Book: Козацький оберіг



Козацький оберіг

Дмитро Білий

Козацький оберіг

Авантитул

Дмитро Білий

Козацький оберіг

Козацький оберіг

Козацький оберіг

Київ 2013

Коли з’явився Оберіг, ніхто не знає

Козацький оберіг

Коли з’явився Оберіг, ніхто не знає. Перші згадки про нього губляться в сивій давнині. Одні казали, що його створили мудрі володарі народу, який колись жив на землях країни України понад Дніпром-Борисфеном. Інші вважали, буцімто його подарували вже забуті боги тим, хто захищав цю землю від темних сил.

Ще розповідали про таємне братство, воїни й мудреці якого захищали Оберіг. Казали, що без нього була би занапащена і вся ця благословенна земля.

Але навіть ті, хто розповідали про Оберіг, ніколи його не бачили.

Упродовж багатьох століть змінювалися на цих степових просторах покоління за поколінням; мов у вихорі, проносилися народи, створювали й руйнували держави, але легенда про Оберіг, який береже землю з обох берегів Дніпра, ніколи не зникала.

Можливо тому, що ніколи не зникав і сам Оберіг?

Віками вороги намагалися захопити Україну, встановити на її землях свою владу та знищити її народ, але це неможливо було зробити, не заволодівши Оберегом, тому боротьба за нього ніколи не припинялася.


Козацький оберіг

Частина I

Таємниця стародавньої фортеці

Глава 1. Вершник на чорному коні

Починаючи з XIV сторіччя українські землі входили на рівних правах з іншими землями до Великого князівства Литовського. Військова міць українських та литовських воїнів примусила ворогів триматися подалі від кордонів князівства, але життя на прикордонних землях України ставало все небезпечнішим. Знесилене довгими й виснажливими війнами князівство вже не могло так вдало, як раніше, боронити мирний люд, що жив і працював на плодючих українських землях. Хижі загони безжальних ворогів майже щороку нападали на міста, села й хутори, вбивали чоловіків, а жінок та дітей десятками тисяч гнали в тяжку неволю.

Для захисту Прикордоння литовські князі почали зводити на Порубіжжі фортеці-замки, залоги яких покликані були давати відсіч нападникам. Але цього було замало, країна потребувала нової сили, що могла би порятувати цей край…

…Восени 1545 року, коли над придніпрянськими степами завили перші холодні вітри, провіщаючи наближення зими, вартові на вежі прикордонного Готського замку помітили самотнього вершника, який чвалом нісся дорогою до замкових воріт.

Наближався вечір, ніч уже приготувалася накрити темрявою степ. Ворота замку, як завжди перед заходом сонця, були зачинені. Червоний диск сонця повільно сходив за обрій, прохолодний вітер хвилями котився степовими ковилами, і здавалося, що замок, мов велетенський корабель, повільно пливе безкраїм зеленим океаном. Фортеця стояла над високим берегом річки, що широкою синьою смугою звивалася степом, гублячись десь у далечині поміж високими травами.

Прямо від замкової брами через річку було перекинуто дерев’яний міст, за яким починався битий шлях. З давньої давнини ця путь називалася Князівською. Колись ходили цією дорогою князі зі своїми воїнами в походи проти хижих кочовиків. Торували його й купці, які, шукаючи прибутків, сунули зі своїми караванами в далекі країни. Багато чого міг би розповісти Князівський шлях, багато таємниць бачив він на своєму віку. І вершник на вороному коні, якого помітила пильна замкова сторожа, здавалося, ніс ще одну таємницю.

Часи були неспокійні, втім на Порубіжжі, між володіннями Великого князівства Литовського та Ордою спокій був рідкістю. Ординці зазвичай, вирушали своїми шляхами (сакмами) на набіги взимку, тож осінь вважалася відносно спокійним часом.

Крім того, недавно війська прикордонного старости Богдана Претвича разом з козаками відбили напад великого війська ординців, і мешканці Порубіжжя спокійно зітхнули, сподіваючись на короткий відпочинок у воєнному лихолітті.

Але чому гнав чвалом свого коня вершник? Може, квапився доставити тривожну вістку про ворожий набіг чи про нову війну на кордонах князівства? А може, був цей вершник шпигуном, провідником хитрощів ворожих, спрямованих на те, щоб захопити та спопелити фортецю, що захищала населення навколишніх сіл та купецькі валки?

На вежі цього вечора вартувало троє стражників. Один відразу побіг до начальника замкової залоги, досвідченого соцького Заруби, а двоє інших, про всяк випадок поклавши стріли на тятиву своїх самострілів, пильно спостерігали за дивним вершником.

У світлі останніх променів вечірнього сонця чоловік на чорному коні здавався охопленим червоним зловісним сяйвом. Уже можна було помітити, що кінь його нісся чвалом дуже довго, бо круп тварини був рясно вкритий шматками піни, які, мов великі краплі крові, падали на шлях. Курява здіймалася за вершником і надовго зависала у вечірньому повітрі.

Вартові, мов зачаровані, дивилися на дивну навіть для цих місць картину. Позаду почувся гуркіт. То соцький, спішно підіймаючись дерев’яними сходами на вежу, брязкав сталевими бляхами панцира й гупав важкими черевиками. І навіть тоді вартові не змогли відірвати поглядів від загадкового вершника, кінь якого вже підскочив до дерев’яного мосту. Охоронці, як один, піднесли самостріли й навели їх на кіннотника.

Соцький перехилився широкими плечима через кам’яний край стіни. Права рука його звично лягла на руків’я важкої шаблі.

Усе своє життя Заруба провів у цих небезпечних краях, безліч разів ходив у походи, й недаремно вважався одним з найбуваліших воїнів Прикордоння. Це був чоловік велетенського зросту й могутньої статури, шкіра його здавалася наскрізь просмоленою гарячим степовим сонцем. Обличчям сотника пролягали два шрами від шабельних ударів, а скільки великих і малих рубців від ран було на його тілі — годі й порахувати.

Соцький пильно дивився з-під кошлатих брів на вершника. Вітер, що ставав усе пронизливішим, куйовдив довге волосся й руду бороду Заруби. Тим часом кінь вибив копитами глухий дріб по дерев’яному містку, викладеному зі старих дубових колод, і закрутився перед самою брамою. Тепер можна було добре розгледіти дивного вершника.

Здавалося, йому ледь вдається втриматись у сідлі. Тулуб його час від часу відкидався назад, а голова безсило падала на груди. Утім, чоловік міцно тримав лівою рукою повід, прикрашений блискучими мідними бляхами, а правою притискав до себе невеличкий згорток. Вартові побачили, що не тільки промені сонця огортали вершника червоним — весь його одяг і обличчя були вкриті загуслими плямами крові.

— Хто ти такий, і що тобі треба?! — гримнув Заруба.

Але вершник мовчки продовжував крутитися перед брамою. Видно було, що останні сили швидко покидали його. Вартові перезирнулися.

Соцький насупив брови й по хвилині роздумів крикнув латникам залоги, які вже стояли напоготові перед брамою у дворі замку:

— Відчиняйте браму!

Декілька латників підхопили тяжку, окуту залізними обручами дубову колоду, якою зачиняли браму. Ворота зарипіли, і кінь миттєво заскочив до двору замку. Заруба встиг збігти по драбині, гукнувши вартовим на вежі:

— А ви слідкуйте за степом, щоб ніякої зради не сталося!

Надворі вже юрмилися люди — селяни, купці, замкова челядь. Усі з цікавістю і страхом дивилися на те, що відбувалося. Два латники ледь утримували скакуна на місці, інші підхопили вершника, який падав з коня.

Виявилося, що повід був міцно накручений на лівицю смертельно пораненого чоловіка. А його праву руку, що міцно пригортала до грудей якийсь клунок, здавалося, було неможливо розігнути. Вершника, обережно притримуючи, опустили на землю. З його спини, прямо під лівою лопаткою, стирчала довга чорна стріла, одяг був залитий кров’ю, і крізь широкі проріхи на плечах і руках можна було побачити глибокі свіжі рани, навколо яких запеклася кров. Біля пояса вершника висіли піхви від меча, за спиною — порожній сагайдак для стріл.

Соцький нахилився над вершником, притримуючи його голову своєю широкою долонею. Побачив, як очі пораненого повільно затоплює морок смерті.

— Хто ти? — несподівано м’яко запитав бувалий вояка Заруба.

В очах вершника на мить з’явилася іскра життя, він спробував щось сказати, але з горла вирвався тільки хрип. Вояка нахилився ще нижче, уважно прислухаючись до слабкого дихання пораненого. Раптом чиясь рука лягла на плече соцького. Заруба озирнувся й побачив отця Григорія, священика невеличкої замкової каплички.

— Вибачте, пане Зарубо, йому тепер Господнє причастя потрібне, — тихо сказав панотець.

Соцький мовчки кивнув і відсторонився. Вмираючий, побачивши священика, спробував підняти голову й майже нечутно сказав декілька слів. Латники, які стовпилися навколо, не почули ці слова, але отець Григорій почув. Його обличчя зблідло. Він простягнув руку до згортка, який вершник притискав до себе. Той спробував підвестися, але руки його безсило впали вздовж тулуба, і голова відкинулася назад.

— Преставився, — почувся тихий голос отця Григорія. Панотець нахилився над вмерлим і обережно закрив йому очі, потім глянув на маленький мідний хрестик, що висів на грудях загиблого, і стиха промовив:

— Нині одпущаєши раба твого, Владико, по глаголу твоєму з миром. Прийми, Боже, цю душу до себе й відпусти гріхи його.

Люди навколо почали набожно хреститися. Панотець простягнув рукий обережно взяв згорток, який вже не стискала рука вершника. Раптом згорток в його руках зарухався. І почувся якийсь чи то писк, чи тонкий плач. Отець Григорій розгорнув тканину, і натовп навколо здивовано завмер — всі побачили маленьку, замурзану кількамісячну дитину, з очей якої котилися сльози, прокладаючи маленькі доріжки серед степового пилу, що вкривав крихітне обличчя.

Глава 2. Стріла з вовчим іклом

Нічого й казати, що поява таємничого вершника, та ще й з маленьким хлопчиком, викликала серед замкового люду численні пересуди. Люди довго не розходились, похмуро дивилися на небо, уже затягнуте нічною темрявою, хрестилися й розмовляли про лихі часи, зловісним провісником яких міг стати цей дивний випадок.

Панотець розпорядився віднести мертвого в каплицю, а малого поки взяла доглянути дружина замкового скарбничого.

Стурбований соцький наказав посилити варту та подвоїти кількість латників на вежах. Він знову піднявся на стіну й довго дивився на небосхил — на небі, затягнутому хмарами, не було видно ні зірок, ані місяця. Здавалося, темрява щільно оточила замок, готуючись хижо стрибнути на його мури. І дарма протистояли їй вогники смолоскипів, що їх тримали в руках вартові.

Замок, у якому почалася ця неймовірна історія, побудували півсторіччя тому на місці дуже давньої фортеці, відновивши залишки кам’яної вежі. На місці, де колись височіли стіни, насипали високий земляний вал. На цих насипах звели нові стіни з великих дубових зрубів — «городень». Між колод натовкли землі, щоб зберегти споруду від вогню. Самі стіни були щільно змащені товстим шаром глини. Увінчував мур фортеці дерев’яний поміст з бійницями для стрільців, прикритий дахом, званий бланкованням. На кам’яній вежі знаходилася єдина в замку гармата, яку доглядав досвідчений гармаш Марко Копиця. Її бронзове жерло грізно дивилося у степ.

Цю ніч люди спали тривожно, але більше ніщо не порушило спокою замкових мешканців. Соцький довго бродив по стінах, вдивлявся в далину, перевіряв, чи готові стражники до того, щоб відбити несподіваний напад. Але його турбували й інші думки, якими він ні з ким не ділився. Для чогось він попрохав панотця, який виконував при замковій залозі також функції лікаря, витягти з мертвого тіла стрілу та принести всі речі, що мав при собі загиблий вершник.

Вранці у своїй невеличкій коморі соцький розглядав сагайдак, порожні піхви від меча, сідло та вуздечку.

Не треба й казати, що соцький, усе життя якого минуло в цих степах серед войовничого люду, як ніхто інший розбирався у військовому обладнанні. Сагайдак таємничого вершника був звичайний, зшитий із жорсткої шкіри. Хіба на бронзовій блясі, що скріпляла шкіряний ремінь сагайдака, тьмяно зблискував незвичайний візерунок. Такі сагайдаки носили як прості ординці, так і козаки, які частіше покладалися на швидкий і влучний постріл з лука, ніж на довге возюкання з незграбним самопалом. Дерев’яні піхви для меча, скріплені двома мідними пластинами з таким же візерунком, як і на блясі сагайдака, теж нічим особливим не вирізнялися. Ось тільки були вони досить великими. Крім того, мечами в цих краях вже не користувалися степові воїни. Крива шабля, якою можна було не лише рубати, але й розтинати плоть супротивника, витіснила важкі мечі, якими битися могли лише легендарні витязі—велетні.

«Скоріше за все, напали на сердегу якісь степові розбишаки, — подумав Заруба, — але звідки дитина?»

Двері відчинилися, і до світлиці зайшов отець Григорій.

— Доброго ранку, панотче, — привітав його соцький.

— Благослови Боже, пане Зарубо, — панотець перехрестився й підійшов до столу.

— Здається, це і все, що було у вершника, — сказав Заруба, кинувши оком на сагайдак і піхви від меча.

— Так. А ще це, — панотець поклав на стіл довгу темну стрілу. — Ледь витяг, глибоко засіла — додав він.

Соцький взяв у руки те, що, вочевидь, і убило вершника. Стріла відразу зацікавила старого вояку. Була досить незвична — довге древко пофарбоване начорно, оперення з трьох чорних пер кріпилося тонким срібним дротом, а замість сталевого наконечника соцький зі здивуванням побачив вовче ікло.

— Непростий це був чоловік, — замислено промовив соцький.

— І непростий ворог за ним гнався, — додав, немовби повторюючи думку соцького, панотець.

— Ким же цей вершник міг бути? — промовив Заруба.

— Хтозна… — потис плечима панотець. — Здається, якийсь козак, на голові чуприна виголена.

Запала тиша. Соцький почав знову уважно розглядати стрілу, а священик взяв до рук сагайдак. Особливу увагу привернула бронзова бляха. Покрутивши сагайдак і піхви в руках, він знов поклав їх на стіл і про щось замислився.

Соцький підвівся, поправив шаблю при боці:

— Вибачте, панотче, але мені треба йти перевіряти сторожу.

Вже біля дверей він зупинився, немовби згадав щось важливе, обернувся й запитав:

— А що він сказав вам, цей вершник? — панотець знову зблід, трохи ніяково склав руки, помовчав і промовив:

— Він сказав дивні слова.

— Які? — соцький нахилив голову.

Панотець ще трохи помовчав. Здається, він намагався точно пригадати слова вмираючого вершника. Нарешті він сказав, повільно вимовляючи кожне слово:

— Захистить малюка… Оберіг… Серце фортеці…

Наступні декілька днів минули спокійно. Козаки, яких соцький відправив на розвідку, повернулися зі звісткою, що нікого не помітили, і у степу все спокійно. Ще через кілька днів до замку прибув прикордонний староста Богдан Претвич. Соцький докладно розповів йому про те, що сталося. Пан Претвич згадав, що не так давно його люди бачили озброєних вершників, які в бій не вступили і швидко зникли в степу.

Староста наказав дитину охрестити й залишити в замку. Кількамісячному хлопчикові отець Григорій дав ім’я Данило.

Минуло дванадцять років. Серед неспокійного життя на Порубіжжі про вершника, який невідомо звідки привіз малого Данилка, більше не згадували. І здавалося, що ця таємниця так і залишиться нерозгаданою, розвіяною часом, немов степовими вітрами. І навряд чи міг хто здогадатися, що обставини, за яких малий Данько опинився в замку, були лише початком багатьох дивовижних і не менш загадкових подій.



Глава 3. Чалма-бек

Так і зростав Данько в замку, що став для нього рідною оселею. Був він досить розумним та кмітливим, як на свої роки. Хлопчина часто з благоговінням дивився на старовинні книжки отця Григорія. Тому священик почав вчити малого читати й писати. Вивчаючи безкінечні «буки» та «веди», хлопець не забував і про різні звитяжні ігри та витівки-бешкетування зі своїми друзями.

Був Данько звичайною дитиною. Відрізняла його лише якась задумливість. Інколи він довго стояв на замковій стіні та, мов зачарований, споглядав безкінечне море степу, або тікав із замку й довго блукав степовими просторами. На це особливо не зважали, бо хлопець завжди повертався з в’язкою наловленої риби або з підстріленою дичиною.

Зі свого першого, ще дитячого лука Данько навчився влучно стріляти. Сивий Заруба, який досі завідував гарнізоном фортеці, пророкував хлопцю славне майбутнє воїна замкової залоги. І сам Данько мріяв стати досвідченим і сильним латником або козаком та захищати Прикордоння від ворожих нападів.

Малому Данилові фортеця здавалася наймогутнішою спорудою цього світу серед безкраїх просторів Дикого Поля. Щоправда, отець Григорій розповідав хлопцю про далекі міста і країни, у яких устиг побувати, але всі вони були для Данька (хоча він міг слухати ці розповіді безкінечно) казковими й дуже далекими, більш далекими, ніж обрій над степом.

Хлопець любив замок, у якому виріс, любив і своєрідне життя замку. Він часто залазив на вежу, з якої можна було побачити велич простору, що грізно розкинувся навколо; любив дивитися, як стражники ладнають своє військове знаряддя, любив слухати тяжкі кроки й перегукування вартових, брязкіт зброї. Але все-таки найбільше любив він блукати степом навколо замку. Простір за замковими стінами нестримно притягував його до себе.

— Дивись, Данько, щоб ординці тебе не схопили, — не раз стурбовано попереджав його отець Григорій, але хлопець, для порядку покивавши головою, знов і знов закидав на плечі лук, саморобний сагайдак та відправлявся у свої короткі мандрівки.

На щастя, після того, як прикордонним старостою призначили досвідченого й хороброго Богдана Претвича, у Дикому Полі стало спокійніше. Про Претвича казали, що він брав участь у сімдесяти битвах і жодного разу не програв. Налякані його грізними вояцькими талантами й хоробрим військом, набраним з козаків та відважної української шляхти, вороги трималися подалі від Порубіжжя. Військо Претвича у відкритих боях та вдалих засідках не раз громило ординців на прикордонних теренах, не даючи ворогам пробитися на українські землі. Тож ногайські загони дуже рідко доходили до замку, де зростав Данилко. І щоразу воїни — кочовики поверталися до Перекопу, не наважуючись брати замок приступом. На все життя запам’ятав Данько той раз, коли вперше побачив ординське військо.

У замку готувалися зустрічати Різдво. Завжди суворі стражники сьогодні весело й таємниче переговорювалися між собою та збиралися ладнали костюми для вертепного дійства. Отець Григорій вчив дітей нових колядок та готувався до святкової служби. Жінки готували різдвяні страви. І навіть соцький Заруба, якого, здавалося, цікавили виключно військові виправи, завітав до панотця. Вони довго про щось говорили, отець Григорій цитував Євангеліє, коментуючи події, що супроводжували народження Спасителя.

Потім соцький за квартою пива так розповідав про почуте гармашеві Марку Копиці та замковому скарбничому Ієремії Капшуку:

— А коли цей клятий султан Ірод почув, що в його клятому ординському царстві народився славний Христос, то дуже розлютився. Бо сказали йому, що цей Христос виросте добрим воїном, ну як наш Богдан Претвич, тільки набагато кращим…

Слухачі зачаровано кивали головами, дивуючись, що в світі може бути воїн, кращий за їх славетного старосту. А соцький тим часом продовжував, сьорбнувши пива:

— Так ось, кажу я вам. Народився славний козак Ісус. Тоді послав клятий султан Ірод своїх прислужників потяти всіх немовлят, що народилися, а кого не потяти, то забрати в яничари. А мати Христа — Марія — утекла від погоні. Але де від ординців сховатись? Ось вона й дісталася до такого замку, як наш. На той час багато народу повтікало від лютого набігу та сховалося за замковими мурами. Ну, знаєте, як це зазвичай буває, коли людолови набігають. Ось вона в замку й народила нашого славетного Ісуса Христа…

Але передсвятковий настрій замку порушили далекі вогні, що вночі спалахнули з боку Прикордоння. Ці вогні запалили замкові дозорці, які пильно слідкували на степових курганах за кордоном і запалювали діжки зі смолою, звані «фігурами», якщо бачили ординські загони, що наближалися.

Вранці на стінах фортеці вже стояли напоготові всі воїни залоги, напружено вдивляючись у біле марево, що зависло над вкритим снігом степом. У трьох великих казанах кипіла смола на випадок, якщо вороги полізуть на приступ. Біля лучників лежали оберемки стріл, а гармаш Копиця запалив ґніт, готуючись у будь — яку мить пальнути зі своєї грізної зброї.

Данько, якому тоді виповнилося сім років, устиг пробратися до дальньої бійниці. Малий затамував подих, застиг, стиснувши в руці тяжкий дрючок з прив’язаним до нього уламком леза. Від грізного ока соцького хлопця приховував величезний казан з якимось киплячим варивом, інакше суворий Заруба негайно зігнав би малого захисника замку униз до каплиці, де жінки й діти з навколишніх хуторів молилися за свій порятунок і перемогу козаків.

Минуло майже півгодини в напруженому очікуванні. Раптом Данькові здалося, що на протилежному березі річки крізь біле марево повільно почав виростати чорний ліс. Через деякий час довга шерега вершників виникла із туману, немов зіткалася з холодного повітря. Охоронці пильно вдивлялися в темні постаті, які легким чвалом наближалися до замку. Більше тисячі ординців оточили фортецю півколом. Зависла моторошна тиша.

Данько дивився на довгі гриви коней із вплетеними стрічками — амулетами, що мали захищати вояків від демонів та ворожих стріл, бачив хижо зігнуті постаті ординців, готових кинутися на приступ. Але вершники застигли на місці, лише іноді їхні низькорослі степові коні били копитами сніговий наст, тривожно іржали та крутили головами. Сріблястий іній вкривав лисячі малахаї ординців і оперення стріл у сагайдаках.

Попереду шереги виїхав вершник, зброя і одяг якого відрізнялися від решти ординців. Навколо його шолома — місюрки — була накручена чорна чалма, на плечах сіріла коротка безрукавка з вовчої шкіри, а на грудях темніла нашита на товстий шкіряний панцир бронзова захисна бляха із вищиреною вовчою пащею.

Чомусь Данькові стало страшно не так від шеренги кінних ординців, як від цієї хижої фігури. Хлопець відчув: від ординця віє якимось потойбічним мороком. Раптом Данькові здалося, що вершник дивиться саме на нього. Малий міцно стиснув свою зброю…

— Ти диви, невже сам Чалма-бек у набіг вийшов? — стиха промовив соцький і підніс руку, готуючись дати знак стрільцям і гармашу відкрити вогонь, якщо ординці вирушать уперед.

Чалма-бек був відомим ватажком ординського загону — чамбулу, який складався з досвідчених і жорстоких степовиків. Його воїни робили надзвичайно швидкі набіги на християнські землі, доходили до Польщі, залишаючи за собою спалені села та хутори і зганяючи в тяжку неволю захоплених бранців. Ординці Чалми-бека відрізнялися особливою жорстокістю, проливали багато невинної крові. Казали, що він багато лиха накоїв і в самому Криму, не підкорявся ні хану, ні султану. Сам староста Богдан Претвич призначив за його голову велику нагороду, але зловити цього хижака поки що не вдавалося нікому.

Охоронців замку було в кілька разів менше, ніж досвідчених і безжальних степовиків, тож сотник вагався і все не давав знаку починати бій.

…Чалма-бек на мить застиг перед своїми воїнами. Здавалося, ось-ось — і почується бойовий клич, засвистять стріли. Але ординець торкнув поводи свого коня, повільно розвернувся, і загін неймовірно швидко зник, немовби розчинившись у білій темряві морозяного ранку…

Потім Данько ще кілька разів бачив чорні ланцюжки ногайських вершників, які проходили десь на обрії, але не так зблизька, як того зимового ранку. І спогад про моторошну силу, якою віяло від очей ординця, іноді вривався в його сни й переповнював душу тривогою й поганими передчуттями.

Глава 4. Козак Голота

З того часу, як прикордонним старостою став Богдан Претвич, багато козаків прийшло до лав його війська. Усе частіше з’являлися вони й у замку. Здебільшого козаки жили в степу, де мали свої таємні хутори — зимівники та бурдюги — будинки у глибоких байраках та понад високими дніпровськими порогами. Кращих воїнів для боротьби з ординськими нападниками годі було й шукати. Але трималися вони зазвичай окремо, підкорялися старості лише за військовою необхідністю, бо більш за все цінували волю та своє таємниче вояцьке братерство.

Козаки приїжджали зі степу до замку на швидких конях невеликими роями — по п’ять-десять чоловік, завжди трималися гуртом, співали свої довгі пісні, варили кулешу, палили довгі глиняні люльки, ладнали зброю, весело жартували з мешканцями замку. Від козаків віяло степовими просторами, п’янкими пахощами трав, пороховим димом та дніпровськими порогами. Їхні широкі шаровари та полотняні сорочки часто були подрані та заплямовані кров’ю — своєю й ворожою, але їхня зброя була добре доглянута та завжди напоготові.

Зазвичай, кожен козак мав шаблю та лук зі стрілами, довгий спис-ратище й кинджал-чингал, але в деяких були й рушниці-самопали та пістолі. Панцири та шоломи козаки не носили — вважали, що це тільки заважає у блискавичних сутичках та гонитвах безперервної степової війни. Козаки, як на підбір, були високі, кремезні. Здавалося, що їхні м’язи були загартовані суворими вітрами Дикого Поля, вогнем битв та сталевими клинками шабель і ятаганів.

Данько був товариської вдачі, тож швидко заприятелював з козаками. Ті часто дарували йому різні надзвичайно цінні для хлопця речі, так що в Данька склався свій скарб, де були остроги, кулі для самопалів, декілька стріл, блях для захисту вояцьких каптанів, саморобні гачки для рибалки, а головне — короткий кривий турецький ніж.

Іноді козаки жартома казали Даньку:

— І не набридло тобі, малий, за цими стінами сидіти? Так все життя і просидиш з цими гречкосіями. Гайда з нами, до Великого Лугу! Степ та воля — козацька доля! А тут стіни, як кайдани, на душі виснуть. Давай з нами, будеш джурою козацьким, а там і отаманом станеш, бач який лук в тебе!

Отець Григорій, зачувши такі розмови, махав руками і гримав на козаків:

— Нема чого малого на свої козацькі лови підмовляти! Він вже грамоту знає і священиком буде. Не для нього по степах з вами за ординцями гасати! А ну йди, Данько, до каплиці, Четьї Мінеї читати!

Козаки реготали, а Данько сумно плентався до каплиці, із заздрістю обертаючись на козаків. Йому теж хотілося приєднатися до їхньої веселої ватаги та майнути в самий вир козацького небезпечного, але такого привабливо бурхливого життя.

— От, гаспидські сини, нічого не бояться — ні чортів, ні гніву Божого! — розмахуючи рукавами широкої ряси, бурмотів отець Григорій, а сам думав: «Їй-богу, уведуть у степ малого. Але до науки Данька тягне чи до козакування? Ой, боюсь, таки колись підманять вони хлопця!»

Так і зростав Данько в замку й відати не відав, що вже чекає на нього час, коли потрапить він до виру дивовижних, небезпечних і таємничих пригод.

Пригоди ж ці почалися несподівано. Утім, як і годиться для таких подій.

У червні спала на степ нечувана спека. Трава від гарячих сонячних променів пожовкла й хилилася додолу, немовби тягнулася до вологи, що мала залишатися в землі. Але вологи не було й там. Суха земля тріскалася і вкривалася чорно-багряною кіркою. Лише навколо річки, що огинала замок, зеленіли очерети, а сама річка манила і притягувала все живе своїм синім дзеркалом. Зрозуміло, що й Данько всидіти не міг у замку, з нетерпінням очікуючи чергового походу на рибу.

Замкова сторожа ліниво сиділа на стінах, ховаючись від спеки під тінню дерев’яного помосту. Здавалося, усе навколо завмерло в очікуванні нічної прохолоди.

Соцький Заруба стривожено споглядав на степ. «Хоч би Орда траву не підпалила,» — думав він, згадуючи страшні степові пожежі.

Того ранку, коли сонце ледь-ледь почало розсіювати нічну темряву, Данько тихо вибрався зі свого житла при капличці й побіг до тильної стіни. Замкову браму ще не відкрили, але він мав свій таємний лаз, через який вибирався кожного ранку до річки. Хід цей він знайшов ще два роки тому. Лаз проходив по вузькому руслу джерельця, що протікало між стиком двох замкових стін.

Взагалі, у замку води вистачало. Два колодязі забезпечували залогу й замкових мешканців водою, але запопадливий скарбничий упрохав соцького не завалювати джерельце камінням:

— Через це джерельце й миша не просковзне, а вода зайвою не буде. Набіжать під час навали до замку люди, з колодязя води може на всіх не вистачити, — пояснював він соцькому. Той схмурнів, але зі скарбничим погодився.

Але влітку джерельце пересихало, і Данько примудрявся проповзати його руслом за замкові стіни. Хлопець він був, як на свої роки, досить міцної статури, але гнучкий і верткий. Тому й повзав, як кріт, не лякаючись тонн землі та дерев’яних зрубів, що нависали над ним. На таку виправу наважувався тільки один його товариш, син пушкаря, одинадцятирічний Тиміш. Тільки йому й відкрив Данько свій таємний лаз…

Тишком Данько пробрався до замкової стіни. На небі вже сірів ранок, але Тимоша ще не було.

«Спить, ледацюга!» — роздратовано подумав Данько, якого немов волами тягнуло на річковий простір. Він ще раз перебрав своє рибальське знаряддя — невеличку сітку та гачки на довгих шовкових нитках. Здавалося, усе було напоготові. Нарешті з’явився й заспаний Тиміш.

— Ми за цей час вже стільки риби наловили б! — накинувся на нього Данько.

Тиміш тільки похнюпив заспану скуйовджену голову й розвів руками:

— Та куди ж вона втече, ота риба?

— Годі, нема часу з тобою базікати, — сказав Данько, махнув рукою і пішов до лазу, — давай мерщій за мною.

Чомусь на цей раз Данькові здалося, що лаз став затісний для нього. Він ледь протискався вузьким отвором, підтягуючись руками, між вологою землею русла і стінами закам’янілої землі. Через декілька хвилин хлопець, чхаючи і протираючи очі від пилу, насилу видерся за стіни замку. Невдовзі в отворі з’явилася замурзана голова Тиміша. Данько глянув на вкриту пилом і грязюкою мармизу свого товариша й зареготав:

— Ну ти, як чортяка з пекла, на світ Божий висолопився!

— На себе краще подивись, — ображено прошипів Тиміш, струшуючи з себе бруд.

Хлопці підхопили рибальські лахи та з насолодою дихаючи свіжим ранковим повітрям, побігли до очерету, за яким заманливо блищали під першими променями сонця річкові води.

Риба ловилася так собі, з десяток вловлених карасів та декілька окунів тільки й плескалося на в’язці, коли сонце почало нещадно смажити й річку, і рибалок. Хлопці сиділи на березі. Навколо них коливалася стіна комишу, яка вже не ховала від прямих променів безжального сонця. Данько й Тиміш марно намагалися прикритися заздалегідь зірваними велетенськими лопухами, але ці імпровізовані парасольки мало допомагали.

— Ну все, проспали рибу, — рішуче заявив Данько, — а все через тебе, ледарю!

— А може риба теж заспалася, — спробував одмовитись Тиміш.

— Добре, будемо додому збиратись, — рішуче вимовив Данько й почав прибирати знаряддя, — на юшку вже наловили.

Хлопці швидко зібралися й вирушили вузькою стежкою, яку встигли проторувати до свого улюбленого місця рибалки.

Йти треба було, петляючи серед високого очерету, тінь від якого приємно рятувала від червневої спеки. Довгий і вузький комиш звично й тихо шелестив, але хмара мушви вже встигла піднятися в повітря і звично атакувала малих рибалок.

Хлопці йшли швидко, майже бігли. Попереду стелився довгий сонячний день і степ, сповнений пригод і нових вражень. Раптом десь у глибині комишевої хащі почувся якийсь хрускіт і тяжке сопіння. Хлопці застигли. Хрускіт і сопіння гучнішали. Здавалося, якась велетенська істота продирається прямо на доріжку.

Данькові згадалися розповіді бувалих людей про комишаних чортів або велетенських полозів, що залюбки крадуть малих і дорослих рибалок та нищать у своїх пекельних схованках.

— Тікаємо! — в один голос гукнули хлопці. Але не встиг Тиміш ступити й кроку, як щось величезне, брудне й потворне, сопучи, довбонуло його в бік, і він, пролетівши декілька метрів, шубовснув у нетрі комишів.



Данько почув пронизливий зойк Тимоша й озирнувся — прямо на нього стежкою, трощачи комиш, неслося величезне чорно-зелене створіння, з пащі якого стирчали довгі білі ікла. Щоб вискочити з комишу, залишалося декілька кроків. Данько проминув їх у два стрибки, пронизливе ревіння немов підштовхувало його в спину. Інший помчав би далі степом, але недаремно Данька підмовляли на козакування. Малий добре розумів, що за мить потвора наздожене його. Тож, вихопивши кинджал, який завжди носив з собою, він рішуче розвернувся, виставивши лезо поперед себе.

Хижак летів прямо на нього, і грудки землі відлітали врізнобіч від його ратиць, а ікла були спрямовані в груди малого.

Данько відчув, що його ноги тремтять, він ледь подолав бажання заплющити очі й тицьнув вперед лезом кинджалу.

Несподівано щось довгою тінню майнуло в повітрі. Почувся глухий удар, і тварюка, наскрізь пронизана довгим ратищем, покотилася в зелені хащі.

М’язи, що хвилину тому закам’яніли від нервового напруження, почали обм’якати, хлопця починала бити пропасниця. Данько ледь перевів дихання й озирнувся в той бік, звідки прилетів несподіваний порятунок. Метрів за десять від себе він побачив вершника. Чоловік вправно сидів на схарапудженому коні. Лівою рукою міцно тримав повід, а праву, якою щойно метнув спис, поклав на руків’я пістоля. На ньому були широка полотняна сорочка та шаровари, заправлені в м’які шкіряні чоботи. На голові — низька шапка з довгим чорним шликом.

«Козак!» — відразу здогадався Данько.

За спиною вершника він побачив сагайдак зі стрілами й лук, у кобурах біля сідла стирчали довгі руків’я пістолів. Зовні чоловік мало відрізнявся від інших козаків, яких чимало вже бачив Данько.

Козак посміхнувся крізь довгі чорні вуса, на сонці блимнула срібна сережка у вусі:

— Бачиш, друже, як ми з тобою цю кабанюку здолали!

Данько трохи прийшов до тями і, щоб не губити своєї статечності, повільно вклав кинджал-чингал у піхви. Він перевів дихання й раптом згадав про свого друга.

— Там десь Тиміш загубився, — сказав Данько.

— Ну, що ж, поїхали твого Тимохвія шукати, — посміхнувся козак і протягнув руку Данькові. Той ухопився за засмаглу міцну правицю і злетів у сідло перед козаком. Вони поїхали стежкою, прислуховуючись до шелесту комишу. Невдовзі почули жалісний і переляканий голос:

— Даньку!

Козак спрямував свого коня крізь очерет, туди, звідки доносився голос. Невдовзі вони побачили голову Тиміша, що стирчала з багнюки.

Хлопець незграбно плескав руками, намагаючись вибратись із муловини поблизу берега річки, густо покритої зеленою ряскою.

— О, Тиміш! — радісно вигукнув Данько, побачивши свого товариша, хоча і в такому потопаючому стані, але живим і неушкодженим.

— Так ти що, з чортами товаришуєш, козаче? — весело зареготав козак.

Тиміш, до маківки вкритий зеленою ряскою та річковим намулом, дійсно здавався маленьким чортом. Він безпомічно бив навколо себе коротенькими ручками, здіймаючи бризки темно-зеленого мулу.

— Не верещи, Тимохвію, зараз ми тебе порятуємо, — посміхаючись, промовив козак, відчепив від сідла складений колами аркан і, справно розкрутивши його, кинув петлю перед Тимішем. Хлопець одягнув мотузку на себе, закріпив її під пахвами. Данько не зміг втриматися від сміху, коли Тиміш вилетів з багнюки, немов велетенський окунь, висмикнутий могутньою рукою.

— Ну йди, хлопче, ополоснись у річці, щоб замкову сторожу не перелякати, а то і справді в тобі чорта побачать, — наказав йому козак.

Малий на мить застиг, скидаючи з себе аркан, і набурмосено пробубонів:

— Та не чортяка я, це мене комишаний чорт у багнюку жбурнув, — і побіг до річкового плеса змивати з себе багнюку.

Сонце вже піднялося, і почалася звична спека. Вартові біля розчиненої брами із здивуванням вгледіли вершника, який їхав, тримаючи поперед себе на сідлі двох хлопців. Діти гордо сиділи в сідлі. Тиміш радісно вчепився в повіддя обома руками, а Данько статечно тримав довгий спис, яким щойно був убитий дикий вепр.

— Егей, вояки, нехай хтось піде кабанюку біля плеса забере, — весело гукнув вартовим козак, — там такого вепра ваші малюки вполювали!

Один стражник здивовано вигукнув, упізнавши козака:

— Отаке! Де тебе стільки років носило, буйна голово!

Козак тільки посміхнувся крізь довгі вуса.

— А хто це? — запитав молодий стражник.

— Та це ж козак Голота! — здивовано промовив старий латник, проводжаючи поглядом міцну поставу козака.

Звістка, що до фортеці приїхав сам козак Голота, швидко облетіла всіх мешканців замку. А коли троє латників ледь дотягли з плавень здоровенного вепра, розмов мало вистачити надовго.

І хоча отець Григорій дав Данькові доброго прочухана, та й Тимішеві було вдома непереливки, хлопці відчували себе справжніми героями.

Тим часом Голота радісно привітався з козаками, які на той час знаходилися в замку, і завітав до соцького Заруби.

Соцький здивовано дивився на Голоту.

— Так казали, що тобі у Стамбулі голову відрубали! Уже більше десяти років не бачились! От кого я радий бачити живим, козаче!

— Та що з нами, сіромами, станеться! — одізвався Голота.

Старі друзі обійнялися.

— Ну розкажи, де тебе стільки років носило, гультіпако! — із цими словами соцький поставив на стіл повний жбан меду. — Хіба з того світу повернувся?

— Та набридло в пеклі з чортами в карти грати, — віджартувався Голота, — ти краще розкажи, як тут у замку справи?

— Та що там — спека, — втираючи спітнілий лоб, сказав Заруба, — на кордоні, здається, усе спокійно.

Останні слова соцький промовив якось невпевнено, чомусь йому відразу здалося, що неспроста Голота приїхав до замку.

— Так отож, — уже не жартома сказав козак і відставив жбан, — кружляти меди потім будемо. Щось незрозуміле в ординських улусах відбувається.

— Що, Орда в набіг вирішила податись? — стривожено запитав Заруба.

Голота трохи помовчав.

— Хто ж в набіг випаленим степом піде, у них уже через два дні перегону коні повиздихають, а все ж щось недобре, дивина якась. Кажуть, що в таємних місцях ординські чаклуни почали щось ворохобити, у тулумбаси б’ють, самі чогось бояться. До того ж, Чалма-бек десь вештався в Єгипті, у Білій Арапії. Що він там робив і яким повернувся, тільки сатана, може, і знає, але вірні люди мені передали, що він до нас збирається навідатись. Здається, хмари на Порубіжжі знов збираються.

— Так, не до добра все це, — замислився соцький, — а тут ще Претвич десь у Вільно на нараді у Великого князя.

— Ти, пане соцький, про всяк випадок охорону біля фігур посиль, нехай за степом пильнують.

У неспокійні часи вздовж кордону виставляли на високих могилах дозорців, які пильно слідкували, чи не з’являться вдалині ординські загони. Тоді вони запалювали діжки зі смолою — «фігури», щоб димом попередити про несподіваний напад.

Соцький не сперечався. Останнім часом йому самому було неспокійно на серці, а розмова з Голотою ще більше занепокоїла його. Але ні він, ні козак Голота навіть не підозрювали, що справжня небезпека вже наблизилася до замку.

Глава 5. Купецький караван

В обід того ж дня, коли Данько зустрівся за таких небезпечних обставин з козаком Голотою, до замку прибув великий купецький караван, що повертався з Криму.

Данько саме в цей час намагався зосередитись на читанні, знемагаючи від спеки, але в голову лізли думки про ранкову пригоду та про свого нового знайомця. Раптом на вулиці за вікном світлиці почувся якийсь гомін, і в двері увірвався Тиміш. Очі Данькового приятеля аж блищали від захоплення.

— Купці приїхали! — крикнув Тиміш і миттєво зник. Тут вже Данькові було не всидіти. У небагатому на події житті замкових мешканців прибуття купецького каравану мало неабияке значення. Щоправда, з того часу, коли на степовому Прикордонні запанував відносний спокій, купці з європейських та східних країн почали їздити країною, але не так часто, як би хотілося хлопцям.

І хоча мешканці замку не були багатіями, купці не втрачали нагоди виставити свої товари. Як годиться, на центральній площі замку розставляли намети й довгі лави, на яких розкладали скарби, привезені з далеких південних країн.

І чого там тільки не було! Очі хлопцям аж засліпило від кольорів та яскравого блиску дивовижних купецьких товарів. На одних лавах лежали згорнуті сувої індійських та перських тканин, розцвічених дивними візерунками. Під променями сонця вони, здавалося, оживали, і візерунки, немов живі, лилися вздовж лав, немов чарівні створіння, що мешкали у глибинах океанів та серед синіх небесних хмар.

Інші лави були заставлені мідним, срібним та золотим посудом. Поруч звабливо мерехтіли намиста та ґердани, кільця та персні. Зрозуміло, що біля цих лав купчилися жінки, зачаровано перебираючи скарби та кидаючи запитальні погляди на своїх чоловіків.

А народу зібралося в замку безліч! Данько ще ніколи не бачив стільки люду на замковій площі. Звістка про прибуття купецького каравану миттю облетіла всі землі навколо замку. Була субота, і селяни, відклавши усі справи, родинами з самого ранку прибували до замкової брами. Чимало було й козаків, які щойно повернулися із вдалого походу та сподівалися збути купцям свої трофеї і придбати зброю та інші військові лаштунки.

Голова каравану, львівський купець Щуцький, поважно проходжав між лавами, посміхаючись крізь рідку бороду, яку час від часу погладжував короткими товстими пальцями, нанизаними золотими перснями.

Він задоволено посміхався, трохи зверхньо споглядаючи на покупців. Навколо все гуділо, сперечалося та гомоніло. На краю площі грали музики — скрипаль та сопілкар виводили мелодію веселого танку, а якийсь селянин, що вже встиг випити меду, колотив у бубон.

Нарешті Данько проштовхався крізь юрбу до лав, на яких була розкладена зброя. Тут юрмилися козаки та замкові латники. Зі знанням справи вони перебирали виставлене на продаж військове знаряддя, торгувалися та сперечалися із торгівцями. Данько ледь просковзнув між широкими спинами покупців і опинився біля лави. Тиміш, як завжди, застряг десь позаду — тяжко сопучи, він намагався протиснутись між двома могутніми латниками. А зачарований Данько навіть не міг поворухнутись, захоплено розглядаючи зброю на лаві.

— Ось гарний келеп, — десь над головою почув він голос козака, який тримав у руках дивну зброю з довгим держаком та лезом, що закінчувалося вузьким наконечником, — таким добре панцири пробивати…

Інші покупці теж жваво обговорювали виставлену на продаж зброю:

— А скільки коштує оцей кинджал?

— Чуєш, лук перський чи турецький?

— Ти диви, з такого пістоля й сам султан, мабуть, стріляє!

— Та такий панцир тільки Претвичу підійде!

Данько, краєм вуха слухаючи ці розмови, прикипів очима до бойових луків та сагайдаків, повних стріл, до кривих перських шабель у багато оздоблених піхвах, до панцирів, пістолів та рушниць.

Раптом Данько відчув на плечі чиюсь тяжку руку. Він ледь відірвав очі від зброї і подивився вгору — біля нього стояв його новий знайомий, козак Голота.

— Що, друже, на зброю задивився? — посміхнувся козак. — Ти тільки запам’ятай — цінуй зброю для бою, а не для краси.

— Дядьку Голото, а коли ви в похід підете, мене з собою візьмете? — благально запитав Данько.

— А чому б ні, ось хлопці на чати до фігур у степ зібралися, — досить поважно відповів Голота, — якщо ми такого вепряку подолали, то турка тим більше переможемо. Тільки в соцького відпросись та в панотця, бо не добре старших зневажати.

Очі Данька запалали, він вже уявив себе озброєним вершником, переможцем численних ворожих лав.

— Панове козаче! Чому стоїте, нічого не купуєте? — звернувся до Голоти продавець.

Козак уважно подивився на зброю, погляд його став зосередженим і уважним.

— А ну покажи мені оце, — промовив він, показавши рукою на бронзове зерцало, що висіло на ланцюжку десь у глибині шатра.

— Та нащо вам ця дрібниця за пару шелягів, — здивовано запитав торгівець, — у мене такі шаблі, такі пістолі є!

— Роби, що кажу, — сказав Голота.

Купець протягнув йому зерцало. Воно була трохи більше за великий медальйон, але замале для захисних круглих блях, які носили латники на грудях. Голота уважно роздивився візерунок, провів пальцем бронзовою поверхнею зерцала.

— Де придбав таке? — запитав він продавця.

— Та десь у Білій Арапії в одного старого воїна-каліки купили, — здивовано відповів продавець.

Голота мовчки витягнув з гаманця на поясі золотий талер і кинув його купцю.

Той, не чекаючи такої щедрої платні, почав дякувати і кланятися Голоті, але козак, не звертаючи на купця уваги, протягнув покупку Данькові.

— На, носи, може і згодиться.

І в словах його вже не відчувалась посмішка.

Щасливий Данько, не відриваючи очі від подарунку Голоти, йшов через майдан. Він і не помітив, що за ним уважно слідкують дві пари очей.

Двоє охоронців каравану, що найнялися у Криму супроводжувати купців, сиділи обабіч замкової площі в тіні під великим будинком, де зберігався арсенал залоги. Ці чоловіки весь час не випускали хлопця з очей. Біля них сидів один із замкових мешканців, Іван Бурдюк, який був помічником скарбничого. Він вже був досить напідпитку, але охоронці час від часу наливали йому вино з гарбузової пляшки.

— Так це точно він? — кинувши оком на хлопця, що саме проходив повз них, запитав у Бурдюка один з караванних стражників.

— Та він, добродію, це його якийсь вмираючий сердега до замку привіз, — хитаючи головою, промимрив п’яний Бурдюк.

Охоронці перезирнулися, і в їхніх очах зблиснули зловісні вогники…

Глава 6. Вовча могила

Під вечір купці почали збирати свої товари. Данько весь день невтомно ходив за соцьким, очікуючи, коли той хоч на хвилинку відірветься від своїх безкінечних справ. Зарубі треба було поговорити з купцем Щуцьким про забезпечення охорони в подальшій мандрівці каравану. Соцький про щось домовлявся із козаками, призначав охорону до фігур та загони для чатування у степу.

Нарешті Данькові вдалося дочекатися хвилини, коли соцький за своєю звичкою піднявся на стіни фортеці. Данько швидко задріботів за ним дерев’яними сходами й почав просити:

— Пане Зарубо, пустіть мене з козаками у степ! Ну пустіть, будь ласка, я вже сильний, з лука стріляю, вепра вполював…

— Іди грамоті вчись! — суворо гримнув на нього соцький, хоча й непомітно посміхнувся в руду бороду.

— Та я вже грамоту вивчив, пустіть мене, у мене он і кинджал є, і зерцало військове.

Соцький, зрозумівши, що хлопець все одно від нього не відчепиться, махнув рукою:

— Ну добре, давай до Голоти, він зараз біля брами хлопців збирає.

Данько радісно підстрибнув та побіг, перестрибуючи через кілька сходинок, до брами. На чати в степу соцький призначив латника і трьох селян з найближчого хутора. Раніше, поки староста Претвич зі своїм військом не забезпечив на Порубіжжі відносний спокій, біля фігур на степових могилах постійно чатували козаки. Але останнім часом від цього відвикли. Тому чоловіки трохи незадоволено дивилися на Голоту, який поважно стояв біля них і пояснював тонкощі нічного чатування у степу:

— І не позасинайте там усі, бо ординці вмить переріжуть. Один нехай поблизу діжок зі смолою постійно чатує, а другий — біля коней. Як тільки ординців побачите, запалюйте діжки та мчіть до замку.

Сторожа мовчки слухала. І тут до них підбіг захеканий Данько.

— Дядьку Голото! — Радісно заволав він, — А мене соцький відпустив! Зараз, я тільки отця Григорія попереджу!

І з цими словами Данько побіг до каплиці, здіймаючи куряву босими п’ятами.

Голота посміхнувся:

— Ну тепер, панове, вам така допомога буде!

Тим часом Данько витягнув зі сховку кинджал і причепив до пояса, схопив лук, сагайдак зі стрілами й вискочив з хати.

— Ти куди зібрався? — почув він над головою здивований голос панотця.

— Мене соцький на чати призначив! — гордо вигукнув Данько і, щоб уникнути довгих пояснень, побіг до брами.

Полуденне сонце вже почало хилитися на захід, коли шестеро вершників виїхали на чати до фігури, що знаходилася за кілька кілометрів у Дикому Степу. Про всяк випадок козак Голота приставив до їхнього невеличкого загону старого й досвідченого козака Пугача. Казали, що він міг бачити в темряві так само чітко, як і при світлі сонця.

Данько весело поплескував по шиї свого гнідого жеребця. Серце хлопця аж калатало від радості та захоплюючого передчуття небезпеки. Старші чоловіки посміювалися над вояцьким завзяттям хлопця. Але Данько не звертав на них уваги. Він уважно вдивлявся у степ, щоб першим побачити ворогів, якщо вони з’являться.

Уже вечоріло, коли загін дістався Вовчої могили. Під останніми променями сонця степ нагадував безкраїй океан, поверхнею якого повільно котилися духмяні хвилі. Було в цьому і щось таємниче, навіть страшне, коли невідомо які створіння — добрі чи зловісні — можуть піднятися з його глибин. Данько вдивлявся у присмерк, і якась неясна тривога почала підійматися в душі хлопця.

У сутінках до п’янких пахощів степових трав домішався дим вогнища й запах кулеші, яку поставили варити сторожі. Пугач спокійно лежав на схилі могили, пихкав люлькою і вдивлявся начебто байдужим оком у степ Але Данькові чомусь здавалося, що вся постать козака була, мов напнута тятива, готова у випадку небезпеки вибухнути страшною і нестримною силою. Тож коли хлопець дивився на козака, відчуття спокою і впевненості знов поверталося в його душу.

Чоловіки поїли кулешу (ніколи в житті вона не здавалося Данькові такою смачною!) і зібралися спати, попередньо призначивши вартових і порядок, коли вони будуть змінюватися. Невдовзі всі поснули, крім вартового під фігурою. Данько ж не міг заснути, не зважаючи на втому. Він лежав на траві, нажатій для постелі, дивився в зоряне небо та вслухався в музику степової ночі.

Тим часом козак Голота блукав замковою площею, намагаючись зрозуміти, звідки взялося дивне почуття якоїсь загрози, що несподівано охопило його під вечір. Люди розходилася по своїх будинках на нічліг, купці закінчували збирати свої товари. Раптом Голота помітив Бурдюка, який, хитаючись, йшов через площу.

— Гей, козаче, давай вип’ємо! — запинаючись, промимрив Бурдюк до Голоти.

— Та, здається, тебе вже хтось пригостив, — байдуже відповів Голота, щоб відчепитися від настирного п’яниці.

— Авжеж, знайшлися добрі люди, пригостили, — не відставав від козака балакучий Бурдюг, — охоронці з каравану. Хороші люди. Усе питали: якого такого малюка поцілений чорною стрілою вершник дванадцять років тому до замку привіз…

Тут вже Голота застиг як вкопаний і вхопив могутньою рукою Бурдюка за комір:

— Ну і що ж то за хлопець?

— Тю! Та отой самий, із яким ти вепра вполював!

— Так ти їм його показав?

— А чому б ні, добрі люди, з Криму з караваном йдуть, вином пригощають…

Але Голота його маячню вже не слухав. Козак швидко пішов до брами.

— Хлопці, тут із купецького каравану ніхто з замку не виходив? — запитав він у латників, які втомлено дивилися за безкінечним натовпом людей, що юрмився навколо.

— Двоє пішли кудись у степ. Казали, на полювання, — пригадав один стражник…

…Уже через декілька хвилин козак Голота гнав свого коня дорогою, що вела до Вовчої могили.

…Данько сумно дивився на небо, всіяне срібними зірками. Повний місяць заливав усе навколо мінливим світлом.

Сторожа спала, навіть задрімав незвичний до нічного чатування вартовий біля фігури. Спав і козак Пугач, поклавши долоню на кольбу мушкета. Почало хилити до сну й Данька. Але він твердо вирішив бути насторожі всю ніч. Хлопець підвівся, потягнувся. Уже звик до нічного степу, і чатування почало здаватися йому звичною пригодою, чимось на зразок рибалки.

Раптом у повітрі щось майнуло. Данько мимоволі здригнувся, але відразу полегшено зітхнув. Невелика пташка вилетіла із густої трави та опустилася в якихось двадцяти кроках від хлопця. Данько почав обережно підкрадатися до пташки. Але щойно він наблизився, птаха майнула крилами й відлетіла, низько стелячись над самою травою, ще на десяток кроків. Так повторилося кілька разів. Коли Данькові вже набридли ці перегони, він зупинився й озирнувся — Вовча могила темніла далеко позаду.

Данькові стало ніяково — збирався чатувати всю ніч, а побіг за пташкою, як малий. Він розвернувся й пішов швидкими кроками до кургану. Але не пройшов і п’яти кроків, коли попереду почувся шерех. Щось велике й чорне виникло, мов з-під землі. Данько застиг, відчуваючи, як страх підступає до горла. Прямо перед ним погрозливо шкірив зуби величезний чорний пес. Червоні очі погрозливо дивилися на хлопця. Відчувалося, що хижак готовий у будь-яку мить кинутися на Данька. Хлопець збентежено подивився на собаку — такого він ніколи не бачив. Пес згрупувався, готуючись до стрибка, і загарчав. Відразу було видно, що тварюка жартувати не збирається.

— Ну чого ти, песику, я зараз тобі трохи сальця дам, тільки ось на могилу підіймусь, — якомога лагідніше забубонів Данько, обережно намагаючись боком обійти собаку.

Пес уважно дивився на Данька. На мить хлопець і величезний хижак застигли навпроти один одного…

Данько відчув ту мить, коли пес кинувся на нього, і стрибнув убік. Біля самої його ноги клацнули страшні собачі ікла. Переляк, замість того, щоб паралізувати хлопця, навпаки, надав його ногам швидкості.

Данько зібрав всі сили і дременув, петляючи, мов заєць, до рятівного кургану. Позаду чулося важке й гаряче дихання пса. Коли, здавалося, до підніжжя Вовчої могили залишилося пробігти ще хвилину-дві, щось велике й чорне вистрибнуло збоку, вдарило Данька та повалило у траву. Другий пес, стрибнувши, збив хлопця з ніг. Гаряче смердюче дихання обпалило Данькові обличчя. Перед очима хлопця брязнули білі ікла. Данько рвонувся з останніх сил. Почувся тріск роздертої сорочки, пес ковзнув іклами по бронзовому захисному зерцалі, якого Данько почепив на себе перед походом у степ. Собака закрутився навколо себе. Данько відскочив назад і упав — ноги вже не слухались його. Пес підстрибнув, цілячись хлопцеві в горлянку.

За спиною в малого гримнув постріл, і пес упав на землю. Хлопець озирнувся — Пугач, тримаючи мушкет, швидко біг до нього. Але козак запізнювався — другий пес із глухим гарчанням нісся просто на Данька. Раптом хижак якось дивно перекинувся через голову, і Данько завмер, вражений жахом, — пес перетворився на людину в чорній одежі. У руках у перевертня блиснуло довге лезо ножа. Хлопець від жаху інстинктивно виставив уперед руки й заплющив очі. Не побачив, як кінь чвалом вискочив з високої трави і вдарив грудьми людину, що вже занесла ніж для смертельного удару. Вбивця покотився по траві, а козак Голота, що правив змиленим конем, зіскочив із сідла і схопив перевертня за руку з ножем.

Коли Данько розплющив очі, козак Пугач і Голота вже в’язали нападника, а прямо перед хлопцем лежала людина із закривавленим обличчям.

— Вони тебе не поранили? — стурбовано запитав Голота в закам’янілого Данька.

— Хто це? — тремтячим голосом промовив хлопець.

Обличчя Голоти стало похмурим, і він відповів:

— Пси-вбивці.

Глава 7. Розповідь козака Голоти

Тільки почало ясніти небо, як Голота й Данько відправилися назад у замок. За козаком, прив’язаний до аркана, плентався зв’язаний полонений. Данько час від часу боязко озирався на нього і згадував свою нічну пригоду. Обличчя чорного чоловіка було замазане кров’ю та вкрите шаром пилу, але очі його так недобре зиркали на малого, що Данька навіть під теплим літнім сонцем кидало в холодний піт. Козак Голота похмуро мовчав — видно було, що він глибоко замислився. Нарешті Данько не витримав і обережно запитав Голоту:

— Пане Голото, а хто на мене напав… Ну, що це за Пси-вбивці?

Козак озирнувся на полоненого, трохи помовчав і нарешті заговорив:

— Та є такі Пси-вбивці, їх ще називають комишані пси, психази. Живуть вони у плавнях понад перекопськими лиманами, там у них свої нори є, і наймаються вони за великі гроші, щоб убити когось або розвідати чиїсь таємниці. З’явилися вони дуже давно, кажуть, що одного разу якийсь володар прокляв свого полководця за зраду й увесь рід його. З тих часів і живуть нащадки цього зрадника понад Перекопом. Через прокляття не можуть увійти до людського світу. Знюхалися вони з чорними духами, які навчили їх чародійства. Тепер, коли треба, вони можуть обертатися на чорних псів, іноді на воронів. Але нащо їм за тобою полювати?

Козак Голота розповідав спокійно, навіть буденно, але від цього хлопцю не ставало легше — він уже зрозумів, що мимоволі потрапив у якусь дуже небезпечну історію.

— Слухай, Даниле, я бачив, що пес на тебе стрибнув, він що, не встиг тебе іклами зачепити? — запитав Голота.

Данько, для якого події останньої ночі перетворилися в уяві в одну страхітливу мить, замислився, а потом схопився за залізну бляху під сорочкою.

Козак Голота повільно похитав головою:

— Такі зерцала носять арабські воїни-мамелюки. У бою вони мало допомогти можуть, але якщо їх заговорять чарівники-дервіші, то таке зерцало може стати в нагоді від всякої нечисті. Ось тобі й пощастило — мабуть, воно з тих, зачарованих.

Данько знов сунув пальці під сорочку — на цей раз доторк до металу надавав йому більшої впевненості.

— І що, ці чари всім допомагають? — запитав він у Голоти.

Козак трохи помовчав і промовив:

— Та ні, тільки тим, у кого в душі здібність до чар є…

На лаві у світлиці сиділи соцький Заруба, отець Григорій, Голота й Данько. Хлопець уперше був у такому поважному товаристві, тож почував себе трохи ніяково, але намагався триматись статечно, як і всі присутні. Після того, як Голота з хлопцем і незвичним полоненим повернулися до замку, отець Григорій обкурив Данька ладаном та прочитав над ним охоронні від нечистої сили молитви. Полоненого перевертня-вбивцю соцький наказав замкнути у льох і поставити надійну охорону. А ввечері козаки зібралися порадитись про нічну Данькову пригоду.

Деякий час у світлиці тривала мовчанка. Голота сидів, пихкаючи люлькою, а інші уважно дивилися на нього, очікуючи, коли козак добре зважить усі свої міркування.

— Панове, — нарешті сказав Голота, — справа дуже важлива і вкрай непроста. Пси-вбивці просто так, щоб на малих хлопців полювати, з-за Перекопу не вибираються. Хто їх найняв, я сам спробую в полоненого довідатись, але мені треба знати, яким чином малий до замку потрапив?

Якось так повелося, що про це Данькові ніколи не розповідали. Тому соцький та отець Григорій перезирнулися і глянули на Данька. Хлопець напружився й опустив голову. Він відчув, що зараз почує те, що назавжди змінить його життя. Немовби читаючи їх думки, Голота сказав:

— Думаю, Данилові вже час дізнатися про це.

Пан Заруба кахикнув у бороду й почав розповідь про те, що трапилося дванадцять років тому, і як Данько потрапив до степової фортеці. Розповідь ця ошелешила хлопця. Він сидів, кліпаючи очима. Козак Голота прикрив очі, але постава його напружилася, він навіть трохи подався вперед.

Коли розповідь закінчилася, знову запала тиша.

— Пане Голото, — сказав отець Григорій, — здається, ви теж щось знаєте, щось, що може стосуватися й нас, і хлопця.

Голота помовчав. Здавалося, він замислився, чи варто ділитися таємницею зі своїми співбесідниками, але потім махнув рукою, у якій тримав люльку, і почав розповідь:

— Козаки на цих землях здавна по степах та байраках живуть. Отаманів ми собі самі обираємо серед досвідчених воїнів. Кращим з кращих був козак Мамай. Не раз ми просили його стати отаманом, але він усе відмовлявся.

А він, щоб ви знали, був неабияким чаклуном-характерником. Коли і звідки він серед козацтва з’явився — ніхто не знає. Багато чого про нього розповідали, але ніхто не знав, де він живе та де його козацькі стежки пролягають. Час від часу він з’являвся на Січі, ходив з товариством у походи й не раз у найскрутнішу хвилину козаків рятував.

Здавалося, усе він на світі знає. Тримався він якось окремо, хоча й часом бенкетував з козаками після походів, дотепний був, але закінчиться війна — і зникає десь, тільки доходять до козацького коша чутки, де він буває та які дива робить. Тільки з ким і любив він іноді погомоніти, так це зі мною та моїм побратимом — Іваном Шершнем. Славно ми тоді з моїм братчиком Шершнем козакували!

А дванадцять років тому часи неспокійні були — самі пам’ятаєте — турецький султан послав яничарів на Порубіжжя, і вся Перекопська Орда на нас у похід вирушила. Скрутно тоді нам було. То ми за яничарами та ногайцями по степу гасаємо, то вони за нами.

Одного разу ми разом з Богданом Претвичем відбили напад та до Перекопу ворожі війська погнали. Але відбилися ми з побратимом моїм від сотні, по степу кружляємо. Аж раптом — де не взялося — з півсотні ординців! Та за нами в погоню кинулися слід у слід. Коні заморені, ніяк не втечемо від них. Думали, що вже живими не виберемось. Степ відкритий — трава погоріла, ногайці вже ледь не в потилицю дихають. Тільки одна кам’яна баба серед трави біліє — знаєте, їх ще мамаями чомусь називають.

Думали вже ми прощатися один з одним та з цим світом. Бачимо: попереду невеличкий байрак, ми коней пустили — може ногайці по їхніх слідах підуть та нас оминуть, а самі вниз покотилися й рушниці наладнали — як хтось у байрак сунеться — свинцевими галушками привітати. Чуємо: ногайці за нашими конями не погналися — тупіт ворожого чамбулу до нашого сховища наближається. Раптом — тиша. Хруст якийсь почувся, але ні вигуків, ні брязкоту. Тиша запала.

Через деякий час чуємо, що тільки один вершник до байраку наближається. Ми курки звели та хрести свої в зуби взяли, щоб Господь влучити допоміг. Бо, як відомо, людина стріляє, але Бог кулі носить. І ось з’явився над краєм байраку вершник. Тільки замість ординця побачили ми козака Мамая. Сидить собі в сідлі, шаблю скривавлену витирає та посміхається. Ми якось зніяковіли, з байраку вилізли. Дивимось, а навколо — матінко Небесна! — порубані ординці валяються та їхні коні поодинокі бродять і хропуть. Тут нам Мамай і каже: «Хапайте хлопці собі коней та поїхали зі мною, нема часу на сонці пузо по байраках гріти».

Схопились ми на коней та за Мамаєм погнали степом. Але помітив я, що кам’яна баба-мамай десь зникла. Кінь у нього, як вітер, несеться, ногами землі не торкається. «Куди ведеш нас, братчику?» — питаюсь я в козака Мамая. А той і каже: «Ви що, думаєте, що султан оце своїх яничарів та Орду на придніпрянські степи погнав за вашими пропащими головами? Справа в нього тут є, і якщо ми йому не перешкодимо — лихо аж до самих Карпат, а може й далі покотиться».

Промовивши такі дивні слова, погнав він далі коня, а ми з Шершнем за ним. Трапився нам по дорозі загін яничарів, але — диво-дивне! — ми повз них проскочили, ледь чалми їхні не зачепили, а вони повз нас пройшли, немов не три козаки біля них проскакали, а легкий вітерець пронісся.

Під вечір дісталися ми самого Дніпра, до місця, що зветься Кам’яна могила. Поріг реве, навколо каміння височить, ми з коней злізли, і довго нас Мамай вів за собою, між ярами та камінням. Місце похмуре таке навколо, і не знаєш, чи чорти зараз з-під кам’яних брил повилазять, чи ще щось гірше. А Мамай нічого собі, йде впевнено, немов по своїй хаті, — видно, що не раз тут бував…

Глава 8. Розповідь козака Голоти (продовження)

…На цих словах Голота перервав розмову й пильно подивився на присутніх:

— А що далі сталося, можу я вам, панове, розповісти, якщо присягнетеся на Святому Писанні ніколи й нікому цю таємницю не розповідати.

Соцький та панотець перезирнулися. Данько сидів ні живий ні мертвий. Соцький урочисто підвівся і взяв старе Євангеліє, яке завжди зберігалося в нього під іконою. Чоловіки поклали долоні на розкриту книгу. Данько відчув старі цупкі листи, від яких йшла якась дивна й заспокійлива енергія.

— Присягаєтесь цією святою книгою зберігати таємницю? — слова Голоти лунали грізно та урочисто.

— Присягаємось! — водночас пролунав гулкий бас соцького Заруби, трохи надтріснутий баритон отця Григорія та дзвінкий голос Данька, який з усіх сил намагався стримувати тремтіння від хвилювання.

Слова присяги прокотилися луною по світлиці. Данько сів і, вчепившись обома руками за лаву, затамувавши подих, приготувався слухати далі.

Козак Голота уважно подивився на свою люльку, але запалювати її не став і повів розмову далі:

— Нарешті опинились ми в якомусь дивному урочищі: навколо — глиби кам’яні, а посередині — стоять троє дідів із довгими білими бородами в полотняних сорочках до землі. Козак Мамай поштиво та поважно їм вклонився й на нас рукою показав. Мовив:

— Ось ці два козаки для цього святого діла придатні будуть!

Один старий на нас глянув — немов наскрізь поглядом пронизав — і проказав дивним голосом, немов і тихим, але в мене всю шкіру продерло:

— Погані часи, козаки, наступають: ворожі сили про таємницю Оберегу провідали, і вирішили ми, що треба його вам під захист віддати. Оберіг ми заховали, згідно із Заповітом прадавнім, і цю таємницю козакові Мамаю передали.

Я нічого не зрозумів, Шершень теж, а Мамай поштиво старців слухає. Старець далі мову веде:

— Так слухайте, козаки, знайти Оберіг та силу йому повернути може той, хто тиждень тому народився, — за ним і полювання турецьке йде. Ми три частини Оберега рознесемо у три Святі місця, і цей нині народжений їх зібрати зможе. Мамай Оберіг охоронятиме, а ви, козаки, повинні хлопця цього знайти та берегти його. Не збережете, втратите Оберіг — дістанеться він темним силам, і велике горе й біда запанують на цій святій землі. Благословляємо вас!

За тими словами я мимоволі очима кліпнув, щось у зіниці потрапило, а як протер їх, то вже ніяких старців на галявині не було — немов все це мені примарилось.

— Усе, хлопці, переночуємо тут, а зранку до справи, — каже Мамай. Ми, звичайно, до нього, — що за диво таке та старці таємничі? Козак Мамай нам і відповідає:

— Хіба про Оберіг ніколи не чули?

— Так, — відповідаємо, — чимало казок про нього розповідають. Тут Мамай спохмурнів і промовляє:

— Так не байки це. Охороняли з прадавніх часів Оберіг втаємничені люди — Зберігачі — і передавали його таємницю найкращим лицарям нашої вкраїнської землі. Та хтось цих Зберігачів зрадив і відкрив таємницю Оберега ворогам, які цією землею хочуть заволодіти. Так що тепер йде велике полювання за ним. Земля наша не проста — сила йде з неї, тому багато хижаків до неї охочі. Ось святиня ця і стереже її. Але лихо буде, якщо Оберіг знищать, і силу свою він не поновить…

…З цими словами козак Голота замовк і почав набивати свою згаслу люльку. Інші напружено мовчали, очікуючи продовження розповіді.

— Так ось, — продовжив Голота, — виявляється, що старці це й були останні Зберігачі, яким вдалося живими залишитись. Оберіг вони розділили на три частини, і згідно зі стародавнім закляттям, його може тільки та людина відновити, яка в певний день і в певному місці народиться та якій Зберігачі вирішать частку своєї сили передати. Ніхто не знає, де вони частини Оберега заховали, і як ці частини знову об’єднати.

Козак Мамай повинен був старців супроводжувати та охороняти, а нам наказав негайно їхати до зимівника, де мешкав старий козак Грім. Там вже два тижні якісь чоловік та жінка від ногайців і яничар переховувались. У них в тому зимівнику народилося дитя. Наказав він нам їх охороняти, а особливо малого хлопця. Ми мали перевезти їх до вашої фортеці й тут більше дізнатися про Оберіг і про те, де його шукати, бо рівно через дванадцять років прийде час його знову збирати, щоб він силу свою не втратив.

Ще козак Мамай сказав нам, що батько цього малюка непростого роду й тому знає, де у замку захована звістка про те, як і де Оберіг шукати. А ще передав козак Мамай нам порожній сагайдак для стріл та порожні піхви від меча і сказав, щоб ми батькові цього малюка передали…

Почувши ці слова, соцький Заруба аж стрепенувся, але переривати розповідь козака не став.

— Розпрощалися ми із козаком Мамаєм, і поїхав він далі, відомими тільки йому стежками, а ми погнали своїх коней до хутора, де мешкав Грім. Цілий день скакали ми степом і під вечір дісталися до яру, де той хутір знаходився. Тільки вже коли під’їжджали, побачили, що запізнилися. Вже здалеку видно було, як над яром дим стелеться. Поганий дим, чорний.

Ми чвалом туди коней погнали. Підскочили, бачимо — хутір горить, старий Грім з уламком шаблі лежить у калюжі крові. Біля хати скупчилися ординці, серед них якійсь кремезний чолов’яга в розідраній одежі здоровенним мечем відбивається, а за його спиною жінка немовля до себе притискує. Ми, не довго думаючи, у цю веремію і врубалися. Я відразу двох з пістолів поклав, почав інших мов курчат на спис нанизувати. Шершень теж задніх не пас. Так ми удвох нападників розпорошили. Чоловікові з мечем дві стріли в ноги влучили, він на коліна впав, до нього Шершень підбіг, щоб підтримати, я від жінки ординців повідганяв.

Бачимо, перемога вже на наш бік схилилася — нападники по ярку розсіялись. Я жінку заспокоюю — кажу: усе, ворогів відбили. Чоловік з мечем тим часом щось намагається Шершню сказати.

Та зарано ми перемогу святкували. Побачив я, що до яру не менше сотні ординців чвалом на конях пре. Та всі в чорному одязі, а попереду сам Чалма-бек. Я його відразу впізнав по блясі з вовчою пащею. Тут чоловік ледь на ноги підвівся й меч підняв. — Рятуйте жінку та малого, — вигукнув, — а я їх затримаю!

«Еге, так діло не піде,» — подумав я. Підхопив я його та на свого коня спробував підвести, але він мене відштовхнув, ніби кам’яною брилою гепнув, і насупроти горлорізів Чалми-бека з мечем став. Твердо стояв, ніби й не поранений був зовсім. Шершень на коня скочив та до жінки, щоб її з малим підхопити. Жінка дитину козакові простягнула. І тут побачив я, що Чалма-бек швидко, немов блискавка, схопив лук та стрілу пустив. Та стріла прямо жінці під ліве плече і вп’ялася. Бідолашна так і впала коню під ноги. Отже-ж, думаю, не змогли ми чоловіка та жінку оборонити, то хоч малюка врятуємо.

Підхопив я спис і навперейми ординцям кинувся. Озирнувся, а за конем Шершня тільки курява знялася. Ну, а далі — звична справа. Бився я, аж поки мене кляті бузувіри всього списами не поштрикали. Останнє, що побачив я, — чоловіка на арканах за конями волочуть, а решта за Шершнем в погоню кинулися. Кінь мене врятував — непритомного з бою виніс. Скільки часу минуло, поки я до тями прийшов, — не знаю. Тільки вже була глуха ніч. Мабуть, дуже ординці поспішали, тому мене й не добили, подумали, що я вже й так мертвий. Навколо степ та могили, я весь порубаний. Так я і їхав ніч, аж поки знову непритомний з коня не звалився.

Підібрали мене чумаки, що у Крим по сіль йшли. Від смерті вони мене врятували та вилікували, але на Перекопі на нас якісь харцизи налетіли. Половину чумацької валки погромили й мене, ще хворого, захопили в полон. Ну а там далі, що зі мною було, до нашої справи не відноситься. Продали мене на галери, через півроку я втік, а там вже в яких краях мене не носило! Ось тільки через дванадцять років повернувся і, бачу, прийдеться таємницю Зберігачів і Оберега далі розплутувати…

Глава 9.Таємниця Готської фортеці

Коли козак Голота замовк, запала тиша. Данько відчув, що все його тіло тремтить, а на очах мимоволі з’явилися сльози. Вражені панотець та соцький похмуро мовчали, роздумуючи над дивовижною розповіддю Голоти.

— Бач, — стиха промовив соцький Заруба, — відкрилася таємниця самотнього вершника, який привіз сюди Данька, а сам помер від ран.

— Але скільки нових з’явилося! — зітхнув отець Григорій.

— Не сумуй, друже, — Голота, побачивши зніяковілий стан малого, поклав тому руку на плече, — ми всьому цьому раду дамо!

Данько із вдячністю шмигонув носом. Тут, серед добрих, розумних і сильних людей, він відчував себе безпечно, але за вікном чорніла ніч, у якій зачаїлося, очікуючи саме на нього, чимало небезпек.

— Я усі ці роки думав, — знов заговорив Голота, — що то за чоловік та жінка були? Звідки вони у степу з’явилися? Чом звістка про Оберіг у вашій фортеці захована й де її шукати? Здається мені, що чоловік той встиг Шершню цю таємницю переказати, та тільки братчик мій її з собою до могили забрав.

— Ну про це ми ще встигнемо поговорити, — рішуче сказав соцький, — а зараз слід у того зарізяки, якого ви у степу захопили, довідатися, хто його підіслав на Данька напасти?

— Так, панове, цю справу дозвольте мені самому з’ясувати, — козак Голота рішуче підвівся з лави.

— Може і я піду? — запитав отець Григорій. — Може, святий хрест, молитва та покаяння вплинуть на бісову душу?

— Щиро дякую, панотче, але для таких випадків наші особливі козацькі засоби є, — твердо відмовився Голота.

Усі вийшли надвір. Полоненого тримали в замковому арсеналі, де було обладнано підвал для в’язнів. Коли панотець, соцький, Данько й Голота підійшли до великих, окутих залізом дверей, що вели до арсеналу, стражник, який вже встиг задрімати, здивовано підвівся й подивився на них. Козак Голота взяв у руки смолоскип і став навпроти дверей.

— Впусти його, — коротко наказав соцький стражникові. Раптом десь із глибини льоху почулося протяжне виття. Данько аж зблід, а панотець перехрестився.

— Мабуть чує, що ми з ним зараз балакати будемо, — посміхнувся Голота, звично перевірив, чи легко сидить у піхвах за шкіряним поясом кинджал-чингал, і рішуче зробив крок по сходах у темряву…

…Панотець перехрестив його навздогін і перехрестився сам…

…Потяглися довгі хвилини. Данько вже не знав, що й думати. Події, які зливою впали на його бідолашну голову останнім часом, здавалися йому темним вихором, що неухильно втягнув його у зовсім інший світ. У цьому світі залишалися всі знайомі люди, але сам світ раптом змінився з сонячно-яскравого на похмурий, небезпечний і сповнений зловісних таємниць та жахливих пасток…

Нарешті почулися кроки, блимнуло світло смолоскипа, і на порозі з’явився Голота. Усі запитально подивилися на нього. Панотець знову перехрестився. Козак витер піт з чола і сказав:

— Найняв його Чалма-бек…

Вже сірів ранок, коли Данько доплентався до свого ліжка й відразу ж заснув. Нічого й казати — сни йому снилися не дуже веселі: то він намагався втекти від великих чорних потворних псів, але ноги ніяк не хотіли зрушити з місця, то бачив могутнього чоловіка, який відбивався довгим мечем від безлічі нападників, то високе полум’я над палаючим замком. І тільки під кінець цих тяжких марень раптом побачив він жінку, яка простягала здалеку до нього свої долоні, від яких віяло теплом та ласкою. Данько уві сні побіг їй назустріч і… прокинувся.

Декілька хвилин він сидів на ліжку кліпаючи очима. Дивний — тривожний і водночас щемливий — сон усе ще не відпускав його. Тривога стискала серце, але за віконцем привітно сяяло сонце, тож світ навколо вже не здавався таким похмурим.

Хлопець швидко одягнувся, вискочив на подвір’я, вмився колодязною водою і побіг на замкову площу, де завжди можна було дізнатися новини й зустріти своїх друзів. Першого він побачив Тиміша. Звістка про те, що Данько переміг якихось вбивць у степу, та ще й разом з козаком Голотою захопив одного з них у полон, уже встигла облетіти всіх замкових мешканців, обрости чутками, у яких кількість переможених Даньком ворогів істотно збільшилася. Це робило Данька в Тимішевих очах справжнім героєм. Але Тиміш зробив вигляд, що нічого тут особливого нема і, привітавшись з другом, почав зосереджено розглядати горобця, який радісно купався в пилюці.

— Далеко зібрався? — так, між іншим, запитав Тиміш.

— Та так, по справах своїх козацьких, — статечно відповів Данько, намагаючись наслідувати інтонації козака Голоти. — Ну добре, я пішов.

Данько вирушив далі, але почув за спиною благаючий голос Тиміша:

— А мене з собою візьмеш?

Данько змилосердився й майнув рукою:

— Гайда за мною!

І друзі весело побігли до замкової площі. Але Тимішу не вдалося цього разу долучитися до козацьких справ. По дорозі вони зустріли його матір, яка суворо нагадала, що хлопець має доглянути за худобою. Тиміш сумно поплентався додому, а Данько вирушив на пошуки козака Голоти.

Соцький Заруба й козак Голота стояли на вежі та уважно розглядали степ.

— Староста наш зараз у Вільні, сил значних на Порубіжжі немає, тож якщо раптом Орда наскочить, може бути лихо, — замислено сказав Заруба.

— Треба по зимівниках проскочити та про всяк випадок козацьке товариство зібрати, щоб бути напоготові.

— Добре було б, — погодився соцький.

— Доброго ранку, пане соцький, доброго ранку, пане Голото! — почувся ввічливий голос Данька, який уже встиг забігти на вежу.

— От вояк — як вітер носиться! — засміявся Голота. — Чого тобі вдома не сидиться?

— Такий у хаті хіба всидить. — Махнув рукою соцький. — О, а ось і панотець йде.

Дійсно, під вежею стояв отець Григорій та заклично махав рукою. За кілька хвилин вони спустилися до панотця і привітались. Отець Григорій виглядав утомленим, його сива борода була скуйовджена, але очі радісно блищали.

— Ось що, панове, — сказав священик, — я всю ніч думав і згадав. Коли той сердега Шершень, Царство йому Небесне, малого до нас привіз, останні слова його були — малюк, Оберіг, серце фортеці…

— Так, і що це значить? — здивувався соцький.

— Так я ж і кажу — думав я всю ніч і ось що надумав. Наш замок побудували на місці якоїсь стародавньої фортеці. Може, десь є якийсь старий камінь, що може вказати на таємницю Оберегу?

Козак Голота повів плечима:

— А що це за стародавня фортеця була?

Тут очі панотця так і засяяли, і він показав стос старих, жовтих і цупких листів.

— Замок наш років шістдесят тому за наказом Великого князя збудували, а я сюди службу правити приїхав з Києва двадцять п’ять років тому. До мене служив у замковій капличці один старий священик, який господарські записи вів, — хто народився, хто хрестився, хто вмер. Коли я сюди прибув, він уже преставився, а його папери у скрині до сьогодні збереглися. Я ці записи особливо й не дивився. Аж сьогодні вранці Господь мене осінив, і я їх трохи погортав. Так ось, що я там прочитав, — з цими словами панотець почав гортати сторінки.

— Панотче, можливо, ми десь у вас їх прочитаємо? — запропонував Голота, озирнувшись навкруги.

— Добре, — погодився панотець, і вони всі відправилися до каплиці.

Обережно розклавши листи на столі, отець Григорій почав перебирати їх промовляючи:

— Так, так, не ці, тут про хрестини, тут… еге, ось! — Від паперів піднімався стовпчик пилу, Данько навіть чхнув. Панотець суворо глянув на нього, і хлопець схопився за ніс, щоб не заважати.

— Так, ось, — повторив панотець і почав читати:

«Із Божою допомогою прожив я довгий вік. Старча неміч та хвороби свідчать, що наближається час предстати перед Спасителем. Сподіваюся, що прохання начальника замкової сторожі до старости буде прийняте милостиво, і до нашого замку пришлють нового священика. Тоді серце моє буде спокійним, коли в цьому небезпечному місці люди не будуть позбавлені Божого слова та благословення.

Багато чого сподобив мене Господь бачити за мій недовгий вік. Бачив багато великих подій і великих людей. Тільки знаю, що час зітре на порох все, що, здавалося б, має стояти вічно. Тому хочеться мені, щоб хоч щось залишилося на цих сторінках. Не думаю, що відміряв мені Бог ще багато часу, але все ж хотілося б мені залишити для тої доброї людини, якій потраплять на очі ці письмена мої, ту таємницю, яка вже тридцять років лежить тяжкою вагою на моєму серці. Можливо, стане вона у пригоді добрим людям, і молюся я Богу, щоб не прислужилася вона силам темним.

Тридцять років я живу в цьому замку й віддано правлю службу Божу в каплиці. Лише я знаю, яка велика таємниця прихована серед стін цієї фортеці. Тому й міркую я, що прочитати це зможе людина, яка в замку Святу службу править і, можливо, те, що я пишу зараз, зможе статися їй у нагоді…»

— Тут взагалі довго читати, тут він і про себе пише і про те, як його митрополит через прохання Великого князя відправив до цих степів, — перервав отець Григорій, — я ось що хочу — саме про наш замок прочитати, і ось ці листки окремо відклав:

«…Нарешті прибули ми на місце, де князь призначив будувати фортецю. Місцевість ця немовби Господом Богом призначена для того, щоб звести твердиню неподолану для будь-якого ворожого війська. Видко, і стародавні воїни це розуміли. Тому побачили ми залишки кам’яних стін та веж, що темніли між травами та кущами. Частину каміння розібрали колись поселяни, частину зруйнував час, але й залишки стародавньої фортеці здавалися грізними та могутніми. Керувати будівництвом мав видатний саксонський інженер Готліб. І хоча був він католиком, ми з ним добре заприятелювали. За вдачею був він веселий, а розум мав мудрий і дотепний.

Усю дорогу проводили ми з ним в релігійних диспутах та розмовах про всілякі дива, якими Господь так щедро наділив наш світ. Прибувши до залишків старої фортеці, провів я богослужіння, щоб вигнати язичницький дух, котрий залишався тут з часів прадавніх. А інженер Готліб довго блукав між уламками стін і сказав потім мені, що фортеця була в сиву давнину побудована та ще й такими майстрами, перед якими Готлібу треба на знак пошани шапку зняти.

Почалося будівництво. Робітниками були селяни, які хотіли оселитися на цих плодючих, але й небезпечних місцях. Козаки-воїни їм теж допомагали. Але здавалося нам, що уламки фортеці наче опиралися своєму остаточному знищенню — то несподівано падало каміння, то якійсь робітник на рівному місці калічився. А ночами чулися якісь дивні звуки — чи то плач, чи завивання вітру. Так що мені довелося ще кілька разів відслужити службу Божу. Інженер Готліб ставав усе похмуріший і багато читав. І все книги, писані латиною та грецькою мовою, які привіз сюди, намагаючись знайти якісь відомості про минуле цієї таємничої фортеці. Він розглядав залишки старих стін та все порівнював, яке каміння до яких часів відноситься. Нарешті, здається, він щось знайшов, для себе прояснив і одного вечора розповів мені предивну історію.

Розповів він мені, що вперше цю фортецю почали будувати в незапам’ятні часи народи, ім’я яких вже ніхто й не знає. Тисячу років тому за наказом римського імператора Траяна, дійшов сюди один консул з когортою кращих римських воїнів і побачив на цьому місці фортецю. Уже тоді вона здалася йому дуже старою.

Спробував римлянин захопити фортецю, щоб залишити в ній гарнізон, але місцеві жителі — безстрашні вершники, «жовтобороді» сармати на закутих у залізо конях — розгромили його військо. Легенда розповідає, що головним правителем цих сарматів була смілива й мудра жінка. Мала вона велике чарівне бронзове дзеркало із далекої країни Хань. Сам консул ледь живий дістався Дунаю, де розповів імператору і про фортецю, і про войовничі народи: ясів, алан і сарматів, які жили в цих причорноморських степах. Потім ще більш дивні речі діялися тут.

Через сто п’ятдесят років один римський купець зі своїм торгівельним караваном відправився сюди, щоб розвідати те, що діється в цих степах. Коли повернувся назад, то повідомив, що на ці землі прийшли грізні воїни-готи, які покинули свій великий острів у північних морях. Готи хотіли знайти ту землю, де народився їхній верховний бог Один, і де росте чарівне дерево-ясень, на якому, як вони вважали, тримається весь світ.

Готи об’єдналися і з сарматами, закутими в залізо, і з антами — непереможним народом воїнів. Разом вони побудували багато замків і фортець, а їхньою столицею була могутня фортеця над Дніпром. Ця держава простягнулася від Карпат до далеких Кавказьких гір, і Рим боявся, що ця держава зможе стати могутнішою за їхню імперію. Дійсно, змогли об’єднані сили готів, сарматів та антів-слов’ян добряче потрощити римські війська.

Але почалися між ними свари, і, користуючись послабленням союзу могутніх воїнів, що утворився на Дніпрі, римляни підмовили напасти на готський союз войовничий народ гунів, що жив колись біля самої Хіни. Почалася в цих землях колотнеча велика, довга та кривава. Полягло тут багато добрих воїнів, і зрештою завоювали гуни цей край. Був цей народ кочовим, фортець не будував, а покладався на свою кінноту. Тому занепала наша фортеця, почала потрохи руйнуватися.

Уже пізніше відновив її мудрий київський князь Володимир і залогу в ній залишив. Могутньою твердинею стояв цей форт, та тільки з часом занепала велика держава київських князів через розбрат та чвари та через нашестя безбожних монголів, що вийшли, здається, з самого пекла. Довго вони не могли приступом фортецю взяти, а коли захопили, то все, що було всередині, знищили та попалили.

Так ці, ще досі могутні руїни, майже три століття і простояли, аж доки не вирішив Великий князь на їхньому місці новий замок збудувати.

Але ще розповідали, що була в готів, антів та сарматів одна таємна священна фортеця. Інженер Готліб був упевнений: саме на її місці ми й хочемо побудувати новий замок.

Він повідав мені стару таємницю побудови деяких особливо важливих фортець у давнину. Розповідав, що в кожної було своє «серце», тобто чарівний, заклятий камінь, під яким мав бути вхід до таємного підвалу, де посвячені переховували найбільшу таємницю. Якщо не знайти «серце» старої фортеці та не принести йому певну жертву, то звести на її місці нову нікому не вдасться, а те, що побудують, швидко розвалиться чи впаде в руки ворога після першого ж приступу.

Я часто в молитвах питав Господа, чи не є противним Йому це поганство, але не сподобився отримати відповідь. Подумав я, грішний, що в цьому дикому краю, який здається на перший погляд таким пустельним, насправді безліч віків вирувало бурхливе життя, жили народи, які мали свої вірування і своїх древніх богів. Слово Господа нашого ще не встигло розвіяти могутність тих богів.

Вдень робітники за вказівкою майстрів потроху розбирали кам’яні залишки фортеці та закладали старі брили у фундамент нових стін. Сторожа з князівських латників пильно дивилися за степом, щоб кочовики не застали нас зненацька. Я молився та правив службу. Що стосується майстра Готліба, то він, здається, ніколи не відпочивав — ночами сидів над своїми книгами, робив якісь виміри та порівнював їх із положенням зоряного зодіаку, про яке дізнавався з допомогою тої великої труби, що наближувала предмети. Вдень він керував роботами та ще разів по десять оббігав навколо залишків фортеці, уважно дивився у свої креслення і щось до них дописував.

Я навіть почав хвилюватися за душевний стан мого приятеля. Та якось одного вечора він сказав мені, що здогадався, де має знаходитися «серце» фортеці. Він довго пояснював, як вирахував це місце, але я, не будучи добре обізнаним у будівельному мистецтві та в астрології, мало що зрозумів. Хіба тільки те, що саме цієї ночі зірки на небі зійдуться так, що рівно опівночі, і то лише на декілька хвилин, під сяйвом місяця засвітиться місце, де прихований вхід до «серця» фортеці. Це, пояснив мені майстер, робили стародавні майстри й жерці у всіх країнах, де довелося йому бувати — в Іспанії, Баварії, Італії, Чехії та Польському королівстві. Готліб запропонував мені цієї ночі спробувати знайти «серце» фортеці.

Я спочатку відмовився, не бажаючи навіть наближатися до поганських таємниць. Та Готліб переконав мене, що без Cвятого слова та благодаті, переданої мені через висвячення до священицького чину, нова фортеця триматися довго не буде. Крім того, я міг явити силу і славу Господа нашого, примиривши нове зі старим. Помолившись та скріпивши серце, я погодився, хоча й відчував, що доведеться мені брати участь у справах, що не личили моєму сану.

Таким чином, я, священик Йосафат, літа 1497 від народження Христа, числа 12 місяця червня відправився із майстром Готлібом назустріч дивним пригодам.

У пана Готліба був великий круглий годинник на ланцюжку, що нагадував цибулину. Інженер хвалився мені, що таких є тільки два у всіх краях, де Христа визнавали. Згідно із показниками цього годинника, за десять хвилин мало блимнути те місце, де знаходилося замкове «серце». Осінив я себе й майстра святим хрестом і з тремтячим серцем відправився за моїм невтомним приятелем. На мій погляд, треба було взяти нам пару надійних латників, але інженер рішуче це заперечив, посилаючись на те, що таємниця повинна залишитися між нами двома. Але пішов з нами учень Готліба, юнак років п’ятнадцяти, родом з Іспанії, який супроводжував майстра в усіх його мандрах. Іспанець мав на собі сталевий панцир і меч.

Ніч надворі була непроглядна, вітряна, світла зірок не видно було, і лише місяць час від часу проглядав крізь хмари. Взяв я із собою Святе Писання. Помітив також, що в майстра при боці була довга рапіра. Повів мене Готліб до північної стіни, навпроти якої височіла висока тополя. Біля неї стали ми, і почалося довге очікування. Дуже старанно вирахував пан інженер, де саме нам стати, так, щоб тополя саме з правого боку від нас знаходилася. Ніколи не думав я, що час може так довго тягнутися. І ось нарешті годинник, який пан Готліб у руках тримав, декілька разів тихо продзвенів, сповіщаючи, що північ наступила. У цю ж мить просто від тополі пролягла світла стежка прямо до уламків стіни, що навпроти нас темніли.

І тут побачив я, що там засвітився вогонь, білий та яскравий, переливався він срібним відблиском. Я руками у Святе Писання вчепився, а Готліб з іспанцем радісно до цього відблиску кинулися. Підбігли й почали руками брилу вбік відтягувати. Хочу сказати, що на відміну від мене, Готліб статури був досить мізерної, тому підійшов і я та допоміг їм брилу, а вірніше — кам’яну плиту — відсунути. Готліб запалив смолоскип, перехрестився й разом з іспанцем безстрашно в темряву ступив. Кликав він і мене, але я вирішив, що краще буде мені на місці залишитися й у підземний морок не спускатися.

Не знаю, скільки часу минуло. Встиг я і «Отче наш» декілька разів прочитати, і охоронну від бісів «Хай воскресне Бог», і «Вірую». Молитвами моїми вирвався із підземелля Готліб — блідий, як місяць. Весь тремтів він, і очі його були розширені від жаху. У руках він тримав рапіру, і тіло його тіпалося, мов у лихоманці. Не промовивши жодного слова, схопив він тремтячими руками кам’яну брилу і став отвір у підземелля закривати. Я йому допоміг і, не питаючи нічого, довів до намету, де він жив.

А на другий день почував я себе дуже зле, мабуть, покарав мене Господь за мій вчинок жорсткою лихоманкою, і пролежав я у трясці цілий місяць. А коли видужав, дізнався, що інженер Готліб, давши всі накази робітникам і залишивши замість себе здібного майстра Ореста з королівського міста Львова, зібрався нашвидкуруч і самотній у невідомому напрямку від’їхав.

Після одужання побачив я, що будівництво замку йде швидко, набагато швидше, ніж майстри розраховували, і без жодної затримки чи неприємності. До місця того проклятого не хотів я навіть наближатися. Хоча, коли вже побудований замок я освячував, довелося мені навколо всіх стін обійти. І як проходив повз північну стіну із кадилом, здалося мені, що тополя переді мною, наче перед спільником по змові, гіллям затріпотіла, аж я декілька разів перехрестився й молитву побожно прочитав.

Не знаю, що там тієї бісівської ночі відбулося, і вже тридцять років намагаюсь не думати, але чомусь мені здається, що не варто отой спогад про моторошну ніч із собою до могили забирати. Може вона колись у нагоді добрій справі стане.

Тому нехай Боже благословення назавжди залишиться над цим замком і над нашим славним краєм.

Амінь.»

— Оце так історія! — промовив соцький, коли панотець закінчив читати. — Скільки років цей замок охороняю, але й гадки не мав, що тут такі дива творилися!

— А який сьогодні день, панове? — несподівано запитав козак Голота.

Усі перезирнулися.

— Дванадцяте червня, — подумавши, сказав отець Григорій.

Данько аж підскочив:

— Так сьогодні воно й засвітиться!

— То все марно. — Сумно майнув рукою соцький. — Від старої фортеці вже нічого не лишилося — старе каміння переклали для вежі та фундаменту, усе навколо перекопали, коли вали та рів зводили. Тополю зрубали. Я ніколи поблизу замку жодної високої деревини не бачив. Нічого з цього не вийде. Та і не дуже я вірю в усі ці легенди, які шановний панотець тут нам прочитав.

— Дійсно, може з часом щось нове з’явиться, а так шукати — марна справа, — підтримав його козак Голота.

Отець Григорій, трохи сумний через те, що не зміг допомогти товариству, а його нічні труди пропали даремно, почав збирати прочитані листи.

Раптом у двері вбіг захеканий латник.

— Пане соцький, — з порога закричав він, — отой полонений втік!

— Як втік?! — підхопився з місця соцький.

— Та навіть не можу второпати, — розгублено відповів охоронець, — він же ж, за вашим наказом, був у кайдани закутий, я вранці йому їсти приніс, тільки двері відчинив, як мені назустріч якийсь птах як порхне, може гайворон? Я з несподіванки аж сахнувся, а той — повз мене — і на вулицю вихопився, а там чорним крилом тільки майнув — і немає. Дивлюся, а біля стіни, де полонений був прикутий, тільки кайдани лежать.

— Ну все, панове, піду я сам розберусь, що там у льосі сталося, — підвівся соцький. Видно було, що його думки цілком заполонила нова неприємна подія.

Глава 10. Годинник майстра Готліба

Данько замислено брів через замкову площу до брами. Різні думки лізли йому в голову. Він, мабуть, єдиний беззастережно повірив розповіді старого священика. Хлопець згадував північні стіни фортеці, де облазив, здається, кожну шпарину, і думав: «Де ж знаходитися таємний вхід до «серця» фортеці? Що там заховано, і чи варто туди лізти?» Данько розумів, що не заспокоїться, доки не знайде відповіді на ці питання. Він вирішив пошукати те місце, звідки інженер Готліб та священик Йосафат побачили таємниче біле світло.

Знову стояла неймовірна спека. Латники біля брами зовсім зіпріли у своїх товстих шкіряних панцирах, обшитих залізними пластинами. Вони познімали шоломи й час від часу плескали на свої розчервонілі обличчя водою з фляг.

— Куди, малий, прямуєш, дивись, сонце голову напече! — ліниво промовив один з них, помітивши, що Данько рішуче прямує із замку. Другий страж тільки кліпнув очима. Він стояв, тяжко спираючись на алебарду, і, мабуть, про себе лаяв суворого соцького, який не дозволяв охоронцям знімати панцир тоді, коли вони стояли на варті.

— Та так, на ставок зібрався, — сказав Данько перше, що прийшло йому в голову, — а від сонця я лопухом накриюсь.

— От дитя непосидюще, — кволо махнув рукою латник.

Данько пройшов через міст і виліз на вал, що оточував замок. Суха земля під ногами сипалася, а сонце немилосердно пекло голову. Данько зірвав великий лопух, що ріс біля підніжжя валу та нап’яв його собі на голову.

Ось і довга північна стіна. Височіла вона над ровом та валом, дивилася грізно своїми бійницями, і Данько здавався маленькою комахою перед могутньою спорудою. Тепер треба було знайти місце, де росла колись стара тополя. Але де могли бути залишки старих стін? За шістдесят років з часу, коли почали будувати новий замок, багато що змінилося, де-не-де до замку тулилися селянські подвір’я, між якими зеленіли сади та лани пшениці.

«Оце так загадка, — подумав Данько, чухаючи під лопухом голову. — На якій відстані ця тополя від стіни була? І чи не присипали те місце ровом? І взагалі, замок побудували відповідно до того, як була розташована стара фортеця чи якось інакше?»

Данько повільно рушив вдовж стіни, уважно дивлячись собі під ноги й намагаючись відмічати кожен камінь або виступ. Час від часу під ногами траплялися уламки каміння та напівзгнилі залишки дубових балок. Уся земля була густо вкрита жорсткою травою та колючками — такими гострими, що Данько аж сичав з болю, коли наступав босими ногами на одну зі шпичок. Іноді він знаходив старі напівтрухлі пеньки та бачив ями на місці викорчуваних дерев. Але яке з них було тополею з розповіді отця Йосафата?

Данько уперто кілька годин блукав вздовж стіни. У нього аж у очах переливалося все зеленим та жовтим. Сорочка була мокра від поту, а лопух на голові підсох і обвис. Дуже хотілося пити, але впертий Данько своїх пошуків не припиняв.

Нарешті він відчув, що далі бродити не може і, хитаючись, побрів до річки. Сонце вже хилилося на захід. Данько ледь доплентався до води і, як був у одязі, шубовснув у річку. Відразу стало легше. Він трохи поплавав, потім вибрався на берег, відпочив і побрів до джерельця, де із превеликою насолодою напився.

Відчай підступав йому до серця — поки що пошуки нічого не дали. Інша людина давно би вже махнула рукою, та тільки не Данько. І тоді він вирішив ще раз уважно роздивитися кожне місце, де колись росло велике дерево. Треба було поспішати, бо скоро почне сутеніти, і тоді він точно не зможе визначити місце, де росла саме та тополя. І Данько знову вперто колінкував біля кожного пенька й навіть довбав землю поруч зі старим кореневищем гострою паличкою.

Одного разу, розриваючи руками землю, хлопець пальцями відчув щось металеве й гостре. Серце Данька радісно закалатало. Він ще більше розрив землю й витяг звідти іржавий залізний якірець. Данько розчаровано зітхнув. Такі шпичаки називали «часником», їх густо розкидали навколо замку, якщо насувалась ворожа кавалерія. Завжди один гострий край «часника» стирчав нагору і впивався в копита ворожих коней. Але Данько шукав не це. Він зітхнув і продовжив свої безнадійні пошуки.

Червоне сонце торкалося крайнеба. Данькові вже паморочилося в голові, коли він дістався невеликої вимоїни, навколо якої валялися зітлілі залишки коріння. Данько втомлено почав розгрібати верхній шар землі, обережно відкидаючи старе коріння. І тут він побачив іржаві залишки невеликого ланцюжка. Втому хлопця мов рукою зняло. Він обережно потягнув за ланцюжок, але іржавий метал порвався. Хлопець продовжив копати далі — і скоро побачив круглий предмет, вкритий товстим шаром іржі. Він підняв його й покрутив перед очима. Данько спробував нігтями зішкребти іржу й побачив, що посередині предмета проходила роздільна виїмка. Деякий час хлопець повозюкався, намагаючись підчепити край півкулі. Нарешті це йому вдалося. Куля розкрилася, і ошелешений Данько підхопився на ноги. Всередині він побачив циферблат і стрілки. Він тримав у руках старий годинник таємничого майстра Готліба!

Глава 11. Печера кістяків

Тепер Данько був упевнений у тому, що місце, звідки можна побачити вхід до «серця» старої фортеці знаходиться десь неподалік. Але чи варто розповісти про своє відкриття соцькому, чи не підніме він хлопця на кпини? Чи краще спробувати самому пробратися туди вночі? Радість так затьмарила хлопцеві голову, що він був готовий лізти хоч зараз у будь-яке підземелля.

Він знайшов палицю і, про всяк випадок, встромив її в землю, щоб потім у темряві відразу розшукати місце, де стояла колись тополя.

Цілий вечір Данько вагався — чи варто сунутися туди вночі самому. Так нічого й не надумавши, повечеряв і сів на призьбі, споглядаючи, як сонце повільно сідає за замкову стіну. Але чим темніше ставало навколо, тим менше залишалося в Данька рішучості вирушати самому шукати вхід до підземелля.

Сумніви його розвіяв панотець, повернувшись з каплички. Він сказав, що пан соцький, стурбований утечею пса-вбивці, перевіряє, наскільки залога готова до нападу, а Голота, про щось порадившись з Зарубою, майнув з двома козаками кудись у степ.

Тяжко зітхнувши, Данько вирушив до своєї схованки, одягнув на себе залізну бляху — рятівний подарунок козака Голоти, причепив до пояса кинджал, узяв кресало та смолоскип — великий дрючок, обмотаний просякнутою смолою ганчіркою.

— Данько, помолись і лягай спати, — почувся голос отця Григорія.

— Добре, отче, — хлопець задріботів сходами на горище до своєї постелі.

Потягнулися довгі хвилини. Данько напружено прислухався, як панотець ходить по світлиці, молиться. Нарешті Данько із полегшенням почув скрипіння дубової лави, на якій завжди спав панотець, а через деякий час — і його хропіння. Захопивши зброю, хлопець на пальцях спустився скрипучою драбиною, тихо відчинив двері та вислизнув на вулицю.

Мешканці замку вже спали. Віконця хат не світилися, здалеку переблискували вогники смолоскипів на вежі та стінах. Тепер непомітно треба було просковзнути через знайомий лаз за межі замку. Данько, притискуючись до стін, дістався знайомого отвору, зітхнув і поліз у темряву.

Невдовзі, обійшовши стіну фортеці, опинився біля знайденого вдень місця. Годинника в нього, зрозуміло, не було, тож він вирішив весь час дивитися на замкову стіну. Стало прохолодніше. А тут ще з річки потягнулися комарі, сподіваючись поживитися кров’ю малого. Так Данько і стояв, відмахуючись від комашні й не зводячи очей зі стіни, що похмуро височіла перед ним. Небо затягнуло хмарами, зірки зникли, і Данькові здалося, що й він сам розчинився в темряві, яка запанувала у степу.

«Ну ось, стовбичу тут на самоті. Міг же все розповісти пану соцькому та Голоті, вони б точно знали, що треба робити. Отже ж дурень!»

Хвилина за хвилиною тягнувся час, і хлопець уже тремтів від нічної прохолоди.

«Вдень на сонці ледь не спікся, а зараз мерзну, мов той цуцик!» — сумно подумав Данько. Раптом стало трохи світліше. Вітер розігнав нічні хмари і з’явився місяць, який залив своїм блідим світлом усе навкруги.

І в цю хвилину Данько ясно побачив, як прямо до стіни, майже з-під його ніг пролягла світла доріжка. Хлопець, не довго думаючи, ступив по ній ногами, які чомусь відразу стали неслухняними. Він підійшов до рову — унизу, на дні, блимав якийсь пульсуючий вогник.

Данько, затамувавши подих, сміливо кинувся до нього. Раптом, перечепившись за якесь коріння, він упав і покотився вниз до рову. Йому вдалося зачепитися руками за траву, але коли Данько оговтався й підвівся на ноги, світла вже не було, і навколо знову була непроглядна темінь.

Чхаючи та випльовуючи землю, Данько почав мацати руками стіну, клянучи свою неоковирність. На холодному й темному камінні не залишилося жодного вогнику, жодного світла, яке б могло натякнути хлопцеві на вхід до «серця» фортеці.

Данько в розпачі почав смикати за всі виступи та нерівності, які тільки міг навпомацки відчути на стіні.

Раптом — він і сам не зрозумів, що зробив — але брила, яка, здавалося, навічно вросла у фундамент, провалилася кудись усередину, і в обличчя хлопця повіяло холодним запахом сирого підземелля. Данькові аж зайшлося серце від несподіванки. Він уже й не знав — радіти йому чи ні. Але згадав жартівливу приказку Голоти — «Пан чи пропав, двічі не вмирати» — і рішуче почав вибивати кресалом вогонь, щоб запалити смолоскип. Він вже добряче побив собі пальці, перш ніж вогник стрибнув на трут, і смолоскип запалав.

Данько сунув руку зі смолоскипом у отвір і спробував роздивитися, що там всередині, але побачив тільки стіни вузького лазу, що вів кудись униз. А там все зачаїлося у зловісній темряві.

Данько перехрестився і, тримаючи смолоскип поперед себе, рішуче поліз у отвір. Від вологої прохолоди йому відразу захотілося чхнути, але хлопець стримався й поліз далі. Через деяку відстань лаз став більшим. Данько побачив сходинки під ногами. Тепер можна було йти, правда, зігнувшись. Хлопець помітив, що на деяких стінах були вирізьблені незрозумілі знаки, але зупинятись біля них та уважно роздивлятися Данькові чогось не дуже кортіло. Він ступив ще з десяток кроків уперед і опинився посередині просторої підземної зали, обкладеної масивними кам’яними глибами. Судячи з усього, глиби були дуже старі, укриті густим зеленим мохом. Зі стелі звисало густе павутиння. У кінці зали Данько побачив невелику арку, за якою відкривався чорний тунель. Над аркою були вибиті незрозумілі знаки — скоріше за все, літери невідомої Даньку мови. У стінах зали хлопець побачив чорні отвори. Здавалося, вони уважно слідкували за кожним кроком хлопця.

Данько зробив ще один крок уперед, опустив смолоскип і завмер від жаху. За декілька кроків від нього, прямо посередині зали була вибита роздільна межа, прямо на ній лежав людській кістяк. Полум’я смолоскипа вже починало густо коптити, і в мареві непевного світла здавалося, що кістяк тремтить. Білі кістки пальців стискували руків’я іржавого меча, а на сухих ребрах темнів панцир. «Іспанець!» — здогадався Данько, підняв вище смолоскип, уважніше роздивився навколо й завмер від жаху.

Тепер хлопець ясно побачив, що, окрім решток іспанця, далі на плитах підлоги лежало ще з десяток кістяків. Здавалося, усі ці воїни пали в якомусь запеклому бою. Щити, панцирі та кольчуги мерців були наскрізь пробиті. Кістки були темними, деякі з них — зовсім спорохнявілими, на мерцях були шоломи, з’їдені іржею кольчуги. Скрізь валялася стара вкрита пилом зброя: велетенські бойові сокири, мечі, дивовижні панцирі, шоломи з великими гребнями та гостроконечні, з рогами та крилами, круглі, квадратні та овальні.

За інших обставин Данько не проминув би нагоди роздивитися цю зброю уважніше, але тепер йому було не до неї. Черепи колишніх володарів цієї зброї грізно дивилися на непрошеного гостя своїми порожніми очницями.

Здавалося, мерці ось-ось підіймуться і, струшуючи з себе пил, кинуться на Данька, який остовпіло дивився на них, тремтячи всім тілом.

Не встиг Данько подумати про це, як десь позаду на сходинках почулися кроки. Крик відчаю застряг у Данька в горлянці, він сіпнувся, марно шукаючи місце, де можна було би сховатися. Смолоскип, який і так вже догоряв, випав з його рук, востаннє спалахнув — і все навколо вкрив чорний морок. Хлопець втиснувся спиною в холодне каміння.

Глава 12. Списи Одіна

Кроки наближалися. Хтось повільно спускався сходинками. Данько схопився за руків’я кинджала й обережно витягнув його з піхов. Хтось невідомий вже увійшов до зали. Його кроки гулко відбивалися від камінних плит. Усі чуття хлопця напружилися до краю, йому навіть здалося, що він чує тяжке уривчасте дихання.

Звуки кроків завмерли. Здавалося, людина зупинилася, намагаючись щось відчути. І Данько з жахом зрозумів, що невідомий шукає саме його, і не з найкращими намірами. Раптом дихання змінилося на глухе низьке гарчання. Так погрозливо гарчать собаки, готуючись до смертельного стрибку. Данько тремтячою рукою виставив вперед кинджал, готуючись до смертельного бою.

Сухо тріснуло кресало, і спалахнув смолоскип. Навпроти Данька стояв чоловік. Він тримав у руках довгий кривий ніж і хижо посміхався. Хлопець з жахом упізнав пса-вбивцю, який ледь не вбив його біля вовчої могили.

— Не підходь! — з усієї сили загорлав Данько, розмахуючи кинджалом. Чоловік вишкірив зуби, в очах його спалахнув недобрий вогник, він загарчав і стрибнув на хлопця. В очах Данька блимнуло полум’я смолоскипу й лезо кривого ножа. Хлопець, в’юном ухиляючись від леза, крутнувся вбік. Він маківкою відчув, як ніж зі свистом розсік повітря прямо в нього над головою, ледь не зрізавши пасмо волосся зі стриженої під глек голови. Декілька разів малому вдавалося відстрибувати, рятуючись від ударів пса-вбивці. Одного разу він навіть відбив удар кривого ножа. Але пес-вбивця вибив кинджал з Данькових рук і тицьнув смолоскипом прямо йому в обличчя. Полум’я обпалило брови та чуприну хлопцеві.

З останніх сил Данько кинувся до кістяка іспанця, щоб вихопити з його рук рапіру, але не встиг. Пес-вбивця, немовби відчувши, куди хлопець хоче кинутися, стрибнув йому навперейми.

Коли Данько підскочив до мерця і протягнув руку за рапірою, пес-убивця, перестрибнувши межу, уже стояв за кістяком, занісши ніж для смертельного удару. Довге лезо зблиснуло прямо перед блідим обличчям хлопця. Данько закричав, і луна від його крику покотилася довгими коридорами підземелля…

Раптом пес-вбивця похитнувся, немовби плита під його ногою трохи зсунулася вниз. Він на долю секунди затримав удар, відновлюючи рівновагу, і в ту ж мить з чорного отвору в стіні вихопився довгий залізний спис, який наскрізь пронизав убивцю. Спис блискавично щез у чорному отворі, і тільки тоді перевертень захитався й тяжко гепнувся прямо на кістяк іспанця.

Засапаний Данько відповз подалі від страшного місця, перевів дихання й ледь підвівся, ловлячи повітря тремтячим носом. Він стояв, хитаючись, і застиглим поглядом дивився на чорні отвори. Запала тиша, смолоскип, що випав із рук пса-вбивці, уже догоряв. Данько узяв його. Ноги не слухалися. Хлопець застиг на місці, тяжко переводячи дихання. У голові все кружляло та блимало.

Немов у лихоманці, він ступив крок вперед до межі, щоб обійти мертвого пса-вбивцю.

— Стій! — гримнув за його спиною чийсь голос. Данько різко розвернувся. Позаду стояв… козак Голота.

— Дядьку Голото! — радісно закричав Данько й обхопив руку Голоти.

— Нічого, нічого, друже, — м’яко сказав йому козак, — вибач, я трохи запізнився.

— Звідки ви тут? — запитав Данько.

— Та, гайнув я в погоню за цим втікачем, ледь його сліди визначив, дивлюся — а він до замку знов повертає. Так я за ним до ночі і кружляв, поки нарешті його біля стіни не побачив. А далі за ним гайнув. А ти як тут опинився?

Данько коротко розповів про свої пошуки і про страшний спис, що пронизав пса-вбивцю.

— Так, здається, тобі дійсно вдалося «серце» фортеці знайти, видко було, що цей вбивця тебе довго вистежував.

— А що це за отвори? — зі страхом показав на стіни Данько.

Козак Голота уважно роздивився залу, погляд його затримався на загадковому надписі над аркою.

— І що там написано?

— Зачекай… — замислено промовив Голота. — Здається, це руни… а мова дуже давня. Нею в сиву давнину воїни та волхви між собою розмовляли. Пам’ятаю, колись козак Мамай мене дечому з цієї мови навчив. Спробую розібрати, що тут написано.

Козак Голота зосереджено дивився на загадковий напис.

— Еге ж, написано, що цю залу охороняють «списи Одіна».

Данько ще з більшим острахом оглянув чорні отвори:

— А що таке руни, і хто такий Одін?

Козак Голота, уважно оглядаючи залу, відповів:

— Кажуть, що це магічні знаки, хоча ними можна і слова записувати. Передали їх народам, які тут колись жили, Зберігачі, — охоронці цієї землі. А Одін був видатним воїном. Він біля правічного дерева отримав чарівну силу та могутність. Про нього багато легенд розповідали, казали, що в нього був великий замок на березі Азовського моря, де він зі своїми воїнами-асами жив… Ну, про це довго розповідати, а ось як нам далі пройти? Видно, хто цю межу пройде, буде відразу «списом Одіна» пронизаний.

— А може якось проскочимо, бігцем? — несміливо запитав Данько.

Козак Голота мовчки підняв камінь, що валявся під ногами, і пожбурнув його на ту частину зали, що була за межею. Як тільки камінь впав на плити, зі стіни вихопився довгий іржавий спис, влучив у камінь, розтрощив його і блискавично зник у отворі.

— Святий Боже, що ж нам робити?

— Зачекай, Данило, зараз поміркуємо, — замислено промовив Голота, — ану давай виберемо каменюку міцнішу й важчу.

Через хвилину він, щось надумавши, почав ходити залом, перебираючи каміння. Данько якусь мить здивовано дивився на нього, але, здогадавшись про наміри Голоти, почав йому допомагати. Козак вибрав найбільший уламок гранітної брили й поклав його на межі. Потім ткнув смолоскипом у якусь кам’яну чашу, що стояла біля стіни. Там щось затріщало, і звідти вихопився вогонь. Козак з усієї сили пожбурив смолоскип через увесь зал під арку.

— От що, братику, — тяжка долоня козака лягла на плече хлопцеві, — я зараз спробую до арки добратися, сам розумієш, справа ця непроста, тому ти на мене тут зачекай.

Данько розгублено озирнувся. Він не хотів залишатися в цій залі (а що як сюди залізе ще один пес-вбивця чи якась інша потвора?), крім того, хлопця аж тіпало від бажання побачити, що там далі, які таємниці ховаються за нею?

— Ні, я без вас залишитися тут не можу, — суворо промовив Данько, — я тільки з вами.

Голота трохи поміркував і рішуче махнув рукою:

— Добре, давай разом, тільки тримайся. — Козак протягнув руку Данькові. Хлопець міцно вчепився обома руками в жорстку козацьку долоню. Іншою рукою Голота підхопив камінь.

— От же ж, Боже, помагай, у ночвах через Дунай! — вигукнув козак і пожбурив камінь на відстань добрячого стрибку. Глиба гулко гепнулася на підлогу. Відразу ж залізний спис вихопився з отвору та влучив у камінь, що розлетівся навпіл. У той момент, коли спис вдарив у камінь, Голота і Данько стрибнули. Хлопець відчув, як могутня рука козака відірвала його від підлоги, і він підлетів, мов підхоплений велетенським вихором. Вони змогли перескочити добрячу відстань і опустилися якраз біля розтрощеного каменю. Не гаючи ні секунди, Голота підхопив уламок каменюки й пожбурив його вперед. Знову зловісно ляснув іржавий спис, грюкнувши в плити. І знову Голота з Даньком, зробивши неймовірно довгий стрибок, опинилися біля каменю.

До арки залишилося не менше чотирьох стрибків.

Ще один стрибок, але на цей раз від прямого удару списом камінь розлетівся на порох. Ні на мить не завагавшись, Голота висмикнув важку бойову сокиру з руки кістяка й пожбурив її вперед. Вістря тяжкого списа зі дзвоном вдарило по міцному лезу та відкинуло сокиру кудись під стіну. Але Данько помітив, що козак кинув її поближче до іншого кістяка, біля якого лежав пробитий круглий щит. Опинившись з Даньком на цьому місці, Голота схопив щит і кинув уперед. Данько щосили стрибнув і знову піднісся в повітря разом з козаком. Вже під час лету він побачив, як спис влучив у щит, пробив його і, разом зі щитом, немов величезна змія зі здобиччю, відскочив назад, у своє сховище. Щит вдарився в стіну і з гулким дзвоном покотився по кам’яній підлозі.

До арки залишилося ще два стрибки.

Не встиг Данько відчути під ногами підлогу, як козак вихопив з-за пояса тяжкий пістоль і пожбурив його вперед. Від удару списом пістоль розлетівся на дрібні дерев’яні та залізні деталі.

Данько знову підстрибнув, підхоплений могутньою рукою козака, але якось незграбно приземлився. Нога його підвернулася.

— Стрибай! — крикнув Голота, побачивши, що хлопець на якусь мить завагався. Данько почув, як за спиною зі сталевим ляскотом вихоплюється спис. Голота з усієї сили смикнув хлопця. Данько закричав і, немов куля, вилетів зі свого місця. Почувся тріск — права холоша полотняних штанів хлопця, пронизана списом, роздерлася до коліна. Але тепер списи їм не загрожували. Козак і хлопчик опинилися всередині арки і, тяжко дихаючи, впали на холодну кам’яну підлогу.

Глава 13. Місток над безоднею

Декілька хвилин Данько й козак Голота сиділи на підлозі, віддихуючись. Нарешті козак піднявся і з жалем озирнувся назад.

— Ой, славний пістоль був, — промовив він, — але добрій справі востаннє послужив. Ну що, козаче, вирушили?

Данько мовчки кивнув головою. Після всього пережитого він готовий бути піти за козаком хоч на край світу. Голота взяв смолоскип і пішов уперед. Данько з побоюванням озирався на стіни, — а раптом там знову з’являться жахливі «списи Одіна»?

Вони йшли довгим вузьким тунелем, що вів, звиваючись, кудись униз. Полум’я смолоскипа зменшилося і, блимаючи, ледь світилося. Данько відчув, що йому нічим дихати. Він, мов риба, ловив ротом повітря. Обличчя козака Голоти зблідло і вкрилося потом. У хлопця закрутилася голова, перед очима поплили сріблясті кола. Йому здавалося, що підземні ходи набагато довші, ніж площа замку. І що цей тунель ніколи не закінчиться.

Але тунель скінчився.

Вони стояли на невеличкому виступі над проваллям, дна якого не було видно. Козак і хлопчик опинилися у величезній печері, що здавалася безкінечною у слабкому світлі смолоскипа. Під ногами друзів починалася вузька кам’яна доріжка, що вела кудись у темряву. Данько й Голота застигли на місці. Козак опустив смолоскип. Просто під ногами Данька темніли висічені в камінні заплутані знаки. Подібні до тих, що він уже бачив у залі з кістяками.

Козак Голота уважно роздивлявся їх, намагаючись розібрати зміст. Він підняв голову, подивився на Данька і промовив:

— Тут написано — «Пройде той, кому призначено пройти і провести за собою інших».

— Мабуть це я, — несподівано для себе сказав Данько.

Козак Голота уважно дивився на нього. Потім він витягнув шаблю. Її лезо зблиснуло страхітливим полум’ям. Голота поставив шаблю на перший камінь доріжки і злегка натиснув. Здавалося, камінь був нерухомий. Тоді козак натиснув двома руками, і камінь, м’яко піддавшись, раптом провалився кудись вниз. Так несподівано, що козак втратив рівновагу й ледь утримався на місці. Через мить камінь виринув знизу і знов зайняв своє місце на тонкому містку.

Запала мовчанка.

— Я піду, — рішуче промовив Данько, — здається, цей місток тільки мою вагу витримає.

— Ну, що ж, помагай тобі Боже, козаче, — сказав Голота і протягнув хлопцеві смолоскип.

Повітря в печері було холодне й вологе, брак кисню тиснув на груди. Данько розвів руки і, балансуючи, обережно ступив на каміння. Перший, другий крок… Данькові здалося, що кам’яна кладка під ногами ледь помітно тремтить. Він ішов прямо, старанно намагаючись дивитися під ноги, а не в провалля. Хлопцеві здавалося, що у світі залишилися тільки він та ця кам’яна кладка; що він так і буде йти до безкінечності по хисткому містку, доки не зірветься в бездонну прірву. Відверто кажучи, Данько для більшої впевненості просто поповз би по містку. Але каміння було настільки вузьке, що на ньому відносно впевнено могла стати тільки одна нога.

Декілька разів хлопець завмирав, ледь балансуючи на кладці та ловлячи руками повітря, але, відновивши рівновагу, уперто крокував далі. Данько намагався не думати, що там внизу. Мінливий вогонь смолоскипу ніби замикав хлопця у світле коло, до якого упритул підступала зловісна темрява. Вона притягувала до себе, Данькові навіть здавалося, що він чує її шепіт: «Облиш усе це, ти все одно зірвешся, іди до мене, скільки вже тобі можна йти невідомо куди й невідомо для чого?»

Але Данько наполегливо йшов далі.

Нарешті в полум’ї смолоскипа Данько побачив перед собою кінець кладки, що впиралася в широкий виступ. Бажання піти швидше охопило його серце, але хлопець стримався. Данько зробив ще кілька обережних кроків. До виступу залишався лише один крок, і тут якась тінь вихопилася з темряви і пронеслася над смолоскипом.

Данько сахнувся вбік і захитався на одній нозі. Друга нога опинилася над прірвою. Хлопець замахав руками, намагаючись спертися на повітря. Смолоскип випав з його рук і полетів униз, освітлюючи прямовисні стіни прірви. Вогник летів униз дуже довго, аж доки не став зовсім маленьким та зблиснувши востаннє, згас.

Важча та менш гнучка людина сторчма полетіла би в безодню, але легкий Данько дивом віднайшов рівновагу і, зробивши швидкий крок уперед, опинитися на виступі. Тепер хлопець був у цілковитій темряві. Знесилений, він ліг на холодний виступ. Віддихавшись, Данько спробував рукою намацати кладку, по якій він щойно пройшов, але її не було! Як тільки хлопець ступив на виступ, місточок опустився вниз і зник десь у безодні.

Здалеку почувся голос Голоти, рознесений гулкою луною:

— Данько, як ти?

Хлопець ледь зміг перевести дихання, горло його стискалося від хвилювання.

— Добре! — ледь знайшов він у собі сили крикнути у відповідь.

— Спробуй знайти якийсь знак! — луною докотилося до нього.

Данько підвівся. Простягнувши перед собою руки, зробив кілька кроків, подалі від містка. Раптом хлопця пронизала думка, що перед ним знову може бути прірва. Він перелякано застиг на місці. Просуватися уперед він вирішив потроху, виставивши уперед руки та перевіряючи ногою наявність тверді.

«Знак, знак, яким має бути знак?» — напружено думав він. І тут руки хлопця уперлися в стіну. Через кілька хвилин у Данька не залишилося жодних сумнівів: ця стіна глуха. Назад він теж не міг повернутися. І тут Данько побачив відблиски на стіні, наче від дорогоцінного каміння. Здається, козак Голота розпалив смолоскип і далеке світло від нього якимось дивом змогло відбитися прямо перед хлопцем. Данько простягнув руку й торкнувся вогників. Пальцями він відчув гладку поверхню блискучих камінців, вмурованих у стіну перед ним.

Між камінцями була довга металева ручка. Не довго думаючи, Данько потягнув її на себе. Ручка не піддавалася, хлопець майже повис на ній, намагаючись зрушити з місця. Почувся скрип, немовби сипалася іржа, потім ручка пішла вниз набагато легше. Запала тиша.

Данько напружено очікував.

Десь знизу, з темряви, донеслися звуки, немовби чиясь могутня рука зі скреготом пересувала велетенські кам’яні глиби. Звук наближався. Підлогу під ногами струсонуло. Данько аж чхнув від пилу, який піднявся стовпом навколо нього.

У темряві він ледь зміг побачити: замість вузької кладки знизу піднявся великий міст. Одночасно стіна перед хлопцем розступилася.

Козак Голота ступив на міст, що виник перед його ним, і швидкими кроками, стискуючи смолоскип, пішов до Данька.

Глава 14. Заповіт Зберігачів

Як тільки Голота опинився поруч з хлопцем, Данько відчув себе набагато впевненіше.

— І що ж там далі? — промовив козак, і вони вступили у прохід, що розкрився між стінами.

Тепер вони знову опинилися у просторому кам’яному залі, набагато більшому, ніж той похмурий зі «списами Одіна».

Данько побачив високі, вдвічі більші за людину, фігури дивних воїнів, які стояли вздовж стін. У руках вони грізно тримали зброю і, здавалося, були готові вмить рознести на порох будь-якого порушника їхнього величного спокою.

Козак Голота про всяк випадок поклав долоню на руків’я шаблі й пішов разом з Даньком до протилежної стіни зали. Полум’я смолоскипа висвітило руни, якими була списана вся стіна. Чудні знаки спускалися довгими рядами, вирізані руками невідомих майстрів. Біля стіни знаходилося ще три фігури, висічені з білого каменю. Це були довгобороді сиві старці. Довге волосся спускалося їм на плечі, вони сиділи на великих кам’яних кріслах, і кожен тримав у руках чашу.

Козак Голота намагався розібрати в мерехтливому світлі смолоскипа рунічні надписи. Данько мовчки, у тяжкому напруженому очікуванні дивився на нього.

Нарешті Голота заговорив:

— Здається, головне я розібрав. Часу зараз немає все переповідати. Але ось тут сказано найважливіше: Таємницею Оберега володіють тільки троє Зберігачів, які розділили Оберіг на три частини. Таємницю кожної частини вони передали трьом Майстрам, і тепер кожен з них знає, як відновити свою частину Оберега…

Голота замовк, підійшов до центральної статуї Зберігача й посвітив смолоскипом на чашу. Данько із завмиранням серця побачив, що в чаші лежить якийсь круглий медальйон на ланцюжку, розміром з два таляри.

— Це Печать Зберігачів, її може взяти тільки той, хто об’єднає три частини Оберега, — урочисто сказав козак Голота.

Данько несміливо простягнув руку. Важкий обов’язок, здавалося, тиснув на його плечі.

— Зачекай, — зупинив його руку Голота, — захисна бляха, яку я тобі подарував, з тобою?

Данько кивнув головою і зняв з себе бляху, яка одного разу врятувала йому життя. Хлопець запитально подивився на Голоту.

— Це немов залог залишиться. Вона вже перейняла частину твого духу, а Печать має частку духу Зберігачів. Візьмеш її, значить присягнешся виконати їхній наказ. Подумай.

Данько тяжко зітхнув, за своєю звичкою, почухав потилицю.

— Від долі не втечеш. Що буде, те буде! — махнув він рукою.

Козак Голота уважно дивився на нього:

— Якщо наважився, то бери Печать.

Данько протягнув руку і взяв медальйон. Від печатки йшло тепло, і хлопець відразу відчув дивну силу, яка теплою хвилею огорнула його. На місце магічного скарбу він поклав свою бронзову захисну бляху.

— А тепер швидше повертаємось, — рішуче наказав Голота, — зараз на короткий час «списи Одіна» припинять захищати печеру.

Зворотній шлях Данько запам’ятав погано. Йому здалося, що вони миттю пробігли містком над прірвою, який відразу, як тільки вони пройшли, щез, а на його місце знов піднялася тонка кам’яна кладка; швидко проскочили через жахливу залу з кістяками (Данько все озирався на зловісні чорні отвори у стінах), продерлися тунелем і, нарешті, їм у обличчя майнуло свіже повітря.

Данькова голова ходила обертом, і він, знесилений, упав на дно рову. Кам’яна плита за їхніми спинами нечутно повернулася й закрила вхід до підземелля.

Сірів ранок, і, якби не печатка Зберігачів, яку стискав у спітнілій долоні Данько, ніщо не нагадувало би друзям про карколомні події, пережиті ними в «серці» старої фортеці.

Деякий час вони мовчали. Передсвітанковий степ повнився пахощами, дзвенів пташиними голосами й сюрчанням коників, здалека чулося кумкання жаб.

Козак Голота простягнув руку:

— А ну, давай Печать краще роздивимося.

Вона була зроблена з якогось тяжкого металу. Вони уважно роздивлялися знак, вибитий на печатці. У середині кола, в оточенні складної в’язі з рун, було вибито знак, що нагадував хрест, на кінцях якого сплелися три зігнуті півколом лінії.

Побачивши знак, козак Голота, завжди стриманий, раптом підхопився з землі.

Данько здивовано подивився на нього.

— Знаєш, друже, коли ми з ординцями билися біля хутора Грому, — повільно промовив козак Голота, — я такий хрест бачив на правій руці твого батька.

Глава 15. Магістр Луціус

Минуло декілька днів. Голота відправився збирати козацтво на випадок раптового вторгнення ординців. Заруба досі очікував відповіді на лист, відправлений старості Претвичу, у якому соцький просив терміново прислати до замку підкріплення.

Після нічної пригоди Данько та козак Голота вагалися, але все ж вирішили розповісти отцю Григорію та соцькому про свою подорож у «серце» фортеці.

Вони знову вчотирьох сиділи у світлиці панотця. Данько час від часу пильно поглядав у віконце, побоюючись, що хтось може підслухати їхню розмову. Тепер він відчував себе рівним старшим товаришам. Водночас його гнітила відповідальність за збереження Таємниці Оберега.

— А чи було там написано про те, де саме шукати його частини? — запитав Голоту соцький, коли той закінчив розповідь.

— Коли я ті руни розібрав, — понизив голос Голота, — то зрозумів, чому козак Мамай передав нам піхви від меча та сагайдак. Було там написано, що Майстри-Зберігачі можуть зробити зброю нездоланною. Майстер Степу може зловити степовий вітер і викувати з нього три стріли для сагайдака. Другий, Майстер Гори, має зібрати міць Карпатських гір і викувати з них меч для цих піхов. А третій Майстер зможе відкрити серце втаємниченого для того, щоб той прочитав Книгу Низову.

— А що це за Книга? — запитав отець Григорій.

— Давно я про неї чув, — промовив замислено козак Голота, — казали, що в ній записана доля України і все, що було та буде з цією землею. Але прочитати її дано лише обраним. І кожен з обраних може прочитати тільки те, що йому заповідано.

— Виявляється, той, хто збере разом шаблю і три стріли, зможе прочитати в книзі Низовій, як їх об’єднати, щоб відновився Оберіг? — здогадався соцький.

Голота кивнув головою:

— Пане Зарубо, сподіваюся, оті піхви й сагайдак, які в Шершня були, збереглися у вас?

Соцький сплеснув руками:

— Як чуло моє серце, що їх треба подалі заховати. Є в мене одна скриня, куди я складаю речі, які ніби й непотрібні, але викинути шкода. Чому я туди їх поклав? Навіть не знаю, мабуть, відчув, що то не прості обладунки, — із цими словами він підвівся й підійшов до старої дерев’яної скрині, що стояла в кутку, прикрита рядниною, — ось вона.

Соцький Заруба відкинув ряднину й відкрив кришку. Усі з цікавістю підійшли до неї. Данько зазирнув усередину й побачив, купу різноманітних скарбів: мотків скрученої тятиви для луків, ложі арбалетів, леза алебард без держаків, довгі пістолі, приклади від мушкетів та широкі стволи аркебуз, руків’я шабель та інші військові лахи. Трохи покопирсавшись у цьому грізному знарядді, соцький витягнув сагайдак, шабельні піхви та довгу чорну стрілу із тьмяним наконечником.

Усі заворожено вперлися поглядами в ці речі.

— Краще вам їх окремо у щось загорнути, здається, що їхній час надходить, — промовив панотець.

— Та, мабуть, так і зроблю, — сказав соцький, вкладаючи піхви, сагайдак і стрілу до старої переметної сумки-тороки, які зазвичай возили степові вершники біля сідел.

— Зачекайте, пане Зарубо, — раптом промовив козак Голота і взяв у руки стрілу, — це нею був мій братчик Шершень поцілений?

Соцький мовчки кивнув головою.

Козак Голота деякий час уважно розглядав стрілу. Данько помітив, що вперше за весь той час, відколи він знав Голоту, очі козака-шибайголови наповнились тугою. Голота відірвав погляд від стріли й подивився у віконце, що виходило на східну стіну фортеці. Саме там, далі на схід простягалися безкраї степи, у яких, можливо, вже зачаївся Чалма-бек зі своїми горлорізами. І тут Данько ясно побачив: очі Голоти стали холодними й порожніми, і від цього мороз пройшов шкірою хлопця, бо таїлася за цим холодом і порожнечею така ненависть і лють, від якої не можна було втекти й на край світу.

Минуло кілька днів. Усе в замку затихло в очікуванні можливої загрози. Сонце продовжувало нестримно пекти. Кожного дня до Вовчої могили відправляли чатувальників. Уночі сторожа зі стін та веж пильно вдивлялася у степ — чи не спалахнуть там вогні, попереджаючи про наближення ворога.

Данько після своїх карколомних пригод у підземеллі декілька днів відсипався. Отець Григорій не чіпав його й не примушував, як завжди, просиджувати годинами над Псалтирем або клопотатись у домашніх справах.

Ночами Данькові снилися тяжкі, темні сни. То він блукав і все не міг вибратися із лабіринтів підземелля, то його оточували Пси-вбивці, а він не міг і кроку ступити, то він в’юном крутився між «списами Одіна». Але у своїх мареннях, коли йому загрожувала найбільша небезпека, він стискував у долоні Печать Зберігачів, яку він не полишав навіть коли спав, і всі страхіття якось самі собою розсіювалися.

Ловити рибу він тепер не ходив і при зустрічах з Тимошем та іншими друзями здебільшого відмовчувався.

Одного ранку Данько прокинувся від звуків горну. Так сурмили, коли до замку прибували знатні гості.

Данько швидко одягнувся й вискочив на вулицю. Замковий люд вже біг до брами. Латники ледь стримували цікавих, намагаючись звільнити прохід для соцького, який у оточені кількох вершників саме виїздив за браму.

Данька відразу захопив та закрутив вир натовпу, але хлопець швидко зорієнтувався і зміг протиснутися ближче до брами, щоб хоча б краєм ока споглядати за тим, що відбувається біля замку.

Соцький Заруба тим часом вже виїхав назустріч гостю. Біля замку перед містком вишикувались вершники у блискучих панцирах. Перед ними сидів на коні якийсь знатний вельможа, а поруч три герольди щосили сурмили у свої довгі труби.

Через міст, прямо до брами під’їхав герольд і, розгорнувши перед собою сувій пергаменту, на якому висіла на товстому шнурі золота печать, урочисто почав читати:

— Соцькому Зарубі, командиру залоги Готського замку, іменем Великого князя наказується впустити до замку магістра лицарського Ордена Хреста і Дракона Бенедикта Луціуса з його почтом та військом для посилення замкової сторожі та обопільної оборони Порубіжжя! До цього надається вірча грамота, яку має вручити особисто пан Луціус!

Знову засурмили герольди, а магістр під’їхав до замкової вежі і трохи схилив голову, вітаючи соцького. У руках він тримав згорнуту в рурку пергаментну грамоту.

Соцький теж привітав Луціуса. Він намагався, але ніяк не міг пригадати, чи чув щось про цього знатного вельможу. Заруба під’їхав ближче, і здивовано розглядав панцир прибульця, вкритий якимись чудернацькими гербами.

— Радий привітати вас, шановний пане Бенедикте Луціусе! — з повагою схилив голову Заруба. — Часи зараз неспокійні, тому прошу вручити мені вашу вірчу грамоту.

Обличчя магістра було худорляве. Тонкі губи кривилися в якійсь прихованій зверхній посмішці, а маленькі глибоко посаджені очі холодно дивилися на співбесідника.

Бенедикт Луціус криво посміхнувся:

— Прибув я до Великого Литовського князівства, щоб пошукати собі слави, а своїм васалам — нових військових вправ. Запросили мене посли Великого князя, бо опинилося зараз князівство в небезпеці. З усіх боків підступають до його кордонів ворожі сили. А вже у Вільно почув я розповіді про бурхливе життя на Порубіжжі, про боротьбу з дикими кочовими ордами, почув про ваш замок і про небезпеку, яка над ним нависла. Тому попрохав князя відправити мене до вас, щоб випробувати свою рицарську звитягу та зміцнити ваш гарнізон своїми добірними воїнами — рицарями та кнехтами. Зі мною подорожує донька мого покійного друга, юна княгиня Ярина, яка залишилася єдиною спадкоємницею свого заможного роду. На жаль, їй загрожувала небезпека, і я взяв її під свою опіку.

Слухаючи цю пишну оповідь, Заруба досвідченим оком старого вояки помітив, що коні у воїнів були дуже добрі, свіжі, немов і не робили виснажливий довгий перехід степом під пекучим сонцем. Обличчя воїнів, вочевидь бувалих та досвідчених бійців, були похмурими. Кожен мав на собі панцир або кольчугу, при боці меч або довгу шаблю, майже всі були озброєні арбалетами, луками чи мушкетами.

Чимало в ті часи бродило іноземців у цих степах. Зустрічав соцький тут і шотландців із довгими мечами, й іспанців у чудернацьких легких і міцних панцирах, і німців, які славилися як найкращі гармаші. Усі вони прагнули випробувати свій вояцький талан у безперервних кривавих сутичках прикордонного життя. Але такої дивної військової громади на князівській службі із далеких країв тут ще не було.

— Що ж, пане Зарубо, як бачите, люди мої крізь багато війн пройшли, — немов прочитавши думки соцького, знову зверхньо посміхнувся Луціус, — а ось грамота від Великого князя. Отримавши ваше прохання по допомогу, милостиво дозволив він мені до вас вирушити.

Соцький поштиво узяв князівську грамоту і став читати. Дійсно, князь наказував йому розмістити в замку воїнів рицаря Бенедикта Луціуса, дати їм увесь необхідний провіант, а з паном Луціусом в усьому радитися та мати його за спільного й рівного начальника над замком.

При грамоті була князівська печать, і заперечити Заруба нічого не міг. Більше того, він мав радіти, що замкова залога збільшилася, та ще завдяки такому добірному воїнству. Але щось непокоїло соцького. Можливо, майже непомітна хижа посмішка, що зачаїлася в тонких губах Луціуса, а можливо, просто якісь погані передчуття обсіли стурбовану душу Заруби. Але найбільше здивувала соцького вишкірена вовча паща, що була вибита на панцирі загадкового вельможі.

Та наказ Великого князя треба було виконувати. Соцький з поклоном повернув грамоту Луціусу і сказав, гостинно показавши рукою у сталевій рукавиці на замок:

— Прошу шановного пана магістра Бенедикта Луціуса вступити зі своїм воїнством до нашого замку.

Данько із завмиранням серця дивився на вершників, попереду яких їхав похмурий пан Заруба й пишно вбраний рицар, який зверхньо кидав оком на замковий люд, що радісно вітав новоприбулих.

Хлопець аж завмер, дивлячись широко розкритими очима на впевнених вершників, на їхню багато оздоблену зброю, блискучі панцири, на великих сильних коней, які так відрізнялися від низькорослих степових коників, на яких зазвичай їздили козаки та ординці.

Данько радів разом з усіма, аж раптом якесь погане передчуття з’явилося й почало наростати в нього в душі. Він і сам не міг зрозуміти, звідки воно взялося. Погляд Луціуса на якусь мить вперся в Данька. І від цього хлопцеві стало не по собі. Рицар уже поїхав далі, але Данько все ніяк не міг забути його пронизливий погляд з-під рідкуватих білявих брів.

Данько почав вибиратися з юрби, мимоволі запхав руку собі за пазуху й намацав Печать Зберігачів, яку тепер завжди носив при собі. Дивно, але від цього доторку тривога охопила його серце ще більше.

Поміж колони вершників бруківкою торохкотіла карета. Вона саме порівнялася з Даньком, коли хлопець ледь устиг відігнати від себе тривожний настрій. Віконце карети було завішене яскравою тканиною.

Раптом тендітна долоня з тонкими пальцями відсунула фіранку, і Данько побачив бліде дівоче обличчя. Дівчина була напрочуд гарна, з виразними зеленими очима й довгою русявою косою. Голову її вінчала тонка срібна сітка із золотим обручем. Данько зловив погляд дівочих очей. На відміну від холодного й жорсткого виразу очей пана Луціуса, очі дівчини сяяли добротою й невимовним сумом.

Але це продовжувалося якусь мить. У вікні поруч з дівчиною з’явилося обличчя жінки. Недобре блиснувши чорними очима, вона рішуче закрила фіранку, щось стиха сказавши дівчині.

Данько так і застиг на місці. Карета вже давно зникла за рогом вулиці, але хлопцеві здавалося, що очі дівчини досі залишають за собою тепло, мов доріжку від сонячного променя, якою хотілося бігти й бігти.

Тим часом соцький у своїй світлиці пригощав пана Луціуса. Той сидів на лаві вельможно й погордливо, заради ввічливості кивав головою і пригублював хмільний мед, запропонований Зарубою.

— Так ось, пане соцький, дуже прошу людей моїх розмістити якнайкраще, так, щоб вони в усіх кутах замку побували, а мені відпочивати нема коли, уже сьогодні хочу об’їхати навколо тих теренів, що можуть бути небезпечними у випадку несподіваного нападу. — Трохи плутано пояснив магістр.

Соцький з-під лоба уважно дивився на вельможу. За тридцять років Заруба встиг звикнути, що тільки він несе відповідальність за оборону Готського замку, і тому поява пана Луціуса все менше й менше його втішала. Та наказ Великого князя іншого вибору соцькому не залишав.

Тому Заруба мовчки слухав, намагаючись не показати свого похмурого настрою. Тільки не залишало сотника враження, ніби холодні сині очі магістра пронизують його наскрізь і запросто читають всі думки, що намагається він приховати.

Нарешті соцький промовив, розправивши свою бороду:

— Але ви так і не представили мені вашу супутницю, княгиню Ярину. Чи не було з вашого боку певною необережністю везти її в наші неспокійні краї?

Пан Луціус трохи зам’явся і, ковтнувши з кухля меду, сказав:

— Панна Ярина дуже втомилася від нашого переходу цим степом і зараз відпочиває в будинку, що ви нам люб’язно надали, під наглядом своєї супутниці, сеньйори Гельди.

Соцький, здається, похмурнів ще більше. У цьому замку таких високих гостей ще ніколи не було. «Ще щось трапиться, а я винен буду,» — із сумом подумав він.

Немовби читаючи його думки, пан Луціус примирливо нахилився до соцького і стиха промовив:

— Не турбуйтеся, пане Зарубо, як ви бачите, ваш замок, і, відповідно, панна Ярина знаходяться тепер під надійною охороною. Справа в тому, що в її маєтку під Львовом зараз неспокійно, іде війна, з’явилися зграї різних горлорізів, і я вирішив не залишати княгиню без мого захисту. Її безпека повністю покладена на мої плечі, бо я так пообіцяв її батькові, коли той умирав. Тому можете не перейматися долею моєї супутниці. Утім, я навіть порадив їй не виходити з будинку, де ми оселилися…

Тут магістр Луціус замовк, показуючи, що до цього питанням він більше не хотів би повертатися. Соцький зрозумів, що цю дражливу тему краще не зачіпляти, і провів долонею по своїй густій бороді.

Тим часом Луціус знову заговорив:

— Орден наш ще триста років тому поклав на себе святий обов’язок порятунку християнського світу від навали нехристів. Кожен рицар нашого Ордену прийняв довічну присягу відправлятися саме туди, де загроза ця посилюються. Колись, більше ста років тому, вдалося одному нашому рицарю зупинити нашестя турків у далеких Трансільванських горах, але, мабуть, невдячні святенники не зрозуміли його героїчного вчинку, і от останнім часом переслідують нас нещастя й людська заздрість… Але досить про це. Через годину хочу я із двома своїми надійними людьми перевірити місцевість навколо замку. Чи не зможете ви або хтось з ваших людей супроводжувати мене?

Соцький замислено промовив:

— Кращих за козаків знавців Порубіжжя годі й шукати, але вони саме перед вашим прибуттям роз’їхалися із замку, а фортецю я залишити не можу. Хіба, здається, залишився один козак, він вам за провідника й буде. Зараз накажу його розшукати.

— Дякую, пане сотнику, чув я про ваше славетне козацтво, — сказав, підвівшись пан Луціус, — з годину треба мені відпочити, а потім можна вирушати.

Притримуючи довгу рапіру й подзвонюючи золотими острогами, пан Луціус коротко вклонився й вийшов зі світлиці.

«Ну що ж, якось впораємось,» — подумки вирішив соцький, підійшов до віконця й гаркнув до латника, який тинявся по подвір’ю:

— А ну, розшукай швидше козака Пугача і приведи до мене!

Через деякий час латник знайшов Пугача біля стайні. Той спокійно сидів на добрячому оберемку сіна і змащував дьогтем ствол свого мушкета.

Латник задихано зупинився біля нього, втираючи піт з лоба.

— Тебе пан сотник до себе просять! — одним духом випалив він. Пугач мовчки продовжував водити квачем по мушкету. Латник, не дочекавшись відповіді, здивовано запитав:

— Це тобі що — чоботи, що ти їх дьогтем мастиш? — козак Пугач, який славився своєю мовчазністю, відклав квач, подивився на мушкет, підніс його вгору, цілячись кудись у небо, потім опустив, уважно подивився на латника і пробуркав крізь довгі сиві вуса:

— Дурень ти дурень, це щоб на сонці ствол очі не сліпив.

— Ти ба, — задивувався ратник.

Тим часом Пугач повільно заховав мушкет у чохол, поправив ріг з порохом, що висів на поясі, мацнув долонею по мішечку зі свинцевими кулями й підвівся.

— Ну, де там твій соцький? — буркнув Пугач і побрів до хати Заруби.

Глава 16. Княгиня Ярина

Мешканці замку тільки й говорили про залізних вершників, блискучого рицаря Бенедикта Луціуса та про таємничу княгиню Ярину, яку, утім, мало хто зміг побачити, бо вона, як тільки вийшла з карети в супроводі суворої супутниці, то відразу ж піднялася до будинку біля дзвіниці.

Будинок цей вважався найкращим у замковому комплексі. Коли зводили фортецю, то розраховували, що саме в ньому буде жити прикордонний староста. Але старостам під час безкінечних воєн не було часу затримуватися довго на одному місці. А Богдан Претвич взагалі майже ніколи зі степу до замків не заходив, безперервно гасаючи зі своїм добірним воїнством уздовж Порубіжжя.

Соцький Заруба теж не прагнув розкошів, тому жив у невеличкий хатині поблизу вежі. А в самому «старостиному будинку» розміщали поважних гостей, купців. Бував тут і сам Претвич, хоча й дуже зрідка.

Тепер у одній половині будинку оселився магістр Луціус з двома рицарями, а в другій — княгиня Ярина з сеньйорою Гельдою.

Челядь, яку приставив соцький обслуговувати поважних гостей, розповідала, що княгиня Ярина дуже молода, дуже гарна й чемна, але мовчазна й надто сумна. Здебільшого вона не виходила зі своєї світлиці. А що до сеньйори Гельди, то її відразу почали боятися.

— Коси чорні, очі чорні, та ще ними як зиркне — неначе наскрізь проштрикує! — казали про неї з острахом.

Магістр щовечора їздив зі своїми вершниками й козаком Пугачем вздовж замкових околиць. А Данько все ніяк не міг забути погляд панни Ярини. Через те він навіть не звертав уваги на воїнів магістра, які тинялися по замку, перемовлялись між собою незрозумілою мовою, та тримались осторонь від його мешканців.

Замислений Данько навіть не помічав, як ноги мимоволі все несуть і несуть його до «старостиного будинку». Скоро він довідався, куди виходять вікна світлиці, де живе юна княгиня. Добре, що вони відкривалися в бік високого паркану, де не бродили мовчазні воїни Луціуса, яких той виставив охороняти своє нове помешкання.

Але вікна були постійно зачинені, тільки час від часу звідти виглядала сеньйора Гельда. Тоді Данько вчасно ховався під паркан, аби не зустрічатися з поглядом її страшних очей.

Одного вечора він дочекався, коли магістерські служки зібралися докупи і про щось тихо перемовлялися, і миттю перескочив через паркан. Заховавшись за каретою княгині, Данько продовжив свої спостереження.

Уже сутеніло. Двері будинку розчинилися, і з них вийшов магістр разом із сеньйорою Гельдою. Служники підвели їм двох коней. Не перериваючи розмови, чоловік і жінка на диво вправно вскочили в сідла й поскакали до замкової брами.

Данько полегшено зітхнув. І тут у віконці княгині м’яко блимнуло світло. Мабуть, княгиня Ярина запалила свічку. Серце хлопця від хвилювання заколотило у грудях. Через деякий час віконце відчинилося. Молода княгиня сперлася ліктями на підвіконня й поклала підборіддя на схрещені долоні. Навіть суворий Данько, який після пригод біля Вовчої могили та в підземеллі вважав себе бувалим воякою, замилувався білим обличчям дівчини та її ясними очима.

Здавалося, що відсутність магістра та сеньйори Гельди значно покращила її настрій. Дівчина дивилася на призахідне сонце, а коли десь заспівала якась птаха, навіть сумно посміхнулася. Данько трохи підвівся, озирнувся — чи не бачить його сторожа — і привітно помахав панні Ярині рукою. Та помітила хлопця — очі її округлилися від здивування. Але вона не закрила вікно, не втекла — можливо, згадала хлопця, якого бачила серед натовпу, коли в’їжджала до замку. Данько, щоб хоч якось зав’язати знайомство, скривив кумедну гримасу, схопивши себе за вуха й висолопивши язика.

Ярина посміхнулася, на цей раз вже набагато веселіше, потім якось лякливо озирнулася навкруги. Але Данько вже зовсім розійшовся і знов показав дівчині язика. Панна майже розсміялася і… швидко показала язика Данькові.

Раптом з-за рогу будинку показалися стражники. Ярина побачила їх, і в її очах спалахнув острах. Вона швидко зачинила вікно, а хлопець швиргонув під карету.

Лежачи на землі, він побачив, як повз нього повільно пройшли стражники, взуті у грубі чоботи із залізними острогами. Остроги були якісь дивні — із загнутими вгору гостро наточеними лезами. Щось небезпечне було в цих начебто дружніх вояках. Коли стражники завернули за ріг будинку, Данько вибрався з-під карети, ще раз глянув на вікно, але воно було зачинене, а в глибині світлиці блимало тьмяне світло свічки. Хлопець зітхнув і побіг додому.

Минуло ще кілька днів. Усі потрохи звикли до вершників магістра і вже не витріщалися на них, як у перші дні. Луціус та пані Гельда кожного вечора виїжджали із замку й поверталися вже під ранок. Соцький хотів йому нагадати, що за законами замкового життя нікому не дозволено покидати фортецю після заходу сонця, але передумав.

Данько був радий вечірнім прогулянкам пана Луціуса й сеньйори. Він щовечора лазив на подвір’я «старостиного будинку», щоб побачити панну Ярину. Та теж була не проти таких візитів. Здається, для дівчини це було ледь не єдиною розвагою. Інколи Данькові здавалося, що вона хотіла сказати йому щось важливе чи навіть попередити про щось. Але сторожа пильнувала будинок ретельно, і Данько так і не наважився підійти ближче, щоб порозмовляти з юною княгинею.

Одного вечора, коли Ярина знову закрила вікно, Данько, як завжди, перестрибнув через паркан і швидко пішов між будинками. Було вже темно, але хлопець знав усі провулки замку, як свої п’ять пальців, тому йшов навмання, а із думок його все не йшли спогади про зустріч із дівчиною.

Але не встиг Данько зробити і двох десятків кроків, як дорогу йому заступила темна постать. Юнак спробував чкурнути назад, але чиясь міцна рука схопила його за комір. Хлопець закрутився немов в’юн, даремно намагаючись видряпатись. Полотняна сорочка його затріщала.

Та що ти крутишся, як окунь на гачку, — почув Данько в себе над головою спокійний голос козака Пугача. Хлопець полегшено зітхнув і перестав смикатися, але про всяк випадок промимрив:

— Дядьку Пугаче, я більше не буду!

— Що не будеш?

— Ну… — тут Данько зам’явся, не знаючи, що збрехати.

— Ото ж бо й воно, — буркнув козак, відпускаючи хлопця, — а тепер йди за мною.

Чоловік неспішно побрів кудись у темряву, і Данько слухняно поплентався за ним. Незабаром вони дісталися тієї частини замку, де були розташовані майстерні, зупинилися під кузнею. Данькові навіть здалося, що від неї продовжує віяти гарячим духом розпеченого горну. Козак уважно озирнувся навколо, переконуючись, що їх ніхто неї чує й не бачить. У цю мить він справді нагадував велику птаху. Але в руках цей нічний птах тримав довгий мушкет, із яким ніколи не розставався.

— Слухай, хлопче, — стиха промовив козак, — щось мені останнім часом ці залізні ляльки разом із їхнім магістром не подобаються. Думаю, краще тобі чкурнути з цього замку подалі.

Данько витріщив очі, а Пугач продовжував:

— Сьогодні хлопці з Вовчої могили не повернулися — може десь у степу забарилися, а може щось неладне скоїлося. Чую я, що з приходом оцього Луціуса якесь ворохобництво наближається. За останні дві ночі троє людей із замкової челяді десь поділося. Кажуть люди, що ця, як її, Гельда — відьма. Так що завтра вранці давай разом до козака Голоти відправимося. Щось він з братчиками забарився, а у замку вони дуже потрібні!

— А де він зараз? — запитав Данько.

— У Чорному Яру. Знаєш, де це?

Данько сам у Чорному Яру не бував, але чув, що він знаходиться десь за добрих десять миль від замку, і там завжди збираються козаки, готуючись до свого чергового походу.

— Це за пересохлим озером, — майже навмання сказав Данько.

— Так, якщо вздовж Чумацького шляху йти, то до самісінького Яру й вийдеш. Так що, як тільки браму сторожа відкриє, бери вудки, немов по рибу йдеш, і підходь до річки.

— Добре, прийду. А чому вам магістр здається непевним? — не стримався Данько, якого аж розпирало від цікавості.

— Та щось він розшукує, мабуть. Я коли з ним по околицях їздив, він все мене розпитував, де тут стародавні капища були та де руїни старої фортеці залишилися. Ой, не подобається цей Луціус мені… Ну добре, йди поспи і вранці не забарюйся.

Із цими словами Пугач закинув свій мушкет на плечі та розчинився в темряві. Стривожений Данько пішов нічними провулками додому. Але дістатися свого ліжка йому так і не судилося.

Чи ж міг він знати, що взагалі вже ніколи не буде спати на своєму горищі при каплиці доброго отця Григорія, і що його пригоди все більше й більше набирають швидких та небезпечних обертів?

Глава 17. Сеньйора Гельда

З тяжким серцем брів Данько додому. Ось вже показалася капличка, біля якої темніла хата отця Григорія. Хлопець мріяв упасти на своє ліжко та подумати про все, що почув сьогодні, але раптом перед ним з’явилися дві постаті, заступивши дорогу.

— Оцей? — почув Данько, як один з чоловіків запитав іншого.

— Цей, — ствердно відповів той.

Голоси були незнайомі, і нічого доброго Данькові не віщували.

Один з невідомих, ляскаючи острогами, підійшов до хлопця і схопив за руку:

— Пішли, пан магістр тебе бачити хоче — щось ти забагато навколо його будинку крутишся.

Данько щосили смикнувся, але долоня невідомого була на диво сильною, немовби виплавлена з такого ж темного крижаного заліза, як і його остроги. Данько сподівався, що на якусь мить солдат послабить залізну хватку, і йому вдасться втекти, тому слухняно поплентався за невідомим. Той ішов швидкими кроками, озираючись по сторонах. Інший намагався йти якомога тихіше й теж зиркав з-під лоба навкруги. Данькова рука боліла, мов затиснута у сталевих лещатах.

Зрештою вони зайшли до провулку, що вів до будинку магістра.

— А куди це ви, панове, зібралися, невже до шинку? Так малому ще зарано ваші меди пити, — почувся голос десь з темряви. Надія на порятунок затеплилася у Даньковому серці, бо це був дуже знайомий йому голос.

Дійсно, з темряви з’явився Пугач, який без поспіху йшов їм назустріч, тримаючи на плечі мушкет.

— Ти що, козаче, хіба не відаєш, що пан магістр теж керує цим замком і усіма його мешканцями? — сказав той, хто йшов попереду.

— Та мені що, як скажете, панове, — байдуже сказав Пугач. Серце Данька у відчаї закалатало.

— Пугач потиснув плечима і… щосили тицьнув стволом мушкету переднього в горло. Той захрипів і впав на коліна, тримаючись за шию. Данько навіть не міг уявити, що завжди вайлуватий Пугач може рухатися так швидко. Солдат, який тримав Данька, випустив хлопця і блискавичним рухом вихопив довгу рапіру, але козак вже був збоку і, пригнувшись, щосили вшкварив прикладом мушкету його по ногах, немов скосив одним замахом коси.

Бемкнувши зламаними острогами, солдат підлетів у повітря і з ляскотом впав на землю. Усе відбулося так швидко, що Данько не встиг і оком кліпнути. А коли все ж кліпнув, то побачив, як ватага солдат магістра, чоловік із шість, уже з’явилася перед ними. У їхніх руках блищали при світі місяця важкі рапіри.

Недовго думаючи, вояки кинулися на Пугача. Той надзвичайно швидким рухом крутонув навколо себе мушкет. Брязнула розламана навпіл рапіра. Люди магістра відскочили. На мить усі завмерли. Пугач нерухомо стояв на місці, виставивши вперед мушкет. Біля його ніг лежав покалічений латник.

— Може хто хоче свинцевої галушки? — розважливо запитав Пугач. — Ану, пропустіть хлопця!

Кнехти не рухалися. У їхніх постатях було щось хижацьке.

Раптом солдат, що лежав біля ніг Пугача, щосили смикнувся і вчепився в ногу козака. Пугач вдарив його мушкетом, але кнехти, скориставшись цим, знову кинулися на козака. Пугач ще встиг відбити мушкетом два сильні удари, викришивши з лез цілий оберемок жаринок, але один з солдатів, зробивши швидкий випад, проштрикнув його ліву руку, а другий вибив мушкет з правиці. Пугач закрутився як в’юн, дивом уникаючи смертельних ударів. Йому вдалося перехопити за руку одного з кнехтів і, присівши на коліно, так пожбурнути через себе, що той покотився, гримлячи панциром, уздовж провулку і збив з ніг ще одного солдата. І тут на козака навалилося ще четверо солдатів.

Данько стояв, втиснувшись спиною у паркан. Йому здалося, що тепер Пугач назавжди зникне під грудою латників, але козак знову виринув. Хлопець побачив, як він блискавичним рухом вихоплює з-за халяви довгий кривий ніж.

— Що стовбичиш, — гаркнув на хлопця козак, — тікай давай!

Данько миттю прийшов до тями і дременув щосили вздовж паркану. Позаду лунали звуки колотнечі та дзенькіт зброї.

Та не встиг Данько як слід розігнатися, як щосили врізався головою прямо в живіт ще одного солдата, боляче вдарившись маківкою в залізний панцир.

— Попався! — зловісно крикнув кнехт. У хлопця ще іскри крутилися перед очима від удару, як чиїсь міцні руки підхопили його і жбурнули, мов порося, у лантух. У Данька аж памороки забило від задухи та пилу. Він закрутився, чхаючи, але кнехт уже закинув його за спину й побіг до будинку магістра.

За декілька хвилин лантух, у якому смикався Данько, занесли до світлиці магістра.

Хлопець відчув, що чиясь рука схопила його за комір і витягнула з лантуха, який йому вже набрид навіть за цей короткий час.

Данько стояв посеред кімнати, чхаючи та протираючи очі. Він ще не встиг прийти до тями, як почув над головою холодний голос магістра:

— Тебе хто відправив нишпорити навколо мого будинку? Соцький? Що ти встиг тут винюхати?

Нарешті Данько продер очі. Прямо перед ним стояв високий кістлявий магістр у панцирі із вишкіреною вовчою пащею. Його крижані сині очі, здавалося, наскрізь пронизують хлопця. За ним стояла сеньйора Гельда. Була одягнута в довгу чорну сукню із темно-червоними рукавами. Її чорне волосся зміїлося по плечах. Чомусь Данько перелякався не так магістра, як цієї пані, про яку вже ходило по замку стільки зловісних чуток.

«Еге ж, так я тобі й скажу, нащо сюди приходив!» — подумав Данько, але, хоч зуби його торохтіли від страху, опустив долу очі і пробурмотів:

— Та що ви, пане магістре? Це я так — горобців ганяв.

— Горобців ганяв? — крижані кістляві пальці магістра уп’ялися хлопцеві у плечі. Тут вже все тіло Данька затіпалося від страху.

— Зачекайте, пане Бенедикте, — почувся голос сеньйори Гельди, — що він нам скаже? Хлопець видно впертий. Утім, нам його не тільки для допиту привели…

Голос у неї був тихий і милозвучний, але якось впивався в серце, заворожував і водночас робив людину геть безпорадною.

Сеньйора м’яко поклала руку на плече пана Луціуса:

— Дозвольте, магістре, я сама з ним поговорю.

Вона нахилилася над хлопцем і зазирнула в його зіниці.

Щось Данькові підказувало, що не варто дивитися на неї, але сеньйора взяла своїми довгими пальцями в перснях Данька за підборіддя, і він покірно підняв голову. У ту ж мить йому здалося, що величезні чорні очі сеньйори Гельди, мов тьма, поглинули його, і хлопець застиг перед нею, наче безпомічне кроленя перед удавом.

Тепер йому здавалося, що він шубовснувся в якусь в’язку безодню, що висмоктує з нього останні сили. І тут Данькові ясно примарилося: десь у безодні з’явилися два довгі білі ікла, які невідворотно тягнулися до нього, ладні в будь-яку мить вчепитися в тіло хлопця.

Данько захитався, в’яло помотав головою й безсило опустив руки вздовж тіла. Раптом з його сорочки, роздертої на грудях, щось випало і з глухим стуком покотилося дерев’яною долівкою.

— Що це? — магістр підняв з долівки іржаву металеву кулю.

Туман у голові хлопця почав потрохи розсіюватися, він виринув із безодні, зникли й страшні ікла. Побачив, що магістр Луціус і сеньйора Гельда уважно щось роздивляються. І тут Данько заціпенів — у руках вони тримали годинник майстра Готліба, який він так необережно тягав з собою за пазухою.

Гельда й Луціус перезирнулися між собою.

— Звідки в тебе цей годинник? — хрипко запитав пан магістр, підступаючи до Данька.

Та не встиг хлопець і рота розкрити, аби щось збрехати, як у двері увірвався кнехт, тримаючи в руках палаючий смолоскип. Він про щось, похапцем, почав доповідати незрозумілою Данькові мовою.

Магістр спохмурнів і щось швидко наказав кнехту, той кивнув і вискочив з дверей. Відразу почулися вигуки, тупіт тяжких чобіт, брязкіт зброї.

— Ну, ти нам ще живий знадобишся, — просичав магістр і потягнув хлопця до якихось дверей у кімнаті. Данько ледь встиг кинути оком на вікно — побачив, що надворі відбувається якась метушня. Озброєні до зубів вершники магістра гасали на конях, тримаючи в руках смолоскипи. Але більше Данько нічого не зміг побачити, бо пан Луціус уже штовхнув його в якусь комірчину й замкнув двері.

У темному тісному приміщенні тхнуло сирістю й пацюками. З-за дверей чувся галас і уривчасті накази. «Отак, пропав, як Сірко на базарі,» — сумно подумав Данько, який уже втомився лякатися, сів на підлогу й сумно опустив голову на руки.

Глава 18. Зрада в замку

Становище здавалося безвихідним. Вікна, навіть маленького, у комірчині не було, тяжкі дубові двері годі й було думати відкрити. Данько мимоволі задрімав коротким сном. У тому сні знову примарилися йому жахливі ікла, що зачаїлися в темній безодні, навіяній чорними очима сеньйори Гельди. І, що найстрашніше, ці ікла добиралися вже до худорлявої горлянки Данька.

Від жаху хлопець прокинувся й закліпав очима. Не знав, скільки проспав, може якусь хвилину, а може й цілу добу.

І тут, немовби продовження страшного сну, хлопець почув тихі кроки за дверима, клацнули ключі, і двері почали відчинятися.

Данько відскочив у кут, марно намагаючись намацати щось придатне для оборони. Без бою здаватися він не збирався.

М’яке світло впало на поріг комірчини. На порозі стояла… княгиня Ярина. У руках тримала невеличку лампу, у якій блимав вогник.

На дівчині була проста біла сукня. Ярина злякано і стривожено озиралася назад. Нарешті вона побачила хлопця, який грізно тримав у руках дрючок, готуючись до оборони.

Упізнавши юну княгиню, Данько радісно посміхнувся. Але Ярина підбігла до нього і схопила за руку. Ще раз оглянувшись, вона швидко зашепотіла:

— Скоріше тікай звідси, поки Гельда з тебе кров не випила. Вони здогадалися, що ти щось знаєш про Оберіг… Тікай… Замок ваш люди магістра захопили, вони чекають Чалму-бека на допомогу. Той теж шукає Оберіг. Вони усіх тут переб’ють, їм потрібно провести Велике Жертвоприношення…

Данько міг зачаровано слухати чарівний голос княгині безкінечно, але зараз було не до того. Та і слова, що він щойно почув, аж ніяк не були заспокійливими, хоча багато чого Данько й не зрозумів. Але все з’ясовувати не було часу.

Тримаючись за руки, вони вибігли із комори й кинулися до виходу з кімнати магістра. Але не встигли пробігти кількох кроків, як побачили, що коридором назустріч їм тупочуть кнехти магістра. У відчаї діти заскочили назад до кімнати, Ярина швидко закрила двері на засув.

— Тікай через вікно! — крикнула вона.

— А ти? — озирнувся до неї Данько.

На мить у очах княгині майнув безмежний сум. У двері вже тяжко грюкали кнехти, та ще з такою силою, що з одвірка посипалась пилюка.

— Біжи! — твердо сказала княгиня і протягнула хлопцю запечатаний конверт, — передай тим, хто охороняє Оберіг.

Данько схопив конверт і кинувся до вікна. Останнім часом він переконався, що за деяких обставин не варто зволікати. Хлопець смикнув за раму й розчинів невеличке віконце. В очі йому війнуло ранковим повітрям і смородом диму. На вулиці ледь світало, та попри такий ранній час, замок гудів, мов стривожений вулик. Тривожно бив дзвін біля каплиці, і серце Данька стиснулося з тривоги за отця Григорія. З висоти другого поверху Данько ясно побачив чорні постаті вершників, які із палаючими смолоскипами в руках носилися вздовж вулиць. Де-не-де чулися постріли й вигуки.

Стрибати вниз було страшно — крім цілком реальної можливості потрощити свої кістки, там, внизу, вистачало й інших небезпек. Та вибору не було. Данько востаннє озирнувся на Ярину і скочив на підвіконня. Він почув, як за його спиною із неймовірним гуркотом впали вибиті двері, і до кімнати увірвався цілий натовп кнехтів.

Данько закричав і стрибнув вниз. На його щастя, він упав на оберемки сіна, що складали вершники для своїх коней. Хлопець прокотився по сіні, швидко, мов кішка, підхопився, побіг до паркану, одним махом перескочив через нього, і… ледь не потрапив під копита велетенського вороного коня, який крутився у вузькому провулку.

Вершник, здається, не помітив малого, та Данькові від цього легше аж ніяк не було, він ледь проскочив під крупом коня між копитами й чухнув щосили вздовж провулку.

Данько чудово знав усі ходи в замку, тому відразу звернув, ледь протиснувшись у вузький прохід між майстернями, сподіваючись дістатися замкової брами. Пробираючись між парканами, бачив, як вершники зганяли людей на площу.

«Ой, мені б кинджал,» — подумав у відчаї Данько, почувши, що десь біля вежі чується стрілянина та ляскіт зброї. Але коли він нарешті туди дістався, бій уже закінчився. Біля хати соцького він побачив декількох убитих кнехтів, решта тягнула по вулиці зв’язаного і скривавленого соцького Зарубу.

Позад нього ішов, спотикаючись, отець Григорій. Борода його була скуйовджена, він безпорадно озирався навколо. Його підганяли списами вершники в чорних латах.

«Мене виглядає,» — сумно подумав Данько. Але треба було пробиратися далі.

Хлопець непомітно проскочив провулком поблизу площі. На ній юрмилися замкові мешканці, оточені воїнами магістра. Данькові здалося, що він побачив серед натовпу свого друга Тиміша. Серед вояків крутився на коні сам магістр, роздаючи накази.

По всьому було видно, що замкова залога нічого не підозрювала й була захоплена зненацька. Хіба на вежі, де завжди знаходилася посилена сторожа, ще дзвеніли шаблі.

Ось і замкова брама. Вона була зачинена, а поруч гарцювали на конях чорні вершники.

Данько закрутився на місці, не в змозі дати собі ради.

— Стій! — раптом почув він у себе над головою різкий оклик. Здоровезний вершник з’явився перед ним так непомітно, що Данько аж присів із несподіванки.

Гострим списом вершник цілився прямо дитині в груди. Хлопець, недовго думаючи, схопив у жменю пил та пісок з дороги й пожбурив у широкі ніздрі коня. Кінь на мить рвонувся кудись у бік, але, стриманий досвідченою рукою, став дибки. Прямо над головою Данька піднялися тяжкі копита. Він побачив навіть підкови, набиті на жовті копита, кожне з яких могло запросто розчавити його.

Хлопець відскочив назад, і широке лезо списа, на держаку якого розвивався вузький прапорець із зображенням хреста, навколо якого звивався дракон, встромилося прямо біля його голови в саманну стіну будинку.

Данько намагався проскочити повз вершника, але той спрямував свого коня так, щоб притиснути хлопця до стіни. Відкинувши за спину незручний у такій тісняві спис, вершник вихопив тяжкий палаш і заніс його над хлопцем.

Данько закрив голову руками, заворожено дивлячись, як у повітрі блищить широке гостре лезо бойового палаша. Вершник вишкірив зуби в недобрій посмішці. Раптом десь вдалечині почувся виляск, і жорсткий вираз його очей змінило розпачливе здивування. Данько побачив, як прямо посередині панцира вершника з’явилася дірка. Палаш випав із його рук, він захитався і звалився з сідла. Кінь поскакав далі по провулку, тягнучи за собою вершника, остроги якого зачепилися за стремена.

Данько подивився туди, звідки почувся звук пострілу. Там, на початку провулку, стояв із мушкетом козак Пугач. Одяг його був скривавлений, а мушкет тримав правою рукою, сперши довгий чорний ствол на лікоть лівої.

З іншого кінця провулку бігло декілька кнехтів із алебардами й палашами.

— Тікай, я їх затримаю! — закричав Пугач, забиваючи в мушкет новий заряд.

Данько заскочив між будинками. Він вже знав, куди бігти. Утім, іншої надії на порятунок у нього не залишалося. За спиною гримнув постріл, і кнехт, який кинувся в погоню за хлопцем попереду інших, покотився по землі.

Але Данько вже цього не бачив — він швидко добіг до свого таємного лазу біля стіни і… застиг у розпачі — хтось склав у траві перед входом у лаз добрячий оберемок дров, геть закривши вхід.

Хлопець почав, зриваючи нігті, відкидати тяжкі поліна. Відчай надавав йому сили. І коли кнехти вискочили з-за рогу, лаз було відкрито. Один з них уже підбігав до хлопця, але Данько пожбурив у нього поліном і, мов вуж, прослизнув до лазу. Кнехт сунув руку в темній отвір, хлопець відчув, як рука ковзнула по його п’яті, брикнув ногою та чимдуж поповз уперед. Кнехти збилися докупи навколо лазу, в який годі було протиснутись дорослому чоловікові, і почали штрикати туди списами та алебардами.

Данько повз, ковтаючи пил та бруд, сталеві наконечники списів та алебард позаду нього дряпали землю, шкребли по камінню фундаменту й немовби обпікали на відстані хлопцеві стопи.

У якійсь момент Данько відчув, що застряг. Він заборсався, розгрібаючи навколо себе ґрунт і хапаючи ротом повітря. Нарешті вдалося протиснутись далі. Попереду блимнуло світло, показався вихід. Через хвилину Данько, вкритий пилом і брудом, видряпався з лазу й покотився в рів. Сили зовсім покинули його. Серце хлопця, немов божевільне, калатало у грудях.

Данькові ледь-ледь вдалося заспокоїти дихання. Він підняв голову, щоб роздивитися навкруги, у ту ж мить прямо перед його обличчям у землю вп’ялася довга стріла. Згори, зі стін башти, чулися крики. Данько, мов ужалений, підскочив і почав вибиратися з рову. Зі стіни гримнули постріли, вибиваючи під ногами цівки пилу й розкидаючи грудки землі. Ще дві стріли просвистіли поруч і вп’ялися перед хлопцем у вал.

Данько, петляючи, вибрався з рову і, мов заєць, що тікає від хортів, побіг степом до плавнів. Тим часом вже відкрилися замкові ворота, і кілька вершників поскакали до стіни, у якій був лаз.

Данько щосили біг, ні, скоріше, летів поміж степовими травами, попереду, немов останній порятунок, зеленіла стіна комишу. Зі стіни було добре видно, як стрімко біжить хлопець. Вітер розвивав його біляву чуприну й бив у обличчя. Четверо вершників намагалися відрізати йому шлях до річки. Була би замість дванадцятирічного хлопця доросла людина, то вполювати її було б досить легко на відкритому просторі, але дрібний Данько, останні події життя якого, здавалося, тільки й складалися з набування досвіду різноманітних гонитв, летів, мов блискавка.

Першому вершникові вдалося вирватися вперед, відрізавши хлопця від очеретяних плавнів, які були вже зовсім близько. Він закрутився на коні, намагаючись проштрикнути малого довгим списом, але Данько ухилився від списа і прокотився між копитами коня. Поки вершник розвертав скакуна, Данько підбіг до комишу і з розгону шубовснувся в нього, немов у річку.

Зелена стіна зімкнулася за ним. Данько хотів, але не міг відпочити, віддихатися. Слід було втекти якомога далі. Він продирався між зеленими високими стеблами до річки. Кілька разів його ноги по коліна провалювалися у воду, якісь болотяні птахи, тріпочучи крилами, вихоплювалися прямо перед ним.

Позаду чувся хрускіт комишу — вершники пустили коней у плавні і їхали туди, звідки випурхували в небо болотяні кулики і дрофи, мимоволі зраджуючи напрям, у якому продирався Данько. Вершники уважно вдивлялися в зелені нетрі, навмання штрикаючи списами в комиш перед собою.

Уже було зовсім світло. Данько глянув вгору — на синьому небі не було жодної хмаринки. Від сирого ґрунту плавнів підіймалися тяжкі болотяні випари. Комашня хмарою знялася навколо хлопця й нахабно лізла у ніс і рот, заважаючи дихати, сліпила очі. Данько почув за собою хропіння коня і хрускіт очерету.

Розсуваючи руками перед собою комиш, хлопець вискочив на берег невеличкого озерця, поверхня якого була затягнута щільною зеленою ряскою, з якої стирчали очеретини. Позаду, між зеленим очеретом, вже чорніла висока постать вершника.

І тут Данько пригадав розповіді бувалих козаків про те, як вони ховалися, тікаючи понад озерами, від ординців або маскувалися під час засідок. Не довго роздумуючи, хлопець зламав сухе стебло очерету, дунув у нього, перевіряючи, чи добре проходить повітря, і обережно підійшов до води.

Раптом він згадав про конверт, який йому передала княгиня Ярина. Данько сунув руку за пояс штанів і витягнув конверт, який дивом не загубив. Хлопець полегшено зітхнув, сунув конверт під купу сухого поваленого очерету та торішньої трави й обережно, щоб не розбовтати ряску, ступив у озерце, стискаючи в долоні очеретину. Данько набрав у легені скільки зміг повітря, вставив у рота очеретину й опустився під воду. Прохолодна вода приємно остудила його розгарячене тіло.

Озерце було неглибоке, але рівня води вистачило, щоб з головою приховати хлопця, який відразу ліг на дно. Данько розкрив очі. З-під товщі води ледь синіло небо і, мов туман, коливалася стіна очерету. Данько затримував дихання наскільки міг. Коли вже відчув, що повітря закінчилося, спробував дихнути. Але замість повітря ковтнув… болотяної води.

Данько ледь не вискочив із свого сховища, але в цю ж мить побачив, як небо закрила величезна темна постать вершника. Хлопець відчув, що зараз задихнеться, і вдихнув ще раз. Тонкий струмінь повітря нарешті потрапив у його легені.

Вершник заїхав у озерце. Кінські копита ледь не наступили на хлопця. Кнехт розвернув коня і, перехилившись із сідла, кілька разів штирхнув списом у воду. Спис вп’явся у дно поруч з Даньком. Здавалося, що вершник ось-ось проштрикне хлопця. Ця хвилина тягнулася до безкінечності. Нарешті темна постать зникла за очеретом.

Данько витримав ще деякий час і обережно висунувся з води. Навколо нікого не було. Він уважно прислухався — хрускіт комишу чувся десь здалеку. Хлопець перевів дихання й виліз на берег. Він сунув руку під оберемок очерету й витягнув конверт.

Данько озирнувся, визначаючи, у якому напрямі річка, бо у плавнях можна було заблукати гірше, ніж у лісі, обтрусив із себе п’явок, обійшов озерце, грузнучи у вогкій землі, і зник між зеленим очеретом.

Глава 19. Козацький Яр

Дочекавшись, коли вершникам остаточно набридло блукати між очеретяних хащ і вони поскакали до замку, Данько вийшов на берег річки. Одразу знайшов маленький плоскодонний човник-каюк, на якому зазвичай ходив по рибу та на полювання за болотними пташками один із замкових латників.

Понишпоривши серед очерету, Данько розшукав приховані весла, відв’язав човен і поплив за течією.

Відкритим степом йти було небезпечно — хлопця могли помітити й легко наздогнати, тому Данько вирішив добратися до Козацького Яру річкою.

Сонце піднялось високо, стояла страшна спека, але від води несло приємною прохолодою. Річка несла човен, тож Данькові треба було лише триматися середини течії, щоб його не заносило до вирів та не прибивало до берега. Навколо стояла тиша, тільки дзвеніло розпечене повітря. Данько нахилився й зачерпнув води, щоб змити з обличчя товстий шар болотяної багнюки, яка вже встигла висохнути на сонці.

«Ось побачив мене би зараз отець Григорій, напевно вирішив би, що це якийсь болотяний чорт на човні рибалити подався,» — сумно подумав Данько, і серце його стиснулося з тривоги за своїх друзів, які опинилися в полоні в магістра та його жахливих кнехтів.

Данько напевне не відав, де знаходиться отой Козацький Яр, але тільки там могла залишатися певна надія хоч на якийсь порятунок.

За декілька годин своєї річкової подорожі хлопець трохи відпочив, але тепер далося взнаки почуття голоду. Щоб відігнати думки про їжу, Данько ще раз спробував розрахувати, де знаходиться рятівний Козацький Яр. Для цього слід було зорієнтуватися, де знаходиться сам Данило. Очерети закінчилися, і вздовж обох берегів річки розстилався відкритий степ, іноді траплялися дерева, які немовби тягнулися віттям до цілющої води. Сонце стояло прямо над головою Данька, і він час від часу плескав на себе воду, яка, утім досить швидко випаровувалася.

Через деякий час хлопець помітив, що річка попереду звертає кудись убік, — виходило, що за цим поворотом вона вже буде прямувати не до Козацького Яру.

Данько зітхнув, узяв весла і спрямував човен до берега.

Розпрощавшись із човном, Данько викупався, змив із себе бруд, напився води з джерельця і сміливо відправився у відкритий степ у той бік, де мало бути пересохле озеро, а за ним — Козацький Яр.

Данько пройшов вже добрячих дві милі. Дуже хотілось пити і їсти, але найстрашнішою була спека. Звісно, він міг відпочити до вечора, але бажання врятувати своїх друзів і весь замковий люд гнало його все далі й далі.

Степ навколо був рівний, без жодного дерева чи байраку. Невдовзі Данькові почало здаватися, що він кружляє на одному місці. Він вже просто брів навмання, мов човен без вітрил, загублений у безмежному океані. Гортань його пересохла, дуже хотілося їсти, а сили швидко зникали, немовби випарені розпеченим сонцем.

Раптом світ у очах Данька погас, перед очима все попливло. З останніх сил він схопився за Печать Зберігачів, що висіла в нього на шиї, захитався і впав обличчям у пожовклу від сонця суху степову траву.

— Ну що, бідака, очуняв? — знайомий голос прилетів немовби здалеку до Данька. Відчувши на губах присмак води, Данько захрипів і почав жадібно пити. Вода повернула йому сили. Він відкрив очі — і прямо перед собою побачив обличчя козака Голоти. Данько спробував підвестися й закрутив головою, здивовано озираючись навкруги. Була ніч, навколо змикалася стіна зі стовбурів високих розлогих дерев. Десь поблизу чулося хропіння коней. Козак Голота підтримував долонею голову хлопця, а іншою рукою простягав йому гарбузову флягу з водою.

Данько кліпав очима, поволі приходячи до тями. Він намагався згадати, як потрапив сюди, але нічого зв’язного на думку не приходило. Немовби зрозумівши безсловесне запитання в Данькових очах, козак Голота промовив:

— Тут наші двоє козаків у бекеті, або нічній сторожі, навколо Яру проїжджали, раптом відчули, що коні їх кудись у степ несуть, хлопці самі не зрозуміли, чого їх туди потягнуло, бачать — а там ти непритомний лежиш. Ось козаки тебе до Яру й відвезли.

Данько потер кулаками свої очі й сів. За спиною Голоти він побачив близько двох десятків козаків, що сиділи навколо великого вогнища. Над ватрою кипів казан. Тут Данько пригадав, що хоче їсти, навіть потягнувся носом до киплячого казану.

— Ось тепер я бачу, що ти зовсім очуняв! — засміявся Голота й гукнув до козаків:

— А ви що розсілися, дайте братчикові нашої кулеші!

Хтось з козаків зачерпнув великою дерев’яною черпалкою добру пригорщу кулеші, відрізав кривим захалявним ножем окраєць хліба і приніс хлопцю.

— Ось, поїси добряче, а потім розкажи, яким робом тебе до нашого Яру занесло, — весело сказав козак Голота, але в його словах відчувалося щире занепокоєння.

Данько узяв до рук у дерев’яну ложку.

— Хліб та сіль… — ледве промовив він.

Вичекавши певний час, достатній для того, щоб кулеша охолонула, Данько почав сьорбати. Із кожним ковтком сили поверталися до нього. Доївши повну миску, Данько попросив ще. Козаки навколо зареготали, але той, хто був за кашовара, знов щедро насипав Данькові нову порцію. Хлопець справився і з нею. Весь цей час козаки уважно дивилися на нього.

— Бачите, який козарлюга до нашого кошу приєднався, тільки ось сам усю кулешу з’їв! — весело сказав Голота і звернувся до Данька: — Ну, а ти що нам розкажеш?

Данько, наскільки це йому вдалося, розповів про останні події в замку та про свої пригоди.

Запала мовчанка.

Козаки замислилися; хтось почав набивати люльку, а хтось — багатозначно ладнати рушницю.

— Ну що, панове-браття, — промовив Голота, — часу гаяти не треба, за день-два люди отого магістра, хай йому грець, вирубають упень увесь замковий люд. Думаю я, що треба із цією чужорідною та підступною братією нам покінчити.

— Легко сказати, — обізвався хтось із козацького кола, — нас тут всього двадцять душ, а їх там півста, та ще, по всьому видно, вояків бувалих. І де таке бачили — міцну фортецю здобувати, маючи на кожного по два досвідчених вояки?

— Дійсно, халепа, — заговорив відразу Голота, — товариство козацьке ще з походу на Крим не повернулося, тому така жменя нас тут і зібралася. Та, як кажуть, Бог не без милості, а козак не без вдачі. Втік не втік, а побігти можна! Може спробуємо? Що товариство скаже?

Козаки замовкли, роздумуючи. Данько дивився на їхні немов висічені лезами шабель та ятаганів обличчя й відчував, що саме в цю мить вирішується доля і його, і панотця, і соцького, і всіх його знайомих і друзів, а може й доля самого Оберега.

Козацтво мовчало. Голота став, вперши руки в боки. В очах його сяйнув якийсь завзятий вогник.

— Ну так що, братчики, я все одно піду фортецю на шаблю брати, а ви тут до приходу Спасителя кулешу доїдайте. Та ще потім онукам розкажіть, як отака малеча, сподіваючись на ваше лицарське завзяття й допомогу, смерті собі у степу шукала.

Данько зрозумів, що мова йде про нього, і наїжачився, з-під лоба споглядаючи на козаків.

— А що, Данько, підемо замок здобувати? — весело звернувся до нього Голота.

Тоді й Данько статечно пробурмотів:

— Підемо та здобудемо.

Козак Голота посміхнувся й розвів руками. У відблисках вогнища вираз його обличчя досить відверто показував повну зневагу не тільки до людського боягузтва, але й до всіх проявів обережності.

Данькові стало трохи не по собі — він навіть спробував закритися глиняним полумиском, почуваючи себе винним за ті гострі слова, які сказав козакам Голота.

— Ти, отамане, нам про свою завзятість не розповідай, ми й самі про неї добре знаємо, — з місця підвівся козак зі смоляними вусами та широким шрамом через усе обличчя, — і не треба нам щось втовкмачувати, самі добре знаємо — справа така попереду, що і для дум кобзарських згодиться. Хлопець каже, що Чалма-бек невдовзі з’явиться, — отож діяти треба негайно. Сам знаєш, ми відсиджуватися тут до кінця віку не будемо.

Почувши такі розважливі слова, козаки схвально загули.

Козак Голота задоволено посміхнувся і, ховаючи між чорних вус посмішку, сказав:

— Ну що, браття, у дорогу? А там вже як вийде.

— Діло кажеш! — підхопили козаки.

Один з козаків звернувся до Данька:

— Якщо ми тобі коня дамо — не впадеш? На коні триматися вмієш?

— Як реп’ях! — задоволено й поважно відповів хлопець. Що й казати — чимало він провів часу, випасаючи з хлопцями коней латників замкової залоги.

Козаки зареготали.

— Ну що ж, хлопці, осідлайте для малого чалого коня, досить йому без вершника траву топтати, — посміхнувся Голота. І раптом голос його задзвенів суворим наказом:

— Отож, панове, по конях! Тільки кулешу треба доїсти — не всю ж її гайворонню лишати.

Через деякий час ватага козаків виїхала з Яру. Данько сидів, міцно тримаючи повід чалого. Голота сидів у сідлі, немов влитий, байдуже пихкаючи люлькою.

Вервечка комонних козаків виїхала з яру й понеслася степом у бік замку.

В обличчя Данькові ударив нічний вітер, перемішаний із п’янкими пахощами степової ковили. Він уперше в житті їхав з козаками на справжню бойову виправу. Серце його радісно билося. Він жадібно хапав ротом степову прохолоду.

Козацька ватага, немов зграя орлів, летіла на своїх конях. Над ними сяяли зорі, і повний місяць — козацьке сонце — освітлював шлях.

Під ранок вони доїхали до невеликого, вкритого густими деревами байраку. Далі їхати було небезпечно — можливо, люди магістра вже вислали роз’їзди поблизу замку. Висока замкова вежа виднілася вдалечині.

Усе тіло Данькові ломило після довгих перегонів, але він не звертав жодної уваги на це. Усі думки його були зайняті майбутньою битвою.

Козаки спішилися і, підхопивши вуздечки та приготувавши зброю, почали спускатися в байрак. Раптом Данько почув, що звідти линуть мелодійні звуки, мовби хтось прихований за зеленню дерев та тернів тихо грав на якомусь дивному інструменті.

Ці звуки почули й козаки. Хтось брязнув кресалом, запалюючи мушкетний гніт.

Козак Голота, який йшов попереду, на мить зупинився, потім радісно посміхнувся, заспокійливо майнув рукою козакам і пішов уперед.

Чим довше вони спускалися до байраку, тим ясніше чули перебір струн. Здається, усі, окрім Данька, уже здогадалися в чому річ.

Нарешті вони вибралися на широку галявину, і Данько побачив, що посередині, під широким і могутнім дубом сидить, схрестивши ноги, козак. У нього були довгі чорні вуса, що спадали на кремезні груди. На голові — невелика хутряна шапка з коротким шликом, з-під якої вився, закручуючись навколо вуха зі срібним кільцем-сергою, товстий оселедець. У зубах козак тримав глиняну люльку, з якої підіймалися, розчиняючись у повітрі, білі кільця запашного тютюну.

Козак тримав на колінах невелику кобзу й замислено та легко, немов не торкаючись пальцями струн, награвав якусь тужливу і приємну мелодію. Очі його були напівприкриті, і здавалося, що він нічого не чує навкруги, зачарований цією мелодією. Поблизу пасся розсідланий кінь вороної масті, сідло лежало біля козака. На сідлі Данько помітив лук із сагайдаком, повним стріл, два пістоля і криву перську шаблю.

Козаки мовчки стали в коло, тримаючи коней.

Нарешті дивний козак перервав свою гру і, не піднімаючи очей, промовив:

— Здорові будьте, панове козаки, здоров будь, Голота-отаман.

Козаки зняли шапки і з повагою вклонилися. Вклонився й Данько, схиливши русяву, стрижену під глек голову. Відразу відчув він у цьому незнайомцеві якусь дивну силу, що примушувала шанувати його й у той же час викликала довіру й повагу.

— Здоров будь і ти, козаче Мамаю! — стиха промовив Голота.

Козаки розсідлали своїх коней, пустили їх пастися серед високої трави й розсілися навколо козака Мамая. Той обережно відклав кобзу й уважно подивився на козаків. Данько відразу помітив, що Мамай не робив жодного зайвого руху, а його карі очі дивилися прямо і, здавалося, бачили кожного наскрізь.

— Ну що, панове товариство, будемо раду радити, — спокійно запитав козак Мамай, — чи вже й так бачу, що ви на війну зібралися?

— Замок нам треба брати, — сказав Голота.

— Замок? — перепитав козак Мамай. — А що, справа поважна і славна, тільки ось як ви його брати надумали? У облогу візьмете чи як? Шанці навколо копати будете, під стіни порох підкладете чи так, із драбинами всі двадцятеро на стіни посунете?

— Так отож, — посміхнувся Голота, — може й полізли б, але ж драбин у нас нема…

— …а порох кобила з’їла, — додав жартома молодий козак на прізвисько Бадрак.

— А може ваш джура щось нове нам повідає, — Мамай пронизливо подивився на Данька, — здається мені, він більше знає, що там у замку відбувається.

Данько від несподіванки аж стрепенувся, але спробував не показати свого миттєвого здивування, поважно розправив плечі і, відчуваючи на собі увагу всіх присутніх, розповів про свої пригоди в замку, починаючи від того, як він розмовляв із Пугачем, і як на них напали люди магістра.

Мамай його уважно вислухав і, коли Данько завершив свою розповідь, несподівано запитав:

— А ти нічого не забув?

І тут Данько остаточно переконався, що козак Мамай дійсно не тільки бачить людину наскрізь, але запросто читає всі її думки, навіть ті, які людина й сама не помічає.

Данько розпачливо сплеснув руками — він раптом згадав про конверт, який йому передала княгиня Ярина. Хлопець сунув руку за комір сорочки, витягнув лист і коротко пояснив, звідки він у нього взявся.

Козак Мамай простягнув руку, взяв конверт і обережно розкрив. Усередині був лист, складений навпіл. За час Данькової втечі з замку і блукання по плавнях лист встиг добряче просякнути зеленою болотяною водою, але Мамай швидко оглянув його й мовчки прочитав. З виразу обличчя козака нічого не було зрозуміло, хоча всім було цікаво, що ж там написано. Склав лист, сунув у невелику сумку, оздоблену мідними клепками, що висіла в нього на широкому шкіряному чересі.

— Так ось, товариство, — заговорив козак Мамай, — якщо ми цієї ночі фортецю не захопимо, то під ранок всіх її мешканців люди магістра переб’ють, а вже наступного ранку до неї підійде Чалма-бек зі своїми горлорізами, і тоді по всьому Порубіжжі багато крові проллється… Було б вас не двадцять, а тисяча двадцять — усе одно фортецю прямою облогою чи приступом не захопити. Ви, хлопці, поки відпочиньте, бо вночі на нас весела робота чекає, а я із Голотою та джурою погомоню трохи.

Козак Мамай неквапливо підвівся й пішов кудись між зелених дерев. Голота й Данько теж підвелися та пішли за ним. Решта козаків зайнялася звичною справою — хтось кинув попону та відразу завалився спати, хтось почав ладнати та перевіряти зброю, а хтось узявся викладати із переметних сум сало та сухі хлібці, які козаки називали брусаками.

Тим часом козак Мамай, Голота та Данько сіли в тісне коло під великим ясенем.

— Мабуть, ви й самі здогадалися, панове, — сказав козак Мамай, — що в листі дещо таке було написано, що решти братчиків не стосується, але вам його я прочитаю.

Козак Мамай витягнув лист, обережно розгорнув його й почав читати:

«Магістр — людина страшна, про всі його таємниці жахливі я не знаю, але шукає він саме тут якийсь магічний Оберіг, щоб стати непереможним та володарювати над нашим краєм. Магістр згубив моїх батьків, добився опікунства наді мною й силою вивіз мене з нашого родового маєтку князів Гальчевських. Боюся, що хоче він використати мене для якоїсь своєї мети. Зміг він обдурити й Великого князя, щоб отримати грамоту на охорону замку. Уночі, після захоплення замку, прагне він зробити велике злодійство — принести своєму моторошному демону, якому поклоняється, у жертву невинних людей, і тоді демон допоможе йому знайти Оберіг. Також уклав Луціус якусь угоду з Чалма-беком, і той має відразу після захоплення замку прийти йому на допомогу. Якщо цей лист дістанеться добрим і сильним людям, прошу вас врятувати замковий люд і мене.

Княгиня Ярина Гальчевська».

Голота й Данько мовчали.

— Чув я про цей Орден Хреста і Дракона — багато з ними кривавих таємниць пов’язано. Один з їхніх магістрів такого у Волощині накоїв, що люди вовік не забудуть та завжди ним дітей лякати будуть, — поволі промовив козак Мамай, — чув я і про Луціуса, справжнє ім’я його — Лупус, що латинською означає — хижий вовк. Але зараз не час про це розповідати. Що думаєш, Голото, як замок визволяти будемо?

— Що ж думати, — посміхнувся козак Голота — як не крути, а без твого характерництва його не узяти.

Козак Мамай помовчав, пихкаючи люлькою, потім уважно подивився на Данька.

— Ось що я думаю: для того, щоб замок нам здобути, дві речі треба зробити: браму відчинити та чари магістра знешкодити. Той Луціус зараз на замок закляття накладає, щоб жодна душа його приступом узяти не могла, як дванадцята година проб’є, то закляття вже ніхто подолати не зможе. Тому треба, щоб увечері двоє людей до замку пробралося. У мене свій шлях є, і судячи з того, що малий розповідав, у нього теж є. Не забув, хлопче, де твій лаз рибальський знаходиться? — підморгнув козак Мамай Данькові.

Данько заперечливо закрутив головою — що-що, а про свою таємну нору під стіною, яка вже раз його врятувала, він би ніколи не забув. Тим часом Мамай продовжив:

— Так ось, як сутінки впадуть, відправимося ми, і кожен своїм шляхом до замку пробереться. Я спробую чари магістра подолати й на вартових мару навести, а Данько браму зсередини відкриє. А ти, Голото, з товариством непомітно, по-пластунськи підкрадетеся до брами. Як тільки вона відчиниться, у ту ж мить вдирайтеся до замку. А що в замку вам робити, думаю, ти й сам добре знаєш. Ну так що скажете на це, братчики?

Козак Мамай замовк і уважно подивився на Голоту та Данька. Спочатку Данько трохи перелякався, особливого бажання знову повертатися до замку в нього не було. Але він уже відчував себе справжнім воїном і дуже хотів допомогти козакам та мешканцям замку.

Крім того, від самої постаті козака Мамая віяло такою впевненістю, що Данько рішуче махнув кулаком і сказав, як і належить у таких ситуаціях справжньому козакові:

— Або пан, або пропав!

Козак Мамай ледь помітно посміхнувся у вуса. Голота опустив голову й подивився на Данька — видно було, що тривога за хлопця переймає його серце. Але це тривало лише одну мить — він кивнув головою й розвів руками:

— А що робить? Іншого виходу немає.

До вечора Данько спав, зручно примостившись на попоні й підклавши собі під голову сідло. Спав міцно, без сновидінь, а прокинувся тому, що хтось обережно торкнув його за плече. Відкрив очі — на дворі вже сутеніло. Над ним схилились козак Мамай і Голота.

— Ну що, друже, час за справу братися, — тихо сказав Голота.

Данько озирнувся — козаки прив’язали коней до дерев і мовчки перевіряли — чи легко кинджал виходить з піхов, чи в усі пістолі закладено заряди, чи не брязне зрадливо в темряві прилаштована зброя чи остроги.

Данько здивовано побачив, що козак Бадрак іде до нього, тримаючи в руках велике цебро із якоюсь чорною рідиною.

— Здається мені, що треба хлопця знову охрестити перед його походом, — поважно сказав Бадрак, і не встиг Данько й оком моргнути, як козак облив його з цебра.

Данько аж підскочив від несподіванки й почав протирати очі.

— От клятий Бадраче, як хлопця окропив, — сміючись, сказав Голота й потріпав Данька по мокрій чуприні, — це для того, щоб ти своєю полотняною сорочкою та русявою головою вночі не світився.

Данько підніс до очей руку — рукав його полотняної, вибіленої на сонці сорочки був зовсім чорним, до того ж від нього тхнуло дьогтем.

Козаки навколо зареготали, бачачи здивування хлопця. Той закрутився, озираючи самого себе: і штани, і сорочка були чорні.

— Ось тепер ти справжній козак-пластун, — доброзичливо посміхнувся козак Бадрак, — тепер тебе, Данько, жодна нечиста сила в темряві не побачить, а як побачить, то перелякається і втече.

Данько спочатку насупився, але потім не витримав, і сам засміявся.

— Ну, братчики, з Богом, — тихо сказав Голота й перехрестився. Козаки похилили голови й перехрестилися. Вони вибралися з байраку й мовчки стояли, дивлячись у бік фортеці.

Козак Мамай поклав долоню на плече хлопця.

— Ну що, товариство, ми перші.

— Борони вас Боже, — стиха обізвалися козаки.

Козак Мамай і Данько поклонилися їм і пішли до замку. Мамай на мить уповільнив кроки, озирнувся до козаків і сказав:

— За кобзою моєю добре доглядайте — не дай Боже, хоч одна струна порветься…

Вони йшли степом. Спочатку бачили тільки верхівку вежі, а потім і стіни на обрії виринули. Але з кожним їхнім кроком темрява все більше й більше покривала степ, і замок поступово розчинявся, немов химерна примара, у темряві.

Дивна річ — чим ближче вони підходили до замку, тим більше й більше він здавався Данькові старим другом, який раптом опинився у страшній небезпеці. Рішуче бажання допомогти йому, хоча б і ціною власного життя, перемагала страх і невпевненість у власних силах.

— А тепер, козаче, настав час нам своїми стежками до замку пробиратись, — сказав козак Мамай зупинившись. Останній промінь сонця немовби затримався на обрії, не бажаючи полишати чудовий духмяний степ.

— Не підходь до брами, поки не побачиш, що сторожа закуняла, — наостанок промовив козак Мамай і махнув рукою в напрямі стіни, — а тепер рушай, зустрінемося вже там.

Данько кивнув головою й побіг до тієї відомої тільки йому стежки, що вела до таємного лазу.

Раптом він, несподівано для самого себе, зупинився й озирнувся назад — туди, де залишився козак Мамай.

При світлі останнього сонячного променя, що вкрив степ тривожним темно-червоним маревом, Данько побачив постать козака Мамая. Той стояв, широко розвівши руки й закинувши голову до неба. Здалеку постать козака нагадувала великого орла, який застиг, гойдаючись у небі із широко розкинутими крилами. Данько не міг відвести очей від такого видовища. Раптом постать Мамая огорнуло дивне сріблясте марево, у якому фігура козака почала розпливатися та мерехтіти. Данько від здивування навіть закліпав очима — марево розтануло в темряві разом із козаком. Здавалося, що його тут ніколи й не було, аж тут Данько побачив, як у небі чорною стрілою майнув у напрямку замку хижий птах.

Данько ще якусь мить стояв, зачаровано дивлячись у небо, а потім труснув головою, немовби відганяючи сон, і побіг знайомою стежкою до лазу в замковій стіні.

Глава 20. Бій у замку

На щастя, нікому з людей магістра і в голову не могло прийти, що Данько наважиться повернутися до замку. Тому лаз ніхто не закрив, і малий без перешкод пробрався під стіною. Уже була глупа ніч, і він, пильно озираючись навколо, обережно скрадався між парканами до замкової брами. Кілька разів хлопець падав на землю, коли чув кроки кнехтів, які час від часу проходили неподалік. Його шлях лежав повз замкову площу, яку, на жаль, не можна було оминути.

Данько прислухався: з площі долітав гамір і зойки переляканих людей. Там блимали якісь вогні. Данько поповз під парканом. Коли він дістався до рогу будинку, то побачив моторошне видовище: посередині площі стояла висока, нашвидкуруч зроблена дерев’яна споруда, що нагадувала якийсь химерний будинок. Уся вона була обкладена оберемками хмизу. На гостроверхому даху вітер розвіював чорний прапор із зображенням хижого дракона. Навколо будови юрмилися перелякані мешканці замку. Натовп щільно оточували піші та кінні кнехти магістра Луціуса, які тримали в руках алебарди й палаючі смолоскипи.

Данько дивився на все це широко розкритими очима, погане передчуття стискало крижаними лещатами його серце. Він не міг роздивитися обличчя людей, але напевно знав, що всі, кого він любив, знаходилися на цій, з дитинства знайомій йому площі, яка зараз стала такою зловісною. Данько придивився і нарешті побачив соцького Зарубу, гармаша Копицю, отця Григорія й козака Пугача. Вони, міцно зв’язані, стояли під охороною кількох кремезних кнехтів. Соцький, обличчя й борода якого були вкриті кров’ю, час від часу хилився, не в змозі встояти. Його ледве втримував отець Григорій. Козак Пугач, теж весь скривавлений, міцно стояв на ногах, недобре зиркаючи з-під кошлатих брів на ворогів.

Данько, споглядаючи на все це, не міг навіть поворухнутись.

Загриміли барабани, загули труби. Від будинку старости від’їхало десятеро вершників. Попереду на коні їхав магістр. Замість звичного пишного вбрання він був одягнутий у чорний чернечий балахон із широкими рукавами та відкинутим назад каптуром, до того ж мав при боці меч. Вершники позаду нього теж були в чернечих волосяницях і тримали в руках довгі списи, прикрашені прапорцями із зображенням хреста та дракона.

Поруч з магістром Луціусом правила вороним конем сеньйора Гельда. На ній була чорна сукня із червоними вилогами. Обличчя її випромінювало божевільну радість.

І тут Данько з жахом побачив, що за магістром і Гельдою двоє ченців у чорних балахонах ведуть коня, на якому сидить княгиня Ярина. Обличчя її було надзвичайно бліде, вона хитала головою, її байдужі, немов скляні очі дивилися в нікуди. Здавалося, вона нічого не відчуває й не бачить, а душа її перебуває десь дуже далеко.

Кнехти й «ченці» заспівали низькими зловісними голосами. Чомусь Данько пригадав мелодію, яку награвав на кобзі козак Мамай. Наскільки вона була світла й сонячна порівняно з тим мотивом, який виводили жорсткі голоси служників магістра!

Магістр під’їхав до натовпу й задоволено оглянув переляканих людей. Він повільно підняв руку й опустив її. У ту ж мить кнехти, виставивши списи та алебарди, почали заганяти людей до дерев’яної будови. Люди опиралися, здавалося, що вся площа вибухнула розпачливими криками, відчайдушним лементом та прокльонами.

Останніми кнехти заштовхнули отця Григорія, соцького та Пугача. Ставши у дверях, Пугач озирнувся, грізно блимнувши очима на кнехтів. Ті підштовхнули його списами всередину і зачинили двері, заклавши їх великим засувом.

«Мушкет йому б зараз, — у розпачі подумав Данько, — невже ніхто їм не допоможе?» Озирнувся навколо й раптом побачив на тлі повного місяця на даху найближчого будинку силует великого птаха, що сидів, згорнувши крила.

«Брама! Треба відкрити браму!» — спалахнула запізніла думка в голові Данька.

Він підвівся і, пригнувшись, побіг до брами.

«Ченці» зняли непритомну княгиню Ярину з коня і стали, тримаючи її, позаду магістра. Луціус узяв чорну книгу й почав читати похмурі закляття. Кнехти піднесли смолоскипи до оберемків хмизу навколо будови, очікуючи наказу магістра.

Але Данько не бачив усього цього — він поспішав до брами.

З замку до брами вела досить широка дорога, уздовж якої стояли казани (у них латники нагрівали смолу чи олію, щоб поливати голови нападників), оберемки дров для вогнищ, короби для запасних стріл, драбини та інші речі, потрібні в разі нападу. Ховаючись за ними, хлопець пробирався ближче до брами. Вартові похмуро стояли біля воріт, спираючись на важкі алебарди на довгих держаках.

Данько добре бачив при світлі смолоскипів, закріплених з обох сторін брами, що кнехти на варті пильно слідкують за всім, що відбувається навколо. Час від часу вони перекидалися короткими уривчастими фразами. Здавалося, що їм дуже хотілося бути зараз на площі.

Хлопець напружено чекав. Краєм вуха він почув, що лемент на площі посилився. Судячи з усього, там відбувалося якесь моторошне дійство. Данько зблід і схопився рукою за Печать Зберігачів. «Невже козак Мамай запізниться?» — у відчаї подумав він.

І тут зблизька почувся крик якогось птаха. Раптом один з вартових захитався й безсило опустив руки. Алебарда, яку він тримав, із дзенькотом упала на кам’яну бруківку. Інші кнехти здивовано подивилися на нього. Вартовий стояв, безсило розводячи руками, потім дивно обернувся навколо себе і грюкнувся обличчям униз біля своєї алебарди. Інші троє вартових кинулися до нього щоб підняти, але застигли на місці, очі їх немов затягнуло темне марево, і вони, кидаючи зброю, безсило попадали на землю, гримлячи панцирами та шоломами.

Данько прожогом кинувся до брами і спробував підняти тяжкий, окутий залізом засув. Але годі було й намагатися це зробити малому хлопцеві. Данько аж засичав від власного безсилля. Він озирнувся навкруги, підхопив з бруківки залізну алебарду й підчепив її краєм засув. Користуючись алебардою, мов підоймою, Данько нарешті зрушив засув з місця і, сопучи, скинув його зі сталевих скоб, на яких він тримав ворота.

Окутий залізом засув з гучним грюканням гепнувся на землю. Данько вчепився у стулку брами і щосили потягнув на себе, ворота зарипіли й почали поволі відчинятися. Один з вартових прийшов до тями від гуркоту засува, підняв голову і, побачивши, що якесь маля відкриває ворота, вихопив спис та кинувся до нього. Раптом хтось підхопив ззовні ворота, і вони швидко відчинилися. Чиясь могутня рука вхопила хлопця за плече та відкинула вбік. У ту ж мить вартовий увігнав спис майже на півлеза в дерев’яні ворота — саме туди, де щойно стояв Данько.

Хлопець, немов уві сні, побачив широку поставу Голоти, що блискавкою проскочила повз нього. Козак, тримаючи в одній руці шаблю, а в іншій пістоль, миттю опинився біля вартового, який марно намагався висмикнути спис із брами й одним ударом руків’я пістоля збив його з ніг.

У відкриті ворота, мов тіні, сковзнули козаки.

— Усе гаразд, друже? — схопивши Данька за плече, запитав Голота.

— Там, — піднявши руку і вказуючи на площу, ледь вимовив Данько. Видно було, що звідти долітають відблиски, немов від великого вогнища.

Голота на мить застиг, оцінюючи ситуацію.

— Уперед, хлопці, — наказав він і змахнув шаблею в напрямку заграви.

Данько побіг за козаками. Коли вони вискочили на площу, то побачили, що дрова навколо будови, куди чорні рицарі позаганяли людей, поволі розгоряються. Чулися несамовиті крики тих, хто вже здогадався, яка доля їх очікує.

Посеред площі стояв магістр. Навколо нього, застиглі, немов похмурі статуї, стояли зі зброєю в руках кнехти та комонники. А біля ніг магістра лежала княгиня Ярина! Луціус тримав у руках довгий меч із широким лезом, очі його були звернені до нічного неба, тонкі вуста шепотіли якесь закляття.

Раптом магістр заточився на місці і впустив меч, сеньйора Гельда, що стояла поруч, здивовано подивилася на нього. Луціус охопив голову обома долонями й зігнувся, немовби хтось на відстані могутньою рукою намагався звалити його з ніг.

Поки це відбувалося, козаки миттю оточили площу, ховаючись за спинами кнехтів.

Знову Данько почув пронизливий крик птаха, і в ту ж мить козаки мовчки кинулися із шаблями та кинджалами на кнехтів і вершників. Заляскали постріли, захрипіли схарапуджені коні, задзвеніли леза. Не встиг Данько й оком моргнути, як все на площі злилося в якусь моторошну відчайдушну веремію.

Як тільки почався бій, сеньйора Гельда схопила чорну книгу, яку читав магістр, і швидко зникла в темряві.

Луціус залишився на місці, хитаючись, але видно було, що сили знову повертаються до нього. Магістр повільно підняв голову, дивлячись з-під брів, і здавалося, його моторошний погляд створює навколо нього та охоронців, закутих у тяжкі чорні панцирі, коло, яке ніхто не може переступити. Полум’я палаючої будови кидало на його обличчя червоне світло, і від цього воно світилося кривавим страшним відблиском.

Козаки Голоти здавалися страшними примарами, навколо яких відразу виникали смертельні кола, окреслені блискавичними лезами шабель. Розгублені кнехти, мов ляльки, валилися там, де проходили козаки. З десяток козаків вже, поскидавши з коней латників магістра, із гиком носилися по площі, крутячи навколо себе алебардами і, немов косами, стинаючи ворогів.

Козак Голота із двома шаблями в руках врубався в натовп кнехтів, які стовпилися біля зачинених дверей палаючої будівлі. На мить він зник, але знову вихопився з натовпу, залишивши не менше півдесятка вбитих та поранених. Голота проскочив крізь густий чорний дим до дверей і зірвав засув. Перелякані люди, звільнені зі своєї жахливої в’язниці, вихоплювалися на площу й відразу кидалися на кнехтів.

Останніми вийшли отець Григорій, соцький Заруба й козак Пугач. Всередині будівлі вже крутилися язики полум’я. Козак Пугач, сорочка якого вже встигла обгоріти, озирнувся назад, щоб переконатися, чи всі встигли врятуватися. Побачивши, що серед полум’я нікого не залишилося, Пугач побіг назустріч кнехтам. Ухилившись від алебарди, козак одним ударом ноги у груди збив на землю одного з них, схопив своєю здоровою правицею іншого за груди й зіштовхнув нападників, позбивавши їх з ніг.

Розсіяні козаками та замковими людьми, що хапали в руки не лише шаблі та списи, але й вила, кнехти відчайдушно і вміло билися. Досі було незрозуміло, на чий бік схилиться перемога.

Споглядаючи всю цю колотнечу, Данько так і не зміг побачити, як і коли на площі з’явився козак Мамай. Але тепер він стояв навпроти магістра. Той уже встиг оговтатися, але не рухався з місця.

Так і стояли вони беззбройні один навпроти одного, але погляди їх зустрілися, мов схрещені леза мечів.

Якось раптово бій стих. Усі опустили зброю і, затамувавши подих, звернули погляди туди, де під палаючою будівлею зійшлися козак Мамай і магістр Луціус.

Данькові здалося, що між ними точиться невидимий і від того ще більш страшний і безжальний смертельний двобій.

Раптом магістр закричав і підхопив із землі меча. Блискавичним рухом він опустив свою зброю на козака Мамая і, здавалося, миттю розрубає його навпіл. Але беззбройний козак зробив непомітний крок вбік, і блискавка леза майнула повз нього. Водночас козак Мамай вдарив відкритою долонею магістра під серце.

Гулка луна від цього удару наче хвилею прокотилася площею. І від неї захиталися всі кнехти, гублячи зброю і падаючи на коліна. Козаки й замковий люд радісно закричали й кинулися на ворогів.

Панцир на грудях Луціуса зім’явся, магістр захитався, знову впустив меч і раптом кинувся до княгині, яку все ще продовжували тримати «ченці», схопив її за плечі і приставив до тонкої шиї гострий стилет.

У Данька, який вже встиг проштовхатися до місця цього короткого двобою, захололо серце. З виразу божевільних очей магістра він зрозумів, що життя дівчини може обірватися в будь-яку мить.

— Стій, клятий козаче! — загорлав магістр.

Козак Мамай стояв перед ним, виставивши руки долонями вперед. Обличчя його було непорушне.

— Це не твоя земля, магістре, це наша земля, — стиха сказав він.

І ці слова почули всі.

Раптом десь із темряви, з провулку, який вів до будинку, де жив магістр, почулося іржання коней і цокіт копит. На площу вихопилось кілька озброєних чорних рицарів, попереду їхала сеньйора Гельда. Біля магістра вони зупинилися, рицарі наставили свої списи прямо на козака Мамая, але він не зрушив з місця.

Магістр зробив декілька кроків до коня, якого тримала сеньйора Гельда. Княгиню Ярину він тримав перед собою, прикриваючись нею, немов живим щитом.

Не зводячи очей з козака Мамая, магістр скочив на коня, посадивши перед собою Ярину.

Востаннє Луціус і козак Мамай схрестили погляди. Данькові здалося, що з їхніх очей вилетіли гострі блискучі промені, вдарилися один об одного і, розсипавшись на іскри, розчинилися в нічному повітрі.

Над площею зависла напружена тиша.

Магістр торкнув повід. Натовп грізно ворухнувся. Козаки підняли зброю.

Козак Мамай застережливо підняв руку.

Скорившись мовчазному наказу, натовп повільно розступився, даючи дорогу магістру і його людям.

Вершники, лякливо озираючись навкруги, проїхали поміж натовпом. Люди позаду них мовчки змикалися, як змикається могутня поверхня моря за кораблем. Під жорсткими поглядами, які, немов наконечники гострих списів, кололи їм спини, вершники, не витримавши, вже перед самою брамою пустили коней учвал і миттю розчинилися в нічній темряві.

Данько у відчаї дивився, як тікає магістр, забираючи панну Ярину, і гіркі сльози покотилися по його вкритих пилом щоках. Щоб відчай остаточно не переміг, хлопець зчепив зуби, стиснув кулаки і рішуче подумав: «Ну постривай же, клятий Луціусе, я до тебе ще доберуся і Ярину визволю!»

Глава 21. Ніж, встромлений у землю

На замковій площі тріскотіла палаюча дерев’яна будівля. З гуркотом, догораючи, палали дошки, з яких вона була збита.

Люди збирали убитих і поранених, журились, раділи звільненню і згадували страшні події останніх днів. Данько нарешті відшукав отця Григорія. Той, не вірячи очам своїм, радісно обняв малого й розчулено заплакав. Данько відпросився в панотця піти подивитися, як отаборилися козаки, чи всі вони живі-здорові. Він прибіг до своїх старших товаришів, які палили велике вогнище, і в його світлі перев’язували рани, з полегшенням помітив, що всі козаки були на місці, і непомітно сам для себе заснув, прихилившись спиною до напіврозваленого паркану.

Наступного дня люд взявся наводити лад у замку. Загрюкали сокири, забряжчали пили, зводячи нові будинки.

Козак Голота, який замість тяжко пораненого соцького взяв на себе керування замком, намагався якомога краще підготувати фортецю до оборони.

Але готових до бою людей було дуже мало. Більше половини козаків та вцілілих латників залоги було поранено, п’ятнадцятеро сильних чоловіків було вбито.

Під вечір, коли Голота вже розіслав по стінах сторожу й виставив варту біля брами, до нього підійшов козак Мамай, ведучи свого коня.

— Час мені вирушати, — сказав він Голоті, — але наостанок треба мені з тобою й Даньком трохи порозмовляти.

Козак Голота озирнувся — Данько, який цілий день не відставав від нього ні на крок, сидів неподалік, статечно спостерігаючи, як пушкар Копиця ладнає свою гармату.

Немовби почувши слова козака Мамая, хлопець озирнувся. Голота махнув йому рукою, і Данько, миттю збігши сходами вежі, опинився біля козаків.

Козак Мамай посміхнувся скрізь вуса:

— Ну як, козаче, вже відпочив після своїх ратних звитяг?

Данько потиснув плечима, всім виглядом показуючи, що ратні звитяги для нього справа звична.

Козаки мимоволі розсміялися. Вони втрьох вийшли за браму, перейшли міст і вийшли на дорогу.

— Багато про що ми за цей час довідалися, та ще більше загадок з’явилося, — промовив козак Мамай, — але все, що у світі робиться, рано чи пізно з’ясується. Головне, що хотів я вам сказати: надходить час об’єднати частини Оберега. І так вже сталося, Даньку, що ніхто, крім тебе, цього зробити не може. Батько твій є одним із Майстрів, який може першу частину Оберега відновити. Довідався я, що його зараз у своїй в’язниці Чалма-бек тримає. В’язниця ця поблизу каменоломень при місті Кафі знаходиться. Часу гаяти не можна, тому треба тобі, Даньку, уже зранку в подорож вирушати. Ти, братчику Голото, відвези його до того місця, де зимівник Грому стояв. Там завтра на вас буде чекати голова кобзарського цеху Будник. Ось він з Даньком до Кафи й відправиться. Він шлях добре знає — не раз ходив туди наших бідних невільників викупати. За законами Дикого Поля, сліпих бандуристів ординці не чіпають, а ти, Данько, з ним за поводиря підеш. Може, дасть Бог, визволиш свого батька, хлопче, а той вже знає, де іншу частину Оберега шукати. Тяжко вам буде, але з тобою Печать Зберігачів, вона тобі ще не раз допоможе, хоча занадто багато недобрих сил за нею полює. Тому бережи цю Печать більше, ніж зіницю ока.

Від слів козака Мамая серце Данька забилося у грудях, мов птах, готовий піднестися в небо. Звістка про майбутню подорож і лякала його, і водночас нестримно приваблювала. Так що він був готовий відправитися в далекі мандри хоч зараз.

— Ти, Голото, — продовжив козак Мамай, — дочекайся, коли соцький видужає, — вояка він міцний, так що недовго залишилося, і збирай козаків. З’явився у степах славний лицар Байда, який навколо себе степове козацьке товариство гуртує. Ти йому зі своїми орлами ще в добрій нагоді станеш. Збирається він на острові Хортиці збудувати столицю козацьку, так що поспішай йому на допомогу. А мені вже час рушати. Сагайдак для стріл і піхви для шаблі я заховаю там, де дійство відновлення Оберега має відбутися. Про це місце, Даньку, прочитаєш у Книзі Низовій, якщо зможеш до неї дістатися.

— Слухай, Мамаю, — раптом із тривогою запитав Голота, — ти ось виїжджаєш, а як раптом Чалма-бек на замок із ордою наскочить?

Козак Мамай мовчки звернув з дороги й пішов у відкритий степ. Козак Голота й Данько пішли за ним. Нарешті, козак Мамай зупинився й витягнув з-за халяви чобота короткий ніж — захалявник. Данько встиг помітити на лезі дивні вигравірувані візерунки. Козак Мамай встромив ніж у землю, присів на одне коліно і приклав вухо до руків’я. Піднявши голову, козак Мамай промовив:

— Чалма-бек вже довідався про те, що замок вдалося визволити й магістра Луціуса подолати, тому він свою орду назад повернув.

Данько аж роззявив рота від здивування, навіть по обличчю Голоти сковзнула тінь.

— Дядьку Мамаю, а можна мені послухати? — не витримав Данько.

Козак Мамай посміхнувся, допитливо подивився на Данька і сказав:

— А чому б і ні, братику?

Данько, намагаючись повністю повторити рухи козака Мамая, нахилився до встромленого в землю ножа і приклав вухо до руків’я. Спочатку він нічого не почув, але поступово звичні звуки ранкового степу кудись поділися, кудись поділися й сам ранок, і козак Мамай. Данько, щоб краще почути, заплющив очі. Йому здалося, що руків’я майже непомітно тремтить, але це тремтіння поступово передалося й Данькові, а потім охопило все його тіло. Тепер хлопець добре чув тупіт копит сотень, а може й тисяч коней, які летіли широким, випаленим степом. Було в цьому тупоті щось нестримне, моторошне й невідворотне. Але цей тупіт, віддаляючись, поступово стихав.

Данько розкрив очі й обережно підняв голову, ошелешено кліпаючи очима.

Козак Мамай витягнув ніж, обережно витер лезо й заховав за халяву своїх сап’янових чобіт.

— Чую я, що прийдеться нам ще з цим Чалмою добряче повозюкатися, — спокійно сказав козак Мамай, — ну що, братчики, бувайте здорові.

І козак Мамай щиро, по-братськи, обійняв Голоту, потім поклав руки на плечі Данькові.

— Велика справа тебе чекає, братику, можливо, від неї доля всієї нашої України залежить.

Данько відчув, що його душу й серце переповнює дивна й непереборна сила, яку випромінювали руки й очі козака.

Мамай легко скочив у сідло, і його кінь, тільки відчувши вершника, відразу, майже не торкаючись копитами землі, понісся вдалечінь по безкрайньому степу.

Наступного ранку Данько попрощався з отцем Григорієм і разом з козаком Голотою виїхав у далеку дорогу.

Частина ІІ

Майстер великого степу

Глава 1. Кобзар Будник

Під вечір Данько й козак Голота доїхали до байраку, у якому колись знаходився зимівник козака Грому, спалений дванадцять років тому головорізами Чалми-бека.

Тепер, через стільки років ніщо вже не нагадувало про те, що тут колись було поважне козацьке господарство. Байрак зеленів деревами та непролазними кущами. Голота й Данько, уважно прислухаючись до тихого шелесту дерев, проїхали майже весь байрак, поки не побачили сивого чоловіка у випаленій сонцем і степовими вітрами старий свитці. Він сидів між зеленими тернами, і здавалося, увесь поринув у свої думки. Поруч із ним у шкіряному чохлі лежала кобза.

Декілька разів за своє життя Данько бачив мандрівних співців: кобзарів, бандуристів і лірників. Вони заходили до замку, мандруючи своїми шляхами, і грали, сидячи під капличкою або на площі, свої тужливі думи і псалми. Зазвичай це були сліпі старі діди, а з ними — хлопці-поводирі. Завжди навколо співців збирався великий натовп людей. Усі уважно слухали, намагаючись не пропустити жодного слова з довгих наспівів. Данько чув, як козаки казали про них:

— Голосами кобзарів сам Бог та славні душі наших пращурів до нас промовляють; хто кобзаря зневажить, той тяжкий гріх на душу положить.

Данько сам, затиснувшись поміж людей, які зібралися послухати мандрівного перебендю, мов зачарований слухав, як під неспішний перебір дзвінких струн лилися співи-оповіді про давно минулі справи, про козацькі звитяги та про страждання невільників у тяжкій неволі.

А потім, дивлячись, як зникає у степу постать старого з бандурою чи кобзою за спиною, відчував Данько заздрість до хлопця, що йде з мандрівним музикантом. Данькові теж хотілося піти в далекі краї, побачити дивні міста, ночувати у відкритому степу та по ярах, слухати кобзарські пісні й бачити навколо себе уважні обличчя слухачів.

А тепер, відчуваючи, що йому випала нагода стати поводирем у такого славного й поважного кобзаря, Данько страшенно хвилювався. Утім, коли хлопець нарешті побачив Будника, то відразу заспокоївся. Обличчя і вся постава старого випромінювали добрий спокій, що відразу огортав усіх, хто наближався до нього.

Кобзар стояв, піднявши голову, наче прислухаючись, його незрячі очі були розплющені, але дивно нерухомі.

— Вітаю тебе, славний козаче Голото, — промовив кобзар, тільки вони наблизилися, — чув, як ти із товариством зайд магістерських розігнав і замок від них відбив. — Тут кобзар посміхнувся й додав: — А з тобою, певно, малий, з яким нам подорожувати до Кафи доведеться?

Данько здивовано глянув на Голоту. Козак зіскочив з коня і, чемно вклонившись сліпому, сказав:

— Добридень вам, пане Буднику!

Данько теж поквапливо зіскочив зі свого коня і якнайґречніше привітав кобзаря.

— Ну що ж, панове, може трохи попоїмо, перед тим, як у дорогу рушати, — кобзар показав рукою на розстелений рушник із окрайцем хліба, декількома цибулинами і шматком сала.

Вони розсілися навколо рушника. Данько узяв маленький дуже гострий ніж із наполовину сточеним лезом і почав нарізати сало та хліб. Весь цей час він не зводив очей з кобзаря, зацікавлено розглядаючи його засмагле на сонці обличчя, сиве волосся, довгі білі вуса, а головне — застиглі очі. Данькові здалося, що Будник бачить краще за інших. Тільки погляд його був спрямований у якусь незвідану далечінь, недосяжну для звичайної людини.

На прохання кобзаря Голота розповів про те, як замок захопили кнехти магістра, і як фортецю, багато в чому завдяки Данькові, вдалося з боєм назад повернути.

— Молодець, хлопче, — кобзар повернув голову до Данька, — славним лицарем будеш… А у вас небезпечна виправа була. Як довелося мені бувати на Волощині, багато недоброго чув я про криваві та ворохобні вчинки цього магістра.

— Будемо сподіватися, що після такого одкоша Луціус до наших степів не сунеться, — відповів Голота.

Обличчя Будника похмурніло, і він сказав:

— Цей не прийде, знайдуться інші — занадто багато пройдисвітів ласих до нашої України у світі ще є.

— На те й шаблі в нас при боці, — рішуче відповів Голота.

Кобзар Будник трохи помовчав, роздумуючи, і додав:

— На те й Оберіг пращури наші створили…

Коли вони закінчили обідати, Будник підвівся і вклонився Голоті:

— Пане Голото, шлях перед нам далекий, тому, як на те ваша ласка, вирушимо ми із Даньком у подорож.

— Помагай вам Боже! — коротко відповів Голота, низько вклонився, стрибнув у сідло й махнув рукою Данькові: — Бувай здоровий, козаче, повертайся швидше до нашого коша!

Будник закинув за спину легку кобзу, Данько навіть почув, як тихо задзвеніли її струни, взяв у праву руку довгий ціпок, а ліву поклав хлопцеві на плече.

— Ну що, друже, — тихо сказав він, дивлячись вперед незрячими очима, — уже від першого кроку довгий шлях коротшим стає. З Богом!

— З Богом! — одізвався Данько, — і вони вирушили в той бік, де сонце встає.

Глава 2. Степові мандрівники

Уже з тиждень йшли вони степом. Кобзар ступав, спираючись на ціпок, нібито повільно, але навіть швидконогий Данько ледь встигав за ним. Ночували вони у степових байраках, якщо ті траплялися дорогою, а якщо ні — то й у відкритому степу. Готуючись до ночівлі, Данько збирав хмиз, розпалював багаття й готував вечерю з харчів, які були в Будника, або з тих, що передав хлопцеві на дорогу козак Голота.

У цей час Будник, примостившись на землі, витягав з чохла свою кобзу, обережно протирав її м’якою ганчіркою і прикладав голову до її широкої потемнілої від сонця деки. Данькові здавалося в ці хвилини, що кобзар без слів розмовляє з нею. Потім музикант м’яко торкався довгими пальцями срібних струн, і вони відгукувалися ніжними звуками, які, сплітаючись між собою, створювали мелодію, що заворожувала і примушувала зачаровано застигати на місці. Погравши якісь акорди, уривки знайомих і незнайомих Данькові мелодій, кобзар обережно вкладав інструмент у чохол і, вкладаючись спати, клав перед собою на завбачливо складане гілля або оберемок трав.

У першу ж ночівлю перед сном кобзар обійшов навколо місця, де вони готувалися спати, і розкидав довгі стеблини білої трави, які витягнув з торби. Данько згадав, що час від часу, поки вони йшли, кобзар зупинявся, нахилявся і, проводячи над степовими травами долонями, вибирав такі білі стеблини та кидав собі в торбу. Тоді Данько вирішив, що кобзар вибирає якусь приправу до їжі й не звернув на це особливої уваги. Тепер він здивовано дивився на загадкові дії кобзаря.

— А що ви робите, пане Буднику? — запитав він.

— Та це, братчику, щоб ніяка степова нечисть до нас не причепилася, хтозна, скільки її зараз у цю пору вештається? — спокійно відповів Будник і відразу заснув.

Нічого й казати, що майже всю ніч Данько не спав, прислухаючись до далекого ухкання нічних птахів та виття, що долітало зі степу. Але потім Данько вирішив, що раз кобзар так спокійно спить, то і йому нема чого боятися, втома взяла своє, і хлопець забувся неспокійним тривожним сном.

Їли вони зазвичай, борошно і крупу, зварені в казанку, заїдаючи сухими хлібцями-брусаками. Мандруючи степом, меткий Данько знаходив і збирав ягоди, а в ярах та байраках часто зустрічалася ліщина, так що їжа їхня не була надто одноманітною.

Єдине, що турбувало спочатку хлопця: чи вистачить їм припасів води. Він добре знав, що у степу не просто знайти джерельце; знав, що багато мандрівників загинуло від спеки, марно шукаючи для себе хоча б ковтка води. Але Будник впевнено йшов тільки йому знайомим шляхом. І хоча рука кобзаря іноді спиралася на Данькове плече, щоб довести важливість ролі хлопця в якості провідника, саме цей доторк впевнено спрямовував малого у певному напрямі. Данько навіть замислювався — хто кого веде цим безлюдним степом — він сліпого кобзаря, чи сліпий кобзар його. Дуже скоро Данько зрозумів, що якби він опинився сам, без кобзаря посеред степу, то напевне загинув би. А на перший погляд Будник здавався таким безпомічним!

Так і йшли вони, і кожного разу, майже непомітно спрямовуючи хлопця у потрібному напрямі, кобзар казав:

— Ну ось, ще трішечки пройдемо, а там може і якась криниця знайдеться, біля якої і заночуємо.

І дійсно, кожного вечора опинялися вони біля місцевості, де било з-під землі джерело крижаної води, або темнів глиняним насипом викопаний чабанами колодязь, з якого радісний і спраглий Данько витягував шкіряним мішком-бурдюком дорогоцінну воду.

Одного разу Данько не витримав і запитав у кобзаря:

— Пане Буднику, а як ви дорогу до криниць вгадуєте?

Кобзар посміхнувся:

— Я тут, Даньку, стільки стежок проторував… — кобзар загадково посміхнувся. — Головне до степу прислухатися, він завжди з тобою говорить і все повідає, якщо ти до нього з шаною поставишся і степовий звичай поважати будеш. А воду Господь Бог сотворив задля життя, тому вона до себе кличе, щоб своє призначення сповнити. Ти тільки прислухайся, і її пісні відразу почуєш. Як ти думаєш, як козаки та їхні предки — степові рицарі-дружинники — у походи ходили? Степ, мов долоня, прямий і широкий, вдень зірок немає. Але козаки завжди найкращу й потрібну дорогу знають. От так і йдуть від криниці до криниці, бо степ вміють слухати.

Спека стояла страшна, але від неї добре допомагав бриль із широкими крисами, який досвідчений Голота дав разом з торбою їжі Данькові в дорогу. Такий же бриль був на голові кобзаря. Сам Будник, на відміну від Данька, здавалося, ні спеки, ні спраги не відчував, і сили його ніколи не покидали. Данько теж потроху навчився гамувати свою спрагу і вже не так часто прикладався до фляги-гарбузянки з водою.

Так пройшли вони чималий шлях. З часом почали траплятися солончаки. Данько здивовано дивився на просторі білі низини, що переливалися під променями сонця яскравим блиском.

— Ось вже й Перекоп недалечко, — відчуваючи сухий солоний вітер, сказав кобзар, — між солончаками довше треба йти, щоб до криниці дістатися.

Під вечір, коли Данько побачив попереду невеличкий ярок, густо порослий деревами, і зрозумів, що саме там їм доведеться заночувати, несподівано їм назустріч з високої трави вилетів на очманілому, укритому білою піною коні козак. Сорочка його була геть скривавлена, вітер розвивав довгий оселедець, а з правого плеча стирчала зламана стріла. В одній руці козак стискав шаблю, якою щосили підганяв, б’ючи тупим кінцем по крупу, й без того знесиленого коня.

Козак вихором пролетів повз них і миттю щез у високій траві. Не пройшло і хвилини, як у гонитві за ним, теж на змилених конях вихопилися п’ятеро вершників-ординців у кошлатих малахаях. З пронизливим гиканням та свистом, розкручуючи аркани та натягуючи тятиви своїх луків, вони поскакали по стежці, яку залишили копита козацького коня.

— Ось ми до Перекопу й вийшли, — похмуро сказав кобзар.

— Якщо зловлять козака ногайці, то прив’яжуть між густими тернами й залишать живим на сонці помирати. Лежить так сердега, конає кілька днів, але жоден степовий звір чи птаха його не зачепить, доки не сконає.

— А ординці його доженуть? — стурбовано запитав кобзаря Данько.

— Що тут скажеш, — зітхнув кобзар, — хоча коні в ординців добряче заморені, але кінь козака скоро впаде. Але доля його ще до свого кінця-краю не дійшла.

Данько із здивуванням подивився на кобзаря, і вони пішли далі.

Час від часу чув Данько тупіт сотень копит і десь на обрії бачив кінські табуни, що стрімголов летіли степом з тріпочучими довгими гривами. Першого разу, коли Данько почув цей тупіт, він злякався. Йому згадалися Чалма-бек і його вершники.

Відчувши стан хлопця, Будник заспокійливо сказав:

— Це не орда, це дикі коні-тарпани степом летять, ось тільки на їхньому шляху не варто ставати, бо біда буде.

Одного дня, коли вони йшли поміж білими брилами солончаків, Данько побачив, як далеко попереду повільно рухається якась довга чорна валка. Спочатку було видно лише вервечку, що повзла степом назустріч кобзареві та його поводирю, але невдовзі Данько зміг побачити високі тяжкі вози, запряжені круторогими могутніми волами. Уздовж возів йшли люди. У деяких на плечах блищали довгі мушкети.

Від несподіванки Данько завмер. Ремиґання волів та скрип коліс наближався. Кобзар Будник засміявся:

— Ти що, Даньку, хіба повз твій замок ніколи чумаки не проходили?

Данько полегшено зітхнув — дійсно, такі чумацькі валки він бачив, коли ті неспішно проходили повз замок, а іноді завертали й до фортеці, якщо там був ярмарок. Тепер хлопець ясно бачив, як на сонці блищать широкі, змоклі від поту спини та ребра волів, бачив круті роги тварин, на яких осів соляний пил.

Чумаки, не кваплячись, йшли біля великих окутих залізом коліс возів-маж. Вози були доверху завантажені великими мішками з сіллю, осі коліс рипіли під тягарем. Шаровари та свитки чумаків були перемащені дьогтем (мабуть, щоб чуму відігнати). Чоловіки палили довгі глиняні люльки і з-під високих баранячих шапок спокійно дивилися поперед себе.

Хоча навкруги не було видно жодного ворога, багато хто з чумаків ніс на плечах мушкети, та й на мажах поверх лантухів Данько помітив чимало зброї. Те, що зброя була вкрай потрібна, і що в цьому степу крилося чимало небезпек, підтверджували скривавлені пов’язки, якими були перев’язані голови деяких чумаків, та кілька стріл, що й досі стирчали з возів та мішків. Там, де були встромлені стріли, з лантухів потроху струменіли, немов кров з рани, тоненькі цівки білої солі.

Попереду валки йшов кремезний отаман у сірій свитці й чорних шароварах, заправлених у чоботи з низькими халявами. За широкими шкіряними шароварами в нього було закладено два пістоля й довгий черкеський кинджал у срібних піхвах.

Порівнявшись із нашими мандрівниками, чумацький отаман підняв руку, і валка, скриплячи колесами, повільно зупинилася.

— Чолом тобі, пане кобзарю! — глухим басом привітався отаман.

— Чолом і тобі, пане отамане! — вклонився йому Будник.

— Давно не бачилися, — поважно сказав отаман, — знов зібрався до Кафи, нашим сердегам-невільникам псалми співати?

— Та є деякі справи, — посміхнувшись, відповів кобзар.

Тим часом чумаки оточили кобзаря й Данька щільним кільцем, радісно їх вітаючи. Хтось вже просив кобзаря заспівати їм, а хтось пригощав Данька величезною соленою таранею. Було помітно, що чумаки дуже раді бачити Будника, до того ж вважалося доброю ознакою зустріти мандрівного кобзаря під час небезпечної подорожі.

— Тут зупинимося, — скомандував отаман, — ану, мерщій, хлопці, варіть куліш!

Чумаки миттєво кинулися виконувати наказ отамана, а кобзар, Квач і Данько відійшли трохи далі у степ.

— Розкажіть, пане отамане, що там за Перекопом робиться? — запитав Будник.

— Та що там може бути? Самі знаєте: ще два дні будете йти нічийною територією, а там вже володіння Чалми-бека почнуться. За Перекопом неспокійно, кажуть, хан за щось на Чалму-бека дуже розгнівався. Через це може у Криму колотнеча знятися, так що будьте обережні. Учора на нас якісь харцизи наскочили, ледь встигли ми вози колом поставити, а там вже відстрілялися.

— Далеко йдете?

— Та збираємося до Києва, на ярмарок, а далі, якщо сіль та рибу вдало продамо, то пшениці закупимо й повеземо до Львова, а може й іще далі. Кажуть, зараз на пшеницю через колотнечу, яку між собою у Французькому королівстві та імперських володіннях католики з лютеранами затіяли, ціна зросла.

— Ну, то нехай буде удатною ваша мандрівка. — Промовив кобзар. — А чи не чули ви про в’язницю Чалми-бека, у якій вже дванадцять років перебуває дуже важливий полонений, з нашої України вивезений. Чув я, що його Чалма-бек не як усіх інших в’язнів біля каменоломень тримає, а в особливому кам’яному казематі.

Отаман Квач трохи подумав і, не поспішаючи, сказав:

— Та чув я про такого, але більше ви, мабуть, про нього довідаєтесь у купця Рустама. Він недалеко від Кафи тримає караван-сарай. Ми з ним деякі торгівельні справи ведемо. Я, коли козакував, його від розбійників врятував. Тому вирушайте до нього і скажіть, що від мене прийшли. Буде вам і притулок, і новини про все, що у Криму діється.

— Красно дякую, пане отамане, — поштиво сказав кобзар.

— Пане Квачу, пане кобзарю, куліш уже готовий! — крикнув молодий чумак, який схилився з черпаком над казаном, де кипіло якесь запашне вариво.

— Отож прошу до нашого чумацького обіду, — щиро посміхнувся Квач, — а за тим, якщо буде на те ваша ласка, може й заспіваєте нам, пане кобзарю?

— А чом би й не заспівати? — посміхнувся Будник.

Усі розсілися навколо великої ряднини, заставленою їжею. Данькові здалося, що він ніколи не їв смачнішої кулеші. Кобзар, не поспішаючи доїв, ґречно подякував кашоварам і протягнув руку до чохла.

Запала тиша…

Музикант підкрутив спеціальним дерев’яним пристроєм-«рибкою» кілки, настроюючи струни. Усі зачаровано дивилися на руки кобзаря, що немовби почали жити своїм окремим життям, злилися зі струнами в одне ціле і, мабуть, викликали десь із іншого світу журливу і прозору, чисту й бажану, немов криниця, до якої припадає спрагла людина, мелодію.

Потім кобзар заспівав тихим голосом. Але цей голос проникав у душу кожного слухача, і від цього душа ставала світлою і трохи сумною, ясною й чистою, як буває у світі, коли після зливи промінь сонця розвіює темні хмари.

Кобзар співав про далекі подорожі чумаків, про чайку, яка скиглить понад битим шляхом, про родину, що чекає свого мандрівника, про степові бурі та снігові завірюхи, крізь які пробивається чумацька валка, про ворогів, котрі хижо чатують на чумаків, і про дзвони, що ними зустрінуть втомлену валку після повернення в рідні краї.

Кобзар співав довго, але чумаки жадібно ловили кожне його слово, кожен звук, який злітав від струн.

Коли кобзар замовк, усі ще довго мовчали, немовби очікуючи, коли відлуння останньої мелодії повільно розчиниться у дзвінкому степовому повітрі.

Отаман Квач підійшов до Будника й низько йому вклонився.

— Дякуємо, пане кобзарю, від нашої чумацької громади. Прошу вас не гребувати нашою подякою та прийняти від нашого коша оцю торбу з харчами.

За цими словами чумацький отаман простягнув хлопцю чималу сумку.

— Дякуємо й вам, панове чумаки, — вклонився кобзар, — прощавайте й доброї вам дороги…

Валка, риплячи, вирушила далі, але довго ще чумаки оберталися назад і дивилися, як щезають за обрієм постаті кобзаря Будника та його малого супутника.

— Пане Буднику, а давно мандрівні співці нашими краями блукають? — запитав Данько. Він досі не міг забути пісні, які грав для чумаків кобзар.

— Давно, Даньку, дуже давно… Мо’ вони завжди цими степами блукали, хіба може називали їх інакше, — відповів Будник. — Скільки край наш існує, скільки народ наш живе, стільки й ходять містами-полями кобзарі, лірники, бандуристи-перебенді. Мій учитель, що мені своє мистецтво кобзарське передав, дуже старий був — далеко за сто років. Так він розповідав, що вчитель його вчителя ще славетному королю Данилу Галицькому співав. Тоді бандури трохи інші були і звалися гуслями, а співців, що разом із княжими воїнами в походах ходили та про ратні звитяги співали, прозивали гуслярами.

— А мене навчите, пане Буднику, на кобзі грати? — обережно запитав хлопець.

— А чом би й ні, — посміхнувся сліпий кобзар, — ось тільки твого батька відшукаємо.

Глава 3. Караван-сарай купця Рустама

Наступного дня Данько й кобзар Будник вийшли на широкий битий шлях.

— Ось ми на Гардовий, або ще як його називають, Королівський шлях вийшли. Тут років сімдесят тому король Ян Олбрайт ущент погромив турків та ординців — повідомив кобзар, — тепер ми ним підемо, аж доки не доберемося до караван-сараю цього Рустама.

Данько із повагою ступив на шлях, вибитий безліччю кінських копит, людських ніг та важких коліс. Уздовж дороги зеленіли сади та виноградники, а десь вдалечині синіли гори. Не встигли вони пройти й пару миль, як шлях почав оживати. Повз них проходили караванні валки, проносилися загони татарських і турецьких вершників, їхали у великих каретах, оточені озброєним почтом, посли з далеких країн.

— А скільки люду в тяжку неволю цим шляхом хижі людолови прогнали, — сумно промовив Будник, ніби продовжуючи думку Данька.

«Може й мого батька саме цим шляхом у неволю гнали,» — тяжко зітхнув хлопець.

На сліпого діда з хлопцем-поводирем ніхто не звертав уваги. Лише раз до них під’їхав роз’їзд татарських вершників, які охороняли заставу, що перекривала шлях до Криму.

Ніколи ще Данько не бачив так близько ординців. Вони вправно сиділи на конях, пильно оглядаючи перехожих. Кожен, хто проходив повз заставу, мусив пояснити їм, нащо їде до Кафи, і сплатити за прохід дрібну монетку.

Стражники були вдягнені у блискучі кольчуги, у руках тримали довгі списи, з кінців яких звисали сірі вовчі хвости, біля сідел у них висіли круглі щити, обтягнуті шкірами та оббиті мідними бляхами.

Кобзаря та Данька підвели до товстого мурзи, який сидів у тіні відкритого шатра й ліниво відганяв комашню, що роїлася навколо його спітнілого обличчя.

Мурза й кобзар про щось поговорили по-татарськи, потім кобзар витягнув з невеличкого капшука біля пояса дві монети й віддав мурзі. Той махнув рукою вершникам, даючи дозвіл на проїзд.

Але не встигли кобзар з поводирем відійти й півмилі від сторожі, як почули за спиною кінський тупіт і якісь вигуки. Данько озирнувся й побачив, що за ними несуться галопом четверо вершників. Хлопець здогадався, що це були стражники, які щойно зустрічали їх біля застави. Попереду скакав товстий мурза.

Кобзар зупинився. У Данька з’явилося нестримне бажання дременути подалі, але Будник заспокійливо поклав йому руку на плече. Вершники під’їхати до них і зіскочили з коней. Мурза щось ввічливо сказав кобзарю. Той посміхнувся й витягнув з чохла інструмент. Вони зійшли зі шляху й сіли під високим платаном. Будник заграв якусь повільну мелодію і заспівав. Співав він по-татарськи. Стражники мовчки слухали, підперши долонями суворі обличчя, і навіть в очах товстого мурзи з’явився якійсь тужливий вираз. Коли Будник закінчив співати, стражники чемно подякували кобзареві, а товстий мурза сунув Данькові срібну монетку в долоню. Вершники скочили на коней і зникли серед клубів пилу.

— Не бійся, Даньку, — немовби відчуваючи хвилювання хлопця, промовив кобзар, — з давніх часів повелося, що кобзарі можуть вільно до Криму подорожувати, і ніхто не сміє їх зачепити. Хоч на Прикордонні війна ніколи не припинялася, але й у неї свої закони є. Ординці теж своє уявлення про військову честь мають, а колись вони вірно Великому князю литовському служили й Україну не зачіпали. Потім завоював Крим турецький султан, і з того часу почалася війна. Скільки горя вона принесла… І скільки ще продовжиться?

Через декілька днів Данько вперше побачив море. Спочатку він вирішив, що це небо впало на землю. Потім подумав, що вони збилися зі свого шляху й опинилися в місці, про яке колись розповідав хлопцю отець Григорій, на краю землі. Кобзар вловив прохолодний, солоний вітер, який віяв з боку моря, і сказав:

— Ось і вийшли ми до моря. Воно зараз називається Чорним, а колись звалося Руським, бо панували над ним київські князі, дружинники яких на своїх великих човнах-байдаках вільно це море долали. Ну що, братику, пішли до нього — пилюку змиємо.

Данько спочатку зачаровано застиг на місці, а потім стрімголов побіг до піщаного берега. Кобзар, посміхаючись, пішов за ним.

Добігши до крайки води, до м’яких морських хвиль, Данько на хвилину застиг, утягуючи у груди дивне морське повітря, а потім забіг і з плюскотом шубовснувся у воду. Йому здалося, що він справді впав у небо і пливе просто поміж білими прохолодними хмарами.

Під вечір вони нарешті дісталися до великого караван-сараю. Той стояв обабіч дороги, оточений довгим муром, викладеним з саманних цеглин. З-за стіни час від часу чулося ревіння якоїсь худоби.

Кобзар Будник трохи постояв перед караван-сараєм, про щось міркуючи.

— А ну розкажи, братику, що ти бачиш навкруги? — запитав він Данька.

Хлопець уважно роздивився навкруги.

— Там далі, як шляхом прямо йти, видно якесь місто, зліва гори височіють, а справа — морський берег.

— Добре, — кивнув головою кобзар, — мабуть, це і є той караван-сарай, про який нам отаман Квач розповів.

Як тільки вони увійшли за стіни караван-сараю, Данько побачив величезну кількість верблюдів та віслюків. Тварини у великих дерев’яних загонах ліниво відмахувались від цілих хмар оводів, що роїлися навколо них. Двір було завалено великими в’юками із товарами заїжджих купців. З центрального будинку, поділеного на кілька частин, долітав людський гамір і протяжні звуки якогось інструменту, що награвав чудернацьку, одноманітну мелодію. Вздовж стін, ховаючись від спеки, сиділи слуги та охоронці каравану. Більшість із них дрімали.

Данько розгублено дивився на все це, не знаючи, що робити. Але кобзар спокійно заговорив татарською до служки, що проходив повз них. Меткий чорнявий хлопець махнув рукою, запрошуючи іти за ним. Кобзар і хлопчик пройшли повз двері, завішані старим килимом, й опинилися у прохолодній кімнаті. Коли очі Данька після яскравого кримського сонця звикли до півтемряви кімнати, він побачив, що навпроти них на подушках із шовковими китицями сидів бородань у яскравому халаті та повільно курив довгий кальян. Данько здивовано помітив, що борода купця була темно-червоного кольору.

Служник щось сказав бороданеві й відразу щез.

— Вітаю тебе, пане Рустаме! — промовив кобзар. — Порадив нам звернутися до тебе за допомогою отаман чумацького товариства Квач.

Бородань підвівся й поштиво схилив голову.

— Завжди радий вітати в себе друзів мого товариша. Його друзі — це й мої друзі. Сідайте, прошу. Зараз я накажу подати їжу та питво, бо бачу, що ви з далекої дороги. Тож перш ніж розпочати розмову, хочу, щоб ви відпочили та підобідали.

Кобзар з вдячністю вклонився господарю, і вони з Даньком сіли, підігнувши ноги, на пухнастий килим. Купець щось промовив і ляснув у долоні. Звідкись з темряви з’явилося два служники, які поставили перед гостями велике блюдо з гарячим пловом, чашу з виноградом і персиками та високий срібний глек із якимось напоєм.

Зголоднілий Данько ледь дочекався, коли почне їсти неквапливий кобзар, і сам заходився смакувати незвичайні страви. Трохи — немовби тільки з поваги до гостей — перекусивши, Рустам витер рота рушником, який служники завбачливо поклали йому на коліна, і, коли кобзар і Данько поїли, запитав:

— Розкажіть, будь ласка, що саме я можу для вас зробити?

Кобзар трохи помовчав, вирішуючи, чи можна довіряти купцеві, і сказав:

— А що може привести в цей далекий край двох таких незначних людей? Почули ми, що недалеко від вашого караван-сараю, на каменоломнях Чалми-бека багато бранців з нашого краю тяжко страждають. І, можливо, є серед них одна знатна в наших краях людина, яку розшукують її рідні. Вони готові заплатити за неї досить великий викуп. Але треба знати напевно, чи є ця людина серед рабів Чалми-бека, чи ні.

Купець замислився, перебираючи пальцями свою довгу бороду.

— Ця справа непроста. Чалма-бек давно вже живе відлюдкувато. Колись славився він як благородний воїн, але років двадцять тому дуже змінився. Казали, що у Єгипті він зійшовся там з чорнокнижниками — химородниками і, — тут Рустам нахилився і, притишивши голос, промовив: навіть продав свою душу сатані Іблісу. З тої пори почав він багатіти, став непереможним, допомагав ханові в його війні з невірними. Але його жорстокість та підступність відвернули від нього багатьох шляхетних воїнів. Тому набрав він собі у військо харцизів та розбійників, які йому в усьому підкоряються. Вони здатні на будь-який кривавий злочин. Так і живе Чалма-бек самотній, оточений цими горлорізами у своєму маєтку, який перетворив у справжню фортецю. А кілька тижнів тому повернувся він з походу на прикордонні землі дуже лютий і ще в місто не виїжджав.

— Чув я, що останнім часом якась незгода виникла між Чалма-беком і ханом, — сказав Будник.

— Так, швидко чутки по землі вітер розносить, — здивувався з такої обізнаності сліпого кобзаря купець, — то, мабуть, усе через темні справи Чалма-бека. Запідозрив хан, що той відрікся від віри в Аллаха, нехай буде вічно святитися ім’я його і пророка Мухамеда, та ще й до того ж таємно проводить моторошні служіння потворним демонам. Усі зараз чекають, чим це все закінчиться. Людина він дуже багата — має декілька каменоломень, куди зганяє куплених або захоплених під час нападів на Україну, Литву чи Ляхистан рабів. Працюють вони дуже тяжко, під ретельною охороною й дуже швидко вмирають від виснажливої праці, недоїдання, хвороб та канчуків. Так що невідомо, чи ще жива людина, яку ви шукаєте.

— А хіба в самому маєтку Чалми-бека хіба немає зіндану? — обережно запитав кобзар.

Тут Рустам пильно подивився на кобзаря й Данька. Від його гострого погляду хлопцю стало трохи не по собі. Але кобзар і не поворухнувся, очікуючи на відповідь.

— Звісно, що є, — нарешті відповів купець, — ось тільки з того зіндану ще ніхто живим не повертався. А на стіні маєтку час від час голови на палях виставляють — це тих, хто необережно ніс у справи Чалма-бека пхав або чимось іншим розлютив його.

Кобзар трохи подався вперед і, нахилившись до Рустама, тихо промовив:

— Я розумію, що справа ця непроста й небезпечна, але родичі людини, яку ми шукаємо, заможні й щедро заплатять тому, хто їм допоможе.

Із цими словами кобзар простягнув перед собою руку й розкрив долоню. На долоні тьмяно зблиснуло декілька золотих талярів.

Купець прикрив очі, розмислюючи, чи варто йому втручатися в таку небезпечну справу. Але все ж узяв золоті таляри, зважив їх на долоні й відповів:

— Добре, я подумаю, чим зможу вам допомогти в цій справі, а ви поки відпочиньте. У мене зупинився великий караван, тому, на жаль, усі кімнати зайняті. Але поблизу стайні в окремому будиночку зібрано запаси сіна, які за зиму не встигли використати. Там вам постелять килими і принесуть їжі. І ще… Як можна впізнати людину, яку ви шукаєте?

Данько уважно подивився на кобзаря. Той подумав трохи і промовив:

— На правому плечі в нього є знак — хрест із сонячними хвилями на кінцях.

Купець Рустам кивнув головою, потім плеснув у долоні, знов непомітно виник служка й повів кобзаря та Данька за собою.

Будинок караван-сараю нагадував лабіринт з численними переходами, коридорами, коморами й закутками. Повсюди тіснилися люди. Судячи з того, скільки перснів було на їхніх пальцях, це були купці та їхні помічники. Вони про щось жваво розмовляли, мабуть, обговорювали ціни та хвалилися своїми товарами і прибутками, інші пили чай і їли шербет, грали в нарди або просто сиділи на п’ятках і пускали клуби білого диму з кальянів.

Нарешті хлопець з кобзарем дісталися до закутка, де лежали дбайливо перев’язані оберемки запашного сіна. Служка кинув на сіно кілька ряднин і, не промовивши ні слова, щез.

Данько із задоволенням простягнувся на м’якому сіні, прислуховуючись, як за стіною товчеться та ремиґає худоба.

— Відпочивай, братику, — сказав кобзар, — важкі справи нас тут очікують.

Глава 4. Каменоломня Чалми-бека

За ніч Данько добре виспався і прокинувся тільки тоді, коли з двору почулося пронизливе ревіння верблюдів. Кобзар сидів біля стіни, уважно прислухаючись до звуків, що долітали з вулиці.

— Караван у дорогу вирушив, — сказав він Данькові, — поїж трохи, а тоді, думаю, нам Рустам щось цікаве скаже.

Дійсно, тільки встиг Данько перекусити, як хтось обережно постукав у двері, які обережний Будник наказав ввечері хлопцеві зачинити на засув.

Данько відчинив збиті з грубих дощок двері. На порозі стояв купець Рустам. Він озирнувся навкруги й зайшов всередину.

Коротко привітавшись, сказав:

— Зараз я їду до каменоломень — хочу докупити каменю для будівництва. Думаю, вам не завадило би там роздивитись. Може людина, яку ви шукаєте, знайдеться. Тільки зробимо так — мій слуга відведе вас окремо, а я на коні доїду туди швидше вас і спробую, поки ви пішки дійдете, хабара дати начальникові охорони, щоб він вас туди пропустив.

Данько й кобзар швидко зібралися й вийшли з караван-сараю. Біля воріт їх вже чекав служка. Він повів їх плутаною стежкою. Спочатку вони завернули в якусь яругу, спустилися занедбаним глиняним кар’єром і вийшли на гору, що височіла над морем. Кілька годин вони йшли стежкою — то між невисоких смолистих дерев, то серед розпеченого на сонці каміння над безкінечно синім морем. Данько з цікавістю поглядав униз, туди, де плюскали легенькі хвильки.

Через деякий час Данько почув, як десь попереду гупають об камінь тяжкі молоти. До нього долітали вигуки стражників та брязкіт кайданів. І так не пасували ці звуки до лагідного неба, яскравого веселого сонця, блискіток на поверхні води! Кобзар теж чув ці звуки, і його завжди привітне та спокійне обличчя спохмурніло. Скоро вони минули невеличкий пролісок, і за деревами прямо навпроти них відкрилася безрадісна картина.

По всьому схилі гори, що височіла навпроти, здавалося, ворушився величезний мурашник. Більше сотні закутих у важкі кайдани, оголених до пояса чоловіків, запорошених пилом, що хмарою висів над каменоломнею, довбали молотами скелю. Інші тягнули на собі каменюки, утворюючи химерні людські вервечки. А біля підніжжя скелі чорніли отвори печер. З них чулися удари молотів і гуркіт падаючих кам’яних брил. Поміж невільниками, що надривалися на нелюдській праці, повільно походжали охоронці в чорних чалмах і немилосердно шмагали канчуками тих, хто хоч на мить затримувався, щоб відпочити. З десяток вершників з довгими списами в руках неспішно об’їжджали каменоломню, пильно озираючись навкруги.

— Оце і є каменоломні Чалми-бека… — похмуро зронив сліпий кобзар.

Данькові здалося, що він побачив справжнісіньке пекло. Тільки ось за які гріхи так тяжко страждали ці люди? «Так, звідси не втечеш. І як можна мого батька серед них відшукати?» — у розпачі подумав Данько.

Здалеку вони побачили, що від каменоломень їде на коні купець Рустам. Вони пішли йому назустріч. Той побачив їх і сумно розвів руками:

— Нічого не вийшло. Чалма-бек заборонив під загрозою негайної смерті пускати будь-кого до каменоломень. Тепер я не знаю, чим ще можу вам допомогти.

Кобзар похилив голову. Деякий час він думав, і всі навколо мовчали, не наважуючись необережним словом перервати його думку. Навіть купець Рустам із повагою дивився на кобзаря, перебираючи пальцями свою червону бороду.

Нарешті, сліпий підняв голову, ловлячи обличчям гарячі промені сонця.

— Бог дає нам порятунок тільки тоді, коли здається, що надії вже немає, — тільки й промовив він і додав: — Ну що, панове, побудемо тут ще трішки, втомився я від довгої дороги.

Вони сіли під густим деревом. Сліпий кобзар мовчав, купець теж. Данько, думки котрого розривало безліч запитань, теж щосили стримувався й не порушував мовчанку. Проминула година, потім потягнулася друга.

Раптом вони помітили, як на гору виїхав вершник — скоріше за все, один зі стражників, що об’їжджали каменоломню, і направив свого коня до обриву. Данько з жахом побачив, що за вершником на довгому цупкому аркані волочиться по землі скривавлена людина. Спина людини була пошматована кривавими смугами, а тіло, по якому червоніли криваві плями, вкрите білим пилом.

— Пане Буднику, людину на аркані тягнуть! — не витримав Данько.

— З цього обриву стражники скидають тих, хто вже не може працювати на каменоломні, — пояснив Рустам.

Сліпий кобзар підняв руку. Данько побачив, що під яскравими променями сонця на долоні зблиснула тяжка золота монета.

— Викупи його, — коротко сказав кобзар.

— Та що ви, пане Буднику, — здивовано промовив купець, — на такі гроші можна купити здорового, сильного раба. А цей або вже мертвий, або протягне не більше двох годин.

— Прошу вас, Рустаме, зробить це, — наполегливо промовив Будник.

Купець здивовано потиснув плечима, узяв монету, підвівся й пішов до вершника. Той тим часом зіскочив з коня і взявся за непритомне тіло людини, підштовхуючи до обриву.

Купець заперечливо замахав рукою, підійшов до вершника і щось почав йому казати. Нарешті той погордливо кивнув головою, узяв монету, зіштовхнув ногою велику каменюку з обриву, переступив через тіло нещасного, скочив на коня й поскакав до каменоломні.

Данько, кобзар і купецький служка підбігли до людини, яка нерухомо лежала на краю обриву. Змучене обличчя чоловіка було вкрите білим пилом, очі заплющені. На голові вився сколочений чуб, над потрісканими сухими вустами — довгі вуса. Худорляве тіло із запалими ребрами було немилосердно пошматоване нагаями.

«Козак!» — відразу зрозумів Данько. Раптом обличчя козака здалося йому знайомим, він спробував згадати, де він бачив його, але так і не зміг — занадто вже товстим шаром бруду і крові було вкрите це обличчя.

Кобзар провів своїми руками над непритомною людиною, підняв голову і сказав:

— Його треба якомога швидше відвезти до караван-сараю, він ще живий.

Будник мовчки простягнув руку. Данько, зрозумівши цей рух, дав кобзарю гарбузяну флягу з водою. Той приклав її до рота людини. Струмені води потекли по обличчі, змиваючи пил. Тіло людини здригнулося, чоловік відкрив рота, намагаючись вхопити хоч одну краплину.

— Швидше кладіть його на коня, — наказав кобзар. Козака перекинули через круп купецького коня і швидко пішли подалі від каменоломні.

Поки вони йшли, збиваючи ноги об каміння, Данько тривожно озирався на викупленого кобзарем козака, він усе боявся, що вони не встигнуть, і врятований від вірної загибелі помре дорогою. Кобзар швидко йшов, вправно перевіряючи ціпком стежку перед собою.

Нарешті дісталися до караван-сараю, і служник заніс непритомного козака до комори, де зупинилися кобзар і Данько.

Коли купець і його служка вийшли, кобзар наказав Данькові зачинити двері й сів навпроти непритомного козака. Данько, намагаючись не дихати, забився в куток і широко розкритими очима стежив за рухами сліпого кобзаря.

Той, обережно торкаючись обличчя козака, вимив його водою. І тут Данько нарешті впізнав козака.

— Пане Буднику, — вигукнув він, хапаючи кобзаря за рукав, — та цей той самий козак, за яким ординці гналися, коли ми до Перекопу підходили.

Будник мовчки кивнув і почав нашіптувати якісь дивні слова невідомою Данькові мовою, проводячи долонями над тілом хворого. Продовжувалося це дуже довго. Уже в маленькому віконці показався місяць.

Обличчя Будника стало блідим, на худій шиї випнулися жили. Здавалося, що хоча його тіло й знаходиться тут, але душа відправилася туди, де зараз знаходилася й душа вмираючого.

У коморі вже зовсім споночіло, але обличчя Будника світилося якимось дивним сяйвом. Раптом Данько помітив, як на мить спалах світла майнув обличчям козака. Той заворушився, застогнав, спробував підвести голову й розплющив очі.

Кобзар нахилився над ним і м’яко поклав руку на його чоло. Козак знову заплющив очі, його груди судомно підіймалися, немовби він поквапливо ловив повітря, насичуючи ним легені.

— Кобзу, дай мені кобзу, — вперше за весь цей довгий час звернувся до Данька кобзар. Той миттю схопив інструмент і простягнув її сліпцю. Він обережно взяв її і почав тихо грати якусь дивну мелодію. Данько відчув, що його очі злипаються. Він похилив голову й раптом провалився у глибокий сон.

Глава 5. Таємничий в’язень

Прокинувся Данько, коли у віконце били сонячні промені. Він озирнувся, згадуючи вчорашні події і страшну каменоломню. Сліпий кобзар досі нерухомо сидів над козаком. Той лежав навзнак і рівно дихав — здавалося, він міцно спить.

— Ну що, добре виспався? — втомленим голосом запитав кобзар. — Ану, мерщій збігай, попроси в Рустама або його служки чистого полотна і джерельної води.

Данько вихором побіг виконувати наказ сліпого кобзаря. Коли хлопець повернувся, вони разом промили рани непритомного козака й перев’язали розірваними старими, але чистими рушниками, цілий оберемок яких передав Данькові служка купця.

Весь день кобзар просидів над козаком, тихо перебираючи струни. Здавалося, ці звуки насичують хворого цілющими силами. Увечері козак знов розплющив очі і спробував підвестися, але цього разу кобзар не зупиняв його.

— Де я? — слабким голосом запитав козак. — У пеклі чи в раю?

Він уважно подивився на кобзаря й Данька і спробував посміхнутися.

— На чортів ви не схожі, але й на ангелів теж.

— Не вір, козаче, всьому, що на церковних стінах малюють — і в пеклі, і в раю все по-іншому виглядає, — відповів йому усмішкою сліпий кобзар.

Козак тяжко підвівся, спираючись на лікті, й уважно подивився на кобзаря. Будник коротко розповів йому, за яких обставин він потрапив у караван-сарай купця Рустама.

— Еге ж, — посміхнувся козак, — дійсно кажуть — Бог не без милості, а козак не без щастя!

— Ну, а тепер розкажи й ти нам, козаче, як тебе звуть і якою лихою долею тебе в каменоломні занесло? — запитав кобзар.

— А чому б і не розказати? — потис плечима козак. — Може мені доля ще час продовжила, щоб я із добрими людьми потеревенити зміг. У пеклі з чортами не дуже й побалакаєш. Зовуть мене Іван, а товариство наше козацьке дало мені прізвисько Жила, мабуть тому, що хоч я з виду не дуже огрядний, але коня із вершником підняти міг. Роки два тому побудували ми під Домахою байдаки й попливли Крим шарпати. Як поверталися, напав на нас султанський флот, інші байдаки відбилися, а в наш ядро із гармати влучило. Ось я у воді поки хлюпався, мене турки витягли та продали до каменоломні цього клятого Чалми-бека. Я разів п’ять з неї тікав, бо не для того я козакувати почав, щоб для бусурман камінь у скелях довбати. Та щось фортуна козацька від мене геть відвернулася — кожен раз ловили та все шкіру намагалися канчуками зідрати. Останнього разу майже зідрали й потягнули риб годувати, хоча скільки там для риб того прокорму — самі жили залишилися.

Данько й кобзар не втрималися й засміялися, дивлячись, як козак, кепкуючи, розводить руками, жаліючи недогодованих риб.

— Ну ось що, пане Жило, — промовив кобзар, — ти тепер вільний. Завтра купець караван відправляє до України, можеш з ним до свого коша відправитися, а можеш і нам допомогти в тій небезпечній справі, що в нас тут є.

— Е ні, панове, ви мене не ображайте, — повів плечима Жила, — я тепер до вашого гурту пристав і доки по-козацьки не віддячу вам, то мене не здихаєтесь.

— От і добре, — знов посміхнувся сліпий кобзар, — тоді розкажи нам, братчику, чи не зустрічався тобі там, на каменоломнях, чоловік, на правому плечі якого був такий знак. А ну, Даньку, покажи, що ти в себе на шиї носиш.

Данько витягнув Печать Зберігачів і підніс її козакові. Той уважно роздивився малюнок, вирізьблений на печаті, подумав і сказав:

— Працюють на каменоломні люди з усього християнського світу. Бачив я там і шотландців, і англійців, бачив баварців і саксонців, франків та іспанців, поляків і литвинів, московітів і черкесів, хоча найбільше нашого брата з України. Багато в кого, особливо в шотландців та ірландців, яких турки в морських баталіях захопили (треба вам сказати, вояки вони хоробрі) багато знаків я бачив, але такого ні в кого не зустрічав.

— Слухай, козаче, — стиха запитав Будник, — а чи не чув ти про зіндан Чалми-бека, у якому він найважливіших полонених тримає?

— А чому ж не чув, чув, звісно! — відповів козак. — Хто ж про цей зіндан не чув! Я сам там — нехай ця темниця на порох разом із Чалмою зійде! — півроку пробув.

Кобзар і Данько мовчали, уважно очікуючи продовження розповіді.

— Як я востаннє втік, то поки мене арканами не скрутили, найміцнішого з охоронців голими руками задавив. Мене відразу вбити хотіли, але Чалма-бек мені запропонував самому охоронцем на каменоломні бути. Я, звісно, плюнув йому під ноги, то він мене до свого зіндану й запроторив. Тюрма ця знаходиться в маєтку Чалми, там біля стіни — вхід, який посилено охороняють. То це і є вхід до казематів. Стоять там у кам’яних мішках люди, прикуті кайданами до стін. Катують їх тяжко, темрява навкруги, а іноді наказує Чалма когось із невільників лютою смертю карати. Є там у палаці басейн з водою, а в басейні якісь і демонські ящери плещуться, що звуться, як їх там?.. О, згадав — крокодили! Оце їм, бува, невільників кидають. Збирався Чалма-бек і мене до них скинути, але я і з цього зіндану втік.

— Як утік? — в один голос здивовано вигукнули кобзар і Данько.

Козак Жила посміхнувся і провів рукою по своїх довгих чорних вусах.

— Та ось так і втік… Прикували мене ланцюгами до стіни й залишили. Стою я так день, стою два. Наскучило мені стояти на самоті, і почав я обережно так до стін промовляти — чи є тут люди добрі, чи мені самому тут вікувати та собі байки розповідати? Раптом бачу — один камінь з бокової стіни поруч мене зарухався, хтось його витягнув, і замість каменя невеличкий отвір утворився, і тут чую я з того отвору голос. Хтось за стіною тихо каже: «Ти, друже, тут дуже не репетуй, бо тобі тут таку байку розкажуть і покажуть, що очі на лоба вилізуть». Я, зрозуміло, зрадів, що поруч хоч одна жива душа є, хоч і за кам’яною стіною. А чули ми один одного тому, що цей сердега за багато років ланцюгом, яким скутий був, зміг один камінь розхитати так, що той легко зі стіни виймався. Так і почали ми з ним перемовлятися. І розповів він мені, що вже одинадцять років у цьому зіндані прикутий до стіни перебуває. Звали його Богдан і, здається, родом він був десь з-під Києва. Розказав мені Богдан, що Чалма-бек дуже хоче, щоб він йому якусь дуже важливу роботу зробив. Тому й не вбиває його, усе чекає, коли майстер скориться. Затятий чолов’яга, нема чого й казати! Ось одного разу Богдан мені каже: «Я тобі допоможу з зіндану вибратися, тільки ти, як до України доберешся, знайди козака Голоту або козака Шершня й розкажи, що майстер Богдан саме тут знаходиться…»

Данько, почувши ці слова, радісно підхопився з місця, але сліпий кобзар не рухався, тільки повів головою, щоб хлопець заспокоївся й не переривав козака Жилу.

Той, трохи здивований реакцією Данька на його розповідь, ковтнув вина, яке вранці приніс для хворого Рустам, і продовжив:

— А Богдан той, виявляється, був неабияким чаклуном. Ну, ковалі, зрозуміло, завжди щось таке знають, що простим людям і не марилося. От він і каже мені, що може вночі такі слова сказати, що мої кайдани самі впадуть, але сил у нього дуже мало залишилося, тому мені обов’язково треба втекти, бо він після цього довго не протягне. Може ще пару тижнів, бо чари багато сил з людини забирають, а в цьому казематі він ніяк їх відновлювати не може. Я його питаю — а чому він свої кайдани за допомогою чародійства не скине? А він мені відповідає — Чалма-бек, знаючи про здібність коваля до чаклунства, сам його ланцюги заворожив. І ось, через три дні, визначив він якось, що саме ніч надворі, сказав мені, щоб я приготувався й очі закрив, та почав ворожити. Що він там казав — я й не розібрав, але почало мене мов у лихоманці трусити. Зуби зацокотіли, перед очима чорні кола попливли, холодний піт пробив. Та почув я брязкіт, очі розплющив і бачу, що мої кляті кайдани та ланцюги, які до кісток мої руки й ноги натерли за час, поки я в зіндані був, біля мене лежать. Я очам своїм не повірив, а майстер Богдан мені й каже дуже слабким голосом: зараз сторожа підійде — далі вже сам проривайся. Ну, що й казати, як тільки голомоза пика стражника в кам’яний мій мішок сунулася, добряче я її кулаком усмалив та із того клятого зіндану вибрався. Двох охоронців шаблею скосив, на коня стрибнув і з маєтку Чалми-бека чвалом погнав. Та не вдалося мені прохання майстра Богдана виконати, бо вже за Перекопом уцілив мені в плече стрілою ординець, у степу кінь мій впав. Мене наздогнали й потягли на аркані до каменоломень. Дорогою так канчуками підганяли, що подивився на мене мурза, який охороною на каменоломнях завідував, додав ще добрячих стусанів, та так вгатив, що світ у моїх очах померк, і тільки тут я до тями повернувся. Так що, шановне товариство, я чим зможу спробую вам у пригоді стати, а потім помандрую шукати козака Голоту.

Тут козак Жила замовк, уважно дивлячись на сліпого кобзаря та Данька.

— Не треба тобі до козака Голоти поспішати, — стиха сказав кобзар, — вважай, що свою обіцянку майстру Богдану ти вже виконав.

Глава 6. Розрубана монета

Втомлений довгою розповіддю, Жила закрив очі й задрімав, розтягнувшись на ряднині. Кобзар Будник глибоко замислився. Данько уважно дивився на кобзаря.

— Багато чого ще нам треба від тебе, козаче, довідатись, — стиха сказав кобзар, — але тобі відпочити треба. Рани твої ще декілька днів гоїтися будуть… Дивні речі у світі робляться. Давно ця колотнеча з Оберегом почалася і, мабуть, не закінчиться, доки наша земля під сонцем існувати буде.

— Пане кобзарю, — несміливо запитав Данько, — а може зараз спробуємо до маєтку Чалми дістатися та мого батька звільнити?

— Якби ж то так просто було, друже. То ж не садиба, а справжня фортеця. Бачиш, який затятий козак Жила, але й він далеко не втік. Може станеться диво, ми твого батька визволимо, а потім як через ці солончаки втечеш? Та не хвилюйся — щось придумаємо. Спочатку поміркувати треба, як у садибу пробратися. Добре, поспи й ти, що буде, те буде, а буде те, що Бог дасть.

І кобзар знову замислився.

Данько ліг, але думки не давали йому спокою. Раптом йому здалося, що із ночі зіткалися чарівні звуки. Він відкрив очі й побачив, що Будник стиха перебирає струни. Немовби відчувши, що хлопець не спить, кобзар, не припиняючи гри, лагідно промовив:

— Це я, Данько, з кобзою раджусь про наші справи — казав мій вчитель, що її у сиву давнину придумали боги, щоб у добрих людей вірний порадник був. Чую я, що батько твій зовсім сили втратив, ось я раду і тримаю, як нам його швидше визволити.

Тут хлопець відчув, як Печать Зберігачів на його грудях почала тихо-тихо дзвеніти, немовби відгукуючись на тонкий спів кобзи. Він витягнув Печать — у темряві вона м’яко переливалася дивним світлом.

— Здається мені, — продовжував кобзар, — що коваль Богдан мою кобзу зараз чує й це сили йому надає.

— А хіба таке можливо? — запитав здивований Данько.

— А ти думаєш, куди голос кобзи дівається, коли музикант гру припиняє? Так і літає білим світом. Коли добре граєш, то можеш разом із дзвоном струн куди хочеш полетіти. Недаремно козаки-характерники завжди кобзи або бандури при собі мають.

— Як козак Мамай? — здогадався Данько. — А хто такі характерники?

— Характерники, братику, це особливі козаки, утаємничені у військове чародійство. Здавна в наших краях війна триває між добрими та злими силами. Сама земля тут дивну силу випромінює, і той, хто навчиться її відчувати та для захисту добра спрямовувати, той непереможний буде. Але мистецтво характерницьке далеко не всім можна передавати, бо чародійством цим можуть і для поганих діянь скористатися. Тому й живуть характерники відлюдкувато, та коли відчують, що побачили людину обрану, то такому можуть передати своє таємне мистецтво. Може характерник у будь-якого птаха чи звіра перекинутися; ніколи його ніяка ні куля, ні шабля не візьме, хіба що тільки з ворожим чаклуном зустрінеться, та й то навряд чи загине, бо ніщо не може силу нашого краю подолати. Бачиш, особливих хитрощів тут немає — головне силу відчувати, яка йде від землі, від сонця, від усяких живих створінь. Коли навчишся її чути, тоді зможеш її на добрі справи спрямовувати.

— А ви, пане Буднику, характерник? — запитав украй зацікавлений Данько.

Кобзар неголосно розсміявся:

— У нас, кобзарів, інше мистецтво, хоча за сутністю своєю воно таке ж, як і у воїнів-характерників. Ми теж входимо до таємного братства й землю нашу боронимо, тільки іншими засобами. Багато таємниць і у нас є, ми навіть мовою своєю розмовляємо, щоб невтаємничені нічого не второпали.

— А військовим мистецтвом ви, кобзарі, володієте, ну там шаблею, пістолем?.. — усе не міг вгамувати свою цікавість Данько.

Сліпий кобзар знову посміхнувся.

— Розумієш, друже, шаблею махати чи з пістоля палити — справа іноді дуже потрібна, але найкраще до цього не доводити. Але, якщо вже бійки не оминути, спробуй сутність свого супротивника відчути, уяви, що він став немовби частиною тебе самого, тоді зможеш з ним зробити все що завгодно.

— А вам самим битися колись доводилося? — не вгамовувався Данько.

— Та спи вже, — махнув на нього рукою кобзар, — от же ж, вояка!

Данько трохи покрутився, намагаючись уяснити для себе все, що почув від Будника, але поступово його думки заплуталися, і він заснув під тихі переливи струн.

Вранці кобзар про щось довго говорив з купцем Рустамом. Данько й Жила, який вже міг трохи ходити, пішли на берег моря. На березі Жила довго стояв, вдивляючись у горизонт.

— Щось не видно моїх братчиків, — сумно промовив Жила, широко вдихаючи солоне морське повітря, яке, здавалося, наповнювало його могутньою силою. — Хотів би я зараз білі вітрила наших байдаків побачити — ураз змели би охорону цих пекельних каменоломень та визволили бідних невільників. Знаєш, братику, здається мені, що ніколи не зможу я жити спокійно, знаючи, що мої побратими в неволі гинуть.

Жила повернувся і, схиливши голову, пішов до караван — сараю. Данько, похнюпивши носа, поплентався за ним.

Кобзар Будник їх вже очікував.

— Ось що, козаче, — сказав він, — треба тобі зараз відправитися до міста Кафи. Домовився я з купцем Рустамом, що він найме корабель, який за три дні має підплисти до цього берега. Не знаю, яким чином ми зможемо майстра Богдана звільнити, але, якщо вдасться, то ми до цього корабля підпливемо, а ти нас подалі від Криму та горлорізів Чалма-бека відвези. Тільки для цього гроші потрібні. Ті кілька золотих талярів, що в мене були, я вже витратив, тому відправляйся до міста, знайди грека Апостолакі, він лавку тримає біля головної мечеті. Передай йому оце, і він дасть сто талярів.

Із цими словами кобзар простягнув козакові Жилі половину розрубаної навпіл мідної монети.

— Ми, кобзарі, усе те, що добрі люди нам подають у містах та селах, передаємо на викуп невільників та на інші добрі справи. Є у нас і знайомі купці. Вони знають, що як на Україну потраплять, то ми їм позичені гроші виплатимо з додатком. До вечора, сподіваюсь, повернешся, якраз і служка Рустамів до Кафи візком їде, тебе підвезе. У купця-грека друга половина монети. Він їх складе разом, і якщо зійдуться, гроші передасть.

Жила кивнув головою, взяв монетку й пішов до візка, на якому вже сидів служка.

— А ми поки з тобою, Даньку, сходимо до маєтку Чалми-бека, може щось розвідаємо, — сказав хлопцеві кобзар.

Тільки встигли вони вийти за ворота караван-сараю, як побачив Данько трьох вершників, які поїли своїх коней біля колодязя. Обличчя й одяг вершників були вкриті брудом і степовим пилом. Поруч з вершниками стояла русява дівчинка, віком не більше десяти років. Ноги її були збиті до крові, а на вкритому пилом обличчі пролягали доріжки від сліз.

Як тільки дівчинка побачила кобзаря й Данька, губи її затремтіли, і вона заридала, втираючи маленькими кулачками оченята.

Данько не витримав і підійшов до неї.

— Ти хто така і звідки?

Дівчина крізь сльози сказала тремтячим тонким голосом:

— Я Орися, на наш хутір напали ці дядьки й забрали мене.

— Не бійся, мене звуть Данько, може я тобі допоможу.

Кобзар почув ці слова, і обличчя його зблідло. Він щось запитав у вершників, один з них, який щойно вилив на себе цебро води, щось ліниво відповів. Кобзар повернувся до хлопця:

— Це людолови-домашки, горлорізи Чалма-бека, викрали її та везуть до нього в садибу.

— А нащо їм така мала? — запитав Данько, якому стало дуже сумно за долю нещасної Орисі.

— Хто його знає? — похмуро відповів кобзар. — Поки, може, у служницях буде, а підросте, то стане наложницею якогось посіпаки.

— Пане Буднику, — з відчаєм у голосі промовив Данько, схопивши кобзаря за рукав сорочки, — а може викупимо її чи відіб’ємо?

Кобзар тяжко зітхнув:

— Не можемо, Даньку, грошей у нас не залишилося, та і як її відіб’єш — такий гармидер почнеться, що усі горлорізи тутешні збіжаться.

Орися, крізь сльози слухаючи цю розмову, благально дивилася на Данька, як на останню надію на порятунок. У хлопця стислося серце, і він сам ледь не розридався, дивлячись, як здоровенний людолов легко підхопив дівчинку, перекинув її через сідло й поскакав у бік похмурого маєтку, стіни якого біліли на обрії.

«Був би тут козак Жила. Він би цих волоцюг миттю подолав і Орисю звільнив,» — думав Данько, плентаючись за сліпим кобзарем туди, де з-під копит коней людоловів здіймалися хмари пилу.

Полуденне сонце вже схилялось на захід, коли кобзар і Данько насилу допленталися до невеличкого, порослого деревами байраку, з якого було добре видно садибу Чалма-бека. Вони заховалися за густими кущами, і Данько почав уважно розглядати похмурі стіни, за якими вже стільки років мучився його батько.

Поблизу садиби Данько не побачив ні виноградників, ані зелених садів. Не було тут і ариків з прохолодною водою. Земля навколо маєтку була немов випалена пожежею, лише де-не-де жовтіли кущі колючої жовтої трави та чорніло кілька стовбурів сухих покручених дерев. Садибу огороджував високий мур з білого каменю. Данько пригадав каменоломню, і йому здалося, що цей красивий камінь вкрито кривавими плямами, мов спини рабів-каменярів. У стіні чорніли вузькі амбразури. Мур закінчувався гострими зубцями, між якими — Данько здригнувся з жаху — стояли високі списи із насадженими на них відрубаними людськими головами.

Хлопець, як міг, розповів про побачене сліпому кобзарю.

— Так, це справжня фортеця, і як же нам туди потрапити? — роздумував Будник.

Так вони просиділи до сутінок, поки тіні від сухих дерев не стали довгими, а вітер не приніс вечірню прохолоду. Час від часу до воріт маєтку заїжджали озброєні вершники, ворота зі скреготом за ними зачинялися, і більше жодного звуку не долітало з маєтку.

Данько мовчав. Після того, як він побачив Орисю, а старий кобзар так і не зміг її визволити, хлопець відчував у душі образу на Будника. Та й бездіяльне перебування в караван-сараї так близько від бажаної мети починало гнітити його.

— Здається, пора нам вертатись, — сказав нарешті кобзар, і вони пішли назад. Весь шлях назад Будник про щось міркував, а Данькові кортіло повернутися до маєтку Чалми-бека й пошукати можливості залізти всередину. Чим далі вони віддалялися від маєтку, тим більше Данька тягнуло назад.

Коли вони дісталися караван-сараю, надворі стояла ніч. Козак Жила сидів на порозі й мовчки курив люльку.

— Усе гаразд? — запитав його кобзар.

— Гроші я приніс, — відповів козак, простягаючи тяжкий шкіряний капшук із грішми, — але дивне щось я бачив. Коли йшов край берега, помітив, що за мною троє великих чорних псів ідуть. Хотів я їх шугонути, а вони немов у повітрі розчинилися. Щось здається мені, непрості ці пси були.

— Дійсно непрості, — промовив Будник, а Данько аж пересмикнувся.

— Нехай, Жило, гроші в тебе будуть, так надійніше, — промовив кобзар.

— У мене — так у мене, не пропадуть. А щодо псів, то, може, примарилося мені від сонця? — заспокійливо сказав Жила.

Данько трохи заспокоївся, але перед сном ретельно зачинив двері на засув. Він довго не міг заснути і все будував і будував нові плани проникнення до таємничого маєтку. Сяйво повного місяця лилося крізь віконечко, освітлюючи сплячих Жилу й кобзаря.

Нарешті, очі Данька почали злипатися, думки зароїлися, мішаючись у голові, але раптом, немов у моторошному сновидінні, він побачив, як у світлі місяця зблиснуло лезо довгого ножа, просунувшись у щілину між дверима. Данькові мов щось затисло горло, і він немов заворожений втупився в лезо, яке повільно, холодно блимаючи при світлі місяця, почало відсувати засув. Данько вскочив, і в ту ж мить двері тихо розчинилися, а на порозі виникла постать людини в чорному одязі з ножем у руці.

Данько спробував закричати, але жодного звуку не вилетіло з його пересохлої горлянки. Здоровань, побачивши, що хлопець не спить, відразу кинувся на нього. Данько відстрибнув назад, заплутався в ряднині й упав спиною на оберемок сіна. У ту ж мить кобзар, який, здавалося, спав непорушним сном, блискавично сунув свій ціпок між ніг нападника. Той гепнувся на глиняну долівку, випустивши ніж. Ще двоє харцизяк, у руках яких зблискували довгі леза, увірвалися до комори. Кобзар тим часом добряче оперіщив дерев’яною зброєю збитого з ніг по голові й миттю опинився перед Даньком, грізно виставивши перед собою ціпок.

Козак Жила підхопився з місця, звично вигукнув: «Бий, рубай!» — і схопив у оберемок відразу двох нападників. Вони впали на долівку й заборсалися, здіймаючи навколо себе густі клуби пилу. Декілька хвилин Данько нічого не бачив, чхаючи від остяків соломи, що лізли в очі та ніс. З долівки доносилося тяжке дихання, глухі вигуки та звуки відчайдушної боротьби. Раптом почулося собаче скавчання, і все стихло.

Коли пил трохи осів, Данько побачив, що козак Жила стоїть сам посеред комори, здивовано озираючись навкруги. Нападники щезли, мовби розчинилися в повітрі.

— Живий? — запитав козака кобзар.

— Та живий, — відповів козак і, розгублено озирнувшись навколо, додав, — а гроші де?

Глава 7. Страшна садиба

Вони ретельно обшукали комору. Капшука із грішми ніде не було.

— От же ж гаспидські душі! — вигукнув Жила і, не встигли кобзар з Даньком і слова вимовити, як він прожогом вискочив з комори. Через мить вони почули іржання коня і стукіт копит, що віддалявся.

— Оце так оказія, — сказав Будник, — без грошей корабель нас не візьме. Та ще на частину цих талярів Рустам обіцяв стражника підкупити, щоб той розповів, що там у маєтку діється. Ну що ж, будемо повернення Жили чекати.

Зрозуміло, що Данько не міг стулити очі аж до ранку і, тільки коли вже надворі стало зовсім світло, забувся неспокійним сном.

Розбудило його пронизливе ревіння верблюдів і крики людей. Він миттю прокинувся — Будника в коморі не було. Данько вискочив надвір. Біля стіни стояв великий караван. Люди виносили з підвалів караван-сараю величезні тюки і складали надворі, інші в’ючили цю поклажу на спини віслюків і верблюдів. Тут Данько побачив кобзаря. Той стояв у тіні, прислуховуючись до веремії, яку здіймав караван. Хлопець привітався з Будником і запитав, що це за купці.

— Ось, везуть якісь товари до Чалми-бека, та ще прикупили трохи в купця Рустама. Зараз відправляються.

Данько пройшовся, з цікавістю споглядаючи різнобарвну метушню купців, і раптом аж підстрибнув від думки, що прийшла йому до голови.

Не сказавши кобзарю ні слова, він, плутаючись між ногами караванних служок, проскочив до великої гори тюків, складених надворі. Обережно озирнувшись навкруги, Данько затиснувся між стіною та тюками. Ще раз переконавшись, що його ніхто не бачить, хлопець швиденько забрався у величезний в’юк з якимось одягом і затаївся між бавовняними халатами та смушковими папахами. Відразу стало задушно й темно. Данько намагався дуже повільно дихати, зберігаючи невелику кількість повітря. Найскладніше було не чхнути від пилу, який забивався від тканини в ніс.

Нарешті Данько відчув, що дужі руки підняли тюк і понесли. Хлопець лежав, згорнувшись клубком. Над головою він чув голоси, хтось перекинув в’юк на спину верблюда, і Данько зрозумів, що караван зрушив з місця. Ритмічно погойдуючись, верблюд віз в’юк, і Данько зі страхом і надією сподівався, що йому таки вдасться потрапити до маєтку Чалми-бека. «Нічого, трохи розвідаю, що тут знаходиться, і відразу повернусь до пана Будника,» — думав хлопець, намагаючись приглушити свою провину перед сліпим кобзарем. Усе ж докори сумління знову і знову поверталися до нього. «Як він там, сліпий і безпорадний, без мене залишився?» — гостра думка все більше й більше бентежила його.

Від рівномірного погойдування Данько сам не помітив, як задрімав. Скільки часу його везли, він так і не зрозумів. Прокинувся він від того, що в’юк кинули на землю. Хлопець ледь стримався, щоб не крикнути з несподіванки. Над своєю головою він чув якісь голоси, в’юк знов підняли й кудись понесли. Данько почув кроки — хтось зносив в’юк із ним кудись униз, спускаючись кам’яними сходами.

Данько відчув, як його скинули на підлогу, а зверху ще поклали декілька тюків. На щастя, усі вони теж були із якоюсь тканиною й не дуже тиснули згори. Але повітря вже не вистачало. Задуха тиснула на хлопця, від спеки він був геть мокрий. Але Данько терпляче вичекав, коли голоси караванних служок остаточно замовкнуть, і почав повільно ворушитись, намагаючись поволі видряпатися з в’юка. Вовна із шапок вперто лізла йому до рота, забиваючи дихання. До того ж Данько заплутався в якомусь халаті, що обкрутився навколо нього, мов рибальська сітка. У голові в нього все паморочилося, і він з жахом зрозумів, що якщо втратить свідомість, то задихнеться й залишиться у в’юку назавжди.

Нарешті він видряпався зі свого сховища і, жадібно ловлячи, мов риба, витягнута на берег, ротом повітря, знесилений сів біля тюка.

Навколо було темно, сире повітря свідчило, що тюки склали десь у підвальному приміщенні. Данько довго сидів на холодній підлозі, звикаючи до темряви й намагаючись визначити, скільки часу караван міг добиратися до маєтку Чалми-бека (якщо він дійсно прямував до його маєтку). Отже, за розрахунками Данька, зараз мав бути день і варто було вичекати ще кілька годин, щоб вилізти з підвалу, коли стемніє.

Данько сів на тюк, підпер руками голову й замислився. Щоб відчувати, як тягнеться час, Данько про себе став наспівувати пісні, які чув від козаків і кобзаря.

Час тягнувся повільно. Нарешті хлопець вирішив, що надворі ніч, підвівся й тихими кроками пішов уздовж підвалу, обережно обмацуючи руками стіни. Вони були прохолодні і, здавалося, надзвичайно міцні. В обличчя хлопцю повіяло сирим повітрям, і він здогадався, що саме з того боку знаходяться двері. Данько пішов у цьому напрямку, поводячи носом, мов мисливський собака. Кілька разів він перечіплявся через в’юки, що були розкидані по всьому підвалу, поки його руки не намацали дерев’яні двері.

Данько обережно натиснув на них, і двері піддалися. Хлопець обережно визирнув: від підвалу ввели сходинки нагору, які освітлював смолоскип десь у кінці довгого коридору.

«Мені би зброю або дьогтю!» — подумав Данько, але нічого, що хоча б нагадувало зброю чи дьоготь, йому в підвалі не трапилося. Про всяк випадок, згадавши козацькі хитрощі, Данько нахилився до землі, узяв добрячу пригорщу пилу і старанно намастив собі обличчя, не стільки для маскування, скільки для почуття власної безпеки.

Хлопець тихо піднявся по сходинках. Вони вели до ще одних дверей, над якими палав причеплений до стіни смолоскип. Хлопець підійшов до дверей і притулився до них, уважно вслухаючись до голосів, що чулися з двору. Голоси віддалялися. Було зрозуміло, що сторожа обходить садибу та її підвали.

Дочекавшись, коли голоси, віддаляться й затихнуть, Данько дорахував до десяти, відкрив двері й завмер. Прямо біля дверей сидів стражник. На щастя, він дрімав, опустивши голову на груди. Спис його був приставлений до стіни, долоня лежала на руків’ї кривого ятагану, що стирчав з-за пояса. Хлопець помітив руків’я ножа за халявою чобота стражника. Данько повагався хвилину, потім обережно протягнув руку і повільно витягнув короткий ніж — захалявник. Тепер зі зброєю в руках він відчув себе набагато певніше.

Данько перевів дихання й озирнувся навколо. Уздовж стін палало кілька смолоскипів, і при їхньому світлі хлопець зміг побачити просторий двір. Виявилося, що він щойно вибрався із підвалу для товарів, вихід з якого вів прямо на задвірки високого будинку. Данько здогадався, що саме в цьому будинку й жив Чалма-бек. Перед будинком росло декілька дерев, а посередині двору знаходився великий басейн, закритий зверху решіткою.

Час від часу з басейну доносилося хлюпання, наче великі тварини вовтузилися у воді. Данько згадав розповідь Жили про крокодилів-людожерів і похолов з жаху.

Намагаючись триматися подалі від страшного басейну, Данько прошмигнув до дерева й заховався під його стовбуром. І вчасно. Двоє вартових, тихо перемовляючись між собою, вийшли з-за рогу будинку і пройшли повз дерево, за яким ховався Данько. Один з вартових зупинився біля дерева, підняв з землі камінь, ледь не торкнувшись рукою хлопця, і пожбурив його в басейн. Там миттєво плеснуло й заворушилося щось тяжке й потворне. Вартовий засміявся, щось промовив до свого напарника, і вони пішли далі.

Данько дочекався, доки вартові зникнуть, і швидко підбіг до стіни будинку. Він вже збирався заскочити у дім, як двері повільно відчинилися, і з них вийшов… Чалма-бек! Данько, закритий відчиненими дверима, зіщулився й затамував дихання. Серце його калатало так, що хлопець не на жарт злякався, що його стукіт почує Чалма-бек. Данько відразу впізнав Чалма-бека, хоча бачив його лише раз, кілька років тому. Той стояв, тримаючи в руках палаючий смолоскип, і повільно оглядав двір. Одягнутий він був у довгий халат червоного шовку, розшитий чорними драконами. За поясом вельможі стирчав кривий кинджал у оздоблених дорогоцінним камінням піхвах.

Раптом Чалма-бек опустив поголену голову, його широкі плечі напружилися. Здається, що він відчував якусь приховану небезпеку. Данько схопився за Печать Зберігачів. Долоня його відчула тепло. Чалма-бек постояв трохи й пішов кудись углиб двору. Стражники, які з’явилися в цей час, побачили свого володаря і впали на коліна, ткнувшись головами в землю. Чалма-бек, не звертаючи на них жодної уваги, рішуче пішов далі. Данько, лякливо озираючись на нерухомих стражників, почав крадькома перебігати за ним, час від часу ховаючись за деревами.

Тепер він бачив, що Чалма-бек йде до непомітних на перший погляд залізних дверей у стіні великої башти, що тьмяно блищали при світлі смолоскипу.

Чалма-бек тицьнув зігнутим носаком свого чобота охоронця біля башти, і той, не підіймаючи голови поповз кудись у темряву. Чалма-бек витяг з-за пояса ключі й повернув їх у замку — двері зарипіли й відчинилися. Він озирнувся назад, хижо блимнувши поглядом з-під кошлатих чорних брів. Данько в цей час вже встиг заховатися за кущами, які оточували башту. Йому здавалося, що погляд бека наскрізь пронизує темряву. Данько мимоволі пригнув голову. Затримавшись на хвилину, Чалма-бек зняв зі стіни смолоскип і ступив до башти. Двері залишалися відчиненими, і Данько навшпиньках пробіг за ним. Вартовий так і сидів на землі, не піднімаючи голову, і Данько раптом зловив себе на думці, що теж хоче тицьнути його ногою.

Хлопець заскочив за двері і побачив, що полум’я смолоскипу, який тримає у руках Чалма-бек, зловісно блимає десь внизу. Луна від його кроків розносилася вздовж міцних кам’яних стін. Данько пішов по сходинках, обережно ступаючи босими ногами, немовби повільно входив у крижану безодню.

Данько спускався вниз, притискуючись спиною до стіни. Полум’я раптом щезло — Чалма-бек завернув у вузький тунель. Двері позаду Данька зарипіли й зачинилися. Данько злякано озирнувся, вичекав ще пару хвилин і продовжив повільно спускатись, обережно ступаючи на кам’яні сходинки.

Сходинки закінчилися, і хлопець побачив довгий коридор, уздовж стін якого коптили невеличкі лампи. Підлогу тут було викладено плитами білого мармуру, а на стінах виднілися мозаїчні картини. Данько придивився і йому стало недобре. Зображення були дуже старі, у деяких місця добряче облуплені, але більшість картин добре збереглися. Мозаїка, викладена руками давніх, ще античних майстрів зображувала воїнів у дивних панцирах і шоломах з гребнями, які билися між собою на великих аренах, оточені натовпами глядачів; він побачив полонених, яких пожирали дикі звірі чи вогнища; з жахом дивився на потворних богів із напівлюдськими напівзвірячими тілами, на жахливих істот, що падали з неба, хапаючи кігтями людей, які бігли широким степом. Над мозаїкою були написи грецькою та латинською мовами. При мерехтливому світлі ламп зображення на картинах тремтіло, і здавалося, що ці моторошні сцени оживали.

Данько пройшов уздовж тунелю, з жахом розглядаючи мозаїчні малюнки. Раптом почув тихий дитячий плач, що долітав з віконця, закритого іржавими ґратами. Хлопець підійшов, зазирнув до нього і, придивившись, побачив у півтемряві дівчинку, яка сиділа на кам’яній підлозі вузької камери. Це була Орися. Вона тихо плакала, опустивши голову й закривши обличчя руками. Хлопця вона не бачила. Данько розумів, що краще зараз до неї не озиватися. Він помітив у стіні двері, що вели до цієї камери, але на дверях висів тяжкий замок. Данько зітхнув і пішов далі, давши собі слово, що обов’язково спробує врятувати дівчинку.

Тунель закінчувався кам’яною аркою. Двері під аркою були відчинені, за ними чувся чийсь голос. Данько повагався якусь мить і обережно визирнув.

За дверима була зала, освітлена смолоскипами, встромленими у вмуровані бронзові держаки. Стіни зали теж були оздоблені мозаїчними картинами із зображенням потворних істот і конаючих у тяжких муках людей.

Посеред зали стояв довгий стіл, на якому лежали пожовклі сувої стародавніх рукописів, товсті книги та ще багато чудернацьких предметів, про призначення яких Данько навіть не здогадувався.

Навпроти столу, у високому кам’яному кріслі, висіченому з цільної брили чорного мармуру, сидів Чалма-бек. Очі його були прикриті, він щось говорив спокійним голосом, у якому чулася загроза. Вельможа звертався до чоловіка, скутого тяжкими іржавими ланцюгами, який хитаючись стояв навпроти Чалми-бека. Бранець був одягнений у брудний подертий та майже зовсім зітлілий одяг. Довга борода спадала переплутаними пасмами на груди, довге сплутане волосся вкривало плечі. Чоловік тяжко дихав. Але голову він намагався тримати прямо, гордо дивлячись пронизливими очима на мучителя. За в’язнем стояли двоє приземкуватих широкоплечих з довгими дужими руками охоронців. У руках вони тримали криві ятагани.

Данько, затамувавши дихання, прислухався до слів Чалми-бека, спокійний голос якого гулко розносила луна вздовж стін мармурової зали.

— Бачу, тобі залишилося жити всього кілька днів. Я здивований, що ти стільки років зміг протягнути в моєму зіндані. Але подумай, чи варто тобі вмирати? Я вже пропонував тобі все — незліченні скарби, силу і славу. Ти знаєш мою могутність, я можу зітерти на порох будь-кого, хто наважиться стати на моєму шляху або відмовиться допомагати мені. Ти, нерозумний впертий гяур, невже ти не розумієш, що разом ми змогли б, отримавши силу Оберега, заволодіти всім світом, спираючись на сили твого краю? Подивися на ці стіни — у давні часи роменські імператори вклонялися таємним підземним богам. Вони довірилися їм і отримали владу над світом. Тут, у цих стінах, римські втаємничені шанувальники демонів пекла приносили людські жертви своїм всемогутнім демонам-покровителям. Колись я був такий, як ти — впертий і нерозумний, але в мене вистачило розуму підкоритися Тьмі. Бачиш, яким всемогутнім я став! Тьмі потрібен Оберіг, він потрібен їй, тому що саме Тьма і є справжньою силою. Твій народ, який не хоче підкоритися її владі, сили зла зітруть на порох. Останній раз пропоную тобі, майстре Богдане, — зроби для мене ту частину Оберега, таємницею якої ти володієш, скажи, хто є Зберігачем другої його частини, і ти отримаєш те, про що інші не сміють навіть мріяти.

Серце Данька щосили закалатало, він застиг, не зводячи очей зі свого батька, якого нарешті знайшов.

Той, немов відчувши цей погляд, розправив плечі. Охоронець ступив до нього ближче, тримаючи напоготові свою зброю.

— Нічого ти не зрозумів, Чалма, — повільно, тяжко переводячи дихання, промовив коваль, — могутність твоя темна й мінлива, як оці демони, що на стінах помальовані. Згадай, що сталося з тими римськими імператорами, які почали Тьмі служити, — швидко минула їх могутність, слава й багатство, вони згинули у страшних муках і навічно залишилося на них прокляття людське. Та й сила Тьми — куди вона дівається, коли хоч один промінь сонця серед неї з’явиться?

Чалма-бек нахилився до Богдана і, тремтячі від люті, сказав крізь зуби:

— Ну що ж, тоді ти помреш. Але спочатку, щоб не тільки твоє тіло, а й душа муки прийняла, побачиш ти, як через твою впертість принесу я невинну жертву демонам Тьми. Ану, — коротко наказав Чалма-бек одному з охоронців, — приведи сюди маленьке дівча, що сьогодні вранці людолови-домашки мені привезли.

Чалма-бек взяв зі столу темний кривий ніж із зазубреним лезом. Охоронець вклонився й вийшов із зали. Данько втиснувся між стіною і дверима. Повз нього протупали тяжкі кроки. Охоронець пішов у глиб тунелю.

Данько більше не міг залишатися простим спостерігачем у цій страшній ситуації. Спочатку треба було рятувати Орисю, а потім… Що він буде робити, Данько ніяк не міг вирішити, крадькома пробираючись за охоронцем. Він витягнув ніж-захалявник, поцуплений в охоронця біля комори з товарами, і пригнувся.

За кілька кроків від нього стражник уже відчиняв залізні двері. Орися, почувши, що двері відчиняються, перелякано закричала. Стражник нахилився й зазирнув до камери, тримаючи перед собою в одній руці смолоскип, а в інший — моток мотузки.

Данько, не гаючи часу, підскочив до стражника і щосили вдарив його ножем у зігнуту спину, вкриту чорним кошлатим каптаном. Ніж дзенькнув об щось залізне й випав з тремтячої, ураз спітнілої долоні хлопця. Стражник рвучко обернувся, глянув на нього здивованими очима і щосили вдарив його ногою у груди. Данько встиг трохи відскочити назад, тому охоронець ударив його не на повну силу. Тим не менш, малий, мов пір’їна, відлетів до протилежної стіни й добряче об неї гепнувся.

Стражник вихопив ятаган і кинувся до хлопця, тримаючи зброю лезом вперед. Очманілий Данько схопився за стіну, шкрябаючи пальцями по холодному мармуру, немовби хотів видряпатися по стіні на стелю, подалі від страшного ятагана. Раптом його пальці вчепилися в мідну лампу з олією, у якій горів гніт. Такі лампи стояли на невеличких виступах у стіні й освітлювали коридор. Не відчуваючи розпеченого металу, Данько схопив лампу й пожбурив її в охоронця. Вогонь вмить охопив кошлатий каптан стражника, той випустив ятаган і закрутився на місці, намагаючись збити руками полум’я.

Данько прошмигнув повз нього й заскочив до камери. На підлозі лежав палаючий смолоскип, і в його світлі хлопець побачив дівчинку, яка стояла, втиснувшись спиною в куток.

— Тікаймо швидше! — загорлав Данько, схопивши її за руку. Дівчинка заверещала на весь тунель, побачивши перед собою змащене грязюкою обличчя Данька.

— Та йди, мала! — закричав хлопець і висмикнув її зі страшного кам’яного мішка.

Коли вони вискочили в тунель, Данько із жахом побачив, що охоронець скинув свій палаючий каптан і біжить до них, зблискуючи закоптілою кольчугою.

Данько побіг, тягнучи за собою Орисю, у протилежний кінець тунелю. Він побачив якийсь темний прохід, і вони заскочили у нього. Позаду чулося тяжке дихання стражника. Данько біг уперед, жадібно ловлячи ротом сире повітря, спотикаючись і наштовхуючись у темряві на стіни. Дівчинка поспішала за ним, намертво вчепившись у руку хлопця.

Раптом хлопець вперся обличчям у холодну стіну. Вони опинилися у глухому куті.

Кроки стражника наближалися. Данько безпорадно почав мацати руками стіни. Стражник був уже поруч. Раптом хлопець натиснув на якийсь камінь у стіні й мармурові брили перед ними розступилися. Данько рвонувся вперед, перечепився через якийсь виступ на підлозі і разом з Орисею вкотився в якесь приміщення.

Данько підхопився й відразу відчув жорсткі пальці, що вп’ялися в його плечі. Позаду відчайдушно закричала дівчинка. Данько озирнувся. Він знаходився в тій самій моторошній залі, біля дверей якої щойно був. Прямо перед ним стояв Чалма-бек.

Глава 8. Козак Жила і крокодили-людожери

Під гострим, мов лезо ятагану, поглядом Чалми-бека Данько застиг, відчуваючи, як все тіло пронизує крижаний холод.

Чалма-бек дивився на нього мовчки. Данько відчув, що ще хвилина — і він збожеволіє від цього погляду. Раптом Чалма-бек схопив ланцюжок, на якому висіла Печать Зберігачів, і одним рухом зірвав його з шиї хлопця. Бек підніс до очей Печать, уважно її розглядаючи. Його обличчям ковзнула крива посмішка.

Чалма-бек озирнувся на коваля Богдана, обличчя якого, і без того бліде, посіріло від відчаю.

— Бачиш, Богдане, це Печать Зберігачів, — сказав бек, — і, здається, його приніс до мене твій син.

Майстер Богдан захитався, стиснув кулаки і зробив крок до Чалми-бека, але стражники миттєво схопили його за плечі.

— Я чув, що твій син вижив і знаходиться в Готському замку. Випадок врятував його від моїх псів-убивць, а тепер він прийшов сам, і Печать Зберігачів потрапила до моїх рук! — зловісно засміявся Чалма-бек. — Без неї ви не зможете відновити Оберіг. І тепер я принесу це дівчисько в жертву своєму Покровителю, а потім твій син, остання твоя надія, у тебе на очах загине лютою смертю. А ти будеш повільно вмирати, до останньої миті караючи себе за власну непоступливість. А може ти і твій син служитимете мені? Обирай. І ще… — Чалма-бек ляснув у долоні, двері відчинилися, і двоє охоронців заштовхнули до зали… кобзаря Будника.

Обличчя сліпого було скривавлене, він ледь стояв на ногах, притискаючи до себе кобзу.

— Сьогодні ввечері його зловили біля садиби мої люди, які слідкували за ним, — сказав Чалма-бек, — розумієш, що й він загине разом із твоїм сином, якщо ти не погодишся.

Майстер Богдан опустив голову. Запала довга мовчанка. Розгублений і переляканий Данько не зводив очей зі свого батька. Нарешті той підняв голову й тихо промовив:

— Я згоден, але спочатку мені треба відновити сили.

Данька й Орисю стражники відвели до темного кам’яного каземату й зачинили двері. Як тільки темрява обступила їх, Данько відчув, що сили остаточно залишили його. Він сів на підлогу, прихилившись спиною до стіни. Орися сіла біля нього, схопила руками за лікоть і запитала тремтячим голосом:

— Даньку, нас вб’ють?

У хлопця стиснулося серце.

— Не бійся, поспи, а завтра ми обов’язково врятуємось.

Дівчинка довірливо поклала голову на його руку, шмигонула кирпатеньким носом і заснула. Данько втомлено заплющив очі й відчув, що й сам поступово провалюється у глибоку безодню сну.

Коли їх розбудили й вивели з підвалу, надворі вже вечоріло. Сонце сідало за обрій, освітлюючи все червоним. Тіні на подвір’ї садиби покривали все якимось потойбічним присмерком.

Воїни Чалми-бека виструнчилися на стінах, тримаючи в руках палаючі смолоскипи. Сам бек сидів перед дверима палацу, повільно перебираючи в руках чотки з криваво-червоних рубінів. Посеред двору на килимі лежало три злитки срібла. Біля килима кремезний чоловік із оголеним торсом повільно роздмухував міхами полум’я у глиняній ковальській печі. Поруч чорніло велике ковадло, на яке спирався залізний молот.

Данько стояв, міцно тримаючи за руку Орисю. Уважно оглянувши подвір’я, він побачив Будника. Той стояв, безпорадно тримаючи в руках ціпок. Він щось нечутно промовляв, ледь рухаючи ротом. Данько хотів звернутися до нього, але щось йому заважало. Можливо, відчуття власної провини, а можливо, думка про те, що у своєму житті кожна людина доходить до тієї межі, коли залишається покладатися тільки на власні сили.

Обличчя людоловів Чалми-бека нерухомо застигли. Усі вони були при зброї. Данько нарахував не менше двадцяти людоловів, а скільки знаходилося далі, за рогом будинку, він навіть уявити не міг.

Було надзвичайно тихо, тільки під тінню кипарисів хлюпали хвостами в басейні потворні істоти. Зі стайні, що знаходилася біля палацу, доносилося тривожне іржання і хропіння схарапуджених коней.

— Ну що, — промовив Чалма-бек, — час настав.

Відразу після його слів два стражники вивели на подвір’я майстра Богдана. Данько ледь зміг впізнати його — обличчя коваля вже не було таким блідим, здавалося, сили почали повертатися до нього. Тепер майстер Богдан здавався не немічним дідом, а повним сил чоловіком. Він ішов рівною ходою й дихав без хрипу, жадібно вбираючи у груди вечірнє повітря. Але на його руках ще були кайдани.

Чалма-бек зиркнув на нього й витягнув Печать Зберігачів з-за широкого поясу.

— Ти вирішив, Богдане? — запитав він і повів плечем. Стражники, які ловили поглядами кожен його рух, схопили Данька, Орисю й кобзаря, приставивши до їх горлянок леза ятаганів.

Жорстка долоня вчепилася в чуприну Данька й відігнула назад його голову. Біля своєї горлянки він відчув крижане лезо. Орися, яка все не випускала його руки, заборсалася, її крик перервався.

Данько стояв, трохи схиливши коліна, не в змозі ні поворухнутись, ні навіть закричати.

«Батько, батько,» — тільки й билася в голові одна думка, і здавалося, серце калатало в цьому відчайдушному ритмі.

Коваль Богдан повільно підійшов до ковадла й узяв до рук молот. Він увібрав у груди повітря, і звів погляд до неба. Коваль прикрив очі. Здавалося, відчуття тяжкого молоту, гарячий дух полум’я, рипіння шкіряних міхів повільно пробуджують давно забуті спогади.

— Ну що, майстре, визначився? — голос Чалми-бека був насмішкуватий. Бек навіть не дивився на коваля Богдана, він відклав чотки й витягнув зі свого шкіряного капшука Печать Зберігачів, підняв її і почав розглядати при світлі криваво-багряного сонячного світла.

— Вирішуй швидше! — майже весело вигукнув Чалма-бек і обернувся до своїх нукерів. — А для початку киньте це дівчисько крокодилам!

Данько відчув, як судомно Орися вчепилася в його руку. Він напружився, і охоронець, відчувши хвилювання хлопця, збив його з ніг і притиснув коліном до підлоги. Двоє нукерів підійшли до басейну й відкинули залізні ґрати. У темній воді щось заворушилося, почувся плюскіт.

— Ні, — захрипів Данько, і в той же це час один зі стражників, які стояли на стіні, щось закричав, повернувши своє обличчя до Чалми-бека.

Вельможа трохи подумав і махнув рукою.

Ворота зі скрипом відчинилися. Стражник, який тримав Данька, трохи послабив хватку, і хлопець крізь промені сонця, що сліпили йому обличчя, побачив, як у двір в’їжджає вершник.

Це був козак Жила. Він сидів на коні, опустивши голову додолу. Руки його безсило звисали біля сідла. Широка сорочка була в декількох місцях розірвана, немовби розсічена ударами гострих клинків. У правій руці козак тримав великий шкіряний капшук. Утомлений кінь був весь змилений.

Як тільки Жила в’їхав на подвір’я, він торкнув повіддя, і слухняний кінь зупинився. Козак повільно підняв голову. Недобрий вогонь блимнув у його очах і тут же згас. Обличчя його знов стало безжурним, він широко посміхнувся, розвівши руки. Жила потрусив капшуком, у якому дзенькнули монети.

— Вітаю тебе, Великий Чалма-бек! — сказав козак. — Не щастить щось мені у твоїх володіннях — ні загинути не можу, ні втекти. Ні стріли твоїх нукерів мене не беруть, ні ножі твоїх псів-убивць. Тому вирішив я тобі віддячити за всі твої милості до мене.

Із цими словами козак жбурнув капшук з грошима під ноги Чалмі-беку. Шкіряний капшук тріснув, і з нього випало декілька золотих монет. Данькові здалося, що Жила збожеволів.

— Оце тобі викуп за мою смерть, — сказав Жила, — тільки, прошу, влаштуй собі з моєї смерті розвагу.

Чалма-бек зареготав:

— І яку ж смерть ти собі хочеш, божевільний козаче?

Жила посміхнувся страшною посмішкою:

— Нагодуй мною своїх крокодилів, бо вони без козацького м’яса зовсім охляли.

— Добре, надам тобі таку честь, — сказав Чалма-бек.

Стражник, який вже підніс дівчинку до басейну, відпустив її. Орися побігла до Данька. Нукери, які тримали кобзаря й Данька, заховали свої ятагани і з цікавістю дивилися на козака.

Жила легко зістрибнув з коня, потріпав його по холці, подивився на небо, дихнув на повні груди, вбираючи вечірнє повітря, і поклонився Данькові й Буднику:

— Прощавайте, братчики! Недовго я у вашому товаристві побув, але багато чому навчили ви мене. Отож не згадуйте мене лихом.

Козак розвернувся й підійшов до басейну, присів перед ним і простягнув руку до чорної води, у якій ворушилися довгі зелені потвори.

— Ну де ж ви, рибоньки мої, поховалися? — ласкавим голосом промовив Жила. — Виходьте швидше, сам підхорунжий Жила до вас на вечерю зібрався.

Над водою з’явилася огидна довга паща. Круглі очі хижо дивилися на козака.

Жила застиг, опустивши голову. Раптом блискавичним рухом крокодил вихопився з води. Гострі зуби клацнули біля самої голови козака, який ледь встиг відскочити назад. Крокодил тяжко перевалився через край басейну. Його довгий, покритий ряскою тулуб завмер. Крокодил повільно повів головою, вишукуючи свою здобич. Козак, посміхаючись, стояв навпроти нього. Один зі стражників підійшов ззаду до Жили й підштовхнув його гострим наконечником списа до крокодила. З басейну повільно став вибиратися другий крокодил, розбризкуючи навколо себе мул та зелену ряску.

Жила мимоволі ступив назустріч крокодилові, і той, відчувши, що здобич сама йде до нього, широко розкрив пащу із довгими білими іклами та кинувся на козака.

Данько не витримав і крикнув від жаху, на мить заплющивши очі. Коли він наважився їх знову відкрити, то побачив, що козак стоїть у самій пащі крокодила. Однією ногою Жила притискав до землі нижню щелепу потвори, а двома руками впирався щосили у верхню, не даючи тому зімкнути щелепи. З однієї долоні, пронизаної наскрізь крокодилячим іклом, по руці козака струменіли цівки крові, але він, здавалося, не помічав цього. Жили його від страшного напруження надулись і чітко виступали, пульсуючи на шиї та м’язах рук, обличчя почервоніло. Здавалося — ось-ось, і крокодил зможе зімкнути пащу у смертельній хватці. Але козак, захрипівши, із хрустом задер щелепу крокодила, так, що той забив хвостом, на мить підкорившись цьому відчайдушному напору. Але було видно, що довго так козак протриматися не зможе. Усі навколо завмерли, пройняті перебігом цієї шаленої боротьби.

Данько розгублено озирнувся навколо — поруч з ним стояв кобзар зі сполотнілим обличчям, стискуючи пальцями свій ціпок. Рятівна думка блискавкою пронизала Данька, він одним стрибком підскочив до Будника, вихопив з його рук ціпок і кинув до Жили. Козак на долю секунди відірвав одну руку, якою впирався в пащу крокодила, підхопив ціпок і миттєво встромив його між розчепіреними щелепами потвори. І це він зробив вчасно, бо другий крокодил вже підповзав, швидко перебираючи товстими лапами, до нього. Козак вискочив із пащі. Крокодил із ціпком між щелепами закрутився по землі. Його довгий хвіст із гостроверхим гребенем здіймав клуби пилу.

Захеканий Жила не встиг ухилитися від страшного удару хвостом по ногах і покотився по землі.

Чалма-бек устав зі свого місця й повільно підняв кулак з відставленим донизу великим пальцем у жесті, що ще за римських часів означав смертельний вирок. Один з охоронців підняв спис, готуючись пронизати козака.

Раптом Жила закричав і щосили пожбурнув свій тяжкий молот, який весь час тримав біля себе, у Бека. Молот вдарив Чалмі в плече, і той почав падати, впустивши Печать Зберігачів.

— Убийте їх всіх! — захрипів він і впав навзнак. Як тільки впав Чалма-бек на землю, кайдани легко зіскочили з рук і ніг майстра.

Нукери зі списами і ятаганами кинулися на полонених.

Майстер Богдан одним стрибком підскочив до Чалми-бека, підхопив свій молот і кількома ударами звалив на землю двох охоронців. Молот зі свистом креслив навколо нього якесь зачароване коло і трощив кожного, хто намагався сунутися за його межі.

Сліпий кобзар стояв нерухомо. Нукер, що стояв біля нього, схопив Будника за плече й заніс над головою кобзаря ятаган для смертельного удару. Але кобзар миттю схопив його за руку і, крутнувшись навколо себе, примусив ворога покотитися під ноги іншим нападникам. Декілька нукерів, виставивши списи перед собою, кинулися на кобзаря. Той застиг, схиливши голову, і опустив донизу руки, напруживши долоні. Тепер він нагадував великого лелеку з опущеними крилами. Але не встиг один з нападників штиркнути його списом, як кобзар перехопив держак біля самого наконечника й одним ударом ноги збив того на землю. Спис в руках сліпого кобзаря перетворився на блискавку, що почала креслити навколо Будника дивовижні фігури, вибиваючи зброю з рук стражників. Через мить кілька нукерів валялися біля ніг старого. Град блискавок зі спису умить розсіяв ворогів.

Козак Жила підхопився з землі. Почувся хруст — крокодилові вдалося нарешті розтрощити могутніми щелепами ціпок у пащі, і він оскаженіло кинувся на… охоронців, які бігли до Жили. Козак втомлено сів на землю — крокодили люто рвали людоловів, трощачи їхні кістки своїми страшними пащами. Ті намагалися відбитися від потвор списами. Але, не в силах подолати лютих тварин, охоронці почали кидати свою зброю й розбігатися. Козак Жила скочив, схопив із землі кинуту одним з нукерів криву шаблю, перескочив через крокодила й кинувся на допомогу своїм братчикам.

Данько широко розкритими очима дивився на весь цей блискавичний бій. Орися тремтіла, заплющивши очі від страху. Нарешті Данько схаменувся, штовхнув дівчинку до стіни, щоб її не розчавили тяжкі чоботи охоронців, і побіг до Чалми-бека, що намагався підвестися. Одна його рука, у плече якої вгатив молот, безсило звисала вздовж тіла, але іншою він мацав по землі, намагаючись схопити Печать Зберігачів, що лежала, присипана пилом, недалеко від нього.

Данько, пригинаючись, в’юном проскочив між бійкою і, чхаючи від пилу, устиг першим схопити Печать і відстрибнути подалі від Чалми-бека.

Тим часом бійка закипіла з новою силою. Нукери, що знаходилися надворі, уже були перебиті, але кілька десятків охоронців спустилися зі стіни, оточивши кобзаря, Жилу й коваля Богдана. З десяток нукерів змогли, нарешті, загнати крокодилів до басейну й захлопнути над ним залізні ґрати.

Кобзар, козак Жила й коваль Богдан стояли посеред двору спина до спини, відбиваючись з останніх сил від юрми нападників.

Данько, маленьку постать якого ніхто не зауважував серед хмар пилу, прожогом кинувся до воріт стайні, відкинув засув і заскочив усередину.

У темній стайні металося вздовж стін кілька десятків коней. Данько, ледь не потрапивши під тяжкі копита, вчепився у гриву високого вороного коня. Кінь затряс головою, хлопець закричав, його піднесло вгору й перекинуло на інший бік кінського крупу. Але він дійсно вчепився у гриву немов реп’ях, кінь не міг його скинути. Данька закрутило, мов у божевільній каруселі, і понесло по колу разом зі схарапудженим табуном. Нарешті, хлопець зміг заскочити на спину коня. На щастя, вороний був загнузданий, тож Данько, ледь не впавши з коня, зловив кінці вуздечки і спрямував скакуна до відкритих воріт стайні. Кінь вихопився на волю, а за ним нестримною хвилею вирвалися на подвір’я інші могутні скакуни.

Коні врізалися у нукерів, які вже готувалися добити Данькових товаришів. Коло нападників вмить розірвалося, нукери рятувалися від кінських копит. Жила схопив за гриву коня, що галопом нісся повз нього, і повис на вуздечці, ледь зупинивши скакуна. Козак допоміг Будникові скочити на коня й миттю вистрибнув на іншого. Майстер Богдан відкинув молот, ухопився за край сідла коня, що саме проносився повз нього, і одним махом злетів йому на спину. Але замість того, щоб гнати далі, коваль натягнув повіддя й закрутився на місці, озираючись навколо. Нарешті, він побачив перелякану Орисю, що тулилася до стіни, під’їхав до неї, підхопив на сідло й поскакав до брами.

Коні оскаженіло крутилися по двору, ставали дибки і збивали з ніг розгублених нукерів. Майстер озирнувся й побачив, як Жила, пустивши свого гнідого у стрімкий галоп, перехилився через круп коня і вправно підхопив із землі капшук золотих талярів.

Данько намагався направити свого непокірного коня до розчинених воріт. Коли він вдруге проскакав галопом повз палац, хлопець схопив смолоскип, що стирчав зі стіни та пожбурив його у відкрите широке вікно страшного будинку.

Коли нашим вершникам вдалося вискочити через ворота садиби Чалми-бека, з вікон палацу валив чорний дим і вихоплювалися язики полум’я.

У нічному небі завис місяць, і вільний вітер радісно летів втікачам назустріч.

Глава 9. Грифон

Від’їхавши далеко від палаючої садиби, вершники зупинили своїх втомлених коней.

— Сьогодні вранці до гавані поблизу каменоломні має пристати корабель, який вивезе нас до Дніпра, — тяжко переводячи дихання, сказав сліпий кобзар.

— Треба трохи відпочити, — сказав коваль Богдан. Він зіскочив з коня й обережно зняв із сідла Орисю.

Дівчинка стала на землю, уважно роздивилася усміхнені обличчя навколо й теж несміливо посміхнулася.

— Бачиш, Орисю, я ж тобі обіцяв, що із неволі визволю! — поважно промовив Данько, і всі розсміялися, немовби з полегшенням позбавлялися напруження страшної ночі.

Коваль Богдан підійшов до Данька й поклав йому руку на плече. Хлопець притиснувся щокою до цієї жорсткої руки і… несподівано для себе заридав.

— Ну що ти, козаче, — тремтячим голосом тихо сказав батько, — ось ми й зустрілися.

Данько, схлипуючи, витер рукавом сльози і схопив батька за руку.

— Йди за мною, — коротко сказав коваль Богдан, і вони побрели степом.

Коли вони зупинилися, майстер Богдан став навпроти хлопця, лагідно поклав йому руки на плечі та промовив:

— А тепер розкажи мені, сину, що з тобою за весь цей час відбувалося?

І Данько почав свою довгу розповідь. Коваль слухав його уважно, час від часу задаючи питання. Коли Данько замовк, Богдан деякий час мовчав, над чимось роздумуючи. Нарешті, він сказав, уважно дивлячись у очі Данька:

— Слухай мене уважно, Данило. Сподіваюся, ми разом до Дніпрових степів доберемося, але про всяк випадок маю я тобі таємницю відкрити, яку мені Зберігачі доручили, бо саме тобі призначено зібрати всі три частини Оберега, щоб він знову свою силу відновив. Над Дніпром, серед степів повинен я першу частину Оберега сотворити. Про другу частину Оберега знає Майстер Карпатських гір. Звуть його Орест. Походить він із роду чаклунів-мольфарів, і сам є неабияким чародійником. Він живе у Чорному лісі, що починається від славного міста Львова і простягається до верхівок Карпат. Охороняють Майстра Ореста грізні лісові воїни-опришки. До нього тебе може провести алхімік Зенон, що мешкає у Львові на Руській вулиці. Покажеш йому Печать Зберігачів, і він тебе переправить до Чорного лісу. Самого Майстра Ореста ти зможеш впізнати по такому ж, як у мене, хрестові на правиці.

Тут коваль Богдан замовк, розчистив невеликий клаптик землі від трави і на сухому ґрунті накреслив дивний хрест.

— Запам’ятай цей знак. Покажеш його Оресту, він буде свідчити про те, що я передав тобі його таємницю.

Майстер старанно стер знак і продовжив:

— Там, серед гір та лісових урочищ, у таємному місці майстер Орест при тобі шаблю викує й розкаже, де Книгу Низову знайти. Тільки будь обережним, відчуваю я, що і в Карпатах на тебе небезпеки чекають. Крім того, Майстер Орест може тебе перевіряти, він дуже обережний, нікому не довіряє.

Данько уважно слухав батька. Той замовчав, подивився на сина й погладив його по світлій чуприні:

— Великим і сміливим ти, сину, виріс. Шкода, що без мене. Хочеться сподіватися, що в нас попереду ще багато мирних вечорів, коли ми зможемо довше поговорити, краще одне одного пізнати. А тепер треба вирушати до гавані, більше часу гаяти не можна.

Вони повернулися до своїх товаришів, які вже з нетерпінням очікували їх.

— Ну що, братики, по конях? — запропонував козак Жила. Усі сіли на коней і понеслися туди, звідки долітав солоний морський вітер.

Скоро коні винесли їх на узбережжя. Легке марево ранкового туману зависло над морем.

— Ну що, немає корабля? — запитав кобзар. Данько вдивлявся в синю далечінь, але нічого не міг побачити. Утомлена Орися задрімала, згорнувшись на свитці, яку постелив їй на землю Будник.

Проминула тягуча година, і раптом на обрії майнули білі вітрила.

— Корабель! — закричав Данько. Усі радісно підхопилися.

Тільки Козак Жила сидів на коні, похмуро опустивши очі. Здавалося, тяжкі думки ятрять його душу.

— Про що зажурився, козаче? — запитав його майстер Богдан.

Жила повільно підняв голову, вираз його обличчя був дуже тужливий.

— Та одна думка серце крає — ми зараз додому відправимося, а за тією горою каменоломня, де мої товариші на тяжких роботах гинуть, — сумно промовив. Раптом очі козака загорілися, і він з надією подивився на майстра й кобзаря.

— Пане Буднику, Богдане, — гаряче заговорив він, — хіба ми не покладемо тяжкий гріх на свої душі, якщо отак упливемо, не спробувавши невільників звільнити? Ви ж самі знаєте, що таке неволя. Спробуйте своїми чарами їх від кайданів звільнити, а з охороною вони й самі впораються. Може хто з невільників врятується та кораблем разом з нами в Україну повернеться. Грошей капітану ми достатньо веземо, а якщо здасться йому замало, так у мене біля гирла Дніпра бочечка зі срібними цехінами прихована — віддам, коли допливемо.

Данько підійшов до козака ближче, уважно слухаючи його щирі слова.

Майстер Богдан зітхнув:

— Та я і сам, сказати по честі, думаю про це. Тільки, сам розумієш, ризик у цій справі є дуже великий. Сили свої я не повністю відновив, не знаю, чи вдасться мені зі стількох людей кайдани познімати. Невільників там не менше сотні буде… І навіть як спробую це зробити, то зачує мене Чалма-бек, зрозуміє, де ми зараз, і якесь чародійство зачне робити. Ворожити він добряче може, і хтозна, яка нечисть йому на допомогу прийде?

Данько підійшов до батька й подивився благально у вічі.

— А може, все ж спробуємо? — сказав хлопець, згадавши моторошні сцени, бачені на каменоломні. — Хіба можна невільників на вірну смерть залишати?

Сліпий кобзар схвально кивнув головою.

— Ну що ж, — коваль рішуче махнув рукою, — якщо товариство так вирішило, нехай так і буде — спробуємо допомогти. Ви, пане кобзарю, залишайтеся з Орисею тут біля гавані, передайте капітану гроші й на нас чекайте, а ми відправимося до каменоломні та спробуємо з невільниками повернутися.

Козак Жила радісно злетів на коня.

— Поможи нам, Пресвята Богородице й ти, Миколаю-угоднику! Не турбуйтеся, братчики, на святу справу вирушаємо! — закричав він, підняв коня дибки й погнав галопом у бік каменоломні. Богдан і Данько вскочили в сідла й понеслися за ним.

Не зважаючи на те, що ранок тільки розпочинався, робота на каменоломні вже кипіла. Одні невільники, захлинаючись від пилу, із посіченими кам’яними крихтами обличчями, били молотами у скелю, вирубуючи кам’яні брили, інші, схиляючись під вагою, тягнули каміння.

Стражники ліниво проходжалися поміж невільниками, час від часу шмагаючи їх довгими канчуками. Раптом один стражник, який вже збирався вдарити канчуком невільника, що застиг без руху, дивлячись кудись за спину охоронцю, озирнувся й побачив: на вершині гори стояв вершник із довгою бородою, що золотилася під першими променями палаючого сонця. Вершник повільно розвів руки, мов крила, звернувши їх долонями до сонця. До вершника під’їхали ще двоє — стрункий козак і хлопець, у якого на грудях блищав круглий медальйон.

Стражнику здалося, що до постаті бородатого вершника починають линути струмені якогось дивного, яскравого світла. Через хвилину навколо чаклуна утворилося коло, що світилося усіма кольорами веселки. Усі, хто був на каменоломні, відчули, як по землі пройшло легке тремтіння.

Стражники й невільники завмерли, не зводячи очей з вершника, який почав повільно водити руками, мовби виліплюючи з повітря щось кругле. Так вівчарі плекають сирну кулю. І від цих рухів світло, що оточувало вершника, почало збиратися між долонями чоловіка в яскраву палаючу кулю.

Першим отямився мурза, який командував охороною каменоломні. Він закричав щосили, вказуючи іншим стражникам на вершника. Ті стрімголов побігли до своїх коней. Ті охоронці, які знаходилися найближче до гори, кинулися по її схилу до вершника, вихоплюючи на бігу зброю.

Але вершник не звертав на них жодної уваги. Куля між його руками вже сяяла пронизливим, сліпучим полум’ям. Чоловік піднявся на стременах. Тепер він здавався велетнем. Раптом кінь пронизливо заіржав і став дибки, а вершник швидким рухом кинув згусток енергії в бік каменоломні.

Шар вибухнув нестерпним білим світлом. На мить усіх засліпило. Стражників, які вже підбігали, розмахуючи ятаганами, до вершника, стрімко відкинуло назад, немовби збило з ніг велетенською білою хвилею. Вони, упустивши зброю, покотилися назад, до підніжжя гори. Палаючий вітер пронісся повз скелю й на мить всіх засліпив.

А коли оторопілі стражники протерли очі, навколо них почувся брязкіт ланцюгів. Тяжкі кайдани, що, здавалося, навічно в’їлися в руки й ноги невільників, падали на землю, перетворюючись на купи іржавого, покрученого заліза. Невільники, не вірячи своїм очам, дивилися на свої руки, вкриті кривавими шрамами від кайданів.

І тут скеля знову здригнулася, але на цей раз від радісного крику колишніх невільників, що вихопився із сотень горлянок і покотився вздовж всієї каменоломні.

Не встигли стражники й оком моргнути, як колишні їхні раби кинулися на них. Спалахнула блискавична бійка. Мить — і наглядачі полетіли з обриву в морські хвилі.

Данько, козак Жила й майстер Богдан радісно дивилися на все це з гори. Данько заховав під сорочку Печать Зберігачів, що продовжувала переливатися сріблястим світлом. Майстер Богдан тяжко дихав, його бліде обличчя було всіяне великими краплинами поту.

Козак Жила з великої радості підняв коня дибки й поскакав до невільників.

— Братчики, — кричав він, уставши на стремена й вітально розмахуючи рукою, — швидше біжить за мною, там, за горою, має бути корабель!

Невільники, почувши його, з радісними вигуками побігли назустріч.

Майстер Богдан уважно подивився на небо, і обличчя його сполотніло — далеко на небі з’явилася чорна хмара, яка швидко наближалася до них.

— Тепер Чалма-бек знає, де ми знаходимося, — повільно сказав він. І, почувши ці слова, Данько здригнувся.

Тим часом колишні невільники вже видерлися на гору. Козак Жила зіскочив зі свого коня і йшов серед них, радісно вітаючись і обіймаючи своїх товаришів по неволі.

— Швидше, товариство, — звернувся до них коваль Богдан, — треба до корабля поспішати, бо щось недобре моє серце віщує. А ти, Даньку, давай швидше гони коня до гавані та дізнайся, чи вдалося кобзареві з капітаном домовитися?

Утікачі, розсіявшись по схилу гори, побігли до гавані.

Тим часом хмара вже зовсім наблизилася до них. Небо потемніло, і все навколо закрила темно-сиза напівтемрява. Від хмари віяв холодний і в той же час задушливий вітер. Землею покотилися кущі перекотиполя.

Першим до гавані дістався на своєму швидкому коні Данько. Неподалік від берега він побачив великий корабель з білими, згорнутими вітрилами й довгими рядами весел з обох боків високих бортів. Біля сліпого кобзаря й Орисі стояв кремезний чоловік із засмаглим та обвітреним солоними вітрами обличчям. У руках він тримав капшук із золотом і теж стривожено озирався на чорну хмару.

— Пане Буднику, коваль Богдан невільників звільнив, зараз вони сюди підійдуть! — закричав з коня Данько.

— Капітан погодився взяти на борт всіх втікачів з каменоломень, — сказав кобзар, — але треба поспішати, бо за цим кораблем декілька султанських галер женеться.

Утікачі квапились дістатися до гавані. Перші з них вже вискочили на берег і з насолодою змивали з себе білий пил.

Тим часом над берегом зависла тяжка чорна хмара. Вітер крутився над землею, здіймаючи невеличкі пилові смерчі. Раптом з темені хмари почулося пронизливе ревіння. Усі завмерли, прислуховуючись до цього моторошного звуку, що немовби виривався із пащі якоїсь небаченої зловісної істоти. Перелякані коні під Даньком і ковалем закрутилися і пронизливо заіржали.

— Це грифон! — вигукнув коваль Богдан, який під’їхав до кобзаря й Данька. — Невже Чалма-бек має владу над ним?

— А що таке грифон? — перелякано запитав Данько.

— Боюся, сину, ми його зараз на власні очі побачимо. Страшна потвора, яка у Причорномор’ї з прадавніх часів живе. Вона…

Але коваль не встиг договорити — прямо з хмари вихопилась велика крилата істота і, кружляючи, полетіла до землі. Данько із жахом побачив могутнє тіло лева із довгими й гострими, немовби сталевими, кігтями на м’язистих лапах, довгу шию із головою орла, гострий хижий дзьоб і широкі крила. Грифон ковзнув над головами втікачів.

— На корабель, всі на корабель! — загорлав капітан і вихопив з-за пояса пістоль та вистрелив у грифона. Куля, здається, не зачепила потвору, але грифон рвучко злетів угору. З його горла вихопився глухий клекіт, що перейшов у пронизливий свист. Декілька втікачів впали на коліна, затискуючи долонями вуха. Кінь під Даньком закрутився на місці, збиваючи копитами пил. Хлопець ледь втримався в сідлі.

— Швидше на корабель! — закричав майстер Богдан Данькові. Утікачі вже бігли по воді до корабля. Дехто плив до рятівного борту, широко загрібаючи руками. Найбільш слабких капітан наказав посадити на човен. Серед них були кобзар і Орися. Гребці в перевантаженому човні швидко почали веслувати, його борти, час від часу перехиляючись, зачерпували воду. Матроси почали перекидати линви та мотузяні драбини через борт корабля, підіймаючи на палубу перших утікачів.

Грифон розвернувся і знову стрімко понісся над головами втікачів. Його лапи вчепилися кігтями в одного з невільників, якого він підняв у небо й пожбурив на землю.

Коли грифон знову стрімко спускався у смертоносному польоті, козак Жила вихопив з-за пояса довгий кривий ніж і метнув його у грифона. Ніж закрутився колесом і вп’явся у крило чудовиська. Воно низько заревіло, відлетіло, але, розвернувшись, знову понеслося на людей. Майстер Богдан розвернув свого коня й поскакав назустріч грифону. Потвора налетіла на нього, але коваль зміг дивом ухилитися від удару велетенського дзьобу і вчепитися в її довгу шию. Хижа істота забила крилами і швидко полетіла угору, намагаючись звільнитися від міцної хватки майстра Богдана. Через мить вони перетворилися на чорну точку десь поміж хмарами.

Погляд Данька застиг, звернутий до цієї чорної точки. Хлопець ледь втримувався на схарапудженому коні, натягнувши повід. Крапка почала збільшуватися. Тепер було видно, як грифон крутить своєю довгою шиєю, намагаючись струсити із неї коваля. Раптом грифон вдарив передньою лапою по майстрові Богдану і той, розчепивши руки, непритомно впав у воду. Навколо нього відразу розплилася кривава пляма. Козак Жила стрибнув у воду і швидко поплив до товариша.

Грифон переможно заревів і почав знижувати свої хижі кола над головами, здавалося, приречених втікачів.

І тут Данько нарешті зрозумів, за чим полює грифон. Хлопець зірвав з шиї Печать Зберігачів і почав крутити її над головою. Грифон миттю полетів на Данька.

Хлопець відпустив повіддя, і переляканий кінь очманіло рвонувся вперед, стрімголов утікаючи від моторошної потвори. Вітер вдарив Данькові в обличчя, і хлопець притиснувся до кінської шиї. Коня не треба було підганяти. Він стрілою летів краєм моря, з-під його копит розлітався пісок та дрібні камінці. Данько чув за спиною хижий шелест крил. Хлопець боявся озирнутися, йому здавалося, що страшний дзьоб ось-ось вдарить його у спину, він неначе відчував потилицею сталеві кігті на лев’ячих лапах потвори. Данько не знав, скільки вже продовжується ця гонитва. Десь далеко позаду залишився корабель, його батько і його друзі.

Раптом кінь Данька перечепився передньою ногою об гранітну брилу, що стирчала з піску, і покотився по березі. Данько вилетів із сідла, пролетів декілька метрів і шубовснувся на мокрий пісок, з якого щойно відкотилася морська хвиля. Від удару йому перехопило дихання. Кілька разів спробував схопити ротом повітря й раптом позаду почув низький, потворний клекіт.

Данько підхопився, механічно схопивши Печать Зберігачів. Навпроти нього, вгрузаючи товстими лапами в білий пісок, стояв грифон. Крила його були складені за спиною. Жовті із золотим відливом очі, не мигаючи, дивилися на Данька. Хлопець порівняно з велетенською істотою, що горою зависла над ним, здавався крихітним і жалюгідним. Позаду нього синіло глибоке море, а за складеними крилами грифона здіймалася в небо висока скеля. Десь чувся стихаючий тупіт копит Данькового коня.

Хлопець тремтячими руками виставив перед собою, мов рятівний щит, Печать Зберігачів.

— Іди геть, тварюко! — закричав він слабким голосом.

Грифон опустив голову на довгій вкритій жорстким пір’ям шиї. Одна з його лап зробила крок уперед, а під шкірою на лев’ячому тулубі напружилися могутні м’язи. Здавалося, зараз він одним ударом своєї лапи виб’є дух із хлопця.

Раптом Данько згадав той знак, який накреслив на землі його батько, передаючи таємницю Оберега.

Цей знак виник перед очима хлопця. І сам не помітив, як почав ослаблою рукою креслити його перед собою Печаттю. Не встиг зробити й декілька рухів, як відчув, що слабкість покидає тіло, і воно наповнюється дивною силою. Грифон закричав дивним криком і стрибнув на Данька, але якась невидима стіна, що виникла між ним і хлопцем, відштовхнула його назад.

Грифон розправив крила і присів на передні лапи, готуючись до стрибка. Данько вдруге накреслив перед собою в повітрі таємний знак. Раптом грифон захрипів, піднявся на задні лапи, відчайдушно затріпотів крилами, але не зміг злетіти і впав на землю. Його ребра на широкому лев’ячому тулубі тремтіли, тварина тяжко дихала. Грифон здригнувся й завмер. Жовте око закрила сіра плівка.

Данько підвівся, обережно обійшов крилату потвору, не зводячи з неї очей, і пішов, хитаючись, краєм берега, подалі від страшної істоти.

Глава 10. Несподіваний друг

Під палаючими променями сонця брів Данько краєм моря, і сумні думки лізли йому в голову — чи змогли всі невільники потрапити на корабель? Чи встиг Жила порятувати його батька? Чи не наслав Чалма-бек якихось нових чудовиськ? І що взагалі робити йому самому?

Так, роздумуючи, брів Данько, аж поки не відчув, що його голова почалася крутитися від страшної спеки. Він заліз у море, трохи обмився, виліз на берег, намочив сорочку й накрутив її собі на голову, мов чалму. Стало трохи легше йти, але захотілося пити та їсти. Окрім того, тяжка втома навалилася на його плечі. Данько озирнувся навколо. Гора, вздовж якої він шкандибав, усе ніяк не закінчувалася, а залазити на неї в Данька не було ні бажання, ні сил. Десь попереду він побачив річку, що впадала в море. Уздовж затоки густо коливалися хвилі очерету. Данько прискорив ходу із насолодою напився з річки прохолодної води. Тепер навіть їсти не так кортіло. Хлопець сів у тіні старого розлогого дерева, пильно вдивляючись у морський простір. Але жодного білого вітрила не майнуло на синьому обрії.

Єдине, на що вистачило в нього сил, так це знову одягнути сорочку й заховати під неї Печать Зберігачів. Здійнявся вітер, який приємно охолоджував тіло хлопця. Голова його схилилася на руки, і остання думка, що промайнула в Даньковій голові, була така: «Що буде, то буде, а буде те, що…» Що саме має бути, він так і не додумав, бо заснув.

Прокинувся, коли вже сонце почало сідати. Тінь від дерева пересунулася кудись убік, і хлопець, відчувши передвечірню спеку, прокинувся, мружачи очі, у які били промені сонця. Він відчував, що добре відпочив. Хіба їсти хотілося ще більше, ніж до сну.

Данько підвівся, ступив кілька кроків до річки, і… застиг на місці. З очерету вигулькнув чорний пес, за ним ще один, а далі ще кілька! Вони оточили хлопця і стояли нерухомо. Їхні червоні очі дивилися уважно, а з ошкірених пащ чулося глухе гарчання. Псів було багато, не менше десяти.

Данько безпорадно озирнувся. «Пси-вбивці!» — зі страхом здогадався він. Рука його потягнулася до Печаті Зберігачів, пси тихо загарчали, вишкіривши ікласті пащі. Данько зрозумів, що як тільки він зробить хоч один рух — вони кинуться на нього. Хлопець застиг з жаху, бачачи як пси напружили м’язи, готуючись до смертельного стрибка.

Данько зрозумів, ще мить — і вони кинуться на нього. Не в силах більше витримати, він заплющив очі.

Раптом пронизливий низький свист увірвався йому у вуха. Почулося скавчання. Данько розплющив очі й побачив, що пси кинулися врозтіч, миттю щезнувши в очереті. Страшний свист наближався. Якась крилата тінь накрила Данька, він підняв очі і побачив… грифона, що летів прямо на нього.

З хлопця було досить. Ноги його підкосилися, він осів на пісок. Свист пронизував усе його тіло, і Данькові здалося, що навіть зелений очерет якось миттєво пожовк і схилився долу. Усе запаморочилось у голові хлопця, і він втратив свідомість…

Прийшов Данько до тями від тихого голосу. Здавалося, голос лунав прямо в нього в голові. Голос був високий, свистячий, але в ньому відчувався якийсь низький хрип.

— Ти як, живий? — турботливо запитав голос.

— Живий, — мимоволі кивнув головою Данько й розплющив очі. Прямо навпроти нього стояв… грифон.

Хлопець підхопився на ноги. Не зводячи очей з чудовиська, він затремтів, уривчасто дихаючи. Але грифон виглядав досить миролюбно. Він лежав на піску, ліниво поклавши голову на передні лапи. Здавалося, істота насолоджується вечірніми променями сонця. Крила його були складені на спині, вітер коливав пір’я, що вже не здавалося сталевим і жорстким.

Грифон підняв голову, з його дзьоба почувся тихий клекіт, який несподівано перетворився у слова. Данько так і не зміг зрозуміти, яким чином він чує клекіт, але розуміє все, що грифон йому каже.

Немовби прочитавши думки хлопця, грифон сказав:

— Ми завжди вміли розмовляти з людьми. Був би на твоєму місці скіф чи гот, він теж зрозумів би мене, і кожному здавалося б, що я говорю з ним його мовою. Стільки людей побачив я за останнє тисячоліття! Один мій знайомий мандрівник, здається, його звали Геродот, недаремно назвав цей півострів «брамою народів». Кого тут тільки не було! І гіперборейці зі своїми довгими чубами, і кіммерійці на швидких конях з луками зі склеєних турячих рогів! Були тут скіфи, сармати, «медобороді» готи, нормани-«секіроносці», стрімкі гуни! Хіба всіх згадаєш!

Данько ошелешено дивився на грифона. А той тим часом продовжував:

— Я ось згадав, що не встиг тобі подякувати, і, здається, таки вчасно тебе знайшов. Ці потвори тільки й можуть, що на самотніх добрих мандрівників вдесятьох на одного нападати.

Нарешті, Данько, ще нічого не розуміючи, набрався хоробрості і промовив тремтячим голосом:

— А за що ти вирішив мені подякувати?

Грифон якось зовсім по-людськи махнув лапою перед собою:

— Та тут історія така вийшла — цей клятий Чалма-бек зміг мене за допомогою свого чаклунства підкорити. Я собою не володів і слухняно виконував його накази. Ось тільки пощастило, що втрапив на тебе, а ти вже спромігся своїм дивним талісманом мене від влади Чалми-бека позбавити і його закляття зняти. За це я тобі дуже вдячний і, що скажеш, те для тебе і зроблю. Розумієш, з давніх часів стережемо ми золото в далекій країні гіпербореїв, охороняємо незліченні скарби Рипейських гір. Віддано служили ми старим богам, і недаремно нас люди називали «собаками Зевса». Але боги останнім часом втратили значну частку своєї колишньої могутності. Ось цим Чалма-бек і скористався.

Данькові здалося, що грифонові не вистачає спілкування, тож він прагне скористатися нагодою і якомога більше поговорити з хлопцем.

— Так ось, друже, — продовжив грифон, — якщо хочеш, я можу тобі чимало золота принести. Або на твоїх ворогів так заклекочу, що вони й думати забудуть про ворожнечу з тобою.

Данько замислився, почухав у потилиці й нерішуче промовив:

— Ти знаєш, мені якось треба до Карпатських гір дістатися.

Грифон хляснув об землю одним крилом.

— Всього-на-всього? — здивовано запитав він.

— А ще їсти, — несподівано для самого себе додав Данько.

Грифон підвівся, неспішно побрів до морського берега й занурив одне крило у воду. Коли він витягнув крило, на ньому борсалося декілька рибин.

— Ну, ось тобі на вечерю для початку, — промовив грифон, протягуючи хлопцю крило із рибою, — а може трохи зачекаєш? Я швиденько за бараном злітаю.

— Та ні, не варто, — сказав Данько й почав збирати сухі стеблини очерету та уламки гілок для вогнища.

— Ну, як знаєш, — трохи розчаровано відповів грифон. Він дочекався, доки Данько назбирає добрячий оберемок хмизу, і обережно дунув на цей оберемок. Від його подиху весело затріпотів вогонь. Данько звично нанизав рибу на довгу гілку.

Уже стемніло. Данько підсмажував рибу, тримаючи її над вогнем. Ласкаво плюскалися морські хвилі, повільно набігаючи на берег, а нічне небо встигли всипати яскраві срібні зірки. Грифон сидів навпроти вогнища, і шкіра на його лев’ячому тулубі переливалася золотавими вогниками.

Данько, нарешті, дочекався, коли риба добре підсмажиться і протягнув одну грифону. Той, здається, більше із ввічливості підхопив її дзьобом і миттєво проковтнув. Данько всмак попоїв і відчув себе досить добре.

— Ну так як, — повернувся він до перерваної розмови з грифоном, — допоможеш мені до Карпат дібратися?

— Та звісно, — потиснув крилатими плечима грифон, — через море перелетимо, а там я тебе без перешкод до Карпат донесу. І не в такі краї літати мені доводилося. Колись, пам’ятаю… Але про це пізніше. Тільки Карпати ж великі — тобі куди саме треба?

Данько трохи подумав і промовив:

— Та непогано було б до Чорного лісу дістатися, поближче до міста Львова.

— Хороша назва міста, — кивнув головою грифон, потягнувшись своїм могутнім лев’ячим тулубом, — ось тільки я такого міста не знаю, бо сказати по правді, я останній раз у Карпатах був, коли Великий друїд кельтського союзу боїв і карпів попрохав нас допомогти подолати однооких аримаспів, під час Четвертої війни за золото Рейну. Але то довга історія.

— Може на місці зорієнтуємося? — розважливо сказав Данько, згадавши малюнки в одній з книг отця Григорія, на яких був зображений Львів.

— Добре, — рішуче стріпнув крилами грифон, — ну то залазь мені на спину, за ніч треба встигнути. Вночі воно і прохолодніше буде летіти, і людей зайвий раз не перелякаємо.

— Ну, я взагалі не вмію на грифонах їздити, — попередив його хлопець, міркуючи, як би йому краще вмоститися на широкій спині чудовиська.

— Нічого складного, — впевнено сказав грифон, — хоча зручніше було б, якби колісниця була. Пам’ятаю, як нас колись впрягала у свою колісницю сама Велика богиня Немезіда, і ми возили її по зоряному небу.

Данько старанно загасив вогонь і обережно, чіпляючись за складене крило грифона, заліз йому на плечі та вмостився на шиї. Виявилося, що сидіти так досить зручно, але хлопець, для впевненості, вчепився руками в довге перо на широкій шиї грифона.

— Не впадеш? — повернув той до Данька голову.

— Ні, не впаду, — досить невпевнено відповів хлопець.

— Тоді тримайся, — рішуче сказав грифон, розправив крила, присів і раптом стрибнув уперед.

Данько відчув легкий поштовх, його підкинуло так, що він ледь всидів на шиї. Він навіть заплющив від несподіванки очі, а коли наважився відкрити їх, то побачив навколо себе лише зоряне небо. Обережно подивився вниз — там, далеко внизу, темніло море.

Грифон розмірено махав крилами і стрімко розсікав нічний вітер. Данько сидів на шиї грифона, мов у сідлі, цупко тримаючись за довге пір’я. Від дивного відчуття в нього стисло горло. Позаду хлопця тихо шелестіли, здіймаючись, крила грифона. Вітер стрімко бив у обличчя. Хлопцю здавалося, що він несеться крізь хмари на своєму коні. Данько підняв голову й у захопленні вигукнув якийсь бойовий клич.

— Давно я так далеко не літав, — заговорив грифон, — а, бувало, облітали ми всі краї, де простягалися землі гіпербореїв. Золота в них багато було, ось ми його й охороняли.

І грифон затягнув, здавалося, нескінченні оповіді про прадавні часи, про могутніх богів і про войовничі народи, які своїми здібностями до чародійства та могутністю дорівнювались самим богам.

Так, за цими розповідями, які Данько слухав роззявивши рота й намагаючись не пропустити жодного слова, на небі з’явилися перші ранкові зорі. Час від часу повз них пролітали якісь інші крилаті істоти, з якими грифон перемовлявся коротким клекотом, не зрозумілим Данькові, але схожим на привітання.

Коли трохи розвиднилося, Данько побачив, що вони летять між хмарами. Хлопцеві захотілося торкнути хмару рукою, але він не наважився відірвати хоча б одну руку від шиї грифона. Данько опустив голову й подивився вниз — під ними, оповитий густим туманом, тягнувся густий ліс.

— Оце і є Карпатські гори, — повідомив йому грифон. — Де там той Львів? Не бачиш?

Данько нахилився, наскільки зміг, щоб уважніше роздивитися краєвид, що велично розстилався внизу. Усе своє життя Данько провів у степу й ніколи не міг собі навіть уявити, що на світі є стільки дерев і стільки високих гір. Час від часу він бачив невеликі села, що біліли вздовж гірських схилів, і вузькі шляхи, що пролягали між гущавиною дерев, але нічого, що могло би нагадувати велике місто, він не помітив.

— Ось на тій горі, пам’ятаю, відбулася битва римлян з кельтами, я тоді… — знову завів свої оповідки грифон, але Данько перервав його радісним вигуком:

— Бачу, бачу! Якесь місто! Може, це і є Львів?

Тепер хлопець ясно бачив високі кам’яні мури, гострі шпилі церковних соборів і червоні дахи критих черепицею будинків.

— Може й Львів, — погодився грифон, зробив плавне коло, підшукуючи зручну галявину в лісі. Крилате чудовисько м’яко опустилося на землю між високими деревами.

Данько зліз з шиї грифона і, шкутильгаючи, пройшовся галявиною. Ноги його за ніч добряче затерпли, і зараз йому здавалося, що безліч гострих голок впивається у м’язи. Хлопець потягнувся, з насолодою вбираючи у легені свіже лісове повітря.

— Ну що ж, друже, — почув він за спиною голос грифона, — треба нам прощатися. Я до вечора зачекаю, щоб вночі полетіти назад, а тобі тільки й треба, що на шлях вийти, а там до міста доберешся. До речі, я згадав, що колись тут був, але це дуже довга історія, під час наступної зустрічі розповім. І ще, прошу тебе, покажи переді мною своїм чарівним талісманом цей Знак, щоб я більш ніколи не потрапив під владу Чалми-бека! Бо відчуваю — намагається він знову мене підкорити собі.

Тут Данько зі страхом помітив, що в очах грифона з’явився зловісний відблиск. Хлопець швидко кивнув головою, дістав Печать і почав згадувати чарівний знак. Побачивши Печать Зберігачів, грифон стиха загарчав, м’язи його напружилися, немов він хотів стрибнути на хлопця, але стримався з останніх сил і, запинаючись, прохрипів:

— Швидше, швидше…

Данько завмер на хвилину і, нарешті згадавши, швидко накреслив перед грифоном знак. Тілом грифона прокотилася срібляста тепла хвиля, він покрутив головою і промовив з полегшенням:

— Ну, дякую, друже. Тепер наді мною його влади ніколи не буде. Піду я, перечекаю десь в улоговині, а ти вже вирушай, бо як тут тебе зі мною побачать, то клопоту не оберешся. Що й казати, народ зараз пішов забобонний, не те, що колись!

— Прощавай, братчику, — лагідно сказав Данько, відчувши, що йому зовсім не хочеться прощатися зі своїм новим крилатим другом.

— І ти прощавай, друже. Будеш у Рипейських горах, знай, що в тебе там друзі є. Сподіваюся, ми з тобою за розмовами проведемо ще багато часу.

За цими словами грифон прощально махнув крилом і зник між густими деревами. Данько помахав йому рукою й побрів туди, де між високих буків виднівся широкий шлях.

Частина IIІ

Стріли над степом

Глава 1. Алхімік Зенон

Данько вибрався на шлях, сів на узбіччі й замислився, згадуючи наказ свого батька. По-перше, йому треба було дістатися до міста і знайти там алхіміка Зенона, по-друге, відшукати загадкового мольфара Ореста, який може його випробовувати, і по-третє, охороняти від злих сил Печать Зберігачів.

Здалеку почулося рипіння коліс. Через декілька хвилин Данько побачив звичайний селянський віз, запряжений конем, який, не поспішаючи, ступав курною дорогою, понуро опустивши голову. Конем правив приземкуватий селянин, який посапував довгою глиняною люлькою. Віз був доверху завантажений глечиками, на яких тьмяно блищала ранкова роса.

— Добридень вам, — підвівся й поштиво привітав селянина Данько.

— І тобі добридень, малий, — флегматично відповів селянин, не виймаючи люльку з рота.

— А ви далеко їдете? — спитав Данько, йдучи біля возу.

— Та на базар до Львова, — відповів селянин.

— А мене підвезете? — набрався нахабності Данько.

— Та ти мені всі глечики потовчеш, що я тоді продавати буду? — не поспішаючи, відповів селянин, підганяючи коня, який, втім, не звернув на це жодної уваги.

— Ні, не всі, — спробував заспокоїти його хлопець.

— Ну, якщо не всі, то сідай, — дозволив йому селянин, і Данько швидко вмостився край воза.

Вони досить довго їхали, не промовивши жодного слова, аж поки селянин не запитав:

— І що ти оце тут у лісі загубив?

— Та так, гриби збирав, — відповів Данько перше, що прийшло йому у голову.

— І багацько назбирав? — не вгамовувався настирливий селянин.

Данько розвів руками:

— Ні, небагато. Та й ті загубив.

Тут селянин обернувся до нього і стиха запитав:

— А дракона бачив?

Данько заперечливо покрутив головою.

— А я бачив, — задоволено промовив селянин, понизивши голос і довірливо нахилившись до Данька, — сьогодні бачив, як він над нашим селом пролітав.

— Пощастило вам, — підтримав його Данько, — дракона побачити — це не те, що гриби в лісі збирати.

Селянин кивнув головою, глянув на небо, крикнув на коня: «Вйо!» — і гучно хляснув у повітрі довгим канчуком.

Чим ближче вони під’їжджали до міста, тим більше на шляху з’являлося селянських возів, які завертали на битий шлях з невеличких доріг від найближчих сіл. Ось вже й ліс закінчився, і показалися городи мешканців міста.

Данько зачаровано дивився на високі кам’яні мури з високими баштами, які оточували місто. Колись Готський замок здавався Данькові найбільшою фортецею у світі, а тепер він зачаровано роздивлявся високі муровані будинки, довгі кам’яні стіни.

— А ти де в місті мешкаєш? — знову перервав мовчанку селянин.

— Я? Та на Руській вулиці, — знайшов зручну відповідь Данько.

— Отож, — стиха промовив селянин, — більшість наших краян-русинів там і проживає. А колись панували, поки під королівську владу не втрапили! Чув я, що за Дніпром ми ще волю маємо.

— Маємо, — запевнив його Данько.

Так, не поспішаючи, вони минули пригороди й під’їхали до міських воріт, які були вдвічі більші за браму Готського замку. Біля міських воріт юрмилися селяни, поспішаючи на міський базар. Данько ледь не оглух з незвички від гусячого ґелґотання, ревіння корів та вигуків торгівців, незадоволених справжньою запрудою, що утворилася під брамою. Нарешті, вони проштовхалися у ворота й колеса возу заторохкотіли бруківкою.

— Ось і Галицький ринок, — повідомив селянин, коли вони під’їхали до довгих рядів, де вже кипіла торгівля, — тепер тобі недовго залишилося пішки добиратися. Може глечик собі візьмеш, замість грибів додому принесеш?

Данько про всяк випадок узяв глечик, подякував дядькові, зіскочив з возу й навмання побрів далі, петляючи вузькими вуличками. Він йшов, озираючись на високі собори, будинки з гостроверхими дахами. Йому здавалося, що він потрапив у чарівний світ малюнків з книг отця Григорія. Його піднесений настрій не псувало те, що йому час від часу доводилося увертатися від помиїв, що їх мешканці будинків виливали з вікон прямо на бруківку.

На вулицях юрмилося багато людей, які поспішали у своїх справах. Одного разу Данькові довелося притиснутися до стіни, щоб не потрапити під копита, коли назустріч йому виїхало кілька важко озброєних вершників. Ці лицарі були пишно вбрані у блискучі панцирі й шоломи. А за їхніми плечима, просто на панцирах були прикріплені високі зігнуті обручі з перами. Передній вершник накинув на себе ще й плямисту леопардову шкіру. Пани їхали, не звертаючи жодної уваги на людей, які врозтіч кидалися до стін. Від вершників віяло силою, погордою і прихованою загрозою. Данько дочекався, коли вони від’їдуть подалі, і уважно дивився їм у металеві спини, аж поки вони не зникли за рогом будинку. Але передчуття, що колись йому доведеться зіткнутися з ними у смертельному двобої, назавжди залишилося у його серці.

Плутаючи вузькими вуличками, Данько вийшов на площу, біля якої знаходилася висока башта із годинником. Він набрався хоробрості й запитав у одного з перехожих:

— Скажіть, будь ласка, а де знаходиться Руська вулиця?

Перехожий зупинився, здивовано подивився на хлопця, який тримав у руці глечик, і відповів, вказуючи на провулок за баштою:

— Завернеш у отой провулок за Ратушею, пройдеш ним декілька кварталів, а там побачиш майстерні. То цех русинських різьбярів, за ними відразу Руська вулиця й починається.

Данько подякував і швидко побіг у провулок. Невдовзі він побачив ряд майстерень, звідки чулося дрібне цокотіння молотків.

Вхід до Руської вулиці загороджувала стіна з воротами, вздовж яких похмуро проходжалися крутоплечі чолов’яги, тримаючи на плечах тяжкі молоти, коси й сокири.

— Ти куди оце прямуєш? — суворо запитав Данька один з охоронців, коли той намагався проскочити повз таку грізну варту.

— Ось, глек пану Зенону несу, він його замовив у нашому селі, — спробував викрутитися Данько й сунув подарований селянином глек вартовому під ніс.

— А ти не з підмайстрів цеху майстра Шварта, який намагається нашу торгівлю собі перехопити? — підозріло спитав його вартовий.

— Та борони Боже! — щиро сказав Данько й задля переконливості перехрестився.

— Ну добре, йди, — змилостивився вартовий, — та передай панові Зенону від мене вітання. Скажи, що його ліки моїй дружині дуже допомогли.

— Обов’язково передам! — крикнув Данька і швидше побіг подалі від непривітних вартових.

Хлопець розглядав вивіски на майстернях, аж тут побачив будинок, над дверима якого висіла дошка із криво намальованою широкою колбою, під якою палав вогонь, і написом: «Кепська доля, поганий сон? Вам допоможе алхімік Зенон».

Данько навіть зніяковів від такого поважного напису, трохи поміркував про свою долю, почухав потилицю і, нарешті наважившись, постукав у двері тяжким бронзовим кільцем. Кільце тримала в пащі бронзова голова лева, що прикрашала вхід.

Почулися швидкі кроки, двері зарипіли й відчинилися. Спочатку в обличчя Данька дихнуло гострими запахами якихось загадкових речовин, а вже потім він побачив високого чоловіка з рудою бородою в дивному довгополому халаті, пропаленому в кількох місцях та вкритому жовтими й чорними плямами. Його борода була розпатлана, один вус стирчав угору, а другий опускався вниз, на носі блимали темним склом круглі окуляри.

— Доброго ранку! — промовив Данько й чомусь простягнув чоловікові глечик.

— Дякую, — відповів чоловік і взяв глечик.

Наступила мовчанка. Чоловік зніяковіло роздивлявся глек, намагаючись зрозуміти, нащо він йому потрібен, а Данько все ніяк не міг вирішити, з чого почати розмову.

— А ви і є алхімік Зенон? — нарешті наважився спитати Данько.

Чоловік виструнчився, кивнув головою і гордо промовив.

— Доктор алхімії та астрології Зенон Радипус до ваших послуг, шановний.

— А я Данько із Готського замку, — не менш гонорово сказав хлопець і теж поштиво схилив голову, — у мене є до вас одна справа, тільки на вулиці про неї я з вами розмовляти не можу.

— Прошу, прошу, заходь, — алхімік Зенон широким рухом руки запросив хлопця до свого будинку.

Данько зайшов у темний коридор, просякнутий гострими запахами хімічних речовин, старих книг та їдких випарів. Спотикаючись об якісь скрині, перекинуті стільці, мідні чани та кам’яні чаші, Данько пройшов за алхіміком до невеличкої кімнати, яку ледь освітлювало сонце через слюдяне вікно під стелею. Кімната була переповнена чудернацькими речами. Посередині стояв широкий стіл, завалений товстенними книгами із жовтими товстими сторінками, пергаментними зшитками, між якими стояли жовтий людський череп та опудало великої сови. Майже півкімнати займало кілька глобусів на широких дерев’яних підставках, уздовж стін висіли гравюри із загадковими малюнками й мапи із зображеннями далеких земель та зоряного неба.

Хлопець підняв очі й побачив, що прямо над ним зі стелі звисає опудало велетенського крокодила. Зрозуміло, що в Данька залишилися не дуже приємні спогади про крокодилів, тому він вирішив не гаяти часу й відразу перейти до справи.

Тим часом алхімік Зенон сів у рипуче крісло і вперся поглядом у хлопця. Але як він не намагався надати своїм очам суворого й таємничого виразу, вони залишалися добрими і привітними.

— Чим можу допомогти? — нарешті статечно запитав алхімік.

Данько підійшов до нього, таємниче озирнувся навколо й показав Печать Зберігачів. Алхімік аж підстрибнув на місці, взяв Печать і почав її уважно роздивлятися через велику лупу.

Данько мовчав. Алхімік Зенон підніс Печать до віконця, ще раз уважно розглянув її і, зітхнувши, повернув хлопцеві.

— Звідки вона в тебе? — запитав він Данька.

— Мене відправив до вас майстер Богдан. Він попрохав, щоб ви переправили мене до майстра Ореста, який живе в Чорному лісі.

— Так майстер Богдан ще живий? — радісно вигукнув алхімік.

Данько згадав криваву пляму, що розплилася навколо батька, коли той впав у море, але відігнав подалі цей спогад і впевнено відповів:

— Так, живий, передавав вам вітання.

— От і добре, а то я чув, що він потрапив до в’язниці якогось ординського чаклуна… Значить живий і на волі, — задоволено промовив алхімік, відкинувшись у кріслі. — У буремні часи ти сюди потрапив, хлопче, зараз майстри усіх русинських цехів нашого вільного міста об’єдналися й вимагають надати їм такі ж привілеї, як німецьким і польським цехам. Тож у Львові зараз неспокійно. А тут ще, кажуть, до міста приїхав інквізитор на прохання міських райців. Кажуть, що буде розслідувати випадки чаклунства, через яке почалася страшна посуха. Та ще люди з міських околиць почали зникати. Подейкують, це справа рук упирів. До того ж, магістр Бенедикт Луціус повернувся, втративши все своє воїнство в наддніпрянських степах.

При згадці імені страшного магістра Данько зблід і, намагаючись не видати свого хвилювання, запитав:

— Так цей магістр зараз у Львові?

— Ні, він мешкає у своєму маєтку в горах. Замок цей йому вдалося підступно захопити після смерті одного славного лицаря, що походив зі старовинного роду князів Галицько-Волинського королівства. Магістр підробив заповіт, і тепер він є опікуном єдиної спадкоємиці всіх скарбів цього роду, доньки князя — Ярини. Щоправда, чув я, що зараз магістр Луціус збирає нове військо і його наразі в маєтку немає.

— А що сталося з княгинею Яриною? — запитав схвильований Данько.

— Магістр возив її до якогось замку в Наддніпрянщині, разом з нею нещодавно й повернувся. Тепер вона знаходиться в маєтку. Нещасна дівчина, що й сказати… Слухай, Даньку, ти можеш мені на пару місяців позичити Печать? Я впевнений, що з її допомогою нарешті зможу створити філософський камінь.

Але Данькові було не до філософського каменю.

— Пізніше, пане Зеноне. Кажуть, у нас зовсім мало часу залишилося, то може ми якомога швидше відправимося до Чорного лісу?

— Гаразд, — трохи розчаровано сказав алхімік, — відправимося завтра вранці, але мені треба закінчити одну роботу. Мій учень отримав звістку, що його мати захворіла, і поніс їй ліки від мене. Може ти допоможеш мені замість нього? А тепер слід поснідати, виглядаєш ти якимсь виснаженим.

Данько не заперечував ні щодо сніданку, ні щодо пропозиції допомогти алхімікові. Він дійсно давно вже відчував бажання попоїсти, а перспектива побачити, якими ж химородними справами займається алхімік Зенон, повністю захопила його.

Алхімік тим часом приніс молока, налитого у глек, який йому подарував Данько, паляницю й мед, розчистив місце на столі, постелив рушник і поклав на нього страви. Зловивши зніяковілий погляд хлопця, він переставив череп на підвіконня, укрите товстим шаром пилу.

Тут вже Данько не примусив себе вдруге запрошувати і з великим задоволенням приступив до поглинання шматків хліба, помащених медом, запиваючи їх молоком.

Вони трохи перепочили, алхімік розпитував Данька про особливості Печаті, і навіть хотів помастити її якимось підозрілим розчином, щоб перевірити, з якого металу її виготовлено, але Данько переконав його, що ризикувати Печаттю не варто. Зрештою алхімік підвівся, змахнув крихти з бороди і спитав:

— Ну що, хлопче, до роботи?

Данько кивнув головою й пішов за паном Зеноном. Той провів Данька в сусідню кімнату, з якої неймовірно тхнуло. Саме ці запахи і вразили хлопця, коли він тільки переступив поріг будинку алхіміка.

У напівтемряві на довгих столах блищали колби й реторти. Під деякими ретортами блимали вогники, а всередині пінилася речовина, що перетворювалася на густий жовтуватий пар, який повільно перетікав по скляних спіралях у інші колби. У кутку кімнати палав камін, біля якого пихкало жаром ковальське горнило. Данько застиг на місці, здивовано оглядаючи цю лабораторію.

Алхімік почувався тут навіть краще, ніж у кімнаті з книгами й опудалом крокодила. Він швидко переставив реторти, додав вогню, і речовина забулькала з новою силою.

Алхімік дав Данькові великий фартух, теж пропалений в декількох місцях, дочекався, коли малий його надягне, і з таємничим виразом обличчя прошепотів:

— Зараз ми з тобою завершимо один мій дослід. Виготовимо мазь, що зможе на кілька хвилин зробити руки людини надзвичайно могутніми. Її мені замовив начальник цеху кожум’як. Кажуть, його далекий предок Кирило зміг за її допомогою подолати дракона, який напав на Київ. Давай, починай роздмухувати міхи біля горнила.

Данько взявся за руків’я міхів і почав нагнітати вогонь. Тим часом Зенон обережно почав переливати якусь густу речовину з однієї реторти в іншу, помішуючи її срібною ложечкою, та час від часу уважно озираючись на годинник і мапу зоряного неба. Від задухи та смердючого туману, що підіймався від реторт і тиглів, у Данька почала крутитися голова, крім того, він умить став мокрим від поту. Проте сам алхімік не відчував жодної втоми, і його рухи ставали все швидшими і швидшими.

— А тепер тримай цю чашу! — наказав він Данькові після декількох годин своєї загадкової роботи.

Данько ледь зміг підняти з полу важку кам’яну чашу, в якій вже загусла якась темна й густа речовина, і ледь підтягнув її до алхіміка, який вже тримав напоготові невеликий тигель, у якому булькали розплавлені шматки срібла й золота.

Алхімік ще раз глянув на годинник і урочисто промовив:

— Саме зараз крізь сузір’я Лева проходить комета Ціріус, ще хвилина…

У Данька від напруги підкосилися ноги, і він вже ледь міг утримувати чашу.

— Ще хвилина, — повторив алхімік, перемішуючи розплавлений метал, — ще хвилина. Ось, час настав!

Після цих слів він відразу вилив сплав у кам’яну чашу. Із чаші на мить вихопився язик полум’я, обпаливши Данькові брови та чуб. Почулося шипіння, рідина заклекотіла, зашипіла і забулькала. Данько ледь не задихнувся від смороду, що відразу полинув з чаші разом із чорним димом.

— Тепер став чашу на підлогу! — наказав алхімік, що Данько із задоволенням відразу й виконав. З очей його текли сльози, а з лоба — великі краплини поту.

— Є! — радісно вигукнув алхімік, низько нахилившись над чашею. Данько протер очі й зареготав — коли алхімік підняв голову, усе його обличчя було чорне від кіптяви. Але реготав Данько недовго, бо відразу зрозумів, що і його лице виглядає так само.

— А тепер перевіримо, що нам вдалося зробити, — оголосив алхімік, набрав трішки в черпак густої речовини, із нетерпінням подув на неї, щоб та швидше охолола, і старанно намастив свої руки. Натерши руки, алхімік підніс їх до свого обличчя й уважно роздивився.

— Ти диви, здається, нічого з ними не сталося, — трохи розчаровано промовив він, — добре, зараз перевіримо. — Алхімік озирнувся навколо, замислився й підійшов до дверей, над якими висіла підкова.

— Зараз спробуємо її розігнути, — сказав він, взявся за підкову, смикнув її, і… підкова відірвалася разом із дверною рамою, а самі дубові двері з гуркотом впали на підлогу, ледь не прибивши пана алхіміка, який, щоправда, устиг вчасно відскочити.

Декілька хвилин Зенон розгублено простояв серед клубів пилу, здивовано дивлячись на підкову, яку тримав у руках.

— Тепер все ж спробуємо її розігнути, — обережно промовив він.

У ту ж мить вони почули, що у двері хтось настирливо й зовсім непоштиво грюкає.

— Ну добре, іншим разом, — промовив, зітхнувши, алхімік, і пішов відчиняти.

Данько постояв трохи, не рухаючись з місця, а потім, коли алхімік вийшов, підскочив до чаші з чарівною маззю, схопив зі столу порожню колбу, зачерпнув трохи смердючого варива й заховав колбу за пазуху.

Глава 2. Інквізитор Густав

У сусідній кімнаті чулися голоси. Данько несміливо вийшов з лабораторії, у якій уже почав задихатися від смороду.

Хлопець побачив алхіміка, який стояв блідий біля стіни, а в його кріслі сидів високий чоловік з блідим виснаженим обличчям, одягнений у чорну сутану. Очі незнайомця палали якимось зловісним вогнем.

— А це, мабуть, ваш учень? — відразу запитав чоловік у сутані, тицьнувши пальцем у Данька.

Алхімік Зенон трохи знітився, але кивнув головою. Утім, ким би він міг представити хлопця, який вийшов із його лабораторії у фартуху, та ще з ніг до голови прокоптілого після таких виправ.

Чоловік у сутані трохи помовчав, уважно розглядаючи кімнату, алхіміка й Данька. Нарешті він заговорив тихим, скрипучим голосом:

— Я розумію ваше здивування й певне занепокоєння, пане алхіміку. Свята Інквізиція поки не має свідчень про те, що ви працюєте, закликаючи собі на допомогу диявола. Більше того, бурмістр вашого міста рекомендував мені вас як порядну людину, чесного християнина та високого фахівця у своїй справі. Чи не так?

Тут чоловік у сутані пронизливо подивився на алхіміка.

— Так, так, — трохи невпевнено відповів алхімік.

— Тож ми просимо вас допомогти Святій Інквізиції. Ось відповідне розпорядження вашого магістрату. — Він простягнув пергаментний сувій алхіміку, який поштиво узяв його й завмер, слухаючи далі. — Останнім часом з’явилися певні підстави вважати, що навколо околиць міста відбуваються чорні справи, можливо, навіть діється чаклунство. Я вже не кажу про страшну посуху цього літа. Зникають люди, які, вірогідно, стають жертвами сатанинської сили. Ми підозрюємо, що хтось нападає на людей та п’є їхню кров. А сьогодні вранці селяни навколишніх сіл бачили дракона, що летів спочатку до міста, а потім — у напрямку Понту Евксінського. Зрозуміло, що ми не можемо залишити без уваги такі неподобства. Але головне, що примусило Святу Інквізицію направити мене до Львова, це лист, який ми нещодавно отримали від якогось нашого прихильника.

Загадковий чоловік витяг із широкого рукава сутани складений лист.

— Так ось, — продовжив він, — у цьому листі нам повідомили, що все це ворохобництво — справа рук княгині Ярини, яка мешкає у своєму маєтку й зараз залишилася без пильного нагляду свого опікуна магістра Луціуса. З цього листа ми довідалися, що княгиня Ярина є відьмою, єретичкою та чорнокнижницею і проводить у маєтку лиховісні чорні меси, поклоняючись сатані та іншим ворогам Церкви й роду людського. Через те маю я доручення провести ретельне розслідування, і якщо все це підтвердиться, то передати княгиню Ярину до суду Святої інквізиції.

Інквізитор замовк і, узявши в руки глек, що залишився на столі після сніданку, допив з нього залишки молока.

— Але ми добре знаємо княгиню Ярину. Вона хороша християнка й навряд її можна запідозрити в таких провинах, — почав говорити алхімік Зенон, — і для чого я потрібен вам у цій справі?

Чоловік у сутані сплеснув руками:

— Тому ви й потрібні, що княгиня Ярина і весь її рід мають надзвичайно добру репутацію та користуються великою повагою з боку мешканців міста Лева та навколишніх сіл. Тому ви, як людина місцева й добре обізнана з усякими таємницями чародійства, повинні взяти участь у нашому розслідуванні. З одного боку, ви зможете допомогти нам виявити ознаки чаклунства в маєтку княгині Ярини, а з іншого, участь такої поважної людини як ви в цьому ділі покаже, що ми його ведемо абсолютно безсторонньо й виключно для безпеки місцевого люду.

— Але в мене зараз дуже багато справ! — спробував відмовитися пан алхімік.

— Нічого, — байдуже майнув рукою інквізитор, — ваші справи почекають, тим більше я впевнений, що слідство довго не триватиме. І я впевнений, що ви не хочете посваритися зі Святою Інквізицією, чи не так?

Промовивши ці слова, інквізитор з погрозливою посмішкою втупився своїми безжальними очима в алхіміка Зенона.

«Казав же я панові Зенону, що треба негайно до Чорного лісу вирушати!» — із розпачем подумав Данько, відчуваючи, що справи набувають небезпечних обертів.

— Так ви згодні допомогти нашій справі? — єхидно запитав алхіміка інквізитор.

Той повільно опустив голову на знак згоди.

— Ось і добре, — чоловік у сутані потер долоні, і цей жест чомусь дуже не сподобався Данькові, — я піду до Ратуші залагодити деякі справи у магістраті, а ви тим часом збирайтеся. Через годину вирушаємо.

Інквізитор підвівся, махнув на прощання рукою й підійшов до дверей. Біля них він озирнувся і сказав:

— Тут, на вулиці, неспокійно, здається, цехи ваших русинів збираються з’ясувати, хто має право на привілеї у вашому місті. Тому я задля вашої безпеки наказав поставити біля будинку кількох охоронців із тих, які прибули зі мною. До скорої зустрічі.

Інквізитор злегка кинув головою й вийшов на вулицю. Данько побачив трьох латників у сталевих панцирах, які похмуро стовбичили біля будинку алхіміка.

Коли за інквізитором закрилися двері, Данько розгублено запитав:

— Хто це, пане Зеноне?

Той похмуро помовчав і промовив:

— Це інквізитор Густав, страшна людина. Я його добре знаю ще з тих часів, коли навчався алхімії у Празі. Скільки він невинних людей загубив, яких звинувачували у єресі та чародійстві!

— І він може княгиню Ярину погубити? — з острахом спитав Данько.

Пан Зенон тяжко опустився у крісло:

— Я ніколи не чув, щоб хтось міг врятуватись від нього.

Глава 3. Княжий маєток

Алхімік розгублено перебирав свої зшитки та інструменти.

— Треба збиратися, — невесело сказав він, — але що із собою взяти?

Біля вхідних дверей почулися голоси, і алхімік визирнув у вікно — кілька кремезних здорованів про щось сперечалися з латниками біля будинку.

— Пропустіть їх! — крикнув латникам пан Зенон. Ті неохоче пропустили двох здорованів у довгих фартухах.

— Вітаємо тебе, пане Зеноне! — вклонилися здоровані, коли зайшли до дверей. Їхні широкі плечі, здавалося, зайняли відразу півкімнати.

— Ну що, готове наше замовлення? — запитав один з них.

— Так, пане Любомире, — відповів алхімік, — мазь для цеху кожум’як знаходиться в моїй лабораторії. Данько, покажи її пану цехмістру.

Через хвилину кожум’яки повернулися, тягнучи кам’яну чашу.

— А що з вами трапилося, пане алхіміку? І чого це біля вашого будинку товчуться ці три зайди-латники? — запитав цехмістер.

Алхімік сумним голосом розповів про візит інквізитора і про його пропозицію, від якої аж ніяк не можна було відмовитись.

— От халепа, — ревонув цехмістер, — батько княгині стільки нашому Львівському братству допомагав, та й сама княгиня славиться своїм вмінням людей лікувати. Стільки добра зробила! Не було б у нас цієї колотнечі з німецькими цехами, то ми б показали цьому інквізиторові, що Львів є вільне місто, й нема чого зі своєю клятою інквізицією лізти!

Алхімік понуро розвів руками. Кожум’яки сунули йому кошіль з грошима, який алхімік байдуже кинув на стіл, попрощалися й вийшли з будинку.

— Пане Зеноне, — запитав Данько, — а майстер Орест далеко від маєтку княгині живе?

— Маєток знаходиться біля самого Чорного лісу. Будемо сподіватися, що ми зможемо допомогти княгині, а від неї відправимося до майстра Ореста.

Данько кивнув головою. Алхімік тим часом пішов до лабораторії збирати інструменти у дорожню торбу.

— Ти залишайся у фартуху, — наказав він Данькові — щоб інквізитор і далі думав, що ти мій учень. Та ось, візьми капелюх, щоб ти зовсім був схожий на городянина.

Данько нерішуче покрутив у руках чудернацький капелюх і нерішуче натягнув на голову.

Через деякий час біля будинку алхіміка під’їхав візок, запряжений двома кіньми. Візок супроводжувало з десяток добре озброєних вершників, між якими Данько помітив інквізитора Густава, який поважно їхав на віслюку.

— Ну ось, — із тугою в голосі промовив пан Зенон, — це по наші душі гайвороння злетілося.

Данько зітхнув, вони вийшли з будинку й сіли на візок. Інквізитор махнув рукою, і зловісна кавалькада вирушила до міської брами. Мешканці Руської вулиці проводжали їх похмурими поглядами. Здавалося, всі вже провідали про зловісну мету інквізитора.

Через деякий час вони виїхали з міста, проминули околиці та приміські садиби і поїхали широким шляхом, що пролягав між селянськими ланами.

Данько спробував зручніше вмоститися й оперся спиною на лантух, що лежав у візку. Але якісь залізяки, що, виявляється, були в мішку, боляче вперлися в його спину. Данько здивовано помацав лантух руками. Інквізитор, який їхав поруч з візком, помітив здивування хлопця і криво посміхнувся:

— Це «інструменти правди». Вони на випадок, якщо запідозрений не захоче зізнатися відразу.

Данько відсунувся від зловісного лантуха. Інквізитор розсміявся і, звернувшись до алхіміка, сказав:

— Не турбуйтеся за ваш час, ви добре знаєте, що ще ніхто з тих, кого я допитував, довго не опиралися. Так що скоро приступите до своїх справ.

Обличчя пана Зенона зблідло ще більше, і він нахилив голову. Данько був втомлений безсонною ніччю, тож, незважаючи на свої переживання, торохкотіння й погойдування візка поступово нагнало на нього сон.

Уві сні йому примарилось, як вони з Яриною намагаються втекти від чогось лихого, але їхні ноги не можуть зрушити з місця, а позаду вже нависає, закриваючи небо, велетенська тінь чорної сутани.

Данько здригнувся і прокинувся. Вони їхали серед лісу. Вечоріло. Було прохолодно, високі стовбури дерев похмуро підступали до краю дороги. Накрапав дрібний дощик. Вершник, який їхав попереду, тримав у руках смолоскип, мінливе світло якого робило все навколо зловісним і таємничим.

Виявилося, що поки Данько спав, вони зустріли дорогою селянина, який погодився провести їх до княжого маєтку. Хлопець почув, як селянин, не помічаючи застережливих жестів алхіміка, простодушно розповідає інквізитору:

— …Та що ви, княгиня Ярина дуже хороша. Вона лікувати вміє, рано-вранці ходить чудодійні трави збирати. Ми, селяни, знаємо, що вона завжди допоможе у скрутну хвилину: і грошей дасть для господарства, і вилікує від тяжкої хвороби. Навіть птахи її не бояться, я сам бачив, як на її руки та плечі сідають.

Інквізитор слухав, кивав головою, заохочуючи балакучого селянина продовжувати свою розповідь, але хижа усмішка не щезала з його вузьких губ.

— Тільки ось останнім часом, як її батько помер і з’явився цей магістр, щось недобре почало навколо маєтку коїтися. Та ви, мабуть, і самі про це чули. Княгиню, кажуть, під охороною тримають, і вже давно не бачили, щоб вона свої чудодійні трави та квіти збирала. А тут ще ця сеньйора Гельда. Страшна жінка. Набрала до маєтку найгарніших дівчат з нашого села собі у служниці — і більше їх ніхто не бачив. А ще люди бачили постать жінки, яка летить у нічному небі при світлі повного місяця.

Із цими словами селянин побожно перехрестився і промовив:

— Тут мені до свого села треба повертати, а ви оцим шляхом їдьте, до маєтку скоро й доберетесь.

Коли селянин щез між деревами, інквізитор обернувся до алхіміка:

— Тепер ви самі переконались, що мої підозри підтверджуються з кожною хвилиною. Впевнений, що княгиню необхідно відразу арештувати і, можливо, на місці допитати.

Зенон злякано глянув на нього, але опанував себе і зневажливо потиснув плечима:

— Але ж це ні про що не свідчить. Квіти збирати не гріх, а щодо жінки в нічному небі, так забобонним селянам і не таке може приверзтися. І не забувайте, що ви не можете притягнути людину до допиту, якщо не знайдете прямих і безпосередніх доказів.

— Впевнений, що докази ми знайдемо відразу, — криво посміхнувся інквізитор.

Невдовзі шлях став ширшим, ліс закінчився. Вони оминули невелике озеро, на поверхні якого при світлі місяця біліли лілії, та кілька майстерень біля замкової стіни. На стінах палацу палали смолоскипи, у світлі яких Данько побачив вартових зі списами.

Вони під’їхали до воріт, інквізитор зіскочив зі свого віслюка й загрюкав у ворота.

— Хто ти такий і як смієш так нахабно ломитися до нашої пані? — почувся зі стіни сердитий голос вартового.

— Відкривайте іменем Святої Інквізиції! — загорлав інквізитор Густав. — Я маю вердикт Верховного церковного суду на розслідування у вашому маєтку!

Але вартовий виявився обізнаним у законах Польського королівства й відразу відповів:

— Ви що, хіба не знаєте, що церковні вердикти не мають сили в межах шляхетських маєтків?

Інквізитор Густав знітився й думав, що ще сказати впертому стражнику, як почувся жіночий голос:

— Вітаю вас, пане інквізиторе, не звертайте уваги на нашого вартового, ми завжди з пошаною ставилися до Святої Інквізиції. Зараз для вас і ваших супутників відкриють ворота.

Данько пополотнів. Він пізнав голос сеньйори Гельди. Хлопець мимоволі зсунув капелюх на самі очі.

Раптом інквізитор схопився за серце й захитався. До нього підбігли його охоронці й підхопили під руки. Обличчя інквізитора було надзвичайно блідим, на лобі виступили краплини поту. Утім, він швидко оговтався й відштовхнув латників.

— Це чародійство, спрямоване проти мене, — захрипів він, — у цьому маєтку справді діється диявольське чародійство!

Ворота відчинилися, й інквізитор рішучими кроками увійшов у двір маєтку, замощений бруківкою. За ним посунули латники, і зарипів колесами віз, у якому сиділи алхімік Зенон та Данько. Хлопець увібрав голову в плечі та злякано озирався навколо. Позаду зі зловісним скрипом повільно зачинилися ворота.

Глава 4. Лялька із голкою в серці

На подвір’ї маєтку їх зустріла сеньйора Гельда. На ній поверх темного плаття була одягнена широка чорна накидка, зав’язана на шиї шовковим шнуром. Великі виразні очі були холодними, хоча її темно-червоні вуста солодко посміхалися.

— Дякуємо, що завітали до нас, пане Густаве! — привітно сказала вона. — Сподіваємося, вам, як людині досвідченій, вдасться зняти підозри з цього маєтку.

— Розслідування покаже, — суворо відповів інквізитор, — але обіцяю, що слідство буде неупередженим і гарантією цього буде участь львівського алхіміка Зенона, який разом зі своїм учнем прибув сюди.

Данько після цих слів опустив голову ще нижче й підняв плечі. Сеньйора Гельда байдуже ковзнула по ньому поглядом і сказала:

— На жаль, опікун княгині знаходиться далеко, а сама княгиня останнім часом занедужала, тому прошу з усіма питаннями звертатися до мене.

Інквізитор похмуро кивнув і став підійматися сходами, що вели до дверей палацу. Алхімік і Данько пішли за ним. Палац був стародавнім, з високими кам’яними стінами та вузькими вікнами, що більше нагадували бійниці. Вони зайшли у простору залу з високим каміном, у якому палав вогонь. По коридору та вздовж стін стояли лицарські обладунки, на стінах висіли довгі дворучні мечі та щити з химерними гербами. Між зброєю Данько побачив широкі гобелени, на яких було зображено лицарів на баских конях та прекрасних дам, які тримали в руках квіти, сумно визираючи з високих стін кам’яних замків.

Весь час Данько уважно розглядав коридори та двері палацу, прикидаючи, як саме можна було би втекти звідси з Яриною, якщо справи повернуться на гірше.

Сеньйора Гельда завела їх до камінної зали й запросила сісти на круглі стільці.

— А ваш учень нехай побуде в коридорі, зараз ми обговорюватимемо справи, про які не повинні знати непосвячені, — промовив інквізитор.

— Іди, хлопче, — кивнув Данькові алхімік Зенон, — тільки принеси мені торбу з моїми речами, яку я залишив у візку.

Данько, який відразу відчув себе незатишно в цій похмурій залі та ще й у присутності сеньйори Гельди, яка, на щастя, поки його не впізнала, із радістю пішов до виходу. За своєю спиною він почув голос Гельди:

— А зараз я приведу княгиню Ярину.

Данько вийшов у ледь освітлений коридор. Раптом його увагу привернув малюнок на невеликому гобелені Данько підійшов до нього і спробував уважніше роздивитися. На гобелені було зображено високого сивобородого старця, який протягував закутому в лати рицарю меч і чотири стріли, що лежали на товстій книзі.

У цей час за спиною Данька почулися легкі кроки. Данько перелякано озирнувся й миттю протиснувся за обладунки, що стояли біля стіни. До лат було прикріплено довгий парадний темно-синій плащ з вишитим золотом гербом. Данько надійно заховався за плащем і обережно визирнув з-за його краю. Прямо перед ним стояла спиною сеньйора Гельда. Вона хижо озирнулася на двері зали, з якої щойно вийшла, і в її чорних очах зблиснули зловісні вогники. Сеньйора дістала зі своєї чорної накидки невелику ляльку. Данько здивовано помітив, що іграшка була вбрана в чорну сутану — майже таку, як на інквізиторі. Гельда підняла ляльку, звертаючи її дерев’яне обличчя в бік зали, щось прошепотіла й різким рухом встромила довгу голку в її груди! Потім сеньйора задоволено заховала ляльку під свою накидку і зникла в темному коридорі.

Данько вибрався з-за обладунків і обережно, озираючись на всі боки, вийшов на вулицю. Латники інквізитора стояли біля воріт палацу. Данько обійшов їх, витягнув з воза торбу алхіміка й замислився. Справа дійсно почала набирати небезпечних обертів.

Хлопець зітхнув та з великою нехіттю знову увійшов до палацу. Коли він знову опинився в залі, то відразу побачив княгиню Ярину. На ній була та ж біла сукня, у якій її востаннє бачив Данько. Дівчина ледь стояла на ногах, і її очі на схудлому блідому обличчі зацьковано дивилися на інквізитора. Той сидів, потираючи руками свої груди навпроти серця, і суворо дивився на княгиню.

— …Я не розумію, про що ви кажете, — говорила Ярина, — я ніколи не займалася ворожбою, я не відьма.

Данько застиг біля дверей, тримаючи в руках торбу алхіміка.

— Ну що ж, княгине, тоді нам доведеться зробити обшук у вашій кімнаті, — жорстко сказав інквізитор і звернувся до сеньйори Гельди: — Сподіваюся, ви не будете заперечувати?

— Я не думаю, що наша княгиня займається відьмацтвом, — лагідно промовила Гельда й торкнулася плеча Ярини. Від цього доторку княгиня відсахнулася, з жахом дивлячись на сеньйору. — Але, щоб підтвердити її непричетність до відьомства, я не лише не заперечую, я навіть прошу вас зробити обшук в її кімнаті.

— От і добре, — піднявся з місця інквізитор. Тут він помітив хлопця й тицьнув у нього гачкуватим пальцем:

— Нехай він також іде з нами! Буде свідком обшуку.

Ярина озирнулася на Данька, і в її очах промайнуло здивування. Здається, цей погляд перехопила сеньйора Гельда. Данько пригнув голову й пішов за ними.

Вони проминули коридор і зайшли в невеличку кімнату із заґратованими вікнами. Тут було багато свіжих квітів і рушників, обшитих тонким мереживом. Данько подумав, що відчував би себе в цьому покої дуже добре й затишно, якби не обставини, за яких він у ньому опинився.

Очі інквізитора забігали. Він хижо пригнувся і став нагадувати великого чорного птаха, який розорює голуб’яче гніздо. Його гачкуваті пальці почали розкидати речі княгині і зривати рушники зі стін. Алхімік хотів щось сказати, але замовк на півслові. Сеньйора спокійно дивилася на все це. Ярина мовчала, але її губи тремтіли, здавалося, вона ось-ось заридає.

Данько почував себе зле. Передчуття, що зараз скоїться лихо, лещатами стисло його серце.

— Ось! Знайшов! — переможно вигукнув інквізитор і підняв якусь річ, витягнувши її з-під подушки на ліжку княгині.

Усі швидко підійшли до нього. У руках, піднесених над головою, інквізитор Густав тримав ляльку в чорній сутані. З грудей ляльки стирчала довга блискуча голка.

Глава 5. Що можна побачити при спалахові блискавки

Інквізитор наказав зачинити Ярину в її кімнаті та поставив біля входу та під вікнами охоронців. Він, тріумфуючи, дивився на алхіміка й Данька.

— Я вважаю, що необхідно зараз же закувати її в кайдани, — суворо сказав інквізитор, коли вони поверталися в залу. Тут він глянув на алхіміка й додав: — Тепер ви самі переконалися, що немає підстав сумніватися у причетності княгині Ярини до відьомства. За допомогою цієї ляльки вона хотіла мене убити, але я переборов ці пекельні чари!

Алхімік мовчав, опустивши голову. І тут Данько, вилучивши слушну хвилину, схопив алхіміка за руку і швидко прошепотів йому на вухо:

— Пане Зеноне, цю гидку ляльку підкинула Ярині сеньйора Гельда, я сам бачив.

Алхімік кивнув головою і сказав:

— Пане Густаве, мені необхідно порозмовляти з вами віч-на-віч.

Інквізитор здивовано подивився на алхіміка, але сказав сеньйорі Гельді:

— Перепрошую, сеньйоро, але мені треба порадитись зі своїми помічниками.

Сеньйора Герда на мить злісно зблиснула очима, і Данькові здалося, що цей погляд не обіцяє йому нічого доброго.

— Так, так, — відразу відповіла вона, — хіба я можу втручатися у ваше високоповажне розслідування?

Алхімік, Данько і інквізитор зайшли до зали й зачинили за собою двері.

Інквізитор запитально вперся поглядом у алхіміка та Данька. Хлопець швидко розповів про те, що бачив, як Гельда встромлювала голку в ляльку в сутані.

Інквізитор спохмурнів, вираз в нього був, як у хижака, від якого раптом втекла здобич.

— Добре, я візьму до уваги свідчення вашого учня, пане Зеноне, — повільно сказав він, — а тепер мені треба наодинці порозмовляти з пані Гельдою.

Інквізитор відчинив двері зали, підійшов до Гельди й суворо промовив:

— У мене до вас є кілька запитань.

Та схилила голову, знов з-під лоба зиркнувши недобрим оком на Данька:

— Я не заперечую. Ви можете пройти до моєї кімнати, щоб пересвідчитися, що в мене немає жодних відьомських речей.

За цими словами сеньйора розвернулася й почала підійматися сходами на другий поверх маєтку.

— Залишайтеся тут! — наказав інквізитор Данькові й алхіміку та пішов за сеньйорою.

Данько й алхімік перезирнулися. Коли кроки на рипучих сходинках затихли, Данько стрепенувся й несподівано для самого себе промовив, озираючись навколо:

— Пане Зеноне, думаю, нам треба дізнатись, про що вони будуть розмовляти. Я спробую прокрастися на другий поверх і підслухати їхню розмову.

— Будь обережним, Даньку, — зітхнув алхімік.

Хлопець швидко вислизнув із зали й навшпиньки почав підійматися старими дерев’яними сходами. Він прокрався до другого поверху, обережно визирнув з-за стіни і, переконавшись, що в коридорі нікого немає, почав скрадатися вздовж стіни. Тут було декілька дверей, з-під однієї пробивалося світло.

Данько підкрався до дверей і приклав до них вухо. Він почув голоси інквізитора й сеньйори Гельди, але розібрати, про що вони говорять, було неможливо.

Данько в розпачі озирнувся й наважився обережно відкрити двері до сусідньої кімнати. Двері легко відчинилися. На щастя, тут нікого не було. Данько прослизнув усередину. Повний місяць за віконцем ледь освітлював масивні меблі. Хлопець придивився й побачив під стелею віддушину, що вела до сусідньої кімнати. Данько взяв велике важке крісло й обережно підсунув його до стіни, потім поставив зверху стілець. Затамувавши дихання, він обережно заліз на цю хитку піраміду і, піднявшись навшпиньки, зазирнув до сусідньої кімнати.

Гельда та інквізитор стояли один навпроти одного. Сеньйора щось говорила, пильно дивлячись у очі співбесідникові. Данько напружив слух і почув:

— …Подумайте добре, пане Густаве. У вас є можливість долучитися до нашого Ордену. Ви зможете розділити з нами всю славу й могутність, коли ми досягнемо нашої мети.

— Але навіщо ви обмовили княгиню? — запитав інквізитор.

Сеньйора Гельда посміхнулася:

— Це давня історія. Її батько був одним із втаємничених у справі Талісману, який українці називають Оберегом. Наш Орден Хреста і Дракона давно полює за цим артефактом. Ще триста років тому люди нашого Ордену, перебуваючи в сарацинських землях, уклали з асасинами з Ордену убивць таємну угоду про спільні пошуки цього Талісману. Нарешті останньому магістру Ордену — Бенедикту Луціусу — вдалося дізнатись із записів інженера Готліба про підземелля одного замку на Дніпрі та про те, що батько Ярини посвячений у таємницю Оберега, а сама юна княгиня має здібності до чарів. Утім, їх мають усі, хто походить з роду Втаємничених. Магістр отруїв її батька, підробив його заповіт й оселився в цьому маєтку. Ми вирішили поки не вбивати княгиню, бо це може викликати зайві підозри. А головне, ми намагаємося використати її здібності задля своєї мети. Нам майже вдалося зробити це в Готському замку на Придніпров’ї. Княгиню треба було принести в жертву під час Великого Ритуалу, але козаки, які допомагають Зберігачам, не дали цього зробити. Тепер нам потрібна ваша допомога.

— І яка це має бути допомога? — покірно запитав інквізитор.

— Ви заарештуєте княгиню й передасте її церковному суду, який, зрозуміло, відправить її на вогнище як відьму. Це і стане нашим Жертвоприношенням, після якого її чарівні властивості посилять нас і допоможуть захопити Талісман. До того ж, маєток князя і його скарби дістануться нам, а звинувачення у смерті княгині не впадуть на Орден. Вас знають як безжального інквізитора, тому ніхто не здивується, якщо ви доведете цю справу до аутодафе.

— А якщо я не погоджусь на це? — вагаючись, запитав інквізитор.

Сеньйора Гельда підійшла до нього зовсім близько й поклала руки на плечі інквізитора. Тепер її очі впритул дивилися на нього.

— А що вам залишається ще робити? Решту життя відправляти на тортури й вогнище нещасних єретиків і каратися, що не згодились на мою пропозицію?

— Хто ти, відьмо? — тяжко дихаючи, тремтячим голосом запитав інквізитор.

— Я походжу з роду могутнього володаря Влахії, і його сила живе в мені. Я передам вам частку своєї сили… Так ви згодні служити нам, Густаве?

Інквізитор після довгої мовчанки кивнув головою. Його трясло, мов у лихоманці. У ту ж мить Гельда охопила його шию руками і швидко нахилила до неї голову. Її чорне волосся закрило плечі й голову інквізитора. Той смикнувся й захрипів. Його руки безвільно повисли вздовж тулуба.

Данько відчув, що жах перехопив його дихання. Він оступився, ледь втримавшись на хиткому стільці. За вікном спалахнула блискавка, палац здригнувся від зловіщого гуркоту грому. Данько ясно побачив у світлі блискавки, як сеньйора підняла голову. На губах її тремтіла потойбічна усмішка, а з обох кутків рота пролягали цівки крові.

Тут Данько не витримав, закричав від жаху й разом зі стільцем з гуркотом покотився на підлогу.

Глава 6. Зоряна доріжка у бронзовому дзеркальці

Данько відразу підхопився і, на бігу розтираючи забите плече, стрімко побіг коридором. У три стрибки він перескочив через сходинки й увірвався до зали. Алхімік Зенон здивовано вперся очима в захеканого, переляканого Данька.

— Пане Зеноне, там, там… таке! — ледь переводячи подих загорлав Данько, — там ТАКЕ! Треба швидше тікати звідси!

Але не встиг алхімік і рота розкрити, щоб докладніше розпитати хлопця, як у залу увірвалися охоронці інквізитора. Один з них, без довгих розмов, ухопив Данька за комір, а двоє інших скрутили алхіміка. У залу неспішно зайшов інквізитор Густав, за ним — сеньйора Гельда. Данько помітив, що інквізитор сильно змінився. Тепер його голомоза голова була закрита гостроверхим чорним каптуром, з якого виглядало бліде обличчя й жахав пустий погляд запалих очей.

— Тепер я, нарешті, зрозумів, що ви й ваш учень є співучасниками відьомських злочинів княгині Ярини. — Повільно глухим голосом промовив інквізитор. — До того ж, цей хлопець збирався завадити ходу розслідування, відвернувши підозру від відьми. Завтра вранці я відвезу вас до краківського церковного суду, який, не сумніваюсь, засудить вас до страти на вогнищі. Вранці я проведу допит із тортурами, зважаючи, що ви і княгиня Ярина відмовляєтесь від визнання своїх злочинів.

— А тепер накажіть відправити затриманих до підвалу, — почувся голос сеньйори з-за спини інквізитора.

Данька й алхіміка мовчазні латники потягнули із зали, провели коридором і вштовхнули в холодний сирий льох. Коли двері зі скрипом зачинилися, алхімік Зенон сів на підлогу й обхопив руками голову. Данько в розпачі озирався навкруги.

— Так що ж ти побачив? — запитав алхімік.

Хлопець коротко розповів про розмову сеньйори та інквізитора і про жахливе видовище під час спалаху блискавки.

— Я так і думав, — у відчаї промовив алхімік, — у залі не було жодного дзеркала, а коли я ближче підійшов до Гельди, то побачив, що моє відображення у її зіницях було перевернуте.

— І що це означає? — похмуро запитав Данько.

— Хіба не зрозуміло?! Сеньйора Гельда є упирем і відьмою! Їхні постаті не віддзеркалюються.

— Що ж робити? — приречено запитав Данько.

Алхімік тяжко зітхнув і підійшов до вузенького віконця, закритого товстими ґратами.

— Якби можна було звідси вибратися й повідомити майстра Ореста! Напевно, він міг би щось придумати. Але як звідси втекти?

І тут Данько згадав про колбу з чарівною маззю, яку він прихопив у лабораторії.

— А може спробуємо це? — запитав хлопець, протягуючи колбу панові Зенону.

Той здивовано подивився спочатку на колбу, а потім на Данька. Хлопець надав своїм очам невинного виразу й потиснув плечима. Алхімік махнув рукою й підійшов до маленького заґратованого віконця без скла. Знадвору до комірчини залітали краплі зливи, що бушувала надворі.

— Слухай, Даньку, — сказав алхімік, озирнувшись на хлопця, — навіть якщо мені вдасться розсунути ґрати, пролізти в це віконце зможеш тільки ти. Спробуй вибратися з маєтку й дістатися до майстра Ореста. Тут алхімік зняв з шиї невелику шкіряну торбочку й витяг з неї маленьке бронзове дзеркальце.

— Зараз на небі хмари, але коли ти будеш дивитися в це дзеркальце, то в ньому зможеш побачити зоряну доріжку. Йди цією доріжкою, вона виведе тебе до майстра Ореста. Розкажеш йому все.

Данько протягнув руку, обережно взяв дзеркальце й заховав його в кишеню. Тим часом алхімік натер свої руки до плечей чудодійною маззю.

Він підійшов до віконця, уважно подивився на свої пальці і взявся за ґрати. Глибоко вдихнувши, алхімік стиснув своїми руками товсті металеві прути. Ґрати затріщали, з них посипалася іржа, і вони повільно почали розгинатися.

За дверима почулися голоси, дзенькнув ключ у замку.

— Швидше залазь мені на плечі! — закричав алхімік. Данько підскочив до нього і швидко, наче мавпа, заскочив на плечі алхіміку, дотягнувся до зігнутих ґрат, ухопився за них і просунув голову назовні. Прямо перед носом він побачив калюжі на землі, у яких булькали дощові струмені. Вдарила блискавка. Двері в льох розкрилися й на порозі з’явилися озброєні слуги сеньйори Гельди. Вона сама стояла попереду зі смолоскипом.

Алхімік підштовхнув хлопця, і той кулею вилетів через віконце, плюхнувшись всім тілом у калюжу.

Десь у підвалі почулися крики, Данько скочив на ноги й не обтрушуючись побіг до воріт маєтку. Вартові стояли біля стіни, ховаючись від дощу. Побачивши Данька, троє латників кинулися йому навперейми. Данько заметався між ними. Він зрозумів, що через ворота йому проскочити не вдасться, тому, побачивши драбину, приставлену до замкової стіни, стрибнув до неї. Один з латників спробував схопити його, але послизнувся на мокрій траві та гепнувся в багнюку. Данько підбіг до драбини і став швидко підійматися. Хлопець сів верхи на стіну й озирнувся: з обох боків до нього, тяжко тупочучи чоботями по дерев’яному настилу, бігли двоє латників.

Данько закричав і стрибнув. Він прокотився по вологій землі, відразу підскочив і стрімко побіг туди, де темніла стіна лісу.

Струмені зливи били Данька по обличчю, одяг його швидко промок наскрізь, але хлопець не звертав на це уваги. Коли він добіг до лісу, злива почала вщухати. Тяжко дихаючи, Данько зупинився під буком і витягнув з кишені бронзове дзеркальце, яке йому дав алхімік. Дійсно, незважаючи на те, що небо було вкрите хмарами, між якими ще котилися, затихаючи, гуркоти грому, у дзеркальці Данько ясно побачив відображення зоряної доріжки. Хлопець аж присвиснув від такого дива й пішов у тому напрямку, куди вказували срібні краплинки зірок. Він вийшов на вузьку стежку, ледь помітну серед густих кущів, і невдовзі заглибився в темний похмурий ліс.

«Недаремно його Чорним називають!» — думав Данько, озираючись на високі темні стовбури дерев, що стіною височіли над його головою. Час від часу він заглядав у дзеркальце; стежка, якою він ішов, точно відповідала напряму зоряної доріжки. Через деякий час Данько вибрався на широку галявину. Небо починало сіріти, наближався ранок. Хлопець ще раз зазирнув у дзеркальце й раптом побачив, що зоряна доріжка щезла, а саме дзеркальце світиться якимось тривожним червоним полум’ям.

Данько здивовано озирнувся, і в цю ж мить небо пронизала блискавка, у світлі якої хлопець побачив, як до нього наближається… сеньйора Гельда! Вона легко йшла по повітрю, неначе плила. Руки її були простягнуті до хлопця, і вона ледь посміхалася. Але ця зловісна посмішка не обіцяла нічого хорошого. Данькові здалося, що він спить і йому сниться жахливий сон. Хлопець закрутив головою, щоб прокинутися, навіть смикнув себе за вухо, але сеньйора Гельда нікуди не ділася.

«Головне — не дивитися в її очі!» — подумав Данько і, зібравши останні сили, стрімголов дременув у лісову гущавину. Страх надав йому сил, він нісся, петляючи, немов заєць, між деревами. Один раз він не витримав і озирнувся — Гельда стрімко летіла за ним між кронами дерев. Вона була прозора, із білим крейдяним обличчям, її чорне волосся розвивалося, немов крила велетенського кажана. Данько відчув, що сили швидко залишають його. Гельда опинилася над його головою, і смертельний холод пронизав усе тіло хлопця.

Данько зарепетував, зробив останній стрибок і раптом впав у якийсь потік води. Невеличкий струмок, що став повноводним після зливи, стрімко збігав схилом гори. Вода підхопила хлопця, закрутила у брудних хвилях і швидко понесла за собою. Данько з усіх сил намагався якщо не вибратися з потоку, то хоча б не захлинутися. Кілька разів його підкинуло, немовби він опинився на спині дикого тарпана. Хлопець добряче наковтався води, аж доки потік не виніс його на вкрите камінням мілке місце. Данько спробував звестися на ноги, але швидка вода вдарила його під колінами, він не втримав рівноваги і сторчма полетів у невеличке озерце, куди впадав водоспад. На мить він опинився під темною водою й ледь виплив на поверхню.

З останніх сил Данько видряпався на берег, хапаючись ослаблими руками за мокре і слизьке коріння дерев, і знесилений упав на траву. Тяжко дихаючи, він підняв голову й заціпенів: у передранковому небі він чітко побачив упирицю, яка виринула між крон дерев і почала швидко наближатися до хлопця. Данько не міг навіть поворухнутись, заворожено дивлячись на свою вірну загибель. Раптом перший промінь сонця прорізав темні хмари, і сеньйора Гельда зникла. Її постать стала зовсім прозорою, і вона розчинилася в ранковому тумані.

Данько ошелешено покрутив головою, вдихнув повітря і втратив свідомість. Хлопець прийшов до тями від того, що хтось трусив його за плече. Данько здригнувся й перелякано закліпав очима. Перед ним стояв кремезний здоровань, одягнений у білу сорочку, гаптовану червоним та чорним і полотняні штани. На плечах здорованя був товстий червоний кептар, прикрашений складними візерунками, на широкому шкіряному чересі висів ніж, штани були заправлені у шкіряні чоботи — капчури.

У руках чоловік тримав топірець-бартку, чиє лезо грізно блищало на сонці. Обличчя незнайомця було суворе, із гострими рисами. Довге чорне волосся спадало на плечі, густі вуса опускалися на груди. Погляд з-під кошлатих брів пронизував Данька наскрізь. Чоловік нахилився, узяв бронзове дзеркальце, що лежало біля Данька й запитально подивився на хлопця. Не вдаючись у довгі пояснення, Данько коротко промовив:

— Мене звуть Данько. Дзеркало мені дав алхімік Зенон. Я шукаю майстра Ореста.

— І нащо він тобі потрібен? — суворо запитав чоловік.

— Про це я тільки йому можу сказати, — уперто нахилив голову Данько.

Чоловік ледь помітно посміхнувся:

— Бач, майстер Орест сам знайшов тебе. Так що розповідай.

Данько трохи помовчав, роздумуючи, чи варто вірити цьому незнайомцю. Раптом він згадав слова свого батька про те, що й у майстра Ореста має бути такий же хрест на правиці.

— А ви мені спочатку свою праву руку покажіть, — сказав він чоловіку, прямо дивлячись у його пронизливі очі.

На мить в очах чоловіка майнуло здивування, але він задер широкий рукав, і Данько ясно побачив на руці з могутніми м’язами такий же хрест, як і в його батька.

Данько полегшено зітхнув і зняв із шиї Печать Зберігачів.

— Я син майстра Богдана, — промовив він і накреслив Печаттю таємний знак.

Орест взяв Печать Зберігачів, уважно роздивився її, повернув хлопцеві й сказав:

— Ну, а тепер розповідай.

І Данько коротко розповів про свої пригоди та про халепу, у яку потрапили його друзі. Коли він закінчив, майстер Орест промовив:

— Ну що ж, не варт гаяти часу — треба врятувати алхіміка і княгиню Ярину, а потім відправимося в гори, для того щоб викувати меч для Оберега.

Глава 7. Засідка коло Білої скелі

— Як же ж ми їх порятуємо? — запитав Данько.

Майстер Орест махнув рукою:

— Та щось придумаємо! — і пішов швидкою ходою кудись у лісову хащу. Данько, ледь встигаючи, біг за ним. Вони швидко піднялися на гору, і майстер Орест уважно озирнувся навкруги.

— Бачу, треба моїх опришків кликати, — повільно сказав він і пронизливо свиснув. Свист прокотився над горою, мов раптовий вітер. Данько аж вуха затулив, з повагою дивлячись на майстра Ореста. Той постояв, прислухаючись до тиші, що настала тільки-но стихла луна від свисту.

— А тепер пішли, — суворо наказав майстер Орест і почав спускатися з гори майже непомітною стежкою. Але не встигли вони пройти і трьох десятків кроків, як з-за стовбура високого бука з’явився високий вусатий чоловік, одягнений як і майстер Орест. За чересом у нього було два пістоля, а в руках він тримав лук.

— Що чути, друже Василю? — звернувся до нього майстер Орест.

— З княжого маєтку сьогодні вранці виїхали зо два десятки вершників, — відповів Василь, — вони охороняють візок, у якому знаходяться двоє людей у кайданах. Здається, це княгиня Ярина й алхімік Зенон. Супроводжує їх якийсь чоловік у сутані, мабуть, інквізитор і та відьма, що із магістром Луціусом завжди перебуває.

— А скільки вас зараз на горі є? — запитав Орест.

— Аж п’ятеро залишилося. — гордо відповів Василь. — Четверо на Мадярщину пішли, троє в Львові цехмістру Любомирові допомагають порядки навести, а двоє села від песиголовців охороняють. Щось останнім часом багато цієї нечисті розвелося.

— Ну, п’ятеро так п’ятеро. — Спокійно промовив майстер Орест. — Збирай ватагу та спробуємо інквізитора біля Білої скелі перехопити. А я поки їх лісом поводжу, щоб хлопці встигли до Білої скелі дістатися.

Василь кивнув головою і двічі стукнув обухом свого топірця-бартки об стовбур дерева. У ту ж мить Данько здивовано побачив, як невеличка ялинка із добрячим шматком дерну навколо коріння відсунулася, відкриваючи чорний отвір. Із отвору один за одним вибралося четверо високих, кремезної статури чоловіків. Троє тримали в руках луки, а один — довгий мушкет.

— То що, браття-опришки, за роботу? — посміхнувся Василь. Опришки весело привітали свого ватага й майстра Ореста. Через мить вони зникли в гущавині.

— Зараз хлопці біля скелі засідку влаштують, а я вже спробую зробити так, щоб пан інквізитор трохи лісом пройшовся, свіжим повітрям подихав, — підморгнув майстер Данькові. Вони перейшли на іншу, ще вищу гору. На її вершині Данько побачив, що весь Чорний ліс розлігся перед його очима. Десь вдалині, на обрії біліли стіни Львова. До схилів гір тулилися невеличкі хатини, вузькі дороги плуталися поміж дерев. Однією дорогою неспішно просувалися вершники, оточивши візок. Данько придивлявся, йому навіть здалося, що він побачив струнку дівочу постать у білій сукні та довгов’язого сумного алхіміка.

Майстер Орест напружився і простягнув руки в бік цієї процесії та щось пристрасно зашепотів. Данько побачив, як вершники зупинили своїх коней і почали здивовано озиратися навкруги. Коли вони нарешті знову зрушили з місця, то спрямували своїх коней на дорогу, що вела назад до маєтку.

— Ну ось, нехай покрутяться, — сказав майстер Орест, витираючи піт з чола, — а ми підемо до Білої скелі, туди, де братчики зустрінуть цих дорогих гостей.

Вони швидко спустилися з гори, перейшли вбрід вузеньку стрімку річку й через півгодини вийшли на широкий шлях. Через деякий час вони дійшли до місця, де над шляхом нависала скеля з білого каменю, а з іншого боку підступав темний густий ліс.

Опришки сиділи на скелі й мовчки палили довгі люльки-файки. Вони познімали свої кептарі й у своїх білих сорочках і штанях здавалися частиною цієї скелі.

— Усе, браття, зараз вони під’їдуть, — сказав майстер Орест.

— Погано, що не вночі доводиться на них чатувати — промовив ватаг Василь, — але все ж спробуємо їх добряче привітати.

Невдовзі опришок, який сидів найвище, махнув своєю шапкою-кресанею.

— Їдуть, — стиха промовив він.

Опришки затаїлися, приготувавши зброю до бою.

Данько почув форкання коней та тупіт копит, а через деякий час процесія вигулькнула з-за лісу. Вузькою дорогою, що звивалася між скелями, їхало з десяток вершників, за ними — запряжений парою коней візок з полоненими. З одного боку візка їхав згорблений інквізитор, а з іншого — пані відьма на чорному коні. Замикали процесію ще десять озброєних латників. Було видно, що вершники втомилися блукати лісом. Сонце добряче припікало їхні панцирі, чоловіки час від часу витирали піт з розчервонілих облич.

Серце Данька стислося від жалю, коли він побачив Ярину. Її руки й ноги були скуті тяжким ланцюгом. Здавалося, вона з усієї сили намагається зберігати спокій, але в її погляді відчувалися страх і невпевненість. Алхімік Зенон, теж зі скутими руками, озирався навколо.

«Мабуть відчуває, що майстер Орест недалеко,» — подумав Данько.

Коли вершники порівнялися з Білою скелею, високе дерево, що стояло край дороги, захиталося і з тріском впало на землю, перегородивши шлях. Коні перших вершників перелякано заіржали й закрутилися на місці. Один кінь став дибки і скинув свого вершника, який, гримлячи панциром, покотився на землю. Коли вершники трохи вгамували своїх коней, біля дерева з’явився ватаг Василь. Він поставив ногу на стовбур і уважно подивився на процесію.

— Я ватаг опришків Василь Гануляк, — гордо сказав він, — і ніхто Чорним лісом не може проїхати, не спитавши в мене дозволу!

Стражники зі здивуванням вперлися очима у кремезну постать опришка.

— Як ти смієш заважати мені, інквізитору Густаву! — закричав інквізитор.

— А інквізиція нехай навіть не потикається в цей вільний край свій ніс пхати, — погрозливо промовив ватаг опришків.

— Ну бережись, відступнику! — прошипів інквізитор і наказав охоронцям: — Убийте його.

Троє вершників зіскочили з коней і, виставивши вперед списи, побігли до Василя, плутаючись між гілок поваленого дерева. Опришківський ватаг підхопив свій топірець, вправно відбив удар одного списа, ухилився від другого, перехопив рукою третій та біля наконечника й одним ударом топірця перерубав древко навпіл.

Зі скелі гримнув мушкетний постріл і свиснули стріли — кілька латників повалилися зі своїх коней. Решта застигла, нерішуче озираючись навкруги.

— Уперед, убийте його! — горлав інквізитор, і латники почали збиватися докупи, готуючись до рішучої атаки. Данько з острахом дивився на їхні алебарди з широкими лезами, на блискучі шоломи та гострі палаші. Було зрозуміло, що п’ятеро опришків не зможуть протриматися проти такого великого загону. Наступила загрозлива тиша.

Раптом на шляху з’явився великий натовп чоловіків, які наближалися зі сторони міста Лева. Данько зі страхом помітив, що тепер опришки опинилися в оточенні: з одного боку — стражники інквізитора, з іншого — невідомі люди. Латники теж здивовано дивилися на городян. Тих було не менше сотні. Кожен мав у руках якусь зброю: сокири, тяжкі молоти, луки й навіть мушкети. Невдовзі вони підійшли до скелі. І тут Данько побачив, що веде цих людей цехмістер кожум’як пан Любомир. Цей кремезний чоловік тримав на плечі величезну довбню, з якої стирчали довгі залізні цвяхи. Біля нього йшов огрядний чоловік у довгому жупані, і спирався він на довгий посох із мідним набалдашником. Ставши поруч з ватагом Василем, пан цехмістер поставив перед собою довбню, сперся на неї і грізно ревонув:

— Наше Львівське братство вирішило захистити шановного пана Зенона та високоповажну княгиню Ярину. Люди ці добре відомі всім своєю набожністю, благочинністю та добрими справами.

Чоловік із мідним посохом статечно промовив:

— Я голова Львівського братства й міський суддя Остап Когут. Ми з’ясували, що пан Луціус незаконно став опікуном княгині Ярини, крім того, вердикти інквізиції не можуть мати сили в її маєтку. Тому, іменем вільного міста Львова, наказую вам відпустити своїх в’язнів.

Ватаг Василь розвів руками й посміхнувся:

— Я ж казав, пане інквізиторе, що для вас немає місця на наших землях!

Обличчя інквізитора Густава злісно скривилося. Він вихопив з кишені сутани пістоль і вистрелив у ватага опришків. Василь встиг пригнутися, і пробита шапка злетіла з його голови. Ватаг блискавичним рухом метнув свій топірець у інквізитора. Топірець декілька разів прокрутився в повітрі, зблиснувши на сонці гострим лезом, і вп’явся у груди інквізитору. Той захитався і впав на землю. Латники підхопили його. Один із охоронців підніс мушкет, цілячись у Василя, але зі скелі свиснула стріла і пробила йому руку. Латник вронив мушкет і злякано озирнувся на скелю.

— Нас тут багато, — сказав Василь, — хочете залишитися живими — віддайте нам своїх в’язнів.

Данько помітив, як перекосилося від злості обличчя сеньйори Гельди. Вона зацьковано озирнулася, розвернулася й погнала чвалом свого коня між деревами.

Латники швидко порадились між собою.

— Ми згодні, — сказав один з них, — дозвольте нам забрати інквізитора й повернутися до Кракова.

Пан суддя кивнув головою, і городяни розступилися, даючи дорогу. Латники перекинули інквізитора поперек його віслюка, проїхали крізь натовп і невдовзі щезли в далечині.

Братчики переможно загорлали й побігли до візка. Через мить кайдани з рук княгині й алхіміка злетіли, і городяни радісно привітали звільнених.

Княгиня Ярина слабко посміхалася. Здавалося, вона сама не вірить у несподіваний порятунок. Алхімік Зенон полегшено розтирав руки, щойно звільнені від кайданів. Данько ледь зміг протиснутися до них.

— Даньку, друже! Добре, що ти вчасно привів допомогу! — Радісно сказав алхімік, побачивши замурзане, але щасливе обличчя хлопця.

— Нічого, і не таке бувало, — сказав тоном бувалого вояки Данько.

Княгиня Ярина посміхнулася і м’яко провела долонею по розпатланій чуприні Данька. Хлопець аж застиг на місці, не в силах промовити жодного слова й тільки мовчки дивлячись на дівчину.

Тим часом до княгині Ярини підійшов суддя Когут і урочисто промовив:

— Наше Львівське братство бере під свій захист ваш маєток. Ви, шановна княгине, постановою нашого суду звільняєтесь назавжди від опіки магістра Бенедикта Луціуса.

Данько ледь не підстрибнув від радості. Ярина змахнула непрохану сльозу й щиро подякувала городянам. Усі радісно зашуміли. І тут хтось торкнув Данька за плече. Хлопець обернувся — позаду стояв майстер Орест.

— Часу замало, — суворий голос майстра Ореста контрастував зі святковим настроєм городян і врятованих ними бранців.

— Мені треба поговорити з тобою і княгинею.

Данько і Ярина пішли за ним. Вони вийшли на галявину, і майстер Орест промовив:

— Княгине, чи передав вам батько перед смертю якусь таємницю, попередивши, що ви можете передати її тільки одній людині?

— Ви майстер Орест? — запитально подивилася на нього княгиня.

— Так, — кивнув головою майстер, — він мав сказати, де захована Криця Карпат для Меча Оберега.

Княгиня Ярина кивнула:

— Так, перед смертю мій батько сказав, де знаходиться Криця Карпат. Вона в нашому мисливському будиночку, у сховищі, про яке знаю тільки я.

— Добре, — кивнув головою майстер Орест, — сьогодні вночі я викую Меч Оберега. Зараз я піду у свою кузню щоб приготувати все необхідне, а ви з Даньком знайдіть Крицю Карпат. Ти, хлопче, принеси її якомога швидше до моєї печери, де знаходиться кузня.

— А як я знайду вашу кузню? — запитав Данько.

— Тебе проведе ватаг Василь, який буде охороняти вас.

Тим часом до них підійшов цехмістер Любомир. Він низько вклонився княгині й промовив:

— Шановна панно Ярино, завтра ми надішлемо до маєтку охорону від нашого братства, а зараз нам треба вертатися до Львова.

— Не турбуйтеся, пане цехмістре, — лагідно промовила княгиня Ярина, — я впевнена, що в маєтку мені тепер ніщо не загрожуватиме.

Подякувавши львівським братчикам за допомогу й попрощавшись з алхіміком Орестом, княгиня Ярина й Данько в супроводі ватага Василя й чотирьох опришків неспішно відправилися до невеличкого дерев’яного будиночку, що знаходився в гущавині Чорного лісу. Уже вечоріло, коли вони нарешті дісталися до високого частоколу, яким було обнесено князівський будиночок. Опришки відчинили скрипучі дерев’яні ворота. На подвір’ї, порослому травою, панувало запустіння. Було помітно, що тут ніхто не жив уже дуже давно. Обличчя княгині спохмурніло.

— Ми вас тут, на подвір’ї почекаємо, — сказав ватаг Василь.

— Добре, — кивнула головою Ярина і звернулася до Данька:

— Пішли, покажу тобі, де мій батько заховав Крицю Карпат.

Вони зайшли в будинок. Здавалося, колись тут вирувало життя. Але тепер він мав похмурий вигляд. До того ж, сонце вже сховалося за обрій, і в кімнатах панувала темрява. Пахло цвіллю, зі стелі звисали довгі пасма павутини. Данько викресав вогонь, запалив свічку та передав її Ярині. Вони зайшли в кутову кімнату на першому поверсі. Було видно, що сюди вже давно ніхто не заходив. На столі та дубових кріслах лежав товстий шар пилу, зброя, що висіла на стіні, місцями поржавіла. На одній стіні на полицях Данько побачив багато старих книг.

— Тут мій батько читав мені цікаві книги латиною, грецькою та руською мовами й розповідав дивні історії, — сумно сказала Ярина й запалила на столі кілька недопалків товстих свічок. — А десь тут має бути скарбниця, — промовила вона й підійшла до полиці з книжками. — Батько, мабуть, передбачав, що колись недобрі люди погрожуватимуть нам, тому надійно заховав Крицю, яку не встиг передати майстру Оресту.

Із цими словами княгиня вийняла одну книгу і протягнула руку до стіни. Вона зробила легкий рух рукою, щось клацнуло, полиця повільно відсунулася, відкриваючи невеличкий отвір-сейф. Ярина обережно вийняла із отвору довгий тяжкий предмет, загорнутий у шкіру. Данько підхопив його й допоміг дівчині покласти важкий згорток на стіл.

— Це і є Криця Карпат, — сказала Ярина, — батько разом з майстром Орестом відлив її в таємних ливарнях, що знаходяться далеко в горах. Батько встиг підготувати Крицю за допомогою стародавніх заклять.

— Скажи, Ярино… — почав казати Данько, але не встиг договорити. Йому здалося, що за його спиною прошелестіло повітря, немовби до кімнати залетів великий кажан. Він озирнувся й застиг на місці. За ними стояла сеньйора Гельда, і її губи на блідому обличчі кривилися у зловісній посмішці.

Глава 8. Песиголовці

Данько розгублено озирався в пошуках порятунку. Гельда ступила один крок до них. Вона холодно промовила, незмигно дивлячись на Ярину:

— Зараз ти поїдеш зі мною, а цей хлопець загине.

Княгиня стрепенулася. На її обличчі спочатку з’явився страх, але вона змогла подолати його. Тепер її очі світилися гнівом:

— Досить, закінчилася твоя влада наді мною! Забирайся звідси геть до свого Луціуса!

Гельда ніколи не бачила такою княгиню. Вона відступила на крок. Ярина обернулася до Данька і сказала:

— Швидше, діставай Крицю!

Данько, не гаючи часу, почав неслухняними пальцями розплутувати мотузки, якими був міцно перев’язаний згорток із Крицею. Упириця кинулася до них, виставивши вперед розчепірені пальці. З її губ вирвалося зміїне шипіння.

Ярина стала перед нею і простягнула руки долонями вперед:

— Заклинаю тебе Святим Хрестом і правдою нашого краю, заклинаю тебе силою води й таємницями землі, заклинаю тебе променями сонця й силою небес, — заговорила дівчина дзвінким голосом, наближаючись до Гельди, — заклинаю тебе правдою мого народу, щезни разом із Тьмою.

У голосі Ярини відчувалася дивна, небачена сила, і сеньйора почала повільно відступати.

Данькові нарешті вдалося розплутати згорток, і він витяг з нього тяжкий крицевий брус. Хлопець підняв його наче меч і став біля Ярини. Гельда відсахнулася від нього і впала на підлогу. У ту ж мить до кімнати вбіг ватаг Василь і двоє опришків.

— Ну що, попалася, нечиста сила! — закричав Василь. — Добре, що ми її коня біля частоколу побачили, та вчасно поспіли, а то хтозна, що вона ще накоїла би.

Опришки міцно зв’язали Гельду цупкими шкіряними ременями.

— Тепер не будеш у нашому лісі всяку нечисть розводити, — похмуро сказав ватаг.

Відьма лежала нерухомо, заплющивши очі. Здавалося, вона не дихала. Раптом її очі широко відкрилися, тіло вигнулося дугою, і сеньйора почала говорити якісь слова. Спочатку тихо, а потім все гучніше й гучніше, аж поки ці звуки не злилися в один несамовитий крик. Слова, що зривалися з її губ, були незрозумілі, але в них відчувалася загроза. Здавалося, чорне вороння розліталося з її рота по всьому маєтку й відлунювалося в лісі. Ремені, якими була вся сповита, затріщали від нелюдської сили, з якою упириця борсалася на підлозі. У її розширених очах палав вогонь пекельної ненависті й потойбічної сили. Несподівано Гельда завмерла. Запала тиша. Усі полегшено зітхнули, але через мить з лісу донеслося довге низьке виття.

Схоже було, що це виє один великий вовк, аж раптом до цього завивання приєдналося ще одне, потім ще одне й через хвилину здалося, що виє ціла вовча зграя. Княгиня, Данько й опришки перезирнулися — щось було в цьому завиванні таке, що охоплювало душу жахом.

— Песиголовці! — вигукнув один з опришків.

— Дивно, раніше вони ніколи не з’являлися зграями, — замислено промовив ватаг Гануляк і швидко наказав: — Гельду замкнути в цій кімнаті. Усім швидко на частокіл! Вам, панно Ярино, краще залишитися на подвір’ї. Хлопці, срібні стріли у всіх є?

Вони вибігли на подвір’я. На небі яскраво сяяв місяць. Виття припинилося, але тиша була зловісною, і Данько ясно відчував небезпеку, що причаїлася між високими деревами навколо будинку.

П’ятеро опришків і Данько підбігли до частоколу і швидко забралися на поміст вздовж стіни. Княгиня Ярина стояла, притиснувшись спиною до вхідних дверей. Вона не хотіла залишатися сам на сам з відьмою, але й песиголовці жахали її не менше.

Опришки насторожено вдивлялися в лісові хащі. Данько, тяжко дихаючи, міцно стискував Крицю Карпат у руках. Раптом зігнута тінь вихопилась з лісу й почала пробиратися через галявину до частоколу. При світлі місяця Данько побачив зігнуту людську постать у якомусь дранті. Мороз пройшов шкірою хлопця, адже ця людина мала велику псячу голову! Потвора застигла на хвилину, принюхуючись до повітря.

Песиголовець мав довгі м’язисті руки та широкі плечі. Коли потвора наблизилася на пару десятків кроків до частоколу, ватаг Гануляк, який вже тримав у руках напнутий лук, вихопився з-за стіни й вистрілив. Дзенькнула тятива, і стріла, зблиснувши срібним наконечником, пронизала груди чудовиська наскрізь. Із пащі потвори вихопилося харчання, песиголовець захитався, зробив крок і впав на землю. У ту ж мить ліс вибухнув пронизливим завиванням, і на галявину вискочило з півтора десятка песиголовців. Одночасно дзенькнули тятиви чотирьох луків, гримнув постріл з мушкету. Троє песиголовців нерухомо впали на землю, ще двоє закрутилися із завиваннями на землі. Але решта вже добігла до частоколу й почала видиратися на стіну, чіпляючись за деревину великими міцними кігтями. Опришок, який тримав у руках мушкет, тицьнув прикладом псячу голову, що з’явилася над стіною. Знизу чулося оскаженіле гарчання.

— До будинку! — скомандував ватаг, і опришки стрімголов зіскочили з частоколу і підбігли до міцних дубових дверей. Данько трохи загаявся й побачив волохаті товсті пальці з кігтями, які вчепилися у край стіни. Хлопець завмер, і через мить прямо перед ним виринула величезна собача голова з вишкіреною пащею. Данько закричав і махнув Крицею. Тяжкий брус просвистів над головою песиголовця, той відпустив частокіл і покотився вниз.

Данько зістрибнув зі стіни й побіг до будинку. Через частокіл вже перестрибували песиголовці. Опришки встигли поцілити ще кількох і вихопили свої топірці, приготувавшись до рукопашного бою.

— Усередину! — закричав ватаг.

Вони заскочили будинок і зачинили на засув тяжкі двері. Ледь встигли опришки покласти дубовий засув у залізні пази, як ззовні почулися гучні удари, від яких міцні двері затрусилися.

Данько завмер, піднісши над головою грізну Крицю Карпат. Пройшла довга хвилина. Данькові здавалося, що його серце гупає у грудях не менш сильно, ніж удари песиголовців об двері.

Нарешті, від міцного удару двері розлетілися на друзки, і до палацу увірвалися песиголовці. Опришки, вправно відбиваючись від них своїми топірцями, збилися в коло, усередині якого опинилися Данько і княгиня Ярина.

Песиголовці з гарчанням оточили їх, оскаженіло клацаючи довгими білими іклами. У їхніх жовтих очах відбивався блиск опришківських топірців. Було зрозуміло, що зараз натовп песиголовців змете й порве на шматки оборонців.

І тут Данько згадав про Печать Зберігачів. Він вихопив Печать і почав швидко креслити таємний знак, обертаючись по колу. Навколо опришків з’явилося ледь помітне сяюче коло, від якого відчахувалися песиголовці.

Ватаг Василь тихо промовив:

— Повільно відходимо до лісу.

Притиснувшись плечима один до одного, щоб не розірвати коло, виставивши перед собою грізні топірці, оборонці почали повільно просуватися на подвір’я. Сіра стіна песиголовців із гарчанням розступилася, немовби невидима сила відкинула їх. Опришки вибралися на подвір’я й обережно почали відходити до воріт частоколу. Данько не переставав креслити таємний знак, і сяйво навколо них посилювалося. Песиголовці, хижо блимаючи вищиреними пащами, не маючи сил переступити сяючу межу, супроводжували їх.

Коли оборонці вийшли на галявину, де все ще темніли постаті вбитих песиголовців, і підступили до лісу, з воріт вихопилася звільнена сеньйора Гельда. Відьма летіла не торкаючись землі. Її чорне волосся розвивалося, білі руки з чорними кігтями були простягнені в бік сяючого кола.

— Убийте їх усіх! — Заверещала вона, і у відповідь почулося виття десятків чудовиськ.

Данько з жахом накреслив перед упирицею правою рукою чарівний знак, а лівою навів на неї Крицю Карпат. З меча вилетів струмінь світла, який поцілив у відьму. Сеньйора Гельда скрикнула, впала на землю та почала відповзати геть. З останніх сил вона свиснула, і раптом один з песиголовців перетворився на великого чорного коня. Відьма скочила на нього і швидко поскакала геть, розчинившись у нічній темряві.

Як тільки зникла сеньйора Гельда, песиголовці із завиванням розбіглися. Опришки, княгиня й Данько зупинилися, ще не вірячи у свій порятунок. Ватаг Гануляк витер піт з чола, подивився на зоряне небо і промовив:

— Дякуємо Господу та силам цієї землі. Спасибі й тобі, Даньку. Сподіваюся, ти поцілив її у саме серце, і відьма більше ніколи не повернеться сюди. А тепер слід поспішати. Меч треба викувати саме цієї ночі.

Чоловіки швидко просувалися ледь помітними стежками, Данько і Ярина намагалися не відставати від них. Через дві години вони вибралися на високу гору. На її вершині Данько помітив вогонь. Коли вони під’їхали ближче, то стало зрозуміло, що цей вогонь виривається із ковальського горна, який роздмухував кремезний чоловік у білому фартуху.

Майстер Орест стояв біля ковадла, спершись на величезний молот.

— Довго ви блукали, — звернувся він до опришків. Ватаг Гануляк коротко розповів їм про нічну пригоду.

— Полетіла ця Гельда у свою Трансильванію. Після такого одкошу навряд чи вона знову до нас повернеться, — замислено промовив Майстер Орест і махнув рукою. — А тепер до справи. Крицю привезли?

Данько мовчки простягнув йому крицевий брус та Печать Зберігачів.

— Добре, — суворо промовив майстер, повісив на свою могутню шию Печать Зберігачів й уважно оглянув Крицю Карпат, — а тепер до роботи.

Він кивнув ватагу, той одягнув великий шкіряний фартух і взявся роздмухувати міхи сильними рвучкими рухами. Полум’я із ревом вирвалося з горну. Коваль узяв брус і став нагрівати його в горні. Коли Криця нагрілася до білого, майже прозорого кольору, він поклав її на ковадло й почав обробляти молотом, примовляючи якісь слова.

Опришки, княгиня Ярина й Данько, стали навколо Майстра й зачаровано дивилися на його роботу. Данько бачив, як поступово вправні удари молота надають Криці форму меча. Здавалося, що молот майже не торкається крицевого бруса, але розпечені окалини сипалися яскравими блискітками від його дзвінких ударів.

Здавалося, майстер не відчуває втоми, його могутні м’язи на плечах і руках блищали від поту та перекочувалися сталевими кулями під шкірою.

Заворожений цим дійством, Данько не помітив, як сплив час. Коли перші промені сонця впали на гору, майстер взяв лещатами готовий меч і промовив, зануривши його у джерело, що било кришталевими струменями біля самої кузні:

— Нехай ця джерельна вода надасть тобі священної чистоти й життєдайної сили.

З джерела з шипінням піднялася хмарка пари. Потім коваль нагострив меч, обережно протер шматком тканини й підняв до неба. Ранкові сонячні промені заграли на його прямому і ясному, мов дзеркало, лезі.

— Нехай Святе сонце подарує тобі частку свого світла, щоб Тьма завжди відступала від тебе! — урочисто промовив Майстер. Коваль провів мечем навколо себе, і в лезі відбився величний краєвид, що розстилався навколо гори.

— А тепер, прошу вас, могутні гори Карпатські, — гучно промовив Майстер і його голос луною понісся схилами, — обдаруйте цей меч своєю непоборною силою!

Раптом Данько побачив, як до меча в руках майстра линуть хвилі дивного світла, і зброя засяяла так, що всім засліпило очі. Здійнявся вітер, і десь здалеку, немовби відповідаючи на прохання Майстра, почулося відлуння грому. Здавалося, меч увібрав у себе й відлуння грому, і сонячні промені, і кришталеве сяйво.

Майстер Орест підійшов до Данька і простягнув йому меч:

— Тепер у тебе є Меч Зберігачів, бережи його! І нехай тобі вдасться з його допомогою зібрати Оберіг.

Данько вклонився, взяв у руки меч і відразу відчув, що криця насичує його нездоланною силою.

— Бережи й Печать! — промовив Орест, одягаючи хлопцю на шию Печать Зберігачів. — Тепер тобі, Даньку, треба вирушати на Запоріжжя. Зараз зі Львова вертаються на дніпровські пороги козаки на чолі зі славним лицарем Байдою-Вишневецьким. Ватаг Василь проведе тебе до них. Будемо прощатися. Але знай, що тут ти завжди знайдеш допомогу надійних братчиків. Коли побачиш свого батька — Майстра Богдана — передавай йому вітання від мене. Тепер тобі слід знайти Книгу Низову. Запам’ятай, зберігає її наш третій Майстер — літописець Петро. Живе він відлюдником у печері Київської Лаври. Ти покажеш йому Меч і Печать Зберігачів. Тоді він навчить тебе, як прочитати у Книзі Низовій про те, як створити Оберіг. Що ж, друже, давай прощатися.

Майстер Орест обійняв Данька. Опришки, посміхаючись, зібралися коло Данька.

— До зустрічі, легіню!

— Повертайся до нас — з тебе славний опришок буде!

— Помолися за нас у Святій Лаврі!

Данько дружньо попрощався з ними й підійшов до княгині Ярини.

— Дякую тобі, Даньку, за все, що ти зробив для мене, — промовила дівчина й ласкаво посміхнулася, — справи в тебе поважні й небезпечні, але нехай завжди буде з тобою твоя вдача і твоє щастя. Знай, що я завжди буду пам’ятати тебе й буду щаслива тебе знову побачити.

Промовивши ці слова, Ярина нахилилася й поцілувала хлопця у щоку. Данько трохи зніяковів, переступив з ноги на ногу, зашарівся й ледь вимовив:

— І я тебе не забуду…

— Час вирушати, — промовив ватаг Гануляк, поклавши руку на плече хлопця. Данько мовчки кивнув головою й пішов за ватагом до дерева, де було прив’язано двоє баских коней. Хлопець йшов і все озирався на білу постать Ярини, яка стояла і прощально махала йому рукою.

Глава 9. Книга Низова

Коли Данько й ватаг Гануляк дісталися до Львова, козаків у ньому вже не було. Вони вирішили свої дипломатичні справи і спішно відбули до Києва. Розчаровані Данько з Василем вирішили їхати самі до стольного граду. Під вечір, втомлені від швидкої їзди, вони зупинилися край битого шляху, відпустили коней попастися й сіли під тінню розлогого дерева. Ватаг витягнув з торби добрячий шмат сиру, чорну хлібину, відкрив флягу з джерельною водою й вони добряче повечеряли. Данько ліг на траву й задрімав.

— І хто ж тут на всю Галицьку землю так сопе! — почув він крізь сон над головою знайомий голос. Данько стрепенувся і здивовано закліпав очима — прямо перед ним стояв… козак Голота, тримаючи коня в поводу. За ним хлопець побачив на шляху ще з півтора десятки кінних козаків.

— Ось так зустріч, — посміхався Голота, розвівши руки, — йшов до Криму, а дійшов до Карпат!

— Дядьку Голото! — аж схлипнув розчулений Данько, який усе ще не вірив своїм очам.

Козаки розреготалися. Засміявся й Данько.

— От і добре, пане Голото, мене просили довести цього славного хлопця до козаків, а козаки самі до нас прийшли. Так що буду я до свого товариства повертатися, — потиснув руку козаку ватаг Гануляк. — До речі, деякі наші опришки хочуть до вашого Дніпровського коша завітати, так що прийміть їх по-братськи.

— Чи ти не знаєш, як ми братів зустрічаємо? — посміхнувся Голота. — Забув, як разом на Волощину ходили турків шарпати?

— Не забув… Ну що, до зустрічі, братику? — потис руку Данькові ватаг Гануляк.

— До зустрічі, — поважно відповів опришкові Данько.

Ватаг Гануляк попрощався з козаками і зник між зеленими деревами. Данько перекинув через спину Меч Зберігачів, старанно загорнутий у шкіряний чохол, і заскочив на коня, який залишив йому ватаг опришків.

— Дозвольте, пане отамане, щоб мій братчик Данько до нашого товариства приєднався? — звернувся Голота до високого огрядного чоловіка, що відрізнявся своєю статечною поставою.

Чоловік уважно оглянув Данька й кивнув головою:

— А чом би й ні? Нехай іде до нашого коша, знаю я, що в тебе, Голото, абихто серед братчиків не водиться.

Чоловік торкнув повідця, і козаки поїхали за ним широким битим шляхом. Данько їхав поруч з Голотою.

— Пане Голото, а як ви сюди потрапили? — спитав хлопець, коли вони рушили з місця.

— Краще ти розкажи, як тебе в ці краї занесло? — засміявся Голота, і бачачи зацікавленість Данька, продовжив:

— А у нас новий отаман — лицар з лицарів, князь Дмитро Вишневецький, рід якого від славних Волинських ведеться. Як увійшов він до нашого лицарства, дали ми йому прізвисько Байда. Почав він козацтво, яке до того окремими ватагами по байраках і ярах сиділо, збирати в єдиний кіш. До того ми сила розпорошена була, а тепер, якщо вдасться йому всіх козаків воєдино зібрати, то цілий світ нас не зможе подолати. Думає він з нашого степу та з Дніпровських порогів незламну фортецю зробити, об яку розіб’ються всі вороги. Їздив він і до князя Литовського, і до царя Московського, а зараз від короля Польського повертаємось. Але ніхто з очільників інших держав не хоче нам допомогти в цій святій справі. Усі прагнуть козацтво під своєю рукою мати, немов озброєних хлопів своїх. Так що тільки на себе сподіватися треба. Зараз гуртується козацтво на славному острові Хортиця. Збудували ми там міцний замок і вже готуємося до оборони, бо розвідка донесла, що сам Кримський хан на нас з Ордою та турками йде.

— А як там мій батько, кобзар Будник, Жила, невільники? — зі страхом у серці запитав Данько.

— Усі живі-здорові. Бачилися з ними на Хортиці. Розповідали вони мені про дивовижні пригоди, які з вами у Криму сталися. Як відправилися вони від берега, то цілий день за ними три турецькі галери гналися. Добре, що капітан на їхньому кораблі вправний був, — змогли гарматами в галер щогли позбивати та від погоні втекти. Усякі чудасії розповідали, навіть казали, що вночі якогось крилатого лева над кораблем бачили! Ну добре, а що ти мені повідаєш?

І потягнулася довга розповідь Данька про свої дивовижні пригоди… Розповів Данько Голоті й те, що вкрай треба знайти йому біля Київської Лаври відлюдника Петра…

Довго їхали козаки. На ніч зупинялися вони табором під зоряним небом, варили куліш та співали свої довгі пісні. Данько швидко почав відчувати себе серед них як риба у воді, всі вважали його рівноправним козаком свого коша.

Нарешті, коли побачили козаки, як сяють під променями сонця маківки київських церков, Голота під’їхав до отамана і промовив:

— Дозвольте, пане отамане, мені з Даньком до Лаври завернути, ми до нашого коша пізніше прилучимося.

Отаман ствердно кивнув половою:

— Довго ми в Києві не затримаємось, так що завтра вранці виїжджайте на пристань біля Перунового плеса, а вже звідти вирушимо чайкою по Дніпру. І не забаряйтеся, бо чекати довго не будемо!

Данько й Голота повернули своїх коней і поїхали дніпровськими схилами.

— А ви знаєте, де відлюдник Петро живе, пане Голото? — запитав козака Данько.

— Та хто ж не знає? Наші козаки до нього іноді навідуються, як у Києві бувають. Дуже він вчена й мудра людина. Кажуть, що сам він колись козакував, але вже дуже давно розпрощався з товариством і тепер живе самітником поблизу Лаври.

Так, неспішно розмовляючи, дісталися вони до підніжжя порослої густим лісом гори.

— Ось ми й приїхали, — промовив козак Голота, зістрибнувши з сідла.

Козак розсідлав коня, стриножив його й відпустив пастися. Теж саме зробив і Данько. Хлопець здивовано озирався — йому здалося, що поруч немає ніяких слідів людського житла. Але Голота впевнено попрямував до густих кущів бузини, нахилився й постукав у невеликі дерев’яні двері.

Деякий час було тихо, чутно було лише щебет пташок та звук хвиль, які повільно накочувалися на берег. А потім двері зарипіли й відчинилися. На порозі стояв високий, сивобородий чоловік. Тяжко було визначити, скільки йому років. Борода, що спадала на його широкі груди, була білою, як сніг, але сині очі дивилися пронизливо і ясно. Старець стояв прямо і, не зважаючи на похилий вік, мав доволі сильну статуру.

— Слава Ісусу Христу! Вибачте, будь ласка, пане схимнику, що потурбували вас, але маємо до вас важливу справу, — сказав, скидаючи шапку козак Голота.

— Навіки слава. Заходьте, прошу.

Данько, притримуючи загорнутий Меч, що висів у нього за спиною, увійшов у двері й почав озиратися навкруги. Відразу він відчув вологу прохолоду й запах книжкового пилу. Вони пройшли темним низьким коридором і опинилися в невеликій кімнаті-келії, видовбаній у скелі. Печеру освітлювала свічка, що стояла на невеликому дубовому столі. Поруч лежали дві великі книги. Одна — дуже товста, у пожовклій пергаментній обкладинці з бронзовими накладками. Книга була розгорнута посередині. Було видно, що печерник щойно читав її. Данько побачив списані дрібним почерком папірусні листки. На одному з них блищали ще свіжі чорніла. Придивившись до відкритої книги, Данько зі здивуванням помітив, що її цупкі сторінки були чисті.

— Я козак Голота, а це наш братчик Данько, ми приїхали, щоб… — почав казати козак, але пустельник перервав його:

— Для чого ви прибули, я знаю. Давно чекаю, коли настане час відновити Оберіг, і коли з’явиться той, кому маю передати своє знання про Книгу Низову.

Голос літописця Петра, заворожуючи, лунав під стінами печери. Данько, який вже навчився нічому не дивуватися, тут не стримався й несміливо запитав:

— Але звідки ви знаєте, хто ми такі?

Пустельник ледь помітно посміхнувся:

— Той, хто вміє читати Книгу Низову, може дізнатися з неї набагато більше, ніж ви можете собі уявити.

— Ось вона яка, ця Книга Низова… — зачудувався хлопець.

— Оце і є вона, — промовив літописець Петро й обережно поклав руку на чисті пергаментні сторінки. Козак Голота й Данько завмерли, не відриваючи очей від легендарної книги. Тим часом пустельник знов заговорив:

— Справжнє Знання не може бути відкритим для всіх, але має зберігатися. Ніхто не знає, коли ця Книга опинилася в людських руках, і прочитати її повністю ніколи ніхто із людей не зможе. З прадавніх часів зберігалася Книга у священних місцях низовин Дніпра, тому і зветься Низовою. Написано у Книзі Низовій про минуле й майбутнє землі, що зветься Україною, про її вищий закон і про долю всіх людей, які народилися на цій землі чи походять з роду українського, чи були або будуть пов’язані з нею. Але, як вже сказав я, далеко не кожному дано прочитати хоча б одне слово з неї. З давніх-давен передавалася Книга Низова з рук у руки тим втаємниченим, які змогли відчути і зрозуміти долю України, пропустити її через свою власну кров, свій розум і свою душу. Це нелегко. Але тільки так можна навчитися розуміти, що записано у Книзі. Деякі втаємничені у Книгу Низову складали літописи, синопсиси історії нашої землі, але писали вони так, щоб більше було зрозуміло для звичайних людей, уміло приховуючи за звичайним текстом ті таємниці, які розкривала їм Книга Низова. Тому тільки той, хто зможе відчути своєю душею минуле України, про яке дізнається зі звичайних літописів, зможе відчути і справжній зміст того, що відбувалося й відбудеться на нашій землі.

— Це так складно. А як же мені прочитати Книгу Низову? — розгублено запитав Данько.

— Ти пройшов багато випробувань, а ще більше маєш пройти за своє життя. Ти встиг довести, що серце твоє належить нашому краю, тому зрозумій — слова можуть бути оманливі, слова можуть служити і Світлові, і Темряві. Єдине, що ніколи не зрадить добру і правді, це твоя душа, і ти вже давно підкорився би силі Зла, якби йшов не шляхом, яким веде тебе твоя душа, а шляхом жадібності, погорди чи лукавства. Тому не шукай в Книзі слів, нехай читають її не твої очі, а твоя душа.

Пустельник Петро простягнув до Книги свою руку:

— А тепер читай, і те, що тобі дано в ній прочитати, ти прочитаєш.

Данько несміливо підійшов до Книги Низової, торкнувся долонями її розгорнутих сторінок і заплющив очі.

Пройшло декілька хвилин, і раптом Данько відчув, що від сторінок Книги через його пальці полилось, наповнюючи його серце, якесь дивовижне відчуття, немовби він поринув у Книгу й розчинився в ній. Знання стало для нього відкритим, і він з радістю відчув, що воно завжди було в ньому, хіба що він не відав про це. Тепер він знав, що йому робити далі для відновлення Оберега, і він готовий був поринути ще глибше в цю чарівну Книгу, але раптом щось заступило йому шлях невидимою стіною.

Данько відкрив очі й так застиг, намагаючись якнайдовше затримати в своєму серці пережиті відчуття. Відчуття доторку до Знання.

Пустельник уважно дивився на нього.

— Ось ти і зрозумів, що кожна людина знає все, тільки не кожна може й хоче це зрозуміти. Але обраним Книга Низова допомагає. Тепер ти знаєш, де і як ти зможеш відродити Оберіг.

Данько повільно кивнув головою. Він повернувся й вийшов із печери. Ноги його підкошувалися, але душу переповнювало дивне відчуття, що цілий всесвіт лежав перед ним, немов на розкритій долоні. Данько жадібно увібрав у себе ранкове повітря, намагаючись усвідомити щойно пережите.

З печери вийшов козак Голота.

— Час вирушати, — тихо сказав він, — треба встигнути дістатися до Перунового плеса, бо хлопці довго чекати не будуть.

Голота свистом підізвав коней. Данько, мов уві сні, підійшов до свого коня й почав сідлати його. Біля виходу з печери з’явилася висока постать літописця. Він уважно дивився на хлопця. Якась тяжка дума відбивалася в його очах.

— Прощайте, братчики, — сказав пустельник, — відчуваю, що багато у Книзі Низовій ще записано буде про вас і про ваші вчинки. Підіймається дніпровське лицарство, починає тільки свою силу відчувати, і має стати Оберіг для козацького лицарства тим світлом, що осяє його тяжкий, але праведний шлях.

Глава 10. Дніпровські пороги

Коли Данько й козак Голота дісталися до Перунового плеса, козацька чайка вже готова була вирушити в далеку дорогу.

Всю дорогу вони скакали мовчки. Тільки коли вдалечині показалася висока щогла чайки зі згорнутим білим вітрилом, хлопець озирнувся й тихо сказав Голоті:

— Коли мій батько викує Стріли Степового вітру, мені треба буде переправитися з ними на острів Базавлук, біля якого тече річка Чортомлик, і там, біля кам’яного хреста, поєднати Стріли та Меч для Оберега.

Гонта замислився.

— Непростий той острів, охороняє його великий змій-жовтобрюх. Між скелями є печера, де він живе. Але щось придумаємо — нема на світі жодного звіра, птаха чи гада, з яким козак не зміг би собі ради дати!

Данько похмуро кивнув головою.

— Пане Голото, а чого плесо Перуновим називається? — запитав він, побачивши далеко попереду чайку, яку тихо гойдали дніпровські хвилі.

— Коли князь Володимир Київ хрестив, то дерев’яні зображення старих богів наказав порубати та пустити Дніпром. Ось статую Перуна на це плесо й винесло, з тієї пори так і звуть його Перуновим.

— А він ще там залишається, бог Перун?

— Хтозна, — замислено промовив козак.

Козацький отаман, побачивши Данька й Голоту, відразу наказав підіймати вітрило, яке весело залопотіло на вітрі. Козаки дружньо сплеснули веслами, і чайка понеслася вниз по Дніпру.

Данько, який уперше потрапив на козацьку чайку, уважно роздивлявся навколо. Уздовж добре просмолених дерев’яних бортів сиділи на веслах козаки. Сивоусий, могутній козак стояв біля великого керма, уважно вдивляючись у неспокійні води могутньої ріки. На палубі стояли діжки з провіантом, кільця згорнутих линв і зброя, а на гострому носі чайки грізно зблискувала бронзова гаківниця.

— Ось на таких чайках наші пращури далеченько запливали, — поважно пояснював хлопцеві козак Голота, який, судячи з його поведінки та історій, що розповідали про нього, не вперше мандрував на такому кораблі, — допливали й до Царгороду, і ще далі. Жоден флот у світі не міг їх подолати. Навіть ромеї з їхнім грецьким вогнем.

Данько сперся на борт, вдихаючи пахощі дерев’яних брусів, з яких було збудовано чайку, смоли й річкового прохолодного вітерцю. Невдовзі вони виплили на середину Дніпра, і хлопець не міг навіть побачити берегів великої ріки. Йому здалося, що вони випливли в море, — таким могутнім і величним здавався йому Дніпро.

Чайка швидко летіла течією, до того ж, попутний вітер, напнувши вітрило, дозволяв козакам, що сиділи на веслах, не витрачати сил. Час від часу на шляху чайки виникали білі киплячі буруни, але старий козак-лоцман звично проводив судно повз них.

Козаки квапилися дістатися до Хортиці й не зупинялися навіть вночі. Зручно вмостившись на линвах, Данько довго не міг заснути, дивуючись срібним яскравим зіркам у небі й тиші, що огортала душу спокоєм. Скоро чайка попливла більш вузьким руслом, правий берег став ще вищим, скелястішим, течія пришвидшилася.

— Ось і камені з’явилися. — Махнув рукою хлопцеві сивобородий лоцман, який побачив, що той з цікавістю крутить на всі боки головою. — Цей, високий, чорний, за островом Кодачком — зветься Байдужів, а оці (бачиш два камені?) — то Близнючки. Далі — камінь Сухі Трояни. Розповідають, що видатний римський вояка Троян на них із ворогами бився. А ото — камінь Горбатий, далі — Сідлач, потім — Нижній, або Плоский. За цим, Нижнім каменем, уже пороги дніпровські починаються.

— А які вони, пороги? — загорілися очі в Данька.

— Побачиш, — коротко відповів лоцман. — Пороги, Даньку, це межа, за якою Великий Луг починається, — поважно продовжив він, пихкаючи люлькою. — Той, хто за Дніпровські пороги перебереться, немов до іншого світу потрапляє. Бережуть пороги цей світ і далеко не кожного туди пропускають. Називається край за порогами Запоріжжя, це край волі та сили. Тому стоять п’ять порогів, мов п’ять грізних отаманів, і бережуть цю волю. Кожен поріг декількома лавами по Дніпрі спускається. Перший — Кодацький поріг — має чотири лави, другий — Сурський поріг — дві лави в нього білими бурунами б’ють, третій — Лоханський поріг — тут три лави вирують, четвертий — Звонецький поріг — з чотирма лавами. Але найгрізніший з них — поріг Ненаситець — аж дванадцять лав його киплять. Недаремно місце біля цього порогу Пеклом прозивається, бо мало хто зміг живим крізь нього проплисти. А як проскочимо Ненаситець, то останнім буде поріг, який здавна зветься Вільним, бо хто його минає, той вже до полі добрався.

— Як же ж ми крізь них пропливемо? — обережно запитав Данько, щоб не видати свого хвилювання.

— А з Божою допомогою, — посміхнувся лоцман Карпо крізь сиві вуса. — Купці, що Дніпром плавають, зазвичай, щоб пороги минути, кораблі свої на берег витягували та волоком по суходолу тягнули. Але ми, лоцмани козацькі, навчилися ці пороги і вплав долати, а козаки-характерники запросто кинуть на воду свої кожухи, на кобзі заграють та проскочать крізь ці пороги, вуса не замочивши. Кажу ж тобі, що пороги не всіх пропускають, а тільки тих, хто дійсно цього гідний.

Тут лоцман замовк і, міцно тримаючи своїми могутніми руками кермо, почав пильно вдивлятися в річкові хвилі.

— А ну, хлопці, знімайте вітрило, сушіть весла та добре подумайте, чи нема серед вас великого грішника? — гучно промовив він.

Козаки підняли весло і згорнули вітрило, прислухаючись до ревіння води десь попереду. Данько теж уважно прислухався — майже нечутне кілька хвилин тому ревіння зростало. Здавалося, що велетенський звір вихопився з води і щосили б’є по ній своїми могутніми лапами. Течія посилилася. Раптом Данько побачив перед носом корабля високу білу стіну, що здіймалася над водою. Вітер вдарив у обличчя хлопця водяним пилом. Данько захекав і заплющив очі. Коли він наважився відкрити їх, то побачив, що чайку оточує кипляча біла стіна. Від ревіння води Данько не міг почути навіть власного голосу. Весь укритий, немов інеєм, прозорими краплями, лоцман Карпо впирався в кермо й вів чайку, що стрімко падала в білу безодню, тільки йому знайомими шляхами. Чотири рази чайка підхоплювалася на водяній лаві, а потім знову провалювалася в білий морок. Данько від страху заплющив очі, міцно обхопивши руками щоглу. Нарешті, чайка виплила на спокійні води.

Данько озирнувся — позаду клекотіли чотири лави Кодацького порогу.

Хлопець полегшено перевів дихання, але згадав, що попереду ще чотири пороги й найстрашніший з них дванадцятилавий Ненаситець. Данько вчепився у щоглу і став з тривогою вдивлятися у водний простір, що спокійно розкинувся попереду.

Потім, коли Данько згадував інші пороги, перед ним повставала єдина картина: біла стіна водяного пилу, оглушливе ревіння води й відчуття падіння в безодню.

Тільки коли пороги залишилися позаду, Данько відчепився від щогли і знесилений сів, прихилившись спиною до мокрого борта. Козаки весело перегукувались між собою, немовби не були щойно на волосок від смерті.

Він ще раз озирнувся — білий водяний пил клубами здіймався над Вільним порогом, але Данькові здалося, що це один з велетенських стародавніх богів привітно махає йому своєю рукою, вітаючи з прибуттям у зовсім інший, вільний край.

Ще через деякий час Данько почув над головою спокійний голос лоцмана:

— А ось і Хортиця!

Глава 11. Запорізька Січ

— Хортиця здавна відома вояцькому люду, — розповідав далі лоцман, неспішно правлячи кермом, — коли вояки на своїх човнах, подібних до наших козацьких чайок, у похід вирушали, то завжди на цьому острові зупинялися і з богами радилися, вояцького щастя просили та жертви приносили. Тут є дуб, на якому, як вважали вони, увесь світ тримається. Князі київські не раз тут зупинялися, бо Хортиця завжди була священним місцем для всякого, хто своїм мечем волю захищав.

Данько широко розплющеними дивився на легендарний острів, до якого повільно підпливала чайка. З одного боку острова вивищувалися скелі, інший бік був пологий, біля нього зеленіли плавні та ліс, синіли невеличкі річки та озерця. Уздовж низького берега Данько побачив укріплення з переплетених лозин та стовбурів дерев. На березі сильні засмаглі чоловіки були зайняті будівництвом стін, валів та ровів.

— Ти диви, чимало встигли хлопці побудувати, доки ми до Кракова їздили! — здивовано вимовив Голота, дивлячись на могутні укріплення. — Ось тут ми і зводимо свою Січ Запорізьку Низову — столицю для вільного лицарства. — З гордістю додав Голота, помітивши, як Данько захоплено дивиться на таку небачену кількість козаків.

Чайка пристала до невеличкої дерев’яної пристані, біля якої вже стояло декілька чайок. На пристані стукали сокири й кипіла у вогнищах смола — козаки будували нові кораблі.

Данько разом з іншими козаками спустився з чайки і ступив на берег. Новоприбулих відразу оточили інші козаки, залунали жарти й веселі привітання.

— Даньку, братику! Живий! — почув хлопець знайомий голос. — Чиїсь руки схопили його в міцні обійми.

— Пане Жило! — Ледь перевів подих Данько.

— Тю, та який я тобі пан, ми ж з тобою брати! — засміявся Жила.

— А де кобзар Будник і батько? — запитав Данько, озираючись навкруги.

— Пішли, я тебе до них зараз проведу, — сказав козак, — хто ж міг подумати, що ти отаким чином до нас повернешся? Батько твій кузнями козацькими завідує — вони зараз кулі відливають та шаблі кують. Такі в нього кулі дивні — жодна ціль не минає! А шаблі які! На льоту пір’їну розрубати може! А що це за пакунок у тебе за спиною?

— Та так, — трохи зніяковів Данько, поправляючи за спиною Меч Зберігачів, — один майстер карпатський подарував.

Данько ледь встигав за Жилою, бо постійно крутив головою, розглядаючи гармати на валах, високі стіни, козаків, які вправлялися в шабельному бою, кашоварів, які поралися біля великих казанів із киплячим кулешем. Десь почулися постріли, Данько напружився.

— Це ще не війна, — засміявся козак Жила, — то козак Пугач молодих козаків до мушкетного бою привчає.

Далі, за стінами, знаходився широкий майдан, навколо якого височіли довгі, щойно побудовані дерев’яні курені. Вони проминули їх та підійшли до майстерень, звідки долітали дзвінкі удари молотів по ковадлах. Майстер Богдан працював на вулиці, стоячи перед ковадлом. У руках він тримав щойно виготовлену шаблю. Побачивши Данька, він так і застиг на місці, не вірячи своїм очам. Данько, ледь стримуючи бажання кинутися батькові на шию, зупинився і промовив:

— Тату, я повернувся…

Майстер Богдан обняв сина й тихо сказав:

— З поверненням, синку. Скоро ми всі будемо разом. Я знайшов свою дружину і твою мати, вона залишилася живою, чекає нас у Каневі…

Під вечір майстер Богдан, Данько й Голота вийшли до скелястого берега Хортиці. Невдовзі хлопець з радістю побачив кобзаря Будника, який наближався до них у супроводі козака Жили.

— Ну ось ми й зібралися знову разом, щоб допомогти Данькові завершити створення Оберега, — промовив майстер Богдан, коли хлопець радісно й поштиво привітався з кобзарем.

— Сьогодні військова рада була, — сказав Голота, — гетьман Байда наказав бути напоготові, бо вже степами до нас наближається кримський хан з Ордою, а Дніпром підіймаються турецькі галери з яничарами. Тому не варто гаяти часу. Якщо завтра вони зможуть Січ оточити, тоді з острова не легко буде вибратися.

— А ви що на це скажете, пане кобзарю? — звернувся до Будника майстер Богдан.

Кобзар трохи помовчав і промовив:

— Чую я, що велика ворожа сила нашу Січ знищити збирається. Переказали мені надійні люди, що магістр Луціус зі своїми чорними рицарями об’єднався з Чалма-беком і сюди суне. На кожного оборонця Хортиці по двадцять нападників буде. Якщо вдасться їм Січ зруйнувати, надовго козацтво занепаде й не залишиться оборонців для нашого краю.

— Тоді так, браття, — рішуче сказав майстер Богдан, — сьогодні ввечері Данькові потрібно з Хортиці вибиратися. З ним поїдемо ми з Голотою. Ви, пане Буднику й Жило, залишайтеся на Хортиці, допоможіть братчикам ординців відбити. Ми, як тільки справу зробимо, відразу на Січ повернемося. Там, біля Змієвої печери, є човен.

— Нехай удача вас не покидає, — тихо промовив кобзар.

Данько, козак Голота й майстер Богдан відпочили в таборі, а ввечері відправилися до човна. Вони спустилися між двома скелями до води. Неподалік зяяв чорний отвір — вхід до Змієвої печери. Данько злякано озирався, очікуючи, що зараз із неї виповзе велика змія. «Живуть тут на дніпровських островах величезні змії — полози, або жовтобрюхи. Такі можуть і вола задушити своїми кільцями, не те що людину, — згадалися Даньку слова лоцмана Карпа, — тому запам’ятай, як, не дай Боже, доведеться тобі із таким полозом зустрітися, ніколи не дивися йому в очі. Заворожить тебе своїм крижаним поглядом — і ногами не поворухнеш, щоб утекти».

Тож, коли вони сіли в човен і попливли, розсікаючи темні хвилі, хлопець полегшено зітхнув. Тим часом довга темна тінь вислизнула з печери й тихо, без плюскоту, занурилася у воду, коли люди відпливли досить далеко від острова.

Майстер Богдан і Голота швидко гребли веслами, і скоро вони допливли до високої стіни очерету, що повільно колихалося під легким нічним вітерцем. Човен заплив у ледь помітну протоку серед очерету. Час від часу протока розділялася на декілька рукавів, але козак Голота пильно вдивлявся протоку та вправно вибирав напрямок у цьому очеретяному лабіринті.

Данько з тривогою озирався — верхів’я очерету змикалися над його головою, нічна темрява робила стіну очерету непроникною, і хлопцеві здавалося, що вони остаточно заблукали в цих нетрях дніпровських плавнів і назавжди залишаться тут. До того ж комашня хмарою нависла над човном, і хлопець ледь встигав зганяти їх зі свого обличчя. Нарешті човен ткнувся носом у берег. Плавні закінчилися. Попереду сірів у ранковому тумані безкраїй степ.

Глава 12. Стріли степового вітру

Данько, Голота й майстер Богдан вискочили на берег і витягнули човен.

— Коня б сюди — так би чвалом і майнув у степ! — мрійливо сказав Голота, вдивляючись у простір, що відкривався перед ними.

— Ще встигнеш, — промовив майстер Богдан, вдивляючись у ранкове небо.

Раптом з боку Хортиці донісся шум і виляски мушкетних пострілів.

— Невже турки підійшли? — сказав Голота.

Вони швидко вибралися на високу могилу, з якої добре було видно Дніпро й Хортицю. Данько побачив, до острова підійшло кілька великих галер. Уздовж їхніх бортів вихоплювалося полум’я й дим. З острова теж відповідали гарматними залпами. Над однією галерою вже підіймався чорний дим.

— А що, влучно наші б’ють, — задоволено промовив Голота.

— Треба квапитись, братчики, — нагадав Богдан, і вони вирушили у відкритий степ.

Данько здивовано дивився на батька. Той йшов, широко розгорнувши руки і трохи нахиливши голову, немовби ловив вітер у свої обійми. Коли вони порівнялися із високим курганом, майстер Богдан підняв голову і стиха промовив:

— Ось тут.

Вони піднялися на самий верх кургану, і тут Данько відчув, що вітер, який звично віяв степом, посилився. Сорочка на хлопцеві почала здійматися, мов напнуте вітрило.

Майстер Богдан витягнув із торби три невеликі шматки срібла й підніс їх на своїх долонях вгору.

— Вітри степові, — заговорив майстер, — буйні вітри! Ніколи не потрапите ви в ярмо невольниче й ніколи не буде загороди для вашого вільного лету. Закликаю я вас, вітри степові, на допомогу! Злітайтесь до мене, степові вітри, та дайте вольного духу нашим стрілам!

Поки майстер Богдан вимовляв ці слова, навколо кургану піднялася справжня буря. Небо стемніло, пил, сліплячи очі, здіймався над землею. Кущі перекотиполя, ніби відчайдушні вершники, неслися, ледь торкаючись степової трави, що прилягла під натиском вітру до землі. Завивання суховію оглушило Данька. Він спробував закричати, але не чув власного голосу. Хлопець упав на землю, зі страхом очікуючи, що смерчі підхоплять його та понесуть у незвідані краї.

Але буря стихла так само раптово, як і почалася. Данько підняв голову, насилу підвівся і, струшуючи з себе пил і суху траву, підійшов до майстра. Той тяжко дихав, але стяв нерухомо, тримаючи перед собою на витягнутих долонях три стріли зі срібними наконечниками. Темне оперення на стрілах злегка тріпотіло.

— Тепер на Базавлук, — промовив майстер і простягнув стріли Данькові.

— А це що за вояки? — почувся голос Голоти.

Данько й майстер Богдан озирнулися — прямо перед курганом непорушно сиділи на конях троє вершників. Судячи з їхнього одягу та озброєння, це були ординці. Вони похмуро й ошелешено дивилися на майстра Богдана, Данька й Голоту. Данько зрозумів, що ординці вирішували, чи варто нападати на них. Високий чоловік здався їм чарівником. Але хлопець і молодий козак могли бути легкою здобиччю. Після хвилини роздумів ординці вдарили нагаями своїх коней і поскакали на курган.

Майстер Богдан був беззбройний, а втекти у відкритому степу від вершників було неможливо. Данько зніяковіло озирався. Козак вийшов наперед і поклав долоню на руків’я шаблі. Один ординець вихопив стрілу з сагайдаку і звично поклав на тятиву. Стріла свиснула в повітрі, але Голота блискавичним рухом вихопив шаблю й перерубав стрілу навпіл. Ординці стримали своїх коней і почали стріляти в Голоту з луків. Шабля в руках козака перетворилась на вогняне коло, від якого на землю падали розрубані навпіл стріли. Здивовані ординці розвернули коней, не наважуючись наблизитися до козака, який знову вклав шаблю в піхви і склав руки на грудях.

— Я вас не вб’ю, якщо залишите нам своїх коней, — сказав він ординцям.

Розлючені вершники знов кинулися до нього. Козак прокотився під крупом першого коня й вихором злетів на коня другого вершника. Скинутий з сідла ординець покотився по траві, а Голота одним ударом шаблі вибив спис із рук третього. Козак закрутився на коні, відбиваючи удари ординців, що обступили його з трьох сторін.

Данько стояв, стискуючи в руці Степові стріли. «Як же йому допомогти?» — єдина думка крутилася в нього в голові. Данько несподівано для себе приклав Печать Зберігачів до стріл. Раптом, немов вловивши думки хлопця, стріли вихопилися з його долоні й понеслися до ординців. Стріли лише торкнули ворогів своїм оперенням, але всі троє впали, мов підкошені, на землю. Данько навіть не встиг здивуватися, а стріли вже повернулися в його долоню.

— Ось і коні в нас вже є! — весело вигукнув Голота, тримаючи за вуздечку трьох коней. — А стріли в тебе, хлопче, дійсно чарівні. Як би я без них відбився, не знаю.

Майстер Богдан підійшов до торби, яку віз із собою з самої Хортиці, витяг з неї піхви для меча й сагайдак для стріл. Данько розгорнув свій шкіряний згорток, у який було загорнуто Меч Зберігачів. На мить застиг, милуючись сонячними променями, які заблищали на лезі, і вклав Меч у піхви. Потім опустив стріли в сагайдак. Майстер причепив Меч до пояса, а Данько закинув за спину сагайдак зі стрілами.

Через хвилину вони вже скакали на конях відкритим степом. Був уже полудень, нещадно палило сонце, коли вершники зупинилися для відпочинку в невеликій балці, порослій деревами й терновими кущами.

— Ще дві години їхати чвалом — і доберемося до берега, а там і Базавлук близько, — промовив Голота, дістаючи з переметної суми шматки в’яленого м’яса, — бачите, панове, нам ординці й обід залишили.

— Як там Байда з товариством тримається? — промовив тривожно майстер Богдан, прислухаючись до дзвінкового степового повітря.

— Нічого, утримається, — відповів Голота, але в його голосі Данько відчув занепокоєння.

Раптом коні, що спокійно паслися на галявині поруч, почали стривожено хропіти.

— Ой, чують якусь небезпеку, — промовив Голота й вони почали вибиратися з балки, насторожено вдивляючись у тіні між деревами.

Глава 13. Дума про козака Голоту

— Оце так зустріч! — вимовив Голота, як тільки вони виїхали з балки.

Данько аж присвиснув з несподіванки — їх щільним колом оточили кількасот вершників у чорному одязі. Попереду сидів на вороному коні Чалма-бек.

— Ось і зустрілися! — скривив губи в посмішці Чалма-бек.

Майстер Богдан поклав долоню на руків’я Меча Зберігачів і похмуро сказав:

— Сподіваюся, це наша остання зустріч.

— Дійсно, — розсміявся Чалма-бек, — хтось із нас живим з цих степів не вернеться. Але, судячи з усього — не я.

— Ой ні, — протягнув Голота, хижо дивлячись на Чалма-бека, — мені ще треба з тобою за мого братчика Шершня поквитатись!

— Хіба він встиг тобі розповісти, як далеко мої вовчі стріли летять… і влучають? — посміхнувся Чалма-бек і торкнувся сагайдака за своєю спиною, з якого стирчали стріли з чорним оперенням.

— Знаю, що стріли в тебе непрості — із завороженими вовчими іклами, але я від тебе тікати не збираюсь. Досить, настрілявся ти у спини. Тепер спробуй віч-на-віч з козаком на герць стати!

Майстер Богдан вихопив Меч Зберігачів, який сліпуче зблиснув на сонці.

— Я сподіваюся, ти здогадуєшся, що це за Меч.

Коваль повільно провів Мечем перед собою. Коні вершників Чалми-бека перелякано заіржали, відступаючи назад. Ординці, мов заворожені, мимоволі почали відходити.

— Чалма-бек, я викликаю тебе на двобій! Згадай, що колись ти був славним степовим богатирем, тож не зганьби своє ім’я! — закричав Голота, гарцюючи на коні.

— Добре, козаче, — злісно вигукнув Чалма-бек, — зараз ти відправишся в пекло за своїм братчиком!

Ординці повільно розступилися, утворивши коридор. Козак взяв одну стрілу із Данькового сагайдака. Хлопець помітив, що біля сідла коня, на якому гарцював Голота, висів лук.

Козак і Чалма-бек чвалом проскакали вздовж шеренги ординців, пронісшись майже пліч-о-пліч. Вихопившись на відкритий простір, вони поскакали в різні боки. Роз’їхавшись на добру сотню кроків, вони розвернули коней назустріч один одному. Чалма-бек першим схопив лук, майже непомітним рухом, поклав стрілу на тятиву й вистрелив. Стріла із якимось вовчим завиванням полетіла назустріч козакові. Голота спритно пригнувся, і та пролетіла над його потовою. Але Чалма вже вистрілив удруге. Голота знов опинився у сідлі й вихопив шаблю, щоб відбити стрілу, але не встиг, і вона, поціливши у руків’я, вибила шаблю з його руки. Третя стріла Чалми-бека свиснула в повітрі. Голота натягнув повід, його кінь став дибки, і стріла уп’ялася в кінські груди. Кінь заіржав і впав на землю. Козак вилетів з сідла й покотився по траві, але швидко підхопився, підскочив до помираючого коня й вихопив лук із сідельного сагайдака. Чалма-бек стримав коня й почав повільно під’їжджати до козака, тримаючи стрілу на тятиві.

— А де ж твій постріл, козаче? — глузливо вигукнув Чалма-бек.

Дві тятиви дзенькнули одночасно.

Дві стріли зустрілися в повітрі.

Вигук здивування прокотився між рядами ординців. Стріла Голоти розщепила стрілу Чалми-бека — влучила в груди чорного чаклуна. Чалма-бек захитався, на його враз сполотнілому обличчі з’явився здивований вираз. Він з ненавистю вирвав стрілу зі свого тіла, захрипів і упав з коня.

Козак Голота підняв стрілу.

— Прощавай, Чалма-бек! Багато лиха наробив ти за життя, та хоч вмер, як воїн! — промовив він, скочивши на коня мертвого ворога.

Ординці чорною хмарою посунули назустріч трьом друзям. Голота сміливо поїхав на них, дивлячись прямо перед собою. Майстер Богдан стис руків’я Меча, Данько інстинктивно схопився за Печать Зберігачів. І вкотре сталося диво: ординці не змогли під’їхати до трьох вершників, які проїхали крізь лаву ворогів, мов розпечене лезо ножа крізь сніг. Забравши тіло Чалми-бека, ординці похмуро повернули на південь.

Данькові здалося, що десь здалеку доноситься до нього величний дзвін струн кобзи.

Глава 14. Велетенський полоз

Скоро Данько, майстер Богдан і козак Голота доїхали до великої річки.

— Оце і є річка Базавлук, а на ній і сам острів, — сказав Голота, пильно вдивляючись у зелену стіну очеретяних плавень, що оточували острів.

Данько із завмиранням серця дивився на острів, де мала закінчитися найзначніша подія в його житті. З усіх боків до острова підступали плавні. Східна сторона була високою й немов пофарбованою у темно-червоний колір.

— Отой берег називається Червоним Кутом, він весь вкритий червоною глиною, — пояснив Голота.

— Човна в нас немає, то ми що, попливемо туди? — запитав Данько, з готовністю входячи у прохолодну воду.

— Попливемо старим козацьким способом, — відповів Голота. Він зіскочив з коня, вихопив шаблю й почав скошувати високий очерет. Майстер Богдан швидко перев’язував їх, і через декілька хвилин очеретяний пліт був готовий.

Друзі залишили коней, залізли на пліт, і Голота довгою жердиною, зробленою з молодого деревця, відштовхнувся від берега. Провівши очеретяний човен між плавнів, Голота виїхав на чисту воду, і невдовзі вони пристали до Червоного Кута. Данько першим зіскочив на берег і, загрузаючи ногами у в’язкій червоній глині, почав вибиратися по крутому підйомі.

Ледь вилізши на схил, Данько озирнувся й побачив, як з-за рогу острова повільно випливає велика галера. На її щоглі тріпотів довгий чорний прапор. Із зображенням Хреста і Дракона!

Не встиг Данько отямитись від несподіванки, як з одного із отворів у борті галери вихопився клуб диму. Почувся свист, і позаду Данька піднявся високий стовп червоного пилу. Від вибуху у хлопця заклало вуха, він впав на землю, обхопивши голову руками. Йому здалося, що гармата поцілила в його батька та козака Голоту, і що їх назавжди поховали під собою пласти червоної глини. Але через мить майстер і козак підвелися і, вкриті з ніг до голови червоним пилом, побігли по схилу. Данько побачив, як від галери відчалило кілька шлюпок з озброєними людьми й попливло до острова. Майстер і Голота нарешті добігли до Данька. З боку галери знов почувся глухий гуркіт гарматного пострілу.

— Лягай! — крикнув Богдан і, схопивши сина за плечі, упав разом з ним на землю. Данько почув, як над його головою просвистіло гарматне ядро, і через мить земля здригнулася під ним.

— Уперед, до скель! — крикнув Голота, і вони побігли до брил, що біліли попереду, час від часу падаючи на землю, коли чули звук гарматного пострілу. Нарешті їм вдалося добігти до вузької розщелини між двома скелями. Данько озирнувся: позаду залишилося декілька глибоких ям від гарматних вибухів.

Пробравшись улоговиною, Данько, майстер Богдан і Голота видерлися на кам’яне плато і, тяжко дихаючи, зупинилися на гранітній плиті. Постріли з галери припинилися, але тепер друзі побачили, що близько сотні вояків видерлися на глиняний схил Червоного Кута й біжать до скель.

— Ну ось що, Даньку, — ледь переводячи дихання сказав майстер Богдан, — біжи прямо до кам’яного хреста — він за тією грядою, а ми їх затримаємо.

— Здається, це кнехти магістра Луціуса, — похмуро дивлячись на ворогів, які невпинно наближалися, промовив Голота, — нічого, не переймайся, ми якось їм раду дамо. Тут більше двох не протиснеться. Так що на рівних битися будемо.

З цими словами він передав свою шаблю майстру Богдану, витяг з-за пояса довгий кинджал і поклав перед собою на граніт, а з кобур, що висіти у нього на поясі, дістав два пістоля.

— Нехай спробують наших козацьких галушок, — стиха сказав Голота, зводячи курки.

Данько відчув, як у нього сперло горло. Він безпомічно стояв, стискуючи в руках сагайдак зі стрілами. Майстер Богдан відчепив від пояса Меч Зберігачів і протягнув його Данькові.

— Тепер наша доля у твоїх руках, — стиха сказав він, — біжи, ти знаєш, що робити.

Данько взяв тремтячими руками Меч, постояв мить, обводячи поглядом суворі обличчя батька і козака Голоти, і побіг через плато до скель, що виднілися вдалині.

Він біг і чув, як позаду гримнули два постріли, і залунали розпачливі крики.

Данько проскочив між скелями й застиг на місці. Прямо перед собою він побачив високий камінь, на якому було вирізьблено хрест, точно такий, як на Печаті Зберігачів. Перед каменем із хрестом лежав інший, менший камінь, витесаний у формі округлої чаші, посередині якої було три виїмки — одна у формі меча, друга, трохи менша, нагадувала обриси сагайдака, а третя, кругла, була зовсім маленькою.

Данько глянув на сонце. Йому треба було покласти Печать, Меч і Стріли в кам’яну чашу рівно ополудні. Сонце вже наближалося до зеніту.

Хлопець підійшов до кам’яної чаші й обережно поклав Меч у вибоїну. Потім Данько взяв сагайдак і нахилився над чашею. Раптом він почув, як хруснув камінь під чиєюсь ногою, підняв голову — навпроти нього стояв магістр Луціус.

Магістр дивився на хлопця, і його губи кривилися в ледь помітній посмішці. При боці пана висів тонкий меч, на панцирі шкірилася вовча паша. Магістр простягнув руку:

— А тепер віддай мені Печать і Стріли степового вітру, — тихо сказав він, але в цих словах Данько відчув подих смерті. З-за спини магістра Луціуса вийшло двоє здоровенних кнехтів. У руках вони тримали довгі алебарди.

Данько зробив крок назад.

— Так, так, зараз, — ледь вимовив він тремтячим голосом.

— Ось і молодець, — сказав магістр і ступив крок до Данька. І тут хлопець зробив відчайдушний стрибок уперед, вихопив Меч із кам’яної чаші й, ледь ухилившись від леза алебарди, що вдарила поруч з ним у камінь, викресавши цілий оберемок іскор, стрибнув убік.

Данько стрімко побіг, перестрибуючи через камені. За ним тяжко гупали підкутими чобітьми магістр і його кнехти. Хлопець оббіг камінь із хрестом, збіг кам’яним схилом униз і потрапив на вузьку косу, що відходила від острова в річку. Перестрибуючи з каменя на камінь, Данько повернув углиб острова. Попереду зеленіли дерева. Раптом перед собою він побачив гадюку, що звернулася клубком прямо в нього на шляху. Гадюка підняла голову й зашипіла. Данько ледь зміг проскочити повз неї, і тут йому здалося, що каміння навколо нього ворушиться. Розпачливий зойк вихопився з горлянки хлопця — усе навколо нього кишіло малими й великими зміями, які погрозливо розхитували своїми розкритими пащами із білими іклами. Данько увібрав готову в плечі і, розмахуючи мечем, побіг крізь це зміїне кубло.

Задихаючись, він добіг до дерев і зупинився. Данько перевів дихання й оглянув свої руки й ноги. На щастя, жодна змія не вкусила хлопця. Крім того, йому вдалося втекти від магістра! Данько оглянувся: виявилося, що він потрапив на невеличку галявину, яку оточували дерева. Попереду синіли води широкої ріки, а навпроти, у присмерку тіней від дерев, хлопець помітив високий і блискучий, немов обгорілий стовбур дерева. Данько зробив крок до нього й застиг на місці. На вершині стовбура погойдувалася велика голова змії, що незмигно дивилася просто в душу хлопця. Погляд цих круглих очей заворожував і паралізував волю.

Данько стояв, не маючи сил поворушитись. Якась мара немов скувала все його тіло. Змій, ледь помітно нахиляючись довжелезним тулубом, поповз до хлопця. Данько зойкнув і впустив Меч. Лезо дзенькнуло об камінь, і хлопець схаменувся. Підхопив Меч і обернувся, щоб бігти назад, але назустріч йому з-за дерев вискочив магістр зі своїми кнехтами. Данько почувався, мов загнаний у пастку звір. Луціус біг на нього, виставивши вперед руки. Позаду чулося шипіння полоза, який швидко повз між високою травою. І тоді Данько, зібравши останні сили, закричав і стрибнув убік. Луціус на мить вражено застиг, побачивши полоза на місці, де щойно стояв хлопець. Змій щосили вдарив головою магістра у груди. Почувся дзвін панцира, і гад миттєво обкрутив Луціуса своїм товстим блискучим тулубом. Кнехти кинулися магістру на допомогу, намагаючись штиркнути алебардами полоза. Один з ударів розрізав луску на тулубі змія. Той зашипів і вдарив кнехта своїм хвостом. Алебарда в руках воїна від могутнього удару розлетілася на тріски, а сам він полетів сторчма у воду. Другий кинув алебард і, не витримавши жахливого видовища, побіг уздовж коси. Тим часом полоз повністю обкрутив магістра своїми сталевими кільцями й покотився разом з ним у воду. Вода зімкнулася над ними і ще кілька секунд пінилася на тому місці. Потім все стихло, і річкові хвилі знову почали спокійно плюскати в берег.

Глава 15. Кам’яний хрест

Данько підвівся і злякано подивився навколо. На галявині було тихо, ніщо не нагадувало про те, що тут щойно відбулося, крім уламків алебарди. Данько побіг назад до каменя з хрестом, пильно дивлячись під ноги, але тепер він не побачив жодної змії.

Данько підбіг до кам’яного хреста й подивився на небо — сонце вже стояло в зеніті. Хлопець знову поклав Меч Зберігачів у вибоїну, потім обережно опустив поруч з ним сагайдак зі Стрілами степового вітру, зняв з шиї Печать Зберігачів і теж поклав у невеличку круглу вибоїну.

Цієї ж миті чаша під променями полуденного сонця стала прозорою й заблищала, переливаючись різнокольоровим світлом. Данько захитався — навколо нього закрутилися струмені кришталевого сяйва. Голова хлопця пішла обертом, очі засліпило пронизливе світло, і він застиг на місці, не маючи сил поворухнутися. Він вже не бачив ні каменю з хрестом, ні чаші, перед очами коливалося лише сріблясте марево. У ньому Данько, мов крізь сон, побачив три постаті старців, подібних до тих статуй, які він побачив у підземеллі під Готською фортецею. Поруч зі старцями стояв козак Мамай.

«Ти виконав свій обов’язок і зміг відновити Оберіг, — долинув до хлопця суворий голос, відлуння якого, здавалося, прокотилося всім світом, — віднині він буде зватися Козацьким Оберегом!»

І тут Данько побачив гори Карпати, гостроверхі собори й кам’яні мури стародавніх міст, стали перед його очима морські безкраї простори і степова далечінь, могутні ріки й високі ліси, пронеслося перед очима хлопця незліченне військо гордих вершників під козацькими прапорами…

Потім постаті зникли, поступово розтануло і сріблясте марево. Данько ледь отямився і, коли його очі знову змогли сприймати денне світло, він побачив, що стоїть на тому ж місці перед каменем із хрестом, але чаша з Мечем, Стрілами Степового Вітру й Печаттю Зберігачів щезла.

Данько вклонився хресту й побрів до улоговини між двома скелями, де залишив вранці батька й козака Голоту. Він йшов, відчуваючи себе втомленим як ніколи і як ніколи щасливим.

Майстер Богдан стояв біля селі, спершись на шаблю. Ліва рука його була геть скривавлена й висіла вздовж тіла. Козак Голота сидів, прихилившись спиною до каменю, вищербленого слідами від куль. Біля нього лежали два пістоля, стволи яких ще димилися, і зламана алебарда. Груди його були залиті кров’ю. Перед ними лежали кілька десятків убитих кнехтів. Удалині біліли вітрила галери. Один порожній човен, на якому підплили до острову латники, гойдався біля берега.

— Усе гаразд? — спитав майстер Богдан, побачивши Данька.

Хлопець мовчки кивнув, дивлячись на рани батька і Голоти. Козак повернув голову і тихо промовив:

— І у нас все добре — відбилися. Була б чайка, ми би й галеру захопили.

Тут Голота закашлявся, і на його губах виступила кров.

— Треба повертатися на Січ, — промовив майстер Богдан, — може ще нашим у пригоді станемо.

Голота ледь міг іти. Майстер Богдан і Данько підтримували його з обох боків. Вони спустилися до берега й сіли в човен.

— Випливемо до Дніпра, а там на Хортицю попрямуємо, — сказав майстер Богдан, узявшись за праве весло. Данько схопив обома руками ліве, і вони швидко поплили річковими хвилями. Козак Голота, тяжко дихаючи, сидів, спершись на корму.

— Вибачайте, братчики, що не можу допомогти вам, мені б трохи перепочити та кров змити, — тихим голосом сказав він.

— Зачекай, друже, ось ми до кобзаря Будника дістанемося, і він твої рани відразу загоїть, ти тільки не засинай, — промовив майстер Богдан, з тривогою дивлячись на Голоту.

— Та де ж там спати! Як там хлопці на Січі тримаються?

— Вони перемагають, — несподівано для себе промовив Данько.

Козак Голота ледь посміхнувся…

Глава 16. Повернення на Хортицю

Під ранок вони допливли до Дніпра, у який впадав Базавлук. Данько з батьком гребли весь вечір і всю ніч. Хлопцеві руки аж пекло від довгого веслування, але він не звертав на це уваги. Треба було поспішати — Голоті ставало все гірше. Козака трусило, мов у лихоманці. Данько час від часу обтирав його бліде обличчя річковою водою.

— …Більше ніж вдвох вони в улоговину впхатися не могли, — розповідав батько, — Голота чоловік вісім зі своїх пістолів поклав, поки латники магістра зі своїми алебардами до нас допхалися. Ну, а тоді вже довелось врукопаш з ними зійтися. Ми алебарди в тих, кого Голота підстрелив, вихопили й почали з ними битися. Тяжко прийшлося. Мені ліве плече проштрикнули, а Голоту у груди з мушкету поцілили. Я вже думав, що загинемо. Аж раптом, дивлюся, — Голота рубає ворогів, мов рани у нього немає, та і я відчув, що якась сила в мене влилася. Перебили ми більшість тих, хто нас атакував, а решта втекли… А ось і наші б’ються, чуєш?

Данько прислухався. Він почув глухий гуркіт гармат і часті постріли, відлуння яких котилося вздовж Дніпра. Одночасно у степу чувся тупіт тисяч копит. У ранковому присмерку Данько побачив, що вздовж берега стрімко несуться тисячі вершників.

— До Перекопу тікають, — почув Данько голос Голоти. Козак трохи піднявся, вдивляючись у ординців, які відступали. Здавалося, це видовище надало йому сил. Коли вершники щезли у степу, хлопець побачив натовпи яничар, що бігли слідом.

— Видно, добрячої прочуханки їм січовики дали, раз так назад квапляться, — промовив майстер Богдан.

Вони попливли, налягаючи на весла. Ранковий туман розсіявся, і вони побачили, що прямо на них насувається велика турецька галера-каторга. Майстер Богдан і Данько з усієї сили налягли на весла, щоб встигнути проскочити під носом галери. Величезне весло із рипінням пронеслося прямо над головою Данька. Злива води з лапасті облила хлопця з ніг до голови. Човен на хвилі, здійнятої галерою, пронесло до зелених плавнів, і він ткнувся носом у густий очерет.

Данько озирнувся на галеру. З неї чулися хльосткі удари наглядацьких канчуків по спинах веслярів та розпачливі вигуки. Було зрозуміло, що тільки під жорсткими ударами невільники неохоче гребуть веслами. Уздовж борта з’явилися яничари, ладнаючи рушниці та натягуючи луки в бік човна, що застряг у очереті.

Майстер Богдан дивився широко відкритими очима на галеру, губи його щось шепотіли. Голота слабкою рукою підняв пістоль і вистрелив.

Товстий наглядач, який заніс канчук над головою одного з невільників, поточився і впав. У ту ж мить весла галери попадали у воду, кайдани злетіли із прикутих до лав веслярів, і невільники накинулися на наглядачів та яничарів.

На борту галери спалахнув бій. Голота підняв другий пістоль і знову вистрілив. Капітан галери, який стояв на носі свого корабля, покотився по палубі.

Течія трохи винесла галеру вперед, і вона, втративши управління, почала розвертатися посередині ріки. І тут Данько побачив три козацькі чайки, які швидко наздоганяли галеру. З бортів чайок полетіли довгі линви із якірцями. Гаки міцно вп’ялися в борт галери й по мотузках, прив’язаних до якірців, на галеру швидко полізли козаки із шаблями, стиснутими в зубах.

За кілька хвилин відчайдушного бою козаки й невільники перебили яничар на галері. Майстер Богдан і Данько нарешті виплутали човен із очерету й підпливли до корабля. Данько задер голову й побачив, що на борту стоїть, широко розставивши ноги і тримаючись за линву, козак Жила. Данько ледь зміг впізнати його — обличчя козака було чорним від порохового диму, але він широко посміхався.

— Тільки дві галери втекти змогли! — задоволено посміхаючись, повідомив Жила. — А ви як тут опинилися?

— Потім, братику, побалакаємо, — крикнув майстер Богдан, — Голота тяжко поранений, необхідно його швидше до Хортиці довезти!

Жила гукнув козакам, що сиділи в чайці:

— Гей, хлопці, Голота поранений, ануте, швидше його на Січ домчимо!

Жила миттю зіскочив по линві на чайку, і козаки швидко допливли до човна з нашими друзями. Очі Голоти були заплющені, на губах запеклася кров. Козаки обережно підняли його на борт, допомогли перелізти знесиленому Данькові та пораненому Богданові, і через мить чайка неслася хвилями в бік Хортиці.

Назустріч чайці дніпровські хвилі несли багато вбитих ординців і яничар. На берегах теж було чимало ворожого трупу. Біля самого острова догоряли турецькі галери.

Поки чайка плила, Жила розповідав про битву:

— Щойно ви відплили, як турки обступили Хортицю. Нашим гармашам вдалося одну галеру відразу підпалити, але далі тяжче діло пішло. Усю ніч і весь ранок галери по Хортиці гарматами лупили, а потім турки на штурм пішли. З берегів кримський хан шляхи перекрив, та ще яничари, що суходолом підійшли, на плотах пнуться до острова. Три рази ми їх відбивали. Але найбільший наступ розпочався опівдні. Яничари, мов комашня, Січ хмарою обступили, гармати з галер гатять безперервно. Ми на шанцях врукопаш зчепилися. Аж раптом, коли вже нас до самої січової площі відтиснули, відчуло наше козацтво, що втома десь поділася, немов ми тут без продиху не билися. Навіть козаки, які від ран конали, попідхоплювалися та так вшкварили по ворогах, що ті відступати почали. На яничар та ординців немов якась мара найшла — зброю покидали та врозтіч кинулись. За півгодини змели ми їх. Половину галер гарматним вогнем перетопили, частину приступом узяли й за рештою погналися.

— А кобзар Будник живий? — запитав Данько.

— О, кобзаря нашого ні куля не бере, ні ятаган! Навколо нього січа люта йде, кулі свистять, а він сидить собі та на кобзі грає.

Так вони дісталися до Хортиці. Данька вразило те, наскільки за дві доби змінився острів. Берег був зритий гарматними пострілами. Дерев’яні стіни в багатьох місцях були пробиті. Острів було завалено вбитими та пораненими. Козаки спішно гасили кілька куренів. Але, тим не менш, навкруги вирувала радість перемоги.

— Де кобзар? — запитав Жила першого ж козака, який потрапився їм назустріч, коли вони зійшли на берег.

— Там у крайньому курені поранених лікує.

Козаки обережно зняли з чайки Голоту й понесли його до вцілілого куреня, біля якого лежало багато поранених козаків.

— Велика битва тут відбулася, — промовив Данько, озираючись навколо.

Батько поклав йому руку на плече.

— Знаєш, сину, для тебе ця битва вже давно почалася, але сьогодні вона завершилася. І ти став переможцем.

Епілог

Восени Данько й майстер Богдан покинули Хортицю й відправилися до Канева. Ще раніше до Києва у справах свого кобзарського цеху вирушив Будник з новим хлопцем-поводирем. Козаки Жила й Голота, який вже одужав, провели Данька з батьком до високого степового кургану й там попрощалися.

Високі степові трави хилилися під легким, але вже прохолодним вітерцем. Промені осіннього сонця фарбували їх в тяжкі багряні кольори.

Данько їхав, із хвилюванням очікуючи на зустріч зі своєю матір’ю. Події цього літа повільно проходили перед його уявою. Він став мовчазним останнім часом. Занадто багато приголомшливих пригод довелося йому пережити, багато доброго й лихого побачити, дізнатися багато таємниць. Тому і їхав він на своєму коні, подарованому козаком Голотою, міркуючи над вічною таємницею Оберега.

Батько не заважав йому думати. Хто-хто, а майстер Богдан чудово розумів, що цих спогадів і міркувань вистачить його синові на все життя.

Нарешті, Данько перервав мовчанку й запитав:

— Батьку, а Оберіг відтепер буде діяти вічно? Зберігачам не прийдеться знову розділяти його?

Майстер Богдан задумався, шукаючи відповідь у своєму серці, а потім відповів:

— Знаєш, Даньку, здається мені, що Зберігачем Оберега є кожний, у чиєму серці є хоч його мала частка. Тобто любові до рідної землі та до свого народу. Тоді Оберіг здатний робити справжні дива. У Книзі Низовій записано, що наша земля й наш народ вічно будуть існувати, тож і Оберег Козацький буде існувати вічно. І завжди знайдуться його захисники.

Данько замислився над словами батька. Раптом він підняв голову і, посміхнувшись, хвацько промовив:

— А що, поспішати треба! Може пустимо коней чвалом?

— А чому б і ні? — посміхнувся майстер Богдан.

Вони пришпорили коней, і скакуни стрімко понеслися вперед. І якби хтось побачив здалека цих двох вершників, то здалося б йому, що сам степовий вітер несе їх над землею, і відчув би незламну міць у їхніх постатях.

Вихідні відомості

УДК 821.161.2-31

ББК 84(4Укр)6-44

Б 61


Білий Дмитро

Відлуння у брамі./ Костянтин Матвієнко. — К.: НАШ ФОРМАТ, 2013.


ISBN 978-966-97344-2-6

М 61


© Білий Д., 2013

© Мистецька агенція «Наш Формат», оригінал-макет, 2013


Літературно-художнє видання


Білий Дмитро


КОЗАЦЬКИЙ ОБЕРІГ


Редактор: Анастасія Богуславська

Коректор: Катерина Андрощук

Відповідальний за випуск: Антон Мартинов

Верстальник: Микола Савчук


ПП «Мистецька агенція Наш Формат»

Україна, м. Київ, 01032, пров. Бєлінського, 5,

тел./факс: (044) 273-29-17 e-mail: [email protected], www.nashformat.ua

Свідоцтво ДК № 4589 від 2.08.2013


home | my bookshelf | | Козацький оберіг |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу