Book: Світован. Штудії під небесним шатром



Світован. Штудії під небесним шатром

Мирослав Дочинець

Світован

Якщо спиш просто неба, ніч не здається такою темною.

Прочитане в давній книзі.

Хто ми? Спитай зорю, спитай хвилю, спитай бурю, спитай вітер, спитай небо, спитай землю — землю страждання і землю улюблену — хто ми? Ми — Земля.

Напис, вибитий у древньому храмі народу майя.

Метелик, який не хотів відлітати

Голос у слухавці був старечий, деренчливий. Геть вицвілий, вивітрений часом голос.

— Пане… Не знаю, як вас називати…

— Можна й не називати. Кажіть, — приохочував я.

— Ви пишете, правда?

— Пописую щось.

— А я малюю. Все життя малюю. Щось удається, щось не дуже. Не буду хвалитися, най люди кажуть. На те в них очі. Ми, художники, промовляємо барвою… — слова його, як і голос, були теж безбарвні. Слова маляра. — Я вас упізнав на світлині в книжці… Ви вже інший на позір, але головне в рисах залишилося. Те, що художники вихоплюють одразу в обличчях, за що чіпляються оком. Розумієте?

— Розумію, — згодився я, хоча направду не розумів, про що йдеться.

— Ні, я вас не малював… Але я малював старого. Того діда, що був тоді з вами. Там, на горі, під розложистим горіхом. Ви варили з яблук сироп.

— Мед. Яблучний мед.

— Може. Не знаю. Та я не про це. Про того старого… Хто він був?

— Хто? Я й досі цього не знаю.

— Як? Ви ж пишете про нього.

— Пишу, щоб зрозуміти. Але так доконечно й не збагнув, хто він був.

— Гм… Розумію. Я теж, чим довше живу, тим менше розумію деякі речі. І взагалі, деякі свої картини, котрі всі вважають найкращими, мені кортить затулити веретою, а благенькі етюдики в декілька мазків готовий розглядати годинами. Аж очі сльозяться від напруження… Знаєте, той портрет фактично був першим. Доти я займався розписом, декором. А коли побачив того чоловіка, руки самі засвербіли до роботи. До справжньої роботи… Я сидів збоку і спостерігав. Бачив, як він легко торкався до всього, як пером, як пензликом. І поглядом проникливих очей, здавалося, міг злагіднити залізо. Хоча внутрішньо був твердий. Був якось у собі і в просторі водночас. Це важко пояснити. Є люди, які щось знають, і є люди, які знають щось. Це щось і відчувалося в ньому. Воно й притягувало. Коли я налаштував етюдник, йому на руку сів метелик. Гарний такий, барвистий. Старий уважно розглядав його. Борода майже торкалася метелика, але той не відлітав. Довго не відлітав. Доки дід легенько не дмухнув на нього. Я встиг накидати етюд, встиг схопити цю дивну мить зріднення людини й комахи… Тепер я готую виставку за кордоном. І там буде ця робота. Цікаво, як би ви назвали її?

— Хіба конче треба все якось називати?

— Такий порядок. Так вимагає виставком, аби кожна робота була паспортизована, мала назву.

— Тоді, — сказав я, — так і назвіть: «Метелик, який не хотів відлітати».

— А й направду, що тут довго мудрувати? Слова й так не все пояснюють у зримому світі.

— Не тільки у світі, але і в книгах. «Що менше слів, тим ліпша книга», — казав він.

— Хто? — запитав художник.

— Той дід із метеликом.

— Цікаво. Дуже цікаво… про книгу. А про малярство… про малярство нічого не говорив? Не пригадуєте?

— Щось пригадую. Якось ми спускалися з Обавського Каменя, і, коли вийшли з ялинника на простір, відкрилася нам пречудова панорама. Спад гори кипів жовтогарячим дроком, між травами золотими змійками звивалися пішники, громадилися стада сірих валунів. Камені були як живі: здавалося — встануть і підуть. А на самому споді долини сліпуче яскріло дзеркальце озера. Мій супутник, той старий, витер спітніле чоло і сказав: «Ну от, братику, ще одну прилюбну картину намалював нам Верховний Маляр». Так він тоді сказав. А ще говорив, що метеликів розмальовує Бог.

— Гарно казав. Із цим я згідний цілим своїм серцем… Не раз безсонної ночі думаєш: навіщо ти все це малював? Для чого дурив когось навіяними верескливими мальовидлами? А найперше — самого себе… Що принесеш на плечах, як хрест, і покладеш перед Ним на поріг?

— Перед ким?

— Перед тим Верховним Малярем. Перед ким же ще? — Голос його сікся ще глибшими тріщинами.

— Де буде виставка? — запитав я, щоб перебити сумну нуту.

— Спочатку в Братиславі. Потім, кажуть, ще кудись повезуть по Європах… Для вас я зробив фотокопію. Тепер така техніка, що навіть волосинки від пензля передає, як справдешні. Радо перешлю вам, куди скажете.

Я подякував і назвав адресу, хоча копій не люблю. Ніяких.

Чоловік на тому кінці дроту довго і важко мовчав. Нарешті зібрався на слово:

— Тоді, коли я малював, метелик непорушно сидів на його руці. Аж поки я не докінчив, не відтворив пензлем розпис його крил. А тоді він злетів. Мені здалося, що старий щось йому шепнув. Уста за густими вусами ворухнулися — і метелик грайливо спурхнув з його руки. Як гадаєте, може таке бути?

— Може, — відповів я, і тої миті звук у слухавці обірвався. Може, й добре, бо в таких випадках не знаєш, як прощатися.

За тиждень я й справді дістав бандероль. І хоч картина була на пластику, я сприйняв її одразу — до болю знайому сильветку. Це був він. Його свіже, як промиті дійки, лице, його піднесене чоло, проникливі, мудрі очі… Вони завжди неспішно й чіпко затримувалися на тому, що споглядали. Щоб увібрати в себе, обгорнути предмет приязною увагою, проникнути нутряним зором у приховані глибини. Тепер він дивився так на метелика, що присів спочити на його рукав і довго не покидав прилюбне місце…

Був вечір, сідало сонце. Портрет я прихилив до стіни на столі. Місяць, що зійшов над Ловачкою, скісним променем засріблив малюнок. І в тому прохолодному живому сяєві він ожив. Спочатку сиві патли чуприни й бороди, потім очі і, нарешті, вуста, що, здалося, ворухнулися: «Доброї вам години!» Так він зазвичай вітався з людьми…

Й оте благословенне літо ніби знову озвалося теплою росою на ковзких квітках портулаку, війнуло солодкавим запахом лози, в якій ми пекли з ним картоплю.

З висоти (чи низини) своїх років я вертаюся в ті дні світящі, що стали для мене живим намистом пізнання. Пам'ять дивним чином зберегла їх свіжість, пересіявши полову пережиття.

Ці одробини спогадів — про нього. Про того, хто різьбив тоді мою душу.

Злоба дня

О, моя нестримна, моя розхристана юносте! Моє кипуче ювенальне море, що весь час шукало нові живлющі струмки!

Усе найкраще приходить несподівано. Втім, усе найгірше — також. Якби ми годні наперед розподілити в рівних частках свої щастя і нещастя! Наш Учитель, аби пом'якшити вразливість нашого нерозумного тривку, заповідав: кожному дневі — своя злоба. Себто застерігав, що не варт бідувати бідою, яка ще не прийшла. Чи вже проминула. На один день достатньо й однієї злоби-жури. І переживання, гнів до заходу сонця мають вивітритися із твого серця. Та де міг це розуміти тоді я, поривний, амбітний, романтичний молодик, що іншу «злобу дня» обрав своїм служінням.

Так тоді модно було називати писанину в газетах, які, рясно нахапавши приказок із Біблії, запекло боролися за уми і серця, спростовуючи попасом закони тієї ж Біблії. У тій армії борзописців був і я скоростиглим багнетом-пером, що набирало все більшого розгону і плідності. Підохочений читацькою увагою, я вергав на газетні шпальти ріки словесної повені, повчав, наставляв, критикував, висміював, клав на місце, погрожував, попереджав, давав останній шанс виправитися. Вищому комсомольському начальству це імпонувало — зручно загрібати жар чужими руками. В обласній молодіжній газеті я зажив слави відчайдушного фейлетоніста, який з каменя витисне іронію і сарказм. Вельможі з партійних кабінетів на це поблажливо всміхалися крізь зуби, мовляв, нехай собі цуцик дзявкає на короткому повідку. Аж поки потішний песик не цапнув за литку.

Бідолашний редактор, блідий, як пізній гриб, хрипло кричав: «Ти, хлопче, замірився на святе! Гадаєш, ти їх прописав? Ні, ти собі підписав вирок. І мені…»

То був нарис про комсорга з гірського селища, інваліда афганської війни. Тямущий, ініціативний хлопець, але «зі своїми мухами в голові», як про нього казали в райкомі. Кілька тих «мух» я й запустив у свій нарис, і їх, на біду, не вловило редакційне сито. Серед його сміливих, жорстких фраз була й така: «Коли партія каже «треба», я запитую — кому?» Власне, вона і спричинила вибух. Мого героя одним махом вигнали з комсомолу й понизили з механіка до слюсаря. Редактор мав захищатися на бюро. Єдиним виправданням йому міг бути лікарняний, на якому перебував у день виходу газети. Наді мною збиралися градові хмари, невблаганно наближався момент істини.

«Тобі краще кудись зникнути, — чомусь пошепки радив редактор. — Їдь на БАМ, здайся в армію, вчини дрібний бешкет у ресторані і відсидиш півроку «на хімії»… А про газету можеш надовго забути. Відтепер не ти, а про тебе будуть писати. У шнуровану папку…»

І я, вчорашній студент, який не встиг ще натішитися першими зарплатами й гонорарами, написав заяву на звільнення. Забрав теку з газетними вирізками (мої вирізки — мої виразки!) і побрів у гуртожиток. Не здогадуючись, що злоба дня випустила тільки перший свій пазур.

Переходячи міст, я побачив на набережній її. Ту, яка останні п'ять років владно жила в моєму серці, ділячи його з газетою. Ба, навіть більше, — тоді я хибно вважав, що, пишучи, ти маєш уявляти свого бажаного читача. Я при цьому уявляв її — сміхотливу чорнявку з ясно-сірими очима і вередливими, як шийка порцелянового глечика, губами. Я писав для неї, складав слова і речення, свої головні на той час скарби, до її засмаглих струнких ніг. Вона вже вважалася моєю нареченою, остаточне поєднання мало ось-ось оформитись. Її двоюрідна сестра недавно натякнула, що від мене чекають пропозиції. Серцем я давно поривався до цього, але обставини були ще такими сирими, ніякої облаштованості. Завоювавши серце дівчини, я відчайдушно завойовував газету. Тепер, коли нарешті почало щось складатися, я був готовий до одруження. Але, виявляється, не була готова вона.

Там, на набережній, її підтримував за стан молодий чоловік, до якого вона довірливо хилилася. З несподіваним жалем я подумав, що ніколи чомусь не дозволяв собі з нею на вулиці такої фривольності. Вони всміхалися одне до одного. Ми теж із нею весь час сміялися. Я знав: щоб прив'язати до себе жінку, треба смішити її… Але їх сміх був інший — сміх без жартів, просто від утіхи близькості. Може, це якийсь родич, невідомий мені, — хапався я за рятівне припущення. Але тої ж миті, як за зловісним сценарієм, вони зупинилися й поцілувалися. Як голуби — коротко, звично, ніби між іншим. І далі пішли. А я вкопано стояв. І якби міст піді мною тріснув і завалився — мене б це здивувало менше, ніж видиво, що відкрилося щойно моїм очам. Спантеличений і обікрадений, я оглянувся довкола, ніби хтось мав мені щось пояснити. Але люди відчужено несли в очах свої клопоти. День заходив у полудень, заливаючи літеплом вуличну шамотню.

Всі кудись ішли. Я теж пішов. Від чого я йшов і до чого, за чим і куди? Ноги самі повели мене в гуртожиток — єдине тепер пристанище в цьому місті. Мабуть, я йшов із невидющим поглядом, бо хтось із зустрічних гупнувся мені в плече і сказав: «Іди, йди, там тебе вже чекають». Це мене ніяк не пройняло, бо сам я нікого й нічого не чекав.

Біля вахтерського бюрка стояв цибатим журавлем Скурпульон. Так ми поза очі називали відставника-коменданта. Після того, як він біля кімнати аспірантів-біологів знайшов якогось химерного жука, настромив його на сірничину і бігав коридорами: «Скурпульон! Скурпульон! Обнаглєлі до крайності умнікі. Ужо скурпульонов разводят в гуртожітії!»

Це був ще той «боєц». Якось я стояв у черзі до бочки з пивом, а Скурпульон на ящику збоку допивав котру вже гальбу. Розімліло кліпав такими ж жовтими, як пиво, очицями і розповідав сажотрусу, що стояв із велосипедом поруч: «Я брал Рейхстаг!» — «Нащо?» — ліниво поцікавився коминар. «Как нашто? Ето же логово фашізма! О, сколько раскрошил я саперной лопаткой голов сосункам із гітлєр-югенда! Ім далі ржавіє австрійскіє карабіни без патронов, і ета соплівая пацанва двінула на нас со штиками. Представляєш? Нам тоже било жалко на ніх патронов. Ми раскаталі по уліце бочки с солярой і подожглі. Гітлєрьонки іспеклісь зажіво. Ми добівалі іх лопатками… А потом я взял Рейхстаг. Но тєбе, чадная голова, ето не понять». — «Чому ж, — мляво озвався коминар. — Я чув, що в Німеччині всі щось брали. Не вертатися ж із такого світу з порожніми руками…»

Тепер Скурпульон із зловтіхою рявкнув до мене: «Явілся — нє запилілся! Вот коробка с вашімі вещами, комісіонно перепісаннимі. Можетє сверіть со спіском. І чтоби через десять мінут духу вашого здесь не било!»

Я не мав ні сил, ні бажання щось вимовити. Запитували очі.

«Что-то нє понятно? — чвиркав слиною Скурпульон. — Ізвольтє — об'ясню». — Дістав аркуш, дмухнув чомусь на нього. — «В ноч с 28 на 29 ноль п'ятого на фасадной стєнє вверєнного мнє гуртожітія бил сожжон государственний флаг есесесер. Якоби по неосторожності прі масовом бросанії с окон зажжонних газет в связі с побєдой кієвского Дінамо в футбольном чемпіонатє. Даже єслі ето і плод разгільдяйства, оно преступно по суті і кроєт в сєбє політіческій подтєкст. Ізходя із етого, совєт гуртожітія постановіл лішіть всєх подозреваємих в содєянном права прожіванія. Спісок прілагаєтся. Деньгі, уплоченниє вперьод, не возвращаются».

Я в списку був тринадцятим. Ну, звісно, яке ще могло мені випасти число!?

«Давай-давай! — Скурпульон перейшов на ти. Як ще звертатися до бездомного? Мабуть, уже знав, що я й безробітний. — І скажі спасібо, что на дворє сейчас другоє время, а то загрємєл би ти годков етак на петнаццать, а может, і вовсє стал би под стєнкой, на которой флаг вісєл…»

Я не подякував, бо мене не зворушував час надворі. Зате надворі було більше повітря, якого мені гостро забракло. І я хиткою тінню просочився крізь залізну вертушку дверей.

На вулиці чомусь обернувся і глянув на стіну. Там із закіптюженої цівки звисав новенький шовковий стяг. Скрупульон ревно стежив, щоб прапори обабіч центрального входу висіли завжди — і в свята, і в будні. Один із них згорів і був замінений на новий. Зате в мене продовжувало щось горіти всередині. Діймала згага і спрага. Я рушив до кіоску. Тут мене наздогнала вахтерка і мовчки простягла папірець. Телеграма. Я пробіг очима бліді, танцюючі рядки: «Військових маневрах Двіна загинув…»

Я не хотів читати далі, зібгав папір у жмені, ніби його не було. Ніби адресувалося не мені — я ж не живу в цьому гуртожитку. Я знав, хто міг загинути на Двіні. Недавно він написав мені звідти листа. Найближчий мій друг, ще зі школи. І в університет ми поступили разом. Вірніше, він пристав до мого вибору. Щоб не розлучатися. Хоча це було не зовсім його. Чи то пак, зовсім не його. Тому після університету й завербувався в армію офіцером політвідділу — відвойовувати свою долю. Не хотів більше дурити себе, «дотягуватися» до мене…

А моє серце, мабуть, таки належало трьом: слову, їй і йому, моєму сердечному другові. Тоді я ще не знав простої істини, що особисте щастя — це спілкування з близькими тобі по духу. І давнє слово «совість» це і є «вість» про існування десь спорідненої душі, про пов'язаність вашу невидимими нитками. І що правдива радість — це радість у бутті іншого. Со-вість: со-братня, со-радісна вість, що йде від душі до душі…


Мені це невдовзі відкрив чоловік, що називав себе Світованом. І ця повість, власне, про нього.

Нас б'є те, що найдорожче для нас. Слова на сірому поштовому папері добили мене остаточно. Коли нас заскакує якийсь клопіт, ми спрямовуємо на це весь душевний захист. Коли навалюються враз два лиха — душа розривається між ними. А коли одночасно три-чотири — душа завмирає в сум'ятті. Вона не готова до такого напору. Недаремно Вчитель заповідав нам: кожному дню — своя злоба. Приймай не більше одного клопоту. Якби ми були добрими учнями!..


Я пішов набережною. Ріка текла в один бік, людський потік — в інший. Липи скрадливо шуміли щось про своє. Ріка нагадала мені, що я хочу пити. І я зійшов через борщівник до зарінку й напився навколішки, як звір. Вода принесла на мить якусь ясність. Я зрозумів, що не маю куди йти. І не хочу. Я ліг у траву і заплющив очі, бо повікам було важко навіть кліпати. Нічого не думалося, спалахували й мерехтіли якість обривки картин, тіснили одна одну, зливалися, палили мозок. Потім я спав. Довго спав — решту дня, вечір і цілу ніч. Але сон цей не був сном — я все приявно чув, що чинилося довкола. Часом я розплющував очі. Трава холодила тіло, одяг був мокрий від роси, і розпашіле обличчя було мокре. Я облизав губи — солоні. Значить, це була не роса, а сльози. Я плакав, хоча раніше думав, що вже розучився це робити. Я лежав за крок від ріки, і з моїх очей текла інша ріка, що починалася десь у задубілих грудях, у скам'янілій душі. Ріка гіркоти.



Потім прийшло щось живе, обережно дихнуло мені в лице, облизало його. Гумові губи, шерехатий лагідний язик. Пес, а радше кінь чи баран, — ці тварини люблять сіль. Гіркої солі на моїх щоках було для них доста. Я не ворушився, прикидався мертвим. Особливо й прикидатися не було потреби. Тварина пішла собі, а я добував ніч. Ніч, що дніла в мені і не віщувала ніякого просвітку дня.

Але день прийшов. Перший промінь лизнув росяні стебла, ковзнув моїм остудженим чолом, зарожевив пергамент повік. Зацокали об бруківку підбори перших пішоходів. Я зібрався на силах і підвів своє очужіле тіло. Треба було кудись рушати. Мабуть, на вокзал. Людина, яка не знає куди йти, йде на вокзал.

Неподалік від гуртожитку першим, кого я зустрів, був Толя. Ми жили в одному блоці. Він вертався з нічної зміни. Неголений, невиспаний, але з незмінним блиском в очах. Толя був інженером і комсоргом, з тієї ж когорти непримиримих, що й мій герой-афганець, з якого і зчинилася ця шура-бура.

— Старий, я про все в курсі, — крикнув Толя звіддалік. — Що тут скажеш? Я не люблю лірики, мені легше пояснювати речі фізикою, законом опору матеріалів. Ти перейшов температурну межу, перегрів систему. От вона й витискає тебе із себе…

— Ну і що в такій ситуації радять твої Менделєєви-Клапейрони? — мляво запитав я.

— Що? Потрібно тимчасово випасти в осад, щоб набути нової концентрації. Сісти на дно.

— Вважай, що я вже на дні, — зітхнув я. — На дуже глибокому дні.

— Чому такий похмурий тон? Інколи впасти на дно потрібно для того, щоб відштовхнутися від нього.

— Це філософія тих, хто весь час на плаву.

— Це філософія мого діда. Послухай… — пісне з ночі обличчя Толі посвіжіло радістю. — Дід — ось у кого тобі можна перекантуватися. Ви обоє німураки, зайвим словом один одного не притісните. Та й дід більше в хащах пропадає, ніж дома. У нього спокійно, ніхто туди не потикається. Читай собі, пиши, горобцям дулі показуй.

— Що за дід? — поцікавився я для годиться.

— Дід Андрій. Правда, він мені не зовсім дід — бабин брат. Та ти його знаєш. Ми з ним щепили на дачі твого редактора дички. Ти ще тоді сказав: «Дідо-Всевідо, як із казки вийшов. Шкода, що про таких тепер не напишеш — патріархальщина!»

Я згадав того діда — мовчкуватого, з мудрим протяжним поглядом, бородатого, в грубому вовняному светрі. Чимось схожого на Хемінгуея, але ніскільки не книжного. З якоюсь гречно стриманою, недомовленою сутністю.

— Ну, добре, — сказав я, — прийду я до твого діда, скажу: «Вам привіт від Толі!» А далі що?

— А нічого. Пес пса вітрить. Це, до речі, його приповідка. Він із тих, яким нічого пояснювати не треба. Бо й сам гнаний-перегнаний.

— За що?

— А ні за що. Хіба тебе в один день випакували з редакції і гуртожитку за щось? І хіба не ти мені колись читав з передрукованого зшитка: «Якщо нога крокує не в ногу з більшістю, цю ногу треба зламати. Якщо рука не піднімається з більшістю рук, цю руку треба відтяти. Якщо цвях вилізає своєю шапочкою з дошки, його треба забити». Я ще тоді подумав, що це з Біблії. А виявилося — Дзержинський… Не тели їжака, старий. Я діло кажу.

Я гнітив у собі сумнів, скоріше від утоми мозку.

— Все, постановили одноголосно! — Толя ляснув мене по плечу. — Почекай мене тут, я кину з вікна для діда пакет — батарейки, леза, олівці, сірники…

— Дивися, щоб сірники не зачепилися за прапор, — ляпнув я з останніх сил. — Бо тоді підемо до діда обоє.

Толя весело заіржав і плигнув у гуртожиток.

Попова гора

Взагалі світ того дня сміявся сонцем, барвами, звуками. Лише не для мене. І я, мабуть, виглядав дивно, коли підійшов до живоплоту непоказної господи на горі, яку називали тут Поповою, або ще по-іншому Розрадою-горою, — пришиблений, пом'ятий, нечесаний. З дурнуватою картонною коробкою під пахвою.

— Я приятель Толі. Мені б кілька днів перебути. Якщо можна… Я заплачу.

— Ти вже плакав днесь. Може, доста?

Це було мовлено мирним, безбарвним голосом. Тоном перевізника, що звично відкликається до того, кого має переправити на той бік. Старий подався двором у хату, а я, як приблудне теля, пішов за ним.

— Дизель за Чопом перегрівся, — мимрив я за його плечима. — Мусив пересісти на попутку. А за Мукачевом уперся в канал і довго шукав мостик… А тут дачі, блудив ними, доки вийшов на возову дорогу…

— Головне, що прийшов, — сказав старий і простягнув мені горнятко води. — Ти дома.

Ці слова оглушили мене спокоєм. Густим, дивовижним спокоєм. Схожим чимось хіба на вечірнє кумкання жаб у дитинстві, на сюрчання цвіркуна в бабиному запічку. Я пив із глиняного посуду, здавалося, не так воду, як той спокій. Призабутий спокій, десь розхлюпаний, загнаний за решітку муштрованих нервів. Тепер я його жадібно заковтував у себе. Охлялі пальці не втримали недопите горня і воно вислизнуло. Але не впало — дідова рука підхопила його. Він неначе засоромився цієї несподіваної спритності. Приплющив повіки і ворухнув устами. Я радше прочитав на них, ніж почув:

— Спочинь з дороги.

І я спочивав. Це був не сон, не відпруга, не відпочинок, а саме — спочинок. Тоді я ще не знав закону слів і літер: що дрібна буквиця, її присутність чи відсутність наскрізно і глибинно міняє питому сутність слова. Відпочивають від чогось, відходячи від нього, відпускаючи його. Я ж спочивав у душевному забутті, як немовля, в кубелечку спокою. Він сотався тут із усього: з дощатого склепіння, затемненого часом, із глинобитної долівки, притрушеної «лугом», із плодів айви на скрині, поцяткованій шашелем, і з самого потойбічного скрипу шашеля, ще й із тугої домотканої верети, що пахла вітром. Я хотів насититись тим спокоєм і за вчорашні дні, і на прийдешні. Як та дитина.

Але вставати ж треба. Коли я підвівся і вийшов надвір, ноги заплуталися, як у розслабленого. Ще більше плуталися думки. Та гірше було із серцем — наче його привалили жорнами, що труться без млива, аж перегрілися. І тягнуть додолу. Я б упав, якби не його руки. Старий невідь-звідки виріс у потрібну мить. Поклав мене на лавицю, заголив грудину і приклав вухо. Слухав, перевертав мене, обстукував пальцями спину, шкрябав нігтем шкіру, примушував кашляти. Тоді кинув на мене вовняну джергу, а сам гулькнув у сіни. Вернувся зі ступкою, став цюкати товкачиком. Запахло тмином. Потім розтирав мені груди чимось шорстким і масним. Уважливі його пальці м'яко проникали аж до кісток.

— Проблема з легенями? — кволо поцікавився я.

— Чому питаєш?

— Бо знаю трохи анатомію. Там легені знаходяться.

— А я знаю, що душа, — сказав він тихо.

— Ви лікуєте душі?

— Я нічого не лікую. Лікує Господь.

— Тоді навіщо ця мазь?

— Бог вкладає нам поміч у руки. Се тминова олійка. Вона розм'якшить набряк і пригасить пал у грудині. — Старий відійшов, але за три кроки обернувся. — Серце чуєш?

— Так. Щось його затисло.

— Розумники, — буркнув він. — Усі біди скидаєте на щось і на когось. І сим рвете собі серця… Чуєш, хлопче, відпусти серце на волю. Куди лежить, туди най біжить…

— Нема куди йому вертатися.

— Я не кажу, щоб верталося. На зворотній дорозі ламають ноги, а на мисленій — голови. Кажу: дай йому волю самому вибирати простір і путь. А ти його пустим думанням не плутай. Само вибереться і тебе поведе…

— Куди? — байдуже спитав я.

— Не твоя жура. Твоє діло тепер бокове. Спатимеш три доби. Тут, під гойним горіхом. Листя пустить росиці на губи не більше, ніж тобі треба. На харч матимеш два горнятка молока з пареним горовим мохом. Ложка меду переб'є гірчаву. Инше з воздуха собі тягни. Дихай, як циганський міх, радо, глибоко і ситно. І вивітриш сажу, що забила… як кажеш… легені… Тоді й душі засвітає. Будеш сам за собою чаяти, бо я приденно в роботі. У мене таких як ти ровта і малий возик. Спи!

І я заснув. Падаючи в мерехтливе провалля, дочував обривки його мурмотання: «Мудрії… Анатомія, легені… Виїдені душі, прости Господи».

Так і було. Я лежма перебув у дрімоті три дні. Вставав лише для того, щоб випити зеленуватого молока. Оси будили мене, злітаючись на мед. Просіяні крізь крону промені теплим квачиком малювали мені золоті поворози на повіках, лоскотали губи, як збитошна Помона, богиня садів. Дихалося дедалі легше. В душі проростала тонка травиночка надії.

Діда я побачив на четвертий день. Вірніше, почув зі свого ложа. Він із кимось розмовляв: «Дівойко, ти днесь дуже кукібна. Що за празник маєш? Ану покажи свій лайбик». Чорна білка стрибнула на вкопаний у землю стіл, за яким вечеряв старий, і кумедно підняла лапки. Відкрила біле жабо на грудці. «Пара-а-а-ада! — похвалив він її. — Та де свято, там і танці. Ану втни, чорнявко! Бо я з гостиною», — дістав двома пальцями сушену сливу і показав білці. І сталося диво: звіреня затупцяло на задніх лапках, крутнулося, підмахуючи хвостом. Із несподіванки я впустив ложку, вона цоркнула об дошку. Білка, наче вражена струмом, здригнулася, завмерла, а тоді, вхопивши заслужену сушеницю, метнулася на дерево. Старий знічено повернувся до своєї вечері.

— Як дишеться? — запитав мене перегодом.

— Добре. Помпа ліпше працює, — дурнувато відповів я словами нашого редакційного водія.

— Якщо ти кажеш про серце, то се не помпа. Се велика Божа виправа. У своїй мудрій службі ніякий орган не рівняється йому — ні голова, ні жолудок, ні нирки, ні черево, ні легені. Всі органи безнастанно, і вдень, і вночі, в роботі. А серце розмірює сили навпіл: скільки в напрузі — стільки в розпрузі. Якби й ми так по ньому жили — в мірі і мирі! Серце задумано так, щоб не знало зносу, а отже й ціле наше тіло, яке воно живить і повнить силою. І так би воно й було, якби ми самі не тягли в серце руйнацію.

— Як це?

— Серце зношується злобою. Сиріч — гнівом, гордощами, заздрістю, невір'ям, непрощенням. Се забиває серце намулом, а той розноситься по всьому тілу. І чоловік, як замулена криниця, чахне. Звідси і всі немочі.

— Я не хворий. Але звідкись ця втома… Хоча останнім часом я майже нічого не робив.

— Втома не від перероблення, а від переситу чи недоситу, від переступлення Закону. Якщо він є в нашому серці, то оберігає нас і веде, а якщо ні — то самі м'язи швидко втомлюються. А надто втомлюється беззахисна душа.

Кортіло щось запитати, але я не важився. Сидів проти нього під пахучим шатром бузини. Коник стрибнув мені на плече і завмер зо страху. Заходив у сад вечір. Біля ніг хнюпилися полишені сонцем квіти курячої сліпоти. Зате ромашки яскріли жовтими зіницями. Мені кортіло щигликом збити коника, зірвати ромашку і встромити межи зуби. Але дивно: біля цього чоловіка я не міг такого робити, це виглядало б як порушення прихованого закону. З'явилася якась повздержливість.

Сад виглядав напівдиким, всяка дурнина там росла. Але я встиг запримітити, як ходить садом господар — ступає сторожко, як кіт, не натоптує стежин (скрізь однакове буйнотрав'я), обходить табунці благеньких квітів-самосівок. Де-не-де в траві зачаїлися валуни, сіріли спинами, як заснулі черепахи. Вони ж, мабуть, заважають косити?! А старий їх не вивергне і мох із них не здере. Де я міг знати тоді, що в засуху він навіть поливає цей мох. («Яка не є, а теж трава Господня»).

Але тоді мені пекло своє, і нарешті я здобувся на запитання:

— Ви сказали про непрощення. Воно теж нам шкодить?

— Либонь, найбільше. Якщо заздрощі коростою роз'їдають серце, то нехіть прощати висушує й огірчує його.

— Отже, я маю прощати тим, котрі за один день мене знищили? Віроломно забрали роботу, житло і двох найдорожчих мені людей. Без особливих причин. Прощати?

— Прощати! І не через день, а сеї ж миті. Але, будь ласкавий, посунься вбік — ти топчеш руминчик.

Я посунувся на лавиці, дивуючись уголос:

— Як ви це побачили за стільницею?

— Вчув запах м'ятого цвіту. І ти вчися в трави.

— Чого вчитися? — здивувався я.

— А хоча б того ж прощення. Коли ми топчемо квіточку, вона віддає аромат. Ось він — сенс прощення. Трава до сього дійшла, а ми ж люди! Однак мало прощати, ще й дякувати треба напасникам. Бо коли нас ніхто не випробовує — се прокляття.

— І ви прощали своїм лиходіям? Прощаєте їм усе?

— Прощав, і тому я тут. А вони… вони давно вже не чинять лиходійства.

Я був оглушений його словами. Дивився на цього дивного діда, як дитина на цукерку. І не мав що сказати. А він, обнявши мене проникливим поглядом сірих очей, провадив далі:

— Я не знаю твоїх кривдників, не знаю, чим вони тебе допекли, та знаю одне: не було, немає і не буде людини, яка б заслуговувала тільки осуду чи виправдання. Часом і святий на святого скривиться… Тому треба прощати. Бо се твоє звільнення, твоя найбільша перемога. Хоч би весь світ повстав проти тебе, ти захищений силою прощення.

Одиниця у великій реєстратурі неба

Мені залишалося слухати й вірити. Тоді я ще не знав, що цей чоловік поважного віку, але без слідів часу на обличчі, говорить не пустопаш; що світ не раз і не двічі брав його в залізні кліщі. І то не один світ. Ті світи завалювалися один за одним, а він сидів тут, на заповітній лавчині, з облатками цвіту на раменах, і бджола вмиротворено дзуміла в його білій бороді. Їй там було притульно.

…Я не спав майже до ранку. Ніч повзла слимаком. Трава в місячному поливі застигла, ніби відлита з металу. Моя повна думами голова теж обважіло впала на груди, але душі було високо. Кортіло навернути якісь добрі спомини, обходячи бомбові ями. І виплив чомусь рядок із мого останнього нарису про опального афганця: «Я — одиниця у великій реєстратурі неба». По правді, хіба може так говорити комсомольський ватажок, та ще й атеїст на додачу?! І якого я після цього хочу ставлення до себе?! Дурість — дар Божий, але не варто ним зловживати. Бісмарк, здається, сказав.

«Що ж, пробачте мені, шановні-нешановні товариші! Тобто… я пробачаю вас!» Слово «прощаю» для мене ще тоді не було природним.

Потім я лежав без думок, укритий небом, і зорі, здавалося, ворушилися в волоссі. Поснула вся жива дрібнота довкола. Тиша замохнатилася, загусла, і я теж заснув.

Уранці я прохопився від якогось звуку — скрипнула капура (так називають тут хвіртку). Старий ішов двором із глиняним жбаном. Побачив мене й поклонився:

— Файно спалося? А я вже сніданок виходив, — поклав на стіл посуд із самокишем.

Потім ми їли його з мамалигою і бринзою. Дідові слова про сніданок були й для мене підказкою, що харчі треба відробляти. Я попросив, щоб він дав мені якусь роботу.

— До чого руки просяться, те й роби. Зайнятість — се найліпші й найдешевші ліки.

Спершу я прибрав маленьку столярню, протер віконце, зібрав тороки павутини, вигріб стружку і тирсу. Це велено було розтрусити в малиннику. «Малина любить кислу деревну потеруху, ніяке інше вдобрення їй так не годить». Потім я взявся за живопліт — густі, дрімучі зарості молодого грабника, ялинника, чагарників і лози дикого винограду. Огорожа була така щільна, що їжаки, птиці і шершні влаштували собі там гнізда. Сполохав навіть вужа. Я рівняв стовбури й підрізував кущі, щоб надати їм якоїсь форми, ошатності. Щось подібне я бачив в італійських фільмах про мафію. Метр за метром я перелицьовував дрімучу гущавину в подобу зеленого паркану. І сам увесь зазеленився соками, до памороків наситив легені терпким запахом свіжих зрізів.

До кінця першого дня був упораний відрізок живоплоту на якихось двадцять кроків. Обдряпаний і обкусаний, сів я до заробленої вечері.

— Красно, — зронив дід короткий присуд. — І деревині продих, і взору втіха. Око любить приволля, щоб не чіплялося за стріхи й огорожі. Коли очам простір, тоді й душа не замикається. Я довго никав, доки напав собі цю хижку на горбі. В давнину тут посідали княжі винарі.

— Гарні місця, — згодився я. — Доки сюди піднімався, зустрів ще кілька старих садибок.

— Місце не до місця. Мені сей посад показали птиці.

— Птиці? — здивовано перепитав я.

— Ай. Я йшов за ластівками — і прийшов. Ластівці любо там, де чистий воздух. Не просто свіжий, а доконечно чистий. Розумієш? Відчуваєш, який тут люфт?

— Так. А хіба інші птахи не люблять чисте повітря?

— Птиці як люди, до всього обвиклі. Взяти галок, то вони гуртуються там, де нечистий воздух, недобрі місця. Навіть худоба їх обминає… Але воздух ще не все. Жити треба при добрій воді. Мені теж показали її птиці. Правда, не живі.

— Як це?

— Ну, звично як. Птиця чує свою кончину. І летить до води, до доброї — лісової чи горової. Аби в затишші, змочуючи дзьоб, тихо відійти. На добрій воді вона ще потягне якийсь час. Тому чим ситніша вода, тим більше в окрузі джерела пташиних кісток. Розломиш кісточку, роздробиш її камінцем — і збагнеш повноту води. Чи все в ній є те, що треба нашим кісткам і нашому мозку?! Так я надибав свою криницю. І сей осідок. Бо якщо птицям небесним тут утішливо вмирати, то й чоловікові спокійно жити…



Я спрагло слухав його, приголомшений простою, але якоюсь прихованою правдою. Правдою про цей живий світ, у якому все суще ув'язане в єдине вселенське намисто. І кожна та мізерна намистина є рівновеликою одиницею у великій реєстратурі Неба. Так ось про які речі мовчав цей дивний дідуган, і тепер спроквола вилущує їх, наче насінини з кленової лопатки-стручка. Так ми в дитинстві роздирали ті гнучкі пластини, вилизуючи поміж зерняток гіркувато-солодку смолку, від якої аж язик терпнув. Бо ласощі природи, як і смак істини, мабуть, однаково солодкі і гіркі водночас.

— Хто вам відкрив ці потаємні речі? — запитав я наївно.

— Вони не потаємні. Вони на поверхні і в глибині — в мені і в тобі. Рівняй себе по природі. Тоді не порушиш її мудрої рівноваги. І стоятимеш під сим невидимим коромислом твердо і рівно. І душа буде ходити рівно. На вічних своїх дорогах.

— Але ж однаково доведеться колись прийти, як та птиця, до останньої криниці.

— Ми не птиці. Ми люди. Народжуємося з криком. Помираємо зі стогоном. Тому жити залишається нам зі сміхом, з радістю, — сказав і сам усміхнувся.

— Так, якщо це життя щасливе, — встромив я.

— Усміх — се не конче щастя, — уважно заглянув мені в очі. — Інколи се сила.

— Тобто треба силувати себе бути радісним і щасливим?

— Хитро питаєш, розумно. Проте розумові голови ліпше відповість мудрість серця… Я не знаю, що таке щастя. Нам його не заповідано. Зате я достеменно знаю, що життя дуже добре. Одначе сю його добрість треба побачити і прийняти як найбільший дар. Щоб ніколи його не позбутися. Сього добра, яке можна назвати радістю життя. Воно дається не з народження. Його витворюють свідомий вибір і моральна воля. І роботяща душа. Котра повсякчас у роботі, на піднесенні… Тоді твій тривок наповнюється смислом і цілісністю. Тоді кожна твоя година — як святе причастя.

Старий говорив коротко і густо, неначе кидав окремі жирні мазки на полотно. Дивно, в моїй емоційній уяві вони оживали, зливалися в чудесну, але недовершену картину.

— А з чого починається цей?.. — Я не знаходив потрібного слова.

— Сей труд, — допоміг старий. — Усе починається з уважливости.

— З уважності?

— Се не одне й те ж. Як не одне любощі і кохання, любість і любов, пасія і суджена… Отже, я про уважливість, яка починає і вінчає всяке діло. Але уважливість повноцінну, цілокупну. До всього, до всіх і до самого себе. Уважливість, що ріднить увагу й повагу, послужливість і служіння. Будь уважливим — і все узрієш сам. Усе відкриється. І зокола, і зсередини… А якщо не будеш судити, то довіриться тобі й прихована краса. Чекай, коли очі призвичаяться. Тоді просвітліє голова. А далі — й зряче серце. А воно многовартісне. Очей, вух і розсудку варте. Спитаєш у серця — і наустить тебе.

— Коли? — понуро спитав я.

— Коли належиться. Чекай. Благе приходить із чеканням.

Старий підвівся, затуливши плечима зморене сонце, що сідало за пруг гори. Від заграви його волосся і борода світилися ясною міддю. Тінь від постаті лягла на моріг, і мені здалося, що й тінь ця якась світла.

Я не бачив, коли він спав. Уранці його вже не було у дворі. Увечері, коли я повертався у свою комору-покій, бачив крізь непритулені двері, як він молиться або читає. А я не читав, душа не приймала нічого книжного. Про газету без огиди й подумати не міг. Але мені було цікаво, що читає він. І якось серед дня я нишком прослизнув до його світлички. Обстава тут була дуже простою: дубове ліжко, застелене синьою солдатською ковдрою; замість подушки обтягнуте рядниною полінце; під ліжком у ночвах насипом сіріла сіль; два образи на стіні; масивний стілець із довгою домотканою сорочкою на спинці; в закутах, за дощаними перегородками, яблука й горіхи; підлога, як і скрізь, глиняна, чисто підметена; стіни тиньковані, але в них густо вмазана солома — на сонці ряхтіла теплими золотавими блискітками; з умеблювання — єдина самочинна ясенева шафа зі стосами прошитих паперів за склом. Я не одразу збагнув, що це книги.

Дивні то були книги. Всі, як одна, без оправи, без титульних сторінок. Самі зшитки блоків, пожовклих і засмальцьованих, подекуди зачитаних до дір. Я погортав декілька. Видання були старі, здебільшого дорадянські — наукові посібники, історичні описи, географічні карти і нотатки, філософські й теологічні трактати. Була якась і белетристика, але я не впізнав авторів. За винятком хіба що Сервантеса з його Дон Кіхотом. Ця книга лежала осібно, найбільш потріпана і оправлена в тонку фанеру. А інше було мені невідоме. І ніщо не могло підказати джерела. Кожна сімнадцята сторінка в книжках була видерта. Такої «обезголовленої» бібліотеки мені не доводилося бачити. І я в замішанні зачинив дверцята шафи. Щоб даремно не турбувати це сонне царство.

У світличці (він так називав кімнати — світличками або покоями) господаря пахло яблуками і старими книгами. Навіть ворохи гірської солі не владні були перебити ці міцні запахи, що дивним чином уживалися між собою.


Тим часом моє життя на Розраді-горі входило в спокійну межень. У садових трудах і прогулянках здичавілими радгоспними виноградниками я забував, чому я тут і що залишив там — у міській тісняві і шаленстві новопроголошеного «прискорення». Тут ніхто нікуди не поспішав, не глотив. Я придивлявся до укладу життя мого благодійника. Він не марнував час і енергію на пусті рухи, хоча, здавалося, весь час був у русі. Проте не робив зайвих зусиль, не обмежував свободу тіла, ніби з приязною цікавістю стежив за собою збоку — чи достатньо зграбна і мудра його діяльність. Він не виглядав великим і сильним, але вгадувалася порода, міцність внутрішнього стрижня. І кожен його порух був вивірений, точний, ощадливий, красивий.

Я зловив себе на тому, що люблю спостерігати за ним у роботі. Наче переглядаю беззвучні фрагменти фільмів Довженка чи Бергмана. Просте зачарування від красивої дії. Так ми любимо невідривно дивитися на рухому воду, на полум'я вогню.

Ба, навіть більше, — я почав дещо занотовувати в синій зошит, який знайшов у своїй комірчині. Ось мій перший запис із його слів: «Щоднини — рух до приємної втоми. Се пружина життя. Солодко втомлене тіло — свіжі думки. Живіт наш годують руки. А голову живлять ходінням ноги. Найкращі думки приносять мандри».

Так у рятівному для мене доброжитку минуло більше тижня. Але мандри з ряснотою думок і вражень були тільки попереду.

Одного вечора він прийшов пізно. Вечерю ми завершували аж поночі. Сиділи мовчки. Крізь горіхове віття цідилося, ніби дим, фіолетове сяйво. Старий глянув угору і сказав:

— Зійшов місяць з ущербу. На новину-дивину. Таку ж щербату… Але ходімо, може вдасться її приспати…

Я тій фразі не надав значення. Аж ранком почав її розшолопувати. Підвівся вдосвіта і підступив із сікачем до живоплоту. Одразу ж почулися з вулиці приглушені голоси. Я відхилив кущ і побачив, як від фургону «швидкої допомоги» назустріч старому вийшов худорлявий чоловічок у білому халаті і білій шапочці. Він бадьоро потис дідову руку двома сухими долоньками. І голос його був сухий, аж рипучий, як накрохмалений халат.

— Я вихопився з операційної. Прибіг, аби сповістити прикру річ, тобто застерегти. В органи поступив на вас сигнал. Якась потолоч пише, що ви приймаєте хворих, цілу підпільну клініку влаштували.

— Овва, я жодного хворого тут не прийняв. З якого б се дива?! Ви ж знаєте, що я не доктор.

— Знаю. Ви є чимось більшим, ніж доктор. Бо ми в здорового шукаємо хвороби, а ви в хворобі бачите інший бік здоров'я і підсилюєте його. Ми доктори хвороб, ви — доктор здоров'я. Я вже говорив вам це…

— А я, дорогий професоре, казав вам, що не лікую. Я майструю, саджу… Та якщо хтось напроситься підлагодити своє підупале єство — ну як тут відхрестишся?! Чим сподоблений сам, тим споможу потребуючого. Хіба се кримінал? А дома хворих, бігме, я не гою. В чужих постолах ноги не загрієш. У вас лічниці — вам і лікувати.

— Не про це зараз мова, шановний Андрію. Писулька та дійшла до високих кабінетів. Ну, люди там сидять не дурні. Вони теж під Богом ходять. І міркують, що може й таке нагодитися — до вас із поклоном прийти. Не завжди ножем і уколами зарадиш. Я, чого приховувати, теж збираюся порадитися з вами на рахунок свого хирлякуватого єства, як ви кажете… Так от, спустили нам розпорядження — комісійно розглянути справу, поки що без залучення органів. Комісію вже створили. Ну, ви знаєте як це в нас: якщо хочуть дістати, то дістануть будь-яким кінцем.

— Знаю. Кедь не по коню, то по голоблях, — зітхнув із сумною іронією старий.

— Тому я вирішив їх випередити. І прив'язати вас, даруйте на слові, бодай до якоїсь медицини… Тут заднім часом оформлені документи, вам залишається лише покласти підпис. Це означає, що ви працюєте при нашому аптекоуправлінні як заготувач лікарських рослин. І вдома вас майже не буває — збираєте по горах сировину… Але робота є робота. Тут перелік, скільки чого маєте здати за літо. Все інше — мій клопіт. На цьому бувайте до осені, пане-брате! Прошу вас, збирайтеся недовго.

— Але ж не так спішно, як мертвому шити сорочку?

— Спішно. Максимум до ранку. Ще про вашу зарплату… Гроші будуть лише восени. Якось викручуйтесь.

— Пусте. Свайба сорочку найде.

Чоловік у білому халаті так же обтис дідову долоню. Мені здалося, що він хотів його обняти, але тут долинув погук водія: «Професоре, вас викликають по рації!»

Старий повернувся у двір. Мовчки стояв і дивився, як я працюю. Я відчував його уважний приязний погляд майже фізично.

— Були гості? — запитав я, наче нічого не чув.

— Були, — тихо відказав він. — Пораз мені здається, що час забув про мене. Але не люди… Дай спокій зелені. Най росте собі, як знає. Вона зеленіє й цвіте не для когось, не чекає чужого замилування й похвали. І в сьому її мовчазна мудрість. А ми все робимо для чогось і для когось. І нам за це платять. Хто чим…

Він промовляв, як завжди, ніби ні до кого. Так шепче листя на дереві, так жебонить потічок, гуде бджола. Правда, тепер був більш замислений, як зазвичай. Підняв зі стежки фанерний рундучок з інструментом і подався в майстерню. Вперше за цей час він не пішов «у роботу», залишився дома. Наводив лад на дворищі. Я теж про стороннє око шукав собі заняття. Був готовий до прощання з ним. Чекав, коли він заведе про це мову. Увечері дід справді обізвався до мене:

— Ти чекаєш від мене відповідей. Всі чекають відповідей від того, хто готовий відповідати. І не здогадуються, безхитрі, що той зчитує відповіді з їх голосу, з їх очей, зі строю їх душі. Бо в більшости запитань приховано те, що хочуть почути. А на решту запитів людина не знає розради… І я був такий, як ти, і довкола не було людей на пораду. Я мусив учитися слухати світ. Коли не йшла думка, я йшов за нею в гори. Сходив на гору кожного Божого ранку, разом із сонцем. А відтак радісно спускався. І відповіді скочувалися мені під ноги… Розумію, дивно таке чути. Проте можеш і сам у сьому звіритись.

— Яким чином?

— Завтра рушимо в гори. В перші роси підемо. Будь готов.

Я не чекав такого повороту розмови. І такого тону, що не передбачав якихось уточнень чи заперечень. Тому згідливо промимрив:

— Добре, але я не знаю, що з собою брати.

Ніколи не забуду його виразу очей. Він ковзнув по мені поглядом, у якому змішалися і подив, і співчуття, і заохочення. І сказав:

— Коли не знаєш, що брати в дорогу, бери одне — молитву.

І я взяв із собою лише пару білизни, кілька книжок і той синій зошит. Того вечора я занотував до нього ще одну фразу, яку сказав старий професорові: «З тими людьми на всі боки морока. Якщо житимеш близько з ними — будеш для них втрачений. Якщо зоддалік — то втратиш їх».

Богоприсутній світ

Вирушили ми раннього рана, і коли ввійшли в молоді кольчинські жита, сонце вже чесало колос. Парна мряка розсілася полем, і з-під неї, як з-під теплої вовни, озивалися перепелиці. Ми наче пливли в тих сивих сувоях, що свіжили нам лиця. Йшли легкома: старий із напівпорожнім вицвілим наплічником, я — з речами за пазухою. Весь одяг був на нас. Мені ще дісталася пом'ята фетрова крисаня. У ній, та ще й добряче зарослий, я теж скидався на моложавого діда.

— Світанкова мар віщує гожу днину, — обізвався старий. — На Талагія добра надія. Днесь його день. Правда, буде жарота. Видиш, які роси збиваємо?!

Я не тільки бачив, але й відчував — до пояса вже був мокрий. Із Латориці тягло сирим лепехом і рибним духом. Вітерець із ріки розвіяв туман і ніби роздув пломінці маків по полю. Я зірвав декілька квіток, що нараз у руці сором'язливо склали свої ніжні, як дівочі щоки, пелюстинки.

— Горять, як грань, — сказав дід. — Гейби червлені червецем.

— Чим? — перепитав я. — Червнем?

— Червецем. Комашина така. Нею барвили нитки, якими вишивали ружі на полотні.

Таке шитво не вицвітає. Буває, поблякне з роками розшитий рукав, вивітряться барви, а червецевий узор горить собі, як цей мак… Збирали червачків червецю лише в червні, тоді їх соки дозрівали до фарбування. От тобі й червень! Може, від того й місяць так нарекли. А може, від черешень, що паляться об цій порі. І гусінь тепер жваво плодиться по садах. І бджолині матки сіють черву… Тут гадок много. Легше з липнем чи серпнем.

— Червець, — пробував і я слово на смак. — Може, від нього і червлені стяги?

— Еге, і шовкові багряниці, в які вбиралося панство. Навіть сакос, царські шати. Дякуючи барвнику з черваків. Найбільшого ходу здобувся сей промисел за нашими горами, в галицькій землі. Через те купці, що з цілого світу приїздили сюди за крамом, називали її Червоною Руссю. От тобі й червачок! Малий золотник, та цінний.

Червоним колесом спиналося по горі і сонце, гнало нас під рідкі шатра підлісків. Обіч тріщала вузька річечка, вже інша тут — рухлива, гостра, гірська. Кидала через зубате каміння перлову піну. Старий часто зупинявся, підбирав невидимого в папороті гриба і кидав у рюкзак. Схилявся він, ніби ненароком, і над деякими травами, зривав їх. Виходило це в нього легко, прихапцем, добре набитим способом. Його очі справді бачили «щось», миттю вихапували з простору потрібне, а руки зграбно діставали це. Чимось то нагадувало птицю, що спритно добуває личинок із кори. Малорухливий у садибі на Поповій горі, тут він був у своєму питомому середовищі, на приволлі.

— Вечеря вже в тайстрі, — підбадьорливо кинув мені. Бо я ще не розумів, куди ми йдемо, з чим і за чим.

Далі сонце впливло в чисту просинь і побіліло. І забілило полуденний обшир. Навіть грунт під ногами.

— Ти коли-небудь ходив білими дорогами? — несподівано запитав мене старий.

Я заперечливо хитнув головою. Бо направду такими дорогами ще не ходив. І взагалі, що я знав тоді про дороги?! А тим більше про Путь.

— Супісь, — докинув мій попутник, як щось само собою зрозуміле.

Ми йшли все вгору та вгору, спираючись на відполіровані дощами жердини огорож. Інколи зі стовпця поглядав на нас гострооким і незалежним поглядом півень, і я боязко обминав той кілок. Дерев'яні хатки підгірського села стояли так близько одна до одної, що сусіди могли б цокатися з вікон келихами. Як у напівсні, дзвеніли десь коси невидимих косарів. А над церквою, що залишалася позаду, завис білий дим голубів.

Село обривалося ожинником. Біля крайньої хати ми сіли на скрипучу лавицю. Я дістав солдатську флягу, але вона була вже порожня. Очевидно, з вікна за нами зорили жваві оченята, бо тої ж миті, як я в задумі скапував рештки води в шкаралупу яйця при дорозі, на вулицю вистрибнуло хлоп'я з глеком, ледве не більшим за нього. Щербата глина креші пахла малиною. А вода… буває так, що вода, подібно до рідкісних пахощів, несподівано відтворює в пам'яті давно забуту картину.

Поки я пив, заплющивши очі, згадалося, як ми в інтернаті годували ведмедицю Машу. Її подарували школі ще ведмежатком лісники, і вона дорослішала разом із нами, обганяючи хлоп'ят і дівчаток зростом. Найбільше, пам'ятається, нас розважало те, як Маша розгортала цукерки — в хід ішли і кігті, і зуби, і чорна пігулка носа. Але цукерки ми любили теж, а їх було немилосердно мало. Тому до клітки частіше летіли підробки — обгорнуті камінці. Маша довго сопіла над кожним «гостинцем» і коли нарешті виявляла обман, починала сумно чухати себе за вухом. А ми дружно сміялися…

— Такою водою досить губи змочити — і можна йти далі, знаючи, що вже не помреш, — сказав старий, пригортаючи до грудей жбан, як мати дитину.

— Та що там? — по-дорослому озвався хлопчик. — У нас її повний колодязь. Нікому й пити. Федьо в армії, мама у своєму клубі до вечора, а няньо десь у Казахстані ізслизся. Найшов собі якусь там.

Хлоп'ячу сорочку відтягувала донизу строката шеренга значків — напевно, туристи нагороджували його за смачнющу воду. Я не мав чим поповнити його колекцію. Дістав із кишені баночку згущеного молока, що завалялася в моїх пожитках, і простягнув хлопчикові.

— Не треба, — махнув той рукою, оглядаючи свої босі ноженята. — У нас корова.

— Це до чаю, — сказав я.

— Ми чай не п'ємо, — ляснув ґедзя на коліні.

— Тоді з водою.

— Таке скажете — з водою, — розгублено глянув спочатку на мене, потім на діда.

З ворини огорожі запіяв, аж затрубів, перістий когут. Малий погрозив йому кулаком:

— Ану заціпни — дітвака розбудиш!

Та півень непокірно потряс клаптями бороди і роззявився для нового кличу. Тої миті старий моторно підбіг до нього з піднятою пучкою. Когут завмер, як зачарований. Пальці наблизилися до дзьоба і стисли його. Друга рука вхопила крило і перевернула птицю навзнак у траву. Якусь хвильку дід подержав біля її очей два пальці, доки півнячі повіки в'яло не замкнулися. Тоді спокійно одійшов.

Хлопчина аж захлинався від подиву:

— Дідику, як ви то зробили? Навчіть і мене. Може, й малого так можна зацитькати, коли не перестає ревати?

— Ні, хлопче, людську душу не гідно зацитькувати. Най плаче, коли їй кортить…

І ми далі пішли білою дорогою, повз покинутий тартак. За хвилину я оглянувся. Хлопця вже не було. Бляшанки з молоком, яку я поклав на лавицю, теж.

Мені ще ніколи не доводилося ходити такою білою дорогою. Колія скам'янілої білосніжної глини, мовби розсипана в давнину чумаками сіль, горбкуватими габами пливла у сосновий бір.

— Се гріх — топтати таке диво боканчами, — мовив старий і направду сів розшнуровувати взуття. — Такі дороги, видати, і в рай ведуть…

Ми перекинули зв'язані черевики через плече і пішли далі, обминаючи босими ступнями руді їжачки шишок. Ліс дихав нам в обличчя могутніми зеленими грудьми. Дерева розступалися неохоче. Під їх густими, майже фізично відчуваними тінями приходили такі ж густі, якісь первісні спокій і впевненість, що ти незнищенний у цьому світі.

Невдовзі трапилися нам два блюдцята калабаньок із дощовою водою. Одне з них висхло до кавової гущі, в якій останні години доживали напівсонні пуголовки. Друге, набагато повноводніше, не було заселене цими створіннями.

Старий укляк на коліна і з усмішкою примовив:

— Небо, подай дощу сим бідолашним жаб'ячим дітям!

Дістав гострого плитяка і обіруч прорубав у задубілому ґрунті канал від одної калюжі до другої. Коли мутна жижа заповнила по вінця пристанище пуголовків, він загородив його глиною впереміш із глицею, наче маленькою греблею. І витер руки об папороть, не зриваючи її.

А потім ми лежали на ліловому простирадлі чебрецю під руїнами старезної каплиці. Заплющені повіки просвічувало сонце, і гілка шипшини, що звисала над головами, здавалася тілесно-рожевою, наче морські корали. Світ заціпенів у полуденній дрімоті, навіть тиша заснула, тільки зрідка тривожив її ревінням літака самотній джміль.

— Гарно тут, — видихнув я в напливі розчулення.

— Тут кінчається суєта і дихає грунт і доля. Богоприсутній світ.

Біля струмка я зірвав жмутик квітів. Вони майоріли здаля — ці живі іскринки в зеленому мареві розімлілого лугу. Ясно-фіолетові квіти росли то тут, то там у гордій царській самотності.

— Центорії! — прошепотів дід, наче голос міг сполохати їх. — Тепер се рідкісні квіти. За мого дітвацтва їх було рясно, і ми оберемками носили центорії до жидівської корчми. Там за них нам насипали в жменьки цукру. І ми злизували жовті крупинки довго-довго, і на ніч не мили рук, аби й завтра долоньки здавалися ще солодкими. Мені й дотепер ся диво-квітка пахне мелясовим цукром.

— Цікаво, чому її так назвали — центорія? — спитав я.

— Може, від слова «цент» — пелюстки якраз сантиметрові, — розмірковував він. — А може, тому, що вона горда і неприступна, як римський центуріон…

На сонцежарі зірвані квітки, як стомлені метелики, склали крильця-пелюстки. І ми рушили, щоб заховати їх у вільгій свіжості лісу. На пахучій траві після нас залишилися гарячі відбитки тіл. «Чебрецеві саркофаги», — відмітив я про себе. До мене знову поверталася потреба словоскладання.

… Більше по тому мені не траплялося в житті білих доріг. Хтозна чи й згадав би я оту нашу мандрівку, якби не знайшов тепер у синьому зошиті між сторінками засохлу бліденьку центорію. А поряд — записані слова радості, почуті від свого супутника: «Життя минуще і тлінне, все колись доведеться покинути. Залишаться лише спіймані миті щастя. Так, як зараз…»

Горове гніздо

На місце ми прибули ще до смерку — «розміняли день». На самій горі, у просвітах густого саду, сіріла халабуда. Хворостянка, як пояснив старий, мазана глиною і оторочена для тепла кукурудзяним бадиллям. Тулилася вона, аби не впасти на вітрі, до щербатої скелі. Зоддалік це житловище було схоже на покинуте гніздо великого птаха. Двері, підперті лозиною, привітали нас старозавітним скрипом. Тут давно не побутували, але дивно — ніякого затхлого духу не було. Навпаки, я смачно втягнув ніздрями гостру, майже озонну свіжість.

— Горова сіль, — коротко пояснив старий.

Суть я зрозумів пізніше. Скеля, що правила тут задньою стіною помешкання, замерехтіла при свічці. То були кристали солі. Грубої горової солі. Перше, що старий зробив, — відколупнув скалку і вкинув до казанка. Я не встиг роздивитися довкола, а він уже покришив гриби, посік зібране зілля і запалив у печі. Доки варилася страва, нарізав на кружальця картоплю і поклав на плиту пектися. Її він добув зі свого наплічника, а ще — пляшку олії, пачку свічок, сірники, інструмент, декілька книг. От і вся його ноша.

Від печі й каганця дихнуло обжитістю. Ми повечеряли в сінях. Старий тут же постелив собі. А я ліг у боковій кімнатчині на лавці. Після денного переходу спав, як камінь. Хоча ранком відчував кожне своє ребро. Поснідали тим, що залишилося звечора. Старий нашкріб зі стіни солі і приправив нею та олією зеленину. У пуках сонячного проміння стіна рясно іскрилася діамантами. Таку ж сіль я бачив у нього вдома під ліжком. У моєму погляді, мабуть, повисло запитання. Пізніше я звикну до того, що він угадуватиме їх очима.

— Дуже хосенно дихати сіллю, — пояснив він. — І легеням очищення, і шкірі захист, і мозку просвітлення. Сіль дає моторність цілому єству, підсилює роботу кождого органа. Чому кажуть: носиться як насолений?! Кажуть, а чому — не тямлять. Мало того, що сіль сповільнює старіння, вона ще й бадьорить людську натуру, помагає приймати рішення… Ілько-розумака се знав. Тому й притулив свою хижу до соляної скали. Але встарів чоловічище, вбився в поважні літа. Одному вже скрутно тутки самувати. Зійшов у діл доживати в доньки. Обора запустіла, та мені стала добрим притулком у літніх мандрах, коли закортить подихати небом.

Я вийшов надвір, занурився в розкіш просторіні. Ніщо тут, на плішці гори, не заважало взору. А небо лежало просто у дворі. Мені теж заманулося «вдихнути неба». Після соляної комори воно пахло кислуватим вітром. На всі боки збігали в долину строкаті луги, не займані ще косами. І лише далеко понизу ліпилося до закрайку сосняка сільце на десяток-другий хаток. Деінде ворушилися, як кузьки, фігурки людей і худоби. Ми були на самій верховині, понад світом. Серед такої краси, що дихай і мовчи.

— Доки ми будемо тут? — запитав я.

— Доки сі птиці, — старий кивнув на зграйку дрібних птахів, що гзилися, як комашня, в просині. — Коли вони полетять за теплом, тоді й ми скотимося. Чикотні називаються. Теж люблять високість. Єдині птиці, що не бояться яструба. Занапащають його.

— Як? — здивовано вигукнув я.

— А так. Злітають зграєю вгору і випорожнюються на яструба. Заляпані крила в того злипаються. Їх роз'їдає кислота… Такий пташиний підступ. Чисто як у людського племені. Скілько серед нас таких непотребів, що лише лайном і можуть побороти сильнішого…

Він невідривно стежив за птицями. І погляд його став гострим, як кінчик спиці. Наче вони щось писали йому по небу. Тоді обернувся і показав пальцем у далину:

— Бачиш іглу щогли над сивою горою? Звідти ми прийшли. Відстань одного дня пішого шляху око видить.

Я вдивлявся до сльозавості, але не бачив нічого. Та що там далина? Цей дід не раз вихоплював мені гриба з-під ступні чи застерігав, коли я мав послизнутися на мокрій стежці.

Ще до полудня він подався в «броди». Так називав прогулянки за зелом. Вертався з плахтою за плечима і казав: «Кого годує луг, у того твердий дух». І приносив того «лугу» цілі оберемки — зілля, коріння, квіти, ягоди, гриби. Мій страх, що ми будемо тут їсти, поволі відступав.


Другого дня провідав нас перший гість. Із конем. Шкапина була худа, а чоловік нівроку. Між собою вони були схожі видовженими зубатими ротами. Коневі заважали вудила, а чоловік свій рот не замикав ані на секунду. Торохтів без угаву, запобігливо бігаючи татарськими вічками.

— З Ількового горба потягло димом. Я засмакував і врозумів: вуй Андрій пече свій оріховий хліб. І ходу сюди, щоб поклонитися.

— Дурить тебе твій ніс, Штефане. Хліб я ще не пік. Чекаю, коли принесеш від Беци муки. Житньої, щоб мелена на жорнах.

— Знаю про ваші вибаги. А ми вже до купованого приохочені.

— Оно й показує. Носиш на собі міх солонини. Кендюх росте від недоброго хліба, не від м'яса. Та носи собі здоровий.

— Та де здоровий, солодкий Андрію! В черевах мене поночі пече, аж ріже.

— Менше їсти треба.

— Наскільки менше?

— Діли хоча б наполи.

— Овва, та я схудну на нич.

— І худни. Землі буде легше тебе носити. А другу порцію кобилі давай. Спадь на Бога, так вимордувати животину…

— Конина в роботі, Андрійку. То хаща, то оранка, то се, то друге. Тепер уже полегша. Тепер, як ви тут, хотів би й на своє здоровля дати позір.

— Прийдеш завтра — налажу тобі травиці. За черево своє страх не май — віддих чистий, очі не сухі. Але порцію вріж… Будеш іти, не забудь мені прикупити борошна. Мірку-дві хай змеле Беца насвіжо. Тут гроші.

— Які гроші?! Не ганьбіть мене, вічного боржника свого. Та й Беца не візьме з вас копійки. Чи надовго в наші дебрі?

— Залітуємо з Божою поміччю.

— Се файно. З вами тут і ми люди.

Чоловік нехотя розпрощався, залишивши на колоді банку молока і масний згорток. Уже на другому закруті пішника наздогнав його дідів погук:

— А челяді, Штефане, перекажи, що я тут при роботі. Часу на казки не маю. Най не вигадують собі пусті хворощі. Я їм не який фельдшер… А про свою вечерю забудь. Горня кисляку — і буде з тебе!

Чоловік радісно замотав головою. І кінь теж, наче мавпував його.

— Е-е-е, радше пси будуть траву пасти, ніж сей голодувати, — тихо проказав старий. І схилився до біленьких квіточок, що розсипалися в траві, як загублене намисто. І ніжно погладив їх, як гладять дитину по тім'ю: — Маленькі мої дівойки, дочекалися…

Мені здалося, що квітки всміхнулися до нього своїми ротиками й вічками.


Наступного дня я прохопився спозарання. Потюпав до кринички, що цямкотіла з-під дуплистого явора. Зовсім близько дзвонила коса. Тяли траву в лад, з посвистом. Крізь ожиння біліла сорочка. Я рушив туди. Мій дід піднімався плаєм із першим кошем «лугу».

— Доброї години для роботи, Йване! — привітав косаря.

— І вам доброго здоровля, вуйку.

— Косиш здоровий? Як сіна?

— Сіна такі, що й попадя, посоливши, з'їла б у середу. Спішу, доки росно.

— Оно так, косар із потом — корова з повним ротом.

— Точно. Тому й хапаємо годину. Бо літо змигне, як день. А що, вуйку, віщує нам нинішня Влена?

Старий зірвав якусь травину. Подивився на неї проти сонця, примружився.

— Олена зелена. І сухотіла. Така й осінь буде — суха. Як тепер — із ложкою болота. А середліття покропить нас. Покропить і погримить. Правда, без блискавиць. Що тобі казати, Йване? Трава й мед сього року будуть файні, а хліб не дуже.

— Тілько би біди. Хліб ниньки дешевий, а мед купимо. В мого няня пасіка в Заломі.

— Знаю. Я його мед в опару кладу. Як ся чує Митро?

— Богу дякувати, не согірше, як літусь. Зате молодший братьо дуже подав, печінкою мучиться. І аптека не помагає.

— Що їсть? — запитав старий.

— Як і всі. Що на столі.

— П'є?

— Гм, вип'є, коли є що. Не буду брехати.

— В якій роботі?

— В пекарні. Сторожить.

— Із сього треба було й зачинати. Передай братові, що я казав, аби нараз лишав свою пекарню. Най вибирає: або робота, або здоровля. То буде перший лік.

— Чому, вуйку? Робота в нього добра, кожного рана несе домів сітку хліба. Та й на роботі не голодує…

— Се його й губить. Очі жадібніші за живіт. Пхає в себе гарячий хліб, та ще й умокає в перепалену оливу, якою змащують форми. А то є страшна трутина. Невстояне тісто доброджує в його потрухах, розриває печінку. А братко, аби заглушити болість, заливає її горівкою. Ай, на півдня печінка затерпне, а пак… Добре, що ще болить, не вбита дотла… В аптеку вони біжать за здоровлям…

— Я його завтра висповідаю, вуйку, — блиснув гострим, як лезо, оком косар. — Увидить він у мене Христочка живого!

— Розкажи йому, якої їди має держатися: каші, сир із збираного молока, страви з овочів, сушені абрикоси, насіння з гарбуза, варені на крохмалі ягоди, зрідка риба і куриця. Хліб лише підсушений, а пиття — чаї з ромашки та шипшини. Для печінки такий стіл — найліпша аптека… А пекарню най лишає з легкою душею. Там, у тому перегріві, ще й дихають дріжджами, що сідають грибом на легені. Знали б ви, що то за дріжджі у вашому дешевому хлібі!..

— Красно дякую вам за раду. Ще якби'сьте були такі ласкаві сказати, яка година збереться на суботу. Збираємося гнати в мішання овець.

— Я б на твоєму місці, Йване, в полонину не брався. Чуєш, як м'ята пахтить? І вода в поточині потемніла, і клен «плаче»… Ти ще вдома придивися, чи вівці веселі.

— Живі. Барани аж б'ються.

— То знак на грозовиння. Якраз за двоє діб насурмиться.

— Чудеса! — Не здержав захоплення косар. — І звідки це дається вам знати, вуйку?

— Якщо барани знають, то чому б не знати чоловіку? — притишено мовив старий. Смішне він завжди промовляв із поважним виглядом. А серйозне — з усміхом. Наче розбавляв привітністю, сердечною теплотою суворий зміст істини.

Потім його перепинив інший косар, старший, з понурим вовкуватим поглядом. І вони відійшли вбік. Той, устромивши косовище в землю, щось запопадливо пояснював, помагаючи собі руками. Вітер теплими габами чесав узгірок, рвав голоси, і до мене долинало не все мовлене.

— …І тоді я, татуню рідний, мало душі не пустився… Винен, на всю голову винен…

— Ну, не єден по вовну йшов, а вернувся стриженим, — неохоче відмовляв старий.

— Е-е-е, тут слів не добереш, якого я тоді зажив… Коло того смерть може здатися спочинком…

— У сьому я вам не поміч.

— А хто ж, як не ви, милостивцю наш?

— Самі знаєте Хто. Кого молитвами треба просити… Вірите хоч?

— Усі ми в щось віримо…

— Я не питаю про всіх. Вас питаю.

— Та вірю…

— Просите покуту, молите собі прощення?

— Де дінуся?.. Встигну ще в церквах набутися.

— Чекаєте, коли вас инші до церкви понесуть? — тверднув голосом старий. — Ступайте до Бога самі, доки маєте чим.

— Само собою… Я гадав, ви мені чимось зарадите…

— Чоловіче, ви прийшли за духовним ліком до того, хто сам кожного ранку просить собі скріплення на день, а увечері дякує за нього. Просить — і дістає. Чому б вам собі теж не попросити?

— Не знаю… Про вас поголос іде такий… Що спочутливий, справедливий до всіх, — у голос косаря вкрадалося роздратування, може, й нотка насмішки. Очі його ламали зустрічний погляд.

— Справедливий, кажете? Ви справедливости до себе чекаєте? Тоді зголосіться на суд людський — і дістанете своє. Не знаю, чи понесете стілько?!

— Та я вам як татові прозрадив, а ви…

— А я вам як синови кажу: просіть собі не справедливости, а милосердя. І відступіть од гріха. Сеї ж миті відступіться. І думкою, і серцем. І несіть той послух до останку. Хоч то буде й нелегко… — Завдав кіш на плече і пішов.

А чоловік лишився стояти, мов громом прибитий.

Я хапав кожне слово, принесене вітром. І вони мали запах, ці слова. З них вилущувався якийсь прихований, потаємний зміст. Якась тривога, запліднена надією. Тут не так розмовляли, як у місті, де словеса цебеніли нудно, як вода з несправного крана. А спілкування зчаста було просто даниною етиці і заповненням незручних пауз. Тут слова лягали ваговито, густо. І хоч добиралися нібито легко, зате з чинною ретельністю. Так спліталося суцвіття розмови. Чин бесіди.

Я бачив, що старий вернувся зовсім без душі. Перегодом я запитав його, що то за чоловік.

— А-а, вивітрений камінь.

— Обличчя в нього зле, — сказав я.

— Не знаю… Люди, може, й не є злими, але дуже бояться… І грішать. І допадаються ще більшого страху…

Далі не проявляв снаги до розмови. Але потім я бачив, як він, прихилившись до дерева, незмигно стежить за тим літнім косарем, що, волочачи за собою складену косу, понуро плівся в долину. Ішов так, наче тягнув на собі незриму копицю ноші. Дід, важко дихаючи, виїдав очима крихітну згорблену фігурку. Здавалося, що уста його щось шепочуть.

Лише надвечір зронив він кілька фраз, ніби сам до себе. Я їх занотував до синього зошита: «Нерівними ми на світ народжуємося, рівними помираємо. А буває — і навиворіт… Ой, непросто вирівняти криве дерево. Дуже непросто… Господь нині обома руками вберігає світ, не те що в минулі часи — однієї було доста».

З того часу я став придивлятися до кожного його руху, ловити кожне його слово. І запитував себе: хто він, цей чоловік, що привів мене, як сліпе теля, на цю гору?

Держава трав

Вранці він покликав мене у «свої броди, на гостину до хащі». Себто, до лісу. За садами, де починалася лугова воля, він роззувся і поклав шкарбуни в наплічник. І врочисто виголосив:

— Тут, де не чути півнячого крику, починається держава трав. І вступати до неї слід із чистими ногами й помислами. За звичаєм старовіку годилося б ще й скупатися в росі. Так чинили давні «лічці». Та ще брали на промисел ослінчик, збитий із дощечок дев'яти хвойних дерев. І ставали на нього коліньми, щоб зілля не тратило силу. Се мені відкрив Кукумир, великий травознай Алтаю. Він був єдиний, хто знаходив траву самтарин. Вона має всього чотири листки — жовтий, синій, черлений і багряний. Він носив її в шкіряній тайстрині на грудях і нікому не показував. Похвалявся лише орлиханом, що росте там, де паруються орли, з решток їх сім'я проростає. А коли осліп, казали, то напав і різдвяну траву, котра дає велику удачу рибарям і помагає переплисти всяку бурхливу ріку… То був послідній волхв, що вікував у хащах, як замшілий пень. Забув і свої літа, і людську бесіду. Та я його розговорив, бо замолоду дістав добру школу фльори в румуна Джеордже Вадаску. В Трансільванії. Тож нам було про що погомоніти з тайговим дідом…

Від пряної мішанини пахощів каламутилося в голові. Квіття наввипередки бігло нам назустріч зі своїми ароматами, ревниво заглушуючи одне одного. Я йшов, як п'яний, в голові гуділи бджоли, сюрчали коники, тріщали деркачі. Але як він, мій поводир, орієнтувався в цьому кипінні звуків і пахтіння?! Ніби плив у травах по груди. Плив у точно вгадуваному напрямку. Знаходив те, що шукав: зовсім крихітні острівці непримітного зела чи взагалі кілька сором'язливо принишклих суцвіть. І уклінно схилявся до них. І мене вчив, як брати рослину, кожну по-своєму. Не було ні лопати, ні ножа, ніяких знарядь. Лише руки. Правда, для корінців він миттю зробив собі маленьку копачку. Розбив каменем знайдену кістку і осколком її розгрібав кореневище. Його пальці жваво, злагоджено ярмаркували в землі.

Він брів попереду з вербовим прутом, і пташки торкалися крильми його рамен. До мене їм діла не було. Я не витримав, щоб не поцікавитися: в чому річ?

— Бо ти їх не частуєш, — усміхнувся.

— Як це розуміти? — насторожився я.

— Видиш, я ступаю високо, збиваючи з отави комах і жучків, ще й ціпком помагаю собі — птиці й летять на поживу. І дякують мені.

У нього все було просто. А для мене дивно. Назбиране, перев'язане перевеслами з осоту ми залишали в криївках, позначених віхою. І йшли далі, розчиняючись у запахущій імлі піднебесся. Ми потикалися то в один бік, то в другий, петляли спадами гори, спускалися в запрілі яруги. Заповітні трави водили нас якоюсь химерною, лише їм відомою мапою. Виглядало так, що вони, як і зорі на небі, посіяні тут, на землі, в такому ж гармонійному устрої. І старий на дух прочитував потаємний рисунок їх поширення. А я ходив за ним, як заблудле теля.

— Божиста днина, — втішно пояснював. — Трави тепер у високій силі. Спивають сонце і чують далекі хмари, підтягують з кореня густі воскові трунки. Тому й пахнуть так гостро і так далеко. Се перша ознака дозрілости. Найліпше брати траву в таку годину, коли сонце показує вуха.

— Що показує? — мені здалося, що я не дочув.

— Придивися з-під долоні: сонце гейби троїться.

І справді: обабоки розпеченого кола сяяли два блідіші німби.

— Коли сонце сховає вуха, прийде дощ, — сказав він. — До того маємо ще доста часу, проте будемо держатися хащі. На урізах підлісків і сирих балок надто тучно гучить мурава… Ти не ходи сліпма за мною, а виникуй і сам царинки самосівів. Колись же мусиш починати сю школу. Я теж колись устряв у неї, як Пілат у Біблію… Поважний Джеордже, мій милостивець у скруті, відкрив мені розуміння, що чоловік і трава — се одне сродне. Одним соком напоєне. І коли чоловік щось утрачає, то трава се йому верне. Бо якщо природа дає хворість, то має на неї і лік. І не родить вона пустий бур'янець — усе є трава Господня. І велика загадка криється в кождій билині, кожда росте за якимось призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту. Давні люди се знали, і звірі знають, і декотрі, що носять природу в собі, теж знають… Знатник Кукумир навчив мене «чалувати» траву. Як би се тобі донести в простоті? Дозвільні люди ходять шукати гриби, вистежувати звіра, виглядають помічне зілля. І не здогадуються, що має бути навпаки: гриб сам проявиться, звір — сам прийде до людини, трава — заклично запахне, відкриється. І так воно є, але не для загалу, що в жадобі й сліпоті розтоптує первісну світобудову. Се називається «чалуванням», перекликанням розумної природи з нерозумною, але такою ж живою, по-своєму мудрою…

— І цього може навчитися кожен? — хлопчакувато вимовив я.

— Кождий може сяк-так пізнавати знаки, видимі в товщі світу. Але тонкий світ відкривається мало кому. Лише тим, котрі не несуть йому ущербу, котрі знають закон міри й подільности. Закон вічности сього світу… Але я не доказав про науку відуна Кукумира. Він умів «витягнути» означену траву з буйної глушини тайги, за версту її чув. І вона шептала йому про свою спомогу, про гойну силу.

— Як шептала?

— Пахом. Об'являла себе так. Людська хворість пахне так, як і зілля, помічне для неї. Бо що є хвороба? Се кволість або засміченість організму. Чи втома його. Колись розуміли се вірно, казали: слабує людина. Бо якась тілесна чи душевна частка ослабла, запалилася, пригнітилася. І волить підживлення й відпочинку. Як і все в природі, що повсякчас змінюється, світить і меркне, цвіте і всихає, переливається одне в одне… Вічний плин мудрої рівноваги. Не даремно нам дано дві руки й ноги, щоб розподіляти на них тягар; два ока, вуха, ніздрі, легені, нирки, дві частки мозку, серця і печінки, дві торбинки із сім'ям… Аби дивитися вперед і назад, слухати світ і самого себе, нюхати і вибирати, вдихати і видихати, цідити і залишати, пам'ятати і забувати, радіти і сумувати, очищати і споживати, сіяти і збирати… І коли ся злагода й розміреність зрушиться перенапругою, надмірностями чи отрутою гріха — тоді одна з частин починає марніти і всихати. Се — завмирання живої природи в тобі. Лікарі називають його хворотою і починають боротися з нею, себто з підупалою людською природою, яка смиренно чекає підтримки від Матері-Природи, точніше сказати, — від Бога. Перше, що проситься в поміч, — зело. Звірі той поклик чують одразу. Добре, коли й люди… Підсліпуватий дідо Кукумир чув се ачей шкірою. Ми блукали з ним тайговими буреломами, а він шамкотів: «Травиця ся вельми добра на дихавицю (астму). А ся — на сухоти. Інна — на «сверб» (коросту), а котра — на болість «жабну» (серце), «камінну» (нирки), «донну» (подагра), «чечуйну» (геморой), «трясучку» (малярію), «златяницю» (жовтуху), «камчуг» (артрит)… Земна сила травицею проростає. Вклонися їй і зачерпни. Пахи слухай, пахи! Прислухайся і вчуєш, що тлінним миром пахне. Се в мир, у тлін і понеси, і подай нужденному, щоб виповнився закон…» Так говорив той замохнатілий дід-балій. І я вслухався. Я й раніше, при професорі Джеордже Вудаску в Букурешті, ходив коло мерців. І чув, що запахи від них точаться різні. Запахи дозрілих хвороб, від яких ті скінчилися. Затим я наближався й до хворих у лічниці. Від них пахло схоже, лише слабше. За тими запахами я різнив їх хвороти ліпше, ніж професори. Аж поки пан Джеордже не викрив мого прихованого хисту… Я сходу вгадував діагнози, не знаючи їх назви, за три ступні від болящого. Надто коли ті не милися добу до того і були роззутими. Я відчував се нюхом, проте я достеменно не знав, як лікувати. Придивлявся до практики поважного Джеордже. Помагав йому виправляти ліки з фльори для його аптек. Се була книжна наука, складна і громіздка. А старець алтайський, можна повісти, запліднив її мудрою простотою, природним духом. Другим словом — відкрив мені дух трави. І круг старань двох великих зелейників замкнувся. Зійшовся на мені. Тому я й топчу досі сей ряст, прости Господи…

Так ось хто він, цей мудрий мовчун у сандаліях із автомобільної шини! Чоловік, що носить у собі жадібність до природи. Проблиснула мені вузька шпаринка в новий світ людської сутності. Власне, це був окремий світ, осібний у своєму самонаповненні. Світ у світі. Світ Світована.


«Набираючи луг», він попасом розповідав мені про зілля. Пам'ятається, під дубником вільгі прилуки всуціль зажовтив бородавник, або чистотіл по-книжному. Його ще називають ластівчиною травою, бо проростає, коли ластівки прилітають. А з їх відльотом і сам відходить. Тут, на мокрих глинищах, він ріс густо й гінко — аж під груди нам.

— Се перший лік при раптовий болях, лихоманці, при ломоті кісток, — пояснював старий. — Наглу кров спиняє, чистить нариви і струпи, помічний навіть при сухотах шкіри. Жують його, коли зуби болять, і зводять ним каламуть з очей, більма. Змиває з зіниць хмурність, очищає носові продихи і мозок… Не смійся, так воно і є. В мозку нашому назбирується «зла вода», її треба стягнути. Тут ластівчина трава й нагодиться. Справним віником вимете з утроби слиз, надмір жовчі та інший непотріб… У правіки як людність угадувала гойне зілля? Жовтів чоловік лицем — давали йому бородавник із жовтими квітками. І помагало. Закололо в боці — бери колючий будяк. Нудить печінка — запарюй печінницю. Її лист акурат такої форми, як печінка. А чистотіл направду звільняє тіло від усякої нечистоти, як нутряної, так і зримої. «Священний вогонь» (рожисте запалення) на тілі — і той гасить. А дехто його ще називає «прозорником». За те, що гострить очі.

— Ви теж читаєте без окулярів…

— Нащо мені носити скла на носі, коли в мене завжди під сволоком вербена, рута, ружа і ся непоказна з виду ластівчина травиця. Правда, не така вже й блага вона, сочиться гірким, палючим трутом. Навіть коза її обминає. На ліки беруть саму дрібку, щоб у сіль додати. А частіше мішають із вином, з риб'ячою оливою, козлячим лоєм, попелом із часнику, яєчним білком чи жабиною ікрою…

Коли сонце вбилося в силу, ми сховалися під букові шатра. Увійшли в зарості ясно-пурпурних квітів, що сильно, привабно пахнули. В неперервному гудінні висли над ними дикі бджоли. Високі стебла з кучерявими медовими голівками обважніло відмахувалися від них.

— Божі батіжки, — сказав старий.

— Що? — не зрозумів я.

— Так їх іменують. Або ще баранячими язичками, чи бук-травою. Якщо пити сю траву з рутою, то вчуєш, як від очних яблук відходить лиха кров і в голові ясніє. І биття серця вирівнюється. В нирках вона дробить камінь і виганяє пісок. Для сього добре її заживати зі старим вином і перцем. А щоб прибрати з легень мокротиння і кіптяву, бук-траву січуть із редькою і капустою і запарюють на медовому квасі. Якщо хтось упаде з висоти, заб'є нутрощі чи дістане забої, тоді її варять у пиві з цикорієм, припутником і тисячолисником. Одним словом, божий батіжок виганяє з нутра всяке стиснення. Запарений із сіллю, затягує переломи, тріщини черепа. Боїться його химородна нечисть, навіть гаддя обминає, а миші казяться. Зате людську натуру, навпаки, — впокорює і згладжує. Прадавня трава, стара, як світ, як сі буки сиві, що стережуть приземну тайну… Ну от, і моя душа причастилася її кротості. — Тильним боком долоні, щоб не дряпати мозолем, дід погладив ніжно-пахучі колоски цвіту. Я помітив, що гранчасті волохаті батіжки стебел, похитуючись, не відганяють бджіл, а, навпаки, — ніби подаються їм назустріч.

— Зривай ті, з яких злетіла комаха, — радив старий. — Раз далися пчолі, значить готові і в наші руки.

Запахущі снопи ми ув'язали за плечима і вийшли на дике поле. І в порослих шанцях під жаб'яче голосіння копали просвирник. Ріс він ріденькими групками, височезний, з оксамитовою опушеністю і сором'язливими квітками, схожими на мальви. «Агов, красні жінчовки!» — голосно привітав їх мій супутник. Мені він надламав якусь рогачку, а сам підкопував уламком кістки. Коли я натякнув, що з лопаткою чи ножем робота пішла б скоріше, коротко пояснив: «Корінь не гідно ранити ножем».

В його оповіді алтей-просвирник проростав наче з казки. В давнину це була перша солдатська допомога. Рани й опіки заживляють маззю з кореня алтею, воску, качиного жиру і ромашки. Ним виганяють отрути, змазують місця укусів. При цьому треба пити молоко смирної корови. З гусячим жиром алтей заспокоює біль у суглобах, запалених нервах і розтягнених м'язах. Дуже помічні грудні чаї з нього при кашлі, бронхіті і пневмонії. Просвирник є головним складником знаменитого «ренського вина», яким чистять від слизу шлунок, печінку й селезінку. Втім, він пом'якшує, гасить запальні прояви в будь-яких органах. Де треба, сушить, чи навпаки, — обволочує гойною змазкою, зв'язує розриви. Відвар на молоці п'ють при сухотах, настоянками лікують виразку шлунка і хвороби шкіри.

— У свою хащову бутність, — зізнався старий, — я мачулив його цупкі стебла на волокна. Дуже добрі мотузки виходили. А ти ниньки спробуєш його корінь на зуб. Час про вечерю подумати. І про сухе стійло. Чуєш, як жаби навісніють? За годину урветься небо.

Зізнатися, я давно чекав цього. Від ранку ми нічого, крім суниць, не їли. А про вороття додому через три-чотири гори не могло бути й мови. Ми забралися в саму глушину Пузняківських лісів. Хтозна-скільки було звідси до села, про яке я чув колись приповідку: «Махнув рукою, як Бог на Пузняківці». Непокоїло інше: в наплічнику старого я не бачив ані крихти їстівного. Лише «луг». І я не стримався:

— Про яку вечерю ви кажете?

— Май терпіння. На кожну діру знайдеться свій гвізд.

І тоді вчувся тривожний гуркіт. Перевал нагло затягувало темною, свинцевою завісою. Розпарений обшар завихорився свіжими струменями вітру. Він і нас підхопив і поніс до принишклого, притемненого лісу. Я не встигав за старим. Його ціпок, як і ноги, ледве торкався землі. Його вицвіла фіолетова сорочка, як вітрило, злітала над папоротями й буреломами. Він петляв, прислухався, принюхувався до чогось. Зупинився й кинув мені через плече:

— Є місця, в яких можна ввійти в землю. Та се не та хаща. Тут треба спадати на инше… Гадаю, он та тополя…

І ми рушили до товстезного дерева, що здаля бовваніло в рідколіссі. За кілька кроків мій поводир на ходу скинув рюкзак. Ми обійшли стовбур, і я побачив при землі величезне дупло. Ціла ямища в корені дерева.

— От і маємо на ніч придомок, — втішно мовив дід. — Ачей вуйко Мішо не розсердиться.

Я не розумів, про що він говорить. Був спантеличений і несподіваною знахідкою, і білими блискавицями, що сіклися в кронах дерев. Тим часом старий притягнув кілька товстих жердин, упер їх кінцями в тополю, а прикоренки укріпив на землі камінням. І наказав мені:

— Ламай ялинові лапи і складай дашком на сі кроквиці. Буде захист для ватри. А я скочу на який розжиток, — і розчинився в зелені.

В череві дерева

Я вхопився за роботу. Добре, що гуртик кудлатих ялиць ріс зовсім поруч. І скоро над входом у дупло навис щільний дашок. Тоді я кинувся збирати хмиз. Коли цубрив п'яту в'язанку, у плечі вдарили перші краплі. Холодні й тверді, як градини. Тріщання дощу об листя заглушило гримоти. Наче справді урвалася хмара, ціле небо. До криївки добіг я весь мокрий. Зате моє сухе паліччя жадібно облизували язички вогню. В лице війнуло теплим димом обжиту. Коли він устиг повернутися, що я не почув, і запалити багаття? Ще й колода з'явилася для сидіння. Старий підпалив жмут папороті і обніс ним вийму. Смолоскип пострілював іскрами, гірчаво димів.

— Ведмежий дух вижене, — пояснив дід.

Лише тепер я помітив на підсвічених стінах дупла зваляну шерсть. Пломінець хапався її, і шерсть синювато спалахувала.

— Це ведмежий барліг? — зойкнув я.

— А чий же ще?!

— Як же ви вгадали, що він тут?

— Ну як… Ведмідь чує мене, я чую його. Себто покинуте його житловище. Нюхом почув, а очі потвердили. Ведмеді люблять опоряджати собі лігва під старими тополями. М'яко і тепло. Поскрипує стовбур, заколисує, солодить сон. Сеї ночі й ти скусиш, як то спати в череві дерева. Але перед тим належиться скусити щось зубами. Хаща нам пожертвувала мнясце, — кивнув на землю.

На папороті розпластано лежав заєць і дивився на мене здивованим мертвим оком. На хутрі не було ні краплини крові. Правда, тушку перехоплювало сильце з лика.

— Як ви добули його? — вирвалося в мене.

— Та просто. Якби ти був рибарем, то знав би, що перед дощем найлегше здурити рибу. Так само із звірами. Від грому декотрих ледве не параліч хапає. Тоді їх можна взяти майже голіруч… Я напав слід за свіжими бобальками. Дійшов до його нори і приладив на виході ловинку. А виманити зайчука — не штука, як знаєш чим… Сю вечерю ми з тобою заслужили.

Може й так, думав я, але що він буде робити з дичиною, коли навіть ножа не має. Та старий, схоже, нічим не журився. Підв'язав сіряка за дві ноги до жердини. Тоді видобув із капелюха товсту, як шевська дратва, голку. Дряпнув нею довкола лапок, потім уздовж до животика. Під його вправними пальцями оголилася ніжна рожева плоть. Далі продовжував без голки. Я незчувся, як шкура була здерта. Гостряком кістки надрізав шию і зламав карк, голову відкинув убік — «муравлям, щоб нас не їли». А шкуру на розсішці підвісив під дашком. Тоді зробив на тушці розрізи і наповнив їх травами, що пахли часником і кропом. З кишені дістав пригорщу сріблястого лишайника, потовк на колоді і став обмащувати ним тушку.

— Се моховиння, — пояснив, — тягне собі з каменя сіль. Посічене, пускає зелену ропу. Так м'ясо на смак не буде прісним.

Дичину він прохромив рожном, а кінці його запхав у вузлики ликових ужовок, які перекинув через жердини даху. Притлумив відкрите полум'я. Тоді тією ж кісткою обшкрябав кореневища просвирника і загріб їх у жар.

— А ось і днешній наш хліб.

Я захоплено стежив за його зграбними, вивіреними рухами, втрачаючи відчуття реальності. Ніби це відбувалося не зі мною. То була не стільки робота, як звичний ритуал, молитва рук. Я не міг відірвати очей. І не міг, щоб не запитати його:

— Хто вас цьому навчив, Кукумир?

— Ні, самотугом дійшов до всього, коли мусів звікувати свою молодість у хащах. Попервах гадав, що пропаду, сам, як перст. А потім обвикся і врозумів, що я не сам — із Лісом і його насельниками. І то, може, й ліпша компанія, ніж люди. Добріша, чесніша. Я їм відкрився, вони мені…

Зокола періщив дощ. Тугі, як праники, цівки товкли гілляччя, лупили по віялах папороті, по торішньому листі. Дим із ватри неохоче витягувався з-під ялинової покрівлі на мокре. Жар від багаття прогрів наше дупло, підсушив одяг. Ми сиділи без сорочок, вбираючи шкірою благодатну, аж ворухку, теплінь. Старий мав жилаве і досить ще збите тіло. Зате немилосердно понівечене рубцями, шрамами від опіків, віспинами затягнутих колотих ран. Слідами злобного чи то тваринного, чи то людського світу. А може, й одного, й другого. Тіло мисливця, воїна, борця. Це ніяк не асоціювалося з його приязною, безмежно мирною натурою. І я, здивований і зворушений побаченим, несподівано запитав його:

— Хто ви?

Його не здивувало моє запитання. Він узагалі рідко дивувався. Замислившись на хвильку, відповів:

— Я зачарований бродник світу. Світован.

Десь я вже чув, що його так називали. Тому перепитав:

— А що означає Світован?

— Той, що перейшов світ. І далі йде.

— І куди веде ваша дорога?

— Я в дорозі до самого себе.

— А в чому ваша зачарованість?

— У смуткові за недосяжним.

Я дивився на вогонь і розчовпував сказане. Наче язики полум'я могли договорити мені те, що залишилося прихованим у тих дивних словах. Паличкою він вигріб із приску спечене коріння алтея і поклав на дірчасту серветку папороті. Відломив заячу ногу й простягнув мені. З полотняного мішка наскубав різної зелені. І я накинувся на їжу. Поки він раз куснув, я — тричі. Такої смачної печені мені ще не доводилося їсти. М'ясо було ніжне й пахуче. Мабуть, від лісових приправ, якими він натер дичину. А коренеплід смаком був схожий на печений каштан.

Буря перевалила за гори. В заростях шемрав густий дощ, скапував із ялинової стріхи крупними опаловими намистинами. Ситість і внутрішнє тепло принесли вмиротворення. Я подумав, що дві години тому ще не знав, де ми будемо спати і що їсти… Втім, спати не хотілося. Шкода було втрачати ці магічні, урочі, як сказав би він, години єднання з нічним Лісом. Приналежності до нього. Дорогою ми не встигли набрати води, бо «черпати з криниці не гідно після заходу сонця». Старий скрутив лопушину і запхав її під дашок — у дерев'яну коновочку зацямкотіла дощовиця.

— А ти? — обернувся до мене.

— Що я?

— За кого маєш себе ти?

Не запитав «хто ти є?», а — «за кого себе маєш?» Мабуть, це далеко не одне й те ж: бути кимось і здаватися кимось. І я без найменшого затаєння розповів йому все про себе. Відкрився, як нікому доти. Здавалося, мою розповідь слухав не тільки цей дід із приплющеними повіками, але й нахилена, обважніла під дощем крушина, і заяча голова в траві зі сльозавими, сумними очима. Я завершив розповідь і влегшено зітхнув. Потім ми мовчали. Кожен мовчав по-своєму.


Здавалося, він задрімав. Та ні, раптом губи його здригнулися і все тіло напружилось. Очі потемніли і звузились. Дослухався до чогось. Так же раптово роззувся, підвівся і вийшов надвір. Як був, без сорочки. Завмер із напіввідкритим ротом, ніби ловлячи краплі дощу. Відблиск ватри червоно миготів на його мокрій спині. Старий помочився на землю. Тоді обійшов нашу колибу і там докінчив нужду. Пильно вдивлявся в ліс, незвично водячи задертою головою. Неначе протинав морок верховим, нічним баченням… Я почув, як кроків за двадцять щось лунко затріщало. Дід, задкуючи дрібними кроками, намацав у папороті голову зайця. Пожбурив її в ліс. І вигукнув навздогін густим, владним голосом: «На! Се твоє. І зайдися сим!»

Він позначив територію, здогадався я, а тепер кинув комусь відкупну пожертву. Світован повернувся до вогнища, погрів руки. Погляд усе ще притемнених його очей був спрямований углиб себе. Тіло парувало, рубці колишніх ран волого блищали, як білок яйця.

— Не бійся. Усе своїм рядом. Хаща живе законом подільности, і ми його не переступили. Будь спокійний, тут безпечно.

— Мені тут краще, ніж дома, — промимрив я, бадьорячи сам себе.

— Де б ти не був, ти дома. Тому, що світ сей — для тебе. Якщо прийматимеш його в себе таким, яким він є, світ ніколи не буде до тебе ворожим. Бо хіба чоловік хоче бути ворогом сам собі?! Знаю: душа твоя в сум'ятті. Я видів, як ти спиш. Як дитинча в утробі — кождою частиною тіла шукаєш притульности, опори. Спляча людина — приявна людина. Тіло спить, а клопіт душі відпечатаний на лиці… Нічого, прочиститься…

— Що прочиститься? — не зрозумів я.

— То я так… Аби душа чиста, а постоли почистимо. Люди ломляться кудись і за чимось. Де б загріти місце. Глядають себе і Бога для себе деінде. Гадають, що добре там, де їх немає. Обминаючи добра в родимих сторонах. Нехтуючи великим законом — законом присутности, який дає повсюдно добре місце і добрий час.

— Що це за закон?

— Бути там, де знаходишся тепер. Не в минулому і не в будучности. Бути — значить не ділити цільність душі і повноту дня. Се істинне твоє благо. І воно завжди з тобою… А те, що тобі здається, ніби ти втратив… Воно не було твоїм. Бо своє не можна втратити, хоч би й хотів… Учися жити в бджоли. Вона радіє кожній квітці і несе солодкий збір до громадської комори. І не гризеться тим, хто ласуватиме її медом і чи завтра буде взяток, аби наїстися. Вона перше годує матку і трутнів, закладає золоті щільники, а тоді вже їсть сама. Мудра в радісному й некорисливому труді комашина. Можна людині весь розум з'їсти, а того, що знає мізерна комаха, й не доп'ясти… І не збагнути другого важного закону — закону потрібности. Себто — бути цінним для иншого. Роби найменше діло совісно. Бо його тобі доручив світ. І помагай досягти сього иншим. Лише тоді утверджується твоя цінність. І відкривається цінність для тебе иншого…

— Але ж якраз це я і втратив, — скрушно вимовив я. — За один день усе втратив.

— Що ти втратив? Підневільну роботу? Ні, се втратили тебе ті, що не вміють цінувати добру і чесну працю. І скоро за сим пожалкують. Всі втрати сим закінчуються. І то їх клопіт, а не твій. Люди тебе не розуміють? Отже ти робиш те, що треба. Тобі важко? Се теж добре, бо йдеш угору, скидаючи зайву ношу… Ти втратив свою дівчину? Але ж яка вона твоя — в чужих обіймах?! Зізнайся собі, ти думаєш про втрату принадних ніг, грудей і вуст, якими користується тепер инший… Та ж се дочасна марниця, яка не належить ні тобі, ні йому не належатиме. А серцями з нею ви не встигли зріднитися — сей вузол найважче розірвати. Коли ти стрінеш жінку, яка буде берегти своє тіло тільки для тебе і водночас берегти твоє серце, — то зрозумієш, що вона справді твоя. Назавжди і неподільно. І за се подаруєш їй надійність, свою порядність, рівнятимеш характер і свої вчинки… Ти втратив друга — се гірка правда. Але і в сій жалобі більше твого самолюбства. Себто ти жалієш не його, а себе, що позбувся приємного провадження часу в милому серцю товаристві. Якщо направду він залишається у твоєму серці, доки се потрібно тобі, — він не втрачений для тебе. Нехай і надалі десь буде у своїх світах, живий чи мертвий, — яка для тебе різниця?! Головне, що ти живий. І ти в дорозі, дерешся вгору. Чоловік живе доти, доки дереться вгору. Напругою тіла, а головно — мислю, вірою…Тепер найсмішніше з того, що звершує гіркоту твоїх мнимих утрат, — казенний куток у людському муравлиську, де ти спав на чужому залізному ліжку, під чужою ковдрою, серед чужих запахів. Що ж ти маєш натомість?! Тебе гріє своїм тілом дерево, укриває зоряне небо, а голову ніжитиме заяче хутро…

Старий, загадково посміхаючись, зняв з бантини підсохлу шкуру і розпоров її кістяною скалкою. Тоді постелив у глибині дупла на валик, збитий із сухої папороті. Кивнув на готове узголів'я.

— Лягай і спи ведмежим сном. Ведмеді не мають снів, бо нічого не бояться. І ти не бійся. Все загораздиться. Просіка скоро затягується. Бог намочив — Бог і висушить. Дякуймо Йому за те, що маємо, і Він дасть нам те, чого бракує.

Я слухав його, і мій гороб'їний мозочок завмирав. Дощ примовк, дим від ватерки хитнувся й завмер. Солодко потяглася в землі корінням тополя. Здавалося, що Бог і справді зовсім близько.

— Се прийде несподівано, те, чого ти навіть не смів сподіватися, — говорив він майже пошепки, примружившись до вогню, наче зчитував письмо безгомінного полум'я. — Чого й вимріяти було лячно. Прийде, і ти навіть не здивуєшся, наскільки воно буде природним, заслуженим. Се буде сама оновлена твоя природа. Новий відлік душевної путі… Лише не зневірюйся того прагнути, не втомлюйся просити й наближати його. Долю не чекають. Долю вибирають. Долю створюють.

— Я не знаю, з чого почати, — щиро зізнався я.

— А я знаю, — несподівано весело, аж збитошно, заявив він. — Починати треба з води. З плавання.

— З якого плавання? — силкувався я доснувати бесіду, але це вже промовляв не я, а хтось інший ворушив моїми губами. І слова переплелися з квітчастим мереживом, із луговими пахощами, музикою комашні, молитовним шептанням ватри.

Сон обережно прийняв мене у свої обійми. Ведмежий сон — без картинок, без тривожних змагань зі світом і самим собою. Спав у мене за пазухою і синій зошит, до якого я встиг, поки старий годував невидимого звіра, занотувати: «Не прив'язуйся до людей усім серцем, а тим більше — не віддавай їм свого серця. Їх много, а серце в тебе одне».

Дерево м'якої сили стояло над нами в нічній варті.

Переломлення хліба

Наступного дня ми й справді купалися. Вірніше — він учив мене плаванню. І я, той, що виріс на Тисі і Ріці під Красною Скелею, пізнавав цю науку як ще одне одкровення. Раніше я гадав, що плавати означає триматися на воді. А насправді — віддаватися воді… Але про це я хотів би розповісти окремо. Після того, як розповім про поживу, яка забезпечила новою ситістю наші насущні дні. Про його хліб.

Вдома на нас чекали дві новини. Буря знесла солом'яну стріху з хлівчика, де сушилося зілля. Сірів лише ребристий, як боки Штефанової шкапини, верх. Зате Штефан залишив нам на призьбі тайстрину борошна, кендир кисляку і баночку меду. Ніби звіддаля хотів присолодити прикрість із стріхою.

Дивно, але мого дідка ця притичина ніскільки не засмутила, бо «дахівка давно потребувала обнови». Зілля ми перенесли під шопу. Старий навчив мене в'язати драбинки з жердин, на яких мала просушитися вогка трава, а сам заходився ворожити з хлібом. Краєм ока я бачив, як він набрав шишок хмелю, що затягнув золотавою фіранкою причілкове вікно ганку. Потовк його, змішав із борошном і медом, кропив з пучки водою, заколотив. Щось пошептав і накрив мися полотниною.

І ми знову повернулися до озера, в якому ранком «омивали кости». Сам би я його тоді й не запримітив — заховане у видолинку і всуціль затягнуте ряскою. Світован відгорнув латаття, і озеро кліпнуло цікавим темним оком. Вода була пронизливо свіжою і м'якою, як оксамит. Тепер він для чогось притяг сюди іржавий леміш, знайдений під шопою. А мені велів прихопити відра й мотику. До лемеша ладналися ремені зі старої збруї, підганялися під плече. Я вже звик не дивуватися з того, що він робить. Починав звикати й до того, щоб не запитувати. Але він сам коротко пояснив:

— Будемо орати водну ниву.

— Навіщо? Що це дасть?

— Се дасть нам купіль, рибу і новий дах для хліва. Вже не кажу про саму втіху оранки. Ти давно орав?

— Ніколи.

— От його й маєш! Чоловік народжений, щоб орати й сіяти. Яка вже нива — то инша річ.

І ми орали. Якби хтось підгледів це збоку, то напевно подумав би, що ми божевільні. Правда, Світована це найменше обходило. Якось він сказав із легким усміхом: «Через перекривлений дах ліпше видко звізди».

Бредучи по пояс у воді, я тягнув плуг, підсікаючи й виорюючи зарості. А він вигрібав їх на берег. Після трьох-чотирьох таких борозен залишалася смужка звільненого плеса. Тоді ми черпали відрами твань, розчищали дно, поки вода не сягала нам під шию. Озеро було не широке, близько семи кроків, зате досить довге. За день ми впорали десь третину водної ниви. Острівці білих крихких лілій, що якраз тоді починали цвісти, ми залишали. Виглядало, ніби дзеркальне поле тут-там заткалося цвітом. Його зеленаву гладінь часом порушували своїми писочками карасі, а може, й щуки. Одна з них боляче вдарила мене гострою головою в груди.

Баговиння ми виносили на берег. Старий його припліскував до рівної товщини. Якщо з оранкою все прояснилося, то навіщо він це робив — я довго не міг зрозуміти. Під вечір, коли маса густого намулу підсохла, він покраяв її ціпком на рівні пласти. І ми пішли вечеряти.

Мішанка в мисочці піднялася і чмокала дрібними пухирцями. Тепер вона шептала до Світована, а він дослухався. Зайчатину ми доїли в обід, а повечеряли корінням, приправленим горіхами й медом. Довершили суницею і дикою смородиною, яку він називав «крівцею хащі».

— Який день, така й пожива, — сказав, ніби виправдовуючись. — Потерпи ще ниньки, а завтра будемо з хлібом… Сливка — слинка, грушка — гнилушка, риба — вода, а хліб — голова.

Потім він умився і одягнув чисту сорочку (їх у нього було дві — з цупкої, солдатської матерії, яка колись була фіолетовою). І заходився місити в глиняній макітрі тісто. Нашкрябав зі скелі солі, зачерпнув півложки меду, нагрів води. Жменями відміряв муку, до неї домішав закваску з хмелю, ложечку олії. Тоді виліз на горище і зніс невелику скриню. У ній — полотняні торбинки. Розв'язував кожну і «солив» квашу. Мені підказував, що це насіння льону, гарбуза, тмину, кропу, кунжуту, бука. Подрібнив на дощечці ліщинові і волоські горішки. Всипав до макітри і почав ретельно вимішувати правицею. Робив це проти годинникової стрілки. При цьому неквапно розповідав:

— Казанку про хліб треба починати із пшениці. Се цариця, вінець творіння рослинного царства. Недарма головні притчі Ісусові пов'язані з нею. Щоб зрозуміти їх глибину, мусимо заглибитись у землю. Корінь пшениці схожий на дерево з сильно розгалуженою кроною. Основний його стовбур оточений безліччю волосин із мочками. Вчені люди кажуть, що загальної їх довжини з чотирьох стебел цілком достатньо, щоб охопити всю земну кулю. Причім, щодня сі мочки виростають ще на сто верст. Колись на масних намулах Нілу, Тибру, Йордану пшениці родили з цілими пуками колосків. Таке колосся здатне було давати стократний урожай. Найгірший урожай у давні часи був 30-кратний. Нині добре, якщо збирають п'ятикратний… Та вернімося до хліба. Якщо вино робить бочка, то хліб — жорна. З живого каменю. І хліб печеться з живого цільного зерна і живої води. Бо з того тіста і ми виліплені. Буханки з нинішніх пекарень — то печене тісто, а не хліб… Хліб дарований Згори, як найліпша, найцінніша страва. То є найвеличніший винахід людського розуму. Живий хліб може становити половину денного харчу, бо в ньому є все, що потребують тіло і душа. Саме так, бо хліб, крім иншого, живить мозок і нерви. У двох скибках стільки білку, як у куснику м'яса. Косар, що йшов на сіножать, брав із собою півхлібини, пелюстинку сала і глек топленого молока. На цьому косив цілий день. Бо мав силу, як має її кінь із вівса. А лев, що обжереться м'ясивом, цілий день обважніло вилежується… Але кажемо про той хліб — правдивий, дідівський, котрий святим називали. Бо людність своєю неситістю тут себе перехитрувала… Першими хлібу нашкодили мадяри, яких, до слова, ми навчили його сіяти й пекти. Та згодом вони відкинули жорна і вигадали круглий залізний прес, що крушив зерна і відкидав волокна, зав'язі і мінерали. Найцінніше. Пропаще діло довершили австріяки з їх удосконаленим валом. Так люди дістали очищене, відбілене борошно, що втратило спорідність із живим «брашном». Хліб став м'яким, пухким і… пустим. Марною їжею, що годує шлунок, але не організм. Утворює слиз і грудками лягає на дно шлунка. Людина бродить усередині, як забутий кухоль пива. Бо волокна і жива оболонка зерна, що помагають здоровому травленню і чистять нутрощі, звіяні у висівки. Безцінний продукт, що був головною стравою в біблійні часи і шляхетною гостиною (з сиром, медом і вином) на столах греків і латинян, став допоміжною їжею. Дійшла нового змісту і приповідка «не хлібом єдиним», бо направду таким хлібом не наїстися. Вигадані німцями дріжджі звели новітній хліб нанівець… На Колимі я сидів із одним ученим німцем. То він мені розтолкував склад дріжджів. Те, що входить до них, ми вливали в акумулятори, чистили тим двигуни, дезінфікували воду в банях, труїли вошей, просочували смолоскипи для шахт… Дріжджі вимивають вітаміни й витруюють білок, потрапляють у кров і заражають її. Не дивно, що й сама випічка з них швидко пліснявіє і гіркне. Але сі дріжджі вигідні для пекарів цілого світу, бо дешеві, довговічні і хліб росте прямо на очах. От і маємо. Народ ситий, але чим?! Зрушено головний закон споживання: їсти їжу в тому вигляді, в якому вона нам дана природою. Але людина завжди має вибір. І має знати: що більше їжа оброблена, присмачена і «поліпшена», тим більше несе шкоди й небезпеки. Солодке гірше за гірке. Смажене гірше за варене. Сире цінніше за варене. Пісне здоровіше за масне. Голод ліпше, ніж пересит. Тоді страва є не лише їдлом, але й поживою, ліками…

Захоплено стежив я, як робиться хліб. Здавалося, наситився вже очима. Старий дістав чавунний казанок, змастив середину олією і виклав у нього тісто. Воно тягнулося за його пальцями, як живе. Покрив посуд рушничком. Перед тим відщипнув з опари жменьку і в горнятку відніс до погреба — «доживе до другого замісу». У нього все довкола жило. Все було живим.

— Я вже марю хлібом, — сказав він утішно, витираючи руки. — Велика кишка з'їла малу. Тепер у нас є все для сього. Крім однієї мізерії — печі.

А й справді, якось я це не завважив. У закіптюженій Ільковій світличці стояла кривобока бляшана плита, а печі не було. Про що ж він думав, цей дідо-всевідо, замішуючи тісто?!

— Що ж тепер? — стурбовано запитав його.

— Як що? — здивувався він. — Копати яму.

— Яку яму?

— Викопай яму, а жаба знайдеться.

Найменше, про що міг я зараз подумати, — це те, що ми тут же візьмемося мурувати піч. Спочатку ми справді викопали в червоному глинищі яму, бухнули туди кілька відер води. Потім до скелі привалили два камені. На них Світован поклав залізний лист із хатньої плити. На глині підняли стінки з плиткого каміння. Їх теж обмастили зсередини глиною. Тоді він набив дірявий міх соломою, яку розкидав по двору вітер. І запхав його поміж стінок. Поверхи гнучкими галузками спритно сплів арку, яку ми товсто закидали рідкою глиною й розгладили. Насамкінець у цей купол застромили комин із буржуйки. З отвору шкірилася чорним ротом дірка з соломою в мішковині. До неї старий і підніс запалений сірник. Солома зашипіла, вхопилася синіми язичками, челюсті видихнули гіркий дим.

— Коли закуриться з комина — піч готова, — підсумував нашу недовгу працю Світован.

— Так просто? — недовірливо вимовив я.

— А як ти гадав, мурували наші пращури?! Правда, в них не було заліза. Але при біді можна знайти кам'яну плиту, що буде дзвеніти, як залізна. І огень її не розколе.

Солома довго чаділа і пахкала димом, випалюючи стінки печі до кам'яної твердості. Але ми, натомлені клопітним днем, пішли спати. Добре, що я ще встиг записати до синього зошита його прикінечне зізнання: «Моя борода не в млині побіліла… Сталося так, що світ без людей відкрив мені свої двері. І я увійшов, щоб прийняти його порядок. Прийняв — і врятувався в безодні самотности… Бувало, свічка, біля якої я сидів, як із живим челядником, говорила мені більше, ніж я до неї. Природа відкрила мені мудрість устрою і вічність її плину. Може тому, що я не втручався, не змінював її. Я змінював себе, вирівнював свою натуру під її устрій».

…А ранком був хліб. Заклично пахнув навіть через вогку полотнину, в яку був загорнутий, «умитий» з печі джерельною водою.

— Вставай, здоров, бо жебраки вже на третьому селі. А в нас хліб, — дитинно всміхався старий. Відламав кусень із коричневої, живописно порепаної паляниці й поклав біля кухлика з самокишем. На пучок травиці поклав. І від того хліб запах по-іншому, тонко й загадково.

— Василик, — пояснив він. — Найдавніша, наймудріша трава. Хліб її любить.

Та я не слухав. Я їв, заглушував цією смакотою всі накопичені досі голоди — баламутного дитинства, розхристаного студентства, невлаштованого газетярства. Тер зубами-жорнами кислувато-солодку ніздрювату плоть скиби, радіючи крихкій тверді горішків і насінин. І з кожним блаженним перепочинком перед ковтком я спостигав нові відтінки смаку. Нічого подібного не пам'ятало моє бідолашне піднебіння.

— Ти наминаєш, як крадений кінь, — сміявся Світован. — Дай собі передих. Тепер такий хліб матимемо щодня.

Так воно й було. Велика паляниця випікалася на тиждень і не черствіла ніскільки. Ми краяли з неї, куди б не йшли: чи в луг, чи в роботу. І вона була головною нашою їдою. А до неї вже сир, молоко, яйця, риба, солонина і зеленина. Багато зеленини. В городі, за піччю, я скопав грядку, а він засіяв її насінням із своїх мішечків. Літо вбивалося в силу, зело пішло в гін — і наші хлібини ставали багатшими, поживнішими. І кожна пахла по-своєму.

Загублені в глухих бескеттях, закурені димами і продублені сонцем, ми не були сиротами в неозорому зеленому світі. Ми несли в саквах хліб — частку дому, жарину родинної ватри, теплу тінь мирного сволока. Весь день, цілу вічність я чекав, коли ми сядемо плечима до дерева і він простелить на траву конопляний обрусик, розломить навпіл окраєць. І більшу половину простягне мені. Одна частина завжди була більшою в його несхибних руках. Їли ми з ним рідко, але їдко.

Збігнуть роки, і «пам'ять мого жолудка» невтолено вертатиметься до того заповітного смаку. Аж поки не відтворить його знову. Вже давно я і моя родина їмо лише такий хліб. Його хліб. І це більше, ніж їжа.

Те, що не забере смерть

«Хліб — няньо, — казав він, — а вода — мати». І тепер саме час перейти до води.

Кадуб під явором («світлоносним деревом») ми розчистили наступного ж дня нашого тривку тут. Вибрали намул, деревне кришиво, зіпріле листя — і наше чуркало ожило, зівкнуло, як пташеня з яйця. В траві запульсувала жила струмочка. Дорогою завернула в ямку і наповнила її студеною і твердою, як скло, водицею. Тут Світован ранками мився до пояса, ввечері змивав після «денних хожаїв» ноги. Тут, у затінні соляного прискалка, інколи дрімав на широкій лавиці. Або «місив небо», перебирав, тряс піднятими вгору ногами й руками, як павук. Це була його улюблена вправа в час полуденного відпочинку. Казав, що так відновлюється сила у втомлених кінцівках, а голова дістає свіжу кров для ясного думання. Спостерігаючи його рівноденну снагу в одному й другому, я вірив. І сам помалу крадькома став «місити небо».

«Біда наша в тому, що ми рідко дивимося в небо. А ще рідше промовляємо до нього». З синього зошита.

Пили ми і вмивалися з цього кадуба. А купалися в озері. Це почалося після того, як виорали й вигребли баговиння, застеливши ним побережину. Цей сірий покрівець твердів на очах. Тоді клаптями почали зносити його до свого двору. Перехоплювали мотузком по п'ять куснів і завдавали на плечі. Висушена твань була легкою, зате твердою, як пресований жмих. Я вже знав, що це має стати матеріалом для покрівлі, але не здогадувався, яким чином. Аж поки не прийшла черга варити смолу.

За сировиною ми ходили в березники на Клиновецьких терасах. Спритний голова колгоспу нарізав тут уступи круг гори. Пробували засадити їх молдавським виноградом, та ліс витіснив і колгоспників, і примхливу волоську лозу. Сороки засіяли тераси ожиною, шипшиною і березами. І сплюндрований схил густо вбрався в яру зелень, просвітлену свічками білокорих стовбурів. Берези гнали так дужо й тісно, що спиралися одна на одну. Видерті деінде вихором зі скупого крем'яного грунту, продовжували стояти, опершись на плечі сусідів. Вони не були ще остаточно мертві. Може, роси-сльози з віття посестер живили їх оголене коріння?! З таких дерев ми дерли берест. Надріжеш злегка стовбур згори донизу — і знімаєш сувої тріскучого воскового пергаменту. Ним набивали міхи, які перли на свою височину. Тут берест сікли сокиркою.

Далі я копав яму, а старий клепав дігтярню. Вже саме слово пахло мені загадковою старовиною. А між тим, ховало таку простоту. Світован густо продірявив кусень бляхи, що залишився з Ількової плити. Тоді напхав берестом старе відро з одбитими вушками і прикріпив його дротом до того бляшаного сита. Згори кінцями дроту прив'язав каструлю. А щілини замастив густою глиною. Готово! Відро посадили в яму і обклали дровами. За півгодини на рівномірному вогні дірява каструля почала скипати пухирями чорної смоли. Потягло гострим, їдким, предковічним запахом дьогтю.

«Коштовний вар, — мовив старий, піддіваючи тріскою смолу. — Колись було так, що за ложку дьогтю бочку меду давали. Бо без нього чоботи риплять, вози скриплять, упряж тріскається, рани не заживають, худобу з'їдає парша і короста. Та й нашому хлівчику без нього ніяк…»

Поки «гналася» смола, ми добували намитий на обмілинах поточини крупний пісок. Далі було так: сухі озерні плити мазалися гарячим дьогтем і присипалися згори сухим піском. Виходило схоже на толь, який дала сама природа. Коли з берестом було закінчено, в тій же ямі спалили стару тракторну шину, знайдену раніше в долині. Я дивувався тоді, для чого її тягнути сюди. З такої ж гуми Світован мав дві пари сандаль. То невже готується лагодити собі нове взуття, думав я? Аж ні: коли гума згоріла, залишилися жмути м'якого дроту. Ним ми і прив'язували до кроквиць хліва свою покрівлю.

Просмолені картки тісно, як риб'яча луска, ліпилися одна до одної, робота спорилася. Наш дах «ковтав» сонячне проміння, і горище під ним не дуже напікалося. Для помірного сушіння трав це якраз годилося. Ми прорубали в дощатому фронтоні віконце на північ. Через нього трави мали поволі виціджувати надмір сонячної сили. Темно, сухо і свіжо було на горищі, і запаморочливо пахло прив'ялим лугом. Я розклав сувої зела по драбинках із жердин і зійшов униз. Старий сидів на колоді й уважно розглядав наш витвір. Я примостився поряд. Дивна картина, дивний стан. Озеро, яке ми перевернули догори дном, затверділо ребристими спадами на тлі неба. Перевернулося щось і в моєму світосприйнятті. І втіха була, і водночас розгубленість. Ми зробили роботу, непросту і нелегку. Все одно, що вовком орати (якось я почув від нього таку приповідку на позначення марної праці). І нащо було так парадити на один сезон ветхий хлівець?!

— А чому не можна було сушити трави на горищі хатини?! — вимогливо запитав я. Запитав на правах партнера.

Він глянув на мене з легким подивом:

— Там ми живемо.

— То й що?

— А трави вмирають. Розумієш? Їм треба спокій, щоб дійти.

Мені кортіло запитати, куди дійти, але я не запитав. Та хіба можна було щось приховати від цього чоловіка? Його сірі очі набрали особливої ясності.

— Ти хочеш повісти, що в першу голову тут є ми, а не трава. Се правда. Трава травою, але ми себе мусимо додержувати. Людське в собі. Ми прийшли сюди на готове, чи не так? А готове кимось же уготоване. Нам придалося. Ми доклали до чогось руки — воно ще комусь придасться. Не гідно, щоб руйнація починалася з тебе. Коли не можеш примножити надбання, бодай сохрани його. Такий поступ нашого трибу. Закон збереження, який і нас береже. Як ми — так і нам… Мене до сього Хаща наблизила, а китаєць Чан Бао потвердив розуміння. Ми з ним купно топтали неблизький тайговий світ. Пам'ятається, затяжний перехід геть оголив наші скупі припаси. Тягся дощ, добре, що ми прибилися до мисливської лісничівки. Халупа нужденна, з дірявим дахом, вода стікала нашими бородами. Та все ж прихисток із вогнищем — дим нас сушив. Над ранок дощ перестав тріщати над головами. Крізь шпари прослизало проміння. Я заходився ладити якесь снідання, можна сказати з нічого. Чую, щось шурхотить у дахівці. Чан Бао назбирав кори і лагодив покрівлю. «Ми залишимося тут?», — запитав я. «Ні, підемо за дощем. Він м'якшить у тайзі дорогу і наливає звірячі сліди». Я нічого більше не питав, та коли Чан Бао попросив залишити тут жменьку крупи, шопту солі й декілька сірничин, я сказав, що в нас сього залишилося дуже мало. «Дуже мало — це щось, — сказав він. — А «щось» можна поділити. Якщо сюди нашим слідом прийде людина, яка не має нічого, вона зігріється й перекусить. І не помре». Насамкінець ще й уніс оберемок дрівець. І теплим оком оглянув підлатану житлобу, радий за незнайомого бродника, котрий, може, завіється сюди… Після дводенних мандрів ми натрапили на ветху кумирню. Такі каплиці клали лісовим божествам. Там, у шкіряній торбочці, ми знайшли рис і чай. Свого їдла вже не мали. «Дух Каньгу подбав про нас», — побожно зронив Чан Бао. Та я знав, що се подбав про нас такий же тайговик, як він, що носив у собі дух братства і закон збереження добра… Ми йшли без остраху в нечувані нетрі, йшли, загублені в обширі й часі, і ділилися. Ділилися, не маючи самі вдосталь, із невидимими насельниками Лісу. І Ліс ділився з нами, підкидаючи неочікувані дарунки й потішні несподіванки. Тоді Чан Бао витискав крізь вузькі очиці радісні сльозини й казав: «Каньгу весело. Він бавиться з нами». Світ приймав нас у свої обійми. Я ставав світованом. Наближався до розуміння, що ключ до удачі — се не ловити, а кидати, не брати, а давати. А перегодом дійшов і вищої правди: все, що ти встиг зробити для сього світу, ніщо не забере. Навіть смерть.

Горіхова галузка звільна хиталася на легкому вітерці, що вечорами приносив із недалекого ялинника дух живиці. Пустотливо черхала листям його розмаяну сиву чуприну. Старий дістав гілку рукою, притулив до лиця і сказав:

— На оріхи неврожай. Діти, що сьогоріч зачнуться, будуть слабкими…

Я не перепитав, яким чином зав'язь горіхів пов'язана із зав'яззю людських дітей. Либонь, це одна з данностей світу, які йому відомі. Я вчився приймати почуте й побачене без запитань. А може, просто він був одним із тих, що не повчав, не наставляв, навіть не пояснював. Він просто був поруч, жив, показував, як жити. А головне — надихав. Це було не натхнення, ні, а саме — надихнення, надих. Прийде час, і він навчить мене вслухатися у звучання слів, у їх таємну потугу. І звичайні слова відкриють свою приховану владу.

Перед тим, як відійти на спочинок, старий кинув волову шкуру до мочила, яке вимив за хатою потічок від нашого кадуба, що збігав у діл, до села. Навіщось це було потрібно.

А наступного дня ми купалися. Вода в озері встоялася, воно ще здаля кліпнуло нам темно-зеленим оком. На залишеному острівці латаття сиділи, важко дихаючи, великі пулькаті жаби-коропані. Ми роздяглися і увійшли в твердь води, що кольнула тіло тисячами голочок. І попливли. Він плив якось по-особливому, як бобер, не порушуючи плеса, наче без руху сунувся у воді, час до часу занурюючи голову. Я ж лупив по поверхні, здіймаючи бризки і зчиняючи шум. Ми пливли, як і жили, по-різному. Я швидко стомився і вийшов на берег. Дрижаки трусили тіло. А він усе плавав і плавав, без поспіху й натуги, приплющивши в блаженстві очі, наче якийсь водяний звір.

Потім ми лежали на шовковистій траві псяйці й дивилися в небо. Він спроквола говорив:

— Вода робить спротив, доки не приймеш її. Якщо довірливо віддатися їй, то й вона тебе прийме. Плавай не силою, а нутряною радістю. Так, щоб вода проходила через тебе, промивала всього. Тоді будеш, як риба. Не забувай, що ти і сам вода, і матірна вода навчить, як бути з нею, і наллє в тебе всього жаданого по потребі. Можна не вміти читати й писати, зате плавати знати треба. Бо се велике благо. Як голова спочиває в ширянні мрії, так тіло дістає повноту свободи у воді. Лишень у плавбі.

І ще він розповідав про саму воду. Про неї говорив особливо охоче.

— Вода не до води. Вода є мертва і жива, і вичахла, виморена. Як чоловік. Якась добра для пиття, якась для ліку, а котрась — для плавання. Треба дивитися, де кінь купається. Я се озеро давно запримітив — сюди з нічного завжди волоські коні завертають. Вони вперто відбиваються від стійбища. Кінь і жаба показують живу воду. Бачиш, як тут булькоче?

На плесі і справді де-не-де скипали пацьорки бульбашок. Звідти несло тухлими яйцями.

— Гора дихає через озеро. Видихає глибинну гірчаву. Се вона покусує тіло. Така купіль дуже гойна як для кісток, так і для шкіри й утроби. Коні знають, що шукати. Плавай тут щодня. Наситишся спокоєм гори.

І я плавав. Бувало, що й двічі на день. Спочатку переборював судоми від ошпарювання студінню, дзьобання невидимих їжаків, непоборну твердість альпійської води. Потім це несподівано переросло в задоволення, а відтак стало потребою. Я порозумів воду, вода прийняла мене. Прийшло відчуття злиття з нею, відчуття легкості порухів рук і ніг, майже, як плавників у риби. Прийшло незмірно глибше й новіше відчуття — радісної свободи. Свободи віднайденого родимого середовища, первісного стану рівноваги тіла й духу.

Я плавав усе частіше й довше в цьому підхмарному озері — загубленій у лісах краплині неба. Розкошував у воді, і жуки-плавунці, жаби і риби вже мали мене за свого, а восково-біла лілія, здавалося, сором'язливо підморгує мені хтивим жовтим оком. Навіть беркут, принаджений ворухкою тінню у воді, спускався над озером так низько, що я бачив себе в його темному скляному оці.

Тут, у безгомінній карпатській пущі, біля крихітної водойми, народженої колись із уламка льодовика, почав я розуміти матірну сутність води, давнішої за світ. Почав осягати слова старого: «Чоловік біля води — дома. А з доброю водою і сам добрий. Якщо чоловік щодня ходить пішки бодай годину, то проживе на п'ять років більше. І сі години будуть найліпшими в його житті. А якщо плаває, то житиме стільки, скільки хоче. І припливе туди, куди треба — до тихої води».

Так він казав, чоловік, який відкрив мені серед іншого розкіш єднання з водою.

«Лічниця» на воловій шкурі

Одного ранку мене розбудили голоси. Вони чулися здолу, як віддалене гудіння мошви. Промивши очі, я вийшов на гребінь кряжу і побачив вервечку людей, що піднімалися звивистим плаєм. Було й кілька коней, на них сиділи діти. Люди, зауважив я, були одягнені не для роботи.

— Хто вони? — запитав я Світована, що саме зняв із ворини просохлу волову шкуру і розстеляв її на моріжку біля потічка.

— Се люди, які не хочуть бути хворими.

Прибутні, поклонившись, стали в тінь під скелею. Старий вийшов до них у чистій сорочці і сказав:

— По одному будете ставати босака на шкуру. Першими най підходять ті, що прийшли останніми. Говорити лише тоді, коли буду питати. Думайте про те місце, де болить. Якщо перестало боліти, на шкуру не ставайте. Якщо в своє одужання не вірите — ви не туди прийшли… І затямте: здорове теж часом болить. А в болю буває більше правди, як у дужости…

Підвели стриженого хлопчика; його спалені на сонці ніс і вуха лущилися. Мати аж щулилася від розгубленості.

— Пропав голос у дітвака. Два дні вже ні слова…

— Значить, говорив доти більше, ніж треба, — старий притамував усміх.

— Троскотало, що там казати. Але я боюся, бо вже два дні дітвак не говорить. Може, чогось напудився?

— Хіба жаби. В ріці перекупався твій легінь.

— А й правда, безголосий прийшов із ріки.

— Звари йому на малому вогні дві терті морквини в молоці. Проціди, моркву най з'їсть, а молоко тепленьке пити протягом дня. І завтра так, і позавтра. На підборідді в нього вузол запалився, то прикладай на те місце свіжозамішений коржик: дві жмені грубої муки, варішка меду. Двічі на день прикладай. А ти, збитошнику, — повернувся до малого, — коли заговориш, слідкуй, що говориш. І щоб ні слова матері накриво, бо стратиш голос повторно. Річ не спроста відбирається. А тепер біжи, бо я ще хочу повісти матері двойко слів … Чому, невістко, про свою головну журу мовчиш? Чим гризешся?

— Чоловіком. Блудом пішов. Прихоплює на стороні.

— Біда. Та що тут урадиш?! Пусти заволоку на всі чотири вітри. Пес, котрого в'яжуть, рветься з двору. Перебіситься — вернеться. А не вернеться — знаття, що се не його двір. І тобі втрата невелика. А до ворожок не ходи! Ще гірше буде, і тобі, і йому, і дітвакові. Сама видиш. Ліпше помолися за його любасок. Гадаєш їм, нещасницям, легко — лизати з чужого тареля? Помолися сердечно, молитва все загладить…

Мені незручно було стояти на видноті й слухати розмови. Я поліз на хлівець, щоб перетрусити на сушці зілля. Віконце виходило якраз на кадуб, і звідси було видно й чути, що там діється.

Худорлявий, виснажений чоловік жалівся на кольки. Старий дав йому пожувати якусь бадилину й попросив виплюнути. Глянув на слину і сказав:

— Печінка біду робить. Треба їй годити. Запарюй м'яту, насіння кропу, піщаний безсмертник, полин і запивай їду кількома ковтками. Їж те, що малі діти їдять. А до їди споживай ложку шипшинового сиропу. У півлітра теплої води всипати півкілограма цукру і потовчених ягід шипшини, настояти два тижні. Будеш себе доглядати — печінка оживе. Доста, щоб її крихітна частка з ніготь була здоровою, — і відновиться вповні.

Міцний дідуган у крисані з пером показав свою грижу, що ріжком випнула сорочку.

— Запущена, треба різати в шпиталі, — виголосив присуд лічник. — Я лише годен зробити полегшу на який тиждень, щоб ви дійшли своїм ходом.

Вклав діда на волову шкуру, підпалив під баночкою овечу шерсть, перевернув її і приклав до живота. Накрив онучкою. Час до часу повторяв це знову. Дід лежав, блаженно закотивши очі.

Пишнотіла челядина, трусячи грудьми, жваво шепотіла Світовану щось на вухо. Розхвильована, аж бордова. Він подав їй бляшанку і велів принести сечу. Когось попросив розпалити за піччю ватерку. Тим часом слухав іншу хвору — молоду, струнку, гарно вбрану, явно міської виправи. Нарікала на втомлюваність, головний біль. Коли багато ходить, віднімає ноги, синіють жили. Старий повернув її проти сонця, роздивлявся на просвіт вуха. Тоді сказав:

— У вас, паніко, густа кров.

— Як густа? — стрепенулася жінка. — Звідки ви знаєте?

— Ви знаєте. А я лише догадуюся.

— Добре, — опанувала себе. — Що я маю з цим робити? Я заплачу за будь-які ліки.

— Ваші ліки дуже дешеві — вода.

— Яка ще вода?

— Ліпше кринична, ще ліпше — лісова, в якій плавають саламандри. Споживайте її ситно, більше, ніж каже спрага. Скільки ви п'єте води?

— Не п'ю я воду. Я можу дозволити собі компоти, чай, кисіль.

— Се їда. А пиття лиш одне — вода. Пийте її, куди не повернетесь, дрібними ковтками пийте. День починайте водою і нею звершуйте його. Кров дістане своє і побіжить, як сей потічок. І голова перестане боліти. Але на початках можна їй зарадити корицею. Малу ложечку розколотіть у горнятку теплої води з медом. Ковтайте щогодини, доки не мине біль.

Прийшла з накритою лопухом бляшанкою опасиста молодиця. Старий прилаштував посудину до вогнища. Постояв над нею якийсь час, а тоді коротко відтяв:

— Ідіть собі з гораздом!

Жінка розчаровано залупала дрібними очками в жирових напливах щік і брів:

— І що, няньочку-батечку, лікуватися мені не треба?

— Треба. Рецепт вам — менше їсти.

— На скільки менше, спасику мій?

— На відро, — кинув через плече старий.

Гуртик здригнувся стриманим сміхом. А я млів на своєму сідалі. Млів не стільки від дурманного духу зілля, скільки від баченого. Мені відкрилося неймовірне дійство цілительства — відкритого і простого аж до примітивності, що дивним чином розвінчувало загадковість хвороби, розвіювало первісний страх перед нею.

Двоє сиділи по пояс у перегаченому мочилі, а їх родичі нагрівали в паленищі каміння й рогатинами підкочували до води. Кругляки шипіли, пускали нурт бульок. Вільні руки товкли у ступі насіння льону і звіробій, щоб накласти чоловікові на ошпарену окропом ногу.

Світован сам підкликав із громади людей, коротко слухав їх, щось сам казав, декого одразу ж відпускав, комусь виносив із хатини пакуночок чи баночку, когось укладав на волову шкуру. Часом відтягував повіки, оглядав язик, шкрябав акацієвою шпичкою шкіру, висмикував волосину й кидав її на воду — пильно придивлявся. Або підносив її до полум'я. Чи просто прикипав поглядом до якогось хворого місця і мовчав.

Цілитель, іншого слова не доберу, тут же в химерний спосіб робив аналізи, сходу ставив діагнози, називаючи їх простими, ба навіть кумедними, словами, називав лік, якщо він був доступний хворому, або давав свої трунки. Інших відпроваджував із напуттям, що «здорове тіло, як здорове яблуко, не без червака — всяко дає себе чути, бо не мертве». І аби не виходило, що марно набили сюди дорогу, насипав їм на дорогу наколотої солі зі скелі. І люди верталися просвітлено-втішені, несучи з цієї гори в білих носовичках бурі солоні кристали. Кристали нової надії.


Коли сонце стало сторчма білим колом, старий облив руки і ноги водою і сів під явором. Не їв, не пив, сидів із приплющеними очима. Решта людей, що дочікували своєї черги, нерішуче діставали вузлики з перекускою. Цоркнуло скло об скло — то їздовий відкоркував пляшку. Когось силоміць пригощав. Старий повів у той бік гострим совиним оком.

— Вуйку Андрію, на здоровля! — весело гукнув коняр.

— Пий на безголовля! — буркнув старий. — За здоровля, чоловіче, треба молитися, а не пити.

Перепочивши, він знову слухав людей. Я чув, як раяв молодій сором'язливій жінці оздоровити щитовидну залозу. Варити синій кисіль: дві столові ложки крохмалю, 10 міліграмів йоду і два кружальця лимона. Це денна норма. Коли організм насититься йодом, це покаже той же йод. Увечері намалювати ним на згині ліктя сітку. Якщо до ранку вона щезне, лікування продовжувати. А ще — пити очищувальний чай: запарювати соснові голки, шипшину, листя малини і цибулеве лушпиння, додати меду. Жінка скрушалася, що найгірше їй у спеку, аж «водить нею».

— Всяку хворість перше гоять столом. У жару пий чисту воду і гарячий чай, але правдивий — зелений. Їж овоч білої і зеленої барви, рідкі страви з кислинкою. А гостре, приправи, солонину і мед не споживай. Воду зранку присолюй, і добре би поміняти криницю. Знайди таке місце, де волоські оріхи люблять собі рости. Там і вода для тебе…

Жінка ніяковіло дякувала, прощалася, задкуючи, та він не поспішав її відпускати.

— Чи ти не донька Юлини, котра ланковою була у винницях?

— Айно, а ви, дідику, звідки знаєте?

— Вижу. Тридцятим роком старша донька вилицями стає схожою на матір. Я знаю твою мамку.

— А як знаєте, що мені тридцять?

— На виду твоєму написано. У тридцять жінчовка найкрасніша.

Жінка ще густіше зашарілася.

— Іди здорова, небого! І вклонися від мене матері. Вона таку пестила шаслу на груниках, що мадярам і чехам не снилося. Не кетяги, а котята звисали з лози, сміялися до тебе.

Під кінець огляду, «у пессі голоси», він залишив «легших». І люди здогадувалися про це, всміхалися до нього з запопадливою вдячністю. І сам він пом'як, давав собі продих довільного спілкування.

— Здоров, мудряку Юре! — привітав дебелого, переломленого в попереку чоловіка, майже свого ровесника. — Що ви сього разу собі вигадали?

— Мара його вигадала. От і я прицабав на вашу гору, Андрійку. Хоча Бог давно вже зве до себе.

— І ви туди ж, Юре. Все проситесь на Господа, а коли Він кличе — біжите до доктора.

— Не заради себе, порохнявого пня, прошу — заради онуків. Хотів би ще їх у люди вивести.

— Овва, куди ви їх на таких ногах виведете?!

Ноги в того і справді були страшні — набряклі, в брунатних струпах. Штанини підрізані, бо роздуті литки не влізали в них.

— Правду кажете, Андрійку. Доки доліз сюди, спалив грудину дотла.

— Правда, важний газдо, в тому, що серце ваше зносилося. Велике серце.

— Чому велике? — сіпнувся той, силкуючись випрямитися.

— Бо доброє. А добрі серця скоріше зношуються. В душевній роботі. У Бога й тут справедливо: добрі люди заслуговують і доброї хвороти. І ліків добрих. Вино любите?

— Хто не любить файне вино?! Та я стражуюся від нього зі своїми болячками.

— А тепер собі дасте. Айбо вино буде незвичне. Десять коренів петрушки з листям залийте літром вина, варіть п'ять хвилин, тоді додайте дві ложки винного оцту і децу темного меду. Ще поваріть стільки ж — і вино готове. Держіть його в холоді. Заживайте в день по кухлику середньої величини. Відпустить серце — і ногам буде полегша. А тепер їм першу поміч дамо. Запечіть дві цибулини, поріжте і прикладайте до підошов на ніч, перев'язавши биндою. А ще нехай ваші зварять на киселицю лимони, щедро підсиплють змелених оріхів, потовченого цукру і лляної оливи. Ся мішанка вирівняє биття серця. Беріть її по дві ложки до їди… А онуки най без ваших рук на ноги спинаються. Міцніші ноги матимуть. Не опікою, а прикладом най живляться. Є що черпати. Такого діда, як у них, по всіх горах і долах ще найти!

У вибілених часом і сонцем віях старого затріпотіли сльозини. І голос тремтів, гасив ледве добуті слова:

— Красно дякую вам, брате. За таким словом і стояти на ногах уже легше, і лежати буде притульніше в послідній постелі, — і, спираючись на онука, подибав до осідланого коня.

Підбіг стрижений верткий чоловічок і, щулячи лисяче личко, загугнявив:

— У мене, няню, така пришта, що ганьба й казати. Бігме таке не лікується.

— Все лікується, — відказав Світован. — А виліковується Богом, якщо на те його воля.

— Та де, горбатого, кажуть, могила виправить, — хворий рвучко обернувся, випнув спину. — У мене межи лопатками щось росте… Щось таке, перебачте, як горбик…

— Вижу, що не крила. Послухай сюди: літати не будеш, а жити, як дотепер, можеш цілком. Якщо дотримаєш двох приписів. Перший: не гніти злобою душу, бо сердешна рветься на волю і пре тобі горб. Другий: найди тверде й ребристе дерево і щоденно трися об нього своїм горбиком. Від лопатки до лопатки. Доки не розійдеться. Дереву щоразу дякуй за поміч. А Богу молися. Не їж білого хліба, білого цукру і білої солі. На ніч споживай сушениці зі сливи, абрикосів і ягід… І головне — душу вирівнюй. Вирівнюй посполу з хребтом.

Потім принесли дівчинку з відкритим ротом і здивованими очима. Батьки щось говорили до неї, але та не реагувала. Старий велів їй попісяти в баночку. Тоді вмочив праву руку в сечу і зворотним боком долоні торкнувся лоба, щік, рук і ніг малої. І вклав її на волову шкуру. Та голосно хавкнула і одразу заснула. Батьки, сперши дух, схилилися над нею, затуляли від сонця.

— Добра дитина у вас росте, — мовив Світован. — Обленна вдачею. Душа ще крихка, але нічого — навчиться відсівати зайвину…

Молода жінка, чи дівчина, що трималася осторонь, глухо запнута хусткою і щільно застебнута, відвела його за явір і довго щось сповідально толкувала йому. Потім говорив він. Вітерець потяг у мій бік, і до мене долинали уривки його фраз.

— То біль любови. Не треба боятися його. Се радше дар, як напасть… Любов не лише пушить, але й сушить… Не так, як у инших? Звідки ти знаєш про иншу душу?! Ніхто достеменно не знає про те, що може бути між двома. Якщо се правдиве, воно в кождого особливе… Не бійся, дитино, ні на кого не зважай, ніхто не в силах порушити чару вашого світу, крім вас самих… Маєш — тішся, не пали свічку з двох боків. І не мордуй його ревнощами й зізнаннями. У мовчанні більше чуття, ніж у клятьбі. Любов, знаєш, як і трава, — розквітає, гниє і всихає, щоб посіяти насіння нової любови… Любов не має смерти. Тіло тих, хто любить, смертне, а любов — ні… Ти не хвора. Хоча ні, ти прекрасно хвора. Таким мали б заздрити всі здорові… Йди з Богом і люби так, як каже серце…

Залишився один чоловік, хлопчакуватий, сміхотливий, що досі намагався всіх веселити, і тепер, коли розійшлися, не знав, як себе природно вести.

— Ти, виджу, не хворий, — обізвався до нього старий, — але чесно висидів цілий день. І заслужив вечерю з нами.

Чоловік, хіхікнувши, перехилився за колоду і дістав клунки. Їх залишили хворі як віддарунок. Тут же він став розкладати прості селянські продукти. Світован кинув у мочило волову шкуру і розгатив гребельку. Скинув і замочив сорочку. Сам ступив у воду босоніж і вмився до пояса. По його похиленій спині, по очах, занурених у себе, я зрозумів, що був утомлений, як ніколи. Здавалося, він уже не має сил на бесіду, проте гостя слухав дуже уважно.

— Я не хворий, факт, — жваво говорив той, — зате хворий мій дараб, мій наділ під горою Гранкою. Родить добре там лише камінь, гори каменю збираю кожної ярі і кожної осені. Плугами вже орати мені не хочуть — лемеші гнуться, як бляха. Дванчастою мотикою бухаю кам'яницю. Копаю і плачу. А покинути не можу — вище в землі спрятані мої дідо і няньо. Вони з сього жили, а я мучуся. Заклятий терен. Заклятий дзвоном…

— Яким дзвоном?

— Церковним. Во врем'я оно, як говориться, була на плішині Гранки церквиця під дранкою. Вітри її рознесли. Дерево розтягли на загороди, а дзвін, добрий, мідний, залишився. Казали старі людкове, що твар Марії-Терезії була на ньому вибита. Дзвін хопилися стягнути волами в діл. І пробили підземну яму. Волів вирятували кіньми, а дзвін потав. До рана затягнуло його глеєм. Якраз посеред моєї парцели… Молодь цірить зуби — не розказуйте, діду, казки. А я знаю, що дзвін там. Чую його. Буває, після денної труднації задрімаю, як заєць, під бузиною і чую: «Гу-у-у…гу-у-у…» Прохоплюся — де? І ні звуку. А він, знаю, там… нудиться, тривожить грунт… Звиняйте, що я з такими фіґлями до вас прибився. Ви людей гоїте, може, знаєте щось зарадне і для землі…

— Посутньо кажеш, хлопе, — відповів старий. — Людське тіло із землі ліплене. Лишайся ночувати, а завтра обзоримо твоє кам'яне поле.

— Дякую файно, та я домашній челядник, у чужині не ночую. Збіжу собі холодком.

Він пояснив, як знайти його обійстя, і пірнув у темінь.


Нічна тиша замкнулася над нами. Місячні промені прямовисно впиралися в Ільків горб, ніби ссали ранню росу. Було тихо й спокійно. Я довго не важився порушити цей устояний мир згаслого дня.

— Як гадаєте, той чоловік справді чує щось? Цей знак надійний, що дзвін там?

— Знаків немає. Ми самі їх вигадуємо і прочитуємо. Але дзвін може бути в землі.

— Багато було сьогодні хворих, — сказав я, щоб якось закрити провислу тему.

— Хворих? Не знаю… Часом мені здається, що лише хворий може бути направду здоровим…

— Але здоровими хочуть бути всі.

— Так. Бо здоровля — то свобода. Здоровля і віра — найбільші дві свободи.

— А що тоді найбільша несвобода? — запитав я.

— Гріх, — притишено сказав він.

Тоді я ще не був готовий це зрозуміти. Але продовжив розпити.

— А як ті люди так дружно зібралися? Звідки вони знали, що ви готові прийняти їх?

— Волова шкура їм се звідомила.

— Яким чином?

— Дуже простим: шерстинки з неї стекли потічком у долину, і сільські жони, які полощуть цуря, вгледіли їх. Не пошлю ж я сорокою звістку, правда? Мушу обходитися тим, що є… Та ходімо вже до сну. Ми нині заслужили його.

Я теж підвівся. Я вже починав звикати до його нехитрої філософії: «Ніщо в сьому світі не дається просто так, усе треба заслужити». З синього зошита.

«Що світ — те і я»

Я бачив, коли він, помолившись, лягає, і чув, як засинає, — вмить, як велика птиця, тихо склавши натруджені крила і склепивши цупкі, неначе берестяні, повіки. Але ніколи не бачив, як і коли він встає. Після пробудження я завжди заставав його вже на ногах. І тепер, після втомливого дня, довгого спання не було й мені.

— Вставай, день хоче бути! — гукнув він знадвору. — Вся живина Божа давно вже клопочеться.

На підвіконні в мисочці лежали ягоди, лискучі, як під лаком. Наші з ним улюблені чорні дикі черешні, подзьобані птицями. Нічого в світі немає солодшого. Я вмився, і ми сіли до снідання, ним приготованого, — кисляк із накришеними огірками, редькою, кропом, зубком часнику і краплиною олії. І хліб. Ми найчастіше цим снідали. Або токаном-мамалигою з тим же кисляком. Добре, коли була ще й бринза.

Волова шкура знову була перекинута через жердину, з неї цяпала в траву вода.

— Лічниця сушиться? — запитав я. Просто, щоб зужити одне з його слів. Вони смакували мені не менше, ніж його страви.

— Ай. Бо хворота, як усяка біда, липне — нараз не оддереш. А так прополощеться квасною водою, прокалиться на сонці… У нинішніх шпиталях це називають смішним словом — «дезінфекція». В давнину було простіше. На воротах лічниць, напханих болем, писалося: «В ім'я Господа вхід смерті заборонений!» Але думаймо про днешній день. Ми вчора щось пообіцяли тому газді кам'яного поля.

— Так. Цікавий дядько.

— Еге, не торішнього літа чоловік. Наспівав нам і про липове клиння, і про білу березу. Ну що ж, тіло сите — ноги в руки.

І ми рушили, збиваючи важкі, як ртуть, роси. Пустилися порожнем. Я спитав, чи не вкраяти на дорогу хоч хліба.

— Хліб нас сам найде, — кинув він не обертаючись.

Простори довкола розляглися так широко, так привільно, що очам було мало, кортіло спивати їх грудьми. Як у тій пісні співається: «Верховино, світку ти наш!» Зелене безмежжя ряхтіло в ясноті молодого дня. Гори гойдалися в легкій імлі, як кінські гриви. Вітерець, пронизаний променями, котив обабоки сиві габи папоротей. Дух і серце спирав огром дзвінкої просторіні, і дзвеніла в тобі радість злуки з цією неземною благодаттю.

«Ся краса вхопила моє серце», — сказав би чоловік, що йшов мовчки попереду. Помалу починав я осягати його напучування: «Виходь щодня в мандри. Диво само не прийде. Диво простору, відкритої природи, коли твоє тіло рідниться з усією землею, повітрям, світлом, водою, вогнем і всім земним населенням».

Ми йшли ледь наміченим пішником у папоротях по пояс. Поки не вперлися в розпуття двох вівчарських плаїв. «Там, де дорога чихає», — казав учора Микула, котрий мав клопіт із дзвоном. Далі ми держалися нитки потічка.

— Ходи, куди води ходять. Вони виведуть. Води найдавніші. До них проходи топтали звірі. А за ними клали путівці й дороги люди. Сими світами нас водить вода.

Мій поводир ступив убік і бережно прополов рослинку.

— Гісоп. Загоює укуси змії. Біблійна трава… За моєї молодости, якось було, потягся я поночі за хворостиною — і вхопив гадину. Оббігав півверсти округ, доки напав на гісоп. Зогнилий пень мені його висвітив. Так порятувався.

Ми йшли, а він тикав ціпком у різні боки в небо і казав:

— Там полишена на Бога Тростяниця. Там — грибні Пузняківці, захмарне Грабово, швабські Герцівці, гонористе Белебово, мокра Визниця, Обава з відьомським каменем, Дубино під шатрами хащів, Глинянець на кам'яній п'яті, Кльочки, що не пустили до себе колгосп…

Назви сіл звучали, як відгомін пралісів, як заклинання старовіку. Два-три слова його характеристики дивовижним чином переносили мене туди, створювали ефект присутності. Я йшов позаду і раптом побачив щось на стежині — то була згорнута в цівочку купюра. Десять рублів.

— Тут гроші! — крикнув я радісно. — Ви не підняли?

— Я їх не губив, — кинув він через плече не обертаючись. — Відай, косарі десятку стратили. Троє тут пройшли перед нами — бачиш, збиті роси? Двоє молодих і один постарший. Закурював, два сіркачі палив. Тоді, певно, і вронив папірець. Буде вертатися — підбере.

Виявляється, він не просто бачив на дорозі гроші, «бачив» цілу історію довкола них. Я мовчав, він також. А потім, наче загладжуючи моє розчарування з того, що ми не підібрали знахідку, сказав:

— Мою кишеню павутиною заткало. Гроші будять обережність і потайливість. Пощо се нам, правда?

— Правда, — невпевнено відповів я.

Для нього мовив, не для себе. Грошей мені тоді весь час не вистачало.

По якомусь часі відкрився нам далекий спад, поплямований латками селянських нивок. І в альпійське безгоміння вплівся далекий, як сон, погук півня. Ми йшли ребристим верхом Гранки. Два боки її справді були наче зрізані, гранясті. Варта старезних лип тісно обхопила вершину. Під ними, на купинах, гучали чагарники й дикі трави.

— Тут стояла церковця, — мій супутник зупинився. — Колись круг церков садили липи. І камінь з підмурівка ледве затягся навіяним дерном — чуєш ногами невдобини? Тепер маємо протяти уявний шлях, яким волочили дзвін. Ось удалині крізь черешні блищить баня нової церкви… Волів напрямки не гнали, бо дзвін міг покалічити їм задні ноги. Тягли ламаним волоком, обходячи дерева й западини. Воли самі вибирали дорогу, розумієш? Мусиш почутися живим тяглом. Як би ти поволік звідси в долину вантагу?

Я пустився вниз, петляючи між гандрабатими сливами.

— Може, заєць так і поскакав би, та не віл, — наздогнав мене його сміх. — Помнож довжину вола на п'ять і на таких відтинках плавно завертай. Такими підковами і спускайся.

— А чому на п'ять? — запитав я. — Волам подобається ця цифра?

— Се число подобається всім, хто ходить. І муравлю, і зайцю, і волові, й чоловіку. Се відрізок просторової присутности. Правцюючи, людина на десятому кроці (п'ять її довжин) збивається на якусь мізерію вбік. На тій «п'яді» нам притульно, на ній для нас однаковий тиск неба і однакова рівновага землі. Під час руху ж вони міняються. І ми незримо міняємося. Тому, коли йдемо, дістаємо новий струмінь потуги від землі і простору. Через се в дорозі ми не так старіємо.

— Звідки ви це знаєте? — вигукнув я.

Він зміряв мене гострим поглядом заскоченої зненацька птиці. Прив'язав тим поглядом, наче дротом.

— Бо я Світован. Що світ — те і я.

— Ви сподіваєтесь, що ми втрапимо в сліди тих волів… і провалимося в яму із дзвоном?

— Та ні, я не такий уже йолоп. Без слідів можна обійтися. Головне — вгадати напрям волокуші. А яму, де застряв дзвін, покаже инше.

— Що? Підземний звук?

Нашу розмову перебив інший звук — подзвін каменя об косу за грабовим живоплотом. І ми рушили в той бік.

Підземні дзвони

За хвилину з-під корча вигулькнула знайома вутла фігурка у вицвілій сорочці і високих гумаках. Віночок рідкого волосся тріпотів іржавим німбом. Із прорізів хитрих очей бризнув смішок:

— Вам би попелом ноги посипати…

— Помагайбіг, Микуло! Косите? — першими за тутешнім звичаєм вітаються не ті, що працюють.

— Кріплюся, як диня на морозі. Роса щезла — яка косовиця?

З лопухів вискочила рябенька шавка, зайшлася пронизливим дзявкотом.

— А матері твоїй сім копійок! — тупнув на пса Микула. — А ви добре дійшли. Тут і є моя планєта, — кивнув на узгірок під Гранкою, де утвердилася його сіра «коцка» під шифером. — Сюди я навічно заліз, як червак у хрін. Хоча і дідо, і няньо казали, що з дараба ніхто ще не розбагатів…

— Що вам найліпше тут родить? — запитав Світован.

— Камінь. Я збираю, а кроти орють.

І це була правда. Нива поцяткована сотнями горбиків свіжої землі. А внизу — довгі насипи каміння, як татарська огорожа. З нього вимурувано фундамент, пивницю, хлів, східці, укріплено берег. Цей заберуть на греблю, казав Микула, а навесні буде ще. Коли інші орють, він збирає каміння. Кошар за кошаром. Каміння, як зуби скелі, рік у рік пробивається із землі, зазубрюючи і ламаючи мотики, лемеші і коси. Це один з відрогів великого кам'яного масиву, на якому промишляють споконвічні кар'єри недалекого Шелестова, звідки синю бруківку возили ще в Пешт, Відень і Лемберг.

І тепер цей камінь Микула довбає в себе на городі. Але це його земля, і її належить обробляти. Коли з камінням завершено, береться за дерновиння. Інші сіють, а він січе кореневища чагарів та бур'янів і тачками звозить донизу, метр за метром звільняючи грунт від дичини. Здебільшого колінкує, відкинувши інструмент. Руки перетрушують землю, визбируючи камінці й корінці. Цей жилавий худенький чоловік довбає скалу з дециметровим родючим шаром.

— Ех, була сила, коли мамка цицьку носила! А тепер…

Хтось обгортає ряди, а Микула мостить тераси, щоб відвойовані грядки не змило дощем, щоб гудиння росло вертикально. Хтось із базару несе тучну розсаду, а він сіє своє насіння цибулі, капусти, буряків, огірків. Хтось зажурено позирає на розпечене небо, а Микула з дітьми від зорі гримить відрами. Хтось потім зітхає над пожухлою грядкою і бідкається через неврожай, а він несе відрами хрусткі огірки, часничини, як п'ястуки, пузаті й солодкі, як дині, буряки. А про картоплю й говорити нема що. Збризнуті вапняним молоком і ретельно підсушені на сонці, бульби золотою горою встеляють пивницю. Тут же — шеренги банок із квасолею, огірками, томатами у власному соку, аджиками, борщовими сумішами, грибовою ікрою, овочевими паштетами, виноградним соком. Увесь лугош над двором чавить на сік.

— Від вина я вдурію, а так — дітям вітаміни і смакота.

Насіння відбирає найдобірніше. Він сам собі і селекціонер, і агроном, і технолог, і кулінар. Зате живності ніякої не тримає.

— Щоб мені в дворі смерділо… — загинає пальці. — Сіно міняю з сусідою на молоко і сир, кукурудзу — на яйця, самогонку — на гній. А восени поїду на Вінниччину (там його дві доньки одружені) і десь у глухому селі виберу собі свиню й бичка. Переробимо їх із зятями, а кум-провідник усе готове привезе в Мукачево. На рік маємо м'яса.

Не переводяться в домі гриби. Щоранку, коли інші тільки з дворів витягуються, Микула вже з повною кошаркою здоровкається. Похід за грибами, крім усього, має ще й діловий характер: взяти на облік дички-саджанці для прищеп, запримітити стовбури й кореневища вигадливої форми, які згодяться для роботи.

— Моя голова лише в один бік варить: що робити, аби нич не робити. Ви знаєте, що я хижу зліпив із сміття?..

Про те, як Микула будувався, досі в селі ходять легенди. Не за рублі — за копійки. Каміння носили з городу цілою родиною. Підводою навозили ріні і намитого рікою піску. Знайшовся і варіант безплатного цементу. Його на станції видували з цистерн у машини, і цемент укривав платформу шаром у палець. Залізничники радо дозволяли підмітати територію.

Коли дійшло до стін, Микула зметикував цілу комбінацію. Він придумав свою технологію легкої, теплої, а головне — безкоштовної стіни. Дружина тоді куховарила на цегельному заводі, звідси брали биту цеглу і шлак із печей. Змішували з кам'яною мучкою, додавали вапна, трохи цементу і заливали це в дощату опалубку. Наступного дня щити піднімали — і стіна росла ще на метр.

Найцікавіше, що все це вони робили вдвох із вагітною дружиною. Але як?! На цій будові ніхто не підняв руками жодного відра. На кожному розі стовбичили дерев'яні «журавлі», і жінка однією рукою піднімала мотузкою відра з матеріалом на верхотуру. Там порався Микула. Так само на землі було нарізано і обтесано крокви. А нагорі лише скріплювалися. З деревом теж не було проблеми. Ліс сам «забрів» у його город. Лісник бурчав, натякаючи на данину. Але Микула присік його просто: «Що, цю хащу твій няньо саджав?»

Від підбережної кринички прокопав шанець, кинув шланг — своя вода цілодобово. Постало питання з опаленням. Із двох газових труб зварив «бубен». Нагрівається трісками з майстерні, обрізками, лозою, бадиллям, тирсою. Усе це поволі тліє, окислюється, зате теплота така, що діти взимку майже не вкриваються.

Непросто тут жити, але жити можна, якщо чоловік пан своїй голові.

— Я давно міг бути начальником, коби няня не вигнали з партії за діда-куркуля. Не хотів здавати вози і воли в колгосп. І дітям, і онукам показив ряд. Лишив я село, пішов у город, навчився робити на крані. На висоті файно: небо, птиці свищуть, людської паскуді менше. Але на небі жити не будеш — не настілько сятий! Державні гуртожитки, чужі квартири, а діти ж — свої. І рясно їх. За півночі — голова й очі! Ми з жоною на рекорд ішли. Кажу їй: давай направимо тридцять штук. На старості будемо ходити від одного до другого. Так місяць і проживемо без біди… Тридцять не тридцять, а п'ятьох Бог дав. Треба було своє гніздо вити. У селі сказали: сідай на трактор у колгоспі — дамо ділянку. Дали, — киває на узгірок кам'яного поля під Гранкою. — Ніхто не брав парцелу з підземним дзвоном. А я взяв, бо поряд дідові і няньові кості загребені. Бо й сам держуся їх науки: надійся на доброє, а недоброє й само прийде…

Так воно раптово й прийшло. Дочулася біда — за тиждень згоріла від раку дружина. Згоріла заразом і частка його душі. Залишився чоловік із п'ятьма дітьми на руках. «І мамка, і нянька для них». Але Божі млини молоти не перестають. Перше, що зробив, — розрахувався на роботі. Робітнича еліта, віртуоз баштового крану в момент гепнувся на грішну землю і вріс у неї по самі коліна. У цю жовту жовтяницю, що найкраще родить камінь, а в літню спеку й сама стає каменем. Треба було годувати дітей, виводити їх у люди. Коли голова сільради запропонував хоча б меншого віддати до інтернату, Микула відрізав: «А твоя мати чому тебе не віддала в інтернат? Може, мудрішим би був».

Чухав голову, як жити. І світла селянська голова не підвела й цього разу. В Обаві безупинно тріщать дві пилорами, перемелюючи довколишні ліси в тирсу. Букові відходи-обаполи лежать териконами. Микула й побачив у них своє нове ремесло. Нарізає з них бруски і підвішує на бантині. Так вони сушаться. Зі старої пральної машини зробив токарний верстат, на якому виточує ніжки. По складах захирілих заводів все ще можна задешево знайти фанеру, плити, джгути, пластик та інший дріб'язок. Із цього він майструє табурети, столики, полиці. Добротні і доступні селу меблі. Ще й «сподобляє» їх нехитрою різьбою. А між тим — вилазки до лісу. Звідти вертає нав'ючений пнями, корінням, химерним гілляччям. В його руках воно перетворюється на оригінальні підставки для квітів.

— Зроби мало, та красно, — мій трудовий покон, як прощенний дідо казали.

Нахилився до мене й довірливо шепнув, що має невеличку суму, але не хотів би її чіпати — це Олі на подальшу науку. Тепер вчиться на філолога.

Оля, сіроока, тонка, як прутик, граціозна, чинно походжала двором, накривала під айвою стіл.

Я дробив свою увагу. Краєм вуха слухав її батька — це ж готовий нарис! Одним оком стежив за Світованом, що звільна обходив Микулову сіножать, час від часу схилявся, підбирав «луг». Другим — крадькома проводжав проходи Олі. Вона теж пострілювала очима в мій бік, тут же гасячи погляд. Ходила одним боком, ховаючи тоненький шрам від опіку, що тягся від кутика губ до кутика ока. Світла підківка на прирум'яненій ніяковінням щоці. Але чомусь притягував очі саме цей зворушливий рубець. І дівча, запримітивши це, ще більше бочилося.

Покликали до столу. Прибігли Микулові хлопці. Старий теж спроквола спускався берегом із жмутиком квітів. Зоддалік гукнув до Олі:

— Відданице, чи хочеш — вгадаю твою страву? Гриби лисички з цибулею і кропом…

Оля ствердно хитнула солом'яною чілкою.

— Смачнішого й чистішого, як лисичка, земля не вродила, — провадив далі Світован. — Вони мечуться там, де люблять паруватися лисиці. З лисячої любови зростають.

Стіл був тісно заставлений закусками з пивниці, зелениною з городу.

— А я боявся, що ти мене камінням будеш гостити, — обернувся старий до Микули.

— Наша Олька і з жорна зварить поливку, — чинно похвалився той. — Але доста казкувати, бо то лише піп і когут співають на голодний жолудок.

Обідали в доброму гуморі. Старий теж мав охоту до бесіди, більше уваги давав на дітей. Питав, чи вміють плавати й ловити рибу руками. Нараджував більше їсти ягід, садовини з дерев і ходити босими аж до снігу.

— О, це для мене буде велика економія, — засміявся Микула.

І про користь від читання добрих книг говорив дід.

— А скільки треба прочитати книг, аби стати розумним? — запитав найменший.

— Дві-три достатньо, — серйозним тоном відповів Світован. — Але щоб знайти сі заповітні книги, може, треба перечитати й тисячу.

Оля всміхнулася, відкрито зустрілася з моїми очима. І шрам на щоці побілів ще більше. Пізніше Микула сказав нам, що це вона обпеклася на казані з окропом. Мала господинька хапалася за всяку дорослу роботу.

Старий помітив на стриженій голові малого якісь болячки і сказав, що пришле мазь. Коли діти розбіглися, вів витяг із глека, в який Оля поклала квіти, стеблину з блідими дзвіночками і простягнув Микулі. Потрусив.

— Ану послухай, чи так дзвонять, як твій мідний дзвін?

Чоловік, розгубившись, мовчки всміхався.

— Бери залізний щуп на добрих десять п'ядей, — звелів Світован. — Промацаємо твій грунт.

Микула взяв прут арматури, і ми пішли до не кошеного ще клина. Оля за нами дріботіла босоніж. Старий показав місце, де встромляти. Микула знайшов дубець і став забивати стрижень. Залізо йшло легко, як у сир. Він аж зіпрів від подиву.

— Тут підземна скала дала тріщину, — пояснив Світован. — І дзвін провалився в неї.

— Нанашку, ви бачите крізь землю? — вигукнув Микула.

— Ні, розумаку, я виджу крізь полуду, яку вам ліньки здерти з очей.

Тої миті арматура вперлася в щось, глухо дзенькнула.

— Ну ось, — протяжно мовив старий, — ми відробили свій полуденок, газдо.

Микула був ошелешений і, схоже, втратив дар мови. Не знав, за що хапатися, ляскав себе по боках, тер долонею зарослу вилицю. Так чинять люди, які несподівано знайшли те, що давно шукали. Або втратили те, чим дорожили. Можливо, і в нього тепер змішалися ці два почуття — здобуття давно очікуваного і втрати потаємної мрії. Так буває з людьми.

(Згодом він відкопає дзвін і віддасть монастиреві. А на тому місці покладе кам'яний хрест. Сам його вимурує. Благо, каміння довкола доста).


Я теж був наче окрадений такою легкою і швидкою розв'язкою. Зірвав квітку-дзвіночок і непомітно простяг Олі. А Микулу ми так і залишили в замішанні. Де й поділися його сміхотливість та колюче, як щетина, слово. Він ще довго стояв на бережку у своїх пластикових капцях і надутій вітром сорочці. Твердий, як камінь, що самосилом тут лізе з землі. Світлий, як промінь, що гріє косинський берег до пізнього вечора. І високий, як гора Гранка, у своїх простих мріях.

На розтоці вівчарських путівців, де ми знайшли десятку (її вже не було), я запитав свого супутника:

— Ви таки почули із землі дзвін?

— Ясна річ, що ні.

— А як знайшли те місце?

— Я знайшов дзвіночок. Квітку.

— Ви з мене насміхаєтесь?

— Боронь Боже. Просто я знаю вдачу грунту. Розорана земля, приміром, тепліша за покриту травою. Там, де високо підбирається вода, теж тепліше. І довкола дерев, сніг тане там скоріше. В заглибинах холодніше. А над промежинами і пустотами земними і трава росте пуста. Ріденька, бліда, ледаяка. Ті квіточки-дзвоники і вказали мені місце…

Я не знав, що на це сказати. В мене вже не вистачало снаги дивуватися.

— Добре, що ви помогли Микулі.

— Тому чоловіку не треба помагати, — мовив Світован. — Він вріс душею у свою землю. Вона йому помагає. Доброму чоловіку продовж, Боже, віку…

— Рука аж свербить написати про такого, — вирвалося в мене.

— Еге, написати й присолити.

— Що присолити? — не зрозумів я.

— Написане. Щоб довше пам'яталося… Натомість хочу й тебе дещо спитати. Ти там аж поїдав очима дівчину, його доньку. Гожа, правда?

— Гарна.

— Зізнайся, кортіло її поцілувати?

— Так, — несподівано зізнався я.

— А куди кортіло поцілувати — в здорову щоку чи в попечену?

— В оту, що зі шрамом, — відповів я, сам дивуючись зі своєї відвертості.

— Добре. Се добре.

— Чому? — здивувався я.

— Чому? Тому, що ти вилікувався, хлопче… Знаєш, лише через жінку чоловік дізнається, хто він є насправді…

— І з вами теж так було?

— Звісно, що було. Хіба я з глини?!

Далі до домівки ми не розмовляли. Він, правда, мугикав якусь незв'язну пісеньку.

Вона моє серце під своє поклала.

Така ладна, ніби вишкрябана,

Біленька, як нитка,

Очі леном мальовані,

Брова колесом,

Струнка, як хвоїнка.

Таку й лебеді вхоплять…

Я не впізнавав свого діда. У Микули ми випили по чарці грушевої паленки. Може, й звідси та веселість. Назад, хоч і вгору, ми зайшли скоріше, ніж туди. Ноги вже пам'ятали дорогу. В місячному обливі підсвічувала нам роса. Ми вирушили по росі і повернулися з росою. Роса замкнула наш день.

У перший сон прийшла всміхнена дівчина з матово-білими литками і ніжним рубцем на щоці в персиковому пушку. Її вуста щось беззвучно шепотіли, і я зосереджено ловив ці порухи німої мови. У снах нам завжди кажуть те, що ми хочемо почути ввіч.

Слово, що не потребує солі

Не було дня, щоб ми бодай на кілька годин не ходили в луги чи бутин, себто ліс. Щоб сповнити чин збирання. Все Світован робив походя, ніби між іншим. Після того, як я став пильніше придивлятися до людей, то зауважив, що так чинить більшість майстрів. Кожен у своєму «сродному ділі». Ще звечора він принюхувався до підсоння, вгадував завтрашню годину. А раннього рана вже знав розпис погоди на найближчі дні, а то й тиждень. Того дня з незвичним для нього придихом провістив:

— Суне мокро. І то надовго.

Я вдивлявся в ясне небо і не бачив ніяких ознак негоди.

— Видиш, суха імла ніби димом обхопила закрайки гір, — показував він. — Розмила їх. А небо білувате, в далечі сіріє тонка павутина хмар. Вона щодалі буде наростати й темніти. Мало того, два дні поспіль виджу, як круки злітають у небо і каменем падають до землі. Се приявно віщує кріпкі зливи і тривке мокро… Але нічого, ми ще встигаємо приладитися.

І ми готувалися. Напекли хліба на тиждень, з хащі принесли інші «обкорми». Так він називав добуту в природі їжу. Дров було мало, їх ми спалили, коли гнали дьоготь. А тягати з лісу хмиз далеко. Одну-дві в'язки ще сяк-так. Тому я здивувався, коли мій направник (наставник за його лексикою) звелів брати з собою мішки. В недалекому густому ялиннику ми нагрібали в них колку — спресовану суху хвою. На це паливо я мав слабу надію, та даремно. Либонь, ніякі дрова не тримають так довго рівний жар, як колка. Світован навчився нею палити в тайзі. Але тут, де вдосталь доступного дерева, про це не знають.

Дорогою він набрав ще й моху, щоб устелити вдома міжвіконня — від вогкості. І зелених китичок горобини — від чаду. Ватра в нас палилася по-чорному, дим виходив у відкритий комин.

— А якби ми з тобою тут зимували, — докинув, — то між шибок насипали б ще й березових вугликів. Вони не дають замерзнути склу. Житловище має бути угоєно всяко.

— Добре, якби ваші секрети знало більше людей, — сказав я з легким смутком.

— Які то секрети?! Се способа до праці й життя. Я б кожному відкрив і дав те, що знаю. Лишень хто се візьме, хто се буде робити?! Ми любимо дивуватися з того, як роблять щось инші…

Так чи інак, а я намагався записати все значуще, що почув від нього. Тому воно й збереглося в первовзорі. Це теж його слово, що мало, мабуть, означати першоджерело.

Слова. Тоді, в затяжні дощі, я почув багато нових слів. А головне — його розсуд про саме слово. Про чин слова.

І ось присунули хмари, сині з боків і білясті всередині. Прийшли без вітру, але з глухим шумом. Дощ сіявся день і ніч, нудний, як собача пісня. Ми мали вдосталь часу на розмови й читання. Світован дістав свої пошарпані книги без обкладинок. Була нагода запитати і про них.

— Книги як книги, — пояснював він. — Головне — письмо, а оправа для ока, не для серця… Я лагодив вікна в міській книгозбірні, і одного дня надвір викинули цілу купу книг. І примусили сторожа, щоб здер із них палітурки. Одні книги списали за старістю, инші — за шкідливістю. Не той політичний дух. Їх мали повезти на картонну фабрику в Рахів. Я домовився з начальницею і поночі возиком привіз собі те, що відібрав. Тепер доста маю до читання, а більше — до перечитування. Превагом не знаю, хто се написав, але з прочитаного не раз постає у виображенні чоловік, якого кортить обняти, як брата, гуторити з ним… Так розпросторює ум, так бере серце в щемкий обруч…

Мене цікавило, що найбільше вразило його з прочитаного.

— Я не настільки божевільний, аби судити чуже письмо. Я малий коло тих великих письмовців…

Та слово за слово — і я поволі вивуджував із нього читацькі зізнання. Любив він давніх «мислительних» авторів — Канта, Спінозу, Сенеку, Марка Аврелія, Гесіода, Плутарха, Монтеня, Гьоте, нашого Сковороду. Читав угорською, чеською, румунською, німецькою, російською, українською та русинською мовами. Закінчив мадярську початкову школу. Дід барана дав, аби внука-байстрюка взяли вчитися. Інші давали за те, щоб дітей не брали до школи. Вчився на відмінно в чеській гімназії. В Румунії був помічником у професора фітотерапії при Бухарестському медінституті. Російську та німецьку опанував в «університетах» ГУЛАГу, сидів з німцями в одному бараці. Щодо української, то вона в кров і плоть увійшла в Хусті, стольному місті Карпатської України, яку він захищав із десятьма патронами. Але то інша сповідь. Сповідь на перевалі духу…

Белетристів читав менше, вибірково, декотрих дуже любив. Знав майже напам'ять всього Кобзаря. Кохався в Гоголі. («Читаєш, ніби простенька оповідь, казочка. Відклав книгу — воно з тобою, прилипло до душі, живе в ній, грає, як далека музика. Доходиш, що головне в письмі не буквені ряди, а те, що між ними. Що заскріпло в слові, як бурштинова смола, навіки. Нам на розмисел і вдоволення»).

Про Чехова казав, що це «різьбяр у слові. Витесав — і зримо постало. Ні стерти, ні додати. Читаєш — і видиш. І віриш. І думаєш: «Се ми, прости Господи!»

Толстого характеризував із тихою пошаною: «Пише так, що й сам подивований написаним. Звідки воно прийшло? А звідки — лише Згори приходить таке слово. Чесне, просте, віще. Ніби й не чоловік писав — для когось і для чогось. Птиця, що співає, себе не слухає. Просто наповнює малий простір малою своєю радістю. І сі звуки, нібито ні для кого й ні для чого, але не є намарними, чи не так? Толстой напоумлює, що й наше життя має бути простим та красним, як співанка жайворонка».

Сковороду називав «очитаним чоловіком і некнижним любомудром. Той мислитель із сивими очима волив схоронитися від світу. Та що з того, що ти сховався? Світ і так дістане тебе. Се я спізнав і на собі… Та він стягнув високий нутряний дух. Його правилом було — ніяких правил. Кажуть, жив у дуплі дерева. Як і я. Де лиш я не жив…»

На мій подив, знав Світован і вірші. Теж давні, предивні й прегарні. Прочитав одного.

Пастуше, пастуше, люблю 'тя до душі.

А що мені болі — скажу 'ти до волі.

Чародийку маєш, радить їй не знаєш.

Тобі з нею лихо, їй з тобов не тихо.

Бивав то дідойко, мав ся хорошойко.

Вовки 'ся бояли, череду минали.

То що нам чинити?

Терпіти, терпіти. З Богом 'ся не бити.

Відтак прочитав ще один:

Бідна людино, дарма мозок сушиш,

Силу даремно ти думкою крутиш.

Мислиш даремно про те, що минуло,

Посеред річки на дні потонуло.

Дармо гадаєш про те, що на потім.

Вже написали декрет в небі злотім.

Всі отож справи пусти в Божу волю,

Зна Бог, що вмієш, а ти ріллю зорюй.

Він не знав, хто їх автори. Та хіба це важливо? «Стихи» засіялися в пам'ять, і не раз потім принагідно він читав мені з того сокровенного набутку. Пам'ять мав добру, молоду, тримав у ній тисячі словесних коштовностей. Утім, вони не виглядали для нього такими. Це була його природна, питома, жива бесіда, що нуртувала самопливом, як бігуча вода з головиці-джерела. Як пісня птаха, що співає не для себе. Слова-перли, слова-пахощі, не втомлені щоденним ужитком.

З особливою охотою говорив про Дон Кіхота. Теплів очима і кумедно, як дитина, потирав свою білу, з синюватим полиском, бороду. Цю книгу, бувало, носив із собою в цупкій торбинці, щоб розгорнути в часину перепочинку. Тепер, у «гулящий час» дощового дозвілля, знову її перечитував. Читав «дрібними ковтками», наче заживав трунок для скріплення.

— Ні в яких світських книгах я не знайшов такого мудрого образчика сутності людського життя. З його марнотою тіла і високим пориванням духу. І в давні часи, і тепер закони скрізь ламкі, та правди вистачить на всіх. Її несуть такі юроди, як сей Дон Кіхот, обернений спиною до сонця. Але якраз він і несе те сяйво правди, чин служіння людям, винищення зла. Несе накриво зловорожості світу і всупереч власній утомі… Гнався за вітром, волав у пустелі, служив самій невдячности, сам бездольник, а спрагло шукав потребуючих помочі. Бо його хирляве тіло було вмістилищем високої душі. Кручені мудріші, ніж учені. І коли б мене запитали: «Ти називаєш себе Світованом, бо перейшов світ, то скажи: що є людина, що є світ?» — я б відповів: «Се ми і є, і се наш світ. І тому Господь нас не судить і підтримує наш крихкий світ обома руками». Се відкрив мені мій далекий у часі і просторі брат Дон Кіхот. Брат по духу… Як він казав: «Дерева нагірні — то мої подруги, прозорі води ручаїв — то мої свічада, деревам і думам звіряю я думи свої…» Він показував, як не захиріти в болоті життя.

— А як? — цікавився я.

— Треба мати чисті помисли, прагнути Бога і помагати людям, навіть якщо вони не чекають помочи й не шанують доброчинства. Дивакуватий іспанець носив се в душі і на своєму ламкому ратищі…

Так він говорив про цю книгу. Вона була для нього більше ніж книга. Бо коли читав, зізнавався, що забував про письмо: «світ розпросторюється, відкривається чарівне видиво».

Доти я гадав, що для цього дивовижного чоловіка є дві вищості — Бог і Природа. Тепер же відкрив і іншу владу — слова. Вона й мене підкорила ще в ранньому дитинстві, в селі Нижній Шард, куди був спроваджений на канікули до баби. Ця сила і краса гострих, замашних, терпких, загадкових слів, які я всотував на вулицях, за скромними столами, в полі і в церкві. А потім, уже в пору школярських студій, приголомшило книжне слово французького чародійника Оноре де Бальзака. І я віддався цій розкоші, цій владі слова, поплив у її річищі — без берегів, без маяків і відчуття глибин.


…Він сидів біля тьмавої лампи і щось підшивав. І чи то лампа підсвічувала його обличчя, чи книга в лискучій, провощеній оправі? Так мені це побачилося тоді. І я напрямки запитав його:

— Якою має бути справжня книга?

— Якою? Такою, щоб не стілько ти, скілько вона читала тебе. Зчитувала й направляла серце. У давнину, приступаючи до оповіді, один літерат написав: «І книга ся — замість мого тіла. І слово се — замість душі моєї». Чи скажеш ліпше?! Мені думається, що книга має давати розмисел, як держатися правди і як цуратися зла. Має нести світло, нове пізнання і радість від краси слова.

— А в чому, на ваш погляд, секрет слова?

— Немає секретів. Є лише любов до сродного діла і знання діла. Дерево достигає в руках майстра. І зі словом, мабуть, так. Але перше, ніж сподіватися на розуміння инших, спочатку сам себе зрозумій. Навчися слухати й чути світ — і він тобі продиктує сокровенне. Письмовець — лише олівчик у руці Господа… Знаю, маєш до сього жадібність, береш слово на смак, щось нотуєш. Се добре. Те, що записано, — не вмерло. Та й сам, коли записуєш, проживаєш друге життя… Дійдеш хисту, якщо добре вхопишся. Все буде, але не одразу. Спосіб треба заслужити. Служи — і дасться тобі по службі. І вчися.

— Чого вчитися?

— Спостережливости передусім. Похоплюй очима яву зокола, а вухами звуки. Та роби се не похапцем і всеядно, як навіжена коза, а чинно і попасом, як мудра корова. І та, й друга пасуться на одному лузі, а несуть додому різну повноту вим'я. Очима й вухами можна ситно напастися, а можна лише натрудити їх, нахапатися пустого бур'яну… Якщо прислухатися, то птиці по-різному співають у різних місцях; пес гавкає по-різному в залежности від того, скільки людей підходить до воріт; кінь по-інакшому хоркає в негоду і в погоду; когут при курях піє не так, як без курей; дощ ударяє в суху землю не так, як у мокру; двері в порожній хижі мають свій рип… Навчися вмент хапати оком рух, вдачу, настрій людини. По ході можна вгадати її хвороту. По спині жінки видно, що вона сміється. По очах видно, що чоловік голодний. По повіках — що підпилий. По підківках під очима — що страждає. По носу — наскільки добрий і лихий. По губах — якої вдачі. По зубах — який міцний. По шиї — який старий. А зморшки — то ціла книга його житейської планиди. Я стрічав одного в Латірці, що мав рідкісну зморшку над переніссям — «скок змії». Виявилося, що він направду заговорює змій. Гадячий вуйко… Нехай і се буде в затінку твоїх слів. Якщо не в їх рядах, то між ними. Читальник сам дійде прихованого. А важливе, навпаки: треба вирізнити якоюсь привабою чи загадкою. Якщо чобіт лежить на долівці, його ніхто не завбачає. Та коли покладеш його на стіл, він притягне здивовані погляди… Звірі відкрили мені перехресне бачення. Коли зіткнешся навіч із животиною, вона водночас прикипає очима і до твоїх очей, і до рук, і до ніг, щоб вибрати слушну мить порятунку чи нападу. Видить цілого чоловіка, цілу його душу… Я гадав, що се тільки звірам відоме. Та був у гостині у свого таборового поплічника в Греції, на острові Крит. І там повели мене в селище, де народився великий маляр Ель Греко. Я роздивився кількоро його образів і був ними зачарований. Той маляр бачив чоловіка теж перехресно — згори вниз і знизу вгору. І так його відтворював на полотні. Повним у своїй цілости. Всі живі й неживі предмети, і людина теж, співмірні розміром і формою. Одне до одного є міркою. Особливо се добре видно згори. Відай, Господь з Високости так і міряв своє твориво… В письмі теж дуже важливо сі міри відчувати і додержувати їх.

— А як вгадати, що потрібно читачеві?

— Не треба нич ні вгадувати, ні вигадувати. Будь вільний у письмі, як у плаванні, як у співі. Хіба птиця, коли співає, думає, як вона се робить і для кого?! Коли розмовляємо з кимось, слід думати не про себе, а про того, до кого говориш. Коли ж пишеш, то, навпаки, — звіряй паперу свою душу. Якщо се близьке тобі, то неодмінно знайдуться й инші, котрі приймуть його. Якщо слово твоє буде просте, чесне й довірливе. Бо життя засноване на довір'ї. На довір'ї жертовному. Лишень прислухайся до людини, щоб почути її, щоб сказати щось своє, аби й вона почула. Треба заглиблюватися в поверхове, а в дрібному відкривати цілісне. Коли душа відкрита природі, тоді природа творить у ній велику роботу, підсилює її. І співтворення се буде радісним, і плід його — слово — кріпким і красивим.

— І не буде потребувати солі, щоб довше пам'яталося, — докинув я.

— Правду кажеш, — усміхнувся він. І прислухався, націлив вухо на вікно. — Чуєш?

— Що? — я нічого не чув.

— Птиці дали живний голос. Се означає, що до ранку вони розклюють дощ.

«Птиці розклюють дощ», — повторив я подумки. Уроки слова продовжувалися.

Правда первісної оселі

Все так і сталося. Мабуть, він бачив крізь ніч і чув крізь дощ. Вранці мій старий проголосив у розчахнуту шибу:

— І сонце сіяє, і мир Божий красен!

— Чудесний ранок! — вигукнув і я радісно.

— Ранок уже чудесний тим, що він приходить, — сказав Світован, набираючи в жменю води. Він уже перекусив і полоскав рот. Це він робив щоразу після їжі. Віддавався ритуалу сповна. Цю звичку він набув у абхазців, коли працював у заплавах Колхіди. Вмивався, черпаючи з джерела долонею однієї руки. Останню пригорщу виливав на голову. Так, казав, умиваються на Кавказі. Звички світу, який він обійшов, прилипли й до нього.

Гори в самоцвітах крапель стояли як скляні. Босі ступні просилися до трави — вона колола бджолиними жалами свіжості. Із землі парувало тепло, велике й пахуче, як стоги сіна. Душа поперед ніг рвалася в мандри.

І потекло наше збирацьке життя узвичаєним тором. У лугах і перелісках ми й далі вибирали манівці, неходжені місця. Я й раніше спостеріг, що він не любив битих доріг. І якось запитав його про це.

— А що на них знайдеш, коли й инші нічого не знайшли? На топтаній тропі трава не росте. Дорога постає під ногами того, хто йде.

Ми никали пустищами і знаходили те, що шукали.

На мочалистих вирубах брали астрагал — жовті й пухнасті, як курчата, квіти в гніздах таких же пухнастих листків. Астрагал помічний при недокрів'ї, бо має в собі повно заліза. Висушений аж дзвенить.

Зрізали чорну чагу з білих березових стовбурів. У тій крихкій чорноті — насмоктана сила дерева. Тому вона добра від безлічі недугів. Старий розповідав, що коли промишляв полюванням на Далекому Сході, там замість чаю заварювали чагу. І в тих місцях ніхто не хворів на рак. І тут це останній порятунок для приреченого. Добрий лік і при переломах, при опіках, частих застудах, втомлюваності. Крім того, цей гриб плавно знижує цукор у крові.

На закрайках нашого озерця, куди ми спускалися в сонцежар на купіль, вибирали з води частуху — схоже на подорожник латаття з ріденькими віничками білих квіточок. Ця плекана баговинням трава не тільки лікує нирки, але й трощить на порох камінь у них. І оздоровлення проходить безболісно. До неї вдаються і при укусах скажених тварин. Але тільки в сухому вигляді.

Там же, в болітцях, винюпували ми дрібненьку жабину травичку, зрощену жабами. Її ще називають сушеницею болотною. Помагає при грудній жабі, розширює судини, понижує кров'яний тиск. Сам би я й не помітив її — така мізерна й непоказна. І взагалі, жабник трапляється дуже рідко, в цьому й цінність його. Бувало, мій травознай після довгих денних ходінь запарював собі сушеницю у відрі і ніжив ноги, підсипавши у воду жменю солі. При тому блаженстві аж лице його розгладжувалося: «Кожен з нас носить цілителя в собі, треба лишень помогти йому».

Подорожник (він називав його припутник) ми теж не обминали. Знайоме п'ятам з дитинства листя, зате яке пожиточне для всіх хвороб легенів, навіть сухот. А соком його, казав Світован, людину можна «цілком преобразити зовні». Якщо тривалий час ретельно втирати його в шкіру, то сховаються жили й глибокі зморшки, зникнуть плями, висипи й бородавки, а м'язи підтягнуться. Тіло обновиться, помолодіє. Споконвіку його користали для заживлення ран на полях і в походах. Проте коли я глибоко розтяв собі ногу на камені, старий не за подорожником потягнувся, а розжував розмарин, посолив і приклав до порізу. За ніч рана присохла. Пахучий розмарин ми теж збирали, цю «дуже хосенну муравицю».

Стинали й виткий плющ, що дерся на дуби. Ліана ця досить отруйна, та в умілих руках зводить мозолі, жировики, чиряки, бородавки й коросту. Чистить повітря, добре плющ садити у дворі тим, хто слабує на легені. А потовчений на порох і настояний у холодній воді лікує ревму і «панську хвороту» (подагру). Це коли судоми викручують гомілки, німіють пальці і біль такий, як від гострих зубів капкану. При цьому ще дуже помічні кошача лапка, що справді нагадує м'яку подушечку котячої лапки, і вогонь-трава. Так її називають, може, тому, бо для мазі суху траву спалюють і змішують із маслом. Для тих, кого ломить у попереку, додаються ще калган і дикий ірис, півники по-народному. Я бачив, як він робив таку мазь для голови колгоспу. Той привіз не тільки топлене масло, сало й олію на ліки, але й кошіль овочів, плетений бутель вина і навіть бляшану коробку халви. Цукру в нас не було, і відтоді чаї ми пили з халвою. «Почекай мало, — заспокоював мене старець. — Скоро буде яблучний мед».

Часом ми натрапляли на синильник. Його прямі й волохаті стебла були нам під груди і цвіли дрібними жовтими квіточками. «Зряча фльора», — поважно відмічав дід, посилаючись на свого румунського «направника» професора Джеордже. Той свіжим соком синильника лікував сітківку ока, за два-три роки повертав зір. Пізніше, у свою тайгову бутність, Світован підмічав, що тамтешні мисливці до поважного віку зберігають зіркість очей. А все від цієї трави, прозваної там усьмою. Немає в тайзі корінних людей з окулярами. Синильник і волосся відновлює, треба лишень мати терпіння. Правда, нове волосся буде темнішим. Панянки пальцем малюють собі його соком брови — так вони ростуть густішими.

Іншу знатну травицю — шоломник — відкрив йому лісовий відун Кукумир. І коли ми якось напали на неї в смерековому буреломі, старий поштиво зняв крисаню. І довго колінкував, визбируючи коштовні корінці. Ввечері ми їх помили й дрібно порізали. Вони були жовті і незвично пахли.

— В чому їх сила? — поцікавився я.

— Це перша поміч для голови і серця. Мозок довго лишається ясним, а серце не спіткає напад, «гута», як тут кажуть. Ще вони знижують тиск крови. Плавно, крапля за краплею. А нерви злагодняють ліпше, ніж валеріана і собача кропива… Кукумир носив сей корінь на грудях.

Те ж саме гоїть і таволга. Її ми зустрічали часто — високу, з густими пахучими торочками суцвіття. Її заливають окропом на ніч і п'ють для укріплення судин, підживлення нервів, для доброго сну. Він багатьох учив робити такі прості, але навдивовиж помічні настої.

За хмелем далеко не треба було ходити — він лускатими китицями звисав із Ількової шопи. Хміль брався й на хлібну закваску, і на ліки від варикозних вен. Як для пиття, так і для примочок. Я чув, як утішно дякували лічникові, що за тиждень прийшло несподіване полегшення. «А чи я не казав: сподівайтеся і майте терпіння, — говорив він. — Лічіння — як і учіння. Той же труд».


З «лугових попасів» з лантухами трав несли ми щось і до столу. З озера — рибу, холодну й тверду, як крига. Подиву не було меж, як він ловив її. Нечутною, сторожкою нутрією сунув у воді, приплямкував губами — і риба з підбережин, як зачарована, сама йшла йому до рук. У хащових обродах «добували гриба». Він ніколи не називав їх у множині, поштиво казав — «гриб». Можливо, тому, що кожен гриб — не тільки поживна їжа, «лісове мнясо», але й ліки.

Чому білий боровик таке для нас смаковидло? Бо дає полегкість серцю й кріпить тіло, чистить кров. Маслюки помічні при головних болях, настоєм із них розтирають хворі суглоби. Дощовий гасить гарячку. Печериця чистить кровні протоки, гамує тиск. Груздь знімає гнійне запалення ока. Висушена веселка гоїть виразки, пролежні й укуси. Свинушка товста розкладає пухлини. Модринова губка добра при сухотах і жовтусі. Моховик загострює зір. Козляк нещадно бореться зі всілякою заразою. Жовчний гриб відновлює печінку. Опеньок розріджує кров і більше того — допомагає повернути пам'ять. А польовою порхавкою можна здолати навіть тиф…

Про рятівну потугу грибів він міг розповідати нескінченно. А про лисичку розповіді його взагалі звучали, як пісня. Всю таємничу силу підземного царства вклав у неї ліс. А небо — снагу сонця. А камінь (лисички люблять крем'янистий грунт) — свою тверду чистоту. Ніяка земна парость не рівняється з нею по чистоті. Ніякий черв її не точить, хоча гриби для нього — перша лакомина. Лисички самі гублять черви в людині і всю іншу нечисть. Велику спомогу дають і при недокрів'ї, кишкових розладах, виснаженні, дитячій худобі й ожирінні дорослих. «Хитра» грибова лисичка сама знає, що кому треба лікувати.

— Хто часто їсть сі гриби, в того чиста, молода кров. Вони відмолоджують людину так само, як трава розмарин.

Мій направник таки знався на цьому. І ці знання були, як мовиться, на лиці. Він радо ділився ними, зауважуючи: «Мої приписи не для того, щоб подовжити старість, а для того, щоб довше залишатися молодим». Сам він таким і залишився в моїй пам'яті. Рухливий, легконогий, врівноважений, спраглий нових знань, скорий на жарт, гострий на слово, ясний розумом. Самособоюнаповнений, як невичерпне джерело, з якого мені тоді поталанило черпати.

Він не збирав гриби, він ішов на них, вгадуючи запахи лісу, галявин, кущів. І гриби самі виходили на нього, самі давалися в руки, як даються гроші тому, хто вміє ними обертати.

…Частина грибів сушилися на ліки, а інші смачно поїдалися. На дальніх, кількаденних пленерах ми не раз пекли болотні сироїжки і рижики. Перші, казав старий, багатші вітамінами за шпинат і помідори. А другі не менш поживні, ніж хліб і теляча печінка. Я легко вірив, бо гриби направду давали тілу легкість і невтомлюваність.

Обертаюся пам'яттю через пласти років і бачу нас — обвітрених до кісток, закурених димами й порохами, загублених у зеленому бескетті, лагідних і радісних. Десь за грядами гір прискорено гучать заводи й трактори, верстаються грандіозні плани прогресу, десь точаться війни народів, спалахують бунти верств і маніфестації за голодуючих. Голодних їжі і правди… А ми печемо на грабових патичках сироїжки, мружачись від лагідного димку. І біля нашого багаття примостилася своя тиха правда, яку не треба озвучувати. Правда первісної оселі, до якої весь час поривається душа. І тут своя особлива ситість, дана щедрою землею, — як дар, як радісна знахідка. І миротворний голос, голос умореного за день збирача, що лаштується на леговище з папороті:

— Все на світі перемінне, братку. Нема такого горя, щоб його час із пам'яти не стер, нема такого болю, щоб його смерть не втамувала…

Він промовляє до мене. Мені це вже можна знати, бо вітри наших вольних мандрів стерли з пам'яті злобу вчорашнього дня. І давкий біль із грудини перейшов хіба в руки і ноги, що саднять і приємно ниють від постійної роботи й ходи. Звичний біль життя, біль служіння.

Всяка пташка своїм носиком живе

Якось, згадується, він сказав сумовито: «Може, ми народжуємося не один раз… Може, ми були вже на світі в подобі якоїсь животини. Інакше чому б мене так вабили птиці?!»

То була не проста цікавість до пернатого живого світу. Птахи «голосами хапали серце» і були для нього «найріднішим товариством і першими новинарями». Він знав, що зерно чіпко береться землі до прильоту ластівок, а тоді вже грунт стає вередливий; якщо зозуля часто кує ясними вечорами — на недорід; якщо горобці гніздяться з північного боку стріхи — на спекотне літо; жайворонок без угаву співає — на погідний тиждень; на Онуфрія соловей колосом давиться — треба починати жнива; на Тихона зозуля перестає кувати — треба завершувати жаття; жіночим криком «га-га-га!» можна принадити шуліку, а він принесе у двір прихильність неба; соловей співає цілу ніч — на гожий день; гусята рясно виводяться — на сите літо; ворони каркають на дощ, а пугач кличе «пугу» — на ясну днину; дятел кричить до холоду; кулик лишає болото, бо тривке тепло чує; граки пасуться на траві перед моквою; журавель танцює на потепління; шпаки голос дають — на нічний дощ; ластівки високо літають — на ясноту, низько — на хмароту; горобці кушпелять порох — пополудні чекай сльоти…

В різних місцях птиці співають по-різному. Це залежить від пори дня і року, від погоди, від корму і навіть від вмісту води тієї місцевості.

«Всяка пташка своїм носиком живе», — любив казати. Ця «летюча мализна» складала для нього окремішнє царство під високим небесним шатром. Пригадую, як він зрадів, коли побачив невеличку вертку сіру пташину в нашому дворі.

— Принадився тишко. Видати, домно йому тут. Дрозд-омелюх, рідкісний пташок, прихильний до тиші. Ілько-баїльник знав, що робить, коли клав тут свою дідорню. Місце напродив свіже й тихе…

Баїльниками називав він характерників. Себе до них не відносив: «Вони зчаста слово з темноти беруть і виносять на світло, а я зі світла його несу в темноту. Від страждання — до терпіння. Від досвіду — до надії…» Не все я розумів, про що він говорить, але все більше здогадувався.

На нижніх луках траплялися нам ямки з гніздами, повитими корінцями і кінським волосом. З них спурхували жовтенькі пташки, схожі на горобців. І сіяли над травами свою нехитру пісню: «сінь-сінь-сінь-сінь-сінь…»

— Вівсянка. Показує косарям добре сіно. Де гніздо в'є, там трави тучні. А чому її так називають, бо в зимі держиться кінського сліду, теребить у гної вівсяні зеренця. Се потя миле тим, що перше провіщає весну. Дасть голос — і сніг нараз починає чахнути.

За наших польових ночівель, коли залягали перші сутемки, не раз зісторонь долинало дивне муркотіння: «уерреррр… ерр…» Уривчасте й нетривке. Затим лунко хляпали крила. І більше нічичирк із того боку.

— От і дрімлюга вклався, час і нам до спання, — казав Світован. — Мандрову нічку відміряє ліпше за когута.

Ніч просто неба скресала в кліп ока. Її сиве імлисте охвістя дрібно сік знакомитий голос: «те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке…» В поволоці світання на пні мріяв сірий голубиний обрис. Дедалі з нього вирисовувався сумирний крапчастий буруватий птах. «Те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке», — жваво на щось показував він. Я з цікавості підкрадався, та що це? — птиця, зачаївшись, заплющила очі, дрімала. Я кидався, щоб схопити її, але вона в останню мить легко випурхувала з-під рук.

— Овва! — сміявся старий. — Сей лінивець бачить крізь сон. Спить на льоту, може помилешно сісти на горгоші корові чи на голову людині, зате лову непіддатний. Дрімлюга. Удень дрімає, а вночі стрімкий, як стріла. Мушву гонить. Тому й увивається коло худоби, над якою комашня гзиться. Його ще називають козодой.

— Чому?

— Бо прихитряється підлетіти до козячого вимені і поцуцати молочка. І коза тому не перебаранчає. Може через те, що в кутиках дзьоба його щетинисте пір'я і воно її лоскоче…

Розказав, що лінивий дрімлюга навіть гнізд не будує. Кладе два яйця на землю і дрімає собі на них. Пташата вилуплюються зрячі й оперені, мабуть, щоб менше мороки було з ними недбайливим батькам. Це птахи літа. З першим осіннім повівом збираються в дорогу до заморського тепла. А може, козине молоко вже їм гірчить пожухлою отавою?

В своїх оповідях про «лісове вікування» старий зронив якось фразу: «І призвичаївся я спати, як пищуха, стоячи». А перегодом показав мені й саму пташку — дрібненьку, вертку, з гачкуватим дзьобом. Вона зачепилася ним за волокно під корою, хвостом уперлася в край і так спала.

Під корою — її живлення, притулок і гнізда. Тому пищуху називають ще й підкоришником. Я бачив мудро складене гніздечко. На гілочках, упертих у стінки дупла, вив'язано волокна лубу, а вище — мох, пір'я, шерсть, кокони павуків. В ньому лежало четверо білих яєчок із червонуватими плямками. Оглядали ми і гніздо повзика, синюватого свистуна, що лазить по деревах униз головою. Воно було зліплене з глини, яку той змочує слиною. Та замазка така міцна, що каменем не розколеш.

— Клопітливе сотворіння. Чей птиця зі Святого Письма — не сіє, не жне, а припасів на зиму має повні комори. Набиває тріщини в корі насінням клена, соняшника, конопель, горішками й сухими ягідками… Не раз і зі мною ділилася. Буває, в лісі ніякої поживи не надибаєш, — тоді йди на посвист повзика. Він тебе підгодує…

Коли Світован мусів збути роки відлюдником у диких хащах, нехитру науку виживання відкрили йому маленькі пожильці лісу. Передусім птахи. Їх він досконало знав і трепетно любив. Крихітна грудка з мозочком у сірникову голівку, а скільки природного глузду! Скільки снаги в добуванні, скільки радості для ока і вуха, користі для цілого світу!

Всяка пташка своїм носиком живе.

Дуже «домашня» птиця синиця, тримається свого обшару. А неволя для неї згубна. «Теплий» дрізд, що протяжно читає з вершка берези своє співоче письмо, тільце має таке гаряче, що обпектися можна. Від того аж задихається, мусить провітрювати легені. З цього виходиться розмірена, повільна пісня: «фі-ліп, фі-ліп, чай-піть, чай-піть, вітью-вітью…» Деякі птиці весь час на виду, — а гнізд їх не побачиш. Приміром, золотомушка. Вона його висновує з павутини і моху та ретельно ховає від сторонніх. Так само й костогриз, що має залізний дзьоб — на кісточки диких черешень. Щоб не перегріти яйця, плете гніздо нещільно, воно аж просвічується знизу.

З верховіть лісових падали на нас удари дзвінкого молоточка: «тінь-тєнь-тянь-тєнь… тєнь-тінь-тянь-тєнь». Клепав свою пісню крихітний ковалик.

— Його ледве зуздриш. Любить висоту. Хапає на кінцях гілок мотилів, хоча сам не більший за них.

Якось старий показав мені ковалика зблизька. Пташина зеленувато-рябого опертя мала цілком чорні ноженята, ніби направду замащені сажею в кузні. І тоненько тенькала язичком по наковальні дзьоба: «тень-тінь-тянь…»

Всяка птиця не тільки носиком своїм жила, а й своїм співом. («Яким би пісним був сей світ, якби всі вони цівкали на один копил! Але світотворчий Мистець, сам лагідної вдачі, вирізнив кожду живноту своїм окрасом і своїм звучанням. І кождому людському племені дав иншу мову, щоб у ній само кохалося й чудувало братні народи. І земля-материзна всотує ту матірну річ, як дощ і сонячне проміння. І на тих теренах, де вона привільно і мудро звучить, там і благодаті більше. Бо мова — то незримий дух, що живе між землею і небом і пов'язує, кріпить сущі душі». Цей Світованів розмисел зберігся в моєму синьому зошиті).

У нижніх луговинах, що переходили в ліщинні зарослі, у видкі місячні ночі слухали ми солов'їв. Слухали й мовчали кожен про своє. Бо грішно було стороннім звуком ламати ці райські мелодії, що наповнювали округу тихим ясним миром. І небо слухало їх, і ніч. З розповідей діда я вже знав, що це співають після клопотів із гніздуванням самці. Співають для самок, котрі сидять на яйцях. І ці серенади продовжаться до того часу, поки не вилупляться малі. Вони рано, ще до льоту, покинуть гніздо і підуть шукати в заростях свою дорогу, сою самку, свою пісню.

Соловей — птах-одноосібник, любить самотність. Як, зрештою, кожен митець. Вони пізно прилітають сюди (теж нарізно самці і самки) і рано, в поліття, відлітають, залишивши над осиротілими яругами, наче застигле тремке марево, свою пісню: «фі-фі-фі-тьох-тьох-тьох-юліть-юліть-юліть…» У різних місцях, у різний час соловей співає по-різному. Як і людина. Найкраще співають у пору, коли найбільше комарів.

Я слухав солов'я і згадував почуте раніше: «Хіба може сей спів звучати намарно?! Яким радісним має бути світ, коли навіть мізерній сіромі дано таку владу над нашим серцем!»

На взір ця пташка незугарна, майже як горобець. Зате її посестра синьошийка дуже привабна пташка, барвиста, з червоною чи білою «звіздою» на грудині. Рухлива й співоча. Не раз у вогких вільшаниках ми чули дивні переспіви цілого хору птаства. А птахів не було видно. Хор вела одна синьошийка — велика пересмішниця всього крилатого племені.

У млаках довкола озера, де ми «справляли плавбу», стрічалися тонкі, як очеретини, з витягненим угору дзьобом темно-бурі бугайчики. Застигали нерухомою лозиною, лише голова непомітно поверталася і поблискували в наш бік намистини очей. А бувало, що з ріденьких плавнів чувся приглушений крик. Наче здаля ревів бугай. То птиця занурювала голову у воду і погрожувала комусь, може, підступній щуці. Через той голос так їх і називають — бугайчиками.

— Немає птиці більш трудівливої. Чисто віл пернатий. О четвертій годині, як монах, уже б'є поклони над своєю водомиєю. А звершує робочий день, коли сонце сідає. Чує теплу зиму наперед і лишається вдома, не відлітає. Дзьобом лід пробиває, щоб прогодуватися…

Гніздом бугайчик надто не переймається, часто використовує торішні гнізда сорок. А от є птиця навдивовижу «домашня», котра плете не одне гніздо, а декілька — для малят, для денного перебування і для ночівлі. Це ремез. Його гнізда схожі на рукавички, причеплені до рогатин гілок. Сплетені з лубу, замасковані мохом і лишайниками, встелені пухом вербового насіння. Плетиво таке міцне й товсте, що його рідко може розірвати сорока.

Про сороку говорилося багато. Як і ворон, сова, зозуля — це птиця-характерниця. Має незбагненне передчуття. Крадійка, хвастуха і заздрісниця. Тягне в гніздо все блискуче. Може запалити хату, притягнувши недопалок. Не терпить суперництва. Побачити двох сорок разом — на щастя.

…Зозуля відкувала своє, коли примірялася до нового літування. Рахувала собі дні і довжини льоту над чужими гніздами. Тепер частіше реготала над нами з густих криївок: «клі-клі-клі-клі…» Безхатня зозуля дуже потайна й хитра птиця. Менша за голуба, та коли набундючиться, то схожа на яструба. Птахи в страху покидають гнізда, а вона сідає, щоб знести своє яйце. Одне викидає. Зозуля вміє рахувати. Якщо чуже гніздечко дуже мале для неї, то яйце приносить у дзьобі. Воно таке ж маленьке, як у інших птахів, зате скороспіле. Зозуленята, ледве обсохнувши, викидають із гнізда всіх інших їдців. Можуть підняти крильцями вдвічі більшу за себе вагу. І дістають увесь корм самі. Сердешна дрібнота крила обриває, щоб нагодувати ненаситного чужака-одинака. А мати-зозуля з того регоче: «клі-клі-клі-клі…» Та все їй можна пробачити лише за те, що немилосердно нищить лісову волохату гусінь, яку інші птахи не їдять.

На Ільковому обійсті, в дуплі старої дички, часто ночувала неясить. Так мій навчитель називав невелику сіру сову, що поселилася тут в один час із нами.

— Прийшли ми, за нами прийдуть миші, злетиться дрібне птаство на жебри. Мудроока неясить се знає. І все видить. Надто вночі. Ніч для неї дніє. Тепер мишва не підточить наші припаси. І гаддя обходитиме двір.

Бувало, серед ночі я прокидався від глухого тривожного погуку: «гу-ху-ху-хуу!» То стерегла нашу садибу птиця з випуклими скляними очима і загадковим старозавітним іменням — неясить.

Але найвірнішими нашими супутниками в долинних походах були ластівки. Чорними стрілами шугали обіч і хапали сполошених кузьок з-під ніг, з-під пахви. За стрімкістю і висотою польоту Світован визначав, з яких вони місць, і чи самі годуються, чи збирають поживу для приплоду.

— Як це можна вгадати? — дивувався я.

— Хоча б за їх писочками. Годувальник збирає в роті грудку комах, склеює слиною. Тоді летить до гнізда. Се птиці неба. Землю вони не люблять, бо мають дуже короткі й слабенькі ніжки. Земля їм служить лише матеріалом для гнізд. Земля і слина. Ластівки перевагом живуть і годуються в небі. І коли йдуть холодні затяжні дощі, вони дуже потерпають з голоду. Се не воробаки й не голуби, що видеруть собі корм із рота худоби чи навіть із людської руки…


Почув я від нього і про пташине молоко, «потяче», як він казав. Либонь, лише голуби годують ним своїх пуцьвірінків. Пташенята засягають свої довгі дзьобики в горло матері і спивають ріденьку кашку. Таке молочко утворюється у волі дикого голуба протягом трьох тижнів, доки дрібнота не готова до твердішої їжі. Радше його можна назвати пташиним «сиром».

Одного спекотного полудня ми лежали в затінку перелісся. І я побачив дивну картину: два дрозди з нальоту вскочили в мурашник, стали перевертатися з боку на бік, хляпати крилами. Вони купалися в мурашиній купі і чиргикали від задоволення. Ошелешений, я мовчки торкнув за плече діда, але він ніскільки не здивувався.

— Купаються, — коротко пояснив. — Дійняли їх кліщі, от і рятуються мурашиною кислотою.

— Що, птиці знають лікуватися?

— Ще й як знають. Розпізнають комах і трави, що мають у собі кислоту й гірчаву, щоб почистити пір'я, вгамувати ревму в кістках, поліпшити травлення. Птиці мені багато чого нараяли…

Звичайно, мене цікавила й інша неймовірна річ: як птахи знаходять дорогу в теплі краї, а потім повертаються до своїх гнізд?

— За сонцем. Птиці мають дуже добре нутряне чуття часу. Знають, де в яку годину доби стоїть сонце чи місяць. Бо декотрі з них, ті ж дрозди, летять поночі. Сонце і місяць ведуть їх, а земля дає рівновагу льоту. Птиці, як ангели, єднають землю і небо.

Я з цікавістю спостерігав, як він придивляється до птахів. То була не поверхова допитливість, ні. То був уважний погляд партнера, пильний і задумливий. «Одномоментно ти маєш вхопити оком рух, вдачу, настрій», — повчав мене якось. Але тоді йшлося про людей. Цей же інструмент він приміряв і до безмовних істот. І вони промовляли йому не менше, ніж люди.

«Був час, коли птиці замінювали мені людей, — зізнався якось. — Я жив у безлюдді, а вони літали в світ, бачили і чули людей і приносили мені звідти ради й розради, яких мені так не вистачало. Власне, птиці й навчили мене ліпше розуміти людей. Ми ж такі схожі. Просто вони літають крильми, а ми духом…»

Все ближче підводив він мене до головних таїн «сього ярого світу». Трави, які ми збирали, проростали в мені новим баченням, новою вірою, новою надією.

Ловлення вітру

Не можу сказати, що жив я тоді лише думкою про трави, гриби і птахів. Давно, дуже давно, здавалося, почув я його перші уроки: «Наситити легені воздухом, а голову — пустотою. Самотність заселяється, яма заповнюється, просіка душі затягується». Устоявся і міцнів мій дух, розкріпачувалося тіло. Грала кров. Грала і кликала мене до людей. Точніше — до однієї людини.


(Тепер, рівно тридцять років по тому, я пишу ці рядки під канадським дубом на своїй сільській дачі в Косині. Збоку джерготить потічок, за живоплотом журиться сусідська квочка, вдалині теленькають дзвіночки кіз. Сонце заходить за гору Гранку. Жолудь упав на клавіатуру ноутбуку, вибив літеру «і» в тексті. Дерево помагає мені писати. А млосні пахощі скошеної отави — згадувати…)

Тоді Косино теж було чисто, до малахітового ряхтіння в очах, обкошене. Я навмання вибирав стежки — і щоразу вдало. Якісь невидимі підземні дзвони вели мене туди. Ще звечора я попросився в село:

— Куплю зубний порошок, візьму на пошті газети. І ви почитаєте…

— Зуби ліпше чистити скіпкою з вишні. А газет я не читаю. Мені новини птиці приносять. Мої газети — лиця людей. Там усе написано.

— Тоді… мазь передам для Микулового сина.

— Якщо хочеш, то йди. Та се ловлення вітру. Позавтра будуть хворі — передадуть.

Але я пішов. І не стільки задля Микулового сина, як через його доньку.

«Трьох речей я не можу збагнути в цьому світі, — зізнавався велемудрий цар Соломон. — Це шлях птиці в небі, риби у воді і змії на камені. І четверта річ, непідвладна розумінню, — дорога мужчини до жінки».

Я йшов до Олі. Йшов, не знаючи, для чого і за чим іду. Ті очі, глибокі й спокійні, як наше озерце, з такими ж несподіваними чуттєвими спалахами, як коли риба зблисне срібним боком у товщі сивої води. Їх блискітки встромилися в моє серце. Куди б не ходив я зеленими царинами, за мною ходили ті очі. Ввижалися мені в мереживі папороті, в різьбленій кроні шовковиці, в затканій мохом цямрині, в розводах соляної скелі. Ця несподівана влада повисла наді мною, і я не міг «взяти її під ноги», як сказав би мій теперішній учитель. Я рятувався від цього ногами. Я йшов до неї.

Може, Косино й назвали так, бо це село вдатних косарів. Косять, за висловом Микули, «перетинаючи в траві горіхи». А може, через «койсинки» — напівдикі персики, що самосівом, наче верба, облягли бережки Садової вулиці. Тут, у загаченому потічку, я й побачив гомінкий ворох дітні, серед них і Микулових хлопців. Віддав старшому мазь, сказав, як її втирати. І ніби знічев'я запитав про Олю. «Олька в біблійотеці. За ріков, дротяним мостом туди ближе…»

Ріка гриміла, вирувала, била об зубаті брили й опори вузенького мостика, що повис на тросах. Коли я ступив на нього, він захитався під ногами. І раптом хитання вповільнилося — з того боку теж хтось ступив на мостини. З-поза навислого над мостом гілля вигулькнула дівоча фігурка. Це була вона. Йшла не тримаючись за поручні. Міст завмер. Ось яка дивна буває в природі рівновага, подумав я, коли сходяться хиткою дорогою двоє.

— Привіт! — крикнув я. — Не сподівався тебе тут зустріти.

— Привіт, — сказала Оля без особливого здивування, наче сама якраз на це й сподівалася. — Не кричи так, все одно воду не перекричиш. Ті, що виросли біля ріки, вгадують слова по губах.

— Ти також читаєш по губах?

— І по очах теж, — відказала з лукавинкою в голосі. А в сіризні очей блиснув знайомий вогник.

Мої ноги знову хитнулися, хоча міст висів непорушно. Ми стояли, опершись на вичовганий долонями трос, і дивилися на стрімку, грайливу на сонці течію. Зачаровувало миготіння бризок, що відлітали від каміння. Від цих водограїв піднімався кислуватий вологий пил і лягав на волосся, на обличчя, на губи, на язик. Ми вдихали ріку, пили її, і від того в скронях гупали гострі, збудливі молоточки. На Олі була сукенка гірчичної барви і білі босоніжки модного фасону. Вона підстриглася, засмагла за цей час, і збоку, проти сонця, її підборіддя, щока і верхня губа золотилися ніжним пушком, як у персика-койсинки. Вродливе, не по-сільському шляхетне обличчя мило спрощував рожевий шнурочок рубця. Та чомусь саме це викликало замилування і відчуття зрідненості.

Не хотілося розмовляти. І не тільки тому, що голоси глушила ріка.

— Коли так довго стоїш, — обізвалася нарешті Оля, — то здається, що вода проходить через тебе цілком, промиває все тіло і навіть дурість із голови.

— А мій дід каже, що найкраще вивітрюють дурість із голови походи в гори.

— Добре каже. Ти його внук?

— Ні, я йому ніхто.

— То чому він з тобою ходить?

— Це я з ним ходжу.

— Чому з ним ходиш?

— А ти чому?

— Що чому я? — засміялася вона.

— Чому ти зі мною вже стоїш годину і мовчиш?

— Гм, гарне запитання.

— Мене цьому вчили — запитувати.

— Де?

— В університеті у Львові. На військовій кафедрі. В мене знаєш яка секретна спеціальність?

— Звідки мені знати?

— Спецпропаганда і робота з полоненими.

— Ого! То виходить, я тут полонена жертва? — ображено округлила оченята.

— Ні, скоріше я.

— Хто ж тебе в полон бере?

— Твої очі, — відповів я напропале.

— Спецпропаганда. Я оцінила — добре тебе вчили. А агітація буде?

— Буде. Ходімо купатися.

— В мене купальника немає з собою.

— В мене теж немає, — дурнувато засміявся я.

— А до всього — ще й розуму.

— Це моє слабе місце з дитинства.

— Бачу. Недарма тебе дотепер діди виховують.

— Ну, не всім пощастило з педінститутом… В тебе зараз канікули?

— Фольклорна практика. Повинна назбирати на цілий зошит усної народної творчості.

— О, а я це мимоволі роблю щодня.

— Де? — щиро засміялася.

— Біля діда. Він сипле фольклором із обох рукавів.

— Поділися з бідною студенткою, якщо не шкода.

— Не шкода. Хоч зараз. Де твій зошит?

— Ще не встигла завести.

— То пішли до крамниці. Мене теж послали за дечим, — збрехав я.

І ми пішли мостиком уперед. І він знову плавно захитався. Може, тоді ми ще просто ходили не в ногу…

Грудаста продавчиня, беручи гроші за зошит, єхидно кольнула:

— Любила б я знати, що ви двоєчко будете туди записувати?

— Рецепти, — незворушно пояснив я.

— Рецепти? Які?

— Ну, хоча б рецепт мазі від тіпуна на язиці…

Жінка пхикнула, але тут підійшов хтось із покупкою і вона обернулася до нього.

— Не роби мені в селі лихої слави, — смикнула мене Оля. — Не досить того, що сам схожий на обавського цигана. Неголений, обутий у боканчі з Першої світової, а в капелюсі, мабуть, ворона жила…

— Не ворона, а мудра сова. Це одяг творців усної народної творчості. Перед тобою — живий типаж.

— Переді мною живе опудало. Попрошу батька, щоб узяв тебе на півставки в наш город.

— Я готовий хоч на цілу ставку, щоб відганяти від тебе всяких зальотних круків, яструбів, орлів і лебедів…

— Ха-ха-ха-ха… Ну, з орлами все ясно, а чому лебедів треба відганяти?

— Тому, що таку, як ти, і лебеді вхоплять.

— Дурниці якісь.

— Ніякі не дурниці. Це вже пішла усна народна творчість. Записуй.

І вона записувала. Ми сиділи на поваленій липі старого цвинтаря. Тут його називають «тином». Дуже точне слово. «За тином» — це вже десь там, у засвітах. Я згадував найсвіжіше зі свого синього зошита, почуте від Світована, і чинно диктував. Я сам дивувався, скільком речам наустив мене старий, і тепер я говорив, наче в лист піяв. Не знаю, чи слухали це мертві під зваляними часом і зализаними вітром горбиками, та Оля спрагло ловила кожне слово й записувала своїм гарним учительським почерком.

— На цьому кінець — казанці вінець, — обірвав я словесну зливу, бо вже не пам'ятав чогось посутнього. — Наступна порція згодом.

— Перешлеш мені? — горіли яснотою її очка.

— Хіба голубом.

— А поточиною? Вона якраз нашу винничку огинає.

— На горі потічок дуже слабенький. Ледве сльозить.

— А ти перегати його на ніч, ранком загату попусти — і паперовий кораблик попливе. Я покладу решето з лози…

— Як ти до цього додумалася?! — вигукнув я.

— Я няньова донька. Він би так і вчинив.

— Добре, я спробую.

— Лише не смій дописувати щось від себе. Виключно — народна творчість.

— Я теж народ. Мале стадо, як каже про нас двох дід.

— Бачу, що мале. Тебе ще пасти й пасти. На короткому мотузку…


Потім ми лежали в траві, яку тут, мабуть, не косять. Трава забуття. Наші лікті торкалися. Вона не забирала руку. Струм пробігав тілом від цих доторків, холодив мої груди і змушував приховано зітхати. Деякі жінки пахнуть так, що ми тяжко зітхаємо. Та не від запаху ці зітхання, а від духу свободи, який вони вселяють у наше серце.

— В тебе є мрія? — несподівано запитала вона.

— Не честую сього слівця, — сказав я дідовим тоном. — Пусте слово. До того ж вигадане. Здається, його придумав Старицький… Але мрія в мене є.

— Яка? — сіканулися блискітки в її очах.

— Торкнутися до твого рубчика над губою.

— Гм, хіба ти не знаєш, що торкатися руками обличчя не слід. Не гігієнічно.

— Я не руками хочу, а губами.

— Овва. Мріяти не шкідливо. Тим більше так наївно.

— Знаю, наївність не лікується.

— Чому ж, ти сам казав, що дід лікує все.

— Це якщо хворий сам того бажає. А я не бажаю. Я хочу бути прекрасно хворим. І хочу, щоб цим ще дехто заразився.

— О, то ти ще, крім усього, рознощик вірусів…

— Я рознощик мрій.

— І не боїшся? — рвучко повернулася, наблизила очі майже впритул.

— Чого боятися?

— Того, що мрії можуть збутися…

— Якщо чесно, трохи боюся. Бо в мене ще не зовсім зміцнів імунітет.

— Тоді йди в свою полонину і їж чорниці з бринзою, — різко видихнула й прибрала руку.

— Еге. Бринза там біла, як твої ноги…

— Хлопче, в тебе справді гарячка. Теж біла.

— А чорниці сиві, як твої очі.

— Це що — марення?

— Ні, це усна народна творчість.

— Тоді мені шкода цей народ…

— Звісно, ти ж народна вчителька.

— Я поки що народна студентка.

— А вже даєш уроки.

— Кому?

— Мені.

— Які уроки? — стрепенулася.

— Найкращі уроки — уроки радості. Ти бачиш, я сміюся без причини, як картонне дурило?!

Ми сміялися обоє. Реготали без упину, заглушуючи шум недалекої ріки. І при цьому читали щось із губ одне одного.

… Далеко за північ прибився я додому з ловлення вітру. Солодкого вітру.

Коли другого дня прокинувся, старий уже чавив на квас принесену малину. Ковзнув у мій бік привітним поглядом і мовив:

— До таких дівок не ходять порожнем. Будучи тобою, я б їй поніс пук черленої рути.

Я не запитав його, кого він має на увазі (цей дідо-всевідо все знав, і не було на це ради). Я запитав його:

— Хіба існує червона рута? Може, в піснях?..

— Черлена рута — се по-книжному рододендрон. Невже ти не видів, як у скальних гаврах цвіте черлена рута? Тоді ти нічого не видів…

Воскові персні

Того ранку він довго молився. Зазвичай його молитви були короткі й подячні. («Не давання слід просити, а дякувати за даність, за те, що маєш. А те, що тобі потрібно, дасться. Не говори Господу, що в тебе є клопіт. Повернися до того клопоту відкритим лицем і скажи, що в тебе є Господь». Із синього зошита).

Ми пакувалися в триденну ходку, нарізали з автомобільної шини виступці і наколінники. Бо якщо вийдемо на Острий Кряж, там, на крем'янистих перелогах з рододендронами, доведеться колінкувати. Збиралися, планували — і не пішли. Орлан перейшов нам дорогу. З глухим посвистом пролетів над двором і загубив сірий кімлюшок. Він упав акурат перед старим — жмуточок моху, не донесений до гнізда.

— Ломикамінь, — сказав він. — Сей мох росте там, де хмари черевами труться об гребені верхів. Там, де не росте вже ніщо. Звідти нам скинуто вість, що хтось попросився до неба…

І ми відклали подорож, зайнялися різною дворовою подрібниною. А в заполудне, з самого пекла жароти вийшов дідок у капелюсі з крисами аж до рота і прошамкотів, що вмерла Студена Марта, далека родичка Світованова. І що їх челядь кличе його на «упровід спочилої душі».

Старий шукав щось очима вгорі. Там досі майже нерухомо планерував орлан, наче писав щось у синьому зошиті неба. В кожного з нас свій спосіб письма, подумав я. Лише не кожен це готовий прочитати.

Ми витрусили з одягу глицю, начистили сажею з олією черевики й вирушили на похорон. Мовчазною була та дорога. Як і належить бути дорозі до мертвих. Прийшли надвечір, у пессі голоси, як тут кажуть. Сільце було прорубане в чорному дубовому лісі, а понизу перехоплене обручем боліт.

— Тут люди посіяні з неба, — сказав мій поводир. — Сюди не доп'ялися ні татари, ні хозарські лихварі, ні мадярські жандарми-піряники, ні російські колгоспи. Тут час загус, як смерекова смола…

Справді, тишу спочатку бачиш, а вже потім чуєш. Село називалося Древоділи. Село дерев і людей, що справіку жили деревом. Ми йшли вуличкою, на якій цвів дикий тмин. Інколи повз нас проходили самотні коні з уважними ліловими очима. Або спурхував над головами дятел. Перелісся тут зливалися з садами. Виноград «опорто» дерся на в'язи. Замшілі валуни й мурашники показували межі між садибами. Ворітниць не було, двері зрубів підпирали віники або коцібани. І людей не було — всі на «упроводі». Тут громадою приймали нове життя і громадою випроводжали смерть. У дубовому деревищі-труні, з дубовим хрестом — під шатра дубових крон. Щоб жолуді закрили очі, а коріння сплелося з кістками у вічній тверді гори.

Подібного похорону я не бачив ні до того, ні після.


Небіжчиця лежала посеред хати на столі. Деревище було встелене кучерявою пахучою стружкою, тіло вкрите білим мереживним покривалом. Голова в хустці сивого кольору. Руки на грудях, на двох пальцях — воскові персні. Ознака того, що вмерла дівкою, незайманицею. Строге мармурове обличчя майже без зморщок, хоча мала далеко за сімдесят. Збоку, на ладі, жінки читали Псалтир. Книгу передавали одна одній. Та, що приймала її, підводилася і вмочувала пальці у воду. Тягучі речитативи псалом тріпотіли під сволоком, як зграя нічних метеликів. Тоншала непрочитана решта книги, і тоншали, загострювалися при опливлій свічці риси обличчя покійної. В синіх сутінках воно молодшало, матово світилося.

Заходили знадвору люди. Свічка кліпала до кожного. Чоловіки ребром долоні хрестили «смирть», приплющували очі і виходили. Жінки нахилялися і щось шептали над труною. Незаміжні дівчата торкалися воскових перснів і зводили очі д'горі. За останньою вийшов і я. Посеред двору горіла ватра і на тринозі кипів великий казан. Жінки-сокачки патрали курей і кидали у вариво. Тут же, на довбні, сікли зеленину, моркву, каралаби, розкачували тісто з яйцями і різали на тонку локшину. З пахучої пари стирчали жовті, як віск, півнячі ноги. Збоку грівся лист бляхи, на нього насипали жмені цукру і збризкували соком м'яти. Цукор закипав у слюду льодяників. Їх кололи на друзки і роздавали дітям. В печі під айвою пеклися баники — довгасті пироги з горіхами, сиром і маком. Змішані пахощі страв і печива навально ходили двором.

Тут-там порскав смішок, зривалося гигикання. Дітваки-підлітки дістали десь віжки і за хатою купками почали перетягуватися, з вищанням падали в траву. Старші бавилися в інше. Один тримав на колінах шапку, інший ховав у ній обличчя, а хтось підбігав і бив його ззаду. Якщо вгадав хто, той «нюрився» в шапку. Коли стемніло, в ігри втягнули й дівчат. Вигребли вугілля з ватри, замастили руки. Підбігали до дівчат і чорнили їм обличчя. Ті не кидалися до мийниці, почергово підводилися з лавки і вказували пальцем на зловмисника. Хлопець підходив і губами стирав сажу з їх щік, шиї. Відтак дівчата мали «відбілювати» їх…

Потім на вигоні замиготіли вогники, червоно підсвічуючи збуджені обличчя. По колу ходила запалена скіпка. Обережно, затуляючи долоньками, передавали її з рук у руки. Бо як загасне в якоїсь дівчини, вона мусить обцілувати всіх хлопців. А за хлопцями ревно стежили свої, щоб нишком не дув на вогник, бо тоді всі цілунки зривав він. Ялинові лучини тріщали, перебиваючи звук невмілих юнацьких поцілунків. А в світличці своїй лежала баба-дівка, направду вже студена, і шал цих ігор, видно, довершував її мирську невтоленість, недолюбленість. Як останній поклін грішного світу.

Чоловіцтво сиділо кружка під шопою. До них винесли з льоху відерце — пронизливо запахло ізабеллою. Горнятко пішло колом. Посередині, на поліні, сидів «Іван-пан» і зачерпував вино. Той, хто брав питво, казав щось про нього: «Який з нього пан? Ліс заліз йому в городець, а він дітей за хворостом жене». Випивав, струшував краплі на солом'яну потеруху й передавав посудину далі. «Який з Івана пан? Сорочка зимою і літом — одним цвітом…» «З Івана пана? А хто нам так сокири і мотики закалить?..» «Не пан він своїм рукам, бо за паленкою тягнеться. Не пан голові, бо за чужими невістками думає…» «Так запанів, що на гостинки ходить, а сам не кличе…»

Про мертвого говориться лише добре. А про живого — навпаки. Щоб смерть не дочулася про його чесноти й не забрала дочасно. Так ці древоділи весело й завзято, під винну чашу, промивали одне одному кістки. І що більший ліпили на бідолаху гріх, тим гучніше сміялися разом з ним. То було якесь прилюдне очищення. Очищення сусідством смерті, яка прийшла не до них.

Жінки розносили паруючу курятину, присолену й приперчену паприкою. За тим — поливку з котла, в мисках блищали проти місяця дрібні монети жиру. І кожному підносився на виноградному листку шматок баника, що стікав на пальці солодкою начинкою. Доївши печиво, ми обсмоктували ті листки. Біля мене, зігнута в ключку, сиділа дрібненька бабуся, цюкала гострою бородою об коліна, примовляючи:

Марто, Марто, списана карто.

Дівице-сестрице, серця царице.

Невінчана жоно, няньова дочко,

Допливла до межі живота твого бочка.

Дивна то була молитва-пісня. Молитва чулого серця. Я наважився запитати її, чи Студена — це прізвище померлої.


— А де, назвисько їй таке притулене людьми. Відай, від серця, вистудженого за живоття. Ми з нев перевесниці, дівували купно. Ми крихкі, мамчині, а вона — тверда, як праник, хапка на всяке ділання. Однов руков косила, два плати сіна нараз несла, а конем правила без сідала й узди… Двойко з вітцем жили, бо мати спливла кровлю за другою дитинкою. Наші люди — бочкарі. Мартин няньо теж майстер, Богом значений. А вона коло нього газдинька з пеленок. Білоголова вдалася, таких у нашому сурдику більше не стрінеш. Як у тій співанці: калинонька білоцвітна… Усе в їх хижі ладом, усе Божим чином. Та бідного, кажуть, гадина й на коні вкусить. Не обійдеш тим конем судьбину, не обійдеш. У нас дівоцтво скоро стигне, грудки надули сорочку — і вже відданиця. Галайда під дубник, на ігрище, до гусель. Там легіні крутять дівками, як кужілками. Одну стис, другу примовив, третю веде за руку на свою дідорню. Хто кличе, за того йдуть. Перебирати ні з чого: того дерево прибило, того звірина роздерла, того вхопили на войну, а хто й сам зійшов на діл, до легшого хліба. Дівки щасні, котрих беруть. Лише не Марта. На дівку такої кости й такого роду кождий лакомиться. А вона, як дубина на тому прилюбному вітрі, — ні до кого не гнеться. «Перебираєш — зазбираєш», — не раз їй казали ми, цімборки. А вона: «Жолудь тім'я не розколе, дівування серце не загірчить». Так, гейби сама собі наворожила… Прибився до наших бочкарів промітний молодий шваб із Мукачева. Рудьом покликався, бо й у самого на голові ціла копиця горіла. Той Рудьо скуповував бочки, а при тому навчав нашу челядь: «Порожню посудину клепаєте, порожню продаєте. А спровадите її повною — множте хосен на п'ять, а то й на десять перстів». — «Оно так, — гуділи люди, — та що в бочки пхати?» — «Чи мало що? Гриб, ягода, сир, вурда. А свиней таких ціла Мадярщина не знає. З жолудів тиють ваші свині. На солонині по п'ять пластів м'яса. Соліть, — і в бочки. А далі вже моя жура…» Мартин няньо перший зголосився, то Рудьо в них і звивався день при дні. А за ним — і Мартині очі, і голова, а пак і серце. Коби дівка віща, то не шла би в ріща… Збирався Рудьо повезти на Дунай гриби й солонину, показати там винні бочки. Вернеться, казав, — поберуться. Забере її до Мукачева, під самі костельні мури. Буде жити, як княгиня. Бо й він прикипів до Мартіки — так її називав. Як-но увидів її, очі запалилися, як волосся. Ніби за вогнем прийшов. Було межи ними люблення, та не було гріха. Бо отець, як барткою, відрубав при обох: «На постелю — лише через вінець. Бо держать мене в сьому світі дві чести: моя ремісна і доньчина. Як два крила. З одним летіти тяжко…» І рушив Рудьо здоров, поплив ще з двома сирохманами. І стекли, як вода з листа. Довго не було поголосу. Марта ціпила чекання в устах, набіло витискала з них кров. За півроку прицабав один з тих бездольників, обдертий і висхлий на гужівку. І розказав про їх пришту. Допливли аж до Волощини, і десь під берегом привартували їх збуї, може, й цигани. З ланцовими ціпами. Першого нараз оглушили, другий дався в плавбу, а Рудьо довго з ними змагався. Дуже його потовкли, запхали в порожню бочку, забили її і друтили в воду. Той, що спасся, з корчів на те позирав, і тепер розказав… Ліпше б того знаття не було. Марта по тому якось обмерла. Не так тілом, як душею надірвалася. Бочилася челяді, німувала, по хащах никала розмаяна. Присяде над поточиною і гребе рукою, помагає воді — «най Рудьо скорше пливе домів». А раз старий застав її в шопі зі свердлом. Пробивала діру в готовій бочці. «Варуйся, Марто, що дієш?» — «Продих роблю, щоб мав чим дихати Рудьо…» Та Господь милостивий, сироти в нього на першому взорі. Вийшла з тої біди Марта, розв'язала собі світ. Вже не дівка — жона жоною, за двох чоловіків руки служать. А й голова. Той дільний вузлик, що Рудьо заснував, вона потягла далі. Їх двором ціле село годувалося. Тоді й бочки наші радо брали, і в бочки було що класти. Марта вела тому спіх і лік… Доки руські не прийшли. Потягли їх із вітцем до Мукачева — куркулі! Під зиму старого пустили, вернувся, як на чужих ногах. У руках скибка тряслася, не те що струмент. А Марту погнали в Сибірю… Десь за сім літ вийшла в село жона — не жона: стрижена під дітвака, в куфайці й чоботях зі свинської шкіри. Вітри стягли всі зморшки з лиця, вицвілі очі сміються. Марта! Пішла білою, вернулася білою. Лише та білота якась инша. Сива білота. І дерево на їх хижі посивіло без живої душі. Газди вже давно не було на світі. Скликала нас Марта, тих, що лишилися по війні й мордуваннях. Роздала бляшані баночки з м'ясивом і густим солодким молочком. Голодно тогди було. «Люди добрі, — каже, — церкву будемо класти. Нову». А нашу стару храмину, мушу повісти, розібрали по трісці й перепровадили в Ужгород. «Нелегко, Марто, — кажемо, — буде се вчинити. Можуть не зволити. Та й рук мало, і дерева». — «Я легкости й не чекаю. «Звідусіль мені тісно», — ще Давид казав. А руки я привезла з собою, цілі. І ліс сам прийшов під поріг». Правду казала: за ті роки хаща затягла цілу їх гражду. Туйки таке боріння: або ти — або дерево. На бережку свого дараба й почала Марта копати шанець для підмурка. Прийшов з Мукачева чоловічок із сунькою під пахвою: «Что ви дєлаєте, нєугомонная женщіна?! Какіє церкві?! Мало вам что лі било?» Затяла Марта сокирою в колодицю при його нозі і твердо виповіла: «Вот вам Бог — а вот порог. Єщо раз ступітє на мою землю — возьму грех на душу. Мне, начальнік, с етого двора дорога только в небо». По-їхньому сказала. Так грізніше. І той злобитель спудився, нагло втік… Із самого першу Марта самосилом тягла зруба, а пак і люди доклалися. З других сіл приходили. Мовчки витягували сокирята з-за пазухи і ставали до роботи. Хтось приносив їду, хтось воду з кадуба, хтось садовину, горіхи, мед. Крадьці принесуть кіш і покладуть під ворота. Дехто лише вночі клепав, при ватрі — боялися. А пак скріпилися перед страхом — співали, молилися наголос. Так красно! Церква росла, росли з нею духом і люди. І постав на Мартиному горбі храм, як Божа шкатулка. І прийняв першу Службу. І служить нас донині. Завтра понесуть туди й Марту — на посліднє цілування… Чому, кажеш, Студеною її кликали? Очі теплі, руки гарячі, а сама — Студена. То пожадливе чоловіцтво її так охрестило. Як змиритися: вольна і пригожа жона, а нікому не далася! Вона й по тюрмах, розказувала мені, своє дівоцтво стерегла. Ножем і зубами вборонялася. І принесла свою честь на сей берег, під підвалини сього храму… Марто, Марто, сестрице-дівице…»

Чування тривало. Мабуть, ніхто з древоділів тої ночі не склепив очей. Ніч дніла в налитій місячним сяйвом ополонці, відвойованій від лісу людьми. А вдосвіта, коли перші промені пронизали різьблені крони дубів, я побачив, як над подвір'ям тричі хитнулася біла домовина. Вона була збита з дубових клепок і пливла на людських плечах, як кораблик-бочка. Пливла в оту ріку, куди стікаються всі потічки цього світу. Всі присутні мужчини, від найменшого до найстарішого, намагалися бодай пучкою діткнутися до неї. Пишне мереживо закривало обличчя небіжчиці, і над ним здіймалися лише руки — жилаві, спрацьовані, але гарні. З восковими перснями на пальцях. Один її, а другий вона несла тому, кому за життя не встигла надіти.

(«Бо немає повноти в одинокости. Лише в парі». З синього зошита).

Студена Марта…

Ніхто з цього похорону не ніс студінь у серці.

Ми поверталися в сутінках. Я боявся, що зіб'ємося з дороги. До того ж старий підштовхнув мене вперед: «Учися ходити в бездоріжжі, видіти в темряві». Я незчувся, як очі звиклися до лісового мороку. Помагали його розмірені напуття за плечима: «Збий дух, зніми напругу зі шкіри — і вчуєш тепло від дерев збоку. За сим теплом можна ходити навсліпачки. А ще люфт легенько протяжить прогін стежки, тягне за собою… І шум листя, вільний чи приглушений, теж дає направу… І різна твердість під ногами. Нога сама вибирає, як їй легше ступати. Вовк не має поводирів… Але зараз стане видкіше — пробудяться світляки, надходить їх час».

І справді, коли дорога збігла у вільгий яр, в очах замерехтіли тисячі вогників. Наче небо впало на землю, зірки лежали під ногами. Від них синюватим серпанком хиталося між деревами бліде сяяння. Деінде світилися також гнилі пні, нарости на стовбурах, жаби, пташині гнізда і яйця мурах. Ніч увімкнула живу ліхтарню.

Ми йшли, як уві сні. Хода була необтяжливою, а думки легкими. Може, тому я й наважився запитати його про таке:

— Що є смерть?

Його це не здивувало. Людину, яка давно до всього готова, не дивує ніщо. Так, він не боявся цього. Якось раніше я запитав його, чи думає він про смерть. Він сказав: «Всього-на-всього лише кожного дня, кожної години. Що б ти не робив, дивися на кінець. Тоді кінець не буде лякати, а буде віддалятися». Тепер же намагався пояснити непояснюване.

— Раніше я гадав, що смерть — се кінцева втома. Народження на світ утомлює. Людина все життя живе з тою втомою. Втомлюється й відновлюється, втомлюється й відновлюється. Щодня ми воскресаємо зранку для нового дня. І щоночі помираємо на сьогодні… Отже, смерть є дуже важною для життя, оберненим його боком. Без неї немає воскресіння. Та смерть не є останнім владикою. Якби так, то всі вмирали б однаково і в одних літах. Так, як народжуються. А зі смертю виходить інакше: одних доля вбиває, другі тяжко мучаться перед кончиною, треті відходять уві сні, четверті — за темних обставин, п'яті — з власної волі… Виглядає, що смерти взагалі немає, що се Життя продовжує свій дивний перехід. Чи не є смерть оруддям у руках Життя? Чи не хоче воно сим останнім проявом, що тягнеться, буває, роками, щось сказати нам важне, чогось навчити? Як і тою ж хворотою. Може, якраз увесь перебіг нашого земного трибу і є довгою, клопітною підготовкою до приємнішого існування — Вічної Благодати?! Знаю одне: потаємні смертні речі — не наша жура. І вони не повинні множити наш смуток… На моїх руках померла добра сотня людей. Я не можу назвати їх бідолашними, бо ніхто з них у смертну хвилину не мав страху смерти. Страх був раніше, коли вони жили, сподівалися ще на життя. А тоді, в сей страшний, здавалося б, момент, вони переходили в засвіт із полегкістю, навіть із подобою втіхи… Що я хочу виснувати з сього? Не думаймо про тягар життя, думаймо як плисти. Риба не думає про надійність плавників і міхура. Риба пливе. Бо їй належить плисти. А нам — провадити життя в трудах і радощах… Хто збагнув вагу життя, ціну радости, той смакує кожду мить, кожду дрібничку. Коли зіллєшся з сим світом, то зрозумієш, що ти завжди був і будеш на віки-вічні. Як і сей світ. Ти навчишся не спішити, радіти кожній хвилі проживання, як проникливій молитві, як любощам, як ковткові доброго вина, як солодким снам… І сі хвилі будуть дедалі подовжуватися, гуснути, вливатися повнотою радости в серце. І ти врозумієш, що вони непроминущі. Вони в тобі, а ти в них. У сьому наша вічність, невмирущість нашої душі…

— А що буде з нами після смерті? — запитав я, обмираючи нутром.

— Що? А ти озирнися й згадай, що було з тобою до народження. Те ж саме… Довіряй тому, що стається з тобою, а не тому, що станеться. Думай про те, що хочеш мати, а не про те, чого не хочеш. Се зберігає і множить сили. Наша доля в Бога на колінах. Немає в Нього нічого ліпшого за наше мізерне життя. Хоч як би кожен із нас його глупо не верстав. У Бога немає мертвих, синку…

Я йшов темним лісом з похорону, а, здавалося, — біг світлою стежкою нового народження.

По якомусь часі він обізвався знову:

— Коли ми сягнемо кінця свого тривку, єдине, що матиме якусь вагу, — се та любов, яку ми віддали й дістали. У своїй подорожі в наступний світ єдине, що ми зможемо взяти з собою, — се любов. Єдина річ, яку залишимо в сьому світі, — се любов. Якщо її немає, то померлі забуті ще до смерти… Одначе залишмо мертвим їх спокій, а живим надію. Як мовиться: мертвому гріб, а живому хліб…

Коли ми підходили до свого Горового гнізда, на сході світова зоря вже перемагала місяць.

Потічкова пошта

Життя тривало. Він пішов за гісопом, за пахучою травою, яку дотепер ми лише раз зустрічали в своїх походах. І тої ночі (хоча скільки її було — як півнячий ніс!) йому приснилося місце. І рушив туди. Доти я не знав, що денну дорогу людині може показати нічний сон. Мене залишено домарити, щоб навести лад на піддашші, де сушився наш збір, і закласти «киселицю». З Древоділів ми принесли дубові клепки, і Світован полатав стару Ількову бочку. Я довго вимочував її в чурилі, а потім став наповняти, як він мене навчив. Дно встелив камінцями кремнію, натовк солі, а далі шарами викладав достиглу городину з нашої грядки, садові падалиці й сироїжки, яких тьма росла в ближньому рідколіссі. Овочеві ряди перекладав листям дуба, вишні й смородини. І залив водою, що аж кипіла, гасячи кремній і сіль.

Ця киселиця — сад, город і ліс у тихому пахучому ув'язненні бочки — друга заповітна страва, яку після хліба відкрив він мені. Старий квасив її так, що була в міру кислою і солоною, зате око трапезника першою ласо вихоплювало її з-поміж наїдків. Квашенина мала такий багатий стягнений букет смаку, таку хрустку твердість, що язик не встигав радитися з піднебінням. Замочений за його способом овоч не перекисав, не зопрівав і не пліснявів. Беріг сам себе. При тому, що на смаковидло йшли плоди, котрі мали пропасти, зогнити на землі. Та хіба земля це пробачила б нам?!

Мій учитель був мудро ощадливим до того, що так щедро давала природа. Казав: «Терплячий і шпурівний купить другу корову за те, що надоїть з першої».

Бувало, про різне я допитувався в нього. Навіть про таке: чому ми старіємо?

«Усе живе з часом або всихає, або гниє. Людська плоть також. Чим се перемагати? Гірким і кислим. Гіркими овочами й травами. Кислим молоком, розсолом, квашениною. А що зараджує усиханню? Вода, соковита садовина, ягода. І вино до міри».

Але повернімося до моїх плодів. Чи то пак до того, що вони викликали в мені. Бо в моєму серці зрів, наливався солодким неспокоєм інший плід. Я схилявся за сливою в траві — і сивуватий бік нагадував мені її очі. Ніжна, кармінної барви морквиця була схожа на її губи. У різьбленому листі бачив вередливий вигин її рота. Русяві пасемця молодої кукурудзи скидалися на її волосся. Опукле воскове яблуко пахло, як її плече…

Я розумів, що це плід розбурханої уяви, та як тому зарадиш?! Я не вважав себе влюбливим, тим більше образ моєї колишньої дівчини, майже нареченої, дразливою терниною жив ще в мені. Картина на ужгородському мості спливала раз у раз. Я відганяв її, як мару, і довго ще хапався за соломину надії. Зчаста ми дуже самолюбиві у своїй любові. Її, любов, любимо в собі більше, ніж кохану людину.

Вилікував мене від того дід. Фактично однією фразою. В пориві відвертості якось я запитав його:

— Люди, які люблять, повертаються?

— Люди, які люблять, не покидають нас. І той, хто порушує вірність, порушує її не комусь, а собі. Тож якщо тебе зрадили, ще не відомо, кому з вас не поталанило…

Клин клином вибивають. Хвороба пожирає іншу хворобу. Любов підноситься над любощами. Любов сильніша й мудріша за нас. Прості, але вічні закони… Я розмовляв з нею на відстані, не ворушачи губами. Та цього було мало. Хотілося спілкування більш предметного, відчутного на дотик. Аби щось наблизилось, треба йти йому назустріч. І я став ладнати свою пошту. Допіру, ніби між іншим, я поцікавився в старого, за який час вода з нашої криниці дотече до села.

— Вода, як і людина, є різною — кволою і бистрою, — відповів він.

— Якщо перегатити потічок, вода буде бистрішою?

— Вістимо, що так. Але все можна обрахувати. Чоловік за день може пройти відстань, яку охоплює від краю до краю його око. Кінь удвічі більшу. Вода середнього гону пробіжить її ще в чотири рази скоріше…

— Чому саме в чотири рази?

— Бо на такому законі стоїть сей світ. Усе співвідносить, як 20 до 80, і навпаки. Все можна обчислити за сими пропорціями. Вкладеш 20 мірок — дістанеш 80. Забереш 80 — послужить тобі лише 20. Світ поділяє і розподіляє все справедливо…

Мені чомусь згадався Гоголь, великий магістр слова, який казав: «Головне — знати міру речей і таємницю пропорцій».

З тої науки я вилущив для своєї затії якесь мірило і зайнявся справою. З колод і дерну звів загату, щоб потічок набрав сили. Відтак провощив папір згарком свічки, склав із нього кораблик. Він мав доставити мого листа сухим.

«Мила Олюнько, привіт з полонини!

Чи дужа?!

Як'си спала красна чічка?!

Доброї тобі години, ніжнотіла вроднице, днино моєї ночі, провіднице путів моїх, насолодо моєї муки!

Б'ю чолом перед твоєю божистою красою!

Дай, Боже, тобі тривалого віку!

Погоди тобі, доле!

Мир і спокій добрій волі!

Година тобі щасна!

Відай, ти, розумнице, здогадалася, звідки й від кого пливуть ці гратуляції? Як бачиш, я встоявся в слові й надсилаю писемну шпаргалку для твого фольклорного зшитка. Це нотатки з первовзору, себто з оригіналу — синього зошита, записані з вуст мого-не мого діда, знаного проміж людей як Світован. Він зараз по горових безвістях никає, шукаючи розрив-траву. А я муштрую перо, щоб передати тобі його слово. Слово, як із заліза коване, котре ніяка іржа не візьме. Бо воно гартоване народним розумом. Віще і вічне.

Читай і спивай свіжість. Читай і радій мудрості. Бо справжня мудрість завжди весела.

Язик у роті — хранитель голови.

Свого вуха не вкусиш.

Позирає лисом, а пахне вовком.

Жебрака нагодуєш, а торби його ні.

Дівка — як писанка, а язик — як праник.

У п'яниці діряві ногавиці.

Нехотя-нехотя з'їж і крихотя.

Коби здоровля, а гріхи будуть.

Де все гостина, там голод дихає в спину.

Гіркі тому роки, кому треба ліки.

Жити мож, доки ся не замішає чужа вош.

До вовка їда на своїх ногах ходить.

Ситий пес із горазду біситься.

Вола в'яжуть мотузом, а чоловіка словом.

Дурному і Бог не противиться.

Дурний крейцер нігде не пропаде.

Голод — псові брат.

Пропаде, як песся слина.

Своя земля і в пупці мила.

Вечерю не зич — без боргу встанеш.

Ко мовчить, той двох навчить.

Дурний наробився, а мудрий доробився.

З лежі не буде одежі.

З водою не бався, огневі не вір, у ніч не пускайся.

Жінка не рукавиця, з руки не скинеш.

Пішого орла і ворона клюне.

Череп'я довше живе, як цілий горнець.

Ко зо страху вмирає, тому свині дзвонять.

Краса до вінця, а розум до кінця.

Пожалієш гвіздок — загубиш підкову.

З самого здоровля не потовстієш.

Винного двома батогами не б'ють.

Товста стіна, та не гріє.

Носив вовк овець — понесли вже й вовка.

Не земля родить, а руки.

Голого ремінь гріє.

Порожня бочка шумить, а повна мовчить.

На всяку гадину — своя рогачка.

Дома і солома їдома.

Глядай не долю, а волю.

Ліпше солом'яна згода, як золота звада.

Без надії чоловік дуріє.

Сніп без перевесла — солома.

Собаче слово на небо не йде.

У кождому селі свої дзвонарі.

Ось такі небилиці, що притягуються до кобилиці. Як бачиш, слово народне скрізь пригодне… На цьому кінчаються слівця і дихає доля. Хоча ні, передаю ще один маленький дарчик від діда — рецепт свіжості. Якщо жінки хочуть частіше дивитися в дзеркало, то слід натирати обличчя льодом із ромашкового відвару. А відвар дуба натягує й пружнить шкіру, з берези — пом'якшує.

По сій мові будьмо здорові! Прибиваюся в писанні до берега, бо не знаю, чи мій вутлий кораблик донесе цей вантаж. Гораздуй здорова! Серцем пригортаю тебе й засилаю великі і премногі віншування по всі дні живота».

З лелечиного пера я зробив щоглу і до неї, як вітрильце, пришпилив свій аркуш. Зрушив вершину греблі й поклав паперове суденце на ожилу течію. Вода весело підхопила його й понесла в долину. Верховий вечірній вітерець попутно дув вітрильнику в спину. Закрадалася ніч, м'якшали обриси скелі, різкішими ставали запахи. Втомлені дниною птиці скулювалися у вітті на спочинок. Я, очікуючи старого, сидів біля калабані, час від часу витягував з гаті бервено, щоб підживити плин потічка. Слухав цвіркунів і топив долонею у воді зорі.

Спохопився, та вже було пізно: не поклав у кораблик двох-трьох світлячків, аби показували йому нічну путь у промитій борозні гори.

Вино з яблучним медом

Якщо приснився мед — це на щастя.

Стара приказка

— Я забув купити цукор, коли спускався в село, — сказав я, допиваючи гіркуватий ранковий чай із глоду і гілочок дички-груші.

Старий глянув на мене здивовано, дитинно. Ніби про такий продукт, як цукор, вперше чув. Справді, про нього ми досі взагалі не говорили. Та може, ота дитинність була викликана тим, що перед ним стояла дитина, нерозумна у своїх забаганках.

— Овва, я годую тебе гірким, квасним і пісним і геть забув, що молодому мозку треба солод. — Глянув крізь віття в небо, зчитуючи щось там, тоді — під ноги і сказав: — Добре, увечері будемо пити солодкий чай.

Літо стояло сухостійне, і яблука гупали на затверділу землю, відмірюючи ледве не хвилини. І з шурхотом котилися вниз, у ярок, заглушений терням. Яблуневий ряд саду стояв на крутому схилі. Яблука треба було рятувати. Ми вдарили нижче кілки і заходилися сплітати з ліщини невисоку лісу, десь на два вершки. Тепер плоди, що скочувалися з берега, зупинялися біля нашої загороди. Я помагав їм ще й тичкою. А старий пішов «ладити медоварню». Мене, як завжди, новий його пристрій розчарував примітивною простотою. І викликав чергове подивування: знову з нічого робилося щось. Із закуреної бляхи, яка служила тут на всі випадки життя, було вигнуто деко на подобу мушлі, збоку воно сходило донизу лійкою. А згори щільно прикривалося іншим листом бляхи. «Медоварня» стояла на трьох великих каменях. Між ними вже потріскувало кострище.

Назбирані яблука я мив у поточині і насипав на той лист. Коли в жаркій бані перші плоди тріснули шкіркою, нас обдав запаморочливий аромат. Ми сиділи один навпроти одного через багаття, і ніби третім біля нас подвизався густий яблучний дух. Старий збив паличкою полум'я, щоб плоди вмлівали над рівним жаром.

— Ти чув, як уночі трубіли олені? — несподівано запитав він. — Якраз час їх ревів. Тому в давнину сей місяць називали «зарев». Гнали оленів і ревіли по лісах їх риком. А відколи люднота навчилася сіяти, в сю пору бралися за серпи. Звідси й серпень. У народі так і примовляється: серпень дістає серпи із стріхи. А ще й так кажуть: у серпні серпи гріють, а вода холодить. Бо Ілля кинув у неї кригу.

Він мав дозвільний настрій, нікуди не поспішав, як чоловік, у якого чільне жниво вже в копах. І згодом пояснив чому.

— Луг, прихоплений холодними росами, починає підгнивати. Трава вже не має тої моці. І сушиться тепер вона довше. І бджолині рої в колодах стають кволими — не та повнота цвіту. Зате набирають сили хмари, давлять на землю. Се першими вчувають бузьки. Вигадують день, щоб проти пружного вітру знятися в дорогу на теплі землі… Прийшли ночі великих рос. Чим вони рясніші, тим твердіший у лісі гриб, зате льон у полі посіріє. Коли житнє волоття набирає межової стиглості, тоді треба йти за грибом. Дає гриб і инший знак-поклик: ліс вариться туманом… По Спасу нишкне комар, а по першій Богородиці геть ізслизнеться. Теплим і мирним буде се поліття. Як днешня година.

— З чого ви це бачите?

— Як із чого? Вся околія на те вказує. І ти візьми очі в руки. Примічай і загинай пальці. Вночі місяць-молодик висів так, що з рога відро не впаде — раз. Звізди мерехтіли ясно — два. Сонце зійшло в пелені — три. Коники вчора тріщали до пізньої ночі, голосили жаби… Рано по густій росі курилася мряка… Воробаки задираються поміж собою, збиваються в зграї… Бджола летить сторчма… Бадилля під ногами не тріщить… Вітерець надуває на воді брижі… На вишні неспогадано бризнув пізній цвіт… Каштановий лист давно не сльозить… Вербове пагілля сухе, аж лущиться… Квасениця розпустилася, як на свальбу… І жовтець веселенький… Ягоди горобини розпружилися в рясноті… Павук плете своє прядиво широко й довгасто… Мухи не навісніють… Муравлі відкрили діри по всій купині… Будяк наїжився колючками…

Я загинав пальці по якому вже колу, а він усе сипав і сипав прикметами, злегка обводячи поглядом довкілля. Цей чоловік, який сам нічого не писав, бігцем читав потаємну книгу відкритого для нього світу. Я захоплено сказав йому про це.

— Книга? О, добре, що ти мені нагадав, — і подався до хижки.

Поки він ходив, з бляшаної лійки над вогнем повисла нитка густої рідини. Я ледве встиг підкласти наготовлений жбан. Тягуча цівочка стала розписувати золотими позументами дно посудини. Я підставляв палець і пожадливо облизував. Увар був солодкий, пахучий, з ледь уловимим тоном яблучної шкірки.

— Найдеться роток на готовий медок, — перебив він моє ласування. — Але першу краплю Іллі, другу — Зосиму, що по пасіках стоїть, — стряхнув пучку на ближній кущ. — А ось і книга приспіла до куштунку.

То був один із оголених його зшитків, без назви і авторства. Я відкрив на закладеній травиною сторінці:

Трубним звуком мідь провіщає

Про еру пізнання Слави і Слова.

Море нині спокійне,

Привітлива осінь борги роздає.

«Я люблю тебе, жисть! Я люблю тебе…»

Знов і знов повертає габа

Звук луни і яблучний мед.

Я читав, а Світован у такт ритму нігтем постукував по лункій глині жбану.

— Се давня посудина з Олагова, — мовив він, коли я дочитав. — Ті майстри домішували в глину перемелені кістки коров'ячих ніг — і вона ставала ніжною, легкою і прозорою. Якраз для сього меду.

Ми вмочували в солодкий густенець хліб і їли-їли, не порушуючи смакування розмовою. А яблука за бережком і далі гупали об земну твердь і прудко скочувалися до ліщинової загородки. Якраз на ту гостину і з'явився міський художник, цибатий, неголений чоловік з допитливо вибалушеними очима. За вухом у нього синіла плямка фарби. Привітався, сказав, що розмальовує в селі клуб і що вирішив собі влаштувати на вихідні пленер. Ми його теж пригостили. Художник, закусуючи, витяг з ящичка картон і почав щось моторно замальовувати. Ми робили своє, він своє.

— Дідуню, — обізвався нарешті маляр, — на вашім рукаві метелик. Я його встиг намалювати, а він і далі не летить. Яка краса!

— Се тому, що мотилів розмальовує Бог, — сказав з усмішкою старий. Нахилився до руки, ворухнув губами — і крупний розцвічений метелик неохоче спурхнув з його рукава. Тоді розгріб ватру, бо глек уже був наповнений по креш. — Якщо ми довершили кожен свою роботу, то гоже було б скропити її не самим медом. Що, братове, кажете на те, аби одволожити душу винцем?!

Ми мовчали. Зате наші душі, мабуть, промовисто відповідали очима. Старий приніс із пивниці запітнілого бутля, про якого ми й забули, — подарунок колгоспного голови. Ми примостилися в затінку під шопою. Вино було таке ж прозоре й зеленкувате, як саме скло. Грайливе на язиці й холодне, хоча пахло нагрітою на сонці соломою.

— Боже, насити! — зично промовив старий і бризнув краплину з кухля в стелю. — Щоб нам не збавлялося! — налив собі і спожив маленьким ковтком. — Добра направа, чиста!

Ми смакували молоду «леанку», під'їдаючи хлібом, сиром і медом.

— Одіссеєва трапеза, — поважно мовив Світован.

Багато й охоче розповідав він тоді про «чинність вина». Сам пив його рідко, і пив не всяке.

— Прикладешся до склянки і відчуваєш, що «хворе». Чому? Може, бочка хвора. Бочка робить вино, бочка й губить його. Може, дерево взялося цвіллю? Може, ретельно не помите? Може, посуд стояв на протязі, або в льосі з гнилою картоплею чи пліснявою квашениною? Вино любить самочинно панувати в пивниці. І на столі не терпить инші напої — горілку й пиво. Добре вино саме є ліками. І є живою рідиною, яка сама дає собі раду, лише не треба її мордувати. У вині можна впізнати дим огнищ і пах квітів, що росли у винниці. Та вино легко загубити цукром, мертвою водою, спиртом, пліснявими ягодами, нечистим посудом і «нечистим» духом там, де воно робиться чи зберігається. Щоб вино було добрим і легким, його має робити легка і добра рука.

— Старі вина кращі? — запитав я.

— Так само, як і старі жінки, — засміявся він. — Всьому свій термін і міра зрілости. Перезріле — напівмертве.

— Вино — це здоров'я, любив приповідати мій батько, — докинув художник.

— Так, — притамував усмішку в бороді Світован. — Щоб пити вино, справді треба мати здоровля.

— А скільки його пити? — поцікавився я. — Є якась міра?

— Міра одна: твоя влада над ним. Або ти над вином — або воно над тобою. Або ти його п'єш — або воно тебе…

Так за примовною бесідою ми збавляли час.

— Давно ви малярську часть вибрали? — запитав старий художника.

— Давно, — відповів той ніяковіючи. — Відколи себе пам'ятаю.

— Се файно. Ніщо так не кріпить нашу долю, як сродне діло. А як гадаєте, чи все можна замалювати?

— Мабуть, що все.

— А от мені видиться, що дещо не може відтворити людська рука.

— Що? — блиснув очима художник.

— Воздухи. Вони не видимі, але огортають нас, як живлюща матірна пелена.

Кожен мимохіть глянув у небо. Сиділи в легкій мовчанці, поки маляр не почав збиратися. Вже на вигоні він ляснув себе по кишені:

— Ледве не забув. Тут вам лист передала сусідська донька. Оля. Я біля них квартирую…

Я миттю перехопив конверт і застромив за пазуху, щоб не побачив дід. Та хіба від нього щось затаїш?!

Відходячи до вечірньої молитви, він обернувся до мене:

— Я обіцяв тобі днесь солодкий вечір. От і маєш, — і ковзнув очима по моїй пазусі.

Мабуть, солод пробивався мені вже через пупець, та я все одно прошмигнув у пивничку і зачерпнув пальцем устояної, загуслої на гуму яблучної патоки. І довго, як дитина, обертав її в роті. Тут, у земляній ямі, лункіше було чути, як на волі гупають, пронизавши «воздухи», достиглі яблука.

З того дня нашу терпку юдоль у диких застумах гір підсолоджував яблучний мед.

«Живи, як дихаєш»

Невдовзі за моїм нячним корабликом пішла в низини вість і від волової кошми. Зранку старий прав сорочку. Затим мочив її у воді з товченими ягодами й корою чорної вільхи. Розіпнута на розсошині сорочка яскріла на вітрі фіолетовим хрестом. Двічі за мою бутність при ньому барвив він свої сорочки, які перегодя вицвітали на сіро-буру онучу. Підфарбовував неодмінно в соковито-ситий фіолетовий колір. На моє запитання, чому саме цей вибір, пояснив: «Це моя барва. Барва розмислу, свіжости і рівноваги духу. Кожда душа живе своїм прихованим цвітом».

— А мій який колір? — з легкою недовірою запитав я.

— Твоя масть сіра. Проте не скрушайся, бо се дуже багата барва: половина в ній білого, а решта — инші відтінки й полиски. Се світло і тінь, невтолиме учнівство, рівна і вперта межова путя. Дуже важно вести сю межову борозну між світлим і темним. Лише двоє-троє із сотні стають на неї, служебники просвітництва».

Я зробив вигляд, що все зрозумів. Уперше вголос він визнав у мені учня. І доповнив:

— Ти за мною записуєш. Досі я нікому не зволяв сього робити.

— Чому ж тоді дозволили мені?

— Бо се твоє дихання… словами. Воздухи твоєї душі. Пишеш, як дишеш. Хоча й не знаєш, що з тими зазначками робити…

— Чому ж, їх можна пустити за водою — може, кудись і допливуть…

— Допливуть, хитруне, допливуть, не журися. А тепер приодягнися й пригреби копицю на голові. Скоро тут будуть люди, вітер приніс запахи. Двоє коней при них і пес…

Невдовзі вітер приніс і самих людей. Вони піднімалися цугом строкатою вервечкою, як і минулого разу. Попереду бадьоро ступала парадно, як тут кажуть, убрана молодиця. Мій напутник несподівано шепнув до мене:

— Слідкуй за ходою людини, за сим найлегше визначити її болість. Видиш, ся вродливиця, що вважає себе хворою… Але чому вона так гордо несеться на видноті?! Бо несе скарб, що називається жіноча краса. Несе поперед усіх і для всіх. А се тягар. Вродливі жінки — жінки великого серця. Такі серця легко зношуються…

Жінка, засапана й розчервоніла до вух, трусячи золотими кільцями, почала без привітання:

— Доки долізла на вашу Голготу, думала, що дорогою серце страчу. Колись його направду десь загублю, чи воно мене… Не владаю ним, б'ється-тріпоче, як само собі знає.

— Бо не встигає за тобою, сердешна, — старий взяв у руку її зап'ястя, прислухався до пульсу. — Краєш його натроє-начетверо, витискаєш із нього, як з каменя, соки. Не годиш йому, не слухаєш його…

— Я вашої ради прийшла послухати.

— Гадаєш, я, чужак, більший тобі порадник, ніж твоє серце?!

— Патку, я готова купувати найдорожчі ліки. Гроші є, неє здоровля.

— Я, сестрице, аптеку сам не п'ю і челяді не раю. Ліки призначу тобі дуже дешеві, зате серцю дорогі. Пізно не вечеряй, не їж солодке тісто, м'ясні навари, не пий молоко, а коли кортить, то лише сире і нічим його не під'їдай. По вечері візьми собі за звичай пішо пройтися. А спорання мочи ноги в росі. Позмінно ходи на голих п'ятах і навшпиньках. Хвилину так, хвилину йнак. Коли маєш гулящу часину, розминай кінці пальців обох рук. Се дуже помічно, і не лише для серця. А до нього прислухайся: що волить, що велить. Не шматуй його на пусту клопітність і дочасні полюбки. Бо одне воно в тебе. І ти в нього одна. Іди здорова!

— Дякую, патку, та я не сама вийшла, а й з братовою. Біда на неї.

З гурту ніяково виступила худорлява жінка з густою засмутою в очах.

— Немає вже біди, — огорнув її поглядом Світован. — Була якась пришта, що перевернула душу?

— Була, — тихо, як через скло, потвердила жінка.

— Що було, та сплило, хвала Богу. А чи витиснули нерви недобру сіль?

Жінка мовчки відгорнула блузку — груди, плече були поцятковані білими плямами. На вигляд, як оперення сови.

— Слухай, невістко, і запам'ятовуй. Дрібно посічеш траву звіробою, заллєш чистою оливою на десять мірок більше. Нехай умліває три години на водяній бані. Процідиш через капронову панчоху в темне скло. Просочуй тим полотнинку і прикладай до враженої шкіри. Сорок хвилин тримай, а тоді змий свіжою водою. І так сорок днів. При тому твори молитву: «Господи, дай мені з щиросердечним спокоєм, терпінням і смиренням прийняти все, що днесь почую, відчую і дізнаюся. Нехай воно піде мені на спізнання Твоєї волі, вищої Твоєї істини». — Промовив це голосно, до всіх. — Затямте: се є перший чин ліку для кождого, бо хворота найчастіше є не карою, а проміжною поміччю нам, щоб не дійти кари. Се заголовна поміч — поміч Згори. Другий лік той, який я щойно задав вашій поводирці-сердечниці. Лік самого строю життя, поміркованого їдження, спання, думання і душевної чистоти. А в иншому зарадять земні Господні трави.

Жіноцтво пускали вперед. Виштовхалася розквашніла жінка в суворому синьому жакеті, як із президії зборів. «Депутатка», — шелеснуло в рядах. Владно відвела Світована вбік, щось говорила твердим пошептом, рубаючи ребром долоні повітря. Він слухав, потупивши погляд, а тоді наче здригнувся і скоромовкою виговорив:

— І ви, паніко, прийшли, щоб дізнатися, який розмисел має щодо вас Бог?! Його й спитайте, Він усім відповідає.

— Я з цим до вас прийшла.

— З гнівом прийшли…

— Не з гнівом, а з відчаєм.

— Се майже одне й те ж. Залізо точить іржа. Золоту ніщо не вадить.

— Золото — це гроші? — здивовано зойкнула депутатка.

— Золото — се правда.

На її скрадливу, приховану річ він відповідав навмисно голосно, щоб чули всі. Вже пізніше, розмірковуючи на самоті, я дійшов того, що це теж був прилюдний сеанс лікування. «Чин ліку», як сказав би він сам.

— Є дві правди, — продовжував Світован. — Народитися і вмерти. Та є ще й третя — радість служіння.

— Служіння? — чомусь лячно перепитала жінка. — Служіння кому?

— Людям, родині, ремеслу, мистецькій штуці, Господу і неодмінно — власній душі. Ви сеї радості не знаєте, через те й ремствуєте.

— То чого мені держатися? Як жити?

— Живи, як дихаєш, — перейшов він на ти, і очі його злагідніли. — Навчися слухати свою кров. Навчися розмовляти зі своїм серцем. Серце доньки і серце матері много що знає — воно наустить. Як дихаєш, так і живи.

— Як жити?

— По правді. Все, що з Богом, збережеться. Що без Бога — зруйнується. Не Його храми ви занапащаєте, а храми душ своїх…

Він рвучко повернувся й пішов до хворих. Порівнявшись зо мною, ніби мимохідь кинув:

— Скресає помалу їх вік. Уже шукають мило на свою чорноту. Воно так: диявол оре, та засіває Господь… Ходімо, синку, до людей.

Він лікував, «давав дання», а я намагався бодай щось запам'ятати. Хтось приніс срібну ложку, якою за його вказівкою тиждень їв удома. Старий довго роздивлявся її, а тоді призначив рецепцію запомоги щитовидній залозі: більше їсти риби й житніх сухарів, заживати щодня таку суміш: склянку гречки і склянку горіхів перемолоти й змішати зі склянкою гірського меду. А чай пити з таких трав: чорна горобина, шипшина, болотний сухоцвіт, полин, овечий реп'яшок. Столову ложку суміші в півлітровому кухлі запарювати протягом ночі у вичахлій печі.

Камінь у жовчі велів лікувати курячими шлуночками, висушеними й потовченими на порошок. За півгодини перед кожним прийомом їди споживати одну чайну ложку, а запивати буряковим соком, розбавленим у рівній мірі з водою. Лікування підсилять трави звіробою, чистотілу, подорожника, безсмертника й полину. Пити відвар перед сном, уявляючи собі, що мелете зерно на муку, пакуєте в міхи і спроваджуєте геть.

Напутня думка, щира молитва, добрий сон у всіх випадках подвоюють-потроюють наслідок лікування. Хоча б «спровадження недуги із хмарою». Вийти надвір, знайти в небі маленьку хмарину і розсіяним поглядом спостерігати, як вона поступово зменшується — до повного зникнення. При цьому уявляти, що хмара — це хвороба.

Рецепти його здебільшого були на подив прості. Приміром, зварені зерна ячменю (п'ять столових ложок у літрі води). Одну частину випити перед обідом, другу — після вечері. Лікує подагру, рак, нирки, селезінку, задишку. При недокрів'ї, високому цукрові, простатиті, запамороченні, неврозах поможе настій цибулі з медом і білим вином. Його пити по три ложки перед їдою.

При безплідді у вині настоюють насіння кропиви. «Порожнім» жінкам радив давній прийом. У теплу годину піти на світанні у вівсяне поле і голяса лягти на домоткану верету. Коли просочиться добре росою, вигинатися на ній коромислом то в один, то в другий бік. Верету висушити на сонці і постелити вдома на супружню постіль.

Для чоловічої сили — ложку вина з медом і столітником до споживання їжі, менше м'яса, більше риби, багато селери, салату, щотретього дня яйце, один день у тиждень постити. Для здорового, густого й гарного волосся теж був рецепт: сто грамів ревеню настояти десять днів у пляшці червоного вина, годину парити на водяній бані. Процідити і тим змащувати голову не витираючи.

Коли болять суглоби, крутить пальці, треба пити добре виварену селеру.

Частий головний біль — «випалювати» уявною ватрою, наче в голові палахкотять фіолетові язики полум'я, а дим швидко розвіюється.

Якщо здуваються вени, ноги опускати в бочку з літньою водою. Спочатку на 15 секунд, тоді все довше, а температуру води знижувати. Після ванни чайну ложку яблучного оцту розчинити в склянці води і втирати в запалені місця.

«Золоту жилу» (геморой) мідною монетою лікують. І слід споживати якомога більше овочів.

Настояний хрін гамує жовтячку.

Гнійники змастити сметаною і через сім хвилин дати злизати псові. Хоча б тричі в день.

Гнітить підвищений тиск — їсти яблука, свіжі й сушені абрикоси, родзинки. Відмовитися від масного, копченого, смаженого, гострого, солодкого. Обходитись без солі. Обливатися водою, багато ходити пішки, вдосталь спати. Пити навари з криваво-червоного глоду, сухоцвіту, собачої кропиви. Одночасно лікувати поперек.

При цукрівці по п'ять квасолин білого й жовтого кольору залити на ніч окропом, а ранком натщесерце проковтнути й запити водою, в якій мокли. Сорок днів поспіль. Пити настоянку листя чорниці на окропі.

Загальна хирлявість, блідість, занепад духу — настій деревію і м'яти. А також шипшини і коренів кульбаби. Або ромашки і хмелю. Або суріпиці й меліси, цикорію і глоду.

Від гаймориту залити горілкою подрібнений корінь цикламену. Через тиждень процідити й по краплі закапувати в ніс.

А ось його лікування всяких хвороб «семисильним віником». Ув'язати по три гілочки дуба, вишні, берези, калини, ромашки, звіробою і гіркого полину. Цим віником паритися три хвилини з ніг до голови ззаду, а відтак спереду. Робити це до полудня, через день, через два, через три дні. Після того не їсти три години, лише пити. Сім сил рослинних гоять сімдесят хвороб, а ще сімдесят попереджають.

Радив давати дітям порошок із яєчної шкаралупи — двічі в день на кінчику ножа. Тоді матимуть міцні кістки, здорові зуби і пряму спину. А це дуже важливо — сидіти і ходити прямо. «В рівному тілі й душа вирівнюється». Для гостроти зору треба їсти багато ягід. На цілу зиму вперед наїстися. А щоб мати душевну рівновагу і ясний розум — часто пити джерельну воду: 6–8 разів на день по горнятку. Нею добре обмивати й рани, язви, опіки, готувати напари. Дощова вода, набрана в грозу, лікує переляк і страхи. Розталий сніг теж ліки, добрий для травлення, худі від нього поправляються, а огрядні худнуть. А особливо помічна свячена хрещенська вода.

Бачив я якось, як він розрізав навпіл яблуко, прошептав молитву, витрусив насіння на долоню, склав яблуко докупи і дав з'їсти хворому, який «не знав, що йому болить». Я запримітив, що його цікавили не стільки хвороби, як «хворість», тобто хворобливий стан, схильність до недуги. Так і запитував: «На що слабуєте?» І давав дуже схожі в різних випадках рецепти, хоча пацієнти в містичній повазі до своєї болячки сподівалися на особливий лік. І благоговійно несли в собі цей тягар-скарб, як та молодиця свою жіночу красу. Здавалося, забери його від них — і нічого посутнього в них не лишиться.

(«Якщо довго дивитися в безодню, то безодня гляне на тебе. Якщо довго плекати хвороту, то вона розкублиться, як зозулине дитя». Так він казав. Із синього зошита).


Від кінських потебеньок відв'язали легкі яворові ночви. Мені велено було носити воду і гріти в кострищі каміння. Старий сипав у купіль жмені знадоб, приповідаючи сам собі: «Кришінь дьогтевого мила, картопляний крохмал, бруньки чорної тополі, осики, берези, дубові гали, деревій, перстач, герань лучна, корінь родовика…»

З другої кобилки зняли заціпленого підлітка, обгорнутого простирадлом, через яке пробивалася присохла сукровиця. Розпечений камінь шкварчав, піднімаючи чорно-буре кипіння зілля. Я гасив його відрами студениці. Світован мізинцем помацав воду і зупинив мене. Живий кокон, не розпеленуючи, обережно впустили в воду. Хлопчак охнув і дрібно заморгав очима.

— Так будеш купати його двадцять днів доряду, — мовив знатник до батька, що стояв зі сполотнілим лицем обіч. — А тих дітей, що бавилися з ним, купати десять днів. І не рви собі серце — ліс усе злиже з тіла, все очистить… Ліс, котрий тнете під корінь. По руках виджу, що деревом промишляєш.

— Йо, лісорубом у бутині. А як ще тутки заробиш?!

— Но-но, ріжте доки ріжеться. Та лишіть хоч щось на ліки дітям і внукам… Дітвака обгорніть у чисту полотнину й дайте напитися молока. Буде довго спати. Не бійтеся, то заходить у нього вздоровлення.

Чоловік із твердим, як дерево, підборіддям, кріпився, щоб здержати тремтіння уст.

…Люди розходилися, несучи в очах розраду й надію. Берег порожнів, та при цьому наповнювався новими, здоровими звуками. Сад знову пронизали струмені пташиного щебету, досі принишклого від велелюдності. Мій дід, похитуючись, зняв сорочку і кинув у поточину. Замкнув на потилиці руки і довго так стояв, вдивляючись у бордовий пруг на заході. Тоді, не обертаючись, мовив:

— А тепер — рецепція для тебе. Звари для нас спасівського узвару. Набери дикої груші, лісового яблука, чорносливу, ягід смородини й сизої ожини, додай по віхтику перстачу, васильків, підмаренника…

— Почекайте, я запишу, — перебив його я.

— Не треба записувати. Здайся на пам'ять. Що звариш — те питимеш. Час уже самому добирати плоди для живоття. Слова ж добираєш для свого зошита…

Що я міг на те сказати?! Дістав кіш і подався засвітла в сад. Коли узвар у котлі кинув перше кільце рожевої пінки, ніч покрила нашу гору духмяною тайною. Я спустив із ковбані «хвору воду» і загатив поточину для завтрашньої пошти. Тоді відкрив синій зошит і записав: «Живи, як дихаєш. Пиши, як дихаєш».

Дай часові час

Оля писала в листі, переданому через художника:

«Привіт там на полонинському Парнасі. Дякую, що дотримав обіцянки. Та ти вже так вірно не бий чолом — забув, що воно в тебе слабеньке?! Зате в діда яке! Скажи, що я цілую в подяці його мудре чоло. Від мого батька теж передай йому поклін. Дзвона, якого від добув із землі, відвезли в монастир і назвали Андрієм. Виявляється, дзвони, як і люди, теж повинні мати імена. Бо вони говорять… Цей має особливий голос, бо мідь давнього литва — рифейського. Так кажуть ченці… Що за диво фольклорні перли з синього зошита! Мені аж соромно, що я так легко добуваю практику. Єдине заспокоює, що це народний набуток. Тобто, він для всіх і для мене теж, бідолашної. Ще якби твій дід заспівав якусь давню пісню, обрядову чи вояцьку. Розвесели його якось для цього. А ще потрібна народна розповідь чи притча. Зовсім коротенька. Я помітила — багато говорити він не любить… Якщо все-таки розщедриться на одкровення, моя вербова гавань готова прийняти нового кораблика з твоїх рук.

Ну ось, яка я жебрачка-хижачка. Самій гидко.

На цьому завершую епістолу, бо треба годувати свою орду.

Миле життя тобі, милий! (Можеш це вважати теж фольклором).

Олюня-хитруня.

PS. Окрема подяка за косметичну пораду. Бачу, твоєму вчителеві відомі навіть секрети дівочої краси. Може, він знає і рецепт жіночого щастя?!»

Я перечитав листа ще раз, оглянув зворот аркуша, ніби за ніч там мали з'явитися нові рядки. Було прикро, як у дитинстві, коли безмилосердно мало ласощів. Та моя джерельна гавань чекала відправки нового корабля.

«Бідна моя студенточко! Розжалобила ти наші зачерствілі в гірських диках душі. Мусимо їх одволожувати холодним узваром із лісового овоча. А щоб утамувати твою фольклорну спрагу, в три мига беруся за перо. Отже — пісні, точніше — співанки. Вони, правда, досить сумні для такої веселоокої співачки, як ти.

Загриміли ключі вночі,

Понад море йдучи.

Заплакала дівка біла,

З-під вінчання йдучи.

Ой не плач, дівко біла,

Під білов платинов,

Зайде ти 'ся плаканічка

З маленьков дитинов.

Ой не плач, дівко біла,

З-під вінчання йдучи,

Зайде ти 'ся плаканічка

З газдом газдуючи.

Ой заплачеш, біла дівко,

В перший понеділок,

Як 'ти здоймуть із головки

Зелененький вінок.

Ой заплачеш, біла дівко,

У другий вівторок,

Як ти прийде у голову

Та думочок сорок.

Ой заплачеш, біла дівко,

У третю середу,

Як 'тя буде газда бити

У личко спереду.

Ой заплачеш, дівко біла,

У четвертий четвер —

Доле моя нещаслива,

Що робити тепер?

Ой заплачеш, дівко біла,

У п'яту п'ятницю:

Не бдеш мочи усудити

Із корчми п'яницю.

Ой заплачеш, дівко біла,

У шосту суботу:

Не бдеш мочи вирушити

П'яницю в роботу.

Ой заплачеш, дівко біла,

У сему неділю —

Доле моя нещаслива,

Де я 'ся подію?

І друга співанка — вояцька.

Синя гора не орана,

Лиш кулями засіяна.

Летить куля за кулями,

Тече кровця поточками.

А в тій кровці вояк лежить,

Правов ручков шаблю держить.

Не стій, коню, надо мною,

Неси мамці жалість мою.

Та стань собі коло плота,

Та заіржи на ворота.

Уйде д'тобі стара баба —

Ото моя рідна мама.

Уйде д'тобі невістиця —

Ото моя посестриця.

Візьми, бабо, піску жменю

Та посій 'го по каменю.

Як той пісок житом зійде,

Тоді твій син з войни прийде.

Пісок житом не ізходить,

Нема сина, не приходить.

На співанки мені не треба його розворушувати. Він часто, захоплений роботою, наспівує щось. І каже, що наш залізний вік їсть іржа через те, що все менше співаємо. І не маємо свого об'єднуючого танцю. Майже всі народи мають, а ми не маємо. А це ознака розбрату і вихолодження крові.

Та перейдімо до другого жанру — приповісті. Так називається народна оповідь, притча (не плутати з приповісткою — приказкою, примовкою).

Зерно в полові

Спостиг людей неврожайний рік. І зима затяжна. Вигребли й поїли все зерно. А купити на посів ніде, та й грошей не товсто. Намлілися голодом — кінців не вивести. Прийшли огулом до замохнатілого від старості діда: «Дай раду, честивий чоловіче». Той каже: «Сійте полову!» Не до вибору: один посіяв, другий, третій. Зілляв дощик — зазеленіло поле. І люди звеселіли: який-не-який, а хліб. Ударили чолами перед дідом: «Спаси, Боже, за те, що наустив нас! Звідки ти знав про се?» — «Наука проста, — одвітовав той. — І в незнанні є знаття. І в полові є зерно».

Хліб з росою

Жили бідний і багатий сусіди. Мали кождий по синові. Панчук був замлілий і захлялий, через лінощі їда не йшла йому до рота. А бідняцький син аж пашів здоров'ям, дужий, хапкий до всього.

«Чим годуєш свого копила, що так файно впозірує?» — питає багач бідняка.

«Хлібом із росою».

«То, може, й мого тим підгодуєш, аби поправився? Я заплачу».

Встали скородень і пішли копати. Далеко на межі поклали хліб, бо більше нич для заживи не мали. Копають, копають, водою воле змочують. А черево свого просить. Та вузлик із їдлом ще далеко.

«Де ж той хліб з росою?» — звідає багацький син.

«Під корчем лежить. Правда, до того корча ще копати й копати».

Коли докопали, то панчук сам з'їв півбуханки глевкого й мокрого від роси хліба.

Хромий і сліпий

Були два жебраки — безногий і сліпий. У войні спостигло їх каліцтво. Один кутуляв на низенькому візочку, другий якось ходив безвіч із ціпком. Сиділи коло церкви і нажебрали дещицю грошей. Дочулися про храмовий празник у дальньому селі.

«У мене ноги, у тебе — очі, якось доліземо», — каже незрячий.

Постала перед ними ріка. Знайшли брід, а далі як?

«Беру тебе на горгоші, — каже сліпий, — а ти правуй, куди брести».

Так перейшли і ріку, і болото. Один тягнув візок, а другий направляв його. Двоє калік — сліпий і безногий, а впали в путь. Бо мудрі були.

Такі приповісті. Наступним плавом будуть інші. Пишеш, серце, щоб рецепт щастя тобі дати. Але в мого наставника такого немає. І, більше того, — таких слів він не жалує. Вигадані вони, як і сама вигадана людьми химерність щастя. Проте, як вірний твій служебник, я спробував нанизати намистини його заповітів-порад, що мають найближчий стосунок до цього поняття.

Рецепти здорового і втішного тривку від Світована:

Позбувайся мотлоху. Щодня прибирай там, де їси і спиш. Не менш важливо викидати мотлох із голови й душі: те, що не приносить користі й краси, не радує тебе.

Лягай і вставай в один час. Бажано й за стіл так сідати. Ритм, узвичаєний режим дня і ночі — дуже важливі речі. Се — лад життя.

Щодня споживай зеленину, овочі, фрукти, ягоди.

Пий на ніч кисле молоко.

Виходь щодня на прогулянку. Диво само не прийде.

Ходи прямо. Нехай тіло буде прямим, а душа рівною.

Змивай ноги холодною водою. А ще ліпше — все тіло. Змивай рот після їжі. І очі — росою чи джерельною водою. Можна й дощовою після грози.

Честуй своє тіло. Хороше тіло — як хороше вино, довше зберігається.

Частіше всміхайся. Коли всміхаєшся — весь світ усміхається тобі. Якщо плачеш — то плачеш сам.

Плекай любов, яку відчув, і даруй її иншим. Це головний сенс життя.

Не думай про погане. Не думай про того, хто тобі неприємний. Ані хвилини.

Прощай усе і всім. Не заздри і не помщайся. Собі принесеш більше шкоди, ніж тим, кому заздриш і мстиш.

Дай часові час. Він лікує все.

Не марнуй їжі, часу і грошей. Той, хто не рахує, вмирає без сповіді.

Не вивчай натужно життя. Просто живи. Так, як умієш, як знаєш, як можеш.

Якщо не можеш пересилити свої слабости, то навчися жити з ними в мирі.

Спостерігай за життям, помічай його цікаві й радісні моменти. Якщо не вистачає часу, щоб помічати се, значить у тебе не вистачає часу, щоб жити.

Роби стільки, скільки встигнеш.

Більше здобудеш, коли навчишся розуміти, що потрібно иншим, а не тобі.

Нестатків, злиднів не бійся. Остерігайся, щоб злидні не були в тобі.

Не бійся хворот. Вони посилаються тоді, коли людина готова. Тим, хто не зазнав хворот тіла, важче дійти здоровля духу.

Вір у чудо. І воно прийде. Навіть якщо ти його не втямиш, то Бог не проморгає.

Після цих слів мені направду немає що додати. Довга річ не смакує. І хто довго крутить, сам іскручується. Та оскільки наш учитель закликає все рахувати, прошу за свою працю скромну заслуженину. Відправ за цією адресою телеграму моєму другові, що я живий і здоровий і в разі чого — можна мене звідомити через пошту вашого села.

На цьому, плекаючи в серці твій ясний образ, кланяюся з держави трав, вод і птиць, котрі сторожують найбільші таємниці світу.

Служімо слову! Рятуймося словом!»

Служебник саду

Ще як тільки ми посіли Ільків горб, Світован сказав:

— Стоячи на цілинній землі, не гоже нам сподіватися на хлібодавців. Та й колгосп сюди не прицабає, щоб нас годувати. Хоч крути, хоч верти — а чекають нас повні руки роботи. Якраз одімкнулася на тепло земля… Затям: ніщо так не пахне чоловіку, як садовина, посаджена ним власноручно.

І взялися ми скородити свою «кормну ниву».

Ні, ми не пхали насіння, видобуте з його наплічника, в затужавілу, збиту віками кам'яницю. Спочатку ми піднімали переліг. Вузькою лопатою протинали скибу за скибою і вкладали пластами, між якими стелили бур'ян, листя, потеруху з-під дровітні, сухі кімлюхи з вівчарні. Скиби напікалися на сонці, спивали сльоту й росу, розсипаючись на пахучу залізисту охру. Тоді «виправляли» грядки. Посипали їх густо перепрілою глицею, вапном із старої ями, попелом, носили в бесагах зелений пісок і кам'яну мучку, болотний торф. З озерних купелів брали підсушені водорості. У курнику нашкрябали курячого посліду. Усе це перемотичилося з глиною.

— Такий грунт — крихкий і розсипчастий, боржій прогрівається й добре пропускає мокро. І вдобрення файно перепріло, дозріло. Силою ліпше за коров'як, зате без шкідників, які заносяться з сирим гноєм. Ми ж бо понищили їх глибокою перекопкою — одні повиздихали на поверхні, инші подушилися під пластами землі.

Відтак ми прокопали вздовж городця ярочки, якими стекла верхня вода. А коли стояла жарота, пускали в них струмини з кадуба, напували свій «зеленець».

Цим під його орудою займався я, а старий обрізав і заліковував сад. Підсаджував саджанці-дички, щоб потім щепити. Перед тим плював у ямку.

Рідко якого дня не вділяв він часину на догляд. У саду чимало напасників. З них перший — білий мотиль, що точить усі плодові дерева й кущі. Збирати його гусінь не просто, простіше заманити її в ловинки. Ми розкладали під деревами посудини з водою, а по краях горловин кріпили порожнисті стебла. У спеку гусінь повзе до водопою — і тут же має зручні цівочки для обернення в лялечки. З тих стебел її легко вимити водою чи видути у вогонь. За один спекотний тиждень можна звести більшу частину тої напасті. А дротяникам для принади залишали в саду жмути соломи, які потім спалювали. Слимаків задурювали дощечками та мішковиною, під якими щедро поливали. А коли назбираються під ними слизняки, ошпарювали їх окропом.

Ще була така капость, як кроти. В їх нори ми глибоко пхали шматини, змочені нафтою. Добре заливати їх і водою, бо кріт любить сухі, теплі й тихі місця. Не поткнеться туди, де в землю буде встромлено кілочки з бляшаними вертушками. Віднаджує кротів і кінський біб; ми насадили його там, де вони силою пхалися.

Руді мурашки дуже помічні саду, нищать шкідників більше, ніж людські руки. А от чорна садова мурашка чинить шкоду, бо розселяє по пагонах і листю попелиць, котрі висмоктують із рослин соки. Ці мурашки радо ласують медвяною росою, яку випускають попелиці. Тому вони їх «пасуть» і оберігають від божих корівок, що поїдають тлю. Відганяють цих мурах запахущі кріп, кмин, стокротки і нагідки. А біля їх гніздовищ треба залишати грудки хлібної кваші з медом. І вони невдовзі щезнуть.

Зате неоціненну поміч несуть садам їжаки, ящірки, жаби, птиці. А про бджоли й казати що! Там, де літають «божі мухи», там здоровіша царина і для дерева, і для людини. Аби принадити їх, ми рясно насіяли люпин, дзвіночки, божі ружі, резеду, оман, бурачок і собаче мило. До речі, ця мильнянка не гірша за куповане пахуче мило. По роботі ми розтирали її квітки й листя у воді на мильну піну, яка добре відмивала земний бруд, заживляла тріщини. Руки після такого миття ставали чисті до білості.

Отже, ми були не тільки збирачами, але й садівничими. А це вже був чин прилучення до земного відтворення. І він, мій навчитель, охоче відкривав мені цю предковічну радість. («Життя наше тече безупинно і перетікає в инші життя, як усе перетікає в Природі, і кождої ярі народжує нових дітей у славу свою». З синього зошита).

Наші «маленькі діти» зав'язувалися і сходили зеленою паростю, пили воду і тяглися до сонця, цвіли, тужавіли, запалювалися й просилися до рук. І Світован торкався їх, лагідно водив пучкою по стеблах. Перед посівом, пригадую, грів руки і змащував їх смальцем. А коли вруна ось-ось мали проклюнутися, шепотів до них: «Тужтеся, тужтеся скоро вже на волю». Чи потім: «Тягнися, тягнися, вирівнюйся». Лагідне слово, приязний погляд, пестливі доторки були наче продовженням клопітної роботи.

— Гадаєш, для землі головне — вдобриво? Не менше живить її доброта твоїх рук, прихильність твого серця. Її пам'ять береже се… Звідки в землі пам'ять? Земля — се тіла людей, живноти й зела. Вона давня і мудра, як світ. А ми дочасно ходимо по ній. Не дерева, що розхитуються, роблять вітер, а вітер розхитує дерева. Не земля для нас, а ми для неї.

І я поступово почав розуміти, що дерево для нього є дечим більшим, ніж дерево. І травина є чимось іншим, ніж просто напоєне земною вологою стебло. Все для нього було живим. Навіть огонь. Якось я довго мордувався, розпалюючи відсирілі тріски. «Не горить? — запитав старий. — Дай йому соли». Я кинув жменьку — і полум'я весело загоготало.

Ніколи не забуду приявного відкриття для мене цієї «живости». Я поливав капусту, що росла табунцем під ліщиновим плотиком, а він тулив пізні щепи на грушу. Раптом попросив мене присісти, і сам нахилився. Тоді кривим ножем-чепеликом навідліг протяв хрусткий качан капусти. І запитав:

— Ти щось учув?

— Так, ніби рипучий скрик.

— Це одне. А запах, запах уловив?

Я гадав, що мені вчулося: легкий гіркуватий пах війнув над грядкою.

— Що це було? — запитав я.

— Зранена головка дала знати посестрам про біду, й инші здригнулися в передчутті напасті.

Не самим лише сонцем гріється зело, не самою лише водою напувається, не самою землею годується. Підживляється любов'ю живого світу. І ми теж у цій живій сув'язі. Одна рука бере — інша дає. Вруна беруть нашу силу в роботі і повертають її плодом. Любимо ж ми рослини, тварин і речі не тільки за те, що їх можна спожити. Вони — як ознака нескінченності і обновлення сущого. І ця предковічна любов тягнеться незримою ниткою від зародження Божого світу. Бо й ми крихта його.

З кумедною лагідністю ставився він навіть до бур'янів. Бо не менше від них користі, ніж шкоди на городі. Лободу, кропиву, яглицю (він називав її снитка), бугилу ми сікли в салатку. Деякі бур'яни приваблюють птиць і бджіл, борються з тлею. Чи просто радують око в садових міжряддях — кислиця, польова фіалка, повійка, плющ, очний цвіт. А якісь мають лікувальну силу («Може, воно якраз висіялося під ноги, щоб злікувати тебе»).

В пориві захоплення якось я назвав його старим книжним словом — садівничий.

— Садівничий у нас Один, — ухилився він. — А я хіба що служебник саду. Себто слуга.


Біля нього я й сам зачерпнув чимало землеробських напуттів. Сіяти треба лише в «жіночі дні» — середу, п'ятницю, суботу. Якщо кумкають жаби, ліпше не сіяти. Нездоровий теж нехай не сіє. Якщо маєш борг, добре б його віддати в цей день. Перед цвітінням утримуватися від поливу. Бур'ян на грядках підсікати ще до того, як зацвів. Чорну смородину поливати щедро. Молодій малині не давати виганяти вище, як на метр. Видаляти прикореневу порість у дерев. З настанням холодів прищипувати молоді пагони в саду. Щоб часник не гнив у землі, дати в лунку ложку піску. Виполотий бур'ян треба спалювати. Добрива давати не під стовбур дерева, а там, де закінчуються гілки, під молоде коріння…

«Ліниве» дерево можна примусити зародити. Для цього треба видалити вузеньку смужку кори по кільцю, рану замастити садовим варом. Сонячний опік, заячі зуби та інше наносять дереву рани. Світован їх лікував щавлем. Подрібнював траву разом із коренем і накладав товстим шаром, зав'язував мішковиною.

Шкідників рослин можна звести самими ж рослинами. Відвари і настої чорнобривців помічні від тлі, нагідки і цибулинового лушпиння — від кліщів, пижма і полину — від гусені, стручкового перцю — від слимаків, ромашки — від довгоносика, лопуха — від пильщиків. А тютюнова крихта, кип'ячена півгодини, зарадить майже від усіх садово-городніх пожирателів. Добре мати в саду хоч невеличку водойму, бо жаби поїдають слимаків та равликів. А ряди з картоплею і суницями обсаджують нагідками, які відганяють шкідників.

Мурахи не люблять запаху пижма, полину, м'яти, гірчиці й петрушки. Якщо хочете випровадити з ділянки мурах, закопайте біля гнізда риб'ячі кістки. Потім полийте гніздо настоєм часнику. Капустяних черв'яків теж можна збутися. Назбирайте жменьку, обнесіть її над грядками і закопайте в ямку. Після того посипте капусту золою. І взагалі, вважав Світован, із нищителями городніми не боротися треба, а винаджувати їх за межі твоїх посадок — на іншу поживу, на ліпшу долю. Якщо їх спробувати зрозуміти, то завжди можна «домовитись».

Він і домовлявся. Було, що й приповідав уголос: «Ілля Пророк, я вже промок. Лий рясніше на город, дай багатий зарод». Або коли білив дерево: «Я твоє тіло білю, а ти моє нагодуй».

Ніколи не збирав урожай дочиста, залишав хоч ягідку, хоч плід на «будучне сповіння». Давав дечому і на землю впасти. А перший огірок, пам'ятаю, прикопав у землю. Так і перший гриб у лісі. Насіння відбирав із ліпших плодів. Якось уважно придивився до зернятка на долоні: «Ся насінина прийшла до нас бозна з яких часів, а може, й світів. Всяке життя не є само по собі, а є подовженням того, що було до нього». І підніс до рота. То було зеренце коріандру. Він казав, що воно очищає і відмолоджує. Досить одне спожити на день.

Там, у Горовому гнізді, ми застали дещо й готове, дивом збережене з минулого року. Та ж морква. Вона чудесно збереглася в землі, прикрита товстим шаром листя. Восени він зрізав морквиння і вкрив моркву на зиму. Казав, що є й інший спосіб, але більш клопітний: обмастити морквини мокрою глиною й висушити. В пивниці лежали буряки та яблука, перекладені лісовим мохом. І купка картоплі, пересипана м'ятою і щільно вкрита папороттю. Та найбільше мене вразило інше «консервування». Часом хворі приносили нам якісь продукти — м'ясо, масло, мед. А ми пускалися в лісові ходки на кілька днів.

— Що буде з нашими припасами? — занепокоєно спитав я. — Їх не вберегти.

— Самі себе збережуть, — спокійно відповів він. Поклав масло і м'ясо в баночки і залив медом. — Тепер можемо йти хоч на півроку, а їді нічого не буде.

Так воно й було. Доти я не міг би й припустити, що можна прожити літо без крамниці, без грошей. Сад-город справно годував нас. І був жаданою зеленою гаванню, в яку ми поверталися з просторових мандрів. Завершували тут денні труди.

Любив мій садівник у жарку годину чи під вечір прилягти під розлогою горішиною. Це було найбільше дерево нашого саду. Я сідав збоку, і ми звільна блукали очима в кроні, прислухаючись, як тихо ворушиться десь у глибинах коріння. І здавалося, що дерева справді ростуть із неба. Як він казав: «Усе суще проростає на землі з небесних зернят. І ми також».

Час гуснув разом із сутінками, і ми відтягували ніч, щоб якомога пізніше попрощатися з садом до завтра. Наприкінці, зазвичай, він казав щось про грядущу погоду: «Мальва вхлюпла, і жимолость густо пахтить — задощить…»

Потім ми облягалися, залишивши освячені спокоєм дерева і камені сторожити ніч.

Ми спали, і під високим небесним шатром спав наш сад.

Рот не город, не загородиш

З долини через збирача яфин прийшов черговий лист від Олі.

«Благодійнику мій! Твої потічкові вантажі, повні перлів, заповнили по вінця й мій зошит. Моя практика прийнята достроково. І то як! Була керівничка, кандидат філології. Сказала, що це скарби. І що я маю вже основу для дипломної роботи. Втім, вона й сама не проти з цього поживитися. На готовий хлібець знайдеться їдець! Припускає, що в пам'яті твого (нашого) діда цілі завали карпатської архаїчної лексики. А це її докторська. То вона силою вициндрила з мене згоду, що я попрошу тебе зібрати для неї низанку таких слів.

Розумію: це нахабство, та ще й подвійне. Як дід каже: коби корито — свині знайдуться. Знайшлися на його корито… Якщо не будеш мати бажання, не переймайся. Скажу, що потічкова пошта не доходить, або що дід чисто забув архаїку. Хоча, якщо пастух захоче, то й цапа подоїть… Грубо, але це не моє — народне.

Не сердься. Куди серце лежить, туди й око біжить. Правда, не бачило воно тебе давно. Моє око. Зате серце все пам'ятає. (Це не фольклор)».

«Дівице-косице! Прохання твоє не зухвале, а навіть шляхетне. Та й я так навчений, що краще десятьом дати, ніж в одного попросити. Ми, прості і ниці, готові прислужитися вітчизняній науці. Правда, для віжлуна Світована це не архаїчна лексика, а питома мова, матірна бесіда. Вона виходить із грудей, як воздухи (не плутати з повітрям). Рот — не город, не загородиш.

Що слово давніше, каже він, тим сильніше, насичене енергією часу і духу мовців. Скарби Вічності. З лінощів розуму слова ці звітрилися з язиків чи осіли десь на споді пам'яті. Та коли вони піднімаються звідти й звучать, кров предків радо взивається й свіжіє в наших жилах. Бо ті слова не просто мова, а наша родова сила, наші захисні лати, наш духовний хребет.

Отже — світ слова Світована

Про бідного він каже: «Жеб (кишеню) йому павутиною заткало».

Про того, що не має апетиту: «Їсть, як своє вухо».

Про підступного: «Огень погасив — попелом грає».

Про злого: «Материну грудь кусав», «Злости повні кости», «Пеклом дише».

Про нерішучого: «Чекає, що тінь сама поперед нього піде».

Про літнього шанованого чоловіка: «Шовк зноситься, а онучею не стане».

Надокучливому: «Йди, не печи мені очи».

Про баляндрасника: «Лепетливий», «Ради красного слівця не пожаліє й вітця».

Про байдужого: «Холодноокий».

Про щедрого: «Подільчивий».

Про набридливого: «Всі кишки попереїдав», «Пристав, як іржа до заліза».

Про малодушного: «Крихкотілий».

Про сперечальника: «Поперечна душа».

Про сумного: «Заломлений у своєму горі».

Про моторного: «Швидкий, як мотиль».

Про обачного: «Тихо ходить, густо місить».

Про допитливого: «Для нього все є знаком, все є словом».

Про покірного, терпеливого: «Покорою стіну пробиває».

Про невпевненого в собі: «Риб'яча душа».

Про жінку-звабницю: «Відьмує очима».

Про неповороткого: «Як вальок глини».

Про сердитого: «Такий, якби йому цигани приснилися».

Про брехуна: «Брехлива губа».

Про непосидючого: «Невстояна кров».

Про непогамовного: «Такого мати в окропі купала, а отець жаливою пестив».

Про потайливого: «Криводухий».

Про ловеласа: «Вабкий до жіноти».

Про успішного: «Набрався, як май меду».

Про нерозумного: «Голову порожняком носить», «Тісний розум має».

Про розумного: «У нього два царі в голові».

Про нестерпного: «З живого чоловіка воду варить».

Про марнотратника: «В голові шумить, а в жебі (кишені) тихо».

Про жадібного: «Гребе в обі жмені».

Про красномовного: «Проречистий на слово», «Такий, що змію заговорить».

Про вагітну: «Зайшла на дитя».

Про уважного: «Окатий».

Про легковажного: «Пустопляс».

Про працьовитого: «Роботько», «Трудить до синього поту».

Про недбайливого: «Не варт печеної цибулі».

Про п'яницю: «Пропийдух», «Неминай-корчма».

Про вибагливого: «Печеного леду шукає».

Про немитого: «Чорний, як сім ворон».

Про неоковирного: «Все як на ліву руку робить».

Про невдоволеного: «Такий, як несолений».

Про хитрого: «Знає, де вовк, де лисиця».

Про улесливого: «Говорить, як у лист піє».

Про спритного: «Ведмедя б за вухо вдержав».

Про огрядного: «Одпас товсту морду».

Про міцного: «Чоловік із самих жил».

Про зануду: «Нудить нудом».

Про кмітливого: «Має зозулю в голові».

Про безсердечного: «Холодний, як у мертвого п'яти».

Про хирлявого: «Худий, як голодний рік».

Про вдачливого: «Йому й на камінні родить».

Про чесного: «Кришталева душа».

Про невмілого: «Сам оре і сам топче».

Про похмурого: «Такий, як двічі скисле молоко».

Про наївного: «Наївся дитячого розуму».

Про хвалька: «Хвіст перед людьми ламає».

Про одинокого: «Сам, як ніс на лиці».

Про поривного: «Легкий на ногу».

Про тюхтія: «Ні риба, ні м'ясо, ні гриб».

Про лінивого: «Не живе, лише дні тре».

Говорить він рідко, але їдко. До речі, я ніколи не чув, щоб він лаявся. Хіба що єдиний прокльон вирвався в нього, коли забив молотком палець: «А щоб ти кінську матір ссав!» Я відійшов убік і почав силувано кашляти, щоб він не здогадався, що я задихаюся від сміху. Але він здогадався і сміявся разом зі мною. Цей чоловік, що вмів вилущувати радість навіть із маленьких прикрощів.

Його словоперсні

Діловання (робота, діяльність).

Майстершик, справа, снасть (інструмент, причандалля).

Пробойця, зарізяка, урвитель, злодіяка (розбишака).

Передсвіта (в давнину).

Самувати (жити самотиною).

Ворожило (ворог).

Співкревна душа (однодумець).

Пиняво (мляво).

Сліпма (наосліп).

Увивач (залицяльник).

Повійниця, блудяжка, потоптанка (легковажна жінка).

Псярити (сварити).

Намерки (сутінки).

Невідучість (невідомість).

Босота, низота (голота).

Прилюб (симпатія).

Перестигле життя (старість).

Уплеканий, розмордатілий, розквашілий (вгодований).

Словоперстень (добре слово).

Словопосвіт (світле слово).

Нажитки (майно).

Закраїна (околиця).

Звідомлення (звістка).

Переддення (світанок).

Заведенція (традиція).

Дивниця, дивоглядь (диво).

Нищота (ницість).

Обзорини (оглядини).

Мудрослів'я, любомудріє (філософія).

Недоліток, підхопень (підліток).

Сморкун (шмаркач).

Потайсвіту (таємно).

Сторонець (місцина).

Солодковійний (пахучий).

Купило (гроші).

Перебуток (існування).

Позасвіття (потойбічність).

Загусклий (застиглий).

Огребки (рештки).

Бовкун (відлюдник).

Підгавкувач, побігач (посіпака).

Приваба (привабливість).

Вилюднитися (вийти в люди).

Присукаритися (приєднатися).

Побовтюх (тюхтій).

Цуря, цундри (лахи).

Млоїть душу (сумно).

Присадок, придомок, обиталиці, свої чертоги (домівка).

Притульно, прилюбно, домно (затишно, комфортно).

Людське поличчя (людська подоба).

Закукурічені примовки (химерні вислови).

Хащоби, дики, дебрі, ломи, непролазь (глухі місця, бескеття).

Політник, перевесник (ровесник).

Небожатко, бідаха, сарака (бідолаха).

Притороча (непришийкобиліхвіст).

Дурило, придурень (дурник).

Бридні (нісенітниці).

Почварний (потворний).

Склянятко, горнятко, водянча (кухлик).

Посполу (разом).

Чеснородний (шляхетний).

Лагодком (лагідно).

Заслуженина (заробіток).

Обув'я (взуття).

Молитвування.

Притуга (випробування).

Родимці (земляки, краяни).

Дрижа (тремтіння).

Тайновидець, прозірець, вістун (провидець).

Пахтіти (пахнути).

Живовидячки (зримо).

Заділля (заняття).

Людославний (відомий).

Пользовита річ (корисна).

Нетикана (цнотлива).

Шкаредний (гидкий).

Їство, їдло, кост, поживок (харч).

Честивість (порядність).

Поведенція (поведінка).

Прослідок (наслідок).

Смутки (клопоти).

Худобний (бідний).

До посліду днів.

Животина (тварина).

Мономахія (влада).

Віжлун (цілитель).

Письмовець, повістун (письменник).

Пустопаш (марно).

Різати слово (перебивати).

Обмарений (замріяний).

Прогіркла любов, вицвілі прочуття.

Зичлива доля.

Сумир душевний.

Сласнота, спорзна хіть (похіть).

Без дозору (без догляду).

Дорідний рік (урожайний).

Очитаний чоловік (освічений).

Згордований (відкинений).

Стужа і нужа (злигодні).

Дорадець (порадник).

Циндрити (тратити).

Вичічканий (оздоблений).

Довідливий (допитливий).

Шутковитий (жартівливий).

Святокрадство.

Поступінно (поступово).

Надих (натхнення).

Не знаю, як кому, а мені вже самі ці слова дають надих, неначе просвічують загадковим миготінням проз товщу часу. Нагріті мільйонами грудей, відшліфовані мільйонами вуст. Як посвіт правічної і вічної душі народу в тісноті й глухоті нашого загусклого світу. Слова-самоцвіти, слова-персні. Їм притульно й прилюбно на білих берегах аркуша. Я вмовкаю при їх тихій мові і пускаю їх по воді, як у давнину пускали хліб, уповаючи на дорідний рік.

Дорідних тобі днів і трудів, рідна!»

Монах, який любив дощ

З бігом років вертаю пам'яттю в те літо й розумію, що то були дні світящі. Штудії, як сказав би він, під небесним шатром. Дні, сповнені науки дякувати. Дякувати всьому і за все. Навіть пневі, на який ти присів. І науки відкритості. («Природа обнімає мене, а я її». З синього зошита). І свобода полегкості, коли послуговуєшся мінімумом речей, із якими живеш у мирі. («Все нам дається без поклажі». З синього зошита). І тиха «слада» простого тривку, коли «кожний твій ранок мудрий і добрий». І пожадливе збирання вражень, які стають «ключами до сього світу».

Одна з мандрівок привела нас до Обавського каменя. Я чув про це лихої слави місце, оповите флером забобонів. Під похмурою брилою лежали згарки смолоскипів і рясно цвів мак. Лише тут, у цьому місці. Квіти проросли, пояснив старий, із насіння, яке густо розсівають довкола для відьом і повітруль, що збираються тут на опівнічні шабаші. Начебто вони не годні взятися за свої темні діла, доки не визбирають усе до останньої мачини. А тоді вже й когути проголосять світанок…

— Люди справіку тягнуться до кам'яних бовдурів. Либонь, ведуть їх скам'янілі в страху й марновірстві душі. Але я покажу тобі инший камінь. Направду знаменитий — камінь терпіння.

Ми занурилися в зарослі і кроків за триста вперлися в обвалений насип, заглушений терном. Горбик у терновому вінку. Біля куща ракової шийки присіли на трухляву колоду. Він, мій навчитель, ніколи не сідав на голу землю і мені не велів.(«Земля сього не любить і в помсту за таке витягне з тебе силу. Не гоже її гнівити — із землі все проростає, в тому числі й слово». З синього зошита).

— Переже тут була печера Божого чоловіка Іларія. Полишив розорену обитель і тут, у схимі, добував свій земний вік. Годувався хащею. Ачей із медвяної роси жив, як комашина. Не знаю, як з голодом, а від холоду спасався дивним робом — брав камінь і ходив із ним довкола землянки молячись. Так зігрівався. Цілу галяву протоптав. Та й камінь обчухав долонями до круглоти. Ось він — камінь.

У траві сіріла голова ніздрюватого валунця, поплямована білилами птиць. Щось направду підказувало, що то не простий уламок дикої скелі. Познака людських рук відбилася на ньому.

— Можеш торкнутися. Ще не вивітрився той нагрів, молитовне тепло. І Кадочніков се відчув.

— Хто?

— Кадочніков, мій колимський побратим. Дуже вчений чоловік, геолог. Гостював у мене, я водив його по горах, привів і сюди, до монаха. Іларій сказав йому: «Любий ти Богу. Тому й відкриває тобі добрі дороги і добрих людей». Кадочніков розсміявся: «Я не вірю в Бога». — «Се нічого, синку, головне, що Він у тебе вірить». Той ще гучніше засміявся на ті слова. Придивлявся до каменя. А потім мені каже: «Се твердий зернистий граніт. Але не розумію, чому він такий теплий на дотик? На сирій землі, в затінку — і теплий! Може, магматичного походження? У вас тут були вулкани?» — «Не знаю про вулкани, та знаю, що камінь роками носили біля гарячого серця, шептали над ним молитви…» Кадочніков умер від раку. Ще встиг викликати мене телеграмою на телефонні перемовини. «Я відходжу, брате, — сказав. — Біль уже сам себе зжер. Тіло не болить, але в душі холодно і темно, гірше, ніж у колимській шахті. Та знаєш, мені приснився старець. Із тим каменем теплим, пам'ятаєш? Він знову повторив ті слова — що Бог вірить у мене… Як гадаєш, що се означає?» — «Се означає, що Він і справді з тобою, брате». — «Дякую тобі, що повів мене тоді на ту гору, — сказав Кадочніков. — Скільки вершин я скорив у житті, та ся, мабуть, була головною…»

Я торкнувся каменя — він дійсно здавався теплим. І неначе сам горнувся до долоні. Як довірливе плече рідної жінки. Того дня ми багато говорили про релігію. Власне, це слово вживав я, бо Світован його не дуже любив. Замінював на інше — побожність.

Побожність, казав, — це передусім довіра і надія. Те, на чому ти стоїш і чого тримаєшся завжди і у всьому. («Хребет душі, твердь серця»). Правдива побожність пронизує все життя, щоденно, щомиттєво. Вона є не лише розумінням сенсу життя, але й настроєм, що промениться з цього розуміння. Тому вона несе радість і світло, в якому живеш, — це і є належність до Бога. І з Ним ти живеш у вічності вже тепер. І завжди. І твердий у цьому, бо маєш взірцевий приклад — приклад Ісуса.

Запитував я і про інших пророків — Будду, Конфуція, Лао-Цзи, дуже модних на той час, чиї трактати в блідих копіях ми передавали з рук у руки.

— Ся захопленість від культурної втоми і лінощів душевних. Бо легше прийняти пасивну покірність, ніж повсякчасне творення любови, до якого веде Ісус. Він казав: «Будьте як голубка і змія». Себто — не лише покірні й кроткі, але й проникливі, і кмітливі, і кусючі для зла. Любов — то служіння, праця, безнастанна робота в Божому винограднику.

— Чому саме це вчення істинне? — допитувався я, вчорашній кореспондент відділу пропаганди і агітації.

— Бо воно пахне живою правдою. Воно завжди свіже й невичерпне у своїй глибині, рідне душі, бо несе найчистішу людяність і примирення.

— Примирення з чим?

— Ісус приніс два великі примирення. Він примирив нас із Богом і з самими собою. Себто гріх зробив відкупним, подоланним. І навчив: перш ніж прийняти Господа і полюбити ближнього, маємо прийняти і полюбити себе, дитину Божу. Любов — се і звільнення, се мужність, сила духа.

— Чому ж тоді такі розумні люди, як ваш Кадочніков, так важко приходять до Бога?

— То лише сам Бог знає. Всі знають, що Він є. Всі. Але прийняти його декому заважає гординя і страх. Що є одне й те ж… Був у мене приятель-гімназист. Зустрів дівчину, в яку нараз залюбився. Однак побоявся знайомитися з нею. Коли ми се влаштовули для нього, він злякався, що не сподобається їй. Вона відкрила йому серце, та він боявся любити її, бо вважав себе недостойним її. Коли врешті зійшлися, весь час боявся втратити її… Так і з Богом. Бог — се вибір, раз і назавжди! Вибір порятунку. «Навчіться від мене, бо я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим». До Бога йдуть довгою дорогою. І в самоті…

Говорили ми і про гріх, який він називав «великою несвободою», і про молитву.

— У молитві відкривається промисел Божий. Ісус дуже вболівав, щоб люди молилися. Щоб не були схожі на того жебрака, який вважав, що йому зобов'язані давати і за се не треба дякувати… Лише молитва відкриває канал до Бога. Лише вона дає Йому знак, що ми просимо втручання. Його участи в нашому житті.

Пригадую, з яким рідкісним для нього піднесенням, з яким надихом говорив він тоді про ці речі.

— Життя — се шлях, яким ти йдеш. Життя — се місце, на якому стоїш. Життя — все, що тебе оточує і в чому ти живеш. Отже, від того, що є під тобою і як ти стоїш, залежить твоє життя. Себто все залежить від основи. А основа — се Бог.

Верталися ми назад прозорими осиковими перелісками, і моя долоня довго ще відчувала теплу шерехатість монашого каменя. Я попросив свого супутника розповісти більше про Іларія.

— Що казати? Він мало повідав про себе. Більше молився. Пам'ятається, я хотів принести йому якогось гостинця і запитав, що він любить. «Я люблю дощ», — одказав отець Іларій.

Потім, уже вдома, ми мовчки сиділи в ранньому присмерку і благість вечора огортала наші плечі лагідним теплом бабиного літа. Здавалося, що десь поряд стоїть на чатах дух-охоронець — і ніщо в цьому світі не таїть небезпек.

Бесіди під горіхом

Заосеніло. Враз примерхло стоязиччя птиць. Світ притих, принишк. Біблійно величні небеса ніби достигли разом із земним зелом, завмерли в ясному синьому спокої. «Достигле небочко», — казав мій приденний подільник. І наче сам дозрів до нових одкровень. Глітна пора аптечних заготівель завершувалась. До полудня ми поверталися, поралися коло дому, а просвітлені, сумирні вечори збавляли за бесідами під горіхом. Стовбур дерева роздвоювався при самому корені, тож кожен мав своє опертя для спини.

Я вже тоді не крився з записами. Наші розмови поступово набули вигляду інтерв'ю, мій візаві поблажливо махнув на це рукою.

Тіло — глина, душа — вогонь

— Чи згадуєте дитинство?

— Зчаста. Щодалі, то частіше згадую. Життя — як лук. Кінець його змикається з початком. І ми вертаємо туди, звідки прийшли. Повертаймо собі дитинство з його свободою і щирістю. Бо щирість і відвертість — ознака цілісности.

— Що найбільше пам'ятається вам із дитинства?

— Мамчині руки, що пахнуть хлібом… Цвіркун у запічку… Високі сосни, крізь які сіється на тебе сонячний дощ… Тверда, як камінь, течія ріки… Риба, що ластиться до ніг… Кінь, що лагідно дихає мені в тім'я… Гаряча пилюга на дорозі, що обпікає п'яти… Острий дух дьогтю, яким дідо змащує мої забиті коліна… Церковні дзвони, що аж піднімають душу з постолів… Рипіння возів і гук маржини на світанні… Гаряче яйце з-під куриці, що любила нестися в жаливі… Вода з-під ясена, студена, що аж ломить у голосниці… Тепле, як мамчині руки, молоко…

— В чому щастя? І як його досягти?

— Не знаю, бо не розумію сього слова — щастя. Зате знаю одну маленьку притчу. Бог зліпив чоловіка з глини, і зостався в нього невеликий кусник. «Що зліпити ще для тебе?» — спитав Бог. «Зліпи мені щастя», — попросив чоловік. Нічого не одказав Бог, лише поклав йому на долоню той шматочок глини… Сей світ — глина і огень. Тіло — глина, душа — огень. Глина може бути добре замішена, та лишається сирцем, доки огень її не випалить і не загартує. Тогди вона стає теплою, дзвінкою і тривкою. І ніщо їй не пострах, бо злютовані вони в'єдно, в силі й законі. Глина і огень. Земне й небесне. Дерево дає нам солодкий плід. Але з того ж дерева і хрест. І він є плодом для душі… Кажеш, щастя… Ми сидимо під сим деревом при мирній бесіді. Чуємо одне одного і слухаємо дзумкотіння притомленої бджоли. Се мить щастя… Позавтра заповідається на кволий дощик. Ми будемо сидіти при своїх книгах і дослухатися до його вкрадливого шемрання за шибою. І в наш притулок увійде тихе щастя… А потому будуть инші його завітання.

— Який період життя найкращий?

— Той, яким живеш. А день — днешній. І година побіжна. Не сумуй за вчорашнім, не чекай щастя від будучного. Нинішній день скоро стане вчорашнім, а завтрашній скоро стане вічністю. Так промине молодість, так мине все.

— Я не уявляю вас без зморщок…

— Мої зморщки (сміявся) — частки моєї шкіри, мене самого. Як і рука, серце, око. То, мабуть, письмо нашого прожиття, відбите на лиці. Кожда зморшка має ім'я і щось означає. Для того, хто здібний се читати. Я прочитую лиця одним позирком.

— Що написано на вашому обличчі?

— Може… дозрілість думки і прочуття. Достиглість серця. Я живу довго, я пережив час, який створив мене і мій світ.

— Чи старіє душа?

— Усе старіє, навіть камінь. Але душа старіє лише та, яка піддалася.

— Піддалася чому?

— Вмирущости. Душа старіє, та не вмирає. Вона вічна, як і Той, що її дарував нам.

— А життя тлінне й дочасне?

— Немає такого життя, яке хоча б на мить не мало безсмертя. Подовженість життя — у наших рукотворних і нерукотворних ділах. Що встигла людина — те смерть забрати не може.

— Ви відчуваєте старіння?

— Живучи — так. Але в снах відмолоджуюся.

— Сон важливий для людини?

— Дуже важний. Може, важніший навіть за денне чування. Але день слід прожити так, аби заслужити добрий сон. Ми ж із тобою його «заробляємо» роботами, а в дозвільний час — плавбою і прогульками. Особливий сон — «молодильний». Дві молодости є в окремих людей: та, що позаду, і та, що попереду. Якщо навчишся не піддаватися старінню.

— А все-таки: є рецепт молодості?

— Є (сміявся). Радій кождій дрібниці. І роби те, що тобі любо. Немає милішого за «сродне діло», яке любиш і знаєш, і немає гіршого, ніж коли робиш щось силувано.

Щастя — се коли хтось молиться за те, що ти є

— Що найбільше дошкуляє людині?

— Страх.

— Страх чого?

— Боязнь самої боязні. Власне, се і є природа страху. Грізна не сама жорстокість життя, грізна її таємнича недомовленість. Люди повсякчас бояться захворіти, вмерти, щось утратити, бояться, що їх виженуть із насидженого, гідного місця. А якраз сю гідність і зжирає страх. Того, хто весь час під Небом, нікуди з-під Неба не прогнати. Бо Небо — скрізь. Вічна твердь духу. Без сього людське життя крихке, хитке, суєтне і недовговічне.

— І що робити?

— Жити. Страх від душевної самотности. Але ж се наша природа, божественна природа. Самість, осібність, неповторність особини, що носить у собі цілий Божий світ. Хтось гадає, що се наша юдоль — приходити у світ і відходити самотніми. Та якраз повнота самоти й породжує знання, що нічого не слід боятися. Звісно, коли тобі важко, ти можеш здатися. Та хіба від сього тобі стане легше? Плакати завжди легше, але треба вчитися сміятися. Лише не дуже голосно (сміявся при цьому й сам). Сумувати — для сього не треба великого таланту. Талант — уміти бути радісним. Прагнути радости, жадати, шукати у всьому. І вона прийде, подібно до метелика, і тихо торкнеться твого плеча, коли ти й не чекатимеш…

— Йоги кажуть: спи і чекай…

— А я кажу: роби вчасно те, що маєш робити, і те, що має статися, — станеться.

— Що станеться?

— Ти станеш потрібним — людям, світові, Богу, собі. Добре діло ступає сміло. Може, се і є щастя? Коли хтось молиться за те, що ти є. Людина має діяти, дертися вгору, а не чекати, коли гора прийде до неї. Людина — се вічна дорога, а не курява над дорогою. Людина — огень, а не дим, що розвіюється вітром.

— Що людина не має робити?

— Багато чого. Не гоже допускатися таких учинків, про які не зможеш розказати дітям.


Нехай душа твоя ходить у «чистій сорочці».

— А яким треба бути?

— Таким, як усі (сміявся). Мені колись казали: ти не такий, як усі. Се було нелегко для мене. Та прийшов час — і я перестав боятися бути не таким, як инші. А згодом і сам піднявся над собою і став таким, як усі. І відтоді багато хто мені каже: «Ми хочемо бути такими, як ти…» Ну, що тут раяти? Вір собі — і тобі повірить світ. Говори те, що думаєш, і роби те, що думаєш. Але думай ясно, чисто, животворно. Нехай душа твоя ходить у «чистій сорочці», як каже народ. Ще повніше, як видиться, написав один віршар: «Будь простий, як вітер, невичерпний, як море, і пам'яттю насичений, як земля». Се — як камінці, на які ступаєш у болоті життя.

— Камінці?

— Так. Я люблю каміння. Навіть те, яке кидають у мене. І воно для чогось придасться.

— Це ви про ворогів?

— Я їх не наживаю. В тому, що чоловік має ворогів, винен не конче він. Зчаста вони самі зачаюються з духу недосконалости й заздрости. Люди метушливі, нерозумні, жадібні, боязкі, неспокійні, готові на все, щоб сягнути зверхности, виглядати ліпшими, чи просто заради того, щоб за рахунок ближнього уникнути злиднів і страждань… Але в кождій людині є проблиск світла, потреба світла. Отже, з нікчемністю своєї природи людина може і повинна боротися.

— Силою волі?

— Воля впливає на долю, дисципліна помагає нашій природі. Але воля має бути доброю і гнучкою. Давай їй передих і свободу. Обдурюй труднації. Не роби нічого на крайню, межову силу. Все найважче, найскладніше скоряється нам тоді, коли не кидаємо на нього всі сили… Ми слабі, через те мусимо залучати собі сили світу, а надто — невидимі світлі сили Неба.

— Ви мали добрих учителів?

— Либонь, найліпший учитель ти сам собі. Є чотири головні штудії: вивчати себе, вивчати людей, вивчати природу і книги. При початку шукаєш сенс, тоді спираєшся на корінь, а далі вибираєш точку опори, від якої відштовхуєшся.

— Знаю, що природа — це те, чим «дихає і багатіє» ваша душа.

— Ніякі науки не відкрили мені стільки простої і мудрої правди, як трава своїм шепотом і птиці своїм співом. Се крилаті істоти, що, як ангели, поєднують землю і небо. Звірі вчать нас бути людьми. Вчать легкости життя, бо дикі звірі не носять тягарів, як людина. В поводженні тих же комах я часом бачу більше сенсу і краси, ніж у поведенції людей.

Риби не бояться втопитися

— В яких комах варто вчитися?

— Передусім, у бджіл. Бджола незмірно давніше живе на землі, ніж людина. Воістину, ся комаха — як Божа іскра. Отже, вчитися нам треба у бджіл і мурах. Але не в павуків, бо людей-павуків і так достатньо (сміявся). В кожному поруху комашиному я читаю знаки великого, мудрого і вмотивованого порядку. І вони, браття малі, чекають від нас того ж… Чи знаєш ти, приміром, що змію можна зачарувати танцем? Повільним і плавним танцем. Бувало, не раз я так рятувався, доки не навчився віднаджувати їх голосом. Кажеш природа… Якщо ти запитуєш щось її, то навіть огень тобі прошепче. Якщо ти проникливий, тоді й іскри тобі напишуть на нічному небові відповідь. Придивляйся і прислухайся, доки не почуєш і не побачиш. І в мить небезпеки якісь хвилі чи невидимі промені принесуть тобі раду — як чинити. І дух зримості сповнить тебе навіть у темряві. Се відкрила мені природа. Риби не бояться втонути. Чому ж ми маємо боятися плисти рікою життя?! А ще дикий світ відкрив мені смак до тиші, мовчазности, самотности. Світ не таїть небезпек, якщо ти не заграєш із ними, якщо зло ти засудив і вигнав із свого пробутку, а добро прийняв цілим серцем.

— Які люди були вашими вчителями?

— Різні. Перевагом — прості. Вони меткіші й точніші у своїх діях, мудріші в рішеннях, ніж розумаки. Я повсюдно любив придивлятися за роботою майстрів. Вчився в них не стільки вправности, як методичности і чистоти рухів. Майстерність у тому, щоб не робити зайвого і пустого.

— А книги?

— Книги — друга моя материзна.

— Гарно звучить, треба запам'ятати. А де ви народилися?

— Там, де вперше глянув на себе осмислено. То було в глухому лісі. Народження — се не час і не місце у світі, а прихід, віднайдення себе в ньому.

— Місце має значення для людини?

— Так. Ми люди місця. Самочуття залежить від того місця, де ти живеш. Бо ти частка сього простору, сієї землі і неба над головою. Зріднення з місцем дає тобі снагу. Не можна сим легковажити. Де б ти не був, вживайся з тою стороною, ставай її живою крихтою.

— Як вгадати, котре місце «твоє»?

— Там, де добра для тебе вода. І де приходять гарні сни. Там твоє місце, бо там твоє серце.

— Ваше серце тут — у Карпатах?

— Я перейшов світ і збагнув, що в кождій частині простору і в кожному відтинку часу є своя краса, свій чар. Але тут, видати, сього для мене найбільше. Тут така краса, що її можна набратися на все життя. Се місце сили. Я вернувся сюди.

Не думай про дорогу, нехай вона думає про тебе

— Ви пройшли багато доріг?

— Дорога — як золота жила життя. Доріг много, та вибираєш одну. Многі не ведуть нікуди. Веде одна. І Хтось веде, якщо ти весь час у дорозі. І коли ти вибрав дорогу, то не думай про неї. Нехай вона думає про тебе. Тоді дорога стає путтю.

— Що є путь?

— Се — вибір. Кождий вибирає свій путь — себто закон, за яким живе і вмирає.

— Куди веде путь?

— Путь веде до двох найважніших речей — примирення і служіння.

— В чому примирення?

— В усьому. Живи в мирі зі світом зримим і нутряним. Приймай усе, як належне, як твоє. Тоді не буде роботи осоружної, біди непоправної, долі лихої. Приймай відкрито і вдячно, як дароване лише тобі, приготовлене лише для тебе. І помітиш, що в усьому можна знайти сенс, користь і радість потреби. Се називається примиренням.

— А служіння?

— У сьому холодному, байдужому і розхристаному світі повинні знаходитись такі, що простягнуть руку помочи. То чому б такими не бути нам?! Кождий може вірно служити на своєму місці, в міру сил і хисту. Вище служіння — підтримувати в людині божественну сутність, не жертвуючи людською.

— Як до цього прийти?

— Шукай надих. Служи йому. Заслужи його. Чин служіння треба заслужити.

— В чому сенс вашого життя?

— Жити і діяти в згоді з духом. У суворій чистоті душі. В душевному спокої. Се забезпечує сонцестояння мого життя.

— З чого це почалося?

— Зі смерти. Щоб сягнути повноти життя, треба щось у собі вмертвити. Я умертвив страх. То було на Красному полі, коли ми, неозброєні й розгублені дітваки, боронили Карпатську Україну. Біля мене під насипом лежав товариш, і його вбило кулею. В мене скінчилися набої, і я теж простягнувся на землі поруч з убитим хлопцем. Ще хвилину тому ми були однакові, мали ті ж прагнення. Тепер його серце було холодним і спокійним, а моє — гарячим та повним страху і розпачу. Я раптом зрозумів, що мені гірше, ніж йому. І я прошептав-попросив, аби він поділився зо мною тим холодним спокоєм. Але щоб не я вмер, а померло в мені те, що заважає гідно прожити відпущені хвилини, години чи дні… І я молився: «Нехай буде воля Твоя!» Бо більшої, довшої молитви в такі хвилини немає. І я жив. Я підвівся з ложа смерти і став з новим смаком проживати те, що відпущено мені. Смертю смерть подолавши…

— Що таке смерть?

— Про се довго говорити. А якщо коротко: за смертю найбільша тайна світу. І далеко не сумна. На моїх руках умер не один. Зазвичай умираючі жалкують за одним і тим же: не мали сміливости жити на повноту душі, займатися тим, до чого мали схильність; забагато сил віддавали нудній праці, добуванню хліба насущного; не насмілилися висловити свої сокровенні почуття; розгубили друзів; боялися змін; занадто прислухалися до оцінок і порад инших; мало дозволяли собі свободи…

— Скільки потрібно людині свободи?

— Стільки, скільки й води. Тобто скільки готова спожити. Собі на скріплення, світові на хосен. Не можна бути цілком вільним від світу, як того багнув наш великий любомудр Сковорода. Бо безмежна свобода є різновидом кріпацтва. Кріпацтвом дозвілля, гулящости духу. А се — обернений бік неволі. Так, як і повна перемога над чимось. Тоді переможець сам залишається перед пусткою, перед цвинтарем. Як Олександр Великий… І щоб ти знав: свобода не в тому, щоб конче бути вільним від усього і всіх. Вища свобода в тому, щоб бути там, де всі, і як усі, і при тому залишатися осібним, самим собою.

Світ не міняється, якщо не міняєшся ти

— То яка воля, яке звільнення нам потрібні?

— Звільнення серця. Звільни його від гніву й ненависти — пробач усіх, на кого тратиш серце. І звільни серце від хвилювань — більшістю вони марні. При тому провадь просте життя і цінуй те, що маєш. Віддавай більше, очікуй менше. Якщо служиш… Все, що треба знати коневі, — вагу свого верхівця.

— З чого починати?

— З наміру. З наміру ставати иншим, ліпшим. Ми, як і діти звірів, народжуємося тваринами. Та пізнавши світ і себе в ньому, можемо мінятися, освячувати себе Духом. Лише тоді починається виховання Внутрішньої людини. Світ довкола не міняється, якщо не міняєшся ти. День забарвлений не сонцем і не хмарою, а твоїм настроєм. І куди б ти не пішов, знайдеш там лише те, що приніс із собою.

— Чим є кожен із нас?

— Людина є на третину тим, що робить. На третину тим, що думає. І на третину тим, що инші думають про неї. Три речі визначають нас: праця, чесність і досягнення. Три речі руйнують нас: гординя, злість, пияцтво-розпуста. Три речі, які не сміємо занедбати: любов, дружбу і честь. І три, що є ненадійними й дочасними: влада, удача, маєтність.

— За що нас люблять?

— Люблять нас не за те, що маємо в собі найліпшого, а за те, що ліпшими біля нас чуються вони самі.

— А якщо нас не люблять?

— Тебе любить Господь, і ти маєш себе полюбити, повірити в собі. Якщо не маєш стрижня, будеш його шукати при комусь. Якщо не маєш мети, будеш працювавати на того, в кого вона є. Але се не є служінням, се — прислужництво.

— Кому можна довіряти?

— Довіряй тому, хто вміє бачити в тобі три речі: печаль, що ховається за посмішкою; любов, що криється за гнівом, і причину твого мовчання. Але що тут ворожити? Той, кому ти потрібен, — поряд.

— Що найцінніше в людині?

— Спочутливість до ближнього. Се найвища міра любови і ознака здорового духу.

— А що таке хвороба?

— Не знаю. Ніхто не знає. Смію гадати, що хвороти взагалі немає. Може, се зрушення тілесної чи душевної природи під натиском світу? Тоді страждає наше самочуття. Але якраз тоді наша природа веде борню на свій захист, проти передчасного руйнування. Чомусь се називають хворотою. Тоді як вона є радше перебігом уздоровлення, що потребує хіба що легкої, мудрої помочи зовні… Коли ми хворі, ущербні, коли зазнали втрати чи відчули подих смерти, — залишаємось із собою наодинці. Тоді ми найближче до Бога. Тому я не вважаю хвороту, злигодні, смерть нещастям.

— Виходить, лікування дуже тонка й загадкова річ?

— Лікування — не лічення на пальцях, воно не може бути точним, бо се живе діло, сполучне з живим тілом і душею. І ті, що лікують, мусять бути найближче до природи. Бути лікарем не просто. На жаль, більшість стають ними з цікавости до хворот, а не з любови до людини. Я вже казав: лікар помагає, лікує природа, а виліковує Бог.

— А в чому найбільша радість?

— Радість допомоги. Се та ж спочутливість, але діяльна. Не треба плутати радість із радощами, віру — з боязню гріха, надію — зі сподіваннями на щось, любов — з малодушністю.

Сім разів на день обнімися з рідною душею

— А радість спілкування?

— Мій знакомитий монах, що любив слухати дощ, напучув мене: сім разів на день обнімися з рідною душею — і день наповниться живим духом.

— Ми любимо, коли нас хвалять, і не любимо, коли нас критикують. Самі ж чинимо навпаки…

— Якщо не знаєш міри, скільки хвалити і ганити, то не хвали й не гани. Менше вір словам, більше явищам. Більше слухай, ніж говори. Більше спостерігай, ніж суди. Сильний і мудрий не звинувачує. Бо він піднявся до того і знає, як се важко. Сильний воює, але не завойовує… Олександр Великий завоював світ, та що з того, коли себе занапастив молодим?!

— Що має робити той, хто хоче довго жити?

— Хто хоче довго жити, мусить виректися повно жити. Себто прийняти поміркованість і повстримність. Чим більше тобі дано — тим більше мусиш самообмежуватися, бо надмір нищить. І мусиш пам'ятати приповідку давніх прочан: хто довше живе, той має менше часу. Не штука — довго плуганити старість. Штука — довше лишатися молодим… А ще довгожителі більше і охочіше сміються. Серйозність старить. І мудрість справдешня — весела. Се як у квітів і птиць: вони щасливі з того, що просто цвітуть і щебечуть.

— Не можу не запитати про любов іншу — між двома?

— Гадаю, що се великий віддарунок нам за фізичну смертність. Любов і смерть — два береги ріки життя. Правдиве і велике кохання зароджене відчуттям тісних меж відпущеного нам часу. І сей час воно осяює і освячує. Любов плоті відкриває нам иншу сутність, инший шлях, але дуже накоротко — як спалах блискавиці. Тому любов до тіла має переростати в шляхетну любов до особи. Тоді ся особа стає дорогою, потрібною тобі більше, ніж ти сам. Дух бере гору над плоттю. Йнакше то будуть лише похітні ігри, що ведуть до переситу і переситу душі.

Любов незримою ниткою тягнеться через час

— Яка жінка нам потрібна?

— Та, що годна принести найцінніші з усіх дарів. І таку жінку чоловік дістає за терпіння і втримання. Не здешевляй, вибираючи жінку, бо сам себе здешевлюєш. Тут не призбируй, як ті мурахи. І не лакомся на чуже. Чужа жінка — лише сестра. А та, що має належати тобі, об'явиться. Чекай. Коли немає вже що чекати, все одно чекай жінку. Бо лише через жінку чоловік дізнається, хто він. Справжній мужчина — як вовк: або сам, або з одною вовчицею. А бігати за вівцями — то уділ баранів. І пам'ятай, що любов — се вершина перебуття. Вибираючи наречену, зійдися з її родиною — чи панує там любов? Якщо в родині люблять дитину, то коли вона виросте, її любитимуть і чоловік, і її діти. І вона їх любитиме. Любов незримою ниткою тягнеться через час.

— Як виховувати дітей?

— Тратити на них удвічі менше грошей та вдвічі більше часу. Та якщо любимо дітей по-рабськи, перетворимо їх у своїх мучителів. Якщо батьки гідно люблять себе, то діти моляться на них.

— Ви більше мовчите, ніж говорите.

— Знаєш, у недомовленому більше правди, ніж у мовленому. Кажуть, риба гниє з писка. І в закритий рот муха не влетить (сміявся). Це з присмаком фіглів. А якщо серйозно, то лише мовчанням можна досягти Бога. Мовчанням відкритої душі. Тиша і мовчання — різні речі. Вуха прагнуть тиші, серце — мовчання. Твої вчителі, великі письмовці, теж уміли мовчати про важливе. Але мовчання має бути легким. І сам не напускай на себе глибокомудрість та високочолість. Інколи, щоб прихилити людей і долю, треба бути легковажним. Щоб серце легко важило тягарі життя. І не піднімай свою правоту над чужими головами. Часто той, хто правий, той і винен. Не спіши виконати все замірене якнайшвидше. Чекай свого часу. Не вичерпуй себе — черпай час.

— Хто з книжних героїв ще близький вам, крім Дон Кіхота?

— Одіссей, мандрований чоловік, який світами носив у серці свою отчизну. Я теж мандрівець, світован. Ношу свою материзну в душі. Її мирну красу, її легке, як перце, слово, її високий дух. У нас давно немає свого князя чи царя, тому кождий повинен мати царя у своїй голові й душі… Одіссей двадцять літ плавав морями, зазнав у чужих краях пригод, почестей і великого кохання, але весь сей час томився журбою за отчою землею. І коли повернувся, то знову утвердився царем своєї Ітаки, повернув собі жону Пенелопу. Бо був чоловіком Дому. Всі поділяються на два роди: люди Дому і люди Вітру.

— А ви до якого належите?

— Я (сміявся) той, якого носить Вітер, але завжди приносить до Дому. Де б я не був.

— Чого у вашому житті було більше: досягнень чи поразок?

— Поразки й досягнення не йдуть нарізно. Вони замішені й запечені в тісті життя. І великі рішення розсипаються на малі. Вирішувати їх слід так, як їдять виноград — по ягідці, поступово, з задоволенням, із відчуттям поступу.

— Колись ви сказали: одні щось знають, інші знають «щось». Виглядає, що ви знаєте якусь загадку речей, хоча говорите про це дуже просто і навіть сухо.

— То не загадка. То уявне проникнення всередину речей чи явищ. Так, узявши в руку яйце, я скажу, коли куриця його знесла. На відстані вгадаю, чи двері замкнені, чи є хтось у домі, яку мають живність, яких дітей, якого віку господарі, на якій глибині вода в колодязі… Слід підкови і рухи верхівця мені повідять не менше, ніж він сам словами. А знаєш чому? Бо коли він зіскакує з коня, я разом із ним відчуваю під ногами землю… Можу вгадати, як буде пахнути пень зрубаного дерева — перестиглим агрусом, пліснявим грибом, старим тютюном, мокрим пером… Се називається проникненням, нутряним зрідненням із явністю.

— Чи можна вгадати майбутнє?

— Можна. Якщо носиш у собі відбитки всіх речей і подій, якщо вгадуєш череду моментів теперішнього і вчорашнього і нанизуєш їх, як намисто, на нитку, що тягнеться з сьогочасся в будучину.

— Можете щось сказати про наше майбутнє?

— Можу, але не хочу (сміявся). Скажу лише, що воно буде не гіршим і не ліпшим, ніж сьогодення. Розмиються межі між народами, а між людьми навпаки — поглибляться. Речі любитимуть, а людьми користуватимуться. Буде много перекупників і мало виробників. Той, хто виробляє, знає ціну і міру. Той, хто продає, ненаситний і нестійкий. Все буде покладено на продажу, як у тому храмі, з якого Господь виганяв гендлярів. І не буде одностайності й великодушності поміж людей. Се ослабить єдність нашого народу, хоча сама держава зміцниться і збагатиться. Будемо годувати півсвіту, зате душі спрагло шукатимуть поживу для своєї ситості. Тоді ще гостріше постане нестача служебників духу. Бо навчаться лікувати плоть, але не душу.

Вівчарський пес радше здохне, ніж покине стадо

— А як знайти своє служіння? Приміром, мені?

— Ти вже до нього підійшов — до служіння слову. Від новинок (газет) із часом відійдеш, бо се не служіння, а прислуговування. Світ страшно мудрований, хитросплетений. І все через надмір інформації з новинок, радіо і телевізії. Її буде ще більше. Вона порушуватиме рівновагу, розсіюватиме суть, руйнуватиме цілісність малого світу людини. Людині потрібні не просто слова, а опора в слові. Добре, якби ти вибрав сю путь.

— Але ж і в газеті можна служити словом…

— Ваші газети — се не слово, а слова, за якими захована правда. Людині не конче знати, що, де й коли стається. Важніше — чому і як?! Як не впасти, як піднятися. Слово має злагіднювати душу, засвічувати в ній сонце, осявати даром Святого Духа, а не пробивати чорну діру.

— Що найголовніше в писанні?

— Написане має бути пронизане любов'ю до всього земного простого життя. Має викликати довіру. Тоді слово важніше за сонце, яке то сходить, то заходить. Слово ж гріє і сяє завжди. Бо слово Згори. Пам'ятай: зі словами можеш робити, що хочеш, але й вони роблять із тобою, що хочуть. Путь сей складний і тривалий. Але служіння й не буває иншим. Вівчарський пес радше здохне, ніж покине стадо.

— Ви в служінні маєте задоволення?

— Задоволення я не прошу. Прошу спокою і забуття. І щоб ім'я моє було невідоме і не заплямоване… Хоча тепер навіть не знаю, як воно вийде, маючи опліч такого писаря (сміявся).

— Можете не боятитися — це ніхто не опублікує.

— Смішний ти, написане не пропадає…

— Та навіть якщо коли-небудь це й надрукують, хто в це повірить?

— Тоді що вони виграють, якщо не повірять? (Сміявся).

— Я постараюся написати так, щоб повірили.

— Тоді пиши для себе. Передусім ти сам мусиш повірити в те, що хочеш донести до инших.

Над нами розпростерте вічне Батьківство

— І все-таки про майбутнє: невже воно не буде кращим?

— Ми не можемо знати, що добро, а що зло. І що коли бере гору. Не сподівайся, що ліпше буде колись, перегодом. Будь гідний ліпшого сьогодні, сієї години.

— А як же страждання, якими сповнений світ?

— У світі много страждання, та не має бути щодо сього омилення. Ми обрані, і ми звільнені великою жертвою. Навіщо вигадувати собі страждання, коли тобі дано фізичну досконалість і духовний закон?! Навіть коли здається, що немає нічого, в тебе є життя, в якому є все. І коли зрадить нас тіло в немочи і прийде в занепад розум, — тоді повстане в силі вічний дух і, піднімаючись угору, знайде самого себе. Ми не сироти в сьому світі. Над нами розпростерте вічне Батьківство. А який батько хоче, щоб діти його страждали?!

— Але ж кажуть: у кожного своя доля.

— «Доля», як і «щастя», слово для мене не дохідливе. Та якщо тобі прийнятне, то можемо й ним послужитися: держи свою долю в руках міцно, так міцно, щоб вона направду стала долею. Мало хто осмислює, чому він знаходиться саме там, займається саме тим і саме так, а не йнак. Більшість воліють се пояснити волею обставин чи помилкою долі. Та ні, долю вибирають, долю заслуговують. Як і щастя… Навіть сажею можна намалювати щастя. Правда, сі слова — доля, удача, щастя — передбачають мріяння, прагнення, бажання, а треба діяти, працювати! Розвивати в собі дар прийняття світу. Добро завжди там, де ти.

— Скільки треба працювати — дванадцять годин на добу, як ви?

— Не знаю. Я ніколи не працював годинником (сміявся). Я працюю головою і руками.

— Але ви працюєте не для грошей!

— Так, і тому вони в мене завжди є (сміявся). Скільки мені їх треба.

— Тоді ця робота для чого?

— Се не робота — служіння. Ми ніколи не зможемо помогти всім людям. Та при бажанні можемо помогти хоч одному і дати надію иншим.

— Успіх залежить від кількості праці?

— Що більше працюєш, то більше ти успішний. Правда, се правило не завжди поширюється на гроші. Заможності можна досягти роботою, але багатими зазвичай стають у дозвільний час. У час вільного і радісного творення.

Творення — се безнастанне шліфування душі.

— Що таке творчість?

— Творити — се чинити опір.

— Опір чому?

— Сірости, дурости, злобности.

— Ваше служіння — творчість?

— Можливо. Я сію слово радости, слово здоровля.

— Писання — це творчість?

— Усе творчість, що є новими дріжджами для поживи розуму і духу. Молоде вино рве старі міхи. Старе вино мудро мовчить. Лише той, хто мовчить, має що сказати. Те, що написано на папері, крім Святого Письма, дуже молоде й сире. Є й старші книги, без буков — передання, письмо природи, шептання трави, густе мовчання каменю, пам'ять родової крові… Прислухайся до голосу дитини в собі. Жодна книга не скаже тобі того, що повість він… Коли твориш, то поводься, як жінка, що зачала: «у думах чистих, у мирних бесідах, без пристрастей палких, у спокої святім і в баченні святинь». Так уважав великий мудрослов Сковорода. Творення — се безнастанне шліфування душі. В бутні часи, поневіряючись російськими просторами, я працював якийсь час на заводчику, де виробляли кришталь. Зі звичайного піску. Щоб пісок став кришталем, його треба розпекти до 2300 градусів. А далі — шліфувати й шліфувати…

— Як би ви назвали себе одною фразою, одним словом?

— Світован. Родимець світу. Чоловік, що позбувся свого фальшивого «я».

— Але живемо ми в конкретній державі і в конкретну епоху.

— В залізний час…

— Чому залізний?

— Бо се час ув'язнення духу, гноблення суспільної волі.

Скільки волі й духовної сили в людей — стільки потуги в народу

— Коли так, то чи може бути вільною людина, якщо не вільний її народ?

— Може і повинна бути, бо людська душа є цілість, повнота. І скільки волі й духовної сили стягає та носить в собі вона, стільки потуги в її народу. Стільки його життєздатности, волі до звільнення.

— Але ж наші народи братні, фактично, один народ.

— Ніколи ми не були одним народом. Від зародження й понині. Народи створює вода.

— Що?

— Рухома вода — найбільша сила світу. Вона є природним витвором укладу, життя, ментальности. На Нілі постали єгиптяни, на Егейському морі — греки, на Рейні — німці, на Мертвому морі — іудеї, на Данських островах — данці, на Дунаї — румуни й болгари, на Драві — хорвати, на Дрині — серби, на Сені — французи, на Темзі — англійці, на Балтиці і Північному морі — латиші, естонці, шведи, норвежці, на Віслі — поляки, на Волзі, Оці і Москві-ріці — московіти, на Дніпрі, Десні, Донці, Дністрі і Росі — руські племена, що утворили велику державу Київську Русь-Україну. Доріг тоді не було, зате ріками, передусім Дніпром, легко добиралися до культурних земель — Греції, Болгарії, до Царгороду. Войовничі й заповзятливі руси їздили на всі чотири сторони світу, торгували, закладали на освоєних просторах укріплення, «городи». Під їх руку підпадали слабші племена, що теж стали називатися «руськими людьми». Тобто тими, що належали руським, платили їм данину, підкорялися їх князям. У тому числі і в'ятичі, що сиділи на Волзі та її притоках — Оці й Москві. Вони походили з ляхів, а відтак змішалися з жовтошкірими фінами, чудами, мордвою, мерею та монголами. Вони мали иншу мову і були напівдикі. Доки київські русичі не прибрали їх під себе і один із синів Ярославових прийшов туди володарем. Звідтоді пішло, що се землі «русскі», а народ «русский». Кожен народ у світі має своє ймено — німець, поляк, угорець, швед, японець, китаєць, грузин, українець, лише сей його не має. Тільки давню підвладну приналежність до русів — «русскіє». З часом вони почали називати себе московітами, не маючи до русичів ніякого стосунку. Навпаки, весь час проявляли осібність, нелюбов і ворожість. А з часу вимушеного злиття двох народів, з волі Хмельницького, для русів-українців настали часи безнастанного неспокою і руїни. Миша проковтнула гору і пішла далі глитати простори. Історія вчить, що народи, як і люди, старіють і слабіють. Проте нікому не вільно порушувати Божий порядок, за яким кожде плем'я дістало свій терен, мову і волю. Ніяким залізним заборолом не можна се загородити надовго. Його сточить іржа. Так, як точить вона сей залізний вік. Зі всіх його тріщин сиплеться іржа і олжа. Що є одне й те ж…

— Ви кажете — іржа. Але ж такої сильної держави, як Союз, немає у світі.

— І тюрма сильна, та хто їй рад? Але вернімося до Одіссея. Ті двадцять літ його блукань були не розвагою, а доброю школою. Штудіями над безмежними водами і під небесним шатром. Школою пізнання зримого світу, себе в світі і світу в собі. Потому, як він вернувся на Ітаку, то став ще ліпшим царем — царем своїй землі, свойому народу і самому собі. Твердо вріс ногами і серцем у свій грунт, не бажаючи чужих. Коли його хотіли чимось злакомити, підбити на щось, Одіссей лише добродушно одказував: «Я вже там був». І ті слова стосувалися не лише географії. Овва, такого «царського батьківства» наш народ давно позбавлений. Живе наче без голови і серця… Я ще застав австро-угорську корону, пам'ятаю настрої різних верств. Мільйони людей лягали спати в безпеці, бо знали, що їхній цісар сидить до півночі в робочім чуванні, а встає перед п'ятою і продовжує працювати біля свічок. Він замикав у собі звичай і закон. І люди додержувалися звичаїв і законів. І були відданими. Справдешня відданість глибша за закони… Влада — се нічний сторож. Живеш і не бачиш його. А коли стається біда, він захищає. Нічний сторож, а не нічний розбійник і кат. Застав я свого часу і такої ласки. І не лише я… Влада має нести в собі порядок світу і порядок речей. Гуманність нести. Тоді вона тверда і прийнятна. Володар — садівничий мудрих законів. Бо закони, які часто переступають, — лихі закони. Незручності роблять людей жорстокими, несвобода черствить серця, а негуманне поводження псує їх. Вони стають ворожими одне до одного, народ до народу, що в одному ярмі, і — передусім до влади. Іржа роз'їдає кайдани залізної держави. День при дні.

Гряде велика і тривала відбудова погубленої Материзни

— І що далі?

— Прийшов час, і Атлант не схотів більше держати на собі небесну баню. Його бунт потряс землю. Якщо рабів не звільняти, то вони звільнюються самі. Не можна силотугом ліпити різнорідні частки одна до одної. Ми народи різного слова, думки, звичаю. І се не можна стерти, знищити. І не можна відбирати в людини сенс маєтности, накопичення. І бджола його має, і білка, і сорока. А найбільше — людина, українець. Без сього він — як видерта з грунту рослина. Який то триб животіння — без кореня і без голови?! Що з того, що ми маємо золоті руки, та не маємо проводу, який би нас вивів із гнилого болота. Є «руководителі», що ведуть нас за руки.

— Але ж ми були колись великим народом, великою державою! Як це втратилося?

— У слові Україна корениться ймення давнього бога Ра. Рай — кРай — кРаїна — Україна… Се завжди був благодатний клапоть землі, і, природно, що його з усіх боків ласо дзьобали і розтягали. Ні князі, ні згодом гетьмани не могли надовго зібрати його у тверду жменю. Землю терзали, нищили, обдирали, ділили. Душа народу слабла в неволі, вивітрювалося почуття себевартости. Велика доба застала нас малими. На взір виходить, що ми більше люди слова, ніж діла, народ боротьби, але не перемоги. Та все ж Божа людина має бути вільною. І Божий народ теж. Се первина Божої справедливости і людської гуманности.

— Що таке народ?

— Народ — се вічно живий храм особистости. Він завжди прийме те, що прийме якась одна людина. Народ — се єдина містична душа тисяч, мільйонів тіл. Тому його не можна знищити, переробити на чужий копил. Як трава не виросте під горіхом, як огень не сховаєш у сіні, так не ув'язниш дух народу. Він може підупасти, захиріти, але в слушну хвилю підніметься і народить поводира. Такі люди неначе обрані небом, неначе се написано їм на роду. Хоч ми й видимо їх недоліки, нещадно судимо, зате не залишаємо, йдемо за ними. Такі провідники були в нашого народу і ще будуть. Бо се є Божим благословенням — в часи найбільшої руїни і занепаду зроджувати для нашого народу захист і опору — запорозьке козацтво, Сковороду, Шевченка, Франка. Вони зробили більше, ніж десятки армій. Тут я бачу Божу волю — зберегти сей народ.

— Чому ж тоді по стількох героїчних змаганнях, бунтах і революціях ми не закріпили свою державність?

— Головна наша притуга — моральний застій. Корінь нашої біди в тому, що ми не вчимося так, як треба, не розвиваємо високу традицію, котру нам полишили предки. Не піднімаємо її до мірила поступу передової людности. Не знаємо, що хочемо, куди й до чого йдемо. Ще чужинці, що побували в запорожців, дивувалися, що ті найменше з усіх християнських народів переймаються своєю будучиною. Біда і від неоднорідности, розбрату населення. Духовна єдність спільноти — ось головний стрижень. А він надломлений. Зродження народу починається з душі, зі Слова. Та я не певний, що національне легко підніметься в повен ріст, радше все почнеться з матеріального і морального. Се бджолина робота кождого просвітника, кождого соборника на своїм місці. Щільники нації теж треба наповнювати медом і воском. Гряде велика і тривала відбудова погубленої Материзни. Відбудова в спілці з духом, природою і землею. Болісне повернення відібраного Раю.

— Ви в це вірите?

— І ти скоро повіриш, і инші теж. Інакше для чого нам віра, надія і любов?!

Каміння у воді

І впала з побурілих небес осінь. Наче зісковзнула з соленої скелі, зваривши за одну ніч нажовто плетиво хмелю. Пішла з бляшаним дзвоном по нижчих корчах, по траві, що враз скулилася під крижаними росами. За вії, за брови чіплялося богородичне прядиво павутини. Голими п'ятами я мацав у траві горіхи і збирав їх до коша. Коли ноги вже судомило від студені, брався за яблука. Складав їх у пивниці на солому, пересипав попелом, перекладав сухим горіховим листям.

«Так вони дочекаються нас до яри», — казав Світован. Сам він пішов у Заломи за золотим коренем, а я домарив, чекав Штефана, що мав звести зілля до фельдшерського пункту. А звідти його перепровадять до Мукачева. Штефан приплівся зі своєю шкапою під обід. Кобила дрімала стоячи, похиливши пісний писок. Тепер вона і газда ще більше були схожі між собою. Я простяг заготовлену пляшку. Штефан тут же витяг зубами гичку і відсьорбнув. Від того звуку чи, може, гострого сливового духу кобила розплющила водянисте око.

— Як добре уп'єш — кози в золоті, — звеселіло видихнув чоловік. — Але і я не впорожні. Маю для тебе дрінген-пакет від Ількової дівки. З рук у руки, в цілости і сохранности, — простягнув жовтувату цидулу, перечеплену скріпкою.

Я запхав її до кишені, і ми стали ув'язувати міхи. Папірець розгорнув я по тому, як Штефан, глитнувши ще раз «прикурянки», неохоче розбудив кобилу. Це була телеграма від Толі.

«Кінець вигнанню статті попали цека комсомолу тебе відновили роботі посилають курси москву документи завтра обкомі видавництво схвалило книгу новел забрати аванс».

Я перечитав ще раз уголос і оглянувся. Довкола нікого не було, крім мене і дятла, що завзято довбав дуплаву горішину. Неначе достукував недомовлені слова. Головні слова завжди губляться між рядками — і телеграм, і книжок. Телеграма була адресована мені, але слова «цека», «обком», «курси», «аванс» звучали так дико, що я з натугою висновував їх зв'язок з моєю теперішньою особою.

Відтак я розгорнув аркушик, прикріплений до телеграфного бланку. Там було кілька рядків від неї.

«Той, хто крила має, відлітає… Рада за твої успіхи. Справді, до сліз рада. Хоча Москва сльозам провінціалок не вірить. Я з наївності гадала, що ти вічний студент, чи, може, вільний художник, мандрівний поет, а виявилося — птиця високого польоту. Не те що твої кораблики недалекого плавання… Ще раз дякую тобі за допомогу, за підтримку вітчизняної філологічної науки. І за той настрій, із яким я, як наївна Пенелопа, чекала твої кораблі. Найменше думаючи про свою курсову. Та ба, наївність таки не лікується.

Якщо коли-небудь твоя книжка потрапить до нашої бібліотеки, обіцяю прочитати її з великим інтересом.

А в іншому прислухаймося до народу, який завжди правий: не вродив мак — перебудемо й так.

Оля».

Очі мої ще трималися письма, а руки похапцем збирали речі. Пара білизни, кілька книжок, зошит, камінець із діркою-оком, сойчине перо, ікло дика, Олині листи. Ількова куча враз стала тісною для мене, витискала з себе. І запах її почужів. Осінь загострює запахи. З Горового гнізда я злетів, як перо сойки. Години за дві дістався Заломів. Старий, колінкуючи, оббирав коріння.

— Я йду, — промовив я за його спиною, збадьорюючи свій голос. — Мушу йти.

Він обернувся, зіп'явся на ноги. В його погляді не було ні подиву, ні запитання. Як і тоді, коли я стояв перед хвірткою на Поповій горі.

— Ніколи нікому не пояснюй, чому йдеш. А мені й поготів не треба пояснювати. Ми ж із тобою учні Одіссея, чи не так? Тут инший клопіт. Ти помагав мені, власне, працював на мене ціле літо. Я тобі винен…

Я спробував заперечити, але він зупинив мене жестом руки.

— Грошей я не маю. Відплачу тобі якимось робом пізніше. Неодмінно відплачу, — загадково всміхнувся в бороду. — Якщо пустишся напросто за поточиною, то виграєш якусь годину часу. Правда, автобус уже не застанеш.

— Не біда, я навчився довіряти ногам.

— Се добре. Тепер хай довіра піднімається вище — до серця й голови. Що ж, іди здоров, куди знаєш. Іди, і нехай руки твої будуть порожні і сильні, розум ясний, а воля здорова. Стелися, добрий путь! — благословив мене пучкою, в якій затис кілька стеблин, і обернувся до своєї роботи.

І я пішов. Побіг назламголову горбкуватим берегом, перелітаючи валуни й мохнаті купини. Вже на самому дні долини, де потік пірнав у ліс, я обернувся. Старий стояв на гребені схилу в повен ріст і дивився мені вслід. Верховий вітер шарпав, надував його сорочку, розвіював сиві кустрі волосся, що кольором зливалося з небом.

— Го-го-го! — крикнув я повними грудьми.

Він не зрушив з місця, лише підняв перед себою якось безпорадно руки, ніби промовляючи: «Що тобі ще повісти? Чим ще запомогти?»

Я помахав у відповідь і, задкуючи, увійшов під вільге і темне шатро дерев. Дні світящі залишав я за собою. І це розуміння гостро шпигнуло в серце. Більше я його не бачив, чоловіка, якого люди називали Вічником, а сам він себе — Світованом. Котрий прихильно протяв і мені шпарину в свій дивовижний світ.

Сонце пронизувало рідколісся, грало ламаними променями на камінні в глибині води. В тому водосвітінні воно ряхтіло зеленкуватим малахітом. Я згадав його слова, в які раніше не надто вдумувався: «Учитель, як камінь, залишається на дні потоку, а учні йдуть далі». Тепер їх прихований зміст відкрився мені й прорвався несподіваними сльозами.

(Минуть роки, і з'явиться гостра потреба дізнатися про нього більше. І розповісти про це. І я зайду до бібліотеки, де він колись доглядав приміщення і двір. Молоді бібліотекарки не пам'ятали його. Повели мене в книгосховище. Там, між темних полиць, сиділа бабуся в костюмчику з облізлим лисячим коміром. І сама як лисичка з давньої книжки казок.

«Аякже, пам'ятаю його, — проспівала тоненьким голосом. — Такі не забуваються. Без таких, яка казав поет, заглохла б нива життя… Він мені ногу вилікував, доти я з паличкою ходила. Ще він тут каміння збирав. А ми, дурні, сміялися…»

«Яке каміння?»

«О, то ціла історія. Над головним нашим корпусом, ще до реконструкції, здіймалася невеличка шпильчаста вежа. Дуже симпатична. Крихітні віконця були з кольорового скла — синього, зеленого, жовтого. І за якусь ніч дітворня порозбивала їх. Майже всі. Вежа осліпла, чорніла порожніми очницями… Не знаю де, та Андрій-бачі (його так називали — дядько по-угорськи) дістав десь кольорові скелця і відновив вітраж. Але тої ж ночі скло знову порозбивали. Він ще раз поміняв його. А біда та сама. Сторож не міг привартувати, хто і коли це робив. І от ми йдемо зранку на роботу, а наш Андрій-бачі збирає по двору каміння. Складає у наплічний кіш і носить на пустирище. Ми тихо хихонимо, а він збирає. За два дні визбирав усі камінці у дворі. І засклив віконця наново. Та їх розбили знову. Не всі, правда, може, каміння їм не вистачило. А старий, бачимо, на вулиці вже збирає. Люди йдуть тротуаром, він вибачається і збирає. Спокійний такий, з ясними очима, навіть веселий. Вулиця довга — роботи ого-го… Якось дивлюся з вікна — дітваки коло нього. Він їм щось розказує, вони роти пороззявляли. А далі — помагають йому. Засклив він вежу вчетверте, ще й рожевого скла додав. Стояли з хлопцями у дворі, він показував на шпиль, щось толкував їм. Два дні минули тихо-мирно… Чую гук у дворі. Визирнула з вікна — дітвора: «Де Андрій-бачі?» — «А вам його нащо?» — «Коли каміня будемо ще збирати? На вулиці Млиновій його повно». Бачу, старий виходить до них. З кошем. Почали сміття збирати. Перше — у дворі, а тоді й на вулицю перейшли. Правда, ніхто вже з нього не сміявся… Чомусь мені це не забулося. Наша завідувачка тоді питала, як з ним розрахуватися. Відмахувався. Ви, каже, якщо можна, дайте мені ті книги, що списали в макулатуру. І забрав цілий возик… А ви його знали?», — жваво поцікавилася бабуся-лисичка.

«Знав і не знав, — відповів я. — Вагу подарунків долі починаєш відчувати, коли самому доводиться збирати каміння».)


…Це було згодом. А тоді я продирався через хащу, яка дедалі густішала, набирала хмурості. Йшов наосліп. Гілки хльостали мене навідліг, терня дерло руки й лице. Сльози обпікали рани на щоках. Збоку дрижала жилка ріки, вела мене напутньою дорогою, «путею», як сказав би Світован. І тихо звучали в здриганнях розповненого серця інші його слова:

«Ми любимо вигороджувати себе, мовляв, час такий… Час погідний завжди. Час для нас, а не ми для часу. Час тече однаково. Се ми пливемо коли за течією, коли проти течії…

Ми створені для того, аби вічно прагнути Неба, бо воно відкривається нашому погляду, як усе инше. Все в нашому трибі має свій сенс. Все тримається берегів любові і тече, як ріка. Вона просто тече своїм річищем.

Доки ходитиме місяць у небі».

Мукачево — Косино — Анталія

home | my bookshelf | | Світован. Штудії під небесним шатром |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 18
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу