Book: Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 9



Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 9

Твори у дванадцяти томах, том 1


ЗВІР ПРЕДКОВІЧНИЙ

Повість


I


Сем Стюбнер переглядав свою кореспонденцію хапливо й недбало. Як і личить менеджерові професійного боксу, він давно вже звик до найрізноманітніших та найхимерніших листів. Кожен дивак-спортсмен, аматор чи реформатор боксу конче вважав за свій обов’язок повідомити його про свої вигадки. Стюбнер наперед готовий був до повсякденної порції несподіванок, що їх приносила пошта, починаючи від погроз порішити його і до трохи миролюбніших намірів дати йому поличника. З поштою одержував він усіляку всячину: то талісмани, від кролячих лапок до щастядайних підків, то безвідповідальні пропозиції якихось незнайомців забитися на дрібні гроші, або й на цілих чверть мільйона доларів. Колись він одержав був поштою голярського ременя зі шкіри лінчованого негра, а тоді ще висушеного на сонці пальця білої людини, труп якої знайдено в Долині Смерті, і відтоді набрався певності, що пошта вже нічим не здивує його. Проте сьогодні вранці він дістав такого надзвичайного листа, що перечитав його й удруге, а сховавши до кишені, потім знову витяг, щоб перечитати втретє. На конверті стояв штемпель якоїсь нечуваної поштової філії в окрузі Сіскію. Лист був такого змісту:

«Шановний Семе!

Ви знаєте мене хіба що на ім’я, бо прийшли на ринг, коли я давно вже покинув нашу справу. Але ж вірте мені,— я не спав. Я стежив увесь час за спортом, і за вами особисто — відтоді як Кел Офмен подолав вас, — аж до вашого останнього матчу з Натом Белсоном, і гадаю, що ви— найуміліший з усіх менеджерів, що бували коли на арені.

І тому я хочу запропонувати вам одну річ. Маю я тут такого видатного боксера, що й світ подібного до нього не бачив. І де не підробка… Крам справжній, добірний. Що ви скажете про хлопця двадцяти двох років, вагою понад двісті двадцять фунтів, — хлопця, що може завдавати вдарів, про які я й не мріяв ніколи? Це мій син, Пат Глендон-молодший. Під цим найменням він виступатиме. Я все гаразд обміркував. Але найкраще б вам прибути до нас першим поїздом.

Я виплекав і вивчив його. Все, що я будь-коли знав, — я вклав йому в голову. І, може, ви мені не повірите, — але він додав ще й від себе. Це самородний боксер. Щодо відчуття часу й простору — він цілковите диво. Час він уловлює до одної секунди, а відстань — до одного дюйма. Він і думати про це не потребує,— це інстинкт. Його найкоротший поштовх заспокоїть супротивника скоріше, ніж удар з усього розгону всіляких недотеп.

Тепер багато розводяться про те, що біла раса має перевагу над іншими. Отже, він — втілення всіх оцих сподівань. Приїздіть і самі побачите.

Колись, подорожуючи з Джефрізом{1}, ви кохалися в полюванні. Приїздіть — і матимете й полювання, й рибну ловлю такі, що ваші кінематографічні «бойовики» здадуться вам убогим шматтям. З вами піде полювати Пат молодший. Сам я вже не ходак і не їздець, тим-то й запрошую вас сюди. Бажав би я сам бути йому за менеджера, та про це годі й балакати. Я вже скінчена людина, мабуть, скоро мені й нокаут. Отож мерщій прибувайте. Я хочу передати хлопця вам. Ця справа — скарб для вас обох, — проте договір скласти хочу я сам.


Прихильний до Вас Пат Глендон»


Стюбнер спершу подумав, що це жарт, адже боксери відомі жартуни: вчитуючись у листа, він угадував у ньому то хитре перо Корбета, то добродушну вигадку Фіцсімонса{2}.

Але ж якщо лист правдивий, на нього слід звернути увагу, це безперечно. Пат Глендон залишив ринг ще до його часів, він тільки раз хлопчаком бачив, як Пат тренувався з Джеком Демпсі. І вже тоді називали його Старий Пат, і на рингу він уже не виступав. Він з’явився ще в часи Салівена й провадив боротьбу за давніми «Лондонськими правилами призового боксу», і тільки в останніх своїх виступах додержував нових, щойно тоді впроваджуваних правил маркіза Квінсбері{3}.

Який боксер або аматор боксу не чув про Пата Глендона? Звісно, людей, що бачили його в силі, дуже небагато лишилося на світі, і мало вже було таких, що взагалі бачили його, — одначе ім’я його записано в літописах боксу, і жоден спортивний довідник не проминає його. Щоправда, його слава була якась незвичайна. Нікого з боксерів не ставили вище за нього, а тим часом сам він жодного разу не став чемпіоном. Йому страшенно не таланило, і він був знаний, як боксер-невдаха.

Чотири рази він мало не одержав звання чемпіона у важкій вазі — підстав на це йому не бракувало. Перший раз то було на баржі, в Сан-Франціській бухті: супротивник, здавалося, вже геть знемігся, аж тут Пат Глендон увередив собі руку. Потім на одному з островів, що на Темзі, боксуючи у воді, коли вода піднялася до шести дюймів, він зломив собі ногу саме в такий момент, коли перемога була вже певна. Багато кому в пам’ятку й той матч у Техасі, коли супротивник Патів уже був здавався, але саме вскочила поліція і боротьбу довелося припинити. І, нарешті, матч у клубі залізничників: там Пат став жертвою таємної змови між негідником суддею і гуртом осіб, зацікавлених, щоб його переможено. Все йшло гаразд, але коли Пат Глендон нокаутував супротивника ударом правої в щелепу, а лівою в сонячний сплет, суддя спокійнісінько дискваліфікував його за порушення правил. Всі секунданти, всі експерти з боксу, ввесь спортивний світ, — усі знали, що про заборонений удар годі було й казати. Але Пат Глендон, додержуючи боксерської традиції, скорився присудові. Скорився й поставив цей випадок на карб звичайної своєї безталанності.

Такий був Пат Глендон. Стюбнера бентежило тільки одне: автор цього листа Пат чи ні? Він узяв листа з собою на роботу. «Куди подівся Пат Глендон?» — цими словами зупиняв він того дня всіх спортсменів. Але жодна душа цього не відала. Дехто гадав, що він уже помер, проте певного нічого ніхто не міг сказати. Редактор спортивного відділу одної ранкової газети переглянув свій архів і запевнив, що повідомлень про смерть Пата Глендона ніде не було. Лише Тім Доновен напутив Стюбнера.

— Та звісно, що Пат живий! — сказав він. — Чого б йому вмирати? Такий дужий чолов’яга, та й себе він ніколи без пуття не надуживав. Вій збив собі купу грошенят і не розтринькав їх, а повкладав у різні підприємства. Мав аж три шинки! І він здорово заробив, одного дня продавши їх. Ото саме тоді я й бачив його востаннє. Тому вже літ з двадцять, а може, й більш. Його дружина якраз була померла. Він ішов до катера. «Куди, старий?» — питаю я. А він: «Подамся в ліс! — каже. — Досить з мене. Прощавай, Тіме, друзяко!» — І ото відтоді я вже не бачив його. А живий він — безперечно!

— Кажеш, у нього дружина померла? — запитав Стюбнер. — А діти в нього були?

— Авжеж, одне дитинча. Він ніс його на руках, коли ми побачились.

— То був хлопчик?

— А хто його зна!

Сем Стюбнер не вагався більш і ввечері вже сидів у пульманівському вагоні, що мчав його в найглухішу закутину північної Каліфорнії.


II


Вранці поїзд викинув Стюбнера на полустанку Дір-Лік. Але йому з добру годину довелося потинятися по вулиці, поки не відчинили єдиного тут шинку. Та ні,— шинкар нічогісінько не знав про Пата Глендона, навіть не чув про нього. Якщо він і живе у цій околиці, то хіба десь далі, в горах. Не чув нічого про Глендона й завсідник цього закладу, що саме нагодився. У готелі Стюбнер теж ні про що не довідався. Він натрапив на слід лише, як відчинено крамницю й пошту. Авжеж, Пат Глендон живе тут, тільки хтозна в якій глушині. Треба їхати диліжансом до Олпайна, за сорок миль відсіля. Олпайн — це табір дроворубів. Від Олпайна верхи Антилоповою долиною, далі через перевал до Ведмежого струмка. Пат Глендон живе десь за тим струмком. В Олпайні напевне знають, де саме. І сина має, теж Пат. Крамар сам його бачив. Років зо два тому він був якось у Дір-Ліку. Старого ж Пата літ з п’ять тут не видно. Бувало, все купував припаси у крамниці й платив чеками. Старий був уже зовсім сивий і такий чудний! Більше крамар про них нічого не знав, але в Олпайні хлопці покажуть йому все.

Стюбнер був цілком задоволений. Молодий Пат Глендой існував-таки напевне, і зі старим вони вдвох живуть у горах. Переночувавши цю ніч у таборі дроворубів у Олпайні, менеджер уранці подався верхи стежкою через Антилопову долину. Він проїхав перевал і спустився до Ведмежого струмка. їхав він увесь день тією дикою й суворою околицею і лише надвечір став підійматись долиною Пінто. Стежка тут була така крута й тісна, що він не раз мусив злізати з коня та йти пішки.

Була одинадцята ночі, коли він зупинився перед рубленою хатиною. Два величезні ловецькі пси привітали його гучним гавкотом. Пат Глендон відчинив двері, кинувся гостеві на шию й увів його в хатину.

— Я знав, що ви прибудете, Семе, голубчику, — промовляв Пат, кульгаючи по кімнаті. Він заходився розпалювати вогонь, готувати каву й підсмажувати великий кусень ведмедини. — Малий сьогодні вдома не ночує. У нас м’яса забракло, і він надвечір пішов на лови оленів. Але я більше нічого не скажу. Пождіть, поки самі побачите. На ранок він повернеться, і ви його випробуєте. Онде й рукавиці. Але почекайте — ви його побачите!

Що ж до мене, то я людина скінчена. Мені в січні пішло на вісімдесят перший рік. Колишньому боксерові дожити до такого віку — це зовсім не зле. Але я завжди глядівся, Семе, по ночах не швендяв, свічки, як то кажуть, з двох кінців не палив. А моя свічка була таки добра, і я з неї умів скористати, — ви це мусите визнати, як подивитеся на мене. Я й сина цього навчив. Що ви скажете про двадцятидвохлітнього юнака, що зроду не вживав спирту й не палив тютюну? А це ж він такий! На зріст велетень і життя своє провадить на волі. Зачекайте-но, поки побуваєте з ним на ловах. Ви порожнем захекаєтесь, а він тягтиме все справилля, та ще й здорового оленя — і нічого. Він виріс на повітрі й ні взимку ані влітку не спав під дахом. Завжди спить на вільному повітрі,— так я виховав його. Єдине, що мене турбує,— як- він спатиме в місті та як терпітиме тютюновий дим на рингу. Дим — це страшна річ, як на рингу задихаєшся в розпалі бою. Але досить, Семе, голубчику. — Ви стомилися, й вам охота спати. Почекайте, ви його побачите, — отоді!

Однак Пат Глендон довго ще по-старечому базікав і не давав Стюбнерові склепити очі.

— Він, мій малий, оленя на бігу може загнати, — почав він ізнов. — А мисливське життя — це найкраще тренування для легенів. Він небагато й знає про інше життя, хоч деколи й почитує всякі книжки та віршики. Він дитя природи, ви це побачите одразу, лиш на нього глянете. У ньому стара ірландська заправа. Іноді він як замріється, — і я вже боюся, що він вірить у чарівниць, фей та інше домовиння. Природу він любить, як ніхто, а міста боїться. Він багато читав, але найбільше місто, що він за життя бачив, — це Дір-Лік. Він тої думки, що міста слід знищити: в них забагато людей. Тільки два роки, як він уперше побачив справжнього поїзда.

Іноді мене турбує думка: чи не помилився я, що виховував його серед природи? Але зате це виховання дало йому міць, витривалість і життєву силу, як у буйвола. Жоден городянин з ним не впорається. Звісно, Джефріз, коли він ще був у найкращих своїх літах, міг би трохи зморити його, але тільки трохи. Мій малий міг би переломити його, як соломинку. Але з першого погляду цього ніяк не скажеш. Просто диво дивне. Спочатку він здається лише вродливим хлопцем — тільки що м’язи в нього не такі, як в інших. Заждіть, ви побачите його і самі зрозумієте.

А як він любить усілякі квітки, галявинки, сосни, коли місяць на них світить, хмари на заході сонця! А то ще дивиться з верхів’я Лисої гори, як сонце сходить. Він завше малює всякі образки й читає віршики про Люцифера, про ніч… Книжки він роздобув у рудоволосої вчительки. Але це все в нього через молоді літа. Він втягнеться до гри, аби лиш розпочати. Проте будьте готові й до несподіванок, поки він перші дні звикатиме у великому місті.

Прегарна ознака: жіноцтва він боїться. Жінки не скоро стануть йому навпоперек дороги. Він не розуміє цих створінь, та й дуже мало їх бачив у наших горах. Та сама вчителька із Семсон-Флейта, що напакувала йому голову віршиками, — вона здорово залюбилася в нього, а він і на думці не мав нічого. Волосся в неї — чисто золото… Не тутешня вона, а знизу, з долини. Потроху вона зовсім упала в розпач і бігала за ним, геть сором забувши. І як ви гадаєте, що зробив малий, коли зрозумів, у чім справа? Він перелякався, як заєць. Захопив укривала та ловецьке справилля й утік на гори в ліс. Цілий місяць я його не бачив, а потім він раз прокрався до мене поночі й знов утік перед світом. І подивитися не хотів на її листи. «Спали їх», — сказав мені. Я їх і спалив. Двічі приїздила вона верхи з Семсон-Флейта, і мені дуже було жаль її. Стужилася дівчина по хлопцеві, з обличчя було знати. Три місяці опісля вона кинула школу й поїхала до себе додому. Тоді мій малий повернувся, і ми знов стали жити вкупі.

Еге ж бо, жінки занапастили чимало порядних боксерів, але його вони не подужають. Він червоніє, мов дівча, тільки-но перша спідниця гляне на нього трохи пильніш. А вони всі на нього задивляються. Але коли він б’ється… — а він же й б’ється, не приведи, господи! — в ньому спалахує дика ірландська кров і скеровує його вдари. І не подумайте лишень, що він самовладання втрачає. Я навіть замолоду не бував такий стриманий, як він. Ота запальність мене й підводила. Але він — мов лід! Він одночасно палкий і льодовий, наче електричний дріт під напругою в холодильнику.

Стюбнер куняв, але бубоніння старого розбурхало його. Сонний, він прислухався.

— Присягаюся небом, я зробив з нього справжнього борця, дав йому добрі кулаки, і ноги міцні, і очі зіркі. Я гаразд розуміюся на боксі й уважно стежив за всіма новинами. Припадання, кажете? Розуміється, він обізнаний у всіх прийомах, як зберегти силу. Він ніколи не подасться на два дюйми, коли досить і півтора. Якщо захоче, стрибне, мов кенгуру. Захист? Стривайте, — ви самі побачите. Це він ще краще робить, як напад. Він не поступився б і перед Пітером Джексоном, а Корбета побив би в найкращу того пору. Кажу ж вам, я навчив його всього, всіх способів, а він сам ще й удосконалив мою науку. Він — геній боксу. І у нього було досить товаришів, щоб з ними тренуватися. Я показав йому всі тонкощі, а вони навчили його страшенних ударів. Тут такі хлопці, що ніколи не торопіють і нічого не бояться. Коли доходить до клінчу, вони чисто скажені бугаї або дикі ведмеді. А він грається з ними. Чуєте, що я вам кажу? Грається з ними, як ви або я гралися б із цуценятами.

Стюбнер знов був задрімав і знов прокинувся від бубоніння старого.

— Найдивніше те, що він не вважає бокс за серйозну справу. Бокс дається йому так легко, що це наче забавка для нього. Але заждіть, хай-но натрапить на меткого борця. Ви тільки заждіть! Він як увімкне струм у цьому своєму холодильнику, та як сипоне градом найдобірніших, теоретично обгрунтованих ударів, то ви тільки очі вирячите з дива!

У холодному присмерку гірського світанку старий Пат раптом потяг Стюбнера з ліжка.

— Онде він іде стежкою! — хрипко прошепотів старий. — Виходьте хутчій, подивитесь на найкращого боксера, якого будь-коли бачив ринг, другого такого ринг і за тисячу років не побачить!

Менеджер, потираючи обважнілі зі сну очі, подивився в одчинені двері й побачив у лісовому прорубові молодого велетня. Однією рукою він тримав рушницю, а з плечей його звисав здоровий олень, хоч ступав юнак так легко, ніби ноша нічого не важила. На ньому був простий синій комбінезон, розстебнута в комірі вовняна сорочка, а замість черевиків — мокасини. Стюбнер помітив, що хода його пружиста, як у кішки. Годі було й подумати, що в ньому двісті двадцять фунтів ваги, не рахуючи вбитого звіра. Юнак одразу справив на менеджера надзвичайне враження. Сила юнакова була безперечна, але від нього пашіло й чимось особливим і незвичним. Це був новий тип, зовсім відмінний від звичайного типу боксерів. Він здавався не юнаком двадцятого сторіччя, а створінням цих< нетрів, нічною блудящою примарою з чарівної казки чи давньої легенди.

Стюбнер скоро зрозумів, що молодий Пат не з говірких. Коли старий Пат познайомив їх, він, слова не кажучи, простяг руку й мовчки взявся до роботи — розпалив огонь і приготував сніданок. На запитання батькове, де він забив оленя, син вимовив лише два слова. «На Південному перевалі».

— Одинадцять миль через гори! — гордо пояснив старий. — А стежка така, що серце трісне.

Снідали чорною кавою, коржами й неймовірною кількістю смаженої на жару ведмедини. Парубчак завзято поглинав печеню, і Стюбнер зрозумів, що обидва Глендони звикли жити майже на самому м’ясі. Розмову підтримував лише батько, але до справи, що лежала йому на серці, він приступив, тільки поснідавши.

— Пате, хлопчику мій, — почав він, — ти знаєш, хто цей добродій?



Молодий Пат кивнув головою й багатозначно глянув на гостя.

— Так отже він повезе тебе до Сан-Франціско.

— Я б радніше лишився тут, батьку, — була відповідь.

Стюбнер відчув розчарування. Невже дурно він сюди

волікся? Цей парубчак — не боксер, коли він не рветься до бою. Здоровань? Але цього ще мало, щоб бути борцем. Все це не нове. Такі величезні туші звичайно й запливають салом.

Але у старому Паті спалахнула предковічна кельтська лють, і в голосі його забриніли гострі владні нотки:

— Ти поїдеш у місто й битимешся, мій хлопчику. Я тебе виховав на це, і ти мусиш скоритися.

— Гаразд, — несподівано вирвалося десь із глибини юнакових грудей.

— І битимешся як чорт! — додав старий.

Знов Стюбнер відчув розчарування, — в очах юнакові не було ні вогню, ні виблиску, коли він сказав:

— Добре. Коли ж ми поїдемо?

— О, Стюбнер ще пополює в нас, половить риби та й тебе випробує в боксі.— Він глянув на Стюбнера, і той кивнув головою. — Роздягнись і покажи, що ти вмієш.

Не минуло й години, як Стюбнер геть усе зрозумів. Він сам свого часу був боксером, ще й у важкій вазі, і тому краще, ніж хто інший, міг оцінити хлопця. Зроду він не натрапляв на таке чудове тіло, як у Пата-молодшого.

— Гляньте на округлість плечей! — приказував батько. — Все в ньому справжнє, здорове, все до останньої краплинки! Ви маєте перед собою людину, Семе, що ніколи не було ще такої на світі. Усі його м’язи вільні. Це не циркач вам і не аматор, що з книжок вчиться спорту. Погляньте на його м’язи, вони так переливаються, мов товсті зміюки. Стривайте, — ви ще побачите, як вони напружаться для удару. Він вам хоч би й зараз сорок раундів витримає, а то й цілу сотню. Ану-но, починайте, вже час.

Вони заходилися боксувати. Кілька трихвилинних раундів з хвилинною перервою, і до Стюбнера повернувся гарний настрій. Цей юнак не виявляв ані крихти обважнілості чи апатії,— він лише провадив гру ліниво-добродушно, а удари завдавав влучно і сильно, як уміють природжені досвідчені боксери.

— Не дуже, не дуже, синку, — застеріг старий Пат. — Сем уже не той, що колись!

Це зауваження лише підохотило Сема — старий того й чекав — і він згадав про свій славетний улюблений прийом: відвернув увагу супротивника клінчем і раптово завдав удару в живіт. Та хоч який випад був блискавичний, юнак устиг зрозуміти і ухилився, тим самим послабивши силу удару. Наступного разу він уже й не уникав удару, а просто підставив під кулак ліве стегно. Відстані було декілька дюймів, але ввесь ефект удару пропав. Від тої хвилини, як Стюбнер не п’явся, його кулак неодмінно наражався на стегно.

Стюбнерові колись не раз доводилося боротися з славетними боксерами, і він умів підтримувати свою репутацію в пробних матчах. Але тут годі було про це й думати. Молодий Пат просто бавився з ним, виробляючи те, що йому бажалося. У клінчі Стюбнер відчував себе безсилим немовлям: Пат заганяв супротивника з точністю великого майстра, а до того ще й начебто зовсім не помічав його перед собою. Здавалося, він майже весь час мрійливо дивиться вбік, розглядаючи краєвид навкруги себе. І тут Стюбнер зробив другу помилку. Він подумав, що це у Пата прийом, засвоєний від батька, і спробував удатися до короткого удару, але в ту саму мить його руки затиснуто і він сам дістав удар у вухо.

— Інстинктивне чуття удару, — зауважив старий. — Цього в голову не втовкмачиш, — запевняю вас. Він просто ворожбит. Відчуває удар не дивлячись і знає наперед і силу, й віддаль, і розрахованість. Я цього й не вчив його. Це натхнення. Такий уже він уродився.

У клінчі Стюбнер трохи злісно вдарив молодого Пата в рот. За хвилину, під час другого клінчу, Сем дістав такий самий удар у відповідь. Рух Патів не був дуже хапливий, проте такий міцний, що голова Семові відкинулася назад, аж суглоби затріщали, і він у ту саму секунду подумав, чи не скрутив собі в’язів. Сем послабив напругу тіла й опустив руки на знак того, що визнає поразку. Відчувши раптову полегкість, він заточився на місці.

— Молодець хлопець, — насилу спромігся він, усе ще відхекуючись, і тільки лице його засвідчувало, в якому він захопленні.

Очі старого Пата блищали слізьми з гордощів та радості.

— А як ви гадаєте, що станеться, коли якийсь негідник вдасться до заборонених прийомів? — запитав він.

— Він покладе його на місці! — відказав Стюбнер.

— Ні, він надто холодний для цього. Він просто виб’є з нього всі його шахрайські витівки.

— Що ж, складаймо контракта, — запропонував менеджер.

— Стривайте, ви спершу переконайтесь, чого він насправді вартий, — заперечив старий Пат. — Умови я поставлю нелегкі. Підіть-но з хлопцем пополюйте в горах, перевірте його витримку, його дихання. Тоді вже й підпишемо справжній нерушний договір.

Два дні Стюбнер пробув на ловах і побачив усе, що обіцяв йому старий Пат, побачив навіть більше і повернувся виснажений і вже не такий гордовитий. Менеджер добре знавсь на людях і дуже здивувався, як мало юнак був знайомий з життям; проте він зрозумів, що ошукати його не так легко. Незайманий розум хлопця обертався поки що в обмеженому колі інтересів гірського життя, але його кмітливість і проникливість набагато перевершували середній рівень.

Одне в юнакові видалося загадковим Стюбнерові: його неймовірний разючий спокій, його предковічний невичерпний терпець. Нічим не можна було його вивести з рівноваги. Він і разу не вилаявся і не вимовив жодного безглуздого й перекрученого прокльону, як то часто буває навіть у благопристойних хлоп’ят.

— Та я вилаявся б, якби треба було, — пояснив він Семові, коли той став його під’юджувати. — Тільки навіщо мені лаятись? Але як доведеться, то я зумію!

Старий Пат, як і казав, попрощався з сином на порозі хатини.

— Пате, мій хлопчику, скоро я читатиму про тебе в газетах. Я б теж охоче поїхав, та, либонь, уже ніколи не виберуся з цих гір…

Потім, відізвавши менеджера вбік, старий суворо насунув на нього:

— Втямте собі гаразд усе те, про що я стільки разів вам казав. Хлопець він правдивий і чистий. Він нічогісінько не знає про оті брудні махінації з боксом. Я все приховав від нього, кажу вам. Він і не підозрює, які бувають оборудки. Для нього бокс — це романтика, відвага, слава — недурно я натовк йому голову історіями про колишніх героїв рингу, хоч, ви самі бачили, він так і не запалився пристрастю до боксу. Кажу ж вам, що я вирізав з газет звіти про змагання, аби втаїти їх від нього, — а він гадав, що це я для свого альбома. Він і на думці не має, що люди заздалегідь можуть умовитися про наслідки матчу. Тож не затягуйте його в будь-які нечесні змови. Не викличте в ньому огиди. Тим-то я й написав у договорі пункт про розірвання його: перша махінація — і договір розривається. Ніяких закулісних поділів та умов з кінооператорами про кількість раундів!.. Ви обидва загрібатимете гроші лопатою. Але грайте чесно, або програєте. Зрозуміли?

Потім старий Пат звернувся з прощальними порадами до сина, що сидів уже на коні. Юнак міцно натягнув поводи і поштиво вислухав старого.

— І хоч би там що — стережися жіноцтва. Жінка — це гріх і прокляття, затям собі! Але якщо вже знайдеш ту справжню, єдину, — міцно тримай її. Вона дорожча за славу й за гроші. Тільки спершу мусиш переконатися, що вона для тебе справжня, а тоді вже не випускай! Схопи обіруч і тримай міцніш. Держи, хоча б увесь світ розпався. Авжеж, Пате, мій хлопчику, справжня жінка — це… — одне слово, справжня жінка. Це тобі моє перше й останнє слово.


III


Бентежні дні почалися для Сема Стюбнера, коли він приїхав до Сан-Франціско. Не те, щоб молодий Пат мав поганий характер або щоб велике місто дратувало його, як цього побоювався старий, — навпаки, він був надзвичайно спокійний і лагідний. Але за своїми любими горами він сумував. Місто його таки приголомшило, хоч навіть серед вуличного гамору ходив він цілком незворушний, як червоношкірий індіянин.-

— Я прибув сюди змагатися, — заявив він під кінець першого тижня. — Де ваш Джім Генфорд?

— Такий видатний чемпіон на тебе й глянути не захоче, — відповів Сем. — «Спершу здобудь собі ім’я!» — ось що він тобі скаже!

— Я можу побити його.

— Але публіка цього не знає. Якби ти його подолав, то одразу став би чемпіоном світу. А хіба можна з одним одного виступу стати чемпіоном?

— Мені можна.

— Та публіка ж цього не знає, Пате! Вона на твій виступ навіть не піде. А гроші нам дає лише глядач, юрба. Тим-то Джім Генфорд і на мить не взичить тобі уваги. Яка йому з цього користь? До того він ще має щотижня три тисячі доларів на сцені мюзік-холу, контракт на півроку. Невже ти гадаєш, він кине все це задля матчу з боксером, що про нього ніхто нічого не чув? Тобі треба спершу себе показати. Почати доведеться з незначних місцевих боксерів, отаких, як Пузач, Колінз, Буйний Келлі, Летючий Голландець. Коли ти їх поб’єш, — отже, піднімешся на перший щабель. Але далі ти вже підеш угору, як повітряна куля.

— Ну то давайте цих трьох на один вечір усіх, — рішуче заявив Пат. — Улаштовуйте це швидше!

Стюбнер зареготався.

— А що? Не вірите, що я їх упораю?

— Та знаю, що впораєш, — запевнив його Стюбнер. — Але це так не робиться. Тобі доведеться перемагати їх одного по одному, а не всіх одразу. Пам’ятай, що я твій менеджер і діло своє добре знаю. Тут треба, щоб поступово, щоб розмірено, — можеш мені повірити. Якщо нам пощастить, років за два станеш чемпіоном і багачем.

Пат важко зітхнув, але потім повеселішав.

— І тоді я зможу все кинути й повернутися додому до старого, — сказав він.

Стюбнер хотів заперечити, але стримався. Хоч яким дивним здавався цей майбутній чемпіон, менеджер був певен, що, заживши слави, він зробиться таким самим, як і всі його попередники. Та й два роки — термін он який, а тим часом треба ще добре попрацювати.

Коли Пат почав тинятися без діла по кімнатах, читаючи нескінченні поезії та романи, що брав у книгозбірні, Стюбнер відіслав його на ранчо по той бік бухти, — під пильний догляд Спайдера Волша. За тиждень Спайдер повідомив Стюбнера, що доглядати хлопця нема потреби. Цілі дні він пропадав у горах, ловив пстругів по струмках та гірських потоках, стріляв перепелиць та зайців, вистежував того самого меткого оленя, що десяток років не давався жодному мисливцеві. Спайдер ледащів та обростав салом, а його підопічний безперервно тренувався.

Як Стюбнер і сподівався, власники боксерських клубів висміяли його «новачка». Та хіба всі ліси не переповнено цими «новачками», що претендують на чемпіонство? Іспитовий матч раундів на чотири, — це ще можна дозволити. Але справжнє змагання?! Стюбнер, одначе, твердо вирішив, що дебют молодого Пата відбудеться у справжньому матчі, і, кінець кінцем, завдяки своєму імені, домігся цього. Після довгої тяганини один з клубів погодився дати Пату Глендонові дебют у п’ятнадцять раундів з Буйним Келлі, на приз у сто доларів. Молоді боксери часто прибирали ймення ветеранів рингу, тим-то нікому й на думку не спало, що новак був сином великого Пата Глендона. Стюбнер мовчав — він приберігав цю сенсацію на майбутнє.

Настав вечір змагання, якого дожидалися цілий місяць. Стюбнер непокоївся не в жарт. Його професійну репутацію було поставлено на карту. Юнак за всяку ціну мусив узяти приза, і Стюбнер остовпів, побачивши, як Пат, просидівши у своєму кутку на рингу яких-небудь п’ять хвилин, раптом зблід, а лице йому покрила хвороблива жовтизна.

— Сміліш, хлопчику, — сказав Стюбнер, ляскаючи його по плечі.— Перший раз завжди страшнувато, а Келлі ще зумисне примушує чекати, щоб супротивник розхвилювався.

— Ні, це зовсім інше, — відповів Пат. — Це дим тютюновий. Я не звик до нього.

Менеджерові одразу полегшало. Хоч би був чоловік дужий, як Самсон, але коли він проймається непевністю, йому не сягнути боксерської слави. А щодо тютюнового диму — юнак згодом звикне до нього, та й годі.

Вихід молодого Пата публіка зустріла мовчанням, але коли під канатом на ринг проліз Буйний Келлі,— його привітали голосними вигуками. Постать Келлі цілком відповідала його йменню. Це був чолов’яга лютий на вигляд, увесь порослий чорним волоссям, з гудзуватими м’язами. Важив він добрих двісті фунтів. Пат з цікавістю подивився на свого супротивника, але той у відповідь злостиво ошкірився. їх відрекомендували публіці, і вони, як то заведено, потиснули один одному руки. Проте рукавиці їхні ледве торкнулися одна одної.

— Стережися, парубче! — Келлі відштовхнув Патову руку й просичав: — Я тебе ковтну, як щеня!

Рух Келлі викликав сміх у залі, і всі голосно й весело намагалися доміркуватися, що сказав Келлі.

Вернувшися в свій куток і дожидаючись гонгу, Пат запитав у Стюбнера:

— Чого це він на мене розлютувався?

— Та він і не думає лютувати, — відповів Стюбнер. — Це він просто залякує. Так завше базікають.

— Але ж який це бокс! — здивувався Пат, і Стюбнер,

позирнувши на нього, зауважив, що очі йому були такі самі спокійні й сині, як і завжди.

— Будь обережний, — попередив Стюбнер, коли прозвучав гонг до першого раунду, і Пат схопився на ноги. — Він може накинутись як людожер.

І справді, Келлі рвонувся до Пата з дикою люттю, ніби ладний його проглинути. Пат невимушено й спокійно ступив кілька кроків, розрахував відстань і тицьнув правицею у щелепи супротивникові. Тоді зупинився і уважно подививсь на Келлі. Змагання було закінчено. Келлі впав долі, мов поранений бик, і лежав непорушно, поки суддя, нахилившись над ним, відлічував належні десять секунд. Коли секунданти підійшли підвести Келлі, Пат їх випередив. Він узяв величезне непорушне тіло, відніс його в куток і передав секундантам.

Півхвилини опісля Келлі підвів голову й закліпав очима. Він безглуздо оглянувся навкруги і хрипким голосом промовив до одного з секундантів:

— Що трапилося? Стеля обвалилася, чи що?


IV


Хоч усі гадали, що Глендонові в першій його перемозі пощастило цілком випадково, але Стюбнер усе-таки добився йому другого матчу, тепер з Руфом Мейсоном. Матч відбувся за три тижні в приміщенні Сієрра-клубу. Публіка навіть не встигла помітити, що, власне, сталося. Руф Мейсон був боксер важкої ваги, відомий на всю округу своєю вмілістю і спритом.

Коли прозвучав перший гонг, боксери зустрілися на середині рингу. Жоден з них не кинувся на супротивника. Зігнувши руки в ліктях і майже торкаючись рукавицями, вони ніби обмацували один одного. Так тривало секунд з п’ять. А тоді несподівано сталося те, що хіба один із сотні глядачів устиг розгледіти. Руф Мейсон зробив правою фальшивий випад. Можливо, це був не тільки випад, а й загрозлива спроба майбутнього удару. Ось у цю мить Пат і ударив. Вони стояли так близько один від одного, що кулак Патів пройшов віддаль не більш як у вісім дюймів. Короткий прямий поштовх лівою від плеча — оце й усе. Удар потрапив у підборіддя, і здивовані глядачі побачили тільки, як ноги Руфові Мейсонові підібгалися, і він упав на підлогу. Суддя хутко кинувся відлічувати секунди. Пат знову відніс супротивника в його куток, і лише за десять хвилин Руф Мейсон зміг за допомогою секундантів підвестися і, насилу переставляючи ноги, дотягтися до своєї вбиральні. Розгублених украй глядачів пойняв страшенний подив.

— Тепер я розумію, — заявив Мейсон репортерові,— чому Буйний Келлі подумав, чи не повалилася на нього стеля.

Коли й Пузач Колінз вийшов з ладу на дванадцятій секунді першого раунду, — тоді, як матч планували на п’ятнадцять раундів, — Стюбнер вирішив поговорити з Патом.

— Знаєш, як тебе тепер називають? — спитав він.

Пат похитав головою.

— Викидайло Глендон.

Пат чемно посміхнувся. Йому байдуже було, як його називають. Раніш, ніж повернутися в свої милі гори, йому треба було виконати певне завдання, і він спокійно виконував його.

— А так не годиться, — казав далі менеджер, значливо хитаючи головою. — Ти мусиш давати суперникам більше часу, більше можливостей.

— Я ж приїхав сюди, щоб змагатися чи ні? — здивувався Пат.

Стюбнер знов похитав головою.

— Справа ось у чому, Пате. У боксі доводиться бути шляхетним і великодушним. Навіщо ображати інших боксерів? Та й щодо публіки це не гаразд. Вона за свої гроші жадає мати цікаве видовище. Крім того, ніхто й не захоче з тобою змагатися, якщо так. Ти їх усіх залякаєш. І хіба публіка піде дивитись десятисекундовий бій? Сам поміркуй: ти б згодився платити долар або й п’ять доларів, щоб десять секунд дивитись на матч?

Аргументи Стюбнерові переконали Пата, і він обіцяв подавати публіці триваліше видовище, хоча й зауважив, що сам він волів би ловити рибу, аніж витріщати очі на матчі в сто раундів.

Пат тим часом ще не вибився на будь-яке місце серед боксерів. Завсідники боксу лише реготалися, коли мовилося про нього. Вони тоді відразу згадували його незрозумілі перемоги і дотепне зауваження Келлі про стелю. Ніхто не знав, як Пат боксує, яке в нього дихання, яка витривалість, яка сила й уміння змагатися з сильними супротивниками у тривалій сутичці. Він довів тільки свій хист у блискавичному ударі і те, що йому неймовірно таланить.



У цей час було організовано четвертий Патів матч — з португальцем Пітом Сосо, колишнім різником. Сосо славився найбільше своїми вмілими й несподіваними викрутами на рингу. До цього виступу Пат не тренувався. Натомість він відбув коротку й сумну подорож у гори, де поховав батька. Старий Пат, либонь, знав стан свого здоров’я і своє серце: воно зупинилося одразу, як годинник.

Пат-Молодший повернувся до Сан-Франціско перед самим матчем і просто з поїзда пішов переодягатись для рингу, та й то глядачі мусили хвилин десять дожидатися його.

— Не забувай, дай йому час позмагатися, — нагадав Стюбнер, коли Пат пролазив під канатом. — Пограй з ним серйозно раундів десять-дванадцять, а тоді вже кінчай.

Пат старанно виконував менеджерові вказівки, хоч йому було б дуже легко зразу впоратися з Сосо. Далеко важче виявилося відбивати напади верткого португальця, не заподіюючи йому при тім шкоди. Видовище було надзвичайне, і публіка аж нетямилася від захоплення. Ураганні атаки Сосо, його люті випади, відступи й наступи — на все це треба було великої вмілості від Пата, хоч він усе-таки потерпів трохи.

У перервах Стюбнер хвалив його, і все закінчилося б гаразд, якби на четвертому раунді Сосо не вдався до одного з найефектніших своїх прийомів. Коли Пат відбив Сосо ударом по щелепі, той, на превелике диво Пата, опустив руку і, хитаючись, відкинувся назад; очі йому вибалушились, ноги підгиналися, наче в п’яного. Пат нічого не зрозумів. Удар зовсім не був нокаутом, а супротивник мало не бебехнув на підлогу. Пат теж опустив руки і здивовано розглядав приглушеного супротивника. Сосо відступався, ледве не впавши, потім таки опанував себе, але знов заточився і якось боком наосліп тикнувся наперед.

І тут Пат, уперше й востаннє за свою кар’єру боксера, дався ошукати. Він відступив набік, щоб дати пройти ослабілому супротивникові. Все ще похитуючись, Сосо раптом зробив випад правою. Удар прийшовся Патові просто в щелепу, і то з такою силою, аж зуби затріщали. Публіка зайшлася від криків захоплення. Проте Пат їх не чув. Він бачив перед собою лише Сосо і його зневажливу посмішку — слабість його де й поділася! Патові було боляче, але багато дужче його вразив самий підступ. У ньому повстала лють, успадкована від батька. Він труснув головою, ніби приходячи до тями, і насунув на супротивника. Все це зчинилося в одну мить. Пат відвернув увагу Сосо, тоді лівою загилив у сонячний сплет, а правою водночас у щелепу. Цей удар розтовк португальцеві рота ще до того, як він безтямний упав на підлогу. Клубні лікарі півгодини прововтузилися з ним, поки одволали. На губи Сосо довелося накласти одинадцять швів, а тоді відправити його до шпиталю.

— Мені дуже прикро, що таке трапилося, — сказав Пат Стюбнерові.— Я вийшов з рівноваги. Надалі стежитиму за собою. Батько все попереджував мене. Він казав, що через нестримність програв багато матчів. Я й не думав, що так легко запалююся. Але тепер я вже стримуватиму себе.

Стюбнер повірив йому. Він дійшов до того, що вірив своєму вихованцеві на слово.

— А чого б тобі запалюватись? — сказав він. — Аджеж ти завжди пануєш на рингу.

— Так, завжди й на будь-якій віддалі,— підтвердив Пат.

— Можеш і нокаутувати тоді, коли схочеш, правда?

— Звичайно, можу. Я не хотів би хвалитися, але це в мене вроджене. Зір завжди показує мені слабке місце в супротивника, і я вмію використати це, а чуття часу й віддалі — моя друга натура. Батько казав, що то хист, а я гадав, що то лише влесливі слова. Тепер, коли я спробував битися з цими боксерами, я бачу, що то правда — тобто те, що в мене мозок і м’язи працюють в ідеальному узгодженні.

— Завжди й на будь-якій віддалі,— задумливо повторив менеджер.

Пат тільки кивнув головою, і Стюбнер, повіривши йому, побачив перед собою такі блискучі перспективи, що старий Пат, мабуть, підвівся б із могили, якби дізнався про них.

— Головне: не забувай, що ми мусимо подавати публіці за її гроші цікаве видовище, — сказав він. — Ми з тобою будемо домовлятися, скільки раундів триватиме кожен матч. Наступне змагання у тебе з Летючим Голландцем. Нехай він продержиться, скажімо, всі п’ятнадцять раундів, а на останньому ти його виб’єш. Тоді ти покажеш, як і сам умієш боксувати.

— Гаразд, Семе, — відказав Нат.

— Але це буде для тебе іспитом, — попередив його Стюбнер. — Ти, може, й не впораєшся з ним на останньому раунді.

— Слухайте-но сюди! — Пат зупинився, щоб надати ваги своїм словам, а потім узяв у руки книжку поезій Лонгфелло{4}.— Якщо я його не подолаю, то ніколи більше не читатиму віршів, а це дещо та важить для мене.

— Ну, звісно! — тріумфуючи, вигукнув менеджер. — Хоч я ніяк не втямлю собі, нащо тобі вони всі здалися.

Пат зітхнув, але нічого не відповів. За все своє життя він бачив лише одну людину, що цікавилася поезією, — оту саму рудоволосу вчительку, від якої втік у гірські ліси.


V


— Куди це ти? — здивовано запитав Стюбнер, дивлячись на годинника. Пат, що взявся за клямку, обернувсь до нього.

— До наукового лекторію, — відказав він. — Сьогодні один професор читає лекцію про Браунінга{5}, а Броунінга без сторонньої допомоги розуміти важко. Деколи я гадаю, що мені слід би відвідувати вечірню школу.

— Але, хай йому чорт, Пате! — з жахом викликнув Стюбнер. — Увечері ж твій матч з Летючим Голландцем!

— Я знаю. Але я ж на ринг вийду о пів на десяту або й за чверть до десятої, не раніш. А лекція скінчиться у чверть на десяту. Як хочете, можете задля певності приїхати по мене машиною.

Стюбнер безпорадно знизав плечима.

— Вам не варто турбуватися, — запевнив його Пат. — Батько завжди казав, що найгірше почуваєш себе перед самим змаганням і що часто боксери програвали змагання, коли нахвилювалися перед тим, не мавши чим заповнити час. За мене можете не хвилюватися. Вам, власне, слід би радуватися, що я спокійно послухаю лекцію.

І пізніш, увечері — на чудовому видовищі п’ятнадцяти-раундового матчу, — Стюбнер не раз посміхався про себе, уявляючи, як здивувалися б усі аматори боксу, дізнавшися, що цей чарівний молодий боксер прибув на ринг прямісінько з лекції про Роберти Броунінга.

Летючий Голландець був молодий швед, відомий надзвичайною навальністю й феноменальною витривалістю у боксі. Він ніколи не відпочивав, завжди йшов у напад і боровся від гонга до гонга. З відстані його руки злітали в повітря, мов ціпи, а зблизька він штовхав плечем, і скоро визволяв руки, як уже робив удар. Він вихром гасав від старту до фінішу, тим і заслужив своє прізвисько. Йому бракувало тільки чуття часу та відстані. І все ж він переміг у багатьох матчах: з десятків ударів котрийсь таки досягав мети. Патові доводилося добре напружуватись, пам’ятаючи, що він не повинен нокаутувати супротивника до п’ятнадцятого раунду. Хоч він і уник серйозних ушкоджень, проте повністю не міг захиститися від безперестанних вимахів цих рукавиць перед собою. Але це було непогане тренування, і Пат по-своєму був навіть задоволений з такого матчу.

— Ну як, подолаєш? — прошепотів йому на вухо Стюбнер під час перерви після п’ятого раунду.

— Авжеж, — була відповідь.

— Не забудь, що досі ніхто ще не міг його нокаутувати, — попередив Пата Стюбнер раундів через два.

— Що ж, доведеться мені поламати суглоби, як так, — посміхнувся Пат. — Я знаю свій удар: як ударю, то щось та мусить потрощитися. Коли не він, то мої суглоби.

— А зараз ти б міг його нокаутувати? — спитав Стюбнер після тринадцятого раунду.

— Коли схочете, кажу ж вам!

— Гаразд, Пате, тоді дай йому достояти до п’ятнадцятого.

На чотирнадцятому раунді Летючий Голландець сам себе перевершив. З першим ударом гонга він ринувся через увесь ринг до протилежного кутка, де Пат неквапливо підводився зі свого місця. Зала мало не розсілася від крику й оплесків: Летючий Голландець грав на всю силу. Пат задля жарту зустрів цей ураганний напад пасивним опором і вирішив самому не завдати жодного удару. Протягом усього трихвилинного шаленого шквалу він так і не ударив ні разу. То було рідкісне видовище оборони: то він затуляв лівою рукою обличчя, а правою живіт; то захищав обома рукавицями обличчя, а ліктями закривав середину тулуба. При цьому він увесь час рухався, зумисне незграбно ворушив плечима або, припадаючи до супротивника, паралізовував його зусилля, сам не пробуючи боронитися і не роблячи випадів, хоч тіло Патове аж похитувалося під барабанним градом ударів.

Глядачі, котрі ближче до рингу, бачили всю сцену й оцінили її, але інші, не розібравши як слід, схоплювалися на ноги, кричали й плескали, гадаючи, що Пат просто не має сили оборонятися під зливою частих ударів. Як тільки скінчився раунд, глядачі в подиві посідали на свої місця: Пат, ніби й не про нього річ, — спокійнісінько йшов у свій куток. Від нього мало б лишитися мокре місце, а йому хоч би що!

— Коли тобі пощастить з ним упоратися? — занепокоєно запитав Стюбнер.

— За десять секунд, — була певна відповідь. — Ось пильнуйте!

Коли вдарив гонг і Пат скочив на ноги, всі зрозуміли, що тільки-но зараз він серйозно береться за супротивника. Летючий Голландець теж це зрозумів і, вперше за свою боксерську кар’єру, помітно розхвилювався. Якусь частку секунди простояли вони один проти одного. Тоді Летючий Голландець рвонувся на Пата, і Пат добре розрахованим правим кросом кинув його на землю.

Після цього матчу ім’я Пата Глендона стало широко відомим. Про нього заговорили аматори боксу й репортери. Адже він перший нокаутував Летючого Голландця! І показав себе генієм в обороні. Його попередні перемоги не були випадкові. Обидві руки в нього однаково дужі. Цей велетень далеко піде! На думку репортерів, сплив уже той час, коли він витрачав свої сили на третьорядних боксерів. Де Бен Мензіс, Рідж Рід, Біл Тарвотер і Ернст Лоусон? Пора їм позмагатися з цим юнаком, що раптом виявив себе таким чудовим боксером. Де його менеджер і чому він не засилає викликів до них?

А далі одного дня прийшла й слава. Стюбнер оголосив таємницю, що цей боксер не хто інший, як син Пата Глендона, старого Пата, легендарного героя рингу. Юнака одразу прозвано «Пат-Молодший», аматори боксу захоплено юрмилися круг нього, а репортери підносили його на газетних шпальтах.

Починаючи з Бена Мензіса й кінчаючи Білом Тарвотером, чотири другорядних претендента на звання чемпіона прийняли виклик, і їх одного по одному нокаутовано. Патові довелося попоїздити для цього: матчі відбувалися в Голдфілді, Денвері, Техасі й Нью-Йорку. На це пішло чимало часу, бо нелегко організовувати великі матчі, та й боксерам треба було достатньо тренуватися.

Протягом другого року Пат викликав і подолав багатьох першорядних боксерів, що заступали йому дорогу до чемпіонства у важкій вазі. На горішньому щаблі твердо стояв Великий Джім Генфорд, непереможний чемпіон світу. Що вище просування Патове усе вповільнювалося, хоч Стюбнер невтомно посилав виклики й збурював громадську думку. З Білом Кінгом Пат упорався в Англії, а за Томом Гаррісоном мусив вибратись мало не в кругосвітню подорож, щоб зустріти його й перемогти саме на різдво в Австралії.

А призи їхні все більшали й більшали. Замість ста доларів, що заробив був Пат на першому змаганні, тепер він діставав по двадцять-тридцять тисяч доларів за матч плюс такі самі гроші від кінокомпаній. Стюбнер, згідно з договором, що уклав старий Пат, мав свій відсоток і, не зважаючи на великі видатки, поступово багатів, так само, як і Пат-Молодший. Причиною цього було найперш помірковане й розсудливе їхнє життя. Вони аж ніяк не були марнотратці.

Стюбнера вабила нерухома власність, і Патові навіть і не снилося, скільки менеджер вклав коштів у будівництво прибуткових будинків у Сан-Франціско. Існував потаємний тоталізатор, цілий синдикат, що організовував заклади на матчах, і там могли б дати йому досить точні відомості про те, скільки нагріб Стюбнер. А ще ж, крім того, Сем чимало одержував і від кіностудій, хоч Пат про це й не чув нічого.

Найважливішим завданням Стюбнера було оберігати молодого боксера, щоб не зазирнув він у те, що діється поза самим рингом. Це було зовсім не важко зробити, бо Глендон анітрохи не цікавився діловою стороною боксу. Куди б не їздили вони, Пат увесь вільний час проводив на ловах або на річках, де є риба. Він мало спілкувався зі спортсменами і відомий був своєю сором’язливістю та нахилом до самотності; він волів відвідувати музеї або читати вірші, аніж базікати з професіоналами. Менеджер суворо наказав його тренерам і партнерам по тренуванню, щоб тримали язика на зашморзі й не допускались ніяких натяків на продажність боксерів. Стюбнер силкувався якомога ізолювати Пата від зовнішнього світу. Навіть інтерв’ю у Глендона брали в його присутності.

Раз лише звернулися безпосередньо до Глендона. Це було напередодні матчу з Гендерсоном. В готельному коридорі хапливим шепотом запропоновано йому сто тисяч доларів. На щастя для цього добродія, Пат стримався і, відсторонивши його плечем, мовчки пройшов до свого номера. Він розповів про зустріч Стюбнерові, і той заспокоїв його.

— Все це жарти. Вони хотіли підсікти тебе. — Стюбнер помітив, як спалахнули гнівом сині очі.— А може, щось і гірше. Якби ти піддався на спокусу, вони б роздзвонили по всіх газетах, і ця сенсація згубила б твою кар’єру. Але щось мені не віриться, щоб аж таке. Тепер воно не трапляється… Колись таке бувало, що й підкупи, й шахрайство, але тепер жоден порядний боксер чи менеджер такого собі не дозволить. Щоб ти знав, Пате, — бокс це чесна гра, так само, як і професійний бейсбол. А чистішого й чеснішого за бейсбол і на світі немає.

Промовляючи ці слова, Стюбнер, однак, чудово знав, що наступний матч з Гендерсоном триватиме не менш, як дванадцять раундів — так обіцяно кінокомпанії — і не більш як чотирнадцять. Він те знав, що ставки величезні і що Гендерсон сам не зацікавлений вистояти понад чотирнадцять раундів.

До Глендона більше не наважувалися звертатись, і він викинув усю ту історію з голови. Тепер він витрачав цілі дні на кольорову фотографію. Це було його останнє захоплення. Він кохався в малярстві, але сам малювати не вмів, тож мусив задовольнитись кольоровою фотографією. Усюди він возив із собою валізу, набиту книжками про цю справу, і годинами висиджував у темній кімнаті, виявляючи та збільшуючи фотокартки. Не бувало ще на світі славнозвісного боксера, котрий так мало приділяв би уваги своїм професійним інтересам. Патові не було про що розмовляти з боксерами й людьми, що стояли близько до боксу, і вони визнали його за людину похмуру й нетовариську. Репутація, що склали йому газети, була не просто перебільшенням, але всуціль неправдою. Репортери змальовували його дужим, як бугай, тупоголовим звірищем; один недолугий газетяр охрестив його «Предковічним Звіром». Прізвисько припало декому до смаку. Вся писарська шатія його підхопила, і відтоді ім’я Глендона майже ніколи не згадувалося в газетах без цього додатка. Часто в заголовку або під фотографією так і стояло — Предковічний Звір, — великими літерами, без лапок і без прізвища. Всі знали, про кого тут ідеться. А Пат унаслідок усього цього ще більше замикався в собі, і гіркота й злість на газетних перодряпів дедалі дужчали у нього в душі. Але щодо самого боксу інтерес його тепер підсилився. Тепер він змагався із сильними супротивниками, і перемоги давалися вже не так легко, як давніше. Це були досвідчені борці, володарі рингу, і кожен матч становив своєрідну проблему. Траплялося, що він не міг нокаутувати їх на заздалегідь призначеному раунді. Так було із Сульцбергером, німцем-велетнем. Пат сподівався «висадити» його на вісімнадцятому раунді, але не пощастило ні тоді, ні на подальшому, і тільки аж на двадцятому він переміг.

Втіха, якої Пат зазнавав від боксу, чимраз більшала, і тренувався він тепер теж пильніше й триваліше. Нічим не відволікаючися, багато часу віддаючи полюванню в горах, він завжди бував у найкращій формі. Нещасливі випадки жодного разу не порушили Патової кар’єри, як то траплялося з його батьком. Кістки йому були цілі, він і разу не увередив собі хоча б суглоба, і Стюбнер з потаємною радістю помітив, що його юнак боксер перестав приказувати, що от назавжди повернеться в гори, коли переможе чемпіона світу Джіма Генфорда.


VI


Завершення його кар’єри наближалося. Великий Джім Генфорд прилюдно оголосив свій намір помірятися силами з Глендоном, тільки-но той переможе трьох-чотирьох суперників, що стояли поміж них. За шість місяців Пат прибрав зі своєї дороги Кіда Макграда і філадельфійця Джека Макбрайда. Лишилися ще Нат Пауерс і Том Кенем. І все було б гаразд, якби одній панянці з вищих кіл суспільства не забаглося стати журналісткою та якби Сем Стюбнер не погодився дати інтерв’ю репортерці «Сан-франціського кур’єра».

Вона підписувала свої статті «Мод Сенгстер», тобто своїм справжнім іменням. Сенгстери славилися своїми достатками. Засновник роду, Джейкоб Сенгстер, прийшов на Захід наймитувати, мавши саме укривало за плечима. У Неваді йому пощастило відкрити невичерпні запаси бури{6}. Спочатку він вивозив її на мулах, а згодом проклав залізницю. На прибутки від продажу бури він скупив сотні тисяч квадратових миль будівельного лісу в надтихоокеанських штатах Каліфорнії, Орегоні й Вашінгтоні. Пізніш він зацікавився ще й політикою — підплачував державних діячів та суддів, вдавався до політичних махінацій і зробився одним з найбільших промислових магнатів. Урешті-решт він упокоївся, всіма вшанований і сам в усьому розчарований. Ім’я його залишилося брудною плямою в історії, але ж, крім імені, він залишив своїм чотирьом синам кількасот мільйонів, щоб було їм через що гризтися. Звади й сварки, що виникли поміж синів, — судові, промислові й політичні,— бавили ціле покоління каліфорнійців і закінчилися смертельною ворожнечею між чотирма братами. Молодший з них, Теодор, уже в літньому віці, переживши раптом моральну кризу, спродав свої скотарські ферми та перегонові стайні і ринувся в боротьбу з продажними верховодами рідного штату, в тому числі з багатьма мільйонерами. Це була донкіхотська спроба викоренити гріх, що посіяв і викохав старий Джейкоб Сенгстер.

Мод Сенгстер була Теодорова старша дочка. Рід Сенгстерів неодмінно виводив чоловіків-забіяк, а жінок-красунь. І Мод не була винятком. Вона успадкувала від предків любов до пригодництва і, ще не дійшовши літ, накоїла такого, що ніяк не личило б панночці з її кола. Відданиця, яких попошукати, — заміж вона, одначе, не виходила. Відбувши подорож по Європі, не привезла звідти титулованого чоловіка. Та й у себе на батьківщині дала одкоша чималій кількості претендентів на свою руку. Вона була спортсменка, стала чемпіонкою штату з теніса і бентежила світську пресу своїми ексцентричними витівками: то, заклавшись, пройшла пішки із Сан-Матео до Санта-Круса, то на змаганнях у Берлінгемі викликала сенсацію, зігравши у поло в складі чоловічої команди. До того ж вона цікавилася й малюванням і впорядила собі студію в Латинському кварталі Сан-Франціско.

Все це було нічого, аж поки батько надумався втрутитись і в її особисте життя. Палко боронячи свою незалежність, — вона ще не спіткала людини, якій радо б підкорилася, а залицяльники здавалися їй украй нудними, — і обурена батьковим втручанням, вона кинула безповоротний виклик громадській думці: назовсім пішла з дому й стала працювати в «Сан-франціському кур’єрі». Почала вона з двадцяти доларів на тиждень, але незабаром її платня дійшла до п’ятдесяти. Писала вона здебільшого про концерти, вистави та вернісажі, хоч не відмовлялася і від суто репортерської праці, якщо передбачала цікавий матеріал, їй пощастило взяти велике інтерв’ю у Моргана, тим часом як з десяток нью-йоркських світил журналістики марно цього домагалися. У водолазному костюмі вона спускалася на дно океану біля Золотої Брами і летіла разом з Рудом, Людиною-Птахом, того дня, коли він побив усі рекорди на довготривалість польоту, діставшись аж до Ріверсайда.

Проте не слід уявляти собі Мод Сенгстер суворою амазонкою. Навпаки, це була струнка молода дівчина з сірими очима, років двадцяти трьох-чотирьох, середня на зріст, з на диво маленькими, особливо, як на спортсменку, руками й ногами. До того ж, на відміну від більшості спортсменок, вона вміла бути чарівно-жіночною.

Доручення проінтерв’ювати Пата Глендона вона дістала на своє власне бажання. Мод Сенгстер ще жодного разу не бачила призового боксера, якщо не рахувати Боба Фіцсімонса, на котрого вона мимохідь кинула погляд на балу. Та й не було в неї особливої охоти бачити боксерів, принаймні доти, як Пат Глендон прибув до Сан-Франціско тренуватися до матчу з Натом Пауерсом. Тут заважила та репутація, що її Пат завдячував газетам. «Предковічний Звір»! — на це варт подивитися! З газетних описів у Сенгстер склалося враження про нього, що це потвора, тупа, похмура й люта, чистий звір з глухої хащі. Щоправда, з фотографій цього не можна було сказати; але ж із них видно було, який він кремезний статурою, отож не дивно, якби він і іншими рисами скидався на людину-потвору. І ось у погоджену зі Стюбнером годину вона в супроводі редакційного фотографа вирядилася до тренувальної зали Кліф-клубу.

А Стюбнер саме перебував у скруті. Пат збунтувався. Він сидів у кріслі боком, звісивши ногу з підлікотника, і поклав на коліна книжку Шекспірових сонетів палітуркою догори. Його обурювало сучасне жіноцтво.

— Чого це їм кортить усюди тицяти носа? — казав він. — Бокс — не їхня справа. Що вони можуть знати про бокс? Мені досить набридли й чоловіки-репортери. На мені візерунків нема. Навіщо їм мене розписувати? Я ніколи не красувався перед жінками в тренувальній залі, однаково, репортерки вони чи ні.

— Але ж вона зовсім не звичайний репортер, — заперечив Стюбнер. — Чув ти про Сенгстерів? Це ті мільйонери…

Пат кивнув головою.

— Ну так ось вона з цієї родини, — з вищого кола, одне слово. Вона могла б і без роботи любісінько собі жити, якби хотіла. Її батько коштує мільйонів п’ятдесят, а то й більше.

— То навіщо ж вона полізла в газету? Лише хліб відбирає в якогось бідака.

— Таж вона розійшлася з родичами, посварилася через віщось, саме тоді, як її батько заходився чистити Сан-Франціско. Пішла геть із дому й стала працювати. Але чуєш, Пате, пише вона чудово! Коли щось утне, з нею жоден газетяр у нас не зрівняється.

Пат виявив деяке зацікавлення, і Стюбнер відкрив усі заставки.

— Вона й вірші пише, авжеж, розводить всяку там поезію, от як і ти. Але, певно, її вірші ліпші, бо вона й видала їх цілу книжку. І про театр пише. Вона бере інтерв’ю в усіх визначних акторів, що приїздять до Сан-Франціско.

— Мені траплялось її ім’я в газетах, — зауважив Пат.

— Звичайно, траплялось. Це тобі велика честь, Пате, що вона про тебе напише. Ти не клопочи собі голови — я буду з тобою і викладу все, що їй треба. Сам знаєш, це звичайна моя роль.

Пат вдячливо подивився на менеджера.

— Взагалі, Пате, пора вже тобі примиритися з усіма цими інтерв’ю. Це твій професійний обов’язок. Голосна реклама, та ще й задурно. Ні за які гроші такої реклами не купиш. Преса зацікавлює публіку, публіка розкуповує квитки, а це дає нам наші прибутки.

Стюбнер зупинився й прислухався, а тоді глянув на годинника.

— Мабуть, це вона. Я вийду назустріч і приведу її сюди. Натякну їй, щоб не затягувала інтерв’ю. — На порозі він обернувся. — І поводься чемніше, Пате. Не ховайся в шкаралупу. Порозмовляй з нею трохи, не відмовчуйся, як вона що питатиме.

Пат відклав сонети, взяв газету і тільки поринув у читання, як тут увійшли Мод із Семом, і йому довелося підвестись. Зустріч їхня була несподіванкою для обох. Коли сині очі зустрілися з сірими, здалося, що юнак і дівчина подали одне до одного радісний виклик, ніби кожен раптом знайшов найбажаніше в світі. Але це тривало тільки мить. Обоє вони зовсім не такими уявляли одне одного, тож у наступну мить і він, і вона зніяковіли. Вона, жінка, перша отямилася, хоч і знаку не подала, що оце тільки-но була збентежена.

Вона сама підійшла до нього. А він навіть не розумів, що говорив, коли їх знайомили. Нарешті він побачив перед собою жінку — ту, єдину! Він і гадки не мав, що такі на світі існують. Небагатьох жінок, що він їх досі завважував, годі було й порівнювати з цією. Він подумав, що про неї сказав би батько, і чи не таку, як оця, мав він на думці, коли радив міцно тримати обіруч? Пат нараз відчув, що тримає своєю рукою її руку, і подивився на неї з цікавістю і захопленням, дивуючись, яка вона тендітна.

А Мод у ту хвилину силкувалася приборкати в собі навіть відгомін першого інстинктивного поклику. Раптовий потяг до цього чужого чоловіка був дивним, ніколи досі не знаним для неї відчуттям. Але ж до кого? До цього «Предковічного Звіра», здорового тупого самця, що лупить кулаками таких самих тваринних самців, як і він сам! Але вона всміхнулася, помітивши, що він досі не випустив її руки.

— Будь ласка, відпустіть мою руку, містере Глендоне, — промовила вона. — Далебі ж, вона мені самій потрібна.

Він розгублено- глянув на неї і, простеживши, куди дивились її очі, побачив затиснені пальці і так незграбно випустив їх, аж кров ринула йому до обличчя.

Вона помітила, як він почервонів, і раптом подумала, що він зовсім не подібний до того образу, якого вона собі уявляла. Щоб звір міг так червоніти?! І їй дуже сподобалося, що він не став невимушено перепрошувати. Але ж як нецеремонно він пасе її очима! Втупився у неї, ніби остовпів, а щоки йому пашіли все гарячіше.

Тим часом Стюбнер уже подав їй стільця, і Глендон автоматично сів на свого.

— Він якнайкраще себе почуває, міс Сенгстер, якнайкраще, — почав менеджер. — Що, хіба не правда, Пате? Ти ж ніколи не почував себе краще?

Глендонові це було неприємно. Він спохмурнів і промовчав.

— Я давно уже хотіла познайомитися з вами, містере Глендоне, — сказала міс Сенгстер. — Я ніколи ще не

інтерв’ювала боксера, тому ви мені вже пробачте, якщо не так візьмуся до справи.

— Може, ви б хотіли перше подивитися на нього в роботі? — запропонував менеджер. — А поки він переодягатиметься, я вам повідомлю всі нові дані про нього. Ми покличемо Волша, Пате, і покажемо міс декілька раундів.

— Нічого ми не покажемо! — чистим звіром огризнувся Глендон. — Продовжуйте ваше інтерв’ю, міс Сенгстер.

Та інтерв’ю щось не йшло. Розмову підтримував лише Стюбнер, і це страшенно дратувало Мод. Пат усе мовчав. Вона вивчала його тонке лице, широко поставлені ясні сині очі, гарної форми майже орлиний ніс, тверді невинні губи з лагідним і мужнім вигином у кутиках рота. На цьому обличчі не було й натяку на тупість. Коли все, що про нього пишуть у газетах, правда, то його зовнішність дуже облудна, — вирішила вона подумки. Даремне шукала вона якоїсь прикмети звірячості, і так само даремне силкувалася втягти його в розмову. До того ж вона занадто мало знала про призових боксерів і ринг, і досить було їй зачепити будь-яке цікаве для неї питання, як її перебивав Стюбнер струменем безперервних відомостей.

— Життя боксерське — це дуже цікаво, — сказала вона і, зітхаючи, додала — Шкода, що я так погано його знаю. Ну от скажіть мені,— заради чого ви, власне, змагаєтеся? Про матеріальний бік справи я не кажу (останнє стосувалося Стюбнера). Вам бокс дає задоволення? Збуджує дух суперництва?.. Мені важко висловити Свою думку, але ви повинні мені допомогти.

Цим разом Пат і Стюбнер заговорили водночас:

— Спочатку бокс мене не цікавив… — почав Пат.

І Стюбнер:

— Бачите, це було для нього надміру легко…

— …Але потім, — повів далі Пат, — коли довелося змагатися з першорядними боксерами, справжніми майстрами, — коли вже я мусив більше…

— …Докладати зусиль? — підказала вона.

— Атож, ви мене зрозуміли. — …більше докладати зусиль, тоді мені стало далеко цікавіше. І все-таки бокс не заполонює мене так, як міг би. Бачите, кожен матч — це проблема, яку я повинен вирішити своїм мозком і м’язами, хоч досі я щоразу наперед знав, який буде кінець змагання.

— Жодного сумнівного результату матчів, — гордо заявив Стюбнер. — Чистий нокаут не полишає місця на сумніви.

— Ось якраз ця певність того, який буде кінець змагання, мабуть, і позбавляє мене всієї привабливості, що мусить бути в боксі,— закінчив Пат.

— Нічого, може, хоч у зустрічі з Джімом Генфордом ти розпалишся, — сказав менеджер.

Пат усміхнувся, але нічого не відповів.

— Розкажіть мені щось про себе, — напосідала Мод. — Ну от, що ви почуваєте під час змагання?

І тут Пат здивував свого менеджера, міс Сенгстер і себе самого, випаливши одним духом:

— Мені здається, що не варт говорити про це з вами. У мене таке відчуття, ніби є багато важливішого й цікавішого, про що нам слід би поговорити…

Він раптом зупинився, збагнувши, що це він каже, хоч і не усвідомивши, чому саме він так заговорив.

— Звичайно, звичайно! — запально підхопила вона. — Ви маєте рацію. Лише тоді й вийде цікаве інтерв’ю, коли побачиш справжнє обличчя людини…

Але Пат знову замовк, а Стюбнер заходився коло статистики. Він порівнював вагу, розмір і об’єм свого чемпіона з даними Сандо{7}, Грізного Турка, Джефріза та інших сучасних важковаговиків. Це дуже мало цікавило Мод Сенгстер, і вона не крила своєї нудьги. Випадково її погляд зупинився на Шекспірових сонетах. Вона взяла книжку й запитливо підвела очі на Стюбнера-

— Це Патова, — пояснив той. — Це його коник — усякі вірші, кольорова фотографія, картинні галереї і таке інше. Тільки, боронь боже, не пишіть про це в газетах, ви зіпсуєте всю його репутацію.

Вона докірливо глянула на Глендона, і той одразу зніяковів. Міс Сенгстер раптом почула себе чудово. Та цей несмілий юнак велетень, один з королів боксу, припадає до віршів, відвідує музеї, цікавиться кольоровою фотографією! То який же він предковічний звір!? Вона зрозуміла, що й ніяковіє він, бо сором’язливий і вражливий вдачею, а не через своє недоумство. Сонети Шекспірові! Це справді цікаво. Але Стюбнер не дав їй скористатися з нагоди і знов учепився до статистики.

За кілька хвилин Мод мимохідь зробила найголовніший свій хід. Коли вона дізналася, що він читає сонети, первісний гострий потяг знову ожив у ній. Його чудовий стан, прегарне обличчя, його невинні губи, ясний зір і високо чоло, не закрите коротко стриженим білявим волоссям, здоров’я й чистота, що пашіли від його істоти, — все це нестримно і майже проти її волі вабило дівчину до нього, так як ніколи жоден юнак її до себе не вабив. А проте вона не могла забути тих брудних поголосок, що їй довелося почути лише напередодні в редакції газети.

— Ви маєте рацію, — сказала вона. — Ми з вами справді можемо поговорити про щось цікавіше. Ось мене турбує одна думка, і ви могли б допомогти мені з’ясувати, в чому тут суть. Ви допоможете?

Пат кивнув головою.

— Можна мені говорити цілком відверто? Без усяких манівців? Я не раз чувала всілякі розмови про наперед визначені раунди, про заклади, ставки, хоч і не звертала на це особливої уваги. Однак мені здавалося, що люди вважають всякі шахрайські та махлярські штуки в боксі звичайнісіньким явищем. Але ось, коли я дивлюся на вас, наприклад, мені важко зрозуміти, як ви можете брати участь в ошуканстві. Я можу зрозуміти, що ви захоплюєтеся боксом, як спортом, або що ви йдете на змагання заради грошей, але мені в голові не вкладається…

— Та тут і вкладатись нема чому, — урвав її Стюбнер, тим часом як губи Патові склалися в лагідну поблажливу усмішку. — Все це нікчемні теревені, дурні вигадки про підроблені змагання, про заздалегідь відомі наслідки й про все інше. Все це неправда, міс Сенгстер, запевняю вас. Краще-но дозвольте мені розповісти вам, як я відкрив Пата Глендона. Дістаю я якось листа від його батька…

Проте Мод Сенгстер не далася перевести розмову на іншу тему і звернулася просто до Пата.

— Ось послухайте, я пам’ятаю один випадок. Це було кілька місяців тому, — хто брав участь у змаганні, я вже забула. Один співробітник «Кур’єра» сказав мені, що завтра має намір виграти великі гроші. Він не сказав, що сподівається виграти, а що він має намір! Він сказав, що йому на дещо натякнули і він забився на певне число раундів. Він прямо сказав мені, що матч закінчиться на дев’ятнадцятому раунді. Ця розмова була напередодні змагання. А другого дня він, тріумфуючи, заявив мені, що матч справді закінчився на дев’ятнадцятому раунді. Тоді мені це було байдуже, я тоді ще не цікавилася боксом. Але тепер я ним цікавлюся. І цей факт цілком відповідає моєму досить невиразному уявленню про бокс. Отже, ви бачите, що це не самі лише теревені,— хіба ж не так?

— Я пам’ятаю той матч, — сказав Глендон. — Виступали Оуен та Марчвезер. І його закінчено таки на дев’ятнадцятому раунді, Семе. А міс каже, що про цей раунд було відомо напередодні. Як ви це поясните, Семе?

— А як ти поясниш, коли людині поталанить дістати виграшного квитка в лотереї? — ухилився від прямої відповіді Стюбнер, поспіхом збираючись на думці, що б його ще сказати, — В тім-то й річ! Люди, що вивчають умови й правила боксу, стан боксера, його досвід, дуже часто можуть визначити заздалегідь кількість раундів. Так само, як і ті, хто цікавиться гонами — буває, що ставлять сто проти одного, — і виграють! І не забувай, на кожного вигравця припадає один бідолаха, що програв, що не вгадав точного числа раундів. Ні, міс Сенгстер, честю своєю запевняю вас, що в наш час наперед умовлених змагань… просто не буває!

— А ваша думка про це, містере Глендоне? — спитала вона.

— Він цілком згоден зі мною, — перехопив Стюбнер Патову відповідь. — Він знає, що всі мої слова — щира правда. Він усе своє життя змагався, чесно додержуючи правил. Авжеж-бо, Пате?

— Так, це правда, — підтвердив Пат, і як це не дивно — Мод Сенгстер повірила, що він не бреше. Вона провела рукою по лобі, ніби проганяючи нав’язливий сумнів.

— Слухайте сюди, — промовила вона. — Вчора ввечері той самий співробітник сказав мені, що йому відомо, на якому раунді скінчиться і ваш наступний матч.

Стюбнер так розгубився, що не знав, на яку й ступити, добре, хоч Глендон звільнив його від відповіді.

— Ваш співробітник бреше! — аж гримнув Пат.

— Але ж той раз він не збрехав, — прийняла вона його виклик.

— А на якому раунді, казав він, скінчиться моє змагання з Натом Пауерсом?

Але тут Стюбнер втрутився так хутко, що вона не встигла відповісти.

— Це бридня, Пате! — скрикнув він. — Досить уже! Це звичайні плітки, теревені! Краще закінчуймо інтерв’ю.

Глендон навіть не слухав. Очі його не відривалися від Сенгстер і з привітно-синіх зробилися суворими й владними. Вона певна була, що натрапила на щось надзвичайно важливе й разюче, на щось таке, чим одразу з’ясуються всі її сумніви. В той же час владність його голосу й погляд примусили її затремтіти. Перед нею був справжній мужній чоловік. Такий зуміє подолати життя і взяти від нього те, що йому потрібно.

— То який раунд назвав ваш співробітник? — знову спитав Глендон.

— Ради всього святого, Пате, годі про ці дурниці! — знову перебив Стюбнер.

— Дайте ж мені змогу відповісти, — промовила Мод Сенгстер.

— Я гадаю, що можу й сам поговорити з міс Сенгстер, — додав Глендон. — Вийдіть відсіля, Семе. Ідіть залагодьте з фотографом.

Хвильку вони мовчки й напружено дивились один на одного, а тоді менеджер поволі рушив до дверей, відчинив їх, але не вийшов: прислухаючись до розмови, він став на порозі.

— То який же раунд?

— Сподіваюся, я не помилюсь, — тремтячим голосом відповіла Мод, — але, здається, він назвав шістнадцятий раунд.

Вона побачила, як на обличчі Глендоновому відбилися подив і гнів, і перехопила повний докору й обурення погляд, що його кинув юнак на Стюбнера. Мод зрозуміла, що удар влучив.

Глендон мав усі підстави розгніватися. Він пам’ятав, що, обговорюючи майбутній матч із Стюбнером, вони вирішили дати публіці чим цікавіше видовище за її гроші, але не затягувати занадто змагання і закінчити його на шістнадцятому раунді. І ось приходить жінка з газети і називає саме цей раунд!

Стюбнер на порозі якось поник і пополотнів, очевидно, ледь себе стримуючи.

— Я поговорю з вами пізніш, — звернувся до нього Пат. — А поки що зачиніть за собою двері.

Двері зачинились, і вони залишилися самі. Глендон мовчав. На обличчі його виразно можна було прочитати збентеження й прикрість.

— Ну, то як? — запитала вона.

Він підвівся, глянув на неї згори, потім знову сів і став кусати пересохлі губи.

— Я можу сказати лише ось що, — промовив він рішуче. — Матч не скінчиться на шістнадцятому раунді.

Вона промовчала, але її недовірлива й глузлива посмішка образила його.

— Ось почекайте, міс Сенгстер, і ви побачите, що ваш співробітник помилився.

— Ви хочете сказати, що зміните програму? — зачіпливо спитала вона.

Гострота її тону примусила його здригнутися.

— Я не звик брехати, — холодно відказав він, — навіть жінкам.

— Ви мені й не збрехали. Але ж ви не заперечуєте, що програму буде змінено. Може, це й дурість із мого боку, містере Глендоне, але я не бачу різниці, на тому чи на якомусь іншому раунді закінчиться матч. Важливо, що цей раунд заздалегідь визначено, і дехто про нього знає.

— Я назву цей раунд тільки вам, і жодна інша душа в цілому світі не знатиме його.

Вона знизала плечима й посміхнулася.

— Оце так само, як і визначення переможця на гонах, правда? Але ж я все-таки не остаточно дурна й розумію, що тут щось не гаразд. Чому ви розсердилися, коли я назвала вам останній раунд? Чому ви розгнівалися на свого менеджера? Чому випровадили його з кімнати?

Замість відповіді Глендон підійшов до вікна, немов щоб подивитися на вулицю, але, змінивши свій намір, обернувся до неї. Вона, не дивлячись, відчула, що він вивчає її обличчя. Потім він повернувся до свого місця й сів.

— Ви підтвердили, що не збрехав я вам, міс Сенгстер, і ви мали рацію. Я не брехав. — Пат зупинився, підшукуючи слова, щоб найкраще все з’ясувати. Можете ви повірити тому, що я вам розповім? Повірити на слово… призовому боксерові?

Вона повагом кивнула головою, глянувши йому просто у вічі, певна, що він їй скаже саму лише правду.

— Я завжди бився правильно й чесно. Я ніколи в житті не торкався нечистих грошей і не вдавався до нечесних оборудок. З цього я й починатиму. Ви мене страшенно збентежили своїми словами. Не знаю, як це все зрозуміти. І не можу так одразу все це з’ясувати. Я нічого не розумію, але це непевна історія, і нікуди від цього не дінешся. Ось це мене й непокоїть. Бачите, ми зі Стюбнером справді обговорювали цей матч і вирішили, — між собою, звісно, — що я закінчу його на шістнадцятому раунді. Аж тут приходите ви й називаєте цей самий раунд. Відкіля ваш редактор міг це знати? Не від мене, певна річ. Тоді — Стюбнер прохопився?.. Або… — Він раптом примовк задумливо. — Або, може, ваш співробітник дуже влучно відгадує. На разі я не можу розв’язати цієї загадки. Мені треба буде придивитись, почекати, зрозуміти, що тут до чого. Але все, що я вам сказав, щира правда, і ось вам на доказ моя рука.

Він знов підвівся на ввесь зріст і підійшов до Мод. Вона встала йому назустріч, і він своєю великою долонею стис її маленьку руку. Глянувши одне одному просто в вічі, обоє мимохіть подивилися й на сплетені руки. Мод зроду-віку ще так ясно не відчувала своєї жіночності. Промовиста символічність цих двох рук — її, ніжної та тендітної, і його, великої та дужої,— була разюча.

— Вам легко зробити боляче, — озвався він перший, і вона відчула, як пестливо послабшав потиск його руки. їй раптом згадалася історія про прусського короля та його велетнів-гвардійців і, засміявшись із вигадливості своїх асоціацій, вона відняла руку.

— Я дуже радий, що ви сьогодні тут побували, — сказав він і одразу поспішив незграбно пояснювати свої слова, у той час, як захоплення, що світилося йому в очах, говорило щось зовсім інше. — Я хочу сказати, що ви, можливо, відкрили мені очі на всякі бридотні махінації, які снували тут круг мене.

— Але ви здивували мене, — напосідала вона. — Мені здавалося, що призовий бокс не буває без фальшувань і що це річ самоочевидна. А тепер я не можу зрозуміти, як це ви, один з головних представників боксу, нічогісінько про це не знаєте. Я була певна, що вам усе це добре відомо, а тепер ви переконали мене, що навіть і на думку вам таке не спадало! Ні, ви таки, мабуть, не подібні до інших боксерів.

Він притакнув головою.

— Цим, либонь, і можна все з’ясувати. От що буває, коли уникаєш товариства інших боксерів, тренерів та взагалі всіх цих аматорів боксу. їм не важко було замазувати мені полудою очі. Але тепер я переконався, наскільки мені очі замазано. Ви розумієте, я мушу довідатися про це хоча б заради самого себе.

— Щоб тоді змінити?.. — запитала вона схвильовано, повна віри в те, що він досягне будь-чого, аби тільки захотів.

— Ні, покинути все це! Якщо гра нечесна, я не хочу мати з нею нічого спільного. Проте одна річ певна: завтрашнє змагання з Натом Пауерсом не закінчиться на шістнадцятому раунді. Якщо й справді вашого співробітника хтось попередив, то нехай усі вони шиються в дурні. Замість збити його на шістнадцятому раунді, я дотягну матч до двадцятого. Ось побачите.

— Отже, в редакції нічого мені не казати?

Вона вже підвелася, збираючись виходити.

— Звичайно, ні. Якщо це він так гадає,— нехай спробує щастя. А якщо тут якась махінація, — то він заслужив на програш. Але хай це буде маленькою таємницею між нами двома. Знаєте, що я зроблю? Я назву вам раунд. Не буду тягти до двадцятого раунду. Зіб’ю Ната Пауерса на вісімнадцятому.

— Я нікому й слова не скажу, — запевнила вона.

— Мені треба попросити вас ще в одній справі,— нерішуче промовив він. — Можливо, це буде дуже велика послуга.

Обличчя її засвідчило згоду, і він повів далі:

— Я розумію, що ви не напишете в інтерв’ю про всі ці махінації. Але я просив би більшого. Мені б хотілося, щоб ви взагалі не друкували інтерв’ю зі мною.

Вона хутко глянула на нього проникливими сірими очима і несподівано для самої себе відповіла:

— Звісно, я цього не надрукую. Я жодного рядка не напишу в газету.

— Я так і знав, — просто сказав він.

В першу мить вона була розчарована його словами, але одразу ж їй стало радісно, що він і не починав дякувати. Вона відчула, що він надає зовсім іншого значення їхній короткій зустрічі, і сміливо вирішила все з’ясувати.

— Як ви могли це знати? — поцікавилась вона.

— Не знаю. — Він знизав плечима. — Я не годен пояснити. От просто знав, та й уже. Мені здається, я взагалі тепер знаю дуже багато і про вас, і про себе.

— Але чому вам не хочеться, щоб надрукували інтерв’ю? Он ваш менеджер каже, що це чудова реклама.

— Я знаю, — поволі заговорив він. — Але я не хочу знайомитися з вами в такий спосіб. Мені було б прикро побачити це інтерв’ю в газеті. Мені не хочеться думати, ніби нас звела наша з вами професійна робота. Я волів би згадувати нашу зустріч, як просто зустріч двох людей, юнака і дівчини. Не знаю, чи розумієте ви, що я хочу цим сказати. Але я так відчуваю. Я хочу, щоб ми саме так і згадували цю нашу зустріч.

І коли він говорив, в очах його світився вираз, з яким юнак дивиться на дівчину. Вона відчувала його силу, його порив, і їй самій було дивно, що вона неспроможна вимовити й слова — і то перед людиною, яку знали за соромливу й мовчазну! Ні, він-таки вмів підходити до самої суті справи, міг говорити куди переконливіше за більшість людей. Але найсильніше вразила Мод її власна впевненість у простодушній його щирості та безпосередності.

Пат провів її до машини і на прощання знову здивував. Тиснучи їй руку, він раптом сказав:

— Ми з вами ще побачимося. Я дуже прагну цього. Я відчуваю, що останнього слова ми ще не сказали одне одному.

Коли машина рушила, вона призналася собі, що відчував те саме. Вона-бо ще не зрозуміла до кінця цього предковічного звіра й короля боксерів, цього чоловіка, що її хвилював, Пата Глендона.

Повернувшись до тренувальної, Глендон побачив збентеженого й роздратованого менеджера.

— Чому це ти мене висадив? — спитав він. — Ми загинули! Чорт батька зна, якої каші ти наварив! Ти ще й разу не розмовляв з інтерв’юерами віч-на-віч. Ось побачиш, яке інтерв’ю буде в газеті!

Глендон глянув на нього холодно й глузливо, обернувся до дверей рушати, але роздумав.

— Ніякого інтерв’ю не буде, — заявив він.

Стюбнер здивовано звів брови.

— Я попрохав її про це, — пояснив Глендон.

Стюбнер обурився:

— Дурна вона випустити з рук таку сенсацію!

Від Глендона повіяло холодом, і голос його забринів гостро й неприємно:

— Інтерв’ю не буде. Так вона сказала. Ви що, сумніваєтесь в її правдивості?

Очі йому загорілися давнім ірландським вогнем, а кулаки мимоволі гнівно стислися. Стюбнер, знаючи силу цих кулаків і вдачу цієї людини, не посмів далі висловлювати свої сумніви.

Стюбнерова не треба було багато часу, щоб доміркуватися, що Глендон має намір продовжити матч, хоч до якого саме раунду, — він так і не дізнався. Тим-то Сем не став дурно гаяти часу і нишком перемовив з Натом Пауерсом та його менеджером. За Пауерса ставила своя партія, та й той синдикат гравців, куди входив Сем, теж не можна було позбавити виграшу.

Того вечора, коли відбувся матч, Мод Сенгстер наважилася на одчайдушне порушення правил пристойності, але її вчинок не викрили, і ніхто сторонній про нього не довідався. Під опікою співробітника редакції вона пройшла на місце біля самого рингу. Чоловічий капелюх з широкими спущеними крисами затуляв їй волосся та чоло, а довге чоловіче пальто закривало її до п’ят. У гущі натовпу ніхто нічого не помітив; навіть репортери на місцях, приділених для преси, не впізнали її, хоч і сиділи саме навпроти.

Попереднього змагання другорядних боксерів, згідно з новими правилами, тепер не бувало, і ледве встигла Мод сісти на місце, як публіка криками й оплесками привітала вихід Ната Пауерса. В оточенні секундантів він ішов бічним проходом; коли дівчина побачила його дебелу постать, її пройняло острахом. Але Нат так легко шугнув під канатом, ніби важив удвічі менше, ніж насправді. Хоч він і посміхався на гучне вітання зали, гарним його аж ніяк не можна було назвати. Все в ньому свідчило про жорстокість, притаманну його фахові: і спотворені вуха, і вдавлене перенісся, де навіть вправність хірургів неспроможна була повернути поламаним хрящам їхню первісну форму.

Нові привітальні вигуки й оплески сповістили, що з’явився Глендон, і вона жадливо дивилася на нього, поки він перелізав попід канатом і йшов у свій куток. Провели нудну церемонію рекомендацій, взаємних вітань та викликів, — і лише тоді супротивники поскидали халати й лишилися в самих трико. Згори на них падало яскраве біле світло юпітерів — це готувалися до роботи кінооператори. Дивлячись на обох супротивників, таких різних, Мод угадувала, що Глендон був продукт високої культури, а Пауерс — предковічний звір. Обидва вирізнялися своїми рисами: Глендон був витончений лицем, увесь плавний, дужий, прегарний, тоді як Пауерс мав грубо асиметричне тіло, що густо поросло волоссям.

Коли вони застигли перед кінокамерою, погляд Глендонів, перебігаючи попід канатом, раптом зупинився на Мод. Глендон і знаку не подав, але серце в дівчини швидко закалатало: вона зрозуміла, що він пізнав її. Ще за хвилину прозвучав гонг, і суддя вигукнув: «Починайте!»

Це був прегарний бій. Ні крові, ні брутальних ударів, — суперники боролися спритно і вправно. Половину першого раунду вони тільки намацували один одного, але Мод хвилювали навіть ці фальшиві випади й удари рукавицею. А потім, коли настала пора серйозних сутичок, Мод так запалилася, що колега мусив раз у раз торкатися її плеча, щоб нагадати їй, хто вона і де перебуває.

Пауерс боровся легко й чисто, як це й личило героєві півсотні змагань, і захоплені прихильники вітали оплесками кожен його вмілий випад. Проте він не витрачав дурно сили і лише іноді робив сміливі випади, — тоді публіка, ревучи, схоплювалася з місць, мавши надію, що він ось-ось переможе супротивника.

В один з таких моментів, коли недосвідчене око Мод не помітило поважної небезпеки, якої щойно уник Глендон, співробітник редакції нахилився до неї і сказав:

— Пат однаково переможе. Він щасливець, і нікому не таланило перемогти його. Але Пауерса він нокаутує не раніш як на шістнадцятому раунді.

— А може, й пізніш? — підшкильнула Мод.

Вона мало не засміялася, слухаючи такі впевнені слова свого супутника: адже вона знала найкраще за всіх!

Пауерс, своєю звичкою, безперервно наступав, і Глендон охоче пристав на його тактику. Він чудово захищався і лише зрідка, щоб підтримати зацікавленість глядачів, переходив у наступ. Щодо Пауерса, то він знав, що на його долю випадає бути нокаутованим, але він занадто довго виступав на рингу й розумів, що не варто відмовлятись від перемоги, якби така нагода. Не раз його самого ошукувано й зраджувано — тож чого він має маніжитися з іншими? Якби пощастило, він пішов би на все, аби лиш нокаутувати супротивника, а синдикат — нехай собі хоч і повіситься. Вміла газетна реклама запевнила публіку, що Глендон-молодший зустрів нарешті дужчого суперника. Але в душі Пауерс добре усвідомлював, що цього разу він, Нат, зійшовся зі своїм переможцем. У цій боротьбі він часто відчував силу Патових ударів і знав, що супротивник навмисне здержує себе.

Для самого Глендона кілька разів протягом матчу надходили такі моменти, коли найменший прогріх або помилка могли підставити його під важкий, наче молотом, супротивників удар і завдати йому поразки. Але він мав феноменальну здібність точно визначати час і відстань, і його віру в себе не порушив жоден із скрутних моментів, що таки траплялися. Його й разу ще не переможено, і завжди він остільки почував себе сильнішим від супротивника, що йому й на думку не спадала можливість поразки.

Наприкінці п’ятнадцятого раунду обидва боксери були ще в чудовій формі, тільки Пауерс дихав трохи важче, ніж звичайно, і чимало глядачів з передніх рядів уже закладалися, що він видихається.

За хвильку перед тим, як мав прозвучати гонг на шістнадцятий раунд, Стюбнер, схилившись до Глендона, що сидів у кутку, прошепотів на вухо:

— Покладеш його зараз, га?

Глендон лише труснув головою і глузливо зареготався у вічі сполоханому менеджерові.

Тільки-но вдарив гонг, як Глендон здивовано побачив, що Нат Пауерс ніби з ланцюга зірвався. З першої ж секунди це був якийсь ураган ударів, і Глендон насилу уникав серйозних ушкоджень. Він викручувався, відступав убік, але тільки доходив до середини рингу, як супротивник новими випадами знов притискав його до канатів. Не раз Пауерс давав йому нагоду завдати вирішального удару, але Глендон свій блискавичний нокаут приберігав для вісімнадцятого раунду. За весь матч він жодного разу не надав повної сили своєму ударові.

Цілих дві хвилини Пауерс люто й без угаву нападав на нього. Ще хвилина — і раунд закінчиться, а синдикат гравців зазнає поразки. Але цій хвилині не судилося так просто минути. Ось супротивники зійшлися посередині рингу — в звичайнісінькому клінчі, як уже не раз бувало, — тільки й різниці, що Пауерс лютував страшенно. Глендон відсторонив його лівою рукою, ефектним, хоч і слабеньким ударом по обличчі. Таких ударів він завдавав чимало протягом цього матчу. Але тут, на превелике своє диво, він помітив, як Пауерс одразу знесилів і осів на підлогу, немов його підігнуті ноги відмовлялися підтримувати таке незграбне тіло. Він важко гепнув додолу, перекотився на бік і завмер із заплющеними очима. Суддя, нахилившись над ним, відлічував секунди.

На слові «дев’ять» Пауерс стрепенувся, ніби даремно силкуючись звестися на ноги.

— Десять — і аут! — вигукнув суддя.

Він схопив Глендонову руку й підніс високо догори, даючи ошаленілій публіці знак, що Глендон переміг.

Уперше за свою боксерську кар’єру Глендон розгубився на рингу. Його удар не був нокаутом, він міг би присягтися. Удар прийшовся не по щелепі, а по обличчі, він це напевне знав. Такий удар цілком безпечний. Але ось супротивник його так майстерно гепнувся на підлогу й розіграв увесь нокаут! Для глядачів це, без сумніву, був нокаут, і кінооператор зафіксував це ошуканство на плівці. Той газетяр, виявляється, не помилився. Але ж таке шахрайство!

Глендон попід канати глянув на обличчя Мод Сенгстер. Вона дивилася просто на нього, та очі її були холодні й чужі,— вона ніби й не впізнавала його, ніби й зовсім не бачила. Поки він дивився на неї, вона байдуже одвернулася й сказала щось своєму сусідові.

Пауерсові секунданти винесли переможеного на руках — він нерушно розпростерся безживною масою. А секунданти Глендона підходили до нього поздоровити й зняти рукавиці. Але їх випередив Стюбнер. Його обличчя сяяло; схопивши обіруч праву Глендонову рукавицю, він скрикнув:

— Молодець, Пате! Я знав, що ти це зробиш!

Глендон вирвав руку, і вперше за всі спільно прожиті роки менеджер почув від нього лайку.

— Геть до біса! — буркнув він і простяг руки секундантам, щоб зняли рукавиці.


VIII


Того вечора Мод Сенгстер, вислухавши запевнення свого колеги, що чесних боксерів не існує,— поплакала тихенько край ліжка, потім розгнівалася й лягла спочивати з огидою до себе, до призових боксерів і до всього світу.

Наступного дня вона заходилася писати статтю про Генрі Аддісона, яку їй не судилося закінчити. Працювала вона в невеличкому кабінеті, виділеному для неї в редакції газети. Переставши на хвилину писати, Мод глянула на заголовок денного випуску* де сповіщалося про майбутній матч Глендона з Томом Кенемом. Раптом у кімнату ввійшов хлопчина-кур'єр і подав їй візитну картку. Вона прочитала ім’я: «Пат Глендон».

— Скажи йому, що я не маю часу, — наказала вона хлопчині.

За хвильку той повернувся.

— Він каже, що однаково сюди ввійде, але йому б хотілося мати ваш дозвіл.

— А ти сказав йому, що я не маю часу? — спитала вона.

— Так, мем. Але він каже, що однаково ввійде.

Вона мовчала, і хлопчина в захопленні від настирливості відвідувача, хапаючись, казав далі:

— Я знаю його. Він найдужчий за всіх. Якби він захотів, то міг би розтрощити всю редакцію. То Глендон-молодший, той, що вчора переміг у матчі.

— Ну що ж, поклич його. Нам не треба, щоб він розтрощив усю редакцію.

Коли Глендон увійшов, Мод навіть не привіталася з ним. Похмура й холодна, як непогожа днина, вона не попрохала його сісти, не підвела на нього очей. Вона й далі сиділа за столом, боком до гостя, і чекала, щоб він виклав причину своїх відвідин. Пат і знаку не подав, як його образило її зневажливе ставлення, і з самого порога почав:

— Мені треба поговорити з вами. Про вчорашній матч… Він закінчився на тому самому раунді.

Мод знизала плечима.

— Я так і знала.

— Ні, ви не знали, — заперечив він. — Ви не знали, я теж не знав.

Вона, обернувшись, нудьгуюче глянула на нього.

— Та чи варто про це згадувати? — кинула вона. — Призовий бокс — це призовий бокс, і всім нам відомо, що він означає. Отож матч і закінчено на тому раунді, що я вам назвала.

— Так, це правда, — згодився він. — Але ж ви знали, що так не буде! На цілому світі лише ви та я знали, що Пауерс не матиме нокаута на шістнадцятому раунді.

Вона мовчала.

— Адже ви це знали, правда? — Його голос звучав владно. Вона все ще не озивалася, і він підійшов до неї ближче. — Відповідайте мені,— ви знали?

Вона кивнула головою.

— Але його нокаут стався-таки на тому раунді,— настоювала вона.

— Ні. Ніякого нокаута взагалі не було. Ви розумієте? Я вам розкажу, в чім тут річ, а ви мене вислухайте. Я вам не збрехав. Ви зрозуміли мене? Я вам не збрехав. Я був дурнем, і вони обдурили мене, й вас укупі зі мною. Вам здається, що ви бачили, як він дістав нокаута. Але мій удар був заслабкий для цього. Я навіть не влучив у те місце. Пауерс прикинувся, ніби дістав його. Він розіграв фальшивий нокаут!

Він зупинився і сподівально подививсь на неї. Відчувши раптом, як забилося її серце, яке тремтіння її охопило, вона зрозуміла, що вірить йому. Тепла хвиля щастя линула на неї, коли вернулася довіра до цієї чужої людини, яку вона бачить лише вдруге в житті.

— Ну то як? — спитав він, і знову Мод затремтіла, відчувши хвилю тої снаги, що йшла від нього.

Вона підвелася й подала йому руку.

— Я вірю вам, — промовила вона. — І я рада, дуже рада!

Потиск руки тривав довше, ніж годилося звичайно. Пат дивився на Мод палкими очима, і її очі мимохіть загорілися у відповідь. «Ніколи ще не існувало такої людини!» — промайнуло їй у думці. Вона перша спустила погляд; його очі простежили за ним, і знов, як і під час першої своєї зустрічі, обоє подивилися на свої міцно стиснені руки. Несвідомо Пат усім тілом подався до неї, немов хотівши обійняти її, але врешті з помітним зусиллям він опанував себе. Вона зрозуміла це й відчула, як здригнулася його рука, притягаючи її до себе. Раптом у неї в душі зродилося бажання скоритися йому, всевладне бажання бути ув’язненою міцними обіймами цих рук. Вона знала, що не стала б опиратися, якби він виявився настирливішим. Голова їй паморочилася, але він стримався і стиснув її пальці так, аж ледве не розчавив їх, а тоді відпустив руку, мало не відштовхнувши дівчину від себе.

— Боже! — зітхнув він. — Таж вас створено для мене!

Він одвернувся вбік, проводячи долонею по чолу. Вона знала, що зненавидить його назавжди, якщо він насмілиться промурмотіти хоч слово пробачення або пояснення. Але Пат, здавалося, мав непомильний інстинкт щодо неї. Вона сіла на своє місце, а він переставив стільця так, щоб мати її перед очима.

— Вчора я весь вечір пробув у турецьких лазнях, — почав він. — Я послав по одного старого, колишнього боксера. Він давній друг мого батька. Я знав, що для нього нема ніяких таємниць у боксі, і примусив його говорити. Але найчудніше, що він ніяк не хотів повірити, ніби я нічого цього не знаю. Він назвав мене лісовим звірям. Воно й правда. Я виріс у лісі і самий ліс тільки й знаю.

Так ось учора я багато про що довідався від цього старого. Бокс ще брудніший, ніж ви говорили. Здається, що всі, причетні до нього, — шахраї. Урядовці, що видають дозвіл на матч, деруть хабарі з розпорядників, а розпорядники, менеджери та боксери деруть, що тільки мога, і один з одного, і з публіки. Все це — ціла складна система. А з другого боку, вони завжди… — ви знаєте, що це таке «подвійна гра»?..

Вона кивнула.

— Ага, так отже вони завжди ведуть подвійну гру і не минають нагоди обмахляти й один одного.

Від розповіді старого мені аж памороки забило. А я роками жив у цьому оточенні й нічогісінько не знав! Я й справді був лісовим звірям. Тепер лише я побачив, як мене піддурювано. Я такий дужий, що ніхто не міг мене збити. Я неодмінно перемагав. А завдяки Стюбнерові весь бруд від мене приховували. Сьогодні вранці я притис до стінки Спайдера Волша й примусив його заговорити. Бачите, він був мій перший тренер і виконував усі Стюбнерові інструкції. Вони ввесь час усе від мене таїли. Та й я ж не водився з іншими боксерами, з аматорами, у вільний час ходив на полювання, по рибу, порався зі своєю кольоровою фотографією і все таке. Ви знаєте, як Волш та Стюбнер називали мене поміж собою? «Дівчинкою»! Я лише сьогодні довідався про це від Волша. На мене це прізвисько подіяло так, ніби мені зуба вирвано. Але ж хіба воно не правда? Я таки й був темним ягням.

Стюбнер увесь час використовував мене для своїх брудних шахрайств, лише я нічого не знав про це. Тепер я бачу, коли оглядаюся назад, як усе те було придумано. Але, розумієте, бокс занадто мало цікавив мене, тож я й не мав жодної підозри. Народився я із здоровим тілом і розсудливим мозком, зріс на волі, вивчився справи своєї від батька, який знав бокс краще, ніж будь-хто з живих і померлих боксерів. Змагання проходили в мене страшенно легко. Бокс не захоплював мене цілком — я ж бо завше знав, який буде кінець матчу. Але тепер — край усьому.

Мод мовчки показала на заголовний рядок газети, що сповіщав про майбутній матч із Томом Кенемом.

— Це Стюбнерова робота, — відповів Пат. — Змагання з Кенемом передбачалося влаштувати ще декілька місяців тому. Але мені до цього байдуже. Я втікаю в гори. З мене досить.

Вона глянула на недописану статтю на столі і зітхнула.

— Як чоловіки порядкують своїм життям! — сказала вона. — Вони господарі в житті. Роблять усе, що їм хочеться…

— З усього, що я про вас чув, — урвав її він, — я дійшов висновку, що й ви робили все так, як вам хотілося, тим-то ви мені й сподобались. Але найбільш мене з самого початку вразило, що ми з вами так розуміємо одне одного.

Він раптом змовк і глянув на неї палкими очима.

— Гаразд, одне я все ж таки завдячую рингові,— сказав він далі.— Що ми з вами познайомились. А коли знаходиш її, справжню жінку, ту єдину, то мусиш схопити її обіруч і не випускати. Слухайте, нумо поїдьмо разом у гори?

Це було несподіване, як грім, але вона відчула, що весь час дожидала цього. Серце їй калатало так, аж боляче зробилося, але біль цей був чарівний. Ось воно, нарешті,— те саме щастя, просте й безпосереднє. І раптом усе це їй здалося сном. Такого не трапляється в сучасних редакціях! Хіба так освідчуються в коханні? Таке буває лише на сцені та в книжках!

Він підвівся й простяг до неї обидві руки.

— Я не зважуюся, — прошепотіла вона ніби сама до себе, — я не зважуюся…

При цих словах його очі ніби шпигнули її виразом презирства і він сказав, не криючи недовіри:

— Ви б на все зважилися, аби лише захотіли, я знаю. Ви хочете?

Вона підвелася, заточуючись, наче вві сні. В неї промайнула думка, чи це не гіпноз? Треба оглянутися й подивитись на знайомі речі в кімнаті, щоб повернутися до дійсності. Але вона не могла відвести очей від Пата. І не могла вимовити ані слова.

Він підійшов і став поруч, його рука лягла їй на плече, і вона мимоволі пригорнулась до нього. Все це було вві сні, і вона більш не могла ні про що думати.

Це був виклик життю. Він мав рацію. Вона завжди зважувалась, коли хотіла. І вона таки хоче. Він уже допомагав їй одягатися. Ось вона прикріпила шпильками капелюшка. І ще не усвідомивши нічого, вона побачила, що виходить разом з ним із редакції. Нараз їй пригадалася «Втеча герцогині», «Пам’ятник та статуя». Тоді прийшли на пам’ять рядки поезії.

— «Куди ж подівсь Уорен?» — прошепотіла вона.

— «На горах він чи в морі?» — прошепотів він у відповідь.

Подібність їхніх переживань і спільність думок були для неї наче виправданням її безумства.

Ступивши на вулицю, він підніс руку зупинити таксі, але вона доторком руки зупинила його.

— Куди ми їдемо? — насилу переводячи дух, запитала вона.

— На вокзал. Ми саме встигнемо на поїзд до Сакраменто.

— Але ж я не можу так їхати, — заперечила вона. — У мене… у мене нема навіть хусточки на змінку!

Він спершу знов підніс руку, і лиш тоді відповів:

— Все купимо в Сакраменто. Ми там поберемося і вечірнім потягом вирушимо на північ. Я протелеграфую про все з дороги.

Коли машина підкотила до них, вона хутко перебігла поглядом по знайомій вулиці, по знайомій юрбі, а потім з раптовою тривогою подивилась в очі Глендонові.

— Але ж я нічого про вас не знаю! — промовила вона.

— Ми знаємо одне про одного чисто все! — була відповідь.

Його рука підтримувала й вела її, коли вона поставила ногу на підніжку. Одразу потому дверцята хряснули, він був уже поруч з нею, і машина мчала Маркіт-стрітом. Він обняв її, пригорнув до себе й поцілував. Коли вона знову глянула на нього, то побачила, що його обличчя повільно шаріється.

— Я… я чув, що існує мистецтво… мистецтво поцілунку, — прошепотів він. — Я сам нічого цього не вмію, але я навчуся. Бачите, ви… ви перша жінка, яку я поцілував за все своє життя.


IX


Там, де вищерблений шпиль скелі підноситься понад хащею правічного лісу, прилягли чоловік і жінка. Внизу на узліссі паслися припнуті коні. До кожного сідла було прив’язано по два невеличких подорожніх мішка. Дерева були височенні всі, як один. На сотні футів тяглися вони до неба, а в перерізі мали вісім, десять, дванадцять, а то й ще більше футів. Увесь ранок верхівці продиралися ущелиною крізь незайману хащу, і ця скеля була першим місцем, куди вони могли вийти з лісу, щоб ним помилуватися.

Під ними й далі всюди, куди тільки око сягало, кряж за кряжем стелилися гори в серпанку жовтогарячої імли. Здавалося, кінця-краю нема цим гірським пасмам. Вони підносилися одне за одним аж до самої туманної смуги крайобрію, а за ними неясно вгадувались усе нові й нові гори. Ні галявин, ні прорубів у лісі не було: незайманий одвічний ліс покривав своїм буйним зелом цю землю на північ і південь, на схід і захід.

Вони лежали на скелі, замилувані в краєвиді, і чоловік міцно стискав жінчину руку. Це був їхній медовий місяць, і вони справляли його в гущавині секвойного лісу в Мендосіно. Дісталися вони сюди кіньми, з подорожніми мішками біля сідла, від самої Шасти і подорожували в лісових нетрях і пущах без певного плану, — просто їхали вперед, поки не спадало на думку звернути кудись убік. Одежа їхня була проста й невишукана: на ній верховий костюм захисного кольору, а на ньому комбінезон і вовняна сорочка, відкрита коло засмаглої шиї. Високий на зріст і дужий, він неначе й створений був, щоб жити серед цих лісових велетнів, і для неї жити поруч із ним, у його лісі, було справжнє щастя.

— Знаєш, мій велетню, — сказала вона, зводячись на лікті, щоб глянути на нього, — тут ще чудовніше, ніж ти обіцяв. І ми разом з тобою удвох пройдемо ці ліси!

— А ще скільки нам треба разом обійти на світі! — додав він і, повернувшись, узяв її руку в обидві долоні.

— Але спершу ми оглянемо все тут, — наполягала вона. — Мені здається, ніколи не набридне в цьому лісі… Удвох із тобою!

Він легко підвівся, сів і посадив її собі на коліна.

— Любий мій, — прошепотіла вона. — А я вже втратила була надію знайти таку людину.

— А я ніколи й не думав про це. Певно, весь час знав, що знайду тебе. Ти рада?

Замість відповіді вона злегка обхопила рукою його шию, і обоє довго мовчки сиділи, милуючись видовищем величезних лісів, і мріяли.

— Пригадуєш, я розповідав тобі, як утікав від рудоволосої вчительки? Отоді я вперше сюди потрапив. Я йшов пішки, але сорок чи п’ятдесят миль на день здавалося мені забавкою. Я був наче справжній індіянин. Я тоді й не гадав, що знайду тебе. Дичини тут було мало, зате по струмках можна було наловити пстругів. Саме на цих скелях я і жив. Я й не мріяв, що одного прегарного дня повернуся сюди з тобою — з тобою.

— І що станеш чемпіоном з боксу, так? — докинула вона.

— Так, звичайно, я про це ніколи не думав. Батько, щоправда, завше казав, що так буде, і я вважав цю справу за вирішену. Бачиш, батько був дуже мудрий. Він був надзвичайною людиною.

— Але ж він не сподівався, що ти покинеш ринг.

— Не знаю. Він старанно приховував від мене продажність боксу, — певно, боявся за мене. Я розказував тобі про договір зі Стюбнером. Батько вписав у нього пункт про махінації. Перша нечесна оборудка — і договір вважається розірваним.

— А проте ти хочеш змагатися з Томом Кенемом. То чи варто?

Він пильно глянув на неї.

— Ти цього не хочеш?

— Коханий мій, я хочу, щоб ти робив усе, що тобі бажається.

Раптом їй здалося дивним, що це сказала вона, з її чуттям природженої впертості і своєвільства, притаманного всім Сенгстерам. Але вона знала, що сказала правду, і раділа з цього.

— Ото буде цікаво! — промовив він.

— Чим це так цікаво? — запитала вона.

— Та я й сам поки що всього не обдумав. Але ти можеш допомогти мені. Насамперед я підсуну облизня Стюбнерові й усьому синдикатові, що спекулює на боксі. Я зіб’ю Кенема на першому ж раунді. Вперше я буду без жарту лютий у бою. Бідолаха Том Кенем! Незгірший він комбінатор за всіх інших, але йому судилося стати моєю головною жертвою. Розумієш, я збираюся виголосити їм промову. Такого не водиться, але сенсацію це викличе надзвичайну, бо я покажу публіці ввесь позалаштунковий бік справи. Бокс — добра гра, а вони обернули його на комерцію і занапастили. Ти бачиш, я вже виголошую перед тобою промову, як на рингу.

— Хотіла б я почути, як то буде! — сказала вона. Він задумливо подивився на неї.

— Я теж хотів би. Тільки ж там така колотнеча може зчинитись! Хто зна, що станеться, як я почну говорити. Зате тільки-но там усе скінчиться, я прийду до тебе. І це буде останній виступ Пата Глендона-молодшого на будь-якому рингу.

— Але, коханий, ти ж ніколи не говорив промов, — заперечила вона. — Ти можеш провалитися.

Він упевнено хитнув головою.

— Аджеж я ірландець, — заявив він. — А який ірландець не вміє говорити? — Він весело зареготався. — Стюбнер подумає, що я збожеволів. Він запевняє, що одружений чоловік не може тренуватись. Але хіба він розуміється на шлюбі або на мені чи тобі? Та й на будь-чому іншому, крім нерухомого майна та нечесних матчів? Я їм усім покажу того вечора, і бідоласі Томові також. Далебі, мені навіть шкода його.

— Боюся, мій коханий Предковічний Звір обійдеться з ними по-предковічному й по-звірячому, — прошепотіла вона.

Він засміявся.

— В усякім разі, спробую. Можеш бути певна, що це буде мій останній виступ. А потім — тільки ти, сама лише ти у мене. Але якщо ти проти мого останнього виступу, то скажи!

— Чому проти? Я люблю свого велетня, тож він повинен бути самим собою. Якщо тобі цього хочеться, то й мені теж — і для тебе, і для себе. Припустімо на хвилинку, що я захотіла б піти на сцену або податись до Океанії чи на Північний полюс?.. Тоді ти що?

Він відповів поволі і майже врочисто.

— Тоді я сказав би тобі: — «Іди! Ти — це ти, і ти повинна бути сама собою і чинити те, що тобі хочеться». Я й кохаю тебе саме за те, що ти — це ти!

— Ми з тобою двійко дурненьких закоханців, — прошепотіла вона, коли він випустив її з обіймів.

— Ну й чудово! — вигукнув він.

Пат підвівся, обвів очима обрій, де згасало вечірнє сонце, і простяг руку над правічним лісом, що покривав гірські пасма.

— Доведеться десь тут і переночувати. Відсіля миль тридцять до найближчого постою.


X


Хто з присутніх там аматорів боксу забуде той пам’ятний вечір на рингу «Золота Брама», коли Пат Глендон-молодший побив Тома Кенема, та ще й переміг супротивника, дужчого за Тома?! Коли Глендон цілу годину стримував розлючену юрбу на самій межі вибуху і спричинив своїм викриттям обстеження зловживань інспекторів і процеси менеджерів та комісіонерів? Одне слово, коли він ледве не зруйнував усю систему призового боксу?.. Все, що тоді трапилося, було для всіх цілковитою несподіванкою. Навіть Стюбнер не мав найменшої підозри. Щоправда, після історії з Натом Пауерсом його вихованець збунтувався, втік і одружився, але все це вже минулося. Глендон-молодший не позбавив його надії,— він примирився з неминучою запроданістю всіх причетних до боксу й повернувся знову на ринг.

Ринг «Золота Брама» — це була нещодавно збудована найбільша з такого роду споруд у Сан-Франціско. Глендонів матч був перший у новій будівлі. Не порожнювало жодне з двадцяти п’яти тисяч місць. Аматори боксу з’їхалися з усіх кінців світу на цей матч і за місце в перших рядах платили по п’ятдесят доларів. Найдешевший квиток коштував п’ять доларів.

Знайомий гул оплесків привітав появу старого судді Біллі Моргана, коли він, нахиливши сиву голову, проходив під канатом. Тільки-но розкрив він рота, як неподалік від рингу почувся страшний тріск: зламалося декілька рядів низьких лавок. Серед публіки залунав бучний сміх, залунали вигуки жартівливого співчуття і поради потерпілим, хоч, на щастя, ніхто не постраждав. Черговий поліційний капітан значливо зиркнув на свого помічника: вечір, мовляв, буде бурхливий і треба матися на бачності.

Семеро кремезних героїв рингу один за одним проходили під канатом, і їх усіх відрекомендовано публіці. Всі вони були екс-чемпіони з важкої ваги. Кожне прізвище Біллі Морган супроводив відповідними характеристиками. Одного проголошено «шляхетним Джоном» і «надійним старим», другого — «найчеснішим борцем, якого будь-коли бачив ринг». І так кожного: кого «непереможним героєм сотень боїв», кого «найдужчим представником старої гвардії», «єдиним, хто завжди повертався на ринг», або «найзавзятішим понад усіх вояком», і нарешті,— «найміцнішим горішком, який нікому не розгризти».

Все це відібрало багато часу. Кожен мав виголосити слово, і всі вони щось мимрили й мурмотіли у відповідь. Червоніючи з гордощів і незграбно переступаючи з ноги на ногу, найдовшу промову виголосив «надійний старий», — вона тривала цілу хвилину. Потім їх фотографували. Ринг загатили славнозвісні чемпіони боксу, відомі тренери, секунданти, судді й розпорядники. Галасували й боксери середньої та легкої ваги, — вони теж викликали один одного на змагання. Був тут і Нат Пауерс, що вимагав реваншу в Глендона; були й інші світила, яких затьмарив Пат Глендон-молодший. І всі вони викликали Джіма Генфорда, котрий мусив, у свою чергу, заявити, що згоджується на зустріч із переможцем сьогоднішнього змагання. Одна половина публіки заходилася кричати «Глендон!», а друга «Кенем!». В розпалі цього шаленого гамору підломився ще ряд лавок, і власники квитків обурено загаласували на капельдинерів, що за добрі гроші напустили в залу чимало «зайців». Капітан поліції зателефонував у поліційну управу по допомогу.

Публіка тішилася надзвичайно. Коли Глендон і Кенем вийшли на ринг, у залі знялася справжня буря. Вітали їх добрих п’ять хвилин. Сторонніх на рингу вже не лишилося. Глендон в оточенні секундантів сидів у своєму кутку. Стюбнер, як звичайно, стояв за його спиною. Першим відрекомендували публіці Кенема. Почовгавши на місці й схиливши голову, він мусив на вимогу публіки, зрештою, сказати промову. Він заникувався й затинався, але кінець кінцем вичавив із себе кілька слів.

— Я пишаюся, що я тут перед вами сьогодні,— заявив він, а поки лунали оплески, спромігся ще на одну думку: — Я завше змагався чесно. Все своє життя. Ніхто не може цього заперечити. І сьогодні зроблю все, що можу.

Почулися вигуки: «Правда, Томе!», «Ми тебе знаємо!», «Молодець, Том!», «Він свого не попустить!»

Потім настала Глендонова черга. Йому теж загадали сказати промову, хоч такого й не заведено було вимагати від переможців у попередніх матчах. Біллі Морган підніс руку, даючи тим знак мовчати, і серед тиші залунав ясний і дужий голос Глендона:

— Всі тут казали вам, як вони пишаються тим, що виступають перед вами. Але я не пишаюся. — Публіка була приголомшена, і він на часину примовк, щоб дати їй отямитися. — Я не пишаюся і своїми колегами по рингу. Ви хотіли від мене промови. Я вам і скажу справжню промову. Це мій останній матч; після цього я назавжди кидаю ринг. Спитаєте — чому? Я вже сказав вам. Мені не подобається це оточення. Призовий ринг такий продажний, що жодна близька до нього людина не може уникнути бруду. Всюди підлота й шахрайство, починаючи від маленьких професійних клубів і кінчаючи сьогоднішнім змаганням!

Глухий гомін подиву, дедалі зростаючи, у цю мить перейшов у суцільний рев. Залунали голосні посвисти й шикання, звідусіль гукали: «Починайте матч!», «Давай матч!», «Чому не починаєте?»

Глендон розглянувся й помітив, що головні крикуни — це розпорядники, менеджери й боксери — всі ті, хто сидів поблизу рингу. Публіка поділилася на два табори, й половина кричала: «Починайте!», а друга половина: «Промову! Промову!»

Добрих десять хвилин тривав цей шарварок. Стюбнер, суддя, власник рингу — всі благали Глендона починати матч. Коли він відмовився, суддя заявив, що присудить перемогу Кенемові, якщо Глендон не хоче битися.

— Не маєте права, — невимушено заперечив Пат. — Я вас притягну до суду. Та й ця юрба не випустить вас живцем, якщо ви позбавите її видовища бою. А битися я неодмінно буду. Тільки насамперед мушу скінчити промову.

— Та це ж проти правил! — крикнув суддя.

— Ні, анітрохи. В правилах нема пункту, що забороняє промови. Кожен з видатних боксерів виголошував сьогодні промову.

— Лише кілька слів! — суддя кричав Глендонові в саме вухо. — А ви читаєте цілу лекцію!

— В правилах нічого не сказано проти лекцій, — відповів Глендон. — А тепер, хлопці, геть відсіля, а ні, то я вас сам поскидаю.

Розпорядника змагання, чолов’ягу апоплектичної будови, незважаючи на його пручання, схоплено за комір і кинуто через канат. Розпорядник був огрядний дядисько, але Глендон однією рукою так легко впорався з ним, що публіка аж не тямилась від шаленого захвату. Крики, що вимагали дальшої промови, раз у раз гучнішали. Стюбнер і власник приміщення розважливо відступили. Глендон підніс руки, щоб у залі затихли, але ті, хто хотів змагання, зчинили ще більший гамір. Знову два чи три ряди лавок підломилися, і глядачі, що лишилися без місць, тільки посилили загальний рейвах, протискаючись проміж тих, котрі сиділи на передніх лавах. Задні ряди, яким через це не видно було рингу, зняли страшенний галас, вимагаючи, щоб усі посідали.

Глендон підійшов до канату і звернувся до поліційного капітана. Щоб його почули, він мусив перегнутися через канат й закричати полісменові у вухо:

— Якщо я не докінчу, юрба все розшматує. їх не спинити, ви самі бачите. Тож допоможіть мені. Не пускайте нікого на ринг, а я юрбу заспокою.

Він повернувся на середину рингу й знову підніс руки.

— Хочете, щоб я докінчив промову? — прогримів він.

Кількасот людей, що сиділи ближче до рингу, почули його й закричали у відповідь:

— Хочемо!

— Тоді хто хоче слухати, нехай заткне горлянку сусідові.

Пораду було прийнято, і коли Глендон повторив її, голос його розкотився вже по всій залі. Знов і знов викрикував він ті слова, і поволі западала тиша ряд за рядом: чулась лише притлумлена вовтузня, штурханина й ляпаси, — це сусід утихомирював сусіда. Хвилювання нарешті вщухло, аж тут раптом підломився один з найближчих до рингу рядів. Цю подію вітали новим вибухом веселощів, але далі все само собою завмерло і відкілясь із задніх рядів виразно прозвучали слова:

— Шпар, Глендоне, ми слухаємо!

У Глендона було притаманне всім кельтам інтуїтивне знання психології юрби. Він знав, що це строкате людське стовпище, ще тільки-но розбуяле, — тепер у нього в руках.

Він зумисне ще помовчав хвильку — і на секунду не довше, ніж треба було. Півхвилини панувала цілковита тиша, від якої ставало аж страшно. Але при першому ж слабкому шамотінні Глендон одразу заговорив:

— Коли я закінчу, почнеться матч. Обіцяю вам, що це буде справжнє змагання. Такі вам рідко коли траплялося бачити. Я нокаутую супротивника якнайшвидше. Біллі Морган вам, певно, оголосить, що це буде матч на сорок п’ять раундів. А я вам скажу, що матч не триватиме й сорок п’ять секунд.

Коли мене перервали, я саме казав вам, що призовий бокс — це чисте шахрайство. Все тут улаштовано на комерційних засадах, а що це таке, вам і без слів зрозуміло. Кожного з вас, що не бере участі в таємних оборудках синдикату, немилосердно обмахльовують. Чому сьогодні підламуються лави? Це так само чиєсь шахрайство! І всю цю залу побудовано на комерційних засадах, і тут хтось теж загріб грошви.

Тепер публіка ще дужче була в його руках, і він це знав.

— На двох місцях тулиться по троє чоловік, я звідси бачу. Чому це так? Знов шахрайство. Капельдинери ж не дістають платні, мовляв, вони самі собі зароблять якимсь шахрайством. Усе ті самі комерційні засади! А платите ж ви. Звичайно, ви! Як дається дозвіл на матч? За хабаря. А тепер я запитаю вас: якщо шахрують підрядники, будуючи приміщення, якщо шахрують капельдинери, шахрують урядовці — то чом би не шахрувати і організаторам та учасникам призових матчів? Вони так і роблять. А ви — платите. Треба вам сказати, що винні в цьому не боксери. Не вони керують цією справою. Керують розпорядники й менеджери — вони крутять усім. Боксери лише змагаються. На початку кар’єри вопи завше чесні, але менеджери примушують їх іти на всякі махінації, а як хто не згоден — його викидають. На рингу бували й чесні боксери. 1 тепер бувають, але, як правило, — заробляють вони не багато. Напевне, трапляються й чесні менеджери. Ось мій менеджер — він один з кращих у цій компанії. А спитайте його, скільки він уклав грошей у нерухоме майно й прибуткові будинки? Скільки приберіг на чорний день?

Тут крики знову заглушили йому голос.

— Хто хоче слухати, нехай кожен заткне горлянку найближчому крикунові! — наказав Глендон.

І знов, як гомін прибою, долинула приглушена метушня, ляскання потиличників і глухі вдари, а тоді всі втихомирилися.

— Чого це всякий боксер розпинається, що він завжди бореться чесно? Чого боксери мають такі прізвиська, як от Чесний Джім, Чесний Біллі, Чесний Блексміс? Чи не здається вам, що вони чогось бояться? Якщо людина кричить на все горло про свою чесність, хоч-не-хоч її запідозриш. Але коли це вже призовий боксер, ви чомусь нічогісінько не помічаєте!

— «Хай переможе найгідніший!» Ви часто чули ці слова від Біллі Моргана. А я вам скажу, що гідніший не завжди перемагає, а якщо й перемагає, то цю перемогу заздалегідь передбачено. Більшість великих змагань, про які ви чували або які бачили, підготовано загодя. Така програма. Все погоджено заздалегідь. Гадаєте, розпорядники й менеджери ходять коло цієї справи задля втіхи, задля спорту? Де б пак! Усі вони — ділові люди.

Ось перед вами три боксери — Том, Дік і Гаррі. Найдужчий з них Дік. Він міг би довести це в двох матчах. А що ж виходить? Том перемагає Гаррі, Дік перемагає Тома, Гаррі перемагає Діка. Тобто — нічого не доведено. Потім ідуть матчі-реванші. Гаррі перемагає Тома, Том — Діка, а Дік — Гаррі. Знов така сама історія. Тоді починають спочатку: Дік вимагає реваншу, і аж тепер нарешті він перемагає і Гаррі, й Тома. Вісім матчів, щоб довести, що найгідніший з трьох Дік, хоч для цього досить і двох. Усе заплановано й вироблено заздалегідь. А ви платите за це, і якщо під вами не вламуються лавки, то вас із усіх боків притискають «зайці», яких понапускали капельдинери.

Але ж бокс — гарна гра, якщо провадити її чесно. І боксери билися б чесно, якби мали таку змогу. Та над усім бере гору шахрайство. Подумайте лишень: за три змагання жменька людей поділяє між собою три чверті мільйона доларів!

Дикий вибух у залі примусив його замовкнути. В загальному клекоті можна було добрати лише окремі викрики: «Який мільйон?», «Які три змагання?», «Говори!», «Кажи далі!» Водночас чулися й обурені посвисти, шикання та вигуки: «Негідник!», «Наклепник!»

— Хочете слухати? — крикнув Глендон. — Тоді тихіш!

Він знов примусив залу витримати півхвилинну виразну паузу.

— На що важить Джім Генфорд? Яку програму виробили його менеджер та секунданти з моїми? Вони знають, що він у мене в руках. Я можу збити його на першому ж раунді. Але Джім Генфорд — чемпіон світу. Якщо я не пристану на їхню програму, мені взагалі не влаштують зустрічі з ним. А програма вимагає трьох змагань. Перше — виграю я. Воно відбудеться в Неваді, якщо не пощастить організувати у Сан-Франціско. Ви побачите справжнє серйозне змагання. Обоє ми теж поставимо заклади по двадцять тисяч доларів. Гроші то будуть справжні, але заклад буде фальшивий: нишком кожен з нас забере свої гроші назад. А бариш — його ми поділимо пополовині, хоч офіційно переможцеві дістається шістдесят п’ять відсотків збору, а переможеному тридцять п’ять. До того ще гонорар із кінематографу, реклама та всякі інші прибутки — всього набігає не менш як двісті п’ятдесят тисяч. Ми поділимо їх між собою і призначимо реванш. Цим разом переможе Генфорд, а прибутки ми знову поділимо пополовині. Нарешті, в третьому змаганні перемагаю я, бо ж я й маю право на перемогу. А тим часом ми витягли з ваших кишень три чверті мільйона доларів. Така програма в них, але гроші ці — брудні. Ось чому я сьогодні й кидаю ринг назавжди…

В цю мить Джім Генфорд, відштовхнувши просто на глядачів полісмена, що стримував його, сам незграбний і вайлуватий, перебрався через канати й закричав:

— Брехня!

Мов скажений бик, він кинувся на Глендона, але той подався назад, а потім замість зустріти напад, влучно відскочив убік. З розгону велетень боксер налетів на канати. Відскочивши, він повернувся, щоб знов кинутися на Глендона, але Пат перейняв його. Спокійний і зіркий, Глендон націлився просто в щелепу і — вперше за всю свою боксерську кар’єру — завдав супротивникові справжнього удару. Уся його сила, всі невикористані її запаси виявилися в цьому нищівному вибухові м’язів.

Генфорд злетів у повітря. Він був мертвий — оскільки непритомність подібна до смерті. Загубивши під ногами підпору, він злетів угору й напоровся на верхній канат. Безсило повисши на ньому, його тіло гойднулося і шугнуло з рингу вниз, просто на голови репортерів у першому ряді.

Публіка в своєму запалі не знала впину. За власні гроші вона дістала далеко більше, ніж сподівалася мати: в неї на очах нокаутовано одним ударом Великого Джіма Генфорда, чемпіона світу! Це було поза програмою, та все ж таки його збито з одного удару! Такого вечора не бачили ще в історії боксу. Глендон сумно задививсь на забиті суглоби, а тоді кинув оком через мотуззя на Генфорда, який потроху повертався до тями. Потім Пат знову підніс обидві руки. Він заслужив право на увагу, і публіка стихла.

— Коли я починав свою кар’єру, — казав він, — мене прозвано Вибивайло Глендон. Ви зараз бачили мій удар. Я завше вмів його завдавати. Я напосідав на свого суперника й перемагав його, хоч намагався й не показувати всієї своєї сили. Потому мене почали навчати. Мій менеджер сказав, що це не гаразд щодо публіки. Він радив довше провадити змагання, щоб глядачі мали на що подивитися за свої гроші. Я був дурний, наївний парубчак з гірської пущі. Я це прийняв за щиру правду. Мій менеджер завше змовлявся зі мною, на якому раунді я зіб’ю супротивника. А сам потайки повідомляв про це синдикат гравців, і синдикат на цьому спекулював. Ясно, що платили за їхню гру — ви. Але я з одного радий: я ніколи й не торкнувся цих грошей, ані цента. Вони не насмілювалися запропонувати їх мені, бо знали, що цим викрили б свою гру.

Пам’ятаєте мій матч із Натом Пауерсом? Я зовсім не нокаутував його. В мене вже виникла деяка підозра, і тоді вся ця зграя за спиною в мене змовилася з ним. Я нічого про те не знав. Я хотів не збивати його на шістнадцятому раунді, як було заплановано, а протягти змагання раундів до вісімнадцяти. Той удар на шістнадцятому раунді не міг збити його з ніг — я його ледь черкнув. А він перевів усю сцену так, ніби дістав справжнього нокаута, і піддурив усіх вас.

— А сьогодні як? — вигукнув хтось. — Сьогодні теж наперед заплановано?

— Заплановано, — відказав Глендон. — На який раунд ставить синдикат? Що Кенем простоїть до чотирнадцятого раунду?

Почулися рев і крики. Глендон ще раз підніс руку, вимагаючи тиші.

— Я майже скінчив. Але я хочу сказати вам тільки ще одне. Сьогодні синдикат опиниться на льоду. Цього разу бій буде чесний. Том Кенем не простоїть до чотирнадцятого раунду. Він не простоїть і до кінця першого.

Кенем, що сидів у своєму кутку, скочив на ноги й люто закричав:

— А дзуськи! Нема в світі такого, хто б збив мене в першому раунді!

Не звернувши на нього жодної уваги, Глендон казав далі:

— Один раз у житті я вдарив з усієї сили. Ви це бачили хвилину тому, коли я впорався з Генфордом. Сьогодні ж я вдруге вдарю щосили — хіба тільки Кенем вчасно вистрибне за канати й утече… А тепер я готовий.

Він відійшов у свій куток і простяг руки секундантам, щоб наділи рукавиці. У протилежному кутку нетямився Кенем, і секунданти даремне силкувалися його заспокоїти. Кінець кінцем Біллі Морганові пощастило оголосити змагання:

— Матч триватиме не більш як сорок п’ять раундів, — прокричав він. — За правилами маркіза Квінсбері. Хай переможе гідніший! Починайте!

Прозвучав гонг. Обидва боксери виступили наперед. Глендон, як годилося, простяг для привітання супротивникові праву руку, але Кенем сердито крутнув головою і відмовився її стиснути. На диво всім, він не кинувся одразу на Глендона: хоч який розлючений, бився він обережно — ображена гордість примушувала його будь-що вистояти до кінця раунду. Він зробив декілька ударів, але дуже стримано, щоб не послабити захисту. Глендон невблаганно переслідував його по всьому рингу, притоптуючи лівою ногою. Однак він жодного разу не вдарив і начебто й не замірявся. Він навіть опустив руки вздовж стегон і наступав не захищаючись, мовби викликаючи супротивника на бій. Кенем зневажливо посміхався, але не хотів скористуватися з нагоди на удар.

Проминуло дві хвилини, і тоді Глендон раптом змінився. Кожним м’язом, кожною рискою обличчя він заявляв, що настав вирішальний момент. Це була гра, і він чудово перевів її. Здавалося, він увесь перетворився на крицю, тверду й безжальну. Це вплинуло на Кенема, і він подвоїв обережність. Глендон швидко загнав його в куток і не випускав звідти. Але він усе ще не завдавав ударів і не пробував їх завдавати, і напруженість дожидання почала гнітити Кенема. Він даремне силкувався виборсатися з кутка, ніяк не насмілюючись кинутись на супротивника, щоб відпочити бодай у клінчі.

Аж тепер воно почалося! — Кенема й усю публіку осліпила блискавична миганка випадів. У залі не знайшлося й двох глядачів, які потім однаково б змальовували те, що сталося. Кенем ухилився від одного випаду й ту ж мить підніс руку, щоб захистити лице від другого. Водночас він спробував змінити опору з ноги на ногу. Ті, хто сидів біля самого рингу, опісля присягалися, що в живі очі бачили, як Глендон скерував свій удар від правого стегна і, ніби тигр, скочив на супротивника, щоб підсилити випад вагою свого тіла. Удар прийшовся Кенемові в підборіддя саме в той момент, коли він міняв позицію. Кенем знепритомнів, так само, як і Генфорд, злетів у повітря, зачепився за канат і гепнувся потойбіч рингу на голови репортерам.

Про те, що зайшло потім на «Золотій Брамі», газетні статті не змогли дати читачам і приблизного уявлення. Поліції пощастило не допустити глядачів на ринг, але врятувати залу вона виявилася неспроможна. Це не був бунт, це була чиста оргія. Жодна лава не вціліла. По всій величезній залі глядачі спільними силами вивертали бруси, бантини й стовпи, перекидали все догори дном. Боксерам довелося шукати захисту в поліції, але полісменів було замало, щоб безпечно вивести їх геть із будівлі. І боксерам, і менеджерам, і розпорядникам чимало перепало від юрби. Помилували тільки одного Джіма Генфорда. Таку ласку він завдячував своїм щелепам, страшенно розпухлим і без участі публіки. Юрба, що її кінець кінцем витиснуто на вулицю, накинулася там на новенький, за сім тисяч доларів, автомобіль одного з найбільших менеджерів і пошматувала його дощенту, обернувши всі його деталі на металевий та дерев’яний лом.

Усі вбиральні було понищено, і Глендон не зміг навіть одягтися: накинувши халат на саме трико, він так і вибіг до своєї машини. Але вихопитися непомітно йому не пощастило. Юрба була така велика, що машина не могла зрушити з місця. Після довгих марних зусиль поліція, нарешті, дійшла згоди з натовпом: Глендон сів у автомобіль, і він поїхав ступою, а тисяч зо п’ять божевільців улаштували йому справжній тріумф.

Тільки перед північчю ураган цей пройшов через Юніон-сквер і вниз до готелю «Св. Франціск», де мешкав Глендон. Біля входу в готель юрба знов не захотіла відпускати свого улюбленця, вимагаючи від нього нової промови. Даремно він спробував перескочити через голови захоплених своїх прихильників — йому не дали навіть ступити на брук. На головах і плечах, на руках його однесли назад до машини. Звідти він і виголосив останню промову. А Мод Глендон бачила з вікна, як її чоловік, наче юний Геркулес, підноситься над натовпом, і знала, що він, як і завжди, каже щиру правду, запевняючи всіх, що цей матч був його останнім виступом, після якого він кидає ринг назавжди.



МІСЯЧНА ДОЛИНА

Роман

Вперед мчіть, коні!

Хай стелиться вам шлях,

Хай ляжуть борозни карбами:

Відплатиться вам по трудах,—

Пашня розквітне й забуя

У сяйві сонця над ланами.

КНИГА ПЕРША


РОЗДІЛ І


— Чуєш, Сексон? Ходім-бо, ходім. Хоч би й до «Каменярів». У мене знайдеться там багато знайомих кавалерів, і в тебе не менше… Гратиме оркестр «Ель Віста», — а він грає — сама знаєш, як хороше! Ти ж так любиш танцювати…

Гладка старша жінка, що була оподаль дівчини, не дала їй скінчити: вона стояла спиною до неї, і спина її — згорблена, опукла й безформна — раптом почала конвульсійно здригатися.

— Боже! — скрикнула вона. — Боже мій!

Немов той звір у пастці, дико позирала вона довкола, очима обводячи стіни великого побіленого покою. Повітря пашіло жаром і дихало парою, що від вогкої білизни з шипінням звивалася з-під гарячих прасок. Тут працювало багато жінок і дівчат: усі вони, не розгинаючи спин, безперервно совали прасками по дошках; котрі стояли ближче до старшої жінки, зиркнули в той бік, і це відбилося на справності роботи — на мить праски загальмували свій рух. Скрик старшої жінки завдав прасувальницям великої шкоди: вони-бо прасували крохмальну білизну відрядно, і кожна прогаяна хвилина зменшувала заробіток.

Проте та жінка помітно напружилась і опанувала себе; стиснувши праску, вона поприскала тонку гофровану сукню, що лежала перед нею на дошці.

— Я думала, на неї знову найшло, — промовила одна дівчина.

— Чистий сором: така літня жінка і… знову вагітна! — озвалася Сексон, гофруючи мереживні шлярки гарячою праскою. Рухи її були швидкі, впевнені й спритні, і хоч обличчя змарніло від утоми й шаленої задухи, працювала вона не покладаючи рук.

— Має аж семеро, а двоє вже в школі для важких дітей, — докинула дівчина за сусідньою дошкою. — Але ж завтра до Візл-парку ти таки сходи, Сексон. У «Каменярів» завжди весело: перетягання на канаті, перегони гладунів, справжня ірландська джига, і… все, все!.. А підлога в павільйоні — шик!

Але знов через ту старшу жінку розмова увірвалася: праска впала їй з рук на блузку; сама вона схопилася за дошку, звалила її додолу, коліна в неї підігнулися і, мов напівпорожній лантух, тіло важко плюхнуло на підлогу. Розтявся гострий крик, і запахло в’їдливим духом просмаленої білизни. Сусідні жінки кинулися від своїх дощок спершу до праски — рятувати шмаття, і тільки тоді вже до потерпілої, а наглядачка з войовничим виглядом метнулася східцями вниз. Жінки, що працювали трохи віддалік, провадили працю, не відриваючись, але темп роботи було порушено і вся прасувальня стратила цілу хвилину свого виробничого ритму.

— Собака й той здохне! — розпачливо пробубоніла дівчина й рішуче поставила праску на підставку. — Солодке життя дівки-робітниці — краще на вулицю! З мене вже годі.

— Мері! — спинила її Сексон з таким глибоким докором, що аж праску на мить залишила, прогаявши через те з десяток порухів.

Мері глянула на неї збентежено.

— Я нічого такого на думці не маю, Сексон, — схаменулася вона. — Направду нічого. На таку стежку я ніколи не стану. Але скажи сама — чи ж не урветься терпець від цього раю? Чисто як сирена виє. Ось послухай-но!

А тим часом старша жінка, лежачи долі на спині, калатала закаблуками об підлогу і голосила монотонно й уперто. Двоє жінок потягли її вниз, підхопивши попід руки, а вона все безугавно голосила й тарабанила ногами. Двері на мить розчинилися, до кімнати ввірвався рев та гуркіт машин, і в цьому гаморі враз потонули і крик жіночий, і те докучне стукотіння. Коли двері прибилися, від усієї події залишився тільки їдкий сморід спаленого краму.

— Гидота, — сказала Мері.

Знову заворушилися праски, злітаючи то вгору, то вниз, і робота йшла далі без перешкод. Наглядачка походжала, грізним оком слідкуючи, чи не вибухне ще раз істерика, чи, бува, хто не зомліє. Часом котрась прасувальниця на мить припиняла працю, щоб відітхнути або перевести дух, але зараз же знов бралася за праску в тупій знесиленій покорі. Довгий літній день згасав, однак задуха не спадала, і у вогкому повітрі під сліпучим світлом електрики робота все тривала.

Близько дев’ятої години перші прасувальниці почали розходитись по домах. Гора накрохмаленої тонкої білизни вже розтанула, і тільки ще де-не-де по дошках залишилося кілька допрасовуваних речей…

Сексон скінчила раніше за Мері і, відходячи додому, зупинилася коло її дошки.

— Знову субота, і знову тиждень минув, — сумно промовила Мері; щоки їй зблідли, запали, а чорні очі, підведені синцями, дивилися стомлено. — Скільки, гадаєш, ти виробила за тиждень, Сексон?

— Дванадцять із чвертю, — відповіла та з гордовитою ноткою в голосі.— Була б виробила ще більше, якби не ці кляті крохмальники.

— Ловко! В тебе золоті руки, — поздоровила її Мері.— Ти — чарівниця, а ось я, я тільки й виробила десять з половиною, а тиждень був такий важкий… Ну, бувай… Пам’ятай же: рівно за двадцять до десятої. Ми ще перед танцями трохи погуляємо. Чимало знайомих хлопців та дівчат збереться там надвечір.

За два квартали від пральні ліхтарний промінь на розі вулиці освітив юрбу гуляк. Сексон прискорила ходу; підсвідомо обличчя її посуворіло. Вона не розчула слів, пущених їй наздогін, але вгадала їхній зміст, коли до неї долинув брутальний сміх. Від гарячої хвилі гніву її щоки зашаріли. Сексон простувала далі крізь темряву ночі; повітря вже дихало прохолодою. Зосталося ще три квартали, звернути раз ліворуч і раз праворуч. Обабіч вулиці тяглися вбогі хати робітників, дерев’яні, напівструхлявілі; на стінах позасихали патьоки злинялої фарби та бруду. Єдине, чим вони були примітні — це неоковирністю й дешевиною.

Було темно, але Сексон добре знала дорогу. Ось і знайома похилена хвіртка проскрипіла під її рукою свій звичайний докір. Вузенькою стежкою пройшла вона до задвіркового ганку, механічно, не думаючи про те, проминула обвалену сходинку і вступила в кухню, де блимав самотливий газовий гнотик. Вона його підкрутила, і стало ясніше. Кімнатка була невелика й охайна, бо тут не стояло жодних меблів, які призводили б до неладу. Тут часто пралося, і тиньк давно збляк від пари, а до того ще ввесь полущився від землетрусу, що стався минулої весни. Нерівна підлога зжолобилася й розсохлась, а перед грубкою і зовсім протрухла; найбільшу шкалубину було забито бляхою з розплющеної п’ятигалонової гасівниці. Балія, заяложений рушник на кілочку та кілька стільців довершували картину.

Сексон присунула стільця до столу, і в неї під ногою хруснув недогризок яблука. На столі, накритому облупленою цератою, чекала дівчину вечеря. Вона покуштувала холодних бобів, обліплених застиглим салом, але з гримасою відсунула їх і намазала масла на кавалочок хліба.

Дряглий будинок аж задвигтів від важкої ходи, і у внутрішні двері ввійшла Сара — заклопотана жінка середнього віку, з обвислими грудьми й розпатланим волоссям круг лиснявого обличчя.

— А, це ти, — буркнула вона замість привітання. — Я не могла ввесь час підігрівати страву. Такий клятий день! Я мало не здохла зі спеки. А тут ще й малий Генрі страх як порізав собі губу. Лікар наклав аж чотири шви.

Сара підступила ближче й закам’яніла біля столу.

— Що, боби не до смаку? — задиркувато спитала вона.

— Нічого, тільки… — Сексон передихнула, не хотівши заводитися. — Тільки я не голодна. Сьогодні було так душно, а в пральні — справжнє пекло.

Вона відважно сьорбнула холодного чаю, що настоявся, як смола, й відгонив кислим їй у роті, і так само відважно, під пильним поглядом братової, випила все до дна. Потім обтерла губи хусточкою і підвелася.

— Я, мабуть, піду спати.

— Дивуюся, що не на танці,— пирхнула Сара. — Сміх, та й годі: щовечора приходиш додому стомлена, змучена, а все ладна повіятись танцювати бодай до світу!

Сексон розкрила рота, потім, стримуючись, закусила губу, але таки не стерпіла й вибухнула:

— Чи ж ти ніколи не була молода?

Не чекаючи на відповідь, вона повернулася й пішла до своєї спальні поруч із кухнею. Це була маленька кімнатинка вісім на шість футів, і землетрус тут також дався взнаки: тиньк у багатьох місцях потріскав. Меблів стояло небагато — дешеве соснове ліжко, стілець та старомодний комод. Сексон знала цей комод ще змалку. Він сплівся з найранішими спогадами її дитинства. Колись він мандрував із її рідними в критому шарабані через прерії. Один бік того комода, змайстрованого з міцного червоного дерева, тріснув і вищербився ще тоді, як шарабан перекинувся в Рок-Кеньйоні. Дірка від кулі, що влучила в саму середину горішньої шухляди, нагадувала про сутичку з індіянами під Літл-Медоу. Про ті події розповідала їй мати, як і про те, що комод приїхав разом із родиною з самої Англії, давно-давно — ще тоді, коли й Джорджа Вашінгтона на світі не було.

На стіні над комодом висіло дзеркальце, а за його раму було позасовувано фотографії якихось молодиків та дівчат, — різні групи на лоні природи, де хлопці, хвацько позсовувавши капелюхи на потилицю, обіймали своїх дівчат за стан. Трохи далі висів розмальований календар і сила кольорових оголошень та малюнків з журналів. На малюнках були переважно коні. На підвіску до газової лампочки було начіплено цілий жмуток щільно пописаних танцювальних програмок.

Сексон почала скидати капелюха, але враз упала на ліжко й тихо, притлумлюючи ридання, заплакала. За хвильку нещільно причинені двері безгучно розчинилися, і дівчина аж здригнулась, почувши голос братової:

— Ну, що це знов із тобою? Коли тобі не до смаку боби…

— Ні, ні,— поспішилася з виправданням Сексон. — Я просто стомилася й збила собі ногу — ото й усе. Мені не хотілося їсти, Саро. Я так стомилась.

— Стомилась!.. Якби ти клопоталася господарством, — огризнулася та, — якби варила, пекла, прала й піклувалася за всіх, як я, отоді мала б на що скаржитись! А то розрюмсалася — горенько!.. Але стривай лишень, — Сара зловтішно засміялася, — це все вигадки, а ось устругнеш дурницю, віддасися колись, як і я, тоді зазнаєш солодощів — наведеш купу малечі, одне по одному, одне по одному — і вже тоді годі танцювати, та в шовкових панчішках вибрикувати, та по три пари черевичок за раз справляти. Диво, — який клопіт!.. Сама як палець, тільки про себе й дбай, та про кавалерів, що навкруги джмелями в’ються і не нахваляться на твої ясні очі… Стривай! Незабаром прилипнеш до котрогось — і тоді заведеш іншої, ще виплачеш свої оченята, як синців понаставляє.

— Не кажи цього, Саро, — заперечила Сексон. — Мій брат ніколи на тебе руки не зняв. Ти сама знаєш.

— Так, так, ніколи. Бо дуже плохий. А все ж мій опеньок кращий за тих бельбасів, з якими ти водишся, хоч і не годен добра надбати й жінці три пари черевичок справити. Ні, він, проте, кращий за твою череду гультіпак, що їм порядна дівчина і в слід не ступить. Як це ти досі ще в халепу не вскочила — не розумію! Може, молодь тепер розумніша за нас у таких справах — не знаю. Але знаю, що коли дівка має по три пари черевичок і одне тільки мріє за розваги, то встряне колись у таке, що… ну, та згадаєш моє слово. За мого дівування так не велося. Мати з мене шкуру здерла б, якби я таке виробляла. Бо й було б за що. А тепер усе на світі пішло шкереберть. Глянь на свого брата: вештається по соціалістичних збіговиськах, верзе про високі матерії, тринькає гроші на страйковий фонд замість годити господарям — виходить, видирає хліб з рота рідним дітям!.. Та на ці гроші, на ці внески, що він марнує, я могла б собі сімнадцять пар черевичок справити, якби мені таке примандюрилось. Колись — от згадаєш мої слова — він дограється!.. А тоді що з нами буде? Куди я подінуся без шеляга і з п’ятьома голодними ротами?

Засапавшись, вона примовкла, хоч видно було, що не виговорилася ще до кінця.

— Ox, Capo, зачини, будь ласка, двері! — знервовано попрохала Сексон.

Двері з гуркотом хряснули, і Сексон, перше, ніж заплакати знову, почула, як запоралась у кухні братова, голосно розмовляючи сама з собою.


РОЗДІЛ II


Дівчата, кожна собі, купили квитки до Візл-парку; викладаючи на віконце каси свої півдолари, кожна добре знала, скільки штук крохмальної білизни треба було випрасувати за цей квиток. Було ще не так людно, але каменярські родини з немовлятами на руках, навантажені величезними кошиками із сніданком, уже сунули до парку. Каменярі були здорові, росляві робітники, добре плачені й сито вгодовані. Дехто з них прийшов на гуляння з дідами та бабами, що побачили перший промінь сонця ще на старій ірландській землі; добре американське вбрання не надавало їм американського вигляду — вони були менші й хирніші на тілі, підтоптані не так літами, як колишнім безхліб’ям та ранніми злиднями. Вони шкандибали поруч із ріднею, задоволено й гордовито подивляючись на свій власний виплід, вигодуваний на кращих харчах.

Мері й Сексон не мали знайомих серед каменярів. Властиво, їх взагалі не обходило, яке буде свято — ірландське, німецьке чи слов’янське, і хто влаштовує його: каменярі, броварники чи різники. Дівчата належали до тої молодої юрби, що шукала тільки танців і забезпечувала касі постійний прибуток на всіх гулянках.

Вони походили між ятками, де товкли земляні горіхи та підсмажували пшеничку, готуючись до свята; тоді подалися оглянути павільйон для танців. Сексон, ніби притискаючись до уявленого партнера, зробила кілька вальсових па. Мері заплескала в долоні.

— Диви! — скрикнула вона. — Чиста лялечка! А панчішки — просто розкіш!

Сексон задоволено всміхнулася й манірно простягнула ногу в оксамитному черевичку на високому підборі, злегка підібравши вузьку чорну спідницю; з-під спідниці визирнула тонка щиколодка та струнка лінія литки і крізь найтонші (що коштували аж 50 центів) шовкові панчішки-павутинку просвічувало її біле тіло. Сексон була худенька, невисока на зріст, але в округлих обрисах її відчувалася грація й жіночість. її білу блузку прикрашало жабо з дешевенького мережива, защіплене за останнім криком моди шпилькою з великим фальшованим коралом. Поверх блузки стан облягала чепурненька жакетка з короткими рукавами, а рукавички зі штучної замші обтягували руки до ліктя. Єдиною непідробною окрасою в неї були неслухняні кучері, що не знали ні щипців, ані папільйоток і мило вибивалися з-під чорної оксамитової шапочки, низько насуненої на брови.

Чорні очі Мері захоплено блиснули, вона підскочила до Сексон, обняла її і з розгону цмокнула в губи. Потім, спалахнувши, зніяковіла від власної експансивності.

— Яка ти гарнесенька! — скрикнула вона. — Коли б я була хлопець, з рук би тебе не випустила! Я б тебе з’їла, бігме, з’їла!

Взявшися за руки, дівчата вийшли з павільйону. Вони походжали по залитому сонцем муріжку, весело вимахуючи руками, немов струшували з себе гніт цілого тижня виснажливої праці. Вони перехилялися через бильця круг ведмежої ями, здригаючись перед самотнім ув’язненим велетнем, а опісля щонайменше десять хвилин сміялися перед кліткою мавпи.

Переходячи парком, вони глянули вниз на невелике біговище — тут, у цьому природному амфітеатрі, мали пополудні відбутися ігрища. По тому дівчата подалися до гаю, зборозненого безліччю стежок: ідеш, ідеш собі, і раптом у темній гущавині виринає зелений дерев’яний столик або затишна лавочка під розлогим кущем. Багато з тих лавок уже заздалегідь запосіли цілі родини. На згористій галявині, оточеній деревами, дівчата простелили газету й посідали; невисока трава вже пожовкла від каліфорнійського сонця. Приємно було так посидіти — нічого не роблячи, після шести днів тяжкої праці, та й сили треба було зберегти для майбутніх годин танцю.

— Напевне, прийде Берт Вонгоп, — цокотіла Мері.— Він хвалився, що приведе з собою Біллі Робертса, Здорового Біла, як звуть його товариші. Він таки здоровило і дуже кремезний. Він боксер, і всі дівчата бігають за ним. А я його боюся. Такий-бо неговіркий… Знаєш, він чисто як цей ведмідь, що ми допіру бачили. Брр-р! Бррр-р! — здається, ось-ось за голову так і вхопить. Біллі не професійний боксер, а візник, працює в Корберлі та Моррісона, він член спілки, але часом виступає в спортивних клубах. Хлопці бояться його. В нього крута вдача — стережись, а ні, то покаже, де козам роги правлять. Тобі він не сподобається, зате ж як він гарно танцює! Трохи важкий, але в танку так і кружля, так і пливе. Ото, щоб і ти з ним хоч раз пройшлася… І кавалер добрячий, грішми сипле… Тільки вдачу ж має — ой лишенько!

Розмова снувалася далі, щебетала переважно Мері й усе вернула на Берта Вонгопа.

— Ти щось дуже за ним упадаєш, — обережно зауважила Сексон.

— Хоч і завтра віддалася б за нього… — спалахнула Мері, але в ту ж мить обличчя їй затьмарилося, і вона безпорадно прошепотіла: — Тільки він мене не бере. Він… — На хвильку вона змовкла. — А ти стережися, Сексон, як він часом почне набиватися до тебе. Він поганий, поганий!.. Та дарма, — завтра пішла б за нього. А ні, то він мене не матиме. — Вона хотіла щось додати, але натомість з її уст вирвалося зітхання. — Кумедний цей наш світ, хіба ні? — почала вона знову. — Сама чудасія! І всі зірки — теж світи. Цікаво мені знати, де криється бог? Берт Вонгоп каже, що бога нема. Але він взагалі страшна людина. І каже такі страшні речі. Я вірю в бога. А ти? Що ти думаєш про бога, Сексон?

Сексон знизала плечима й засміялася.

— Але ж коли ми чинимо зло, то на нас чекає кара, хіба ні? — домагалася Мері.— Так думають усі, крім Берта. Він каже, — йому дарма якась там кара: мовляв, коли він помре, то лежатиме мертвий, а тоді хай хто-небудь спробує його добудитись. Ото страхота, еге? Але це все таке кумедне! Іноді мені на душі так і похолоне, як здумаю, що бог мене ніколи з очей не спускає. Як ти гадаєш: знає він, що я оце кажу? А який він на вигляд, як по-твоєму?

— Не знаю, — відповіла Сексон. — Просто ми його собі по-кумедному уявляємо…

— О, — здригнулася Мері.

— Він просто такий, як люди про нього думають, — переконано провадила далі Сексон. — Мій брат каже, що він схожий на Авраама Лінкольна, а Сара каже, що в нього бурці.

— О, а я не уявляю собі його з проділом у волоссі,— призналася Мері, боязко здригаючись від власної відваги, — В нього не може бути проділу. Це було б кумедно.

— А знаєш того маленького, зморщеного мексіканця, що продає різні дротяні вироби? — спитала Сексон. — Кожна така штучка має свій секрет. Ну, то бог чомусь завжди нагадує мені того крамаря.

Мері щиро засміялась.

— Ну й кумедія! Таким я собі його ніколи не уявляла. Як це ти вигадала таке?

— Бачиш, він, як отой мексіканчик, увесь час наче тільки те й робить, що розносить свої головоломки й кожного наділяє ними, — а люди витрачають усе своє життя, щоб добрати, в чому там річ. І всі метикують над ними. А ось я не можу розв’язати своєї головоломки. Я не знаю, звідки почати. Он поглянь на ту головоломку, що він завдав її Сарі. А сама Сара, бач, сплутана з Томового і тільки заважає йому. А всі їхні головоломки, і твоя теж, сплутані з моєю. Ніяк не розплутаєш.

— Воно, либонь, з головоломками і справді так, — погодилася Мері,— але бог таки не схожий на того жовтого мексіканця. Із цим я не згодна. Бог ні на кого не схожий.

Згадай, на стіні будинку Армії спасіння написано: «Бог — це дух».

— То якраз одна з найморочливіших його головоломок, їй-богу, бо ніхто не знає, що таке дух.

— Ай правда, — Мері аж здригнулася, згадавши щось страшне. — Коли я пробую думати про бога, як про духа, — мені чомусь ввижається Ген Міллер: пам’ятаєш, як він закутався колись у простирало й погнався за нами, дівчатами. Ми не впізнали його й мало не пропали зі страху. Мала Мегі Мерфі на смерть зомліла, а Біетріс Перальта спіткнулася й страшенно подряпала собі обличчя. Відтоді, коли я не подумаю про духа, мені все ввижається біле простирало, що ганяє в темноті. Ось так само й бог не схожий на мексіканця і не розчісує на проділ волосся.

З павільйону залунали перші акорди оркестру, і дівчата зірвалися на рівні ноги.

— Ходімо, протанцюємо кілька танців, поки перекусювати, — запропонувала Мері.— А тоді вже з полудня й усі хлопці надійдуть. Більшість із них скупердяги — не приходять загодя, аби не кликати своїх приятельок на обід. Але Берт не такий, — він грошей не шкодує; так само й Біллі. Відбиймо їх у інших дівчат, і тоді вони покличуть нас до ресторану й добре почастують. Ходім мерщій, Сексон!

Тим часом у павільйоні танцювало ще небагато пар, і в першому вальсі дівчата закружляли одна з одною.

— А ось і Берт, — прошепотіла Сексон, коли вони провальсували вдруге.

— Не звертай на них уваги, — пошепки відказала Мері.— Танцюймо собі. Хай вони не думають, що ми бігаємо за ними.

Але Сексон помітила, як зашарілися щоки в подруги, і почула, як прискорився її віддих.

— А ти бачила того другого? — спиталася Мері, переводячи Сексон у танці аж на протилежний кінець павільйону. — Це ж і є Біллі Робертс. Берт казав, що він прийде. Той запросить тебе на обід, а Берт запросить мене. Ото буде чудово, побачиш! Ой, коли б тільки музика не перестала грати, доки ми дотанцюємо до того краю.

І двоє свіжих гарненьких дівчат радісно кружляли, розохочені забезпечити собі обід та кавалерів; танцювали вони таки легко й добре, і на втіху їм музика замовкла саме тоді, коли воші опинилися поруч з юнаками.

Берт і Мері звали одне одного на ймення, але для Сексон Берт був містер Вонгоп, дарма що її звав він просто Сексон. Не знали одне одного тільки Сексон і Біллі Робертс. Мері познайомила їх з трохи афектованою недбалістю.

— Містер Робертс — міс Браун. Це моя найкраща подруга. Її звати Сексон. Правда, чудне ім’я?

— А чого, дуже добре, — відповів Біллі. Він скинув капелюха й простяг руку. — Радий познайомитися з вами, міс Браун.

Коли Сексон відчула дотик його шорстких, мозолястих від праці рук, вона, скинувши оком, помітила ще багато дечого. А перше, що він побачив, то були її очі: в нього залишився невиразний спогад, що вони блакитні. Десь згодом, далеко пізніше, того ж таки дня, він усвідомив собі, що вони сірі. Вона, навпаки, відразу побачила його очі такими, які вони були насправді: сині, великі, по-хлоп’ячому вперті і цим привабливі. Його ясний погляд сподобався їй гак само, як і його руки, і навіть їхній дотик. Потім, хоч і не так уже чітко, вона роздивилася на його короткий, прямий ніс, рум’яні щоки та затяту коротку верхню губу; але найбільше припав їй до вподоби його досить великий, твердо окреслений рот і усміх червоних уст, коли виблискували білі міцні зуби. «Хлопчисько… Здоровий дорослий хлопчисько», — промайнуло у неї в думці. Всміхнувшись одне до одного, вони роз’єднали руки, і в ту мить її вразило його волосся — коротке, кучеряве й біляве; воно відлискувало майже блідим золотом, хоч відтінком своїм більше нагадувало льон, аніж золото.

Він увесь був такий білявий, що мимохіть їй згадались актори, що їх вона бачила на сцені, як ось Оле Ольсон або Йон Йонсон, але схожість цим і обмежувалася, бо вії та брови його були темні, а очі не дивилися по-дитячому, зчудовано; навпаки, — погляд у нього був завзятий. Біллі мав на собі елегантний коричневий костюм, пошитий на замовлення. Сексон зважила відразу добротність костюма й збагнула, що він коштує щонайменше п’ятдесят доларів. Та й Біллі зовсім не був незграбний, як більшість скандінавських імігрантів; навпаки, він належав до тих небагатьох індивідів, що в них навіть під недоладним убранням сучасної цивілізованої людини відчувається тонка краса міцної мускулатури. Кожен його рух був гнучкий, спокійний та розважний. Але цього Сексон ще не примітила і не задумувалася над цим. Вона тільки бачила перед собою гарно вбраного стрункого й зграбного молодика. Вона не так завважила, як відчула спокій та впевненість у грі його мускулатури, і якесь дивне відчуття затишку й спочинку враз охопило її, а що могло бути цінніше для того, хто шість днів на тиждень у гарячковому темпі вистоює над прасувальною дошкою? Як і від дотику його руки, гак і від усієї його постаті по тілі їй розлилася приємна млосність.

Коли він узяв у неї з рук програмку і почав сперечатися й жартувати, як то водиться у хлопців, вона зрозуміла, як дуже він їй припав до вподоби, і здивувалася, що це так раптово. Ніколи ще за ціле життя не приваблював її так жоден чоловік, і вона питала себе: «Невже це суджений?»

Танцював він пречудово. Вона раділа, як кожна добра танцюристка, знайшовши гідного партнера. Ритмічність його повільних, упевнених рухів цілком відповідала ритмові музики — жодного вагання, жодного нетвердого кроку. Вона глянула на Берта, що по-простацькому витанцьовував з Мері. Вони кружляли по великій залі, раз у раз наганяючись на інші пари, яких набивалося щодалі більше. Берт був високий та стрункий, і його мали за доброго танцюриста, але танцювати з ним Сексон не любила — це не давало їй справжньої втіхи. Його рвучкість інколи виводила її з рівноваги; траплялося це, правда, лише зрідка, але загрожувало завжди й тим псувало настрій. Щось спазматичне крилося у Бертовій вдачі. Він завжди кудись квапився або вдавав, що квапиться. І здавалося, що він будь-що хоче перегнати час. Це нервувало й непокоїло.

— Ви танцюєте чарівно, — промовив Біллі Робертс. — Мені багато товаришів казали, що з вас добра партнерка.

— Я люблю танцювати, — відповіла вона.

Але з того, як вона це сказала, він відчув, що їй не хочеться розмовляти, і далі вони танцювали мовчки. Сексон кружляла у якійсь приємній задумі, його уважність до неї зігріла їй серце. А на таку чуйну уважність у її житті припадало небагато часу. Невже це суджений? Вона згадала слова Мері: «Завтра віддалася б за нього», — і спіймала себе на думці, що радо пішла б за Біллі Робертса хоч би й завтра — звичайно, якби він освідчився.

Вона пливла кудись в обіймах його дужих рук, і їй так хотілося мрійно заплющити очі. Боксер! Сексон злорадно здригнулася, подумавши, що сказала б Сара, якби могла побачити її в цю мить. Але ж він не професійний боксер, а лише візник.

Раптом Біл загальмував рух вальса, і його дужі руки стиснули дівчину міцніше; їй здалося, що він її підхопив і поніс геть-геть, хоч її оксамитні черевички ні на мить не відривалися від підлоги; а потім раптом вкоротив па, і вона неначе відлітає від нього, а він дивиться їй просто в вічі, сміючись разом із нею з цього фокуса. Нарешті, відповідно до музики, що, притихаючи, догравала останні такти, їхні тури сповільнилися і разом з останнім звуком закінчились довгим глісе.

— Ми скроєні, щоб танцювати разом, — промовив Біл, продираючись із Сексон крізь юрбу до Берта й Мері…

— Це було як уві сні,— відповіла вона.

Вона промовила це так тихо, що він мусив нахилитися до неї, щоб почути; щоки їй палали, і здавалося, наче полум’я те відбивається їй у звологнілих очах, що дивилися тепло й збуджено. Він узяв у неї з рук танцювальну картку і поважно, через увесь листочок, накреслив на ній величезними літерами своє ім’я.

— А тепер ця картка вам ні до чого, — сказав він, розірвав папірця і кинув.

— Наступний танець зі мною, Сексон, — гукнув їм Берт назустріч. — А ти, Біле, цим разом попокрутиш Мері.

— Е, ні, друже, — відказав той. — Ми з Сексон будемо вкупі до самого вечора.

— Стережися, Сексон! — весело засміялася Мері.— Він ще причарує тебе!

— А хоч би й так, — гарне відразу впадає мені в око, — галантно відказав Біллі.

— І мені теж, — кокетливо відгукнулася Сексон.

— Я, здається, пізнав би вас і вночі,— додав він.

Мері глянула на них ужарт збентежено, а Берт по-добрячому пробубонів:

— Бачу, ви часу не гайнуєте. Та, дарма… може, натанцювавшись, ви відірветеся на хвилю одне від одного. Ми з Мері будемо раді пообідати разом з вами.

— А чом би й ні? — прощебетала Мері.

— Прошу не глузувати, — засміявся Біллі і повернув голову, щоб заглянути Сексон у вічі.— Не зважайте на них. Вони заздрять нам, бо мусять танцювати одне з одним. З Берта кепський танцюрист, та й Мері йому до пари. Ну, швидше, вже починається. Ще два танці.


III


Вони обідали на вільному повітрі, в альтанці, оточенні зеленою стіною дерев. Сексон помітила, що Біллі заплатив по рахунку за всіх чотирьох.

Багатьох з отих хлопців та дівчат, що за іншими столиками, вони знали, і в ресторані не вщухав веселий гомін від їхніх перехресних жартів та сміху. Берт поводився з Мері дуже самовпевнено, майже грубо; він ловив і стискав її руки й затримував у своїх, а одного разу силоміць зняв їй з пальця два персні й довго не повертав назад. Часами, коли він обвивав рукою її стан, Мері враз випростувалася, а то, навпаки, вдавала, що не помічає його обіймів, але робила це досить штучно й неоковирно.

Сексон розмовляла мало — більше дивилася на Біллі Робертса і тішилася думкою, що в нього все це виходило б далеко краще… якби він спробував колись. Звичайно, він ніколи б не лапав дівчини, як Берт і всі інші хлопці. Вона кинула погляд на широкі Білові плечі.

— Чому вас звуть Здоровий Біл? — спитала вона. — Ви зовсім не такий високий на зріст.

— Еге, — згодився він. — Тільки п’ять футів, вісім і три чверті дюймів. Мабуть, мене прозвали так тому, що багато важу.

— Важить він на рингу сто вісімдесят фунтів, — докинув слово Берт.

— Ет, облиш, — перебив його Біллі, і в очах йому промайнула тінь невдоволення. — Я зовсім не боксер. Уже півроку не виступаю на рингу. З мене досить. Для такої забави шкода й світла світити.

— Але ж ти заробив дві сотні, пам’ятаєш, тоді, як добре полатав боки тому Слешерові з Фріско, — гордовито відказав Берт.

— Та годі, годі вже про це!.. А ось ви, Сексон, ви зовсім невеличка, але збудовані як на загад. Ви й кругленька і разом з тим струнка. Ладен закластися, що вгадаю, скільки ви важите.

— Ні, ні, не вгадаєте, всі дають мені більше, ніж я насправді важу, — всміхнулася Сексон, сама собі дивуючись, як їй приємно і разом з тим прикро, що він більше не виступає на рингу.

— Ну, за мене не бійтеся, — запевнив він, — у мене око певне — це мій фах. Ось побачите… — Він критично поглянув на неї, і в погляді його загорілися іскри захоплення. — Стривайте хвилину.

Він простягнув руку через стіл і помацав її біцепси. Дотик його твердих пальців був дужий та чесний, і Сексон пройняло тремтіння. Цей мужній хлопець мав якусь магічну силу. Якби Берт або хто інший з чоловіків доторкнувся так до неї, це б її тільки роздратувало. Але цей хлопець! «Невже ж це суджений?» — спитала вона себе, а Біл тим часом провадив:

— Ваше вбрання важить не більше за сім фунтів. А відняти сім від… гм-гм… даймо, від ста двадцяти трьох — це буде… сто шістнадцять, — оце й е ваша вага.

Мері скрикнула докірливо:

— Ой, Біллі Робертсе! Про такі речі не годиться розмовляти.

Він зиркнув на неї довгим, здивованим поглядом.

— Про які це речі? — спитав він нарешті.

— Ви знову своєї! Як вам не сором! Он гляньте, як через вас Сексон почервоніла!

— Вигадки! — обурено заперечила Сексон.

— Коли ви будете верзти таке, то от я таки через вас почервонію, Мері,— пробубонів Біллі.— Я й сам знаю, що гаразд і що ні. Справа не в тому, що кажеш, а в тому, що думаєш. А я нічого лихого на думці не маю, і Сексон це знає. Ні я, ані вона не думаємо про те, на що ви натякаєте.

— Ось бачите, бачите! — розхвилювалася Мері.— Який ви бридкий! Я навіть не думала про такі речі.

— Цить, Мері! Годі! — гримнув на неї Берт. — Не кажи казна-чого! Біллі ніколи нічого негожого не вчинить.

— Але він не сміє бути такий нечемний, — не вгавала Мері.

— Та годі вже, Мері,— не чіпляйтесь, — відмахнувся Біллі, обертаючись до Сексон. — А що, дуже я помилився?

— Сто двадцять два, — відповіла та, дивлячися замислено на Мері.— Сто двадцять два разом з одежею.

Біллі зареготався від щирого серця, а Берт і собі.

— Хай вам усячина! — захвилювалася Мері.— Ви мені противнющі обоє… та й ти теж, Сексон. Ніколи не сподівалася від тебе такого.

— Ось послухай, серденько, — лагідно почав був Берт, обіймаючи її за стан.

Але Мері, вдаючи ображену, різко відштовхнула його руку, хоч відразу схаменулась і, боячись уразити серце залицяльника, почала сміятися й миролюбніше жартувати, аби не псувати собі настрою. Бертовій руці було дозволено вернутись на попереднє місце, їхні голови зійшлися ближче, і вони заговорили пошепки.

А Біллі чемно завів розмову з Сексон.

— Знаєте, ваше ім’я якесь чудернацьке. Я такого зроду не чув. Але дарма — мені воно подобається.

— Мене так назвала мати. Вона була освічена й знала багато розмаїтих слів. Вона ввесь час, мало не до самої смерті, читала книжки. А скільки вона писала!.. В мене є її вірші, надруковані колись давно в газеті, що виходила у Сан-Хозе. Сакси — це був такий народ, — мама мені про них багато розповідала, як я була ще маленька. Вони були такі самі дикуни, як і індіяни, — одне тільки, що білі. Очі вони мали сині, а волосся жовте. А які завзяті були з них вояки!

Біллі уважно стежив за словами Сексон, не зводячи з неї очей.

— Зроду про них не чув, — признався він. — А вони жили десь у наших краях?

Вона засміялась.

— Ні. Вони жили в Англії. То були перші англійці, а ви ж знаєте, що американці походять від англійців. Ми всі сакси, — ви, і я, і Мері, й Берт — і всі американці, тобто справжні американці — всі ми сакси, а не якісь там даго{8} чи японці.

— Мої кревні жили в Америці з давніх-давен, — помалу промовив Біллі, обмірковуючи те, що вона йому щойно сказала. — В кожному разі — кревні з материного боку. Вони переселилися до Мейну сотні років тому.

— Мій батько теж був родом зі штату Мейн, — зраділа Сексон. — А мати з Огайо, чи то пак з того місця, де тепер Огайо. Вона називала його Великою Західною Резервацією. А хто був ваш батько?

— Не знаю, — Біллі знизав плечима. — Він і сам того не знав. Ніхто того не знав, хоч батько й був справжній-справжнісінький американець.

— У нього добре, суто американське ім’я, — промовила Сексон. — Тепер в Англії є видатний генерал — його теж звуть Робертс{9}. Я читала про нього в газетах.

— Але Робертс — не справжнє батькове ім’я. Він не знав свого правдивого прізвища. Робертсом звали одного шукача золота, що взяв його в прийми. То було так. Бачте, багато шукачів золота й переселенців брали участь у боротьбі з індіянським плем’ям модоків. Робертс був за командира в одному з таких загонів. Якось раз після бою вони взяли силу бранців — жінок, немовлят і дітваків. Серед них був і мій батько. Він видавав років на п’ять і белькотів тільки по-індіянському.

Сексон сплеснула в долоні й очі їй загорілися.

— Його вкрали індіяни під час наскоку!

— Так гадали, — підтвердив Біллі.— Потім багато хто пригадав, що чотири роки тому на валку орегонських переселенців напали модоки і всіх перебили дощенту. Робертс узяв мого батька собі за сина, — ось чому я не знаю, яке батькове правдиве ймення. Але ж він, безперечно, родом звідтіля, з-за прерій.

— І мій батько теж, — гордо промовила Сексон.

— І моя мати, — сказав Біллі не менш гордовито. — Вона вродилася над річкою Плат у шарабані, якраз коли її кревні переїздили прерії.

— Моя мати теж звідти, — перебила Сексон. — їй було тоді вісім років, і вона пройшла більшу частину прерій пішки, бо наші воли саме тоді почали падати.

Біллі простягнув руку.

— Давайте сюди й свою, голубонько, — мовив він. — Ми з вами давні приятелі і з одного кореня.

Променіючи від радості очима, Сексон простягла руку, і він урочисто її стиснув.

— Хіба не дивно? — прошепотіла вона. — Ми обоє доброго американського роду. А ви правдивий сакс — усе у вас саксонське: волосся, очі, шкіра, все-все! Та ще ж ви й боксер!

— Мабуть, наші діди всі бували боксерами, коли того вимагали обставини. Мусили боротися — нічого не вдієш! Адже ж вони знали: або добути, або вдома не бути!

— Про що це ви? — озвалася раптом Мері.

— Вони в нас швидкі,— зареготався Берт. — Можна подумати, що вже цілий тиждень знайомі.

— О, ми зналися ще багато раніше, — відказала Сексон. — Навіть ще до того, як народилися: наші діди разом переходили прерії.

— А ваші діди сиділи тоді й чекали, щоб для них проклали залізницю та винищили індіян — і тільки опісля завітали до Каліфорнії,— підтримав Біллі свою нову спільницю. — Ми з Сексон — тутешні краяни, з діда-прадіда тутешні! Отак і кажіть, як хто запитає.

— Вже й не знаю… — задьористо й з прихованою досадою відказала Мері.— Мій батько залишився на сході, щоб узяти участь у Громадянській війні. Він був за барабанщика. Тому й прибув так пізно до Каліфорнії.

— А мій батько повернувся назад, щоб узяти участь у тій війні,— не здавалася Сексон.

— І мій також, — докинув Біллі.

Радісно глянули вони одне на одного: між ними знайшовся ще один новий зв’язок.

— От маєш! Вони ж однаково всі померли! — похмуро зауважив Берт. — Хіба не байдуже, де померти — в бою чи в жебрацькому притулку? Вони ж усі мертві. А мені начхати — хоч би мій батько й на шибениці помер. Все те дурниці перед вічністю. Осточортіла мені ця балаканина про предків! А до того мій батько і не міг тоді воювати, бо ще й на світі його не було. Він народився за два роки по війні. Зате двох моїх дядьків убито під Гетісбергом{10} — гадаю, що цього досить!

— Звісно, досить! — запевнила Мері.

Бертова рука обвила її стан.

— А ми живі,— і це найголовніше, — сказав він. — Хто мертвий — той мертвий, і хоч ти тут землю гризи, він повік не воскресне.

Мері затулила йому рота рукою, сварячись на нього за такі бридкі слова. А він на це поцілував її в долоню й ближче прихилився до дівчини.

Веселий брязкіт посуду все голоснішав — публіки в ресторані прибувало. Подекуди лунали уривки пісень, зростали розпалений сміх та вереск дівчат, а за ними потужні вибухи чоловічого сміху, в міру того як розгоралася вічна гра — боротьба між жінкою й чоловіком. Декотрі хлопці були вже напідпитку. З-за сусіднього столика якісь дівчата задьористо гукнули на Біллі. За короткий час почуття власності пустило вже міцні корінці в серці Сексон, і вона ревнивим оком глянула на Біллі, переконавшись, що він для всіх цікавий та привабливий.

— Ну й жахіття! — голосно висловила Мері своє обурення. — Які настирливі! Я їх добре знаю. Жодна порядна дівчина не водиться з ними. Послухайте-но!

— Ой Біле! — вигукнула одна з них, жвава чорнявка. — Сподіваюся, ти мене ще не забув, — ге, Біле?

— Забути таку куріпочку! — галантно озвався Біл. Сексон втішилася тим, що по його обличчі наче промайнуло невдоволення, і ту ж мить її охопила гостра відраза до чорнявої дівчини.

— Підеш танцювати? — не вгавала та.

— Можливо, — коротко відповів Біл і рішуче повернувся до Сексон. — Нам, давнім американцям, треба триматися купи, — правда? Нас уже й так небагато зосталось. У нас у країні аж комашиться від чужинців.

Біл розмовляв із Сексон тихо й довірливо, схиливши до неї голову і показуючи цим чорнявій, що він не вільний.

Якийсь юнак, що сидів за столиком напроти, націлився на Сексон. Він був неохайно вбраний і брутальний з вигляду. Чоловік і жінка поряд нього виглядали не краще. Щоки йому палали, тупий погляд дико блукав.

— Агов, ти! — гукнув він. — Ти, ти, — ота, що в оксамитових черевичках!.. Здоровенька була!

Дівчина, що сиділа з ним поруч, обняла хлопця за шию, марно пробуючи вгамувати його. Чути було, як він бубонів з-під її руки:

— Ох і гарна ж бестія, бігме!. — Стривай лишень, ось зараз відіб’ю її від отих бовдурів!

— Різницький нахаба! — обурено пирснула Мері.

Погляд Сексон зустрівся з поглядом ображеної дівчини, що ненависно дивилася на неї. А в очах у Біла вона побачила іскрини гніву. Були ті очі похмурі, але гарні, як ніколи: наче затьмарювала їх імла, набігали тіні, а то враз спалахували вогники, і від цього глибшала й іскрилася їхня блакить; кінець кінцем вони почали справляти враження чогось бездонно-глибокого. Біл змовк і не намагався навіть заводити розмови.

— Плюнь, не заводься з ними, Біле, — заспокоював його Берт. — Вони з того берега, з-за бухти. Не знають тебе, тому й в’язнуть.

Раптом Берт схопився, підступив до сусіднього столика, сказав там щось пошепки й повернувся назад. Усі погляди ворожого табору відразу ж спинилися на Біллі. Образник підвівся, недбало скинув з плеча руку дівчини і, похитуючись, підійшов до Біла. Це був кремезний чоловік із злим, жорстким обличчям та прикрими очима. Зухвальства в ньому, одначе, вже не стало.

— То це ви — Здоровий Біл Робертс? — промурмотів він, хапаючись за стіл, щоб не впасти. — Чолом вам! Вибачайте на слові. Ви на спідницях розумієтесь, — віддаю вам пошану. Я не знав, хто ви такий. Коли б знаття, що ви Біл Робертс, — я б ані рипнувся. Ви ж не злоститесь? Пробачте… Ну, то як, — даєте руку?

— Гаразд, годі про це, — похмуро буркнув Біл, стискуючи йому руку; а потім повільним, дужим рухом штовхнув гультяя назад до його столика.

Сексон палала. Оце чоловік, оце справжній оборонець, на його руку можна спертись!.. Адже ж самого імені його було досить, щоб затремтіли навіть найзухваліші заводіяки з різницької околиці.


РОЗДІЛ IV


По обіді протанцювали ще два танці в павільйоні, а тоді музики перейшли на біговище. Танцюристи пішли за ними. Туди ж таки подалася й решта публіки, і за столиками невдовзі не залишилося нікого. П’ятитисячна юрба услала зелений згористий амфітеатр, а дехто посунув навіть до внутрішньої частини поля.

Першим номером мало бути перетягання кодоли. В цьому брали участь каменярі з Окленда та Сан-Франціско; завзяті кремезні моцаки вже шикувалися вздовж кодоли. Вони вибивали ногами опорні ямки для закаблуків, натирали собі руки грудками вогкої землі та пересміювалися й жартували з навколишнім натовпом.

Судді й наглядачі марно силкувалися відтиснути юрму родичів та друзів. Кельтська кров заграла в жилах і кельтський дух змагання прагнув перемоги… Повстав гомін від жвавих вітань, порад, осторог та погроз. Декотрі з членів однієї команди підходили до супротивного гурту, щоб запобігти нечесній грі. Жінок серед гамірливого стовковиська було не менше ніж чоловіків. Від тупання ніг знялася така курява, що нічим стало дихати; Мері закашлялась і попрохала Берта вивести її звідси. Але незабаром мали початися змагання, і він, увесь запалившись, тільки намагався просунутися ще ближче. Сексон притислася до Біллі, що повагом і вперто прокладав ліктями і плечима для неї дорогу.

— Не місце тут для дівчини, — пробурмотів він, схиляючись до Сексон, а тим часом його могутній лікоть, наче ненароком, штовхнув під ребро здоровенного ірландця, що відразу вступився з дорога. — Ото загуде земля, як почнуть. Надто набралася братва, а вже як горілка заграє в жилах, то, звісно, заведуть гармидер.

Сексон почувалася ніяково серед цих дебелих чоловіків та жінок. Вона виглядала на дуже малу, тендітну й ніжну, зовсім як дівчинка, — немовби істота іншої породи. Тільки спритні м’язи й дужі плечі Біллі рятували її. Він раз по раз оглядав обличчя жінок довкола, а потім переводив очі на її лице, і видно було, що, порівнюючи, віддає перевагу саме їй.

Десь поблизу зчинилася колотнеча. Почувши лайку та ляпаси, юрба захвилювалась і сунула наперед. Якийсь здоровило, що ввігнався клином у саму тисняву, навалився на Сексон, притиснувши її щільно до Біллі, а той штовхнув його в плече з більшою силою, ніж звичайно. Не сподівавшися стусана, скривджений білявець аж загарчав і обернув до Біллі своє засмалене обличчя, на якому сердито блищали, безперечно, ірландські очі.

— Яка тебе муха вкусила? — гаркнув він.

— Манджай на своїх двоїх, поки вони ще цілі! — зневажливо кинув Біллі і штовхнув ірландця ще дужче.

Той загарчав знову і, крутнувшись, спробував продертися до Біллі, але тісне коло тіл не пускало його.

— Ось як лясну по пиці, то й своїх не впізнаєш! — оскаженіло гримнув він.

Але в ту ж мить вираз його обличчя змінився — на губах завмерла лайка, а сердиті очі весело заясніли.

— Невже це ви власною персоною! — скрикнув він. — Не знав я, що то ви так штовхаєтесь. Я бачив, як ви наклали тоді Лютому Шведові, хоч судді вас і ошукали.

— Ні, не бачили, братику, — весело відповів Біллі.— Ви бачили, як добре мене відлупцьовано того вечора. І ніхто мене не скривдив: присуд був правильний.

Ірландець засяяв. Він збрехав, щоб сказати комплімента, і те, що Біллі не прийняв не заробленої похвали, тільки збільшувало в його очах Біллине геройство.

— То так, але бійка була запекла, — згодився він. — Зате ж і ви, як рись, показали кігті. Хай тільки я випростаю руку, зараз же стисну вашу й допоможу вам і вашій дівчині.

Втративши надію вгамувати натиск розбурханої юрби, суддя стрельнув у повітря з револьвера, і змагання почалося.

Боротьба розходилася не на жарт. Сексон під охороною двох дужих чоловіків протиснулася досить близько й могла уважно стежити за всім. Змагачі щосили тягли — кожна команда в свій бік — міцний канат; від потужних зусиль уся кров кинулася їм у збагровілі обличчя, — аж кістки тріщали. Кодола була нова, слизька і випорскувала їм з рук; жінки й доньки змагачів підбігали, хапали пригоршнями землю і посипали кодолу та руки чоловіків, щоб тим легше було триматись.

Якась дебела жінка середнього віку в запалі вхопилася сама за кодолу і почала тягти поруч свого чоловіка, підбадьорюючи його гучними вигуками. Наглядач з ворожої команди кинувся був відтягати репетуху, але впав на землю, як бик, від важкого ляпаса, що завдав йому один з прибічників супротивної команди. За мить, одначе, і цей дістав такого стусана, що сам звалився додолу, а мускулясті жінки кинулися на допомогу своїм чоловікам. Даремно благали, вмовляли й галасували судді та наглядачі, вимахуючи кулаками. Чоловіки й жінки з натовпу хапалися за кодолу й тягли. Це вже змагалася не команда з командою, це боровся ввесь Окленд проти всього Сан-Франціско. Кодола звивалася під живою гірляндою рук, рукам було тісно, руки хапалися за руки — одна поверх одної, намагаючись учепитися за кодолу. А ті руки, що не могли вчепитись, погрозливо стулялися в кулак, і власники їхні лупили у щелепи наглядачам, які намагалися відірвати від кодоли сторонніх.

Берт захоплено вищав, а Мері у нестямі тулилася до нього. Біля самої кодоли люди давили одне одного й падали, по них топтали ногами. Курява звивалася хмарою. І над усім стояло пронизливе ревище безсилої люті чоловіків та жінок, що не змогли дорватися до кодоли.

— Це вже не змагання, це казна-що, — промовляв час від часу Біллі; і хоч він добре бачив, що діється навколо, проте за допомогою привітного ірландця став спокійно прокладати для Сексон дорогу назад крізь натовп.

Нарешті настав рішучий момент — одна з команд перемогла. На подоланих та їхніх доброхітних помічників на валилася лава розпалених глядачів, і все пішло шкереберть.

Залишивши Сексон у затишному місці під опікою ірландця, Біллі знову пірнув у людський коловерть. За кілька хвилин він виринув звідти в супроводі Берта та Мері; з розквашеного Бертового вуха текла кров, але він був веселий, а Мері, вся розкуйовджена й схвильована, істерично вигукувала: \

— Це не спорт! Це сором, чистий сором!

— Ходімо звідси, — сказав Біллі.— Розвага тільки-но починається.

— Ой, постривайте! — заволав Берт. — Восьми доларів не пошкодую, щоб подивитися. Та такому видовищу й ціни не складеш! Стільки понабивають вони собі синців та гудзів.

— Ну то йди та милуйся, — відповів Біллі.— А я відведу дівчаток он на той пагорок. Звідтіля й дивитимемось. Але ручуся, що тобі ще добре перепаде, як напосядуть оті несамовиті.

Колотнеча скоро вщухла. Вже за хвилю один з суддів оголосив з трибуни край спортивного поля, що починаються перегони хлопців, і Берт, розчарований, повернувся до Біллі та обох дівчат, які примостилися на схилі пагорка.

Відбулися перегони дівчат і перегони хлопців, перегони молодих жінок і старих жінок, перегони гладунів і товстух, перегони в лантухах і перегони на трьох ногах{11}. Гвалт раз у раз зчинявся знову. Бігуни гналися вздовж тісного треку під дикі крики й оплески глядачів. Про змагання з кодолою вже забули, і серед люду знов запанував добродушний настрій.

П’ятеро хлопців присіли навпочіпки попри стартову стягу, спираючись пучками об землю і чекаючи на гасло — постріл з револьвера. Троє бігунів були в шкарпетках, а двоє в бігових черевиках, підбитих цвяшками.

— «Перегони хлопців, — прочитав Берт у програмці.— Тільки один приз — двадцять п’ять доларів». Бачите он того рудого в черевиках з цвяшками — другого скраю. За нього Сан-Франціско. І стільки ставок на нього поставлено!

— Хто з них виграє? — звернулася Мері до Біллі як до найвищого спортсменського авторитету.

— Не знаю, — відповів він. — Я їх зроду не бачив. На мою думку, вони всі браві хлопці. Хай виграє найспритніший, оце й усе, що я скажу.

Гримнув постріл, і п’ятеро бігунів знялися й помчали вперед. Троє відразу ж відстали. Попереду летів рудий, але впритул до нього гнався чорнявий. Уже заздалегідь було видно, що змагатимуться тільки цих двоє.

Зробивши півкола, чорнявий обігнав рудоголового; йому таки, мабуть, судилося виграти. Він був попереду на десять футів, і рудому ніяк не таланило надолужити ані дюйма.

— Меткий хлопчина! — зауважив Біллі.— В нього ще є запас, а рудого вже он як прикрутило!

Чорнявого таки вивезли його десять футів; він перший прибіг до стрічки фінішу під гучний рев привітань. Проте подекуди лунали й сердиті вигуки. Берт радів бурхливо.

— Ого! — галасував він. — Фріско{12} облизня спіймало! Тепер держись! Диви, диви! Його хочуть геть за облавок!.. Судді не видають йому грошей! Його обступили! Ого-го! Ще ні разу не було мені так весело від того часу, як моя стара зламала собі ногу!

— Чом же вони йому не платять, Біллі? — спитала Сексон. — Адже він виграв.

— Партія Фріско звинувачує його, що він професіонал, — пояснив Біллі.— Тому вони й гризуться. Але це несправедливо. Кожен з них змагався за гроші,— отож усі вони професіонали.

Юрба хвилювалася, сперечалась і ревла, тиснучись до суддівського помосту. Це була хистка двоповерхова споруда, другий поверх якої, де радилися судді, мав тільки три стіни; судді там сперечалися не згірше за глядачів унизу.

— Починається! — закричав Біллі.— Ото негідники!

Чорнявий з десятком прихильників продирався східцями на поміст, до самих суддів.

— Скарбник його приятель, — сказав Біллі.— Бачите, він йому сплачує; дехто з суддів погоджується, а дехто заперечує. А оно приятелі рудоголового рушили теж туди. — Він повернувся до Сексон з лагідною усмішкою: — Добре, що нас там нема. Там унизу зараз буде таке, хоч святих винось.

— Судді вимагають, щоб він повернув гроші! — пояснював Берт. — А як не віддасть, то «рудоголовці» самі їх у нього видеруть. Диви, диви! Ось зараз доберуться!

Високо над головою переможець тримав жмут паперу з двадцятьма п’ятьма срібними доларами. Його прихильники довкола віджбурювали тих, що намагалися видерти йому з рук ті гроші. До бійки ще не Дійшло, але боротьба вже розпалилася так, що стіни хисткої споруди аж ходором ходили. А з юрби долітали вигуки: «Віддай гроші, стерво!», «Чіпляйсь, Тіммі, зубами за них!», «Не журись, ти їх виграв, Тіммі!», «Віддай назад, паскудний злодюго!» Брутальна лайка й дружні поради сипалися на хлопця, підливаючи масла у вогонь.

Боротьба розпалювалася. Тімові прибічники силкувалися підійняти його якомога вище, щоб жадібні супротивники, бува, якось не видерли йому грошей із рук. Один раз хтось сіпнув його руку донизу. Він умить підніс руку, але папірець, очевидячки, тріснув, і, перше ніж здатися, Тім з безнадійним змахом сипнув долари срібним дощем юрбі на голову. І тоді знову почалися нескінченні суперечки та сварки.

— Хай би вони скоріше кінчали, краще було б потанцювати, — скаржилася Мері.— Це так нудно.

Нарешті суддівський поміст силоміць звільнили від зайвого люду. Розпорядник виступив наперед і підніс руку, закликаючи до порядку. Сердитий гомін затих.

— Судді постановили, — вигукнув він, — що нині, в день братнього й товариського єднання…

— Слухайте! Слухайте! Оце правильно! — підтримали його з юрби, котрі врівноваженіші.— Годі сваритися! Геть колотнечу!

— І тому, — знову почувся розпорядників голос, — тому судді вирішили виставити знову двадцять п’ять доларів і перегони переграти.

— А Тім? — вихопилося з десяток горлянок. — Як же з Тімом? Його ошукали! Судді — шахраї!

Помахом руки розпорядник знов погамував гомін.

— Щоб покласти край суперечкам, судді постановили дозволити Тімоті Макменесові взяти участь у перегонах. Якщо він виграє — гроші його.

— Отакої! — аж сплюнув Біллі обурено. — Якщо Тіма взагалі можна допускати, то можна було й першого разу; отже, гроші й так мусять належати йому.

— Рудий тепер завдасть гарту!.. — радів Берт.

— Тім теж гав не ловитиме, — відповів Біллі.— Головою ручуся, він тепер покаже, де раки зимують!

Пройшло ще чверть години, доки з бігової стежки порозганяли розбурхану юрбу; цього разу в перегонах узяли участь тільки Тім та рудоголовий. Решта троє юнаків відмовилися від змагання.

Знову гримнув постріл. Одним стрибком Тім опинився на цілий ярд попереду.

— Мабуть, він таки справді професіонал, і то добрий! — примовляв Біллі.— Бач, як женеться!

Тім пробіг тільки півкола, а вже на п’ятдесят футів обігнав рудого і мчав, як вітер, ні на крок не спускаючи. Коли він вийшов на зворотну пряму, стало ясно, що супротивникові його не випередити. І враз скоїлося щось негадане й нечуване. Тім саме пробігав повз гурт глядачів на схилі горба. Понад внутрішнім краєм бігової стежки стояв якийсь молодий дженджик з тоненьким ціпком у руці. Він, здавалося, зовсім не пасував до цієї юрби, бо на вигляд аж ніяк не належав до робітничого класу. Пізніше Берт запевняв, що він скидався на елегантного вчителя танців, а Біллі назвав його «фертик».

Проте для Тімоті Макменеса той панок відіграв роль фатуму: тільки-но Тім порівнявся з ним, як він раптом дуже спокійно й розважливо кинув свого ціпка простісінько Тімові попід ноги. Тім заорав носом так, аж курява знялася.

На мить усе заніміло. Дженджик сам скам’янів, вжахнувшися свого вчинку. Минуло чимало часу, поки те, що він зробив, дійшло до його свідомості й до свідомості глядачів. Та вони отямилися перші, і з тисячі горлянок вихопився несамовитий ірландський рев. Рудий добіг до фінішу, але ніхто не вітав оплесками цієї перемоги. Центром уваги був тепер дженджик із ціпком, і буря вдарила на нього. Почувши ревище, він на мить розгубився, а тоді круто повернувсь і дременув уздовж стежки.

— Ото прудкий! — галасував Берт, махаючи над головою капелюхом. — Молодчага! Хто б подумав? Хто б подумав? Ну, що ти скажеш, га? Що ти скажеш?

— Е, та він і сам неабиякий бігун! — захоплено вигукнув Біллі,— Але чому він це втнув? Він же не каменяр.

Шалене ревіння гнало хлопця, а той, мов сполоханий кріль, стрілою вискочив з тісної стежки на голий схил пагорка й зник між дерев. Сотня розлючених месників летіла за ним.

— Ет, шкода, що він так і не побачить, куди воно крутнеться, — мовив Біллі.— Глянь на отих скаженюк!

Берт аж не тямився від захвату. Він підскакував і в одно кричав:

— Дивись на них! Дивись! Дивись!

Оклендська партія тяжко образилася. Двічі було скривджено її улюбленця. Це партія фрісківців утяла таку мерзенну штуку. Окленд стиснув свої мускулясті кулаки й поривався на Сан-Франціско, прагнучи крові. А Сан-Франціско, цілком безневинне в даному разі, охоче прийняло виклик. Облудне обвинувачення в такому лиходійстві не менш ганебне, ніж саме лиходійство. До того ж надто довгий час ірландці стоїчно себе стримували. П’ять тисяч їх рвалося до бійки. Жінки не відставали від чоловіків. Увесь амфітеатр знизу догори спалахнув борнею. Наступали і відступали, йшли в атаку й контратаку. Слабші групи мусили відступити й битися на схилах пагорка. Інші хитро порозсипалися між дерев і провадили партизанську війну, накидаючись зненацька на сторопілих поодиноких ворогів. Півдесяткові полісменів, що їх адміністрація Візл-парку найняла для порядку, перепадало з усіх боків.

— Ніхто не любить поліції…— засміявся Берт, прикладаючи хустку до скривавленого вуха, з якого ще й досі капала кров.

Раптом кущі за його спиною затріщали, і він ледь устиг осторонитися перед двома чоловіками, що котилися вниз узбіччям, учепившись один одному в чуприну. Щоразу той, хто опинявся зверху, накладав тому, що під ним; за ними вслід, репетуючи, мчала якась жінка, лупцюючи того, котрий належав до ворожого клану.

Судді зі свого помосту героїчно відбивалися від оскаженілих наскоків юрби; але враз хистка споруда хилитнулась і завалилася.

— Що робить ця баба? — спитала Сексон, показуючи на літню жінку, що, примостившись недалеко від них на біговій стежці, стягала з ноги величезного черевика з гумовими халявками.

— До купелі лагодиться, — зареготав Берт, коли за черевиком злетіла й панчоха.

Вони зацікавлено дивилися на ту процедуру. Жінка знов узула черевика, тепер уже на босу ногу; а тоді вкинула каменя, завбільшки з власний кулак, у панчоху і, розмахуючи цією первісною страхітливою зброєю, пошкандибала до найближчої ділянки бою.

— Ого! Ого! — вигукував Берт за кожним її ударом. — Ну й ну, стара шкапо! Гляди, а ні, то всиплять! Ого-го! Так його! Банили? Хай живе старе бабисько! Ого! Гляньте, як вона їх лупцює! Не лови гав, бабцю!.. А-ах!..

Його голос із жалем урвався — саме-бо в цю хвилю інша амазонка прожогом учепилася в гриву бабі з панчохою, і пішла млинком разом із нею.

Даремно Мері хапала Берта за руку, відтягаючи його й умовляючи.

— Де твій розум? — кричала вона. — Це ж гидота! Кажу тобі, це гидота!

Але Бертові мов позакладало.

— Так її, так її, бабцю! — під’юджував він. — Твоє зверху! Я за тебе! Пильнуй! Тепер тобі поталанило! Хвалю! О! Тю-гу! Браво! Браво!

— Ніколи ще не бачив я такої лютої катавасії,— схилився Біллі до Сексон. — Тільки ця братва на таке здатна. Але навіщо тому жевжикові примандюрилося встругнути ту штуку — цього я не доберу. Він не каменяр. Узагалі навіть не робітник, а звичайнісінький фертик; він ані душі живої тут не знає. А втім, якщо йому хотілося заварити колотнечу, то він свого досяг. Ви тільки гляньте! Скрізь б’ються.

Раптом він так зареготався від щирого серця, аж сльози на очі набігли.

— Що там таке? — спитала Сексон, боячися щось прогавити.

— Та я все про того фертика, — насилу долаючи сміх, пояснив Біллі.— Навіщо він те встругнув? Мені ввесь час кортить збагнути, навіщо?

Знову затріщало в кущах, і звідти вискочило двоє жінок — одна втікала, друга її наздоганяла. Незчувся маленький гурт, як ураз і сам опинився в загальній колотнечі, що охопила коли не цілий світ, то принаймні видиму територію Візл-парку.

Тікаючи, передня жінка зачепилася за край садової лавки і була б упіймалася, але, щоб зберегти рівновагу, вхопила за руку Мері і враз несподівано жбурнула дівчину в лапи своєї переслідниці. А та — кремезна літня молодиця, — осатаніла до нестями, вчепилася Мері в коси однією рукою, а другу зняла, щоб дати їй ляпаса. Тільки той ляпас так і завис у повітрі, бо Біллі схопив молодицю за руки.

— Ну, годі, стара, годі! — заспокоював її він. — Чого це ви? Вона до цього непричетна.

Жінка зреагувала на це досить дивно: не вступаючи в бійку, але й не випускаючи з рук волосся Мері, вона ніби завмерла на місці й спокійнісінько зчинила лемент. В тому огидному лементуванні поєднувалася погроза із страхом. Проте на обличчі їй не відбивалося ні одного, ані другого. Вона холодно й пильно дивилася на Біллі, немов зважуючи, яке враження справляє на нього її лемент, — вірніше, волання до власного клану по допомогу.

— Цить мені, чортове помело! — не стерпів Берт, силкуючись відтягти її за плечі.

Внаслідок цього вони всі вчотирьох захиталися сюди й туди, туди й сюди, а бабисько тим часом кричало не вгаваючи. Раптом у крикові її залунали тріумфальні нотки, коли в кущах щось затріщало; це наближалася допомога.

Сексон глянула на Біллі: його спокійні очі враз блиснули крицевим полиском, він стиснув бабі руки, та випустила Мері й подалася назад. У цю мить надбіг перший з її заступників. Де вже було йому розбирати, хто тут винен, а хто ні. Досить того, що він бачив, як жінка метнулася від Біллі, і чув, як вона верещить із болю; а що той біль був радше уявний — дарма.

— Це непорозуміння! — поспішив гукнути Біллі.— Ми перепрошуємо, товаришу, стривайте…

Ірландець важко заміривсь. Біллі нахилився, обірвавши перепросини, і в ту мить, коли важенний кулак майнув над його головою, своєю лівою рукою зацідив нападникові у щелепи. Здоровань ірландець поточився набік і заборсався над краєм узгір’я. Ледь намігся він звестися на ноги, як Вертів кулак знову вивів його з рівноваги, і він котком покотився вниз по сухій низькій траві слизького узбіччя.

Берт був страшний.

— І тобі, стара відьмо, туди дорога! — закричав він, штовхаючи жінку на край зрадливого схилу. ще троє заводіяк вискочило з-за кущів.

Тим часом Біллі сховав Сексон за дачного стола. Мері, мало не в істериці, полохливо горнулася до нього, але він, не довго вагаючись, переправив її через стіл до Сексон.

— Ану, підходьте сюди, сюди, капловухі! — гукав Берт на ворогів, розпалений жадобою помсти: чорні очі йому дико блищали, а засмагле обличчя налилося гарячою

кров’ю. — Ану, сюди, покидь ви мізерна! Побачите, що таке Гетісберг! Ми вам покажемо, що американці ще не перевелися!

— Заткай пельку! Ми ж не можемо битись, коли тут дівчата! — із серця гукнув Біллі, і, не залишаючи своєї позиції біля столу, обернувся до трьох оборонців, які на мить розгубилися, коли побачили, що нема кого обороняти.

— Забирайтесь до дідька, хлопці. Ми не хочемо сваритись. Ви помилилися. Нам до цієї бійки байдуже. Ми битися не збираємось — уторопали?

Вони ще вагалися; і Біллі, може, й досяг би свого, якби саме в цей момент, на нещастя, чоловік, що допіру був покотився схилом, не виринув знов із-за краю, безпорадно рачкуючи по узбіччі. Лице йому було скривавлене. Берт наскочив на нього й знову шпурнув униз. Тоді всі троє новеньких з диким ревом кинулися на Віллі, що гатонув одного кулаком, змінив позицію, ухилився, знову гатонув, і знову змінив позицію перш, ніж ударити втретє. Його удари були чіткі й дужі, і, завдаючи їх, він появляв велику вправність; а за ними відчувалася ще й вага всього його тіла.

Стежачи за бійкою, Сексон не зводила з Біла очей, і вони сказали їй багато нового. Хоч дівчина й тремтіла з остраху, але гостре око не підвело її, і вона завмерла, вражена несподіванкою: в його очах не було вже тої глибини, тої гри світла й тіней… вони немов зробилися шкляні — жорстокі, блискучі, неначе застиглі, позбавлені будь-якого виразу, крім виразу нещадної серйозності.

В Бертових очах виблискувало шаленство. Очі ірландців були люті і також серйозні, але більше було в них люті. В них іскрилися завзяті вогники, немов ця бійка їх веселила. В очах Біллі, однак, не було нічого веселого. Здавалося, він заходився виконати якусь важку роботу і вперто пріє коло неї. Це обличчя нічого спільного не мало з тим обличчям, яке вона бачила протягом цілого дня. Юнацького зухвальства не лишилося й сліду. Це було обличчя людини дійшлого віку — не старе й не молоде — і враження воно справляло жахливе. Обличчя його не було люте. Воно навіть не було невблаганне. Здавалося, воно скам’яніло, — стало тверде й байдуже, як і його очі. Сексон дивилась на нього, і їй спали на думку материні розповіді про давніх саксів; їй здалося, що Біл — один з них… Десь у глибині її свідомості мерехтів дивний образ: темний, довгастий човен, — прова в нього, наче дзьоб хижого птаха, а в тому човні якісь кремезні напівголі чоловіки в крилатих шоломах, і один з них обличчям нагадує Біла. Вона не виміркувала цього — вона це гостро відчула й побачила всім своїм єством, бездумно, як ясновидиця. За мить відчуття це зникло. Бійка скінчилась. Вона тривала лише кілька секунд. Берт пританцьовував над краєм слизького косогору й глузував з подоланих, що, безпорадно борсаючись, точилися вниз. Але Біллі не дрімав.

— Ходімо, дівчата! — звелів він, — Схаменися, Берте. — Ходімо звідси мерщій. Не битися ж нам з цілою зграєю.

Взявши Сексон під руку, він почав відступати.

Берт опинився в тилу, не кидаючи глузувати й радісно покрикуючи, а поруч нього була обурена Мері, що даремне силкувалася його погамувати.

Перші сто ярдів вони пробігли, ховаючись поміж дерев, а що погоні не було чути, то вони перевели дух і далі пішли вже спокійніше, немов прогулюючись. Але Берт — шукайбіда! — наставив раптом вуха. Звідкись долинали приглушені звуки ударів та хлипання, тож він метнувся вбік на вивідки.

— О! Ану-но сюди! — покликав він.

Решта наздогнали його край висхлої канави й глянули вниз. На дні її вперто вовтузилися двоє чоловіків, що, мабуть, відбилися від загального бойовища; вчепившись один в одного, вони затято борюкалися, ревучи з утоми й безпорадності, а їхні стусани, що ними вони коли-не-коли частувалися, падали кволо й безсило.

— Гей, ти, парубче, — сипни йому піску в вічі,— порадив Берт. — Засліпи його, і тоді твоє зверху!

— Не руш! — гаркнув Біллі на того, що хотів послухати Бертової поради. — А то зійду до тебе та дам такої хлости! Все скінчилося — второпав? Побились, а тепер усі замирилися. Подайте один одному руки. По чарчині — з вас обох. Ну, ось так! Тепер простягайте ваші лапи — я вас витягну.

Йдучи звідти, вороги вже приязно ручкалися й обчищали один одному запорошене вбрання.

— Скоро все втихомириться, — всміхнувся Біллі до Сексон. — Я їх знаю. їх хлібом не годуй, а дай пововтузитись. Ця буча приперчила їм свято — такої насолоди давно вже не бувало. А що, я не казав? Гляньте-но на той стіл!

Там стояв гурт розкуйовджених чоловіків і жінок, ще спітнілих та засапаних, і вони щиро стискали одне одному руки.

— Ходім потанцюймо, — попросила Мері, тягнучи своїх до павільйону.

По всьому парку юрмилися каменярі,— недавні вороги ручкалися й мирилися, а бари, що розташувалися на вільному повітрі, обступив люд, вельми охочий хильнути чарчину.

Сексон ішла, близько притулившись до Біллі. Вона пишалася ним. Він умів битися і вмів уникати сутичок. Під час сьогоднішньої колотнечі він тільки про те й дбав. Тож вона добре розуміла, що Біллі й на мить не забував ні про неї, ані про Мері.

— Ви хоробрий, — сказала вона йому.

— Невелика штука відібрати цукерку в дитини, — заперечив він. — Вони просто галабурдники, махають руками, наче вітряки. Боксу вони не тямлять. Самі лізуть під РУКУ. — тільки й лишається, що бити їх. То вже не справжня колотнеча, знаєте.

Він по-хлоп’ячому стурбовано глянув на свої розбиті суглоби.

— А взавтра мені натягати віжки оцими руками, — поскаржився він, — Невесело буде, коли вони понабрякають.


РОЗДІЛ V


О восьмій годині оркестр «Ель Віста» заграв «Краю рідний, краю»{13}, і всі четверо, поспішаючи слідом за іншими до спеціального потягу, встигли захопити у вагоні місця одне проти одного. Коли весела юрба набилася у проходи й площадки вагонів, потяг рушив у свій недалекий перегін — з передмістя до Окленда. У вагоні разом завели різних пісень — хто що і як умів, і Берт, схиливши голову Мері на груди, співав у неї в обіймах «На берегах Вобешу». І проспівав усе від початку й до кінця, не зважаючи на одчайдушний галас, що його зчинили дві баталії, одна на сусідній площадці, друга в протилежному кінці вагона, поки їх урешті погамували під жіночий вереск та брязкіт розбитого шкла полісмени, які супроводили потяг.

Біллі завів сумної пісні про ковбоя з одноманітним приспівом «Поховайте мене у преріях диких».

— Ви цієї ще ніколи не чули; її часто співав мій батько, — сказав він, скінчивши, нарешті, на превелику радість Сексон.

Вона відкрила в ньому першу ваду: йому наче ведмідь на вухо наступив, ані однієї правильної ноти він не міг узяти, — все фальш!

— Я співаю рідко, — додав він.

— Та й добре робить, — пояснив Берт подрузі Біллі.— А ні, то приятелі вбили б його.

— Вони всі глузують з мого співу, — вдався Біллі до Сексон. — А скажіть по совісті, невже я справді так кепсько співаю?

— Ні, ні… не кепсько, а… може, трохи однотонно, — відповіла вона, завагавшись.

— І зовсім не однотонно, — заперечив він. — Ви всі наче змовилися. Закладаюся, що Берт наклепав уже на мене. А тепер заспівайте-но ви, Сексон. Я певен, ви добре співаєте. Це видко по вас.

Вона почала «Коли минуть жнива». Мері й Берт підхопили мелодію, та коли й Біллі спробував до них пристати, Берт штурхонув його ногою, і той замовк. Сексон співала чистим, невеликим, але милим сопрано і почувала, що співає для Біллі.

— Оце справжній спів! — скрикнув він, коли вона скінчила. — Заспівайте ще раз. О, будь ласка. Ви співаєте саме як слід. Чудово!

Його рука простяглася до її руки, й узяла в свою, і коли дівчина заспівала знову, то відчула, як по всьому її тілі розливається теплий струмінь його сили.

— Диви, як вони побралися за руки! — пирснув Берт. — Немов бояться чогось. Гляньте на Мері й на мене! Підсуньтеся ж одне до одного, мокрі ви курки! Обніміться гарненько! А то це, бігме, впадає в око. Я вже й так маю підозру на вас… Тут щось не те!

Від його натяку щоки Сексон спалахнули.

— Помалу, помалу, хлопче! — докірливо кинув йому Біллі.

— Замовкніть! — додала й собі обурена Мері.— Ви страшенно хамулуваті, Берте Вонгопе, і я більше не хочу з вами водитися, — маєте!

Вона вивільнила руки й відштовхнула його, але за кілька секунд уже пробачила і прийняла знов у свої обійми.

— Слухайте, а чи не податися нам ще кудись учотирьох? — не вгавав Берт. — Тільки ж но вечоріє. Часу маємо вдосталь, — зазирнемо спочатку до кафе Пебста, а там іще кудись. Що ти на це скажеш, Біле? А ви, Сексон? Мері на все пристане.

Сексон збентежено чекала на відповідь цього хлопця, що сидів поруч неї — адже познайомилася вона з ним так недавно!

— Е, ні,— сказав він помалу. — Завтра мені рано вставати. Буде тяжка робота, як, певне, і нашим дівчаткам.

Сексон пробачила йому його немузичність. Вона відчувала, що на світі мають бути такі люди. На такого саме вона й чекала. їй було вже двадцять два роки. Вперше їй освідчились, коли вона мала шістнадцять. Востаннє, з місяць тому, її сватав старший майстер пральні — добрий, лагідний чоловік, хоч уже старший. А цей ось, коло неї — був дужий, і добрий, і лагідний, і молодий. Вона й сама була ще надто молода, щоб її не вабила молодість. За тим майстром з пральні вона відпочила б від остогидлої білизни, але не мала б ніякісінької втіхи. А за цим, що обіч неї… Вона спіймала себе на підсвідомому бажанні стиснути його руку, що в ній лежала її долоня.

— Ні, Берте, не мороч голови; Біл має рацію, — промовила Мері.— Треба ж нам виспатись. Адже завтра знову крохмальна білизна і цілісінький день доведеться стояти на ногах.

Сексон раптом спало на думку, що вона, мабуть, старша за Біллі, і від цього зробилося холодно й непривітно. Вона крадькома зиркнула на свіже гладеньке обличчя цього хлопчини, і та промениста юність, що так вабила дівчину до нього, нараз почала її дратувати. Звичайно, він візьме дівчину молодшу за себе, молодшу за неї. Скільки йому років? Невже ж він і справді замолодий для неї?! Що недосяжніший здавався він, то непереможніше тягло її до нього. Він був такий дужий, такий привітний. Вона знов і знов переживала всі події цього дня. Білові нічого не можна було закинути. Він був увесь час такий уважний до неї й до Мері. І він порвав її програмку і танцював тільки з нею. Мабуть, вона таки сподобалася йому, а ні, то він би цього не зробив.

Вона тихенько повернула свою долоню й відчула шорсткий дотик його мозолів. Це відчуття було надзвичайно приємне. Він теж повернув руку, щоб її долоні було вигідніше, Сексон боязко чекала, що буде далі. Вона не хотіла, щоб він був такий, як інші чоловіки, і, певне, зненавиділа б його, якби він, по-інакшому зрозумівши цей легкий рух, оповив її стан рукою. Але він того не зробив, і її ще дужче потягло до нього. Видно, він таки мав тонку вдачу. Він не був легковажний, як Берт, і не брутальний, як більшість чоловіків, що їх доводилося їй зустрічати. Сексон уже мала сумний досвід і дуже відчувала брак, сказати б, «лицарства», хоча й сама гаразд не знала, що ця якість має саме таку назву.

До того ж він був ще й боксер. На саму думку про те їй перехоплювало дух. А втім, він зовсім не відповідав тому уявленню, що вона собі склала про боксерів. Таж він і не професійний боксер. Він сказав, що ні. Вона обов’язково розпитає його про це згодом, якщо… якщо він запросить її ще раз. А, мабуть, таки запросить, бо коли хлопець танцює цілий день тільки з однією дівчиною, то не викине ж він її отак раптом з голови. А проте було б добре, якби він і справді був боксер. Думка про це вабила й лякала. Боксери такі страшні й таємничі люди. Вони виходять поза межі звичайного, — це не прості робітники, як от теслі чи пральники. Отже, в них є щось романтичне, вони уособлюють силу. Вони працюють не на хазяїв, а для широкого світу, виступаючи перед публікою, і в героїчній боротьбі сам на сам власного силою відвойовують собі право на розкішне життя. Дехто з них має навіть приватні машини й подорожує з цілим почтом тренерів та челяді. Може, Біллі тільки через свою соромливість сказав, що кинув бокс? Але в нього на руках мозолі. Це доводить, що він таки й справді відмовився від боксерства.


РОЗДІЛ VI


Вони попрощалися біля хвіртки. Біллі стояв зніяковілий, і це сподобалося Сексон. Він не був такий самовпевнений та зарозумілий, як інші хлопці. Обоє мовчали. Вона вдавала, що квапиться додому, а в глибині душі ревно чекала на ті слова, що їй так хотілось від нього почути.

— Коли ж я вас побачу знову? — спитав він, тримаючи її за руку.

Вона радісно засміялася.

— Я живу далеченько. У Східному Окленді,— пояснив він. — Знаєте, коло стаєнь. Ми працюємо переважно там, тому я рідко буваю у ваших краях. Проте, — його рука стиснула дужче її долоню, — ми з вами обов’язково що колись потанцюємо разом… Ось в Оріндорському клубі у середу танці, якщо ви вільні… Чи, може, ні?

— Вільна, — сказала вона.

— Тоді до середи. О котрій зайти по вас?

І коли вони обговорили всі деталі, й він погодився, що їй слід таки протанцювати кілька танців з іншими кавалерами, по тому, як вони ще раз побажали одне одному на добраніч, його рука стиснула ще міцніше її долоню, і він притягнув її до себе. Вона злегка опиналася, — більше задля годиться, бо так уже заведено. А проте їй хотілося поцілувати його, як ще зроду не хотілося цілувати жодного хлопця. І коли вона підставила йому своє обличчя, вона зрозуміла, що поцілунок його чесний. У ньому не було будь-якого прихованого наміру. Безпосередній і лагідний, майже цнотливий, як він сам, поцілунок той свідчив, що Біллі не вельми досвідчений у прощаннях з дівчатами. Зрештою, не всі ж чоловіки брутальні,— промайнуло у неї в думці.

— На добраніч, — прошепотіла Сексон; хвіртка рипнула під її рукою, і Сексон хутко дійшла додому вузькою стежкою, що завертала за ріг будинку.

— До середи, — тихо гукнув він їй навздогін.

— До середи, — відповіла вона.

Але в сутінку вузького проходу між двох будинків Сексон спинилася, радісно прислухаючись до відгуку його ходи по асфальтованому тротуарі. Ввійшла вона в дім аж тоді, коли хода зовсім стихла вдалині. Затильними сходами вона піднялася вгору й через кухню прошмигнула до своєї кімнати, дякуючи небові, що Сара спить.

Сексон запалила газ і, скидаючи свого оксамитового капелюшка, відчула, що губи її ще тремтять від Біллиного поцілунку. Але ж такий поцілунок ще нічого не означає. То вже так у юнаків заведено. Всі вони це роблять. Проте їхні прощальні поцілунки ніколи не бриніли, а ось оцей — бринить у неї не тільки на губах, а й у голові. Що сталося? Що це таке? Під впливом якогось раптового імпульсу Сексон глянула на себе в свічадо. Очі її сяяли від щастя, її ніжно-рум'яні щоки зашарілися й немов пашіли полум’ям. Свічадо відбивало наймиліше личко, — тож Сексон мимоволі всміхнулася з радощів та вдоволення, і усмішка її стала ще ширша, коли в тому свічаді відбилися дві рівні смужки міцних білих зубів. Чого б таки не сподобалося Біллі це личко? — промайнула в неї несмілива думка. — Іншим чоловікам воно ж до вподоби! Навіть дівчата визнають, що вона гарненька. Чарлі Лонгові вона, мабуть, таки добре запала в око, — не дурно ж він не дає їй просвітлої хвилини.

Вона скосила очі на краєчок свічада, де стриміла за рамою його фотографія, здригнулася, і гримаса огиди пробігла в неї по обличчі. В очах Чарлі прозирало щось жорстоке й звіряче. Він таки й справді наче звір. Оце вже рік, як він напосідає на дівчину. Інші хлопці бояться тепер з нею гуляти — він усіх порозганяв. Немов раба яка, мусила вона приймати його упадання. Сексон пригадала молодого бухгалтера з їхньої пральні — то був уже не робітник, а справжній джентльмен із м’якими руками й ніжним голосом; а Чарлі побив його крадькома, десь із-за рогу, за те, що той насмілився запросити її до театру. Що могла вона вдіяти? Боячися за цілість свого джентльмена, вона не насмілилася вдруге прийняти від нього запрошення.

Аж ось у середу ввечері вона піде з Біллі! Біллі! Серце їй затріпотіло. Звичайно, Чарлі наробить бешкету, але Біллі захистить її від нього. Хотіла б вона побачити, як Чарлі кинеться на Біллі і як той його огріє.

Не довго думаючи, вихопила вона фотографію з-за рямців і кинула долілиць на комод. Фотокартка впала обіч маленької скриньки, оббитої темною потертою шкірою. Неначе образившись на таке блюзнірство, Сексон знову схопила осоружну картку й пошпурила через усю кімнату в куток. Потім узяла в руки шкіряну скриньку. Натиснувши пружину й відкривши скриньку, вона вп’ялася поглядом у дагеротип маленької, стомленої жінки з розумними сірими очима й ніжно обведеними виразними губами. Всередині, на оксамитній оббивці, було вибито золотими літерами: «Карлтонові від Дезі». Сексон шанобливо прочитала той напис, — то було ім’я її батька, якого вона зовсім не знала, та ім’я її матері, яку вона знала дуже мало, хоч затямила назавше, що її мудрі, сумні очі були сірі.

Не вважаючи на те, що Сексон змалку не призвичаїлася до релігійних обрядовостей, з натури була вона глибоко релігійна. Але її думки про бога були туманні й невиразні, і це її щиро бентежило. Вона ніяк не могла уявити собі бога. А тут, на старому дагеротипі, перед її очима було щось цілком реальне; цей образ давав їй так багато і, здавалося, може дати ще безмежно більше. Сексон не ходила до церкви. Ця скринька була її небесний вівтар, її святе святих. Вона зверталася до неї — і в часи турботи, і коли її гнітила самітність, шукаючи поради, підтримки та втіхи. Сексон відчувала себе інакшою, ніж її товаришки, і, вдивляючись у материне обличчя, намагалася знайти в ньому риси духовної схожості з собою. Адже ж її мати була теж не така, як інші жінки. Мати була для неї те, що для інших е бог. Цього ідеалу дівчина силкувалася не зрадити, не занедбати й не зневажити. Вона насправді знала про свою матір надто мало, отже уявлення про неї склалося в Сексон з її власних домислів та фантазій, але того дівчина не була свідома. Протягом багатьох років плекала вона цю легенду про свою матір.

Але невже ж то була тільки легенда? Сумнів цей гостро вколов дівчину. Висунувши нижню шухляду комода, вона Витягла звідти старенького портфеля. Випали пожовклі, вбляклі рукописи, і від них дихнуло далеким ніжним ароматом давно минулих літ. Письмо було тонке, добірне, з вибагливими закрутками, — так звичайно писали півстоліття тому. Читаючи, вона проказала рядки:

Немов еолової арфи ніжні струни,

Співає муза у твоїх піснях;

Рівнин каліфорнійських пишні вруна

Луною рознесуть їх по світах.

Утисячне спитала вона себе, що то за «еолова арфа»; а проте — скільки краси й піднесення давали їй спогади про напівзабуту надзвичайну її матір! Сексон замислилася на хвилину і розгорнула другий рукопис, на якому стояло: «Присвята К. Б.». Карлтонові Брауну, її батькові, присвятила цього любовного вірша її мати. Сексон схилилася над рядками поезії:

Втекла від юрби я, від сміху й розмови,

До гаю, до статуй: там листя співало…

Заквітчаний Вакх і Цариця любові,

Пандора й Психея в задумі мовчали.

Це теж було понад її розуміння. Але вона вдихала в себе красу тих рядків. Вакх, і Пандора, і Психея — вабливі талісмани, чарівні ймення, що ними немов заклинала мати. Та, на жаль, — розгадати цю таємницю могла тільки вона. Дивні, беззмістовні слова, хоч вони сповнені глибокого змісту! її подиву гідна мати знала, що вони означають.

Сексон з протягом вимовила вголос ці три слова, літеру по літері, бо не наважилася прочитати їх швидко, — не знала-бо, як їх вимовляти; і в її свідомості сяйнуло їхнє величне значення, глибоке й неосяжне. Думка Сексон завмерла й зупинилася на сліпучих гранях недосяжного для неї світу, — гранях, що сяяли, мов зорі,— де її мати почувалася так вільно. Задумано, знову й знову, перечитувала вона ці чотири рядки. То був блискучий промінь в її світі, сповненому привидами горя й турботи, що серед них снувалося її життя. Тут, у цих таємничих, співучих рядках, крився ключ. Якби тільки схопити його — все враз стало б зрозуміле. Цього вона була цілком певна. Вона б зрозуміла тоді, чому в Сари такий гострий язик, чому брат її такий нещасний, чому Чарлі Лонг такий жорстокий, чому він побив бухгалтера, чому днями, місяцями, роками мусить вона працювати над прасувальною дошкою.

Вона пропустила строфу, якої зовсім не змогла зрозуміти. Очі її безнадійно перебігли на інші рядки:

Ще в сутінях оранжереї ясно,

Ще б’ється промінь золотий в вікно…

На захід сонце йде, і скоро світло згасне,

Бурштинне світло — мов старе вино.

Блищить воно на мармуровім чолі Наяди, що схилила ніжний стан…

За мить позолотить їй плечі голі І з рук її тонких пірне в фонтан.

— Гарно, гарно як, — зітхнула Сексон. А тоді, приголомшена тим, що вірш такий довгий, згорнула рукопис і вклала його у портфель. І знову схилилася над шухлядою, шукаючи серед зібраних там реліквій ключа до нерозгаданої материної душі.

Цим разом вона витягла перев’язаний стьожкою невеличкий пакунок у тонкому папері. Вона обережно розгорнула його, з глибокою побожністю священика перед вівтарем. Із пакунка визирнув червоний єдвабний іспанський корсаж, який своїми планшетками з китової рогівки скидався на маленький корсет; такими оздобами звичайно прикрашали себе жінки піонерів, що пройшли від краю до краю простори прерій. То був ручний виріб, — типовий каліфорнійсько-іспанський взірець забутих часів. Навіть китову рогівку вистругано з сирового матеріалу, купленого, мабуть, безпосередньо на китобійній шхуні, що торгувала шкурою та китовим лоєм. Чорним мереживом облямувала того корсажа її мати. Ці три чорні оксамитні стрічки пришила вона до нього своїми власними руками.

Сексон схилилася над цими речами, вдавшись у задуму. Це було щось реальне. Це вона розуміла. Вона поклонялася цим речам так, як поклонялися люди на землі богам, власними руками зробленим, хоча віра їхня й стояла на доказах зовсім невпійманних.

Пасок був двадцять два дюйми завдовжки. Сексон у цьому пересвідчилася не раз. Вона встала й обвила його круг свого стану. Це була частина звичного ритуалу. Корсаж їй майже впору. В деяких місцях він навіть зовсім сходився. Без сукні він прийшовся б їй до міри, — акурат, як приходився матусі. Цей спогад про давні піонерські мандри в Каліфорнійській Вентурі найбільше зворушував Сексон. Червоний корсаж немов зберігав відслід постаті її матері. Виходить, зовні вона вся в матір; її вправність і спритність у праці, що так дивували інших, то був дар теж від матері. Так само всі колись зчудовано дивилися на її матір, тендітну, як лялечка, — найменше й наймолодше створіння в кремезній піонерській родині,— а проте всі шанували її надзвичайний розум, завжди питали її поради, — навіть брати й сестри, що були на який десяток років старші за неї. Це вона, Дезі, тупнула своєю маленькою ніжкою й довела, що конче треба переїхати з Колузької низовини, пойнятої лихоманкою, до здорових гористих просторів Вентури; хто як не вона не зморгнула перед батьком — завзятим старим вояком, загартованим у борні з індіянами, — і змагалася з цілою родиною за те, щоб Віла віддалася за свого обранця; хто як не вона повстала проти своєї сім’ї та узвичаєної моралі, вимагаючи для Лаури права на шлюбне розлучення зі своїм чоловіком, що його хистка вдача межувала зі злочином; а з другого боку — хто ж як не Дезі стримувала, об’єднувала рідних і родичів, коли якесь непорозуміння або чиясь лиха воля загрожувала розколоти сім’ю.

Миротворець і бунтар водночас! Усі давні перекази, мов тіні, проходили перед очима Сексон. Вона їх добре знала, бо відживляла не раз; вони гостро врізалися їй у пам’ять з найдрібнішими деталями, дарма що на власні очі вона тих подій і не бачила. Щодо деталей, то вони були витвором її власної фантазії: вона ж бо зроду не бачила ні вола, ні дикого індіянина, ані степового шарабана. А проте перед очима їй пропливала яскрава картина: сонцем напоєна блискуча курява, що її збили сотні сотень копит; через увесь континент зі сходу на захід повагом сунуть обози виголоднілих за землею англосаксів. Цей образ був частиною її істоти. Вона зросла на цих традиціях і чула оповідки з уст тих, що брали колись участь у славному переході. Вона виразно бачила в своїй уяві довгу валку шарабанів, змарнілих засмаглих чоловіків попереду, парубків, що підганяють знесилених волів, бачила, як ті падають з утоми, як їх зводять батогами на ноги, як вони падають знову. А над тим усім летюче марево пряде золоті ниточки, вони сплітаються в блискуче прядиво, і з нього виринав постать її маленької непокірливої матері, що їй поминув восьмий рік, а тоді дев’ятий, поки великий перехід закінчився, — виринає образ чарівниці й законодавиці, що в кожній справі знала тільки свою власну волю, а справа і воля її завжди були добрі й слушні.

Сексон бачила Панча — маленького цупкошерстого скайтер’єра з чесними очима, що плентався за людьми протягом довгих місяців і, врешті, скривів на ногу, — його хотіли покинути в прерії напризволяще; вона бачила, як крихітка Дезі сховала того Панча в шарабані; бачила, як Дезин здичавілий, знеможений старий батько знайшов у шарабані той кількафунтовий баласт, — додаток до вантажу, що його ледве волокли знесилені воли. Сексон бачила його лють, як він схопив Панча за загривок. І бачила Дезі між цівкою довгої рушниці й маленьким собачам. І бачила Дезі, котра відтоді багато днів натужно йшла солончаками слідом за шарабаном, знемагаючи з шаленої спеки, спотикаючись у куряві із хворим цуциком, якого вона несла на руках, мов немовля.

Але найяскравіше ввижалася Сексон сутичка під Літл-Медоу… Дезі в святковому білому вбранні, оперезаному биндою, із стрічками й круглим гребінцем у волоссі виходить з-під захисту шарабанів, поставлених півколом і зчеплених колесами, — де стогнуть поранені й марять у гарячці про чисті джерела; вона йде з маленькими відерцями в руках через залитий сонцем, покритий квітами луг, минаючи озброєних індіян, що з подиву аж заціпли, до водойми за сто ярдів і… повертається цілою назад.

Сексон палко поцілувала червоний іспанський корсаж і похапцем згорнула його, з вогкими ще очима повертаючись від своєї чарами обвіяної матері, від дивних загадок буття — до дійсності.

Лежачи в ліжку, Сексон, одначе, знову силкувалася воскресити ті кілька сцен з матір’ю, що врізалися в її дитячу нам’ять. Вона любила так засинати. Приємно було поринати в подібну до смерті прірву сну, коли образ матері до кінця не зникав із затуманеної уяви. Але ця мати не була ні степова Дезі, ані Дезі з дагеротипу. Ті Дезі існували до Сексон. Мати, яку вона бачила засинаючи, була набагато старша, знесилена безсонними ночами, але не зламана горем; бліда, худа, привітна; жила вона тільки силою своєї волі і тільки силою волі не попускала себе збожеволіти, хоч усе-таки не могла заснути бодай на хвилину, і ніякі лікарі не спроможні були дати їй жаданого сну. Вона снувала, завжди снувала по хаті, від ліжка до крісла, і знову до ліжка, протягом довгих нестерпних днів та тижнів, і ніколи не скаржилась, дарма що її усміхнені уста кривилися з болю, а мудрі сірі очі,— все ще мудрі й сірі,— стали надзвичайно великі й незміряно глибокі.

Цієї ночі Сексон довго не могла заснути: неспокійна її мати з’являлася й зникала, а в проміжках поставало обличчя Біллі з його немов затуманеними сумовитими й гарними очима і пекло її склеплені повіки. І ще раз, уже майже поринувши в хвилі сну, вона запитала себе: «Невже це суджений?»


РОЗДІЛ VII


Робота в прасувальні посувалася як завжди, але три дні, що залишалися до середи, тяглися дуже довго. Сексон замислено наспівувала, схилившись над своєю дошкою, а глянцувата білизна так і вилітала з-під її бистрої праски.

— Ну, як це ти так потрапляєш? — дивувалася Мері.— Незчуєшся, як тринадцять, а мо’, й чотирнадцять доларів за тиждень виробиш!

Сексон засміялась — і в клубах пари, що звивалася з-під її невсипущої праски, затанцювало в неї перед очима золотими літерами слово середа.

— Ну, що ти скажеш про Біллі? — спитала Мері.

— Мені він подобається, — щиро відповіла Сексон.

— Гляди, щоб часом далі не зайшло.

— Як захочу, то її зайде, — задирливо кинула Сексон.

— Краще нехай не заходить, — застерегла Мері. — Тільки голову собі заморочиш. Вів не одружиться. Багато дівчат уже пересвідчилися. Вони всі до нього липнуть.

— Я не липну до нього, і взагалі не маю такого звичаю.

— Ти як собі хоч, а я тебе попередила, — закінчила Мері.

Сексон споважніла.

— Хіба він… не… — почала вона, і в очах її промайнуло запитання, якого вона не наважилася промовити.

— Та ні, зовсім не те! Хоча — що могло б стати йому на заваді? Він хлопець такий, що пошукати б! Але не бабій: потанцює, покрутиться, погуляє, а далі — аніні. Не одна вже облизня спіймала у нього. От і зараз — їй-бо, добрий десяток дівчат закохані в нього. А йому до всіх байдуже. Ну, хоча б Лілі Сендерсон, ти її знаєш. Ти її бачила минулого літа на слов’янській гулянці у Шелмаунді — така висока, гарна, білявка, що все ходила з Батчем Вілоузом.

— Так, пригадую, — сказала Сексон. — І що ж вона?

— Ну, в неї вже все було гаразд із тим Батчем, аж тут Біллі й собі почав з нею танцювати, коли побачив, яка вона метка до танців! Ну танцює й танцює… А Батч, звісно, не полохливий. Він підскочив до Біллі та при всіх почав йому вичитувати, а тоді — застеріг. Біллі стоїть собі та слухає, знаєш, отак — напівсонно та спокійно, як то в нього буває. А Батч усе розпаляється, розпаляється, й усі чекають, що ось-ось хлопці зітнуться.

Тоді Біллі й питає: «Ти вже скінчив?» — А Батч йому: «Так, скінчив, а тепер, — що ти мені скажеш?» І, що б ти думала, він сказав, як усі на нього повитріщалися, а Батчові очі аж кров’ю налилился? «Та нічого, — каже, — не скажу, Батче». Так і сказав. А Батч так остовпів, що його можна було б пірцем на землю звалити. «Ти з нею більше не танцюватимеш?» — каже Батч. «Звісно, ні, як ти кажеш, що не можна», — каже Біллі. Отак і сказав.

Якби це зробив хто інший, усі б його мали за страхополоха, почали б зневажати. Але Біллі — ні. Бачиш, він себе скривдити не дасть; всяке зна, що він боксер, і коли він поступився місцем і не помірявся з Батчем силою, то, звичайно, не тому, що злякався. Просто йому до Лілі було байдуже; це-бо вона втьопалася в нього по вуха!

Ця історія дуже стурбувала Сексон. Дівчина мала свою жіночу гордість, та вона не надто була певна у своїй здатності скоряти чоловічі серця. Біллі залюбки танцював з нею, але, хто зна, — може, це й усе? Якщо Чарлі Лонг напосяде на нього, то, може, він відступиться і від неї, як від Лілі Сендерсон відступився? Кажуть, йому за шлюб байду же; але ж Сексон добре бачила, що для кожної він добра партія. Не диво, що дівчата за ним бігають. Він скоряє не тільки жінок, а й чоловіків. Чоловіки його люблять. Берт Вонгоп мало не закоханий у нього. Вона згадала п’яного різника в ресторані Візл-парку, що підійшов до їхнього столу й перепросив Біла, згадала ірландця, що одразу притих, коли дізнався, з ким має справу.

«Певно, дуже розбещений хлопець», — не раз уперто наверталася їй думка, та Сексон відганяла її: ні, це несправедливо! Він був такий м’який і гречний, але разом із тим нестерпно загайний. Сам він ні до кого не чіплявся, хоч був найдужчий з усіх парубків. Сексон усе не могла забути історії з Лілі Сендерсон. Лілі його не цікавила, тим-то він і не став між нею та Батчем і відразу вступився. Берт, наприклад, ніколи б так не повівся, хоч би з простого зухвальства. Зчинилася б бійка, хлопці поворогували б, а Лілі яка від цього полегкість? А ось Біллі вчинив саме так, як слід, і зробив це з притаманною йому незворушністю, аби нікого не образити. Від цього він ставав для Сексон все більш жаданий і все менш приступний.

Кінець кінцем вона придбала ще одну пару шовкових панчішок, які кілька тижнів була вагалася купувати, а ніч проти середи просиділа, куняючи над шиттям нової блузки, і раз у раз чула Сарине бурчання, що вона так багато переводить газу.

На Оріндорському балі у середу ввечері далеко не все їй було приємне. Сексон прикро було дивитись, як безсоромно дівчата запобігали перед Білом, а його привітність до них аж дратувала її. Проте вона мусила визнати, що Біллі зовсім не допікав до серця іншим хлопцям так, як допікали їй дівчата. Вони мало не самі кликали його, щоб він потанцював з ними, і цього настирливого упадання вона не могла не помітити. Сексон вирішила, що сама вона нізащо не кинеться Білові на шию, і відмовила йому в кількох танцях; незабаром стало ясно, що тактика її правильна, Сексон зумисне давала йому наздогад, що вона подобається іншим чоловікам, — адже ж він виявляв перед нею — хоч і несвідомо — свій успіх в інших жінок!

Для Сексон настала щаслива хвилина, коли Біллі спокійно знехтував її відмовою і домігся, щоб вона протанцювала з ним на два танці більше, ніж обіцяла. Її і врадувало, і розсердило те, що вона ненароком почула з розмови двох дебелих дівчат із консервного заводу. «Диви, як ця фітюлька прив’язла до нього, — аж гидко!..» — сказала одна. І друга: «Бодай би вже бігала за хлопцями свого віку! А то полює на недолітків…» І з цими словами дівчата подалися далі, не маючи навіть гадки, що їх підслухано, хоч мова їхня шпигнула Сексон, а гаряча хвиля гніву залила їй щоки.

Біллі провів її додому і поцілував біля хвіртки, коли вона погодилась піти з ним у п’ятницю ввечері на танці до зали «Джерманія».

— Я, правду кажучи, туди не збирався… — сказав він. — Але якщо ви скажете слово… Берт там теж буде.

Другого дня за прасувальною дошкою Мері повідомила її, що вони з Бертом умовилися піти в п’ятницю до «Джерманії».

— А ти підеш? — спитала Мері.

Сексон кивнула.

— З Біллі Робертсом?

Сексон знову кивнула; і Мері, тримаючи праску в повітрі, кинула на подругу пильний і зацікавлений погляд.

— Ну, а коли Чарлі Лонг устряне?

Сексон знизала плечима.

З чверть години вони прасували мовчки й хутко.

— А втім, як він поткнеться, то, може, дістане по заслузі,— вирішила Мері.— Ото б подивитись, як йому накладуть!.. Бо ж такий нахабник!.. Усе залежить від того, що почуває Біллі… до тебе себто.

— Я не Ділі Сендерсон, — обурено озвалася Сексон. — Я ніколи не допущу, щоб Біллі Робертс дав мені відкоша.

— Допустиш. Нехай-но тільки Чарлі Лонг устряне! Повір мені, Сексон, він таки кепська людина. Згадай-но, що він утнув містеру Муді! Як налупив його! А містер Муді такий же смирний — води не сколихне… Ну, а з Біллі Робертсом то, звісно, так не пройде.

Того самого вечора під дверима пральні на Сексон уже чекав Чарлі Лонг. Коли він привітався й рушив обіч неї, серце Сексон болісно стиснулось, як завжди, коли вона бувала близько від Чарлі. Зі страху вона пополотніла. її лякала нецеремонність цього кремезного здорованя; вона боялася його карих очей, свавільних і самовпевнених; боялась його величезних ковальських рук і товстих волохатих пальців. Він неприємно вражав око, а ще дужче вражав її тонку чутливу вдачу. Та не сама його сила відштовхувала її, а характер тої сили і те, що він нею зловживав. По тому, як він так побив тихого містера Муді, Сексон цілих півгодини була сама не при собі. Досить було згадати ту страхоту — і їй уже мліло серце. А ось коли Біллі запекло бився у Візл-парку, — то не викликало ніякої огиди, то було щось зовсім інакше. Вона відчувала різницю, хоч не могла б її пояснити. Вона тільки знала, що руки й душа в Лонга брутальні.

— Щось ви така бліда й змучена, — почав Чарлі.— А чого б вам не кинути роботи? Адже однаково колись доведеться. Хоч би там що, кізонько, а від мене не відкараскаєтесь!

— А може, й відкараскаюсь? — заперечила вона.

Він зухвальне зареготався.

— Шкода й заходу, Сексон. Вам суджено бути місіс Лонг, і ніде ви не дінетесь — покладіться на мене.

— Оце б мені таку впевненість! — відказала дівчина з легким сарказмом, якого Лонг і не зауважив.

— Кажу ж вам, — провадив він далі,— одного ви можете бути певні, що я свого певний. — Йому сподобався власний дотеп, і він зареготався ще голосніше. — Чого я хочу, того досягаю, а коли щось на перешкоді — я його копняком. Зрозуміли? Нам судилося жити вкупі,— та й по всьому; тож вам нема чого комизитись — замість пральні йдіть працювати до моєї хати. Та й роботи в мене, що не перетрудитесь. Я заробляю грубі гроші, матимете всього досхочу. Оце я й зараз дременув сюди з роботи — нагадати вам усе ще раз, аби вже не забули. Я ще й не їв сьогодні,— усе тільки про вас думаю!..

— То краще пішли б та під’їли, — порадила Сексон, хоч добре знала, що його не так і легко позбутися.

Сексон майже не чула, що він казав. Вона раптом подумала, що дуже стомлена, дуже маленька і дуже квола поруч цього велетня. Невже він ніколи не дасть їй спокою? — розпачливо спитала вона сама в себе… І враз немовби все її майбутнє життя простелилося в неї перед очима: скрізь і завжди за нею назирцем постать і вид цього волохатого коваля.

— Годі, кізонько, не пручайтеся-бо, — провадив він далі.— Зараз славна літня пора, саме для весілля.

— Але ж я зовсім не збираюся йти за вас! — обурилася Сексон. — Я вже казала це вам тисячу разів.

— Ет, забудьте! Викиньте ці дурощі з голови! Звісно, ви підете за мене. Це факт. А зараз я скажу вам ще один факт. У п’ятницю ввечері ми з вами чкурнемо до Фріско. Там ковалі влаштовують бучну вечірку.

— Я й не збираюся, — заперечила Сексон.

— Ну, то зберетеся, — відказав упевнено Чарлі.— Повернемося з останнім пароплавом, і ви нагуляєтеся досхочу. Я приведу вам найкращих танцюристів. О, я не такий уже й зажерливий і добре знаю, що ви любите танцювати.

— Кажу ж бо вам, що я не можу, — знову промовила Сексон.

Він підозріливо глянув на неї з-під кущистих брів, що на переніссі зрослися в суцільну чорну смугу.

— Чому не можете?

— Я вже обіцяла, — відказала вона.

— Кому?

— Це вас не обходить, Чарлі Лонгу. Я не вільна, і край.

— Дуже обходить! Пам’ятаєте того нікчемного блазнюка бухгалтера? Ну, то не забувайте, як йому перепало.

— Будь ласка, дайте мені спокій! — з серця вирвалося в неї.— Невже ви й разу не можете бути порядніший?

Коваль глузливо засміявся.

— Якщо якийсь блазнюк надумав стати поміж нами, то я йому покажу, де раки зимують… Отже, в п’ятницю ввечері? Еге ж? А де?

— Не скажу.

— Де? — спитав він удруге.

Її губи були щільно стиснуті, а на щоках виступили червоні плями гніву.

— Чи ти ба! Ніби я й сам не вгадаю! Звичайно, в «Джерманії»! Гаразд, я буду там і проведу вас додому. Втямили? І краще скажіть вашому блазнюкові, нехай забирається до дідька, коли не хоче доброї прочуханки.

Сексон обурило це так, як тільки може обурити жіночу гордість негречне поводження її' кавалера, і вона ледве стрималася, щоб не крикнути Чарлі в лице славне ймення свого нового оборонця. Але враз і злякалась: Біллі проти кремезного Чарлі видається хлоп’ям. Принаймні таким їй видається. Вона згадала перше враження від його рук і глянула крадькома на руки цього чоловіка. Вони наче вдвоє більші за Біллині, а ще ж і вкриті волоссям, вони свідчать про величезну силу. Ні, Біллі не здолає подужати таку здорову звірину! І не треба, щоб вони мірялися силами. А потім у Сексон промайнула несмілива надія, що, може, таємнича, неймовірна спритність, притаманна боксерам, якось допоможе Біллі провчити цього забіяку і визволить її від нього. Вона зиркнула на Чарлі ще раз, і знову сумнів узяв її. Які ж то широкі в нього плечі, не даремно ж розпирають піджак дужі м’язи, а біцепси горбом стоять під рукавами!

— Якщо ви тільки здіймете руку на кого-небудь, із ким я… — почала вона.

— Йому, звісно, добре перепаде, — ошкірився Лонг. — Котюзі по заслузі. Кожному блазнюкові, що стає між хлопцем та його дівчиною, треба дати прочуханки.

— Але я не ваша дівчина і, що б ви там не казали, ніколи нею не буду.

— Лютуйте, голубонько, — кивнув він схвально. — І це мені в вас до вподоби. — У-у, яка гаряча! Люблю жінок з перцем! А то ж нащо чоловікові якась гладка корова? Еге ж, колода мертвецька! А ви в мене жива, та ще й така запекла!

Сексон зупинилась біля свого будинку й поклала руку на хвіртку.

— Прощавайте, — сказала вона. — Мені час додому.

— Виходьте пізніше, погуляємо в Айдор-парку, — запропонував він.

— Ні, я щось нездужаю. Повечеряю і одразу до ліжка.

— Ага, — глузливо прокоментував він. — Набираєтеся сили, щоб завтра ввечері гасати, еге ж?

Вона нетерпляче стукнула хвірткою і ввійшла на подвір’я.

— Я вас попередив, — додав він, — Якщо ви підете завтра не зі мною, хтось буде битий.

— Сподіваюся, що ви, — дала вона йому відкоша.

Він закинув голову назад, зареготався і, випнувши могутні груди, підважив свої ручиська. Цей рух нагадав їй бридку здоровезну мавпу, яку вона бачила колись у цирку.

— Що ж, бувайте! — сказав він. — Побачимося завтра ввечері в «Джерманії».

— Я не казала вам, що буду саме в тій залі.

— Але й не казали, що не будете. Дарма, — я однаково прийду і проведу вас додому, так і знайте. Та не забудьте залишити для мене якнайбільше вальсів. Оце так. А лютуватись — лютуйте собі на здоров’я, це вам личить!


РОЗДІЛ VIII


Коли музика змовкла, Сексон, спираючись на руку Біллі, зупинилася з ним коло широких дверей до танцювальної зали. Вони шукали вільного місця сісти. Аж раптом де не взявся Чарлі Лонг; очевидячки, оце тільки прийшовши сюди, він заступив їм дорогу.

— То це ти — перечепа, га? — сердито вигукнув він, і його брови погрозливо стиснулись.

— Хто? Я? — спокійно спитав Біллі.— Помиляєшся, молодче. Я ні до кого не чіпляюсь.

— Я тобі голову провалю, як зараз же відси не заберешся!

— Мені зовсім не хочеться з головою розлучатися, — протяжно відказав Біллі.— Ходімо, Сексон. Це сусідство аж ніяк нам не пасує.

Він хотів був пройти, але Лонг ізнов заступив їм дорогу.

— Ти ще занадто свіжий, хлопче! — гаркнув він. — Тра’ тебе підсолити. Второпав?

Біллі почухав потилицю і, вдаючи здивованого, промовив:

— Ні, не второпав. Про що це ти?

Але здоровезний коваль презирливо відвернувся від нього й звернувся до Сексон.

— Ходіть-но сюди. Покажіть вашу картку.

— Ви хочете з ним танцювати? — спитав Біллі.

Вона похитала головою.

— Вельми шкодую, молодче, нічого не вдієш, — сказав Біллі, пробуючи знову пройти.

Та коваль утретє заступив їм дорогу.

— Слухай, манджай на своїх двоїх, — спокійно сказав Біллі.— Поки вони ще цілі.

Лонг мало не кинувся на нього; руки йому стиснулись у кулаки, одну руку подав він назад, готуючись завдати удару, а плечі й груди випнув. Але тут мимоволі спинився, глянувши на Біллі, що не зрушив із місця: холодні, мов затьмарені, очі Біллі дивились байдуже перед себе, жоден м’яз його не здригнувся. Здавалося навіть, що він не помічає погрозливих замірів. Це було щось зовсім нове в Лонговій практиці.

— Може, ти не знаєш, хто я такий? — задерикувато вигукнув він.

— Ні, знаю, — незворушно відказав Біллі.— Ти чемпіон усіх бійок та скандалів. (На Лонговому обличчі промайнуло вдоволення). — «Поліційна газета» мала б дати тобі діамантову відзнаку за напади на дитячі колясочки. Я певен, що якби ти зміг, то потрощив би їх до ноги.

— Облиш, Чарлі,— порадив один з хлопців, що обступили їх. — Це ж Біл Робертс, боксер. Чув про нього? Здоровий Біл.

— Та хай собі буде хоч і Джім Джефріз!{14} Але чого він стає мені на перечепі?

Чарлі не зморгнув, проте навіть Сексон завважила, що він трохи збавив тону. Ім’я Біллі неначе втихомирювало й найзапекліших галабурдників.

— Ви його знаєте? — спитав Біллі в неї.

Вона відповіла тільки поглядом, хоч їй хотілося крикнути так, щоб усі почули, як уївся їй у печінки цей нав’язливий залицяльник.

Біллі обернувся до коваля.

— Слухай, молодче, краще не лізь до мене. Бачив я таких, — ти мені не первина. Та й на який грець ми будемо битися? Може ж, у неї спитаємо, яка її думка?

— Ні, це її не обходить. Це моя справа і твоя.

Біллі повільно похитав головою.

— Ні, ти помиляєшся. її слово тут — вирішальне.

— Ну, то кажіть, — гарикнув Лонг, підступаючи ближче до Сексон. — 3 ким ви хочете йти? Зі мною чи з ним? З’ясуймо це зразу ж.

Замість відповіді Сексон поклала й другу руку на руку Біллі.

— Вже й сказала, — кинув Біллі.

Лонг злісно зиркнув на Сексон, а тоді на її оборонця.

— Я ще з тобою поквитаюся! — буркнув він крізь зуби.

Сексон гордо піднесла голову, коли вони відійшли вдвох

із Біллі. Її не спіткала доля Лілі Сендерсон, і цей незвичайний юнак, неквапливий та спокійно-розважливий, укоськав-таки велетня коваля, не завдавши йому жодного удару.

— Він напосідається на мене! — прошепотіла вона до Біллі.— Просвітку не дає і б’є кожного, хто до мене підійде. Я більше не хочу його бачити!

Біллі раптом зупинився. Лонг, що нехотя повернувсь був іти, теж зупинився.

— Вона каже, що не хоче з тобою водитися, — озвався Біллі до нього. — А як вона каже, то так воно й буде. Хай-но я ще раз почую, що ти чіпляєшся до неї,— я не так коло тебе заходжуся. Зрозумів?

Лонг люто спалахнув, але не озвався.

— Ти зрозумів? — спитав Біллі ще рішучіше.

Коваль рикнув щось у відповідь, що мало означати згоду.

— Ну, то гаразд. Пам’ятай. А тепер — геть з дороги, поки цілий!

Лонг ушився, погрожуючи нишком, а Сексон рушила далі, мов у сні. Чарлі Лонг сплохував. Він злякався цього хлопчика з ніжною шкірою й блакитними очима. Вона покінчила з Лонгом, — Біл зробив те, на що не зважувався дотепер ніхто з інших чоловіків. І він поставився до неї багато краще, ніж до Лілі Сендерсон.

Двічі намагалася Сексон розповісти Біллі детальніше про своє знайомство з Лонгом, але він щоразу перепиняв її.

— Те все мені байдуже, — сказав він за другим разом. — Тепер ви тут, і цього досить!

Проте вона наполягла на своєму, і коли, схвильована й обурена неприємними спогадами, закінчила, Біллі лагідно поплескав її по руці.

— Не журіться, Сексон, — сказав він. — Лонг просто великий нахаба. Я це враз зрозумів, лиш оком скинувши на нього. Більше він вас не турбуватиме. Знаю я таких молодчаг. Тільки загризається, мов той собака. Думаєте, він уже такий завзятий розбишака? Він тільки з немовлятами хоробрий.

— Але як це ви робите? — спитала вона захоплено. — Чому чоловіки так бояться вас? Ви якийсь незвичайний!

Він зніяковіло всміхнувся і перевів розмову на інше.

— Знаєте, — сказав він, — мені страшенно подобаються ваші зуби. Вони такі білі й рівні, але й не дрібні, як у дитинчат. Вони… вони саме такі, як треба, і пасують до вашого обличчя. Таких гарних зубів я ще в жодної дівчини не бачив! Слово честі,— почуваюся, немов який голодняк, дивлячись на них! Отак би й поїв їх — такі вони гарні!

Опівночі, залишивши Берта й Мері, що ніяк не могли натанцюватись, Біллі й Сексон подалися додому. Він настояв на тому, щоб не засиджуватись, і дорогою пояснив, чому саме:

— Бокс навчив мене берегти свої сили, — почав він. — Наш брат не може цілісінький день працювати, а потім до світу танцювати, і щоб не перевестися. Те саме й з випиванням. Я зовсім не янгол. Я теж колись напивався. Отож-бо знаю, що це таке. Випити я люблю. Люблю пиво, знаєте — такими великими кухлями; але ніколи не видудлюю досхочу. Я вже пробував, та переконався, що то кепська річ. Ось хоч би й цей довготелесий здоровило, що причепився до нас. Я б уже дався йому взнаки, якби до того дійшлося. Звісно, він таки, нівроку йому, галабурдник, але тут ще й пиво його підгарячило. Я це одразу помітив, — тож і всипав би йому бобу, не змигнувши. Фізичний стан людини — то найголовніше.

— Але ж він такий здоровань, — заперечила Сексон. — Його кулаки вдвоє більші за ваші.

— Кулаки — це дурниця. Важливо те, що криється за ними. Він би на мене накинувся, мов звір. Якби я його не зміг подужати одразу, я б ухилявся, оборонявся, вичікував. Це знесилило б його дощенту: серце сплохувало б, дихання — все, а тоді я б його пальцем поклав. І він і сам це добре знає.

— Досі мені не доводилося зустрічатися з боксерами, — сказала Сексон, помовчавши. — Ви перший.

— Та я вже давно не боксер, — хапливо заперечив Біл. — Ще однієї речі навчив мене бокс — що треба його кинути. Даремна праця. Сучать тебе, крутять, доки твоє тіло, м’язи, все, все стане міцне й пружне, а шкіра — гладенька, як шовк; здається, проживеш сто років з таким здоров’ям; аж раптом — вилізеш колись з-під канату на ринг, зробиш із двадцять клятих раундів з якимось дужим парубчаком, і за ті двадцять раундів пошарпаєш унівець увесь свій шовк; гульк — і вкоротиш собі віку на цілий рік! А часом то й на п’ять років, а то й на піввіку; трапляється, що й з місця не підведешся. Я стежив за боксерами. Буває — хлопець дужий, як бик, а не минуло й року — вмирає від сухот, або запалення нирок, чи з якої іншої хвороби. То що ж тут путнього? Адже ж ні за які гроші не купиш того, що загубив. Ось чому я покинув бокс і знову за хурщика. Я набув собі цього шовку і хочу його якнайдовше зберегти, — ото й усе.

— Ви, мабуть, дуже пишаєтеся, що ви найдужчий з чоловіків, — сказала Сексон тихо, сама пишаючись його силою та спритністю.

— Звичайно, це приємно, — відказав він щиро. — Я радий, що спробував боксу, і радий так само, що кинув його… Так, він багато дечого навчив мене; він навчив бути обережним і стримувати себе. О, якби ви знали, яка в мене була колись вдача, — мов сірник, одразу ж спалахую вогнем! Часом я сам себе боявся, — такий був задерій, що й хто зна… Але бокс навчив мене тримати себе в шорах і не робити такого, щоб потім каятися.

— Та ну вас — адже ви найспокійніша, найдобродушніша людина в світі! — заперечила вона.

— Ні-ні, ви помиляєтесь. Постривайте, побачите ще: часом я можу так вибухнути, що й сам не тямлю, що роблю. О, я скаженію одразу, тільки-но попускаю повіддя!

Від цього натяку на те, що їхнє знайомство триватиме й далі, у Сексон щось радісно затріпотіло в грудях.

— Скажіть, — спитав, він, коли вони підходили до її домівки, — що ви збираєтеся робити найближчої неділі?

— Нічого. Покищо нічого не надумала.

— А що б ви сказали, якби я запросив вас поїхати ресоркою на цілий день у гори?

Сексон відповіла не одразу; на мить вона здригнулася з жаху, згадавши свою останню подорож із ковалем, свій страх, стрибок з екіпажа, а тоді довгі милі блукань крізь темряву ночі, у черевичках на тоненьких підошвах, непевними стежками, де кожен камінець різав ноги. І враз радісна хвиля пойняла її всю: цей-бо чоловік обіч неї — зовсім інший.

— Я люблю коні,— промовила вона. — Я люблю їх, здається, навіть більше за танці, тільки я майже нічого про них не знаю. Мій батько їздив на чалому полковому коні. Мій же батько був капітан кавалерії. Я його ніколи не бачила, але він мені чомусь завжди ввижається верхи на цьому коні, з шабельтасом та шаблею при боці. Та шабля тепер у мого брата Джорджа, але Том — це мій другий брат, з яким я живу, — каже, що вона належить мені, бо вони обоє від іншого батька. Бачите, Том і Джордж мені брати тільки наполовину, — ми зведенята. Від другого шлюбу моєї матері знайшлася тільки я одна. То був її справжній шлюб… тобто шлюб з любові.

Сексон раптом зніяковіла від власної балакучості; проте їй непереможно хотілось усе розповісти про себе цьому юнакові: адже ці далекі спогади — були неначе велика частка її самої.

— Кажіть, кажіть далі,— заохочував Біл. — Я люблю слухати про давні часи та про давніх людей. Мої батьки теж такого зазнали, і часом мені здається, що нашим батькам жилося чи не краще, ніж нам. Усе було тоді простіше й природніше. Я гаразд не потраплю сказати, що думаю… Але тільки скажу: не розумію я теперішнього життя. Тепер у нас завелися професійні спілки й об’єднання підприємців, і страйки, і скрута, і безробіття, і ще багато чого. А за давніх часів цього не було. Кожен обробляв свою землю, приносив додому м’ясо з полювання, мав досхочу поживи та піклувався про своїх старих. А тепер усе пішло шкереберть — і я нічого не второпаю. Може, я такий уже дурний, не знаю… Але ж розповідайте далі про свою матір.

— Бачте, коли моя мати була зовсім молода, вона покохалася з капітаном Брауном. Тоді, ще перед війною, він був простий солдат. Потім почалася війна, і його послали на схід, де точилися бої, а мати поїхала до своєї хворої сестри Лаури, доглядати її. А згодом прийшла звістка, що його вбито під Шайлоу{15}. І вона віддалася тоді за одного чоловіка, що кохав її вже багато-багато років… Він — тоді ще хлопчик, — був із нею в одному гурті, і разом з ним вона переїздила преріями. Він їй подобався, але вона не кохала його по-справжньому. А потім знову прийшла звістка, що мого батька зовсім не вбито. Мати зажурилася, та не змарнувала свого життя. Вона була добра мати й добра дружина, і, хоч завжди сумна, але така лагідна й привітна. Мені здається, що голос вона мала наймелодійніший у світі.

— Була, виходить, молодця, — похвалив Біллі.

— А мій батько так і не одружився. Кохав мою матір ціле життя. В мене зберігається чудовий вірш, що мати йому присвятила. Чарівний вірш, наче музика… Ну ось, минуло чимало часу, як помер мамин чоловік, і тоді вони, нарешті, побралися. Сталося це 1882 року, і жилось їй тоді добре.

Сексон ще багато розповідала Біллі, стоячи коло хвіртки, а коли вони розійшлись, їй дуже хотілося переконати себе, що їхній прощальний поцілунок був трошечки довший, ніж звичайно.

— Отож о дев’ятій? — гукнув він їй через хвіртку. — Про сніданок не турбуйтеся. Я сам усе влаштую. Ви тільки будьте готові рівно о дев’ятій.


РОЗДІЛ IX


У неділю вранці Сексон була готова навіть завчасу. Коли вона вдруге поверталася з кухні, куди ходила виглядати крізь вікно на вулицю, Сара, як завжди, почала їй вимовляти.

— Сором, гріх накуповувати собі тих шовкових панчіх! — почала вона. — Глянь на мене: день і ніч тупаю, відпочинку не маю, а однак шовкових панчіх не ношу, трьох пар черевичок теж не купую!.. Але господь справедливий, і коли прийде страшний суд, комусь будуть непереливки — кожен дістане по ділах своїх.

Том з люлькою в зубах, пестячи на колінах свого мизинчика, підморгнув сестрі — Сара, мовляв, у кепському настрої. Сексон вдавала, що не чує, і старанно вплітала стрічку в кіски однієї з дівчаток. Сара важко гупала по кухні, миючи й розставляючи посуд після снідання. Нарешті, тяжко зітхнувши, вона випростала спину, зігнену над зливальницею, і вороже зиркнула на Сексон.

— Ти нічого не скажеш, ні? Чого ж це ти мовчиш? Бо, мабуть, ще маєш крихту сорому. Хто б подумав — крутити любов із боксером! Не бійся, чула я, чула про твій роман із Білом Робертсом! Знайшла цяцю! Стривай лишень, дограєшся, що Чарлі Лонг добре накладе йому!

— Ну, не знаю, — втрутився Том. — Я чув, що Біл Робертс бравий хлопчина.

Сексон тільки всміхнулася знавецьки: перехопивши її усмішку, Сара й зовсім розлютилася.

— Чому ти не йдеш за Чарлі Лонга? Він дуріє за тобою, та й до горілки не охочий.

— Бо надолужує пивом, — заперечила Сексон.

— Правду кажеш, — підтримав її брат. — Я знаю напевне, що в нього й дома завжди стоїть повне барильце.

— Може, й ти дудлив з нього? — гаркнула Сара.

— Може, й так, — згодився Том і обтер губи рукою, немов згадавши смак того пива.

— А чого б йому й не тримати в себе барильця, коли йому так хочеться? — знову повела Сара атаку, скеровану тепер і проти чоловіка. — У нього боргів нема, і він заробляє грубі гроші,— в кожному разі більше, як дехто інший.

— Бо не має на шиї жінки й дітей, — відказав Том.

— Бо не переводить грошей на внески до всяких ідіотських спілок.

— Ого, ще й як переводить, — спокійно відповів Том. — Не багато заробив би він у своїй майстерні, та й узагалі в Окленді, якби не ладнав із спілкою ковалів. Ти, Саро, нічого не тямиш у профспілкових справах. Якби не спілки, ми всі подохли б з голоду.

— Звісно, звісно, — завелася Сара. — Я нічого не тямлю, не доросла! Я просто дурепа! Чи то ж слід отак учити матір при дітях? — Розсатанівши, вона повернулася до свого найстаршого, що, як ошпарений, відскочив назад. — Віллі, твоя мати дурна! Чуєш, синку? Твій батько каже, що вона дурепа, — і каже це їй просто в вічі, та ще й перед вами, дітьми! Незабаром почуєш, що твоя мати сказилася, — тож її запроторять у божевільню. Що ти на це скажеш, Віллі? Приємно тобі буде, якщо рідна твоя мати сидітиме у гамівній сорочці, замкнена без світла й сонця, і її битимуть, як негрів-рабів перед війною, Віллі, битимуть, як звичайних чорнопиких негрів! Ось якого ти маєш батечка, Віллі! Ти тільки подумай, Віллі,— мати твоя, що породила тебе, — у божевільні, а навкруги ревуть і кричать біснуваті, а долі лежать ті, кого на смерть запороли нелюди-сторожі, і вапно роз’їдає їхні трупи…

Сара вже не могла спинитися; вона змальовувала страшне майбутнє, що готує їй чоловік, сама себе під’юджуючи, а губи бідному хлопчикові, наляканому загрозою якоїсь незрозумілої катастрофи, почали безгучно тремтіти, і він тихо заплакав. Терпець Сексон увірвався.

— Скажи, на бога, невже ми не можемо пробути разом п’ять хвилин без сварки? — вихопилося в неї.

Сара одразу ж забула про божевільню і круто повернулася до зовиці.

— Хто ж тут свариться? — огризнулася вона. — Досить мені рота роззявити, як ви обоє налітаєте немов ті шуліки!

Сексон безнадійно знизала плечима, а Сара знову накинулася на чоловіка.

— Як тобі твоя сестра миліша за власну жінку, то нащо ти зі мною одружився? На якого чорта понаводила я тобі дітей, робила на тебе рук не покладаючи, ні на що перевелася? І яка за це мені дяка? Тепер я вже навіжена, і цим ти дорікаєш мені перед рідними дітьми!.. А що я маю від тебе? Цікаво мені знати, що ти дав своїй жінці, яка варила її пекла на тебе, прала твоє смердюче шмаття й церувала твої діряві шкарпетки, та ночей не досипала над твоїми виплодками, коли вони хворували! Глянь сюди!

Вона виставила безформну набряклу ногу, взуту у величезний, давно не чищений черевик, на якому суха шкіра давно потріскалась.

— Глянь сюди! Кажу тобі, глянь сюди! — Її хрипкий голос ставав щораз пронизливішим. — Ось оце єдині черевики, що я маю. Я. Твоя жінка. І тобі не сором? Де вже там балакати за три пари? Глянь на цю панчоху!

Їй бракувало слів. Раптом вона знесилено гупнула на ослін біля столу і обвела всіх поглядом, сповненим невимовної злості й розпуки. По тому скочила на ноги, як автомат, налила собі чашку холодної кави й так само поривчасто знову сіла. Немов боячись попекти губи, вона налила в мисочку цієї масної рідини і так і застигла, похмуро дивлячися перед себе. Груди движіли їй уривчасто й конвульсійно.

— Ну, Capo, годі, не хвилюйся, не хвилюйся-бо! — стривожено заспокоював її Том.

Замість відповіді, Сара помалу й дуже обережно, немов доля цілих імперій залежала від певності її рухів, перекинула мисочку на стіл догори дном, так само обережно й помалу піднесла праву руку й дзвінко ляснула сторопілого Тома по щоці. І враз пронизливо, хрипко й монотонно заскиглила несамовитим істеричним голосом, а тоді, плюхнувши, сіла на підлогу. Голосила вона, похитуючись тілом вперед і назад, наче її зігнуло неймовірне горе.

Тихий плач Віллі перейшов у рев, і двоє наляканих дівчаток з новенькими стрічками в косах заревли й собі. Томове обличчя застигло й пополотніло, а на щоці в нього палала червона пляма. Сексон хотіла пожалувати його, але не насміла. Том схилився над жінкою.

— Capo, ти нездужаєш. Хай я проведу тебе до ліжка. Я сам тут попораюсь.

— Не займай мене! Не займай! — закричала вона, дико пручаючись.

— Томе, виведи дітей у двір погуляти. В кожному разі виведи їх звідси, — сказала Сексон; вона сама тремтіла і була бліда. — Йди, Томе, будь ласка, йди. Ось твій капелюх. Я сама заспокою її. Я знаю як.

Залишившись на самоті, Сексон почала хапливо поратися, над силу намагаючись бути спокійною, бо тільки спокоєм можна було вплинути на цю несамовиту жінку, що з криком звивалася на підлозі. Її огидливе голосіння проривалося крізь тонкі стіни будинку не тільки до сусідніх будинків, але й до вулиці і навіть через дорогу. Серце Сексон прикипіло на думку, що Біллі надійде саме під цей галас. До того ж вона була ображена й обурена до глибини душі. Проте, стримуючи себе, Сексон обняла Сару однією рукою, а другою стала помалу й лагідно водити по її чолі та розпатланому волоссі. Нарешті пронизливий невпинний крик трохи вщух. За кілька хвилин хвора лежала вже, важко хлипаючи, в своєму ліжкові, з мокрим рушником на голові й на очах. Сексон і Сара мовчки визнали цей вибух божевілля, як мігрень.

Коли здалеку почувся тупіт копит, а тоді обірвався перед їхнім домом, Сексон уже могла залишити братову й побігти махнути Біллі рукою через парадні двері. На кухні вона застала Тома, що в сумовитій тривозі чекав на неї.

— Усе гаразд, — заспокоїла вона брата. — Приїхав Біллі Робертс, і я іду до нього. Сядь коло неї, може, вона засне. Але не турбуй її. Хай собі робить, що хоче. Якщо вона дозволить тобі взяти себе за руку — потримай. В кожному разі спробуй. Та передусім — це найголовніше — зміни мокрого рушника на голові.

Том, добродушний і лагідний, був, проте, як здебільшого західні поселенці, здержливий в емоціях. Він кивнув їй і слухняно пішов до дверей, але раптом завагався. Він не сказав нічого, тільки глянув на Сексон з вдячністю й братньою любов’ю. Вона зрозуміла цей погляд і всією істотою відгукнулася на нього.

— Усе гаразд, так, так, усе гаразд! — палко скрикнула вона.

Том похитав головою.

— Ні, не гаразд. Сором, тяжкий сором — ось що це таке. — Він знизав плечима. — За себе мені байдуже. Але за тебе мені прикро. Все твоє життя ще перед тобою, люба моя сестричко. Молоді роки минуть так швидко, що й не схаменешся. Кепський початок дня. Забудь про все мерщій, біжи до свого приятеля та погуляй з ним. — Він спинився біля відкритих дверей, поклавши руку на клямку. Брови його болісно стиснулися. — Хай йому чорт! І хто б подумав! Колись і ми з Сарою їздили кіньми в гори. Мабуть, і вона тоді теж мала три пари черевичків. Чи ж можна повірити?

Сексон побігла до себе причепуритися; вона скочила на стільця, щоб іще раз критично поглянути в дзеркальце на стіні, чи гарно лежить на ній полотняна спідниця. Цю спідницю й жакета вона купила в крамниці, але дещо довелося на себе переробити, а щоб здавалося, ніби костюм шито в кравця, всі шви перестрочила у дві смужки. Стоячи на стільці, вона швиденько обсмикала й підтягла спідницю. Все гаразд. Милували око і тонкі щиколодки над низенькими шкіряними черевичками, і граціозна форма пружних литок у нових простих брунатних панчішках. Скочивши зі стільця, вона пришпилила до зачіски матроського капелюшка з твердої білої соломи, обвитого брунатною стрічкою в тон до паска. Потім похапцем міцно потерла свої бліді щоки, з яких Сарина істерика зігнала ввесь рум’янець, і затрималася на хвилинку, щоб одягти рукавички: колись на «сторінці мод» недільного додатку до газети вона вичитала, що справжні леді ніколи не вдягають рукавичок на вулиці.

Рішуче подавшись через вітальню й повз Сарину спальню, крізь тонкі стіни якої прохоплювалося важке сопіння й хлипання, Сексон на превелику силу примусила свої щоки зберегти рожевий колір, а очі весело поблискувати. І вона досягла свого. Біллі й на думку не могло спасти, щоб це жваве юне створіння, яке так легко збігло до нього з ганку, могло допіру витримати боротьбу з вибухом божевільної істерії.

Під сяйвом вранішнього сонця Біллі мало не засліпив Сексон своєю білявою принадою. На його білих майже ніжно-дівочих щоках грав легкий рум’янець. Сині очі були ще темніші, ніж звичайно, а м’які кучері ніколи ще так не золотилися стиглим колоссям, як тепер. Ні разу досі не бачила вона його таким велично-юним. Коли він усміхнувся до неї, блиснувши білими зубами з-за червоних губ, по її тілі знову розлилося відчуття супокою й відпочинку. Після напівшалених зойків та голосіння братової, величний спокій Біллиної постаті втихомирював душу, і Сексон мимоволі засміялася подумки, згадавши, скільки страшного наговорив їй тоді Біллі про свою запальну вдану.

Вона вже деколи їздила візником, але були то переважно важкі, незграбні, дибкуваті брички, запряжені однією захлялою шкапиною і розраховані на витривалість. Але тут перед нею стояла пара гарячих, неспокійних коней — вони, басуючи, мотали гривами, а їхня блискуча булано-золотиста шерсть свідчила про те, що за все своє славне молоде життя їх ще й разу не здавалося у винайм. Упряж на них була тендітна й легка, дишель неймовірно тоненький. А Біллі здавався невід’ємною частиною і владарем цих коней та цього вузенького повозу на великих жовтих колесах з гумовими шинами. Як відмінний від інших був цей екіпаж, так і сам Біллі був відмінний від парубків, що возили її на прогулянку в незграбних колясках, запряжених захарчованими шкапами. Він тримав віжки в одній руці, але здержував гарячих молодих коней більше своїм низьким, тихим і спокійним голосом, у якому відчувалася міць і сила волі.

Треба було поспішати. Пильним жіночим оком Сексон одразу помітила юрбу цікавих дітей; голови дорослих теж здивовано визирали з-за фіранок. Вільною рукою Біллі відкинув полотняну запону й допоміг їй сісти обіч себе. Дуже зручне було те пружне сидіння, приємно було відкинутись на високу спинку, оббиту м’якою коричневою шкірою, але ще приємніше було відчувати близькість цього спокійного, певного у своїй силі юнака.

— Як вони вам подобаються? — спитав Біллі, беручи віжки в обидві руки й пускаючи коней, що рвучко ринули вперед. Сексон ще ніколи не бачила таких вправних коней. — Вони, знаєте, хазяйські. Таких коней не наймеш. Він дає їх мені часом, щоб не застоювалися. Якщо їх не привчати до регулярних виїздів, то потім сам будеш не радий. Гляньте на Короля — як виграє! Хіба не розкіш, га? Ач, яка краса! Цей теж нівроку. Його звати Принц. Довелося одягти йому мундштука, бо йнакше не втримаєш. Ах ти ж!.. Пустуєш?.. Бачили, Сексон? Оце коні! Не коні — змії!

За ними вслід полинули захоплені вигуки сусідських дітей, і, дихнувши на повні груди, Сексон подумала, що її щасливий день, нарешті, почався.

— Я зовсім не знаюся на конях, — казала Сексон. — Мені зроду не доводилося їздити верхи, а як деколи траплялося правувати, — завжди то були якісь кривоногі шкапи, що раз у раз спотикалися. Але коней я не боюся. Я дуже люблю їх. Мені здається, це в мене вроджене.

Біллі глянув на неї у щирому захопленні.

— Це чудово! Це те, що я люблю в жінці,— сміливість! Бо ж часом як візьму з собою яку дівчину — ну, чисто всі жили повисотує. Ох, як вони мене злостять!.. Нервуються, і тремтять, і вищать, і трясуться… Мабуть, і їздили вони тільки заради мене, а зовсім не заради прогулянки. А мені до вподоби хоробра дівчина, що любить коней. Ось ви справді наче така дівчина, Сексон, — їй-бо, така! З вами є про що побалакати. А з іншими така нудота! Мовчу, наче води в рот набрав. Вони нічого не тямлять, усього бояться… Ви, Сексон, мене розумієте…

— Може, треба народитися з любов’ю до коней, а може, це має бути у тебе в крові,— відказала вона. — Мабуть, я так люблю коні тому, що мені часто ввижається мій батько на своєму чалому. Але хоч там як, а я їх люблю. Коли я була ще зовсім маленька, то раз у раз малювала коні. Мама завжди підохочувала мене до того. Я маю цілий зшиток своїх дитячих малюнків — і там самі тільки коні та коні. Знаєте, Біллі, іноді мені сниться, що я маю коня, свого власного коня. А як часто сниться мені, що я їду верхи або правую кіньми!

— Я вам потім дам правити, — хай тільки вони трохи укоськаються. Тепер вони занадто басують… Візьміться за віжки, ось тут перед моїми руками, і міцно тримайте… Почуваєте? Звісно, — почуваєте. Чуєте, як вони тремтять? Я боюсь вам передати віжки, бо не втримаєте — надто ви легенька.

Очі Сексон засяяли; вона відчула в своїх руках тремтіння вудил і міць прекрасних, гарячих коней; а він, дивлячись на неї, загорався її радістю.

— Чого варта жінка, коли вона не годна бути рівнею чоловікові? — вигукнув він.

— Люди, що кохаються в чомусь одному, завжди легше сходяться, — відповіла Сексон, шаблоновою фразою прикриваючи свою радість: адже між ними й справді так багато спільного!

— Знаєте, Сексон, мені доводилося не раз битися, запекло битися, аби здобути перемогу, перед юрбою вічно п’яних, пропаханих куревом, огидних нікчем. Гидко згадати!.. І та покидь, що не знесла б жоднісінького удару в щелепу чи в живіт, — галасувала й ревла, вимагаючи від мене крові. Здумайте — крові! А в самих і риб’ячої крові катма! Слово честі, я волів би боротися перед одним глядачем, — хоча б і перед вами або кимось іншим, — аби він був мені до душі. Тоді б я пишався! Але битися перед отими миршавими, тупоголовими блазнями, полохливими, як кролі, і щоб вони плескали мені… мені? Невже ви дорікатимете, що я покинув оту гидоту? Та краще я битимуся перед старими спрацьованими шкапами, яким місце хіба на звалищі, ніж перед отим бидлом, у якого в жилах не кров, а вода з Контра-Кости, коли там починається дощова година.

— Я… я не знала, що бокс така… така річ, — нерішуче прошепотіла Сексон, випускаючи віжки з рук і знову відкидаючись на спинку поруч із Біллі.

— Не бокс, а юрба, що на нього милується, — раптом заступився він ревниво. — Звісно, бокс може зашкодити молодому хлопцеві, знівечити його здоров’я… Але найгірше дратує мене ця безглузда публіка. Навіть її оплески й хвальні слова принижують мене. Розумієте, що я хочу сказати? Я втрачаю свою гідність. Ви тільки здумайте! П’яниці непросипенні, страхопуди нещасні, що хворої кицьки бояться, що не годні й пальта порядній людині подати — і вони стають гопки, верещать і під’юджують мене… Мене! — Раптом Біллі зареготав: Ха-ха! Гляньте на нього! Ото пройда!

Великий бульдог, що крався нишком через вулицю, не звертаючи жодної уваги на запряг, прослизнув надто близько від Принца, і той вищирив зуби, спустив голову й натягнув віжки, щоб схопити пса.

— Наш Принц з натури теж перебієць. Він намагається зцапати пса зовсім не тому, що якийсь дармобит його на собаку нацькував. Він робить так з власної охоти. І це правильно. Бо це природно. Але на рингу, перед тими йолопами!.. Ні, хай бог милує, Сексон…

Сексон скоса поглядала на Біллі: як вільно керував він кіньми, що неслися ранковими недільними вулицями, як дужою рукою зненацька він осадив їх і збочив, обминаючи двох хлопчиків, що вовтузилися посеред вулиці з візочком… Вона дивилася на Віллі й раптом відчула в ньому незміряну глибінь і міць, таємничу силу темпераменту, зірниці приборканих на дні душі бур, темну похмурість, — як зорі, холодну й далеку, — запеклу дикість вовка і шляхетну дикість расового коня, праведний гнів янгола і невичерпний пал вічної юності. Вона сиділа біля юнака перелякана й приголомшена, — спрагла жінка, що тяглася до нього через усі оті прірви, що прагнула його обіймами й серцем, — і шепотіла до себе, відгукуючись на це почуття всіма струнами своєї душі: «Любий, любий…»

— Бігме, Сексон, — провадив він далі, підхоплюючи обірвану нитку розмови, — часами я так ненавидів їх усіх, що мені хотілося перескочити через канат і врізатися в юрбу з кулаками, аби втямили, що то є справжній бокс! Хоч би взяти той вечір, коли я бився з Біллі Мерфі. Біллі Мерфі! Якби ви тільки знали його. Мій друг. Найкращий, найвеселіший з усіх боксерів! Ех! Ми ходили з ним разом до Дюрантської школи. Ми разом росли. Його двобій був мій двобій. Моє лихо було його лихо. Ми обоє захоплювалися боксом. Нас випускали одного проти одного, і не раз. Двічі ми закінчили внічию. А тоді — раз переміг він; другий раз я. І ось ми зійшлися з ним уп’яте, — уп’яте мали змагатися двоє людей, що люблять один одного. Він на три роки старший за мене. В нього жінка й двоє чи троє дітей, я їх теж знаю. І він мені друг. Розумієте?

Я важчий за нього на десять фунтів, але для боксерів важкої ваги це не вада. Він не відчуває часу й відстані так, як я, і я краще веду напад. Але він зате кмітливіший і моторніший. Я зроду не був такий моторний. Ми обоє не дамо себе скривдити. Обидві руки в нас розвинені, і ми добре орудуємо обома кулаками, — в обох нас міцний удар. Я знаю його вдари, а він мої — і ми один одного поважаємо. Шанси в нас однакові. Два змагання внічию, і по одній перемозі. Слово честі, я об тім і не думав, хто ж то переможе, — ми рівні. Отож, починається бій… Вам не прикро це слухати?

— Ні, ні! — скрикнула вона. — Мені страшенно цікаво, — ви такий надзвичайний.

Він прийняв похвалу як належне, не зморгнувши своїми ясними спокійними очима.

— Ми почали. Шість раундів, сім, вісім; ні його, ні моя не взяла. Я відбиваю його випади лівою рукою, і мені пощастило дати йому короткий аперкот правою, аж тут він як дасть мені у щелепу й у вухо — то в мене, вірите, в голові запаморочилось і загуло. Ну, виходить, усе гаразд — видно, що скінчиться знов унічию. А треба ж зробити двадцять раундів, знаєте.

Раптом йому не пощастило. Ми саме ввійшли в клінч, а він мене лівим кулаком по голові як грюкне! — якби по щелепах, то так би я й звалився. Я хильнувся вперед, та не досить швидко, і його кулак бабахнув по вилиці. Бігме, Сексон, від того удару мені в очах свічки засвітилися. Але дарма, то не могло мене увередити, кістки-бо тут міцні. 'Га за те бідному хлопцеві заріз, — він скалічив собі великого пальця, якого ще малим розбив, боксуючи на пісках Вотс-Тракту. Отож він тим пальцем як ударився об мою міцну кістку і вдруге його вивихнув. Я цього зовсім не хотів. Це підступний викрут, хоч у змаганнях цілком законний, тобто ти повертаєшся так, що супротивник розбиває собі руку об твою голову. Але не між друзями. За мільйон доларів не втнув би я Білові Мерфі такої штуки. Просто стався нещасливий випадок — через мене, що я такий вайлуватий на світ народився.

А як це боляче! Слово честі, Сексон, ви собі й уявити не можете, як болить, коли заб’єш ушкоджене місце. Що мав робити Біллі Мерфі? Боротися обома руками йому вже несила. Він це знав, і я теж. Суддя це знав — а більше ніхто. Біл намагався вдавати, що з лівою рукою в нього все гаразд. Але ж насправді було не так! Кожен дотик завдавав йому такого болю, немов у руку йому впинався ніж. Він насправжки не міг ударити лівою. Чи сяк чи так — однаково болить. Отож я й не дуже відхилявся від його замахів лівою, я знав, що то порожні удари — зате йому власні удари допікали аж до серця, і щодалі — гірше й гірше.

Ну, а тепер — уявіть собі, що ми боксуємо для власної втіхи десь на задвірку, і Біл раптом розбиває пальця об мою голову? Ми, звичайно, зараз же рукавиці набік, я притьмом обмотую йому бідолашного пальця холодним компресом і гарненько бинтую, щоб запобігти запаленню. Але тут не те. Це змагання для гулящих глядачів, що заплатили гроші і хочуть бачити кров; і вони таки доб’ються крові. То не люди, то — вовки!

Йому треба було берегтися, ну та й я на нього не напосідав. Я й сам збентеживсь — не знав, що чинити. Тільки вдавав, що боксую. А глядачі це помітили і загорлали:

«Який це бокс?!.. Шахрайство! Шахрайство! Загили йому! Стоїмо за тебе, Робертсе!..» — і всяке таке казна-що.

«Бийся! — люто шепоче мені суддя. — Бийся, а ні — то я дискваліфікую тебе — тебе, чуєш, Біле!»

Кепська справа. Нечесна. І знаєте, за віщо ми боролися? За сотню доларів. Ви тільки здумайте! Я мусив скінчити боротьбу й зробити все, щоб скалічити свого друга, бо, бачте, оті дармобити на нас гроші поставили!.. Гарно, нема чого казати! Ну, то це й був мій останній виступ. Ніколи вже нога моя не ступить на ринг!

«Годі,— кажу я до Мерфі під час клінчу, — бога ради, Біле, — годі!» — А він мені пошепки: «Не можу, Біле, — сам знаєш, не можу».

Тоді суддя розборонив нас, а юрба загаласувала й затупотіла.

«Ну ж бо, доконай його, Робертсе, катів сину!» — каже мені суддя; а я його к бісу посилаю, і знов ми з Біллі входимо в клінч, і знов Біллі забиває свого хворого пальця, і з болю йому кривиться обличчя. І це гра? Ні, таке вже годі! Думаєте, приємно дивитися в вічі чесному хлопцеві, що корчиться з болю? Адже ж ти любиш його і знаєш, що він тебе любить, а проте завдаєш йому болю, — то хіба це спорт? Я не міг того знести. Але глядачі поставили на нас свої гроші, і до нас їм дарма! Ми продалися за сто доларів і мусимо відробляти.

Слово честі, Сексон, я хотів перескочити через канат і пустити кров отим крикунам, що так прагнули крові.

«Кінчай, бога ради, — шепнув мені Біллі в цьому клінчі.— Збий мене з ніг, бо не можу ж я сам упасти».

І знаєте, Сексон? Я заплакав, заплакав отам на рингу, під час отого клінчу. «Не можу, Біле», — шепочу я йому й обіймаю, як брата. А розлютований суддя розтягує нас у різні боки, і кляті вовки гарчать:

«Він у тебе в руках!», «Доконай його!», «Кінчай!», «Заціди йому в зуби, щоб гепнув!»

«Доконай мене, Біллі, не будь свинею», — благає він і дивиться на мене так лагідно, а суддя знову рознімає нас.

А вовки виють своє: «Шахраї! Шахраї! Шахраї!» — і не вгавають.

І що ж, я доконав його. Іншого виходу в мене не було. Бігме, доконав. Мусив. Я зробив удаваний випад, хутко відхилився праворуч від його лівої руки, підставив плече й зацідив йому по щелепах з правого боку. Він знав цей викрут. То йому була не первина. Він не раз і сам так робив і боронився від нього плечем. Але цим разом він не боронився. Навпаки, він відкрився, приймаючи удар. Бах! Я влучив… Він підскочив угору, повалився на бік, загріб носом, а тоді впав мерцем; голова йому зігнулася, наче він карка зламав. І це зробив я, його друг, за сто доларів для втіхи підлих блазнів, що не годні мені в слід ступити! Не довго думаючи, я схопив Біла на руки, виніс його й допоміг очутити. А дармобитам що? Вони ж заплатили свої грошики, то й одержали свою порцію крові, ще й побачили нокаут!.. А людина, у сто крат краща за них, яку я любив, лежала переді мною на матах, мов мертва, із розбитим обличчям…

Яку хвилину Біл мовчав, дивлячись просто вперед на коні, і обличчя його було суворе й гнівне. Потім він зітхнув, глянув на Сексон і всміхнувся.

— Відтоді я покинув боксувати. А Біллі Мерфі кепкує з мене. Він бокса не кидає. Але так, між іншим, — задля підробітку, бо ж у нього добра робота. Часом, як щось там набіжить — чи ремонт, чи лікареві треба заплатити, чи старшому синкові велосипеда заманеться, — Біл виступає по клубах і бере п’ятдесят чи сто доларів за вечір. Ось я колись познайомлю вас із ним. Він добрий хлопчина. Але той вечір таки дався мені взнаки.

Лице Біллі стало знову похмуре й суворе, і Сексон несвідомо зробила те, що в таких випадках, удаючи щирість, роблять жінки вищих, ніж її, соціальних верств. її рука зненацька міцно стиснула його руку, яка тримала віжки. У нагороду за це Білові очі й губи привітно всміхнулись, коли він обернувся до неї.

— Вйо! — гукнув він. — Ото диво! Ніколи я ще не балакав про це ні з ким. Я завше тримаю язика на припоні — не базікаю про те, що думаю. Але чомусь мені хочеться, щоб між нами було все гаразд, — щоб ви мене знали й розуміли. Ось тим-то я й кажу вам усе, що думаю. А танцювати зугарний всяк!

Дорога йшла повз міську управу. Вони проминули хмарочоси Чотирнадцятої вулиці, Бродвей та Маунтен-В’ю і, повернувши праворуч коло кладовища, через Підмонтські горби вибралися до Блер-парку й раптом пірнули в зелену прохолоду Джек-Гейської ущелини. Сексон раділа й захоплювалася, що так швидко вони їхали.

— Ну ж і коні! — скрикнула вона. — Я ніколи навіть не марила, що мені пощастить їздити такими кіньми. Боюся, щоб раптом не прокинутись і не побачити, що це тільки сон. Я ж так люблю коні… Не знаю, що б я віддала, аби тільки мати колись власного коня.

— Чи не дивно, що і я люблю коней саме так? — відказав Біллі.— Хазяїн каже, що я на стайні народився. Сам-то нічогісінько в них не тямить, хоч має, проте, двісті здоровезних биндюжних коней, окрім цієї пари легкотяглих. А ось я не маю й шкапини.

— Але ж пан біг створив коні,— мовила Сексон.

— Звісно, що не мій хазяїн. Тільки чого ж тоді він має їх так багато? Здумайте тільки, — дві сотні! Він убгав собі в голову, що любить коней. Але слово честі, Сексон, усіх своїх коней укупі він не любить так, як я люблю останню волосинку облізлого хвоста в останньої шкапи з його табуна. І все ж коні не мої, а його. То чи не глум це?

— Отож-бо й є,— засміялася Сексон співчутливо. — А ось я, наприклад, дуже люблю тонкі блузки з мереживом, і все своє життя тільки те й роблю, що прасую їх для когось іншого. Це теж і дивно, й несправедливо!

Біллі розлючено стиснув зуби.

— А ще ж у який спосіб здобувають собі декотрі жінки оті блузки! Мене просто злість бере, як здумаю, що ви прасуєте їх. Ви знаєте, що я хочу сказати, Сексон. Тут нема чого в схованки гуляти. Ви знаєте. Я знаю. Всі знають. Але чомусь воно заведено, що чоловікові не годиться говорити з жінкою про такі речі.— Він майже винувато дивився на Сексон, але тон його був твердий і переконаний. — Я ніколи не розводжуся про такі речі з іншими дівчатами. Вони-бо доконче подумають, що я на щось натякаю. Мене аж злість бере, як вони в усьому завжди шукають якихось натяків. Але ви не така. Я можу з вами говорити про все, що хочу. Я знаю. Це добре. Ви однаково, що Біллі Мерфі або котрий інший хлопець. Ви розумієте.

Сексон щасливо зітхнула й мимохіть глянула на нього закоханими очима.

— Те саме й зі мною, — промовила вона. — Я ніколи не дозволяю знайомим хлопцям заводити зі мною такі розмови — вони враз перекрутили б це на інше. Знаєте, коли я буваю з ними, мені все здається, що ми брешемо одне одному або дуримось, як на маскараді.— Вона на хвилинку змовкла, а тоді повела, вагаючись, далі: — Я не сліпа… Я багато бачила й… чула. Я мала не раз нагоду відпочити від пральні… досить було б пальцем кивнути, і мала б я отакі самі гарні блузки… І все таке… і може, навіть верхового коня… Був тут один касир з банку… ще й жонатий… То він мені просто запропонував… Хто там на мене зважатиме!.. В очах його я була не порядна дівчина з природними дівочими почуттями. Я була просто ніщо. Між нами була суто ділова розмова… Від нього я дізналася всякого про чоловіків. Він сказав, що саме він зробить для мене. Він…

Її голос сумовито обірвався, і в тиші чути було, як Біллі заскреготів зубами.

— Можете не казати мені! — скрикнув він. — Я знаю. Наш світ брудний, несправедливий і розпусний! У ньому нема ні честі, ні совісті. Не розумію я його. Жінок з усім найкращим, що є в них, купують і продають, мов коней. Я не можу збагнути тих жінок. Але її тих чоловіків так само. Чоловік, отак купуючи жінку, наражається на неминуче ошуканство. Але ж це дивно, хіба ні? Візьмім ось мого хазяїна з його кіньми. Він же має не тільки власних коней, а й жінок. Він міг би, мабуть, купити і вас, бо дав би добрі гроші. Ех, Сексон, ви варті гарних блузок та всяких інших дарунків, але, бігме, я й здумати собі не можу, щоб ви за них платили такою ціною. Це був би справжній злочин…

Раптом він замовк і натяг віжки. З-за крутого повороту мчав на них автомобіль. Шофер шпарко загальмував, і машина стала. Пасажири в ній з цікавістю поглядали на молоду пару в легкому екіпажі, що загородив їм дорогу. Біллі підніс руку.

— Об’їдьте нас із зовнішнього боку, молодче! — гукнув він шоферові.

— І на думці не маю, братику, — відповів той, міряючи досвідченим оком крихку крутизну по один бік дороги і обривчастий схил по другий.

— То заночуємо тут, — весело заявив Біллі.— Я знаю правила їзди! Ці коні ніколи не бачили машини. Можете бути певні, що я не попущу, щоб вони понесли й перекинули повіз у прірву.

Пасажири в машині обурено запротестували.

— Не задавайся, хлопче, хоч ти собі й мугиряка, — відказав шофер. — Ми твоїх коней не зачепимо. Відступися, аби ми проїхали. А коли ні, то…

— Це зробиш ти, молодче, — кинув Біллі.— Ти не маєш права так говорити до товариша. Нема чого сперечатися. Катай-бо назад — угору дорогою, та й уже! Зупинишся гам, де можна розминутись, і ми об’їдемо вас. Самі ви заварили, тож тепер і виплутуйтесь.

Після незадоволених переговорів з пасажирами, шофер нарешті послухав, дав задній хід, і машина зникла за поворотом.

— Невелике цабе! — підморгнув Біллі до Сексон. — Вони гадають, кількома галонами бензину та ціною машини завоювали собі всі шляхи, що їх прокладали ваші й мої предки.

— Ти що — до ночі будеш воловодитись? — почувся з-за повороту шоферів голос. — Поганяй, дорога вільна.

— Забирайся до дідька! — презирливо гукнув Біл. — Проїду, коли схочу! А як не даси мені досить місця, то переїду й тебе і твоїх дохлявих жевжиків.

Біллі злегка ворухнув віжками, і невтомні коні, мотаючи гривами, без усякого спонукання виїхали на крутий схил і обминули машину, що чахкала за поворотом.

— То на чому ж ми зупинилися? — почав Біллі, коли перед ними простяглася вільна дорога. — Ага, — тож мій хазяїн. Чого може він мати аж дві сотні коней, і жінок, і всякого добра донесхочу, а ми з вами не маємо нічого?

— Ви ж маєте красу й здоров’я, Біллі,— сказала Сексон лагідно.

— І ви також. І ми продаємо цей крам, немов шовк за прилавком, по стільки-то за ярд. Ви ж самі знаєте, на що переведетеся за кілька років, працюючи в пральні. А я? Я щодня продаю помалу свою силу. Ось гляньте на мого мізинця! — Він перекинув віжки в одну руку і показав їй другу. — Я не можу ворушити ним так легко, як іншими пальцями, — і що далі, то гірше. Цьому винен не бокс, а моя робота. Це понівечений шматок запроданого «шовку». Чи ви коли бачили руки старого биндюжника, що правував четвернею? Вони такі покручені та скривлені, наче кігті.

— За тих давніх часів, коли наші предки переходили прерії, все було зовсім не так, — озвалася Сексон. — Мабуть, і вони калічили собі руки в роботі. А проте їм нічого не бракувало, і коні вони мали, і все чисто.

— Звісно. Вони працювали на себе. І руки калічили ради себе. А я калічу свої пальці заради хазяїна. Знаєте, Сексон, його руки такі тендітні, мов у якої жінки, що зроду не працювала. А він же має і власні коні, й стайні, хоч ніколи й за холодну воду не візьметься, тоді як мені доводиться аж із шкури видиратися, аби заробити собі на хліб та на одяг. Мене обурює, чому все так улаштовано на світі? І хто крутить світом? Ось що хотів би я знати. Часи змінилися. Хто їх змінив?

— У кожному разі не бог.

— Головою ручуся, що не він. І ще одне кортить мені знати. Хто я{ таки, нарешті, той бог, — де він? Якщо він усім керує,— а нащо він здався, якщо не керує? — то чому дозволяє він моєму хазяїнові й отаким, як той ваш касир, мати табун коней, купувати жінок і гарненьких дівчат, що їм слід було б кохати своїх чоловіків та народжувати дітей і не соромитися їх, і взагалі жити собі щасливо, як їм припаде до вподоби?..


РОЗДІЛ XI


Засапані коні, важко дихаючи й часто зупиняючись, дерлися вгору давнім кам’янистим шляхом, що вів до Морагської долини. Від перевалу через пагорби Контра-Коста дорога прикро спускалася між зелених, залитих сонцем узгір’їв Редвудської ущелини.

— Хіба ж не розкіш? — скрикнув Біл, широким порухом звертаючи увагу Сексон на мальовничі групи дерев, де дзюрчали невидимі струмки і по-літньому гули бджоли.

— Страх, як гарно!.. — погодилася Сексон. — Коли надивишся на це, то так тягне пожити на селі, хоч я й містянка зроду.

— Мене теж, Сексон. Сам я теж ніколи не жив на селі, хоч усі мої кревні — селяни.

— Тоді не існувало міст. Тоді всі жили по селах.

— Мабуть, таки справді,— кивнув Біллі.— Тож вони мусили жити по селах.

У легкому екіпажі не було гальм, і Біллі доводилося дуже уважно стежити за спуском по крутій звивистій дорозі. Сексон відкинулася на спинку й заплющила очі, цілком пройнята відчуттям спокою та відпочинку. Час від часу Біллі поглядав на її заплющені очі.

— Що з вами? — нарешті спитав він стурбовано. — Вам недобре?

— Навкруги така краса, аж мені страшно й дивитися, — відповіла Сексон. — Тут усе занадто щире…

— Як то щире? Дивно якось ви кажете!

— А чи ж ні? В мене таке почуття. Тут усе щире. В місті будинки, і вулиці, й усе, — нечесне, нещире. Не знаю чому, але це так.

— Бігме, ви, здається, кажете правду! — скрикнув він. — Коли ви це сказали, воно саме впало мені в око. Тут нема ні підступів, ні хитрощів, ні облуди, ні брехні. Оті дерева стоять собі дужі, природні й свіжі, як молоді боксери, що вперше виступають на рингу і ще не обізнані з його підлотою, інтригами, викрутами на користь тих, хто поставив більше грошей, аби пустити туману глядачам. Так, тут усе щире. Сексон, скажіть мені,— ви справді все це розумієте? — Він замовк, тільки пильно дивився на неї замисленим, лагідним поглядом, і від цього пестливого погляду вона вся радісно стрепенулася. — Знаєте, мені хотілося б, щоб ви колись побачили, як я боксую; я кажу про справжній, напружений, запеклий двобій. Я був би незмірно гордий, якби мені довелося битися для вас. Ви дивилися б і розуміли. Це був би чесний двобій, далебі, чесний. А дивно! Мені ніколи ще не хотілося боксувати на очах будь-якої жінки. Всі вони пищать, вищать і нічого не тямлять. А ось ви зрозуміли б. їй-бо, зрозуміли б!

Згористий шлях залишився позаду. Незабаром екіпаж уже котився залитою сонцем долиною попри затишні фермерські садиби й золотисті опруги стиглого хвилястого збіжжя. Біллі знову звернувся до Сексон:

— Слухайте, — ви, мабуть, уже частенько закохувалися? Розкажіть мені, що воно таке, оте кохання?

Вона поволі похитала головою.

— Я тільки думала, що закохувалася… і то це не дуже часто…

— Не дуже часто? — скрикнув він.

— Як на правду сказати — ні разу, — запевнила вона його, втішаючись нишком його мимовільними ревнощами. — Навсправжки я ще ні в кого не була закохана. Якби закохалася, то тепер була б уже заміжня. Якби я любила хлопця, то, звичайно, вийшла б за нього — а як же інакше?

— А якби він вас не любив?

— Не знаю, — всміхнулася вона напівжартома, переконано й гордо. — Мені здається, що я змогла б закохати його в себе.

— Звичайно, змогли б! — ревно вигукнув Біллі.

— Але ж на лихо, — додала вона, — тих хлопців, що мене кохали, ніколи не кохала я… О, гляньте!

Трусик із пухнастим хвостиком проскочив перед ними через дорогу, залишивши за собою тоненьку хмарку куряви, немов димок від цигарки. Ще один поворот, і з-під самих кінських морд нараз спурхнуло з десяток сполоханих перепеличок. Біллі й Сексон, мов діти, тішилися кожною несподіванкою.

— Ех, — промурмотів він. — Шкода, що я не народився фермером. Людей створено не на те, щоб вони ниділи по містах.

— Та ще коли вони нашої вдачі,— згодилася Сексон. — Вона на хвилю замовкла й глибоко зітхнула. — Яка краса! Прожити тут усе життя серед природи — то був би чарівний сон. Іноді я дуже шкодую, що я не індіянка.

Біллі кілька разів поривався звернути розмову на цікаву для нього тему, але все стримувався.

— Ну, а щодо тих хлопців, яких ви, як вам здавалося, кохали?.. Ви ж мені про них так нічого й не розповіли, — наважився він нарешті.

— Вас те цікавить? — спитала вона. — Далебі, вони того не варті.

— Звичайно, цікавить. Розповідайте. Ну…

— Гаразд. Слухайте. Перший був Ел Стенлі…

— Чим він заробляв гроші? — перебив майже владно Біллі.

— Він був картяр.

Біллі похмуро зиркнув на Сексон, і в його затьмареному погляді промайнула підозра.

— О, не турбуйтесь! — засміялася вона. — Мені було тоді лише вісім років. Бачите, я починаю від самого початку. Те було тоді, як моя мати померла, і Кеді взяв мене в прийми. Він мав готель і шинок, — невеличкий готель у Лос-Анджелесі. Спинялися в нього переважно робітники, навіть поденники й залізничники, і, мабуть, Ел Стенлі таки добре переполовинював їхні заробітки. Він був дуже гарний, спокійний і говорив так тихо й ніжно. Ні в кого я не бачила таких лагідних очей і таких чистих та м’яких рук, як у нього. Немов і тепер їх бачу перед собою. Він іноді грався зі мною пополудні, дарував мені цукерки

й цяцьки. Він спав майже цілісінький день. Тоді я ще не знала через віщо. Мені здавалося, що він зачарований принц. А одного вечора його вбили в нашому барі, але перед тим, як померти, він убив свого вбивцю. Так скінчилося моє перше кохання.

Вдруге я закохалася після притулку — тоді мені вже минав тринадцятий рік, і жила я в брата (відтоді я ввесь час так з ним разом і живу). То був хлопчик моїх років, пекарчук, що розвозив булки. Я зустрічала його мало не щоранку, йдучи до школи. Він спускався завжди по Вудстріті й завертав на Дванадцяту. Може, мене вабив до себе не так він сам, як його кінь. У кожному разі, я любила його кілька місяців. А згодом його звільнено, чи щось, може, сталося, тільки замість нього з’явився новий возій. Так ми з ним не перемовили й словечка.

А потім, коли мені вийшло шістнадцять років, з’явився бухгалтер. Мені щастить на бухгалтерів. Адже ж то був бухгалтер з нашої пральні, отой, що його побив Чарлі Лонг. Я тоді працювала на консервні Гїкмеера; він теж служив там. І в нього теж були дуже ніжні руки. Але незабаром я побачила, що він за один. Він був… ну, та в нього були такі самі норови, як і у вашого хазяїна. Насправді я його ніколи не кохала, як перед богом — не кохала, Біллі. Я відразу відчула, що він хитрує зі мною. А коли я працювала на фабриці картонових коробок, мені здалося, що я закохалася в одного продавця. Вія працював в «Універсальній крамниці» Кана, — знаєте, на розі Одинадцятої і Вашінгтон-стріту. Порядний був хлопець. Але в цьому й біда: занадто порядний! Не було в ньому ні життя, ані запалу. Він хотів зі мною побратися. Та мене не вабило те анітрішечки. Мабуть-таки, я його не кохала. Був він вузькогрудий, миршавий, а руки мав завжди холодні й спітнілі. А проте — як одягався!.. Наче вискочив просто з галантерейної крамниці! Він загрожував кинутися в річку і багато всякої всячини плів, та проте я від нього відкинулась.

А після нього… опісля не було нікого. Я, мабуть, стала занадто перебирати, і мені більше ніхто не припадав до серця. Мої взаємини з хлопцями відтоді скидалися більше на гру або боротьбу. І ніколи ця гра не бувала цілком чесна — ми хитрували, як ті шулери, що ховають у рукав значені карти. Ми ніколи не бували прості й щирі, а немов намагалися одне одного перемудрувати. Щоправда, Чарлі

Лонг був чесний. І той банковий касир також. Але ніхто не викликав у мене такої огиди, як вони. Мені все здавалося, що треба їх берегтися. Я знала, що вони, коли що, мене не пошанують, тож мала себе на осторозі.

Сексон перевела дух і глянула на чіткий профіль Біллі, милуючись, як він уважно править кіньми. Його пильний зір зустрівся з її поглядом, і вона мляво засміялася, випростуючи руки.

— Ось і все, — закінчила вона. — Я вам розповіла все, все, чого я ніколи нікому не казала. Тепер ваша черга.

— Мені, власне, нема чого розповідати, Сексон. Я ніколи особливо не упадав коло дівчат, тобто — не закохувався такою мірою, щоб одружитись. Я більше горнувся до чоловіків — до таких хлопців, як, даймо, Біллі Мерфі. Та й я надто захоплювався боксом, щоб гаяти час на жінок. Що ж, Сексон, скажу по совісті, я не зовсім святий, — ви розумієте, що я хочу сказати, — але повірте, я ще ніколи жодній дівчині не казав, що кохаю її. Не відчував потягу до цього.

— Але дарма, що так, — дівчата однаково вас любили, — лукаво зауважила Сексон, а в самої мало серце з грудей не вистрибнуло від його признання, що свідчило про чистоту та незайманість його вдачі.

Він ще пильніше схилився над кіньми.

— Сила дівчат, — наполягала вона.

Biн мовчав.

— Хіба ж ні?

— Я цьому не винен, — помалу відповів він. — Якщо їм цікаво було моргати на мене, хай би моргали, — я від того не злиняю. А коли мені до них байдуже, то маю ж я право уникати їх? Ви, Сексон, і уявити собі не можете, як умлівають жінки за боксерами. Знаєте, мені часом здавалося, що дівчата й жінки не мають ані крихти сорому в душі! Я, звичайно, не цурався їх — можете бути певні,— але й не зазіхав на них. Дурний той чоловік, що попадається на їхній гачок.

— А може, ви взагалі не здатні кохати? — зауважила Сексон.

— Може, — відказав він, і Сексон посмутніла. — В кожному разі, я ніколи не міг би покохати дівчини, що бігала б за мною. Може, яким жевжикам це й приємно, але справжньому чоловікові не до вподоби.

— Моя мати завжди казала, що в світі нема нічого над кохання, — промовила Сексон. — Вона й вірші про це писала. Деякі з них було надруковано в «Меркурії», що виходив у Сан-Хозе.

— Ну, а якої ви думки про кохання?

— О, я не знаю, — викрутилась вона, знову мляво всміхаючись до нього. — Я тільки знаю, що страшенно любо жити такого дня, як сьогодні!

— Певна річ! Та ще коли їдеш на таку прогулянку… — додав він хапливо.

О першій годині Біллі збочив на зелену галявину, оточену деревами.

— Ось тут ми й підживимося, — категорично сказав він. — На мою думку, краще попоїсти тут удвох, аніж зупинятися в якійсь придорожній корчомці. Тут буде нам і вигідно й безпечно, тож перш за все я повипрягаю коні. Нам нікуди поспішати. А ви тим часом візьміть кошика із сніданком і розкладіть усе на фартусі від екіпажа.

Розпаковуючи кошика, Сексон вжахнулася, — який же той Біллі марнотратник. Спочатку вона витягла цілий арсенал сендвічів із шинкою та з курятиною, салату з крабів, круті яєчка; далі — мариновані свинячі ніжки, оливки й пікулі, швейцарський сир, солений мигдаль, помаранчі й банани і, нарешті, кілька пляшок пива. Тут усього було донесхочу й такого різноманітного, що це збентежило Сексон: Біллі неначе завзявся закупити цілу гастрономічну крамницю.

— Нащо ви змарнували стільки грошей? — сказала вона докірливо, коли він сів на траві обіч неї.— Цієї закуски на півдесятка каменярів вистачило б.

— Але ж вона вам до смаку?

— Авжеж, — ствердила Сексон. — Тільки ж усього забагато.

— Ну, то все гаразд, — вирішив Біллі.— Я люблю, щоб усього було досить. Передусім треба прополоскати горло від куряви, правда? До речі, вважайте на шклянки. Я маю їх повернути.

Перекусивши, він простягся горілиць на траві, і пускаючи синій димок із цигарки, почав розпитувати Сексон про її життя. Вона розповіла йому, що мешкає тепер у брата і сплачує йому щотижня чотири з половиною долари за своє утримання. У п’ятнадцять років вона скінчила школу й пішла працювати на джутову фабрику за чотири долари на тиждень; три з них вона віддавала Сарі.

— А отой шинкар? — запитав Біллі.— Чому він узяв вас у прийми?

Вона знизала плечима.

— Сама не знаю; знаю тільки, що всім моїм рідним жилося скрутно, а тоді особливо дошкулило. Родичі самі насилу животіли. Кеді — так звали того шинкаря — був солдатом у батьковій роті; він завжди присягався ім’ям капітана Кіта, і тому його самого прозвано Кітом. На війні його поранено… Мій батько не дав хірургам відрізати йому ногу; за це Кеді ціле життя своє був йому вдячний. Готель і шинок давали Кеді чималий прибуток, і я дізналася потім, що він нам багато допомагав, платив лікарям і згодом поховав мою матір поруч із моїм батьком. Мама хотіла, щоб я перебралася жити до дядька Віла; але на той час у Вентурських горах, де містилося його ранчо, трапився якийсь заколот, кількох чоловіків було навіть убито… Ця сварка вибухла через межування землі, чи то через гуртівників якихось, але так чи інак — дядька заарештували, і він просидів довгий час у в’язниці, а коли вийшов на волю, то довідавсь, що адвокати заклали на нього позов і відібрали йому ранчо. Тоді він уже був старий і зруйнований, і його жінка теж занедужала, — тож довелося йому найнятися за пічного сторожа, дістаючи сорок доларів на місяць. Отже, годувати ще й мене йому було несила, і тоді взяв мене в прийми Кеді.

З Кеді був добрий чолов’яга, хоч він і порядкував у шинку. Жінка його була огрядна, вродлива молодиця. Люди казали, що поводилася вона не дуже статечно… Та й пізніше я про це дещо чула. Але до мене вона була дуже добра. Через те мені байдуже до людських теревенів, навіть щоб усе те й було правда. Бо, кажу ж вам, за мене ніхто так не піклувався, як вона. Після смерті Кеді вона зовсім пустилася берега, і я потрапила до сирітського притулку. Там мені жилося не з медом, але перебула я там аж три роки. На той час Том одружився, найнявся на постійну роботу і взяв мене до себе. Відтоді я почала працювати і отак працюю й дотепер.

Вона зажурено глянула в далечінь на луки, і сумний її погляд зупинився на барвистих маках, що мріли вздовж якоїсь огорожі. Біллі, лежачи в тій самій нозі на траві й милуючись м’яким овалом її дівочого личка, неквапливо простяг до неї руку й прошепотів:

— Бідолашне дівчатко!

Його пальці спочутливо стиснули її оголену руку нижче ліктя; і коли вона глянула на нього згори, то побачила, що в очах йому світяться подив і радість.

— Яка у вас прохолодна шкіра, — сказав він. — А в мене вона завжди гаряча. Ось торкніться до моєї руки.

Рука його була тепла й вогка, а на чолі його та на верхній чисто виголеній губі Сексон помітила дрібненькі краплинки поту.

— Ой, ви ж спітніли!

Нахилившись до нього, вона витерла йому своєю хусточкою спочатку губи й чоло, а тоді й долоні.

— Я, мабуть, дихаю через шкіру, — пояснив він. — Мудрагелі в тренувальних таборах та гімнастичних школах запевняють, що це ознака здоров’я. Але сьогодні я чомусь пітнію дужче, ніж звичайно. Дивно, еге ж?

Їй довелося зняти його руку зі своєї, аби витерти її насухо, але, тільки-но вона скінчила, рука його знов опинилася на старому місці.

— Знаєте, від вашої шкіри й справді віє прохолодою, — знову здивувався він. — Вона м’яка, як оксамит, і гладенька, як шовк… така ніжна-ніжна на дотик.

Провівши рукою до ліктя й назад, він спинився на півдорозі. Млосна, знесилена від ранкового сонця, Сексон уся затріпотіла від його дотику; вона сиділа й напівдрімливо думала, що ось тут поруч неї чоловік, якого вона могла б покохати… його руки й усе…

— Ну, я вже забрав з цього місця всю прохолоду. — Він сказав це, не дивлячись на неї, але вона помітила лукаву усмішку в нього на губах. — Отож мені доведеться переїхати на інше.

Пристрасно-ніжно провів він рукою вздовж її руки, а вона, дивлячись униз на його губи, згадала, яке протяжне, млосне тремтіння пойняло її всю, коли вони поцілувалися в перший день знайомства.

— Ну, кажіть далі,— озвався він після хвилин п’яти солодкої мовчанки. — Люблю дивитись на ваші губи, коли ви говорите. Це так дивно, але кожен їхній порух, наче легенький поцілунок…

Сексон до болю хотілося, щоб ця чарівна мить тривала без кінця-краю… А проте вона мовила:

— Якщо я скажу, то, може, вам це не сподобається.

— Скажіть, — наполягав він, — що б ви не сказали, мені все сподобається.

— Гаразд. По-перше, я хочу нарвати собі тих маків, що ростуть отам, коло огорожі. А по-друге, — нам уже час додому.

— Оце мені таки й справді не подобається, — засміявся він. — Але ж з уст ваших злетіло двадцять п’ять поцілунків! Я рахував. А тепер — заспівайте-но «Коли минуть жнива»… І дайте мені вашу другу прохолодну руку, — я потримаю її, поки ви співатимете, а тоді й вирушимо.

Вона заспівала; дивлячися згори, Сексон утопила погляд в очі Біллі, але він їй не в очі дивився, а на вуста. Скінчивши, вона вивільнила свої руки й підвелася. Він хотів був податися до коней, та вона спинила його, простягаючи йому свого жакета. Незважаючи на самостійність, властиву жінкам, що самі на себе заробляють, Сексон мала вроджену потребу бачити уважне до себе ставлення; крім того, вона ще з дитинства пам’ятала розповіді жінок перших американських піонерів про чемність та галантність каліфорнійських кабальєро за часів іспанського панування.

Вечірнє сонце всміхалося до них, коли вони зробили велике коло на південний схід, перебралися через пасмо пагорбів Контра-Кости і довгим схилом повз Редвудський шпиль почали спускатися до Фрутвейла. Під ними аж до самої бухти простяглася розлога рівнина, розкраєна шахматною полів; далі плямами чорніли міста Елмгерст, Сан-Леандро та Гейвордс. Дим з Окленда сірим запиналом заслав червоне на заході небо, а з-за бухти вже мерехтіли перші вогники Сан-Франціско.

Запали сутінки, і Біллі надовго якось дивно замовк. На цілих півгодини він, здавалося, зовсім забув про існування Сексон, і згадав тільки раз, щоб щільніше натягти запону собі та їй на ноги, коли повіяв свіжий вітерець. Уже разів з десять Сексон хотіла спитати: «Про що ви думаєте?», але все стримувала себе. Вона сиділа, притулившись до Біллі. їхні тіла гріли одне одного, і її обгорнуло почуття вдоволення й безмежного спокою.

— Чуєте, Сексон, — раптом запитав він. — Навіщо мені далі критися? Воно в мене крутиться на язиці аж цілісінький день від самого сніданку. А що, якби ми з вами побралися?

Якась невимовна радість окрила їй душу, бо зрозуміла вона, що він каже те серйозно. Проте жіночим інстинктом вона відчула, що не треба одразу давати згоди: хай він, побиваючись за нею, ще більше запрагне її, хай вона стане для нього ще дорожча. До того ж він вразив її жіночу чутливість і гордість. Вона мріяла, що чоловік, за якого вона віддасться, освідчиться їй не так просто й тверезо. Біллина прямота і безпосередність образили її. Але разом з тим Сексон прагнула його — лише тепер, коли раптом він став такий для неї досяжний, вона збагнула, як сильно його прагне.

— Ну, Сексон, чого ж ви мовчите? Скажіть що-небудь, добре чи погане; ви повинні мені відповісти. Але пам’ятайте, що я вас кохаю… Я кохаю вас над усе, Сексон, — казна-як! Якби не правда тому, то не просив би вас іти за мене, бо ще жодній дівчині такого не казав.

Знову запала мовчанка. Було так тепло й затишно під запоною! Стежачи за своїми думками, Сексон у темряві враз зашарілася.

— Скільки вам років, Біллі? — озвалася вона так само несподівано й тверезо, як незадовго перед тим Біллі.

— Двадцять два, — відповів він.

— А мені двадцять чотири.

— Немовби це для мене новина! Ви ж самі розказали, скільки вам було років, коли ви вийшли з притулку, скільки часу працювали на джутовій і картонажній фабриці й відколи служите в пральні,— може, ви думаєте, що я не вмію рахувати? Отож я знаю, скільки вам років, і знаю мало не день вашого народження.

— Але факт залишається фактом: я на два роки старша за вас.

— Велике лихо! Якби це мало якусь вагу, я був би вас не покохав! Ваша мати казала правду: на світі немає нічого над кохання. Воно тільки й важить. Як ви цього не розумієте? Я кохаю вас і хочу, щоб були ви моя. Гадаю, це цілком природно. Я завжди спостерігав на конях, на собаках і на інших тваринах, що все природне є добре. Від цього не втечеш, Сексон; я хочу вас мати за жінку і сподіваюся, що й ви схочете мене мати за чоловіка. Може, мої руки не такі ніжні, як у бухгалтерів та крамарчуків, проте вони працюватимуть на вас, захищатимуть вас що є сили і кохатимуть вас, Сексон, над усе.

Здавалося, первісний антагонізм двох статей, що завжди відштовхував Сексон від чоловіків, раптом зник.

Вона відчувала, що зараз не треба бути насторожі. Це була не гра. Настало те, чого вона так довго чекала, про що марила. Перед Біллі вона почувала себе беззбройною, і в цьому почутті була якась велика втіха. Ні в чому не могла вона йому відмовити — навіть і тоді, якби виявилося, що й він такий, як усі. Свідомість цього приголомшила її, але разом з тим породила певність, що поведінка його буде зовсім інакша.

Сексон мовчала. Палаючи тілом і душею, вона почала обережно висмикувати віжки з його лівої руки; він не розумів, навіщо це їй, але, побачивши, що вона домагається свого, перекинув віжки у праву руку і простяг їй ліву. Голова Сексон схилилася над нею, і губи її припали до його мозолястої долоні.

На мить він остовпів.

— Це навсправжки? — схвильовано промурмотів він.

Замість відповіді вона ще раз поцілувала його руку,

прошепотівши:

— Я люблю ваші руки, Біллі. Для мене на світі немає рук кращих за ваші; треба було б говорити довго-довго, годинами, аби розповісти вам геть-чисто все, що я до них відчуваю.

— Тпру-у! — гукнув він на коні.

Він зупинив їх, заспокоїв своїм тихим голосом, і віжки намотав на батога. Потім обернувся до Сексон, пригорнув її до себе і притиснувся устами їй до уст.

— О Біллі, я буду вам доброю дружиною, — прошепотіла вона, коли їхні губи роз’єдналися; неначе приглушене ридання тремтіло у неї в голосі.

Він поцілував її звологнілі очі, а тоді знов уста.

— Тепер ти знаєш, про віщо я думав і чому так спітнів за сніданком. Я не міг далі терпіти, нічого тобі не кажучи. Розумієш, ти сподобалася мені з першої хвилини, з першого погляду.

— Я теж покохала тебе, Біллі, здається, з першого дня. Я так пишалася тобою тоді на гулянці — ти був такий добрий і привітний, такий дужий, усі чоловіки ставилися до тебе з такою повагою, а дівчата всі зазирали тобі у вічі; як завзято ти бився тоді з тими трьома ірландцями, коли я сховалася за столиком. Я не могла б віддатися за чоловіка, якби ним не пишалася, а я так пишаюся тобою, так пишаюся…

— Е, та я ще дужче пишаюся собою, що спромігся

здобути тебе, — скрикнув він. — Це занадто гарно, — просто неймовірно! Ну ж за кілька хвилин задзвонить будильник і розбудить мене? Але якщо й задзвонить, то треба скоріше використати ці кілька хвилин! Начувайся, коли б я тебе не проковтнув, — так-бо зголоднів за тобою!

Він стиснув її в обіймах, пригорнувши до себе так міцно, що аж боляче стало. Після тих хвилин, що видалися їй за роки раювання, руки його ослабли й випустили її; насилу він примусив себе опам’ятатись.

— А будильник ще не дзвонить! — прошепотів він, притулившись щокою до її щоки. — Навкруги темна ніч, он там Фрутвейл, а ось спокійно стоять серед дороги Король і Принц. Ніколи не думав я, що настане час, коли мені не схочеться сіпонути віжками й правити парою баских коней. Але час цей таки настав. Я не можу відірватися від тебе, а треба їхати — пізно, та й справу одну треба залагодити. Ой, не хочеться! Оце мені їхати, немов помирати, — а треба.

Він посадовив її, де й перше вона сиділа, вкутав їй ноги запоною і свиснув на коні, що почали вже непокоїтися.

За півгодини він знову гукнув: «Тпру-у!»

— Я знаю, що не сплю зараз, — але, може, все те, що було, мені лише вві сні ввижалося? Я мушу впевнитися, що то був не сон.

І він знов затиснув у жмені віжки і пригорнув дівчину.


РОЗДІЛ XII


Для Сексон дні збігали непомітно. Вона ще працювала в пральні і працювала навіть завзятіше, а увесь вільний час присвячувала Біллі та готуванню до великої зміни, що мала відбутися в її житті. Виявилося, що Біллі дуже нетерплячий коханець, — він вимагав, щоб шлюб відбувся негайно, на другий день після освідчення, і насилу погодився відкласти щонайдалі на тиждень.

— Навіщо чекати? — питався він. — Адже ж ми не молодшаємо з кожним днем… А кожен зайвий день чекання — змарнований!

Нарешті він мусив погодитися на один місяць — і вийшло це на добре, бо за два тижні його з кількома іншими биндюжниками перевели на працю з великих стаєнь Корберлі й Моррісона до Західного Окленду. Отже, розшуки помешкання в протилежній частині міста припинилися. Біллі з Сексон найняли затишний будиночок — чотири невеличкі кімнати — за десять доларів на місяць на Пайн-стріті, між вулицями Четвертою та П’ятою. Це було недалеко від залізничних будівель Південно-Тихоокеанської залізниці.

— Просто за дурничку віддали нам хату, — радів Біллі.— Ти ж тільки здумай: навіть найменша з цих кімнат краща проти тієї, де я тепер живу, а я сплачую за неї аж шість доларів на місяць.

— Зате в твоїй е меблі,— нагадала йому Сексон. — А то велика різниця.

Але Біллі не згоджувався.

— Я не вчений, Сексон, але знаю чотири правила арифметики: у скруті я не раз заставляв годинника, тож навчився вираховувати відсотки. Як на твою думку, скільки коштуватиме нам опорядити нашу господу — купити килимки на підлогу, лінолеум для кухні й усе таке?

— Гадаю, що можна буде обійтися трьома сотнями, — відказала вона. — Таких грошей вистачить — я вже над цим міркувала.

— Три сотні! — промурмотів Біллі, зосереджено насупивши брови. — Три сотні доларів, даймо, по шість відсотків, — отже, шість центів на долар, шістдесят центів на десять доларів, шість доларів на сотню, на три сотні — вісімнадцять доларів! О, на десять я вмію множити, — не турбуйся! Тепер поділи вісімнадцять на дванадцять — маєш півтора долара відсотків на місяць. — Він замовк, тішачись своєю вченістю. Аж тут у нього на обличчі промайнула нова думка. — Стривай! Це ще не все! Ще ж відсоток за меблі на чотири кімнати! А тепер поділи на чотири. Скільки вийде, як поділити півтора долара на чотири?

— П’ятнадцять на чотири буде три і три залишається, — зацокотіла Сексон. — Тридцять на чотири — буде сім; отже, двадцять вісім, два залишається; а дві чверті становлять половину. Готово!

— Ну й ну! Ти, я бачу, в обрахунках жвава! — Він примовк на хвильку. — Я за тобою не стежив… то скільки в тебе, кажеш, вийшло?

— Тридцять сім центів з половиною.

— Ага! Тепер побачимо, скільки я переводжу грошей на свій закамарок. Десять доларів на місяць за чотири кімнати, це буде два з половиною долари за одну. Додай до цього тридцять сім з половиною центів на меблі — буде два долари вісімдесят сім центів з половиною. Відніми від шести доларів…

— Буде три долари дванадцять з половиною центів, — швидко підказала Сексон.

— Маєш! Отже, три долари дванадцять з половиною центів я заробляю на кожній нашій кімнаті. Ти диви! Виходить, шлюб це все одно, що ощадна каса!

— Але ж меблі псуються, Біллі.

— Ото нечиста сила! Як же це мені з голови вискочило? Треба було й це врахувати. Ну, та дарма, ми на нашому будиночку здорово заробили! Чи так чи сяк, а наступної суботи ти вийдеш, не затримуючися, з пральні, і ми підемо купувати меблі. Учора ввечері я заходив до Селінгера. Я йому дам одразу п’ятдесят доларів, а решту сплачуватиму по десять доларів щомісяця. За двадцять п’ять місяців розквитаюся, і меблі будуть наші. І пам’ятай, Сексон, купуй усе, чого тільки душа забажає, хоч би яких грошей воно коштувало. На те, що потрібне для нас, грошей не треба жаліти. Зрозуміла?

Вона кивнула головою, і обличчя її не зрадило: Біллі нічого не знав про численні дрібненькі господарські хитрощі, яких вона понадумала, аби зберегти зайвого цента. Очі їй радісно затуманились.

— Ти такий добрий до мене, Біллі,— прошепотіла вона, горнучись до нього, і враз опинилася в його обіймах.

— А-а, то ви вже зворкувалися! — скрикнула Мері одного ранку в пральні. Дівчата не пробули й десяти хвилин за роботою, як око Мері помітило у Сексон тоненьку каблучку з топазом на середньому пальці лівої руки. — Хто ж той щасливець? Чарлі Лонг чи Біллі Робертс?

— Біллі,— почулася відповідь.

— Тю! Береш собі хлоп’ятко на виховання, еге?

Мері помітила, як прикро допекли ці слова приятельку, і враз схаменулася.

— Бач яка!.. Та я жартую! Ох, і рада ж я за тебе!.. Біллі чудовий хлопець, і я така рада, що ти будеш за ним. Не багато знайдеться таких, як він, — а якщо й знайдуться, то не вельми охочі женитися. Вам обом пощастило. Ви скроєні одне для одного. Кращої жінки за тебе не знайде він серед наших дівчат. Коли ж весілля?

За кілька днів дорогою з пральні Сексон зустріла Чарлі Лонга. Він заступив їй дорогу, набиваючись на розмову.

— То ви тепера воловодитеся з боксером, — буркнув він. — Сліпець і той бачить, чим ця пісенька скінчиться!

Уперше в житті не злякалася вона цього здоровезного, чорнобрового парубка з волохатими руками й пальцями, що стояв перед нею. Вона показала йому ліву руку.

— Бачите цього персня? Хоч який ви там дужий, а не спромоглися вдягнути мені такого на палець. А Біллі Робертс зробив це за один тиждень. Він пошив вас у дурні, Чарлі Лонгу, і потрапив поладнати зі мною.

— А нехай вам трясця! — відрубав Лонг.

— Він не такий, як ви, — не спинялася Сексон. — Біллі — справжній чоловік, чесний і порядний.

Лонг хрипко зареготався.

— Він з вами спритно впорався!

— Із вами також! — відтяла вона йому.

— Я міг би вам багато дечого про нього розказати. Повірте, Сексон, — тиха вода греблі рве. Якби ви знали…

— Краще не в’язніть до мене, — урвала його Сексон. — А ні, то я йому все скажу, і він вам покаже, хвалько ви нікчемний!..

Лонг ні в сих ні в тих переступив з ноги на ногу, а тоді неохоче відступився:

— А ви козир-дівка! — скрикнув він, нарешті, аж трохи захоплено.

— І Біллі Робертс не згірший за мене! — засміялася вона й рушила своєю дорогою. Пройшовши кілька кроків, вона зупинилась. — Слухайте-но!.. — гукнула вона.

Здоровань коваль обернувся до неї.

— Там за рогом стоїть каліка. Підіть і почастуйте його стусанами, якщо вам руки сверблять.

За короткий час своїх заручин Сексон спокусилася на одну зайву витрату. Вона замовила фотографові півдесятка власних фотокарток і мусила віддати за це свій цілоденний заробіток. Біллі запевняв, що без фотокартки коханої для нього життя стане нестерпне: на ній має зупинитися його останній погляд перед сном і перший уранці. Натомість його дві картки — одна звичайна, а друга, де він у пасастому боксерському одязі,— прикрасили її дзеркало. Дивлячись на що останню фотокартку, Сексон щоразу згадувала чарівні материні розповіді про давніх саксів та про морських завойовників, що вчиняли напади на англійське надбережжя. Із старого комода, що мандрував преріями, вона часто виймала одну із своїх священних реліквій — невеличкий материн альбом, на сторінках якого було понаклеювано багато газетних вирізок із віршами про життя піонерів у Каліфорнії. Окрім віршів, були тут і ілюстрації та репродукції давніх гравюр, теж повирізувані з журналів, що ними зачитувалися попередні покоління.

Гортаючи звичними до того пальцями знайомі сторінки, Сексон зупинялася на одному малюнкові,— скільки разів вдивлялася вона в нього! Під сірим похмурим небом, серед стрімчастих диких скель, з десяток темних, довгих і вузьких човнів з дзюбатими, наче у велетенських птахів, провами підпливає до піскуватого пінявого берега, а на човнах напівголі мускулясті вояки з крилатими шоломами на білявих кучерях. У руках вони тримають мечі й списи; одні чоловіки стрибають з човнів у воду, інші, по груди у воді, вже виходять до берега. Насупроти них — захищаючись від навали — дикуни у звірячих шкурах, зовсім не схожі на індіян; частина їх купчиться на березі, а решта, по коліна в воді, суне на ворожі човни. Боротьба вже розгорілася, і подекуди хвилі, набігаючи, змивають у море тіла забитих та поранених. Один білявий завойовник лежить, розкинувши руки, на дні човна — стріла, що стримить у нього в грудях, свідчить, від чого йому сталася смерть. Повз нього з мечем у руці стрибає з човна у воду другий, напрочуд схожий на Біллі. Таке саме, аж надто біляве волосся, такі самі риси, і очі, й уста. Навіть вираз обличчя такий самий, що й у Біллі отоді, коли він на гулянці зчепився з трьома ірландцями.

Від цих войовничих рас, мабуть, і походили її та Біллині предки, думала Сексон, закриваючи альбома й кладучи його назад до комода. Хтось із її предків і змайстрував цей старовинний, порепаний комод, що колись плив солоними хвилями океану, мандрував зеленими преріями і в бою з індіянами під Літл-Медоу потерпів від кулі. Сексон ввижалися й ті жінки, що ховали в ці шухляди свої покраси й домоткані сувої, жінки тих мандрівних поколінь, до яких належали бабки й прабабки її матері. Сексон зітхнула: так, приємно бути такого доброго роду, — роду, що зазнав на своєму віку тяжкої праці й боротьби. А що сталося б із нею, якби вона народилася китаянкою чи італійкою? Які вони всі присадкуваті, незграбні, смагляві, в хустках і простоволосі,— вона бачила їх не раз; вони звичайно тягають з берега на голові важкі оберемки наплавного дерева, що його викидають хвилі. І тут вона засміялася з власної вигадки, згадала Біллі, їхній чотирикімнатний котедж на Пайн-стріті і лягла в ліжко, всоте уявляючи собі всю їхню обставу до найменшої дрібниці.


РОЗДІЛ XIII


— На той час наша худоба почала падати, — розповідала Сексон, — а зима вже ось-ось мала настати, тому ми й не наважувалися рушати в дорогу через Велику американську пустелю. Отже, наша валка розташувалася на ту зиму в Солт-Лейк-Сіті. Мормонам{16} тоді ще не зле велося, і вони ставилися до нас добре.

— Ви розповідаєте так, начебто самі були там, — зауважив Берт.

— Там була моя мати, — гордо відповіла Сексон. — Тієї зими їй минуло дев’ять років.

Вони сиділи навколо столу в кухні маленького котеджу на Пайн-стріті, снідаючи сендвічами й запиваючи пивом. Була неділя; вони мали вільний день і прийшли сюди зрання працювати, багато тяжче, ніж на роботі: треба було обмести стіни, помити вікна й двері, вишарувати підлогу, розкласти килимки та лінолеум, розвішати фіранки, наладнати плиту, розставити кухонний посуд по поличках та порозміщувати меблі.

— Далі, далі, Сексон, — прохала Мері.— Це так цікаво послухати. А ти, Берте, прикуси язика й помовч.

— Отож тієї зими з’явився тут Дел Генкок. Він родом з Кентуккі, але жив здавна на Заході. Він був розвідач, як і Малюк Карсон{17}, і вони добре знали один одного. Не раз доводилося їм спати під одним укривалом. Вони бували разом у Каліфорнії та в Орегоні з генералом Фремонтом{18}. Ну, то Дел Генкок проходив через Солт-Лейк, набираючи гурт мисливців, щоб повести їх зі Скелястих гір ловити бобрів у якомусь новому місці. То був вродливий хлопець. Волосся мав довге, як на малюнках, і носив шовкового пояса — перейняв ту моду від каліфорнійських іспанців, а за поясом у нього стирчали два пістолети. Жінки закохувались у Генкока з першого погляду. Трапилося так, що він побачив Седі, мамину найстаршу сестру; вона, мабуть, припала йому до серця, бо він отаборився в Солт-Лейку, і ні кроку звідти. Він уславився в боротьбі з індіянами, і я, ще маленьким дівчатком, чула від тітки Вілли, що в нього були найчорніші, найблискучіші в світі очі та орлиний зір. Він не раз бився на дуелях, як велося за тих часів, і нічогісінько не боявся.

Седі була красуня, вона кокетувала з ним, а він гинув за нею. Може, вона сама не була певна свого кохання, — не знаю; знаю тільки, що вона скорилась йому не так швидко, як я Білові. Кінець кінцем, він не міг уже далі терпіти: однієї ночі скочив на коня й прилетів до неї, мов навіжений. «Седі,— каже він, — коли ти не даси мені слова завтра взяти зі мною шлюб, я пущу собі кулю в лоб цієї ж ночі — отут за оборою». Він був би так і зробив, і Седі це знала, тому вона, врешті, й дала згоду. В них тоді з коханням не барилися, правда?

— Ну, не знаю, — пирснула Мері.— За тиждень від того дня, як ти вперше побачила Біллі, ти вже з ним заручилася. А хіба ж Біллі казав, що пустить собі кулю в лоб позад нашої пральні, якщо ти не даси згоди?

— Біллі не встиг, я не дала йому часу на це, — призналася Сексон. — У кожному разі, Дел Генкок і тітка Седі побралися на другий день. І вони були дуже щасливі вкупі, тільки вона скоро померла. А по тому його разом з генералом Кастером{19} і багатьма іншими вбили індіяни. Тоді він уже був старий, але індіян чимало винищив на своєму віку і дорого продав власне життя. Такі люди, як він, завжди вмирали в борні і забирали з собою на той світ своїх убивців. За дитячих років я знала одного чоловіка, Ела Стенлі. Він був картяр, але такий зайдиголова! Один залізничник стрельнув йому в спину, коли він сидів за столом і грав у карти. Та куля забила його на смерть. Він помер за дві секунди. Але, перше ніж померти, схопив рушницю й загнав три кулі в свого вбивцю.

— Я не люблю бійок, — здригнулася Мері.— Самий від них неспокій! Берт страх як дратує мене — завжди-бо лізе з кулаками. Ні до чого це.

— А я так гадаю, що чоловік, котрий не має бойового завзяття, нічого не вартий, — відповіла Сексон. — Якби не завзятість нашого народу, ми б з вами тут не сиділи.

— Ви дістали природженого бійця, Сексон, — запевнив її Берт. — Біллі — першорядний хлопець, куди не глянь, він справжній могіканин зі скальпом біля пояса. А коли наш могіканин розлютується, — то тільки держися!

— Ай справді,— докинула слово Мері.

Біллі не брав участі в розмові, він підвівся й почав снуватися по кімнатах: з кухні до маленької кімнати за нею, а звідти до вітальні, потім до спальні, вернувся, зазирнув до тієї затильної кімнати і зупинився, насупивши брови.

— Що тебе гризе, друзяко? — спитав Берт. — У тебе такий вигляд, немов ти шукаєш учорашнього дня. Що тобі застрягло в горлянці? Викашляй його.

— Та я ніяк не можу дібрати, де це в чорта ліжко й усяка всячина для затильної спальні…

— Нема, — відповіла Сексон. — Ми ж для неї меблів не замовляли.

— То доведеться завтра подбати.

— Нащо тобі ще й друге ліжко? — спитав Берт. — Обійдетеся й одним на двох.

— Цить, Берте! — скрикнула Мері.— Поводься як слід!

— Тпру, Мері! — всміхнувся Берт. — Подай назад. Ти, як завжди, пальцем у небо.

— Нам ця кімната зовсім не потрібна, — звернулася Сексон до Біллі.— Тому я й не збиралася купувати для неї меблі. Ці гроші пішли на те, щоб купити кращі килимки та поставити кращу грубку-

Біллі підійшов до неї, підняв зі стільця й посадовив собі на коліна.

— Чудово, моя крихітко! Я дуже радий, що ти так зробила, — в нас має бути все найкраще. Але завтра ввечері ми однаково забіжимо з тобою до Селінгера й купимо добрі меблі для цієї спальні, та ще й килим. Все має бути добротне, — мотлоху нам не треба.

— Але ж це коштуватиме п’ятдесят доларів! — заперечила Сексон.

— Ну й хай, — кивнув він головою. — Хай коштує собі п’ятдесят доларів, і ні цента менше. Ми мусимо мати все добряче. А пащо нам здалася порожня кімната? Вся господа здаватиметься злидняцькою. Ось я ходжу й дивлюся, як поволі кращає наше гніздечко, яке воно затишне, як поступово заквітчується, відколи ми внесли завдаток і повісили на двері замка. І ввесь час, поки я роблю коло коней, мені так кортить глянути на наше гніздечко, що аж жижки трусяться. А коли ми поберемося, мене звідси нічим не виманиш. Тож мені й хочеться, щоб воно було зовсім, зовсім тепле й затишне. Якщо ця кімната стоятиме порожня, з непокритою підлогою, мені все наше гніздечко ввижатиметься цілий день і порожнім, і незатишним. І вийде облуда. І наша хата буде брехлива. Глянь, Сексон, на ці фіранки, що ти в ній повісила. Ти зробила так, аби сусідам здавалося, наче її опоряджено. Ці фіранки брешуть, брешуть кожному, що в цій кімнаті є меблі! Це сором для нас. Ні, я хочу, щоб фіранки казали правду.

— Але ж ви можете винаймати її комусь, — порадив Берт, — Ви житимете недалеко від залізничних майстерень, та й до ресторану два кроки.

— Нізащо в світі! Я одружуюсь із Сексон не для того, аби набирати пожильців. Якщо я не зможу заробити на свою жінку, то знаєте, що я зроблю? Піду на Довгу набережну, прив’яжу собі каменюку на шию, скажу: «Пропадай, моя голівонько!»— та й шубовсну в воду. Так, Сексон?

Це трохи не відповідало тверезим поглядам Сексон, але імпонувало її гордощам. Вона обхопила руками шию коханого і, перш ніж поцілувати його, сказала:

— Ти господар, Біллі. Як ти зажадаєш, так і буде. І завжди буде по-твоєму!

— Слухай, слухай! — осміхнувся Берт до Мері.— Оце так і має бути! Сексон знає, як до справи братися.

— А я гадаю, що ніколи нічого не робитиму, не порадившись із тобою, — мовив Біллі до Сексон.

— Слухай і ти! — зраділа Мері.— Запам’ятай, що той, хто візьме мене, теж повинен буде про все радитися зі мною.

— Біллі тільки влещує її,— не вгавав Берт. — Усі так кажуть, поки не поберуться.

Мері презирливо пирхнула:

— Ручуся, що Сексон обкрутить його круг пальця. А щодо мене, то я не криюся: я таки водитиму за носа того, хто зі мною побереться.

— Якщо покохаєш, то не водитимеш, — заперечила Сексон.

— Тим паче водитиму, — наполягала Мері.

Берт удав, що страшенно цим вразився.

— Ось бачите, чого ми з Мері й досі не побралися, — мовив він. — Я, мов отой упертий індіянин, — нехай мене дідько вхопить, коли я не хазяйнуватиму сам у своєму власному вігвамі так, як мені заманеться.

— Але я не індіянка, — огризнулася Мері,— і не пішла б за такого впертого індіянина навіть і тоді, коли б усі чоловіки на світі повмирали.

— Не квапся, бо ж оцей упертий індіянин, здається, ще тебе не сватав.

— Знає-бо, що на нього чекає, як посвата.

— Після цього він, мабуть, ще сім разів приміряє, заки відріже.

Сексон, аби повернути розмову на приємнішу тему, заплескала в долоні, немовби раптом щось надумала.

— О, я зовсім забула. Я хотіла вам показати щось цікаве. — Вона добула з гаманця тоненьку золоту обручку й передала її присутнім. — Це шлюбна обручка моєї мами. Я завжди носила її на шиї, як медальйон. У притулку мені не дозволили цієї обручки носити, але я так плакала, що вихователька врешті віддала мені її. Здумайте тільки! — з наступного вівторка я носитиму її на пальці! Біллі, глянь-но, що там усередині вирізьблено?

— «Д. від К. 1879», — прочитав той.

— Дезі від Карлтона, — Карлтоном звали мого батька. А тепер, Біллі, там треба вирізьбити і наші ініціали.

Мері аж умлівала від захвату.

— Ах, як хороше! — тішилася вона. — «С. від Б. 1907».

Біллі на хвилю замислився.

— Ні, це була б неправда, бо ж не я дарую його Сексон.

— А я знаю, як треба, — сказала Сексон. — Просто «Б. і С.».

— Ні,— похитав головою Біллі,— «С. і Б.», бо ти для мене перша.

— Якщо я перша для тебе, то й ти ж перший для мене. Біллі, любий, хай буде «Б. і С.».

— От, бачиш, — озвалася до Берта Мері,— вона вже й зараз водить його за носа.

Сексон відчула шпильку.

— Хай буде по-твоєму, Біллі,— згодилася вона.

Він пригорнув її до себе.

— Ми ще про це порадимось.


РОЗДІЛ XIV


Сара була консервативна жінка. Навіть гірше: вона задубіла від того часу, як скінчилася її закоханість і на світ з’явилась її перша дитина. Відтоді вона застигла, як застигає гіпс у формі. Її формою були забобони з батьківської родини й погляди, набуті замолоду. Найменша зміна у звичному для неї оточенні видавалася їй мало не революцією. Томові довелося зазнати чимало клопоту через ті революції; з них три найголовніші відбулися тоді, коли вони міняли помешкання. Нарешті, його енергія зламалась, і він вирішив ніколи більше не перебиратися.

Сексон знала братову і тому до останньої хвилини, коли вже не можна було довше критися, мовчала про свій шлюб. Вона сподівалася сцени, і так і сталося.

— Боксер, нахаба, халамидник! — кепкувала Сара, наголосившись досхочу з приводу безрадісних перспектив своїх дітей та себе самої, позбавлюваних надалі Сексонових чотирьох з половиною доларів на тиждень. — Не знаю, що б сказала твоя мати, якби встала з труни та побачила тебе за тим паскудником Робертсом! Знайшла цяцю! Біл! Та твоя мати була статечна жінка й ніколи б не віддалася за чоловіка, що зветься Біл! Згадай моє слово — попрощаєшся ти з шовковими панчішками й трьома парами черевичок! Незабаром будеш рада, як матимеш для параду пару шкарбанів та бавовняні панчохи — за чверть долара дві пари.

— О, я не боюся: Біллі заробить мені не на одну пару черевичок, — відповіла Сексон, гордо закинувши голову.

— Плетеш казна-що, — зловтішно зареготалася Сара. — Хай тільки підуть діти. Вони плодяться багато швидше, ніж зростають заробітки.

— По-перше, в нас не буде ніяких дітей… в кожному разі, доки ми не сплатимо останнього цента за меблі.

— Наша молодь тепер розумна нівроку! За моїх часів дівчата були соромливіші й нічого не знали про такі непристойні речі…

— Як, приміром, діти? — з лукавою посмішкою спитала Сексон.

— Атож, діти.

— Вперше чую, що діти — непристойна річ. Ой Capo, то ти ж і геть непристойна зі своїми п’ятьма! Ми з Біллі вирішили поводитися куди пристойніше. В нас буде тільки двійко — хлопчик і дівчинка.

Том корчився зі сміху, проте, щоб не накликати бурі, уткнув носа в свою чашку з кавою. Несподівана відсіч трохи спантеличила Сару, але вона була занадто досвідчений вояка і, ледве перевівши дух, з подвійним запалом кинулася в нову атаку:

— Та ще й одружуватись так ні сіло ні впало! Щось надто ви квапитесь, аж підозріло… Дівчата тепер стали на погану стежку, ані крихти сорому!.. Ось до чого призводять ваші недільні танцюльки та інші витребеньки! Дівчата тепер, як та скотина. Такої нетерплячки, такої розпусти я ще не бачила…

Сексон зблідла від гніву, але, поки Сара виливала на неї свою жовч, Том нишком моргав і поглядом благав сестру не вважати на жінку й не порушувати родинного спокою.

— Це пусте, сестричко, — потішав він Сексон, коли вони залишилися на самоті.— 3 Сарою балакати все одно, що горохом об стіну. Біл Робертс — добрий хлопець. Я чимало чув про нього. Ти можеш пишатися, що дістала такого чоловіка. За ним ти будеш, як у бога за пазухою… — Він знизив голос; обличчя йому нараз стало дуже старече й дуже стомлене, і він стурбовано мовив далі: — Тільки не бери прикладу з Сари. Не гризи його, не в’їдайся йому в печінки, хоч би там що. Будь з ним ласкава, хай він усім ділиться з тобою. Чоловіки мають добрий розум, хоч Сара цього не хоче знати. Вона ж навіть любить мене, тільки не хоче цього показати. Головне, люби свого чоловіка, хай він бачить, що ти його любиш. Будь до нього ласкава, тоді він чинитиме твою волю. Попускай йому іноді, тоді й він тобі попускатиме. Ти тільки люби його та слухайся його порад, він хлопець не дурний — і будеш як сир у маслі качатися. Я терплю, годжу Сарі, але краще було б, якби й вона шанувала мене.

— О Томе, я робитиму все, як ти кажеш, — крізь сльози всміхнулася Сексон на його добрі слова. — Я не тільки кохатиму його — я намагатимуся зробити так, щоб Біллі кохав мене, кохав ціле життя. І я зовсім не хочу піддобрюватися до нього, щоб він робив по-моєму, — ні, він чинитиме так з кохання до мене.

— Добре надумала, сестричко. Роби так завжди і не пожалієш.

Пізніше, коли Сексон, надівши капелюшка, подалася до пральні, виявилося, що на розі її чекав Том.

— Чуєш, Сексон, — затинаючись, похапцем почав він, — не подумай з того, що я казав про Сару… що ми… що вона… ніби я нарікаю на неї… Вона добра й вірна жінка. Тільки живеться їй не з медом. Я собі краще язика прикушу, ніж нарікатиму на неї. В кожного свій клопіт. Як злидні обсядуть, то вже нема ради… еге ж?

— Ти завжди був для мене добріш братом, Томе. Я цього повік не забуду. Та й Сара мені лихого не зичить, дарма що має таку вдачу.

— Я не зможу дати тобі весільного подарунка, — винувато провадив Том, — Сара й слухати про це не хоче. Вона каже, що коли ми бралися, нам ніхто з моєї рідні нічого не подарував. Але все ж я дістав для тебе гостинця. Ти ніколи не вгадаєш якого.

Сексон мовчала чекаючи.

— Коли ти сказала мені, що маєш побратися, мені щось спало на думку, і я написав про те братові Джорджу. І він зараз же надіслав цю річ. Я за неї не казав тобі раніше, бо боявся, що він уже продав її. Він-бо продав срібні остроги, — мабуть, йому скрутно повелося. Ну так ось, щоб не сердити Сари, я просив Джорджа надіслати цю річ мені на майстерню і вчора ввечері нишком приніс її й заховав у дровітні.

— О, це щось із батькових речей? Що саме? О, кажи мерщій!

— Його шабля.

— Та, що він мав при собі, коли їздив верхи на чалому коні? О Томе, кращого подарунка ти й не міг мені зробити! Ходім додому. Я хочу побачити її. Ми можемо тихенько пройти затильними дверима. Сара пере на кухні й розвішуватиме білизну не раніше як за годину.

— Я казав Сарі, щоб вона віддала тобі старий материн комод, — шепотів Том, пробираючись із Сексон вузьким завулком поміж будинків. — Але тут вона затялася. Завела, що Дезі доводилась мені також матір’ю, як і тобі, хоча батьки в нас різні, і що комод цей завжди належав Дезіній родині, а не родині капітана Кіта, і що, виходить, комод мій, а як мій, то й вона на нього має певне право.

— Все вже гаразд, — заспокоїла його Сексон. — Вона продала мені комод ще вчора ввечері. Коли я повернулась додому, вона зустріла мене досить грізно.

— Дивно, — після нашої розмови вона цілий день лютувала. Скільки ти їй дала за комод?

— Шість доларів.

— Та це ж грабіж! Він не вартий і половини, — обурився Том. — Старий, як світ, з одного боку геть увесь потріскався!

— Я дала б за нього й десять доларів. Дала б, Томе, скільки б Сара не заправила. Це ж мамин комод. Я пам’ятаю, що за маминого життя він стояв у неї в покої.

У дровітні Том розшукав захований скарб. Розірвавши папір, куди його було загорнено, він витяг пощерблену заржавілу важку шаблю, таку, які мали при собі кавалерійські офіцери за часів Громадянської війни. Шабля була причеплена до поточеного міллю пояса з дебелого кармазинового шовку, оздобленого важкими шовковими китицями. Сексон мало не вихопила шаблю братові з рук. Вона витягла лезо з піхов і притулила губи до холодної криці.

Настав останній день її праці в пральні. Ввечері Сексон мала назавжди розпрощатися з цією роботою. Завтра о п’ятій годині пополудні вона піде з Біллі до мирового судді підписати шлюбного контракта. Берт і Мері будуть за свідків. Потому вони вчотирьох завітають до ресторану Барнума, щоб там в окремому кабінеті відсвяткувати урочистий день шлюбною вечерею. Після вечері Мері з Бертом підуть на вечірку до залп Міртл, а Біллі й Сексон, сівши на Восьмій вулиці в трамвай, поїдуть до себе на Пайн-стріт. Серед робітництва медовий місяць рідко справляють. Позавтра Біллі має прийти до себе на стайню, як завжди, щоб вчасно стати до своєї роботи.

Всі робітниці в прасувальні знали, що Сексон прийшла на роботу востаннє. Дехто щиро радів за неї, а були й такі, які заздрили, що вона придбала чоловіка й скине з себе ярмо тяжкої праці коло прасувальної дошки. їй дошкуляли жартами й глузуванням — така вже була мода в прасувальні: кожну дівчину, що йшла від них заміж, товаришки обов’язково брали на сміх. Але Сексон була занадто щаслива, щоб зважати на них, та й жарти ті були переважно добродушні, хоч і досить недвозначні.

У клубах пари, що звивалися з-під її праски, і в легких хвилях мережаних та муслінових тканин, що вилітали, мов білі крила, з-під її рук, Сексон усе ввижалося, як вона господарює в своєму котеджі на Пайн-стріті; і вона ще жвавіше прасувала, стиха наспівуючи модної за тих часів пісеньки, яку вона перекрутила на свій лад:

Як щось роблю, як щось роблю,

То все роблю для Біллі.

Близько третьої години з полудня робота в задушливій розпареній кімнаті досягла найвищого напруження — працювати було вже несила. Старші жінки важко зітхали й сопіли, у молодих обличчя поблідли, а під очима жінкам лягли чорні тіні; проте праски так само літали в їхніх стомлених, але впертих руках. Невсипуща наглядачка стежила пильним оком, чи не настигає десь істерика, і щойно вивела з прасувальні одну вузькогруду сутулу дівчину, щоб та, бува, не зомліла.

Раптом розтявся нелюдський дикий крик. Загострене напруження людських нервів урвалося, і жінки враз припинили роботу, — одні завмерли, тримаючи праски в повітрі, а іншим вони повипадали з рук. То скрикнула Мері. Сексон злякано зирнула на подругу — на плечі в неї тріпало великими лапатими крилами якесь дивне чорне звірятко. Мері ще дужче скрикнула й присіла, а химерний звір знявся вгору й почав битися в пополотніле обличчя жінки, що прасувала за сусідньою дошкою. Жінка скрикнула й зомліла. Летюче створіння знялося ще вище, безпорадно б'ючись крилами в стелю; зчинився дикий гвалт — збожеволілі з жаху жінки, махаючи руками, бігали по кімнаті, а інші поховалися під прасувальні дошки.

— Та це ж кажан! — прогримів голос старшої майстрині. Вона осатаніла. — Ви що — кажана вперше побачили?! Та він же вас не з’їсть!

Але ніхто її не слухав, годі було вгамувати перевтомлених прасувальниць. Декотрі жінки здалека не могли добрати, яка причина того гвалту, але в напруженій уяві спалахнуло слово «пожежа», і вони, пойняті панічним жахом, кинулися до вузьких проходів. їхній безглуздий, звірячий зойк тремтів на одній високій ноті, заглушуючи голос старшої, що намагалася їх угамувати. Спершу Сексон тільки здригнулася з несподіванки, однак істерична паніка захопила її теж, і вона втратила владу над собою. Вона, щоправда, не кричала, але разом з іншими, як божевільна, кружляла по кімнаті. Орда несамовитих жінок ввалилася в сусіднє приміщення, і робітниці, що працювали там, кинулися за ними, тікаючи від невідомої небезпеки. За десять хвилин пральня спорожніла — лише кілька чоловіків з ручними гранатами снували туди й сюди, шукаючи причину гвалту.

Старша майстриня була огрядна, та завзята. Оскаженіла юрба, мов хвиля, потягла її за собою, але вона втрималася

на півдорозі, пробилася назад і миттю накрила невидющого гостя кошиком з-під білизни.

— Я не знаю, який на вигляд бог, але чорта допіру я бачила, — істерично вигукувала Мері між вибухами сліз і сміху.

Сексон сердилася на себе: вона злякалася не згірше за інших і піддалася безглуздій паніці.

— Всі ми дурепи, — промовила вона. — То був звичайний кажан. Я чула про них. Вони живуть по селах. Вони не зачеплять і мухи. А вдень вони сліпнуть. Це саме сталося і з цим. Просто — звичайнісінький кажан, та й уже!

— Нема дурних, — обурилася Мері,— Я знаю, що то був сам чортяка. — Вона схлипнула кілька разів, а потім знову істерично засміялася. — Ти бачила, як місіс Бергстром зомліла? А він тільки торкнувся її обличчя. Мені скочило щось на плече й схопило за голу шию, немов мрець холодною рукою. Проте я не зомліла. — Вона знову засміялася. — Так ужахнулася, мабуть, що й зомліти не змогла.

— Ходімо назад, — заспокоювала її Сексон. — Ми й так уже змарнували півгодини.

— Не піду. Хай мене хоч розстріляють — я зараз же йду додому. Нізащо не візьмуся тепер за праску! Хіба не бачиш, як мене трусить?

Одна жінка зламала собі ногу, друга — руку, і майже всіх поприкрашали синці та вразки. Ані вмовляння, ані погрози старшої майстрині не могли переконати жінок, щоб стали до праці. Вони були надто знервовані й перестрашені; знайшлося небагато відважних, що насмілилися ввійти до пральні, аби повиносити звідти капелюшки та кошики решти прасувальниць. Сексон була серед тої невеличкої жменьки жінок, що повернулися й працювали аж до шостої години.


РОЗДІЛ XV


— Ну, Берте, ти вже зовсім упився! — докірливо скрикнула Мері.

Всі четверо сиділи в окремому кабінеті ресторану Барнума. Весільну вечерю, досить скромну — хоч на погляд економної Сексон, аж надто розкішну — було скінчено.

Берт зі шклянкою червового каліфорнійського вина в руці (що коштувало в ресторані п’ятдесят центів пляшка), підвівся, збираючись виголосити промову. Щоки йому палали, а в чорних очах гарячково спалахували вогники.

— Ти вже був напідпитку, як прийшов по мене, — казала далі Мері.— Це ж одразу впадає в око.

— Порадься з окулістом, голубко, — відповів він. — Бертрам сьогодні почувається чудово. Він тут, аби потиснути лапу своєму давньому товаришеві… Біле, друзяко, ось тобі моя рука! Мені здається, ми кажемо цеї хвилини: «здоров» і «прощавай»! Ти вже тепера одружений, Біле, і сидітимеш удома. Гуляти з парубками вже годі. Тепер ти маєш пильнуватися, застрахувати своє життя від усяких пригод, одержати страхового поліса, вступити до будівельного та кредитового товариств, до похоронного бюро…

— Покинь, Берте! — урвала його Мері.— Не годиться патякати про похорон на весіллі!.. І як тобі не соромно самому!

— Тпру, Мері! Подай назад! Я сказав те, що сказав, а сказав те, що думав. Але я не про те думав, що Мері думає… А що я думав… Зараз я вам скажу, що я думав… Я сказав «похоронне бюро», еге ж? Та я й на думці не мав засмутити цей радісний вечір. Якраз навпаки…

Видко було, що він робить величезні зусилля, аби якось викрутитися з прикрого становища, — тож Мері, тріумфуючи, похитала головою. Це тільки підлило масла у вогонь.

— Дайте, я вам з’ясую, чому я це сказав, — почав він знову. — Я це сказав тому, Біле, що ти собі взяв таку гарнесеньку жіночку. Всі наші хлопці втіпалися в неї, і якщо вони й надалі не даватимуть їй проходу, то що ти, бідолашний, утнеш? Тобі буде багато клопоту. Ось коли тобі стане в пригоді похоронне бюро, аби їх усіх поховати. Ще й як стане в пригоді! Бач, якого комплімента хотів я встругнути твоєму доброму смакові на спідничках! А Мері перебила мене.

На мить його блискучий погляд переможно спинився на Мері.

— Хто каже, що я п’яний? Я? Брехня! Я не п’яний, — я все бачу, як воно є. Я добре бачу Біла — ось він тут, мій старий друзяка Біл! І я не бачу двох Білів, а бачу тільки одного. Біл зроду й разу не був дволичний. Біле, друзяко, коли я бачу тебе зараз у шлюбному ярмі, жаль стискає мені серце… — Він раптом замовк і обернувся до Мері.— Не кипи, стара! Я знаю, що кажу. Мій дід був сенатор у своєму штаті і міг патякати від рання й до смерку. Отже, можу і я! Біле, коли я дивлюся на тебе, жаль стискає мені серце, — кажу тобі, жаль стискає мені серце… — Він задиркувато глянув на Мері.— Я заздрю тобі, дивлячись на твоє щастя… Вір мені,— ти розумна голова, нехай їм абищо, тим жінкам! Ти добряче почав. Так і прав далі. Женися з усіма, ощаслив хоч усіх! Почаркуймося, Біле! Ти могіканин із скальпом при боці. І ти взяв собі у вігвам гарну індіяночку — слово честі! П’ю до вас, — п’ю за вас обох та за ваших майбутніх горлопанів! Хан вам добре ведеться!

Він одним замахом вихилив шклянку, важко плюхнув на стільця і вліпив очі в молодих, не помічаючи сліз, що повільно котилися йому по щоках. Мері заспокійливо погладила його руку, і він і зовсім розкис.

— Боже мій, чом же мені не поплакати? — хлипав він. — Я втрачаю свого наймилішого друга! Світ зійду, а не знайду кращого… ніколи… А яких штук ми з ним, бува, витівали!.. Тепер — каюк! Як гляну оце на вас, Сексон, як ви сидите з ним поруч і тримаєтесь за руки, то аж зненавидіти вас ладен. Зненависть…

— Цитьте, Берте! — лагідно всміхнулася та. — Краще гляньте на ту, чию руку ви самі тримаєте.

— Та в нього просто очі на мокрому місці,— гостро промовила Мері, хоч її вільна рука ніжно спустилася йому на голову й почала перебирати волосся. — Заспокойся, Берте. Все гаразд! А тепер після твоєї чудової промови послухаймо, що нам скаже Біл.

— Шквар, Біле, — скрикнув Берт. — Тепер твоя черга!

— Я не красномовець, — зніяковіло пробубонів Біллі.— Що я маю сказати, Сексон? Нащо їм казати, які ми з тобою щасливі… Вони й самі це знають.

— Скажи їм, що ми будемо щасливі завжди, — відказала вона. — І подякуй їм за всі їхні щирі побажання та скажи, що ми їм зичимо того самого. Іще скажи, що ми й надалі будемо триматися гурту всі четверо, як і раніше. І що ми запрошуємо їх наступної неділі на обід до нас, Пайн-стріт, п’ятсот сім. А ти, Мері, якщо схочеш приїхати в суботу ввечері, то зможеш переночувати в нас у вільній спальні.

— Ти їм сама сказала краще за мене, — сплеснув у долоні Біллі.— Ти це гарно сказала, і я не знаю, що й додати. Але стривай, я й від себе утну!

Він підвівся, поклавши руку на шклянку. Його сині очі з-під темних брів і з-за темних вій здавалися ще глибші й синіші, і це ще більше відтінювало ясний колір його волосся та білої шкіри. Свіжі щоки йому пашіли, але не від вина (він щойно налив тільки другу шклянку), а від здоров’я й щастя. Глянувши на нього, Сексон гордо закинула голову: о, який гарний, як добре вбраний, який дужий, який чепурний її чоловік-хлопчик! Яка ж ваблива жінка мусить бути вона сама, коли завоювала серце такого надзвичайного коханця!

— Отже, Берте й Мері, ви прийшли до Сексон і до мене на нашу весільну вечерю. Ми взяли до серця всі ваші добрі побажання, бажаємо й вам того ж самого, і, кажучи так, маємо на оці багато більше, ніж ви гадаєте. Ми з Сексон хочемо віддячити вам такою самою монетою. Ми чекаємо на той день, коли поміняємося місцями за столом — і ми сидітимемо, як гості на вашій весільній вечері. А тоді, якщо ви коли завітаєте до нас на святковий обід, то зможете вдвох заночувати у нашій вільній спальні. Чи не про це я дбав, купуючи для неї меблі, га?

— Я ніколи не сподівалася такого від вас, Біллі! — скрикнула Мері.— Ви таке самісіньке вайло, як і Берт. А втім…

Очі їй раптом сповнилися слізьми, голос затремтів і урвався. Вона крізь сльози всміхнулася до молодих, потім глянула на Берта, а той обняв її й посадовив собі на коліна.

Залишивши ресторан, вони всі вчотирьох дійшли до рогу Восьмої та Бродвею, де зупинявся трамвай. Берт і Біллі зніяковіло мовчали під впливом якоїсь очужілості, що несподівано постала між ними. Але Мері ніжно-стурбовано обняла Сексон.

— Все буде гаразд, голубонько, — шепотіла Мері.— Не лякайся. Все буде гаразд. Подумай про всіх інших жінок на світі.

Кондуктор дав дзвінок, і обидві пари розсталися, похапцем вигукуючи всілякі побажання.

— Ох ти ж, Могіканине! — гукнув Берт навздогін, коли трамвай рушив з місця. — Прощавайте, папі Могіканко!

— Не забудь, що я тобі казала, — долетів до Сексон голос Мері.

Трамвай зупинився на розі Сьомої та Пайн-стріту. Тут була кінцева зупинка. До їхнього котеджу було недалеко — не більше як зо два квартали. Коло вхідних дверей Біллі витяг ключа з кишені.

— Чи ж не дивно? — мовив він, повертаючи ключа в дверях. — Ти та я. Тільки ти та я, і більш нікого.

Поки він засвічував лампу у вітальні, Сексон скидала капелюшка. По тому він зайшов до спальні і засвітив лампу й там, тоді повернувся і став на порозі. Сексон, яка зніяковіло ще й досі крутила в руках шпильку від капелюшка, крадькома зиркнула на нього. Він простяг до неї руки.

— Ну, — сказав він.

Вона підійшла до Біллі, і, пригорнувши її, він відчув, як вона вся тремтить у його обіймах.


КНИГА ДРУГА


РОЗДІЛ І


Увечері другого дня по весіллі Сексон зустріла Біллі на порозі. Вони поцілувалися і, взявшись за руки, пройшли через вітальню на кухню. Біллі вдоволено втягнув носом повітря.

— Диви, як у нас чудово пахне, Сексон! Не тільки кавою, а й ще чимось. Уся господа пахне… Ну, пахне чимсь добрим, та й годі.

Поки Біллі мився під краном, Сексон поставила на плиту сковороду. Він обтер руки й мовчки почав стежити за її рухами, але коли вона кинула битка на суху сковороду, схвально озвався:

— Де це ти навчилася смажити битки без масла? Це найкращий спосіб, тільки шкода, що дуже мало жінок його знають.

Сексон зняла покришку з другої сковороди і кухонним ножем почала мішати в ній якусь запахущу страву. Біллі підійшов до дружини ззаду, обняв так, що його руки зійшлися в неї на грудях і притулився щокою до її щоки, схиливши голову Сексон на плече.

— М-м-м-м!.. Смажена картопля з цибулькою, як звичайно готувала в нас мати. Що е кращого на світі? Ой, як же пахне, як пахне! М-м-м!..

Він випустив дружину на мить з обіймів і потерся щокою об її щоку. Потім його рука знову міцно стиснула Сексон. Вона відчувала його теплі губи в себе на волоссі й чула, з якою насолодою він вдихає їх запах.

— М-м-м-м-м!.. Як же ти сама чудово пахнеш! Я раніше не розумів, що то таке «солодка дівчина», а ось тепер знаю: ти найсолодша на світі жіночка!

Біллі тішився без краю. Пішовши до спальні, він зачесався, тоді повернувся, сів до невеличкого столу й узяв у руки виделку з ножем.

— Жити подружжям багато краще, ніж про це плеще язиком більшість одружених! Бігме, Сексон, ми їм покажемо. Можемо дати їм добру фору, і все-таки виграти. * Одне лише мені не подобається.

Побачивши в очах у неї переляк, він засміявся:

— Те, що ми побралися так пізно. Здумай лишень, — я втратив стільки днів!

Очі Сексон засяяли вдячністю й щастям, і подумки вона поклялася все зробити, щоб ніщо й ніколи не затьмарило їхнього подружнього життя.

Після вечері Сексон прибрала стіл і почала мити посуд у зливальниці. Але коли Біллі намірився витирати тарілки, вона схопила його за поли піджака й силоміць посадовила на стілець.

— Сиди й не рипайсь, відпочинь трохи. Слухайся, що я кажу! Отак, закури цигарку — ні, ні, на мене не дивись! Ось тобі ранкова газета. Тільки читай її швидше, а то я попораюся з моїм посудом раніш, ніж ти почнеш читати.

Він читав, пускаючи дим із цигарки, а вона тим часом поглядала на нього і думала, що якби ще пару пантофлів, то родинний затишок був би повний.

Не минуло й кількох хвилин, як Біллі відклав набік газету, важко зітхнувши.

— Даремне! — сказав він. — Не можу читати.

— Що сталося? — всміхнулася вона. — Очі болять?

— Та де там!.. Немов туман їх повиває… Ось я подивлюся на тебе, і воно минеться.

— Ну, то я в одну мить скінчу, мій хлопчику.

Пополоскавши кухонного рушника та вичистивши зливальницю, Сексон скинула фартуха, підійшла до Біла й поцілувала спершу в одне око, а потім у друге.

— Ну, як? Одужали?

— Начебто трохи краще.

Вона поцілувала ще раз.

— А тепер?

— Таки краще.

— А тепер?

— Майже добре.

Але сказавши це, він знову скривився і заявив, що праве око ще й досі йому ріже.

Лікуючи те око, Сексон нараз скрикнула, наче з болю. Біллі сполохнувся.

— Що сталося? Тобі щось болить?

— Очі… Пече, мов ножем!

Тепер уже Біллі став за лікаря, а Сексон за пацієнтку. Коли процес лікування закінчився, вона повела його до вітальні; там вони разом угніздилися у великому кріслі біля відкритого вікна. То була найкоштовніша річ у хаті. За крісло заплачено сім з половиною доларів, і Сексон до самого вечора відчувала докори сумління, хоч крісло було таке вигідне та м’яке, що годі й мріяти.

Солонуватий вітер, після денної спеки такий благословенний ДЛЯ ВСІХ приморських МІСТ, дихнув на «НИХ вечірньою прохолодою. До них долітали свист паротягів, чахкання приміських потягів із Сьомої вулиці, які сповільнювали швидкість межи молом та Західно-Оклендським вокзалом; долинав гомін дітей, що бавилися літніми вечорами на вулиці, а зі східців сусіднього ганку чулося цокотіння балакучих господинь.

— Ну, хто б повірив! — тихо промовив Біллі.— Коли згадаю свою мебльовану шестидоларову кімнату, просто жаль бере!.. І нащо я змарнував стільки часу? Мене потішає тільки те, що якби я раніше був виїхав звідти, то не здобув би тебе. Адже ж я ще кілька тижнів тому й гадки не мав про твоє існування.

Він провів пальцями по її голій руці і аж під рукав.

— Твоя шкіра така свіжа-свіжа, — сказав він. — Не холодна, а саме свіжа. Так приємно торкатися до неї рукою.

— Незабаром ти назвеш мене своїм холодильником, — засміялася вона.

— І голос твій свіжий — він дихає прохолодою, — провадив він. — Коли ти говориш, у мене таке відчуття, немов твоя рука торкається мого чола. Дуже дивне відчуття! Не знаю, як його пояснити. Твій голос проймає мене всього з голови до ніг, — такий він свіжий і чистий. Він зовсім як вечірній вітерець… Він схожий на морський бриз, що зривається часом після пекучого паркого дня. А коли ти говориш тихо, він бринить так м’яко й солодко, як віолончель в оркестрі театру Макдане. Ніколи він не ріже, не шарпає вуха, не лящить, як у багатьох жінок. Коли вони злостяться або збуджені, то верещать, мов несамовиті, нагадуючи мені заграну платівку. А твій голос проймає мене так, що я ввесь починаю тремтіти, наче від прохолоди. Це така розкіш! Мабуть, такі голоси у небесних янголів, якщо вони тільки живуть на небі.

Сексон була така безмежно щаслива, що не мала слів, а тільки голубила волосся Біллі й притискалася до нього ближче. Минуло кілька хвилин; тоді він почав ізнову.

— Знаєш, що ти мені нагадуєш? Чи бачила ти коли чистокровну кобилу, — знаєш, бувають такі нервові, гарячі кобили? На сонці шерсть їхня вилискує, як шовк, а шкіра така ніжна, що найлегший дотик батога залишає на ній слід. Є такі кобили: найміцнішому коневі не мірятися з ними силою, а проте як легко вони можуть порвати собі сухожилки або на смерть застудитися, переночувавши бодай одну ніч без попони! Нема нічого кращого за таку тварину. Які ж бо вони стрункі, сильні, шляхетні! Доглядати їх треба дуже дбайливо, — шанувати як шкляний посуд. Знаєш, ти нагадуєш мені отаку конячку. Я мушу подбати, щоб коло тебе все було як слід. Ти так відрізняєшся від інших жінок, як расова кобила від биндюжних шкап. Ти чистокровка. Ти й струнка, і запальна, а що вже статурна… Знаєш, у тебе чудова постать, а стан який!.. Візьмім хоча б Анету Келерман{20}. Та можеш їй навіть фори дати, і однак вона за тобою не потягне. Вона австралійка, а ти американка — тільки фігура твоя не американська. Ти зовсім не така, ну, зовсім інакша — я тільки не вмію цього пояснити… Інших жінок збудовано не так, як тебе. Ти наче не з нашої країни. Чисто, як француженка. Постава в тебе цілком французька, і навіть хода. Чи сідаєш, чи підводишся, чи нічого не робиш — усе в тебе виходить інакше, ніж у наших жінок.

І він, що ніколи не виїздив з Каліфорнії і зроду не спав жодної ночі під іншим небом, як своїм оклендським, мав, безперечно, рацію. Сексон з її маленькими тендітними руками й ногами, граціозна в рухах і елегантна поставою — була прегарною квіткою серед жінок англосаксонської раси; вона скидалася на жінок тієї породи, яка виникла в сивій давнині від змішування бранко-норманських наїздників з міцним плем’ям саксів.

— І навіть убрання ти носиш не так, як усі. Сукня немов відлита на тобі. Здається, що вона така ж частина тебе самої, як і прохолода твого голосу й тіла. Нічого ні додати, ані відняти. Знаєш, чоловікові приємно гуляти з жінкою, що вбрана до лиця, і чути, як інші хлопці кидають тобі вслід: «Бачили, з ким це сьогодні Біллі? Лялечка, та й годі! Чого б я не дав за таку!..» Ото всяке таке.

Притиснувшись щокою до Біллиної щоки, Сексон вала, що не пропали марно довгі години її безсонних ночей, коли після цілоденної втоми куняла вона над шитвом і викроювала собі скромні сукенки, які силкувалася шити на зразок тих пишних туалетів, що парували під її швидкою праскою.

— Знаєш, Сексон, я придумав тобі нове ім’я. Ти мій Еліксир Життя, — ось що ти таке! Саме — Еліксир Життя!

— І я тобі ніколи не набридну? — спитала вона.

— Набриднеш? Та ми ж створені одне для одного!

— А хіба не диво, що ми познайомилися, Біллі? Ми ж могли ніколи й не зустрітися. Адже зустрілися ми зовсім випадково!

— Ми народилися під щасливою зіркою, — вирішив він. — Ось воно що.

— А може, це не тільки щасливий випадок? — замислено промовила вона.

— Ні, так воно мусило бути. Це доля. Ніщо не могло б нам стати на перешкоді.

Так сиділи вони довго й тихо, з невимовним коханням у душі, мовчазні й щасливі. Потім Біллі притиснув її щільніше до себе, губи його ближче схилилися їй до вуха, і він прошепотів:

— А чи не час нам уже до ліжка?

Багато вечорів перебули вони отак на самоті; часом траплялась і якась розвага: ходили на танці, до театру «Орфей», або до театру Бела, в кіно, або відвідували по п’ятницях концерти в Сіті-Гол-парку. Іноді в неділю Сексон заздалегідь готувала сніданок, і вони їздили в гори, запрягши Принца й Короля, що їх хазяїн і досі охоче давав йому, аби не застоювалися на стайні.

Щоранку Сексон будив будильник. Першого ранку Біллі встав разом із нею і таки допоміг розпалити вогонь у грубі. Вона дозволила йому це на перший раз, але відтоді почала накладати дрова напередодні з вечора — отож уранці залишалося тільки піднести до них сірника. Сексон змушувала Біллі вилежуватись якнайдовше в ліжку, аж поки вона впорається із сніданком. На перших порах вона готувала для нього сніданок удома. Потім який тиждень він приходив обідати додому, а тоді знову мусив брати харч із собою. Все залежало від того, в яку частину міста йому доводилося гнати свої биндюги.

— Ти завела з чоловіком кепські порядки, — сказала їй одного разу Мері.— Пестиш ного, зазираєш йому в вічі… Стережись, а ні, то розбещиться він у тебе вкрай! Не ти, а він хай упадає коло тебе.

— Але ж він заробляє на життя, — відповіла Сексон. — Він працює багато тяжче за мене, а я сиджу, згорнувши руки, іноді навіть не знаю, куди час подіти. Крім того, я хочу впадати коло нього, бо люблю його і тому, що… ну, та тому, що я хочу.


РОЗДІЛ II


Сексон так упорядкувала свій господарський день, що їй лишалося багато вільного часу. Особливо в ті дні, коли Біллі не міг заскочити додому на обід і брав снідання з собою, вона мала цілі години вільні. Звикнувши до виснажливої праці на фабриках та у пральні, вона почала нудитися знічев’я. їй важко було сидіти без діла, але й ходити в гості до дівочих своїх подруг теж було ніяк — ті ж удень були на роботі. З сусідками вона ще не встигла перезнайомитися, за винятком однієї старої дивачки, що жила поруч них: із нею Сексон часом перекидалася словом через паркан, що розмежовував їхні подвір’я.

Для розваги вона почала часто брати купіль, не жаліючи палива й води. В притулкові та в Сариній господі вона звикла купатися тільки раз на тиждень. Коли вона підросла, то спробувала брати купіль частіше, але ця спроба дала погані наслідки: спочатку Сара тільки глузувала, а потім і гнівом розпалилася. Сарині погляди щодо цього сформувалися ще тоді, коли існував звичай купатися лише по суботах, і всякі намагання частіше вдаватись до цієї процедури Сара вважала зарозумілістю й образою для її власної охайності. Окрім того, переводилось паливо, і треба було прати більше рушників. Але тепер, у Біллиній господі, де Сексон мала власну грубку, власну балію, і рушники, й мило і не мала нікого, хто міг би їй те заборонити, — вона щодня розкошувала купанням. Щоправда, за ванну їй правила просто велика балія, яку вона ставила у кухні на підлозі, а воду доводилося носити глечиком; але щоб доскочити цих убогих розкошів, їй треба було прожити аж двадцять чотири роки. Чудна сусідка в одній з їхніх коротеньких розмов порадила Сексон, як удосконалити те

принадне купання. Дуже просто — треба влити в воду кілька крапель амоніакового спирту; Сексон ніколи раніше такого й не чула.

Ще багато дечого навчила її та дивачка. їхнє знайомство зав’язалося з того дня, коли Сексон вийшла якось розвішувати на подвір’ї свої випрані талійки та кілька штук найтоншої білизни. Сусідка стояла, спершись на бильця свого ганку; вона перехопила погляд Сексон і покивала головою — чи то на Сексон, чи то на розвішену білизну.

— Ви тільки-но одружилися, чи не так? — запитала жінка. — Моє прізвище місіс Гігінс. Але я волію, щоб мене звали на ім’я, тобто — Мерсідіз.

— А моє — місіс Робертс, — відповіла Сексон, радісно зворушена звучанням нового для неї імені.— А звуть мене Сексон.

— Дивне ім’я для жінки-янкі{21},— зауважила сусідка.

— О, я зовсім не янкі! — скрикнула Сексон. — Я каліфорнійка.

— Га-га-га! — засміялася Мерсідіз Гігінс. — Я забула, що я в Америці. По інших країнах усіх американців звуть янкі. А втім, я не помилилась — ви тільки-но одружилися?

Сексон кивнула головою, щасливо зітхнувши. Мерсідіз зітхнула й собі.

— Ех, ви, щасливе, ніжне, вродливе молодятко… Я ладна заздрити вам, шалено заздрити!.. Скількох чоловіків можете ви ще обкрутити круг свого гарненького пальчика! Але ви ще не цінуєте свого щастя. Жодна жінка це цінує його, аж поки стає запізно.

Чудні слова оті здивували й стурбували Сексон, хоч вона хутко відповіла:

— О, ні, я дуже ціную своє щастя. Я маю найкращого в світі чоловіка!

Мерсідіз Гігінс знову зітхнула й перевела розмову на інше. Вона кивнула головою на білизну.

— Бачу, ви полюбляєте елегантні речі. Ця риса гідна хвали, а надто в молодій жінці. Чоловіки легко беруться на цей гачок; елегантні речі — добра принада, що від неї наполовину залежить успіх у тій справі. Вони завойовують чоловіків, а тоді тримають їх у полоні…— Сусідка замовкла і раптом роздратовано скрикнула: — А ви ж хочете затримати свого чоловіка? Хочете, щоб він був коло вас завжди-завжди, — довіку?

— Звичайно, хочу! І зроблю так, що він кохатиме мене довіку!..

Сексон зніяковіло замовкла, сама собі дивуючись, що завела таку інтимну розмову з цілком чужою жінкою.

— Дивна річ — оте чоловіче кохання, — повела далі Мерсідіз. — Жінки гадають, що знають чоловіків, як розкриту книгу, і в цьому найбільша їхня помилка. Більшість жінок в’яне з розбитим серцем, — не тямлять-бо нічого в чоловічій вдачі, а проте думають, що знають її досконало. Га-га-га! Бідні, наївні жіночки! Отож і ви, моя гарнесенька молодичко, сподіваєтесь, що примусите свого чоловіка кохати вас довіку? Так кажуть усі жінки, бо їм тільки здається, що вони знають чоловіків і чоловіче кохання. Ні, легше здобути головний виграш у лотереї «Мала Луїзіана», ніж збагнути все те. Авжеж, бідолашні молодички, на жаль, надто пізно доходять цієї науки. Але ви — ви почали добре. Так, так, дбайте про свої оздоби, будьте завжди ваблива. Цим ви скорили свого чоловіка, цим ви його й утримаєте. Але це ще не все. Хай ми колись із вами побалакаємо, і я розповім вам таке, чого жінки здебільшого не знають, а мусили б знати. Сексон!.. Яке енергійне, яке гарне ім’я для жінки! Але воно вам не личить. О, я стежила за вами. Ви скидаєтесь на француженку, у вашому роді десь були французи, я впевнена. Перекажіть містерові Робертсу, що я здоровлю його добрий смак.

Вона замовкла, поклавши руку на клямку кухонних дверей.

— Зайдіть колись до мене. Не пожалкуєте. Я можу дати вам багато порад. Приходьте надвечір. Мій чоловік нічний сторож на залізниці і спить удень. Він оце й зараз спить.

Замислена пішла Сексон до хати. Було щось незвичайне в постаті цієї стрункої смаглявої жінки: її зів’яле обличчя неначе зсохлося від надмірного палу, а чорні великі очі блищали й іскрилися непогасним внутрішнім вогнем. Вона була літня жінка — Сексон давала їй від п’ятдесятьох до сімдесятьох років; в її колись чорному, як воронове крило, волоссі сріблилася сивина. Особливо вразила Сексон її добірна мова. Вона розмовляла дуже чистою англійською мовою, кращою за ту, до якої звикла Сексон. А втім, ця жінка, безперечно, не американка. В голосі у неї, одначе, зовсім не було чужоземного акценту, або, може, він був такий невловний для Сексон.

— А, то це вона — місіс Гігінс, — сказав Біллі, коли Сексон розповіла йому ввечері про денну подію. — Її чоловік — сторож, каліка; він має тільки одну руку. Старі Гігінси кумедна пара. Дехто боїться її. Дато та старі ірландки мають її за відьму. Воліють її обминати. Знаєш, Сексон, люди кажуть, що коли вона розлютується на кого чи хто їй не до шмиги, то вона тільки гляне — і вже тому капець. Один з наших конюхів — ти його знаєш, це Гендерсон, що живе за рогом П’ятої,— каже, що їй бракує клепки.

— Не знаю, Біллі,— намагалася Сексон захистити свою нову знайому, — може, вона трохи ненормальна, але каже вона те саме, що й ти. Каже, що я не схожа на американку, а тільки на француженку.

— Ну, то я вітаю її шанобливо, — сказав Біллі.— Якщо вона це сказала, — виходить, має голову на в’язах.

— А як добре вона англійською мовою розмовляє, Біллі! Чисто шкільна вчителька… Мені здається, так і мама моя розмовляла. Вона освічена.

— Мабуть, вона таки не дурна, бо інакше не припала б тобі так до вподоби.

— Вона казала мені поздоровити тебе за твій добрий смак, що ти одружився зі мною, — засміялася Сексон.

— Невже? Ну, то подякуй їй від мене, — бачу, вона розуміється на гарних речах… Тільки шкода, чом вона не похвалила й твого гарного смаку, що ти вибрала собі такого чоловіка.

Другого дня, коли Сексон вийшла розвішувати на подвір’ї свою гарну білизну, Мерсідіз Гігінс ізнову озвалася зі свого ганку, покивавши головою чи то до неї, чи то до білизни.

— Дивуюся, де це у вас сила береться прати стільки щодня, маленька молодичко… — привіталася сусідка.

— О, та я ж кілька років працювала в пральні,— хутко відповіла Сексон.

Мерсідіз зневажливо засміялася.

— Парова пральня! Бридка робота!.. Лише прості речі можна туди віддавати. Це їм кара за те, що вони прості. Але ж елегантну білизну! Мереживо! Муслін! Га-га, голубонько моя, прати такі речі — не проста штука! Тонкі речі треба прати зі смаком, з розумінням і хистом! Я дам вам рецепт саморобного мила, що не шкодить тканині. Воно білить її, надає білизні м’якості, ніжності, життя…

І білизна довго не брудниться, а хто ж то не любить свіжої чепурної білизни. О, добре прання — то не жарт, то справжнє мистецтво! Прати тонку білизну, це все одно, що для митця малювати картину або для поета складати вірші. Прати треба з любов’ю, побожно…

Я навчу вас такого, чого не тямлять янкі. Я навчу вас нової краси! — Вона знов покивала головою на розвішену білизну. — Бачу, ви вмієте плести мереживо. О, я знаю всілякі мережива, — бельгійські, мальтійські, брабантські,— яких тільки мережив я не знаю! Я навчу вас найпростіших, щоб ви могли плести їх для себе, а ваш добрий чоловік кохав вас завжди-завжди!

Після першого візиту до Мерсідіз Гігінс Сексон дістала рецепта саморобного мила і наслухалася всяких порад, як прати тонку білизну. її зачарувала й схвилювала дивна, така нова для неї, постать цієї зів’ялої жінки, від розповідей якої дихало широкими далекими світами й безмежними морями.

— Ви іспанка? — насмілилася запитати Сексон,

— І так, і ні,— мій батько був ірландець, а мати іспанка, родом з Перу. Вродою я пішла в неї, а вдачею в батька, синьоокого кельта з піснею на вустах і жвавими ногами, що носили його по всьому світі. Він дав мені у спадщину свої неспокійні ноги і свою пристрасть до мандрів, що водили й мене несходимими шляхами.

Сексон згадала шкільну географію і уявила собі карту континенту, облямованого крученою лінією берегів.

— О! — скрикнула вона. — То ви родом з Південної Америки!

Мерсідіз знизала плечима.

— Мусила ж я десь народитися. Те сталося у великому ранчо моєї матері. Весь Окленд був би вмістився на найменшому з його пасовиськ.

Вона зітхнула, всміхаючись своїм радісним спогадам. Сексон кортіло почути більше про життя цієї жінки, що, мабуть, прожила свої молоді роки так, як жили каліфорнійські іспанці за давніх часів.

— Ви, певне, здобули добру освіту, — спробувала Сексон. — По англійському ви розмовляєте бездоганно.

— О, англійської мови я навчилася пізніше, і не в школі. Так-так, я здобула добру освіту, розумілася на всьому, тільки не на чоловіках. Це знання також прийшло вже згодом. Моя мати й не гадала — а вона була статечна дані, те, що ви звете «Королева пасовиськ», — вона й не гадала, що її дочка, здобувши добру освіту, стане врешті жінкою нічному сторожеві.— Мерсідіз засміялася з безглуздя самої цієї думки. — Нічний сторож! Та ми мали сотні, тисячі нічних сторожів та робітників, що працювали на нас! Більшість із них були пеони{22}, щось на зразок рабів, були ще й пастухи, що об’їжджали верхи наші маєтки, а ті простягалися на дві сотні миль. У просторому будинкові челяді було в нас без ліку. Га, га, багато слуг мала під своєю рукою моя мати!

Мерсідіз Гігінс була балакуча, як грекиня, і, розбалакавшись, вона поринула у спомини.

— Тільки ті слуги були ледачі й неохайні. Найкращі слуги — китайці. Японці теж непогані, але китайці кращі. Японські покоївки гарненькі й веселі, але невірні: щохвилі можуть покинути все й піти від вас. Індуси кволі, але дуже слухняні. Вони шанують сагібів та мемсагібів, як богів! Я була для них мемсагіб — я ж бо жінка. А якось я мала кухаря-росіянина, то він завжди нишком плював у піч — на щастя. Це було дуже кумедно. Але доводилося мовчати. Такий-бо звичай.

— Ви, мабуть, багато подорожували, якщо мали таких чудних служників? — підохочувала Сексон.

Стара жінка засміялася ствердно.

— А найчудніші з усіх служників були тубільні раби із південних морів, — маленькі кучеряві людожери з кістяними окрасами в ніздрях. За свавілля й за крадіжку їх прив’язували до стовбура кокосової пальми поза огорожею й лупили батогами з носорогової шкури. Вони були з острова людожерів і тих дикунів, що полюють на людські голови, і ніколи не кричали. Того вимагало їхнє завзяття. Був у нас маленький Вібі, він мав тільки дванадцять років і прислуговував мені; одного разу його побили так, що всю спину посмугували; і я плакала над ним, а він тільки сміявся і сказав: «Стривай, стривай, незабаром я відбатуй голова великий білий хазяїн». Його відшмагав англієць, Брюс Енсті. Але маленький Вібі так і не здобув його голови. Він утік від нас, його перехопили лісовики, відрізали йому голову, а тіло з’їли геть дощенту.

Сексон здригнулася й пополотніла, але Мерсідіз Гігінс оповідала далі:

— О, то були дикі, веселі, шалені часи! Повірите, любонько, за три роки ті англійці-плантатори випили ціле море шампанського й віскі та прогайнували тридцять тисяч фунтів. Чуєте, не доларів, а справжніх фунтів, тобто сто п’ятдесят тисяч доларів. Вони були немов справжні королі, доки мали що витрачати! То було велично, чудово! Безумне, безумне життя! Щоб виїхати звідти, мені довелося продати в Новій Зеландії половину своїх прекрасних діамантів. Кінець кінцем Брюс Енсті пустив собі кулю в лоба, а Роджер найнявся штурманом на торговельний корабель з тубільною командою за вісім фунтів на місяць. Але найкращу штуку встругнув Джек Гілбрейс. Його родичі були багаті й вельможні; тож він повернувся до Англії і почав торгувати м’ясом для котів у них під вікнами, поки розлючені родичі не відкупилися від нього, і він придбав собі каучукову плантацію десь в Індії чи на Суматрі… чи то пак на Новій Гвінеї.

Пораючись у себе на кухні й готуючи для Біллі вечерю, Сексон дивувалася, які ж то непогамовні бажання та пристрасті цю стару жінку із обпаленим сонцем обличчям занесли з розкішного перуанського ранчо через усі світи до Західного Окленду й до Баррі Гігінса. Старий Баррі був не з тих, що кидають на вітер тисячі доларів. До того ж Мерсідіз згадувала ймення інших чоловіків, а не його.

Ще багато розповіла їй Мерсідіз уривками. Здавалося, не було в Новому й Старому Світі країни чи міста, де б вона не побувала. Її занесло навіть на Клондайк десять років тому; кількома яскравими фразами вона змалювала Сексон життя шукачів золота, що, закутані в хутра, взуті у мокасини, розкидаються по шинках золотим піском на тисячі доларів. Вона, Гігінс, завжди зналася тільки з такими чоловіками, що сипали грішми, як половою, — так принаймні здавалося Сексон.


РОЗДІЛ III


Сексон безнастанно думала над тим, як зробити Біллине кохання невмирущим, як назавжди зберегти свіжість їхнього почуття, щоб ніколи не покидати тих чарівних вершин, де вони перебували тепер. Тож вона радо зустрічалася з місіс Гігінс і слухала її розповідей. Адже Мерсідіз знала, доконче мала знати всі таємниці кохання. Чи ж не натякала вона, що знає багато більше від пересічних жінок?

Минуло кілька тижнів. Сексон часто навідувалася до місіс Гігінс, але та не заводила цікавої для Сексон розмови; вона тільки вчила її плести мереживо, прати тонку білизну та скуповуватися на ринку. Але одного разу Сексон пощастило: вона забігла до старої пополудні, і та була балакучіша, ніж звичайно, — гострі, яскраві слова так і злітали їй з уст. Очі її блищали, щоки пашніли, мова пекла, як вогонь. У кімнаті пахло спиртним, і Сексон зрозуміла, що стара випила. Знервована й перелякана, хоч водночас і зачарована, слухала Сексон дикі каскади розповіді Мерсідіз, підрублюючи полотняну хусточку для Біллі.

— Слухайте, любонько. Я розкажу вам про чоловіків! Не будьте така безглузда, як решта жінок, що мають мене за божевільну, чи то за відьму з лихим оком. Га-га! Сміх, та й годі! Ця навіжена Мегі Донегю щоразу накриває хусткою лице свого немовлятка, коли ми зустрічаємося на вулиці. Так, я була чарівниця. Тільки я зачаровувала чоловіків! О, я мудра, я дуже мудра, моя любонько! Я розкажу вам, як жінки причаровують чоловіків і як чоловіки причаровують жінок, — і найкращі з них, і найгірші. Розкажу вам про звіра, що сидить у кожному чоловікові, про їхні дивацтва, що розбивають серця дурним нетямущим жінкам. Усі жінки дурні! Але я не дурна. Га-га, — слухайте-но!

Я стара жінка. І, як і кожна жінка, не признаюся вам, скільки маю літ. А все ж я ще здатна брати гору над чоловіками. І я могла б зберегти цю владу, якби була навіть столітня й беззуба. Не над молодими, — ні! Ті були коло моїх ніг за молодого мого віку. Але над старшими чоловіками, як то годиться в моєму віці. Щастя моє, що не втратила я тої сили. На цілому білому світі немає в мене ні кревних, ані маєтків. Мені полишилася тільки моя мудрість та мої спогади; ті спогади — попіл, але попіл королівський, коштовний. Такі старі жінки, як я, звичайно пухнуть з голоду й дубіють з холоду, або здихають попідтинню. Але не я. Я здобула собі чоловіка. Щоправда, це тільки Баррі Гігінс, — старих! Баррі, важкий, мов бик, а проте — він справжнії! мужчина, моя любенька. І так само чудний, як і всі чоловіки. Та він же однорукий! — скажуть мені…— Вона знизала плечима. — Зате він не може мене бити, а старі кісточки робляться дуже чутливими, коли м’ясо на них втрачає пружність!

Ах, я згадую вас, мої молоді коханці, лицарі, безумці, одержимі безумством молодості! Я нажилася. Досить! Я ні про що не жалкую. А за моїм старим Баррі я певна свого шматка хліба й теплого місця при вогнищі. А чому я втримала його? Бо знаю чоловіків і знаю, як їх втримати. Знання це гірко-солодке, але більш солодке, ніж гірке. О чоловіки, чоловіки, чоловіки!.. Не дурні тюхтії, не гладкі буржуазні кабани-бізнесмени, але чоловіки з темпераментом, з вогнем і полум’ям! Божевільці? Що ж, може й так, але шляхетні божевільці, що не знають упину!

Маленька моя молодичко, ви мусите навчитися мудрості… Різноманітність! Ось у чому таїна цієї магії, її чарівна сила. Ось та забавка, що потішає чоловіків. Коли чоловік не знайде її в своїй жінці, він обертається в турка; а коли знайде — то він їй вірний раб. Жінка мусить втілювати в собі тисячі жінок. Якщо хочете, щоб чоловік вас кохав, ви мусите втілити в собі всіх жінок на світі. Ви повинні бути завжди нова, повинні блищати для нього свіжістю ранньої роси, повинні бути квіткою, що ніколи не розцвітає цілком і тому ніколи не в’яне. Ви повинні бути для нього барвистим садком, повним завжди нових, свіжих і розмаїтих квітів… І хай чоловік ваш ніколи не подумає, що зірвав останню квітку у вашому садку.

Слухайте ви, маленька молодичко! У квітнику кохання чатує гадюка. Це — буденщина. Придушіть їй голову закаблуком, інакше вона занапастить ваш квітник. Запам’ятайте це слово: буденщина. Не будьте ніколи цілком одверте в інтимному житті. Чоловіки тільки здаються брутальними. Жінки багато брутальніші за них… Не заперечуйте, маленька жіночко. Ви ще дівчинка. Жінки менш делікатні, ніж чоловіки. Чи ж я того не знаю? Про найінтимніші взаємини із своїми чоловіками вони розповідають одна одній, забуваючи про сором. А чоловіки ніколи не розповідають про своїх жінок. Через віщо? Я гадаю, пояснення тут лише одне. В усьому, що стосується кохання, жінки менш делікатні, ніж чоловіки. Оце ж їхня помилка. І в цьому джерело буденщини, а буденщина — то бридкий слизняк, що загиджує й руйнує кохання.

Будьте делікатні, маленька молодичко. Не показуйтеся своєму чоловікові без серпанка, без багатьох серпанків. Завивайтеся в тисячу серпанків, у блискучу, променисту млу, що грає самоцвітами. Хай не падає до ніг ваших останній серпанок. Щодня прикрашайте себе новими серпанками, і так без кінця-краю. Але хай ці сотні серпанків видаються одним серпанком, хай здаються єдиною заслоною між вами й вашим жадібним коханцем, що прагне здобути вас цілком. Хай щоразу здається йому, що він зриває останній серпанок. Хай він буде певний, що це саме так. Але насправді має бути не так. І тоді не зазнає він пересичення, — завтра-бо знайде новий серпанок, якого ще не бачили його очі.

Пам’ятайте, — йому має здаватися, що кожен серпанок є останній і єдиний. Хай здається вашому коханцеві, що ви останнього кинули йому до рук; але дбайте про завтрашній день: залишайте на завтра (а таких «завтра» буде чимало) більше, ніж те, що ви йому досі відкрили. Тоді чоловікові вашому здаватиметься, що ви різноманітні й несподівані; тоді він цікавитиметься тільки вами, а його очі завжди знаходитимуть у вас новизну і ніколи не шукатимуть її в інших жінках. Ваша свіжість та новість вашої краси і ви самі, таїна, що криється у вас, причарували вашого чоловіка. Коли чоловік зірвав квітку і випив до краплі всі її пахощі, він шукає інших квіток. Такий він уже зроду. Ви мусите завжди бути для нього квіткою, щойно зірваною і ніколи не зриваною, чарою недопитої і бездонної насолоди.

Жінки дурні, всі вони дурні, бо гадають, що, раз перемігши чоловіка, вони перемогли його остаточно. Відчувши грунт під ногами, вони запливають жиром, видихаються, дубіють і робляться нещасні. На жаль, вони надто дурні. Але ви, маленька жіночко зі своєю першою перемогою, ви мусите перетворити своє життя в нескінченний ланцюг перемог. Щодня ви повинні наново завойовувати свого чоловіка. А коли ввірветься ланцюг, коли вже не лишиться нічого перемагати — тоді край коханню, кінець, і чоловік ваш подасться до чужих садків. Пам’ятайте: не треба коханням насичувати донесхочу… Нехай воно розпалює голод, гострий, як лезо ножа, але вгамовувати його цілком — не треба! Ви повинні добре годувати свого коханця, — навіть дуже добре, — проте, коли він іде від вас, нехай іде неситий, і тоді він вертатиметься до вас ще голодніший, ніж пішов.

Місіс Гігінс раптом підвелася й вийшла з кімнати. Сексон звернула увагу на легкість і грацію її стрункого тіла. Коли та повернулася, Сексон перевірила своє враження: ні, то не здалося їй; хода старої і справді легка та граційна.

— Я показала вам лише перші літери абетки кохання, — промовила місіс Гігінс, сідаючи знову.

Вона тримала в руках тендітний музичний інструмент з пишними інкрустаціями, формою подібний до гітари, але тільки з чотирма струнами. Пальці Мерсідіз ритмічно голубили їх, а голос її, високий і приємний, завів дивну пісню: слова були у незнайомій мові і складалися із самих голосівок, а мелодія бриніла лагідною пристрастю. Звуки ніжно тремтіли, ринули пожадливим потоком, переливалися шепотінням, прорізували блискавицею морок кохання і знов проривались любовним криком, диким і переможним; то була болюча розпука й шалений поклик жадання. Напружено слухаючи, Сексон сама переймалася цими звуками й відгукувалась на них, мов струна. Це все діялося, наче вві сні, у неї шуміло в голові, вона сиділа майже непритомна. Мерсідіз замовкла.

— Коли ваш чоловік пересититься вами, — почала вона знов, — коли він знатиме вас геть до щирця, немов читане й перечитане давнє оповідання, — заспівайте йому лише цієї пісні, що співала я, і його руки обів’ють вас знову, а очі зажевріють колишніми безумними іскрами. Бачите, у чому тут річ? Розумієте ви це, маленька молодичко?

Сексон тільки кивнула головою; губи їй пересохли, вона не могла говорити.

— Він з дерева золотистого коа, короля лісів, — казала Мерсідіз, перебираючи струни. — Гавайці звуть його укулеле; по-їхньому, моя люба, це означає «блоха-стрибунка». Вони золотошкірі, оті гавайці, плем’я коханців, що життя їхнє буяє під покровом теплої тропічної ночі, коли так свіжо повіває вітер з моря…

Мерсідіз ізнов ударила по струнах. Вона заспівала іншою мовою — Сексон здалося, що французькою. Це була весела й лукава, задьориста пісня. Великі очі Мерсідіз ширшали, запалювалися диким блиском, а потім звужувались і ставали гострі й злі. Скінчивши, вона допитливо глянула на Сексон.

— Ця мені не так подобається, — промовила Сексон.

Мерсідіз знизала плечима.

— Кожна з них має свою вартість, маленька молодичко; вам ще треба багато дечого навчитись. Іноді чоловіків перемагають вином. Але часом їх можна перемогти п’янкою піснею, — он які вони чудні! Га-га-га, стільки засобів, стільки різних засобів!.. Тут діють і наш зовнішній вигляд, моя любонько, і деталі нашого вбрання. О, то чарівні тенета! Жодному рибалці не щастить наловити неводом

стільки риби в морі, скільки чоловіків можемо піймати ми, жінки, на наш привабливий гачок. Ви на правильному шляху. Я бачила, як чоловіки потрапляють у тенета і не таких гарних спідничок, як оті, що ви порозвішували на подвір’ї.

Я казала, що прати тонку білизну — мистецтво. Але воно не самодостатнє. Найвище мистецтво — як скоряти чоловіків. Кохання — це першопричина і підсумок усіх мистецтв. Слухайте: за всіх часів, за всіх епох жили великі й мудрі жінки. їм не треба було бути вродливими. Мудрість жіноча вища за найбільшу жіночу вроду. Принци й монархи схилялися перед цими жінками. За них боролися народи, через них гинули держави, задля них творилися релігії. Афродіта, Астарта — жриці ночі… Слухайте, дівчинко-молодичко, про великих жінок, що скоряли світ чоловічий.

І Сексон слухала, як зачарована, дикі каскади слів, і за дивними незрозумілими фразами крилося для неї велике таємниче значення. Перед Сексон розкривались невимовні, несказанні глибини беззаконня та жаху. Слова Мерсідіз котилися лавою, спалюючи й спопеляючи все на шляху. Щоки, чоло й шия Сексон палали, і дедалі більше. Вона тремтіла з жаху, її мало не нудило, здавалося, що ось-ось вона зомліє, так божевільно паморочилась їй голова; але відірватися від цієї розповіді вона не могла й сиділа, мов прикута, забувши про шитво у себе на колінах; внутрішнім зором вглядалася вона в таємничі видіння, дивніші за які годі й уявити… Нарешті Сексон відчула, що довше терпіти несила; вона облизала пересохлі губи і ледь стрималася, щоб не скрикнути, що вона більше не може… Аж раптом Мерсідіз замовкла.

— Ось кінець першої лекції,— промовила стара спокійно, а потім зареготала якимось диявольським сміхом. — Що сталось? Я вас вразила?

— Мені страшно, — хрипко відповіла Сексон і аж схлипнула. — Я така дурна, я так мало знаю, мені ніколи навіть не ввижалося таке…

Мерсідіз порозуміло кивнула головою.

— Так, від цього таки справді робиться страшно, — сказала вона. — Це щось неймовірне. Щось жахливе й величне.


РОЗДІЛ IV


Сексон завжди тверезо дивилася на життя, хоча поле зору мала обмежене. Вона була спостережлива від самого дитинства: ще придивляючись до шинкаря Кеді та його дружини, — добродушної, але не дуже твердої у моралі,— Сексон з часом виробила собі певні погляди про взаємини чоловіків та жінок. Як мало хто з робітничих дівчат, подбала вона про вибір собі майбутнього чоловіка — і так само дбайливо, як мало хто з дівчат будь-якого походження, дбала про те, щоб утримати любов свого чоловіка після шлюбу.

Вона утворила собі власну надзвичайно раціональну філософію кохання. Свідомо й несвідомо вона тяглася до всього витонченого й уникала буденщини та тривіальності. Сексон відчувала, що, знецінюючи себе, вона знецінює й кохання. Протягом їхнього ще недовгого шлюбного життя Біллі ані разу не бачив її неохайною, роздратованою або сонливо-байдужою. Своїй господі Сексон надала тієї самої свіжості, затишності й урівноваженості, що віяла від цілої її істоти. Вона вміла робити чоловікові милі маленькі несподіванки. Уява її була невтомна, а до того вона мала ще й природну мудрість. Біллі був винятковий виграш — вона це знала. Вона цінувала його палкість у коханні й пишалася нею. Сексон знала, що небагатьом чоловікам властива така широта натури, така щедрість, такий потяг до найгарніших речей, така охайність і добрий смак, — тож ставила Біллі понад усіх інших. Він ніколи не ображав її. На делікатність він відповідав делікатністю, хоч Сексон добре бачила, що ініціатива всіх отих тонкощів іде від неї і мусить іти від неї завжди. Він чинив найчастіш якось несвідомо. Але вона з усього здавала собі справу і розуміла, що серед чоловіків Біллі — виняток.

Сексон добре знала, що для шлюбного щастя чоловік має бути не тільки чоловіком, а й коханцем своєї жінки; знайомство з Мерсідіз Гігінс ще й розширило її погляди на подружнє життя. Стара жінка допомогла Сексон перевірити її власні висновки й думки, збудила в ній нові і розкрила їй трагічне значення проблеми шлюбу в цілому. З тих безумних слів старої багато що врізалося в пам’ять Сексон, багато що вона інстинктом відчувала й угадувала раніше, але дещо було понад її досвід та розуміння. Проте вона яскраво уявила собі метафору про серпанки й квітки, закон про те, що не можна дозволяти чоловікові вичерпувати себе до дна, і їй здавалося, що глибшої та мудрішої філософії кохання не може бути. Тепер, озброєна новим знанням, вона згадувала шлюби всіх своїх знайомих і побачила зовсім виразно, як і чому багатьом із них не поталанило.

З новим запалом почала дбати Сексон про своє маленьке господарство, про свої туалети і жіночу принадність. Харчі купувала вона найкращі, хоча й далі була ощадна. Жіноча сторінка з недільного додатку до газети та журнали для жінок, які вона ходила переглядати до найближчої читальні, дали їй силу цінних вказівок щодо плекання своєї краси. Вона систематично тренувала тіло і щодня певний час, віддавала на гімнастичні вправи та масаж, аби зберегти свіжість шкіри, пружність м’язів і округлість своїх форм. Це був секрет. Біллі нічого не знав про ці інтимні сторони її життя. Він мав тільки користатися з наслідків. У книгозбірні Карнегі вона брала додому книжки з фізіології та гігієни, і вони давали їй чимало відомостей про жінку, про те, як зберігати здоров’я, — чого не навчили її ні Сара, ні виховательки з притулку, ані місіс Кеді.

Після довгих вагань вона передплатила жіночий журнал з цінними викрійками й порадами, що найбільше відповідали її смакові та коштам. Інші журнали вона мала змогу переглядати в читальні, і звідти перемалювала не один взірець мережива та вишивки. Вона не раз довго простоювала перед вітринами з білизною, а коли часом купувала якісь дрібниці, то принагідно зблизька оглядала на прилавках і предмети жіночого туалету. Колись їй навіть заманулося купити китайську порцелянову вазочку, розмальовану від руки, але висока ціна примусила її відступити.

Свою просту дівочу білизну Сексон поволі замінила пишнішою, також недорогою, але прикрашеною французькими вишивками, мереживом, бганками та шлярочками. Вона обплела зубчиками свою недорогу трикотажну зимову білизну, пошила собі сорочки й талійки з тонкого, хоч і дешевого батисту; її нічні сорочки, гарно вишиті й ідеально випрані, були завжди свіжі й чепурні. В одному журналі вона якось вичитала, що у Франції завелася нова мода виходити до сніданку в нічних, гарно оздоблених чепчиках. Сексон зовсім не збентежило, що кому-кому, а їй треба самій спершу приготувати той сніданок. Отож негайно було придбано ярд швейцарського мусліну в цяточки, і вона заходилася вибирати фасон та мереживо для того чепчика. Місіс Гігінс була в захваті від її витвору.

З барвистого бавовняного краму Сексон пошила собі простенькі капоти з виложистими комірчинами, що ніжно відтінювали її білу свіжу шию. Вона наплела цілі ярди мережива для білизни і нашила силу скатертин та серветок на стіл і на буфет. Великим сюрпризом для Біллі було нове афганське покривало на ліжко. Сексон зважилася навіть розіслати килим з клаптиків, вичитавши в жіночих журналах, що ці килими знову почали входити в моду. Що ж до столової та постільної білизни, то вони звичайно купували найкращу, на яку тільки спромогалися матеріально, і всю її Сексон обшивала ажурним мереживом.

Збігали щасливі місяці їхнього життя, а Сексон працювала не покладаючи рук. Біллі вона теж не забувала. Як настала зима — йому було сплетено теплі напульсники; він побожливо надягав їх, виходячи з дому, але, завернувши за ріг, зараз же ховав до кишені. Двом светрам її виробництва судилася краща доля, — так само, як і капцям, що їх Сексон примушувала Біллі взувати в ті вечори, коли вони залишалися вдома.

Практична мудрість Мерсідіз Гігінс дуже стала в пригоді Сексон: її завжди розумні поради допомагали молодій господині купувати досить ощадливо і головне — найкращі речі. За її допомогою Сексон розв’язала ще одну фінансову й економічну проблему: як господарювати за такого соціального ладу, де зростання цін переганяє зростання за-, робітної платні. Стара навчила її викручуватись так, що там, де жінки інших робітників видавали цілого долара, Сексон витрачала тільки п’ятдесят центів.

Щосуботи ввечері Біллі незмінно висипав жінці на коліна весь свій заробіток. Він ніколи не питав її, куди вона витрачає гроші, і раз у раз запевняв, що зроду так добре не харчувався, як тепер. А Сексон ніколи не ховала грошей, доки він не залишав собі на власні видатки, скільки там йому знадобиться. І ще наполягала, щоб він конче брав гроші й протягом тижня, якщо виникне така потреба. Крім того, вона просила його не казати їй, на що саме витрачає він ті гроші.

— Раніше ти мав завжди гроші в кишені,— сказала якось вона йому. — Я не хочу, щоб після шлюбу ти обмежував себе; а ні, то краще було б нам і не одружуватись. Я знаю звички чоловіків: як вони зійдуться до пивнички, то перше частує один, тоді інший. А якщо ти не зможеш так само вільно вестися серед товаришів, як давніше, то почнеш цуратися гурту — я ж тебе добре знаю. А це погано. Я хочу, щоб ти товаришував з чоловіками — чоловікові це потрібно.

По тій мові Біллі схопив її в обійми й побожився, що вона наймиліша жіночка на цілий світ.

— Еге, — радів він, — мало, що я тепер краще годуюсь, і живу вигідніше, і можу частувати товаришів, — я ще й гроші відкладаю, чи то ти відкладаєш! І за меблі я виплачую акуратно щомісяця, і маю жіночку таку, що гину за нею, та ще й гроші на рахунку. Скільки ми вже відклали?

— Шістдесят два долари, — відповіла вона. — Не так уже й кепсько про чорний день! Ти можеш занедужати, поранитись, не знати що…

Якось серед зими Біллі зніяковіло завів із Сексон розмову про гроші. Річ була в тому, що його давній приятель Біллі Мерфі занедужав на грип, а одне з його хлоп’ят, граючись на вулиці, потрапило під колеса возу й тяжко покалічилося. Двотижнева хвороба, лікарі й ліки — на все це треба було грошей, і Мерфі попрохав Робертса позичити п’ятдесят доларів.

— Не турбуйся за гроші,— закінчив Біллі.— Я знаю Мерфі ще змалку — ми разом до Дюрантської школи бігали. Він хлопець чесний.

— Це справи не стосується, Біллі,— відказала Сексон. — Якби ти не був жонатий, — ти б одразу йому позичив, правда ж?

Біллі кивнув головою.

— Отже ти так само зробиш і тепер, коли ти жонатий. Це ж твої гроші, Біллі!

— Не мої, не мої, я й слухати такого не хочу! — скрикнув Біллі.— Не тільки мої. Вони наші! І я б нікому не дав і шеляга, не порадившись із тобою.

— Але ж бодай йому ти цього не сказав? — стурбовано спитала Сексон.

— Ні, ні,— засміявся Біллі.— Я знав, що якби сказав таке, ти б мене зі світу звела. Я обіцяв Біллі, що спробую роздобутись на гроші. До того ж я був певний, що ти грошей не пожалієш, раз вони є.

— О Біллі,— прошепотіла вона тихо й любовно. — Знаєш, це найкращі слова, що я від тебе почула за ввесь час нашого спільного життя.

Що ближче сходилася Сексон із Мерсідіз Гігінс, то все менш її розуміла. Сексон незабаром пересвідчилася, що стара надзвичайно скупа, і ця риса зовсім не узгоджувалася з розповідями про її колишнє марнотратство. З другого боку, Сексон страшенно дивувало, що для себе особисто Мерсідіз нічого не шкодує. Її білизна, звичайно шита руками, коштувала дуже дорого. Баррі вона годувала добре, але сама харчувалася багато краще. Найдивніше було те, що, хоч вони й їли завжди разом, а проте кожне мало інші страви. Якщо Баррі діставав великий кусень смаженого м’яса, то собі вона готувала найкращу телячу філейку. Якщо на його тарілці лежав здоровенний баранячий биток, то на її тарілці рум’янилась якась делікатна котлета з молоденького ягнятки. Чай вона запарювала в різних чайниках, каву теж. Баррі сьорбав двадцятип’ятицентовий чай з великої важкої кварти, а Мерсідіз попивала тридоларовий із рожевої порцелянової філіжанки, крихкої, мов яєчна шкарлупка. Так само Барріну двадцятип’ятицентову каву доливалося молоком, а її турецьку — за вісімдесят центів — тільки вершками.

— Старий і цим обійдеться, — казала вона Сексон. — Він до кращого не звик — гріх навіть переводити на нього добро.

Між жінками завелася немовби торгівля на вимін. Навчивши Сексон акомпанувати собі на укулеле, Мерсідіз запропонувала їй маленьку оборудку: за цей інструмент, занадто легковажний, як сказала стара, для її віку, вона згодилася б узяти в Сексон муслінового чепчика, — того, що так славно в неї вийшов.

— Колись я дала за укулеле двадцять доларів, — сказала Мерсідіз. — А тепер воно бодай кількох доларів варте. І вже ж не дешевше від чепчика. Грати на укулеле — це легковажність.

— А хіба чепчик не легковажний? — усміхнулася Сексон, хоч сама була дуже задоволена такою пропозицією.

— Я беру його не для свого сивого волосся, — щиро пояснила Мерсідіз. — Я його продам. Усе, що я встигаю пошити, поки ревматизм не скручує мені пальців, я продаю. Га га, моя люба, на чоловікові п’ятдесят доларів з моїми тонкими потребами далеко не заїдеш. Мої заробітки покривають недостачу. А під старість гроші багато потрібніші, ніж замолоду. Колись ви самі це побачите.

— Я дуже вдоволена з нашого обміну, — відказала Сексон. — А собі я зроблю другого чепчика, скоро спроможуся купити матерії.

— Зробіть кілька штук, — порадила Мерсідіз. — А я попродую їх задля вас, залишивши, звичайно, невеликий відсоток і собі за комісію. Я вам дам по шість доларів від штуки. Але ми ще з вами про це побалакаємо. Матеріал на ваші власні чепчики дістанеться вам трохи не задурно, та ще й заробите якогось цента.


РОЗДІЛ V


Протягом цієї зими трапилося чотири важливі події. Берт із Мері побралися і найняли поблизу невеличкий котедж; Біллі, як і всім оклендським візникам, урізали платню; Біллі почав голитися безпечною бритвою, і, нарешті, справдилося Сарине пророцтво.

Сексон сказала про це Біллі тільки тоді, коли впевнилася остаточно. Доки то були самі здогади, серце Сексон потерпало з жаху перед новим і незнаним. Потім її почало непокоїти неминуче зростання майбутніх видатків. Але коли всякі сумніви зникли, хвиля шаленої радості розвіяла всі її перестрахи. її і Біллі!.. Ці слова ввесь час бриніли в неї у голові, і коли враз за роботою набігала ця думка, серце їй стискалося від болючої насолоди.

Того вечора, коли Сексон сказала про це Біллі, він змовчав про зменшення платні, і вони втішилися, що в них буде дитинча.

— Як ми вшануємо цей день? Підемо до театру, чи що? — спитав він, випускаючи Сексон із своїх обіймів, щоб вона могла відповісти. — Або ні, краще посидимо дома вдвох… ні, не вдвох, а втрьох?

— Краще вдома, — вирішила вона. — Тільки пригорни мене, пригорни отак міцно-міцно.

— Я теж на це пристаю, тільки я думав, що тобі не завадило б погуляти трохи — ти ж цілісінький день не виходила з хати.

Надворі був мороз, і Біллі переніс м’яке крісло на кухню до грубки. Сексон скрутилася калачиком у Біллі на колінах і схилила голову йому на плече, а він притулився щокою до її волосся.

— Ми таки не помилилися, побравшись уже через тиждень після знайомства, — міркував він уголос. — Бо й побравшись, ми упадаємо одне коло одного, мов наречені. А тепер… Бігме, Сексон, — тепер так чудово, що аж віри не йметься! Ти тільки подумай! Наше! Нас тепер троє! Ех ти ж, шибенику! Закладаюся, що це буде хлопчик! Я навчу його орудувати кулаками і стояти за себе. І плавати навчу. А якщо до шести років він не навчиться плавати…

— А якщо він буде дівчинкою?

— Тоді вона має бути хлопчиком, — не відступав Біллі.

Вони обоє засміялися й поцілувались, аж зітхаючи з утіхи.

— Тепер я стану скупердягою, — заявив Біллі перегодом. — Годі пиячити з хлопцями! Обійдуся водичкою. Менше палитиму. Ага! А чому б мені самому не крутити/ собі цигарок? Вони коштуватимуть удесятеро дешевше, ніж куповані! Запущу собі бороду. Таж тих грошей, що з нас луплять голярі за рік, вистачить на ціле немовлятко!

— Прошу, запускайте бороду, містере Робертсе, але я тоді негайно беру шлюбне розлучення, — погрозилася Сексон. — У тебе таке гарне, чисте й здорове обличчя! Я надто люблю його, щоб дозволити йому зарости бородою. Ах ти, любий, любий мій! Біллі, я не знала, що таке щастя, доки не віддалася за тебе!

— І я теж.

— І так воно буде завжди?

— Атож, — я певний! — відповів Біллі.

— Я завжди думала, що буду щаслива в заміжжі,— провадила Сексон далі,— але ніколи й не марила, щоб воно було саме так.

Повернувши голову, що лежала в нього на плечі, Сексон поцілувала чоловіка в щоку:

— Біллі, це навіть не щастя, — це раювання.

І Біллі поклав тим часом мовчати про зменшення платні. Поділився він сумною новиною лише за два тижні, коли довелося віддати жінці окраяний заробіток.

Другого дня Мері з Бертом, одружені вже цілий місяць, прийшли до них на недільний обід, і розмова зайшла на цю тему. Берт дивився на майбутнє дуже похмуро й натякав на неминучий страйк у залізничних майстернях.

— Якби ви всі менше базікали, то все було б гаразд, — обурилася Мері.— Оті профспілчанські агітатори туману на залізничників напускають. Просто злість бере, коли глянеш, як вони воду каламутять. Щоб я була хазяїном, я б зменшувала платню кожному, хто їх слухає!

— Але ж ти сама була у спілці прачок, — лагідно зауважила Сексон.

— Мусила бути, бо інакше не могла б працювати. А чи багато мені дала тая спілка?

— Візьмім хоч би Біллі,— доводив Берт. — Биндюжники мовчали, як риби, годили хазяїнові, все було гаразд, — і рантом маєш! Десять відсотків платні — мов язиком злизало! І попереду — хай йому чорт! — нічого нам не світить! Нам капець. Для нас немає місця в країні, яку ми самі й наші батьки створили власними руками! Нас приборкано, окраєно, незабаром ми всі загинемо, — ми, нащадки білих, що прибули сюди з Англії, що протеребили тут грунт, звільнили рабів, подолали індіян і створили Захід! Сліпому видко, що з нами буде!

— А що ж ми маємо робити? — тривожно запитала Сексон.

— Боротися! Тільки боротися! Країна в руках зграї грабіжників! Візьміть бодай Південно-Тихоокеанську залізницю. Хіба не вона керує Каліфорнією?

— Дурниці, Берте, — не стерпів Біллі.— Таке верзеш! Залізниця не може керувати Каліфорнією.

— Ех ти, дурнику! — криво всміхнувся Берт. — Колись і такі дурники, як ти, зрозуміють, нарешті, та буде запізно!.. Гниє все, смердить! Як хто хоче потрапити до законодавчих зборів штату, то мусить їхати до Сан-Франціско, в правлінні залізниці стати перед ким слід на задні лапки й покірно випрохати дозволу! Так повелося ще до того, як ми з тобою на світ народилися, що в губернатори Каліфорнії потрапляють лише колишні директори залізниці. І не сперечайся зі мною! Всім нам капець! Але перше, ніж померти, я б залюбки підсобив почепити на шибеницю отих паскудних злодіяк! Знаєш, хто ми такі? Ми нащадки того славного білого племені, що стиналося на полі бою, що виорало цю землю і створило все довкола. Я тобі скажу, хто ми. Ми останні з могікан!

— Він такий скажений, аж мене жах бере, — не криючи злості, промовила Мері.— Якщо він не триматиме язика за зубами, його виженуть з майстерні. І куди ми тоді подінемося? До мене йому байдуже!.. Але одне скажу вам: до пральні я більше не вернуся. — Вона піднесла правицю, і слова її пролунали врочисто, мов присяга. — Ніколи не вернуся, чуєте — ніколи!

— О, я знаю, куди ти ціляєш! — гостро кинув Берт. — Здохну я чи ні, матиму заробіток чи ні — справа не в мені. Якщо ти схочеш піти кривою стежкою, ти підеш, та й годі.

— Здається, я жила чесно, доки не зустрілася з тобою, — огризнулася Мері.— І залишилася чесна й опісля — це кожен скаже.

Язик Бертів свербів гострими словами, та Сексон вчасно втихомирила його. Її хвилювало майбутнє їхнього шлюбу. Берт і Мері були обоє гарячі, нестримні, дратливі, і їхні вічні сварки не обіцяли нічого доброго.

Безпечна бритва була великим досягненням для Сексон. Вона порадилася із знайомим продавцем у Пірсовій крамниці і лише тоді купила, нарешті, бритву.

Однієї неділі вранці, коли Біллі після сніданку лагодився в перукарню, Сексон повела його до спальні й відкинула там рушника: на столі чекали на нього коробочка з бритвами, чашка, мило, помазок та ремінь. Здивований Біллі подався назад, а тоді почав приглядатися. З жалем похитав він головою, вгледівши безпечну бритву.

— Хіба це чоловіче знаряддя?

— Це чудова річ! — запевнила Сексон. — Тисячі чоловіків щодня голяться такими бритвами.

Біллі похитав головою і знову відступився.

— Ти голишся тричі на тиждень, — переконувала вона його. — Це коштує сорок п’ять центів, тобто півдолара, а в році п’ятдесят два тижні. Отже, на рік — двадцять шість доларів. Спробуй, серденько, спробуй! Скільки чоловіків голяться таким знаряддям!

Він рішуче похитав головою, а його затуманені глибокі очі стали ще глибші. Вона так любила цей його похмурий, гарний вигляд немовби впертого хлопчиська! Засміявшись, вона поцілувала Біллі, підіпхнула на стільця, скинула з нього піджака, розстебнула верхню й спідню сорочку та підгорнула їх усередину.

— Почнеш сперечатися, то дістанеш цим у рот, — погрозилася Сексон, намилюючи чоловікові щоки.

— Постривай-но, — спинила вона його, коли він одчайдушно потягся рукою до бритви. — Я бачила у вікно, як працюють перукарі. Намиливши, вони роблять ось так.

І вона почала втирати йому пальцями в шкіру мильну піну.

— Тепер можеш починати, — сказала вона, намиливши обличчя вдруге. — Але пам’ятай, я так з тобою щодня не панькатимуся — привчайся сам, голубчику.

Напівщиро, напівжартівливо обурюючись, Біллі провів кілька разів бритвою по щоці. Аж раптом він дико схопився з місця і закричав:

— Бий тебе нечиста сила!

Він нахилився до дзеркала й побачив, як з-під мильної піни проступала кров.

— Порізався!.. Безпечною бритвою, бігме! Мабуть, чоловіки проклинають їх, бриючись! Порізався! Добра мені безпека!

— Але постривай хвилинку, — благала Сексон. — Її треба спершу відрегулювати. Продавець казав мені… Бачиш, осьо маленькі гвинтики? Оці… Крути їх осюди.

Біллі знов кілька разів провів бритвою по щоці, глянув у дзеркало, всміхнувся й знов узявся до бритви. Легко й швидко він зішкріб з обличчя всю піну. Сексон заплескала в долоні.

— Здорово! — промовив він. — Нечувано! Дай руку! Ти диви, як добре вийшло!

Він потер її руку об свою щоку. Раптом Сексон висмикнула руку й розчаровано скрикнула, а тоді нахилилася і пильно приглянулась до його обличчя.

— Та вона ж зовсім не голить! — озвалася вона.

— Це шахрайство, та й уже. Вона дере шкіру, а не волосся. Ні, я волію перукаря.

Але Сексон усе не відступала.

— Ти ще не вмієш як слід поводитися з нею. Ти її занадто прикрутив. Хай я сама спробую. Ось так. А тепер знову намилься й починай.

Цього разу почувся шерех, наче від шліхтувального паперу.

— Ну як? — непевно прошепотіла Сексон.

— Дере… ой! рве… волосся, — прогарчав Біллі, насуплюючи брови й роблячи гримаси. — Але ж… ой… Шкребе, щоб їй дихать не дало!

— Так, так, — підбадьорювала Сексон. — Не здавайся, мій мисливче по скальпи. Пам’ятай про Бертові слова і будь останній з могікан!

Нарешті за чверть години Біллі сполоснув обличчя, витерся й полегшено зітхнув.

— Звісно, можна й так поголитися, але я не в захваті від цього способу. Він з мене усі жили висотав. Я геть знемігся.

Раптом він застогнав, наче відкривши нове нещастя.

— Що там сталося? — запитала Сексон.

— А моя потилиця? Як же я поголю собі потилицю?! Однак доведеться йти до перукаря.

Сексон на мить трагічно завмерла, а тоді враз ухопила помазка.

— Сідай, Біллі!

— Як?.. Ти? — обурено скрикнув він.

— Так, я! Якщо якийсь перукар годен поголити тобі потилицю, то і я годна.

Біллі бурчав і стогнав, що це принижує його, але врешті здався на її волю.

— Бач, як добре, — заявила Сексон, скінчивши. — А за те двадцять шість доларів на рік економії! На ці гроші ти купиш колиску, й візочок, і пелюшки, і ще всякої всячини. А тепер посидь ще хвильку!

Вона зволожила й обтерла йому потилицю, а тоді присипала ще пудрою.

— Тепер ти біленький і чистенький, як немовлятко, хлопчику мій, Біллі!

Він аж здригнувся з несподіваної радості, відчувши на шиї дотик її ніжних уст.

Два дні Біллі клявся собі, що ніколи більше не візьме до рук оте чортове знаряддя, але на третій день таки дозволив Сексон допомогти йому в другій спробі. Цим разом справа пішла легше.

— Бритва вже не така й погана, — визнав він. — Я потроху привчаюся до неї. Найголовніше — це її відрегулювати. Вона тоді голить чистенько і зовсім не дере. Перукарі так не вміють. Час від часу вони обов’язково тебе поріжуть.

Третього разу обійшлося ще краще, і, нарешті, Сексон подарувала страдникові за труди флакон одеколону. Після цього він став завзятим прихильником безпечної бритви. Йому так кортіло похвалитися Бертові своїм відкриттям, що він не дочекався приятеля і пішов сам у гості.

— Ми були йолопи, Берте, що бігали досі до перукарів та викладали гроші. Глянь сюди! Диви, як вона бере — гладко, мов шовк! А легко як! Осьо! Шість хвилин, і готово. Ти бачиш? Як напрактикуюся, то й за три впораюсь.

Голись хоч і поночі, а хоч і під водою! Аби й хотів, і то не поріже! Та й ще заощаджує двадцять шість доларів на рік. Це Сексон вимудрувала. Вона в мене просто диво!


РОЗДІЛ VI


Торгівля між Мерсідіз та Сексон дедалі зростала. Стара мала свою клієнтуру, а Сексон працювала дуже охоче. Зменшення Біллиної платні та майбутня дитина примушували її серйозніше дивитися на матеріальне становище. Заощаджень на рахунку було обмаль, і сумління гризло Сексон, що вона забагато розтринькує грошей для дому й для себе самої. Крім того, це ж уперше за ціле своє життя жила вона на чужі заробітки, бо ще змалку звикла сама заробляти на себе. Завдяки Мерсідіз Сексон знову почала приробляти і тепер залюбки витрачала цей заробіток на придбання нової, дорожчої білизни.

Мерсідіз подавала ідеї, а Сексон втілювала їх і навіть удосконалювала. Вона шила гофровані батистові сорочки, вишивала їх французькими візерунками на плечах та на грудях і обмітала власним тонким мереживом; шила елегантні комбінації і тендітні, прозорі, як павутинка, пишно оздоблені ірландським мереживом нічні сорочки. За один з її шедеврів, чарівно-зухвальний чепчик, Мерсідіз, відрахувавши свої комісійні, заплатила їй дванадцять доларів.

Сексон радо віддавала цій роботі кожну вільну хвилину, хоч при цьому не забувала й про своє немовлятко.

В крамниці вона купила йому тільки три маленькі трикотажні льолі, а всю решту зробила власними руками — пухові ковдри, плетену кохтинку й шапочку, рукавички, вишиті чепчики, манісінькі пінетки, сукенки-сорочки на коротесеньких шлейках, розшиті шовком білі фланелеві спіднички, панчішки та плетені черевички, силу тоненьких пелюшок. Вона шила й плела це все, а в очах уже маячіли рожеві пальчики й пухкенькі недоладні литки; а трохи пізніше, як на завершення всього, Сексон спокусилася навіть на білий шовковий плащик. Кожен стібок вона робила любовно і, вкладаючи свою любов у кожну цю дрібничку, робила так радше для Біллі, аніж для тієї невідомої грудочки нового життя, яку, попри всі свої намагання, ще не могла собі уявити.

— Еге ж, — зауважив якось Біллі, переглянувши дитячий посаг і повертаючись до льоль. — Оце я розумію! — З усієї цеї твоєї купи вони найближче до діла. Я просто бачу нашого малюка в цих справжніх чоловічих сорочечках.

Радісна хвиля залила серце Сексон і, не стримавши сліз на очах, вона притиснула йому до губів одну з маленьких льоль. Він урочисто поцілував її, не зводячи очей з дружини.

— Це для хлопчика, — промовив він, — а найбільше для тебе.

Але заробітки Сексон несподівано трагічно урвались. Одного разу вона поїхала до Сан-Франціско купити щось на дешевому розпродажу. На Сатер-стріті вона раптом зупинилась як укопана перед вітриною однієї крамнички. Сексон протерла очі — але ж ні: там на почесному місці пишається той самий ранковий чепчик, за якого вона одержала від Мерсідіз дванадцять доларів. А на вітрині ціна на ньому стояла двадцять вісім! Сексон увійшла до крамниці й звернулася до господині, виснаженої гостроокої жінки середнього віку, мабуть, чужоземки.

— Ні-ні, я нічого не купуватиму, — мовила Сексон. — Я сама майструю такі тендітні речі, як оце у вас продаються, і хотіла б тільки довідатися, скільки ви за них платите, — ну, скажімо, за отой чепчик, що у вітрині?

Жінка зиркнула пильно на Сексон, побачила поколоті голкою великий і вказівний пальці лівої руки, а тоді оглянула відвідувачку від голови до п’ят.

— А ви потрапите таке зробити?

Сексон кивнула головою.

— Я заплатила за нього двадцять доларів тій жінці, що його змайструвала.

Сексон аж дух захопило. Хвильку вона роздумувала. Мерсідіз загарбала за чепчик собі цілих вісім доларів, а хто ж поклав на нього матеріал і працю?!

— Може, ви будете ласкаві і покажете мені ще й інші ручні вироби — нічні сорочки й узагалі білизну, і скільки ви за них платите?

— То ви вмієте робити такі речі?

— Вмію.

— І продаватимете їх мені?

— Звичайно, — відповіла Сексон. — Задля цього я й увійшла сюди.

— Для продажу ми ставимо трохи вищі ціни, — провадила жінка далі.— Бачте, треба взяти під увагу освітлення, комірне, податки тощо, та й власний прибуток, а ні, то ми б тут не сиділи.

— Це цілком природно, — згодилася Сексон.

Серед гори мережаної білизни Сексон знайшла ще одну нічну сорочку й одну комбінацію власного виробу. За першу Мерсідіз дала їй вісім доларів, тут вона коштувала вісімнадцять, а господиня заплатила за неї Мерсідіз чотирнадцять; за другу Сексон одержала шість, тут ціна їй стояла п’ятнадцять, а господиня заплатила за неї одинадцять.

— Дякую, — сказала Сексон, надягаючи рукавички. — Я з охотою принесу вам дещо з моєї роботи за таку ціну.

— А я з охотою куплю… якщо воно буде зроблено добре. — Жінка суворо глянула на Сексон. — Пам’ятайте, що якість має бути не гірша. Я часто дістаю спеціальні замовлення, і якщо ми з вами порозуміємось, роботи вам не бракуватиме.

Мерсідіз і оком не змигнула, коли Сексон прийшла до неї з докором:

— Ви ж казали, що берете тільки за комісію!

— Звичайно, казала; так воно й було.

— Але ж праця і матеріал мої, а ви заробляли вдвічі більше від мене! Вам перепадала лев’яча пайка!

— А що ж тут такого, голубонько? Я — посередниця. Так воно на світі споконвіку ведеться. Посередникові завжди лев’яча пайка перепадає.

— Я гадаю, що це дуже несправедливо, — зітхнула Сексон радше з жалем, аніж спересердя.

— Ну, то нарікайте на світ, а не на мене, — гостро відказала Мерсідіз, і відразу, як то мала звичай, змінила тон. — Нащо нам свариться, голубонько? Ви мені така люба! Га-га, та ви ж молоденька й дужа, чоловік у вас теж молодий і дужий, — це вам не зашкодить. А ось я стара жінка. І старий Баррі на мене не заробить. Та й йому вже три чисниці лишилося до смерті. Адже він хворіє на нирки. І мені ж доведеться його ховати. Я віддам йому шану: він спатиме вічним сном поруч зі мною. Що ж, він йолоп, тюхтій і незграба, але зате злості ні на кого не має. Місце на кладовищі для нас я купила, все вже передбачено, і почасти на це пішли й ваші комісійні. А видатки на похорон! Усе мусить бути як годиться. Мені ще багато треба на це відкласти. А Баррі щодня може дати дуба.

Сексон ударив у ніс дух спиртного: стара, очевидячки, знову хильнула.

— Ходіть, голубонько, я вам щось покажу. — Мерсідіз повела Сексон до спальні й підійняла трохи віко великої скрині. Звідти дихнуло ніжними пахощами, наче від пелюсток троянди. — Це мій похоронний посаг — у ньому я повінчаюся з тлінню.

З цими словами Мерсідіз схилилася над скринею і почала виймати перед ошелешеною Сексон одну по одній найтендітніші, найелегантніші частини пишного туалету нареченої; наприкінці стара добула віяло із слонової кістки.

— Мені подарували його у Венеції, голубонько! А цього черепахового гребінця Брюс Енсті замовив для мене за тиждень до того, як видудлив свою останню пляшку і розтрощив свою навіжену головешку кольтом… А цей шарф… Га-га, цей шарф із ліберті…

— І це все поховають разом із вами… — замислено промовила Сексон. — Яке це дивацтво!

Мерсідіз засміялася.

— А чому б і ні? Я вмру так, як жила. Це мені приємно. Я зійду в землю, як наречена. Не хочу я холодної, тісної домовини. Я хотіла б спочивати на широкому, пишному ложі, покритому м’якими східними покривалами й подушками, подушками без кінця-краю.

— На ці гроші можна було б купити двадцять ділянок і справити двадцять похоронів! — скрикнула Сексон, вражена такою блюзнірською розмовою про смерть. — Це навіть гріх!

— Я вмру так, як жила, — всміхаючись, відповіла стара. — Поруч старого Баррі ляже пишна наречена. — Вона закрила віко скрині й зітхнула, — А втім, я воліла б, щоб Брюс Енсті чи хто інший з моїх давніх коханців лежав поруч мене в глибокій темряві й розпався зі мною разом на порох, — оце і є справжня смерть!

Вона глянула на Сексон: погляд її був розпалений алкоголем і водночас зневажливо-холодний.

— За давніх-давен, коли ховали великих людей, з ними разом закопували живцем і їхніх рабів. А я, серденько, беру з собою тільки свої покраси!

— Виходить, ви не боїтеся смерті?.. Анітрохи?

Мерсідіз рішуче похитала головою.

— Смерть шляхетна, добра, ласкава. Смерті я не боюся. Я боюся тільки людей, боюся того, що вони зроблять зі мною після смерті! І тому я готуюся до неї завчасу. Вони не дістануть мене, коли я помру.

Сексон зніяковіла.

— Але ж навіщо ви здалися їм після смерті? — сказала вона.

— Ого, ще й як здамся… — відказала Мерсідіз. — Ви знаєте, що роблять із бідними старими людьми, які не мають грошей на похорон? їх не ховають. Ось послухайте-но. Ми — я і він — стояли якось перед великими дверима. То був дивний чоловік — він був професор, а мав би бути пірат, він читав лекції в аудиторії, а мав би брати приступом мури ворожих міст або грабувати банки. Він був стрункий, як Дон Жуан, руки мав міцні, мов криця. І мов криця був міцний його дух. Він був шаленець, ледь-ледь шаленець, як і всі мої кавалери… «Ходімо, Мерсідіз, — сказав він, — ходім подивімся на наших ближніх — і вгамуймося, і станьмо тихі й щасливі… тому, що ми не схожі на них, — що тим часом ще не схожі. А тоді повечеряємо з особливою, з диявольською насолодою і піднесемо за них чари золотого вина, і воно ще яскравіше зазолотиться після всього, що ми бачили. Ходімо, Мерсідіз!»

Він розчинив двері й повів мене за руку… О, то було невеселе товариство. Двадцять чотири тіла. Вони лежали на мармурових лавах, сиділи, сперті на підпори, а навкруги тиснулися молоді хлопці з блискучими очима й блискучими ножиками в руках і зацікавлено зиркали на мене.

— То все були мерці? — вирвалося з пересохлого горла Сексон.

— То все були мерці — злидарі, моя голубонько. «Ходімо, Мерсідіз, — сказав він. — Це ще не все: є тут таке, що звеселить нас ще дужче». І він повів мене вниз, де були чани, — чани з розсолом, голубонько. Я не боялася. Я тільки дуже яскраво уявила собі, що чекає на мене, коли я вмру. І скільки там лежало мерців, — наче свинина в розсолі!..

У цю мить згори прийшов наказ: «Прислати жінку; стару жінку». І чоловік, що порався там, нахилився над чаном, щоб її виловити. Спершу він виловив чоловіка; тоді знову почав мацати гарбом, і знов упіймався чоловік. Служник поспішав і почав бурчати. Нарешті він витяг з розсолу жінку, — з лиця вона була стара, він задовольнився.

— Це неправда! — скрикнула Сексон.

— Я бачила це все, голубонько, на власні очі. Тому й кажу: не бійтеся божого гніву після смерті, бійтеся тільки отих чанів з розсолом! Отож коли я стояла й дивилася, а той, що привів мене туди, поглядав у мій бік, усміхався і запитував, і заворожував мене своїми шаленими чорними, мудрістю стомленими очима — я вирішила, що така могила не для мого тіла… О, я люблю своє тіло; а як його любили інші! Га-га, чани з розсолом не для моїх губів, що знали стільки цілунків, і не для мого тіла, що дарувало стільки кохання!

Мерсідіз знову підняла віко скрині й помилувалася на своє погребне вбрання.

— Оце ж я й справила собі все для непробудного сну. Ось у цьому я й лежатиму в домовині. Якийсь давній філософ сказав: «Ми знаємо, що мусимо померти; але не ймемо тому віри». Та старі люди доймають тому віри. Доймаю і я.

Голубонько, пам’ятайте про чани з розсолом і не гнівайтеся на мене за великі комісійні. Щоб урятуватися від чанів, я не спинилася б ні перед чим!.. У вдови видерла б останній гріш, у сироти останню шкоринку хліба, в мерця мідяк украла б з повіків.

— Ви вірите в бога? — через силу спитала Сексон, скута холодним жахом.

Мерсідіз спустила очі й знизала плечима.

— Хто зна, чи є він. А я тим часом спочиватиму безтурботно.

— А кара? — І Сексон пригадала собі життя старої, що здавалося їй химерною казкою.

— То неможлива річ, голубонько. Якийсь давній поет сказав: «Бог таки добрячий хлопець». Колись я побалакаю з вами й про бога. Але ви його не бійтесь. Бійтеся тільки чанів з розсолом і того, що люди можуть зробити з вашим гарненьким тілом після вашої смерті.


РОЗДІЛ VII


Їхній теперішній рівень життя став непокоїти Біллі: йому здавалося, що, як на його платню, вони живуть занадто розкішно. Гроші у банк відкладають, за меблі щомісяця сплачують, за помешкання теж, харч добрий; і звідкись Сексон бере гроші ще й на матеріал для свого шитва. Він не раз пробував допитатися, як це пояснити, але замість відповіді Сексон тільки загадково всміхалася.

— І як це ти викручуєшся з грішми? — почав він одного вечора.

Він розкрив був рота щось запитати, але змовк і хвилин п’ять сидів насуплено, про щось міркуючи.

— Скажи, будь ласка, — озвався він нарешті,— куди подівся отой гарненький чепчик, що завдав тобі стільки клопоту? Я його й разу на тобі не бачив, а для малого він же завеликий.

Сексон вагалася; зціпивши губи, вона лукаво глянула на чоловіка. Брехати їй завжди було важко, збрехати ж Біллі було й зовсім неможливо. Вона помітила, як його затьмарені очі ще дужче затьмарилися, а обличчя стало суворе й похмуре, як завжди, коли його щось прикро вражало.

— Скажи мені, Сексон, ти ж… ти… не продаєш своєї роботи?

Сексон не втрималася і розповіла все, не минаючи ані ролі Мерсідіз Гігінс, ані її дивовижного посагу. Але Біллі не подався: він категорично заборонив Сексон шити на продаж.

— Таж я маю стільки вільного часу, Біллі, мій любий, — благала вона.

Він похитав головою.

— Дурниці! Я й слухати про це не хочу. Я взяв тебе і маю піклуватися про тебе сам. Ніхто не посміє сказати, що Робертсова дружина мусить працювати. Мені й самому ця думка нестерпна. Та й це зовсім і непотрібно.

— Але ж, Біллі,— почала вона знову.

— Годі! Це єдина річ, Сексон, якої я не попущу. Я не кажу, що мені не до вподоби гарні речі — ні, я їх дуже люблю. Вони мені чортзна-як подобаються, але тільки на тобі. Нароби їх хоч цілу гору, але для себе, і я на них охоче дам тобі, скільки треба грошей. Тепер я працюю собі цілий день, посвистую та думаю про хлопчика, та все радію, бо знаю, що ти сидиш удома і шиєш усяку всячину, і маєш з того неабияку втіху. А як ти шитимеш на продаж, то все піде під три чорти. Жінка Робертсова не повинна працювати на інших. Я пишаюся цим твоїм шитвом тільки перед собою. А зрештою, це ж тобі не потрібно.

— Ах ти ж любий мій, — прошепотіла Сексон, щаслива, дарма що зазнала поразки.

— Я хочу, щоб ти мала все потрібне тобі,— провадив він далі.— І ти все матимеш, доки в мене є дві здорові руки. Я ж бачу, як до ладу ти завжди вбираєшся, — і це мені подобається. Я вже не хлопчисько і, може, дечого довідавсь, чого б і не слід, доки познайомився з тобою. Але я добре знаю, що зроду не бачив жодної жінки, яка так пильнувала б не тільки своїх сукень, а й білизни. О!..

Він підніс руки, не знаходячи слів, аби виявити все, що думав і відчував, але за хвильку повів далі:

— Справа не тільки в охайності, хоча й це важливо. Чимало жінок охайні. Але цього ще замало. Тут щось інше. Це… ну, та це… Просто твоя білизна вся така біла, гарненька, добірна. Це впливає на уяву… Коли я думаю про тебе, то бачу й це. Знаєш, багатьом чоловікам краще б і не роздягатися, — та й жінкам також… Але ти… ти чудо, та й уже!.. І хоч який гарний на тобі одяг, а ти гідна ще кращого, і для тебе, люба, я нічого не пошкодую. Про це, Сексон, не турбуйся. Я можу підробляти просто жартома. Я в чудовій формі, ось минулого тижня Біллі Мерфі за один вечір заробив сімдесят п’ять доларів дзвінкою монетою, — він переміг хлопця на прізвисько Гордий Північанин. З цих грошей він і сплатив нам свій борг.

Але тут уже Сексон обурилася.

— Є ще такий собі Карл Генсен, — правив своєї Біллі.— Другий Шаркі{23}, як величають його дешеві спортивні критики. А він сам зве себе чемпіоном американського флоту. Знаю я йому ціну — він просто здоровий лобуряка. Я бачив, який з нього боксер, і можу любісінько побити його. Секретар Спортивного клубу пропонує мені виступити проти нього. Переможцеві — кругленькі сто доларів. І всі їх я віддам тобі,— на ці гроші собі накупиш, чого душа хоче. Ну, що ти на це скажеш?

— Якщо я не повинна шити на продаж, то й ти не повинен виступати на рингу, — категорично відказала Сексон. — Але я й на думці не маю торгуватися з тобою. Якби ти мені навіть і дозволив заробляти, я тебе однаково нізащо не пущу на ринг. Ніколи в світі не забуду я, що ти оповідав мені про боксерів, як вони нищать своє здоров’я. Я не попущу, щоб ти калічив себе. Твоє здоров’я — наполовину моє. Якщо ти не братимеш участі в матчах, то й я не продаватиму своєї праці. І ніколи-ніколи не зроблю такого, що було б тобі неприємно.

— Ну, то й гаразд! — погодився Біллі.— А все-таки мені страшенно кортить накласти цьому хвалькові Генсену.

Він аж усміхнувся на саму цю думку.

— Ну, а тепер забудьмо за все, а ти заграй-но мені «Коли минуть жнива» на цьому брязкальці, як воно там у тебе зветься.

Скінчивши пісню в супроводі укулеле, Сексон попрохала його самого заспівати «Скаргу ковбоя». З кохання до Біллі вона примудрилася полюбити цю єдину пісню, що співав її чоловік. Сексон уподобала тепер і монотонність «Скарги ковбоя», і навіть те, як Біллі безнадійно фальшував на кожній ноті. Вона ще й навчилася вторувати йому, сумлінно фальшуючи разом з ним. Але вона не розчаровувала чоловіка, що він кепський співак.

— Я певен, що Берт із хлопцями просто морочили мене, я співаю зовсім не зле, — поскаржився він.

— Звісно, у нас із тобою виходить дуже гарно, — злукавила вона, бо ж збочити від правди в такому випадку було не гріх на її думку.

Навесні в залізничних майстернях почався страйк. У неділю, напередодні його, Сексон і Біллі обідали в Берта. Прийшов і брат Сексон, але без жінки; Сара вперлася, що в неї, як звичайно, сила хатньої роботи. Гості застали Берта безнадійно похмурого; він сидів і, шкилячись, наспівував:

Ох, ті мільйонери кляті

Вміють гроші, наче жар,

Коцюбою загрібати.

Лихо, не люблю я скнар!..

Нащо нам скарби складати?

Хай за вітром все летить…

Ми, веселі марнотрати,

Гроші будемо палить!..


Мері саме поралася коло обіду, і відчувалося, що ось-ось вона спалахне. Закотивши рукава і вдягнувши фартуха, Сексон взялася мити посуд, брудний ще від сніданку. Берт приніс із сусідньої пивнички великий глек шумного пива, і троє чоловіків, покурюючи й попиваючи, завели розмову про майбутній страйк.

— Давно треба було за розум узятися, — рішуче заявив Берт. — Давно пора — боюся тільки, чи вже не запізно.

Нас тепер голими руками можна взяти. Саме нагода останнім з могікан накласти по потилиці.

— Ще не знати, — заперечив Том, замислено попахкуючи люлькою. — Робітничі організації щодалі більше вбиваються в силу. Я пам’ятаю, як велося в нас у Каліфорнії, коли ще не було ніяких спілок. А тепер, дивіться — нормована платня, усталений робочий день і все таке…

— Ти говориш, як агітатор, що напускає туману на дурнів… — насмішливо кинув Берт. — Насправді воно зовсім не так. Тепер на нормовану платню не купиш того, що колись на ненормовану. Ці профспілкові діячі ошукали нас. У Фріско спілчанські проводирі завели таку паскудну політику, якої навіть старим партіям не снилося: вони гризуться й сперечаються, але ніяк не поділять хабарів і раз у раз потрапляють до в’язниці. А яке становище теслів у Фріско? Можна подумати, що вони всі до одного організовані робітники й одержують платню за спілчанськими ставками. І ти цьому віриш, Томе Брауне? Я скажу тобі, що то все брехня! Нема у Фріско жодного теслі, котрий у суботу ввечері не віддавав би частини свого заробітку підрядникові. А у Сан-Франціско засновують собі спілки, і спілчанські проводирі роз’їжджають по Європі на чужі гроші, якщо не розтринькали їх на адвокатів, щоб відкараскатися від в’язниці.

— Воно-то так, — згодився Том. — Ніхто цього не заперечує. Біда, що робітник наш не досить ще свідомий. Без політики не обійдешся, тільки треба, щоб політика ця була правильна.

— Соціалізм, еге? — глумливо перебив його Берт. — Та соціалісти продадуть нас не згірше за Руфів та Шмідтів!

— Беріть чесних людей, — промовив Біллі.— Це найголовніше. Ні, ні, я не обстоюю соціалізму, я далекий від цього. Мої діди й прадіди здавна жили в Америці, і я не хочу, щоб купка гладких німців та брудних російських євреїв, що навіть мови англійської не знають, учили мене, як керувати моєю країною.

— Твоєю країною! — скрикнув Берт. — Ех ти, дурнику!.. Та в тебе нема ніякої країни! То дитяча казка, якою тобі задурюють голову шахраї, щоб видерти зайвий гріш із кишені.

— А ти не голосуй за шахраїв, — спокійно відповів Біллі.— Якщо ми обиратимемо чесних людей, то й ставитимуться до нас по-чесному.

— Чому ти, Біллі, ніколи не приходиш на наші збори? — мовив Том. — Тобі б розкрилися очі, і на наступних виборах ти голосував би за соціалістів.

— Ніколи в світі! — жахнувся Біллі.— Доки твої соціалісти не почнуть балакати по-людському, ти мене на свої збори не заманиш.

Берт замугикав:

Ми, веселі марнотрати,

Гроші будемо палить!..


Мері страшенно сердилася на чоловіка за його бунтарські речі й за співчуття до страйкарів і не могла себе примусити озватися до Сексон, тож та, зацікавлена й здивована, мовчки прислухалася до розмови чоловіків.

— Куди ж ми котимось? — весело спитала Сексон, хоч серце їй стиснулося від болісного передчуття.

— Не котимось, а вже докотилися, — пробубонів Берт.

— М’ясо й масло знову подорожчали, — загарячкувалась вона. — Біллі врізали платню, а залізничникам ще торік. Треба щось робити.

— Єдине, що можна зробити — це боротись, як дияволи, — відказав Берт. — Боротись і згинути в борні. Ото й усе. Ми загинемо, але загинемо з честю.

— Не можна таке балакати, — незадоволено похитав головою Том.

— Час балачок минув, братику; настав час боротьби.

— Багато ти зробиш голіруч проти регулярного війська з кулеметами! — зауважив Біллі.

— О, не турбуйся — на світі є такі короткі палички, що з великим гуркотом вибухають і полишають діри. Є така річ, як порох…

— Ага! — вищирилась на нього Мері, взявшися в боки. — Так ось воно що! Так ось яке сміття знайшла я вранці в твоїй кишені!

Берт не звернув на неї уваги. Том заклопотано палив. На Біллиному обличчі проступало збентеження.

— Але ж ти це не серйозно, Берте? — спитав Біллі, виразно сподіваючись заперечливої відповіді.

— Цілком серйозно, як хочеш знати. Я б їх усіх спровадив чортові в зуби, поки сам не вріжу дуба!

— Він кровожерний анархіст! — поскаржилася Мері.— Отакі, як він, убили Маккінлі й Гарфілда{24} і… і… всіх інших. Його повісять. Згадаєте мої слова! Добре, що хоч бодай діти нас поки що не обсіли.

— Та він тільки гороїжиться, — заспокоював її Біллі.

— Він тебе просто дратує,— мовила Сексон. — Берт завше був жартівник.

Але Мері похитала головою.

— Ні, то вже я знаю. Я чую, що він балакає вві сні. Він клене, лається й скрегоче зубами. Чуєте!.. Знов…

Берт хвацько відкинувся назад, спираючись стільцем об стіну, і завів своєї пісеньки:

Ох, ті мільйонери кляті

Вміють гроші, наче жар,

Коцюбою загрібати.

Лихо, не люблю я скнар!..


Том загомонів щось про розсудливість та справедливість, але Берт, урвавши спів, накинувся на нього:

— Справедливість? Ще одна мильна бульбашка! Ось слухайте, я розповім вам про справедливість для робітництва. Пам’ятаєте Форбса? Алістона Форбса, що пустив за вітром каліфорнійський Альта-трест і поклав собі до кишені два мільйони? Що б ви думали, — я бачив його вчора в розкішному авто! А скільки йому присудили? Аж вісім років ув’язнення. А скільки він відсидів? — менше двох, — бачте, йому подарували, зваживши на кепський стан здоров’я! Це він ото — хворий!.. Та ми всі поздихаємо, заки він дуба дасть. А тепер гляньте сюди у вікно: бачите онде ганок з обламаним поруччям? У тій хаті живе місіс Денекер. Вона прачка. Її старого чоловіка вбило на залізниці. Вигадали, що це сталося з його власної необережності, чи ще там щось, і вдові не дали ані цента відшкодування! її синові Арчі було тоді шістнадцять. Вийшов з нього справжній вуличник, чистий тобі волоцюга. Одного разу він утік до Фресно й заліз у кишеню якогось п’яниці. І знаєте, скільки він украв? Два долари вісімдесят центів. Вважайте — два вісімдесят! А що йому присудив паскудник суддя? П’ятдесят років. Вісім він уже відсидів у Сан-Квентіні.

І сидітиме там, доки не здохне. Його мати каже, що він уже на ладан дихає, бо сухоти, — але вона не має чим підмазати, щоб йому дали амністію. Арчі-хлопака поцупив у п’яного два долари вісімдесят центів і дістав п’ятдесят років ув’язнення. А Алістон Форбс розжився коло Альта-тресту на два мільйони — і не досиджує й двох років. То чия ж батьківщина оця країна? Твоя й Арчі? Ні, вже дзуськи! Це батьківщина Алістона Форбса… Отож-то!..

Ох, ті мільйонери кляті

Вміють гроші, наче жар,

Коцюбою загрібати.

Лихо, не люблю я скнар!..


Мері підійшла до Сексон, що домивала останню миску, скинула з неї фартуха й поцілувала її так ніжно, як тільки може одна жінка поцілувати іншу, котра сподівається бути матір’ю.

— А тепер відпочинь, голубонько. Тобі не можна стомлюватися, а до кінця ще далеко. Я принесу тобі твоє шитво, і ти послухаєш розмову наших чоловіків. Тільки не вважай на Берта, — він навіжений.

Сексон шила й прислухалася, а на обличчі в Берта проступила прикра озлість, коли він побачив дитячу одіж, яка лежала в неї на колінах.

— Де ваш розум! — скрикнув він нараз. — Приводите на світ дітей, не маючи жодної надії, що зможете їх прогодувати!

— Чи не хильнув ти вчора ввечері зайвого? — осміхнувся Том.

Берт похитав головою.

— І навіщо так бурчати? — добродушно озвався Біллі.— Все ж таки Америка непогана країна.

— Вона була колись непогана, — відказав Берт. — ще тоді, коли всі ми були могікани. Але не тепер. Нас пограбовано. Нас скручено в баранячий ріг, загнано в безвихідь і покинуто напризволяще. Мої предки боролися за цю країну. І ваші так само. Ми визволили негрів, вибили індіян, ми пухли з голоду, мерзли, впрівали на цій землі й билися за неї. Вона сподобалася нам. Ми розчистили її, розорали, проклали шляхи, збудували міста. Кожен мав достаток. Ми й далі боролися за цю землю. Двох моїх дядьків убито під Гетісбергом. Усі наші брали участь у війні. Послухайте, що розповідає Сексон, — чого тільки не зазнали її предки, щоб дістатися сюди, чого вопи не натерпілися, щоб придбати собі ранчо, коні, худобу й усяку всячину. І вони все оте здобули. І мої предки також, і її, Мері…

— І досі все втримали б, якби були вони спритніші,— не стерпіла Мері.

— Звичайно, — провадив далі Берт. — У цьому-то й суть. Ми невдахи. Нас ошукали. Ми не хтіли бути шулерами, не вміли фальшувати карт і програли. Бачте, часи змінилися, білі люди поділилися на два табори — на левів і на шкап. Шкапи працювали, а леви поглинали. Вони поглинули ферми, копальні, фабрики, а тепер уже й уряд. Ми — оті білі, ми нащадки тих білих людей, що були занадто чесні, щоб бути спритними, і тому програли. З нас злупили шкуру. Розумієте ви мене?

— Ти б міг добре заливати на зборах, — зауважив Том, — коли б не бовкав часом зайвого.

— Ти говориш ніби й слушно, — озвався Біллі,— тільки в дійсності воно не так. Тепер кожен може забагатіти.

— Або стати президентом Сполучених Штатів! — зареготався Берт. — Звичайно, звичайно, якщо він спритняк! Але чомусь не чувати, щоб ти висунувся на мільйонера або президента. Чому? А тому, що ти не хват. Ти дурбай. Ти робоча шкапа. Ось чому! А хай тобі трясця! Та й усім нам також!

За обідом Том завів мову про своє здорове сільське життя замолоду й признався, що мріє взяти, як колись робили його предки, клапоть державної землі. Він тільки скаржився, що Сара й слухати про те не хоче — отже, його мрія, певне, й залишиться мрією.

— Такі-бо вже правила в життєвій грі,— зітхнув Біллі.— Когось таки муситься вибивати з колії.

Перегодом Берт знову завів викривну промову, а Біллі тим часом розглянувся і мимоволі почав порівнювати: як тут було несхоже на його домівку! Не було тут затишку й вигоди, як у нього вдома. Біллі згадав, що коли вони з Сексон прийшли сюди, посуд від сніданку ще не було помито. Як кожен чоловік, він не помічав багатьох господарських дрібниць, але, ввесь час придивляючись, поволі дійшов висновку, що Мері не така дбайлива господиня, як Сексон. Він гордовито глянув на свою жінку, і йому захотілося підійти до неї й пригорнути її до себе. Так, його Сексон — справжня дружина! Він сидів заплющивши очі; йому пригадалася її чепурна білизна, і в ту ж мить в уяві виріс увесь її милий образ; коли це раптом Бертів голос відірвав Біллі від його думок.

— Ти, Біле, думаєш, що в мені кипить жовч. Це правда, так воно й є. Тобі не довелося зазнати того, що мені. Ти завжди робив одне — правив кіньми або ж боксом

заробляв легкі гроші! Ти ніколи не терпів скрути. Ти не відчував страйку. В тебе не було старої матері, задля якої ти мусив би терпіти приниження. Тільки після її смерті я зітхнув вільніше.

Слухай, пішов я колись найматися в Найлську електрокомпанію. То от як там зі мною повелися. Управитель зміряв мене поглядом від голови до п’ят, завдав тисячу запитань, а тоді простягнув бланка для заяви. Заповнив я його, ще й заплатив долара за лікарський огляд. По тому мусив піти до фотографії зняти свою пику, мовляв, треба для їхньої ідіотської портретної галереї. За те віддав ще одного долара. Тоді управитель бере в мене заяву, лікарське посвідчення, фотокартку її задурює голову ще сотнею запитань. «Чи належав я коли до якої робітничої спілки?» Це я б то?!.. Звісно, я мусив збочити від правди. Роботи ж треба, хоч кров з носа. Крамниця наборг уже не дає, а тут ще й мати…

«Ну, — думаю, — вже ти, брате, вагоновод. Стоятимеш собі на площадинці та підморгуватимеш ловкеньким дівчаткам». Але вийшло дзуськи. Ще з мене два долари злупили, два кревних долари, за цинову кокарду. А потім дев’ятнадцять п’ятдесят за уніформу, яку в іншому місці залюбки за п’ятнадцять дістанеш. І все те вивернули мені з платні першого ж місяця. А в кишені треба було, крім того, мати п’ять власних доларів дрібняками. Так було заведено. Довелося позичити їх у Тома Доневена — знайомого поліцая. А тоді ще примусили мене півмісяця на дурничку працювати, — мовляв, я в них навчався.

— Ну, а ловкенькі дівчатка таки траплялися? — всміхнулася Сексон.

Берт похмуро похитав головою.

— Я попрацював там тільки місяць. Потім ми зорганізувалися в спілку, і всіх нас виставили за двері.

— Так з вами, йолопами, буде й цей раз, як застрайкуєте в майстернях, — злісно промовила Мері.

— Це ж я тобі й товчу в голову, — відповів Берт. — Нема в нас надії на перемогу.

— То навіщо ж тоді страйкувати? — здивувалася Сексон.

Він глянув на неї тьмяним поглядом.

— А за віщо лягли кістьми мої дядьки під Гетісбергом?


РОЗДІЛ VIII


З тяжким серцем поралася тепер Сексон коло господарства. Годі вже було дбати про чепурні речі. Матеріал коштував гроші, а витрачати більше вона не зважувалася. Бертова засторога, немов сталеве лезо, ятрила мозок. Вони з Біллі відповідають за майбутнє молоде життя. Чи певні вони, що здолають годувати, одягати свою дитину і поставити її на добрий шлях? На віщо покладають вони надії? Мов крізь сон, пригадала вона знегоди своїх дитячих літ і глибше відчула тогочасні скарги батьків та матерів. Тепер вона майже виправдувала Сарині постійні нарікання.

Скрута обсіла сусідні родини залізничників-страйкарів. Дрібні крамарі теж підупали духом, як помітила Сексон, щодня виходячи закупати харчі. Давніша життєрадісність де й поділася. Жінки біля дітей, що бавилися на вулицях, не крили своєї тривоги. Вечорами, коли вони виходили погомоніти на ганки й за хвіртки, голоси їхні звучали приглушено і сміху майже не чулося.

Мегі Донегю, що завжди брала в молочаря три пінти молока, тепер перейшла на одну. Вже не ходили цілими родинами до кіно, і важче стало добувати м’ясні обрізки. Нора Ділейні, що жила в третьому домі від Сексон, не купувала більше свіжої риби по п’ятницях. Замість того вона перейшла на солону тріску — та й то не найкращого гатунку. Рум’яні дітлахи, що були вибігали на вулицю між обідом і вечерею з кусниками хліба, густо намазаними маслом та присипаними цукром, діставали тепер тонші, пісніші бутерброди, і зовсім без цукру. Та й сама звичка давати дітям підвечірок потроху виводилася, і декотрі діти вже нічого не діставали у непризначений час.

Усі почали скорочувати свої видатки, обмежувати себе в усьому. Кожне робилося дратливіше. Жінки частіше сварилися між собою, та й дітям стало більше перепадати; Сексон знала, що Берт і Мері теж раз у раз гризуться.

— Вона не хоче розуміти, скільки в мене власних турбот, — Берт поскаржився якось Сексон.

Сексон пильно подивилася на нього, і невиразне, тяжке передчуття заворушилось у неї в душі. Його чорні очі блищали вогнем шаленства. Смагляве обличчя змарніло, і гостріше проступали вилиці. Губи мов застигли в гіркій посмішці. В його заломленому набакир капелюсі, в усій його поставі відчувалося ще більше одчайдушного завзяття, ніж давніше.

Не раз, сидячи в пообідні години край вікна, замислювалася Сексон про далекі часи, коли її предки йшли горами, полонинами та преріями до обітованої землі на березі Західного моря. І часто уявляла собі ті аркадійські дні, коли вони не жили в містах і не знали ніяких робітничих спілок і об’єднань підприємців. Вона згадувала розповіді дідів про те, як люди колись забезпечували самі себе всім потрібним для життя: вони самі стріляли собі дичину, розводили худобу, вирощували городину, були самі собі ковалі, й теслі, й шевці, самі собі шили одяг, і самі ткали той крам.

І бачивши тугу на братовому обличчі, вона розуміла, чому він мріє осісти десь на лоні природи.

Яке гарне, мабуть, фермерське життя, думала Сексон. І навіщо купчаться люди по містах? Чому часи змінилися? Чому раніш усього було досхочу, а тепер така скрута? Навіщо люди сперечаються й сваряться, страйкують, змагаються — і тільки задля того, аби дістати роботу? Чому не вистачає роботи для всіх? Сексон здригнулася від прикрого спогаду: ще сьогодні вранці, саме перед її вікнами, страйкарі-сусіди, знайомі їй дехто з лиця, а дехто й на ймення, побили двох страйколомів, що йшли на роботу. Це була жорстока моторошна бійка — дванадцятеро проти двох. Почали діти: вгледівши скебів, вони заходилися шпурляти в них камінці та лаятись такими словами, яких би дітям і знати не слід. На галас надбігли полісмени з револьверами, і страйкарі поховалися по хатах та вузьких завулках. Одного скеба без пам’яті віднесли до амбулаторії, другого під захистом залізничної поліції повели до майстерень. Мегі Донегю, стоячи на своєму ганкові з немовлям на руках, кричала скебові вслід таку непристойну лайку, що Сексон аж краскою зайшлася із сорому. Під час бійки вийшла на свій ганок і Мерсідіз; стара стежила за всім з якоюсь дивною цікавою усмішкою — лице її було зовсім спокійне, тільки ніздрі раз по раз здригалися. Сексон вразив цей спокій старої і ця її байдужа цікавість.

І ось до Мерсідіз, такої досвідченої в справах кохання, подалася Сексон погомоніти про те, що ж це діється зі світом. Але до промисловості та економіки стара ставилась якось по-чудернацькому.

— Га-га, голубонько, це дуже просто. Більшість людей — дурні зроду. Це — раби. Меншість — зроду розумні. Це — господарі. Таких уже, мабуть, створив людей бог.

— Але як же міг бог спокійно дивитися на сьогоднішню жахливу колотнечу?

— Мабуть, він такими речами не цікавиться, — всміхнулася Мерсідіз. — Гадаю, що він і не знав про неї.

— Я смертельно злякалася, — провадила далі Сексон. — Я мало не зомліла. А ви — я бачила вас — ви стежили за всім так байдуже, немов це звичайна вистава.

— Та це й була вистава, голубонько моя.

— Ой, як ви можете?!

— Га-га, це не первина мені! Я бачила, як убивають людей. Нічого надзвичайного. Всі люди помирають. Дурні помирають, як худоба, самі не знаючи, з якої причини. А дивитися дуже кумедно. Вони б’ються кулаками та кийками й провалюють одне одному голови. Це дикість. Вони, мов дикі звірі, мов ті пси, що гризуться за кістку. Ота їхня робота це ж та сама кістка. Якби вони билися за жінок, за ідеї, за золото чи за казкові діаманти — це було б щось величне. А за що б’ються вони? Вони просто голодні і б’ються за окрушини, щоб набити собі шлунок!

— О, якби я могла зрозуміти! — стискаючи руки, прошепотіла Сексон, пройнята болісною жагою знання.

— Тут нема чого й розуміти. Все ясно, як день. На світі завжди були дурні й розумні, раби й пани, мужики й принци. Так воно буде й повік.

— Але чому?

— Чому мужик є мужик, голубонько? Бо він мужик! А чому блоха є блоха?

Сексон нетерпляче похитала головою.

— Але ж, голубонько, я відповіла вам. Жодний філософ у світі не дасть вам кращої відповіді. Чому ви покохали свого чоловіка дужче за інших чоловіків? Бо покохали саме його, та й край. А чому покохали? Бо покохали. Чому вогонь пече, а мороз кусає? Чому є дурні й розумні? Пани й раби? Підприємці й робітники? Чому чорне — чорне? Дайте відповідь на це — і ви відповісте на все.

— А все-таки то несправедливо, щоб люди пухли з голоду, коли вони хочуть працювати, — нічого більше, тільки працювати на стерпних умовах, — заперечила Сексон.

— О, ні, то справедливо, як і те, що камінь не горить, як дерево, що морський пісок — не цукор, що терен колеться,

що дим здіймається вгору, що вода мокра, що речі падають униз.

Проте таке пояснення дійсності не переконало Сексон. Вона навіть не зрозуміла, що та хотіла цим сказати — їй слова старої видалися просто нісенітницею.

— Виходить, у нас нема ані волі, ані незалежності! — запально скрикнула Сексон. — Не всі люди рівні. Моя дитина не має права жити так, як дитина заможної матері!

— Цілком слушно, — відповіла Мерсідіз.

— Але ж мої предки саме за це й боролись! — не відступала Сексон, згадавши шкільні лекції з історії та батькову шаблю.

— Демократія — мрія блазнів. Га-га, голубонько, — демократія, як і релігія, — це брехня: її вигадали, щоб забити баки робочій худобі. А коли вона починала нарікати на свою скруту й тяжку працю, цю худобу вмовляли не скидати з себе ярма, втішали казочками про потойбічне життя, де бідні раюватимуть у розкошах, а заможні й мудрі смалитимуться на вічному вогні! Ото, мабуть, реготалися тоді мудрі, сміючися з дурних! Коли ж ця брехня вивітрилася і дурні почали мріяти про демократію, мудрі й подбали про те, щоб вона так і залишилася мрією, тільки мрією. Світ належить дужим та мудрим.

— Але ж ви й самі належите до робочого люду, — зауважила Сексон.

— Я? До робочого люду? Ех, голубонько, це сталося тому, що я вклала гроші в непевну справу, що я стара й негодна вже чарувати бравих юнаків, що я пережила всіх друзів своєї молодості й у мене нікого не лишилося, тому, що я живу тут у гетто з Баррі Гігінсом і лагоджуся до смерті… Але ж, моя голубонько, я народилася серед панів і ціле життя своє топтала ногами дурнів. Я пила найдорожчі вина й пишалася на таких бенкетах, — що коштів з них вистачило б нашим сусідам прожити ціле життя.

Дік Голден і я (то були Дікові гроші, але це однаково, що мої), отож — Дік Голден і я, не збігло й тижня, як пустили за вітром чотириста тисяч франків у Монте-Карло. Він був єврей, але вмів сипати грішми. На ті самоцвіти, що я носила в Індії, можна було врятувати життя десяти тисяч родин, що мерли на моїх очах з голоду.

— Ви бачили, що вони мруть, і… пальцем не ворухнули? — спитала вражена Сексон.

— Я залишила самоцвіти собі… Га-га, і того ж року їх украв у мене один мерзотник — російський офіцер.

— І ви дивилися спокійно, як ті люди вмирають?.. — перепитала Сексон.

— Це жалюгідне поріддя, вони гниють і плодяться, мов гробаки. Вони нічого не варті, нічого-нічого, голубонько! Так само, як і ваші тутешні робітники. Найнепрощенніша їхня дурість, що вони без упину плодять нових рабів для своїх панів.

Отож і вийшло, що від інших Сексон все ж таки почула дещо путнє, але від цієї жахливої старої не довідалась геть нічого. Тепер уже й тим романтичним розповідям Мерсідіз вона не дуже йняла віри.

Збігали тижні. Страйк залізничників дедалі розпалювався, Біллі хитав головою і признавався, що навіть не уявляє, які знегоди чекають на робітників.

— Нічого я тут не второпаю, — казав він до Сексон. — Суцільна плутанина. Наче якась колотнеча наосліп. Наші схиляються до того, щоб підтримати заводських робітників. Вони вже тиждень страйкують, і багатьох їхніх уже позвільняли. Тож якщо ми, биндюжники, не припинимо роботи, їхньому страйкові капець.

— Але ж вам і на думку не спало застрайкувати, коли вам самим зменшили платню, — зауважила Сексон, насупивши брови.

— О, тоді ми не були ще готові. А тепер усі биндюжники з Фріско і спілка портовиків згодні нас підтримати. Не знаю, що там буде, поки що це лише балачки. Але якщо дійде до страйку, то ми й тих своїх десятьох відсотків не подаруємо.

— І все ото через цих підлих політиканів, — почав він іншим разом. — Усі вони падлюки. Коли б же ми хоч остільки порозумілися між собою, щоб стали обирати чесних людей…

— Але якщо навіть троє вас — ти, Берт і Том — не годні порозумітись, то як сподіватися, що всі робітники порозуміються?

— Хто й зна, — визнав Біллі.— Як подумаєш про це, аж не при тямі стаєш. А воно ж ясно як день. Оберім чесних людей до політики, і все буде гаразд. Чесні люди створять чесні закони, і тоді кожна чесна людина дістане те, що їй належиться. Але Бертові руки сверблять усе руйнувати, а Том палить люльку й марить собі любісінько, що колись усі люди голосуватимуть за те, що він уважає найкращим. Тільки від цього «колись» нікому не легше. Нам уже зараз дечого треба. Том же каже, що ще рано, а Берт — що вже запізно. Ну й що тут вдієш, коли кожен мудрий своїм строєм? Хоча б ці самі соціалісти, — вони тільки скубуться, гризуться й викидають один одного з партії. Від усього цього мені аж у голові гуде. Єдине, що я знаю, — що нам уже зараз дечого треба…

Раптом він урвав мову і глянув на Сексон.

— Що сталося? — спитав він здушеним голосом. — Тобі погано… чи… чи це?..

Вона схопилась однією рукою за серце, але незабаром жах зник з її очей, і вони засвітились прихованою втіхою, а губи таємниче всміхнулися. Здавалося, вона забула про чоловіка і прислухається до якогось далекого голосу, якого почути йому не суджено. Потім обличчя її засяяло радістю й подивом, вона глянула на Біллі й простягла йому руку.

— Це життя!.. — прошепотіла вона. — Я відчула під серцем у себе життя. О, я така щаслива!

Другого вечора, коли Біллі повернувся з роботи, Сексон примусила чоловіка поважніше замислитись над його майбутніми батьківськими обов’язками.

— Я вже обдумала все, Біллі,— почала вона. — Я така здорова, міцна жінка, що це обійдеться нам досить дешево. Покличемо Марту Скелтон — вона добра акушерка.

Але Біллі похитав головою.

— І не думай про бабок, Сексон. Ми запросимо лікаря Гентлі. Він лікує Біла Мерфі, і той вірить у нього, як у кам’яну гору. Щоправда, він старий хрін, та голову має на в’язах.

— А вона приймала в Мегі Донегю, — доводила Сексон. — І бачиш, які здорові мати й дитя.

— Як там не є, але в тебе вона не прийматиме, — затям це собі.

— Але ж лікар здере з нас двадцять доларів, — не здавалася Сексон. — І примусить ще взяти доглядальницю, бо без жінки не обійтися, а Марта Скелтон сама дасть собі раду, і це коштуватиме куди дешевше.

Біллі ніжно пригорнув її до себе, та від свого не відступився.

— Послухай-но, жіночко моя. Робертсів дешевиною не спокусиш. Ніколи за це не забувай! Ти маєш привести дитину. Це твоя справа, і з тебе досить. А моя справа — постачати гроші й піклуватися тобою. І хоч би як добре я зробив для тебе, ти варта кращого. Навіть за мільйон доларів не попущу я, щоб ти хоч трохи ризикувала. Найголовніше, аби ти була здорова, а долари — сміття. Ти, може, гадаєш, я не люблю наше дитинча? Люблю, ще й як. Та воно в мене з думок не сходить, працювати не дає. Якщо мене виженуть з роботи, то це буде тільки через нього. Але богом присягаюся, Сексон, як з тобою має щось трапитись, або хоч мизинчик твій має постраждати, то я волію бачити його мертвого, аніж ризикувати твоїм життям. Тепер тобі ясно, як багато ти для мене важиш?

Знаєш, Сексон, я гадав, що коли люди поберуться, то це вони просто поселяться вкупі і з часом починають плестися одне обіч одного, аби день до вечора. У інших воно може, й так, але в нас із тобою — не те. Я люблю тебе щодень дужче й дужче. Ось зараз я люблю тебе більше, ніж п’ять хвилин тому, коли почав розмовляти з тобою. І навіщо здалася тобі доглядальниця! Гентлі навідуватиметься щодня, а Мері попорається коло господарства і догляне тебе, так само, як і ти доглянула б її, коли б вона була в такому стані.

Збігали дні й тижні, груди в Сексон повнішали, і всю її поволі проймали гордощі материнства. Для неї, нормальної, здорової жінки, вагітність була не тягар, а безмірне щастя. Іноді на неї, щоправда, нападав острах, але такий хвилевий, що тільки ще дужче поглиблював її щастя.

Непокоїло Сексон тільки невиразне й загрозливе становище робітників, якого ніхто, здавалося, не міг зрозуміти, а вона менше за всіх.

— Стільки балакають про машини, — мовляв, завдяки їм стали виробляти куди більше товарів, — звернулася вона раз до Тома. — Але ж чому з усіма цими машинами ми не заробляємо тепер більше?

— Е, та ти в мене тямуща, — відказав Том. — Ти, я бачу, скоро й соціалізм зрозумієш.

Проте Сексон цікавив тільки практичний бік справи:

— Томе, ти вже давно соціаліст?

— Вісім років.

— А той соціалізм тобі що-небудь дав?

— Усім дасть… Згодом.

— То ти встигнеш до того часу десять разів померти! — гостро кинула вона.

Том зітхнув.

— Мабуть, що так. Справа посувається надто кволо.

Він знову зітхнув.

Сексон глянула на його стомлене, покірне обличчя, похилі плечі, мозолясті руки: вся його постать, здавалося, символізувала немічність його соціальних поглядів.


РОЗДІЛ IX


Почалося з дурниці, як часто починається несподіване й фатальне. Діти — і великі й малі — спокійно гралися на вулиці, а Сексон, дивлячись на них крізь відчинене вікно, мріяла про свою власну майбутню дитину. Сонце спокійно червонило захід, морський солонуватий вітрець навівав прохолоду. Раптом хтось із дітей махнув рукою у напрямку Сьомої вулиці. Діти враз притихли, кинули гратися й усі туди видивилися, показуючи в той бік пальцями. Старші хлопчаки, років десяти-дванадцяти, скупчилися тісніше, а старші дівчатка боязко похапали малих дітей за руки, а декого й узяли на руки.

Сексон не бачила, що сталося, але вгадала, в чому річ, коли старші хлопчаки понабирали з канави камінців і, як миші, причаїлися у вузьких завулках між будинками. Дівчатка поволокли малечу додому; заскрипіли хвіртки й сходинки ганків, захряскали двері, і за мить уся вулиця спорожніла — тільки де-не-де з-за спущених фіранок визирали стривожені обличчя жінок. Сексон почула гуркіт міського потягу, що звернув із Центральної вулиці. Тоді з Сьомої долинув хрипкий погрозливий чоловічий гомін. Але поки що нічого не було видно, і Сексон пригадала слова Мерсідіз Гігінс: «Вони, мов ті пси, що гризуться за кістку. їхня робота — це ж та сама кістка».

Гомін наближався. Перехилившись за вікно, Сексон побачила з десяток страйколомів, що під охороною полісменів та детективів ішли вулицею. Вони шикувалися щільно черідкою, а за ними з диким криком, раз у раз підбираючи каміння, сунуло чоловік із сотню страйкарів. Сексон здригнулася зі страху, але, розуміючи, що в її стані хвилюватись небезпечно, взяла себе в руки. Приклад Мерсідіз Гігінс ще й підбадьорив її: стара витягла стільця на високий ганок і спокійнісінько сіла перед дверима.

В руках полісменів були кийки. Детективи йшли начебто без зброї. Страйкарі сунули позаду з лайкою та погрозами, але тим часом не виявляли ще агресивних замірів. Бучу зняли діти. Раптом з вузького завулка між будинками Олсена та Айшема посипалося градом каміння, і одному штрейкбрехерові перепало каменюкою. Хитаючись, він притулився до шпичастого паркана Робертсів, обтер кров, що набігала йому на очі, витяг з кишені револьвера і стрельнув у Айшемів будинок. Один із детективів схопив його за руку, щоб утримати від другого пострілу, й потяг за собою. У ту ж мить із грудей розлютованих страйкарів вихопився рев, і з проходу між будинками Сексон та Мегі Донегю знову посипалося каміння. Штрейкбрехери та їхні оборонці спинилися й повитягали револьвери. Рішучі й суворі обличчя цих людей, що для них бійка була професією, віщували тільки кровопролиття та смерть. Сексон це зрозуміла. Якийсь літній чоловік, чи не старший їхній, скинув м’якого фетрового капелюха й обтер хусткою спітнілу лисину. Він був високий на зріст, огрядний, череватий і досить безпорадний на вигляд. Його сиві бурці пожовкли смугами від тютюну, а в зубах він тримав сигару. Похилені плечі незнайомця горбилися, і Сексон помітила навіть лупу в нього на комірі.

Котрийсь детектив показав на когось пальцем, і почувся сміх. Спричинив це Олсенів синок-чотирьохліток, що вирвався з рук матері і, перевалюючись на нетвердих ніжках, кинувся на своїх суспільних ворогів. У правій руці малюк тримав заважку для себе каменюку; його рожеві щічки перекосилися з гніву, і він обурено скрикував: «Кляті скеби! Кляті скеби!» Вибух сміху, яким ті відповіли на його крик, украй розлютував хлоп’я. Воно підбігло ближче і щосили шпурнуло в штрейкбрехерів каменюку, яка, звичайно, не відлетіла й на шість кроків від нього.

Сексон бачила й це, і те, як налякана місіс Олсен вискочила на вулицю по сина. Навкруги посипалися кулі: це стріляли страйкарі; і Сексон обернула погляд до штрейкбрехерів у неї під вікном. Нараз один з них, круто вилаявшись, приглянувся до біцепса своєї руки, що безсило звисла вздовж тіла. Сексон бачила, як з руки стікала кров, і розуміла, що треба сховатися, що їй не слід дивитися на вулицю, але в жилах її заговорила войовнича предківська кров і притлумила звичайний її людський страх. В запалі колотнечі вона забула про свою дитину, про страйкарів, про все на світі і, вражена, не могла відвести очей від товстуна з сигарою в зубах. Голова його якось чудно застрягла між шпичастими штахетами її паркана, тіло звисло на вулицю, і коліна майже торкалися землі. Капелюх йому звалився додолу, а кругла лисина поблискувала на сонці. Сигара теж зникла. Сексон завважила, що він дивиться на неї. Одна його рука, що застряла між штахетами, немов подавала їй знаки, а брови, здавалося, жартівливо підморгували, хоч Сексон знала, що то корчі смертельної муки.

Сексон втупилася в нього на кілька секунд, аж поки не збудив її голос Берта. Той біг з кількома страйкарями вздовж вулиці, був уже недалеко від її вікон і вигукував: «За мною, могікани! Розіпнемо їх!»

У лівій руці він тримав кайло, а в правій револьвера; набоїв уже не було, і барабан порожньо клацав під його конвульсійними пальцями. Зненацька перед хвірткою Робертсів Берт зупинився; кайло випало йому з рук, і він якось дивно крутнувся. Він падав, але на мить ще спромігся вирівнятись і шпурнув револьвера в лице штрейкбрехерові, що кинувся до нього. Коліна під ним почали підгинатись. Помалу, з неймовірним зусиллям схопився він правою рукою за штахет, сперся на нього і так само помалу став осідати. Юрба страйкарів пронеслася далі. Це була не борня, а різанина. Страйколоми та їхня охорона, приперті до Робертсового паркана, відбивалися, як зацьковані пацюки, але не могли встояти проти натиску сотні людей. Над їхніми головами маяли дрючки та кайла, клацали револьвери, брукове каміння летіло з близької відстані і добре влучало. Сексон бачила, як молодий Френк Девіс, Вертів приятель і батько немовляти, притулив цівку револьвера до живота штрейкбрехерові й стрельнув. Зусібіч лунали прокляття, чулися люті погрози, вигуки жаху й болю. Мерсідіз казала правду. Це вже не люди. Це звірі, що гризуться за кістки й перегризають одне одному горло.

«Робота — це кістка; робота — це кістка», — раз по раз повторювала подумки Сексон. Тепер уже вона негодна була відступити від вікна. Думок ніяких не було в голові. Вона тільки оніміло вдивлялась у цей жахливий вир, що крутився їй перед очима, немов фільм, пущений скаженим темпом. Вона бачила, як падають детективи, полісмени й страйкарі. Один тяжко поранений штрейкбрехер навколішках благав страйкарів змилуватися; хтось із супротивників копнув його по щелепах, і він звалився горілиць, а ще один, схилившись над ним, випустив йому в живіт цілу обойму набоїв. Якийсь страйкар схопив за горло іншого штрейкбрехера і, навалившись на нього, колодкою револьвера бив по обличчі. Рука з револьвером ритмічно зносилася вгору й падала. Сексон знала його, — це був Честер Джонсон. Вони зустрічалися на вечірках ще до шлюбу й не раз танцювали разом. Він був дуже чемний і добродушний. Сексон згадала, як колись у п’ятницю, після концерту міського оркестру, він був повів її ще з двома дівчатами до ресторанчика Тоні на Тринадцятій вулиці. А по тому вони подалися до кафе Пебста і, перед тим, як розійтися, ще випили по склянці пива. Невже це той самий Честер Джонсон?.. І раптом вона побачила, як товстун, що голова його й досі стирчала між штахетами, добув револьвера вільною рукою і, люто скосивши погляд, притиснув зброю Честерові до боку. Сексон спробувала остерегти вигуком, і це їй вдалося. Честер зиркнув на неї. Але в цей момент гримнув постріл, і Джонсон повалився на мертвого штрейкбрехера. На паркані повисло вже три тіла.

Тепер ніщо вже не могло її вразити. Майже байдужно дивилася вона на страйкарів, як вони перестрибнули через її паркан, потоптали геранії та віоли і зникли в проході перед будинком Мерсідіз. По Пайн-стріту, від залізниці, наближався загін залізничної поліції та детективів, що стріляли на бігу. А з другого боку Пайн-стріту громохко мчали три машини з полісменами. Страйкарі попалися в пастку. Тікати ще можна було тільки поміж будинків та через задвірки. Але проходи були неширокі, і не всі встигли протиснутися. З десяток страйкарів було затиснено між ганком і стіною будинку Робертсів. З ними вчинили так само, як і вони чинили. Страйкарів навіть не намагалися заарештувати. Усіх їх дощенту перебили й постріляли розлютовані захисники порядку, помщаючись за своїх товаришів.

Коли все скінчилося, Сексон підвелась і, наче вві сні, важко спираючись на поруччя, зійшла з ганку на вулицю. Гладкий ватажок усе ще підморгував до неї і махав рукою, хоча два полісмени вже заходилися витягувати його з-поміж штахетів. Хвіртку було зірвано з завіс, і Сексон здивувалася, що нічого цього не завважила, — вона ж начебто весь час була тут.

Берт лежав із заплющеними очима; на губах йому запеклася кров, у горлі клекотіло, ніби він хотів щось сказати. Сексон схилилась над ним і стерла кров із щоки, на яку хтось наступив ногою. Він розплющив очі; в них палав той самий зухвальний вогонь. Берт не впізнав її. Губи його заворушилися, і дуже тихо, мов щось пригадуючи, він прошепотів: «Останній з могікан, останній з могікан…» Потім він застогнав і знову заплющив повіки. Сексон знала, що він ще живий: груди йому здіймалися, а в горлі все клекотало.

Вона підвела погляд. Обіч неї стояла Мерсідіз. Очі старої блищали, прив’ялі щоки розпашілися.

— Допоможіть перенести його в дім, — промовила Сексон.

Мерсідіз кивнула головою і звернулася прохально до поліційного сержанта. Той глянув на Берта, і в очах його спалахнула озлість і лють.

— Хай здиха! В нас і своїх досить!

— Може, ми з вами вдвох подужаємо? — сказала Сексон.

— Не кажіть дурниць! — Мерсідіз кивнула до місіс Олсен через вулицю. — А ви йдіть мерщій до хати, молоденька мама. Вам тут не слід лишатися. Ми з місіс Олсен та Мегі Донегю самі впораємося.

Сексон провела жінок до затильної кімнати, яку так уперто хотів умеблювати Біллі. Коли вона відчинила двері, килим болісно вразив її очі: цього килима вона розстеляла тут разом із Бертом. Жінки поклали Берта на ліжко, і Сексон згадала, як колись у неділю вранці ставила вона його з Бертом у цій самій кімнаті.

А потім їй стало якось млосно, і її здивував занадто пильний стурбований погляд Мерсідіз. За хвилину це почуття зникло, і все тіло їй пройняв пекельний біль, який дано зазнати на світі лише жінкам. її майже на руках перенесли до спальні. В очах Сексон маячіло багато облич — Мерсідіз, місіс Олсен, Мегі Донегю. Вона хотіла спитати місіс Олсен, чи врятувала та свого маленького Еміля, що вибіг на вулицю, але Мерсідіз відіслала місіс Олсен наглядати за Бертом, а Мегі Донегю пішла подивитися, хто то стукає в парадні двері. З вулиці долітав гомін — вигуки, накази і гуркіт та сигнали санітарних і поліпі штих автомашин. Згодом з туману випливло гладке привітне обличчя Марти Скелтон, а ще пізніше і лікаря Гентлі.

У перерві між двох перейм до Сексон крізь тонку стіну долинув істеричний лемент Мері. А коли вона знову прийшла до пам’яті, її хвору голову прорізало монотонне вперте голосіння:

— Я ніколи не повернуся до пральні!.. Ніколи! Ніколи!


РОЗДІЛ X


Біллі ніяк не міг звикнути до хворого вигляду Сексон: вона-бо лежала в ліжку така маленька, стомлена й бліда, зібгавшись, мов хвора дитина. Щоранку, йдучи на роботу, і щовечора, повертаючись додому, він насилу перемагав свій безрадісний настрій і примушував себе вдавати при ній спокій та безжурність. Вона лежала така маленька, худа й виснажена, що аж скидалася на дівчинку. Він сідав біля неї, брав її тендітну прозору руку й ніжно голубив, дивуючись, які вона має тоненькі кісточки.

Одне з перших запитань Сексон, як вона прийшла до пам’яті, було про маленького Еміля Олсена — чи врятовано його. І коли вона розповіла Біллі й Мері, як хлоп’ятко голіруч напало на двадцятьох озброєних чоловіків, Біллине обличчя спалахнуло в захваті.

— Ну й розбишака! — сказав він. — Таким синком можна пишатися!

Але враз він зніяковіло змовк. Його делікатність глибоко зворушила Сексон. Вона міцно стиснула йому руку.

— Біллі,— почала вона, і, почекавши, поки Мері вийшла з кімнати, повела далі: — Біллі, я про це ні разу не питала… хоча це тепер… звичайно… байдуже… Я чекала, що ти сам мені скажеш. Це був…?

Він похитав головою.

— Ні, це була дівчинка. Чудова малесенька дівчинка. Тільки… з’явилась вона трохи зарано.

Сексон міцніше стиснула йому руку, немовби це вже він більше потребував співчуття, аніж вона.

— Я про це ніколи не признавалася, Біллі,— ти дуже хотів хлопчика; але я все-таки мріяла про дівчинку, ми б назвали її Дезі; пам’ятаєш, це ж ім’я моєї мами.

Він кивнув головою на знак згоди.


Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 9

Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 9


— Знаєш, Сексон, — мені таки страшенно хотілося хлопчика… ну, а тепер… Тепер мені здається… що мені так само хочеться дівчинки… І я сподіваюся, що коли в нас знайдеться друга — ми назвемо її… ти нічого проти цього не матимеш?

— Як же?

— Ми назвемо її — Дезі, гаразд?

— О Біллі! Я ж про це й думала.

Але обличчя йому нараз похмарніло, і він додав:

— Тільки дітей у нас більше не буде. Я раніше й не уявляв, що воно за штука — мати дітей. Я не попущу, щоб тобі ще раз загрожувала така небезпека.

— І це каже дужий, небоязкий чоловік, — стомлено всміхнулася Сексон. — Ти нічого в цьому не тямиш, як і всі чоловіки. Я здорова нормальна жінка. І все обійшлося б гаразд, якби… якби не ота колотнеча. Де поховали Берта?

— Ти знала про це?

— Звичайно, я ввесь час знала. А де Мерсідіз? Ось уже два дні її в нас не видко.

— Старий Баррі занедужав. Вона його доглядає.

Він не сказав їй, що старий сторож лежить на смертній постелі в сусідньому домі.

Губи Сексон болісно затремтіли, і, припавши обома руками до руки Біллі, вона тихо заплакала.

— Я… не можу, — хлипала вона. — Це за хвилину… минеться… Наша малесенька дівчинка, Біллі! Подумай! Я повік її не побачу!..

Сексон лежала ще в ліжку, коли одного вечора Мері розпачливо заявила, що дякує долі, яка не судила ніколи їй зазнати переживань Сексон.

— Ну, й нащо ти таке кажеш? — не стерпів Біллі.— Та я головою ручуся, що ти ще вийдеш заміж.

— Нізащо в світі! — скрикнула Мері.— Та й навіщо? Забагато людей розвелося тепер на світі: на кожне місце по двоє, а то й по троє охочих. До того ж родити дітей — це таке жахіття!..

Сексон глянула на неї терплячим, мудрим поглядом.

— Навіть я тебе не розумію, хоч мені те й далося взнаки, — відказала вона тихо, і обличчя її засвітилося внутрішнім світлом, — Я зазнала цих страждань, — мені ще й досі болить… але, слухай, що я тобі скажу: незважаючи на горе, біль і ввесь жаль, — це найпрекрасніша, найдивніша річ у світі.

Коли Сексон покращало (і лікар Гентлі запевнив Біллі, що його дружина тепер як новісінький долар), вона сама завела розмову про робітничу трагедію, що спалахнула перед її дверима. Біллі розповів їй усі подробиці: зразу ж було викликано військо, і воно розташувалося на пустирі біля залізничних майстерень, у кінці Пайн-стріту. По всіх сусідніх будинках проведено трус, знайдено таким чином з п’ятнадцятеро поранених страйкарів і всіх їх заарештовано. Біллі похмуро віщував їм кепську долю. Газети вимагали крові за кров, а всі оклендські священики у своїх проповідях люто засуджували страйкарів. До залізничних майстерень набрано нових робітників, і було ясно, що учасників страйку не приймуть назад на роботу ані тут, ані на будь-якій іншій залізниці Сполучених Штатів. Люди почали роз’їздитися: дехто подався до Панами, а четверо збиралися до Еквадору — працювати у майстернях на залізниці, що йде через Анди до Кіто.

Криючи свій неспокій, Сексон намагалася довідатись, як дивиться Біллі на всі ці події.

— Це тільки свідчить, до чого призводить Бертове свавільство, — сказала вона.

Біллі неквапливо похитав головою.

— Честера, звісно, повісять, — уникливо відповів він. — Ти його знаєш. Пригадуєш, ти розказувала, як ви колись танцювали вдвох. Його взяли, коли він, закривавлений, лежав на трупі скеба, якого сам і забив. Отой старий череватий Драглій, мабуть, таки виживе, дарма що в ньому аж три кулі, і він Честерові не подарує! Честера повісять саме на підставі свідчень Драглія. Про все це надруковано в газетах. Драглій сам і підстрелив Честера, коли висів на нашому штахеті.

Сексон здригнулася. Драглій — це, певно, і є той лисий черевань з пожовклими бурцями.

— Так, — сказала вона. — Я бачила. Мені здавалося, що гладун висів там страшенно довго.

— Усе скінчилося за п’ять хвилин.

— А як на мене, то воно тяглося кілька років.

— Мабуть, і Драглієві так само видалося, коли він завис у паркані,— похмуро всміхнувся Біллі.— Але його не так легко на той світ загнати! Разів із десять у нього стріляли й лупили його — і все дарма. Хоч цей раз йому таки добре дошкулило. Кажуть, що скалічів на все життя. Буде на милицях манджати, а то й візком їздити. Бодай уже не чинитиме своїх паскудств для начальства. В залізничної компанії він був один з головних заводіїв: де тільки заваруха, він уже й там. А що люди на тому потерпали, йому ані не свербіло.

— Де він мешкає? — спитала Сексон.

— В аристократичному кварталі на Аделайн-стріті, недалеко Десятої, в двоповерховій кам’яниці. Сплачує комірного, щонайменше, доларів тридцять на місяць. Мабуть, залізниця платила йому грубі гроші.

— То він, певно, й жонатий?

— Еге ж. Хоча жінки його я ніколи не бачив, а синів знав. Джек — інженер, непоганий був боксер, тільки на рингу не виступав. Другий його син, Поль, — викладає в школі. Ми з ним десь там однолітки. Ми зустрічалися ще хлопчиками. Пам’ятаю, він здорово грав у бейсбол. Ще на шкільних змаганнях він тричі забив мені гола.

Сексон, відкинувши голову на м’яку спинку крісла, задумалася. Справа, виявляється, куди складніша. Той старий гладун заводіяка має жінку й дітей. А тут ще й Френк Девіс — він тільки рік, як одружився, і в нього немовля. І, може, в того штрейкбрехера, якому він живота прострелив, теж є жінка й діти… Усі, усі вони були перезнайомлені, всі немов члени однієї, дуже великої сім’ї, але тепер у кожного своя сім’я, і вони вбивають, стріляють, нищать одне одного… Вона бачила, як Честер Джонсон убив скеба, а тепер вони мають повісити цього Честера, що одружився з Кітті Бреді з консервного заводу, а вона ж із цією самою Кітті працювала колись на картонажній фабриці…

Даремно Сексон сподівалась почути від Біллі, як він ставиться до вбивства штрейкбрехерів.

— Страйкарі вчинили не гаразд, — ризикнула вона, нарешті, сказати.

— А ті забили Берта, — відказав він. — І силу інших хлопців. І Френка Девіса забили. Ти знаєш, що він помер? Йому відірвало нижню щелепу, — помер, ще й не встигли навіть до шпиталю довезти. Ніколи ще в Окленді не було стількох забито заразом.

— Але страйкарі самі винні,— провадила Сексон. — Вони почали. То було вбивство.

Біллі тільки хрипко пробурмотів собі щось під носа. Вона зрозуміла, що він каже: «Ну й чорт з ними!» Але коли вона перепитала його: «Що?» — він не відповів. Очі йому затьмарилися і стали глибокі, губи суворо стиснулись, а обличчя немов закам’яніло.

Для Сексон це був болючий удар. Невже й Біл такий, як інші? І міг би вбивати людей, що мають родини, як убивали Берт, Френк Девіс, Честер Джонсон? Невже й Біл дикий звір, пес, що ладен перегризти горло за кістку?

Сексон зітхнула. Життя — така незбагненна загадка! Може, Мерсідіз і справді мала рацію, коли казала про жорстокі закони людського буття?

— Ну, та й що? — злісно засміявся Біллі, немовби відповідаючи на її німі запитання. — Пес загризає пса, так воно одвіку було. Взяти хоча б цю колотнечу. Вони вбивали одне одного так, як південці й північани за Громадянської війни.

— Але ж робітники нічого не досягнуть таким шляхом, Біллі. Ти сам казав, що цим вони лише шкодять собі.

— Може, й так, — неохоче визнав він. — Однак іншого шляху я не бачу. Отож тепер ми на черзі.

— Биндюжники?! — вразилася Сексон.

Він похмуро кивнув головою.

— Хазяї напосідають, дихати нам не дають. Кажуть, що скоро ми плазуватимемо навколішках, щоб нам повернули колишню роботу. Після цієї ворохобні вони ще більше заносяться. Вони мають організоване військо, та ще за ними й духівництво, преса й громадська думка. Вони вже й так не криються зі своїми намірами… І самі провокують нас. Спочатку вони повісять Честера Джонсона, а там по змозі більше з тих п’ятнадцятьох заарештованих. І «Трибуна», і «Вістун», і «Час» — усі газети нахваляються цим. Вони ошкірилися на профспілки. Щоб не було закритих майстерень{25}. Геть робітничі організації! Та навіть паскудний «Інформатор» і той галасує, що всіх професійних ватажків треба з Окленда помелом вимести, щоб і сліду не залишилось, або на шибеницю їх почепити… Спритно, ге? Нічого не скажеш.

Оце ж і в нас. Тепер ми мусимо страйкувати вже не з солідарності до інших. У нас свої власні турботи. Вони вигнали наших чотирьох найкращих товаришів, що були в погоджувальних комісіях. І вигнали ні про що, ні за що. Хазяї самі підливають масла в вогонь, кажу тобі, і вогонь спалахне, коли вони не схаменуться. Ми вже домовилися із спілкою портовиків у Сан-Франціско, тепер справа певніша.

— Ти хочеш сказати, що ви… страйкуватимете? — спитала Сексон.

Він схилив голову.

— Але ж хазяям це саме наруч — недаремне ж вони ведуть таку політику!

— А хіба не однаково? — знизав плечима Біллі.— Краще страйкувати, аніж чекати, поки тебе виженуть. Вони й незчуються, як ми застукаємо їх зненацька. Хіба ми не знаємо, на що вони вернуть? Вони з усього штату стягають потроху всяких мулопасів та різне дрантя. Мають уже душ сорок і думають набрати кілька сотень, щоб спустити на нас, а тим часом пригощають їх у готелі в Стоктоні. Отож цієї суботи я, либонь, принесу тобі платню востаннє… на певний час.

Сексон заплющила очі й хвилин п’ять сиділа мовчки. Вона не мала такої вдачі, щоб гарячкувати. Врівноваженість, яку так цінував у ній Біллі, ніколи не полишала її в скруті. У голові в неї билася настирлива думка, що вона лише мізерна порошинка, підхоплена цим незрозумілим шаленим виром, де кружляло тисячі тисяч інших порошинок.

— Доведеться взяти трохи з наших заощаджень, щоб заплатити за помешкання на цей місяць, — сказала вона спокійно.

Біллі насупив брови.

— У касі в нас уже не так багато, — признався він. — Треба було поховати Берта, і я взяв, що там не вистачало на похорон.

— Скільки це?

— Сорок доларів. Я гадав, що різник та інші зачекають трохи. Вони ж знають, що я сплачую ретельно. Але вони прямо сказали. Вони давали на борг страйкарям, і тепер їм самим не з медом. Тому я взяв, скільки треба було, з каси. Я знав, що ти не розсердишся. Правда?

Серце Сексон упало, але вона відважно всміхнулася, тамуючи свою тривогу.

— Ти зробив як слід, Біллі. Якби це ти був хворий, я зробила б так само, і Берт теж так само зробив би для нас.

Обличчя Біллі засяяло.

— Ти, Сексон, молодець у мене, — на тебе завжди можна покластися. Ти моя права рука. Ось чому я не хочу більше дітлахів. Загубити тебе — це скалічіти на ціле життя.

— Доведеться трохи обмежувати себе, — замислено промовила Сексон, хитнувши головою. — Скільки ще в нас у банку?

— Близько тридцяти доларів. Бачиш, мені довелося ще заплатити Марті Скелтон… І ще там дещо набігло. Та й спілка, як на те, на кожного наклала додаткового збору по чотири долари, — про всяк випадок, якщо почнеться страйк. Лікар Гентлі обіцяв почекати. Ото щира душа! А якої ти про нього думки?

— Він мені сподобався. Але взагалі я не знаю лікарів. Він мене перший лікував — ні, брешу, я знала ще одного, що мені в дитинстві віспу щепив.

— Мабуть, трамвайники теж виступлять. До Окленда приїхав Ден Фелон з Нью-Йорка. Він хотів пробратися крадькома, але робітники довідалися, коли він виїхав з Нью-Йорка, і простежили за ним. Ще б пак! Він здорово насолив трамвайникам. А скільки страйків зірвав! У нього ціла ватага страйколомів, і він розсилає їх спеціальними потягами, куди потреба. Окленд ніколи ще не бачив таких робітничих заворушень, як теперішні,— а що то далі буде!.. Аж чортам у пеклі душно стане!

— Ти тільки стережися, Біллі. Щоб я ще й тебе не втратила.

— Не турбуйся! Я дурно у вогонь не полізу. Та й наше становище не таке вже погане. Ми можемо й виграти.

— Але програєте запевно, якщо почнете різанину.

— Еге ж, цього треба берегтися.

— Насильства не треба, Біллі.

— В кожному разі не треба ні динаміту, ані стрілянини, — згодився він. — Проте голови скебам ми поцяцькуємо. Цього не минути.

— Але ж ти, Біллі, такого не робитимеш?

— Принаймні не так, щоб якийсь паскудник зміг виказати потім на мене. — Він швидко перевів розмову на інше. — Помер старий Баррі Гігінс. Я не хотів тобі казати, поки ти цілком не одужаєш. Уже тиждень, як поховали. А стара переїздить до Фріско. Вона казала, що зайде до тебе попрощатись. Перші дні твоєї недуги вона тебе добре доглядала, але потім допекла Марті до живих печінок. Та вже й не знала, як її здихатись.


РОЗДІЛ XI


Відтоді, як Біллі зробився учасником страйку і часто пікетував, а Мерсідіз виїхала і Берт помер, Сексон стала така самотня, що, незважаючи на свою врівноважену вдачу, вона не могла збутися похмурих думок. Навіть Мері подалась до Підмонта — мала там нібито стати до когось за служницю.

Біллі мало що міг зарадити дружині. Він інстинктивно відчував клопіт Сексон, але не розумів усієї глибини її переживань. Практичний вдачею, він, чоловік, не міг збагнути трагедії її душі. Все ж таки він був тільки сторонній, хоч і співчутливий, глядач і в дійсності бачив дуже мало. Для неї дитя її було живе тепле створіння — воно іде й досі ввижалося їй, мов живе, і це її найбільше мучило. Ніякими зусиллями волі не могла вона заповнити гнітючої пустки. Часами Сексон доходила до галюцинацій: воно десь мусить бути живе й тепле, воно десь є — треба тільки знайти!.. Вона напружено прислухалася до дитячого крику, якого насправді ніколи не чула, а тільки відчувала безліч разів ще за щасливих місяців перед болісним кінцем… Двічі вона вставала вночі з ліжка й ішла, мов сновида, шукати по кімнатах дитину: очутилася Сексон коло старого материного комода, де зберігався дитячий посаг. «Я мала колись дитя…» — шепотіли в ті хвилини її губи. І ці самі слова промовляла вона й уголос, коли бачила, як бавляться на вулиці діти.

Одного разу в трамваї на Восьмій вулиці обіч неї сіла молода мати з немовлям на руках. І Сексон мовила до неї:

— Колись і я мала дитинку. Вона померла.

Мати стривожено глянула на неї і щільніше притиснула до грудей немовля, мовби злякавшись за його долю, а тоді співчутливо додала:

— Ах, бідолашна ви!

— Справді,— кивнула головою Сексон. — Померла.

Очі в неї зайшли слізьми, посипалися болісні слова, і від цього наче полегшало. Але цілий день опісля її мучило непереможне бажання розповісти всьому світові про своє горе — розповісти всім, і банковому касирові, і підстаркуватому продавцеві в Селінгеровій крамниці, і сліпій жінці з малим проводирем, що грав на концертіно, — всім, окрім полісмена. Полісмени перетворилися для неї тепер на нові, страшні істоти. У неї на очах вони безжально вбивали страйкарів, — так само, як страйкарі вбивали штрейкбрехерів. І вбивали вони не через шматок хліба, вбивати — то був їхній фах. Чому вони не заарештували тих кількох страйкарів, припертих до її будинку? Вони могли це зробити, але не зробили. Тепер Сексон мимоволі обминала полісменів, переходячи аж на другий бік вулиці. То було глибше за її свідомість інстинктивне відчуття, що вони ворожа сила для неї та її близьких.

Якось на розі Восьмої і Бродвею Сексон зупинилася, чекаючи на трамвай. Полісмен на розі впізнав її і привітався. Вона зблідла, мов полотно, і серце їй болісно затріпотіло. Але ж то був лише Нед Германман, гладкий, веселий Нед, що всміхався ще добродушливіше, ніж завжди. Вони вчилися в одній школі, і він сидів три роки на сусідній парті. А тоді ще цілих півроку вони вдвох роздавали книжки перед письмовими роботами з літератури. Коли ж у Пінолі стався вибух на порохових заводах і з шкільних вікон повилітали всі шибки, тільки вони вдвох не піддалися загальній паніці. Обоє хоробро залишилися в класі, і розгніваний директор водив їх потім, як героїв, по всіх класах і в нагороду ще звільнив від лекцій на цілий місяць. А опісля Нед Германман пішов у полісмени, одружився з Ліною Гайленд і, здається, мав уже п’ятьох дітлахів.

Але тепер не те. Нед — полісмен, а Біллі — страйкар. Адже ж Нед може забити й замордувати її чоловіка так само, як ті полісмени забили й замордували страйкарів у неї біля ганку!

— Що з тобою, Сексон? — спитав Нед. — Нездужаєш?

Вона похитала головою і, неспроможна вимовити й слова, поспішила до трамвая, що наближався до зупинки.

— Постривай, я допоможу тобі,— запропонував він.

Сексон аж сахнулася від нього.

— Ні, я почуваю себе добре, — хапливо промовила вона. — Я не сяду зараз. Я забула одну річ, треба вернутися.

З цими словами вона звернула вбік і хутко пішла вздовж Бродвею до Дев’ятої. Пройшовши квартал Дев’ятою, вона звернула на Клей-стріт, а звідти назад на Восьму і почекала на інший трамвай.

Помалу збігало літо, а становище в Окленді щодалі серйознішало. Здавалося, що капітал обрав саме це місто для жорстокої боротьби з організованим робітництвом. Декотрі підприємці оголосили локаут, чимало робітників страйкувало, інші не могли працювати в зв’язку із загальним страйком, і знайти якусь бодай просту, випадкову роботу стало майже неможливо. Біллі часом діставав поденний підробіток, але цього не вистачало: він насилу зводив кінці з кінцями, незважаючи на невелику допомогу зі страйкового комітету і сувору економію, що запровадила Сексон у господарстві.

Їли вони тепер незрівняно гірше, ніж за першого року шлюбного життя. Сексон купувала гірші, дешевші продукти, а багато улюблених страв Біллі зовсім зникли з ужитку. Найпісніше м’ясо з’являлося лише зрідка на їхньому столі. Замість свіжого молока довелося задовольнятися згущеним у бляшанках, але незабаром і воно стало недосяжне. Масла теж було обмаль, і Сексон скупо поділяла на кілька грудочок той кавалок, що раніше звичайно пішов би на один підживок. Біллі любив випивати вранці по три склянки кави, а тепер діставав тільки одну. Стару кавову гущу Сексон розбавляла окропом, а каву брала ту, що по двадцять центів за фунт.

Злидні обсіли всю робітничу околицю. Родини тих робітників, які не брали участі у страйкові, однаково терпіли, бо страйк так чи інакше відбивався на всіх галузях промисловості. Багато нежонатих молодиків, що винаймали кімнати, тепер подалися шукати заробітку до інших міст, і весь тягар платні за помешкання лягав на обтяжені родини їхніх винаймачів.

— Боже! — скаржився різник у розмові з Сексон. — Ми, робочі люди, всі страждаємо. Жінка моя ось уже скільки часу не має за що підлікувати зуби. Незабаром, либонь, і я збанкрутую.

Одного разу, коли Біллі лагодився йти до ломбарду заставляти годинника, Сексон порадила йому позичити грошей у Біллі Мерфі.

— Я вже думав про це, — відповів Біллі,— та тепер невідповідний час. Я не розповідав тобі, що трапилося у вівторок у Спортивному клубі. Пам’ятаєш, я згадував якось про того йолопа, чемпіона американського флоту? Отож Біллі мав битися з ним і гадав, що долари вже у нього в кишені. Під кінець шостого раунду Біллі добре його натовк, а на сьомому був би й доконав, — та, як на гріх, зламав собі праву руку. Той йолоп, звісно, наскочив, як шуліка, на Біллі, і йому стався капець. Еге ж. Нам, могіканам, останнім часом круто ведеться.

— Цить! — скрикнула Сексон, мимохіть здригаючись.

— Чому? — Біллі в подиві аж рота розкрив.

— Не кажи цього слова! Його так часто вживав Берт.

— А-а, могікани! Гаразд, не буду. Хіба ти віриш у забобони, га?

— Ні, але в цьому слові стільки правди, що я не можу спокійно чути його. Іноді мені здається, що Берт мав рацію. Тепер не ті часи. Навіть за мого дитинства було інакше. Ми перейшли через прерії і відкрили цей край, а тепер не маємо змоги тут і на хліб собі заробити. І ні я, ні ти в цьому не винні. Просто, мабуть, сліпий випадок усе визначає — кому щастить, а кому ні. Інакше цього не з’ясувати.

— А як я нуджуся без роботи, — признався Біллі.— Пам’ятаєш, як я працював торік: жодного дня не прогуляв. І було б те саме й тепер, — а тут сиди, сиди тижнями, згорнувши руки. І справді, хто ж таки керує нашою країною?

Сексон давно вже не передплачувала газети. Часом син Мегі Донегю, що розносив «Трибуну», кидав їй на ганок «екстрений» випуск. Газета писала, що організоване робітництво намагається захопити стерно державної влади і що це вони в усьому завинили, ці свавільці-робітники, як день у день твердили редакційні статті. Сексон цьому й вірила і не вірила. Занадто заплутана була для неї ця соціальна головоломка.

Незалежно від того, чим усе мало скінчитись, виглядало на те, що страйк оклендських биндюжників, підтриманих сан-франціськими биндюжниками та спілкою портовиків, затягнеться надовго. Оклендські конюхи та стаєнні, за малим винятком, теж приєдналися до биндюжників. Транспортові фірми і наполовину не виконували контрактів, але їм допомагало оклендське об’єднання підприємців. Власне кажучи, значна частина підприємницьких об’єднань Тихоокеанського узбережжя допомагала оклендським підприємцям.

Комірне Робертси вже заборгували за місяць, хоч за угодою мали вносити на місяць уперед — отже, вони вибилися з колії вже на цілі два місяці. Так само й за меблі заборгували за два місяці. На щастя, Селінгер не дуже напосідав на них.

— Ми вже попускаємо вам, як можемо, — пояснював Сексон його агент. — Мені наказано стягнути з вас чим побільше, хоч при тім не надто напосідати. Фірма чинить по-людському, але ж і їй непереливки. Ви й уявити собі не можете, скільки таких неоплачених рахунків, як ось ваш, обтяжують фірму. Незабаром доведеться їй узятися рішучіше до справи, а то сама збанкрутує. Може, ви таки спромоглися б нашкребти якихось п’ять доларів на тому тижні — треба ж її заспокоїти.

Один з товаришів Біллі по стайні, Гендерсон, не пристав до страйкарів. Незважаючи на поради хазяїв їсти й ночувати у стайні, як і інші штрейкбрехери, Гендерсон щовечора повертався до свого будиночка. Він жив недалеко від Сексон, тут-таки за рогом, на П’ятій вулиці. Не раз вона бачила, як він із судком у руці зухвало проходить Пайн-стрітом, а сусідські хлоп’ята біжать за ним здалеку й хором верещать услід, що він скеб і перекинчик. Одного вечора Гендерсон, ідучи на роботу й нехтуючи небезпекою, зайшов до салуну «Притулок візника» на розі Сьомої та Пайн-стріту. На своє нещастя, він зустрів там свого колишнього товариша по роботі Отто Френка, тепер страйкаря. І вже за кілька хвилин карета швидкої допомоги щодуху везла Гендерсона з проламаним черепом до шпиталю, а поліційне авто з Отто Френком ще швидше мчало до міської в’язниці.

Очі Мегі Донегю радісно блищали, коли вона розповідала Сексон цю подію.

— Так йому й треба, паскудному скебові,— закінчила вона, переводячи дух.

— Але ж бідолашна жінка! — скрикнула Сексон. — Вона така слабосила. Та ще й діти. Вона не дасть їм ради, якщо він помре.

— Їй теж так і треба, негідниці!

Сексон вразила ця жорстокість ірландки. Але Мегі не вгавала.

— Такого варті всі жінки проклятих скебів! Нащо вони живуть зі зрадниками? А діти? Хай діти дохнуть з голоду! Нащо їхні батьки видирають хліб іншим дітям з рота?

Місіс Олсен була не такої думки. Вона пожаліла Гендерсонів, але й тільки. її сестра була дружина Френка, тож доля сестриної родини їй куди більше боліла.

— Якщо Гендерсон помре, Отто повісять, — бідкалася вона. — А куди подінеться тоді бідолашна Гільда? В неї ж

хворі ноги, розширення вен! Хіба вона може вистоювати цілі дні на роботі? А чим я допоможу їй? Мій Карл теж безробітний.

Біллі підходив до справи з іншого боку.

— Це заплямує наш страйк, особливо, як Гендерсон подохне, — мовив він, повернувшись додому. — Френка однаково повісять, а нам доведеться найняти адвоката, хоч вони правлять, як за рідного батька. Вони прогризуть таку дірку в нашій скарбниці, що хоч возом в’їзди! Якби не віскі, Френк ніколи б такого не встругнув. Ти ж знаєш його — доки тверезий, він такий сумирний, що тільки пошукати!

Того вечора Біллі двічі ходив дізнаватися про Гендерсонове здоров’я. Ранкові газети подавали мало надії, а у вечірніх уже була звістка про його смерть. Отто Френк сидів у в’язниці. «Трибуна» вимагала негайного суду над ним і страти, закликаючи присяжних мужньо виконати свій обов’язок, і широко розводилася про те, як це вплине на деморалізоване робітництво. Газета навіть радила виставити кулемети проти юрми, що схопила за горло прекрасний Окленд.

Усі ці події болюче відбивалися на Сексон. Вона була зовсім самотня, бо, крім Біллі, не мала нікого на світі, і ось тепер їхньому подружньому життю й коханню загрожувала небезпека. Коли Біллі не було вдома, вона не мала ані хвилини спокою. То тут, то там траплялися сутички, і хоч Біллі мовчав, Сексон, помічаючи в нього на руках свіжі вразки, знала, що він не стоїть осторонь подій. У такі дні він приходив додому особливо похмурий, довго сидів мовчки у невеселій задумі або відразу йшов спати. Сексон турбувала ця неприродна для нього затайливість, і вона вирішила підбити його на щире слово. Одного разу вона сіла Біллі на коліна, обвила однією рукою за шию, а другою відкинула йому скуйовджене волосся і почала розправляти зморшки на його чолі.

— Слухай-но, мій хлопчику, — почала вона жартівливо. — Ти ведешся нечесно, і я протестую. — Вона затулила йому рота рукою. — Дай мені виговоритися, помовч хвилину, коли вже так довго мовчав. Пам’ятаєш, ми ще до шлюбу вирішили про все радитися і ні з чим не критись. Щоправда, я перша порушила нашу угоду, спродуючи крадькома свою роботу місіс Гігінс. І мені дуже неприємно, що я так вчинила. Мені ще й досі прикро про те згадувати.

Але відтоді я нічого не робила без твоєї згоди. А тепер ти щось маєш на думці і все мовчиш. Ти щось робиш, а мені не кажеш! Біллі, ти ж для мене найдорожчий у світі, ти сам це добре знаєш. Досі ми ділилися всім — добрим і лихим. А тепер я бачу, як ти щодня приходиш з подряпаними руками і мовчиш. На кого ж тобі звірятися, як не на мене? Я люблю тебе, Біллі,— дуже, дуже… і ніщо не може роз’єднати нас, що б ти не вчинив.

Біллі глянув на неї ніжно, але й недовірливо.

— Не крийся, Біллі,— наполягала Сексон. — Пам’ятай, що б ти не вчинив, я завжди буду за тебе.

— І не сваритимеш мене? — спитав він.

— Та я ж не хазяїн твій, щоб тебе сварити! Ні, нізащо в світі не хочу я верховодити тобою. Якби ти дозволив мені таке, я б наполовину тебе розлюбила.

Біллі помалу перетравлював її слова і, нарешті, кивнув головою:

— Таки не розсердишся?

— На тебе? Здається, ти ще ніколи не бачив, щоб я сердилася. Ну, швиденько, Біллі, викладай мені все, скажи, будь ласка, де це ти сьогодні так суглоби потовк. Кожному видно, що це недавнє.

— Гаразд. Я розкажу тобі, як воно сталося. — Він на хвильку примовк і по-хлоп’ячому засміявся, щось ізгадавши. — Отже так… тільки ж ти напевне не розсердишся? Бачиш, так робити ми мусимо — інакше ніяк себе оборонити! Це наче кіно, їй-бо, тільки таке, що балака! Уявляєш? Іде собі вулицею здоровезний мугир — руки, як дві шинки, ноги, як човни з Міссісіпі,— вдвоє більший за мене на зріст і зовсім молодий. Іде собі смирно, як ягня, нікого не зачіпає… Не справжній страйколом, а просто йолоп, селюк: бач, вичитав у газетах, що хазяї шукають робітників, і прибіг загрібати грошву лопатою.

Тут, як на те, ми з Бадом Строзерсом йому назустріч. Ми тепер завжди ходимо по двоє, а то й більшим гуртом. Підходжу я до того парубка й озиваюся: «Агов, хлопче… роботи шукаєш?» — «Атож», — одказує він. «Кіньми правити вмієш?» — «Еге», — каже. «І двома парами вмієш?» — «Чом би й ні». А я йому знову: «Направду станеш на роботу?» — «А на якого дідька приїхав би я сюди?» — «Виходить, ти саме нам до речі. Ходімо разом, — ми тобі зараз роботу дамо».

Бачиш, Сексон, накласти йому отут, на вулиці, не можна було: фараон за два квартали, — знаєш, отой рудий Том Скенлон, — та так пильно придивляється, хоч нас не впізнає. Треба відійти. Пішли втрьох: я, Бад і той лобуряка, що приїхав нам хліб відбивати. Звернули в завулок — знаєш, де Кемпвелова крамниця — порожньо, ані душі. Тут Бад зупинився, зупинилися й ми з парубком.

«Я не думаю, що він таки хоче на роботу», — каже до мене Бад, немов має сумнів. А хлопець хутко: «Бий мене сила божа, як не хочу!» — «Кажи, то ти справді шукаєш роботи?» — питаю його. А він мені,— що, мовляв, шукає, що задля того з села приїхав, і щоб ми його мерщій до стайні вели.

«Що ж, братику, — кажу я, — доведеться тобі втлумачити, що ти заблудив». — «Як то?» — питається він. «А так, — кажу, — манджай на своїх двоїх, поки вони ще цілі». — А цей йолоп витріщився на мене та й стоїть. — «Я щось не розумію…» — мимрить собі під носа. А ми йому: «Стривай лишень, ось зараз зрозумієш!»

Та й ну його — бац-бац! Лясь-лясь! Лусь-лусь! Таке завели, — просто фейерверк, Четверте липня{26}, удруге пришестя вкупі! Йому аж в очах замерехтіло, аж небо за макове зерня здалося — чисто в пекло потрапив! Для досвідченого боксера це немудра штука, тільки рукам без рукавиць боляче. Оце якби ти, Сексон, побачила його пику до й опісля! Ти б собі кишки порвала зі сміху. Достотно лицедій, що встиг умить перегримуватися.

За реготом Біллі не зміг говорити; Сексон і собі всміхалася, але до горла їй підступав холодний жах. Мерсідіз казала правду. Дурні робітники гризуться й чубляться через роботу. А розумні пани роз’їжджають машинами. Вони наймають дурнів, щоб ті гризлися за них. Отаких, як Берт і Френк Девіс, як Честер Джонсон і Отто Френк, як Драглій та детективи, як Гендерсон та решта скебів, котрих бито, мордовано, застрілювано й вішано. О, розумні — дуже розумні! З ними нічого не стається. Вони тільки роз’їжджають машинами.

Біллі тим часом вів далі:

— «Ви катюга!» — промимрив парубок, коли насилу підвівся. «То ще хочеш роботи?» — питаю його. Він тільки головою крутнув. Тоді я почав вичитувати йому та й кажу: «Бери, хлопче, ноги на плечі та манджай назад на село. Второпав? Мерщій додому. А ще раз полізеш до міста — начувайся! Цей прочухан тобі тільки для науки; а як спіймаємо тебе ще раз, то так поцяцькуємо пику, що й рідна мати не впізнає».

Ну й він як дремене прожогом! Головою ручуся, що не скоро очумається. А як дочвалає до свого Мілпітаса чи до якої іншої сонної діри, чи ще там де, то такого нарозказує про оклендських хлопців, що з цілої округи ніхто сюди більше не полізе, хоч би й по десять доларів за годину йому давали.

— Але ж це жах!.. — сказала Сексон і через силу засміялася.

— Це дурниці,— провадив своє Біллі.— Наші спіймали ще одного нині вранці. Ну й ухоркали ж вони його! За дві хвилини так розмалювали, що у шпиталі тільки руками розвели. У вечірніх газетах є подробиці: пробитий ніс, три важкі рани на голові, передні зуби — поминай, як звали, плече перебито та два ребра зламано. Еге ж, одержав своє. Але й це ще дурниці: знаєш, як діяли сан-франціські биндюжники під час великого страйку перед землетрусом? Кожному скебові перебивали ломом обидві руки, — щоб знав, як кіньми правити! Всі шпиталі були переповнені. А зате биндюжники виграли страйк.

— Але, Біллі, навіщо така жорстокість? Я розумію, — вони штрейкбрехери, вони видирають хліб з рота дітям страйкарів, щоб нагодувати власних дітей, я розумію, що все це погано… але ж невже потрібна така… жорстокість?

— Потрібна, Сексон, — твердо відказав Біллі.— Треба щоразу наганяти на них страху божого, коли можеш це зробити безкарно.

— А як спіймають?

— Тоді спілка найме тобі оборонця в суді, хоч від них мало користі: судді ворожі до нас, та ще й газети напосідають, щоб вони нашому братові спуску не давали. Та все-таки за цей страйк чимало скебів проклянуть свої душі, що пішли проти товаришів.

Дуже обережно випитуючи цілих півгодини, Сексон почала вивіряти, як дивиться Біллі на те насильство, що дозволяють собі і він, і його товариші по роботі. Біллі був глибоко й твердо переконаний, що правда на їхньому боці. Йому й на думку ніколи не спадало, що він може помилятися. Такі були умови гри. Раз він устряв у гру, мусить домагатися виграшу в такий самий спосіб, що й його товариші. Щоправда, він був проти динаміту та вбивства.

Але ж і профспілки цього не обстоювали. Він дуже наївно доводив, чим саме динаміт і вбивство негодящі: вони, мовляв, лише спричинюють обурення громадської думки й загрожують поразкою страйкові. Але ж добре налупцювати штрейкбрехера, «нагнати на нього страху божого», як Біллі казав, — це святе діло.

— Наші батьки такого не робили, — зітхнула Сексон. — У них не було ані страйків, ані штрейкбрехерів.

— Звісно, не було, — погодився Біллі.— Вони жили за добрих давніх часів. Отоді було життя! — Він глибоко й тяжко зітхнув. — Але той час ніколи вже не повернеться.

— А тобі хотілося б жити на селі? — спитала Сексон.

— Ще б пак!

— Тепер багато людей живе на селі.

— А я ось завважив, що вони пруться до міста відбивати в нас роботу, — відказав він.


РОЗДІЛ XII


Коли Біллі знайшов тимчасовий підробіток — найнявся підвозити матеріал для великого мосту, що будувався у Найлсі,— молодому подружжю полегшало. Перше ніж стати на роботу, він переконався, що всі робітники там спілчани. Але за два дні бетонярі покидали свої інструменти. Підрядники, що, очевидячки, цього й сподівалися, негайно набрали натомість італійців, не членів спілки. Тоді теслярі, каркасники й биндюжники теж покинули роботу. Біллі, не маючи грошей на квитка, подався додому пішки. Йти було далеченько, і він прийшов тільки присмерком.

— Не міг же я стати скебом, — закінчив він свою розповідь.

— Звичайно, Біллі, ти не міг, — погодилася Сексон.

Але все-таки вона дивувалася: як це так, людина хоче працювати, робота є, а працювати не можна, бо спілка забороняє! І навіщо взагалі ці спілки? Ну, а якщо вже ті спілки мусять бути, то чому не всі робітники до них належать? Тоді б не було ніяких страйколомів і ніхто не заважав би Біллі працювати кожен день. Сексон міркувала також, де б дістати лантух борошна, бо вже давно перестала купувати готовий хліб, а пекла вдома. Стільки сусідок перейшло, як і вона, на власне печиво, що бідному пекареві-валлійцю довелося замкнути свою крамничку й виїхати разом із жінкою та двома доньками. Куди не глянеш, промисловий конфлікт усім дошкуляв.

Одного дня пополудні до Робертсів завітав якийсь незнайомець, а ввечері Біллі повернувся з дивною новиною: досить йому сказати слово, розповів він Сексон, і йому дадуть посаду старшого у стайні на сто доларів у місяць.

Досяжність таких грошей просто приголомшила Сексон, тим більше, що перед ними стояла вбога вечеря: варена картопля, розігріті боби й маленька сирова цибулина. На столі не було ані хліба, ні кави, ні масла. Цибулину Біллі приніс у кишені — знайшов її на вулиці. А тут маєш — сто доларів у місяць! Сексон облизала сухі губи й, намагаючись не виказати хвилювання, запитала:

— Чому це старий хазяїн звернувся саме до тебе?

— Дуже просто, — відповів Біллі.— 3 тисячі причин. Він доручив Короля й Принца казна-кому, і Король закульгав. До того ж хазяїн, мабуть, довідався, що його скебам найбільше перепадає від мене. А старий Меклін, що хтозна-відколи за старшого в стайні,— він занедужав. Когось треба на його місце. Хазяїн мене знає — я працював у нього давно, і знає, що на мене можна звіритись, — на конях-бо я змалку добре тямлю. Хай йому чорт, таж окрім байдикування це єдине, на чому я знаюся!

— Але ж подумай, Біллі,— прошепотіла Сексон. — Сто доларів у місяць! Сто доларів у місяць!

— І відцуратися товаришів, — відказав він.

В голосі його не було ані запиту, ані ствердження — Сексон могла це зрозуміти, як собі хотіла. Вони глянули одне на одного. Вона чекала, що скаже він, а він мовчав і дивився на неї. Раптом вона відчула, що настав один з найкритичніших моментів у їхньому житті, і взяла себе в руки, щоб якомога спокійніше поставитись до цього. Біллі незворушно мовчав, не хотівши нав’язувати їй своєї думки. Він не хотів їй допомогти. В очах його не було ніякого виразу. Він просто дивився й дожидав.

— Ні… ні, ти не можеш цього зробити, Біллі,— промовила вона нарешті,— Ти не можеш відцуратись товаришів.

Він рвучко простягнув їй руку, і обличчя йому засяяло радістю.

— Дай-но мені! — скрикнув він, і руки їхні міцно стиснулися. — Ти найвірніша в світі дружина. Якби всі робітники мали таких жінок, ми не програли б жодного страйку.

— Як би ти повівся, бувши нежонатий, Біллі?

— Послав би хазяїна к бісу!

— То так само ти маєш зробити й тепер. За що ти стоїш, за те й я стоятиму. Інакше яка б з мене дружина була?

Сексон згадала про незнайомого, що заходив уранці; треба було користуватися з нагоди.

— Сьогодні був у нас один чоловік, Біллі. Він хоче найняти в нас кімнату. Я сказала, що побалакаю з тобою. Він дає шість доларів у місяць. Цих грошей вистачило б на половину внеску за меблі, та ще й на лантух борошна. В нас уже борошно скінчилося.

Для Біллі ця думка була нестерпуча; Сексон це знала і боязко стежила за ним.

— Мабуть, якийсь скеб?

— Ні, він кочегар — працює на товарняках до Сан-Хозе. Звуть його Деймс Гармон. Його нещодавно перевели сюди з Тракі. Він каже, що відсипається переважно вдень і тому шукає кімнати в тихій родині, без дітей.

Біллі погодився аж після довгої розмови, лише коли Сексон запевнила, що пожилець не завдасть їй надмірного клопоту. І все-таки Біллі заявив насамкінець:

— Тільки я не хочу, щоб ти слала постіль будь-якому чоловікові. Не випадає, Сексон. Від цього вже я повинен тебе вберегти.

— Звичайно, Біллі,— жваво відказала вона. — Якби ти згодився стати за старшого в стайні, про це й мови не було б. Але ж ти не повинен того робити — це було б негарно. І якщо я вже стою за те, що й ти, то не заважай мені й допомагати тобі, чим можу.

Виявилося, одначе, що Джеймс Гармон навіть менш клопітний пожилець, ніж Сексон сподівалася. Як на кочегара, він був дуже охайний і після роботи завжди вмивався у себе в депо. Він узяв ключа від кухні і ходив тильними дверима. З Сексон він заледве встигав вітатися й прощатися — уночі працював, удень спав, — і минув цілий тиждень, поки він навернувся Біллі на очі.

Біллі почав повертатися додому щораз пізніше. Повечерявши, знову виходив і не казав Сексон куди; вона й не питала, та відгадати було не важко — запах віскі був надто недвозначний. В такі дні він поводився ще спокійніше, ніж завжди: алкоголь не впливав йому на ноги; в його рухах не було нічого похапливого й непевного. Віскі вдаряло йому тільки в голову і ще дужче затьмарювало очі. Він не зробився легковажний, а чи жвавіший, чи дратливіший. Навпаки — алкоголь надавав його судженням більшої поважності й мало не врочистої глибини. Говорив він мало, але вже як озивався, то неомильним тоном оракула. В такі хвилини йому й не пробуй заперечувати, ані з ним сперечатися — слово його було закон. А вже коли висловлювався круто, то воно виходило вдесятеро крутіше, ніж звичайно, бо це бувала думка, яку він виношував немовби так само розважливо, як і вимовляв.

Не найкращий бік своєї вдачі показував він тепер Сексон. Часами їй здавалося, що обіч неї оселилася якась чужа людина. Сексон почала мимоволі ухилятися від Біллі і даремно втішала себе думкою, що це обставини так впливають на нього, що це не справжнє його «я». Він же був колись такий чутливий, лагідний та уважний! Тоді він по змозі уникав бійок і сварок, а тепер навпаки — наривався на них і мовби захоплювався цим. Усміхався він тепер не часто. Обличчя його стало обличчям дозрілого чоловіка. Губи й очі згрубіли й посуворішали, як і його думки.

Тепер він рідко ставився до Сексон неприязно, але ще рідше бував з нею ласкавий. Він став якийсь байдужий і чужий. Незважаючи на те, що вона бадьоро витримувала страйк опліч нього, для неї, очевидячки, було мало місця в його думках. Навіть привітність його тепер здавалася майже автоматичною, і голубив він її теж немовби за звичкою. Зникли колишня безпосередність і тепло. Іноді, тверезими хвилинами, проблискувало щось від колишнього Біллі, але таке траплялося дуже рідко. Він став похмурий і заклопотаний. Скрута й напруження економічного конфлікту виводили його з рівноваги. Це особливо виявлялося вві сні: його непокоїли кошмари, він стогнав і сопів, стискав кулаки, скреготів зубами, натужував м’язи, погрожував комусь, а обличчя йому перекошувалося з гніву, з горла вихоплювались прокляття. Ночами Сексон лежала поруч із цим чужим, невідомим їй чоловіком, жахаючись його і згадуючи слова Мері: Берт так само кляв і стискав кулаками вві сні, переживаючи знов ті сутички, в яких брав участь удень.

Проте Сексон добре знала, що не з своєї провини став Біллі такий чужий і неласкавий. Якби не страйк, не гризня за роботу, був би він і досі її безмежно коханий Біллі. Ці приспані властивості його вдачі ніколи б у ньому не прокинулись. Щось збудило їх, якісь зовнішні жорстокі чинники відродили в ньому це гидке й жорстоке. І Сексон з болем передчувала, що коли страйк затягнеться, то це друге, чуже «я» глибше й міцніше пустить коріння в Біллиній душі — і тоді їхньому дружньому життю, їхньому коханню настане край. Такого Біллі вона не могла кохати; і такий Біллі не був здатний кохати сам ані заронити в комусь кохання. А діти? Які ж тоді будуть у них діти? На саму цю думку вона потерпала. То було б надто страшно! І в такі хвилини задуми з глибин її душі виривалося неминуче скорботне людське нарікання: Чому? Чому? Чому?

Біллі теж мучили питання, що на них годі було знайти відповіді.

— Чому будівельники не пристають до нас? — питався він, безпорадно намагаючись розігнати той туман, що застилав перед ним людське життя. — О’Браєн проти страйку, а рада будівельницької спілки у його руках. То чому ж не накладуть вони йому по потилиці і не зроблять по-своєму? Тоді б ми дістали таке підкріплення! Так ні, де там! О’Браєн ними верховодить, а сам по свої брудні вуха заліз у політичну гризню. А та клята Федерація праці! Коли б усі залізничники об’єдналися — хіба робітники майстерень сиділи б отак на белебні? А чорт, я забув уже, коли й курив порядний тютюн, а порядної кави цілу вічність не бачив! Я забув, що таке поживний обід! Учора я зважився. П’ятнадцять фунтів стратив я на цьому страйкові. Якщо так триватиме далі, я зійду на боксера середньої ваги. Оце нагорода за те, що я щомісяця стільки років сплачував внески до спілки. А тепер я не зароблю й на поживний обід, а жінка моя мусить стелити постіль чужим чоловікам. Ех, аж за печінки бере!.. Колись я таки вишпурну на вулицю цього пожильця з усім його манаттям!

— Але ж, Біллі, хіба він винен? — заперечила Сексон.

— А хто каже, що винен? — гостро відрізав Біллі.— Хіба мені не вільно погиркати, якщо спала охота? Це все мене дратує. На дідька нам робітничі організації, якщо кожен верне на своє? Отак би начхав на все і перейшов до хазяїв. А все ж не перейду, нехай їх чорти візьмуть! Хай не думають, що можуть покласти нас на лопатки — дзуськи!.. А проте — так мені сердито!.. Ввесь світ спантеличився, всім памороки позабивало. На якого біса нам спілка, коли вона не може виграти страйку? На якого біса лушпарити скебів, коли вони з усіх усюдів так і сунуть навалою? Всі показилися, — мабуть, і я з ними.

Цей вибух гніву в Біллі був такий незвичний, що Сексон іншого такого й не пам’ятала. Здебільшого він ходив мовчазний, затятий і сердитий, а віскі тільки додавало йому похмурої самовпевненості.

Одного разу Біллі повернувся додому аж по півночі; Сексон тривожилася тим більше, що того дня, як переказувано, зчинилася кривава бійка з поліцією. Вигляд Біллі ствердив ту чутку: рукава піджака майже обірвані, краватка зникла, комір — розстебнений, гудзики на сорочці чисто всі повідлітали. Коли він скинув капелюха, Сексон мало не вжахнулася: на лобі йому світилася величезна гуля з яблуко завбільшки.

— Знаєш, хто це зробив? Паскудний німчик Германман своїм кийком! Ну, та колись я йому віддячу! А ще одному теж добре всиплю, коли минеться страйк і все ущухне. Його звати Бланшар, Рой Бланшар.

— Чи він не з тих Бланшарів, що «Бланшар, Перкінс і спілка»? — спитала Сексон, обмиваючи Біллі побите обличчя і силкуючись заспокоїти його.

— Еге ж, він син старого. За ціле своє життя ні за холодну воду не брався, знав тільки триндити батькові гроші, а тепер, бач, пішов у скеби. Для шику, щоб жука підпустити. Хоче, щоб газети про нього розписали, а мамзелі, за якими він упадає, зайойкали: «Ах, Рой Бланшар! Герой, молодчага!..» Я цьому героєві колись добре морду розквашу — зроду ще не свербіли мені так руки!

А той німчик-поліцай — він уже своє дістав. Хтось проломив йому черепа здоровезною грудкою вугілля. Це коли підводи звертали з Восьмої на Франклін-стріт, біля старого готелю Галіндо. Там така бійка зчинилася, аж ну! І хтось ту брилу шпурнув із другого поверху. Билися за кожен шмат дороги, і цегла, і кругляки, і поліційні кийки — все пішло в діло. Викликати військо вони побоялися, та й самі стріляти не важилися. А ми ж їх попотрощили! Карети швидкої допомоги й патрульні машини добре напрацювалися. Урешті ми продерлися крізь шерег поліцаїв і таки

перетяли дорогу валці на розі Чотирнадцятої й Бродвею, під самим носом будинку міської управи: накинулися на задні підводи, повипрягали коней з п’яти підвід, а студентам, що правили ними, всипали березової каші на добрий спомин. Якби не резерв полісменів, не минути їм шпиталю. Одначе ми їх на цілісіньку годину затримали. А трамваїв — і на Бродвеї, і на Чотирнадцятій, і на Сан-Пабло скільки око сягає — всі вулиці загачено!

— Ну, а що ж Бланшар? — нагадала Сексон.

— Він їхав попереду, саме на моїй підводі. Усі підводи були з нашої стайні. Назбирав собі гурт товаришів зі студентського братства, як воно в них називається, — таких, що звичні циндрити батькові гроші. До стайні вони, бач, приїхали в туристських машинах, а виїхали на підводах під охороною поліцаїв, — чи не половину всієї оклендської поліції закликали. Давно я такого не бачив: згори градом каміння, а кийки по наших головах тра-та-та, тра-та-та! І ще сам начальник поліції сидів у поліційному авто, як господь бог Саваоф! Біля Перальта-стріту ми з поліцією збилися в купу, авто застряло, і тут якась стара вискочила з воріт і лясь начальника дохлою кицькою в пику — бігме, так і дала поличника. Еге ж! Послухала б ти, що зчинилося тоді! «Арештувати цю жінку!» — гвалтує він, обтираючись хусточкою. Але наші хлопці оточили її і врятували від поліцаїв. Ох, і гарячий був день! Найближчий шпиталь так заюрмили, що довелося розтикати побитих по інших місцях — до шпиталю Сент Мері, Фабіоли чи ще там кудись. Вісьмох наших хлопців затримано, та ще дванадцятьох биндюжників з Фріско, що приїхали нам на підмогу. Ото вже б’ються хлопці, як чорти! Та й оклендських робітників, здається, чи не півміста стало нам до помочі — їх, либонь, цілий рій запроторили в хурдигу!

Нашим адвокатам доведеться і їх обороняти.

Але ж ми добре провчили Роя Бланшара й усю його компанію — будь певна, вони більше не сунуться до нашого проса. Довго не забудуть нашого футбола! Знаєш ту кам’яницю, що будують на Бей-стріті? Отам ми спершу запаслися, і коли вопи виїхали зі стаєнь, за каміняччям і передків не стало видко. Бланшар їхав попереду, так його цеглиною з передка збили, але він таки поїхав далі.

— Мабуть, він хоробрий? — зауважила Сексон.

— Хоробрий? — спалахнув Біллі.— Маючи за плечима поліцію, і військо, і флот! Ти, здається, теж невдовзі стоятимеш за них. Хоробрий! Видирає шматок хліба нашим жінкам та дітям з рота! Чому померло вчора немовля у Кудрі Джонса? Не вистачило матернього молока, бо сама вона з голоду пухне. І ти знаєш не згірш за мене, що з десяток старих тіток та невісток пішли до богадільні, бо родичі не мали їх чим годувати.

У ранковій газеті Сексон прочитала сенсаційне повідомлення про невдалу спробу зірвати страйк биндюжників. Роя Бланшара вславлювано як героя, як взірцевого представника заможного громадянства. Сексон таки не могла не захоплюватись його відвагою. Було щось привабне у тому, як він мужньо зустрів розгаласовану юрбу. Газета наводила думку одного бригадного генерала, що закидав поліції надмірну миролюбність — мовляв, треба було викликати військо й добре провчити голоту, повернути її до законності та порядку. «Настав час скинути трохи крові й оздоровити атмосферу, — заявляв генерал. — Бо доки бидла як слід не наб’ють і не застрахають, спокою в промисловому житті не буде».

Того вечора у Робертсів не було нічого їсти, і Біллі взяв Сексон під одну руку, на другу накинув пальто, і вдвох вони вибралися з дому. Заставивши пальто в ломбарді, вони сумовито пообідали в японському ресторані, де якимось чудом подавали більш-менш ситний обід за десять центів. Опісля вирішили витратити ще по п’ять центів на кіно.

Біля Центрального банку до Біллі підійшло якихось двоє биндюжників-страйкарів і повели його з собою. Три чверті години Сексон чекала його на розі, а коли він повернувся, від нього тхнуло горілкою.

Проходячи повз кафе «Форум», Біллі раптом зупинився. Коло тротуару стояв лімузин, і якийсь молодик допомагав сісти в нього кільком пишно вичепуреним жінкам. Шофер був уже на місці. Біллі торкнув молодика за руку. Молодик, не вужчий у плечах за Біллі й навіть трохи вищий на зріст, був стрункий і мав голубі очі. Сексон він видався дуже вродливим.

— Два слова, друзяко, — промовив стиха Біллі.

Молодик зирнув на Біллі та Сексон і запитав нетерпляче:

— Чого вам треба?

— Ви Бланшар, — так само тихо провадив Біллі.— Я бачив вас учора на чолі валки.

— Хіба ж я кепсько правив? — усміхнувся той, весело глянувши на Сексон.

— Звісно, ні. Але я не те маю вам сказати.

— А ви хто? — озвався Бланшар з раптовою підозрою.

— Я страйкар. Ви саме правили моїм запрягом, — ото й усе… Ні, револьвера не руште з кишені! — спинив він Бланшара, коли той сягнув рукою до кишені.— Я тут вам нічого не заподію. Я тільки маю вам дещо сказати.

— Ну, то швидше!

Бланшар уже поставив одну ногу на підніжка.

— Звісно, — провадив Біллі, не прискорюючи свого дражливо-повільного тону. — Я хотів лиш сказати, що я вам цього не подарую. Не тепер, коли страйк, а пізніше. Я вам дам такого перцю, що ви повік пам’ятатимете.

Бланшар зирнув на Біллі, і в очах йому блиснули й цікавість, і мало не схвалення.

— Ви, я бачу, й самі досить жвавий, — відказав він. — Але чи певні ви своєї сили?

— Звісно, певний. Ось побачите.

— Тоді гаразд, друже! Розшукайте мене після страйку, і я охоче поміряюся з вами.

— Пам’ятайте ж, — додав Біллі.— Я вам дамся взнаки.

Бланшар кивнув головою на знак згоди, весело всміхнувся до них обох, підняв капелюха перед Сексон і сів у машину.


РОЗДІЛ XIII


Від цього часу життя Сексон і зовсім вийшло з колії, воно стало беззмістовне й кошмарне. Тепер усякого можна було сподіватися: стихійний крутіж подій підхопив її і ніс до якоїсь невідомої катастрофи. Якби хоч Біллі був колишній Біллі, то ще півбіди, — якби можна було спертися на нього, вона бадьоро глянула б в очі найгіршій небезпеці. Але Біллі відсахнувся від неї, скажений вир зайняв і його. Він так змінився, що здавався немов чужий чужанин у власному домі. І справді, зовсім інша людина визирала з його очей, людина, що знала тільки насильство й ненависть, бачила скрізь тільки лихе і ревно слугувала всесвітньому злу. Ця людина вже не засуджувала Берта, у неї самої були на язиці лише динаміт, саботаж та революція.

Сексон силкувалася якомога підтримувати свою душевну рівновагу і свіжість та красу свого тіла, що так приваблювали колись Біллі. Лише раз їй урвався терпець, — коли Біллі був особливо похмурий і дошкулив їй гострим та несправедливим словом.

— З ким це ти так розмовляєш? — спалахнула вона.

Він зніяковіло замовк і тільки остовпіло дивився на її зблідле від гніву обличчя.

— Не смій ніколи більше говорити так до мене, Біллі,— суворо додала вона.

— Я трохи роздратований, а ти вже й присікалась! — пробурмотів він напіввинувато, напівдокірливо. — Бачить бог, у мене є від чого згубити тяму.

Коли Біллі вийшов з дому, Сексон кинулася на ліжко й гірко заридала. Вона-бо, що так уміла коритися в коханні, була жінка горда. Тільки гордий знає справжню покору і тільки наймужніший знає справжню сумирність. Але навіщо їй ця гордість і мужність, коли єдина в світі дорога для неї людина втратила і гордість, і мужність, і чесність і скинула на неї найбільшу частку спільних їхніх знегод?

І так само, як вона наодинці з собою пережила була глибоку, трохи не фізичну тугу за втраченою дитиною, так і тепер переживала вона сама в собі,— може, ще глибше, — особисте горе. І хоч вона не розлюбила Біллі, кохання її стало менш горде, менш упевнене, менш довірливе. Щось у ньому з’явилося від співчуття, а це вже недалеко й до зневаги. Здавалося, її вірність ладна була підупасти, і Сексон жахалася тієї зневаги, що закрадалася їй у душу.

Сексон щосили намагалася витривати. Вона подумала, що зможе простити, і на часину їй відлягло від серця, аж поки не сяйнула думка, що найвища любов не знає прощення. І знов у неї котилися сльози, і кипіла в ній боротьба. Вона твердо знала одне: цей Біллі — не той, якого вона покохала. Цей Біллі інша людина, хвора людина, що не відповідає за свій маячний шал. Сексон вирішила, що мусить ходити коло Біллі, як сестра-жалібниця, що мусить забути за всякі гордощі, зневаги й прощення. До того ж він і справді несе на собі ввесь тягар борні, він кинувся в її вир і збезумів від ударів, яких завдавав іншим і діставав від інших. Якщо хтось чи щось тут винне, то це ті незбагненні приписи життя, що примушують людей гризтися за роботу, як пси гризуться за кістку.

Так Сексон озброїлася цими доказами для найлютішої в світі боротьби — боротьби самітної жінки. Вона відкинула всі сумніви й гризоти. Вона нічого не прощала, бо й прощати було нічого. Вона переконала себе, що їхнє кохання нічим не заплямлене, що воно чисте, яким було раніше і яким буде знову після того, коли світ повернеться до якогось ладу.

Увечері, коли Біллі повернувся додому, Сексон запропонувала, як тимчасовий захід — поки триває страйк, — взятися їй знову за шиття, щоб приробляти на харчі. Але Біллі й слухати не схотів.

— Усе гаразд, — запевнив він її.— Немає такої потреби, щоб ти працювала. На цьому тижні я розживуся на сякі-такі грошенята і все віддам тобі. А в суботу ввечері ми підемо до театру, — не до кіно, а до справжнього театру. До міста приїжджає негритянська капела Гарві, і ми обов’язково підемо послухати. Гроші я здобуду, хоч кров з носа.

В п’ятницю Біллі не повернувся до вечері,— на превеликий жаль Сексон, бо Мегі Донегю саме віддала їй позичені минулого тижня горщик картоплі та дві кварти борошна, і на Біллі чекав добрий підживок. До дев’ятої години Сексон не гасила в грубці, а потім неохоче пішла спати. Вона воліла б дочекатися Біллі, але не наважилася, знаючи, що йому бувало неприємно, коли дружина бачила його напідпитку.

Годинник саме вибив першу годину ночі, коли рипнула хвіртка. Сексон почула кроки Біллі. Він важко й помалу сходив на ганок і довго шпортався ключем коло замка. Потім увійшов до спальні, сів і важко зітхнув. Сексон лежала тихо, не ворушачись, бо знала, яким дражливим робить його алкоголь, і не хотіла виказувати перед ним, що через нього не спить. Але то було нелегко. Вона так стиснула кулаки, що нігті вп’ялися в долоні, а тіло все здеревіло від силуваної непорушності. Такий він ще ніколи не повертався додому.

— Сексон, — глухо озвався Біл. — Сексон!

Вона поворухнулася й позіхнула.

— Чого тобі?

— Чи не засвітила б ти лампу? Мені пальці задубіли.

Сексон скочила з ліжка, не дивлячись на чоловіка; але руки їй так тремтіли, що вона ніяк не могла скинути скла з лампи, і сірник погас.

— Я не п’яний, Сексон, — так само глухувато промовив він, наче посміхаючись у темряві.— Просто я дістав кілька… добрих стусанів.

Нарешті лампа засвітилася. Сексон обернулась і скрикнула, вражена жахом: вона чула його голос і була певна, що це Біллі, а ось зараз його не впізнала. Його багрове розпухле обличчя було геть-чисто розквашене, — ні, ні, це був ніякий не Біллі! Одне око зовсім заплющилося, друге ледь бликало крізь вузьку щілину з-під набряклих повік. Майже вся шкіра з одного вуха була обірвана. Все обличчя здавалося кривавим м’якушем. Права щока була вдвоє більша за ліву. Не дивно, що він говорив так глухо, подумала вона, глянувши на його розтовчені напухлі губи, з яких досі сочилася кров. Серце Сексон завмерло, і гаряча хвиля ніжності пройняла її всю. їй хотілося пригорнути його, приголубити, втішити; але здоровий розум підказав щось інше.

— Бідний, бідний хлопчику! — скрикнула вона. — Скажи мені, з чого починати? Я не знаю, що роблять у таких випадках…

— Якби ти допомогла мені роздягнутися… — промовив Біллі зніяковіло. — Бо я вбрався ще до того, як тіло набрякло.

— І тоді гарячої води нагрію, це теж треба, — докинула Сексон, обережно стягуючи рукав з його покаліченої безпорадної руки.

— Я ж казав тобі, що вони задубіли, — криво всміхнувся Біллі, підносячи руку й роздивляючись на неї прищуленим набряклим оком.

— Посидь почекай, — заявила Сексон. — Я зараз розпалю вогонь і поставлю воду. За хвилинку я повернусь. А тоді роздягну тебе до кінця.

З кухні вона чула, як він щось бубонів сам до себе, і коли вернулася в кімнату, він усе ще приказував:

— Нам треба було грошей, Сексон. Треба було грошей…

Він був не п’яний, це Сексон бачила, і з уривків його напівгарячкової балаканини вона більш-менш зрозуміла, що сталося.

— Я не сподівався такого: це якийсь невідомий боксер з Чікаго. Вони виставили його проти мене. Секретар клубу попередив, що- з ним так легко не вийде.

Але я був би виорався з ним, якби мені колишня сила. П’ятнадцять фунтів я стратив, та й не тренувався… багато пив останнім часом, — а від цього ж захекуєшся…

Сексон, скидаючи з нього сорочку, вже не слухала. Як не впізнала вона його обличчя, так не впізнала і його прекрасної мускулястої спини: біла єдвабна шкіра була вся пошарпана, скривавлена й розкраєна поздовжніми і особливо поперечними смугами.

— Де це ти набрався такого? — вразилася вона.

— Це канати… Вже й не пригадаю, скільки разів на них наганявся. Але як же він мені наклав! Ну, та й я йому в печінки в’ївся — він ніяк не міг мене побороти. Я вистояв усі двадцять раундів, і його теж не зле почастував. Бий мене сила божа, коли я не розтрощив йому кілька суглобів на лівій руці… Ось помацай мені голову. Спухла, еге? А скільки разів він лупив мене сюди, — тепер, либонь, уже й шкодує. Але ж і лупив! Ну й лупив! Зроду мені такого не перепадало. Його прізвисько — Чікагське Страхіття. Схиляюся перед ним. Там такий — ну, чисто ведмідь! Та все ’дно я б його поборов, якби мені давню силу та якби не захекувався. Ой! Ой! Обережно! Як окропом ошпарило!

Сексон саме розстібала його пасок, і рука її мимоволі торкнулася великої — більшої за тарілку — пухлини.

— Це від ударів по нирках, — пояснив Білі.— Він насобачився на цьому, як сам чорт. За кожним клінчем обов’язково частував мене таким ударом. А від того мені зрештою зовсім памороки забило… Я мов очманів. Звісно, це не нокаут, але довго такий побій несила витримувати. Зовсім виснажує.

Коліна Біллі були також геть-чисто побиті й подряпані.

— Шкіра не витримає, коли такий важкий хлопець, як я, раз у раз навколішки гепається, — промовив Біллі.— А смола на полотні ще й як кусюча!..

Сльози тремтіли в Сексон на віях, і вона насилу стримувалася, щоб не розридатись над понівеченим тілом її прекрасного, хворого хлопчика.

Коли вона понесла повісити його штани, в кишені брязнули гроші. Біллі покликав її назад і видобув жменю срібла.

— Нам треба було грошей, треба було грошей… — бурмотів він, марно намагаючися порахувати монети; Сексон бачила, що він знову починає марити.

Сексон аж за серце вхопило, коли вона згадала, як цілий тиждень дорікала йому. Зрештою ж цей мужній, кремезний Біллі — тільки хлопчик, її рідний хлопчик! І цю жорстоку, страшну кару він прийняв задля неї, задля їхньої спільної господи, меблів, господарства. Тепер, майже несвідомо, він вибалакав це. Він сказав: «Нам треба було грошей». Отже, все-таки він думав про неї, вона жила в його думках. Тепер, коли його душа була вся, мов на долоні, коли він балакав, наче вві сні,— найдужче турбувала його думка про неї. Нам треба було грошей… Нам!..

Сексон схилилася над Біллі, і рясні сльози покотилися в неї по щоках — ще ніколи, здається, не кохала вона його так, як у цю хвилину.

— Ось порахуй, — прошепотів він, віддаючи їй гроші — сам-бо не міг дати їм ради. — Скільки тут?

— Дев’ятнадцять доларів тридцять п’ять центів.

— Атож… Переможений… дістає двадцять доларів. Довелося почастувати хлопців, та ще на трамвай… Якби виграв, дістав би сотню. Я на неї й сподівався. Це нас трохи підтримало б… Візьми їх і заховай. Все ж таки це краще, ніж нічого.

Він довго не міг заснути через біль, і Сексон година при годині сиділа, схилившись над ним, міняла компреси на синцях і обережно змазувала вразки горіховим маслом та кремом. Він стогнав, замовкав, а потім знову крізь стогін і хрип виливав наболілу досаду за втрачені гроші й поганьблену гордість. І не так рани щеміли, як ця вражена гордість.

— А все ж він не міг покласти мене. Деколи я так знемагався, що й рук не зводив, і він лупив мене скільки сили. Публіка казилася. Я їм показав, що таке живучість. Часом він лише розгойдував мене, бо ж і я йому трохи завдав гарту. Але ж і кидав він мене теж не раз, — вже й не знаю, скільки разів: усе було, як уві сні…

Наприкінці він мені потроївся в очах, і я не бачив, на котрого нападати, від котрого ухилятися…

Але я його таки ошукав. Коли мені в очах чорніло, коліна підгиналися, а голова крутилася, мов карусель, я все одно не випускав його з клінчу… мабуть, руки суддям і досі ниють, стільки разів вони нас розводили.

Ох, і поторсав же він мене! Ну й поторсав!.. Сексон… де ти? А, ти тут… Мені здалось, я сню… Нехай це буде тобі наука. Я зламав своє слово, пішов на ринг і оце заробив собі. Пам’ятай, не роби так, як я, — не ший на продаж, а то й тобі таке трапиться…

А все-таки я їх усіх ошукав!.. Спочатку на нас двох ставили однаково. За шостим раундом почали ставити на нього вдвічі більше. Мені одразу не пощастило, це було ясно, а все ж він довго не міг покласти мене. За десятим раундом навіть закладалися, що я не протримаюся до перерви. За одинадцятим — що не дотягну до п’ятнадцятого раунду. А я витримав усі двадцять. Але якою ціною, якою ціною!..

Чотири передостанні раунди я був наче вві сні… а все ж тримався на ногах, або схоплювався на восьмій секунді, і знову відбивався, прикривався, ухилявся… Не знаю вже, що й робив, але якось викручувався, бо ж не дався йому на поталу. А що було між тринадцятим і вісімнадцятим раундом, коли він мене звалив ударом по голові,— я й зовсім не пригадаю…

То про що це я?.. Ага!.. Я розплющив очі — чи то одне око, бо друге не слухалося. Бачу, — я у своєму кутку, мене обмахують рушниками, нашатирного спирту під ніс підсунули, а Біл Мерфі лід до потилиці прикладає. А насупроти мене стоїть це Чікагське Страхіття, — я насилу згадав, що то з ним допіру бився, наче я провалився кудись, а потім виринув. «Котрий це буде раунд?» — питаю Біла. «Вісімнадцятий», — каже. «Чорт, — кажу. — Я ж скінчив на тринадцятому, звідки решта?» — «Ти добрий зух, — відказує Біл. — Чотири раунди бився непритомний, і ніхто, крім мене, цього не помітив. Я ввесь час умовляв тебе здатися»… Коли це чую гонг і дивлюся — а Страхіття суне на мене. — «Кінчай!» — каже Біл і вже рушника збирається кинути. «Нізащо в світі! — відказую. — Облиш, Біле». А він усе своєї: годі та й годі… А Чікагське Страхіття тим часом підійшов до мого кутка, спустив руки та й дивиться на мене. Суддя теж дивиться; а в залі тихо, як у вусі. В голові у мене наче трохи розвидніло — та не дуже.

«Ти однак програєш…» — каже Біл.

«Побачимо!..» — гукаю й кидаюся зненацька на Страхіття. Сам ледве на ногах стою, а все-таки жену його через увесь ринг до протилежного кутка; він там послизнувся й гепнувсь, а я на нього. Зала мов оскаженіла…

…То про що це я?.. В мене ще й досі голова ходором ходить… Наче в ній бджоли гудуть…

— Ти впав на нього в його кутку… — підказала Сексон.

— Ага! Ну, підвелися ми, а я не годен встояти… Тоді я знов на нього, й відтиснув у мій куток, і знов на нього впав. Це ще поталанило! Підвелися ми, а ноги мені підсікаються, тоді я зайшов у клінч та так і застиг.

«Зараз тобі капець!» — кажу йому, хоч сам знаю, що нічого не вдію. Тільки-но суддя нас розвів, я йому так загилив у живіт, аж він очманів. Отоді він уже почав берегтися, навіть занадто. Думав, що в мене ще є сила. Отже, бачиш, я його таки піддурив…

Він не міг докінчити мене. Так-таки не міг. У двадцятому раунді ми стояли посеред рингу і ще товкли один одного. Звичайно, як на мій стан, то я не зле тримався, та приз присудили йому, і цілком слушно. А все ж я його ошукав… Він не зміг докінчити мене. І тих йолопів одурив, що забивалися, ніби він мене одним заходом подужає…

Заснув Біллі тільки на світанку, стогнучи та ойкаючи. Обличчя йому кривилося з болю, він раз у раз перевертався з боку на бік і не знаходив спокою.

Так ось воно що — отой бокс, думала Сексон. То було щось багато гірше, ніж вона собі уявляла. Невже боксерськими рукавицями можна так покалічити людину? Ніколи більше не виступатиме Біллі на рингу! Нехай уже вулична колотнеча. А скільки здоров’я прогайнував він за цей вечір!

Біллі пробурмотів щось і розплющив очі.

— Чого тобі, Біллі? — схилилася вона над ним і раптом помітила, що очі його, розпалені гарячкою, нічого не бачать.

— Сексон!.. Сексон!.. — покликав він.

— Я тут, Біллі. Чого тобі?

Він несвідомо помацав рукою коло себе, там, де завжди спала Сексон.

Ізнов покликав він її, і вона крикнула йому над самим вухом:

— Я тут, Біллі!

Він полегшено зітхнув і пробурмотів:

— Я мусив це зробити… Нам треба було грошей.

Потім заплющив очі і заснув, цей раз трохи спокійніше, хоч іще й мурмотів подеколи. Сексон чувала, що буває запалення мозку, і її пройняв страх. Згадавши, що Біллі Мерфі прикладав йому лід до потилиці, вона напнула хусточку і побігла до «Притулку візника» на Сьомій вулиці. Господар салуну щойно відчинив свій заклад і замітав підлогу. Він добув льоду з холодильника, подрібнив його і дав Сексон, скільки вона могла донести. Вдома вона приклала лід Біллі до потилиці і стала гріти йому ноги гарячими прасками, а голову освіжувала одеколоном, охолодженим на льоду.

Сексон цілий день не одвішувала вікон, і Біллі прокинувся тільки присмерком. Не зважаючи на її вмовляння, він затявся встати з ліжка.

— Мені треба з’явитися на люди, — пояснив він. — Я не хочу, щоб з мене глузували.

Вона ледве вдягла його, і з великим зусиллям він вийшов з дому, щоб, бува, люди не сказали, наче Біллі так побито, що він вилежується в ліжку.

О, це були своєрідні гордощі, хоч і не подібні до жіночих. І Сексон думала: чи не вищі ці гордощі за її жіночі?


РОЗДІЛ XIV


Біллі мав дужий організм: за кілька днів він зовсім очуняв — опух спав, гуль не знати вже було, тільки синці під очима трималися цілих півмісяця, різко підкреслюючи білість його обличчя. За цей час трапилося чимало важливих подій.

З судом над Отто Френком не барилися. Присяжні — самі переважно купці та промисловці — визнали його винним і засудили до страти, що мала відбутися в Сан-Квентіні, куди Френка й перевезено.

Справа Честера Джонсона та чотирнадцяти його товаришів трохи загальмувалася, але наприкінці того ж таки тижня і її скінчили. Джонсона засуджено до страти через повішення, двох страйкарів на довічне ув’язнення, трьох — до двадцяти років. Решті присудили від двох до десяти років в’язниці і лише двох виправдали.

На Сексон ця звістка справила гнітюче враження. Біллі став ще похмуріший, але його войовничий дух не пригас.

— Де борня, там і смерть, — казав він. — Треба було цього сподіватися, але мене обурює вирок. За вбивство мали відповідати всі або ніхто. Коли винні всі, то всім мала припасти однакова кара. Треба було всіх повісити, як Честера Джонсона, або всіх помилувати. Цікаво знати, що в того судді у голові? Мабуть, він судить так, як та лотерея. Чи, може, на пальцях гадає, скільки кому дати?


Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 9


Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 9

Ну, чого він дав Джонні Блекові чотири роки, а Келові Гачінсу двадцять, а не навпаки?

Блека й Гачінса я знаю змалку. Вони водилися з хлоп’ячими ватагами з Десятої та Кірхем-стріту, а деколи і з моєю братією. Часом після школи ми ходили купатися на Сенді-Біч або до плавучих доків — кажуть, наче вода там завглибшки у шістдесят футів, тільки це брехня. Якось у четвер ми накопали на березі цілу гору мушлів, а в п’ятницю просачкували, щоб їх розпродати. І ми часто вибиралися на Скелястий мур ловити рибу та крабів. А раз, у день затемнення сонця, Кел зловив окуня — як ті двері завбільшки. Я зроду не бачив такого. А ось тепер Гачінс цілі двадцять років буде в’язнем. Ще добре, що він нежонатий. Якщо його раніш не зведуть у могилу сухоти, то вийде він на волю вже старим дідом… Гачінсова мати боронила синові купатися; а щоб перевірити, лизала йому волосся, коли він повертався додому. Якщо є солонкуватий присмак, хлопцеві перепадає добра хлоста. Але він був не вчорашній: поворітьма завше забігав до якогось сусіднього двору й полоскав голову під краном.

— А я часто танцювала з Честером Джонсоном, — зітхнула Сексон. — І жінку його, Кіті Брейді, знаю хтозна-відколи: ми працювали разом на картонажній фабриці. У неї має бути дитина, і вона перебралася тепер до своєї одруженої сестри у Сан-Франціско. Вона була страх гарненька, і хлопці до неї так і в’язли.

Суворі вироки, замість приголомшити робітників, ще гостріше їх розбурхали. Давня ніжність і закоханість Біллі, що начебто воскресли під час його недуги, коли Сексон так ревно доглядала чоловіка, тепер знову зникли, і він забув своє каяття, що брав був участь у матчі. Додому він приходив похмурий і мовчазний, а якщо розмовляв, то таким самим роздратованим тоном, як і Берт за останніх днів свого могіканського життя. Щораз частіше зникав він з дому і знов заходився пити.

Сексон втратила останню надію, а її хвороблива уява малювала страшні трагедії. Найчастіше ввижалося їй, що Білла вносять на носилках або що її кличуть до телефону в крамниці на розі і чужий голос сповіщає її, що Біллі у шпиталі або в трупарні. А коли сталося загадкове отруєння коней та вибухнув динаміт в особняку одного з магнатів тяглового транспорту, — серце Сексон почало потерпати від іншого жахливого привиддя: Біллі в’язень, у посмугованій одежі, або він сходить на шибеницю у Сан-Квентіні; а їхній маленький будиночок на Пайн-стріті тим часом облягли репортери та фотографи.

Проте жвава її уява зовсім виявилася неспроможною провістити те реальне лихо, що чатувало на неї.

Одного разу Гармон, ідучи на роботу, затримався на кухні й розповів Сексон про залізничну катастрофу, що сталася напередодні біля Елвайського болота: як перекинувся паротяг, і як машиніст, залишившись цілий та здоровий, не міг ніяк вибратися з-під нього й урятуватися від морського припливу, і як він благав пристрелити його. Біллі надійшов наприкінці розповіді, і Сексон, помітивши похмурий погляд його обважнілих очей, зрозуміла, що він добре напідпитку. Біллі хмуро втупився в Гармона і, не привітавшись ні з ним, ні з Сексон, сперся плечем до стіни.

Гармон відчув себе ніяково, проте вдав, що нічого не помічає.

— Я оце розповідав вашій дружині…— почав він, але Біллі брутально урвав його:

— Мене не цікавить, що ти тут розповідав! Але слухай, містере, як там тебе!.. Моя жінка надто часто стелить тобі постіль, і мені це не подобається.

— Біллі! — скрикнула Сексон, і обличчя їй спалахнуло з гніву, сорому й образи.

Біллі навіть не глянув на неї.

— Я не розумію… — почав Гармон ізнову.

— Просто мені твоя пика не до смаку, от що! — заявив Біллі.— І манджай на своїх двоїх, поки вони ще цілі. Забирайся відси. Геть! Це ти розумієш?

— Не знаю, що йому сталося… — похапцем промовила Сексон кочегарові.— Він мов не свій… Мені так соромно, так соромно…

Біллі обернувся до неї.

— А ти заткни пельку і не встрявай.

— Але ж, Біллі…

— Забирайся відси, як тебе там! А ти — гайда в другу кімнату!

— Слухайте-но, — озвався, нарешті, Гармон. — Дивно якось ви поводитеся з людьми…

— Я й так тобі занадто попускав, — шпигнув його Біллі.

— Але ж я справно платив вам за кімнату, хіба ні?

— А мені давно вже треба було скрутити тобі в’язи. Та й зараз ще, либонь, не пізно.

— Біллі, якщо ти посмієш тільки… — почала Сексон.

— Ти ще й досі тут? Якщо ти мені добром не заберешся, я тебе силоміць викину!

Біллі схопив її за руку. Сексон змагалася тільки одну мить: його пальці так уп’ялися їй у тіло, що вона виреклася всякого опору.

З глухим риданням упала Сексон у глибоке крісло у вітальні і стала прислухатися до того, що діялось у кухні.

— Я залишуся до неділі,— я заплатив наперед, — заявив кочегар.

— Не раджу тобі…— звільна, тремтячим з люті голосом відповів Біллі.— Забирай свої манатки на плечі, і щоб духу твого тут не було… а ні, то я за себе не ручуся.

— О, я знаю, ви звісний бешкетник… — почав кочегар.

Тоді почувся ляпас, далі брязкіт розбитого скла, крик,

метушня на кухонному ганку і важкий гуркіт тіла, що плюснуло зі сходів. Сексон почула, як Біллі повернувся на кухню, вимів побите скло, пополоскався під краном і, посвистуючи, витер рушником обличчя й руки. Потім увійшов до вітальні. Сексон навіть не глянула на Біллі,— занадто прикро й важко було їй на серці. Він нерішуче зупинився, немов збираючись на думку.

— Піду до міста, — промовив він. — Там збори спілки. Якщо не повернуся, — знай, що цей недотепа наскаржився на мене.

Він відчинив передні двері й зупинився. Сексон відчула на собі його погляд. Тоді двері зачинилися, і Біллі пішов.

Сексон сиділа приголомшена. Вона не думала — вона не знала, що думати. Усе це було якесь дике й неймовірне. Вона відхилилася у кріслі, заплющивши очі. У душі було порожньо й холодно, — настав кінець, кінець усьому.

Надвечір з вулиці залунали дитячі голоси. Сексон очунялася. Вже смеркло. Вона намацала лампу й засвітила. Тоді вийшла на кухню й довго дивилася на жалюгідну недоварену вечерю. Губи їй тремтіли… Вогонь у грубці погас. Вода википіла, картопля пригоріла. Сексон механічно вишкрябала горнятко, механічно попорала кухню й приготувала картоплю на завтра. Так само механічна роздяглася й лягла в ліжко. Було щось неприродне, ненормальне в її спокої: не встигла вона заплющити очі, як уже заснула важким сном. Прокинулася Сексон, аж коли вранішнє сонце залляло кімнату.

Минула перша її ніч без Біллі. Сексон вразилася, як це вона могла заснути, коли йому загрожувала небезпека? Вона лежала нерухомо з розплющеними очима, ні про що не думаючи. Біль у руці нагадав їй про вчорашнє: від залізних пальців Біллі на тілі в неї виступив чорно-сизий синець. її здивувало не стільки те, що найдорожча людина могла заподіяти їй такого болю, як те, що, стиснувши на мить руку, можна так її покалічити. Яка страшна річ чоловіча сила! І немов зовсім безсторонньо вона подумала, хто з них двох — Чарлі Лонга й Біла — дужчий.

І лише коли вона вдяглася й запалила в печі, у голові їй зароїлися реальніші думки. Біллі не повернувся — отже, його заарештовано. Що вона має робити? Покинути його у в’язниці, вибратися звідси й почати нове життя. Бо хіба ж можливо жити з чоловіком, здатним на такі вчинки? Але чом би й ні? — виринула супротивна думка. Зрештою, він же їй чоловік. «На добру й на лиху долю», — ці слова у глибині свідомості бриніли монотонним акомпанементом до її думок. Покинути його — це здатися. А як повелася б її мати? Ні, Дезі ніколи б не здалася. Дезі боролася б до останнього. Отож і вона, Сексон, має боротись. Та й те сказати — на диво байдуже визнала Сексон, — що Біллі кращий за багатьох чоловіків, власне, кращий за всіх інших, про кого вона чула. їй пригадалося, який він був ласкавий і чуйний до неї, як він любив примовляти: «Дешева рибка, погана юшка. Робертси не скнари».

Об одинадцятій годині до Сексон завітав товариш Біллин — страйкар Бад Строзере. Він розповів, що Біллі заарештовано, що він не захотів піти на поруки, відмовився від оборонця, попрохав, щоб його судили, і визнав свою провину; йому присудили шістдесят доларів штрафу або місяць ув’язнення. Він рішуче відмовився, щоб товариші сплатили за нього штраф.

— Він уперся й нікого не слухає,— закінчив Строзере. — Каже, відсидить, і край. Забагато він пив останнім часом, тож і згубив трохи клепок. Ось його записка. Якщо вам буде треба чого, пошліть по мене. Наші хлопці радо поможуть Біловій жінці. Ви — наша. Як у вас із грішми?

Сексон гордо відмовилася від допомоги, а записку розгорнула тільки тоді, як Строзере вийшов.


«Люба Сексон, цього листа віддасть тобі Бад Строзере. За мене не турбуйся. Це мені наука: я сам заробив, ти сама знаєш. Я мов здурів тоді, а все ж мені дуже прикро. Не навідуйся до мене. Я не хочу. Як треба буде грошей, звернися до спілки, вони дадуть. Секретар там — порядний хлопець. За місяць я вийду. Ти знаєш, Сексон, що я тебе люблю. Скажи подумки, що пробачаєш мені цим разом, і тобі ніколи більш не доведеться мені пробачати.

Біллі»


Після Строзера заявилися висловити Сексон співчуття Мегі Донегю та місіс Олсен; пропонуючи свою допомогу, вони мали тактовність не розпитувати багато про Біллі.

Пополудні прийшов додому Джеймс Гармон. Пожилець трохи шкутильгав, і Сексон помітила, що він силкується не показувати цього. Вона почала перепрошувати його за чоловіка, але він спинив її.

— Я не серджуся на вас, місіс Робертс. Я знаю, що ви цьому зовсім не винні. Від усіх оцих знегод ваш чоловік був сам не свій, та ще й випив, може, — а тут, як на гріх, я під руку навернувся, ну, й вийшло…

— Але все-таки…

Кочегар похитав головою.

— Я все це розумію. Далась і мені горілка взнаки. Хто з нас не грішив? І не варт було мені скаржитися, — то я зопалу. Тепер уже відійшов і сам дуже шкодую.

— Ви дуже лагідна людина, містере Гармоне… — промовила Сексон і зніяковіло додала: — Але… але тепер, коли його нема… ви розумієте, вам не можна тут залишатися.

— Звичайно, це якось незручно. Але не турбуйтесь: я зараз передягнуся й складу свої речі, а о шостій годині надішлю підводу за ними. Ось вам ключ від чорного ходу.

Сексон силоміць всунула йому гроші, заплачені вперед за кімнату. Він щиро стиснув їй руку на прощання і попрохав неодмінно позичити просто в нього у разі скрути.

— Тут нема нічого такого, — запевняв він її.— Я жонатий, маю два хлопці. В одного з них із легенями не гаразд, тож тепер вони обоє живуть з матір’ю в Арізоні. Залізниця допомогла з переїздом.

І коли Гармон зійшов з ганку, Сексон вражено подумала, що от же не перевелися ще добрі люди на цьому жорстокому світі.

Малий Донегю заніс Сексон вечірній випуск газети: там півшпальти було присвячено Біллі. Газета вказувала, що перед судом він стояв з синцями під очима, певно, від якоїсь іншої бійки. Його було змальовано як бешкетника, задираку й паливоду, що своєю присутністю в профспілкових лавах плямить організоване робітництво. Безпричинний напад на кочегара — це незаперечне хуліганство, і якщо всі оклендські биндюжники схожі на нього, то найкраще б узагалі розігнати ту спілку, а спілчан викинути з міста. Газета скаржилася, що вирок надміру м’який. Біллі треба було запроторити щонайменше на півроку. Але — як нібито сказав суддя — це годі зробити, бо й так в’язниці загачено страйкарями, учасниками численних побоїськ.

Цієї ночі Сексон вперше відчула свою самотність. Мозок їй тривожили всілякі видива, раз у раз прокидаючись зі сну, вона даремно мацала рукою коло себе, шукаючи Біллі. Нарешті вона засвітила лампу й лежала, втупившись у стелю, перетравлюючи всі подробиці нещастя, що її спіткало. Вона прощала Біллі — і не могла простити. Кохання Сексон зазнало занадто жорстокого й болючого удару. Її вражена гордість уперто відганяла образ колишнього коханого Біллі. Горілка спалює розум, казала собі Сексон, а проте це не могло виправдати поведінки того, хто був спав тут обіч неї, кому вона віддала себе цілком. Лежачи на цьому широкому ліжкові, вона плакала з самотності й силкувалася забути незрозумілу жорстокість Біллі, й мало не з ніжністю притискалася щокою до синця на руці. І все-таки істота її обурювалася проти Біллі й проти того, що він вчинив. Горло їй пересохло, тупий біль давив груди, гнітило відчуття непоправної втрати. Нав’язливе: «Чому? Чому?» — залишалося без відповіді.

Вранці до неї прийшла Сара — вдруге після її шлюбу: і Сексон не важко було відгадати причину цих ранніх відвідин. Гордість Сексон спалахнула — ні, вона не захищатиме, не виправдуватиме Біллі, але й не нарікатиме ні на що. Все гаразд, і в кожному разі її родинні справи нікого не обходять. Але такий тон тільки розсердив Сару.

— Я застерігала тебе! Це всі знають, — накинулася вона на Сексон. — Я завше казала, що він колодник, волоцюга, п’яниця… Мене аж за серце вхопило, коли я дізналась, що ги воловодишся з боксером! І я тебе зразу остерегла. А ти не послухала… Бач, яка зарозуміла!.. Високодумна яка! Має стільки черевичок, що порядній жінці й не сниться! Я тоді ж таки сказала Томові: «Тепер нашій Сексон амба».

Я так йому достотно й сказала. Як покотивсь по похилій, то вже не спинитись. Чого ти не пішла за Чарлі Лонга?! Рідню бодай би не заплямувала! І це ще квіточки, а незабаром і ягідки будуть, — згадаєш мов слово!.. Не знати, що на тебе чекає. Твій лобуряка заб’є ще когось на смерть, і його повісять. Побачиш, побачиш незабаром і згадаєш моє слово. Як послала собі, так і спатимеш…

— Кращої постелі я зроду не мала! — відказала Сексон.

— Заливай, заливай! — підшкильнула Сара.

— Я й на ложе королеви її не проміняла б, — додала Сексон.

— Авжеж, — арештантську постіль, — не вгавала Сара.

— Це тепер у моді,— відрубала їй Сексон. — Тепер кожен може такого скуштувати. Хіба ж Тома не посадили були на якомусь вуличному мітингові соціалістів? Кожен може опинитися за гратами.

Удар виявився влучний.

— Але ж Тома виправдано! — поспішилася Сара.

— А все-таки він цілу ніч пролежав у в’язниці, і на поруки не випустили.

Цього не можна було заперечити, і тому Сара вдалася до свого випробуваного способу — напасти з іншого боку.

— Та й виховання ж твоє делікатне, нічого не скажеш! Завести фіглі-міглі з пожильцем!

— Хто це тобі сказав? — спалахнула Сексон, але відразу ж узяла себе в руки.

— О, часом і сліпець, бува, побачить. Пожилець, молодичка без ніякої самоповаги і чоловік її боксер! Через що б вони мали ще побитися?

— Звичайнісінька собі родинна сварка, — безтурботно всміхнулася Сексон.

Це приголомшило Сару, і яку хвилину вона не знаходила слів.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла, Саро, — провадила далі Сексон. — Жінка повинна пишатися, коли за неї б’ються чоловіки. І я пишаюся, чуєш? Пишаюся! Скажи це всім, всім! Усім своїм сусідам скажи! Я не корова. Я подобаюся чоловікам. Чоловіки б’ються за мене, йдуть через мене у в’язницю! Жінка створена на те, щоб подобатися чоловікам, — а ні, то вона нічого не варта. А тепер іди! Іди зараз же, Саро, і розкажи всім, що тут добачила. Розкажи, що Біллі каторжанин, а що я — повія, за якою вганяють усі чоловіки. Розкажи це на всіх перехрестях, і хай тобі щастить! Але з моєї хати забирайся! І щоб ноги твоєї тут ніколи більше не було! Ти занадто порядна жінка, щоб сюди ходити. Бо ще своє добре ім’я заплямуєш. І за дітей своїх подумай. А тепер — іди звідси! Геть!

І лише коли ошелешена й обурена Сара вийшла, Сексон кинулася на ліжко й гірко заплакала. Раніше її мучила тільки негостинність, брутальність та несправедливість Біллі щодо пожильця, а тепер вона побачила, якою виглядає ця справа в очах сторонніх. їй ніколи й на думку таке не спадало! Вона була певна, що й Біллі такого не думав. Просто він з самого початку не хотів брати пожильця, бо його гордість не попускала, щоб Сексон працювала на чужого. Тільки скрута примусила його погодитися; озираючись назад, Сексон пригадала, як їй важко було вирвати в Біллі згоду.

Але цього ніхто ж не знав, ані сусіди, ані будь-хто. І в цьому також був винен Біллі. Через нього вона опинилася в такому прикрому становищі! Як вона тепер людям у вічі гляне? Щоправда, Мегі Донегю та місіс Олсен були з нею дуже ласкаві, але що в них у душі? І про що вони балакали опісля між собою? Яка слава пішла про неї? — Що говорили про неї люди, розмовляючи біля хвірток та парканів? Що говорили чоловіки, стоячи на розі та чаркуючись у салунах?

Пізніше, знесилившись від горя і виплакавши всі сльози, Сексон трохи заспокоїлась і стала думати про те, що довелося перетерпіти іншим жінкам, відколи почався страйк, — от хоч би й Френковій дружині, вдові Гендерсона, гарненькій Кіті Брейді, Мері — всім жінкам, що їхні чоловіки носили тепер смугасті роби в Сан-Квентіні. Звичний її світ руйнувався навколо неї. Всім допекло лихо. А їй, — мало того, так ще й ганьба. Сексон протирала очі, силкуючись упевнити себе, що це гидкий кошмар, що незабаром задзеленчить будильник і вона схопиться готувати Біллі сніданок, а він збиратиметься на роботу.

Цілий цей день Сексон пролежала в ліжку, але так і не заснула. В розпаленій голові у неї гули й билися настирливі думки про її знегоди, малювалися найхимерніші подробиці її неслави, а тоді уява переносилася до буденних картин минулих літ. Вона пригадувала своє дитинство, знову виконувала всі роботи, що випадали їй колись на долю, повторювала всі ті механічні рухи: краяла й клеїла коробки на картоновій фабриці, прасувала у пральні, сукала нитки на джутовій фабриці, чистила садовину й накладала томати в нескінченні бляшанки на консервні. Перед нею оживали всі її танці та прогулянки, вона згадувала свої шкільні роки, обличчя та імена товаришів, і хто з них де сидів, згадувала своє сирітське життя в притулку, збирала в пам’яті неясні спогади про матір та всі її розповіді про минуле, знову проживала день у день ціле своє життя з Біллі. Але забуття не приходило: всі згадки пронизувала все та сама гостра думка, від якої пересихало в горлі, нило в грудях і було на душі так порожньо, холодно й самотньо.


РОЗДІЛ XV


Цілісіньку ніч Сексон пролежала не роздягаючись і не забулася сном навіть на хвильку. Вставши вранці, вмившись і зачесавши волосся, вона відчула, що все її тіло затерпло, а голову наче стискає залізний обруч і якийсь тягар здушує мозок. Вона явно занедужувала, хоч цього й не підозрювала. її тільки пройняло якесь дивне відчуття: це не була ані гарячка, ані застуда, — ні, тілом вона була цілком здорова; мабуть, це нерви, — вирішила вона, а нерви, за розумінням Сексон, звичайним поміж людей її класу, — то ніяка не хвороба.

Сексон здавалося, що вона втратила саму себе, що вона не вона, а якась чужа істота, і що світ, в якому вона живе, покрила мла й поволока. В ній і навкруги неї не стало нічого чіткого й певного. В пам’яті її з’явились прогалини, і вона раз у раз помічала, що робить те, чого й не думала робити. Так, вона дуже здивувалась, коли нараз опинилася на подвір’ї, розвішуючи мокру білизну, хоч зовсім не пригадувала, щоб її прала. Але, безперечно, вона зробила це: ніхто-бо, крім неї, не міг виварити простирал, пошивок та скатертин; Біллині вовняні сорочки було випрано як годиться, в теплій воді доморобним милом, виготовленим за рецептом Мерсідіз. На кухні Сексон знайшла рештки від баранячої котлети — отже, вона ходила до різника й готувала снідання, хоч цього аніяк не могла собі пригадати. Зацікавившись, вона зазирнула до спальні: ліжко було заслане, і все прибрано.

Надвечір, сидячи при вікні, Сексон прийшла до тями від власного безумно-радісного ридання. Спершу вона не зрозуміла, що це за радість, і тільки згодом їй проясніло: вона тішилася смертю своєї дитини.

— Хвала богові, хвала богові! — вигукувала наспівом вона, заламуючи в радості руки.

Збігали дні. Сексон не помічала часу: іноді їй здавалося, що минула вічність, відколи Біллі забрали до в’язниці, а іноді, що це було тільки-но вчора. Але над усім панувало дві думки: що вона не повинна бачити його у в’язниці і що смерть дитини це щастя.

Одного разу до неї завітав Бад Строзере. Вона розмовляла з ним у вітальні, а очі її були прикуті до торочок його обстріпаних штанів. Іншого дня її відвідав секретар профспілки. Але і його, так само, як і Строзерса, вона запевнила, що все гаразд і що вона обійдеться без усякої допомоги, доки повернеться Біллі.

Страх почав переслідувати її: а що буде, коли він повернеться? Та хоч би там як, а дитини в них більше не повинно бути. Це неможливо! Вона може вижити! Ні, ні, тисячу разів ні! Її не повинно бути. Краще вже їй, Сексон, утекти. Щоб уже ніколи не побачити Біллі. Що завгодно — тільки не це! Тільки не це!

Страх ставав дедалі нав’язливіший. У снах-кошмарах їй ввижалося її живе немовлятко, і вона з криком прокидалася, тремтячи, заливаючись холодним потом. Сон її зробився нетвердий. Іноді вона помічала, що зовсім не може заснути; вона розуміла, що це безсоння, і пригадувала, що з безсоння померла її мати.

Несвідомо для себе опинилася Сексон одного разу в кабінеті доктора Гентлі. Він спантеличено дивився на неї.

— Недоїдання? — спитав він.

Вона крутнула головою.

— То, може, якась серйозна прикрість?

Вона знову крутнула головою.

— Все гаразд, пане лікарю… тільки…

— Ну, що ж? — лагідно підбадьорив він її.

Тоді враз вона зрозуміла, пригадала дуже яскраво, по що прийшла сюди. Дуже просто та ясно Сексон розповіла про це лікареві. Той повільно похитав головою.

— Цього не можна зробити, голубонько! — мовив він.

— Ні, можна! — скрикнула вона. — Я знаю, що можна.

— Ви мене не розумієте, — відказав він. — Я не можу дати вам ніякого засобу. Я не маю права. Це заборонено

законом. Саме тепер у Лівенвортській в’язниці сидить за це один лікар.

Сексон марно благала його. Гентлі нізащо не згоджувався, доводячи, що в нього жінка й діти і він не може ризикувати собою.

— Та й поки що ж немає ніяких підстав, — додав він.

— Але воно станеться, неодмінно станеться, — хвилювалася вона.

Він сумно похитав головою.

— Навіщо вам це? — спитав він нарешті.

Тоді Сексон розкрила перед ним свою душу. Вона розповіла йому про перший щасливий рік життя з Біллі, про скруту, викликану страйком, про зміну в Біловій вдачі, що розбила їхнє кохання, про свій невимовний жах перед новою вагітністю. її лякає не смерть дитини, — з цим ще вона могла б примиритися. Але що, як дитина виживе?! Незабаром Біллі вийде з в’язниці, і тоді почнеться небезпека. Хай лікар шепне їй лише кілька слів. Вона нікому про це аніні. Ніякими тортурами цього з неї не вирвуть.

Однак доктор Гентлі тільки хитав головою.

— Я вам не можу того сказати, голубонько, — запевняв він. — Мені дуже соромно, але я не маю права ризикувати. Мені зв’язано руки. Закони наші несправедливі. Я мушу берегти близьких мені людей.

І лише коли вона підвелася виходити, він передумав.

— Ходіть-но сюди, — сказав він. — Сідайте ближче.

Він був уже намірився прошепотіти їй щось на вухо, але враз схопився, швидко підійшов до дверей і виглянув у приймальню. Потім повернувся назад і присунув свого стільця так близько до неї, що коли заговорив, лікті їхні торкалися, а борода його лоскотала їй вухо.

— Ні, ні, я вам нічого не сказав, — спинив він Сексон. коли та почала дякувати йому. — Ви прийшли сюди порадитися щодо загального стану свого здоров’я. Ви ослабли, почуваєте себе не гаразд…

Вони підійшли до виходу. Коли він відчинив двері, у приймальні якийсь пацієнт чекав на прийом дантиста, що його кабінет містився поруч. Доктор Гентлі заговорив голосніше.

— Ці ліки вас дуже підтримають. Пам’ятайте, найголовніше — це добре живлення. Не набивайте шлунка казна-чим — харч має бути здоровий і ситий, і якнайбільше біфштексів, саме біфштексів. І не пересмажуйте їх на вугіль. Бувайте здорові!

Часами самотність маленького будинку ставала нестерпуча. Сексон тоді запиналася хусткою і йшла до Оклендського молу або попри залізничні майстерні та болото вибиралася на Сенді-Біч, де звичайно купався був Біллі. Іноді вона ходила через доки — ризикувала спускатися по палях залізними бредналями і, перетявши дерев’яний поміст, опинялася біля Скелястого муру, що далеко простягався в бухту й відокремлював мочарувате узбережжя від гирла річки Окленд. Тут в обличчя дмухав свіжий морський вітер, за спиною млиста пелена закривала Окленд, а по той бік бухти в такій же імлі крилося Сан-Франціско. У гирлі річки снували і великі пароплави, і високощоглі судна, що їх тягли за собою буксирні катери.

Сексон дивилася на моряків і думала, в які далекі мандри й до яких незнаних вільних берегів вони рушають. Чи то життя в тих краях таке саме жорстоке й безжальне, як і в Окленді? Невже й там люди так само несправедливі, нечесні й брутальні до своїх товаришів, як і тут? Сексон деколи охоплювало непереможне бажання й собі поплисти кудись далеко, байдуже куди, аби лиш подалі від цього світу, якому вона віддала все найкраще і який розтоптав її душу.

Сексон не завжди здавала собі справу, що виходить із дому, що кудись іде. Одного разу вона опам’яталася в незнайомій частині Окленда. Вулиця була широка, обсаджена обабіч тінистими деревами. Зелені оксамитові муріжки, прорізані тільки цементовими стяжками хідників, збігали до канав. Великі кам’яниці стояли кожна окремо, і Сексон вони здавалися мало не палацами. Раптом вона прийшла до тями, побачивши обличчя одного молодика за кермом легкового авто на розі. Молодик пильно глянув на неї, і вона впізнала в ньому Роя Бланшара, котрому Біллі кодо кафе «Форум» обіцявся був дати прочуханки. Біля машини стояв з непокритою головою ще один молодик. Його теж Сексон упізнала: це був той самий фертик, що на перегонах кинув ціпка в ноги Тімові, призвівши тим до колотнечі на гулянці каменярів, де вона вперше зустрілася з Біллі. Він теж пильно глянув на неї, і тоді тільки вона помітила, що, йдучи, балакав сама до себе. В неї у вухах ще й досі бриніли її власні слова. Сексон спаленіла з сорому й прискорила ходу. Бланшар вискочив з машини й підійшов до неї, тримаючи капелюха в руці.

— З вами щось сталося? — спитав він.

Вона похитала головою і на мить зупинилася, вдаючи, що поспішає.

— Я вас знаю, — провадив далі Бланшар, вдивляючись у її обличчя. — Ви були з тим страйкарем, що нахвалявся мене побити.

— То мій чоловік, — відказала вона.

— О, це робить йому честь. — Бланшар дивився на Сексон весело і щиро. — Але що з вами? Може, вам треба чимось допомогти? Я бачу, щось таки сталося.

— Ні, все гаразд, — просто я була хвора, — збрехала Сексон, бо їй і на думку не спадало, що той дивний стан, в якому вона перебуває, це хвороба.

— Ви дуже стомлені, це видно, — наполягав Бланшар. — Я можу вас підвезти, куди скажете. Це дуже легко зробити, — я маю вільний час.

Сексон похитала головою.

— Ні-ні… Хіба лиш — скажіть, будь ласка, де мені сісти на трамвай, щоб доїхати до Восьмої вулиці. Я не часто буваю в цій частині міста.

Бланшар пояснив їй, де зупинка трамвая і де їй доведеться пересісти. Сексон здивувалася, що так далеко зайшла.

— Дякую і до побачення, — сказала вона.

— Я справді не можу вам нічим допомогти?

— Справді.

— Ну що ж, до побачення, — добродушно всміхнувся Бланшар. — І перекажіть своєму чоловікові, хай береже сили — вони йому здадуться, коли зустрінеться зі мною.

— Але ви не можете з ним битися, — застерегла Сексон. — Не повинні… У вас немає найменшого шансу.

— Це робить вам честь! — захоплено скрикнув Бланшар. — Ось як має жінка захищати свого чоловіка! Інша злякалася б, що його натовчуть.

— Але ж ні! Я боюся зовсім не за нього… Я боюся за вас. Він боксер і такий дужий. Ви б не встояли проти нього. Натовкти вас йому так само легко, як… як…

— …Видерти цукерку в дитини? — підказав їй Бланшар.

— Атож, — хитнула вона головою. — Він був би сказав достотно так. І якщо він скаже вам: «Манджай на своїх двоїх, поки вони ще цілі», — тоді начувайтеся! А тепер мені пора. До побачення. І ще раз дякую!

Сексон рушила далі вулицею, а у вухах їй ще довго дзвеніло привітне Бланшарове «до побачення». Так, він дуже милий — чесно визнала вона, і все-таки він один із спритників, один з «панів», провинних, як каже Біллі, в тяжкому становищі робітників, у жіночій недолі, у жорстоких карах робітникам, що відбувають свій термін у Сан-Квентінській в’язниці або чекають у смертницьких камерах на страту. А їй же видалося, що Бланшар привітний і щирий, чистий і добрий. У нього це просто на обличчі написано! Але як гак може бути, якщо він провинний у цих злочинах? Вона стомлено похитала головою. Не було на це все пояснення, і годі було збагнути цей світ, що нищить маленьких дітей і калічить жіночі серця.

Сексон не здивувалася, яким вітром занесло її в цю фешенебельну частину міста. Вона тепер так по-чудному велася — несвідомо робила силу різних речей, навіть не помічаючи цього. Але треба вважати на себе. Краще вже обмежити свої прогулянки мочарями та Скелястим муром.

Найбільше любила Сексон Скелястий мур. Тут був такий безмежний простір, така широчінь, що хотілося дихати на повні груди, обняти руками всю природу й злитися з нею. Цей світ був природніший і раціональніший. Вона його розуміла, — розуміла зелених крабів з білястими клішнями, що тікали від неї, а під час відпливу паслися на порослих зеленим мохом скелях. Тут, на цьому великому мурі, зведеному людськими руками, не було нічого штучного. Тут не було ні людей, ані людських законів та суперечок. Приплив чергувався з відпливом, сонце вставало й заходило, щодня надвечір проривався крізь Золоту Браму свіжий західний вітер, від якого темнішала вода, здіймалися хвилясті гребні й надималися вітрила. Все діялося своїм ладом. Усе було вільне, нічиє море викидало на берег гілляччя, ніхто його не продавав, і кожне могло брати собі на паливо. Хлоп’ята ловили рибу вудочками, і ніхто не проганяв їх, — так само ловив колись тут рибу Біллі з Келом Гачінсом. Біллі розповідав їй, як у день сонячного затемнення Кел Гачінс зловив тут величезного окуня.

І в думці не покладав він тоді, що найкращі свої роки муситиме просидіти у в'язниці.

Тут був харч — дармовий харч. Одного дня, прийшовши сюди голодною, Сексон приглянулася до хлопчаків і собі вирішила так само зробити: набрала мушлів, що залишилися на скелях після припливу, розпалила багаття і спекла їх на вугіллі. Мушлі виявилися надзвичайно смачні. Далі Сексон навчилася віддирати маленьких устриць від каміння, а одного разу знайшла цілу в’язку свіжої риби, що її забув на березі якийсь хлопчак.

Одначе й тут траплялися часом сліди зловорожої людської діяльності в тих онде містах. Якось хвилі припливу принесли з собою дині: тисячі їх хлюпалися й билися в берег. Сексон наловила десятки штук, але всі вони були неїстівні: кожна з надрізом, і солона вода просякла в середину.

Сексон не розуміла, звідки взялася така сила динь, і звернулася до однієї старої португалки, що збирала на березі тріски.

— Це роблять люди, що мають усього багато, — пояснила їй стара, випростуючи задубілу від роботи спину так натужно, аж Сексон ніби почула, як хрускають її кістки. Чорні очі старої гнівно блиснули, а зморщені уста над беззубими яснами гірко скривилися. — Люди, що мають усього забагато. Вони роблять так, щоб не впали ціни. Ці дині викинуто в море у Сан-Франціско.

— А хіба не простіше віддати їх бідним людям? — здивувалася Сексон.

— Треба, щоб ціни не впали.

— Але ж бідні все одно не мають змоги їх купувати, — заперечила Сексон. — Це не відбилося б на ціні.

Стара знизала плечима.

— Не знаю. Але так роблять. Вони розбивають кожну диню, щоб бідаки, бува, не виловили їх. Те саме вони роблять з помаранчами і з яблуками. А рибалки! Є такий риболовний трест. Коли влов завеликий, зайву рибу викидають назад у море з Рибальської пристані — цілі човни пречудової свіжої риби. І риба пропадає. Хоч вона мертва й тільки на їжу й придатна. А риба ж така смачна!

Ні, Сексон ніяк не розуміла, що це за світ, де одні мають всього донесхочу і викидають лишки в море, та ще й платять за те, аби їх псували, а тут-таки поруч інші люди — пухнуть з голоду, мруть їхні захарчовані немовлята, чоловіки вбивають один одного заради роботи, а старі діди й баби йдуть до богаділень, бо в нужденних халупах не стає для них харчів. Невже й по всіх країнах так живеться? Мерсідіз, певно, мала рацію: так повелося спредвіку на всьому білому світі. Хіба ця сама Мерсідіз не дивилася спокійно, як мерли з голоду тисячі родин у далекій Індії, коли вона могла врятувати всім їм життя на свої діаманти? Дурням — богадільня й чани з розсолом, а багатим — діаманти та машини.

Вона, Сексон, належала до дурнів. Авжеж, з усього знати. Але вона ніяк не хотіла з цим погодитись. Вона не дурна. І мати її не була дурна, і весь їхній піонерський рід. Проте — хіба ж не правда? Ось вона сидить і голодує, її коханий чоловік перетворився на брутальну тварюку і вилежується у в’язниці, а в серці у неї тільки пустка й туга за дитиною, що не вмерла б, якби не дурні, що її подвір’я перетворили на бойовище, гризучися за роботу.

Так Сексон сиділа, напружуючи до болю мозок, а позад неї тьмяно мрячив Окленд, і по другий бік бухти — так само мрячив Сан-Франціско. І все ж сонце й вітер такі лагідні, свіжий морський дух лоскоче їй ніздрі, і блакитне небо з білими плямами хмар теж таке лагідне. Природа добра, справедлива, відрадісна. Тільки людський світ лихий, несправедливий, шалений. Чому дурні — дурні? Чи це божий закон? Ні, не може так бути. Бог створив вітер, повітря і сонце; а людський світ створили люди. Але ж Сексон добре пам’ятає, чого її вчили в притулку: що бог створив усе. І мати її вірила в це, в такого бога. Інакше й бути не могло. Так воно мусило бути.

Якусь часину Сексон відчувала себе зовсім розчавленою і безпорадною, а тоді знов у ній прокидався бунтарський дух. Даремно питала вона себе, за що послав їй господь таку кару. Вона перебрала в думках усе своє життя й не знайшла тяжких гріхів, за які б їй випала ця доля. Вона слухалася матері, слухалася шинкаря Кеді та його жінки, слухалася виховательок у притулку, слухалася Тома, відколи перебралася до нього жити, і не бігала гуляти на вулицю, бо він того не хотів. У школі вона добре вчилася і завжди мала за поведінку найвищі оцінки. Тільки-но вийшовши зі школи, вона одразу стала на роботу і працювала до дня свого шлюбу. І робітниця з неї теж була добра. Щуплявий єврей — управитель картонажної фабрики — мало не плакав, відпускаючи її від себе. Так само й на консервні. На той час, коли ткацька фабрика закрилася, її вважали там за першорядну ткалю. І вона лишалася чесною дівчиною, хоч не була бридка чи неприваблива і зазнала й спокус, і небезпек. Хлопці їй проходу не давали. Вони бігали за нею, билися за неї, а це могло б хоч якій дівчині закрутити голову. Але вона лишалася чесною. А тоді прийшов Біллі, її велика винагорода. Вона всю себе віддала йому, їхній домівці, їхньому спільному коханню, і ось тепер вона й Біллі поринули в цей безглуздий крутіж знегод та нужди, створений людськими руками.

Ні, бог цьому не винен. Вона сама могла б створити кращий, людяніший світ. А коли це так, то бога взагалі нема. Бог не міг створити такої недоладності, і виховательки з притулку, і мати її — всі помилялись. Тож не існує й безсмертя, і мав слушність Берт, дикий, оскаженілий Берт, що звалився коло її хвіртки з чудним передсмертним криком. Людина вмирає ще задовго до смерті.

Дивлячись отак на життя, позбавлене ідеалістичного серпанку, Сексон проймалася глибоким песимізмом. Немає у всесвіті ані виправдання добра, ані справедливої винагороди — і для неї, і для мільйонів тих людей, що працюють, як робоча худоба, і вмирають так само, загодя приречені бути довіку мертві. Як і чимало мудріших мислителів перед нею, Сексон дійшла висновку, що наш світ неморальний і байдужий до людей.

Але тепер вона почувала себе ще безпорадніше, аніж тоді, коли включала бога в загальну схему світової несправедливості. Доки бог існував, була хоч маленька надія на чудо, на божественне втручання, на винагороду невимовним раюванням. Без бога світ став пасткою. Життя — це пастка. Вона й сама — коноплянка, яку спіймали хлоп’ята й посадовили у клітку. Це сталося тому, що коноплянка дурна. Але Сексон обурювалася. Душа її тріпоче й б’ється об грати фактів так само, як коноплянка в пруття своєї клітки. Ні, вона не дурна! Вона не залишиться в пастці, вона виб’ється на волю. Вихід мусить бути! Коли навіть тупаки з тупаків — вуглярі й дроворуби, як вона знала зі шкільної історії, змогли вибитися вгору, стати президентами країни й урядувати над тими розумними, що їздять автомобілями, то й вона здатна досягти своєї такої скромної винагороди — Біллі, трохи кохання її трохи щастя. Дарма, що світ неморальний, що нема бога і нема безсмертя. Хай вона ляже в чорну могилу і назавжди порине в чорну безодню, хай її кинуть у чани з розсолом, хай крають студенти її тіло на шматки, — аби лиш перед тим вона скуштувала своєї одробини щастя!

О, як вона плекала б те щастя! Як цінувала б його, берегла кожну крихту! Але де воно? Де стежка до нього? Вона не бачила її. Перед очима в неї була тільки імла Сан-Франціско й імла Окленда, де люди проламували одне одному голови, де вмирали народжені й ненароджені діти, де плакали жінки над своїми розбитими серцями.


РОЗДІЛ XVI


Тьмяне напівзабуття Сексон тривало далі. їй здавалося, що Біллі пішов від неї ще в якомусь іншому житті і що перед його поверненням почнеться нове життя. її все ще мучило безсоння. Траплялося, що цілі довгі ночі вона й на хвильку не засинала. А часом її стомлені очі сковував довгий мертвий сон, прокинувшись з якого, вона не могла піднести обважнілих повік і ворухнути занімілим тілом. Залізний обруч тиснув і тиснув її голову. Вона ледь-ледь перебивалася, грошей не мала ані цента і часто ходила цілісінький день голодна. Раз випало так, що в неї не було й ріски в роті протягом аж трьох діб. Живилася вона молюсками з надбережного мочару, маленькими устрицями, яких видирала з-поміж скель, та мушлями.

І все-таки, коли Бад Строзере ще раз запропонував їй допомогу, вона запевнила, що нічого не потребує. Одного вечора після роботи до неї зайшов Том і силоміць утиснув їй два долари. Він був страшенно стурбований. З дорогою душею він би допоміг більше, але Сара знову при надії, а страйк відбився і на їхньому підприємстві, і справи в них кепські. Вже й Том не розумів, куди йде країна. А все ж так просто! Треба було тільки дивитися на речі його очима й голосувати за тих, що й він. Тоді б з кожним велися справедливо. Христос он теж був соціаліст, сказав Том сестрі.

— Але ж Христос помер дві тисячі років тому, — зауважила Сексон.

— Ну, то й що? — відказав Том непорозуміло.

— А ти подумай, — мовила Сексон далі,— подумай, скільки чоловіків та жінок перемерло за ці дві тисячі років, а соціалізму й досі нема. Може, мине ще дві тисячі років — і все буде так само, як і тепер. Твій соціалізм нічого не дав тобі, Томе. Це мрія.

— Але ж якби… — запротестував Том.

— Якби всі вірили в нього так, як ти. Тільки біда в тому, що вони не вірять. І ти їх не переконаєш.

— Проте наші сили ростуть з кожним роком, — доводив він.

— Дві тисячі років страшенно довгий час, — незворушно промовила Сексон.

Том сумно кивнув головою і зітхнув.

— Що ж, Сексон, хай це тільки мрія, але ж чудова мрія.

— А я не хочу жодних мрій, я хочу, щоб у житті це було, зараз же! — відповіла вона.

В її уяві промайнули численні покоління дурнів, усіх цих Білів та Сексон, Вертів та Мері, Томів та Сар. І куди вони йшли? До чанів з розсолом і до могили. Мерсідіз лиха й жовчна жінка, але вона мала рацію. Дурні завжди будуть під чоботом розумних. Тільки вона, Сексон, дочка Дезі, що писала такі гарні вірші, і солдата, що гарцював на баскому коні, дочка тих дужих поколінь, що відвоювали півсвіту від первісної природи та диких індіян, — вона не дурна! То сталась якась фатальна помилка, якесь непорозуміння. Вона знайде вихід!

На Томові два долари Сексон купила мішок борошна і півмішка картоплі. Це урізноманітнило її харчування, бо устриці й мушлі вже приїлись. Так само, як італійки та португалки, Сексон ходила тепер на берег збирати тріски, тільки, щоб не ранити своїх гордощів, поверталася додому вже смерком. Одного разу, бувши на Скелястому мурі, з того боку, де мулиста мілизна, вона побачила на піщаному березі рибальського човна. Згори Сексон добре було видно, як італійці-рибалки сиділи кружка біля жарівниці з деревним вугіллям, їли хрусткий італійський хліб та тушковане м’ясо з городиною і щедро запивали підживок дешевим червоним вином. Сексон позаздрила їхній волі: з яким смаком вони їдять, як безжурно сміються й гергочуть, як легко їм почувається в тому човні, що не прикутий до одного місця, а несе їх, куди їм заманеться! Попоївши, рибалки через мулисту мілизну витягли на пісок невода й відібрали для себе тільки найбільшу рибу. Коли вони відпливли, на березі лишилися подихати цілі тисячі дрібніших рибинок — таких, як сардини. Сексон набила повний мішок риби. Відразу не подужавши всього забрати, вона прийшла ще й удруге, а вдома посолила рибу в кадубі.

Провали пам’яті і далі непокоїли Сексон. Найдивніше, що вона зробила в такому стані, це коли була на денді-Січі.

Одного вітряного пополудня вона отямилася, лежачи в ямі, яку сама й викопала, і застелила мішками, і навіть спорудила над нею якусь подобу даху з трісок та морської трави, притрушених згори ще піском.

Іншого разу вона прийшла до тями, коли була на мочарі, з оберемком трісок за плечима. Обіч неї ступав Чарлі Лонг. Навкруги було темно — його обличчя їй