Book: Відлуння у брамі



Відлуння у брамі

Матвієнко Костянтин

Відлуння у брамі

Авантитул

Відлуння у брамі

Відлуння у брамі

Відлуння у брамі

Нарешті вдалося!

Нарешті вдалося! Сидячи за столом у лабораторії, Арсен Фількевич милувався результатом своїх кількарічних досліджень. Із захватом та гордістю милувався. Різні тварини, ув’язнені у клітках і тераріумах на стелажах попід стінами, поводилися так, як він бажав — однаковісінько. Дослідник повів «мишкою» комп’ютера праворуч — щурі, ховрахи, велика капібара[1] і дві жаби-ропухи — слухняно перемістилися до правих стінок своїх тісних помешкань. Рух ліворуч — усі теплокровні і холоднокровні піддослідні вирушають у зворотному напрямку, доки не впираються у протилежні стінки. Арсен продовжує рухати «мишку» ліворуч, і тварини, божеволіючи від зусиль, намагаються подолати стінки-перешкоди. Винахід діє! Безвідмовно! Можна братися до наступної серії дослідів — над мавпами, а тоді — і над людьми.

Він, мов хлопчисько, ще трохи побавився з тваринами, а тоді вимкнув приладдя і попрямував до передпокою. Там, за міцно зачиненими дверима, чекав молодий асистент Тед Россман, котрому не слід було знати про успішне завершення цього етапу досліджень. Арсен не мав жодного наміру ділитися з помічником технологією створення біологічних роботів.

Дослідник вийшов з лабораторії, щільно зачинивши за собою двері. Товстий кучерявий рудань Тед підвів погляд на шефа з-за монітору свого ноутбука і ледь ворухнув пальцями на «мишці». Тієї ж миті з кошика для сміття біля столу, з-під зіжмаканих паперів, виповзла довга і тонка змія кольору гречаної полови. Страховисько засичало і, роззявивши чорну пащеку, кинулося на Арсена. «Чорна мамба — шансів вижити після укусу немає!», — ця думка розриває мозок ученого одночасно з гострим болем у лівій нозі, майже над коліном. Арсен миттю опиняється біля столу, хапає ноутбук і щосили б’є ним по стільниці, екран згасає. Мамба на деякий час завмирає, ніби очманівши. Потому, непідвладна більше електронним командам, заповзає під стіл. Убивця встигає вислизнути в коридор — і за мить у кімнаті вже не чути його стрімких кроків.

Долаючи біль та судоми, Арсен витягає з кишені телефон і набирає: 911. Називає адресу лабораторії. Остання притомна думка вченого про те, що покидьок-асистент таки зумів поцупити плід його багаторічної роботи і навіть вперше застосував змію-робота на практиці. У слухавці ще чути голос оператора служби порятунку, але телефон випадає з Арсенової руки…

1. Курваль

Світло-синій джип «Хонда» впевнено мчав смугою зеленавого асфальту, легко долаючи нерівності та вибоїни на шосе. Цей шлях Олег знав із дитинства: раніше вони з батьком не раз їздили зі свого Кременчука до майже столичного Дніпропетровська. Він уже проминув Дніпродим[2] з його старими трамваями, пилюкою та велетенським смолоскипом рудого вогню над заводом при виїзді з міста. Це пекельне багаття без упину гріє атмосферу, безгосподарно спалюючи відходи якогось виробництва.

Зараз на узбіччі з’явиться статуя великого чорно-білого бугая із фарбованим під бронзу кільцем у носі. Це вже околиця Дніпропетровська. Покійний батько казав, що бугай мав символізувати надійність та міць заможної агрофірми, якою колись опікувався знаменитий Хазяїн. Як і багато хто з цих країв, він високо злетів на київські владні пагорби. Та коли почав зазіхати вже й на булаву — зловорожі конкуренти запроторили його на казенні харчі аж до далекої Каліфорнійщини.

Діставши з бардачка пачку дорогих сигарил із дерев’яними мундштуками, Олег затягнувся запашним вишневим димом. Не кожен молодий чоловік у свої двадцять два може дозволити собі сигарили «Кінг Едвард», не кажучи вже про цю машину, — майнула самовдоволена думка. Він ковзнув поглядом по своєму обличчю у дзеркалі сонцезахисної панелі. Темно-русявий густий «їжачок» жорсткого волосся над високим, без жодної зморшки лобом, прямі чорні брови, зовсім трохи потоншені епілятором стиліста-косметолога, зеленкувато-сірі очі, прямий ніс, виразні і сильні губи, які так подобаються його клієнткам. По засмаглій шиї за комір сліпучо-білої сорочки візерунчастою гадючкою спускається модне татуювання, у правому вусі виблискує діамантик сережки. Жиголо! Із яких лишень нафталінових покладів виповзло це слівце?

Олегові мимоволі спадає на пам’ять один випадок. Якось в Одесі його разом із однією з перших клієнток — Мотрею — заскочив у ліжку її невдалий залицяльник, хитруватий п’яничка непевного віку на ім’я Сьома. Він мав інтерес не так до пишних форм тієї підтоптаної удови-німфоманки, як до кількох її крамниць у місті та яток на ринку «Сьомий кілометр».

Хекаючи смородом перегару, Сьома бігав спальнею, не ризикуючи наближатися до сильного, але вкрай зніяковілого за таких обставин Олега, і репетував: «Геть! Геть забирайся, жиголо приблудний, альфонс полтавський!». А той «жиголо» похапцем натягував джинси і гарячково думав, як би ото проскочити повз верескливого Сьому. Та раптом коротконога Мотря велично підвелася зі свого монументального ліжка, поцілувала Олега у міцне плече і, мовби й не було тут отого крикуна, заявила: за зіпсований післяоргазмовий розслабон її любий хлопчик матиме до звичного гонорару ще й бонус-подаруночок. Сьома замовк на півслові, хапаючи чорним ротом повітря. Так Олег дізнався, як зветься його нова професія, та одержав сережку із діамантом. Напевне, справжнім.

Два роки тому його батько — солідний обережний підприємець, який мав частку у бензиновому бізнесі, — дощової ночі на швидкості врізався у бетонну будку автобусної зупинки на трасі Полтава — Кременчук. Олег добре знав, що тато ніколи не їздив так необачно…

Батькові ділові партнери сказали всі належні слова на бучному похороні. А потому повідомили матері, нібито покійний заборгував їм гроші, значно більші за його частку у спільному бізнесі. Проте вони, звісно ж, «дарують» спадкоємцям ті борги. Після похорону ніхто з колишніх татових «бізнес-друзів» більше не спілкувався з осиротілою родиною. Згодом їм переказували, що батькову частку в підприємстві прибрав до рук якийсь чиновний бандит.

Олег із мамою та маленькою хворобливою сестрою опинилися на межі злиднів. Мама пішла працювати куховаркою до їдальні Колісного заводу. Сестру відправили до бабусі, яка мала будиночок у приватному секторі. Олег також мусив шукати заробітку. З дитинства він добре плавав, був міцним та струнким — словом, показним. Тож легко отримав кепсько оплачувану, але нескладну роботу рятувальника на засміченому міському пляжі. А ось із мрією про вступ до Київського університету довелося розпрощатися. Хлопець прагнув стати вченим-біологом, багато разів перемагав на шкільних олімпіадах з біології, хімії та інформатики. Вчителі казали батькам, що в Олега дивовижно розвинені наукова інтуїція та схильність до парадоксального мислення.

Спекотної липневої суботи відпочивальники повиходили на пляж із самого ранку — поспішали зайняти місця у затінку, аби не смажитися цілий день на осонні. Коли надійшло трійко дівчат, вільний затінок лишався тільки біля дощаного вагончика, що правив за приміщення рятувальної станції. Дві були фарбованими білявками, довгоногими, в яскравих купальниках і з таким самим макіяжем. Вони палили цигарки та матюкалися. Говорили голосно, аби Олегові, який сидів поряд на ганку, було зрозуміло, що дівулі — «круті», дорослі, незалежні і досвідчені. Третя — невисока на зріст, доладна, русява і мовчазна — правила товаришкам за предмет жартів та кпинів. Олег так і не збагнув, що ж тримало докупи цю трійцю. Але запам’ятав — дівчину звати Ніна, вона займається гімнастикою та мріє стати фахівцем зі спортивної медицини. Хлопець зловив себе на думці, що йому приємно дивитися на Ніну, хочеться більше знати про неї. Однак підійти і завести розмову йому завадив лемент якоїсь матусі. Жінка кричала, що ніде не може знайти свого малюка. Рятувальник побіг на допомогу.

Та шарварок виявився марним — Олег знайшов зниклого хлопчика у найдальшому кінці пляжу. Він із друзями погнався за вужиком і залишився гратися там. Коли парубок повернувся, дівчачого гурту в затінку вже не було.

Проте наступного дня, ближче до обіду, вони з’явилися на пляжі знову. Було задушливо, хмарилося. Людей прийшло мало, але дівчата все одно розташувалися у зоні звукової досяжності Олега. Усе повторювалося — ті самі цигарки, лайки, кпини з русявої товаришки. Потім білявки лінькувато викупалися, лишивши її стерегти речі. А коли вийшли на берег, до гурту, грузнучи у піску, підкотив старий зелений «Жигуль». У ньому сиділи двоє типів у темних окулярах та з цигарками в зубах. Вони забрали блондинок і, розкидаючи пісок навсібіч, поїхали геть. За машиною поволікся голосний шлейф пісні «Бєлий лєбєдь». Ніна почала збиратися додому. Олег чув, що вона навідріз відмовилася скласти компанію фарбованим подругам з типами у «Жигулях».

Не встигла вона покласти до сумки пляжне покривало, як раптом впала злива; між Олегом і Ніною стала стіна води. Він покликав дівчину до вагончика, але та розгублено вклякла під щільними струменями. Рятувальник у три стрибки підскочив до неї, схопив на руки, і за мить вони стояли у безпечному затишку вагончика. Хлопець не поспішав розімкнути обійми, та й Ніна не відсахнулася від його теплих грудей.

…Ніколи ще рятувальна станція не здавалася Олегові такою… романтичною, чи що…

Вони зустрічалися два тижні, а тоді Ніна несподівано повідомила, що її тато — інженер-нафтовик — підписав контракт із нафтопереробним заводом у Кувейті. За угодою, батько родини отримував прекрасне житло, платню та соціальні гарантії на дружину і дітей. Єдиний мінус — від’їжджати Ніна мала вже за кілька днів. Олег намагався вмовити кохану залишитися з ним, але варто їй було натякнути про це батькам, як дівчину перестали випускати на вулицю та відібрали телефон. Ніниної інтернет-адреси Олег не мав, бо свій старий, ще батьком подарований ноутбук заклав у ломбард, а зізнатися у цьому посоромився. Тож вигадав непереконливу історію, нібито є принциповим противником інтернет-комунікації. Так закохані загубилися.

Якось, вже наприкінці вересня, на пляж двома джипами приїхала компанія з кількох парубійків та високої, рудоволосої вродливої жінки «бальзаківського віку». Поводилися хлопці галасливо, нахабно, а тому швидко розігнали нечисленних у будень відпочивальників. Коли ж добре сп’яніли та наїлися тут-таки підсмажених шашликів, почали хизуватися один перед одним пістолетами, прицілюючись у саморобні мішені на деревах. На щастя, один серед них виявився тверезішим і розважливішим — він трохи охолодив п’яних хвальків, організувавши між ними азартне змагання з армреслінгу.

А жінка відверто нудьгувала. Посидівши трохи у компанії, вона босоніж пішла берегом до дерев’яного причалу, де сидів Олег. Повільно піднялася хиткими сходами і нетвердою ходою рушила самим краєм дошки, ризикуючи впасти у воду. Хлопець деякий час спостерігав за нетверезою пані, а потім мусив подати їй руку, бо гепнулася б таки у прохолодну вже воду.

Жінка сіла поруч, звісивши стрункі ноги, ледь прикриті легкою сукнею. Назвалася Інгою, почала розпитувати про Кременчук, про батьків, роботу, ще про щось несуттєве. Відповіді слухала неуважно — більше неприховано розглядала його статуру. Врешті взяла мобілку, що висіла на шиї, і попросила когось із її компанії принести пляшку коньяку та дві склянки. Це прохання було виконане швидко і без заперечень. Олег почав було відмовлятися від випивки на робочому місці, але Інга просто обійняла його лівою рукою за плече, а правою влила мало не двісті грамів, пекучого хмільного напою йому до рота.

Розмова пожвавішала. Інга розповіла, що її з трирічним сином нещодавно покинув чоловік задля молодшої. Проте вона, працюючи у Державному фонді приватизації, має вдосталь грошей і може ні в чому собі не відмовляти. Ця компанія — так би мовити, її молодші колеги по бізнесу. Олег їй подобається, і вона не проти продовжити їхнє знайомство сьогодні увечері в одній затишній квартирі в центрі. Нехай він запам’ятає адресу і «підгрібає» туди на восьму.

Додому Олег повернувся лише вранці. Було трохи огидно від того, що Інга використала його, як їй заманулося, але кілька вільно конвертованих зелених папірців у кишені притамовували це відчуття.

Їхні стосунки тривали до Нового року. Інга наполягла, аби Олег отримав права водія, регулярно ходив до тренажерного залу, носив стильний одяг та зачіски. Він часто супроводжував свою щедру коханку у ділових відрядженнях по країні, відвідував разом із нею корпоративні вечірки та презентації. Чоловіки на хлопця зиркали зверхньо, поблажливо, спілкування уникали. А от жінки не оминали Олега зацікавленими поглядами.

Якось на приватній новорічній вечірці у розкішній квартирі на Івановій горі, що у Полтаві, сп’янілі бізнес-леді зажадали від Олега стриптизу. Він спробував його зобразити, але так скуто і незграбно, що Інга увімкнула великий плазмовий телевізор із якісним порно. Олег сховався від п’яних «мадамів» на кухні. Туди згодом вийшла і непоказна, але стильна жіночка у чорній обтислій сукні — викапана Коко Шанель[3]. Вона мовчки впритул підійшла до Олега, двома руками притягла його голову до себе і почала цілувати у губи. Він опирався, але не дуже. Коли ж незнайомка заходилася розстібати його джинси на блискучих видовжених ґудзиках, до кухні, звісно ж, увійшла Інга. Вона без акторського натхнення відіграла стандартну сцену ревнощів і заявила, що між нею та Олегом усе скінчено.

А вже наступного дня йому подзвонила винуватиця вчорашніх подій — Марина. Трохи поміркувавши, Олег вирішив удати, нібито не помітив примітивного прийому, за допомогою якого його передали, немов естафетну паличку. Марина — співвласниця мережі косметичних салонів та ресторану — також виявилася щедрою. Завдяки їй Олег відремонтував мамину квартиру, влаштувався на заочне навчання до Переяславського інституту, а сестру віддав до найкращої у Кременчуці школи і… з легким серцем перейшов до наступної коханки. Врешті, почав зустрічатися з кількома жінками одночасно — молодих сил наразі вистачало. Попит на його послуги зростав не лише через показну зовнішність та чоловічу міць. Олег, як на його вік, був добре ерудованим та вихованим. Жіночкам було приємно хизуватися таким ескортом.

Матері ж несподівані статки він пояснив новою роботою. Мовляв, працює у фірмі, що займається багаторівневим маркетинговим розповсюдженням якогось препарату «Трамалайф». Назву Олег вигадав сам. Мама, проста і добра людина, повірила синові. Лише часто просила бути обережним, «бо ж у наш продажний час нікому вірити не можна».

Своїх жінок юний ескортер подумки називав «клієнтками». Мрія про кар’єру вченого, хоча остаточно не полишила його, але перетворилася на щось віддалене та недоречне у повсякденній, але таки небуденній роботі. За рік Олег опинився в обіймах товстої Моті з Одеси, а ще за кілька місяців — почав надавати послуги «еротичного масажу» і Людмилі з Дніпра.

Ця остання надіслала йому комерційну пропозицію через одну з соціальних мереж — мовляв, рекомендувала його якась їхня спільна знайома. Як не намагався Олег збагнути, хто б міг заочно запропонувати його послуги, але так і не спромігся зрозуміти. Він трохи вагався щодо цього контракту, адже його бізнес вимагає обачності, але запропонована сума спонукала до ризику.

Людмила одразу повелася з ним доволі незвично. За першої ж зустрічі у ресторані «Поплавок» на дебаркадері[4] уважно оглянула лінії його долонь. Потім повела гуляти на Монастирський острів, розпитувала про родину, уподобання, інтереси, і ще багато про що зайве, як на його погляд. Втім, він звик до пустопорожньої цікавості клієнток, тому не зважав. Врешті-решт вони опинилися у невеликій, але розкішно вмебльованій квартирі в одному з численних «сталінських» будинків на проспекті Карла Маркса. Був пізній вечір, обоє були втомлені, але нова знайома таки заходилася «тестувати його спроможність» — так Людмила назвала їхнє перше злягання. Жінка лишилася задоволеною.

Вона встановила чіткий розклад «масажних процедур»: двічі на тиждень, кожної суботи та середи. Платила щедро і була аж занадто вигадливою та вибагливою у ліжку. Олег повертався від неї втомленим та якимось спустошеним.

* * *

Саме до Людмили він зараз і поспішав. Місто, як завжди, зустріло задушливим повітрям, автомобільними заторами та неодмінним гамором. Вправно маневруючи «Хондою» і не зважаючи на сердиті сигнали водіїв менш престижних машин, він просувався до середмістя.

Ось уже і ресторан «Порто Яффо», де зазвичай у затишній залі на другому поверсі легким сніданком починаються його «ділові» зустрічі з Людмилою. Трохи пізніше сюди на обід наб’ється чимало відвідувачів із тих, кого називають «офісним планктоном» чи «білими комірцями» — середньої ланки менеджери банків, компаній та установ. На їхнє переконання, за статусом вони вже не можуть харчуватися у простіших закладах. Наразі ж у ресторані було порожньо — лише Людмила чекала за столиком у кутку. Після кількох малозначущих фраз жінка, раптом усміхнувшись, сказала, що сьогодні їхня стандартна програма зазнає незначних змін. Для різноманітності. Олегові здалося, що її посмішка трохи силувана, але наступної миті вже зосередився на мідіях, збризнутих лимонним соком.



Після ресторану вони, чомусь пішки, попрямували до однієї з новозбудованих житлових башт на Дзержинського. Людмила повсякчас озиралася, а коли взяла його під руку — парубок відчув, що всі її сімдесят п’ять кілограмів злегка тремтять. Мовчки кивнувши кремезному консьєржеві, жінка провела Олега до великого холу.

Стрімко піднявшись ліфтом на останній поверх, вони опинилися перед монументальними металевими дверима, єдиними тут. Людмила встромила у щілину електронного пристрою картку, потім відімкнула ключем механічний замок. Приміщення, до якого увійшла пара, найбільше нагадувало медичну чи біохімічну лабораторію: попід високими стінами стояли скляні шафи з колбами і пробірками, на столах світилися монітори комп’ютерів та інше електронне обладнання. Прикриті жалюзі створювали півтемряву.

Доки Олег здивовано роззирався, Людмила причинила двері — тихо, але виразно клацнув замок. Жінка з помітним полегшенням присіла на білу шкіряну канапу у передпокої.

— То це і є твій курвалик? — неприємний, але ще молодий голос пролунав десь згори. Олег озирнувся — і побачив опецькуватого чоловіка в медичному халаті, який неквапно спускався зі сходів у дальньому кутку зали. — Так-так, юначе, ваш спосіб життя має давню назву — «курваль». Себто той, хто обслуговує курвочок, — гигикнув чоловік. — Насправді нічого поганого я в цьому не вбачаю. Кожен заробляє собі на хліб, чим може. Людочка багато про Вас розповідала. Вона дуже цінує Вашу товариську допомогу. — Незнайомець поволі, якось крадькома наближався до Олега, не виймаючи руки з кишень. — Але, юначе, Ваша романтична професія пов’язана з певними ризиками. Самі розумієте: навкруги нині стільки усілякої зарази розвелося. От Люда і прагне бути впевненою, що з Вами в цьому сенсі все гаразд. Вона, бачте, сама посоромилася Вам це пояснити, тому доводиться мені. Звуть мене… А втім, Вам це ні до чого. Зараз здасте аналіз крові і незабаром знатимете усе про ваше здоров’ячко. Сюди проходьте, будь ласка. — Чоловік спробував узяти молодика під лікоть.

— Ти чудово знаєш, що раз на три місяці я проходжу повне обстеження, бачила довідки про моє здоров’я і сама, між іншим, платила за аналізи… — Олег вирвав руку та інтуїтивно намагаючись триматися подалі від незнайомця, підійшов до Людмили. Жінка нерухомо сиділа на канапі, стежачи за ними.

— Ну, правильну довідочку і купити ж можна, недорого, — озвався чоловік, більше не намагаючись наблизитися до Олега.

— Тобі що, важко кров здати? Я цілком покладаюся на… цього лікаря. Хочеш — доплачу тобі за зайвий клопіт? А кременчуцьким довідкам дійсно мало віри. Що, як у лабораторії лише вдають, ніби роблять аналізи? А самі лише папірці штампують, не витрачаючись на дорогі реагенти. Гроші ж пацієнтів до власної кишені кладуть, — якось завчено сказала Людмила.

— Не буду я тут нікому нічого здавати, — парубок усім єством відчув небезпеку. — Коли тобі вже так припекло, ходімо до центру «АнтиСНІД», тут, у Дніпрі.

— Ну як собі знаєш…

Вона рвучко підхопилася, але раптом поточилася і нібито почала падати. Олег рефлекторно кинувся її підхопити, відчуваючи, що робить якусь невиправну помилку. За мить гострий точковий біль пронизав шию. Саме там, де над білим коміром сорочки звивався візерунок татуювання, схожий на гадючку. Тіло миттєво стало чужим та неслухняним. У голові запаморочилося. Молодик почав осідати на підлогу, ніби через товстий шар вати відчувши, як його підхопили чиїсь міцні руки і чоловічий голос турботливо промовив:

— Не можна так, юначе! Це, мабуть, запаморочення від виснаження. Ну й тяжка ж у Вас робота! — і вже іншим, суворим тоном: — Усе добре, Людмило, він тепер не рипнеться.

Олег ще відчував, як його кладуть на диван, підмощують під голову щось м’яке, ще встиг подумки сказати собі, що ніякий він не жиголо, а чесний курваль…

* * *

Нічний парк Тараса Шевченка зустрів Дена та Гусика темрявою, крізь яку ледь пробивалося світло поодиноких ліхтарів. Повітря тут було свіжіше, ніж на проспекті. Від води тягло весняною вологою. Двійко хлопчаків, сторожко озираючись, прямували вниз до Дніпра. І чим далі вони заходили вглиб алеї, тим тихшими ставали звуки міста. Ось уже і ледь помітний прохід у кущах. Вони звернули туди і опинилися на невеликій галявині, освітленій лише місяцем, який то виринав, то знову ховався за хмарами. Тіні у цьому мінливому світлі здавалися живими, за кожним деревом чи кущем ввижався хтось підступний і небезпечний. Якоїсь миті причулися чиїсь кроки. Хлопці миттю вклякли на місці, але більше нічого не шурхотіло, і вони трохи заспокоїлися.

— Я заникав його десь тут. — Ден присів і почав обмацувати руками траву під кущами. — Ні біса не видно. Дай ліхтарик.

— Дене, а може, ну його? — Відповів ламким голосом Гусик. — Раптом у тому портфелі є щось дуже-дуже важливе? Нас вистежать, упіймають, відгамселять, а мо’, і вб’ють!

— Не мели дурниць! Тобі ж Макака казав — там просто якийсь сувенір, дуже потрібний одному старому дивакові. Нам він ні до чого, а коли принесемо портфель Макаці, він обом по «куску» відвалить. Уявляєш, скільки можна буде на компáх грати? Кросівки мені купимо, а тобі джинси… Не сци, посвіти краще!

По галявині забігав білий овал світла, яке за мить вихопило з темряви кілька зів’ялих гілок бузку. Відкинувши їх, Ден витягнув великий чорний целофановий пакет, з якого дістав темно-коричневий, з крокодилячої шкіри старий портфель із блискучими замками.

— Ну от і все, — з помітним полегшенням зітхнув він. — Можемо йти до Макаки.

— Дене, а може хрін із ним, тим Макакою? — знову заговорив Гусик. — Лише сам цей портфель, знаєш, скільки коштує? А може, у ньому гроші чи коштовності? Недарма ж Макака заборонив нам туди зазирати. Давай хоч одним оком поглянемо! А Макака, він такий ушльопок, що й обдурити може, ти ж його знаєш!

— Воно-то так, але мене стрьомає із ним зв’язуватися. Ходімо. Сам же щойно казав — тут може бути щось таке, за що вбити можуть. — Ден рушив у бік алеї.

— Дене, будь-ласо-о-очка! — канючив Гусик, заступаючи йому шлях. — Ми лише краєчком ока, і одразу ж — до Макаки. Ну давай!

— От блін! Ну звідки ти такий причіпливий узявся? — спалахнув Ден.

— Сам знаєш, з Новамасковска. — впевненіше відповів Гусик.

— Ну давай, спробуємо. Тільки дивись мені, коли бодай словом Макаці прохопишся — приб’ю, — погодився старший хлопець, якому так само кортіло зазирнути у вкрадений портфель. Він натиснув на замки. Гусик і собі нахилився над трофеєм. — Не відкривається — ключем замкнули, — зітхнув Ден.

— Так, громадяни злодюжки-волоцюжки, певно, що ключем. — Притишений басовитий голос пролунав над галявиною несподівано, як сирена сигналізації у супермаркеті, коли здається, що вкрадену шоколадку чи бляшанку пива вдалося-таки пронести крізь раму безпеки.

Ден із Гусиком побачили, що їх оточили троє чоловіків. Старший, який із ними заговорив, був невисокий, кремезний, із вислими білими вусами та густими бровами. На вигляд років шістдесят. Двоє інших — геть однакові, близнюки. Високі, молоді, широкоплечі, вбрані у все чорне. Вони міцно, мов лещатами, схопили Дена з Гусиком за плечі.

— Ну що ж, ходімо, — розповісте, навіщо поцупили портфель, — тихо й повільно, аж мороз пройшов по хлопчачих спинах, мовив вусань. Вихопивши портфель із тремтячих рук Дена, він швидко відкрив його ключем на ланцюжку і полегшено зітхнув. — Слава Богу, контейнер на місці. Беріть їх, — наказав молодшим своїм супутникам, — та рушаймо.

— Дядечку, пустіть… — спробував за звичкою канючити Гусик, але враз замовк, отримавши вагомий потиличник від одного з близнюків.

Їх швидко повели алеєю униз до Дніпра — туди, де темрява була вже зовсім густою. Дорогою старший говорив із кимось по телефону короткими рубаними фразами.

* * *

Свідомість поверталася повільно. Важкі поштовхи серця тупим болем відлунювали у голові. Олег відчував, що лежить зовсім голий, прикритий лише легким простирадлом. Живіт разом із ліктями, коліна та гомілки стягували широкі еластичні паски, припнувши його до столу, схожого на хірургічний. Було прохолодно. Здалеку, ніби крізь вату, почувся голос Людмили:

— Схоже, він приходить до тями. А я вже злякалася, що ти перевищив дозу…

— Це було би прикро. Його хромосомний набір просто унікальний, — Олег крізь затьмарену свідомість насилу впізнав голос того, хто вмовляв його здати аналіз крові. — Такою сировиною гріх розкидатися. Ти молодець, що надибала саме його. Щойно твій курвалик оклигає, почнемо інсталяцію програми.

— Але ж Олега шукатимуть, — знову заговорила жінка. — У нього є рідні та друзі. Он уже скільки дзвінків було на його телефон!

— Не хвилюйся, Людмило, не хвилюйся. Гадаю, ми все швидко закінчимо і він сам, під твою диктовку, слухняно зателефонує додому. Всі мої попередні досліди не були даремними. Тепер я знаю оптимальний склад препарату для блокування свідомості та його точне дозування, дякувати тим юним небіжчикам-безпритульним — з них були чудові піддослідні. Гадаю, цей екземпляр нарешті буде працездатним, хоча б тимчасово.

— Говори тихіше. — Олег почув, як жінка наблизилася до нього. — Він, можливо, вже чує нас.

— Ну то й що? Без мого дозволу твій курвалик вже ані слова не вимовить, ані кроку не ступить — цілковита підпорядкованість.

Олег розтулив важкі повіки — по очах боляче різонуло яскраве світло потужних ламп під стелею. Мозком прокотилася нова хвиля тягучого болю. Куди там похміллю! Занудило.

— Доброго ранку, як почуваєшся? — запитала Людмила. Жінка, яку він колись так близько знав, видалася тепер зовсім чужою і незнайомою. Вона стояла, спираючись на бильце офісного крісла, в якому сидів знайомий чоловік у лікарському халаті.

Зараз Олег міг краще його роздивитися: повнявий, круглу голову обліплюють ріденькі рудуваті кучері, з-під яких мружаться маленькі водянисті очі. М’ясистий ніс нависає над тонкими губами, черевце, широкі кисті рук із короткими волохатими пальцями, — вочевидь, сильні. Людмила також сторожко роздивлялася Олега: зацікавлено, мовби давно не бачила і тепер намагається збагнути, що ж у ньому змінилося.

Хлопець спробував поворухнутися, але паски, мов живі, відреагували на цей рух, міцніше притискаючи тіло до жорсткого ложа. Зовні воно нагадувало один із тих пристроїв для виконання смертної кари за допомогою отруйних ін’єкцій чи у газовій камері, що їх показують в американських фільмах. Товстун натиснув кнопку на бильці свого крісла, і верхня частина моторошного ліжка повільно піднялася. Тепер Олег напівсидів.

— Тобі, мабуть, недобре. Нічого, зараз минеться, — чоловік підхопився, дістав зі скляної шафи велику колбу і налив із неї в склянку темно-рожевої рідини. — Це слід просто випити.

— Не буду я нічого пити… — Олег лише зараз усвідомив, що йому дуже кортить пити.

— От зараз ми й побачимо, чи цей дослід був нарешті вдалим. — Людмила бридко розсміялася. Такого сміху від неї Олег ніколи не чув. Він здригнувся, під грудьми стало холодно і порожньо. Липкий страх паралізував мозок. Наступної миті хлопець відчув, як верхній пасок зісковзує з грудей.

— Бери і пий! — Чоловік підійшов до бранця, тримаючи у лівій руці пластикову склянку, а у правій — видовжений пульт, схожий на пристрій дистанційного керування телевізором. Олег зціпив зуби і заперечливо крутнув головою. Але наступної миті з жахом побачив, що його права рука сама собою потяглася до того питва. Чолов’яга засміявся, вишкіривши рівні й неприродно білі зуби. Він щось натиснув на пульті — і вже ліва рука хлопця піднялася, аби взяти склянку. Олег, подумки відчайдушно опираючись власним неслухняним рукам, таки узяв склянку і випив прохолодний, кислувато-солодкий напій. Спрага та біль трохи вгамувалися.

— Так, чудово! — короткопалий переможно поглянув на Людмилу. — Тепер перевіримо його здатність виконувати складніші дії. — Два інші паски звільнили тіло хлопця, але він продовжував напівлежати. — Ну що ж Ви, молодий чоловіче, — час уставати. — Рудань поманив його до себе. Олег спробував підвестися, але майже одразу впав — заніміли м’язи ніг. Скільки ж він був непритомний? — Думка майнула якось стороною, ніби він думав про когось іншого, майже незнайомого.

— Підводься, підводься. — Людмила подала його одяг. — Вбирайся.

Олег натягнув джинси та сорочку. Потім затерплі ноги самі понесли його до передпокою, де він колись давно, ніби у минулому житті, лишив барсетку. Дістав гребінець, почав розчісуватися перед дзеркалом. Його волосся, ще вранці коротке, помітно відросло і сплуталося, стало масним. Щоки вкривала щетина. Позаду у дзеркалі було видно, як рудий під схвальними поглядами Людмили натискає щось на пульті. Потім дистанційне керування перебрала вона, і Олег раптом кілька разів присів перед дзеркалом.

— Людо, це занадто дорога іграшка. Припини пустувати. Нам ще слід багато чого навчити цього новоспеченого гомункула[5]. Нехай іде помиється, потім його слід добре нагодувати, а тоді він має подзвонити додому, щоб нашого курвалика, гляди, не почали шукати з міліцією.

— Не хвилюйся, Транихиїле, — звернулася Людмила до рудого за його сакральним, як він сам твердив, ім’ям.

— Я ж просив не згадувати цього імені при сторонніх! — смикнувся чоловік.

— Хіба тепер це не байдуже? — знизала плечима жінка.

— Гаразд. Слухай далі: цей пульт призначений лише для кількох механічних операцій, — чоловік вказав на прилад у руках Людмили. — Коли інсталюю в ньому програму, яку я назвав Порадником, управління здійснюватиметься за допомогою комп’ютера.

— Отак просто?

— Лише на перший погляд, — зиркнув з-під лоба Транихиїл. — Спочатку я мусив блокувати опір свідомості піддослідного спеціальним синтетичним наркотиком. Тоді, за допомогою моєї унікальної біоінформаційної речовини, — він самовдоволено всміхнувся, — адаптувати його нервову систему для сприйняття комп’ютерних програм. І наостанок — маю інсталювати саму програму в організмі Олега та провести її випробування. Лише тоді твій курвалик перетвориться на першу в світі людину-робота! Тобто, зробленого з зі справжньої живої людини, а не з якогось пацюка чи змії! — товстун переможно вказав пальцем на стелю. — Шкода, що його не можна буде пред’явити Нобелівському комітету. Програма незабаром сама налаштується на трансляцію всього, що бачить біоробот, але на перший час будемо вдовольнятися лише його описами на словах…

2. Віддалений доступ

Ден із Гусиком підтюпцем бігли поряд із кремезними близнюками, які міцно тримали переляканих злодюжок за руки. Гусик від жаху почав скавчати тонким голосом, але отримав добрячого стусана межи плечі й замовк. Зрідка чулися лише його придушені схлипи.

Вони перетнули проїжджу частину набережної з нечисленними у цей час автівками, спустилися до берега. Ден сподівався криком привернути увагу перехожих, але і тут було порожньо, темно та страшно.

— Дядечки, не вбивайте нас, будь-ласочка! — знову заканючив нажаханий Гусик.

— Помовч, — спокійно сказав старший чоловік, вдивляючись кудись у напрямку протилежного берега.

Він щось сказав у слухавку, і за мить до них почала стрімко наближатися цятка яскравого світла, почувся гуркіт двигуна. Вже за пару хвилин біля кам’яних сходів набережної м’яко захитався на хвилях темно-синій з білою смугою моторний човен.

— Ой, не топіть нас! — знову заволав Гусик.

Стусан цього разу не подіяв — хлопець бився у нервових корчах. Тоді його конвоїр дістав з кишені сліпучо-білу у світлі ліхтаря носову хустинку і вправним рухом запхав її Гусикові до рота. Той вмить замовк, лише з широко розплющених очей котилися великі сльозини.

— Будеш репетувати — і тобі таке саме зробимо, — зиркнув старший на Дена, але той лише мовчки смикнув тонкою шиєю.

З човна скинули трап, і злодюжок попідруки підняли на облавок. У цілковитій мовчанці їх силоміць всадовили на підлогу і моторка, заклавши стрімкий віраж, помчала кудись повз міські вогні.

Шлях виявився коротким. Не минуло й півгодини, як вони пришвартувалися біля правого борту доволі великого корабля. Спостережливий Ден відзначив, що це двопалубне судно, метрів із 30 áзавдовжки. Їх так само мовчки примусили вилізти по блискучому металевому трапу-драбині на борт. «Спас» — прочитав Ден на рятувальному крузі, почепленому на палубній огорожі. Отже, так зветься судно. А коли вже підняли на борт — значить, убивати їх не збираються, принаймні одразу, — майнула радісна думка. А наступною була про їдло, хавчик. Десь на кораблі готували м’ясо, і від запаху смаженини запаморочилося в голові. Ден згадав, що у них із Гусиком з ранку ріски в роті не було.



Але частувати злодюжок не поспішали. Їх відвели до якогось темного, без жодного ілюмінатора приміщення, і там замкнули.

— Ой, що ж із нами буде? — занив Гусик, щойно йому вдалося звільнити рот від кляпа.

— Замовкни, сцикун, — зло процідив Ден, аби приховати переляк. — Коли вже нас не викинули посеред річки з торбою каміння на шиї, то, мабуть, будуть допитувати про той портфель. Давай домовимося, що брехатимемо.

— А може ліпше правду? — несміливо запропонував Гусик.

— Що?! — знову визвірився Ден. — Про те, що Макака показав нам на вулиці якогось товстуна із тим портфелем і наказав будь-що поцупити і принести йому? От за це нас точно вб’ють. Якщо не вони — тоді Макака. Та й лохуваті ці дядьки. Якби серйозно збиралися докопуватися, то розсадили б нарізно — менти так завжди роблять. А цим будемо щось брехати.

— І хто ж такий той Макак чи Макака? — пролунав знайомий обом хлопцям голос. — І що ж то був за товстун?

Двері — не ті, крізь які їх завели до темної комірчини, а у протилежній стіні — раптом відчинилися і приміщення заповнилося яскравим світлом із сусідньої, розкішно вбраної кімнати. Виявилося — хлопців зачинили у темному передпокої кают-компанії.

— Ой! — лише й спромігся вимовити Гусик і присів, зіщулившись, у кутку в очікуванні стусанів.

Ден побачив перед собою того самого сивого чоловіка з козацькими вусами. За ним стояли близнюки, а віддалік ще один чолов’яга — середнього віку стрункий шатен, у чорних штанях та сорочці, вишитій білим по білому.

Досвідчений Ден, якого вуличне життя навчило шкурою відчувати небезпеку, швидко збагнув: нічогісінько їм тут не загрожує. Тієї ж миті він згадав, що зранку ріски у роті не мав — великий стіл кают-компанії був накритий до вечері. Хлопці вперше у житті бачили таку кулінарну розкіш.

Відірвавши погляд від столу, Ден помітив, що біля круглого ілюмінатора на окремому низькому столику стоїть — відкритий та порожній — той самий клятий шкіряний портфель, через який вони сюди потрапили.

— Розклáд, хлоп’ята, такий, — сказав старший. — Зараз добре вмиваєтеся під наглядом Мстислава й Мечислава, — він очима вказав на близнюків, — а потім будемо вечеряти, і ви нам усе старанно та щиросердно розповісте.

* * *

Олег сидів на великому ліжку, застеленому темно-синьою шовковою білизною. З вікна пентхауса було видно, як повз Монастирський острів, на якому стоїть біла церковка, проти течії іде великий корабель. Над водою шугали чайки, стрімко пірнаючи за хлібом, який кидали у хвилі пасажири лайнера. Олегові було байдуже до тієї мальовничої картини, як і взагалі до всього на світі. Він механічно перебрав у пам’яті події останньої доби: за наказом Людмили викупався та поголився, подзвонив матері, без інтонацій збрехавши, що нібито протягом усього тижня, коли від нього не було звісток, вивчав нові способи розповсюдження «Трамалайфу» на закритому корпоративному тренінгу. Телефонний зв’язок там заборонили — задля кращого психологічного занурення у тематику навчання та контакту з викладачами. А ще він дістав підвищення по службі. Подякував мамі за те, що не звернулася до міліції у його пошуках. І наостанок сказав, що додому повернеться не скоро — справи фірми вимагають відряджень. Мама ніби заспокоїлася.

— З тобою стало зовсім нецікаво трахатися, — гола Людмила ліниво потяглася на ліжку, — неначе на механічну ляльку перетворився. — Вона провела долонею молодикові від шиї до паху. — А такий класний був. Доведеться шукати іншого. Вставай, одягайся. — Вона простягла руку до пульта і парубок підвівся й почав натягати джинси. — Зараз іди униз. Транихиїл чекає на тебе.

Олег слухняно вийшов на сходи, що вели до лабораторії. Згори побачив Транихиїла, — так Людмила звала рудого товстуна, — який вкляк у своєму кріслі. Його обличчя, зазвичай жовтувате, сьогодні було блідо-сірим. Довкола крісла руданя міряв дрібними кроками підлогу якийсь невисокий опецькуватий чоловік. На його великій голові виблискувала червона лисина, облямована залишками хвилястого сивуватого волосся. На так само великому носі ледь трималися масивні окуляри з товстими скельцями, а розстебнутий коричневий піджак ледь не тріщав на спині і боках. Він нервово дріботів короткими ногами у штанях кольору кави з молоком і коричневих лакованих черевиках на високих підборах та мало не ридав, звертаючись до Транихиїла:

— Зник, зник без сліду! Я ж тримав його у власному сейфі, у себе в офісі, а він, Ви знаєте, дуже надійно охороняється. Може, у Вас є запас тієї речовини, як там вона зветься… біоінформацій на… або її можна синтезувати ще раз?

— Йосипе, — крижаним тоном заговорив Транихиїл, загинаючи пальці, — відповідно до моєї домовленості з паном Шахсуваровим, за збереження таємниці результатів досліджень відповідаєте Ви. Це по-перше. У згаданій домовленості йдеться: я передаю Вам контейнер зі стартовим зразком синтезованої біоінформаційної речовини. Це по-друге. Ви ж мали негайно доправити її до Москви. Це по-третє. Натомість Ви навіщось поклали контейнер зі зразком до консервної бляшанки, яку звете своїм сейфом, і тепер просите мене прикрити вашу безвідповідальність. Проблема не в тому, чи можу я повторити дослід, хоча він дуже, дуже дорого коштує. Питання в іншому: ця речовина є… — Цієї миті він помітив присутність Олега, який, не криючись, зійшов униз і мовчки зупинився посеред лабораторії. — Ось, до речі, перший дієздатний експериментальний зразок універсального виконавця-біоробота, створений за допомогою речовини. Для запуску серійного виробництва таких моделей саме й потрібний препарат нового покоління, який Ви так бездарно втратили. За яких обставин, Йосипе, у Вас викрали контейнер? Розповідайте дуже детально.

— Я тільки на дві доби залишив його у себе в офісі, у сейфі. Ви ж самі сказали, що доки речовина у контейнері — її можна зберігати у кімнатних умовах, — під час цієї тиради товстун відійшов подалі від незворушного Олега. — Адже одразу вилетіти з Дніпропетровська до нашого спільного шефа я не міг — була затримка з отриманням дипломатичного паспорта. Самі розумієте: такий багаж надійніше переміщувати через кордон як дипломатичну пошту. Сьогодні ж, коли все вдало залагодилося і на мене чекав літак, я приїхав до офісу, відчинив сейф і побачив — портфель із контейнером зник без сліду. При цьому гроші та коштовності, які там зберігаються, ніби усі лишилися на місці. Я їх навіть не перелічував — до Вас квапився.

— Точно не перелічував? — перепитала Людмила, спускаючися сходами.

— Та ж не про те йдеться! — прогарчав Тед. — Отже Ви, Йосипе, достеменно не знаєте, коли трапилася крадіжка: день, два тому, чи сьогодні?

— Саме сьогодні, — прошепотів товстун.

— Йосипе, Ви ідіот! Як можна було довірити таку цінну річ сейфу? Звісно ж, ваша охорона нічого не знає!? Сподіваюся, Ви до міліції бодай не зверталися?

— Ні-ні!!! Яка може бути міліція — я ж розумію, — знітився Йосип. — А от щодо охорони… У мене працював водієм один молодий чоловік. Із дуже хорошими рекомендаціями, вправний, вихований, але сьогодні вранці він не вийшов на роботу, а його телефон постійно поза зоною досяжності.

— Зрозуміло. Якщо це він вкрав портфель, то може, і не здогадується про справжню цінність його вмісту, — припустила Людмила, — Але навіщо потрібно було класти контейнер у той портфель?

— Ну, саме у портфелі я збирався перевезти контейнер до Москви. Щоб у прикордонників та митників склалося враження, ніби я — заможний комерсант, якому навіть дипломатичний паспорт виправили. Подорожую практично без багажу, а у старому портфелі — ділові папери та фляжка улюбленого віскі. Контейнер дуже схожий саме на фляжку.

— Його так навмисне зроблено. До обставин зникнення портфеля та Вашого водія ми ще повернемося. Добре, що я встиг створити хоча б перший зразок робота. Ну що ж, Олеже, — звернувся Транихиїл до незворушного парубка, — схоже, що твоїм першим завданням буде пошук контейнера з біоінформаційним препаратом.

Олег байдуже спостерігав за руданем, який, періодично заглядаючи в пожовклий папірець із дивними — горизонтально витягнутими — літерами, блискавично тицяв пальцями по клавіатурі комп’ютера, набираючи якийсь текст. Тим часом добряче спітнілий Йосип, заламуючи руки та хекаючи від страху, продовжував ходити колами по лабораторії. Утім, він так само ретельно оминав Олега, боязко позираючи на нього здалеку. Зрештою Транихиїлові набридла метушлива паніка спільника, і він гримнув, аби той сів і не заважав зосередитися.

— Ви що, не бачите: мені треба передрукувати складне закляття давньою мовою, а тоді повісити його он на того лобуряку? — Транихиїл кивнув головою у бік непорушного Олега, ніби парубок був предметом інтер’єру.

— Це ж як? Ви хочете сказати, що за допомогою комп’ютера можна здійснювати закляття?

— Саме так. Але лише тоді, коли в організмі піддослідного вже міститься біоінформаційний препарат, контейнер із яким Ви так бездарно втратили. — Транихиїл востаннє звірився з текстом, на мить завмер, а потім впевнено тицьнув клавішу «Enter», закінчуючи у такий спосіб процедуру. — Має минути хвилин зо п’ять, поки закляття інсталюється у нашому дорогому хлопчикові. До речі, цей парубок тепер дійсно дуже і дуже дорогий. Я б сказав, просто безцінний. Зараз Олежка коштує вдесятеро більше, ніж хімічно чисте золото такої ваги, як він сам. Це перший у світі зразок… — у словах Транихиїла відчувалася гордовита самовдоволеність результатом свого експерименту, але він ураз спохмурнів. — І от тепер, через Вашу злочинну необачність, Йосипе, я мушу ризикувати цією коштовністю. Бо, крім Олега, ніхто краще й швидше не відшукає біоінформаційної речовини. А без неї серійне виробництво таких от безвідмовних біороботів неможливе. Якщо із цим гомункулом щось трапиться, шеф Вас у живих, напевне, не залишить. У дуже, дуже витончений спосіб він позбавить Вас Вашого нікчемного життя — і правильно зробить!

— Ну навіщо Ви кажете такі жахливі речі, Транихиїле? Порадьте краще, як цю коштовність убезпечити? — тремтячими губами проплямкав Йосип.

— Пошлеш за ним назирці своїх людей, — пролунав низький голос Людмили. — Це ж не зашкодить пошукам, Транихиїле?

— Не знаю, Людо, не знаю, але іншого виходу нема, — насупився той, знову зневажливо зиркнувши на Йосипа. — За будь-яких обставин ми мусимо повернути контейнер — адже хто знає, що мали на меті його викрадачі. Багато шансів, що Йосипів водій викрав портфель не знаючи, що у ньому — інакше чому тоді не взяв грошей та коштовностей із сейфа? Але питання: яким чином звичайний водій потрапив до офісу, що був під охороною та відчинив сейф, не лишивши слідів зламу… Ой, Людмило, боюся, що проти нас грають якісь потужні вороги, — Транихиїл говорив так, немов Йосипа й не було у лабораторії. — А що, як вони самі спробують створити біоробота?!

— Мені про це навіть думати страшно, — наважився подати голос товстун. — Та чи можливо, щоб мій колишній водій полював лише на портфель?

— На портфель?! — Людмила впритул поглянула на нього. — А що іще було у ньому, крім контейнера?

— Нічогісінько, слово честі, нічого!!!

— Де Ви його узяли? — не вгавала жінка.

— Придбав на… блошиному ринку…

— Казна-що! Покласти унікальний препарат до якогось старого непотребу, — лютився Транихиїл. — Трохи заспокоює те, що ми зможемо коригувати поведінку Олега у разі небезпеки для нього.

Людмила у своєму халаті кольору індиго пропливла лабораторією і, спершись на спинку шкіряного Транихиїлового крісла, зазирнула у монітор:

— А програма працюватиме без збоїв, її тандем з організмом відбувся?

— Зараз видно буде, — чоловік поглянув на шкалу інсталяції, яка показувала швидкість процесу. — Готово, — він поворушив мишкою і уп’явся очима в Олега. Той повільно розвернувся і неквапом рушив до передпокою.

Транихиїл аж спітнів від напруження, спостерігаючи за його діями. Парубок зупинився, немов щось пригадуючи, тоді упевнено підійшов до своїх модних черевиків і взувся. Уважно оглянув себе у дзеркалі, поправив зачіску та сорочку, поклав до барсетки пачку «Кінг Едвард» і взявся за ручку дверей. Та раптом зупинився й озирнувся, ніби щось шукаючи очима. Людмила простежила за його поглядом, взяла з туалетного столика флакон Олегового улюбленого парфуму і простягнула колишньому коханцеві. Парубок вдячно кивнув, побризкався — і мовчки залишив приміщення, щільно причинивши за собою двері. Вже на сходах, покопирсавшись у барсетці, переклав до кишені джинсів ключі від «Хонди» — як завше це робив перед виходом на вулицю.

Коли за Олегом зачинилися двері, Транихиїл полегшено зітхнув:

— Він, схоже, швидко відновлює побутові та соціальні навички. Тандем відбувся! Це дуже добре — мине трохи часу, й поведінку нашого біоробота неможливо буде відрізнити від поведінки пересічних людей. Так, Йосипе, тепер слухайте мене уважно! — Рудань обернувся до коротуна. — Ось кілька фотографій Олега. Роздасте їх Вашим охоронцям, нехай наглядають за хлопцем, але в жодному разі не підходять близько. Пересування об’єкта містом ми будемо відстежувати ще й за допомогою пристрою, схожого на GPS. На електронній карті Дніпропетровська буде видно, куди він прямує, тому немає потреби наближатися до парубка. Головне — не проґавити момент, коли робот візьме слід контейнера з біоінформаційною речовиною. Гадаю, ми зрозуміємо це зі змін у поведінці: він почне рухатися по прямій, максимально скорочуючи собі шлях до контейнера. З цієї миті він нагадуватиме божевільного, бо програма-закляття діятиме за власним алгоритмом, намагаючись якнайшвидше виконати завдання. Зрештою, він упреться в якусь стіну, двері чи іншу перешкоду й таким чином вкаже нам місце перебування контейнера. А от далі — вже справа Ваших охоронців. З моменту, коли ми знатимемо, де контейнер, я поверну Олега сюди, Ви ж, за допомогою своїх головорізів, подбаєте, щоб сюди повернувся і контейнер. І пам’ятайте, що препарат дуже дорого коштує, тому з можливими втратами з будь-чийого боку можете взагалі не рахуватися. Вам усе зрозуміло?

— Так! — товстун позадкував до дверей.

Коли клацнув замок, Людмила, з огидою глянувши на щойно зачинені двері, сказала:

— Про сейф він нам збрехав.

— Чому? — Тед підвів погляд над монітором.

— Ніколи не повірю, щоб він не перелічив грошей та коштовностей, знаючи, що його сейф відчиняли. Та й скажи: яким чином водій потрапив до офісу у неробочий час? Бреше Йосип, мов шовком шиє. Портфель із контейнером у нього поцупили в якийсь інакший спосіб.

— А може, він його сам привласнив?

— Ні, у цьому разі ми його більше не побачили б. Щось украсти в самого Шахсуварова — і нахабно лишатися в нього на виду? Для цього треба бути занадто сміливим і дурним водночас, а Йося ні те, ні інше!

* * *

Олег упевнено йшов набережною Дніпра. Він не розумів, куди й навіщо прямує, але достеменно знав — має важливу мету. Про це йому сказав Порадник.

Прокинувшись у лабораторії, парубок майже одразу збагнув, що у його тілі є ще хтось. Спочатку присутність підселенця була майже непомітна. Він виявляв себе лише у ненав’язливих порадах: «поглянь сюди», «візьми це», «піди туди»… Але Олег швидко усвідомив, що йому приємно, а головне — корисно слухатися невидимого друга. Коли хлопець робив те, що підказував невидимка, то фізично відчував радість і піднесення — кайф, одним словом. В Олега не було потреби думати, непокоїтися чи перейматися будь-чим. Він вважав, що сам вигадав це ім’я — Порадник. Сьогодні, після того, як Транихиїл почаклував над комп’ютером, Порадник сказав Олегові, що тепер вони завжди житимуть разом і що сенсом такого співжиття є Служіння. До Олега повернулися усі звичні бажання та настрої. Парубок став схожим на себе колишнього — курваля за викликом. «Тандем відбувся», — згадалися чомусь Транихиїлові слова. І він знав, що це дуже добре! Це суперово, і просто «вау!», коли у тобі одному насправді живе аж двоє. Це сила! Лише якийсь окраєць свідомості нишком, але твердо опирався цій ейфорії.

Олег оком досвідченого знавця позирав на вродливих дівчат, які йшли йому назустріч цілими отарами — весняної пори на Дніпропетровській набережній їхня концентрація на метр квадратний найбільша в Україні. Підійшов був до ятки, де у холодильнику стояли пляшки та банки з пивом, але Порадник заборонив вживати алкоголь, — і хлопець, звісно, задовольнився морозивом. А от проти того, щоб випалити сигарилу Порадник не заперечував.

Пихкаючи ароматним димком, вони підійшли до мосту, який веде на Монастирський острів. Спочатку Порадник повів Олега до храму, що, наслідуючи знамениту церкву Покрови на Нерлі[6], прикрашає високий мис. Потім — у протилежний бік, до нудистського пляжу. За кущами на пляжі парубок побачив кілька оголених постатей, серед яких лише дві — дівчина та хлопець спортивної статури — виглядали цілком естетично і природно на тлі свіжої зелені та блакитної води. Іншим ліпше було б не оголюватися.

Відзначивши це разом із Порадником, Олег за його наказом пішов до краю води. Щось дивне відбувалося із підселенцем: він раптом примусив парубка бігти до верхнього краю острова, тоді миттєво розвернув у зворотний бік. А потім…

Голі відпочивальники повибігали на берег й почали голосно репетувати та вимахувати руками, показуючи на воду.

— Людмило, йди сюди! — у голосі Транихиїла звучало здивування. — Дивися!

— Він що, купатися поліз? — жінка із подивом дивилася на екран монітора. — Так ніби рано ще — вода холодна.

— Програма-закляття має власну свободу волі, і вона веде його…

Цієї миті пролунав дзвінок мобільного. Транихиїл схопив трубку й почув голос Йосипа. Той захлинався жахом:

— Він хоче втопитися!!!

— Йосипе, біс Вас забирай, Олег не може втопитися чи якось інакше накласти на себе руки. Програма-закляття наділена базовим інстинктом виживання за будь-яку ціну. Поясніть, що відбувається! — гаркнув Транихиїл.

— Він прямо в одязі шубовснув у Дніпро й поплив на середину річки. Його вже зносить сильною течією. Ми не передбачали такого повороту подій і не маємо під рукою моторного човна чи катера, щоб плисти за ним.

— У ресторації «Леонардо» є гелікоптер. За будь-яку ціну умовте господаря, щоб він Вас…, ні, не Вас — мене — якомога швидше підняв у повітря. Ми відстежимо його рух згори. Твій екс-курваль узяв слід, — переможно вишкірив зуби Транихиїл.

3. На козацькій яхті

Весняна вода була холодною, течія — стрімкою, але це не заважало Олегові ясно бачити перед собою мету — білий корабель, що стояв на якорі ближче до лівого берега Дніпра. Вже можна було прочитати назву судна, виведену золотавими літерами на борту, — «Спас». Порадник в Олеговій голові заходився нетерпляче підганяти його, але на фарватері течія різко посилилася і плавця почало зносити. Він скинув черевики, зірвав із зап’ястка барсетку, які стали заважати. Та намоклий одяг все одно тягнув хлопця у темну глибочінь. Дихання збилося, але Олег із останніх сил плив далі. Порадник спробував було підбадьорити його, але відчувалося, що знесилення хлопця лякає його дедалі більше. До судна лишалося із півсотні метрів.

Колись, у минулому житті, у минулій професії Олег добре засвоїв правило: паніка того, хто потопає — у жодному разі не повинна передатися рятувальникові. У крайньому разі, слід легким ударом примусити панікера втратити свідомість, а тоді непритомним тягти до берега. А що робити, коли той, кого готовий врятувати, хоча й ціною власного життя — сидить у тобі? Себе й рятувати. Та Порадник почав панікувати всерйоз, змушуючи Олега робити зайві рухи і втрачати ще більше сил. Парубок спробував перекинутися на спину, щоб трохи відпочити, але занурився під воду з головою. Відчайдушним ривком плавець спробував випірнути, але несподіваний вереск переляканого Порадника на мить паралізував волю. І саме цієї миті забракло. Коли здавалося, що хлопець вже дістався поверхні і може зробити ковток повітря, він на повні легені вдихнув… дніпрової води. Миттєвий спалах зеленого вогню у голові — і цілковитий морок. Останнє, що він почув, було несамовите виття Порадника.

— Програма-закляття припинила працювати! — скрикнув Транихиїл у своїй лабораторії. — Схоже, ми його втратили!..

* * *

Ден прокинувся від того, що сонячний промінь крізь ілюмінатор світив йому прямо в обличчя. Хлопець одразу не збагнув, де він, але запах свіжої постільної білизни та її приємний дотик до незвично чистого тіла враз нагадали події минулої ночі. Навпроти, у такій самій вузькій корабельній люльці, сопів уві сні Гусик. Ден повернувся на другий бік, ховаючи обличчя від світла і збирався ще поніжитися у цих розкошах, та почув клацання ключа у дверях. Хлопець накрився з головою тонкою ковдрою, лишив собі шпаринку для спостереження і завмер.

Він почув, як хтось увійшов до каюти і відчинив ілюмінатор. У приміщення, разом із вологим річковим повітрям, увірвався віддалений шум міста, крики чайок та гучне торохтіння моторного човна. З цим звуком у Дена також були пов’язані учорашні, особливо неприємні спогади. Крізь шпарину він побачив, що в каюті порається котрийсь із тих здорованів-близнюків: Мстислав чи Мечислав. Дідько лисий розбере, хто з них хто — вони ж однаковісінькі.

Тепер, коли перший переляк минув, Ден почав непокоїтися: адже вчора за смачною вечерею вони з Гусиком і незчулися, як розповіли усе двом дивакуватим дядькам: сивовусому панові Іванові та панові Гордієві, який носить білу вишиванку. Розповіли геть усе чисто, що знали. Переважно — про Макаку, старшого хлопця з їхньої зграї безпритульних, який водив знайомства із дорослішими фраєрами та біксами[7]. А все той скиглик — Гусик! Ох і відлупцює його Макака, якщо дізнається. Та і Дена по голівці не погладить. З іншого боку — схоже, що ці кенти на кораблі крутіші за Макаку. То, може, немає чого і непокоїтися? І таки ж цікаво, хто й навіщо замовив Макаці викрасти той портфель? — продовжував міркувати Ден, спостерігаючи з-під ковдри за парубком, який розглядав з ілюмінатора щось на воді. Раптом здоровань крикнув на усі легені:

— Людина за бортом! — І притьмом вибіг із каюти.

Ден сів на постелі і подивився на товариша. Гусик звісив одну ногу з ліжка і тер долонями заспані очі. Над каютою з палуби лунали стурбовані голоси, чулися швидкі кроки кількох людей, тоді — голосний наказ скинути рятувальний круг і одразу ж — плюскіт води.

— Що там за кіпєш? — запитав Гусик.

— Мабуть, хтось із бодуна у воду беркицнувся, — припустив Ден, визираючи в ілюмінатор.

Але щось роздивитися на воді йому було годі. Лише праворуч, ближче до носа корабля, вгадувався якийсь рух, і так само було чути стурбовані розмови. Вистромляти голову з ілюмінатора назовні, навчений вуличним життям обережності, Ден не наважився. Тим часом Гусик навшпиньки підійшов до входу в каюту та прислухаючись до тиші у коридорі, обережно штовхнув двері.

— Нас не замкнули, — прошепотів він. — Давай робити ноги звідси!

— Зараз поглянемо, — озвався Ден. Він ліг на підлогу і з такої позиції визирнув за двері. Цей прийом він бачив у якомусь кіно. Коридор виявився порожнім.

Хлопці швидко вдягли свій, кимось випраний та випрасуваний, одяг, і тихенько вийшли. З вечора Ден запам’ятав, що праворуч, трохи попереду, розташований вхід на корабельну кухню, камбуз, як його називають на суднах. Далі ліворуч — круті металеві сходи, трап, що вів на палубу. Пошепки перемовляючись, волоцюжки рушили туди. Ден першим, Гусик за ним.

Минаючи напівпрочинені двері камбуза, Гусик зазирнув туди й побачив, що на столі поряд із розрізаною хлібиною лежить чийсь телефон. Схопити дві скибки та мобільник для нього було справою п’яти секунд. Хлібом він поділився з Деном, а тонкий моднявий телефон нишком заховав до задньої кишені штанів.

Біля виходу нікого не було, лише згори так само долинали стурбовані голоси і тупіт. Намагаючись не зчиняти шуму, Ден із Гусиком вислизнули на палубу. Їхньої появи ніхто не зауважив, адже команда та пасажири корабля юрмилися ближче до носа. Прокравшись на корму, хлопці зрозуміли — втекти звідси годі й думати. Судно було далеко від берега, а Гусик ще й плавав, як сокира. Вилаявшись, Ден наказав товаришеві чекати на нього у маленькій рятувальній шлюпці під брезентом, а сам — ніби так і треба — не криючись, попрямував до юрми на носі. Він устиг побачити, що на палубі лежить непритомний парубок, але тут босяка схопив котрийсь із качків-близнюків і без зайвих ніжностей, за шкірки потягнув до трапу. Раптом із носа корабля почулися гучні крики і звуки ударів по металевій підлозі палуби та огорожі борту. Озирнувшись, Ден побачив, що матроси разом із іншим близнюком намагаються утримати парубійка, якого він щойно бачив нерухомим. Прийшовши до тями, він чомусь намагався пробитися кудись усередину корабля. Відпустивши хлопчину, качок кинувся назад, аби допомогти вгамувати недавнього потопельника. Ден притьмом опинився на кормі і пірнув під брезент. Гусик ледь устиг сховати телефон, з якого саме дзвонив Макаці. Втім, переказати головне молодший волоцюжка таки встиг.

Зі своєї нової схованки недолітки спостерігали за тим, що коїлося на палубі далі. Шарпанина навколо витягнутого з Дніпра недопотопельника тривала довго. Парубійко виявився неймовірно сильним та вправним у бійці. Хлопці аж розреготалися, затискаючи роти долонями, коли побачили, як у запалі бійки в корабельного кухаря — кока — впав у воду його білий ковпак. Заспокоїти парубка вдалося лише електрошокером, що його приніс Іван. Парубок, мов сніп, повалився на палубу. Двоє матросів понесли його до трюму, а Іван попрямував на корму — саме туди, де сховалися босяки. Крізь дірочку в брезенті Ден бачив, що підійшов і Гордій. Він запитав:

— Що ж ти так негостинно повівся із ним? Парубок мало не втопився, а тут його ще й електрошокером приголубили!

— Це не просто парубок, — озвався Іван. — Він… як би тобі сказати, результат здійснення тієї твоєї давньої гіпотези щодо властивостей рідин накопичувати інформацію… Даруй! — Іван раптом різко відкинув брезент, під яким зіщулилися Ден із Гусиком. — Бач, де сховалися. Нумо, ходім до каюти!

— Ось воно твоє чуття, про яке легенди ходять, — незворушно зазначив Гордій, міцно беручи за руку ближчого до нього Гусика.

Чоловіки доправили недолітків до каюти — ті навіть не чинили опору. Тож подальшої розмови про врятованого зацікавленим хлопчиськам почути не вдалося.

* * *

— Минулося! Олег знову під моїм контролем, — полегшено зітхнув Транихиїл, похмуро вдивляючись у монітор схожого на ноутбук приладу. Вони сиділи за столиком літньої тераси прибережного ресторану «Леонардо». — Він буде намагатися прорватися до контейнера. І нашому дорогому гомункулу знову може загрожувати небезпека! Йосипе, чорти б Вас узяли, коли вже цю таратайку можна буде здійняти у повітря? — Транихиїл звично нагримав на зіщуленого від переляку товстуна.

— Зараз-зараз, — запопадливо відповів той, — пальне вже підвозять. — Хто ж міг знати, що баки гвинтокрила порожні?

— От тому я й кажу, що Ви ідіот, — безнадійно махнув рукою Транихиїл.

— А вже з’ясували, кому належить те судно? — запитала Людмила, яка саме вийшла з котрогось із внутрішніх приміщень ресторану.

— Так, — пожвавішав Йосип. — Воно називається «Спас», перебуває у власності громади, таких собі козаків-характерників.

— Це ще хто такі? — Транихиїл зосереджено намагався навести курсор на якийсь об’єкт на екрані, де було відображено мапу міської акваторії.

— Місцеві дурники. Вони виступають за збереження природи, історичних пам’яток, народних традицій та мови, — пояснив Йосип.

— Якщо вони такі дурні, то чому такі багаті, що володіють тим судном? — Людмила з-під лоба зиркнула на Йосипа, зробивши ковток кави.

— Років зо два тому з’явився у Дніпропетровську один доброчинець на ім'я Іван Погребняк, — заходився пояснювати товстун, аби відволікти увагу співрозмовників від свого чергового прорахунку. — Сам він родом із Новомосковська, навчався у Дніпропетровському університеті, тоді працював на ракетному заводі, але щойно розпався Союз — виїхав до Індії. Кажуть, спочатку заробляв на розробці тамтешніх ракет, а забагатівши — займався ведичними практиками та зціленнями. Сюди повернувся вже заможною людиною. Грошви в нього — кури не клюють!.. Даруйте, он вже пальне підвезли. Зараз, зараз ми… — Ой! — Тобто — Ви — зможете вилетіти, — Йосип підхопився зі стільця і, скотившись сходами, побіг до жовтого гелікоптера. На ходу він вимахував руками та голосно кричав, щоб швидше заливали пальне та готували машину до злету.

— Ти щось знала про цього козака-характерника? — Скрививши губи, запитав Транихиїл у Людмили, з помітною огидою спостерігаючи за метушнею товстуна.

— Ходили поміж чиновників та підприємців якісь чутки, але нічого певного, — знизала вона дебелими, поцяткованими ластовинням плечима. — Транихиїле, а як ти збираєшся допомогти Олегові втекти з корабля разом із контейнером?

— Ні, Олегом більше не ризикуватимемо. Головне, що ми знаємо, де контейнер. Наразі я лише огляну яхту з повітря, а тоді вже будемо визначатися, як повернути твого екс-курвалика. Щодо контейнера — ним нехай займається Йосип. Он він гукає мене, — Тед, прихопивши ноутбук, поквапився до гвинтокрила.

4. Пазли давнього тайнопису

Передавши Дена з Гусиком у надійні руки Мечислава, Іван та Гордій повернулися на корму.

— От і прийшов до нас перший біоробот, — зажурено говорив Іван, — ти колись передбачав їхню появу…

— А може, це просто навіжений парубок?.. — Гордій не встиг закінчити питання.

— Який ні сіло, ні впало вирішив одягнутим скупатися у холодній воді? Ні, він прийшов із цілком конкретною метою, але не із власної волі.

— Отже, комусь таки вдалося створити дієздатний зразок!

— Так. Він, вочевидь, діє під зовнішнім управлінням. Біоробот — це, Гордію, біоробот. На жаль.

— І що ми тепер маємо з ним робити?

— Подивимось. Якщо він дійсно створений за допомогою комбінації біохімії, електроніки та магії, шансів знову перетворити парубка… те, що колись було парубком, на людину — мало. Доведеться знищити, доки лиха великого не накоїло.

— Ми ж, Іване, раніше якось обходилися без убивств…

— Ми вперше зіштовхуємося із застосуванням надсучасних технологій для дистанційного управління зомбі, і це може бути поставленим на потік.

— Саме тому треба дослідити його, знайти вразливі місця — і зрозуміти, як боротися з біороботами. У випадку, якщо їхнє виробництво стане масовим.

— Біоробота не можна розібрати, аби поглянути, що ж у нього всередині. Ні, Гордію, у такій війні полонених не беруть. Єдиний спосіб знешкодити цю зброю — знищити.

— Але ж він сам, мабуть, не здогадується, що перетворився на нелюда.

— Це вже справи не змінює.

— Іване а, ти подумав, як до його страти поставляться Мстислав із Мечиславом? — не здавався Гордій, — ти ж виховував синів людьми…

— А мене, бачу, ти вже до нелюдів записав! Гаразд, коли буде бодай найменша надія на його порятунок — нехай живе, а коли ні, то… Зараз його надійно зафіксували. Щойно трохи оговтається від шоку — поглянемо, чи можна зарадити тим чарам.

— Та який там шок у робота?! — здивувався Гордій.

— Електричний, сам знаєш.

— Слухай, а чому ти гадаєш, що він створений саме за допомогою надскладної технології? Може, все простіше? Зварганили старим дідівським способом — за допомогою некромантії, вуду — та й годі.

— Ні, він точно раніше не був мертвим — його робили з живого та здорового. І здається, я знаю, хто. Вчора, через тих малих гопників-стажерів я не встиг з тобою поділитися одним міркуванням, тож давай обговоримо це зараз. Ти пам’ятаєш, років десь півтора тому в поле нашого зору потрапив такий собі Йосип Бланк? Приїхав до Дніпра з Німеччини, бізнес робити, але чомусь підозріло часто виникав там, де мали місце і наші інтереси.

— Щось пам’ятаю, але я тоді лише повернувся до України, мав багато клопотів із переїздом, а ти мене якось не дуже втаємничував…

— Про всяк випадок ми почали епізодично наглядати за Бланком. Він створював якісь фінансові піраміди, навіть заснував банк, намагався взяти в концесію кілька маршрутів пасажирських перевезень і ринок, але ці його наміри суворо припинили.

— Чужих до живих грошей, пасажирів і покупців наші бюрократи-депутати не пускають — самі годуються.

— Бланк вчащав до залишків Кодацької фортеці, до музею Яворницького та в інші місця, де велися і наші дослідження… І тут випадково з’ясувалося, що він таємно займається обладнанням якоїсь лабораторії. Приладдя для неї надходило з найрізноманітніших країн. І навіть митниця, всупереч своїй практиці зволікання з оформленням документів на вантажі, це обладнання пропускала без жодної затримки.

— Мабуть, за хабарі…

— Не без того. Ми дізналися, що коли облаштування лабораторії завершилося, до Дніпропетровська прилетів один чоловік, який оселився у пентхаусі башти на Дзержинського. Там, де розмістилася лабораторія.

— З’ясували, хто він? — запитав Гордій.

— Звуть його зараз Фьодар Россомахін, громадянин Росії. Тривалий час прожив у США під іменем Теда Россмана. У нас він нібито намагається заснувати дослідницький центр — бо, мовляв, тут усе дешевше, від харчів та робочої сили до сировини. І клімат хороший, хоча екологія просто вбивча. Але протягом року, а саме стільки Россман-Россомахін тут перебуває, він практично ні з ким зі вчених та дослідників не зустрічався. І взагалі веде самітницький спосіб життя. Майже єдиний виняток — така собі Людмила, ворожка, живе на Карла Маркса. З нею Россмана познайомив той самий Бланк. У телефонних розмовах, які нам вдалося перехопити, Бланк зрідка називав Россмана Транихиїлом, але той дуже сварився і вимагав, аби Йосип не згадував цього імені.

— Транихиїл, здається, один із містичних персонажів кабалістики, — зазначив Гордій.

— Незабаром після з’яви у Дніпрі цього «Транихиїла від кабалістики» у місті та околицях безслідно зникли кілька безпритульних підлітків. Усе виглядало так, нібито вони подалися шукати кращої долі до Києва або Одеси і там загубилися. Жодного тіла не знайшли, тож міліція кримінальних чи навіть розшукових справ не порушувала, та й заяви ніхто не подавав. У двох випадках точно відомо, що перед зникненням хлопці спілкувалися із Людмилою. Нещодавно ж наш козак — Остап, якого ми влаштували водієм до Бланка, аби тримати підозрілого комерсантав полі зору, — повідомив, що той з величезною пересторогою привіз до свого офісу якийсь невеликий предмет. Остап сказав: найбільше він нагадував звичайну пласку сталеву фляжку для коньяку чи віскі. Тримає цю бляшанку Бланк у портфелі, нещодавно придбаному в директорки музею Олени Блаватської. І з ним майже не розлучається.

— І ви вирішили з’ясувати, що за продукт виробляє лабораторія Россмана, — припустив Гордій.

— Воно то так… Але вчора, коли Бланк виходив із крамниці, портфель із контейнером у нього вирвав просто із рук той малий, Ден. Остап, який чекав на шефа у машині, погнався за злодюжкою, але йому під ноги кинувся молодший — Гусик. Удав, ніби впав випадково. Козак і собі удав, нібито повірив волоцюжці, а сам нишком простежив за малим до місця, де вони зійшлися із Деном. Тоді покликав на допомогу Мстислава з Мечиславом, і вже утрьох вони непомітно стежили за недолітками. Ті заховали портфель у парку Шевченка. Мстислав пропонував забрати його одразу, але я наказав дочекатися, поки по нього хтось прийде — аби дізнатися, хто замовив крадіжку. На роботу до Бланка ми вирішили Остапа більше не повертати. Відтепер він порядкуватиме в нашому обійсті у Трахтемирові.

* * *

Іван Погребняк народився у Новомосковську за рік по війні. Його мама вперше вийшла заміж за молодого інженера Бляхокатального заводу у травні сорок першого. Вже у перший тиждень війни її чоловіка забрали на фронт. У перші місяці війни він загинув під час оборони Одеси. А його молода вдова не встигла евакуюватися під час стрімкого наступу німців і залишалася у Новомосковську протягом усієї окупації. Тому після визволення радянська влада заборонила їй вчителювати — не довіряли комуністи тим, хто бодай трохи жив під фашистами. Мусила працювати у хлібопекарні. До того ж, удова мала чудовий голос і співала у хорі Троїцького собору. Цей храм у сорок другому році окупанти відкрили для богослужінь, аби продемонструвати місцевому населенню повагу до традицій загарбаного краю. Спів у церковному хорі під час окупації міг вже загрожувати й засланням до Сибіру. Жінку врятувало те, що вона переховувала на горищі своєї хатини, де мешкала разом із тіткою, кількох поранених червоноармійців, тих, хто відстав від своїх частин або втік із німецького полону.

Один із тих поранених, майбутній Іванів батько, після Перемоги повернувся до Новомосковська й одружився з вродливою удовою. Жінка запала йому в серце, ще коли потай лікувала його з товаришами. Влаштувався працювати на завод, той самий Бляхокатальний, що відновив своє виробництво. Незабаром прийшов у цей світ і маленький Іван.

Щасливе подружжя викликало чорну заздрість сусідок, адже у зруйнованому війною місті залишилося мало здорових молодих чоловіків, з якими можна було створити родину. А щоби благовірний був непитущим, усе по господарству робив і навіть руки на дружину не здійняв — уже геть несправедливо! До того ж, молодий батько родини чомусь дуже цікавився історією Троїцького собору та долею вивезених звідти старовинних ікон — вельми підозріло, як на простого робітника… Словом, надіслали заздрісні сусідоньки до НКВС анонімний лист. І детально розписали: буцім фронтовик-орденоносець скептично відгукується про вирішальну роль Комуністичної партії і особисто генералісимуса товариша Сталіна в організації перемоги радянського народу над німецьким фашизмом. І що він каже, нібито перемогу перш за все здобули ті мільйони, що полягли на фронтах та у тилу. І насамкінець донощиці дописали про «буржуазно-націоналістичну» цікавість чоловіка до козацьких старожитностей.

Чекістам тоді саме наказали викривати неблагонадійність усілякої «елітарної» публіки — керівників підприємств та установ, кадрових військових, вчених, письменників. Тож до відвертого наклепу на звичайного робітника вони поставилися без зайвого ентузіазму — не обіцяло таке «викриття» нових зірочок на погонах. Та коли з'ясували, що батько Івана був мобілізований на фронт із Казахстану, куди його сім’ю, розкуркулену у двадцятих роках, вислали зі старовинного козацького Трахтемирова, ситуація змінилася. Отже, фронтовик є «ворогом народу» у другому поколінні та ще й українською історією цікавиться! Тож його, про всяк випадок, засудили до десяти років таборів. Згодом останні п'ять замінили на заслання — все ж таки орденоносець.

А щойно термін батькового ув’язнення закінчився, мама разом із малим Іваном поїхали до місця його заслання — під Мінусинськ.

Шестирічний Іванко під час майже тритижневої подорожі потягами звернув увагу на загорнуту у полотняну тканину прямокутну дощечку, яка, здається, займала особливе місце серед їхніх скромних пожитків. Мама весь час повторювала, що тато дуже просив її привезти. Згадувала, що це єдина річ, яка лишилася йому від батька — Іванового розкуркуленого дідуся — і дивом вціліла під час війни. Якось, коли мама вийшла по харчі під час зупинки потяга, хлопчина з цікавості нишком розгорнув полотно. На пробитій в одному місці кулею дошці Іванко побачив якогось бородатого сивого чоловіка у шапці з хрестом. Фарби геть потьмяніли, але навколо голови бороданя яскраво сяяло золоте коло…

Наступні дванадцять років Іван жив у холодному Мінусинську, бо після закінчення терміну батькового заслання їм так і не дозволяли повернутися до України, а в іншому місці тато жити не погоджувався. Батьки багато розповідали синові про Батьківщину, завдяки їм він добре знав рідну мову та історію. Часто до родини навідувалися звільнені з таборів політв'язні, серед яких було чимало засуджених за «український буржуазний націоналізм», вояків УПА, священиків та селян. Від них Іван дедалі більше дізнавався про далеку Вкраїну.

Якось його батько важко захворів на запалення легенів. Гадаючи, що може померти, він покликав сина-підлітка, дістав із потаємної шухляди столу стародавню ікону святого Миколая — Іван згадав, що бачив її у потязі — і, натиснувши на нижній край, вийняв тонку дощечку. На ній було випалено та вирізано багато невідомих юнакові символів та незрозумілих малюнків. Потім батько довго та ретельно тлумачив ті зображення. А ще — пояснив, що саме має зробити син у Новомосковському соборі та стародавньому козацькому Трахтемирові у слушний час. На щастя, тоді тато одужав.

Та коли Іван вже служив у армії на космодромі Байконур у Казахстані, батька усе ж не стало — далися взнаки холодний клімат та фронтові рани. Посмертно його реабілітували — був розпал Хрущовської відлиги. Мамі дозволили повернулася до Новомосковська, де у невеликій хатині доживала віку її стара тітка. Ту пам’ятну ікону святого Миколая мама привезла з собою. Після армії до Новомосковська перебрався й Іван. Він вступив на престижний «ракетний», як називали фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету мешканці міста. Потрапити до цього закритого закладу допомогла служба у ракетних військах.

У перші ж літні канікули студент Іван Погребняк подався до маленького села Трахтемирова на Київщині. Там, керуючись вказівками покійного батька та розпитавши сільських дітей, знайшов місце старої хати свого колись розкуркуленого та висланого до Казахстану діда. Садиба заросла акацією та яворами. У заростях посеред хатища жовтів облупленою глиною лише комин із димарем, на якому чорногузи прилаштували широкий «бриль» свого розхристаного гнізда — усе, що лишилося від колись заможного обійстя.

Іван присів перед комином, відколупав глину і почав промацувати цеглини внизу. Одну не без зусиль вдалося вийняти, однак невелика ніша за нею виявилася порожньою…

— Здоров був, — почувся за спиною голос.

Різко обернувшись та звівшись на ноги, Іван побачив під явором молодика приблизно його віку та статури. Вбраний він був по-міському.

— Ти, я дивлюся, не сільський, бо інакше знав би, що тут непоміченою й пташка не пролетить — не те, щоб людина вулицею пройшла. Чужого в селі бачать одразу. Тебе ще в автобусі жінки, які з базару їхали, запримітили. А коли ти заходився розпитувати, як потрапити на цей куток — мені одразу й переказали, що мабуть хтось із родичів із заслання повернувся та й навідав ці руїни.

— А Ви ким будете? — запитав Іван, розглядаючи незнайомця й дедалі більше дивуючись їхній схожості.

— Погребняком, буду. Гордієм звуть.

— А я Іван Погребняк…

— Отже, таки родичі. Тоді ходімо до хати, побалакаємо. Те, що ти шукав під цим комином, давно вже у мене, — Гордій простягнув руку й Іван відповів на його міцне рукостискання.

Парубки пішли вулицею, вітаючись із нечисленними перехожими та викликаючи їхню ледь приховану цікавість. Виявилося, що Гордій гостює в своєї бабусі. Вона жила у критій соломою мазанці неподалік берега Дніпра. Дорогою парубки з'ясували, що доводяться одне одному троюрідними братами — їхні діди були братами-близнюками. Гордій розповів, що приїздить сюди на канікули щороку, аби допомогти бабусі по господарству та порибалити на Дніпрі.

Сама бабця радо зустріла їх на чепурному, заквітчаному подвір'ї, і познайомившись з Іваном, одразу повела парубків до хати — обідати. Суха й жвава старенька розповіла, що діда Гордія — її чоловіка — ще у чотирнадцятому році забрали у москалі, себто мобілізували до царської армії. Після розпаду Російської імперії він воював у загонах Нестора Махна, а коли Україну остаточно здолала радянська влада, і отаман чкурнув від неї за кордон, Гордій повернувся ненадовго до брата у Трахтемирів. Одружився із нею, та й подалися вони до Канева — працювати в рибальській артілі. Це врятувало молоде подружжя та їхнього маленького сина — Гордієвого батька — спочатку від колективізації, тоді від Голодомору, але не від війни.

У перші дні, як прийшов німець, — оповідала бабуся, — забрали до війська і її двадцятилітнього сина, і чоловіка, якому було вже за сорок. Чоловік загинув майже у перші місяці — кинули його беззбройний батальйон на німецькі танки під Києвом. А сина, який до війни закінчив у Черкасах якісь авіаційні курси, спрямували до льотної школи і вже взимку сорок першого почав він бити фашиста у небі над Москвою. Дістав поранення, потрапив у госпіталь і там зійшовся з молоденькою медсестрою — землячкою з-під Кагарлика. Командування дозволило їм одружитися, і у сорок третьому з'явився Гордій. Та батько-льотчик не побачив первістка — загинув на Курській дузі. Молода вдова назвала сина так, як і просив чоловік, на честь його діда-бандуриста — Гордієм. Той бандурист — тато близнюків, дідів Гордія та Івана — і доводиться обом хлопцям прадідом, — завершила бабуся детальне роз’яснення їхнього родоводу.

Про себе ж сказала, що з початком окупації перебралася з Канева до Трахтемирова — тут ніхто, окрім чоловікових родичів, не знав, що вона дружина й мати фронтовиків. Тож меншою була небезпека, що її викажуть німцям. Оселилася у цій, тоді порожній і занедбаній хаті померлих під час Голодомору чоловікових родичів. Її записали до колгоспу, ще за німців, адже вони відновили колгоспи на окупованій території. Працювала там за трудодні, допоки ставало сили, а оце вже доживає віку, як і більшість українських солдатських удів. Гордієва ж мама по війні закінчила медичний інститут, працює лікарем у Києві. А він, студент-біолог, регулярно навідує бабусю тут, — старенька з неприховано гордістю поглянула на онука.

По обіді парубки вийшли у садок. Сівши на лаві під молодою яблунькою, Гордій розгорнув картонну теку, зав'язану шворками, діставши тонку дошку з випаленими та вирізаними на ній знаками — дуже подібну до тієї, що разом з іконою святого Миколая, лишилася Іванові у спадок від померлого у Мінусінську батька.

— Мій тато, дізнавшись, що мама при надії, — заговорив Гордій, — розповів їй про сховок у комині тієї зруйнованої хати. І переказав мамі, що його дід-бандурист заповів своїм синам-близнюкам дві такі дошки. Але перед тим, як його забрали до царської армії, він віддав свою на збереження твоєму дідові. Тато сказав мамі, що коли в них народиться син, то він, тобто я, має знайти цю дощечку. Нібито тут містяться зашифровані заклинання козаків-характерників, які здавна селилися довкола Трахтемирівського монастиря й передавали свої знання з роду в рід. Але як користуватися цими заклинаннями — мати мені не розповіла.

— Чому? — запитав Іван.

— Записувати свої слова батько заборонив, а достеменно запам’ятати вона не спромоглася. Сам розумієш: ішла війна — не до всілякої чаклунської маячні було тоді.

— Це зовсім не маячня!.. — заперечив Іван.

Спочатку він розповів Гордієві історію своєї частини тайнописного тексту, схованого в іконі святого Миколая, а тоді переказав, що дізнався від батька: у Новомосковському Троїцькому соборі, у старій козацькій іконі святих Петра й Павла, ще у вісімнадцятому сторіччі заховали і третю — головну — дошку, ключ до розшифрування записів на тих двох, що належать їм. Цей ключ, — Іван перейшов на шепіт, — йому також вдалося роздобути. Сталося це так.

— Мій батько розповідав, — говорив Іван, — що унікальний дерев’яний собор святої Трійці збудував наш далекий пращур Яків Погребняк. Було це одразу після знищення царицею-курвою Катериною Запорізької Січі. Тоді Новомосковськ звався Самарчиком і був козацьким паланковим містечком. Козацька старшина, прагнучи підкреслити його статус, замовила спорудження величного храму вправному у будівничій справі козакові Якову. Перед тим, як узятися до роботи, пішов він у плавні і кілька тижнів молився. Люди вже гадали, що помер або загинув козак. Аж раптом він повернувся — худий і змарнілий, а в руках ніс сплетену з лози модель дев’ятибанного храму. Оповідав, нібито зустрів у очеретах самого святого Миколу, який і подарував йому цей макет собору та наказав братися до будівництва. А ще мав козак при собі загорнуті у чисту ряднину три дошки, але їх нікому не показав. Собор він спорудив на диво швидко і без жодного цвяха. Злі язики плескали, ніби за допомогою чарів.

— Ну а дошки? — нетерпляче запитав Гордій.

— Дві з них Яків Погребняк віддав у спадок своєму синові і наказав передавати їх із роду в рід, допоки настане слушний час застосувати закодовані там знання, а що той час вже настав — спадкоємці самі збагнуть. Так, від батька до сина дощечки й переходили до старшого у роду Погребняків, аж поки не народилися у нашого прадіда двоє близнюків. Він поділив цей спадок між нашими дідами. Але третю дошку — ключ — Яків сховав у іконі Петра і Павла в соборі, заповівши, що і її віднайдуть у той самий «слушний час». Батько вважав, що час уже надходить і наказав мені віднайти третю дошку. Щойно я повернувся з армії — почав шукати сліди ікони першоверховних апостолів, але виявилося, що собор був перебудований ще у дев'ятнадцятому сторіччі, а ікони з нього розійшлися по усьому світові — шукай вітру в полі. Та мені дуже пощастило. Якось взимку нашу студентську групу примусово повели на екскурсію до Дніпропетровського історичного музею. Там, поміж козацьких старожитностей, зібраних Дмитром Яворницьким, я побачив і кілька ікон. В експозиції вони були представлені як зразки «наївного народного живопису». Вдаючи із себе нарваного «комсюка», я розпитав екскурсовода, звідкіля у музеї, «який має сприяти атеїстичному вихованню трудящих мас, могли з’явитися ці свідчення темноти й невігластва селянсько-козацької спільноти нашого краю до Великої Жовтневої Соціалістичної Революції?» Перелякана молода співробітниця відповіла, що на цьому наполіг нині покійний уже етнограф, який працював іще з академіком Яворницьким. Наступного ж тижня я знайшов родичів цього гідного чоловіка й задешево придбав у них аж чотири ікони, де зображувалися двоє апостолів. Щиро кажучи, я мало сподівався на успіх, але вирішив бодай із чогось розпочати. Та мені поталанило — в найбільшій іконі я виявив облаштований знайомим чином сховок. Таблиця тайнопису була на місці, ціла й неушкоджена. Отже, тепер ми з тобою володіємо повним зібранням текстів заклинань. Лишилося знайти того, хто навчить нас користуватися ними, бо самотужки це зробити навряд чи можливо.

Гордій не наважувався повірити у правдивість Іванової оповіді. Але розповів, що його батько, за материними словами, згадував, нібито десь на Трахтемирівщині до війни мешкав старий кобзар, який знає таємницю застосування заклинань. Майже усіх українських кобзарів комуністи знищили ще у тридцятих[8], але цей, чи не наймолодший, якось уцілів. Кажуть, що саме знання характерника його і врятували. Може, він і досі живий?

Наступного ранку Іван із Гордієм розпитали бабусю та сусідів і з’ясували, що нині кобзар працює лісником неподалік Канева.

Відтоді парубки приїжджали до старого, щойно видавалася вільна днина. Бабусю теж не забували навідувати. Виявилося, що спадкові здібності характерника в Івана значно потужніші за Гордієві, але той геть не заздрив родичеві. Як міг, Гордій допомагав Іванові опановувати таємничий козацький хист.

Багато чого дивовижного розповів молодим чоловікам старезний кобзар про зміст тайнописів на дощечках Якова Погребняка. Навчив їх пісень-заклинань, що їх виконують під акомпанемент бандури чи кобзи. Розповів і про першу Кобзу та про те, що дошка, схована в іконі Петра і Павла, є не лише ключем до прочитання та застосування текстів двох інших. Разом вони відчиняють шлях до святилища Прадуба. Останнім із людей там побував зодчий Яків — понад двісті років тому.

Майже у сторічному віці, коли Україна вже була проголошена вільною, старий кобзар відійшов до кращого світу. Діждав таки.

На корму яхти «Спас», де розмовляли Іван із Гордієм, вибіг Мстислав.

— Тату, дядьку Гордію! — гукнув він. — Йдіть скоріше. Той потопельник опритомнів і знову намагається вирватися. Геть навіжений зробився!

— Кепсько, дуже кепсько, — зітхнув Іван, поспішаючи до трюму.

Зайшовши до каюти, чоловіки побачили: зв’язаний парубок б’ється на підлозі. Іван міцно узяв його за правий зап’ясток і почав промовляти речитативом щось мелодійне та незрозуміле.

* * *

Транихиїл вмостився поряд із пілотом у кабіні гвинтокрила і дав команду злітати. Вказавши орієнтир польоту — чимала яхта на фарватері — він поклав ноутбук на коліна і забігав пальцями по клавіатурі. Зв’язок був цілком надійним. Він впевнено тримав гомункула під контролем. Перш за все, наказав Олегові заспокоїтися та припинити опір. Тоді спробував довідатися від парубка про приміщення, де його тримають. Устиг почути про двох старших чоловіків, один з яких тримає біоробота за руку, двох однаковісіньких парубійків-близнюків, але раптом зв’язок став уриватися і за мить зник. Транихиїл навіть потрусив пристрій, сподіваючись, що причина збою у якійсь механічній неполадці, та одразу ж відкинув цю думку. Невже гомункул помер, чи програмове забезпечення кимось блоковане?!

Намагаючись не видати перед пілотом свого збентеження, він рівним голосом наказав наблизитися до яхти, детально зафільмувати її бортовими телекамерами та вертати до посадкового майданчика ресторації «Леонардо».

— Ще побачимо, панове характерники, — подумки лютував він. — Ви навіть не здогадуєтеся, на які несподіванки здатна моя програма у поєднанні з біоінформаційною речовиною!

Щойно сивий вусань торкнувся Олегової руки, Порадник у його голові раптом почав замовкати. Ще хвилину тому він спонукав парубка за усяку ціну скинути пута і прориватися кудись далі корабельним коридором, а наступної миті — забурмотів щось незрозуміле й поволі затих, не подаючи жодних ознак присутності. Парубок відчув млявість та байдужість до усього навколо. Нестримно захотілося спати. Він притулився до стіни і заплющив очі.

Немов здалеку хлопець чув, як хтось промовляє над ним щось подібне до вірша.

— Що ти зробив? — стурбовано запитав Гордій в Івана, розглядаючи непритомного незнайомця.

— Наразі лише заблокував частину свідомості, яка відповідає за контакт із тим, хто ним управляє та приспав парубка. Це дасть можливість виграти час, аби зрозуміти, що робити далі. Мечиславе, — Іван обернувся до сина, — принеси мені шприц. Пам’ятаєш, Гордію, що розповідав нам учитель в лісі під Каневом про кров нащадків характерників?

— Ти хочеш ввести йому свою кров?

— Ні, лише зробити експрес-аналіз його крові. Судячи зі статури, форми голови та розрізу очей, серед його пращурів можуть бути характерники. Коли це так, є шанс на порятунок.

Взявши з вени непритомного Олега кров, Іван піднявся на палубу, вибризнув її на лабораторне скельце і підставив під сонячне проміння. Трохи потримав так, а тоді накрив долонею, щось шепочучи, і знову відкрив. Спочатку Гордій, Мечислав та Мстислав, які спостерігали за цим «аналізом», не помітили ніяких змін на скельці, але за хвилину кров почала пузиритися, і над нею здійнявся тонкий стовпчик сизо-рожевого диму. На диво, він не розвіювався легким бризом, а піднімався рівно, немов вітерця й не було. Ще за якийсь час кров повністю зникла, і задоволений Іван показав спостерігачам цілковито прозоре, чистісіньке скельце.

— Він із роду характерників, — промовив у вуса. — Нам поталанило!

— А йому й поготів! — хитнув головою Гордій.

5. Теософи колишніми не бувають

Макака — вісімнадцятирічний прищавий «бос» у зграї малолітніх безпритульних, які отираються біля базару Озерка — себе не тямив від люті. Як ці кретини — Ден із Гусиком — могли так попалитися?! Він сьогодні мав віддати той портфель дядькові, який пообіцяв за нього аж шість соток баксів, а ті дебіли!.. Макака приплентався до метро «Вокзальна», де на першу годину йому призначив зустріч той фраєр, що замовив портфеля. Можна було б і не ходити, але замовник не сказав як його розшукати. А раптом ті «шістки» малолітні таки викрутяться, де тоді цього дивакуватого дядька шукати? Шість соток не щодня обламуються.

А дядько таки виглядав диваком: років під п’ятдесят, худорлявий, близько двох метрів заввишки, сивувате волосся забране у тонкий хвіст. Помітно сутулиться і носить довге чорне пончо. Макака уздрів свого замовника здалеку. Той притулився до стіни підземного переходу в обумовленому позавчора місці. Хлопець підійшов ззаду і смикнув брудною рукою за краєчок пончо. Чолов’яга озирнуся, але побачивши, що Макака прийшов із порожніми руками, відліпився від стіни й мовчки посунув до виходу з переходу.

— Ми злямзили для вас портфель, злямзили, — похапцем заговорив злодюжка, — Ден рвонув його з рук того жирного лоха. Тоді вони з Гусиком мали сховати портфель, а уночі віддати мені, але пацанів прямо на сховку злапали якісь круті чуваки. Мені оце Гусик дзвонив, казав, що їх тримають на кораблі посеред Дніпра. За день-другий вони спробують втекти — і заодно прихоплять те, що Вам потрібно.

— За день-другий, кажеш? — чоловік холодно зиркнув на Макаку. Під тим поглядом хлопчина весь зіщулився, по шкірі продер мороз від страху, — Гаразд, ходімо до мене — дам тобі чогось попоїсти.

— Та я не голодний…

— Пішли, сказано.

Макака безвільно рушив за довготелесим, зауваживши, що той трохи накульгує.

* * *

Василь Остапенко — єдиний і пізній син своїх батьків — народився сорок вісім років тому у Кривому Розі. Його тато працював на заводі «Криворіжсталь». Тож помер, не доживши до пенсії, адже виплавка металу дуже шкодить здоров’ю сталеварів. Василева мати пережила тата лише на рік, і тринадцятилітнім підліток опинився у дитбудинку. Там його прокляттям став високий зріст. У чотирнадцять він був заввишки метр вісімдесят п’ять і продовжував рости. Це викликало жорстокі кпини та знущання однолітків, а подекуди — й дошкульні жарти дорослих. Та саме зріст дав йому шанс на особистий успіх — «путівку у життя», як висловлювалися радянські пропагандисти. На уроці фізкультури Васю помітив тренер юнацької баскетбольної секції при тій самій «Криворіжсталі». Тренер потрапив до інтернату випадково — на територію закладу забіг у гонитві за дворовою кішкою його лютий і дурний, але все одно улюблений фокстер’єр. Згодом тренер жартував, що баскетболістом хлопець став завдяки тій облізлій кішці.

У спорті Вася досяг чималих успіхів, але його товариші по команді все одно з погордою поглядали на хлопчину — він же був «дєтдомовським». Сирота замикався у собі дедалі більше, почуваючись людиною лише на гральному майданчику. Саме баскетбол допоміг йому вступити на факультет журналістики Дніпропетровського університету — студентській збірній був конче потрібен півзахисник, і ректор наказав зарахувати обдарованого спортсмена поза конкурсом.

Певний час усе складалося добре, але на третьому курсі Василь травмував ногу, порвавши зв’язку, і після не дуже вдалої операції зі спортом довелося попрощатися. Журналістика парубка цікавила мало, тож університет він ледь-ледь закінчив. Втім, незважаючи на посередній диплом і обмежені здібності, його спрямували на пристойно оплачувану роботу до багатотиражної газети секретного ракетного заводу «Південмаш»[9]. Цього місця інші студенти дружно сахалися, прагнучи потрапити до престижних видань, на телебачення чи бодай на радіо.

Друзів Василь не мав, а колеги з редакції та сусіди у заводському гуртожитку оминали його через непривітність та відлюдькуватість. Самотність та відсутність життєвих зацікавлень зробили його життя безрадісним та одноманітним. Нездара-журналіст вже й до чарки почав на самоті зазирати. Одного сірого листопадового дня у черзі за пляшкою до нього причепився нетверезий дідок, якому не вистачало на випивку, і попросив узяти в нього за п’ять рублів потріпану дореволюційну брошуру — життєпис Олени Блаватської. На заводі саме видали платню та премію на честь свята Великої Жовтневої соціалістичної революції, і Василь, неочікувано для себе, виручив дідугана, придбавши книжку. За чотири рублі.

Одразу після вихідних, маючись похмільною нудьгою на роботі, він намацав брошуру в кишені пальта та знічев’я почав читати. Виявилося, що засновниця вчення про теософію народилася у Катеринославі. Василя чомусь зацікавила ця непересічна жінка. Він навіть сходив до занедбаного будинку на Ленінградській, 11[10], щоб поглянути, де вона народилася. У заводській бібліотеці відшукав усі книжки та журнали, що містили згадки або статті про Блаватську. Навіть зробив матеріал про неї, яким потай аж запишався, але редактор відмовився поставити його у газету. Мовляв, у пролетарській багатотиражці не місце розповідям про усіляких «авантюристок окультивних». Василь уперше за час роботи в газеті спробував наполягати, але шеф нагадав, що їхнє підприємство — режимне, і тут слід особливо пильнувати ідеологічну цноту. Отож нехай репортер викине з голови ту Блаватську. Та він навпаки дедалі глибше вгрузав у її життя та містичне вчення.

Скоро йому стало замало фондів заводської книгозбірні, і чоловік записався до міської бібліотеки. Тепер після роботи він годинами просиджував там. Одного зимового вечора на бібліотечних сходах Василь випадково зіштовхнувся з акуратним чоловіком і розсипав стос книжок, які ніс із собою. Чоловік, повсякчас вибачаючись, допоміг їх зібрати, а прочитавши назви на обкладинках радісно зазначив, що й сам дуже цікавиться теософією. Говорив незнайомець з акцентом, назвався інженером з Риги Андреасом Томіньшем. Балакучий, усміхнений латвієць сказав, що приїхав у тривале відрядження до забороненого для відвідування іноземцями Дніпропетровська на будівництво якогось секретного об’єкта. Так почалося їхнє знайомство.

Андреас усіляко підтримував інтерес Василя до теософії, натякав, що той і сам має езотеричні здібності. Поволі у журналіста розвинулося відчуття значущості — коли не величі — своєї особи, яку навколишні не цінують через власну заздрісну ницість.

За кілька тижнів Андреас почав ніби ненароком ставити Василеві питання про його роботу. Нічого особливого: про що пише газета, чи бувають на заводі відомі партійні начальники, на яких машинах їздить керівництво. Василь безтурботно відповідав. Цікавість латвійця не згасала. Під час майже кожної зустрічі він, серед іншого, запитував, чи буває журналіст у заводоуправлінні, які зарплати у робітників, де вони проводять свої відпустки та вихідні… Василь так само охоче задовольняв цей інтерес, але коли Андреас попросив намалювати схему внутрішньозаводських залізничних колій та позначити цехи, які вони з’єднують, репортер відмовився. У відповідь почув, що вже наданої ним інформації цілком достатньо, щоб років на десять запроторити його до Сибіру за розголошення державної таємниці. Для переконливості шпигун дав Василеві прослухати з мікромагнітофона його ж розповіді із вичерпними характеристиками заводського начальства. Натомість за подальшу співпрацю пообіцяв добре платити — 400 рублів щомісяця — дві його зарплатні. Журналіст погодився, не вагаючись навіть для годиться.

Тоді саме повіяло вітром політичних змін — СРСР доживав останні місяці. Усе ще вважаючись «молодим спеціалістом», Василь устиг отримати від заводу службову квартиру — однокімнатну «хрущівку» на першому поверсі, неподалік від метро, що тоді саме починали будувати. Квартирне «диво» мало просте пояснення — генеральний директор заводу балотувався у депутати на перших альтернативних виборах, і, як міг, завойовував популярність серед простолюду.

Місяців за п’ять до проголошення України незалежною, Андреас несподівано зник — просто не прийшов на обумовлену зустріч. Це помітно похитнуло фінансовий стан журналіста, вже звиклого до небідного життя. Того ж року штат редакції скоротили. Звісно, першим кандидатом на звільнення став Василь, перед ним на повен зріст постала перспектива злиднів. Однак десь у той самий час у Дніпропетровську виникло теософське товариство. До нього, крім кількох екзальтованих жіночок та підстаркуватих шукачів сенсу буття, увійшов і один «човниковий» торговець на ім’я Петро Булига. Спочатку він заробляв перепродажем у Польщі прасок, насосів, радіоприймачів та інших побутових електротоварів. Збивши капіталець, зумів увійти у бізнес, що полягав у постачанні металобрухту на трубопрокатний завод. Булига запропонував запровадити посаду секретаря у їхньому товаристві і пообіцяв її оплачувати. Секретарем обрали Василя. Так колишній журналіст перекваліфікувався на теософа на зарплатні — професійного, себто.

За кілька років спонсор товариства ще більше розбагатів і відійшов від активної участі в роботі товариства, одначе фінансувати його продовжував — тепер це було престижно, створювало імідж мецената. Так Василь собі і жив, отираючись побіля Булиги. Він трохи подолав свою відлюдькуватість, навчився приязно всміхатися, а головне — перечитав усі російськомовні твори Блаватської та її послідовників і зробився справжнім фахівцем-теософом. Живучи у цьому своєму світі, він і не помітив, як минуло більше півтора десятка років.

На той час Булига зовсім запанів. Придбав апартаменти на Балеарських островах. До Дніпропетровська навідувався вкрай рідко, але кошти на утримання теософського товариства передавав справно, з непритаманною українським скоробагатькам пунктуальністю. Зазвичай їх привозив директор автомобільного салону, який належав Булизі у Дніпропетровську.

Одного спекотного дня наприкінці весни керівник салону зателефонував Василеві й повідомив, що шеф несподівано навідав Батьківщину і негайно бажає бачити Василя. Машина по пана теософа вже виїхала, тому нехай він швиденько набуває людської подоби, поголившись та вимивши голову, й за півгодини виходить до свого під’їзду.

Василя привезли до невеличкого готелю неподалік Спасо-Пребраженського собору. Готель, як з’ясувалося, також належав Булизі. Спонсор прийняв секретаря теософського товариства у номері, облаштованому відповідно до глухо-провінційних уявлень про розкоші — меблі з мореного дубу, кришталеві люстри, товсті килими, шовкові шпалери та важкі оксамитові портьєри не лише на вікнах, а й на дверях, включно із санвузлами. Серед усього цього постать Петра Булиги виглядала якоюсь недоречною. За кілька років, що Василь його не бачив, той схуд, ніби навіть став трохи вищим (чи, може, підбори високі носив). Гладеньке засмагле обличчя, схоже, зазнало скальпеля пластичного хірурга. Посмішка виблискувала металокерамічними імплантатами. Костюм, сорочка та краватка стримано натякали на великі статки свого власника. Це відчув і Василь — попри те, що не знався на ієрархії престижних причандалів, які демонструють статус їхнього власника.

Та ще більш недоречним, просто таки дивакуватим, виявилося прохання, точніше завдання, яке виклав спонсор. Василь мав віднайти захований більше десяти років тому… коричневий портфель із золотими замками. На питання секретаря, чому це доручення отримує він, а не професійні детективи, спонсор відповів, що, найімовірніше, портфель був захований у будинку Блаватської. А він, Василь, за роки роботи у Теософському товаристві вивчив цей дім від підвалу до горища. Сховав же портфель сам знаменитий Хазяїн перед початком своїх поневірянь за кордоном, куди він колись вирушив із панамським паспортом[11].

Напередодні свого відльоту до Швейцарії, де його згодом заарештували та передали американському суду, Хазяїн приїхав до міста, що стало йому рідним. Серед численних справ він знайшов час і для відвідин занедбаної садиби Блаватських, де тоді лише планували створити музей. За Хазяїном стежили спецслужби. Його вичавлювали до еміграції, бо для тодішнього президента він був небезпечним конкурентом. Усі політичні та особисті зв’язки, ділові контакти ретельно контролювалися. Особливо спецслужби цікавилися документами, які він мав намір забрати з собою або до часу заховати в Україні. Було відомо, що Хазяїн ніколи не розлучається з коричневим портфелем із крокодилової шкіри. Його вміст становив величезний інтерес для тодішнього президента, але підступитися до нього без явного порушення закону та прямого силового конфлікту з численною охороною Хазяїна було неможливо. Отож наглядали здалеку. Портфель зник із поля зору саме після несподіваного візиту його власника до садиби Блаватських.

Василь не питав у Булиги, звідки той так детально обізнаний з обставинами справи. Лише намагався пояснити спонсорові, що будинок музею зазнав спроби ремонту, і портфель — якщо він там був — могли знайти будівельники. Або волоцюги, які там зимували. А найімовірніше його просто згризли миші та щурі — шкіра таки, ще й крокодиляча! Однак Булига наполягав, щоб «пан секретар» бодай зробив спробу. На тому й розійшлися.

Наступного дня без жодної надії на успіх Василь запитав у добре йому знайомої директорки музею Блаватської: чи не знаходили у будинку під час реконструкції якого-небудь, припустимо, саквояжа. Відповідь приголомшила. Більше десяти років тому сама директорка, оглядаючи кімнату, що колись слугувала кабінетом матері Олени Блаватської — Олени Ган — знайшла у заглибленні під відірваною половицею притрушений будівельним сміттям портфель. Новісінький і цілковито порожній. Василь збагнув, що жінка віднайшла портфель майже одразу по тому, як його сховали. Директорка не ризикнула продати вочевидь дорогу та дивну знахідку, тож кілька років використовувала її для того, щоб затіняти від надмірного світла вазон із улюбленими фіалками на вікні кабінету. Там його й побачив один відвідувач музею, який дуже цікавився родиною Блаватських. Він зробив закладові невелику пожертву, натомість попросив подарувати йому цей портфель. На той час він вже геть втратив товарну цінність — лак потріскався на сонці та облупився. Директорка віддала його меценатові.

Василь того ж дня переказав цю історію Булизі, чим дуже його засмутив. Спонсор швидко згорнув розмову та пообіцяв ще із ним зв’язатися.

Наступного ранку в обшарпані двері Василевої квартири постукали. Відчинивши, пан секретар теософського товариства побачив перед собою розповнілого, посивілого, але як завше усміхненого «латвійця» Андреаса Томіньша. Щоправда, тепер він офіційно іменував себе Томасом Андреасом, підданим шведської корони. Сидячи на розхитаних табуретках у Василевій кухні й попиваючи принесений несподіваним гостем віскі, шпигун і його колишній агент почали розмову.

* * *

Олег прокинувся. Він так само сидів на підлозі каюти, припнутий кайданком до ніжки ліжка. Відчувалося легке тремтіння корпусу судна — яхта йшла повним ходом. Порадник не повертався. Без нього на душі було порожньо й сумно, навіть лячно — адже разом із ним кудись поділося і таке чітке розуміння сенсу його життя; тепер хлопець не знав, кому і як має служити.

До каюти зайшов сивий чоловік, якого Олег бачив учора. На дверях стали двоє, також уже бачених, однакових парубків.

— Як тебе звуть? — сивий присів на ліжко.

— Олег.

— Коли я зніму кайданки, ти не полізеш у бійку?

— Ні, мабуть.

— Гаразд, спробуймо. Мечиславе!

Один із парубків звільнив Олегову руку, і той пересів на ліжко поряд із сивим, який повів далі:

— Мене звуть Іваном, і я вже здогадуюся, навіщо ти приплив до нас. А чи сам ти це знаєш?

— Здається знаю. Щось мав знайти.

— Що?

— Не згадується чомусь.

— Давай, Олеже, ми тобі допоможемо. Мстиславе!

Інший парубок сів поряд, і вони одночасно з Іваном взяли Олега за зап’ястки. Свідомість лишалася чіткою. Він відчув, що у неї дедалі глибше занурюються Іван та Мстислав. Було бридко, як під час гастроскопії, навіть горлянка стискалася у спазмах. На очі набігали сльози, але Олег і не думав про те, щоб вирвати руки, усвідомлюючи: усе, що відбувається, є правильним. Якоїсь миті рух у його свідомості наштовхнувся на перешкоду і зупинився. Запахло потом — напевне, це просування коштувало Іванові та Мстиславу великих зусиль. Мечислав схвильовано поглядав на них, але від втручання утримувався. Зненацька Олег знову відчув Порадника. Виявляється, він не зник, а лише причаївся у глибинах його свідомості, на самісінькому дні. Щойно його там знайшли — паразит атакував парубка. Той вигнувся на ліжку, руки почали смикатися, вириваючись із чіпких пальців характерників. Мечислав кинувся до них, вчепився в Олегові плечі й усією масою притиснув його до ліжка. Порадника вдалося блокувати, але як не намагався Іван відділити його від свідомості Олега, все було марно.

— Пірнув у підсвідомість, — важко зітхнув старший характерник, відпускаючи Олегову руку, — а ти молодець, добре тримався. Я не ризикнув іти за ним, бо, схоже, Порадник запрограмований зруйнувати твою психіку, якщо спробувати його вийняти.

— То Олег тепер приречений все життя бути з ним? — Мечислав лише зараз відпустив його плечі.

— Порадник є комбінацією комп’ютерних програм та кабалістичного заклинання. Якщо в нього заклали здатність адаптуватися до зміни зовнішніх обставин і, Боже борони, еволюціонувати — тоді справи кепські.

— Тату, але ж комп’ютерних програм, здатних до саморозвитку, ще не винайшли, — Мстислав підвівся з Олегового ліжка.

— Хто знає, — Іван також устав. — Ти ж сам бачив, що Порадник поводився, немов розумна істота.

— Може, розробник просто заклав безліч варіантів його поведінки, — припустив Мечислав. — На всі випадки життя, так би мовити…

— Гадаєте, Транихиїл міг передбачити, що у моїй свідомості хтось порпатиметься? — Олег кількома рухами розім’яв руки, а тоді скроні.

— То ти знаєш, хто саме перетворив тебе на біоробота? — запитав Мстислав.

— Олег, виявляється, не цілковито біоробот! — зауважив Іван. — Нам слід допомогти йому навчитися контролювати свою свідомість та підсвідомість.

— Бо дідусь Фрейд[12] твердив, що нами керує саме підсвідоме, — у дверях з’явився Гордій.

— Тим характерники й різняться від інших, що вони здатні за допомогою надсвідомого керувати свідомістю та підсвідомістю, — відповів йому Іван. — Олеже, ти знаєш де знайти Транихиїла?

— Так, можу показати…

— Чекайте, — вигукнув Мстислав. — А чи не можна керувати програмою-порадником дистанційно?..

— Можна! — захвилювався Олег. — Транихиїл керував моїми рухами за допомогою пульту.

— Доки ти не позбувся програми, нам слід триматися якомога далі від розробника, — сказав Іван. — Негайно підемо на Хортицю. Там є одна річ, яка тобі, сподіваюся, допоможе.

6. Триголос

Андреас, який тепер називався Томасом, нагадав Василеві про такого собі співробітника заводського конструкторського бюро Івана Погребняка. Тоді, шукаючи шляхів зближення із молодим інженером, шпигун вийшов на його родича — біолога Гордія Погребняка, випускника Київського університету, який працював в одному з дослідницьких інститутів. Та аналітики ЦРУ рекомендували припинити спроби контактів з Іваном. Адже той був геть нечутливий до психологічних маніпуляцій, а завдяки гострому розумові міг здогадатися, ким насправді є Андреас. Ризик, на думку аналітиків, був невиправданим.

«Підданець шведської корони» не сказав Василеві, що тоді він, про всяк випадок, вирішив ближче придивитися і до біолога Гордія. На перший погляд, його наукова діяльність не становила великого інтересу. Вчений досліджував зміни у біоценозі[13], що їх спричинило будівництво каскаду гребель на Дніпрі. Він багато їздив придніпровськими селами, бував у заповідниках, лісництвах та на гідроелектростанціях. Остання обставина могла тоді стати шпигунові у пригоді. Також Андреас дізнався, що крім досліджень природи Дніпра, Гордій цікавиться такою «антинауковою темою» як інформаційні властивості рідин. Однак шпигуна нагально евакуювали через загрозу викриття — ЦРУ проґавило «крота» у своїх лавах, який продав КДБ списки американських агентів в СРСР.

Та й у ці подробиці Андреас Василя не втаємничив. Проте розповів йому, що із сорокових років у ЦРУ давно існує відділ паранормальних явищ, куди його нині запроторили просиджувати штани до пенсії. Років зо п’ять тому в поле зору цього відділу потрапив пан Гордій Погребняк, нині заможний підприємець та меценат. Виявилося, що його «антинаукові» зацікавленості інформаційними властивостями рідин із розвитком комп’ютерних технологій перетворилися на окремий напрямок досліджень. Напівфантастична гіпотеза Гордія Погребняка щодо здатності рідин накопичувати інформацію, сформульована ним багато років тому, знайшла своє, хоча й часткове, підтвердження у роботах сучасних американських дослідників, які мали змогу використовувати надсучасні прилади, реагенти та піддослідний матеріал. Справжнього прориву у використанні рідин задля створення керованих організмів вдалося досягти майже випадково — коли один темпераментний вчений зопалу просто вилаявся над колбою з рідиною. Дослід одразу вдався. Вчений почав застосовувати цю лайку, яку він ще хлопчиком почув від дідуся — емігранта з Чернівців — у кожному досліді. Результати були неодмінно позитивними. Дослідник гадав, що це просто лайка на ідиші. Пізніше з’ясувалося: незрозумілий набір слів являє собою зовсім не лайку, а стародавнє кабалістичне заклинання. Та й мова, якою воно звучить — зовсім не ідиш. Звісно, що експериментатор ні з ким не поділився набором слів у заклинанні. Звали нащадка емігрантів із Буковини Арсеном Фількевичем.

Щойно стало відомо, що в науці знаходять застосування елементи стародавніх езотеричних практик, діяльністю вчених зацікавився паранормальний відділ ЦРУ. Треба ж якось виправдати бюджетні асигнування на утримання цього відстійника для колишніх агентів передпенсійного віку, бо представники опозиції у Конгресі почали наполягати на скороченні цих видатків.

Кілька років і кілька десятків мільйонів доларів пішло на експерименти. Зрештою з’явилися певні позитивні результати — щурі, яким ввели біоінформаційну речовину, оброблену заклинаннями, виконували найпростіші команди. Так вперше було створено керованих комп’ютером істот. Фількевич наполягав на початку експериментів на людях, але це потребувало додаткових асигнувань, а спеціальна комісія Конгресу не погоджувалася на це — ініціаторам проекту не вистачило лобістського впливу, і гроші пішли на створення більш традиційної зброї. Ім’я Фількевича ЦРУ засекретило, однак сам він несподівано зник. Разом зі зразками біоінформаційної речовини, а головне — із формулою заклинання. Члени родини вченого, яких намагалися розпитувати агенти, не спромоглися достеменно згадати, як саме лаявся їхній пріснопам’ятний і дорогий дідусь.

На слід Фількевича вдалося напасти лише за кілька років, та й то завдяки його безглуздій і дивній смерті. Виявилося, що він не залишав території США, а перебрався з Лос-Анджелеса до Нью-Джерсі й підпільно продовжував свої дослідження. Десь на Брайтоні він знайшов собі асистента — емігранта з Росії на ім’я Тед Россман, той називав себе знавцем Кабали.

Агенти ЦРУ віднайшли Арсена Фількевича у токсикологічному відділенні лікарні на Манхетені, куди його доправив реанімобіль із Нью-Джерсі. Дослідника вкусила чорна мамба. Перед тим, як впасти у кому та сконати від отрути, він попросив медиків зателефонувати до місцевого відділення ЦРУ і повідомити, що помирає у їхній лікарні. З його слів, переданих через лікарів, агенти довідалися — змією керував Тед Россман. Але асистент-убивця встиг добре заховатися. Вивчивши пам’ять комп’ютера покійного Фількевича, агенти припустили, що незадовго до смерті він готувався відвідати Дніпропетровськ — вивчав його сайти та спілкувався на міських інтернет-форумах. З уривчастих записів дослідника можна було припустити, що місцевість довкола Дніпропетровська являє собою «місце сили» і є особливо сприятливою для різноманітних езотеричних практик. А ще Фількевича дуже цікавили генетичні особливості корінного населення Подніпров’я. Ось тут Томас-Андреас і розповів керівництву, що ідея створення керованих біологічних об’єктів виникла у Фількевича завдяки давній напіваматорській статті Гордія Погребняка, який досі мешкає у Дніпропетровську. Він припустив, що зниклого асистента також слід шукати саме там. Припущення блискуче підтвердилося ще більше року тому. Хоча Тед Россман і повернув собі попередні ім’я та прізвище, та й прилетів до Дніпра з Москви як російський громадянин Фьодар Россомахін, агентам ЦРУ вдалося його ідентифікувати. Кабаліст, попри всю конспірацію, зробив одну — але фатальну — помилку. Для прибуття у Дніпропетровськ він скористався чартерним літаком, який оплатив його новий покровитель — російський олігарх Владімір Шахсуваров. Але саме пасажирів чартерів українські спецслужби «випасають» у першу чергу. Тож незабаром американці (за помірний неформальний гонорар) отримали координати місцеперебування асистента-вбивці.

Новий російський покровитель Теда — колишній полковник КДБ — прагнув отримати спосіб подовження життя та створити армію безвідмовних біороботів. Тож узявся фінансувати подальші дослідження. Джерела у Кремлі повідомляли, що сам російський самодержець особисто доручив олігархові фінансувати працю Россмана-Россомахіна.

Аби передчасно не сполохати дослідника, ЦРУ вирішило наглядати за ним здалеку, вивчаючи його зв’язки, а головне — результати досліджень. Спостереження виявилися немарними. З’ясувалося, що Россман досяг нових результатів. Він отримав біоінформаційну речовину другого покоління, придатну для перетворення на біороботів не лише тварин, а й людей. Експерименти не одразу виявилися вдалими, бо мозок людини, наділеної високоорганізованою свідомістю та свободою волі, здатен чинити опір зовнішнім впливам. Інколи він так активно опирається, що людина гине. Лише знайшовши спосіб долати цей опір за допомогою синтетичного наркотика, Тед-Транихиїл отримав перші дієздатні зразки. Його піддослідними були міські безпритульні. Саме їхній спинний мозок та кров слугували основою для радикального здешевлення виробництва біоінформаційної речовини. Людські організми, наділені певними генетичними властивостями, притаманними саме жителям Подніпров’я, являли собою своєрідні біологічні реактори, де потрібна речовина вироблялася сама по собі — бери, скільки заманеться. Виникла потенційна можливість поставити виробництво біороботів на потік.

* * *

Яхта «Спас» підходила до Хортиці поночі. Крізь шлюз Дніпрогесу судно увійшло в протоку попід правим берегом Дніпра і, проминувши весь острів, кинуло якір з його південно-західного боку. Першими на берег висадилися Іван та Гордій. Олега, Мстислава та Мечислава шлюпка доправила на острів за другим заходом. Стояла прохолодна глупа ніч. Її тишу розрізало набридливе дзижчання комарів, поодинокі крики нічних птахів та віддалений шум дискотеки десь у Запоріжжі. Коли всі учасники нічної експедиції нарешті зібралися разом, Іван повів їх углиб острова, освітлюючи ліхтариком ледь помітну стежину. Одразу за ним ішов Гордій, далі Мечислав, Олег і останнім — Мстислав. Стежина, кружляючи у верболозах, забирала угору. Поміж кущами почали з’являтися трав’янисті галявини, далі акації, а потім дуби.

Ось ліхтарик освітив дві стрункі акації, між якими вмостився великий кущ квітучої шипшини. Його щось ніби підсвічувало знизу рівним, ледь помітним сяйвом. Звернувши зі стежини, Іван підійшов до куща, дістав з наплічника, поданого Мечиславом, загорнуту у домоткану полотнину невелику дощечку, поклав її під кущем і проспівав просту й коротку мелодію. Олег відчув, як десь у голові сіпнувся давно затихлий Порадник, але одразу знову зачаївся. Усі нічні звуки враз ніби віддалилися, ледве долинаючи сюди.

Невеликий загін рушив… крізь кущ. Він виявися примарним. За мить вони вже стояли на галявині, зусібіч оточеній високими деревами. Спочатку Олегові здалося, що він опинився на березі чарівного озера. У місячному світлі ледь помітний вітерець котив хвилі по сріблясто-сизій траві. Стало відчутно тепліше.

— Ковила, — пояснив Іван Олегові. — Ця галявина перебуває в іншому часовому вимірі, тому сюди можна потрапити лише у супроводі характерника. Он там, ліворуч, — мета нашого походу.

Олег простежив за променем ліхтарика і побачив величезне дерево, що височіло у найвіддаленішому кінці галявини. Вони рушили самим її краєм — щоб не топтати диво-трави. Такого велетенського дуба Олегові ніколи не доводилося бачити. У тріщинах його старезної кори можна було сховати долоню, а обхопити стовбур не спромоглися б, мабуть, і п’ятеро чоловіків. У густій кроні прокричав пугач, почулося кілька ударів важких крил — і знову запала тиша.

Мечислав дістав із рюкзака скручену в щільний сувій мотузяну драбинку, розгорнув її і перекинув через нижню гілляку на висоті десь метрів восьми. Взявши у зуби ліхтарик, він вправно поліз угору. Олег зі Мстиславом тримали нижні кінці драбини, Іван підсвічував синові ліхтарем, а Гордій назирав за шипшиновим кущем — єдиним входом на ковилову галявину. Характерники поміж собою звали її святилищем Прадуба. Діставшись гілки, парубок підтягнувся і зник у кроні.

Хвилин із п’ятнадцять угорі було чути лише обережне шарудіння, а тоді з дерева на мотузці спустився шкіряний мішок. Поки Мстислав обережно відв’язував його, повернувся і Мечислав. З мішка Іван дістав загорнуту у промаслений папір невелику кобзу. Навіть у світлі ліхтарів було видно — вона дуже й дуже стара.

Іван торкнув одну зі струн і над галявиною пролунав високий і чистий звук. Вітерець одразу вщух — ковила завмерла непорушно. Знову в Олеговій голові занепокоєно ворухнувся Порадник.

— Це перша Кобза, яку було послано до нашого світу, — пояснив Гордій Олегові. — Іван торік привіз її з Індії, де інструмент зберігали в храмі на честь бога Вішну, але на світ вона з’явилася тут, на Хортиці. Коли десять тисяч років тому звідси відступив льодовик, на острові, утвореному з тих давніх гранітних порід, що й Дніпрові пороги, відкрився прохід до простору, де живуть прадавні боги.

— Або духи, — додав Іван. — Допоки острів не заселили люди, духи виходили тут до нашого світу, влаштовували над порогами свої бенкети та посиденьки. Тоді у цих місцях ще панували люті морози. Та люди вже почали оселятися тут, ліси Хортиці наповнилися різною звіриною, а води довкола неї кишіли рибою. Духи й люди співіснували не завжди мирно, але якось уживалися. Клімат у Придніпров’ї пом’якшувався, і дедалі більше охочих прагнули оселитися у цих місцях. Між племенами точилися запеклі й криваві сутички. У них почали з’являтися свої боги-покровителі, які не втручалися у конфлікти, а допомагали у полюванні, рибальстві, пізніше — у землеробстві. Виникали ритуали поклоніння та жертвоприношення духам-богам. Свої духи також були у всіх дев’яти дніпровських порогів, островів, священних дібров, гаїв, озер та річок. Одне з племен обрало собі за покровителя духа, якого вони називали Триголосом. Його таємні святилища містилися на Хортиці та в одній із печер Кам’яної могили[14].

— Минали сторіччя, — підхопив оповідь Гордій. — У степах та лісах обабіч Дніпра змінювалися племена, народності та народи, які їх населяли, але нащадки жерців Триголоса з роду в рід передавали таємницю його святилищ. Коли ж на українських землях почали насаджувати християнство — духи вирішили залишити їх під опікою єдиного Бога. Триголос ішов останнім. Перед тим, як зачинити за собою прохід до свого нового світу, він вирішив лишити людям подарунок. Задовго до цього, у різні часи, інші боги також дарували людям дивовижні речі: хто — вогонь, хто — колесо і плуг, хто — вміння сіяти зерно та приручати тварин. Триголосів дар був останнім із того, що прадавні боги лишили людям, він подарував цю…

— Кобзу! — здогадався Олег.

— І не лише, — долучився Мстислав. — Він навчив людей за допомогою музики лікувати, зберігати та передавати інформацію і спілкуватися з духами. За зразком цієї Кобзи створили безліч інших, а від них вже пішли бандури. Святилища на Хортиці та у Кам’яній могилі оберігали втаємничені люди. Їхніми нащадками були козаки-характерники та кобзарі. Перша Кобза зберігалася на Січі. Характерники таємно вручали її кожному новообраному кошовому отаману як сакральний клейнод, щось на зразок сучасної «ядерної валізки» президентів. Можливо, саме з цим пов’язаний звичай вбивати кошових, яких січове товариство скидало з отаманування, — аби таємниці не видали. Так тривало аж до вісімнадцятого сторіччя, коли була знищена остання Січ. Передчуваючи свій арешт, старий Петро Калнишевський[15] разом із характерниками вирішили сховати Кобзу подалі від загребущих рученят російської імператриці. Але не знали, де на Землі знайти таке місце, бо її імперія на той час вже розкинулася на трьох континентах і розповзалася світом далі. Тоді один старий кобзар згадав старовинну казку про те, як боги-духи, лишивши Подніпров’я під опікою єдиного Бога, вирушили до Індії й оселилися у численних місцевих храмах. Там перебував тоді і Триголос. Вирішили козаки віддати першу Кобзу її ж творцеві — до часу. Спорядили нечисленний загін, і пішов він через Дон на Каспій, далі морем у Персію, а звідти караванними шляхами дістався Індії. Там, в одному зі ста восьми головних храмів бога Вішну, у підземній скарбниці залишили вони Кобзу, й самі лишилися при ній. Минуло понад дві сотні років, перш ніж Іван — нащадок характерників — повернув артефакт на Хортицю. Коли тут позаторік знову зазвучали її струни, відкрився й прохід на ковилову галявину. Тепер її стереже цей кущ-примара, — парубок вказав на квітучу шипшину. — Тут, у дуплі вічного дуба, біля якого Триголос у прадавні часи віддав Кобзу людям, ми її й сховали.

— Чому ж характерники не спромоглися вчинити так ще тоді, коли намагалися врятувати Кобзу від Катерини ІІ, замість ризиковано мандрувати аж до Індії? — запитав Олег.

— Зради боялися, — коротко пояснив Мечислав. — Є в Україні такий, дотепер поширений, національний вид спорту…

— Траплялося таке поміж козаками, траплялося, — зітхнув Іван. — Тепер за допомогою Кобзи ми спробуємо зарадити насланому на тебе електронно-кабалістичному закляттю, — підсумував він. — Зробити це слід у Кам’яній могилі, у ніч, коли на небі з’явиться молодик.

— Твоє щастя, що були у твоєму роду характерники, — всміхнувся Гордій до Олега.

Гурт рушив назад до берега. Коли проходили крізь примарний кущ, Порадник ще раз нагадав парубкові про себе неприємним відчуттям важкості у голові.

* * *

Транихиїл полегшено зітхнув, задоволено потер долоні. Він міряв кроками лабораторію з кутка в куток, періодично зазираючи до монітора, аби відстежувати пересування Олега — вже десь на південь від Дніпропетровська. Увійшла Людмила.

— Я не помилився в адаптативних здібностях програми, хоча наш коштовний біоробот таки примусив мене похвилюватися, — збуджено проказав переповнений гордістю дослідник. — Хоча мене трохи непокоїть те, що характерники якимось чином спромоглися впливати на програму, але вона усе одно виявилася здатною їх обдурити. Тепер я знову можу стежити за пересуваннями Олега, — Транихиїл вказав на монітор.

— Що чути від Йосипа? — запитала ворожка.

— Скиглить, скнара такий! Мовляв, задорого йому обійдеться експедиція із повернення біоробота, а ще чомусь дуже непокоїться долею портфеля, в якому зберігав контейнер.

— Мені він теж казав, що прагне його повернути. Дивний він якийсь. Утім, скажи мені інше: якщо ти знову контролюєш Олега, то чом би просто не примусити його повернутися сюди?

— У тім-то й річ, що характерникам вдалося виштовхнути програму-закляття на периферію його свідомості. Тепер Олег знову людина, майже.

— Як таке могло статися?!..

— Кат його знає. Слід з’ясувати. З наукової точки зору це навіть цікаве завдання, — Транихиїл схилився над монітором. — Мелітополь це вже Запорізька область?

— Так, а навіщо тобі це?

— Бачиш, Олег зараз перебуває десь на березі річки Молочна, у Мелітопольському районі, — він вказав на монітор, де на карті, складеній з космічних знімків земної поверхні, стрімко рухалася яскраво-червона цятка.

— Цікаво, що їм там знадобилося? До речі, програма-закляття знову відновила зв’язок у той момент, коли Олег, ймовірно у кампанії характерників, перебував на Хортиці.

— Ого! Хортиця вважається одним із «місць сили» характерників! Гадаю, Олега слід чимшвидше вирвати з їхнього гурту! Справді, де той чортів Йосип з його головорізами? Замість дбати про справу, з якимось портфелем, мов із писаною торбою носиться…

* * *

Олег знову був за кермом свого світло-синього джипа. Він обережно вів машину розбитою шосейкою, насолоджуючись поза тим самою можливістю кермувати. «Хонду» до Запоріжжя із Дніпропетровська перегнав Мечислав, який зараз сидів поряд. Машина від часу останнього сніданку Олега з Людмилою так і простояла на гостьовій стоянці ресторану «Порто-Яффо». Вочевидь, ворожка подбала про це. Ключі від автівки, пристебнуті карабіном до петлі паска, під час горе-запливу Дніпром так і лишилися у кишені Олегових джинсів. Запаяні ж у пластик водійські права збереглися у нагрудній кишені сорочки.

Іван з Гордієм сиділи на задніх сидіннях, час від часу скеровуючи напрямок руху.

— Печери Чаклуна[16] ми маємо дістатися завидно, — сказав Іван, поглянувши на сонце, що сідало праворуч від шляху. — Мабуть, Олеже, слід пустити за кермо Мечислава — він ліпше знає цей шлях, швидше доїдемо.

Машина зупинилася. Позаду став і чорний «Інфініті», яким кермував Мстислав. Разом із ним розім’яти ноги вийшов Остап — ще один мовчазний кремезний парубок із команди «Спасу». Олег ближче роззнайомився з ним, коли яхта стояла під Хортицею. В цю поїздку узяли і Дена з Гусиком. Іван спочатку наполягав, щоб лишити волоцюжок на «Спасі», але Гордій непокоївся, що необізнані з підступністю сучасних підлітків, капітан та матроси можуть за ними не встежити. Хлопцям уперше випало подорожувати на розкішному автомобілі — на їхніх писках не минав вираз майже телячого захвату від усього, що їм довелося пережити протягом останніх днів. Попервах вони ще намагалися не виказувати цього, але зрештою кинули удавати байдужість і захоплено роззиралися навкруги — міським безпритульним ще не доводилося опинятися майже на природі.

Обабіч шляху шуміли черешневі сади, які нещодавно відцвіли й тепер милували око молодою зав’яззю. Над черешнями низько сунули сизі хмари. Впали холодні краплини дощу. Долинув один, а потім другий перегук далекого грому. Враз, мало не над головами, вдарила блискавка. Цього разу грім пролунав з такою силою, що аж вуха позакладало. Гусик навіть присів з переляку. Подорожні ледь встигли вибігти з-за черешень та поховатися у машинах, як стіною стала злива. По автомобільних дахах задріботів град.

Ще з першими віддаленими ударами грому Олег відчув, як вони болем озиваються у голові. Зараз, коли гроза була у розпалі, мозок палило синім вогнем нестерпного болю. Занудило, щелепи звела болісна судома. Його стан відчув Іван і наказав зупинити машини, щоб пересадити парубка до себе. Потому вони з Гордієм узяли Олега за руки, як днями на яхті, і біль почав опадати, залишаючи за собою неприємне і дивне відчуття якоїсь порожнечі.

— Це знову Порадник? — запитав Олег, щойно зміг поворухнути язиком.

— Так, він, але ненавмисне, — пояснив Іван. — Щось у тій програмі відреагувало на електричні розряди грози. Та все одно, нам слід якомога швидше видалити його з тебе.

За зливою Олег не помітив, як вони опинилися біля підніжжя Кам’яної могили — посіченого глибочезними тріщинами, гротами та западинами пагорба, який складався з брил пісковику. Крізь пелену дощу святилище проступало жовто-сірою марою на тлі свіжої зелені навколишніх полів. Парубкові здалося, що пагорб своїми обрисами нагадує людський мозок. Ця аналогія одразу ж нагадала, що його власний мозок перебуває під чужим контролем, на щастя — вже лише частково.

— Схоже, дощ не збирається вщухати, — зітхнув Гордій. — Струни Кобзи зроблені з жил тарпанів[17], і коли вони відсиріють — на ній не можна буде грати. А сонце вже на вечірньому прузі.

— Чекати наступного молодика небезпечно, — промовив у вуса Іван. — Хто зна, як поведеться Порадник.

— А що, як загорнути Кобзу у целофановий кульок, та й по всьому? — обернувся до Гордія Мечислав.

— Ач, як у тебе усе просто! — озвався до небожа дядько. — А вологість у печері?

— З цим, я гадаю, впораюся! — Іван розправив плечі. — Готуймося! Очищення здійснюватимемо негайно.

У дзеркалі заднього огляду блимнув фарами «Інфініті» — Мстислав їм про щось сигналізував. Крізь дощову завісу вони побачили, як на стоянку біля пагорба заїжджає сіро-сизий мікроавтобус «Богдан» з тонованими вікнами. За ним — джип «Мерседес». Обидві машини зупинилися позаду автівок характерників та вимкнули фари.

— Кепсько. Відчуваю, що це по наші душі, — занепокоївся Гордій. — Вистежили! Гадаю, слід розвернутися й поглянути, що вони робитимуть.

— Спробуймо — погодився Іван, і, набравши Мстислава, переказав йому маневр.

— Май на увазі, що вони можуть прослуховувати наші телефонні розмови, — попередив брата Гордій.

— А що вдієш? Лише сильні характерники, за переказами, вміли спілкуватися за допомогою телепатії.

— Хто це може бути? — Олег вказав у вікно.

— Найімовірніше, це ті, кого найняв Транихиїл, аби знову полонити тебе, Олеже, — відповів Мстислав, розвертаючи заднім ходом «Хонду», синхронно з «Інфініті».

Джипи, звільнивши проїзд новоприбулим, стали біля краю майданчика. За телефонною командою Івана, Мстислав, Мечислав та Остап, озброївшись схованими під куртками-вітрівками пістолетами, вийшли з машин і зачаїлися за відчиненими передніми дверцятами. Денові з Гусиком було наказано лягти на підлогу й принишкнути, як мишам під віником. Дощ раптом ущух. Обоє дверей мікроавтобуса також відчинилися й звідти горохом висипався з десяток чоловіків у камуфляжі без будь-яких розпізнавальних знаків. Утворивши півколо, вони у цілковитій мовчанці почали наближатися до характерників. З боку в’їзду почулися звуки двигунів і на майданчику раптом опинився чорний «Хаммер» із вимкнутими фарами. З його маленьких бічних віконець хтось викинув кілька бляшанок, й усе навкруги швидко затягло білим димом, крізь який годі було щось побачити.

Не гаючи часу, Іван вклав Кобзу у два целофанові пакети, і наказав Олегові й Гордієві, пригинаючись, рушати за ним. Щойно Олег вислизнув із «Хонди», як у голові знову завовтузився Порадник, намагаючись повернути його у той бік, де стояв «Мерседес». Довелося Іванові з Гордієм взяти його за обидві руки і вести угору стежиною поміж валунами. На майданчику, накритому щільною димовою завісою, панувала цілковита тиша — якщо не брати до уваги гарчання двигуна «Хаммера».

Старші характерники добре орієнтувалися у плетиві стежок поміж валунами пагорба, тому швидко доправили Олега до коридору святилища. Як тільки вони там опинилися, парубок відчув, що Порадник припинив спроби опору і намагається сховатися якомога глибше у його свідомості.

Протиснувшись крізь вузький лаз, вони потрапили до печери Чаклуна. Іван наказав Олегові лягти на довгий плаский камінь, сам склав долоні так, немов збирався зачерпнути води — і над його руками здійнялося зеленкувато-помаранчеве полум’я. Невідомо звідки узявся сильний теплий та сухий протяг. Олег відчував дивну легкість у тілі. Йому здавалося, що події останніх кількох днів — не більше ніж сон, який ось-ось має минути. Та ні — не минав.

Іван дістав Кобзу і торкнув її струни. У печері забриніла висока нота. Звук ніби омив усе Олегове тіло. З наступним дотиком характерника до струни парубкові здалося, що він піднімається над собою. Він бачив себе лежачого на камені з розплющеними очима і водночас відчував, що невагомо завис у повітрі обличчям до себе ж. У печері лунала музика. Її хвилі колихалися довкруж, б’ючи у стіни, помальовані зображеннями людей, тварин та якимись візерунками. Музика проходила крізь Олегове тіло, виривалася вузьким лазом у коридор і повільно, мов густа патока, лилася на поверхню, стікаючи на ще схований під димовою завісою майданчик.

Здійнявся вітерець. Внутрішнім зором Олег бачив, як розвіявся дим. Мечислав, оцінивши напрямок вітру, одну за одною кинув дві гранати із сльозогінним газом у напрямку нападників, які так і застигли півколом, блокуючи джипи характерників. Та у цьому не було потреби: щойно звуки Кобзи досягли паркувального майданчика, як Мстислав речитативом почав промовляти якісь слова. Зачувши їх, нападники похапцем кинулися до свого мікроавтобуса, той зірвався з місця і стрімголов помчав трасою на Запоріжжя. За ним «Мерседес», а тоді й «Хаммер».

Олег розумів, що він спить. Він не помітив, коли повернувся у своє тіло, і тепер насолоджувався сном. Йому так само снилися звуки Кобзи, до якої додалися голоси характерників. До них долучився і третій голос. Такого тембру Олегові ніколи не доводилося чути — низький соковитий бас, немов тло, відтінив баритони Івана та Гордія. Пісня перейшла у речитатив, а тоді у розмову. Слів Олег розібрати не міг, але бачив, що третій учасник бесіди був струнким смаглявим парубком у довгій білій сорочці, підперезаній барвистим поясом. Парубок легко торкався струн Кобзи, акомпануючи розмові. По її закінченні повернув інструмент Іванові, Гордієві ж передав якийсь предмет, схожий на пляшечку для парфумів із синього скла. Тоді, звернувши погляд до Олега, мовив:

— Тепер на тебе ляже обов’язок повернути скарб народів Кам’яної могили.

Олег прокинувся від того, що хтось торкнув його за плече. Він так само лежав у напівтемній печері Чаклуна. Тіло зовсім не стомилося від кількагодинного лежання на твердому камені, навпаки, — відчувалася легкість та бадьорість. Над ним стояв Мстислав:

— Прокидайся, козаче, снідати час. Бачу, почуваєшся ти цілком добре, ходімо.

На майданчику біля святилища нічого не нагадувало про учорашню сутичку. Вранішнє сонце освітлювало підніжжя пагорба. Прямо на капоті козаки розклали нехитрий сніданок: сир, хліб із маслом, шинку та паперові стаканчики із кавою.

— Хто ж це намагався напасти на нас? — запитав, Олег у Івана.

— От зараз ми над цим і міркуємо, — зітхнув характерник. — Остап каже, начебто бачив у дверях мікроавтобуса Йосипа Бланка, власною персоною.

— Я певен, що то був Йося, — озвався Остап. — Я ж його не раз зблизька бачив — як-не-як, а майже півроку був його водієм. Щоправда, він якось швидко схуд, але його писок я ні з чиїм не сплутаю.

— Отже, як ми вчора і припускали, нас вистежив Тед Россман, — зробив висновок Гордій. — Цікаво, яким чином?

— Гадаю, йому допомагає Порадник у мені, — сказав Олег. — Інколи я відчуваю… — парубок на мить затнувся, — відчував, що він намагається із кимось, крім мене, говорити…

— Я тієї ж думки, — погодився Іван.

— Ось де тепер твій Порадник, — Гордій дістав із кишені бачену Олегом уві сні синю пляшечку. — Це стародавнє індійське сапфірове вмістилище для злих духів. Воно виявилося цілком придатним і для новітніх синтетичних програм-заклинань. Тепер, Олеже, тобою вже ніхто не зможе керувати.

— Тобі повернули найбільший скарб людини — свободу власної волі, — сказав Іван. — Тепер ти можеш повернутися до свого попереднього життя.

— До речі, а ти чим займаєшся, де працюєш? — запитав Мечислав.

— Коли маєш таку машину, — Мстислав злегка вдарив по капоту «Хонди», де були розкладені наїдки, — то добрі гроші заробляєш. Чи, може, тобі її батьки подарували?

— Не набридайте чоловікові запитаннями! — Іван удав, що сердиться. — Дайте до тями прийти після усього. — Як гадаєте, а хто то міг намагатися завадити Теду з Йосипом захопити Олега? — змінив він тему. — Чий то може бути «Хаммер»?

— Якщо його власника так перелякала музика Кобзи, то він не характерник, — знизав плечима Гордій.

Ден із Гусиком слухали цю розмову з роззявленими ротами, але на їхню присутність не дуже зважали. Лише Остап час від часу підкладав їм то варене яйце, то шматок шинки та стежив, аби недолітки не надто захоплювалися підсолоджуванням кави.

— Отже, Олеже, — знову звернувся до парубка Іван, — що ти далі збираєшся робити?

— Не знаю напевно… — трохи розгублено мовив Олег.

— Тед із Йосипом тебе у спокої не залишать. — Мстислав поглянув йому прямо в очі. — Як ти взагалі потрапив до лап того Россмана?

Олег ніяково озирнувся на Дена та Гусика, і Остап, одразу зметикувавши, майже силоміць повів їх до Кам’яної могили — на екскурсію. Мовляв, коли ще цим неукам випаде нагода познайомитися з унікальною пам’яткою.

Коли підлітки зникли з очей, Олег розповів козакам про справжній характер своїх стосунків із Людмилою і те, як вона заманила його до Транихиїлової лабораторії. Побоювання парубка, що козаки візьмуть його на кпини, почувши цю історію, не справдилися. В свою чергу Іван пояснив: Олега вдалося врятувати завдяки тому, що серед його пращурів були характерники. Люди з такими природними здібностями нині зустрічаються вкрай рідко, бо козацьку породу навмисне нищили різні окупанти та колонізатори — війнами, концтаборами, засланнями, Голодомором.

— То ти маєш намір повернутися до того, чим заробляв до знайомства із нами? — серйозно запитав Мечислав.

— Та нехай воно провалиться, — щиро обурився Олег.

— Тоді давай до нас! — раптом запропонував Мстислав.

— Справді, приставай до нашого куреня, — підтримав сина Іван.

— Вже пристав, — озвався новоспечений характерник. — Пане Іване, а що вам доводилося чути про «скарб стародавніх народів Кам’яної могили»?

— Ніколи про таке не чув, — знизав плечима старший характерник. — Чому питаєш, Олеже?

— Триголос сказав, що я маю повернути цей скарб.

— Он воно як!..

Гурт почав збиратися у зворотній шлях. Мстислав пішов погукати з печер Остапа з підопічними, а Мечислав розглядав глибокі колії, залишені на вологій землі колесами «Хаммера»

— І хто б ото міг намагатися втрутитися у нашу сутичку з Йосиповими бандитами? — вголос міркував Гордій. — І звідки він знав, що сутичка станеться саме тут? — його погляд впав на Дена й Гусика, які підходили до машин.

7. Чорний Хаммер

Несподівано потрапивши у вир загадкових обставин, теософ Василь почав непокоїтися. Його знервованість помітив Томас. Цереушникові було зовсім нескладно вивідати причини остраху — під пляшку віскі, розпиту з теософом у того на кухні. Звісно, шпигун не забув детально розпитати про Хазяїна та долю його портфеля, а також про мецената Петра Булигу. Водночас Томас простим психологічним прийомом повернув Василеві високу самооцінку. Вдаючи стриманий захват, він натякнув — лише така непересічна людина, як пан секретар, могла опинитися в епіцентрі подій, які можуть змінити умови людського буття. Подіяло; Василь висловив повну готовність до подальшої співпраці, лишень платню попросив встановити та аванс видати. Томас погодився.

Вочевидь, оперативні можливості ЦРУ були набагато ширшими за можливості Петра Булиги, а тим паче за Василеві, бо вже за тиждень Томас повідомив теософа, що покупцем Хазяїнового портфеля є такий собі підприємець Йосип Бланк — подейкують, що кримінальний…

Але Томас знову не став розповідати своєму агенту інших обставин: на далекій Каліфорнійщині компетентні дядьки чемно, навіть лагідно поговорили із Хазяїном у його комфортабельній двокімнатній тюремній камері. Той розказав «ґречним джентльменам», що схований у садибі Блаватських портфель мав згодом забрати його старший брат. У портфелі нічого такого, що могло цікавити ЦРУ, не було. Так, грошей «трохи» для родини, сувеніри цілком банальні — чималі діаманти з великими смарагдами та записка у стилі: «люблю, обіймаю-цілую, повернуся та усім ворогам помщуся». Позаяк директорка залишалася усі десять років просто директоркою, ведучи з родиною скромний спосіб життя, то її твердження, що портфель був порожнім, ставити під сумнів не випадало. Отже, «маленьку передачку» для Хазяїнової родини привласнили ті, хто за ним стежив. Для ЦРУ не становило жодної проблеми з’ясувати, що за місяць по від’їзді Хазяїна двоє нишпорок-оперативників, які того дня вели спостереження і оглядали садибу Блаватських, звільнилися з контори. Не вистачило терпцю перечекати довший, безпечніший, термін.

Старший за званням, який походив із незаможної робітничої родини, перебрався до Києва, певний час вів розкішний спосіб життя, а тоді протаранив на своєму «Феррарі» огорожу набережної під Кузнецьким мостом і влетів у Дніпро навпроти Рибальського острова. Не виплив, бо був «під кайфом».

Його підлеглий в оперативній групі виріс у міцній селянській родині. Він узяв на рідній Кіровоградщині в оренду стонадцять гектарів землі, купив цукровий заводик, завів тисячорогу череду голландських корів, школу в рідному селі збудував. Але прийшли до нього нечемні дядьки і заявили, що слід «громадянинові хвермеру» ділитися з рідною владою, а то й до кримінальної справи можна дохазяйнуватися. Досвід колишнього офіцера підказав, що за такої ситуації долю випробовувати не слід. Він нишком спродав своє господарство якомусь наївному австріяку — і чкурнув за океан на благословенний берег річки Святого Лавріна[18], де й продовжив фермерствувати. Вже й синок його в університеті Торонто кібернетику вивчає. З містером фермером також поспілкувалися ґречні джентльмени з Ленглі і з’ясували, що таки нічого, окрім названого Хазяїном, у схованому портфелі не було. Вони із напарником усе чесно поділили між собою — і гроші, і камінчики. Записку ж до родини нишпорки спалили прямо там, де знайшли портфель — як небезпечне свідчення привласнення коштовної знахідки.

Томас усе ж не міг змиритися з думкою про те, що з Йосипом Бланком трапився несподіваний напад філантропії, і той старий портфель не має цінності. Однак особистість рудого товстуна ніяк не в’язалася з альтруїзмом. Ну не зробив би він музеєві безкорисливої пожертви — бодай і незначної. Начальство шпигуна побурчало для годиться, але погодилося із його вимогою узятися за Петра Булигу.

Прихопили спонсора теософського товариства в одному женевському борделі. Самі по собі такі відвідини за швейцарським законодавством не становлять складу злочину, навіть заохочуються, бо з того бізнесу податки сплачуються, але ж наркотики, сеньйоре Булигас! І не банальна трава, а «кокс»! Років на п’ять за ліберальними місцевими законами потягне. Хіба ж варті вони таємниці портфеля? Варті? А коли жодна жива душа не дізнається, що Ви нам розповіли? І живіть далі на Вашій балеарській віллі у своє задоволення.

Отже, у перегородці портфеля була зашита архаїчна, як на сьогодні, 5¼-дюймова дискета з якоюсь важливою інформацією. Вороги Хазяїна прагнуть будь-що її отримати. Схоже було, що й Бланк рознюхав про велику цінність таємного вмісту портфеля. За комерсантом встановили стеження. Виявилося, що він, як колись і Хазяїн, ніколи з ним не розлучається. Отже, і дискета на місці. Томас вирішив, що найбезпечніше буде доручити злодюжкам-недоліткам просто вирвати портфель у Бланка. Цей варіант виглядав найбільш природно — трапляються-бо в усьому світі такі прикрощі з необачними громадянами. У людей, на яких працює Бланк, не виникне жодних підозр, що насправді проти них грає спецслужба, та ще й американська. Томас доручив Василеві знайти виконавців, що той і зробив, здибавши Макаку на ринку Озерка та показавши йому Бланка, який точно, мов за розкладом, щодня навідував непримітну молочарню на ринку — полюбляв якісний домашній сир. І хто б міг подумати, що така проста операція може провалитися?

* * *

За кілька днів потому Томас знову приїхав до Василя. Привітавшись із господарем, шпигун пройшов до кухні, де снідав Макака — юний гопник тепер мешкав у квартирі теософа.

Ще за їхньої першої зустрічі шпигун з’ясував, чому молодий безпритульний отримав таке зоологічне прізвисько. Виявилося, що це скомпільована похідна від його імені і прізвища — Макар Каризький. Втім, поведінкою та виразом обличчя хлопець також нагадував вертлявого і злодійкуватого примата. Тоді ж Томас детально розпитав Макара про дзвінок Гусика і поінструктував, як тому слід поводитися у товаристві характерників. Головні настанови, передані Гусикові есемескою, зводилися до двох пунктів: тримати викрадений телефон переважно вимкнутим, але активувати його час від часу, аби заряду акумулятора вистачило якомога на довше. Та у жодному разі не розповідати Денові про те, що в нього є можливість підтримувати таємний зв'язок із Макакою. Інше стосувалося технічних деталей — не вмикати гучний дзвінок, не відповідати на виклики, окрім тих, що йдуть з телефону Макаки…

Василь, добре знаючи свого щедрого роботодавця, стояв мовчки, притулившись до одвірка. Томас присунув собі табуретку і впритул подивився на Макака, який наминав власноруч приготований омлет із шинкою. Від того погляду у хлопця мало виделка з рук не випала — вмів досвідчений агент нагнати страху, коли хотів.

— Згадуй дуже детально, до кожного слова, що тобі розповідав Гусик про людей, у яких опинився портфель, — наказав він юнакові.

— Ну, він сказав, що вони лохуваті якісь.

— Дивакуваті… — наважився підказати Василь, але знітився під поглядом Томаса.

— Між собою спілкуються без матюків, — далі белькотів Макар, — багато-хто серед них одне до одного звертаються на «Ви»…

— А щось дивне, дивовижне вони робили?

— Ніби він такого не казав, ми ж і двох хвилин не говорили, та й чути було погано. Гусик ще сказав, що там якась бійка зчинилася.

— Чому раніше не сказав мені про бійку?

— Ви не питали. Та мало через що люди могли побитися — таке ж частенько трапляється.

— Еге, особливо поміж людьми, які одне одному «викають», — знову подав від дверей голос Василь, і цього разу Томас лише хитнув головою, погоджуючись:

— Доведеться тобі ще раз розпитати твого Гусика недорікуватого, а зараз залиш нас із паном теософом.

— Може, краще поговорити з тим Гусиком мені або Вам? — запитав Василь, коли Макака вийшов до кімнати дивитися телевізор.

— Не слід недоліткові чути наші голоси. У них добра звукова пам'ять, — заперечливо хитнув головою Томас. — Для Макара я маю ще одне завдання, — він поклав на стіл чотири видовжені пристрої, чимось схожі на електричні підпалювачі для газових плит. — Це звичайнісінькі лазерні указки, — пояснив Василеві, — хіба що потужніші за звичайні, а ще їм знадобиться ось це, — він дістав потужний бінокль.

* * *

— Яка ще музика? — лютився Транихиїл. — Йосипе, Ви твердите, що Ваші люди перелякалися звуків якоїсь лютні?

— Кобзи, швидше за усе, — зауважила Людмила.

— Це якась спеціальна звукова психотропна зброя, бо щойно я почув музику, а тоді ще й слова, то одразу побачив, як на нас суне стіна вулканічної лави, запахло сіркою… Я питав у хлопців — кожен бачив щось своє, але усе одно страшне: пожежу, цунамі, снігову лавину, велетенських чудовиськ…

— Примітивне закляття страху! Навіть якщо воно було підкріплене дією якогось артефакту — припустимо, тієї ж лютні чи кобзи, — воно не могло перелякати стількох чоловіків зі здоровою психікою. Шкода, що гроза завадила мені скористатися гелікоптером.

— А що програма, яку Ви інсталювали в Олега? — наважився запитати Йосип.

— Знову замовкла й не виходить на зв'язок. Схоже, заблоковано її, — знехотя відповів Транихиїл, втупившись у монітор.

— А вони не могли повністю звільнити від неї Олега? — Людмила теж зазирнула в екран.

— Хіба що вицідили б із нього кров до краплини, — відповів Транихиїл. — Завдяки біоінформаційній речовині, програма самокопіюється й зберігається у згорнутому вигляді саме у крові. Відтворюється під час поділу клітин. Коли ж ми зуміємо налагодити виробництво біоінформаційної речовини у промислових масштабах…

— Отже, є шанс, що ти відновиш контроль над біороботом? — Людмила поквапилася перервати дослідника, аби той у запалі не ляпав зайвого у присутності Бланка.

— Поза сумнівом, але замовнику в Москві може й терпець увірватися, — Транихиїл виразно поглянув на Йосипа.

* * *

На світанку яхта «Спас» віддала швартові від причалу у Запоріжжі й рушила угору Дніпром. За раннім сніданком у кают-компанії зібралися всі учасники учорашньої пригоди, окрім Остапа з Мечиславом. Їм випало переганяти джипи берегом аж до самого Трахтемирова, куди взяло курс судно. Не було й Дена з Гусиком — хлопцям дозволили відіспатися.

— Не йде в мене з голови той «Хаммер», — говорив Іван. — Транихиїл, тобто Тед Россман, вистежив нас за допомогою програми, інстальованої в Олегові. Але, ті, хто був у «Хаммері», вочевидь, намагався завадити головорізам Бланка на нас напасти. Може, вони також стежать за нами?

— А чому ти не припускаєш, що це просто випадкові подорожні? — запитав Гордій. — Заїхали поглянути на Кам’яну могилу, а тут цілком недвозначна ситуація — група озброєних людей намагається напасти на беззахисних екскурсантів, от і допомогли, чим спромоглися — димовими шашками.

— Як версія — може бути, — погодився Іван, — але…

— Ні! — раптом рішуче хитнув головою Олег. — Тим, хто був у «Хаммері», щось було потрібно саме від нас…

— Звідки це тобі відомо?! — ошелешено запитав Іван. — Хто був у тому джипі?

— Не знаю, — було схоже на те, що Олег здивувався своїм словам не менше за інших, — просто якось спало на думку.

— Гаразд, — відказав Іван, — ходімо до твоєї каюти. Там я тобі допоможу зосередитися на відчуттях.

— І Кобзу захопіть! — підказав Мстислав.

— От молодець, без тебе не здогадалися б, — іронічно усміхнувся до сина старший характерник.

Олег знову немов спав із відкритими очима. Разом із мелодією Кобзи, перед ним плинули затуманені обличчя Людмили, Транихиїла, Йосипа, стіни лабораторії, де в нього підсадили Порадника, а тоді промайнула обшарпана незнайома кухня. У ній двоє: огрядний сивий чоловік в окулярах, — іноземець, — чомусь подумав парубок, а поряд вертлявий юнак у брудній футболці й довгих трусах. Біля одвірка, майже торкаючись головою його горішньої планки, стоїть чолов’яга непевного віку у чорній накидці. Іноземець витягує мобільний телефон. Ніби балакає, але слів не розібрати. Олегові здається, що він чує звук телефонного рингтону — якась проста і знайома танцювальна музика…

Мелодія Кобзи стихла й видиво розвіялося. Юнак підвівся на твердому ліжку у своїй каюті.

— Я бачив теж саме, що й ти, — сказав Іван, який сидів поряд. — І також не розібрав, що то воно за люди на кухні. Нікого з них я не знаю.

— Зараз, зараз, пригадаю… Чардаш! Це чардаш.

— До чого тут чардаш? — здивувався Іван.

— Десь тут на яхті є телефон, який подає сигнал виклику чардашем[19].

Іван на хвильку аж вкляк, а тоді награв кілька нот на Кобзі.

— Так, це він, — підтвердив Олег.

— Хм! — Іван визирнув до коридору — Нехай сюди негайно зайде Андрій. Наш кок родом із Берегова, — пояснив Олегові, — угорець по матері. Я не раз чув, як його телефон дзвонить чардашем. — Де твій телефон? — запитав у кока старший характерник, щойно той з’явився на порозі.

— Мабуть, у воду впав, коли ми… — тут молодий кухар на мить затнувся, — ну, намагалися Олега втихомирити, тоді, на палубі… Принаймні, після того я його не знаходив, довелося новий купувати.

Обидва характерники відчували, що Андрій говорить правду, нічого не приховуючи.

— Даруй, Андрію, не хотілося б копирсатися у твоїй пам’яті, тож давай я просто допоможу тобі пригадати усі деталі того дня, — запропонував Іван.

Отримавши згоду молодого чоловіка, вони з Олегом почали ставити йому детальні питання про перебіг подій того ранку. Їм вдалося допомогти Андрієві чітко пригадати, що насправді він, почувши звуки бійки на палубі, лишив телефон біля дошки із хлібом і побіг на допомогу товаришам.

На «Спасі» оголосили тихий аврал. Не минуло й години, як з’ясувалося, що Андрієвого телефону ніде немає. Тоді узялися за Дена із Гусиком, які щойно прокинулися. Цього разу їх за всіма вимогами слідчої процедури допитували нарізно. Ден нічого про телефон не знав, а от молодший волоцюжка швидко «розколовся» й показав, де весь цей час ховав телефон. Виявилося, що на вузеньких антресолях їхньої каюти. Коли ж їх узяли у подорож до Кам’яної могили, хлопець просто сховав апарат до кишені нових штанів, куплених Мечиславом для недолітків у Запоріжжі. Ще й прикрив його новою ж сорочкою навипуск так, що й Ден нічого не помітив. Розповів Гусик, схлипуючи, і про інструкції Макаки щодо режиму використання телефону.

Волоцюжок замкнули у каютах нарізно, аби Ден не помстився Гусику за зраду, а гурт характерників знову зібрався у кают-кампанії..

— Отже ті, на «Хаммері», вистежили нас завдяки телефонним сигналам Гусика, — підсумував Гордій розповідь Івана.

— Але ми все одно не знаємо, хто це, — сказав Мстислав.

— Проте! — Іван обвів усіх майже веселим поглядом. — Маючи телефон, — він вказав на знеструмлений апарат на столі — ми можемо простежити, де перебуває Макака, а поряд із ним, ймовірно, будуть і його нові господарі.

— У вас що, є обладнання для відстеження дзвінків? — здивувався Олег.

— Та в кого його зараз немає? — розсміявся Мстислав.

— А є ще й добрі і майже безкорисливі люди у спеціальних таких конторах… — додав Гордій.

— Але зараз усе одно тримаймо курс на Трахтемирів. Ходімо на палубу — краєвидами милуватися, — підвівся Іван.

— Чекайте! — Олег і собі підхопився. — Я ж пам’ятаю номер телефону Людмили. Виходить, ми можемо знати місце її перебування.

— Можемо, — погодився Гордій. — І це, гадаю, стане нам у чималій нагоді.

8. З ласки царської олігарх

Вечоріло. Яхта вже проминула Дніпропетровськ і рухалася до Кременчука. Вирішили зупинитися тут, аби зранку Олег міг відвідати маму з сестрою. На кормі Іван та Гордій продовжували втаємничувати характерника-неофіта у те, чим вони мусять займатися вже не перший десяток років.

Розповіли, що років за десять до розпаду Радянського Союзу тамтешні вчені започаткували низку досліджень, спрямованих на вивчення механізму старіння. Грошей на експерименти не шкодували, бо замовниками були самі «кремлівські старці» — правителі держави, так звані члени Політбюро на чолі із генеральним секретарем. Однак дізнатися, якими були результати досліджень їхні ініціатори не встигли. Протягом трьох років — з вісімдесят другого по вісімдесят п’ятий — померли троє генеральних секретарів, а їхньому порівняно молодому та енергійному наступникові Горбачову було не до того — країну заходився реформувати. Реформував до самого розпаду у дев’яносто першому році. Спасибі йому за те, бо тоді Україна нарешті випорснула з ведмежих обіймів імперії.

Учені ж, які вели секретні дослідження, потроху або пішли з науки, або емігрували; та й результати були не надто значними. Проте дечого досягти вдалося. Зокрема, підступитися до створення способу зупинки генетичних механізмів, які запускають процеси старіння. Гіпотеза вчених полягала у тому, що існують людські організми, від природи наділені здатністю старіти значно повільніше за інших. Сироватка, створена на основі крові таких людей, спроможна уповільнювати старіння.

Після того, як у Росії почав минати первинний шок від наглої смерті СРСР, там запанував «дикий капіталізм». Тоді було не до науки. Потроху, через економічні кризи, спроби заколотів, громадянські війни та криваві переділи власності, політичний режим стабілізувався. Перед правлячими — а інших у Росії не залишилося — політиками постало питання про те, на що перетворювати свою країну далі. Заходилися вони шукати національну ідею і, за давньою традицією, звернули погляди до минулого. У минулому ж Росія була конгломератом князівств, згодом — ордою, царством, імперією. Останні ж виникають і розвиваються лише тоді, коли загарбують землі інших народів та поневолюють їх. У підвладних землях Москва завжди знаходила досить людей, щоб воювати заради цього. Сім десятків років СРСР проіснував як імперія. Але крах соціалістичної економіки та ідеології в купі з любов’ю радянських керманичів до розкошів підірвали довіру до правителів, і народи, зігнані до Радянського Союзу, розірвавши московські обійми, проголосили незалежність своїх держав.

Народи ж, які залишилися у Російській Федерації, опинилися сам-на-сам із імперськими амбіціями росіян. Ці амбіції підкріплюються залишками військової потуги, своєрідною спадщиною СРСР. Справжніх цивілізаційних переваг Росія своїм підданцям запропонувати не спромоглася. Звісно, не сама країна, а владна верхівка, «еліта». Ностальгування за минулою величчю імперії виявилося єдиною об’єднавчою ідеєю для майбутнього Росії. Колись і засновник комуністичної імперії Ленін на уламках імперії Російської мріяв про підкорення всієї планети. Задля створення імперій завжди потрібні солдати — безвідмовні, відданні, бездумні. Ось тут і згадали сучасні апологети російського імперіалізму про наукові розробки, які свого часу велися в СРСР з метою продовжити життя хворим можновладцям-дідуганам. Водночас ці дослідження були перспективними з точки зору створення керованих ззовні біологічних роботів. Нові керівники країни так само виявилися зацікавленими жити довго, дуже довго, і їм також припала до вподоби ідея створення універсальних солдатів.

Один полковник КДБ у відставці на ім’я Владімір Шахсуваров, делегований «бійцями невидимого фронту» в олігархи, отримав завдання фінансувати продовження розробок. Характерники дізналися про це завдяки друзям у Росії, які розуміли, що неоімперський шлях веде їхню країну до нової громадянської війни та поглинання справжніми імперіями — Китаєм, США, навіть Індією та Японією…

От і має тепер козацьке товариство клопіт зупинити божевільні наміри нинішніх «кремлівських мрійників», бо Україна буде першою на шляху нової ординської навали. Олег, з його унікальними природними здібностями, може добре прислужитися такій шляхетній справі.

Уранці яхта вже швартувалася біля причальної стінки занедбаного річкового вокзалу Кременчука.

— Як гадаєш, він — восьмий? — запитав Гордій в Івана, кивнувши головою в бік Олега — парубок саме піднявся на палубу та приєднався до чоловіків.

— Певен, що восьмий, — відповів старший характерник і на здивований погляд парубка, який чув ці слова, додав: — Згодом поясню тобі, про що йдеться. Недарма ж Триголос на тебе поклав пошук скарбу могили. Наразі ж поквапся відвідати маму з сестричкою. Гордію!..

Гордій дістав з внутрішньої кишені піджака телефон та пухкий конверт…

* * *

До Василевої хрущівки підрулив «Хаммер». Секретар теософського товариства уже чекав біля під’їзду, але Томас опустив скло і наказав йому швидше вмощуватися на задньому сидінні джипа. Макаку з собою не брали, бо молодому волоцюзі не слід було знати про мету поїздки, натомість він мав підготувати одну технічно нескладну, але вельми небезпечну операцію.

Машина швидко їхала правим берегом Дніпра на північний захід.

— У сучасному електронному світі, Василю, практично неможливо сховатися, — говорив через плече Томас, сидячи поряд із мовчазним бритоголовим водієм. — Цей пристрій, — цереушник вказав на щось подібне до ноутбука на своїх колінах, — дозволяє відстежувати пересування людини за сигналом її телефону.

— Але ж Ви наказали Гусикові вмикати поцуплений мобільник лише зрідка, коли це буде безпечно, а з моменту останнього увімкнення вони могли далеченько забратися.

— Ми стежитимемо не лише за тим телефоном, що в Гусика. За ті кілька разів, що він подавав нам сигнал поцупленим апаратом, ми з’ясували, які інші телефони постійно знаходяться поряд — в радіусі тридцяти метрів. Тепер ми можемо стежити за пересуванням усіх членів команди «Спасу», навіть коли вони розділяться.

— І чути їхні розмови? — запитав Василь.

— Так.

— Це все завдяки оцьому маленькому комп’ютеру?!

— Ну, не лише. Нам допомагає електронно-супутникова розвідка. Якби ж ми мали таку техніку в роки «холодної війни», коли ми з Вами познайомилися, може, й Союз би швидше розвалився.

— Тоді ми з Вами взагалі не познайомилися б, — заперечливо хитнув головою Василь. — Ви секрети «Південмашу» й без мене вивідали б, а Союз, може, і не розсипався б зовсім…

Вони саме проминули скульптуру чорно-білого бугая на узбіччі траси в мікрорайоні Таромське, і Василь заходився розпитувати про американську долю знаменитого на Дніпропетровщині Хазяїна, який починав свій шлях до каліфорнійської в’язниці саме у цих краях. Томас напружився, але збагнувши, що теософ питає просто з цікавості, відбувся переказом загальновідомих фактів. До того ж, і сам дізнався від Василя дещо про цього знаного і досі шанованого тут чоловіка.

Судячи з показників монітора, уся команда «Спасу» перебувала у Кременчуці. «Хаммер» мчав саме туди.

— Скажіть, — Василь аж підстрибнув на сидінні від несподіваного прозріння, — Ви ж могли за допомогою електронного стеження з’ясувати, хто намагався напасти на характерників біля Кам’яної могили?

— Намагалися, але нападники, вочевидь, також знають, що таке кібернетичне шпигунство. У них не було мобільних телефонів — дотримувалися режиму цілковитого цифрового мовчання. Проте не хвилюйтеся — їх уже ідентифікували в інший спосіб. Спробу нападу організував Йосип Бланк, а от якою зброєю у тій сутичці скористалися характерники, мені дуже хотілося б дізнатися. Вона і в мене, і моїх людей викликала панічне бажання втекти від Кам’яної могили. Ледве оговтався…

Томас замовк, зрозумівши, що бовкнув зайве. Старість, — майнула неприємна думка. Надалі він мало дослухався до Василевих просторікувань, думав про своє. Шпигун-ветеран знову почувався у своїй рідній стихії — опинився в епіцентрі дійсно значущих подій і може вплинути на їхній перебіг в інтересах американської нації. Отже, йому слід з’ясувати дві обставини: по-перше, який стосунок має парубок-біоробот до того, що днями відбулося біля Кам’яної могили. І по-друге: Бланк полює на дискету Хазяїна з власних інтересів, чи виконує завдання свого російського господаря? Він уже достеменно знав, хто є тим господарем.

Позначка на моніторі підтверджувала, що уся група телефонних сигналів, прив’язаних до яхти «Спас», так само тримається купи й не рухається — Томас із Василем наближалися до характерників. На мить увімкнувся Гусиків телефон, підтверджуючи, що й волоцюжки з ними.

Цереушник ще раз поглянув на екран. Було схоже, що усі власники телефонів залишили облавок «Спасу» — сигнали купно фіксувалися на набережній, біля споруди Кременчуцького річкового вокзалу. Мабуть, вийшли розім’ятися, — припустив Томас, повертаючись до своїх міркувань.

Оперативники та аналітики ЦРУ знову забезпечили його надійною інформацією: Бланк працює на широко відомого у підприємницьких колах світу мільярдера Владіміра Шахсуварова. А той, своєю чергою, є довіреною особою лідера російської нації — самодержця. Це дуже небезпечні суперники, але Томас уже підготував для них кілька сюрпризів.

На узбіччі з’явилися невеличкі будиночки правобережного Кременчуцького передмістя — Крукова. Водій мусив скинути швидкість, бо перед старим та аварійним мостом виник чималий затор. Цереушник обернувся до Василя:

— Ми зупинимося неподалік річкового вокзалу, там зараз зібралися усі характерники. Вам слід підійти до них та встановити контакт. Балакайте про будь-що, наприклад, про судноплавні характеристики їхньої яхти. Головне — мене цікавить молодий парубок, можливо, трохи дивакуватий на вигляд. Я здалеку їх фотографуватиму та слухатиму вашу розмову. Ви ж маєте примусити говорити їх якомога більше, а в ідеалі — і діяти — саме того парубка.

— Хочете зрозуміти, як він поводиться, і чи можна відрізнити його від звичайної людини, — здогадався секретар, — а можливо, і те, в який спосіб можна перебрати управління над ним… Чому б вам самому не увійти в контакт із характерниками?

— Боїтеся, Василю?

— Ну, Ви ж самі визнаєте їхні езотеричні здібності…

— Річ у тому, що від мене за версту тхне іноземцем. Ніяк не позбудуся цього клятого акценту.

— Можна подумати, що я виглядаю цілком по-місцевому…

— Ви справді виглядаєте трохи дивакувато, тому Ваше бажання поспілкуватися не викличе підозри… Погляньте, — Томас вказав на монітор, — таке враження, що вони вишикувалися у лінійку. Телефони розташувалися в ряд, на однаковій відстані одне від одного.

«Хаммер» нарешті перетнув міст і рушив за вказівками голосового навігатора до річкового вокзалу.

* * *

Владімір Шахсуваров народився десь у нечорноземній зоні. Він був єдиною дитиною у сім’ї колгоспного парторга та бухгалтерки. Родина, вважаючи себе «білою кісткою», трималася осібно від сільської громади. За це однокласники з першого класу ненавиділи, зневажали і, зрозуміло, нещадно били кволого Володю. Хоча вчився він добре, вчителі наважилися попросити парторга забрати сина зі школи після восьмого класу. Довелося хлопцю вступати до технікуму радянської торгівлі в одному з обласних центрів на Волзі. З директором того навчального закладу Шахсуваров-старший випив не один ящик коньяку на різних партійних конференціях, тому вступ, попри величезний конку рс, минувся без проблем. У технікумі Володя всерйоз зайнявся своїм фізичним гартом і почав показувати пристойні результати у забігах на середні дистанції та плаванні.

Закінчивши навчання, дипломований торгаш попрацював щось місяців зо три у гастрономі, а потому його забрали у прикордонні війська. Служив він у Західній Україні на радянсько-польському кордоні. Тоді хлопець і зауважив, наскільки разюче відрізняється побут та характер українського села від російського. Сам факт наявності таких відмінностей інтуїтивно не сподобався молодому прикордонникові. Із запитаннями про природу цієї різниці він у вільний від служби час чіплявся до замполіта застави. Ці настрої не лишилися непоміченими — одного дня його запросили до особливого відділу й двоє чоловіків з синіми смугами на погонах запропонували заповнити кілька детальних анкет та відповісти на безліч ще детальніших запитань.

За півроку до демобілізації сержантові Шахсуварову запропонували вступити до Вищої школи КДБ.

Закінчив її вже одруженим на дочці начальника їхнього факультету. Тесть, який зробив свою кар’єру на стеженні за дисидентськими настроями у середовищі вірних та священства Російської Православної Церкви, намагався й зятя прилаштувати на цю нескладну роботу. Але молодий лейтенант несподівано відмовився. Він попросив посприяти його призначенню до управління, яке наглядало за секретними дослідними інститутами. Тесть, віддавши належне такій далекоглядності, виконав прохання. Коли СРСР почав розвалюватися, Шахсуваров допоміг кільком адміністративним працівникам цих наукових установ переправити за кордон і там продати коштовні реагенти та матеріали — платину, паладій, осмій. Золото зі сріблом міняли на долари у рідній Росії. Так майбутній олігарх заробив свій первинний капітал.

Він звільнився зі служби. Завдяки грошам, власним і тестевим зв’язкам, обрався до Думи і, убезпечивши таким чином себе й бізнес, продовжив громадити статки. Коли розвиток самодержавної моделі влади під символом двоголового орла, позиченого у Візантії[20], сягнув тієї стадії, за якої олігархів уже почав призначати самодержець, Шахсуваров зумів потрапити до заповітного списку обраних. З часом його статус ще більше зміцнився. Та разом із посиленням впливу при дворі більшало і добре замаскованих ворогів. Позаочі його називали «лейб-олігархом».

Тим часом самодержець доручив мільярдерові організувати розробку технологій продовження життя та створення безвідмовних біологічних роботів. Тут стали у пригоді Фьодар Россомахін та Йосип Бланк.

Вісті з Дніпропетровська потішили Шахсуварова: нарешті отримали біоінформаційну речовину — своєрідний ключ до зупинки процесу старіння — та створили перший дієздатний зразок біоробота. Потім від Россомахіна й Бланка довго не було жодних звісток, а коли нарешті на категоричну вимогу вони надійшли, шокували та розлютили олігарха. Все було втрачено — і гомункул, і біоінформаційна речовина! Він тричі прокляв свою поквапливість — бо вже доповів «лідерові нації» про феноменальний успіх експерименту. Мусив це зробити, бо лідер мало не щодня питав про це. Відповідно, у ворогів Шахсуварова з’явився залізобетонний привід посіяти зерно сумнівів у самодержця щодо спроможності та компетентності полковника КДБ у запасі.

Необхідно було діяти. Олігарх вирішив негайно летіти до Дніпропетровська, не попереджуючи про це Йосипа. Приводу для поїздки вигадувати не довелося — Шахсуваров володів пакетами акцій кількох підприємств у Дніпропетровській області, серед яких був навіть «Водоканал». Ці вигідні придбання він здійснив з ласки колись усесильного Хазяїна.

9. Підступи «світового тероризму»

Олег був удома. Він бавився з сестричкою у кімнаті, а мама, розпитавши про справи, якими він нібито займався на фірмі, поралася на кухні — квапилася почастувати сина домашніми стравами. Перед тим, як відпустити його до рідних, Гордій дав Олегові щойно придбаний новий телефон із так само новим номером. Характерник попередив, що надвечір за ним заїде Мстислав та відвезе до яхти, яка чекатиме на якорі вже у Канівському водосховищі.

Мама не розпитувала, куди поділася його «Хонда», чому з ним відтепер не можна буде зідзвонитися по мобільному телефону, чому він навіть не переночує удома. Олег був їй за це дуже вдячний. Лише з того, як вона поглянула на сина, коли той віддав їй чималу суму грошей — Гордій просто примусив узяти нібито його заробіток на фірмі — хлопець зрозумів, що мама дуже хвилюється за нього і не надто вірить у розповіді про успішну торгівлю «Трамалайфом».

День минув швидко. Поночі Олег був уже на «Спасі», який ішов попід правим берегом мілкого і широкого Канівського моря до Трахтемирова. Налетів сильний бічний вітер. Яхту почало кидати на високих хвилях. Негода посилювалася, тож капітан відвів судно на глибину і наказав лягати у дрейф — за таких погодних обставин годі було сподіватися безпечно причалити, тим паче поночі. Вечерю подали у кают-компанії. Головною стравою були дві фаршировані щуки, яких на блешню впіймав сам капітан яхти.

Олег уперше від дня знайомства з Іваном та Гордієм бачив, що вони дозволили собі випити по чарці горілки. На запітнілу пляшку із оковитою ласо поглядав Ден, якому після детального розслідування інциденту зі вкраденим телефоном кока дозволили знову харчуватися за спільним столом. Гусика ж вирішили тримати замкненим у каюті.

Востаннє той телефон вмикали, аби, за інструкціями Макаки, подати короткий сигнал на підході до Кременчука. Перед тим, як Олег поїхав від річкового вокзалу до матері, Іван наказав йому та усім членам команди вичистити електронну пам’ять своїх телефонів, а самі апарати — здати Мстиславові. На літній терасі прибережної кав’ярні старший характерник замовив сніданок на трьох — Гордія, Мстислава та себе — і попросив персонал закладу не турбувати їх. Щойно офіціантка принесла замовлене та вийшла, Мстислав розклав телефони у діжки-вазони з високими туями, які слугували зеленою огорожею тераси. Швидко завершивши сніданок, характерники залишили кав’ярню. Яхта одразу ж віддала швартові.

* * *

Здивовані офіціантки спостерігали, як на обставлену туями терасу увійшов якийсь довготелесий дивно вдягнений чоловік. Біля вуха він постійно тримав слухавку, кидаючи у неї роздратовано-здивовані репліки. Зрештою пішов. Та не минуло й десяти хвилин, як він повернувся у супроводі добре вдягненого дядька із ноутбуком у руках. Вони сіли на терасі, замовили каву. Заінтригована офіціантка нишком підглянула за дивними відвідувачами. Побачене змусило дівчину тихцем гукнути охоронця — клієнт, який прийшов другим, трохи почаклував над комп’ютером, а тоді підвівся й почав виймати з-під туй мобільні телефони — дорогущі-і-і! А один саме такий, про який вона мріяла — тонісінький із сенсорним екраном, як у подруги, що віднедавна зустрічається з одним підстаркуватим хабарником з мерії…

Не встиг Томас визбирати й половини апаратів, як на терасі з’явився суворий охоронець і заявив — нехай добродії не беруть того, чого не клали під деревця. Усі Василеві спроби переконати його, нібито телефони належать їхнім друзям, які так пожартували — гра є така, квест[21] називається, — наражалися лише на іронічну посмішку молодика. Мовляв, коли панове таки спробують привласнити чуже майно, можна й міліцію викликати. У Кременчуці, між іншим, усі одне одного знають, тож нехай нечисті на руку громадяни з трьох разів угадають: на чиєму боці будуть місцеві правоохоронці. Томас уже збирався запропонувати охоронцеві грошей хоча б за частину телефонів, але ця розмова привернула увагу не лише усього персоналу кав’ярні, а й кількох відвідувачів. Тож цереушникові з теософом довелося стрімголов тікати до «Хаммера», завбачливо залишеного подалі від річкового вокзалу. У цій веремії вони не звернули уваги на кремезного парубка, що оглядав у бінокль Дніпровські краєвиди та набережну, і на другого, який назирці «провів» їх до джипу.

* * *

Щодо чарчини горілки, то Ден впіймав облизня. Навіть білого мозельського, яке пив Мстислав, не дали. Відправили спати. Коли ображений волоцюжка у супроводі Остапа вийшов з кают-компанії, Іван провів його поглядом і сказав:

— Таких в Україні вже утричі більше, ніж солдатів в армії.

— І щодня більшає, — додав Гордій. — Вони хворі, часто — наркомани, алкоголіки й неписьменні. Змалку вже цілковито зайві у цьому світі.

— Не потрібні вони цій країні, — Мстислав зробив ковток, — а країна їм — і поготів.

— Капіталізм разом із незалежністю України приніс таким лише злидні й поневіряння, — Іван поглянув на Олега.

— Хіба ж не вони самі у цьому винні, бодай частково? — запитав наймолодший характерник. — Самі ж утікають з дому, лінуються вчитися…

— Винні, винні, — погодився Гордій, — та якщо про них ніхто не подбає, такі, як Ден та Гусик, зрештою подбають про себе самі. Вже роблять це — грабують, крадуть, втягують у свої злочини молодших. У зграї збиваються.

— Водночас і їх самих продовжують грабувати, — сказав Іван.

— Як це? — Олег підвів погляд на старшого характерника.

— У них спочатку вкрали надбання, нагромаджене їхніми дідами та батьками, — заводи, електростанції. Навіть береги цих гнилих морів, — Іван вказав на ілюмінатор, — і ті загарбали. Скоро заберуть останнє — родючі землі.

— І лишиться їм працювати за безцінь на вкрадених у них ланах та заводах на «нових українців», втрачаючи на цьому здоров’я або й життя, як шахтарі, — зітхнув Гордій. — Альтернативою такій долі є в’язниця. Втім, схоже, що нині на суцільну в’язницю намагаються перетворити всю Україну, відгородивши її від цивілізованого світу тими самими бандитизмом, корупцією, технологічною відсталістю та жлобством.

— Ви маєте намір це якось змінити? — запитав Олег.

— Є деякі задумки, — відповів Іван.

— Але останні події привернули до нас трохи зайвої уваги… — зауважив Гордій.

— Увагу виявляють люди, яких відстежили Мстислав із Остапом на річковому вокзалі? Ті, що стежили за нами, завдяки сигналам мобільних телефонів? — поцікавився Олег, якому Мстислав дорогою встиг розповісти про пригоду у кав’ярні на річковому вокзалі.

— Це нові фігуранти на нашому обрії. Є ще й старі — Йосип Бланк, Транихиїл, твоя, вибачай Олеже, Людмила… Але головне — ті, хто стоїть за ними, — відповів Іван.

— Їм потрібен ти, — додав Гордій, — бо вважають тебе біороботом, а ще більше — біоінформаційна речовина, яка допоможе створити ще тисячі таких.

— Додав я вам клопотів, — зітхнув Олег.

— Не журися, — Мстислав поплескав його по плечі. — Ти нам вже допомагаєш. Завдяки тобі ми полонили у сапфіровій пляшечці програму-заклинання Порадника. Немов джина з арабських казок, — усміхнувся молодий характерник. — До речі, а що ми з ним робитимемо? — запитав він у батька.

— Гадаю, Триголос підкаже, — відповів синові Іван. — Зараз ідеться про інше: наше становище різко змінилося — діяти поволі, як ми планували раніше, не вийде — за нами вестимуть щільне стеження. Олеже, — вів він далі, — ще років десять тому ми збагнули, що така Україна, якою її будує нинішня так звана «еліта», не потрібна ні українцям, ні світові. Тій «еліті» вона також не потрібна, бо усі її дії спрямовані лише на пограбування країни. Витрачають і витрачатимуть награбоване вони у безпечніших, заможних та комфортних країнах.

— Якщо такі взагалі залишаться десь у майбутньому світі, — Гордій зробив кілька кроків невеликим приміщенням.

— Режим, який розкрадає ресурси країни, не дбаючи про їхнє відновлення, включно з ресурсами людськими, називається окупаційним, — твердо мовив Іван. — Держава Україна нині становить найбільшу загрозу для країни Україна. Така Україна потрібна лише Росії, бо й там усе майже так само, навіть гірше. Дар сили характерників зобов’язує нас зробити усе можливе для порятунку країни. Ми готувалися до цього поволі, розуміючи масштабність завдання, але обставини змушують нас прискорити події. Про наше існування та можливості дізналися забагато зацікавлених у тому, щоб завадити нашій місії. Тут, у Трахтемирові, — Іван хитнув головою у бік задраєного ілюмінатора, — розташована таємна штаб-квартира Ордену Триголоса. Він нечисленний — налічує лише сімох членів. З чотирма ти вже знайомий — Гордій, Мстислав, Мечислав та я. Решта троє прибудуть до Трахтемирова днями. Прибудуть, Олеже, аби посвятити тебе восьмим членом Ордену.

До кают-компанії увійшов капітан, повідомив: за прогнозом, погода завтра буде сприятливіша, можна буде причалити у Трахтемирові. Вирішили швартуватися, щойно розвидниться. На «Спасі» оголосили відбій.

* * *

Літак випірнув із товстого шару хмар і пішов на посадку. Невелике повітряне судно трохи трусило — було вітряно, починався дощ. Стюардеса для годиться попросила Шахсуварова пристебнутися ременем, але олігарх натомість підвівся й пішов до кабіни пілотів із пузатою чаркою у руці. Завжди любив звідти спостерігати за посадкою, потягуючи коньяк. Заперечити власникові літака молода дівчина не наважилася.

Унизу, в дощовій мряці, пропливали корпуси заводів, тьмяним свинцем блиснув Дніпро, промайнули квартали новобудов, наближалися жовті вогні посадкової смуги. Усе відбувалося у штатному режимі.

Владімір поглянув в ілюмінатор і помітив, що паралельним з ними курсом рухається маленький, майже іграшковий, літачок. Він хотів сказати про це командирові, але кабіною раптом забігали яскраві зелені промені. Другий пілот вилаявся — мовляв, дістали ці хулігани, які в останні місяці по усьому світові намагаються засліплювати пілотів лазерними указками. Командир запевнив Шахсуварова, що жодної небезпеки немає — указкою зашкодити літакові неможливо… Потужний спалах світла і сильний гуркіт увірвав його заспокійливу промову.

Літак на швидкості вдарився шасі об посадкову смугу і почав хилитися на лівий бік. Шахсуваров нічого не бачив. Почувся пронизливий скрегіт — крило зачепило землю, судно швидко закрутилося на бетонці. Чоловік відчув, як його підкидає у повітря, і свідомість вимкнулася.

Про жорстку посадку олігархового літака у місцевому аеропорту Йосип Бланк почув наступного ранку із телевізійних новин. Він саме голився у ванній, за звичкою слухаючи останні вісті одного з російських телеканалів, коли раптом почув про катастрофу та прізвище Шахсуварова. З несподіванки Йосип неоковирним рухом порізав шию й кинувся у кімнату до телевізора. Задзвонив мобільний. Навіть не поглянувши, хто телефонує, чоловік вимкнув апарат і прикипів до екрана. Там тележурналіст, походжаючи перед парканом летовища, високим неприємним голосом розповідав, що місцева диспетчерська служба не спромоглася забезпечити посадки повітряного судна з VIP-персоною на облавку. Натякав на зацікавленість українського бізнесу в усуненні Шахсуварова з місцевих ринків комунальних послуг, говорив, що Росія не може залишити цю аварію без ретельного розслідування. Та чи лишився живим власник літака, чомусь не повідомив. Про екіпаж сказав, що загинули командир та стюардеса, другий пілот перебуває у реанімації місцевої лікарні, його стан «стабільно тяжкий».

Знову задзвонив мобільний. Цього разу Йосип, побачивши, що телефонує Транихиїл, поквапився відповісти.

Томас, зловтішаючись, прослухав запис цієї розмови. З імітацією теракту проти літака Макака впорався ліпше, ніж із викраденням портфеля в Бланка. Безпілотний диверсійний пристрій, застосований для усунення олігарха, самоліквідувався без сліду, тож заокеанські «вуха» в організації катастрофи не вилізуть. Успіх теракту був досягнутий завдяки тому, що співробітники московського офісу ЦРУ дізналися точний час вильоту Шахсуварова з Домодєдова і розрахували момент його з’яви над Дніпропетровськом. А ще олігарха підвела любов до символів — його літак був розфарбований у прикметні агресивні кольори монархічних прапорів. Після здійснення операції прикриття старшого волоцюгу та трьох його молодших посіпак за усіма канонами шпигунського жанру слід було б ліквідувати. Але він ще був потрібний для контакту з Деном та Гусиком — тож довелося чесно заплатити новоспеченому «терористові» обіцяні гроші.

У телефонній розмові Россман уже звично накричав на Бланка, звинувативши бідного Йосю у тому, що він знав про несподіваний приїзд замовника, але не сказав про це. А тепер ще й приховує місцеперебування Шахсуварова та те, наскільки серйозно олігарх постраждав. Як не переконував Бланк у тому, що він про обидві обставини ні сном ні духом, Тед йому так і не повірив.

Томаса трохи здивувало, що про лазерну атаку ніхто не повідомляв, але він списав це на те, що влада не хоче поширювати такий простий рецепт здійснення терористичних актів. Щодо місця перебування травмованого Шахсуварова, то його Томас уже знав — олігарха лікували у найкращій в місті приватній клініці, під потужною охороною. Стан потерпілого виключає транспортування. З Німеччини вже везуть барокамеру та фахівців-травматологів клініки «Шаріте».

Росія наполягає на участі її експертів у розслідуванні авіаційної катастрофи. Україна не заперечує — але тільки після завершення власного розслідування. З диспетчера аеропорту, який вів чартер, узяли підписку про невиїзд. На певний час Шахсуварова виведено з гри, але якщо він оговтається — стане втричі небезпечнішим.

Виклавши ці результати своїх зусиль у шифрограмі до Ленглі, Томас закінчив її вимогою підкріплення — кадрового та фінансового. Адже технологія виробництва біороботів зовсім не міф, та й характерники з їхніми феноменальними здібностями також втілилися із легенд у реальність. Словом, є куди докласти зусилля співробітникам паранормального відділу ЦРУ у Дніпропетровську.

Відповідь надійшла швидко, і її перша частина Томасові сподобалася. Там ішлося про те, що зусилля агента належно поціновано, а прохання про підкріплення обіцяли задовольнити майже у повному обсязі. Розмір того «майже» лягає винятково на сумління скнар із фінансового відділу. У другій частині шифровки Томаса з ущипливою чемністю запитували: а чому, власне, він не поцікавився, хто організував таємну евакуацію Шахсуварова зі злітної смуги та оплачує його лікування й охорону? Але нехай агент тим не дуже переймається — Ленглі вже над цим працює. Є певні результати. Якщо знадобиться Томасова допомога на місці — йому повідомлять.

Такого проколу з ним ще не траплялося. Радіючи вдалому замахові, Томас дійсно зовсім не надав ваги обставинам, за яких олігарха вивезли до клініки.

Спроба Владіміра Шахсуварова зненацька прибути до Дніпропетровська налякала Теда Россмана, але ще більше його нажахав замах на олігарха. Версію про несправність літака, помилку пілота чи диспетчера Транихиїл відкинув одразу — не вірив у такі збіги. Людмила припустила, що їхнього замовника самого «замовили» конкуренти по бізнесу з Росії, але Тед і в це не повірив — він просто відчував, що ця катастрофа пов’язана з його дослідженнями.

Від невеселих роздумів його відволік зумер комп’ютера. Це був сигнал відновлення зв’язку з програмою-порадником. Тед миттю опинився біля монітора, але його радість змінилася подивом. Програма нарешті самоналаштувалася на трансляцію зорової картинки біоробота. Маючи змогу бачити на екрані усе, що бачить довкола себе Олег, Транихиїл споглядав лише якусь водяну каламуть. Судячи з усього, хлопець перебував під водою, рухаючись дуже швидко і з розплющеними очима. На мить промайнув окраєць неба, розлетілися бризки над водою — і знову та сама каламуть. Раптом біоробот різко прискорився, Транихиїл побачив відблиск риб’ячої луски, а тоді екран заповнило криваве марево — здалося, що пропливають чиїсь тельбухи. Потому з’явилося небо, насувався високий зелений берег. Россман спробував керувати роботом, але схоже було на те, що Олег перестав розуміти команди. Втім, прості механічні дії, до яких його примушували порухи комп’ютерної «мишки», він виконував, як і раніше, безвідмовно. Пробитися ж до свідомості парубка було неможливо. Програма працювала якось дивно, складалося враження, ніби її кібернетичний симбіоз із організмом розладнався.

Транихиїл визначив місцеперебування біоробота — Канівське водосховище, узбережжя Трахтемирівського півострова. Далеченько — майже межа дистанції для управління програмою. Учений розвернув Олега знову до берега. Біоробот вибрався на суходіл, але чомусь не підводився — видавалося, що він пересувається плазом, і як не намагався Транихиїл примусити його підвестися — усе було марно. У поле зору біоробота потрапили чиїсь босі ступні на тлі товстої колоди, а коли він підвів голову, Тед раптом побачив обличчя молодого чоловіка, що сидів на деревині. Воно було дуже схоже на… Олегове. Зв’язок почав уриватися, а тоді зник остаточно.

Ошелешений дослідник із хвилину сидів перед монітором, а тоді таки спробував відновити контакт із біороботом, але марно. Мабуть, відстань завелика, — вирішив Тед і взяв слухавку, аби зателефонувати Людмилі.

* * *

Олег прокинувся. Він відчував якісь зміни довкола. Виявилося, що під ранок вітер ущух, яхту більше не розхитують хвилі, і вона рівним ходом йде водосховищем. В ілюмінаторі виднілося темно-синє небо. Зорі вже згасли. З палуби долинали неголосні команди та кроки матросів. Молодий характерник піднявся туди.

За Дніпром ледь починало сходити сонце — на спокійну воду лягла червона доріжка світанку. Про вчорашню негоду нагадували лише далекі пасма хмар, що відступали небосхилом кудись на південний захід. Вранішню тишу трохи розвіював неголосний шум двигуна. Олег милувався краєвидом Трахтемирова, спираючись на облавок. Усамітнення парубка ніхто не порушував — лише помічник капітана, який стояв за штурвалом у рубці, привітався порухом голови.

Зненацька двигун кілька разів збився з ритму, тоді застукотів і заглухнув. До Олега долетіла тиха багатоповерхова лайка помічника, адресована браконьєрам, чиї сіті намоталися на гвинти. Судно лягло у дрейф. На палубі Остап уже вдягнув водолазну маску і готувався спуститися до гвинтів та спробувати їх звільнити. Раптом знизу почулися удари по металевій обшивці борту. Олег побачив, що у воді борсається якась тваринка. Вона заплуталася в сітці й відчайдушно, але безуспішно намагалася вирватися на волю.

Остап спустився у воду і, намагаючись не поранити знесилену полонянку, обрізав тонкі нейлонові пута. Виявилося, що до них потрапила молода видра. Придушена, вона вже ледь подавала ознаки життя. Олег перехилився через борт, взяв її з рук Остапа і поклав на палубу. Капітан, поглянувши на врятовану, наказав принести з камбуза дерев’яний ящик з-під мозельського вина і призначив його за тимчасовий лазарет для видреняти — допоки воно не прогризе тонкі дошки.

Тим часом Остап звільнив гвинти, і надійний шведський дизельний двигун знову почав штовхати яхту до берега. Снідали вже у Трахтемирівському замку. Так старші характерники називали свій таємничий осідок. Ящик із видрою їм довелося забрати з собою — капітан категорично не погоджувався лишати тварину на облавку.

Дивна це була споруда, точніше цілий комплекс будівель. Олегові колись доводилося чути слово «футуризм», і саме його зараз молодий характерник підсвідомо вжив для визначення свого враження від замку. Він стояв у глибокій западині поміж двома пагорбами. Туди від невеликої бухти вів баюристий шлях, здолати який могли хіба позашляховики.

Проминувши міцні ворота, які охороняли кілька чоловіків у камуфляжі, вони зупинилися перед велетенським металевим щитом — він перегороджував усю западину поміж схилами. Щит відсунувся, занурюючись просто у глиняну стіну пагорба, і машини заїхали до западини. Вона була майже правильної овальної форми. В’їзд був облаштований на кінці довшої осі овалу. Звідси похило угору пролягала пряма смуга асфальтобетону, впираючись у скляну різнокольорову будівлю, схожу на кілька кубів і паралелепіпедів, зіставлених докупи. Три різновисокі паралелепіпеди вінчали блискучі піраміди — за розвиненої уяви вони могли б викликати асоціації із замковими вежами. Попід стінами западини тягнулися триярусні скляні будівлі. Над усіма ними нависали дерева та кущі, що росли на верху западини. З асфальтобетонною доріжкою під прямим кутом перетиналася ще одна — майже в центрі овалу, ділячи його на чотири рівні частини. Між доріжками були розбиті газони та квітники, били фонтани, текли струмки, де плавали китайські золоті коропи.

Машини зупинилися на стоянці з внутрішнього боку щита, і характерники далі рушили пішки.

З’ясувалося, що до замку вже прибули інші троє членів Ордену Триголоса, усі чоловіки за п’ятдесят — двоє киян та один харків’янин. Іван познайомив їх з Олегом. Кияни виявилися вченими — кібернетиком та біологом, а харків’янин — музикантом-бандуристом. Гордій розповів, що Ордену вже понад десять років, і увесь цей час вони відшукували нащадків характерників. Їхні спадкові вкрай рідкісні властивості виявляють себе у людині по-різному і мають різну силу. Наприклад, він, Гордій, значно слабший за Івана, а Мечислав — за свого брата-близнюка Мстислава. У київських вчених ці здібності також не надто потужні, а ось бандурист в ієрархії сили — другий після Івана, але й Іван не найперший… Найсильнішим характерником, згідно з пророцтвом Триголоса, має стати той, хто буде посвячений до його Ордену восьмим.

* * *

Про катастрофу літака Шахсуварова самодержець усеросійський дізнався в Усурійську, куди прилетів до улюблених своїх тигрів — збереженню їхньої популяції приділялося останнім часом чимало монаршої уваги. Він негайно скликав скайп-нараду наближених та втаємничених осіб. Говорили на ній багато, емоційно, не дуже добираючи висловлювання. Усе ж бо свідчило, що на призначеного працювати олігархом полковника скоїли справжній замах. Отже, існує загроза розкриття тривалої й дуже витратної операції зі створення принципово нового типу влади — влади біологічної! Звісно, загроза йде від недорікуватих українців, а також, найімовірніше, — від зловорожих американців. Знову кляті піндоси[22] лізуть до російських справ, заступаючи Федерації шлях до відновлення свого великодержавного статусу. Якщо їм зараз не дати по пазурах, то знищать останню надію на реставрацію імперії. Але! Замало нині сил у знекровленої корупцією, деморалізованої країни, аби ставати на прю зі справжньою наддержавою. Доведеться відігратися на Україні, бодай у дипломатичному та інформаційному аспектах. На нараді вирішили збурити чергову хвилю негативних емоцій щодо України в російських, а як вийде — то й у світових ЗМІ, звинувативши сусідню державу у нездатності гарантувати безпеку польотів. Під цей шум — вимагати допуску російських криміналістів до розслідування на місці, аби з’ясувати, хто направду організував катастрофу. Звісно, необхідно провести паралельне таємне розслідування на чужій тепер території. Засобів для цього не бракує — підкуп, шантаж, гра на ностальгії за імперським минулим у старшого покоління українських бюрократів, які готові поділитися потрібною інформацією зі спецслужбами «братньої сусідньої держави». Офіційне ж розслідування потрібне для того, щоб не лише принизити українців, а й отримати можливість відрядити до них якомога більше працівників спецслужб найрізноманітнішого профілю. Це буде серйозною форою у протистоянні з ЦРУ, яке в Україні вимушене діяти таємно, або принаймні не дуже відкрито.

Та вже на початку здійснення цей нібито бездоганний план дав збій. По-перше, Україна категорично відмовилася допускати на свою територію криміналістів із російських спецслужб, погодившись лише на участь у розслідуванні технічних фахівців-авіаторів. По-друге, українці несподівано виявили інтерес до того, наскільки законними були придбання Шахсуваровим підприємств на Дніпропетровщині. Та найгірше — вони під різними приводами наполегливо намагалися з’ясувати, з ким так квапився таємно зустрітися олігарх на їхній території. Самодержцю навіть довелося дзвонити українському гаранту, аби той трохи пригальмував цікавість своїх правоохоронців. Гарант пообіцяв втрутитися. Результатом став «витік» в Інтернеті інформації про бізнесову активність екс-полковника. Це лише ускладнило роботу для феесбешних нелегалів у Дніпропетровську — тепер особі Шахсуварова приділила трохи уваги і європейська та американська преса. Пригадали журналісти й давній зв'язок олігарха з Хазяїном та перекинули місточок до самого самодержця усеросійського. Словом, «хотіли як ліпше, а вийшло як завжди»[23].

10. Видр на ім’я Людмил

Знову світанок фарбував багрянцем небо над Трахтемировим. Вісім чоловіків вийшли з вузького підземелля й опинилися на схилі, що стрімко спускався до Дніпра. Тут одинаком височів дуб. Олег був вражений схожістю обрисів його крони із тим, що правив за сховок для Кобзи на Хортиці. Це дерево виглядало трохи нижчим, хоча таке враження могло скластися завдяки вранішньому сонцю, що заливало червоним золотом листя на верхівці. Ще більше був здивований молодий характерник, коли поглянув у долину, де мав знаходитися замок. Згори западина виглядала просто великим яром, зарослим густою дерезою. Без жодних ознак споруд чи іншої людської діяльності.

— Ззовні Трахтемирівський замок можуть побачити лише посвячені в Орден характерники, — пояснив Мстислав цю дивину.

— То його і з космосу також не видно? — навіщось запитав Олег.

— Хіба, якщо ти туди полетиш, — посміхнувся Мечислав. — Після посвяти, звісно.

— Усе вам аби жарти, — для годиться пробурчав київський кібернетик Назар.

— Посвята — справа таки серйозна, — підтримав ученого Іван.

Вони зупинилися під дубом. Гордій передав харків’янину, панові Тарасові, Кобзу. Семеро характерників сіли колом прямо в росяну траву. Олег мав лишитися стояти босоніж, притулившись спиною до дуба. Під деревом пролунав низький акорд, його підхопив трохи розтягнутий речитатив дивної пісні. Якби збоку хтось поглянув на цю сцену, то побачив би, що над добре освітленим гуртом чоловіків ніби почала густішати якась червоно-сиза тінь. Мелодія прискорювалася. Марево тіні густішало. Ущух ранковий вітерець. Стихли пташині співи.

Олег відчув, як свіжість росяної трави, що приємно холодила ступні, змінюється поколюванням, схожим на електричний струм. Потужний стовбур завібрував і почав теплішати. У мареві проступила знайома постать смаглявого юнака у довгій сорочці, підперезаного гаптованим яскравим поясом.

— Восьмий, — пролунав молодий бас Триголоса. — Пам’ятай про скарб…

Враз стихла дивна пісня. Востаннє пролунав перебір струн Кобзи. Олег на мить заплющив очі. Здавалося, що на мить — лишень кліпнув. Але коли він їх відкрив, то побачив, що сонце вже високо, а гурт характерників мирно снідає неподалік.

— Приєднуйся! — гукнув до нього інший вчений із Києва — біолог на ім’я Северин.

Олег справді відчував нестерпний голод, але миттю забув про нього, поглянувши у низину між пагорбами. Від дуба йому відкривалася футуристична панорама Трахтемирівського замку, що затишно розташувався у глибокій долині.

Ден із Гусиком уже третій день поспіль нудилися на яхті. Їх лишили під наглядом матросів, дозволивши досхочу купатися у теплій каламутній воді, що вже починала цвісти. Найгіршим було те, що Остап, який тепер відповідав за них, влаштував хлопцям справжній допит. Про те, де народилися, хто батьки, чи вчилися колись у школі. Брехати йому було складно — молодик одразу перевіряв правдивість усього почутого через Інтернет або зв’язуючись телефоном із тими, хто міг підтвердити чи спростувати розповіді волоцюжок. Хлопці були неабияк подивовані тим, що комп’ютери, виявляється, призначені не лише для ігор, розглядання порнографії та пустопорожніх побрехеньок у чатах і на форумах.

Не подобалося і те, що їм щодень загадували якусь роботу — палубу драїти, каюту власну прибирати, на камбузі допомагати, але ж і годували смачно й досхочу.

По обіді хлопці лежали на невеликому пляжику, зусібіч оточеному кущами, і пошепки обговорювали черговий план втечі з-під опіки цих дивакуватих чоловіків. Говорили про це більше знічев’я, бо розуміли, що тікати їм нікуди, а головне — з цими дядьками вони були нагодованими та у безпеці. Та й куди втечеш у самих плавках, у незнайомій і цілком дикій місцевості? Найбільше лякала обіцяна Остапом перспектива з осені відправити їх на навчання. Але ж до того ще майже цілісіньке літо!..

Верболози зашаруділи, хтось вийшов на сусідній пляж. Ден із Гусиком миттю перекинулись на животи і тихцем заповзли у кущі — поспостерігати. Виявилося, то був Олег. Поряд із ним, немов собака, смішно перебираючи лапами, чеберяла видра. Та, яку волоцюжки бачили у ящику з-під винних пляшок. Тваринка виглядала цілком здоровою. Парубок сів на повалений стовбур верби, а видра шубовснула у воду. Метрів за двадцять від берега вона кілька разів пірнула — і в її зубах опинилася чимала рибина. Тоді вона повернулася на берег, вмостилася біля босих ніг парубка й почала обідати. Тваринка кілька разів піднімала на Олега замурзану лускою морду, а тоді знову поверталася до свого хижацького харчу. Споживши його увесь, видра пішла у воду. Час від часу її голова з’являлася над поверхнею, запитально поглядала на Олега блискучими оченятами і знову зникала.

Так минуло хвилин із десять. Парубок спостерігав за твариною. Але інколи позирав у бік волоцюжок, що зачаїлися у кущах. Тоді Денові здавалося, що він їх бачить. Раптом з води почувся плюскіт — видра боролася з кимось довгастим і темно-коричневим. Олег, як був у джинсових шортах, кинувся у воду на допомогу. Слизька і сильна рибина борсалася, била хвостом, намагаючись вирватися, але вдвох вони зрештою витягли її на берег. Виявилося, що це сом, сантиметрів сімдесят завдовжки. Вочевидь, пухнаста хижачка роззявила пащу на занадто велику здобич.

— Ніколи б не подумав, що видру так швидко можна приручити, — прошепотів Ден до Гусика.

— Та кажу ж я тобі, що вони усі тут геть чисто шамани, — серйозно відповів менший волоцюга. — От уляпалися ми з тобою.

— А ти їх ще й Макаці намагався здати, придурок! — старший ляснув меншого по потилиці.

— Дене! Проїхали цю тему!! Я ж вже тобі винився за те. Здуру я…

— Добре, забули…

— Ану йдіть сюди! — раптом гукнув прямо до них Олег, ніби від початку знав, що вони підглядають за цієї дивною риболовлею. — Кому сказано? Вилазьте вже з тих кущів!

Хлопці підвелися і сторожко наблизилися до парубка, намагаючись триматися подалі від видри, яка тим часом чистила хутро на колоді, не звертаючи на них жодної уваги.

— Здрастуйте Вам, — промимрив Гусик, але замовк, отримавши відчутного стусана під ребра гострим ліктем Дена.

— І вам, нишпорки малолітні, не хворіти! — зиркнув на них Олег, не стримуючи, втім, іронічної посмішки. — Віднесете сома на «Спас». Віддасте на камбуз — нехай Андрій з нього щось приготує на свій смак. Пан Іван сказав, що ми сьогодні на облавку будемо вечеряти. Увісьмох.

* * *

Олег назвав свою видру Людмилою. Ну а як ще її слід було назвати? І байдуже, що то був самець. Коли видра Людмила (або видр Людмил) оговтався, Гордій запропонував його відпустити, але Олег під різними приводами відкладав це з дня на день, бо несподівано для себе прикипів до кумедної і розумної тварини. Було схоже, що і видр був не проти дружби із молодим характерником.

Після посвяти парубка до Ордену Іван розповів, що отримав від Триголоса пораду стосовно закоркованої у сапфіровій пляшці програми. Прадавній дух Хортиці рекомендував інсталювати її за допомогою біоінформаційної речовини якійсь теплокровній тварині, бажано — котові або собаці. Але старший характерник вважав, що Людмил для цього придасться краще. Олег відповів, що не дозволить знущатися з тваринки, чим спровокував іронічне запитання Мечислава, чи не було серед його колишніх клієнток якоїсь прихильниці партії Зелених? Та Іван запевнив, що для психіки видри від того шкоди не буде, а от контакт та порозуміння Олега з його улюбленцем значно поліпшаться. На тому й зійшлися.

Кібернетик Назар пояснив, як на практиці «перелити» програму з пляшки у свідомість тварини. Найскладнішим було утримати «Порадника» під контролем у мить, коли пляшку відкоркують. Вирішили цю проблему, відкривши пляшку у зоні дії бездротового Інтернету. За версією Назара, розумна програма має побачити у віртуальному просторі вхід до комп’ютера та інстинктивно туди прослизнути. Так і сталося. Кібернетику-характернику вдалося ізолювати Порадника у своєму ноутбуці. Тепер слід було помістити видру в поле дії бездротового Інтернету і, попередньо зробивши їй ін’єкцію біоінформаційної речовини, інсталювати програму в її свідомості.

Усе відбулося за Назаровим планом. Трохи знервованого Людмила занесли до зали, яка правила за імпровізовану кібернетичну лабораторію. Коли надійшов час використати біоінформаційну речовину, Гордій дістав металевий контейнер із того самого коричневого портфеля з крокодилової шкіри й передав Назарові. Портфель опинився у кутку, де нудився Людмил.

Шприц із речовиною нагріли до температури тіла видри. Коли Мечислав підійшов до Людмила, щоб забрати його на лабораторний стіл, виявилося, що тваринка вилізла з ящика та з ентузіазмом шматує портфель. Довелося її втихомирювати вдвох із Олегом.

Ін’єкцію майстерно зробив Северин. Певний час увага вісьмох характерників була зосереджена лише на Людмилові. Назар чаклував над ноутбуком, вряди-годи щось сердито бурмочучи. Нарешті він відкинувся на спинку крісла і, переможно обвівши поглядом усіх присутніх, заявив: операція поєднання кібернетичного інструмента з органічною свідомістю завершилася вдало!

Решту біоінформаційної речовини у тому ж контейнері вирішили про всяк випадок заховати у магічно екранованому сейфі на найглибшому рівні замку.

Зовні поведінка видри не змінилася, хіба виглядала вона трохи менш жвавою. Олег відчув, що кожен рух, кожен погляд Людмила відбивається у його свідомості. Це відчуття було неприємним. Тоді, за порадою Назара, він спробував подумки блокувати зв'язок. Це вдалося несподівано легко. Так само легко вийшло й поновити його. Молодий характерник запропонував винести Людмила надвір і пустити у струмок із золотими коропами на замковому дворі. Северин заперечив, що тоді від тих коропів залишиться хіба золота луска, але Олег пообіцяв: він спробує втримати видра від полювання на китайських екзотів.

Мечислав відійшов у куток, оглянув ящик з-під мозельського і помітив, що з пошматованого Людмилом портфеля випала чорна квадратна дискета. Поклавши її до кишені, парубок прихопив ящик і повернувся до гурту характерників.

У струмку Людмил поводився бездоганно. Олег подумки домовився з ним, що коропи їм обом геть нецікаві. Якимось чином видр спромігся пояснити парубкові, що він більше звик полювати уночі на річкову рибу, отож за цих жирних, золотавих та цілковито несмачних китайських коропів можна не хвилюватися. Втім, жовтогарячі риби були вочевидь іншої думки, бо щойно Людмил шубовснув у воду, луската зграя дременула геть.

Ще раз подивувавшись здатності Людмила так урізноманітнювати епітетами свою звірину мову, та переконавшись, що інсталяція «Порадника» не зашкодила розумній тваринці, характерники залишили її у спокої. Ось тоді Мечислав згадав про дискету.

Виявилося, що в замку немає комп’ютерних пристроїв, які здатні її прочитати — занадто старий носій інформації вигриз Людмил із крокодилового портфеля. З’ясувавши обставини, за яких Мечислав знайшов дискету, Іван наполіг, щоб її прочитали негайно. Тоді Гордій пригадав, що років із десять тому вони подарували місцевій агрофірмі новий (як на той час) комп’ютер — раптом він ще зберігся.

Виявилося, що зберігся — у бухгалтерії. Це з’ясувалося вже надвечір, коли вони приїхали до колгоспної контори. Запис на вигризеній видром дискеті був украй лаконічний:

N 48° 23.904'

E 34° 49.500'

— Це географічні координати, — впевнено сказав Гордій, поглянувши на ті кілька цифр та літер. — Сорок вісім градусів, двадцять три хвилини, дев’ятсот чотири секунди північної широти та тридцять чотири градуси, сорок дев’ять хвилин і п’ятсот секунд східної довготи. Це десь на північній околиці Дніпропетровська…

— Хіба у позначенні координат вживають слово «хвилина», а не «мінута»? — продемонстрував знання шкільного курсу географії Мечислав.

— Залежно від того, хто коли навчався, — пояснив Свирид. — Вживали і «мінути», і «хвилини». Зрештою, лише в нашій країні дотумкали відокремити географічні хвилини від часових, аби наблизити українську технологічну мову до російської…

— Не про те балачка! — перервав їх Іван. — Дивно, що таку лаконічну інформацію приховали у такий громіздкий спосіб, — знизав плечима Іван. Було б простіше запам’ятати. — Слід, Олеже, тобі навідати місце, позначене цими координатами.

— І якомога швидше, — погодився парубок.

* * *

Насправді Йосип Бланк відчув певну полегкість дізнавшись, що Шахсуваров потрапив у катастрофу. Від раптового прибуття олігарха нічого доброго для себе він не очікував. І не лише тому, що втратив контейнер із біоінформаційною речовиною разом з портфелем із садиби Блаватських, але й через сам той портфель.

З майором КГБ Владіміром Шахсуваровим Йосип Бланк познайомився ще за часів пізнього СРСР. Тоді молодий Йося працював у відділі постачання меблевої фабрики на околиці Москви. За три десятки кілометрів від неї, серед лісу, розкинулося закрите містечко, де розташовувалися кілька таємних науково-дослідницьких установ та експериментальних виробництв. До Йосипа часто зверталися адміністратори тих закладів із проханням посприяти у придбанні дефіцитних меблів для власних осель та кабінетів, а інколи — для квартир науковців. Особливим попитом користувалися «м’які куточки» — два крісла та журнальний столик. Йосип налагодив виробництво цих меблів із зекономлених матеріалів, які ніде не обліковувалися, й потроху собі багатів. Так тривало, допоки про це не дізнався майор Шахсуваров. Він поставив Бланка перед вибором: в’язниця або співпраця із КДБ. Звісно, молодий комерсант обрав друге. Його завданням було втиратися у довіру до вчених та інформувати свого куратора про настрої у їхньому високочолому середовищі. Особливо цінною ця інформація не була, бо КДБ й так добре знало про критичне ставлення науковців до всевладдя Комуністичної партії. До того ж, вчені не були відвертими із торгашем, який не належав до їхнього кола. Однак умову Шахсуварова — щоквартально ділитися прибутками від тіньових доходів — Йосип виконував справно. І в цьому полягала справжня цінність агента-меблевика для його куратора.

Під час агонії СРСР Шахсуваров допоміг Бланку емігрувати до Німеччини та використовував його задля нелегального продажу на Захід цінних матеріалів, реагентів та нечисленних інженерних ідей, які вже не могли бути втіленими у Росії. Коли ж полковника Шахсуварова самодержець призначив олігархом, Йосипові запропонували керувати його інвестиціями у Дніпропетровську. Саме гроші Шахсуварова Бланк не без успіху вкладав у прибуткові підприємства Наддніпрянщини. Багаторічна співпраця сприяла зростанню довіри обережного Шахсуварова до колишнього свого агента. Та, як відомо, колишніми агенти не бувають. За рік Йосипові надійшло завдання обладнати у Дніпропетровську біологічну лабораторію для Теда Россмана, відомого ще як Транихиїл, і обладнати її усім необхідним для дослідницької роботи.

Приблизно тоді ж олігарх наказав відшукати і той горезвісний портфель. Шахсуваров твердив, що він колись сам подарував його Хазяїнові й тепер бажає повернути, як пам’ятний сувенір. Не повірив Йосип у сентиментальний фетишизм екс-полковника. Тим паче, що олігарх звідкись достеменно знав, що шукати слід у старому особняку на Петербурзькій, колишній Ленінградській, вулиці.

Викупивши портфель, Йосип одразу доповів про це куратору. Той саме перебував у Бразилії, тож наказав берегти придбання, мов зіницю ока, а щойно він повернеться — привезти до Москви разом із першим зразком біоінформаційної речовини. Не виправдав Бланк довіри екс-полковника — сам ретельно обстежив портфель. Спочатку нічого не знайшов. Та коли пахло грішми або чужими таємницями, Йосип ставав упертим і не здавався. Зусилля не пропали марно — ще раз промацавши кожен шов, товстун таки надибав архаїчну дискету, зашиту в перегородку. Прочитати її він не зміг, і не лише тому, що під рукою не було старого комп’ютера — просто Йося був цілковитим і закінченим комп’ютерним неуком, а довірити цю справу комусь іншому не ризикнув. Так і носив він дискету у потаємній кишеньці портфеля разом із контейнером з біоінформаційною речовиною, сподіваючись знайти спосіб прочитати її, коли потрапить до Москви. Доносився! — вкотре картав себе за необачність Бланк. Була надія, що портфель поверне перетворений на біоробота Олег, але тепер і вона майже зникла.

Йосипа непокоїло, що Шахсуваров летів до Дніпропетровська не лише через контейнер — можливо, олігарху стало відомо і про дискету. Тож звістка, що екс-куратор тривалий час буде непрацездатним, а може, і взагалі полишить земну юдоль трохи заспокоїла Бланка. Але відсутність інформації про мотиви замаху, місцеперебування та стан здоров’я олігарха не додавали товстунові психологічної рівноваги.

Бланк уже нафантазував собі, що і замах на Шахсуварова міг бути пов’язаний з тією дискетою. Можливо, записана на ній інформація настільки небезпечна, що вороги олігарха пішли на такий зухвалий крок, аби завадити йому заволодіти нею? Комерсант боявся, що дискета містить дані про приватизацію прибуткових підприємств Придніпров’я, і з її допомогою можна буде «переприватизувати» їх, наприклад, через прокуратуру та суд, як це буває в Україні. Це ж мільярдні прибутки для когось — а комусь такі самі збитки! А може, на дискеті є компромат на нинішніх можновладців, які за те, щоб його не оприлюднили, заплатять будь-яку ціну. Грішми або національними інтересами, підписавши невигідні для України угоди про постачання газу або подовживши перебування чужого флоту на її базах… А може, там номери рахунків самого Хазяїна у швейцарських банках? Може, компромат на екс-полковника Шахсуварова чи — страшно подумати — того, хто сам був куратором його, Йосипового, куратора? Уява підкидала Бланку усе нові й нові варіанти інформаційного вмісту шматка чорного пластика, знайденого у старому портфелі — і ці фантазії наганяли на нього ще більшого страху.

Йосип Бланк поєднував у собі, здавалося б, непоєднувані риси — він був водночас авантюристом та боягузом. Співпрацюючи із Шахсуваровим, він, з одного боку, страшенно заздрив тому, як легко олігарх заробляє величезні гроші. А з другого — дуже боявся тих ризикованих оборудок, у яких мимоволі мусив брати участь. При цьому отримувані ним відсотки від управління інвестиціями не були високими. Куратор не давав Йосипові накопичити достатньо грошей, щоб той не зміг почати власний надійний бізнес або вийти на добре забезпечений спочинок. Бланк давно мріяв увірвати свою залежність від невдячного олігарха, щоби тихо та безбідно доживати віку в комфортабельній країні. Йому здавалося, що інформація на дискеті давала на це добрий шанс, але втрата горезвісного портфеля перекреслювала цю надію та загрожувала великими небезпеками.

Розмірковуючи таким чином, знервований Йосип наважився діяти за трьома напрямками: з’ясувати, що сталося із Шахсуваровим після авіакатастрофи; дізнатися, хто організував замах; за будь-яку ціну повернути собі дискету.

11. Хата над проваллям

Самодержець також нервувався. Дивне зникнення Шахсуварова під час авіакатастрофи вже призвело до конфліктів у його оточенні — конфіденти почали гризню за активи, які належали полковникові-олігархові, та за вплив на самого монарха. Це було не на часі. Країна стояла на порозі чергових масових заворушень, тому панівна верства мала бути згуртованою довкола трону, як ніколи.

За роки його правління Росія не зміцнилася. Її накривали хвилі збройних конфліктів, терористичних актів, аварій та катастроф. Не минало й місяця, щоби не сталося вибуху, резонансного вбивства, захоплення заручників. Палали склади зі зброєю та ліси, падали літаки і космічні апарати, тонули кораблі… За цим усім — людські жертви та матеріальні втрати. Хоча самодержець почувався впевнено, бо більшість громадян ще довіряли йому і навіть любили, та сам він добре розумів, що ресурс життєздатності країни вичерпується. Заразом тане, вивітрюється та розсипається його неподільна влада. Росія трималася лише за рахунок експорту газу та іншої сировини, а ще на залишках військової могутності колишнього Союзу — ядерній зброї. Та про колишній вплив світової імперії зараз не йшлося. Головне — вберегти Федерацію від розпаду.

На заваді збереженню цілісності країни стояла корупція. Піраміда влади, поставлена догори дригом, коли навіть дрібні місцеві начальники призначалися Москвою, стрімко розвалювалася. Щойно, скажімо, губернатор чи якийсь інший чиновник набував повноважень, він починав перш за все набивати власні кишені, сплачуючи також хабарницький оброк нагору. Чиновний люд перетворився на єдиного власника усіх ресурсів країни — грошових, сировинних, людських. Верховна влада, як це зазвичай трапляється із диктатурою, і сама перетворилася на заручника бюрократії. Такий от парадокс: з одного боку, диктатор є джерелом влади для тих, кого він формально та неформально призначає. А з другого — він сам в усьому залежить від тих призначенців.

Самодержець це зрозумів — і вирішив отримати власне джерело сили. Інакше він приречений бути поваленим революцією, а держава — наддержава(!) — розвалитися. Так уже траплялося в її історії, коли Золота Орда розсипалася на окремі улуси. Щоб цьому запобігти, самодержець доручив фахівцеві з секретних наукових розробок Владіміру Шахсуварову віднайти в архівах інформацію про створення технологій сповільнення старіння, виробництва безвідмовних біороботів та організувати подальшу роботу над ними.

Не минуло й року, як олігарх доповів про перші позитивні результати. За його словами, створена якимось Фьодаром Россомахіним біоінформаційна речовина, у поєднанні з цифровими технологіями та стародавніми езотеричними практиками, здатна продукувати безвідмовних солдатів-біороботів, що коритимуться єдиній волі. Почувши про них, самодержець у мріях назвав свою майбутню гвардію кібер-опричниками.

Ще Шахсуваров твердив, що біоінформаційна речовина здатна подовжити життя та позбавити від смертельних недуг — така собі «жива вода» двадцять першого сторіччя. Той, хто володітиме нею, зможе підкорити своїй волі усіх, хто прагне жити довго, а надто — жадає, щоб живими і здоровими залишалися його близькі. Страта навпаки — замість відбирати життя за допомогою ката, дарувати його, застосовуючи біологічно-езотеричні технології. Повіривши у «живу воду», самодержець вирішив, що саме вона стане ексклюзивним джерелом його надприродної і одноосібної влади над підданцями, та й не лише над ними.

Але муляв диктаторові один сумнів, яким він не міг поділитися навіть із найближчими людьми. Отримавши більшу частину життєвого досвіду у КДБ, він не вірив у те, що хтось здатен просто подарувати «живу воду», нехай і самому лідерові та символу нації. Самодержець шукав і не знаходив справжніх мотивів такого широкого жесту з боку Шахсуварова. Тому, коли той безслідно зник із місця авіакатастрофи, найперше, що спало диктаторові на думку — олігарх намагається уникнути виконання обіцянки віддати цю унікальну технологію. Він наказав будь-що з’ясувати справжні обставини подій на Дніпропетровському летовищі.

* * *

Зазнавши ганебного фіаско у Кременчуці, Томас із Василем у геть кепському настрої повернулися до квартири теософа. На лаві біля під’їзду на них чекав Макака. Від нього несло переляком. Томас похмуро наказав юнакові піднятися у квартиру і там розповісти, що сталося.

— Ранком, — по дитячому шморгнувши носом, почав оповідь волоцюга, — якісь страшні дядьки забрали одного з пацанів, з якими ми літачок лазерними указками підсвітили…

— Як саме це сталося? — процідив Томас.

— У бусик вкинули просто на площі Петровського. Ми домовилися разом піти у «Пузату хату». Я йду, бачу — він мене вже чекає на тротуарі неподалік від входу. Коли раптом різко вивертає та спиняється бусик з відсунутими дверима, звідти двоє вискакують, хапають мого дружбана за шкірки і вкидають прямо у машину. Все…

— А ти що? — сердито запитав цереушник.

— Шо я! Ноги в руки — й дав драпака…

— Ти бусик добре запам’ятав? — для годиться поцікавився Василь.

— Сріблястий «Фольксваген». Весь грязюкою заляпаний.

— Ви з ним як домовилися зустрітися, телефоном? — цього разу Томас вже говорив майже спокійно.

— Еге…

— З іншими двома також спілкуєтеся телефоном?

— Так.

— Давай його сюди, і без розпатякуання, коли жити хочеш! Давай, кажу! — Томас вихопив телефон із тремтячих рук юнака й вийняв з нього батарею живлення та сім-картку. — Що про тебе знає той йолоп, якого викрали?

— Нічого, лише поганяло моє…

— І цього цілком досить. Зі своїми дружбанами на зв’язок більше не виходь. З цієї квартири слід негайно звалювати. Василю, збирайся! Я перевезу вас до Запоріжжя. Може, там знайдуть не надто швидко.

За п’ятнадцять хвилин «Хаммер», за кермом якого сидів той самий бритоголовий мовчун, вже від’їхав від під’їзду. Вони недовго покружляли містом, рухаючись переважно у протилежний від Запоріжжя бік. Тоді в якомусь із провулків пересіли до старої «Шкоди». Її Томас уже повів сам — і спрямував на Запорізьку трасу.

— Тепер розкажи, як саме все відбулося на летовищі, — через плече кинув Макаці Томас. — Нічого не випусти!

— Як Ви й наказали, — невпевнено почав юнак, — я підібрав трьох надійних пацанів, ми вибрали чотири місця, звідки добре проглядається небо над аеродромом, і чекали Вашого сигналу. Коли Ви подзвонили і сказали, що літак з’явиться над полем близько п’ятої, і в нас є цілих дві години, щоб зайняти позиції…

— Не розповідай того, що я й так знаю. Говори про саму аварію.

— Так ось, — Макака трохи збадьорився, — я для себе вибрав місце на даху багатоповерхівки.

— Чому там? — поцікавився Василь.

— Бо звідти видно посадкову смугу, а також усі три точки, з яких мали вдарити хлопці.

— Стратег! — вперше усміхнувся Томас. — Що далі?

— Ну, Ви ж сказали, що це буде невеликий, але прикметний літачок, розфарбований у чорно-жовто-біле. Я в бінокль його побачив, хоч і дощ сильний періщив, піймав променем — намагався у кабіну поцілити. Телефоном дав команду хлопцям, і ми його вже не випускали. Двох я поставив так, щоб вони опинилися навпроти літака, коли він з’явиться над злітною смугою і вже не зможе ухилися. Третій був у лісосмузі і світив збоку. Дощ нам дуже заважав.

— Далі, далі, — азартно підганяв хлопчину Томас.

— Спочатку нічого не відбувалося. Я бачив у бінокль, як літак випустив шасі і вже майже був на землі, потім трохи пішов угору, а тоді раптом — знову униз. Перехнябився, черконув крилом землю, аж іскри посипалися, його закрутило, закрутило… І все, зупинився.

— Загорівся? — Томас різко крутонув кермо, об’їхавши вибоїну на асфальті.

— Ні, але пожежна машина виїхала на поле майже одразу. Там такий кіпєш здійнявся, — Макака говорив, не приховуючи захвату.

— А швидка?

— Дві. Приїхали одна за одною.

— Ти все це з даху у бінокль спостерігав?

— Еге…

— Я ж тобі наказував негайно вшиватися, щойно літак упаде.

— Дуже подивитися кортіло…

— І телефони ви мали викинути, тоді ж. Викинули?

— Нууу…

— Зрозуміло. Що було далі?

— Та ось дивіться, — Макака витяг з пришитої над коліном кишені новісінький смартфон.

— В тебе є ще один телефон? — обурився Василь, а Томас лише мовчки заскреготав зубами.

— Я з нього ще не зробив жодного дзвінка! — скоромовкою сказав юнак. — Чесно! Лише записав, що тоді робилося на полі.

Шпигун миттю зупинив машину на узбіччі. На екрані було добре видно літак, який лежав на пузі — мабуть, стійки шасі зламалися. Корпус на вигляд був неушкоджений, скло кабіни теж. Від будівлі аеровокзалу до місця падіння мчала пожежна машина та дві карети швидкої допомоги. Бігло кілька людей. Таймер на екрані вказував на час події — 17.23.

Малолітній терорист продовжував знімати наслідки скоєного ним лиха. Ось із літака виносять людей. Двоє нош, повністю закритих простирадлами, лишають просто неба під дощем. Ще двоє, на яких лежать чоловіки, заносять до машини швидкої допомоги. На полі раптом з’являється сріблястий мікроавтобус, із нього виходять якісь люди, один із них — у військовому однострої. Вони говорять із рятувальниками, а тоді одні ноші перевантажують зі швидкої до бусика, і той на великій швидкості залишає летовище. Зйомка триває ще деякий час, але нічого цікавого для Томаса вже не відбувається.

— Де ти взяв цей смартфон? — запитав він у Макаки, знову вируливши на трасу.

— Та… Одна фіфа на набережній впустила, а я, ну… Підібрав. Але сім-карту я одразу викинув…

— Вони так завше роблять, коли крадуть телефони, — підказав Василь.

— І зйомку я вів без сім-карти, — закінчив думку Макак.

— Зрозуміло, — Томас знеструмив телефон та поклав собі у кишеню.

— А ще знаєте, що я згадав, — ображений за те, що в нього забрали телефон, пробурчав волоцюга, — коли тікав з Петровського, то зіштовхнувся з тим товстуном в окулярах…

— Яким ще товстуном? — обернувся до нього з переднього сидіння Василь.

— Ну, тим, чий портфель…

— Макаре, він тебе впізнав? — Томас поглянув на волоцюгу у дзеркальце на сонцезахисній панелі.

— Ні, — збрехав Макака.

Квартира у Запоріжжі, де мусили оселитися Василь із Макакою, виявилася занедбаною однокімнатною маломіркою, на п’ятому, останньому, поверсі старого будинку. Хоча і майже в центрі міста, неподалік від вокзалу. Залишивши там теософа із волоцюгою та наказавши останньому носа не потикати на вулицю, Томас, вже у сутінках, рушив у зворотну путь.

Зупинившись підвечеряти у дорогому і порожньому ресторані на околиці Дніпропетровська, він ще раз переглянув відеозапис катастрофи літака Шахсуварова. Сумнівів не виникало — одного з пасажирів вивозили з летовища мікроавтобусом. Звісно, слід сьогодні ж переслати запис для детальної експертизи до Ленглі, але загалом картина зрозуміла — олігарха ізолювали, і зробили це, вочевидь, не без відома української влади. Невже хтось у цій країні наважився почати власну гру проти конфідента самого самодержця? Міняються часи, міняються.

* * *

Вечеря затримувалася. Кок Андрій оголосив, що сома слід приготувати за усіма правилами. Тоді зголоднілі панове надовго запам’ятають цю страву, а доти — хай наберуться терпіння та зачекають. Гусикові наказали допомагати на камбузі, а Денові — драїти палубу. Закінчивши, старший волоцюжка сів на кормі, щоб помити швабру, щітки та протерти і поскладати пластикові пляшки з мийними засобами. Олег зауважив, що хлопець поставився до виконання своєї нескладної роботи з якоюсь несподіваною ретельністю.

— Де ти так прибирати навчився? — запитав щойно посвячений характерник, спираючись спиною та ліктями на бильця облавка.

— А тобі що до того? — знизав Ден плечима. — Чи знічев’я цікавишся?

— Мені у дитинстві мама загадувала дома прибирати. — Олег не звернув уваги на легку задерикуватість тону молодшого співрозмовника. — Ох, і не любив я тієї роботи.

— А мені бабуся, — зітхнув волоцюжка, — але в нас такого причандалля не було, — він вказав на щітки та алюмінієву швабру. — Це коли я вже на вулиці опинився, попервах підробляв в одній кав’ярні на Озерці. За харч прибирався там.

— А як на вулицю потрапив?

— Та, це довга історія. Батьки від наркоти повмирали, ще коли я малим був. Жив із бабусею в селі, — голос Дена несподівано затремтів, проте Олег вдав, ніби цього не помітив, — а як вона померла… Просто на городі… Полола картоплю, сказала, що їй щось недобре, коло серця. На сапу сперлася, сісти спочити мабуть хотіла, але поточилася, і все, і її вже нема… Поховали за день. Мені сусіди на кутку і молока давали, і обідати кликали, і город порати допомогли. Думав, зимуватиму в селі. Там і школа була. Та восени прийшов голова сільради з якоюсь тіткою. Вони з чоловіком десь аж із Мурманська до нас переїхали. Документ мені голова показує, нібито бабуся продала їм нашу хату, ще у квітні. Йому люди кажуть: «Що ж ти, вилупок, робиш, це ж сама хвальсивікація. Сироту безхатченком лишаєш?!». А голова свої п’яні очі вилупив і каже, що усе по закону, а мене у притулок віддадуть. Ну, я того ж вечора й дременув на станцію, сів у потяг…

— То хата так тим зайдам мурманським і лишилася?

— Як тікав, то спробував підпалити, але вона не зайнялася. Та їх таки покарав Господь. В нас хата над самою яругою стояла, а там унизу люди глину собі для будівництва брали. Ще як лопатами, то воно нічого, і бабуся завше слідкувала, аби з нашого краю не копали, а з протилежного. Її слухали… Зустрів я оце з місяць тому на Озерці хлопця із нашого села, майже одноліток мій. То він розказав, що восени хтось екскаватор надумався у те глинище загнати. Ну, щоб на продаж довбати глину. А навесні, як дощі пішли, хата посунулася в яр. Вся завалилася, враз, уночі. Люди ту біду побачили, коли розвиднилося. Зранку чоловіка відкопали мертвим, а жінку — живою. Та не довезли до лікарні — машина швидкої допомоги зламалася, старезна була, та й дорогу ж розвезло… Нехай царствують… — Останні слова Ден вимовив, вочевидь, наслідуючи односельців, які чув від них, коли ті частувалися горілкою на обіді після похорону. — Слухай, Олеже, — він несподівано всміхнувся, стріпнувши волоссям, — а в тебе, ну… дівчина є?

— Які ти віражі закладаєш! — Олег розсміявся з раптової зміни теми їхньої розмови. — Ну, як тобі сказати… Сам бачиш — із тими клопотами, які на нас оце впали, не зовсім до того.

— Хитруєш? — Ден, примружившись, хитро поглянув на характерника. — Не хочеш розповісти?

— Та чого ж бо то?! Щиро кажучи, є…

Олег, і сам того не зауваживши, розповів Денові, як працював рятувальником на пляжі, як познайомився там із Ніною, як вона виїхала з батьками за кордон. Ну не про Людмилу ж із іншими дамочками було розповідати. Ден слухав уважно, питаннями не докучав, а коли Олег скінчив, запитав:

— То що, ти з нею відтоді не спілкувався?

— Шукав у соціальних мережах, але нема її там.

— То ти шукати не вмів. А, як ти кажеш, її прізвище?..

З камбуза почувся гучний стукіт ополоника по пательні — у такий прадідівський спосіб кок сповіщав, що сом нарешті досяг кондиції, гідної найвибагливіших гурманів.

Вечерю для характерників накрили на верхній палубі, до столу зібралися усі восьмеро — повний склад Ордену Триголоса. Команда та Ден із Гусиком ласували сомом на нижній.

Шашлик із річкового велетня смакував на славу. Надвечір’я пізньої весни вже освятили своєю появою молодий місяць та Венера. Яхта, розсуваючи носом спокійну воду, йшла попід берегом. Вітру майже не було.

— Я з’ясував, яка точка позначена координатами, записаними на дискеті, — Назар поклав собі на тарілку ще одну порцію. — Прикметна, одначе, місцина.

— Цікаво, що ж саме? — Гордій полив білим соусом апетитний шматок на своїй тарілці.

— Пам’ятаєте скульптуру бугая біля Криворізького шляху у Таромському? — кібернетик обвів поглядом товариство.

— Я там частенько проїздив, — хитнув головою Олег.

— От саме бугай і позначений, — повідомив Назар.

— Непогано б дізнатися, хто сховав у портфель дискету, — сказав Гордій

— І чи знав про її існування Йосип Бланк, — додав Мстислав.

— Головне не це, — раптом втрутився Олег. — Слід довідатися, чим бугай заслужив честь бути позначеним таким хитрим робом.

— І в який спосіб це можна зробити? — іронічно звів брови Мечислав, доливаючи собі улюбленого мозельського.

— На місці видно буде, — просто відповів Олег.

— Навідаємося туди якнайшвидше, — погодився Іван. — Перейдімо до головного, панове. Що будемо робити з Транихиїлом? Він не зупиниться і спробує створити іншого біоробота, а потім ще і ще.

— Отже, він намагатиметься знайти якісний генетичний матеріал для отримання нової порції біоінформаційної речовини, — сказав Северин.

Северин Соболь народився у Голованівську на Кіровоградщині, в багатодітній учительській родині. Його батько, викладач історії, змалку намагався прищепити синові інтерес до пам’яток рідного краю — курганів, старовинних церков, скіфських і козацьких поселень. Та Северин виявляв більшу цікавість до тварин і рослин. Взимку вони з дідусем ходили до лісу підгодовувати косуль, оленів та кабанів, а влітку з бабусею збирали лікарські трави. Підрісши, Северин випасав із однолітками худобу. У школі він був найкращим знавцем ботаніки, зоології, пізніше — біології. Тому, отримавши атестат зрілості, легко вступив на біологічний факультет Київського університету.

Гордій познайомився із Северином замолоду на якійсь науковій конференції. Вони заприятелювали, а згодом і міцно здружилися. Цьому сприяла відверта розповідь Северина про те, що з дитинства він помічав за собою здібності спонукати тварин до потрібних йому дій, вгадувати їхній настрій та відвертати небезпеку. Коли Гордій познайомив ученого-біолога з Іваном, старший характерник впевнено визначив у Северинові побратима. Так Орден Триголоса поповнився своїм п’ятим членом — Северином Соболем.

Шостого і сьомого — кібернетика Назара Гончара, киянина з діда-прадіда, який народився на київському Подолі, та бандуриста Тараса Жиленка, корінного харків’янина, спадкового музиканта — до Ордену долучив уже Северин. Вони із побратимами познайомилися на фестивалі української пісні «Червона рута» у Запоріжжі[24], рівно за тиждень до проголошення України незалежною.

12. «Дніпро — Потомак»

Транихиїл із Людмилою зауважили зміни у поведінці Йосипа Бланка. Він став якимось ще більш переляканим та запопадливим, видавався ніби нижчим, ніж зазвичай. Всупереч усталеному правилу, він заявився до лабораторії з власної ініціативи та першим почав розмову:

— Наші справи геть кепські, пане Россман. Доля шефа невідома, а без нього я не маю змоги далі фінансувати Ваші дослідження…

— А пошук Олега? — перервала його Людмила.

— Так само, бо гроші пан Шахсуваров перераховував мені щомісяця. Ми витратили майже весь попередній транш. Післязавтра мав надійти наступний, але в мене немає певності, що його перерахують.

— Хіба ж у вас немає резерву? — Транихиїл намагався вдавати спокій.

— Резерв витратили на операцію біля Кам’яної могили та інші непередбачувані обставини.

— Ви вживаєте заходів щодо пошуків пана Шахсуварова? — тепер голос дослідника видавав напруженість.

— Так, але наразі результатів немає. Єдина обставина, що дає нам надію — відсутність інформації про його загибель. Включно з неофіційними повідомленнями та чутками в Інтернеті.

— Ми це й без тебе знаємо, — кинула Людмила. — Чому російська влада мовчить з приводу катастрофи?

— Ось це мене непокоїть найбільше! — Йосип за звичкою почав ходити з кутка в куток. — Я боюся, що замовниками замаху можуть бути високопоставлені вороги пана Шахсуварова, які борються з ним за вплив на самого самодержця!

— Ви прийшли, аби викласти тут ці міркування? — карбуючи кожне слово, запитав Транихиїл і запустив праву руку до шухляди столу.

— Перш за все — щоб попередити вас про відсутність коштів, — відповів Бланк, необачно повертаючись до нього спиною.

Транихиїл піймав погляд Людмили, яка правильно зрозуміла дослідника. Вона раптом всміхнулася Бланку і запитала:

— Можливо, нам слід розпочати пошук іншого спонсора — наприклад, у США?

— Як вам таке могло на думку спасти? А якщо Шахсуваров повернеться?! — товстун аж підстрибнув на місці від такої несподіваної пропозиції.

— Не рухайся, в тебе шершень на комірі, — раптом скрикнула Людмила.

Бланк слухняно заціпенів. Россман у два стрімкі безшумні кроки наблизився до нього і впевненим рухом устромив шприц у жирну шию. Йосип, зойкнувши від несподіванки, почав осідати на підлогу. Тедові з Людмилою ледь вдалося вмостити центнер із гаком його живої ваги на шкіряну канапу.

— Скільки він буде непритомним? — запитала Людмила.

— Близько години. — Транихиїл помацав пульс на шиї жертви. — Якщо протягом цього часу не впораємося, доведеться вколоти ще, а це небезпечно. У нього, напевне, хворе серце та діабет — може й померти.

— І що ти збираєшся з ним робити?

— Використати його схильність до переляків та паніки. Нам доведеться перенести цю тушу на стіл для маніпуляцій — Транихиїл вказав на пристрій, обладнаний еластичними пасками.

Прововтузившись хвилин із двадцять, посварившись та спітнівши, вони зрештою прилаштували Йосипа на тому самому ліжку, де Россман перетворював на біоробота Олега. Паски міцно припнули товстуна до жорсткої поверхні. Тед розклав численні інструменти і заходився щось робити з лівою рукою Йосипа, трохи вище зап’ястка.

* * *

Томас отримав із Ленглі збільшену розкадровку зробленого Макакою запису авіакатастрофи. До неї додавався коментар із детальною інформацією про усіх людей, чиї обличчя можна було роздивитися в кадрах. Томас позаздрив сучасним можливостям шпигунів — повне досьє на людину лише за її нечіткою фотографією. От якби такі технології були доступні йому під час першого відрядження до України, наприкінці радянської доби!

Як і очікував Томас, чоловіком, якого на ношах завантажили у сріблястий мікроавтобус, був Владімір Шахсуваров. У коментарях повідомлялося, що це зробили особи з угруповання, створеного спеціально для забезпечення інтересів того самого Хазяїна у Дніпропетровську. Більше того — коли Хазяїнові показали ці фотографії у його заґратованій каліфорнійській резиденції, він не заперечував, що дійсно віддав команду контролювати пересування олігарха у випадку прибуття того до України. Пояснив це тим, що в середині дев’яностих сприяв Шахсуварову у придбанні прибуткових підприємств за символічні гроші, і відтоді відчуває певний сентимент до долі цих смачних активів. Тільки-но стало відомо, що для олігархового літака зробили попередній запит на приземлення у Дніпропетровському аеропорту, група супроводу з вірних Хазяїнові людей виїхала на місце. Хоча аварія і стала для них цілковитою несподіванкою, але добрий вишкіл колишніх працівників спецслужб допоміг зорієнтуватися й доправити Шахсуварова до лікарні. Його охорону досі забезпечують люди Хазяїна. Останній готовий віддати наказ про доступ представників Ленглі до хворого, але нехай ті представники пам’ятають, що олігархом, хоча формально він і є приватною особою, обов’язково захоче опікуватися нав’язлива останнім часом українська влада. Наразі, — йшлося далі у повідомленні, — Шахсуваров опритомнів, його стан має нестійку тенденцію до поліпшення.

Каналами зв’язку Хазяїна та за його співпраці Шахсуваров потроху почав отримувати інформацію, що замах на нього організували люди, наближені до самого самодержця, які заздрять впливу та грошам олігарха. Схоже, що він у це починає вірити. Томасові слід зустрітися з Шахсуваровим, аби підтримати ці підозри й схилити багатія до співпраці «в ім’я демократичних свобод». До речі, Хазяїн люб’язно погоджується посприяти цій здибанці. Далі йшли детальні інструкції щодо організації та змісту розмови.

Не гаючи часу, цереушник зателефонував за номером, наданим колегами з-за океану, вимовив коротку фразу-пароль: «Дніпро — Потомак» — і вже за годину заїжджав «Хаммером» під квітучі акації лікарняного парку.

Тільки-но Томас залишив салон автівки, до нього підійшли двоє немолодих, але підтягнутих чоловіків зі сторожкими поглядами. Вони обшукали його і повели до невеликого двоповерхового корпусу. Оголошення на дверях повідомляло, що споруда на карантині, і стороннім вхід суворо заборонений. У холі чатували ще двоє охоронців, які знову ретельно обнишпорили Томаса, забравши годинник, телефон і авторучку, та провели сходами на другий поверх. Минувши ще один пост охорони, вбраний у халат та бахіли, шпигун нарешті опинився у лікарняній палаті олігарха.

Усупереч очікуванню, Владімір Шахсуваров не лежав на ліжку, а сидів у інвалідному візку біля письмового столу. Змарніле обличчя екс-полковника свідчило, що до одужання йому ще далеко. Під очима набрякли синюшні мішки, щоки провалилися, через підборіддя тягнулася смужка пластиру. Шия та права рука були у корсетах. Він силувано посміхнувся, вказуючи Томасові на стілець поряд.

— Я знаю хто Ви, — голос олігарха прозвучав хрипло, ледь чутно.

— Як ваше самочуття? — Томас сів.

— Не дочекаються, — Шахсуваров вказав на стелю здоровою рукою.

— Ви вважаєте, що замах на вас організували звідти? — Томас і собі вказав очима угору.

— А звідки ще? — прямий погляд олігарха повільно зупинився на обличчі американця, але той ані порухом не видав себе.

— Це могли бути ваші місцеві недоброзичливці…

— У них кишка затонка, містере…

— Просто Томас.

— Ви уповноважені зробити мені пропозицію від імені уряду Сполучених Штатів?

— Так. Звісно, наша співпраця ґрунтуватиметься на обопільно вигідних засадах.

— Слухаю Вас…

— Річ у тому, що вбивця американського громадянина Арсена Фількевича — його асистент Тед Россман — тепер працює на Вас тут, у Дніпропетровську. Американське правосуддя завжди намагається не лишати безкарними злочини проти своїх громадян.

— Не придурюйтеся! Коли ви знаєте про Теда, то зрозуміло, що вас більше непокоїть не здійснення правосуддя, а нова біологічна зброя.

Томас лише мовчки розвів руками та вишкірив зуби у порцеляновій посмішці.

— Що я матиму з того? — прохрипів олігарх.

— Безпеку. Респект від американського суспільства…

— Частка у проектах від використання винаходу?..

— Послухайте, містере Шахсуваров, — Томас додав гомеопатичну долю металу в інтонацію, — нам достеменно відомо, що цей замах, — він кивнув на загіпсовану руку співрозмовника, — спланували та організували надзвичайно ретельно. Ваші, як Ви самі визнаєте, сильні і жорстокі недоброзичливці не зупинилися перед величезними видатками та залученням фахівців найвищого рівня кваліфікації, щоб усунути Вас із ігрищ довкола трону.

— Та який там найвищий рівень кваліфікації?! Хулігани атакували побутовими лазерами, — спробував знизати плечима олігарх, але одразу скривився від болю.

— Чому ж тих «хуліганів» досі не знайшли? — Томас продовжував наганяти страху. — Ми провели власне неформальне розслідування у співпраці з місцевими спецслужбами і дійшли одностайного висновку, що замах був спланований і виконаний фаховими терористами.

— Але коли про це дізнається самодержець, їх із-під землі вишкребуть і на фарш перемелють!

— Ви припускаєте можливість, що йому про це досі невідомо? — вдав величезний подив цереушник.

— А Ви натякаєте, що це він сам?!

— Достеменно ми наразі не знаємо, але й виключати — не можемо.

— Самодержець першим зацікавлений в успіхові дослідів Россмана.

— Але ж контроль за розробкою цілковито зберігався за Вами, і якби не катастрофа, то саме Ви були б першим власником технології. Звісно, не рахуючи Россмана, але з цією проблемою могли б упоратися у ще менш складний спосіб, аніж із Вами.

— Гадаєте, що на завершальному етапі мене вирішили усунути?

— Це класика жанру. Хіба Ви самі не збиралися те ж саме зробити із Тедом? Скажу вам більше: інформацією про час Вашого вильоту з Домодєдова володіло дуже обмежене коло осіб.

— Але ж місцеві служби знали, коли я прилітаю. Логічно припустити, що це їхня робота.

— Логічніше припустити, пане полковнику Шахсуваров, що цю операцію добре скоординували. Може статися, що місцеві служби напохваті у Ваших колишніх колег із КДБ.

— Отже, Сполучені Штати пропонують мені захист…

— В обмін на те, що Ви нам віддасте Теда Россмана.

— Ніби Ви самі не можете його узяти, коли вже знаєте, де він перебуває…

— Щиро кажучи, можемо. Але є дві обставини: по-перше, ми не зацікавлені у відкритому конфлікті з такою потужною структурою, як Ваші спецслужби…

— Не лише у цьому річ, Томасе! Якщо я відмовлюся співпрацювати з Вами, Вам не вдасться приховати самого факту заволодіння розробками. Ви ж розумієте, що навіть коли я загину, інформація про них дуже швидко пошириться світом. Точніше, у випадку моєї смерті це відбудеться миттєво — є одна адвокатська контора у нейтральній і демократичній країні, яка передасть журналістам дуже цікаві факти — зокрема, і факт цієї нашої розмови, — вузькі губи олігарха розтяглися у болісній гримасі посмішки. — І тоді ЦРУ не уникнути запитань у конгресі, бо Сполучені Штати знову наразяться на звинувачення у співпраці з міжнародним тероризмом, як це вже сталося в історії з ісламськими фундаменталістами[25]. Крім того, таємно володіти розробками Фількевича-Россмана значно прибутковіше, аніж тоді, коли про них дізнається весь світ.

— Саме так, і це є другою обставиною. А Ви добре підготувалися до нашої зустрічі, Владіміре…

— Завжди готовий, як говорили радянські піонери. Гадаю також, що співпраця зі мною цікавить Вас і суто з матеріальної точки зору.

— Ви самі розумієте, Владіміре, що убезпечити ваші активи — принаймні ті, що Ви встигли вивести з Росії, — можна лише за умови Вашої співпраці з урядом США. Звісно, Вам доведеться більше уваги приділити доброчинності, як це заведено у добропорядних американських багатіїв.

— Профінансувавши Фонд підтримки ветеранів ЦРУ, наприклад…

— Наприклад, його. Але повірте, це будуть необтяжливі і безумовно почесні для Вас видатки.

— А Ви не вчините зі мною так, як із Хазяїном?

— Вам немає чого непокоїтися. Правосуддя Сполучених Штатів не висуватиме до вас претензій. Свої статки Ви ж заробляли у Росії і не відмивали в нас, на відміну від згаданого Вами Хазяїна. Небезпека Вам загрожує лише з боку Батьківщини.

— Здається, я знаю, як цьому зарадити…

— Лишень не дійте зопалу. То як щодо Теда Россмана?

— Гаразд, але не раніше, ніж я сам зможу з ним зустрітися.

— Тоді одужуйте, дорогий Владіміре, одужуйте швидше! — задоволений розмовою, Томас вийшов із палати.

* * *

Яхта «Спас» знову з’явилася в акваторії Дніпропетровська. Дена з Гусиком у зворотну подорож не брали, залишивши на Трахтемирівщині під наглядом Остапа. Невидимого замку їм не показували — оселили у невеликій хатині неподалік Букрина. Ще й примусили працювати на городі та сусідську худобу випасати.

Увесь гурт характерників оселився за триметровим парканом у великому котеджі, який винайняв Гордій у селищі Золоті ключі. Іван наполіг, щоби вони не користувалися мобільними телефонами та без потреби не з’являлися на вулиці, особливо поодинці.

Назар, ретельно обстеживши садибу на наявність пристроїв для прослуховування, визначив за найбезпечніше місце для переговорів кімнату без вікон, із майже півметровими бетонними стінами та подвійними герметичними дверима. Будинок проектували та споруджували на замовлення місцевого судді. А той, вийшовши на пенсію, віддав перевагу проживанню у Баден-Бадені. Тепер особняк здавали в оренду через підставних осіб. Надійно ізольована кімната була задумана як величезний сейф для збереження скромних статків служителя української Феміди. Головним недоліком кімнати-сейфа була цілковита відсутність вентиляції, тож увісьмох там не можна було перебувати довше, ніж півгодини.

Насправді кібернетик Назар був проти того, щоб залишати надійний та безпечний Трахтемирівський замок, але Іван переконав його, що їм конче необхідно максимально наблизитися до осідків Россмана та Бланка. У кімнаті встановили круглий стіл та вісім стільців, у такий нехитрий спосіб обладнавши її під тимчасовий штаб Ордену Триголоса.

Тут, пізнього вечора самого початку літа, характерники зібралися вислухати Олега, Мстислава та Мечислава, які навідали цього дня скульптуру здоровенного бугая у Таромському. Обидва близнюки до початку наради намагалися поводитися стримано та підкреслено буденно. Але Іван, який добре знав характери синів, бачив — їм аж терпець уривається, так кортить швидше поділитися враженнями від коротенької подорожі. Олег натомість виглядав похмуро-зосередженим.

— Ми під’їхали, щойно розвиднилося, — почав Мстислав, — ну, зовні там нічого прикметного. Бугай стоїть на бетонній подушці, покладеній на невеликий насип. Схоже, що скульптуру недавно реставрували — фарба свіжа. Бугай сам чорнорябий…

— А яйця йому хтось яскраво-червоним пофарбував, — приснув сміхом розважливий зазвичай Мечислав, — мабуть, якийсь жартівник подорожній.

— Це до Пасхи завжди трапляється, — сказав Гордій. — Так місцеві мешканці розважаються[26].

— Це усі ваші спостереження? — іронічно запитав Іван.

— Майже, — відповів Мстислав, — лишилося два. По-перше: усередині бугая міститься велика камера, а в ній — якийсь механізм…

— А по-друге, під бетонною подушкою є чималий підвал із чотирьох кімнат, — додав Мечислав.

— Звідки вам про це відомо? — нетерпляче поцікавився Северин.

— Ну, про підвал Олег сказав, — знизав плечима Мстислав, поглядом заохочуючи восьмого характерника продовжити розповідь.

— Підвал, — Олег не примусив себе просити двічі, — я побачив, точніше, відчув, що він там є. Неглибоко, метрів чотири під землею. Туди ведуть стрімкі сходи, ось погляньте, — він взяв листок паперу, тонкий фломастер і почав малювати, — приміщення спроектоване просто. Сходи ведуть до коридору. З правого боку в нього виходять четверо дверей, за ними — однакові квадратні камери. Кожна — приблизно чотири на чотири метри.

— А що у камерах? — Назар підсунув до себе намальований Олегом план.

— Не знаю.

— Гаразд, а як ви дізналися про порожнину у череві бугая? — поставив питання мовчазний Тарас.

— Ось тут ніякого характерництва — лише техніка, — відповів Мечислав. — Я прихопив портативний ультразвуковий сканер і пробив ним бугая — є там порожнеча, а в ній якесь металеве начиння.

— Це ти теж дізнався за допомогою ультразвуку? — запитав Назар.

— Ні, — замість брата відповів Мстислав. — Це ми визначили за допомогою сканера радіочастотного випромінювання. У ніздрях бугая є отвори, сполучені з порожнечею у череві — звідти просочується електромагнітне випромінювання.

— Отже, ймовірно, там міститься електрообладнання, і воно працює — припустив кібернетик.

— Значить, у бугаєві має бути джерело електричного живлення, — зауважив Гордій.

— Воно там є, — сказав Олег. — Кабель проклали у тонкій пластиковій трубці від найближчого ліхтаря.

— Схоже на стаціонарне сховище, як і оця кімната, — Іван ще раз поглянув на Олегів план. — Найімовірніше, обладнане сигналізацією.

— Схоже, — погодився Гордій. — Цікаво, коли, а головне — хто й навіщо — його облаштував?

— Коли — здається, вже відомо: у дев’яносто шостому, — відповів Мечислав. — Ми заїхали до однієї крамниці у Таромському, і там місцеві бабусі розповіли, що років п’ятнадцять тому, ранньої осені, бугая раптом заходилися реконструювати. Огородили високим тином, пригнали чимало техніки та будівельників і, прововтузившись тижнів зо три, знову відкрили новісіньку й красиву скульптуру.

— Вірогідно, що саме тоді й збудували сховище, — погодився із сином Іван. І, підвівшись, додав, — Слід розробити план, як потрапити досередини, а зараз ходімо на свіже повітря.

— Знаєте, що не дає мені спокою? — Олег потер перенісся. — Навіщо координати такого прикметного місця утаємничувати в такий складний спосіб. Щось іще тут криється…

— І я тієї ж гадки, — підтримав його Назар. — Дайте мені дискету, я її глибше просканую. Є новітні способи. У Дніпропетровську може знайтися потрібне обладнання. Але і я маю дещо у своєму багажі, — він витягнув із сумки, що стояла під столом, ноутбук та пристрій, схожий на дисковод.

13. Макакова еквілібристика

Діставшись свого офісу, Томас каналами надійно закодованого екстреного зв’язку повідомив про цілковитий успіх операції залякування російського олігарха. На його думку, результат від замаху перевищив сподівання — замість мертвого олігарха у розпорядженні ЦРУ опинився олігарх, мотивований до співпраці.

У відповіді, яка надійшла напрочуд швидко, колеги з невеликою долею іронії вітали досягнутий Томасом вагомий результат у справі повернення технологій Арсена Фількевича законному власнику — американському народові в особі його, найдемократичнішого у світі, уряду. І водночас — застерігали від зайвої ейфорії та нагадували, що Томас не наблизився до розкриття секрету Хазяїнового портфеля. Закінчувалася шифрограма тактовним натяком: після того, як олігарх повірив у «російський слід» замаху, вкрай нераціонально залишати живими свідка та виконавців цього елегантного і водночас простого теракту. Адже Шахсуваров має змогу провести власне розслідування. Або ж на сліди волоцюжок і теософа вийдуть українські спецслужби.

Визнаючи, що колеги мають у цьому питанні свою жорстоку рацію, Томас наступного дня із самісінького ранку подався до Запоріжжя.

* * *

Людмила поверталася з лабораторії Россмана додому на таксі. Вийшовши з машини, вона на ходу копирсалася у сумочці, намацуючи ключі, а коли підвела очі — вклякла з несподіванки. Сходами, що вели до її під’їзду, назустріч легко збігав… Олег. На його засмаглому вродливому обличчі не лишилося й сліду від маски тупої байдужості, яку вдягнув йому Транихиїл, перетворивши на біоробота. На чолі в парубка пролягли перші, ледь помітні зморшки.

— Привіт, — Олег зупинився сходинкою вище, повагався і зробив ще один крок униз. — Ти, як завше, добре виглядаєш, Людо. Ось, познайомся, — він вказав підборіддям за її спину, — Мечислав і Мстислав — мої друзі.

Жінка перелякано озирнулась.

— Добридень Вам, — кремезний парубок, що нечутно виник за її спиною, широко всміхнувся. — Я Мечислав.

— А я Мстислав, — назвав себе точнісінько такий самий молодий чоловік, який стояв трохи нижче, бо удвох близнюки не помістилися б на вузьких сходах.

— Гадаю, нам слід поговорити, — сказав Олег. — Піднімемося до тебе, за нашою доброю комерційною звичкою? А чи давай краще он у кафе, — він вказав на чепурні двері кондитерської, розташованої у цокольному поверсі. — На людях тобі, можливо, буде спокійніше.

— Ну, давай поговоримо, — нарешті вичавила із себе жінка.

Олег галантно подав ворожці руку, бо, ступивши крок, вона поточилася і мало не впала. Мечислав невимушеним жестом взяв із її рук сумочку — мовляв, для зручності.

У кав’ярні було лише чотири столики. Вони обрали кутовий, подалі від вікна. Мстислав одразу замовив Людмилі сто грамів коньяку, бо жінку трусило. Собі характерники попросили принести чаю з марокканської м’яти.

— Отже, Людмило, як просуваються ваші з Транихиїлом досліди? — запитав Олег, щойно вона зробила ковток. — Комусь іще підсадили у голову «Порадника»?

— Після твого зникнення усе згорнули…

— Не дуже вірю. Транихиїл затятий, — Олег зробив ковток чаю. — Та і той, хто фінансує його досліди — замовник, себто — навряд чи відступиться від свого.

— А звідки ти про замовника знаєш? — прохопилася ворожка.

— Хіба забула? Я ж бачив Йосипа у лабораторії на Дзержинського.

— Тоді, Олеже, ти пам’ятаєш, що в Йосипа вкрали контейнер із біоінформаційною речовиною, за яким спорядили тебе, а без того препарату виробництво біороботів неможливе. Що тобі… вам, треба від мене? — Людмила обвела поглядом парубків за столом.

Молоденька офіціантка з цікавістю дивилася на дорослу тітку в компанії молодих вродливих чоловіків, намагаючись дослухатися до розмови. Наймолодший із відвідувачів раптом зробив коловий рух лівою рукою — і дівчині здалося, що стіл у кутку на мить огорнуло сизувате марево, а коли воно розвіялося, хтось ніби вимкнув гучність розмови.

— По-перше, — Мстислав м’яко всміхнувся до Людмили, — нам необхідно поговорити із Йосипом Бланком. І якнайшвидше.

— По-друге, — Мечислав навмисне скопіював братову посмішку та інтонацію, — потрапити до лабораторії Транихиїла…

— Це неможливо, — відсахнулася Людмила. — Там відеокамери…

— І кабалістичний захист, — розсміявся Олег.

— Тобі й про це відомо? — ворожка, шукаючи поглядом попільничку, потяглася за цигарками до сумки, що висіла на спинці стільця біля сусіднього столу, але рука наштовхнулася на невидиму перепону за кілька сантиметрів від цілі. — Серед вас є такий сильний чаклун? — до її первинного переляку від зустрічі з Олегом додався великий подив. — Я про таке лише чула, від бабці… Гадала, що то вигадки…

— Повернімося до Транихиїлової лабораторії, — Олег зробив зворотній рух рукою, а Мечислав подав Людмилі сумку і сказав:

— До речі, пані не залишить нам номер свого телефону? Задля зручності подальшої співпраці…

— Я його й так пам’ятаю, — зауважив Олег, миттю почервонівши. Близнюки синхронно приховали усміх. — А ось новий номер телефону Йосипа Бланка нам не завадить, бо за старим він щось не відповідає, — додав він.

— Можна нам порахувати? — Мстислав підморгнув офіціантці, яка цього разу його чудово почула. — І не забудьте, пані Людмило, занотувати для нас також телефонний номер Транихиїла, — стишивши голос, додав він.

Людмила мовчки витягла з сумки свій мобільний, списала з нього на серветку два рядки цифр і підсунула ближче до Олега.

— Верхній — Йосипів, — вона підвелася.

* * *

До квартири на вулиці Гоголя у Запоріжжі Томас прийшов із гостинцями. Приніс у чималій сумці купу простецьких, але смачних наїдків та чомусь літрову пляшку улюбленого Василевого віскі. Відчинив йому сам теософ і повів гостя до брудненької кухні. Туди ж з кімнати вийшов заспаний, босоногий Макака, у традиційних зім’ятих трусах.

— З якого приводу бенкетуємо, та ще й з ранку? — запитав він шпигуна, який викладав на безнадійно засмальцьований стіл закуски та випивку.

— Вчора мені повідомили, що моя донька народила двійню — онучку та онука! — вдаючи гордовиту радість, збрехав шпигун. — У нашому роду є традиція: обов’язково відзначати уродини випивкою, тоді дітки ростимуть здоровими, а головне — успішними.

— Ну, коли традиція… — Макака почухав плаский живіт, — то можна, — він потягнувся до пляшки, але Томас поквапився відібрати її.

— Спочатку справа, — цереушник поставив віскі на дальній край столу. — Василю, ти тут усе приготуй: ковбаски наріж, огірочків-помідорчиків, сиру, а мені з Макаром треба перебалакати. Вийдімо.

У задушливій кімнаті Томас перш за все відчинив балконні двері та, гидливо відкинувши простирадло, сів на ще теплий після сну волоцюги диван.

— Ось поглянь, — він дістав із сумки та увімкнув планшетний комп’ютер. — Це збільшені кадри запису, зробленого тобою на летовищі.

Макака з хвилину стежив за екраном, де Томас перегортав розкадровку, а тоді несподівано схопив шпигуна за руку.

— Ні фіга собі! Саме в цей бусик, — він тицьнув пальцем у планшет, — вкинули мого корєша біля «Пузатої хати» на Петровського.

— Ти не помилився? Може, просто схожий?

— Ні! Ось бачите, на задньому правому колесі немає ковпака, і голий диск чомусь зелений, хоча зазвичай вони білі бувають. Це та машина, зуб даю, що та!

Томас зауважив, що Макака, далі розглядаючи екран, почав тремтіти ніби від холоду.

— Ти чого дрижаки хапаєш? — із підозрою запитав у хлопця.

— Ці двоє, — волоцюжка проігнорував питання, знову тицяючи обгризеним нігтем в екран, — саме й злапали мого кєнта там, на Петровського, — волоцюгу трусило дедалі сильніше.

— Макаре, вдягнися ти, чи що! — гримнув шпигун, приховуючи занепокоєння.

— Зараз, зараз, — юнак слухняно потягнувся по джинси та сорочку.

Томасові довелося докласти зусиль, аби не видати свого збентеження від почутого. — Отже, коли Макака не бреше і не помиляється, то виходить, що людям Хазяїна може стати відомо, що саме Томас організував лазерне шоу під час посадки літака. На користь такої можливості свідчить те, як швидко вони знайшли та схопили спільника Макаки. Цілком імовірно, що підручні Хазяїна поділяться (якщо вже не поділилися) підозрами з олігархом. Тоді існує небезпека, що з ним, Томасом, ведуть подвійну гру. Для чого?! Невже здогадалися, що літак впав зовсім не через лазерне опромінення? З іншого боку, агенти Хазяїна обмежені у людях та технічних засобах, якщо ризикують засвічувати одних і тих самих виконавців та автомашину в різних операціях. Втім, якщо Шахсуваров грає на їхньому боці, то гроші, а відповідно й усі інші ресурси вони матимуть у необмеженій кількості. Такі очевидні висновки шпигуна не потішили.

З кухні раптом пролунав гучний скрик, щось, дзеленькнувши, розбилось. Томас миттю вибіг туди. Виявилося, що Василь просто впустив тарілку з огірками. Пляшка віскі стояла там, де залишив її шпигун. Полегшено зітхнувши, він повернувся до кімнати.

— У мене є для вас іще одна новина, — було помітно, що Макака не одразу наважився знову заговорити.

— Кажи…

— Я, теє… Словом, виходив позавчора надвір…

— Порушивши мою категорично заборону, — меланхолійно констатував Томас. — Куди лишень пан теософський секретар дивився? — за легкою іронією риторичного запитання він і далі намагався приховувати зростаюче занепокоєння.

— Я вибігав, поки Вася спав. Ненадовго. До вокзального кіоску за слабоалкогольною пляшечкою, ну… Двома пляшками та цигарками. І натрапив там на одного кєнта. Ми з ним по Озерці знайомі. Він тепер перебивається гаманцями роззяв-пасажирів у приміських електричках та на базарчиках біля залізничних станцій. То він розповів, що зустрів… м-м-м… Гусика на Миколаївському вокзалі. Кєнт каже, що Гусик разом із Деном втекли з Дніпропетровська до Коблєва. Це таке селище курортне на морі.

— Може, і про портфель той твій колега щось сказав, — припустив Томас, відчуваючи якусь фальш у розповіді та поведінці волоцюги — чомусь Макака не вийшов до кухні на звук розбитої тарілки, а бодай із цікавості мав би визирнути.

— Ні, — відповів юнак після паузи, — але сказав, що знає, де вони тепер.

— ? — запитав шпигун поглядом.

— Отираються зараз на морі, у Коблєві. Підробляють у кав’ярні на березі. Мій кєнт домовився з Гусиком побачитися наступного тижня у Миколаєві. Туди господар кав’ярні приїде вантажівкою по якісь харчі.

— Зрозуміло. Сьогодні бенкет скасуємо. Втім, попоїсти не завадить, а от випивку я вам іншим разом принесу…

До кімнати зазирнув Василь.

— Я все приготував. Яєчня з беконом холоне, віскі гріється — непорядок це. Ходімо снідати.

— Справді, час попоїсти, — погодився шпигун, підводячись із дивана. Перше, що впало йому в очі крізь відчинені двері на кухні, — відкоркована пляшка та старий гранчак із залишками темно-коричневої рідини на денці. Виходить, Василь таки поквапився продегустувати улюблений напій. Томас миттю збагнув, що ситуація вийшла з-під контролю. Подумки покартавши себе за те, що завчасно вийняв віскі з сумки, він почепив на обличчя звичну пластикову посмішку і вже збирався запропонувати таки «відзначити народження його онуків, якщо пан теософ уже почав це робити», коли інтуїтивно відчув небезпеку позаду себе. У тісному коридорчику він ще встиг зробити півоберта. Тож удар Макаки, націлений у потилицю, ковзнув шпигунові по щелепі. Заточившись, Томас перечепився об табуретку й усією вагою впав на стіл. Ще у падінні він потягнувся до кишені, щоб дістати авторучку. Спеціальну, яка стріляє отруйними голками, — смерть від їхнього уколу миттєва та безболісна. Майже.

Та волоцюга вочевидь про щось здогадався. Розуміючи, що не встигає вискочити на сходи — адже треба час, щоби відкрити два замки вхідних дверей — Макака кинувся в кімнату, звідти на балкон і, перелізши через перила, спробував дотягтися до пожежної драбини. Далеко, але вибору не було — у кімнаті вже з’явився Томас. Юнак стрибнув. Одна рука зісковзнула, другою він міцно вчепився в іржаву стійку. Відновивши рівновагу, волоцюга швидко поліз донизу, голосно волаючи:

— Рятуйте, вбивають!!!

Його мало хто міг почути, бо в запорізьких дворах у робочий день людей небагато. Хоча… Ось молоденька мамця, яка гойдала у дворі дитячий візочок, підвела голову й закричала, побачивши Макаку на драбині. У будинку навпроти відчинилося вікно, і визирнув дідок в окулярах. Томас уже був на балконі і таки б вистрелив, якби не побачив, що трійко школяриків фільмують втікача-еквілібриста мобільними телефонами. Він прожогом кинувся назад. Василя у квартирі він не знайшов, — мабуть, встиг утекти, збагнувши загрозу, — припустив Томас. Вхідні двері було замкнені. На щастя, старі замки відчинялися зсередини, й у втікача не було можливості зачинити вбивцю. Шпигун схопив пляшку з віскі, вкинув її до сумки та чимдуж кинувся з квартири. Залишалося сподіватися, що теософ одразу не побіжить до міліції, а щонайбільше за годину йому вже буде до неї байдуже, як і до усього іншого на цім світі — протиотрути від того, що містилося у пляшці з віскі, не існує.

Знайшовши свою «Шкоду» там, де й залишав — на стоянці неподалік вокзалу — Томас сів за кермо і відправив есемеску із безневинним змістом на відомий лише йому номер. Це був сигнал провалу та прохання про термінову евакуацію з країни. Відповідь надійшла швидко. З її змісту він зрозумів, що слід рухатися до Одеси. Там чекатиме зв’язковий, який передасть йому документи та квиток на туристичний пором до Варни.

Не чекав Томас Андреас (Андреас Томіньш) — чи як там ще доводилося зватися йому протягом тривалої шпигунської кар’єри — такого її ганебного закінчення. А це дійсно фінал. Такого провалу керівництво йому не вибачить. І на кому проколовся? На схибленому на теософії підстаркуватому невдасі та волоцюзі безвусому. Таки мають рацію психоаналітики ЦРУ, наполягаючи на засиланні до пострадянських країн молодших, а отже сучасніших шпигунів, здатних адаптуватися до дикунських умов тутешнього життя. Міркуючи таким чином, цереушник гнав машину на південний захід.

Лейб-аналітик уже завершував доповідь, протягом якої його жодного разу не перервали, коли самодержець м’яким порухом відірвав ліву долоню від зеленої лайкової шкіри, що вкривала поверхню його робочого столу, і підвів холодні прозорі очі. Досвідчений царедворець одразу замовк.

— Ви, як завше, всебічно проаналізували наявну картину — змалювали «денну поверхню»[27], як говорять археологи. Складно сперечатися із правильними до банальності констатаціями… Мені давно зрозуміло, що Імперія дезінтегрується, бо немає засад єднання.

— Нація згуртується навколо трону…

— Сергію Фаридовичу, — вузькі губи монарха витягнулися ниточками, що мали символізувати усмішку, — довкола правителя гуртуються тоді, коли він має що дати тому гуртові. Чим необхіднішим буде те, що даси — тим більш монолітним буде згуртування.

— Наскільки мені відомо, — наважився відповісти аналітик, — полковник Шахсуваров не без успіху вирішує цю проблему. Тривале життя та здоров’я є найкращими стимуляторами відданості. Ми писали про це у нашій аналітичній доповіді, а коли згадати також і можливість створювати безвідмовних солдатів-біороботів, то…

— Полковник у відставці Шахсуваров вирішує цю проблему для еліти, для тих, хто безпосередньо служить — віддано служить — трону. Ви ж не пропонуєте продовжувати життя та дбати про здоров’я усіх наших наркоманів, алкоголіків, інших нероб? Це дорого, а головне — просто непотрібно. Але цю сіру біомасу, як говорила моя добра українська знайома, все одно якось треба тримати у покорі.

— Видовищами та хлібом, як радили стародавні римляни, — подумки знизав плечима лейб-аналітик, мовляв, ніби сам не знаєш. — А ще, — продовжив він уголос, поштиво вклоняючись, — було б не зайвим підкинути їм одну-дві конфліктні теми для сварки, тоді їм буде не до виявів невдоволення вищою владою. Можна ще налякати терористичними актами, наприклад…

— Це все вже було. — Самодержець не показав, що його дратує безпорадність лейб-аналітика. — Постарів царедворець, — думав він, — відстав від життя, і мабуть, теж сподівається продовжити собі існування за допомогою розробки Шахсуварова. Дзуськи, Сергію Фаридовичу, дзуськи тобі. Маразматикам немає місця у майбутньому. — А от створити зовнішнього ворога для біомаси, гадаю, вже час, — холодно поглянувши на аналітика, сказав він. — Беріться за розробку пропозицій щодо цього питання. Не баріться. Ви вільні.

— Буде зроблено, — тихо відповів царедворець, м’яко відступаючи до дверей.

— Є новини щодо Шахсуварова? — запитав у селектор на приставному столі самодержець, щойно лейб-аналітик залишив кабінет.

— Так. Дозвольте доповісти? — пролунала відповідь ад’ютанта.

* * *

Іржава поперечина пожежної драбини зламалася під руками Макаки, і він зірвався між другим і третім поверхами. Щоправда, деревце горобини під будинком пом’якшило падіння. Школярі з мобільниками побігли до волоцюги, який у корчах від болю у нозі кричав під зламаним деревцем. З подряпаного лоба та щоки крапала кров. Розгублені діти зупинилися за кілька метрів, і лише один продовжував знімати страждання юнака. Чи то автоматично, чи у хлопчакові вже прокидався жорстокий цинізм — зафільмовану пригоду можна буде в Інтернеті вивісити, а потім хизуватися перед однокласниками. А от дідок з першого поверху одразу викликав швидку допомогу та міліцію. Навколо постраждалого тим часом почав збиратися натовп. Хтось поклав йому під голову куртку, хтось спробував обтерти обличчя мінеральною водою з пляшки, хтось розрізав холошу, аби оглянути ногу.

Міліціонери, які прибули на виклик першими, ледве дали раду цій співчутливій, але безпорадній юрбі. На щастя, лікарі також не забарилися.

Скільки Макака себе пам’ятав, йому жодного разу не доводилося потрапляти до лікарні. Востаннє, мабуть, коли народився. Волоцюзі навіть подобалося, що до нього уважно та співчутливо ставиться літній лікар-хірург, який вправляв йому вивих коліна та накладав гіпс на гомілку. А надто — молода медсестричка, яка так прикольно ніяковіла від його зацікавлених поглядів та двозначних жартів.

Крім болю від травм, було ще кілька обставин, які затьмарювали його перебування у лікарні, — новенькі пластикові кайданки з гордовитим написом «Зроблено в Україні», якими Макаку припнули до ліжка, ґрати на вікні палати та міліціонер у коридорі на стільці біля дверей. Здається, той молодий служивий залицявся до медичної сестри успішніше за волоцюгу.

— Отже, Макаре, чому Ви вирішили, що Томас збирається неодмінно Вас убити? — вкотре перепитував його слідчий — лисуватий, огрядний вусань у цивільному костюмі з відстороненим, як здавалося, поглядом карих очей за окулярами у тонкій оправі.

— Я ж кажу, що він ніколи б не став пропонувати нам пити, та ще й зранку. Крім того, те віскі не випускають у літрових пляшках — лише по нуль сімдесят п’ять.

— Звідки Вам про це відомо? — на думку Макаки, слідчий вдавав із себе інтелігента, звертаючись до нього на «Ви».

— Знайомий вантажник із супермаркету розповідав. Він колекціонує пляшки з-під віскі.

— Непереконливо…

— Ну, видно було, що Томас щось замислив. Шкурою я це відчув.

— Припустимо. Отже, Ви усвідомили загрозу — і що було далі?

— Придумав для того гада байку, яка його мала зацікавити, щоб відтягти час.

— Яку саме байку?

— Там довга історія.

— А хіба ми кудись поспішаємо? — слідчий, наче ненароком, поглянув на припнуту кайданками до ліжка ліву руку волоцюги. — Погляньте на Ваші обставини з боку слідства: господарка квартири, де ви мешкали, про вас сном-духом не знає. Вона здавала квартиру якійсь жінці, а зовсім не вам із Василем…

— А от ви у Василя й запитайте…

— Знайшли ми Василя, під диваном, у тій самій квартирі… мертвим. Отруївся він вашим віскі.

— Не моїм!!. — Макак сіпнувся, та одразу скривився від болю.

— А звідки відомо, що не Вашим? Відбитки пальців у квартирі вказують на те, що там нікого третього не було.

— Та він постирав їх…

— А от отрута у віскарі справді була, — слідчий наче не звернув уваги на останні слова волоцюги. — Розповідайте, навіщо Вам знадобилося труїти Василя Остапенка.

— Я не труїв…

— Факти свідчать про інше, Макаре… Або розкажіть мені — дуже детально розкажіть — про Томаса та байку, яку Ви для нього вигадали.

Затинаючись та добираючи слова, Макака почав розповідати слідчому про те, як познайомився з Василем, а той познайомив його з Томасом. Волоцюга намагався не бовкнути нічого, що могло б вказати на його кримінальний спосіб життя, тож не минуло й десяти хвилин, як уже міцно заплутався у власних вигадках. Адже ні часу, ні досвіду, аби продумати струнку версію своїх взаємин із теософом та іноземцем у хлопця не було. А говорити правду про завдання викрасти портфель, а тим більше — завалити лазерами літак — він не збирався. Зрозумівши, що нічого доброго з того не вийде, він замовк. Відвернувся до стіни, посилаючись на головний біль та втому від розмови. На диво, слідчий погодився залишити його у спокої — до завтра. Щоправда, поставив наостанок питання:

— Який номер Вашого телефону?

— Не пам’ятаю, — весь похоловши, відповів парубійко.

— А де сам апарат?

— Не знаю…

— Пригадуйте, пригадуйте, юначе. Це у ваших інтересах, — двері палати зачинилися.

14. Археокібернетика та парапсихологія

— А тоді Олег щось зробив із простором довкола нашого столу, — розповідав Мстислав характерникам, які зібралися у кімнаті-сейфі, — і вийшло так, що ми опинилися ніби ізольованими від зовнішнього світу.

— Тобто ззовні вас не чули і не бачили? — перепитав Іван.

— Ні, — втрутився Олег, — лише не чули, точніше чули зовсім нерозбірливо. — Я не хотів, щоби офіціантка у кав’ярні злякалася нашого зникнення.

— Хто тебе цього навчив? — Гордій виглядав і зацікавленим, і здивованим розповіддю про зустріч у кав’ярні під Людмилиним будинком.

— Та ніхто… ніби, — знизав плечима Олег. — Саме якось на думку спало.

— Саме спало, — передражнив його Северин. — А ти б міг сховати від зовнішнього світу щось більше, ніж столик у кав’ярні?

— Мабуть, — восьмий член Ордену поглянув на побратимів так, немов уперше їх бачив.

— Мене інше дивує, панове, — сказав Северин, — чому, якщо Олег здатний ховати від підглядання та прослуховування окремі місця у просторі, ми сидимо в цій задусі.

— Справді, — підтримав його Тарас. — Ходімо, наприклад, до альтанки біля басейну, на свіже повітря — а Олег сховає її від зовнішнього світу.

— Ач, які! — вибухнув удаваним гнівом Іван. — Тут на ваших очах диво дивовижне сталося, а вони, бач, його під кондиціонер звичайнісінький одразу прилаштувати надумали. Щоб вам, товариство, було відомо: ті здатності, які починає демонструвати Олег, згадуються у переказах бродників[28], які жили у цих місцях з незапам’ятних часів. Дехто вважає, що почасти й ми, характерники, завдячуємо своїми здібностями якомусь генетичному зв’язку із ними. Так ось: досягти здатності ізолювати частину простору можна лише завдяки виснажливій праці, тривалим медитаціям, а головне — навчанню у могутнього чаклуна, а Олегові це вдалося завиграшки.

— Гадаю, це може бути результатом дії на нього біоінформаційної речовини, — припустив Гордій.

— Або благословенням Триголоса, — зауважив Тарас.

— Чи його природними здібностями, — не втримався Северин від власної версії.

— А може, всі ці чинники подіяли разом? — Мечислав аж розсердився на те, що така проста ідея спала на думку йому — майже не обдарованому характерницькими здібностями.

— Тут йдеться про інше, — насупив брови Іван. — Олег застосував до простору лише один із можливих видів його трансформації. Він унеможливив вільний рух звукових хвиль, замкнувши їх колом. До речі, Олеже, а якісь заклинання ти вимовляв?

— Не знаю я жодних заклинань. Лише подумав, що було б добре, аби нас ніхто не чув — і зробив рукою невеличке таке коло, — пояснив наймолодший характерник.

— А як ще можна керувати простором? — запитав Мстислав, тамуючи почуття заздрості до побратима, якому унікальний дар дістався без жодних зусиль.

— Зараз поглянемо, — відповів Іван, від якого не сховався синів настрій. — Ходімо таки до басейну.

Виявилося, що басейн зайнятий — видр Людмил, перекидаючись у воді, насолоджувався там прохолодою, забризкуючи мармурові бортики та водостійкі акацієві лави побіля них. Протерши їх та поставивши в альтанку, куди не досягали бризки, що продовжував спричиняти життєрадісний Людмил, характерники посідали довкола квадратового садового столу.

— Олеже, — Іван поглянув на парубка, — уяви собі, що з навколишнього простору виокремлюється якась його частина, наприклад, обмежена цією альтанкою…

— Ні, не так, — у несподіваному запалі перервав його Назар. — Ось бачиш, Олежку, — він дістав з кишені мобільний телефон. — Цей предмет цілком матеріальний, має певну вагу та об’єм. Спробуй спочатку виокремити його з нашого простору і помістити в таке місце, де б час ішов швидше або повільніше.

— Це куди? — спантеличився наймолодший характерник.

— Існують теорії, за якими плин часу, як і течія річки, не є рівномірним. У ньому трапляються швидші і повільніші струмені, вирви і щось подібне до загат. Їх, відповідно, можна виявляти або й створювати!

— Спробуй сам, — підсумував Гордій. Він узяв у Назара телефон і поклав на стіл перед Олегом.

— Зроби так само, як у кондитерській, — підказав Мечислав.

Олег дивився на чорний апарат, який лежав на світлій деревині столу, і не розумів, чого власне від нього вимагають побратими. Куди він має запроторити цей телефон? Подумки спробував уявити собі, що воно таке за місце, де плин часу є швидшим — і наскільки швидшим? У потилиці щось ніби аж клацнуло від напруження, на мить потемніло в очах, а коли різкість зору відновилася, на столі було порожньо.

— Ну, ось бачите, — здавалося, Іванів голос пролунав буденно, навіть якось байдуже. — Вийшло.

— То куди ж, Олеже, ти подів телефон? — Тарас провів рукою по столу, переконуючись, що зникнення апарата не є зоровою галюцинацією.

— А давайте на нього подзвонимо, — запропонував Северин, дістаючи свій мобільник і натискаючи кнопку швидкого виклику Назарового номера. — Поза зоною, — він увімкнув гучний зв’язок, щоб усі почули, що «абонент перебуває поза зоною досяжності».

— А тепер, Олеже, спробуй повернути Назарові його власність — попросив Гордій.

— Я не знаю, як…

— Знав, як, м-м-м… — Мечислав не міг добрати слова, яким можна було б означити, що ж відбулося зі зниклим предметом.

— Словом: знав, як його заховати, то мусиш знати і як відшукати, — прийшов братові на допомогу Мстислав.

— Справді, Олеже, спробуй подумки дотягнутися до нього, — знову попросив Гордій, — і повернути сюди.

— Та я вже намагаюся, але нічого не виходить! — він знову відчув напруження у потилиці, — жодного результату.

Олег намагався повторити спроби ще й ще раз, але, окрім темряви в очах, ніяких інших наслідків вони не мали. Раптом парубок відчув, що у його ногу ткнулося щось мокре. Виявилося, що це Людмил, про якого всі забули, виліз із басейну і нишком пробрався під стіл. У зубах видр тримав… Гордіїв телефон. Здивований Олег узяв апарат до рук.

— От бачиш, недаремно Триголос порадив переселити Порадника в організм видри, — мовив так само незворушний Іван. — Вочевидь Людмил, на відміну від тебе, зауважив, куди ти запроторив телефон…

— І, відреагувавши на твої відчайдушні спроби, нашвидку зганяв за ним, — продовжив пояснення Гордій, забираючи апарат.

— Щоб ти не мучився власними намаганнями, — засміявся Мечислав.

— Ну що, панове — звіримо годинники? — Назар увімкнув дисплей поверненого апарата. — Відстає на сім хвилин, — повідомив він, порівнявши свої показники з Тарасовими.

— Так, — підтвердив Северин, поглянувши на свій годинник.

— Олеже, ти зумів помістити Назарів телефон туди, де час іде повільніше, — сказав Іван. — Людмилові поталанило, бо якби він вирушив на пошуки у місце, де час прискорений, то миттєво постарів би, або і вмер від старості. Що ж, тепер ти мусиш багато працювати, щоб навчитися створювати поля зміни швидкості плину часу. При цьому вони мають відповідати певним параметрам. Ми тобі допоможемо, сподіваюсь, і Людмил також, — характерник погладив видра по мокрій голові. — Обідати час, товариство, — він підвівся. — І видра не забудьте погодувати — заробив він сьогодні щось смачненьке.

* * *

Високі двері кабінету прочинилися рівно настільки, щоб впустити ад’ютанта — найближчого з-поміж конфідентів самодержця. Дочекавшись схвального нахилу квадратного підборіддя, молодик у морському однострої з погонами контр-адмірала наблизився до столу.

— Пане президенте, — ці слова адмірал вимовив так, ніби сказав: «Ваша Імператорська Величносте», — з’ясовано, що Шахсуваров не мав контактів із Фьодаром Россомахіним — Тедом Россманом, себто. Після катастрофи полковника вивезли з аеропорту та утримують в лікарні люди колишнього Хазяїна Придніпров’я.

— У якому він стані?

— Ніби у тяжкому, але…

— Як це, ніби-але? Невже немає змоги знати це достеменно? — у легкому здивуванні цих запитань ад’ютантові почувся скрегіт металу.

— Прослуховування телефонів лікарів, які оперували та лікують Шахсуварова, дає підстави вважати — його травми середньої тяжкості і не становлять загрози життю, але самостійно пересуватися він ще неспроможний.

— Отже, крім людей Хазяїна, він ні з ким більше не спілкується? — самодержець підвівся і став обличчям до вікна, заклавши руки за спину. — От у кого слід вчитися вмінню проводити ефективні операції, — вів він далі. — Хазяїн примудряється організовувати їх навіть із американської в’язниці.

— Є інформація, що саме американці дуже цікавляться Шахсуваровим у Дніпропетровську. Один старий агент ЦРУ мав, швидше за все, коротку зустріч із екс-полковником.

— Як то — «швидше за все»?

— Зовнішнє спостереження зафіксувало факт проходу такого собі Томаса Андреаса до корпусу, де розташована палата Шахсуварова, а от чи вони говорили — невідомо.

— Достатньо і цього, — самодержець різко обернувся. — Якщо є найменша імовірність, що американці зацікавилися Владіміром, то його слід негайно привезти сюди. Чи пророблявся варіант вивезення Шахсуварова до Москви?

— Так, і в Україні є люди, готові нам у цьому допомогти. Але якщо він досі нетранспортабельний…

— Байдуже! Якщо він живим потрапить до рук піндосів, то біоінформаційної речовини нам не бачити, як власних вух, — процідив монарх. Ад’ютант зауважив, що той по-справжньому боїться втратити унікальний винахід покійного Арсена Фількевича.

— Тоді, можливо, нам слід почати не з Шахсуварова, а з Теда Россмана, адже саме він є носієм технологічної інформації.

— Шахсуваров чомусь вважає, що досліди Россмана можуть бути успішними лише у Дніпропетровську. Нібито довкола цього міста є якісь стародавні «місця сили», чи щось таке. І, що важливо — біологічний матеріал, необхідний для цієї роботи, там існує у найвищій у світі концентрації. А ми навіть не знаємо, чи вже отримані бодай перші позитивні результати. Аби це з’ясувати, Шахсуваров і полетів до Дніпропетровська. Яка інформація надходить з його московського офісу?

— Його оточення лише пошепки обговорює катастрофу та зникнення шефа, але нічого важливого там не знають.

— А його служба безпеки?

— Там у нас немає агентури…

— Ви сьогодні, мабуть, задалися метою розчаровувати мене. Займіться проробкою варіантів повернення Шахсуварова на Батьківщину. Вільні.

— Буде зроблено, пане президенте, — адмірал поквапився вийти.

* * *

До скульптури бугая обабіч шосе на повороті у Таромське гурт із вісьмох характерників приїхав поночі. Великий серп червоного місяця ледь визирав з імли міського смогу, що низько стелився на обрії. У лісосмузі заходилися тьохканням солов’ї. Шосе цієї пізньої години було майже порожнє, лише поодинокі фури зрідка проїздили повз перехрестя.

Свої машини характерники сховали за лісосмугою, щоб їх не було видно зі шляху. Біля джипів лишилися Северин, Тарас та Мечислав, решта — пішли до невисокого насипу, де височіла статуя.

Якби хтось сторонній спостерігав за подіями на узбіччі, або, ще ліпше, якби він — сторонній спостерігач — вів відеозапис, то переглядаючи кадри, побачив би таке: ось до бетонного бугая наблизилися п’ятеро — двоє молодших і троє старших. Один зі старших витягнув із сумки ноутбук і підійшов до рогатої голови. А молодий — почав обходити скульптуру довкруж. Потім спостерігачеві могло б видатися, що в його відеокамері на мить стався збій налаштувань — два-три кадри відображали щось матово-сіре. А тоді…

Назар дістав ноутбук і став перед бугаєм, решта характерників, крім Олега, — поряд. Хлопець почав повільно обходити статую за годинниковою стрілкою. Коли він повернувся до гурту, усі навколишні звуки ніби зникли. Здавалося, що вони разом зі статуєю опинилися у середині якоїсь непроникної капсули з матово-сірими стінами. Задоволено поглянувши на результат дій наймолодшого характерника, кібернетик відкрив кришку комп’ютера і вставив у його порт флешку.

— Отже, як я вже розповідав, — заговорив Назар із ледь помітним апломбом фахового науковця, — на дискеті дійсно, крім географічних координат цього місця, було іще дещо: частота електромагнітного імпульсу, зокрема. Це майже як звичайний пристрій автоматичного замикання автомашини. Знайти генератор із потрібними характеристиками та записати сигнал відповідної частоти не становило жодної проблеми. Зараз дізнаємося, чи не схибив я у чомусь.

— А якщо це сигнал до активації вибухового пристрою? — запитав Мстислав.

— Ні, — заперечив Олег, — вибухівки тут немає.

— Ти що, просто відчуваєш це? — не вгавав Мстислав.

— Лише припускаю, що коли щось ховають у такий громіздкий спосіб, то зовсім не для того, щоб ризикувати втратити сховане через випадковий вибух. Але якщо ти так переймаєшся, я можу створити у полі прискорення часу, де ми зараз перебуваємо, ще одне — менше, зі ще швидшим рухом часу. Туди помістимо лише фігуру бугая. Пан Назар налаштує ноутбук на роботу із затримкою, залишить його у меншому полі. Комп’ютер видасть імпульс. Якщо раптом станеться вибух, ми від нього будемо відділені непроникною стіною часу — це надійніше за будь-яку броню.

— Занадто складно щось, — знизав плечима Мстислав.

— Треба спробувати, — втрутився Гордій. — Заразом перевіримо, чи можна створювати часові поля… у часових полях.

Обійшовши рогату скульптуру проти годинникової стрілки, Олег утворив менше часове поле. Для годиться перечекав хвилину — у полі прискорення другого порядку насправді минула добра година — молодший характерник синхронізував час, і внутрішня стіна розвіялася. Спершу здалося, що довкола рябого бугая нічого не змінилося. Так само світився екран Назарового ноутбука, залишеного на траві навпроти голови статуї. Не відчувалося й натяку на вітерець чи протяг, так само стояла цілковита тиша.

— Погляньте! — вигукнув раптом Мстислав, указуючи кудись під праву ратицю.

Там по землі простяглася рівна тріщина, майже ідеальний квадрат. Сама багатотонна статуя ніби трохи здійнялася над ґрунтом насипу. Кільце у носі бугая спалахнуло синьо-зеленим флюоресцентним світлом. Олег злегка потягнув його на себе. У землі під правою ногою бугая, де раніше була тріщина, відкрився квадратний отвір, десь метр на метр. Посвітивши у нього ліхтарями, характерники побачили металеві сходи. Мстислав, який сьогодні, мабуть, зазнав нападу обережності, наполягав, щоб перед спуском усі вдягли кисневі маски. Мовляв, у схроні можуть накопичитися отруйні гази, як це трапляється навіть у сільських льохах.

Та виявилося, що таку маску захопив із собою лише завбачливий Гордій, тож йому дозволили спустися першим. Олег же твердив, що небезпеки немає — і мав рацію. За хвилину Гордій визирнув із лазу і махнув гуртові рукою, запрошуючи вниз. Спустилися Іван, Олег та Мстислав. Назар лишився назовні, про всяк випадок.

У вузькому й низькому коридорі можна було рухатися лише один за одним. Справді, як і відчував Олег, тут було четверо дверей. Усі металеві, без жодних ознак замків.

Посвітивши угору, Гордій вказав на рівну щілину, що простяглася вздовж усієї лівої стіни коридору, просто під стелею.

— Схоже на вентиляцію, — Гордій послинив пальці й торкнуся тріщини. — Так, є протяг.

— Гадаю, коли відкрився схрон, усю статую підняли потужні домкрати, — Іван теж торкнувся щілини.

— Так он для чого потрібне електричне живлення, — Олег натиснув вимикач на стіні.

На стелі спалахнули маленькі, але яскраві лампи у матових плафонах. У їхньому світлі на усіх дверях, майже впритул до одвірків, виднілися щілини, які нагадували отвори для дискет у старих комп’ютерах. Довелося погукати Назара. Назовні тепер лишився чатувати Мстислав.

Кібернетик без вагань встромив дискету у гніздо найближчих до сходів дверей. В одвірку клацнуло, звідти випала маленька панель кодового набору.

Усі погляди знову звернулися до Назара.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв він товариство. — Якщо двері відреагували на дискету, тоді я знаю, що робити далі.

Він дістав з кишені картатої сорочки візитку, зі зворотного боку якої були записані чотири рядки цифр та літер.

— Отже, якщо це двері номер один… — Назар почав вводити код, — то…

— А де ти дістав пароль? — запитав Гордій.

— Також із дискети списав, — Назар без вагань натиснув кнопку «Ввести».

Почулося низьке гудіння і двері… зникли — просто опустилися у підлогу. За ними відкрилася темна ніша. Щойно її освітили промені ліхтарів, Гордій розчаровано зітхнув:

— Так банально?! «Ні ума, ні фантазії», як полюбляють говорити в Одесі! — висловив він спільний настрій.

* * *

Перше, що відчув Йосип, коли опритомнів на ліжку у лабораторії, був свербіж із тильного боку лівої руки, трохи вище зап’ястка. Розстебнувши ґудзик на рукаві, він побачив там, де зазвичай носив годинник, потворну чорну бородавку.

— Не чіпайте! — почув він голос Транихиїла — і відсмикнув руку, яка вже тяглася почухати новоутворення. — Це злоякісна пухлина. Вона й так швидко росте, а від будь-якого подразнення розвиватиметься ще стрімкіше.

— Це ви?..

— Так, Йосипе. Я за будь-яку ціну маю закінчити свою роботу. Ви самі бачили, що досліди були цілком вдалими. Ви самі вині, що я втратив перший зразок біоробота. Ви маєте забезпечити мене усім необхідним для закінчення роботи.

— Але я…

— Замовкніть. Я вживив Вам ракові клітини, що виникли внаслідок мутації, спричиненої одним надпотужним канцерогеном. Цей різновид раку швидко прогресує, але вражає лише шкірну тканину. Бачте, це лише за чотири години, що Ви були непритомним. Це захворювання особливе тим, що його злоякісні клітини легко піддаються впливу ліків, розроблених на основі тих самих біоінформаційних технологій. Якщо я щодня робитиму Вам ін’єкцію цього препарату, Ваше життя буде у безпеці, бо ліки зупинятимуть ріст метастазів. А не робитиму — Ви швидко вкриєтеся такими бородавками, почнеться інтоксикація, нирки і печінка не впораються, а затим настане смерть, дуже болісна та брудна. Вам усе зрозуміло?

— Ми маємо працювати так само, як і до катастрофи літака Шахсуварова? — прохрипів Йосип.

— Безперечно, приємно, що стрес не вплинув на Ваші здібності вловлювати головне.

— Але…

— Гроші у вас є, я у цьому переконаний.

— А де Людмила? — запитав Йосип, щоб відтягнути час і трохи зібратися з думками.

— Їй щось знадобилося вдома. До речі, від сьогодні і її вимоги Ви виконуватимете так само, як мої. Ну, можете підвестися. Мені до завтра потрібно ось це, — Транихиїл простягнув Бланку список на аркуші паперу — а Вам, теж завтра, слід прийти до мене на перший укольчик життєдайних ліків. Зараз Ви вільні.

Ще у ліфті, повертаючись від Россмана, Йосип прислухався до власних відчуттів, шукаючи у собі ознаки паніки. Він знав за собою схильність до полохливості, але зараз не відчував нічого, крім рішучої злості. Ще б пак! Якийсь покидьок зазіхає на його особисті, роками ризику і страху зароблені гроші. Ні, своїх кревних заощаджень він Россману не віддасть. Є в нього джокер у рукаві.

Дисциплінований водій чекав на Йосипа на стоянці під будинком. Впавши на заднє сидіння, Бланк наказав везти себе до офісу. Лишившись на самоті у своєму кабінеті, він перш за все подзвонив приватному лікареві і домовився про зустріч. Його послугами бізнесмен користувався майже від самого початку свого перебування у Дніпропетровську, і жодного разу не пошкодував про це. Потім — викликав начальника своєї охорони і наказав замовити у приватній детективній агенції послуги стеження за Людмилою та прослуховування її телефонів. Тоді подзвонив знайомій пенсіонерці, яка донедавна працювала у прокуратурі. Перед пенсією жінка ризикнула допомогти Йосипові залагодити одну кримінальну справу щодо незаконного продажу за кордон першосортного листового металу під виглядом металобрухту — і непогано заробила. Вдячна бабуся одразу погодилася зустрітися зі щедрим комерсантом.

Задоволений зробленим, Йосип поїхав додому. Свербіж у руці ніби трохи вгамувався, проте він обвів пухлину авторучкою, щоб на ранок перевірити, як швидко вона росте.

* * *

У палату до Макаки цього разу зайшли двоє. Крім уже знайомого слідчого, з’явився ще якийсь худий довготелесий чоловік, молодий — років до тридцяти. Він назвався помічником слідчого, але документів не показував. Втім, Макака й не знав, що має право їх вимагати. Після співчутливого запитання про самопочуття слідчий перейшов до справи:

— Макаре, ми оглянули квартиру покійного Василя у Дніпропетровську.

— Що цікавого знайшли? — вдав Макака байдужість.

— Ось це, — той, хто назвався помічником, показав волоцюзі мобільний телефон.

— Ну то й що?

— Це Ваш чи Василя? — запитав слідчий.

— Не мій, точно.

— Так, не Ваш, — погодився помічник. — З нього було зроблено лише кілька дзвінків. Найчастіше дзвонили на ось ці два номери, — він показав Макаці аркуш паперу. — Який із цих номерів Ваш?

— Не знаю.

— Ось цей, що знизу, — підказав слідчий. — Як бачите, ми це з’ясували і без Вас. На нього Вам дзвонив Василь, а Ви із нього ж Василеві — на домашній та мобільний. Ми отримали у Вашого мобільного оператора роздруківку дзвінків. Не будемо перевантажувати Вашу свідомість технічними методами аналізу, але поясню, що з’ясувати, з ким і коли Ви спілкувалися — було нескладно. Декого ми знайшли у Дніпропетровську.

— Не здогадуєтеся, кого? — втрутився молодший.

— Ні…

— А ось цей предмет Вам не знайомий? — помічник дістав лазерну указку.

— Ні, НІ!!!

— Вам уже є вісімнадцять? — запитав слідчий.

— Ні, точніше не знаю…

— Як це? — щиро здивувався помічник.

— У мене немає документів, і ніколи не було…

— Тоді давайте так, — «помічник» низько нахилився над Макакою. — Ми зробимо Вам документи, за якими на момент здійснення теракту Ви були неповнолітнім. А Ви нам щиросердно розповісте все, що знаєте про Томаса. У будь-якому разі одного з Ваших спільників у скоєнні терористичного акту в аеропорту ми вже знайшли і допитали, як бачите, — він підняв лазерну указку. — Томас із Вами за це розплатився? Якими грішми?

Макака лише закивав підборіддям, воно дрібно затремтіло, у голові паморочилося.

— Поміркуйте над нашими пропозиціями, Макаре. Ми приїдемо післязавтра, — сказав слідчий. Він бачив, що волоцюга майже неспроможний говорити.

— Не співпрацюючи зі слідством, Ви погіршуєте своє становище. П’ятнадцять років в’язниці Вам світить мінімально, а може бути — й довічний термін, — помічник зачинив за собою двері.

* * *

В Одесі на Томаса Андреаса чекали в ресторації «Українська ласунка» на розі Дерибасівської та Катерининської. За швейцара при дверях стояв двометровий негр у шароварах та вишиванці. Розтягуючи пухкі губи в білозубій посмішці, він пробелькотів щось, що мало звучати як «Ласкаво просимо!», і пропустив шпигуна досередини. Томасу спало на думку, що американські уявлення про політкоректність вимагають називати чорнявого швейцара афроукраїнцем або афроодеситом. Піднявшись на другий поверх, він побачив, що там, за обумовленим заздалегідь столиком, на нього чекає афроамериканець — той самий зв’язковий, якого надіслало ЦРУ.

Він усміхнувся Томасу майже такою самою посмішкою, як і швейцар. Здійснивши архаїчну процедуру обміну паролями, цереушники одразу перейшли до справи:

— Я привіз для Вас, Томасе, квитки й документи. Ви вже сьогодні увечері могли б вирушити у комфортабельній каюті до Варни, а тоді з Софійського аеропорту через Франкфурт до Вашингтона, але… — зв’язковий зробив паузу і очікувально поглянув на Томаса, — на сьогодні ми не маємо жодної інформації, що Вам загрожує серйозна небезпека.

— А я її відчуваю. Можливо, мені не зможуть висунути формального обвинувачення в Україні, але коли Шахсуваров дізнається, що саме я організував лазерне прикриття нашого безпілотного літачка, який спричинив той бабах його літакові, він мене просто вб’є.

— Звідки він дізнається?

— Від того самого волоцюги, що я його не спромігся ліквідувати.

— Ваш волоцюга — нам це достеменно відомо — перебуває під слідством за підозрою в убивстві того теософа, і Шахсуварову до нього дістатися буде складно.

— За тієї корупції, яка існує у цій країні…

— Гаразд, а коли ми підстрахуємо Вас із волоцюгою?

— Скажіть, у чому полягає потреба продовжити моє відрядження в Україні? — Томас зробив вигляд, що не дочув пропозиції.

— У двох речах. По-перше, Ви вдало почали переговори із Шахсуваровим…

— А по-друге?

— До нас по допомогу звернувся Хазяїн…

15. Відлуння

У світлі ліхтарів тьмяно зблиснули золоті зливки. Немов у банківському сховищі, вони лежали акуратними пірамідами на чотириярусних металевих стелажах попід стінами. У кожній — по десять зливків. Праворуч, трохи перекриваючи вхід, стояли три сині пластикові двохсотлітрові діжки із золотим брухтом — ланцюжками, перснями без камінців, червінцями та просто шматками золотого дроту. На нижньому стелажі височіли піраміди якогось білого металу — платини, білого золота абощо.

— А ти сподівався, що тут поклали щось по-справжньому цікаве? — знизав плечима Іван на Гордієве зауваження про власників сховку — справді «ні ума, ні фантазії». — До речі, цінностей тут — не на таку вже й карколомну суму. На око, мабуть, близько сотні мільйонів доларів. Та якщо припустити, що, це, наприклад, іридій, — він вказав на нижній стелаж, то…

— Пізніше порахуєте, — перервав його Назар. — Це ж лише перша комора, — він підійшов до наступних дверей. — Давайте поглянемо, що тут.

Кібернетик повторив процедуру із дискетою та кодом — двері опустилися вниз. Вміст цього сховища виявився цікавішим — скіфські та сарматські артефакти: коштовні мечі і кинджали, сагайдаки, шийні гривні зі зміїними головами на кінцях, дві пекторалі, ланцюги, пояси, діадеми, чаші та келихи. Величезна кількість нашивок у вигляді оленів, грифонів і коней та ще багато предметів невідомого призначення. Усе із золота.

— Скарби чорних археологів, — видихнув Гордій. — Складно навіть уявити, скільки часу знадобиться вченим, щоб систематизувати це усе.

— Давайте поглянемо, що там далі, — нетерпляче запропонував Олег.

Наступна комора ущерть була заповнена готівкою — доларами, фунтами стерлінгів, швейцарськими франками та юанями — усі купюри лише найвищих номіналів.

Четверті двері відкрилися трохи інакше. Вони відійшли із м’яким цмоком, як це буває у приміщеннях, що зачиняються герметично.

Спочатку здалося, ніби комора порожня. Її стіни, підлога і стеля були обклеєні дзеркальною фольгою, яка відбивала світло ліхтарів і сліпила очі яскравими спалахами. Тому характерники не одразу помітили дві старезні скрині, що стояли під протилежною від входу стіною. Олег увійшов першим, Іван за ним.

Виявилося, що скрині виготовлені з цільних, товстих дубових панелей, вкритих потьмянілим розписом. Олег підняв важку кришку меншої зі скринь. Із її внутрішнього боку характерники побачили козака Мамая, як його традиційно малювали на народних картинах — той сидів під деревом, із кобзою у руках та шаблею при боці, поряд із конем та маленьким песиком. Та придивившись, Олег побачив, що замість песика біля ніг козака примостилася довга лискуча видра. Розумними очима вона зазирала в обличчя Мамая, настовбурчивши тонкі вуса.

Вміст скрині закривало домоткане полотно. Олег чомусь завагався, знімати його чи ні. Іван теж простягнув руку, але торкатись полотна не поспішав. Зі скрині виразно віяло холодом. До комори увійшли Гордій із Назаром. Олег підняв кришку другої — більшої — скрині. Вона виявилася повною зерна, схоже, що житнього.

Нарешті Олег відкинув полотнину з-під портрета Мамая. Виявилося, що у скрині лежить звичайнісінька, на перший погляд, багетна рама — розміром приблизно метр на метр. У таких, мабуть, на стінах у козацьких та селянських хатах вивішували ікони та картини — проста, міцна, і, схоже, теж різьблена з дубу. На вигляд геть новісінька. Олег спробував узяти її, і аж скрикнув — руку обпекло холодом. Загорнувши долоню у полотнину, він таки витягнув раму зі скрині. Вона виявилася значно легшою, ніж можна було сподіватися, зовсім легкою, невагомою — коли парубок спробував поставити її додолу, притуливши до стіни, рама спливла у повітрі на рівень його обличчя. Тут усі побачили, що дивний виріб виготовлений із цільної деревини, наче вигнутий з однієї гілки, а швидше — ту гілку одразу виростили у формі замкнутої, без жодного натяку на стик, рами, а тоді прикрасили різьбленням.

— Хм, — незворушно, як на такі обставини, мугикнув Назар. — Чому ж вона не здійнялася одразу, коли відкрили скриню?

— Мабуть, вистачало й невеликої ваги полотна, — відповів на те Гордій.

Та Олегові з Іваном було байдуже до їхньої балачки. Назар із Гордієм стояли за їхніми спинами й не одразу побачили, що у рамі. А там не було нічого. У багеті виднілася лише порожнеча — чорна, холодна і водночас невловимо мінлива.

— Що це може бути? — Іван торкнувся рами й одразу відсмикнув обпечену холодом руку.

— Гадаю, відповідь у печері Чаклуна, — відповів Олег, лише зараз усвідомлюючи, що кожне сказане ними слово відбивається у рамі ледь чутним відлунням.

Якби сторонній спостерігач продовжував фільмувати те, що відбувалося на узбіччі біля бетонного бугая, то після того, як на екрані його відеокамери промайнули два-три матово-сірі кадри, побачив би, що ті п’ятеро чоловіків, за якими він підглядає, вже повертаються назад до джипів. Двоє з них, наймолодші — несуть невідомо звідки узяту старезну розмальовану скриню.

Мечислав першим побачив, що побратими, які менше ніж п’ять хвилин тому відійшли задля обстеження прикметної скульптури, вже повертаються.

— Що трапилося? — захвилювався він.

— Усе гаразд, — озвався Гордій, вказуючи на скриню. — Ми вже впоралися.

— Так швидко? — Северин поглянув годинник.

— Та «скільки тієї зими», — віджартувався Мстислав. — Багажник ліпше відчинили б.

— А що це? — Мечислав вказав на скриню.

— Дорогою розповімо, — Іван допоміг помістити скриню в машину. — Їдемо у напрямку Мелітополя.

— Удосвіта маємо бути на Кам’яній могилі, — додав зосереджений Олег, сідаючи за кермо. — Щось мені підказує, що вміст скрині має стосунок до скарбу могили, який просив віднайти пан Триголос.

— І в мене майнула така гадка, — погодився Іван. — Та навряд чи це та рама, яку ми віднайшли…

— У могилі з’ясується, — озвався на те Олег, пильно вдивляючись у нічну дорогу.

Машини виїхали на трасу і помчали на південь. Мстислав, сидячи за кермом «Інфініті», зі смаком розповідав Северину, Тарасові та Мечиславові про пригоду у сховищі:

— Річ у тім, що Олег створив довкола статуї поле прискореного плину часу. Так само, як і під час розмови з Людмилою в кондитерській. Зовні минуло кілька хвилин, у коконі — цілих півтори години.

— Ці здібності в Олегові прокинулися завдяки тому експериментові біля басейну, — здогадався Тарас, — коли він сховав телефон Назара у місце, де час рухався повільніше.

* * *

Йосип Бланк трохи підупав духом. Лікар після обстеження підтвердив, що в нього на зап’ястку справжнісінька злоякісна пухлина. Була потреба у сеансах променевої терапії, що не виключало у подальшому й операційного втручання. Доброю новиною було те, що пухлина у первинній стадії, тож у випадку негайного початку лікування — прогноз цілком позитивний.

Тоді Йосип поїхав на зустріч із колишньою співробітницею прокуратури. Здибанку призначили у недорогій забігайлівці, де подавали смачні шашлики з молочної телятини. Це місце визначила дама — була знайома з господарем закладу ще з буремних дев’яностих. Тоді вона допомагала власнику цієї шашличної — молодому азербайджанцю — уникати проблем, пов’язаних переважно із чиновно-кримінальним здирництвом та підступами численних конкурентів.

— Отже тобі, Йосю, треба надійний контакт саме у СБУ? — товсті короткі пальці співрозмовниці, на яких виблискували масивні каблучки, міцно стиснули соусник із пекучим чилі. — Це непросто — у розумінні надійності, перш за все.

— А коли я їм запропоную співпрацю на обопільно вигідних засадах? — Бланк, забувши про заборону лікаря, почухав бородавку на лівому зап’ясті.

— А мій інтерес? — на гаряче м’ясо пролилася цівка густого криваво-червоного соусу.

— Це складно визначити у відсотках, бо прибуток очікується радше моральний, ніж матеріальний.

— Не сміши мої пантофлі, Йосю! Кого нині цікавлять нематеріальні прибутки?!

— Припускаю, що молодих кар’єристів та інших честолюбців.

— Ти ба! Психологом придурюєшся? Ну, я не кар’єристка — вже. Давай в абсолютних цифрах.

— Вам, за організацію надійного контакту — п’ять тисяч єврів. Як неполіткоректно, одначе, у вас називають європейські гроші, — спробував Йосип одразу ж відволікти увагу жінки від названої суми, але з того нічого не вийшло.

— П’ятнадцять, за неполіткоректність.

— Скільки?!! Вісім!

— Десять.

— По руках! — погодився Бланк на очікувану ним насправді суму.

Дві короткопалі долоні ляснули над тарілкою з шашликами. І майже одразу коротко дзеленькнули грубі склянки, в яких сколихнулося темно-червоне каберне. Бланк ледь торкнув вино губами. Співрозмовниця ж випила нахилки.

— Але слухай сюди, Йосипе, — жінка говорила з повним ротом, що згубно впливало на дикцію, та у Йосипа був давній досвід ділових обідів із цією пані. — Я зведу тебе з одним молодим, але перспективним слідчим…

— Потрібна людина зі зв’язками…

— Він синок мого, ну як тобі сказати… словом, молодшого колеги, якому колись я допомогла у кар’єрному зростанні. От час іде, вже й діти до серйозної роботи стали, — на мить її очі затьмарилися солодким туманом спогадів, але вже за секунду погляд знову світилися холодною крицею, як і належить прокурору, дарма, що колишньому. — Так от, хлопець вже звання капітана отримав, достроково…

— У наш час, у цій країні, таке заохочення «мажорного синка» ще не показник професійності…

— Тобі треба професіонал чи людина зі зв’язками?

— Знаєте, за десятку єврогрошей хотілося б отримати і те, й інше в одному флаконі, так би мовити, — Йосип злегка клацнув нігтем по пляшці, що стояла на столі.

— Це саме той випадок. Хлопець схиблений на кар’єрі, тому в начальства він на доброму рахунку. До того ж, коли він лише прийшов на роботу зеленим лейтенантом, його наставником був справжній контррозвідник — добрий оперативник, непристойно чесний, як на сьогодні. Капітан — його найкращий учень.

— Гаразд, підкину я твоєму протеже одну тему, яку, коли розкрутити…

— Тільки мені більше своїми оборудками голови не мороч, я вже на пенсії. Завтра тобі зателефонують і призначать зустріч.

Звіт стеження за Людмилою, отриманий наступного ранку, дав лише один результат — зачинилася вдома, на дзвінки не відповідає, дверей не відчиняє. Отже, з тим покидьком Транихиїлом не зустрічається, чогось боїться, — зробив висновок Йосип. У геть кепському настрої він поїхав на зустріч.

Рекомендований прокуроршою капітан виявився високим, небагатослівним і дуже молодим на вигляд. Вправно склавши своє довготелесе тіло на жорсткій лаві під розлогим деревом у віддаленому куточку парку Глоби[29], він уважно слухав розповідь Йосипа. А той, як йому здавалося, добре підготувався.

— …Минулої суботи, — говорив Бланк, — я випадково побачив на площі Петровського того злодія, який вирвав у мене портфель.

— За яких обставин?

— Іду площею, коли раптом бачу: на узбіччі різко гальмує брудний мікроавтобус, з нього вискакують двоє, хапають якогось хлопчиська прямо з тротуару, вкидають у бусик — і зникають.

— Це ще хтось бачив?

— Багато людей, але той, хто першим вхопив хлопця, голосно сказав: «Так ось де ти! Мама ж хвилюється! Третю добу додому не з’являєшся!» Гадаю, у такий спосіб вони хотіли створити у перехожих враження, що це лише родинна справа.

— Точніше, заспокоїти сумління свідків, якщо вони вагатимуться, чи дзвонити до міліції. У правильних школах дітей навчають, як протидіяти кіднепінгу[30]. В таких випадках вони мають на усе горло волати: «Я їх не знаю!». Саме така фраза мобілізує увагу перехожих. Викрадений вочевидь цього не знав.

— Але слухайте, що сталося далі: парубок, який ішов поперед мене метрів за десять, раптом розвернувся і щодуху почав тікати.

— Просто злякався чи, гадаєте, був причетний до викрадення або знайомий із викраденим? — запитав капітан.

— Ймовірно, що був знайомим. Я бачив, як за кілька секунд до того вони одне одному помахали руками.

— Гаразд, але до чого тут Ваша справа із поцупленим портфелем?

— Той, що тікав, стежив за мною того дня. Я зауважив його за кілька хвилин до того, як у мене вирвали портфель.

— Певні?

— На сто відсотків. Я його тоді добре роздивився. У нього така пика, на мавпячу схожа, і капловухий він.

— Пане Бланк, даруйте, але давайте ще раз: що було у портфелі?

— Ну, я ж вам вже говорив — мені важливий сам портфель, а не його вміст.

— Чим він такий важливий?

— Розумієте, я колись цікавився вченням Олени Блаватської. Постійно мав при собі один сувенір, із нею пов’язаний, та й сам портфель придбав у садибі Блаватських.

— Непереконливо, щиро кажучи, але менше з тим. Ви ж зацікавлені, щоб я віднайшов саме викрадача вашого портфеля, а не його вміст. Чи не так?

— Ну, і портфель, і сувенір, що був у ньому, для мене теж дуже важливі. Бажано їх повернути.

— Крутійствуєте, добродію, крутійствуєте. Боюся, що з таким обсягом інформації я не зможу бути Вам корисним, — офіцер зробив вигляд, що підводиться з лави.

— Послухайте! У Дніпропетровську вже більше року перебуває такий собі Тед Россман…

Капітан ані порухом не відреагував на почуте, але Йосип відчув, що своїми останніми словами влучив у десятку. Зробивши ледь помітну паузу, але не ризикуючи довше чекати реакції співрозмовника, Бланк вів далі:

— Він займається дуже небезпечними, але важливими дослідженнями. Їх фінансує Владімір Шахсуваров.

— Який нещодавно сильно травмувався на своєму літаку, у нашому аеропорту. Він летів на зустріч із Россманом?

— Саме так.

— А ви, пане Бланк, яким чином пов’язані з ними обома?

— Бачите, пане капітане, це довга історія.

— Яка чудова сьогодні днина і, здається, в мене ще вдосталь часу, а у Вас?

— Гаразд. Усе почалося з мого знайомства з такою собі ворожкою Людмилою…

Бланк чітко виклав капітанові заздалегідь підготовлену розповідь, яку він сам подумки називав «лайт-версією». У ній ішлося лише про Теда Россмана, біохімічні дослідження якого фінансує відомий іноземний олігарх та Людмилу, що допомогла дослідникові прищепити Йосипу злоякісну пухлину. Про біоінформаційну речовину та гомункула оповідач не прохопився жодним словом.

* * *

Коли обидва джипи заїхали на майданчик під брилами Кам’яної могили, сонце кидало перші промені на води річки Молочної. Олег дістав зі скрині загорнуту у полотно раму і рушив з нею до печери Чаклуна. Він наполіг, щоб із ним пішли усі семеро характерників. Іван не забув прихопити із собою Кобзу.

Холод, що струменів від рами, ніби трохи втамувався — принаймні, вже не обпікав Олегові рук. Йому спало на думку, що слід створити просторово-часове поле, аби убезпечити їхній гурт від сторонніх спостерігачів.

— Не треба, — пролунав у коридорі молодий басовитий голос. — Я вже подбав про те, щоб нам не заважали. Тепер, коли ви принесли браму, це мені під силу.

Вони стояли біля темної ніші, що слугувала входом до печери Чаклуна. Іван просунув руку з Кобзою в темний лаз, передаючи її комусь невидимому. Стінами печери одразу ж пішли золотаві та сині сполохи приглушеного світла, а ще за мить — на пласкому камені під стіною грота з’явилася знайома постать юнака у сліпучо-білій сорочці, підперезаній барвистим поясом — Триголос, прадавній дух Хортиці. У руках він тримав Кобзу.

— Олеже, дай мені й браму, — наказав дух.

Парубок здогадався, що брамою Триголос називає раму, яку він тримає під полотном — і простягнув її до печери.

— Відпускай, не бійся, — скомандував господар гроту.

Рама зависла, майже невагома. Вона поволі опускалася додолу. Триголос невловимим рухом зняв полотно, і рама здійнялася під низьку стелю.

— Ви таки повернули Велесову браму! — мовив він. Саме брама, як ви, мабуть, здогадалися — є скарбом Кам’яної могили, — кожне слово духа відлунювалося у чорній порожнечі брами. — Заходьте та сідайте, розповім вам дещо, — Триголос також сів на камені, схрестивши ноги, і почав свою оповідь: — Велес, серед іншого, був богом, який стояв на чатах біля входу в потойбіччя. Коли прадавні вірування в богів замінили на віру у Бога Єдиного, а люди у цих землях припинили зводити капища та приносити офіру давнім своїм кумирам, стародавні боги полишили цей — один зі світів — й оселилися в інших. Це сталося більше тисячі років тому. Не маючи більше змоги охороняти вхід до потойбіччя із цього світу, Велес створив із гілки Прадуба браму, в яку помістив вхід до одного з інших світів. Там він оселився і сам. А браму — вхід до свого світу — Велес заховав у Кам’яній могилі. Вона цілком надійно зберігалася тут більше тисячоліття, аж поки кільканадцять років тому у Придніпров’ї не почав господарювати Хазяїн. Хоча Мелітопольщина формально не належала до його володінь, але той беручкий чоловік прибирав до рук усе, що на його думку, того було варте, й поза межами свого феоду. Він із дитинства знав, що Кам’яна могила зберігає якусь таємницю. Бабуся розповідала йому легенду про скарб. Пізніше й професійні відуни в Києві підтвердили, що є тут щось незбагненно цінне. Звісно, що уява малювала Хазяїнові золото з діамантами, а зовсім не браму у потойбіччя. Він організував сюди кілька таємних експедицій, спеціально створив заповідник, щоб легше було шукати скарби, а головне — щоб інші нишпорки не вешталися. Коштовностей тут, зрозуміло, не знайшли. Та коли за допомогою ультразвуку сканували стіни гроту Кози[31], то таки виявили порожнечу, у якій Велес заховав браму. Доповіли Хазяїнові. Він заборонив оглядати знахідку без нього, а коли приїхав, був люто розчарований. У ніші була якась дивна рама — і все. Хазяїн збагнув, що цей предмет незвичайний, але як його використовувати, не знав. Попри те, наказав забрати звідси і браму, і скриню із зерном. Так сталося, що коли Хазяїн поцупив ці артефакти, мене не було тут — інакше я б не віддав. Без брами спілкуватися з Велесом я не мав змоги, але тепер, сподіваюся, ми з ним контакт відновимо.…

— А щоби брама запрацювала, потрібна Кобза? — запитав Олег.

— Так, але якщо заграти у цій печері. Саме відлуння мелодії Кобзи від цих стін відчиняє Велесову браму. Без нього — там лише чорна холодна порожнеча. Хазяїн віднайшов браму зовсім незадовго до його вимушеної еміграції з України. Та сховав її… до речі, де? — Триголос перервав свою розповідь.

Олег та Іван розповіли духові Хортиці про те, як Хазяїн обладнав своє сховище під бугаєм.

— Цікавий збіг, — зауважив Триголос, вислухавши характерників, — адже бик є символом Велеса. Його взагалі часто називали богом худоби.

— А яку цінність для Хазяїна може становити скриня зі збіжжям? — поцікавився Олег.

— Запитаєте у Велеса, — уникнув відповіді дух. — Ту скриню також він залишив у Кам’яній могилі.

— Коли запитаємо? — зацікавлено відреагував на перспективу знайомства з богом Тарас.

— Скоро, панове.

16. Сірі кадри

Самодержець слухав доповідь довіреного ад’ютанта, за звичкою стоячи до нього спиною. Те, що він чув, дратувало, а ще більше — непокоїло.

— Що, окрім офіційної екстрадиції, іншого способу повернути Шахсуварова ви не знайшли? — кинув він через плече.

— Інші — більш небезпечніші та менш ефективні. Нинішня українська влада стає дедалі непоступливішою в таких делікатних питаннях. Хохлам, бачте, з Євросоюзом угоду про асоціацію замандюрилося підписувати. Але якби Ви особисто попрохали українського гаранта не заважати нашим спецслужбам нишком вивезти Владіміра до Москви, як це відбулося з отим болотним опозиціонером, на прізвище Развлєкаєв, здається.

— Ні! Мені не треба, щоб на Україні знали, що я надаю цьому такої ваги. Нехай там вважають, що то просто рутинна справа повернення втікача-фаворита, який украв більше, ніж йому дозволили. Отже, коли можна чекати на екстрадицію?

— Якщо Ви даєте згоду на цей план, то сьогодні наша прокуратура звернеться до їхньої з проханням затримати Шахсуварова та видати нам, а їхня — запроторить втікача до слідчого ізолятора, але він, мабуть, звернеться до суду, оскаржуючи затримання, виникне ажіотаж у пресі…

— Таки простіше було б провести у Дніпропетровську спецоперацію з викрадення.

— ЗМІ вже роздзвонили, що Владімір після катастрофи перебуває в Україні. Про нас скажуть, що Росія викрадає власних громадян з інших країн.

— Хіба вперше звучатимуть такі підлі наклепи? Он — той самий Розважаєв.

— Мушу доповісти, пане президенте, що вже зафіксовано пересування журналістів провідних світових медіа до Дніпропетровська. Наші агенти в Україні повідомляють, що туди з Києва відрядили кількох досвідчених оперативників їхньої служби безпеки.

— Гадаєте, це пов’язано із Шахсуваровим?

— Дуже ймовірно.

— Отже, як Ви доповідали минулого разу, ним зацікавилося ЦРУ, а тепер ще й світові ЗМІ і навіть наші неповороткі українські колеги. Вам, адмірале, не здається, що це усе вказує на необхідність діяти негайно?!

— Точно так!

— Дійте!!!

— Буде зроблено, — ад’ютант вийшов.

Повертатися до кабінету самодержця, який він залишив трохи більше години тому, адміралові дуже не хотілося, але мусив. Провідні інформаційні агенції навипередки повідомляли про сенсацію у Дніпропетровську. Колишній полковник КДБ, один із найбагатших людей Росії Владімір Шахсуваров, попросив політичного притулку у Сполучених Штатах. Про це він оголосив на терміново скликаній прес-конференції, яку провів просто у лікарняній палаті.

Мотиви цього прохання олігарх виклав сухим, без зайвих емоцій, тоном. Але саме це й надавало їм ваги та переконливості: встановлення у Росії неосамодержавного режиму, придушення демократичних свобод, загальна корупція та розкрадання національних багатств, державний терор щодо інакодумства…

Американський уряд вже офіційно повідомив, що звернувся до українського з проханням вжити усіх заходів безпеки стосовно новоявленого борця за свободу. Український на те заявив: «Уряд діятиме у рамках національного законодавства та міжнародного права і завжди докладатиме усіх зусиль, щоб гарантувати на своїй території цілковиту безпеку усім, хто там перебуває. Пан Владімір Шахсуваров може будь-якої миті залишити територію України у будь-якому напрямку або лишатися на ній. Жодних офіційних документів щодо екстрадиції пана Шахсуварова з Росії на адресу української влади не надходило.»

— Випередив він нас, сука така! — зиркнув самодержець на ад’ютанта, щойно той переступив поріг.

— Це усе американці, пане президенте…

* * *

Афроамериканець обома руками підніс до рота велике горня з холодним морсом і, задоволено приплямкуючи, зробив кілька ковтків. Витерши губи долонею, він нахилився до Томаса:

— Хазяїн зізнався, що на околиці Дніпропетровська в нього є обладнане за останнім словом сучасної техніки сховище. Там зберігається чимало золота у банківських зливках, кільканадцять десятків мільйонів у надійних валютах та багато старовинних коштовностей. За сховищем ведеться зовнішнє відеоспостереження мікроскопічною камерою, замаскованою на найближчому ліхтарному стовпі.

— Припускаю, що Хазяїнову резервну скарбницю пограбували — тож і звернувся до вас.

— Саме так — у десятку. Ви, Томасе, завжди відзначалися неабиякою інтуїцією, але є дивні обставини. Ось погляньте, — зв’язковий дістав електронний планшет, — це запис камери спостереження. Хазяїн, виявляється, мав змогу спостерігати за золотими засіками прямо зі своєї каліфорнійської камери.

До статуї чорно-рябого бугая голштинської породи, що бовваніє на перехресті біля Таромського, у густих сутінках наближався гурт із п’яти чоловіків. Якість запису була кепською — через темряву годі було до ладу роздивитися їхні обличчя. На кілька секунд статую та гурт людей біля неї огорнула якась матово-сіра мряка, а наступної миті — чоловіки вже йшли до лісосмуги. Двоє з них обережно несли якийсь ящик.

— У Хазяїна оперативно вкрали щось не дуже габаритне, — констатував Томас.

— Справді, щось невелике, і дійсно, дуже швидко. Ось погляньте на кадрування, — зв’язковий перегорнув зображення. — Бачите — на останньому незіпсованому кадрі таймер камери показує нуль годин сімнадцять хвилин, сорок три секунди, потім кілька зіпсованих кадрів, і на першому ж якісному — ми бачимо, що минуло близько хвилини.

— За цей час вони десь взяли цей ящик.

— Скриню, старовинну скриню, Томасе. Роздивившись її збільшене зображення, Хазяїн пересвідчився: вона із його сховища. Але він переконаний, що навіть маючи усі ключі і коди, дістати з нього скриню протягом кількох десятків секунд — неможливо.

— Ймовірно, скриню дістали раніше, а на цих кадрах ми бачили, як її забрали.

— Ми теж так гадали спочатку. Але, здійснивши експертизу цих сірих кадрів, отримали приголомшливі результати. Бачите, ця пляма закриває лише простір довкола бугая, неба вона не зачіпає — так само, як і трави під стовпом. На кадрах, які передують зіпсованим, помітно, що трава та глиняний осип під статуєю зволожені росою. Сучасна апаратура дає змогу за фотографією визначити різницю температур ґрунту та рослин до того, як їх закрила пляма, і опісля — коли їх знову видно на знімках. Так ось, протягом цих десятків секунд температура зросла на кілька градусів, а роса встигла випаруватися.

— Може, суховій повіяв… А які висновки зробили з цього експерти?

— Про це згодом. Давайте ще раз поглянемо на знімки. Ось на тлі землі ми бачимо дуже чітку лінію, яка відділяє зіпсовану частину кадру від збереженої, і згори пляма також має дуже чіткий контур.

— Ну, то й що? — Томаса трохи дратувала така детальна оповідь.

— Пляма є реальним фізичним об’єктом, а не вадою зйомки.

— Напнули шатро над бугаєм. Ось, до речі, це схоже на тінь від нього — Томас вказав на один з кадрів.

— Так, саме шатро, але з якого матеріалу?

— З брезенту, наприклад. Хіба це має значення?! — байдуже знизав плечимаТомас.

— Ні, з ЧАСУ!

— Тобто?

— Коли здійснювалася експертиза кадрів, то плями освітлювали променями хвиль різної довжини… Не переривайте, — з притиском мовив афроамериканець у відповідь на чергову спробу колеги щось сказати. — Сірі плями на знімках поглинали світло повністю, не відбиваючи його.

— Немов чорні діри, — усе ж не стримався від іронічної репліки Томас.

— Майже. Один із експертів, який поклав знімки після опромінення у напівпрозору пластикову теку, залишаючи наприкінці робочого дня кабінет, вимкнув світло і раптом побачив, що тека на столі світиться. Як з’ясувалося, світяться саме ці сірі плями. Знімки знову опромінили, і світло знову було цілком поглинуте. А рівно за годину, тридцять сім хвилин, скількись там секунд і ще менших проміжків часу — те ж саме світло почало повертатися: плями засвітилися, немов повністю його відбивали. Експеримент повторили багато разів — той самий результат. Щоправда, процес відбивання фотонів згодом повернувся до норми, і на сьогодні це вже звичайні знімки…

— А чи не пробували експериментувати з речовинами, наприклад, крапнути на знімки водою? Може, і її було б поглинуло, а тоді повернуло?

— На жаль, допоки це спало на думку експертам, зображення втратили ці дивовижні властивості. Вчені припустили, що камера зафільмувала бар’єр між звичним плином часу та його прискореною течією.

— З огляду на миттєву зміну температури землі, що потрапила під те шатро, а також… Чекайте, але ж, зірки у небі мали змінити своє розташування!

— На жаль, Томасе, хмарність та смог дозволяють використати їх лише як допоміжний чинник, а місяць у кадр не потрапив. У будь-якому разі це, — він вказав на планшет, — у компетенції Вашого паранормального відділу. Ви там найдосвідченіший працівник, який найліпше знає місцеву ситуацію та має тут зв’язки. Словом, керівництво має до Вас прохання: лишитися у Дніпропетровську ще на якийсь час, допоки ми підготуємо сюди фахову експедицію…

— Ні! Це занадто ризиковано! Я ж повідомляв у шифрограмі, що випадково ліквідував теософа Василя, а хлопчисько втік від мене, і він вже під слідством…

— Скажу більше, хлопчисько на прізвисько Макака — Макар Каризький — потрапив до лікарні, і його охороняє міліція.

— От бачите! А до рук людей Хазяїна потрапив один із його малолітніх спільників у виконанні лазерного шоу в аеропорту. І вони ж зараз убезпечують Владіміра Шахсуварова, тож олігарх може швидко дізнатися, хто був причетний до катастрофи його літака. Такого він мені не подарує!

— І з цього боку Ви захищені найліпшим чином. Хазяїн дуже зацікавлений у поверненні своєї старої скрині і готовий цілковито співпрацювати з нами. Шахсуваров не дізнається, що його літак упав за нашої, ги-ги, креативної допомоги. До того ж, колишній полковник КДБ чудово розуміє, що якимись лазерними указками насправді літак із неба не скинеш, а про безпілотник із електромагнітним генератором малолітній бандит не знає. Про це він навіть збрехати не додумається.

— Припустимо, так… А якщо Шахсуваров перекупив когось із людей Хазяїна? З нашого спілкування у мене склалося враження, що він цілком на це здатний…

— Але ж Ви схилили Шахсуварова до переходу на наш бік. Керівництво дуже вдячне за це!

— Ще б пак, для керівництва це ниточка до таємниць самодержця — ключ до великої геополітичної гри на послаблення багатющої на сировину Імперії, але загроза з боку олігарха щодо мене від того лише зростає.

— Зараз Шахсуваров не наважиться на вбивство співробітника ЦРУ, бо кревно зацікавлений у захисті з боку американської бюрократії, соррі — я мав сказати: «американської демократії» — афроамериканець розплився у лицемірній посмішці.

— А українські спецслужби? — Томас пустив повз вуха ту навмисну обмовку.

— Знайшли, чим непокоїтеся! Знаєте, Томасе, Хазяїн обіцяє десяток мільйонів наших американських грошей тому, хто поверне йому скриню.

— Що там, до речі?

— Каже, що якийсь паранормальний артефакт! Враховуючи обставини, за яких її викрали, — зв’язковий постукав пальцем по планшету, — це може бути правдою. Отже, і скриня по Вашій лінії. Погоджуйтеся, Томасе!!!

— Хіба в Хазяїна лишилися такі гроші?

— Навіть більші, набагато більші — на таємних рахунках.

— І ЦРУ не прибрало тих рахунків до рук?

— Знаєте, інколи зручно фінансувати деякі заходи щодо розвитку громадянських демократичних суспільств саме із рахунків такого походження. У випадку чого — це ж не ми, — зблиснув сліпучою посмішкою афроамериканець, — це ж засуджений за хабарі…

— Зрозуміло, — Томас також всміхнувся, — знайомий стиль ведення фінансових справ. Гаразд, я згоден, але за умови, що протягом доби ви забезпечите ліквідацію Макаки — він єдиний живий свідок моєї участі у теракті. Боюся, що здасть мене місцевій службі, коли вже цього не зробив.

— Який Ви полохливий, як на Ваш досвід!

— Саме тому, колего, саме тому, що маю досвід.

— Здавши Вас, Макака тим самим визнає свою вину. Гадаю, він цього не зробить — принаймні одразу. Дайте нам бодай три дні.

— Нехай три, але доти я поживу у цьому чудовому місті. Знаєте, давно мріяв насолодитися Одесою.

— Насолоджуйтеся, колего! До оперного театру не забудьте сходити — подейкують там чудово поставили «Травіату»[32], у «Гамбрінусі»[33] пива випийте, тараньки на Привозі покуштуйте. Бувайте, Томасе, — зв’язковий пішов.

У вікно шпигун бачив, як біля виходу афроамериканець широко всміхнувся афроодеситу у вишиванці.

* * *

У мінливій чорноті брами з’явилася біла цятка. Характерники вдивлялися у неї, сидячи на теплих каменях печери Чаклуна. Триголос награвав на Кобзі складний мотив. Темп мелодії прискорився. Цятка у рамі зростала, набувши жовто-білого забарвлення. Стало видно, що довкола неї обертається кілька інших, різних за розмірами та відтінками. Мелодія знову пришвидшилася. Чорне тло у рамі спалахнуло безліччю синьо-білих мінливих цяточок.

— Це ж зірки! — вигукнув Мечислав.

— А це, схоже, Чумацький шлях, — сказав Назар, вказавши на зоряне пасмо, що навскоси перетнуло раму.

— Тоді те, що ми бачимо у центрі — Сонячна система, — Назар майже впритул присунувся до рами, посеред якої вже виразно палало справжнє Сонце. — Одна, дві, три, п’ять… почав він рахувати збільшені цятки, які тепер справді виглядали подобами планет. — Але — ні. Тут десять планет, а має бути — дев’ять, із Плутоном[34] включно. Ось погляньте, на третій від Сонця орбіті, діаметрально протилежна Землі, обертається ще одна планета — десята.

— Ця планета зветься Велес, — мовив Триголос, не припиняючи гри. — Саме туди переселився бог Велес майже тисячу років тому, коли тут запанувало єдинобожжя. Велес розташовано точнісінько за Сонцем, і тому його ніколи не видно з Землі. Єдиним зв’язком між планетами є оця брама. Перед тим, як емігрувати, бог сховав її у Кам’яній могилі.

— А ключем до брами є Кобза, — нагадав Олег.

— Так, — Триголос припинив гру і поклав інструмент поряд із брамою.

Зображення у брамі почало зміщуватися, піднімаючись угору. Земля зникла за її «порогом». Сонце також вгадувалося лише золотавим сяйвом у нижньому правому кутку. На спостерігачів насувалася планета Велес.

— Здається, — Олег зосереджено вдивлявся у браму, — що обриси континентів на Велесі точнісінько відповідають земним.

— Не знаю, — знизав плечима Триголос. — Я вперше бачу цю планету зблизька.

Збільшення зображення припинилося. Тепер Велес було видно так, немов характерники та дух споглядають його з ілюмінатора орбітальної станції.

— Схоже, ми бачимо планету з висоти межі її атмосфери, — сказав Назар. — Це майже сорок кілометрів над поверхнею. Ми нерухомо зависли над тим, що на Землі являє собою Атлантичний океан, на Захід від Африканського узбережжя, у Гвінейській затоці.

— Можливо, над точкою перетину екватора й нульового меридіану, — припустив Свирид.

— Дуже схоже, — погодився Гордій.

— Але ж люди домовилися вважати нульовим меридіаном саме той, що проходить через Гринвіч, лише у 1884-му році. Значно пізніше, ніж Велес створив браму та перебрався на планету свого імені.

— Боги, між іншим, володіють даром передбачення, панове, — стріпнув довгими кучерями Триголос.

— Послухайте! — Олег підвівся. — Якщо планета Велес є точною копією Землі, то чи немає на ній своєї Кам’яної могили…

— А в ній такої самісінької брами, — продовжив думку Мечислав.

— Ще скажіть: такого самого Триголоса, — спантеличився дух.

— Цілком імовірно, — всміхнувся до нього Іван.

— А як це перевірити? — запитав Мечислав.

— Гадаю, лише за допомогою Кобзи, — відповів дух, знову беручи до рук інструмент.

Він торкнув басову струну і зображення планети змістилося ліворуч — чітко на схід. Тепер спостерігачі найближчою до себе точкою бачили африканське узбережжя. Було видно навіть білу лінію прибою між жовтим піском та синню океану. Далі на Схід починалося зелене буяння джунглів. Дух торкнув найтонший приструнок, (струну не закріплену на грифі, а лише на корпусі), — зображення піднялося угору, на Північ. Стало видно піски Сахари.

Так вони минули Середземне море, напівзакриті хмарами Анатолію та Чорне море, зачепили Азовське — і опинилися над Мелітопольщиною, над тим краєм, що на Велесі відповідав долині річки Молочна. Над нею також стояли хмари. Схожість ландшафтів із земними була високою, та з’ясувати це точніше заважав… сніг. Назар навіть припустив, що вони споглядають Землю, а не її орбітального двійника — але зафільмовану взимку. З такої висоти роздивитися щось, що могло б підтвердити або спростувати це припущення, було неможливо. Та Олег швидко знайшов вихід, запропонувавши оглянути Дніпро. Жодного з шести водосховищ, створених на великій українській ріці у двадцятому сторіччі, побачити не вдалося. Навіть узимку їх було б добре видно як великі рівні снігові поля. Отже, це таки Велес.

— Гаразд, а як нам наблизитися до поверхні? — Мечислав простягнув руку до брами, ніби намагаючись помацати планету, але наштовхнувся на тонку, холодну і цілковито непроникну мембрану, яка м’яко відштовхнула його.

— Спробуємо, — Триголос знову заграв.

Коли у його мелодії переважали високі ноти, зображення наближало Велес, низькі — віддаляло. Пройшовши шар хмар, вони зуміли опинитися над Кам’яною могилою — тим, що вона являла собою на Велесі. Пролунав останній акорд, який викликав відлуння — брама повернула ясний урочистий звук. З неї повіяло вологою пізньої осені — мембрана зникла.

17. Капітан

Макака прокинувся від того, що його рука затерпла через кайданки, якими він був припнутий до ліжка. У палаті було зовсім поночі. Легкий вітерець крізь відчинену кватирку ворушив жовту фіранку на вікні. З-за дверей долинали якісь підозрілі звуки. Сьогодні його палату охороняв саме той мєнт, до якого нерівно дихала бікса-медсестра — схоже, вони там лизалися. На душі стало тоскно. Намагаючись позбутися заздрісного збудження від звуків любощів у коридорі, Макака пригадував розмову зі слідчим та його молодим помічником, що відбулася цим ранком.

— Отже, Макаре, — говорив слідчий, — ми не знайшли жодної фотографії Томаса. Опишете нам, як він виглядає?

— Ні! — крутнув головою волоцюга.

— Даремно, — помічник торкнув його за плече. — А Томас часом не обмовився, навіщо йому було знищувати літак?

— Ні.

— А Ви знали, кому належав той літачок? — терплячий слідчий поставив наступне питання.

— Потім хлопці на базарі балакали, що якомусь багатієві з Росії.

— Ви вбили двох людей і ще двох тяжко поранили. Зокрема й російського багатія. Ви розумієте, що він такого не вибачить?

— Так, розумію.

— Лише ми можемо Вас захистити.

— Але Ви мусите допомогти нам із Томасом, — втрутився молодий.

— Ми показали Ваше фото кільком сусідам Василя, — вів слідчий далі, — і вони підтвердили, що Ви певний час жили у його помешканні, неподалік метро «Вокзальна». Вас бачили і у вікні, і на сходах з цигаркою.

— Тепер далі, Макаре, — знову перебрав ініціативу помічник, — сусіди бачили також опецькуватого немолодого чолов’ягу, який приїздив на «Хаммері». Це Томас?

— Скажіть — раптом перервав його Макака. — А ви усіх трьох хлопаків, які… ну, тоді на аеродромі…

— Ні, лише двох, — помічник задоволено всміхнувся якимось своїм думкам. — але ми знаємо, що третього на Ваших очах посеред білого дня викрали на площі Петровського. Так?

— Так.

— Здогадуєтеся, хто це зробив? — запитав слідчий.

— Томас.

— Навіщо ви прикидаєтеся дурнем?! Томасові ніхто з вас живим вже не потрібний! — слідчий вдав, що трохи сердиться. — Він би не переймався такими складнощами — просто б пристрелив, — останні слова він вимовив підкреслено буденно.

— Як виглядала машина, у яку вкинули Вашого спільника? — помічник також прикидався сердитим.

— Брудний такий сірий мікроавтобус…

— О, нарешті слово правди, — підбадьорливо, якось навіть по-змовницькому всміхнувся помічник. — Ми переглянули запис із камери відеоспостереження однієї установи на площі і віднайшли момент викрадення. Так, це справді був мікроавтобус. Але знаєте, що цікаво? В Інтернеті хтось виклав інше відео, схоже, кадри з автоматичного відеореєстратора[35] якогось великогабаритного транспорту — автобуса чи вантажівки, на яких видно Вас, Макаре, а тоді одразу сам момент викрадення хлопця…

— Видно, як я йому за мить до того помахав рукою?

— Так, — підтвердив це припущення слідчий.

— А тепер погляньте ось сюди, — помічник дістав планшет. — Впізнаєте?

На екранчику можна було роздивитися, як Макар лізе іржавою драбиною із тієї лиховісної квартири у Запоріжжі, тоді падає та кричить у корчах під зламаною горобиною.

— Це Вас фільмував один школярик… Уявіть, коли обидва ці записи потраплять на очі тим, хто опікується безпекою Шахсуварова, — лагідно говорив слідчий. — Ви ж просто зірка Інтернету. Знайти Вас за таких обставин не становитиме жодних проблем.

— Ви що, виклали в Інтернет і те, що відзняв мобілкою отой шкет? — Макака пересмикнувся під ковдрою.

— Ні, — погляд довготелесого світився спокоєм щирої правди, — то дитина сама розмістила на власній сторінці, хвалилася перед однокласниками. Ну а вже доросліші юзери розкидали по інших сайтах. Запис півдоби посідав друге місце за переглядами в українському сегменті Інтернету.

— Тож можливо, що Шахсуваров вже знає, де Ви, — додав слідчий.

— Скажіть, Макаре, — байдужим голосом поцікавився помічник, — то яку байку ви придумали для Томаса, аби він передумав вбивати Вас одразу?

— Я сказав, що знаю, де зараз Ден із Гусиком…

— А хто такі Ден та Гусик? — довготелесий підвівся, бо засидів ноги.

— Вони викрали в одного дядька портфель… Це Томас просив.

— Портфель, кажете! Давайте подробиці…

Макака незчувся, як розповів слідчим і про замовлення Василя викрасти портфель, і як Ден рвонув його з рук товстуна, і все, що знав про Томаса та подробиці атаки на літак. Закінчив свої свідчення тим, що зізнався: історію про роботу Дена з Гусиком у Коблево він вигадав від початку й до кінця. Довготелесий навіть похвалив його за добре розвинуту фантазію, яка направду врятувала парубкові життя. Утім, слідчі, схоже, не дуже повірили, що Макака не знає, де можуть переховуватися хлопці, але то нехай, то вже лише їхні проблеми.

Його спогади про цю вранішню розмову перервав якийсь шум у коридорі. Було схоже, що там впав стілець. Два притишених голоси — жіночий і чоловічий, лагідно пересміюючись, зашикали одне на одного, мовляв, тихіше, хворих побудимо!

Макака позаздрив і захотів зіпсувати їм те милування. Він звівся на ліктях і голосно закричав, що хоче до вбиральні, і якщо охоронець його негайно туди не відведе — він насюрчить у ліжко прямо під себе. За хвилину скуйовджений міліціонер з’явився у дверях. Він відстебнув кайданки, сердито тицьнув волоцюзі милиці й вивів з палати. Медсестри поряд, звісно, вже не було. Довжелезним коридором гуляв потужний протяг, адже через спеку всі вікна стояли прочинені, ну не витрачати ж державні гроші на установку кондиціонерів у лікарнях для «маленьких українців»[36].

Чоловіча вбиральня містилася метрів за тридцять. Макака з конвоїром не пройшли й десяти метрів, коли почули з-за прочинених дверей його палати якийсь дивний притишений звук — щось цмокнуло та зашипіло. Міліціонер вкляк на місці, а тоді припнув Макаку до ближчої батареї, і, на ходу виймаючи з кобури пістолет, швидко та безшумно рушив на підозріле сичання. Біля дверей кроки його уповільнилися, він заточився, хапаючись за стілець під стіною, а тоді впав. Переляканий Макака хотів закричати, але, вдихнувши, не відчув повітря, легені заповнило щось подібне до вати. Остання думка його була чомусь про гарненьку медсестру.

* * *

Транихиїл мало не жбурнув свій смартфон у стіну лабораторії. Ледь стримавшись, він поглянув на реєстр дзвінків — рівно двадцятий. Двадцять разів він телефонував Людмилі протягом ранку, але вона не відповідала. Те саме й за домашнім номером та резервним мобільним. Зникла! Натомість Йосип Бланк відгукувався за першою ж вимогою. Повагавшись, Транихиїл ризикнув обережно розпитати його про Людмилу. Як на обставини, в яких опинився Бланк, голос комерсанта звучав занадто життєрадісно. Йосип відповів, що не бачив ворожку і не говорив із нею телефоном відтоді, як йому прищепили рак. Транихиїл цитьнув, щоб Бланк не базікав про такі речі телефоном та нагадав комерсантові приїхати до лабораторії на укол і привезти обумовлену суму.

Він вже майже наважився поїхати до ворожки додому, коли в кишені лабораторного халата ожив вібросигнал смартфону. Дзвінок був з невизначеного номера. За інших обставин він би не став відповідати анонімові, але зараз наважився.

— Пане Россман, — пролунав у слухавці чийсь молодий, але впевнений голос.

— Так. З ким я розмовляю?

— Ми з Вами ще не знайомі, але в мене нагальна справа…

— Я не маю справ із незнайомцями, — щось у підсвідомості завадило Тедові вимкнути зв’язок.

— Пані Людмила попереджала мене про це. Знаєте, днями в неї відбулася не вельми приємна, але змістовна розмова з трьома молодими людьми, серед яких був такий собі Олег…

— Не знаю я ніякого Олега, — Транихиїл чудово розумів, що несподіваний співрозмовник володіє тим обсягом інформації, який унеможливлює гру з ним на рівних, тож просто тягнув час. Підійшов до комп’ютера перевірити, чи не відновився часом зв’язок із біороботом? — Хвилинку, — кинув він у слухавку.

Зв’язок працював! На моніторі виднівся басейн, де плюскотіла вода, переливаючись через викладені мармуровою плиткою бортики. З картинки випливало, що гомункул купається.

— Пане Россман, Ви ще на зв’язку? — нагадав про себе голос із телефону. — Вам цікава, наприклад, доля контейнера з біоінформаційною речовиною?

— Що з Людмилою?! — далі тягнув Тед, весь захоловши.

— При зустрічі дізнаєтеся. Чекаю на Вас за півгодини у ресторації «Порто-Яффо». Ви ж знаєте, де це?

— Так.

— От і добре, на другому поверсі, дальній кутовий столик, — співрозмовник від’єднався.

Недооцінив Йосип Бланк беручкого капітана, рекомендованого колишньою прокуроркою. Переговоривши з комерсантом, молодий офіцер одразу ж доповів начальству, що вийшов на слід виробництва біологічної або хімічної зброї. Ймовірно — фінансоване саме тим іноземним олігархом, який днями, трохи оклигавши після авіакатастрофи, провів у лікарні прес-конференцію, де озвучив прохання до уряду США надати йому політичний притулок. Керівництво після консультацій зі ще вищим керівництвом у столиці звільнило капітана від поточних справ та доручило йому якнайшвидше зібрати та проаналізувати усю, яку знайде, інформацію про такі цікаві обставини. У випадку, якщо вона підтвердиться, — надати свої пропозиції для створення оперативно-слідчої групи. Така резонансна справа пахне орденами та підвищеннями по службі, а ще респектами з боку іноземних колег. Вони — респекти, — міркувало начальство, — можуть стати у пригоді, коли доведеться полювати на грошовитих «дисидентів», які втекли з України, рятуючи свої «нацарьовані сто рублів». Нагромадили втікачі ті свої статки у час їхнього «помаранчевого» перебування при владі, а тепер би мусили поділитися із тими, хто вирвав з їхніх липучих лапок державне стерно. Коли ж і ці — «біло-блакитні» — почнуть тікати, то й для їхнього вилову знову ж таки знадобиться повага колег зі спецслужб «цивілізованих країн» і «нецивілізованих» також[37].

— Які ваші роки, капітане? — поблажливо всміхалося пузате та низькоросле начальство, — от коли станете полковником, саме й відкриється ваш сезон полювання на колишніх можновладців. Гляди, головним загоничем тоді будете. Наразі ж Вам надають усі необхідні оперативні можливості. Крутіть того Шахсуварова з його спільниками на причетність до незаконного виробництва зброї. Нехай американці порадіють. Лишень так, щоб про це мало хто знав!

Людмила зустріла капітана агресивно. Попервах вона або відмовлялася відповідати на питання, або погрожувала наслати на нього пропасницю чи ще якусь болячку. На те молодий кар’єрист відповідав, що якби вона справді була здатна це зробити, то не довелося б Транихиїлові, (чи як там його?) прищеплювати громадянинові Йосипу Бланку ракові клітини. Отож ніяка вона не ворожка, а шарлатанка посередня. До речі, за сприяння Тедові Россману (чи як там його?) у завданні фізичних та моральних збитків громадянинові Бланку та участь у його шантажуванні їй загрожує щонайменше років п’ять колонії, нехай і загального режиму. Зрештою, після годинної сварки втомлена і перелякана жінка нарешті почала надавати інформацію.

Виявилося, що саме у цій кондитерській, де капітан зараз говорив із Людмилою, два дні тому в неї відбулася розмова із парубком на ім’я Олег, якого Транихиїл перетворив на першого в наш час гомункула-біоробота. Олег вийшов з-під контролю і тепер, ймовірно, намагається помститися за наругу над ним; а ще — Россман втратив контейнер із біоінформаційною речовиною — субстратом для створення гомункулів. Його мав зберігати той самий Йосип Бланк; а ще — Россман і Бланк дуже бояться Шахсуварова, бо їм немає чого пред’явити олігархові у вигляді результатів дуже витратних досліджень; а ще — вона також дуже налякана, бо Олег, схоже, має якісь надзвичайні здібності… Капітанові навіть довелося заспокоювати жіночку, втім, робити це він умів. Принагідно розпитав усе, що вона знала про Олега, попросив назвати усі номери телефонів парубка, які вона зберегла — дарма, що вони вже були анульовані операторами, або перебували «поза межами досяжності», а також адресу його електронної пошти.

Того ж вечора на Фестивальній набережній капітан зустрівся зі своїм немолодим, але ще бадьорим колишнім наставником. З усіх своїх колег капітан найбільше довіряв старому полковникові, який навчав його перших премудрощів контршпигунського ремесла. У присмачених смогом безвітряних сутінках раннього літа вони сиділи на найдовшій в Україні парковій лаві[38]. Капітан розповів про усі обставини, пов’язані з шантажуванням Бланка та підтвердженими підозрами щодо фінансування Шахсуваровим розробок у Дніпропетровську новітньої зброї. Колега натомість чітко і стисло повідомив про те, що свого часу здійснював моніторинг сумнівних оборудок російського олігарха з Хазяїном, але коли той перебрався до Києва, усі матеріали вилучили столичні колеги…

— Знаєш, — міркував розважливий полковник, — Хазяїна зараз контролюють американці, гадаю, що вони… Чекай! Слухай сюди: у дев’яностому році, коли я ще був майором, контррозвідники здійснювали рутинну профілактику на «Південмаші». У їхнє поле зору потрапив один журналіст із заводської багатотиражки, звали його Василь Остапенко. Тоді зафіксували контакти журналіста з чоловіком, що видавав себе за любителя теософії з Латвії. В оперативну розробку цю справу передали мені. Ми з’ясували, що ніякий то був не латвієць і не теософ, але хто він насправді — дізнатися не встигли. Я припускав, що він із ЦРУ, але щойно ми встановили щільне стеження за Василем Остапенком, контактер зник. Про всяк випадок я наполягав на допиті або й затриманні Остапенка, але тоді система радянських спецслужб вже шкутильгала на обидві ноги. Її критикували як справжні дисиденти, так і агенти КДБ під прикриттям дисиденства. Останні рясно обсіли новостворені демократичні організації — Рух, Товариство української мови… Моє начальство вирішило, що допит журналіста завдасть більше шкоди, ніж користі. Тим паче, що до справжніх ракетних секретів він доступу мати не міг, а місяців за п’ять розвалився Радянський Союз…

— Цікаво, який це має стосунок до моєї справи?

— Слухай далі, капітане. Два тижні тому я випадково бачив того «латвійця» неподалік Преображенського собору, постарілого, розповнілого, але цілком впізнаваного. Щоправда, я їхав у трамваї, а він сідав у великий чорний джип. Та це ще не все, днями онук показав мені в Інтернеті аматорські кадри, де видно, як у Запоріжжі з балкона спускається, а потім падає зовсім молодий чоловік. Пізніше з’ясувалося, що у квартирі, з якої він утікав, знайшли труп Василя Остапенка. Навіть якщо ця смерть і поява «латвійця» є збігом, все одно раджу не нехтувати цим фактом.

— А як звали іноземця?

— Андреас Томіньш.

Поміркувавши, капітан вирішив не обтяжувати своє пузате начальство отриманою інформацією. Він без зайвих юридичних формальностей забезпечив прослуховування телефонів та перлюстрацію електронної переписки Транихиїла, Бланка і Людмили. Потім установив місце проживання Олегової родини у Кременчуці та попросив місцевих колег якомога більше про неї дізнатися. Засадив двох аналітиків за роботу у соціальних мережах — вони мали надибати знайомих дивного парубійка та ненав’язливо розпитати про нього. Звісно, капітан поставив на прослуховування також і телефони Олегової мами, сестри й бабусі, прочитав усі повідомлення в його електронній скриньці. Нічого значущого не виявив, якщо не брати до уваги, що парубок колись підробляв жиголо. Потому домовився, щоб його познайомили зі слідчим, який з’ясовує обставини смерті Василя Остапенка та напросився до нього «у помічники». Слідчий спочатку відмовлявся, але дізнавшись, що йдеться про обставини гучного теракту на летовищі, погодився.

Ще за кілька днів капітан призначив Транихиїлові зустріч у «Порто-Яффо».

18. Закон Сварога

Кам’яна могила на Велесі відрізнялася від її подоби на Землі. У брамі було видно, що вона вища — метрів зо двадцять, проте коротша і менш посічена тріщинами та гротами. На ній стояв чималий — метрів п’ять заввишки та більше, ніж метр у діаметрі — кам’яний стовп-ідол, витесаний, швидше за усе, з пісковика. Верхівка стовпа являла собою виразне великооке обличчя бородатого довгокосого чоловіка, чию голову прикрашали розлогі роги тура — так виглядав кумир бога Велеса. По стовпу угору піднімалися рельєфні рослинні орнаменти, подекуди траплялися і голови тварин — ведмедів, кабанів, лосів та рисей. Під кумиром, зі східного боку, на вишитому рушнику лежав свіжий хліб, поряд стояв глечик із чимось білим — молоком або сметаною, і тарілка з олією, чи може, медом. Могилу освітлювало тьмяне сонце, що лише піднімалося над хмарним обрієм. Сіявся дрібний дощик зі снігом.

— Он погляньте, — Мстислав вказав у нижній правий куток брами, де річку переходив чималий табун невисоких коней сіро-полової масті, з темною смугою поздовж хребта й темними ногами.

— Тарпани, — у голосі Гордія було чути захват від побаченого — Дикі коні прадавньої Євразії. Цікаво, у який час ми потрапили?

— Ти ж сам сказав: у прадавній, швидше за все, — відповів Іван.

— Це за умови, що час на Велесі якимось чином синхронізується із земним, — зауважив Тарас.

— Синхронізується, будьте певні, — низький голос пролунав немов звідусіль.

Спочатку усім здалося, що ці слова вимовив Триголос, бо інтонація й тембр були подібні до молодої басовитості духа Хортиці, але він так само здивовано озирався.

— Чого головами крутите? Заходьте, — цього разу всі збагнули, що голос лунає з брами.

Зображення у рамі почало зміщуватися до східного боку стовпа. Тепер усі бачили, що над харчами, офірованими ідолу Велеса, в облямуванні кам’яних рослин і тварин знаходиться рама-двійник їхньої. З брами знову війнуло вологим та холодним повітрям пізньої осені або ранньої зими. До печери залетіло кілька крапель і сніжинок. Зображення у брамі стрімко наближалося до рами на стовпі, аж поки вони обидві не злилися. Якусь мить було видно лише світлу шерехату поверхню каменю, а тоді вона раптом пішла хвилями і характерникам разом із Триголосом відкрилася склепінчаста зала, освітлена чотирма смолоскипами, що горіли рівним жовто-білим полум’ям.

— Заходьте, не стовбичте на порозі, — почувся той самий бас.

Водночас квадратна брама-рама, що стояла під стіною печери Чаклуна, витягнулася вгору і перетворилась на цілком буденний одвірок. Триголос першим скористався запрошенням, махнувши характерникам, щоб ішли за ним.

* * *

Томас виїхав з Одеси до Дніпропетровська ще поночі, щойно отримав запевнення, що Макака його більше ніколи не потурбує. Після такої звістки навіть щербатий, весь у вибоїнах, шлях на Миколаїв, Кривий Ріг і далі до Дніпра його вже не дратував. Відчуття полегкості після зникнення небезпеки, укупі з новими перспективами додавали доброго настрою. Тепер він був офіційним уповноваженим свого уряду на переговорах із Владіміром Шахсуваровим стосовно таємної частини угоди про умови надання олігархові політичного притулку. Справді, навіщо світовій «демократичній громадськості» пхати носа у такі тонкі речі як привласнення технологічних секретів та відмивання грошей, зароблених у світі недемократичному, дикунському. Головне, що з підвалин самодержавного режиму, який сам себе перетворює на парію цивілізації, виймуть іще один камінь. Той камінь в особі Шахсуварова вкрай важливий з точки зору і фінансового забезпечення режиму, і наявної в багатія інформації щодо планів самодержця. Схоже, що саме Росію адміністрація у Вашингтоні обрала за наступну територію килимового поширення демократії — треба ж напередодні виборів у США відволікати увагу власних громадян від внутрішніх негараздів, — розмірковуючи так, Томас мугикав собі під носа почуту в Одесі мелодію «Тум-балалайка». Райдужності перспективам додавало ще й відчуття того, що він, вже майже відставлений шпигун, наприкінці кар’єри таки спромігся потрапити в обставини, які обіцяють почесну пенсію. А якщо вдасться правильно повести справу із Шахсуваровим — ще й солідний бонус особисто від опального олігарха. Добре, що той Макака (нехай прийме хтось по той бік життя його лукаву душу) зумів таки замаскувати атаку безпілотника на олігархів літак під банальний прояв лазерного хуліганства. Ось промайнув круторогий бетонний бугай на узбіччі — шпигун вже майже у місті. Томас «привітався» зі скульптурою подвійним гудком і натиснув на газ. Вранішні тягнучки саме почали розсмоктуватися, даючи змогу без надто великих проблем доїхати до вказаного Шахсуваровим місця зустрічі.

Зал ресторану «Порто-Яффо» був майже заповнений. Обідати сюди ходили представники верхівки середнього шару офісно-чиновницького планктону. Офіціанти ледь встигали подавати їм страви та напої. Капітан, маневруючи між відвідувачами та подавальниками, пробрався до зарезервованого заздалегідь столу. Як він і очікував, Транихиїл запізнювався. Оглянувши зал, есбеушник спробував пересвідчитися, що тут немає «групи силової підтримки» його сьогоднішнього співрозмовника. Ніби не було, та й зі слів Людмили випливало, що Транихиїл не мав на кого більше покластися у Дніпропетровську. А от людей Йосипа, про присутність яких капітан заздалегідь домовився з комерсантом, він уздрів неподалік — троє за два столи від їхнього. Дилетанти — навіть розосередитися по залі не здогадалися. Втім, наразі усе за планом.

Транихиїл з’явився на двадцять хвилин пізніше обумовленого терміну. Важко спираючись ліктями на стіл, він звів очі на капітана. Той, не гаючи часу на зайву дипломатію, одразу ж виклав нові обставини, в яких тепер опинився дослідник. Закінчив офіцер свій виклад чіткою альтернативою: пан Тед Россман буде сьогодні ж доправлений до камери попереднього ув’язнення за підозрою у завдані шкоди здоров’ю Йосипа Бланка з корисливою метою. Далі вже додадуться інші, серйозніші звинувачення, як то виготовлення біологічної зброї, наприклад. Або його неофіційно передадуть як дружній і неформальний сувенір Владіміру Шахсуварову. Останній — чекає остаточного залагодження усіх формальностей у США щодо надання йому політичного притулку, а наразі перебуває під опікою влади України.

— Хіба це альтернатива? — було схоже, що Транихиїл не так злякався цієї пропозиції, як образився на неї.

— Є ще один варіант… — примружився капітан.

— ? — ворухнув бровами дослідник.

— Мені потрібен Олег.

— Де ж я його візьму?

— Я знаю, що у Вас є пристрій дистанційного керування…

— Від Людмили знаєте? — скривився Транихиїл. — Навряд чи Йося був настільки дурним, щоб розповісти Вам так багато.

— Для Вас це вже не принципово. До речі, ще одне — Ви введете протиракову сироватку панові Бланку. Зробите це сьогодні ж.

— Чому Ви так ним опікуєтеся?

— Маю звичку тримати обіцянки, які даю тим, хто звертається до мене по допомогу.

— Приємно, що існують ще чесні офіцери, які виконують зобов’язання… хм… перед клієнтами. Гаразд, я згоден, але шукати Олега зможу тепер лише з Вашою допомогою.

— До Ваших послуг уся міць державної машини, — складно було збагнути, чи капітан глузує про «міць», чи справді натякає, що вона таки існує.

— Тоді нехай Йосип приїде до мене у лабораторію…

— Зробимо це негайно, пан Бланк уже напоготові.

— Оперативно, — зітхнув Транихиїл, підводячись услід за капітаном.

На виході з ресторану на них справді чекав комерсант із двома охоронцями. Йосип не втримався від переможного погляду, кинутого на пригніченого Россмана, але — лише одного погляду. Тісним чоловічим гуртом вони рушили до бетонно-скляних веж на Дзержинського.

Йосип не надав значення тому, що на стоянці біля входу в башту, на тому місці, де він зазвичай паркував свою машину, стоїть великий чорний джип. Поряд — мікроавтобус такого ж кольору. Охоронцям він наказав лишатися біля будинку — всередині Транихиїл від них із капітаном нікуди не подінеться. Консьєрж у холі якось скоса поглянув на них і одразу ж пропустив до ліфта, не ставлячи, всупереч своїй негарній звичці, зайвих запитань.

Відчинивши двері, господар лабораторії на мить вклякнув на порозі — і одразу спробував сіпнутися назад. Та було запізно — йому в груди дивилися дула двох короткоствольних автоматів.

— Заходь, Фьодар, — почув Транихиїл своє майже забуте ім’я, вимовлене знайомим голосом. — І супутників своїх запрошуй. Хіба ти забув, що в мене є ключі, і консьєржа мої люди на роботу наймали… О, і Йося тут! — сидячи у кріслі біля столу, говорив до них усміхнений Шахсуваров, поки капітан під прицілом автоматів зачиняв двері.

Стиха клацнув замок. У приміщенні, крім олігарха, було четверо охоронців та опецькуватий чоловік у тонких окулярах.

— З Вами, молодий чоловіче, ми не знайомі, — олігарх поглянув на капітана.

— Проте я Вас знаю, пане Шахсуваров, — капітан швидко оговтався від несподіванки і по-світському вклонився. — О! І містер Томас Андреас тут! — передражнивши олігарха, він всміхнувся цереушникові, немов доброму знайомому. — Чи Вам більше до вподоби ім’я з Вашої буремної молодості — Андреас Томіньш? Не сподівався побачити Вас у такій компанії…

— Я Вас не знаю, — знизав плечима Томас.

— А я вимушений Вас знати, служба зобов’язує, — капітан назвав своє повне ім’я та посаду. — Знаєте, пане Шахсуваров, щось розладналося у Вашім господарстві. Ось Фьодар Россомахін, який зве себе Транихиїлом, вживив Йосипу Бланку, уявіть — ракову пухлину! Втім, гадаю пан Бланк сам про це вам докладно розповість. І давайте посідаємо, чи що? У ногах правди немає, — він дістав хустину, навіщось протер нею білу канапу і невимушено розвалився на ній. Тоді жестом, сповненим привітності, спробував запросити сісти Томаса поряд, але той відійшов у дальній бік лабораторії.

— Я слухаю, Йосипе, — Шахсувавров зробив різкий рух і скривився від болю.

Капітан багатозначно поглянув на Томаса, однак той прикинувся, що не має стосунку до страждань олігарха.

Після оповіді Бланка, де він змалював Транхиїла як підступного та мерзенного суб’єкта, настала черга останнього виправдовуватися. У запалі він прохопився про контейнер із біоінформаційною речовиною, але Шахсуваров, не знаючи рівня втаємниченості українського офіцера, різко перервав дослідника. Скориставшись паузою, капітан зауважив:

— Даруйте, панове, що не звернув вашої уваги на цю обставину одразу, але, — він витягнув з кишені, з якої щойно діставав хустинку, мобільний телефон, — цей пристрій обладнаний кнопкою екстреного повідомлення про небезпеку. Нею я скористався, ще півгодини тому. Колеги вже знають, де я, і чекають на сигнал до атаки цієї цікавої лабораторії.

— Коли б це було так, вони б уже атакували, — подав голос один з охоронців олігарха, мабуть присоромлений командир, який не виконав стандартної процедури обшуку бранців.

— Ваша правда, — легко погодився капітан, — але… Бачте, сигналом для атаки слугують три різкі натискання, а я зробив лише одненьке. Тому колеги непомітно для сторонніх висунулися на позиції для атаки і чекають.

— А чому Ви вирішили, що Вам загрожує якась небезпека? — знизав плечима Шахсуваров. — Вас навіть не обшукали, — він скоса глянув на командира своєї охорони.

— Знаєте, пане полковнику, — звернувшись до олігарха за військовим званням, капітан нагадав йому, що вони певною мірою колеги, — наша з вами професія така сувора…

— Припиніть дурня клеїти! Чого Вам треба? — розсердився Шахсуваров.

— По-перше, я тут представляю інтереси пана Йосипа Бланка і хочу, щоб Транихиїл ввів йому протиракову сироватку. Власне, це було головною метою нашого приходу сюди.

— Ви серйозно вірите, капітане, що рак можна вилікувати якоюсь сироваткою? — скривив губи Шахсуваров.

— Транихиїлові видніше, я так гадаю, — просто відповів офіцер.

— Ну? — олігарх поглянув на дослідника.

— Так, це можливо, — не ризикнув Тед випробовувати терпіння шефа. — Я ж сам виростив ці ракові клітини і заклав у них генетичний механізм стримування або цілковитого припинення росту. Цей механізм можна запустити ін’єкцією препарату на основі біоінформаційної речовини.

— Тобто, вилікувати можна лише штучний рак, який Ви самі прищепили людині. Так, Фьодар? — запитав олігарх.

— Я не досліджував лікування природних форм. Гадаю, механізм поділу злоякісних клітин за допомогою біоінформаційної речовини можна було б запустити у зворотному напрямку. Що ж до Бланка, то його можна просто зараз позбавити цієї хвороби. Я гарантую успіх.

— Ну, — стиха мовив олігарх.

— Йосипе, засукайте рукав, — Транихиїл відвернувся до умивальника щоб помити руки.

— Я вже пройшов один сеанс променевої терапії, — схвильовано попередив Йосип.

— Від того шкоди не буде, — дослідник ввів голку прямо у чорну бородавку на зап’ясті Йосипа, той тонко скрикнув від болю.

Шахсуваров відвернувся. Капітан, навпаки, підвівся й наблизився до столу, де відбувалася ця справді неприємна маніпуляція.

— Ви, перш ніж на людях, спочатку б на мавпах повправлялися, чи що? — сказав він Транихиїлові. — На макаках, наприклад, — капітан впритул дивився вже на Томаса, — знаєте, макаки, виявляється, напрочуд живучі тварюки. А ще вони дуже винахідливі. І мстиві…

* * *

Склепінчаста зала виявилася круглою. Попід увігнутою стіною тяглася лава, що являла собою майже суцільний відполірований кам’яний виступ — таку собі призьбу. У двох місцях вона розривалася дверима. Тими, крізь які сюди потрапили земляни, та іншими — навпроти. Останні саме відчинилися, пропускаючи ставного сивого чоловіка з великими синіми очима, у сліпучо-білій ризі, підперезаній золотавим широким поясом та у зеленому плащі до п’ят.

— Здоров був! — звернувся він до Триголоса і простягнув для вітання засмаглу жилаву руку.

— І вам добридень, — шанобливо відповів той на рукостискання. — Знайомтеся, панове, — це пан Велес, бог світу підземного, усякої звірини та рослини…

— Облишмо задовгі титулатури! — Велес кожному подав руку, почавши з Івана і закінчивши Мечиславом. — Сідайте. Довгенько чекав я на вас. Розповісти маю вам дещо, — він махнув рукавом, і двері, що вели на Землю, зникли. — Це щоб нам не заважали, — пояснив бог, коли усі посідали. — Мабуть, ви вже знаєте, за яких обставин я залишив Землю і перетягся сюди на…

— На Велес, — перервав Мечислав. — Даруйте, а Ви самі назвали цю планету на свою честь, за правом першовідкривача, так би мовити?

— Цить! Не чемно — богів переривати! — гримнув на нього Іван.

— Та то нічого, — поблажливо всміхнувся бог. — Питання цілком доречне. Розумієте, панове, насправді ця планета створена зовсім нещодавно. Та водночас їй, як і Землі, вже приблизно чотири із половиною мільярда років, — Велес зробив паузу, очікуючи запитань, та цього разу всі мовчали. Іван і Триголос якось по-змовницькому поглянули на Олега.

— Вона виникла у просторово-часовому полі? — нарешті запитав наймолодший характерник.

— Так.

— А саме поле створено нещодавно, і в ньому, власне, минули ці мільярди років? — далі розмотував логічний ланцюг Олег.

— І це так, молодий чоловіче. А знаєте, яким чином той, хто створив цю планету, здійснив прискорення часу до швидкості мільярда років за кілька хвилин?

— Не знаю, я також зо два рази просто думкою створював просторово-часові поля, уявно виокремлюючи якийсь замкнутий об’єм. Але мої спроби були незрівнянно менш масштабними.

— З іншого боку, ти, виявляється, маєш вроджені здібності керувати часопростором, — сказав Триголос. — А у який спосіб, хто і коли створив планету Вашого імені, пане Велес?

— Вони — ті, хто придумав створити цю планету, сконструювали часовий реактор у віртуальній дійсності і там прискорили час, уявляєте? — відповів питанням бог.

— Цілком, — Мстислав ледь стримався, аби не знизати плечима.

— Але! — очі бога спалахнули синім вогнем прихованого захвату. — Коли планета виникла, вже маючи вік тих самих чотирьох із половиною мільярдів років — виявилося, що вона існувала тут з моменту народження та стабілізації Сонячної системи.

— Хіба могло бути інакше? — цього разу Мечислав таки знизав плечима.

— Іншими словами, — втрутився Назар, — зі створенням цієї планети, дійсність є такою, що вона — ця планета — насправді була тут стільки, скільки й Земля на своєму місці у Сонячній системі.

— Я так розумію, пане Велесе, — мовив Гордій, — що у нашому часі хтось віртуально створив планету, яка ще тисячу років тому цілком реально послужила вам еміграційним притулком. Цікаво, а хто зварганив це, поза сумнівом, чудове космічне тіло?

— Триголосе! — Велес був спантеличений таким буденним сприйняттям дива. — Поглянь на оцих прагматиків із двадцять першого сторіччя — нічим вас не здивуєш!

— Ви вже більше, як тисячу років тому полишили Землю, — озвався дух Хортиці, — А там — переміг раціональний прагматизм, люди майже втратили здатність дивуватися.

— Даруйте, — нагадав Олег, — то хто таки створив Велес?

— Один різношерстий гурт у Києві, до якого долучився архангел Михаїл — вартовий Чумацького шляху. А щодо назви планети — так її нарекли тутешні люди. Велес, панове, це самоназва планети-близнюка Землі, і моє марнославство тут геть ні до чого, — зиркнув він на Мечислава.

— А тутешня цивілізація, — поцікавився Назар, — також є людською?

— Якою ж іще, коли планету створювали люди? Самі могли б здогадатися! — бог трохи помстився козакам за те, що вони вперто не показували свого здивування. — Звісно, що тут все відрізняється від земних умов буття, і, як на мене, то у кращий бік.

— Цікаво буде поглянути, — сказав мовчазний Северин.

— А мені цікаво, — раптом сказав Олег, — що то за зерно було у другій скрині, поряд із тією, де зберігалася брама? Ваше, пане Велесе?

— Моє, панове, звісно, що моє. Чиє ж іще? — бог підвівся. — Це зерно з Колосся життя — великий скарб, також колись довірений Кам’яній могилі на Землі. Його поцупили звідти люди того самого Хазяїна. Зерно життя — це своєрідний банк біологічних видів. Будь-яка тварина чи рослина, яка існувала на Землі і зникла, може бути відтворена завдяки зернині.

— Тобто, насправді у зернах міститься повний запис генетичного коду відповідного біологічного виду, — збагнув Назар. — Ось він, справжній скарб Кам’яної могили, а брама — то лише транспортний засіб! Нам слід було забрати і другу скриню!

— Жодним чином! — заперечив Велес. — У хазяйському схроні вона цілком надійно збережеться, до часу. Наразі ж прошу вас, товариство, до снідання, — господар відчинив двері, що лишилися єдиними у круглій залі.

* * *

Олівець зламався під міцними пальцями адмірала. За старою штабною звичкою він акуратно підкреслював найбільш значущі та загрозливі повідомлення червоним — не фломастером, а раритетним нині дерев’яним олівцем. Знову поглянувши на вже прочитані та відкладені аркуші, ад'ютант самодержця побачив, що більшість рядків позначена його акуратними лініями. Червоними. У відкритих повідомленнях інформаційних агенцій, секретних дипломатичних депешах, шифрограмах резидентур прізвище Шахсуварова повторювалося найчастіше. «Шахсуваров одужує…»; «Шахсуваров зустрівся з українським міністром… з послом США в Україні… з журналістами… з демократичною громадськістю Придніпров’я…»; «Шахсуваров готує сенсаційну заяву…»; «Шахсуваров передбачає…»; «Шахсуваров підозрює…»; «Шахсуваров знає, хто…». І далі… «Шахсуваров вважає, що Росія потребує демократичних перетворень…».

— От пацюк!

Ще не встигнувши підвести очей, адмірал вже виструнчився за своїм столом. Перед ним стояв самодержець. Увійшов нечутно — товсті килими заглушили кроки, а ординарці у приймальні не насмілилися попередити шефа про цього пізнього гостя.

— Щур він, адмірале! — самодержець сів прямо на край столу. — І Ви сідайте, хоча — ні. А чи немає у Вас чогось випити? Неміцного. Червоне сухе підійде.

— Здається, було, — ад’ютант потягнувся до селектора, щоб віддати розпорядження ординарцеві.

— Та не слід турбувати обслугу, — водянисті очі ледь примружилися в усміхові. — Ви накажете ординарцеві, а той — порученцеві, а він побіжить шукати денщика, і вже може денщик… Знаєте, в хохлів є така приказка: «Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже!» Не нагадує це Вам нашу вертикаль влади?

— Ніяк не нагадує! Субординація та послідовність проходження команд є запорукою порядку та дисципліни… — адмірал затнувся, наштовхнувшись поглядом на те саме водянисте прижмурення.

— Я питаю, випити чогось сухо-червоного немає?

— Та є, ось — він знехотя потягнувся до бару. — Грузинська «Хванчкара», щоправда, напівсолодка…

— П’єте вино противника[39]?.. Чи навпаки — ідеологічно витриманий напій, який полюбляв сам товариш Сталін? Розливайте! Сідайте! Доповідайте!

Адміралові ніколи не доводилося бачити самодержця таким. Зазвичай зібраний та суворий, зараз він являв свою цілковиту протилежність — лінькуваті рухи, млявий тон, навіть вузол краватки розслабив та горішній ґудзик білої сорочки розстебнув. Лишень очі лишилися ті самі — колючі й водночас немов сховані за прозорою плівкою відчуженості. Він узяв з рук ад’ютанта пляшку і по-студентському вибивши з неї корок, налив у дві чайні склянки темно-рубінового запашного вина.

— А, що винних фужерів ви не тримаєте? Втім, розумію, на службі — ні-ні! Давайте до справи, слухаю вас, адмірале, — самодержець поглянув на ад’ютанта крізь склянку. — Нехай вино трохи продихається.

— До Шахсуварова у Дніпропетровську ЦРУ приставило такого собі Томаса Андреаса, який офіційно уповноважений контактувати із нашим втікачем та з українською владою на предмет його безпеки та процедури переїзду до США…

— Зондували хохлів на предмет можливого… нещасного випадку з Володєй?

— Без вашої санкції на таке ніхто не наважиться!

— Такої санкції я ніколи не дам, а… прозондувати треба, — холодний погляд став ще більш непроникним.

— Вас зрозумів. У нас є свої люди в охороні самого…

— Та знаю я, у чиїй охороні! А в Шахсуварова охорона нині надійна?

— Надзвичайно. Боюся, із нещасним випадком будуть складнощі…

— Ви зондуйте, зондуйте — а там побачимо! — ковток вина. — Що то за Томас?

— Цікавий суб’єкт. У архівах КДБ, які у дев’яносто першому вивезли з Дніпропетровська до Москви, знайшлася інформація, що перед крахом СРСР довкола ракетного заводу ходив колами якийсь Андреас Томіньш. Сучасні комп’ютерні програми дозволяють проводити ідентифікацію облич за світлинами. Андреас Томіньш і Томас Андреас — одна й та сама особа, — адмірал і собі відпив терпко-солодкого напою.

— Отже, старий кадр. Далі!

— Він є співробітником відділу ЦРУ з вивчення паранормальних явищ.

— Знаєте, адмірале, Шахсуваров говорив мені якось, що біороботів будуть створювати за допомогою поєднання кабалістичних практик із сучасною кібернетикою. Але гадаю, що його самого обдурював дослідник, щоб убезпечити себе. Адже технологію відтворити можна, а володіння кабалою — ні, от він і напускав паранормального туману, щоб лишитися живим після вдалого завершення експериментів. На того Томаса вже вийшли?

— Не встигли…

— Навіщо Ви мене так прикро дивуєте? — у голосі самодержця відчувалася мало не дитяча образа, але ад’ютант не мав жодних ілюзій щодо справжнього настрою співрозмовника, тому поквапився з поясненнями.

— Наші оперативники хотіли ретельніше підготуватися до контакту, тому збирали інформацію про нього і викопали одну обставину, — адмірал узяв аркуш паперу зі стосу й відставивши його на відстань витягнутої руки — не наважився затриматися з розповіддю через пошук окулярів, — почав читати: Такий собі Василь Остапенко — колишній співробітник редакції заводської газети «Південмашу», якого розробляв свого часу Андреас-Томас, нещодавно помер у Запоріжжі за дивних обставин. А днями у лікарні мало не загинув — за ще більш дивних — безпритульний Макар Каризький. Для спроби його вбивства використали мініатюрний літальний апарат з балончиком отруйного газу. Балончик за допомогою вакуумного пристрою прилип до віконного скла, зробив у ньому дірочку лазерною голкою і розвіяв отрутний рициновий аерозоль у лікарняній палаті. Потому пристрій самоліквідувався, зайнявся й майже повністю згорів.

— Як далеко пішла техніка — від часу моєї молодості. Звідки така детальна інформація?

— Купили в українц… хохлів, тобто, — ад’ютант приховав обмовку за кількома ковтками вина.

— От за що я їх люблю, так це за безкорисливість. Вздрогнєм! — самодержець торкнув своєю склянкою адміралову і з помітною насолодою випив вина. — Колеги у Хохляндії пов’язали ці смерті з Томасом?

— Є там один молодий та ранній капітан, який бере участь в організації оперативного супроводу щодо Шахсуварова. Він відвідував у лікарні молодого чоловіка, на якого був здійснений рициновий замах.

— З тим капітаном контакт відбувся?

— Визнали за краще мати справу з його начальством, бо воно досвідчене і терте, а капітан честолюбний, беручкий — словом, непевний.

— Слушно. Як гадаєте, коли нещасний випадок спочатку трапиться із Томасом — на Україні дуже на нас образяться?

— Не думаю, щоб вони дуже переймалися його долею. До речі, Томас взагалі не користується охороною, як ми з’ясували…

— Фраєр цереушний! А його усунення ускладнить становище Шахсуварова?

— Безумовно, пане президенте, але американці…

— Американці, адмірале, взяли курс на розвалювання, дезінтеграцію, як вони висловлюються, нашої Імперії.

— Я не думаю…

— Погляньте правді в очі! Ми виживаємо лише за рахунок сировини. Допоки я маю, чим купувати лояльність регіональних еліт, вони мені служать — за страх, а не за совість. А найбільше — за те, що затуляю очі на їхні крадіжки. Але щойно вони побачать перші ознаки висихання потоків вільноконвертованих грошей, почнуть шукати інших сюзеренів — у Японії, Китаї, на Алясці, в Європі, Персії, на Близькому Сході і, — він взяв у руки пляшку, — навіть у Грузії, але організатором цього процесу, його диригентом вже є Сполучені Штати. Так само, як вони це вчинили з СРСР. Сьогодні США обкладають нас своїми протиракетними базами, блокують торгівлю зброєю, порушують судові процеси проти відданих мені комерсантів, зчиняють шпигунські скандали. Ні, час церемоній з ними минув. Томас — зручна кандидатура.

— Але це ж оголошення холодної війни… Якби в нас уже були біороботи…

— Тоді Імперія швидко завоювала б світ. Саме цьому американці прагнуть превентивно завадити. Наше протистояння із ними вступає у фінальну стадію.

— Об’єктивно вони сильніші, — наважився сказати ад’ютант.

— Я ж вам кажу, що нам потрібно обійти їх на повороті, і Шахсуварівські технології — останній шанс для цього. Тому Томаса — в расход, Шахсуварова пізніше — теж, а розробника, як там його…

— Фьодар Россомахін.

— Фьодара Россомахіна разом із його піддослідними сюди привезти. Нехай закінчує розробку тут.

— Уже взяв до виконання.

— І не зволікайте. Часу в нас обмаль. Світ розвивається зовсім не в тому напрямку, який сприятиме існуванню моєї… нашої Імперії. Якщо ми самі не відформатуємо майбутнє, то нашому «руському міру» не залишиться у ньому місця. А паскудні піндоси взагалі патякають, що наш спосіб суспільної організації і система владарювання входить у дедалі глибшу суперечність із напрямками розвитку цивілізації. Але! Якщо ми відмовимося від наших традиційних цінностей, ми втратимо державу.

— Так! Росія може бути або імперією — або не бути взагалі!

— Золоті слова. Це нехай у кращих природно-кліматичних умовах розводять демократію, а ми зможемо виживати лише як монархія.

— Виживати — так, а розвиватися?.. — мабуть підступна «Хванчкара» спонукала адмірала до цього необачного питання, але самодержець поблажливо всміхнувся і провадив далі.

— Слід визнати, що наша система влади виявилася малопридатною для сучасності, — він долив у обидві склянки вина. В інформаційному світі лідер визначається не посадою, яку він обіймає, а швидкістю обробки інформації та реакцією на неї. Досі я із цим добре справляюся.

— Так точно. Не те, що гаранти у Хохляндії!

— Але там вже нюхом відчувають послабленість Імперії! — самодержець нахилки допив вино. — Наш посол повідомляє з Києва, що там серйозно розглядають можливість угод із Європейським Союзом про вільну торгівлю, одностороннього позначення лінії державного кордону між нашими країнами, особливо на морі, та запровадження візового режиму для громадян Імперії. Про те, що ми мусимо забрати наш флот із Севастополя, знову забалакали.

— Знахабніли хохли!

— Так отож.

* * *

Двері, якими до зали увійшов Велес, вели на рівну терасу, огороджену кам’яною балюстрадою. Над головами низько йшли сизі хмари, пролітав мокрий сніжок. Унизу, скільки сягало око, стелився жовто-сірий степ, деінде його вже вкривали снігові плями. Неподалік виднілося село, схоже на етнографічний музей під відкритим небом — криті соломою хати, обставлені на зиму очеретом, клуні, хліви, безлисті садки, копи снопів. З димарів стелився сірий дим, який доносив дражливий запах свіжоспеченого хліба. Долинало кувікання свиней, ґелґотали гуси, перекрикувалися півні. Зимовий краєвид і звуки були цілком реальні, однак на терасі не відчувалося ні прохолоди, ні вітерцю, ані снігу.

— Як на земний час, тут — приблизно початок чотирнадцятого сторіччя, — пояснив господар. — Розташування Велеса на орбіті щодо Сонця відповідає сьомому грудня. Отже — зима, але над терасою маскувальна мембрана, вона пропускає звуки та повітря, нагріваючи його до кімнатної температури. Із села нас не видно. Навіть коли люди прийдуть сюди, побачать із цього боку пагорба прямовисну мокру скелю, на яку важко піднятися. Втім, прошу до снідання, — бог повів розкритою долонею над балюстрадою і прямо з підлоги виріс квадратний стіл, вкритий вишитою скатертиною, а на ньому — тарілки з гарячим м’ясом, осетриною, щойно спеченими коржами, редькою та квашеною капустою.

— Вибачайте, але картоплю та помідори з Америки до України тут ще не завезли, — спробував пояснити Триголос цей гастрономічний набір.

— Хіба ж це було б проблемою для бога? — здивувався Мечислав.

— Знову ти, нечемо! — не на жарт розсердився Іван.

— Усе гаразд, — Велес гостинним жестом запросив усіх сідати на стільці, які так само виросли з тераси. — Це питання цілком доречне. Бачте-но, панове, на цій планеті цивілізація розвивається трохи в інакший спосіб, ніж на Землі. Територія по обидва береги Дніпра з верхів’я до плавнів у гирлі об’єднана в імперію Рось, потужну державу землеробів та ремісників. А на північ та схід від неї сформувався союз кочівників із лісовими мешканцями, який скоро також перетвориться на самостійну войовничу державу.

— Даруйте, вам відоме майбутнє планети? — зацікавився Олег, із насолодою пережовуючи шматок ніжної осетрини.

— Ні, — відповів Велес. — Я просто маю уявлення про те, як схожі процеси відбувалися на Землі. Стосовно знання майбутнього, то зізнаюся: можу переміщатися у багато точок минулого планети, але у майбутнє — жодним чином. Потрапивши сюди тисячу земних років тому, я опинився у часі, який приблизно відповідав тоді земному п’ятому сторіччю. Відтоді живу тут вже майже тисячу років і ось дожився до сторіччя чотирнадцятого, але випередити час не маю змоги. Одначе, якось на тутешній Хортиці…

— Вибачте, а ті київські хлопці, які створили Велес — бували тут? — перервав оповідь Назар.

— І в якому саме часі? — додав Тарас.

— І звідки Ви взагалі дізналися про історію створення планети? — поквапився зі своїм запитанням Свирид.

— Товариство, чи не забагато питань? Дайте ж розповісти усе до ладу! — спробував вгамувати побратимів Гордій.

— Мені направду нескладно, — ворухнув довгими вусами Велес, — стежити за логікою нашої жвавої розмови, але більше моєї розповіді не уривайте, ліпше частуйтеся та слухайте. Отже, якось погожої літньої днини, років сімсот тому, над тутешньою Хортицею здійнялася хмара пилу, почувся звідти потужний гуркіт, налетів буревій. Ця місцина у ті часи була ще мало залюдненою — лише кочівники пасли свої табуни та череди. Перелякалися тоді і люди, і звірина із птаством. Дивлюся я — наробить таки ця несподівана стихія лиха. Гайнув на острів — це поруч, як і на Землі. Дивлюся — аж там посеред галявини б’ються двоє парубків — один із мечем, другий зі списом, а неподалік кінь білий пасеться, і на той двобій і вухом не веде. А бійка страхітлива: махне білявий мечем — хмаринки на небі у мотузку закручуються; гупне чорнявий списом — земля труситься, дерева хитаються… — Що це ви, — кажу, голосно так, до розбишак, — надумали тутечки коїти? Вам, гультяям, розваги, а пташки щойно на гнізда сіли — налякаєте, то й пташенята не вилупляться! Лошата в кобил народилися — пропаде в них через переляк молоко — загинуть коники малі у степу! Та й люди бояться бурі, вами зчиненої, відкочують із цих місць — хто тоді мені офіруватиме?.. — Та Ви, дядьку Велесе, вибачайте, — каже білявий, а в самого очі бузковим сміхом спалахують. — Звідки, — питаю, — знаєш, хто я? — Служба в нас така, — це вже інший парубійко, той, що зі списом, до мене забалакав. — Ви хто такі будете? — питаю. — Вартові ми, на Чумацькому Шляху, — відповідає бузковоокий. — Поставив нас Предвічний сторожувати на ньому, а коли випадає вільна хвилина, то шукаємо відлюдну місцину, щоб повправлятися у фехтуванні, як звуть це заняття на Землі. Я — Михайло, а це Юрій, побратим мій. — Тьху! — розсердився я. — Предвічний! Це, що ж, виходить, вже і сюди докотилася та єдинобожа віра! — Та не переймайтеся, дядьку…

Земляни, слухаючи цю розповідь, забули про сніданок. Обличчя ж Велеса сяяло ледь прихованим натхненням, адже він знову переживав події того знаменного дня.

— Який я тобі дядько! — обурився я, — далі розповідав бог. — Вибачте, — каже тоді Юрій, — цю планету, що Ви на неї переселилися з Землі, створював ось Мишко — він Архістратиг Бога Предвічного, а допомагали йому кілька молодих людей та сутностей зі світу невидимого, усі з Києва. І трапилося це лише торік. Але позаяк вони створили планету з віком, що дорівнює земному, то й сталося так, що вона існує стільки, скільки й Земля.

— Коли ми Вас правильно зрозуміли, то планету Велес створив Архангел Михаїл разом із нашими сучасниками-киянами? — перепитав Олег.

— От мажори столичні, аж за Сонце добралися, — пробурчав Мечислав, на зауваги якого гурт вже трохи стомився реагувати. — Ніде від них спасу немає!

— Я тоді запросив Мишка із Юрком попоїсти тут у мене, — далі оповідав Велес — Ось за цим самим столом вони мені й розповіли, що після створення планети той гурт молодих киян на ній побував. Але — у часі, віддаленому від нашого з вами кількома сотнями прийдешніх років. Тоді імперією Рось правитиме молода імператриця Либідь, а Моксельський[40] каганат з ординського улусу перетвориться на імперію Орфіна і намагатиметься поглинути Рось.

— Майже як зараз на Землі, — зауважив Іван.

— А Михаїл часом не говорив, чи лишиться у майбутньому на Велесі місце для прадавніх богів і духів? — запитав Триголос.

— Річ у тому, що ця планета виникла одночасно з усім перебігом подій, які тут сталися, — відповів господар.

— Тобто, вона була створена землянами-киянами та Архистратигом вже зі своєю власною історією, — зрозумів Олег. — Отже, усі боги та духи на ній вже є, що називається, історично.

— Еге ж, — ствердно хитнув головою Велес.

— Але це дуже ненадійна просторово-часова конструкція, — занепокоївся Назар. Будь-яке втручання у перебіг історичних подій може усе змінити на планеті — або й знищити її.

— Не зовсім так, — заперечливо хитнув головою Велес. — Колись на Землі один мудрий бог на ім’я Сварог вивів та обґрунтував закон «Зворотного відновлення причинно-наслідкових зв’язків». Він твердить: жодна подія не може статися раніше, ніж станеться та, яка є її причиною, але…

— Теж мені закон! — розсміявся стриманий раніше Мстислав. — Хіба це й до Сварога не було очевидним?

— Було, загалом, — дуже по-людськи зітхнув Велес. — Доти, доки цей закон не почав порушуватися. Та ви знову не дослухали мене. Закон Сварога складається з двох частин. Друга така: … у випадку, коли у парі подій, що вже відбулися, зникає або змінюється перша, то друга — наступна тобто — зберігається у часі та просторі і є чинником зворотного виникнення причинно-наслідкових зв’язків, які відновлюють у часі та просторі першу подію. Таким чином виконується перша частина Закону.

— Щось занадто складно, — насупився Мечислав.

— А як на мене, то все зрозуміло, — сказав Олег. — Якщо подія відбулася, то вона вже існує назавжди, і усі спроби змінити або знищити її є марними, бо сам факт існування наступної події зворотнім чином відтворює попередню… Чекайте! Але ж Ви сказали, що цей закон почав порушуватися.

— Михайло розповів, що нині у Моксельському каганаті об’явився сильний шаман. Він експериментує зі змінами послідовності подій і, схоже, досяг деяких успіхів. Ходять чутки, що в нього є старовинна золота чаша — потужний артефакт, здатний показувати події у минулому. Шаман знає, що існує і друга чаша, що відповідає за прийдешнє. Якщо їх обидві поєднати та ініціювати кривавим ритуалом, чаклун зможе змінювати події. Боюся — як у минулому, так і в майбутньому. Та перевірити достеменно, наскільки серйозною є небезпека, наразі руки не доходили.

— Чому?! — дуже здивувався Гордій.

— Аж із двох причин, — Велес підвівся, вдивляючись у бік села. — По-перше, Предвічний терміново відрядив Михаїла з Юрієм на інший кінець Чумацького Шляху, де виникла загроза поглинання зірок галактики якоюсь гігантською чорною дірою, що невідомо де узялася. Якщо цього не зупинити, вона зжере весь Шлях. Ця робота забирає усю енергію вогняного меча Михаїла.

— А Ваших можливостей для цього недосить? — прямо запитав у господаря Олег.

— Ні, і це друга причина. Моя влада поширюється лише на землі, де люди визнають мене за свого бога — зводять моїх кумирів, ідолів себто, офірують та славлять піснями.

— А яких богів вшановують у каганаті? — допитувався Олег далі.

— Над усе Чорнобога, — відповів Велес. — Вірування у нього дуже старі, а ритуали криваві. Я усе планую дістатися до каганату, але поки що не можу полишити цих теренів, де люди мені вірні.

— А давайте ми навідаємося до Мокселі! — запропонував богові Олег. — З’ясуємо поточну ситуацію, а там, може, і зарадимо чимось. Я ж умію створювати просторово-часові лакуни…

— На Землі так, а тут, Олеже, — ні. На Велесі, панове характерники, ви усі звичайні люди, — втрутився Триголос.

— Ну то й що! — не вгавав Олег, якого звістка про втрату на цій планеті надприродних здібностей геть не засмутила. — Хіба ж можна лише через це легковажити такою загрозою? Коли вже Мишко з Юрком мають інший клопіт, то окрім нас нікому…

— Таки нікому. Отож згода — підете ви, — Велес знову сів до столу. — Проте, товариство, це не так просто! — Мандрувати до Мокселі пішки довго та небезпечно. Я маю підготувати браму переходу, щоб ви за мить змогли переміститися туди. Вірні мені люди віднесуть браму-раму, схожу на ту, що крізь неї ви прийшли на Велес, до каганату. Там заховають її у надійному місці, активують та відкриють прохід. На це знадобиться не один місяць. Ви ж підтримуйте регулярний зв’язок із Триголосом. Я його повідомлю, коли усе буде готове для експедиції.

— Що ж, маємо час на підготовку до цієї подорожі, — сказав Гордій.

— А нам що готувати? — обурено здивувався Мечислав. — Хіба зброї прикупити?

— І сухарів насушити, — жартома додав Мстислав.

— Не городіть дурниць! Частуйтеся наразі, чим бог послав, — і собі пожартував Триголос.

* * *

…Осінь видалася загалом гожою і пізньою, але того жовтневого надвечір’я, коли яхта «Спас» підходила до трахтемирівського берега, невідворотність зими вже нагадала про себе. Ще зранку світило сонце, а по обіді бабине літо змінилося мрякою і холодним дощем. Мілким Канівським морем вітер гнав важку хвилю, зриваючи сітки рибалок та заганяючи їхні човни під високий берег, де було затишніше. Зазвичай непосидючий видр Людмил згорнувся калачиком у своєму новому ящику з-під мозельського, ще й носа лапкою прикрив, усім виглядом демонструючи, що негода буде тривалою.

Капітан доповів, що за таких метеорологічних умов пришвартуватися до пристані не вийде. Доведеться обійти мис, зайшовши з підвітряного боку, і стати на якір. До берега ж слід спробувати дістатися моторним човном або чекати ранку на облавку.

Вирішили сплавлятися. Остап, який протягом усього літа лишався за старшого в замку, привів із берега дві моторки. Однією керував сам, а другою… — характерники не повірили своїм очам — Ден. Слідом за Остапом він хвацько піднявся на борт. Олег зауважив, що колишній волоцюга за ті чотири місяці, що провів у Трахтемирові, підріс і зміцнів.

— А Гусик де? — запитав Іван в Остапа, коли моторки були вже завантажені багажем.

— Знайшли через фейсбук його рідню у Новомосковську та спровадили до них. Ну ніяк він не міг пристосуватися до життя у замку — від роботи тікав, вчитися не хотів. Гроші одного разу в нашої куховарки поцупив, так Ден примусив повернути і вибачитися. Словом, здихалися ми його.

— А Ден, я дивлюся, вилюднює, — Олег акуратно передав колишньому волоцюзі ящик із Людмилом.

— Побачимо, — сховав усмішку Остап. — Он палити ніяк не кине.

— А на Велесі зараз саме квітень, — Мечислав накинув на голову каптур вітрівки. — На який саме час наш знайомий однойменний бог призначив експедицію до каганату? — озирнувся він на Олега.

— Восени, коли тут буде весна…

— Який, який знайомий? — не втримався від запитання Ден, заводячи мотор.

— Усе тобі знати треба! — Олег сів на лаву поряд і злегка ляснув стернового по плечі.

— Не хочеш, то й не кажи! — Ден нахилився ближче, аби шум мотора не перекривав його слова. — Я он вже місяць спілкуюся у фейсбуці з такою собі дівчиною Ніною, яка у Кувейті разом з батьками живе. Такі гарні світлини надсилає. Ти часом не хочеш їй свою надіслати?

— Як знайшов? — Олег схопив Дена за руку, але той вирвав її, щоб характерник не заважав вести човен.

— Латиницею слід було набирати її ім’я та прізвище у пошукових системах! А ти кирилицею шукав! Характерник!

— Нині фейсбук автоматично транслітерує у пошуковиках імена, аби розширити варіанти пошуку, щоб ти знав…

— Крім того, треба було поставити спочатку прізвище, а тоді ім’я. Вона чомусь отак по школярському назвалася. А фотки в неї мажорні… То куди буде експедиція?

Видр Людмил вистромив вусату мордочку з ящика, немов його теж цікавила відповідь на питання стернового.

Пізно увечері у своїй кімнаті в замку Олег із легким смутком розглядав свіжі фотографії, виставлені Ніною у фейсбуці. На них дівчина каталася на водних лижах зі своїм смаглявим бойфрендом-австралійцем. Про це повідомляв підпис під знімком. Молодий характерник вимкнув комп’ютер і ліг спати. Завтрашній день мав бути клопітким, як і багато наступних.

19. Спорожніла набережна

Невс прокинувся у цілковитій темряві. Зазвичай у його похідному шатрі біля входу тлів каганець, та мабуть згас, а служник Тегур проґавив. Слід буде ще до повернення у Моксель розірвати його кіньми, — остаточно відганяючи сон, вирішив каган.

Нарешті він таки каган! Ця думка водночас радувала та гнітила Невса. Відтепер він перший з-поміж васалів старого богдихана Орди, володар Моксельського каганату. З іншого боку, він — єдиний син імператора величної і квітучої Росі, законний спадкоємець трону наймогутнішої держави на Велесі — мусить принижено запобігати ласки дикуна-богдихана! За дружину йому доводиться мати норовливу богдиханову небогу Сую, а за підданців — племена, що живуть по болотяних лісах та досі приносять людські жертви! Усе через підступи київських царедворців! Утім, тепер він має змогу відновити справедливість — Орда піде війною на Рось, — лежачи у пітьмі шатра, розмірковував каган.

Невс з’явився на світ на берегах Дніпра. Від народження він був принцом-цесаревичем — спадкоємцем престолу держави Рось, сином її імператора Дана П’ятого. Дитинство принца минуло за мурами батьківського палацу, у столиці Імперії — Києві. Юного наступника трону оточували найкращі вихователі та вчителі — готували до тяжкої місії правителя. Та у віці дванадцяти років з ним почало коїтися щось лихе. Звична підліткова задерикуватість переросла у злість, а природне прагнення до суперництва — у бажання будь-що довести свою зверхність. У ньому почали розвиватися підступність та інтриганство, а ще — маніакальна жорстокість. Жоден знахар не міг нічого вдіяти з цими рисами юнака, вони лише посилювалися. Зрештою, на зібраній таємно Державній раді ухвалили просити імператора відіслати Невса у довічне вигнання. Складність полягала в тому, що він був єдиним нащадком імператора, і коли б не посів трону, право успадкування вищої влади перейшло б до молодшого брата Дана — принца Щека. Імператор, прагнучи залишити на престолі свого сина, довго зволікав із остаточною ухвалою. Та коли Невс зґвалтував і вбив одну з юних служниць палацу, мусив заарештувати його та відправити на острів Грому у Хвалинському морі, природний південно-східний кордон Імперії росів. Там колишній цісаревич мав довіку перебувати під наглядом жерців храму Тура. Та Невса врятувала мати, імператриця Малхала. Не бажаючи миритися з тим, що її син не зійде на трон, вона таємно звернулася до Зурунда — вождя войовничого й дикого племені Ємля, яке мешкало на північному кордоні у лісах та болотах. Той погодився виконати прохання імператриці. Він спорядив потужний загін, який відбив опального принца у нечисленного конвою, що зовсім не сподівався нападу на безпечних шляхах Імперії. Відтоді Невс жив серед ємлів. Імператриця у такий спосіб забезпечила йому сховок, сподіваючись згодом повернути синові київську корону. Не судилося. Незабаром Малхала померла, потому помер імператор Дан. На трон зійшов Щек. Про зниклого принца в Імперії забули.

Зурунд дедалі більше довіряв здібному та беручкому Невсові. Незабаром той став улюбленим вояком вождя. Це дуже не подобалося п’ятьом Зурундовим синам — і вони вирішили позбутися чужинця. Змовники влаштували засідку біля броду через струмок, яким мав пройти зі своїм загоном Невс. Проте юний служник Невса Тегур випадково підслухав, як брати домовлялися про замах і попередив господаря. Невс переправився вище за течією. Вже до ранку вождь та вся його ближня й дальня рідня чоловічої статі по частинах опинилися у тому струмку, який мав стати могилою для самого опального принца. Він проголосив вождем себе. Ємлі мусили скорилися, бо новий вожак спирався на збройну силу численних та відданих йому молодих вояків, які сподівалися, що зі знищенням клану Зурунда отримуватимуть більше військової здобичі. Відтоді служник Тегур користувався довірою Невса, повсякчас, однак, зазнаючи стусанів та принижень — аби знав своє місце.

* * *

У Дніпропетровську знову буяла весна — пора, коли на міських набережних концентрація гарних дівчат стає найбільшою в Україні. Капітан, виблискуючи новісінькими лакованими черевиками, розгонисто крокував Фестивальною набережною. У руках тримав букет — на побачення квапився. На ділове побачення, про яке терміново домовився дві години тому. Колишня прокурорша мала чекати на добре знайомій їм обом найдовшій парковій лаві.

Ще позавчора на набережній вирувало життя. Безтурботно розважалася молодь, яка наприкінці квітня вирізняється особливою жвавістю. Сьогодні ж тут було незвично порожньо. Поміж нечисленних гуртів студентів не було матусь із дітьми, кудись поділися скейтбордисти та пенсіонери-доміношники. Навіть «собачатники», які зазвичай вигулювали тут своїх чотирилапих друзів — і ті позникали. Проте собаки на набережній таки траплялися — доладні німецькі вівчарки, що їх тримали на повідках патрульні міліціонери.

Саме міліціонер, який зупинив його вимогою показати документи і відволік офіцера від невеселої задуми. Побачивши капітанове службове посвідчення, патрульний мовчки козирнув, самим лише поглядом вибачившись, що потурбував. Мовляв: «самі розумієте, що вчора у місті трапилося». «Розумію», — кивнув головою у відповідь капітан і попростував далі.

— Здоров, Юрко, — несподівано почув він за спиною — у повновидій жінці в крислатому солом’яному капелюсі та затемнених окулярах, яку щойно проминув, капітан не впізнав екс-прокурорші. Упродовж часу, що вони не бачилися, пенсіонерка стала помітно огряднішою. — Сідай, давай сюди цей віник, — зблиснувши камінцями у старомодних золотих каблучках, вона обома руками вхопила чималий оберемок білих та ніжно-бузкових тюльпанів. — Хороший смак маєш, — пом’якшила посмішкою зневажливий відгук про квіти. — Дякую.

— Добридень, — привітався капітан.

— Геть ти за мене, стареньку, забув, — весь у клопотах, весь у справах! Не вибачайся — сама бачу, що Службі нині непереливки.

— Так, клопотів раптово побільшало… — зітхнув капітан, вмощуючись на лаві.

— Усякого я за своєї роботи надивилася, — не дала йому продовжити прокурорша, — але щоб чотири вибухи у центрі міста[41] за один ранок!..

— Розумієте, Маргарито Архипівно, — одразу перейшов він до справи, — є у вчорашніх терактах кілька знакових обставин. По-перше, в одній київській газеті саме вчора вийшла стаття такого собі Славіка Вагінського про загрозу тероризму з боку українських націоналістів. Ніби у воду дивився.

— Ну, Вагінський свою одіозність громадить ще з середини дев’яностих. Гадаєш, Юрію, що він наперед міг щось знати?

— Ну, такий збіг — саме у день терактів свою статейку тицьнув. А ще, уявіть, до крамниці неподалік трамвайної зупинки, де стався один з вибухів, напередодні приходила міліція і цікавилася, чи обладнано той заклад камерами спостереження. Мені про це знайома продавчиня у фейсбуці написала.

— І спецзагони міліції та бронетехніка у місті з’явилися ще позавчора — за добу до вибухів. Я сама бачила! Гадаєш, хтось у владі міг знати про теракти заздалегідь?

— Факти свідчать, що так. Принаймні, «хтось» міг припускати таку можливість і влаштувати витік інформації для Вагінського.

— А також підготуватися до можливого безладу. У такому разі, Юрію, ваша контора мала першою бути в курсі справи!

— Мала, але не була. Принаймні, наскільки це знаю я. Втім, є одне міркування.

— Ну, то йшов би зі своїм міркуванням до свого ж начальства! — пенсіонерка навіть не приховувала, що лише вдає байдужість — Я тут до чого?

— Маргарито Архипівно, а Ви часом не знаєте, куди подівся Ваш протеже Йосип Бланк? — запитав капітан у відповідь.

— Мабуть, Юрко, ти в того Йосі навчився питаннями відповідати на запитання.

— Але таки скажіть, Ви з ним від минулого року спілкувалися?

— Навіщо воно тобі треба? — не здавалася досвідчена у таких розмовах жінка.

— Бланк наперед знав про можливість терактів.

— Йося?! Не сміши мої пантофлі!..

— Даруйте, — перервав її офіцер. — Давайте я розповім вам усе до ладу. Йосип Бланк працював на опального російського олігарха Владіміра Шахсуварова.

— Чи ти думав, що я цього досі не знаю?! — щиро обурилася прокурорша.

— Як тільки Шахсуваров отримав політичний притулок у США, — капітан вдав, що не звертає уваги на цю репліку, — Бланк швидко згорнув свої справи у Дніпрі і також поїхав з України…

— Я чула, що ти допоміг йому вигідно збути бізнес.

— Віддаю належне Вашій обізнаності, але наразі мова не про те. Ще у лютому Бланк несподівано зв’язався зі мною за допомогою скайпу, і повідомив, що має інформацію про підготовку у нашому місті акцій залякування. Я поставився до тих слів серйозно, адже Йосип твердив, що його просив це переказати сам Владімір Шахсуваров, а за ним тепер стоїть ЦРУ.

— Начальству ти доповів?

— Так, хоча Бланк і попереджав, що мені не повірять.

— Або вдадуть, що не вірять, і заборонять пхати носа, куди не слід.

— Саме так і сталося!

— А твій колишній наставник?..

— Він оговтується після серцевого нападу — ліпше його зараз не турбувати.

— Он воно як! Нехай одужує, привіт йому при нагоді переказуй.

— Дякую. То Ви останніми місяцями контактували з Бланком? — капітан перевів розмову в потрібне йому річище.

— Кажу ж тобі — ні. Комп’ютером я не володію, про той скайп лише чула, що його неможливо підслухати.

— З точки зору конспірації це справді найнадійніший зв’язок. Недаремно феесбешники домоглися від провайдерів ключів для дешифрування скайпу.

— Бланк сказав, хто замовник терактів? — напосідалася прокурорша.

— Ті, хто зацікавлений у паніці в Україні напередодні європейського чемпіонату з футболу та парламентських виборів.

— Судячи із брехні у російській пресі, нібито наслідок учорашніх терактів — восьмеро вбитих, нескладно здогадатися, звідки вітер віє.

— Так, Маргарито Архипівно, Бланк казав, що все спробують звалити на Хазяїна та американців.

— Мабуть, тому вони й попередили завчасно. Юрку, а тепер, після вибухів, — навіщо тобі Бланк?

— Думаю, він може дати ще якусь інформацію про замовників терактів, а головне — про їхню мету та подальші плани. Я намагався з Йосипом зв’язатися, але виявилося, що його координати у скайпі видалені.

— Тоді треба виходити на Шахсуварова.

— Ризиковано — адже якщо про мою активність у цій справі дізнається начальство…

— Розумію. Слухай, а чи не пошукати Бланка через ту ворожку — Людмилу?

— Хіба Ви не чули? — здивувався капітан. — Вона постриглася у черниці в Кирилівському монастирі, припинила спілкування з усіма знайомими і навіть родичами. Я був поткнувся, то черниці такий лемент здійняли!

— Ти ба! Це часом не той монастир, що відсудив собі будівлю в інтернату для дітей-інвалідів?

— Так, він. Кажуть, Людмила, точніше тепер черниця Лукерія, мітить у його ігумені.

— Он воно що! Ну, грошва там добра крутиться — і без усяких податків та наїздів перевіряльників. Добре, Юрко, схожу я до «матушки Лукерії». Гадаю, вона не відмовить мені у душпастирській розмові — маю я дещо на той монастир. Може, Людмила-Лукерія і справді знає, як розшукати Бланка.

— Людмила більше контактувала з таким собі Тедом Россманом, він же Фьодар Рассомахін, він же Транихиїл. Якщо вона не знає, де Бланк — розпитайте, будь ласка, про Теда. Це дослідник, який також працює на Шахсуварова, і мав контакти з Бланком.

— Дожилися! Я — орденоносна працівниця прокуратури, заслужена юристка, між іншим, на оперативних побігеньках в того, хто мені у сини годиться, — жінка жартома тицьнула йому у обличчя тюльпановим оберемком. — Не хвилюйся, якщо Людмила щось знає про Йосипа чи Теда, мені розповість неодмінно. Все, бувай, — «заслужена та орденоносна» несподівано легко звелася на ноги і почимчикувала набережною.

* * *

На околицях Кам’яної могили на Велесі панував жовтень. Тумани насичували ранки важкою прохолодною вологою. Характерники — Іван, Олег, Мстислав та Мечислав — дісталися орбітального двійника Землі у той самий спосіб, що й минулого разу — крізь браму у Кам’яній могилі, яку їм відчинив Триголос. Інші члени Ордену лишилися у Дніпропетровську — мали там несподіваний клопіт через серію вибухів.

До інопланетної експедиції Іван дозволив долучитися й колишньому малолітньому волоцюзі Денові. Тезка планети, а заразом один із її богів — Велес — виявив до козаків свою традиційну «божественну» гостинність. Снідали кислим молоком та гарячим хлібом, змащуючи його темним медом. Сьогодні ж мали лаштуватися у далеку дорогу — на північний схід, до Моксельського каганату. Втім, далеким їхній шлях можна було назвати лише умовно — якщо прокладати його на мапі. Бог, як і обіцяв, добре підготував експедицію — його посланці потай розмістили та активували стаціонарну браму переходу. Крізь неї характерники мали потрапити до столиці каганату — міста Моксель, розташованої на березі однойменної річки. Сам Велес, як і попереджав, з ними не пішов. Адже Моксель являла собою країну, підвладну іншим богам. А поміж богами — не те, що між їхніми служителями — шанується та неодмінно дотримується принцип непорушності меж юрисдикції, так би мовити.

Сонце прогнало туман, і з тераси, де відбувалося снідання, відкрився веселий краєвид на вже знайоме характерникам село, що виднілося оддалік.

— Збираймося, панове, — Велес підвівся, даючи знак про закінчення сніданку. — Отже, крізь браму ви потрапите у замасковану землянку. Її мої люди потай викопали у крутосхилі Відьминого пагорба[42] на березі річки Моксель. На ньому, за тином із гострих паль, розташована каганова резиденція — Кремлядь, як її називають. Там уже розвиднилося, але у цей час місцина, де ви опинитеся, ще буде безлюдною. Я добрав для вас одяг, — він кивнув у бік скрині під стіною. Там лежали довгі, зелені й червоні, оксамитові каптани, сині шовкові штани, сорочки з тонкого полотна та круглі хутряні шапки з оксамитовим верхом.

— Якесь це усе мажорне, — знизав плечима Ден, перебираючи речі — юнак першим опинився біля купи одягу.

— Тобі що до того? — пробурчав Мечислав, приміряючи шапку. — Ти лишаєшся у господі пана Велеса.

— Як це?!. — спробував обуритися Ден, поглядом шукаючи підтримки в Олега.

— Не обговорюється, — Іван накинув каптан. — Подякуй, що тебе взагалі взяли на планету. Допоможеш тут панові богові по господарству. До каганату, як і планували заздалегідь, вирушаємо утрьох — Олег, Мстислав і я. Більша група привертатиме зайву увагу.

— Тату, може і я з вами? — спробував в останню мить потрапити до експедиції Мечислав.

— Ні, — відрубав Іван, — ти повертаєшся до Дніпра під оруду Гордія. Сам знаєш, там теж повно роботи. Гордій завтра розповість, чим саме вам із побратимами негайно доведеться зайнятися. Якщо ми тут, на Велесі, впораємося раніше, — прийдемо вашому гурту на допомогу, як ні — то навпаки…

— А мене? А мене?! — мало не заплакав Ден. — Самі знову у щось цікаве вплутуєтеся, а мене у безпеці під опікою пана Велеса лишаєте!

— Роби, що сказано! — гримнув на юнака Іван. — Он бачиш, Мечислав також погодився, — одним махом старший характерник упокорив обидва протести. — Ти, Мечиславе, — звернувся він до сина, який вже не наважувався заперечувати, — за допомогою пана Триголоса триматимеш зв’язок із паном Велесом. Якщо ми не повернемося за тиждень, він підкаже, що робити далі.

Олег тим часом швидко вбрався у запропонований одяг.

— Якось неприродно ти у цьому виглядаєш! — знизав плечима ображений Ден.

— Справді, — погодився Мстислав, — чогось не вистачає…

— Бороди! — вигукнув Мечислав. — У кінофільмах та на картинах я бачив людей у такому одязі лише бородатими. — У Мокселі вас одразу викриють!

— Це легко, — Велес зробив правицею колоподібний рух.

Обличчя учасників експедиції миттю обросли акуратними бородами. Волосся на головах подовшало та скуйовдилося, як і годиться для середньовіччя.

— Не забудьте торби, — нагадав бог і вказав на три чималі наплічники, притулені до скрині. — Там моксельські гроші та ще дещо. Нагадую, панове, ви — купці-ювеліри з далекої Аланиїди Кавказької. Привезли для моксельського кагана Невса Першого та його дружини Суї лише дві, але небачені у цьому світі речі: кинджал з міцної криці, за руків’я якому править цільний яхонт — каганові; люстро у срібній оправі з великими блакитними перлами й алмазами — каганисі.

Велес дістав із наплічника два оксамитові згортки зеленого кольору. Виявилося, що в одному з них — кривий східний кинджал у піхвах, оплетених золотим дротом і прикрашених червоними камінчиками. Руків’я кинджала являло собою цільний криваво-червоний камінь.

— Це найбільший серед знайдених на Велесі яхонтів, — пояснив тезка планети, торкнувшись руків’я. — Його називають Лалом. За поширеною східною легендою, той, хто володіє цим каменем, не знатиме поразок у війні. Отримати Лал мріє кожен володар на планеті, а надто ті, для кого війна — єдиний спосіб владарювання. Коли Невс дізнається, що ви принесли для нього кинджал із Лалом, він неодмінно запросить вас із торговельної слободи до своєї Кремляді на Відьминому пагорбі…

— А чи не жирно йому буде? — втрутився Ден. — Чарівну зброю каганові, який вже неситим оком накинув на півсвіту?

— Не переймайся, — заспокоїв темпераментного юнака Велес, — направду, жодної надприродної сили кинджал не має — просто цяцька для марнославних і марновірних.

— Їм було б не зайве взяти з собою ще й зброю для захисту. Пістолети, наприклад, — сказав Мечислав, розглядаючи кинджал.

— Ні, — заперечив Іван. — Коли раптом обшукають, така зброя видасть нас із головою. Обійдемося звичним для цього часу знаряддям.

— Саме так, на жаль, — підтримав його Велес, відкрив скриню і дістав для кожного з трьох учасників походу по простому булатному ножеві та топірцеві.

— А дзеркало, чим воно таке вже визначне, га?.. — нечемно втрутився у розмову Ден, намагаючись, бодай на мить, заволодіти замашним топірцем, до якого вже простягнув руку Мстислав.

Утім, цей маневр не вдався. Юнак затнувся, отримавши легкого запотиличника від Мечислава, якому таки вдалося перехопити інший топірець, призначений Олегові.

— Направду? — всміхнувся Велес, споглядаючи це дитяче борюкання за «іграшки». — Нічим. — Він розгорнув другий пакунок і взявши до рук дзеркало у філігранній оправі, додав: — для землян із двадцять першого сторіччя нічим. Це, на вигляд звичайне, люстро нещодавно виготовили у Києві, у вас на Землі. Воно не б’ється, легке і тоненьке. Мені його передав Триголос, а я вже подбав, щоб прикрасити його цією оправою.

Овальне дзеркало, завбільшки з обличчя дорослої людини, оздоблювала карбована срібна оправа з лазуритовим руків’ям. Цей масивний і водночас філігранний виріб прикрашали чималі блідо-сині круглі та квасолеподібні перли і невеликі, але чистої води, блискучі алмази.

— Така краса дійсно має сподобатися тій Суї, — промовив Ден, водночас відсуваючись подалі від Мечислава. — Олеже, мабуть саме тобі слід було б вручити їй цей подарунок, — скоса зиркнув на восьмого характерника екс-волоцюга.

— Дивись-но мені, — всміхнувся Олег, і собі імітуючи замах для запотиличника. — Гадаєш, я сподобаюся каганисі?

— А то!.. — розплився у хитрій посмішці Ден. — Кажуть, маєш досвід…

— Панове, час, — поквапив характерників Велес. — Коли будете вертатися, пам’ятайте — брама відчинятиметься рівно на хвилину перед світанком щодня. Тримати її відкритою довше небезпечно, бо хтось із моксельців може натрапити на неї та показати Невсові.

У кам’яній стіні, де був вихід на терасу, вже колихалася завісою-пеленою брама переходу.

— Рушайте з Богом, як то кажуть, — усміхнувся Велес у бороду.

Іван першим ступив крізь завісу. Олег — за ним. Мстислав мав іти останнім. Раптом Ден, клеячи дурня, вигукнув:

— А поцілуватися на прощання? — і з розгону скочив Мстиславові на шию, намагаючись поцілувати парубка у щоку.

Силуючись відірвати причепу, характерник не помітив, що з лівої руки екс-волоцюги у глибоку кишеню його каптана зіслизнув якийсь балончик — чи то дезодорант, чи гель для гоління. Велес лишень усміхнувся. Нарешті спекавшись Дена, Мстислав зник у брамі.

* * *

Вибухи на трамвайних зупинках у Дніпропетровську загалом не спричинили великої паніки. Вже за кілька днів місто повернулося до звичного життя. Гарант на півгодини заїхав до лікарні, де лікували поранених унаслідок терактів. Про людське око він зажадав від спецслужб якомога швидшого розкриття злочинів і того ж дня повернувся до столиці. Служби вказівку оперативно виконали — викрили виконавців вибухів. Ними було названо… політологів з університету, а мотивом злочину — банальне здирництво. Потому всі відповідальні особи вирішили, що можуть полегшено видихнути — «політологів-терористів» запроторили до буцегарні.

Мечислав останнім увійшов до тісного сейфа-бункера в особняку колишнього судді у Золотих Ключах. Там уже перебували Гордій, Северин, Тарас та Назар. Коротко переповівши про те, як на Велесі почалася експедиція до Мокселі, парубок разом зі старшими побратимами приготувалися слухати Гордія. Тепер він був за головного у їхньому гурті.

— Отже, товариство, — почав він, — вперше в Україні здійснено серійний теракт. Ми з Іваном підозрюємо, що Дніпропетровськ для цього обрали невипадково. Принаймні, офіційна версія Служби, нібито за цим стоять лише місцеві політологи, і що їхнім мотивом було тривіальне бажання отримати гроші, виглядає малопереконливою. Навіть припустивши, що вони самі виготовили вибухівку, спланували та здійснили вибухи, дуже дивними є їхні вимоги передати відчіпного через банкомати «Коломбанку».

— Справді, — погодився Назар, — такими дурниками не можуть бути навіть політологи! — Терористи та пірати завше вимагають лише готівку.

— Цікаво, — зауважив Тарас, — а чому саме «Шоломбанк»?

— Не «Шолом», а «Коломбанк», — виправив його Северин.

— Та один дідько, — знизав плечима кобзар. — Якщо припустити, що політологи обрали той банк не випадково, а мали з ним якусь спеціальну домовленість…

— А може, Служба навмисне запропонувала політологам «Коломбанк», щоб легше було їх виявити? — припустив Мечислав. — У нього добре розгалужена мережа банкоматів, і вони всі обладнані відеокамерами.

— Якщо ви закінчили будувати ваші версії, товариство, тоді дозвольте мені вести далі, — Гордій перервав потік припущень від детективів-аматорів. — «Коломбанк» належить до фінансової групи, яка наразі опирається спробам нинішньої правлячої камарильї привласнити її грошові та виробничі активи. Не дуже вдало, але вона таки огризається.

— Тому банк треба було заплямувати підозрою у співучасті в тероризмі! — здогадався Мечислав.

— Виходить, що авторство терактів належить… — розвинув його думку Тарас.

— Може належати комусь із політиканів, — виправив ще не висловлене кобзарем припущення Гордій. — Заразом і акцію протесту опозиції проти арешту колишнього Прем’єр-міністра по-тихому зам’яли! З іншого боку, владі ці вибухи невигідні — вони компрометують її в очах власних громадян і за кордоном, та ще й напередодні чемпіонату Європи з футболу. Згадайте-но, як можновладці раділи рішенню провести його в Україні.

— Ще б пак! Скільки на тому грошви відмили та привласнили! — кинув Назар.

— До речі, якби через вибухи чемпіонат перенесли з України десь-інде, — долучився Северин, — гроші все одно вже були б утилізовані. Можливо, тим, хто їх привласнив, було вигідно скасувати першість…

— Щоб не побачили їхніх недоробок, — погодився з біологом Тарас.

— Помиляєтеся, товариство, — повернув собі ініціативу Гордій, — схоже на те, що чемпіонат підготували цілком пристойно і його скасування владі невигідне. Це мало не останній її шанс подолати зневагу до себе на Заході та Сході…

— До речі, про Схід! — вигукнув Мечислав. — А, що коли це робота братів-сусідів?

— Отже, маємо такі припущення, — почав підсумовувати Гордій, — По-перше, офіційна версія — що це робота аматорської групи пришелепкуватих здирників, за якими ніхто не стоїть; по-друге — спроба скомпрометувати, ну, наприклад, бізнесову групу «Коломбанку». Або патріотів, а може, опозицію чи усіх одним гамузом; по-третє — «братерсько-сусідська» версія…

— А ще, — не вгавав Мечислав, — це може бути спробою Хазяїна нагадати про себе чи намаганням Шахсуварова помститися за катастрофу його літака. Словом, версій можна висунути зо два десятки. Скажіть, дядьку, — звернувся парубок до Гордія, — а чому власне ми маємо у це влазити? Нехай Служба працює. Я он чув сьогодні по радіо: вона заявила, що ця ж група раніше здійснила вибухи у Харкові.

— У тому й річ, що терористична діяльність в Україні набуває системності, — зітхнув Гордій, — а політики — і влада, і опозиція — ладні зробити все, щоб підняти на цьому свої рейтинги. Але справжній загрозі запобігти неспроможні. Ба більше: вони не здатні навіть її усвідомити! Іван та Олег вважають, що дестабілізація країни набуває незворотності. Звісно, першу скрипку у цій какофонії грають вітчизняні недолюдки, але, схоже, десь наявний і зовнішній центр збурення.

20. «Срєбролюбіє» і «священноначаліє»

Каган підвівся з ведмежої шкури, що правила йому за постіль, накинув бурку і вийшов назовні. Табір розташувався під пагорбом, на якому здіймалося його велике біле шатро. У передсвітанковій осінній імлі темніли розкидані по степу намети, поміж ними подекуди тліли кострища. Невс озирнувся й побачив, що нукери[43] застигли на поштивій відстані зі списами та шаблями напоготові. Пильнують, не сплять. А де ж Тегур? На поклик служник не відгукнувся. Наказав шукати. Спочатку потай, лише силами ближніх нукерів, — не знайшли. Підняли на ноги весь табір — також ні сліду. Кінь та речі Тегура були на місці. Ніби нічого коштовного не зникло. Втім, ніде не було золотої старовинної піали кагана, у якій служник щоранку подавав йому кобиляче молоко. Отже, вкрав і втік! Але чому лише піалу, чому не узяв інших коштовностей та коня? Лише оту, помережену дивними візерунками та незрозумілими написами, важку старовинну піалу — одну з коштовностей із посагу Суї? Чому дременув саме зараз, коли Невс нарешті отримав ординський ярлик на каганат і його могутність зросла удесятеро? Служити володареві Невсові Першому тепер мріятимуть сотні таких, як той нещасний Тегур! Невже здогадався, що Невс шукає приводу, аби жорстоко стратити його? Нічого, скоро причини втечі з’ясуються, адже сховатися у степу ніде. Щойно сонце прожене туман — спіймають і розірвуть-таки кіньми. Втеча і крадіжка! Кращої підстави годі й шукати — ні в кого не повернеться язик звинуватити кагана у несправедливості, навіть у Суї.

Наразі ж він має інший клопіт, — розмірковуючи так, Невс повернувся до шатра, — тепер слід швидко йти до столиці каганату Мокселі. І на Лобному місці, що під Відьминим пагорбом, показати усьому люду золотий ярлик та братися до влади над його, богдиханом даними, підданцями.

Тегура, одначе, не знайшли. Надіслані на пошуки роз’їзди до полудня повернулися ні з чим — втікач немов у воду впав. Невс наказав згортати табір — квапився до Мокселі. Отримавши ярлик, він налаштувався запровадити нові податки, і мав намір зібрати їх ще до першого снігу.

Тегур був єдиним, кого Невс залишив у живих, коли вісім років тому спалив маленьке селище на березі Ладоги. Тоді майбутній каган командував загоном зарізяк-ємлів. Вождь Зурунд саме тоді почав відвойовувати життєвий простір у слабкіших племен.

У сплюндрованому Невсом селищі Тегура злапали останнім. Він був припнутий мотузкою у добре замаскованій землянці під пагорбом, на якому ріс священний гай винищеного роду. Невс мало не наказав зарубати і його, але передумав — був здивований незвичною поведінкою та зовнішністю малого, якому, як згодом з’ясувалося, було лише сім років. Гордовитої постави, зі спокійним поглядом великих синіх очей під буйною копицею солом’яного волосся, з прямим тонким носом — хлопчина був майже цілковитою протилежністю своїх кирпатих та опецькуватих одноплемінників. Та виявилося, що з Тегуром у них немає нічого спільного. На запитання, хто він — хлопець розповів, що його викрали торік, під час нападу на купецьку валку його батька. Валка прямувала аж із далекої Аланиїди — країни під Кавказькими горами — до Новогорода. Майже рік його тримали у полоні в очікуванні свята Сонцевороту, коли його мали принести в жертву у священному гаю. Всі, хто чув ту першу розмову Невса з Тегуром, зауважили — хлопчик розмовляв із командиром загону як рівня, і геть не був схожий на перелякане дитя. Примітивна місцева мова, яку Тегур вивчив у полоні, в його вустах набувала несподіваної милозвучності. Невс із подивом збагнув, що вперше відтоді, як опинився у цих диких місцях, зустрічає цивілізовану людину. Він лишив Тегура при собі служником і довго не мав підстав нарікати на нього. Якось Тегур навіть урятував йому життя.

Коли хлопець подорослішав — стало помітно, що йому дедалі обтяжливіше лишатися служкою. Невс ним дратувався, бо виявилося, що юнак має доволі талантів. Здавалося, Тегур не мав часу, щоб добре оволодіти зброєю, але якимось дивом він став кращим лучником у війську та увійшов до першого десятка бійців на шаблях. За вправністю у верховій їзді Тегур випереджав найкращих кіннотників, хоча йому було заборонено брати участь в офіційних змаганнях. Він добре володів письмом — навчився цього у подарованого колись Невсові вченого раба, який також походив з Аланиїди Кавказької. І це — у неповні шістнадцять років. До всього, ще й дівчата з найбагатших родин каганату почали задивлятися на юнака.

Та особливо дратувало Невса те, що у порівнянні з Тегуром вкрай невигідно виглядали його сини: старший — двадцятирічний Онд — був товстим незграбою. А молодший Курум, на додачу до вад старшого, вирізнявся ще й просто-таки хворобливими лінощами. Мабуть, діти пішли у свою матір — першу дружину Невса, доньку шамана. З нею його майже силоміць одружив Зурунд, щойно опальний принц потрапив до племені ємля. Коли Невс сам став вождем — заслав її до віддаленого селища на Біле озеро, тестя отруїв, а собі взяв за дружину племінницю богдихана Сую. Та боги не посилали їм дітей. Суя була пристрасною у любощах та вродливою скороминущою красою степовички, але не вагітніла. Невс хребтом відчував, що через це на нього косо поглядають підданці, але вдіяти нічого не міг. Відіслати племінницю сюзеренові і тим завдати йому кревної образи він не ризикував. Тим паче, що й численні наложниці не народжували від нього останніми роками. У народі подейкували, що його прокляв перед смертю отруєний тесть-шаман.

А ще Невс помітив, що Суя почала зупиняти погляд своїх чорних розкосих очей на стрункому стані Тегура.

* * *

На своїй акуратній просторій кухні екс-прокурорша частувала капітана трав’яним чаєм, житнім печивом та оповіддю про її спілкування з нещодавно призначеною ключницею Кирилівської обителі, матушкою Лукерією. Колишня ворожка швидко отримала «духовне» підвищення, обійнявши посаду монастирського завгоспа. Вона виявилася беручким менеджером — інвентаризувала усе майно, кошти на банківських рахунках та боржників духовної установи. Ігуменя не могла нею нахвалитися, навіть митрополитові розповіла про «розкаяну грішницю» Лукерію, яка тепер «подвізаєтса» на ниві богоугодного господарювання.

— Маргарито Архипівно! — капітан не витримав тривалої розповіді про кар’єрні успіхи Людмили. — А як щодо Людмилиних контактів із Бланком та Россманом?

— От нетерплячий! Міг би й трохи потерпіти бабських балачок. Гаразд, слухай: свого часу монастир отримав собі діляночку земельки на березі озера — митрополита тоді саме депутатом обрали. Офіційно та ділянка призначалася для будівництва монастирського притулку для інвалідів, але її швидко перепродали і звели там торговельно-розважальний центр. Єпархія та монастир мають з нього свій зиск через підставних осіб. Я зберегла усі докази незаконності та умисності цієї оборудки.

— Не думаю, що ці докази сьогодні можуть когось зацікавити. Максимум, на що вони придатні — для написання чергової викривальної статті на якомусь маловідомому сайті. Однієї з сотень.

— Може й так, — легко погодилася прокурорша. — Але! Цю оборудку монастир та єпархія прокрутили без відома свого «священноначалія».

— Не поділилися з керівництвом?

— І до цього дня не діляться чималими прибутками! А за таке «срєбролюбіє» «священноначаліє» по клобуку не погладить. Може і хлібної посади позбавити. А враховуючи, що Людмила — колишня ворожка…

— До речі, «священноначалію» можна натякнути, що не така вже й колишня.

— Правильно міркуєш. От саме це я Людмилі й пояснила.

— І?..

— Вона зізналася, що таки виходив на неї Йосип Бланк. Так само, як і на тебе — скайпом. Зловтішно розповів, що Транихиїла — Теда Россмана — нишком, без розголосу злапало американське правосуддя за давньою підозрою у «вбивстві першого ступеня» якогось Фількевича. Той був дослідником-біологом. На свободу Россман вже не вийде. Шахсуваров, отримавши у США політичний притулок, тепер налагоджує там свій побут та зв’язки для нового бізнесу.

— То Йосип скайпував до Людмили лише для того, щоб новинами поділитися?

— Схоже, що так. Принаймні, жодних попереджень про акції залякування він у розмові з нею не робив, — розвела руками прокурорша.

— Без важливої причини Йосип не відновлював би цього контакту. Щось йому було від неї треба.

— Коли я пригрозила Людмилі, що оприлюдню інформацію про землю, вона розповіла, що Бланк питався в неї ще й про якихось давніх їхніх спільних недоброзичливців — козаків-характерників…

— Он воно що! Знайомі нам ті фігуранти-характерники! А Ви не з’ясували, як із Йосипом можна зв’язатися?

— Трохи покомизившись, Людмила таки дала мені адресу електронної пошти, яку лишив Бланк, — прокурорша дістала з-під скатертини паперову серветку і простягла капітану.

— Будемо сподіватися, Ви правильно записали цю адресу, — зітхнув офіцер, розгорнувши м’який клапоть із коротким записом. — Сьогодні ж напишу Йосипові лист.

* * *

Мстислав вибрався із заростей вербняку, які вкривали високий правий берег річки Моксель. Роззирнувшись навсібіч, він тихцем гукнув побратимів. Іван та Олег також залишили замасковану у верболозі землянку, де містилася брама, крізь яку Велес доправив їх до столиці каганату. У ранкових сутінках неголосно переспівувалися нечисленні пташки, десь скинулася чимала рибина, зграйка диких качок виплила з очерету, прямуючи до протилежного низького берега.

Стежина у верболозі привела козаків до торговельної слободи. Вона тулилася з протилежного боку пагорба, на якому височів дубовий тин із приземкуватими квадратними баштами — Кремлядь, резиденція кагана.

Слобода являла собою маленьке селище, обнесене загорожею у півтора людські зрости заввишки. Біля воріт стояли двоє вартових у гостроверхих шапках-малахаях[44], зі списами та дерев’яними щитами. Вони підозріло оглянули прибулих та навіть спробували обшукати їхні наплічники. Але два срібні кружальця місцевих грошей, що їх Іван вклав у долоню кожному, втамували службовий запал охоронців. Молодший вказав шлях до заїжджого двору. А під ніс пробурчав, що гості якісь занадто чисті та вдягнені в усе нове, як на далеку дорогу, та й краму при них замало, і топірці якісь нещербаті…

Заїжджий двір виявився простою великою хатою, збудованою у зруб. Віконця затягували бичачі міхури, що ледь пропускали світло. Тут було порожньо, пахло чимось кислим та пліснявим. Господар, невисокий русявий товстун, вовтузився у темному кутку, відгородженому якоюсь кривою подобою шинквасу. Він непривітно зиркнув на гостей і запитав, чого їм треба. Почувши, що вони торгові люди і прибули до самого володаря Невса, шинкар відповів, що з дня на день кагана очікують зі ставки богдихана. Наразі гості можуть зупинитися у нього. Названа платня, вочевидь, добряче перевищувала звичну. Але Іван, не торгуючись, виклав на шинквас дев’ять монет — за три дні наперед. Господар повів їх до тісної комірчини в кутку хати, де між піччю та зовнішньою стіною був облаштований дерев’яний настил, на якому доводилося спати покотом. Піч сьогодні ще не топили, тож у комірчині було вогко.

Козаки відмовилися від учорашньої холодної каші, запропонованої їм на сніданок, і вирушили до Відьминого пагорба. Довкола резиденції Невса відчувалося якесь пожвавлення. Тут і там стояли невеликі гурти чоловіків, про щось притишено перемовляючись. Проходили наряди варти в однакових довгих каптанах та малахаях. Жінки намагалися закликати з вулиці додому малечу, а нечисленні продавці-рознощики квапилися збути свій товар — пиріжки та бублики — і теж поспішали по домівках. Ближче до вхідної башти натовп щільнішав. Ось перекинутим через рів ланцюговим мостом, що вів до брами, пройшли дорого вдягнуті товсті люди у високих, немов відра, хутряних шапках та критих парчею або оксамитом шубах. Вочевидь, вони сподівалися потрапити досередини, але ворота лишалися зачиненими. Бояри ні в сих, ні в тих переминалися на вузькій смузі землі між стіною та ровом під насмішкуватими поглядами простолюду.

Дослухаючись до розмов навкруги, козаки зрозуміли, що невдоволення городян спровоковане несподіваним наказом дружини кагана, Суї. Вона зажадала, всупереч усім традиціям, щоб вільні люди поряд зі смердами відбували трудову повинність на спорудженні нового наплавного мосту. Ним от-от мав повернутися Невс. Напередодні гонець саме привіз звістку про його швидке прибуття. Володарка також вимагала, щоб бояри зібрали Невсові бакшиш-подарунок — гроші, хутра, коштовності. Натовп ремствував на нечувані раніше побори й тягла.

На трьох чисто вбраних чоловіків перехожі поглядали з підозрою. Проте моксельці були занадто заклопотані своїми справами, аби зараз присікуватися до чужинців. Звідкись, з-під самісінької брами, пролунав заклик, щоби Суя з’явилася на ганку свого терема й пояснила, за яким правом віддала такий наказ. Вимогу враз підхопив натовп. У ворота полетіли каміння та грудки. Бояри поквапилися перейти за ріг стіни, але одна грудка таки збила боброву шапку з останнього, хто підібгавши поли залишав зону обстрілу. Шапка так і лишилася лежати у грязюці під стіною. На заборолі[45] вежі з’явилися лучники. Вони наставили стріли на людей унизу, але ті у запалі не звернули на те уваги. Тоді міст раптом підняли, а з вежі вдарив неприцільний залп упівсили. Скрикнули поранені, та ніхто не впав. Одна зі стріл встромилася у землю за півкроку від чобота Олега. Іван наказав усім відходити.

Раптом у натовпі почав кричати якийсь худий чоловік у лахмітті, вказуючи на гай оддалік. Він аж заходився лементом, дряпаючи собі груди, впав горілиць у багнюку, на губах виступала піна. Спочатку було складно зрозуміти, чого вимагає чолов’яга. Але Мстиславові таки вдалося розібрати, що юродивий закликає послати когось із городян в осиковий гай до віщуна, аби він відповів, чи припаде до вподоби Чорнобогові наказ Суї.

— Здається, на сцені з’являється наш шаман, — зауважив Олег.

У натовпі тим часом спалахнула суперечка. Бояри повернулися на вигін перед ровом, намагаючись перебрати ініціативу у формуванні делегації до віщуна на себе. Юродивий раптово припинив свою істерику й тихцем прослизнув у напрямку слободи. Олег поглядом показав побратимам, що простежить за ним.

Не доходячи до слобідських воріт, юродивий шугнув у кущі і ледь помітною стежиною подався вниз, до берега. Олег обережно скрадався за ним, орієнтуючись на шарудіння верболозу. Раптом звуки ходи стихли. Характерник миттєво вкляк, дослухаючись. Почулася розмова. Спочатку — знайома скоромовка юродивого:

— Прийдуть, вже йдуть вони до твоєї хижі, щедрий мій віщуне!

Тоді низький розважливий голос:

— Добре попрацював, блаженний. Тримай, ти ще, можливо, знадобишся мені. Коли ж я отримаю те, на що сподіваюся, мені вже ніхто не буде потрібний… — він різко увірвав себе, ніби шкодуючи, що сказав зайве.

Олег споглядав цю здибанку з невисокого обриву. Чоловіки розмовляли внизу, біля самої води. Почувалися вони тут у цілковитій безпеці, бо геть не крилися. За мить юродивий, брязнувши грішми у кишені, рушив униз течією, а його співрозмовник — високий, темний на виду та худий чоловік — у протилежному напрямку, до гаю, що виднівся оддалік. У руці шаман тримав важку, загострену з обох кінців, патерицю. Час від часу він озирався, відкидаючи довгі сиві пасма з чола, але коли стежина вийшла на відкриту рівну місцину, впевнено попрямував розмашистим кроком, дивлячись тепер лише перед собою. Олег, поза тим, слідкувати за ним не наважився. Понад берегом характерник бігцем рушив до гаю. Зо три рази він визирав з-за обриву — переконатися, що шаман нікуди не звернув зі свого шляху. Діставшись узлісся, Олег пірнув у гай, сподіваючись пропустити шамана поперед себе, а тоді піти за ним назирці до хижі. В очікуванні парубок причаївся за товстою осикою. Але чаклун раптом зупинився, сторожко дослухаючись до чогось, а тоді притьмом сховався у ліщиновому підліску. До Олега долинув кінський тупіт, що наближався з боку Кремляді.

* * *

Ранком «Спас» пришвартувався у Дніпропетровську. Щойно Гордій з Мечиславом ступили на щербаті плити набережної, як до них підійшов довготелесий молодик у стильному сірому костюмі та блискучих чорних черевиках.

— Пан Гордій Погребняк? — запитав він, офіційно звертаючись до старшого характерника.

— Так, — поглянув на непроханого співрозмовника Гордій, а Мечислав трохи подався наперед, відсуваючи незнайомця від дядька.

— Мені потрібно з вами переговорити, — молодик показав розгорнуту книжечку службового посвідчення та зачекав, доки Мечислав прочитає напис.

— А нам із Вами — ні, капітане, — насупився молодий характерник. — Ходімо, дядьку, він із СБУ!

— Чекай, — зупинив його Гордій. — Про що Ви хотіли побалакати?

— Наприклад, про Йосипа Бланка, а ще — про недавні теракти.

— У такому разі, пане капітане, ходімо на яхту, — старший характерник повернувся на трап.

За ним, не озираючись, рушив і Мечислав. Офіцерові нічого не лишалося, як також піднятися на облавок. Розмовляли на кормі, посідавши у плетених із лози кріслах за столом, також плетеним.

— Як Вам відомо, пане Гордію, — капітан звертався лише до старшого, ігноруючи присутність Мечислава, певно трохи образився на його задерикуватість, — ранком у п’ятницю в нашому місті сталися чотири вибухи. Виконавців терактів уже затримали, але у замовників були ширші плани…

— До чого тут ми?.. — перервав його Мечислав.

— А я, зі свого боку, припускаю, — вів далі капітан, пустивши повз вуха це запитання, — що ви паралельно ведете своє розслідування. Не будемо гаяти часу на з’ясування, чому я так вважаю. Також скажу, що вам переказував вітання згаданий вже пан Йосип Бланк. Пам’ятаєте його?

— Припустимо, що пам’ятаємо, — Гордій поглядом попросив племінника помовчати, — але мене більше зацікавили Ваші слова про замовників терактів і про їхні широкі плани.

— Про них саме Бланк мені і розповів. Зараз він зачаївся. Я ледь розшукав електронну адресу, за якою Йосип нарешті відповів мені на лист.

— І з його відповіді Ви дізналися, зокрема, про нас, — припустив Гордій.

— Ну, не лише з неї. Ваша група не перший рік під, скажімо, під епізодичним нашим моніторингом, — визнав капітан. — Та зараз, панове, це несуттєво.

— Чому ж? — ледь звів брови старший характерник. — Ви стежите за нами, хм, «епізодично», але заявляєте, що це несуттєво. Тим паче за таких обставин! — У Гордія задзвонив телефон і він, поглянувши на дисплей, відійшов до огорожі переговорити.

— А може, Юрію, ви саме нас і запідозрили? — Мечислав скористався нагодою спровокувати капітана.

— Сам подумав, що сказав, Мстиславе!..

— Я Мечислав!

— Даруй, мені говорили, що вас із братом неможливо розрізнити…

— Хто казав?

— Та не про те зараз! Якби вас направду підозрювали, то ми б із вами не на цій посудині говорили. Шахсуваров повідомив Бланка, а той мене, що це акція залякування. Нею сусідній самодержець намагається дестабілізувати ситуацію в Україні, щоби її було простіше знову повернути під владу Імперії.

— Така думка і нам видається цілком вірогідною, — Гордій повернувся до розмови, — момент обрано слушний. Україна, попри дикунство її влади, та й народу, щиро сказати — теж, нині отримала шанс увійти до родини європейських народів. Росія своїми дурнуватими зазіханнями сама відштовхує від себе колишні республіки Союзу. Скажіть ваша Служба може цим замірам щось протиставити?

— А що можете ви, панове характерники?

— Тобі що, Юрію, Бланк порадив саме до нас звернутися по допомогу в цій справі? — здивувався Мечислав.

— Бланк лише сказав, що на вас можна покластися, коли йдеться про інтереси країни…

— Дожилися! Бланк дає нам рекомендації для есбеушника! А на тебе, капітане — можна покластися, коли йдеться про інтереси країни? — далі присікувався Мечислав, і цього разу Гордій не стримував задерикуватого небожа.

— Щоб ви знали: я сюди прийшов без відома свого начальства! — запально мовив капітан.

— Справді, — іронічно запитав Мечислав, — то може, нам слід передзвонити твоєму начальству і запитати його про це?!

— Брейк, молоді люди! — подав команду боксерського рефері Гордій. — Припустимо, Юрію, що Ви тут із власної ініціативи. Вам, безумовно, добре відомо, що ми не довіряємо вашій Службі. Тож скажіть: навіщо Ви нав’язали нам цю розмову?

— Вам нав’яжеш, — буркнув капітан. — Коли ми з вами дійшли однакового висновку щодо замовника, то гадаю, для попередження подальших його акцій було б доцільно оприлюднити… звідки ноги ростуть.

— Оприлюдніть, — знизав плечима Гордій.

— Ви ж розумієте, панове, що Служба не може цього зробити офіційно!

— Отже, Юрію, ти хочеш використати нас у ваших шпигунських ігрищах, — впер лікті у стіл Мечислав.

— Скажіть, капітане, — примирливо звернувся до офіцера Гордій, — а Бланк не розповів, звідки Шахсуваров дізнався, що замовником є самодержець? Адже той лейб-олігарх вже давненько у бігах.

— Ні, цього він не написав. А що вдалося з’ясувати вам?

— Щойно мені дзвонив Назар, — вказав Гордій на телефон, — він довідався, що один із виконавців-політологів працював донедавна в опозиційного депутата.

— Так. Він з тієї опозиції, що її колись створював сам Хазяїн, — підтвердив це капітан.

— Бачиш, Юрію, як добре усе складається для влади, — Мечислав не приховував сарказму, — є на кого зіпхнути провину. Хоч на самодержця, хоч на Хазяїна…

— Хазяїн, звісно, кандидатура придатна для звинувачення — якби не інформація Бланка про те, що це лише початок, та якби не… ви, громадяни характерники! Ось електронна адреса Бланка, — капітан дістав із кишені клапоть паперу. — Він просить щоб на неї ви скинули адресу скайпу, за яким він зможе переговорити з Іваном Погребняком. Йосип обіцяв повідомити якісь додаткові подробиці обставин терористичної змови — якщо упевниться, що розмову веде саме пан Іван.

— Чому б йому не повідомити їх Вам, капітане? — запитав Гордій.

— Не знаю. Відмовляється.

— Батько ближчим часом не матиме змоги спілкуватися скайпом, — поглянувши на Гордія, нагадав Мечислав. — Можливо б Ви, дядьку, його замінили у розмові з Бланком.

— Не вийде, — заперечив капітан. — Йосип сказав, що в обличчя знає лише пана Івана — спілкувався якось із ним у музеї Яворницького. Із незнайомцем не говоритиме.

— Зрозуміло, Юрію, — зітхнув Гордій. — А де гарантія, що ви — Служба — не граєте заодно із Бланком, щоб втягнути нас у цю справу?

— З якою метою? — знизав плечима капітан.

— У вас може бути їх кілька, — підтримав племінника Гордій. — Он журналіст Вагінський у своїй статті вже пише, що до терактів можуть бути причетними українські націоналісти, а тут саме ми виявимо активність.

— Ви ж її й так виявляєте!

— Та, ну! — всміхнувся Мечислав. — Одна річ просто балачки, а інша — задокументована предметна розмова. У скайпі її тепер можна зафіксувати.

— Ми подумаємо, капітане, над Вашою пропозицією — Гордій підвівся, даючи зрозуміти, що зустріч добігає кінця. — У будь-якому разі Іван зараз «поза зоною досяжності».

21. Кремлядь у сльозах

Шаман вкляк лише на мить. Наступної — він кинувся у ліщину і зачаївся у її гущавині. Олегові зі свого сховку було добре видно, як на узлісся примчали двоє озброєних шаблями вершників. Тут вони різко осадили своїх невисоких сірих коників і кроком пустили їх стежиною до гаю. Майже порівнявшись із характерником, той, що їхав позаду, раптом щось гукнув до переднього. Зіскочивши на землю, він повернувся на узлісся, припав на коліно і почав мацати траву. За хвилину — вийняв шаблю і обережно посунув до ліщинового куща. Його товариш заходив з іншого боку.

Та дістати чаклуна шаблями в густому горішнику виявилося справою непростою — щільні та міцні гілки не давали змоги до нього підступитися. Шаман, натомість, вправно штрикав своєю патерицею, намагаючись поцілити нападникам у очі. Зрештою нукери вдалися до простої, але дієвої тактики. Ближчий до Олега почав методично зрізати гілки, що захищали шамана, а другий — намагався дістати його шаблею з іншого боку. Заскочений у кущі-пастці, чоловік не мав шансів протриматися й хвилини. На його прокльони зарізяки лише голосно реготали. Обіцяли скоро привезти у торбі голову зарозумілого ворожбита до володарки Суї, аби він більше не намагався зазіхати на її владу.

Олег наважився. Вихопивши з-за пояса булатну сокирку, він миттю опинився біля ближчого нападника, заміряючись оглушити того обухом. Та парубка помітив другий нукер і крикнув товаришеві про небезпеку. Той повернувся до несподіваного супротивника, з розвороту замахуючись кривою шаблею. Олег блискавично пірнув під неї і знизу зробив не дуже вправний замах сокирою. Нукер вишкірився у хижій посмішці — зрозумів, що молодий суперник погано володіє зброєю. Тоді характерник пожбурив топірець у груди зарізяки, і поки той відбивав його, стопою правої ноги загатив у підборіддя супротивника. Нукер снопом упав під кущем.

Характерник поглянув туди, де мав лишатися шаман, але той зник. На потолоченій траві, розкинувши руки, лежав другий нукер. Його праве око дивилося в осіннє небо, а ліве було пробите, як вочевидь, і мозок, шамановою патерицею.

Схарапуджені бійкою коні чвалом гнали до міста. Парубок збагнув, що не має іншої ради, як повернутися до столиці каганату тим самим шляхом, яким прийшов сюди — понад берегом. І хутко — допоки не опритомнів його «спаринг-партнер». Підібравши сокирку, Олег вже зробив кілька кроків до річки, коли раптом почув за спиною:

— Стій! Ти хто?

— Подорожній, — відповів Олег, обертаючись. Шаман, який з’явився так само несподівано, як і зник, тримав у лівій руці закривавлену патерицю, а у правій — криву шаблю вбитого нукера.

— Справді? А я гадав, що лісовик, — не приховуючи іронії, чоловік ступив крок уперед. — Чимось нетутешнім тхне від тебе.

Олег пригадав, що ранком, ще у Дніпропетровську, він скористався гелем для душу. Після бійки від його розпашілого тіла струмували ці незвичні тут пахощі. Шаман, ніби принюхуючись, зробив ще крок до Олега, але парубок сторожко відступив.

— Ти мене боїшся? Тоді навіщо врятував? — чаклун зірвав із куща жмут листя і протер лезо шаблі.

— Бо Вас намагалися вбити, — знизав плечима Олег. — До речі, чому?

— Тобі яке діло? Бачу, ти не випадково тут опинився…

— Так, невипадково. Вас шукав…

— Знайшов. Кажи, навіщо.

— Це довга балачка, а до Вас уже намилилася в гості делегація городян.

— Поталанило тобі, що я нині не маю часу. Йди собі.

— Ще побачимося, — Олег одним стрибком опинився на безпечній відстані.

— Побачимося, — почув парубок слова шамана, коли був уже метрів за двадцять від нього.

* * *

Гарбу[46] трусило та підкидало на баюристому шляху. Якось Тегурові навіть здалося, що вона зараз перекинеться, але минулося. Лише нестругані дошки дна воза боляче вдарили його по ребрах. Не стримавшись, юнак застогнав. На щастя, його не почули — хлопець причаївся під складеним учетверо наметом з цупкої просмоленої тканини. Місце для сховку Тегур визначив ще у ставці богдихана, коли ретельно готувався до втечі. Запасні намети та інше похідне причандалля возили кількома такими гарбами на випадок якихось непередбачуваних обставин у подорожі. Ці вантажі переглядали зрідка, лише за потреби замінити старий казан, чи наприклад, сідло. Гарба, яку обрав Тегур, містила геть старий непотріб. Імовірність, що з неї щось комусь знадобиться, була вкрай малою.

День хилився до вечора. Цієї ночі загін мав отаборитися просто неба на узліссі. До столиці каганату лишалося два денні переходи лісовою дорогою. Утім, був і шлях навпростець — вузькими стежками, якими коні не пройшли б. Тегур з’їв половину сухого коржа, завбачливо прихопленого перед втечею, а тим часом обоз вже зупинився. До хлопця долинала звична метушня розгортання табору — розпрягали коней, ставили намети, розводили багаття. Швидко сутеніло. Звуки у таборі поволі стихли. Перечекавши ще години зо дві, Тегур вислизнув з гарби та заліг під нею. Оддалік під повним місяцем біліло велетенське шатро кагана — отже, нічні вартові переважно були зосереджені там. Охорона з цього боку складалася лише з п’яти вояків. Двоє сиділи біля багаття, розведеного на шляху, а троє поволі ходили попід лісом. Намагаючись не шарудіти у сухій траві, юнак поповз у напрямку дерев. Рухатися було тяжко. Заважали піала, схована за пазухою та лук із сагайдаком за плечима.

Тегур майже дістався узлісся, коли побачив, що прямо на нього йде один з нукерів — відлити захотів, подалі від шатра володаря. Сховатися було ніде. Довелося підхопитися сполоханим зайцем і стрімголов тікати до лісу. У таборі миттєво здійнялася тривога. До втікача з усіх боків бігли люди. Першими навперейми кинулися двоє тих, що сиділи біля багаття. Тегур розумів, що не встигає дістатися рятівних хащів підліска. Вихопивши на бігу стрілу, він прожогом скочив між переслідувачами до багаття. У голові водночас згадалися усі знані ним молитви до Чорнобога. Юнак благав, щоби стріла виявилася запальною. Йому поталанило. У руці опинилася єдина у сагайдаку стріла, наконечник якої був обмотаний просмоленою ганчіркою. За кілька секунд велике шатро запалало. Друга, звичайна стріла, пущена юнаком — поцілила у груди нукерові, що першим здійняв ґвалт. Переслідувачі лише на мить озирнулися на пожежу. Цього вистачило, аби Тегур зник у лісі. Тут юнак був удома.

Він почав вивчати цей ліс ще років сім тому, коли таємно став учнем шамана. Якось напровесні до ще малого Тегура біля Кремлядської брами спробував забалакати високий, темний на виду чоловік. Хлопчина саме поспішав за якимось дорученням Невса, тому не мав часу говорити із незнайомцем. За кілька днів той знову з’явився у місті. Цього разу він назвав Тегура на ім’я і сказав, що має для нього звістку з його далекої батьківщини — Аланиїди. Шаман привів хлопця до своєї лісової хижі. Там — дав подихати димом від сушених мухоморів та конопель, і, повторюючи речитативом якісь незнайомі слова, справді показав зануреному у транс Тегурові краєвиди, які невиразно нагадали його рідні краї. Здавалося, він навіть дихав холодним і сухим повітрям долин передгір’я Кавказу та чув голос діда, якого майже не пам’ятав. Коли наркотичний дурман розвіявся, шаман сказав хлопцеві, що давно намітив його в учні. Той буцімто має унікальні здібності, цілком відсутні у корінних мешканців Мокселі. Зачарований видивом батьківщини, Тегур одразу погодився. Те, що це видиво було звичайно галюцинацією, він зрозумів, коли подорослішав. Утім, учителеві цього не сказав.

Першим завданням, що його шаман дав новому учневі, було найретельнішим чином дослідити величезний праліс, що починався осиковим гаєм на березі Мокселі, та запам’ятати у ньому кожне прикметне дерево, галявини, струмки і стежини звірів. Чаклун сказав, що хлопчина повинен добре знати ліс, аби мати змогу надійно сховатися у ньому, швидше за будь-кого дістатися потрібного місця або влаштувати засідку.

Спочатку Тегур не мав змоги вчитися регулярно — повсякдень був зайнятий своїми обов’язками при кагані. Та у липні шаман дав йому кошик напрочуд великих суниць і наказав зробити так, щоб їх скуштувала Суя. Звісно, що учень не мав права з’їсти жодної ягідки. Виконати доручення не вдалося. Коли Тегур ішов до покоїв володарки, з ґанку його уздрів ледащо Курум і відібрав суниці. За день на молодшого сина Невса напала страшенна срачка. Жоден засіб не допомагав. Тоді послали за шаманом. Він напоїв Курума якоюсь пахучою і дуже приємною на смак настоянкою, і пронос мов рукою зняло. Чародій попередив — якщо не вживати його ліки регулярно, хвороба повертатиметься. Курумові і самому дуже припала до вподоби настоянка. Він був ладен пити її щодня, але шаман відповів, що передозування призведе до смерті, та й придатність ліків до вживання не перевищує кількох години. Отож нехай Тегур через день навідується до лісової хижі по свіжу порцію, а заразом і по шаманському господарству щось допоможе — замість платні за ліки.

Невс був запідозрив щось лихе, але усі помітили, що вживання настоянки добре впливає на Курума — трохи схуд, на спідниці почав задивлятися, одного разу навіть на полювання з батьком поїхав. Але впав із коня і більше до лісу не потикався. За рік усі звикли, що Тегур водиться з шаманом. Прохання городян до чародія, які передавав йому хлопець, мали більше шансів бути виконаними. Коли Курума, зрештою, потроху відучили від настоянки, він став потягувати бражку.

За кілька років навчання Тегур дізнався, що у шамана є ще одне помешкання. На відміну від нарочито неохайної та зловісної хижі посеред осикового гаю, це була суха та чиста печера, промита дощами за тисячі років у скелі білого вапняку. Сюди шаман навідувався зрідка, завжди посилаючи хлопця пересвідчитися, що за ним ніхто не стежить. Тут рік тому вчитель і розповів юнакові, чому насправді взяв його в учні.

Зараз Тегур мав дістатися саме до вапнякової печери. Там шаман чекав на золоту піалу з приданого Суї, яку колишній служка кагана нарешті викрав для нього. Не гаючись, але про всяк випадок плутаючи слід, юнак подався до білої скелі.

* * *

Коли Олег кружним шляхом повернувся до Мокселі, гурт городян із п’яти чоловік на чолі з якимось боярином вже вирушив шукати поради до шамана. Іванові з Мстиславом не вдалося затесатися до делегації. Чужинці виглядали б у ній занадто неприродно. Проте, Мстислав знайшов нагоду перебалакати з тим боярином, який загубив шапку у заворушенні під брамою. Парубок повернув власникові головний убір і розповів, що вони купці, привезли дві унікальні речі на продаж самому каганові — кинджал із Лалом та люстро. Зацікавлений боярин обіцяв переказати це Суї. За помірний гонорар — тридцять монет.

Тим часом смерди вже почали в’язати плоти, наплавляючи міст навпроти брами. У розмоклий шлях від Кремляді до берега вбивали вербові плахти[47]. На стінах фортеці вивішували килими. Чималий гурт незадоволених вимогою Суї городян неподалік брами очікував на повернення делегації від шамана.

Олег із побратимами саме розмовляли на вигоні під стіною, коли до них підбіг посланець із наказом володарки: не вештатися поміж її підданців, а йти до заїжджого двору й чекати на запрошення до Кремляді. Так і вчинили.

Господар зустрів їх значно привітніше, ніж зранку. Мабуть, вже довідався, що їх запросили до двору. Почастував свіжозвареними щами та кашею з гусячими шкварками. Під час обіду він намагався завести розмову про рідні краї гостей, розпитати про те, які такі товари вони привезли та що збираються купувати у Мокселі. Характерники ледве спекалися його нав’язливої цікавості, пославшись на втому з дороги.

Надвечір наступного дня до заїжджого двору прибіг служка й повідомив, що за «купцями» незабаром прийдуть, аби доправити до Кремляді. Козаки вийшли надвір та заходилися чистити від сіна свій одяг, взуття, чуприни та бороди — мали стати перед ясними очами володарки у пристойному вигляді. Тут Мстислав і віднайшов у глибокій кишені свого каптана з товстого сукна газовий балончик — Ден потурбувався. Парубок не встиг сказати про це побратимам, бо саме нагодилися аж три посланці від Суї з наказом негайно йти до неї. Мстислав лишень непомітно переклав балончик до мішка з кинджалом та дзеркалом, який мав нести. Хлопець сподівався, що речі, принесені на продаж самому каганові та володарці, навряд чи насміляться оглядати — на відміну від самих «купців». Так і сталося — його наплічник не перетрусили, проте самих характерників обнишпорили, немов у американському аеропорту. Зброю, яку вони вирішили не лишати на заїжджому дворі, відібрали.

Володарка зустріла козаків у кам’яній палаті, низьку стелю якої підпирала єдина «пузата» колона в самому центрі квадратового приміщення. Підлогу встеляли товсті килими. Крізь невеликі віконця ледь пробивалося тьмяне світло, якому «допомагали» два смолоскипи на триногах, обабіч підвищення під колоною, де стояло велике золочене крісло. Трохи нижче, на невеликому, також золоченому ослінчику сиділа володарка. За її спиною стояли двоє нукерів у білих каптанах із алебардами у руках, а попереду, трохи збоку — вже знайомий Мстиславові боярин. Інші придворні розташувалися у напівтемряві на лавах попід стінами. Біля вхідних дверей застигли ще двоє вартових.

Суя була вбрана у гаптовану сріблом синю сукню й таку саму шапочку, з якої на скроні спускалися низки перлів. Руки прикрашали численні каблучки та браслети, а груди — намисто, також перлове. Жінка виявилася старшою, ніж уявлялося характерникам — її обличчя було помережене зморшками, а на повіки вже напливали старечі складки. Проте очі у нерівному світлі смолоскипів спалахували відблисками жорстокості та пихи.

Посланець попередив мандрівників про те, що за місцевим етикетом, вони не можуть говорити першими. Тож характерники вклонились і мовчки стали біля дверей.

— Підійдіть, — витримавши паузу, наказала Суя різким голосом. — Звідки ви?

— З Аланиїди, ясна володарко, — відповів Іван, наближаючись до неї. Олег та Мстислав повагом теж зробили кілька кроків. — Прибули до Мокселі, аби піднести Вам ось цю коштовну річ, — старший характерник, не озираючись, простягнув руку і Мстислав з готовністю вклав у неї… кинджал із Лалом — переплутав у поспіху.

Іван хотів був повернути зброю синові, але боярин мало не силоміць вирвав її в характерника. Проте побачивши, що він ухопив, вкляк у непідробному подиві, що швидко змінився на обурення.

— Ви мали намір подарувати нашій володарці зброю? — боярин високо здійняв кинджал, і по лавах прокотився сердитий перегук. — Хіба ви не знаєте, що за звичаєм Мокселі зброю дарують лише тим жінкам, чиєму чоловікові бажають смерті?! Ви жадаєте смерті нашому каганові?!

— Взяти цих зайд! — наказала Суя. — У яму. Володар вирішить, як їх стратити, коли повернеться.

Двоє вартових за спинами характерників та ті двоє, що були біля трону, кинулися до них, настовбурчивши алебарди. Уже випробуваним сьогодні прийомом Олег із розвороту вдарив ногою у підборіддя ближчого до нього нукера. Вихопив алебарду й кинув Іванові — вправнішому за нього фехтувальнику. Цієї миті залою поширився нестерпний сморід перцевого газу — Мстислав бризнув із балончика в обличчя двом вартовим, які набігали від трону. Ті зайшлися сльозами та кашлем. Іван легко вибив алебарду у ще одного вартового. Суя в нападі кашлю зігнулася на своєму ослоні, бояри — згуртувалися довкола неї. Це було безпечніше, ніж бігти на допомогу нукерам, які билися із дивними «купцями». Усі царедворці теж нестерпно чхали та заливалися сльозами.

Характерникам здавалося, що шлях до відступу вільний. Іван метнув алебарду на манер списа в останнього боєздатного вояка і пробив тому плече. Олег із Мстиславом вже були кинулися до дверей, крізь які потрапили до палати, але Іван наказав бігти у протилежний кінець зали — за колону. Там були ще одні двері, ймовірно, вони вели до внутрішніх покоїв. Майже нічого не розбираючи на шляху через сльози, вони вибігли у темні порожні сіни, а звідти, мало не навпомацки, вузьким довгим коридором потрапили у якусь холодну комірчину без вікон.

— Тату, чому сюди? — ще не відсапавшись, прошепотів Мстислав до Івана, коли вони, причинивши за собою рипучі двері, причаїлися у цьому непевному сховку.

— Бо в парадних палатах повно варти, — Іван рукавом витер сльози, які ще рясно текли з очей. — Та й через двір нам ніяк не прорватися. А ти таки порушив заборону не брати з собою ніяких засобів із нашого часу!

— Та то волоцюга Ден…

— Тихо, — підняв палець Олег. — Чуєте?

Десь унизу пролунали стрімкі кроки кількох чоловіків, які голосно перемовлялися між собою. Крізь щілини підлоги до комірчини на мить зазирнуло світло смолоскипів. Цього було досить, аби характерники побачили, що у дальньому кутку стоїть драбина, верхній кінець якої впирається у відкриту ляду. Звуки стихли. Іван мовчки вказав на драбину. Олег здерся на горище і звідти прошепотів побратимам, щоб рушали за ним. Він навпомацки подав руку Іванові. Мстислав, приєднавшись до них, одним рухом підняв за собою драбину й нечутно зачинив ляду.

Тут темрява була не такою густою — крізь маленьке трикутне віконце, розташоване угорі двоскатного даху, пробивалося надвечірнє світло. Було чутно, як по кроквах шаруділи миші, втікаючи від несподіваних гостей. Знизу долинали дедалі гучніші звуки ґвалту, що швидко розтікався Кремляддю.

Горище виявилося велетенським — мабуть, накривало увесь терем. З поперечин між кроквами звішувалися в’язанки сушених грибів та оберемки трав, у підвішених до балок полотняних торбах шаруділи сушені ягоди.

Козаки дісталися віконця. Мстислав підсадив на поперечину Олега, і той визирнув назовні. Пошуки вже перекинулися на двір. Браму зачинили, на стіні фортеці через кожні десять метрів стали вартові зі смолоскипами. Олег побачив, що терем з’єднаний зі стіною критою галереєю, яка на рівні другого поверху спиралася на товсті колоди-стовпи. Десь на вежі вдарили у набат.

— Стіна фортеці там, — вказав Олег напрямок. — Це єдиний шанс вибратися звідси.

— Яким чином? — Мстислав зсадив його на підлогу.

— Є в мене план.

22. Моксель у вогні

Яхта «Спас» тихим ходом рухалася униз за течією Дніпра до Запоріжжя. Усі характерники, які залишилися на Землі, зібралися на кормі за плетеним із лози столом. Кок виніс велику опішнянську[48] макітру, придбану минулого серпня Іваном на Сорочинському ярмарку. Вона була повна вареників із картоплею та печінкою, що плавали в густій сметані. Навіть легкий бриз не міг розвіяти неймовірно смачного духу, що йшов від них.

— То кажеш, капітана навів на нас Йосип Бланк? — запитав Свирид у Гордія, який відпустив кока і розкладав вареники по тарілках.

— Капітан сказав, що вони нас певний час «епізодично моніторили», але Бланк, зі свого боку, також порадив йому з нами поспілкуватись, — відповів Гордій, поливаючи сметаною свою порцію. — Зі слів капітана, Бланк твердить, що замовником терактів є самодержець.

— Гадаєш, тому служивому можна вірити? — Назар і до своєї тарілки влив півополоника сметани.

— Мені він не подобається, — пробурчав Мечислав. — Хто зна, що в нього на думці.

— Здається, що ситуативно наші інтереси можуть збігатися, — зауважив Гордій. — Служба так само повинна прагнути запобігти новим терактам, як і ми.

— А може, навпаки, — підвів голову Свирид, — влада зацікавлена у паніці серед населення? Так його простіше буде упокорити. Запровадять драконівські заходи безпеки, аби мати привід не допустити масових протестів…

— Тоді існує ймовірність, — знову втрутився Мстислав, — що капітан намагається втертися до нас у довіру, хитрим робом посилаючись на Бланка, щоб… Ну, наприклад, звинуватити у замовленні «політологам» тих терактів. Заразом і «самодержавну» версію спростують.

— Ти, небоже, як завше — занадто критичний, — насупився Гордій. — Якби Служба вела таку підступну гру, то хіба капітан, отак «прямо в лоба», прийшов би до нас? Тим паче, він би не згадував про «епізодичний моніторинг».

— А якщо саме на такі міркування він і розраховує? — підтримав Мечислава Свирид. — Мовляв, «от, який я відвертий, навіть про стеження за вами щиро розповів».

— Справді, слід бути з ним обережними, — пристав на те і Назар.

— Ну, коли ви всі такі сторожкі, зітхнув Гордій, — доведеться навести про капітана додаткові довідки. Але! Що, коли замовники знайдуть нових камікадзе-виконавців? Швидше б уже Іван із хлопцями поверталися.

Яхта саме увійшла до міської акваторії Запоріжжя і, притишивши хід, рухалася до нижнього кінця Хортиці. Острів похмурими гранітними скелями круто обривався в темну воду, але молода зелень дерев та кущів додавала краєвиду мальовничості. Протилежний берег шкірився обшарпаними спорудами соціалістичної житлової забудови, які деінде «прикрашали» рекламні щити. Але й там індустріальний пейзаж оживляло ще не притрушене пилом весняне листя невисоких дерев. Було чути шум міських автострад, з набережної долинала какофонія шансону та попси, що їх цілий день крутили у прибережних генделиках.

Мечислав, який сидів обличчям до міста, останнім шматком вареника акуратно зібрав залишки сметани у тарілці. Він вже збирався з’їсти цю смакоту, коли раптом побачив — над невеликою старою церковцею, яку проминала яхта, постав стовп вогню. Наступної миті долинув глухий звук вибуху. Блакитні стіни храму та його зеленкувату баню огорнув чорний дим. Виделка сіпнулася у руці парубка. Шматок вареника впав на стіл.

* * *

Коли Тегур дістався до скелі, сонце ледь забарвило ніжно-рожевим її білу роздвоєну верхівку. З невисокого пагорба юнак аж замилувався красою вранішньої картини: два гострі піки однакової висоти здіймалися над деревами, немов роги якогось чудернацького створіння. Легкі мінливі тіні від хмар створювали враження, що «роги» ворушаться, погрожуючи непроханим гостям. Ближче до скелі, у низині, стояв грабовий ліс. У ньому дзюрчав струмочок, який версти за три вливався до Мокселі. Перестрибнувши його, юнак опинився на невеликому, зарослому кущами виступі. Над ним виростала стрімка велетенська біла брила. Її Тегур, вперше побачивши у дитинстві, назвав «Білорогом». Так вони із шаманом поміж собою відтоді скелю й називали.

Роззирнувшись востаннє — пересвідчитися, що за ним ніхто не простежив, юнак увійшов до ледь помітного розлому. Всередині нагору вів вузесенький лаз. Останні кілька метрів довелося проповзти. Нарешті, відсунувши камінь, що здавався частиною моноліту, у відому лише їм зі вчителем нішу, юнак опинився у просторому гроті. Світло потрапляло до нього крізь неправильної форми отвір високо вгорі.

— Приніс? — шаман виступив із густої тіні дальнього закутка печери.

— Ось, — звиклий до суворості неговіркого вчителя, Тегур витягнув із наплічника блискучу піалу.

— Не подряпав, не погнув, — мовив чаклун, беручи у ліву руку піалу. — Поглянемо, — він відвернувся до плаского виступу у стіні, що правив за стіл. Там уже стояла точнісінько така піала.

— То у вас є ще одна? — здивувався Тегур.

Він поклав наплічник біля входу, притулив поряд із ним до стіни лук і наблизився до «столу».

— Є — озвався вчитель. — Лише у парі вони становлять силу, що здатна зламати плин часу, — шаман встановив піали у дві виїмки і накрив кожну долонею. — Так вони відчувають одна одну. Саме сьогодні місяць поверне на повню. Тоді можна починати підготовку до ритуалу. З однією чашею я мав змогу спостерігати лише за подіями у минулому, а з двома — зможу їх змінювати: і в минулому, і у… майбутньому, — його голос чомусь враз захрип.

Тегур із подивом збагнув, що вчитель не в змозі приховати хвилювання. Йому чомусь стало моторошно — страшніше, ніж минулої ночі, коли втікав до лісу.

— Цієї ночі… — Шаман якось хижо поглянув на Тегура. — Ти лишайся тут, поспи з дороги, а я піду до хижі, принесу попоїсти. Гадаю, тебе шукатимуть, але у цьому сховку не знайдуть. Піали я з собою взяти не можу, але й ти їх чіпати не смій! — гримнув чоловік вже біля входу у печеру. Він на мить торкнувся Тегурового лука та пішов.

* * *

Іван коштовним кинджалом розрізав їхні каптани на смуги та зв’язав у довгу мотузку. Олег зі Мстиславом тим часом зірвали з крокви по чималому жмутку сушеної трави, викресали вогню і підпалили їх. Тоді закинули ці смолоскипи під дах так, щоб один опинився просто над лядою, а другий — у протилежному кінці горища. В обох місцях одразу зайнялося. Потягло димом. Вогонь швидко набирав сили, освітлюючи горище. Ставало спекотно.

Олег визирнув у віконце — переконатися, що пожежу помітили. І дійсно — до терема з драбинами та відрами бігли нукери й челядь. Вартові на стінах також кинулися гасити вогонь. Не гаючись, характерники заходилися трощити ґонтове[49] покриття даху. Тут їм знову став у пригоді кинджал із Лалом. За кілька хвилин вони зробили діру над тим місцем, де терем з’єднувався з галереєю. Задихаючись у диму, вибралися на її накриття. Мстислав зліз першим, за ним Олег. Удвох вони допомогли Іванові. На щастя, ледь відчутний вітерець прикрив їх димом. Полум’я вже охопило майже половину даху. Пригинаючись, характерники вийшли на стіну.

Звідти було видно натовп людей, що бігли до Кремляді зі слобід. Їм відчинили ворота. Здавалося, козаки мали шанс змішатись із юрмою і вислизнути з фортеці, але Іван вирішив діяти за первинним планом. Мстислав прив’язав мотузку до стовпа, що підпирав дах галереї, і спустився на вузьку смужку землі між стіною та захисним ровом, в якому темніла вода. За хвилину до нього приєднався батько. Олег був останнім. Швидко роздягнувшись, вони зв’язали одяг та чоботи в один клумак і перекинули його, разом із наплічниками, на протилежний берег. Тоді один за одним пірнули у крижану воду. Уплав подолавши рів, притьмом кинулися в кущі, які темніли оддалік у мінливому світлі пожежі. Першим біг Олег із клунком одягу, за ним Іван. Останнім, озираючись, чи їх не помітили, з двома наплічниками втікав Мстислав.

— Схоже, цього разу талан був не на нашому боці, — ледь відсапавшись, сказав Іван. — Гадаю, доведеться вертати до Велеса. Проберемося до землянки та дочекаємося, доки на світанку відкриється брама.

— До ранку ще більше десяти годин! — зауважив Олег. — Може тим часом спробувати навідати шамана?

— Так, — підтримав його Мстислав. — Все одно у Кремляді всі заклопотані лише пожежею.

— Ні! Ризиковано, — Іван був категоричним. — Ви ж чули, що загін кагана вже близько, та й делегація городян має вертатися від шаманової хижі. Мусимо зачаїтися у землянці, де схована брама, й чекати, доки вона відчиниться.

Розмовляючи, вони обтерлися онучами та вдяглися. Роззирнувшись, рушили вузькою лісовою стежиною. Надійним орієнтиром їм слугувала річка. Зійшов місяць. Його повновида таріль перекреслила Моксель золотавою доріжкою. Заграва пожежі надавала їй кривавого відтінку.

Олег, який ішов першим, раптом підняв руку, подаючи сигнал зупинитися. Попереду стежкою, що перетинала їхню, йшли двоє городян. Характерники нечутно зачаїлися в кущах.

Із розмови подорожніх випливало, що вони бачили заграву, тож занепокоєно квапляться дістатися до міста.

— Щось занадто пихато поставився до нас чаклун, — сердитим басом говорив один. — Раніше він не дозволяв собі так зверхньо говорити про накази володарки.

— І про самого кагана якось зневажливо відгукнувся, — озвався другий. — Подейкують, що він став іще сильнішим…

— Ось повернеться володар та спалить його. Побачиш! — лютився перший. Може він і цю пожежу начаклував…

— Стійте, почекайте!!! — до них підбіг якийсь чоловік. — Я сьогодні бачив, як шаман спалив свою хижу!

— Звідки знаєш? — запитав басовитий.

— Пішов я оце вдень до гаю, грибів назбирати. Повертався повз шаманове обійстя. Дивлюся, аж він складає у торбу хліб, ще якісь харчі. Виніс із хати товсту книжку та великий ніж. Теж до торби поклав. Тоді підпалив свою хатину з чотирьох кутків — миттю зайнялася. Побачив мене. Розлютився, плюнув та й каже, що хижа йому більше не треба. Ще раз плюнув — уже мені під ноги. Я підвів очі — а чаклун зник. Лише гілки, де він щойно стояв, ледь захиталися.

— Вогонь на ліс не перекинеться? — занепокоївся той, чий голос був тоншим.

— Ні, я дочекався, доки все згоріло, — відповів грибник. — Тому оце поночі мушу повертатися.

— Мабуть відчуває, що каган його таки спалить… — голоси стихали у гущавині.

Перечекавши ще з кілька хвилин, характерники знову вийшли на свою стежину.

— Здається, товариство, що в нас вже немає часу на організацію другої експедиції, — зітхнув Іван. — Шаман, вочевидь, скоро почне діяти.

— Треба розшукати його, — сказав Олег.

— У нічному велетенському лісі? — засумнівався Мстислав.

— Ходімо до його халабуди, може там віднайдеться якийсь натяк на те, куди він міг податися.

Вони рушили у гущавину тією стежиною, якою прибіг свідок спалення шаманової хижі.

23. Помста в Чикаго

Тегур прокинувся від спраги. Зазвичай у печері стояло цеберко з джерельною водою. Колись саме його обов’язком було стежити, щоб воно було повним. Нині цебра на звичному місці не було. Юнак спробував знайти його, аби спуститися до джерела, бо спрага ставала дедалі нестерпнішою.

Зазирнувши до одного з численних закапелків, він таки надибав якесь старе відерце і вже хотів повертатися, коли раптом почув… спів пташок, який, здавалося, йшов зі стіни. Оглянувши її, Тегур помітив тріщину, з якої стирчав короткий дерев’яний важіль. Юнак натиснув на нього, і кам’яна брила відсунулася, відкривши лаз у грот, про існування якого він не підозрював.

Недовго вагаючись, Тегур таки проліз туди. У гроті теж була подоба вікна, з якої й долинав пташиний спів. Під вікном вивищувався обтесаний прямокутний камінь. Усі ознаки свідчили, що це — жертовний вівтар. У чотирьох його кінцях були закріплені кільця з новісінькими пеньковими мотузками — прив’язувати жертву. З обох боків вівтаря Тегур побачив продовбані рівчачки-кровостоки, які закінчувалися заглибленнями для збору жертовної крові. Одразу згадалося, як у дитинстві його самого готували до принесення у жертву. Отже, шаманові для використання піал знадобиться кров. Юнакові це виразно не подобалося. Все було ідеально чистим, отже, вівтар ще не використовували за його страшним призначенням — не мав учитель звички прибирати після себе.

Зачинивши грот, Тегур вже збирався йти по воду, але випадково глянув на лук — на ньому порвалася тятива. Нова. Сплетена з виварених жил бугая, вона розірвалася там, де була прикріплена до верхнього кінця лука. Без жодних слідів протирання. У тому місці, де тятиви не рвуться — зазвичай це трапляється посередині. Сумніву не лишилося — шаман, перед тим як піти, спробував позбавити його зброї. Стало зрозуміло, хто призначений стати першою жертвою на вівтарі у кривавому ритуалі з піалами. Добре бодай те, що вчитель не мав змоги непомітно зламати його стріли.

Юнак дістав з наплічника запасну тятиву, натягнув її, порахував стріли й визирнув назовні. Сонце вже хилилося до небокраю, отже, він проспав щонайменше півдня. Шаман скоро має повернутися. До спраги додалося відчуття голоду. Він нашвидкуруч оглянув печеру. Крім двох однакових золотих піал знайшов сувій пергаменту, схований у майже непомітній ніші над столом. Мова напису була невідомою, однак схематичний малюнок промовисто свідчив, що хлопець тримає у руках опис послідовності ритуалу. На пергаменті зображувався жертовник із розіпнутим на ньому чоловіком. У шести місцях над тілом жертви зависав ніж, показуючи черговість завдання ударів. Дві чаші, дуже подібні до піал, розташовувалися у заглибленнях на кінцях кровостоків. Ліва піала курилася димом, а права горіла вогнем, що опадав до низу.

Тегур вкинув сувій з обома піалами до наплічника і вибрався з печери. Він втамував спрагу кількома пригоршнями води зі струмка, а коли підвів очі — просто перед собою, на протилежному березі, побачив учителя.

— Куди це ти зібрався? — шаман кивнув на наплічник.

Юнак одним рухом зірвав з плеча лук і цим видав, що йому відомі чаклунові наміри. Вкласти стрілу вже не встиг. Між руками шамана виникла якась чорнота. За мить до юнака вже стрімко летіла куляста чорна хмарка. У його голові немов спалахнув смолоскип. Підступила нудота, ноги підкосилися, Тегур поточився, знепритомнів і впав головою у воду.

* * *

Коли Гордій підходив до Покровської церкви, де цього дня стався вибух, йому зателефонував капітан. Вечоріло, проте співробітники оперативних служб ще працювали у храмі та побіля нього. Натовп городян, які справляли витрішки на місці теракту, вже потроху розходився. Телеоператори згорнули свою апаратуру, нав’язливі репортери залишили у спокої міліційних начальників та священиків.

— Як Ви, напевно, вже знаєте, пане Гордію, — без передмов і навіть привітання почав капітан, — наші проблеми не вичерпалися Дніпропетровським прецедентом.

— Вже маєте версію нового вибуху? — характерник вийшов із говіркого натовпу, щоб ліпше чути співрозмовника.

— Це не телефонна розмова. Пропоную зустрітися. Наскільки мені відомо, ви також у Запоріжжі.

— Ви, як завше, добре поінформовані, капітане. За півгодини у ресторані «Запорізька Січ» на Хортиці, — Гордій попрямував до машини.

На зустріч характерники запізнилися — Мечислав, який був за кермом джипу, не врахував заторів у годину пік. Капітан вже чекав на них у дерев’яній альтанці ресторану.

— У цьому теракті загинула черниця, є кілька поранених, — сказав офіцер, щойно вони привіталися.

— Гадаєте, Юрію, це також справа «політологів»? — Іван сів до столу.

— Гірше, панове!

— ?! — здивовано звели брови характерники.

— Вибух, за офіційною версією, скоїли паламарі цієї ж церкви!

— Отакої, — Мечислав відломив собі скибку гарячого висівкового хліба та посипав її чорним перцем. — Були «політологи-терористи», а тепер завелися ще й «паламарі-терористи».

— Влада дуже непокоїться, що… — почав був капітан.

— Непокоїтися у вашої влади виходить найкраще, — знову втрутився Мечислав, — ліпше — лише красти.

— Помиляєтеся, панове, — трохи підвищив голос офіцер, — рівень некомпетентності нашої з вами влади є таким, що вона вже нездатна усвідомити навіть прямої небезпеки для себе самої. Влада навіть не уявляє, наскільки вона неадекватна сучасному світові.

— Сміливий ти, як на служивого! — Мечислав відкусив шматок хліба з перцем.

— Як гадаєте, капітан — дурнів залякати легше чи важче, ніж розумних? — поцікавився Гордій, підчепивши виделкою шматок лососевого карпаччо, що його саме приніс офіціант.

— Залежить від того, чим лякати. Та, звісно, дурні не здатні до аналізу, але схильні до забобонів і паніки.

— Тоді для влади ідеально згодиться версія про те, що і паламарів на те намовив самодержець, — Мечислав також наколов тонісінький клаптик світло-червоної риби.

— А якою є версія вашого керівництва цього разу? — запитав Гордій.

— Перш за все, припускають, що вибухи у Дніпрі та Запоріжжі між собою пов’язані.

— Яка глибока думка, — зіронізував Гордій. — Далі!

— Начальство таки схиляється до самодержавної версії, неофіційно, звісно, — визнав капітан..

— Та це направду несерйозно! — розсердився Мечислав. Тим паче, що ця церква належить до самодержавного патріархату, — додав Гордій. — Навіщо ж самодержцеві її плюндрувати? Раптом хтось вибовкає, що він висадив у повітря храм власного патріархату, шкандаль зчиниться на всю тобі Євразію!

— На весь тобі рускій мір, — додав Мечислав.

— Самодержець зневажає нашу владу ще більше, ніж ви… ніж ми. Водночас йому потрібно дати відповідь своїм підданцям, навіщо він вдруге прийшов на царство. Найкращим поясненням буде повернення України до складу їхньої імперії.

— Ви гадаєте, що такими акціями він намагається дестабілізувати ситуацію в Україні, аби примусити її до другого «возз’єднання»? — засумнівався Гордій.

— Як то кажуть, крапля камінь точить, — офіцер також віддав належне лососині. — Згадайте, сусіди вдавалися і до дрібніших провокацій: то самодержець заявляв, що Україна газ «тирить», то — що вона взагалі не країна, а то їм сир-молоко наші не подобаються та цукерки…

— Хіба, капітане, до цього логічного ряду належить і терористична дестабілізація? — знизав плечима Гордій.

— Так, панове. На наших західних кордонах формується фактично нова Священна Римська імперія, що у нинішній її реінкарнації зветься Європейським Союзом. На кордонах південних відновлюється чи то третій Халіфат, чи Османська імперія. Східний самодержець також прагне реставрації своєї імперії — чи то Золотої Орди, чи Єдиної та Неділимої. Україна являє собою ласий шматок для усіх новітніх імперій, але для самодержця вона життєво необхідна. Будь-яка, хай і найбезглуздіша з першого погляду провокація, може стати вирішальною. Плани самодержця неможливо реалізувати без України.

— Тому він буде дуже наполегливим щодо нашої країни, — збагнув логіку капітана Мечислав.

— Так, але нагадую — офіційно ми цього визнати не можемо.

— Ви там у себе в Службі краще звалили б усе до купи — на Хазяїна! — напівжартома запропонував Мечислав, — а вже він нехай переведе стрілки на самодержця. Коли вже самі такі сором’язливі!

— Тобі б у відділі провокацій працювати, — пробурчав капітан. — Утім, Хазяїн дійсно скоро вийде з в’язниці на Каліфорнійщині, тому є привід поширити чутку, що у такий спосіб він вже демонструє свою силу нинішній владі.

— Поширте, Юрку, поширте, — всміхнувся Мечислав, — з тебе станеться, а легковірні дурні рознесуть.

— Або от іще версія, — підтримав небожеву гру Гордій, — припустимо, що передача викупу політологам-терористам через банкомати «Колмбанку» не була випадковістю. Тут можна розгорнути цілий сюжет довкола інтересів великого бізнесу.

— Давайте облишимо фантазії! — прикинувся обуреним офіцер. — Скажіть ліпше, коли пан Іван зможе нарешті переговорити скайпом з Йосипом Бланком? — спробував він повернути розмову в потрібне річище.

— Наразі мусимо обійтися без нього, — відрубав Гордій, — своїми силами.

— А якщо теракт станеться знову? — не вгавав капітан.

— Ви прийшли до нас, бо всерйоз гадаєте, що ми зможемо їх відвернути? — далі розмірковував у голос Гордій.

— Я мав змогу переконатися у ваших можливостях, а головне — у намірах…

— Гаразд, капітане, ми спробуємо зарадити. Є в нас сильні союзники. У «вищих», так би мовити, сферах, — всміхнувся Гордій, вказавши поглядом на стелю альтанки.

У відповідь на здивований погляд капітана, Мечислав порухом руки зобразив над головою щось подібне до німбу і розсміявся. Гордій лишився незворушним і вів далі:

— Але дійсно, щось надто нелогічно виглядають ці атаки. Ані самодержцю, ані Хазяїну вони не приносять видимої користі, а от клопотів через підозри — повно.

— Ну так з’ясуйте їхнього справжнього замовника у ваших «вищих» сферах!

— Ось що тобі, Юрію, направду від нас потрібно! — вигукнув Мечислав.

— Облиш, — злегка гримнув Гордій. — Нам, у будь-якому разі слід дізнатися, хто замовив теракти!

* * *

Осиковим лісом поширювався сморід згарища. Йдучи стежиною, характерники відчували його дедалі виразніше. Ось вже і спуск до яру. У самому його низу — невелика галявина, де ще курилися залишки шаманової хижі. Неподалік — єдина молода ялина, що невідомо як проросла у цьому темному та вологому місці. За нею починалася ледь помітна стежка. Навіть не стежка, а кабанячий лаз. Густі, нездоланні хащі довкола свідчили, що це єдиний шлях, яким шаман міг залишити галявину. Рухатися доводилося повільно — заважали темрява та гілля, яке повсякчас намагалося шмагонути по обличчях. У нічній тиші почулося дзюрчання води. Спустилися до струмка — тут іти стало легше. Раптом десь попереду пролунав несамовитий крик.

Тегур опритомнів від холоду. Він зовсім не здивувався тому, що лежав на жертовнику. Ноги і руки були міцно прив’язані до кілець. Камінь неприємно холодив тіло. Вчитель стояв над ним, тримаючи в руках по чаші.

— Ніяк не визначу, яка має бути ліворуч, а яка праворуч, — чаклун ніби зважував обидві. — Ти часом не здогадуєшся? — шаман поставив піали на жертовник і вийняв з мішка книгу та ніж. — Мовчиш? — він розрізав на юнакові сорочку. — Тебе слід звільнити від одягу, аби він не всотував крові і вимити холодною водою, щоб бруд та піт не змішувалися з твоєю чистою кров’ю.

Зрізавши із Тегура весь одяг, шаман вилив на нього цеберко крижаної води. Витер чистим полотном.

— Яку ж із піал слід встановити праворуч? — чаклун говорив сам до себе. — Від цього залежить напрямок плину часу. Мені треба, щоб він спочатку рухався назад, а тоді уперед. Може, піали слід час від часу міняти місцями, допоки з тебе зціджуватиметься кров?

— А хіба про це не написано у сувої? — для Тегура стало несподіванкою, що він так спокійно вимовив ці слова, хоча все його тіло била пропасниця.

— Ні, уяви. Вважається, що той, хто здійснює ритуал, сам має знати. Чаші передавалися в роду чаклунів у Аланиїді, аж поки прадід нинішнього богдихана під час нападу на твою батьківщину не заволодів однією з них. Тією, яку ти мені приніс. Її дали у придане Суї, бо не знали її справжньої цінності. Друга дісталася мені разом із цим сувоєм, — вчитель торкнувся пергаменту ножем, — та книжкою, — вказав на грубезний фоліант. — Колись у мене також був учитель. Книжка, сувій та піала лишилися від нього. Вчитель сам повідав мені, що ці піали здатні впливати на плин часу. Він мріяв з їхньою допомогою робити добрі справи — виправляти несправедливість та зло, що вже трапилися у минулому. Дурнем він був! Дурнем! Якби не було зла, кому тоді треба добро? Так дурнем і помер, дуже здивувавшись, що від моєї руки. Мені були потрібні ці речі, — шаман торкнувся ножем піали, — а більшого дати вчитель не міг. Смерть — це чудовий винахід природи. Вона звільняє шлях усьому молодому, новому.

— Отже, мені слід було б Вас убити, щоб самому оволодіти можливістю керувати часом?

— Ти завше був кмітливим учнем, Тегуре, але ж недаремно, перш ніж обрати, я довго приглядався до тебе. Чесність закладена у твоїй природі. Тобі б не спало на думку мене вбити. Саме тому ти не міг припустити, що я це зроблю з тобою.

— Але ж я погодився вкрасти піалу в кагана, отож не такий я вже і чесний, — юнак у безнадії намагався тягнути час.

— Звісно, я виховував тебе вірним лише мені, а каган не подбав про твою відданість йому — тільки знущався та принижував, як і його хитра дружина. Але з якої чаші мені почати?

— Це так важливо?

— Ще б пак! Ця книжка пише, що ініціювати піали кров’ю можна лише один раз, одночасно, в парі. Це має бути кров однієї людини — твоя, себто. Залежно від порядку встановлення піал, їхні властивості після ініціації закріплюються назавжди.

— А можна взяти у мене кров так, щоб не забирати життя?

— Хитрун який! По-перше, крові потрібно багато — по вінця в обох піалах. По-друге, жах смерті та біль — неодмінна умова ініціації. І по-третє, якщо я лишу тобі життя, то рано чи пізно ти забереш моє. Я ж сам вчив тебе ніколи не пробачати зради. Мабуть, таки доведеться ризикнути і час від часу міняти піали місцями. Дивись-но, не дуже смикайся, бо пролити бодай краплину крові з піали додолу вкрай небезпечно, — шаман установив чаші під кінцями кровостоків. — Ох і довгою ж здаватиметься тобі ця остання в житті ніч. — Почнемо з лівої.

Шаман легенько торкнувся ножем жили на Тегуровому зап’ясті, але юнакові здалося, що по всіх судинах пробіг вогонь. Він несамовито закричав, не впізнаючи свого голосу. Білими стінами гроту забігали сполохи синього світла.

— Цей ніж заговорений, — криво всміхнувся шаман — На твої муки заговорений. Як добре тече твоя кров, — він торкнув праве зап’ястя жертви.

Знову страшний біль по усьому тілу і крик, що захлинувся хрипом. Тегур відчув, що непритомніє.

— Оце ти даремно, — голос шамана чувся мов крізь товсту повсть[50]. — Немає мені коли по воду бігати, — він штовхнув ногою порожній цебер. — Раптом піали тим часом переповняться?!

Другий крик застав характерників уже біля підніжжя білої дворогої скелі. Не висоті метрів двадцяти вони побачили сполохи синього світла, наче там працював великий телевізор.

— Нам туди! — Олег вказав на освітлений отвір.

— Без альпіністського обладнання нічого не вийде, — Мстислав торкнувся шерехатого каменю.

— Тихо! — наказав Іван. — Чуєте? Хтось спускається.

Справді, з вузької розщелини у скелі чулися звуки чиєїсь ходи, а тоді і невдоволене бурмотіння. Козаки ледь встигли сховатися за виступом, як на берег струмка, нібито прямо зі скелі, вийшов високий чоловік у темному каптані. Він нахилився над водою, набрав повний цебер води і, намагаючись не розхлюпати, поніс його назад. У чоловікові Олег впізнав урятованого вдень шамана.

Мстислав, озброївшись кинджалом, нечутно слизнув за ним. Олега на мить затримав Іван. Старший наполіг, щоб він взяв із собою… люстро, призначене для Суї. Мовляв, якщо іншої зброї немає — згодиться й воно. Іван лишився чатувати під освітленим отвором.

Коли Олег наздогнав Мстислава, побратим уже пробирався вузьким лазом до печери. Десь із дальнього її закапелка долинало те саме незадоволене буркотіння, а тоді обережне хлюпання води.

— Ну давай, приходь до тями, — почулося звідти. — Я ж не можу змішати твою кров із водою.

Обережно зазирнувши до закапелка, у тьмяному світлі єдиного смолоскипа побратими побачили розіп’ятого на кам’яному лежаку юнака. Над ним — схилявся шаман. Кат лив воду на відкинуте обличчя хлопця так, щоб вона не потрапила у закривавлені рівчаки, під кінцями яких тьмяним золотом виблискували дві приземкуваті округлі чаші.

Від побаченого Мстислав приглушено скрикнув. Шаман вмить відкинув цебер і, притулившись до стіни, стулив долоні, немов тримав ними невидиму кулю. Часу на балачку він не гаяв. Проте Олега, вочевидь, упізнав. Між долонями відьмака почала виникати непроникно чорна куля. Мстислав, не вагаючись кинув у нього кинджал. Той влучив у груди ката не лезом, а руків’ям. Проте від несподіванки шаман випустив у хлопців не до кінця сформовану кулю. Вона повільніше, ніж відьмак на те сподівався, почала наближатися до парубків. Олег відбив кулю дзеркальцем, наче тенісний м’яч — ракеткою. Рука заніміла від потужного і якогось в’язкого дотику. Перли в оправі люстра розсипалися на порох. Воно саме почорніло. Діаманти ж ніби вистрелили зі своїх гнізд, перетворилися на промені-голки сліпучо-білого світла і вдарили по шаманові. Той спробував закритися, але марно. Щойно промені торкнулися його тіла, чаклун впав у корчах і за мить затих.

Мстислав підібрав свій кинджал і обережно наблизився до тіла. Шаман був мертвий, обличчя й руки швидко чорніли. На одязі виднілись ледь помітні акуратні дірки від голчастих променів.

Олег підібрав жертовний ніж та розрізав мотузки на руках і ногах ще непритомної від катувань жертви. Юнак ледь застогнав…

Тегура довелося вдягнути у шаманів каптан — іншого одягу в печері не знайшлося. Учотирьох вони йшли вздовж струмка до річки. Небокрай вже сірів, тож доводилося квапитися, щоб устигнути до хвилинного відкриття брами під Відьминим пагорбом.

Тегур впевнено крокував першим, вказуючи шлях. Як на те, що довелося пережити юнакові, він швидко оговтався. Іван пояснив це викидом адреналіну, що мобілізував тіло та розум, але дії гормону не могло вистачити надовго.

Піали, сувій та книжку характерники забрали з собою, а заклятий ніж Тегур викинув у глибоку ковбаню, що трапилася їм у гирлі струмка, де він зливався з Мокселлю. На високому кінці Відьминого пагорба ще курилася Кремлядь — пожежу загасили лише під ранок. До берега долинали звуки метушні у фортеці.

Оминувши мис, характерники раптом побачили на протилежному березі Мокселі вогні кількох смолоскипів, що швидко наближалися.

— Це передовий роз’їзд загону кагана, — вказав на вогні Тегур. — Щойно розвидниться, підійде він сам і почне переправу.

— Та й у місті після пожежі неспокійно, — зауважив Мстислав. — Лишатися на березі небезпечно.

— До відкриття брами обмаль часу, — сказав Іван. — Хутчіш!

— Дякую вам, — Тегур раптом вклонився характерникам, — за порятунок. Тут наші шляхи мають розійтися.

— З якого дива? — обурено запитав Мстислав. — Хіба ти не підеш із нами до господи Велеса?

— Ні, я хочу помандрувати до своєї Аланиїди. Дізнатися про долю мого роду. Ви забирайте із собою піали та сувій із книгою, мене ж відпустіть на батьківщину.

— Куди ти зараз підеш, Тегуре? — співчутливо запитав Іван. — Он вже зблід і ледь на ногах тримаєшся. Ще й голодний. Ні, підеш поки що з нами, а там вже Велес порадить, як тобі далі бути.

— А може, Велес зуміє відкрити браму прямо до твоєї батьківщини, — додав Олег, ненав’язливо підштовхуючи юнака до землянки. — За будь-яких обставин тобі слід набратися сил, а там видно буде.

На щастя, у землянці вже колихалося марево брами переходу. Не вдаючись до подальших дискусій із Тегуром, Олег зі Мстиславом попід руки завели його до господи Велеса. Першим, кого вони там побачили, був Ден.

* * *

З вікон чиказького хмарочосу відкривався пасторальний краєвид надвечірнього озера Мічиган. Силует висотного міста вже ліг широкою тінню на воду, а там, де вона закінчувалася, червонястими сонячними сполохами вигравали хвилі, гойдаючи прогулянкові яхти. Зграї чайок та качок переслідували їх у надії на поживу від щедрих пасажирів. Ще світле, синє небо креслили численні рожеві сліди від літаків. Під ними плила велетенська повітряна куля, розфарбована у зоряно-смугастий американський прапор. Втім, олігархові в екзилі Владіміру Шахсуварову та його кураторові з ЦРУ Томасу Андреасу було байдуже до весняної краси Мічигану.

— Чи не слід прикрити жалюзі, Томасе? — примружився Шахсуваров. — Гадаю, що наш потайливий друг не любить, коли з вікон видно так далеко…

— І хто Вам це сказав, Владімір? — адмірал, якого цієї миті пустив до кімнати охоронець, став на порозі. Вбраний у джинси та картату сорочку, він широко, по-американському вишкірився у неприродній посмішці. Простягнувши руку для вітання Шахсуварову та Андресу, з пафосом мовив: — У вільному світі, панове, почуваєшся вільною людиною. Простір — ознака свободи!

— То ти поет чи філософ, — олігарх запанібрата поплескав адмірала по плечі.

— Судячи з Вашого настрою, — церушник усе ж натиснув кнопку дистанційного пульту, затіняючи вікна, — евакуація з Москви пройшла вдало. Що ж, вітаю Вас на благословенній землі американської демократії.

— Так, усе за планом, — відповів новонавернений адмірал-демократ. — Дякую!

— Тоді, панове, є привід випити-закусити, — Томас прочинив двері до сусідньої кімнати, звідки одразу полинули пахощі наїдків. — Прошу!

— Ти диви, — екс-ад’ютант самодержця пройшов слідом за Шахсуваровим до столу та взяв пляшку вина, — навіть про «Хванчкару» не забули.

— Знаєш, ці цереушники такі ретельні, такі ретельні, — розсміявся Шахсуваров, — про гастрономічні смаки — і ті розвідають…

— Направду, пане адмірале, про Вашу любов до цього вина нам розповів сам Владімір, — Томас відкоркував пляшку та розлив вино у три келихи. — За подальшу співпрацю!

— Уявляю собі, як лютує зараз наш самодержець! — олігарх зробив кілька ковтків.

— Колишній наш, — всміхнувся до нього адмірал.

— Ну, тепер ти теж колишній… — підморгнув Шахсуваров. — То кажеш, що він наказав пустити «в расход» Томаса, а тоді й мене?

— Було таке! — підтвердив адмірал. — Полонієм отруїти!

— Он воно як! — пересмикнув плечима цереушник. — Уторована стежина. То що ж, панове — нині починається новий етап нашої гри з колись вашою Імперією. Її слід перетворити на колишню Імперію. Завтра ми вилітаємо на Каліфорнійщину. Там, у казенному домі, зустрінемося з Хазяїном.

— А це навіщо? — здивувався Шахсуваров.

— Україна може стати ключовою ланкою у механізмі демонтажу Імперії, а Хазяїн, панове, до сьогодні тримає у руках чимало ниток, за які слід посмикати українських можновладців, — пояснив Томас. — Він буде нашим консультантом — дієвим консультантом — тож це знайомство стане вам у пригоді для нашої подальшої співпраці. До речі, у тому ж безпечному закладі тимчасово перебуває і Тед Россман. Він очікує на етап до Нью-Джерсі, де має відбутися суд над ним. Россман вже визнав себе винним у вбивстві Арсена Фількевича. Вбивстві першого ступеня! Тож погодився співпрацювати з урядом США в обмін на пом’якшення умов утримання. Але про справи, панове, поговоримо завтра у літаку. «Будьмо!» — як то кажуть на Вкраїні, — він пригубив вино і провадив далі. — Пане адмірале, моє керівництво переказує Вам особливу подяку, як за сприяння у доправленні в США Теда, так і за надані документи, надто за списки завербованих наших громадян, які працюють тут на російські спецслужби. Завтра на Ваш рахунок надійде матеріальний еквівалент вдячності американського уряду.

— Дякую, — злегка нахилив голову колишній ад’ютант.

— Які там настрої серед моїх колег-мільярдерів? — запитав олігарх.

— Та різні, — адмірал зробив великий ковток вина. — Хто може, вивозить із країни гроші. Хоча куди ти їх вивезеш?! Офшори нині ненадійні. На Кіпрі взагалі у наших багатіїв двадцять відсотків банківських депозитів конфіскували! Та все одно вони потроху тікають від самодержця…

— Як ти оце!

— Як МИ! — спокійно поглянув у вічі спільникові адмірал.

— А про що ви говорили під час останньої зустрічі із самодержцем? — поцікавився Томас.

— Про вибухи у Дніпропетровську та Запоріжжі…

— І?.. — Шахсуваров раптом замовк, дослухаючись до неприємного звуку «плямкання», що долинув, здавалося, з-за вікна.

Прямо навпроти столу до товстої шибки приліпився носом невеликий, наче іграшковий літачок, розфарбований у чорно-біло-жовті барви.

Томас першим усвідомив небезпеку. Він спробував був пірнути під стіл, але до кімнати вдерся смерч сліпучо-білого полум’я та уламків товстого віконного скла. Спрямований вибух не лишив спільникам жодних шансів вижити.

Самодержець у своєму кабінеті відкинувся у кріслі й закрив кришку ноутбука, на якому переглядав запис останньої розмови двох зрадників з агентом ЦРУ. Якусь мить посидів зі стуленими повіками — спалах, який зафіксувала камера дистанційної трансляції, боляче вдарив по очах.

— Скільки нам коштувала ця операція, полковнику? — поглянув самодержець на нового ад’ютанта.

— Ну, деталі безпілотника виготовили на одному київському підприємстві і звідти доправили до Чикаго. Це обійшлося недорого — менше сотні тисяч американських грошей. Вибухівка своя. Оренда повітряної кулі, з якої запустили безпілотник…

— Для неї так дотепно добрали зірково-смугастий дизайн — під американський прапор.

— Насмілюся доповісти, що сам літак із вибухівкою був розфарбований у Ваші улюблені кольори, — повідомив ад’ютант.

— А ще кажуть, що нам не вистачає креативу! Тепер про наступний клопіт американських колег — того втікача-цереушника з Гавайїв. Коли він нарешті оприлюднить інформацію про співпрацю провідних американських комп’ютерних фірм із ЦРУ у справі шпигування за користувачами Інтернету?

— Едуард Сноутен вже на шляху до Шереметьєва…

* * *

Цієї пори на терасі Кам’яної могили мало бути прохолодно, але господар подбав, щоб його гості — усі восьмеро членів Ордену, дух Триголос та двоє юнаків — не потерпали від холоду. Велес оповив терасу теплою, прозорою з внутрішнього боку пеленою-мембраною, на якій танув перший сніг. Струмочки стікали її невидимим, немов скляним склепінням, трохи розмиваючи краєвид зимового села оддалік. Обідали м’ясом дикого вепра з хроном і запашним хлібом. Запивали прохолодним пивом з легким присмаком меду. Особливо харч припав до смаку Тегурові та Денові.

— Ніхто з-за кордону, панове, тих вибухів дійсно не замовляв, — говорив Велес. — Отак тому служивому капітанові і перекажіть. Ваша країна на Землі божеволіє не так через чиїсь ворожі підступи ззовні, як через те, що перестає бути потрібною сама собі. Коли таке трапляється з людиною, вона спивається чи накладає на себе руки. Коли з країною — її поневолюють інші держави або спалахує громадянська війна — і вона розсипається.

— Так, не знайшовши сенсу чи бодай виправдання своєму існуванню, нинішня Україна завалиться під вагою власної неспроможності, — погодився Іван.

— Це зветься соціальною депресією, — додав Тарас, — люди божеволіють від безвиході, неуцтва та неробства. Так само і держави…

— Чекайте! — втрутився Олег. — Ви вважаєте, що паламарі та політологи діяли самостійно, з власної ініціативи, а в усьому винен стан соціальної депресії?

— Щось не віриться, — підтримав його Мечислав.

— Хіба ті доморощені терористи не розуміли, що цим лише занапастять і чужі життя, і свої? — долучився Мстислав.

— Не все так просто, — озвався Триголос. — Їх цілком могли на те напоумити ті, кому потрібна була паніка…

— Можна припустити, — перервав Велес, — що ті ж самі паламарі зізналися у злочині під примусом, а лихо скоїв хтось інший. Але вибухи відбулися, і їхні причини не слід шукати деінде — лише в Україні. Принаймні, перш за все в Україні.

— Байдуже, — підтримав цю думку Свирид, — чи за терористами стоять якісь потужні бандитсько-політичні угруповання, чи дрібні злодії, чи їхні — терористів — власні комплекси та жадоба. Факти свідчать, що теракти є наслідком невлаштованості саме внутрішнього життя в Україні.

— Але ж в інших країнах терористична активність значно вища, — нагадав Назар. — Візьміть хоча б Росію чи США, чи Європу…

— Та чи нам від того легше? — запитав Тарас. — Позірний спокій може швидко скінчитися. В Україні наразі немає таких потужних і безсоромних гравців, які б розв’язали тут війну за свої інтереси, а у самодержавній федерації чи в Америці та на Близькому Сході — є!

— Здається, має рацію той капітан, — Велес витер вуса полотняним рушником, — коли говорить про формування на ваших кордонах одразу трьох нових імперій. Тероризм у світі зумовлений саме спробами переділити його між новітніми наддержавами. Цей переділ не лишає Україні вибору. Вона мусить або розчинитися в котрійсь із них, або бути поділеною поміж ними, ачи…

— Таки відбутися як самодостатнє суспільство, — перервав господаря Олег.

— Бачте, на Велесі, — далі говорив бог, — у нинішньому часі, що відповідає земному чотирнадцятому сторіччю, також формуються кілька імперських держав. Так само між ними виникає суперництво за землі та підданців, за торговельні шляхи та родовища. Ті з володарів, хто дбає не лише про свої розкоші, але й про підвладних їм людей та про нащадків, переможуть у цьому протистоянні. Інші — зникнуть. Імперія Рось тепер, гадаю, спроможеться утриматися на шляху поступу. Вона вже відбулася як цивілізація зі своєю культурою, етикою, традиціями суспільного співжиття. Ніякі орди й каганати не становитимуть для неї непереборної небезпеки, бо вже не матимуть сакральної зброї, аби посіяти хаос у душах її народу, у його минулому, а відтак — у майбутньому. Це завдяки вам, панове характерники. — господар озирнувся на золоті піали, що стояли на скрині. — Завдяки вам. Частуйтеся, прошу, частуйтеся! Тегуре, бери ще корж, ось гарячий. Дене, досить тобі вже пива!

— Сподіваємося, пане Велесе і пане Триголосе, — мовив Іван, забираючи кухоль у екс-волоцюги, — ви навідаєте нас у Трахтемирівському замку. — Маємо віддячити вам за гостину.

— Неодмінно, панове, неодмінно! — озвався Велес. — Цікаво, що ж воно за замок такий ви збудували.

— Та й скриню зі збіжжям слід вже перенести зі схрону Хазяїна сюди, — додав Триголос. — Незабаром вона може знадобитися на Чумацькому Шляху — щойно Михайло з Георгієм впораються зі своїм завданням.

Роман є вимислом,

будь-які збіги з конкретними особами та подіями — випадкові.

Вихідні відомості

УДК 821.161.2-312.9

ББК 84(4Укр)6-44

М 33


Матвієнко Костянтин

Відлуння у брамі./ Костянтин Матвієнко. — К.: НАШ ФОРМАТ, 2013.


ISBN 978-966-97344-1-9

М 33


© Матвієнко К., 2013

© Валентин Чорний, художнє оформлення, 2013

© Мистецька агенція «Наш Формат», оригінал-макет, 2013

* * *

Літературно-художнє видання


Костянтин Матвієнко


ВІДЛУННЯ У БРАМІ


Редактор: Олена Степаненко

Художник: Валентин Чорний

Консультант автора: Петро Єфименко

Коректор: Катерина Андрощук

Відповідальний за випуск: Антон Мартинов

Верстальник: Микола Савчук


ПП «Мистецька агенція Наш Формат»

Україна, м. Київ, 01032, пров. Бєлінського, 5,

тел./факс: (044) 273-29-17

e-mail: [email protected], www.nashformat.ua

Свідоцтво ДК № 4589 від 2.08.2013

Примітки

1

Капібара — найбільший у світі гризун, поширений у Південній Америці.

2

«Дніпродим» — народна назва міста Дніпродзержинська.

3

Коко Шанель (1883–1971) — французький модельєр. Її ім’я стало синонімом мінімалістичної вишуканості у стилі.

4

Дебаркадер — плавуча споруда, яку ставлять коло берега для причалювання та відправлення річкових суден і обслуговування пасажирів; пристань.

5

Гомункул, гомункулус (лат. homunculus) — в уявленнях середньовічних алхіміків керована істота, яку можна створити штучним шляхом, або перетворити на неї людину.

6

Церква Покрови на Нерлі — чотиристовпна, з однією банею церква ХІІ сторіччя, що дивом збереглася донині у м. Володимирі в Росії. Її архітектурну подобу — церкву св. Миколая — спорудили на Монастирському острові у Дніпропетровську.

7

Бікса — (сленг.) дівчина легкої поведінки.

8

Мається на увазі всеукраїнський з’їзд кобзарів середини тридцятих у Харкові, усіх делегатів якого було розстріляно. Всі документи в архівах УРСР, що стосувалися цієї події, було знищено у 1950-х і лише у 90-х почали з’являтись окремі спогади.

9

«Південмаш» — Південний машинобудівний завод, найбільше підприємство у Дніпропетровську, його продукцією, зокрема, є ракетоносії для військових потреб та космічних досліджень.

10

Нині цій вулиці повернули історичну назву — Петербурзька.

11

Усі збіги з біографією одного з колишніх прем’єр-міністрів України середини 90-х років є випадковими.

12

Зігмунд Фрейд (1856–1939) — австрійський психолог і психіатр. Засновник психоаналітичного напрямку в психології і автор концепції структури психіки.

13

Біоценоз — сукупність рослин, тварин і мікроорганізмів, що населяють певну ділянку суходолу або водойми і характеризуються певними відносинами поміж собою та з чинниками зовнішнього середовища.

14

Кам’яна могила — пам’ятка давньої культури в Україні поблизу Мелітополя біля селища Мирне у Запорізькій області над річкою Молочною. Пагорб, що тисячоліттями слугував вівтарем для відправлення релігійних обрядів, містить декілька тисяч унікальних стародавніх наскельних зображень-петрогліфів.

15

Петро Калнишевський (1691–1803) — останній кошовий отаман Запорізької Січі. Прожив близько 112 років, з них останні 30 перебував в ув’язненні у Соловецькому монастирі на Білому морі.

16

Печера Чаклуна — одна з печер у Кам’яній могилі.

17

Тарпан — дикий європейський кінь, нині вимерлий.

18

Ріка Св. Лавріна — велика річка, що протікає із заходу на схід у середніх широтах Північної Америки, сполучаючи Великі Озера з Атлантичним океаном, перетинає канадські провінції Квебек і Онтаріо. Нею частково проходить кордон між Канадою і США.

19

Чардаш — угорський народний танець.

20

Двоголовий орел — герб візантійських імператорів, що був привласнений російськими самодержцями.

21

Квест — аматорське спортивно-інтелектуальне змагання, основою якого є послідовне виконання командами або окремими гравцями заздалегідь підготовлених завдань.

22

В останні роки термін «піндос» вживається росіянами як сленговий еквівалент слова «американець». Первинно його застосовували військовослужбовці російського контингенту миротворчих сил під час операції ООН в Косово — так вони називали військовослужбовців американського контингенту.

23

Крилатий вислів за авторством російського прем’єра, а згодом посла в Україні Віктора Степановича Черномирдіна (1939–2010).

24

Другий фестиваль «Червона рута» відбувся у Запоріжжі в серпні 1991 року.

25

У світовій пресі США систематично звинувачують в інспіруванні терористичних актів.

26

Йдеться про справді існуючу у Таромському великодню традицію інтимного макіяжу скульптури бугая.

27

Археологічний термін, що означає поверхню ґрунту, з якої починають розкопки.

28

Бродники — населення узбережжя Азовського моря і нижнього Дону в ХІІ-ХІІІ ст., можливо слов’янське. Брали участь у міжусобицях руських князів, русько-половецьких і русько-татарських боях. Уперше згадані в Іпатіївському літописі у 1147 р. Деякі дослідники вважають їх прототипом козаків поряд з берладниками.

29

Парк ім. Лазаря Глоби — центральний парк м. Дніпропетровська, створений у ХVIII ст. на місці маєтностей колишнього запорізького осавула та названий його ім’ям.

30

Кіднепінг — викрадання дітей з метою отримання викупу.

31

Грот Кози — один із гротів Кам’яної могили.

32

«Травіата» — опера Дж. Верді.

33

«Гамбрінус» — культовий паб в Одесі, назва якого вперше згадується у 1868 році.

34

За сучасною астрофізичною класифікацією, Плутон являє собою не планету, а планетоїд.

35

Відеореєстратор — прилад, що ускладнює поповнення гаманців вартових порядку на автомобільних шляхах. Також допомагає у розслідуваннях ДТП.

36

«Маленькі українці» — вислів В.А. Ющенка, президента України у 2005–2010 роках, що відображає його ставлення до співгромадян.

37

«Помаранчевими» і «біло-блакитними» назвали представників двох конкуруючих політичних сил під час виборів президента України у 2004 році.

38

Найдовша в Україні паркова лава — 50 метрів.

39

У серпні 2008-го року, після тривалого політичного та економічного протистояння, Росія без оголошення війни розв’язала проти Грузії повномасштабні бойові дії, названі російським керівництвом «понуждением к миру».

40

Термін запозичений із праці Володимира Білінського «Країна Моксель або Московія».

41

Подія, що направду мала місце 27 квітня 2012 року.

42

За збігом обставин Боровицький пагорб, на якому на Землі розташовано Московський Кремль, у дохристиянські часи також звався Відьминим. Тю…

43

Нукер — дружинник у Золотій Орді на Землі.

44

Малахай — традиційний головний убір кочівників, хутряна шапка, що покриває спину і плечі.

45

Заборола — щити з дерева або каменю, встановлені на мурах фортеці для захисту її оборонців від пострілів ворога.

46

Гарба — різновид воза.

47

Плахта — дерев’яний круг, зрізаний зі стовбура дерева. Такими «млинцями» встеляли вулиці у середньовічних містах.

48

Опішня — селище міського типу Зіньківського району Полтавської області України, центр виробництва широко відомих виробів з кераміки.

49

Ґонтове покриття — покриття даху дерев’яними дощечками.

50

Повсть (англ. Felt, рос. Войлок) — цупкий матеріал, що виготовляється способом валяння з різноманітних сортів вовни.


home | my bookshelf | | Відлуння у брамі |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения