Book: Синій зошит



Синій зошит

Мирослав Дочинець

Синій зошит

Аркуші днів світящих

«Чому твої пісні такі короткі? — спитали якось птицю. — Чи тобі бракує дихання?»

«В мене дуже багато пісень, і я хотіла б донести всі».

Аварська приказка.

Сей світ — сліпе лоша: куди поведеш — туди й піде.

Світован.

Золотий мед віку

У книг, як і в людей, свої долі, свої дороги, свої мандри в читацькому світі. Три попередні книги — «Многії літа. Благії літа», «Вічник», «Світован» — були прихильно прийняті читачем. І не тільки своїм, українським. Можливо, тому, що в них найменше книжності. Адже справдешня книга — це окремий від автора світ, що розчиняється у світі великому. А письменники — «яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обнімають тіні». Бо ми тільки олівчики в руках головного Писаря…

Приходить час, і починаєш розуміти, що лише Природа може творити нову природу.

Так казав Андрій Ворон, чоловік великого вродженого обдарування, підсиленого світотворчим вишколом і терпінням серця. Його називали «незнищенним стариком», карпатським Сократом, Вічником і Світованом. Може, тому що за сто літ він світ перейшов уздовж і впоперек, торуючи дорогу до самого себе.

Планида водила його до білого волоса світами. Довелося, як кресалу об трут, обтертися об різні народи, аби від кожного потягнути по нитці — «на вишиття своєї, родимої сорочки».

Світован. А може, це слово від того, що на дорогах світу він світив собі та іншим? У цьому, власне, й корінь його простої й рятівної науки: шукати врадування, вилущати з соломи нашої юдолі зерно радості і передавати це словом. Бо всі головні слова — або поклик, або розрада.

І головним його покликом було — ставати доконечно тою людиною, якою нам суджено бути. Наповнювати собою порожнечу в собі. І заповнювати порожнечу світу собою. А розрада — в найпростішому: відчувати, що ти живий! І яким би світ не був, не треба забувати, що він — Божий.

Те, що спізнав за сто літ, — залишив нам, заклав до стільників бездонного вулика мудрості. Золотий мед віку.

Ці крихти одкровень, спостережень, зауваг і мудрих приписів, «кристали днів світящих», як любив він казати, і склали книгу «Синій зошит». Те, що не ввійшло ні до Заповітів, ні до Сповіді на перевалі духу, ні до Штудій під небесним шатром.

Відхиляючи всяке знахарство, Андрій Ворон відносив себе до «братства трав’яного, ягідного, деревного, вільного і миротворного». Знав і любив дерева та людей. Саджав сади для радості бджіл і птиць.

Його запитували:

«Як ви гадаєте: птиці щасливі, коли співають?»

«Може… Але щасливіші ми, коли слухаємо їх спів. Для щастя потрібен слух. Осібний слух, аби його вчувати і приймати».

Мовлено про птиць. Але ж для людини, мабуть, ще важливіше — вчувати і приймати голос мудрої любові.

Бо всі ми голодні любов’ю. Нестачею її для себе і невмінням дати її іншим. А книга, либонь, і є тим хлібом, що почасти цей голод тамує.

Так казав той чоловік, що добрим словом брав за руку і вів за собою.

«Бо слово — то Божа рука».

Мирослав Дочинець.

Те, що нас оберігає

Я не златоуст. І тим більше — не письмовець. Та я знаю, що люди більше вірять написаному, ніж почутому. Через те й розподіляю свій віковий прожиток на гуртовий пожиток. Як та криниця, що всім дає пиття. Сам я не пишу, додержуючись засад нашого Вчителя, проте радо відкриваю свої надбання тому, котрий, як видиться мені, з легкої руки пустить се у світ, знайде йому оправу слова. І може, прийде година — і пилюга, якої я наївся на довгих дорогах земної ходи, обернеться на золотий порох досвідчення. І ляже на папір одкровеннями душевного звіту.

І прислужиться, як і я служив світови, рукою і мислю.


Маю час. Увесь огром мого знаття і незнаття, усі комори мудрощів і храмина стягненого духу кільчаться, як дуб у жолуді, у двох словах блаженної пам’яти мого діда: «Маю час». Йому казали: «Поспішай, чоловіче, — скоро вечір…», або «завтра дощ…», або «буде голод чи война…» А він одказував шелестом губ: «Маю час». Усі бігли, хапалися за роботу чи за клопіт, чи за новину, чи за якісь добра, хапалися… хляли й одступали. А він тягся неквапом десь іззаду — і встигав. І збирав на голому. І сіяв на твердому. Бо він «мав час». Другі вже бігли за другим, хапалися за нову годину, за нову журу— а дідо мій держався часу. Пускав час поперед себе. І йшов за ним, як за плугом, ведучи одну борозну, а не двоє-троє нараз — і встигав. І діставав своє. І мав тілько, кілько належиться мати. Бо мав головне — час.

«Маю час», — промовляв я вслід за дідом щоразу, коли доба насідала зі своїми шаленими темпами, примушуючи приймати хапливі рішення.

«Маю час», — безкровно шелестів я дідовими губами, коли в мене забирали все дотла… Ті, що забирали, давно вже десь ізслизли, і зотліли їхні добра, а я — в часі і з часом.

«Маю час», — кажу я, обходячи давно приготовлений гріб. Бо те, що я направду мав і маю свого на сьому світі, — мій час. І поспішати нам із ним нема куди. З ним і в ньому — я дома всюди і завсігди.


Спитай себе. Рабин із Біробіджана, якому я лікував хребет, розказував: «Коли мені було двадцять літ, умер батько. Вмираючи, він сказав: «Я відкрив тобі двері, далі йди сам». Я позбувся наставника, який рівняв мені путь у житті. Тогди я уявив себе ним, ніби мені п’ятдесят років, і подивився на себе з висоти чужого віку і досвіду. І запитував себе, як чинити в тому чи иншому випадку. І знаходив рішення, які боявся прийняти сам. У сорок літ уявляв себе шістдесятилітнім, а в шістдесят — столітнім. Життя моє спростилося, позбулося зайвини, набуло цілости. Я перестав боятися помилок і страхів невідомости. Бо чого можна боятися в сто літ?! Я зробився молодий тілом і мудрий духом. Бо спостиг: хитрість життя в тому, аби вмерти молодим, але щоб се сталося якомога пізніше».


Онучці моєї сестри, аби заплутати її в просьбах, говорили: «Се буде завтра». Завтра купимо тобі цукрового когутика, завтра підемо на базар до Мукачева, завтра буде празник… Щодня раненько вона пробуджалася і радісно викрикувала: «Настало завтра!» І чекала обіцяної маленької радости. Слово «завтра» мало для неї чарівне звучання. Доки не з’явився я. Не просто і не скоро мені вдалося притлумити гіркоту ошуканого дитячого чекання. І притулити чари до слова «нині». Найліпший день — нині. Се празник, який завсігди з тобою. І не варт його відкладати на завтра…

Мені довелося (діти слухають очима) витягти зі скрині мереживо її бабки і пояснити, що се — її життя, її дні. Нині, завтра і завжди. Дні, зіткані мудро і красиво.


Я — горянин. І характерність моя — горянська. Характерність простору і висоти: все, що виджу і скільки виджу, — моє. Се помогло мені вижити в чужому світі лісів, долин, степів і морів. Нашого на сій землі тілько, кілько ми забагнемо. Кілько можемо понести і принести до нашого останнього земного наділу під тином вічности.


«Розум — не головне», — казав мені один розумний чоловік. Із часом я серцем збагнув його примовку. По правді, розум може бути холодний і хибний, а от серце треба мати розумне.


Вір у те, що говориш, — і тобі теж віритимуть.


Вітай, плекай свої маленькі перемоги. Помітиш, що їх буде більше, якщо будеш за них дякувати, примовляючи: «Я дістаю більше, ніж очікую».


Дуже важливо для власної цілісности — дозволяти й иншим зокола бути собою.


Любити — з сього все починається. І цим звершується. Любити себе, любити людей, любити життя, любити Бога.


Кожен день відкриє щось нове, радісне й цікаве, якщо будеш його стрічати й проводжати з думкою: «Сьогодні чудесний день, а завтра буде ще ліпший».


Почувайся повсюдно і завжди в безпеці. Любов до себе і до Бога оберігає тебе.


Їж рибу — і пливтимеш довго. І запливеш далеко.


Не поривайся врятувати весь світ. Передусім рятуй одну голову — свою.


Ти господар своїх слів доти, поки їх не виповів. А коли виповів — то вже вони твої господарі. Міркуй добре!


Шаную тих, котрі завжди і на все мають свою відповідь. Коротку і однозначну. Може, вона не завжди вірна, не така глибока й мудра, зате — своя. То люди ясного взору. Не затуманеного помисливістю душі, болісними сумнівами і чужими віяннями. Таким людям простіше і легше живеться. І тим, хто біля них, — також.

Хоча іноді погляди й міняються, то є звична річ. Звісно, людина — не зяблик, що лише одну пісню знає.


Чомусь люди люблять поразницьку приповідку: «Добре там, де нас немає». Вір у те, що добре там, де ти є, — і так воно й буде.

А ще люди гадають, що «судити» — від слова «судьба». Мовляв, хтось чи щось судить нас чи, вірніше, — судить нам. І коли щось не виходить, ми кажемо: «Не судилося». Такий у нас забобонний розсудок.


Чиніть, як зранені звірі: зализуйте рани. Великі й малі. Не залишайте їх кровоточити й гнити. Зализуйте рани душі, обходячи й вириваючи з серця жала кривди, як тернини.

Тернини зловорожого світу.

Нива душі і Дім душі

Щастя приходить і відходить, як сонячна година. А радість — її добувати треба. Вона як насінина, яку належить зрощувати, поливати, полоти, леліяти. Се — безнастанна робота на Ниві душі.

Головна наша земна праця.


Любов має чотири барви, чотири сходини, чотири зрілости. Спершу — увага, потім — вибір, відтак — досягнення,і нарешті, — служіння. Тими ступенями зросту ми піднімаємося від захоплення, через любування, сласність, кохання, — до Любови.

До головного свого Дому душі.


Виходь із самотности на люди. Будь із людьми і серед людей. Але залишай серце в чистоті й недоторканности небесної самоти.

Бо й Батько наш там самотній, і тим благий та досконалий.


Німецький офіцер у колимському таборі повідав мені про свого вчителя — здається, його звали Бюхер. Той чоловік досліджував «роботу і ритм» і дійшов такого висліду: що більше праця сповнена гармонійної ритмічности, тим більше результативна і продуктивна. Така робота, якого б роду вона не була, досягає схожости з музикою. Иншим словом — творча праця, що, крім усього, приносить задоволення й радість працівникові та користувачу. Я це й сам відчував на собі, а тут ще й дістав потвердження вчених людей. Добра і гарна робота не лише добре годує нас, але й живить душу.

Згадаймо, що й Бог наш був теслею.


Кожна людина тобі — «своя». І кожна для тебе є на своєму місці, якщоти — на своєму. З сього починається прийняття людності і світу.

Себто — людяність.


Все, що ми робимо корисного, є збереженням сущого. Подяка за те, що дісталося нам від наших попередників. Вищий вияв збереження — творення. Коли береш «для себе», а вертаєш — «від себе». Одна рука бере — друга віддає.

Без того немає повноти радости тривку.


«Отже, Бог — се остання надія?» — запитав мене, пригадується, один каторжанин після довгої нічної бесіди «по душам».

«Не остання, а єдина», — одказав я.

З надією, що й він до сього дійде, як дійшов я.


Приймай і розгрібай клопоти малою мірою. Себто починай із найбільших і найскладніших. І тоді цілі грона дрібних самі відпадатимуть. Думай не про волосся, а про голову.

Коли голова порятована, то й волосся ціле.


Ми, українці, любимо збирати гроші «про чорний день». І таки наближаємо його, відмовляючи собі у вигодах життя, в здоровому житлі, добрій їді, відпочинку. І часто потім тих «стиснутих» грошей не вистачає, аби порятувати себе на старості.

То чи не ліпше витрачати гроші на себе, а не на ліки?!



Три діви

Три діви, чи три жінки, будуть у тебе впродовж тривку. Не важливо, як їх буде звати, їх справдешні ймена: Насолода, Гіркота, Розрада. У кожної — свій час і свій манір наближення до тебе. І кожній — своя пожертва від тебе. Рівною мірою приймай їх щоразу, як першу і як останню, — і рівною мірою кожна наділить тебе жіночими чарами, приготовленими лише для тебе. Коли маєш жінку за єдину, то й вона служить єдино тобі.

І навіть якщо судиться тобі спізнати лише одну жінку, все’дно розкриється вона тобі в трьох лицях: насолоді, гіркоті й розраді. І нич не втратиш, ще й здобудеш. Але слід затямити: жінка нам не дається і не віддається; жінка — посилається нам.

Жінка — не поклик, а покликання.


Маленька дівчинка (було се в болотному краї Білої Руси) навчила мене, бувалого й тертого випробами бурлаку, безхитрісному способу мирного спочивку: «Засинайте з гарним спогадом — і усміх залишиться на устах до ранку». Так усе просто й мило.

Я й досі молюся, аби те дівча і її насіння мало високу долю.


Буває, чхнеш — і в очах аж просвітиться. І з хворотою так. Буває, заслабнеш тілом — а в душу наче яснота прийде. Може — щоб прояснити тобі нову потребу: як душа наша духом очищається, так і тіло треба звільняти від зайвини, що обтяжила.

Все держиться на коромислі рівноваги: як тілесне, так і духовне. І одне одним підпирається.


Все життя я тягнувся до високостей вселюдської культури. І все життя силкуюся обернути надбане для корисної потреби мого люду. Щоб зберегтися йому в здоров’ї, силі, волі, мудрости і майстерности. Себто — зберегтися і піднестися, яко народ. Власне, се і є головне моє служебне діло. Всі инші повинності — лише для обслуги його.

Кождому з вас теж можу нараяти: мостіть одну дорогу, прямуйте в один бік. Як той каменяр із молотом, бийте в одно. І тоді центр усього світу, сила всього живота вселиться у ваше служебне діло. І ви здобудете на сій ділянці виграш. Правда, треба бути готовим до того, що все инше, побічне, може змаліти і зникнути.

Такий закон концентрації сили. І водночас закон пожертви.


Давні люди, які придумували слова, були мудріші за нас. Вигадали слово «рай» і довго не думали над тим, як назвати свою материзну — край. Країна. Україна. Навіть крихітний клапоть землі може бути раєм, якщо є рай у серці.

А ми кажемо: добре там, де нас нема.


Коли поранити сосну, земля пошле їй через стовбур ліки — смолу, що затягне, загоїть рану. Хіба се не підказка нам?! Із ранами своїми звертаймося до землі, до природи, до Неба — і будуть нам ліки.

Бо хіба ми гірші, хіба маліші за дерево?!


Усім багатствам, усім вигодам, усім принадам і всім жінкам, які в житті були мені не доступні, складаю я нині подяку. Бо се були не втрати — а набутки, не поразки — а пожертви, не розчарування — а досвідчення. Втрачаючи дещо, набував я щось.

Недоступне — се не вершини, які ти не здобув; недоступне — се узбіччя, які ти минув на своїй дорозі.

Рятуйся чистотою

Коли мене запитують, що помогло мені перебороти лихоліття, вберегти себе і рівновагу духу, я довго не думаю над відповіддю: «Чистота. Чистота тіла, душі, потреб і помислів». У молоді літа се давало мені захист і снагу в протиборстві зі злом. У чистоті я був, як у броні. В поважному віці се є моїм опертям, становим хребтом, що тримає підупалі сили.

Кріпися в чистоті. Рятуйся чистотою. Служи чистоті.


Я давно вже не той, що переже. Не такі спорі руки, не такі бистрі ноги, не таке гостре око. І в дорогу вже не так легко пускаюся, як переже — тримаюся свого малого обширу. Проте добре знаний мені, Світовану, світ сам приходить до мого порога. І ходить поруч, як вірний пес. І доносить мені безгомінні новини, кладе печаті на близькі предмети — і я зчитую ті знаки — і пізнаю глибинний рух доби та далекий відлунок прийдешнього.

Світ ходить колами. І ми, його живі частинки, також.

Тому ми вічні в сій круговерті.


Чоловіка годі зламати. Якщо лише сам він не ламає вірности. Вірности самому собі, вірі, жінці і своїй материзні.

Сила вірности — се непереломний сніп колосків твоєї цілости.


Старості більше бояться молоді, ніж старі. Бояться втратити вигоди і втіхи молодости. А що боятися тому, хто не має що втрачати?! Чим більше я маю літ, тим менше я їх боюся. Вони — моє надбання, моя постійна подорож, в якій немає часу озиратися назад і журитися завтрашнім днем. Довгі роки дарують довгі дні, позбавлені спокус і страхів. Можна назвати їх многими і благими літами, як співається в духовному славні. Або заслуженою пристанню тихої води.

Бо старість — то є сталість і терпіння.


Вмирати — означає уміряти. В словах заховані для нас підказки. Отже, уміряти — зводити все до меншої міри. Відмірювати сили і провадити розмірений тривок. Надходить час, коли ми починаємо спускатися з гори в долину. Сил тратиться менше, їх можна розтягти надовго. Ліпше сам собі діли, уміряй, ніж має хтось урізати. Радіючи маленьким благам щодень, думай про смерть, — так радили давні гречани.

Правда, наш люд каже про се веселіше: збираєшся вмирати — сій жито.


Доброчесність не має бути зусиллям.Треба мати завжди і в усьому надію на благість. Тоді доброчесність стане для тебе потребою, звичкою.


Ми не прийшли з порожнечі. І ми не вроджені з нічого. Ми — посланці тих, що йшли перед нами. І до чогось дійшли. Щоб ми з того почали і теж до чогось дійшли. Се — безкінечний путь усіх і кождого. Залишаймо на сій дорозі надбань щось своє.

Се — наші віхи у безмірі вічности.


Я просто пливу. А инші думають: він знає, куди плисти, треба держатися його напрямку. І кидаються у ріку чужого досвіду, чужих сумнівів і помилок.

А я просто пливу — до берега.


Найбільше боїмося невідомого, непізнанного. Коли воно наблизиться, відкриється — у нас зароджується сила спротиву. Тому ворога, внутрішнього чи зовнішнього, слід якомога раніше викривати.

Буря вдалині страшніша, ніж над головою.


Кождий народжується з хистом. Та не кождий упізнає його в собі. Хтось злегковажить сим, хтось обере легші труди, хтось злякається покути. Я теж не зважився стати годованцем муз, хоча казали, що не обійдений талантами. Зате мав доволі знайомців серед людей творчости. І завсігди їх любив, тих, що вміють вилущити з соломи нашої юдолі зерно радости і передати се словом, барвою чи нутою. Вони яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обіймають тіні…

Для сього треба мати не лише поклик, але й мужність.


Відкрити себе — цілком, у повну силу — можна лише чужим. Але не близьким, тим більше — не рідним. Ти їм знайомий до дрібниць і подивувань від тебе не чекають. Як і від себе. А світові ти чужий і осібний, тому цікавий. Бути самим собою в чужорідному гурті легше, ніж у рідному.

Знатне ліпше видиться на відстані.


Ми, українці, стійкі в трьох речах: у працелюбстві — на себе; у відчутті громади — для когось; у молитовній вірі — для Бога. Себто, ми власники-осібники, волелюбні й боголюбні.

Тому українці є європейцями.


Велика рятівна мудрість у тому, щоб не чекати подяки за заслужене; не чекати добра за добро; не чекати повернення боргів, але самому борги повертати.

Мудрість самозбереження.


Всяке діло піде легше й веселіше, якщо назвати його — служінням.

Просте слово, а як служить!

Від чого просвітні наші дні

— Чи буде ще просвіток моїм дням? — палко допитувався я в мудрого монаха, з яким сидів у таборі на Колимі.

— Буде, — відповів він.

— Гадаєте, що так хоче Бог?

— Так хочеш ти, — сказав він і повернувся у свій куток до молитви.


Чекають щастя примарного, проминаючи божисті дні…

Так чапля чекає дощу, стоячи по коліна у воді.


Майстерність і досвід — не браття. За незрілого мастака я десять досвідчених ремісників дам. Бо вправність — часто вроджене обдарування або здобуте світотворчим вишколом і терпінням серця. І в кождому випадку се є потреба краси. Вміння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи і перебити його у свої поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Він вигадує в роботі те, чого не вміє і не знає.

А досвід — то знання вчорашнього дня.


Все головне — добувай із себе. Се я часто раю тим, хто готовий мене слухати. Се я радив і молодому новинареві, що починав працю на ниві словесній.

— Як писати? — доскіпувався він.

— Верни собі очи дитинства, згадай, як і що ти видів уперше. І так опиши. І нігда нічиєї ради не слухай — слухай лише себе. Та ще — Природу. Лише Природа може творити нову природу. — А про що писати? — не вгавав той.

— Пиши про те, як і що з тобою було.

— А якщо зі мною нічого такого не було?..

Прийшла молода жінка з бідою:

— Вуйку, завагітніти не можу.

— Як із чоловіком живете?

— Як усі…

— Чи файно вам удвох на самоті?

— Та спимо вкупі…

— Не спати треба, а любитися. Відкрито любитися.

— Як се? — питає з подиву.

— Коли на людях будете, при гостині, обніми чоловіка і поцілуй. Міцно поцілуй, так, аби всього в себе втягнути.

— Якось соромно… та ще при людях.

— А не соромно в діда дітей просити?..

— Поцілувати, кажете, вуйку? Сама?

— Сама. Але дуже смачно поцілуй. Так, аби губами і серцем.

— Такі ліки?

— Такі ліки…

За рік, дочувся я, найшлося в них хлоп’ятко. А я гадав — дівча буде. Бо ж від матері бризнула іскра на сиру солому любови.


Радування можна знайти в кождій роботі. Ще замолоду літував я на полонині в колибі вівчаря Данила. Чоловік простого замісу: на слово скупий, у роботі твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав різьблений, судину для молока — розмальовану, а долівку в хижі встеляв зіллям «для паху». І то ще не все: стриг Данило овець кожду на инший копил. Я аж приглядатися став — ачей привиділося! Одна ярка стрижена повздовжніми смугами, друга — поперечними, у третьої пасма перепліталися, котрась — із кіскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених вовняних панчішках… Отара як писанка. Узяв я Данила в допит:

«Як сю химерію розуміти?»

Чоловік здвигнув плечима:

«Та як… Скотинка, яка не є, — а Боже сотворіння. Чому б їм, як і нам, не мати бодай якусь свою відміну? Посмійся з мене, з дурного пастуха…»

«Ти не пастух, Даниле, — сказав я йому. — Ти — пастир».

Шукаймо врадування на кожному ступі.


Дерево росте — для себе. Для себе цвіте косиця і співає птах. А нашим очам і душам від того тепло.

Можна робити щось для себе, але з таким сенсом, що се ще більше прислужиться иншим.

Золота тінь душі

Природа спершу нас кличе до життя. Потім кличе до росту, до знаття, до втіх множення, до підйому, до мандрів, до спокою… І дає нам на те сили. А далі чекає від нас віддавання. Бо природа як покликає, так і відкликає. Те, що візьмеш, колись треба вернути. От ми й вертаємо, віддаємо, а природа покволом забирає своє. Забирає дотла.

І залишиться лише те, що їй не належить: засів твого слова, твоєї любови. Золота тінь душі.


Сліпий не видить — і змирився з тим. Він усе навпомацки знаходить, силкується пізнати невидиме — і так живе, майже, як зрячий. Знаю я і глухих. Ті недочувають, сердяться на того, хто говорить тихо й невиразно. І домислюють собі недочуте… Ущербним простимо, та скілько так живуть, котрі з добрим слухом і здоровими очима! Самі собі більма ліплять і вигадують глухоту, щоб не чути голос правди.

Ліпше сліпота дії, ніж глухота обману.


Є гріхи і є огріхи. Перші заглушують ядучим бур’яном ниву життя душі, не дають сіяти Духу. А огріхи — непроорані частини поля. Так кажуть земледільці. І так могли б сказати сіячі поля духовного.

Зіб’єшся з борозни — порушиш межі.


Доброта, як сіль, як криця, як кремінь, — має бути твердою.


Моє життя — як дикі черешні. Таке ж солодке, гірке і квасне водночас. І таке ж рясне та буйне. Я й сам приживався і пускав корінь там, де инші дерева не держалися. І споро ріс, і оббілював себе цвітом, і стягував у хребет духовного стовбура терпке вино землі, і відкрито родив для кождого голодного, прикривав бездомного…

Може, тому ягоди дикої черешні так мені смакують.


Кожда птиця своїм голосом щось виражає. Курка журиться, когут нагадує, соловей тішиться, зозуля стверджує, зяблик нудиться, дятел рахує, сорока провіщає, сова страшить, орел застерігає, фазан сердиться, гуска гонориться, журавель жаліється, галка запитує, перепілка бідкається, дрізд заманює, кулик хвалиться, ворона кличе…

Кожда птиця своїм носиком живе.


Гілочку гортензії відлучив я з куща в парку і посадив на своїй Поповій горі. На третій рік вона врешті зацвіла. Та зовсім иншим цвітом — блідим, слабеньким, як у зотлілої онучки. Тут, у напівдикій діброві, на пісному, крем’янистому глинищі їй не вистачало поживи, тепла й рятівного поливу. Гортензія по тому ще рік-другий цвіла, правда, якось скупо, приховано, ганьбливо…

Так відцвітає жінка, якій не вистачає вітамінів любови.


«Діду, у вас добрий зір?» — питає мене онука моєї сестри.

«Добрий, — одказую. — Виджу на чотири п’яді вглиб землі».

«Діду, я серйозно. Чи можете вдіти нитку в голку?»

«Можу», — кажу і одним духом засиляю нитку із заплющеними очима.

«Як се ви так годні, діду?»

«А так: для сього не треба й очей — доста повіками чути протяг, що тягне через вушко голки…»


Либонь, один лише раз я піддався заздрості. Було се в Абхазії, де ми висаджували пробні каучукові ліси. Відшуміла злива, та така, що несла гримучою рікою стовбури дерев і трупи звірів. Я йшов вуличкою і раптом учув стогін. Людський стогін. Крізь густий живопліт ірги та жимолості побачив я нужденного чоловічка — забрьоханого, мокрого, босого і в дірявих штанях. Ріка віроломно підмивала його дворище, забирала берег цілими грудами. А він, нещасний, пхав у ті вирви хмиз, солому, якось се перев’язував і кріпив камінням. Вода виривала з рук віхті, облизувала каміння і тягнула на дно, та все ж спадала. Чоловік воду перемагав. Довге волосся падало йому на очи, і він його відкидав, як хворост. Готовий був видерти чуприну і кинути в мощення забереги, бо матеріалу бракувало. А може, він просто не мав за що постригтися…

Я впізнав сього мегрела: він був звіроловом, доста невдатним, і все зароблене пропивав. А тепер, сам стогнучи, як зранений звір, спасав свій терен від дикої ріки. І я йому позаздрив: чоловік стояв на своїй землі і утверджував її руками, зліплював кров’ю. Нещасний, він мав яке-не-яке, але своє гніздо. А я такого не мав. І не мав тепер що спасати, не мав що захищати нігтями й зубами…

Мені було порожньо, і ноги повели мене в духан. Але сам пити я не міг. Купив жбан вина, сиру, буханець хліба і пішов до того бідаки.

«Я хочу випити з тобою і скропити вином твій берег, аби він стояв, як скала».

Мегрел ударив себе в запалу грудину:

«Добре, але я не маю горняток. Ріка забрала все начиння».

Може, він брехав, може він усе пропив…

«Не біда, — сказав я. — Будемо пити з лопухів. Лопухи залишила ріка?»

«Лопухи залишила».

І ми згорнули тверде листя в цівки і пили з них густе, як наше мовчання, вино. Нам було про що з ним помовчати…

Тоді, на чужому напіврозореному обійсті на березі чужої ріки, я загадав, що колись повернуся у свій Сріберний край і зліплю собі маленьку хижку. Свою.

Спочутливість — перша правда

Правда понад жалість — так кажуть тверді правдолюбці. Либонь, тому й тверді, що затверділи серцем. А я вважаю, що спочутливість — понад усе. З неї й починається перша правда світу. Її більше в милосерді, ніж у справедливости.

Людям треба мирволити (є таке давнє, повноваге слово), себто — давати мир і волю їх бентежним душам.


Для малодухих маю ще один пам’ятний відбиток зі своєї планиди. У поліклініці, де я склив вікна, служив немолодий уже масажист. Золоті руки мав той чоловік, я б сказав — зрячі. Бо кожду кісточку, кождий суглобик, кождий нерв хворого ті руки неначе виділи. І чинили дива. «Масаж, — казав він, — се заклинання тіла, поступове вигнання з організму зайвої, хворої речовини, переливання одної енергії в иншу. Се доторк двох кресал, що викрешують іскру життя. Ворожба рук!»

Дійство своє він починав із пальців ніг. Один палець масажував п’ятьма способами, кожду ділянку по-иншому. Десь — подушечками пальців, десь — кісточками, а десь — нігтями. Легко, вкрадливо оброблялися глибинні життєві точки, замуровані солями. І коли той панцир нарешті розтрощений — радісний біль народження пробігав нервами. Пальці його в глибинах плоті невтомно добиралися до криниць нервової сили. І ними, наче струм електричними дротами, починала колобродити обнова життя. Життя, що струменить від трепетного клубка в грудях, який ми називаємо душею.



Загад масажиста — розчистити сі животворні проходи, захаращені всяким мотлохом нашого тривку, брудом довколишнього світу і брудом власних думок. Масаж той був — як вино. Спочатку збуджував, відтак п’янив, затим розморював. Я теж, припрошений приязним масажистом, спізнав того частунку. Якщо за перших сеансів кривишся від болю і напруження, то після п’ятого ледве здержуєшся, аби не заснути під гойними руками.

Вельми поважні люди записувалися на масаж за місяці вперед. Такі знатні були в нього руки! Усе слава Богу, якби не одна дрібничка: на кистях чоловік мав лише по два пальці. У войну служив сапером — там і лишив инші свої шість пальців. Я насмілився його спитати:

«Як же тобі вдалося дійти такого чину?»

«Після лікування добрий доктор-полковник хотів мені, каліці, помогти, дати якусь роботу в шпиталі: «Ким би ти хотів бути, хлопче? Лише не кажи, що масажистом». Усі довкола так зареготали, що я твердо вимовив: «Хочу бути масажистом». І ось я тут…»

Отже, солодкі мої,думаймо про те, чого хочемо, а не про те, чого не хочемо.


«Ти перейшов світ — і зберігся, — дивуються декотрі. — Як се тобі далося?»

«Бо я світом ішов, а був понад світом».

«Як се розуміти?»

«Дивився на світ ніби Згори — світлим взором. Так, як Господь раяв: світло твого тіла — очи».

Ми є такими, якими видимо світ. Яким би світ не був, не забуваймо, що він — Божий.


«Ти походив немало чужиною, — допитуються инші, — та все-таки вернувся домів. Чому?»

«Потяг далини солодкий. Мандри дають знаття і досвід, але правдиві знахідки мудрости і радости — дома».


Хвороби не бійся. Стрічай її, як дощ, котрий має щось промити; як спеку, яка має щось випалити; як вітер, що має дещо розвіяти. Наша природа, як і природа велика, має споріднені закони.

Дні нездоровля можуть стати великими днями нашого життя.


Де б я не був, завжди дещо залишав. Хтось щось брав і тягнув за собою, обтяжуючи собі ходу. А я йшов легко, порожнем. Та ще й відщипував зі свого багажу. Як мисливець у тайгових обродах, залишав по собі дрібку соли, сірничину, жменьку крупи. А можна й по-иншому сказати: сіль правди, огниво мислі, хлібець добра… І що я спізнав при сьому — наповнення. Все, що залишав по собі за сто літ, тепер зі мною, в мені — складене, наче в стільниках бездонного вулія.

Золотий мед віку.


А ще я ніколи не затоптував чужих слідів. На болотах чужий слід — порятунок. Та й на житейських дорогах, якщо добре розмислити, теж хтось уже ступав перед тобою. І коли не погордуєш схилитися, матимеш велику поміч. Пригадую, як на Криті море бавилося моїми слідами на піску. Велике вічне море мало до них увагу — і мене се невимовно втішало, як дитину.

Міркуймо, які залишаємо сліди.

Скриня маленьких секретів

Є знання, які наче й непотрібні, але радісно тримаються твоєї голови. Десь у різні часи в різних місцях і від різних людей ти їх набув і держиш у скрині пам’яти про всяк випадок. Такі собі маленькі секрети на пожиток для уважливих.


Голу жінку комарі не кусають. Цілком голу.

Запах відчуєте гостріше, якщо ніздрями затримаєте воздух, аби зігріти його.

Багато голубів — на ситий рік.

Гіркий перець (я його люблю) не слід кусати, ліпше різати тоненькими кільцями і так доносити до рота.

Птиці в тривалих перельотах набивають собі під пахвами тверді мозолі, які їм помагають «різати» вітер. Як мозолі наших сердець.

Муравлі — великі п’яниці. Вони підгодовують власними яйцями мушок, котрі пирскають п’янкою слиною.

Зозуля кує — пару собі глядає.

Щука в місяці маї міняє зуби.

Когути на світанні починають піяти з дальніх кутків.

Птиці ніколи не співають над морем.

Голуба барва холодить око, освіжає простір.

Гроші, як ніщо инше, пахнуть своїми хазяями.

У жінок природна увага до деталей. Тому вони найліпші слухачі.

Коли ми сміємося, вік наш визначити важко.

Перед грозою пахне рибою, після грози — раками.

Найголосніше співають птиці-самці. Надто коли самиці сидять на яйцях.

У стаді першими йдуть черлені корови, за ними чорні, далі — бурі.

Сніг найліпше пахне в ранковий час.

Не випалена добре цегла робить будинок сирим і рихлим.

Стара книга пахне так, як і стара людина.

Птиці незміримо більше сидять, аніж літають.

Не кидайте у птахів каміння — розклюють ваші добра.

Найлегший день — четвер. У четвер піддаються й труднації.

У неділю пси по-иншому гавкають.

Аби квашення не пліснявіло, на дно діжі слід класти річкову гальку.

Колючі вуса — колючі очи — колючий язик.

Зозуля в голому лісі — на «голий» рік.

Компас у лісі — дерева. З північного боку гілля росте погано.

Євреїв воші не люблять, бо в них квасна кров.

Ведмедиця, коли зачує кончину, родить у барлогу двійню.

Ведмідь ніколи не зачепить жінку.

Ведмідь, коли заб’є ведмедя-суперника, хоронить його в ямі.

Перепілка водопій не шукає — п’є росу.

Потреба запитувати

«Чи я теж помру?» — спитала мене якось дитина, сусідська дівчинка.

«З усіма се колись стається», — сказав я, заскочений зненацька.

«А хіба я побачу, що вмерла?» — поцікавилося дівчатко.

Я був оглушений тими словами. Направду: хіба з тобою може статися те, чого ти не зазнаєш? Для простої дитячої душі смерті не існує.

Але ж ми — великі діти.


«А як ти став дорослим, діду?» — запитала мене та дівчинка иншим разом.

«Як? Мені дуже любилося бути дитиною. Я хотів лишитися нею завжди. А дорослі мені весь час наказувати: «Хоч умри, а будь людиною!» От я змирився і став нею».


Йшов бродник полем і перестрів жінку:

«Поможи мені, молодице, вийти на битий шлях».

«Ніколи мені», — відмахнулася та.

Пішов далі старець і побачив косаря:

«Не покажеш, добрий чоловіче, як потрафити на путь?»

«Чому би ні?» — зрадів той, що перепочине, а заодно й почує щось нового від мандрівця.

З тої пори чоловік робить і спочиває — ділить час порівну. А жінка все в роботі — і все їй ніколи.

Хіба важко ми робимо не для того, щоб легше жилося й ліпше спочивалося?!


Потреба запитувати навчить тебе більше, ніж самі відповіді. Якщо хочеш почути правильну відповідь, навчися правильно запитувати. І не конче инших, але й самого себе. В прикростях, нещасливих збігах, невдачах запитуй себе: що доброго в сьому? І щоразу щось найдеш. І дедалі частіше в попелі втрат зблисне тобі золота крупа.

Сій запитання, що зрощують знаття.


Де біда наших нещасть? У Біробіджані знався я тісно з одним рабином. Сила люду ходила до нього на розсуд. Чоловік знав кріпко богословську науку, а некнижна мудрість його була — як вода. Не міг я начудуватися, що для кождого мав той різний одвіт. І дуже часто — без слів. Питали його, приміром, різні люди: «Чому я такий нещасний?» Відповідаючи одному, рабин постукав себе по чолові. Другому — по серцю. Третьому — по кишені. Четвертому — нижче пояса… А коли я найшов слушну хвилю, щоб і собі запитати, старий мудрагель здвигнув плечима. Видати, руки його втомилися «говорити», не кажучи вже про немічний у деяких випадках язик.

На той час я вже знав, що головного в сьому світі словами не поясниш.


«Діду, ви боїтеся вовка?» — спитало мене сусідське дівча.

«Боюся», — відповів я.

«А як боїтеся?»

Я подумав і почав трястися.

Дівчатко глянуло на мене спочутливо:

«Діду, вовк не такий страшний! Дивіться: я теж боюся, але моя шкіра не трясеться…»

В котрий раз дитина дала мені урок простої мудрости.


Навід старших. Пригадую, як дідо Стойка зБаната радив мені, молодому: «Поклади журу в горнець і закопай у хащі».

А ось дещо з напучувань китайця Чан Бао, з яким ми зійшлися в тайговому ловецтві: «Не оглядайся без потреби на те, що чиниться довкола. Те, що стається коло тебе, але без тебе, — власне, й не стається. І тобі немає до того жури».

Кукумир, що звікував свій тривок у хащах Алтаю, признався якось: «Смерть обходить мене, бо я їй відмовив».

А руський монах на Афоні висловив особливо втішну для мене заувагу: «Доки ти не довершив свого діла, ти не вмреш…»


«Діду, яких вибираєте собі друзів?» — хитро запитав мене один хлопчук.

«Багатих», — одказав і я хитро.

«Щоб можна було позичати в них гроші?»

«Ні, щоб вони не позичали в мене…»

Звичайно, то фіглі. Але тоді я по-серйозному запитав його:

«Чи знаєш, що ми все життя шукаємо, що чекаємо?»

«Не знаю».

«Сродних нам духом людей».


«Діду, який день ви більше любите святкувати: іменини чи день уродин?»

«Іменини та дні уродин своїх приятелів…»


Дивні люди. Коли мені було дванадцять літ, я на випробі в гімназії читав з пам’яти псалом за псаломом і числив у голові силу-силенну загадів. Ті, що слухали, закочували очи: «Невже в такому віці можна стілько знати?!» А тепер, коли мені дев’яносто, теж чудуються: «Невже в таких роках можна ще стілько знати?!»

Дивні люди.

Чудесне і нове

Часто тіснив мене розпитами один молодюк, що марив стати письмовцем.

«Про що б мені написати?»

Ми їли вишні, і я сказав:

«Напиши про кісточку вишні».

«Навіщо? Кому се буде цікаво?»

«Ну, хоча б мені. А може, ще комусь. Та головне, щоб писати цікаво було тобі».

«Хіба книга — се, передусім, не цікава розповідь?»

«Книга — передусім, проповідь. Себто — розказування, показування і навчання».

«Що є головним для того, хто пише?»

«Віддавати читальникам радість свого серця. Письмо — не складання хороших слів і думок. Се — складання всього хорошого і радісного, що є в письмовця».

«Як маю писати книгу?»

«Так, як полотно ткати. Нитка до нитки — біла, чорна, жовта, черлена, зелена синя… А для ока воно грає».

«Себто, мистецтво — гра?»

«Гра. Проте не очи щоб грали, а в очах щоб була гра».

«А як я оціню свою працю?»

«Ніяк. Куриця несе яйця, та оцінити їх не може».

«Як багато треба писати?»

«Всяка робота вимірюється мірою свіжости і радости. Тоді дає добрий плід. А в зажерливости дві доньки: «Давай, давай!»

«А коли приходить певність у роботі?»

«Певність складається з потреби, з необхідности».

«Писати слід про щось нове?»

«Про нове».

«І про чудесне?»

«І про чудесне. Але затям собі, що чудесне — завжди нове, а нове — завжди чудесне».

«А як знати, що написане чудесне?»

«У п’ять разів сильніше має хвилювати тебе написане, ніж читача».

«Тоді, гадаєте, я можу стати другим Мопассаном?»

«Нащо ставати другорядним Мопассаном? Ліпше бути першим Мироном».

Він так підписувався в газетах.

Фарби серця

Давні слов’яни, лісовий народ, пізно почали займатися конярством. Коні були дорогі, їх було мало — мабуть, тому що слов’яни не любили кумис. Кінноту вперше пустив у брань Святослав, хоч і невдало. Коней він любив, держав велику стайню. Князь велів богомазам, аби замальовували його улюблених коней. Проте ті мальовидла йому не любилися. Нагодою запитав заїжджого маляра:

«Чому воно так мертво виходить?»

«Тому, що твої мистці занадто довіряють своїм очам».

«А ти сам спробуй, коли такий тямковитий».

Маляр той роками жив у конюшні, їв із кіньми і спав. А відтак десь ізслизся на десять років. Об’явився в печері, там малював. По пам’яті малював коней… Принесли ті образи до князя, і вельми вони його вразили. Оксамитом грали на полотні кінські крупи, шаленством роздувалися ніздрі, іскри сахтіли з-під копит. Наказав князь привести й живописця.

«У твоїх мальовидлах я не впізнав жодного свого скакуна, проте вони тішать око більше, ніж коли милуєшся живою худобиною. Звідки ти добув такі фарби?»

«З серця».

Князь винагородив його щедро. Правда, більшу нагороду той уже мав — зіркість внутрішнього ока.


Те, що люблю.

Люблю день за його теплу і світлу повноту. Вдень я росту з травою і малими деревами.

Люблю ніч за живлющі сутінки. Вночі я пливу рікою тиші.

Люблю сонце за його священний огень, що випалює цвіль світу. Купіль його ясноти вибілює кости й думки.

Люблю місяць за мовчання всевидящого ока. Нитками його променів піднімаються в небо мріяння-сни.

Люблю вітер за вчасне приношення змін. На його ситах я пересіваю свої сумніви і надії.

Люблю дороги, бо вони мощені камінням вічности. Я — збирач сього каміння. Я — збирач доріг.


«Та що ми годні зробити?» — бідкається ледве не кождий другий. Що? Можемо бути такою людиною, щоб світ став ліпшим, ніж був.


Споглядай світ очима, а не мозком. Без оцінки й судження споглядай. Тоді ясности більше буде. І в ясноті звичне постане незвичним. Таким, яким направду є. І до двох очей твого видження додасться третє.


Якщо ти йдеш комусь чи чомусь навстріч, ти — покликаний. Ти — надихнений творити поміч.


Ще раз про щастя. Ішов якось дорогою мудрець, милувався околицями, тішився життям. Запримітив чоловіка, що згорбився під тяжкою ношею.

— Чому ти завдаєш собі таких мук? — запитав мудрець.

— Я мучуся для щастя своїх дітей і внуків, — відповів чоловік. — Мій прадід ціле життя карався для щастя діда, дідо гарував для щастя мого вітця, отець — для мого щастя, і я готовий весь свій живіт мучитися, аби лишень мої діти і внуки стали щасливими.

— А чи був хоч хтось у твоїй родині щасливий? — спитав мудрагель.

— Ні, але мої діти і внуки неодмінно будуть щасливі, — відповів бідачина.

— Неписьменний не навчить читати, а кріт нігда не виховає орла! — сказав на те мандрівець. — Спершу навчися сам бути щасливим, тоді й зрозумієш, як зробити щасливими своїх дітей і внуків. І то буде найціннішим даром для них!


Сходження до малости. Першим учительством любомудрія в гімназійну пору став для мене гречин Сократ. Переже я знав одне головне слово — «Я». Після того, як зачерпнув я його науки самообмеження, ся формула змінилася на «Я і Сократ». Наступним щаблем стало «Сократ і я». А далі, опершись на твердь зрілости, залишив лише одне — «Сократ». Поки й те ім’я не заступило инше в своїй всепоглинаючій силі Духу — Ісус.

Так великість учителів вела мене до власної малости. Малости, яка підносить.


Бери дещо — давай щось. Хто не дає більше, ніж бере, той ніхто.


У нинішню добу впускай зі свого минулого лише те, що твоє і для тебе.


Люблю мандри. Бо се — гра з часом і простором. У мандрах живеш почасти ніби ще до себе, а почасти — після себе. Та головна засторога в мандрах — зберегти серце. Не вичовгати його, як підметки.


Призвичаюйся ходити босоніж. Навіть у обувці ходи так, ніби ходиш босака.


Високий чин уміщує слово «чинити». Весь час щось чини. Накопичуй учинки. Се комора твоїх нетлінних скарбів. І вищий чин служіння.


Пам’ять — не в пам’ятниках. Однак люди люблять їх ставити людям — ідоли в камені та металі. Якби моя воля, я б клав пам’ятники хіба що корові, бику, вівці, куриці, собаці, яблуку, сливі, винограду, помідорі, капусті, часнику… Тому, що приденно нам служить, що годує нас. Мені під смак мудрий гумор одного великого чоловіка, якому хотіли здвигнути пам’ятник у Римі ще за його тривку. «У скільки се обійдеться римлянам?» — поцікавився той. «У шістдесят золотих», — відповіли власті. «Дешевше вийде, якщо я постою на постаменті живим», — сказав великий римлянин. Його й досі пам’ятають і без пам’ятника.

Правдива пам’ять — нерукотворна.


Ще раз про довгожительство. Довго вчися — і будеш довго жити. І плекай звичку діяти. Дія мучить, але й учить. І освіжає, кріпить нас. Труди праведні подовжують дні, не дають пощезнути, як пустоцвіту. Мене один можновладець із Москви називав і так: «нещезновенний старик».


Розумний дурному толерує й благоволить. Дурень же ніколи не любитиме розумного.


Дві міри бажання. В бажаннях наших, як і в усьому, має бути розрахунок. Як у крамниці. Бажай лише стілько, за скілько зможеш розплатитися. Бажай стілько, скілько, в разі чого, зможеш покинути і не гризтися втратою. І так у всьому.

Ціни і цінності

Як файно віншували запорожці тим, кому вручали гетьманську булаву: «Дай тобі Боже лебединий вік і журавлиний крик!»


Будь дитиною! Зберігай відчуття, що в тебе — всього з лишком. У природній мудрости своїй діти вважають, що їм досить хисту і снаги, аби мати те, що їм треба. І що вони гідні того, аби мати се.


Дослухаймося, як кличе нас природа. Косиця кличе пахом. Дерево — плодом. Животина — покірною відданістю. Птиця — співом. Риба — пругкою силою. Комашня — потішною музикою. Ріка — свіжістю. Гора — схованою силою. Луг — розлогою красою. Поле — ситим спокоєм. Небо — пречистим безміром. Звізди — чаром потойсвіття. Камінь — непорушною твердістю. Сніг — сліпучою чистотою. Дощ — спасительною щедрістю…

То не просто звуки і барви — то поклик і гоєння.


У перші три секунди ми «впізнаємо» людину: які добра чи загрози може вона нам принести. Се відкриває нам глибинне нутряне чуття без участи розуму і досвіду. При зустрічі з новою людиною я маю звичку проказати подумки: «Господи, дай їй добра і щастя». Таке нечутне віншування все’дно вловлює чужа душа — і настроєність незнайомця до тебе складається по-иншому. Я се відкрив і випробував на звірах у свою лісову бутність. Можна було обходитися без звуків і рухів: звірі майже поголовно відчували мою нутряну приязнь і бажання їм добра. Зчитували стан мого серця. Так я долав їх ворожість, прихиляв до себе і мав від них хосен.

А ми — ті ж звірі, лише підкультурені поступом.


Вже нині, в оцю мить, цінуй те, що маєш. Не чекай, поки час змусить тебе зробити се.

Бо тоді вже тої цінности може не бути.


Правда має дивовижну силу міняти нас. Від самого кореня міняти. Коли говоримо правду — собі та иншим — вона стає частиною нашого минулого.

А брехня — долею майбутнього.


«Старим тяжко», — гнітяться люди. Так, старим буває тяжко, але до сього часу ніхто не придумав иншого способу прожити довше.


Наймирніший народ — українці. Бо хто ще своїх ворогів називає «воріженьками»?!

Мирний народ — сильний народ, бо мир старший за войну.


Коли після парення у своїй лазенці і вимокання в глиняній купелі я запарюю чай із дванадцяти зіль, у мою хижу заселяється ще одна душа — душа трави.


Найчастіше удача приходить до того, хто її не потребує. Удачу можна обійти, і вона весь час буде тебе наздоганяти.


У кождого свої цінности. Для прикладу: були два браття — багатий і бідний. На Різдво багатий брат надіслав бідному картку з гратуляцією і підписав: «Йоганн Бетховен, власник маєтку». Бідний брат відправив у відповідь своє вітання, яке підписав: «Людвіг Бетховен, власник голови».

Є ціни і є цінности.


Мірка доброї роботи. Коли я був малим, дідо раяв мені: «Роби все так, як робиш для себе». Коли я набрав літ, учені люди повчали: «Роби так, як книжка пише». Коли я зріс у дусі, я сам дійшов розуміння: «Все робити треба — як для Бога».


Не тонуть, падаючи у воду. І тоді, коли борсаються у воді, теж не тонуть.

Тонуть, коли стоять у воді.


Те, що робиш нині, важніше за те, що збираєшся робити потім. Що було — того вже не немає. Що буде — того ще немає.

«Коли-небудь зробиться» — се тепер. «Хто-небудь зробить» — се ти.


Всі ми різні у своїй схожости. І схожі у своїй різности. Те, що хтось може, можеш і ти. Те, що ніхто не може, не зможеш і ти.

Я такий, як ти. Ти такий, як я.


Всі великі войовники вигравали войни до їх початку. Всі великі перемоги зіткані з дрібних поразок.


Коли в роботі не помічаєш час, робота буде виграшною. Якщо в праці не б’єшся за результатом, вислід буде добрим.


Про цінности. Золото і в болоті не стає міддю.

Годуйте одне одного любов’ю

Проникливі чоловіки і жінки впізнаються, що вони — одне для одного. Так сходяться дві половинки, аби зіллятися водно. Вибір жінки: він має добувати і захищати. Вибір чоловіка: вона має давати йому снагу, щоб добувати й захищати. Чоловік віддає — жона приймає. Ми й тілесно, своїми органами, так виліплені.

Жінка веде чоловіка. Веде енергією любови. Се — пестощі, лагідність взору, теплота слів, нутряна посмішка, милосердя, мислений посил любови на відстані. Одухотворена жінка торкається серця любов’ю, насичує чоловіка духом. І він стає люблячий, піднімається в силі творення. При ньому й жінка піднімається. Двоє піднімаються о двох крилах. І ніщо, крім смерти, не може розірвати оту спілку. Дві половинки зростаються, як ніготь із перстом.

Годуйте одне одного любов’ю, щоб ситими були ваші поєднані душі.


Дух жінки сильніший за красу. Крушить усі незгоди. Пустій вродливиці нігда не вдасться зробити того, чого домагається розумниця.

Дух — краса, обернена всередину.


Якщо жінка з якоїсь причини не любить свого чоловіка, то повинна любити його, як брата, сина, друга. Тоді їх парна хода може вирівнятися в дусі обом на хосен і втіху.


«Без нього (неї) я не можу жити», — побиваються деякі помисливі. Можеш. І будеш. Колись прийдеться його (чи її) відпустити. А себе куди відпустиш?!


Словом можна й поцілувати. Не соромтеся того.


В дітвацтві мене виховували пещенням. Мамка инакше не називала мене, як «солодкий мій», «моє золотце», «дітинка», «рибочка», «потятко», себто пташечка. І співала мені пісні-пестинки. Вони й донині бринять на споді душі:

Водичко, водичко,

Вмий моє личко,

Щоб очка блищали,

Щоб щічки горіли,

Щоб сміявся ротик,

Щоб кусався зубик.

А се — ранкова співаночка, при якій розминалося заспане тільце:

Потягулі-розтягулі

Поперек товстулі.

Ніженьки-ходюшки,

Рученьки-хапушки.

В роток — говорок,

В головку — розумок.

Від тих наспівів і пестощів не лише розумок наливався в голову, але й великий наплив радости повнив мале серце. З тою прищепою любови, як із вірною захороною, і пішов я у несамовитий світ.

Не раз думаю: якою мудрою була моя юна і неписьменна мамка.


Кохання, як молоде вино, п’янить на годину. Любов — вино вічности.

Любов п’янкіша за вино.


Якщо сильний — відпускаєш. Якщомудрий — чекаєш. Якщо смиренний — віддаєш на волю течії. Приходить час — і все сходиться в одній точці.

І ти перемагаєш.


У наріканнях і скорботах щоразу згадуй слова апостола Петра: «Господи, тут нам добре». І відкриється, що таки направду добре.

Саме — тобі і саме — тут.


Недоліків не слід боятися. Вони рівно поділені між людьми, як і чесноти. Головне не те, чи маєш ти огріхи, головне — як ти з ними обходишся. Передусім, вони не мають заважати бути собою. Рости в собі.

З огляду на се пригадую одну давню історію. Купець постійно купував у вдатного майстра вази і добре за них платив. Щомісяця той мав до його приїзду підготувати десять виробів. Та одного разу виклав лише дев’ять. «У чому річ?» — запитав купець. «Одна ваза має гандж і я не смію її пропонувати». — «Давай і її, бо я пообіцяв перекупникові всі десять». Через місяць він прийшов знову. «Пане, — обізвався мистець, — мені й досі прикро, що підсунув вам пощерблену вазу. Поверніть її — і я спробую виправити гандж». — «Не треба, за оту вазу, що різнилася від инших, мені заплатили більше».


Часто буваю на цвинтарях. Там найтучніші трави ростуть, найбільша від них сила. Тиша там і густий покій. Ось він путь чоловіка: від дірявої пеленки до гробової верети. Обходжу пам’ятники — і шкода мені людей, котрі й тут, за послідньою межею, змагаються в показі. І думаю про тих, що навіть звідти, з позасвіття, бодай словом на камені жадають нагадати про себе… Овва, те, що ти зробив лише для себе, умре з тобою. Лишиться тілько те, що лишиться твого в инших. А не в кам’яних бовдурах.

Вибиваймо своє ім’я не на камені, а на серцях.

Довіра — більше ніж віра

Світ нічого тобі не винен. І люди тобі нічого не винні. І ти, що покликаний на сей світ і живеш із людських благ, намагайся людям не боргувати.

«Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного». Апостол Павло.


Найвищий чин — учинок. Якщо ти не робиш добрих учинків — ти не чиниш. Себто втрачаєш чин ділання. А ділання — се ділення. Ділення зі світом, з людьми, Богом і самим собою.


Хтось тратиться за музикою. Для мене найліпша музика — тиша. Мені співають листя і трави. Мені грають воздухи.

Гадаю, що найліпша музика вилущена з промовистої тиші природи.


Довіра — більше ніж віра. Бо се — віра серця, а не розуму, не вух та очей. І так у всьому. Навіть у людських зносинах: приймаємо те, чому довіряємо. Колись давно в Італії жив такий собі пісняр. Настілько малознаний, що до нас не дійшло навіть його прізвище, лише ймено — Августин. Був він сином корчмаря, та й сам ходив по корчмах і грав на дуді пиякам. Скоро й сам призвичаївся до вина вельми. Якось п’яний, як чіп, заснув він під плотом. Того часу лютувала чума і люди мерли просто на вулицях. Августина помилково підібрали й кинули в купу трупів. Та він боржій очунявся і став кричати, бо він страху смертного протверезів. Витягли нещасника на світ Божий, він навіть не заразився. Тоді, врадуваний порятунком, склав той Августин простеньку баладу про свою пригоду і став її виспівувати на майданах. І люди довірливо прийняли співанку, вона була — про кождого і для кождого з них. А співця відтоді називали «любий Августин».

Видати, в сьому й криється харизма слова, що воно — твоє. Тому й любе тобі. Тому й довіряєш йому.


Сліз не бійся. Сльози промивають очи і прояснюють взір. Внутрішній теж.


Від чого війни? Від того, що завжди знаходяться люди (немало таких), які, не знаючи щастя душевного миру, шукають щастя воєнне.


Притомна людина любить самоту, але вона в неї наповнена кимось чи чимось. Самота повноти. А дурному не скучно й самому.


Не втомлююся казати: повсякчас будьте в дорозі. Йдіть! Ідіть навіть у темряві й тумані — і світло блисне, мряка розсіється.


Я, крім усього, — каменяр. І сим найбільше пишаюся. Перше своє житловище, в лісі, я згромадив із каміння. А відтак много мурував по світу. Було, що роками зводив на морських узбережжях маяки. Камінь я знаю і люблю не менше, ніж траву. Перед каменем я схиляюся ледве не в язичеській пошані. Бо в ньому предковічної тайни більше, ніж у чомусь иншому.

Камінь від каменю, як і люди, вельми різниться. Камінь прозорої, чистої барви найбільш довговічний. Чим менше в ньому прожилок — тим цільніший; чим жили тонші — тим камінь ліпший; чим більше вони завинуті — тим він суворіший; вузлуваті — камінь твердіший. Ще грубший той камінь, що, облитий водою, довше сохне.

Дзвінкий при ударі — щільніший за глухий. Той, що пахне сіркою, кріпкіший за того, що не пахне зовсім. Камінь, що при сколюванні дає гострий і нерівний злом, — щільний, як криця.

Усякий камінь, добутий у вологій каменоломні, буде сильнішим, коли висохне. Якщо намочена плита набирає ваги — значить, від мокра буде кришитися. Камінь, що не витримує огню, не видержить і сонця.

Камінь має свою вдачу. Шерехатий, обсипаний піском — трудний камінь, не дається рукам; з чорними цятками — вередливий; із золотими іскрами — впертий.

Вибирають камінь не на око і не мацанням — тулять до щоки.

Про камінь я міг би толкувати радо і довго, але тогди й направду матимуть мене за якогось поганина.


З лісу завсігди щось приносиш. Якщо не зело, то якесь вражіння. Ось нині, до прикладу: бузина своїм запахом п’яно напоїла весь обшар. Дерева в дурмані куняють стоячи.


Поміч — не те, що мені дають, а те, що мені в житті згодилося.


Вродився я в такому місці (Підкарпатті-Закарпатті), яке наче й не Вкраїна. Окраїна. Та чи мізинець не є частиною цілого тіла?! Планида, як того світована, водила мене до білого волоса світами. Так, що подекуди я пораз і забував, звідки я і якого племени. Так сталося, що своє українство я остро відчув і непоборно прийняв на чужині. Виходить, аби відчути себе українцем, мені потрібно було, як кресалу об трут, обтертися об инший нарід — чехів, мадярів, румунів, московитів, євреїв, німців, поляків, вірменів, татар, кавказців, литовців, китайців, голдів, греків… І від кождого тягнув я по нитці — на вишиття своєї, родимої сорочки.

Чуже, як дзеркало, — відбиває світло свого.


В кого довге життя — в того, здебільшого, й довге вмирання. Щось чіпко держить тих на сьому світі і відпускає «туди» неохоче.

Втішайтеся, не чекаючи втішання

Після грози спів птиць у шатрах лип такий пронизливо-гострий, що, здається, сиплеться на плечі кришталевим градом. Аж щулишся мимоволі.


Відломив гілочку, щоб покласти у дзбанок. Білі-білі тверді студені квіти з ніжними торочками пелюстин. Такі шляхетні, погордливі. І не пахнуть. Ніскільки. Та воно й справедливо: доста з них і краси.

Яка ж мудро-справедлива природа!


Був у мене блаженної пам’яти приятель — дуже вчений чоловік. Нове річище прорубав у науці про земні породи. І залишилися по ньому двоє синів — сіренькі науковці. Все життя вони ревниво тягнуть на себе ковдру його слави. Саме слави, а не пам’яти. Та так ревно тягнуть кожен собі, що вже на клапті її подерли. Щоб прикрити голі гузиці своєї нікчемности.


На Колхіді працював я опліч із кахетинцем Отаром. Чоловік мав густе слово. Любив казати застольну здравицю: «Аби ви пояснювали, а не чекали пояснень, аби ви втішали, а не чекали втішання, аби ви любили, а не чекали любови, аби ви помагали, а не чекали помочи!»


Слухаю вечорами жабині скрекоти на озері — виразні, лункі, різної тональности й глибини. Не може бути, щоб се були пусті несвідомі звуки. Се — розмова.


Цвітіння. Є кілька днів у передлітті, коли все цвіте водночас: і трава, і дерева, і вода, і навіть воздух. Я се виджу, хоча більшість людей каже, що нічого такого не помічають. На те я їм кажу: «Воздух таки цвіте! Вірте! Крота ми теж не видимо, а він є».


Ліс навчив мене весь час щось шукати. І знаходити. Хоч уже і не в лісі.


Майже сім літ я вимушено мусив бути в хащах ловцем, аби вижити. А згодом теж немало полював для прожиття, і щоби бути ближче до жаданого лісу, як до матірної стихії. Майже щодня стикався я зі смертю… смертю звірини. Звірі, навіть мертві, і тут мені помагали: все менше страшила мене власна майбутня смерть.

Ми — пагін природи, і через нас, наш тлін проростає її невмирущість.


Світом я смачно походив, та, озираючись назад і зазираючи вперед, розумію: не просторовий світ я шукав, а — світ у собі.


На чужині ми певніші й спокійніші. Менше тратиш сил, бо за чуже так серце не болить. Ще й кріпить гадка, що завсігди можеш се покинути, не втративши много.

Чужина — се як перепочинок посеред дороги.


Свій народ, як і батька свого, люблять не за те, що найліпший за всіх, а за те, що він — твій.


Українці, як ніхто, вміють громадою, толокою зводити храми. Пишні і горді. Многоту храмів. Тому я вірю в боголюбний, плодоносний дух українців. Вірю, що прийде час — і вони купно й гордо розбудують підупалий храм своєї державности.


Коли не маєш слів утішання, а їх чекають, коли не можеш помогти дією, а її потребують, коли не можеш запалити надією, а на неї сподіваються, — бодай торкнися лагідною рукою волосся занепалого ближнього. І це вже якась зарада.


Наше серце сильніше й мудріше, ніж ми самі. Коли піддаємося лінощам тіла і душі, серце не припиняє роботу ані на мить. Протягом доби, кажуть, робить 100 тисяч ударів, перепомповує 10 тисяч літрів крові. Воно не сумнівається в потрібности, не хитається в служінні.

Працюй у спілці зі своїм серцем.


Що менше людина може сама, тим більше покладається на когось. Що менше вірить у себе, тим більшого чекає від когось. Можна лише здогадуватись, як тяжко було Ісусу, котрий ніс людям чудо любови, а вони жадали від нього корисливих чудес.


Витягую з пам’яти особливо солодкі спогадання… Як китаєць Чан Бао вчив мене стріляти на звук. Звірина в тайзі дуже чутка, серед дня рідко щось уполюєш — усе живе залягає в хащах. А вночі звірі самі полюють, бешкетують, шукають водопій. Тоді й настають справдешні лови: хто обережніший, терплячіший, спритніший, мудріший — людина чи животина?

Лісові насельники видять поночі ліпше, як ловці. До того ж, вони хазяї свого обшару. Зате з нами — розум, стрілецький хист і перевага наступу. Цілишся вухом у кождий звук і шерех, сам при сьому стаєш непорушною й невидимою тінню. Місяць, твій тайний спільник, підсвічує хащу срібною хвоєю, росяним листом і мохом, фосфоричними пнями. І раптом угадуєш шелест хутра, боязкий віддих, ледве чутний хруст суглобів — і б’єш туди кулею.

Я поціляв частіше, ніж мій навчитель, лісовик із колиски. І скоро він здогадався чому. З вузьких очей Чан Бао бризнув радісний смішок: «Ти хитра. Ти стріляй не лише вухо, але й ніс. Ніс — твоя око…» Це була правда, нюхом я більше чув, ніж вухом. І понад те, на запах я розрізняв породи звірів і навіть угадував, скілько їх, якого віку, зросту. Се давало мені можність точно прицілитися наосліп.

Звір мав розуміти мене: хтось когось мусить здолати. Такий закон Лісу.

Проте серед людей знаходилися й такі, що обурювалися: «Фі, ви вбиваєте живих тварин?!» — «А ви їсте м’ясо невбитих?» — питав своєю чергою я. Правда, одного дня я вирозумів, що стріляти більше не буду, і відмовився від того ремесла назавжди.

Спомин про мисливство «на чуття» нагадав мені одного німця-полоненця, з яким ми різали ліс під Бодайбо. Він розказував, що на войні окопи бували так близько до ворога, що вони стріляли й метали гранати на димок цигарки, на запах тютюну… Ще той зек-солдат запам’ятався мені висловом: «В окопах немає безбожників».

Тягар солодкого ярма

Якщо ярмо надягаєш собі на шию сам — се прояв свободи. Якщо його накидає на тебе хтось инший — се неволя. Ярмо наше солодке — служіння, несення свого хреста.

Якщо осла достатньо не навантажити, він упаде на коліна. Так любив казати кебетливий Отар.


Вино дозріває не в бочці, а в роті, — ще одна дрібка його густослів’я.


Найдорожчий для мене час — передсвітній. Коли з лампою дочікуєшся розсвітання. Морок поволи молодиться, рідіє, вичахає — пітьма витискається з усіх закутин твоєї селитви і з тебе самого. Лампа присоромлено коптить. І навально, владно, твердо вривається день. Довгий, як дума, і повний цінностей день.


«Чому ви не пишете?» — не раз питають мене.

«Тому, що мисль у голові гостріша й глибша. На устах — звучить свіжо й довірливо. А на папері лишається лише бліда її подоба».

Рука — не найліпший струмент для передачі думки.


Спершу зроби щось предметно. А тоді вже думай, що вийшло. А не навиворіт.


Не кожен слід вітер замітає.


Не хапайся, не плутайся в пошуках нових учень, нових провісників. Все і всі ведуть до одного й того ж, але кружними дорогами. Прості люди кажуть: доста одного сонця на небі.


Люблю давні слова — дзвінкі і свіжі, як вода з глибокого колодязя. Ось пригадалося одне таке: «доспособлений». Приготовлений, покликаний до чогось.


Все, що гарне, хочеться мати. Коли відверто, а коли приховано.

Ми — власники.


Поодинокі дерева служать познаками в просторі для подорожанина. Як поодинокі, осібні люди стають віхами в часі для мандрівця по мудрости.


Які незбагненні барви витягує сонце з убогої, безбарвної землі через квіти! Щоб їх спити, вивітрити, висушити, спалити…

Барви зілля — то скрики землі.


Себе можна пізнати лише через Бога, через Його всевидяще око.


Одні — скрізь дома, инші — скрізь і всюди чужі.


Вітер приносить сумніви і відносить бажання.


Ранішні співи птахів на зламі ночі і дня спричинені холодною свіжістю, що вдосвіта лягає на землю… Се починається в один час. Птиці бадьоряться співом, а водночас зігрівають і простір народжуваного дня.


Всі ми голодні любов’ю. Нестачею її для себе і невмінням дати її иншим. Книга, либонь, і є тим хлібом, що почасти сей голод тамує.


Що більш людина культурна, тим вона працьовитіша на своїй ниві.

Можна повісти, що потреба культури — се потреба праці.


Мусимо бути із землею в ладу, бо ми є — земля. Грунт, яким ходимо, з якого годуємось, з’явився з незліченної кількости плоті риб, комах, птахів, тварин, листя, цвіту, плодів. А ще й мільярди людей удобрили землю своїми тілами.

Ми є земля, що сама себе відроджує.


Щодо кривдників наших розрада одна: сильну руку — Бог судить.


Словом можна взяти за руку і повести за собою. Бо слово — се Божа рука.


Коли на коневі їдуть, то в зуби йому не зазирають. Так старі казали про старість.


Дивуємося з пам’яти птиць, котрі вертаються до своїх гнізд, облетівши півсвіту. А що тоді казати про «пам’ять» грибів, трав, квітів, які споконвіку держаться свого терена?!


Творення — се коли береш «для себе», вертаєш — «від себе».


Життя прожити слід так, аби було не просто що розказати, а розказати — дітям.


Більше місяця немає дощу. Земля задубіла на камінь. Але кроти працюють. За ніч обкопали і кущик моєї любимої ружі. А я лінувався.

Вершини і рівнини

Зійти на вершину — не штука. Важче потім спуститися з неї і продовжити путь далі, не втративши снаги поступу.

Після труднощів вершини починаються труднощі рівнини.


«Діду, який ваш улюблений колір?» — сокоче невтомне в розпитах дівча.

«Цвіт медової ружі».


Не давайте пусто обітниці. Тоді їх не треба буде додержуватись.


«Від вас іде надих», — се, либонь, найліпше, що доводиться мені чути про себе. І — головне.


Декому вдається видіти те, чого не видять инші. Знаходьте для сього заповітне місце і урочний час. Дивіться на світ по-новому. Шукайте инший кут зору. Шукайте сам зір.


Монах Іларій, що любив дощ, якось показав мені під вивернутою кам’яною плитою бліденьку і водночас веселеньку квітину. І сказав: «Будь безтурботний, як ся квітка… під каменем істини».


У праці своїй роби так, як ніхто ніколи не робив. Піднось своє творення над усім і піднімайся з ним сам.


Чуття міри — се, либонь, найголовніше. Те, що йде попереду головного. Прищепити його можна лише таким трибом, коли готовий постійно врізувати свою міру: сім раз відміряй!

Без чуття міри немає вартісного творення.


Поміч Матері-природи — у виправленні і випрямленні нашої малої, людської природи.


Думка — як жінка: збуджує, тривожить, гоїть, дає радість і, головно, — плодоносить.

Думкою народжуємося і воскресаємо.


Нічого нового не стається з тобою такого, щоб колись не ставалося. Усе вже було з кимось — і ти вже в котрий раз замикаєш маленьке кільце великого і неперервного коловороту всесвітнього пережиття. Але се єдино твоя присутність у ньому, і тому — рідкісна і радісна для тебе. Найчудесніше — у звичному, в повсякденних миттєвостях плину ріки життя. Тисячами мінливих роїв являються вони нам, та щоразу — неповторно.

Розсипані кристали наших днів.


Питають мене і про патріотизм. Не хочеться означати сей високий чин гучними і пустими словами. Я довго над тим думав і склалося таке: «Патріотизм — се отець, що йде до свого вітця і веде своїх дітей».

Пам’ятаймо, з якого кореня ростемо. І в що виростемо.


Помагати иншим треба, бо колись вони поможуть і тобі, і твоїм дітям.


Пригадую, громадили ми сіно в Голдах, і вморені мрійно лежали під зоряним небом. Упала звізда, і Мирон запитав: «Ви встигли щось загадати?»

«Ні. Мені нема що загадувати».

Я сказав правду.


Моє серце — мій храм. Мій розум — моя кузня. Моя філософія — се доброта.


Кажуть учені люди, що 40 тисяч років побутує людська мова. І нарахували 60 мільйонів слів. А мені щоразу не вистачає слів, аби описати найменше зачудування від щоденних дарів природи. І тому здебільшого мовчу…


Питаєте, що розвіює смуток? Робота, закохання і подорожі.


Не турбуйся готовністю ближніх. Переконайся, що готовий ти.

Чи серце твоє готове?


Бути в роботі — значить підніматись. Закінчувати роботу — підноситись над собою.


Нас усіх одне одному посилає Бог.


Любити — се те, що може вернути тобі самого себе. Бо любити — видіти людину такою, якою її задумав Бог.

Вітаміни радости

Попостежую дозрівання України. І визрівання українців, нащадків давньобутніх племен, які зрушали з наших теплих рік на студений захід і заснували Європу. Дедалі помітніше українці вертаються на своє європейське коло. Якими нас знали раніше? Ми садили верби, щоб ними обгородити свої маленькі родинні князівства… Ми їли зліплену з картоплею муку (вареники) та сало з цибулею… Ми білили свої хижі і покривали вишиттям найгрубішу сорочку… Ми співали найсумніші у світі пісні… Ми сіяли і жнивували — і нічого більше не планували… Ми дивилися в небо і не переймалися тим, що на рідній землі весь час газдували чужинці… Ми мали царя в голові, але не мали свого царя в Кийові… Ми казали: біда — не москалі й ляхи, біда — гріхи… Ми ревно молилися Богу, а коли Бог кликав нас — бігли до знахарів… Наші любимі слова — «доля» і «мрія», тоді як провідні народи кладуть у першину «волю» і «змагання». Бо направду: хто має волю, той має долю… Та всякий мурашник, коли входить у силу, долає розбрід і згромаджується. І тоді кождий муравель набуває ваги суспільної особи, а комашиний вавилон устатковується в службі кождої комашини.

Провіщається новій Київській Руси нова доба: вернути себе собі і підсилити собою світ.

Україна дозріває до самости. До свого виходу-проходу у світ. І та дорога буде чисто своя, красна і ясна, як Чумацький Шлях, перевернутий на мапу земну.


«Хто були ваші вчителі?» — питають мене люди, які мудрість вишукують «десь» і «там».

«Чому — були? Вони завжди є».

«То, мабуть, якісь святі?»

«Чиста правда — святі. Діти. Бо для мене дитинство — найвища святість».


«Ви зазнали мить найбільшого щастя?» — діймають мене ще якось.

«Зазнав, і не раз».

«Коли?»

«Коли, спраглий, п’єш воду…»


«Про що ви думаєте?» — любив заскочити мене зненацька новинар Мирон.

«Ні про що. Себто — про все».

І обоє сміємося.


Тиша і рух — найбільші два добра природи, покладені нам у наріжну науку. У великій природі вони врівноважені і споєні в собі. До сього слід прибігати і нашій малій людській природі — частинці великої. Стягуй у себе тишу — і осягнеш смисл руху довкола. Держи себе в осмисленому, розміреному русі — і пізнаєш повноту спокою.

Сила тиші, соки руху — найліпші вітаміни радости.


Для тих, що бояться літати наміром і думкою: молоді птиці вчаться літати в момент падіння з гнізда.


Колеса теліги життя в декого скриплять, а в декого співають. В залежности від того, яке змащення. «Яка масть — така власть», — почув якось від одного старого.


Поцілунок у плече. Я чоловік чулий, хоч і не помисливий. Та згадка про один трапунок — ні-ні та й загріє встаріле серце. Був час збирання, і я в перші роси пускався в обходи мукачівських околиць. І стрічався мені не раз чоловічок циганкуватого, занехаяного вигляду. Він теж клопотався промислом. Кождий із нас збирав своє: я — зілля, він — залізяччя і лахміття, щоб обміняти на питво і якусь потраву. Мене майже не помічав — який я мав би для нього інтерес?! Був не із заліза, а лахи ще носив на собі сам. Зате я, за своєю звичкою, поглядав у його бік із цікавістю. Силкувався означити його чин: жебрак, причинний, пропийдух чи просто прибитий лихом сердега? Було щось у ньому таке, що пропити, занапастити до останку неможливо, — якийсь, хоч і крихкий, та стрижень нутряної гідности. Я запитав про нього сторожиху зеленгоспу і та прояснила, що колись се вдатний був музика. Грав панству по рестораціях та винних симпозіумах під Ловачкою. І понад те, був кликаний і до Пешта, і до Лемберга та Праги… Але перекотиполе не хапається грунту корінням. Так і покотився в скорій славі спадом. А розгул і горілка довершили своє діло. Слух підупав, руки загубили чуття і легкість. Біда невелика, що пропав музика. Грати — не орати… Видавали в ньому приналежність до штуки очи — налиті густотою самотности, спраглі якоїсь невтоленної потреби.

Мені кортіло вчинити йому якусь послугу, обдарувати чимось. Може, підлікувати? Я видів, що бракує його здоровлю. Але як се обернути — чоловік держався відрубно і навіть гордовито? Світ він носив у собі, а на собі — брухт чужого життя. Але життя мудріше за нас і скоро піднесло нову нагоду.

Для деяких ліків мені знадобилося вороняче пір’я. А ворони купно гніздяться в акаціях під Павловою горою. Я подався туди за пером. Коли назбирав доста, полудень палив спекою, піт виїдав очи. Вирішив перебути часину під пахкою жимолостю, бо дуже люблю сю витку рослинність іще з тайгових походів. І тоді я вздрів його — нужденного скрипаля в задубілій від лепу сорочці й обтріпаних холошах. Він грав. Оддалік курився міський смітник — видать, там він знайшов скрипку, вірніше, те, що було колись нею. Обчухрані, потріскані дека, приломлене руків’я і повна відсутність струн. Одначе він грав. Брудна поросла щока злилася з інструментом, чорна кисть граціозно держала смичок із ліщини, злітала й опадала птицею в такт нечутної нути. При сьому випросталася, аж виросла, підморена його статура, ожила по-гусячому шия, а голова, досі нечесана й похнюплена, тепер розхристано металася в палкому надихненні. Сі безгомінні рухи були такими злагодженими й красивими, що, видавалося, й направду збуджують воздух незвичною музикою.

У солодкому самозабутті він грав для ворон, гадаючи, що довкола безлюдно. Не міркував, що за кущем розімлілої жимолості стоїть і слухає ще один слухач. І коли руки його вже вхляли, дихання збилося від надміру почуттів, а голова безвольно впала на скрипку, пригорнуту до грудей, я неспогадано для самого себе заплескав. Спершу несміло і тихо, а відтак густіше й лункіше. Він почув і злякано обернувся, огорнувши мене тривожним, здивованим взором. Проте не засоромився. Не опускаючи скрипки, звільна рушив до мене — і в очи його все більше напливало лагідности. Підійшов, мовчки нахилився і поцілував мене в плече. Я не встиг нічого промовити, бо музикант боржій повернувся і пішов геть. На місці, до якого він притулився лицем, мокрів слід сльози.

Так я споміг нещасливця скупим дарунком — плеском долонь. Хоча хто знає, в чім скупість, а в чому щедрість?

Я в міру чулий чоловік, але той прояв подяки мене розчулив. І я подумав: служба людська в тім, аби славити своїм творенням Творця. А не в тому, щоб діло славило тебе. Інак — твоє мистецтво руйнується в тобі і руйнує тебе.

…А славлення те можна проголошувати навіть беззвучно.


Усе живе чекає від нас не стілько замилування, як уваги наших рук. І людина також: хоче не стілько поваги, як уваги.

Першовидження

Стрічав я різних людей у хвороті. Видів стійких в опорі болю, не зломлених муками і терплячих, красивих та гідних у смиренности, видів мовчазно-мужніх, навіть таких, що приймали страждання радісно, як святі. Всяких стрічав у хвороті… Не стрічав лише серед них щасливих.

Здоровля і віра — дві головні свободи наші.


Заголовна моя молитва та, що заповідана римським вояком Пахомієм, що в пустельних скитах здобувся великої святости. Найсильніша молитва каяття і очищення: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Так до Вітця свого взивав і Син людський на граничній межі свого великого страждання.


Їда богів. Якось я жартома виповів у гурті:«Він так виглядає, ніби харчується їдою богів». І тут же мене взяли в розпити: «А що, направду є така їда?» Звісно, що є. Сей ряд починається з ягід, насіння всякого, меду, горіхів, яблук, зеленини, морської риби, городини, квасного молока, зерна грубого мелення…


Місце сили. Такі місця ніби саме для тебе сотворені. Прийнятний для тебе обшар. Те місце підкажуть вода і воздух, які слід обирати по собі. Вода, що чистить тіло і кріпить кістки. Воздух, що свіжить легені і насичує серце. Земна вода вгадує воду нашого тіла і підсилює її по потребі. А небесний легіт має инше свічення і наповнення. Я впізнаю барви і доторки «свого» воздуха. Ба, більше: як кінь, що наосліп вибирає вірну тропу, моя нога вгадує каміння, на яке їй прилюбно ступити. Може, тому, що я обтер на своїх дорогах тьму-тьменну каменів? Звичне око показує хід ногам, і підошви втішені ступанням. Та все-таки головне не де живеш, навіть не те, як живеш, а — «куди живеш».

Міра дороги починається з міри кроків.


У дорозі є все: і вежі, з яких відкривають нові напрями; і криниці, що напоять; і дерева, що підкріплять плодами; і лавчини для втомлених вісників…


«Золоті слова, — оцінюють іноді мої розмисли. — Мудрі речі».

«Солодкі мої, для мене важніше, що слова сі веселі. Гумор — дорожчий метал, ніж золото».

Істинна мудрість — радісна.


Час для запитань і час для відповідей. Коли втямиш сю межу, все рідше будеш запитувати. Натомість пильніше й уважніше споглядатимеш образи світу — і зчитуватимеш у них відповіді-відбиття великого Писаря. І будеш охранений великим наставництвом.

І з’явиться першовидження життя.


Набачився я блискавиць. Наслухався громів. І перестав їх боятися.

Не те вражає, що засліплює. Не те провіщає, що голосно звучить.


У стражданні пам’ятаймо, що се не болісна марниця. Се — наше мале долучення до великих спасенних Страстей. Підпора нашими маленькими хрестами тяжкого Ісусового Хреста. На сій дорозі ми не самі. Навіть у немочах нам дано силу для служіння.

Страждання спасенне, якщо несемо його в терпінні й любови.


Не гнівайся! Сей припис має стояти перед твоїми очима, де б ти не ступив і куди б не повернувся. Впускаючи в себе гнів, рвемо нитки духовної підтримки. Коли щось таки спричинить злобу, позбудься її до заходу сонця.

Не сідай у гніві за стіл, не лягай у постелю, залиш гнів за порогом.


Страх долають лише мужністю. Знайди її у в своїй душі, розбуди, воскреси — вона там є.


Науки просувають неуки. Вони не знають, що «се неможливо» — і тому роблять нові відкриття.


Щоби не розчаровуватись, не треба зачаровуватись.


Читаю я не так вже й багато. Проте багато розмірковую над прочитаним. Викохав у собі звичку збирання доброго письма в мислені пуки, як зазвичай збираю трави. Як бджоли кладуть на воскову кригу щільники з медом, так я кладу на почуте, спостережене і прочитане стільники своїх образів.

Се є моїм творивним матеріалом, як для горничара глина.


«Чи все можна лікувати?» — питають мене з тривожною делікатністю.

«Все, якщо Бог на способі».


Щоб тебе почули, говори тихо, коротко і домежово ясно.


Мої оповідки про птиць, про сих дрібних янголів, що єднають землю і небо, дуже любив слухати юнак Мирон. Файно розказувати таким. Бо тогди ти й сам наче збоку слухаєш себе. Пригадую, я захопився, вився словесами по древу в небо, а він слухав і мовчав. Лише при кінці перебив мене несподіваним запитанням: «А як ви гадаєте: птиці щасливі, коли співають?»

Я замислився. «Може… Але щасливіші ми, коли слухаємо їх спів. Для щастя потрібен слух. Осібний слух, аби його вчувати і приймати».

Доточую до мовленого ще й припомні слова одного старого садівничого з Поволжя: «Сади я саджаю для радости бджіл і птиць…» За сказане мені кортіло обняти його, та застидався.


Не спадай лише на слова. Вчися промовляти очима, а слухати серцем. Словам довіряй тим, що, як кришталь, убрали в себе простоту, чистоту, ясність і твердість.

Печать земного служіння

В пережитті мені легше було, ніж загалу, може, тому, що я виконавець, а не суддя; учень, а не вчитель; слухач, а не промовець; захисник, а не нападник; шукач миру, а не борні; волі, а не служби; радости, а не слави; доріг просвітлення, а не бездоріжжя насолод. Я не пробивав нічиї броні, я кріпив свою. Від широких воріт вигод я збочував у тіснину проб і пізнання.

Сказати одним словом — служив.


Не згромаджую знаків і пам’яток минулого життя. Се пожива радше для молі, ніж для пам’яти. Не люблю паперів з блідими рядами букв і чисел. Не люблю календарів і годинників. Се — вигадані часові межі, загороди для душі подібно до того, як землю обплутують парканами. Небо ж не має меж і частоколів. Небо, в яке ми прямуємо…


Сонце сходить і заходить лише раз на день. Якусь мить триває його привітання і прощання. Кілька змигів благодатної краси. І її не мож зупинити. Та й навіщо? Хіба варто зупиняти час, аби роздивитися, як працює механізм годинника?!


Люблю на базарах роздивлятися глиняну судину. Бо ми та ж глина, і теж чимось наповнені або порожні. Добрий глек дзвенить, шепоче нутром про підземні тайни і гріє долоню відблиском огню горничарської печі. Та не се головне — пальці! Відбитки руки майстра. Може, з недогляду, а може, й зумисно залишено на посудині щербинку-вм’ятину. Як безмовний уклін із далини часу. Як печать чийогось земного служіння. У ній — душа того, хто виліпив річ… Пригадую, в дітвацтві ми любили залишати на піщаних обмілинах ріки сліди ніг. Відтак у тих теплих калабаньках розкошували дрібні рачки.

Залишаймо сліди свого поступу.


Прикрашай довкілля. Пораючи землю, пораєш свою душу.


В румунському Банаті прихистив мене дідо Стойка. Вельми скупий був на слово чоловік. Він і молитви мав геть короткі. Приміром, вечірня: «Поклади мене, Господи, камінцем, підніми перцем». При людях держався німаком, зате коло худоби язик його розплітався. Не раз я видів зі свого віконця, як дідо щось толкує псові і той розуміюче похитує головою. Або як вичитує козу, що столочила городець — та винувато тупила очи. Другим разом довірливо щось шепоче на вухо коникові — і відпускає його на пашу, і той іде в ті креси, куди велів йому старий, і повертається в означений час. Навіть драчливий когут смиренно завмирав, коли газда журив його за безлад у курячому стані… Вражений тою дивницею, я запитав діда, як він добирає бесіду з худобою. Та я був людиною, а не животиною, і на мене Стойка не потратив много слів. Зронив лише скупо: «Блажен чоловік, іже й скоти милує…»

Блажен і він у моїй пам’яти.


Не дано нам уздріти, коли косиця розкриється, коли гриб вигулькне з землі, коли з пилка зав’язується плід на дереві, коли з роси і води зроджується хмара в небі, коли спалахує прилюб між мужчиною і жінкою, коли дитина враз стає дорослою, коли людина знаходить Бога… Тайни первісного зародження приховані для ока.

А зазвичай — і для розуму.


Будучи вселюдним чоловіком, я навчений поважати всяку їду. І коли немає вибору й добору — вживати будь-яку потраву і будь-де. Підкріпляючись при сім мудрим просторіччям: доброму чоловіку — і сухар на здоровля.


«Належите до якоїсь організації?» — вимагали від мене анкету.

«Так, належу до братства трав’яного, ягідного, деревного, вільного і миротворного…»


«Що для ліків найкраще придатне?» — довідуються, буває.

«Все придатне. Бо коли хворота посягнула на здорове, вся здорова природа повстає проти сього».


Лікувати — слово невірне. Точніше буде — поправляти. Поправляти те, що підупало, ослабло, надломилося. Себто — підгоювати, підготовлювати до уздоровлення, що доконечно є Божою волею.


Що виболиш — те знатимеш. Що вимолиш — те матимеш.


«Важко бути не таким, як инші?»

«Я такий, як инші. Роблю те, що й усі, але чекаю від сього дещо инших результатів».


Коли мені тісно й неприютно на серці, я згадую, що в мене був Ліс. Був і лишається Ліс, котрий готовно прийме, поправить і погоїть.


Не поспішай. Ні в ході, ні в роботі, ні в їдженні, ні в диханні, ні в думанні, ні в мовленні. Дай воздуху свіжити слова і думки при розмові. Між вимовленими думками роби короткі паузи. Напруга емоції чи спокій тиші наситять їх, поглиблять.

Хто спішить — той устигає, хто не спішить — ще й постигає.

Очи провидіння

Дар провидництва. Його підозрюють у мене, маючи про се різні уявлення. Та я не називав би то даром, яким сподоблені праведники, наділені пророчим надихом. Моя спосібність — набута й розвинута, перевагом у часі тривалого лісування. Там я мав достатньо часу і тиші, щоб спостерегти загадки розвитку живого світу. А світ — увесь живий, і зріє за своїми поконами. У мене, завзятого читальника, не було там книг, і мало-помалу став я читати книгу живої натури — кору дерев, круги на пнях, рисунки листя, трав і пелюстин, розписи звіриної сириці і риб’ячої луски, зміїної шкіри і пташиних крил, комашиних перетинок і панцирів раків… Приглядався до плеса води і неймовірних обрисів каміння, до слідів на землі і до порядку гнізд, кубел та нір. Аж доки не врозумів, що се — відкрите письмо. Письмо, яке не дає жодна з книг паперових.

Всотував і чутливо просіював запахи, аби збагнути, що рослинипромовляють ними. В зав’язи, в розквіті, зрілости і в смерти під острою косою чи в зубах животини вони пахнуть по-різному. І в різний час доби, і в прагненні дощу чи в привабленні бджоли, чи в очікуванні звірини і птиць, що рознесуть їх сім’я… Запахами виказують свої «пережиття».

Навчився я попасом і вбирати в себе звуки та вилущувати з них вісті, які різноголосо посилав мені світ.

Стягуючи той огром пізнання, розбираючи і порівнюючи їх, дійшов я відкриття, що се не безладне згромадження знаків і випадковостей. Се — єдинородний упорядкований розвій, стрункий і мудрий у своїй заснові. У всьому, великому і малому, закладена єдина міра ладу і складу, себто — неперервного перебуття в часі і просторі. Як кола на воді, збурені камінцем, — так зроджуються, біжать і вертаються кола змінности окольного світу. Щоб се втямити, потрібні очи, вигострені пильністю і спокоєм, без полуди страху й забобону. Так приходить першовидження, заглиблене видіння, яке ступенево переходить у провидіння. Якщо птиця знає, куди їй летіти за тридев’ять морів, і знає час свої кончини, якщо риба в океані пам’ятає родовий витік, куди має вернутися й посіяти передсмертну ікру, що тоді казати про возмогу людини?..

За станом воздуха, світил, зілля і поведенцією тварин я навчився вгадувати погоду на тиждень, місяць і рік уперед. За множенням живої дрібноти — врожаї. За запахом людського поту, барвою очей і шкіри — недугу. За тими ж чинниками — ліки від неї. За «часовими колами» — перебіг розвитку теренів і їх народів. Бо за сутністю своєю се ті ж кола, що й на листі трави, на прожилкуватій кам’яній брилі, на зрізаному стовбурі, на голівці маку, на мушлі равлика, на кінському копиті, на людському нігті чи на райдузі ока… Все те — сумірне в рисунку. З досвідом спостережливости добираєш міру їх прочитання, відкриваючи картину прийдешнього.

Моя практика завжди і скрізь слугувала людям. Правда, її важко було комусь пояснити без підозри й сміху з їх боку. Знайшовся лише один чоловік, який се прийняв без слів. Ми запізналися на лісоповалі під Повенцем, на Онезькому озері. Повенець — усьому світу кінець, казали про ті місця. То був єврей, математик, вельми просвічений у науках чоловік і до тюрми, казали, дуже багатий. Потай він спостерігав за мною і якось зізнався, що захоплений моїми «некнижними знаннями», проте не знаходить їм пояснення.

Тут же я дещо йому пояснив — на пні зрізаної модрини. Вимірюючи стовбурові кільця бадилиною, я виклав передбачення, що чекає сю державу через двадцять літ, сорок, шістдесят… Він був уражений, але недовго. На тому ж пні вугликом із ватри накидав стовпці чисел — і вивів те ж саме, що і я голим пальцем. Проникливий математик, він проникав числом у глибини часових кіл. Те, що я чинив нутряним оком. Числом можна все пояснити і много що підкорити, навіть гроші, бо вони — лише бліда тінь числа. А числа, як вістові стовпи, показують хід історії. В 1914 році почалася перша світова война. У 1441 — друга. В 2014 році світ наблизиться до третьої. Спричинить се розлом на теренах Київської Руси, що мусить нарешті, по історичній правді, відломитися від Московії, яка все більше втрачає потугу душити народи…

Каторжани понуро тягали колоди, а ми, як причучверені, хитро посміхалися біля пня з нашими химерними розрахунками. Бо ми щось знали, ми чекали нових, поворотних, кіл нашого і вселенського розвитку.

От і все, що ховається за загадкою дару провидіння.

Рівна спина — рівні думки

Рівна спина, прямостояння, прямоходіння настільки важна річ, що й не переоцінити. Я дійшов сього на тайгових промислах. Там усе тижнями носиш на собі: зброю, харч, пожитки, шкури і м’ясо добутого звіра. Часто в дощах, ночуючи на землі чи в сирих виймах. Не ноги держать чоловіка, а хребет. Його треба мати здоровим і податливим. Від хребта, як галуззя від стовбура, променяться живні нерви.

Там, у нетрях Уссурійська та Сіхоте-Аліню, спостеріг я, що тубільні китайці і голди, та й посполитий сибірський люд, майже не мають клопоту з хребтом. Бо годять йому, як лише знають. Спершу не дав я увагу на те, що мій супряжник у ловах Чан Бао за кождої нагоди скидав обіч поклажу і тісно тулився спиною до дерева. Пізніше підмітив, що робить він се не припадком, а доцільно — як декотра птиця, що направляє таким рипом крила. І дерева обирав китаєць не навмання, а — «під крила». Себто — свої дерева. Так ув’язаний живий світ, що кожда його частка має подовження сродности в инших частках. Будучи відкритими світу, ми впізнаємо свої дерева, плоди, камені, звізди, своїх птиць і звірів, свою воду, своє місце поселення і навіть свої дні і роки. І черпаємо від них снагу.

Люди лісу туляться до стовбурів, тісно втискаючи в кору лопатки, голову, поперек і долоні замком іззаду. Так вирівнюють підупалий у походах хребет, стягуючи силу дерева. Його соки вирівнюють і розріджують соки людського тіла, закипають живлющою клейковиною в кістках.

Так вирівнюють себе лісовики. І понад те. На привалах, на твердих кам’яних канах осель мають звичай лягати на полотняні скрутки під попереком, рівно під пупком. Ноги кладуть на ширину пліч і «косолапо» зводять стопи разом — так, аби великі пальці торкалися одне одного, а п’яти були на віддалі доброї п’яді (20–25 сантиметрів). Витягнуті прямі руки зводяться за головою, долонями донизу, і з’єднуються мізинцями. Важно, аби великі пальці ніг і мізинці рук торкалися. Лежать у такій невигідній дузі недовго — зо п’ять-десять хвилин. Зате поміч від неї величезна. Черево западає, а кістяк набуває звичної форми.

Такою способою «править» себе й ведмідь. Вайлуватий на взір, косолапий, неповороткий, сей звір звірів є першим у силі, спритности й витривалости. І не дивина, що люди, наслідувачі його, не потерпають від поперекових болів, мають рівну і пругку спину, таку ж ходу, а при тому — і думки рівні.

Світло очей моїх

Не раз про мене кажуть: «Сей щось знає». І тим мене приводять у замішання. Бо сутність свою можу відсвіжити хіба що язиком афінського мудрія Сократа: «Знаю, що нич не знаю…» І я направду нич не знаю, доки день не засвітить мені очи, доки не покаже щось мені лист трави, лишай на камені, тінь дерева, перо, яке вронить ненароком птиця; чи периста хмарина, що зненацька зависла над головою; чи неспогадана візита гадини або жаби на моє дворище; чи слово стрічного, що перетнувся випадком на дорозі; чи принесений вітром обривок дівочої співанки; чи ряди літер у книзі, яку протяг відкрив на потрібній сторінці; чи новий просвіт у поміжслів’ї давньої молитви… І тогди, якщо поволить Господь, я зчитаю щось із животрепетного аркуша доби. І щось знатиму.

І ті знаття перебудуть зі мною коротко і глибоко, як зітхання сови, до нової години пізнання.


Українці — люди послуху. Однак — зовнішнього, зверненого до начальників, дуже часто прийшлих. А насправді головний начальник не над тобою, а — в тобі. Се — начальництво гідности, волі, мужности, терпіння, боголюбства.

Такий послух не принижує, а вивищує.


Жінкою мало любуватися. Любити її треба. Любити, як свою душу. Як світло, яким вона наповнює її. Світло очей моїх — так давно казали про облюбленицю. Оте світло, як путь стріли, вказувало на сходження у вишні світи.

Воно помагало жінці не забувати себе і освітлювати нашу путь.


Найбільше багатство — добра родина, в якій панує порядок, мир і приязнь. Там, де кожда особа служить своїй сім’ї. Коли муж скромний і відданий, як слуга, а супружниця обходить його, яко князя.


«Душе моя», — так у прихильности зверталися до прилюбної особи. Бо направду, се єдине, заради чого варто рухатися шляхом поступу. Все — лише для душі!

Немає сенсу ні в багатстві, ні в здібностях, ні в планах, ні у звершеннях, ні в пізнанні, якщо забута душа.


Скілько б не було в непомірній сласности й розбещености, чи в змінности судьби, в чоловіка любасок — все’дно судиться йому лише одна Жінка.

Всі инші — лише тіні її.


Якщо з кимось, то мандруєш повільніше, ніж сам. Один підеш скоріше, зате в парі — зайдеш далі.


Жінки правлять світом чоловіків. Файненькі нам подобаються, милі — полонять, розумні — зводять із розуму, а добрі — прив’язують серця.


Доброчесні жінки є обраними янголами-охоронцями роду людського. Вони сильніші, чесніші й мудріші за чоловіцтво.


Супружність зав’язується на небі, проте необхідна й небесна терпеливість, аби його зносити на землі.


Найважче у парі — зберегти рівну сердечну щедрість і тривку свіжість почуттів. Близькість висушує їх. Перевагом спостерігаєш таку черідку зносин між двома: спочатку незнайомці, потім друзі, найліпші друзі, коханці, незнайомці… Ліжко — велике й нещадне бойовище любови з самолюбством, сласти з гіркотою, жертви з жертовністю…

Не шукайте в тій борні перемог. Миру шукайте двоїстого.


Не бійся повторювання. Сей змінний світ змінний у повторюваности. І все посмітне, як полова на ситі, лишається, а мука для ситости розуму і духу осідає для тривкого пожитку. Не лінуймося просівати звичне й старе — для нового замісу. Для свіжого хліба.

В повторюваности є хосен.


Коли вкусила змія, мене, малого, спішно повезли до вуя Ферка. Той знатник падався нам далеким родаком. Тіло моє було вже заціплене, але крізь глуху пелену притомности я ще вчув:

«Що сталося, неборята?»

«Гад укусив дітвака».

«Се добре», — мовив спроквола Ферко.

«Що тут доброго?» — насторожилася моя баба.

«Добре, що гад його вкусив, а не він гада», — процідив сміх через густі навислі вуса Ферко.

І мені від тих збитошних дідівських слів нараз полегшало. Аж донині. Скілько з того часу мене кусало й жерло всякого гаддя, а я не зачепив жодного…

Може, тому я й вижив, і пережив їх.


Казати характер — се стягувати силу зі свої слабости. Більшина людей навіть не здогадується, які вони сильні в своїй слабости. Як та дрібна пташина, що летить проти буревію, протинаючи крильцями товщі вітру. Як пчілка, що не пускає ведмедя до свого дупла. Як нерозумне котеня, що їжиться проти вовкодава. Як зайченя, що обдурює вовка. Як травинка, що пробиває кам’яну плиту. Як поточина, що перерізає гору… Повстала в піднесенні духу мізерія годна чинити дива. І крихка малість долає велику потугу, бо вища сила дослухається до сил малих, як велика ріка — до малих струмків.

І з людською природою так само. Опір немочи дає силу. Сила терпіння гранить характер. І нутряній силі проявленого характеру може скоритися і градова хмара, і палюча засуха, і водопілля, і пошесть, і хворота.

Се — долання слабости через скріплення духу. А дехто називає його характерництвом.


Ще раз, ще раз і ще раз закликаю: не нехтуйте тої повноти радости, яка нам заповідана. Бо вона відкриває дари благодати.

Будівничі світу

Люди, що живуть осібно, сильніші за тих, що зібрані в поселення. Бо самотою не можна прожити без трудів — тілесних і душевних. У будні намагайся бути подалі від гурту, провадити час у трудах. У свята — поближче до людей.

Дням — труди. Трудам — дні. Празникові — день.

Се і є — благобудні життя.


Силою не варт хизуватися. Нині можемо бути дужі, та час сильніший за нас. Засіла мені в пам’ять примовка одного лісового бродника про свого зухабного товариша: «Гадав, що вхопив судьбу за цицю, а тепер сам держи гузицю…» Той нещасник був удатним стрільцем, бив звірину валом. Часто забирав лише шкуру і печінку, а м’ясо кидав червам. Доки сам, обпившись, не настромився на кілок… печінкою.

Доки птиця живе — їсть червів. А коли вмре — черви їдять її.


Печерник лісового монастиря, духовний мій батечко, направляв мене: «Будь будівничим світу. Як пчола трудовита, ревно збирай… Як пчола любодільна, віддавай людям ліпший мед розумницький і ліпший віск для просвіти світу…»

Я й віддаю, вертаю, що набрав. Від сього мої дні світящі.


Ще той схимник казав: багато людей хотіли стати богом, і лише Бог захотів стати чоловіком.

В Ісуса не було слуг, а Його називали господином.

Не було шкіл, а Його звали Вчителем.

Не було ліків, а Його називали цілителем.

Не було війська, а царі боялися Його.

Він не починав битв, а скорив увесь світ.

Не сподіяв ніякого зла, а Його розіп’яли.

Він був погребений, та живий і досі.


Ношу в собі й инші його зауваги: будь-яка втрата — се придбання можливости придбання і втрата можливости втрати.

Не покладайся на тих, чий час ще не прийшов. І сам у всьому чекай свого часу. Він знав межі, бо прожив много, а ще більше сотворив духом. Спочив на моїх руках. Одійшов у просвітленому мовчанні. І я врозумів тогди: в кінці світлого шляху немає слів. Є лише спокій, спокій, спокій…

За спокій дорого можна платити.


Щоб не плакати. Що робити, аби не плакати? Затиснути в зубах тоненьку гілочку. Найліпше для сього підходить ялівець або вишня.

Так радив один мій побратим-кавказець.


Правда завжди в меншині. І, як правило, — в одинокости.


Золоті слова, зазвичай, нічого не вартують. За них не треба платити. А ті, хто їх промовляє, і не просять плати.


Якщо зруйнувати мурашник. Мурахи мирно собі працюють, щось тягнуть до свого гніздовища. Нікого не зачіпають. Доки не зачепити їх. Тоді сі мирні комашини стають воїнами. Жалять по одному, дістають ворога з усіх боків. Чим більше їх тиснути, тим більше гуртуються вони для спротиву. Якщо мурашник зруйнувати й розкидати, мурашиний рід живими потічками потягнеться в безпечне місце і за кілька місяців збудує нове гніздовище.

Так і ми — вкраїнські люди.


Життя коротке. Тому поспішай:

перед тим, як умерти, — живи;

перед тим, як сказати, — слухай;

перед тим, як молитися, — прощай.


Відмовляючись від зайвини, почни з «чекання». Не очікуй заслуженого й незаслуженого, бажаного й небажаного.

Очікування — се прихований біль.


Поважай правила, та не втрачай лице. Пристосовуйся, та не до рабської подоби. Нехай спокій і мир спрямовують твої слова і діла.


Якщо тебе кличуть на гостину, збирайся і йди. Доки кличуть.


Якщо тобі не вистачає терпіння, згадай, що Бог — терпеливий. Якщо помиляєшся — знай, що Бог поправляє. Якщо запізнюєшся — пам’ятай, що в Бога завжди все вчасно.


Коли говориш, кажи щось. Відповідати, не сказавши нічого, се лукавство.

Ти промовив одне слово — я тобі повірив. Сказав два слова — засумнівався. Сказав три слова — се вже брехня.


Те, що відбувається з нами, лишається в крові.


«Де найліпше місце, діду?»

«Там, де тебе чекають».


Не люблю слово «доля». Замінюю його на «путь». Путь не очікують, не обирають, не оплакують, як долю, його приймають, як своє служіння і йдуть ним.

Люди, що прожили день у мирних заняттях, — будівничі і спасителі світу. Се — головна битва людини. Мирні заняття: втішати людину, гладити тварину, копати в саду, мурувати дім, гатити греблю, поливати зело, збирати ягоди, грати на пищалці, читати молитву…

У мирних діланнях не буває дрібниць.

Те, що написано на заплющених повіках

У мене ніколи не було годинника. Час показують тіні дерева. Око вимірює їх ліктями — і одразу знаєш, скільки часу минуло від сонцестану. Якщо місцевість без дерев, то годину підкажуть згуки живого світу — птиць і комашні, що в різний час по-різному голосять. Коли мандруєш у пору безгоміння, то звертаєшся до неба, до трави, до каміння, до земного груддя… Однак усе те з ранньої моєї практики. Вже давна я чую час кістьми — він живе в мені. Рівно ж, як і шкірою читаю змінність погоди на низку днів уперед.

Все те прочитую на заплющених повіках, як зізнався якось маленькій дівчинці, котра допитувалася, як я виджу невидиме.


Злетіти високо можна лише одному. Та коли в тісній парі йдете по землі, ваші руки стають крилами.

Не втомлююся наголошувати: щастя — чин парний.


У всіх звуках живого світу вчуваю я музику. Лише людські слова звучать, як шум, що глушить оту музику.


«Діду, а в тебе є багатство?» — питає сусідське дівча.

«Звісно, є».

«Де воно?»

«А ось книжні ряди — мої брильянти самоцвітні».

…А сам міркую собі: гадаємо, що володіємо книгами, а насправді книги володіють нами.


Не нав’язуй себе людям — і тоді врозумієш: потрібен ти їм чи ні.


Чародійство, рівно ж як і мистецьке творення, — уділ самотніх. Від волхвів ще тягнеться.

«Що є зрілість душі?»

Не приймай ні від кого нічого такого, що може тебе обтяжити. Ні зайвих речей, що відтак мертво лежать мотлохом і стягують пил і цвіль; ні чужих грошей, що забирають спокій; ні головно — чужої гризоти, злости, скорботи, заздрощів, неприязні…

Доки ти того не прийняв, не розділив — доти воно не з тобою, не обтяжує і не гнітить.


Три розуми має тямковитий чоловік.Перший — розум від матери. Другий — розум учености. Третій — розум від путящого життя. Третій є найважнішим. Його повнота залежить від повноти доброчесности.


В того, хто розкидується болотом, не можуть бути руки чистими. Ображений сам наносить образу иншим і собі.


Те, що вдалося сотворити, спочатку прийми душею сам. Тогди й люди, може, приймуть, як своє.

А може, й Бог.


Вірю, що сміх притягує щасність. Пригадую, й Чан Бао казав: «В усміхнене лице стрілу не пускають».


Нехитра штука — помічати приховане. Вищий уділ — видіти нечутне. І чути — невидиме. Тоді можеш жити непоміченим, при тому сам помічаючи все. Я доступився до сього, перейшовши Ліс і виступивши з нього на просіку видноти.

А головно — вигнавши Ліс із себе.


На скупися на оцінку.Даючи людині завищену оцінку, ми даємо їй можність бути такою, якою вона могла би бути. Птиці в далекому льоті беруть керунок вище і мірять сили на дальше, знаючи, що на них тиснутимуть хмари і зноситиме вітер.


Ми не знаємо, чому нам посилаються випроби. Може, біль дається тому, щоб навчилися радіти малим утіхам; може, самотність дається тому, щоб навчилися складати ціну людині; може, хвороти даються тому, щоб стати здоровішим, а смерть — аби прийти до невмирущости…

Праведник Йон не нарікав на неймовірні, незрозумілі для инших випроби, що спостигали його одна за другою. Бачив у тому Божу увагу. І не помилився.


Навіть тогди, коли тебе врятує доктор, не забудь подякувати Богу.

Ліки — від доктора, уздоровлення — від Господа.


«Що ми шукаємо найперше?»

«Очи, що випромінюють правду. І щоб ота правда була приємною…»


«Що є вершиною життя?»

«Коли піднімаємося над звичайним тлумом життя».


«Важко описати, як сходить і як заходить сонце, — скаржився молодий літерат, із яким ми літували в Горовому гнізді».

«Ще важче, хлопе, описати, як сходить сонце в душі…»


Щастя таки є. Якщо бажати його собі помірно.

Закон ноги і сліду

«Невже гроші так засліплюють людину? — спитав мене один знайомець. — Бідний і привітний до тебе, і поможе, чим може. А прийдеш до багача — нічого й нікого не видить, крім самого себе».

«Поглянь у вікно, — сказав я тому чоловіку. — Що там видиш?»

«Та що: вулицею жінка з дитиною йде, візник править конем, пес лежить у затінку…»

«А тепер, — кажу, — подивися в дзеркало. Що видиш?»

«Як що? Себе виджу».

«І вікно, і дзеркало з одного — зі скла. Та варто додати до скла дещицю срібла — і ти побачиш у ньому лише себе…»

До всього, полуда срібна затягує не лише очи, але й душу. Ліпше не скажеш за нашого Кобзаря:

Не завидуй багатому: багатий не має

Ні приязни, ні любови — він все те наймає!

Не завидуй могучому, бо той заставляє;

Що не його люде люблять, а ту тяжку славу.


«Чому московити так чіпко держаться української землі?»

«Не в землі річ — просторів їм і своїх доста. Вкраїнському духові заздрять. Українська воля їм очи коле».


Закон ноги і сліду: за добротворенням, як невідступна тінь,іде втіха і радість добротворця. За злодіянням, як задні колеса за передніми, йдуть смуток і нарікання злобителя.


Немало є смішних слів, вигаданих серйозними людьми. Мене, до прикладу, смішить слово «рецепт». А більшина людей приймає його від докторів ледве не як заповітні скрижалі спасіння.


В ріці життя будь радше островом, ніж берегом. Його течія не сокрушає, обходить…


Скупість — чиста глупість, кажуть люди. Вона отруює дні і ночі. І що старіша, то важче її виправити.


Де взяти розум для щастя? Якщо не знаходиш його в кишені, переплавлений у дзвінку монету, то шукай на дорозі. Чи, точніше, — в дорозі.

І яким буде твій шлях — прямим чи кривим — таким і щастя буде.


У вищих намірах мичомусь скупі і скуті.І нездогадуємося, що призначене нам Богом значно більше за те, що можемо собі уявити.

Головне — стати доконечно тою людиною, якою нам суджено бути.


Мій приятель-кавказець любив розповідати про вино. Був певний, що кахетини першими на землі почали плекати сей напій — «гвіно». Я був молодший за нього і тому дозволяв собі більше запитань. Якось я поцікавився:

«А яке вино годиться літнім людям?»

«Доброта і розум — се вино старости», — несподівано відповів мій старший приятель.


Ще про вино. У свідомости людини, сп’янілої від горілки, оселяється темрява, її мова — потворна й жорстока. А в свідомости людини, збудженої вином, міститься прозорість винної ягоди. Її мова тягуча і витка, як лоза.

Горілка принижує, вино прощає.


Пливучи, мирухаємося. Пливучи, ми — прямуємо. Пливучи, ми — рятуємося.

І навіть якщо тонемо, то знаємо, що пливли до берега.


Легко тим, у кого легко на душі. Легкість у зносинах із иншими починається з легкости в стосунках із собою.


Тим, хто дошукується вишніх сенсів буття, можу дати ґрунтовно заувагу: ти живеш — і се найбільша правда, найбільша мудрість, найбільша радість!


Як розвіяти смуток? Виспіться, поплачте, прогуляйтеся лісом чи полем, привітайте перехожого, помоліться подячно, з’їжте щось смачне… Якщо не поможе, повторюйте знову і знову, доки не врозумієте, що се маленькі втіхи, котрі вкупі звершують радість буття.


Ми вивищуємося над собою, коли починаємо поводитися з иншими ліпше, ніж вони з нами.


Помагаючи иншим, ми помагаємо собі.


Одяг — се не тимчасове, його не можна рахувати за непотріб або щось незначне. Одяг має з людиною глибокий, дуже тісний зв’язок. Вчасно періть, очищайте, провітрюйте одежу, давайте їй «відпочити».

А головно: довіряйте їй.


Старіє не лише плоть, але й мозок та нерви зношуються. І се нас більше встарює, ніж час. Нерви впокорює і вберігає стягання духу, благочестивий устрій життя, поміркованість у їдлі та питві, помірні подорожі, молитовна захорона від зловорожого світу. А мозок повинен мати роботу, як і руки. Освіжає його читання Письма і книг любомудрія. А в побиті щоденному — прилучення до надбань культури й просвіти того краю, де живеш. Куди б не завіяли мене вітри мандрів, перше, за що беруся, — вивчення мови терену, який мене прихистив. Се і для мозку вправа, і обнова пізнання світу, і прищеплення до кореня, з якого й сам, чужинець, ссеш силу. Дуже важно, пам’ятаючи свою, бесідувати на мові корінного народу, бо «язик — то віддух соли землі». Місце прожиття дає нас силу через прийняття його всім серцем і розумом.

Тогди ми нігде не є чужими.

Захорони в серці сонце

Ніхто не давав мені вихову. Люди, що обступали мене в дітвацтві, були темні в науках і неписьменні. Зате твердо держалися доброчесности й людяности. І в тій темноті злигоднів і забобонів їм світило сонце правди старовіку. Дідо, що замінив мені студеного вітця, повчав не приписами й погрозами, а ясністю прикладу. Пригадую, як ми сиділи з ним в полі під возом, перечікуючи хлющу. Дощ то надбігав, то вичахав, блискавиці сікли хмаровиння, пробивалося сонце. Дідо мрійливо мовив:

«Жиється далеко приємніше в сонячний променях, аніж під захмареним небом. Так і кожде привітне слово, кождий ласкавий взір розсіває кругом тебе ясні промені».

Хмари й далі змагалися з ясністю, доки вона їх не зломила. І дідо мій, діставши батіжок, довершив сказане:

«Захорони сонце в свойому серцю, най сіяє воно привітністю».

Можна назвати той давній припадок способом вихови. Та я волію вважати його наукою радости.


Дістає той, хто неустанно просить. І хто дякує. Однак прохання і дяку неодмінно звершуйте хвалою.


Плавали ми з моїм товаришем Отаром у Курі. Вода була тверда і гостра, як скло. Бистрина оглушувала, сліпила, забивала памороки. А він, родимець тої землі, збитошно сміявся і гукав мені:

«Хапай хвилю за гриву!»

Я й далі так чиню, пливучи рікою поживання.


Царем природи стаєш по тому, як признаєш себе її слугою і рабом. Я прожив у хащовому безлюдді майже сім літ. І Ліс-батечко навчив мене, нерозумну дитину, науці вижиття. Себто — складати природі жертви і приймати їх від неї. В лісі самотугом навчився я полісувати. Слово «полювати» не люблю. Бо охотився я не для охоти, а — щоб жити. По тому, як прийняв я в себе природу, вона прийняла в себе мене, стала відкривати нехитрі секрети прокорму в дикому обшарі. Спершу хворого чи зраненого звіра мені показували ворони. Я, Ворон, пізнав сю птицю, як мудрого помічника і водночас підступного противника. Ворони неохоче ділилися зі мною здобиччю, доки я сам не навчився добувати і вони почали вимагати свою частку.

Книга Лісу відкрита й доступна глузду. Важко дістати звіра без оружжя, та коли ти проникнеш у єство звіра, його слабости стають твоєю силою. Великих птиць я добував маленькими хитрощами. Насипав під деревами жовтий сухий пісочок, на ті платки мали падати сонячні промені. Птиці любили кушпелитися в піску. Від одного насипку до другого була відкрита доріжка, а з боків майстерно виставлені перепони з сухих гілок. Так птиці попадали під зігнуту дужку з петлею. Чи під жердину, що піднімала їх на волосіні в воздух, так і висіли. Були й инші ловинки, що вдаряли камінцем…

Коли я обходив свої пастки, бувало, ворони вже розкльовували здобич. Доки я не знайшов роб і на розумну птицю. Ворон дуже обережний і не любить ніяких пристроїв: я підвішував над сильцями дощечки, на яких випалював слова: «Я теж Ворон, і се моє, а не твоє». Клав їхне всюди — залишав десятину птицям. Надійно помагало.

Мені ж помагав нутряний здогад, що все в лісовому царстві підвладне закону рівноважного ділення: одна рука бере — друга віддає. І тоді ти вчуєшся царем природи, коли врозумієш, що поряд царює і звір, і птах, і гад, і жаба, і комашина. Се є справедливе й милосердне царство для всіх його малих і великих насельників.

Ліс продиктував мені й инші свої закони: не брати зайвину, не лишати слідів, не набивати нових стежок, не турбувати живноту в полудень, не полісувати в празники, не споживати їжу на місці ловлення, не гасити огень водою, не ставати в тінь кривих дерев… Навчив мене говорити із звіриною, напоумивши, що одні з них розуміють лише прокльони, инші — лагідні прохання. Як і люди.

Вберігаючи спокій лісу, я дістав його обереги. Заскочений зимовою ніччю просто неба, я в теплому захистку легко добував до ранку. Валив стовбур на стовбур, прокладаючи їх сухим мохом, гіллям і грибами — і підпалював. Деревина тліла й гріла мене на м’якій постелі з хвої.

Пізніше, в тайгових промислах, я ще більше всвідчився в мудрій зріднености компонентів природи, що виказують її високу мету і лад.

Ще на гадку приходить старий алтайський ловець Прохорій, котрий учив мене підготовлювати псів для полісування. Їх добирають у щенячому гнізді, вгадуючи котрі народжені для лісової служби. На піднебінні їх се написано. У тих щенят, котрі будуть ходити по оленю, такі ж черлені смужки на яснах; у тих, що годяться на дичину, — в роті є такі ж горбики, як у тетерука; у псів на білку зів влаштований так, як у білки. Старі полісники вважають, що з сотворення світу все передбачено для ловецтва, як для першого прокорму в природі.


Якщо годиш Богу так, як сам хочеш, то й Він заплатить тобі, як схоче; а якщо служиш Богу так, як він хоче, тогди Господь заплатить тобі, як ти хочеш. Один святий чоловік сказав.


Наше земне життя не може бути цілком щасливим, бо не є небом; але не може бути й цілком нещасливим, бо не є жертовною дорогою до неба.


З душею, але без Духа, — тогди ти наче з порожньою торбою ходиш і чекаєш, коли хтось укине до неї щось доброго. Той, хто прийняв Духа, вже сам ділиться Ним із иншими.


«Чого найбільше хибить українцям?»

«Найточніше на це відповів найперший українець — Шевченко: єдиномислія і братолюбія нам бракує. Через незгоду, розпорошення сил можуть упасти найбільші народи. Прикро, але серця українців ідуть одні проти одних, тогди як мали б злучатися проти зла і кривди. Проте я вірю, що прийде час — і поодинокі патріотичні групи злучаться в єдиний національний здвиг і витягнуть державу з вікового поневолення.

«Посійся не словом, а розумом, ниво!» Той же Тарас Григорович закликав.


«Що буде з нами завтра?»

«Те, що ми закладаємо нині. Вже зараз, і кождий із нас».

Віщування погоди

Жаби скачуть по дорозі — на дощ.

І коли птиці обскубуються — теж на сльоту.

Кріт риє на теплу і вогку годину.

Ранній дощ, як і жіночий плач, довго не держить.

На мокро павук рве свою сіть.

Раки перед дощем жваві, скачуть у воду.

Черлені хмари перед сходом сонця — на дощ. А також коли хмари тягнуть громадою горі.

Каня високо літає і плює — дощ просить.

Ворони під стріхою сидять — на довгу мокву.

Ластівки дуже високо літають — стягнуть хмари з громами.

Дощу сподівайся, коли сонце черлено заходить із пасмами.

Також на дощ: ворон купається, жайворонки літають громадою, горобці купаються в поросі, кури хвостами крутять, хрущі гудуть увечері, кіт миється, зелена жаба крюкає, неповний місяць косо стоїть.

І коли: роса скоро пропадає, тумани кубляться, черви виходять із землі, мухи і блохи нестерпно докучають, пчоли впорожні вертаються, дзвони і шум води чути здалеку, гори димлять, мраки відгонять паленою соломою, хворі кости кришить, по заході сонця небо мідяне, довгі вечірні сутінки, місяць блідий і роги тупі, вітер тягне з полудня, місяць не показується три ночи, звізди великі і тьмаві, дим стелиться по землі, камінь і сіль самі від себе мокріють, сажа в коминах паде — все провіщає дощовицю.


Запалений місяць — на вітер.

Огень дуднить і палаюче дерево тріскає — буде вітряно.

Павуть стягує сітку — чекає вітер. Волоче здобич до гнізда і густо обсновує — на хмаровиння.

На вітряну годину місяць великий і черлений, а ріжки чорняві. А звізди ніби рухаються.


Рясна роса, густа заморозь — красна година буде.

Добру погоду віщує ясний місяць із острими берегами. Її показують і ясні звізди, що блиском миготять.

Кішка стіну шкрябає — на мороз.


Восени горобці громадою сходяться і голосять — на сніг.

Коли миші високо гніздяться — великий сніг буде.


Восени густо павутини — буде добрий урожай.

Те ж віщує і звіздяний Святий вечір.

Много гриба — мало хліба.

Якщо навесні перший грім прийде з півночи, чекай урожайне літо.

В новоріччя густий іній на деревах — густо буде овочу.

Миші лізуть під стогами в землю — люта зима гряде.

Серед зими вода в потоці нараз потепліє — велика студінь паде.

Проти холоду свиня солому на собі несе.

Файно терен цвіте — довго цвісти морозам.

На дубі жолудь уродив — м’яка зима буде.

Много павуччя — довга осінь і тверда зима.

Красний час на Успіння — красна буде осінь.

Що більше мух — тим довше літо.

Якщо береза рано зазеленіла — буде сухе літо.


Якщо майові хрущі покажуться зарано — чекай сльотаву яр.

Се потверджують і ранні жайворонки, що низько літають.

Слимаки в полі — морозів уже не буде.

Хмарний май — студений юній, рік буде добрий на сіно і плохий на жито.

Весною дощ парить — восени мочить.

Кождий із нас — носій своєї новини

Бував я і в лісах Виговського краю, що не знали сокири. Знався зі старовірами, кріпкими христолюбцями. За «ясну голову і чисте серце» були вони до мене прихильні. Казали: «Душевна наука не світська, на все має відповідь. Без пояснення тебе не залишимо. Якщо своїх книг не стачить, пошлемо до відрубних скритників…» І я подячно приймав; хіба міг їм сказати в очи, що прийшов сюди не із запитаннями і не за відповідями, прийшов — щоб від них одійти. Прибув за спокоєм серця, який старовіри стерегли тут, у правічних пущах. Посеред дерев, каміння і води. І мали благість днів і трудів, чисті, як аркуші. І я їх мав. І називав се одним словом — Лад.


Люблю Кавказ. Може тому, що горяни по всіх горах чимось схожі. Але ті таки осібні: віє від них свіжістю і щирістю, чистотою і силою. І твердістю. На коліна кавказець стане лише перед Богом і жінкою. Хіба ще — перед квіткою, бо серця мають ніжні й відкриті. Раді одне одному. Коли сходяться в горах верхівці, то вітаються: «Хабар бар?» — «Бар». Себто: «Новини є?» — «Є». Крім зброї, кожен носить якусь новину, якесь знаття. І ділиться з иншим. І слухає, і радиться. І, збагачений, іде далі.

В долинних, пустельних землях здоровкаються вже йнакше: «Чи цілі руки й ноги? Чи здорова худоба?» Які заголовні цінності в людей, такі й вітання їх. Наш поклін, либонь, наймудріший: «Слава Ісусу!» Бо з Ним усе в нас ціле і цілісне. Все на своєму місці, коли на першому — Бог. І ми несемо у світ Його заголовну благу новину: любов править світом.

Кождий із нас — носій своєї новини.


Приятель мій сердечний, кахетинець Отар, потяг мене волоком на гостину у свої родинні креси. І я не пошкодував за сю візиту. Прожив там добрий місяць, ділячи глиняну хижку-топтанку з його батьком — поважним батоно Іраклієм. «Вік мій, — посмішкувався старець, — ще молодецький, як на наш рід. Маю яких сто без трьох літ…»

Першого ж вечора він витяг із укопаної в землю сулії темного вина і припросив: «Цяпнемо на душу крапелину ради познайомства. Друг мого сина — мій син». У такому батьківському благоволенні він провадив зі мною довгі, ситні для розуму й душі, вечори, бо Отар відлучався на високе пасло. Ми й вечеряли рядочком його «дідівською стравою» — підвареним буряком із жменькою пророслої пшениці. Приправлялося те лляною оливою, винним оцтом і насіченим розмарином. «Бурякові і розмарину, де зустрінеш їх прорість, уклонися, — напучував мене. — Вони подовжать і загладять твоє вікування». Ще була присмажена на вогні скибка хліба, натерта часником і помідором. Запивалося квасним молоком буйволиці. Батоно Іраклій був певен, що завдяки такій їжі всі вони й живуть до ста і більше літ.

А ще — завдяки непоспішливій вдачі. «Хто пізнав сей світ, той нікуди не спішить. Спокій і терпіння — два коні, на яких наш дух перейде всі кола юдолі земної. Лише до того чоловік не звикне і лише те не видержить, чого Бог не пошле…»

А ще — праця на землі. «Земля подовгу держить на собі того, хто їй годить».

І ще три речі заклав у мій пожиток мудрий давнішній чоловік. «Не рахуй того, що робиш, — се обкрадає снагу». «Викохуй у собі чутливу природу: безпомильно вгадувати зло і безпомильно прилучатися до добра». «Наливаєш — не переливай через край. Все добре до міри, а насолода — й поготів».

Увесь день ще кріпкий старожил порався у винниці чи в саду. Був він тихий і лагідний. Чоловік маліє перед горами. І не дере носа, бо перед ким і перед чим?! Хатчина стояла при дорозі, і старий щоранку клав під ворітницю жбан води — щоб подорожній міг напитися. А в недільний день — вино. Зізнавався, що за життя не вдарив навіть худобину лозиною, а коли їхав верхи біля цвинтаря, зауважив я, злізав із коня. Сам смерті не боявся, своєї. Казав смішковито: «Не біда вмерти. Біда — залишити вдовицю».

…Літ десять по тому, при експедиції, навідав я могилу поважного батоно Іраклія. На могильному камені поселяни вибили: «Мир праху доброго чоловіка, доброго і слабого, як чоловік». На вгрітому вересневим сонцем горбику слався розмарин.

Сі тихі, низенькі горбики, подумав я, під кінець рівняють і єднають усіх горян — і Карпат, і Кавказу… Наші послідні вершини.

Що я знаю «такого»…

Досвід первовидження направду дає знаття, які пояснити тяжко. Та чи й треба? Отже, що я знаю «такого»…

Знаю, що в лісі залізо іржавіє вдвічі скоріше…

Коли гримить грім, треба покласти камінь на голову хворого…

Коли ведуть коня за собою, не дивляться йому в очи…

Треба остерігатися проковтнути котячу шерсть…

Тим, хто вмер на чужині, пам’ятники слід класти при дорозі…

Блискавка не одна б’є, а в парі…

Якщо при тобі є золота річ, ти спритніший на ноги і руки…

Чекання зістарює очи і їсть серце…

Вночи граду не буває…

У важкі роди треба стрілити біля вуха родильниці…

Найбільші змії народжуються з блискавицями…

Не можна перебивати людей, які тобі лестять…

Раз у році треба побувати там, де ще не був…

Не мож довіряти тому, хто цілується з розплющеними очима…

Не мож стріляти із зброї, набитої не тобою…

Вдача пса пізнається по хвосту, коня — по вухах…

Жінки не люблять, коли в них вільні руки…

Перед загибеллю на мурасі крила виростають…

За очима, як за склом, ще одні очи — головного взору…

Ряснота грибів — до війни…

Віночок м’яти на голові освіжає мозок. Гілочка під подушкою — віщий сон…

Над чужими снами не гоже сміятися…

Із землею треба бути ніжним, як із живою істотою…

Готувати їжу слід за своїми рецептами…

Коли говориш неправду, говори коротко…

Випадкових збігів не буває…

Жінка спускається з гори боком…

Звіра, що був поранений і вижив, тяжко вполювати…

Видихаючи — видихаємо минуле, вдихаючи — вдихаємо будучне…

Дуже важливо знайти людину-оберіг, яка буде з нами завжди подумки…

Сова, яка мовчала

Чудесне зцілення дорогою не підлягає для мене сумніву. Видів не раз, як дорога вертала смак життя і саме життя, коли вже й доктори відреклися від хворого.

Дорога — то рівномірний рух, освіжаюча змінність простору, втеча від часу, приволля воздухів, новизна стріч.


Ворона — хитра і сторожка птиця. Добуваючи поживу, щохвилі скидає голову, озирається. Хитра, а не розумна: коли хочеш бути непримітним — се кидається в очи.


Не бійся просити — інакше як будеш дякувати?!


Корова носить два запахи — молока і гною. Годувальниця, що годує людину і землю.


Навіть жебраки похваляються своїм інструментом. Що більше палиця погризена псами, — тим більше старець виходив світу.


В минулому житті кождий був якоюсь звіркою чи птицею. Так казали голди, з якими я промишляв у ломах Уссурійського краю. І мене розпитували. Я одказував, що, либонь, був качкою… Дуже вже воду честую. А ще, за малолітства, дуже шкодував сю птицю взимі. «Чому, солодкий, ревеш?» — журилася, бувало, мамка. «Бо качечкам студено в лапки…»

Хтось був левом, хтось орлом чи лебедем, а я — качкою. Мене розуміли, бо птиць у тайзі шанували. Коли хтось умирав, голди казали: «Птиця душі його врешті вирвалася з клітки і врадувано полетіла на волю, до райських озер».


Ліс і тепер зо мною. Правда, більше в провидінні спогадів. Незбагненно файний ліс уночи, в священнодійстві трьох чародіїв: місяця, воздуха і земного віддиху. Краса животворна. Княжа вотчина.

Хоча ліс, один лише ліс, — без князів.


Приказка про сову. Її почув я від познаймого німця в таборі. «Жила-була стара сова. Що більше вона жила — тим більше вона знала. Чим більше вона знала — тим більше вона мовчала. І чим більше вона мовчала — тим більше вона знала».

Се направду мудро. Чоловік говорить — час сміється.


Ще про мовчання. Зерно зроджує хліб. Дощ зроджує траву. Камінь зроджує дім. А слова родять слова…

Сорок тисяч літ мовчать мертві. А ми все говоримо, говоримо…


Бійся звикання. Не допускай у звичку нещастя.


Поспішай устигнути. «Завтра» прийде раніше, ніж мине «сьогодні».


Уникай переситу. Лише голодний знає розкіш смаку хліба.


«Діду, Бог є?» — питає моє доскіпливе дівчатко.

«Є, дитино, є».

«Де є?»

«А повсюдно, де не обернешся…»

«А чому Його не видно?»

«Ти молоко п’єш?»

«П’ю».

«А масло в ньому видиш?»

«Ні».

«Так і Бог розсіяний по всьому життю…»


«Діду, чому у вас сумні очи?»

«Я видів надто много людей. Більше, ніж дерев».


Ще дечому навчив мене Ліс. Ловець грізний і без стрільби. Тиша — грізна зброя. Тиша і холодна кров. Так і в нелісовому житті.


Не обтяжуйте себе всякою марницею. Не стриножуйте вільну ходу. Легке й вітер несе.


Віщую я проминуле в будучному. З-помежи іншого нерідко питають:

«І що буде в кінці?»

«Світло. Правда, чорне…»

«Звідки знаєте?»

«Пам’ятаю, що було на початку…»


Довіряй собі на кожному кроці. Не смієш не довіряти дарованим Богом силам. І смієш замість Нього судити себе.


Розповідати — пусте. Инше діло — розказувати так, щоб кликати.

Всі наші слова головні — або поклик, або розрада.


Два рушії потуги в рятівній рівновазі штовхають нас уперед. Се думки: «Хтось живе ліпше, ніж я» і «комусь гірше, ніж мені». Однакової сили потуги розвитку і самозбереження, бо в строкатому світі людей завжди знаходиться приклад захоплення і приклад самовтішання. Так і виживаємо, так і підносимося над собою.

Залізна сокира не рубала б дерево, якби дерев’яне руків’я не підштовхувало її в зад.


Коли мовчкуватий Чан Бао не знаходив слів, аби мені щось роз’яснити, казав: «Нехай твоя думка стрінеться з моєю думкою — і стануть посестрами…»

Що довше ми були з ним разом, то більше розумілися без слів.


«Коли нема тобі відповіді — сідай на камінь, — радив Кукумир, сам порослий мохом, як давній камінь. — Камінь мовчить — і ти мовчи. Камінь слухає — і ти слухай. Камінь знає більше. Камінь вічний».

Лови день

Лови день. Якщо час не йде за тобою, йди ти за часом. Буває, із ста днів тобі послужить лише один.

Лови його — той день.


Кажуть, вічности немає. Як немає?! Позаду вічне минуле, попереду — вічне майбуття.


«Діду, ви говорите дивні речі…»

«Ба, а яка занятність у тому, щоби говорити про речі, котрі всім відомі?»


Робота, передусім, творить нас. Кождий із нас — син свого діла.


«За сто сльозин дістанеш усмішку, — казав батоно Іларій. — За сміх же плачем не карають».


Крихти досвіду зчаста обертаються то зерном, то половою. Єдине сито для чистого просіву — всеочищаюча любов.


Знав я одного в таборі, що ключ носив на шиї. Такий величенький, витертий тілом до блиску. І що тут відмикати?! Даючи йому мильце в лазні, я запитав:

«Від чого ключ носиш, неборе?»

«Від свого дому», — сказав чоловік.

«Се добре. Вернешся, прийдеш — одімкнеш…»

«Не відімкну».

«Чому?»

«Німці спалили дім, коли я воював… А ключ лишився».

Я не спитав його, для чого ж тогди носити сей ключ на шиї. Я розумів.


Людям марно щось доказувати. Та й не варто. Бувало, в ущелинах Дагестану я ловив ящірок і змій. Одні говорили, що я їх їм, другі — що направляю з них ліки, треті — що чаклую на їх шкірах та нутрощах. А я просто мав таку працю від експедиції, бо розумівся на сьому. Знав, якою травицею, яким посвистом винадити плазунів із нори і піддіти рогачкою в міх. Всього-на-всього.

Людський поговір не переломиш, людську облуду не розсієш.


Не бійтеся, коли з вас сміються. Нехай собі. Гірше, коли плачуть над нами.


Коли тяжко нести тягар, його скидають з горба. Ба навіть, коли змиєш бруд і піт, пострижешся і зголиш бороду — вже якесь облегшення. Зголюй «бороду» вчорашнього дня! І людині, і цілому народу се варто вирозуміти. Покиньмо в минулому тягарі історичної пам’яти — тогди облегшено вступимо в нову добу.


Над прірвою жури довіряймо Всевишньому. Він або піймає, коли будемо падати, або навчить нас літати.

Коли душа з Небом — руки стають крилами.


Наприкінці свого рішенця на зоні я був лазебником. Оту повинність мені вділили, як пом’якшення за те, що вздоровляв тюремників та їх рідню. Таким чином, я міг помагати й многоті покалічених каторжан, що не мали помочі від тюремного шпиталю. Сіромах косила цинга; надто людей, розніжених на волі, можновладних, інтелігенцію. З хвої, лишайників, мохів, кори і пташиного посліду я робив для них підживу. Дурноту з грибів та ягід вимінював на свинячу кров, шкіру і ратиці з різницької. Се підкріпляло упалих на силі. Так я поклав на ноги й одного хлопчину з Криму. Два дні пролежав мерцем на шконці, потягнули його загрібати під сніг. А очи не скляні, втямив я, очи на морозі в’януть. І відніс ще теплий кістячок до лазні. Відпарив, відігрів, обтер живною оливою, поїв варивом із дикої птиці, підгодовував оріховими кашками. Ожив молодюк, а по весні вернулася в тіло й душа. Назвався, сказав, що ботанік із Ялти, визнавець славного Мічуріна. Радо розказував про свої досліди в садах.

Прийшов час вертатися йому в барак. «Іди здоров, кажу, пильнуй себе, бо вдруге смерть не обдуриш».

Став той розгублений за порогом і питає: «Чим би я вам у віддяку поміг своїм хистом?»

«Прищепи вишню на карельську березу, — кажу з посміхом. — Дуже мені тут бракує вишневого цвіту…»

Пофіглював я і забувся в роботі. А якогось досвітку виходжу за дровами, аби затеплити піч, — і очи мені білим застелило. Не сніг, не дим і не туман — цвіт! Нужденна, покручена морозами береза коло призьби вся кипить цвітом. Божа показія! Звідки, як, чому?! Крадуся ближче — направду квітки, як вишневі. А пахнуть дурноп’яно. Блекота! Цвіт поприв’язуваний тоненьким мідним дротом із батареї… Ходив я в роботі дворищем і з кожного кінця озирався на деревце. І тішився, і сміявся сам до себе, як безмозкий.

Поплуганилися на рубку загони. Витріщаються, регочуть, ячать. А очи в голоти цвітуть, гейби самі блекоти наїлися. Та я шукав поглядом лише одну пару. І радісно вихопив її з рухомих сірих рядів. І запам’ятав ті очи на віки-вічні. Ботанік.


Ще раз про щастя. Тяглість щасливости дуже коротка — година-друга, день-два. Щастя — як блискавка, вона сліпить і тому не може світити довго. Щасливі недовго ходять верховиною втіхи. Щасність змінна і нетривка. Инакший стан — блаженство. Хто засягнув його, той ним багатий рівно як у благополуччі, так і в знегодах.

Поліття — плин довголіття

Через свою бороду просіяв я чимало літ. Ще більше просіяв спостережень, розмислів, чужих і своїх одкровень. Найпершими, себто головними, моїми вчителями були майстрові люди і старійшини, люди довгих і благих літ. Неодмінно — благих, бо многії літа лише тоді мають ціну, коли благими суть. І ось ті людкове й поганьбили своїм тривком знану приповідку «старість — не радість». Таки наповнили свою старість тихою і благою радістю. І мене сподобили притягнути її у свій поважний вік.

З тими крихтами надбань довгожительських радо ділюся.


Не дивіться на календар і годинник. Звично провадьте в мирі свої будні і намагайтеся вздріти маленький празник кождого дня.


Побільше ходіть. Змушуйте себе кождий день виходити на вулицю і провадити невелику прогульку. Чи просто походити довкола хижі, в саду. Головна засада тривалої молодости — щоденний рух.


Додержуйте міру вартости у всьому. Най добротність визначає вашу їду, питво, устрій життя, роботу, стосунки, думки, сподівання.


Доки при силі — мандруйте. Не бійтеся за гроші — їх приносить вольний вітер. Враження і досвідчення цінніші за гроші.


Затямте: ніхто не має вас контролювати і ви нікого.


Робіть одне діло щодня. Просто для себе робіть. І досить одного діла.


Знайдіть своє прилюбне заняття й живіть ним.


Не скупіться.


Прощайте.


Не зрівнюйте себе з иншими, інак ніколи не будете щасливими. Трава на чужому дворі завжди зеленіша.


Ніколи не переставайте вірити в любов.


Якщо самота вас обтяжує, знайдіть собі пару і оженіться. Але — з благохотіння. І хай близькість між вами буде натхненною.


Якщо вас бентежить чиясь присутність, не примушуйте себе до неї.


Якщо когось не терпите, держіть свою зненависть при собі. Не завдавайте иншим людям болю, якою б не була для того причина.


Якщо кортить плакати — плачте. Не бійтеся оплакати те, що ви втратили. Зі сльозами відійде гіркота, прояснений взір відкриє нове пояснення.


Віра — найсильніша опора. Але слід зрозуміти, в що ви вірите, і непохитно держатися того. Від вірної віри і поміч вірна.


Навчіться пристосовуватися.


Життя — се путь. Безнастанний. Продовжуйте йти вперед.


Якщо самому вам одиноко, а з людьми клопітно, заведіть собі якусь животинку. Вони нагадують нам про те, наскілько ми всі живі.


Будьте втішні, задоволені. Ви не мусите бути щасливим увесь час, але повинні бути вдоволеним.


Любіть людей. В кождому можна знайти щось файне і добре — просто тому, що всі ми люди.


До останньої днини освічуйте себе новими знаннями. Сього ніхто не в силі відібрати від нас. Старіючи, людина видить гірше, але більше.


Мисліть ясно, просто й сподівально. Прикрі думки отруюють тіло.


Щодня — бодай крихту фізичних зусиль, управ. День починайте з сього. Я знав одного вченого чоловіка, хворого й кволого в старості, котрий щоранку сідав на друкарку — і друкував сто рядів, щоб зайняти свій пригаслий мозок і охлялі руки. «Завдяки сьому, — казав він, — я можу підняти лікті, обслуговувати себе, жити…»


Як годні довше перебувайте просто неба, дихайте свіжим, приймайте силу сонця і воздуха.


Не готуйтеся до вмирання дочасно. Смерть завжди приходить занадто рано. Живімо, доки живеться!


Честуйте своїх народичів. Грійте їх щирою синівською шанобою. Так і свою старість зігрієте. Без подовження їх віку не буде вашого довговіку.


Не знаєте, чим себе зайняти? Опишіть своє прожиття. Неквапливо й подрібно опишіть. Якщо се нікому не згодиться, то вам — неодмінно.


Не втомлюйтесь многими правилами устрою і часу. Живіть волею і вволю.


Не городіть собі часові межі. Ніхто не знає, коли проб’є його час підйому і спаду. Хтось вичерпує себе замолоду, а хтось починає справдешнє служіння лише після 50-60-ти літ. І ніхто, крім птиць, не знає краю свого життєвого перельоту.


Медицини не цурайтеся, але пам’ятайте, що молитва, природа, музика, прилюбне діло, добрі книги, тварини мають не меншу лічну силу. Доктор тягне нас на операцію, на якій сам ніколи не був, і прописує ліки, яких здебільшого сам не куштував. Пам’ятайте, що лікарям платять за те, скільки хворих вони прийняли.


Думки про старість старять.


Наш путь — коло. Колись воно замкнеться. Але ми не знаємо коли. Розширяймо кожний відтинок, кожду дугу того кола, щоб воно не замкнулося за нашого життя.


Біль оповита таємницею, яку долає лише радість буття.


Накопичуючи тяжкою ціною добра, пам’ятайте, що се колись треба залишати.


Якщо не можете себе в чомусь утвердити, знайдіть узірець для наслідування і держіться його. Спроможіться бодай на вершок піднестися над ним, навіть якщо намір не звершиться.


В пору глибокої зрілости працюйте добровільно і вільно, виділивши зручний час. Добре, якщо ся праця приносить плоди для громади, а для вас — насолоду.


Добре, якщо ваш чоловік чи ваша супружниця молодші за вас.


Обходьтеся без позичань, не залізайте в борги. Бо се — несвобода.


Якщо довіряєте собі нині, в доброжитності, то певність укріпить сили для змагання з труднощами, що колись постануть.


Займайтеся тим, що займає вас. Робота, яку любимо, — не робота.


Розум, як і тіло, потребує поживи. Живить його допитливість, потреба вивчати довколишній світ. Немає меж розширенню свого «світика». Не стільки важна освіта, як просвіта ума. Пізнання нового освіжає і зберігає його гостроту.


Прислухайтеся до инших. Вчіться слухати — і вчуєте все, що вам треба.


Гумор — життєва сила, що помагає долати нужду. Смійтеся передусім над собою, так щоб і иншим було весело від сього. Коли ми сміємося — ми не сердимося. Коли ми сміємося — ми не сумуємо. Коли ми сміємося — ми не заздримо…


Захоплюйтесь. Захоплення — густота життя.


Держіться правди. Брехня забирає сили. І час. І друзів.


Дивуйтеся з дивного і дивних. Але не судіть їх.


Добрий і тривкий сон уночі — не марнування часу. Дрімання вдень — доточення віку.

Повно життя — се повнота життя.


Не всі дні світлі. Перед досвітком найтемніше. Світіть собі і своїй родині. Віддане їй тепло грітиме вас довго й надійно.


Не поспішайте захопити щось значне, знехтувавши малим. Оцінюйте мале, радійте малому, бо мале перед великим іде, і за ним. Се те, що буде завжди з вами. Краса світу — в чудесних розсипах дрібности.


Робіть щоденно щось привабне для себе. Або для инших.


Що більше буде людей, які вас люблять, — тим довші ваші роки.


Не будьте праведні, але будьте правильні.


Не дайте себе опосісти дрібницям. Не дозволяйте їм бентежити вас і дратувати.


Уникайте сварок, спорів, плачів, метушні, пустих клопотів, пригнічення чимось чи кимось. Уникайте людей, які се несуть.


Сійте на пожиток иншим зерно, яке ви все життя збирали в инших. Поміч людям — поміч собі. Доброчинців кріпить Бог.


Якщо заглянете у свою душу, то неодмінно знайдете сильні ознаки, що помагають жити. Навіть у слабости. Пригадуєте в святого Павла: «Сила Моя об’явлена в немочи».


Будьте відповідальні. Шукайте відповіді, шукайте причини нещасть — і виривайте їх, як дикий бур’ян. Розчищайте собі простір свободи і радости.


Роки, дати не мають над нами влади. Живіть одним днем, але хай буде він наповнений по вінця. День — як малий вік. Се і є довгоденствіє, як у давнину казали.


Якщо все йде в нитку — добре. А якщо навиворіт — теж не біда. Червак стає кволим і здихає, коли його покласти в м’яке клоччя. Поборення лихоліть гартує дух.


Вік — не хворота. Поліття — заслужена доба спокою і миру, стягання духу. Приймайте сладу дня, черпайте спокій ночи. Робіть те, що треба, і не зважуйте зроблене. Сповідайте помірність і поміркованість. Плекайте добродушність. Держіться землі, любіть її — і вона вас так прийме. Нищоту любощів заміщайте любов’ю. Споглядайте світ у широті і цілости його, а не у відрубности — родинній, домашній, просторовій. Много ходіть, та не відлучайтеся далеко від родимих теренів. Очищайтеся водою, довіряйте їй. Нехай плин життя вашого буде, як тиха ріка.

Не речі нагромаджуйте — громадьте дух

Вода — мій учитель. Ось що вонамене навчила.

Вода уникає прямого сонячного світла, любить затінок.

На осонні жерела вичахають і всихають.

Студена вода має більшу силу, ніж тепла.

Вільна вода має більшу потугу, ніж скута.

На поверхні легше плавати, ніж на дні.

Плавба в студеній воді проти течії множить сили. Се навчили мене риби струги.

Навіть камінь пливе, якщо не кострубатий, а гладкий, обтічний.


Аби бути здоровим, треба мати здорову натуру. І силу характеру. Потребою зробіть легеньку «муштру» тіла й духу бодай одну годину в день. Більшість недугів як приходять, так і минають самі. Їх долає наша кріпка природа, себто — робота, вправи, терпіння до холоду, голоду, жари, втоми, здоровий природний стіл, жива вода. Що більший натиск світу на нас — тим більше треба годити здоровлю. Звір при сьому рятується бійкою або втечею. Людина — свідомими фізичними та духовними вправами.


Жадібність виростає з кореня заздрощів. Хочемо мати, вдержати більше, ніж инші. Та хіба можливо стягнути все на себе? Тим більше — скористатися тим. Найгірша жадібність — зазіхання на чиюсь особу, її свободу, успіх і щастя. Давайте своїм ближнім волю вибору і поведінки. Дайте можність їм бути самими собою, без вашого диктату.

Бо хіба мож відібрати від когось його шкіру?!


Голди і китайці, з якими я провів роки ловецтва, — люди на подив витривалі, стійкі й дужі при зовнішній недолугості. Тижнями обходяться без даху, часто без їстива, сплять під дощем і на снігу, носять на собі чималі тягарі. Не знають докторів. На перший взір виглядає, що ніскільки не переймаються своїм здоровлям. Та се не так. Я мав достатньо часу й цікавости, аби придивитися й оцінити нехитрі дії, що помагали їм м’якшити невигоди лісового життя.

Рідко я видів, аби Чан Бао мився водою, зате день він починав «змиванням» лиця сухими долонями. Звільна розтирав щоки, скроні, чоло і очи — згори донизу і знизу догори. Відтак робив се з вухами, спершу пальцями, а потім долонями. Далі брався за голову, ретельно розтираючи тім’я з чола до потилиці і назад.

Инші супряжники мали й свої способи. Схрестивши пальці, закидали руки ззаду на шию. Тоді намагалися відкинути голову назад, переборюючи опір рук.

Сидячи, злегка нахилялися вперед і горбами долонь розтирали поперек: одна рука вгору — друга вниз. Далі — від хребта в боки.

Коли я допитувався, для чого те роблять, пояснювали: «Розбуджуємо духів охорони, аби перебули з нами день». І я зримо бачив, що се таки «охороняє» їх. І вдячно перейняв оті вправи. І ділюся ними.


Сотні рецепцій лікування людей знав поважний доктор Джеордже з Румунії. Та сам лікувався здебільшого медом і корицею. Що се за дивні дари! Ними можна злікувати ледве не все: і застуду, і кашель, і глухоту, і випадання волосся, і хвороти шкіри, і виразку, і кволість, і засоленість кісток, і забитість судин, і ожиріння, і серце вкріпити, і болі зняти, і шлункові помогти, і подих очистити, і шкіру освіжити, а головне — відмолодитися цілком.

Денна мірка: 1 ст. ложка меду і 1 ч. ложка кориці. Розподілити на 2–3 прийоми. Можна розводити їх у холодній (!) воді або мастити на хліб. Найліпше сі ліки діють, коли їх брати натщесерце перед сном.

На другому місці в поважного доктора була харчова сода. Називав її «попелом небесного огню», що спалює майже всі хвороти, виводить отрути і викликає нехіть до поганих звичок. Соду слід брати по 5-20 грамів на день, запиваючи водою або з гарячим молоком (холодне молоко взагалі погано приймається організмом). А щоб позбутися куріння — ще й полоскати рот густим розчином соди. Дуже помічна вона і від алкоголізму та паразитів, від нервів, цукрівки, запалень, отруєнь, застуд, гниття зубів і навіть раку.

Мій навчитель уважав головними засадами довгожительства оріхи, всякий овоч і всякий плід на столі, а найперше — абрикос. Се для тіла. А стосовно душі раяв: «Не речі нагромаджуйте — громадьте дух». На сніданок приписував їсти каші зі злаків і відмовлятися від м’ясного та масного на ніч. І не цуратися роботи, яка, однак, не має втомлювати. Навпаки — уникати всього, що стомлює.


Ягоди — найбільші обереги нашого мозку. В першому ряду — чорниця, полуниця і ожина. А при них і волоський оріх.


Де пиття — нема пуття. Пиття горілки — глитання вогню, добровільне самоспалення.

Винна ягода — дивниця, вино — чемериця.

Пиво — каламуть, пивні дріжджі — здоров будь!

Куріння — засмолювання єства, найдикіший спосіб самогублення.


Після п’ятдесяти років приходить мудрість серця, після сімдесяти — мудрість душі. Найбільш радо я спілкуюся з тими, котрим за 70 і котрим менше 6.


В чому зрілість чоловіка? В тому, що він є для себе лікарем, провідником, який знає свою мету, і майстром розумного, приязного слова.


Барва світу не в очах, а в душах наших. Щоб обрати той колір, мало пильного взору, потрібна ще й достатня воля, потреба світла і добра. Бо якою барвою ми наділяємо світ, такими відблисками входить він у наше життя.


Велике вміння — вчасно почати й завершити. Вчасно прийти і піти. Тоді не задержуємо в розвитку ні себе, ні инших. Покидайте вчасно те і тих, що вас гнітять і руйнують. Ми не для того, щоб ставати земними жертвами. Ми відкуплені. Ніхто не цінує наше життя більше, ніж ми самі. Два неоціненні дари маємо — життя і здатність любити. Се наші опори, які можуть перевернути світ. Ми не знаємо достеменно, коли і що починати і як закінчувати, та коли пробуємо, рухаємося, шукаємо — все приходить вчасно.

Навіть дива.


Не менш важна наука — розуміти, що немає поганих людей. Є люди, які різняться від нас. Не дурний мовив: у кождої душі є струни, створені лише для чиїхось пальців. Навіть дерева в лісі ростуть одне біля одного за однорідністю. Навіть каміння в громаді припасовані одне до одного… Нам теж не варто силоміць тулитися до тих, які чужі нам духом. Се виснажує і нас, і їх.

Стосунки тоді плідні і радісні, коли несуть обмін і збагачення. І не обкрадають нашу свободу.

Маяки на узбережжях життя

Не плутай жалість із спочутливістю. Спочутливість піддержує віру, а жалість лише відбирає наші сили й нічого не дає тому, кого шкодують. Ще гірше — жаліти себе. Се означає — топтати цінність свого неповторного життя, чекаючи намарно, що його облаштує хтось.

Приймай усе своє, як с в о є, і ні про що не жалій.


Колись я зводив маяки на морських узбережжях. І знаю, що одних вони дратували миготінням, другим служили дороговказом, третіх спасали. Пам’ятаймо про се в бажанні бути найліпшими, в надії, що комусь будемо потрібні більше, ніж собі. Наповнюймо собою порожнечу в собі.

Світімо собі — тоді й инші скористаються світлом маяка нашої душі.


Як п’ять пальців на руці бережуть твоє тіло — так п’ять любовей збережуть твоє серце. Люби Бога. Люби вітчизну. Люби родину. Люби роботу. Люби себе.


Як угадати справжню цінність? Вона не десь там, а — на відстані долоні. З тобою, біля тебе і для тебе.


Кажуть, надія вмирає останньою. Дурниці. Надія нігда не вмирає. Вмирає очікування. Надія ж запліднена вірою. Тому вона з нами до кінця.


В пору мого бурлакування морськими берегами я зустрів дивовижного чоловіка. Можна б сказати — півчоловіка. Мав він нерухомі ноги, тягав себе на руках, припасувавши знизу старе сідло. В передню бутність він був удатним рибаком, виходив на шаланді в море. Та сталося, що в зимовий шторм обморозив ноги — став калікою. Але й по тому, як і переже, щорання кутуляв до моря, позирав удалину, чекав рибарів. І проводжав їх. Руки свербіли без роботи, а ноги тому не волили. Та якогось дня взявся й сам до діла. Намістив над валунами два котли, назбирав колоди-плавуни, наколов дров і запалив ватри. В одному казані варив юшку, в другому — чай. Вернулися змучені риболови — а їх стрічає теплий дух варива. Доки витягли сіті, винесли рибу — а миски вже парують на ящиках. Смакували, грілися, фіглювали. Вділили дещицю з улову й каліці — заробив! І так щодня. На холодних морських гонах ловцям клично блимало родиме огнище. І з веселішим серцем вертали вони на свій берег.

Я не поклав там свій маяк. Ватра каліки служила найліпшим маяком. Утятий грізною природою чоловік давав високе світло мореплавцям. З нанесеного дерева склав собі хижку і ціле літо жив на березі. І годував людей, і помагав їм, чим міг. Довівши всім, і передусім собі, що людина годна дещо робити й на колінах. Я зійшовся з ним, і в простецьких бесідах безногого відкрив непросту душевну науку: не слід нарікати — треба прощати; не слід винити — треба приймати; не слід боятися — треба вірити; не слід жаліти — треба дякувати; не слід чекати — треба починати жити зараз.

Не передати словами й половини дивовижі людської сили. Навіть половина людини може піднятися в духовному зрості над собою.


Світець. П’ять днів ми нипали болотами Чувашії. Мокрі по пояс, затруєні баговинням, з’їдені мошвою, виголодані — ряска і зморщені ягоди були нам кормом. Спали навстоячки, прив’язавшись до калічкуватих вільх, і, здавалося, що ноги гниють разом із зопрілими чув’яками. Останньої ночі мій попутник у маренні проплямкав блідим, як у риби, ротом: «…І тогди ти захочеш теплоти… І світець тогди здасться тобі ясним сонечком…»

Я не знав, що таке світець. Та й не силкувався дізнатися, бо не мав сил на пусту цікавість. А пополудні другого дня, видати Божою рукою, вибрели ми на тверду косу. А нею вже втяглися в благенький підлісок, вилізли із зибучих мохів у кволі трави. І впали без душі перед халупою, згромадженою з колодника. В ній подвизався вибілений віком дідок-лісовичок, безсловесний, як камінь, що служив йому порогом, столом і пічною кладкою.

Дід відпарив нас у дуплі, запнутому кропив’яною веретою, а затим відпоював медово-журавлиним квасом. І мовчав. І ми мовчали. Говорила в хижці лише лучина, тріщала про тайну деревного серця. Лише ся вкрадлива мова огню, по-мудрому суха й коротка, була доречна в нашому сумирному товаристві. Палаюча скіпка вщемлялася в розрубану натроє мідну смугу, настромлену на палицю. Начищена мідь посилала блискітки, що грали на стіні, на закіптюженій іконі і в наших віджилих очах.

«Світець», — сказав мій попутник, чуваш, такий же бродник-пройдисвіт, як і я.

Се він водив мене показати лісову ріку, в якій плавало каміння, піднімалося з дна і крутилося в неквапливому танці. Вночі, проти місяця, побачив я те диво і все зрозумів. Та не хотів відкрити ясність йому, не хотів розвіювати віру в чародійність ріки. А чари насправді були у воді, а не в ріці. Так у бутні часи в Карелії ми сплавляли ліс невеликими струмками. Перегачували їх увечері і дочікувалися поранку, коли вода найхолодніша — сама завихрюється… І ось тепер, по двох седмицях блуканини лісами й багнами, нам блимав світець. Бляшка, що підтримувала горючу скалку. Держала в мідному триперсті для нас огень.

«Давно мені служить, — прорік несподівано старець, перехопивши мій уважливий взір. — До мене отцеви Ананію відслужив… Передше для церквиці відливали дзвін, скибка міді лишилася — то розклепали її на світець. От і служить, підсвічує мені, сліпаку…»

Засинав я з медовим сяйвом у замкнених повіках. Ожила картинка малого, тихого огню, що прихистив нас у лісовому вирі, обняв теплом і наситив світлом. Світець! Мідний кусник простенької служби. Мене вже тогди називали Світованом, обходчиком світу. І тепер, провалюючись у сон спасенний, позаздрив я на мить службі світця — дрібного смиренного носія світла і тепла.

Холодне і гаряче горня виглядають однаково

Яких людей я найбільше чекаю і яких найменше стрічаю? Людей ясного розуму і довгої волі.


Не біда, якщо робиш помилки. Біда, якщо не виправляєш їх. Виправлена помилка — не помилка. А не прощаючи помилку (чужу і свою), ти сам робиш помилку.


Тяжко ногам іти вперед, коли очи озираються назад. Аби увійти в нову історію, треба зректися старої. Зректися історії поразок, а наша історія, на лихо, така. Варто переоцінити ті речі, що є для нас нібито святими, як, приміром, широкі шаровари та біла вишита сорочка, а в роботі вони незручні. Чи вареники зі сметаною та шкварками, що є не пожиточною їдою… Іноді треба переступити через себе, щоб вижити. Цілому народу. І вчитися рахувати, рахувати, рахувати. Не для додачі, а для обмеження. Менше жерти, менше красти, менше плескати язиками і долонями, менше плакати…

З сього починається прикладна самопоміч як осібної людини, так і цілого народу.


Якщо ми робимо щось посутнє, часто се або замовчують, або таврують, або беруть на глум.

Людину легше обплювати, ніж переплюнути.


Розлом в Україні станеться з краю. Краї перевагом слабші за ядро. Східний наш край найслабший, ба навіть ущербний. Два віки там копають шахти, себто — виснажують, вичерпують землю. А земля не терпить порожнечі. Через те, що душа не годна пустити в неї корінь — і в ній порожнеча, в душі. Легкі душі легко збурити і розвіяти по світу. Бо в них немає Бога, чуття материзни, боязни смерти.

Порожня земля — порожні люди.


Скілько випито «за наше здоровля» і скілько пропито його! За близьких людей треба молитися, а не пити за їх здоровля.


Чи випиваю я? — люблять допитуватися одні, аби вспокоїти себе в нездоровому потягу, инші — аби вкріпитися в тверезій стриманости. Горілку я не п’ю. Закарпатці називають її дуже точно — паленка, бо вона таки спалює. Спостеріг я в світах: горілка спалила більше люду, ніж пожари і війни. Пиво не п’ю й поготів, бо воно забирає мужність, розвозить тіло і розріджує мозки. Іноді п’ю добре вино. Але все добре таким є тогди, коло зрідка і небагато. Можу спожити разову порцію — не більше двохсот грамів. При втомі тілесній, але не душевній. І при доброму настрої, а не кепському. Те, що я майже не п’ю, — не зароки, а додержування внутрішньої природи. Алкоголю вона сама виробляє стілько, скілько нам потреба. Надмірна його спожива викликає протиборство, виснажує і старить організм.


Батьківство — не володіння і не опікування. Батьківство — се відпускання. Поступеневе відпускання малої людини у великий світ.


«За чим ти ходиш по світу? — питають мене люди в нерозумінні, що ходити можна просто, аби чути ногами дорогу, а грудьми — свіжий вітер. — За чим ти ходиш?»

«Може, за своїм дитинством, доганяю його», — відповідаю я, щоб вони мали якусь відповідь. Хоча се таки близько до правди. В дорозі ти найближче до дитинности. Посміхаєшся без причини, любиш ні за що, говориш те, що думаєш, виражаєш те, що відчуваєш. І нікуди не квапишся, бо розумієш, що се твій путь, чудесна і нетривка подорож, на якій для тебе приготовлені щоденні дивні відкриття.

Великі відкриття маленьких дрібниць.


Не поспішай із висновками.Холодне і гаряче горня виглядають однаково. Доки не наблизишся, не торкнешся. Життєрадісний не дивується добрій новині і не печалиться з лихої. А сумноокий весь час веде змагання з труднощами, котрі сам собі й находить. Уся різність у тому, чим міряти життя — страхом чи любов’ю.

Власне, се пантелик Пчоли і Мухи: хто що збирає в сьому світі.


Велика облуда — надмірно довіряти думці инших людей про нас. Не обертай увагу на те, як до тебе ставляться люди; клопочися тим, як ти ставишся до них. Не важливо, що инші очікують від тебе, головне — знати, що від себе очікуєш сам.


Мудрість не в многоті думання про велике, а в тому, щоб мало думати про дріб’язкове.

Орел не полює на мух.


Якщо ти говориш не те, що думаєш, слухаєш не те, в що віриш, і робиш зовсім не те, до чого лежить душа, то, може, се не ти?..


Всі добрі думки та ідеї черпаємо з криниці подячности. Надих дістаємо від подяки.

Путь не має кінця-краю

Чи мав я в житті план? Я завжди знав, що я в дорозі. І йду вперед. І йду до якоїсь невимірної вершини пізнання, не очікуючи дістатися її чола. В залежности від вітрів долі напрям мінявся, та я не збивався на манівці і не спускався під гору. Я обходив гори. І ніколи не заганяв себе в кут безвиході. Я робив лише те, чим був захоплений. І не робив більше, ніж того хотів. Робив свої справи послідовно. Ніколи, навіть у крайній нужді, не продавався в рабство, не лакомився на низьку плату за нікчемну роботу. Завжди і в усьому держав собі високу мірку і з першого разу робив свою роботу добре, аби не переробляти. Про кількість роботи і про кількість грошей я не думав. Я знав свої слабини і огріхи, та не уникав їх, знаходив з ними «погодження». Та головно — я довіряв собі.

Се перший і остатній чинник мого плану.


Чи був у мене ментор? Був і не один. Дуже різні люди, котрі не хотіли бути в житті дурними і бідними. Правда, йдеться не про гроші. Хоча і їх не варто уникати, бо вони — показник потрібности твого діла. Коли зрозумієш, що «діло не в грошах», то мусиш обрати инший показник для виміру свого діла. Людей-учителів мені вистачало, та найбільшу школу дала мені природи і книги. Навіть звичайне дерево з прихованим корінням, із підземними жерелами, що його живлять; стовбур, що пнеться вгору; безліч листочків досвіду; крона, що купається в небі та знає бурі й лагідне сонце… А книги, безмовні ментори, відкрили в мені жагу істин, що звільняють від страху і забобону. В першому їх ряду Святе Письмо. Всього згромадив зо дві сотні книг, котрі можу назвати «моїми». Але щоб їх найти, перечитав тисячі. Найбільше читав у тюрмі. Инші, аби вижити, шукали гнилі лушпайки картоплі, а я — книги…


Чи довго треба вчитися? До скону. Але міняють тебе вже перші п’ять літ. Міняють безповоротно після того, як ти руба скажеш собі: «Се моє діло!» Дуже важно: не треба поспішати. Але й зволікати не варто. Не бійся: ти навчишся тій рівновазі руху і духу. Навчишся не боятися слабости й помилок. Навчишся вибиратися з провалів і манівців. Се втомливий, але веселий і захопливий путь. Бо він твій! Лише не треба забігати в кінець путі — нехай вона буде безконечною. І не марнуй час та сили на пусті теревені й розваги, на сумніви і зради, на суперечки і суди, на самокатування і скарги, на зневіру… Зі зневіри народжується віра. Лише озбройся терпінням. Не чеканням, а сподіванням. Сей світ належить терпеливим. Підсилюй себе подякою, добрим сном, живильною рухливістю, радістю споглядання, волею говорити «ні». Твій путь буде цікавим настілько, наскілько будеш приймати цікавий напрям. Може, ти зупинишся на якомусь відрізку, де тобі буде добре. А може, підеш далі — путь не має кінця-краю…


Економити можна на всьому, крім трьох речей — овочевій їжі, чистій воді і сні. Вночі спіть, доки не виспитеся, та й денним сном не гребуйте. Сріберний сон післяполуденний, а перед обідом — золотий.


«Який запах вам найбільш прилюбний?»

«Скошеної отави після другої Пречистої. Запах трави впереміш із раннім падолистом».


«Що таке кохання, діду?»

«Не доберу слів, аби означити огром сього прочуття. Але як гарно списав його один літерат: «Ми спимо, доки не любимо. Ми діти праху… а полюбимо — і ти бог, ти чистий, як у перший день сотворення…»


Дуже важливо — не спішити. Ніколи, ніде і ні в чому. Не тряси зелену яблуню: коли яблуко достигне — воно впаде само. І якщо воно приготовлене тобі, то впаде у твою долоню.


Не розпорошуйся. Будь шляхетний з усіма, товариський із багатьма, близький із обраними, другом будь одиницям.


Не пробуй глибину ріки обома ногами. Обережність — оберігає. Але пам’ятай: що більша обережність — тим менше здобуваєш.


Буває, тяжко любити людей зблизька — ображені ображають і ображаються. Тоді люби їх на відстані. Се дуже важливо. Передусім для тебе. Чужі вчинки — відображення того, що стається в чужих осібних життях, і до нас стосунку не має.


Світ довкола — дзеркало. Те, що ми любимо в инших, — відбиття того, що любимо в собі. Те, що нас огірчає в інших, — проява того, на що нам варто зосередитися в собі.


Мало — прощати. Прощати слід легко і швидко, щоб гніт той не лягав на твій спокій, не здержував твою свободу.


Коли ділишся, коли навіть подумки посилаєш приязнь світови, — щедроти його вертаються до тебе духовними габами.

Але й обачним будь — не роздай себе цілком. Чаша не має всихати.


У мореплавців є свої кораблі. В мене — моє тіло, яке веде-везе мене до моїх прагнень. Тому його слід додержувати в чистоті і дужости. У многії літа можна ввійти лише благими дорогами і в здоровому та бадьорому тілі.


«Звідки ви знаєте, коли, що і як робити?»

«А пчола звідки знає, куди і коли їй летіти й що збирати, і що з тим робити?! Ми — пчоли великої людської родини. Ніхто з нас не ліпший і не сугірший за иншого. В сьому вселенському вулії живоття кождий із нас дещо знає і робить своє».

Що веде нас дорогами життя

«Що веде вас дорогами життя?» — питають мене.

«Серце. Вдумливе і уважливе серце. Якщо завмерти й прислухатися, то можна вчути його тихий шепіт, голос нутряної мудрости. Серце знає дорогу. Знає, де і як знайти радість. Слухайте його».


«Що ви шукаєте на тих дорогах?» — ізнов допитують.

«Може, красу. Знайти красу там, де й сподіванка не доходить. Знайти таку красу, яку й представа не намалює… На дишлі Чумацького Воза є маленька звіздочка — дуже дрібненька, вогняна порошина. Її називають Візничий Великого Воза. Або Алькор, так казав один мавр, із яким я плив на Крит. Се слово означає — випробування, себто мусай дуже напружити зір, аби вгледіти оту мізерну зірничку. Не дарма її називають Візничим небесної краси.

Стійка потреба краси — либонь, найбільше випробування.


«Що найбільше учить нас жити?»

«Мабуть, смерть. Я теж переже гадав, що вчуся жити, а по правді — вчився вмирати. Все, що ми робимо, є приготовленням духу до того, що колись має статися. Тоді вмирання обертається до нас не смертним страхом, а одною з таїн життя».


«В чому найбільша сила?»

«В серці. В серці, що не знає докору сумління».


«Що є людина?»

«Цар, раб, черв, бог. Усе в одному. Так уважав один мудрий гречин. Накоротко про людину ліпше й не висловиш».


«Яким видите своє майбутнє?»

«Дуже коротким. І дуже довгим…»


«В чому зрілість особи?»

«Се людина, що позбавлена забобонів, помисливости і хитань натовпу; має свіжість сприйняття світу; незалежна від оточення, від упливу инших, зате відчуває спільність із людством у цілому; весь час готова вчитися; приятельство має вузьке, але глибоке; тверда в моральних законах; стало приймає себе та инших; проста і природна в поводженні; живе в гуморі і з гумором, зневажаючи пересмішництво; шанує звичай і традицію, не спадаючи до них сліпо; відкрита до культур, вилущуючи з них найкорисніше; до подій та міркувань стримана, заглиблюється в їх корінь; в кождому ділі шукає і сама творить «самість», єдино свою виробу; з-поміж усього вибирає добре і відкидає зле; дещо відсторонена від велелюдних рухів, не вливається в них беззастережно; не замикається у вузьконаціональному, крайовому, містечковому; поважає кождий народ і приймає кожду людину; держить тіло, душу і серце в чистоті».


Коли бувало дуже сутужно, я, звісно, не сміявся, але мені нічого не заважало всміхатися. Я знав, що найдовший дощ кінчається, і найтемніша ніч також. Все в животті тимчасове. Коли доля зачиняла передо мною двері, я йшов до вікна. Вікно можна розширити і можна прорубати з нього двері… Коли мені щось завдавало біль, я йшов від того геть, але нігда не забував уроку того болю. Не забував смаку боротьби. Здобуваєш, коли дивишся на те, що маєш, а не на те, що втратив. Може, се і є щастя.

Воно не у відсутности клопотів, а в здатности мати з ними діло.


Я спраглий просторів. Ця жага водила мене світами. На чужинах дрібками збираєш чуже, аби донести його в суцвітті повноти на рідну грядку.

Мої знаття — з бесагів мандрованого віку, стягнені зі світу людей і міркувань.


Зчаста я був дуже далеко від материзни. Бував і там, «куди не доходило світло». Пораз здавалося, що забуваю її — материзну, як забувають риси давно втраченої матери. Тогди тулив лице до своїх речей-пожитків — відгадував задавнений любий запах і віддалене живне тепло. І вертався образ дідизни, рятував мене з сирітства. Мої речі були моєю батьківщиною, яку я носив із собою. І не було невартісних, несуттєвих дрібниць — вони зорили з торби зіницями моїх родимців…


Кажуть мені: вода для тебе — все, ти молишся воді! Бо так і є. Я як Мойсей води, котрого врятували немовлям на воді в очеретяному кошику… Я теж вигулькнув із материного лона в калабаню, де мочили коноплі (у нас їх називають «колопні»). Вода була моїм першим сповитком радости. Стала моєю посестрою радування і рятування. А батьком відтак нарік я Ліс, котрий заново родив і наситив мою плоть. А над ними, на варті моєї душі, постав Бог.

Закон множення і примноження

Вміння слухати — кріпка наша зброя. Проти неї тяжко встояти. Слухач дістає потрібне впівсили і вполовину терміну.


Змінюватися треба, та не на догоду комусь. Змінюйся в руслі своєї віри і своєї мрії. Переймайся своїм поступом, а не тим, на що сподіваються від тебе инші. Вони своє чинять не через тебе. Вони чинять щось — для себе. (Люди легко зносять страждання ближнього, ба навіть знаходять у цьому щось звеселяюче.) Тому залишайся собою, коли инші хочуть тебе поміняти, всміхайся, коли хочуть тебе здолати. І не дозволяй тріщинам серця ставати рубцями. Пам’ятай, що немає потреби в многих людях, не силкуйся за всяку ціну розширювати «приятельство». Нехай твоя роля в чужих життях буде більшою, ніж чужа у твоєму.

Тогди істинна сила твоя прибуватиме.


Поводитися рівно з усіма тяжко. Здебільшого люди не такі, якими себе подають, і навіть не ті, за кого самі себе мають. У кождого свій путь, свій досвід, свої хиби та уявлення. В народі кажуть: не приміряй свою голову до чужих пліч. Ніхто не має права засуджувати людину. Кождий заслуговує якщо не любови, то дещицю поваги, доброго слова. Нехай тобі в сьому поможе проста звичка: шануй чужих людей так, як шануєш, приміром, свого діда; будь терплячий із ними так, як терплячий із немовлям; радій чужим перемогам так, як своїм.

Їм се дасть утіху, а тобі приязнь.


Будьмо віддані і вірні тим, кого вважаємо рідними і близькими. Ні наша робота, ні наші гроші не потурбуються за нас у хвороті. Лише наші родимці. Пам’ятаймо про них щодня, щогодини. Се золоті нитки, що пов’язують наші душі понад землею, здержують невмолимий біг часу і ведуть до невмирущости.


Закон множення і примноження. Він простий, однак дуже дійовий. Якщо тобі чогось бракує, то почни давати се в більшині иншим. Якщо мало дістаєш любови, то даруй більше тепла близьким. Якщо не вистачає друзів, то будь дружелюбним. Якщо грошей — легко віддавай їх у діло для множення. І навпаки: якщо чогось не хочеш, то врізай його в думках і діях. Якщо, до прикладу, затято будеш ненавидіти тих, хто заподіяв кривду, то менше лишиться часу й снаги на те, щоб любити близьких…

У всьому і повсюдно віддавай стілько, скілько хочеш взяти.


Будьмо досконалі у своїй недосконалости. Немає ідеальних людей, лише Отець небесний досконалий. А ми такі, які є. І такі Йому любі. Через те мусимо стягати силу, щоби бути самими собою, ба навіть мужність — аби не бути такими, як усі. Бо повнота і краса світу — в різности його. Через те правдивою любов’ю тебе люблять не за чесноти й заслуги, а за те, що ти такий є. Як окремішня квітка в просторому лузі людности.

Вінок файний ряснотою многоквіття.


Будьмо відкритими в наших бажаннях. Слід відкрито говорити про те, що думаємо і що чекаємо від инших. Люди не вміють читати наші думки. Із близькими треба говорити, питати, зізнаватися — не скупитися на слова. А обіцяючи — виконуймо доконечно обіцяне. Зносини скріплюють чесність і прозорість. Тогди вони легкі, товариські й тривкі.


«Ви знаєте, як розігнати хмари?!» — дивуються, сперши дух.

Смішні, мені іноді вдається розігнати хмари і з власної душі…


«Як прощати?»

«Прощання двоєдине: спершу попросіть прощення в того, перед ким завинили, а тоді вже в Бога».


З чого почати щасні переміни? Найчастіше чекають таких порад.

Щодня хоча б півгодини прогулянки.

Хоча б сім хвилин фізичних вправ.

Більше сну. Спи в прохолоді.

Пий чисту воду.

Покинь нарікати й жалітися.

Вчися дякувати. Щодня поміркуй собі, за що можеш бути вдячним.

Роби лише те, що тобі ясне й зрозуміле.

Знаходь часину для тиші серця.

Прощай. Усіх і себе.

Смійся не лише губами, але й очима та душею.

Не нищ себе надмірною роботою.

Плануй щось приємне — приміром, подорожі. Можна мандрувати й подумки, якщо не стає грошей. Не така вже й біда — порожні кишені, гірше — порожні голови й серця.

До слова, гроші, витрачені на подорожі, культурні розваги, книги, инших людей, приносять більше щастя, ніж потрачені на речі…

Се перші кроки щасної путі. Далі сама дорога покаже.


Любити — се давати волю, відпускати. Любов не прив’язує, не вимагає повсякчасности і невідступности. Любов не боїться змінности.

Любов не вимагає жертв, бо жертва — то знищення цілого або частки. А любов — примножує, розширює, дозволяє.

Любов не боїться зради. Любити — довіряти, комусь і собі.

Любов не сліпа. Не можна заплющити очи на всіх і на все. Не можна закрити серце.

Любов не боїться втрат, бо наш путь — дорога втрат. Мати щоденно «втрачає» дитину, кохана щоденно «втрачає» коханого. Вони ніколи не будуть уже в нинішній любови…

Але будьмо бадьорі: в смутку втрати старого криється радість народження нового.

Лелітки світла

Найди змогу пожити в селі. Бодай зрідка. А добре — хоча би два дні в тижні. Усі ми родом давнім із села. Усі міста бережуть у серці пам’ять про село. А хтось про се сказав руба: село сотворене Господом, город — дияволом. В селі земля і людина — в цілісній спілці. Дві природи зближуються наживо, відкриваючи обнадію завтрашнього дня. Бо се заховано в самовоскресній силі землі. Якщо город живе споживанням і поглинанням, то село — зрощуванням і наповнюванням. У селі не заглушений простір, а час не має такої ціни. Село живе однаково як днем, так і роком: день довгий, як рік, а рік повторюваний, як день. І день тут довший і повніший, а ніч — тихіша і добріша.

«Село — і серце спочиває», — як у великого нашого Кобзаря.


Запам’ятай моменти, коли на тебе дивилися люблячими очима. Збери їх і збережи в серці. І вони будуть з тобою, лелітками світла гратимуть у твоїх очах. І притягатимуть нове світло любови.

Запам’ятай також способи, які спороджують люблячі погляди.


Благословення приховане в кождому змаганні, в кождій боротьбі. Та не всі годні се побачити й прийняти. Треба відкрити серце і розум, відкрити себе силі, яка веде. Се клопітно, многотрудно, жертовно і зчаста боляче. Але ж рани — місце, де входить у нас світло. Будуть шрами. Та боятися їх не слід. Рубці означають, що болю вже немає, рана затягнулася. Рубці — ознака сили, знак поступу.

Варто лише пам’ятати, що змагання — не перепони на путі, а сам путь. Кроки вперед.


«Що найрадісніше в сьому світі?» — ставлять деколи й таке питання, не здогадуючись, що воно головне.

«Найрадісніше — відчувати, що ти ЖИВИЙ!» — радісно відповідаю я.


Є два простори: просторінь світу околишнього і простір нашої одинокости. Остатній — важніший, але ще важніше — співмірити сі простори і полагіднити, як руку з рукавицею. В одинокости ти цар сам собі, в просторі світовому — слуга. Бери повними пригорщами зароблені скарби й неси у своє маленьке царство. А відтак подячно вертай процентом у світ.

Тоді два простори твої будуть у животворній, благосній змичці.


«Що найліпше заспокоює душу?»

«Любов — єдині ліки від одинокости, страху, сорому і печалі».


«Чому слід навчитися в першу чергу?»

«Вільному чуттю, вільному вибору: що необхідно нам зараз, у сей момент».


Як будувати супружжя? Хибно одружуватися — для щастя. Се веде до розриву і ще більшого нещастя. Щасливі в шлюбі шукали зовсім инше, вірніше — будували його. Двоє людей єднаються назавжди для того, аби щодня відмовлятися від свого «я». Себто тієї частини нас, яка охороняє серце. І той облудний «захист» вибудовує стіни, цілу фортецю з ровами і гарматами. Нам здається, що там ми у сховку, спокійні, єдино праві й благочестиві. А від тих, хто сього не поділяє, ми ще надійніше відгороджуємось і пострілюємо в їх бік гарматами гордощів, сливе гордині. Ми навіть Бога кличемо собі в спільники — бога влади, суду, строгости і вигоди. Не розуміючи сліпо, що істинний Бог — Бог, що живе в сокрушенному серці, з тими, хто на узбіччі, а не у фортецях, Той, хто не розмежовує, а з’єднує і примирює…

І ось має з’явитися друга твоя половина, і ти маєш впустити її у свою твердиню. Впустити не через вузьку браму, а — розібравши стіни загороди серця. Щоразу по цеглині, звільняючи серце для рятівного поєднання з другим серцем. І її чекає такий же труд — розгородження простору любови. Бо з’єднуєтесь ви не для того, щоб жити вкупі вічно і вмерти в один день. А для того, щоб умирати щодня, розбираючи стіни своїх «я» назустріч одне одному. І в непростій сій, тривалій, болісній, проте радісній роботі прийде час, коли всі перепони вже зметено і серця зливаються, як зливалися переже тіла в цілковитій свободі сласного піднесення. Лишень у зляганні тіл се триває момент, а в поєднанні сердець — усе життя.

Тоді тлінна краса плоті поступається красі жертовности, а перемінна хіть обертається у сталу вірність. Тоді серце зрікається сили і боротьби, розвіюється страх утрат. Бо немає що ховати і за чим ховатися. Немає стін. А над вами лише Бог.

У зрідненні двох половинок головне не їх нероздільність, а вірність одна одній.


Ще раз про те — пити чи не пити? Мій познаймий рабин із Біробіджана одказував при сьому коротко: «Вино в тебе — тайна з тебе». Отже, міркуйте собі.


В суперечці стійкі не перемагають. Перемагає той, хто обриває суперечку: або згоджується, або не згоджується. Ліпше — згоджуватися.

Газда не буде доводити свині, що вона смердить.


Хтось усе життя чекає щастя. А я його маю щодня — моя годинна прогулька.


«В якому віці закінчується дитинство?» — питають мене.

«Се залежить не від віку, а від нас. Воно може й не закінчуватися — щасливе дитинство. Ми не такі вже й серйозні, як нам здається».


Чудо триває три дні. Біда теж тягнеться не безконечно. При найбільшій утраті подумай, чи буде се для тебе важливо через п’ять літ.


Нічого не відкладай про чорний день. Облудна скупість — гадати, що «колись придасться». Все ліпше споживай уже — щоб текучий день був світлішим. А не до «чорного» ладитися…


День твій немарний, якщо залишив у ньому крихту добра. Для когось, і неодмінно — безкорисно. Просто запитай себе: чи пішло комусь на хосен, як ти прожив день? І не слід пориватися до рясноти доброділля, до гучности діл. Доста одну мізерну службу послужити. Але щодня. Доста одної відмови від зла. Але щодня. Доста, аби з тисячі ступнів один крок був до Бога. Але щодня. За кождим кроком слідує другий.

В щоденній ході моститься Путь.

Казанка про силу

«Діду, розкажіть казку».

«Про що б ти хотів почути?»

«Про силача, що всіх побиває».

«Силачами стають не одразу. Розкажу тобі казанку про хлопчика, який шукав силу.


Якось зимою одне теля ступило на лід і посковзнулося, впало. Втямив се хлопчик.

— Телятку, ти дуже сильне чи не дуже? Хто за тебе сильніший?

— Якби я було дужим, хлопчику, хіба крига повалила б мене?!

Хлопчик схилився до криги:

— Криго, криго, за кого ти дужча?

— Якби я була сильна, то хіба сонце могло б мене розтопити?!

Хлопчик підніс очи до сонця:

— Сонце, сонце, ти дужче за всіх?

— Якби так, то хіба хмара затуляла б мене?!

Хлопчик звернувся до хмари:

— Хмаро, хмаро, ти найсильніша?

— Якби я була найсильніша, то хіба розсипалася б дрібним дощем?!

Хлопчик дочекався дощу:

— Дощику, дощику, ти за всіх сильніший?

— Якби я мав таку силу, то хіба земля поглинала б мене?!

Хлопчик припав до землі:

— Земле, земле, виходить, ти найсильніша?

— Якби я була такою, то чи росла б на мені трава?!

Хлопчик промовив до трави:

— Травичко, травичко, ти за всіх сильніша?

— Коли б так, то хіба мене з’їдали б вівці?!

Хлопчик підійшов до овець:

— Вівці, вівці, ви дужчі за всіх?

— Та де там, ось нас ганяє пастух.

Хлопчик пастуха питає:

— Либонь, твоя сила найбільша?

— Овва, миша й та з’їла ремінець із моїх постолів.

Хлопчик мишу знайшов.

— Мишко, мишко, невже ти така сильна?

— Якби я була сильною, то хіба мене міг би з’їсти кіт.

Хлопчик звернувся до кота:

— Котику, котику, отже — ти найсильніший за всіх?!

— Так! — потвердив гордо кіт. — Я найсильніший! Я дужий, дужий! Залізний гребінь мої зуби, з одних дверей виходжу, в другі заходжу, білу сметану їм і вуса покручую… М’яв!»

Промінь не має кінця

Зеки, з якими я «тягнув» по Сибірах свій рішенець, казали: «В гробі кишень немає». Добре казали, бо все, що зібрав у душі, — з тим і ляжеш. Ще один із того світу, де «не доходить світло», доповнював оту мудрацію: людина — як промінь: має початок, та не має кінця.

Навіть там, де смерть ходила тінню назирці, люди лягали і вставали з думою про невмирущість.


Ліс навчив мене протоптувати свої стежки, не сподіваючись на чужі. Ліс дерев навчив мене, що лише сам я можу знати, куди йду і задля чого. І ніхто инший. Ся наука згодилася і в «лісі людей». Ліс навчив мене многовимірному баченню: дерево виглядає по-різному збоку, згори, з гілки, з дупла. Ліс відкрив мені красу там, де не сподівався її знайти. І нести її самому в ті місця, де її ще не було. Дерева навчили мене науці, що ми міняємося: скидаємо листя і одягаємо його знову, грубіємо в корі і водночас викидаємо ніжні квіточки.

А головно — весь час ростемо, ростемо вгору.


Легко позбувайся речей, які не можна назвати корисними чи красивими. Лише в сьому цінність, а ціна — пусте. Видалення кождої речі, що стискає наш простір, дає нову крихту свободи. Слабі й боязкі звірі шукають собі тісні нори, сильні і вільні звірі за дім мають увесь обшир. Якщо робота чи обставини змушують бути в приміщенні, знаходь нагоду в кожну вільну часину вийти бодай коротко на простір, на повітря.

Ми — діти простору.


Нічого не роби «за компанію». Найчастіше «компанія» — се дуже різні люди, які не знають, куди себе діти. І в компаніях перевагом марнується найбільше часу і здоровля.


Не марнуй час на пусту роботу.Насправді лише п’ята частина нашої праці обертається результатом. Зайнята людина заспокоює себе, що не гайнує в роботі час, а насправді саме се вона й робить, розтягуючи трудові години. Ліпше б їх використала на себе, на те, що їй приємне й хосенне.

До слова: все ліпше, що я зробив за своє життя, зроблене в дозвільний час.


«Чому одні багаті, а инші бідні?»

«Багатство і бідність — не в кишені, а в голові. Бідний зчаста бідний у всьому. Хоча він весь час говорить про гроші, а багатий про се мовчить. Бідний ненавидить багатого, а багатий байдужий. У бідного всі винні, крім нього. В злидаря можуть бути зайві гроші, в багатого таких немає. Бідний купує за гроші, яких у нього немає, речі, які йому не потрібні. А багатий подвоює «таланти». Бідний хапає гроші поспіхом і жадібно, а гроші не люблять ні метушні, ні стиску. Багатий у бідняка вчиться, а бідар його не чує. Та, либонь, найголовніше в їх різности те, що багатий керує грошима, а бідним керують гроші…

Звісно, що мовиться тут не про скромну в статках людину і не про глитая та жмикрута, а про маєтного діятеля, чиє багатство «в Бозі» набуте, в злагоді зі світом і собою.

Зазвичай у злидні впадають від бездіяльности й безвідповідальности. І від зволікань, нерішучости, помисливости. Менше треба гарувати на когось, більше на себе. Чи не від слова «робота» походить давнє слово «роб», раб по-нинішньому? На твоїй могилі не напишуть: «Він дуже любив роботу». Ще варт пам’ятати, що гроші приходять до нас через инших. І про оточення: бідні нас тягнуть у бідність.

І насамкінець: більшу вартість мають не руки, а голова, себто діяльний розум.


«Чи вважаєте себе багатим?»

«Звісно. Свого часу я поставив собі запитання: в чому сенс мого тривку, чим би я хотів займатися, якби мав безмірно грошей? І щиро відповів собі. З того дня тим і займаюся, не оглядаючись на кількість грошей. Так, я багата людина, бо маю те, що хочу, що люблю. Грошам не поклоняюся, але вимушено спираюсяна них, позаяк вони є важіль сього світу. Ніхто б не пам’ятав про «доброго самарянина», якби в нього були лише добрі наміри. У нього також були й гроші.

Якщо вже покликалися на Святе письмо, то згадаймо слова: «Можна все не мати, та все посідати».


«За що нас любить Бог?»

«За те, що ми є. І в жодному разі не за те, що ми зробили чи не зробили».


«Які слова найголовніші?»

«Дякую», «перепрошую», «шкодую», «люблю», «вірю», «співчуваю», «пам’ятаю», «чекаю», «приймаю», «дарую», «зичу»… Се найголовніші слова. Всі инші — лише доповнення до них.

Правда, красні слова набирають ваги ділами.


«Вам поталанило — мали мудрих учителів».

«Найглибшу мудрість я зачерпнув від малописьменних людей. Найбільші вчинки спостеріг у «малих», звичайних людей. Ті люди не мали великих шкіл, не були видатними чином чи силою, вони дещо знали і вміли — і се змінювало їхні та чужі життя. Себто — служило».


«Що означає служити?»

«Створювати істинне майбутнє».

«А в чому істина?»

«Істина є путь».

«Путь куди?»

«До Бога».


Без підсумку немає звершення. Мене навчив сьому чоловік знатного розуму — травник Джеордже з Румунії. Лише те, що нами осмислено, насправді відбулося. Бодай короткий мислений (а ліпше занотований) підсумок трапунку, якогось з’явища, зустрічі, важливої розмови чи просто звершеного дня вчить нас вилущувати головне і відкидати зайвину, а отже — мудріше верстати завтрашній день, рівняти наступні кроки.

Ся добра звичка загострює не лише зір, але й ум.


«Диво стається позавтра», — любив казати безногий моряк. Не нині і не завтра. Либонь, найважче випробування — видержати паузу, коли нічого в житті не стається.

Вчімося бути господарями «порожніх» днів.


«Що посилає нам зустрічі, випадки, пригоди?»

«Може, се не щось, а хтось. Може, невидимі наші пращури ведуть нас по життю і зводять з иншими для вирішення своїх невирішених задумів. Ті, за котрих ми молимося до десятого коліна…»


Нитки, що ведуть у вічність


«Яка страва вам найбільше смакує?»

«Житній хліб із виноградом і молодими оріхами. Їм се після втомливої роботи. Дуже люблю печений буряк із печеною цибулею, присмачені оливою і винним оцтом. Колись се називали «стравою бідних». Але бідний той, хто не знає смаку тієї поживи. А яка смачна вечеря — горня квасного молока з ложкою мелених горіхів і ложкою насіння льону! Такому їстиву не лише черево, але й серце раде».


«Що таке Дім?»

«Се місце, де тебе люблять. Твій дім там, де спокійні твої думки».


Нитки, що ведуть у вічність.

Передусім, се любов, вічна, як трава.

Дружба, з якою не можна гратися.

М’яка і ясна правда життя.

Приязнь до кождої людини, в якої своя правда, своя історія.

Мир і тиша нашої душі.

Радість сьогочасся і сподівання будучности (радіймо планам так, як радіємо тому, що вже зробили).

Сродне ремесло — найбільша цінність наших рук.


Поради мудрих — передовсім для мудрих. Людина міняється сама, а не з волі і принуки инших. Сама вибирає і приймає прийнятне. Якщо достигла в ній ся потреба. Ми не зобов’язані поділяти чиїсь смаки, судження чи віру. І не зобов’язані пояснювати свої. А тим більше виправдовуватися, чому те чи инше споживаємо, те робимо, так виглядаємо, одягаємося, з тими живемо чи товаришуємо, маємо якісь дивні уподобання чи нахили… У Бога всього доволі. І се є «наше». Ми не змушені казати «так», коли щось не приймаємо, і вибачатися, коли не чуємо за собою вини. Самооцінка важніша, ніж оцінки збоку. Не конче, що ми праві й доброчесні, зате ми чесні із собою і світом.

Се перший крок до доброчесности, перша кляса великої школи життя.


«Як визначити, що людина справді нам близька?»

«Потрібність людей схожа на потрібність речей. Якщо протягом двох літ якась річ не дається нам до рук, то сміло мож позбуватися її. Якщо без якихось людей із нашого оточення легко обходимося більше місяця, то потреби в них не буде й поготів. Се ніякою мірою не нехтування людьми. Якщо ти зустрів справдешнього друга, то спроможися його вдержати, як би далеко ви одне від одного не знаходились. Але тут проситься заувага: як би сильно ти не любив людину, боячись її втратити, постарайся при тому не втратити себе.

Заувага друга. Жінці: знайди собі чоловіка, але зроби се так, ніби він знайшов тебе. Чоловікові: жінка буде тобі віддана і вірна, якщо твоя увага до неї завжди буде сталою.

Уважливість — старше слово, ніж кохання».


Життя наше — як біла сорочка. Яким шитвом ми її покриємо? Які нитки для сього спрядемо і як їх забарвимо? Мені найлюбіше, найшляхетніше вишиття — білим по білому.

Узори ясности і чистоти на полотні твого Путі.


Дивуються: «При вашому поважному віці серце так справно служить».

«Бо і я йому служу. Честую його, як незрадливого друга. І сам не зраджую. Очищаю його доброю водою. Напуваю спокоєм і молитвою. Упокорюю мирними помислами. Обновлюю нічним і полудневим сном. Підживлюю соками ягід, садовини, оріхів, насіння, підсилюю гойним зіллям. Не впускаю в нього марницю очікувань і руїну кривд, отруту заздрощів і цвіль гордині. Куди б мене не завіяла судьба, намагаюся поселитися чи бодай частіше бувати біля дубів — дерев «сердечних».

Серце справляє мені вірну службу, а я йому слуга.


«В чому сила слова?»

«В осмисленому доборі. Слова можуть будувати мости, а можуть спалювати їх».


Найбільша наша битва — битва за себе. Зайве чекати, що всі з нами будуть згоджуватися, схвалювати наші вчинки та рішення, вгадувати наші прагнення, любити й поважати нас… То чи не варт із подвійною снагою приймати самого себе, хвалити свої діла й плекати наміри, сміливо планувати, любити себе й шанувати?! Можна се назвати «самоцінністю», «зрілістю», «певністю в собі». Те, що дає нас спокій, скромність, простоту, втіху і мудрість серця. Тому важливо не порівнювати себе ні з ким, лише з собою — вчорашнім, нинішнім і завтрашнім. А порівнювати — означає бачити зміни, жадати змін.

І при сьому пам’ятати, що таку ж битву ведуть за себе й инші — не заважаймо їм.


«Що найбільше любите з неживої природи?»

«Немає неживої природи — вся жива! Правда, є безгомінна. Тут для мене першими є вода і каміння. Вода — се рух, живе джерельце всередині нас, що возз’єднує нас із великою рікою Буття. А камінь… Із каменів громадяться гори — світ Піднебесний.

Камінь — ще й вічна дорога, з якої ніхто не вертається таким, яким був раніше».


«Чи міняється людина?»

«Хто як. Хто в ущерб, а хто в додачу. Розумний стає розумнішим, дурний — дурнішим, люблячий — благословенним, терплячий — спасенним. Так само з лінивим, лихим та лукавим. Лайно, що висохне в кізяк і перестане смердіти, залишається лайном…»


«Ви все знаєте, все розумієте…»

«Все знають і все розуміють лише дурні. Тому в дурнів і щастя дурне. Люди так кажуть».

Ми — дозорці Часу

Ми — діти Часу. Якщо приймаємо і розуміємо се батьківство, то Час дає нам усе: лице, знаття, добра, ліки, розраду, тривалість, вічність. Пізнаваймо Час неквапно. Смакуймо Час.

Ми — дозорці Часу, боЧас має сенс у собі.


Коли я робив якусь помилку чи дурницю, китаєць Чан Бао приязно сміявся. Коли подібне ставалося з ним, то сміявся сам із себе. Либонь, то найбільша наука, яку я перейняв у нього. Ще він казав: «Лихо входить у ті двері, які йому відкриваєш». Направду: світ за вікном зчаста залежить від твого взору. Або від скла.

Чув я десь оповідку. Вранці за сніданком жона наспівує чоловікові: «Яка в нас нечупара-сусідка, повісила випрану білизну — пляма на плямі. Ганьба-сміх!» Чоловік глипнув у вікно — промовчав. Через день-другий ізнов: «Чей у неї руки з гузиці ростуть, що не годна верети виполокати, як треба. Чей сажа на них насіла?!» Чоловік далі мовчить. Новий день — стара нута: «Здри, вивісила сушитися полотно із зольниці. Сіре, як земля. Чи їй попелу шкода, чи хворосту, чи газда її чисто осліп?!» Чоловік німує. Якогось ранку жона аж скрикнула: «Овва, щось у хащі здохло! Наша сусідка навчилася прати — шаття біленьке, як у людей. Що за дивниця?!» Чоловік зітхнув: «Я вдосвіта вікно твоє помив…»


Перемагає не войовничий, а змирливий. Якщо добре вивчити ворога, то можна обернути його на друга.

Принагідно про битви: найбільша біда, що в битвах втрачають голови.


Ми стягуємо нутряну (нервову) силу, коли:

стрічаємо зріднених духом;

мандруємо;

творимо щось за велінням серця;

опановуємо нове діло;

дістаємо нові знаття;

молимося;

прощаємо кривди;

сходимося з приязними людьми;

прогулюємося без мети і без поспіху;

долаємо страхи;

звільняємо оселі від зайвини;

говоримо правду;

слухаємо миротворну музику;

доглядаємо за рослинами;

годуємо тварин;

читаємо добрі книги;

годимо своєму тілу (дотики, масажі, плавання, купання, паріння в лазні).


«Як уникати помилок?»

«Немає такої рецепції. І немає в тому біди. Той, хто робить помилки, — попереду того, хто не робить нічого. Той, хто робить повільно, випереджає того, хто лише планує щось робити».

Помилки, якщо їх визнавати, обертаються з утрат на здобутки.


Бувало, у кволості душевній закрадалося виправдання, що на щось посутнє не маєш часу, не знаєш, чого держатися, куди йти. І тоді виростав у своїй грізній, непохитній силі образ Мойсея. Його день мав стільки ж годин, як і мій, і ще більше простелялося перед ним пустельних доріг. І вибирав він дорогу не для одного, а для тисяч…


Чого ще навчив мене Ліс.Не гоже полювати одразу за двома звірами. Треба вибирати більшого. Кождий мізерний слід врешті приводить тебе до великого. Кождий малий трапунок готує до чогось значного, що буде попереду. Сильний звір скидає з себе за потреби шкіру, пух, відгризає лапу в капкані. Сильна людина скидає з себе тягар важких думок, страху і сумніву. Ліпше раз побачити й злякатися, ніж весь час боятися невідомости. Ліс дерев і тварин приховує більше, ніж показує.

Так само і «ліс» людей.


Яка наша заслуга в тому, що хизуємося над слабшим і менш умілим? Хизуймося над собою вчорашнім — слабим і невмілим.


«На що слід у першу чергу витрачати гроші?»

«На сродне діло. У кожного воно своє. Але не намагайся якомога раніше заробляти. День, коли ми заробили перші гроші, є останнім днем нашого дитинства. Весь світ чигає на наші гроші. Не поривайся в молодости до великих багатств. Що легко приходить — легко й відходить, залишаючи гіркоту й порожнечу».


Перед тим, як нарікати на свою старість, розваж… Може, се не кара, а подарунок?! Скілько близьких і познайомих не дожили до сивини! Старість — се ще й нова свобода. Менше переймаєшся завтрашнім днем, ще менше огірчає вчорашній. Менше вимагаєш від себе, менше себе критикуєш, менше додержуєшся втомлюючого режиму життя, менше заздриш, навіть молодим — вони теж постаріють. Не та вже пам’ять. Але ж пам’ятати все й не треба. Зів’яла краса, помарніла плоть. Але згадай, коли вона була досконалою, скільки вимагала клопотів і жертв. В живій, сердечній недосконалости є своя особлива радість. Старість, якоюсь мірою, — се звільнення, завойоване роками право на природність, щирість, помилку, на тиху, світящу радість осени.


Нам не спадає на гадку сварити дзеркало, що воно показує не те, що ми хочемо видіти. Зате з якою охотою ми сваримо світ, людей, рідних, жону, дітей… Не розуміючи, що то є дзеркало нашого облудного судження.


Бери дещо — давай щось. Хто не дає більше, ніж бере, той ніхто.


У нинішній день впускай зі свого минулого лише те, що твоє.


«Ви много виділи, много чули. Яке слово найчастіше промовляють люди?»

«Слово «я».


«Яке головне ваше відкриття за довге життя?»

«Таких два. Перше — життя безбережне, не має кінця-краю. Друге — з літами душа молодіє».


«Ваше життя — се пошуки себе?»

«Радше — творення себе».


«Що потрібно, аби дійти до своєї мети?»

«Треба йти».

Вітцівство — се захист і прийняття

Дітям слід давати найліпше з того, що маємо самі. Бо дітей виховує те, що їх оточує. Пам’ятаймо, що дитина — се не власність наша, а душа, що дана нам на збереження. Наша радість, празник наш. Не нехтуймо виховою. Виховуючи дитину, виховуємо себе.


Частіше хваліть дитину — і вона буде ставитися до себе і до вас ліпше.

Будьте з нею чесним — так вона навчиться справедливости.

Захищайте її — так навчиться вірити.

Будьте з нею поблажливі — се виховує терпеливість.

Частіше підбадьорюйте — так набувається впевненість у собі.

Навчіть дитину любити себе.

Навчіть вибирати головне і приділяти йому найбільше уваги й праці.

Навчіть говорити — вільно і виразно. Згодом се полегшить їй віднайти голос у многоголоссі світу і використати його.

Навчіть її ділитися почуттями.

Навчіть її люб’язности й подячности — се розкриває характер.

Навчіть її захищати себе.

Навчіть її бути вільною, вона не чиясь власність.

Навчіть її бути радісною і любити сміх.

Навчіть її любити ручну роботу, фізичні зусилля, пішу ходу. Се підсилить її уяву і розум.

Дайте дитині зрозуміти, що речі не зроблять її щасливою.

Не вимагайте від неї відплати за добре батьківство.

Не говоріть і не думайте про дитину погано.

Завжди дослухайтеся до її запитань і відповідайте на них.

Дайте відчути, що її люблять і приймають такою, якою вона є. За будь-яких обставин.

Переконайте її, що завжди будете поряд. Навіть тогди, коли вас уже не буде в сьому світі.

Передавати дитині свої знаття — хіба се не очевидність нашого продовження?!

Пам’ятайте, що вітцівство — се захист і признання.

Про грибні лови

Скажу кількоро слів про повадки грибів. Сі малі чудесні насельники лісу були мені сім років поспіль відмінною поживою. А заодно і братнім товариством, із деревами, звірами і птицями вкупі. Вони відкрилися мені, як цілком осібний світ у предивному царстві Лісу.


Гриб любить, аби з ним поговорити. Напав гриба — поздоровкайся, помилуйся ним.

Іди проти гриба. Іди йому навстріч. Стрінув гриба — позирай на шапку. Шапка в нього, як у чоловіка, — з козирком наперед.

Літній гриб такий же кволий і сухий, як літня людина.

Ступай хащею — і щось виступаєш. По мірі виходженого дасться тобі й гриб.

Гриби я не збираю. Гриби я схапую, як курчат, доки не розбіглися.

Гриб сіє ріденько, в боки — на три близькі кути, щоб добре видів один одного.

Коли збираєте гриби, не рахуйте їх.

Гриб не любить затяжних дощів так же, як і спеку. Мокро і жару гриб пересиджує під подолами ялин.

Гриба з гір зносить у долину вода. Міркуй, де підсохлі русельця потоків — і вдовж них пантруй гриба. Він хапається коренем за моховиння, каміння або торочки папороті.

В текучі часи гриб став прятатися від чоловіка. Мече сім’я на нових місцях.

Лукавий гриб — маслюк. Коли його береш — вискакує з рук і пищить.

Найдорожчі, як рахують, гриби — трюфелі не так вже й тяжко найти. Над місцем, де вони приховано ростуть, рояться жовті мухи. Стовпом висять. Вони ліпше за свиней чують сей гриб і виїдають його зсередини.

Білому грибові передують косиці — першоцвіт, фіалки. Попервах сморжі там усядуться. А вже потому вродиться, як пан, біляк.

Що ми їмо і що їсть нас

Щодня з’їжте бодай одне яблуко. Воно забере отруту, що набралася за день.


Не споживайте підряд першу і другу страву.


Пам’ятайте, що черлене м’ясо руйнує печінку.


Дуже свіже м’ясо, як і свіжий хліб, шкідливе.


Найхосенніша олія — льняна.


Найхосенніші оріхи — кедрові, волоські, мигдаль.


Кава з цикорію в п’ятдесят разів хосенніша за справжню.


Якщо їсте м’ясо, то їжте його з хроном.


Щодо хліба, то лише житній, замішений на живій опарі, не старить.


Намагайтеся їсти теплу їжу. Навіть хліб бажано присмажити на плиті чи відкритому огні. А присмачити гарячу скибку можна зеленню, часником, томатом, оливою чи кришеною бринзою. Знаменита їда!


Щоб дочасно не старіти і не хворіти, треба їсти якнайбільше свіжої городини.


Пийте води вдосталь. У кождого своя норма. Як її визначити? Сеча має бути чистою.


Після тридцяти років щодня споживай бодай один сирий овоч.


Від передчасного старіння і вразливості до недугів слід узвичаїти собі такий стіл: мед, жовтки домашніх яєць, печінка, риба, риб’ячий жир, помідори, виноград, помаранчі, цитрини, груші, гарбуз, капуста, морква, абрикос, овес, обліпиха, олія.


Пийте за півгодини до їди теплу воду. А після їди — через годину, не раніше. Перед сном не пийте. Весь инший час — для води. Вода— головна наша ситість.


На зір згубно діють кава, чорний чай, куриво, горілка, пиво.


Для підсилення зору: мед, родзинки, сушені плоди, печена картопля, житній хліб на живій заквасці, оріхи, вівсянка, боби і квасоля, петрушка. Все це годиться і для укріплення серця.


Для загострення пам’яти: полуниці й суниці, шипшина, морква, цитрини, печена картопля, пророщена пшениця, квітковий пилок.


При забитих судинах (холестерині): гарбуз, оріхи, цибуля, хрін, часник, кріп, петрушка, селера, пастернак, баклажани, малина, виноград, яблука, груші, гречка, чорна горобина, вишня, сливи, калина.


У тих, які люблять полежати після їди, псується не тільки кров, але й характер. До того ж, вони стають лінивими, кволими і хроплять.


Будьте обачні з цукром, він «з’їдає» вітаміни.


Алкоголь проявляє наше нутро. Від нього м’який м’якшає, твердий — твердішає, добрий — добрішає, злий стає більш злим. Це якщо в малих мірах. У великих мірах алкоголь ослаблює, старить, спотворює і нищить кожного.


Не варто муштрувати себе голодуваннями (крім постів) і відмовою від якоїсь їжі. Природа створила нас всеїдними. Проте учить нас (хворотами) чуттю міри й самообмеженню. Передусім се стосується масного, борошняного, солодкого, соленого і гострого.


Не їсти на вечерю м’яса. Воно буде гнити цілу ніч і отруювати мозок та нерви. Від того поганий сон і кепський настрій другого дня. Масного і солодкого теж не їсти. Найліпша вечеря — городина і садовина або сушениці. Ще ліпша — кисле молоко, домашній сир, жменька горіхів.


Їсти слід не пізніше, як за три години перед сном.


Зброджене молоко підтягує м’язи і шкіру, освіжає твар.


Рибу запікайте, а не смажте. Запечена риба — ліки, смажена — труйка. Часте столовування запеченою рибою міняє людину на ліпше.


Від раннього літа до ранньої ярі в мене на столі — буряк. І я не знаю слабування від переходу з тепла до холоду і з холоду до тепла. Буряк долає сі прикрощі. Ніщо так не зміцнює і не очищає судини, кров, нерви, шкіру, волосся. І при тому — омолоджує.


Чи їм я цукрики? Зрідка їм, але своєї направи. Вони й дітям дуже до смаку, і дуже корисні, на відміну від цукрових. Розмелюю сушені яблука, груші, сливи, абрикоси, вишні, смородину, родзинки, додаю меду, зліплюю в кульки і обкачую їх у мелених волоських та лісових оріхах — готово. І смакота, і лік водночас.


Їстиво в мисці має бути для сприйняття простим. Не слід змішувати повно різних харчів. Мішанина й для ока складна, а що казати про шлунок?


Стіл у піст. У Великий Піст бажано додержуватися чотирьох приписів: їсти дрібно, але часто — п’ять разів на день; подрібнювати їжу; поряд із сирим їсти варене та печене; щоразу треба вживати дещицю білку.

Мій денний пісний стіл виглядає десь так. Сніданок: каша з вівсяними висівками, насінням льону та сушеницями, квасник із ягодами. Перекус: хлібець із смородиновим варенням, чай із медом. Обід: юшка з грибів із сухариком, квасоля з тушкованою морквою, зелень з оливою та винним оцтом, узвар. Полуденок: квасне молоко з хлібцем, печене яблуко. Вечеря: крупа з грибами, чорнослив, липовий чай із медом. Треба завважити: щодня з шостої години ранку до вечора я на ногах, при різних роботах.


Ліпше за всякі ліки очищує організм така городина й садовина: буряк, білокачанна капуста, часник, цибуля, яблука, журавлина. Се помагає «руху» їди, підтримує печінку, вигублює гниль, видаляє все шкідливе, насичує плоть киснем, бореться з раком, омолоджує тіло.


Раз на декаду я загадую собі один день на квасному молоці. Протягом дня випиваю його 6 кварт. Через десять днів — яблучний день: з’їдаю півтора кілограма яблук. Ще через декаду — день огірковий: півтора кілограма огірків із зелениною. Їм не по годинах, а за бажанням. Так за місяць тіло очищається — і приходить легкість.


«Чи поправляються від масного?» — часто питають. А хіба від того, що ви їсте зеленину, ви зеленієте? І хіба свині, що нагулюють сало, масним годуються? Ні, жиріють від хліба і картоплі. Людина так само поправляється від мучного, солодкого і крохмалю, себто картоплі. Тому українська добрятина — вареники з картоплею та шкварками — найгірша їда. А м'ясо можете їсти при бажанні, і сало, і масло, і яйця — лише до міри. І добре, якщо їх споживаєте з наземними овочами та зелениною.


Коли чуюся слабим, моя вечеря — горнятко квасного молока з двома-трьома дрібками насіння. Насіння щоразу різне: льону, соняшника, гарбуза, кропу, кмину… В насінні велика сила зароду.

Десять найцінніших пожив

Зі свого тривалого досвіду і добутого знаття від инших дібрав я низку найголовніших для людини дарів землі. Ряд сей подаю за порядковою значимістю:

1. Чорниця (кріпить судини, вирівнює цукор, чистить кров, молодить).

2. Помідори (дають опір хворотам).

3. Виноград (що чорніший, то ліпше чистить судини, кріпить серце, відсуває старість).

4. Яблуко (вимітає всю зайвину, має оздоровчу й молодильну силу).

5. Пророщена пшениця (містить усю живильну силу хліба).

6. Какао (поліпшує настрій, долає рак).

7. Морська риба (поміч для серця, мозку, нервів).

8. Зелений чай (вимиває цукор і поганий жир, запобігає раку).

9. Часник (очищає і молодить кров, знижує цукор, підтримує кишечник).

10. Овес (розширює судини, вирівнює тік крові, злагіднює серце, чистить кишечник).

Що наближає старість і що вертає молодість?

Кажучи про довгожительство (мені прилюбне давнє слово — довгоденствіє), мусимо оголосити три головні поживи, які крадуть нашу молодість, і, з другого боку, три, які стримують старіння.

Отже — те, що завчасно старить:

1. Усе смажене. Ця їда найгірша. Як виглядає шкварка на пательні — до того й ви йдете, смакуючи смажене. До сього додам, що й смалець, і всяка тваринна масть у надмірности — теж на шкоду, бо згущує кров і затягує жиром судини.

2. Алкоголь, окрім черленого вина в малій мірі. Горілка висушує, спалює і руйнує. Вмочіть у неї на хвилину цвіт — і побачите, що з ним буде.

3. Білий хліб на дріжджах. Від нього бродить нутро, а тіло робиться розквашілим, глевким і рихлим, як м’якуш паляниці.

Те, що молодить:

1. Винна ягода. Як сама для споживання, так і напої з неї. Се великий дар людям на поживу, на хосен і радість. Але даю заувагу: смакуючи виноград, ніколи не випльовуйте шкірку і кісточки — в них найбільше живильної сили. З виноградом не бійтеся переситу. А от смакуючи вино, шануйте перший смак, себто наливайте собі до разу.

2. Квасне молоко. Але — домашнє. Добре, коли скисне в глиняній судинці, під веріткою, в затінку і не нагло. Такого молока треба пити бодай кухлик щоднини.

3. Чорниця. Я не втомлююся співати осанну сій ягоді. Її чародійну силу не переоцінити. Чорнота, що барвить губи і зуби, — перші ліки для нашої кріпости. Чорниця воістину — зело небесного засіву!

А також абрикоси та хліб із цільного зерна без дріжджів.

Харчі щастя

Радісність для серця спадає нам не лише з Неба. Земля теж ділиться нею сповна, себто дає нам їжу, яка, крім здорового живлення, підносить настрій і добру охоту. Обійшовши світ, спізнавши столовування різних народів, міг би я вивести ряд таких харчів. Сміло можна казати, що се продукти щастя.

Оселедець, морська риба, яйця, квасоля, чечевиця, горох, гречка. Далі йдуть — оріхи і насіння соняшника, гарбуза та гірчиці. З ягід найперше — чорниця, малина, суниця, журавлина. З городини — буряк, морква, кукурудза, капуста, часник, цибуля, перець, помідори, баклажани. Із зеленини — шпинат, кріп, кінза. З садовини — цитрина. І не забуваймо про гриби, що насищають нас чудодійною силою лісу.

Сі харчі, ви помітите, не приїдаються, не спричинюють шкідливого переситу і не збуджують потреби в нових і нових порціях. Як, приміром, солодке і масне, що теж дає задоволення, правда — облудне й руйнівне.

Ліки під руками і… ногами

Найперший (і найдешевший) лік майже від усіх недуг — вода. Бо ми й самі — «розумна, зряча вода». Носимо в собі частку Великої Соленої Води. Коли зароджуємося в материнському лоні, то огорнені тою ж водою, і кров наша такої ж природи, і піт, і сльоза…

В недузі слід натщесерце пити два кухлі чистої води. Через годину легко поснідати.

А ще — достатньо спати.

А ще — бадьорі прогульки під шатром небес.

А ще — помірність і поміркованість у всьому.

А ще — молитовна довіра до Великого Лікаря, що вже почав уздоровлювати, щойно ви попросили про се.


Хосенне дешевше за шкідливе. Городина дешевша за м’ясо і сало. Прогульки і вправи дешевші за лікування. Не курити і пити — дешевше, ніж курити і пити. Перебутий день у лісі чи коло води додасть не менше здоров’я, ніж день на дорогому курорті. Навіть сердечна приязнь обходиться нам дешевше, ніж свари.


Давати тілу фізичну напругу слід щодня по півгодини. То може бути ходьба, вправи, легкий біг, плавання, будь-що. Але провадьте се не силуючись, а невимушено й легко. З радістю. Тоді двійний хосен.


Кидати курити треба враз, одномоментно і назавжди. Забудьте, що викурювали кожду цигарку зі смаком, як остатню. Ліпше подумайте, що кожда викурена може бути остатньою, невмолимо наближаючи кінець.


Від застуди. Столітник (алоє) змолоти, додати меду і солодкого вина. Пити по столовій ложці перед їдою. При застуді — ситно їсти, много пити, много спати.


Від кров’яного тиску. Щовечора парити ноги в гарячій воді з морською сіллю — 3 столові ложки. Добре таку сіль споживати і в стравах. Вона в десять разів хосенніша, ніж звичайна. Бо то є сіль нашої внутрішньої природи.

5 столових ложок хвої сосни, 2 ст. ложки ягід шипшини, 2 ст. ложки цибулевого лушпиння залити літром води, кип’ятити десять хвилин на слабому вогні. Настояти і випити протягом двох днів. І так чотири місяці. Поліпшення прийде вже за кілька днів.


Від нервів. По одній чайній ложечці макової олії на день. Можна в такій же мірі заживати самий мак.

Відвар вівса. Одну склянку потовченого вівса варити півгодини в літрі води, охолодити, додати меду. Пити за годину до сну.

Житні коржі. В густе тісто додати імбир, корицю, гвоздику, оріх, цукор, можна яйце.


Від головного болю. Розчавити равлика, як є, і натирати чоло. Пити чисту воду.


Від застуди. При перших ознаках нежитю поголодуйте до вечора. Тоді залийте столову ложку м’яти склянкою окропу, нагрійте, процідіть. Додайте чайну ложку меду. Розітріть ложкою зубок часнику, видавіть четвертину цитрини. Все змішайте і випийте. Відтак півгодини парте ноги в гірчичній ванні (2 столові ложки сухої гірчиці). Одягніть вовняні шкарпетки і лягайте в постіль із грілкою біля ніг. При узголів’ї покладіть подрібнений часник і цибулю. Другого дня пийте чай із запареним подорожником, липою, м’ятою, медом і ложкою вина.


Від забою. Якщо під рукою немає бодяги, то прикладіть до забитого місця папір, змочений студеною водою.


Від куріння. Коли твердо дійшли наміру позбутися куріння, почніть їсти багато городини й садовини. І побачите, як підсилить вашу волю природа, тлумитиме хіть до тютюну. А ще — заживання харчової соди (близько 10 грамів у день).


Від обпарення. Попареного слід охолодити студеною водою. Звільнене від одягу тіло зливати квасною (мінеральною) або вапняною водою, змастити лляною оливою.


Від опіків. Накласти холодні обклади на попечене місце. Потому мастити маззю з олії, білка яйця і квасної сметани.


Чищення крови. Вранці натщесерце кладемо в рот дрібно нарізаний зубець часнику, ганяємо його разом із слиною, ссемо сік півгодини. Макуху виплюнути, зажувати гілочкою петрушки. І так щоранку. Сік часниковий, обминувши шлунок, потрапляє в кров. Дуже помічне і від легеневих недугів.

«Доки є часник на землі, земля буде жити», — ще в давнину казали.


Очищення судин. По одній чайній ложці — меду, оливи і цитринового соку. Вживати натщесерце 10 днів. Або перед сном: вичавити в неповну склянку пів-лимона і додати чайну ложку меду.


Здорові зуби. Чистити дрібно помеленою морською сіллю, додаючи деревного попелу та олії. Можна й перцю підсипати. Жувати злаки, м’яту, чебрець, звіробій, горобину, вербу, черемху. При зубному болю пити відвар насіння акації.


Від болів у попереку та суглобах. Одне кіло селери з листям помолоти, так само три цитрини з шкіркою. Настояти 7 днів, віджати, додати 300 грамів меду. Держати в холодному, заживати перед їдою по столовій ложці тричі в день. Спожили — готуйте ще одну порцію. Про болі забудете.


Від кашлю. Лист капусти ошпарити окропом, намастити медом і сіллю, прикласти гарячим до грудей (не на серце) або до спини. Згори покласти провощений папір, добре закутатися.

«Огненне» молоко. Десять цибулин порізати кубиками, посікти головку часнику, півлітра молока. Варити до пом’якшення, додати м’яти і меду. Настояти годину, пити по столовій ложці кілька разів на день.

Добре помагають від кашлю терті яблука з цибулею і медом. Кашку теплою заживати по чайній ложці сім разів на день. Помічні також і печені груші, густий грушевий узвар.


Від запалення горла. Дрібно натерти буряк, дати столову ложку оцту. Чотири години подержати в холодному. Віджати через марлю. Соком полоскати горло кожні три години.


Кров із носа. Втягнути носом воду з оцтом, випустити її. Голову схилити долу, шию і хребет змочити студеною водою.


Блювання кров’ю. Лежати спокійно горілиць, тісне шаття зняти. На груди покласти льоду. Глитати лід, а якщо немає — то підсолену воду.


Запобігання раку. Їжа на три чверти має бути рослинною. Впереваж — сирою, або запеченою, або в паровому вигляді. Постійно — свіжо очищені оріхи та насіння. Зелений чай з імбиром. Менше цукру. Менше черленого м’яса. Більше пшениці, ягід, печінки, часнику, дріжджів. До страв додавати куркуму. Пити чисту воду. Одну годину в день гуляти бадьорою ходою.


Заглитання голки. Їсти якомога більше хліба, квасної капусти, картоплі і спішно глитати.


Оздоровлення судин. А отже — серця і мозку. Щоденні помірні фізичні зусилля — вправи, ходіння, плавання. Більше їсти городини і садовини. Не забувати про часник, оріхи, сушениці. Їсти дрібно, але часто. Пити до двох літрів чистої води. Обливатися водою, паритися в лазні. Спати вволю. Щоденні короткі мандри. Пити відвари з шипшини та хвої.


Оздоровлення загальне. Три протерті яблука, 100 грамів мелених оріхів, сік двох цитрин, велика ложка меду. Все змішати, споживати по ложці тричі в день натщесерце.


При крововиливі перша поміч: проколоти голкою кінчики всіх десяти пальців і витиснути краплю крови. Якщо хворий не отямився, потягнути за вуха і проколоти мочки.


Запобігання простатиту. Ходіть щодня скорим кроком не менше години.


Для чоловічої сили. Квітки календули — 10 г, безсмертника — 20 г, звіробою — 30 г, валеріани — 25 г залити склянкою окропу. Холодним приймати по столовій ложці в день.

Настій 25 г насіння кропиви в пляшці червоного вина. По столовій ложці тричі в день.

Ванни із запареними гілочками сосни, настояними 12 годин.

Побільше сирих овочів, груш, соків, меду.

А ще — шавлія. У давнину після воєн і морів настої з неї пили чоловіки і жінки для усталення плодовитости.


«Гостріння» зору. Розігрійте долоні тертям, складіть човниками і подержіть напроти очей, не торкаючись повік.

Сидячи в розслабленні, часто-часто кліпайте очима кілька хвилин. Дихання має бути рівним і глибоким.

Прикладіть долоні до чола і рухайте їх до підборіддя, ніби вмиваючись, «змиваючи полуду з очей». Маври так чинять у молитві, та ще туляться чолом до землі. Зір у них гострий.

При зімкнутих повіках обертайте очима то в один, то в другий бік.

Зосередьте зір на кінчику носа, відтак переведіть його на кілька метрів уперед, і все далі й далі.

Давайте частіше відпочинок очам: на кілька хвилин прикривайте заплющені очи долонями, уявляючи собі повну темряву.


Дуже помічна для травлення, очищення кишечника, легень, а також від застуд медова вода. Чайну ложку меду розчинити в холодній воді і натщесерце випити одним духом (се важливо!). Нею можна і лице протирати — буде свіжим і рум’яним, як вим’я телиці.

Як визначити справдешній мед? Якщо піднести запалений сірник, добрий мед не одразу зашипить і розплавиться. Розведений у воді справдешній мед не дасть осаду. На папері не дає довкола вологих плям. Вмочіть у мед скибочку хліба. За десять хвилин він має лишатися таким же твердим, не розм’якнути.


Здорова шия. Беріть у зуби олівець і уявно малюйте ним у повітрі всі букви абетки — від а до я. Здорова шия — свіжий мозок, легкі думки.


Щоб угамувати нараз грижу, слід спалити в баночці шерсть і прикласти до хворого місця.


Добрий сон. Кілька разів облити студеною водою ноги до колін. А в лице, навпаки, — хлюпати гарячою, досить довго.


Проти комарів. Ні одна комаха не торкнеться лиця, якщо вмиватися відваром коріння полину. Жменьку нарубаних корінців залити літром води, закип’ятити і настояти півгодини.

Дрібно нарізати свіже листя черемхи або горобини і натерти відкрите тіло. В кімнаті, де спите, покладіть гілку бузини, листя томата.

Надійно відганяє всяку комашню випаруваний настій валеріани. А якщо сидите в лісі, киньте у ватру гілочки ялівцю.


Обдурити голод. Чайну ложку кориці залити квартою окропу. Коли вихолоне, додати чайну ложку меду. Заживати натщесерце і на ніч. Добре очищає і оновлює організм.


В лісах рани ми лікували сіллю. Накладали на них полотнинку, змочену в розчині соли. Згори обкладали сухим листом і обмотували. За два-три дні рана очищалася, рожевіла і починала затягуватися. Таким робом гоїли будь-яке болюче місце, всяку хвороту. Сіль землі — перший лік, дарований землею.


Опухлі, натруджені ноги. Вечорами змішати зварену вівсянку з оливою, обмастити на півгодини ноги. Змити. Літати будете.

Раз на тиждень змащуйте ноги оливою з вазеліном і вдягайте на ніч шкарпетки.

Набряклі ноги добре купати: на літр води — півгорнятка соди і розмити темного мила.


Пітливість ніг. Те, що ноги потіють, добре — тіло не перегрівається. Я з тим не маю клопоту, бо звичаєм ходжу босоніж або в самошитих сандалях аж до морозів. Тим, хто ходить цілий день у глухій обувці та шкарпетках, треба ногам годити. Увечері мийте їх прохолодною водою, додавши жменю соли. Або добру чарку оцту. Або круто заварений час.


Темне (господарське) мило — давній і безвідмовний лік «для бідних». Зате надійно може замінити дорогу аптеку. Темним милом промивають рани, садна, опіки, ба навіть не дуже свіже м’ясо чи рибу перед приготуванням. Німець-доктор у нашій больничці на зоні милив руки темним милом і давав їм підсохнути. І сміло обробляв рани, робив розтини і зшивав. Мазь із наструганого мила, натертої цибулі і цукру накладають на нариви — і до ранку вони очищаються. Грибок теж зводять миттям ніг із милом у холодній воді. Добре очищає рану після укусу пса. При нежитю обробіть носові пазухи мильний розчином. І щітку зубну в ньому промивайте. Про випадання волосся забудете, якщо митимете голову темним милом у дощовій воді. Ванночки від тріщин на п’ятах: два літри гарячої води, одна чайна ложка соди, і столова ложка наструганого мила. Якщо дитинка в домі, мийте підлогу водою з милом. Надійно губить воно вугрі та лупу, гасить запалення на тілі. А якою оксамитовою стає шкіра після бані, якщо віники випарити в мильній воді!

Густе слово

Закарпатці кажуть: бесіда має бути куртою (короткою), а слова густі. Ті слова, як кришталь, убрали в себе простоту, чистоту, ясність і твердість. Зазвичай вони просочилися через товщу часу і відшліфувалися віковим мовленням.

Раб ваш покірний, єсьм великий прихильник густого народного слова.


Хто як уміє — так піє.

Злодій сльозливий, брехач велеречивий.

Дурний, хто сидить дома.

За перше бриття цирульник плату не бере.

Хліб святий, а вино кляте.

Без вітру трава не колишеться.

Бик, як привик, так і волом тягне.

Позичаєш руками, а забирати ходиш ногами.

Не довіряй тихим людям, як і тихій воді.

Міль і та вибирає, що їй їсти.

Добра вістка на місці лежить, недобра по землі біжить.

Горілиця — злодійська водиця.

Нещасний купається — до гузиці жаба прилипне.

Кістки і ті за родовим берегом плачуть.

Ластівка вітром кормиться.

Яке діло криниці до того, що у відра дно діряве.

Гіркий, як вовче сало.

Велика ріка тече тихо.

Хрома ворона перша злітає.

Пес біжить, бо кінь біжить.

Язик без кісток, та кости ламає.

Слизький, як риб’яче черево.

Глухий, як гнилий бубон.

Один глядає воду, инший — брід.

Шумний дощ скоро минає.

Качці потоп не завада.

Пес у чужому дворі держить хвіст межи ногами.

Солодке слово і гадину з нори видурить.

Скупий, як мишача сеча.

Слаба роса проти морозу.

Коли в селі всі здорові, слабне знахар.

Грім рака не вб’є.

Мокрий дощу не боїться.

Час сльози витирає.

В решеті вода не встоїться.

Де око не зазирне — там розум досягне.

До ступаючої ноги болото липне.

Нічна зозуля денну перекує.

Де велика рада, там рідкий розсіл.

Мудрий гускою оре.

Крутий, як криве дерево.

Хворота спішить, а яблуко зріє.

В соли черви не заводяться.

Жаба скочить — і в озері води прибуде.

Хижа з дітьми — базар.

Слини не піднімеш, слово назад не вернеш.

Криком огню не вгасиш.

За онучу збили бучу.

Більше приятелів — більше й ворогів.

Хто карає, той і милує.

Бреше не чоловік, а нужда.

Не паруй свою голову до чужих плечей.

У дурня сорочка пістрява.

Сироту ще й тріски б’ють.

Знаття — біда і незнаття біда.

На голу кістку і ворона не впаде.

Хто з псами лягає, з блохами встає.

Перед тим, як ударити пса, звідай, чий він.

Хижа без дітей — могила.

Коли на ведмедя падає жердина, він ричить, коли колода — мовчить.

Нове — нове й поплатане.

Доки горнець кипить — цвіте милування.

Сліди коня топче лоша.

Пам’ять — писар нашої душі.

Куди б не повернувся, гузиця завжди буде ззаду.

Вода дірочку найде.

Розум не кіш, не перекладеш.

Тихий, як гузиця на гостині.

Хліб на хліб лягає.

Маленькі дітки — маленькі бідки.

Бидливій корові Бог рогів не дає.

Сліпому свічки не дорогі.

Доки міст не перевернеться — не поправлять.

Те, що багатий їсть для здоровля, — бідний з голоду.

Нема ружі без колючки.

Дохла корова вовка не боїться.

Язик — кремінь, слова — іскри.

Рот без співанки тісний.

Викормив змийку — собі на шийку.

Відкладене — втрачене.

Ліпше в заздрости, ніж у жалости.

Яка постіль, такий і сон.

Борг не плаче, а спати не дає.

Зло прискаче верхи, а відійде пішки.

Порука — мука.

Тінь і в воді не тоне, і в огні не горить.

Поклоном шиї не зломиш.

Одне нині ліпше двох завтра.

Батько вчить дітей говорити, а діти батька — мовчати.

Здалеку всі люди не согірші.

Гість, як риба, — свіжий недовго.

Скупість — чиста глупість.

Добру дівку і на печі найдуть.

Взимі огень — ліки, вліті — яблуко, а приятель — завсіди ліки.

Камінь, що зірвався з гори, стане лише в ямі.

Не надовго старий жениться.

Своя хатка — як рідна матка.

Зроблено, як гузицею по рапатій дошці.

Сто друзів — мало, один недруг — много.

Дурневі весело з дурнем.

Жінка — скупа, чоловік — щедрий.

Море велике, бо приймає й малі потічки.

Каченя ще в яйці знає воду.

Далекий путь починається з близького.

Любов, огень і кашель не приховаєш.

Ложка дощу — бочка болота.

Файно мовчати важче, ніж файно говорити.

Коли нічого робити, беруться за великі діла.

Коли береш жону і купуєш коня — зажмурся і довірся Богу.

Старіючи, чоловік видить гірше, але більше.

Люди раді літу, а поля цвіту.

Жона, що часто показується, і плаття, що часто носиться, — втрачають на ціні.

Скупий не тупий, собі добро найде.

Чорна куриця теж несе білі яйця.

Файний цвіт — ніякий плід.

У вченого гроші під язиком.

У хромого і тінь хрома.

З дерева і вила для гною, і ложка для меду.

Праве око не любить ліве.

Рибу вбиває відкритий рот.

Бог любить говорити з тими, хто мовчить.


home | my bookshelf | | Синій зошит |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу