Book: Шлях Срібного Яструба



Шлях Срібного Яструба

Дмитро Білий

Шлях Срібного Яструба

ВСТУП

Якщо подивитися на Стародавній Степ, що розкинувся по обидва боки Дніпра, то може здатися, що тільки високі трави та безмежність панують у ньому. Та, можливо, ніде на землі немає місць, де б так вирували долі народів, сплітаючись у дивне плетиво, кінці якого зовсім несподівано доходили до далеких-далеких країв. І відлуння цих подій ніколи не стихало. Ні через рік, ні через тисячу років…

Частина I

ЩИТ ТАРГІТАЯ

Глава 1. Атей — син Аріанта

Величезний розпечений диск червоного сонця застиг над краєм степу. Від високих степових ковил підіймалося мерехтливе марево ранкового туману. Густе, насичене пахощами духмяних трав повітря дзвеніло, немов напнута тятива.

Атей стримав свого коня й на мить заплющив очі, вдихаючи на повні груди це чарівне повітря, яке буває тільки в таку мить — коли червоне сонце повільно підіймається над безкраїм простором скіфського степу. Він відчував, як з кожним подихом його тіло вбирає в себе і силу сонця, і могутність землі, розчинені у повітрі. З самого раннього дитинства, мабуть, з тієї миті, коли вперше наважився пустити чвалом свого коня, Атей любив виїжджати на високий прадавній курган і спостерігати, як сонце підіймається над обрієм, сповіщаючи про початок нового дня. Можливо, саме тому, що народився він, як колись розповідала йому мати, саме в таку мить, коли сонце щойно підіймалося над обрієм. Ще в дитинстві Атей почув легенду про прабатька усіх скіфів — могутнього воїна Таргітая — сина богів, якому вдалося на швидкому скакуні доскочити до обрію і, розігнавши коня, піднестися у небо й проскочити крізь сонце. З того часу і мріяв Атей стати подібним до легендарного воїна.

Утім, і років Атею не так вже й багато. Коли він народився, його батько зробив новий горит для стріл[1] і наприкінці кожної зими вкладав туди нову стрілу. Тепер в цьому гориті було тринадцять стріл. Тобто мало бути чотирнадцять, але одна стріла залишилася рік тому у грудях сарматського вершника. Батько Атея Аріант славився на весь Степ як великий воїн і майстер-коваль. Казали, що кожна стріла, яку зробив батько, влучає в ціль, а його мечі, акінаки та бойові сокири можуть розрубати будь-який панцир. Матері Атей майже не пам’ятав, вона вмерла, коли в його гориті було всього три стріли.

Атей носив ім’я великого царя скіфів, в часи якого Велика Скіфія досягла вершини своєї могутності. Але ці часи вже давно минули. Тепер тільки розрізнені залишки колись непереможного скіфського народу залишалися в степах над Борисфеном. Більша частина скіфів після поразок у тривалій та виснажливій війні зі спорідненими, але тепер ворожими племенами сарматів загинула або залишила Велику Скіфію та відкочувала до Тавриди — Малої Скіфії. Рід, до якого належав Атей, залишався одним з останніх скіфських родів, які вперто кочували степом уздовж Борисфену,[2] не покидаючи терени, які були Батьківщиною для них та їхніх предків… Атей опустив голову й немов би знов опинився у не так уже й далекому минулому…

Глава 2. Битва при Урочищі Трьох Мечів

…В той день його батько та інші дорослі воїни відправилися до Урочища Трьох Мечів, де мала відбутися велика битва скіфів з наступаючими загонами сарматів-аланів.[3] Атей разом із хлопцями, які вже вміли тримати в руках луки, залишився охороняти стійбище. Вже декілька місяців алани переслідували їх рід. Їх закута у залізо кіннота мала перевагу над легкоозброєними скіфами. До того ж союзники аланів — готи, які нещодавно прийшли на береги Борисфену, теж завдавали дошкільних ударів по виснаженим скіфським воїнам. Рудобороді готи, переховуючися за своїми пересувними фортецями із скутих залізними ланцюгами возів, вміло відбивали атаки скіфської кавалерії і поступово витісняли скіфські роди, які відмовлялися приймати владу сарматських царів та готських конунгів[4] зі степового простору.

Наприкінці цієї зими рід Атея потрапив у пастку — аланам і готам вдалося нарешті притиснути декілька сотень скіфів до високого берегу Борисфену. Тепер скіфи втратили можливість маневрувати безкраїм степом, знекровлюючи ворогів блискавичними наскоками. Залишалося прийняти вирішальний бій із вдесятеро чисельнішими ворогами.

І саме в ту мить, коли Атей крутився на своєму коні біля табору, тривожно вдивляючись у далечину, затягнуту морозним серпанком, куди відправилися воїни його роду, з ним вперше сталося те, що скіфські чаклуни називали Видінням. Раптом голоси його друзів, хлюпання талого снігу під копитами коня, репетування жінок у таборі, плач малюків, гавкіт собак — всі звичні звуки скіфського стійбища немовби розчинилися у ранковому повітрі. Замість них Атей почув бойові вигуки наступаючої скіфської кавалерії, свист стріл, тупіт кінної лави та брязкіт мечів. Тепер Атей не бачив ні сірого неба над головою, ні чорного степу, який де-не-де плямили залишки снігу. Замість цього перед його очима спочатку дуже примарно, розпливчато, немов би крізь чорний туман, але потім усе чіткіше проступила зовсім інша картина.

Грізна кривава та безжальна степова битва постала перед ним. Атей тепер ясно бачив, як скіфські воїни його роду стрімко летіли назустріч повільно наступаючій лаві аланських катафрактріїв. Аланів було в декілька разів більше, ніж скіфів, і здавалося, що їх залізні шереги вмить зітруть скіфський загін. Очолював скіфську лаву вождь Данай. Його довга сива борода вилася на вітру. Данай в обох руках тримав по бойовій сокирі — сагарісі.[5] Трохи позаду нього летів на вороному коні батько Атея. В руках він тримав напнутий лук. За ним грізно насувалася скіфська кіннота. Степ тремтів під копитами сотень вершників. Алани теж прискорили своїх коней. Їх довгі списи опустилися. На них тріпотіли довгі яскраві значки та вовчі хвости. Довгі лускаті кольчуги, що вкривали аланських воїнів та їх коней, тьмяно блищали під першими променями сонця, яке щойно почало визирати між ранкових похмурих хмар. Данай пронизливим голосом вигукнув стародавній бойовий клич їх роду. Скіфи підхопили його, і враз сотні скіфських стріл хмарою піднялися над кінною лавою, на мить зависли у повітрі й блискавками впали на аланів. Багато стріл не завдали шкоди закутим з голови до ніг катафрактріям, але найбільш влучні постріли збили декілька десятків вершників з коней. В декількох місцях до того стрункої лави аланів з’явилися виломи. Данай знову вигукнув бойовий заклик. На цей раз скіфи випустили на аланів стріли, навмисно виготовлені батьком Атея. Наконечники цих стріл пронизливо засвистіли у повітрі, перелякані коні аланів захропіли, встаючи на дибки, забилися, кружляючи на місці. Лава аланів остаточно переплуталася — багато вершників покотилося з коней. І тут скіфи вломилися у ворожу кінноту. Почалася шалена рубанина. Іржання коней, ляскіт зброї, тріск списів і бойові вигуки оглушили Атея. Йому здавалося, що він знаходиться у самому центрі бойовища. Залізна лава аланів була зім’ята. Данай, оточений сотнею найкращих скіфських воїнів, несамовито трощив своїми сокирами катафрактріїв. Блискучі леза його сокир створювали навколо нього смертельне коло, і кожен, хто потрапляв у це коло, падав на землю. Поруч із вождем бився батько Атея. Вміло захищаючись невеликим щитом, він блискавичними ударами короткого меча — акінака — один за одним вражав аланів. Перемога явно хилилася на бік скіфів. Відчай вирішальної битви збільшував їх сили. Вже скіфські вершники тягнули по степу заарканених катафрактріїв, прикінчуючи їх списами, вже поодинокі алани втікали у степ, вже Данай вихопив у аланського вождя бойовий знак сарматів — знамено, на якому був зображений великий дракон…

Атей радісно вигукнув — хлопці, що верхи їздили біля нього, вдивляючись у степ, здивовано озирнулися на нього. Але Атей завмер. Він побачив сотні кремезних, рудобородих воїнів, які бігли до поля битви з боку урочища. На плечах деяких воїнів були ведмежі шкіри, інші були по пояс роздягнуті, вкриті татуюваннями. Озброєні мечами, круглими щитами, списами та сокирами з широкими лезами воїни відчайдушно ревіли бойовий клич. «Одін!!!» — загорлав провідник рудобородих. За мить втомлені скіфи опинилися в кільці ворожого оточення. Алани, побачивши своїх союзників готів, посилили опір і знов перейшли в наступ. Через декілька хвилин залишилося не більше півсотні скіфів, які скупчилися навколо Даная. Ось їх залишилося не більше десяти, а ось — тільки Данай і батько Атея, стоячи спина до спини, ледь відбивалися від щільного кола ворогів. На мить Атею здалося, що він зустрівся поглядом із батьком. Обличчя того було залите кров’ю, він, тримаючи руками довгу аланську шаблю, замість зламаного акінаку та потрощеного щита, з останніх сил бився з готським вождем. Атей ясно побачив сині очі батька, той щось крикнув, але Атей так і не зміг розчути, що саме намагався передати йому батько в цю останню хвилину. Все запаморочилося в його голові. Здавалося, що раптом криваво-червоне марево залило весь світ. Атей захитався у сідлі, намагаючись втриматися й не впасти під копита власного коня. Все закружляло навколо, і останнє, що він побачив у своєму Видінні, це як вершник на білому коні повільно пролітає крізь червоний диск сонця…

Коли хлопець прийшов до тями, скіфський табір вирував, немов розорений мурашник — між шатрами бігали жінки та малюки, його товариші безпорадно й розгублено крутилися на своїх конях, хапаючись за зброю. Атей із жахом побачив, як повз їх табір чвалом летять вкриті білою піною схарапуджені осідлані коні без вершників. По гаптованих бісером черпаках та прикрашених золотими й срібними пластинами сідлах було видно, що це коні скіфських вершників. Всі знали — живим скіфський воїн ніколи не покине свого коня. Тепер скіфи знали — їх воїни всі до одного загинули біля Урочища Трьох Мечів…

Глава 3. Щит Таргітая

…А потім, за конями загиблих воїнів, з’явилися алани. Переможно горлаючи, вони чвалом гнали коней до беззахисного скіфського табору. Друзі Атея розгублено перезиралися. Атей бачив, як тремтять їх руки, якими вони тримали луки. Він згадав слова свого батька, які той промовив, відправляючись на свою останню битву: «Якщо аланам вдасться нас перемогти, ми відправимося до наших богів на щасливе полювання. Дітей і жінок алани не стануть вбивати, скоріше за все, їх заберуть до себе й тоді вони стануть сарматами. Але я думаю, що ти назавжди залишишся скіфом. В Степу ще залишилися вільні скіфи, шукай Стежку Срібного Яструба. Щит Таргітая допоможе тобі її знайти».

Атей тоді здивовано подивився на батька — він багато разів чув про таємничого скіфського воїна-чаклуна Срібного Яструба, але, де можна було його знайти і де пролягала його стежка, батько ніколи не казав. Атей знав, що колись, коли він сам був ще дуже малим, його старший брат Сагір відправився шукати Стежку Срібного Яструба, але батько майже нічого не розповідав про нього.

Алани швидко наближалися, позаду них вже показалися готи. Ті йшли не поспішаючи, повільною ходою впевнених у собі переможців. І в цю мить Атей зрозумів, що закричав йому батько в останню мить свого життя. «Щит Таргітая!» — немов блискавка, спалахнула здогадка.

Алани вже широким півколом, не поспішаючи, оточували табір з усіх боків. Декілька скіфських підлітків випустили в них свої стріли, але вони, шкрябнувши по залізних панцирах, впали на землю. Атей, немов заворожений, дивився на аланів. Їх панцирі були вкриті брудом і плямами крові, над списами тріпотіли яскраві прапорці. Вождь аланів, кремезний вершник у пошматованій кольчузі, із головою, не покритою шоломом, щось вигукував, показуючи на скіфських жінок і дітей, які збилися до купи перед табором. Атей ясно уявив, як зараз переможці почнуть грабувати табір, а потім залишки його роду приймуть сарматський звичай і вже ніколи не будуть скіфами. А Щит Таргітая буде носити якийсь вождь аланів.

Здавалося, що Атею було б набагато легше, якби алани йшли на цей табір розгорнутою лавою, готові до тяжкого бою. І тут він вперше в житті відчув, як відчай і безсилля розривають йому груди. Ще мить — і Атей зрозумів, що розпач назавжди зламає його, перетворить на покірного сарматського слугу. І він вирвав цей відчай зі своєї душі, кинув, немов переможеного ворога під копита свого коня. Атей зчепив зуби і щосили вдарив коня канчуком. Кінь став на дибки і, спрямований твердою рукою вершника, помчав у степ — у бік, де ще не встигло замкнутися коло аланів. Морозний вітер вдарив хлопця в обличчя, шапка злетіла з голови й покотилася по талому снігу. Алани, не очікуючи від хлопця такої зухвалості, здивовано дивилися на молодого вершника. Атей пригнувся до шиї свого коня, і той понісся у степ, немов стріла, випущена з тугого скіфського лука. Алани схаменулися тільки тоді, коли Атей вирвався з їх оточення і полетів у відкритий степ. За давнім скіфським звичаєм, ковалі ніколи не ставили свої шатра у самому таборі. Їх праця вимагала усамітнення й відкритого простору. Атей прямував свого скакуна до невеликого яру, де стояло їх шатро. Позаду почувся пронизливий свист і вигуки сарматів — декілька найбільш запальних аланів кинулися навздогін за хлопцем…

…Щит Таргітая коваль Аріант почав робити за півроку до битви при Урочищі Трьох Мечів. Одного вечора, коли сонце вже не так зігрівало степ і у повітрі відчувалося наближення холодних вітрів, коваль наказав Атею деякий час самому наглядати за їх невеликим господарством (декілька коней та корів) та зник у степу. Казали, що у нього було Видіння. Принаймні, Атей ніколи ще не бачив свого батька таким зосередженим і замисленим. Тільки коли осінь владно запанувала над Борисфеном, Аріант повернувся й відразу прийнявся за роботу. Із собою він привіз декілька злитків якогось дивного металу, з яких і почав виковувати Щит Таргітая. За своєю формою щит нагадував звичайні овальні щити, якими зазвичай користувалися скіфські воїни. Але метал, з якого був виготовлений цей щит, на відміну від інших скіфських щитів, був надзвичайно легким і в той же час дуже міцним. Атей, який з дитинства звик зацікавлено спостерігати за роботою батька та ще й допомагати йому у незначних ковальських роботах, одного разу не витримав і запитав, що це за такий дивний щит виготовляє Аріант. Батько подивився на Атея, немовби міркуючи, чи варто відкривати сину якусь глибоку таємницю, і лише коротко відповів: «Це буде Щит Таргітая». Зрозуміло, що після цих слів зацікавленості Атея не було межі, але він напевно знав, що батько більше нічого йому не скаже, принаймні до слушної години. Вони покинули табір і довго пробиралися крізь заметіль до глибокого яру поблизу Борисфену. Над яром височили кам’яні брили, захищаючи його від пронизливих степових вітрів. Батько звично підготував кузню й почав роботу. Він майже не розмовляв, і Атей відчував, що душа й розум коваля блукають десь далеко, у нетрях якогось іншого світу, недосяжного для звичайних людей. Годинами Атей роздмухував вогонь у невеликому горні, зачаровано вдивляючись, як під вправними ударами молота розпечений металевий брус прийхмає овальну форму. Але іноді розмірений дзвін молоту, тріск жаринок з горну, дим і мінливі тіні від червоного полум’я вводили його у дивний стан, коли, здавалося, він поринає у напівзабуття і в мареві бачить літ диких коней по степу, а у відблисках полум’я червоне сонце й заграви над степом. Коли Атей приходив до тями, тіло його все ще стояло біля міху, руки робили звичну роботу помічника коваля, але він не знав, скільки часу знаходився в забутті і що існує насправді — ця ковальня чи марева, серед яких він щойно перебував… Коли в степу припинилися люті темні бурани і яскраве сонце піднялося над засніженою рівниною, Аріант зійшов зі щитом на курган, що височив поблизу яру, де знаходилася їх кузня, й довго дивився на відблиски сонця на полірованій поверхні свого творіння. Після цього він почав довгу й кропітку роботу над чеканкою якогось дуже складного візерунку на поверхні щита. Тепер Атей не наближався близько до батька, коли той працював. Більшу частину часу він займався полюванням, потім готував їжу, вони мовчки їли, а потім Аріант знову повертався до роботи, неквапливо і зосереджено вкриваючи блискучу поверхню щита складним візерунком. Але докладно розглянути цей візерунок Атей, як це йому не кортіло, не міг. Коротким рухом руки батько наказав йому не наближатися до ковадла, на якому він продовжував свою роботу. Тому Атей, видершись на верхівку яру й прихилившись до кам’яної брили, годинами спостерігав, як батько замислено стоїть, вдивляючись у холодну поверхню щита. Іноді той міг простояти так цілий день, занурений у глибокі роздуми, а іноді, не відриваючись, щось старанно ритував на поверхні щита… За десять днів до битви при Урочищі Трьох Мечів батько несподівано розібрав кузню, старанно загорнув щит у шкіряний чохол, і вони відправилися до скіфського табору… А потім прийшов день битви…



…Атею здавалося, що його кінь летить, не торкаючись копитами землі. Холодний вітер, у якому, втім, вже відчувався теплий подих весни, безжально шмагав, немов канчуком, у обличчя. Позаду щось запально кричали алани. Атей озирнувся. Декілька вершників неслися за ним. Один з них, ставши на стременах, блискавично напнув свій лук, і довга стріла просвистіла біля обличчя Атея. Але коні аланів були вже втомлені, а на їх вершниках було занадто багато заліза, тому відстань між Атеєм і ворогами швидко збільшувалася.

Хлопець розправив плечі й радісно вигукнув бойовий клич свого роду. Його кінь, спрямований вмілою рукою, зробив широке півколо по степу — ось вже попереду показалося вкрите старими шкірами їх шатро. Залишалося тільки захопити шит і майнути світ за очі, подалі від ворогів. В декілька стрибків кінь Атея доскочив до шатра.

Хлопець скотився із сідла, заскочив у шатро. Чохол зі щитом був підвішений на центральній жердині шатра, зверху над чохлом висів на шкіряному ремінці старий меч — акінак, що з давніх-давен передавався з покоління в покоління пращурами Атея. Здавалося, у цьому мечі приховується безжальна сила, готова покарати кожного чужинця, який наважиться торкнутися щита. Атей, схопивши в оберемок щит і прадідівський акінак, вихопився з шатра. Алани вже спускалися у низину, де стояло шатро. Тепер їх і хлопця розділяла відстань одного лету стріли. Мисливське завзяття захопило їх. Малий скіфський хлопець був для них тепер звичайною дичиною. Атей розгублено озирнувся навкруги — його кінь лежав неподалік, він хрипів, намагаючись підвестися. У його шиї стирчала довга аланська стріла…

Глава 4. Стрибок у безодню

Четверо аланських вершників вже наближалися до шатра. Атей закинув чохол зі щитом за спину й побіг по схилу яру вгору. Земля була волога, і його ноги, взуті в шкіряні чоботи, слизько човгали по крутому підйому. Декілька разів хлопець падав і, тяжко ловлячи ротом зимне повітря, підхоплювався і продовжував бігти далі. Але й алани вже не могли гнати чвалом своїх коней. Коні, обтяжені важко озброєними вершниками, вкриті тяжкими панцирами, загрузали копитами в землі й талому снігу, крутилися у багнюці, ледь підкорюючись ударам аланських канчуків. Лише один вершник, розмахуючи луком, погнав свого коня по верхньому краю яру, намагаючись перетнути шлях Атею. Нарешті хлопець вибіг на схил і озирнувся навкруги. Четверо вершників крутилися на дні яру, намагаючись видертися з багнюки. Атей ледь перевів дихання. Спочатку він збирався дременути у кучугури, які непролазними лабіринтами тягнулися вздовж берегу Борисфену. До них було лише декілька летів стріли — там би він зміг сховатися від сарматів. Але саме з того боку, перетнувши шлях до відступу, наближався аланський вершник. Залишалося бігти тільки вперед — туди, де повільно котив свої сірі свинцеві хвилі Борисфен. Часу на роздуми не залишалося, і Атей стрімко побіг до берегу. Бігти було вкрай незручно — ноги загрузали у вологу землю, горит зі стрілами та луком заважав бігти, а щит, здавалося, з кожним кроком стає все важчим й важчим. Щит колотив його по спині, і хлопець перехопив його, притискуючи обома руками до грудей.

Коли вже до Борисфену залишалося не більше двох десятків кроків, хлопець перечепився через щось і покотився по землі. Коли він спробував підхопитися, різкий біль у вивернутій нозі примусив його знову впасти на коліна. Атей озирнувся — алан швидко наближався. Хлопець вже ясно бачив довгу русяву бороду ворога, клуби білого пару, що вихоплювалися з ніздрів велетенського коня. Алан миттєво вихопив стрілу з гориту й напнув тятиву свого лука. Час немов зупинився для Атея. Тяжко дихаючи, зчепивши зуби, хлопець із жахом спостерігав, як кінь алана повільно, дуже повільно встає на дибки і як вершник, перехилившись з сідла, випускає стрілу. Атей інстинктивним рухом виставив перед собою Щит Таргітая. Стріла чорною блискавкою зі свистом понеслась до хлопця. Атей закляк, не в силах поворушитися. Раптом м’яка хвиля ледь не висмикнула щит з його рук. Атею на мить здалося, що перед щитом майнуло яскраве сяйво, і стріла, відкинута якоюсь дивною силою, безсило впала до ніг Атея. Алан щось крикнув і вихопив довгий меч із зігнутим лезом. Атей закинув за спину щит і тремтячою рукою висмикнув із гориту лук. Алан стрімко нісся на нього, щось горлаючи. Його меч зі свистом розсікав повітря. До хлопця залишалося лише декілька кінських стрибків. Атей підхопив стрілу і поклав її на тятиву. Тятива лука, зробленого Аріантом із турячих рогів, дзенькнула, і аланський вершник, здивовано дивлячись на стрілу, що легко проштрикнула панцир на його грудях, захитався в сідлі. Меч випав із його руки, і він тяжко повалився з коня.

Атей сунув лук у горит і ледь зміг підвестися, кривлячись від болю в нозі. Кінь алана біг прямо на нього. Атей ледь встиг відсахнутися від скакуна і сам не помітив, як вхопився за луку сідла і, стрибнувши, опинився на коні. Кінь тяжко дихав — відчувалося, що він був вкрай виснаженим. Клапті білої піни спадали з його боків, очі були залиті кров’ю, кінь хрипів і декілька разів брикнув задніми ногами, намагаючись скинути незнайомого вершника. Атей закрутився, намагаючись стримати коня. Його руки, закляклі від холоду, плуталися у шкіряній вуздечці, ранячись до крові бронзовими бляшками. Позаду чувся тупіт, розлючені алани, яким нарешті вдалося видряпатися з яру, швидко наближалися до Атея, Хлопець щосили хлюснув коня акінаком у піхвах і помчав до берегу Борисфену.

Прямо йому в обличчя хльостко вдарив вологий вітер. Над рікою тяжко звисав туман. Холодом і небезпекою віяло від могутнього Борисфену. Кінь, в сідлі якого ледь тримався Атей, забив копитами, перелякано сахаючись від непривітної свинцевої рівнини ріки, яка, ледь прикрита туманом, темніла під високим крутим схилом берегу. Щось свиснуло біля голови Атея, і він краєм ока встиг побачити, як стріла полетіла у ріку, миттєво розтанувши у тумані. Часу для вагання вже не залишалося. Атей дав коню відступити на десяток кроків від прірви і, щосили вдаривши коня акінаком, спрямував його прямо в темне провалля надрічкового туману…

…Атей на мить відчув, що він летить. Дивовижне відчуття охопило його, і хлопець не зміг стримати крик, що рвався із грудей. Його кінь, перебираючи копитами, здавалося, на мить застиг у повітрі, але загуслий туман відразу розкрив свої обійми й увібрав у себе коня і його відчайдушного вершника. Вигуки аланів зникли позаду. Атей, намертво вчепившись у гриву коня, закляк у сідлі. Усе запаморочилося у його очах, і світ немов би луснув, коли хвилі Дніпра розступилися й миттєво зімкнулися над його головою…

…Деякий час алани ще кружляли, немов хижі круки, над берегом Борисфену, але хвилі великої ріки, закриті туманом, повільно й невпинно котилися, миттєво стерши кола, що розійшлися над тим місцем, куди шубовснув скіфський вершник. Розлючені алани випустили декілька стріл і розчаровано повернули назад своїх коней. Вони квапилися взяти участь у розподілі здобичі…

Глава 5. Амазонки

…Атей безкінечно летів у тумані, туман був в’язким, він забивав легені, а коли хлопець намагався виринути з нього, то йому вдавалося лише ледь-ледь поворушитися. Здавалося, він повністю розчинився в цьому тяжкому тумані. Щит і важка шкіряна сорочка з нашитими бронзовими захисними бляхами тягнули його вниз, у безодню, якій не було ні кінця ні краю. Безодня нагадувала розкриту пащу велетенського дракону. Вона нестримно втягувала хлопця до себе. У сірому тумані повз Атея проносилися вершники із напнутими луками, доносилися глухі, дивні звуки, повільно пропливали химерні чудовиська. Здалеку до Атея доносився приглушений дзвін молота об ковадло, і крізь зеленувату товщу туману ледь блимав слабкий вогник. Цей дзвін і блимання вогню нагадали Атею про кузню батька. Раптом він перелякався, що не виконає наказ свого батька. Думка, що він може загубити Щит Таргітая, примусила його намертво вчепитися ледь слухняними пальцями в цупку шкіру тяжкого згортка. Від цього доторку все тіло Атея миттєво пронизала дивна сила, і безодня, що так привабливо манила його, почала віддалятися…

— Може, вб’ємо його зараз?

— Але хто саме його вб’є?

— Звісно, я! Саме я першою побачила, як він з’явився серед хвиль Борисфену.

— Але ж тільки я змогла накинути свій аркан на нього, перше ніж цей юнак встиг знову зануритися у воду!

— Але без нас ти не змогла б витягнути його на берег!

…Голоси, немов здалеку, доносилися до вух Атея. Туман у його голові розсіювався, і поступово відчуття повернулися до нього. Голоси ставали все ближче й ближче, аж поки він не здогадався, що ті, хто розмовляє, знаходяться поруч з ним. Друге, що його вразило, це те, що голоси, які так завзято сперечалися, хто має його вбити, були жіночими. Атей, намагаючись не показати, що вже отямився, ледь відкрив очі. Спочатку він побачив обриси повного місяця, який ледь пробивався крізь хмари нічного неба.

Він знав, що одяг його наскрізь мокрий, але холоду Атей не відчував. Він лежав поблизу вогнища, навколо якого сиділи три дівчини й палко сперечалися між собою, не звертаючи уваги на хлопця. Трохи далі у відблисках вогню темніли постаті декількох коней.

Атей здогадався, що ці дівчата належать до якогось таємничого військового сарматського жіночого товариства. Він знав, що сарматські дівчата відрізняються від скіфських жінок своєю войовничістю, а, згідно з сарматським звичаєм, дівчина могла одружитися тільки після того, як вб’є в бою ворога. Сарматські дівчата й жінки об’єднувалися в таємні товариства й разом з чоловіками брали участь у всіх війнах, які вели їх племена. Нерідко слава про деяких найбільш войовничих, вмілих і хоробрих воїнів-жінок лунала по всьому степу, іноді вони ставали вождями та верховними жрицями свого народу. Грецькі купці, які вели торгівлю зі скіфами, називали таких войовниць амазонками й розповідали, що з ними колись воював сам Геракл. Тепер ось і Атею прийшлося зустрінутися з цими таємничими дівчатами. І ця зустріч не обіцяла йому нічого доброго…

…Атей спробував поворушитися і з жахом відчув, що його руки й ноги міцно зв’язані. Ну ось, варто було втекти від аланських вершників, ледь не втонути у Борисфені, щоб отак по-дурному потрапити в полон до цих сарматок. Тим більше, що дівчата мали дійсно дуже войовничий вигляд. Вони були одягнені в цупкі шкіряні куртки, обшиті залізними бляхами, на широких поясах висіли мечі та кинджали. Неподалік лежали їх луки та горити зі стрілами. На ногах, взутих у м’які шкіряні черевики, тьмяно блищали високі захисні поножі — кнеміди, вкриті складним візерунком. Довге сплутане волосся вкривало їх плечі, очі під час суперечки палали люттю й завзяттям. «Щит Таргітая!» — спалахнула думка в голові у хлопця. Він тріпонувся, і з полегшенням зітхнув, помітивши, що одна з дівчат — русява воїтелька — уважно розглядає загадковий щит.

— Нам не пощастило, ми запізнилися на битву, але цей хлопець, напевно, брав у ній участь. Тому він ворог і його треба вбити, — рішуче промовила висока дівчина й мотнула головою у бік зв’язаного Атея. Її довге чорне волосся, ледь перехоплене на голові широкою шкіряною стрічкою, звилося, немов вороняче крило.

— Так, Томіридо, у нього був якийсь дивний щит і акінак, а в гориті лише дванадцять стріл, він, напевно, вбив когось з наших воїнів, — підхопила інша дівчина, теж чорноволоса і, судячи з усього, не менш войовнича. Вона грізно блимнула очима на безпорадного Атея й стиснула руків’я свого кинджалу, — отже одній з нас пощастить сьогодні вбити ворога.

— Але кому саме випаде така вдача, Лаено? — похмуро запитала білявка, розглядаючи Щит Таргітая, — нас троє, а він лише один. Якби я не побачила його руку серед хвиль Великої ріки, він би так і загинув і ми не мали б цієї здобичі…

— Не сперечайся з нами, Оріє, — перервала її Томірида, — ти наймолодша з нас, ти народилася тільки чотирнадцять зим тому, і ми прийняли тебе у наше товариство тільки цієї осені.

— Але ж ви теж поки ще не вбили жодного ворога й не взяли участі в жодній війні, — насуплено вимовила Орія. Втім, незважаючи на явну зацікавленість у обговоренні подальшої долі Атея, ця білява амазонка здавалася не такою вже кровожерною, як інші. Коли вона час від часу кидала з-під лоба погляди на хлопця, у її очах навіть з’являвся прихований сум.

— Тоді нам залишається кинути жереб, — примирливо сказала Лаена, — і кому він випаде — саме тій дістанеться право вбити цього скіфського воїна…

Атею, який зі зрозумілих причин надзвичайно уважно прислуховувався до цієї суперечки, на мить стало приємно, що його визнали воїном, але він відразу отямився. Судячи з усього, шансів дожити до ранку у нього майже не залишалося. Ситуація вимагала його термінового втручання.

Атей підняв голову й спробував щось сказати, але замість слів у нього вихопилося якесь харчання, і він зайшовся довгим натужним кашлем.

Дівчата перервали суперечку й вперлися хижими поглядами у свого полоняника.

— Він прийшов до тями! — радісно повідомила Лаена.

— Добре, тепер нам не прийдеться вбивати його непритомним! — захоплено підхопила Томірида.

Атей помотав головою, виплюнув залишки води зі своїх легенів і нарешті промовив:

— І що це буде за слава, якщо хтось дізнається, що ви вбили напівнепритомного скіфа, якого, до того ж, висмикнули, немов рибу з води?

— А хто дізнається, за яких обставин одна з нас вбила тебе? — засміялась Томірида.

— Ну, наскільки я зрозумів, вбити мене може тільки одна з вас. Невже інші двоє, яким не пощастить це зробити, із задоволенням не розкажуть, що я був вбитий не в чесному бою? — впевнено заявив Атей.

Дівчата замислились і насуплено перезирнулися. В їх поглядах Атей не без втіхи помітив вогники взаємної недовіри. Запала мовчанка, і Атей зрозумів, що саме в цю мить вирішується його подальша доля.

— Може, дійсно, влаштуємо чесний бій? — промовив Атей, намагаючись посміхнутися.

Амазонки ще хвилину повагалися. Нарешті Томірида рішуче сказала:

— Добре, скіфе, ми будемо битися прямо зараз, біля вогнища, — озирнулася на дівчат і додала беззастережно, — і першою з ним буду битися саме я.

Глава 6. Меч, спис, кинджал

Томірида нахилилася над Атеєм і швидко перерізала мотузки, якими він був зв’язаний. Хлопець ледь підвівся, розминаючи закляклі руки. Томірида взяла свій шолом, до якого був прикріплений хвіст лисиці, уважно подивилася на нього і щось прошепотіла. Атею здалося, що вона шепоче молитву, звернену до духу Лисиці — покровительки свого клану. Він помітив, що такі ж руді лисячі хвости були й на шоломах інших двох дівчат. Томірида наділа шолом, старанно застібнула ремінці й витягла довгий сарматський меч. Атей трохи невпевнено озирнувся, шукаючи свій акінак.

— Ось твій меч! — Орія підійшла до нього, простягаючи акінак. Атей із легким вдячним поклоном прийняв меч і повільно витяг його з піхв. Оздоблене турячою кісткою руків’я несподівано легко лягло на долоню. Відчувши у руках зброю, Атей стрепенувся. Меч випромінював стримку силу. Він згадав, як батько розповідав, що цей меч зробили із крижаного струменю для їх роду самі скіфські боги. Слабкість і втома миттєво залишили хлопця. Тепер він був готовий до бою. Атей ще ніколи не бився по-справжньому на мечах, але добре пам’ятав декілька уроків, які дав йому батько. «Наш скіфський меч — акінак — коротший за сарматські чи готські мечі, але немає більш зручної зброї, якщо бій відбувається у тісняві або один на один, коли потрібна швидкість і вправність. Ти завжди переможеш, якщо сам перетворишся на меч», — згадалися Атею батькові слова…

Лаена й Орія підкинули декілька оберемків хмизу у вогнище. Полум’я спалахнуло з новою силою. Томірида виглядала досить грізно в бойовому обладунку. Атей навіть помітив, як палають її очі під металевим забралом шолома.

Томірида декілька разів махнула мечем. Довге зігнуте лезо зі свистом розсікло повітря.

— Я, Томірида, воїтелька клану Священної Лисиці, викликаю тебе, скіфе, на смертельний двобій! — дзвінким голосом вигукнула вона.

Атей позіхнув і стиха промовив:

— Я, Атей, син Аріанта, з роду сколотів, приймаю твій ВИКЛИК!

Амазонка підстрибнула до нього і з усієї сили нанесла удар. Удар довгого сарматського меча несподівано виявився надзвичайно сильним. Атей ледь встиг підставити меч під вороже лезо й відскочити вбік, ухилившись від наступного удару. Видно було, що Томірида дуже вправно володіла мечем, але вона занадто багато сили вкладала в свої удари, і Атею вдавалося уникати їх. Але йому приходилося більше оборонятися. Сарматський довгий клинок блискавкою креслив кола навколо амазонки, примушуючи хлопця відступати. Здавалося, лють надає Томіриді нових сил.



Лаена й Орія уважно дивилися на двобій. Атей не сумнівався, що вони щиро бажають поразки Томіриді. Лаена спиралася на довгий спис, Орія вчепилася у свій меч.

Атей все вичікував, коли випаде слушна мить для контратаки. Він відчував, що його правиця ледь втримує акінак. Томірида знову зрушила на хлопця декілька блискавичних ударів. Атей, відступаючи, зміг їх відбити, але, раптом, послизнувшись на вологій землі, впав навзнак. Амазонка підскочила до нього й занесла меч для вирішального удару. Атей в’юном відкотився вбік. Лезо сарматського меча вп’ялося у землю біля самого плеча хлопця. Атей миттю підхопився й щосили штовхнув амазонку плечем. Томірида впала на землю. Її шолом злетів з голови й покотився до вогнища. Амазонка намагалася захиститися мечем, але хлопець ударом ноги вибив меч у неї з рук і приставив лезо акінаку до її горла.

Ледь переводячи дихання, він прохрипів:

— Я, скіф Атей, переміг тебе, Томіридо, але залишаю тобі життя!

Томірида гнівно блимала очима, в яких вже блищали сльози розпачу. Вона повільно підвелася і зовсім невойовничо сіла біля вогнища, обхопивши коліна тремтячими руками. Орія підібрала її меч з землі і протягнула подрузі. Томірида тільки гнівно блимнула на неї заплаканими очима.

Тим часом Лаена рішучим рухом відчепила від свого широкого шкіряного чересу меч і підхопила спис, біля наконечника якого було прикріплено три лисячих хвости. «Це ж скільки лисиць вони пообдирали?» — подумав Атей і посміхнувся. Але Лаена й не думала відповідати посмішкою:

— Я, Лаена, донька Сая, викликаю тебе, скіфе Атею, на смертельний двобій! — рішуче вимовила вона і з силою вдарила списом об землю. Лисячі хвости стрепенулися, немовби на наконечнику списа спалахнули язики полум’я.

Атей виставив перед собою акінак і, трохи зігнувшись, почав наближатися до супротивниці. Але першу атаку він ледь не пропустив. Лаена стрімко штрикнула списом у хлопця. Блискуче лезо, оточене полум’ям лисячих хвостів, майнуло перед його очима. Хлопець відстрибнув, ледь встигнувши відмахнутись акінаком. Через хвилину йому вже здавалося, що весь світ закрутився перед ним червоним полум’ям.

Лаена надзвичайно швидко наносила удари й спритно відбивала меч Атея. Втім, він зміг тільки два рази спробувати перейти у атаку. Довгий спис тримав його на відстані, заганяючи до уривчастого берегу Борисфену. Атей відчув, що сили швидко залишають його. Раптом йому здалося, що атаки Лаени стали не такими блискавичними. Він стрибнув вперед, намагаючись перерубати акінаком цей клятий спис, але Лаена вправно перехопила свою зброю, уникаючи блискучого леза, і несподівано сильно вдарила держаком по його правиці. Акінак, дзенькнувши, вилетів з руки хлопця. Амазонка пронизливо закричала, і її спис, зробивши широке півколо, пронісся над головою хлопця. Атей, який ледь встиг пригнутися, відчув, як наконечник зі свистом розсік повітря над його головою. З останніх сил він скочив з землі і перехопив держак списа. Від різкого поштовху Лаена не втрималася на ногах і покотилася по землі. Атей підхопив її спис і заніс над головою.

— Я переміг і тебе, Лаено, донько Сая, і я дарую тобі життя! — вигукнув Атей і озирнувся на Орію. Десь у глибині душі він сподівався, що ця русява дівчина відмовиться від двобою. Але вона, здається, анітрохи не засмутилася поразкою своїх товарок. Вона витягла довгий кинджал і повільно провела їм перед своїм обличчям. Орія здавалася зовсім байдужою до двобою, очі її були трохи примружені, а в усіх рухах відчувалася лінива грація. Втім саме це й занепокоїло Атея. Він відчув, що в цих повільних рухах криється набагато більша небезпека, ніж у її двох відчайдушних та несамовитих подруг.

Вони мовчки почали сходитися для двобою. Амазонка йшла повільно, опустивши зброю додолу. Атей вирішив відразу вибити кинджал у неї з рук. Він кинувся уперед, але Орія миттєво ухилилася й так штовхнула його в спину, що Атей ледь зміг утриматися на ногах. Розлючений, він розвернувся її почав безтямно наносити удари. Орія легко, немов граючись, відбила блискавичні удари акінаку. Хлопець, тяжко сопучи, намагався вибити кинджал з рук Орії, але та примарною тінню крутилася перед ним, лише час від часу, немов граючись, відводила своїм клинком його зброю. Атею вже здавалося, що дівчина розчиняється у нічній темряві і несподівано з’являється, наносячи блискавичні удари. Блискуче лезо кинджалу свиснуло біля його горлянки. Атей захистився своїм акінаком, і вони застигли, схрестивши клинки. Атей ледь тримав свій меч, намагаючись відкинути лезо кинджалу. Прямо перед ним було обличчя Орії, її очі були спокійні, і в них відбивався відблиск схрещених клинків. Раптом у її очах з’явився переляк. Зіниці розширилися, а губи затремтіли.

І тут Атей сам почув, що зі степу, зовсім близько, доноситься моторошне завивання, немовби самотній вовк-сіроманець, вийшовши на полювання, звертається до своїх вовчих богів за допомогою. Коні амазонок стривожено заіржали. Виття підхопило ще декілька вовчих горлянок.

Атей і Орія повільно опустили свою зброю.

— Чорні вовки Папая,[6] — тихо промовив Атей, — вони вийшли на полювання за мерцями…

Глава 7. Чорні вовки Папая

Атей чув багато розповідей про цих степових вовків. Вони відрізнялися від звичайних вовків своєю міццю та небаченою люттю. Зазвичай їх дуже зрідка можна було зустріти у степах над Борисфеном. Казали, що вони охороняють самого бога Папая й з’являються у степах тільки під час воєн. Вовки полювали за душами воїнів, яких не вдалося поховати згідно з вояцькими звичаями. А воїн, не похований за звичаями свого народу, перетворювався на потворного мерця-привида, вкрай небезпечного для людей. Старі люди казали, що для своїх луків такі воїни-привиди плетуть тятиви з людських жил, а п’ють людську кров із чаш, які виготовляють з черепів. Тому Папай і розсилав по всьому степу під час воєн зграї своїх чорних вовків для полювання на таких мерців. Втім, якщо на шляху такої зграї зустрічалася й жива людина, то порятунку годі було й чекати.

Атей застиг на місці, стискаючи неслухняними пальцями акінак. Похмурий свинцевий ранок ледь пробивався крізь тяжкі хмари, які звисали над степом. Атей відчув, що його тіло починає тремтіти, немов у трясці. Вовче завивання швидко котилося нестримною хвилею. І, судячи з усього, скіфський хлопець і амазонки опинилися прямо на шляху вовчої зграї. Коні амазонок несамовито іржали, ставали на дибки, крутилися по колу. Дівчата-воїтельки перезирнулися й стрімко побігли до своїх коней. Тільки Орія на мить зупинилася й озирнулася на Атея, але тільки на мить. Вправно схопившись за гриву свого схарапудженого коня, вона вскочила у сідло. Хлопець не встиг і оком кліпнути, як три вершниці зникли в ранковому тумані. По вологій степовій землі прокотився і стих тупіт кінських копит.

Атей підхопив Щит Таргітая, свій горит зі стрілами (лук, здається, зник у безодні Великої ріки) і розгублено озирнувся навкруги. Перед ним простирався відкритий степ. Позаду губилася у сизому вологому тумані широчінь Борисфену. Особливого бажання знову пірнати у нього якось не було. Вовче виття раптом стихло. Запала тиша. Атей перевів дихання. Йому на мить здалося, що вовче виття тільки примарилося йому. Він зробив декілька обережних кроків, напружено вслухаючись у тишу. Трохи розвиднілося. Не більше як за один літ стріли Атей розгледів примарні обриси високого кургану і, обережно ступаючи, направився до нього. Правицею він тримав, виставивши лезо уперед, свій акінак, а щит притискував до грудей.

Тиша була пронизливою. Атей навіть відчував, як тяжкий туман давить йому на плечі. Страх виповзав із цієї тиші і, здавалося, висмоктував з тіла всі сили. Нарешті Атей добрався до кургану і, за звичкою, шепочучи вибачення перед незримими хазяями цієї високої прадавньої могили, видерся на його вершину. Незважаючи на те, що він ішов дуже повільно, серце його несамовито калатало у грудях. Атей зупинився, намагаючись хоч щось розглянути в тумані. Але степ навколо завмер або ж зачаївся у мареві…

…Тиша луснула миттєво, розсипалася, немов великий глиняний глек, потрощений тяжкими копитами. Клапті туману повільно осідали на землю. Атей почув тупіт копит. Він ще не бачив ні коня, ні вершника, але ясно чув, що кінь несеться по степу навдивовижу швидко, рятуючись від якоїсь жахливої гонитви. А ще Атей почув разом із дріботінням копит невидимого коня шурхіт безлічі вовчих лап. Атей стиснув зуби, щоб своїм криком не виказати себе. Моторошні звуки наближалися. Здавалося, що невидимий вершник і вовча зграя вже наблизилися до самого підніжжя кургану. «Великі воїни, поховані тут, поверніться з полювання Таргітая й допоможіть мені!» — у відчаї зашепотів пересохлими губами Атей.

Раптом похмурі промені слюдяного весняного сонця впали на землю, і Атей побачив крізь марево жахливу картину. Повз курган проносився вершник на чорному, немов вороняче крило, коні. Кінь був вкритий білою піною, клапті якої падали на землю. Колись багато прикрашена шкіряна уздечка була розірвана, і гнилі кінці її розліталися навколо кінської голови, мотляючись на іржавих кільцях. У довгій гриві зі сплутаними пасмами можна було побачити колись яскраві та гаптовані, але вже давно пошматовані стрічки. Сам вершник сидів по-скіфські, обернувшись до невидимої гонитви, і, висмикуючи блискавичними рухами стрілу за стрілою з гориту, стріляв з луку. Одяг вершника був весь вкритий землею і темними плямами, подряпаний і зотлілий. Скіфська шапка з довгими кінцями не давала побачити обличчя.

Атей заклякши дивився на вершника. Було у цьому стрільцеві щось надприродне. Але що саме, хлопець не міг зрозуміти. Можливо, якась холодна й темна сила, якою віяло від швидких і невтомних рухів вершника. А можливо, декілька стріл із обламаним оперенням, що стирчали із його тулубу.

Вершник порівнявся із курганом і на мить обернувся, простягнувши руку за новою стрілою. Атей здригнувся — замість людського обличчя з-під шапки блимнули кістки черепа.

Атей не витримав і скрикнув. Йому здалося, що моторошний стрілець на мить озирнувся чорними проваллями на нього, але кінь вже минув підніжжя кургану і розтанув у тумані, уносячи на собі страшне видіння. Атей застиг, хапаючи ротом повітря. Раптом з туману, звідки доносився цокіт копит чорного коня, почувся пронизливий свист. Атей відчув сильний удар і з жахом побачив довгу стрілу, яка вп’ялася у його груди. У голові в хлопця все запаморочилося, і він безсило опустився на коліна. Акінак випав з його безсилих рук. Перед очима все закружляло. Останнє, що він побачив перед тим, як зануритися в темряву, це величезну зграю чорних вовків, які летіли степом, ледь торкаючись лапами землі…

Глава 8. Царський курган

— Скільки разів, скіфе Атею, мені ще прийдеться рятувати тебе від смерті? — немов здалека, крізь чорний туман, долетів до хлопця знайомий голос. Туман поступово розсіявся, Атей відкрив очі і ледь зміг зрозуміти, що сидить на коні, якого повільно веде, тримаючи за вуздечку, Орія.

— Хіба тебе теж вбили й ми разом відправилися на полювання до Таргітая? — ледь ворушачи губами, прошепотів він. За останній час він взагалі перестав дивуватися будь-чому. Орія сумно посміхнулася:

— Здається мені, що для полювання ти занадто кволий, хоча, якщо стріла отруйна, то невдовзі ти дійсно зможеш приєднатися до своїх предків і до Таргітая.

І тут Атей відчув гострий біль у грудях. Він спробував розправити плечі, щоб мати гідну поставу, коли з’явиться перед Таргітаєм, але тіло не слухалося його. В очах знову все закружляло, неслухняними руками він вчепився у гриву коня, прихилився до його шиї і знову опинився у своїх мареннях.

Йому здавалося, що він знов лежить на кургані, поцілений стрілою чорного вершника. Холодний вітер проносив хмари над його головою. Хмари пролітали над головою Атея, і йому здавалося, що варто тільки протягнути руку й можна полетіти на хмари, немов У сідлі швидкого коня. Але сил у нього підняти руку не було. Раптом курган почав тремтіти, в середині його, десь у глибині, прямо під тим місцем, де лежав Атей, засяяло примарне біле світло. Поступово курган ставав прозорим, і внизу, прямо під собою, Атей побачив, як починають поступово виникати спочатку розпливчаті, а потім все більш чіткі обриси декількох постатей, освітлені мінливим світлом вогню. Невдовзі він вже зміг ясно побачити високого чоловіка із довгою сивою бородою. Чоловік сидів на яскравому килимі, поклавши широкі долоні на коліна. Прямо перед ним палав холодний білий вогонь. На голові у чоловіка був високий золотий шолом, тяжкий панцир прикрашала безліч майстерно оздоблених прикрас, на широкому бронзовому чересі висіли довгий меч, акінак і горит з луком та стрілами. В руках чоловік тримав золоту сокиру з широким лезом — ознаку царської влади. Навпроти чоловіка сиділа жінка у надзвичайно багатому, оздобленому золотими та срібними прикрасами вбранні. Голова її була сумно похилена. Навколо чоловіка й жінки сиділи декілька могутніх воїнів. В руках воїни тримали щити й акінаки. Здавалося, що вони готові за першим наказом свого царя миттю знищити будь-якого непрошеного гостя.

І дійсно, декілька нерухомих тіл у зотлілому одязі лежали біля стражників.

Атей хотів вскочити й бігти якомога далі від страшного видовища, але з жахом відчував, що не може поворухнутися, здавалося, ця клята стріла назавжди прибила його до кургану, паралізувавши все тіло. Він знав, що спокій похованих у царських могилах не можна ніколи порушувати і що тих, хто наважувався це зробити, чекала страшна й безжальна кара духів, які стерегли ці останні пристановища мертвих.

Але тіні в кургані здавалися нерухомими, лише язики дивного полум’я тріпотіли у холодному підземеллі. Здавалося, ще мить — і морок поглине це видовище і ця могила знову перетвориться просто на високий і могутній курган. Але цього не сталося. Атей з жахом побачив, як мертвий цар повільно піднімає голову і його пронизливий погляд пронизує хлопця, немов безжальна стріла.

— Атею, сине коваля Аріанта, — почувся глухий, потойбічний голос, — що привело тебе сюди?

Атей намагався щось відповісти, але тільки ледь-ледь зміг поворушити пересохлими губами.

— Часи мого народу скінчилися, — знову почув він голос скіфського царя, — тільки мерці можуть потрапити до цього кургану. Але ти поки що не мрець. Ти носиш моє ім’я…

Цар опустив голову. Його стражники повільно почали підводитися.

Атей відчув, як липкий страх пронизує його наскрізь. Але страх і допоміг йому зібрати останні сили. Хлопець ледь ворухнув рукою, і його пальці торкнулися холодного краю Щита Таргітая. В ту ж мить прямо над головою хлопця почувся пронизливий клекіт, поміж темними хмарами показався синій клаптик неба, в якому повільно гойдався на широких крилах блискучий білий птах.

— Срібний Яструб… — ледь вимовив Атей.

— Срібний Яструб… — донеслися до Атея голоси з кургану…

…І все закрила імла…


— Тримайся, скіфе Атею, — ледь розчув він голос Орії, — до Яру Матері-Лисиці залишилася вже невелика відстань…

Глава 9. Яр Матері-Лисиці

Більше Атей нічого не відчував і не пам’ятав. Видіння залишили його. Очуняв Атей у якомусь переліску. Над головою височили високі дерева, що густо вкривали низький яр. Він лежав на цупкому шкіряному чепраку[7] біля підніжжя високого дерева з розлогими гілками. Неподалік тихо журчав невеличкий струмок, біля якого горіло невелике вогнище. Як справжній степовий воїн, Атей насамперед згадав про свою зброю, без якої відчував себе геть безпорадним. Він полегшено зітхнув, побачивши біля себе акінак, щит і горит зі стрілами.

Втім небезпеки не відчувалося. Атей озирнувся навколо, жадібно вбираючи у груди, біль у яких майже не нагадував про себе, прохолодне повітря, в якому, втім, вже відчувався теплий подих весни. Перші паростки зеленої трави вже густо пробивалися із землі. Все навколо дихало миром та спокоєм, немов би події, що Атею довелося пережити, були просто жахливим сном.

Але невдовзі Атей почув легкий шерхіт. Йому здалося, що між деревами майнула тінню вогненно-червона лисиця, і відразу десь з глибини яру донісся хруст гілля під копитами коня. Хлопець миттєво напружився, стиснувши акінак. Крізь дерева він побачив, що до місця, де він лежав, наближається вершник. Цим вершником виявилася Орія.

Дівчина-сарматка їхала неспішно, трохи схиливши голову. Горит із луком та стрілами був недбало закинутий за спину, біля сідла мотлялися сірі тушки декількох впольованих зайців.

Наблизившись до галявини, Орія легко зістрибнула з коня й повела його, тримаючи за вуздечку. Глянувши на хлопця, дівчина посміхнулася:

— А я боялася, що ти вже відправився разом з Таргітаєм на полювання.

Атей посміхнувся:

— А ти вже точно була на полюванні.

— Я ще не вмерла, втім і Таргітай не бере на своє полювання дівчат. Нас забирає до себе Мати-Лисиця й навчає тому, чому не можуть навчитися живі. Але за життя ми маємо довести їй, що гідні її великої науки.

Орія кинула впольованих зайців біля вогнища й заходилася ламати хмиз.

— Оріє, — спитав Атей, — а чому ти повернулася за мною?

Дівчина на мить зупинилася, озирнулася на Атея й знизала плечима:

— Мабуть, тому, що мені було цікаво — хто б переміг у нашому двобої, а може, я вже звикла рятувати тебе… Ми довго гнали степом своїх коней, і в якусь мить мені здалося, що я перелякалась, до того ж було б неправильно кинути тебе напризволяще…

— Здається, що ти пізно схаменулася, — насмішкувато промовив Атей.

— Не так вже й запізно, — зовсім неглузливо відізвалася Орія, — я ледь знайшла тебе…

Тут вона запнулася.

— І як ти мене знайшла? — передчуваючи, що відповідь принесе йому щось дуже важливе, спитав Атей, дивлячись на дівчину.

— Я побачила промінь, — повільно сказала Орія, — промінь, що підіймався прямо у небо, і в цьому промені повільно летів блискучий, немов срібний, птах. А може, і срібний. Це був яструб. Дуже великий. Таких великих, а тим більше срібних, яструбів я ще ніколи не бачила в небі над степом. Я спрямувала туди, звідки в небо підіймався промінь. Це був високий курган. В таких ховали царів нашого степу. Ще тоді, коли ви, скіфи, панували над цим степом… Але тільки я наблизилася до кургану, промінь зник. Зник і яструб. Піднявся сильний вітер, і пішов дощ. Перший дощ цієї весни. Я поклонилася духам, що живуть у кургані, і забралася на нього, і побачила там тебе. Ти лежав навзнак, і в грудях у тебе стирчала стріла…

— А чому я залишився живим? — спитав Атей і торкнувся руками грудей, що були перев’язані полотняною тканиною.

— Ось, — Орія протягнула хлопцю темну бронзову пластину, одну з тих, що були нашиті на його шкіряній сорочці. Посередині пластини стирчала довга чорна стріла.

Дівчина покрутила в руках пластину із чорною стрілою посередині. Атей побачив, що тільки половина наконечника стріли стирчить з внутрішнього боку пластини.

— Пластина зупинила стрілу, — продовжила Орія, — якби весь наконечник пройшов наскрізь, ти був би мертвим.

Атей згадав, як рік тому батько подарував йому цю сорочку. Захисні пластини коваль Аріант викував сам. «Носи цю сорочку, Атею, звикай до неї, нехай її вага стане часткою твоєї ваги. Нехай ця сорочка стане часткою тебе, тільки тоді вона зможе захистити тебе», — промовив тоді батько. Тепер ця сорочка врятувала Атею життя.

— Так, ця сорочка врятувала тобі життя, — немовби відчувши його думки, сказала Орія, — наконечник цієї стріли тільки розсік шкіру на твоїх грудях, але, але…

Тут Орія замислилася, уважно роздивляючись довгу чорну стрілу.

— Але це не проста стріла. І її наконечник. Не схоже, щоб вона була отруєною, але тебе довго била пропасниця й ти крутився, немов у лихоманці. Це не проста стріла, і не простий був, мабуть, вершник, який тебе поцілив…

Атей згадав чорні провалля на черепі несамовитого моторошного вершника й мимоволі здригнувся.

— Я бачила, що ти на межі, — продовжувала Орія, — і тому наважилася відвезти тебе в цей Священний Яр, де тече чарівне джерело, здатне вилікувати воїна від будь-якої отрути. Взагалі наше таємне товариство воїтельниць Матері-Лисиці забороняє приводити чужинців сюди, але зараз наші сестри відправилися разом з аланами й готами у великий похід на царство боспоритів, і тут ще декілька тижнів ніхто не з’явиться. А до того часу, я сподіваюсь, ти вже видужаєш…

— І що тоді? — байдуже запитав Атей.

Орія на деякий час замислилася.

— А тоді, коли ти видужаєш, — нарешті заговорила вона, роздмухуючи вогонь у майже згаслому вогнищі, — тоді ми зможемо продовжити двобій. Тільки ти будеш битися без свого химерного щита.

— А чому ти вважаєш дивним мій щит? — стрепенувся Атей, і погляд його сковзнув по тьмяній поверхні щита, який лежав поруч.

Орія теж подивилася на щит, і у очах її майнув якийсь дивний вираз.

— Знаєш, тоді, коли я побачила цей промінь, мені здалося, що він струменів саме з твого щита.


Декілька днів минуло з того часу, як Орія привезла Атея до Яру Матері-Лисиці. Час у цьому ярі йшов дуже повільно, але все ж ішов. Хлопець поступово відчував, як сили знову повертаються до нього. Тепле весняне повітря все більше й більше запановувало над степом. На деревах вже набрякли бруньки. Зима остаточно відступила. Іноді Орія від’їжджала на полювання, і Атей залишався на самоті.

Тоді він довго розглядав Щит Таргітая, намагаючись розв’язати його таємницю. На перший погляд, Щит Таргітая нагадував звичайні скіфські щити, які Атей чимало бачив на своєму віці. Хіба що зроблений він був з якогось дивного металу, схожого на бронзу, легкий, але надзвичайно міцний. Посередині щита блищав срібний умбон.[8] Атей не знайшов на поверхні щита жодної подряпини. Здавалося, від щита струменить якась сила, що відштовхувала від нього зброю. Одного разу, коли Орія була на полюванні, Атей причепив щит на дерево й метнув у нього декілька стріл. Всі стріли влучили прямо у срібний умбон, але жодна з них не змогла навіть його торкнутися, немовби відкинута незримою силою.

Але найбільш дивовижними були візерунки, вирізьблені вмілою рукою майстра. По кромці щита тягнулося складне плетиво, у якому можна було побачити вовків, птахів, коней, грифонів, скіфських воїнів, дерева, квіти й незрозумілі Атею знаки, що нагадували літери, якими писали грецькі купці. На срібному умбоні був зображений яструб з розпростертими крилами. Здавалося, яструб ось-ось злетить з щита й майне у синє небо. Від умбону півколом відходила одна доріжка до краю щита, складена із якихось незрозумілих Атею знаків. Хлопець відчував, що візерунок на щиті ще не доведений до завершення, але чого коваль Аріант залишив щит саме таким? Не встиг довершити свою роботу? Навмисне залишив її для якогось іншого майстра?

Атей розумів, що у Щиті Таргітая батько навмисно заховав якусь таємницю, але розв’язати її хлопець не міг. Атей відчував, що у його руках опинилася зовсім не проста річ, і саме на нього покладений обов’язок ретельно зберігати Щит Таргітая. Тому хлопець про всяк випадок видовбав під коріннями дерев невеличку схованку, вклав туди щит і старанно замаскував шматками дерну…

Що б із ним не сталося, але Щит Таргітая мав бути в безпечному місці.


Вечорами Атей і Орія сиділи біля вогнища й довго розмовляли. Про всяк випадок Атей розпалював вогнище, як це зазвичай робили скіфські воїни, коли хотіли залишатися непомітними для ворогів. Для цього він викопав яму для вогнища, а від неї видовбав під землею димохід на поверхню. Навіть у відкритому степу таке вогнище неможливо було помітити. Рана швидко загоювалася, і хлопець з кожним часом відновлював свої сили.

— Вода з цього джерела врятувала багато життів, — розповідала Орія, — це джерело і цей яр заповіла нашим предкам Мати-Лисиця.

— Але чому ти розповідаєш мені про це джерело? — запитав Атей.

— Якщо я переможу тебе у двобої, то ти вже нікому не зможеш про нього розказати, — якось невпевнено вимовила Орія.

— Ну, це якщо, — буркнув Атей, опустивши голову, йому згадався двобій з Орією на березі Борисфену. — Скажи, а де ти навчилася так вправно володіти кинджалом?

Орія посміхнулася:

— Мої предки теж колись були царськими скіфами. Але потім визнали владу сарматів. Це було дуже давно. У нас кожна дівчина вступає до якогось таємного військового товариства. Але наше товариство Матері-Лисиці наймогутніше. Хіба що тільки дівчата з клану Змії можуть рівнятися з нами. Але їх святилище знаходиться на одному з кам’яних островів Борисфену. Всі наші таємні посвяти та навчання військовому мистецтву, яке заповіла нам Мати-Лисиця, проходять у цьому яру. В День Посвяти ми довго співаємо пісні на честь Матері-Лисиці, приносимо їй жертви й закликаємо її дух. Тоді вона приходить під час видіння і каже кожній про зброю, якою кожна з нас буде володіти найкраще. Так, Томірида отримала довгий меч, Лаена — спис, а я — кинджал.

— І ти на власні очі бачила Матір-Лисицю? — запитав Атей.

— Про це не можна розповідати, бо тоді Мати-Лисиця може розлютитися, а від її помсти ніхто не зможе втекти. Розповідають, що колись, дуже давно, коли сармати тільки з’явилися на берегах Борисфену і ще підкорялися скіфам, один скіфський цар вирішив узяти собі в наложниці одну дуже гарну дівчину з сарматського племені саїв. Вона не хотіла йти за скіфського царя. Тим більше, що він був дуже старий і невдовзі мав померти. А за вашим звичаєм скіфських царів завжди ховали разом із жінками та наложницями. Тоді сарматська дівчина вирішила втекти. Довго вона уходила від гонитви, кінь її пав у степу, і вона ледь змогла добратися до цього яру. Наші боги вирішили врятувати її, і вона перетворилася на дух Матері-Лисиці. Воїни, що переслідували її, обшукали весь яр, але дівчину не знайшли. Тоді вони вирішили заночувати тут. До ранку ніхто з них не дожив. З того часу почався занепад скіфської влади у цих степах.

— А які жертви ви приносите Матері-Лисиці? — запитав Атей і озирнувся навколо. Йому стало трохи ніяково. Яр, який здавався йому досі таким привітним і затишним, тепер викликав у нього зовсім інші почуття. Хлопцю навіть здалося, що десь між деревами майнули якісь зловісні примари.

Але Орія не відповіла на запитання Атея, а в її очах блимнули недобрі вогники.

Глава 10. Жертовник Священного Яру

Минув ще один тиждень. Атей відчував, що він повністю відновив свої сили, а рана нагадувала про себе тільки в снах, у яких страшний вершник все намагався поцілити хлопця своєю стрілою. Весна вже владно панувала над степом. Іноді Атей вибирався з яру й дивився у відкритий степовий простір. Високі ковила вже вкрили землю, і степ, здавалося, коливався під легким вітром.

Атей відчував, що у нього вже вистачить сил покинути яр, у якому відчуття близької небезпеки все більше й більше підступало до його серця. В цей день хлопець остаточно вирішив відправитися в подорож.

Вранці Орія знову відправилась на полювання. Атей прив’язав до чересу горит зі стрілами й акінак. Залишалося тільки зробити собі лук. Без цієї зброї у відкритому степу годі було й сподіватися залишитися живим. Потім він збирався забрати Щит Таргітая й відправитися в степ.

Атей підхопив свої вояцькі лахи й пішов у глибину яру вздовж струмка. Дерева навколо ставали все густішими. Промені сонця, пробиваючись крізь зелене листя, яке щойно почало вкривати гілля, кидали на землю примарні тіні. Хлопець уважно придивлявся до дерев, сподіваючись знайти годящу для доброго лука гілку. Але дерева здебільшого були старі, сухі та покручені, або ж занадто молоді.

Так Атей дістався великої галявини, посередині якої, старанно обкладене темним, покритим мохом камінням, знаходилося те саме чарівне джерело, про яке розповідала Орія. Він озирнувся навколо й завмер. Галявину оточували високі дерева. Їх покручені товсті гілки, закриваючи небо, хижо звисали над головою, немов збиралися ухопити непрошеного прибульця. Атей побачив, що перед джерелом стояв великий камінь, посередині якого був видовбаний глибокий жолоб. На камені були вирізьблені якісь загадкові візерунки, але у напівтемряві розібрати їх було дуже тяжко. Утім, особливого бажання це робити у Атея й не виникло. Камінь був вкритий темними плямами, і від нього віяло холодом і смертю.

Хлопець мимоволі відсахнувся від каменя, і під ногами його щось хрумкнуло. Він опустився на коліно і побачив, що з-під пожовклого листя, яке товстим шаром вкривало землю, темніють залишки іржавого панцира. Атей, стримуючи подих, підійшов до дерев. Те, що у напівтемряві здалося хлопцю зламаними гілками, виявилося цілими в’язками старої зброї, прибитої до стовбурів.

Старі заіржавлені панцири, пробиті шоломи, мечі, бойові сокири, спорохнілі горити, з яких повисипалися на землю стріли, кинджали, луки, — якої тільки зброї тут не було! Під одним з дерев Атей побачив тугий лук, прикрашений кістяними пластинами. Згорнута кільцем тятива лежала біля нижнього кінця лука, прикрашеного майстерно вирізьбленою з кістки головою грифона. Атей поклав долоню на лук. Щось примусило його підняти голову. Серед гілок дерев прямо на нього дивилися своїми чорними проваллями людські черепи. Атей відсахнувся, нахилив голову й гарячкувато зашепотів: «Володар цього луку, дозволь мені взяти твою зброю, кожен мій постріл з нього буде гідний тебе».

Атей схопив лук, низько схилив голову у поклоні й підхопився. Тепер найбільше за все йому хотілося тікати якнайдалі від цього страшного яру.

— Але ж ми ще не завершили двобій! — раптом почув він за своєю спиною тихий голос.

Атей рвучко обернувся, схопившись за руків’я акінаку.

Прямо перед ним стояла Орія. В руках у неї блищав кинджал, а на губах грала зловісна посмішка.


Атей вихопив акінак. Його тіло затремтіло від люті.

— Залишайся тут сама! Я не хочу битись з тобою! — закричав він, — мені нема діла ні до тебе, ні до вашої Матері-Лисиці!

— Хіба так скіфські воїни дякують за порятунок власного життя? — насмішкувато промовила Орія, але посмішка вже зникла з її обличчя. В очах з’явився презирливий вираз.

— Утім, який ти воїн? — продовжила вона, наближаючись до хлопця, недбало тримаючи кинджал у руках, — ти не воїн, ти вічно кудись тікаєш. Зараз я вб’ю тебе, а твій щит буде висіти над деревом, серед гілок якого буде стирчати твоя відрубана голова. І це буде мій подарунок Матері-Лисиці.

Атей не міг впізнати дівчину, яка здавалась останні дні такою спокійною і навіть лагідною. Тепер у її рухах з’явилося щось хиже, немов дух Священної Лисиці повністю захопив її душу.

— Мати-Лисице! — вигукнула дівчина, звертаючись кудись у глибину яру, де похмуро темніли стовбури дерев. — Мати-Лисице, я присвячую цього скіфа тобі!

Із цими словами Орія підскочила до Атея й нанесла блискавичний удар. Атей, який ледь встиг вихопити свій акінак, відбив лезо кинджалу й відстрибнув у бік. На мить вони застигли, виставивши перед собою зброю й тяжко дихаючи. Атей бачив, як несамовита лють палає в очах Орії.

Атей відчував, що ще мить, і йому прийдеться прийняти смертельний двобій…

Декілька стріл зі свистом вп’ялися у землю, розділяючи Атея і Орію. Хлопець відсахнувся, здивовано обернувшись — навкруги, щільно оточуючи галявину, виструнчилося не менше двох десятків вершниць із луками. Коло розступилося, і наперед виїхала жінка на сірому коні. З-під золотого шолому, майже до сідла вибивалися довгі пасма чорного волосся. Амазонка підняла руку, і вершниці спрямували луки прямо на Орію та Атея. Хлопцю навіть здалося, що він почув рипіння напнутої тятиви.

Кинджал випав з рук Орії, вона опустилася на землю й низько схилила голову перед вершницею.

— Велика воїтелько Променеє, — промовила Орія, піднявши голову, — я хотіла вбити цього скіфа в чесному двобої й принести його голову та зброю в подарунок нашої Матері-Лисиці. Дозвольте мені завершити двобій.

Воїтелька Променея майнула рукою, і вершниці опустили зброю.

— Ти порушила наш стародавній звичай — привела чужинця до Священного Яру, — залунав голос Променеї, — за це ти будеш покарана. Завтра вранці, як тільки зійдуть перші промені сонця, ти разом із цим скіфом будеш принесена в жертву.

— Ні! — закричала Орія, миттю підхопившись на ноги. Атей схопив її за руку й побіг до дерев. Але звідти вже вихопилися декілька вершниць. Атей і Орія безпорадно закрутились у все більш щільному колі вершниць, ледь встигаючи відбиватись від списів, якими ті намагалися проштрикнути втікачів. Орія спробувала прослизнути між двома кіньми, але сарматки влучно накинули на неї величезну сітку, і дівчина безпорадно заборсалася на землі, марно намагаючись видряпатись із сітки. Атей кинувся їй на допомогу, але чийсь кінь щосили вдарив його грудьми. Хлопець сторчма полетів на землю. Акінак вилетів з його рук. Прямо над собою він побачив копита здибленого коня. Хлопець відкотився в бік, намагаючись дотягнутись до свого меча. Чиясь нога притиснула його долоню до землі, а у груди вперся наконечник списа. Захлинаючись від пороху, що піднявся від поточеного кінськими копитами листя, Атей підняв голову. Перед собою він побачив Лаену, яка, переможно посміхаючись, стискала свій спис, біля наконечника якого мотлялися лисячі хвости.

Глава 11. В очікуванні страти

Атея та Орію міцно зв’язали та відтягнули під якісь покручені дерева, куди не пробивався жодний сонячний промінь. Найбільше розлютило Атея те, що до них навіть не приставили сторожу. Сарматки зайнялися своїми справами, не звертаючи на бранців ніякої уваги. До Атея доносилися їх розмови, хропіння коней, брязкіт зброї, хруст гілля, яке ламали для вогнища. Його зброя, яку воїтельки теж вважали жертвою, нічим не гіршою, ніж він сам (а може й кращою), кинули поблизу. Це ще більше розлютило Атея. Ось вони — акінак, горит зі стрілами і лук якогось невідомого воїна — лежать на відстані декількох кроків.

Але Атей був не в змозі навіть поворушитись. Вже через годину його тіло, сповите цупким арканом, заніміло, і йому здавалося, що він просто помре у цих корчах, задовго до ранку. Здавалося, на цей раз допомоги годі було очікувати. Щоб остаточно не впасти у відчай, Атей намагався поговорити з Орією. Дівчина сиділа, прихилившись спиною до стовбура. Очі її були закриті, на розсіченій вилиці засохла цівка крові. Зрозуміло було, що Орія не має ніякого бажання теревенити з Атеєм. У відповідь на його запитання про те, чи не зможе сувора Променея передумати й поміняти страту на більш м’яке покарання, дівчина тільки зиркнула з-під лоба і знов опустила голову на груди, поринувши в сумні свої думи. Лише один раз, коли останній промінь сонця зблиснув серед дерев, до Атея, який вже й не сподівався почути голос Орії, донеслися її слова:

— У тебе, дійсно, був незвичайний щит, здавалося, від його світа можна осліпнути, не я, а він врятував тебе…

…І все, надалі Орія знов продовжувала мовчати… Але в голові Атея майнула рятівна думка. Він зосередився на цій думці, в якій, здавалося, приховується його остання надія на порятунок…

…Перед присмерком їх розв’язали й запропонували їжу. Орія тільки похитала головою, але Атей із задоволенням з’їв добрячий шматок смаженої куріпки. Очікування близької страти аж ніяк не позначилося на його апетиті. Трохи провагавшись, він з’їв і той шматок, від якого гордовито відмовилася Орія. Дівчина трохи здивовано подивилась на хлопця, у якого, здавалось, настрій після вечері значно покращав. Їжу принесла їм Лаена. Вона щось сказала Орії, але та продовжувала зберігати вперту мовчанку.

Атей чемно подякував Лаені за їжу.

— А я все ж перемогла тебе, скіфе Атею, — задоволено промовила дівчина, — всі бачили, що саме я збила тебе своїм конем і, якби не наказ взяти тебе живцем, з легкістю змогла б заколоти своїм списом. За це Променея дозволить мені забрати твій скальп після жертвування.

— Та я ж не проти, — із щедрістю погодився Атей. Раптом рятівна думка, що спалахнула в його голові після недбало кинутих слів Орії, перетворилася на химерний, але далеко не безнадійний план.

Атей озирнувся — дві сарматки-стражниці про щось сперечались, не звертаючи на їх розмову ніякої уваги. Орія сиділа біля дерева, розминаючи затерплі руки й навряд чи прислуховувалася до їх розмови.

— Ти могла б заслужити ще більшу нагороду в Променеї, — немовби між іншим кинув Атей і зробив вигляд, що уважно розглядає якусь пташку на дереві.

— Що за нагорода? — стрепенувшись, запитала Лаена.

Атей трохи завагався, чи варто так ризикувати, але іншого виходу в нього просто не було, і він, понизивши голос, тихо промовив:

— А ти добре пам’ятаєш той щит, який був у мене, коли ви витягнули мене з Борисфену?

— Так, — Лаена кивнула, в її очах майнув вогник нестримної зацікавленості, — був у тебе якийсь щит. Мені здалося, що він досить незвичайний. Я ж добре розбираюсь у зброї.

Атей помітив цей вогник і зашепотів:

— Не якийсь щит, а чарівний щит, виготовлений для майбутніх царів Скіфії. Такої здобичі в тебе ніколи не було й навряд чи буде.

— І де він знаходиться зараз!? — аж підстрибнула на місці Лаена.

Атей посміхнувся:

— Я що, такий дурний, щоб тобі зразу це сказати?

— І що ти хочеш? — підозріло запитала дівчина.

— Дуже небагато, щоб ти попрохала якогось скіфського ворожбита, аби той приніс пожертву за мене богу Папаю, богу Гайтосіру та богині Апі, а головне — Таргітаю. Можливо, тоді я не буду після смерті рабом Матері-Лисиці і вона відпустить мене на полювання до Таргітая.

Лаена трохи повагалась, але потім кивнула головою:

— Добре. А тепер кажи, куди заховав свій щит.

— Не зараз, Лаено, я боюся, що нас можуть почути, до того ж щит цей можна дістати тільки вночі і це можу зробити тільки я, бо, якщо першим до щита торкнеться чужинець, прокляття скіфських богів впаде на голову його та усіх його близьких. Але якщо він перейде з моїх рук до твоїх, то його чари будуть служити тобі і ти станеш найкращою воїтелькою у всьому Степу. Чого тобі боятися? Я буду без зброї, і в разі чого ти зможеш легко вбити мене.

— Згода, скіфе, я подумаю над твоїми словами, — замислено промовила Лаена.

Нагодувавши Атея, воїтельки знов міцно зв’язали їх і залишили на самоті.


Нічна темрява впала на Священний Яр. Тепер Атей міг побачити лише блимання вогню від кострища десь між деревами. Там, біля вогнища, сиділо декілька сарматок. Звідти доносилися звуки неквапливої розмови.

— Вранці, коли небо буде ще темним, нас виведуть до Каміння Жертовної Крові, — почув Атей тихий і сумний голос Орії. — Променея буде співати пісню, викликаючи дух Матері-Лисиці, а потім… потім нас вб’ють…

— Мені здавалося, Оріє, що смерть тебе аж ніяк не лякає, — тихо промовив Атей.

— Я не боюся смерті, нерозумний скіфе, — відповіла дівчина, — я завжди мріяла загинути у бою. Тоді б мене прийняли до клану Безсмертних воїтельок Матері-Лисиці. А тепер я, зв’язана і безпорадна, буду принесена в жертву й назавжди залишуся рабою й прислужницею по той бік обрію.

Атею здалося, що Орія говорить, ледь стримуючи сльози. Йому стало жаль її.

— Не сумуй, Оріє, — тихо промовив він, — здається мені, що нам ще зарано думати про подорож за край Степу.


Атей лежав на землі, уважно вдивляючись у небо й намагаючись визначити, скільки часу минуло. Здавалося, що вже наступила північ. Поступово його зір звикав до нічної темряви. Він ледь зміг бачити обриси Орії, яка непорушно сиділа, прихилившись спиною до дерева. Небо було затягнуте хмарами, і жодна зірка не пробивалась крізь імлу. Лише десь блимав вогник від кострища, але звідти не доносилося жодного звуку, і Атей щиро сподівався, що стражниці поснули.

— Оріє, — тихо прошепотів він, — Оріє, ти мене чуєш?

— Так, — почувся тихий голос.

— Послухай, Оріє, — зашепотів Атей, — якщо зараз щось трапиться, не дивуйся, мовчи й роби все, що я скажу.

— Ти ще на щось сподіваєшся, нерозумний скіфе, — зітхнула Орія, — з цього Яру ще ніхто не міг втекти.

«Ну ось, знову „нерозумний скіф“!» — подумав ображений Атей. Через деякий час його хвилювання почало посилюватися. В голові крутилися різні недобрі думки. А якщо Лаена вирішить розповісти про Щит Таргітая цій лютій Променеї? А якщо передумає й не стане ризикувати? І що, дійсно, він зможе зробити беззбройний проти такої вправної воїтельки?

Атей заворушився, намагаючись відігнати такі песимістичні думи. В той же час він почув, як хруснула гілка під чиїмись обережними кроками. Атей зачаїв подих. Кроки наближалися. Невдовзі він почув біля себе тихий голос Лаени:

— Ти готовий, скіфе?

— Авжеж, ще як готовий, тільки поворушитися не можу, — буркнув Атей, намагаючись підвести голову.

— Зараз, — кинула Лаена й підійшла до Орії.

В руках у Лаени зблиснуло лезо кинджалу. Атей не на жарт перелякався. Лаена нахилилася до дівчини й зашепотіла:

— Якщо ти поворухнешся або промовиш хоч слово, то помреш набагато раніше, ніж настане ранок.

Орія опустила голову на знак згоди.

Лаена знову підійшла до хлопця й перерізала мотузки, якими були зв’язані його ноги.

— А тепер веди мене до своєї схованки, — наказала вона, грізно перехопивши свій спис.

Атей підвівся з землі, розминаючи закляклі від мотузок ноги. На якусь мить він затримав погляд на Орії. Йому здалося, що дівчина уважно дивиться на нього. Тепер її життя повністю залежало від того, чи зуміє Атей вивернутися з цієї халепи.

— Ну що ж, — промовив хлопець, звертаючись до Лаени, нам треба вийти до північного краю Яру.

Лаена кивнула:

— Йди поруч зі мною, якщо ти надумаєш тікати, я вмить проштрикну тебе своїм списом.

— Не сумніваюсь, — буркнув Атей.


Лаена вела Атея якоюсь непомітною стежкою, час від часу хапаючи за плече, щоб спрямувати у правильному напрямі. Не пройшли вони й десяти кроків, як відблиски від вогню, навколо якого сиділи стражниці, зникли, і навколо запанувала суцільна темрява. Атей і Лаена обережно йшли між деревами, намагаючись обходити сухі гілки, які час від часу потрапляли їм під ноги.

Атей все вичікував слушну хвилину, сподіваючись якось несподівано заскочити Лаену зненацька, але згодом облишив цю думку. Амазонка пильно слідкувала за ним, до того ж зі зв’язаними руками годі й було думати про якийсь двобій. Залишалося тільки очікувати, коли вони доберуться до щита, а тоді… Власне, що тоді він зможе зробити, Атей ще не знав, але сподівався на свою вдачу, яка вже стільки разів виводила його з найбезнадійніших ситуацій.

Незабаром вони дісталися до краю Яру. Між деревами вже відкривався степовий простір.

— Ну що, де ти заховав свій скарб? — спитала Лаена. У її голосі відчувалося нестерпне бажання отримати жадану здобич.

Атей озирнувся, намагаючись зорієнтуватися в темряві.

— Здається, там, — нарешті визначився він, кивнувши головою на виступ, з якого стирчало покручене коріння.

— Іди, — підштовхнула його в спину Лаена.

Атей недобре зиркнув на неї, але нічого не сказав.

Ледь тримаючись на ногах, він вдерся вгору по відлогому схилу і, тяжко переводячи дихання, озирнувся на Лаену:

— Ми прийшли, ось тут я заховав Щит Таргітая, а тепер розв’яжи мені руки.

Лаена, підозріло дивлячись на нього, відставила свій спис і кинджалом розрізала мотузки, якими були зв’язані руки Атея. Хлопець сів на землю, розтираючи руки.

— Давай, давай швидше! — нетерпляче промовила Лаена, знову схопивши свій спис.

— Добре, — буркнув Атей і заходився розгрібати руками вологу землю. Через деякий час він намацав руками жорсткий край загорнутого в чохол щита. Хлопець завмер, напружившись.

— Ну що, діставай щит! — прикрикнула Лаена.

— Та ось він! — вигукнув Атей і зірвав тремтячими руками чохол. Його сподівання виправдалися. Поверхня Щита Таргітая спалахнула у нічній темряві сліпучим світлом, і Атей тицьнув щитом у обличчя Лаени. Засліплена спалахом дівчина випустила спис і покотилася по схилу яру. Атей кинувся за нею.

За декілька стрибків він дістався до амазонки. Лаена лежала розкинувши руки, і Атей злякався на мить, що вона забилася на смерть. Відчувши, що дівчина дихає, Атей полегшено зітхнув, підібрав її кинджал і шкіряними ремінцями піхов від кинджалу та меча міцно зв’язав їй руки й ноги. Тільки він затягнув останній вузол, Лаена відкрила очі:

— Краще вбий мене, — люто зашипіла вона.

— Здається, тобі так і не вдалося мене перемогти, — переможно кинув Атей, — невже ти думала, що Щит Таргітая колись тобі дістанеться?

Лаена заборсалася по землі, намагаючись звільнитися, але Атей, вже не звертаючи на неї уваги, кинувся назад і швидко зник між деревами.


«Дурень, чого ти повертаєшся? — калатали думки в його голові. — Нащо наражатися на нову небезпеку, біжи в степ, тікай чимдуж з цього клятого Яру!»

Але Атей відігнав ці думки і, зручніше закинувши за спину Щит Таргітая, побіг далі.

Нарешті він побачив вогнище, біля якого сиділи стражниці. Обережно оминувши його, Атей знов повернувся на галявину, де тільки нещодавно очікував власної страти.

— Все тихо? — запитав він у Орії, яка нерухомо сиділа, прихилившись спиною до дерева.

Дівчина тільки схилила голову. Здавалося, що вона не очікувала повернення Атея. Хлопець швидко розрізав мотузки, що обплутували Орію.

— А я вже приготувалася до зустрічі з Матір’ю-Лисицею, — немовби з жалем промовила вона.

— Я ж сказав — ще зарано, — кинув Атей, стурбовано озираючись навкруги, — треба поспішати, нам треба дістатися до коней.

— Коні повинні бути на галявині біля священного джерела, — промовила Орія.

— Але навряд ви туди дістанетесь! — залунав на галявині чийсь голос.

— Томіридо! — скрикнула здивовано Орія.

— Авжеж, ви думали, що я не помітила, як цей клятий скіф теревенить з цією дурепою Лаеною? Тепер вся слава перемоги над вами дістанеться мені…

Але не встигла Томірида договорити, як Орія, вихопивши з рук остовпілого Атея кинджал, кинулася на свою колишню подругу. Томірида, зблиснувши лезом свого меча, стрибнула їй назустріч. Але Атею аж ніяк не кортіло спостерігати за їх двобоєм. Він підскочив з боку до Томіриди й щосили штовхнув її Щитом Таргітая. Амазонка відлетіла у кущі, а хлопець, схопивши розлючену Орію за руку, потягнув її за собою у гущавину.

За спинами втікачів почулися розлючені голоси амазонок. Атей побачив, як між дерев замайоріли вогні смолоскипів. По всьому яру чулися гнівні виклики, пронизливо іржали коні.

Атей і Орія, петляючи між деревами, видерлися до галявини, по якій, збиваючи копитами землю, кружляли перелякані галасом коні. Атей підскочив до одного зі схарапуджених коней і, схопившись за гриву, одним стрибком опинився на його спині. Краєм ока він помітив, що Орія теж вже гарцює на баскому чалому скакуні.

Через мить вони вже неслися стежкою. Атей прихилився до кінської шиї, ухиляючись від гілок, що нависали над ним. Хлопець озирнувся. Декілька вершниць мчали за ними, розмахуючи мечами й списами. Попереду неслась на очманілому коні Променея. Її довге чорне волосся тріпотіло за спиною, немов крила хижого кажана. В руках вона тримала лук з накладеною на тятиву стрілою. Атей пригнувся. У стовбур дерева, повз який він гнав чвалом свого коня, вп’ялася стріла. Декілька хвилин, яких вистачило Атею і Орії, щоб вихопитись із яру на відкритий степовий простір, здалися їм вічністю.

І ось вже Священний Яр залишився, нарешті, позаду, і дріботіння копит вершників прокотилося степом, немовби проголошуючи схід ранкового сонця.

Глава 12. Шлях царя Модая

Атей і Орія гнали своїх коней, намагаючись відірватися від переслідувачів. Ковили, які вже встигли піднятись під першими променями ранкового сонця, були вкриті росою. Там, де пролітали коні втікачів, здіймалося в небо прозоре вологе марево. За змиленими конями пролягала широка стежка прибитих копитами трав.

Атей, щосили стиснувши круп коня колінами, низько нахилився до гриви. Вітер уривчасто бив його у обличчя. Краєм ока він бачив Орію. Дівчина сиділа на коні прямо, ледь нахиливши голову. Її довге волосся тріпотіло, немов прапор якогось відчайдушного жіночого воїнства.

Атей озирнувся — здавалося, гонитва зупинилася далеко позаду. Тепер найкраще за все було б звернути до плавень, які широкою зеленою смугою тягнулися вздовж Борисфену. У заплутаних лабіринтах можна було б легко заховатися від будь-яких переслідувачів. Утім, запросто можна було б і назавжди заблукати. Згідно розрахунку Атея, плавні повинні були знаходитися на півдні, за день-два кінських переходи.

Сонце вже наближалося до зеніту, коли Атей почув вигук Орії:

— Зупинись!!!

Утім, Атей і сам вже давно відчував, що його кінь занадто важко дихає, залишаючи на ковилах клапті білої піни. Хлопець натягнув повіддя, і кінь, мотляючи головою, зупинився. Орія теж зістрибнула на землю й намагалася заспокоїти свого вороного, ласкаво тріплячи його по холці.

— А дійсно, ще трохи, і ми загнали б коней… — тяжко дихаючи, промовив Атей. Він уважно вдивлявся у той бік, звідки вони примчались. Але степ, здавалося, був геть спокійним. Наскільки сягало око, степова далечінь розкинулася під гарячим сонцем, насолоджуючись першим після холодної весни спекотним полуднем.

— І куди далі? — спитала Атея дівчина.

— Зачекай, Оріє, — відповів Атей, якого захопив спокій, яким, здавалося, бриніло навіть повітря навкруги, — трохи перепочинемо, а потім визначимось.

— Добре, — кивнула головою Орія, — через тебе я потрапила в цю халепу, так що тепер моя доля залежить від тебе.

Атей скинув із зопрілої спини коня попону, витер, як зміг, його круп і втомлено сів на землю, намагаючись зосередитися. Але тільки він опустив голову, як думки його закружляли, немов схарапуджені коні. Атей ліг навзнак, машинально підсунувши собі під голову нагрітий сонцем Щит Таргітая, і тільки встиг заплющити очі, як миттю провалився у глибокий, позбавлений будь-яких сновидінь сон.


Коли Атей прокинувся, сонце вже повільно опускалося за обрій. Хлопець миттєво підхопився, шукаючи поглядом коней. Його кінь спокійно пасся неподалік. Довга тінь від нього сягала постаті хлопця, але коня Орії не було. Не побачив Атей і самої Орії. «Щит Таргітая!» — схаменувся хлопець і підбіг до місця, на якому щойно спав, — щита не було. Замість нього на зеленій траві лежав рудий лисячий хвіст…

…Ноги у Атея підкосилися, і він впав на землю, обхопивши голову руками…

…Скільки минуло часу, поки болюче відчуття гострого розпачу ятрило його душу, Атей не знав. Лише коли повний місяць вже завис над його головою, хлопець підвівся з землі, сів на коня й спрямував його у відкритий степ. Тільки одна думка залишилася у нього — і чого це я не вмер на тому кургані від стріли хМерця? Чого не відправився до тіней, які охороняли царську могилу?

Повний місяць заливав білим маревом все навкруги. Прохолода, що підіймалася з землі, марно віяла в обличчя Атея. Він не відчував нічого, крім пекучого болю у грудях. Він не зміг виконати останній заповіт батька, втратив останню реліквію свого роду. Залишалося тільки одне…

…Атей побачив високий курган і, ледь торкнувши повід, спрямував свого коня до нього. Під’їхавши до підніжжя могили, Атей зістрибнув з коня й повільно зібрався на її вершину. Хлопець знав, що на полювання до себе Таргітай бере тільки тих воїнів, які загинули під час бою, але Атей був згоден вічно залишатися просто стражником кургану. Хлопець втомлено сів і витягнув із піхов свій акінак. По блискучому лезу майнув відбиток блідого місяця. Атей деякий час дивився на гостре лезо, потім встромив меч у курган і зашепотів: «Дякую тобі, вірний мечу-акінаке, за те, що так довго й вірно допомагав моїм предкам. Допоможи й мені, допоможи останній раз останньому з роду сколотів, Атею, сину Аріанта».

Атей схилився перед мечем і поклав на тяжке руків’я обидві долоні. Відчувши жорстку шкіру, якою було обтягнуте руків’я меча, Атей стрепенувся, немов струмінь могутньої й нездоланної сили пронизав його. І в цю мить хлопець остаточно зрозумів, що він є справжнім скіфським воїном, і вдача сколотів поки ще не облишила його.

Атей підвів голову, і у його очах спалахнули зірки, які були рясно розсипані по небу. Тепер він знав, що у нього є вказівник, який виведе його до бажаної мети й надасть сили, щоб подолати власну слабкість і невдачі. Це був Шлях Модая. Так називали старі скіфи густий розсип зірок, який йшов крізь небо. Розповідали, що колись, дуже давно, скіфами правив великий цар Модай, якого прозвали Трьохруким за те, що він під час битви тримав у кожній руці по мечу і так вправно й швидко володів своєю зброєю, що, здавалося, у нього не дві, а три руки. Куди б не йшли непереможні скіфські кіннотники за Модаєм, вони завжди перемагали. Модай завоював майже увесь світ, але скіфські боги покликали його до себе, і тоді цар Модай, зібравши найкращих воїнів, відшукав сліди Таргітая і ними довів своє військо до обрію. Пролітаючи небом, дзвінкі копита скіфських коней залишили сліди, які з того часу і запалали на небі, нагадуючи про великого царя і його відчайдушне військо. А ще Атей згадав, що на прапорі царя Модая був зображений Срібний Яструб…

…Атей поклонився мечу, висмикнув його з землі й побіг до свого коня, одним стрибком хлопець злетів у сідло й помчав степом. Туди, де прямувала зоряна доріжка…

…Він тепер напевно знав, що вона приведе його до Щита Таргітая…

Глава 13. Таємне Коло Беріга

Атей довго гнав свого коня. І чим далі ніс його кінь, тим більше відчував хлопець, що сили повертаються до нього. Вже під ранок, щоб не заморити коня, Атей стримав його галоп. Погойдуючись на кінській спині, Атей уважно роздивлявся навкруги. Навколо розляглися глибокі урочища, між якими де-не-де росли дерева.

Починався ранок. Атей вже зібрався перепочити у якомусь байраці. Невдовзі він помітив між двома пагорбами надійно вкритий густими деревами яр і спрямував до нього свого коня.

«Здається, цей підійде», — подумав хлопець.

Але тільки його кінь наблизився до вузької стежки, що вела у глибину яру, як він почав тривожно хрипіти й закрутився на місці. Атей згадав про Священний Яр Матері-Лисиці, і тривога коня поступово передалася і йому самому. Утім, цікавість перемогла, і Атей, зістрибнувши з коня, пішов у глибину яру, однією рукою тримаючи повіддя, а іншою стискуючи акінак. Не пройшов він і двох десятків кроків, як завмер на місці від загадкового видовища. Прямо посередині стежки лежало декілька кам’яних брил, на яких були вибиті загадкові знаки. Придивившись, Атей помітив, що ці камені лежать, утворюючи широке півколо. Десь далі за цим півколом знаходилося грубо витесане кам’яне зображення воїна в шоломі з довгими рогами. Уламки мечів та бойових сокир лежали навколо, прикриті дубовими гілками.

Видовище було досить похмуре. Атей зніяковіло озирнувся і мимоволі ступив декілька кроків назад. Під ногами хруснула гілка. Хлопець застиг. Йому здалося, що луна від цього звуку покотилася по всьому яру. Він ступив ще один крок назад, збираючись вскочити на коня і стрімголов чкурнути від цього місця, як прямо перед його ногами у землю вп’явся довгий спис. Між дерев пролунав низький голос:

— Як ти наважився, нещасний, вступити у Коло Беріга?!

Голос був гучним, і в ньому відчувалася відкрита погроза. Слова, які почув хлопець, були готською мовою. Атей, як і будь-який мешканець Скіфського степу, знав декілька мов. Йому часто приходилося бачити й спілкуватися з представниками багатьох народів, які мешкали тут.

Атей зам’явся. Він не знав, що це за таємниче Коло Беріга, але як пояснити це невідомому, у якого, напевно, в руках був ще один спис, хлопець не знав. Нарешті Атей вимовив, старанно підбираючи готські слова:

— Я потрапив сюди випадково і не бажав порушити спокій Кола Беріга. Дозволь мені йти далі, оминувши цей яр.

Запала тиша. Атей напружився, збираючись вскочити на коня. Але між деревами, немов вгадавши його думки, знов пролунав голос:

— Навряд чи тобі вдасться втекти, скіфе.

Відразу за цими словами між дерев з’явилося декілька воїнів. Атей озирнувся — за його спиною стояло два здорованя, перекриваючи шлях до відступу. Воїни були одягнуті в широкі полотняні штани з широкими, оздобленими бронзовими пластинами чересами. М’язисті торси були оголені, але на спинах замість плащів висіли ведмежі та вовчі шкіри. Попереду йшов здоровенний воїн з широкою сивою бородою. На плечах у нього висіла велика ведмежа шкіра, скріплена великою золотою фібулою, а ведмежа голова була надягнена, немов шолом, прямо на голову бороданя. Здавалося, обличчя цього воїна знаходиться у вишкіреній довгими іклами пащі лютого ведмедя. В руках у бороданя була величезна бойова сокира. Атей ще ніколи не бачив такої великої сокири. Здавалося, вона одним ударом могла знести товсте дерево. Втім, гот у ведмежій шкірі тримав її легко, немов пір’їнку. І в його постаті не відчувалося нічого доброзичливого.

— Я скіф Атей — син коваля Аріанта! — промовив хлопець, гордовито виструнчившись і дивлячись прямо в очі готу, — якщо я порушив ваш Звичай, то я готовий прийняти бій з вами.

Бородань застиг на місці. Деякий час він дивився на хлопця, який стискав у руках руків’я акінаку. Атей вгамував подих, очікуючи блискавичного удару сокири, яка була ледь не завбільшки його самого. Раптом гот зареготав. Він реготав так гучно, що, здавалося, всі дерева у яру затрусилися від цього реготу. Навіть ведмежа голова затрусилася, немовби підхопивши регіт гота. Інші воїни теж засміялися.

Атею навіть стало трохи неприємно, що його рішучість прийняти смертельний бій викликала таку реакцію, але потім вирішив, що кращої нагоди дременути навряд чи можна чекати. Атей ступив крок до коня, але гот припинив реготати і, перевівши дихання, гаркнув:

— Невже ти, хлопчисько, думаєш, що душа Беріга бажає для себе саме такої нікчемної жертви? У тебе немає навіть лука! Та Одін потрощить всіх нас своїми блискавками за таке глузування над нашим великим конунгом! Це кажу тобі я — Атаульф Кривава Сокира.

Атей вже хотів заперечити таку недовіру до власного воїнського хисту, але вирішив за краще не сперечатися.

— Ну що ж, великі воїни народу готів, — промовив він, чемно схиливши голову, — мені дуже прикро, що я не зможу стати гідною жертвою для вашого Одіна, але мені вже треба вирушати у дорогу.

— Ні, сколоте, — заперечливо похитав головою бородань, — ніхто, потрапивши у Коло Беріга, просто так його не покидає.

І тут вже Атей наважився запитати:

— Якщо я вже потрапив до Кола Беріга, то, може, ви мені поясните, що це таке?

— Ну що ж, пішли з нами, я розповім тобі, що таке Коло Беріга, — промовив Атаульф і майнув рукою, запрошуючи Атея йти за ним.

Атей трохи повагався, але суворі готи позаду похмуро дивилися на нього, і хлопець зрозумів, що іншого виходу, аніж слідувати за Атаульфом, у нього не залишилося.

Невдовзі Атей і Атаульф опинилися на галявині, посередині якої палало невелике вогнище. На вогнищі молодий русявий гот смажив велику кабанячу ногу.

— Сідай, скіфе, — Атаульф Кривава Сокира кивнув на вовчу шкіру біля вогнища. Атей сів, поклавши акінак на коліна. Він відразу відвів погляд від апетитної кабанячої ноги, з якої падали краплі жиру у вогонь. Тільки зараз він зрозумів, наскільки він зголоднів.

Втім, Атаульф помітив погляд Атея і, посміхнувшись, промовив, звертаючись до молодого гота:

— Агов, Атанаріху, пригости цього скіфа. Сьогодні я розповім йому про Коло Беріга.

Атея не треба було довго запрошувати до їжі. Атанаріх простягнув йому добрячий шмат смаженини. Поки хлопець їв, готи розсілися навколо вогнища, готуючись слухати розповідь Атаульфа.

Атаульф Кривава Сокира поважно сів, поклавши широкі долоні на коліна. Свою грізну зброю він обережно поклав до своїх ніг. Інші готи розсілися навколо вогнища. Атей вже наївся. Тепер він почувався достатньо добре. Здавалося, що готи були налаштовані досить мирно. Атаульф трохи помовчав, його погляд блукав десь між верхівок дерев. Нарешті він почав свою розповідь:

— Дуже-дуже давно, безліч поколінь тому, великий конунг Одін жив у цих степах. Він правив могутнім і непереможним народом асів і жив у своєму замку неподалік від моря. Велика фортеця, де мешкали аси, називалась Асгард. Аси охороняли священне дерево — ясень Ідресгіль, на якому тримається весь світ. Слава асів лунала по всім землям, населеним як людьми, так і демонами. Але Одін знав, що військова вдача і сила — це далеко не все, чого може досягнути великий воїн.

Одін хотів отримати найвищий дар, який робить воїна рівним богам. І цей дар називається Вищою Мудрістю. Той, хто оволодів Вищою Мудрістю, може сплітати слова в пісні. І ці пісні розкривають таємниці і світу людей, і світу богів, і темного підземного світу, в якому мешкають потворні демони й лиховісні провидиці-відьми. Одін повинен був довести, що його прагнення отримати Мед Поезії є непереможним і могутнім, як скелі північного острова Скандзі.

І щоб довести це, Одін покинув свій замок і добрався до Ясеня Світу. Дев’ять днів провисів на цьому Ясені Одін, прибивши себе списом до могутнього стовбура. Відчувши, що боги помітили його самовідданість, Одін вирвав своє око, і тоді великий бог Імір наділив його Медом Мудрості. Довго Одін правив своїм народом, але одного разу у своєму видінні він побачив, що йому треба вивести воїнів із цих священних земель далеко на північ. Конунг Одін покинув зі своїми воїнами ці степи і, здолавши довгий і небезпечний шлях, оселився на острові Скандзі.

Після своєї смерті Одін потрапив до Валгалли — місця, куди потрапляють ті, хто загинув зі зброєю в руках. Інші боги визнали Одіна своїм конунгом, а майстер Двалін з країни карлів та чорних ельфів — Свартальфагайму — зробив для Одіна спис на ім’я Гунгнір, що був найкращим з усіх списів і завжди потрапляв у ціль.

Воїни Одіна стали родоначальниками народу готів. І ось, п’ять поколінь назад, великий конунг Беріг теж побачив видіння, у якому Одін наказав йому привести народ готів назад, до місць, де колись знаходився його замок, стояв на берегу моря священний Асгард і ріс Ясень Світу. Саме на цих священних землях народ готів знову зможе відновити свою силу, отримати мудрість і стати непереможним.

Конунг Беріг повів наш народ через Північне море. Долаючи небезпечний шлях, з кривавими битвами, гинучи від холоду й ворожих мечів, готи, або, як їх ще називали, рейдготи, тобто готи мандрівники, дісталися великої ріки — Данаубу.[9] Ми збудували великий міст, але тільки половина рейдготів змогла переправитися через нього. Під вагою людей міст розвалився, і половина готів залишилася на іншому березі.

На той час конунг Беріг був дуже старим і Одін вже кликав його у Валгаллу. Тоді Беріг наказав викласти зі священних каменів, на яких сам Одін колись висікав рунами свої пісні, велике коло. Ці камені ми везли з собою, і це наш найвищий скарб. Конунг зайшов у це коло і наказав найкращим воїнам битися з ним. Він переміг всіх противників, і в той же час піднявся страшний буревій, а з неба, затягнутого хмарами, посипалися блискавки, які бог Тор своїм бойовим молотом висікав із чорних хмар. Коли буревій стих, готи побачили, що конунга Беріга нема, а замість нього залишився тільки кам’яний воїн.

З тих часів наші ворожбити викладають Коло Беріга, коли бажають принести жертви богам і попрохати у них перемоги перед вирішальною битвою. В цьому колі сходяться у двобої найкращі воїни, і переможець стає новим конунгом рейдготів. Тепер ми повернулися на ці землі. Вожді всіх сарматських народів вже скріпили союз з нашим конунгом Ерманаріхом. Ми збираємося побудувати фортеці й знайти Замок Одіна.

Наш головний ворожбит Торіг наказав нам охороняти Коло Беріга, поки він сам готується до священного дійства, на якому будуть принесені жертви Одіну й відбудуться двобої наймогутніших воїнів. Якщо Одін буде задоволений, то він вкаже нам місце, на якому буде побудована нездоланна фортеця.

Атаульф Кривава Сокира замовк і замислився. Воїни теж замислено дивилися у згасле вогнище, в якому ще тліли червоні вуглики. Відчувалося, що цю розповідь вони вже чули багато разів.

— Слухай, скіфе Атею, — нарешті промовив Атаульф Кривава Сокира, — ти теж можеш стати готом, недаремно ж Одін привів тебе у Коло Беріга. Вже дуже багато аланів, саїв, роксоланів, аорсів, савроматів, меотів і скіфів вступили до нашого війська. Ми зможемо навчити тебе нашому військовому мистецтву, і ти станеш великим воїном.

Атей трохи подумав. Що й казати, у цьому товаристві русобородих воїнів він вже відчував себе досить непогано. Але він згадав батька.

— Ні, Атаульфе Кривава Сокира, — похитав головою Атей, — не думаю, що Одін привів мене сюди, що б я став готом. Я скіф з роду Сколотів і назавжди залишуся їм.

— Що ж, зрозуміло, — кивнув Атаульф, — хоча часи скіфів у цих степах вже минули, ми поважаємо ваш народ. Ви завжди були великими воїнами.

Атей підвівся:

— Ну що ж, дякую вам за їжу та цікаву розповідь, але я мушу йти.

Атаульф Кривава Сокира сумно посміхнувся і заперечливо похитав головою:

— Мені дуже шкода, але я ж тобі сказав, що з Кола Беріга ніхто не може вийти.

— І що тепер? — обережно запитав Атей, передчуваючи небезпеку.

Атаульф Кривава Сокира знизав плечима:

— Зараз має прийти ворожбит Торіг. Може він вирішить, що тебе треба просто вбити, але скоріше за все ти станеш мішенню для стріл Локі…

Глава 14. Стріли Локі

Атей сумно сидів на галявині, опустивши голову. Годі й було думати кудись втекти. Його коня готи відвели кудись, і хоча здавалося, що воїни займаються своїми справами, хлопець відчував, що за ним уважно стежать. Молодий воїн Атанаріх сидів поблизу, уважно розглядаючи акінак Атея.

— Атанаріху, а що це значить бути мішенню для стріл Локі? — звернувся до нього хлопець.

Атанаріх посміхнувся:

— Бог Локі дуже підступний і хитрий. Він навчив готів військовим хитрощам, але настрій його дуже мінливий. І він дуже любить розважатися. Ворожбит Торіг виготовляє стріли, вирізуючи їх з тонких гілок верби. Їх він присвячує богу Локі. Тоді, під час великого жертвоприношення богам, він пускає ці стріли у полонених. Якщо ці стріли влучають, то це ознака того, що бог Локі задоволений готами.

— А буває так, що стріли Локі не влучають?

Атанаріх знову посміхнувся:

— Бог Локі завжди задоволений готами — синами Одіна.

Атей остаточно похнюпився. Здається, його занадто часто за останній час збиралися приносити в жертву якимось духам чи богам. Так, міркуючи над своєю сумною долею, несподівано для самого себе Атей задрімав, поклавши голову на коліна. Прокинувся він від голосу, який залунав над його головою:

— Одін не даремно привів цього скіфа сюди! Стріли Локі давно вже чекають на нову розвагу!

Атей відкрив очі й підняв голову. Прямо перед ним стояв високий широкоплечій чоловік із сивою бородою. Інші готи поштиво стояли осторонь. Чоловік був одягнутий у зшиті між собою вовчі шкіри. В руках він тримав великий лук, за його спиною висів плетений з лози сагайдак зі стрілами, а за чересом виблискував ніж із дуже широким лезом. Хлопець відразу здогадався, що це і є ворожбит Торіг.

«Стріли так стріли», — подумав Атей, сумно дивлячись на ворожбита.

У супроводі готів хлопець вийшов з яру. Тепер він побачив, що за яром у низині стоїть безліч наметів та великих окутих залізом возів. Далі, на вигоні, паслася худоба. З боку табору до них наближався великий натовп чоловіків, дітей і жінок.

— Ну що ж, скіфе, — промовив ворожбит Торіг, коли галасливий натовп оточив їх, — сідай на свого коня. Коли ти будеш на відстані шести летів стріли, я почну полювання, присвячене Локі.

Атей взяв за повіддя коня, якого підвів до нього Атанаріх, повісив на пояс акінак і повільно пішов у відкритий степ. Натовп готів повільно розступився перед ним, відкриваючи вільний шлях.

Атей пройшов ще декілька кроків і стрибнув на коня. Натовп готів позаду вибухнув галасом і свистом…

Полювання Локі почалося…

…Кінь Атея чвалом нісся між ковилами. Хлопець відразу спрямував його у відкритий простір, подалі від плутанини байраків. Краєм ока він бачив вервечку готських вершників, які намагалися обійти його. Атей зрозумів, що готи заганяють його, немов дичину, притискуючи до урвистого кам’яного берегу якоїсь річки. Атей відчував, що не встигне вихопитись з оточення. Він щосили колотив п’ятами по крупу свого коня, але зморений огир вже починав збиватися з шага. Крім того, він вихопився на піщаний грунт, і копита коня почали загрузати. Атей вже зрозумів, що невдовзі готські вершники візьмуть його у кільце. Він бачив ворожбита Торіга, який нісся попереду готів на сірому коні, і вовчі шкіри розліталися у нього за спиною, немов зграя хижих вовків летіла за ним.

Раптом Атей побачив самотнього вершника, який летів прямо йому назустріч. Серце хлопця, яке й так вже відчайдушно калатало у грудях, забилося ще сильніше. Втім, через мить Атей зміг побачити, що на голові вершника скіфська шапка з гострим верхом. Слабка надія на порятунок майнула десь у глибині душі. За останній час Атею вже почало здаватися, що він ледь не єдиний скіф, який залишився у цьому степу. Але чим більше наближався він до невідомого вершника, тим радісніше ставало в нього на серці. Тепер він вже ясно бачив, що це дійсно скіф. Тільки справжній скіфський воїн міг так вправно сидіти на коні і тільки вишколений скіфський кінь міг так стрімко летіти, майже не торкаючись копитами землі. На вершнику був шкіряний панцир із нашитими бронзовими пластинами, біля лівого стегна був припнутий широкий горит з луком та стрілами. Коли до вершника залишилося не більше ніж півлету стріли, той майнув рукою і закричав:

— Давай швидше за мною!

За цими словами скіф повернув свого огира кудись убік високого пагорбу. Атей натягнув повіддя, прямуючи свого втомленого коня, який вже починав тяжко хрипіти, за невідомим. Через мить вони порівнялися й за декілька хвилин опинилися на пагорбі. Атей побачив, що за пагорбом відкривається вкритий гострими кам’яними виступами крутий схил глибокого кам’янистого байраку. Скіф зіскочив зі свого скакуна й крикнув Атею:

— Стрибай у байрак!

Атей трохи повагався, але озирнувся на готських вершників, які наближались до них і, залишивши коня, стрибнув за скіфом. З-під ніг хлопця котилося каміння, декілька разів він ледь не полетів з крутого схилу. Скіф, що біг попереду, спритно спустився на дно урвища й побіг вздовж пересохлого річища. Атей кинувся за ним. Вони вибігли на широке крейдяне плато, над яким височіли високі сосни. Посередині плато стояло кам’яне зображення скіфського воїна. В руках кам’яний воїн тримав круглий щит.

Скіф зупинився і, тяжко переводячи дихання, уважно подивився на Атея. А хлопець не міг відірвати погляду з його панциру. Посередині звичайних захисних бронзових пластин він побачив срібну пластину з зображенням яструба — подібним до того, що прикрашав умбон Щита Таргітая.

— Ти хто? — запитав Атей перше, що спало йому на думку.

Скіф посміхнувся. Він був високий і крутоплечій.

На молодому обличчі з гострими рисами вже пробивалася русява борода. Сині очі дивилися пронизливо, немов наконечники стріл у смертельному леті.

— Здається, я встиг вчасно, Атею, — багато ж пригод впало на твою долю за останній час!

— Та хто ж ти? — знов повторив своє питання Атей, тим більше, що в рисах скіфського воїна він впізнавав знайомі риси.

— Я думаю, ти мене і сам впізнав, Атею, хоча й бачив мене останній раз, коли був зовсім малий.

— Ти… — але Атей не встиг висловити свою здогадку, бо з боку річища почулися кроки, і перед ними з’явився ворожбит Торіг. Залунав тупіт кінських копит, і хлопець побачив, що вздовж краю урвища виструнчилося не менше десятка готських вершників.

Ворожбит зупинився на відстані менше одного лету стріли і вигукнув:

— Я почав полювання тільки за одним скіфом, але Локі хоче відразу дві мішені!

— Не квапся, Торіге, — спокійно відповів скіфський воїн, — ти ж сам знаєш, що бог Локі не любить легкої здобичі. До того ж, хіба у звичаях готів порушувати спокій чужих богів?

— Про що ти кажеш, скіфе? — запитав Торіг, накладаючи стрілу на тятиву свого лука.

— А ось про що, — промовив скіф і відкинув купу гілок, звалених за його спиною. Атей побачив, що гілки закривали камінь, на якому було витесане зображення меча.

— На цьому місці наш народ молився своїй зброї. Великий бог Папай охороняє це місце, і якщо ти спробуєш саме на цьому місці вбити цього хлопця, то Папай буде дуже незадоволений. Хіба потрібно Локі і готам ворогувати з нашими богами?

— Але чим ти зможеш довести, що бог Папай продовжує захищати скіфів? Ваші народи вже покинули ці степи або визнали владу наших і сарматських богів.

— Я чув, — спокійно промовив скіфський воїн, — що ти мудра людина, Торіге, і добре знаєш волю богів Валгалли. Перевір мене — пусти свої стріли, і ти сам побачиш, що Локі не потрібна скіфська кров у цьому місці.

— Добре, — сказав ворожбит, — зараз ми визначимо, чи хоче Локі сваритись із вашим Папаєм.

За цими словами Торіг блискавичним рухом напнув тятиву і вистрілив. Атей здригнувся і мимоволі на мить заплющив очі. А коли відкрив їх, то побачив, що скіфський воїн тримає стрілу Локі. У повітрі свиснули ще дві стріли, і кожну з них скіф легко перехопив рукою біля самого обличчя.

— Ось бачиш, Торіге, — посміхнувся скіф, — Локі виявився більш розумним, ніж його жрець. Він не захотів, щоб його стріли почали ворожнечу між богами.

Торіг здивовано опустив свою зброю.

— Здається, ти правий, скіфе, — війна між готами і скіфами закінчилась. Локі не хоче ні твоєї крові, ні крові цього хлопця.

Ворожбит глянув на готських вершників і вигукнув:

— Мир! Боги Валгалли не хочуть війни зі скіфами!


Коли готські вершники на чолі з ворожбитом зникли у степу, Атей перевів дихання й промовив:

— Здається, я впізнав тебе.

— Так, Атею, я твій брат Сагір.

Частина II

СРІБЛО ГРИФОНІВ

Глава 1. Братство Срібного Яструба

Ввечері Атей і Сагір зупинилися у підніжжя високого кургану. Атей розпалив вогнище, і брати повечеряли. Атей сидів, поклавши голову на коліна, дивився на вогонь і відчував, як давно вже забуте відчуття спокою повільно повертається у його душу.

Сагір сидів навпроти нього. Здавалося, що він поринув у якісь свої глибокі думи. Атей не наважувався якимось запитанням завадити йому. Нарешті Сагір підняв голову й посміхнувся:

— А тепер, брате, розкажи мені про свої пригоди.

Атей позіхнув і почав розповідати. Сагір уважно слухав його. Під час розповіді жоден м’яз не ворухнувся на суворому обличчі Сагіра. Розповідь Атея зайняла чимало часу. Коли він скінчив своє довге оповідання, Сагір деякий час помовчав, замислено поворушив гілкою тліюче вугілля і промовив:

— Далеко не кожен старий скіфський воїн пережив за своє життя такі пригоди, як ти за останній місяць. І, можливо, далеко не кожен міг би себе так мужньо повести. Я радий, Атею, що ти виявився гідним сином свого батька.

— Але я не зміг виконати його заповіт і зберегти Щит Таргітая! — із відчаєм в голосі вигукнув Атей.

На обличчі Сагіра з’явилася тінь, але відразу зникла.

— На жаль, тоді воїни нашого братства не встигли вчасно прибути на битву біля Урочища Трьох

Мечів, — сказав він похмуро, — союзники аланів — саї — перекрили нам шлях. Поки ми билися з ними, алани й готи встигли розгромити наш рід.

— Ти знав про те, що батько зробив Щит Таргітая? — запитав Атей.

— Так, — стверджувально кивнув головою Сагір, — перед тим як взятися за роботу, батько приїздив до нас. Тиждень він провів у Печері Зберігачів, щоб отримати Видіння. Батько знав, що Коло Могутності скіфського народу завершує свої оберти і хотів втілити нашу мудрість і славу в Щиті Таргітая. Але він не встиг завершити свою роботу. Втім, він добре знав, що не йому дано її завершити.

— Чому? — здивувався Атей.

— Бо наша могутність і наша мудрість ніколи не зникнуть. І поки вони будуть існувати, на цьому щиті з’являтимуться нові письмена про наше минуле й майбутнє.

— І я його втратив! — знову розпачливо вигукнув Атей.

— Сподіваюсь, що не назавжди, — поклав руку на плече брата Сагір, — хоча повернути його буде справою нелегкою. Я йшов по твоїх слідах. Бачив кров на землі — там, де ти вразив стрілою аланського вершника. Потім твої сліди загубилися, і я боявся, що ти і Щит Таргітая назавжди зникли на дні Борисфену. Але потім я побачив на протилежному березі Великої ріки промінь світла й срібного птаха. Але коли я переправився на другий берег, тебе біля кургану вже не було. Мені прийшлось витратити дуже багато часу, поки я знайшов Священний Яр, у якому тебе ледь не принесли у жертву Матері-Лисиці. Коли за вами гналися, мені вдалося відвести погоню в інший бік, а потім я ледве встиг на полювання Локі.

— А ти знаєш, де може зараз знаходитися Щит Таргітая? — запитав Атей.

— Здогадуюсь, тому й кажу, що справа буде нелегкою.

Вони помовчали. Атей не наважувався далі розпитувати брата, очікуючи, коли він сам заговорить.

Сагір порушив мовчанку тільки тоді, коли вогонь майже згас.

— Я думаю, що найбільше за все ти хочеш дізнатися про Срібного Яструба, — промовив він, уважно дивлячись на Атея.

Хлопець кивнув головою.

— Братство Срібного Яструба існує дуже давно, з тих часів, коли наш народ тільки прийняв священну силу цієї землі. До нас тут жили великі воїни-кіммерійці. Але боги вирішили, що настав час скіфам стати володарями степів над Борисфеном і Евксинським морем.[10] Під час вирішальної битви між кіммерійцями і скіфами над скіфським військом з’явився у височині срібний птах. Битва закінчилася перемогою скіфів, хоча наших воїнів було набагато менше. І тоді наші ворожбити — інереї — визначили, що цей Срібний Яструб був провісником доброї волі богів до скіфського народу. І тоді найкращі та найкмітливіші воїни, які були позначені мудрістю Срібного Яструба, створили таємне братство, яке охороняло святині цієї землі. Вони не підкорялися ні скіфським царям, ні могутньому клану магів-інереїв.

— І наш батько входив до цього братства? — запитав Атей.

Сагір кивнув головою:

— Серед нашого народу таємничим даром богів до пророцтв, ворожби й магії володіли не тільки інереї, але й деякі майстри — ковалі і воїни. Ці майстри та воїни якраз і об’єднувалися у братство Срібного Яструба. Інереї служили скіфським царям, а клан Срібного Яструба захищав тільки Священну силу цієї землі. Тому між ними довгий час точилась прихована ворожнеча. Особливу лють мали до клану Срібного Яструба Чорні інереї. Коли скіфи після довгих сторіч панування були вигнані з цих степів, багато інереїв пішло служити сарматам і готам, але воїни Срібного Яструба не підкорилися й продовжували йти своїм шляхом. Шляхом, який визначила прадавня сила цієї землі, її Вищий Закон. З покоління в покоління в роду нашого батька Аріанта передавався Звичай Срібного Яструба, і завжди всі чоловіки нашого роду входили до клану його воїнів.

Ти був ще дуже малим, коли батько відправив мене на таємне висвячення до клану Срібного Яструба. Батько передчував, що він останній, хто може назавжди закарбувати мудрість нашого таємного братства. Він пройшов обряд Великого мовчання у Священній Печері й пережив видіння, під час якого зустрівся з самим Таргітаєм…

— З самим Таргітаєм! — не стримався й захоплено вигукнув Атей.

— Так, — кивнув головою Сагір, — Таргітай наказав батькові виготовити щит, у якому назавжди буде зберігатися сила Срібного Яструба — вічного супутника Таргітая. Я повинен був прийти за цим Щитом Таргітая, але я не встиг… Тепер ми з тобою повинні знайти цей Щит, поки його силу не використали ті, кому він не має належати.

— І тоді я теж буду посвячений у братство Срібного Яструба? — запитав Атей, схопившись з місця.

Сагір засміявся:

— Шлях Срібного Яструба нелегкий. Багато прийдеться пережити випробувань на ньому. Втім, частину випробувань ти вже пройшов. Якщо ми знайдемо Щит Таргітая, можливо, провідник нашого клану дозволить тобі пройти обряд Великого мовчання.

— А хто він — провідник клану Срібного Яструба?

— На чолі нашого братства завжди стояли найбільш мудрі люди нашого народу. Посвяту їм дає Коло Зберігачів, духи яких мешкають на островах Борисфену. Переповідають, що в дуже давні часи один з провідників клану — скіф з царського роду Анахарсій довгий час жив у Елладі і був визначений як один з найвидатніших мудреців Ойкумени,[11] але коли повернувся і очолив наш клан, його рідний брат Савлій, підбурений Чорними інереями, застрелив його зі свого лука. Інший провідник клану — з роду сколотів — був охоронцем грецького царя Олександра і разом з ним потрапив до далекої ріки Інд, в країну, якою правлять нащадки воїнів, які колись покинули наші степи. Всі наші вожді ретельно зберігали мудрість, яку змогли засвоїти у дальніх країнах. Тепер братством Срібного Яструба править великий воїн і мудрець Отан. Ти сам відчуєш його силу, якщо він вирішить допустити тебе в коло нашого братства.

— Тільки коли я зможу передати йому Щит Таргітая! — рішуче вимовив хлопець.

— Тепер я впевнений, що ми його знайдемо, — посміхнувся Сагір.

Глава 2. Чаклун Гістас

Вранці, коли сонце ще не з’явилося на обрії, брати вирушили у дорогу.

— Куди ми їдемо? — запитав Атей у Сагіра.

— Запам’ятай, брате, — промовив Сагір, — кожен крок у твоєму житті визначає долю. І не тільки твою. А зараз твоя доля пов’язана зі Щитом Таргітая. Тому, якою б стежкою ти не їхав, твій кінь донесе тебе до нього. І ще запам’ятай — якщо ти обрав свій шлях, то віднині все, що трапиться з тобою, або все, що побачиш чи зустрінеш, буде вказівником. І вже від тебе буде залежати, чи зможеш ти правильно розтлумачити ці вказівки, чи підеш манівцями…

Атей недовірливо глянув на брата, але заперечувати не наважився…

…Так вони проблукали степом декілька днів. За цей час Сагір чимало цікавого розповів молодшому брату. Особливо запам’ятав Атей розповідь про одного відважного скіфа з братства Срібного Яструба, який зміг потрапити до підземного світу й повернутися звідти живим…

— …І коли скіф Гільдій опинився у великій печері, то побачив там трьох відьом, які плели невидиму сіть. Ця сіть обплутує всю Ойкумену, але люди не бачать її. І коли кожна людина робить будь-який вчинок, то вся сітка рухається й зачіпляє всіх інших людей. Тому дія кожної людини, кожен її крок впливають на все, що відбувається в світі…

…Так вони проблукали степом два дні…

…Сонце вже піднялося досить високо. Розпечене повітря бриніло над високими степовими травами.

Раптом Атей побачив, як між ковилами майнув рудий лисячий хвіст. Після Священного Яру Матері-Лисиці, двобоїв з амазонками та підступної зради Орії у нього це видовище викликало далеко не зовсім приємні враження. Але Сагір пустив свого коня слідом за лисицею, і Атею нічого не залишилося, як прийняти участь у цій гонитві.

Намагаючись не загубити стежку, якою бігла лисиця, брати прискорили біг своїх коней. Втім, лисиця, здавалося, не лякається гонитви. Як би швидко не мчали коні, вони не могли скоротити відстань до неї. Раптом рудий вогник лисячого хвосту майнув останній раз і зник, немовби розчинився у траві. Брати зупинили своїх коней. Сагір озирнувся навколо й майнув рукою до кущів терну, які чорніли неподалік. Під’їхавши до кущів, Сагір зістрибнув з коня і, побачивши ледь помітну стежку, зник між густими паростями. Атей рушив за ним.

Ледь продираючись крізь колючі гілки, вони видерлися на невеличку галявину.


Посередині галявини лежала Орія. Руки та ноги її були прив’язані до чотирьох кілків, вбитих у землю. Навколо її шиї був намотаний шкіряний ремінь. Атей здригнувся й зробив крок до дівчини.

— Вона мертва? — запитав він у Сагіра.

Сагір застережливо підняв руку й схилився до дівчини. Дістав ніж і обережно розрізав шкіряний ремінь на її шиї, потім відкрив флягу й змочив водою її вуста. Атей безпорадно стояв поруч. Скільки він не проклинав Орію за її підступність, але серце у його грудях розривалося від жалю. І він не зміг стримати свою радість, коли побачив, що вії дівчини ворухнулись і вона спробувала підняти голову.

— Якби ми прийшли трохи пізніше, вона була б мертва, — промовив Сагір.

Вони відв’язали Орію, і Сагір, легко піднявши непритомну дівчину на руки, виніс її з тернових хащів.

— Судячи з одягу, ця дівчина — сарматка, — замислено сказав Сагір. — Хтось привіз її сюди й обкрутив шию мокрим шкіряним ременем. На сонці шкіра почала висихати і, не прийди ми сюди вчасно, дівчина повільно б сконала, — хто ж і за що прирік її на таку люту смерть?

Атей мовчав. Він все ніяк не міг вирішити, чи варто казати брату, що саме ця дівчина викрала у нього Щит Таргітая.

Нарешті Орія відкрила очі, погляд її прояснився:

— Атей… — ледь змогла вимовити вона.

Сагір здивовано подивився на брата:

— Ти знаєш її?

Атей кивнув головою і ледь вимовив:

— Це та сама сарматка, Орія, з клану Лисиці.

Сагір похитав головою:

— Так, недаремно лисиця нас сюди привела…

Раптом Орія здригнулася й почала озиратися навколо. Очі її були сповнені жахом.

— Чого ти боїшся, ти в безпеці, — спробував заспокоїти її Сагір.

Але дівчина, здавалося, не чула його. Вона спробувала зірватися на ноги.

Її страх передався і Атею. Він відчув, що якась жахлива небезпека насувається над ними.

— Хто, хто хотів тебе вбити? — знову запитав її Сагір.

Здавалося, Орія навіть боїться вимовити страшне ім’я. Вона ще раз озирнулася й ледь вимовила:

— Гістас. Чаклун Гістас.

Цілий день, поки вони гнали чвалом своїх коней, Орія не могла заспокоїтися. Вона сиділа позаду Атея, обхопивши його руками. Атей відчував її переляк і тремтіння. До того часу він знав Орію лише як спритну воїтельку — сильну і… підступну. Але на цей раз вона здавалася малою переляканою дівчинкою, для якою єдиним порятунком були Атей і Сагір. Атей все ніяк не міг розібратися, як йому ставитися до Орії. Чи як до ворога, чи як до безпорадної жертви, врятованої від якогось таємничого й могутнього чаклуна Гістаса?

Декілька разів, під час нетривалих перепочинків, Атей намагався розпитати у брата про чаклуна Гістаса. Але брат відмовчувався. Судячи з того, наскільки він був стурбованим, цей загадковий Гістас був неабиякою загрозою.

Лише ввечері, коли вони добралися до берегу якоїсь повноводної ріки, Сагір вирішив, що нарешті прийшла пора зупинитися на ночівлю.

Вони розвели вогнище. Сагір, який вже й сам здогадався, що врятована ними сарматська дівчина була тією самою Орією, яка врятувала життя Атею, а потім вкрала у нього Щит Таргітая, наказав:

— А тепер, воїтелько Оріє, сподіваюсь, прийшов час для твоєї розповіді.

Орія довго мовчала, зосереджено дивлячись у мінливі язики полум’я, немовби намагалася побачити у них якісь страшні видіння. Потім почала свою розповідь.


— Коли я наважилася привести тебе, Атею, до Священного Яру, я здогадувалася, що твій щит має якусь магічну силу. І відчувала, що не тільки я одна могла побачити промінь над курганом. І ось одного разу, коли ти ще лежав непритомний і життя твоє коливалося на межі світла і темряви, я відправилася на полювання. Дичини ніде не було, і я заглибилася далеко у степ і опинилася біля болота, за яким починалися плавні. Над землею стелився густий туман, повітря було вологе й насичене отруйними випарами з болота. Я спробувала вибратися з тієї місцевості і раптом мене оточили якісь чорні вершники. Мені здалося, що вони виникли, немов привиди, прямо з отруйного повітря. І серед них був чаклун Гістас…

— А як ти здогадалася, що це був саме він? — запитав дівчину Сагір.

— Я давно вже чула про ворожбита Гістаса, який живе у зруйнованій стародавній фортеці, яка ще зветься Містом Мерців. Казали, що йому підкоряються вершники-мерці і що над його головою кружляє хижий крук — посланець підземного світу. А ще на його грудях висить дарунок підземних демонів — рука Темряви, в якій і ховається його магічна сила. І тому я відразу впізнала його — по чорному ворону й сухій руці. Чаклун наказав мені привезти до нього Щит Таргітая. Але я відмовилась це зробити. В ту ж мить один з чорних вершників торкнувся моєї руки своїм акінаком. З рани бризнула кров, і Гістас приклав Руку Темряви до рани. Я відчула, що сили залишили мене, і чаклун сказав, що Атей поранений стрілою вершника-мерця і тому частка душі Атея вже належить йому. І що моя кров теж, і якщо я не принесу йому Щит Таргітая, то він забере і мене, і Атея у підземний морок і зробить своїми рабами… Коли я знов повернулася до Священного Яру, то вирішила, що наш двобій біля жертовного каменя зможе очистити і мене, і Атея від влади Гістаса, але поява воїтельки Променеї завадила нам закінчити двобій. Але коли ми втекли і сіли відпочити і коли Атей заснув, переді мною виникло марево, в якому я побачила тінь Гістаса й почула його страшний голос: «Пам’ятай про свою обіцянку». Я зрозуміла, що він продовжує спостерігати за нами. І тоді я витягнула Щит Таргітая з-під голови Атея й поїхала до Вовчого броду. Там я побачила чорних вершників і чаклуна Гістаса. Він взяв Щит Таргітая і наказав мені їхати з ним до його Міста Мерців. По дорозі я спробувала втекти, але його чорні вершники наздогнали мене й залишили вмирати серед тернових кущів. Ось і все… Тільки я боюся, що Гістас знайде нас…

Орія замовкла, і Атей відчув, що плечі її тремтять.

— Що мені тепер робити? — з відчаєм в голосі сказала дівчина, — воїтельки Матері-Лисиці прирекли мене на смерть, ви вважаєте мене зрадницею, і чаклун Гістас збирається забрати у своє Місто Мерців.

Атею захотілось заспокоїти Орію, але, поки він розгублено намагався підібрати потрібні слова, Сагір промовив:

— Що ж, Оріє, ми спробуємо допомогти тобі. Я бачу, що в твоїй душі немає підступності й зради. Братство Срібного Яструба візьме тебе під свій захист. Але перед цим ми повинні повернути Щит Таргітая. І нам треба поквапитися з цією справою. Через три дні на нічне небо зійде повний місяць, і тоді чаклун Гістас зможе підкорити собі магічну силу Щита Таргітая, викарбувавши на ньому свої таємні знаки. Тоді вся сила і мудрість скіфів дістануться йому, і він зможе запанувати у цих священних землях.

— А якому народу служить чаклун Гістас? — запитав Атей.

Сагір замислився, здавалося, що розповідь Орії дуже занепокоїла його.

— Колись, дуже давно, чаклун Гістас очолював клан Чорних інереїв. Під час перебування серед Каменів бога Папая, він отримав від Зберігачів дуже велику магічну силу, але темрява перемогла його душу. Він був жадібним і заздрісним і найбільше за все прагнув влади. Одного разу Гістас, щоб погубити одного великого скіфського воїна, який був найближчим радником царя, сказав царю, що цей воїн задумав зраду. Скіфського воїна стратили, але інші інереї виступили проти Гістаса, звинувативши його у брехні. За скіфським звичаєм, ворожбита, який звів облуду на невинного, повинні були спалити живцем. Ніхто не знає, що сталося потім — одні казали, що Гістаса спалили живцем, але демони Підземного світу повернули його на землю, щоб він служив їм, інші казали, що чаклун зміг втекти і довго переховувався серед руїн фортеці якогось давнього, тепер вже забутого народу, звідти він наводив мару на людей, займався ворохобництвом, завдяки якому отримав владу над Підземним світом і збирав навколо себе мерців. Ніхто не міг наблизитися до цього Міста Мерців, бо демони й магічна сила Гістаса охороняли його. Сили чаклуна зростали, але він ніколи не наважувався виступати проти клану Срібного Яструба. Але тепер, здається, його сили досягли вершини своєї могутності. Тому часу у нас дуже мало — магічна сила Щита Таргітая зробить його непереможним…

— Але хіба ми зможемо зробити цю справу тільки втрьох? — запитав Атей.

— Поки що не зможемо, — відповів Сагір, — я пройшов тільки перші два кола посвяти, і моїх знань і вмінь занадто мало, щоб вести гру з таким чаклуном, як Гістас.

— І що ж робити? — обізвалася Орія.

— Тобі взагалі не обов’язково вирушати до Міста Мерців, — промовив Сагір, — бо ти й без того зазнала чимало небезпек. Ти можеш зачекати нас у надійному місці.

Орія стрепенулася, і у її очах спалахнула образа. Тепер вона знов нагадувала колишню безстрашну воїтельку.

— Я не хочу бути звичайною дівчиною, яка терпляче чекає, коли воїни повернуться з походу! — обурено вигукнула вона. — Я хочу разом з вами подолати шлях до Щита Таргітая і або виправити свою зраду, або загинути разом з вами!

— Ну що ж, — промовив Сагір, — хоча й немає у скіфів такого звичаю брати з собою жінок у походи, я не заперечую, хоча тут вже останнє слово має належати Атею.

Атей зніяковіло знизав плечима:

— Що й казати? Згода.

Очі Орії запалали войовничим блиском. Сагір посміхнувся:

— Тепер я впевнений, що з такою воїтелькою ми будемо непереможними.

І додав:

— Тільки почнеться ранок, вирушаємо на схід. Нам треба зустрітися зі Зберігачем Кам’яної Могили.

Глава 3. Зберігач Кам'яної Могили

Вранці вони вирушили у дорогу.

— Кожен курган, кожна річка, кожен яр чи байрак, кожен пролісок мають своїх Зберігачів, — розповідав Сагір, — покровителями клану Срібного Яструба завжди були Зберігачі Кам’яної Могили — місця, звідки випромінюється Сила. Я сподіваюся, що зберігач Кам’яної Могили дасть нам пораду, як пробратися у Місто Мерців і врятувати Щит Таргітая…

…Тільки вночі, подолавши довгий шлях, мандрівники прибули на місце, де знаходилася Кам’яна Могила. Небо було всіяне зірками, і місяць освітлював кам’яні брили, що вкривали землю. Спочатку Атею здалося, що якийсь велетень могутньою рукою закидав велике поле камінням, але згодом він помітив, що брили створювали химерний і загадковий малюнок, немовби приховуючи велике знання, недоступне простому смертному. Сагір зіскочив з коня і зник у невеличкому, непомітному, на перший погляд, отворі між двома кам’яними брилами. Орії і Атею він наказав чекати свого повернення.

Незважаючи на похмурий і водночас величний краєвид, Атей не відчував занепокоєння та небезпеки. Навпаки, вперше за час, який минув з тої хвилини, як його батько Аріант відправився на битву до Урочища Трьох Мечів, в душі Атея з’явилося відчуття спокою й безпеки. Він підійшов до високого каменя, край якого височів над головою.

Було дуже тихо. Атей приклав руку до поверхні кам’яної брили. Камінь ще зберігав в собі тепло сонячного дня. Камінь немов бринів, насичений якоюсь стриманою, прихованою силою. Орія зачаровано дивилася на зоряне небо. Здавалося, ніщо не зможе порушити величний спокій Кам’яної Могили.

Атей не помітив, як перед ним виник Сагір. Обличчя брата було спокійне, але у поставі відчувалось напруження.

Атей подивився на Сагіра. Той застережливо підняв руку.

Раптом залунав глухий голос:

— Темні мури Місця Мерців здолає на час срібло Грифонів, срібна стріла подолає мерця, але силу свою втрачає тоді оберіг, коли зійде перша зоря.

— Дякуємо тобі, Зберігачу, за пораду! — промовив Сагір і поклонився. Низько схилили свої голови перед камінням і Атей з Орією. Серед каменів зблиснуло сяйво. Сагір підійшов туди, де мерехтів прозорий білий вогник. На виступі, який немов широка таріль видавався з кам’яної брили, лежала велика золота фібула.[12] Сагір обережно взяв фібулу, приклав її до чола й знову поклонився, розвернувшись у той бік, звідки лунав таємничий голос.

— Дякуємо тобі, Зберігачу, за цей дар! — промовив він.

Світло зникло.

Атей і Орія знову поклонилися. Всі троє, обережно ступаючи, підійшли до своїх коней і через мить зникли у нічній темряві.

Глава 4. Печера Грифонів

— Так де ж ця Печера Грифонів? — промовив Атей, здивовано озираючись навкруги.

Дійсно — навколо не було жодної скелі, жодної печери. Вони вже декілька годин їхали по випаленій сонцем пустелі. Копита коней загрузали у піщаному грунті.

— Незабаром побачиш, — кинув Сагір, не повертаючи голови до хлопця. Він напружено вдивлявся вперед. Ще через деякий час на шляху мандрівників почали траплятися кістки коней і корів. Атей і Орія перезирнулися. З кожним кроком краєвид ставав все більш і більш непривітним і похмурим. Тепер їм почало зустрічатися й чимало людських кісток. Біля кістяків і черепів лежали уламки зброї. Шоломи й щити наскрізь проіржавіли. Атей розпізнав і скіфську, і сарматську, і готську зброю. Але набагато більше було не бачених ним раніше шоломів із високими зотлілими гребнями, великих, у зріст людини, щитів.

— Це залишки римського легіону, який був колись надісланий імператором за золотом, що охороняють грифони, — похмуро промовив Сагір, озираючи чисельні людські кістяки, — здається, тут відбулася велика битва…

…На білих кістках сиділо чорне гайвороння. Атей відчував, як його кінь сахається від кісток. Кінь стривожено хропів, і хлопець ледь стримував його бажання гайнути подалі від цього місця. Щоправда, і в самого Атея все більше зростало бажання повернути назад.

— А ось і Печера Грифонів, — промовив Сагір і показав на провалля, яке темніло під високим курганом, всіяним каменями, — і запам’ятайте, якщо хтось з нас зараз промовить хоча б одне слово — через мить наші кістки будуть лежати біля цієї печери.

Атей прислухався. Спочатку він чув тільки завивання вітру, шерхіт великих кущів перекотиполя, які котилися по землі, та пронизливі крики гайвороння. Але коли вони підійшли ближче до чорного провалля, хлопець почув, що звідти доноситься тихий клекіт. І саме від цього звуку мурахи поповзли по спині Атея.

— Тепер нам треба трохи попрацювати, — міркуючи над чимось, промовив Сагір.

Напружуючи всі сили, вони підкотили декілька кам’яних брил, що лежали поблизу до чорного провалля. Сагір зібрав декілька списів, держаки яких здавалися досить міцними, і підклав їх, немов важіль, під каміння. Коли вони завершили свою працю, Атей, втомлено переводячи дихання, із сумнівом подивився на цю споруду, яка ледь трималася, звисаючи над входом до печери, готова впасти в будь-яку мить.

Але Сагір нічого не став пояснювати, він тим часом витягнув із сідельної торби золоту фібулу — подарунок Зберігача Кам’яної Могили і причепив її на свій плащ. Чомусь Атей відчув полегшення.

— Чари цієї фібули будуть діяти недовго, але ми повинні встигнути, — прошепотів Сагір, майнув їм рукою і, обережно ступаючи, зайшов до Печери Грифонів.

Обличчя Орії зблідло, вона поклала руку на руків’я свого кинджалу й рішуче пішла за Сагіром. Атей опустив голову, облизнув пересохлі губи і, відчуваючи, як божевільно калатає його серце, зробив крок вперед.


Атей багато чув про грифонів і багато разів бачив їх зображення, яким скіфи зазвичай любили прикрашати свою зброю. Тепер він побачив грифонів на власні очі…

Темний крутий тунель, яким вони довго спускалися, несподівано увірвався, і Сагір, Орія та Атей опинилися на широкому виступі, що звисав над величезною печерою. Після темряви тунелю їх очі засліпило яскраве світло, немов би вони опинилися прямо на краю сонця. Не відразу очі Атея звикли до цього сяйва. Нарешті він зміг, мружачи очі, побачити, що це яскраве світло струменіло від велетенських куп золота, які височіли вздовж всієї печери, наскільки могло осягнути око. Золото вкривало підлогу і стіни печери. Розсипи золотих монет, прикрас, чаш, зброї встеляли все навкруги. І тут Атею, поки він заворожено роздивлявся навкруги, здалося, що ці розсипи золота повільно рухаються. Коли він, нарешті, зміг вже ясно бачити, то здригнувся й ледь стримав розпачливий вигук.

Грифони, зображення яких він бачив тільки на прикрасах луків, щитів та панцирів, немовби ожили й зібралися в цій печері. Сотні велетенських грифонів сиділи на підлозі, у виступах на стінах, ліниво бродили по печері, і золото під їх тяжкими лев’ячими лапами тяжко дзвеніло. Їх блискучі шкіри і широкі крила переливалися жовтим золотим сяйвом. На тяжких орлиних дзьобах, один удар яких міг потрощити гранітну скелю, хижо відбивалися скарби, які грифони з прадавніх часів були покликані охороняти.

Атей відчув, що не може поворухнутися. Його ноги заклякли на місці. Він озирнувся на Орію, яка стояла трохи позаду. При цьому химерному світлі скарбів її крейдяне обличчя нагадувало золоту маску. Сагір застережливо підняв руку, а свою праву долоню поклав на золоту фібулу. Сагір постояв одну мить, вагаючись, а потім зробив крок вперед. Атею здалося, що зараз його брат впаде у прірву і буде миттєво розірваний цими страшними охоронцями золотої печери.

Але виявилося, що від виступу веде вниз вузька кам’яна кладка. Атей, обережно ступаючи, став спускатися. Його шкіряні чоботи м’яко ступали гранітними сходами.

Повітря було холодним і насиченим тяжким диханням грифонів. З кожним кроком Атей відчував, як на його плечі все сильніше й сильніше тиснули страх і блиск золота. Тільки коли вони спустилися й опинилися на кам’яній підлозі, Атей остаточно зрозумів, наскільки велика Печера Грифонів, наскільки могутні й жахливі створіння, які її охороняють, і наскільки маленькі й жалюгідні три зухвальця, що наважилися прийти сюди.

Але грифони, здавалося, не звертали ніякої уваги на прибульців. Сагір, нахиливши голову й тримаючись за фібулу, вперто йшов вперед. Під його ногами дз. енькали золоті монети, які густим шаром вкривали підлогу.

Вони проходили повз грифонів. Тепер Атей зблизька бачив ці велетенські істоти, їхні могутні м’язи, що перекочувалися під шкірою лев’ячих тулубів, чув гаряче дихання і відчував на собі, здавалось, байдужі погляди великих круглих очей, затягнутих бурштиновою плівкою.

Час від часу якійсь грифон ліниво сплескував своїми широкими жорсткими крилами, здіймаючи білий пил, і тоді пронизливий клекіт гулко розносився під високими зводами печери.

Атей ледь міг дихати, губи Орії тремтіли. Сагір нечутно шепотів якісь закляття. Нарешті вони підійшли до стіни, біля якої лежала купа золотих монет, чаш і горитів. Серед золота світилося білим полум’ям срібло. На поверхні декількох великих срібних злитків були викарбувані якісь таємничі письмена.

Атей запитально подивився на Сагіра. Той мовчки кивнув головою. Але не встиг Сагір зробити крок до срібла, як у них над головою майнуло гаряче повітря і велетенський грифон опустився на золото. Він підлетів непомітно, і Атей здригнувся, відчувши, що опинився на межі вірної і миттєвої загибелі.

«Вони нападають непомітно, як тіні, і їх помічають тільки тоді, коли тікати вже запізно», — згадав Атей розповідь про грифонів, почуту ще у дитинстві.

Грифон легко опустився на скарб, склавши крила, і золото тяжко осіло під його тяжким тулубом. Велетенська лапа із гострими пазурами, кожен з яких був завтовшки з руку хлопця, опустилася на срібні злитки. Грифон опустив голову на довгій шиї, і Атей побачив у його очах відбиток трьох постатей.

Атей розумів, що грифону вистачить одного удару могутньої лев’ячої лапи, щоб розірвати навпіл всю трійцю. Грифон стрепенувся й розправив крила, які могли б обхопити трьох вершників. На кінцях крил стирчали гачкуваті пазури. Низький, погрозливий клекіт вихопився з горлянки грифона.

Інші грифони обернули свої голови до прибульців. Декілька з них, м’яко ступаючи своїми лапами, почали наближатись.

Атей мимоволі заплющив очі, очікуючи удару смертельних пазурів або могутнього дзьобу…

Коли він відкрив очі, то побачив, що Сагір стоїть навпроти грифона, простягаючи йому золоту фібулу. Від фібули променіло райдужне сяйво, яке поступово охоплювало, немов прозорим туманом, грифона. Сяйво повільно розпливалося по печері. Клекіт стих. Грифони, немов зачаровані, почали лягати на підлогу.

— Це знак Зберігачів, — майже нечутно прошепотів Сагір і підкинув фібулу під стелю. Грифон підхопився і, легко сплеснувши крилами, звівся під стелю. Фібула впала посередині печери, загубившись серед великої купи золота. Грифони з клекотінням кинулися туди. Райдужне сяйво зникло.

Три срібних злитка викотилися під ноги Сагіра.

— Коли грифони знайдуть фібулу, вони вб’ють нас! — прохрипів Сагір і схопив тяжкий злиток. Орія і Атей підхопили ще два злитки і кинулися бігти до сходин.

Злиток був дуже тяжким. Атей ледь втримував холодний і слизький метал, притискуючи злиток до грудей. Сагір підштовхнув його в спину, і хлопець, чіпляючись за золоті сокири, наконечники стріл, шкатулки та перегорнуті відкриті скрині, з яких сипалися безперервним потоком золоті монети, побіг вперед.

Йому здавалося, що вони бігли цілу вічність.

Ось, нарешті, і сходини, що вели до виходу з Печери Грифонів. Першою, тяжко дихаючи, бігла Орія. Не озираючись, вона вскочила на сходини й побігла на гору. За нею вихопився Атей. Хлопець боявся озирнутися, йому здавалося, що розлючені грифони вже несуться за ними. Тяжкі краплі поту вкрили обличчя. Атей, ледь не випустивши злиток, витер очі рукою.

— Швидше, швидше! — вже на повний голос кричав позаду Сагір.

Атею здавалося, що ці сходи ніколи не закінчаться. Аж ось, нарешті, він видерся на виступ. Попереду чорнів тунель. Раптом позаду почувся пронизливий моторошний звук, в якому дивно поєднувалися орлиний клекіт та лев’яче ревіння.

Атей не витримав і озирнувся — плескаючи крилами, під стелю підіймався великий грифон, у його дзьобі блимнув золотий вогник.

— Нагору! — штовхнув закляклого хлопця Сагір.

Позаду почулося ревіння, від якого, як здалося Атею, захиталися стіни печери….


…Коли Атей, захлинаючись від бігу, нарешті видряпався на поверхню, сонце вже зависло над обрієм. Орія, впустивши злиток срібла, сиділа на піску, захлинаючись від кашлю. Атей випустив із заслаблих рук злиток і впав на коліна. Хлопцю здавалося, що його серце ось-ось розірветься. Він, немов викинута на берег риба, натужно ловив ротом повітря, намагаючись увібрати у легені хоч трохи прохолодного вечірнього повітря.

Відразу за хлопцем з тунелю вибіг Сагір. За його спиною наростали пронизливий свист і люте ревіння.

Не вагаючись ні хвилини, Сагір підбіг до каміння біля входу до Печери Грифонів і схопився за списи, які стирчали з-під брил. Зчепивши зуби, він спробував перекинути каміння на вхід. По його обличчю текли струмені поту. Атей кинувся до нього і теж підхопив списи. Удвох вони змогли зсунути кам’яну брилу. Камені з гуркотінням посипалися, закриваючи вхід до печери.

Почулося тривожне іржання. Атей побачив, що їх коні, прив’язані до сухого стовбура покрученого дерева, оскаженіло б’ють копитами, намагаючись звільнитися й втекти.

Каміння, що закривало вхід, здригнулося від могутнього удару зсередини. Було зрозуміло, що грифони невдовзі вирвуться назовні.

Сагір, Орія та Атей, схопивши злитки, кинулися до своїх коней. Сагір запхав злитки у шкіряні торби і, ледь стримуючи свого коня, перекинув їх через сідло. Не встиг Атей відв’язати свого коня, як той зірвався в галоп. Хлопець вчепився руками у жорстку гриву і, пробігши декілька кроків, підстрибнув і опинився в сідлі. Кінь піднявся на дибки, заіржав і стрілою понісся по випаленій землі. Атей ледь втримався у сідлі. Хлопець вигукнув скіфський бойовий клич, перехилився з сідла і підхопив із землі довгий спис.

Він вирвався живим із Печери Грифонів, і у нього була зброя!…

…Коли каміння, що закривало вхід до печери, розсипалося під ударами грифонів, троє вершників вже мчали якомога далі від печери, і білі кістки, що потрапляли під копита їх коней, розсипалися на порох, здіймаючи у небо білу куряву…

Глава 5. Казан із киплячим сріблом

І знову Атею довелося гнати чвалом свого коня, рятуючись від несамовитого переслідування. Тільки на цей раз переслідували його не вершники.

Місяць ще не був повним, але його бліде світло вже заливало рівнину, якою стрімголов неслися троє вершників. Атей не чув за собою ні галасу переслідувачів, ні глухого дріботіння копит стрімких ворожих коней. Але ще ніколи, рятуючись від погоні, не відчував Атей такого жаху. Йому здавалося, що сама смерть дихає йому у спину, невідступно наближаючись, і жоден кінь не зможе втекти від неї.

Сагір, кінь якого був обтяжений вагою срібних злитків, помітно відставав. Атей краєм ока помітив, що брат шмагає свого коня канчуком, але вже не може прискорити його біг. Атей озирнувся назад і здригнувся — на тлі місяця він ясно побачив чорні обриси грифонів. І їх зловісні тіні швидко наближалися.

— Прямуйте на пагорб, до Кола Зберігачів! — почув Атей крик Сагіра.

Хлопець згадав, що коли вони прямували до Печери Грифонів, то Сагір показав велике коло, викладене з кам’яних цеглин.

До пагорбу залишалося не більше десяти летів стріли, але їх коні вже захлиналися від скаженої гонитви, а грифони швидко наближалися.

Атей щосили хлюснув свого коня тупим кінцем списа.

Ось і пагорб.

Атей вже чув за собою жорсткий тріск крил грифонів. Раптом тінь накрила Сагіра. Грифон стрімко, немов стріла, впав із нічного неба на нього. Атей скрикнув від розпачу. Сагір, підхопивши торби зі сріблом, встиг зіскочити зі свого коня і покотився по землі. Могутні лапи грифона схопили тварину, яка залишилася без вершника, і Атей побачив, що грифон підхопився у небо. Хлопець закричав і щосили метнув спис у лев’ячий тулуб. Спис тільки подряпав лапу грифона, але той випустив із пазурів коня. Кінь покотився по густій траві, але Атей його вже не бачив — попереду біліли камені рятівного Кола Зберігачів.

В ньому вже знаходилася Орія.

— Швидше, сюди! — кричала вона, простягаючи до хлопця руки. Атей відчув, як хвиля гарячого повітря вдарила його в спину. Хлопець не витримав і озирнувся — грифон вже завис над ним. Лапи з гострими пазурами ось-ось мали вчепитися в плечі Атея. Від божевільного жаху кінь хлопця зробив відчайдушний стрибок, перетнувши межі Кола Зберігачів. Грифон, немовби відкинутий незримою стіною, з пронизливим клекотом сахнувся назад. Атей зістрибнув з коня і повис на повіддях, зупиняючи його шалений біг.

За мить у середині Кола опинився й Сагір. Зграя грифонів ще деякий час кружляла навколо пагорбу, але жодна істота так і не змогла перетнути його межі. Коли на обрії заграло світло світанку, грифони щезли, немовби розчинилися у залишках темряви…


Скелястий берег звисав гострим виступом над рікою. Дерева щільним колом оточували невелике кам’яне плато. Сагір, Атей і Орія дісталися до нього, коли сонце променіло в зеніті. День був напрочуд спекотний. Серед дерев вони знайшли невелику криницю, старанно обкладену товстими дубовими зрубами. Чекаючи, поки коні трохи остигнуть і можна буде їх напоїти, Атей і Орія вийшли на берег. На кам’яному грунті Атей помітив відбитки чотирьох кінських копит. Він здивовано присів біля них і торкнувся пальцями гарячого каменю.

— Це таємне святилище Таргітая. Саме з цього місця він споглядав за усім скіфським степом. І саме з цього місця він зміг стрибнути за обрій… Але у нас зараз обмаль часу. І у нас зараз багато роботи.

Сагір показав місце, де знаходилося майстерно зроблене сховище. З глибокої ями вони витягли великий казан, ковальські прилади й декілька шкіряних лантухів з вугіллям, три луки зі згорнутими тятивами і три горити. Кінці кожного луку були прикрашені майстерно зробленими зі срібла фігурками яструбів. Горити теж прикрашали срібні пластини з виритуваними зображеннями яструбів. Поки Сагір встановлював казан та облаштовував невеличку ковальську майстерню, Атей та Орія розійшлися по діброві, збираючи сухе гілля.

Невдовзі під казаном вже палало полум’я, від розпеченого вугілля несло жаром. Атей підганяв повітря міхами, згадуючи такі вже, здавалося, давні часи роботи в батьковій майстерні.

Сагір узяв один злиток срібла й довго розглядав його, немовби назавжди запам’ятовуючи таємничі малюнки, викарбувані на його поверхні. На кожному зі злитків Сагір накреслив наконечником стріли знак — квадрат, вписаний у коло. Атей і Орія зі здивуванням дивилися на його дії.

Один за одним підносив Сагір злитки вгору, і сонячні промені відбивалися на них, немовби насичуючи своїм світлом і чарівною силою. Потім Сагір обережно поклав злитки у розпечений казан. Туди ж він кинув декілька жмень якоїсь речовини і сухих трав.

— Боги створили метали для того, щоб зберігати в них свою чарівну силу, — пояснив Сагір, коли вони всілися навколо казану, чекаючи, поки розплавиться срібло, — найбільше магічної сили криється у сріблі. Єдиний метал, в якому немає сили, це золото, і тому Темрява прирекла людей вбивати за цей метал. Коли людина вбиває когось за золото, то цим вона посилює темну силу демонів. Але там, де є Темрява, завжди знайдеться Світло. Ці три срібні злитки охороняли в своїй печері грифони з дуже давніх часів. Але Зберігачі вирішили допомогти нам його дістати. І, можливо, це срібло допоможе нам подолати Гістаса. Отже, Атею, прийдеться тобі згадати свої ковальські навички. Що й казати, а наш батько вмів передати свою науку!

— Хіба я багато вмію? — знизав плечима Атей.

— Вмієш, вмієш, — посміхнувся Сагір, — справжню науку не тільки у кузні опанувати можна, але і в сідлі свого коня. І цю науку не тільки в словах батька почути можна, але і у дзенькоті тятиви, у свисті стріли, у завиванні степового вітру. Все тебе навкруги навчає, іноді так, що й сам не помічаєш….


Невдовзі срібні злитки почали плавитися. Таємничі знаки розплилися, і злитки перетворилися на блискучу масу, на поверхні якої підіймалися й лопалися прозорі кулі.

Сагір виклав перед казаном декілька форм для виготовлення наконечників стріл.

— Зараз ми виготовимо стріли зі срібними наконечниками — вони допоможуть нам впоратися з мерцями, але нехай срібло ще плавиться у казані. Я накреслив на злитках знак, який означає Місто Мерців. Цієї ночі воно вже не буде таким неприступним. У давнину скіфи ніколи не будували фортеці, але могли захопити будь-яку ворожу фортецю. Навіть велика твердиня уратів Тайшеба колись пала перед нашими предками. Цієї ночі зійде повна луна і сила Гістаса посилиться, але не настільки, як він очікує. Потім ми зробимо з цього срібла наконечники стріл і для кожного оберіг — знак Срібного Яструба.


Допомагаючи брату, Атей, захоплений роботою, не помітив, як минув час. Орія стояла край берега, уважно пильнуючи за навколишнім простором. Але степ, розпечений сонцем, немовби завмер. Тяжкі річкові хвилі повільно котилися, зблискуючи під променями.

Нарешті Сагір і Атей завершили свою роботу. Сагір розділив виготовлені стріли на три рівні частини. Атей вклав свої стріли у горит, прикрашений зображенням яструба і напнув тятиву луку. Йому відразу здалося, що стріла, пущена з цього луку, буде мати силу, набагато більшу, ніж міг надати їй інший лук.

На дні казана ще залишалося трохи розплавленого срібла. Орія витягла свій довгий кинджал і торкнулася його гострим кінцем блискучого металу. Коли вона витягла кинджал, то декілька крапель срібла застигли на лезі, немов краплі роси.

— А це обереги Срібного Яструба, — промовив Сагір і протягнув їм три срібні фігурки, що нагадували яструба, який, склавши крила, падав на здобич.

Вони прив’язали обереги до тонких шкіряних шнурків і почепили собі на груди.

— Здається, все готове, — стиха промовив Сагір, коли вони заховали казан і ковальське знаряддя, — настав час сідлати коней.

…Сонце вже схилялося до обрію, коли вони вирушили у дорогу.

їх шлях пролягав до Міста Мерців…

Глава 6. Місто Мерців

Колишні, давно вже забуті будівники фортеці обрали для неї досить зручне місце — фортеця знаходилася на пагорбі, до якого з північного боку підступала ріка. З інших боків розстилалася широка рівнина. Але з часом володарі фортеці розчинилися у коловерті бурхливих подій минулих епох, і могутні стіни поступово осідали, степові вітри й зливи вік за віком підточували могутнє каміння. Високі башти розвалилися, а серед уламків стін з’явилися величезні вибоїни, немовби якісь безжальні велетні взяли приступом фортецю.

Кіммерійці, а потім їх наступники — войовничі скіфи — не будували фортець у степу, вважаючи, що найкращим муром для них є спини стрімких бойових коней. Тому (хіба що тільки відчайдушні грабіжники могил, які не боялись ні демонів, ні мерців) ніхто не бував серед цих руїн. Так минали сторіччя, і колишня фортеця стала сховищем для кажанів та гайворонів, степові вовки вили серед кам’яних уламків, що були колись неприступними мурами, і отруйні змії грілися на могильних плитах, під якими лежали давно вже забуті герої та могутні володарі.

З часом річка обміліла, а її береги, густо порослі очеретом, перетворилися на болото.

Вільні мешканці степів найбільше любили відкритий степ і гаряче сонце, і тому вони оминали це місце, де, як подейкували, оселилися зловісні примари та злі духи.

А потім з’явилися ще більш моторошні оповідання про несамовитого чаклуна Гістаса, який ніколи не міг вдовольнитися ні лютою помстою, ні могутністю, ні владою.

Вечорами, сидячи біля багаття, розповідали мешканці Степу страшні історії про мандрівників, які випадково потрапляли до руїн фортеці і вже ніколи звідти не поверталися, про мерців, яких Гістас примушує служити собі, про болотяний туман навколо колишніх мурів, в якому бродять ненажерливі привиди.

Одного разу ватага сарматських воїнів після одного переможного походу вирішила вночі поїхати до фортеці. Розповідали, що назад повернувся лише один. Очі його були переповнені жахом, і єдине, що він зміг сказати: «Мерці… Місто Мерців…», а потім вскочив на свого коня і зник у степу. Більше цього воїна ніхто не бачив…

….І з того часу руїни фортеці почали називати Містом Мерців…


…Брудно-зелений болотяний туман стелився над землею, насичуючи отруйними випарами вологе повітря. Небо було затягнуте хмарами, але залишки стін біліли на пагорбі, немов гострі ікла велетенського чудовиська.

Сагір, Атей і Орія стояли за декілька летів стріли від руїн, вдивляючись у темряву. Їх коні, відчуваючи небезпеку, тривожно хропіли і пряли вухами.

Атею здавалося, що з боку Міста Мерців віє загрозою і таємничою, надлюдською силою. Звідти доносилися пронизливі крики нічних птахів. Туман ставав все більш і більш задушливим.

— Наші обереги допоможуть нам увійти до Міста Мерців, — стиха промовив Сагір, — але чим далі ми будемо заглиблюватися туди, тим більше буде танути їх чарівна сила. А коли вона розтане, єдиним захистом для нас стануть стріли зі срібними наконечниками.

Сагір витяг з гориту стрілу — її наконечник тьмяно зблиснув при світлі місяця, який щойно з’явився між хмарами. Атей подивився на небо — повний місяць зловісно звисав над Містом Мерців.

— Я спробую пробратися у фортецю понад болотом, криючись в очереті, — продовжив Сагір, — ти, Атею, підеш сухим річищем — воно якраз доходить до уламків північної башти…

— А я? — запитала Орія.

— Ти, Оріє, залишишся тут — будеш стерегти коней, — коротко відповів Сагір.

— Чому ти не хочеш, щоби я йшла з вами до Міста Мерців? — гордовито виструнчившись, запитала Орія. В її очах зблиснув вогник образи.

— Оріє, — несподівано лагідним голосом промовив Сагір, — поблизу руїн цієї фортеці може бути не менш небезпечно, ніж всередині самої фортеці. А ми повинні бути впевненими, що у нас є шлях до відступу. І цей шлях будеш охороняти саме ти.

Трохи помовчавши, дівчина кивнула головою:

— Добре, я буду чекати вас тут.

Атей посміхнувся. Йому захотілось сказати щось приємне дівчині. Колишня образа на неї у хлопця якось непомітно минула за останні дні. Натомість Атей все частіше відчував, що при погляді на Орію в його душі з’являється якесь дивне, раніше йому невідоме тепле й приємне почуття. Атей трохи знітився, зрозумівши, що потрібні слова так і не прийшли йому на думку, і, трохи запнувшись, вимовив:

— Не переймайся, ми повернемося…


Колись ця ріка була досить глибока, але після того, як вона обрала для себе нове русло, сухий ґрунт поступово осипався і тепер пересохле річище перетворилося на неглибоку яругу, густо порослу чагарником.

Атей заскочив у річище і, намагаючись ступати якнайтихіше, почав крадькома пробиратися до пагорба, на якому біліли залишки фортеці. Земля під ногами була волога, і час від часу серед чагарника чулося шарудіння. Уважно прислуховуючись, напружено вдивляючись у темряву, хлопець крадькома продирався крізь кущі вперед. І чим далі йшов Атей, тим більше його охоплювало відчуття, що Місто Мерців втягує його в якусь підступну і моторошну пастку. Крізь туман майже нічого не було видно. Атею здавалося, що у клубах туману бродять якісь примарні постаті, обступають його, зависають над головою. Десь збоку пронизливо закричав кажан.

Атей зупинився й поклав долоню на оберіг — крізь пальці зблиснув срібний вогник. І при світлі цього вогнику страх поступово розтанув. Хлопець полегшено зітхнув і продовжив свій шлях.

Річище підступало до самого пагорба, а потім губилося далі в темряві. Атей на мить зупинився, роздивляючись навкруги — прямо над ним височіли уламки стіни, кам’яні брили лежали на схилі. Атей торкнувся каміння. На відміну від брил Кам’яної могили, ці камені були зовсім іншими — покриті слизьким мохом, холодні й темні, вони, здавалося, були насичені похмурою, недоброю силою.

Атей почав вибиратися з річища до зруйнованої стіни.

Чорна тінь, різко тріпочучи крилами, майнула в нього над головою. Хлопець сахнувся — великий чорний кажан пролетів над ним, ледь не зачепивши своїми крилами. Атей перевів дихання — тепер він знаходився посеред уламків великої круглої башти, від якої залишилося лише декілька гострих виступів. Хлопець підвів голову й завмер — прямо перед ним на залишках кам’яної кладки сиділа моторошна істота. Її тулуб був вкритий великими брудно-зеленими плямами, великі круглі очі, прикриті прозорими віками, жевріли червоним недобрим вогнем. Істота спиралася на камінь лапами з довгими загнутими пазурами. З широкої жаб’ячої пащі стирчали чорні ікла.

«Болотяний упир!» — здогадався Атей.

Хлопець схопився за руків’я акінаку, але істота, здавалося, не звертала на хлопця ніякої уваги. А можливо, не помічала його. Хлопець ще раз доторкнувся до оберегу і, намагаючись не повертатися спиною до упиря, швидко перебрався через уламки башти і, напружено вдивляючись у темряву, пішов далі.


«Оберіг виведе тебе до Щита Таргітая», — казав Сагір перед тим, як вони вирушили до Міста Мерців.

І тепер, коли Атей опинився у цьому клятому місці, в першу чергу він покладався на свій оберіг.

Хлопцю здавалося, що він знаходиться у якомусь кам’яному лабіринті, крізь який він пробирався, плутаючись поміж залишків стін, будівель і гнилих дубових балок.

Було дуже тихо. Лише час від часу кажани, почувши обережні кроки хлопця, вилітали зі своїх чисельних сховищ у стінах і, тріпочучи крилами, чорними блискавками проносились над Атеєм, зникаючи у темряві. Повний місяць заливав все навколо своїм примарним світлом, і від цього світла вся фортеця здавалася велетенською примарою.

Атей подумав, що ця ніч ніколи не завершиться, і він вічно буде блукати серед цих руїн і зрештою сам перетвориться на примару. Від такої думки хлопець здригнувся, зняв з шиї оберіг і підніс його до очей, немовби намагаючись запитати поради у срібної фігурки яструба.

Раптом оберіг зблиснув, і доріжка місячного сяйва, відбившись від нього, пролягла до звалища кам’яних цеглин, повз які Атей, здавалося, проходив вже декілька разів.

Хлопець підійшов до звалища і помітив чорний отвір. Атей знов повісив на шию оберіг, трохи повагався й рішуче поліз у таємничий лаз.


Лаз був дуже вузьким, і в ньому зависла загусла темрява, тому Атею приходилося пробиратися, зігнувшись і виставивши вперед руки, намацуючи холодне каміння, яким був викладений цей тунель. Спочатку він опускався кудись вниз кам’яними сходами, а потім лаз розширився, і хлопець вже йшов вздовж стіни, намагаючись обережно ступати по кам’яній підлозі.

Декілька разів його долоні відчували якісь іржаві ланцюги і кам’яні фігури. І коли попереду він побачив світло, то полегшено зітхнув. Немовби увібравши в себе це місячне сяйво, оберіг знову почав світитися м’яким, прозорим світлом. І в цьому світлі Атей зміг побачити, що на стінах тунелю викарбувані якісь загадкові малюнки та знаки. А вздовж стіни, у видовбаних нішах, стоять почорнілі від часу кам’яні постаті. Кого зображували ці скульптури — давніх володарів, колись великих, а тепер вже забутих воїнів, — розібрати було неможливо.

Намагаючись скоріше вибратися з цього похмурого підземелля, Атей прискорив свою ходу і ледь не перечепився через щось. Хлопець опустив голову і ледь не скрикнув від жаху — під його ногами лежав кістяк. На білих кістках ще залишилися клапті зотлілого одягу й шкіряного чересу із захисними бронзовими пластинами. Атей хотів вже піти далі, але йому здалося, що біля кістяка щось зблиснуло. Він нахилився й побачив присипаний пилом акінак. Хлопець підняв зброю й побачив, що лезо акінаку було срібним — на тьмяній поверхні було майстерно викарбуване зображення вовка, який сидів на блискавці.

Атей старанно витер краєм своєї сорочки лезо акінаку і поклав меч у свій горит.

Обережно підкравшись до виходу, Атей витягнув батьківський акінак і визирнув назовні. Прямо перед собою він побачив купу кам’яних цеглин, далі лежали декілька потрощених колон і зруйновані стіни якоїсь споруди.

Атей вибрався з лазу і, озираючись навкруги, пробрався через уламки споруди. На єдиній вцілілій стіні він помітив облуплену мозаїку, але, що там було зображено, Атей не зміг докладно роздивитися. Хіба що обриси декількох постатей з бойовими сокирами, мечами і списами, які стояли, схиливши голову навколо великого вовка.

За спорудою Атей побачив широкий майдан, викладений пощербленими гранітними плитами й оточений залишками величних будівель. Посередині майдану знаходився високий кам’яний поміст, навколо якого стояло декілька перекинутих казанів. До вершини помосту вели кам’яні сходини. Посередині помосту, освітлена палаючими смолоскипами, височіла кам’яна колона.

На колоні, причеплений до гаку, висів Щит Таргітая…


Атей, немов зачарований, ступив декілька кроків до помосту, обережно ступаючи гранітними плитами. Тиша, здавалося, тиснула йому на плечі. Ноги Атея, взуті у м’які шкіряні чоботи, нечутно ступали по камінню, але йому здавалося, що луна від його кроків рве на шматки тяжку тишу.

Раптом у мерехкотінні смолоскипів він побачив зігнуту постать, яка з’явилася на протилежному краю майдану.

Атей вихопив лук і поклав стрілу на тятиву.

Повільно ступаючи, він почав наближатися до невідомого, готовий в будь-яку мить вистрілити.

Чорна постать зробила ще декілька кроків йому назустріч і вийшла з тіні у коло, освітлене світлом смолоскипів.

Атей полегшено зітхнув і опустив напнутий лук — перед ним стояв Сагір. В правій руці він тримав меч, а в лівій — сагарісу. На їх лезах відбивалося червоне полум’я.

Хлопець хотів щось сказати, але брат застережливо підняв руку і кивнув на Щит Таргітая.

Атей сунув лук у горит і піднявся сходами на поміст. Сагір залишився внизу, пильно озираючись навкруги.

Хлопець не міг повірити, що знову бачить Щит Таргітая і що через мить знову отримає його. Напруга останніх годин зникла, і Атей ледь стримував радісну посмішку.

Атей лише на мить відірвав зачарований погляд від Щита і з вдячністю глянув на оберіг.

Але оберіг не світився. Атей підвів очі до неба — повний місяць зловісно висів прямо над колоною. Відчуття тривоги знов охопило душу хлопця. Він схопив Щит Таргітая, намагаючись знайти у ньому силу й порятунок, але щойно його пальці торкнулися холодної поверхні, як яскраве червоне світло миттєво засліпило очі.

Голова Атея запаморочилася, і він, засліплений пронизливим сліпучим сяйвом, відсахнувся від Щита Таргітая.

Глава 7. Рука Темряви

Атей отямився і, нарешті, зір повернувся до нього, хоча в очах все ще блимали червоні плями. Але тільки він зміг побачити все, що діється навколо, йому здалося, що він опинився в якомусь моторошному маренні.

Весь майдан навколо був запруджений вершниками на чорних конях. В руках вершників зловісно блищала зброя. На руїнах чорніли зігнуті химерні постаті. По небу стрімко носилися кажани, креслячи моторошні знаки. Біля помосту стояв на колінах Сагір, його зброя лежала поруч. В його спину й груди впиралися довгі списи, які тримали декілька воїнів, обличчя яких були закриті чорними капшуками.

Навпроти хлопця стояв чоловік із довгою чорною бородою, пасма якої безладно спадали на широкі груди. Обличчя чоловіка було спотворене великими чорними плямами, немов би кипляча смола навіки в’їлася у його шкіру, вкривши його потворними шрамами. Чоловік був одягнутий у широкі шкіряні штани, які зазвичай носили скіфи, і довгий плащ зі шкір степових вовків. На голові у нього був високий шолом, зроблений з якогось чорного металу. Навколо обідця шолому були прикріплені білі пластини з кістки. На пластинах були виритувані якісь знаки. На широких грудях чоловіка висів довгий шкіряний шнур з нанизаними на ньому навдивовижу маленькими людськими черепами й сухою людською рукою.

«Інерей Гістас!» — майнула думка в голові Атея. Він відчув, що сили покидають його.

— Невже ви сподівалися забрати у мене Щит Таргітая? — скривив рот у кривій посмішці чаклун Гістас, — втім, добре, що ви прийшли сюди, — кров синів коваля Аріанта остаточно закріпить мою владу над магією Щита.

Голос Гістаса був глухий і, здавалося, линув з якогось підземелля. Його голос паралізував і вселяв у душу жах.

Гістас підвів голову, і в його великих чорних очах відбився повний місяць.

— Сьогодні буде великий день, і моє Військо Мерців вирушить на завоювання Степу! — прошипів Гістас і тицьнув сухою чорною рукою у груди Атея. Від цього доторку хлопець відчув, що не зможе поворухнутися. Все поплило перед його очима. Крізь морок він побачив, що у руках Гістаса з’явився довгий меч із зігнутим широким лезом. На лезі темніли багрові плями.

Гістас простер руки до чорного неба. Рука Темряви в його долоні, здавалося, ожила, готуючись схопити чорну хмару у жменю.

— Заклинаю вас, сили Темряви! Прийміть мій подарунок вам! — загорлав Гістас. Він знову простягнув суху руку до Атея і заніс меч, готуючись до смертельного удару.

— Ні! — захрипів Сагір, але охоронець, що стояв позаду, вдарив його руків’ям меча і, схопивши за голову, відігнув її назад, готуючись нанести удар по горлянці.

Атей, стиснувши зуби, вперто дивився у затягнуті мертвою пеленою очі Гістаса. Десь у глибині цих очей палали несамовита лють і пекельний вогонь.

Запала тиша…


…Тиша розпалася на шматки, осіла на кам'яні плити, немов ранковий туман.

Розірвало її розмірене цокотіння кінських копит. Цокотіння наближалось…

Гістас застиг, повільно опустив меч і озирнувся в той бік, звідки наближались невидимі коні.

Через мить на майдан виїхало троє коней. На середньому сиділа Орія. Плечі її були напружені, відсторонений погляд порожніх очей, здавалося, не помічав нічого навкруги. Один з вершників повільно заніс спис, але Гістас підняв руку, і спис опустився.

— Вітаю тебе, Гістасе, — повільно промовила дівчина, — цієї ночі ти отримав перемогу.

Гістас скривив губи у посмішці, від якої Атей здригнувся:

— Ти так і не наважилася втекти від мене. Що ж, за це я нагороджу тебе вічним життям у світі Темряви. Але спочатку я відправлю туди цих комах.

За цими словами Гістас знову підняв Руку Темряви…

— Ти отримав велику перемогу, — знову повторили Орія, — але тобі не вистачає ще одного.

Її тихий голос дзвінко лунав посеред майдану.

Гістас обернувся до неї, в його очах спалахнули лють і здивування. Але не встиг він щось промовити, як Орія, ставши на стремена, блискавичним рухом метнула щось у чаклуна.

Лезо кинджалу просвистіло у повітрі і, прохромивши наскрізь Руку Темряви, встромилось у груди Гістасу.

Пронизливе ревіння вихопилося з горлянки чаклуна. Луна підхопила його й рознесла над усім Містом Мерців. Гістас схопився за кинджал, намагаючись видерти його зі своїх грудей, але з криком випустив руків’я — лезо кинджалу димилося. З рани бризнула довга цівка чорної крови, чаклун впав на коліна й завив, тягнучи розчепірені пальці в бік, де стояла Орія.

На майдані все закружляло у несамовитому вихорі. Перелякані коні закрутилися по колу, охоронці підхопили виття пораненого іренея Гістаса, і все Місто Мерців вибухнуло божевільним галасом.

Як тільки кинджал Орії вп’явся у груди чаклуна, Атей відчув, що сили знову повернулися до нього. Морок зник, і він ясно побачив все, що творилося навколо.

Орія гнала коней до помосту, в руках її був довгий сарматський меч, яким вона відбивалася від чорних воїнів, що намагалися проштрикнути її своїми списами.

Сагір перехопив руку охоронця, який стояв позаду, і перекинув його через себе. Перекотившись по землі, він підхопив свій меч, сагарісу і декількома блискавичними ударами вразив трьох охоронців, що стояли поруч.

Атей схопив Щит Таргітая і підскочив до краю кам’яного помосту. Знизу до нього тягнулися кістляві руки чорних воїнів. Атей схопив смолоскип і тицьнув їм у нападників. Він побачив, як з-поміж руїн вихоплювалися все нові й нові темні постаті. Сагір, вправно прокладаючи собі шлях, пробився до помосту й вскочив на нього. Меч і сагаріса в його руках, немов дві блискавки, разили нападників. Але чорних воїнів ставало все більше й більше. Атей з жахом помітив, що збиті ударами Сагіра воїни знов підіймаються на ноги, хоча їх рани здавалися смертельними. Чорне коло навколо помосту ставало все більш щільним. Атей зрозумів — ще мить, і воно поглине їх, немовби все Місто Мерців повстало проти зухвалих прибульців. Поки що Атея й Сагіра рятувало те, що воїни-мерці Гістаса лізли вперед безладним натовпом, заважаючи один одному.

Щось свиснуло у повітрі, Атей машинально підніс Щит Таргітая, і декілька чорних стріл розтрощились об його поверхню. Атей помітив декілька вершників, які, кружляючи навколо помосту, стріляли з луків. Але поки Атей тримав перед собою Щит Таргітая, жодна стріла не могла вразити ціль.

Раптом коло ворогів на мить розірвалося. Нападники відсахнулися від коней, яких Орія погнала просто на них. Перелякані коні ставали на дибки, їх копита трощили кожного, хто намагався наблизитися до них. В руках Орії вже був довгий спис, який вона вирвала у одного з воїнів-мерців. Спис у її руках креслив коло, до якого ніхто не наважувався вступити.

— Сюди, на коней! — закричала Орія, побачивши, що вороже оточення ось-ось зімкнеться.

Атей на якусь мить завагався — між ним і найближчим конем була добряча відстань, але декілька стріл, що свиснули над головою, і ревіння воїнів-мерців, які лізли на поміст, немовби підштовхнули його у спину. Атей ступив декілька кроків назад і раптом побачив перед собою Гістаса — той стояв, хитаючись і тримаючи в лівиці кинджал Орії. Його очі, немов бездонні провалля, дивилися прямо на хлопця. Правою рукою Гістас повільно підіймав Руку Темряви. Атей закричав і, підбігши до краю помосту, стрибнув…

…Атею здалося, що він застиг у леті прямо над головами потвор. Всі звуки зникли, хлопцю здалося, що зараз він впаде прямо на гострі леза мечів. У хлопця перехопило дихання. Він щосили вчепився пальцями у Щит Таргітая і, немовби підхоплений якоюсь чарівною, незбагненною силою, опинився у сідлі.

Щит Таргітая спалахнув яскравим, пронизливим світлом, від якого кинулись врозтіч чорні воїни-мерці. Атей побачив, як Сагір увігнав сагарісу в груди потворного велетня у зотлілому одязі, який перся на поміст, розмахуючи окутою залізом палицею, всіяною довгими гострими шипами, і стрибнув з помосту на коня. Сагіру вдалося схопитися за гриву, і через мить він вже сидів у сідлі.

Засліплений блиском Щита Таргітая натовп мерців сахнувся врізнобіч, і троє вершників вихопились із оточення. Їх коні відразу зірвалися у відчайдушний галоп. Атей, пригнувшись до шиї коня, колотив його п’ятами по боках. Позаду почулися крики й пронизливий свист — більше двох десятків чорних вершників мчали позаду. Сагір вихопив із гориту лук і стрілу зі срібним наконечником, обернувся й вистрілив. Стріла вп’ялася у груди першого вершника, який накладав стрілу на тятиву. Вершник зронив лук і випав із сідла. Атей перекинув Щит Таргітая собі за спину і теж схопив лук і стрілу.

Цокотіння копит вибивало з кам’яної бруківки несамовитий дріб. Руїни будівель височіли над головами втікачів. Атей знову відчув себе замкнутим у лабіринті, де на нього повсюди чекали пастки.

Місто Мерців, яке зі степу здавалося безладною купою руїн, зараз немовби розросталося, поглинаючи нові й нові землі. Чорні зграї кажанів і галок хмарами кружляли над головами втікачів. Камінні завали раптом виникали на шляху схарапуджених коней. З усіх боків виринали чорні вершники, намагаючись відрізати шлях втікачам.

Атей у відчаї крутився у сідлі, намагаючись побачити вихід з цих клятих руїн. Нарешті він побачив пролом між стінами. За проломом темнів відкритий степ.

— Вперед! — крикнув Сагір, і вони помчали до рятівного виходу.

Атей пригнувся до шиї свого коня і вдарив його п’ятами. Кінь одним стрибком перелетів через залишки кладки. Атей випрямився, йому здалося, що його кінь зараз полетить назустріч обрію.

— Агов! — вихопився з горлянки хлопця переможний клич скіфських воїнів.

Раптом він почув десь зверху пронизливий моторошний вереск і підвів голову — стіни, повз які він пролітав, були вкриті, немов потворними наростами, примарними фігурами упирів. Декілька з них стрибнуло на вершників.

Атей ледь встиг підняти над головою Щит Таргітая.

Біля самої голови хлопця зблиснули довгі білі ікла. Потвора вчепилася пазурами у Щит Таргітая і з вереском полетіла під кінські копита.

Сагір одним ударом меча розсік навпіл упиря, який стрибнув на нього.

Через мить їх коні вже вихопилися на край пагорба.

Місто Мерців залишилося позаду…

Глава 8. Чорний туман

Кінь Орії трохи відставав. Атей озирнувся і з жахом побачив, що два упиря повисли на шиї і крупі її

скакуна. Швидко перебираючи лапами, вони намагались дістатися до дівчини. На сірій шкірі коня — там, де впивалися їх пазури, з’являлися цівки крові.

Атей і Сагір знову схопили свої луки. Дві стріли свиснули в повітрі, і упирі, наскрізь простромлені стрілами, впали на землю. Але поранений кінь Орії вже не міг бігти так швидко. Видно було, що сили швидко залишають його. А з пагорба, на якому знаходилося Місто Мерців, вже наближалася погоня.

Чорні вершники мовчки гнали своїх коней, розгортаючись широким півколом. Вони неслися швидко, немов їх коні летіли над землею, не торкаючись її копитами. Срібні краплі ранкової роси здіймалися вологим срібним пилом там, де пролітали їх коні.

Атей, Сагір і Орія виїхали на берег ріки й погнали своїх коней вздовж берега. Час від часу вони посилали свої стріли назад, і кожна зі срібних стріл вражала одного з переслідувачів. Але чорні вершники продовжували гонитву. Їх не ставало менше — навпаки, Атей бачив, як із землі виникали все нові й нові вершники, які приєднувалися до переслідувачів. На місці кожного вершника, враженого стрілою, з’являлося декілька нових.

Попереду Атей побачив високий курган. На його вершині височила кам’яна фігура. Втікачі виїхали на його вершину, і тут кінь Орії захропів, захитався і впав на землю.

— Тікайте, я затримаю їх! — закричала дівчина, схопившись на ноги. Чорне коло переслідувачів вже замикалось навколо кургану.

Атей і Сагір, не вагаючись, зіскочили зі своїх коней.

— Можливо, нам вдасться протриматися до перших променів сонця! — захрипів Сагір, ледь переводячи дихання. Він підійшов до краю кургану, вихопив стрілу з гориту й поклав її на тятиву. Атей і Орія встали поруч.

Чорні вершники наближалися. В сірому ранковому світлі вже досить добре можна було побачити їх кістляві, крейдяні обличчя із чорними проваллями замість очей і зотлілий одяг, який тріпотів на вітру, немов прапори примарних моторошних армій.

Сагір кивнув, і вони одночасно вистрілили. Три стріли, зблиснувши срібними наконечниками, одночасно свиснули у повітрі. Три чорних вершника, які вирвалися наперед, покотилися по землі, хапаючись кістлявими пальцями за пронизані груди. Один з них, хитаючись, підвівся, але чорна лава інших вершників миттєво накрила його. Злива чорних стріл піднялася над лавою й понеслася на курган. Атей вискочив перед Орією і Сагіром, виставивши перед собою Щит Таргітая. По поверхні Щита задріботіли, немов град, стріли. Десятки стріл із чорним оперенням миттєво уп’ялися в землю навколо втікачів.

Атей знову схопив лук.

Тепер втікачі стріляли не зупиняючись. Швидко, одна за одною злітали з кургану стріли. Срібні стріли легко пронизували ворожі щити і панцири. Лава чорних вершників помітно поріділа, але переслідувачів залишалося ще не менше трьох десятків.

— Швидше, швидше! Стріляй! — закричав Сагір. На мить здалося, що вони зможуть відбити напад.

Атей простягнув руку до гориту за новою стрілою, але горит був порожнім. Орія теж у відчаї відкинула свій спорожнілий горит. Сагір випустив свою останню стрілу, і Атей вперше помітив, що у його очах на мить промайнув розпачливий вираз.

Стріли зі срібними наконечниками закінчилися. Лава чорних вершників вмить наїжачилась списами, мечами й сагарісами, і вони погнали коней на курган…


Орія і Сагір вихопили свої мечі й застигли, очікуючи, коли чорні вершники видеруться на вершину кургану. Атей безпорадно відкинув вже непотрібний лук — тепер єдиною зброєю у нього залишився знайдений у Місті Мерців акінак. Атей став поруч з Сагіром, виставивши акінак лезом вперед.

Гул копит лави чорних вершників, здавалося, струсонув весь степ. Атей чув, як хропуть їх коні і відчував зловісний сморід.

Раптом брат схопив його за руку, вдивляючись у малюнок на лезі акінаку.

— Давай сюди акінак! — скрикнув Сагір і вихопив зброю з рук здивованого Атея.

Ще більше здивувався хлопець, коли його брат підскочив до самої вершини кургану, на якому темніла постать кам’яного воїна. Сагір впав на коліна й вдарив лезом об кам’яну фігуру. Від леза посипалися іскри. Сагір, перехопивши руків’я акінака двома руками, встромив його у землю поруч із кам’яним воїном.

Атей озирнувся — перший чорний вершник був уже зовсім поруч. Лезо тяжкого списа було спрямоване прямо у груди беззбройного хлопця.

— Папай! — закричав Сагір і встромив акінак у землю.

В ту ж мить, немов висічена лезом об камінь, на небі спалахнула блискавка, і її вогняне лезо вдарило об срібне руків’я встромленого у землю акінаку.

Кінь чорного вершника, який стрімко летів на Атея, піднявся на дибки. Хлопець покотився по землі, рятуючись від кінських копит.

Атей відчув, що земля під його ногами затремтіла. Небо, на якому вже сіріло передранкове світло, знову затягнуло тяжкими хмарами. Чорні вершники безладно закрутилися на своїх схарапуджених конях навколо кургану. Здавалося, їх коні намагалися втекти від якоїсь таємничої сили, яку випромінював курган.

Серед хмар, одна за одною, спалахнули ще дві блискавки. І при їх світлі Атей із жахом побачив, що з підніжжя кургану, немовби просочуючись крізь ґрунт, повільно підіймаються густі клуби чорного туману. Туман поступово оточив весь курган, потім почав розпливатися, низько стелючись над землею. Коні чорних вершників сахалися від цього туману. Деякі з них почали посилати свої стріли у туман, відступаючи від його хвиль.

Знову блимнула блискавка, і під хмарами розкотився гуркіт грому. Сліпуче лезо блискавки засліпило на мить очі Атея. Йому здалося, що на цей раз блискавка вдарила у підніжжя кургану, прямо в клуби чорного туману.

Сагір широко розкритими очима дивився на чорних вершників. Він простягнув до них руки і заспівав, розгойдуючись всім тілом:

— Мерці скачуть!

Нащо ж ви підганяєте своїх коней?

Хіба судилося вам

Повернутись до своїх домовин?

Туман почав розпадатися на великі клапті, які поступово набирали обриси великих вовків. Чорні вершники кинулися врозтіч — туман щез, перетворившись на величезну вовчу зграю. Один з вершників спробував вдарити вовка своєю сагарісою. Але вовк, стрибнувши, вибив вершника з сідла.

«Вовки Папая!» — здогадався остовпілий Атей.

Через мить чорні вершники, відчайдушно втікаючи від вовчої зграї, зникли у степу.

Запала тиша. На обрії з’явилося сонце.

Сагір, Атей і Орія застигли, напружено вдивляючись в бік, куди майнули воїни-мерці, рятуючись від вовків Папая.

Навколо кургану лежали поцілені срібними стрілами вершники Гістаса. Атей побачив, як від перших променів сонця чорні нерухомі фігури почали танути, перетворюватися на примарні тіні. А ще через мить тіні щезли, немовби земля втягнула їх. Їх зброя миттєво покрилася іржею і від легкого вітерцю пилом розсіялася над землею.

Так і здавалося — все, що сталося цієї жахливої ночі, — і Місто Мерців, і воїни-мерці чаклуна Гістаса, і чорний туман, і вовки Папая — все було примарним, тяжким маренням-сновидінням.


— У нас замало часу, — промовив Сагір, коли вони трохи відпочили, — на нас чекає мудрець Отан — вождь клану Срібного Яструба.

Глава 9. Острів Гілеї

— Я чекала вас біля Міста Мерців, — розповідала Орія, коли вони вже досить далеко від’їхали від кургану, біля якого ледь не загинули у бою з чорними вершниками, — раптом я побачила, як над руїнами спалахнув яскравий червоний промінь. Саме такий, як тоді, коли ти, Атею, лежав на могилі, поцілений стрілою вершника-мерця. І тоді я вирішила прийти вам на допомогу.

— Що ж, ти прийшла вчасно, — промовив Атей.

Обличчя Сагіра було блідим, а очі відсторонено дивилися кудись у далечину. Здавалося, він і досі не може вийти зі стану, в якому перебував, коли викликав Чорних вовків Папая.

— А що, будь-який акінак може викликати вовків бога Папая? — насмілився запитати його Атей.

Сагір озирнувся на нього і похитав головою:

— У тебе був не простий акінак, — лише декілька скіфських ковалів, посвячених Зберігачами у таємниці богів, могли виготовити такі мечі. Скоріше за все, він належав якомусь нашому воїну, який намагався пробратися у Місто Мерців і знищити його за допомогою Чорних вовків Папая.

— А ми колись зможемо знищити Місто Мерців? — войовниче запитала Орія.

— Там, де є Світло, є і Темрява, — похмуро відповів Сагір, — Гістас приречений, і він розуміє це, і лють його зростає. І не важливо, хто зруйнує Місто Мерців — ми, чи алани, чи готи. Гістас не зміг оволодіти Щитом Таргітая і сили його відтепер будуть танути.

— А хто він, вождь Отан? — запитав Атей.

Сагір похитав головою:

— Це велика людина, воїн, ім’я якого вже стало легендою, мудрець і чарівник. Колись, дуже давно, він відправився до берегів Інду і довго жив там, опановуючи мудрість і таємні знання, що зберігаються у храмах і печерах цієї далекої країни. Коли Отан повернувся, то на великій раді клану Срібного Яструба він пройшов випробування і був обраний вождем.

— А яке випробування він мав пройти? — зацікавилась Орія.

— Першим випробуванням повинен був стати двобій із трьома найсильнішими воїнами. Другим — вміння застосовувати магічну силу. Але все закінчилося вже на першому випробуванні.

— Як це? — здивувався Атей.

Сагір посміхнувся:

— Отан завжди був відлюдником і найчастіше кочував у степу на самоті. Всі здивувалися, коли Зберігачі назвали його ім’я як одного з тих, хто може стати головою клану Срібного Яструба. Гінці ледь знайшли Отана, і той довго відмовлявся, але нарешті погодився. Мене тоді тільки прийняли до клану, і я добре пам’ятаю той день.

Обрання голови клану завжди відбувалося на острові Гілеї, і більшість воїнів Срібного Яструба зібралися там. Першому пройти випробування випав жереб саме Отану. Але Отан відразу всіх здивував. Він сказав, що буде битися не з трьома найкращими воїнами, а відразу з двома десятками. Отана завжди дуже шанували, а на цей раз знайшлося багато бажаючих битися з зухвальцем. А тут ще Отан навіть не став сідати на коня. Він просто сів на землю й почав перебирати струни свого кімвалу.[13] Воїни схопили свої луки й поклали стріли на тятиви…. Але жодний з них не зміг навіть напнути тятиву, Отан немовби миттєво лишив їх сил. Його супротивники не змогли ні стріляти з луків, ні витягнути акінаки з піхов. Всім стало зрозуміло, що Отан є найбільш видатним воїном і чарівником не тільки серед клану Срібного Яструба, але і в усьому степу. Інші відмовилися навіть проходити випробування, і так Отан став нашим провідником…

Далі вони їхали мовчки.

Атей все озирався навкруги. Йому здавалося, що чорні вершники-мерці ось-ось виринуть на своїх конях. Але степ був спокійний. Сонце ласкаво сяяло, від землі підіймалася приємна прохолода, і вітер злегка коливав високі степові трави…

Степ вмів зберігати свої таємниці…


Після двох днів мандрівки відкритим степом на обрії з’явилася довга зелена смуга.

— Плавні Борисфену, — коротко пояснив Сагір. Атей вже й сам здогадався, що вони дісталися низов’я Великої Ріки.

Невдовзі вони наблизилися до плавнів. Атей вкотре зачаровано дивився на безкінечні хащі очерету, які тягнулися куди тільки сягало око. Здавалося, величезне військо може загубитися серед цих зелених лабіринтів. Атей навіть зупинив свого коня, вдивляючись у величну картину. І вже примарилося Атею, що то не гостроверхий комиш гордовито височить, а гострі верхів’я списів і мечів над безкінечними лавами вершників, що прямують вздовж берегів Борисфену на якусь свою звитяжну виправу. Почув Атей у шелестінні очерету хропіння коней, дзенькіт зброї та панцирів…

— Про що замислився, Атею? — здаля донісся до нього голос Орії.

Видіння щезло — знов перед ним стелилися зелені очеретяні хвилі.

— Агов! — радісно скрикнув Атей і погнав свого коня навздогін Сагіру та Орії.

…Сагір довго вів їх вздовж плавень, аж поки не побачив майже непомітну стежку, яку, здавалось, протоптали дикі вепри.

— Прямуйте за мною, але слідкуйте, щоб ваші коні не зійшли зі стежки — вмить трясовина засмокче, — застеріг їх Сагір і спрямував свого коня у зелені хащі.

Деякий час вони їхали між очеретом. Ціла хмара набридливої комашні підіймалася з-під кінських копит і роїлася навколо облич, лізла у очі і рот. Атею іноді здавалося, що він може захлинутися від неї. Копита їх коней загрузали у вологу землю, зминаючи соковиту болотяну траву. Час від часу Атей помічав між комишами затягнуті ряскою невеличкі озера, іноді стежка розділялася на декілька інших, але Сагір впевнено обирав потрібний напрям. Атей навіть подумав, що самому йому нізащо не виплутатися з цих хащ.

Аж ось нарешті вони минули плавні й вибралися на високий берег Борисфену. Проїхавши трохи вздовж берега, мандрівники побачили великий скелястий острів. До острова вів широкий міст, викладений з широких дерев’яних колод. Декілька вершників могли проїхатись пліч-о-пліч по ньому. Але зараз на мосту нікого не було. І на самому острові не було помітно жодного руху. Хіба що чайки кружляли над річковими хвилями. Краєвид здавався трохи примарним через легкий туман, який коливався над водою.

— Це Острів Гілеї, — пояснив Сагір, — кажуть, що саме на цьому острові є печера, де великий воїн Геракл зустрівся з донькою Борисфену Гілеєю. Від їх шлюбу й народився Таргітай — перший скіф. Зараз на цьому острові знаходиться фортеця, яку охороняють відбірні воїни з клану Срібного Яструба. І там нас чекає наш вождь Отан. Ми віддамо йому Щит Таргітая…

…Першим на міст виїхав Сагір. Він зняв зі свого панцира срібну пластину із зображенням яструба і підняв її над головою, потім торкнув повіддя свого коня.

Тихо шелестів очерет, м’яко плескали річкові хвилі, торкаючись берега, і пронизливо квилили чайки над водою. Кінські копита гулко цокотіли по дубовим колодам. Чим ближче вони наближалися до острова, тим більше Атей відчував грізну силу, яку він випромінював. Але ця сила не несла в собі темного, зловісного відтінку, який Атей так добре відчув у Місті Мерців.

Нарешті вони переїхали міст і дісталися широкої кам’яної площадки, яка, судячи зі всього, була й зручною пристанню — декілька широких скіфських човнів були прив’язані товстими канатами до тяжких кам’яних виступів. Але жодної людини ніде не було видно. Виїхавши на площадку, Атей зупинив коня, здивовано озираючись навкруги. Між високими скелями острова були майстерно викладені стіни з кам’яних брил. Вузькі бійниці похмуро чорніли в стінах. Тяжкі, окуті залізом ворота височіли перед гаванню, закриваючи прохід між двома скелями. Над воротами, прямо на скелі, було викарбуване зображення великого яструба.

Сагір під’їхав до воріт, знову підняв пластину зі срібним яструбом і заговорив, підвівши очі до кам’яного зображення яструба:

— Я, Сагір, син Аріанта, мій брат Атей і Орія з царського роду скіфів прибули на Острів Гілеї, виконуючи наказ старійшини Отана!

На мить запала пронизлива тиша. Атей відчув, як дзвенить прохолодне повітря.

Ворота зарипіли й повільно відчинилися, пропускаючи прибульців.

Глава 10. Старійшина Отан

За воротами Атей побачив декілька десятків добре озброєних воїнів. Відразу було видно, що це надзвичайно досвідчені й бувалі вояки. У багатьох обличчя були посічені шрамами. Переважна більшість воїнів були скіфами, але серед них Атей побачив декілька готів у ведмежих шкірах, аланів у лускатих панцирах і навіть одного боспорита в панцирі, прикрашеному срібними фалерами.[14]

— Агов, браття! — привітав їх Сагір. Воїни відповіли радісними вигуками:

— Здорово, друже!

— Із поверненням, братчику!

— Бачимо, що боги допомогли тобі!

— Вітаємо тебе, брате Сагіре! — виступив наперед кремезний воїн, — а ми вже думали, що тебе зжерли грифони!

— Майже зжерли, брате Астагу, — посміхнувся Сагір, — але я їм прийшовся не до смаку.

Воїни засміялися.

— Добре, друже, — посмішка з’явилася на суворому обличчі Астага, — про свої пригоди повідаєш сьогодні ввечері, а зараз на тебе й твоїх супутників чекає старійшина Отан. Я відведу вас до нього.

Сагір, Атей і Орія спішилися і відправилися вимощеною кам’яними цеглинами стежкою за Астагом.

Фортеця дійсно здавалася неприступною. Будь-які нападники просто загубилися б серед скель і башт. На вершинах скель і кам’яних баштах грізно височіли налаштовані балісти і скорпіони,[15] біля бійниць були складені оберемки стріл і стояли казани зі смолою. Під стінами знаходилися ковальські майстерні, стояли скіфські шатра. На широких галявинах, що зеленіли проміж скелями, паслися коні.

— Зараз Отан перебуває на скелі Таргітая, саме на цій скелі Гілея народила свого сина, — промовив Астаг, коли вони підійшли до великої скелі, яка здіймалася над берегом.

Вони почали підійматися сходинами, вирубаними у камені. Чим вище підіймався Атей, тим більш велична картина відкривалася перед його очима. Широкий простір Борисфену пролягав навколо. Хлопцю здавалося, що він опинився на велетенському кораблі, незрівняно більшому, ніж ті грецькі галери, які він колись бачив. І уявляв Атей, що цей Острів Гілеї повільно пливе у неосяжному просторі, мандруючи в далекі краї.

Нарешті вони піднялися на вершину скелі.


На високому древку тріпотів великий прапор, на якому був майстерно вишитий срібними нитками яструб. Під прапором, склавши навхрест ноги, сидів широкоплечий чоловік. Поруч з ним лежав музичний інструмент кімвал, який греки називали «скіфська арфа», горит зі стрілами і лук, прикрашений кістяними пластинами з дивними візерунками. Кінці лука були прикрашені срібними фігурками яструбів.

Отан був без шапки, довгий сивий чуб спускався з поголеної голови на широкі груди, густі сиві вуса коливав легкий вітер. Засмагле обличчя вождя було немовби викарбуване з гранітної брили, сині очі дивилися у якісь недоступні звичайним людям потойбічні світи.

Звернені до сонця широкі долоні Отана покоїлись на колінах, здавалося, що вони вбирають у себе промені сонця, а сам він уважно спостерігає за повільними хвилями Борисфену. Одягнутий Отан був у звичайний скіфський одяг, але тільки Атей побачив вождя клану Срібного Яструба, як відчув, що це дійсно визначна й незвичайна людина. І справа була не тільки в кремезній гордовитій поставі й тій повазі, з якою говорили про Отана Сагір та Астаг. Вся постать Отана випромінювала дивну і могутню силу, якій годі було опиратися.

Наблизившись до Отана, Сагір, Атей, Орія і Астаг зупинилися.

Отан повільно, немовби виринаючи з глибокого сновидіння, повернув голову до прибульців:

— Ти повернувся, Сагіре, і ти повернувся не один. Добре, що твої супутники змогли пройти випробування. Недаремно першим в роду коваля Аріанта був син Таргітая — Колаксай. Радий я вітати і тебе, дівчино з клану Священної Лисиці, тільки такі воїтельки можуть ступати тихо і впевнено… як ступає смерть…

— Вітаємо тебе, славетний вождю Отане! — поштиво схилив голову Сагір, — ми виконали наказ нашого батька Аріанта й принесли тобі Щит Таргітая.

Сагір кивнув Атею, і той, плутаючись від хвилювання, витягнув із чохла Щит Таргітая, трохи повагався, але, підбадьорений поглядом Орії, ступив до Отана і, схиливши голову, простягнув йому дорогоцінну ношу.

— Щит Таргітая, — тихо промовив Отан і його пальці торкнулися блискучої кромки.

Отан поклав Щит Таргітая перед собою й повільно провів долонею по його поверхні. Потім він підвів голову, і його погляд знову поринув у якийсь незнаний і далекий світ…

— Ви можете сьогодні відпочити, а завтра відбудеться Велика рада нашого братства, — перервав мовчанку Отан, — те, що ви змогли врятувати Щит Таргітая, надає вам повне право бути присутніми на Великій раді клану Срібного Яструба… А я поки послухаю, що мені розповість Щит Таргітая…

Частина III

ТАЄМНИЦЯ КУРГАНУ АНАХАРСІЯ

Глава 1. Ніч над Борисфеном

Тільки коли вони спустилися зі Скелі Таргітая, Атей відчув, наскільки сильно він втомився. Його супутники виглядали не менш втомленими — очі Орії глибоко запали, засмагле обличчя схудло, Сагір, здавалося, постарів на декілька років.

Астаг привів їх до великого скіфського шатра, який стояв осторонь від головного табору. Окрім шатер, Атей помітив декілька великих глинобитних будинків, які зазвичай будували скіфи-орачі. Він бачив такі будівлі у їх поселеннях над Борисфеном. Чимало скіфів-орачів було й серед воїнів Срібного Яструба. Вони відрізнялися від худорлявих скіфів-кочовиків своїми кремезними постатями, мовчазністю, неторопкою говіркою.

Зараз фортеця на острові Гілеї була переповнена людьми. Воїни похмуро ладнали свою зброю, із ковальських майстерень ковалі виносили цілі оберемки щойно виготовлених стріл та акінаків. Вартові на баштах і скелях напружено вдивлялися у ріку та зелені хащі плавень. Здавалося, що всі готуються не просто до звичайного походу, а до великої війни, у якій буде вирішена подальша доля скіфського народу.

Атей і Орія розпалили біля шатра вогнище, Астаг приніс великий казан і шматки свіжого баранячого м’яса, декілька круглих хлібин і великий полумисок кобилячого сиру — іппаку. Невдовзі у казані забулькало запашне вариво. Зголоднілий Атей, не чекаючи, поки довариться баранина, насадив декілька шматків м’яса на стрілу і почав підсмажувати на вогні. З шматочків баранини у вогонь закапав жир. Атей аж облизнувся, спостерігаючи, як поволі рум’яниться м’ясо.

— Ну ось, грифони його не зжерли, хижі сарматські лисиці голову не стяли, мерці не подолали, а ось від голоду ледь не сконав! — засміявся Астаг. Здавалося, що він взагалі не може обійтися без кпинів. Але Атей не образився. Відчувалося, що цей могутній і спритний воїн має напрочуд веселу і доброзичливу вдачу.

— Що ж ти, Оріє, хлопця не годуєш? Скоро він, мабуть, твоїм чоловіком стане, а нащо тобі такий змарнілий воїн? — знову зареготав Астаг, помішуючи кипляче вариво.

Атей опустив голову, Орія зашарілась і насуплено пробурмотіла:

— Теж мені — чоловік!

Але підійшла до казану, взяла ківш і щедрою рукою зачерпнула у глиняну миску варива із добрячим шматком баранини.

— На, їж, — позіхнула вона, простягаючи миску Атею, — знову треба тебе від смерті рятувати!

На цей раз на два голоси розреготалися Астаг і Сагір. Атей узяв миску, безпомічно глянув на Орію й побачив, що та сама готова засміятися.

— Дякую, — буркнув він, відчуваючи, що виглядає досить кумедно.

— Отож, одна морока з тобою, — ледь стримуючи сміх, насупилася Орія.

На цей раз розсміялися вже всі.

Коли вони поїли і Атей з жалем дивився на залишки варива в казані, які вже не в силах був подолати, запасливий Астаг дістав бурдюк з кумисом. Зручно розмістившись на попонах, неспішно потягуючи із бронзових келихів духмяний напій, друзі завели розмову.

— Здається мені, що наш клан готується до великої війни? — запитав Сагір, уважно дивлячись на Астага.

Той похмуро кивнув:

— А коли війни не було? Хіба може скіф без війни? Хоча цього разу нам може бути досить скрутно.

— Невже вороги наважилися виступити проти клану Срібного Яструба? — майже безтурботно запитав Сагір.

— Наважилися, наважилися… — майнув рукою Астаг, — нещодавно наші розвідники принесли звістку, що біля Вовчого броду відбулася нарада сарматського царя Сая і готського конунгу Ерманаріха, на якій вони побраталися і заключили Великий мир між своїми народами. На Священному камені поклялися прийняти їх союз володарі ще вісімнадцяти племен, володіння яких простягаються від Гіпанісу[16] до Істру.[17] Серед них було чимало і скіфських вождів, воїни яких прийняли сарматський або готський Звичай. Зрозуміло, що наш клан Срібного Яструба для них мов кістка у горлянці. Тому дійсно слід очікувати великої війни.

— Але чому ми не почали громити їх поодинці, поки війська сарматів, рейдготів та інших ворогів не об’єдналися? — стрепенувся Сагір.

— Агов, друже, — махнув рукою Астаг, — ти ж мене знаєш — мене на війну довго запрошувати не треба, але Отан набагато розумніший за мене. Він знає, що робити. Завтра ми вирушаємо на Велику раду. Вона має відбутися біля Могили Анахарсія.

Атей згадав розповідь Сагіра про мудреця, вбитого своїм братом.

— А хіба відома його могила? — наважився запитати він.

— Так, — кивнув головою Астаг, — прихильники Анахарсія таємно поховали його, заховавши в кургані зшитки, які він списував грецькими письменами. Кажуть, що його знання передавались між втаємниченими, і одним з таких втаємничених є наш провідник Отан. Він сказав нам, що шлях Срібного Яструба завжди проходив поміж Силою та Мудрістю, і зараз треба звернутися саме до Мудрості. А що може більше уособлювати мудрість скіфів, ніж Курган Анахарсія?


Довго тягнулася їх розмова. Астаг розповідав про останні події у колишній Великій Скіфії, одна за одною переповідав легенди, яких знав безліч. Атей і Орія зачаровано слухали його. Але вже коли на землю впала вечірня темрява і небо рясно вкрили зірки, Астаг підвівся. Білозуба посмішка знов зблиснула в густій темно-русявій бороді:

— От що значить побачити побратима й опинитися в такому поважному товаристві! Засидівся я з вами, а мені ще треба перевірити свою зброю, бо невідомо чим скінчиться Велика Рада. Може, прийдеться одразу вирушати в бій?

Астаг розправив плечі, обійняв Сагіра, хлопнув по плечу Атея й підморгнув Орії:

— Відпочивайте, друзі — завтра буде великий день.

Здається, наші стежки зійшлися і навряд чи коли розійдуться.

Астаг розправив плечі й пішов до майдану біля табору, де юрмилися воїни, ладнаючи свою зброю…

…І ніхто не знав, що ненадовго залишилося їм бути разом і що чорні хмари, які нависли над їх долями, ще принесуть їм чимало нових далеких і небезпечних шляхів…


Спати у шатрі нікому не хотілось. Сагір ліг на попону, поклав під голову сідло і миттєво заснув.

Атей за прикладом брата владнав собі ліжко з попони та сідла, але спати йому чомусь не дуже й кортіло.

Після денної спеки вечір здавався особливо приємним. Від ріки віяло прохолодою, а небо над головою було настільки прозорим, що Атею здавалося — варто лише простягнути руку, і можна набрати повну жменю зірок.

Орія сиділа, прихилившись спиною до цупкої буйволячої шкіри, накинутої на стінку шатра. Вона сиділа нерухомо, склавши руки на колінах і звернувши очі до неба.

«Вона гарна, — подумав Атей, намагаючись непомітно спостерігати за дівчиною, — мабуть, богиня Апі така гарна, як Орія».

Орія немов відчула, що Атей не спить.

— Слухай, Атею, а що — Сагір і Астаг побратими? — почув Атей її голос.

— Здається, що так, — промовив Атей, піднявши голову.

— І, мабуть, вони виїхали якоїсь зоряної ночі у степ до священного кургану… — замріяно промовила дівчина.

— Так, і на цьому кургані вони зробили собі надрізи на руках своїми акінаками і змішали свою кров у чаші з вином і випили її, присягнувши, що завжди будуть братами, все будуть ділити порівну, і завжди будуть готові вмерти один за одного. І у них будуть спільні вороги і спільні друзі, спільна радість і спільне горе.

— А в тебе є побратим? — запитала Орія.

— Ні, немає, — позіхнув Атей, — щоб стати побратимами, треба прийняти разом участь у якомусь поході чи війні, врятувати один одному життя чи допомогти у якійсь смертельній небезпеці. А я ще ніколи не воював…

І тут Атей замислився.

Немовби відчувши його думки, Орія запитала:

— А можуть бути побратимами чоловік і жінка?

Тут вже Атей замовк надовго. Орія чекала.

— Не знаю, — нарешті наважився заговорити хлопець, — напевно, можуть… а може, ні… Завтра у Сагіра розпитаю…

— Не треба… — сумно промовила Орія.

— Ти знаєш, Оріє, — повільно, зважуючи кожне слово, промовив Атей, — мені здається, що ми з тобою і так вже стільки разом побачили, що й без чаші з кров’ю обійтися можна.

Атею здалося, що Орія посміхнулася.

Глава 2. Історик Марк, або розповідь про щезлу когорту X легіону

Вранці фортеця ожила. Атей прокинувся, коли небо тільки починало сіріти ранковим світлом. Але здавалося, що на Острові Гілеї вже давно ніхто не спав.

Іржали коні, яких воїни виводили з пасовищ, перегукувалися на баштах і скелях вартові.

Орія і Сагір вже поралися біля своїх коней, ладнаючи збрую.

— Прокидайся, брате, бо проспиш Велику Раду! — гукнув Астаг, який щойно з’явився біля них.

Атей аж примружив очі — на обрії вже блимнули перші сонячні промені, і панцир Астага нестерпно блищав. На ньому був металевий пластинчатий панцир, шкіряні штани теж були обшиті бронзовими пластинами. На голові був високий шолом, багато оздоблений золотом і сріблом. На кремезних плечах висів гаптований срібними й золотими візерунками плащ, скріплений золотою фібулою. За спиною Астага висів широкий щит, окутий по краях металевими обручами, і з гострим бронзовим умбоном посередині. До стегна лівої ноги був прикріплений оздоблений золотими пластинами горит із луком та стрілами. На широкому чересі із нашитими на ньому бронзовими бляхами висів кинджал і два акінаки, на правому боці, прив’язана шкіряним шнуром до чересу, висіла тяжка сагаріса. В руках Астаг тримав довгий спис із широким наконечником, біля якого був прикріплений вовчий хвіст.

Здавалося, що від кожного кроку Астага здригається земля. Біля Астага стояв його бойовий кінь. Його збруя була прикрашена бронзовими, золотими та срібними фалерами, а по краю чепраку та вуздечки йшла густа бахрома. Голову коня захищала товста металева маска із прорізями для очей, могутні груди були захищені широким шкіряним пасом із великими залізними фалерами.

— Оце так зібрався! — Сагір привітно плеснув по плечу Астага, від чого панцир брязнув металевими пластинами, — щось я раніше на тобі такого царського озброєння не помічав!

— Та де там! — відмахнувся правицею, захищеною металевим наручнем Астаг, — декілька поколінь мого роду збирали усе це. Ось я і вирішив нарешті все на себе одягти! Бо, казав же тобі, що, можливо, завтра вже до битви прийдеться встати… До речі, я і вам дещо приніс!

За цими словами Астаг зняв із сідла подорожню сакву і протягнув її Сагіру:

— Дещо тут і для вас є — знадобиться.

Сагір витягнув із сакви два акінаки, довгий кинджал і сагарісу.

При одному погляді на кинджал очі Орії запалали. Побачивши її захоплення, Сагір протягнув дівчині кинджал:

— Тримай, цей не гірший за той, що ти у Руці Темряви залишила!

Орія вдячно кивнула головою і взяла у руки зброю. Атею дістався акінак, а Сагір із задоволенням почепив сагарісу собі на пояс.

— Що ж, товариство, зараз вирушаємо! — урочисто промовив Астаг, — до кургану Анахарсія не такий вже великий шлях, і, кажуть, там мають зібратися не тільки воїни Срібного Яструба, але й всі скіфські роди, які залишилися незалежними від готів і сарматів.

— Добре, — кивнув головою Сагір, — нам збиратися довго не треба.

Швидко поснідавши, вони вирушили в дорогу.

На кам’яній площадці й дерев’яному мості, що вів від Острова Гілеї, вже юрмилися піші й кінні воїни. Атей був вражений їх кількістю. Здавалося, дійсно ожив очерет, перетворившись на скіфське військо. Посередині, оточений відбірними воїнами у срібних панцирах, їхав Отан. Над його головою тріпотіло знамено із зображенням срібного яструба.

Панцири воїнів сяяли на сонці, верхівки списів здіймалися над очеретом. Коли Атей проїхав міст і, прямуючи коня за іншими вершниками, вибрався з плавень, то здивовано побачив, як декілька вервечок кінних і піших воїнів виїжджають таємними стежками із зелених хащів.

Невдовзі скіфські воїни, виринувши, немов привиди, із плавень, вже їхали відкритим степом, розділившись на декілька колон. Спочатку їх було декілька сотень, але поступово, виринаючи з ярів та байраків, з’являючись поміж дерев та невеличких перелісків, що траплялися на їх шляху, до воїнів Срібного Яструба приєднувалися все нові й нові вершники.

Атей, який їхав разом з Сагіром і Орією у крайній колоні, захоплено дивився на цю зростаючу силу. Ніколи в житті він не бачив такої кількості скіфських воїнів, і йому почало здаватися, що жодне військо у світі не зможе протистояти цій силі.

Немовби перегукнувшись з думками Атея, старезний скіф із довгою сивою бородою промовив слова, які донеслися до хлопця:

— Що ж, як в старі часи, коли ці степи ще були Великою Скіфією! Хіба що тоді таке військо вважалось би просто невеличким загоном для набігу!


Поруч з ними їхали вершники, командиром яких був Астаг. Трохи поодаль Атей помітив дивного воїна.

Той їхав неподалік від них, але помітно виділявся від інших. Сидів він на коні прямо, випрямивши спину, на відміну від скіфів, які майже напівлежали на спинах своїх коней, весело перегукуючись між собою. На вершнику був звичайний для степовиків вовняний плащ, скріплений простою бронзовою фібулою, але римський панцир, короткий прямий меч і спис-спілум[18] із довгим, майже до половини древка наконечником, коротка зачіска під глек і майже незасмагле обличчя видавали у ньому чужинця. Обличчя його було худорляве, з орлиним носом і тонкими губами. Очі дивилися допитливо й гордовито, але без зарозумілості і зневажливості.

— Хто це? — запитав Атей у Сагіра.

— О, це дуже поважна людина! — із повагою промовив Сагір, — це римлянин Марк. Його прийняли до нашого братства Срібного Яструба через його великий розум, знання та військову звитягу.

— Слухайте, браття! — втрутився у їх розмову Астаг, — їхати нам ще довго, а Марк може багато чого цікавого розповісти, я завжди з великим задоволенням слухаю його історії.

Не гаючи часу, Астаг під’їхав до Марка й дружньо звернувся до нього:

— Друже Марку, чи не міг би ти відірватися від своїх глибокоповажних роздумів і приєднатися до моїх друзів. Я розповів їм про тебе, і ми б із задоволенням послухали б твої розповіді.

Марк трохи схилив голову й відповів:

— Ще не пройшло жодного дня, щоб мені не прийшлося виступати із довгими промовами. І, мабуть, будь-який трибун не викликав на римському Форумі такої прихильності й уваги з боку слухачів, як я.

Астаг задоволено посміхнувся:

— Ну тоді прошу до нашого товариства!

Марк під’їхав до них. Інші скіфи з повагою оточили його.

— Отож, панове-браття, — Марк розправив плечі й поправив свій скіфський плащ, немовби це була сенаторська тога, — декілька років минуло з того часу, як я був прийнятий до славетного братства Срібного Яструба. А ось як я потрапив до цих славетних степів, то це вже окрема розповідь… Народився я у вічному місті Римі. Батько мій походив зі стародавнього патриціанського роду, який дав Риму дуже багато визначних полководців та державних діячів. Він прагнув відновити республіку й скинути тиранську владу імператорів. І за це здобув ненависть імператора Доміціана. Коли я був ще дуже малим, Доміціан заніс ім’я мого батька до проскрипційного списку — кожен, чиє ім’я потрапляло до цього списку, був приречений на негайну смерть. Досить часто знищували й усю родину приреченого. Тому батько, щоб урятувати моє життя, відправив мене до Херсонесу, де зі своїм легіоном стояв його друг — легат[19] Юній. Там я й зростав. Одночасно з військовою справою чимало цікавився я філософією та історією…

Скіфи поважно кивали, уважно слухаючи, хоча й не вперше, цю розповідь.

— У Херсонесі немовби знов потрапив я до золотої Еллади — оточували мене мудреці та філософи. А у архонта була дуже велика бібліотека. Там знайшов я чимало книг про Скіфію — особливо сподобалися мені твори Геродота та Страбона. Читаючи їх, захопився я цим краєм, де немовби ожили герої «Одіссеї» та «Іліади», а народи, що мешкали тут, і зараз залишилися у славетному «Золотому Віці», який так дотепно описав римський філософ Тіт Лукрецій Кар. І чекав я нагоди, щоб потрапити сюди, але й сам не очікував, за яких дивовижних обставин опинюся тут…

…За цими словами Марк, як дійсно досвідчений оратор, замовк і, неспішно діставши флягу з водою, зробив декілька ковтків. Воїни навколо мовчали, терпляче очікуючи продовження розповіді. Здавалося, що навіть їх коні перестали іржати й намагалися не так тупотіти копитами…

— Так ось, — нарешті перервав мовчанку Марк, — одного разу викликав мене до себе легат Юній і повідомив, що один з його розвідників, повернувшись зі Степу, повідав, що знайшов таємне сховище, де заховано безліч скарбів. Він сказав, що це, мабуть, таємниче скіфське місце під назвою Герра, де скіфи ховають своїх наймогутніших царів разом із незліченними скарбами….

…Скіфські воїни обурено схопилися за руків’я своїх акінаків…

Марк перечекав, поки воїни заспокояться й продовжив розповідь:

— …І легат Юній, якому жадібність затьмарила розум, вирішив відправити цілу когорту[20] на пошуки цих скарбів. А мені він запропонував супроводжувати її. Я погодився тільки через те, що давно вже прагнув побачити величний Скіфський Степ, про який так багато читав. Я захопив із собою декілька стародавніх зшитків, головним чином історика Геродота, його докладні описи Скіфії й досі залишаються неперевершеними… Так ось, на трьох галерах ми переправилися до низу Борисфену й почали поступово просуватися вверх по річці. Розвідник, який розповів легату про скарби, був з нами й показував шлях. Потім ми висадилися у якійсь гавані й заглибилися в степ. Декілька днів йшла наша когорта по відкритому простору, не зустрінув жодної людини. Лише іноді, десь на обрії, бачили ми поодиноких вершників, але вони, не наближаючись, швидко щезали серед високих ковил. Так ми дісталися до безплідної землі, яка була покрита піском. Через два дні наші припаси закінчилися і ми не могли знайти їжу. Навколо все немовби вимерло. Солдати почали висловлювати своє незадоволення, справа могла закінчитися заколотом. Нарешті, коли ми вже були на грані відчаю, наш розвідник оголосив, що ми досягли печери, де знаходяться заховані скарби. Наша когорта зупинилася біля чорного отвору, який вів до підземної печери. Пам’ятаю, що була сильна спека. Солдати вже геть заморилися у своїх тяжких панцирах і шоломах. До проходу увійшли командир когорти, провідник і два центуріони.[21] Чогось мені здалося, що я їх більше ніколи не побачу… Так і сталося… Через дві години, коли пекуче сонце ледь не розплавило наші панцири, центуріон Квінт наказав декільком воїнам спуститися в печеру. Але щойно вони зазирнули туди, як із жахливими криками вихопилися назад. І далі почалося найстрашніше. З чорного отвору вихопилася спочатку одна, а потім друга, третя потвора. Мені здалося, що малюнки, які я бачив на мозаїках, що прикрашали стіни скіфських палаців у Херсонесі, книгах, що описували Скіфію, або чисельні зображення на скіфських чашах і щитах раптом ожили й кинулися на нас.

Я ніколи не міг уявити собі, що грифони існують насправді, але в той день повірив. А як було не повірити, коли небо над нашою когортою вмить потемніло від цієї зграї. Солдати були добре вишколені, більшість з них були ветеранами, які брали участь у багатьох війнах, але цього разу жах охопив їх. Бойовий стрій враз розсипався. Тільки одна центурія сяк-так тримала стрій. Із пронизливими криками грифони впали на нас. І за мить когорти X легіону не стало. Падаючи з гори, грифони одним ударом лев’ячих лап трощили щити й панцири, хапали пазурами солдат, підіймалися з ними в гору і кидали униз. Їх дзьоби одним ударом збивали вершників з переляканих коней. Солдати намагалися боронитися, але їх списи та мечі ламалися, немов сухе гілля, о могутні тулуби й широкі жорсткі крила… Я не загинув лише тому, що коли грифон пролітав наді мною, то тільки зачепив своїм крилом, я впав, і мене завалило мертвими тілами солдат.

Коли я отямився, все було закінчено. Вся когорта була знищена за лічені хвилини. У небі ще кружляли поодинокі грифони, відшукуючи тих, хто залишився живим… Я дочекався, коли всі грифони сховалися, й пішов у степ — подалі від жахливої печери. А там зустрів воїнів Срібного Яструба й не тільки залишився живим, але й сам був прийнятий до клану…

Атей уважно слухав Марка. Слухав і згадував Печеру Грифонів, біля якої бачив кістяки римських солдат і сам ледь врятувався від її страшних мешканців.

Глава 3. Курган Анахарсія

Так, за довгими розмовами (а філософ Марк міг розповісти чимало цікавого) вони подолали більшу частину свого шляху. Поступово кількість скіфів, які просувалися до могили Анахарсія, збільшилася за рахунок все нових і нових воїнів до трьох тисяч. Очікуючи раптового нападу, вождь Отан розіслав роз’їзди легких кіннотників, які пильно роздивлялися навкруги. Але степ неначе вимер. Лише степові орли гойдалися десь у височині.

Споглядаючи за орлами, Марк зронив:

— Орли над нашими головами — це хороша ознака, ознака вдачі. Орли — провісники перемоги. Їх надсилають до нас боги, щоб підтримати нашу мужність і показати, що вони на нашому боці. У Римі авгури[22] завжди ворожать по тим знакам, які через птахів посилають до нас боги, провіщаючи лихо чи радість.

— Що ж, будемо сподіватися, що боги не залишать нас, — замислено сказав Астаг, дивлячись примруженими очима у синяву небес.

Надвечір воїни Срібного Яструба побачили Великий курган, який височив понад берегом Борисфену.

— Могила Анахарсія, — пронеслося по колонам вершників. Військо зупинилося. Атей стримав свого коня, захоплено вдивляючись у той краєвид, що розстилався перед його очима.

А тут дійсно було чим замилуватися!

По широкому степу, немов морські хвилі, коливалася під вітром висока ковила. Великий курган велично переливався під променями сонця райдужними травами. На його вершині світилося на сонці зображення воїна, викарбуване з білого каменю. За курганом синіли, уходячи кудись у незнану далечінь, води Борисфену. Атею багато приходилося мандрувати степом, багато бачив він дивних і величних краєвидів, але цей вражав своєю величчю й дивовижною силою, якою, здавалося, було насичене навіть повітря. Атей відчув, як його тіло переповнює ця сила. Бувалі скіфські воїни, які, здавалося, бачили на своєму віці чимало країн і, мабуть, не один раз цей курган, все одно захоплено озиралися навкруги, вдихаючи на повні груди п’янке повітря. Їх очі сяяли радістю і нестримним захопленням.

Отан підняв руку, і скіфські колони зупинилися. Вождь легко торкнув повіддя свого коня, і той повільно виїхав на курган. На самій вершині Отан зупинив коня і легко, немов вісімнадцятирічний юнак, зіскочив із сідла.

Атей, затамувавши подих, напружено дивився, як вождь клану Срібного Яструба витягнув свій меч-акінак і встромив його в землю. Вождь став на коліна перед мечем, який стирчав із землі, і низько поклонився йому. Атею здавалося, що Отан щось шепоче. Колони воїнів не рухалися. Скіфи благоговійно спостерігали за молитвою свого провідника. Запала тиша.

Нарешті Отан підвівся, витягнув акінак із землі і підніс його над головою:

— Анахарсій дозволив нам провести раду біля своєї могили! — гучно й грізно, немов рик лева, пронеслись над степом його слова.

— Анахарсій дозволив нам провести раду біля своєї могили! — підхопили сотні голосів.

— Агов! — пронісся над рядами могутніх воїнів бойовий клич скіфів. Здавалося, все навколо здригнулося від нього. Сотні акінаків, списів і сагаріс блимнули своїми смертельними лезами над головами воїнів.

— Агов! — підхопив бойовий заклик Атей, вихопивши свій акінак і простерши його вгору.

— Агов! — кричали Сагір і Орія, Астаг і філософ Марк, здіймаючи до неба свою зброю.

Довго не змовкали скіфи, вигукуючи без перестану свій стародавній заклик, з яким їх предки обійшли майже всю Ойкумену.

Аж ось Отан опустив свій меч. Знову настала тиша. Атею здалося, що одним рухом руки Отан може легко керувати такими буйними, й войовничими масами воїнів.

— Вечір і ніч ми будемо віддавати почесті нашим богам! — знову залунав грізний голос Отана, — а завтра збереться Велике Коло воїнів! І цей день вирішить подальшу долю нашого народу!


Ввечері скіфи, розбивши великий табір навколо кургану Анахарсія, почали великі жертвоприношення й освящення зброї.

Сагір і Астаг разом з іншими воїнами готувалися до свята зброї і жертвоприношень. Атей і Орія вже й не знали куди майнути, щоб побачити найцікавіше. Чи туди, де вершники, показуючи богам свою вправність у військовому мистецтві, змагалися, хто з них зможе поцілити з луку на повному скаку підкинуту вгору шапку, чи, пустивши коня чвалом, підхопити зубами з землі хустку, чи рівно розсікти навпіл тонку лозу, або підхопити списом вузьке кільце. З усіх боків табору доносилися довгі, повільні співи —

це старі й молоді воїни, ставши колом і обійнявши один одного за плечі, співали про звитяги героїв, оспівували смерть своїх побратимів у бою або славетні перемоги колишніх звитяжців.

Деінде траплялись скіфи, які, відклавши зброю і, підігруючи собі на кімвалах, промовляли речитативом стародавні мелодійні перекази про давно забутих звитяжців, про переможні походи у далекі краї та зустрічі із богами.

Атей, немов заворожений, слухав ці переспіви. Один найбільше вразив його. Він підійшов, коли пісня вже закінчувалася. Старий скіф із довгою сивою бородою, яка спадала довгими пасмами до широкого чересу, повільно перебираючи тонкими пальцями струни на своїй арфі, піднявши сліпі очі до неба, співав, ледь погойдуючись:

…І як обступили вороги Таргітая,

Наїжачилися списами й мечами,

Немовби хотіли небо проштрикнути,

Поклали стріли на тятиви своїх тугих луків.

І побачив Таргітай, що нема вже вірних побратимів навколо.

Хіба що вірний кінь його, огир, б’є копитами,

Про зраду промовляє.

Махнув Таргітай тоді списом,

До матері своєї, Гілеї, промовив:

«Чи мені смерть варто прийняти,

Чи славу смертю здобути?»

Поклонився він діду своєму — Борисфену,

Поклонився побратимам своїм,

За честь полеглим,

Поклонився степу й вітрам степовим

І сказав ворогам своїм:

«Не буде вам слави мене вбити,

Хіба що об панцир мій мечі затупити!..»

Двісті стріл Таргітай щитом відбив,

Та ще сто руками зловив,

Тисячу ворогів списом пронизав,

Та ще тисячу мечем порубав…

Але ворогів прибуває,

А Таргітай знемагає.

Немов хмара, вороги його обступили,

Оточили у високої могили…

Таргітай б’ється, рубає,

До свого коника промовляє:

«Кінь мій вороненький,

Товаришу вірненький,

Служив ти мені і в степах широких,

І серед скель високих,

Тож зіслужи ти мені службу

І серед лав ворожих».

Із цими словами Таргітай коня розганяє,

Кінним скоком з кургану стрибає.

Чотири лави ворожих пролітає

Та й серед хмар зникає…

Тільки й майнула тінь Таргітая,

Там, де червоне сонце на сході сяє…

Старі й молоді воїни — скіфи, алани, готи — зосереджено слухали прадавню пісню. Веремія, що гуділа навколо, здавалося, не зачіпала їх, заглиблених у чарівний світ давно забутих легенд. Серед воїнів навколо співця Атей помітив і Марка. Молодий римлянин уважно слухав співи, шкрябаючи гострою паличкою по дощечці, намащеній воском.

Атей теж завмер, намагаючись назавжди закарбувати у своїй душі кожне почуте слово. Він не рухався з місця, навіть коли співець замовк. Раптом хтось торкнувся його плеча, і хлопець почув голос Марка:

— Жоден служник музи Кліо[23] не може краще переповісти істину, ніж ті, хто зберігає ці пісні.

Очі Марка палали. Він показав дощечку. Вся вона була списана грецькими письменами.

— Якби ти знав, Атею, скільки дивовижних і прекрасних пісень і легенд зібрав я тут! Хіба можна порівняти холодну й бліду поезію наших римських і грецьких митців з цим сповненим життя диханням степу й пристрастей, якими дихає кожен рядок цих пісень і легенд!

— А що це за кинджал, яким ти малюєш ці візерунки на дощечці? — запитала Орія.

— Це? — Марк здивовано покрутив у руці загострену паличку, — це стилос. З його допомогою я навік зберігаю все, що почув і побачив у цих степах.

— Мабуть, ти великий ворожбит і маг? — вражено промовила Орія.

— А ще були мандрівники, які залишили назавжди такі письмена про скіфів? — запитав Атей, який вже не раз бачив грецькі письмена й завжди мріяв оволодіти цим магічним мистецтвом — карбуванням знань.

— Були, були, — засміявся Марк, — як я вже казав, вирушаючи з Херсонесу, я захопив із собою власноруч зроблену копію однієї великої книги, в якій докладно описується стародавнє скіфське життя та великі війни, що відбулися у цих степах. Навіть коли я навмання блукав випаленим степом, уходячи якомога далі від Печери Грифонів, то прагнув би краще вмерти, ніж загубити свої папірусові сувої. Але боги й скіфи дозволили мені не тільки залишитися живим, але й зберегти цю безцінну книгу.

— А міг би ти переказати нам цю книгу? — захоплено запитав Атей.

— Коли ти читаєш книгу чи чуєш слова, закарбовані в ній, то починаєш розуміти, що це з тобою розмовляють самі боги, які й вклали в душу автора талант і покликання бути зберігачем минулого. Вождь Отан наказав мені прочитати рядки цієї книги перед Великим Колом. Для мене це велика честь. І я дивуюся розуму Отана, який знає, що декламація книги — це не менш важливо, ніж всі інші дійства, покликані привернути милість богів. Це, до речі, розумів і великий грецький філософ Платон, який вважав, що той, хто долучений до знань, стає долученим до священної містерії,[24] під час якої людина спілкується з богами. Тому ходімо за мною.

Заінтриговані Атей і Орія відправились за Марком.

…І дивно було бачити, як йде між юрбою скіфів людина, що притримує свій плащ, немов сенаторську тогу, а в руці в неї сувій папірусу із грецькими письменами…

Марк зупинився на невеличкому пагорбі, зручно вмостився на покритому попоною сідлі й звернувся до Атея:

— Я хотів би попрохати тебе, Атею, потримати біля мене смолоскип, щоб я зміг побачити при його світлі все, що написано тут. Щоправда, я вже стільки перечитував розділ цієї книги, у якій Геродот розповідає саме про Скіфію і скіфів, що майже вивчив її напам’ять. Можливо, я буду не зовсім точно переповідати все, що тут написано, бо мова сколотів трохи відрізняється від грецької мови…

Атей підхопив смолоскип і сів поруч із Марком. Орія взяла ще один смолоскип і сіла з іншого боку. Марк дістав увій, розгорнув його й почав читати.

Глава 4. Що повідав Геродот про походження скіфів

Почувши декламацію Марка, чимало скіфів почали збиратися навколо пагорбу, заворожено слухаючи розповідь про минуле свого народу. Голос Марка звучав велично й урочисто, немовби він співав дуже прадавню пісню:

— Після здобуття Вавілона Дарій вирушив у похід на скіфів. Оскільки Азія мала в своєму населенні багато чоловіків і в царські скарбниці постійно надходило багато грошей, Дарій побажав помститися на скіфах за те, що вони колись удерлися до Мідії, перемогли тих, хто намагався їх затримати, і так вони перші розпочали ворожі дії. Справді, як я вже сказав вище, скіфи були владарями Верхньої Азії впродовж двадцяти восьми років. Удерлися вони до Азії, переслідуючи кіммерійців, і позбавили влади мідійців, бо до приходу скіфів мідійці владарювали в Азії. Але скіфів, які були відсутні протягом двадцяти восьми років, коли вони повернулися до своєї країни, спіткали випробування такі тяжкі, як і ті, що були в Мідії, адже вони зустріли там численне вороже військо, бо скіфські жінки через те, що їхніх чоловіків не було з ними так довго, взяли собі за чоловіків рабів.

Отже, від цих скіфських рабів і від жінок народилося і вирісло покоління юнаків, які, довідавшись про своє походження, виступили проти тих, що повернулися з Мідії. І перш за все вони прокопали широченний рів, що починався від Таврських гір і доходив до Маєтійського озера в тому місці, де воно має найбільшу ширину. Там вони відрізали від Скіфії значну частину. Потім, коли скіфи вдерлися в країну, вони вчинили їм опір і почали з ними битися. Після багатьох боїв, коли виявилося, що скіфи не можуть подолати супротивника, один із скіфів сказав так: «Що це ми робимо, скіфи? Ми б’ємося з нашими рабами і в битвах нас стає менше і їхнє число також зменшується. Ось що тепер, як мені здається, треба зробити: відкинути списи та луки і кожному взяти батіг і якнайшвидше піти проти них. Поки вони бачать нас із зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші раби, і перестануть чинити нам опір». Почувши це, скіфи так і зробили, а здивувавшися тому, що сталося, юнаки припинили битву і повтікали.

Так скіфи, які заволоділи були Азією, потім вигнані мідянами, повернулися до своєї землі. Бажаючи покарати їх, Дарій зібрав у похід проти них військо.

Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодшим серед усіх народів, і ось як це сталося. Їхня країна була пустелею, і першою людиною, яка там з’явилася, був Таргітай. Батьками цього Таргітая, як вони кажуть, але я цьому не вірю, були, за їхнім твердженням, Зевс і дочка бога ріки Борисфена. Від них походив Таргітай, і у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Коли вони були царями, з неба впали на скіфську землю зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша. Перший побачив їх старший і наблизився, щоб їх узяти, але все це золото, коли він підійшов туди, почало горіти. Він віддалився, і тоді до них підійшов другий, але із золотом сталося те саме. Отже так своїм полум’ям прогнало їх золото. Проте, коли до нього наблизився третій, молодший, золото згасло, і тоді він узяв його собі і пішов із ним додому. І старші брати, після того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому.

Отже, як кажуть, від Ліпоксая походять ті скіфи, плем’я яких називається авхатами, від середнього брата, Арпоксая, ті, що називаються катіарами і траспіями, і, нарешті, від молодшого брата походять ті, що називаються паралатами, а всі вони разом, як кажуть, називаються сколотами, а ця назва була ім’ям їхнього царя. Назву скіфи їм дали елліни.

Отаке є походження скіфів за їхніми власними словами, а відтоді, коли вони з 'явилися, тобто від першого їхнього царя Таргітая до похода Дарія проти них, минуло якраз тисяча років, не більше. Те священне золото пильно оберігають їхні царі і дуже шанують його і щороку, приносячи йому щедрі жертви, просять його захистити їх. Проте коли хтось із сторожів цього золота під час свята, будучи просто неба, засне, скіфи кажуть, що він не проживе до кінця року. І через це як нагороду йому дають стільки землі, скільки він за один день може об’їхати верхи. Оскільки їхня країна дуже велика, Колаксай, як кажуть, поділив її на три царства для своїх дітей і одне з них зробив дуже великим, саме те, в якому зберігається золото. В краях, розташованих вище на півночі від останніх мешканців країни, сиплеться пір’я і неможливо нічого ні бачити, ні йти далі, бо і земля там і повітря наповнені пір’ям і воно заважає щось бачити.

Таке розповідають скіфи про свій народ і про країну, яка вище від них на півночі. Проте елліни, що мешкають на узбережжях Понту, ось що кажуть про це. Геракл, коли він гнав Геріонових бугаїв, прибув до цієї країни, де тепер мешкають скіфи і яка тоді була пустельною. А Геріон, кажуть, мешкав поза Понтом, на острові, що його елліни називають Ерітея, десь поблизу Гадейрів, які розташовані далі за Геракловими стовпами на узбережжі Океану. Океан, як твердять, починається на сході і обтікає всю землю. Так кажуть, але для цього не наводять ніяких доказів. Звідти повертався Геракл, і щойно він прибув до країни, яка тепер називається Скіфією (бо його там застала зима і мороз), як витяг свою лев’ячу шкуру, загорнувся в неї, і тут на нього найшов сон, а його коні, що паслися, запряжені в колесницю, тим часом зникли з божої волі.

Ледве прокинувся Геракл і почав шукати своїх коней, обійшов усю ту землю і нарешті прибув до країни, яка називається Гілея. І там в одній печері він знайшов істоту подвійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією: до сідниць її тіло було жіночим, а нижче — зміїним. Він, побачивши її, здивувався і спитав її, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли він із нею з ‘єднається. І Геракл за таку ціну погодився з'єднатися з нею. А вона весь час відкладала повернення йому коней, бо хотіла якнайдовше жити з Гераклом, а він хотів забрати коней і піти геть. Нарешті, вона віддала йому їх і сказала: «Цих коней, що прийшли сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; від тебе я зачала троїх синів. Коли ці сини виростуть, що мені з ними робити, поясни мені, чи я залишу їх тут (бо цією країною володію лише я сама), чи я відішлю їх до тебе?» Так вона його запитала, а він, кажуть, так їй відповів: «Скоро ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобі скажу, і це ти правильно зробиш: хто з них, ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так і зможе підперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні. А хто не спроможеться зробити так, як я тобі кажу, того ти прожени геть із цієї країни. І коли ти так зробиш, ти і сама будеш задоволена, і виконаєш мої вказівки».

Так він узяв один із своїх луків (бо до тих пір Геракл носив із собою два луки) і показав, як слід оперезуватися поясом і передав їй і лук, і пояс, які носив на тому боці, де було припасовано золоту чашу, а передавши їх, відійшов. Коли народилися сини, вона спершу дала їм імена: першого назвала Гатірсом, другого Гелоном, а останнього — Скіфом. Згодом, коли вони стали чоловіками, вона згадала про доручення Геракла і виконала його. І сталося так, що двох з її синів, Агатірса і Гелона, які не спромоглися виконати запропоноване матір’ю, вона вигнала з країни і вони пішли світ за очі. Проте молодший із них, Скіф, виконав запропоноване йому і залишився в країні. І від Скіфа, Гераклова сина, походять ті, що стають царями скіфів. І на згадку про ту чашу скіфи і до цього часу носять підвішану на поясі чашу. (Оце, власне, зробила для Скіфа, і саме лише для нього, його мати). Це, про що я розповів, переказують елліни, які мешкають на берегах Понту.

Є ще і третій переказ, якому я найбільш довіряю, а саме такий. Згідно з ним із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдали їм чимало прикростей массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською).

Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити. Тут їхні думки поділилися надвоє, і кожна сторона наполягала на своїй думці. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилася до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж, залишившися, наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Але думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатися царів, ні царі більшості. Отже, перші вирішили без бою покинути країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили за краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тірасу (і їхні могили і тепер ще можна там бачити). Там їх поховали і після того вони покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її.

Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор. Здається, кіммерійці, тікаючи від скіфів в Азію, оселилися на півострові, де тепер розташовано еллінське місто Сінопа. Очевидно також, що скіфи, переслідуючи їх, удерлися в Мідію, збившися з шляху. Бо кіммерійці весь час тікали вздовж моря, а скіфи, маючи праворуч від себе кавказькі гори, збочили з шляху в сторону суходолу і вдерлися до мідійської землі. Такий існує інший переказ як в еллінів, так і у варварів…

…Від гавані борисфенітів (бо вона розташована якраз посередині приморської частини всієї Скіфії), від неї і далі перший народ, котрий можна зустріти, це калліппіди, які є напівелліни і напівскіфи, над ними є інший народ, що називається алізонами. Вони і калліппіди взагалі мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю і цибулю та часник, і сочевицю та просо. Над алізонами живуть скіфи — оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж. Ще далі над ними живуть неври, а далі на північ від неврів, наскільки я знаю, є незалюднена країна. Оці народності живуть уздовж ріки Гіпанія на заході від Борисфену.

Якщо перейти Борисфен, ідучи від моря, то спершу буде Гілея, а якщо йти ще вище, там живуть скіфи-землероби, яких елліни, що живуть уздовж ріки Гіпанія, називають борисфенітами, а самих себе ті елліни називають ольвіополітами. Отже, ці скіфи-землероби живуть на сході на відстані трьох днів шляху, і до ріки, що називається Пантікап, а на півночі на відстані, якщо пливти одинадцять днів, там джерела Борисфену. Далі країна, що над ними, це пустеля великих розмірів. За пустелею мешкають андрофаги, які є окремою народністю, яка не належить до скіфів. А далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки я знаю, там нема іншого народу.

На схід від цих скіфів-землеробів, якщо перейти ріку Пантікап, у тій країні мешкають кочовики, також скіфи, які нічого не сіють і не обробляють землі. Вся ця країна позбавлена дерев, за винятком Гілеї. Ці кочовики живуть на схід на відстані чотирнадцяти днів шляху і доходять до річки Герру.

За Герром простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші та найчисленніші і вони вважають інших скіфів своїми невільниками. Вони на півдні сягають аж до Гаврики, а на схід — до рову, що як я сказав, прокопали народжені від сліпих, і до гавані на Маєтідському озері, що називається Кремни. Деякі інші частини їхньої землі доходять до ріки Танаїд. Вище на північ від царських скіфів мешкають меланхлайни, це вже інша народність, не скіфська. Вище від меланхлайнів, наскільки я знаю, є болота і незалюднена країна.

Якщо перейти ріку Танаїд, там уже не Скіфія, але перша її частина належить савроматам, які живуть у країні, що починається від затоки Маєтідського озера і простягається на північ на відстань п’ятнадцяти днів шляху, і вся ця країна позбавлена дерев, і диких, і культурних. Над ними живуть будіни в країні, що вся заросла різними деревами…

Отже, одна з рік Скіфії — це Істр. Далі за нею йде Тірас, який тече з півночі, витікаючи з великого озера, що відмежовує землю скіфів від землі неврів. Біля гирла його живуть елліни, так звані тіріти.

Третя ріка — це Тіпаній, її джерело в Скіфії і починається вона з великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні. І правильно називають це озеро матір’ю Гіпанія…

Четверта ріка — це Борисфен. Вона найбільша серед них після Істру і, на мою думку, вона найбільш корисна для людей не лише серед інших рік Скіфії, але і взагалі всіх інших, крім єгипетського Нілу, бо з ним не можна зрівняти жодну іншу ріку. Отже, серед інших рік Борисфен найбільш корисний людям, бо навколо нього найкращі і найбільш поживні пасовища для худоби і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому дуже чиста, порівняно до інших із каламутною водою, і ниви навколо нього чудові, а там, де не засіяно, виростає висока трава. А в його гирлі відкладається багато солі…

Глава 5. Про скіфські звичаї

— Отже, все найважливіше скіфи мають у повному достатку. Що ж до іншого, то звичаї в них такі. Богів вони шанують лише таких: найбільш за всіх — Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за дружину Зевса. Після цих — Аполлона, Афродіту, Уранію і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що називають їх царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс, дуже правильно на мою думку, називається Папай, Гея називається Апі, Аполлон — Ойтосір, Афродіта Уранія — Аргімпаса, а Посейдон — Тагімасад. Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять.

Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб. Жертовна тварина стоїть із двома зв’язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падає. Він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він вже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити.

Оскільки в скіфській землі не вистачає дров, то тамтешні мешканці вигадали ось що, щоб варити м'ясо. Коли вони остаточно обдеруть шкуру тварини, знімуть м’ясо з кісток, потім, якщо вони мають казани, а тамтешні казани дуже нагадують лесбоські кратери, лише вони далеко більші за них, кидають в них м’ясо і після цього розпалюють під казаном кістки жертовних тварин і варять м’ясо. Але коли вони не мають казанів, то закладають усе м’ясо в шлунки тварин, наливають туди води і під шлунками запалюють кістки. Вони горять дуже добре, а в шлунках умішується все м’ясо без кісток. І в такий спосіб сам бугай варить своє м’ясо, а також і всі інші тварини: кожна варить своє м’ясо. Коли звариться м’ясо, тоді той, що приносить жертву, як присвяту богові, кидає перед собою якусь частину м’яса і тельбухи. Приносять вони в жертву й інших тварин, і переважно коней.

Отже, так приносять вони жертви всім богам і всяких таких тварин, але Ареєві вони приносять жертви в інший спосіб. В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стрімчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через негоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам…

Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба. А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келехи і з обох п’ють.

У Скіфії є багато ворожбитів, які ворожать із горстками лозин, а саме: приносять їх дуже багато, розкладають на землі, розв’язують ці горстки і, поклавши кожну окремо, пророкують і, продовжуючи пророкування, знову збирають їх по одній і складають до купи. Такий спосіб ворожити успадковано ними від предків. А енареї, андрогіни твердять, що мистецтву ворожби їх навчила Афродіта. Вони ворожать із липовою корою. Спершу розрізують її на три смуги, а потім накручують їх на пальці, розкручують і так ворожать…

Коли скіфи складають угоди з клятвами, то роблять це в такий спосіб: наливають у великий глиняний глек вина і змішують його з кров’ю із стегон обох, що складають угоду. Так роблять вони, злегка надрізуючи тіло вістрям або дряпаючи ножем. Потім занурюють у глек меч, стрілу, сокиру і дротик і, зробивши це, кажуть багато молите, і нарешті п’ють із глека і ті, що складають угоду, і найзнатніші з тих, що їх супроводжують.

Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів, в тому місці, до якого Борисфен судноплавний, пливучи від моря. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть уже підготовленого померлого, вкривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царські скіфи: відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку. Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його. І коли так вони об’їздять із покійником усі племена, вони прибувають у країну Геррів, яка є областю останнього підвладного їм племені і місцем поховання царів. Потім, помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. В просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим.

Так вони ховають своїх царів, а інших скіфів, коли ті помирають, найближчі родичі кладуть на вози і перевозять їх до домів приятелів. І кожен із них приймає їх і частує всіх, хто супроводжує померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, якими частує і живих. Отак сорок днів возять незнатних людей, а вже потім їх ховають. Після похорону скіфи очищуються. Спершу вони змазують голову якоюсь мастю, змивають її, а після того очищують і все тіло: ставлять три жердини, нахиляючи одну до одної і обгортають їх товстою вовняною тканиною, закривають нею все навколо, ставлять усередину такого намету з жердин і тканини посудину, а в неї кидають розпечені камені…

Яке число населення Скіфії, я не спромігся вточнити, але чув різні твердження про їхнє число, одне — ніби населення її дуже велике, а інше — ніби справжніх скіфів досить мало. Проте одну річ мені показали наочно. Отже, проміж рік Борисфен і Тіпаній є місцевість Ексампай, про яку я вже трохи вище згадував, коли сказав, що там є джерело з гіркою водою, котрого вода вливається в Гіпаній і його воду не можна пити. В тому місці стоїть казан, ушестеро більший від кратера, що його присвятив Павсаній, син Клеомброта, в гирлі Понту Евксину. Хто його ще не бачив, я поясню тому, що це таке. Цей казан у Скіфії вільно вміщує шістсот амфор і завтовшки цей скіфський казан має шість стіп. Як кажуть тубільці, його було зроблено з наконечників стріл. Отже, їхній цар, якого звали Аріант, захотів довідатися, скільки є скіфів, і для цього наказав усім скіфам кожному принести по одному наконечнику стріли. А хто не принесе, тому він загрожував смертю. Отже, коли йому принесли дуже багато наконечників стріл, він вирішив спорудити з них постійний пам’ятник. З них він зробив цей казан і присвятив його тому Ексампаєві. Оце я чув про населення Скіфії…

Глава 6. Про велику війну скіфів і персів

На цей раз Марк мовчав трохи довше, показуючи всім своїм виглядом, що на цей раз збирається прочитати найцікавіше:

— На той час, коли Дарій готував похід на Скіфію і посилав повсюди вісників із наказами одним, щоб дали йому піхоту, іншим, щоб приставили кораблі, ще іншим, щоб перекинули міст через Фракійський Боспор, Артабан, син Гістаспа і брат Дарія, всіляко відраджував його йти в похід на скіфів і доводив йому, які вони вбогі. Але вже було неможливо вмовити його правильними порадами, і Артабан перестав його вмовляти, і Дарій, коли було завершено всі приготування, вирушив із своїм військом проти скіфів…

…Коли прибув Дарій до Істру і разом із ним піше військо і все воно перейшло на той бік Істру, Дарій дав наказ іонійцям знищити пловучий міст і йти за ним усередину країни, а також і війську з кораблів. Проте, коли вже іонійці були готові знищити міст і виконати його накази, Кой, син Ерксандра, який був стратегом мітіленців, спершу спитав Дарія, чи той дозволить йому висловити свою думку, як він хотів, а потім сказав Дарієві: «Царю мій! Оскільки ти маєш намір вирушити в похід на країну, де не знайдеш ні посівів, ні залюдненого міста, через це залиш оцей міст як він є і накажи тим, які його побудували, охороняти його. І якщо ми знайдемо скіфів і виконаємо те, що задумали, тоді ми матимемо можливість повернутися, коли ж ми не спроможемося їх знайти, то ми, принаймні, зможемо повернутися, не наражаючися на небезпеку. Бо я тепер не боюся, що скіфи нас переможуть у битві, але боюся, що ми не зможемо їх знайти і, блукаючи тут по всім усюдам, з нами може трапитися щось прикре. Хтось міг би сказати, ніби я кажу це заради своєї користі, щоб залишитися тут. Проте я, царю мій, висловлюю перед тобою таку мою думку, вважаючи, що це буде корисним для тебе, а проте, я в усякому разі піду за тобою і не погоджуся з тим, щоб ти мене залишив тут». Дарієві дуже сподобалася така думка і він відповів йому: «Дорогий лесбосцю! Коли я щасливо повернуся до свого палацу, прийди неодмінно до мене, щоб я винагородив тебе, як слід, за твою добру пораду».

Так він сказав і зав’язав на ремені шістдесят вузликів і потім покликав на нараду тиранів іонійських міст і так промовив: «Іонійці! Моє рішення, що я його попередньо висловив щодо моста, я скасовую, а ви візьміть тепер цей ремінь і ось що робіть із ним: щойно ви побачите, як я вирушу в похід проти скіфів, починайте щодня розв’язувати по одному вузлику. І коли я за цей час не повернуся і закінчаться дні, занотовані вузликами, тоді пливіть собі назад до вашої вітчизни. Але до того останнього дня, оскільки я змінив своє рішення, стережіть міст, прикладаючи всі зусилля, щоб він був не пошкоджений. Зробіть так, як я вам сказав, і я буду вам вдячний». Це сказав Дарій і поквапився дати розпорядження для дальшого походу…

Скіфи порадилися між собою і вирішили, що вони самі не спроможні помірятися силами і прогнати Дарія, і послали вісників до сусідніх народів. І царі цих народів уже збиралися і радилися між собою, розуміючи, що проти них виступило велике військо. Це були царі таврів і агатірсів, і неврів, і андрофагів, і меланхлайнів, і гелонів, і будінів, і савроматів…

Про савроматів розповідають таке. Коли елліни билися з амазонками (а амазонок скіфи називають ойорпата, а ця назва означає грецькою мовою чоловіковбивці, бо ойор — це їхньою мовою чоловік, а пата — вбивати), тоді, кажуть, елліни, після перемоги на Термодонті, відпливли на своїх кораблях із усіма полонянками, яких вони захопили, але на морі амазонки, напавши на чоловіків, зарізали їх. Проте амазонки не вміли поводитися з кораблями, не знали як користатися ні кермом, ні вітрилами, ні веслами. Коли вони зарізали чоловіків, вони віддалися на волю хвиль і вітру. І так вони прибули на Маєтідське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів. Там амазонки, зійшовши з кораблів, пішли далі вглиб країни.

Спершу, знайшовши там стайню коней, вони захопили їх і почали на конях грабувати скіфські господарства.

Скіфи не могли зрозуміти, що це таке: вони не знали ні їхньої мови, не бачили такого одягу, не знали, що це за плем’я. Вони були здивовані, звідки ті прибули, і спочатку вважали їх за чоловіків у юному віці, і почали з ними битися. Після битви, підібравши трупи, вони довідалися, що то були жінки. Порадившися, вони вирішили більше ні в який спосіб не вбивати їх, але послати до них своїх юнаків у такому числі, скільки було там жінок. Вони наказали їм отаборитися поблизу них і робити все те, що ті роблять…

Потім вони об’єднали обидва табори і почали жити разом і кожен із них мав за свою жінку ту, з якою він уперше з’єднався. Що ж до мови, то чоловіки не спромоглися вивчити мову жінок, але жінки швидко засвоїли мову своїх чоловіків. Коли стало можливим взаєморозуміння між ними, чоловіки сказали амазонкам: «У нас є батьки, є в нас і своє майно. Отже, досить нам цього життя. Нумо повернемося і житимемо з усіма іншими. Ми візьмемо вас із собою як наших дружин, а не якихось там інших». Але амазонки ось що відповіли на це: «Ми не можемо жити з вашими жінками, бо в нас і в них різні звичаї. Адже ми стріляємо з луків і кидаємо дротики, їздимо верхи, не знаємо жіночих робіт. А ваші жінки нічого того не вміють робити, про що ми сказали, але живуть там на возах і займаються жіночими справами і на полювання не ходять і взагалі не ходять нікуди. Отже, ми не зможемо з ними затоваришувати. А якщо ви хочете мати нас своїми дружинами і бути чесними людьми, ідіть до ваших батьків і візьміть належну вам частину майна, і тоді ми будемо жити з вами окремо від них».

Юнаки послухалися їх і так і зробили. Але коли вони взяли свою частину майна і повернулися до амазонок, жінки сказали їм: «Ми занепокоєні і нас охоплює страх, якщо ми житимемо в цій країні, по-перше, тому, що ми спричинилися до того, що ваші батьки втратили вас, а по-друге, тому, що ми завдали стільки шкоди вашій країні. Якщо ви вважаєте нас достойними бути вашими жінками, хай ми всі зробимо таке: від їдемо з цієї країни, перейдемо за ріку Танаїд і там оселимося».

Юнаки і на це погодилися. Вони перейшли ріку Танаїд і пройшли ще на відстань трьох днів шляху від Танаїду на схід і три дні шляху на північ від Маєтідського озера. Коли вони прибули в край, де вони й тепер мешкають, там і оселилися. І відтоді і дотепер жінки савроматів живуть, як і за давніх часів, тобто і на полювання їздять увесь час верхи і разом із своїми чоловіками, і без них, і на війну ходять, і одягаються так, як чоловіки.

Савромати розмовляють скіфською мовою, але розмовляють нею з давніх часів погано, бо амазонки не навчилися їй як слід. Що ж до шлюбів, то ось у них так встановлено: жодна дівчина не виходить заміж, поки вона не вб’є якогось ворога. Буває так, що деякі з них помирають не одружені, якщо їм не довелося виконати це за звичаєм.

Отже, скіфські посланці прибули до царів тих народів, яких я перелічив. Була там у них нарада, і посланці докладно розповіли про стан речей і сказали їм, що перси, підкоривши собі весь інший материк, перекинули міст через Боспорську протоку, перейшли тепер на наш материк, поневолили фракійців і тепер прокладають міст через ріку Істр, бо хочуть і увесь цей край підкорити собі. «Отже, вам, — вони продовжували, — аж ніяк не слід бути осторонь і дивитися на те, як ми гинемо, але будучи однодумними з нами, вчинемо опір загарбникові. Чи ви не зробите так? Тоді ми під натиском ворогів або покинемо нашу країну, або підемо на поступки ворогам. Що буде з нами, якщо ви не схочете допомогти нам? Адже вам від цього не буде краще, бо Перс виступив у похід не лише проти нас, але і проти вас. Перемігши нас, він не забариться піти й проти вас. Ми можемо навести вам важливий доказ того, про що ми вам кажемо, а саме: коли б Перс пішов походом лише на нас, щоб помститися за те, що ми його колись поневолили, тоді він залишив би всіх інших у спокої і воював би лише проти нашої країні і тоді всі на світі бачили б, що він виступив проти скіфів, а не проти інших народів. Проте тепер ледве він прийшов на наш материк, він поневолює всі народи, які зустрічає на своєму шляху. Знайте, що він уже підкорив й інших фракійців, і наших сусідів гетів».

Таке сповістили скіфи, а царі, які прибули до них із своїх країн, почали радитися, і тоді їхні думки розділилися. Гелон, Будін і Савромаг мали спільну думку і обіцяли допомогти скіфам. Проте Агатірс, Нев Андрофаг і царі меланхлайнів і таврів дали скіфам таку відповідь: «Коли б це не ви перші образили персів і не ви перші почали війну проти них, ми сказали б, що справедливі ваші слова і те, що ви хочете тепер від нас, і ми охоче послухалися б вас і зробили б так, як і ви. Проте, тепер, коли ви вчинили напад на їхню країну без нас і поневолили персів, і скільки років завгодно було богові, і вони, бо їх підняв проти вас той самий бог, відплачують вам рівною мірою. Проте ми ні тоді не нападали на цих людей, ні тепер не хочемо завдавати їм шкоди. Але, коли вони виступлять проти нашої країни і перші розпочнуть ворожі дії, тоді і ми виступимо, щоб їх відкинути. Доки ми не будемо певні цього, ми залишатимемося спокійні, бо ми гадаємо, що перси прийшли сюди, щоб напасти не на нас, але на тих, які винуваті в кривді, що була їм вчинена».

Коли скіфи почули відповідь, яку їм було дано, вони вирішили не давати одразу відкритого бою, оскільки ті племена не схотіли бути їхніми союзниками, але вирішили розділитися на дві частини і, поступово відступаючи і відбиваючи ворогів, засипати криниці і джерела, що виявляться на їхньому шляху, а також підпалити всю траву. До одної частини, на чолі якої був цар Скопасій, приєднаються савромати. Оце вони, якщо проти них підуть перси, відступатимуть і поволі попрямують до ріки Танаїд вздовж Маєтідського озера, а коли перси почнуть відступати, нападатимуть на них і переслідуватимуть їх. Це була одна частина царського війська, для якої було визначено такий шлях, я сказав. Дві інші частини, одна велика, яку очолював Ідантірс, і третя, на чолі якої був Таксакій, з’єднаються і до них ще приєднаються гелюни та будіни. Вони ітимуть попереду персів на відстані одного дня шляху, так само відходячи поволі та відступаючи, виконуючи те, що їм доручено. По-перше, вони мусять зайти в країни, народи яких не вступили в союз із ними, щоб і їх затягнути у війну проти персів (а якщо вони не підуть воювати добровільно проти персів, то силоміць змусити їх до цього). Потім вони мають повернутися в свою країну і. коли вважатимуть це за доцільне, нападуть на персів.

Такі рішення прийняли скіфи і пішли назустріч Дарієвому військові, спершу виславши кращу частину своєї кінноти на розвідку. Проте всі їхні вози, на яких жили їхні діти та жінки, і всю їхню худобу, крім тих тварин, що були їм потрібні для харчування, вони собі залишили, а все інше вони послали попереду разом із возами, давши наказ їм рухатися весь час на північ.

Отже, їхній обоз вирушив раніше і посувався на північ, а скіфські розвідники знайшли персів за три дні шляху від ріки Істр. Вони їх знайшли і поставили свій табір на відстані одного дня шляху від них, знищивши все, що росло на землі. Перси щойно побачили скіфську кінноту, почали крок за кроком переслідувати її, а вона постійно відступала. А згодом (бо вони напали на слід однієї з двох частин скіфського війська) перси пішли за ними на схід просто до ріки Танаїд. Скіфи перейшли через ріку Танаїд, а за ними перейшли через неї і перси, переслідуючи їх, поки не перетяли з кінця в кінець країну савроматів і прийшли в країну будінів.

Скільки часу йшли перси країною скіфів і савроматів, але не змогли завдати їй ніякої шкоди, бо вся вона була зовсім пустинною. Однак, коли вони вдерлися до країни будінів, вони знайшли там дерев’яне місто, з якого будіни повтікали і зовсім залишили його напризволяще, а перси спалили його. І коли вони це зробили, вони пішли далі по слідах ворогів, поки не пройшли через усю цю країну і прибули в пустелю. Ця пустеля зовсім не заселена людьми, і тягнеться вона на відстань семи днів шляху над країною будінів. За пустелею живуть тіссагети, а з їхньої країни витікають чотири великих ріки, які перетинають землю маєтів і вливаються в озеро, що називається Маєтідою. А їхні назви такі: Лік, Оар, Танаїд і Сіргій.

Коли Дарій прибув до пустині, він припинив похід і отаборив своє військо на ріці Оар. Після того він почав будувати вісім великих укріплень, на відстані одне від одного до шістдесяти стадій. Їхні руїни існували ще за моїх років. Поки він займався цією роботою, скіфи, яких він переслідував, повернули назад від північних країв і прибули до Скіфії. Оскільки скіфів зовсім не було видно і вони не виявляли ніяких ознак життя, Дарій перестав будувати укріплення, залишив їх недобудованими, а сам перемінив шлях і пішов на захід, гадаючи, що перед ним були всі скіфи і що вони тікають на захід.

Швидко просуваючись із військом, скоро Дарій прибув до Скіфії, він натрапив там на обидві об’єднані частини скіфського війська, і почав їх переслідувати, а вони уникали зустрічі з ним, тримаючись від нього на відстані одного дня шляху. А скіфи, оскільки Дарій не переставав їх переслідувати, згідно прийнятим рішенням, відступали до країни тих, хто відмовився бути з ними в союзі, і спершу до країни меланхлайнів, і збентежили їх. Ідучи далі, скіфи заманили персів до країни андрофагів і, розбурхавши і їх, прийшли до неврів, і стурбувавши їх, скіфи, відступаючи, підійшли до країни агатірсів. Проте агатірси, побачивши, як їхні сусіди тікають у безладді перед скіфами, ще перед тим як скіфи вдерлися до їхньої країни, послали вісника і заборонили їм уступати в їхню країну і попередили їх, коли скіфи спробують удертися, то наштовхнуться насамперед на їхній опір. Таке попередження послали їм агатірси і поспішили до своїх кордонів, вирішивши відбити напад загарбників. А меланхлайни, і андрофаги, і неври, щойно вдерлися до їхньої країни перси зі скіфами, навіть не спробували відбити їх, але, забувши про свої загрози, повтікали в безладді на північ зі своїх країв, у пустелю. Скіфи не наважилися увійти в країну агатірсів з огляду на те, що їм це було заборонено, але, відходячи з країни неврів, завели персів до своєї країни.

Оскільки ці переслідування і втечі тривали так довго, не припиняючись, Дарій послав вершника до скіфського царя Ідантірса і оголосив йому: «Дивна людино! Чому ти все тікаєш, коли ти міг би зробити вибір між двома можливостями? Якщо ти вважаєш себе спроможним учинити опір моїм силам, тоді зупинися і вступи в бій. Що ти весь час бігаєш туди й сюди? Якщо ти визнаєш себе неспроможним, тоді перестань тікати, принеси дари твоєму владареві — землю і воду — і тоді ми почнемо переговори».

На цю пропозицію таку відповідь дав Ідантірс, цар скіфів: «О Персе! Отакі в нас справи: я до цього часу нікого не лякався і не тікав ні від кого, ні в минулому і ні тепер від тебе. І те, що я тепер робив, не відрізняється від того, що я звичайно роблю в мирний час. А з якої причини я не вступаю в бій із тобою, і це я тобі поясню. Ми не маємо ні міст, ні оброблених полів і не боїмося, що хтось може їх захопити або знищити, і не квапимося вступити в бій за них із вами. Однак якщо ви наполягаєте на тому, щоб це сталося якнайшвидше, гаразд, тоді ось що: в нас є могили наших предків. Нумо, знайдіть їх і спробуйте завдати їм шкоди. Тоді ви побачите, чи будемо ми з вами воювати заради наших могил, чи ні. Проте перед тим, якщо ми не вважатимемо і не вирішимо, ми не битимемося з тобою. Що ж до битви, то я скажу тобі таке, що моїми владарями я вважаю лише Зевса, мого предка, та Гестію, владичицю скіфів А тобі я пошлю дари замість землі та води, такі, яких ти є гідним, а щодо іншого, про що ти сказав, ніби ти мій владар, я кажу тобі, що ти це спокутуєш». (Така була промова скіфів.)

Отже, з такою відповіддю повернувся до Дарія вісник. А царі скіфів, ледве почули слово «неволя», страшенно розлютилися. Отже, ту частину війська, якій вони призначили з’єднатися з савроматами і яку очолював Скопасій, вони послали до іонійців, що охороняли міст на Істрі, і доручили йому почати переговори з ними, а іншим, які вирішили вже не змушувати персів пересуватися туди й сюди, наказали нападати на персів, коли ті сідали, щоб поїсти. Скіфи підстерігали воїнів Дарія щоразу, коли ті починали їсти, і так виконували свій намір. Скіфська кіннота постійно змушувала тікати кінноту ворогів, а перські вершники, тікаючи, натрапляли на піхоту, і піхота приходила їм на допомогу. Але коли скіфи, відбиваючи кінноту, наштовхувалися на піхоту, вони відступали, побоюючись піхотинців. Навіть і вночі скіфи робили такі наскоки.

Тепер я розповім про те, що допомагало персам і шкодило скіфам, коли вони робили напади на Дарієве військо. Це була річ зовсім дивна: крики віслюків і вигляд мулів. Як я вже згадував вище, в Скіфії нема ні віслюків, ні мулів. У всій країні скіфів не існує жодного віслюка, ні мула, бо клімат там холодний. Отже, віслюки своїми дикими криками викликали розгубленість скіфської кінноти. Під час багатьох нападів на персів, щойно скіфські коні чули крики ослів, як вони зривалися з поводів, перелякані поверталися назад із настовбурченими вухами, бо ніколи не чули перед тим таких криків і не бачили таких тварин. Проте ця річ не мала великого значення для ходу війни.

Скіфи, бачучи персів у занепокоєнні, щоб затримати їх на довший час у Скіфії, і очікуючи того, що вони мають опинитися в скрутному становищі, бо їм бракувало всього потрібного для життя, почали робити таке: вони часто залишали деяку частину своєї худоби з чередниками, а самі переходили, як завжди, на інше місце. А перси кидалися, хапали тварин, вважаючи, що цим вони вчиняють подвиг.

Багато разів так вони робили, коли нарешті Дарій опинився у великій скруті. Скіфські царі довідалися про це і послали вісника з дарами до Дарія: птаха, мишу, жабу і п’ять стріл. Перси спитали людину, що принесла ці дари, яке значення вони мають, але той відповів, що він одержав доручення лише передати їх і якнайшвидше повернутися. Хай сами перси, сказав він їм, якщо вони розумні, зрозуміють, що означають ці дари.

Коли перси про це почули, вони почали розумувати. На думку Дарія це означало, що скіфи піддаються і приносять землю і воду, і такий висновок він робив із того, що миша народжується з землі і годується тими самими плодами, що й людина, жаба перебуває у воді, птах дуже схожий на коня, а стріли означають, що скіфи складають зброю. Таку думку висловив Дарій, але зовсім протилежна до неї була думка Гобрія, одного з тих сімох, які вбили мага. Він зробив висновок про те, що дари означали таке: «Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетіте високо в небо, або мишами і не сховаєтеся в землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетеся до себе, вас загублять оці стріли».

Так перси витлумачили ці дари. Одна частина скіфського війська, якій спершу було призначено вартувати біля Маєтідського озера, а потім їх було послано для переговорів із іонійцями, коли вони прибули до моста, вони сказали: «О іонійці, ми прийшли і принесли вам свободу, якщо ви схочете нас послухати. Адже ми повідомлені, що Дарій наказав вам охороняти міст упродовж лише шістдесяти днів, і якщо він сам за цей час не повернеться, ви можете піти геть до своєї країни. Отже, коли ви тепер зробите те, що ми вам пропонуємо, ні він не матиме за віщо скаржитися на вас, ні ми. Запишайтеся ще тут на кілька днів, а потім повертайтеся». Іонійці пообіцяли так зробити, а скіфи поквапилися повернутися.

Коли Дарій одержав такі дари, скіфи, які там залишалися, вистроїлися перед персами зі своєю піхотою та кіннотою, ніби для того, щоб уступити в бій. Проте коли скіфи вже вистроїлися, якийсь заєць кинувся з усіх ніг поміж двома лавами, і вони, ледве кожний із них його побачив, побігли його ловити. Через те, що скіфи порушили свій стрій і почали гомоніти, Дарій спитав, що там коїться, що там за галас серед ворогів. А коли йому сказали, що скіфи ганяються за зайцем, він тоді сказав тим, до яких він звичайно звертався:

«Ці люди зовсім не зважають на нас і тепер я гадаю, що Гобрій правильно сказав про скіфські дари. Отже, тепер і я маю таку саму думку і через це треба нам подумати, як може здійснитися наш відступ з найменшою небезпекою».

На це так відповів Гобрій:

«Царю мій! Я маю сказати, що я вже знав із чуток про те, що ніхто не може їх подолати. А тепер, коли я сюди прийшов, я ще краще зрозумів, що вони з нас глузують. Отже, тепер моя думка така, що треба, щойно настане ніч, запалити вогні, як це ми звичайно і перед тим робили, а потім обдуримо воїнів, що зовсім не можуть переносити тяжких випробувань, потім прив’яжемо всіх віслюків, які в нас є, покинемо їх, а самі відійдемо, перш ніж скіфи прийдуть до Істру, щоб зруйнувати мости, а мабуть ще й перед тим, як іонійці приймуть якесь рішення, що може нас згубити».

Таку пораду дав Гобрій і потім, коли настала ніч, Дарій пішов за його порадою.

Щодо зовсім виснажених воїнів і тих, що були ледве живими, він зовсім не дбав за них і покинув там, де вони були в таборі, як і всіх прив’язаних віслюків. Із двох причин він залишив там віслюків і хворих воїнів, щоб чути було їхні крики, а людей, бо вони були хворі. Він послався на те, ніби він із найкращою частиною війська збирається напасти на скіфів, а вони на цей час повинні охороняти табір. Такий наказ Дарій дав тим, яких залишив у таборі, запалив вогні і, не гаячи часу, вирушив у напрямі до Істру. Віслюки, втративши своїх товаришів, почали, звичайно, ще більше ревти, і скіфи, чуючи ревіння ослів, твердо вірили, що перси перебувають у своєму таборі.

Проте коли розвиднилося, то ті, які залишилися в таборі, зрозуміли, що Дарій покинув їх напризволяще, і простягали руки до скіфів і почали розповідати їм, що сталося. А скіфи, почувши про це, не гаячи часу, з’єднали обидві свої частини, ту, що була окремо від інших, і ту, в якій були савромати, будіни та гелони, і почали переслідувати персів, прямуючи до Істру. Проте оскільки більша частина перського війська складалася з піхотинців і вони не знали шляхів (бо там і не існувало певних шляхів), а скіфи були вершниками і знали найкоротші шляхи, вони випередили персів і встигли прибути до моста значно раніше від персів. Коли вони довідалися, що перси ще не прийшли, то сказали іонійцям, які перебували на своїх кораблях:

«Гей, іонійці, призначені вам дні вже минули і навіщо вам ще залишатися тут. Але якщо ви залишалися перед цим від страху, тепер зламайте якнайшвидше цей міст і повертайтеся вже вільними людьми і цим ви завдячуєте богам і скіфам. Що ж до того, хто дотепер був вашим владарем, ми розправимося з ним так, що він більше не розпочне походу проти якогось народу».

Іонійці почали радитися щодо цієї пропозиції.

І Мільтіад афінянин, що був стратегом і тираном Херсонесу на Геллеспонті, був такої думки, щоб прийняти пропозицію скіфів і так визволити Іонію. Але Гістіай, тиран Мілета, мав протилежну думку і казав, що тепер завдяки Дарієві кожен із них став тираном якогось міста де — коли буде знищено владу Дарія, і він не зможе залишитися владарем мілетян і ніхто інший із тиранів, бо кожне місто волітиме краще мати в себе демократію, а не тиранію. Коли Гістіай висловив таку думку, то одразу всі ті, що перед тим поділяли думку Мільтіада, пристали до думки Гістіая…

Отже, ті, що прийняли думку Гістіая, вирішили додати до цього рішення такі діла та слова. Вони зруйнували на відстані вистрілу з луку частину мосту, ближчу до скіфів, щоб здавалося, ніби вони щось зробили, хоч справді вони нічого не зробили, і ще аби скіфи не спробували силоміць перейти мостом через Істр. І ще вони скажуть, що зруйнують ту частину мосту, яка була з боку Скіфії, бо зроблять усе, щоб задовольнити скіфів. Такі рішення вони доповнили до думки Гістіая, а потім від імені їх усіх Гістіай відповів так:

«О скіфи! Ми дякуємо вам за ваші добрі повідомлення, ви прибули своєчасно. Так і ви вказали нам правильну путь і ми зробимо вам добру послугу. Як бачите, ми руйнуємо міст і охоче зробимо все, бо прагнемо своєї свободи. Але поки ми його руйнуємо, ви добре зробите, якщо розшукаєте їх, і коли ви їх знайдете, відплатіть їм і за нас і за вас, як вони заслужили».

Так удруге скіфи повірили тому, що іонійці кажуть правду, і повернулися шукати персів, але не спромоглися їх знайти там, де вони пройшли. В цьому завинили самі скіфи, бо вони знищили в тих місцях поживу для коней і засипали воду в криницях. Бо коли б вони цього не зробили то, якби схотіли, легко знайшли б персів. Проте саме тепер їхнє рішення, яке вони вважали за найкраще, їм пошкодило. Отже, скіфи пройшли тими місцями своєї країни, де було досить поживи для коней і досить води, шукаючи там ворогів, гадаючи, що і ті намагатимуться піти цим шляхом. Однак перси дотримувалися того першого шляху, яким вони вже пройшли, і так з превеликим трудом досягли переправи. Але коли вони прийшли, вже настала ніч, і, побачивши, що міст зруйновано, вони страшенно злякалися, гадаючи, що іонійці їх покинули.

Був у Дарія один єгиптянин, що ні в кого іншого не було такого гучного голосу, як у нього. Цій людині Дарій наказав устати на березі Істру і покликати мілетянина Гістіая. Єгиптянин виконав його наказ і Гістіай, почувши наказ Дарія, привів усі судна для переправи війська на протилежний берег і знов налагодив міст.

Так перси уникнули небезпеки, а скіфи, шукаючи персів удруге, не знайшли їх…

Глава 7. Велике Коло

Марк читав довго, але ніхто його не переривав. Навпаки, до їх гуртка підходили все нові й нові воїни. Вогонь смолоскипів кидав на обличчя Марка примарні тіні, а іржання коней, вигуки воїнів та співи, що доносилися з усіх боків, додавали суворої величі тому, що читав Марк.

Коли він замовк, воїни довго мовчали.

Марк згорнув сувій і старанно заховав його у шкіряну скіфську торбу, яку завжди носив із собою.

— Не знаю, — промовив Марк, посміхнувшись, — чи доводилося колись Геродоту читати свою «Історію» скіфам, але думаю, що він завжди мріяв прочитати саме цю частину своєї «Історії» — IV «Мельпомену» — таким вдячним читачам.

— А про що там ще написано? — запитав Атей.

Але Марк не встиг відповісти.

— Коло, Коло! Всі до Кола, зараз почнеться Рада! — почулися голоси вершників, які гнали своїх коней поміж шатер, скликаючи всіх на нараду.


Біля кургану Анахарсія утворилося велике коло з воїнів. Сотні смолоскипів освітлювали суворі і зосереджені обличчя. Полум’я грізно відбивалося на їх зброї. Атей, Орія, Сагір, Астаг і Марк опинилися поруч із підніжжям кургану.

Отан вийшов у центр кола. Дев’ятеро старійшин клану стояли поруч з ним. Пориви вітру коливали їх сиві бороди. Над головами воїнів тріпотіли бойові знамена.

— Славетні воїни нашого братства Срібного Яструба! — промовив Отан. — Боги благословили наше Велике Коло. Але саме нам вирішити, яким шляхом піде далі наш народ. Тисячу зим панували ми в цих степах, Велика Скіфія простягалася від Істру до Гіпанісу, від гір Карпів до країни Хань.[25] І завжди братство Срібного Яструба стояло на сторожі наших земель, нашої мудрості і нашої волі. Але часи змінилися — велике Колесо Долі, якому підвладна і доля однієї людини, і долі цілих народів, і доля всієї Ойкумени, закінчило свої оберти для скіфів. Розсипаються на порох могутні фортеці, вітер зносить скелі, а народи, міць яких вважалася вічною, зникають без сліду під великим Колесом Долі. І це є великим і неподоланим законом буття. Чимало наших братів ще стримує ворогів, які прагнуть зруйнувати останню країну скіфів — Скіфську Тавриду, але де ділися могутні скіфські племена? Хто направив своїх стрімких коней на схід, хто на захід, хто на північ, чи південь. Де тільки не пролягли їх стежки. Але в цих степах їх вже немає. Чимало могутніх воїнів народу скіфів-сколотів прийняли звичай народу готів, сарматів, гунів. Тепер носіями скіфського Закону у цих степах залишилися тільки ми. Ви всі знаєте, що проти нас об’єдналися могутні народи, які заявили своє право на панування у Великому Степу. І сьогодні ми повинні вирішити — як нам відповісти на цей виклик?

Шереги воїнів вибухнули водночас бойовими закликами:

— Бій!

— Війна!

— Смерть!

— Агов!

Отан підняв руку. Вигуки поступово стихли.

— Сьогодні до нас прибули два посланця — від готського конунга Ерманаріха і аланського царя Сая, — промовив Отан, — і за нашим військовим звичаєм ми повинні їх вислухати.

— Згода! — пронеслося між рядами.

У середину кола вийшло двоє воїнів. Перший, у косматій ведмежій шкірі, накинутій на плечі, у тяжкому шоломі з довгими рогами, був кремезним готом. На плечах він тримав бойову сокиру з широким подвійним лезом. У ньому Атей відразу впізнав Атаульфа Криваву Сокиру. Другим був стрункий, широкоплечий алан у лускатому панцирі. Посланці поклонилися Отану й решті воїнів.

— Великі воїни Срібного Яструба! — почав першим гот. — Я ярл[26] Атаульф Кривава Сокира, за дорученням конунга Ерманаріха мав честь прийти до вашого Великого Кола. Дійсно, нема більшої честі для воїна, ніж опинитися серед таких славних звитяжців. Ми, готи, завжди поважали й цінували справжню воїнську звитягу, а ваша слава лунає по всім усюдам. Але часи змінилися, і прийшов час, коли вам прийдеться зробити вибір — або прийняти наш Закон і стати рівноправними побратимами рейдготів, або ж схрестити зброю з нами, як це завжди водилося між рівними народами, якщо виникала нерозв’язна мирним шляхом суперечка.

За цими словами Атаульф кинув собі під ноги свою грізну бойову сокиру.

— Ми ще подивимося, чия зброя міцніша! — вигукнув Астаг.

Скіфські воїни підхопили його слова гучними бойовими закликами.

Отан підняв руку, і знову запала тиша. Тепер у коло вийшов алан:

— Я, алан Індоксай, посланець царя аланів Сая! Вітаю вас і схиляю голову перед славетними воїнами Срібного Яструба і тобою, славетний вождю Отане. Конунг рейдготів і наш цар заключили між собою вічний мир і союз. Настав час примирити всі народи, які зібралися у Великому Степу, покласти край ворожнечі і об’єднати наші сили. Тоді ні Рим, ні Парфія не встоять перед нашими вершниками. Жоден володар у світі не зможе протистояти тій силі, яка народжується зараз на берегах Борисфену. Але ви залишаєтесь осторонь, тримаючись за померклу славу свого народу. Обирайте — або ви приймете звичай гото-аланів, або ж нам прийдеться зійтися у битві. І нехай боги вирішать нашу суперечку. Але пам’ятайте, що проти кожного воїна Срібного Яструба ми зможемо виставити не менше двох десятків наших воїнів… А тепер нехай ваша поважна рада визначить, чи прийняти наш виклик, чи змиритися.

На такі зухвалі речі скіфи знов відповіли обуреними вигуками й зблиском своєї зброї. Втім, Отан залишався нерухомим. Вождь схилив голову і промовив, звертаючись до посланців:

— У кожного з народів є свій Закон і свій звичай, але всі народи, що живуть у Великому Степу, дотримуються єдиного Закону — Закону Військової честі. Тому ми вдячні вам за ваші відверті промови і за ваш виклик, який ви виголосили, як і лічить воїнам, що прямо дивляться в обличчя життя і смерті. Тепер ви можете залишити наше Коло і зачекати на нашу відповідь.

Посланці поклонилися й вийшли з Кола.

— А тепер вислухаємо наших старійшин! — оголосив Отан.

— Я, сколот Тір, син вождя Сайтоферна! — на середину кола вийшов сивобородий воїн, — ви всі знаєте мене. Жодна битва, жодна сутичка у нашому степу за останні шістдесят років не минула без зблиску мого акінаку. Тепер нам загрожує велика війна. Хіба колись скіфи уникали війни? Хіба не полягли колись від наших стріл і списів над берегами Борисфену могутні армії персидького царя Дарія і македонця Зопіріона? Чи зможемо ми скласти свою зброю перед зайдами — готами у ведмежих шкірах і сарматами, якими керують жінки?

— Ні! Ніколи! — ревонули ряди скіфських воїнів.

Старійшина Тір поклонився і відійшов, звільняючи місце для наступного промовця — сивого старця, постава якого, проте, видавала довгий бойовий досвід і приховану міць.

— Тепер скажу я — старійшина Скін, син Савлія з роду меланхленів! — проголосив він, — жоден народ не володарював так довго у степах над Борисфеном, як ми, скіфи. Чому це так сталося? Тому що ми, окрім військової звитяги, змогли завжди зберігати ту мудрість, яку заповідали наші предки. А мудрість — це сила, яка може подолати всі перешкоди і перемогти будь-яку зброю. Зараз перед нами вибір — мир чи війна…

— Війна! Війна! — залунало між скіфами.

— Так, ви палаєте вогнем військового завзяття, — спокійно продовжив Скін, — здається, що нам можна втратити життя й полягти зі славою, але що тоді залишиться після нас? Хіба що декілька готських чи аланських пісень, в яких вони будуть оспівувати перемогу над нами? А може, краще увійти до готсько-аланського союзу й прищепити йому нашу скіфську мудрість?

Далі виступали інші старійшини. Одні промовляли на користь війни, а інші пропонували замирення з готами й аланами. Виходило так, що думки старійшин розділилися порівну.

Після того як виступив останній старійшина, запала мовчанка.

Але вона продовжувалася недовго. Воїни почали обговорювати між собою промови старійшин. Поступово почали спалахувати суперечки. Одні кричали про те, що треба негайно розпочинати війну, другі не менш запально отстоювали мир. Де-не-де вже зблиснули леза акінаків. Гул над шерегами воїнів зростав. Отан спокійно споглядав на веремію, яка зчинилася між скіфами.

Коли суперечки ось-ось могли спалахнути братовбивчою різаниною, Отан вийшов у середину кола.

— Браття мої, — пролунав його спокійний голос, — Сини Срібного Яструба! Я хочу розповісти вам про один народ, який жив у цих степах і від якого залишилися тільки подекуди кам’яні фігури поміж ковилами і малюнки на грецьких амфорах…

Голос Отана справив навдивовижу заспокійливий вплив на скіфів.

— Цей народ звався кіммерійцями, — продовжив Отан, коли воїни заспокоїлись, — і одна тільки поява їх вершників вселяла у серця ворогів безтямний жах. Але коли ми, скіфи, заявили про те, що відтепер наш народ буде панувати у степах над Борисфеном, кіммерійці розділилися на дві частини. Одні бажали війни, а інші прагнули мира з нами. І тоді прихильники мира і прихильники війни зійшлися між собою у безжальній битві, яка завершилася тим, що більшість кіммерійців загинула, а решта розсіялась по усій Ойкумені. З тих часів слід по кіммерійцях зник. Чи хочемо ми такої долі?

— Ні! — прокотилося між рядами воїнів.

— Дійсно, не гоже братам вбивати один одного, але й сили наші і наших супротивників занадто нерівні. Алан Сай правильно сказав — на кожного нашого воїна приходиться декілька десятків ворогів. Але чи буде краще, якщо ми підкоримося? Багато скіфів вже пристало до готів і аланів, чимало наших майстрів прикрашають їх зброю, житла й прикраси скіфськими візерунками й готують гострі мечі та списи для них. Чимало скіфських воїнів діляться з готами й аланами своїм досвідом та знаннями з військової справи. Але не для того гриміла скіфська слава по всьому світу, щоб ми загубили свою мудрість і звитягу, розчинивши її серед інших народів. Наша звитяга й наша мудрість живуть в наших серцях. І де б ми не були, ми зможемо зберегти її. Ми покликані завжди зберігати частку сили цього степу над берегами Борисфену. Поки є наше братство, вона буде вічною й незламною. І ми повинні зберегти її. Ми можемо перемогти в одній, у другій битві, але ми не зможемо витримати довгу виснажливу війну. Тому ми зробимо згідно зі стародавнім Законом Великого Степу. Ми приймемо виклик готів і аланів, але на полі битви зійдуться у двобої двоє найкращих воїнів. І якщо переможе воїн з братства Срібного Яструба, то готи і алани дадуть нам можливість йти шляхом Срібного Яструба. Якщо наш воїн програє, то тоді почнеться велика битва, в якій нам тільки залишиться зі славою загинути.

— Чи згодні ви з моїми словами? — запитав Отан, уважно вдивляючись у нерухомі шереги воїнів.

— Згода! — прокотилося між рядами скіфів.

— Ви чули мої слова? — звернувся Отан до посланців.

— Так! — обізвалися в один голос алан Сай і гот Атаульф Кривава Сокира.

— Ми передамо рішення Великого Кола нашим володарям, — промовив похмуро Атаульф, — ніхто не буде заперечувати Закону Великого Степу.

— Наші війська зійдуться через три дні на рівнині, що знаходиться там, де в Борисфен впадає ріка Сірої Вовчиці.

— Агов! — гримнули войовничим закликом ряди скіфських воїнів.

Посланці поштиво схилили голови перед Отаном і зникли. Через хвилину степом прокотився, стихаючи, тупіт їх коней…

Глава 8. Таємниця Щита Таргітая

«Ми будемо йти шляхом Срібного Яструба» — все крутилися у голові Атея слова Отана. Невже він нарешті дізнається, де пролягає Шлях Срібного Яструба?

Більшість воїнів після Великого Кола пішли до вогнищ біля своїх шатер обговорювати події наради й майбутній двобій. Поступово розмови стихли. Декілька десятків дозорців погнали своїх коней у степ, а решта воїнів полягала спати біля згаслих вогнищ. До ранку залишалося не так вже й багато часу. Коли Атей і Орія повернулися до свого шатра, Сагір сидів біля тліючого вугілля кострища. Здавалося, що він поринув у якісь важливі думи.

Атей мовчки сів біля нього. Орія поворушила вугілля, подивилася, чи є достатньо води у казані і, без довгих слів, лягла спати, загорнувшись у вовняну ковдру.

— Слухай, Сагіре, а що є Шлях Срібного Яструба? — нарешті запитав він брата, пильно подивившись йому у очі.

— Шлях Срібного Яструба? — перепитав Сагір і посміхнувся.

Втім, вираз його очей, незважаючи на посмішку, залишався зосередженим.

— Шлях Срібного Яструба, Атею, це шлях воїна, який наважився відправитися у незнані краї, чи то Ойкумени, чи то власної душі.

Атею слова Сагіра здалися загадковими і не зовсім зрозумілими.

— Сагіре, а як можна вирушити Шляхом Срібного Яструба?

— В тому-то й справа, Атею, що у кожного свій Шлях Срібного Яструба. Частіше навіть не ти знаходиш його, а сам шлях знаходить тебе. Але це за умови, що в твоїй душі є прагнення знайти Шлях.

— Але Отан сказав, що після бою все військо піде Шляхом Срібного Яструба? Що це значить?

— Розумієш, Атею, є два Шляхи Срібного Яструба — один відкритий, а другий таємний. Відкритий Шлях — це коли військо відправляється у напрямі, що вказують йому боги. Ще в стародавні часи був такий звичай — коли якійсь клан чи рід опинялися в скрутній ситуації або його воїни відчували, що доля вказує їм відправитись на якусь виправу, то тоді вони посилали перед собою білого коня. І куди той біг, туди й прямували воїни. Отан казав, що дух Срібного Яструба може вселитися в білого скакуна й вказати шлях долі. Якщо наш воїн переможе воїна готсько-аланського союзу, тоді ми вирушимо явним Шляхом Срібного Яструба.

— А другий, таємний Шлях Срібного Яструба?

— О, цей Шлях може відкритися тільки обраним, і пролягає він у душі й серці справжнього воїна. І щоб знайти його, необхідно пережити особливий ритуал, але про це ми з тобою поговоримо пізніше… А зараз давай спати.

Атей все не міг заспокоїтися, і ще безліч питань крутилося у нього в голові. Втім, Сагір вже розтягнувся на попоні, підклавши під голову сідло і поклавши долоню на руків’я акінаку.

І все ж Атей не витримав і знов звернувся до брата з питанням:

— Сагіре, а ти знайшов Таємний Шлях?

Сагір повернув голову до Атея і ледь посміхнувся:

— Спи вже, згодом сам про все дізнаєшся.

Атей незадоволено покрутився, зручніше вмощуючись на килимі, але тільки він закрив очі, як миттєво, несподівано для себе провалився в глибокий сон без сновидінь.


— Агов, прокидайся, Атею! — почув над своєю головою хлопець гучний голос, який і висмикнув його зі сну.

Атей сів, протираючи заспані очі. Перед собою він побачив Сагіра. Той був у повному бойовому обладунку.

— Збирайся швидше, братику, — промовив Сагір, — Отан очікує на нас!

Ці слова примусили Атея миттєво підхопитися, і він втупився в брата:

— Що, сам вождь Отан кличе нас до себе?

— Так, так. Кличе. Давай швидше!

Атей миттєво вмився водою, яку принесла йому в чаші Орія, вскочив на коня й погнав чвалом за Сагіром…

Вони миттєво проскочили скіфський табір і вигнали коней на широкий луг, що тягнувся вздовж берега. Тим часом скіфи ладнали свою зброю, вели напувати своїх коней до Борисфену, весело перегукуючись між собою. Здавалося, що вони збираються не на битву, яка може стати останньою в їх житті, а на свято.

Тим часом Атей і Сагір минули луг і дісталися до невеликого яру, густо порослого могутніми дубами.

— Ось тут, — кивнув головою Сагір, вказуючи на великий дуб, що широко розкинув свою крону над краєм яру. Біля дубу Атей побачив коня, який спокійно пасся на зеленій траві. Атею здалося, що він чує якісь дивні звуки — тихі і дзвінкі водночас. Немовби струмені чистого джерела, виходячи з-під землі, перетворювалися на тонкі срібні струни, що дзвеніли під легким весняним вітром. Коли Атей наблизився до дубу, то побачив, що біля нього, напівприхований високими травами, сидить Отан.

Біля нього лежав кимвал. І дійсно, струни «скіфської арфи» тихо бриніли. Отан сидів, схрестивши ноги. На колінах у нього лежав Щит Таргітая, і Отан, закривши очі, повільно водив пальцями по його поверхні, яка тьмяно зблискувала під променями ранкового сонця.

Над головою Отана, на гілці дуба, висів горит із луком і стрілами.

— Я чув, як Марк перед Великим Колом читав книгу Геродота про минуле нашого народу, і це було добре, — тихо промовив Отан, коли Атей і Сагір, привітавшись, наблизилися до нього, — але далеко не завжди словами можна передати справжню сутність того, що є, і тим більше того, що минуло… І ніколи не можна висловити словами те, що є вічним… Як у дерева є крона, гілля, стовбур і коріння, так і у нашого знання є слова, є знаки і є те, що не можна висловити ні словом, ні знаком… Щит Таргітая… Ваш батько Аріант володів і словом, і мистецтвом карбування знаку. Він зміг викарбувати на поверхні Щита набагато більше, ніж мало бути написано у сотні книг. І саме Знання, яке збережено на поверхні Щита Таргітая, насичує його могутньою магічною силою…

Отан замовк і знов провів пальцями по поверхні Щита.

— Всі таємниці й мудрість скіфів, накопичені за тисячі років, викарбувані тут, на цьому Щиті. Майстер Аріант зміг вкласти у цей Щит свою душу. І тому цей Щит насамперед набуває своєї сили в руках того, в чиїх жилах тече кров коваля Аріанта. Скоро відбудеться двобій, у якому на кін буде поставлена подальша доля клану Срібного Яструба. І старійшини вирішили, що з боку нашого клану у двобої будеш битися ти, воїне Сагіре.

Очі Сагіра радісно блиснули.

— Так, будеш битися ти, але це буде не простий двобій. Твій супротивник буде не просто досвідченим бійцем, який досконало опанував мистецтво бою, його зброя виготовлена у темних печерах Утгарда — підземного світу темних сил — карлами-ковалями, які досконало володіють могутньою магією. І тому в тебе, Сагіре, буде можливість перемогти у двобої лише тоді, коли Щит Таргітая буде сповна насичений своєю магічною силою. Отже, через три дні воїни Срібного Яструба зійдуться на рівнині біля річки Сірої Вовчиці з військом гото-аланів. Ти, Сагіре, цей час будеш готуватися до двобою. Ти повинен вирушити до Кам’яної Могили й пройти обряд Очищення, щоб отримати допомогу богів… А ти, Атею, візьмеш Щит Таргітая й залишишся на Могилі Анахарсія. Ти дочекаєшся, поки Щит Таргітая не вбере в себе силу цього кургану, і тоді чимдуж вирушиш до рівнини поблизу річки Сірої Вовчиці. Ти повинен встигнути до полудня, до початку двобою, щоб передати Щит Таргітая Сагіру. У тебе є сили, щоб виконати свою справу, але чи зможеш скористуватися своєю силою, буде залежати тільки від тебе. Отже, сини Аріанта, тепер доля народу скіфів знаходиться у ваших руках…


— Залишаєшся, Атею? — ще раз повторила Орія.

Атей мовчки кивнув.

Останні воїни клану Срібного Яструба вже зникали на обрії, прямуючи до рівнини Сірої Вовчиці. Атей, Орія і Сагір стояли біля підніжжя Кургану Анахарсія.

— Ну що ж, зустрінемося через три дні, — промовив Сагір і обійняв брата за плечі.

— Бувай, брате, — тихо сказав Атей і повернувся до Орії, — невдовзі зустрінемося, Оріє. Дівчина відчепила від свого плаща бронзову овальну фібулу й простягла її Атею.

— Візьми, ця фібула передавалася в нашому роду від покоління до покоління. Сподіваюсь, вона допоможе тобі.

Атей трохи повагався, але взяв фібулу. На її поверхні було викарбуване сонце, крізь яке летів вершник.

— Дякую, Оріє, нехай боги допомагають тобі! Ми невдовзі зустрінемося.

Орія посміхнулася, але очі її залишалися сумними.

— Я не можу залишитися з тобою — Отан наказав, щоб окрім тебе на Кургані Анахарсія залишилося тільки десятеро найкращих воїнів. Вони будуть охороняти тебе й Щит Таргітая. Тому я цей день буду блукати на самоті степом, а потім вирушу до річки Сірої Вовчиці. Там ми й зустрінемося.

Атей кивнув головою.

Орія і Сагір сіли на своїх коней і з місця пустили їх чвалом.

Відразу їх шляхи розійшлися. Сагір спрямував свого коня на південь, у напрямі Кам’яної Могили, а Орія погнала свого коня на північ — туди, де синів відкритий степовий простір…

Останні вершники Срібного Яструба вже щезали за обрієм.

Глава 9. Заклик Матері-Лисиці

Схиливши голову, сумно їхала Орія, пустивши свого коня навмання у степ. Кінь, відчувши волю, гнав відкритим простором. Високі й густі степові трави, притоптані його копитами, залишалися лежати на землі, і довга стежка вказувала на той шлях, куди прямувала вершниця. Дівчина, заплющивши очі, вдихала на повні груди духмяні пахощі степових ковил. Орія намагалася позбутися якоїсь дивної туги, що охопила її душу.

Вона не помітила, як кінь виніс її на високий пагорб, з якого відкривався дивний краєвид безкінечного простору. Орії навіть здалося, що варто ось-ось підняти руку, і можна дотягнутися до неба, до його пронизливої синьої безодні, яка тяжко звисала над головою, до його білих хмар, які зависли серед неозорого небесного шатра. Орія згадала розповіді про далекі степові народи, що жили у пустелях і степах дуже далеко, на кордонах з царством Хань. Ці народи, як вона чула, поклонялися небу. Величний краєвид, що розстилався навкруги, велич синього неба над головою раптом сповнили її душу дивним відчуттям захоплення й щастя.

Орія підняла вгору руки, немовби дійсно збиралася ухопити чарівну синь над головою й застигла, закинувши голову. Несподівано для себе вона радісно засміялася і торкнула п’ятами круп коня. Слухняний кінь, якому, здавалося, передалося радісне почуття Орії, стрілою рвонув уперед, і дівчині здалося, що вона вже летить поміж білими хмарами, пливе у неозорій глибині таємничого й водночас відкритого вічного Неба.

Але це радісне й дивовижне відчуття миттєво зникло, як зникає кришталева амфора від удару тяжкої варварської сокири.

Раптом почуття небезпеки гострою стрілою обпекло серце Орії. Вона щосили натягла повіддя, і здивований кінь, хропучи, зупинився, закрутившись на місці. Орія не могла зрозуміти — через що з’явилося в її душі це почуття. Степ навколо був таким же тихим і спокійним, дзвеніло тепле повітря, тихо шелестіли трави під легким вітерцем. Але дівчині здалося, що якась невидима тінь зловісно пролягла по степу. Орія звикла довіряти своїм почуттям. Замріяна дівчина кудись зникла — тепер Орія знов була хижою й спритною воїтелькою Матері-Лисиці.

Орія миттєво зіскочила з коня й торкнулася його шиї, потягнувши вудила на себе. Добре вишколений кінь слухняно опустився на коліна й ліг на бік. Висока трава закрила його. Орія опустилася на коліно й пригнулася, сховавшись за спиною свого коня. Вона уважно роздивилася навкруги. Їй здалося, що небезпека лине з берега невеличкої ріки, що петляла в степу. Вздовж берега густо росли дерева, немов намагалися заховатися від денної спеки біля прохолодної води. Пройшов деякий час. Орія пильно вдивлялася у дерева вздовж ріки. І незважаючи на те, що навкруги все, як і раніше, дихало спокоєм і безпекою, відчуття близької загрози посилювалося. Орія тільки зараз помітила, що місцевість навколо дійсно немовби вимерла. Не було чути звичних для цієї пори року пташиних пісень, і лише над проліском чорною зграєю піднялись над деревами галки.

Орія заспокійливо поклала долоню на голову коня, який намагався підвестися. Напруження зростало. І ось вже коли дівчина вирішила вскочити на коня й майнути подалі від цього відчуття небезпеки, вона ясно побачила, як з переліску над берегом річки виїхали декілька вершників. Вершники зупинили коней, уважно роздивляючись навкруги. Нарешті один з них підняв руку, і довга вервечка вершників почала виїжджати з переліску. Орія здогадалася, що вони довгий час, ховаючись від зайвого ока, просувалися понад берегом ріки і тільки зараз наважилися виїхати на відкритий простір.

Орія нарахувала вже шість десятків загадкових вершників, але все нові й нові з’являлися поміж дерев. Невдовзі довга вервечка чорних вершників розтягнулася вздовж широкого лугу, немов на зеленій траві з’явився довгий чорний шрам. Орія придивилася уважніше й здригнулася — біля копит вершників бігли великі сірі пси. Зазвичай бувало, коли воїни виїжджали на свою виправу, то собаки, які жили при їх поселеннях чи таборах, довго бігли за своїми хазяями. Але ці пси здавалися якимись незвичайними. Вони не гавкали, не бігли безладними зграями по полю. Хижо піднявши пащі до неба, собаки розбігалися великим півколом перед вершниками, немовби якийсь хижий і потворний велетень розкрив перед собою руки, ловлячи все живе на своєму шляху. Орія не могла повірити своїм очам. І ці моторошні пси, і ці вершники несли в собі смертельну загрозу. Зазвичай і скіфи, і алани, і готи, навіть вирушивши у похід, їхали степом, розсипавшись великою смугою, весело перегукуючись між собою.

Але ці невідомі вершники пересувалися у повній мовчанці, і в їх рухах відчувалася моторошна і нелюдська злагодженість.

Орія ще вище піднялася, намагаючись уважніше роздивитися чорних вершників. Раптова здогадка блимнула в її голові. «Чорні вершники-мерці!» — здогадалася вона. Але вершники-мерці з’являлися тільки вночі, ці ж їхали вдень, не лякаючись яскравих сонячних променів. Собаки вже бігли широким півколом, наближаючись до місця, де переховувалась Орія. І тут дівчина згадала розповіді про болотяних псів, які живуть серед очерету в болотах, що тягнуться вздовж плавень. Казали, що болотяні пси можуть перекидатися в людей — жорстоких і безжальних вбивць. Можливо, сила Гістаса збільшилася настільки, що він зміг підкорити собі й цих болотяних потвор із довгими іклами і потойбічною люттю?

Вершники прямували якраз до того місця, де переховувалася Орія, і шлях їх лежав саме до могили Анахарсія…


Орія зрозуміла, що очікувати далі немає сенсу. Поки що до вершників-мерців залишалася досить значна відстань і ще була можливість непомітно від’їхати вздовж пагорбу, ухилившись від чорного загону. Але тоді вершники-мерці могли б зненацька напасти на скіфів, які залишалися з Атеєм на Кургані Анахарсія!

Орія довго не вагалася. Вона вскочила на свого коня і, пригнувшись до його шиї, стрілою помчалася по полю. Вітер вдарив їй в обличчя. Зчепивши зуби, Орія щосили колотила п’ятами по боках свого скакуна, який і так летів, обганяючи вітер. Дівчина чекала почути позаду крики й свист гонитви, але чула тільки, як щосили колотиться серце, і гулкий тупіт копит свого коня. Коли Орія наважилася озирнутися, то побачила, що декілька чорних вершників гонять своїх коней на відстані одного лету стріли. Їх болотяні пси летіли попереду, ледь торкаючись лапами землі. У розкритих пащах моторошно блимали вискалені довгі ікла. Орії стало страшно — гонитва наближалася мовчки й невідхильно, як сама смерть.

Дівчина вихопила лук і вистрілила. Один із псів, який біг попереду, закрутився по землі, наскрізь пронизаний стрілою. Дівчина побачила, як він перекинувся на спину і раптом перетворився на… чоловіка в сірому подряпаному вбранні, залишившись нерухомо лежати серед ковил. Але чорні вершники не стріляли: розтягнувшись широким півколом, вони заганяли Орію до глибокого байраку, дерева якого зеленіли попереду. Дівчина розуміла, що між деревами її кінь не зможе бігти так швидко й болотяні пси швидко наздоженуть її там.

За яром відкривався широкий луг і пагорб, за яким вже мала бути Могила Анахарсія. У Орії з’явилася надія на порятунок. Вона спрямувала свого коня в обхід яру, озирнулась і пустила ще декілька стріл у переслідувачів. Здавалося, гонитва трохи відстає. Відстань між Орією і вершниками-мерцями поступово почала збільшуватися.

Орія радісно вигукнула:

— Залишайтеся у своїх могилах, потвори!

Вона порівнялася з яром і погнала коня вздовж його краю. Ще трохи, і ось вже вона вирветься на рятівний луг. Раптом попереду вона побачила ще декілька вершників, які раптово вихопились з яру й погнали своїх коней їй навперейми. В руках вони тримали довгі списи, біля наконечників яких тріпотіли яскравим рудим полум’ям лисячі хвости.

Орія із жахом побачила воїтельниць Матері-Лисиці. Зо два десятки вершниць мчали їй назустріч, замикаючи смертельне коло.

Орія стримала свого коня й безпорадно закрутилася на місці, затравлено озираючись у пошуках шляху для порятунку.

Позаду, перекриваючи шлях до втечі, широким півколом наближалися вершники-мерці. Їх пси хижо вишкірили свої пащі.

Попереду до Орії наближалися її колишні посестри, а тепер смертельні вороги з клану Матері-Лисиці. Орія побачила Променею, Томіриду і Лаену, які не поспішаючи прямували до неї.

У відчаї Орія вихопила свій меч, готуючись прийняти останній бій.

Томірида і Лаена, спрямувавши свої списи на Орію, погнали чвалом своїх коней.

Орія ледь змогла ухилитися від списа Томіриди й встигла відбити удар Лаени. Спалахнула блискавична сутичка. Лаена й Томірида запекло атакували Орію. Не маючи щита, тільки завдяки своєї спритності, Орія ледь-ледь встигала відбиватися від двох воїтельок.

Чорні вершники зупинили своїх коней, спостерігаючи за відчайдушним боєм. Їх пси застигли, готові в будь-яку мить кинутися вперед.

Тим часом Лаені вдалося вдарити Орію держаком списа по правиці. Меч дівчини, брязнувши, впав на землю. Орія схопилася за кинджал, але спис Томіриди вперся їй у груди.

— Променеє, пам’ятай про обіцянку, яку ти дала Гістасу! — раптом прохрипів один з чорних вершників, обличчя якого було закрито високим шоломом із чорними отворами для очей. — На ній Знак Руки Темряви, вона має належати Гістасу!

Томірида повільно, із жалем опустила свій спис.

— Так, я пам’ятаю про договір з Гістасом! — закричала Променея і звернулася до Орії: — Тебе чекає інша, ганебна кара.

Орія не встигла озирнутися, як у повітря зметнулося декілька арканів, розкручених чорними вершниками.

Дівчина встигла ухилитися від одного аркану, але декілька зашморгів миттєво затягнулись на її шиї, плечах і ліктях. Орія захрипіла, марно намагаючись виплутатись з жорстких мотузок. В голові у неї все запаморочилось, і вона, закривши очі, почала завалюватись зі свого коня.

Чорні вершники швидко прикрутили арканами непритомну Орію до коня і, погнавши його за собою, зникли в степу.

Глава 10. Про щит Ахіллеса і щит Енея

Атей вийшов на Могилу Анахарсія й прихилив Щит Таргітая до кам’яного воїна. Хлопець сів, схрестивши ноги, і почав уважно розглядати зображення на Щиті. Непомітно минув час. Раптом Атей почув за спиною знайомий голос:

— Мені здалося, Атею, що я далеко не все розповів тобі. Споглядаючи за Щитом Таргітая, я згадав про те, що було два щита, які навіки залишилися у безсмертних поемах, можливо, найвеличніших поемах, будь-коли створених людьми. І ці щити належали наймогутнішим воїнам.

— Скіфським воїнам? — запитав Атей, який не міг уявити, що можуть бути якісь більш могутні воїни.

Марк на мить замислився:

— Знаєш, вони, може, і мали певне відношення до скіфів — один з них був Ахіллесом, а другий Енеєм, засновником Риму. Ось послухай, як бог Гефест, покровитель всіх майстрів-зброярів, готував щит для Ахіллеса. Не гаючи часу, Гефест подався до кузні. Розпалив два десятки горен, що по-різному кожне горіло, в полум’я кинув оливо й мідь, а тоді ще додав золота й срібла. В праву руку взяв молот, у ліву — кліщі й заходився робити величезний щит. Рівний, потрійний, з п’ятьма металевими смугами, той щит Гефест прикрасив гарно й мудро:

Землю на нім зобразив він майстерно, і небо, і море,

Сонця невтомного коло, і місяць срібляний уповні,

І незліченні сузір’я, що неба склепіння вінчають,

Посеред них і Плеяди, й Гіади, і міць Оріона,

І навіть Ведмедицю — інші ще Возом її називають.

Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,

Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.

Далі Гефест зобразив на щиті двоє великих міст; у першому панує свято, бенкет, бучні весілля. Ось при палахкотливому світлі смолоскипів ведуть кілька пар молодих, лунають весільні пісні, а юнаки та дівчата кружляють у невпинному танку, і ніжно виспівує флейта… А далі, на міському майдані, зібралася на раду громада. Старійшини сидять у священному колі, і кожен підводиться по черзі та, спершись на посох, виголошує свою мудру думку.

Друге ж місто обложили два пишно озброєні війська. І засперечалися: чи брати навалою місто, чи укласти мир і з половини одержати здобич. А за містом, біля гірського потоку, обложені влаштували засаду. На чолі їх стоять грізні боги — Арей та Афіна Паллада, обоє із щирого золота, ще й обладунки на них ясніють золоті, тож їхні постаті видно далеко. І ось край гірського потоку спалахує бій. Виблискує зброя, свистять стріли, здіймається страшенний галас. Смерть полює на живих, а поранених цупко тримає, і шати її вже червоні від людської крові.

Далі виднілася на щиті велика нива, що її зорали круторогі воли; вона — хоч золота — чорніла, як справжня родюча земля, і зробити це диво було до снаги тільки богові, як і той виноградник, що вбирав очі своїми великими гарними гронами. Молодь збирала їх у плетені кошики, а тоді відносила ті кошики, пританцьовуючи під звуки веселої музики.

Ще й танок показав майстер-бог: вродливі дівчата у квітучих вінках та стрункі юнаки, взявшись за руки, легко кружляють, розходяться, ідуть одне на одного і знову невпинно кружляють. Посередині ж кола гарно співає та виграє на кіфарі схожий на бога співець.

А край щита вирує могутній потік Океану…

Скінчив Гефест дивний свій витвір та не кинув роботи: ще викував він для Ахіллеса міцний панцир, що палав здалеку, наче яскравий вогонь, викував пишний шолом із золотим гребенем, ще й наголінники з гнучкого олива вилив. Тоді кульгавий бог усе це зібрав та й відніс срібноногій богині Фетиді. Щиро зраділа богиня і пташиною злетіла з Олімпу, несучи синові божественний дарунок…

Атей з великим зацікавленням прослухав розповідь про Ахіллеса і його щит.

— А який щит був у Енея? — запитав він.

Здавалося, що ці історії про давніх героїв та їх зброю мали безпосереднє відношення і до Щита Таргітая.

— О, його щит дуже докладно описав Публій Вергілій Марон. На щастя, я добре пам’ятаю цей уривок. Він завжди був одним з моїх найбільш улюблених поетичних творів. Ось, послухай…

Марк виструнчився і почав декламувати:

Тут осяйна серед хмар піднебесних з’явилась Венера,

Дар несучи, і, в долині затишній побачивши сина,

Що понад берегом річки, самотній, шукав прохолоди,

Стала на очі йому і промову до нього звернула:

«От обітниця моя, подарунок тобі від Вулкана,

Утвір мистецький його. Не бійся тепер ні лаврентів,

Ані хороброго Турна на чесний двобій викликати».

Так проказала і сина свого обняла Цітерея

І променясту йому біля дуба зоставила зброю.

Він же, дарунком Вулкана вшанований гойно і радий,

Намилуватись не може і броню обводить воєнну

Жадібним оком, дивується, в руки бере, приміряє

То гребенястий шолом, який полум'ям б’є золотистим,

То смертоносний той меч, а то панцир із міді твердої,

Червонуватий, кривавий, мов хмара грізна, олов’яна,

Що, почервонена сонцем, виблискує сяйвом відбитим,

То наголінники візьме, з електра та золота литі.

То розглядає списа, то щита незрівнянну роботу.

Там-бо на тому щиті, прозираючи роки майбутні,

Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди,

Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий

І незчисленні усі, послідовно проваджені війни.

Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері

І коло неї близнят-сисунців, двох хлоп’ят нетямущих,

Як вони граються сміло, до матері як припадають,

Як і вона, повернувши до них свою шию могутню,

Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжно.

Там — підіймається Рим, там — сабінських жінок викрадають —

Хиже насильство під час циркової забави; ще далі

Вирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптом

Поміж куретами, Тацієм давнім та римським народом.

Далі обидва царі, військове покінчивши змагання,

Перед жертовником, збройні, з вином у руках поставали

І, заколовши свиню, мирову виробляють угоду.

Тут же, зовсім поблизу, квадриги прудкі розривають

надвоє Метта (не хтів ти додержати слова, альбанцю).

Тіло твоє пошматоване Тулл поволік по дібровах,

І придорожні терни у кривавій росі червоніли.

Далі Порсенна наказував місту прийняти вигнанця

І за Тарквінія римлян страшною облогою мучив;

Діти Енееві в бій виступають за волю змагатись.

Став роздратований цар, на устах йому люта погроза;

Видко, почув, що наважився Кокліт мости зруйнувати,

Що утекла від сторожі і в Тіброві скочила води

Клелія — діва… Ще далі стояв у фортеці на чатах

Манлій і храм боронив і високий увесь

Капітолій; Ромулів їжився двір острішком нової соломи.

На позолоченім ґанку сріблистий гусак неспокійно

Вгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму.

Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці.

Маючи добру заслону — у темряві чорної ночі.

Кучері в них золоті, із золота й одяг і броня.

В’ються плащі повишивані; щирого злота намисто

В кожного сяє на шиї молочній. Розмахує кожен

Парою списів легких і щитом захищається довгим.

Тут витанцьовують Салії, голі луперки за ними;

Фламіни тут у вовняних шапках, там Марсові видно

Скинуті з неба щити; там чисті жінки в колісницях

Святощі містом провозять. Ще далі митець незрівнянний

Вирізьбив Тартар підземний, Плутонові брами високі

І лиходіям призначені кари: тебе, Катіліно,

На височеннім уступі і фурій страшних проти тебе.

Праведні душі окремо, між них і Катон правосудний.

Понад підземними тінями йшов злотокований образ

Моря бурхливого; сива гойдалась і пінилась хвиля,

А навкруги викидалися срібні із моря дельфіни

І розбивали хвостами гребені хвиль. В осередку

Судна пишалися мідні. Велика то битва Актійська:

Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжя

І відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати.

Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців…

Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь,

І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійне

Сяйво у нього горить, і зоря понад тім’ям аж рідна.

Далі Агріппа, з наказу богів, при сприятливім вітрі

Ставить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у нього

Славна ознака звитяги, ростральний вінець променіє.

Там з іноземною міццю, при зброї і шатах відмінних,—

Від узбережжів червоних, від східних земель повернувшись

З краю Зорі переможцем, — Антоній веде за собою

Бактрів, єгиптян і… гріх щонайбільший — єгипетську жінку.

Лавою всі наступають і піняться води затоки,

Веслами збиті, розірвані тьмами носів корабельних.

Глава 11. Воїн Гарм Чорний Пес

За декілька днів до Великого Кола на Кургані Анахарсія, в бойовому таборі, куди сходилися готські та аланські воїни, готуючись до майбутньої битви зі скіфами, відбулася подія, яка безпосередньо позначилася на подальшій долі і наших героїв, і всієї історії про Шлях Срібного Яструба.

А все почалося з того, що готський конунг Ерманаріх і аланський цар Сай вирішували — хто з їх воїнів вийде на бій проти скіфського воїна.

Треба зазначити, що герць найкращих звитяжців перед битвою був справою звичайною і не менш важливою, ніж сама битва, а часто міг вирішити наслідок всієї битви. Вважалося, що самі боги допомагають переможцю й тому війську, яке виставило кращого воїна. Тому справа вдалого вибору була надзвичайно важливою.

Для того щоб обрати найкращого, конунг Ерманаріх і цар Сай оголосили, що в цей день, до місця, яке готи називали Пагорбом Тора, а алани — Пагорбом Золотої Стріли, мають прийти найбільш досвідчені та найкращі воїни, щоб у герцях визначити — хто ж з них є гідним для вирішальної битви. Військо готів та аланів ділилося на підрозділи по десятку, сотні і тисячі воїнів. Від кожної тисячі мав прибути найкращий воїн. Кожен готський чи аланський рід міг виставити свого звитяжця.

Це була велика честь — вийти на герць перед битвою, тому й бажаючих було чимало. Старі ветерани прагнули вкотре довести свою спритність, сподіваючись, що готські співці — скальди — назавжди прославлять ім’я переможця у своїх піснях, а молодь рвалася до бою, щоб відразу здобути собі честь і славу.


Перед початком герців старий скальд заспівав уривок із «Старшої Едди» — сказання про могутніх готських богів, про їх суперечки між собою та двобої. У цій пісні розповідалося про великого бога-воїна Тора та його зброю — чарівний молот.

Скальд співав:

У люті страшній скаженів громовик,

Бо, прокинувшись, молота він не знайшов.

Почав бородою трясти і волоссям

Син Ерди і бити круг себе руками,

І це його слово найперше було:

«Слухай, о Локі, тобі тільки звірюсь…

О, сталась страшна і нечувана річ:

У сильного бога хтось молота вкрав».

Пішли до оселі прекрасної Фреї,

І там його слово найперше було:

«Позич мені, Фреє, сорочку крилату,

Щоб молота міг я здобути назад».

Фрея:

«Хоч срібною, хоч золотою вона,

Та сорочка, була б, то досталась би вам».

Злетів тоді Локі, крила шумлять,

Оселі богів за собою лишає,

І ось перед ним уже велетнів край.

Турсів володар сидів на горбі,

Сплутував коні мотуззям злотистим, Розчісував гриви кобилам своїм.

Трюм:

«Як же ж там асам живеться і альбам?

Що привело тебе в Йотунггейм наш?»

Локі:

«Погано живеться і асам, і альбам,

Бо Торова зброя прихована в тебе».

Трюм:

«Торову зброю я добре сховав —

Вісім миль під землею. Ніхто не дістане

її звідтіля, хіба що він Фрею

Як наречену мені приведе».

Злетів тоді Локі, крила шумлять,

Велетнів гори він покидає,

І ось перед ним вже країна богів.

Насамперед Тора він бачить надворі,

І той йому кидає слово найперше:

«Як же вдалася мандрівка? Як справа?

Ти з височин кажи всі новини,

Бо сядеш — дещо забудеш сказати,

А ляжеш — подумавши, дещо прибрешеш».

Локі:

«Вдалася мандрівка, і справа вдалася:

Твій молот у Трюма, володаря Турсів.

Тому він дістанеться, хто лише Фрею,

Як наречену, йому приведе».

Обоє пішли до ясної богині,

І там його слово найперше було:

«Вдягнися, о Фреє, у шлюбнії шати,

З нами у Иотунггейм вирушиш ти!»

Розлютилась Фрея, від гніву її

Аж тверджа богів затряслася, і тріснув

Брезінгів обруч, що з золота був.

Фрея:

«Чи ж ярість нечиста мене розпалила,

Щоб я віддалася за велетня з Йотунггейма?»

Тут всі боги і богині зібрались,

Щоб між собою раду чинити.

Владарі довго сяк-так міркували,

Як повернути Торові зброю.

І Геймдаль почав, із богів найясніший —

Йому, як і ванам, було все відоме:

«Тора вдягнімо у шлюбнії шати,

Брезінгів обруч злотий хай візьме,

Начепить на пояс ключі, щоб бряжчали,

Жіноче вбрання до колін хай спадає,

Груди йому самоцвітами всійте,

На голову хай ще корону наложить».

Сказав тоді Тор, потужний і сильний:

«Боги засміють мене, бабою зватимуть,

Як одягну я жіноче вбрання».

На це відповів йому Локі, син Лявфи:

«Мовчи ти, о Торе! Про що тут балакать:

Житимуть скоро в Асгарді йоти,

Коли не повернеш ти молота свого».

В шлюбнії шати вдягли вони Тора,

Брезінгів обруч йому начепили

На шию; на пояс ключі, щоб бряжчали.

Жіноче вбрання по коліна спадало,

Груди йому самоцвітами всіяли,

А на волосся корону поклали.

Сказав тоді Торові Локі, син Лявфи:

«Я за служницю буду при тобі,

В Йотунггейм разом поїдемо ми».

Жваво тоді баранів привели,

В одну мить запрягли й помчали удвох.

Падали скелі, і іскри летіли.

Як їхав дорогою Воданів син.

Вже велетнів владар кричав на своїх:

«Мерщій-но, ви, йоти, готуйте сидіння!

Їде вже Фрея, моя наречена;

Навгейм покинула Норда дочка.

Погляньте, багато корів злоторогих

І чорних волів у моїм господарстві,

Багато у мене і срібла, і скарбу,

Одної ще Фреї мені бракувало».

Надвечір вчасно зібралися гості,

Велетням служба підносила пиво.

Вола одного і вісім лососів,

І ласощі всі, що були для жінок,

Поїв тоді Тор і все це залив

Трьома тільки відрами пива міцного.

«Хто бачив, щоб їли жінки так багато!

Не бачив дівчат я, що стільки з’їдають,

Не бачив дівчат я, що п’ють так багато».

Поруч сиділа дотепна служниця,

Потрапила вставити слово належне:

«Вісім ночей не їла вже Фрея:

Так сумувала вона за тобою».

Для поцілунку тоді покривало

Він трохи підняв і з жахом одскочив:

«Як же ж палають Фреїні очі!

Погляду пломінь мене обпалив».

Поруч сиділа дотепна служниця,

Потрапила вставити слово належне:

«Вісім ночей не спала вже Фрея,

Так сумувала вона за тобою!»

Ввійшла до покою царева сестра,

Стала просити собі подарунку:

«Віддай ти мені золоті свої персні.

Цим ти любов здобудеш у мене,

А з нею прихильність і ласку мою».

Йотів володар Трюм тоді мовив:

«Несіть сюди молота шлюб освятити.

Мієльніра ви покладіть на коліна Фреї,

хай Вара шлюб наш освятить».

Засміялося серце в Торових грудях,

Коли він угледів свій молот блискучий.

Трюма він першого тут же ударив.

Знищив дощенту увесь його рід,

Убив він і Трюмову сиву сестру,

Ту, що просила собі подарунку.

Замість перснів блискучих удари рясні

Сипались щедрим дощем на всі боки.

Так повернув собі молота Тор.[27]

Цілий день проходили герці між кінними та пішими воїнами. Нарешті, ввечері, коли сонце вже сідало на долині біля Пагорбу Тора, де проходили двобої, залишилися тільки два воїни — рейдгот Атаульф Кривава Сокира і алан Сайдантірс.

Слава про Атаульфа Криваву Сокиру із готського царського роду Амалів вже давно гриміла не тільки поміж готами, але й поміж усіма народами, що населяли Великий Степ. Розповідали, що одного разу він прийняв виклик кельтського вождя Карпа, але сказав, що буде битися не з одним воїном, а з трьома, стоячи по пояс у ямі. Атаульф зміг перемогти всіх трьох.

Свою велетенську сокиру він називав Блискавкою Одіна.

Алан Сайдантірс теж походив зі знатного роду. Вважалося, що він найкращий катафрактрій серед аланських вершників. Вперше він здобув славу, коли алани під час походу на Істр зіткнулися з відбірним X легіоном римського війська. Коли римляни, маневруючи, розтяглися довгою колоною, аланські катафрактрії напали на них. Сайдантірс, тоді ще молодий воїн, зміг декілька разів прорвати шереги римських легіонерів і привести після битви голову легата — командира легіону — своєму царю, за що отримав велику частину захопленої здобичі. Казали, що панцир Сайдантірса заворожили сарматські відьми, і його не могли пробити ні стріли, ні списи, ні мечі, ні сагаріси…

…І ось два воїни — алан і гот — зійшлися у відчайдушному герці…

Війська готів і аланів великим колом оточили луг біля Пагобу Тора. Сотні смолоскипів освітлювали величезний натовп воїнів і місце, де повинні були зійтися в герці Атаульф Кривава Сокира і Сайдантірс. Зелена трава вже була витоптана за день двобоїв, де-не-де темніли плями крові.

Атаульф за своєю звичкою ніколи не бився кінним, але всі знали, що одним ударом своєї сокири він може навпіл розвалити вершника разом з конем. Сайдантірс бився тільки на коні. Проте ніхто не міг передбачити, хто переможе у цьому двобої.

І конунг Ерманаріх, і цар Сай не дуже хотіли, щоб у цьому двобої алан бився проти гота. Мир між цими двома народами був поки що занадто нетривалий, всі пам’ятали про війну, яка точилася між готами та сарматами. Перемога у цьому герці будь-кого могла призвести до того, що одноплемінники того, хто програв, зачаїли б у своїх душах прагнення помсти.

Але іншого вибору не було…

— Нехай боги допоможуть визначити найкращого воїна війська готів та аланів! — проголосив готський старійшина Торвіг.

Пронизливо заревли аланські сурми. Готи почали вигукувати свій бойовий заклик, із яким зазвичай ходили в атаку — «барітус!». Вигукували вони його, піднісши щити до ротів, від чого цей заклик дійсно нагадував грізне ревіння розлюченого слона.

Атаульф неспішно вийшов, недбало тримаючи на плечах свою сокиру. Здавалося, він аж ніяк не сумнівався у своїй перемозі, ліниво споглядаючи на свого суперника. На голові у гота був шолом із турячими рогами. У нього не було щита, лише короткий панцир із залізних пластин захищав його широкі груди.

Алан Сайдантірс виїхав до двобою на своєму високому коні в повному бойовому обладунку. На яскравому значку, що тріпотів на списі, було зображення дракону.

Воїни обмінялися короткими привітаннями, конунг Ерманаріх махнув рукою, і двобій почався. Алан відразу пустив свого коня чвалом, виставивши спис і прямуючи прямо на Атаульфа. Здавалося, що довгий спис ось-ось проштрикне груди рейдготу. Але Атаульф Кривава Сокира, який здавався досить вайлуватим і неспішним, миттєво відскочив убік, ухилився від списа й щосили вдарив своєю сокирою вершника. Втім, Сайдантірс підняв свого коня дибки і, відхиливши сокиру Атаульфа своїм щитом, зміг спрямувати її лезо об землю. По інерції рейдгота розвернуло спиною до алана, і той, зручніше перехопивши свій спис, спробував штрикнути їм у Атаульфа, який, здавалося, втратив рівновагу.

Алани переможно закричали, сподіваючись на перемогу свого воїна.

Але Атаульф Кривава Сокира надзвичайно спритно відкотився клубком убік. Наконечник списа Сайдантірса встромився у землю, і рейдгот, підхопившись на одне коліно, ударом сокири перерубав його.

— Одін! — ревонули шереги готів.

Алан зіскочив зі свого коня і, вихопивши свій меч, кинувся на рейдгота. Але вони не встигли зійтися у кривавому двобої — довгий чорний спис встромився посередині кола, де відбувався герць.

І Сайдантірс, і Атаульф Кривава Сокира застигли, розлючено озираючись навкруги у пошуках зухвальця, який наважився перервати їх двобій. По рядах воїнів, що напружено спостерігали за двобоєм, прокотилося здивоване хвилювання.

Але шукати нахабу прийшлося недовго — через мить всі побачили, як із-за пагорбу виїхав вершник велетенського зросту. На голові у нього був шолом, а обличчя закривала маска з людського черепу. У сідлі він тримався спокійно, їхав не поспішаючи, немов здійснював якусь звичайну прогулянку.

Ті воїни, які першими побачили його, схопилися за зброю, але загадковий вершник підняв руку й глухим голосом промовив:

— Я — воїн Гарм Чорний Пес, прибув із далеких країв, щоб прийняти участь у двобої! Тому я викликаю на бій водночас і рейдгота Атаульфа Криваву Сокиру, і алана Сайдантірса Переможця Римлян! Закон Великого Степу дозволяє мені це зробити! І якщо я переможу, то саме я буду битися з воїном Срібного Яструба у двобої, який вирішить долю скіфів у степах над Борисфеном!

Запала тиша. Воїни були готові напасти на зухвалого прибульця в будь-яку мить, але конунг Ерманаріх застережливо підняв руку:

— Ти наважився перервати двобій, воїне Гарме! — гучно залунав його голос. — Ти не належиш ні до народу рейдготів, ні до народу аланів, ні до жодного іншого народу, який прийняв наш союз. Але наш Звичай не забороняє будь-якому воїну стати під наші прапори чи прийняти участь у герці.

Шереги воїнів розступилися, і Гарм повільно проїхав між рядами вершників, які оточували місце двобою.

— Я сам вб’ю цього блазня із черепом на обличчі! — заревів Атаульф Кривава Сокира, як тільки Гарм наблизився і зістрибнув зі свого вороного коня.

Гарм повільно, майже не звертаючи уваги на рейдгота, потягнув із піхов свій меч. Атаульф заревів, немов розлючений ведмідь, і кинувся на нього, високо здійнявши над головою свою сокиру.

Все, що відбулося далі, здалося всім, хто спостерігав цей відчайдушний бій, якимось маренням. Гарм метнувся, немов сіра тінь, убік, відхилившись від удару сокири, що могла розвалити його навпіл, і щосили вдарив руків’ям свого меча рейдгота в обличчя. Атаульф захитався на місці, шолом злетів з його голови, він вронив свою сокиру і впав на землю.

Алан Сайдантірс стрибнув на Гарма, намагаючись його пронизати своїм мечем. Але Гарм Чорний Пес легко відбив його удар і одним ударом передпліччя лівої руки, яка була захищена залізним наручнем, вибив меч з рук алана. Відразу лезо його меча вперлося у горлянку Сайдантірса.

— Я не збираюся вбивати ні рейдгота, ні алана! — крикнув Гарм Чорний Пес. — Я прийшов сюди, щоби вбити під час герцю воїна Срібного Яструба!

Знову зависла тяжка тиша. Всі очікували вирішальних слів царя Сая і конунга Ерманаріха.

Нарешті, з місця піднявся конунг Ерманаріх. Він уважно подивився на Гарма Чорного Пса, потім на величезне готсько-аланське військо, яке скупчилося навколо пагорбу.

— Що ж, — заговорив конунг, — воїн Гарм довів свою спритність та військову майстерність. Тому саме він буде битися зі скіфом на рівнині Сірої Вовчиці!

Військо готів і аланів вибухнуло переможними вигуками.

Сильних воїнів у Степу завжди поважали.

…І ще більше поважали переможців…

І тільки старі готи-скальди тихо перемовлялися між собою, недовірливо косячись на Гарма Чорного Пса:

— Гарм — погане ім’я, — казали вони, — з діда-прадіда передається розповідь про чорного пса Гарма, який живе десь на півночі, у час Загибелі Богів він буде бігти за Вовком Фенріром і сіяти навкруги смерть і руїну….

Втім, молоді воїни не звертали на їх слова уваги, захоплені силою й небаченою до того спритністю й військовою майстерністю прибульця.

Вождь аланів і конунг рейдготів тепер були впевнені, що під час герця біля річки Сірої Вовчиці перемога буде обов’язково на їхньому боці…

Глава 12. Пророцтво мудреця Анахарсія

Послухавши розповідь Марка про славні події минулих часів та із ще більшою зацікавленістю про дивовижні щити славетного Ахіллеса та Енея, Атей примостився біля кам’яного зображення воїна на кургані Анахарсія. Вечоріло. Луг, на якому ще вранці юрмилося декілька тисяч воїнів, був порожнім. Хіба що тільки вогнище, навколо якого сиділо з десяток скіфів, нагадувало про Велике Коло.

«Ось так завжди було і, мабуть, завжди так буде, — думав Атей, дивлячись, як повільно сідає за обрій червоне сонце, — скільки оце Марк розповідав про великі події, битви, війни, героїв, звитяжців, про народи та могутні фортеці. І де вони всі поділися? І що залишиться від мене, Сагіра, Орії та самого Марка? Хіба що Щит Таргітая? Але які таємниці все ж приховані в ньому?»

Атей знову поклав Щит Таргітая перед собою й почав уважно роздивлятися малюнок на його поверхні. Втім, вже було досить темно, і малюнка майже не було видно. Атей згадав, як Отан сидів, схрестивши ноги, торкаючись пальцями Щита Таргітая, і постарався зробити те ж саме.

На доторк Щит був прохолодним, і в той же час від нього віяло якоюсь дивною силою, немовби Щит Таргітая випромінював потужні хвилі, які могли нести і небезпеку, і порятунок.

Атей закрив очі і поклав обидві долоні на Щит Таргітая, намагаючись повністю зосередитися на своїх відчуттях. Тим часом скіфські воїни, сидячи навколо вогнища, затягнули якусь довгу й тужливу пісню.


Раптом все перед очима Атея закружляло, поплило. Йому здалося, що Щит Таргітая став легким і великим. Візерунок на його поверхні закружляв перед очима хлопця. Щезли і степ навколо, і курган Анахарсія, і зоряне небо — Щит ставав все більшим і більшим — його краї тепер охоплювали все навколо, вони закрили і степ, і небо, і ось вже Атею здалося, що і сам він став усього-на-всього лише одною невеличкою цяткою на цьому дивному Щиті Таргітая.

Але Атей чомусь не дивувався тому, що він сам знаходиться на цьому велетенському Щиті, який перетворився на всесвіт. Атей підвівся і зробив декілька кроків, роздивляючись навколо. А навколо нього росли фантастичні рослини, переплітаючись із дивними істотами — грифонами, гепардами, велетенськими турами. Зірки, здавалося, впали на блискучу поверхню Щита, і тепер вже не срібний умбон сяяв у його центрі, а велике сонце, до якого вела стежка, викладена із срібних зірок.

У Атея від захоплення з такого перетворення запаморочилося в голові. Йому захотілося кричати від радощів і бігти назустріч сонцю. Під ногами Атей не відчував землі, але йшов і бачив навколо безліч райдужних стежок, які, переливаючись дивними кольорами, вели до сонця і на яких знаходилося безліч дивних речей і створінь.

І тут Атей почув сумну мелодію. Йому здавалося, що хтось там, попереду, на райдужній стежці грає на сопілці, тихо і затишно. Зачарований Атей пішов туди, звідки доносилася чудова мелодія. Невдовзі він побачив скіфа, який сидів, прихилившись спиною до грифона, що лежав, згорнувшись, на райдужній стежці.

Дзьобата голова грифона лежала на могутніх лев’ячих лапах, і, здавалося, він мирно спав.

Скіф був широкоплечій, але обличчя його було худорлявим, із тонкими рисами. Одягнутий він був у звичайний скіфський одяг, але ні зброї, ні панцира на ньому не було. Очі скіфа були заплющені і, здавалося, він увесь поринув у свою мелодію. Але як тільки Атей наблизився до нього, скіф розплющив очі і уважно подивився на хлопця.

— Довго ж ти добирався сюди, Атею — Зберігаче Щита Таргітая, — посміхнувшись, промовив скіф.

Атей ввічливо поклонився йому:

— Вітаю тебе, воїне, ти знаєш моє ім’я, але хто ти і яку мелодію ти граєш? Я ніколи не чув такої.

Скіф знову посміхнувся.

— Цю мелодію далеко не кожний може почути, втім, як і опинитися тут. Але доля присудила тобі стати на Шлях Срібного Яструба. Отан знав, що робить, коли вирішив залишити тебе з Щитом Таргітая на моїй могилі.

Вражений Атей застиг на місці.

— Так ти і є сам мудрець Анахарсій?! — наважився запитати він.

— Так, Атею. Але не дивуйся — тут можна зустріти всіх, хто колись встав на Шлях Срібного Яструба.

— Так ти не загинув? — застиг від здивування Атей.

— Зрозумій, Атею, смерть — лише двері між двома світами, — промовив Анахарсій, — хоча все залежить від того, яким шляхом ти йшов у попередньому житті.

— Що, і батька свого я теж можу тут зустріти?! — захоплено запитав Атей.

— Так, звичайно, але для тебе ще не прийшов час зустрітися з ним. Він великий майстер. Можливо, найбільш великий серед тих, які колись з’являлися серед скіфського народу. Ковалю Аріанту вдалося викувати не простий щит, а відтворити головну таємницю, закриту для звичайних людських очей. На Щиті Таргітая зображено все, до чого прагне людина, яка встала на Шлях Срібного Яструба. Тут є все — і минуле, і майбутнє, людська душа і увесь всесвіт. Колись мені до рук потрапила одна книга, яку й досі надійно переховують Зберігачі. Це Книга Низова. Твій батько бачив цю книгу і читав її. Щоправда, тільки те, що йому дано було прочитати в ній. Ось він і вирішив відтворити цю книгу, викарбувавши її символи на поверхні Щита. Боги дарували Аріанту і його нащадкам здатність не тільки зберігати цей Щит, але й оволодіти таємницями, які Аріант, можливо, сам не усвідомлюючи, приховав у ньому.

— І я можу знати, що буде далі? Зі мною й моїми друзями? — насмілився запитати Атей.

— Поки що ні — Щит Таргітая поступово розкриває свої таємниці. Крім того, в ньому захована така сила, що може бути надзвичайно руйнівною і небезпечною. Втім, така сила є у кожному Знанні. Тому тобі необхідно пройти ще дуже довгий шлях, аж поки ти не торкнешся багатьох таємниць, що заховані у Щиті Таргітая. І дуже багато дізнатися, аж поки ти не зможеш правильно користуватися тою силою, що захована в ньому.

— Але чому боги дозволили моєму батькові створити такий Щит? — запитав Атей.

— Земля навколо Борисфену насичена могутньою нездоланною силою. Тому за цю землю йде така жорстока й кривава боротьба. Але сила ніщо, якщо немає Знання. Лише Знання може опанувати цією силою і спрямовувати її у правильному напрямі. Знання існувало завжди, але Зберігачі надійно переховували його. Утім, Знання ніколи не може зникнути, воно завжди буде присутнім — у цій землі, у цьому повітрі, у цих ковилах, широких водах Борисфену, у курганах і цьому небі над нашими головами. А головне, у наших душах…

— Так що, Знання ніколи не може потрапити до темних сил? — радісно запитав Атей.

— Справжнє Знання ніколи, але Темрява завжди може скористатися силою й уривками знань. Тому все буде залежати вже від того, наскільки ти сам, твій брат і твої друзі зможуть залишатися незламними у боротьбі з Темрявою.

І тут Атей наважився запитати про головне, що вже давно непокоїло його:

— Анахарсію, Щит Таргітая принесе нам перемогу?

— Перемогти можете тільки ви самі, а Щит Таргітая може лише допомогти вам, а його таємниці і його сила вже давно переховуються у вас самих.

Атей кивнув:

— Анахарсію, а ти можеш сказати мені, що станеться далі? З нашим народом, зі мною, з братством Срібного Яструба?

Анахарсій на мить замислився:

— Можу сказати тобі одне, Атею, ти тільки вступив на Шлях Срібного Яструба, він довгий, і передбачити те, що станеться з тобою на цьому Шляху, ти не можеш. Але те, що сталося і ще станеться з тобою, назавжди залишиться частиною однієї великої Події, яка розпочалася дуже давно, у якій ти зіграв і ще встигнеш зіграти дуже важливу роль, що захопить землі й народи, про які не чув навіть і Геродот, але тобі прийдеться їх побачити. А потім станеться так, що майже через півтори тисячі років цей Щит Таргітая зіграє дуже важливу роль у житті одного хлопця… Втім, це вже буде інша історія…

Промовивши це, Анахарсій заплющив очі й знову почав грати на сопілці.

Атей стояв перед Анахарсієм, відчуваючи, як чарівна мелодія поглинає його. Йому ще хотілося багато про що розпитати Анахарсія, але перервати його гру він не наважувався. Але в душі Атея зростало дивне відчуття, що він щойно осягнув якусь дуже важливу таємницю, яка назавжди залишиться незмінним Оберегом у його серці.

— А зараз, Атею, на тебе чекає ще одна зустріч, — сказав Анахарсій.

Атей, немов зачарований, зробив ще декілька кроків, обережно ступаючи по райдужній стежці. Десь попереду у мінливому сяйві він побачив постать високого чоловіка. І чим ближче підходив Атей до цієї постаті, тим більше вона нагадувала риси такої знайомої і рідної йому людини. Не даючи віри своїм очам, Атей покрутив головою і несміливо запитав:

— Батько?

— Так, Атею, це я, — почув він у відповідь.

Коваль Аріант був у простому вбранні, хіба що на широкому шкіряному чересі висів меч-акінак. Обличчя його було спокійне.

Атей відчув нестримне бажання кинутися до батька, але той, відчувши почуття хлопця, підняв застережливо свою широку долоню:

— Зачекай, Атею, ще не прийшов час.

— Ти живий? — ледь стримуючи голос, запитав Атей.

Аріант посміхнувся і знизав плечима:

— Багато про що тобі ще належить дізнатися. Але це буде згодом. Так вже сталося, що ти і так пережив і пізнав набагато більше, ніж будь-хто у твоєму віці. Але якщо така доля тобі судилася, то готуйся пережити ще одне випробування. Слухай мене уважно — я не встиг завершити свою частку праці над Щитом Таргітая, і тому її повинен зробити саме ти.

— Але як?

Аріант замовк, немовби розмірковуючи, як простіше пояснити сину деякі речі, знання яких назавжди змінить його життя.

— Щит Таргітая містить в собі надзвичайно багато таємниць. В ньому не тільки закладено Знання про минуле й майбутнє нашого народу. За допомогою Щита можна перенестися в Простір Срібного Яструба.

— А що це за Простір Срібного Яструба? — здивовано запитав Атей.

— Які б не були швидкі коні чи великі човни, але є такі землі, куди й вони не можуть перенести. Ці землі називаються Простором Срібного Яструба. Тільки втаємничені можуть перебувати там. Я не встиг зробити головне, щоб завершити свою працю над Щитом Таргітая — відвідати Нартію. Нартія — це одна з великих країн, що знаходяться у Просторі Срібного Яструба. Там живуть великі і могутні воїни нарти, і там живе бог ковальського мистецтва — Золотий Дебет і його сини. Я збирався відвідати Нартію, але…

За цими словами Аріант замовк і замислився. Атей теж мовчав, не наважуючись порушити роздуми батька.

— Щит увібрав в себе багато магічної сили — продовжив Аріант, — але Золотий Дебет повинен був поставити на Щиті Таргітая свій таємний знак. Отже прийдеться тобі відправитися у далеку Нартію, знайти Золотого Дебета і попрохати, щоб він залишив свій таємний знак на Щиті Таргітая. Тоді Щит вповні отримає свою магічну силу.

— Але ж я маю встигнути передати Щит Сагіру перед двобоєм! — майже у розпачі промовив Атей.

— Там все по-іншому і там зовсім інший час, — посміхнувся Аріант, — якщо ти зробиш все правильно, то встигнеш. Зараз зброя у Гарма набагато сильніша. Вона сповнена закляттями потойбічного світу, де її виготовили потворні гноми. Гарма вивів з царства Мертвих чаклун Гістас. І якщо переможе Гарм, то переможеними будуть і скіфи, і дани, і алани. Ось, подивись…

За цими словами Аріант витягнув свій акінак і протягнув його Атею. Хлопець здивовано побачив, як на широкому лезі спалахнула зловісна картина…

…Глибока темна печера, стіни якої були вкриті тяжкими крижаними брилами, вирувала густими білими випарами, серед яких сновигали маленькі, покручені постаті чорних потвор, які лише приблизно нагадували людські фігури. Потвори, тяжко дихаючи, тягнули на собі різноманітну зброю. Час від часу зброя зблискувала якимось холодним темним полум’ям. Посередині печери стояв Гістас. Обличчя його було блідим і нагадувало потворну маску. Рот шепотів якісь зловісні закляття. Гноми склали зброю біля ніг Гістаса. Чаклун здійняв свої руки і нахилив голову назад. Раптом перед ним виник чорний вихор. Вихор закрутився, немов смерч, і поступово прийняв обриси високої кремезної людини…

— Це Гарм Чорний Пес, — голос Аріанта повернув закляклого Атея до тями, — а тепер тобі треба повертатись. Попереду на тебе чекає занадто довга подорож…

Постать Аріанта почала віддалятися.

— Як, як мені потрапити туди? — закричав Атей навздогін батькові.

— Щит, курган, сонце… — донеслося до нього здалеку.

Раптом все знов закружляло у голові Атея, і він поринув у глибоке забуття.


Коли Атей отямився, сонце підіймалося над обрієм. Ніч скінчилася. Хлопець сидів, як і ввечері, схрестивши ноги і тримаючи Щит Таргітая на колінах. Атей здивовано озирнувся навколо — двоє скіфських воїнів вели напувати коней до пологого берегу Борисфену, інші возилися біля вогнища, готуючи в казані вариво з баранини.

Навколо блищала мокра трава — здавалося, всю ніч йшов дощ. На небі поступово розсіювалися нічні хмари. Все дихало безтурботністю та спокоєм. Атей все ніяк не міг отямитися від свого видіння. Він здивовано дивився на Щит Таргітая. Але його блискуча поверхня продовжувала надійно зберігати свої таємниці.

Хіба що сила, яку він випромінював і яка ледь відчувалася ввечері, зараз била з нього потужним струменем.

І Атей розумів, що він виконав наказ вождя Отана. Тепер необхідно було відвезти Щит Таргітая до річки Сірої Вовчиці, де мав відбутися двобій між Сагіром і таємничим воїном Гармом.

Атей спробував підвестися, але відразу впав на землю — ноги від довгого сидіння зовсім затерпали. Лише через деякий час Атей зміг підвестися і гукнув скіфам:

— Нам вже час вирушати — ми повинні встигнути дістатися до річки Сірої Вовчиці!

Кремезний скіфський воїн Тімн, який був старший серед скіфських воїнів, яких Отан залишив охороняти Атея, кивнув головою і промовив:

— Агов, Атею, іди їсти, зараз хлопці напоять коней і ми відразу вирушимо!

Атей спустився до вогнища і мовчки почав їсти запашне вариво, яке простягнув йому у глиняному полумиску Марк.

Коли вони закінчили їсти, Тімн підвівся і стурбовано озирнувся на берег Борисфену.

— Чого ж це воїни не повертаються з кіньми? —

промовив він. Тімн поправив горит, поклав руку на руків’я акінаку і пішов до берегу. Атей, який вже встиг заховати Щит Таргітая у шкіряний чохол, пішов за ним.

Тімн дійшов до уривчастого берегу і раптом вихопив свій акінак.

— Стій! — закричав він Атею, який збирався вже спускатися униз.

Але Атей і сам вже зрозумів, що сталося.

Коней ніде не було видно. Два скіфа, які щойно вели напувати коней, лежали на березі, пронизані довгими стрілами із чорним оперенням.

— Тімне, Атею! — почув Атей крик, що доносився від вогнища, біля якого залишилися скіфи. — Зрада!

Атей і Тімн побігли до кургану — вони вже бачили, як з трьох боків до кургану наближаються чорні вершники.

— Вершники — мерці Гістаса! — блискавкою майнула в голові Атея моторошна думка.

Глава 13. Пастка чаклуна Гістаса

З трьох боків до Кургана Анахарсія, швидко підганяючи своїх коней, неслися три загони вершників. Опинившись без коней, скіфи розуміли, що намагатися пішки втекти від кінних загонів — справа безнадійна. Втім, вершників було більше сотні, тобто тепер на кожного скіфського воїна приходилося більше десяти ворогів. Намагатися спуститися до Борисфену й відходити вздовж берега ріки теж було вкрай небезпечно — скоріше за все, там була засідка, і до того ж ворожі вершники, виїхавши на високий схил берегу, змогли б без особливих перешкод розстріляти відступаючих воїнів зі своїх луків.

Тому залишалося тільки спробувати бій, піднявшись на курган.

Атей, Марк, Тімн і ще восьмеро воїнів Срібного Яструба кинулися на курган. Вже вдруге Атею приходилося приймати бій із чорними вершниками-мерцями. Але тепер у нього не було чарівного акінаку, здатного викликати Вовків Папая.

Скіфи швидко стали в коло, прикрившись щитами й приготувавши свої луки до бою.

Невдовзі чорні вершники-мерці наблизилися до Кургану Анахарсія на відстань пострілу з луку.[28] Тімн майнув рукою, і десять стріл свиснули у повітрі. Атей не сподівався, що стріли із звичайними, не срібними, наконечниками можуть заподіяти будь-якої шкоди вершникам-мерцям, але декілька чорних вершників, які першими наблизилися до кургану, покотилися зі своїх коней.

І тут Атей здогадався, що вдень, на відміну від нічної темряви, вершники-мерці стають безпорадними й перед звичайною зброєю.

У кожного воїна-скіфа було чимало стріл у гориті — не менше п’ятдесяти. Тому, обороняючись, достатня кількість скіфських воїнів — надзвичайно вправних стрільців — могла просто на відстані перебити з луків чимало атакуючих ворогів. Але на цей раз нападників було дуже багато, а тих, що оборонялися, занадто мало.

Незважаючи на те що кожен постріл зі скіфських луків вибивав з сідла ворожого вершника, загальні втрати воїнів-мерців були занадто незначними, щоб призупинити їх атаку.

Врешті-решт чорні вершники оточили щільним кільцем Курган Анахарсія й закружляли навколо нього, осипаючи жменьку скіфських воїнів хмарою стріл.

Двоє скіфів, вражені відразу декількома стрілами, впали на землю. Тепер шестеро скіфів, Марк і Атей, присівши на одне коліно й зімкнувши свої щити, закривали Тімна, який надзвичайно швидко пускав одну за одною стріли в атакуючих.

Від зливи стріл щити у скіфів нагадували їжаків — у кожному стирчало вже не менше тридцяти стріл. Тільки від блискучої поверхні Щита Таргітая, який тримав перед собою Атей, стріли відлітали, навіть не залишаючи ніяких подряпин.

— Я чув про одного центуріона, — закричав Марк, який навіть у такій фатальній ситуації не забував згадувати якісь повчальні приклади, — у щит якого під час бою з нумідійцями[29] влучило сто двадцять стріл!

— Ну і як? — запитав його Атей.

— Нічого, він залишився живий і зміг перемогти у бою! — весело вигукнув Марк.

Але, скоріше за все, згаданий Марком центуріон-переможець був далеко не в такій скрутній ситуації. Вершники-мерці кружляли навколо кургану, аж доки у Тімна не закінчилися стріли. Не менше трьох десятків чорних вершників лежали на полі навколо кургану, але, здавалося, кількість нападників не зменшилася. Дві сотні вершників-мерців застигли навколо Кургану Анахарсія, наїжачившися списами й готуючись до останньої вирішальної атаки.

Майже всі скіфи були поранені стрілами. Вони виставили наперед списи й готувалися прийняти останній бій. Тімн, якому стріла пронизала праве плече, кривлячись від болю, тримав лівою рукою свою грізну сагарісу.

Раптом з-за спин вершників злетіла ціла хмара стріл — це задні ряди вершників-мерців зненацька вистрілили з луків. Атей ледь встиг прикритися Щитом Таргітая. Стріли, немов град, задріботіли по Щиту. Коли Атею здалося, що злива стріл скінчилася, він обережно визирнув із-за Щита. Всі шестеро скіфських воїнів лежали на кургані, поцілені стрілами. Лише Тімн і Марк залишалися в живих.

Атей позіхнув — здавалося, йому вже не прийдеться передати Щит Таргітая Сагіру.

Раптом чорні вершники розступилися, і наперед виїхав чаклун Гістас.


Здавалося, Гістас був вкрай втомленим. Він тяжко дихав, і з грудей його вихоплювалося тяжке хрипіння. З почорнілого обличчя спадали тяжкі краплини поту. Здавалося, що він ледь виносить сонячне світло.

Немовби вгадавши думки Атея, Гістас, тяжко дихаючи, промовив:

— Вперше я зрадив ніч, виступив удень і тому втратив частку своєї могутності, але інакше я не зміг би заскочити вас зненацька. Тому мені не варто гаяти час на довгі балачки з вами. Я тільки поворухну своїм пальцем, і мої вершники просто зітруть вас на порох. Тому, якщо ви хочете жити — віддайте мені Щит Таргітая. Його сила має належати мені.

— Але чого ти просто не переб’єш нас і не забереш Щит Таргітая у мертвих? — похмуро запитав Тімн.

Гістас мовчав.

— Я знаю, Гістасе, чому тобі обов’язково треба узяти Щит Таргітая з рук живої людини — тоді в Щиті залишиться частка душі його Зберігача і від цього ти отримаєш набагато більшу магічну силу! А так — просто майстерно зроблений звичайний щит, — втомлено промовив Атей.

Гістас впер погляд своїх порожніх очей у Атея.

І раптом Атею стало смішно — після розмови з Анахарсієм багато речей, які колись лякали його й уявлялися моторошними, тепер здавалися йому просто безглуздими й вартими лише сміху.

Тепер його не лякала власна смерть, лише пекучий жаль від того, що він так і не зможе виправдати сподівання Отана й Сагіра.

Атей озирнувся на Борисфен — зовсім близько, поруч з Курганом Анахарсія, на вершині якого стояв Атей зі своїми товаришами, починався урвистий берег, за яким синів неозорий водяний простір. Атей підніс над головою Щит Таргітая і, посміхнувшись, промовив:

— Якщо зараз Щит Таргітая не потрапить тобі у руки, ти загинеш, загинуть і твої воїни-мерці. До вечора сонячні промені просто спалять і тебе, і їх. А твоє Місто Мерців рознесе вітер, і від нього не залишиться і сліду. Мені не важко буде закинути Щит Таргітая в глибокі води Борисфену. І звідти тобі його вже ніколи не дістати. А смерть мене та моїх побратимів не лякає, бо смерть — усього-на-всього тільки шлях з одного світу до іншого.

— Можливо, для тебе саме так, — просипів Гістас, — але не для неї!

Атей застиг на місці із занесеним над головою Щитом Таргітая. Двоє чорних вершників виїхали наперед, ведучи за вудила коня. На коні сиділа Орія. Голова її була похилена, очі напівзаплющені, руки висіли вздовж тіла — здавалося, що вона непритомна і ледь утримується в сідлі.

Гістас під’їхав до неї, схопив за скуйовджене русяве волосся й відтягнув її голову назад, приставивши лезо довгого кинджалу до тонкої шиї дівчини.

— Ти зрозумів, Атею? — прошипів Гістас, — або ти закинеш Щит Таргітая і я відразу переріжу їй горлянку, або вона й усі ви залишитеся живими. Це дуже легко для таких, як ти, — відповідати за своє власне життя, але так тяжко брати на себе відповідальність за життя інших…

Глава 14. Крила Срібного Яструба

Атей зчепив зуби й повільно опустив Щит Таргітая. Йому здалося, що вії Орії здригнулися. Гострий жаль обпік серце хлопця. Атей опустив голову. Він зловив на собі погляди Тімна й Марка. Атей розумів, що тепер, саме в цю мить, доля багатьох людей і, може, цілих народів залежала від його рішення. Атей відчув, як колотиться його серце від хвилювання. Вагаючись, Атей знову підняв Щит Таргітая, і раптом поверхня Щита яскраво зблиснула. Зблиск був таким міцним, що Атей мимоволі заплющив очі. Почулося іржання й глухі прокльони. Атей, продовжуючи мружитись, ледь зміг побачити, як казяться коні чорних вершників, скидаючи їх на землю, як застиг на місці засліплений Гістас із занесеним над головою Орії мечем.

— Агов! — заревів Тімн і щосили метнув свою сагарісу в Гістаса.

Чаклун із сокирою в грудях покотився з коня й впав під копита здиблених коней.

Орія підхопила повідця свого коня і погнала його до Кургану, на якому стояв Атей.

Тімн і Марк, підхопивши списи, що лежали біля їх ніг, кинулися на розгублених вершників, збиваючи їх на землю.

— Швидше, швидше! — кричала Орія, — Тікаймо, поки мерці не встигли отямитися!

— Рятуйтеся, поки є час! — вигукнув Тімн, спис у його руках крутився, немов блискавка, збиваючи чорних вершників на землю. — Тікайте, ми з Марком їх затримаємо!

І як не хотілося Атею залишитися, щоб допомогти Тімну і Марку битися із зловісними вершниками, треба було квапитися виконати своє головне завдання — вчасно передати Щит Таргітая Сагіру.

Атей закинув Щит за спину і вскочив на великого вороного коня. Хлопець ледь втримався, щоб не звалитися зі спини навіженого скакуна, і, щосили шмагаючи його краєм довгої вуздечки, майнув разом з Орією у відкритий степ.


Здавалося, що вони відразу випередили переслідувачів, хоча ті й не забарилися відправитися відразу у гонитву.

Коні Орії та Атея очманіло летіли степом, рятуючись від жаху, який ось-ось міг з’явитися позаду. Коні винесли втікачів на берег Борисфену, і Атей з Орією погнали їх чвалом вздовж урвистого берегу. Глухий тупіт копит дроботом розкотився по сухій землі.

Атей і Орія вже вирішили, що переслідування не буде — позаду, до самого обрію, пролягав рівний степовий простір. Хлопець стримав свого коня, він побоювався, що втомлений кінь не зможе витримати такої скаженої гонитви. Орія теж натягла повіддя, стримуючи шалений біг свого скакуна.

— Все, — захрипів Атей, втомлено зіскочивши із сідла, — треба трохи перепочити, бо задурно загонимо коней.

Орія мовчки кивнула, зістрибнула на землю й поплескала коня по змиленій холці.

— Скоріше за все, зараз ми знаходимося біля Вовчого броду. Нам необхідно перейти його, і тоді навпростець можна майнути до річки Сірої Вовчиці.

— Так, — погодилася Орія, — тоді ми зможемо встигнути.

Атей сів на землю й витер рясний піт з чола.

— Як ти думаєш, чи змогли Тімн і Марк відбитися від чорних вершників? — спитав він Орію, яка пильно вдивлялася у той бік, звідки вони щойно примчали.

Орія знизала плечима.

— Хто зна? — замислено промовила вона, — Гістасу був потрібен Щит Таргітая. Але чому нема погоні?

— Ось це мене найбільше й непокоїть, — промовив Атей, озираючись навкруги, — навряд чи Тімну й Марку вдалося перебити півтори сотні вершників-мерців.

— Але потвори могли загинути під сонцем, — сказала Орія.

— Могли… — з надією сказав Атей.

Вони мовчки посиділи ще деякий час.

— Ну що ж, пора вирушати, — промовив Атей, подивившись на небо, — сонце вже зависало у зеніті. Спека посилювалася. Розпечене повітря майже дзвеніло під його промінням. Хіба що легкий вітерець віяв від очеретяних хащ, що зеленіли вздовж берега.

— Добре, — погодилася Орія, — гайда до броду!

Вони вскочили на коней, які, втім, не дуже виявляли бажання вирушати у дорогу й відриватися від густої соковитої трави. Але коні відразу пустилися чвалом, як тільки відчули близькість ріки.

Атей і Орія з’їхали вузькою стежкою, що спускалася, петляючи між очерету, до самої води.

Єдине, що бентежило тепер Атея, так це комашня, яка хмарою зависала у повітрі, лізла у рот і очі. Недбало відмахуючись від комашні, Атей і Орія продиралися крізь хащі. Раптом, щось зашурхотіло поблизу в зеленій гущавині. Атей схопився за свій акінак.

— Що це може бути? — запитала Орія, вдивляючись у очерет.

— Хто його знає? — промовив Атей, знизавши плечима, — може, птах який?

Втім, йому стало не по собі. Він раптом відчув, що серед цих хащів зачаїлася прихована загроза, і нетерпляче очікував, коли вже нарешті вони дістануться до річкового простору, але їх коні не могли йти настільки швидко, наскільки вони прагнули. Кінські копита в’язли у болотяному ґрунті, і Атей боявся, що вони можуть зовсім загрузнути у болоті. Вони проїхали ще трохи й зненацька, коли, здавалося, до води залишилася зовсім невелика відстань, довга сіра тінь із зеленуватим відтінком стрибнула на Орію.

Почулося зловісне харчання. Дівчина скрикнула й ледь встигла виставити назустріч тіні щит, який висів біля її сідла.

Почувся глухий удар, і Атей побачив, що тінню був великий пес — його довгі ікла вчепилися у край щита, пазурі на лапах залишили довгі смуги-подряпини на поверхні щита. Орія спробувала скинути пса зі свого щита, але її сил було замало. Атей спробував розвернути свого коня до неї, щоб допомогти скинути скаженого пса, але його кінь закрутився на місці, перелякано хропучи. Тим часом Орія відкинула свій щит із псом, що повис на ньому, і вихопила акінак. Атей встиг схопити Щит Таргітая і зробив це досить вчасно — ще декілька псів вискочили на стежку і оточили його коня. Кінь Атея встав на дибки, намагаючись збити своїми копитами лютих псів.

— Болотяні пси-вбивці! — закричала із жахом Орія.

Ще один пес стрибнув на Атея, і хлопець ледь встиг закритися Щитом Таргітая. Сліпуче-білі ікла у вискаленій пащі хижо зімкнулися майже біля самого обличчя Атея. Пазурі сковзнули по блискучій поверхні Щита, і пес із скавчанням покотився під кінські копита.

— Вперед, до річки! — загорлав Атей і щосили хльоснув коня плоским краєм акінаку.

І без того переляканий кінь рвонув уперед, декілька псів, потрапивши під його копита, зі скавчанням покотилися у парослі очерету. Орія, ледь встигаючи відбиватися мечем від все нових і нових болотяних псів, погнала свого коня за Атеєм.

Але псів ставало все більше й більше. Здавалося, що вони виникають, немов примарні тіні із отруйних випарів якихось темних і моторошних трясовин. Тепер всі очеретяні хащі тріщали під лапами псів, з усіх боків чулося жахливе харчання.

Ледь видершись із оточення болотяних псів-вбивць, Атей і Орія гнали своїх коней до берега. Раптом кінь Орії пронизливо заржав, піднявся на дибки й повалився на бік, придавивши дівчині ногу.

У його шиї стирчала три стріли, древка яких були зроблені з довгих очеретин.

Лежачи на землі й не в змозі вибратися з-під смертельно пораненого коня, Орія намагалася дотягнутися до свого меча, який випав з її рук. Але болотяні пси десь щезли, натомість замість них серед очерету з’явилися зігнуті постаті людей, які бігли до Орії. Люди були одягнуті в якісь зелені плащі, в руках у них були довгі списи, луки й короткі криві кинджали. З горлянок у зелених людей вихоплювалося якесь потворне, моторошне харчання.

Атей зіскочив зі свого коня, хоча до рятівної води йому залишалося всього декілька кроків, і підбіг до Орії. Майже одночасно до дівчини підскочив болотяний воїн і заніс над нею свій кривий кинджал. Атей на мить застиг і щосили метнув у нього акінак. Короткий меч вп’явся перевертню у груди, і він, захарчавши, впав на спину, схопившись розчепіреними пальцями за скривавлене лезо.

Атей підбіг до дівчини і, одночасно захищаючись щитом від стріл, що летіли зусібіч, допоміг встати їй на ноги.

— Тікаймо! — скрикнув він і потягнув шкутильгаючу дівчину за собою.

Захлинаючись від бігу і ухиляючись від стріл, вони вибігли на піщаний берег Борисфену.

— Десь тут має бути брід! — промовив Атей, безпорадно озираючись навкруги. Але могутня водяна течія крутилася перед ним широким потоком, і ніде не було помітно жодного натяку на Вовчий брід.

— Вночі був дощ! — здогадався збентежений Атей, — Брід затопило водою!

Глава 15. Битва серед хвиль

Не маючи зброї, повільно відступаючи, повернувшись спиною до річки, Атей тримав перед собою Щит Таргітая, закриваючи себе й Орію. У Щит, немов отруйні оводи, час від часу вилітали з очеретяної хащі зелені стріли і, вдарившись об його поверхню, падали під ноги втікачів.

Атей зчепив зуби й зігнув плечі, очікуючи нападу болотяних псів-вбивць. Навіть слабка надія на порятунок не ворухнулася у його душі. Це була пастка.

І ось із хащів повільно почали виходити пси-вбивці. Вони тримали перед собою зброю. Їх було не менше двох десятків, і вони дійсно нагадували зграю хижих псів, готових в будь-яку мить кинутися на беззбройних хлопця і дівчину. Декілька псів-вбивць тримали в руках широкі сіті, відрізуючи можливість втекти вздовж берега.

Атей і Орія зробили ще декілька кроків назад. Атей відчув, що його ноги опинилися по литки у воді.

Пси-вбивці зробили ще один крок уперед, і Атей зрозумів, що вони ось-ось кинуться вперед.

Раптом широка тінь ковзнула на мить під ногами Атея і Орії, яскравим райдужним сяйвом майнула по блакитній, прозорій воді хвиль, які повільно плескали о берег, прокотилася по піску й щезла, немов розчинилася в повітрі. Здавалося, якісь дуже великі крила кинули свою тінь на берег Борисфену.

Атей підняв голову, і на мить срібне сяйво засліпило йому очі — йому здалося, що десь у височині, велично і повільно розпростерши крила, летів Срібний Яструб…

Пси-вбивці, захарчавши, кинулися на Атея і Орію. Атей виставив перед собою Щит Таргітая, готуючись прийняти свій останній бій.

В ту ж мить над його головою засвистіли стріли. Десяток псів-вбивць впали на землю, прохромлені довгими стрілами. Решта кинулася врозтіч, миттєво зникнувши поміж очеретом…

Атей і Орія застигли, ще не вірячи у свій несподіваний порятунок.

— Давайте сюди, болотяні потвори можуть повернутися! — почувся крик за їх спинами.

Атей озирнувся. Позаду, зовсім недалеко від берега, гойдався на хвилях великий довгий човен із широкими бортами. У човні знаходилося більше двох десятків широкоплечих кремезних воїнів. Вони були одягнуті в широкі полотняні штани, заправлені в низькі шкіряні чоботи й широкі полотняні білі сорочки, підперезані широкими чересами, на яких висіли довгі мечі. Воїни були з русявими бородами й довгими вусами. У деяких були довгі чуприни — чуби.

— Не гайте часу — давайте сюди, у байдак! — закричав один з воїнів. Голова його була поголена, і тільки довгий чуб звисав на широкі груди.

Атей підштовхнув Орію, яка заклякла на місці, і швидко пішов за нею, озираючись на зловісні очеретяні хащі.

Увійшовши у воду майже по груди, Атей і Орія забралися, підхоплені дужими руками, у човен.

Весла разом сплеснули о хвилі, і човен понісся стрілою по течії Великої ріки…

— Ми воїни-анти, — розповідав воїн із довгим чубом, поки човен летів, гойдаючись на хвилях Борисфену, — мене звуть Доброгаст.

— Я чув про ваш народ, — промовив Атей, який почувався у товаристві веселих і дужих воїнів, немов у колі побратимів.

— А хто ж не чув про нас!? — щиро здивувався воїн. Більше ми любимо воювати у човнах — безліч річок пронизує Великий Степ, і ми звикли мандрувати ними на своїх байдарках, як ви, скіфи, по степу на своїх спритних конях. Ми вирощуємо хліб і розводимо бджіл. Поселення наші розкидані скрізь, але здебільшого вздовж річок та у перелісках. Ми побратими скіфів, і чимало наших воїнів увійшло до братства Срібного Яструба. Вождь Отан попрохав нас слідкувати за тим, що робиться вздовж берегів Борисфену — від місця, де знаходиться Могила Анахарсія, і до долини, де річка Сірої Вовчиці впадає в Борисфен. Пси-вбивці — наші закляті вороги, ми давно помітили, як ви тікаєте на конях вздовж берега і як болотяні пси біжать по ваших слідах.

— Ми вдячні вам за порятунок, — промовив Атей, — але нам якнайшвидше треба потрапити до Сірої Вовчиці.

— Не переймайся, друже, — посміхнувся Доброгаст, — думаю, що ви поспішаєте встигнути до початку двобою між воїном Срібного Яструба та воїном готсько-аланського союза. Ми якраз прямуємо до річки Сірої Вовчиці, ось і станемо для вас в нагоді…

…Човен антів стрімко летів по хвилях Борисфену. Атей навіть примружив очі — сонячні відблиски яскравими плямами коливались на воді і миттєво розліталися дзвінкими бризками від дружних ударів веслярів. Човен швидко відплив від берега. Декілька зелених стріл, щоправда, вилетіли з очеретяних хащів і вп’ялися в дерев’яний борт, ще декілька, не долетівши до човна, зникли у річкових хвилях. Здавалося, небезпека остаточно залишилася позаду, і тепер вже ніщо не могло завадити Атею та Орії дістатися до рівнини Сірої Вовчиці та передати Сагіру Щит Таргітая. Антські воїни здавалися міцними й звиклими до військових виправ. Їх засмаглі обличчя були спокійними, а очі пильно вдивлялися навкруги.

Атей чимало чув розповідей про антів — скіфи, які звикли воювати на суходолі і переважно кінними загонами, з повагою ставилися до антських воїнів. Анти могли долати на своїх швидких човнах чималі відстані за короткий час, несподівано висаджуватися на берег, застаючи своїх ворогів зненацька, могли годинами сидіти під водою, дихаючи через пусті стеблини очерету, а потім, перечекавши, поки вороги підуть геть, блискавично напасти, з’явившись з-під води, немов річкові демони. Вважалися анти також і неперевершеними бійцями в пішому строю: зібравшись у могутні, немов мури, лави, вони відчайдушно атакували ворогів. Анти вважали, що найкращим подарунком для воїна є смерть у бою зі зброєю у руках, тому завжди билися до останнього.

— Зазвичай ми панцири не носимо, — розповідав Орії та Атею Доброгаст, — найміцнішим захистом для воїна є його дух, тому й до бою наші найкращі воїни виступають, показуючи ворогу зневагу до військового вбрання.

Атей давно вже помітив великий круглий оберіг, який висів на шиї антського провідника. Оберіг нагадував військову фібулу, але був трохи меншим за неї. Він був зроблений зі срібла, здавався дуже старовинним. Срібло вже давно почорніло, але складне плетиво його візерунку було схоже на візерунки, викарбувані на Щиті Таргітая. Посередині оберегу тьмяно блищала маленька фігурка яструба.

Доброгаст помітив прискіпливий погляд Атея і замовк. Хлопець опустив голову і міцніше обхопив руками Щит Таргітая.

— Як твоє ім’я, скіфе? — почув він запитання Доброгаста.

— Атей.

— Ти син коваля Аріанта?

— Так. Ти знаєш мого батька? — здивувався хлопець.

— Так, ми разом з ним воювали у…

Але Доброгаст не встиг сказати, де він воював разом з ковалем Аріантом.

— Драккари[30] данів! — почувся крик антського воїна, який стояв на носу човна.

Дани іноді запливали на своїх високих човнах із зображеннями драконів та грізних північних богів у води Борисфену. Вони торгували і досить часто грабували кораблі, що зустрічалися їм по дорозі. Тепер прийшлося і Атею побачити їх на власні очі…

…Три драккари швидко наближалися. Один йшов прямо на човен антів, а два інших наближалися, затискуючи його з обох боків, немов у лещатах. Гострі носи човнів з різьбленими головами драконів хижо розсікали хвилі. Вздовж бортів пінилися білі буруни. Воїни у рогатих шоломах вже скупчилися на бортах, готуючись до абордажу. Їх зброя — довгі мечі та бойові сокири — грізно зблискувала на сонці. Декілька списів майнули чорними тінями у повітрі і вп’ялися у борт і ніс антського човна.

Доброгаст нахилив голову і грізно зблиснув очима з-під кошлатих брів. Драккари йшли набагато швидше, ніж човен антів.

— У плавні! — крикнув антський ватажок веслярам і кормчому. Весла дружно вдарили по воді, і човен антів почав спритно розвертатися, прямуючи до зелених очеретяних хащ. Бойові човни данів були великі, і кількість воїнів на них була в декілька разів більше, ніж антів, але драккари значною мірою поступалися човну антів у швідкості. Поки анти розвертали свій човен, ціла хмара стріл здійнялася з драккарів, але анти встигли прикритися щитами, захищаючи себе і веслярів.

Атей теж кинувся на борт, виставивши перед собою Щит Таргітая. За спиною він чув тяжке дихання Орії, яка вчепилася у його плече.

Тепер дани щосили налягли на весла, намагаючись наздогнати антів та відрізати їх від берега. Тільки тепер Атей помітив невеличкий, майже непомітний прохід, який відкривався у суцільній стіні очерету. Здавалося, що анти встигають дістатися до цього проходу. Раптом з борту драккара, який опинився найближче, у повітря зметнулося більше десятка гаків, прив’язаних до довгих цупких мотузок. За мить гаки вже стирчали у бортах човна. Атей встиг відбити один гак Щитом, але другий зачепився за верхній край Щита. Хлопець відчув сильний поштовх і ледь не полетів у воду, ледве втримавшися на ногах. Атей вчепився у Щит обома руками, впавши грудьми на край борта. Орія вхопила Атея за плечі, але хлопець відчував, що ще мить — і він не зможе втримати Щит Таргітая.

Раптом у повітрі зблиснуло лезо меча, яке розрубало мотузку, до якої був прив’язаний гак. Атей не втримався на ногах і впав на дно човна.

— Захищай Щит Таргітая! — почув хлопець над головою гучний голос Доброгаста. Над головою антського ватажка майнула стріла, але ант встиг перехопити її рукою і відкинути у бік.

Тим часом човен антів закрутився на місці. Анти намагалися обрубати гаки своїми мечами, але дани не припиняли стріляти з луків, і декілька антів, які намагалися звільнити човен, полетіли у воду, поцілені ворожими стрілами. Драккар швидко наблизився і дани скупчилися на борту, готуючись стрибати на човен антів.

— Списи до бою! — загорлав Доброгаст.

За мить анти наїжачилися довгими списами. Щось свиснуло у повітрі.

Доброгаст відштовхнув Атея і виставив перед ним свій дерев’яний щит. Велика сокира уп’ялася прямо у середину щита, розколовши його на дві половини. Атей побачив гота, який метнув сокиру. Це був справжній велетень. Його могутні плечі та руки були вкриті татуюванням. На широкій спині куйовдилася ведмежа шкіра. Він несамовито горлав і нагадував велетенського розлюченого ведмедя.

— Це берсерк — навіжений воїн-ведмідь, — вигукнув Доброгаст, — зараз дани підуть на абордаж!

Дани войовниче загорлали і почали стрибати на човен антів. Декілька з них впали у воду, пронизані антськими списами. А ті, хто встиг заскочити на човен, зійшлися у несамовитій січі з антами. Атей притиснувся до щогли і розгублено озирнувся, шукаючи зброю. Він побачив готський спис, який стирчав з палуби човна. Атей ухопив його і ледь висмикнув з деревини. Відчуваючи себе готовим до бою, хлопець підняв очі і скрикнув від несподіванки.

Йому здалося, що прямо на їх човен летить величезний ведмідь, який тримає у одній лапі довгий меч, а у другій широку сокиру. Через мить воїн-ведмідь тяжко опустився на палубу антського човна. Його шкіряні чоботи, підбиті залізними цвяхами, здавалося, ось-ось потрощать палубу на луски. Берсерк люто заревів і кинувся на антів. Решта данів, яких ставало все більше і більше на антському човні, підхопили його заклик. Закипіла відчайдушна різанина. Атей відскочив до корми і звідти метнув спис у берсерка. Спис свиснув у повітрі і вп’явся у ногу берсерка, але той, здавалося, навіть не помітив поранення і висмикнув спис легко, немов тростинку, та переламав його.

Доброгаст підхопив данську бойову сокиру, що стирчала в його потрощеному щиті, і стрибнув назустріч берсерку. Спалахнула блискавична сутичка. На мить воїни припинили запеклий бій, здивовано споглядаючи, як антський ватажок намагається подолати несамовитого велетня. Але невдовзі стало зрозуміло, що довго витримати цей бій він не зможе. Декілька відчайдушних атак берсерка Доброгасту вдалося дивом відбити, але раптом держак бойової сокири переламався навпіл. Втративши зброю, Доброгаст ухилився від удару сокири берсерка і відскочив, притиснувшись спиною до борта човна. Сокира зблиснула прямо над його головою і майже перерубала щоглу, глибоко вгрузнувши у цупку деревину.

Скориставшись цією миттю, Атей стрибнув до Доброгаста, намагаючись передати йому Щит Таргітая. Помітивши хлопця, берсерк випустив сокиру і, високо здійнявши меч над головою, кинувся на Атея. Хлопець, інстинктивно зігнувшись, прикрився Щитом від меча, який, мабуть, був на дві голови вище за нього самого. Яскравий промінь сонця, що вже хилилося до обрію, відбився від срібного яструба посередині Щита і засліпив очі берсерка. Той, здавалося, остаточно збожеволів. Вронивши меч, він закрутився на місці. На його роті виступила піна, очі налилися кров’ю. Атей очманіло дивився на нього. Раптом берсерк ухопив якийсь щит і почав гризти його край. І дани, і анти, тяжко дихаючи, дивилися на воїна-ведмедя. Берсерк на мить застиг і несподівано кинувся на данів. Ті намагалися відбиватися від нього, але він легко підхопив в оберемок відразу двох воїнів і стрибнув з борта у воду.

Вцілілі воїни антів з переможним закликом кинулися на решту данів.

— Боги відвернулися від вас! — закричав Доброгаст. Очистивши човен від нападників, анти сіли за весла і швидко спрямували свій корабель у плавні — ще два драккари стрімко наближалися до них.

Але до плавень вже було недалеко, і через декілька хвилин човен вже зник у зеленому лабіринті…


…Човен повільно плив, все далі і далі занурюючись у глибину плавень. Частина весел була втрачена під час бою або була зламана. В живих залишилося тільки семеро антів, але майже всі вони були поранені. Атей вдивлявся у зелену стіну очерету, яка зависала над головою. Згадка про очеретяних псів не давала йому спокою — він все очікував нового раптового нападу.

Доброгаст, здавалося, теж був чимось стривожений. Час від часу він кидав погляди на Щит Таргітая.

Нарешті човен вперся носом у якійсь острівець, порослий соковитою травою.

— Назад нам повертатися неможна — скоріше за все, мстиві дани чекають нас біля плавень. Їх великі човни не можуть заплисти у протоки між очеретом, але і просто так змиритися з поразкою вони навряд чи погодяться, — промовив Доброгаст, — отже прийдеться нам далі пробиратися пішки — вийдемо на берег і там вже спробуємо вибратися до табору ватажка Велемира.

Анти, Атей і Орія вибралися з човна і пішли за Доброгастом, який повів їх якоюсь майже непомітною стежкою. Іноді їм приходилося йти по пояс у воді, і невдовзі їх обличчя вкрив товстий шар бруду і ряски. Доброгаст і звичні до таких подорожей анти самі густо змастили обличчя болотяною грязюкою. Спочатку Атей і Орія здивовано дивилися на них, аж поки не здогадалися, що це єдиний захист від болотяної комашні, яка під вечір темною хмарою зависла над очеретом.

Нарешті вони вибралися на берег. Атей і Орія, яким вже вдруге за цей день прийшлося човгати по очеретяних лабіринтах, майже без сил впали на землю, не в змозі навіть змити обличчя.

Доброгаст, переконавшись, що навколо не криється ніякої небезпеки, підійшов до Атея.

— Ти є Зберігачем Щита Таргітая? — прямо запитав ватажок антів у хлопця.

Атей здивовано подивився на нього і знизав плечима.

— Добре, — після короткої мовчанки промовив Доброгаст, — я знав, що твій батько працює над Щитом Таргітая. Останній раз я бачив Аріанта, коли він збирався відправитися у Нартію — Країну сорока річок, але битва біля Урочища Трьох Мечів завадила йому це зробити.

Почувши про загадкову Нартію, Атей стрепенувся і мимоволі вигукнув:

— Нартія!

Доброгаст уважно подивився на нього:

— Ти знаєш про Нартію? Тобі батько передав таємницю про шлях до цієї країни?

Атей зам’явся. Він не знав, як передати анту обставини, за яких почув від батька про Нартію.

— Я бачив Щит Таргітая у твоїх руках. Він вже має велику і магічну силу, але я не помітив на ньому знаку Золотого Дебета, а без цього знаку сила Щита буде не повна. Я бачив, як цей Щит здолав навіженого воїна-ведмедя данів, але протистояти магічним силам Темного світу він поки що не може, тому Гістас так полює за ним.

Атей розгублено мовчав. Мовчав і Доброгаст, пронизливо дивлячись на хлопця. Нарешті Атей наважився запитати:

— І мені тепер необхідно потрапити до Нартії? Але як?

— А хіба ти не знаєш?

Атей згадав слова, які востаннє почув від батька під час видіння на кургані Анахарсія — Щит, Курган, Сонце…

Доброгаст подивився на небо — сонце поступово хилилося до заходу.

— Нам треба поспішати, — замислено промовив ант. Як тільки сонце впаде до обрію, ти зможеш з кургану Кам’яного Воїна потрапити до Нартії. І там поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая.

— Але я не знаю, як потрапити з цього кургану до Нартії, — заперечив Атей, — і до того ж завтра я маю бути на річці Сірої Вовчиці!

Доброгаст посміхнувся:

— Ти зможеш, і не хвилюйся — ти не запізнишся — у Нартії час йде зовсім по-іншому. А нам вже треба вирушати.

Навряд чи Атей багато що зрозумів зі слів Доброгаста, але більше запитувати не став.

Тим часом анти, які вже встигли промити та перев’язати свої рани, були готові до походу. Ватажок майнув рукою, і вони швидкими кроками відправилися вздовж берега по дну якогось глибокого, порослого деревами байраку.

Атей і Орія намагалися встигати за ними, але, незвичні до довгих піших переходів, почали відставати. Помітивши це, Доброгаст кивнув своїм воїнам головою, і ті трохи стишили свою ходу. Через деякий час вони почали видиратися, хапаючись за стовбури дерев, з урочища.

Вже між зеленим густим листям заводнилося синє передвечірнє небо, як у стовбур, біля якого стояв Доброгаст, вп’ялася довга стріла. Анти миттєво збилися до купи, закрившись щитами та виставивши наперед списи і мечі. Тільки Доброгаст, який спочатку схопився за меч, скосив око на стрілу і гучно зареготав:

— Ти вже зовсім сивий, Велемире, а все полюбляєш ці дитячі вибрики!

— Добре, наступний раз придумаю щось більш дотепне! — почувся чийсь веселий голос, і Атей побачив кремезну постать воїна-анта, що з’явилася поміж дерев. На широких грудях того тьмяно блищав оберіг з фігурою срібного яструба.

— Вітаю тебе, Велемире! — підняв руку Доброгаст.

— І тебе нехай береже Даждьбог, Доброгасте! — відповів Велемир, — ти прийшов вчасно, зараз наша сотня вирушає до річки Сірої Вовчиці.

Доброгаст озирнувся, подивився на Атея і промовив, дивлячись прямо у очі Велемира:

— Здається, що шлях нашої сотні проляже зараз до кургану Кам’яного Воїна.

Глава 16. Андрофаги[31]

Невдовзі вони видерлися з байраку, і перед очима здивованого Атея виникла дивовижна картина. Вздовж краю байраку стояло близько двадцяти тяжких, окутих залізом возів із високими бортами. До кожного з возів було запряжено по два, а до деяких і по чотири воли. Більше сотні антів у повному озброєнні стояли біля возів, очікуючи наказу Велемира вирушати.

Той коротко порадився з Доброгастом, і довга валка возів повільно почала розвертатися, прямуючи у глибину степу.

Попереду на конях їхали Велемир та Доброгаст. Ще декілька антських вершників розсіялись на відстані декількох пострілів з луку навколо, пильно вдивляючись навкруги. Переважна частина антських воїнів йшла пішки вздовж возів, і тільки декілька поранених воїнів їхали у возах. Забралися у вози і Атей з Орією.

Атею знов здалося, що він опинився на човні і повільно пливе між зеленими степовими хвилями. Іноді валка майже зовсім зникала серед високих степових трав, і лише де-не-де можна було побачити широкі білі полотняні сорочки антських воїнів, коливалися над травою наконечники списів та чулося ремигання волів та рипіння тяжких возів.

Схилившись на Щит Таргітая, Атей непомітно для себе почав кліпати очима. Але заснути йому так і не вдалося. Сильний запах гарі примусив його підвестися. Навколо він побачив випалений степ. Загін антів тепер пересувався по землі, вкритій товстим шаром чорного попелу. З-під ніг воїнів попіл підіймався у повітря темним димом, і невдовзі загін просувався далі серед чорних клубів. Для того щоб не захлинутися у цій хмарі, воїни закрили обличчя шматками тканини. Атей майже нічого не міг побачити попереду. Ант, який йшов біля їх возу, замислено промовив:

— Не до добра це — хтось степ випалив, щоб жоден загін непомітним не пройшов. Може, це на нас якась ворожа сила очікує?

Не встиг ант промовити ці слова, як вдалечині з’явився високий стовп пилу. Невдовзі всі побачили, що це наближається один із кінних антських розвідників. Підскочивши до Доброгаста і Велемира, розвідник, захлинаючись від пилу, захрипів:

— З боку Могили Сайтоферна наближаються андрофаги! Їх багато — не менше тисячі!

— Як ти здогадався, що це саме андрофаги? — запитав його Велемир.

— Я впізнав їх по черепах на списах! — промовив ант, витираючи чорне від пилу обличчя.

Доброгаст і Велемир перезирнулися.

— За останні двісті років андрофаги не наважувалися з’являтися у Скіфському Степу, — замислено промовив Велемир.

— Здається, що це Гістас привів їх сюди, — повільно сказав Доброгаст, — і я здогадуюсь, на що саме вони полюють.

— Ну що ж, — посміхнувся Велемир, — мало хто з них повернеться до своїх лісів та на свої гнилі води. Готуємо бойове коло!!!

Не встиг ватажок антів дати наказ, як на обрії з’явилися високі клуби чорного пилу. Здавалося, що зловісна чорна хмара впала з неба на землю і покотилася, пожираючи все на своєму шляху. Атей стиснув Щит Таргітая і безпорадно озирнувся. Без зброї він відчував себе геть безпорадним. Він озирнувся на Орію, яка вдивлялася у насуваючу хмару. В руках вона тримала данський кинджал, який забрала з собою після бою з берсерком.

Анти швидко утворили з возів велике коло, випрягли волів і позаганяли їх у середину. Діяли вони звично і зосереджено. Через мить замість довгої і трохи безладної валки у полі виникла дивна фортеця. Тим часом воїни скріпили вози між собою тяжкими ланцюгами і приготувалися до бою. Атей, звісно, чув розповіді про андрофагів — зловісний народ людожерів, який жив у темних лісових хащах, серед трясовин і річок з гнилими водами. Горе було тим людям, які потрапляли у край андрофагів, але ніколи Атей не чув, щоб андрофаги наважувалися вибиратися у володіння скіфів або сарматів…

Тим часом вже можна було почути тупіт коней і пронизливі бойові вигуки андрофагів. Втім, ці бойові заклики скоріше нагадували завивання розлючених псів. Попереду загону людожерів неслися чвалом на конях біля двох сотень вершників, а за ними справжньою хмарою сунули сотні і сотні піших воїнів. Одягнуті андрофаги були в кошлаті звірячі шкіри, на списах вершників біліли людські черепи. Обличчя андрофагів були розмальовані білою фарбою, і здавалося, що на антів насувається військо кістяків із вишкіреними черепами. Пил від тисяч ніг підіймався над головами, і невдовзі все навколо затягнуло темним туманом чорного попелу.

Анти підняли свої луки, Велемир майнув рукою, і сотня стріл свиснула у повітрі. Анти стріляли швидко, і вершники-андрофаги десятками валилися з коней, але пил і задуха заважали влучно стріляти.

Андрофаги підігнали своїх коней до самих возів. Деякі з них намагалися перескочити через вози, але анти збивали їх з коней ударами мечів та сокир, насаджували на свої довгі списи. Біля Атея впав навзнак поцілений стрілою антський воїн. Хлопець підхопив його лук і поклав на тятиву стрілу. Прямо на віз, за яким стояли вони з Орією, неслося троє вершників. Атей вже бачив їх порожні, немов вицвілі очі, незграбні, але хижі постаті. Атей вистрілів у андрофага, який вирвався вперед. Стріла пронизала йому плече, і людожер, захитавшись, повалився з сідла. Атей підхопив другу стрілу, але не встиг вистрілити — другий вершник вже впав обличчям у попіл із кинджалом Орії у грудях. Але третій андрофаг вже розігнав свого коня і майнув через віз. В руках у нього була довга палиця, на кінці якої була прикріплена довга загострена на кінці кістка. Атей встиг вистрілити, але людожер підставив свій дерев’яний щит, і стріла вп’ялася у його край. Хлопець схопив Щит Таргітая — удар кінських копит вибив його з рук. Андрофаг опинився за спиною Атея. Скіф підскочив — прямо перед собою він побачив піднесену догори зброю людожера. Ще мить, і кістка розпорола б груди Атея. Раптом Орія кинулася між ним і вершником.

— Ні!!! — закричав Атей. Зблиснула кістка, і дівчина покотилася по чорній землі, тримаючись за ліве плече з якого бризкали цівки крові. Атей кинувся до неї, але людожер щосили вдарив його щитом по голові. Хлопець знову впав на вкриту попелом землю. Андрофаг зіскочив з коня і стрибнув на нього. Нога у шкіряному чоботі (Атей намагався не думати, з якої шкіри були зроблені ці чоботи) наступила на горло хлопця. Атей відчув смердюче дихання і заплющив очі, готуючись до смерті.

Але він так і не дочекався останнього удару. Тягар, що тиснув на його горлянку, зник. Атей побачив, що андрофаг повільно падає, прохромлений наскрізь мечем Доброгаста.

Атей підвівся на ноги — тепер він бачив все, що відбувалося навколо, немов через густий туман. Він нічого не чув. Велемир піший бився із чотирма вершниками-андрофагами, які крутилися навколо, Доброгаст щось наказував своїм воїнам. Навколо табору неслися навіжені коні без вершників. Вціліли вершники відступили — піші андрофаги скупчилися натовпом навколо возів антів, але поки що не наважувалися піти на приступ. Не наважуючись атакувати бойовий табір антів у лоб, вершники андрофагів із гиканням та свистом закружляли навколо нього, охопивши широким кільцем. На повному галопі вони осипали табір хмарами стріл. Час від часу один за одним падали поцілені стрілами анти.

Атей озирнувся назад — Орія лежала, тримаючись обома руками за ліве плече, з якого струменіла кров, і ледь хапала ротом повітря. Все навколо знову вибухнуло звуками — галасом воїнів, свистом стріл та хропінням коней.

Хлопець кинувся до неї.

— Ти її зараз не зможеш врятувати, — почув він голос Доброгаста. Її порятунок знаходиться на кургані Кам’яного Воїна.

— І де цей курган? — запитав Атей, намагаючись затиснути широку рубану рану Орії.

— Ось там, за спинами андрофагів, — коротко кивнув Доброгаст у бік ворогів, — зараз ми спробуємо пробитися до нього якомога ближче, але далі тобі прийдеться добиратися до кургану самому…

…Андрофаги готувалися до приступу. Їм здавалося, що анти вже не зможуть чинити опір. Але раптом вози почали рухатись. Жилаві сильні руки антських воїнів розвертали вози і повільно котили їх уперед. Тепер замість кола вози вишикувалися у гострий клин, вістря якого прямувало прямо у середину натовпу андрофагів. Поки одні воїни штовхали вози, інші осипали людожерів стрілами. Час від часу андрофаги кидалися на пересувну фортецю, але анти спритно відбивали їх безладні наскоки. Клин, який утворили вози антів, поступово, але невпинно розсікав навпіл натовп андрофагів…

— Гони коня прямо на сонце! — промовив Доброгаст, зіскочивши зі свого коня і кидаючи повіддя до рук Атея, — ми спробуємо протриматися до твого повернення. Будь обережним — занадто багато тепер залежить тільки від тебе.

Атей вскочив у сідло, поправив Щит Таргітая у себе за спиною і останній раз озирнувся навколо. Орія лежала непритомна. Її одяг був просякнутий кров’ю. Анти перев’язали її рану білою тканиною, але на ній вже виступали криваві плями. За возами вирувала юрба андрофагів.

— Зараз вони підуть у наступ! — крикнув Доброгаст і простягнув Атею акінак, — він допоможе тобі, вперед!

Анти знову посунули вози уперед, їх списи і стріли опустилися на тих андрофагів, які скупчилися попереду. На якусь мить юрба людожерів розступилася, залишаючи вбитих та поранених.

Почулося виття — андрофаги щільним кільцем оточили табір. Закипіла несамовита різанина. Анти, заскочивши на вози, ледь встигали наносити удари людожерам, що очманіло лізли на табір.

Атей зчепив зуби і щосили вдарив коня закаблуками. Слухняний кінь заіржав, став на дибки та рвонув вперед. За декілька стрибків він дістався до переднього возу і одним стрибком перелетів через нього.

Андрофаги ошелешено застигли, дивлячись на відчайдушного вершника, який пролітав над їх головами. У Атея захопило дух, йому здалося, що він зараз піднесеться у гору і полетить, немов Таргітай, назустріч сонцю. Кінь напрочуд легко опустився на землю і стрілою полетів уперед. Декілька андрофагів кинулися йому навперейми, але покотилися по землі, збиті могутніми кінськими грудьми. За мить Атей вже побачив високий курган, на якому знаходився великий камінь, що нагадував якогось могутнього воїна, який сів відпочити, але так назавжди і залишився, перетворившись на кам’яну брилу.

За спиною Атей чув свист і тупіт копит гонитви. Він обернувся — не менше десятка вершників-андрофагів кинулися за ним. Атей хльоснув коня кінцем повідця. Але гонитва наближалася. Втім, і курган вже був зовсім поруч. Атей вилетів на курган і розгублено закрутився навколо кам’яної брили. Серце його закалатало — з усіх боків до кургану, оточуючи його щільним кільцем, наближалися вершники-мерці Гістаса. Атей перехопив Щит Таргітая на руку, ледь встигаючи захищатися від стріл, які з усіх боків сипалися на нього.

Вороги вже гнали своїх коней, збираючись на курган. Атей побачив Гістаса, який повільно підіймав свій лук.

— Таргітай!!! — закричав Атей і погнав свого коня на кам’яну брилу. Прямо над брилою вже зависав червоний диск сонця, яке ось-ось збиралося закотитися за обрій. Кінь Атея заскочив на брилу і стрибнув уперед, здавалося, прямо назустріч стрілам і списам ворогів…

…На мить Атею здалося, що його кінь летить по широкому червоному променю, який проліг від сонця. Але потім все поглинув червоний, яскравий і чарівний потік…

Частина IV

ЗНАК ЗОЛОТОГО ДЕБЕТА

Глава 1. Воїн Алауган

Коли Атей зміг знову сприймати все, що було навколо, сонце вже піднімалося над обрієм. «Невже я не помітив, як минула ніч?» — здивовано подумав хлопець, озираючись навкруги. Виявилося, що він лежав на землі, неподалік тривожно хропів його кінь. Земля була кам’яниста, лише де-не-де зеленіли дерева з широкими кронами. Таких дерев Атей ніколи не бачив у Скіфському Степу. Та й усе навколо було незнайомим і дивним. Спочатку Атею здалося, що він опинився у величезному кам’яному лабіринті — прямо біля його ніг відкривалася глибока кам’яна прірва, а неподалік здіймалася у небо височезна гора. Вершину гори не можна було навіть побачити — вона губилася між білих хмар. Десь вдалечині чулося ревіння гірського потоку. У Атея, який все своє життя провів у відкритому степу, із незвички навіть запаморочилося в голові і перехопило дихання. Йому здавалося, що повітря навколо п’янило його голову. Атей відразу схопився за Щит Таргітая і глибоко з полегшенням зітхнув — від Щита струменіла сила, яка заспокоїла хлопця. Атей підвівся, поправив акінак, що висів на поясі, міцніше зав’язав вузол, яким був стягнутий шкіряний чохол із Щитом Таргітая, і підійшов до свого коня.

— Здається, ми змогли потрапити у Нартію — Країну сорока річок, — промовив Атей, заспокійливо потріпавши холку свого скакуна, — але де нам тепер шукати знак Золотого Дебета?

Так, неспішно розмовляючи зі своїм конем, Атей повів його, тримаючи за повідця, до вузької стежинки, що вела кудись вздовж підніжжя гори.

Атей не відчував втоми, хіба що тільки дуже хотілося їсти. Стежка, протоптана чи людьми, чи дикими тваринами, поступово вивела його на кам’янисте плато, на якому пінився могутнім потоком водоспад, з ревінням падаючи у велике озеро під скелею.

На краю плато під великим деревом Атей побачив чоловіка. Чоловік був кремезний, на його спину була накинута широка кошлата біла шкіра. Голова чоловіка була виголена, і тільки широке пасмо волосся, заплетене у косу, спускалося на ліве плече. У незнайомця були довгі чорні вуса, і своїм зовнішнім виглядом він трохи нагадував ватажка Отана. Під деревом пасся великий, широкогрудий кінь чоловіка. На ряднині, недбало кинутій на землю, лежали довгий меч, тяжка булава, лук зі стрілами і тяжкий шолом. На чересі воїна висів довгий кинджал. Перед ногами воїна була розстелена велика ведмежа шкіра, на якій лежала велика срібна таріль. У тарілі Атей побачив запашні шматки гарячого м’яса, судячи з усього, оленини, декілька круглих хлібин. Поруч стояв великий кувшин. Воїн уважно дивився на водоспад і, здавалося, не звертав ніякої уваги на Атея. В руках воїн тримав довгу сопілку, зроблену, скоріше за все, зі слонячої кістки. Атей навіть подумав — чи не варто йому піти далі цією стежкою у пошуках більш балакучого співбесідника, як незнайомець відклав свою сопілку і широко посміхнувся:

— Давно я не бачив скіфів у наших краях! А тим більше біля великої гори Мінгі Тау.[32] Славним воїнам-сколотам я завжди радий. Думаю, що ти з’явився у Нартії не просто так, тому, якщо ти хочеш здійснити якійсь подвиг, то приєднуйся до мене.

Атей тільки тепер зрозумів, що означає їжа, яка лежала на шкурі перед воїном. Атей знав, що за давнім звичаєм воїн, який відправлявся на якусь воєнну виправу, запрошував проїжджих розділити з собою трапезу. Якщо подорожній наступав ногою на шкіру і приєднувався до нього, це означало, що вони разом відправляться назустріч небезпечній пригоді.

— Дякую за запрошення, воїне, — чемно відповів Атей, — я із задоволенням розділю з тобою їжу і буду тобі вірним побратимом, але у мене є негайна справа. Я прибув до Нартії, щоб відшукати Золотого Дебета.

— Як, ти теж шукаєш Золотого Дебета? — підскочив здивовано воїн. — Тоді у нас з тобою дійсно спільна дорога!

Атей твердо став ногою на ведмежу шкіру, взяв з тарілі соковитий шмат оленини, який ще парував, і з насолодою вкусив його.

— Тепер у нас спільна справа! — урочисто промовив воїн і протягнув Атею руку, — я збираюсь відправитися у подорож, щоб розшукати чарівний жезл Золотого Дебета. Тепер ми відправимося туди разом. Мене звуть Алауган! Я воїн-нарт і старший син з роду Золотого Дебета.

— А я Атей з роду коваля Аріанта, — промовив Атей і потис руку Алаугану.


— Колись, дуже давно, земля вночі була закрита суцільною темрявою. На небі зовсім не було зірок. Народу нартів, а наш народ, треба тобі сказати, є одним з найбільш справедливих у світі, приходилося битися з численними ворогами, хижими левами, тиграми, ведмедями, драконами, двоголовими потворами емегенами та різною іншою нечистю, якої ой як багато живе у цих краях, майже голими руками. Ось тоді бог неба Тейрі вирішив наділити нартів своєю чарівною силою. Із частини свого золотого серця — сонця — він створив Золотого Дебета, якому передав чарівне ковальське мистецтво. Дебет міг бачити будь-який предмет наскрізь. Коли Дебет спустився на землю, то він знайшов у горах великий блискучий камінь. Він стиснув його у руці, і на землю впали перші краплі розпеченого металу. От тоді Дебет і почав добувати та плавити залізо, кувати для своїх синів зброю та знаряддя праці. Коли він бив кулаком, а потім молотом по ковадлу, то жаринки, що вилітали з його кузні, розсипалися по небу і перетворювалися на зірки. Ночі після того стали світлими, і нарти за допомогою зброї почали перемагати своїх численних ворогів. Бог Тейрі наказав нартам встановити на землі мир і справедливість. Ось так нарти оволоділи ковальським мистецтвом. У Дебета було дев’ятнадцять синів, але більшість з них загинула. Мене і моїх братів запросив на бенкет могутній нартський ватажок Юрузмек. Під час бенкету спалахнула суперечка, і всі мої брати були вбиті. Залишився один я…

Атей уважно слухав Алаугана. Йому навіть не вірилося, що він знайшов для себе такого досвідченого супутника у незнайомій і загадковій країні Нартії.

— А що сталося далі з Золотим Дебетом? — запитав він у Алаугана.

— Коли Золотий Дебет допоміг нартам оволодіти чарівним ковальським мистецтвом, він поселився на самоті на далекій горі Тирмітау і побудував там для себе кузню. Одночасно він став головним охоронцем Яхонтової печери, в якій зберігаються скарби нартів. Коли ж Золотий Дебет вирішив, що він завершив усі свої справи на землі, то побудував для себе крилату колісницю і полетів на небо. Там він і зараз працює у своїй кузні для людей, які живуть на небі. І якщо ти бачиш зорепади, то знай — це жаринки, які вилітають з-під ударів його молоту.

— Отже, Золотого Дебета вже немає в Нартії, але ж мені треба отримати його Знак на свій Щит Таргітая! — із розпачем скрикнув Атей.

— Щит Таргітая! — підхопився з місця Алауган, — звідки ж він в тебе?

Прийшлося і Атею розповісти свою історію…

…Алауган уважно слухав розповідь Атея.

— Так, виявляється, коваль Аріант — твій батько. Що ж, у нього славний і гідний син. Я бачив твого батька, коли він збирав руду для Щита Таргітая. Сам Таргітай є другом Золотого Дебета. Втім, зараз не про це. А щодо Знака Золотого Дебета, то знай — коли Золотий Дебет вирішив залишити Нартію, він виготовив чарівний жезл. На верхній частині цього жезлу була вирізьблена голова оленя, а знизу — копито. Це був магічний жезл, він міг виліковувати від всіх хвороб, гоїти смертельні рани, наганяти страх на ворогів, давати сили і багато чого іншого. Тому і Щит Таргітая вповні здобуде свою силу, якщо жезл Золотого Дебета залишить на ньому свій знак.

Атей полегшено зітхнув:

— А де зараз знаходиться жезл Золотого Дебета?

Алауган спохмурнів:

— В тім-то й справа, що жезл зник…

— Як так? — запитав ошелешений Атей.

— Та ось так. Жезл зберігався у великого воїна Сурхата. Але декілька тижнів тому Сурхат відправився у Сухий ліс, щоб битися з величезним емегеном Цохом, який довгий час нападав разом з потворними велетнями на поселення нартів. Через тиждень бурхливі води Терка[33] прибили до берега вбитого емегена Цоха, але Сурхат додому не повернувся, а невдовзі до оселі, в якій жила родина Сурхата, повернувся його осідланий кінь. Ось я і зібрався відправитися у Залізний ліс, щоб дізнатися, що сталося з Сурхатом та куди подівся жезл Золотого Дебета.

— Тепер ми їдемо разом, — рішуче промовив Атей.


За годину вони вже їхали верхи, віддаляючись від гори. Кінь Атея, який не звик до гір та вузьких кам’янистих стежинок, лякався і тривожно хропів. Атей ледь стримував його, хоча і сам іноді відчував страх, дивлячись на глибокі провалля, вздовж яких іноді проходила їх стежка. Втім, кінь Алаугана легко біг, немов сам вибирав собі шлях. Алауган весело наспівував якусь давню пісню, майже не дивлячись, куди несе його кінь:

Не було на землі подібного Дебету,

Щити, що він зробив, не брав жоден меч,

А мечі, які він зробив, могли скелю розрубати,

Першим, хто коня підкував, був Дебет,

А потім це стало законом для всього народу…

— І хороший в тебе кінь, друже, — не без легкої заздрості промовив Атей.

— О, ти ще не знаєш мого коня, — посміхнувся Алауган, — звуть його Крилатий Гемуда. Їхати нам ще довго, тому я розповім тобі, як мені вдалося здобути його собі. Це не простий кінь. Ще давно я почув, що у морі живе дивний кінь, який може плавати, немов риба, і літати, немов птах. Довго сидів я у засідці на березі моря, аж поки не побачив однієї ночі, як над водою з’явилася голова коня. Тоді я накинув на його шию аркан, тяжко мені було витягнути Гемуду з води, але коли я це зробив, кінь став вірою і правдою служити мені. Справжній вигляд у цього коня трохи інший і далеко не кожний може побачити його. У мирний час живе він у підземній стайні та їсть залізну тирсу…

Атей з недовірою глянув на Алаугана, але вирішив, що у країні, до якої можна потрапити таким незвичайним чином, можуть траплятися і не такі дива…

Глава 2. Сухий ліс

Під вечір мандрівники виїхали на схил великої гори. Біля підніжжя гори починався великий ліс, що похмуро темнів між двома розщілинами. Здавалося, що вечірня темрява виповзає з самого лісу, поглинаючи навколишні гори.

— А ось і ліс, в якому зник Сурхат, — промовив Алауган, — тут вже треба бути обережним. Нарт торкнувся руків’я свого меча, а Атей поправив Щит Таргітая, який висів у нього за спиною.

Вони помітили вузеньку стежку, якою міг проїхати лише один вершник, і в’їхали до лісу. Попереду їхав Алауган, а за ним Атей. Ніколи ще не бачив Атей такого лісу — сухі стовбури дерев були покручені, немов якась зловісна і надлюдська сила покрутила їх у несамовитій злобі. Довге гілля без жодного листа тягнулось до вершників. Атею стало вже зовсім не по собі, коли вони заглибилися у чащу. Навіть повітря тут, здавалося, було просякнуте якимись отруйними випарами.

Десь попереду почувся гавкіт собак.

— О, здається, тут не тільки емегени, але і люди живуть! — посміхнувся Алауган, — ану завітаймо до цієї оселі.

Вони проїхали ще трохи і виїхали на невелику галявину, оточену темною стіною покручених стовбурів. Посеред галявини стояла невелика дерев’яна хатина, біля якої заходився гавкотом кудлатий чорний пес. З невеличкого віконця блимало світло.

— Агов, чи є тут люди? — запитав Алауган.

Запала тиша, і через мить двері хатини відчинилися. На порозі, освітлена вогниками свічок, що палали всередині хати, з’явилася висока красива жінка. Довгі чорні коси спадали майже до самих п’ят, біле обличчя світилося якимось дивним срібним відблиском. Чорні очі дивилися прямо на мандрівників.

— Доброго вечора вам, славетні воїни! — промовила тихим, напрочуд мелодійним голосом жінка, — бачу, що ваш шлях був довгим і тяжким.

— Так, добра жінко, — вклонився Алауган, — хоча і довгий час ми провели, долаючи цей шлях, а все ж він вартий був того, щоб побачити таку красу.

Жінка трохи зашарилася і опустила голову:

— Бачу я, що ви чемні воїни. Тому і запрошую вас переночувати у своїй оселі, як і лічить нашим законам гостинності.

— Дякуємо тобі, але як звуть таку красуню, що не боїться жити у цьому лісі?

— Звуть мене Карушан, воїни, — ледь схилила голову жінка.

Алауган назвав своє ім’я, а Атей своє.

Вони спішилися і зайшли у хату. На диво, світлиця була велика і простора. На стінах висіли килими, посуд, розставлений навколо вогнища, був досить коштовний, оздоблений сріблом. Вони розсілися на підлозі. Карушан розставила перед ними миски з м’ясом, фруктами і хлібом. Зголоднілий Атей, не примушуючи себе довго запрошувати, відразу узявся за їжу. Йому навіть спало на думку, що він майже забув за останні місяці, що таке спокій і неспішна вечеря. Так за неспішними розмовами пройшов час і, судячи по повному місяцю, який завис у віконці, була вже глуха ніч.

— Ну що ж, дякуємо за вечерю, господине, але нам треба трохи відпочити — завтра на нас очікує довга дорога.

Господиня ввічливо схилила голову:

— Добре, на моїх килимах ви зможете непогано відпочити, але спробуйте ще вина, яке я сама зробила з винограду, що росте на чарівній горі Дих Тау.

За цими словами господиня простягнула Атею і Алаугану два високих срібних келиха, наповнених запашною темно-червоною рідиною.

— О, це дійсно вино, яке варте самого Золотого Дебета, — промовив Алауган і кивнув Атею:

— Спробуй, друже, такого вина немає навіть у греків!

Атей підніс келих до рота і зробив декілька ковтків. Дійсно, вино було густе і терпке, воно відразу зігріло тіло і, здавалося, миттєво зняло втому.

Атей посміхнувся і вже хотів подякувати госпо-' дині, як відчув, що в голові у нього все запаморочилося, а очі немов заслав туман.

Хлопець захитався і спробував підвестися, але тіло не слухалося. Немов здалеку до нього донеслися слова Алаугана:

— А в тебе дійсно чарівне вино, клята відьмо…

Краєм ока Атей побачив, як нартський воїн впав навзнак, з рота його хлинула червона рідина, він тіпнувся і завмер, безсило схопившись за руків’я меча…


Атей лежав, не в змозі ні поворухнутися, ні сказати слово. Господиня, яка щойно була такою милою, лагідною та доброзичливою, змінилася. Очі її палали люттю, обличчя кривила хижа посмішка.

Вона крутилася посеред світлиці, сплескуючи руками і шипіла:

— Що ви думаєте, дурні нарти, що можете ось так погостювати у Карушан і залишитися в живих? Багато ще вас загине від моєї руки! Але ніколи моя жага помсти не буде насичена до кінця, кров усіх нартів не зможе затопити мій біль за вбитим моїм Цохо!

Карушан вихопилася з хати. З двору донісся її пронизливий крик:

— Емегени! Я очікую вас, ще є для вас пожива! Ще двоє нартів потрапили до моєї пастки!!!

Карушан знову заскочила у світлицю і нахилилася над непритомним Алауганом.

— Сам великий воїн Алауган, син Золотого Дебета, попався, немов нерозумний юнак! Що ж, вічна ганьба впаде на твою голову, особливо коли її настромлять на спис і поставлять на стіну могутньої фортеці емегенів Темір-Капу разом з головою вбивці мого чоловіка — Сурхата!

Коси Карушан розплелися і тепер вона нагадувала жахливу потвору. Будь-що людське в неї зникло і, здавалося, вона ось-ось увіп’ється гострими іклами у горлянку безпомічного Алаугана. Карушан вихопила з широкого рукава своєї сукні довгий кривий кинджал і зашипіла:

— Але і мені самій хочеться побачити і відчути твою кров, нарте!

У повітрі зблиснуло лезо кинджалу. Атей знову спробував підхопитися, але лише безсило застогнав.

Карушан перехопила руків’я кинджалу обома руками і занесла його над горлянкою непритомного воїна.

Раптом Алауган блискавично перехопив правицею руки Карушан і відвів кинджал у бік.

— А ти що, відьмо, дійсно думала, що Алауган такий нікчема і дурень?

Алауган підвівся на ноги і легко відкинув Карушан у кут світлиці.

— Могла б і помітити, що я не проковтнув твоє відьомське вариво, — промовив він глузливо, розмотуючи кільця аркану, — а тепер кажи — Жезл Золотого Дебета, який був у Сурхата, ти теж віддала емегенам?

— Клятий нарт! — захрипіла відьма, — зараз з’являться емегени і здеруть з вас шкіри!

— Це ми ще побачимо! — засміявся Алауган, прив’язуючи арканом Карушан до стовпа посередині світлиці.

— Так, а ти, друже, як ся маєш? — промовив нарт, нахилившись над Атеєм. — Бачу, що тобі це вино теж не прийшлось до вподоби!

Алауган витягнув із мішечка, що висів у нього на грудях, жменьку якогось сірого порошку і сипонув його на обличчя скіфа. Атей чхнув і відразу підхопився на ноги — дурман, що труїв його, миттєво зник.

— Оце так гостинність, — тільки й промовив він.

Алауган зареготав. В ту ж мить за вікном почулося пронизливе ревіння та іржання схарапуджених коней.

— А емегени не забарилися! — промовив Алауган і вихопив з піхов свій меч. — Скоріше за все, Жезл Золотого Дебета дійсно опинився у фортеці емегенів — Темір-Капу — Залізній Брамі. Інакше ця клята відьма з його допомогою дійсно змогла б подолати нас… А тепер по конях!

Вони, тримаючи зброю напоготові, вискочили на подвір’я. Десь з лісової гущавини чулося хиже ревіння. Алагаун присів на коліно і випустив декілька стріл у темряву. З лісу почувся пронизливий вереск. Атей прикрився Щитом Таргітая і виставив лезом вперед свій акінак. Судячи з тріску хмизу, до них наближалося кільканадцять невидимих ворогів. Місяць зник за хмарою, і Атей міг побачити тільки те, що потрапляло у невелике коло світла з відкритих дверей оселі відьми.

Раптом величезна темна постать стрибнула прямо на галявину. У темряві зблиснуло широке лезо сокири. Хлопець спробував відбити удар, але акінак у його руках розлетівся на уламки, Атей відскочив і перехопив Щит Таргітая. Тінь з ревінням нависла над ним. Атей закляк на місці — при слабкому світлі він ясно побачив, що потворна істота мала людський тулуб із двома головами. Потвора знову здійняла свою зброю. Атей неслухняними пальцями намагався висмикнути Щит Таргітая з чохла. Над головою скіфа свиснула стріла, і емеген, який стояв перед ним, застиг із піднесеною сокирою. Із його грудей стирчала стріла.

— Швидше! На коней! — почув Атей крик Алагуана і кинувся до свого коня…

Глава 3. Підземелля Залізної Брами

…Лише вранці Атей і Алауган вибралися з Сухого лісу. Позаду залишилися пронизливі завивання емегенів, оселя, в якій жила відьма Карушан, і декілька вбитих потвор.

Коли мандрівники виїхали із лісу, Атей вже радісно дивився на високі гори, що велично підіймалися перед ним, осяяні ранковим сонцем.

— Погано, що не було у нас часу довше побути у Сухому лісі, — бідкався Алауган, — ми б усіх емегенів там перебили. А так ще подумають, що Алауган втікав від небезпеки.

— Але ж у нас дійсно немає часу, — промовив Атей, згадавши про своїх друзів, які так очікували на його повернення.

— Добре, наступного разу я знищу всіх потвор у Сухому лісі, присягаюся Золотим Дебетом! — урочисто промовив Алауган, — а зараз нам дійсно треба відправлятися у країну емегенів і відвідати їх головну фортецю — Залізну Браму.

Вони сиділи на галявині у підніжжя довгого гірського хребта. Наскільки сягало око, тягнулася суцільна гірська гряда.

— Там, за цією грядою, Залізна Брама, до неї ведуть лише два перевали, на яких знаходяться сильні застави емегенів.

— А довго до неї добиратися? — обережно запитав Атей.

— Якщо твоїм конем, то довго прийдеться, — загадково відповів Алауган.

Атей спохмурнів.

— Не сумуй, брате! — поплескав його по плечу Алауган, — ти забув про мого коня Гемуду.

— А що він — набагато швидший за мого коня? — трохи ображено кинув Атей.

Алауган тільки посміхнувся:

— В Нартії набагато більше див, ніж ти можеш собі уявити.

Нарт підвівся і підійшов до свого коня. Потріпавши його по холці, він промовив, звертаючись до свого скакуна:

— Ну що, Гемудо, сьогодні нам прийдеться подолати довгий шлях.

Кінь заіржав.

— Ось і добре, — кивнув головою Алауган і озирнувся на Атея, — що ж, прийдеться тобі залишити свого коня тут. Розсідлай його — нехай пасеться собі спокійно. Не турбуйся — невдовзі з гір будуть спускатися табуни нартів, і про нього подбають.

Атей, не тямлячи, до чого веде нарт, розсідлав свого коня.

Алауган кивнув головою і заскочив на Гемуду.

— Сідай позаду, брате! — гукнув він Атея. Той заскочив на спину скакуна Гемуди, нарт пронизливо свиснув, і кінь, відразу зірвавшись у галоп, помчав уперед.

Гемуда скакав легко, немов не відчував на собі тягаря двох вершників. Вони швидко минули долину і дісталися до краю розщілини. Втім, Алауган не повернув свого коня, навпаки, він зовсім відпустив повіддя, і Гемуда стрибнув у розщілину. У Атея перехопило дихання, і він мимоволі заплющив очі. Йому здалося, що він летить. Раптом скіф відчув, як хвиля повітря майнула йому у обличчя. Атей відкрив очі і побачив, що вони летять все вище і вище на широких крилах, які раптом з’явилися у Гемуди. Атей закинув голову назад і радісно засміявся — дивне відчуття переповнювало його груди. Гори і долини залишилися десь далеко, навколо тепер розкинулися дивовижні білі замки і чудернацькі фігури. Атей навіть не відразу здогадався, що вони летять серед білих хмар.

Вони пролітали над широкими долинами, на яких паслися безмежні табуни і отари, полями, засіяними пшеницею та ячменем, великими поселеннями, бурхливими ріками та водоспадами.

— Це землі нартів! — урочисто повідомив Алауган, — але зараз, як тільки ми перетнемо гірський хребет, почнеться земля емегенів.

Тепер вони пролітали прямо над гірським хребтом, хмари стали темними, десь, майже біля них, прорізала небо блискавка. Коли через деякий час Атей знову наважився подивитися вниз, то побачив тільки темні скелі, землю, вкриту камінням, і чорні ліси.

— А ось і Залізна Брама, — промовив Алауган, вказуючи на чорні стіни і башти, що похмуро темніли на вершині гори.

Раптом почувся пронизливий свист. Атей озирнувся і побачив великі крилаті створіння, які швидко наближалися.

— А ось і крилаті дракони емегенів, вони охороняють підступи до Залізної Брами! — крикнув Алауган і схопив свій лук.

Дракони швидко наближалися. Атей ясно бачив їх величезні червоні очі, лускату зеленувату шкіру, гострі гребені вздовж могутнього зміїного тулуба, довгі пазури на лапах, широкі жорсткі крила.

Драконів було троє, вони летіли, повільно змахуючи своїми крилами.

— Швидше затулися Щитом Таргітая! — крикнув Алауган. Атей швидко перекинув Щит собі на плече. І вчасно. Дракон, який був зовсім близько, розкрив пащу, звідки вирвався довгий язик полум’я. Атей відчув жар, але йому здалося, що його Щит немовби створив могутнє захисне коло, проти якого вогонь драконів був безсилим.

— Хто ж так зустрічає гостей! — вигукнув Алауган, — що ж, прийдеться і нам віддячити господарям!

За цими словами він вихопив зі свого сагайдака лук і пустив декілька стріл у найближчого дракона із трьома головами. Всі стріли влучили у шию дракона. Той різко заплескав крилами, намагаючись вирівняти свій лет, але остання стріла вп’ялася йому прямо у вищирену пащу. Дракон безсило сплеснув крилами і стрімко полетів на землю.

В цей же час інший дракон вже опинився прямо над головою Алаугана. Нарт миттєво зірвав булаву, що висіла біля сідла Гемуди, і щосили вдарив нею по лапі, якою дракон намагався схопити його за голову. Дракон із пронизливим ревінням відлетів у бік, але нарт встиг добряче оперещити його по крилу.

Третій дракон розвернувся і швидко щез між хмарами.

— Ну що ж, ось ми і дісталися землі емегенів, — промовив Алауган, повернувши голову до Атея.


Невдовзі крилатий кінь Гемуда опустив мандрівників на берег невеликого струмка, який котився з високої скелі. Навколо росли дерева, і навряд чи це місце могли побачити дракони чи сторожа емегенів. Десь вдалечині можна було побачити між горами верхівки Залізної Брами.

Відпустивши коня пастися, Алауган сів на березі струмка і, здавалося, занурився у якісь думи. Атей тим часом дістав Щит Таргітая і став уважно розглядати складне плетиво візерунків, викарбуване на його поверхні. У нього з голови все не йшли слова Анахарсія — «Щит на все зможе дати відповідь…»

Немовби вгадавши його думки, Алауган підвівся і торкнувся пальцями Щита.

— О, Тейрі! Як я відразу не здогадався! — вигукнув нарт, — тепер я знаю, хто зможе нам допомогти! Брате Атею — сам великий бог Тейрі послав тебе сюди!

Алауган радісно обхопив Атея за плечі.

— Завжди скіфи були нашими братами!

Схвильований нарт узяв Щит Таргітая і підніс його до свого чола. Потім обережно поклав його на землю і почав легенько стукати по ньому своїм мечем. Почувся тихий дзвін. Атей здивовано дивився на Алаугана. Нарт відклав свій меч і припав вухом до поверхні Щита. На його суворому обличчі з’явилася задоволена посмішка.

Вловивши здивований погляд Атея, нарт махнув рукою:

— Зачекай, брате, зараз сам побачиш…

Атей сів під деревом і почав дивитися на дивні дії Алаугана, майже впевнений, що його побратим трохи не в собі.

Раптом земля біля Щита заворушилася, потім почала осипатися, немовби якийсь величезний кріт вперто вибирався назовні, торуючи собі хід. Через деякий час утворився досить великий отвір, з якого спочатку вилетів заступ, а потім на поверхні з’явилася замурзана голова. Атей ошелешено вскочив на ноги.

Якийсь бородань із довгим скуйовдженим чорним волоссям, чхаючи від пилу, озирався навкруги. Помітивши Алаугана, він останній раз чхнув і промовив:

— І що тобі не сидиться вдома, Алаугане? Самому не сидиться та іншим не даєш займатися своїми справами. Якби не дзвін Щита Таргітая, нізащо б не поперся я з самої печери Кришталевого Велетня до цієї клятої Залізної Брами! Чого регочеш, краще допоможи мені видертися на поверхню!

Алауган підійшов до чоловіка і протягнув йому руку. Той вчепився своєю маленькою рукою у широку долоню і швидко видряпався на поверхню. Атей побачив, що дивний незнайомець був напрочуд маленьким на зріст, не більше чотирирічної дитини, але мав широкі плечі, був одягнутий у цупку шкіряну сорочку і на його широкому чересі висів величезний кинджал у срібних піхвах. Опинившись на поверхні, чоловік марно спробував обтрусити свій одяг від бруду і пилу, а потім звернувся, немов за співчуттям, до Атея:

— Цей навіжений нарт Алауган завжди такий! Він і тебе втягнув до якоїсь карколомної витівки? До речі, Алаугане, як звуть твого супутника?

— О, це хоробрий воїн зі Скіфського Степу! Його звуть Атей.

— Радий вітати тебе, Атею! — бородань протягнув хлопцю свою руку, — я багато чув про ваш славетний степ, але сам там жодного разу не бував. Немає у вас гір. Ось. А мене звуть Жехту, я голова роду підземних мешканців і, на свою голову, побратим цього непосидючого телепня Алаугана.

— Так ось що привело вас під цю кляту Залізну Браму, — промовив Жехту, коли Алауган завершив розповідь про мету своєї подорожі, — що ж, дещо я чув про цю справу. Два тижні тому тисяча емегенів привезли у Залізну Браму закутого у кайдани воїна Сурхата. Зараз він знаходиться у підземній в’язниці Залізної Брами. Завтра його повинні стратити на площі Смерті. Ось і все, що я знаю…

— Так ось які справи, — повільно промовив Алауган, — прибули ми вчасно. А ти нічого не чув про жезл Золотого Дебета?

Жехту сплеснув руками:

— Аякже! Як я міг забути про жезл Золотого Дебета! Разом з Сурхатом емегени привезли і чарівний жезл Золотого Дебета. Але користі їм від нього ніякої. Той відразу, як тільки потрапив до Залізної Брами, перетворився на звичайну палицю. Але цар емегенів Нуцах тримає його біля свого трону — сподівається, що знов оживе чарівна сила жезла.

— Ну, тоді нам залишається одне — пробратися у Залізну Браму, звільнити Сурхата, потім викрасти жезл Золотого Дебета і повернутися. Дуже просто… — бадьоро промовив Алауган.

— Так, дійсно дуже просто, — криво посміхнувся Жехту, — а як це ви думаєте пробратися у фортецю?

— А ти хіба не здогадуєшся? — щиро здивувався Алауган, — ти сам нас і проведеш. Хто краще за тебе знає всі підземні лази і ходи і хто краще за тебе зможе прорити хід усюди?

Тут вже настав час здивуватися Жехту:

— А хіба ти не знаєш, нарте, що ми, жителі підземних печер, не воюємо з емегенами? І це твоя справа, а не моя.

— Е ні, брате, — протягнув Алауган, — а хіба ми з тобою не побратими? Хіба не я врятував одного разу твоїх родичів від велетнів-людожерів, коли ті вирішили влаштувати на вас полювання? Тим більше, ніхто тебе не примушує битися із емегенами. Ти нас тільки проведи до підземної в’язниці, де знаходиться Сурхат, а далі ми вже самі впораємося.

Жехту трохи подумав, запустивши долоню у свою скуйовджену бороду, і нарешті погодився, кивнув головою:

— Згода, воїни, нехай буде по-вашому! Знаю я один забутий підземний хід, якщо його трохи доробити, то він приведе саме до підземної в’язниці.

— Ось і добре, друже, — хлопнув по плечу карлика Алауган, — зараз трохи відпочинемо, поїмо, і гайда на Залізну Браму! До речі, Атею, твоя зброя була потрощена емегенами, на, візьми мій кинджал. Його вже не зламає жодна сокира емегенів.

Глава 4. В’язниця Залізної Брами

Надвечір Жехту, Атей і Алауган відправилися вниз вздовж гірського потоку. Несподівано стежка урвалася, і вони побачили, що річка із гуркотом падає у безодню. Водоспад кипів, немов сніговий буран. Водяний пил хмарами підіймався у повітря. Атей вже нічого не міг почути через могутнє ревіння. Жехту майнув рукою, щоб вони йшли за ним і почав спускатися ледь помітною стежкою до водоспаду. Пройшовши вузенькою стежкою майже до самого водоспаду, Атей помітив, що вона веде далі і губиться десь за водоспадом. Дійсно, невдовзі вони пробралися, хоч і мокрі до п’ят, у печеру під водоспадом. Могутній водяний потік суцільною стіною гримів прямо перед їх очима. Жехту пройшов углиб печери і показав рукою на чорний, досить широкий отвір. Нарт кивнув головою, і вони один за одним забралися у потаємний хід…

…Жехту, який передбачливо прихопив із собою декілька товстих гілок, швидко обмотав їх якимись ганчірками, що витяг із шкіряної торби, спритно висік кресалом вогонь і підпалив смолоскип. При мерехтінні смолоскипу Атей побачив, що стіни тунелю досить майстерно викладені камінням.

— Цей хід колись пробили мої предки, тепер про нього всі забули. Окрім мене, звичайно, — промовив Жехту.

Далі тунель став набагато вужчим. Жехту спокійно собі йшов вперед, Атею вже прийшлось трохи зігнутися, а здоровезний Алауган ледь-ледь протискувався між кам’яних брил. Атей навіть не міг уявити, яку відстань вони подолали. Йому навіть здалося, що він так і буде вічно пробиратися у цій напівтемряві. Але Жехту раптом зупинився і промовив:

— Здається, ми добралися.

Потім приклав вухо до стіни, послухав, про щось подумав і додав:

— А тепер трохи почекайте.

Промовивши це, Жехту витяг кірку, що висіла у нього за спиною, і почав надзвичайно швидко довбати стіну. Робив він це навдивовижу тихо, хіба що тільки земля із шерехом падала на підлогу. Атей і оком не встиг кліпнути, як Жехту вже заглибився у стіну. Через деякий час із отвору висунувся Жехту і промовив:

— Все, тепер обережно і тихо за мною.

Атей і Алауган ледь протиснулися у вузький лаз і поповзли за Жехту, який невтомно просувався вперед, швидко пробиваючи заступом прохід. Так вони дісталися до стіни, що складалася з викладених кам’яних брил.

— За цією стіною і знаходиться в’язниця, — прошепотів Жехту, — зараз я спробую знайти слабкий камінь. Жехту м’яко провів долонею по каменям, немовби це були живі істоти.

— Ось, це він, — радісно прошепотів Жехту і натиснув на камінь обома долонями. Камінь повільно провернувся, і карлик витягнув його зі стіни. Відразу з темного провалля, що відкрилося перед ним, майнуло холодним і тяжким повітрям.

— Зачекай, брате, — Алауган м’яко відсторонив Жехту, витягнув свій меч і першим обережно ступив у прохід…

…Тепер вони опинилися у похмурому підземеллі. Коли очі Атея трохи звикли до темряви, він побачив чорні стіни, із яких стирчали іржаві гаки, ланцюги, що звисали зі стель, і чорні провалля у стінах. В одному проваллі він побачив велику іржаву клітку, в якій білів людський кістяк.

Вони зробили ще декілька кроків і завмерли — десь попереду почулися чиїсь кроки. Алауган майнув рукою і вони заскочили за виступ в стіні. Десь у кінці тунелю блимнули вогні смолоскипів. Алауган перехопив руків’я свого меча обома руками. Тяжкі кроки наближалися. Атей побачив, що до них йдуть троє емегенів — великі потворні істоти. Емегени нагадували людей, але були дуже високі, з широкими плечима і тулубами, потворними пащами, з яких стирчали ікла, рогатими головами. Їх зброя була виготовлена з чорного металу. Раптом один з емегенів застиг і потягнув носом повітря. Він заричав, вказуючи у бік, де ховалися Атей, Алауган і Жехту. В ту ж мить Алауган вийшов зі свого сховища. Емегени замерли з несподіванки. Цієї миті Алаугану вистачило, щоб одним стрибком опинитися біля них. Зблиснув його меч, і двоє емегенів, розсічені навпіл, впали біля його ніг. Один емеген кинувся тікати, але нарт метнув в нього свій меч, і той покотився, пронизаний наскрізь довгим лезом.

— А тепер швидше! — промовив Жехту, — Сурхат має знаходитися там!

Вони підбігли до печери, вхід до якої перегороджували товсті ґрати. За ґратами Атей побачив могутнього скривавленого нарта, який сидів на кам’яній підлозі, прикутий до стіни іржавими ланцюгами.

— Вітаю, Сурхате! — промовив Алауган, одним ударом булави вибивши ґрати, — і не набридло тобі тут?

Закутий нарт повільно підняв голову:

— Щось ти забарився, Алаугане. Я вже думав, що ти десь добряче загуляв.

— Нічого, тепер разом погуляємо, — Алауган декількома могутніми ударами булави розбив ланцюги, якими Сурхат був прикутий до стіни.

Нарт підвівся, розминаючи закляклі руки.

— Тримай, — Алауган протягнув йому свою булаву, — що ж, тепер нам залишилося знайти жезл Золотого Дебета.

— Тоді нам шлях до тронної зали царя емегенів, — відповів Сурхат.

Вони вискочили з печери і побігли тунелем. Невдовзі вони опинилися у великій печері, на стінах якої палали смолоскипи.

— Стійте, — раптом промовив Жехту, — щось тут негаразд. Він постояв, озираючись навкруги.

— Що сталося? — запитав його Алауган.

— Чомусь нема сторожі, але я відчуваю багато емегенів навкруги, — промовив Жехту, і на якусь мить у його очах блимнув стривожений вираз.

— Дійсно, зазвичай тут сновигає безліч цих потвор, а зараз… — Сурхат не встиг договорити… Печера миттєво загула від тупоту лап емегенів, вибухнула ричанням і брязкотом зброї. З усіх боків у печеру заскочило не менше сотні емегенів.

Втікачі миттєво збилися у коло, виставивши свою зброю наперед. Натовп емегенів оточив їх щільним кільцем. Атей почув над головою шелест крил — під високими зводами печери кружляли чорними тіньми величезні кажани.

— О, зараз буде весело! — зареготав Алауган, споглядаючи на потворні постаті емегенів, які поступово наближалися. Атей вихопив кинджал, що йому подарував нарт і закинув Щит Таргітая собі на ліву руку.

Раптом у печері запала тиша. Емегени повільно розступилися, звільняючи прохід. Почулися тяжкі кроки, і перед очима втікачів з’явилися дві постаті. Першим йшов величезний емеген, на його потворній голові тьмяно блищала корона, прикрашена зображеннями людських черепів. Поруч з ним Атей побачив… Гістаса…

— Дякую тобі, Алаугане, за те, що ти навідав мою фортецю, — заговорив емеген, — тепер у мене буде велика радість — замість одного нарта завтра на площі Смерті буде страчено двох. Та ще одного скіфа. Довго я чекав, коли ти сам з’явишся до страти. Вранці сто тисяч емегенів прийдуть до фортеці подивитись на вашу страту. Яка буде дуже довгою.

— Боюся, царе Нуцаху, що тобі навряд чи прийдеться потішитись! — промовив Алауган.

— Взяти їх! — заричав цар емегенів.

Емегени із завиванням кинулися на втікачів, на мить спалахнув несамовитий бій. Атей встиг відбити декілька ударів, як раптом щось вдарило його по голові, і він покотився під ноги бійців. Втрачаючи свідомість, він побачив, як нетопирі падають чорною хмарою на голови і плечі його побратимів, як злітає сталева сітка, і почув пронизливий голос Гістаса:

— Скіф залишиться мені!


Атей очуняв від того, що хтось вилив на нього ціле цебро холодної води.

— Ну от і все, Атею, — почув він голос Гістаса, — все завершилося. Щит Таргітая у мене, а вранці тебе стратять разом із цими навіженими нартами.

Атей підвів голову. Гістас стояв перед ним, тримаючи в руках Щит Таргітая. Хлопець зібрав всі сили і кинувся на чаклуна. В ту ж мить він впав навзнак — руки і ноги Атея були скуті тяжкими ланцюгами.

— А щоб тобі було про що подумати в останні години свого життя, то я тобі дещо скажу, — продовжив Гістас, — за допомогою Щита я зможу привести сотні тисяч емегенів у степи над Борисфеном і тоді вони підкоряться мені. А допоміг мені в цьому саме ти. Ось так, невдахо…

Промовивши ці слова, Гістас пнув ногою хлопця і вийшов із печери.

Атей застогнав від розпачу. Поруч він побачив своїх скривавлених друзів, вони теж були прикуті до стіни. Тяжкі залізні двері закривали вихід із печери, де вони знаходилися.

— Здається, я тут вже був, — промовив Сурхат, дзенькнувши своїми кайданами.

— Але зваж, в якому вишуканому товаристві ти тепер опинився! — посміхнувся Алауган.

— Ну ось, а я вже хочу їсти, — промовив Жехту, — цікаво, коли тут дають їсти?

— Не сумуй, друже, — відповів Алауган, — невдовзі ти сам станеш їжею для якогось емегена-людожера.

— Або для кількох людожерів, — додав Сурхат.

— Ні, мене вистачить тільки на одного, — майже із жалем сказав Жехту, — єдине, що мене втішає, так це те, що ви забезпечите сніданок для цілого десятка потвор.

— Ну ось, ніколи не думав, що потраплю на бенкет у киплячому казані, — промовив Алауган і спробував розірвати ланцюги.

— Даремна справа, — спокійно промовив Сурхат, — думаєш, чим я тут два тижні займався? Ці кайдани виготовлені із проклятого заліза, яке здобувають невільники емегенів в рудниках Металевого Дракона.

— Здається, так воно і є, — погодився Алауган. Атей тим часом теж заходився досліджувати свої

кайдани. Були вони зроблені з якогось напрочуд міцного і тяжкого заліза і важили, мабуть, більше за нього самого. Замикав ланцюги величезний замок. Атей замислено покрутив замок у руках. Він бачив подібні — батько декілька разів виготовляв замки для грецьких купців. І тут Атей згадав про фібулу, що подарувала йому Орія на кургані Анахарсія. Атей зберігав цю фібулу приколотою до зворотного краю своєї шкіряної сорочки. І вона дивом не загубилась. Атей витягнув її і заходився возитися з замком.

— Ти що, брате, зайнявся чаклунством? — почув він голос Алаугана.

— Так, трохи, — буркнув Атей, коли замок нарешті дзенькнув і кайдани злетіли з його рук і ніг.

Через мить Атей звільнив від ланцюгів і своїх друзів.

— Дійсно, ми тут засиділися! — промовив Алауган, — це ж треба, до чого дійшло — почали міркувати, кого і як з’їдять…

Глава 5. Знак Золотого Дебета

— А тепер я розлютився, третій раз мене сюди вже не запроторять — спокійно промовив Сурхат, рішуче підійшов до дверей і щосили копнув її ногою. Залізні двері аж затрусилися. Ззовні почулося тупотіння і крики. Двері почали зі скрипом відкриватися. Сурхат щосили зацідив ланцюгом у емегена, який сунувся у двері, висмикнув у нього меч і вискочив із печери. Здавалося, вся в’язниця вибухнула криками і брязкотом зброї.

— Перший раз бачу, щоб Сурхат розлютився, — замислено промовив Алауган, — боюся, що невдовзі у нас взагалі не залишиться ворогів. Треба поспішати, щоб уся слава не залишилася йому.

З цими словами нарт підхопив у жменю довгий ланцюг і вискочив з печери.

— Я ж кажу — навіжені, — позіхнув Жехту, — тепер моя справа закінчилася. Що ж, приємно було познайомитися. Завжди буду радий бачити тебе, Атею.

Жехту потис руку Атею і зник, немов розчинився у темряві.

Попрощавшись з Жехту, Атей вийшов з печери і побіг вздовж тунелю, прислухаючись до вигуків і брязкоту зброї. Кам’яна підлога була встелена вбитими та пораненими емегенами. Атей підхопив бойову сокиру і вийшов на подвір’я. Виявилося, що ранок тільки починався, але сонце ще не з’явилося на обрії.

Атей застиг, озираючись навкруги. Прямо перед ним знаходилася велика кам’яна площа, по краях якої стояли шибениці і плахи. Її оточувала велика стіна із залізною брамою. На стіні парували на вогнищах величезні казани із киплячою смолою. Але воїнів на стінах не було. Посередині площі вирувала несамовита битва. Алауган і Сурхат билися з величезним натовпом емегенів. Нарти нагадували сталевих велетнів, їх зброя, немов блискавка, валила на землю ворогів. Цар Нуцах і Гістас стояли осторонь, споглядаючи за битвою. В руках Гістас тримав Щит Таргітая.

На мить бій перервався. Емегени, тяжко дихаючи, збиралися знову напасти на нартів. Алауган, який вже десь роздобув свою булаву, побачив Атея і крикнув:

— Зачини браму! А ми тут самі впораємося.

Емегени з ревінням кинулися на нартів. Знову спалахнула люта різанина. Але вже було видно, що емегени втратили своє завзяття і перемога хилиться на бік нартів. Атей стрибнув на кам’яні сходини і побіг на стіну. Між її зубців він побачив, як з усіх боків до фортеці тягнеться суцільна сіра хвиля. Атей із жахом зрозумів, що це тисячі і тисячі емегенів сунуть на заклик свого царя. Атей швидко побіг до брами, яку утримували два великих ланцюги. Але не встиг він підбігти до великого колеса із важелями, на яких були намотані ланцюги, як навперейми йому вискочив здоровезний емеген. Атей завмер, готуючись приняти бій, як раптом емеген покотився по сходам із мечем у грудях.

— Не барись, Атею! — почув хлопець крик Алаугана.

Атей підбіг до ланцюгів, на яких трималася брама, і почав рубати важелі. Канати були цупкі, із вплетеними сталевими нитками. Атей встиг вже перерубати три з чотирьох канатів, як побачив Гістаса, який біг до нього разом з трьома своїми чорними воїнами-мерцями. Атей безпорадно озирнувся. Емегени вже були не більше ніж за декілька десятків кроків від брами.

— Смерть тобі, клятий скіфе! — харчав Гістас.

Атей опустив сокиру і з ненавистю подивився на чаклуна.

— Прощавай, Гістасе, — повільно промовив він і щосили штовхнув ногою казан із киплячою смолою на Гістаса і його мерців…

Почувся вереск, і Гістас закрутився по площі, охоплений полум’ям, але Атей вже не дивився на нього — декількома ударами сокири він перерубав останній канат, і залізна брама із гуркотом впала перед емегенами, закриваючи їм вхід до фортеці.

Тим часом нарти, перебивши більшість емегенів, відтіснили решту до сходинок, що вели на стіни. Миттєво вони опинилися на стінах, цар Нуцах відступав останнім, ледь відбиваючи удари Сурхата.

— Тебе вже заждалися твої потвори! — крикнув нарт і ударив ногою царя у груди. Той із зойком полетів зі стіни прямо на списи емегенів, що купчилися під стінами. Невдовзі у фортеці залишилися тількі вбиті та поранені емегени.

— Здається, ми перемогли, — промовив Алауган, витираючи піт з чола.

— Слухай, мені щось не хочеться повертатися підземним лазом з фортеці, — промовив Сурхат.

— І мені, — погодився Алауган, — щось придумаємо, треба тільки завершити справу.

Вони підійшли до трону, на якому щойно сидів цар емегенів. Біля трону лежала велика палиця.

Алагаун нахилився підняв її і поштиво приклав до свого чола. Раптом палиця заблищала дивним золотим відблиском і перетворилася на жезл, прикрашений зверху золотою головою оленя. Атей, тримаючи Щит Таргітая, підійшов до нього.

— Нема більшої честі, ніж поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая після перемоги, — урочисто промовив Алауган і торкнувся поверхні Щита Таргітая жезлом. Атею здалося, що Щит у його руках заструменів чарівним сяйвом і відізвався глибоким срібним дзвоном.

— Вітаю, брате, — промовив Алауган, — ти зміг досягнути своєї мети.


Тим часом ворота дрижали від ударів тарану, який притягнули емегени.

— Нам пора забиратися звідси, — спокійно промовив Сурхат.

— Я не заперечую, — кивнув головою Алауган, пронизливо свиснув і підвів голову, дивлячись на небо, — а ось і мій вірний Гемуда!

Глава 6. Сонце над прірвою

На небі з’явилася тінь, і невдовзі на площу спустився крилатий кінь Гемуда.

«Але ж кінь не зможе винести нас трьох!» — подумав Атей.

Немовби вгадавши його думки, Сурхат вигукнув:

— Здається, мені ще треба вбити десяток-другий емегенів! А ви вже летіть удвох.

— Ні, брате, — промовив Алауган, — я прийшов сюди, що б врятувати тебе і жезл Золотого Дебета. Отже, забирай жезл і мого коня і лети з моїм побратимом у Нартію. А я вже якось і сам впораюся…

Поки вони так сперечались, брама фортеці захиталась і ось-ось мала впасти.

Тим часом нарти продовжували свою суперечку. Нарешті Алауган примирливо сказав:

— І чого це ми скубемося? Нехай Атей летить сам, а нам удвох буде веселіше.

— Згода! — погодився Сурхат і озирнувся, — а де ж Атей?

А Атей, схопивши Щит Таргітая, вже біг по сходинам, що вели на вершину найбільшої башти Залізної Брами.

— Атею!!! — в один голос закричали нарти, але хлопець тільки махнув їм рукою.

Через мить Атей вже видерся на вершину головної башти. Вітер вдарив йому у обличчя. Величний краєвид відкрився перед ним. Здавалося, що зараз він може узяти на долоню цілий світ. Щит світився дивним полум’ям, від нього струменіла нездоланна сила. Він нахилився і крикнув нартам:

— Прощавайте, брати, ми ще зустрінемось!

Нарти замахали йому руками. Брама під ударами таранів емегенів почала падати. Чорні тіні драконів з’явилися вдалечині, вони стрімко наближалися. Атей глянув униз — прямо у підніжжя башти відкривалося чорне провалля прірви.

Атей ще раз озирнувся навкруги — декілька драконів неслися прямо на нього, він вже бачив їх огидні пащі, з яких вилітали струмені полум’я. Сурхат і Алауган злетіли на крилатому коні за мить до того, як площу Смерті затопили юрби емегенів. Вони намагалися перерізати шлях драконам, які летіли на Атея.

Атей міцніше схопився за Щит, відійшов на декілька кроків від краю башти і набрав повні груди повітря.

— Агов!!! Таргітай!!! — закричав він і щосили стрибнув з краю башти назустріч ранковому сонцю, яке щойно зависло над обрієм.


Атей стояв на кургані Кам’яного Воїна. Яскраво-червоне марево у його очах поступово розсіялося, і крізь нього він побачив запеклий бій. Здавалося, що тут, навколо цього кургану, все застигло, поки він перебував у Нартії, а тепер знову закрутилося у вихорі битви.

Атей бачив, як андрофаги лізуть на вози антів, як Доброгаст, притримуючи поранену руку, рубається з декількома людожерами, як Велемир ледь відбивається від нападників, оточений десятком ворожих вершників, як Орія спливає кров’ю серед поранених антів, як решта воїнів-антів намагається пробитися до своїх ватажків.

Атей стрибнув на якогось коня, що іржав, втратив ши вершника, і кинувся у саму веремію битви. Хлопець став на стремена і підняв у гору Щит Таргітая. Андрофаги, що траплялися йому на дорозі, падали на землю, немов вражені блискавками, їх коні, немов засліплені, починали битися, збиваючи своїх вершників під копита.

За мить все змінилося. Андрофаги, які вже вважали себе переможцями, охоплені якимось надлюдським жахом, почали панічно тікати. Анти, сили яких, здавалося, збільшилися у десятки разів, перейшли в атаку. Невдовзі лише окремі постаті втікачів чорніли, швидко зникаючи у степу…

…Доброгаст, тяжко дихаючи і витираючи кров з чола, підійшов до Атея.

— Ти зміг повернутися, — прохрипів він.

— Але я ще мушу встигнути на річку Сірої Вовчиці, — промовив Атей. Він зіскочив з сідла і кинувся до Орії. Та ледь змогла відкрити очі, відчувши долоню Атея на своєму плечі.

— Я повернувся, Оріє, ти врятувала мені життя, — сказав Атей.

Дівчина ледь посміхнулася.

— Ми спробуємо вилікувати її, — тронув Атея за плече Велемир. Атей кивнув. Він підвівся і пішов до свого коня…

…Над степом вітер здіймав чорний пил…

Глава 7. Річка Сірої Вовчиці

Річка Сірої Вовчиці отримала свою назву після того, як два покоління тому на її рівнині загін аланів зустрівся з декількома десятками якихось дивних вершників. Постаті вершників і їх одяг відрізнялися від звичайного вигляду народів, що мешкали на Борисфені. Вони мали надзвичайно широкі й могутні тулуби, але ноги їх були короткими й кривими. Алани сиділи на своїх конях, одягнуті в товсті войлочні каптани, на їх головах були кудлаті міхові шапки. Круглі обличчя з широкими вилицями були пошрамовані, вузькі очі дивилися хижо й пронизливо. На їх прапорі була зображена сіра вовчиця. Провідник загону загадкових вершників сказав аланам, що його воїни належать до народу Сірої Вовчиці, який прийшов із великої пустелі, що пролягла вздовж країни Хань. Спалахнула сутичка, під час якої майже всі аланськи воїни загинули. Воїни народу Сірої Вовчиці на своїх швидких конях уникали прямого бою з тяжко озброєними сарматськими вершниками, але їх стріли напрочуд влучно вражали ворогів. Перемігши аланів, вершники Сірої Вовчиці сказали тим, хто залишився живим, що невдовзі весь їх народ прийде в степи над Борисфеном. Загадкові вершники зникли так само швидко, як і з’явилися, але на ознаку своєї перемоги залишили на березі ріки свій прапор із зображенням Сірої Вовчиці…

Тепер на цій рівнині зійшлися два війська, щоб остаточно вирішити подальшу долю клану Срібного Яструба.

Першими туди прибули воїни Отана. Вранці скіфи перейшли вбрід річку Сірої Вовчиці й розташувалися вздовж її уривчастого берега. Зазвичай скіфи шикували свої війська, маючи за спиною відкритий простір, щоб застосовувати свою звичну тактику — відступаючи, осипати ворога зливами стріл, маневрувати, дроблячи ворожі війська на розпорошені відділи. Але ця битва мала бути незвичайною. Скіфи прийшли, щоб або перемогти, або загинути всім до одного. Сподіватися на довгу, виснажливу, партизанську війну із переважаючими силами ворога вже не приходилося. І Отан добре знав, що його воїни краще поляжуть всі до одного, ніж зроблять хоча б один крок назад.

І воїни Срібного Яструба дійсно готувалися до смерті, після якої зі славою відправляться на вічне й щасливе полювання зі своїми предками. Їх обличчя були суворими, а постаті нерухомими. Коли військо вишикувалося на рівнині, Отан повільно, не поспішаючи, пустив свого коня вздовж лав своїх воїнів. Загалом на рівнину Сірої Вовчиці прибуло близько трьох тисяч скіфів. Вперше за довгий час, відколи декілька сторіч тому занепала сила народу скіфів — сколотів, зібралося таке чисельне військо. Скіфська кіннота вишикувалася у декілька довгих шеренг. Попереду нерухомо сиділи на конях старійшини, перед якими Астаг тримав знамено із зображенням Срібного Яструба. Військо скіфів поділялося на сотні. Над кожною сотнею тріпотіло знамено із зображенням сотенного тотему. На лівому фланзі стояла відбірна сотня, яка складалася із відбірних воїнів-агатирсів, під прапором із зображенням змії. Ніхто краще за них не міг долати ріки, влаштовувати засідки серед плавень, ніхто краще за них не міг вночі підкрастися до ворожих вартових. Воїни сотні Змії були неперевершеними розвідниками. Вони завжди труїли свої стріли, наконечники яких пронизливо й жахливо свистіли у повітрі, несучи миттєву смерть. Ці воїни носили надзвичайно легкі і в той же час міцні панцири, сплетені із металевих кілець, які на сонці лускато блищали, немов зміїні шкіри.

На правому фланзі була розташована кіннота сотні Вовків. Це були вершники, коні яких були невтомні і під час переслідування ворога, і під час довгого відступу, щоб заманити переслідувачів у смертельну пастку. Воїни-вовки найкраще за всіх зналися на таємній магії Великого Вовка. Казали, що вони можуть перетворюватися на вовчі зграї. А під час атаки з їх горлянок вихоплювалося справжнє вовче завивання, від якого чманіли коні ворогів, скидаючи на землю своїх вершників. До наконечників своїх списів воїни-Вовки прив’язували вовчі хвости, а замість плащів носили вовчі шкіри. Воїни-вовки були озброєні довгими бойовими канчуками, у які були вплетені металеві дроти, тяжкі бронзові кулі й гострі залізні гачки — «пазури Чорних Вовків Папая». Одним ударом такого канчука воїн-вовк міг легко вибити ворога із сідла.

В центрі розташувалися кремезні воїни сотні Турів. На грудях їх коней були прив’язані черепи турів з довгими рогами. А самі коні, особливої породи, яку розводили на таємних пасовищах, були могутніми й невтомними. Одним сильним ударом своїх грудей такий кінь міг збити на землю навіть тяжко озброєного сарматського катафрактрія. Коли сотня Турів йшла у атаку, земля тремтіла під копитами їх коней, і здавалося, ніщо не може витримати їх натиску. Зазвичай воїни-тури користувалися тяжкими й довгими списами, удару яких не міг витримати жоден щит чи панцир.

Позаду кінноти виструнчилися у кільканадцять рядів скіфи-піхотинці. Це були скіфи-орачі, які покинули свої лани, що золотилися пшеницею. На їх прапорі була зображена богиня Апі — покровителька землі. Скіфи-орачі були високими й широкоплечими. Йшли вони у наступ, зімкнувшись пліч-о-пліч, виставивши наперед списи. Ніхто краще за них не міг витримати атаку кінноти, а свої чотириколісні, окуті залізом вози вони могли надзвичайно швидко, з’єднавши товстими ланцюгами, ставити у коло, перетворюючи на неприступні фортеці.

Рештки колишньої потуги скіфського народу зібралися для вирішальної битви, але і це, порівняно нечисленне, військо здавалося грізним і незламним.


Запала тиша. І у цій тиші тріпотіли знамена й чулося іржання коней.

І ось здалеку почувся спочатку тихий, а потім все більш і більш гучний гул. Отан і бувалі воїни добре розуміли, що означає цей гул — це земля здригалася від повільно крокуючого війська.

Невдовзі на обрії з’явилася довжелезна блискуча смуга. Здавалося, залізна хвиля насувається на скіфське військо, оточуючи його з усіх боків. Смуга наближалася. Тепер можна було добре побачити, як тріпотять прапори над загонами аланських катафрактріїв і майорять яскравими кольорами значки на тисячах списах вершників. Попереду просувалася кіннота аланів і готів. Готські вершники з ведмежими шкірами на плечах тримали в руках довгі списи й тяжкі сокири. Розсипавшись окремими загонами, гарцювали перед важкими вершниками зграї легкоозброєних кіннотників — вправних стрільців з луків. Позаду кінноти незліченними хмарами сунула піхота. Це були готські і сарматські піхотинці. Окремо крокували грецькі найманці у шоломах, прикрашених яскравими гребнями із круглими, майже у зріст людини, щитами із зображеннями скорпіонів, левів і блискавок. Найманці йшли рівно і їх фаланга нагадувала величезну металеву потвору, всіяну голками довгих списів — саріс.

Вверху по течії ріки показалися чорні готські кораблі, заповнені воїнами, готовими в будь-яку мить висадитися на берег і піти в атаку.

Військо готів і аланів виструнчилося перед скіфами. Воно простягнулося величезною смугою, охопивши скіфів широким півколом. Відразу було видно, що готсько-аланське військо налічує не менше ніж шістдесят тисяч воїнів.


Чорні вершники з’явилися несподівано, коли Атею здавалося, що на цей раз він зможе уникнути небезпеки. Вони вихопилися з якогось урочища — залишки колишнього чорного воїнства Гістаса і, прагнучи помститися за свого володаря, кинулися на Атея….

Атей чимдуж гнав свого коня — погоня наближалася. Змучений кінь Атея вже був увесь змилений і великі клапті білої піни падали з його голови на землю. Повз саму голову Атея просвистіло декілька стріл. Атей обернувся й декілька разів вистрілив у переслідувачів. Один вершник, розкинувши руки, зі стрілою у грудях вилетів із сідла. Атей закинув Щит Таргітая за спину — дві стріли, одна за одною, вдарилися у Щит і впали на землю. Але відчувалося, що коні Чорних Вершників вже заморені. Атею здавалося, що порятунок вже досить близько. Він нахилився до самої гриви й похапцем заговорив:

— Давай, давай, конику! Давай, лети швидше, обгони вітер і чорних вершників!

Ворожі війська застигли. Над рівниною зависла напружена тиша, яка могла в будь-яку мить вибухнути галасом і брязкотом смертельної битви.

Отан тронув повіддя свого коня і повільно виїхав перед військом Срібного Яструба. Назустріч йому виїхали два воїна. Один у багато оздобленому бойовому аланському обладунку, другий — у бойовому готському вбранні.

— Ви знаєте Закон Великого Степу! — залунав голос Отана, звернутий до ворожих лав. — Ми чекаємо на вашого звитяжця!

Алан підняв свою руку:

— Я, цар Сай, кажу тобі, вождю Отану й усьому твоєму війську — наш воїн готовий вийти на герць. Але виникла суперечка — хто ж буде битися від нашого війська — гот чи алан? Тому з нашого боку на двобій вийде воїн, який прийшов до нас з далекого острова Скандзі. Його ім’я — Гарм Чорний Пес!

Військо готів і аланів вибухнуло переможними викликами.

З першого ряду аланської кінноти виїхав на великому вороному коні високий широкоплечий воїн.

На його голові був високий шолом з чорного металу. Обличчя Гарма закривав замість забрала людський череп. З верху шолома спускався довгий гребінь з воронячого пір’я. На широченних плечах висіла плямиста шкура гепарда. На панцирі, зробленому з темного, немовби обсмоленого металу, виднілося зображення вовка, а на грудях висів амулет — засушена кістлява людська рука. В правиці Гарм тримав тяжкий спис із широким наконечником, від якого відходив довгий гак. В лівій руці у нього був тяжкий, окутий бронзовими пластинами щит. На боці у північного воїна висів довгий меч у дерев’яних, окутих мідними обручами піхвах, коротка бойова сокира з надзвичайно широким лезом, а біля сідла був прикріплений цілий оберемок метальних дротиків.

— Я, воїн Гарм, готовий прийняти бій не на життя, а на смерть з будь-яким воїном клану Срібного Яструба! І нехай цей бій остаточно вирішить суперечку між скіфами та готсько-аланським союзом! Я готовий битися будь-якою зброєю! І один з нас не вийде живим з цього кола!

Голос Гарма був глухим, здавалося, що він лунає з якоїсь темної і зловісної печери.

Сагір ще раз озирнувся туди, звідки мав з’явитися Атей. Але брата не було.

— Ну що, Астаге, — звернувся Сагір до свого побратима, — прийдеться тобі позичити свій щит.

Астаг кивнув головою, зняв зі свого плеча щит і протягнув його Сагіру.

— Спробуй не приймати ближнього бою, більше намагайся перемогти цього Гарма хитрістю й швидкістю. Видно, що цей дуболом міцний, але, здається, не дуже спритний.

— Здається, що саме так, — кивнув головою Сагір, зручніше перехоплюючи щит Астага.

— Не переймайся, — промовив Астаг, — щит у мене міцний і чимало разів рятував мене від смерті. Я освятив його ще десять років тому…

— Добре, добре! — хлопнув Сагір побратима по плечу, — все буде гаразд. Ну а якщо… То придивись за Атеєм.

Астаг мовчки кивнув головою.

Глава 8. Смертельний двобій

— Я, сколот Сагір, воїн Срібного Яструба, син коваля Аріанта приймаю твій виклик, Гарме! — із цими словами Сагір виїхав назустріч воїну з Півночі, — перший герць я присвячую богу Папаю, покровителю Блискавки!

Ряди скіфських воїнів вибухнули бойовим закликом:

— Агов! — пронісся по шеренгам воїнів Срібного Яструба гучний заклик.

— Одін! — ревонули готи, потрясаючи своєю зброєю.

— Боги Хеля! — закричав Гарм. — Вам я присвячую голову цього жалюгідного скіфського вояки!

Гарм і Сагір пустили своїх коней по колу, постійно залишаючись навпроти один-одного. Коли їх коні вже гнали чвалом, Гарм і Сагір одночасно вихопили з горитів свої луки. Дві стріли одночасно злетіли у повітря і, зіткнувшись у центрі кола, впали на землю. Ще від двох стріл Гарма Сагір встиг ухилитися, відкинувшись на правий бік свого коня. Гарм вправно встиг підставити щит під стріли Сагіра. Одна стріла вп’ялася у дубову кромку щита, окуту темним металом.

Гарм стріляв напрочуд швидко і, хоча Сагір не відставав у спритності, більше часу йому приходилося ухилятися від ворожих стріл або відбивати їх своїм щитом. Нарешті йому вдалося попередити постріл Гарма своїм пострілом. Довга скіфська стріла із білим оперенням свиснула в повітрі і вп’ялася в ногу Гарма. Але той, майже не звертаючи на неї уваги, зламав древко стріли й відкинув її на землю. Сагір вистрілив ще раз, але Гарм відбив стрілу своїм луком і вистрілив у відповідь. Сагір відкинув свій лук і встиг перехопити рукою стрілу біля самого свого обличчя.

Гарм теж відкинув свій лук і схопив довгий спис, який встромив у землю перед початком двобою, і, перехиливши спис перед собою, погнав свого коня прямо на Сагіра.

— Сагіре, спис! — почув Сагір голос Астага і, виставивши навмання руку, схопив кинутий побратимом бойовий спис.

Воїни погнали своїх коней назустріч. Здавалося, що зараз вони водночас простромлять один одного своїми списами.

Воїни дивилися, затамувавши подих, на цей небачений навіть у їх сповненому бойовими виправами житті двобій.

Спис Сагіра вдарив у щит Гарма й розлетівся на трізки. Одночасно ворожий спис з такою силою вдарив у щит Сагіра, що скіф ледь не вилетів з сідла. Кінь його встав на дибки, завалюючись на спину. Уламки щита Сагіра полетіли на землю.

Сагір покотився по землі. Тепер він майже не міг рухати лівою рукою. Він тільки встиг вихопити свій меч, як Гарм знову налетів на нього. Хапаючи ротом повітря, Сагір ледь встиг відбити удар списа. Сили швидко залишали його. Здавалося, що Гарм Чорний Пес за допомогою якоїсь потойбічної здатності витягує зі свого супротивника останні сили. Хитаючись, Сагір підвівся й застиг, очікуючи нової атаки.

Але Гарм, впевнений у своїй перемозі, не поспішав. Він зупинив коня й легко зіскочив з нього. Спис він відкинув, і тепер у його руках грізно зблиснув вороненим лезом довгий меч.

Сагір зробив випад своїм мечем, але Гарм легко відбив його щитом і вдарив ногою у чоботах, окутих залізом, у груди. Сагір, випустивши меч з рук, впав навзнак.

Готи і алани переможно заревіли. Воїни Срібного Яструба похмуро мовчали.

Раптом, поки Гарм Чорний Пес неспішно наближався до Сагіра, готуючись нанести останній, смертельний удар, між рядами скіфських воїнів проскочив змилений кінь і вихопився на край кола, у якому відбувався двобій…

…Атей миттєво зрозумів, що Сагіру до загибелі залишилися лічені секунди.

— Сагіре! — закричав Атей, піднесши над головою Щит Таргітая. — Тримай!

Блискучий диск Щита Таргітая майнув у повітрі, і відблиски червоних вогнів сотень смолоскипів яскраво спалахнули на його поверхні. Сагір встиг схопити Щит, коли Гарм Чорний Пес вже стояв над ним із занесеним мечем. Сагір підняв Щит Таргітая над головою й прийняв ним смертельний удар тяжкого меча Гарма.

Почувся лязкіт, луна від удару прокотилася по рядам воїнів. У руках Гарма залишився тільки уламок меча.

Сагір підхопився на ноги, смертельна втома миттєво полишила його. Він підскочив до Гарма і щосили вдарив його щитом у груди. Від удару Гарм покотився по землі.

Між рядами воїнів Срібного Яструба прокотилася хвиля переможного заклику.

Довге, нелюдське виття вихопилося з грудей Гарма. Він вскочив і, вихопивши свій кинджал, кинувся на Сагіра.

Атей застиг.

Сагір, підхопивши уламок меча Гарма, перехопив однією рукою занесений для удару кинджал і встромив уламок у груди свого ворога.

Запала тиша. Гарм повільно опустився на коліна, голова його схилилася на груди, і він мовчки звалився на землю…

…Коли відгриміли переможні крики, Отан виїхав у центр кола, назустріч йому вирушили конунг Ерманаріх і цар Сай.

— Твій воїн, Отане, переміг, — промовив Ерманаріх, — і ми не будемо битися із твоїм військом, — ви можете йти своїм шляхом!

— Боги подарували нам перемогу, але вони звеліли нам шукати місце, де ми зможемо зберегти свою силу, — сказав Отан. — І наш Шлях проляже туди, куди вкажуть нам боги!

ЕПІЛОГ

Величезний розпечений диск червоного сонця застиг над краєм степу. Від високих степових ковил підіймалося мерехтливе марево ранкового туману. Густе, насичене пахощами духмяних трав повітря дзвеніло, немов напнута тятива тугого скіфського лука.

Атей стримав свого коня і на мить заплющив очі, вдихаючи на повні груди це чарівне повітря, яке буває тільки в таку мить — коли червоне сонце повільно підіймається над безкраїм простором скіфського степу…

Атей довго дивився на сонячний диск — там, вдалечині, прямо до обрію, над яким сходило сонце, можна ще було побачити воїнів Срібного Яструба. Здавалося, що військо вирушило прямо крізь розпечений червоний сонячний диск.

Сагір і Орія теж мовчки дивилися, як повільно щезає клан Срібного Яструба.

— Атею, нам вже час вирушати навздогін, — тихо промовила Орія.

— Ну що ж, — промовив Сагір, — прийшов час прощатися, брате Атею.

Атей знав, що Отан наказав Сагіру і ще деяким посвяченим у всі таємниці братства Срібного Яструба залишитися. Вони мали охороняти фортецю на острові Гілеї й продовжувати у Великому Степу священну справу Срібного Яструба.

Але серце Атея стискалося від болю. Він обняв брата.

— Не сумуй, Атею, — почув він слова Сагіра, — пам’ятаєш слова Отана?

Атей мовчки кивнув, намагаючись стримати сльози.

— Ось і добре, вам треба поспішати. Прощавай, брате!

Атей і Орія пришпорили коней, і ті стрілою понеслися назустріч червоному сонцю.

І тільки вітер доніс до Атея далекий голос Сагіра:

— Ми ще зустрінемося…

1

Горит — скіфський сагайдак для стріл.

2

Борисфен — Дніпро.

3

Алани — одне із сарматських племен.

4

Конунг — військовий ватажок готів.

5

Сагаріса — скіфська бойова сокира з подвійним лезом.

6

Папай — верховний бог скіфів.

7

Чепрак — тканина, якою вершники накривали круп коня під седлом.

8

Умбон — круглий, випуклий диск, який зазвичай кріпився посередині щита.

9

Данауб — Дунай.

10

Евксинське море — назва Чорного моря в античні часи.

11

Ойкуменою в античні часи називали всі землі, які населяли люди.

12

Фібула — широка кругла пластина, якими у давнину скріпляли плащі та накидки.

13

Кімвал — стародавній струнний музичний інструмент.

14

Фалера — кругла залізна бляха на панцирі.

15

Баліста, скорпіон — стародавні військові знаряддя, які застосовували для оборони або штурму фортець.

16

Гіпаніс — річка Кубань.

17

Істр — річка Дунай.

18

Спілум — римський спис із дуже довгим наконечником, щоб ворожий воїн не міг перерубати його своїм мечем, якщо той встромлявся у його щит.

19

Легат — командир легіону.

20

Когорта — підрозділ легіону, близько 600 осіб.

21

Центуріон (сотник) — командир центурії, підрозділу когорти.

22

Авгури — римські жерці та ворожбити.

23

Кліо — одна з дев’яти муз, яка була покровителькою історії. Служник музи Кліо — історик.

24

Містерія — священнодійство, обряд, під час якого його учасники переживають свою єдність із магічними силами або богами.

25

Країна Хань — Китай.

26

Ярл — старійший воїн у готів та скандинавів.

27

Переклад О. Бургарда.

28

Відстань пострілу з луку — близько 500 метрів.

29

Нумідійці — народ, який у античні часи мешкав у Північній Африці.

30

Драккар (дракон) — назва скандинавських та германських бойових човнів.

31

Андрофаги — народ воїнів-людожерів.

32

Мінгі Тау — Ельбрус.

33

Терк — Терек.


home | my bookshelf | | Шлях Срібного Яструба |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 3
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу