Book: Енеїда



Енеїда

Вергілій

Енеїда

Книга перша

Енеїда

[1]Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські[2].

Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.

Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,

Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,

Родоначальники Альби й мури походили Рима[3].

Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив

Волю божисту і що так царицю богів осмутило,

Що навіть мужа такого побожного змусила стільки

Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

Місто старинне було, Карфаген, поселенці тірійські[4]

Там оселились, далеко навпроти Італії й гирла

Тібру; було воно повне багатств і до бою завзяте.

Місто те, кажуть, Юнона найбільше з усіх полюбила,

Більше ніж Самос. Тут зброя її, тут її колісниця,

Тут, якщо доля дозволить, і влада над світом найвища

Має постати, — вона і тоді вже про це турбувалась.

Чула, одначе, нащадки такі із троянської крові

Вийдуть, що вирвуть колись із корінням твердині тірійські[5],

Вийде й народ відтіля, цар могутній, в боях переможець,

Лівії всій на загибель: цю нитку вже випряли парки.

З острахом, щоб не збулось це, Сатурнія ще й пригадала

Давню війну, що вела біля Трої за любих аргейців[6].

Ще не затерлись-бо в пам’яті й гніву причини, жорстокий

Біль не ущух, у серці десь тліли й про присуд Парісів[7]

Згадка, і жаль за зневагу краси; й те ненависне плем’я,

Й шана, яку Ганімед тепер має[8]. За все це горіла

Гнівом важким до троянців, що скрізь їх морями носило,

Тих, що данайці іще не добили й Ахілл невблаганний

Не докінчив. Не впускала їх довго у Лацій, і довгі

Роки ще, долею гнані, вони десь морями блукали.

Стільки зусиль було треба, щоб римський народ утворити!

Ледве земля сікулійська з очей у них зникнути встигла[9]

Й спінені хвилі солоні вони уже різали міддю,

В серці своєму Юнона, предвічну ховаючи рану,

Так розважала: «То я, переможена, діло облишу

Вже розпочате? І не боронитиму я уступити

В край італійський цареві тевкрійців з тієї причини

Тільки, що фатум не хоче? Паллада могла цей спалити

Флот весь аргейців, а їх потопити у морі, хоч винен

Був лиш Ойлеїв Аякс біснуватий? Сама вона з хмари

Кинула Зевсів бистрий вогонь і розкидала судна,

Збурила хвилі вітрами й вогнем, що у грудях пробитих

Палахкотів, закрутила й на скелю стрімку настромила.

Я ж, яка величаюся тим, що цариця я божа,

Зевсова жінка й сестра, із одним лише плем’ям воюю

Стільки вже років. Чи хто іще схоче вклонитись Юноні

І принести на жертовнику їй свою жертву благальну?»

Так розважала Юнона у серці, розлюченім гнівом,

І прибула в буревіїв країну, де Австер шаліє,

В землю еольську. Еол тут, в просторій печері замкнувши

Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними,

В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади

Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають

Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши,

Берло тримає в руках, і вгамовує буйність, і гнів їх

Здержує. А не робив би того, то моря всі, і землю,

Й небо високе б зірвали й світами несли буревії.

Батько могутній, проте, побоявся цього і в печерах

Темних замкнув їх, ще й гір нагромадив високих ізверху,

Й дав їх під владу царя, який за твердим би законом

Міцно тримать їх умів, попускаючи віжки, як треба.

Цими словами з благанням звернулась до нього Юнона:

«Батько богів, всього роду людського володар, Еоле,

Дав тобі владу вгамовувать хвилі, їх вітром здіймати.

Плем’я, вороже мені, вже пливе по Тірренському морю

Й Трою везе до Італії й здоланих в битві пенатів.

Дай же силу вітрам, потопи кораблі їх в пучині

Чи розжени їх урозтіч, все море вкриваючи трупом.

Двічі по семеро німф є у мене, краси чарівної;

Найчарівніша на вроду, проте, серед них Дейопея, —

Шлюбом з тобою її поєднаю, признаю твоєю,

Щоб за велику цю послугу вічно жила біля тебе,

Хай ощасливить тебе вона, батька, потомством хорошим».

В відповідь мовить Еол: «Твоя лиш турбота, царице,

Знати, чого побажать, а мені лише те, що велиш ти,

Треба здійсняти. Цю владу мені ти даєш, та єднаєш

Ласку Юпітера, й змогу даєш на бенкетах бувати

Разом з богами, і робиш володарем хмар буревійних».

Так він промовивши, берло в руках обернув і ним збоку

Гримнув у гору порожню; й вітри, наче в лавах загони,

Мчаться туди, де їм вихід дали; й суходолом спочатку

Вихром гуляють, припали до моря, в основах ворушать.

Разом і Евр, і Нот полетіли, й на зливи багатий

Африк, і хвилі великі до берега котять. Лунають

Крики мужів, і линви скриплять. Несподівані хмари

Тевкрам і небо, і день уже з-перед очей виривають.

Ніч уже чорна на море злягла. Загриміло склепіння

Неба, і блискавки густо в ефірі мигають, кругом все

Смертю на місці мужам грозить очевидною. Зразу ж

Сили позбувся Еней, весь потом холодним облився;

Тяжко зітхає і, руки обидві до неба піднісши,

Мовить такими словами: «Сто раз щасливіші герої,

Що під високими мурами Трої їм вмерти судилось,

Перед очима батьків їх. О ти, наймужніший з данайців,

Сину Тідея, чом на Ілійських полях не загинув[10]

Я від твоєї правиці? Чом дух не віддав, де суворий

Гектор поліг, повалений ратищем внука Еака,

Де Сарпедон ліг могутній і де Сімоентова хвиля

Стільки шоломів купає, й щитів, і трупів героїв!»

Ще він не вимовив слів цих, як з півночі вихор із свистом

Бурею злинув, вітрила ударив, зняв хвилю до неба.

Тріснули весла, судно закрутилось і стануло диба.

Ось насувається зверху гора водяна прямовисна;

Ті аж на гребні зависли, а тим, розступаючись, хвиля

Дно показала, а там і пісок з глибини вивертає.

Три кораблі здужав Нот і метнув їх на скелі підводні;

В хвилях вони там стирчать, — вівтарями їх звуть італійці, —

Мов велетенський під плесом хребет. Три на скелі стрімчасті

Евр під мілини зіпхнув піскові, що аж жалко дивитись;

Прірву загачує ними, піском обгортає навколо.

Той корабель, що ним вірний Оронт із лікійцями їхав,

Перед очима Енея хвиля морська велетенська

Б’є у корму, і пірнув стрімголов, у безодню скотившись.

Збитий керманич; аж тричі судном закрутила на місці

Хвиля рвучка, і бездонна пучина його поглинула.

Зрідка спливали в безмежнім просторі крутої безодні

Зброя мужів, і бервена, й багатства троянські на хвилях.

Вже і міцне Ільйонея судно, і героя Ахата,

Й те, що ним плинув Абант і що плинув Алет староденний,

Буря змогла; усі скріплення палуби зовсім ослабли,

Шпари відкрились і воду ворожу до себе приймають.

Але Нептун запримітив тим часом, що море заграло

І зашуміло могутнє, що пущено бурю й на дні вже

Зрушились води стоячі. Ображений тяжко, із моря

Виглянув і понад хвилі підняв він спокійне обличчя.

Бачить, що флот Енеїв по цілому морю розбитий,

Валиться море і небо, здається, уже на троянців.

І перед братом не вкрилися хитрість і підступ Юнони.

Кличе він Евра й Зефіра до себе і так до них мовить:

«Так-то вже вашого роду пиха завела вас далеко?

Ви лиш вітри, а посміли без волі моєї й наказу

Небо змішати з землею і горами хвилі підняти?

Ось я вам! Зараз же швидко приборкайте хвилі кипучі.

Потім уже не таку вам покуту завдам за провину.

Гей же, рушайте мерщій і вашому панові мовте,

Що не йому над морями знак влади — цей грізний тризубець —

Доля дала, а мені. Хай дикі тримає він скелі,

Ваші, Евре, оселі, Еол хай бундючиться там же;

Там, в тих хоромах, нехай у в’язниці вітрів він царює».

Так він промовив; та скорше, ніж слово сказав, заспокоїв

Збурене море, розвіяв згромаджені хмари і сонце

Викотив знову на небо. І вже Кімотоя з Трітоном

Судна із гострої скелі, що сили їм стало, стягають.

Сам він тризубцем підважує, сам і піски розгортає,

Море вгамовує й їде по хвилях в легкій колісниці.

Так-то бува, як великий народ забунтується часом:

Чернь безугавно лютує, і вже смолоскипи літають,

Гостре каміння летить, а зброєю лютість кермує.

Мужа, проте, як побачать, що в них у пошані великій, —

Має-бо він і заслуги, — то змовкнуть, щоб слухати пильно;

Грає на їх почуттях він словами і гнів їх гамує.

Так увесь гомін на морі затих, коли батько поглянув

Ген понад хвилі, проїхав по чистопогідному небі:

Кіньми правує до бігу, мов льоту, й відпружує віжки.

Втомлені люди Енея прямують шляхом своїм просто,

Де побережжя найближчі; і так у Лівійську країну

Ідуть. Там глибоко затишок є в узбережжі, там пристань

Острів своїми зробив берегами, бо кожна там хвиля,

Ринучи з моря, об них розіб’ється й, роздвоєна, круто

Знов повертається. Зліва і справа великі там скелі;

Небу грозять їх вершини високі; внизу ж попід ними

Води спокійні мовчать. Ліси мерехтять доокола,

Темні там тіні простелює гай таємничий. З другого

Боку печера, в ній скелі звисають; вода там солодка.

Викуті крісла у камені дикому — німф то домівка.

В цьому-то місці знеможені судна не треба в’язати

Линвами, ні прикріпляти, вбиваючи якір зубатий.

Тут-то Еней, ледь із цілого флоту сім суден зібравши,

З ними спинився. Троянці, що так за землею стужились,

Вийшли на берег. Пісками ідуть, що такі їм жадані,

На узбережжі, від солі вологі, в утомі лягають.

З кременю іскру Ахат тоді креше й, вогонь перейнявши

В листя сухе та в поживу ще й хмизу додавши, із труту

Полум’я так добуває. Давай тоді блага Церери,

Вимоклі в хвилях, виймать, витягать все Церери знаряддя.

Втомлені, все ж починають сушити врятоване збіжжя

Понад багаттям горючим і тут же на жорнах молоти.

Вгору на скелю тим часом виходить Еней і довкола

Вже поглядає на море широке, чи, може, Антея

Де не побачить, як вітер ним кида, або двоєрядні

Судна фрігійські; чи Капія вгледить, або на кормі де

Високо зброю Каїка[11]: ніде ні суденця не видно.

Бачив, проте, як блукали три олені на узбережжі,

Де, пасучися, по долах тягнулися ззаду за ними

Череди цілі. Спинившись, лука схопив він і стріли

Бистрі, що завжди для нього підносив Ахат його вірний.

Спершу убив вожаїв, що несли свої голови гордо,

Вмаєні, наче галуззям, рогами; а потім стріляє

В череду і заганяє, розбиту, в гущавину лісу.

І не раніш перестав він, аж доки сім туш здоровенних

Склав на землі переможно, і кількість убитих зрівняв він

З суден числом. Тоді звідти на пристань вертається й ділить

Друзям усім. Також вина ті ділить, що ними гостинний

Жбани наповнив Ацест на Трінакрії й дав на прощання,

І потішає серця їх скорботні такими словами:

«Друзі мої, у житті ми не перший раз бачимо лихо,

В тяжчій бували біді, але, дасть бог, і ця закінчиться.

В гирлі були ви скаженої Сцілли, між скелі гримучі

Йшли ви, вам добре й циклопові бескети знані. Бадьорі,

Острах усякий від себе женіть, і журбу, й боягузтво!

Може, колись і про це все приємно нам буде згадати.

Стільки пригод перебувши і стільки напастей зазнавши,

Всі ми прямуємо в Лацій тепер, де нам доля вказала

Мирну оселю: Троянській державі там слід відновитись;

Отже, держіться й себе бережіть для часів щасливіших».

Так він сказав; і хоч смуток великий в’ялив його серце,

Очі промінням надії палали, біль глибоко в грудях

Крив він. А друзі взялися за здобич, бенкет готувати.

Шкуру стягають з хребетних кісток, оббіловують м’язи;

Інші рубають в куски й на рожни ще дрижачі встромляють,

Ті казани розставляють на березі й, ватру розклавши,

Сили тоді підкріпляють їдою, й розлігшись на зелах,

Вакхом старим[12] догоджають собі й дичиною смачною.

А як прогнали бенкетом цим голод і посуд відклали,

Втрачених друзів пригадувать стали в розмові сердечній;

Мають надію й бояться, чи вірити можна, що справді

Десь уціліли, чи згинули й більше уже не озвуться.

Благочестивий Еней особливо оплакує гірко

Втрату Оронта палкого, й пригоду Аміка, й жорстоку

Лікову долю, оплакує Гія й Клоанта, героїв.

Вже закінчили той плач, як Юпітер з високого неба

Глянув на море, вітрилами вкрите, й на землю — підніжок,

І побережжя, й народи довкола, й на самому небі

Став нагорі, й свої очі звернув на державу Лівійську.

Справами цими в ще більшому смутку бентежить Венера

Серце своє, умивається слізьми гіркими й до нього

Так промовляє: «В руках твоїх доля навіки і людська,

Й божа, ти громом страшиш, — але чим, проте, міг провинитись

Перед тобою Еней мій і чим провинились троянці,

Що, хоч натерпілись стільки біди, а й нині закритий,

Світ весь стоїть перед ними; а все це Італії ради!

Ти ж обіцяв, що то римляни, певно, по довгих сторіччях

Вийдуть із Трої, що звідти, із крові ожилої Тевкра,

Встануть владики, які самодержцями будуть на землях

Всіх і морях. Чом нині змінив ти це рішення, батьку?

Правду сказавши, я цим хоч втішалась, згадавши нещасну

Трої руїну, і доброю долею злу розважала.

Нині ті самі нещастя, по злигоднях всіх перебутих,

Ринуть на тих же героїв, — коли ж буде край тим нещастям,

Царю великий? Тож міг Антенор, із загонів ахейських

Вирвавшись, аж в Іллірійську затоку проникнуть безпечно,

В глиб до держави лібурнів дістатись, Тімавські джерела

Переплисти міг, де дев’ять струмків із гори випливає;

Море тут вклинилось в сушу, й прибої по полю лунають.

Побудував саме тут він місто Патавій, і тевкрів

Там оселив, і народ сам назвав, владу Трої ствердивши,

І в благодатному мирі спокійно тепер почиває.

Ми ж, твоє плем’я, що хочеш в палати небесні забрати,

Всі кораблі погубивши, — нечувано! — з гніву одної

Гинемо, і до земель італійських впустить нас не хочуть.

Дяка така за побожність? Чи так ти нам берло вертаєш?»

Батько богів і людей на слова ці всміхнувся до неї —

Усмішка та і прояснює небо, й вгамовує бурі —

Доньку цілує привітно і так промовляє до неї:

«Ти, Кітереє, не бійся, бо доля твого покоління

Буде незмінна: ще місто побачиш і мури лавінські,

Що обіцяв я, й прославиш великого духом Енея,

В небо до зір його візьмеш; мої постанови незмінні.

Він то — скажу тобі це, щоб журба твого серця не гризла,

Все те точніше розкрию й завісу здійму я із долі —

Він то вестиме в Італії війни великі, народи

Буйні розгромить, закони мужам дасть і мури поставить, —

Поки три рази в латинян царем його літо зустріне

І завітає тричі зима до побитих рутулів.

Потім Асканій, хлопчина, що нині Іулом зоветься, —

Іл називався він, поки стояла Ілійська держава[13] —

Тридцять довжезних кругів часових, що їх місяцем мірять,

Владою сповнить своєю й з Лавінія берло державне

Перенесе, і могутністю мурів зміцнить Альба-Лонгу.

Тричі по сто літ там влада державна належати буде

Племені Гектора[14], поки аж Ілія, славна цариця

Й жриця[15], від Марсавагітна, потомків-близнят не породить.

Потім вже Ромул, вовчиці-живительки жовтим кожухом

Вигрітий, далі продовжить цей рід; це ж він мавортійські

Мури збудує і римлян назве ім’ям своїм власним.

Їм не кладу я границь, не значу я часу їх владанню;

Владу даю їм без меж. Та ще навіть злостива Юнона,

Та, що і море, і небо, і землю наповнює жахом,

Змінить на краще свій задум, сприятиме спільно зі мною

Римлянам, цілого світу владикам, народові в тогах[16].

Так призволяю я: по очисних п’ятиріччях численних

Прийде той час, коли рід Ассарака і Фтію, й Мікени

Славні у рабство повергне і владу свою установить

Над переможеним Аргосом. З гожого племені Трої

Цезар[17] народиться; дасть океан він межею державі,

Славі дасть межами зорі; він сам, по Іулі великім,

Юлій ім’я успадкує. Колись його в щасті на небі

Будеш приймати з трофеями Сходу[18]. Обіти складати

Будуть йому. І жорстокі віки злагідніють, скінчаться

Війни. І Вірність поштива, і Веста, й Квірін з своїм братом

Ремом закони встановлять. Залізними скобами міцно

Замкнені будуть жахливі ворота Війни[19], а за ними

Сяде Шаленість ворожа на зброї страшній, в неї руки

Скуті в сто ретязів мідних і паща ревтиме кривава».

Так промовляє і сина шле Майї[20] із неба, щоб землі

Й замки нові карфагенські відкрились для тевкрів гостинно,

В край щоб впустити їх не боронила Дідона, яка ще

Долі не знає. Меркурій негайно злетів у повітря,

Крильми веслуючи, й швидко з’явився в Лівійській країні.

Виконав зразу ж наказ. І послухали бога пунійці,

Дикість сердець злагідніла. Цариця сама, в тій же хвилі,

В серці своєму ласкавість до тевкрів відчула й прихильність.

Ночі тієї побожний Еней роздумував довго;

Й тільки-но день благодійний настав, як він вирішив вийти,

Щоб дослідити незнані місця узбережжя, де вітром

Загнані вийшли вони, — хто живе тут — чи люди, чи звірі,

Пустку-бо бачить навколо, щоб друзям міг все розказати.

Флот заховав під склепінням лісів, де скелі звисають,

В пітьмі гіллястих дерев, в їх зловісній тіні його скривши.

Сам же, Ахата лише за товариша взявши й два списи

В руку, пішов, тільки леза широкі залізні блищали.

Як переходив він Гай, перейшла йому мати дорогу;

Так виглядала з лиця і одіння, так зброю тримала,

Нібито дівчина з Спарти або Гарпаліка фракійська,

Що в перегони із Гебром швидким виступає на конях.

Так, як це роблять мисливці, повісила лук через плечі

Зручний і коси на вітер пустила. Одіння хвилясте

Так пов’язала вузлом, що аж видно коліно, і перша:

«Гей, юнаки, — до них мовить, — скажіть, чи не бачили часом

Тут однієї з мого товариства, яка випадково

З сагайдаком через плечі пройшла тут, — з плямистої рисі

Шкура на ній, — може, з криком погналась за спіненим вепром?»

Так Венера сказала. А син їй Венерин промовив:

«Ні, не чував я її й не бачив твоєї посестри,

Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя

Й голос нелюдський; ти, певно, богиня, сестра Аполлона?

Може, із німф ти одна? Та бувай нам на руку щаслива,

Хто б не була; поможи нам в біді, розкажи нам ласкаво,

Небо яке це над нами і світу в якій ми частині?

Ми тут блукаємо й зовсім не знаємо краю й народу;

Вітер сюди нас завіяв, розбурхане море загнало;

Наша правиця пожертву багату складе на вівтар твій».

«Я не достойна такої великої честі, — Венера

Мовить, — є звичай в тірійських дівчат сагайдаки носити

І пурпуровим котурном[21] обв’язувать високо ногу.

Бачиш Пунійську державу тірійців, Агенора місто.

Землі, проте, це лівійські: народ у війні непоборний.

Владу тут має Дідона, що з тірського міста походить,

Втікши від рідного брата. Тут кривда велика і повість

Довга про це; розкажу вам лише найважливіші речі:

Був чоловіком у неї Сіхей; із усіх фінікійців

Він найбагатший на золото був і закоханий дуже

В цю безталанну. Дав дівчину батько йому непорочну,

Першу дружину. В тірськім краю тоді брат її рідний

Пігмаліон володарив, — у лютім злочинстві всіх інших

Він перевищив. Між ними зчинилась страшна ворожнеча.

При вівтарі нечестивець підступно Сіхея залізом

Тайно убив, свій жадобою золота ум засліпивши;

Про сестрине він кохання не дбає, й затаює довго

Злочин підступний, і, марних надій даючи їй багато,

Просто глузує з кохання сестри. Та у сні чоловік їй,

Ще не похований доти, з’явився. Поблідле обличчя

В страху піднісши, жахливий вівтар і залізом пробиті

Груди відкрив він і злочин таємний в сім’ї роз’яснив їй.

Радить тікати мерщій, покинути рідну країну.

Щоб удалася ця втеча, вказав їй, де скарби укрито,

Де під землею вага незміренна і золота, й срібла.

Вражена всім цим Дідона і друзів єднає, і втечу

З ними готує. Зійшлися всі ті, що шалена ненависть

В них до тирана була або жах був безмежний. Забравши

Всі кораблі, що на той час готові були, насипають

Золота повно, везуть через море багатство скупого

Пігмаліона, — вождем у них жінка. Добились до місця,

Де нині мури великі й нова карфагенська твердиня

Виросла, й землю купили, — від способу куплі тієї

Бірсою зветься, бо стільки купили, як може зайняти

Шкура вола. Але ви що за люди, прийшли із якого

Краю? Куди вам дорога?» На ці запитання герой наш

Відповідає, зітхнувши, а мова з дна серця виходить:

«О богине, коли б розповів я з самого початку

Й час якби в тебе знайшовся нещасть наших слухати повість,

Скоро б і день закінчив, Олімп зачиняючи, Веспер.

Ще як по різних морях ми пливли з стародавньої Трої, —

Може, й до ваших ушей тої Трої ім’я досягнуло, —

Аж до лівійського берега буря страшна нас загнала.

Я — той побожний Еней, що пенатів від ворога вирвав;

На кораблі їх везу, і до зір моя слава сягає.

Я батьківщини шукаю, Італії, роду шукаю,

Що від Юпітера вийшов найвищого. Сів я на двадцять

Суден на морі фрігійському. Мати богиня вказала

Шлях, і я долі послухав. З ним сім лиш зосталось, розбитих

Евром і морем. І от, сіромаха, чужинцем блукаю

Я у пустині лівійській, з Європи і з Азії гнаний».

Довше жалів не знесла цих Венера і так перебила:

«Хто б ти не був, я не вірю, щоб ти проти волі безсмертних

Дихав повітрям оцим життєдайним, якщо у тірійське

Місто прийшов. Отже, сміло рушай, до порогів цариці

Прямо іди. Я віщую тобі, що повернуться друзі;

Флот врятувався, змінивсь Аквілон і привів його в пристань,

Тож ворожити на птицях батьки недарма мене вчили.

Лебедів, глянь там, дванадцять веселим ключем надлітає.

їх то, як ранні тумани із неба ясного опали,

Птах наполохав Юпітерів[22]; от вони довгим рядочком

Вже осідають на землю або на осілих, здається,

Дивляться зверху. То як, повернувшися, крилами мають

Шумно і небо кругом облітають, співаючи пісню,

Так твої судна і молодь уже десь на пристані, може,

Чи паруси розпустивши на вітрі, прямують до неї;

Ти лише йди і скеровуй свій крок, куди шлях твій провадить».

Мовила і відвернулась; і шия сяйнула рожева,

Коси божисті у неї на тім ї якийсь божественний

Видали запах, одіння опало до стіп, і богиня

В світлості повній з’явилась. А він, лиш пізнав свою матір,

Вслід їй, що в далеч зникала, такими озвався словами:

«Нащо так часто й жорстоко обманюєш сина пустими

Цими примарами? Чом це рукою твоїх доторкнутись

Рук я не можу, ні слова почуть, ні до тебе промовить?»

Так нарікає й до мурів прямує. Венера у хмару

їх загорнула[23], ідучих, запоною мряки покрила,

Щоб їх ніхто не побачив і пальцем до них не торкнувся,

Щоб не задержав в дорозі, причин не питав їх приходу.

Легко в повітрі сама полетіла на Пафос і радо

Там оглядає оселю свою, де храм її, звідки

Ладан сабейський із ста вівтарів аромати їй курить,

Пахощі свіжого квіту вінки посилають до неї.

Ті завернули тим часом туди, куди стежка вела їх,

Вже й на пагорб зійшли, що над місто й твердиню сусідню

Зверху дививсь. З тих громадь дивувався Еней; ще недавно

Тут лише хижі стояли; з брам, із брукованих вулиць,

З руху гучного на них дивувався. За діло взялися

Палко тірійці. Одні для твердині там мури будують,

Інші — котять каміння руками; ці під будову

Площу рівняють, а ті борозною їй межі обводять.

Суддів уже вибирають, начальників, раду священну.

Пристань влаштовують інші, ті закладають фундамент

Для побудови театру, а ці — величезні колони

Тешуть із скель, майбутні готуючи сцени окраси.

Так, наче бджоли на луках квітчастих улітку працюють

В сонячній спеці, як рій молодий вилітати вже має,

Або тоді, як росяться меди й розпирають вже соти

Плином солодким, — одні беруть те, що їм інші приносять,

Ті ж, у рій об’єднавшись, трутнів лінивих громаду

Гонять від вулика; праця кипить, а меди фіміамом

Пахнуть. «Щасливі ви, мури вже ваші здіймаються вгору!» —

Каже Еней і верхів’я будівель міських оглядає.

Входить тоді, оповитий у мряку, — аж диво сказати —

Прямо в юрбу і змішався із нею, нікому не видний.

Був у середині, в місті тім, гай із розкішною тінню.

В ньому пунійці, по морю бурхливому гнані, найперше

Те відкопали знамення, яке несмертельна Юнона

Їм показала, — швидкого коня голова пишногрива[24]

Віщим знаменням була. Бо народ той колись, у майбутнім,

Так і у війнах мав бути найпершим, як спритним в житті був

Довгі віки. На цім місці величний сідонська Дідона

Храм будувала Юноні, багатий дарами і повен

Ласки богині. Були в ньому мідні і сходи, й пороги;

Сволоки міддю трималися, й міддю бряжчали завіси.

Вперше у цьому гаю він побачив нове, що зм’ягчило

Жах його серця, уперше відважився мати надію,

Долі щербатій своїй тут уперше почав довіряти.

Поки він пильно усе оглядав у тім храмі величнім,

Ждавши царицю, і полку місті його дивувала

[25]Велич мистецької праці, угледіти встиг, як бої всі

Трої зображено, бачив війну, про яку уже слава

В світі лунала, Пріама пізнав він і поруч — Атрідів,

Вздрів і Ахілла, обом їм ворожого. Став і заплакав:

«Є на землі ще десь місце, Ахате, чи є десь країна,

Де ще не чули б про нашу недолю? Чи бачиш, Пріам ось.

Слава і тут також має свою, їй належну заслугу;

Вміють тут плакать над горем, бідою журитись людською.

Геть увесь страх, бо ця слава і нам іще стане в пригоді».

Так промовляє й безплідні малюнки ті оком голубить,

Тяжко зітхає й сльозами рясними вмиває обличчя.

Бачить тут, як у боях колись там, під Пергамом, бувало;

Там он, бач, греки тікають, а молодь троянська жене їх;

Там — своїм повозом гонить фрігійців Ахілл шоломистий.

Ось недалеко і Резові шатра під білим брезентом

Він розпізнав і заплакав. Ті шатра жахливо спустошив

Крові жадливий Тідід, проникши до них, коли першим

Сном всі заснули; ввів коней вогнистих він в табір раніше,

Ніж напились вони з Ксанту й скубнули троянської паші.

В другому місці було, як Троїл утікає, як кинув

Зброю, сердешний хлопчина, — боєць, що Ахіллові рівний!

Коні тікать почали, а він навзнаки на порожнім

Повозі й віжки тримає. На шию опало волосся

Й пил замітає, і землю скородить оберненим списом.

А одночасно троянські жінки йдуть до храму Паллади,

Їм неприхильної, й одіж несуть; в них розплетені коси,

Сум на обличчях, покора, й долонями б’ють себе в груди;

Та відвернулась богиня і очі спустила додолу.

Гектора тричі довкола ілійського муру волочить,

Тіло бездушне Ахілл продає там, на золото важить.

Тут вже риданням гірким заридав він із самого серця,

Зброю побачивши всю, і повіз, і другове тіло.

Бачить Пріама, як руки беззбройні в благанні ламає.

Між старшиною ахейців себе він пізнав після того,

Й сходи бійців, і чорного Мемнона військо. А далі

Пентесілея приводить ряди амазонок; мов місяць

Їхні щити; вона в шалі, завзяттям між тисяч палає,

Золототканою груди відкриті вона підв’язала

Пов’яззю, — діва, а битись готова з мужами нарівні.

Все це здавалось Енею дарданському подиву гідним,

Аж занімів він, у місце одно свої втупивши очі.

Входить до храму цариця краси неземної Дідона:

Першою йде, супроводжена почтом великим юнацтва.

Наче уздовж узбережжя Евроту або на верхів’ях

Кінту Діана виводить танки, а за нею юрбою

Линуть відціль і відтіль ореади, вона ж через плечі

Свій сагайдак перекине, йдучи, і поставою юних

Всіх перевищить богинь, аж Латоні безмовною млостю

Серце вмліває. Так виглядала й Дідона, так само

Весело серед юрби виступала, — над царством майбутнім

Працю сама доглядала. Сіла у храмі[26] потому,

Коло дверей, на високім престолі, опершись, довкола ж

Варта у зброї. Судила, закони давала, ділила

Нарівно праці тягар або жереб веліла тягнути.

Друзів тут раптом бачить Еней, що в великій надходять

Гурмі: Антея, Сергеста, Клоанта хороброго й інших.

Бачить він тевкрів, що вихор розвіяв їх чорний по морю

І по чужих узбережжях, далеких краях порозносив.

Аж остовпів він і сам, і Ахат з ним зі страху і втіхи;

Дуже хотілось їм руки з’єднати, але невідомі

Речі гнітили їм страхом серця. Отож непомітно,

В хмару велику повиті, розвідати вийшли, яка ж бо

Доля спіткала мужів, де їх флот, при якім узбережжі,

Що їх сюди привело; бо з усіх кораблів наближались

Вибрані, й ласки благали, й до Храму ішли гомінливо.

А як вони, увійшовши, змогли говорить особисто,

Іліоней, найстаріший, спокійно почав промовляти:

«О володарко, якій дав Юпітер нове збудувати

Місто й дав силу по правді народами гордими править, —

Просим тебе, нещасливі троянці, розігнані вітром

В хланях морських, відверни ти од суден цих полум’я згубне,

Люд пощади наш побожний і зглянься на нашу недолю.

Ми не прийшли ні залізами нищить лівійських пенатів,

Ні грабувати зухвало й до берега зносити здобич;

Зовсім ми іншої вдачі, пихи у побитих немає.

Є десь країна далека, Гесперія зветься у греків,

Давня країна, родючістю й зброєю сильна й могутня.

Жив енотрійський там люд, а нині Італії назву,

Кажуть, од ймення вождя свого внуки дали тій країні.

[27]Ми туди їхали. —

І Оріон хмаровшнии неждано, здіймаючи хвилі,

Нас на мілини закинув безвихідні, австрам нестримним

Дав на поталу, по хвилях бурхливих і скелях розвіяв

Непрохідних. Лише жменька мала нас дісталася якось

Вашого берега. Що за народ тут тепер проживає?

Що за країна така, що варварські звичаї терпить?

Нас не пускають на берег піщаний, за зброю беруться,

Вийти на землю боронять. Як люди й їх сила не мають

Шани у вас, пом’яніть хоч богів, які правду й неправду

Знають. Еней був наш цар; не було в нас правішого мужа,

Ні побожнішого й вищого в війнах і в справі військовій.

Доля якщо зберегла того мужа, й повітрям надземним

Дихає він, і темінь жорстока його не покрила, —

Страху нема в нас. Не будеш і ти нарікати, що перша

Руку ти нам подала. Бо ще в Сікулійській країні

Військо, й міста, і славетний Ацест є троянської крові.

Хай нам дозволено буде вітрами пошкоджений флот наш

Витягнуть, в лісі колод нарубати і витесать весла,

Щоб, як віднайдемо тільки царя й товариство, могли ми

Їхать в Італію радо й шукати латинського царства.

А як рятунок пропав, і ти, батечку тевкрів[28] найкращий,

В морі лівійськім втопився, й нема для Іула надії,

Хай хоч принаймні на води Сіканії вернемось знову

Ми, до Ацеста-царя, і увійдем в готові оселі,

Звідки прийшли ми». Іліоней так сказав, а дарданці

Всі це схвалили.

Коротко в відповідь мовить Дідона, чоло похиливши:

«Виженіть, тевкри, страх із сердець і турботи забудьте!

Долі тягар і недавність держави примушують владно

Так учиняти і скрізь стерегти широчезні кордони.

Роду Енея людей хто не знає чи города Трої?

Хто не чував про хоробрих мужів, про пожежу воєнну?

Серце пунійське не з каменю справді, і, не відцуравшись

Міста тірійського, сонце ясних запряга своїх коней.

Схочете, може, в Гесперію їхать, країну велику,

Там, де Сатурнові ниви, чи в Ерікса край, до Ацеста,

Володаря, — сприятиму вам я, дам поміч потрібну.

Разом зі мною ви схочете, може, в цім краї осісти, —

Город віддам я, який закладаю; свій флот витягайте:

Будь то чи тевкр, чи тірієць — мені це однаково буде.

Хай би й Еней-володар, тим же самим привіяний Нотом,

В край наш прибув. По всіх узбережжях і межах лівійських

Певних людей я пошлю перевірить, чи, кинений морем,

Не заблудивсь він в лісах, чи, може, в містах десь блукає».

Цими словами зворушені батько Еней із Ахатом

Мужнім вже довго із темряви вийти всім серцем бажали.

Перший Ахат до Енея промовив: «Гей, сину богині,

Думка яка у твоїй голові виникає? Ти ж бачиш,

Всі врятувались: і флот, і супутники наші. Немає

Лиш одного, та самі те ми бачили, як він в глибокі

Хвилі пірнув; все інше із сказаним матір’ю згідне».

Ледве він мовив це слово, як мряка, що їх сповивала,

Раптом розвіялась, світло прозоре навкруг розлилося.

Став тут Еней, засіяв серед ясності сонця, на бога

Вродою й постаттю схожий; бо синові мати подбала

Кучері буйні та юності блиск дарувати пурпурний,

Радість в очах і вогонь запалила. Так кості слоновій

Руки митця ще краси додають або золотом жовтим

Срібло чи мармур пароський[29] оздоблюють. Тут до цариці

Раптом звернувся для всіх несподівано він і промовив:

«Ось я, — про мене тут мова, — троянський Еней, я з лівійських

Хвиль врятувавсь. О єдина, що Трої нещастя безмежні

Серце тобі зворушили; данайцями ще не добиті,

На суходолі й на морі усяких пригод ми зазнали,

Всього позбавлені ми, — і ти нас приймаєш у місто,

В дім свій. Ні ми, ні з дарданців ніхто, що по світу широкім

Бродять, усюди розсіяні, гідної дяки, Дідоно,

Скласти не в силі тобі. Хай богове, — як є ще боги десь,

Що про побожних ще дбають, як є якась правда на світі,

В серці сумління якесь як ще є десь, — тобі хай відплатять

Гідно. Яке це поліття щасливе тебе дарувало

Світові? Що за батьки таку гожу тебе породили?

Доки ще ріки у море вливатися будуть, на гори

Тіні лягатимуть, зоряні пастиме небо отари, —

Честь твоя й слава назавжди лишиться й ім’я твоє вічно

Житиме, хоч би й який мене край не покликав». З цим словом

Іліонею правицю простяг він, а ліву Сергесту,

Потім і іншим — Клоантові мужньому й мужньому Гію.

Виглядом мужа цього, його долею вражена дуже,

В відповідь так сідонська Дідона йому говорила:

«Сину богині, яка це біда по злигоднях на тебе

Так напосілась? І що це за сила на берег безмежний

Пхнула тебе? Чи не той ти Еней, що його породила

Мати Венера Анхісу дарданському в краї фрігійськім,

Де Сімоент протікає? Я тямлю, як Тевкра прогнали

З рідного краюча він до Сідона прибув і нового

Царства шукав з допомогою Бела. Бел же, мій батько,

Кіпр зруйнував плодоносний і взяв під свою його владу.

З того-бо часу почавши, я знаю вже справи троянські,

Знаю й ім’я твоє я, і царів пеласгійських я знаю.

Навіть і в ворога тевкрів ім’я похвалами повите,

И корінь виводить він свій із старого тевкрійського роду.

Отже, рушайте, молодці, і в нашу оселю заходьте.

Гнала й мене також доля подібна й по всяких пригодах

Врешті притулок надать мені в цій побажала країні:

Горя сама я зазнала, тож вмію в біді помагати».

Так промовляє, і в царські палати заводить Енея,

І оголошує разом у храмах богам вшанування.

Та одночасно також не забула послати на берег

Товаришам його двадцять волів, сто щетинястих вепрів,

Сотню ягнят із жирними їх матерями — дарунок

В день цей веселий.

Враз тоді з царською величчю всю починають оселю

Приготовляти, лаштують бенкет усередині дому,

Гарно мережані, пурпуром вишиті скатерті стелять,

Повно срібла на столах, у різьбі золотій мальовничо

Подвиги предків хоробрих зображені рядом предовгим,

Вчинені ними од самих початків старезного роду.

Тут же Еней (бо батьківське серце спокою не має)

Вислав швидкого Ахата до суден, щоб той повідомив

Сина Асканія, що тут зайшло, і привів його в місто;

(Син-бо Асканій не сходив із серця люб’язного батька).

Крім того, дати дарунки велить, які вирвав з руїни

Трої, плащ золотом шитий (були й візерунки на ньому),

Теж і намітку, гаптовану краєм в узори аканту,

Барви шафрану, — Єлени аргівської стрій це, що з дому

Винесла, як в незаконнім подружжі з Мікен до Пергаму

Їхала, дар це чудовий від матері Леди. Крім того,

Берло, яке Іліона носила, Пріамова старша

Донька, й намисто на шию із перлів, до того — подвійний

З золота і самоцвітів вінок. Щоб усе це найшвидше

Виконать, вибрався зараз Ахат у дорогу до суден.

Та Кітерея нову тим часом придумала хитрість,

Задум новий снує в серці, щоб, личко змінивши й подобу,

Йшов Купідон, як солодкий Асканій, і пристрасть дарами

Щоб розпалив у цариці, і кості вогнем їй наповнив.

Страшно їй дому непевного й тих двоємовних тірійців[30];

Немилосердна Юнона, й в’ялить її серце щоночі

Знов цей неспокій. Тому до крилатого мовить Амура:

«Сину мій, сило моя і моя ти могутність єдина,

Сину, що батька найвищого й стріл не боїшся Тіфея[31].

От я до тебе приходжу і силу прошу божественну, —

Знаєш ти, як твого брата Енея в морях і на суші

Люта ненависть лихої Юнони ганяє, ти завжди

Горе із нами ділив. Ось тепер фінікійська Дідона

В гості приймає його і придержує словом ласкавим,

Дуже боюсь я гостини, яку виявляє Юнона.

Певно, вона не заспить у таку вирішальну хвилину.

Отже, я підступом хочу раніше царицю узяти,

Жару додати любові, бо ще який бог її змінить.

Хай би й вона так же палко, як я, полюбила Енея,

Так, як лиш ти б зміг зробити, — послухай же нині мій задум:

В місто сідонське син царський ітиме тепер, його милий

Батько зове туди, серця мойого турботу й дари він

Всі понесе туди, з моря вцілілі й зі згарища Трої.

Сном я присплю його й сонного десь на верхів’ях Кітери

Чи на вершині Ідалія в місці священнім сховаю,

Щоб не з’явився не в пору і підступів цих не розкрив би.

Ти на одну лише ніч, і не більш, його вигляд наслідуй,

Хлопця знайоме обличчя прийми, адже й сам ти хлопчина.

Щоб, як Дідона візьме тебе в радісній хвилі на лоно,

Як на царському бенкеті їй серце Ліей обезжурить,

Як обіймати і солодко стане тебе цілувати,

Ти їй таємно влив жару у серце й отрути кохання».

Любої матері слову слухняний Амур відкладає

Крила й Іула ходою, веселий, в дорогу виходить.

Сон на Асканія тихий Венера зсилає тим часом

І, розігрівши на лоні, заносить в гаї ідалійські.

Там медоцвітний майран м’які постелив йому квіти,

В пахощі ніжні сповив і прозорою вкрив його тінню.

Матері слову слухняний ішов Купідон із Ахатом,

Царські дарунки з ним разом, радіючи, ніс він тірійцям.

Як увійшов, посередині вже на золоченім ложі,

На килимах пишнотканих, велично лежала цариця.

Батько ж Еней, а за ним і юнацтво троянське — до неї

Разом усі підійшли і навколо на пурпур схилились.

Воду для рук подають уже слуги, з корзин викладають

Блага Церери і всім рушники підносять вовнисті.

В домі було там служниць п’ять десятків — для всіх готувати

Довгі наїдків ряди й для пенатів підтримувать ватру.

Інших же сотня дівчат і хлопців-однолітків стільки ж

Страви на стіл подавали й вино наливали у чари.

Через пороги веселі й тірійців не менше зійшлося, —

Їх запросили на ложа узорні. Дарами Енея

Дуже милуються всі. Іулом милуються вельми,

Поломенистою бога подобою, вдаваним словом.

Плащ розглядають усі й покривало у жовтих акантах.

А фінікійка нещасна, призначена вже на загибель,

Ще надивитися досить не може, горить в огляданні,

Хлопцем, дарами розчулена дуже. Він же, Енея

Міцно обнявши, на шиї повиснув і лиш заспокоїв

Мнимого батька гарячу любов, перейшов до цариці.

Та ж і очима, і серцем уся уже в ньому і ніжно

Тисне до лона; не знає Дідона, який-то до неї

Бог пригорнувся, нещасної. Він же усе пам’ятає,

Що ацідальська матуся казала, й поволі береться

І Там ять Сіхея затерти, й нове прищепити кохання,

В серце, погасле давно, забуте чуття повернути.

Щойно притих той бенкет, із столів почали прибирати,

Й ставить кратери великі, і вина вінчати вінками.

Гомін пішов по палаті, в просторих світлицях лунає,

З стелі злотистої сяють вогнем уже лампи висячі,

Полум’я факелів темряву ночі долає. Цариця

Каже подати важкий, з самоцвітами, з золота келих

І наповняє вином. З того келиха Бел пив найперший,

Потім і інші за звичаєм. Змовкли усі у господі.

Кажуть: «Юпітере, ти встановив ці гостинні закони, —

День цей хай буде щасливий тірійцям і з Трої прибулим;

Хай пам’ятають про нього і наші потомки. Ласкавий,

Вакху, нам будь ти, веселощів батьку, й ти, добра Юноно;

Ви ж у любові, тірійці, усе товариство вітайте».

Мовила так, і плинну на стіл одливає пожертву,

й вінець, до келиха злегка лише доторкнувшись устами,

Передала із припрошенням Бітію. Щиро той випив

Пінне вино одним духом до дна золотого. По ньому

Інші вельможі. На золотострунній кіфарі Іопас

Грав[32], кучерявий, пісень, що в Атланта могутнього вивчивсь.

Оповідав він про місяця зміни і тьмарення сонця,

Звідки і люди, й тварини, і зливи, і полум’я звідки.

Звідки Арктур, і сльотливі Гіади, й Тріони подвійні;

Оповідав, чому сонце так взимку спішить в океані

Зникнуть, яка перешкода затримує ночі ліниві.

Плещуть завзято в долоні тірійці, за ними й троянці.

А безталанна Дідона проводить всю ніч у розмовах

Різноманітних, без краю впиваючись плином кохання.

Дуже цікавить її і Пріамова доля, і доля

Гектора, й зброя, з якою прибув син Аврори[33] могутній,

Коні які в Діомеда були, який ростом Ахілл був.

Мовить нарешті: «Скажи нам з початку найпершого, гостю,

Все про підступних данайців, скажи про троянську недолю

І про блукання своє, бо рік уже сьомий у мандрах

Носить тебе і по хланях морських, і по всіх суходолах».



Книга друга


Енеїда

Зразу ж замовкли усі і слухали дуже уважно.

Батько Еней тоді з ложа високого став говорити:

«Біль невимовний мені роз’ятрити велиш ти, царице.

Геть зруйнували данайці могутність велику троянську,

Й царство їх гідне плачу, — я сам всі ті бачив нещастя,

Сам був учасником в битвах. Та хто не заллється сльозами,

Повість почувши таку, хоч би навіть це був мірмідонець,

Навіть з долопів якийсь, навіть воїн лихого Улісса.

Ночі вологої мла вже минає, схиляються зорі

Й кличуть до сну. Та коли забагнулось пізнати пригоди

Наші й почути про Трої останню недолю, — хоч серце

Ниє із жалю й здригнеться не раз, як згадаю про все те,

Я починаю:

Данайські вожді, як війна їх зломила

Й щастя покинуло — років-бо ж стільки минуло, — натхнені

Дивним Паллади умінням, коня спорудили, мов гору,

Ребра оббили ялицею й мовби обіцяну жертву

В дар за щасливу дорогу лишили, — пішла така чутка.

Потім самі замикають таємно героїв громаду,

Вибрану жеребом, в темній утробі; все черево кінське,

Цілу його глибину наповняють узброєним військом.

Тенед іздалека видно, преславний колись був той острів,

Повен достатків, аж поки стояла Пріама держава;

Нині морська лиш затока, лиш захист для суден непевний.

На узбережжя пустинне запливши, вони заховались;

Нам же здавалося, що відпливли вони з вітром в Мікени.

Тож цілій Тевкрії з серця спадають тривалі турботи.

Брами відкрились; як мило пройтися у табір дорійців,

Бачити звільнене місце, покинуте все побережжя.

Тут був долопів загін, ось Ахілла був лютого табір,

Тут було місце для флоту, а тут вони звикли боротись.

Ті задивились на згубний дарунок діви Мінерви;

Велич коня їх дивує; і перший Тімет закликає

В замок його затягнуть, серед мурів поставить. Були це

Хитрощі в нього чи доля така вже троянська, не знати.

Капій, проте, й також ті, в чиїх головах розум був кращий,

Дар цей підступний данайський, цю засідку вкинути радять

В море, або підложити вогонь, або черево свердлом

Вглиб провертіть, перевірить, що криє той сховок таємний:

Так поділилась непевна юрба на два табори різні.

Перший тут перед всіма у натовпі люду численнім

Лаокоон, розпалившись, збігає з високого замку

Й здалека кличе: «Нещасні, яке безголів’я велике

В вас, громадяни? Ви вірите, може, що ворог від’їхав?

Може, в данайців без зради дари? Чи Улліс вам не знаний?

Таж в деревищі або заховались підступні ахейці,

Замкнені в ньому, або ця споруда на нашу твердиню

Зроблена, щоб заглядала в доми і зверху на місто

Впала, чи інший тут підступ; ох, тевкри, не вірте коневі.

Як там не буде: данайців боюсь і з дарами прибулих».

Так він промовив і в розмаху сильнім свій спис величезний

В бік, у закруглене скріпами черево тої потвори

Він заганяє. Той вбивсь, тремтячи, аж утроба здригнулась,

Гуркіт і стогін луною відбились в порожній коморі.

От коли б так присудили боги й не змилив би наш розум

Та розтрощити залізом аргейську криївку вказав нам,

Троя й ти, замку високий Пріама, донині стояли б.

З поля тим часом ведуть юнака пастухи дарданійські

З криком гучним, щоб віддати цареві; у нього на спині

Зв’язані руки; незнаний, він стрічним віддавсь добровільно,

Щоб цього лиха накоїть і Трою ахейцям відкрити;

Був це бадьорий юнак і готов на одно і на друге:

Виконать задум підступний чи з певною смертю зустрітись.

Молодь троянська, в бажанні побачить його, звідусюди

Навперегін набігає й на глум його хоче узяти.

Тож заприміть це лукавство данайців і з того, що вдіяв

З них тут один, — ти усіх їх пізнай.

Бо як збентежено перед очима він став безборонний

І навкруги по фрігійській громаді повів своїм зором,

Мовив: «О горе, яка ще земля і моря які можуть

Взяти до себе мене? Що нещасному ще зостається?

Бо й у данайців ніде мені місця нема, і дарданці

Ворогом мають мене і крові жадають моєї».

Плач цей зм’ягчив нам серця, й ми обурення наше до нього

Стримали. Розповісти велимо, із якого він роду,

Що нам приніс і на чім покладає він, бранець, надію.

Той охолонув від страху та врешті почав говорити:

«Все, що скажу тобі, царю, це буде одна лише правда;

Не заперечу того, що я сам з арголійського роду.

Перше, що я визнаю: якщо доля Сінона нещасним

Може зробить, то нікчемним зробити й брехливим не зможе.

Може, колись випадково чував ти ім’я Паламеда,

З роду Белідів, про славу його голосну, може, чув ти.

Через ганебний донос пеласгійці його покарали[34]

Смертю, невинно, за гадану зраду, бо завжди противник

Був він війні цій; тепер за покійником гірко ридають.

Батько віддав мене вбогий йому за товариша зброї

Ще в моїй юності ранній; він був мені й родич до того.

Поки він міцно держався при владі й на радах владарських

Значення мав його голос, було і ім’я моє знане,

Й шана була мені. А як звела його геть з цього світу

Злоба й ненависть Улісса — всі знають, про що говорю я —

Горем прибитий, життя коротав я у чорному смутку

Й серцем обурювавсь завжди за гибель невинного друга.

І не мовчав, нерозумний, але, коли доля дозволить

В рідний мій Аргос звитяжцем вернутись, поклявсь урочисто

Месником стати, й ненависть тяжку цим стягнув я на себе.

Звідси почав я котитися в прірву: з хвилини тієї

Обвинуваченням хитрий Улісс переслідував завжди,

Сіяв в народі непевні про мене чутки і свідомо

Зачіпки ждав, не спочив він, аж поки Калхант нагодився. —

Нащо немилі нам спогади ті викликати даремно?

Гаятись нащо, як ви кладете в один ряд всіх ахейців?

Досить того, що ви чули; карайте якмога скоріше:

Так ітакієць хотів би, і щедро заплатять Атріди».

Тут ми бажанням усі загорілись розвідать докладно,

Що то за злочин, нам невідомий, готують пеласги.

Він же, обман затаївши, із страхом і далі провадить:

Мали данайці не раз вже покинути Трою, тікати

І відступити, втомившись війною, що довго тривала.

Ох, щоб були це вчинили! Та часто морські буревії

Їм замикали дорогу і вітер лякав їх південний.

От коли кінь із балок кленових стояв вже готовий,

Враз тоді хмари густі зашуміли по цілому небу.

Серед безладдя шлемо Евріпіла спитати оракул

Феба; він слово сумне приніс нам із храму святого:

«Кров’ю і дівчини смертю[35] вітри ви вблагали, данайці,

Як узбереж Іліону взялися дістатись уперше,

То й повороту належить вам кров’ю шукать і віддати

В жертву життя арголійське». Народ як почув це віщання, —

Серцем стенувся увесь і дрож перейняв усі кості —

Доля кого з них обрала, кого Аполлон зажадав з них.

З шумом великим тоді ітакієць[36] Калхаса-пророка

Тягне в середину натовпу й силує людям відкрити,

Що означає богів віщування. Мене не один вже

Попереджав про злий підступ митця-лиходія[37], майбутнє

Мовчки моє прочував. І два п’ятидення зрікався

Він кого-небудь назвать і на смерть його цим передати.

Ледве з бідою його спонукав ітакієць великим

Ґвалтом, що вимовив слово й мене на жертовник призначив.

Всі, як один, притакнули й погодились легко на тому,

Щоб нещасливець один поплатився за лихо, якого

Кожний боявся для себе. Проклятий той день наближався,

Підготовлялись обряди, мука готувалась солона[38],

Квітли на скронях стрічки. Та я втік, признаюся, від смерті,

Пута порвав і в багнистому озері ніч пересидів

Між комишами, аж поки, вітрила напнувши, відплинуть.

В мене нема вже надії побачить стару батьківщину

й двоє коханих дітей, ані батька, якого люблю я;

Може, і їх покарають за втечу мою, щоб помститись, —

І надолужать провину мою їх нещасною смертю.

Тож на богів я благаю тебе, на небесних, що правду

Знають, на вірність, як ще між людьми непорушена є десь:

Змилуйсь над лихом великим моїм і людину помилуй,

Ту, що тягар оцих злигоднів мусить терпіти безвинно».

Зрушені цими сльозами, даруєм життя йому, стільки

Він милосердя в нас будить. І перший Пріам в того мужа

Пута із рук його зняти велить, попустити кайдани

Й мовить ласкаво: «Хто б ти не був, але втрачених греків

Нині забудь. Будеш наш. Тільки правду скажи мені щиру:

Нащо вони величезного цього коня збудували?

Хто будував? Чи обітниця то, чи споруда військова?»

Так запитав він. А той, в пеласгійських лукавствах учений,

Звільнені руки до неба піднісши: «Вас кличу за свідків, —

Каже, — о вічні вогні, вашу міць непорушну, священні

Вівтарі й кляті ножі, від яких я утік, і ті стьожки,

Що їх як жертва носив я, — вже вільно мені потоптати

Греків священні закони, мужів їх ненавидіть, тайни

Всі, що їх світові мають явити. Бо жодні закони

Рідного краю мене вже не держать. Якби лише, Троє,

Вірна лишилась ти даному слову, сама врятувавшись,

Так і мене врятувала, як правду скажу і віддячусь.

Всю-бо надію данайці і віру в війну розпочату

Завжди в Паллади заступництві мали. Та з дня, як безбожний

Син Тідея й зухвалий Улісс, винахідник злочинства,

Божий палладій із храму святого забрать завзялися,

Напад вчинивши і замку сторожу убивши, забрали

Образ святий і торкнулись руками кривавими стьожок

Діви святої, від тої хвилини надії данайців

Враз похитнулись, й упавши, назад покотились. Зламалась

Сила данайців, і серце богині від них відвернулось.

Знаками ясно своїми дала це Трітонія знати;

Ледве поклали у таборі образ, їй очі відкрились,

Іскрами блиснули, тіло в солоному поті скупалось,

Тричі сама на долівці вона підвелася — о диво! —

Аж міднокований спис і щит затремтіли у неї.

Їм провіщає Калхант, щоб морем тікали; не може

Впасти Пергам від аргейської зброї, аж поки віщання

В Аргосі знов не спитають та образ, який в кривобоких

Суднах везли, не повернуть. Якщо ж вони в рідні Мікени

Нині поїхали з вітром, то там вони зброю готують,

Ласки шукають в богів і неждано, проїхавши морем,

Знову тут будуть, — Калхант ворожіння ті так викладає.

Статую цю за палладій, зневажену божу святиню,

З волі його збудували, щоб змити нещасну провину.

Постать таку спорудить величезну Калхант наказав їм,

Бантини збивши дубові, її аж до неба піднести,

Так, щоб крізь брами її й через мури міські не втягнути,

Щоб у священних обрядах народ не знайшов охорони.

Хай би зневажила ваша рука цей дарунок Мінерві, —

Стріне Пріамове царство й фрігійців руїна велика,

Хай же на нього самого відвернуть проклін цей богове.

А як затягнуть до міста цей дар ваші руки, війною

Азія аж до Пелопових мурів[39] великою піде;

Доля така ж і наших онуків колись дожидає».

Хитрощам цим і лукавству митця в віроломстві Сінона

Віри йняли. Піддалися на сльози нещирі і підступ

Ті, кого навіть Тідеїв син, навіть Ахілл ларісійський

Не подолали, ні тисячі суден, ні років десяток.

«Щось іще більше й страшніше нам впало, нещасним, у вічі

й сповнило страхом серця, що ніякого лиха не ждали.

[40]Лаокоон, що жерцем був, Нептунові жеребом даний,

Жирного в жертву бика урочисто при вівтарі різав.

Аж із Тенеда по хвилях спокійних — тремчу, як згадаю, —

В звоях великих два змії на море злягли і прямують

Просто до берега; груди і гриви криваві їх вище

Хвиль виринають, над морем здіймаються, решта їх тіла

Рівно по морю простерлась великими в звоях хребтами.

З шумом запінилось море; от вийшли на землю, їх очі,

Кров’ю наповнені, іскрами сиплють; дрижать язики в них,

Лижуть з сичанням пащеки. Лиш глянули ми — сполотніли

И порозбігались. Вони ж у рішучім розгоні прямують

Просто до Лаокрона. І спершу тіла обкрутили

Двох невеликих синів його змії обидва і давлять

Та роз’їдають суглоби. А потім так само й його вже,

Що ухопився за зброю й на поміч синам поспішає,

Ловлять і в звої великі обкручують тісно. Два рази

Впоперек вже і його обвинули і потім ще двічі

Шию хребтами, лускою покритими, тісно обвивши,

Високо вгору і голови, й шиї над ним піднімали.

Він одночасно вузли ті руками розсунути хоче,

В пасоці чорній увесь, отрутою стьожки священні

Збризкані, й крики жахливі його аж до неба сягають.

Зранений віл так реве, від жертовної вирвавшись смерті

Й скинувши з шиї сокиру, яку йому вбито невміло.

Змії обидва чимшвидше у храм поповзли Трітоніди[41]

Грізної, вгору на замок, залізли під ноги богині

Й там заховались під круглим щитом. Тоді знову занило

Кожному серце, жахом новим оповите. Це кара

Справді заслужена, кажуть, за вчинений злочин спіткала

Лаокоона, що вістрям пройняв ту священну споруду,

Вбив в її спину свій спис нечестивий. Кричать усі гучно,

Щоб ту споруду на місце призначене ввести й благати

Ласки богині.

Мур розриваємо ми і міську відчиняєм твердиню.

Всі приступають до діла, під ноги колеса підводять,

Линви міцні на шию силяють, і клята споруда,

Зброєю плідна, вступає у мури. А юні дівчата

Й хлопці довкола співають їй гімни, радіють, як можуть

Линви торкнутись. Вона посувається. Й грізно вкотилась

В місто, в середину саму. Ох, краю ти мій Іліоне,

Божий приюте, у війнах прославлені мури дарданські!

В брамі, на самім порозі, разів аж чотири спіткнулись[42],

В череві брязнула зброя разів аж чотири. Проте ми

Прагнем свого у безтямі, засліплені до божевілля,

Й ту проклятущу потвору на замку своєму вміщаєм.

Тут і Кассандра майбутнє тоді з своїх уст віщувала,

Тевкри, проте, до тих уст, що сам бог наказав їм, ніколи

Віри не мали. Нещасні ми в день, що останнім мав бути

Всім нам, ще й храми у місті прибрали у зелень святкову.

Небо тим часом кругом обернулось, і ніч здійнялася

Із океану і пітьмою землю покрила і небо,

Вкрила також мірмідонське лукавство; і тевкри на мурах

Змовкли, бо сон їм утомлене тіло зморив. Із Тенеда

Вже надпливала аргейська фаланга; до бою готові

Судна у них, у мовчанні, крізь приязну місячну тишу,

Їдуть до добре відомого їм узбережжя. Аж раптом

Блиснув вогонь на царському судні[43]. Сінон, врятувавшись

З ласки неправої долі, в цій хвилі данайців, що в кінськім

Череві досі ховались, виводить, їм нишком соснові

Схови одкривши, — відчинений кінь їх на світ випускає.

Жваво вожді з деревища порожнього перші вилазять:

Стенел з Тессандром, Улісс лиховісний — по спущеній линві,

Неоптолем, внук Пелея, Тоант, Акамант і раніше

Інших — Махаон, за ним Менелай і сам майстер тієї

Хитрої штуки — Епей; в місто, сном і вином оп’яніле,

Входять усі і, убивши сторожу, в відчинені брами

Військо впускають, загони, що в змові були, об’єднавши.

Був саме час, коли в дар від богів нам надісланий перший

Сон огортає знеможений люд, милим гостем приходить,

В хвилі тій Гектор приснився мені, засмучений дуже;

Плакав рясними сльозами, понесений возом[44], як з ним це

Сталось колись; обкипілий весь чорною кров’ю, в пилюці;

Ремінь у ноги напухлі уп’явся. Ох, як виглядав він,

Як же не схожий на Гектора був він того, що вертався

В зброї Ахілловій[45] з бою або як на судна данайські

Кидав фрігійські вогні[46], — брудна борода обгоріла,

Злиплось волосся в крові, і ранами весь він укритий,

Що коло мурів отчизни він стільки зазнав їх у битвах.

І мимоволі, здавалось, заплакав я сам і крізь сльози

Мовив тоді до героя, озвавшись сумними словами:

«Світло Дарданії, тевкрів надіє з надій найвірніша,

Де ти так довго барився, з якої країни приходиш?

Гекторе, наш довгожданий, гей, як ми тебе привітаєм

Після сконання стількох твоїх рідних, по злигоднях всяких

Цілого люду і міста, ослаблені дуже на силах?

Чом це я рани ці бачу?» А він на те все ані словом,

Не відповів на ті марні питання; і, важко зітхнувши,

Мовив лиш: «Сину богині, тікай, від пожежі рятуйся;

Вдерся вже ворог на мури, вже валиться Троя висока.

Досить, проте, й для вітчизни цього, й для самого Пріама.

Збройній руці якби можна Пергам рятувати, то, певно,

Ця ось правиця моя врятувала б. Святі свої речі

Троя тобі доручає й пенатів; бери їх з собою,

Будеш в них мати супутників долі; великих шукай їм

Мурів; ти сам побудуєш ті мури, проїхавши море».

Мовив це й в руки узяв він і Весту могутню, й пов’язки[47],

298] І негасимий вогонь, і з святилища все це виносить.

Зойками різноманітними повниться місто тим часом

Більше й все більше, — хоч батька Анхіса домівка стояла

Осторонь інших, густими деревами щільно укрита, —

Зброя бряжчить все ясніше і жах навкруги навіває.

Я прокидаюсь од сну й на покрівлі, до самого верху

Вибігши миттю, стою й насторожую вуха уважно.

Так це, як з вихром шаленим пожежа впаде на засіви

Чи як бурхливий струмок у гірську переміниться річку

307] Й поле заллє і жниво розкішне зруйнує, всю змиє

Працю волів, позносить ліси на узгір’ях, — і стане

Оторопілий пастух на скалі і той слухає гомін.

Тільки тепер стало ясно усім, яка у них вірність:

Підступ данайський відкрився. Уже Деїфоба оселя

Впала, велична, Вулканові в жертву, уже загорівся

Близький сусід Укалегон[48], — Сігейська затока палає

Світлом відбитим. Лунають десь сурми, гук воїнів чути.

Зброю вхопив я безтямно, хоч що вже тепер у тій зброї?

Та спалахнув я бажанням зібрати загін і на замок

Кинутись разом, — шаленство і гнів навіть розум виводять

Із рівноваги, — збагнув я, як гарно загинути в битві.

Вирвавсь тим часом Пант Отріад з-під ахейської зброї

(Феба жерцем був у нас він на замку), в руках ледве держить

Утвар священну, богів переможених, внука малого

Й мов непритомний біжить до порогів. «Гей, Панте, — волаю, —

Як рятуватися нам, яку боронити твердиню?»

Ледве я встиг це промовить, як важко зітхнув він і каже:

«Б’є вже остання година, Дарданії день неминучий.

Ми лиш колишні троянці, колись Іліон був і слава

Тевкрів велика була, та все те Юпітер жорстокий

В Аргос цілком переніс, а тепер он панують данайці

В місті палаючім. В мурах, всередині, кінь височенний

Збройних мужів з себе сипле, звитяжний Сінон з нас глузує

Й сіє пожар. Одні напливають у навстіж відкриті

Брами, — без ліку, з великих Мікен їх причалило стільки!

Інші, озброєні теж, у завулки тісні уступили;

Стали залізні ряди, їх мечі аж іскряться, готові

Сіяти смерть, так що брам охоронці передні наосліп

В бій ледве сміють рушати, безладно боротися з ними».

Вражений цим Отріадовим словом, богами натхнений,

В бій і вогонь я іду, куди чорна Ерінія кличе,

Брязкіт озброєння й крик, що до неба лунає. Надходять

Друзі Ріпей і Епіт, у боях дуже славний, у сяйві

Місяця ще надійшли Гіпаніт і Дімант, а за ними

Разом стає у ряди і Кореб молодий, син Мігдона.

Щойно останніми днями він в Трою прибув випадково,

Гнало його до Кассандри гаряче кохання; тепер він

50

В поміч фрігійцям ішов і Пріаму, бо був його зятем.

Ох, безталанний, не чув він того, що у приступі шалу

Суджена там віщувала.

Щойно побачив їх разом усіх я, готових до бою,

Так я тоді до них мовив: «Молодці, серця наймужніші

В вас надаремно, якщо забажали з’єднатись зі мною,

З тим, що на смерть іде певну. Вибачите, що нам судилось.

З храмів святих, вівтарі залишивши, боги усі вийшли,

Ті, на яких ця стояла держава! Йдете рятувати

Місто в пожарі. Умрімо ж, в середину киньмося бою!

Є для побитих один порятунок — рятунку не ждати

«Цими словами ще шалу додав я серцям молодецьким.

Мов серед темряви ночі вовків шаленіючих зграя,

Що зголодніла утроба наосліп їх гонить, а з горлом

Висхлим залишені десь вовченята чекають, — і ми так

Через ворожі ряди і крізь стріли на смерть ішли певну,

Прямо до міста, а ніч похмурим своїм покривалом

Всіх нас покрила. Хто жах тої ночі, загибелі й вбивства

Виразить може словами, слізьми ті нещастя оплакать?

Падає в порох весь город старий, що стояв стільки років;

Всюди по вулицях всіх валяються трупи беззбройних,

Повно їх теж у домах і на божих священних порогах.

Та не самі лиш тевкрійці вину свою кров’ю змивають,

Часом відвага приходить в серця переможених, гинуть

І переможні данайці. Усюди розпука жахлива;

Всюди лиш жах один, образи смерті встають незліченні.

Перший з данайців попав Андрогей нам негадано в руки

Разом з загоном великим; вважав нас за дружні фаланги

Він, не впізнавши, й таким озивається приязним словом:

«Гей же, мужі, поспішайте, чого це ви так забарились?

Інші Пергам, що в пожарі горить, по шматочку розносять,

Ви ж тільки зараз у бій вирушаєте з суден високих?»

Мовивши це і відповідь мавши якусь невиразну,

Врешті таки зрозумів, що у вир ворогів він потрапив.

Весь охолонув і, скрикнувши, миттю назад він одскочив.

Так, наче десь у колючих кущах несподівано ступить

Хтось на гадюку і раптом, злякавшись, тікає від неї,

Люто-бо шию свою підняла вона темно-зелену, —

І лянувши, так затремтів Андрогей і почав утікати.

Ми на них лавою сунемо й збройно кругом обступаєм.

І незнайомих з місцевістю й лютим охоплених жахом

Стелимо трупом, і спершу сприяє роботі цій доля.

Успіхом цим запалившись, Кореб до своїх покликає:

«Друзі, де доля й рані нам дорогу рятунку вказала

Й де нам прихильність являє, туди ми за нею ходімо:

Нумо, щити заміняймо й данайські візьмімо відзнаки;

Підступ чи мужність це буде, хто стане питать, коли йдеться

Про ворогів? Самі зброю дадуть». Так сказав і гривастий

Із Андрогея шолом надіває, і щит, що мав пишний

Герб, він бере собі, меч він аргівський до боку чіпляє.

Те саме роблять Ріпей і Дімант, і за ним уся молодь

Радо, і кожний з них зброїться в свіжу добичу. Йдемо всі,

Межи данайців вмішавшись, та бог не пішов наш за нами.

Темної ночі цієї, у січі зустрівшись, багато

Билися ми, багато ахейців послали до Орка.

До кораблів своїх, до узбережжя одні з них тікають,

Інші, в ганебнім перестраху, знов у те черево кінське

Лізуть і криються там, у знайомій уже їм утробі.

Гей, ні на що проти волі богів нам не слід сподіватись.

Ось витягають Кассандру, Пріамову доньку, з святого

Храму Мінерви; розпатлані коси у неї, до неба

Марно підводить палаючі очі; підняти лиш очі

Може вона, бо руки їй ніжні в окови закуто.

В лютому шалі Кореб не міг цього знести і кинувсь

В саму середину тої фаланги, собі на загибель.

Всі ми за ним поспішаєм і в збиту вриваємось січу.

Вперше тоді із покрівлі святинь наших сипнулись

Густо удари на нас, і зчинилась різня нещаслива.

Виглядом зброї і грецьких шоломів вони обманулись.

З криком гучним і данайці тоді, озлобившись за втрату

Дівчини, в наступ пішли, Аякс поміж ними завзятий,

З ним два Атріди і слідом усе долопійське їх військо.

Так противійні ударять на себе вітри, як зірветься

Буря, і Нот, і Зефір, а зі сходу як злине на конях

Евр і ліси заскриплять, скаженіє Нерей із тризубцем[49],

Аж у найглибших безоднях морськії запіняться хвилі.

Навіть і ті, що у темряві ночі ми їх розігнали

Хитро й по цілому місту розвіяли їх, надбігають.

Перші вони і щити пізнають, і підмінену зброю;

Зраджує в мові різниця[50]; пропало все, — в них перевага.

Перший Кореб від руки Пенелея при вівтарі самім

Збройногрізної богині[51] упав і Ріпей, з-поміж тевкрів

Найсправедливіший, був-бо він правди найбільший поборник

(Але судилось не те йому); впали Гімант і Гіпаніс,

Їх свої рідні убили. Й тебе від загину не встигла,

Панте, побожність велика твоя врятувати, ні навіть

Світлий вінець Аполлона. Ти, попеле Трої й останній

Пломінь життя моїх рідних, ви свідками будьте, що ввашій

Хвилі останній я стріл і пригод не злякався данайських;

І заслужила правиця моя, щоб загиб я, якщо вже

Доля таке присудила. Тоді завертаємо звідти

Я, і Іфіт, і Пелій зі мною (Іфіт із них старший

Віком, Уліссом був ранений Пелій), до дому Пріама

Разом прямуємо, звідти-бо чуємо крики. Тут щойно

Бій розгорівся великий, неначе б ніде не було вже

Іншого бою й ніхто вже й не гинув у цілому місті;

Січу завзяту побачили ми, як оселі данайці

Штурмом беруть, черепахи зробивши з щитів[52], облягають

В дверях пороги, до стін приставляють драбини і лізуть

Аж на одвірки щаблями, лівицею щит наставляють

Як охорону від списів, правицею ж кроков сягають.

З другого боку дарданці зривають і вежі, й покрівлі

Цілі з домів, як побачать, що все вже пропало, щоб ними

Аж до хвилини останньої замість знаряддя боротись;

Сволоки, золотом ковані, предків старинні прикраси,

Тягнуть зі стелі, а інші, кинджали загострені взявши,

Всі обсадили пороги й їх строєм тісним захищали.

Дух свій піднісши, йдемо в оборону ми царського дому,

Поміч героям нести і додать переможеним сили.

Двері були потайні, і пороги, і хід для домашніх

Межи Пріама палатами, скриті одвірки в затиллі.

Ними-то звикла була Андромаха сердешна ходити,

Поки ще царство стояло, без подруг, сама, щоб відвідать

Свекрів і Астіанакта, синочка, до діда водити.

Лізу туди аж на верх я покрівлі найвищої, звідки

Кидали списи рукопаш тевкри нещасні даремно.

Скраю там башта стояла, що гребнем вершини своєї

Аж до зірок піднімалась, і з неї на Трою дивитись

Звикли вони, на флот і на табір данайський. Її-то

Ми доокола залізом підважуєм, там, де в найвищім

Поверсі споєння вже попустило й хиталось; з підвалин

Давніх виважуєм і вивертаємо. Скинена раптом,

Валиться з гуком і широко шереги криє данайські.

Вслід їм і інші підходять. Тепер вже ніщо не вгаває,

Ані каміння, ні інше знаряддя…

А у передсінку самім, на першім порозі лютує

Ііфр, аж виблискує сяйвом на ньому озброєння мідне.

Наче той вуж, що отруйного зілля наївся й на світло

Виповз, набряклий узимку, в холодній землі він ховався,

Нині ж він, скинувши шкуру стару, випинається свіжий,

Юності повен, блискучий, угору здійма свої груди,

В’ється хребет обручами ковзкими, він пнеться до сонця,

З пащі троїстий язик висуває. А разом із Пірром

І Періфант премогутній, і Автомедонт з ним, возничий

І зброєносець Ахіллів, і вся із ним скіроська молодь:

Всі підступають під замок, вогні на покрівлю всі мечуть.

Сам він між першими взяв двоєсічну і гостру сокиру,

Й нею пороги рубає, і мідні зриває з устоїв

Двері, і, швидко дубові бервена міцні прорубавши,

В них розсуває велике вікно, наче пащу широку.

Видно середину дому, відкрилися довгі покої

Давніх царів і Пріама, приміщення їх потаємні.

Видно і воїнів збройних було на вхідному порозі.

Всюди мішається плач з жалюгідною там метушнею,

Зойк і ридання жіночі в просторих лунають світлицях,

Крики до зір золотих долітають. Жінки по кімнатах,

Жахом прибиті, блукають і двері, обнявши, цілують.

Пірр напирає із силою батька — сторожі й запорам

Не зупинить його. Від тарана, що гатив по одвірках,

Зрушилась брама й, зірвавшись з устоїв, упала. Пробоєм

Роблять дорогу. Промощують доступ і перших вбивають,

Вдершись, данайці і закуток кожний наповнюють військом.

Навіть, прорвавши загати, потік так не плине шумливий,

Що, крутежами пробившись крізь греблі, згори через ниви

Рине скажено на луки кругом і худобу і стайні

Тягне далеко з собою. На власні я очі там бачив

Неоптолема, як бивсь він завзято, й Атрідів обох я

Бачив там на порозі, й Гекубу, і сотню невісток,

Бачив Пріама, як кров’ю зливав вівтарі і вогонь той,

Що освятив його сам. П’ятдесят тоді спалень[53] — на внуків

Певна надія — й трофеями, й золотом варварським горді

Впали й одвірки, а що не згоріло, данайці тримають.

Може, спитаєш мене, яка була доля Пріама?

Він, як побачив і міста руїни, й розбиті угледів

Мури, й пороги будівель, і ворога в серці покоїв, —

Зброю старий, хоч одвик вже від неї, бере на тремтячі

З старості плечі даремно, прив’язує меч без потреби

Й сміло впадає на лави густі ворогів, щоб загинуть.

В самій середині замку, під небом відкритим, жертовник

Розмірів був величезних, і лавр був старий біля нього,

Що похилився над ним і заслонював тінню пенатів.

Коло жертовника сіли Гекуба із дочками разом,

Пообнімавши даремно подоби богів, як голубки,

Що хуртовина їх чорна застала. Уздрівши Пріама,

Як надівав молодечу він зброю на себе: «Нещасний

Мій чоловіче, яка це жахлива прийшла тобі, — каже, —

Думка — цю зброю надіти? Куди розігнавсь? Не такої

Треба усім нам підмоги тепер, не таких оборонців!

Все-бо пропало, хоч був би мій Гектор отут в цій хвилині.

Ближче сюди підійди, нас жертовник оцей урятує[54]

Всіх, або всі ми загинем». Слова ці рішучі сказавши,

Старця до себе веде і на місці святому садовить.

Миті цієї Політ із кривавих рук Піррових вирвавсь,

Син Пріамів, між списів ворожих, крізь довгі підсіння

І по порожніх світлицях тікає, і кров’ю їх кропить.

Пірр розігнався за ним, запалившись, і хоче смертельно

Зранить; ось-ось уже вхопить рукою, вже списом проколе.

Він же, проте, до батьків лиш добіг, і упав перед ними,

І на очах у них вилив життя своє крові струмочком.

Тут і Пріам, хоч самому і смерть заглядала у вічі,

Видержать довше не міг, щоб лютим не вибухнуть гнівом.

«Ох, за цей злочин, — гукає, — що ти учинив, якщо є десь

Правда на небі, яка усілякої кривди пильнує,

Гідну подяку дадуть тобі й плату належну богове.

Ти спричинивсь, що я, батько, на сина загибель дивився, —

Батьківський зір осквернив душогубством. Ахілл, про якого

Брешеш, що був твоїм батьком, до ворога свого Пріама

Все ж не поставився так. На мої-бо гарячі благання

Правда озвалася в ньому, й мені він бездушнеє тіло

Гектора дав поховати, й мене відпустив в моє царство».

Так промовляє дідусь і без розмаху ратище кволо

Кидає. Глухо відбилось воно від щита і повисло,

Не заподіявши шкоди, у першому шарі опуки.

Пірр відповів: «Коли так, то як вісник іди до Пеліда,

Батька мого. Не забудь розказати про прикрі учинки

Неоптолема, скажи йому правду про виродка-сина,

Сам же загинь!» Це сказавши, тремтячого старця під вівтар

Тягне, й ковзається той у калюжах синівської крові.

Руку він ліву в волосся вмотавши, свій меч витягає

Правою, в бік устромляє Пріамові по рукоятку.

Так закінчив вік Пріам, таке йому доля судила.

Трої пожежу він бачив, Пергама жахливу загибель, —

Він, що царем колись гордим на стільки земель і народів

Азії був. Лише тулуб при морі лежить величавий,

Знята з плечей голова, і саме лиш без імені тіло.

Вперше тоді усього мене жах охопив невимовний.

Я обімлів: пригадавсь мені образ коханого батька,

Щойно я бачив, як цар, з ним ровесник, від рани тяжкої

Ронить життя, нагадалась Креуза залишена й дім мій,

Знищений, може, і доля Іула малого згадалась.

Ще оглядаюсь, дивлюся, які ще є сили навколо:

Втомлені всі вже мене залишили, й одні повалились

Прямо на землю, а в розпачі інші в вогонь поскакали.

Сам я один залишився. Дивлюсь — на порозі у Вести,

В закутку тихо сховавшись, сидить Тіндареєва донька[55].

Ясність пожежі мені освітила її, як блукав я

Й поглядом кидав усюди. Вона, боячися ворожих

Тевкрів, лихих за загибель Пергама, і кари данайців,

І чоловіка, що зрадила, гніву чекаючи, в страху,

Спільна Ерінія і для вітчизни своєї, й для Трої,

Біля жертовника, там непомітно сховавшись, сиділа.

Серцем скипів я, і лють огорнула мене — за вітчизни

Згубу помститись, за злочин скарати. «Вона, очевидно,

Буде жива і Спарту побачить, і рідні Мікени;

Їхати буде в здобутім тріумфі царицею; знову

Буде дружиною, дім, і батьків, і дітей ще побачить,

З почтом троянських жінок і служебниць фрігійських ітиме?

Згинув Пріам від меча? Чи Троя згоріла в пожежі?

Скільки разів у крові узбережжя троянське купалось?

Ні, так не буде! Бо хоч за таке, як помститись на жінці,

Шани немає, й така перемога безславною буде, —

Певно, прославлять за те хоч, що погань я все-таки знищив,

Визначив, врешті, заслужену кару. Відчую у серці

Розкіш, як полум’ям гнівним відомсти наповниться й попіл

Рідних вдоволено помстою буде». Це в серці кипіло,

З цим, мов шалений, я гнався. Аж рідна матуся з’явилась

Перед очима моїми у чистому світлі ясному

Й сяяла так, як її я ніколи не бачив, як звикла

Тільки богам у божистій з’являтись подобі, й за руку

Взявши мене, рожевими так запитала устами:

«Сину мій любий, яка то скорбота у серці твоєму

Гнів невгамовний розпалює цей і чому так шалієш?

Чом не турбуєшся нами? Чому не заглянеш раніше,

Де залишаєш старого ти батька Анхіса? Живі ще

Жінка Креуза й Асканій, синок? Їх же всіх оточили

Греків загони. Якби не опіка моя, все згоріло б,

Змів би все меч ворогів. Не лаконка ота, Тіндарея

Донька, ненависна всім, ні Паріс, що його винуватять, —

Божа, так, божа неласка зломила цю силу і Трою

Знищила майже дотла. Дивись, я всю мряку усуну,

Що твої смертні затьмарила очі й немовби їх мокрим

Оповила покривалом. Ти зовсім не бійся наказів

Матері, не відмовляйся зробить, що доручить. Де бачиш

Мури зруйновані, де відірвався від каменя камінь,

Бачиш, що хвилями пил он клубочиться з димом, — руйнує

Мури Нептун і тризубцем своїм велетенським незрушні

Валить опори, і так ціле місто з основ вивертає.

Бо найжорстокіша в гніві Юнона найперша ворота

Скайські в руки взяла і тримає, і в люті страшенній,

Оперезавшись мечем, вже союзні фаланги від суден

Кличе до себе.

Глянь, вже Паллада-Трітонія, сівши на замку високім,

Хмарами сяє ясними, Горгоною грізна[56]. Сам батько[57]

В серце данайцям одваги вливає, додавши звитяжних

Сил їм, і збройно іти на дарданців богів закликає.

Сину, готуйся до втечі і край поклади цим турботам.

Я при тобі буду завжди й на рідні поставлю пороги».

Тільки сказала і в темряві ночі густій заховалась,

Як показалися постаті грізні й ворожі до Трої

Божі особи величні.

Ясно тоді я побачив, що весь Іліон у пожежі

Тоне і що до підвалин руйнується Троя нептунська[58], —

Мов на верхів’ях гірських, коли ясень старезний підріжуть

Пилами й часто вдаряють сокирами в нього селяни,

Хочуть звалити його, а він іще довго грозить їм,

Листям тремтить і вершком потрясає; аж ранами звільна

Зможений, врешті, востаннє застогне й злетить, відірвавшись,

З гір у долину. І от я спускаюся долі, й під божим

Проводом, через вогонь і ряди ворогів я проходжу,

Стріли дають мені місце, вогонь уступає з дороги.

Вже як добився я, врешті, додому, до рідних порогів,

До стародавнього дому, то батько, якого хотів я

Винести в гори високі[59] найперше, й шукав його, зразу ж

Далі відмовився жити, як буде зруйнована Троя,

Бути ізгоєм. «А ви, — так промовив, — у кого ще в жилах

Кров молодецька кипить, і не знищені сили ще ваші,

Ви утікайте.

Плив би я довше, коли б того в небі богове схотіли

И дім цей мені зберегли б. Уже досить, і більш, ніж доволі,

Бачили в’яві загибель одну[60] і захоплення міста

Пережили. Подивіться, ось так покладіть моє тіло

І попрощайтесь: я смерть собі сам заподію. А ворог —

Він змилосердиться, візьме лиш одіж; а без поховання

Легко стерплю я. Немилий богам, вже й раніше непотріб,

Вік коротав я з хвилини, як батько богів і цар люду

Подувом грому повіяв, вогнем мене сили позбавив».

Так говорив і обстоював це із рішучим завзяттям.

Ми ж його з слізьми благаємо, я, й моя жінка Креуза,

Й син мій Асканій, і челядь, щоб батько усіх нас з собою

Не занапащував, сам щоб не кидавсь в біду, що грозить нам.

Не уступає, свого він дотримує наміру й місця.

В бій я, нещасний, знов кидаюсь, смерті одної бажаю;

Що ж бо лишалось мені, яка мене доля чекала?

«Ти сподівався, мій батьку, що зважусь, тебе я лишивши,

Сам утікати? Чи з батьківських уст лихослів’я це вийшло?

З міста цього не лишити нічого боги ухвалили,

Й це неминуче, а ти захотів до загибелі Трої

Ще приєднати себе й своїх рідних, — цій долі вже навстіж

Двері відчинені. Скоро вже прийде у крові Пріама

Скупаний Пірр, що сина убив на очах його батька

Й потім ще й батька убив при жертовнику. От ти для чого,

Матінко рідна, мене від списів і вогню врятувала, —

Щоб в своїм домі я ворога стрів, коли син мій Асканій,

Батько й Креуза в крові своїй власній купатися будуть?

Зброю, гей, зброю давайте, мужі, бо остання година

Б’є нам, побитим. Ідім на данайців, до бою вертаймось,

Щоб без відомсти сьогодні ніхто з нас в бою не загинув».

Знову мечем оперезуюсь, знов закладаю на ліву

Руку свій щит, прикріпляючи, й з дому виходжу. Та жінка

Впала до ніг мені, тут, на порозі, й Іула малого

Батькові вгору піднявши, припала до мене і мовить:

«Йдеш ти на смерть, тож і нас із собою бери, ми готові.

Та якщо досвід твій каже, що в зброї ще є оборона,

Перше цей дім захищай. Бо на кого ж маленький Іул наш,

Батько і та, що колись була жінкою в тебе, лишиться?»

Так промовляла і всю наповнила жалем оселю.

Враз показалося явище дивне, що годі й сказати.

Просто у нас на руках, у батьків, охоплених смутком,

Видимо знявся на самім вершечку голівки Іула

Вогник легесенький вгору, й почав нешкідливо лизати

Кучері хлопця м’якенькі, і гладити личко рожеве.

Ми тремтимо з переляку, й палаючі кучері рвемо,

І намагаємось вогник святий погасити водою,

Батько ж Анхіс спрямовує весело очі на зорі,

Руки здіймає до неба і слово таке промовляє:

«О всемогутній Юпітере, чуєш ти наші благання,

Зглянься ж на нас! Якщо гідна щедрот твоїх наша побожність,

Дай нам ознаку, наш батьку, упевни у тому, що бачим».

Ледве це старець промовив, як раптом понісся ізліва

Гуркіт з небес[61] громовий і крізь пітьму зоря пролетіла

Світлом сліпучим, ще й смуга довжезна за нею тягнулась.

Бачили ми, як вона, над покрівлею дому майнувши,

В лісі Ідайськім далеко сховалася, свій позначивши

Шлях променистий, і довго ще в небі палала та світла

Смуга, і сіркою довго усе навкруги димувало.

Цим переконаний батько тоді устає і на небо

Дивиться, кличе богів і мольби шле до зірки святої:

«Рідні богове, я вже не барюсь, і де кличете, йду я.

Дім цей врятуйте, врятуйте онука. То ваше знамення.

Троя — у вашій опіці. Тобі уступаю, мій сину,

І не відмовлюся йти за тобою як вірний товариш».

Так він сказав. А вогню гуготіння усе виразніше

Йде крізь будинки, і хвилями котить все ближче пожежа.

«Гей же, мій батечку любий, на спину мені садовися,

Сам тобі плечі підставлю, тягар цей мені не завадить.

Як би тепер не було, в нас одна небезпека є спільна,

Й спільний рятунок обох нас чекає, й Іул наш маленький

Піде із нами, а трохи оподаль ітиме дружина.

Ви, мої слуги, уважно затямте все те, що скажу вам:

Є поза містом могила, і храм стародавній Церери

Там опустілий стоїть, і старий кипарис коло нього;

Наші побожні батьки шанували той храм довгі роки.

Там біля храму ми стрінемся всі, звідкіля хто надійде.

Батьку, ти святощі візьмеш у руки і рідних пенатів.

Їх доторкатись не личить мені, коли з бою такого,

З січі такої кривавої я повертаюсь, аж доки

Я не обмиюсь живою водою».

Так я промовив, і шию, і плечі широкі згинаю,

Шкуру левину жовтаву стелю на одежу й схиляюсь

Взяти тягар свій. За руку вчепився Іул мій маленький

І підбігає за батьком нерівними кроками; ззаду

Квапиться жінка. Йдемо крізь закутини, в пітьму сповиті.

Тут-то мене, кого жодна ще зброя ніде не страшила,

Ні величезні грецькі фаланги, що стали навпроти, —

Кожний вітрець вже лякає, звук кожен мене непокоїть.

Весь я за ношу тремчу, за супутників любих боюся.

Вже наближавсь я до брам і, здавалось, страхіття дороги

Вже обминув, аж доходить до вух моїх, чую, десь тупіт

Кроків численних; а батько крізь темінь зирнув і гукає:

«Сину, тікай, бо женуться, — й щити вже я сяючі бачу,

Міді я блиск пізнаю». Тут не знаю, яке зловороже

Розум мені божество відняло, помутивши, бо тільки

Я завернув з роздоріжжя і вийшов із вулиць знайомих,

Раптом дружину Креузу у мене, невдахи, забрала

Доля нещадна. Не знаю, спинилася десь на хвилину

І заблудила, чи, може, втомившися, трохи присіла;

Годі сказати, та більше у вічі її я не бачив.

Не оглядавсь позад себе тоді я, мені-бо й на думку

Навіть не спало, що, може, згубилась, аж поки прийшли ми

Всі до узвишшя й святого, старинного храму Церери.

Тут ми зібралися всі, лиш її бракувало, — і сина,

І чоловіка вона обманула. На кого, безумний,

Не нарікав я з людей і з богів, і що жахливіше

Бачив я в знищенім місті? Асканія, батька Анхіса

750] Й Трої пенатів на друзів лишив я, в ярку заховавши.

Сам я до міста вернувся, ясну свою зброю надівши.

Ще раз я вирішив спробувать щастя, і знов перебігти

Через всю Трою, і голову знову піддать небезпекам.

Отже, до мурів найперше вертаюся, до потемнілих

В брамі порогів, з яких щойно вийшов, і тими ж слідами

Йду я назад і в пітьмі уважно очима шукаю.

Все доокола страшить і сама уже тиша лякає.

Потім додому — а чи не туди, не туди повернулась, —

Знову іду. А данайці напали й весь дім зайняли вже;

Вітром вогонь ненажерливий аж на покрівлю заносить,

Полум’я вгору шугає, і жар досягає до неба.

Далі іду я й дивлюсь на оселю Пріама й на замок.

Тут, в опустілих притворах притулку Юнони, на варті

Стали вже вибрані Фенікс й Улісс лиховісний — сторожать

Здобич. Скарби сюди зносять багаті, грабовані в Трої

Божі престоли з палаючих храмів, із золота чаші

Й одіж всіляку, з пожару здобуту. Кругом малі діти

Й трепетні їх матері стоять тут із страхом навколо

В довгих рядах.

Зважився навіть я голос у темряві свій подавати,

І залунав він по вулицях скрізь, як із жалем Креузу

Безперестанно і знову, і знову я кликав даремно.

Поки шукав я, ганявсь безконечно по цілому місту,

Образ нещасний Креузи з’явився і тінь її власна

Перед моїми очима, ця більша, ніж та, яку знав я[62].

Я обімлів, стало дибом волосся, й заклякнув мій голос.

Так тоді мовить вона, щоб журбу з мого серця здійняти:

«Мій чоловіче солодкий, чого завдаєш ти тяжкого

Серцеві болю? Це все не без волі богів відбулося.

Звідси не вільно тобі відвести із собою Креузу,

Владар найвищий Олімпу на це не дозволить. Ізгоєм

В землі далекі ти підеш, скородити будеш широке

Море, прибудеш в Гесперії землю, де котить лідійський

Тібр[63] повз ниви багатих мужів свої тихії води.

Щастя велике тебе там чекає: і царство, й дружина

Царського роду. Утри ж свої сльози по милій Креузі.

Горді оселі долопів чи то мірмідонів не буду

Я оглядати, ні грецьким жінкам я не буду служити,

Я-бо дарданського роду, невістка богині Венери.

Мати велика богів[64] тут мене на землі цій задержить.

Отже, прощай і любов збережи нашу спільну до сина».

Мовила це і лишила мене, хоч ридав я й багато

Їй розказати хотів, розплилася у хмарах легеньких.

Тричі її намагався руками за шию обняти,

Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,

Наче легенький вітрець або сонні примари летючі.

Врешті вернувсь я до друзів своїх, коли ніч проминула.

Там застаю вже нове товариство велике й дивуюсь,

Що чоловіків, жінок і дітей назбиралося стільки;

Всі до утечі зібрались, нещасна юрба, всі готові

Весь свій добуток, всі сили віддати мені, щоб я вів їх

Морем, куди лиш захочу, у землі, які загадаю.

Вже на найвищих верхів’ях ідайських Люціфер з’явився,

Заповідаючи день, а данайці тримали, зайнявши,

Брами міські, не було вже нізвідки надії рятунку:

Долі скорившися, батька підняв я і в гори подався.

Книга третя




Енеїда

Тільки схвалили богове азійську потугу й безвинне

Плем’я Пріамове знищить, коли Іліон гордовитий

Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська, —

Божі пророцтва тоді нас, ізгоїв, погнали по світу

Вільних шукати земель. Під самим Антандром будуєм

Флот, коло Іди фрігійської, зовсім того несвідомі,

Доля куди зажене нас і де доведеться осісти,

Й військо збираєм. Лиш літо настало, а батько Анхіс нам

Вже натягнути вітрила звелів і довіритись долі.

Тож береги я, й поля, і пристань в сльозах залишаю,

Де була Троя. Ізгоєм пускаюсь на море, зі мною

Друзі і син, разом з нами й пенати, й великі богове.

Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортійська[65],

Орють фракійці її; царем їх Лікург був суворий

В давні часи. У дружбі й союзі із Троєю жив він,

Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую

Перші я мури в затоці, прибувши в нещасну годину,

Й назву надав Енеади цим мурам від свого імення.

Матері жертву складав я Діонській, і божеським силам

Віщим за діло почате, й найвищому неба владиці

На узбережжі, — гладкого вола на жертовнику різав.

Поруч був пагорб, увесь і корчами, і дерном порослий,

Мірти галуззя кругом, наче кілля, над ним височіло.

От підійшов я й хотів із землі уже віття зелене

Вирвати, щоб замаїти густими гіллями жертовник,

Та — навіть мовити страшно — жахливе побачив я диво.

Щойно я першої гілки торкнувся, їй вирвавши корінь,

Чорна із неї закапала кров, і пасока землю

Заплямувала. Жах мене й дрож охопив, і від страху

Кров уся в жилах моїх зціпеніла, як крига холодна.

Пробую знов я на іншому місці гнучку галузину

Смикати — що за причина тут скрита, дізнатися хочу.

Але й з-під другого кореня кров полилась почорніла.

Довго розмислюю я, і німф цих полів я благаю,

Й батька Градіва, що гетів країну тримає в опіці,

Благословить це видіння й віщання страшне злагіднити.

Щойно я смикаю третю галузку з зусиллям ще більшим,

Знов починаю, коліньми в пісок пружинястий упершись, —

Що ж, говорить чи замовкнуть? — 3 могили глибокої стогін

Жалісний чую, і голос, озвавшись, до слуху доходить:

«Нащо, Енею, нещасного рвеш ти? Померлому — спокій!

Нащо ти руки скверниш? Тож був не чужинцем я в Трої,

Ані ця кров не тече з деревини. Геть з клятого краю,

Геть, з узбережжя тікай загребущого! Знай, Полідор я!

Тут ось залізне насіння із ратищ мене поховало,

Й держална гострі тих ратищ ростуть». Тоді-то тривога

Впала непевна на мене, що аж остовпів я, і дибом

Стало волосся на тім’ї, а слово у горлі застрягло.

Це ж бо нещасний Пріам Полідора того вже раніше

Вислав таємно, щоб жив у владики фракійського. Безліч

Золота дав йому, тільки надію на зброю дарданську

Тратить почав і побачив, що місто в облозі навколо.

Той же, як тевкрів зломилася сила й покинуло щастя,

До переможців пристав, перейшов в Агамемнонів табір,

Мав за ніщо він сумління — убив Полідора й насильством

Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш,

Золота клята жаго! Щойно жах мої кості покинув,

Вибранцям першим народу й насамперед батьку своєму

Доповідаю про божі ознаки й прошу їх поради.

Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити,

Де осквернили гостинність, і вітрові флот наш піддати.

Тож Полідорові чинимо похорон ми, і великий

Пагорб землі насипаємо, й манам жертовник становим

В темних пов’язках жалоби між чорних сумних кипарисів.

Коси розплівши, за звичаєм стали жінки Іліону

[66]В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають.

В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі

Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає.

Потім, як тільки вже стало можливо довіритись морю,

Хвилі й вітри вгомонились і Австер в дорогу покликав,

Друзі на берег виходити стали і судна стягати.

От уже пристань за нами, й міста вже далеко, і землі.

Є серед моря священна земля[67], із усіх найлюбіша

Матері доньок Нерея[68] й Нептуну егейському[69] також.

Землю, що вздовж узбереж усіляких раніше блукала[70],

Божий стрілець[71] прикріпив до Мікону і урвищ Гіару

Й дав їй можливість на місці устоять, з вітрів глузувати.

Отже, туди завернув я, і нас прийняла та країна

В пристань затишну, знесилених. Тільки ввійшли ми і шану

Місту на честь Аполлонову склали, назустріч нам вийшов

Аній-владика, жрець Феба і цар над народом, на скронях

Мав він пов’язки і лаври священні[72], — він зразу ж Анхіса,

Давнього друга, пізнав. І руки подавши, як друзі,

Ми до оселі ввійшли. У храмі з каміння старого

Став я благати: «Тімбрею, о дай мені рідний притулок,

Мури знеможеним дай нам, народ дай і місто тривале,

Другий троянський Пергам збережи, що його нам лишили

Греки й жорстокий Ахілл. Хто вождем у нас буде, куди нам —

Йти, де спинитися? Провість дай, батьку, нам в душі вселися».

Ледве сказав я слова ці, як все затряслося довкола:

Гай божественний, пороги і ціла гора[73] до основи,

І залунав від триніжка, з святині відкритої гомін.

Ми у покорі вклонились додолу і голос почули:

«Плем’я Дардана суворе, — земля, що найперше пустила

В світ вас, вона вас і прийме, до лона свого вас пригорне

З радістю, тільки найдіть ви стару свою матір. А там вже

Плем’я Енея на всіх узбережжях володарем буде,

Й діти дітей, і їх покоління далекі». Так мовив

Феб нам, і радість усіх пойняла. Всі жваво питають,

Де ж то місцевості ті, до яких Аполлон закликає,

З блудних наказує мандрів вертатись. Тоді, спогадавши

Пам’ять героїв старих, так мій батько: «Послухайте, — каже, —

Люду вожді, і знайте, яка жде вас доля. На морі

Кріт є, Юпітера острів[74] великого, й Іда-гора є.

Там саме нашого роду колиска. Сто міст там великих,

Кожне з них — царство багате. Якщо не обманює пам’ять,

Звідти і Тевкр, наш предок, найперше прибув на ретейський

Берег і вибрав те місце на царство. Ні Троя, ні замок

Ще не стояв там пергамський, в долині селилися люди.

Звідти й наставниця наша Кібела, і звідти походять

Сурми лункі корибантів[75] і гаю ідайського шепіт,

Звідти й таємності віри[76], і леви, що їх запрягали[77]

У колісницю богині. Рушайте, й куди заведуть вас

Божі накази, ходімо і, силі вітрів поклонившись,

Їдьмо у царство кносійське[78]. Дорога туди недалека;

Хай нам поможе Юпітер, а ранок вже третьої днини

На узбережжі прикрітському флот наш застане». Так каже

И жертви належні складає богам: вола для Нептуна,

В жертву вола і тобі, Аполлоне прекрасний, ягницю ж

Чорну завіям, а білу зефірам прихильним приносить.

Мали ми вістку, що, прогнаний, батьківське царство покинув

Ідоменей, що крітські звільнилися всі узбережжя

Й ждуть там на нас, ворогами залишені, вільні оселі.

Ми покидаєм Ортігії пристань, по морю пливемо

Попід вакханські узгір’я на Наксос[79], зелену Донісу,

І Олеар, і Парос сніжно-білий[80], Кіклади, по морю

В коло розсіяні. Їдем по водах, де землі рясніють.

Крики моряцькі у різних змаганнях і спорах лунають, [67]

В прадідню землю на Кріт закликають пливти за попутним

Вітром, що віє у спину з корми. Аж приїхали, врешті,

В давню країну куретів. Тут швидко будую я мури

Міста, якого так прагнуть, — назвав я його Пергамея.

Назвою втішений люд закликаю, щоб щиро любив він

Вогнища ці і щоб замок високий над містом поставив.

Майже всі судна були вже на березі в місці сухому,

Молодь женилась і бралась до праці на новому полі;

Я їм закони давав і оселі. Аж раптом дихнуло

Гниллю повітря, зловійна зараза народу діткнулась,

Поле й сади навістила пора смертоносна. Одні вже

З милим життям розстаються, а других з ніг валить хвороба.

Тут іще Сіріус ниви почав неродючі палити:

Зела горіли й засів, який знидів, не дав з чого жити.

Знов до оракула Феба в Ортігії батько по морю

Каже пливти нам і ласки просити, коли вже, нарешті,

Буде кінець цій недолі, де скаже шукати розради

Нашому горю, куди повернути на шлях нам накаже.

Ніч вже настала, і сон огорнув на землі всі істоти,

Як показалися перед моїми очима священні

Божі подоби й пенати з’явились фрігійські, яких я

Виніс із Трої, з вогненного моря, як місто горіло.

Добре у єні пізнавав я їх, бо у відчинені вікна

Повного місяця сяйво широким лилося потоком.

Так говорили вони і словами журбу розганяли:

«Те, що сказав би самому тобі Аполлон, якби сам ти

Помандрував до Ортігії, тут він віщує, і нас він

Шле до порогів твоїх. Із тобою ми йшли крізь пожежу

Трої в боях, крізь розбурхане море плили кораблями —

Й внуків твоїх аж до зір зведемо, володіння всесвітнє

Місту дамо[81]; приготуй для могутніх і мури могутні;

І не лякайся ти труднощів довгих у втечі й мандрівці.

Треба оселю змінити. Не ці береги тобі радив

І не на Кріті звелів Аполлон оселитись делійський.

Є-бо країна, що назву Гесперії має від греків,

Древня країна, у зброї могутня й родючістю славна.

Там енотрійці раніше жили, а тепер, повідають,

Землю ту їх покоління назвало Італія йменням,

Провідника свого. Наша земля це, і звідти походить

Батько Дардан та Іac[82], а від нього й весь рід наш. Вставай же

169] Й весело батьку старому слова передай ці незмінні:

170] І Хай він шукає Коріта й авзонських земель, бо Юпітер

Не дозволяє тобі оселитись в країні діктейській[83]».

Вражений цими словами й видінням богів, я зірвався

Зараз з постелі, бо був це не сон, але справді віч-на-віч

Бачив я їх, на їх головах бачив вінки я, дивився

Їм у обличчя; по цілому тілі піт лився холодний.

Руки свої я в благанні до неба підношу й зливаю

Вогнище чистим вином. І, цю жертву принісши, іду я

Прямо до батька Анхіса і вістку веселу приношу,

Все по порядку йому викладаю. Він визнав подвійним

Рід наш і двох прабатьків[84], і визнати мусив, що знову

Він помилився у виборі місць стародавніх, і каже:

«Сину, зазнав ти троянської долі, про це лиш Кассандра

Нам ворожила. Тепер пригадав я, казала, яка нас

Доля чекає; й Гесперію завжди вона, й італійське

Царство тоді споминала. Та хто був би вірив, щоб тевкри

До узбереж гесперійських дійшли, і кого могли зрушить

В час той пророцтва Кассандри? Скорімося Фебові й ради

Слухаймо кращої». Так він промовив, і ми на цю мову

Радо пристали усі і покинули нашу оселю.

Небагатьох залишаємо там і, піднявши вітрила,

Переїжджаємо в утлих човнах ми безмежну пучину.

Як кораблі опинились в одкритому морі й землі вже

Більше ніде не видно було, тільки небо і море,

Над головою моєю похмурі з’явилися хмари,

Бурю і темінь несли вони, й хвилі у пітьмі заграли.

Котять вітри безустанно вали, і хвилі високі

Йдуть щохвилини, і нас розігнало по вирах безодні;

Хмарами день оповився, і темінь змела його світло,

Лиш блискавки безнастанні розшарпують хмари. Ми шлях свій

Губимо й сліпо блукаєм по хвилях. Тепер уже навіть

Сам Палінур визнає, що ні дня відрізнити від ночі,

Ані дороги у хвилях безмежних пізнати не може.

Так ми блукаєм по морю три дні і не певні, чи дні це

(Так було темно), й ночей беззоряних стільки ж. І щойно

Днини четвертої, врешті, земля почала виринати,

(стали рости перед нами і гори, і дим постелився.

Вниз паруси, налягаєм на весла! І всі мореплавці

Борються, піну збивають, гребуть лазуровії води.

Як врятувався я з моря, то перші Строфад узбережжя

Нас прийняли. Строфади — це ті острови в Іонійськім

Морі (так греки їх звали), де грізна Келайна та інші

Гарпії мають оселю, відколи закрито Фінеїв

Дім перед ними і давні столи вони з страху лишили.

Більш проклятущих потвор, ні мари жахливішої й гніву

Божого не породили ще хвилі стігійські й донині.

Лиця дівочі в птахів тих, та нечисть з їх шлунків стікає,

Руки їх — пазурі справжні, самі ж вони вічно голодні,

Вічно бліді їх обличчя.

А як причалили тут і ввійшли ми у пристань, то бачим

Череди цілі веселих биків по роздолах, отари

Кіз на траві, пастухів же ніде біля них не помітно.

Вийшли з ножами до них і на поміч богів закликаєм,

Навіть Юпітера, здобич ділити, а потім лягли ми

На побережжі зміястому учту багату справляти.

Аж надлітають зненацька із гір у зловісному леті

Гарпії й з лопотом сильним крильми ударяють, і тягнуть

Їжу із учти, й чого лиш торкнуться, усе оскверняють;

Крики їх дикі і сопух поганий мішаються разом.

Ми уступаємо й потім далеко під скельним обривом,

Між деревами сховавшись, готуємо в тіні глибокій

Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваєм.

А з протилежного боку, з повітря, із сховів невидних

Зграя ота голосна надлітає, й, кружляючи, здобич

Кігтями рве, й оскверняє бенкет. Тоді друзям велю я

Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим.

Так, як сказав я, зробили, мечі поховали по травах,

Скрили щити. От як знов налетіли вони й оглушили

Вереском берег крутий, то Мізен із високої варти

Знак нам подав мідяною сурмою. Встає товариство

Й бій почина незвичайний — морських отих птахів мерзенних

Пробує сікти мечами. Але ж ані пер не береться

Гостре залізо, ні тіла пташиного й трохи не ранить.

Птахи ж ті, знявшися аж до найвищих зірок, залишають

Здобич розтерзану ще й наймерзенніший слід після себе.

Тільки Келайна одна, на скалі сидячи височенній,

Клята віщунка, такі ось слова із грудей здобуває:

«То за убитих биків і телиць, що ви їх закололи,

Лаомедонта сини, розпочати війну ви готові

Й хочете вигнати гарпій безвинних із їх батьківщини?

Отже, моїх ви послухайте слів і їх добре затямте:

Те, що Фебові батько колись провістив всемогутній,

Феб — мені; я ж, із фурій[85] найбільша, це вам провіщаю.

Прагнете ви до Італії й кличете вітер на поміч.

Ви досягнете Італії й ввійдете всі в її пристань,

Місто ж, обіцяне вам, не раніш опережете муром,

Доки аж голод страшний і відомста за наші убивства

Вас не примусять бідою столи пообгризані їсти».

Тільки сказала і в лісі, змахнувши крильми, заховалась. [70]

В друзів од страху аж кров захолонула в жилах, і мужність

Їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати,

Тільки молитися радять лише і складать обітниці,

Хто б це не був, чи богині, чи дикі й огидні ці птахи.

Батько Анхіс з узбережжя долоні з благанням до неба

Зводить і кличе могутніх богів і обіти складає:

«Геть відверніть ці погрози, богове, й напасті такої

Не допустіть, порятуйте нас, вірних». Тоді відчепити

Линви звелів він од берега й спущені снасті змотати.

Нот вже вітрила нап’яв, ми по спінених хвилях тікаєм

Шляхом, куди всіх нас вітер легкий закликає й стерничий.

От перед нами вже виринає на хвилях лісистий

Закінт, Дуліхій, там далі і Сама, і Неріт скелястий.

Скелі Ітаки щасливо минули, Лаертове царство;

Землю ми ту проклинаєм, колиску Улісса лихого.

Швидко з являються нам оповиті у хмари верхів’я

Гір Левкадійських і сам уже храм Аполлона[86], страшного

Для моряків. І, втомлені, в це ми в’їжджаємо місто;

Кинули тут якорі, а кормами об берег оперлись.

Так несподівано ми, суходолу нарешті добившись,

Жертви приносим Юпітеру, їх на жертовниках палим.

На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські.

Друзі всі голі блищать від оливи у звичних змаганнях,

Мило на серці, що міст арголійських ми стільки минули,

Хоч утікать довелося, оточеним скрізь ворогами.

Сонце тим часом пробігло все коло великого року

І льодовита зима Аквілонами хвилі здіймала.

Тут на одвірках у храмі Абанта могутнього зброю —

Щит прибиваю[87] я вигнутий з міді й карбую там напис:

«Щит цей дарує Еней, у звитяжців данайських віднявши».

Потім усім велю сісти на лави й покинути пристань.

Наперегони б’ють веслами друзі і хвилі здіймають.

Зразу згубили з очей ми високі твердині феаків[88]

І допливаєм до краю Епіру; і в пристань хаонську

В їхавши, ми до Бутрота вступаєм, високого міста.

Тут неймовірна до нашого слуху доходить новина,

Що Гелен Пріамід у цих грецьких містах володіє;

Владу обнявши, взяв жінку по Пірру, нащадку Еака,

І Андромаха удруге троянцеві жінкою стала.

Я остовпів на цю звістку, й предивне бажання зродилось:

Поговорити з тим мужем, пізнать його славні пригоди.

Вийшов я з пристані, флот залишаючи при узбережжі.

Андромаха над прахом жертву жалобну за містом

раї приносила, де Сімоент неправдивий[89] спливає,

Й голосно манів на тризну скликала усіх до могили

Гектора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала

305] Й два вівтарі збудувала, щоб вічно ридати над ними.

Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї

З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом,

Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла,

Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині

Мовить: «Чи в вигляді справді своєму сюди ти приходиш,

Сину богині, як свідок правдивий? Живий ти? Якщо ти

Кинув цей світ, то де ж Гектор?» Сказала, й заплакала ревно,

І голосінням весь сповнила простір. Ледь відповів я

Їй, ошалілій, в зворушенні й коротко так я промовив:

«Так, я живий і, на глум всьому лиху, життя зберігаю;

Не сумнівайся, бо дійсність ти бачиш.

Гей, яка доля зустріла тебе після втрати такого

Мужа, чи інше де-небудь достойне знайшло тебе щастя?

Гекторова Андромахо! Чи й нині ти Піррова жінка?»

Очі вона опустила і мовила голосом тихим:

«Найщасливіша з усіх була лише дівчина юна,

Донька Пріамова[90], що під високими мурами Трої

Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею

Жереба ворог не кидав, не брав її в ложе звитяжець.

Різними водами нас повезли по пожежі вітчизни.

Сина Ахілла[91] пиху, всі примхи юнацькі прийшлося

Зносить мені і дітей у рабстві родить. Привернувшись

До Герміони, до Леди онуки, в лаконському шлюбі

Дав він рабові Гелену рабиню — мене у владання.

Але дружину кохаючи вкрадену й гнаний за злочин

Помсти богинями, Пірра, Орест біля вівтаря батька

Раптом схопив і звів з цього світу. А звільнена смертю

Неоптолемова частка держави Гелену припала.

Землі усі він хаонськими зве, від троянця Харна,

Царство й своє називає хаонським. На взгір’ї поставив

Тут він Пергам, цю твердиню ілійську. Тобі ж що за доля,

Що за вітри аж сюди, у цей край показали дорогу?

Хто із богів аж до нашого берега вивів неждано?

Як же Асканій, твій син? Чи живий ще, чи дише повітрям?

Той, кого в Трої тобі…

Мабуть, сумує хлопчина по втраті матусі? Чи приклад

Батька Енея і Гектора, дядька[92], у нього хоробрість

Давню і духа великого мужність розбуджує знову?»

Довго вона голосила і сліз безустанні потоки

Марно лила, аж поки із мурів твердині міської

Вийшов герой, син Пріама Гелен, і з ним почет численний;

Втішився дуже, пізнавши своїх, і веде їх до себе, [72]

Розповідає й, що слово, то сльози нестримані ронить.

Йду й невеличку я Трою знаходжу, Пергам, що на справжній

Має скидатися, висхлий потік, теж названий Ксантом;

Браму я Скайську пізнав і пороги її обіймаю.

Вже-бо і тевкри у дружньому місті усі розгостились.

Цар їх приймає в просторих підсіннях. А серед подвір’я

Вакхові в жертву приносили вина, столи заставляли

Посудом з золота, чаші з вином з рук до рук подавали.

Днина минає одна за одною, а вітер в дорогу

Кличе, і Австер напнув паруси. Отож я звертаюсь

До віщуна[93] й промовляю до нього такими словами:

«Трої потомку, божий провіснику, що розумієш

Фебову волю з триніжків і лаврів кларійських, із зірок,

З голосу птиць, із їх лету швидкого, ану ж поясни нам, —

Божа-бо воля мені указала цей шлях як щасливий,

Знаками всі богове мені повеліли своїми

Прямо в Італію їхать за щастям, у землі далекі.

Гарпія тільки одна Келайна віщує велике

Лихо нечуване, гнів проклятущий і голод поганий, —

Що ж тут — питаю — почати, щоб лиха позбутись? Яким же

Чином я зможу цей труд побороти?» Гелен у відвіті

В жертву приносить волів, із обрядами згідно, і просить

Божого миру, й здіймає вінець з голови пресвятої,

Й взявши за руку мене, веде до твоїх же порогів,

Фебе, збентеженим близькістю бога, — й як жрець провіщає

З уст божественних до мене: «Послухай, сину богині,

(Бо ж, очевидно, сили небесні ведуть тебе морем,

Владар богів таку тобі жеребом витягнув долю

І встановив цей порядок), лиш дещо тобі розкажу я

З довгої дії, щоб ти почувавсь безпечніше, як будеш

Їхать по водах гостинних, щоб в пристань авзонську заїхав.

Більше Геленові знати заказують парки, й Юнона,

Донька Сатурна, пророчити не дозволяє. Найперше

Знай, що Італію ту, про яку ти гадаєш, що дуже

Близько вона, і не знаючи, в пристань сусідню бажаєш

В їхати звідси, її відділяють далекі країни

Й довге, далеке і непрохідне бездоріжжя. Ще доки

В їдеш, то приидеться в водах Трінакрії вигнути весла.

Суднами хвилі помірять авзонські[94], й озера підземні

Бачити, й острів Кіркеї еейської, поки ти зможеш

Місто звести у безпечній країні. Затям же ознаки, —

Дам я тобі їх: як стрінеш, безрадний, на березі річки,

Далі від світу, у тіні дубів ти веприцю велику,

Що на землі простяглася по опоросі, і вим’я [73]

Тридцять біленьких їй ссе поросят, і сама вона біла, —

Місце під город там буде, й скінчаться труди всі, напевно.

Що доведеться столи поз’їдати, цього ти не бійся,

Доля-то знайде шляхи, й Аполлон, як попросять, прибуде.

Тільки ці землі й найближчі оці береги італійські,

Що обмивають їх хвилями нашого моря[95] прибої,

Ти обминай, — там міста всі займають ворожі нам греки.

Локри з Наріксу там місто звели, й всі поля салентійські

Ідоменей, що із Лікту, зайняв своїм військом; там є ще

Місто маленьке Петелія, що Філоктет мелібойський

Муром обвів. І затям собі ще, як флот твій за море

Перепливе і жертовник поставить, щоб жертву подяки

Там принести, — тоді, пурпурний плащ одягнувши[96], закрий ним

Голову, щоб, не дай боже, душа незичлива, з’явившись

Серед священних вогнів, обряд нанівець не звела той.

Сам ти його зберігай, і нехай збережуть твої друзі,

408] Й внуки побожні твої хай обряд той святий зберігають.

[97]А як від’їдеш ти звідти і до узбереж сікулійських

Гнатиме вітер тебе, і вузенькі ворота Пелору

Ширшати будуть, ти зліва тримайсь од землі і на морі

Зліва пливи, обминаючи берег і море праворуч.

Кажуть, що в давні часи під сильним напором запалась

Глибоко саме в тім місці земля й розступилась (ось стільки

Змін може статись на світі за вік такий довгий), раніше

Землі ті дві були вкупі. Та море, всередину вдершись,

Берег Гесперії від сікулійського хвилями ділить,

Ниви й міста на обох узбережжях також підмиває

Стиснена хвиля кипуча. На правому боці засіла

Сцілла, а з лівого боку Харібда жорстока, що тричі

Виром глибоким хвилі могутні всисає й безодню

Поперемінно і, знову наверх викидаючи, зорі

Скроплює ними. Сцілла у темній печері сховалась,

Часом лиш звідти вона вихиляється й тягне з собою

Судна на скелі. Як зверху дивитись — людське то обличчя,

Груди розкішні дівочі, по пояс то дівчина, нижче ж —

Постать якоїсь потвори морської; вріс в черево вовче

Хвіст дельфіна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахін,

За трінакрійський, об’їдеш і зробиш далеку дорогу,

Ніж тільки раз лише глянеш на Сціллу-потвору в печері

Дикій, послухаєш раз лиш, як виють собаками скелі.

Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена є розум,

Є лише віра якась у віщання його і як правду -

В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я,

Запам’ятай собі, сину богині, одне це пророцтво

Передусім і, прошу я й благаю, зваж добре на нього: [74]

Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю,

Їй і обіти від щирого серця складай, її, сильну,

В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш,

Врешті, усе побороти й, лишивши Трінакрію, в’їхать

В край італійський. Щойно туди припливеш ти, нарешті,

І до Кумейського города[98] вступиш, над води пророчі,

І до Аверну, лісами сповитого шумними, — стрінеш

Там ворожбитку[99], що в шалі, з глибокої скельної прірви

Долю віщує й на листі записує знаки й імення.

Так, записавши на листі, віщання ці діва складає

Вряд і лишає закриті в печері. Вони так лежать там,

Кожне на місці своєму в порядку. Та щойно завіса

Трохи повернеться в дверях, і подув легенький повіє,

450] Й ніжні листочки із місць їх зворушить, вона вже не хоче

В леті легкім їх ловити в печері просторій, щоб скласти

Знов до ладу. Із жалем відходять ні з чим від Сівілли.

Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство

Наглити буде тебе і самі вже вітрила тягтимуть

В море широке, бо їх наповнятиме вітер попутний;

Конче зайди до віщунки й проси віщування у неї.

Хай лиш сама вона зволить відкрити уста і віщує.

Скаже вона тобі все про народи Італії й війни

Ті, що чекають, і скаже, яку небезпеку як можна

Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неї

Випросить можна. Ось маєш, що вільно було нам казати.

Йди ж і ділами до зір піднеси тепер Трою могутню».

Дружніми все це до них ворожбит промовляє устами,

Й зносить велить їм із золота цінні й важкі подарунки

Й з кості різьблені слонової, й дно корабля заповняти.

От почали звідусіль вони зносити срібний великий

Посуд, купелі додонські і плетені втроє кольчуги

З золота, й шапку шолома блискучу, і китиці буйні —

Неодолема це зброя. Були і для батька дарунки.

Коней додав він іще з візниками.

Також доповнив гребців і зброю для друзів достачив.

Флот у дорогу тим часом Анхіс наказав лаштувати,

Щоб не утратити вітру, такого потрібного суднам.

Фебів віщун[100] тоді в шані глибокій до нього промовив:

«Божий любимче Анхісе, ти гідний був жити в подружжі

Гордім з Венерою, вирваний двічі з-під Трої, з руїни,

Там є авзонська земля, до неї керуй ти вітрила.

Той бік, однак, треба здалеку буде на суднах об’їхать;

Далі частина Авзонії та, яку Феб вам одкриє. [75]

То вирушай же, о, сина любов’ю щасливий. Чого ж тут

Більш розмовляти, хіба щоб прогаяти вітер південний?»

Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання

Золотом ткані, коштовні несе покривала; й Асканій

В дар одіяння одержав фрігійське, воно-бо завдати

Сорому їй не дає і дарами з тканин обсипає.

486] Й мовить йому: «Бери ці дарунки, хлопчино, це спомин

Рук моїх буде тобі, хай згадають любов Андромахи,

Гектора жінки: візьми їх, останні дари твоїх рідних.

Ти-бо єдиним для мене є образом Астіанакта.

Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх;

Нині, так само змужнівши, твоїм він ровесником був би».

Я на відході прощався і ревними плакав сльозами:

«Будьте щасливі, вже ваше минуле позаду лишилось,

Ми ж від одної пригоди у другу мандруєм. Спокійно

В вас тут, не треба вам більше скородити море; не треба

Вам і авзонського поля шукати, що вічно тікає.

Маєте образ і Ксанта, і Трої, яку ваші руки

Тут збудували на кращу — бажаю вам — долю, щоб менше

Грекам були на заваді[101]. Якщо вже до Тібра колись я,

Врешті, прибуду й на ниви, які прилягають до Тібра,

Й місто побачу, народу моєму призначене, злучим

Рідні колись ми міста і братні народи в Епірі,

Як і в Гесперії; батьком їх роду обом їм Дардан був,

Тим-то і доля одна в них — з обох буде Троя з єдиним

Серцем, а внуки хай наші подбають, щоб сповнилось все це».

Їдемо морем, минаєм сусідню Керавнії землю,

Звідки в Італію путь і шляхи найкоротші по хвилях.

Сонце тим часом заходить, і гори темніють тінисті.

Всі полягали на лоні землі, що нам така люба,

При самім морі — весло своє кожен призначене взявши,

Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю,

Втомлених сон підкріпляє. Та ніч ще, годинами гнана,

Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий

Встав Палінур і вітри всі досліджує, ловлячи вухом

Подув найлегший: читає по зорях, що плинуть у небі.

Бачить Арктура, сльотливі Гіади й Тріони подвійні,

І Оріон той величний у зброї, що золотом сяє.

А як упевнивсь, що все на спокійному небі в порядку,

Гасло дає голосне від керма, і складаємо шатра,

В путь вирушаємо ми й напинаємо парусні крила.

Вже, розігнавши зірки, загорілася заграва рання,

Й бачимо здалека гори тінисті, під ними низинну

Землю Італії. Перший Ахат тут «Італія!» крикнув,

Й радісно все товариство вітає Італію гучно.

Батько Анхіс тоді келих великий вінком обплітає,

Чистим вином наповняє й богів закликає, на кілі

Сам стоячи на високім.

«Моря богове й землі і владики усіх буревіїв,

Легку дорогу пошліть нам, попутними війте вітрами».

Зараз змоглися попутні вітри, і відкрилася близько

Пристань, і навіть на замкові храм показався Мінерви[102]:

Друзі стягають вітрила, до берега судна справляють.

Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,

Бризки солоні вдаряють об скелі, що вибігли в море,

Що й не доглянеш, де пристань, бо скелі, мов вежі стрімчасті,

Наче стіною обабіч її обняли, що й не видно

Храму від берега. Тут я побачив — це перший знак віщий[103] —

Четверо коней, мов сніг отой білий, в широкому полі

На пасовиську. Тут батько Анхіз: «О земле гостинна,

Заповідаєш нам війни, тож коней для бою плекають,

Це ж бо війною грозить. Та коней колись ми привчили

Воза тягти і, впряжені в ярма, вже слухають віжок,

Отже, й надію на мир нам ворожать». І от ми благаєм

Ласки святої в Паллади у зброї дзвінкій, яка перша

Нас привітала. При вівтарі чола у шати фрігійські

Ми загортаємо й, за заповітом Гелена суворим,

Шану належну складаєм богині Юноні аргівській.

Й без зволікання принісши, як слід, обітовані жертви,

Роги покритих вітрилами рей до моря звертаєм,

І покидаємо грецькі оселі і ниви непевні,

Й бачимо далі затоку Таренту, як правда, що кажуть,

Місто Гераклове й далі навпроти — Лацінська богиня[104]

Й замки кавлонські, а сам Сцілацей, що судна всі трощить.

Далі видніє з-за хвиль уже Етна, гора трінакрійська,

Здалека чути могутній рев моря й удари об скелі;

Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безодні

Води гуляють і хвилі довкола піском обертають.

Батько Анхіс на це мовить: «Ой, правда, це славна Харібда,

Нам-бо Гелен віщував про верхів’я ці й скелі жахливі.

Гей же, другове, геть звідси, на весла наляжте старанно».

Роблять вони, як він каже, і вже Палінур із них перший

Вліво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снасті.

Ціла громада ліворуч і вітром, і веслами гнала.

То нас до неба крутіж той на вигнутих хвилях підносить,

То в підземелля кудись аж до манів[105] несе нас та хвиля.

Три рази чули ми голос, як скелі гули у безоднях,

Бачили тричі, як піна морськая оббризкала зорі.

Цим нас, утомлених, вітер покинув і сонце лишило,

Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопів.

Пристань там є величезна, безпечна від вітру, спокійна.

Та недалеко зловісно гримить всеруйнуюча Етна.

То аж під небо хмари вибурхує чорні і клуби

Смольного диму, розжарений попіл підносить, то знову

Кидає кулі вогненні і ними черкає об зорі.

Часом з середини рветься і скелі кругом розкидає,

Ними вергає, розтоплений камінь шпурляє до неба

Й гучно з найглибшого дна закипає. Розказують люди,

Що Енкеладове тіло ця валява тисне, від грому

Півобгоріле, що й Етну могутню на нього поклали.

Він же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палає.

Як утомивши лежанням один бік, він[106] ляже на другий,

З гуком дрижить вся Трінакрія, й небо вкривається димом.

Цілу ми ніч на ту з’яву страшенну з-за лісу дивились.

Не розуміли ми, звідки той гуркіт походить, бо ані

Зорі не сяли вогнями, ні обрій також не світив нам

Зоряним блиском, але усе небо стемніло й глибока

Ніч непогідна у хмари закутаний місяць держала.

Заграва другий вже день сповіщала і з обріїв неба

Рання зоря розполохала вогкії тіні, як раптом

Вийшов із лісу незнаний якийсь чоловік чудернацький,

Зморений тяжко, нужденний, обдертий, і руки в благанні

До узбережжя простяг. Придивляємось — в бруді страшному,

Бороду геть запустив він, а одіж уся репяхами

Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нім легко пізнати,

Що при озброєнні рідному посланий був проти Трої.

Він же, як тільки побачив іздалека зброю троянську

Й одіж дарданців, то вигляду цього він трохи злякався

598] Й кроки затримав свої, а потім як кинувся раптом

До узбережжя з плачем і слізно почав нас благати:

«Тевкри, і зорями, й силами неба я вас заклинаю,

Згоден я, де б не везли ви мене, лиш візьміть із собою.

Я-бо один із данайського флоту, і вам признаюся,

Що на троянські пенати війною пішов я. 3а те ви,

Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду

Киньте, втопіть у безмежному морі. Як згину, хоч тільки

Буде потіхи, що згинув по-людськи». Сказав це й хапає

Нас за коліна, до ніг припадає. А ми закликаєм,

Хай нам розказує, хто він, якого він роду, хай скаже, [78]

Що його змушує нам відкриватись. Сам батько Анхіс тут

Довго не думає, а подає юнакові правицю, —

Родить надію у нім очевидна оця запорука.

Зрештою, він, позбувшися страху, розказує ось що:

«Я із Ітаки походжу, Улісса нещасного воїн,

Ахеменід на ім’я; під Трою пішов я, бо батько

Мій, Адамаст, був бідняк, — та краще й мені б така доля! —

Тут залишили мене в величезній печері циклопа[107]

Друзі, забувши про те, як самі від порогів жахливих

В страху тікали вони. Оселя та темна, простора,

В пасоці вся від бенкетів кривавих. Зірок досягає

Велетень той (заберіть же, богове, ту погань зі світу!),

Глянуть на нього не може ніхто, ані слова промовить;

М’ясо нещасних він їсть і чорну їх кров випиває.

Бачив на власні я очі, як двох наших друзів схопив він

В руку могутню і геть розтрощив їх об скелю в печері,

Сам горілиць простягнувшись; а пасока мила пороги.

Бачив, як їв він чорною кров’ю спливаюче тіло,

Як між зубами у нього тремтіли ще теплі частини,

Хоч це безкарно йому не минулось. Улісс-бо такого

Глуму не стерпів, в такій небезпеці свого ітакієць

Хисту не втратив. Бо велет, вечері смачної споживши

І упоївшись вином, простягнувся в печері, й відкинув

Голову вбік, і випльовував пасоку й куснями м’ясо

Всуміш з кривавим вином, уві сні. Тоді ми, помолившись,

Жеребом розподілили, що кожний з нас зробить, і колом

Стали всі разом, і гострим дрючком ми йому просвердлили

Око його величезне, яке одиноке з-під лоба

Дико дивилось, завбільшки таке, немов щит арголійський

Чи Аполлона світило; нарешті ми легше зітхнули —

Помста за друзів збулась. Та скоріш утікайте, нещасні,

Линви одріжте й тікайте.

Ох, бо таких же, як той Поліфем, що в глибокій печері

Має отари вовнисті і доїть, таких же жахливих

Інших ще сотня на цім узбережжі страшнім проживає,

Плем я проклятих циклопів блукає по горах високих.

Третій раз місяць уже свої роги виповнює світлом,

Як у дрімучих лісах між барлогами звірів я диких

Вік коротаю й зі скель на жахливих циклопів дивлюся,

Вчувши лиш тупіт їх ніг і їх голос, тремчу, а злощасний

Харч — ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають

Віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю.

От я навколо дивлюся і перший я флот цей побачив,

Що наближався сюди. Та чий би не був він, готов я

Здатися, — досить уже, що від диких я тих врятувався.

Краще вже ви відбирайте життя, в який хочете спосіб».

Ледве він вимовив це, як ми пастуха Поліфема

Вздріли самого, коли із отарою він із своєю

Сунув з гори, величезний, на берег іздавна знайомий,

Дика потвора, жахлива, огидна, із вибитим оком.

В ході впевняється, взявши у руку обчімхану сосну;

Вівці вовнисті при ньому, розрада його одинока,

Втіха в терпінні єдина. —

Тільки дійшов до води і забрів уже глибоко в хвилю,

Взявся вмивати спливаюче кров’ю, роздовбане око.

Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко,

Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала.

Страхом охоплені, ми з прохачем, що нам прислужився,

Далі тікаємо в трепеті, мовчки відрізуєм линви,

І налягаємо разом на весла, й веслуємо дружно.

Він спостеріг і звернувся в той бік, звідки голос доходив

І, не спроможен нічого руками вхопити й не годен

Хвиль іонійських в ході дорівнятися, страшно ревнув він;

Хвилі на морі усі затремтіли від реву такого,

Аж затряслася в основах своїх вся земля італійська,

Й Етна крутими печерами гучно також заревіла.

Враз ціле кодло циклопів, розбуджене, з гір височенних

Рине на пристань, заповнює берег. А ми споглядаєм,

Як оте братство етнейське[108], що чолами зір досягає,

Аж із очей те збіговисько іскрами сипле. Буває,

Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають,

Чи кипариси в шишковім вінку, чи Юпітерів вгору

Виріс то ліс і діброва Діани. А сполох нас гонить

Якнайскоріше розмотувать линви й вітрила під подув

Вітру попутного ставити швидко. Та слово Гелена

Остерігає, що Сцілла й Харібда в путі нас чигають,

На волосочку єдиному смерть вже повисла над нами

Тут або там на шляху, коли вчасно не здержим розгону.

Що ж тут робити? Вертатися треба. Та хтось нам на поміч

З боку вузького Пелору Борея послав вітровія.

От я при скелях живих майнув понад устя Пантаги,

Й попри затоку Мегари, і Тапс низовинний. Туди-то

Ахеменід, друг Улісса нещасного, вказував шлях нам,

Знову пливучи місцями, якими блукав він раніше.

Проти затоки Сіканської водяний острів Племур є,

Той, що давніше Ортігія звався. Алфей, кажуть, річка,

Скрито під морем з Еліди пропливши (де нині джерела

Є, Аретузо, твої), в сікулійськії води розлився.

Можним богам того місця з наказу приносимо жертву.

Потім минаю ще землю врожайну, багнисту Гелору;

Скель ми високих Пахіну звисаючих лиш доторкнулись.

Вже й Камаріна, що долею велено їй не мінятись,

Нам появилась, а далі Гелойські поля, там і Гела,

Названа дикої річки ім’ям, а ще далі високі

Мури свої Акрагант уже здалека нам відкриває,

Славний колись найдобірніших коней розплідник. Лишаю

Теж і тебе, Селінунте, багатий на пальми, з попутним

Вітром, й моря лілібейські, підводними скелями грізні.

Звідси прийняв, мене жалібний берег і пристань Дрепану.

Тут, по негодах на морі лихих, я втрачаю Анхіса,

Батька й розраду мою у журбі і тужливій недолі.

Тут, любий батечку мій, ти мене покидаєш в знемозі.

Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався,

Навіть і віщий Гелен, хоча стільки страшного пророчив,

Не передрік цього смутку, ні навіть Келайна жорстока.

Так ці скінчились зусилля, така була ціль тим блуканням.

Звідти як вирушив я, то привів мене бог в ваші землі».

Так нам батько Еней, коли всі його слухали пильно,

Розповідав про призначення боже й свої мандрування;

Врешті, замовк, закінчивши на цьому, й пішов на спочинок.

Книга четверта


Енеїда

Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна

Рана ця в серці її палає вогнем невидимим.

З пам’яті в неї не сходить велика хоробрість героя

Й роду висока достойність; у серці відбивсь його образ,

Закарбувались слова, і нудьга не дає відпочинку.

З Фебовим світлом[109] рання зоря уже світ оглядала,

Вогкість і темінь змітаючи з неба, а хвора душею

Мовила так до сестри, що горю її співчувала:

«Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?

Гість небувалий, який завітав тепер в нашу домівку,

Що за велична постава у нього, відвага, хоробрість?

Вірю я й не помиляюсь, богів це, напевно, нащадок.

Тож боягузливість підлі виказує душі. Гей, скільки

Доля ним кидала, мовив він, скільки ж бо воєн провадив.

Серцю якби не сказала я твердо й рішуче, що більше

Не одружуся ніколи (як з першим коханням у мене

Не пощастило й скінчилося смертю), якби осоружні

Ложе подружнє й весілля мені не були, то спокусі,

Може б, я цій піддалась. Ох, Анно, тобі признаюся,

Що, як утратила я чоловіка, сердегу Сіхея,

З днини тієї, як злочином брата[110] сплямилися кров’ю

Наші пенати, — єдиний лиш він почуття в мені зрушив,

Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання,

Я відчуваю. Та хай підо мною розступиться краще

Вглиб ця земля, нехай батько могутній до тіней Еребу

Громом небесним пошле мене в темінь бездонну, ніж мала б,

Сороме, втратить тебе і закони твої потоптати.

Той, що з’єднався зі мною у першім коханні, в могилі, —

Хай там пильнує його, на вічні віки зберігає», —

Так вона мовить і шати зливає рясними сльозами.

Анна на це: «Ти, над сонце миліша мені, чи ти хочеш

В смутку самотня літа молоді змарнувать, не зазнавши

Ані потіхи з дітей дорогих, ні розкошів кохання?

Думаєш, дбає небіжчиків прах чи їх душі про все це?

Ще-бо в жалобі твоїй із лівійців ніхто чи з тірійців

Не прихилив твого серця; відкинутий Ярб і багато

Ірладців, що їх на звитяги багаті ще Африки землі

Правлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим?

Ніби тобі невідомо, на землях чиїх ти осіла?

І ут ось гетулів міста, нездоланного в війнах народу;

Далі нуміди на конях негнузданих, нехлібосольна

Сірта, й безводна країна, і плем’я баркеїв шалене.

Нащо спогадувать війни, що з Тіру грозять, і погрози

Рідного брата?

То провидіння божисте, здається мені, і Юнони

Ласка вітрами ці судна ілійські сюди ось пригнали.

Сестро, подумай, які будуть славні і місто, й держава

За допомогою мужа такого? Якими ділами

Слава пунійців при збройній помочі тевкрів засяє!

Божої ласки проси, і, жертву благальну принісши,

Гостям годи, і придумуй причини якісь зволікання, —

Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Оріон посилає,

Ще не зрихтовані судна, й погода іще не підхожа».

Цими словами запалює серце жагучим коханням,

В душу надію вливає, із серця жене несміливість.

Зразу ж до храмів ідуть вони й жертвами миру благають;

В жертву овечок приносять добірних, за звичаєм предків,

Закононосній Церері[111], і Фебові, й батьку Ліею,

Передусім же Юноні, святій опікунці подружжя.

Чашу сама бере в руки красуня Дідона й корові

Білій зливає між роги чи перед богами проходить

При вівтарях переповнених, жертвами свято шанує,

В груди відкриті тваринам живим ще вона заглядає

Пристрасно, в них-бо шукає поради. Пустії пророцтва!

Що допоможуть ті жертви і храми у шалі кохання?

Вогник незримий утробу з’їдає, і рана невидна

В неї під серцем ятриться; нещасна Дідона палає

Жаром кохання, у шалі ганяє по цілому місту.

Наче та лань необачна, котору поцілив стрілою

В крітському лісі пастух, що стрілами сипле навколо,

Й зовсім не дбає про те, куди з них яка полетіла.

Лань же чимдуж утікає лісами в діктейські ізвори,

В боці ж у неї стримить увесь час та стріла смертоносна.

От із собою Енея вона скрізь по городу водить,

Місто усе і сідонські багатства показує, хоче

Щось пояснити, та рве на півслові. А день звечоріє —

Знову ті самі бенкети справляє і слухати прагне

Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно

З уст випиває. А потім, коли вже розійдуться, й світло

Місяця згасне, і темінь настане, й, заходячи, зорі

Кличуть до сну, то в порожніх покоях самотня сумує

І на покинуте ложе лягає сама, відчуває

Близько й, хоча і відсутнього, бачить його біля себе —

Або, полонена образом батьковим, ніжно до лона

Горне Асканія — може, обдурить любов невимовну.

Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору, і збройних

Вправ юнаки не виконують, гавані й захисних замків

Задля війни не будують; припинено все споруджати —

Й мури високі, і грізні ті башти, що неба сягають.

Жінка Юпітера[112] мила, лише зміркувавши, що та вже

В путах хвороби, та й про поговір їй, шаленій, байдуже,

Словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька:

«Славу величну і здобич пресвітлу ви разом придбали —

Ти і твій син[113]. Великі і славні всі будуть богове,

Як два боги одну жінку обманом своїм подолають.

Знаю і те я прекрасно, що ти, наших мурів злякавшись,

Мала в підозрі гостинні доми в Карфагені могутнім.

Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше?

Чом не укласти нам вічного миру і не одружить їх?

Ти досягнула, чого так бажала у серці своєму:

Вже запалала коханням Дідона, жар кості їй палить.

Отже, керуймо цим спільним народом на рівних началах:

Хай і вона чоловіку-фрігійцеві служить як жінка,

Хай і тірійці, як придане, ввійдуть в твоє володіння».

Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди,

Щоб італійську могутність загнати на берег лівійський,

Відповідає Венера: «Хто буде такий нерозумний,

Щоб не годився на це і з тобою війну починав би?

Тільки б усе те, про що ти говориш, щасливо здійснилось!

Та непокоїть мене і доля, і те, чи Юпітер

Згоден, щоб спільне було у пунійців з троянцями місто;

Схвалить чи ні він союз тих народів, сполучення їхнє.

Ти його жінка, тобі таки личить його попросити;

Йди, я піду за тобою». На це знов цариця Юнона:

«Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу

Те повести все, що статися має, скажу коротенько:

Завтра на лови Еней і Дідона нещасна до гаю

Виїхать хочуть, як тільки Тітан своє раннє проміння

Світові завтра появить і землю почне осявати,

Чорну зішлю градову на них тучу, коли гарячково

Заметушаться ловці й опережуть сітями ізвори,

Зливою змию, заграю громами із хмарного неба.

Все товариство тоді розбіжиться і в темряві зникне.

Вождь тоді Трої й Дідона, обоє, вбіжать до печери

Разом. З’явлюся і я там, якщо ж і твоя на те буде

Воля, то їх у подружжя зв’яжу я навік, — хай належна

Буде йому. Тут же буде й весілля?» На те Кітерея

Згоду дала й усміхнулась, бо підступ її зрозуміла[114].

Рання тим часом із хвиль Океану вже вийшла Аврора,

І засвітилося небо промінням, а молодь добірна

З брам висипає і сіті несе очкуваті, і сильця,

Й ратища широколезі; їздці виїжджають массільські

З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця

В спальні, і ждуть при порозі на неї пунійські вельможі.

Жде й дзвінконогий баский аргамак біля входу, — в оздобі

З пурпуру й золота він неспокійно глодає вудила,

Піною вкриті. Аж, зрештою, вийшла із почтом великим:

Шати сідонські на ній і обшиті каймою в мережах,

І сагайдак золотий, із золота шпилька у косах,

Застібка з золота шати багряні на ній запинає.

От і фрігійський з’явився загін, і з Іулом веселим

Всі виступають. Та серед усіх сам Еней найпишніший

Між товариством з явився й з’єднав ті загони обидва.

[115]Мов Аполлон, що додому з зимівлі з-над Ксанту вертає

І прибуває з Лінії на Делос, щоб тут відновити

Знов хороводи, а при вівтарях уже товпляться всуміш

Жителі Кріту й дріопи строкаті, іще й агатірси;

Сам він ступає верхів’ями Кінту, і кучері буйні

Лавром вінчає м’яким, і вінець золотий накладає,

Й стріли на плечах дзвенять, — та нічим же не гірший від нього,

Ідучи верхи, Еней: такою він сяє красою.

А прибули вони в гори високі, у нетрі безкраї,

З гір позбігали козулі, із скельних верхів розігнавшись,

Олені з другого боку поля пробігають розлогі,

Куряву збили, тікають, юрбою верхи покидають.

А молоденький Асканій на борзому конику грає

По долинах то з одними, то з другими йде в перегони;

Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий,

Або запінений дикий кабан на путі нагодився.

Але тим часом по цілому небу знялися великі

Шуми і гуркіт, і ринула злива усуміш із градом.

Тут весь тірійський загін і за ним уся молодь троянська,

З ними й дарданський Венерин унучок у сторони різні,

Перелякавшись, розбіглись шукать собі схову; тут ріки

З гір полилися. Дідона й володар троянський в печеру

Вбігли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля і Юнона[116],

[117]Шлюбів творителька, знак подали. Заіскрилося небо

І відгукнулось на шлюб цей; заплакали німфи на горах.

Мить та найпершою горя і смерті причиною стала.

З тої хвилини Дідона вже більше не криє кохання; [88]

Вже на людський поговір не зважає, не дбає про славу:

Зве це подружжям, щоб назвою тою свій гріх прикрасити.

Зараз пішла по лівійських просторих містах Поголоска,

В світі від неї швидкішої гиді ніде не буває.

В русі жива, вона сил набуває й росте по дорозі;

Спершу від страху мала, вона згодом сягає до неба,

Ходить сама по землі, а голову в хмарах ховає.

Кажуть, що мати Земля породила її, бо сердита

В гніві була на богів; тож її, вже останню дитину,

Кея сестру й Енкелада, у бігу швидку й бистрокрилу,

Їм породила, потвору велику й страшну, — скільки в неї

Пер є на тілі, то стільки є й бистрих очей попід ними —

Дивно сказать — стільки ж уст і у них язиків стільки ж само,

Стільки ж і вух насторожених. В темряві ночі літає

Поміж землею і небом; і скиглить, очей не заплющить

Навіть в солодкому сні. Вдень сидить, вигляда на вершечках

Башт, на високих покрівлях, міста з них лякає великі,

Бо й на брехливі вістки завзято чатує, й на правду.

Ця Поголоска на всякі лади просувалась між людом,

Тішачись дуже, що може про правду й неправду співати:

Ширила скрізь, що приїхав Еней із троянського роду

І одружитися з ним побажала прекрасна Дідона;

Що цілу зиму уже, забувши про справи державні,

Тільки гульні й ласолюбству стидкому вони віддаються.

Ось яку погань розносила поміж людьми ця богиня.

Далі до Зей-царя завертає вона свої кроки,

Серце у нього словами розпалює, лють викликає.

Він, син Аммона і німфи, умкнутої від Гарамантів,

Храмів величних Юпітеру сто збудував у широкім

Царстві й жертовників сто і на них посвятив невгасиму

Ватру, і божу сторожу невпинну. Долівка спливала

Кров’ю жертовною, квіти всілякі вінчали одвірки.

Розгарячившись вістями він прикрими, в приступі люті

204] В храмі, як кажуть, посеред богів, перед їх вівтарями,

Руки до неба піднісши, Юпітеру щиро молився:

«О всемогутній Юпітер, якому народ маврусійський

жертву злива на бенкетах своїх, на мережаних ложах,

Вакха ленейського дар[118], чи ти бачиш, що діється вколо?

Батьку, чи ж марно громів боїмося, що їх посилаєш?

Боже, і в хмарах сліпі блискавки, що страшать нас, і гуркіт

Їх вже безсилий? Ось жінка, блукальниця в нашій країні,

Поле купила і місто на нім заснувала, а ми їй

Це узбережжя дали для ужитку за нашим законом, — [89]

Сватання сміла відкинуть моє, а прийняти Енея

На царювання. Паріс цей із почтом напівчоловічим

Бороду й волос, від мазей вологий, тюрбаном меонським[119]

Нині підв’язує й править загарбаним. Ми ж тобі жертви

В храмах приносим дарма й лиш пустим потішаємось блиском».

Вислухав батько всевладний, як при вівтарі він молився,

Й очі на мури цариці звернув, на закоханих пару,

Що призабули про славу людську, й до Меркурія мовить,

Й ось що Юпітер йому доручає: «Послухай, мій сину,

Клич-но Зефірів до себе, й на крилах лети, і наказ мій

Швидко неси крізь повітря вождеві дарданському, десь він

Долі шука в Карфагені тірійському й не пам’ятає

Міст, що їх доля йому присудила. Цілком не такого

Нам обіцяла колись його мати вродлива й два рази

Вирвала цілим із грецької січі[120]. Казала, що буде

Владарем він у Італії, повний могутньої сили

Й гуку воєнного, сплодить потомство достойного роду,

Крові тевкрійської, що він підкорить весь світ своїй владі.

Як не запалює зовсім його вже тих подвигів слава,

І потрудитись не хоче ніяк, щоб ту славу здобути,

То чи пожалує батько Асканію й римського замку?

Що він замислив? Про що між ворожого мріє народу,

І до авзонського племені й нив збайдужілий лавінських?

Хай відпливає. На цьому й усе — так йому сповістиш ти».

Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю.

Спершу сандалії: ті золоті він на ноги взуває,

Що в піднебесних просторах на крилах несуть понад води

Чи понад землю, як вихор. А потім взяв гілку[121], якою

Тіні бліді то одні викликає він з Орка, то інші

Гонить у Тартар страшний, нею сни навіває і будить,

Навіть мерцям відкриваючи очі; керує вітрами

Й перепливає він нею по хмарах бурхливих. У льоті

Бачить і верх кам’яний, і стіни стрімчасті Атланта,

Що досягає верхів’ями самого неба, Атланта,

Що його голову, соснами вкриту, обкутують чорні

Хмари кругом, і бурі з дощами шугають над нею.

Плечі йому засипають сніги, з підборіддя в старого

Плинуть потоки, і льодом страшна борода узялася.

Вперше отут, на крилах злітаючи рівних, Кілленець

Став, з того місця він кинувсь на хвилі усім своїм тілом,

Наче той птах, що навкруг узбереж, круг скель, де багато

Риби, низько літає над самими хвилями моря.

Саме отак, поміж небом й землею літаючи, близько

Берега Лівії, всюди піщаного, різав повітря,

Йдучи від діда по матері[122] прямо, Кілленський потомок.

Щойно ступнями крилатими хиж він торкнувсь сіфриканських,

Бачить як той укріпляє фортецю й будинки

Ставить нові. У нього при боці був меч, що вогнистим

Cписом сяяв, мов зорі; на плечі накинув кирею,

Пурпуром з Тіру горіла вона, — дар багатий Дідони, —

Золотом ніжно її вишивала. Енеєві зразу

Мовить він: «Ставиш підвалини під Карфаген ти високий,

Жінці в догоду ти місто красиве, ох горе, будуєш!

А про державу свою і призначення власне забув ти?

Шле із Олімпу ясного мене повелитель безсмертних,

Що потрясає своєю могутністю небо і землю, —

З подувом вітру звелів він накази тобі передати:

Що ти замислив? Чого у лівійськім краю забарився?

Що ж, коли зовсім тебе вже не вабить тих подвигів слава

І потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути,

То пригадай, що Асканій росте, твій потомок, майбутній

Твій спадкоємець Іул, якому в Італії царство

Й римська належить земля». Це Кілленець сказав і, на слові

Цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись

В віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився.

Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів,

Стало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі.

Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку:

Так він злякався цієї богів остороги й наказу.

Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця

В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати?

Перебігає з одного на друге він мислю швидкою,

Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить.

Б’ється він так із думками, й найкращою ця ось здається:

Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна

Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз

Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять.

Нам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає

И не сподівається, що розіб’ється їх щире кохання,

Думать він буде, коли б підступити у найдогіднішу

Мить для розмови і як би до неї промовить найкраще.

Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази.

Хитрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити

Тих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній,

Певного й то боячися. Їй, ошалілій, доносить

Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають.

Розум утративши свій, божевільна, по місту літає,

Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада,

Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято

І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання.

Врешті сама до Енея приходить і так промовляє:

«Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний

Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю?

Чи не задержить тебе вже ніщо — ані наше кохання,

Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине

Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш

І в буревії північні пливти поспішаєш по морю?

Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі

Їхав, а Троя стара ще стояла б, — чи їхав би в Трою

Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю

Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого

Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля

Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила

Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобі миле, —

Змилуйсь над домом, який загибає, облиш свою думку,

Як тільки можна просити, прошу. Через тебе на мене

Люті лівійські народи й князі нумідійські, й тірійці

Вже вороги мені. Сором утратила я задля тебе

Й чесне ім’я моє давнє, що ним аж до зір величалась.

Гостю мій, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась,

Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаєш?

Отже, чого мені ждати тепер? Тільки того, що брат мій

Пігмаліон оці мури потужні зруйнує, чи гетул

Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка від тебе,

Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький

Бігав Еней по світлиці й нагадував личком твій вигляд, —

Не відчувала б, що я вже пропаща така і самотня».

Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово,

Й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій, —

Врешті він коротко каже: «Царице, ніколи не міг би

Я заперечить, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала.

Буде приємно й Еліссу спогадувать, поки мій розум

Буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом.

Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії

Втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи

Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком

Я не вважався і шлюбних я уз не шукав. Якби доля

Жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі,

Я поселився б у Трої, по-перше, і милі могили

Рідних не кинув би. Замок Пріамів стояв би високий,

Для переможених знову тоді я Пергам збудував би.

Та до Італії нас Аполлон тепер кличе Грінейський,

Кличуть віщання лікійські в велику Італію їхать.

Там і кохання, і рідна вітчизна. Якщо фінікійку

Тягне, тебе, від лівійського міста й твердинь Карфагена,

Чом тобі заздро, як тевкри осядуть в Авзонії, врешті?

Вільно ж і тевкрам держави шукати у землях далеких.

В час, коли вогкою млою ніч землю огорне й посходять

Зорі вогнисті, тінь батька Анхіса у сні мене кличе,

Журний страшить мене образ його, й син Асканій волає,

Й кривда його, дорогого що я його ось позбавляю

Царства Гесперії й краю, який йому доля признала.

Вісник богів, від самого Юпітера посланий, з неба

Нам ще й наказа від нього приніс — клянусь головами

Нашими. В денному світлі сам бачив я бога, як входив

359] В місто, і вухами цими виразно я чув його голос.

Тож перестань і мене, і себе цими скаргами мучить:

Не по своїй-бо я волі в Італію їду».

Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась,

Водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки

Зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті:

«Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком

Був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої

Скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували.

Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю?

Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув,

Може, заплакав, не стримавшись, може, пожалував любу?

З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись

Тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній.

Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху,

Викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила,

Товаришів його й флот від загибелі я врятувала.

Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся,

Тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник,

Божої волі товмач, приносить жахливі накази.

Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт

Їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень

Я не збиваю твоїх. Їдь в Італію з вихром, на хвилях

Царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі

Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону

Кликати будеш по імені часто. А я за тобою

Злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна

Смерть відокремить од тіла, скрізь піде мій дух за тобою.

Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь, —

Дійде ця вістка до духів підземних». Ввірвала на цьому

Слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись,

Зникла з очей і лишила його, що не зваживсь і слова

З жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили

Слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали.

Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй в болю

Дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає,

Хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам

Все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри

Зараз взялися до діла, й на море вже судна високі

З берега стали зсувати. Спливають намащені днища,

Зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою,

Бо утікають.

Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста

Ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю

Купу велику наносять до схову. Їх чорні загони

Полем ідуть і здобич несуть через трави стежками.

Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу,

Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують

І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.

Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала?

Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку,

Як там на березі праця кипить, як цілеє море

Перед твоїми очима клекоче від руху такого?

Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить

Серце людини від тебе! Її пориває іще раз

Сліз і благання зазнати, цілком підкоритись коханню

Й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти.

«Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися

Там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці

Весело палуби вже увінчали. Ох, сестро, якби я

Горя такого могла сподіватись була, то сьогодні

Перенести його мала б я силу; здійсни це бажання,

Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник

Ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші;

Ти тільки знала, як і коли підступити до нього.»

Йіди, моя сестро, и до гордого ворога словом покірним

Скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги

Знищити плем’я троянське, ні флот під Пергам я не слала,

Не викликала ні праху, ні манів я батька Анхіса,

Чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає?

Хай же хоч цей раз востаннє поступиться бідній коханій:

Хай зачекає на зручний від’їзд і на вітер попутний.

Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив,

Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув:

Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути,

Поки навчить мене доля зносити горе спокійно.

Ласки прошу лиш останньої, — змилуйся ти над сестрою.

Зробить її він мені, — аж до смерті я дякувать буду».

Так вона мовила, жалем-плачем сестра безталанна

Так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий,

Переговорів і слухать ніяких не хоче, бо доля

Не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним.

Як буревії на Альпах завізьмуться вирвать з корінням

Передковічного дуба, що силу віками громадив,

Віють — і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю

Грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі

Міцно стоїть, — до Тартару стільки ж пустив він коріння,

Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя

Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці

Чесному глибоко горе важкеє відчув, але годі:

Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.

Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона

Й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись.

Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала,

Щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання

І на кадильнім жертовнику бачить — аж страшно сказати —

Струмінь священний зчорнів, в кров погану вино обернулось.

Але про диво нікому вона, і сестрі, не сказала.

Був у покоях весь з мармуру храм її першого мужа.

В шані він був незвичайній, умаєний завжди стрічками

З білої шерсті і віттям зеленим, неначе у свято.

Звідти почувся їй голос її чоловіка, — здавалось,

Кликав її він, як землю всю пітьма нічна обіймала

Над покрівлею вежі квилив свою пісню тужливу

Пугач самотній, протяжні виводячи звуки печальні,

Але, крім того, іще й віщування побожних пророків

В грізних знаменнях жахають її. Еней безсердечний

В снах непокоїть її, ошалілу; і сниться їй завжди,

Що залишилась сама, іде шляхом далеким самотня

У далеких землях пустинних тірійців шукає.

Так божевільний бачив Пентей Евменід цілі юрми,

470] І сонце подвійним здавалось йому, і подвійними Фіви;

Чи як на сцені, в видінні болючому, матір’ю гнаний,

Від смолоскипів і чорного гаддя Орест утікає,

Син Агамемнона, й помсти богині[123] сидять на порозі.

Отже, коли, збожеволівши з болю, наважилась вмерти,

Час тоді й спосіб придумує, — журну сестру навіщає,

Задум від неї ховаючи все ж, і з повним надії,

Ясним обличчям до неї говорить: «Вітай мене, рідна,

Спосіб знайшла я, який мені верне його або звільнить

Серце моє від любові. Аж ген на межі океану,

З заходу сонця, де край ефіопів найдальший, — вісь світу,

Густо зірками ясними обсипану, крутить на плечах

Владар всесильний Атлант. І жрицю з тієї країни,

З роду массілів, мені показали, що завжди держала

Храм Гесперід у опіці, для змія готовила їжу,

Ще й зберігала священне галуззя на дереві, плинний

Мед наливала і сипала маком, що сон навіває.

Чарами серце звільнить обіцяла вона, чиє схоче.

Іншому ж тугу наслати на серце тяжку, завернути

Води у ріках і зорі небесні спинити в дорозі.

Викличе духів з підземної пітьми, земля під ногами —

Чутимеш — буде ричати, із гір яворини посходять.

Рідна, клянуся богами, твоєю клянусь головою,

Що над усе дорога мені, дуже нерадо до чорних

Чар отих нині я, сестро, вдаюсь. Посередині двору

Ти непомітно розпалиш багаття і зброю воєнну

Там покладеш ти, що той нечестивець залишив на стінах

В нашій світлиці, його всі трофеї; і ложе подружнє,

Що погубило мене, на вогонь поклади, бо я хочу

Знищити й слід по тім мужу поганім, — це й жриця веліла».

Мовила так і замовкла, і блідість лице їй покрила.

Анна ж не може збагнути, проте, що в новому обряді

Смерть затаїла сестра, і, не ждавши такого безумства,

Не побоялася більшого, аніж при смерті Сіхея,

Отже, й виконує сказане.

Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини

Під небеса, серед дому, цариця те місце вінками

І жалібними гілками обводить, складає трофеї

Зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі

Образ його, — їй відоме майбутнє. Усі поставали

Круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає

Тричі по сто раз богів, — і Ереба, і Хаос, Гекату

Кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає

Воду[124], так мов із джерел аверніиських, назносила зілля

З соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши[125];

Кидає й наріст з лошачого лоба[126], що лиш, як вродилась,

В матері той відібрала любисток.

Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою,

Знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння,

Вмерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків

Сили небесні, і зорі пророчі, і всякого духа,

Що пам’ятає й карає по правді за зраду в коханні.

Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини

Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори

Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба,

Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші,

Й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких

Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло,

Й серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.

Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі

Сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи

Серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться

І оживає жорстока любов, серце люттю палає.

Трохи подумавши, так розмовляє вона із ваганням:

«Що тепер маю почати, чи, взята на сміх, завернути

Знову старих женихів і просить, щоб номади за жінку

Брали мене, ті, яких стільки раз відкидала я гордо?

Що ж, хіба з флотом троянським іти й найтвердіших наказів

Слухати тевкрів? Їх радує й нині, що їм помогла я,

Вдячність у серці за давнє добро ще у них збереглася.

Хай я погоджусь, та хто з них пристане на це і хто схоче

Взяти на горде судно ту нелюбу? Не знаєш, нещасна,

Й не розумієш зрадливого племені Лаомедонта?

Що ж, чи самотній ізгойці з плавцями плисти, що радіють?

Може, тірійців зберу я й з усім моїм військом віддамся

Їм, і наказ дам я тим, що з Сідону їх вивела щойно,

Знову на море пускатись, вітрам паруси наставляти?

Годі! Вмирай по заслузі, свій біль втихомирюй залізом!

Сестро, ти перша, плач мій зачувши, мене в моїм шалі

В лихо вштовхнула оце й віддала на поталу ворожу.

Довелося мені, незамужній, самій, без провини

Вік пережить, як тварина, журби не зазнавши такої.

Праху Сіхея на вірність я данеє слово зламала».

Так вона жалі гіркі добувала із дна свого серця.

На кораблі, на високій кормі, Еней, уже певний,

Що попливе, спочивав, поладнавши усе, як належить.

Образ бога йому, із обличчям знайомим і рідним,

Знову з’явивсь уві сні і впевняв його наче б так само,

Схожий цілком на Меркурія, й голос такий, і такий же

Колір обличчя, і волос русявий, і зріст молодецький.

«Сину богині, як можеш ти спати тепер і не бачить,

Скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз?

Не запримітив, що віють попутні зефіри? А зраду

В серці своєму вона замишляє і злочин жахливий;

Вмерти готова, а гнів усіляко у серці клекоче.

Чом не тікаєш ти звідси чимдуж, як тікати ще можна?

Скоро побачиш, як заграва рання тебе тут застане,

Як захвилюється море від суден, на них запалають

Факели, берег пожежею вибухне. Гей, у дорогу,

Не зволікай, ти ж бо знаєш, що серце жіноче є завжди

Змінне й хитке». Так він мовить і в темряві ночі зникає.

В мить ту коротку Еней, налякавшись раптової з’яви

Марева сонного, швидко схопився зі сну й підганяє

Товаришів: «Гей, вставайте, мужі, і сідайте на лавах,

І підніміть паруси; посланець-бо ось божий, зійшовши

З неба високого, нам утікати наказує й линви

Від узбережжя відтяти. Послухаєм волі твоєї,

Боже святий, хто б не був ти, і знов за твоїм ми наказом

Підемо радо, лиш ти помагай нам ласкаво і зорі

Дай нам на небі щасливі». Так каже, і з піхов виймає

Меч громоносний, і ним розтинає припони. Однаке

Всіх огорнуло завзяття, зриваються — й зразу ж до діла.

Вже узбережжя лишили, під суднами води вирують;

Сили напружують, піну збивають і синяву горнуть.

Світло ясне уже сипала знову на землю Аврора,

Вставши з шафранного ложа Дідона. І саме тоді-то,

Як лиш цариця побачила з башти, що вже засвітало

І кораблі відпливають з піднятими вряд парусами,

А побережжя порожнє й не видно ніде мореплавців, —

Двічі і тричі ударивши в груди розкішні й русяве

Рвучи волосся, благала: «Юпітере, справді цей зайда

Звідси отак і від’їде, узявши на глум мою владу?

Чом же, за зброю вхопившись, не кинуться інші із міста

Їм навздогін, кораблів чом не стягнуть з причалів? Біжіть же,

Дайте вогню сюди, швидше до зброї, за весла хапайтесь!

Де я? Що мовлю? Безумство яке замутило твій розум,

Бідна Дідоно? Тебе лиш тепер зворушив його злочин?

Бачить було б, коли берло давала. От слово і вірність

В того, що, кажуть, рідних пенатів везе і на спині

Виніс старенького батька! Не краще б було його вирвать

І посікти на кусочки[127], по морю розсіяти, друзів

Вирізать, вбити Асканія, батькові з нього печеню

Дати на стіл[128]? Може, скажеш: непевна була перемога?

Хай собі! Вмерти готова, чого я боятися мала?

В табір вогонь занесла б я, всі площі наповнила б жаром,

Батька, і сина, і ціле б їх кодло спалила, й сама я

В тому вогні спопеліла б. Ти, сонце, у світлі своєму

Бачиш, що діється в цілому світі; Юноно, сама ти

Журб цих призвідниця, знаєш усе те; Гекато, що ніччю

По роздоріжжях міських завиваєш, ви, помсти богині,

Ви, покровителі божі Елісси, що гине, це зважте,

Й злочин по правді скарайте, й почуйте моє ви благання:

Як вимагає Юпітера воля незламна, щоб клятий

Муж той доплив до землі десь, у пристань заїхав, мета ця

Непереборна, — хай плем’я відважне на нього повстане,

Вижене з краю, розбивши в бою, хай з Іулом розлучить,

Хай допомоги він просить, хай бачить загибель погану

Близьких своїх. Коли ж досягне він ганебного миру,

Хай не втішається царством здобутим і сонцем жаданим,

Без похорону нехай у пісках десь невчасно загине.

Так я благаю, ллю з кров’ю своєю це слово останнє.

Ви ж, о тірійці, зненавидьте рід його весь і майбутні

Всі покоління його. Цю нашому праху віддайте

Жертву. Нехай між народами нашими[129] дружби не буде

Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане[130]!

Щоб і вогнем, і мечем він гонив поселенців дарданських

Нині і потім колись, де лиш буде для цього нагода.

627] З землями землі нехай ворогують, моря із морями, —

Так заклинаю, — з військами війська, і вони, і їх внуки!»

Мовивши так, розважає всіляко, як би зійти їй

З світу цього остогидлого як тільки можна найшвидше.

Коротко так вона мовить до Барки, до няні Сіхея

(Няню свою вже давно поховала у краї старому):

«Нянечко мила, піди-но поклич сестру мою Анну

Й перекажи, щоб умилася швидше водою із річки,

Й вівці для жертви, й все інше взяла із собою. Хай прийде.

Й ти убери свої скроні в святкові стрічки, бо я хочу

Жертву стігійському скласти Юпітеру[131], що за побожним

Звичаєм я почала, щоб, нарешті, мені покінчити

З сумом своїм і журбою, й багаття, що в ньому дарданський

Образ, пустити з вогнем». Так сказала, а няня старенька

Пошкандибала скоріш якомога. Дідона шаліє,

Вся аж горить від жахливих думок, і довкола очима

Водить кривавими, зблідла, у плямах тремтить все обличчя,

Жах охопив перед смертю її. На середнє подвір’я

Дому вбігає і, на високе багаття ступивши,

З піхов, шалена, меч добуває дарданський. Ох, інший

Вжиток мав бути із того дарунку. Як тільки уздріла

Одіж ілійську і ложе знайоме, заплакала гірко,

Спогадом тужним охоплена, потім припала до ложа

Й слово сказала прощальне: «Ви, пам’ятки милі, допоки

Доля й боги дозволяли, прийміть мою душу й від горя

Серце моє увільніть. Я свій вік прожила і шляхами,

Що надала мені доля, пройшла вже. Сьогодні величний

Образ мій глибоко зійде під землю. Місто преславне

Я заснувала і бачила мури міцні того міста,

Смерть чоловіка помстила й ворожого брата скарала.

Ох, і була б я щаслива, така вже щаслива, лиш тільки б

Наших повік берегів не торкались Дарданії судна».

Мовила це і, лицем до постелі припавши, говорить:

«Що ж, без відомсти доводиться вмерти, але умираймо,

Час-бо на той мені світ. Хай тішиться нелюд дарданський,

Вгледівши з моря вогонь, та нехай йому смерть моя буде

Вічним прокльоном». Сказала, і ще не домовила слова,

Як товариство все бачить, що впала на меч і вже кров’ю

Піниться й збризкує руки. В високих світлицях почувся

Плач їх, вже вістка летить по схвильованім місті. Вже лемент,

Зойки й ридання жіночі в будинках лунають, до неба

Стогін підноситься тужний. І так виглядало, що ніби

Валиться весь Карфаген, що ворог до міста вломився,

Падає Тір старовинний, і полум’я он шаленіє

Понад дахами домівок людських і осель богославних.

Все це почула сестра і летить, тремтячи, мов безтямна,

Нігтями дряпає лиця та б’є кулаками у груди,

Всіх на бігу розбиває, вмираючу кличе на ймення:

«Ось що направду було, ти, сестро, мене обманула!

Ось що мені те багаття, й вогні, й вівтарі готували!

Кинутій — що мені жалувать треба? Що ти не хотіла

Мати сестри біля себе при смерті? Нехай же була ти

Разом з собою й мене повела б, і обох нас забрали б

Той самий біль від заліза й та сама хвилина. І я ж бо

Цими руками вогонь розкладала, богів закликала,

Щоб безсердечній близ тебе, коли ти лежала, не бути.

Сестро, себе ти й мене, свій народ, і батьків погубила,

Й місто сідонське. Подайте води, хай рани обмию,

Подих останній устами вловлю». Це сказавши, на сходи

Вийшла високі й сестру, півживу ще, обнявши, голубить,

Шатами чорну із неї, ридаючи, кров обтирає.

Та ж погасаючі очі розплющити хоче, та годі —

Мліє; лиш рана десь глибоко в грудях ятриться. Три рази,

Спершись на лікті, здіймалась і падала знову на ложе,

Тричі блукаючим поглядом світла шукала на небі,

Тільки побачила сонце, й з грудей її вирвався стогін.

Тут всемогутня Юнона над довгим цим економ і болем

Зглянувшись, шле із Олімпу Іріду, щоб та увільнила

Душу, яка ще боролась, і злитії тіла суглоби.

Бо не в належну для неї годину вона умирала,

Ні провинилась, щоб вмерти, але передчасно й нагально

[132]В шалі горіла. Тому Прозерпіна із лоба у неї

Ще не взяла золотого волосся й стігійському Орку

Не присудила її голови. Отож на шафранних

Крилах із неба Іріда злітає, росиста, до сонця

Тисячі барв розсипає, і над головою спинившись —

«Жертву цю Діту несу за наказом, тебе з цього тіла

Я увільняю», — так каже й правицею волос зриває;

Вийшло із тіла тепло, і з повітрям життя відлетіло.

Книга п’ята


Енеїда

В час той по морю Еней уже плив у великім розгоні;

Твердо йдучи під вітром північним, він суднами краяв

Темнії хвилі й на мури дивився, що ясно світились

Світлом вогню, де горіла нещасна Елісса. Не знали,

Що той вогонь спричинило. Та муки болючі від того,

Як осквернить хто кохання велике, і те, на що здатна

Жінка у шалі, сумні почуття викликали у тевкрів.

Як опинилися судна на морі і стало не видно

Й смуги землі, лиш пучини морські і небо довкола —

Синії хмари нависли тоді над його головою;

Темінь і зливу несли вони, й хвилі наїжились в пітьмі.

Сам Палінур, стерновий, із корми тоді так обізвався:

«Гей, які хмари могутні обкутують небо і що ж то,

Батьку Нептуне, ти нам тут готуєш?» Промовив слова ці

Й каже згортати вітрила і всім налягати на весла,

Навкіс до вітру становить судно і говорить: «Енею

Великодушний, не маю надії, хоч би сам Юпітер

Дав запоруку, що ми запливемо при цій непогоді

В край італійський. Змінившись, вітри налітають зі свистом,

В західній пітьмі ростуть і в хмару повітря згущають.

Сил вже немає боротися нам і змагатися далі.

Як уже доля подолує нас, то піддаймося, годі,

І завертаймо, куди вона кличе. Бо тут недалеко,

Думаю, братній і вірний десь Ерікса берег[133], десь близько

Тут і сіканські порти, як читаю по зорях знайомих».

В відповідь мовив побожний Еней: «Я давно помічаю,

Марно змагаєшся ти, адже навіть вітри того хочуть.

Напрям зміни парусів. Бо чи є де миліша країна,

Де б кораблі я утомлені в гавань хотів би поставить,

Аніж земля, що Ацеста-дарданця мені зберігає

Й в лоні своєму хоронить батька Анхіса останки[134]».

З цими словами у пристань прямують; зефіри попутні

Дмуть у вітрила, й летять кораблі по безкраїх безоднях;

Врешті, добились вони до пісків їм знайомих. А там вже

Здалека, з верху стрімкої гори, сам Ацест дивувався

Дружньому флотові, що надпливав, і вибіг назустріч.

Грізний у зброї він був та в шкурі з ведмедиць лівійських;

Мати-троянка родила його від потоку Крініса.

Hе забув він, якого був роду, і радо вітає

Tих, що вернулись, і чим лиш пишає сільська його хата,

Щиро приймає і втомлених дружньо і щедро частує. [105]

Ледве назавтра світанок ясний позганяв усі зорі

З неба, скликає загони Еней з усього узбережжя

І, на горбочку насипанім ставши, таке до них мовить:

«Плем’я могутнє, дарданці, з достойного божого роду!

От проминув уже рік в перебіжному місяців колі,

Як віддали ми землі отця божественного кості

І посвятили жалоби вівтар. Як добре я тямлю,

Саме сьогодні той день жалібний, що у мене навіки

Буде й святковим — боги так схотіли. В цей день я щороку

Завжди обіти складав би, робив би святкові походи,

На вівтарях клав би жертви належні, хоч би й проживав я

В Сіртах гетульських ізгоєм, або в арголійському морі

Хай би блукав я, і навіть у місті Мікенах. А нині

Ми аж сюди прибули, де нашого батька могила,

Де його кості; а то не без волі, не без провидіння

Божого ми доплили, я гадаю, до пристаней дружніх.

Нумо ж за діло, всі радо влаштуймо на честь його свято;

Доброго вітру у нього просім, щоб дозволив щороку

Так провести мені свято у місті, заснованім мною,

В храмі його. Ось земляк наш Ацест, народжений в Трої,

В кожне судно два воли передав. На бенкеті вшануйте

Рідних богів, ушануйте й богів несмертельних Ацеста.

А як Аврора ясна і дев’ятий вже день[135] животворний

Нам подарує й промінням своїм усю землю осяє,

Флоту швидкому призначу тоді я змагання найперше.

Потім — тому, хто в ногах має міць і хто силою дужий,

Списа чи легку із лука стрілу хто найдалі докине,

Чи з сирівця рукавиці вдягнувши, йде впевнено битись, —

Всі хай виходять і пальми в заслужену ждуть нагороду.

Отже, замкніте уста і зеленню скроні вквітчайте».

Так промовляє і матернім миртом вінчає обличчя[136].

Те саме робить Гелім і Ацест, поважніший літами,

Й зовсім ще юний Асканій, за ним і вся молодь те робить.

Сам він із зборів іде до могили, за ним поступають

Тисячні юрми; всередині він з своїм почотом почесним.

Амфори дві тут вина, по обряду, для Вакха зливає

В жертву, й по дві молока і крові святої приносить;

Потім кладе іще квіти багряні і так промовляє:

«Батьку, вітаєм тебе і останки вітаємо тлінні!

Вас я знайшов надаремно, й ви, батьківський духу та тіні,

Бо не судилось Італії землі, святі її ниви,

И Тібр авзонійський, — який він, не знаю, — з тобою шукати».

Так він промовив, і тут з пресвятого найглибшого місця

Вуж вилізає великий, слизький, із сьома обручами[137],

Легко могилу в сім звоїв обвив він, як повз понад вівтар.

Синьо-зелені пружки на хребті пробігають у нього,

Блиском вогненним цяток золотиста луска його грає;

Наче веселка у хмарі, як сонце засвітить навпроти,

Тисячі барв розсипає. Еней остовпів з того дива.

Той же, у довгому звої, повзе поміж чаші і легкі

Келихи, й жертви поївши, без перешкод у могилу

Глибоко лізе і залишки жертви на ній покидає.

Цим заохочений, жертву він батькові далі приносить, —

Хто це, не знає, чи дух цього місця[138], чи батьків слуга — більше

Ріже він двоє ягняток і стільки ж свиней за обрядом,

Ще й чорноспинних волів стільки ж само; потому зливає

З келихів вина і духа Анхіса великого кличе,

Й духів запрошує тих, що їх можуть пустить з Ахеронту.

І товариство, хто як із них може, дари всі приносять

Радо й складають на вівтарі, ріжуть волів, розставляють

Мідяний посуд; а інші, простершись на травах, рожнами

Жар під котли підгортають, печеню із м’яса готують.

День, на який так чекали, наблизився, врешті, дев’яту

В сяйві яснім привезли Фаетонові коні Аврору.

Вістка про ігри і слава Ацеста сусідів з’єднала.

Людно і весело на узбережжі, зібралися, раді

Бачить героїв Енея, а інші й змагатись готові.

Спершу поклали в середині кола усі нагороди,

Всім перед очі, зелені вінки, і триніжки святії,

Й пальми, щоб їх переможцям роздати, і зброю, й багряні

Шати, також і золота, й срібла таланти[139] поклали.

Знак дає з валу сурма, що ігри початися мають.

Перші пливуть, щоб змагатись, із цілого флоту чотири

Вибрані судна, однаково сильні у них були весла.

Вивів на гони Мнестей із гребцями завзятими «Кита»

(Скоро Мнестей італійцем і предком став Мемміїв роду),

Вів величезну «Хімеру» Гіант, наче місто величне;

Молодь троянська розгін їй дає, на трьох вони лавах

Сіли рядами, і весла в три черги вони підіймають.

Далі й Сергест, що від нього дім Сергіїв має наймення,

Плине з «Кентавром» великим, за ним і Клоант на блакитній

«Сціллі», той самий, що був твоїм предком, Клуентію римський.

Є там на морі, із берега видно, є скеля, покрита

Піною, схована в водах віддавна, і хвилі бурхливі

Б’ються об неї, як бурі зимові всі зорі затягнуть

Хмарами; лиш коли тихо й спокійно, вона, мовчазлива,

З хвиль виринає, чайок улюблена сонячна пристань.

Батько Еней устромив на скалі цій з зеленого дуба

Віху на те, щоб знали плавці, доки їм допливати,

Де завертати по довгому гоні. Тоді визначають

Жеребом чергу. Вожді всі, що золотом сяли й прекрасним

Пурпуром, вже походжали по палубах. Інша вся молодь

[140]Листям з тополі себе уквітчала й, олією вкривши

Голії спини, аж блиском ясніла. Сідають на лави

Й, руки напружені склавши на веслах, чекають на гасло

Пильно, неспокій проймає серця їх, що б’ються з утіхи;

Слави бажання їх аж піднімає. Сурма як заграла

Голосом чистим, усі від канатів негайно зірвались.

Оклик моряцький об небо ударив, і спінилось море,

Збурене розмахом рук. Орють хвилі у борозни рівні;

Ззаду за ними вода розступається, веслами бита,

Різана суден дзьобами тризубими. Так не женуться

На перегонах двокінних у полі візки; так не гонять

Коней погоничі, що натягають звисаючі віжки,

То їх попустять і б’ють батогами, вперед нахилившись.

З оплесків, з крику мужів, від запалу їх і завзяття

Аж залунали кругом всі діброви; по всіх узбережжях,

Лісом оточених, котиться гомін; ці кличі луною

В гори вдаряють, а ті відбивають. От вирвався перший

Перед всіма сам Гіант з метушні отієї і крику.

Тут же його доганяє Клоант, бо на веслах він дужчий,

Та вантажі корабель його стримують, збитий із сосон.

Ззаду за ними в однаковій відстані «Кит» із «Кентавром»

Сили напружують, щоб таки першими бути на місці.

То попереду йде «Кит», то знову «Кентавр» величезний

Перемагає, його перегнавши, чи знов вони плинуть,

Чола з’єднавши, а кілі їх орють даль моря солону.

Вже наближались до скелі і вже до мети добивались,

Як непоборний на глибі морському Гіант до Менета,

Що корабля був керманичем, голосно став промовляти:

«Чом так далеко ти їдеш направо, сюди завертай-но,

Попід цей берег наліво, хай весла черкнуться об скелю,

Хай по просторах гуляє хто інший». Сказав, та підводних

Скель боячися, Менет вже перед корабля завертає

В напрямі моря. «Куди завертаєш, Менете, я ще раз

Ясно кажу — їдь до скелі», — Гіант так гукає до нього.

В мить цю побачив Клоанта, як той доганяє й коротшим

Шляхом пливе, й просмикнувшись помежи дзвінкою скалою

І між Ґіантом, що зліва од нього тоді опинився,

Морем безпечно пливе, залишивши мету за собою.

Біль тоді аж у костях запік юнака невимовний,

Скроні зросились сльозами й, забувши про власну пристойність

І про життя своїх друзів, він длявого скинув Менета

Стрімголов в воду із палуби, з самого верху. Тепер вже

Сам він керманич і вождь; він снаги додає своїм людям

Й прямо на берег наводить кермо. А з глибини заледве

Підстаркуватий добувся Менет; плине в мокрій одежі,

Й ледве за скелю схопився сів на сухому камінні.

З нього сміялися тевкри тоді, як він падав у море,

І, коли плив він по ньому, сміялись також, як солону

Воду випльовував він із грудей. А Сергеста й Мнестея,

Тих, що відстали, весела тепер запалила надія,

Що переможуть Панта. Сергест уже першого місця

Майже сягав і підплив уже близько до скель; та на цілу

Він довжину корабля ще не вирвавсь, а лиш на частину, —

Дзьобом вже «Кит» його тисне, суперник. Мнестей між своїми

Товаришами біжить по судну і до них промовляє:

«Гей, налягайте на весла, ви, Гектора друзі, яких я

Взяв за супутців собі по загибелі Трої! Всю силу

Ви покажіть і завзяття, що мали на Сіртах гетульських,

Й на Іонійському морі[141], на збурених хвилях Малеї.

Першу здобуть нагороду, Мнестей, я не прагну (хоч, доле!

Хай її мають, кому ти, Нептуне, даєш), але сором

Все ж повернутись останнім. Здобудьте хоч стільки звитяги,

Щоб неподобства цього не дозволити все ж, громадяни».

І у найвищій напрузі на весла вони налягають.

Вся аж тремтить від могутніх ударів корма міднокута,

Аж розступаються хвилі; приспішений віддих стрясає

Тілом і свище у горлах сухих, піт потоками рине.

Випадок сам передав таку бажану славу героям,

Бо ошалілий Сергест повернув вже занадто до скелі,

203] Й ніс корабля опинився на місці непевнім і в’їхав

Прямо, нещасний, на брилу камінну. Здригнулася скеля;

Весла, наткнувшись на гостре каміння, зломились; погнало

Tак кораблем, що повис він. Із криком гучним мореплавці

З місць позривались своїх і затримались мить. Але тут же

Повитягали з залізом гаки і багри гострокуті

І в крутежі заходились поламані весла ловити.

Повеселілий Мнестей, задоволений з успіху цього,

Розмаху веслам надавши й на поміч закликавши вітер,

Вибивсь у чистеє море і мчить по просторах відкритих.

Tак із печери раптово стривожена чимось голубка,

Що її дім і гніздечко затишне у пористій пемзі,

Злине над ниви і крилами плеще, тікаючи з дому,

Поки потрапить у тихе повітря й пливе, як по хвилях,

Крильця швидкі й не ворушаться навіть. Мнестей же так само

І його «Кит» у погоні цій хвилі вже краяв далекі,

Так і його сам розгін уже ніс в його леті. Найперше

Він обганяє Сергеста, який на високім камінні

221] Й на мілині опинився і марно всіх помочі просить;

Вчиться бідак, як пливеться тоді, коли зламано весла.

Далі й Гіанта, й велику «Хімеру» догнав, що піддатись

Мусила, зрештою, все ж не було стернового у неї.

Тільки один, аж на самий кінець, вже Клоант залишився.

Кинувся він і за ним, всю напруживши силу, женеться.

Поклики вдвоє побільшали, заднього всі підбивають

Наздоганяти передніх, аж небо від криків лунає.

Ті за ганьбу уважають утратити славу здобуту

Й честь свою, навіть життя за ту шану віддати готові.

Інших підтримує успіх, — як бачать, що можна, то й можуть.

Вже вони, судна зрівнявши, були б нагороду ділили,

Щиро якби до богів Клоант не молився, піднявши

Руки до моря свої, не складав би священних обітниць:

«Вічні богове, що держите владу над цими морями,

Вашими водами їду я й радо на цім узбережжі

Білого вам за обітом незламним вола[142] я поставлю

При вівтарі, кину в хвилі солоні осердя із нього,

Чисті вам вина зіллю». На дні моря почули молитву

Хор Нереїд весь, і Форк, і діва морська Панопея[143],

241] Й навіть сам батько Портун; дав сильний він поштовх рукою, —

І полетіло судно, швидше вітру і стріл бистролетних,

До суходолу і, в пристань глибоку допливши, сховалось.

Скликав Анхіса нащадок за звичаєм всіх на зібрання

Й голосно всім об’явити окличнику каже негайно,

Що перемога Клоанту належить, і лавром зеленим

Скроні вінчає його, і по три воли суднам в дарунок

Каже роздати, й вина, і срібла шле талант їм великий.

Дав і вождям ще окремі почесні дарунки. Звитяжцю

Золотом ткану хламиду, що широко пурпур з Меліби

Звивами вколо оточує, в два ряди шитий меандром[144].

Вишитий царський був син[145] там на їді лісистій, швидких він

Оленів ратищем гонить завзято і стомлює бігом;

Дихає важко; його тут Юпітерів той зброєносець[146]

В загнуті кігті схопив, із високої викравши Іди.

Руки здіймають старі пастухи до зірок надаремно,

Злющі собаки валують на вітер. А той, що завзято

Другого місця добився, одержав кольчугу, як сітка

Сплетену із золотого потрійного дроту майстерно.

Сам з Демолея її він стягнув, у бою його вбивши

Над Сімоентом швидким, під високими мурами Трої;

Дав, щоб була за прикрасу герою в час миру, а в битві

За охорону. Два слуги, Фегей і Сагар, ледве-ледве

Зброю несли цю велику на плечах; а в цій же кольчузі

Гнав Демолей у втечі троянців, що в полі розбіглись.

Третій дарунок — дві мідні купелі, до цього дві срібні

Чари, у формі човнів, на них різьблені сцени майстерно.

Так обдаровані, горді багатствами, йшли, увінчавши

Бантами з пурпуру скроні у той час, як ледве діставшись,

Втративши весла, із боку одного пошкоджене дуже,

Сміхом побите безславний Сергест суденце провадив.

Як то буває, коли на дорозі під колесо раптом

Вуж попаде, і воно переїде його там надвоє;

Чи коли сильним ударом розтрощить його подорожній

Й ледве живого на камені кине; і він надаремно,

Щоб утекти, у звивини довгі закручує тіло.

Частка одна його гнівна, і очі іскряться вогнями,

Дуже сичить, піднімаючи шию; а друга частина,

Окалічіла від ран, його тягне донизу, хоча він

Звоями в’ється і сам в своє тіло вгризається. Так ось,

Втративши весла, судно волочилось. Однак він вітрила

Зараз підняв і заїхав у пристань у повнім розгоні.

Радий Еней, що судно урятоване й друзі вернулись,

Дав він Сергесту в дарунок рабиню Фолою із Кріту,

Вмілу в ремеслах Мінерви[147], що мала близняток при грудях.

Після змагання Еней благородний на поле подався,

Вкрите травою. Узгір’я, порослі лісами, довкола

Поле усе обступили, в долині ж майдан був для ігор.

Саме туди і подався герой, і з ним тисячі люду,

й сів на трибуні у самій середині. Всіх він закликав,

Хто б захотів позмагатись у бігу прудкому; призначив

Він нагороди усім і серця їх запалював ними.

Тевкри й сіканці зійшлись звідусіль сюди, разом змішавшись,

Ніс з Евріалом[148] з’явилися перші.

Свіжою юністю той Евріал визначався вродливий,

Ніс же — до хлопця палкою любов’ю; із ними син царський

Славного роду Пріама Діор; був Патрон тут і Салій,

З них акарнанець один, аркадієць з Тегеї був другий.

Далі йшли два юнаки трінакрійські, Гелім із Панопом,

Звичні в лісах проживати; це друзі старого Ацеста.

Далі багато таких, що слава їх темна покрила.

Став тут Еней перед ними всередині й так до них мовить:

«Запам’ятайте собі, що скажу вам, і тіштеся з того:

З вас, усіх зібраних тут, без дарунку ніхто не відійде.

Списи два дам я із Кносу[149], з блискучої сталі твердої;

Дам, щоби мали, сокиру двосічну, оковану сріблом.

Будуть дари ці однакові всім, а три перші одержать

Ще нагороди, і жовто-зелена галузка маслинна

Чола вквітчає їм. Перший звитяжець коня із убранням

Хай собі візьме. А другому буде — весь повен фракійських

Стріл сагайдак амазонський, при ньому ж і золотом шитий

Пояс, застебнутий пряжкою із самоцвітом великим.

Третій із них теж нехай звідціля задоволений вийде,

Цей арголійський шолом несучи із собою додому».

Так він промовив. Місця позаймавши і гасло почувши,

Раптом майнули у простір вони; вже лишають границю

Й вихором в полі летять, лише на мету споглядають.

Ніс уже вирвався перший і перед всіма, що змагались,

Рветься вперед він, од вітру й летючого грому бистріший.

Другий по ньому, далеко, проте, залишився той другий —

Салій був ним, а на віддалі, далі за ними, вже третій

Був Евріал.

За Евріалом Гелім; за Гелімом же зараз позаду

Вже наступає на п’яти Діор; він рукою на плечі

Вже опирається так, що коли б залишилося більше

Місця, то він обігнав би того, або, щонайменше б,

Сумнів тут був, хто з них перший. Вже майже весь простір пробігли

І до мети наближались, втомившись, аж тут нещасливо

Ніс посковзнувся на крові волів; їх зарізали в жертву,

Й кров мураву всю зелену скропила, розлившись на землю.

Тут молодець, що радів наперед з перемоги, не вдержав

Ніг, хоч оперся об землю, бо вже потомились, і носом

Просто у нечисть упав і в кров пожертовну священну.

Про Евріала, однак, не забув він, про свого любимця;

Бо, піднімаючись з бруду, під Салія кинувсь, — той зразу

Впав і простягся на жовтім піску. Евріал перескочив

І, перемігши так з поміччю друга, на першому місці

Ставши, під оплески й оклики дружні мети осягає.

Другий Гелім був, а третій Діор перейняв собі пальму.

Голосно тут заперечує Салій і перед великим

Люду зібранням на схилі гори, й перед зборами радних

В перших рядах домагається честі, яку відібрали

Підступом в нього. Але Евріала рятує загальна

Ласка, і щирії сльози, і доблесть, що в гарному тілі

Дуже полонить серця. Ще й Діор йому тут помагає

Голосом дужим, що пальми дійшов він, але нагороду

Втратив би все ж, якби Салію перша пошана припала.

Батько Еней тоді каже їм: «Діти, оті подарунки

Лишаться вам, і ніхто тут не змінить вже місць переможців,

Та й змилосердитись треба в пригоді над другом невинним».

Мовив і шкуру лева гетульського, кантом обшиту,

З кігтями з золота, Салію він оддає в подарунок.

Ніс на це мовить: «Якщо переможених так шанувати

Й тих, що упали, жаліти, то Ніса ти як обдаруєш?

З честю б я першу здобув нагороду, якби нещаслива

Доля так само, як Салія, теж і мене не спіткала».

Так промовляє й лице він показує, й тіло, розмоклим

Гноєм залите. Тут батько шляхетний, на це усміхнувшись,

Щит велить винести — Дідімаона мистецтво було це, —

[150]Знятий з одвірків священних данайцями в храмі Нептуна,

Цей подарунок величний він знатному дав юнакові.

Як перегони скінчили й Еней роздарив подарунки, —

«Ну, а тепер, — каже, — в серці у кого відвага, хай вийде,

Руки нехай піднімає й долоні, у ремінь сповиті».

Мовивши так, нагороду подвійну за бій він складає;

Хто переможе — одержить вола у стрічках злотоглавих,

А переможений — меч і величний шолом для розради.

Довго не ждали, бо зараз з’явилось Дарета обличчя

В силі могутній, аж гомін довкола пішов між мужами.

Він одинокий, бувало, до бою ставав із Парісом;

Коло могили, де Гектор великий лежить, перекинув

Він величезного витязя Бута (цей же походив

Аж із Бебриції й тим величавсь, що був з роду Аміка)

І на піску золотім залишив його в корчах смертельних.

Саме Дарет, до бою підняв свою голову перший,

Плечі широкі свої показав і вперед простягає

Руки, вимахує ними в повітрі й ударами сипле.

Всі оглядаються, де ж супротивник, ніхто не посміє

Вийти з такої громади численної й ременем руки

Вперезати. Тож радий він думці, що всі вже признали

Пальму звитяги за ним, стає перед самим Енеєм

Й без вагання, узявши за роги вола, промовляє:

Данину богині, як битись ніхто не виходить, то нащо

Тут стояти? І доки мене тут держати гадаєш?

Взяти дарунок дозволь». Закричали всі разом дарданці

Домагались, щоб мужу обіцяне сповна віддати.

Гнівний Ацест тут словами картає Ентелла, що поруч

З ним на зеленім сидів моріжку, і гукає до нього:

«Гей же, Ентелле, з сіканських героїв колись найзнатніший!

Як ти дозволиш, щоб він та без бою забрав ці дарунки?

Де ж нині Ерікс, той бог, якого ти завжди даремно

Вчителем звав? Де поділася слава, яка рознеслася

Ген по Трінакрії всюди, й трофеї, що в тебе на стінах?»

Він же на це: «Ні любов до похвал, ані слави бажання

В мене не зникли від страху; та старість надходить, і в жилах

Кров застигає, і м’язи вже в’януть у немічнім тілі.

От коли б юність вернулась до мене колишня, якою

Хвастає так цей негідник, усе ж би мене притягнула

Не нагорода сюди, ні телець цей, на вигляд красивий, —

Тож до дарів тих байдуже мені». Це промовивши, зразу ж

Кидає ремені два тяжелезні усім перед очі.

З ними, бувало, бог Ерікс завзятий в бої звик ходити,

В шкуру звірину тверду свої обвивати рамена.

Всі остовпіли, — сім грубих шкур надималось волових,

Вшитим свинцем і залізом. Поглянув Дареті, і найдужче

Він із усіх здивувався, й рішуче відмовився брати.

Син же Анхіса відважний, проте, цей тягар обертає,

Важить в руках і лічить ті звої й вузли безконечні.

Врешті старий із дна серця такими озвався словами:

«Що ж, якби ці рукавиці, і зброю ясну Геркулеса

Бачив хто-небудь, і січу злощасну на цім узбережжі?

Зброю цю Ерікс носив колись, брат твій (ось бачиш — донині

Змочена кров’ю і мозком обризкана). Нею він бився

З внуком Алкея могутнім. Була вона звична й для мене,

Поки у жилах буяла ще кров і заздрісна старість

Скроні мої не засіяла ще сивиною. Коли вже

Навіть троянський Дарет так нашої зброї злякався,

Та як Еней побожний дасть згоду й Ацест, що до бою

Сам спонукав мене, — добре, хай бій буде рівний, не бійся,

Кину я Ерікса зброю, ти ж ремені викинь троянські».

Так він промовивши, плащ із плечей свій подвійний скидає,

Й тіло своє величезне, і кості великі, і м’язи

Він відкриває й стає, наче велетень, серед арени.

Батько тоді Анхісід сам виносить їм ремені рівні,

Й руки обом він обкручує тут же в однакову зброю.

Стали обидва навшпиньки вони, і напружився кожен,

Руки безстрашно обидва угору зняли у повітря,

Голови клонять назад, щоб їх вберегти від ударів;

Руки хапають руками і так боротьбу починають.

Той з них звинніший в ногах і юності певен своєї,

Цей же вагою і тіла будовою дужий, та в нього

Ноги важкі і хиткі у колінах, тяжкеє сопіння

Тілом здригає могутнім. Даремно ті мужі навзаєм

Густо гатять стусанами важкими, найбільш попід ребра,

Що аж гуде, так б’ються, що кожному в грудях аж дзвонить.

І поза вуха й по скронях гуляє кулак, від ударів

Вилиці їх аж хрустять. Став Ентелл непохитно й на волос

Не поступається, тільки уважно слідкує очима

Й лиш цілим тілом набік відхиляється, щоб стерегтися

Дужих ударів. А той — наче місто обліг таранами

Чи оточив своїм військом твердиню у горах високих.

Звідси і звідти заходять вони, де б хистом узяти,

Наскоки роблять даремно. Ентелл піднімає правицю

Вгору для нападу; той, попередивши зразу удар цей,

Швидко і звинно скрутившись всім тілом, відскакує набік.

Сила Ентелла на вітер пішла, і як був він важкенький,

Всім тягарем величезним на землю звалився. Так часом

Сосна, дуплава всередині, звалиться разом з корінням

Чи то на їді високій, чи на Еріманті. Зірвались

В запалі тевкри й Трінакрії молодь, і галас зчинився

Аж до небес. Підбігає Ацест і ровесника-друга

Перший з палким співчуттям піднімає з землі. Але в того

Не відібрала завзяття пригода ця, він не злякався:

Він ще завзятіш до бою стає, гнів збудив у нім силу.

Сором і згадка про доблесть колишню в нім лють запалили.

Кинувся він і завзято Дарета жене по рівнині,

То його правою вдарить рукою, то лівою вдарить,

Без перестанку, без перепочинку, немов градотуча

Сипле, так густо руками герой наш Дарета частує.

Тільки не може батько Еней уже стерпіти більше,

Щоб лютував так страшенно Ентелл і знущався жорстоко.

Стримав він бій той, безсилого вирвав Дарета й розважив,

Мовлячи так: «Нещасний, яке ж то велике безглуздя

Впало на розум тобі! Не бачиш, як хилиться сила

В сторону іншу і як обернулося щастя деінде?

Волі богів поступись». З цим словом він бій припиняє.

Вірні ровесники зараз до суден провадять Дарета.

Ледве волочить він ноги, хитка голова опадає

То в один бік, то в другий, випльовує з рота застиглу

Кров та із кров’ю помішані зуби. Їх ще завернули,

Й меч із шоломом йому віддали, а пальму звитяги

Разом з волом для Ентелла лишили. А той, переможець,

Духом піднісшись і гордий з бика, такими словами, —

«Сину богині, — промовив, — і ви, всі троянці, дізнайтесь,

Що то за сила у мене була колись в юному тілі,

І від якої ви смерті Дарета оце врятували».

Так він промовив, і, перед биком — нагородою бою —

Лиш на хвилину спинившись і вгору правицю піднісши,

Вдарив тоді твердозшитим ремінням якраз поміж роги,

І, розтрощивши весь мозок, затовк його в зламані кості.

Бик похитнувсь, затремтів, похилився і гримнув на землю.

Той над ним став і слова ці від щирого серця промовив:

«Краще життя за Дарета даю тобі, Еріксе, в жертву

І відрікаюся вже і від ременів я, й від уміння».

Просить Еней, може, стрілами бистрими хто із них схоче

Ще позмагатись. Кладе нагороду, й рукою міцною

Щоглу випростує він у Сергеста в судні, і голубку

Шнуром до верху прив’язує вільно, щоб цілились в неї.

От позбирались мужі і всі жеребки поскидали

В мідний шолом; всім на радощі, перший з них сину Гіртака

Гіппокоонтові випав, а другий Мнестею, звитяжцю

В гонах морських, і віттям оливним Мнестей увінчався.

Еврітіон, твій брат, наш Пандаре преславний, був третім.

Ти ж, повеління діставши про те, щоб зірвать перемир’я[151],

Кинув стрілу колись перший в середину поміж ахейців.

Врешті, останній, на самому споді шолома, Ацестів

Жереб знайшовся; він зваживсь юнацький своєю рукою

Труд подолать. Гнучкі свої луки взялись натягати

Зараз мужі, і кожен за себе, міцними руками

З сагайдаків своїх стріли виймать. Тятива забряжчала,

Й перша крилата стріла юнака Гіртакіда прошила

Під небесами повітря; дійшла і забилася прямо

В дерево щогли. Здригнулася щогла, і пташка злякалась,

Пір’ям стріли наполохана; й оплески сильні довкола

Враз залунали. А потім завзятий Мнестей підступає,

Лук натягнувши, скеровує високо й око, й стрілу він.

Та, бідолашний, проте, у голубку саму він не може

Влучити зразу, а влучив лише у шнурок, на якому

Пташка з високої щогли, за ніжку припнута, звисала.

Та ж, із вітрами, кружляючи високо, в хмари злетіла.

Довго натягнений лук і стрілу свою нетерпеливий

Еврітіон ще тримав і до батька в молитві звертався,

Цілився довго в голубку, що так безтурботно і вільно

В небі ширяла під чорними хмарами й крилами била;

Ледве він стрелив, і мертвою впала, життя залишивши

В хмарах між зорями, й разом стрілу принесла із собою,

Що упилася у неї. Між ними всіма одинокий

Без нагороди тієї ще тільки Ацест залишився.

Отже, стрілу свою влучно пустив він в повітряний простір.

Хист свій мистецький і лука дзвінкого відлуння

Батько хотів показати. І от саме тут об’явилось

Чудо неждано очам всіх присутніх, що мало надалі

Стати важливим пророцтвом вікам. Пізніш оправдали

Все це події знаменні, про це й ворожбити зі страхом

У віщуваннях пізніш говорили. Бо в леті в пливучих

Хмарах стріла загорілась і полум’ям шлях позначила;

І розплилася, згорівши у плиннім повітрі. Так часом

Зорі, зірвавшись із неба, злітають і хвіст за собою

Тягнуть у леті. Всі в остовпінні завмерли, й молились

Всі до богів, трінакрійські мужі і тевкрійські. Знамення

Й можний Еней не відкинув; зраділого дуже Ацеста

Він обіймає, дарунки багаті дає й промовляє:

«Батьку, візьми оцей дар, бо Олімпу владика могутній

Нам показав свою волю цим чудом, щоб дар без вагання

Взяв ти почесний. Тож дар цей самого Анхіса старого

Зараз одержиш, кратеру оцю з візерунком. В величний

Дар Анхісові, батьку моєму, колись це на спомин

Дав фракійський Кіссей запорукою їхньої дружби».

Так він промовив і лавром зеленим вінчав його скроні,

І переможцем Ацеста найпершим з усіх він вітає.

Еврітіон добросердий в тій шані йому не позаздрив,

Хоч він один збив голубку з високого неба. А дальший

Вже нагороду отримує той, що мотузку прострелив;

Той, що крилату стрілу у щоглу ввігнав, був останнім.

Поки наш батько Еней іще не скінчив ті змагання,

Кличе до себе учителя й друга малого Іула,

Сина Епіта, і шепче таке йому вірному в вухо:

«Йди до Асканія, може, він має вже відділ хлоп’ячий

Напоготові й розподіл на вправи для вершників; зараз

Хай же виводить на конях загони[152], на дідову славу.

Це перекажеш», — промовив. А людям, які вже навколо

Їх юрмились, каже покинути зовсім арену й лишити

Поле відкритим. Хлоп’ята над’їхали й перед батьками

Гордо пишаються всі, сидячи на загнузданих конях.

Молодь троянська й сікульська вся з дива гукнула, уздрівши

Їхній похід. Мав вінець на підстрижених кучерях кожен,

Як-бо їм звичай велить; деренові мав кожен два списи,

Сталлю заковані: в декого ще й сагайдак був на плечах;

Вився на шиї ланцюг золотий і звисав аж на груди.

Вершників троє загонів і троє вожатих на конях,

Хлопців дві шістки за кожним вождем виступає, в окремих

Відділах, сяють вони всі так само, як сяють вожді їх.

Перщу колону юнацтва в захопленні щирім вів юний

Імені діда наслідник — Пріам, твоя парость, Політе;

Він італійців помножить; під ним — фракійський двомастий

Кінь, білі цятки на ньому та й бабки передні у нього

Білі, і високо горде несе він чоло своє біле.

Другий — це Атій, від нього рід Атіїв став у латинян;

Атій, хлопчина малий, був хлопчині Іулові любий.

Найкрасивіший на вигляд Іул із них їхав позаду.

Їхав сідонським конем, що на спомин достойна Дідона

Подарувала йому і на доказ своєї любові.

Інше юнацтво на конях все їде, що дав у дарунок

Батько Ацест.

Оплесків громом вітають дарданці несмілих, і радо

Їх оглядають, і в них пізнають вони образ їх предків.

А як, радіючи, стрілись очима вони із своїми

Й кіньми об’їхали їх, син Епіта їм голосом дужим

Гасло подав іздаля, ще й бичем на підтвердження ляснув.

От всі роз їхались рівно і ряд бойовий розв’язали,

Всі три колони пішли своїм шляхом; та знову на гасло

Всі завернули з дороги і кинулись в наступ жорстокий.

Далі по-іншому вже розступились і знов завертають;

Стануть навпроти і колом оточують ряд супротивний,

То розгортають картину правдивого збройного бою,

То утікають і спини свої підставляють під стріли,

То повертають для бою списи, то в замиренні знову

Їдуть рядами. Колись-то, як кажуть, на Кріті гористім

Був лабіринт, де між темними стінами стежка губилась.

Тисяча різних доріг там було, на яких невловимий

Бравсь незворотний обман і знаки провідні подорожнім

Нищив; і хлопці троянські в бігу тому так, не інакше,

Слід свій заплутують, в іграх наслідують битву й утечу,

Наче дельфіни, які на карпафських або на лівійських

Водних просторах[153] гуляють і з хвилями ігри заводять.

Звичай такого походу й такого змагання Асканій

Перший увів в Альба-Лонгу, коли її муром обводив,

І святкувати давніх латинців навчив, як і сам він

Відсвяткував колись хлопцем і з ним уся молодь троянська.

Передали своїм дітям той звичай альбанці, а звідси

Рим всемогутній узяв і зберіг оцей батьківський звичай.

Троя — він зветься, а хлопці, що грають, — троянське юнацтво.

Цим закінчилися ігри, відбуті в честь батька святого.

З цього моменту Фортуна мінять почала свою вірність.

В час, коли ігри свої при могилі вони святкували,

Донька Сатурна Юнона послала троянському флоту

З неба Іріду. І вітром у леті їй ще помагала, —

Не заспокоїлось серце, стара не загоїлась рана.

Діва та зараз в дорогу збирається й тисячобарвним

Луком і летом швидким, нікому не видна, злітає.

Бачить той збір величезний; оглянула берег старанно,

Бачить покинуті гавані й флот весь залишений зовсім.

А на самітному березі, здалека, плакало гірко

Трої жіноцтво по смерті Анхіса, і всі споглядали

В смутку тяжкому на море глибоке. Гей, скільки прийдеться

Втомленим хвиль подолати морських; лиш одне в них бажання —

Міста всі просять, набридло вже біди морські їм терпіти.

Отже, між них і вмішалась навмисне, щоб шкоду зробити.

Скинула з себе вона і подобу, і одіж богині,

Стала старою Бероєю жінкою тмарця Дорікла

Що величалась і родом колись, і ім’ям, і синами.

Так-то вона увійшла між троянське жіноцтво та й каже:

«Ох, нещасливі, кого на війні не убили ахейські

Руки під мурами рідного міста! О плем’я нещасне,

Доля тебе зберегла невідомо для смерті якої.

Сьоме вже літо минає від часу, як знищено Трою,

А по морях, і по землях усяких, по скелях і нетрях

Ми під зірками блукаємо змучені, прагнучи вийти

В путь до Італії, що утікає; ми ж оремо хвилі.

Братній тут Ерікса край і Ацеста гостинна оселя.

Що нам боронить тут мури закласти й дать місто громаді?

О батьківщино і в ворога вирвані марно пенати,

Як не згадати нам мурів троянських? Невже не побачу

Більше ніколи я гекторських рік Сімоента і Ксанта?

Нумо ж зі мною ходімо і спалим ці прокляті судна.

Бо в сновидінні я бачила образ віщунки Кассандри,

Як смолоскипи палаючі нам подавала й казала:

«Трої лиш тут ви шукайте, тут ваша домівка». Пора вже

Взятись до діла, бо гаятись годі при чуді такому[154].

Четверо тут вівтарів є Нептуна, сам бог смолоскипи

В руки дає і відвагу». Лиш мовивши це, ухопила

Перша ворожий вогонь і, піднісши угору в правиці,

Здалека ним закрутила й метнула. Жінки Іліона

З подиву й жаху аж остовпіли. Одна, найстаріша

Із них багатьох, що стільки дітей у Пріама кормила,

Пірго, так мовить: «Це вам, матері, не Бероя ретейська, —

Це не дружина Доріклова! Зважте: у неї ознаки

Божої вроди, вогонь у очах, і що за обличчя,

Голос який і хода. Я сама відійшла, залишивши

Хвору Берою удома, яка ще на те нарікала,

Що, одинока, з усіх лиш вона не здолає віддати

Шану, нещасна, останню Анхісові, ані належно

Повеличати». Отак говорила.

Та матері зловорожо дивилися оком недобрим

На кораблі, й між любов’ю до цеї країни вагались

І пориванням до царства, яке обіцяє їм доля.

В той час на крилах широких по небу злетіла богиня,

Довгу дугу попід хмарами креслячи в леті своєму.

Всі тоді раптом, захоплені чудом, із криком шаленим,

З вогнища храму хапають вогонь, а інші, — і листя,

Й хмиз з вівтарів ухопивши, й палаючі факели мечуть.

Віжки Вулкан[155] попустивши свої, почав тут шаліти

Всюди — по лавах, по веслах, по кілях, ялицею вкритих.

Вістку, що судна горять, до могили Анхіса доносить

І до сидінь театральних[156] Евмел. І самі вони бачать:

Дим попід хмарами чорний клубочиться. Перший Асканій,

Що керував у змаганні веселих кіннотників бігом,

З запалом сам полетів аж до табору, що збунтувався;

Марно, задихавшись, гнались за ним, щоб спинити, старшини[157].

«Що за нове божевілля, — гукнув він, — чого вам ще треба,

Це ж, громадянки нещасні, ви не ворогів, не аргівський

Табір ворожий, а власні надії свої запалили.

Я, ваш Асканій, ось тут перед вами». І кинув під ноги,

Знявши, шолом, що в ньому подобу війни удавав він.

Спішно прибув і Еней, і за ним уся тевкрів громада.

Ті ж, ізлякавшись, розбіглися всюди, по всіх узбережжях,

І повтікали в ліси, і, знайшовши печери, сховались

Нишком. Почин свій клянуть; за провину їм сором; пізнали

Знову своїх вони; з їхнього помислу зникла Юнона[158].

З цього, однак, ні вогонь, ні пожежа не втратили сили

Непоборимої, ще під дубиною вогкою клоччя

Тліє й димує повільно, і жар помаленьку з’їдає

Судна; мов пошесть якась розплилася по цілому тілу;

Не помагають зусилля мужів, ані вилиті води.

Благочестивий Еней тоді скинув з плечей свою одіж,

Руки до неба простяг і благає в богів порятунку:

«Можний Юпітере, якщо усіх до одного троянців

Ти не зненавидів і милосердя ще давнє лишилось

В тебе до наших страждань, то дай тепер, батьку, можливість

Вирватись з полум я флотові й тевкрів останні пожитки

Вирви од згуби. Або своїм громом, якщо заслужив я,

Все, що лишилось, пошли на загибель, твоя хай правиця

Все тут погубить». Він це лиш промовив, і враз розшалілась

Чорная буря й невидана злива, і вже затремтіли

Гори і доли від грому: дощ ринув із хмарного неба,

І непроглядна від вітру зчинилася темінь навколо.

Палуби зверху повні води, і напівобгорілі

Балки мокріють, та, зрештою, пломінь потух уже зовсім;

Судна від лиха врятовано, тільки чотири пропало.

Батько Еней, проте, випадком прикрим цим вражений тяжко,

В серці всіляко журбу свою важив велику, чи має

Тут осідати, на нивах сікульських, і знехтувать зовсім

Присуди долі, чи до італійських країн добиватись.

Нант же старий, що його лиш Паллада Трітонія пильно

«Вчила і в хитрих мистецтвах[159] зробила його знаменитим,

Те поясняв, що кару богів провіщає велику,

Й те, чого вічний порядок призначення хоче, — отож він

Розвеселить намагався Енея такими словами:

«Сину богині, куди лише доля веде і заводить,

Всюди ходім, що б не сталось, і все переможем терпінням.

Тут біля тебе Ацест, із божистого роду дарданець.

Радься із ним, йому звірся, до тебе він завжди прихильний.

Ти передай йому тих, що не можеш узять, бо згоріли

Судна, і тих, що усі їм твої починання великі

Вже наобридли, і старших мужів, і жінок, що втомились,

Ідучи морем, віддай, що слабе й небезпеки боїться;

Дай їм, потомленим, дозвіл закласти на землях цих місто, —

Хай їм дозволено буде його називати Ацеста».

Цими словами старенького друга загрітий, усе ж він

Перебирає в душі своїй всякі думки і турботи.

Чорна на небо вже в’їхала ніч на своїй колісниці.

Видалось, раптом із неба зійшов несподівано образ—

Батька Анхіса й такими озвався словами: «Мій сину,

Поки я був між живих, дорожчий життя мені був ти,

Сину мій, битий прокляттям ілійським. Приходжу сюди я

З волі Юпітера, що кораблі від вогню врятував нам, —

З неба високого, врешті, зіслав милосердя. Послухай

Ради найкращої, що подає тобі Навт, ваш порадник.

Їдь до Італії найхоробріші юнацькі серця лиш

Вибери і заведи їх туди. Бо тверде і суворе

Плем я у Лації мусиш скорити. Зійди, проте, перше

В Діта домівку підземну і крізь авернійські глибини,

Сину, добийся до мене. Не в Тартарі я нечестивім

Перебуваю, між тіней сумних, а в Елісії, світлім

Богоугодних зібранні. Сюди, якщо жертву багату

З чорних тварин[160] ти складеш, приведе тебе чиста Сівілла.

Там ти весь рід свій пізнаєш і місто, яке тобі дасться.

Отже, прощай! Ніч волога пройшла вже середину шляху,

Подихом коней повіяв на мене світанок суворий».

[161]Так він промовив і ніжним серпанком розплився в повітрі.

«Гей, куди ти подався, куди поспішаєш, — до батька

Мовить Еней, — перед ким утікаєш? І хто ж заважає

Нам тут обнятись?» — сказав це і попіл роздув, і погаслий

Вогник, Ілара пергамського, й вогнище сивої Вести

Жертвою він вшанував[162] із святого зерна і куріння.

Зараз скликає він друзів, по-перше, Ацеста, й говорить

Їм про накази Юпітера, й милого батька поради,

Й задуми ті, що їх має в душі. Не тратять на раду

Ані хвилини, й Ацест його задумів не відкидає.

Місту жінок одписавши, лишають вони, і охочий

Люд, і ті душі, які до великої слави не прагнуть.

В суднах лавки поправляють самі вони, й замість згорілих,

Балки новими замінюють, весла і линви ладнають.

Їх не багато, зате молодецька в них доблесть військова.

Разом тим часом Еней і границі визначує місту,

Жеребом ділить місця під доми, — Іліону тут бути,

Тут же він місце відводить під Трою[163]. Ацест же, троянець,

Тішиться царством, визначує форум, старшину скликає,

Установляє права; ще й на Ерікса славній вершині,

Зорям сусідній, Венері споруджує храм Ідалійській,

Гай пресвятий і жерця приділяє могилі Анхіса.

Бенкетував весь народ дев’ять днів, на жертовниках жертви

Всі поскладали. Вітри заспокоїлись, хвилі на морі

Тихо плескали, лиш Австер один не втихає і знову

Кличе на море. І вздовж узбережжя крутого страшенний

Плач залунав. В обіймах прощальних дні й ночі минають.

Вже матері, навіть ті, що колись їм страшним видавалось

Моря лице і нестерпним ім’я його, їхать готові

Й зносити мандрів труди. А батько Еней добросердий

Словом ласкавим усіх утішає й з рясними сльозами

Передає під опіку Ацестові, родичу, всіх їх.

[164]Еріксу потім велить три воли він у жертву зарізать,

Для буревіїв ягницю, й тоді вже відв’язувать линви.

Сам же вквітчав собі голову зрізаним листям оливним.

Ставши на носі судна, держить келих, і м’ясо жертовне

Кидає в хвилі солоні, й перлисте вино виливає.

Друзі в змаганні б’ють веслами воду й гребуть ними хвилі, —

Вітер, іззаду за ними зірвавшись, у путь проводжає.

В час той Венера, в журбі неспокійна, отак до Нептуна

Заговорила, всі жалі свого виливаючи серця:

«Гнів ненаситного серця Юнони мене приневолив,

Мій ти Нептуне, до тебе прийти з цим гарячим благанням.

Гніву ні час не спроможен тривалий зм’якшить, ні побожність,

Влада Юпітера й долі веління зломити не в силі.

Їй ще не досить, що з Фрігії серця злочинна ненависть

Вирвала місто, на всяке знущання його передавши,

Трої останки, і попіл, і кості вона іще й досі

Все переслідує. Шалу такого причину хіба лиш

Знає сама вона. Сам ти недавно на водах лівійських

Свідком був, розрух який учинила на морі; з землею

Небо змішала, дарма довіряючи бурям еольським,

В царстві твоїм на такеє дерзнула.

Навіть тепер ось, злочинно намовивши наших троянок,

Знищила судна ганебно й примусила, флот загубивши,

Друзів лишити своїх у незнаній країні. Благаю,

Тим, що зостались, дозволь, хай безпечно доїдуть по хвилях

До лавремтійського Тібру[165], доб’ються того, що прошу я,

Це ж бо можливе, бо парки для них те призначили місто».

Так цього моря звитяжець, Сатурнів нащадок, промовив:

«Слід, Кітереє, аби ти державі моїй, о богине,

Вірила, ти ж бо сама з неї вийшла. А стільки довір’я

Я заслужив, бо я заспокоював часто шалену

Лютість і моря, і неба. Не менш і на суші, — а свідки

[166]Ксант з Сімоентом — журився твоїм я Енеєм, коли ще

Тиснув до мурів Ахілл знесилені Трої загони

й тисячі смерті віддав і шуміли загачені ріки,

Ксант не знаходив до моря шляхів докотить свої хвилі.

Я тоді вирвав Енея, у хмару сповивши, коли він

З сином Пелея хоробрим зустрівся в бою і нерівні

Сили й боги в них були. Хоч дуже хотів я дощенту

Знищити мури зрадливої Трої, споруджені мною,

Серце у мене і далі до нього те ж саме лишилось.

Страх віджени! Він безпечно доїде у пристань Аверну —

І ак, як ти хочеш цього. Одного лише втратить[167] в пучині.

І ой лиш один наложить за всіх головою».

Цими словами тоді заспокоївши серце богині,

Ьатько у золото коні впрягає, й гнуздає старанно

їх вудилами, і віжки цілком із рук випускає,

Іпроїздить, мов на крилах, по плесу блакитного моря.

Хвилі втихають, і збурене море під небом гримучим

Стелеться гладдю, з широкого обрію хмари зникають

І появляються постаті різні його товариства,

Різні потвори жахливі, хор Главка прадавній, Іноїн[168],

Син Палемон, і Трітони швидкі, і все Форкове військо.

Зліва Фетіда, й Меліта, і діва також панопейська;

Кімодокея, і Спіо, і Талія тут, і Нісея.

Тут до батька Енея у розум його неспокійний

Радість ласкава на зміну прийшла, й він наказує спішно

Щогли підняти усі й натягнути на реях вітрила.

Разом за линви хапаються всі і то зліва, то справа

Всі паруси розгортають, то реї повернуть високі,

То їх одвернуть; і флот весь попутні вітри підганяють.

Перед всіма Палінур веде свій загін густолюдний,

А за наказом услід свої судна керують вже інші.

А на небесній дорозі середини вже досягала

Ніч росяниста; й при веслах, на лавах твердих розіклавшись,

М’язи свої моряки розпрямляли у милім спочинку, —

Сон легковійний з-між зір у просторах ефіру ізлинув,

Темінь повітря розсунув, і тіні розвіяв, і прямо

Йде, Палінуре, до тебе, й дрімоту сумну навіває

На безневинного. Високо бог, на Форбанта подібний,

Сів при кормі і таку починає з стерничим розмову:

«Гей, Палінуре, сину Іасів, несе саме море

Флот наш, і рівно вітрець повіває, пора відпочити.

Голову тут прихили, відірви на хвилину від праці

Втомлені очі; а я вже тебе заступлю в твоїм ділі».

А Палінур, ледве очі підвівши, таке йому мовить:

«Кажеш, забути мені, чого варті погідне обличчя

Моря і тихії хвилі? Чи можна цій вірить потворі?

Як же довірю Енея (що ж інше?) змінливій погоді

й небу, що стільки разів вже мене обмануло, погідне?»

Так промовляє, й на ручку стерна налягає, й на волос

Не попускає, припавши й очима у зорі уп’явшись.

Бог же ударив його по обличчю гіллям, що спливало

Свіжою Лети росою[169] і чарами Стіксу просякло,

І проти волі йому обважнілі склепляє повіки.

Ледве дрімота неждана позбавила пружності тіло,

Сон вже на нього наліг і, частину корми відірвавши,

Разом з кермом у хвилі пливучі ним сторчголов кинув.

Кликав він друзів на поміч даремно. А Сон, відлетівши,

Наче маленька пташина, на небо полинув. Хоч все те

Сталось, та флот своїм шляхом безпечно прорізує море

І під опікою батька Нептуна без страху прямує.

Вже підпливав він, під скелі Сирен[170] підходячи близько,

Грізні колись, бо білілись кістьми незліченними вбитих

(Здалека глухо шуміли вони, биті хвилями завжди).

Дивиться батько, що плине судно без керманича хистко,

й сам серед пітьми нічної повів корабель він по хвилях.

Гіоко ридав він, у серці зворушений долею друга:

Ох як же міг ти повірити небу погідному и морю!

Будеш ти голий лежать, Палінуре, в пісках невідомих[171]».

Книга шоста


Енеїда

Так він крізь сльози промовив і, флоту пустивши повіддя,

До узбережжя евбейського, врешті, до Кум допливає.

Судна носами до моря звернулись, і міцно зубами

їх якорі прикріпляли, а до узбережжя пристали

Круглі корми. На берег Гесперії юні загони

Спритно зіскакують. Сім’я вогненне одні добувають,

Сховане в жилах камінних, ті — дерево тягнуть із лісу, —

Звірів криївки густі, а ті — воду знаходять джерельну.

А благочесний Еней до вершин, де владарить над нами

Бог Аполлон, іде далі в велику печеру, в таємне

Лігво страшної Сівілли, великого духа якої

Й серце делійський віщун наповняє натхненням, майбутнє

Їй відкриває. В гай Трівії, в дім золотий вони входять.

Є така вість, що Дедал, утікаючи з царства Міноса,

Зваживсь плисти у повітрі на крилах прудких і в дорозі

Тій незвичайній заплив аж до Арктів холодних, і, врешті,

Легко осів на Халкідськім узгір’ї. І тут, де уперше

Твердо вчув землю, весла крилаті приніс він у жертву,

Фебе, тобі і храм спорудив величавий. В притворі —

Смерть Андрогея, а далі покара, яку Кекропіди

Змушені мати — давати (о горе!) сім діток щороку[172].

Урна на жереби є там. Навпроти здіймається вгору

З моря кносійська земля[173]. Любов до бика тут жахлива,

І Пасіфая, і ложе таємне, і змішані роди.

Далі двоббразний вид Мінотавра[174] стояв тут — кохання

Грішного слід. Тут подвиг той славний — будова і ходи

[175]Плутані і нерозв’язні блукання. Але ж і Дедал вже

Зглянувсь на щире кохання царевої доньки й зрадливі

Ходи таємні у замку відкрив, показавши, де вихід

Ниткою[176]. Частку велику, Ікаре, ти в творі такому

Мав би, якби лише смуток дозволив. Твої він пригоди

Вирізьбить пробував двічі у золоті, й двічі у батька

Падали руки. І далі дивились би так, та вернувся

Посланий перше Ахат, а з ним Феба і Трівії жриця,

І лавка дочка Деїфоба, що так до царя промовляла:

«Ні, не таких тепер час вимагає оглядин, нам треба

Семеро з стада волів, які дотепер не впрягались,

Тут заколоти й овечок за звичаєм вибраних стільки ж».

Так наказала Енеєві. Не зволікавши й хвилини,

Жертву за словом її приносять мужі невідкладно,

Й тевкрів запрошує жриця ввійти до високого храму.

Витято в схилі високої скелі печеру велику;

То туди входів широких веде і воріт сто, а звідти

Стільки ж іде голосів у той час, як Сівілла пророчить.

От до порога прийшли, а діва: «Пора запитати

Долю нам, — каже, — свою, то ж бог ось, сам бог тут». Це мовить

Перед дверима, і раптом обличчя й весь вигляд змінився,

Коси розвіялись в неї, а груди здіймаються, й серце

Диким набрякло шаленством, і більша здається, і голос

В неї нелюдський. Овіяна силою близького бога, —

«Щось забарився ти, — каже, — троянче Енею, з обітом

І молитвами? Все баришся ти? Раніш не відкриють

Уст своїх віщих двері великого храму». Сказала

Й змовкла, а тевкрів, немов у гарячці, усіх затрусило,

Й цар їх із дна свого серця таке посилає благання:

«Фебе, ти завжди в біді до троянців бував милосердний,

Ти і дарданську стрілу напутив[177], і Парісові руки

На Еакідове тіло; мене по морях розмаїтих

Вів ти, які величезні простори земель обмивають;

В дальнім Массільськім краю і в полях, що до Сірт простяглися,

До берегів італійських тікаючих все ж ми дістались.

Хай же недоля троянська не далі за нами йде слідом!

[178]Ви ж, о богове й богині, всі разом, яким на заваді

Був Іліон, була слава дарданська немилою, згляньтесь

Ви над пергамським народом ласкаво. І ти, найсвятіша

Віщая діво, що знаєш майбутнє, — не царства прошу я,

Що не належить мені, — дай в Лації тевкрам притулок,

Трої богам і пенатам, що гнані блукають. Збудую

Фебові й Трівії з чистого мармуру храм і святкові

Дні встановлю та їх іменем Феба назву я. Й на тебе

[179]Захисток жде величавий в державі моїй, де я віщі

Книги твої загадкові пророцтва, моєму народу

Дані, складу і тобі, о мати, мужів присвячу я

Вибраних. Лиш не давай на листочках свої ворожби нам[180],

Щоб не летіли розкидані, буйним вітрам на забаву;

Дай нам пророцтво сама, я благаю». І мову урвав він.

Та у печері віщунка, іще не приборкана Фебом,

В шалі бушуючи, пробує, чи не удасться позбутись

Бога великого з серця. Та бог тим більше уста їй

Спінені тисне, і серця їй дикість приборкує дужче,

І втихомирює. Раптом самі вже собою відкрились

Сто величезних воріт храмових, і пророцтво віщунки

Там залунало в повітрі: «Нарешті, по довгих пригодах,

Що на морях їх зазнали, — й на суші чекають ще важчі, —

Ввійдуть дарданці у царство лавінське, ти цим не турбуйся.

Та вони скажуть: «Бодай би не входили». Бачу я війни,

Війни жахливі, і Тібр я он бачу, що сповниться кров’ю,

Буде ж бо там Сімоент, буде Ксант, буде табір дорійський,

І народився вже в Лації другий Ахілл[181] від богині.

Та не відійде нікуди присутня при тевкрах Юнона,

В час, коли ти у великій потребі в яких лиш не будеш

[182]Міст і племен італійських благати собі допомоги!

[183]Лиха такого причиною знову ж до тевкрів прихильна

Буде чужинка, знов ложе чуже…

Ти лиш нещасть не лякайся, ставай проти них сміливіше,

Ніж дозволяє тобі твоя доля. Путь перша рятунку,

Що й не гадав ти про неї, відкриється з грецького міста[184]».

Цими словами Сівілла кумейська із місця святого

Страшно й неясно виспівує й виє з печери, правдиве

З темним мішаючи. Так Аполлон нею віжками править

І попід груди шалену острогами коле. Як тільки

Шал уступив і уста її спінені втихли, промовив

Цими словами герой наш Еней: «Вже ніякі, о діво,

Нові нещастя мене несподівані більше не стрінуть.

Все вже в своїй голові уявив я собі і продумав.

Лиш одного я прошу: якщо тут до підземного царства

Є якісь двері, є чорне болото, яке розлилося

З повені хвиль Ахеронту, то хай же дозволено буде

Стати мені перед очі батька мого дорогого.

Ти мені шлях покажи й відчини туди браму священну.

Я його з полум’я вирвав, як тисячі стріл по нас били;

Виніс його я з юрби ворогів на цих плечах. Пройшов він

Разом зі мною дорогу по всіх океанах, терпів він,

Немічний, моря і неба знегоди усі понад сили

І понад старості долю. Отож він наказував щиро,

Щоб уклонивсь я порогам твоїм, щоб благав тебе дуже.

Мати, благаю, зглянься, всесильна, на сина, на батька,

Бо ж і Геката гаї авернійські тобі доручила.

Міг же Орфей із темряви викликать мани дружини,

Хоч його сила в дзвінких лише струнах, в кіфарі фракійській.

Брата також міг Поллукс відкупити позмінною смертю,

Сто раз пройшовши туди і сюди. Чи згадати Алкіда

Або Тесея? І мій від Юпітера рід розпочався».

Поки він цими словами благав і за вівтар держався[185],

Відповідала віщунка: «Божистої крові потомку,

Сину Анхіса, троянче, легкий перехід до Аверна,

Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита,

Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний —

Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки,

Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть,

Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж нами,

І навколо Коціт розлив свої чорнії води.

Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба

Два рази озеро Стікс пропливти[186] і два рази Тартар

Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись, —

Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами

В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє[187] —

Святощі це для Юнони підземної, їх укриває

Гай, і похмурою пітьмою їх сповивають долини.

Та не дозволено в схови підземні раніше вступити,

Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий;

Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила.

Зірвеш ту віть золоту — і друга уже виростає,

Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом.

Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш,

В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться,

Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш

Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою.

Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга[188], —

Гей, ти не знаєш, — і цілий твій флот оскверняється трупом;

Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги.

Спершу його віднеси і належним вшануй похованням;

Чорні ягнята сюди приведи, як очищення жертву.

Так лише Стіксу побачиш гаї і живим недоступне

Царство». Мовила так і, зімкнувши уста свої, змовкла.

Смуток обличчя його огорнув, невідоме майбутнє

Важить в своїй голові він. За ним і Ахат поступає,

Вірний товариш його, у такій же журбі, крок за кроком;

Так між собою удвох розмовляли вони й міркували,

Друга якого померлого мала на думці віщунка,

Тіло чиє поховати належить. І от на сухому

Березі бачать Мізена вони, що загинув нужденно,

Сина Еола — Мізена. Умів від усіх він найкраще

Міддю скликати мужів і Марса в них співом будити.

Гектора був це товариш великого, з Гектором разом

Завжди у бій він ходив, і сурмою, і списом славетний,

А як Ахілл поконав того мужа й зігнав з цього світу,

Цей завзятий герой приєднався як друг до Енея,

До дарданійця, і вибрав не гірше. Та разу одного

Він, у безумстві своєму, заграв над просторами моря,

Дуючи в мушлю порожню, й богів з ним змагатися кликав.

Виклик змагання прийняв сам Трітон, якщо вірити можна,

І межи скелями, в спінених хвилях, втопив того мужа.

Всі обступили кругом його, й тяжко усі голосили.

Перший найбільше Еней ридав поміж ними побожний.

Потім Сівілли наказ виконувать швидко беруться,

І починають в сльозах вони дерево зносить негайно,

І похоронне складати багаття, щоб неба сягало.

Йдуть до старезного лісу, високого звірів притулку;

Падають сосни, й видзвонює падуб під лезом сокири,

Балки розколюють клинням вони берестові й дубові,

Ще й ясени величезні з високих верхів’їв спускають.

І при роботі такій не бракує й самого Енея,

Товаришів підганяє він, сам за ту зброю береться.

А за роботою думку в умі він снує сумовиту,

На безконечні погляне бори й починає молитись:

«От коли б те золотеє гілля між дерев показалось

В цьому великому гаї мені? Ох, по правді-бо щирій

Все, наш Мізене, про тебе нам віщувала віщунка».

Ледь він це мовив, як голубів пара[189] злетіла із неба

Й, перед самими очима героя майнувши, присіла

На моріжку на зеленім. Пізнав тоді витязь могутній

Матерніх птиць і, зрадівши, благав їх: «Будьте мені ви

Провідниками й вкажіть, якщо є десь, дорогу, і льотом,

Просто прямуйте в ліси, де галуззя багате родючу

Землю затінює. Мати-богине, в тяжку цю годину

Не покидай мене». Мовив і став; і уважно дивився,

Що за знаки подають, і куди попрямують у льоті.

Ті ж для годівлі злетіли настільки, що оком доглянуть

Міг би, хто стежив за ними. Тоді, як над гирло Аверну

Тяжко пахучого вже прилетіли, то швидко знялися

І, через легке повітря майнувши, на бажанім місці,

На двоприродному дереві[190] сіли. А там надзвичайне

Золота світло заграло в галуззі; як часом буває,

Зазеленіє посеред лісів молодими гілками

В найтріскучіші морози омела, яка на чужому

Виросла круглому пні і шафранною порослю в’ється.

Так золота виглядала галузка у тіні дубовій,

Так шелестіли листочки у подуві тихого вітру.

Жадібно враз ухопивши, Еней відчахнув її тут же,

Хоч не давалась, і прямо в домівку віщунки заносить.

На узбережжі тим часом Мізена оплакали тевкри,

Тлінному праху безмовному шану віддавши останню.

Сосон смолистих багато й дубини зрубавши, найперше

Склали велике багаття вони і темним довкола

Віттям жалоби все вмаїли, спереду ж ставляють рівно

В ряд кипариси смутні[191], їх зброєю вкривши ясною.

Ще інші воду гарячу готують, котли наставляють,

Щоб закипіли в вогні; скостеніле в ній тіло обмивши,

Мазями мажуть. Зчиняється плач. Тоді тлінні останки,

Вмиті сльозами, на мари кладуть, а на них закидають

Ще й паполому багряну, відоме усім покривало.

Ті ж до багаття уже підійшли, — сумна це послуга, —

І за звичаєм батьків смолоскип, відвернувшись, підклали.

З ладану жертва і тризна палає, й з оливою жбани.

Тільки що полум я згасло і попіл осів, полили ще

Винами рештки нестлілі й впиваючий попіл. А кості,

Зібрані в мідяну урну, поклав Коріней; а потому,

Чистої взявши води, він три рази всіх друзів обходить,

Легко їх кропить росою з родючої гілки маслини;

Так товариство очистив і слово промовив прощальне.

Тут же побожний Еней височенну могилу насипав

І на вершечку підхмарнім поклав і кермо, і сурму він —

Мужа того все знаряддя. Мізеном від нього зоветься

Нині гора та й на вічні віки береже це імення.

Все це зробивши, виконує швидко накази Сівілли.

Там глибочезна печера була кам’яна, що широкі

Челюсті мала, закриті і озером чорним, і тьмяним

Лісом. А понад печерою тою ніколи й пташина

Не пролітала, такий-бо там подих із чорного гирла

Вгору злітав і ген під самі небеса піднімався.

[192](Тим-то і греки те місце Аорном безпташним назвали).

Жрець тут найперше поставив чотири воли чорноспинні

Й чола вином узливав їм, а потім із чіл, з-поміж рогів,

Вирвав шерстини найдовші й в священний вогонь їх укинув;

Це як завдаток на жертву. І голосно кличе Гекату,

Сильну і в небі, й в Еребі. А інші ножі підкладають,

Кров іще теплу збирають у чаші. Еней підступає

Й сам чорнорунну ягницю мечем убиває для неньки

Мстивих богинь[193] і сестри їх великої; ялівку ж ріже

В жертву тобі, Прозерпіно. Відтак починає у пітьмі

Вівтар ладнати для Стіксу владики[194]; все м’ясо волове

В полум я кинув, з маслини олією тельбухи кропить,

В жарі палаючі. А як заблисла вже заграва перша

Й стало світати навкруг, під ногами земля застогнала,

Заколихались верхів’я лісів і, здавалося, чути,

Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині[195].

«Гетьте, незвані, геть звідси! Виходьте! — волає віщунка, —

З цілого гаю виходьте усі. А ти у дорогу

Ладься і з піхов свій вихопи меч, бо тут треба, Енею,

Духа бадьорості, треба у час цей залізного серця».

Тільки сказала і в шалі у гирло відкрите печери

Вскочила; за провідницею й він вирушає відважно.

Всі ви, богове, володарі душ, і ви, тіні безмовні,

Хаосе, й ти, Флегетоне, й простори нічного мовчання!

Мовить, що чув я, дозвольте і з вашої волі розкрити

Тайни підземних глибин, оповиті у пітьму глибоку.

Йшли у самотній ночі крізь пітьму вони, і пустинні

Області Діта, і царства порожні його. Ось такою

Часом буває дорога у лісі при сяйві непевнім

Місяця, в світлі скупому, як небо Юпітер огорне

Тьмою, як чорная ніч від речей всі їх барви одніме.

Перед передсінком самим, ізкраю, в Орковім гирлі

Смуток і мстива Гризота звили собі свої кубла.

Пошесті теж там бліді оселилися й Старість невтішна,

Страх там і Голод, дорадник до злого, і Злидні погані,

Постаті з виду страшні. Там Смерть, і скорботна Робота,

Й Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні.

На протилежнім порозі Війна смертоносна й залізні

Фурій світлиці, а далі Незгода безглузда в гадючі

Коси свої скиндячки повплітала, у пасоці вмиті.

В самій середині віття, мов руки старі, простягає

Тінявий берест високий, — на ньому неначе гніздяться

Марева сонні, зрадливі, під кожним листочком осівши;

Безліч, крім цього, потвор там зібралося різноманітних:

В брамі Кентаври стоять на припоні, і Сцілли двовиді,

І Бріарей стораменний, і грізная гідра Лернейська,

І вогнезбройна Хімера, й Горгони, і Гарпії люті,

І тритілесної постаті тінь[196]. Тут Еней наш, пройнятий

Страхом раптовим, меча добуває і вістрям у вічі

Стрічним усім наставляє; й якби лиш товаришка мудра

Не пояснила йому, що це все тільки легкі, безкровні

Тіні літають, що це із істот тільки з’яви пустії, —

Був би накинувсь на тіні і марно залізом рубав би.

295] Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту.

Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю,

Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коцит викидає.

Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник,

Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього

Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють,

Одіж кальна із плечей, зав’язана в вузол, звисає.

Сам він суднину багром підпихає, вітрилами править,

Човном іржавої барви небіжчиків возить; вже досить

Підстаркуватий, та старість у бога ще кріпка і яра.

До берегів цих юрба розмаїта вся кинулась валом,

Чоловіки, і жінки, і тіні величних героїв,

Що розпрощались з життям. Тут хлопці були і дівчата,

Ще незаміжні, і ті юнаки, що їх перед очима

Їхніх батьків на багаття поклали. Як листя багато

В перший осінній мороз облітає в лісах, скільки птахів

З-понад глибокого моря прилине, як холод зимовий

Ген аж за море жене їх, у теплі краї посилає, —

Всі там стояли й благали, щоб першими перевезтися,

Руки свої простягали, до другого берега рвались.

Та перевізник похмурий приймає лиш декого в човен,

Інших усіх відганяє, не хоче на берег пустити.

Це здивувало Енея, й він, тиском тим вражений дуже,

Мовив: «Скажи мені, діво, чого ця юрба над рікою

Хоче, чого домагаються душі, і в чому різниця, —

Ці покидають цей берег, ті ж хвилі гребуть каламутні?»

Так відказала на це довговічна Енеєві жриця:

«Сину Анхіса, без жодного сумніву божий потомку,

Це, бач, глибокі болота Коциту й стігійське багнище,

[197]Навіть богове, поклявшися ними, не зломлять присяги.

Вся ця юрба, яку бачиш, — смутні непохованих тіні;

Цей перевізник — Харон, а по хвилях поховані їдуть.

Перше не вільно на берег страшний по цих глухоревучих

Хвилях возити, ніж кості їх ляжуть в своїх домовинах.

Сто літ блукають вони і над берегом цим ось літають,

Щойно тоді допускають їх знов до дряговин жаданих».

Тут зупинився потомок Анхіса, затримавши кроки,

Думав він довго і долею душ нещасливих журився.

Тут і сумних, і позбавлених шани, належної вмерлим,

Бачить Левкаспа й Оронта, начальника флоту лікійців.

Їх-то, коли виїздили з-під Трої на хвилях бурхливих,

Австер втопив, на мужів та їх човен навіявши хвилі.

Тут і керманич стояв Палінур, що, зірки споглядавши

Серед дороги лівійської, в море скотився глибоке,

Впавши з корми. І заледве його тут сумного впізнавши,

В сутінку темнім, озвався Еней: «Хто ж з богів, Палінуре,

Вирвав тебе з-поміж нас і в морськую безодню укинув?

Ну-бо, скажи. Бо мене Аполлон, який досі ніколи

Слова нам даного ще не зламав, обманув лиш у цьому.

Він-бо мені передрік, що ти море здоровий проїдеш

І до авзонських причалиш земель. Де ж обіцяне слово?»

Той же на це: «Анхісіде, наш вождю, ні Феба пророцтво

Не ошукало тебе, ані бог не втопив мене в морі.

Бо під навалою сили великої в мене зірвалось

Раптом кермо, яке дуже беріг і яким керував я.

І потягнув я його стрімголов за собою. Клянуся

Морем суворим, не так в ту хвилину боявся за себе,

Як я боявся, щоб твій корабель не піддався тим хвилям;

Бо ж і приладдя позбувся, й керманича збито із нього.

Довгі зимові три ночі метав мною Нот буревійний

По необмежених водних просторах; четвертої ж днини

З гребня високої хвилі Італію вздрів я й поволі

До суходолу, рятуючись, вже наближався, як збройні

Люди на мене напали лихі, сподіваючись, мабуть,

Здобич узяти. Від мокрого одягу геть обважнів я,

Й руки мої скостенілі за скелі шорсткі вже хапались.

Хвиля й тепер мене миє й хитає на березі вітер.

Щиро благаю, на світло тебе заклинаю небесне,

Миле тобі, і на батька, й Іула, твою всю надію,

Вирви із лиха мене, нездоланний! Чи кинь ти на мене

Жменю землі, ти це можеш, зайди до Бєлінського порту[198],

Чи, коли спосіб є інший який, що його показала

Мати-богиня тобі — бо не вірю, щоб сам ти без волі

Божої намір мав ріки страшнії оці і Стігійське

Озеро перепливати, — подай нещасливому руку

І через хвилі візьми із собою, щоб хоч після смерті

Міг я, нарешті, отут у спокійній оселі спочити».

Так він сказав, а на це так озвалась до нього віщунка:

«Звідки тобі, Палінуре, прийшло це бажання жахливе?

Ти, непохований, мав би побачити води Стігійські

Й грізну ріку Евменід? Без дозволу ти на цей берег

Хочеш вступити? Ніяк не надійся, що зможеш мольбою

Божі закони змінить. Та слово утіхи в тяжкому

Горі затям: бо сусіди, зловісними знаками довго

Лякані скрізь по містах, твої з жертвами кості вшанують,

Пагорб могильний насиплють тобі, та влаштують і тризну,

[199]Й край цей на вічні часи назоветься ім’ям Палінура».

Цими словами журбу відігнала і біль на хвилину

З серця сумного зняла, — він тішився назвою краю.

Отже, йдуть далі по тій же дорозі й доходять до річки;

Як перевізник помітив їх ще від стігійської хвилі,

Як тихим гаєм ішли, прямуючи просто до річки,

Перший до них обізвався й словами такими промовив:

«Хто б ти не був, що у зброї до нашої річки прямуєш,

Нам уже звідти скажи, чого хочеш, спини свої кроки.

Тут-бо лиш місце для тіней, для Сну й для снотворної Ночі.

Тіл же живих на стігійськім човні тут не вільно возити.

Радості досі не мав я за те, що прийняв я Алкіда

Тут ось на озері, ні за Тесея, ні за Пірітоя,

Хоч, від богів народившись, були непоборної сили.

Той тартарійську собаку[200] з-під самого царського трону

В путах, тремтячу, голіруч волік, а ті два намагались

Дітову жінку[201] із спальні схопити». На це коротенько

Відповіла йому так амфрісійська віщунка[202]: «Не бійся,

Підступу тут ніякого немає, насильства ця зброя

Не заподіє. Вічно нехай воротар велетенський

Бреше в печері і тіні безкровні лякає, нехай там

В дядька порогів[203] безвинна пильнує собі Прозерпіна.

Це ось троянець, побожний Еней, хоробрістю славний;

В темінь Ереба найглибшу іде він до батька. Як навіть

Приклад такої любові тебе не розчулить, то на ось, —

І відкриває галузку, яку під полою ховала, —

Глянь, пізнавай». В того серце, запалене гнівом, остигло,

Й більш він ні слова. Дивується з дару почесного долі,

З віття, якого не бачив так довго, і темно-зелений

Човен назад повертає, і близько до берега їде.

Потім всі душі, які на лавках довжезних містились,

Гонить і місце готує. В середину потім Енея,

Велетня, в човен саджає. А той заскрипів весь, обшитий

Шкурою, під тягарем, і крізь шпари багато болота

Втиснулось. Ледве, з бідою, віщунку й героя за річку

Висадив цілих, в зелений комиш, у болото страшенне.

Цербер тримордий, великий, розтягтись на цілу печеру,

Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням.

Тільки уздріла віщунка, що в нього гадюками грива

Їжиться, кидає коржик, заправлений зіллям чарівним

З медом солодким. А він три скажені пащеки голодні

Миттю роззявив, і здобич хапає, й хребет величезний

Свій на землі простягає, розлігшись на цілу печеру.

Тільки цей сторож заснув, а Еней вже виходить і швидко

Берегом річки іде, з-за якої ніхто не вернувся.

[204]Раптом почулися крики тоді і квиління жахливе,

Плакали душі дитячі на першім порозі; віднявши

Їх від грудей і життя відібравши утіху солодку,

Чорна година взяла і в могилі сумній оселила.

Поруч були, що безвинними смертної кари зазнали.

Та не без суду й вони, жебраками місця здобувають.

Мінос-суддя потрясає тут урною й кличе на раду

Тіні безмовні, й життя, і провини усіх розглядає.

Дальші місця зайняли ті сумні, що самі наложили

Руку на себе, невинні, яким це життя так набридло,

Що й позбулися його. Як хотіли б тепер на ясному

Світі і злидні вони, і тяжкую роботу терпіти!

Не дозволяє їм доля, й ненависна хвиля сумного

Озера зв’язує, й Стіксові дев’ять рамен їх тримають,

Воду розливши. А близько звідсіль, розгорнувшись, широкі

«Смутку поля» показались, — таку вони назву там мають.

Тут були ті, кого жаром жорстоке зв’ялило кохання

Немилосердне. Стежками блукають у миртовім гаї

Й тихо ховаються, навіть по смерті журби не позбувшись.

Тут він побачив і Федру, і Прокру, й сумну Еріфілу,

Що від жорстокого сина показує рану жахливу.

Далі Евадну, а там Пасіфаю і Лаодамію;

Слідом іде і Кеней, що раніш юнаком був, та знову

Жінкою став, що доля колишню їй стать повернула.

А поміж ними блукала в великому лісі Дідона-

Фінікіянка, а рана у неї ще свіжа. Її ж то

Зразу троянський герой розпізнав тоді в сутінках «зблизька, —

Лиш невиразно, як часом, коли хтось у хмарах побачить

Місяць новий, чи той, може, привидівсь йому; він заплакав

Ревно й у щирім коханні отак промовляє до неї:

«Бідна Дідоно, я бачу, правдива була в мене вістка,

Що ти погасла, мечем гостролезим життя припинивши.

Я був причиною смерті твоєї? Зірками клянуся,

Небом і правдами всіми, якщо вони є під землею,

Що проти волі, царице, твої береги я покинув.

Але накази богів, що велять мені й нині у пітьмі,

В диких місцях непрохідних блукать серед темряви ночі,

Владно мене повели. Не міг я й повірити навіть,

Що, відпливаючи, стільки тобі спричиню я печалі.

Кроки затримай свої і від наших очей не ховайся.

Нащо тікаєш? Це доля дала розмовлять нам востаннє».

Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий

Прагнув зм’якшити Еней і з очей її викликать сльози.

Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись,

І не змінивсь її вигляд під впливом початої мови

Більше, ніж був би це камінь твердий чи скала Марпесійська.

Врешті, зірвалася раптом і з гнівом у серці побігла

Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній,

Відповідає турботою їй і взаємним коханням.

Отже, й Еней, пригодою тою уражений тяжко,

Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно.

Звідси йдуть далі в призначену путь, аж спинились на нивах

Крайніх, — ті ниви окремо прославлені в війнах герої

Тут заселяють. Зустрівсь їм Тідей і узброєнням славний

Партенопей, а ще далі тінь бліда Адраста, й на світі

Цьому оплакані щиро дарданці, полеглі у битвах.

Тож їх побачивши всіх у шерегу довгому, тяжко

Він застогнав — і Главка, й Медонта, й за ним Терсілоха,

Антенорідів всіх трьох, і Церери жерця Полібота,

І з колісницею ще і при зброї ще досі Ідая.

З гомоном душі праворуч його обступили й ліворуч —

Бачити раз їм не досить, їм любо з ним довше побути,

Порозмовляти із ним, про причину приходу дізнатись.

Але данайців вожді найзначніші й за ними фаланги

Військ Агамемнона, лиш запримітили мужа в блискучій

Зброї у тіні, від страху великого всі затремтіли

Й стали тікать, як колись то бувало, до суден, а інші —

В крик, та не дуже, бо голос урвався, не вийшовши з горла.

Тут Пріаміда він Деїфоба, в якого все тіло

Зовсім спотворене, бачить; жорстоко скалічений був він:

Руки обидві, обличчя і скроні у ранах, бо вуха

Вирвані й ніс мав обрізаний — рана була це погана.

Дикі знущання сліди, тремтячи, він старався закрити.

Ледве впізнавши, Еней йому голосом мовив знайомим:

«Сильний в боях Деїфобе, нащадку високого роду

Тевкра, гей, хто ж захотів на тобі так помститись жорстоко?

Злочину хто ж це такого посмів на тобі допуститись?

Чув я про тебе, що ти, утомившись, останньої ночі

В січі пеласгів спочив на безладному покладі трупів.

Я ж бо насипав могилу порожню тобі на ретейськім

Березі й тричі ще голосом сильним я тінь твою кликав;

Охороняє те місце і назва, і зброя. Тебе ж я,

Друже, не зміг, як тікав з батьківщини, знайти й поховати».

А Пріамід: «Нічогісінько не занехаяв ти, друже;

Для Деїфоба й для тіні посмертної все учинив ти,

Лиш моя доля і злочин лаконки проклятий[205] в нещастя

Ввергли мене, — отакий по собі вона спомин лишила.

Знаєш ти добре і сам, як ніч ту останню в зрадливих

Радощах ми провели. І мусимо ми пам’ятати

Всі, коли кінь проклятущий в Пергам наш високий ускочив,

Як у важкім животі він озброєних воїнів вніс нам.

Ніби святий хоровод влаштувала вона і водила

Сповнених шалом вакханським фрігійських жінок і між ними

Факел тримала палаючий, ще й закликала данайців

З замку високого. Я тоді, зморений сном і журбою,

У проклятущій подружній кімнаті лежав, і глибока

Втома солодка мене огорнула, до смерті подібна.

Жінка ж славетна тоді із кімнати всю винесла зброю.

З-під голови вона меч витягає мій вірний і кличе

В дім Менелая, ворота йому відчинивши; тож, видно,

Мала надію, що це запорукою буде любові

Й що таким способом пам’ять провин її давніх зітреться.

Що тут казати? Вдерлись в кімнату, й потомок Еола[206]

З ними, до злого під’юджує всіх він. Богове, віддайте

Грекам те саме, якщо для них слушно я кари благаю.

Та розкажи ти й мені, яка-то пригода живого

Аж у це місце тебе привела? Чи блукаючи морем,

Чи за наказом богів ти тут? Доля яка тебе гнала,

Що в цю безсонячну й тужну зайшов ти оселю немилу?»

Так розмовляли вони, а Аврора в квадризі рожевій

Вже до середини неба дійшла у мандрівці надхмарній.

Й так ось були б і призначений час весь вони змарнували,

Але супутниця коротко їм нагадала, Сівілла:

«Ніч западає, Енею, ми ж час у журбі тут гайнуєм.

Ось оте місце, де шлях цей на дві поділився дороги:

Та, що праворуч, веде аж до мурів великого Діта,

Це до Елісія путь нам; а та, що ліворуч, карає

й до нечестивого Тартару грішників тіні провадить».

Ти же на це Деїфоб: «Не гнівайся, жрице велика,

Я вже іду, число я поповню і в темінь вернуся.

Йди ж, наша гордосте, доля нехай тобі кращою буде».

Тільки сказав і на слові оцім повернув свої кроки.

Тут озирнувся Еней і неждано під скелею зліва

Бачить велику твердиню, аж тричі обведену муром.

Вколо її обпливає вогненна ріка бистрорвуча,

Полум’ям бухає й хвилями котить гримуче каміння, —

Це Флегетон тартарійський. Там спереду брама велика,

З чистої сталі стовпи, — ні людська їх не зрушить війною,

Ні небожителів сила, — й залізна здіймається вежа.

Там Тізіфона сидить, підійнявши кривавії шати,

Цілими днями й ночами без сну вхід до вежі сторожить.

Звідти весь час долітають і зойки, і немилосердний

Свист батогів, і залізних кайданів волочених брязкіт.

З страхом Еней зупинився і слухає шум той і скрегіт.

«Що за злочинці там, діво святая, скажи, які кари

Там завдають їм? Чому такі зойки сюди долітають?»

В відповідь мовить пророчиця: «Тевкрів вождю велеславний!

Стати не може з безвинних ніхто на тім клятім порозі.

Та як Аверну гаї Геката мені доручала,

То й розказала про кари божисті, провівши усюди.

Кноському тут Радамантові влада належить жорстока,

Чує він винних лукавство, й катує, і силує визнать,

Хто согрішив на цім світі у марній надії, що скриє

Все і покуту за гріх відкладав аж до пізньої смерті.

От з батогом у руках підступає до них Тізіфона,

Месниця, й б’є, а в лівиці жахливі тримає гадюки,

Й в очі стромляє, й скликає громади посестер жорстоких.

Щойно зловісні тоді заскрегочуть завіси й прокляті

Брами відчиняться, — бачиш, яка там у сінях сторожа,

Що за потвора дверей стереже. Усередині є там

Гідра велика, і тим ще страшніша, що чорних у неї

Аж п’ятдесят є пащек. А далі сам Тартар два рази

Вглиб простягається й стільки ж у пітьму сягає, наскільки

Видно у небі високий Олімп, у ефір оповитий.

Тут покоління землі стародавнє, плем’я титанів,

Скинене громом, воно аж на самому дні пробуває.

Бачила там величезні тіла я близнят Алоедів,

Що забажали руками підважити небо велике

Й навіть Юпітера дерзко наважились з царства прогнати.

Бачила я й Сальмонея, що, відданий мукам жорстоким,

Взявсь удавать він Юпітера блискавки з громом Олімпу,

Й гнавсь четвернею по грецькій країні, й махав смолоскипом;

Їхав з тріумфом в столицю Еліди, і божої честі

Він зажадав, божевільний. А пломінь небесний і хмари,

Що їх нічим не підміниш, він міддю хотів удавати

Й тупотом кінських копит. Але батько, могутній володар,

Громом ударив із хмари густої. Та не головня це

І не палаюча тріска соснова! І вниз головою

Кинув він ним в круговерті великій. А щоб ти не думав,

Ніби я Тітія там, землі всеродючої сина,

Не зустрічала, то знай — він дев’ять ланів там займає,

А невмирущу печінку у нього закровленим дзьобом

Рве величезний коршак, жере м’ясо, яке відростає

Знов для нових катувань. Під грудьми він у нього гніздиться

І відростаючим жилам повік не дає супокою.

Слід і лапітів згадать — Іксіона або Пірітоя, —

Чорна над ними скала, що ось-ось упаде, й ще, здається,

Мить — і зірветься. А тут миготять золотії підніжки

Попід величними ложами й царські розкішні бенкети

Перед самими очима. Та з фурій найбільша тут сіла

Поруч і не дозволяє руками стола доторкнутись,

Скаче, і факелом тиче у вічі, й кричить на все горло.

Тут були ті, які, живши, братів ненавиділи, били

Рідних батьків а чи нищили свого клієнта обманом.

Ті, що знайшовши скарби, їх для себе тримали, а рідним

Не відступали нічого (таких тут громада найбільша);

І в перелюбстві убиті, й хто в військо пішов нечестиве,

Й хто не боявсь владарів своїх зрадить. Ті кари своєї

Ждуть під замком. І не дуже допитуй, якої чекають

Кари і долі якої зазнали. Одні величезні

Скелі там котять[207], а інші розтягнені висять на шпицях

Кола. Сидить і сидітиме вічно Тесей бідолашний,

І найнещасніший Флегій серед непроглядної пітьми

Всіх умовляє навколо і голосно всіх закликає:

«Вчіться на прикладах правди й не важтесь богам не вклонятись».

Той батьківщину запродав свою, їй поставив тирана,

Куплений грішми, він ті встановляв, а ті зносив закони;

Інший — ложе дочки осквернив забороненим шлюбом.

Всі на жахливі зважались гріхи й успівали у звазі.

Навіть якби цілих сто язиків і сто уст було в мене,

Й голос залізний, то все ж не могла б я й тоді полічити,

Злочинів різноманітних і кар усі види назвати».

Тільки лиш Фебова жриця предвічна слова ці сказала,

Квапить в дорогу: «Ану ж бо кінчаймо початеє діло;

Ну ж поспішімо, я бачу вже мури, у кузнях циклопів

Ковані, й в арці, що прямо навпроти, уміщену браму,

Ту, що велять біля неї нам приписи скласти дарунки».

Мовила так, і поряд пішли вони шляхом тінистим,

І до середини шляху дійшли, і до брами підходять.

Входить у неї Еней і скроплює тіло водою

Свіжою й гілку свою на одвірку, навпроти, чіпляє.

Щойно це все довершивши і склавши дарунок богині,

Входять у радості край, на зелені, розкішні поляни

Благословенних гаїв, де оселі щасливих. Ясніше

Світло тут сяйвом багряним поля обливає, своє тут

Сонце і зорі свої. Тут одні на траві на зеленій

Сили вправляють свої і стають до змагань на пісочку

Жовтому й борються там, а інші на площі виводять

Танці й співають пісень, і жрець поміж ними фракійський[208]

В довгій киреї на струнах дзвінкучих музичного такту

Сім різних тонів виводить; то пальцями в них ударяє,

То знов із кості слонової плектром[209]. Тут рід старовинний

Тевкра, нащадки його прехороші та дужі герої,

Ті, що за кращих часів на світ народились, — був Іл тут,

Був Ассарак, і Дардан був, славетної Трої засновник.

А віддаля з колісниць дивувався Еней та з озброєнь,

Що без героїв лишались. Стояли повтикані в землю

Ратища, паслися всюди по полю розпряжені коні.

Як за життя була пристрасть у них до возів і до зброї,

Й коні блискучі плекати любили, то й так після смерті

Пристрасть їх ця не покинула. Інших він бачить, як любо

В коло на квітах лягли, й бенкетують собі, і співають

Весело гімн перемоги в лавровому гаї пахучім,

Звідки пливе через хащі лісів Ерідан многоводий.

Тут були ті, які ранами вкрились за рідну країну,

Й ті, що жерцями життя своє все провели непорочно,

І віщуни благочесні, віщаннями Феба достойні,

Ті, що красою мистецтв прикрашали життя всього людства,

Ті, які слід за собою лишили, комусь прислужившись,

Голови кожному з них увінчали стрічки сніжно-білі.

Тих, що кругом обступили її, запитала Сівілла,

Передусім же Мусея (його там гуртом величезним

Всі оточили, плечима ж своїми він всіх перевищив):

«Душі щасливі і ти, найславніший віщуне! Скажіть нам,

Де, у якій стороні тут Анхіс пробуває, в якому

Місці? Бо ми задля нього прийшли, перепливши великі

Ріки Еребу?» Герой їм на це відповів коротенько:

«В нас тут немає домівок, в борах живемо ми тінистих,

На моріжках прибережних, омиваних струменем чистим.

Ви ж, якщо серцеві вашому це припаде до вподоби,

Цей лиш горбок перейдіть, — сам стежину легку покажу я».

Мовив, і йде попереду, й показує з пагір розкішне

Їм оболоння. Й самі вже спустились вони з верховини.

[210]Батько Анхіс на зеленій долині далекій тим часом

Переглядав усі замкнені душі, що мали на цей світ

Зараз виходити, саме своїх перевірив він пильно;

І переглянув потомків усіх дорогі покоління,

Долю і щастя мужів, їх звичаї й рук їх діяння.

Тільки побачив Енея, що йшов по леваді назустріч,

Зразу ж до нього простяг свої руки обидві, і сльози

Раптом по лицях побігли, і з уст його вирвався голос:

«Врешті, прийшов ти, і шлях цей тяжкий подолала побожність,

Батьком сподівана, й бачити можу твоє я обличчя,

Сину, і голос знайомий почути, і відповідь дати.

Я сподівався цього і гадав, що так буде, й хвилини

Я вже лічив, і турбота моя мене не обманула.

Скільки земель і морів ти пройшов, і тебе я вітаю,

Сину мій, скільки зазнав ти тяжких небезпек! Як боявсь я,

Щоб не було від того тобі царства Лівійського шкоди».

Той же на це: «Дуже часто, мій батьку, твій образ журливий

Передо мною ставав і прийти спонукав в цю оселю;

Судна на морі Тірренськім стоять. Дай же, батьку, правицю,

Дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів».

Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними.

Тричі його намагавсь він руками за шию обняти,

Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,

Наче легенький вітрець або сонні примари летючі.

Бачить тим часом Еней на самотній долині затишній

Гай, і гущавину лісу шумливого, й річку Летейську,

Що попри тихі оселі тече. А кругом понад нею

Тьми незліченні племен і народів літали. Неначе

Літом погідним на луках, як бджоли на квітах барвистих

Сядуть на мить і знову довкола лілей сніжно-білих

Роєм літають, — так навкруги гомоніло все поле.

Глянув Еней, і здригнувся, й причини цього він питає,

Не розуміючи, що за річки в далині протікають,

Що це за люди над тими річками юрбою зійшлися.

Батько Анхіс на це каже: «Це душі, яким присудила

Доля утілитись ще раз, вони із Летейської річки

Воду безжурності п’ють, і в ній забуття довговічне.

Їх ось тобі показати і з ними тебе ознайомить

Я вже віддавна бажав, і вичислить рідних потомків,

Щоб ти зі мною ще дужче радів, що в Італію трапив».

«Батьку, чи ж можна подумать, щоб звідси виходили душі

Знову на цей світ і ще раз до тіл обважнілих вертались?

Звідки в сердешних взялася жахлива та світу жадоба?»

«Певно, що все я скажу й не лишу в тебе сумнівів, сину».

Слово Анхіс переймає і все викладає по черзі:

«Перше, що небо, і землю, і водні простори, і світлу

Місячну кулю, й титанську зорю у нутрі оживляє —

Дух, а розум проймає всі того громаддя частини,

Рух і життя їм даєі сполучившись з тим тілом великим.

Звідси й рід людський пішов, і тваринний, і птахи небесні,

Й моря потвори, що їх виводить глибінь мармурова.

Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний,

Зародків тих, якщо тільки на них не тяжіє шкідливе

Тіло й частини землі не притуплять і смертні суглоби.

Тим-то і страх є у них, і терпіння, й бажання, і радість,

Не забувають і неба, зачинені в темній в’язниці.

Навіть, як гряне остання година й життя їх покине,

Ще і тоді їх, сердешних, не лишать всі хиби, не вийдуть

Зовсім всі слабості тіла; бо наскрізь просякнути мусить

Способом дивним все те, що так довго було у сполуці.

Отже, беруть їх на муки, і там вони давні провини

Відпокутовують. Ті на невгавному вітрі розп’яті,

Іншим же — злочинів плями під струменем бистрим змивають

Чи випікають вогнем. По смерті тут кару належну

Кожен відбуде. Тоді на простори Елісія шлють нас;

І не багато нас тут пробуває на радісних нивах;

Доки аж довгий наш день, коли круг свій віки вже обійдуть,

Плям не очистить, що в нас повростали, й не лишиться чистий

Дух з нас, ефірний, вогонь із небесного первня. А душі

Тих, що над тисячу років так колесо долі котили,

Бог викликає над річку Летейську в великій громаді,

З тою, природно, метою, щоби, про минуле забувши,

Знов захотіли заглянуть у цей світ, у тіло вернутись».

Так промовляє Анхіс, і разом і сина, й Сівіллу

Тут же до гурту запрошує він, у юрму гомінливу,

І на узгір’я виходить, щоб звідти пильніше оглянуть

Всіх було можна у довгій черзі і з лиця їх пізнати.

«Ну, а тепер розповім я тобі про дардан покоління,

Що то за слава чекає його і які це потомки

Із італійського племені, з душ тих преславних, що з нашим

Іменем прийдуть на світ; я розкрию тобі твою долю.

Бач, он юнак той, що сперся на спис не окутий, — до світла

Ближче він став випадково, — із темряви перший на світ цей

Вийде він, із італійською кров’ю змішавшись, — це буде

Сільвій, альбанське ім’я, твій останній потомок, якого

В лісі тобі, вже старому, Лавінія-жінка породить[211].

Стане царем він колись і наступних царів буде предком,

Звідси і над Альба-Лонгою рід наш держатиме владу.

Гой за ним другий це — Прока, троянського племені слава.

И Капій, за ним Нумітор, і той, що ім’я тобі верне,

Сільвій Еней, як побожністю, так і воєнним завзяттям

Славний, якщо керувать коли-небудь він Альбою стане.

Що це за молодь! Поглянь, скільки сили вона виявляє!

Кожному скроні вінчає дубовий вінок громадянський.

Ці, бач, Номент побудують, і Габії, й місто Фідену,

Ті Коллатінську твердиню й Помеції в горах поставлять;

Кріпость Інуя, і Болу, і Кору — колись оці назви

Славними будуть, а нині ці землі не мають імення.

Дідові до товариства ще Ромул, син Марса, увійде,

Мати Ілія його з ассаракської крові породить.

Бачиш ті китиці дві[212], що шолом прикрашають у нього?

Батько, як бога, його у свої вже відзнаки вбирає.

З благословення його розростеться, мій сину, славетний

Рим, що зрівняє свої володіння і дух свій з Олімпом.

Муром сім замків[213] він злучить в’єдино, потомством героїв

Благословенний, як Берекінтія-мати[214] — богиня,

Що у короні із веж крізь фрігійські міста свої їде,

Рада нащадкам богів, сто-бо внуків у неї в обіймах,

Всі вони справжні боги і усі проживають на небі.

Але поглянь-но очима сюди обома і на плем’я

Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський,

З’явиться тут він колись попід віссю великого неба.

Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки,

Цезар то Август, син божества; золотую епоху

В Лації наново він установить, на землях, що перше

Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів

Владу поширить, — земля та за межами наших сузір’їв,

Поза шляхами щорічними сонця. Атлант небоносний

Зорями вквітчану вісь там на плечах своїх обертає.

[215]Перед приходом його і тепер уже й царства каспійські,

Пройняті жахом віщань божественних, тремтять безустанно,

І меотійська земля. Скаламутились в страхові й гирла

[216]Семираменного Ніла. І навіть Алкеїв нащадок

Стільки країв не сходив, хоч прострелив він міднокопитну

Ланю і хоч втихомирив гаї Еріманту та луком

Лерну злякав, навіть Лібер, що тиграми їде з високих

Ніси верхів’їв в своїй перемозі, тримаючи віжки

Із винограду. Чи доблестю збільшувать сили не будем,

Чи, може, стримає страх нас у землю авзонську вступити?

[217]Хто ж це там далі в оливнім вінку, що святу несе утвар?

Я пізнаю по волоссю і по бороді сивуватій

Рима владику, що місто новітнє законами скріпить,

Присланий буде він з Кур невеликих, з убогого краю,

Владу велику обнять. Володітиме Тулл[218] після нього.

Він в батьківщині порушить дозвілля, покличе до зброї

Знову мужів, що засиділись дуже, й полки він розбудить,

Що від звитяг вже одвикли. За ним он іде надто гордий

Анк[219], що уже й відтепер він на ласку юрби дуже ласий.

Може, побачити хочеш тарквінських царів[220] або душу

Гордого месника Брута й повернені влади знамена?

Консула владу і грізні сокири[221] він перший одержить,

Знищить синів в обороні свободи прекрасної батько,

Тільки-но схочуть війну поновить. О, нещасний, хоч вчинок

Той і звеличать потомки! Тож більша любов до вітчизни

Й слави бажання безмежне. Поглянь ще на Деціїв, Друсів,

Ще й на Торквата поглянь, що погрожує вістрям сокири,

І на Камілла, який відвоює утрачені стяги.

[222]Далі, чи бачиш, он там дві душі, що в однаковій сяють

Зброї, у згоді тепер, поки ніч їх іще сповиває?

Гей, які війни вони заведуть між собою, як вийдуть

В світло життя, які полчища кинуть у битви криваві!

Зійде-бо тесть із альпійських валів, із укріплень Монека,

й зять[223] його стане навпроти, оточений силами Сходу.

Діти, ох діти, своєї душі ви до воєн подібних

Не призвичаюйте, й серцю вітчизни таких ви ударів

Не завдавайте. Ти перший, що рід свій з Олімпу виводиш[224],

Зброю відкинь, ох крове моя!

На Капітолія верх поведе переможець Корінфа[225]

Повіз в тріумфі, прославившись тим, що здолав він ахейців.

[226]Той же Мікени твої, Агамемноне, й Аргос зруйнує

І Еакіда здолає з могутнього роду Ахілла

З помсти за предків троянських і храму Мінерви безчестя.

Хто б ото змовчав про тебе, великий Катоне, чи Коссе,

Хто про рід Гракха, або Сціпіонів, два громи воєнні,

Лівії згубу, не скаже? Фабріція хто не згадає,

Що вдовольнявся малим? Чи про тебе, Серране, що ниву

Сам засівав ти? Гей, Фабії, я вже втомився, облиште!

Максіме, це ти один нас колись зволіканням врятуєш!

[227]Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати;

Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя;

Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба кружіння

Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям.

Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих».

Мовив так батько Анхіс і здивованим це ще докинув:

«Глянь, як ступає Марцелл, він прославивсь, здобувши багату

Здобич, і як переможець мужів перевищує всіх він.

Цей колись римську могутність, ударами сильними биту,

Скріпить, як вершник розгромить пунійців[228] і галлів бунтарських,

Третю вже зброю, Квірінові батьку здобуту, повісить[229]».

Та перебив тут Еней, бо побачив, як разом із ними

Йшов молодець величавий на вигляд, у зброї блискучій,

Та з невеселим обличчям, і очі додолу поникли.

«Хто ж це, мій батьку, он той, що іде в товаристві героя?

Син це чи, може, один із великої внуків громади?

Що то за натовп мужів коло нього, який в нього вигляд?

Чорна-бо ніч оточує голову тінню сумною».

Батько Анхіс на це каже, сльозами залившись рясними:

«Сину, про смуток тяжкий своїх рідних мене не запитуй.

Світові виявить доля його, але довго пробути

Все ж не дозволить. Занадто-бо сильним, богове, здалось би

Плем’я вам римське, якби йому справді цей дар залишився.

Скільки ще стогону наших мужів до великого міста

Марсове поле пошле! Тіберіне, який ти побачиш

Похорон, як повз насипану свіжу могилу пливтимеш.

Ані один молодець із ілійського роду[230] не збудить

Стільки надії у предків, ні Ромула землі ніколи

Повеличатись не зможуть таким своїм плодом великим.

Гей, що за доблесть, і вірність прадавня, й правиця у битвах

Непереможна! Ніхто з ним безкарно не стрінувся в січі,

Чи коли пішим на ворога йшов він, чи як вороному

Спінені боки острогами різав. Юначе сердешний,

Ох, коли б якось ти міг жорстоку судьбу подолати!

Ти колись будеш Марцелл. Повні пригорщі лілій подайте,

Квіти багряні розсиплю й принаймні такими дарами

Внукову душу вшаную й здійсню незначну цю повинність».

Так вони там по цілому краю, широких роздолах,

Ходять у чистім повітрі усюди і все оглядають.

А як Анхіс по усіх вже усюдах обвів свого сина

І розпалив йому в серці бажання майбутньої слави,

Знов тоді згадує мужеві війни, що має вести їх;

Про лаврентійські племена й про місто Латина повчає,

Вчить, як уникнуть пригод, та указує, як з них виходить.

Двоє воріт мають марева сонні[231]: одні роговії —

Тіні, як кажуть, крізь них легенько проходять правдиві;

Другі виблискують білою кістю слоновою, ними

Мани на світ посилають обманні лиш сонні видіння.

Так там повчає Анхіс свого сина, а з ним і Сівіллу

І через браму з слонової кості на світ випускає.

Той повертає до суден і друзів своїх там знаходить.

І понад берегом просто у пристань Каєту прямує.

Мечуть з носів якорі вони, ставши під берег кормами.

Книга сьома


Енеїда

Й ти теж, Каєто, пестунко Енея, вмираючи, вічну

Для узбереж наших славу про себе лишила, і нині

Ще твоя пам’ять це місце хоронить, ім’я знаменує,

Де на просторах Гесперії кості спочили, якщо це

Славу приносить. Побожний Еней, як слід влаштувавши

Похорон, насип над нею могильний воздвигнув, і щойно

Утихомирилось море глибоке, наставив вітрила

Й пристань покинув. Попутні вітри серед ночі їм віють,

Місяць освічує шлях їм, і ясно виблискує море

В сяйві тремтливім. Минають вже берег Цірцеї найближчий,

Де ця багата дочка бога Сонця ясного, осівши,

Безпереривну виспівує пісню в лісах недоступних

І величаву оселю пахучим обкурює кедром,

Темну освітлює ніч, пробігаючи гребнем тріскучим

Пряжу тонкую. А з берега рик розлягається левів,

Що розривають запори й ревуть серед пізньої ночі.

Там кабани щетинясті, ведмеді у стійлах шаліють,

Виють великії зграї вовків, що їх з роду людського

Зіллям всесильним Цірцея, жорстока і люта богиня,

Перетворити устигла в тіла і подоби звірячі.

Щоб богобійні троянці, до пристані тої допливши,

Не змінились в потвори такі і щоби не ступили

На проклятущий той берег, Нептун дме в вітрила погожим

Вітром, в мілинах кипучих проносить, полегшує втечу.

Забагрянилося море від світла, й на небі високім

В сяйві шафрану цвіла в колісниці рожевій Аврора.

Як повтихали вітри і подуви зграйні ущухли,

З плесом, як мармур гладеньким, щосили змагалися весла.

З моря побачив Еней віддаля величезну діброву;

Посеред неї пливе Тіберін, ріка наша мила,

В звивах гнучких і, вся від пісків незліченних жовтава,

В море впадає. Довкола ріки і над нею пернате

Птаство, привикле над лоном її та на березі жити,

Співом своїм ворушило повітря, по лісу літало.

Він товариству наказує напрям змінити й до суші

Судна звернути, і всі запливають в затінену річку.

[232]Гей же, Ерато, якії царі були за часів тих

В Лації давнім, і лад був який там тоді, як прибулець

З військом в Авзонську країну уперше приплив кораблями,

Я розповім і початок найпершої битви згадаю.

Дай же, богине, натхнення співцеві, бо я оспівати

Маю і війни страшні, і героїв, що в запалі серця

Згуби зазнали, про військо тірренське[233] й Гесперію цілу

В зброї військовій. Передо мною-бо більші події,

Більші почав я діла. Латин, володар староденний,

В довгому мирі містами й спокійними нивами правив.

Кажуть, що був він Фавновим сином від німфи Маріки,

З краю Лавренту. А Фавновим батьком був Пік; називав він

Батьком, Сатурне, тебе: найстаріший ти родоначальник.

З волі богів не мав він ні сина у роді своєму,

Ні з чоловіків нікого, бо кожен ще в юності гинув.

Охороняла весь дім і хазяйство велике єдина

Донька, що вже на виданні була, до подружжя дозріла.

З нею побратись бажало багато, весь Лацій великий,

Ціла Авзонія; перед всіма, однак, Турн прехороший,

З діда і прадіда можний, якого й дружина царева[234]

З запалом дивним бажала за зятя собі поєднати;

В дивах страшних цьому божа, проте, супротивилась воля.

Ріс у середині дому, в високих будівлях найдальших,

[235]Лавр із листям святим, його в страху віки зберігали.

Кажуть, що батько Латин, коли перший споруджував замок,

Трапив на нього і Фебові сам посвятив, а від нього

63] Й мешканців міста лаврентами звав він. На самім вершечку

Роєм густим — це дивно й промовити! — бджоли осіли,

З шумом великим крізь чисте повітря злетівши, і разом

Ніжками поміж собою зчепились; і так от неждано

З віття зеленого звис цілий рій. Ворожбит же відразу

Став говорити: «Я бачу, що з краю чужого надходить

Муж, а з ним цілий загін, вони всі у такому ж простують

Напрямі й з того ж бо самого боку[236] приходять, щоб взяти

Владу над замком. Коли ж на самім вівтарі запалала

Чиста соснина пахуча й Лавінія-діва стояла

Поруч із батьком, здавалось (ой леле!), що довге волосся

Стало палати і одіж усю обхопило тріскуче

Полум’я, вмить зайнялися і коси, й пов’язка перлинна;

В димі й жовтавому світлі повита, вона розсівала

Бризки Вулкана по цілому дому. Усе це здавалось

Дивним із вигляду й надто жахливим. Усі гомоніли,

Що надзвичайна й преславная доля на неї чекає,

Та для народу велику війну ці ознаки ворожать.

Занепокоєний чудом цим, цар до оракула Фавна,

Віщого батька, по раду до гаю іде в Альбунею,

До джерела лісового, що з нього вода йде священна

З гулом, і з чорного гирла отруйливо сіркою пахне.

Люди з племен італійських і вся Енотрійська країна

Ради в потребі шукають. Коли принесе свою жертву

Жрець і на руна вовнисті овечок порізаних ляже

В ніч мовчазну і сон його зломить, він бачить багато

Дивно літаючих марев та їх голоси розмаїті

Чує й розмову з богами веде, й в глибині Авернійській

Навіть з самим Ахеронтом говорить. Сам батько Латин тут

Віщих проречень просив і дрібних овець повношерстих

В жертву аж сотню приніс по обряду і, зверху прилігши,

Відпочивав на розстелених рунах. З високого гаю

Враз пролунав несподіваний голос: «Гей ти, мій нащадку,

Доньку подружжям злучити з латинцями ти не старайся,

Не довіряй і весіллю, що вже тут готують, бо прийдуть

З краю чужого зяті, які, з нами з’єднавшись, підіймуть

Наше ім’я до небес, і з їхнього племені внуки

Землі усі, що сонце в мандрівці між двох океанів

Їх оглядає щодня, під ногами своїми побачать,

Їхнім законам слухняні». Цих батькових Фавна проречень,

Цього наказу в безмовній тьмі ночі Латин не задержав

Як таємницю, вже широко вістка несла їх на крилах

Скрізь по авзонських містах, коли флот до зеленої греблі

Лаомедонтове військо[237] біля узбережжя в’язало.

Тут-то Еней і військові вожді із Іулом прекрасним

В тінь під гіллям високого дерева всі полягали

Й учту готують. Пшеничні коржі підкладають під страви

На моріжку на зеленім (так сам напутив їх Юпітер),

Нив золотаві плоди покладають на хлібне підложжя.

А як поїли все інше, то скудність їди їх склонила

І до Церериних скудних дарів теж зубами узятись.

Отже, ламали руками й завзятими щоками віщі

Печива круглі[238] і не пощадили хлібин квадратових.

«Гей, ми столи вже з’їдаємо», — крикнув Іул і відтоді

Не жартував. Ці слова уперше кінець сповістили

Їхніх трудів, підхопив їх відразу ж із уст його батько,

І, божественними всіми знаменнями вражений, мовив:

«Здрастуй, о земле, мені подарована присудом долі!

Вірні троянцям пенати, привіт вам! Тут дім мій, отут же

Буде й моя батьківщина. Бо батько Анхіс так, це добре

Я пам’ятаю, тлумачив мені судьби таємниці:

«Сину, заїдеш ти на узбережжя, тобі незнайомі,

Й голод тебе приневолить столи навіть з’їсти, як їжі

Обмаль там буде, тоді аж ти, втомлений, врешті, надійся

Власної хати; затям збудувати там дім власноручно

Й валом скріпити». І це був той голод і це те останнє,

Що нашим злигодням край покладе.

Отже, до діла, і весело ранком, як сонечко зійде,

Звідаймо, що то за землі, які тут є люди, де місто

Має народ цей, від пристані в напрямах різних ходімо.

Гей же, зливайте Юпітеру жертву тепер, помоліться

Духові батька Анхіса і винами стіл заставляйте».

Так промовляє, й галуззям зеленим обличчя вінчає[239],

Й молить місцевого бога, і Землю, що поміж богами

Перша, і німф, і ріки, яких дотепер ще не знає,

Й Ніч, і світила, що сходять вночі, і Юпітера з Іди,

Й матір фрігійську[240], по черзі, і рідних обох[241] призиває,

Що під землею і в небі. Тут батько всесильний аж тричі

З неба ясного гримить, і своєю рукою стрясає,

Й хмару показує, золотом променів сонця облиту.

Тут несподівано шириться вістка в троянському війську,

Що уже день надійшов, коли місто їм слід будувати.

Отже, один перед одним наввипередь всі вони учту

Знову продовжують. Віщим ознакам великим зрадівши,

Ставляють жбани мішальні[242], гірляндами чаші вінчають.

Тільки-но першим промінням поглянув на землю світанок,

Всі розійшлися вони, щоб розвідать про місто, і людність,

І береги та кордони. Тут багна потоку Нуміка,

Там — ріка Тібр, а там он — хоробрих латинців оселі.

Син Анхісів тоді щонайкращих із кожного стану

Сто посланців вибирає і шле їх у царське достойне

Місто; у кожного віття Паллади[243] в руках, щоб цареві

Щедрі дари принесли і щоб миру для тевкрів просили.

Не зволікають вони, й за наказом спішать, і в дорогу

Швидко рушають. А сам він ровом значить неглибоким,

[244]Де буде мур, укріпляє те місце і першу оселю

На узбережжі, мов табір воєнний, оточує валом

І частоколом. Вже шлях юнаки проверстали, вже бачать

Вежі латинські й високі покрівлі й під мури підходять.

Тут перед городом хлопці і підлітки юні виводять

Герці на конях, здіймаючи куряву, мчать в колісницях,

Ратища кидають спритно рукою, й стріляють, нап’явши

Луки тугі, — так змагались у бігу вони і в борінні.

Вершник в той час на коні прискакав і старому цареві

Вістку до вух його власних доносить, що йдуть якісь люди,

Велетні ростом, в невиданім вбранні. А той до господи

Каже їх кликать і сам на прадіднім троні сідає

В самій середині замку. Велична то й славна будова —

Вгору її сто колон піднімало у верхньому місті, —

Піка Лаврентського дім той острах навколо наводив

Лісом, в якому стояв, і суворістю давніх обрядів.

Звичай царям тут наказував берло й різки переймати,

Тут був і храм для нарад і також для бенкетів святкових.

Над баранами жертовними тут при столах засідали

Радні. І предків прадавніх чергою тут різьби стояли

З кедру старого: Італ і Сабін, виноградарів батько,

Серп він кривий зберігає; старенький Сатурн і дволика

Януса статуя; всі у підсінні стояли; були тут

Предки й інші із царського роду, що Марсові рани

За батьківщину колись прийняли у воєнних походах.

І на одвірках святих тут багато навішано зброї —

Тут і здобуті вози, і сокири висять лукуваті,

Там і шоломів чуби, і воріт величезні запори,

Висять там стріли й щити, і ростри[245] там, вирвані з суден.

Пік, отой витязь комонний із загнутим берлом Квіріна,

Теж там сидів, коротеньку трабею[246] свою підв’язавши,

Щит він держав у лівиці; його ж то коханка Цірцея,

З пристрасті шалом охоплена, з золота різкою ткнула

Й, чарами в птаха змінивши[247], посипала барвами крила.

Ось у такому-то храмі богів цар Латин, на престолі

Батьківськім сівши, тевкрів до себе у храм закликає;

Як увійшли, то він перший спокійно почав говорити:

«Гей, дарданці, скажіть (ми ж бо знаємо рід ваш і місто

Й чули про вас, що ви шлях свій сюди спрямували), чого ви

Хочете? Що за потреба у вас і що вам хибує,

Що до Авзонського берега перепливли ви на суднах

Стільки шляхів темно-синіх? Чи, може, зблудили, чи гнали

Вас буревії, що їх мореплавцям доводиться часто

В морі терпіти, й на берег цієї ріки ви тут вийшли

Й сіли у пристані? Не уникайте гостини у мене,

Не забувайте, що ми, латиняни із роду Сатурна,

Держимось правди не з примусу тільки оков і законів,

А добровільно додержуєм звичаїв древнього бога.

Я пам’ятаю (з літами забулось!), старі ще аврунки

Так говорили, що, в цій ось країні Дардані народившись,

Аж до фрігійської Іди і в Самос фракійський потрапив,

Що Самофракія зветься. Й його, що з тірренського міста

Вийшов, з Коріта, на трон свій взяла золотиста оселя

В зорянім небі й олтар його збільшує божу громаду».

Так він промовив, а Іліоней йому в відповідь каже:

«Царю, уславлений Фавнів потомку, ні чорнії бурі

Нас не пригнали на хвилях, не змусили в вашу країну

Вийти; ні зорі, ані узбережжя ці не обманули:

Власним бажанням, з охотою в серці прийшли ми в це місто,

Вигнані із найславнішого царства, яке коли-небудь

Бачило сонце, йдучи із найдальшого краю Олімпу.

Родові тому почин дав Юпітер, і молодь дарданська

Зве його дідом своїм; із того найвищого роду

Й цар наш троянський Еней, що прислав до твоїх нас порогів.

Буря, яка із суворих зірвавшись Мікен[248], прошуміла

Понад полями ідайськими, й як два світи — європейський

І азіатський, приведені долею, в спорі зустрілись, —

Чули про те навіть ті, що, далекії землі обнявши,

Їх океан відділяє, і навіть всі ті, що широкий

Пояс палючого сонця[249] від інших країв чотирьох їх

Відгородив посередині. Стільки того вже потопу

Ми у безмежному морі проїхали! Просим малого

Рідним пенатам притулку і тихого берега моря,

Просим води і повітря, що всім це дається. Державі

Не принесем ми ганьби, й не мала буде вам з того слава,

Не пропаде за добро вам подяка; в авзонців не буде

Жалю від того, що Трою до лона свого пригорнули.

Клятву на долю Енея даю й на правицю могутню,

Чи хто у вірності знає її, чи у збройнім змаганні;

Нас вже просило багато племен і народів з’єднатись

З ними. Тож нас, що приходимо з віттями миру й з благанням,

Не легковаж, бо воля богів нам казала шукати

Вашого краю і вас, адже звідси Дардан наш походить.

Він-бо нас кличе сюди, й Аполлон премогутнім наказом

Нас завертає до Тібру тірренського й течій священних

Річки Нуміка. Еней, окрім цього, дає в подарунок

Давнього рештки багатства, з пожежі врятовані в Трої.

Злотом цим батько Анхіс жертовні творив узливання;

Це ось був одяг Пріама тоді, як збирав він народ свій

І по закону судив; і жезл, і свята ця тіара,

248] Й шати — це праця жінок іліонських».

Вражений Іліонея словами, Латин задивився

В землю і, голову низько схиливши, сидів непорушний,

Тільки очима поводив. Не так гаптування багряні

Серце ворушать чи берло Пріама, як думкою важить

Він на одруження доньки й весілля, бо душу тривожить

Фавна старого віщання: чи це саме зять той, якого

Доля судила, з чужої країни? його вона кличе,

Щоб царювати тут спільно, від нього в майбутньому піде

Славне хоробрістю в війнах потомство, яке завоює

Силою світ весь. Нарешті, він радісно мовив: «Богове

Хай пособляють цим нашим починам та провістям їхнім.

Дасться, троянче, тобі, чого хочеш, дари я приймаю.

Ані в Латиновім царстві врожаю багатого поля

Вам не забракне, ні статків троянських. А щодо Енея,

То як до нас його тягне так дуже, як хоче дружити

І називатись союзником нашим, то сам нехай прийде,

Перед лицем свого друга тут стати нехай не боїться.

Буде це в мене порукою дружби — стиснути правицю

Царську; а ви, з свого боку, мої передайте умови:

Є в мене донька, що вийти їй заміж у нашім народі

Не дозволяють оракули віщі та чуда небесні,

Бачені часто, але провіщають, що з краю чужого

Зять завітає, — таке от судилося краю латинців, —

Кровним спорідненням наше ім’я до зірок піднесе він.

Доля на зятя мого його кличе, мені так здається,

І, якщо правду нам розум говорить, цього я бажаю».

Каже так батько і коні найкращі з усіх вибирає

(Разом три сотні блискучих стояло при яслах високих).

Зараз велів привести бистроногих і тевкрам роздати,

Вкритих попонами, шитими пурпуром; з грудей звисали

Тороки з золота; в золото вбрані, зубами червоне

Золото гризли. А повіз, в два коні запряжений, дав він

В дар для Енея, що сам не з’явився; небесного роду

Коні[250] були ті, із ніздрів їх полум’я било, від тих ще

Пражеребців, що їх помісь лукава Кіркея плекала,

Нишком підвівши кобилу, як батько не бачив. З дарами

Цими і з добрим завітом Латина вернулись енейці

Гордо на конях баских і мир привезли із собою.

[251]Саме із Аргоса, з міста Інаха, верталась сувора

Жінка Юпітера[252] й, легким повітрям тоді проїздивши,

Бачить Енея веселого, з ним же і флот весь дарданський

З-понад Пахіну сікульського; там і доми вже будують,

На суходолі уже осідають, покинувши судна.

Вражена болем колючим, спинилась вона, головою

Журно хитаючи, й мова така потекла з її серця:

«Гей, це ненависне кодло, ця доля фрігійська, що нашій

Долі стає на путі! Не могли на рівнині Сігейській[253]

296] Трупом лягти? Чи оточених їх не могли полонити?

Троя й в пожарі мужів не спалила? Крізь січу й вогненне

Море знайшли вони шлях. І чи маю я вірить, що, врешті,

Втомлена воля моя вже зломилась, насичена злістю?

300] Я вже спочила? О ні, навпаки, втікачів я гонила

З рідного краю по хвилях ворожих, чинила у морі

Опір вигнанцям. Всі сили і неба, і моря на тевкрах

Вже знемоглися. Чим Сірти, і Сцілла, й глибини Харібди

Допомогли? Вже в бажанім ховаються Тібровім лоні,

Море і я не страшні їм? Спромігся ж бо Марс[254] таки знизить

Плем’я могутнє лапітів; сам батько богів на поталу

[255]Гніву Діани старий Калідон передав; а який же

Злочин зробили лапіти або Калідон? Я ж, могутня

Жінка Юпітера, не обминула нічого, нещасна

Зважилась я на все те, що могла, та Еней — переможець.

Якщо не досить у мене є сил, то де б не знайшла їх —

Не завагаюсь. Якщо прихилити не можу небесних,

То Ахеронт попрошу. Хай його від Латинського царства

Втримать не можна, й судилась Енею Лавінія жінка, —

Можна ж задержати й хоч відтягнуть ці важливі події.

Зовсім-бо знищити можна в обох цих царів їх народи.

Зять тоді з тестем нехай вже цією ціною зійдуться.

Приданим буде, дівчино, твоїм кров троянська й рутульська;

Свахою буде Беллона. Бо то ж не лише Кіссеїда[256],

Факелом бувши вагітна, шлюбну пожежу вродила.

Ні, і Венерин такий самий плід; ще Паріс буде другий,

Знов смолоскипи весільні жалобою будуть Пергаму».

Так вона мовила й зараз, жахлива, на землю злетіла:

Кличе з підземної пітьми, з домівки еріній Аллекто,

Смутку причину, у серці якої лиш війни прокляті,

Підступи, й гнів, і дії злочинні. Сам батько Плутон вже

Доньку зненавидів; навіть ненавидять з Тартару сестри

Погань таку. Вона в постатей стільки змінитись уміє;

Вигляд жахливий такий, і стількох вона, чорна, пускає

Зміїв. Такими словами її підбиває Юнона:

«Діво, темряви донько, вділи-бо уваги своєї,

Ласку мені лиш єдину вчини, щоб і честь моя, й слава

Встояли, не надщербившись, енейці б Латину подружжям

Не докучали, й на землях Італії щоб не селились.

Рідних братів, що у згоді жили, ти до бою доводиш,

Можеш ненавистю спокій сім’ї зруйнувати; ти в силі

Бич до оселі внести і свічки похоронні; ти безліч

Маєш імен[257], безліч способів шкоди. Схвилюй свої груди,

Помислів повні, їх згоду скасуй і війни дай причину;

Хай їх юнацтво бажає, хай прагне, хай рветься до зброї».

Зразу ж Аллекто, тяжкою заражена трутою, шлях свій

Прямо у Лацій верстає, і тут до високого входить

Царського замку, й сідає на тихім порозі Амати.

Цій через тевкрів немилий прихід і Турна весілля

Серце жіноче гнівом кипіло й журбою згорало.

Синю гадюку їй мече богиня, з коси відірвавши,

Глибоко в пазуху їй під самісіньким серцем ховає,

Щоб, роз’яріла від шалу й потвори, весь дім зруйнувала.

Легка гадюка повзе поміж шатами й груддю і всюди,

Де доторкається, підступом злобу гадючину вводить

Їй, шаленіючій, в серце. В велику змію золотую

Раптом змінилось намисто на шиї, то знов показалось

Довгою стрічкою, що заплела її коси, то знову

Лізе по тілі. Та поки ще погань, що трутою злою

В змисли влилася, лише їй вогонь уводить у кості,

Цілого серця ще полум’я пристрасті не огорнуло,

Ніжно й сердечно вона, як бува матері промовляють,

Плаче над долею доні й фрігійським весіллям: «Гей, батьку,

Тевкрам вигнанцям Лавінію ми даємо, — чи не жаль нам

Доні й себе, ані матері, що Аквілон як повіє,

Дівчину взявши з собою, кине зрадливий злодюга

Й морем поїде. Фрігійський пастух[258] так прибув в Лакедемон

Й Ледину доньку Єлену забрав із собою до Трої.

Де ж твоє слово святе? І де за своїх піклування?

Де ж обіцянки, що Турнові, родичу[259], стільки їх дав ти?

Якщо бажаєш ти зятя латинам із роду чужого

Й це вже незмінне, як батьківський Фавнів наказ тебе в’яже, —

Всю я чужою вважаю ту землю, що владі ще нашій

Не підлягає, — це саме і вічні говорять богове.

[260]В Турна також, якщо роду його пошукати початків,

Предки — Інах і Акріс, Мікени — його батьківщина».

Бачить вона, що його їй несила такими словами

Переконати й Латин їй противиться, — й лютий гадючий

Шал в її серце вливається й наскрізь проймає, — нещасна

Кинулась бігти, жахливими марами гнана, й нестримно,

В шалі страшному по місту просторому дико літала.

Так це, як часом закрутять шнурком і довкола літає

Дзиґа, що діти в гарячій забаві пускають, зібравшись

В коло в просторім подвір’ї, і крутиться бичиком гнана

Забавка та, а навкруг простодушна дитяча громадка

З подивом дивиться, як-то стрибає та букова цурка.

Сильні удари снаги додають їй. Отак, як та дзига,

Скрізь по містах уганяє вона між безстрашним народом.

Навіть у ліс вилітає, так ніби в нестямі вакханській,

Більшу затіявши капость і шал роз’ятривши ще більший, —

Доню ховає у горах лісистих, щоб тевкрам не дати,

Вирвать невістку у них і обряди весільні затримать.

«Евое[261], Вакху, — гукає, — один лиш ти дівчини гідний!

Хай на твою лише честь вона візьме твій жезл ніжнолистий,

В хорі вславляє тебе і коси для тебе плекає».

Скрізь ця полинула вістка; й жінок, що їм фурії в грудях

Жар розпалили, єдиний порив підганяє шалений

В лісі шукати осель. Доми покидають, на вітер

Коси пустивши й оголені шиї підставивши; інші

Сповнюють трепетним зойком повітря. Одягнені в шкіри,

Посох[262] свій кожна несе, виноградним умаяний віттям.

А поміж ними у шалі вона, смолоскип запаливши,

Пісні весільної Турнові й доні виводить, і зором

Водить кривавим, і дико вигукує раптом: «Вчувайте,

Всі матері латинянки! Як має сердешна Амата

В ваших поштивих серцях якусь іще ласку, коли ще

В вас озоветься сумління за матірне стоптане право,

То розпустіть свої коси, і оргії разом святкуймо».

Так-то в лісах недоступних, в цих сховищах звірів, царицю

Гонить Аллекто й підстьобує всюди в нестямі вакханській.

Бачивши, що роз’ятрила вона для початку вже досить

Шал і весь задум в Латина, весь дім докорінно змінила,

Зразу ж похмура богиня відціль полетіла на чорних

Крилах до мурів рутула відважного[263]. Місто це, кажуть,

Там заснувала Даная колись для потомків Акріса,

Загнана Нотом бурхливим туди. Цю місцевість Ардея

Предки назвали колись (та й понині преславна ця назва

Ще залишилась — Ардея, але прогула її слава).

Тут у високих покоях спокійно спав Турн серед ночі

Темної; в час той Аллекто жахливий відкинула вигляд

Й фурії постать, а образ бабусі прибрала: зорала

Зморшками шкіру чола препоганого, сивим волоссям

Голову вкрила й святними стрічками та віттям оливним, —

Зовсім Каліба стара, ота жриця у храмі Юнони.

Так юнакові з явилась вона і мовить до нього:

«Турне, чи стерпиш, що стільки старання твого йде надармо,

Що поселенцям дарданським державу твою відступають?

Подруги цар відмовляє і віна того, що ти кров’ю

Сам заслужив, на чужині шукають наслідника трону.

Ну ж бо, осміяний, нині іди в небезпеку невдячну;

Військо тірренське розбий і мир захисти для латинян.

Мовити все це тобі, коли ти серед ночі спокійно

Спатимеш, доня Сатурна всесильна мені наказала.

Отже, іди і наказуй озброїтись всьому юнацтву,

З брам вирушать. Бий фрігійських вождів, що на нашій прегарній

Річці осіли, й мальовані судна їх викури димом.

Сили небесні могутні велять так, і хай це відчує

Сам цар Латин, якщо шлюбу не дасть, не дотримає слова, —

Хай тоді, врешті, він Турна пізнає у сутичці збройній».

Але сміється з віщунки юнак і так починає

В відповідь мовити їй: «Що флот там у Тіброві хвилі

В’їхав, не думай, що це не дійшло ще до мене; страхіття

Ти не вигадуй, за нас-бо цариця Юнона, спасибі,

Ще не забула.

Матінко мила, тебе надаремно журбою проймає

Старість твоя, що вже цвіль на ній сіла; в ній звітрилась правда

І неправдиві страхіття боїв між царями виводить

Перед віщункою. Храму пильнуй і божественних статуй,

Мир же й війну хай провадять мужі, бо війна — то їх справа!»

Гнівом скипіла Аллекто від мови такої, й так само

І юнака, що сказав це, тремтіння якесь охопило,

Й лудою очі зайшли, бо вужами стома засичала

Грізно Ерінія й стало жахливим у неї обличчя.

Дико поводить очима огнистими, не допускає

Й слова, а він — і хоче, й не зважиться щось їй сказати, —

Двох вона змій із своєї коси навертає на нього,

Ляска бичем і ротом розлюченим так промовляє:

«Так, поросла вже я мохом, мене, вже безплідну для правди,

Старість лякає страхіттям пустим боротьби між царями.

Зваж-бо на те: із оселі жахливих сестер я приходжу,

Війни й загибель несу я в руці».

Мовила так і кинула враз в юнака смолоскипом,

Й чорна, в диму, головешка на грудях його опинилась.

Острах великий зірвав йому сон, і все тіло, і кості

Дрож охопив, і піт з нього всього потоком полився.

«Зброї!» — кричить він безтямно і зброї шукає у домі

І біля ложа; обняв його шал до заліза і з гнівом

Лють войовнича. Отак, мов багаття тріскуче із хмизу

Хтось під кип’ячий казан підмостив, і окріп закипає,

Весь аж клекоче від жару, здіймається паром бурхливим,

Піною плине й струмками випорскує високо вгору,

Впину воді вже нема, і дим виривається чорний.

От він вождям юнаків на Латина-царя йти походом

Заповідає, бо зірвано мир. Каже зброю ладнати

В захист Італії, з меж її ворога вигнать і разом

Тевкрів здолати й латинів. Сказав це й богам помолився,

І один одного стали рутули до зброї гукати.

Постать велична та юність палка одного з них чарує,

Іншого — предки царя, тих — у подвигах славних правиця.

Поки ще Турн рутулів запалює духом хоробрим,

Вже поміж тевкрів майнула Аллекто на крилах стігійських.

Іншого хисту вжила вона й місця. Простежила пильно,

Де уродливий Іул понад берегом сіті на звірів

Ставив і гнався за ними. І тут Коцітова діва

Наглу скаженість собакам прищеплює й запахом знаним

Дражнить їм нюх, щоб за оленем гнались завзято. Була це

Перша причина всіх бід, що серця того люду сільського

Жаром війни запалила. Був олень величного зросту,

й роги він мав величезні. Від вимені в матері взявши,

Тіррові хлопці плекали його, та й Тірр сам, їх батько, —

Мав-бо в опіці він череди царські і ниви розлогі.

А як освоївся олень, сестра тоді Сільвія щиро

Дбала, щоб ніжні квітки у віночок сплести й заквітчати

Роги його, розчесать і в воді його викупать чистій.

Він не боявся руки, й до стола у господаря звикши,

Лісом довкола бродив, але знов до знайомих порогів

Сам повертався додому, хоч часом і пізньої ночі.

В час той, як далі від дому блукав він, Іула собаки

Хижі, як той був на ловах, допали його, коли долі

Плив він рікою й шукав у тіні охорони від спеки

Під берегами зеленими. В час той Асканій, що прагнув

Людських похвал надзвичайно, стрілу з рогового пускає

Лука; правиця не схибила, бог допоміг, отже, вбилась

З свистом великим тростина в живіт, прямо в здухвини звіра.

Чотириногий поранений втік під знайому покрівлю

І зі скиглінням, залившися кров’ю, заходить до стайні

Й стогоном, наче благанням, усю виповняє оселю.

Сільвія перша, сестра, заломлює руки, й волає,

Й кличе на поміч селян звідусіль, що серця у них грубі.

Раптом з’явились вони (бо в лісах мовчазливих таїться

Погань страшна), головню той осмалену в руки хапає,

Той сукувату ломаку тяжку, — що попало у руки,

В гніві тут зброєю стало для них. Тірр збирає ватагу,

В люті безмежній сокиру вхопивши, на четверо дуба

Саме колов він і клин заганяв. А жорстока богиня,

Слушну хвилину, щоб шкодить, знайшовши, з засади влетіла

Прямо на стайню високу й з покрівлі найвищої грає

Гасло пастуше на розі крутому, пекельної сили

Звуку надавши, аж ліс затремтів і по зворах глибоких

Гомін пішов, що аж Трівії озеро[264] вчуло далеке,

Нар, білохвилий од сірки, й джерела Веліну почули, —

І матері, умліваючи з жаху, до серць пригортали

Діток малих. Тоді, на той голос пастушого рогу,

Хто лиш почув його клич, звідусюди, хапаючи зброю,

Юрмами спішно збігатись розлючені стали селяни.

Хвилею молодь троянська Асканію в поміч приходить,

Входи укріплень усі відчинивши. Стрункими рядами

Всі поставали. Та це не була уже бійка пастуша

Кіллям твердим або дрюччям осмаленим, тільки залізом

Бились вони двоєсічним. Довкола чорніє жахливе

Жниво мечів гостролезих; від сонця полискує криця,

Кидає блиски під хмари. Так хвиля від вітру спочатку

Пінитись білим лише починає, та здійметься потім

Високо море, й поволі все вище підносяться хвилі,

Врешті, із самого дна аж до неба ті хвилі сягають.

Тут перед військом у першім ряду десь стріла засвистіла,

І повалився юнак — це Альмон, з синів Тірра найстарший, —

Бо уп’ялась йому в горло вона і, голосу вогкий

Шлях заливаючи кров’ю, ніжне життя зупинила.

Безліч там впало мужів, і між ними Галес постарілий,

В час той, як їх помирити збирався; найбільш справедливий

Був він колись, та ще й найбагатший на землях авзонських —

В нього було п’ять овечих отар, і п’ять черед худоби

З паші вертало, й стома він плугами орав свої ниви.

Бій цей у полі ішов із однаковим щастям, — богиня

Сповнила, що обіцяла, бо кров’ю війну покропила

Й в першім бою вже попадали трупи, — з Гесперії вийшла,

І полетіла в небесні простори, і так до Юнони

Голосом гордим, звитяжним озвалась: «Ось маєш і розбрат,

Смута воєнна його спричинила: нехай же їх дружба

Лучить тепер, і союзи нехай тепер творять, коли я

Тевкрів авзонською кров’ю скропила; коли ж твоя воля

Схоче, незламна, того, то ось що додам я до цього:

В війни втягну я чутками сусідні міста і держави,

Запал шалений в серцях розпалю їм любов’ю до Марса,

Щоб звідусіль ішли в поміч, всю зброєю вкрию країну».

Відповіла їй Юнона на це: «Досить зради й страхіття,

Є вже причина війни, бо б’ються рукопаш, і зброя,

Що її випадок в руки уклав їм, вже свіжою кров’ю

Скроплена. Хай відсвяткує преславний потомок Венери

556] Й сам цар Латин разом з ним і подружжя таке, і весілля.

Та щоб ти вільно блукала по цьому небесному світу,

Батько, володар найвищого неба, на це не дозволить.

Йди собі звідси; як доля іще щось дозволить зробити,

Я вже сама те зроблю». Так Сатурнова донька сказала.

Та ж свої крила, вужами кипучі, здіймає і лине

Прямо в оселю Коціту й висоти небесні лишає.

Є у середній Італії місце при горах високих,

Славне, в численних країнах про нього спогадують люди, —

Є це долина Ампсанкта. Ліс темний у неї обабіч

Густо стіною її закриває, потік круторвучий

В самій середині з гуком об скелі б’є в вирі шумливім.

Тут-то жахливу печеру показують — відхлань пекельну

Діта жорстокого. Щелепу там смертоносну відкрила

Прірва страшна й Ахеронтом прорвалась. Туди осоружна

Скрилась богиня Ерінія й землю звільнила, і небо.

Донька Сатурна, однак, довести в тому-часі до ладу

Діло воєнне старається конче. Вже ринуть у місто

Юрмами всі пастухи прямо з бою й несуть тих, що впали,

Вбитого хлопця Альмона й знеславлене тіло Галеса.

Кличуть із неба богів, Латина за свідка взивають.

Тут же і Турн, серед злочинів лютих він збільшує вдвоє

Жах тих убивств і вогню: то троянців до влади вже кличуть?

З родом фрігійським уже поріднились, для нього ж пороги

Ці недоступні? А далі надходять і ті, що в натхненні

Вакховім їх матері у лісах непрохідних танцюють —

Бо нездоланне ж імення Амати! — і разом зібравшись

І звідусіль, домагаються бою. І так усі разом

Проти судьби й віщувань цих, зле зрозумівши ознаки

Волі богів, в один голос війни лише прагнуть страшної.

І обступають в завзятті Латинову царську оселю.

Він, наче скеля морська непохитна, їм всім опирався;

Наче та скеля морська, коли гуркіт зростає навколо

Й множиться хвилі прибій, а вона все така ж нерухома,

Й марно на камені спінені хвилі шумлять і налиплу

Водорість в море змивають. Отож, коли жодної змоги

Задум безглуздий змінить не було і діла йшли по волі

Злої Юнони, то батько, небом безкраїм заклявшись,

Їм’ям богів, промовив: «Ой горенько, доля нас трощить,

Буря змітає. Самі ви, сердешні, обмиєте кров’ю

Гріх цей присяги кривої. Тяжка тебе, Турне, покута

Жде за оце беззаконня: запізно обіти складати

Будеш богам. Мені ж уготовано спокій, — запливши

В пристань життя, я позбавлений буду щасливої смерті».

600] Й більше ні слова. В мурах замкнувся й весь провід оддав їм.

Був у Гесперії, в Лації звичай, який споконвіку

Завжди святим уважали альбанські міста, іще нині

Рим, найсильніша держава на світі, шанує, як тільки

[265]Мають почати бої, на злощасну війну проти гетів

Рушить готові, чи проти гірканів, арабів, добратись

Хочуть до індів з Авророю[266] й стяги від парфів вернути[267].

Брама війни є подвійна — усі її так називають, —

З самої віри священна і з остраху перед суворим

Марсом. Сто мідних замків і залізні запори одвічні

Міцно її замикають. Сам Янус стоїть на порозі

Й пильно вартує. Якщо вже ухвалять старійшини люду

Йти на війну, тоді відчиняє цю браму скрипучу

Консул в плащі квірінальськім, вдягнувши його по-габінськи[268],

І до війни закликає; за ним поспішає вся молодь,

Звуком зловісним йому приграють іще й міднії сурми,

Так і тоді умовляли Латина, щоб він енеадам

Оголосив би війну, відчинивши цю браму скорботну.

Батько відмовив торкнутись її, одвернувшись, відкинув

Ті осоружні обряди і в затінок темний сховався.

Божа цариця, Сатурнова доня, зійшла тоді з неба,

Замкнену браму штовхнула своєю рукою, скрутила

Гак від дверей і залізні запори війни розламала.

І спалахнула Авзонія, доти спокійна і мирна.

Всі на війну вирушають — ті пішою лавою, інші ж,

Мов навіжені, на конях високих тумани збивають;

Всі домагаються зброї. Ті легкі щити і блискучі

Ратища чистять і жиром мастять їх, а ті на точилі

Гострять сокири. Їм любо нести прапори свої й слухать

Музику сурм. Вже п’ять міст многолюдних рихтують ковадла

Й зброю відновлюють: сильна Атіна, й Тібур гордовитий,

І Крустумери, й Ардея, й Антемни, що баштами славні.

Ці вигинають безпечні шоломи на голови, другі

З пруття лозини опуклі щити заплітають, а інші

Панцирі з криці кують або з срібла гнучкого легенькі

Гнуть наголінники. Серп і леміш не в пошані, пропала

Давня до рала любов. Гартують мечі прадідівські

В горнах гарячих. Вже сурми заграли і роздано гасла[269].

В поспіху цей от вихапує з дому шолом, той хропучі

Коні у запряг веде, бере щит і кольчугу потрійну,

Злотом оздоблену, й вірний до пояса меч припинає.

Гей, Гелікон відчиняйте, богині, і пісню співайте,

Що за царі на війну оце йдуть, які сили за ними

Стали на полі, якими мужами уся запишалась

Рідна земля італійська, якою ж то зброєю сяє.

Бо й пам ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні, —

З слави тієї до нас лише промінь малий докотився.

Перший війну починає Мезенцій з тірренського краю,

Воїн суворий, огудник богів, який полчища зброїть.

Поруч син Лавс, від якого нема красивішого мужа,

Крім лаврентійського Турна. Лавс той, — приборкувач коней,

Диких поборювач звірів. Він марно веде за собою

Тисячу воїнів з міста Агілли, що йдуть з ним у битву.

Гідний він більшої втіхи з отцевої влади зазнати,

Або й того, мабуть, щоб не Мезенцій був батьком у нього.

Зараз за ними на луках сам гожого син Геркулеса,

Гожий юнак Авентін, свою показав колісницю,

Пальмами вквітчану, й коні звитяжні, а щит його має

Батькові знаки — гадюк ціла сотня і кільцями зміїв

Гідра оплетена. Рея-бо, жриця, в гаях Авентіну

Потай під світло небесне його привела, поєднавшись

Жінка з безсмертним, коли тірінтієць[270] убив Геріона,

Й через лани лаврентійські йдучи, іберійські корови

В річці тірренській купав. Є ратища в них, та дубини

Грізні в руках, і грубі кинджали, і списи сабельські.

Пішки іде він, в велику обвинутий шкуру левину;

В пащу, наїжену гривою, з білими ікол рядами,

Голову він покриває свою і так під оселю

Царську підходить, на вигляд страшний, Геркулеса одінням

Плечі прикривши міцні. А далі близнят за ним двоє

Мури тібурські лишають, а разом і плем’я, що назву

Має від брата Тібурта, — Катілл це і Корас завзяті,

З Аргосу воїни; їдуть вони поміж стріли густії,

Перед рядами передніми. Мовби народжені з хмари,

Наче із верху гори височенної двоє кентаврів

Сміливі сходять, лишаючи в бігу швидкому Гомолу

Й Отру засніжену; й ліс величезний дає їм дорогу

В їхній ході, і кущі розступаються з тріскотом сильним.

Не відставав і Цекул від них, міста Пренести засновник.

Цар, що — вважали усі — народивсь од самого Вулкана

Серед черід польових і знайдений був на домашнім

Вогнищі. Йде вслід за ним величезна ватага селянська —

З гір пренестійських мужі, і ті, що весь час обробляють

Ниви габінські Юнони, й живуть над Аньєном холодним,

Й що оселилися в скелях герніцьких, на воду багатих,

Й ті, що Анагнія кормить родюча, й ти, батьку Амасен.

В них не у кожного зброя, і щит не у кожного дзвонить

Чи колісниця, здебільшого кидають жолудь свинцеву,

А деякі мають в руках по два ратища; з сірого вовка

На голові покриття у них грубе; лівиця в них босі

Робить сліди, й сирою обвинена шкурою права.

Там же й Мессап іде, коней приборкувач, парость Нептуна,

Той, що його не поборе ніхто ні вогнем, ні залізом,

Кличе увесь він до зброї народ, що спрадавна був мирний

І відзвичаївсь від воєн, та знову мечі добуває.

Йшли тут ряди фесценінів, а далі там екви-фаліски,

Тут із верхів’їв Соракти, а там з нив Флавіни, а далі —

З озера й пагір Ціміну і ті, що з Капенського бору.

Йшли вони, рівні числом, і співали пеани цареві.

Так, наче лебеді ті сніжно-білі в прозорому небі

Із пасовищ повертаючись, довгими шиями звуки

Шлють з високості, аж річка дзвенить і лунають азійські

Багна широкі.

Хай не подумає хто, що із натовпу цього не мідні

Вийшли до бою полки, а скоріше — повітряні ринуть

Хмари співучого птаства з-над глибу морського на берег.

Глянь, із сабінської крові старої ряди величезні

Клаус веде, сам до раті великої схожий. В нас нині

В Лації Клавдіїв рід і громада від нього походять,

Ще з того часу, як в Римі сабінам належала влада.

Цілий іде тут великий загін з Амітерни і древні

Ідуть квіріти, з Ерета чота, із Мутуски, що родить

Щедро маслини, з Номента, з трояндових селищ Веліну,

З Тетріки скель недоступних, із Северських пагір високих,

йдуть із Касперії, з Форул, з-над річки Гімелли; і ті йдуть,

Що з Фабарісу п’ють воду чи з Тібру, і ті, що холодна

Нурсія шле їх; гортинські загони й народи латинські.

Ті, що крізь край їх пливе річка Аллія — назва зловісна.

Скільки-то хвиль мармурових на морі Лівійському грає,

Як Оріон лише грізний у хвилі зимові порине,

Чи то як сонце відновлене сходить і густо колосся

Спіє на Гермовім полі й на нивах лікійських жовтавих.

Дзвонять щити, і земля аж дрижить від тупоту ніг їх.

Там Агамемнонів друг, а троянського імені ворог,

Коні до воза Галес запрягає й до Турна приводить

Тисячні юрми хоробрих; між ними і тих, що копають

Сапками пліднії, Вакхом улюблені Массіка ниви;

Й ті, що батьки їх послали з високих верхів’їв Аврунка

І з сідіцінських роздолів, і ті, що покинули Калес

І мілководий Вольтурн, і грубі мужі сатікульські,

Й осків загони. За зброю у них рогатини точені,

Тх до тугого реміння прив’язувать звикли; їх зліва

Щит шкіряний прикриває, а б’ються кривими шаблями.

Та не оспіваний піснею нашою й ти не відійдеш,

Славний Ебале! Телон породив тебе від Себетіди,

Німфи, старий вже, як він у Капреї царем був телебів.

Та його син, вже тоді невдоволений батьківським царством,

На саррастійські народи високу простяг свою владу

І на рівнину, що зрошує Сарн, і на тих, що осіли

В Руфрах, в Батулі, і що обробляють поля келемнійські,

Й що доглядають їх мури рясної від яблук Абелли;

Кидати звикли списами вони за звичаєм тевтонським,

На головах своїх носять із корка пошиті шоломи,

Міддю їх сяють щити, і мечі їх виблискують мідні.

Нерси гірськії до бою й тебе посилають, Уфенте,

Знаного славою й щастям, яке ти в боях здобуваєш.

А особливо суворий народ, призвичаєний в частих

Ловах лісних, там екви на землях твердих проживають;

В зброї вони обробляють ріллю й нову здобичу завжди

Люблять шукати собі і жити лише із грабунку.

Жрець маррувіиського люду прийшов, свій шолом уквітчавши

Віттям маслини плідної, — Архіппа-царя повелінням.

Був це Умброн наймужніший, на гідр із диханням їх згубним

Та на все гаддя сон він наводив, співаючи пісню,

Й дотиком рук заспокоював лють їх; своїм він умінням

Рани укусів їх гоїв. Та рани від списів дарданських

Гоїти він не умів; отож не могли врятувати

Рани його ані спів той, що сон навіває, ні зела,

Зірвані в горах Марсійських. Тому за тобою із жалю

Й гай ангіційський ридав, і криштальні ридали Фуціну

Хвилі, і чисті ридали озера.

Вийшов до бою і син Іпполіта, у битвах прегарний,

Вірбій, — його-бо ставного Аріція мати послала,

На узбережжі вологім в Егерії гаю зростивши,

Там, де стоїть багатий Діани олтар миротворний.

Ходить-бо чутка така, що коли Іпполіт той загинув,

Підступом мачухи, й батькове кров’ю омивши прокляття, —

Бо розірвали його розполохані коні, — то знову

Він повернувся під зорі високі, в небесне повітря, —

Зела Пеона[271] з любов’ю Діани його воскресили.

Батько розгнівавсь тоді всемогутній, що хтось з-поміж смертних

Вийти посмів із підземної пітьми до світла живого,

Громом скидає його він у Стіксові хвилі, хто сином

Фебовим був і винайшов ліків вигойну властивість.

А Іпполіта сховала в криївці таємній ласкава

Трівія й потім послала його до гаїв Егерії, —

Нишком, під зміненим іменем Вірбія він проживав там.

Ось від священних гаїв і від Трівії храму вигонять

Коней роговокопитих, бо ті юнака й колісницю

На узбережжі розбили, морської злякавшись потвори.

Кіньми баскими не гірше і син його їздить по полю.

Тим-то на повозі він і тепер на війну поспішає.

Поміж найпершими видно і зростом величного Турна,

Як він красується зброєю й всіх переріс головою.

В нього високий шолом із гребнем потрійним і чубом,

Зверху ж Хімера, що зяє із пащі вогнем, наче Етна.

Тим вона більш гримотить і полум’ям грізним жахає,

Чим од пролитої крові палає завзятіше битва.

Щит же гладенький Іо золота прикрасила, піднявши

Високо роги, вже шерстю покрита, вже зовсім телиця, —

Образ величний, і Аргус там, дівчини страж, і старенький

Батько Інах[272], що ріку проливає з різьбленої урни.

Ратників хмара за ним виступає, по цілому полю

Тиснеться військо, укрите щитами; й аргійське юнацтво,

Є і аврунків громада, й рутули, й старії сікани,

Тут і сакранські ряди, і з Лабіка мальована зброя;

Й ті, що посіли твої, Тіберіне, луги і Нуміка

Берег святий, ті, що крають рутульські верхи лемешами

798] Й пагір Кіркейських простори, й мужі з тих лугів, що над ними

Анксур Юпітер владар, і Феронія в гаї зеленім

Радо живе, й відтіля, де чорні свої розливає

Багна Сатура, і звідти, де Уфенса хвилі холодні

Шляху шукають в найглибших долинах і в море впадають.

Крім цих усіх прибула ще із племені вольсків Камілла,

Вершників рать привела вона й міддю блискучі загони.

От войовниця! Ані до ткання-бо у неї не звикли

Руки жіночі, ані до куделі Мінерви, натомість

Дівчина добре уміла терпіти тяжкі невигоди

В битвах жорстоких і навіть з вітрами іти в перегони.

Легко по нивах, над засівом повним, верхом понад зелень

Бігла, і ніжного колосу в бігу вона не ламала.

Чи у відкритому морі, ступивши на хвилі високі,

Вільно по них пролітала і стіп собі в них не мочила.

В подиві молодь і юрби жіноцтва навкруг надбігають

З хат і полів і дивляться, як вона йде, аж роти всі

Пороззявляли, як пурпур цариці вкриває їй плечі,

Фібула[273] з золота коси скріпляє, як носить лікійський

Свій сагайдак вона й мирт із загостреним вістрям пастуший[274].

Книга восьма


Енеїда

Щойно на замку Лаврента Турн вивісив прапор воєнний,

Глухо роги засурмили і рушили борзії коні,

Щойно він зброєю брязнув, і серце усім стрепенулось;

У хвилюванні весь Лацій поспішно складає присягу

Дружби воєнної, в шалі нестримному молодь лютує.

Перші начальники тут і вожді — Мессап із Уфентом,

З ними й Мезенцій, огудник богів, звідусіль на підмогу

Військо приводять, селян забирають з ланів їх розлогих.

Зразу ж і Венула шлють в Діомеда великого місто[275],

Щоб допомоги просив і сказав, що вже вторгнулись тевкри

В Лацій, що вже кораблями приїхав Еней і, пенатів

Внісши подоланих, мовить, що доля йому присудила

Бути царем, що багато племен із дарданським героєм

Вже сполучилось і в Лації всюди ім’я його знають.

Що за мету він поставив собі і чого він бажав би,

В разі йому пощастить, Діомедові все це видніше,

Аніж то видно і Турну-царю, і цареві Латину.

Так було в Лації. Лаомедонтський герой[276] все це бачить,

Серце журбою великою б’ється у грудях, і бистро

Думка його то в один бік літає, то в другий, у різні

Сторони рветься, усе розважає. Так мовби тремтливе

Сонячне світло в воді відбивається в мідному чані,

Чи світлосяйного місяця в повні проміння яскраве

Скрізь проникає далеко, у кожен куточок, під и?бо

Блисне і високо вдарить по рублених сволоках стелі.

Ніч залягла, і тварини утомлені сон нездоланний

Скрізь, по всіх землях, окутав, всі роди звірині й пташині, —

Батько ж Еней, тяжкою війною зажурений дуже,

Під небокраєм холодним схилився на березі річки,

Тілові дав запізнілий спочинок. Тут бог того місця,

Сам Тіберін із чудової річки йому об’явився,

Вийшовши дідом старим з-між густого галуззя тополі.

Шати тонкого на нім полотна зеленої барви,

Падає тінь на волосся з вінця тростяного, і так він

Мовить до нього, такими словами журбу розганяє:

«Божого роду нащадку, що місто троянське привозиш,

Та від руки ворогів нам Пергам зберігаєш навіки, —

Землі Лавренту і ниви Латина тебе виглядали.

Тут твоя певна оселя, тут певні пенати; не гайся

І не лякайся страхіття війни, бо весь гнів і досада

Вже проминули в богів.

Але щоб ти не подумав, що все це лиш марева сонні, —

Знайдеш ти льоху велику під дубом, на березі річки,

Буде лежати вона, поросят породивши аж тридцять,

Біла сама, й поросята у неї при вимені білі.

Тут буде місце для города, всі тут труди закінчаться,

Бо як віднині в черзі своїй тридцять обернеться років,

Місто Асканій залежить тут, назви преславної Альба.

Я непомильно пророчу. Тепер уважай, я скажу ще,

Як переможцем ти вийдеш з біди, що загрожує нині.

Тут аркадійці, що рід свій усі від Палланта виводять,

На берегах цих осіли; вони за царем, за Евандром,

За прапорами його ідучи сюди, місто на горах

Тут заснували й від предка його Паллантей називають.

З плем’ям латинським вони безупинно воюють; візьми їх

До товариства в свій табір, союзом із ними з’єднайся.

Я тебе прямо до них заведу берегами й рікою,

Щоб, пливучи проти течії, міг ти на веслах піднятись.

Сину богині, вставай же, як перші зірки лише зайдуть,

І по обряду Юноні молись із благанням, погрози

Й гнів її втишуй. А як переможеш, даси мені шану.

Той я, як бачиш, що рве береги свої в повідь і крає

Поле врожайне; я синій той Тібр, я ріка та славетна,

Що її небо найбільш між всіма полюбило. Тут стане

Дім мій великий, що градам могутнім столицею буде[277]».

Тільки бог річки промовив і в озері скрився глибокім,

Самого дна Досягнувши, — Еней пробудився, і темна

Ніч проминула. Він встав і на небо поглянув, на раннє

Сонце, і в пригорщі з річки води, по закону, набравши,

Так промовляє до неба: «Німфи, о німфи лаврентські,

Що всім потокам початок даєте, й ти, батьку наш Тібре,

Разом з твоєю святою водою, прийміть ви Енея

В вашу опіку й, нарешті, від всіх небезпек урятуйте.

Де тільки води твої (а ти глянув на нашу недолю)

Мають джерела, у будь-яких землях, найкращим для мене

Ти випливаєш, від мене навік тобі, боже рогатий[278],

Будуть хвала і дарунки, царю усіх рік гесперійських,

Ти лиш прийди й утверди вселаскаво обітницю дану».

Гак промовляє, із флоту два судна дворядні відводить,

І до плавби їх лаштує, і зброєю всіх наділяє.

81] Тут же очам показалось видовище дивне й раптове:

Льоху побачили білу і білі при ній поросята,

Поза дерев, як лежала вона на траві прибережній.

Зараз побожний Еней тобі її, славна Юноно,

В жертву приніс і поклав на вівтар з поросятами разом.

Тібр цілу ніч тоді стримував хвиль повноводдя бурхливе

І, повернувшись назад, у тихії води, змінився

Так, що з’явилося плесо гладеньке на річці, неначе

Десь на ставку чи на тихому озері, що й непотрібна

Весел робота. Тож швидко в дорогу пустились, лиш плюскіт

Чувся веселий. Смолисті бруси ялинові по водах

Мчать, що аж хвилі й бори здивувались, до того незвичні,

Що над рікою щити бойові сяють здалека блиском

І надпливають мальовані судна. Вони ж день і ніч всю

Дружно гребуть і закрути довгі минають, укриті

Віттям дерев, і зелень їх крають у тихому плесі.

Сонце вогненне стояло уже посередині неба,

Як вони здалека мури побачили, й замок, і зрідка

Крівлі домів, що нині могутність їх римська зрівняла

З небом, тоді ж Евандр царював ще в убогій державі.

Судна туди завертають і просто до міста прямують.

Цар аркадійський[279] в той день на пошану могутнього сина

Амфітріона[280] влаштовував свято і в лісі під містом

Жертву приносив богам. Паллант, його син, був з ним разом

І з-між юнацтва найперші, й убогий сенат; і жертовний

Ладан курився, й при вівтарі тепла ще кров парувала.

А як побачили судна високі й мужів, що у темний

Гай надпливали, в мовчанні налігши на весла, то зразу,

Вигляду цього злякавшись, зірвалися всі и залишили

Жертву й столи. Та відважний Паллант не дозволив їм жертву

Переривати, спис в руки хапає, біжить сам навпроти,

Й здалека з пагорба кличе: «Яка то потреба, юнацтво,

Змушує вас у незнану пускатися путь, і куди ви

їдете? Рід ваш який? Де ваш дім? Чи ви мир несете нам,

Чи ворожнечу?» А батько Еней тоді так відгукнувся

Зверху з корми, мироносну оливну тримаючи гілку:

«Бачиш ти Трої синів і зброю ворожу латинцям,

Що гордовито, ізгоїв блуденних, в бою нас прогнали.

Ми до Евандра прийшли, — скажіть же йому, що дарданські

Вибрані хочуть вожді про воєнну просить допомогу».

Вражений іменем батьковим, дуже Паллант здивувався.

«Вийди, — озвавсь він до нього, — і хто б то не був ти, із батьком

Сам починай розмовляти, будь гостем у наших пенатів».

Потім рукою піддержав його і, обнявши, правицю

Щиро потиснув. У ліс вони входять і річку лишають.

Дружньо такими словами Еней до царя тоді мовить:

«Найблагородніший з греків, якого мені присудила

Доля благати і віття в стрічках простягати[281] до нього, —

Не побоявсь я цього, хоч данайців ти вождь і аркадець,

Хоч з обома синами Атрея ти зв’язаний родом.

Доблесть моя, і богів віщування священні веліли,

Й наша спорідненість[282], і голосна твоя слава по світу,

Й доля судила, щоб я добровільно з тобою з’єднався.

Дардан, розказують греки, ілійського города батько

Й перший основник, син доньки Атланта Електри, до тевкрів

Примандрував, а Електру Атлант породив переможний,

Що небозвід весь на плечах тримає. Вам батько Меркурій,

Що на холодних зачавши його верховинах Кіллени,

Майя на світ цей ясний привела сніжно-біла; а Майю

Велетень той же Атлант, якщо вірить переказам давнім,

Той же Атлант породив, що зоряне небо тримає.

Так в нас у кожного рід із тієї ж виводиться крові.

От я на це й сподівався і, замість послів сюди слати

І хитрувати спочатку, себе я, себе підставляю

Й голову сам до порогів твоїх із благанням приношу.

Це ж бо те плем’я давнійське[283], що так же й на тебе війною

Йде безпощадно; якщо вони виженуть нас, то не буде

Сумніву, що під ярмо й всю Гесперію зможуть скорити

Й завоювати її від краю морського до краю.

Дай же й прийми запоруку взаємну; бо є в нас до бою

Сили готові, є мужність, досвідчене в війнах юнацтво».

Так тоді мовив Еней, а він на уста його, й очі,

І на все тіло промовця уважно і довго дивився

Й так відповів: «Як я радий тебе, наймужніший із тевкрів,

Тут і прийнять, і пізнати. Виразно пригадую голос

Батька твого, Анхіса великого, вигляд і мову!

Я не забув, як прямуючи до Саламіна, нащадок

Лаомедонта Пріам одвідав сестри Гесіони

Царство та ще й завітав у холодну країну аркадську.

Юність найпершими квітами лиця мені засівала,

Я дивувався з тевкрійських вождів, дивувався і з сина

Лаомедонта. Найвищий же був із усіх тих героїв

Саме Анхіс. Молоде моє серце аж рвалось до нього

Заговорить і правицею щиро потиснуть правицю.

І, захопившись, повів я його аж до мурів фенейських.

Він же, відходячи, в дар залишив сагайдак мені дивний

З стрілами в ньому лікійськими, й золотом ткану хламиду,

І золоті дві узди, що Паллант зберігає їх, син мій.

Отже, правицю мою подаю вам, якої хотіли,

170] Й з вами союзом лучуся. А завтра, лиш ранішнє світло

Зійде на небо, в добрі відпущу вас, дам військо й підмогу.

Свято ж тим часом щорічне оце, якщо в дружбі прийшли ви, —

З нами святкуйте врочисто — адже відкладать не годиться —

І відтепер до учт товариських уже привикайте».

Так промовляє й наказує знову бенкет готувати,

На мураві розставляє відсунені кухлі й садовить

Сам він гостей; а Енея окремо шанує і садить

В крісло кленове, шкурою лева гривастого вкрите.

А юнаки, що для цього призначено їх, із жерцями

Навперебій накладають посмажене м’ясо волове,

Сиплють в ковші подарунки Церери і Вакхом частують.

Тут і Еней, і троянське юнацтво смаженю ту їли,

З довгої спини вола, і жирну утробу жертовну.

А вдовольнили свій голод і прагнення їжі минуло,

Мовив тоді цар Евандр: «Цей празник, бенкет по обряду,

Й цей ось вівтар для могутнього бога ми тут встановили

Не з забобону пустого, богів не шануючи давніх, —

Але тому, ти мій гостю троянський, що з скрути страшної

Ми врятувались, то й честь відновляємо здавна належну.

Передусім на цю скелю поглянь, що у зломах звисає,

Як там розкидано купи каміння, яка он самотня

Хижа гірська, як на порох розсипались скелі величні.

Тут-то простора печера була, що далеко тягнулась;

Жив у печері тій Как, ця страшна півлюдина потворна.

Не заглядав туди сонячний промінь, земля була тепла

Свіжою кров’ю і завжди висіли на грізних одвірках

Людські обличчя страшні, поблідлі в жахливому тлінні.

Батьком тієї потвори Вулкан був; вогнем його чорним[284]

Зяяв він з пащі своєї й тягар свого тіла ледь двигав.

Зрештою, сповнились наші бажання, настала хвилина,

Що принесла нам із божим приходом рятунок. Бо гордий

Тим, що триликого вбив Геріона і здер з нього зброю

Месник найбільший, Алкеїв онук, надійшов, переможець,

І величезні пригнав він воли; тут кругом по долині,

Понад рікою вони розійшлися. А Кака манила

Вдача злодійська і дика, щоб не залишати незнаним

Жодного злочину й підступу; отже, чотири найкращі

Ростом воли відганяє від стада, займаючи стільки ж

І ялівок найгарніших. Щоб ноги слідів не лишили,

Якби їх прямо загнав, — за хвости повтягав до печери.

Так обернувши слідів спрямування, сховав їх у темнім

Схові каміннім, і жодні ознаки, якби хто шукав їх,

Не завели б до печери. Як ситу із стійла худобу

Амфітріона нащадок вигонив і ладивсь в дорогу,

То на відході воли заревли, і всі гори й діброви

Жалібним ревом заповнили й стогоном, їх покидавши.

В відповідь їм і телиця одна у великій печері

Теж заревла з запертя і позбавила Кака надії.

Тут спалахнуло від болю Алкідове серце і жовчі

Чорної сповнилось в шалі; вхопив він у руки тяжезну

І сукувату дубину й на гору побіг піднебесну.

Вперше ми Кака тоді на власні побачили очі,

Як метушивсь він од страху, як швидше від самого Евра

Втік у печеру, бо той переляк окрилив йому ноги.

Там зачинився, й ланцюг розірвавши, звалив величезний

Камінь, який на ретязь залізний майстерно завісив

Батько, і засув засунув в одвірки і так укріпився.

От тірінтієць у шалі з’явився, і доступу вгору

Пильно шукає, і водить усюди очима, й зубами

Люто скрегоче. Й так тричі, палаючи гнівом, обходить

Верх Авентіну, і тричі даремно старається зрушить

Скельні пороги, і тричі з утоми в долині сідає.

Ззаду печери здіймалася там звідусюди урвиста

Скеля шпиляста із гострого каменю, дуже висока —

Звідки не глянеш, на гнізда для хижого птаства придатна.

Скелю цю — верх її— вліво, у напрямі річки, схилив він,

З правого боку підперши, — стрясає в найглибших основах,

Зрушує з місця її і помахом дужим штовхає,

Так, наче громом ударило, аж береги розступились

І перелякані хвилі потоку назад подалися.

І відчинилась печера, — Какові ті величезні

Царські чертоги, — і темні відкрилися там погребища.

Наче під натиском сили якої земля б розступилась

І відчинила підземні оселі й богам ненависне

Царство бліде[285], і глибоко зверху жахливу безодню

Видно було б, і духи під впущеним світлом тремтіли б.

Так несподівано світлом раптовим його захопивши

В скелі порожній, де наглухо замкнений дико ревів він,

Стрілами ззовні Алкід нападає і зброю всіляку

Мече — й дерева, й каміння, неначе ті кола млинові.

Той же тим часом, — бо з скрути тієї вже втечі немає, —

Хмарами дим видихає із пащі (аж дивно сказати),

Тьмою густою сповняє домівку, засліплює очі,

Темну, з вогнем перемішану, створює ніч у печері.

Врешті, не стерпів Алкеїв онук, — крізь вогонь перескочив

Він стрімголов, де дим найгустіше у хвилях здіймався,

Де в величезній чорній печері найбільш вирувало.

В темряві Кака вхопив він в обійми, хоч той іще дихав

Полум’ям марним, на нього наліг і так його стиснув,

Що аж полізли на лоб йому очі і в горлі засохло.

Двері виважує він, відкривається чорна домівка, —

І ялівки, сюди загнані, вийшли на світло, й відкрився

Небу грабіж безперечний. А він, ухопивши за ноги,

Трупа поганого витяг. І всі надивитись не можуть

І на обличчя, й на очі жахливі, й щетинням оброслі

Груди цього напівзвіра, й вогонь, що погас в його горлі.

Тож Геркулесу тоді з пошаною всі поклонились

І зберігають, на радощах, день той нащадки, і перший

Речник того був Потіцій, по нім дім Пінаріїв вийшов

Сторожем жертв Геркулесу. Вівтар цей він в лісі поставив,

[286]Ми його будемо звати Найбільший, і завжди найбільшим

Він для нас буде. Тому, юнаки, ви таку величезну

Славу шануйте і віттям вінчайте волосся; й правиці

З чашами вгору здійміть, і взивайте нам спільного бога,

[287]й щедро вино йому лийте». Промовив він це, і двобарвним

Віттям тополя йому Геркулесова чуб отінила;

Вплетене листя з волосся звисало, а чаша святая,

Повна вина, красувалась в правиці. На стіл узливання

В радості всі учиняють жертовне й богів закликають.

Веспер тим часом наблизивсь, на захід Олімп похилився.

От і жерці починають обхід, а найперший Потіцій;

Всі, по закону, одягнені в шкури, і з свічкою кожен.

Знов відновляють бенкет і другим заходом солодкі

Страви приносять і повні миски на вівтар уставляють.

Браття ж салійські[288], обличчя вмаївши галуззям тополі,

Спів починають довкола престолу, де жертви палають.

Тут хор молодших, там старших, і всі величають у співах

Подвиги, що довершив Геркулес: як дві перші потвори

[289]Мачухи він ухопив і в руках задушив, дві гадюки;

Як він славетні міста зруйнував — і Ойхалію, й Трою.

Тисячі праць довершив він тяжких в Еврістея на службі,

З допусту злої Юнони: «Ти непереможний, дволиких

Хмарами зроджених Фола й Гілая своєю рукою

Вбив, і крітську потвору[290], і в скелях могутнього лева

Біля Немеї. Злякалось тебе навіть озеро Стікса,

Орків злякавсь воротар, що лежав у кривавій печері

На недогризеній кості. Тебе не злякають ніякі

Постаті, навіть Тіфей в своїй зброї, мов скеля стрімчаста.

Ти не утратив притомності духа, як гідра лернейська

Тьмою голів обкрутила тебе, — отже, радуйся, справжній

Сину Юпітера, цвіте богів, ізійди вселаскаво

Й благослови нас і свято твоє». У піснях так співали,

Та не забули й про Канову разом згадати печеру,

Ані про нього самого, як дихав огнями. Лунає

Гомін по цілому гаю, аж гори його відбивають.

От покінчили божисті обряди, й усі переходять

В місто. Цар перший ступає, поважний роками, — з собою

У товаристві Енея веде й свого сина; про різні

Справи вони розмовляють. З усього Еней дивувався,

Й живо по всьому очима водив, бо йому був цікавий

Кожний куточок, усе його тішить, царя він питає

Й слухає, що цей говорить про пам’ятки предків прадавніх.

Мовить тоді цар Евандр, який римську поставив твердиню:

«Бачиш, тут фавни тубільні і німфи гаї ці займали,

Плем’я мужів, що зродились із пнів і з твердої дубини.

Устрою в них не було, ні звичаїв, волів запрягати

Ще не навчились, запасів робити й здобуте щадити

Не розуміли: із віття жили та із ловів не легких.

Перший Сатурн тут явивсь із небесних висот олімпійських,

Зброї Юпітера втікши, як той його вигнав із царства.

Він тоді рід той безумний, розлізлий по горах високих,

Разом стягнув і надав їм закони, а край цей схотів він

Лацієм звать, бо безпечно в землі цій сховався. Доба та

В час його царства, як кажуть, була золота. Так він правив

В тихому мирі народами, поки поволі настала

Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена

Пристрасть і власності сильна жадоба. Тоді-то авзонське

[291]Плем я й сіканські народи прийшли сюди, й часто зміняла

Назву Сатурна земля. І настали царі, між якими

Тібріс жорстокий, безмірного росту, що річку від нього

Іменем Тібр ми пізніше, усі італійці, назвали.

Справжню, стару свою назву утратила Альбула-річка.

В час той, як прогнаний із батьківщини, по морю я їхав,

Доля всесильна й судьба неминуча мене посадили

В цих ось краях, та бог Аполлон і накази жахливі

Матері — німфи Карменти — мене завели у ці землі».

Ледве сказав це, йде далі й показує вівтар і браму,

Що Карментальською, кажуть, назвали вже римляни здавна,

З шани до німфи Карменти, що долю віщує і перша

Те провістила нам, що енеади великим народом

Будуть і що Паллантей також містом уславленим стане.

Далі великий показує гай, що притулок із нього

Ромул завзятий зробив, і ще далі Луперкал у тіні

Cкелі холодної, що парасійським звичаєм назвали

Йменням Лікейського Пана. І гай Аргілету[292] святого

Теж показав, і місце, де гостя із Аргоса вбито.

Звідти веде під Тарпею і під Капітолій, що нині

Золотом сяє, колись же був дикими вкритий корчами.

Вже і тоді забобонні жахи цих от місць полохливу

Людність лякали, й тоді уже лісу і скелі боялись.

«Глянь, — каже, — гай цей і пагорб цей, лісом укритий, займає

Бог невідомо який, хоч вірять і в те аркадійці,

Що і самого Юпітера бачили часто, як чорну

Тряс він егіду[293] своєю правицею й хмари громадив.

Бачиш, крім того, ці городи два, ці розвалені мури,

Рештки, що тут залишились, як спомин по давніх героях.

Замок цей — батько наш Янус, а той — Сатурн заснував тут,

[294]Янусів замок — Янікул, Сатурнія — звався Сатурнів.

Так, розмовляючи, скоро й до вбогого житла Евандра

Вже підійшли і ревучі побачили череди всюди,

Бачили їх і на Римському ринку, й величних Карінах.

Як до домівки прийшли, він промовив: «На ці ось пороги

Сам Алкід переможний вступав, і його тут гостила

Царська оселя оця. Тож гідний будь бога і важся,

Гостю, багатств не цінити і не осуди нашу вбогість».

Так він сказав і під покрив маленького дому Енея

Вводить великого й просить сідать на розстеленім ложі

З листя, яке ведмедиці лівійської шкурою вкрито.

Ніч наступає і землю у чорні окутує крила.

Мати Венера, проте, не даремно погроз лаврентійських

І завірюхи тяжкої у серці своєму злякавшись,

Йде до Вулкана на слово, і так в золотій їх подружній

Спальні говорить, і будить у ньому любов божественну:

«Поки царі арголійські Пергам плюндрували війною,

Замки, які від ворожого пломеню мали упасти,

Тим нещасливцям ніякої помочі й жодної зброї

Я не благала; хисту твого і тебе, чоловіче

Мій найдорожчий, ніяк не хотіла даремно трудити,

Хоч добродійств і багато я винна Пріамовим дітям,

Хоч уже часто над лихом Енея тяжким я ридала.

Нині з Юпітера волі ступив він на берег рутульський,

Отже, в покорі приходжу сюди і в твоєї святині

Зброї благаю, мати — для сина. Тож донька Нерея

Й жінка Тітона[295] могли твоє серце сльозами склонити.

Глянь, які ринуть народи, які-то твердині замкнули

Брами, як гострять залізо на мене й моє покоління».

Мовила так і білішими снігу руками богиня

Солодко й ніжно голубить його, що й досі ще длявся.

Звиклий жар охопив його раптом, і пломінь знайомий

Мозок йому розпалив у костях, їх ослабивши млостю.

Так от, як часом із грому ясного зірвавшись, вогниста

Блискавка смугою світлого сяйва у хмарах заграє.

Жінка, свідома краси, була рада із підступу свого.

Вічним коханням покорений, батько їй так повідає:

«Чом так далеко причин ти шукаєш? Де ж ділось, богине,

В тебе довір’я до мене? Якщо б піклувалась так само

Ти вже раніш, то озброїть троянців було б ще можливо;

Не боронили б, напевно, ні батько всесильний, ні доля

Трої стояти й Пріамові років ще десять прожити.

Як воювати тепер ти готуєшся й задум цей маєш, —

Все, що я захистом здолаю своїм, обіцяю, що зможу

Викувать я із заліза чи вилить його із електру[296],

Що лише зможе вогонь із повітрям, — облиш ці благання

І перестань в свої сили не вірить». Із цими словами,

Впав із жагою в обійми жадані, і, любій дружині

Ніжно до лона схилившись, поринув у сон безтурботний.

По відпочинкові першім, як ніч, півшляху перейшовши,

Сон віджене, як жінка, що їй із куделі нужденно

Жити судилося й хистом Мінерви, вогонь роздуває

Й вистиглий попіл, щоб ночі додать до роботи, й рабиням

Довгої праці при світлі усім завдає, щоби чистим

Ложе подружнє самій зберегти і мати можливість

Виховать діток маленьких, — точнісінько так і могутній

Владар вогню не пізніше тієї хвилини з м’якого

Ложа встає й поспішає на кузню до праці своєї.

Біля Сіканії, там, де Еолова близько Ліпара,

Скелями острів підноситься вгору, що завжди димляться,

А під тим островом б’ють із печери в розколинах Етни

Дужі громи у розжарених горнах циклопів, і сильно

В вухах гримить від ударів тяжких у ковадла, сталева

Маса халібська аж прискає в гарті, коли у горнилах

Жар роздувають. Вулканів тут дім[297] і весь обшир Вулканів.

Владар вогню сюди саме й зійшов із високого неба.

У величезній печері залізо кували Циклопи:

Бронт, і Стероп, і голий Піракмон. Громи в їх долонях —

Ті, що батько скидає їх стільки із неба на землю,

Вже відшліфовані трохи, частково іще не готові, —

Ще добавляли до них по три промені граду й три зливи,

Три із червоного жару і три із крилатого вихру.

Ще домішали і ясність жахливу до творива того,

Гуркоту й жаху дали ще і гніву, що блискавки мече.

Далі іще й колісницю для Марса ладнали крилату, —

Він-бо до бою на ній і мужів, і міста спонукає.

В іншому місці егіду кували, Паллади гнівної

Зброю страшну; і зверху старанно її прикрашали

Зміїв лускою та золота блиском. На грудях богині

Скрутні різьбили зміїні й подобу самої Горгони,

Що повертає очима, хоч шия відрізана в неї.

«Все відкладіть, — до них каже, — лишіть розпочату роботу,

Роде етнейський, циклопи, й на це ви бачно вважайте:

Зброю зробити для мужа завзятого треба; тут сили,

Треба тут рук доложити берких і всілякого вміння

Й хисту. Тож не зволікайте». І більше ні слова. А ті вже

Зразу на труд налягли, розділивши його між собою

Нарівно. Струмені міді пливуть там, і золото плине,

Криця, що ран завдає, у просторому плавиться горні.

Щит велетенський готують, один проти стріл всіх латинців,

Сім накладають шарів, що один поза один заходить,

І надимають повітря, й женуть продувними міхами.

Інші — крицю шипучу в кориті з водою гартують.

Аж гуготить вся печера від грому лункого ковадел, —

В чергу так вони із зусиллям руки здіймають.

Лиш повертаючи в кліщах могутніх метал розжарілий.

Поки так батько лемнійський[298] спішить у еольському краї,

Світла живлюще проміння і щебет під дахом пташиний

Рано-раненько збудили Евандра в хатині убогій.

Старець встає й одягає на тіло сорочку, й тірренські

В’яже під стопи сандалії; потім і меч він тегейський[299]

Через плече перевішує збоку й назад відкидає

Шкуру пантери, що з лівого боку звисала у нього.

Йдуть ще попереду два сторожі тих високих порогів

І супроводять хазяїна — пси його вірні. Іде він

Прямо до гостя Енея, в оселю його, що стояла

Осторонь; бо не забув наш герой про вчорашню розмову

І про свою обіцянку. Еней не пізніш пробудився.

Йшов цей із сином Паллантом, а той в товаристві Ахата.

Руки, зійшовшись, взаємно вони подали і в світлиці

Сіли, де в затишку вільно могли розмовляти. Цар перший

Мову почав:

«Наймогутніший владико тевкрійський, ще доки живеш ти,

Твердити я не посмів би ніколи, що справа троянська

Вже занепала, що гине держава. Від нас, відповідно

До твого імені, всюди відомого, стануть до бою

Сили малі вам на поміч; бо звідси замкнула етруська

Річка, а звідти нас тиснуть рутули, під мурами міста

Зброєю дзвонять. Та я сподіваюсь, що зможу з’єднати

Сильні народи для тебе і царства багатого табір.

Для порятунку показує стежку нам випадок слушний.

Доля тебе тут бажає — й прийшов ти. Не дуже далеко

Звідси є місто Агілла, на вічній збудоване скелі,

Де на етруських верхів’ях селилося плем’я лідійське,

Славне в боях. Довгий час процвітало воно, та Мезенцій,

Цар, покорив його владою гордою й силою зброї.

Що ж тут про злочини дикі тирана та вбивства огидні

Згадувать? Хай це на голову скинуть йому і потомкам

Вічні богове. Бо ж навіть померлих в’язав він з живими,

Руки до рук, а лице до лиця прикладав (які муки!).

В пасоки гнійних потоках, в обіймах мерзенних, у довгих

Муках вбивав їх. За зброю вхопилися мучені, врешті,

І облягли ошалілого ката в його ж таки домі;

Помічників повбивали, закидали жаром покрівлю.

Він серед січі тікає в країну рутулів, до Турна,

Що обороною став побратимові. Праведним гнівом

Вся етрурійська земля розгорілась, жадають, щоб видать

Їм на скарання царя, бо війною ідуть. Полководцем

Настановлю я тебе тисячам тим, Енею, бо густо

Товпляться вздовж узбережжя на суднах, до бою взивають.

Жрець лиш старий їх тримає, судьбу їм пророчить: «Добірна

Молодь меонська[300], ви, древніх героїв квітучая сило,

Біль справедливий на ворога рве вас; гнів слушний Мезенцій

Так розпалив. Та ніхто з італійців не може обняти

Провід в такому народі, шукайте чужих полководців».

Сили етруські тоді розмістились на цьому роздоллі,

Божих пророцтв налякавшись. Сам Тархон послів посилає,

Щоб передати мені ту корону і берло та інші

Влади ознаки і просить у табір прийти та обняти

Владу в тірренців. Та виснагла старість моя із роками

І скостеніла мені заважає сягати по владу;

Вже-бо і сила, до подвигів здібна, минулась. А сина

Я прихиляв би до цього, якщо б через матір сабельську

Кров не змішалась і звідси він частки не мав батьківщини.

Ти ж, що й вік твій, і рід із судьбою у згоді, відважся,

Вируш, керманичу тевкрів, вождю італійців хоробрий,

Крім того, я ще Палланта додам тобі, втіху й надію

В мене єдину; нехай під твоїм він началом звикає

Марсову службу нести і воєнної справи учитись.

Бачачи подвиги мужні твої, в молодому ще віці

Хай тебе цінить. Аркадських я дам йому вершників двісті,

Вибрану силу юнацтва, і стільки ж він дасть і від себе».

Ледве промовив він це, як сумно спустили додолу

Очі Еней, син Анхіса, й Ахат, його вірний товариш, —

Горя багато в зажуренім серці вони б розважали,

Та Кітерея з високого неба знаки подала їм,

Бо із ефіру раптова їм блискавка ясно мигнула.

І загриміло, здавалось, що світ увесь валиться раптом;

Всім причувалось, що сурми тірренські заграли в повітрі.

Всі озирнулись на небо, а звідти невпинно доходив

Грім лункодзвонний; на світлих прогалинах неба, крізь хмари

Видно, як зброя червоно горить, як дзвенить від ударів.

Всім це затьмарило ум, та один лиш з героїв троянських

Голос пізнав, зрозумів заповіт материнський і каже:

«Ти не допитуйся навіть, мій друже, які-то події

Чуда оці нам пророчать: Олімп мене кличе, богиня,

Мати моя, обіцяла послати мені цю ознаку,

Як розгориться війна, і на поміч із неба подати

Зброю Вулкана.

Скільки смертей лаврентійців нещасних чекає! Як тяжко,

Турне, заплатиш мені! Як у хвилях своїх ти багато

Будеш котити щитів, і шоломів, і трупів героїв,

Батьку наш Тібре. Хай топчуть союзи, війни хай бажають».

Тільки слова ці промовив, встає із високого крісла,

Й на Геркулесовім вівтарі згаслий вогонь розбудивши,

До невеличких пенатів підходить і ларів, знайомих

Щойно від вчора. Евандр і вся молодь троянська по черзі

Вибрані вівці у жертву з належним обрядом приносять.

Потім до суден своїх він відходить одвідати друзів.

З них вибирає собі він хоробрістю знаних, щоб разом

З ним на війну вирушали, його проводжали, а інші

Долі рікою пливуть, без напруги, щоб там передати

Вістку від батька Асканію, що тут нове приключилось.

Коней тевкрійцям дали в ту дорогу на ниви тірренські;

А для Енея підводять найкращого: лев’яча шкура

Зверху коня покриває, блищать золоті на ній кігті.

Вістка містину малу облітає, що вершники скачуть

По узбережжю владики тірренців[301]. В журливій тривозі

Жертви богам матері обіцяють подвійні; чим ближче

Вже небезпека, тим більша тривога, стає все страшнішим

Марса лице. Тоді батько Евандр, на прощання стиснувши

Сина правицю й нестримно над ним заридавши, говорить:

«От щоб Юпітер вернув мені давні роки проминулі,

Вигляд тодішній, коли під Пренестом я знищив ворожі

Лави передні і купи щитів попалив переможно

Й цею правицею скинув у Тартар Ерула-владику!

Він як родивсь, три душі йому (страшно сказать!) дарувала

Мати Феронія, й тричі його довелось побороти,

Смерті прийшлось доконать його тричі. Проте ця правиця

Душі всі три узяла в нього й стільки ж і зброї забрала.

Не одривався б тут, сину, з твоїх я обіймів солодких,

Над головою б сусіда не зміг глузувати Мезенцій,

Стільки жорстоких убивств не вчинив би залізом ніколи

І не здолав би стількох громадян відібрати у міста.

Згляньтесь, богове, й Юпітере, царю богів премогутній,

Над аркадійським царем, уклінно-бо вас я благаю:

Батьківські просьби прийміть. Якщо ваша ласка, як доля

Цілим Палланта мені збереже, якщо маю дожити

Дня, щоб побачить його і зустрітися з ним, — то, благаю,

Дайте дожить, а труди перетерпіти всі я готовий.

Та якщо, доле, готуєш таке, що й сказати лякаюсь,

Зволь же негайно, негайно жорстоке життя скоротити,

Поки ще горе непевне й не знаю, чого сподіватись.

Поки в обіймах держу тебе, сину, мій скарбе, єдина

В старості втіхо, щоб вісник жахливий не зранив у мене

Слуху мого». Жаль такий виливав при останнім прощанні

Батько. Зомлілого з болю додому несли його слуги.

Вже крізь відкриті ворота виходили вершники в поле;

Вирушив перший Еней і Ахат його вірний, за ними

Інші троянські вельможі; Паллант у середині їхав;

Здалеку видно хламиду його й розмальовану зброю, —

Наче Люціфер ясний, в Океанових хвилях омитий,

Поміж ясними зірками Венері з усіх найлюбіший,

В час, коли людям своє він священне покаже обличчя

Й темінь розгонить. На мурах стоять матері там у страху,

Стежать за хмарами пилу й військами, що крицею сяють.

Збройно вони через хащі, де шлях їм найближчий, проходять,

Гомін лунає, по четверо в ряд вони їдуть, на порох

Поле копитами збили. Є гай там великий близ річки

Цери холодної, здавна святий він для цілого краю.

Вколо віночком його оточили горби, а ялиці

Поясом чорним його вперезали. Як кажуть, пеласги

Давні, що перші колись оселились в латинській країні,

Гай посвятили Сільванові, богу ланів і худоби,

И день встановили святковий. Відтіль недалеко в безпеці

І абором Тархон стояв і тірренці, що їх ціле військо

Можна побачить було із вершини горба, що на полі,

Й табору всю широчінь. Сюди ж то, потомлене дуже,

Батько Еней завертає й до бою готове юнацтво,

Щоб підкріпитись самим та дати і коням спочити.

З хмар прибула піднебесних у сяйві божистім Венера,

Світла, дари несучи. І як тільки побачила сина

В закутку самім долини, за зимними водами річки,

Радо йому об’явившись, отак промовляє: «Дари ось,

Мною обіцяні, маєш, що їх спорудив своїм хистом

Мій чоловік, щоб ти не вагався, мій сину, до бою

Викликать гордих лаврентів чи Турна палкого». Сказала

Так Кітерея і сина голубить, обнявши, й блискучу

Зброю під дубом навпроти складає. Він з божого дару

Радий, із честі такої й натішитись ним він не може,

Сам по порядку те все оглядає й дивує з усього,

Ще й обертає в руках, до плечей приміряє: шолом тут,

Що так страшить своїм гребнем і полум’ям грізно палає,

Й меч смертоносний, і панцир великий із міді твердої,

Що червоніє криваво, такий, як та темная хмара,

Що, загорівшись від променів сонця, палає в просторах,

І наколінники легкі, із золота литі й електру,

Й спис, і поверхня щита, що не легко її описати.

[302]Саме на ньому володар вогню, у пророцтвах умілий,

Знаючи будучність, вирізьбив славні діла італійців,

Римські тріумфи і ціле потомство прийдешнє, що вийде

З роду Асканія, й війни, що будуть, одна за одною.

[303]Й матір-вовчицю він там зобразив, що у Марса в печері,

Зелом порослій, лежить, — до сосків припадаючи разом,

Граються двоє хлоп’ят і ссуть свою матір безстрашно.

Шию свою ізігнувши дугою, вона тих хлоп’яток

Лиже по черзі і так їх тільця язиком виправляє.

[304]Біля цієї картини він Рим зобразив і додав ще,

Як сабінянок умкнули із місць глядачів на великих

Іграх у цирку, з законом незгідно, й війна розгорілась

Наново між Ромулідами й Тацієм, вже постарілим,

Що на чолі був у курів суворих. Царі після бою

При олтареві Юпітера збройні стоять і тримають

Чаші в руках та єднаються в спілку, свиню заколовши.

[305]Біля цієї картини квадриги швидкі у розгоні

Метта надвоє роздерли (ой, треба було, мій альбанцю,

Слова додержать), там Тулл, шматуючи зрадника тіло,

В лісі розкидав його, аж кров’ю шипшини стікали.

[306]Далі було, як звелів він Порсену Тарквінія знову

Після вигнання прийняти і як він військом великим

Місто обліг, а потомки Енея на меч поривались,

Щоб боронити свободу. А він, невдоволений з того,

Ніби грозить, що Коклес та наважився міст зруйнувати,

Й Клелія, пута порвавши, посміла ріку переплинуть.

[307]Зверху Манлій стояв, оборонець тарпейського замку,

й храм заслоняв, і нерушно тримав Капітолій високий;

Свіжою стріхою їжилась Ромула царська домівка.

Срібний гусак літав там у сінях золотосяйних

І сповіщав, що галли надходять, що вже на порозі.

Через гущавину, в темінь сповиті, з’явилися галли

І оточили твердиню — їм темрява ночі сприяла.

Кучері в них золоті, і одіж їх золотом сяє,

Світло-смугасті військові плащі, а шиї в них білі,

Мов молоко, в золотому окіллі; вимахує кожен

Парою списів альпійських, а в довгих щитах вони захист

[308]Мають собі. Він вирізьбив там і громаду салійську

В танці святому, і голих луперків; у них гостроверхі

З вовни шапки, і щити зобразив, що із неба упали.

Чисті матрони везуть через місто у повозах зручних

[309]Святощі їхні. А далі іще показав він виразно

Тартара царство, також глибоченний передсінок Діта

Й кари за злочини; теж, Катіліно, й тебе, як на грізній

Скелі висиш і тремтиш ти від фурій. Окремо — побожні,

З ними й Катон, що закони складає. Між всім цим широке

Граюче море із золота, й пінились сивії хвилі,

Й сріблом довкола дельфіни блищали, міцними хвостами

Глибоко хвилю горнули і піну шумну розсікали.

[310]Мідний флот було видно всередині, — битва актійська:

Берег Левкади, усіяний весь вояками, а хвилі

Золотом сяють. Сам Август Цезар веде італійців,

З ним і сенат, і народ, і пенати, й великі богове.

Він на кормі височенній стоїть, а обабіч з обличчя

Радісна ясність палає і батьківська зірка над тім’ям[311].

Далі за ним — Агріппа величний веде своє військо,

Вітром попутним боги йому з неба сприяють. На ньому

Славна відзнака воєнна— з носів корабельних корона[312]

Скроні йому осявала. А далі — озброєні різно

Варварські сили Антоній веде. Народів Аврори[313]

Й берега він переможець червоного[314]. Тягне з собою

Сходу він сили, й Єгипет, і Бактру далеку; при ньому

Жінка з Єгипту[315], нечестя для нього. Всі разом рушають

В бій, аж запінилось море, вдаряють-бо підняті весла,

Ростри тризубі прорізують плесо, — ідуть у відкрите

Море. Гадав би хто, може, що тут надпливають Кіклади,

Зрушені морем, чи з горами гори зіткнулись високі;

З суден, важких наче вежі, воїни так натискають

Збройними масами, з рук запалене кидають клоччя,

Мечуть летюче залізо списів, — і багриться від крові

Поле нептунське[316]. Всередині військо цариця скликає

Батьківським систром[317]; не бачить гадюк вона двох[318] за собою.

Всякі потвори богів різнорідних, між ними Анубіс

Песиголовий, рушають у бій на Нептуна й Венеру,

Проти Мінерви. В середині битви цієї сам Маворс,

В зброї залізній, лютує. А Діри зловісні з ефіру

Линуть, і втішна Незгода надходить у шаті роздертій,

Зараз за нею з кривавим бичем виступає Беллона.

Зверху, з актійської скелі, на це Аполлон[319] споглядає

І натягає свій лук. Злякались тієї погрози

Індія й цілий Єгипет, Аравія вся і Сабеї

І починають тікати. Видно було, як цариця

Кличе вітри, паруси наставляє під подув і линви

Їм попускає невпинно. Її там у цій різанині

Бог вогняний[320] зобразив від прийдешньої смерті блідою;

Япіг попутний і хвилі несуть її в море, а далі —

Ніл, засмутившись, могутній, своє розгортає одіння

Й всіх розбитих до свого зеленого лона скликає.

[321]Цезар у римськії мури в’їжджає в потрійнім тріумфі

Й вічним богам італійським безсмертні складає обіти —

Тричі по сто[322] у столиці поставити храмів величних.

З ігрищ веселих та оплесків вулиці всі аж лунають;

В храмах кругом вівтарі і хор матерів, а навколо

При вівтарях жертовні воли усю землю покрили.

[323]Він на порозі сидить білосніжнім осяйного Феба

І від народів дари порядкує й на пишних колонах

Вішає. Йдуть ті народи впокорені, в шерегах довгих.

Мова їх, звичаї, зброя, їх одяг — які розмаїті!

Мульцібер тут зобразив номадів і карів, лелегів,

Афрів отих розперезаних, ще й стрілозбройних гелонів.

Далі Євфрат[324] вже котив свої хвилі спокійні; ще далі —

Люди з меж крайніх — морини; і Рейн двоєрогий[325], і даги

Непогамовні, і річка Аракс, для мостів небезпечна.

Матері дару, Вулкана щиту, він дивується дуже,

Образам радий ясним, хоча тих подій і не знає[326],

І піднімає на плечі цю славу і долю нащадків.

Книга дев’ята


Енеїда

Поки це все десь далеко там діється, з неба послала

Донька Сатурна Юнона Іріду до смілого Турна.

Саме тоді він сидів у священній долині, у гаї

Батька Пілумна, як донька Тавманта, звернувшись до нього,

Так промовляє устами рожевими: «Турне, чи бачиш,

Те, чого жоден з богів на твої побажання не смів би

Навіть тобі обіцяти, сам час, у невпинному русі,

Це подає тобі. Слухай, Еней, залишивши свій город,

Все товариство і флот свій, пішов до оселі Евандра,

Володаря Палатіну. Мало того — до найдальших

Селищ корітських та зброїть лідійський загін[327] і ватаги,

Зібрані з сіл. То чого ще вагатись? Вже час готувати

Повози й коні. Покинь зволікання усяке й на табір

Вдар і розбий у сум’ятті». Так мовить і в небо злітає

Рівними крилами, й довгу дугу вона креслить у хмарах.

Зразу юнак упізнав її й, руки до неба піднявши

Вслід їй, зникаючій, поклик такий посилає: «Ірідо,

Неба окрасо, хто шле тебе нині на землю до мене

Летом крізь хмари? Звідкіль така ясність раптова? Я бачу,

Як посередині небо відкрилося, бачу, як зорі

Кружать круг обрію. Я підкоряюсь цим божим ознакам,

Чий би то голос до зброї не кликав мене». Так сказавши

І приступивши до хвиль, він черпає воду з поверхні

Й довго благає богів, до небес посилає обіти.

От виступає все військо в похід на відкритому полі;

Вершників повно, вишивані шати, все золотом сяє.

В перших загонах Мессап на чолі, а в останніх керують

Юні Тірріди, і Турн посередині, вождь, усе бачить,

Зброя в руках, головою він всіх перевищує. Наче

Ганг, коли сім його струменів разом зіллються в спокійне

Течій глибоких русло, або Ніл, як із нив він стікає

І завертає масні свої води у плесо широке.

Раптом у полі побачили здалеку тевкри велику

Хмару, що чорною млою клубилась, аж пітьма настала.

Перший Каїк із переднього насипу голосно крикнув:

«Гей, громадяни, яка це у чорнім тумані навала

Суне на нас! Мерщій же за зброю беріться залізну,

Влазьте на мури, бо ворог вже близько, агей!» Із великим

Гамором тевкри до кожної кинулись брами і швидко

Мури усі зайняли. Так звелів їм Еней на відході,

Найрозумніший керманич: коли б приключилась без нього

Злая пригода якась, щоб не сміли до бою рушати

В поле, ряди шикувати, нехай бережуть лише табір,

Валом хай мур забезпечать. Хоч честь їх манила й завзяття

Битись рукопаш, та згідно з наказом по баштах засіли,

Позачинявши всі брами, й на ворога збройно чекали.

Турн же помчався вперед, обганяючи лави неспішні,

Й вершників двадцять із ним прибули аж до самого міста.

Кінь-бо фракійський[328] під ним виграє, весь у яблуках білих,

На золотому шоломі багряний красується гребінь.

«Хлопці, — гукнув він, — хто перший зі мною на ворога гряне?

Ось вам!» — і списа свого, розмахнувшись, метнув[329] у повітря:

Знак це — до бою! — і гордо влетів він на поле. Цей заклик

Всі підхопили і з окликом грізним за ним подалися.

Дивно їм те, що збентежились тевкри і в поле не вийшли,

Зброю об зброю не вдарять з мужами, а табір боронять.

Занепокоєний, їздить довкола конем і шукає

Турн, чи не знайдеться доступ до міста якийсь непомітний.

Так, як під повну вівчарню десь крадеться вовк серед бурі

Й серед дощу під кошарою виє у північ глибоку, —

Під матерями мекечуть ягнята, а він, кровожерний,

Гнівом лютує на них, недосяжних, — дратує шалений

Голод його, бо горлянка без крові давно пересохла, —

Так от у люті й рутул[330] запалав, як побачив ті мури

Й табір, аж біль його кості твердії почав припікати.

Як доступитись — не знає і як йому схованих тевкрів

Вибити з-поза валів і в поле погнати відкрите.

Спершу на флот нападає, що з боку під табором крився,

Греблями був загороджений всюди й притоками річки.

Зве товариство своє розшаліле вогонь підкладати,

Й сам із жагою запалену сосну у руки хапає.

Миттю всі кинулись разом (їх наглить і Турна присутність),

Всі юнаки смолоскипами димними вмить запаслися.

Вогнища геть розхапали; тріщить головня смоляниста,

Іскрами й попелом сипле Вулкан аж до самого неба.

Музи, скажіть, хто з богів відвернув ту від тевкрів пожежу

Грізну, від їх кораблів хто великий вогонь той відкинув?

Давня то все давнина, та лунатиме слава ця вічно.

Ще як на їді фрігійській Еней готував собі судна

Й ладивсь на море глибоке пуститись, то, кажуть, богиня,

Берекінтійська мати, Юпітера цими словами

Стала просити: «Мій сину, подай же, чого я благаю,

Мати твоя дорога, бо ти нині володар Олімпу.

Бір був сосновий у мене, від довгих років мені любий,

Ліс на верхів’ях гори, де приносили жертви для мене;

Чорні там сосни росли і стовбурів повно кленових.

Радо я їх віддала юнакові дарданському[331], флоту

Він-бо не мав. А тепер, неспокійну, мене огортає

Страх і тривога. Звільни ж ти мене від тривоги цієї,

Силу подай материнським благанням, щоб так учинилось:

Хай не здолають цих суден ні пройдений шлях, ані бурі,

Хай помагає їм те, що вони в наших горах зростали».

Їй відповів на це син, обертаючий зорі у небі:

«Мати, куди закликаєш ти долю, чого для них просиш?

Як же то можуть ті судна, що смертна рука змайструвала,

Долю безсмертну здобуть? Чи напевно Енеєві вдасться

Шлях цей непевний проїхать? Чи бог який має небесний

Владу таку? Та нехай: коли сповнять вони те, що треба,

Й в гаванях стануть авзонських, з усіх я, що хвилі уникнуть

І завезуть дарданців вождя[332] на поля лаврентійські,

Смертну подобу візьму і звелю на безкраїх просторах

Бути богинями моря, як Дото, Нереєва донька,

Чи Галатея, що піняве море грудьми розсікають».

Мовив і свідками хвилі закликав стігійського брата[333],

Й чорної берег безодні, й смолу, що у ній закипає,

І від кивка голови його навіть Олімп затрусився.

Саме прийшов той обіцяний день і настала година,

Паркам належна, як Турнові кривди лихі напутили

Матір від суден[334] святих відвернути мерщій смолоскипи.

Перед очима усім засяяло світло незнане,

Хмара велика, здавалось, із сходу пливла у повітрі,

З нею йшли й хори ідайські[335]. Страшний залунав тоді голос

З неба й пройняв до костей він троянські ряди і рутульські:

«Тевкри, не бийте тривогу і не бороніть моїх суден,

Зброї до рук не беріть; бо Турнові швидше вдалося б

Море спалити, ніж сосни священні. Ідіть же, ви вільні,

Моря богині, ідіть собі, так вам наказує мати».

Судна від берега раптом свої відривають припони,

Й наче дельфіни, носами нирнувши, самі поринають

[336]В воду морську. Тоді — диво невидане! — скільки там суден,

Міддю покритих, стояло при березі, стільки дівочих

Постатей вийшло з води і виплило в море спокійне.

Всі остовпіли рутули, ба навіть Мессап ізлякався —

Коні сполохались в нього, і грізна ріка буйнохвила

Стримала біг свій, тож бог Тіберін повернувся від моря;

Лиш невгамовного Турна не зрадила мужня відвага,

Тих він запалює словом, а тих іще й лає притому:

«Диво це б’є по троянцях, Юпітер-бо в них порятунок

Вирвав із рук; ні рутулів меча, ні вогню їм чекати

Не доведеться, — і море для тевкрів уже непрохідне;

В них і на втечу надії нема, їм півсвіту закрито —

В наших руках суходіл і ще тисячі збройного люду

Всіх італійських племен наготові. Мене не лякають

Навіть віщання богів, хоч і хваляться ними фрігійці.

Досить уже для Венери й для долі того, що троянці

На урожайних полях опинились авзонських. Є в мене

Свій заповіт, щоб залізом те плем’я розбити злочинне,

Що відібрало дружину[337]. Ця кривда не тільки Атрідів

Стріла, й не тільки мікенцям хапатися можна за зброю[338].

Досить один раз загинути! Досить було нагрішити

Тим уже спершу, щоб не зненавидіти тяжко жіночий

Рід весь. Вони, мабуть, мають надію на вал цей між нами

Й рів, що задержить, та це лиш маленька затримка для смерті.

Мабуть, таки вони бачили добре, як мури троянські,

Що збудували їх руки Нептуна, в вогні розлетілись?

Хто, проте, з нас, мої вибрані друзі, готовий рубати

Сталлю цей вал і зі мною в цей табір лякливий вступити?

Зброї Вулкана мені тут не треба на тевкрів, ні тисяч

Суден. Нехай всі етруски стають, як союзники, зараз,

Не доведеться лякатись їм ночі, щоб ми по-злодійськи

Викрали з храму Палладій[339] святий, перебивши сторожу

Замку високого. Ми не сховаємось, хай не бояться,

В кінського черева темінь, а явно, при денному світлі

Мури запалим вогнем. Я їм дам зрозуміти, що справа

Тут не з данайцями й не з пеласгійським юнацтвом, що десять

Років їх стримував Гектор. Коли уже краща частина

Дня проминула, веселощам час, що лишився, віддавши,

М’язи, герої, сталіть і готуйтесь до битви назавтра».

Дано тим часом Мессапу наказ — загони сторожі

Ставити в брамах і мури довкола вогнем оточити.

Двічі по сім вибирають із воїв рутульских, що мури

Військом обложать; по сто юнаків виступає за кожним,

Гриви багряні на їхніх шоломах і золотом сяють.

Всі розмістились, чергують позмінно; лягли на моріжку

І попивають вино, мідяні випорожнюють жбани.

Вогнища світять яскраво і, щоб не заснули, вся варта

Ігри заводить.

Бачать усе це троянці з валів і тримаються збройно

На висоті, не без страху за брамами стежать; містками

Греблі передні сполучують, стріливо зносять; керує

Ними Мнестей і завзятий Серест; на годину непевну

Батько Еней наказав, щоб на себе вони над юнацтвом

Провід взяли, лад давали всьому. І по мурах навколо

Стало все військо, як кожному жереб його небезпечну

Визначив ланку і кожен обов’язку свого пильнує.

Сторожем брами був Ніс, син Гіртака, поміж вояками

Найсміливіший. Його як товариша зброї послала

Їда мислива[340] Енеєві; спритний він був із списами

Й легкими стрілами. Поруч із ним у рядах. Евріал був,

Друг його; певне, за нього в Енеєвім війську троянськім

Кращого годі й шукать — молодик, щойно вус засівався!

Щира була в них любов і однаковий запал до бою;

Разом вони і при брамі одній на сторожі стояли.

Ніс йому каже: «Чи бог мені в серце жагу цю зсилає,

Мій Евріале, чи богом стає нам жагуче бажання?

Рветься віддавна мій розум до бою, або щоб велике

Щось довершити; не можу спокійним без діла я бути.

Бачиш рутулів, яка в них упевненість в ділі початім.

Зрідка лиш тліють вогні, всі поснули, усіх подолали

Сон і вино. Тільки тиша навколо. Мене ти послухай,

Що я замислив, які в мене наміри виникли в серці.

Всі — і народ, і батьки — вимагають покликать Енея,

Слати до нього мужів, донести йому звістку надійну.

Як обіцяють тобі нагород, коли все це здійснити

(Сам вдовольнюся хвалою за подвиг), то там під горбочком

Можна дорогу знайти до твердині і стін Паллантея».

Слави бажання палке потрясло Евріалом так дуже —

Аж обімлів, і мовить він так до гарячого друга:

«Нісе, невже ти в супутці не візьмеш мене в цій великій

Справі? Як можу пустить я самого тебе в небезпеку?

Ох, та не так мене батько Офелт, у боях посивілий,

Виховав ще за аргійських страхіть і троянського горя,

Зовсім не так я й з тобою повівсь, коли разом з Енеєм

Великодушним у цю небезпечну подався мандрівку.

Є тут, є серце, що світ зневажає і навіть готове

Власним життям заплатити за славу, якої ти прагнеш».

Ніс же на те: «Не боявсь я у цьому за тебе ніколи, —

Годі про це. Хай звитяжним тобі мене верне Юпітер

Чи який інший з богів, що ласкаво на це споглядає.

Але якщо — все, як бачиш, у цій небезпеці можливе, —

Чи то пригода, чи бог все оберне мені на загибель,

Хочу, щоб ти зацілів, — тобі іще жити годиться.

Тільки б одбивши в бою чи за гроші мене відкупивши,

Хтось би мій прах поховав, а як доля й того не дозволить,

[341]Хай неприсутньому похорон справить і пагорб насипле.

Болю такого завдать не хотів би я нені нещасній,

Бо з матерів лиш одна вона зважилась всюди, юначе,

Йти за тобою і в мурах Ацести міцних не лишилась».

Той же у відповідь: «Марні плетеш ти даремно причини, —

Наміру я не зміню й відступати від нього не буду.

Швидше рушаймо». Сторожу збудив, і вона переймає

Службу по них на цій ланці. Вони ж, своє місце лишивши,

Йдуть, Евріал вдвох із Нісом, парость цареву шукати[342].

Все, що живе на землі, у сні спочивало глибокім,

Серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.

Але начальники тевкрів і вибрана молодь троянська

Про найважливіші справи державні ще радили раду,

Що їм робити, і хто до Енея послом із них буде.

Спершись на довгі списи, стояли вони із щитами

Посеред табору. Раптом прийшли сюди Ніс з Евріалом,

Просять мерщій допустить їх, бо справа в них дуже важлива

232] Й варта уваги. Перший Іул їх, бентежних, приймає

І розповісти усе він наказує Нісові. Мовив

Так син Гіртака: «Енеєві друзі, прийміть нас зичливо

І не судіть ви по нашому віку цієї розмови.

Позамовкали рутули, вино-бо і сон їх зморили.

Нам пощастило придатне для засідки вгледіти місце

На роздоріжжі, що біля воріт, недалеко від моря.

Всі там погасли вогні, лише дим піднімається чорний

Аж до зірок. Як дозволите нам свого спробувать щастя,

Підем Енея шукати і мури міцні Паллантея.

Скоро побачите ви, як із здобиччю він після січі

Прийде сюди. А ми не заблудим в дорозі, бо з темних

Долів, що в них полювали, бувало, ми бачили крайні

Мури міські і всієї ріки течію упізнали».

Мовив тут слово Алет, літами поважний і мудрий:

«Рідні богове, що маєте Трою у вашій опіці!

Ні, ви не хочете тевкрів ущент розгромити, якщо ви

Дух підбадьорили так юнакам цим і серце відважне».

Так промовляючи, він обіймав їх обох і стискав їм

Руки, уста і обличчя обом умивав їм сльозами.

«Гідну відплату яку вам, мужі, я придумати можу

Як нагороду за діло те славне? Найкраще, найперше

Вас нагородять боги й ваша совість; а решту негайно

Благочестивий Еней вам віддасть; не забуде ніколи

І молоденький Асканій тих ваших заслуг величезних».

«Певно, у мене одна лиш надія рятунку, — Асканій

Мовить, — повернення батька. Іменням пенатів великих

І Ассаракових ларів, святинею сивої Вести,

Нісе, благаю тебе — все щастя моє, всю надію

В вашім я лоні складаю: верніть мені рідного батька,

Хай лиш побачу його; при ньому весь смуток минеться.

Келихи два даю з чистого срібла, різьбою укриті;

Батько їх взяв як трофей, в славній битві здобувши Арісбу.

Двоє триніжків даю, та іще два великих таланти

Золота, й жбан стародавній, дарунок Дідони з Сідону:

А як здобути Італію нам пощастить, її берлом

Заволодіти звитяжно і жеребом здобич ділити, —

Бачив ти, Нісе, коня, що Турн на нім їхав, і зброю

Бачив на нім золоту? І коня того, й щит, і червоні

Гребні для тебе з-під жереба вийму я, Нісе, бо нині

Це все твоя нагорода. Крім того, дасть батько дванадцять

Найдобірніших жінок і мужчин із їх зброєю разом.

Дасть іще поля той лан, що цар ним Латин володіє.

Ти ж, юначе шановний, — вік-бо мій ближчий до твого, —

З щирого серця приймаю за друга тебе й пригортаю,

Як побратима; у всяких пригодах без тебе не буду

Жодної слави шукати для себе в моїх починаннях.

Чи правуватиму в мирі, чи війни вестиму, найбільше

Буде довір’я ділам і словам твоїм в мене». На все це

Так Евріал відповів: «По цьому відважному ділі

Жоден день гіршим мене не покаже. Коли б лише щастя,

А не недоля мені приключилась. Та понад дари всі

Я за одне прошу: є в мене з древнього роду Пріама

Мати стара; її стримати, бідну, йти разом зі мною

Ані ілійська земля не могла, ані мури Ацеста.

Не попрощавшись, її я лишаю, вона ж небезпеки

Цеї не знає. Ніч і правиця твоя — мені свідки:

Витримать неньчиних сліз я б не міг. Та тебе я благаю:

В горі безрадну потіш, поможи їй самотній на світі.

Дай мені певну надію на тебе; на всяку пригоду

Я сміливіше піду». Така мова серця у дарданців

Зрушила, ринули сльози. Найдужче вразив Іула

Й серце його зворушив любові синівської образ.

Він тоді мовить:

«Що лише гідне почину твого, — на те сподівайся.

Матір’ю буде для мене вона, лиш імення Креузи

Їй бракуватиме. Справді, за сина такого велика

Дяка їй буде. Та що не було б, я клянуся цією

Ось головою, якою звик батько клястися, — усе те,

Що обіцяю тобі, при щасливім поверненні буде

Матері й роду твоєму». Сказав це й сльозами залився;

Разом із цим він здіймає з плеча позолочений меч свій,

Що Лікаон Кносійський зробив по-мистецьки напрочуд

І доробив відповідні із кості слонової піхви.

Нісові шкуру Мнестей дав, із лева гривастого зняту;

Вірний Алет з ним шоломом змінявся. Озброєння взявши,

Разом виходять вони, а вожді їх гуртом проводжають,

Старші й молодші, під браму саму та бажають їм щастя:

Вирушив з ними прекрасний Іул, він розважністю мужа

Й розумом вік перевищує свій. Багато доручень

Батькові він передав, але всі ці доручення вітер

В полі розвіяв, погнав попід хмари їх, звівши нінащо.

Вийшовши, рів перелізли і в теміні ночі прямують

Просто у табір ворожий, де мало від рук їх загинуть

Дуже багато. Бачать тіла, що в траві настелили

Сон і вино; колісниці на березі дишлами вгору,

Воїни, упряж колеса і зброя, й вино — все усуміш.

Перший звернувсь Гіртакід до товариша з цими словами:

«Тут, Евріале, рукам є робота; сама нас нагода

Кличе, бо путь саме тут. Ти вважай, щоб рука чия ззаду

Не піднялася на нас, бережись і вважай на всі боки,

Простір одкрию я тут і дам тобі стежку широку».

Мовив це слово, й замовк, і кинувсь з мечем на Рамнета

На гордовитого, що недалечко на купі високій,

На килимах простягнувшись, хропів на повнії груди.

Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий;

Та віщуванням загину від себе не міг відвернути.

Трьох убив слуг біля нього, які необачно лежали

Прямо на зброї; убив зброєносця у Рема; під кіньми

Вбив візника, мечем відрубавши звисаючу шию,

Потім також і самому господарю голову зняв він,

Кинувши тулуб, що кров’ю ще сходив. Земля і постеля

Теплою кров’ю спливали. Вбив і Ламіра, і Лама,

І молодого Серрана, що ночі цієї найдужче

Бавився й божого дару хильнув забагато, не встояв,

Красен обличчям, і з ніг повалився. Щасливий він був би,

Якби на всю ніч гуляння продовжив, до самого ранку.

Так, наче лев зголоднілий, що в повній вівчарні бушує,

Голод відчувши скажений, — хапає й виносить овечку

Ніжну, з страху онімілу, і грає кривава пащека.

Але не менша й різня Евріалова; він так же само

В гніві шаліє, багато кладе безіменного люду,

Фада, Гербета, і Рета, й Абара із ними вбиває.

Сонних усіх, тільки Рет поміж ними не спав і все бачив,

Та в переляку страшнім за кратеру велику сховався.

Той, підійшовши впритул, усадив йому глибоко в груди

Меч, коли встати хотів він, і з рани смертельної витяг.

Душу пурпурну вмираючий виплював разом із кров’ю,

Й змішане з нею вино повернув. А цей напирає

Потай шалено. Уже добиравсь до загону Мессапа,

Де догорало багаття, і бачив, що спутані коні,

Як і належить, щипали траву, коли Ніс коротенько

Мовить до нього, збагнувши, що надто в різні розшалів він.

«Стримаймось, — каже, — бо ранок наблизивсь, для нас неприхильний.

Досить вже помсти, тож вільна дорога крізь військо вороже».

Та довелось їм багато знадіб’я мужів цих лишити,

З чистого срібла — і зброю, і чаші, і килими гарні.

[343]Взяв лиш собі Евріал у Рамнета нагрудники й пояс,

Золотом кутий, що дав у дарунок колись тібуртинцю

Ремулу Цедик, багач, щоб зв’язать побратимством заочним.

Той, умираючи, внукові в спадщину дар цей покинув, —

В битві його, після смерті онука, рутули придбали.

Зняв його й марно на плечі свої одягнув він могутні.

Ще й Мессапів із гребнем шолом, що був саме на нього,

Він накладає, І вийшли за табір, у місце безпечне.

Саме в той час, коли інше все військо стояло у полі,

Вершники з міста Латина озброєні, разом три сотні,

Їхали, вкриті щитами, до Турна-царя поспішали

Вісті йому передати. Вольцент був начальник над ними.

Близько було вже до табору їм, під’їздили під мури,

Здалеку бачили, як ті наліво, на стежку звертають.

Враз Евріала — який необачний! — шолом його зрадив,

Блиснувши променем в вічі ясним у півтемряві ночі.

Бачили це не дарма вони. Крикнув Вольцент із загону:

«Стійте, мужі! Хто ви й звідки ви тут? І чому ви при зброї?

Путь вам куди?» Та вони не озвались на це, лише далі

В ліс подалися мерщій і довірились темряві ночі.

Кинулись вершники на перехрестя знайомі, й дороги

Їм вартові звідусіль заступили, а ліс був глибокий,

З чорного дуба, наїжений терням і густо зарослий

Всюди корчами, лиш рідко була десь вузенька стежина,

Схована в лісі. Темне гілля і важка його здобич

Стримали там Евріала, і напрям дороги згубив він

Із переляку. А Ніс утікає. І от, нерозважний,

Вирвався з рук ворогів із тих піль, що альбанськими стали

Зватися згодом від імені Альби, тоді ж там високі

Стайні тримав цар Латин. Коли зупинився, нарешті

оглянувся даремно за другом, що десь загубився,

«Гей, Евріале, сердешний, — гукає він, — де ти зостався?

Нк повернуся я знову, і як я заплутану стежку

В лісі зрадливім знайду?» І шукати почав, повернувшись,

Він по своїх же слідах і блукати в гущавині лісу.

Кінський він тупіт почув, і гомін, і гасла погоні.

І незабаром ще й крики почув, і уздрів Евріала,

Ворог його оточив і узяв у полон, бо зблудив він

В місці непевному, в наглім сум’ятті нічному, й даремно

Він намагавсь увільнитись. Що діяти? Зброї якої

399] Й сили якої додать, щоб з біди юнака врятувати?

Чи на ворожі мечі йому кинутись, смерті годину

Славну прискорить і в ранах загинути мужньо? Чимдуж він

Руку напружує й спис обертає в руці і, на місяць

Глянувши вгору, такими словами благає: «Богине,

Донько Латони, окрасо зірок і борів опікунко!

Зглянься й дай поміч у нашій біді. Коли жертву за мене

Батько Гіртак складав на твоїх вівтарях, коли сам я

З ловів ті множив дари і в тебе під храму склепінням

Вішав або прибивав їх тобі на священнім фронтоні, —

Дай цю ватагу розбити, цим списом керуй у повітрі».

Так говорив він; і, всім напружившись тілом, залізо

Кинув. Спис в леті своєму тьму ночі прошив, і ввігнався

Ззаду Сульмону в хребет (він навпроти стояв, обернувшись),

І надломився відразу, й усе передсердя прошило

Зламане дерево. Він, покотившись, з грудей виливає

Теплий ще струмінь і стигне, і довго хрипить усе лоно.

Раптом вони озирнулись; а той із завзяттям ще більшим

Кинув ще й другого списа на них з-понад самого вуха.

Не спам’ятались, як спис пролетів, і Тагові скроні

Враз пробиває обидві й, зігрітий, проходить крізь мозок.

Лютий шаліє Вольцент, винуватця ж, що кидав, не бачить,

Ані збагнути у гніві не може, куди нападати.

«Поки що буде, а ти нам гарячою кров’ю оплатиш

Кари обох». Сказав так і кинувся, меч оголивши,

На Евріала. Страх тоді Ніса обняв і, безтямний,

Голосно крикнув він, довше не міг-бо у пітьмі ховатись,

Довше не міг він терпіти такого великого горя:

«Ось я! На мене, на мене залізо зверніть, о рутули!

Я це вчинив, мій це підступ, а він не посмів би нічого,

Та й не здолав би, — за свідків і небо, і зорі я кличу, —

Тим він лиш винен, що дуже любив безталанного друга».

Ще промовляв він слова ці, як розмахом дужим у ребра

Меч увігнався і білі надвоє розсік йому груди.

Мертвий скотивсь Евріал, — по прекрасному тілі у нього

Кров полилася й на плечі безсило схилилася шия.

Так це, як квітка червона, підрізана в оранці ралом,

Гинучи, в’яне, або як той мак на ослаблій стеблині

Клонить голівку свою, дощами обтяжену в полі.

Ніс у саму середину рветься і тільки Вольцента

Всюди шукає, між всіх одного лиш Вольцента він прагне,

А вороги, звідусіль наступаючи, тиснуть на нього.

Він же завзято махає мечем блискавичним, аж поки

В горло рутулу кричащому лезо всадив одчайдушно

І умираючи сам, звів із світу ще й душу ворожу.

Впав він на прах бездиханного друга, бо рани глибокі

Тіло зорали йому, і спочив тоді мирною смертю.

Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила,

День не настане, щоб ваша у пам’яті слава замовкла,

Поки Енеїв триматиме дім[344] Капітолія скелю

Й поки всю владу над землями батько держатиме римський[345].

Зброю, у здобич здобуту, взяли переможні рутули

І понесли із сльозами у табір Вольцентове тіло.

Смуток не менший там був, як Рамнета знайшли неживого

Й інших багато вождів, що із ним полягли у тій січі, —

Й Нуму, й Серрана також. Багато набігло народу

До півживих ще мужів, до зовсім ще теплого місця,

Де по недавній різні ще пінились крові потоки.

Розпізнають усі разом Мессапів шолом світлосяйний,

З ним ще й багато трофеїв, із потом великим здобутих.

Вже шафранове Тітонове ложе лишила Аврора

Й перша промінням новим усі землі обсипала світу.

А коли сонце зійшло, коли день усі речі осяяв,

Турн закликає до зброї мужів, і в озброєнні повнім

Кожен до бою веде свої шереги, міддю покриті,

464] Й вісті між них розсіваючи різні, розпалює гнів їх.

Ось — навіть боляче глянуть! — піднісши списи й настромивши

Зверху на них Евріалову й Нісову голови, ринуть

З криком великим вони.

Люди Енеєві твердо на мурах із лівого боку

Лавою стали, бо з правого річка боронить; могутні

Шанці обсіли, стоять сумовито на баштах високих.

Знані їм добре, сердешним, обличчя мужів, що на списах

Наткнуті, смутком проймають, ще й капле з них пасока чорна.

Вістка крилата тим часом злетіла в налякане місто

І Евріаловій матері в уші страшна докотилась.

Трепет всі кості пройняв їй, нещасній, з рук човник їй випав,

Пряжа розсипалась, вибігла з дому, і звичаєм жінки

Заголосила вона, і, волосся на вітер пустивши,

В розпачі прямо на мури біжить, до передніх загонів,

І не зважає на воїв вона, й на страшну небезпеку,

Й зброю разючу, і скаргами тужними сповнює небо:

«Ох, Евріале, невже це тебе я тут бачу? В глибокій

Старості в мене підпоро єдина, як міг ти, жорстокий,

Так самотою мене залишить? Та й тобі, посилавши

На небезпеку страшенну, із матір’ю бідною навіть

Поговорить не дали в останнє. В незнаному краї

Псам на поталу і птахам латинським лежиш ти, я ж, мати,

Не провела твого тіла в могилу, очей не стулила,

Ран не обмила і в шати не вбрала, що днями й ночами

Ткала так спішно й при кроснах старечу журбу забувала.

Де я знайду тебе? Де твоє тяжко порубане тіло?

Де спочиває посічений труп твій? Це все, що приносиш,

Сину, мені? За цим по морях я блукала й по суші?

Всі свої стріли на мене скеруйте, рутули, як серце

Є в вас, і першу залізом убийте! Або милосердя,

Батьку великий богів, покажи наді мною і в Тартар

Громом небесним закинь мою голову ти осоружну,

Як жалюгідне життя я скінчити інакше не можу».

Це голосіння усіх зворушило, всі смутно зітхали;

Сили до бою охляли, завзяття ломилось. Тоді-то,

З Іліонея наказу й Іула, що гірко заплакав,

Ту, що посіяла розпачу іскри, їдай із Актором

Разом беруть попід руки й додому її проводжають.

Та вже у віддалі сурми зловісні заграли дзвінкою

Міддю; за сурмами оклик піднявсь бойовий, аж луною

В небі відбився. То вольски напали у бігу й злучили

Разом щити всі в одну черепаху[346], і — ну ж засипати

Рів і вали розривать. Одні підступають, де можна,

Й хочуть на мур по драбинах піднятись, де ряд оборонців

Трохи порідшав, де просвіти видно в залозі. А тевкри,

Градом списів усілякого роду сипнувши, дрючками

Сильними їх відкидають, бо довга війна їх навчила,

Як відбиватись з-за мурів. Котили й важкі вони скелі,

Щоб розривати прикриті щитами ряди; хоч під сильним

Захистом тих черепах можна видержать все, але годі —

Сил не стає. Бо де більша громада у наступ рушає,

Там уже тевкри велике каміння підкотять і мечуть,

Широко стелять рутулів і їхні ряди бойовії

Ломлять. Не можуть відважні рутули вже довше насліпо

Бій той продовжувать, пробують стрілами сміло зганяти

Ворога з мурів.

В іншому місці Мезенцій, на вигляд — страшний, смолоскипом

Він потрясає етруським та димом, і полум’ям сипле.

Коней об’їзник, Нептунів потомок, Мессап прориває

Вал і кричить, щоб драбини давали на мур видиратись.

Вас, Калліопо, благаю, натхнення пошліть оспівати,

Що заподіяв мечем своїм і урн та якого погрому

Тут він накоїв, кого із героїв послав він до Орка:

Разом зі мною велику ви книгу війни розгорніте, —

Бо й пам’ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні.

Високо башта здіймалася вгору, мости на ній зверху[347],

В вигіднім місці; й тому-то громадою бились за неї

Всі італійці, і сил вони, й способів всіх докладали,

Щоб її знищить. Троянці ж від себе крізь вікна у стінах,

Оборонялись, густо стріляли й каміння метали.

Сміливо Турн запустив смолоскип, і стіну обгорнуло

Полум’я, й, вітром роздмухане, далі по дошках побігло,

І, надпаливши одвірки, на них розгорілося дуже.

Заметушилась залога і марно шукала рятунку

З того нещастя. Як стовпились всі і назад подалися

В той бік, куди ще вогонь не дійшов, то раптом вся башта

Під тягарем завалилась, аж небо усе затріщало.

Всі, напівмертві уже, полетіли на землю, а зверху

Башти тягар придавив. Зброя власна всіх наскрізь прошила,

Балки тверді розчавили їм груди. Один лиш Геленор

Вирвавсь та Лікос. Із них молоденький Геленор, якого

Мати рабиня Лікімнія в тайні на світ породила

Владарю Лідії й збройного згодом послала під Трою

Всупереч батьківській волі, — був з голим мечем він, безславний,

З легким щитом без прикрас. Отож як довкола побачив

Тисячі воїнів Турна у лавах і лави латинців, —

Наче той звір, що стрільцями оточений густо, вже чує

Смерть неминучу, і в шалі летить на наставлену зброю,

553] Й понад ловецькі списи височенним рятується скоком, —

Так і юнак оцей, смерті у вічі заглянувши, кинувсь

Між ворогів у середину, де найгустіш було зброї.

Лікос, далеко сильніший в ногах, утікати наміривсь

І поміж збройних ворожих рядів підбігає до муру.

Ось до вершка вже підлізе і вхопить за дружнії руки.

Та доганя його Турн, і списом загрожує гострим,

І переможно кричить: «Невже ти гадав, божевільний,

З рук наших вирватись легко?» — і з муру його уже тягне

Й так, як він висів, з великим уламком стіни одриває.

563] В пазурі гнуті Юпітерів так зброєносець[348] вхопивши

Зайця чи лебедя білого, вгору летить з ним, чи Марсів

Викраде вовк[349] із стайні ягнятко, і мекає довго

Мати за ним. Крик і гомін навколо. Рови засипають

Валом, а інші дахи закидають вогнем смолоскипів.

Іліоней величезним уламком скали убиває

Ззаду Луцетія, що підпалить уже браму збирався;

Ематіона — Лігер убив, Корінея — Азілас;

Добре той з пращі ціляв, а цей непомітно із лука

Стрілами здалека бив. Кайней убиває Ортіга,

Турн — переможця Кайнея, ще й Ітіса, й Клонія вбив він,

І Діоксіппа, й Промола, й Сагара, вбив також Іданта,

Що нагорі був на башті; а Капій Пріверна вбиває.

Списом спочатку Темілл його легко поранив, тоді він

Щит необачно відклав і рукою за рану вхопився;

В ту мить стріла надлетіла й прибила до лівого боку

Руку й смертельною раною глибоко в нього роздерла

Скриті всередині десь самого дихання основи.

Далі за ними стояв син Арцента у зброї величній,

Плащ з іберійського пурпуру[350] сяяв, вишиваний густо.

Батько Арцент його вислав у бій, коли в матері в гаї[351]

Виховавсь він на сіметських річках, де тлустощів повен

І вмилостивлений щедро Паліків алтар височіє.

Кинув Мезенцій списи, взяв пращу свистячу, і, тричі

Ременем над головою крутнувши, прямо в обличчя

Ворогу вцілив, і, череп гарячим свинцем розкроївши,

Геть повалив його, й той на піску простягнувся глибокім.

Кажуть, що в битві тоді уперше Асканій стрілою

Бистрою кинув, бо досі лише полохливі звірята

Звик непокоїть, поцілив Нумана, що Ремулом звався

593] Й міццю руки був уславлений всюди, — того, що недавно

Турна молодшу сестру взяв за жінку, — й простер неживого.

Той-бо, поперед рядів ідучи, все, що гоже й негоже

Мовити, вголос вигукував, дуже згордівши в своєму

Серці із царства нового, і крик учиняв незвичайний:

«Як вам не сором за валом, фрігійці, полонені двічі[352],

Знову сидіти в облозі і мурами смерть відганяти?

Ось вони, ті, що війною дружин у нас хочуть здобути!

Що то за бог вас пригнав до Італії, що за безглуздя?

Тут не Атріди і тут не Улісс, лиш в розмовах умілий.

З роду твердий тут народ; дітей, що лише народились,

В воду заносимо ми річкову, щоб лютая студінь

Їх гартувала у хвилях, а потім на ловах ночують

Хлопці і бродять лісами; їх ігри — ганяти на конях,

Стріли пускати з рогового лука. Юнацтво це звичне

Тяжко робити, малим вдовольнятись; лан ралами оре

Чи розбиває у війнах міста. Весь свій вік у залізі —

В плузі волів поганяємо списом обернутим[353]; навіть

Старість, спізнившись, не може віднять у нас духа, згасити

Нашу снагу. Ми шоломом вкриваємо сиву чуприну;

Свіжу нам любо приносити здобич і жити з грабунку.

В вас же я пурпуром, бачу, й шафраном забарвлені шати.

Серце розм’якле у вас; і тягне вас бавитись в танцях,

Туніки в вас з рукавами, підв’язки шапки прикрашають.

Справжні фрігійки із вас, не фрігійці! Мандруйте в високі

Гори діндімські, бо манять вас там сопілки двоголосі, —

Флейти ідайської матері, з гір Берекінтських тимпани

Кличуть вас. Меч залишіте мужам, поступіться залізу».

Глуму цього й похвальби, хвастовитої мови цієї

Стерпіть Асканій не міг — він стрілу натягнув тятивою

З кінського волоса й, руки обидві до неба простерши,

Став до Юпітера щирі свої посилати благання:

«Замірам смілим моїм будь ласкавий, Юпітере, сам я

Дар урочистий в твій храм принесу й прижену перед вівтар

Твій я тельця: в нього роги золочені, сам увесь білий,

Голову високо так він несе, наче матері рівний,

Він уже коле рогами й ногами пісок розбиває».

Вислухав батько із неба ясного, із лівого боку

Громом озвався; і от — забряжчав уже лук смертоносний.

З свистом жахливим, зірвавшись, напнута стріла уп’ялася

В голову Ремула, й скроні йому вже залізо пробило.

«Гордими можеш словами з героїв тепер глузувати.

Відповідь це від полонених двічі фракійців рутулам».

Так промовив Асканій. А тевкри всі кликнули разом, —

Радість свою виявляють, відвагу до неба підносять.

В час той із горніх ефіру висот Аполлон кучерявий

Зверху все військо авзонське й троянські укріплення бачив,

Сидячи в хмарі, і так до Іула-звитяжця озвався:

«Щастен будь з подвигом першим, — до зір це дорога, юначе,

Божий потомку і предку богів[354]. По праву всі війни,

Ті, що їх доля зішле Ассарака потомству, закінчить

Мир справедливий. Тебе не вмістить уже Троя». Це мовив,

Із понадхмарних злітає висот, і, розвіявши плинний

Подув, летить до Асканія, постать свою на старого

Бута змінивши. Той у Анхіса дарданського перше

Був зброєносцем і сторожем вірним, а потім в опіку

Дав йому батько Асканія. Йшов Аполлон, до старого

Зовсім подібний із голосу й барви обличчя; чуприна

Сива у нього та зброя побрязкує грізно на ньому;

Й Цими словами озвавсь до палкого душею Іула:

«Сину Енея, того уже досить, що ти з свого лука

Вбив так безкарно Нумана; славу цю першу великий

Бог Аполлон уступив тобі й зброї твоїй богорівній

Не позавидував; далі ж, мій хлопче, в війну не мішайся».

Мовивши це, Аполлон урвав своє слово, і вигляд

Скинув людський, і далеко у хмарі легенькій розплився.

Бога впізнала дарданська дружина і зброю божисту,

Вчули усі, як бряжчав сагайдак на відході, тож згідно

З Фебовим словом ясним Асканія в бій не пускають,

Хоч запаливсь він до нього. Самі ж повертаються в січу

Й на небезпеку цілком очевидну життя наражають.

Оклик до бою на шанцях лунає вздовж цілого муру,

Луки тугі напинають, у пращ натягають реміння,

Стрілами встелюють землю, шоломи й щити від ударів

Дзвінко лунають, страшна боротьба розгорілась. Так злива

З заходу землю січе, коли Козерог дощовитий

Сходить на небі, чи град, що посиплеться в хвилі морськії

З хмар, коли грізний Юпітер із півдня жене бурунами

Бурю з дощами і хмари обтяжені рве на висотах.

Пандар та Бітій, сини Алканора із Іди, — Іера

В гаї Юпітера їх лісова породила, — обидва,

Мов ті ялини, мов гори в їх ріднім краю, відчинили

Браму, яку їх вождь наказав стерегти їм, і в мури

Ворога просять, бо надто в свої вони вірили сили.

В брамі ж самі вони справа і зліва, мов башти високі,

Стали, закуті в залізо, на головах гребені довгі

Ясністю сяють у них. Так обабіч річок многоводих

Над узбережжями Паду чи то над Атесісом милим,

Два височенні дуби свої чола до неба підносять

В кучерях буйного листя і гордо вершинами мають.

Щойно рутули до мурів тих вільний побачили доступ,

Зараз же вторглись: Кверцент і Аквікул, у зброї хорошій,

Тмар заповзятливий, Гемон, син Марса, і далі за ними

Цілі колони. Та тут же або всі назад повтікали,

Чи на порозі, у брамі самій, із життям розпрощались.

Ще тоді дужче в ворожих серцях розгорілось завзяття.

Вже позбігались на місці цьому і троянці юрбою,

Вже око в око до бою стають і йти далі дерзають.

Турну, вождеві, що весь аж шалів у бою й звідусюди

Ворога гнав, донесли, що нову той заварює січу

Й браму відкриту лишив. Він кидає бій розпочатий

І запалившися гнівом великим, біжить у дарданську

Браму, до гордих братів. І, кинувши списом, найперше

Вбив Антіфата, що перший йому навинувсь (це фіванки

І Сарпедона вельможного син був неправого ложа).

Перелетів у повітрі прозорому спис італійський,

Легко пробив стравохід і дійшов аж під груди високі;

З чорної рани глибокої ринула спінена хвиля

І розігріла залізо, що встрягло в легені. Рукопаш

Потім убив він Меропа, за ним Ерімаса, й Афідна,

Й Бітія вбив, в кого очі горіли і серце палало.

Тільки не списом, — бо списові Бітій життя не віддав би, —

А фаларика[355] важка, зі свистом запущена колом,

Влучила, мов блискавиця, його. Ні подвійна волова

Шкура, ні панцир надійний з луски золотої в два шари

Здержать її не могли; повалилося тіло велике;

Глухо земля застогнала, і щит забряжчав величезний.

В Баях евбейських стовп кам’яний так падає часом;

З брил його склали великих і в море поставили міцно.

Згодом той валиться стовп, осідає, в глибінь похилившись,

Море клекоче над ним, і чорний пісок підпливає.

Гуркотом зрушені цим, тремтять і Прохіта висока,

І Інаріми основа камінна, яка із громохкої

Волі Юпітера ложем твердим Тіфеєві стала.

Тут-то латинцям одваги і сили додав сильнозбройний

Марс і в серцях їх завзяття збудив, а на тевкрів Утечу

Й чорний він Острах навіяв. Сюди позбігалось їх густо

Ізвідусіль, бо тут склалася добра до битви можливість.

Бог войовничий вступив у серця їх.

Бо як побачив Пандар, що брат вже загинув і щастя

Може змінитися й справа інакше могла б обернутись,

Впершись з великою силою, браму своїми плечима

Крутить в завісах і цим багато своїх відтинає,

В лютім бою їх лишивши за мурами; воїв ворожих

Він замикає з собою й приймає їх напад; безумний,

Він не доглянув, що цар рутульський в середині війська

Вдерся сюди і сам серед мурів його замикає,

Наче могутнього тигра в беззахисну кинув отару.

Блиснуло світло нове їм відразу у вічі, і грізно

Брязнула зброя, і гребінь кривавий зацвів на шоломі,

Щит засвітив блискавками. Пізнали вороже обличчя

И постать його величезну Енеєві люди й злякались.

Минувся раптом могутній Пандар і, палаючи гнівом

Лютим за брата полеглого, словом таким обізвався:

«Це тут не царські покої, що в віні дала їх Амата,

І не приймає тут Турна у батьківські мури Ардея:

Табір ворожий ти бачиш, і змоги у тебе немає

Вийти відсіль». А Турн, усміхнувшись, спокійно промовив:

«Що ж, починай, якщо маєш відвагу, ставай до двобою,

Скажеш Пріамові, що із Ахіллом і тут ти зустрівся».

Так він сказав. А той, напруживши всю свою силу,

Кинув списом сукуватим з корою нездертою. Тільки

Вітер війнув йому, — злинула доня Сатурна Юнона

Й вістря звернула убік, і спис застрягає у брамі.

«Зброї тієї, яку моя сильна тримає правиця,

Ти не уникнеш, бо інший є зброї і рани вершитель».

Мовив він так і, раптом підвівшись, мечем замахнувся,

І розпанахав чоло поміж скронь посередині сталлю,

751] Й страшно розсік йому щелепи юні, іще безбороді.

Гук пролунав, аж земля під важким тягарем затряслася.

Тілом зів’ялим і зброєю, злитою мозком, накрив він

Землю, вмираючи; рівні частини повисли обабіч:

Півголови із одного плеча і пів з другого звисло.

Порозбігались урозтіч охоплені страхом троянці;

І, якщо б зараз подбав переможець про те, щоб зірвати

Засув руками і друзів пустити крізь браму, то був би

День це останній війни для народу. Та крові жадоба

І божевільної люті шаленство вперед його гнали

На ворогів.

Зараз догнав він Фалера і Гіга і їм в підколінні

Жили підрізав; списи у них вирвав і кинув у плечі

Тим, що тікали: Юнона дає йому сили й відваги.

Гала іще він догнав і Фегея, щит наскрізь пробивши,

Галія і Ноемона, Алкандра й за ним Прітанея;

Ще-бо не знали вони, що сталось, і бились на мурах.

Далі й Лінкея, що йшов проти нього і друзів ще кликав,

Вбив, замахнувшись із правого боку мечем і на мури

Спершись, так зблизька раз тільки рубнув він, що разом з шоломе

І голова покотилась далеко. А потім Аміка

Вбив він, мисливця на звірів, що краще ніхто не зумів би

Стріли намазать рукою, отрутою зброїть залізо.

Й Клітія, сина Еола, й Кретея — муз друга убив він,

Того Кретея, що з музами в тісній жив дружбі; на серці

Завжди пісні в нього, й струни лиш строїв би він на кіфарі,

Завжди співав би про коні, про зброю, мужів і про битви.

Врешті, тевкрійські вожді, як почули, що їхніх там ріжуть,

Іоприбігали Мнестей і завзятий Серест, і от бачать,

Що товариство тікає, а ворог всередині в мурах.

Гак тоді кличе Мнестей: «Гей, куди ви тікаєте, де ще

Мурів шукаєте, де ще там шанці ви маєте, друзі?

Муж лиш один, громадяни, і замкнений в ваших же мурах,

Зміг заподіяти в місті таку різанину безкарно;

Стільки найкращих із-поміж юнацтва він вислав до Орка!

Ні батьківщини нещасної й древніх богів вам не жалко,

Ані Енея великого вам, боягузи, не сором?»

Цими словами вони запалилися, сили набрали

Й лавою стали міцною. А Турн тоді мусив поволі

З бою вступитись, до річки подавсь він, до місця, де хвиля

Берег оточує. З криком гучним ще завзятіше стали

Тевкри, все військо стягнувши, на нього тоді нападати.

Так, наче грізного лева збройна юрба оточила;

З ляку він став задкувать, позираючи люто і злобно,

Не дозволяють-бо гнів і доблесть йому відступати,

І наступати не годен, хоч дуже того він хотів би, —

Зброя ворожа й мужі на заваді. І Турн так же само,

Звільна, вагаючись, все відступає, палаючи люттю,

Навіть два рази він кидався в лави ворожі і двічі

Гнав через табір загони розбиті, й вони утікали.

З табору цілого швидко, однак, позбігалися разом

На одного всі, і навіть Юнона, Сатурнова донька,

Сили додать не змогла йому, — з неба Юпітер повітрям

Вислав Іріду сказать, що скарає сестру, якщо зараз

Турн не відступить із мурів високого города тевкрів.

Більше не може юнак щитом уже опір чинити,

Бо ж у правиці він сили не має, уже звідусюди

Стріли його засипають. На скронях у нього опуклий

Дзвонить шолом без устанку, і кована мідь від каміння

Гнеться, гребені збиті і щиту не стримать ударів.

Тевкри ж тим часом списами вже сиплють подвійно, і перший

З ними Мнестей громоносний. Стікає по цілому тілі

Піт, що й дихнути не можна, й потоком спливає смолистим;

Віддих ослаблий вже ледве підносить знесилені груди.

В повній зброї тоді у ріку стрімголов він стрибає:

В жовту свою глибину течія прийняла його зразу,

I підняла на лагіднії хвилі, й від крові обмила,

И, повеселілого, знову до друзів його повернула.

Книга десята


Енеїда

На всемогутнім Олімпі відкрились тим часом покої,

Й батько богів і людей туди раду скликає до дому,

Зорями світлого; звідти він бачить, згори, усі землі,

Й табір дарданський, і люд весь латинський. Усі посідали

В залі з дверима двокрилими, й мовив тоді сам Юпітер:

«Жителі неба могутні, чому це ви рішення ваші

Знову змінили і так сперечаєтесь люто й завзято?

Заборонив я війною іти на Італію тевкрам.

Хто проти цього перечити сміє? І що за перестрах

Тих або тих воювать спонукає й за зброю хапатись?

[356]Прийде — не кличте — для воєн ще слушна пора, коли дикий

Той Карфаген загибель велику на римські твердині

Впустить крізь Альпи відкриті. Тоді буде час розбудити

Вашу ненависть, і напади наглі дозволені будуть.

Нині ж облиште і радо союз укладіть між собою».

Стисло так мовив Юпітер; а в відповідь зовсім не стисло

Золотокоса Венера:

«Батечку, владо над всіми людьми і речами одвічна!

Де-бо ще інша є сила, де ласки нам можна благати?

Бачиш рутулів нахабство й як Турн гордовито гасає

Кіньми між ними, весь повен пихи, бо Марс його щастю

В битві сприяє? А тевкрам і замкнені мури не можуть

Захисту дати; вже точиться бій і за брамами в мурах

Та між валами; вже повіддю крові рови заливає.

[357]Ще про це лихо Еней, віддалившись, не знає. Невже ти

Їх від облоги не звільниш? Знов ворог загрожує мурам

Трої, що родиться вдруге[358], і військо те ж саме; з етольських

Арпів Тідід уже знову на тевкрів рушає. І далі,

Я так гадаю, чекають на мене і тут мої рани,

Знов мені, доні твоїй, доведеться із смертним боротись[359].

Як без твоєї волі і згоди у край Італійський

Тевкри прийшли, хай спокутують тяжко провину. Відмов їм

В помочі. Та, як слухняні вони віщуванням численним,

Що їм богове і мани давали, то хто тепер може

Волю твою відмінять та іншу судьбу встановляти?

Що мені згадувать спалений флот з узбереж еріцінських,

Згадувать про владаря буревіїв, про вітри шалені

Із Еолії або про Іріду, на хмарах прибулу?

Вже підняла навіть манів вона — лиш одна та ділянка

Світу була недоторкана ще, — й Аллекто, на світ цей

Впущена раптом, по всіх італійських містах шаленіє.

Я не про владу[360] тепер побиваюсь; колись і цього я

Теж сподівалась, як доля сприяла, та той, кому зволиш,

Хай переможе. Як краю нема вже, який присудила б

Тевкрам дружина твоя невблаганна, молю тебе, батьку,

Димом від згарища Трої, нехай буде вільно принаймні

Цілим Асканія вирвать з облоги, хай внук заціліє.

Хай уже кидає доля Енеєм по хвилях незнаних,

Хай собі їде тим шляхом, який простелила фортуна.

Тільки б того[361] врятувати могла я і вирвати з січі.

І в Аматунті я маю оселю, і в Пафі високім,

І на Кітері, й в Ідалії також; хай там він без слави[362],

Зброю зложивши, свій вік коротає. Нехай уже буде,

Щоб у Авзонії владарем став Карфаген премогутній:

Тірським містам вже тоді перепони не буде. Й що з того,

Що врятувались від лиха війни, із вогнів арголійських

Вирвались, що побували в таких небезпеках великих

На суходолах безкраїх і в морі, як тевкри шукають

Лацію й мурів нового Пергама? Не краще було б їм

В згарищах по батьківщини останках осісти, на місці,

Де була Троя? Верни Сімоент їм і Ксант, дай сердешним

Тевкрам, благаю, дай знов пережить Іліона падіння».

В шалі тяжкому цариця Юнона тоді: «Чом неволиш

Спокій мовчання порушити й біль розкривати притихлий?

Хто із людей чи з богів примусив самого Енея

Ворогувати з Латином-царем і війну починати?

Кажеш, що долею гнаний він до Італії їхав, —

Шалом Кассандри[363] скоріше, — та хай уже й так. А чи ми ж то

Табір веліли лишать йому й вітру життя довіряти?

Хлопчику[364] провід війни віддавать і твердиню в опіку?

Дружби в тірренців шукати, народи підбурювать тихі?

Хтось із богів цю оману на нього навіяв чи наша

Сила жорстока? Й при чім тут Юнона й Іріда із хмари?

Зле, коли палять вогнем італійці відновлену Трою,

Або країну обстоює прадідну Турн, у якого

Дід був Пілумн, а богиня Венілія — мати. А те як

Звати, що тевкри латинян пожежею чорною нищать

І завойовують землі чужії і здобичу тягнуть?

Як те назвать, коли силою тестів собі й наречених[365]

З лона сім’ї виривають чи руки за миром підносять,

А до човнів своїх зброю ладнають? З рук грецьких Енея

Вирвати можеш, підставивши тінь і туман замість нього;

Судна на стільки ж німф замінити; а нам-то й не вільно

Поміч маленьку рутулам подати? «Енея нема там, —

Кажеш, — нічого не знає»; хай далі не буде й не знає.

Пафос є в тебе, й Кітера висока, й Ідаліон, чом же

Місто займаєш, війною вагітне, й народ твердосердий?

Чи повалити ми прагнем ослаблене царство фрігійське?

Ми? А не той, що кинув нещасних троянців ахеям?

Що за причина Європу і Азію збройно зіткнула

І для грабунку союз розірвала? Чи, може, дарданський

Той чужоложник[366] і Спарту здобув під моїм керуванням?

Я їм і зброю давала, й сприяла війні з Купідоном?

Треба тоді за своїх було дбати, тепер уже пізно

Жалі неслушні виводить і сварку зчиняти даремну».

Так говорила Юнона й ту мову богове небесні

Різно сприймали і різно на це відзивались. Як перший

Подув легенький по лісі війне, то стримано й глухо

Ліс зашумить, морякам недалеку віщуючи бурю.

Батько тоді всемогутній, що владу тримає верховну,

Мову почав (а як він заговорить, то мовкнуть всевишні

Божі оселі, земля вся тремтить, замовкає високе

Небо, стихають зефіри і море вигладжує плесо):

«Слухайте пильно й слова мої ці собі добре затямте.

Отже, тому, що авзонців і тевкрів в союз не злучити

Й вашій незгоді не видно кінця, хай вже так і лишиться,

Доля у кого сьогодні яка і які сподівання;

І чи то буде рутул чи троянець — однаково буде.

Чи то в облозі є табір, бо доля щастить італійцям,

Чи ошукались троянці, оракулів зле зрозуміли.

Не без вини і рутули: жне кожен хай те, що посіяв,

Лихо чи щастя, Юпітер для всіх є царем справедливим.

Доля хай вирішить». Клявся рікою стігійського брата,

Глибом клекочучих смол та берегом чорної прірви;

Клятвою цею примусив він цілий Олімп затремтіти.

Так закінчилась нарада. Юпітер встає з золотого

Трону, боги оточили його й провели до порогу.

Саме в той час уже наступ на брами вчиняють рутули,

Стелять у січі героїв, вогнями обкидують мури.

А енеадів громада в облозі сидить за валами;

Виходу звідси надіятись годі. На баштах високих

Марно стоять безталанні, рідким їх вінцем обсадили.

Асій Імбрасід між них з Гікетаона сином Тіметом,

Два Ассараки і Тімбріс старий тут із Кастором в першій

Лаві; за ними обидва сини Сарпедона з верхів’їв

Лікії, Клар і Темон з ним. Всі сили зібравши, великий

Камінь волочить, уламок од скелі, Акмон, що із Лірни,

Постаттю Клітія-батька не менший і брата Мнестея.

Б’ються списами одні, а камінням відбитися інші

Пробують; в рух смолоскипи пускають, натягують луки.

А поміж них посередині саме стоїть і дарданський

Хлопець у власній особі, Венери законна турбота.

Він благородне обличчя своє відслонив і ясніє,

Як самоцвіт, що червоним обведений золотом, сяє

На голові чи на шиї в оздобі; як кістка слонова,

Вправлена в бук по-мистецьки або в теребінт оріційський[367].

Кільцями пишно розсипались кучері в нього по шиї,

Білі, мов те молоко, і стрічка із золота ткана

Стримує їх. Так на тебе дивились народи, великий

Духом Ісмаре, як рани ти сіяв, отруював стріли;

Ти з благородного дому меонського; орють там люди

Землі багаті, що золотом річка Пактол орошає.

Був і Мнестей там, що Турна учора із мурів твердині

Вигнав, і слава його за той подвиг лунає до неба.

Був там і Капій, що назву від нього взяв город кампанський.

В немилосердній війні вони між собою боролись.

В північ глибоку Еней в тому часі вже їхав по хвилях.

Бо, від Евандра у табір етруський ввійшовши, звернувся

Він до царя і йому називає ім’я своє й рід свій,

Каже, чого він прийшов, що з собою приніс, скільки війська

Звабив до себе Мезенцій, яка в того Турна жорстока

Вдача, як вірити щастю людському ніколи не можна,

І додає ще до того прохання. З ним Тархон негайно

Сили єднає свої і вступає в союз. Від зароку

Вільне, з наказу богів тоді плем’я лідійське, чужому

Дане вождеві, на судна сідає. Очолює флот весь

Перше Енея судно, в нього леви фрігійські на носі,

Зверху в них їда, тевкрам-вигнанцям гора наймиліша.

Тут же сидить і великий Еней і в серці своєму

Ходи всілякі війни розважає; Паллант, по лівиці

Сидячи, то про зірки і дороги у темряві ночі,

То про пригоди на суші й на морі розпитує в нього.

Гей, Гелікон відчиняйте, богині, заспівуйте пісню!

Сила яка-бо з Енеєм із туського краю надходить

В збройних рядах кораблів, що пливуть по широкому морю!

Перший Массік, що на мідному «Тігрі»[368] прорізує хвилі;

Тисяча хлопців у нього, які залишили клузійські

Мури і місто косанське, їх зброя — це стріли, й на плечах

Сагайдаки у них легкі та луки, що смерть розсівають.

Тут і суворий Абант, — загін його в зброї ясніє,

Сяє корма корабля й золотим Аполлоном іскриться[369].

А Популонія мати шість сотень дала із юнацтва,

В війнах бувалого; триста до них долучила ще Ільва,

Острів, славетний металом халібів[370], якого там безліч,

Третій — Азілас, товмач між богами й людьми, для якого

И жили звірячі, і зорі небесні, і мова пташина, [220]

Й віщі вогні небесного грому однаково служать,

Тисяча йде з ним в густій, наїженій списами лаві.

Їм посилає накази алфейська із роду[371], та в Туськім

Краї збудована Піза. За ними йде Астур удатний;

Сила його у коні полягає і в зброї, що сяє

Так розмаїто. Дали йому триста таких, що готові

Йти за ним завжди; ці родом з Церети, ті з піль Мініона,

З Піргів старих і з Гравісків, де пошесті завжди лютують.

Годі минути тебе, лігурійський вождю, у бою ти

Найхоробріший, ти лебедя сину Купавон, приходиш

З військом малим ти, а лебедя пера шолом твій вкрашають[372].

(Скарга на тебе, Амуре, і знак це, хто був його батько).

Бо повідають, що з жалю за любим своїм Фаетоном

Кікн, під віттям тополь, у тіні тих сестер[373], свою пісню

Журну співав, так гамуючи тугу свою, і тим сиву

Старість на себе стягнув, м’яким прикриваючись пір’ям.

Землю лишив він і співом своїм до зірок досягає.

Син його й сина ровесники з флотом пливуть, підганяють

Веслами далі «Кентавра»[374] великого; той над водою

Високо йде, мов скала величезна, й загрожує хвилям,

Довгим скородячи кілем морську неозору пучину.

Там же і Окн із рідних країв свої вивів загони, —

Манто-віщунки то син від бога етруської річки.

Він тобі, Мантує, й мури, й ім’я дав, від матері взяте,

[375]Мантує, предками горда, та рід їх не всіх був однакий.

Троє племен тут, і в кожного племені предків чотири,

Мантуя — всім голова, а сила їх вийшла з етрусків.

З міста цього їх п’ятсот Мезенцій на себе стягає.

«Мінцій»[376] привіз їх на море вороже на сосні, в зелену

Тирсу одягнений батьком Бенаком. Авлест із розгоном

Їде і сотнею весел по хвилях завзято вдаряє,

Аж в мармурове запінилось плесо. Везе його морем

Велет жахливий «Трітон»[377] і мушлею сині лякає

Хвилі. У нього згори — людське аж до пояса тіло

Із кострубатим чолом, а від пояса схожий на рибу.

Спінена хвиля шумить попід груди того напівзвіра.

Скільки добірних героїв ішли на підмогу до Трої

Й на тридцяти кораблях лан солоний скородили міддю!

День уже небо покинув, на повозі варти нічної

Феба ласкава середину неба тоді проїздила.

Батько Еней — бо для тіла журба не дає відпочинку —

І при кермі сам сидить, і вітрилами вправно керує.

Аж в половині дороги його зустрічає громада

Подруг його — це німфи були, що їм мати Кібела

Німфами стати із суден, богинями моря, звеліла.

З ним ізрівнявшися, різали хвилі вони, а було їх

Стільки, як мідних раніше при березі суден стояло.

Здалеку всі упізнали царя й хороводом вітають.

Кімодокея між них, над усіх красномовніша, плине

Поруч, правицею спершись на край корабля, аж над воду

Плечі знялися, а лівою тихо по хвилях веслує.

Й так промовляє до нього, а він же нічого й не відав:

«Божий потомку Енею, не спиш ти? Не спи і вітрилам

Линви спускай. Ми є сосни з верхів’їв священної Іди;

Німфами моря тепер і флотом для тебе ми стали.

Як віроломний рутулець хотів нас, розбивши залізом,

З димом пустити, тоді проти волі ми прив’язь зірвали

І за тобою шугаєм по морю. Та, зглянувшись, мати[378]

Вигляд оцей нам дала і звеліла богинями бути

Й жити під хвилями. Син твій Асканій обложений в шанцях,

Замкнений в мурах, навколо ж запалені Марсом латини

Стрілами сиплють на нього. На місці належному станув

Вершник з Аркадії, разом із ним і хоробрі етруски.

Намір є в Турна твердий — їм кіннотою шлях перетяти,

Щоб не з’єдналися з табором. Встань, і як блисне Аврора,

Клич до зброї загони і першим бери непоборний

Щит, що, оздобивши золотом, дав тобі сам Огневладний[379].

Завтрашній день, коли віриш, що мовлю я це не на вітер,

Гори побачать рутулів, в різні безпощадній убитих».

Мовила так і, прощаючись, рухом своєї правиці

Вміло штовхнула судно, і воно полетіло по хвилях

Швидше за спис і бистріш од стріли, що рівняється з вітром.

Інші помчали за ним. Остовпів з того дива троянець

Анхісіад, але моці йому додало це пророцтво

І, подивившись на небо, він коротко так помолився:

«Мати Ідайська богів, милосердна, ти маєш в опіці

Діндім, твердині із баштами й левів, запряжених в парі.

Провідником моїм будь і швидше справди віщування

І до фрігійців, богине, прийди у щасливу годину».

Так він сказав. А день, обернувшись тим часом довкола,

В повному світлі надходив і ніч одігнав уже з неба.

Спершу він друзям звелів, щоб кожен ставав під свій прапор,

Пильно оглянувши зброю свою й був до бою готовий.

Сам же він тевкрів уже і цілий свій табір оглянув,

Ставши вгорі на кормі. Як в лівиці підняв він блискучий

Щит свій, то оклик дарданців до неба із мурів полинув.

Гнів розбудила надія нова, й почали всі стріляти.

Так журавлі з-над Стрімону ознаки дають, як під чорні

Хмари в повітрі пливуть серед шуму й, від злих буревіїв

Втікши південних, щасливо курличуть. Та дивним здавалось

Все те й цареві рутулів, також і вождям авзонійським,

Поки човнів не уздріли, скерованих до узбережжя,

І широчині морської, всієї укритої флотом.

На голові його сяє шолом, і гребінь промінням

Грає; поверхня щита, вся із золота, сипле вогнями.

Так, як прозорої ночі комети криваві жахливим

Пурпуром блиснуть чи Сіріус сяйвом ясним запалає,

Той, що засуху несе і пошесті людям нещасним,

Зійде — і світлом зловісним все небо у смуток огорне.

Турн, проте, наміру свого, відважний, ніяк не покинув —

Берег зайняти раніш і від суші прибулих прогнати.

Тих він запалює словом, а тих іще й лає до того ж:

«Маєте те, чого так ви бажали — рукопаш трощити;

Щастя воєнне в руках у героїв. Хай кожен згадає

Жінку свою і домівку; великих ви діл доконайте,

Батьківську славу піддержте. Самі ж ми до хвиль підбіжімо,

Поки ще роблять вони на березі перші непевні

Кроки. Відважним і щастя сприяє».

Так промовляє і важить у серці, кого в бойовище

Він поведе, скільки лишить, щоб мури в облозі держали.

Але тим часом Еней вже висаджує військо союзне

З суден високих містками. Ті стежать, як слабшає хвиля

І відпливає прибій, ті стрибають, де мілко, а дехто

Сходить по веслах. А Тархон, оглянувши берег, де скелі

Не височать з-під води й не шумлять, розбиваючись, хвилі,

Де з наростанням прибою весь берег вода заливає,

Саме туди кораблі повертає й супутників просить:

«Отже, добірна громадо, на весла дебелі наляжте,

Судна спрямуйте свої, щоб землю ворожу дзьобами

Рили вони, нехай кілі самі собі ложа промостять.

Я не боюсь, що при тім висіданні розбитися можуть

Судна, коли б лиш ступив я на землю ногою». Так мовив

Тархон, а друзі натисли на весла, і судна по морі

Спіненім гнали на берег латинський, аж дзьоби зарились

В землю, і кілі самі собі ложа без шкоди проклали.

Твій не осів лише, Тархоне, човен, застряв на мілизні

І, як на рифі стрімкому повис, то ще довго хитався

Там то на цей, то на той бік, затримував хвилі, аж, врешті,

Переломився й залогу свою на глибіні розсипав.

Перешкоджають їм балки пливучі і зламані весла

Вийти на берег, а хвиля, відбившись, на море їх тягне.


Турн з свого боку також без діла там часу не гає,

А пориває у запалі цілий загін за собою,

І проти тевкрів веде, і на березі їх розставляє.

Сурми заграли, і перший Еней на селянські ватаги

Напад вчинив і латинян розбив, — це був добрий початок, —

Вбивши Терона, що був найсильніший з мужів, що Енея

Сам зачепив, — йому бік через панцир, плетений з міді,

І через туніку, золотом ткану, мечем прорубавши.

Потім Ліханта убив, що у мертвої матері з лона

Витягти встигли й тобі, о Фебе ясний, присвятили[380].

Та чи багато йому помогло, що іще немовлятком

Він врятувався від вбивчої сталі? А далі на той світ

Ціса запеклого ще і Гіанта ставного послав він,

Тих, що у битві дубинами лави стелили, — не стали

В поміч їм ні Геркулесова зброя, ні руки їх сильні,

Ані Меламп, їхній батько, що другом Алкіда був, поки

Біди терпів на землі він. А Фаросу, що нерозумні

Кидав погрози, він, списом махнувши, заткнув його горло.

Й ти, жалюгідний Кідоне, забув би свої повсякчасні

Любощі з хлопцями й тут би упав від правиці дарданця,

Замість нової від Клітія втіхи, в якого лиш перший

Вус засівався, якби не з’явилася в пору для тебе

Дружна громада братів, що від Форка усі народились.

Кинули сім гостролезих списів, від щита ж і шолома,

Не заподіявши шкоди, відбилась їх тут же частина;

Інші ж мали його проколоти, а мати Венера

Їх відвернула. Тоді обернувся Еней до Ахата,

Вірного друга: «Дай же списи, із них жоден даремно

Не полетить з моїх рук на рутулів; списи ті встрявали

В грецькі тіла на полях іліонських». Вхопив величезний

Спис він і кинув, а той у розгоні пробив і спижевий

Щит у Меона, і панцир роздер йому, й груди. До нього

Брат Алканор підступає й хапає правицею брата,

Щоб не упав. Але спис надлетів, і пройняв йому рам’я,

Й далі кривавий летить, а правиця на м’язах повисла.

Вирвав тоді Нумітор того списа із братнього тіла

І на Енея ним кинув; та вцілить йому не вдалося —

Вп’явсь у стегно він Ахата великого. Тут же, своєю

Юною силою гордий, Клаус із Кур надбігає,

Здалека вдарив гартованим списом Дріопа, й відразу

У підборіддя загнавши, відняв йому й мову, і душу,

Горло пройнявши. Чолом той ударив об землю, і з рота

Ринула цівкою кров. Та з далекого краю Борея

Трьох фракійців і ще трьох, що батько Ідант надіслав їх

І батьківщина ісмарська, в пригодах убив розмаїтих.

Тут же до них і Галес надбігає, й загони аврунків,

Вершник славетний Мессап, нащадок Нептунів. Ті й другі

Хочуть відбитись — на самім порозі Авзонії б’ються.

Як у великих просторах небесних ворожі вітри десь

Бій розпочнуть, а завзяття і сили в них рівні — не тільки

Бій поміж ними самими іде, але й хмари, і море

Не відступають і довго не знать, хто здолає, й всі сили

Встали в напрузі, — так само зчепились троянські й латинські

Лави, зімкнувшись, нога при нозі і при воїні воїн.

В іншому місці, однак, де потік на всі боки розкидав

Скелі розламані, ще й чагарі, що із берега вирвав,

Скоро побачив Паллант, що аркадські загони незвичні

Пішим боротися строєм і тил показали латинам,

Коні ж покинуть їх змусила дуже нерівна місцевість.

Тільки одно в цій біді залишилось — він будить завзяття,

То їх благає, то лає терпкими словами: «Куди ви,

Друзі, тікаєте? Я задля подвигів ваших благаю,

Задля Евандра-вождя і пам’яті воєн звитяжних,

Задля моїх сподівань дорівнятися батьківській славі —

Не довіряйтесь ногам. Лиш залізом крізь лави ворожі

Путь проб’ємо. Туди, де мужі натискають найдужче,

Вас і Палланта-вождя закликає вітчизна прадавня.

Тут не воюють із нами боги, лише тисне нас смертний

Ворог; у нас стільки само і рук, як у них, і відваги.

Засувом нас величезним морська зачинила пучина,

Й сушею ніяк тікать, — чи шукати нам моря і Трої?»

Мовивши це, у ворожі він кинувсь ряди найгустіші.

Перший дорогу йому заступив злою долею гнаний

Лаг, що тягнув саме камінь важкий, а Паллант замахнувшись

Влучив, де ребра хребет на дві сторони ділить, і вирвав

Списа назад, що застряг у костях його. Та не спромігся

Вбити зненацька його і Гісбон, хоч і мав цю надію:

Щойно з розлюченим серцем і, всяку забувши обачність,

Вирвавсь вперед він, не зваживши злої загибелі друга,

Зразу ж Паллант затопив йому меч свій у груди набряклі.

Стенія валить тоді й Анхемола, що з давнього роду

Рета, й зухвало наважився мачухи ложе сплямити.

Й ви, такі схожі обличчям близнята, Ларіде і Тімбре,

Давнові діти, що смерті зазнали на полі рутульськім, —

Навіть свої вас, на радість батьків, не могли відрізнити, —

Точні Паллант вам обом тепер дав розрізняльні ознаки:

Голову, Тімбре, тобі відрубав меч Евандрів[381] звитяжний,

А за тобою, Ларіде, твоя ж там шукає правиця,

І півживі ще дрижать її пальці і меч ще тримають.

Разом і сором, і біль аркадських озброїли воїв

Проти ворожих рядів, аж вогнем од цих слів спалахнули,

Спостерігаючи подвиги славні. Тоді-то й Ретея,

Що колісницею мчав, убиває Паллант. Це дало їм

Місце, й на мить це від Їла удар відвело. Бо на Їла

Спис скерував він міцний, та Ретей його вістря на себе

Перехопив, від тебе й від брата твойого Тіррена,

Тевтре славетний, тікаючи й долі в конанні скотившись,

П’ятами землю рутульську він ралив. Як літом повіє

Бажаний вітер, пастух серед лісу вогонь розкладає;

Раптом в середині він розгориться, й одна розіллється

Хвиля Вулкана[382] жахлива в широкому полі довкола,

Й той споглядає звитяжно згори, як вогонь тріумфує, —

Так воєдино і друзів твоїх вся з’єдналася мужність

І помагає, Палланте, тобі. Та Галес, невгамовний

Воїн, на ворога йде під заслоною зброї своєї.

Тут же вбиває Ладона, й за ним Демодока, й Ферета,

Й руку Стрімонія, що його горлу грозила, відсік він

Ясним мечем, а Тоантові каменем кинув в обличчя

Й кості його розтрощив і змішав їх із кров’ю і мозком.

Батько Галесів, лякаючись долі, сховав його в лісі.

Та як закрив той очі погаслі, то парки на нього

Руку наклали свою і зброї Евандровій в жертву

Передали. Нападає на нього Паллант, молячися:

«Батьку наш, Тібре, дай щастя залізу, що кидаю зараз,

Напрямок дай йому в груди Галеса твердого, — й цю зброю,

Й здобич одержить твій дуб[383]». Бог почув ці слова, бо хотівши

Оборонить Імаона, нещасний Галес сам підставив

Груди під спис аркадійський. Та смертю такого героя

Рать перестрашену Лавс, ця могутня у битві підпора,

Не покидає; Абанта, що впав йому в руки, долає,

Цю перешкоду і вузол війни. Аркадські потомки

Падають мертвими тут, і падають поруч етруски,

430] Й ви біля них, о тіла не добитих ще греками тевкрів.

Стрілись тут раті, вождями своїми і силами рівні,

Густо зімкнувшись; з тилів наперед натискають, і руху

Вже ні для рук, ні для зброї нема. Там Паллант нападає

434] Й тисне, а звідти загрожує Лавс; не дуже різняться

Віком вони і на вигляд величні, але не дала їм

Доля додому вернутись. Проте цар Олімпу великий

Їм не дозволив зустрітись в бою, бо уже незабаром

Кожного з рук могутнішого ворога доля спіткає.

Та опікунка-сестра тим часом наказує Турну,

Що в колісниці швидкій проїжджав між військами, на поміч

Лавсові йти. Турн, побачивши друзів, промовив: «Чекайте,

Сам я піду на Палланта, мені одному він належить, —

Дуже бажав би тепер я, щоб батько його це побачив».

Так він промовив, і друзі йому поступилися місцем.

Горді слова ці й рутулів відхід здивували Палланта,

В Турна він погляд втопив, по всій його постаті дужій

Водить очима, і все неприхильним оглянувши зором,

Відповідає на слово цареве такими словами:

«Здобич найвища прославить мене, або тут же загину

Смертю прекрасною я. В обох оцих випадках батько

Буде вдоволений. Отже, покинь ці погрози». Промовив

І виступає вперед. У аркадців аж кров зціпеніла

В грудях палких. Турн з повоза скочив, йде пішки назустріч,

Наче той лев, що бика із криївки здалека побачив

В полі, готового битись, і зараз до нього збігає;

Так тоді й Турн виглядав, до грізного виходячи бою.

Щойно завважив Паллант, що той списом у нього поцілить,

Виступив сам, може, щастя піддержить одвагу, хоч сили

Їхні й не рівні, й, звернувшись до неба великого, мовив:

«Батька гостинним столом, що від нього ти мав як чужинець,

Внуку Алкеїв[384], благаю, дай поміч в почині великім, —

Хай він узрить, як ту зброю криваву зніматимуть з нього,

Гаснучі Турнові очі хай бачать мене переможцем».

Чує слова ці Алкід, і глибоко в серці зітхає,

Й ронить він сльози даремні[385]. Тоді промовляє до сина

Батько[386] ласкаво: «Свій день є у кожного, дано короткий

Кожному час на життя, й неможливо його повернути.

Пам’ять же добру по нас продовжити можна ділами,

Це-бо є доблесті подвиг. А скільки славетних нащадків

Божих лягло під високими мурами Трої, — між ними

І Сарпедон, моя парость, поліг. Така доля і Турна

Кличе, — дійшов він до меж, його вікові долею даних».

Мовить він так і зір одвертає[387] од воїв рутульських.

Кинув тим часом Паллант з великою силою спис свій,

Вихопив з вигнутих піхов і меч він блискучий. Потрапив

Спис, пролетівши, туди, де панцир крив Турнові плечі,

Й край щита зачепивши при тому, все ж трохи подряпав

Турнове тіло могутнє. А Турн, з свого боку, дубове

Ратище гостре, залізом окуте, ціляючи довго,

Прямо в Палланта метнув, такими озвавшись словами:

«Ну-бо, поглянь, чи не краще це ратище наше проймає!»

Тільки промовив він це, як ударило з розмаху вістря,

Аж задрижало, і щит перебило в середині самій,

Хоч і залізом, і міддю окутий, хоч шкура волова

Стільки разів обіймала його, але й панцир прошило,

Й груди могутні пройшло. Дарма він залізо гаряче

Вирвав із тіла, тим самим-бо шляхом із нього спливали

Кров і життя. На рану упав, задзвеніла на ньому

Зброя, й він, гинучи, в землю ворожу зарився залитим

Кров’ю обличчям. А Турн тоді мовив:

«Отже, затямте, аркадці, мої ви слова й до Евандра

Їх занесіть, — я Палланта, яким заслужив, повертаю.

Шану могили й ховання утіху дарую охоче.

Тільки не дешево ця йому стане Енея гостина».

Так промовляє, і трупа він лівою топче ногою,

[388]Й пояс тяжкий із нього зриває; на поясі тому

Злочин зображений був той, як разом у ніч повесільну

Впала ганебно громада юнацтва на ложах кривавих;

Вирізьбив це був на щирому золоті Клон, син Евріта.

Дуже радів тоді Турн, утішений здобиччю тою.

Долі-бо серце людське несвідоме, не знає, що буде,

Й щастям упившися, здержати міри не вміє при тому.

Прийде ще час і на Турна, що схоче багато він дати,

Щоб повернути Палланта живим, а цей день і цю здобич

Тяжко зненавидить. Друзі ж Палланта, тим часом зібравшись,

Тіло поклали на щит і з слізьми понесли і стогнанням.

О велика скорбота й краса, що до батька вернулась!

Перший цей день у бою показав тебе й згладив зі світу;

Та залишаєш ти трупу рутульського тут цілі гори.

Вість не одна про лихо таке до Енея доходить;

Свідок наочний доносить, що доля війни в небезпеці,

Крайня пора йти на поміч, бо тевкри біжать. Він рушає

Й косить мечем, що попало під руки, широку дорогу

Мостить залізом в рядах, запалившись, тебе він шукає,

Турне, згорділого вбивством останнім. Паллант із Евандром

Перед очима його і все інше, і стіл, при якому,

Вперше прийшовши, він сів, і дана правиця. Живими

Зараз вхопив чотирьох юнаків із Сульмони і стільки ж

Тих, що годує Уфенс, щоб у жертву їх тіням принести

Й кров’ю бранців вогонь на багатті згасити[389]. А потім

Здалека він посилає Магонові спис смертоносний.

Хитро присів той, а спис із свистом над ним пролітає;

Він обіймає коліна Енея і так його просить:

«Батька я тінню благаю і сином Іулом, що зріє,

Душу ти цю збережи і для сина, молю, і для батька.

В мене великий є дім, закопано в ньому багато

Золота й срібла талантів — в різьбі, у монетах і злитках.

Не від моєї загибелі тевкрів звитяга залежить,

Справи такої душа одинока змінити не може».

Так він сказав, а Еней на слова його в відповідь мовить:

«Дітям своїм збережи всі таланти із золота й срібла,

Ті, що ти згадуєш; викупи всі й договори воєнні

Турн скасував ще тоді, як спровадив на той світ Палланта, —

Так відчуває тінь батька Анхіса, й Іул тої ж думки».

Так він сказав і, шолом ухопивши лівицею, прямо

В шию тому, що просив, меч загнав по саму рукоятку.

Далі стояв Гемонід тут, жрець Трівії й Феба, у нього

Чілка з святими стрічками скроні й чоло сповивала, —

Шати його всі біліли, і зброя ясніла на ньому.

Стрівши, Еней його полем гонив, і, ставши над впалим,

Зразу ж мечем заколов, і великою вкрив його тінню.

Зброю його взяв Серест і на плечах поніс для трофея,

Царю Градіве, тобі. Відновляють ряди бойовії

Цекул із роду Вулкана й Умброн, що із пагір марсійських.

З другого боку шаліє потомок Дардана, відтяв він

Ліву Анксурові руку і геть цілий щит розпанахав.

Горде той вимовив слово, бо вірив, що й сила велика

З словом іде, і в уяві підносив свій дух аж до неба,

Сиве волосся собі обіцяючи й років багато.

Гнівному тут йому трапивсь під руку Тарквіт, що пишався

Ясною зброєю, — німфа Дріота його породила

Фавнові, лісу господарю. Кинувши здалека списом,

Панцир з вагою щита Еней сполучив і, відтявши

Голову, кинув на землю, хоч марно благав той, багато

Мавши сказати йому, — він тіло ще тепле від себе

Геть відкотив і над ним від ворожого серця промовив:

«Тут ось лежи собі, грізний! Мати тебе найдорожча

В рідній землі не укриє, не висипле тілу могили.

Дикій пташні на поталу тут будеш лежати, а може,

Хвилі в глибінь понесуть, і риби голодні там будуть

Рани лизать тобі». Враз він напав на Луку і Антея,

Перших у Турновім війську, на мужнього Нуму й Камерта,

Рижого сина Вольцента, великого духом, що був він

Найбагатіший на землю з усіх авзонідів і правив

В тихих Аміклах[390]. Немов Егеон, що у нього, як кажуть,

Сотня рамен була й сотня долоней, горлянок півсотні,

Стільки ж грудей, що з них зяяв вогнем на Юпітерів грім він;

П’ятдесятьма він щитами дзвонив, і мечів він із піхов

Стільки ж виймав, — так звитяжно Еней лютував по всім полі,

Аж розігрілася сталь. Він далі на коней Ніфея,

На четверню, нападає і прямо вціляє у груди.

Коні ж, побачивши здалека раптом жахливу загрозу,

Перелякались, назад подалися і, скинувши тут же

Свого погонича, повіз погнали до берега прямо.

На колісниці тим часом всередину білими кіньми

В їхав із Лігером-братом Лукаг; спрямовує коней

Віжками брат, він же острах добутим мечем навіває.

Стерпіть не може Еней такого їх лютого шалу;

Кинувсь на них, його спис величезний у вічі їм блиснув.

Лігер до нього:

«Не Діомеда ти коні тут бачиш, не повіз Ахілла,

Тут не фрігійські поля; кінець і війні в цьому краї

Прийде, й твоєму життю». Такі ось слова божевільні

В Лігера з уст вилітали. Але не словами на нього

Кидав троянський герой; із розмаху списа пустив він

В ворога прямо. Лукаг уперед нахиливсь для удару

Списом, крикнув на коні, на ліву вже виступив ногу

Й ладивсь до бою, та в нижній щита блискучого обід

Спис прохопився в ту мить і в ліву ввігнався пахвину.

Випавши з повоза, долі скотився він, смерті в обійми.

Словом терпким тут Еней обізвався до нього побожний:

«Повоза твого, Лукагу, не зрадила коней охлялість,

Не завернули і тіні пусті із ворожого війська, —

Тільки ти сам зіскочив із нього й тікаєш». Сказав це

Й запряг придержав. А брат нещасливий, скотившися там же,

Руки простяг безборонні й промовив: «На тебе самого

Й рідних батьків твоїх, мужу троянський, тебе заклинаю,

Душу мою пощади, до мого прихилися благання».

Довго просив він, і мовив Еней йому: «Ти ще недавно

Зовсім інакше співав. Умирай, і брат брата не кидай».

І відкриває мечем йому груди, цю схованку духа.

Трупами цілеє поле так вождь засіває дарданський

В шалі своєму, мов струмінь гірський, мов та чорная буря.

Хлопець Асканій, нарешті, і молодь троянська, що марно

Їх облягали, прорвавшись крізь шанці, покинули табір.

Сам до Юнони із словом звернувся тим часом Юпітер:

«Сестро й дружино моя наймиліша! Справі троянській, —

Гак, як ти думала, й не помилилась, — сприяє Венера,

Не витривала-бо в труднощах бою мужів тих правиця,

Дух не завзятий, і стерпіть не вміють вони небезпеки».

Скромно до нього Юнона: «Мій мужу найкращий, навіщо

Cерце дратуєш зболіле, що прикрого слова боїться?

Мала б я в тебе таку, як колись, і як бути повинно,

Силу кохання, напевно, ти в тому мені б не перечив,

Наймогутніший, щоб збити тепер ще живого могла я

Вивести Турна та батькові Давну віддати живого.

Хай тепер гине і чистою кров’ю хай тевкрам заплатить.

Все ж таки з нашого роду ім’я він виводить, Пілумн був

Прадід його у четвертім коліні, і завжди рукою

Щедрою в храмах твоїх він жертви численні приносив».

Їй цар Олімпу небесного так відповів коротенько:

«Що ж, як ти просиш тепер відсунути смерть юнакові,

Хоч йому вмерти судилось, жадаєш, щоб це учинив я,

Втечею Турна врятуй, від погрози лихої недолі

Вирви його. Це-бо можна дозволить. Якщо ж якусь глибшу

Думку ти криєш в проханні і хочеш війну обернути,

Зовсім змінити, то знай, що пусті ти плекаєш надії».

З ревними слізьми Юнона: «А що, якби в слові одмовив, —

В серці ж признав ти, — і все ж таки Турну життя б залишилось?

Жде-бо на нього, безвинного, згуба тяжка, хіба справді

Я помиляюсь. Коли б то я марним каралася страхом,

Ти ж би свій задум на краще змінив, у твоїй-бо це волі».

Тільки слова ці сказала, і тут же з високого неба

З бурею разом спустилась на землю і, в хмарі сповита,

Попрямувала до військ Іліону, у табір лаврентський.

І утворила богиня із хмари густої, на образ

І на подобу Енея, безсилу мару — дивовижне

Виглядом диво, — убрала ту постать у зброю дарданську.

Щит їй і гребінь дала на шолом, як в божистого мужа;

Мову дала для омани, без жодного значення звуки,

Й ту, що у нього, ходу. Це так, як-то кажуть, літає

Десь після смерті мара, а чи сон так заплутує мислі.

В перших рядах ця завзято гасає мара, брязкотінням

Зброї роз’ярює мужа й на бій викликає. І вийшов

Турн проти неї, і спис він із свистом іздалека кинув.

Та відвернулась мара і лиш п’яти йому показала.

Турн тоді щиро повірив, що справді Еней утікає.

В серце схвильоване марна вступила до нього надія:

«Чом ти тікаєш, Енею? Домовленим шлюбом не нехтуй!

Дасть ця правиця ту землю тобі, що по хвилях шукав ти».

Крикнув це й кинувся, блиснувши гострим мечем, за марою,

Сам-бо не відав того, що вітри цю утіху розвіють.

Там випадково стояло судно, до високої скелі

Міцно прикріплене, був там готовий місток і драбина.

Тим кораблем цар Озіній приплив із клузійського краю.

На корабель той Енеєва тінь утекла полохлива

Й десь у кутку заховалась. За нею і Турн, знай, долає

Всі перешкоди й високі містки перестрибує спритно.

Лиш на судні опинивсь, як Сатурнія линви зриває

І корабель неприв’язаний котить по хвилях рухливих.

Турна, що зник десь раптово, шукає Еней для двобою

І на той світ по дорозі багато мужів посилає.

Легка ж мара пристановища більше уже не шукала,

А відлетіла під небо і в чорних розтанула хмарах.

Турна тим часом на море широкеє винесла хвиля.

Глянув навкруг, не свідомий, що діється з ним, і не вдячний,

Що врятувався, до неба здіймає він руки й волає:

«О всемогутній наш батьку, в такому-то злочині винним

Ти мене визнав, такої завдати волів мені кари?

Звідки я мчусь і куди? І яка це несе мене втеча?

Знов чи побачу я мури Лавренту і табір? Що буде

З тими мужами, що разом зі мною в похід виступали?

Я ж їх усіх залишив так ганебно на смерть, на поталу?

Бачу тепер їх розбитих і стогін конаючих чую.

Що тепер вдію і де підо мною в глибінь неосяжну,

Земле, розступишся? Згляньтесь на мене мерщій, буревії,

І на каміння, на скелі судно занесіть (про це ревно

Турн вас благає), пошліть на безвихідні дикі мілини,

Де ні рутули, ні вістка ніяка мене не досягне».

Так промовляючи, бореться сам із думками, чи має

З сорому він величезного впасти на вістря й загнати

Немилосердний свій меч поміж ребра, чи скочити в хвилі,

В саму середину, так добиватися вплав до крутого

Берега й наново з тевкрами герць бойовий починати.

Тричі він важивсь вчинить одне й друге, і тричі Юнона

Наймогутніша спиняла, і з жалю до нього юнацький

Стримала запал. Пливе він, скородячи плесо, й щасливо

Хвилі несуть його в древнє прабатьківське Давнове місто[391].

Та за наказом Юпітера вийшов до бою тим часом

І на радіючих тевкрів напав, розпалившись, Мезенцій.

Збіглись тірренські загони, і всі на одного напали,

Всі на одного палають ненавистю й стрілами сиплють.

Він, наче скеля, що видалась в море безкрає далеко,

Шалу вітрів і хвилі підставлена, силу й погрози

Неба і моря сама лиш витримує й не ворухнеться.

Гебра на землю звалив, Доліхаона сина, й Латага,

И Пальма, що мав утекти: Латага в обличчя ударив

Скелі гірської відламком великим, а Пальмові жили

У підколінні підрізав і немічним повзати кинув.

Лавсові ж зброю дає, щоб носив на своїх її плечах,

А на шолом йому гребінь встромляє. Й фрігійця Еванта

Вбив, і Міманта, ровесника й друга Паріса, — тієї

Самої ночі, що мати Теано, на втіху Аміку,

Батьку, його дарувала, й цариця, Кісеєва донька,

Що завагітніла ярим вогнем[392], породила Паріса.

В рідному місті Паріс опочив, Міманта ж незнана

Вкрила земля лаврентійська. Мов злющими вигнаний псами

З пагір високих кабан, що плекав його довгії роки

Везул соснистий і довгії роки багно лаврентійське,

В сіті потрапить в гаю комишевім і дико гукає,

Й їжиться в нього щетина, й ніхто не посміє до нього

Навіть наблизитись, тільки списами, іздалека ставши,

Кидають в нього і лиш галасують з безпечного місця.

Він же поволі безстрашно на всі обертається боки,

Й тільки зубами скрегоче, й списи лиш обтрушує з спини.

Так же і з тих, в кого був на Мезенція гнів справедливий,

Жоден не смів із мечем у руці нападати на нього;

Здалека тільки списами тривожили й криком великим.

Був серед них із старого корітського краю утеклий

Грек той Акрон, що безшлюбною дівчину кинув кохану.

Бачить Мезенцій, як той у середину війська вмішався

У багряниці, що суджена ткала, і в перах пурпурних, —

Наче той лев зголоднілий, що скрізь по висотах блукає,

Голодом гнаний шаленим, і десь чи козу полохливу

Раптом побачить, чи оленя, що підійма свої роги, —

Скочить і широко пащу роззявить, наїживши гриву,

І припадає до м’яса, і чорна у нього стікає

З пащі жахливої кров, —

Кинувсь так жваво Мезенцій в гущавину воїв ворожих.

Падає бідний Акрон і чорну б’є п’ятами землю,

Зламаний спис миє кров’ю й вмирає. Він мав за безчестя

Вбити Орода, коли той тікав, і поранити ззаду,

Кинувши списом, але оббігає його і виходить

Просто назустріч йому і, ставши як муж проти мужа,

Перемагає не підступом хитрим, а силою зброї.

Потім ногою і списом оперсь на упалого й мовив:

«Ось перед вами, мужі, частина воєнної сили —

Гордий Ород, — і нехтувать нею не слід нам». Всі друзі

Скрикнули разом на те і веселий пеан заспівали.

Той же, спускаючи дух: «Недовго ти будеш безкарно

Тішитись так, переможче, і хто б ти не був, а та сама

Жде тебе доля, і скоро на цьому ж ти полі поляжеш».

З гнівом Мезенцій крізь сміх: «Ти зараз вмирай, а про мене

Батько богів, цар людей вже розсудить». Сказав це і витяг

З тіла свій спис. Того ж спокій глибокий обняв і залізний

Сон, його очі стулились, і вічна їх тьма огорнула.

Цедик убив Алкатоя, Сакратор — Гідаспа, Рапон же

Вбив і Партенія, й Орса, великої сили героя.

Клонія вцілив Мессап й Ерікета, Лікаона парость, —

Першого вбив на землі, бо розгнузданий кінь спотикнувся, —

Пішки йшов другий. Був піший і Агіс, що вийшов з Лікії,

Вбив його тут же Валер, не позбавлений доблесті предків.

Тронія Салій убив, а Салій Неальком убитий

Списом з засади й стрілою, що здалека б’є непомітно.

Смуток тяжкий і втрати ділив уже Марс обопільні,

Падали рівно й до наступу йшли переможці й побиті,

Жодні не знали утечі. В оселі Юпітера, в небі,

Уболівають богове над марним оцим і взаємним

Гнівом і тим, що люди так терплять багато. Венера

Бачить усе це, за нею Юнона, Сатурнова донька;

Між тисячами шаліє бліда Тізіфона. А далі

Ратищем дужим Мезенцій вимахує грізно й прямує

Полем, немов Оріон величезний, коли він найглибші

Води Нерея в середині саме убрід переходить,

Шлях свій верстаючи, сам же над плесо плечима сягає;

Чи із верхів’я гірського стару несучи яворину,

Йде собі сам по землі, ховаючи голову в хмари[393], —

Так і Мезенцій ішов у зброї своїй величавій.

Щойно Еней спостеріг його здалеку в лавах військових,

Вирішив вийти на нього. А той не злякавсь і чекає

Славного ворога; сам непорушно стоїть і очима

Міряє місце, чи списом докине. «Правиця хай богом

Буде мені, а спис, який кидаю, хай помагає.

Зброю ж, яку я стягну із цього душогуба Енея,

Лавсе, одягнеш на себе — тобі цей трофей обіцяю».

Так промовляючи, він іздалека з свистом закинув

Гострого списа; але, пролетівши, об щит він одбився

Й славного мужа Антора, що був Геркулесові другом,

Вдарив у бік, аж у нутрощі встрявши; Антор, з Арголіди

Посланий, коло Евандра осів в італійському місті.

Впав бідолаха, за іншого вбитий, поглянув у небо

І, умираючи, Аргос згадав, дорогий його серцю.

Кидає списа свойого побожний Еней. Спис, пробивши

Вигнуте мідяне коло потрійне, льняну поволоку

785] Й шкуру волову потрійну, встромився внизу у пахвину, —

Й списові сили не стало. Побачивши кров у тірренця,

Радісно меч свій з пахвини Еней витягає, і в буйнім

Шалі пойнятого трепетом ворога він доганяє.

Тяжко тоді застогнав із любові до милого батька

Лавс, це побачивши, й сльози рясні полилися у нього.

Не замовчу я про смерть невблаганну твою, про учинки

Славні твої і про тебе, пам’яті гідний юначе,

Якщо з довірою приймуть нащадки ці давні події.

До боротьби вже нездатний, зв’язаний в рухах, ногою

Батько назад відступив, і щитом волочить він списа.

Раптом прорвався юнак і в середину бою встряває;

Враз підбігає Еней і правицею вже замахнувся,

Він же кинувсь під меч і затримав його на хвилину.

Друзі за ним поспішають із криком великим, і поки

Батько, боронений сина свойого щитом, не відійде,

Мечуть списи, хочуть ворога стрілами здалека гнати.

В шал упадає Еней і, щитом заслонившись, із місця

Не уступає. Як градова буря із неба посипле,

З поля тікають усі орачі, хлібороби й мандрівці

Схову шукають безпечного десь чи під берегом річки,

Чи у скелястій печері, як довго на полі негода,

Щоб, як покажеться сонце, могли вони взятись до діла, —

Так і Еней, звідусіль засипаний градом списів їх,

Доти витримує, аж прогримить вся та хмара воєнна,

Й Лавса він лає й грозить йому тяжко: «Чого поспішаєш?

Смерть тут чекає на тебе, і зваживсь на діло ти більше,

Ніж твої сили; любов ця тебе, необачний, погубить».

Той не зважає на це і шаліє в своєму одчаї.

Лють проникає ще глибше у серце вождеві дарданців,

Парки для Лавса прядуть уже нитку останню. Еней-бо

На юнака замахнувся могутнім мечем і у нього

Весь увігнав. Щит пробито, і легку броню цю хвастунську,

Й туніку, що її золотом мати йому вишивала;

Крові в запазуху повно влилося. Душа тоді в смутку

Тіло лишила й до предків полинула з вітром. Поглянув

Син Анхісів тоді на того, що вмирав, і на лиця,

Лиця, що дивна їх блідість окрила, і тяжко зітхнув він

З жалем гірким, і простяг йому руку; і виник у нього

В пам’яті образ любові до батька. «О хлопче нещасний,

Що тобі дасть побожний Еней за ці славні заслуги,

Щирості гідне твоєї? Ту зброю, якою втішався

Досі, і далі тримай; а самого тебе, якщо тільки

Йдеться про це тобі, попелу й предкам віддам я належно.

В смерті печальній твоїй одна лише в тебе утіха,

Що від правиці Енея вмираєш великого». Друзів

Лаючи надто повільних, з землі юнака підіймає,

Що за звичаєм зачесані кучері кров’ю споганив.

Батько[394] тим часом над хвилями Тібру вмивав свої рани;

Він полоскав їх водою й, на стовбур похилий опершись,

Тілом своїм спочивав. Шолом його мідний на гілці

Осторонь висів, і зброя важка між травою лежала.

Молодь добірна його оточила. Він дихає важко,

Шию підперши і звісивши бороду довгу на груди.

Часто про Лавса питав, і за ним багатьох посилав він,

Щоб завернули його і сказали йому повеління

Батька сумного. Несли із плачем сюди друзі на зброї

Мертвого Лавса; юнак був великий, велика і рана,

Що подолала його. Уже здалека вчуло ридання

Батькове серце, до лиха чутливе. Він голову сиву

Порохом всю посипає, і руки здіймає до неба,

І припадає до тіла. «Мій сину, невже так бажав я

Жити, щоб-то допустить замість себе під руку ворожу

Синові стати? Чи ран твоїх болем я, батько, врятуюсь,

Смертю твоєю живий? Тепер, бідолашному, врешті,

Згуба остання мені, тепер моя зглибилась рана!

Я-бо, мій сину, своєю виною сплямив твоє ймення,

Бо, зненавиджений, з трону батьків моїх прогнаний був я,

Кару був винен моїй батьківщині й ненависті рідних;

Краще б негідне життя сам усякій віддав би я карі.

Та ось живу й ще не кидаю я ні людей, ані світу,

Але покину». Він так промовляє і тут же на ногу

Хвору ступає свою, і хоч біль в його рані глибокий

Сил убавляє, не впав і коня привести свого каже.

Кінь той був слава, і шана, й утіха його, він на ньому

З воєн усіх переможцем вертався. До нього сумного

Так промовляти почав він: «Мій Ребе, ми разом обидва

Довго на світі жили (якщо смертним щось довго буває).

Нині або переможцем сюди принесеш ти криваву

Зброю й Енеєву голову й будеш за Лавсову кривду

Месником, або, як сила путі не відкриє, поляжеш

Разом зі мною; бо вірю, не стерпиш, могутній, щоб інший

Хтось верховодив тобою, щоб тевкр був хазяїном в тебе».

Так він промовив і, прийнятий радо, сідає на нього,

Як і раніше, і гострі списи бере в руки обидві;

Світлий мідяний шолом, що наїжився волосом кінським,

Голову вкрив йому. Так і помчав він в середину бою.

В серці вирує і сором великий, і смуток шалений,

І божевільна любов, і відваги свідомість. Він дужим

Голосом кличе Енея три рази. Зрадів той, пізнавши,

Й так помолився: «Хай батько богів з Аполлоном високим

Дасть, щоб в бою ти зустрівся зі мною».

Тільки промовив і з грізним він списом виходить навпроти.

Той же: «Чого, найлютіший, мене так страхаєш, забравши

Сина? То шлях був єдиний лише, щоб мене погубити,

Не боїмось-бо ми смерті й боги не страшні нам ніякі.

Кинь це. На смерть я іду, та раніш тобі дам у дарунок

Ось що». Промовив і спис свій на ворога кинув, а потім

Кидає другий і третій, і колом кружляє великим,

Тільки ті напади щит золотий відбиває. Аж тричі

Вліво довкола стоячого їде і сипле списами.

Тричі троянський герой на щиті мідяному обносить

Ліс велетенських списів кругом себе. Коли ж це набридло

І допекла ця нерівна йому боротьба, то вагавсь він

Довго, аж поки зібрався й ворожому кинув коневі

Списа між скроні опуклі. Здіймається високо диба

Четвероногий, повітря копитами б’є над собою,

Вершника з себе скидає і перекидається раптом,

І, на землі розпростертий, він руху його позбавляє,

Впавши сторчма і передом цілим згори приваливши.

Всі, і трояни, й латини, вогнем спалахнувши, до неба

Крик підняли. Еней підбігає до нього і, меч свій

З піхов виймаючи, так над упалим говорить: «Де ж нині

Той завзятущий Мезенцій, де ділася дика відвага?»

Але ж тірренець, поглянувши вгору, повітря вдихнувши

Й опам’ятавшися, мовив: «Мій вороже тяжкий, навіщо

Лаєшся й смертю грозиш? Ганьби у падінні немає,

Я тут не ласки просити прийшов; і мій Лавс із тобою,

Певно, не так домовлявся. Прошу одного лиш, як може

Щось переможця просити побитий; дозволь моє тіло

В землю покласти. Я знаю, усі мої люті на мене.

Лють ту, прошу, відверни й дай із сином спочити в могилі».

Мовивши це, і меч свій свідомо на горло сприйнявши,

Вилив він душу свою із струменем крові на зброю.

Книга одинадцята


Енеїда

Сходить тим часом Аврора, глибінь Океану лишивши.

Хоч у Енея журба на умі, щоб був час поховати

Друзів, і похорон цей його серце турбує, обіти

За перемогу богам він складає. Лише засвітало,

Він на вершині Кургана поставив великого дуба,

Гілля обтявши, і зброю ясну надіває на нього,

Із полководця Мезенція зняту: для тебе трофеї,

Боже великий війни. Закладає на нього він гребні,

Кров’ю обагрені, рештки списів його теж прикріпляє;

Панцир вдягає, двічі по шість раз у битвах пробитий;

Зліва прив’язує щит мідяний, через шию завісив

Меч, весь у кості слоновій. І так тріумфуючих друзів

(Бо оточила його вся громада вождів) закликає:

«Зроблено діло велике, герої, — геть всяку тривогу,

Що буде далі. Ось зброя із владаря гордого знята,

Жертва первинна: таким-бо із рук моїх вийшов Мезенцій.

Нині нам шлях до царя вже й до міста Латина відкрито.

Зброю готуйте в душі, провадьте війну у надії,

Щоб, як богове нам знак подадуть, всім під прапором стати

20] Й з табору вивести молодь, не гаялись би у безрадді,

Не заважав би вам страх і не стримував вашу рішучість.

Товаришів своїх мертві тіла у землі поховаймо, —

Це їм єдина пошана усім в глибині Ахеронту.

Йдіть же, — сказав він, — і в душі славетні, що цю батьківщину

Кров’ю для нас породили, останньою данню вшануйте;

Й передусім у скорботне Евандрове місто пошлімо

Тіло Палланта того, що доблесті повного нині

Чорна забрала година й в могилі сумній оселила».

Так промовляє крізь сльози й звертає ходу до порогів,

Де сторожив покладене тіло Палланта бездушне

Віком старий вже Акойт, що в Евандра, героя з Паррази,

Був зброєносцем колись, а тепер, у нещасну годину,

З журним чуттям проводжати свойого ішов вихованця.

Челядь уся і троянці юрбою його оточили

І іліади смутні, розпустивши за звичаєм коси.

Тільки Еней увійшов у кімнату високу, як зразу ж

Лемент зняли аж до неба вони, б’ючи себе в груди.

Сповнилась тугою царська оселя й плачем жалісливим.

Щойно побачив Еней Палланта лице сніжно-біле

И голову, сперту на постіль, і в грудях юнацьких широку

Рану від вістря списа італійського, ринули в нього

Сльози, й він мовив: «Юначе сердешний, то доля, всміхнувшись

Щастям мені, не дала, щоб ти царство моє хоч побачив,

Щоб переможцем поїхав до отчого дому. Не ці-бо

Я обіцянки про тебе Евандрові дав на відході,

Батьку твоєму, коли він, обнявши мене, у ці землі

Слав будувати велику державу і згадував чуйність

В страху за тебе, що ворог — нещадний, що бій із цим плем’ям

Буде завзятий. Тепер він у марній надії обіти,

Може, складає богам і множить на вівтарі жертви.

Ми ж юнакові померлому, що вже нічого не винен

Владі небесній[395], у смутку пусту цю складаємо шану.

Батьку нещасний, побачиш ти похорон сина жорстокий!

Ось виглядатиме як наш отой поворот тріумфальний,

Що ти на нього чекав! Ось великі мої сподівання!

Та не побачиш, Евандре, щоб втік він у ранах ганебних,

Не зажадаєш жорстокої кари, бо син врятувався.

Горе мені! Скільки тратиш, Авзоніє, й ти, мій Іуле!»

Так він, заплакавши, тіло нещасне наказує взяти,

Й тисячу вибрав героїв найкращих із цілого війська,

Щоб віддали у поході останню пошану і сльози

Батькові щоб вшанували; це марна утіха в великім

Смутку, але нещасливому батьку належна. Одні з них

Швидко плетінку плетуть, м’які улаштовують мари,

З пруття гнучкого сплітаючи їх і дубового віття,

Й підняте високо вгору гілками отінюють ложе,

Й тут же, на зіллям укритій постелі, померле юнацьке

Тіло кладуть обережно, як квітку, що зірвуть дівочі

Пальці — чи ніжну фіалку, чи цвіт гіацинту, що клонить

Голову й ще ані блиску не втратив, ні свіжості навіть,

Мати ж земля вже ні сили йому не дає, ні поживи.

Виніс дві шати Еней, і злотом, і пурпуром шиті;

Ті, що, радіючи з праці своєї, Дідона сідонська

За давнини ще колишньої власними ткала руками

І золотими нитками для нього мережала ніжно.

З них він в одну юнака одягнув, так останню пошану

Віддаючи йому в смутку, а кучері в другу окутав,

Маючи все це