Book: Записки Білого Пташка



Записки Білого Пташка
Записки Білого Пташка

Галина Пагутяк

Записки Білого Пташка

Романи та повісті


Автобіографія

без дат і майже без фактів

(доповнена)


Мені страшенно не подобаються ті автобіографії, які я писала раніше. Бо мене примушували їх писати, і все там мало бути побудоване на фактах, підтверджених цифрами. З часом я зрозуміла, що факти нічого не варті, коли йдеться про людське життя. А від цифр, взагалі, стає тепліше на душі тільки в тому випадку, коли вони означають наші з вами гроші.

Я вважаю, що кожен має право писати таку автобіографію, яку йому хочеться. І не змінювати комусь на догоду. Автор — найвища інстанція, й після неї апеляції не приймають.

Хочу сказати, що майже все написане про мене — неправда. Окрім фактів, які підтверджені документально. Хоча жодної користі з них немає.

Тому й пропоную свою неофіційну версію.

Починати доведеться з моїх предків. Річ у тім, що всі вихідці з Галичини доволі легко можуть простежити власний родовід. Для цього потрібно мати трохи знань з історії й географії, і бажання знати, чому ти такий, а не інший.

Виявляється, риси обличчя і вдача зберігаються протягом тисячоліть і відтворюються в нащадках. Тому ця частина автобіографії дуже важлива.

Моє прізвище — це самоназва племені фракійських біженців, які ще в V столітті P. X. прийшли з території сучасної Албанії в Карпати й осіли на теренах села Сторонна, і з тих пір живуть там. Неохоче покидають село, і тому їх дуже мало в інших місцевостях. У родині мого тата Василя було багато дітей, і всі вони теж мали багато дітей, і всі вони жили в Сторонній, чи неподалік. Моя бабця Настя прожила дев’яносто п’ять років і була правдивою бойкинею. Ходила виключно в чоботях і розмовляла з сильним діалектом. Дівоче прізвище її було Сеник. Дідо Семен помер, коли мені було років тринадцять. На похороні зі мною стався істеричний напад, бо я сприймала увесь ритуал як щось справжнє, і відчувала докори сумління, що зовсім не знала діда і не маю морального права взяти участь в обряді. Тоді я дуже боялася мертвих.

Про предків з маминої сторони я знаю набагато більше. Один прадід з бабусиної сторони був Петрущак і походив також зі Сторонни. Був із багатої родини. Як розповідала моя друга бабця Настя, вони намазували масло на сир і так їли. У Сторонній, що геть в горах, люди тримають багато худоби. З Урожа до моїх предків належать українські шляхтичі Страшівські. Цей рід належав до бояр князя Лева Даниловича і мав родове гніздо в селі Страшевичі (Самбірщина). Тому дехто з них називає себе Страшевські. У XVII столітті вони вже були в Урожі серед Винницьких та Ільницьких. Мали родинні зв’язки з родом Винницьких, з якого походили митрополити і єпископи. Непрямо пов’язані також з родом більш знаних Шептицьких.

Отак.

А щодо іншого прадіда, Басараба, а також мого діда Григорія Басараба, то вони походили з села Стара Сіль біля Добромиля. Як я собі гадаю, це ті Басараби, що їхня династія правила Молдовою ще з X століття, і славнозвісний Дракула насправді писався Влад Басараб. Звичайно, в таке важко повірити, але, коли я писала «Слугу з Добромиля», сама про це дізналась випадково. Молдовські вигнанці відзначались або ангельським характером, або були скажені й лихі. Або ці дві риси в них боролись. Тому я не дивуюсь, звідки така взялася.

Зрештою, це ще не пояснює, чому я стала письменницею. Отже, йдемо далі. Мій тато Василь Пагутяк і мама Іванна Басараб мали три доньки. Я була наймолодшою, як у казці: дві сестри розумні, а третя… не така. Нікому особливо я не була потрібна, та ще й руда, чого не водилось в нашій родині. Руді люди завжди підсвідомо викликали неприязнь і підозру. І я це й досі відчуваю на собі. Від самого початку я була приречена на ізоляцію від загалу. Народилась я не в Урожі, а в селі Залокоть, що вгорі по течії Бистриці, серед гір. І три перші роки життя врізались у мою пам’ять. Я не пам’ятаю нічого поганого. Мені сниться наша хата, гора перед нею і навіть люди, яких я теж пам’ятаю.

А потім ми переїхали до Урожа, коли помер дідо Басараб, який був, до речі, січовим стрільцем. Забрали його просто на власному весіллі, але він щасливо повернувся. Натомість, наш близький родич, лікар Квятківський, чоловік дідової сестри, наклав на себе руки після поразки січового війська десь під Вінницею. Передав дружині Насті обручку й одну золоту сережку.

Я пам’ятаю наш переїзд до Урожа. І велетенський кущ рожевих екзотичних квітів, які запаморочливо пахли надвечір. Він ріс шістдесят років біля хати, доки не втратив волі до життя. Потім, читаючи Пруста, я взнала, що то жимолость. Моя мама викопала саджанець у сусідів і посадила.

Мої батьки були вчителями і в нас було повно книжок зі стародавньої історії й філології. Звідти в мене непереборна тяга до історії. Я дуже хотіла стати археологом, але тоді треба було при вступі на історичний мати членство в партії. Але розкопки я все одно проводила, залучаючи до цього увесь клас, доки нас не застукали. Демонологію Урожа я пізнавала від сусідів, що приходили до бабці. Я спочатку дуже боялась, а потім страх зник. Але цікавість залишилась на все життя. І я ставлюсь до демонології дуже серйозно.

Мене ніхто особливо не виховував. До дітей у нашій родині ставились, як до істот підлеглих, а я мала гордість. Дуже швидко збагнула, що розповідати батькам усього не варто. І завжди після уроків вешталась поблизу річки і думала щось собі вголос. Хоча поетичною натурою я не була ніколи. Мені хотілося свого кутка, власності, права на таємницю. І абсолютного захисту, дарма, що його не існує. Бо світ ніколи не сприймав мене як щось своє, навпаки, жорстоко мене карав, щоб я не плуталася під ногами. Мене виховували книжки, я була просто ними одержима. Причому, дорослі книжки, бо дитячих було катма. Я начиталась історичних романів по саму зав’язку, і тепер органічно їх не сприймаю. Слава Богу, книжки у нас вдома купували і виписували повно газет і журналів. А то б я не стала писати. Те, що я спершу пробувала, було настільки слабке, що мене не влаштовувало. Мені здається, що має бути самокритичність, інакше обов’язково скотишся до графоманства. А також якийсь поштовх, що йде з глибини душі. У кожному разі, не бажання заробити на цьому гроші чи досягти успіху. Потреба бути почутою, знайти подібних до себе — звісно, що так, але найбільше, щоб мені не завдавали болю. Як намагаються не завдавати його дитині. Коли я прочитала вже у зрілому віці «Кільце довкола Сонця» Кліффорда Саймака, я зрозуміла, що знайшла товариство собі до душі, бо там було багато таких людей, яких не сприймало суспільство — чужорідних. Все життя я приходила і відходила чужою. Моя сутність — незмінна. Коли я це прийняла, то нарешті стала майстром свого життя.

Я почала писати після того, як не вступила на філософський факультет у Києві. Мої акції впали до нуля. Батьки послали мене працювати в колгосп, щоб я мала стаж і залишалась під їхнім наглядом, хоча я була дуже порядною дівчиною й гадки не мала чинити щось аморальне, вирвавшись на свободу. Вечорами я почала писати свою першу повість, як спогади про 10-ий клас. Я заплющила очі на всю літературу. Мені хотілось висповідатись. Ніхто у ті часи не надрукував би такого. Я надіслала повість до Києва, у Спілку письменників, і мене запросили на всеукраїнську нараду молодих авторів. То було диво. Зі мною носились як з вундеркіндом, і Віктор Близнець спитав мене, чи погоджусь я надрукувати цю повість, якщо з неї викинуть 40 процентів тексту. Не довго думаючи, я сказала: «Ні».

А потім я повернулась до села і мені батьки сказали: «Будеш писати, якщо поступиш». Та в мене вже вселився демон і я не хотіла вступати. Я хотіла свободи, власного шляху. У вісімнадцять років, узимку, я втекла з дому, бо мені там було нестерпно. Куди подалі. До Одеси. Бо моря я не бачила. Я взагалі вперше побачила потяг у сімнадцять років. В Одесі я опинилась у навчальному закладі, де за півроку готували штукатурів-плиточників. Там було повно таких як я, втікачів, розгублених дітей. За півроку я пізнала життя так, як не пізнали мої батьки. Врешті, мені стало страшно. Батьки пообіцяли мене влаштувати на завод. І там, працюючи на конвейєрі, на Бориславському фарфоровому заводі, часом у три зміни, я почала писати повість «Діти». Вона мені прийшла зі сну. Я відчула, що повинна писати далі, щоб не деградувати, бо славне місто Борислав — це жах із романів Стівена Кінґа, найгірше місце у світі. Я й досі так вважаю.

Через рік я вступила до Львівського університету. Акції мої зросли, але душа моя вже була в андеґраунді. І так звідти й не вийшла. До вступу я вже перечитала все найкраще, що було у світовій літературі, бо в Одесі ходила до публічної бібліотеки, інтуїтивно вишукуючи все найвищої проби.

Навчання у Львіському, а далі в Київському університетах дало мені соціальний статус і певну свободу. Я не сиділа на лекціях, бо мені було нецікаво, хоча дуже добре здавала сесію. Але й не вешталась по літературних вечорах, бо не люблю балаканини. До того ж, усі ці мистецькі тусівки відгонять вампіризмом і страшенно виснажують. Практично всі мої друзі не є письменниками і дуже далекі від цього. Мене не обходить ні їхній соціальний статус, ні інтелектуальний рівень. Люди повинні бути щирими один з одним і чесними, без цього не виникне дружби. Що ж до мого особистого життя, то я не люблю, щоб туди лізли. Принаймні, ніхто з чоловіків не зумів вплинути на мене так, щоб це відобразилося на моїй творчості, і щоб я про це писала. У цьому світі для мене немає пари. Шкода, що я трохи запізно про це дізналась.

Мене страшенно дратує, коли моїх героїв та їхні вчинки приміряють до мене. Мабуть, я таки відьма у творчості. Варто мені щось описати, і воно вже ніколи не трапиться зі мною. Своєрідна форма захисту.

Добре, йдемо далі. Закінчивши університет, я рік пропрацювала неподалік від Чорнобиля, ще перед тим, як трапилась аварія, у Богом забутій маленькій школі вимираючого села. Вчителька з мене була нікудишня, але діти любили мене. Може, тому, що я ніколи не вважала їх менш вартісними, ніж дорослі. Я ходила щодня до лісу, писала «Господаря». На той час вийшла моя перша книжка «Діти».

Але я не знала, що мені робити на цьому світі. Ця безпритульність і неприкаяність, що не виходить за межі респектабельності, була непомітною. Щоб заглушити цей біль, я писала про таких, як я. Вони страждали більше, ніж я, вони гинули. А я залишалась жити. Обираючи при цьому найгірші варіанти.

Я працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, а потім у Львові, але душа моя і серце шукали іншого світу, надійного, де я стріну собі подібних, де ніхто безневинно не страждає, де кожна істота має право на життя. Спочатку я написала есе «Беззахисність», потім «Жорстокість існування» і наостанок — «Рукави, вологі від роси». Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них принцип «освіченого серця» (Бруно Беттельгайм). І свій власний принцип: «Так є, але так не повинно бути». Ті закони, що зійшли до нас із космосу, були сфальшовані, спотворені, ницо прилаштовані до жалюгідних людських потреб. Я не можу підкорятись цим законам. Я покидала роботу, якщо відчувала, що можу стати ницою і дріб’язковою. Найбільше мене дивує не зоряне небо і не моральний інстинкт, а та легкість, з якою люди про них забувають. Для тих, хто не може жити серед усього цього, я створила Королівство і Притулок. Не просто написала, щоб хтось прочитав, а щоб дати людям якусь надію, що і для них є гідне місце на цьому світі. На жаль, цього ніхто не зрозумів і досі. Можливо, тому, що у кожного є свій шлях порятунку. Можливо, тому, що видані мізерним накладом, мої книги просто не потрапляють до тих, кому вони потрібні.

Правду кажучи, мені нема діла до сучасної літератури і я не берусь когось критикувати чи хвалити публічно. Мої вимоги до неї так само високі, як і до себе. Найбільше я ціную мужність в письменниках, що виявляється у бажанні вдосконалюватись, йти, куди веде не мода, а серце. Бо без серця література не проживе. І не давайте нікому себе збити з пуття.

Я видала понад двадцять книг, і вони змінили мою долю. Я не є ні щасливою, ні нещасливою у своїй незавершеності, пошуках, мандрах. Я відчуваю, що незабаром знову вирушу в подорож, щоб загубитись, щоб мене ніхто не знайшов. Кожне місце перебування тимчасове: його треба вчасно залишити.

Не дуже це схоже на автобіографію, правда? І де я зараз перебуваю, не можу сказати. У якомусь просвітку між світами. Власне, там моє місце — завжди на межі, як той пес-охоронець. Кого і що я охороняю? Те, завдяки чому людина залишається людиною, те, що ніколи не люструє час.

Якби мені дозволили залишити послання тим, хто прийде після мене, я б написала: «Якщо не можеш вийти, намалюй двері на стіні».


Без дати



Захід сонця в Урожі

Жінка:

Ненавиджу цей дощ. Чи виживемо ми серед потоків брудної води, яка згноїла насіння в землі? Сидимо в хаті, не дуже теплій, бо дрова вийшли за зиму, а нових не надбали. Пес скрутився у буді й не хоче навіть їсти. Один чоловік втопився. Поламався місток, коли він переїжджав через нього.

Не видно, чи сходить сонце, чи заходить, ніби його не існує.

Сьогодні, коли я брала воду з криниці, зачерпуючи її просто відром, пройшов якийсь чоловік з чорною бородою, вклонився мені, трохи насмішкувато. Я його не знаю. Я багато кого тут не знаю, бо мене носить по світах з вісімнадцяти років, але все навертає до Урожа. Мої зими і дощі мої — тут. Я, певно, їх привожу з собою.

Напівсонне животіння, коли вночі відкладаєш книжку і на автопілоті добираєшся до ліжка, — нетривке і щасливе, бо сни маю дуже цікаві. Чекаю з дня на день чогось незвичайного, але нещастя боюся, бо не знаю, чи витримаю його. Чекаю ночі, коли завіса розсувається і починається нове дійство. День приносить події, які можна передбачити, лише сни неординарні. А ввечері жалкую, що через дощ не побачила ні гір, ні лісу.

Слава Богу, чоловіка нема вдома і не треба робити зайвих рухів, сушити собі голову, чим його годувати. Лише гойдатись на хвилях напівсонної свідомості, вештатись з кімнати до кімнати, поливати вазонки, ходити по воду чи на город. Ні на йоту не змінювати своєї мовчазної пантоміми, щоб не полетіти сторч головою у прірву розпачу. Тут не повинно нічого відбутись. Уріж — то таке місце, де все доцільне й поважне. Я б не хотіла йому зашкодити. Коли стою на горі Ласки, то обережно стискую в жмені увесь Уріж, наче то голубине яйце чи перлина, — такий він маленький згори. Я живу в цьому яйці, яке плаває, зараз в мирних потоках дощу, і живлюся тим, чим воно мене годує: тишею і снами. А за межами мене пильнують мої ангели-охоронці. Вони відводять ніж, націлений в мене, і вибивають з рук склянку, наповнену отрутою.

Цієї ночі я не могла заснути. Надворі лило, як з відра, під ковдрою було холодно. Вже дрімала, коли ззаду хтось обхопив мене руками. Я відразу згадала, що сплю сама, і почала відбиватись. На потилиці я виразно чула дотик чогось колючого: я ніколи не почувала такої відрази й ненависті, кусала його за пальці, і мої зуби проходили крізь щось безкосте й пружне. Боротьба тривала дуже довго. Я вся була мокра. А воно не відпускало. Коли запіяли півні, воно зникло. Я лежала, паралізована жахом і передчуттям поразки. Хто мені повірить, що я кілька годин боролась з нічною примарою, і ніхто з нас не переміг?


Чоловік:

Моя жінка має тяжкий характер. Я вже трохи звик, але коли бачу, що в очах її спалахує до мене ненависть, їду собі кудись. Нас, по суті, нічого не зв’язує, хіба те, що ми до кінця ще не пізнали одне одного. Колись я поїду назовсім. Власне, мені не треба сім’ї. Хіба комусь потрібні пута на ноги?

Як випадає гарний день, ходимо по лісі чи вибираємось на Ласки. Уріж — дуже гарна місцина для відпочинку. Коли хтось із друзів до нас навідується, то нетямиться від захвату. Півсвіту знає про Уріж та його привидів, хоч бери та засновуй туристське агентство. Ми іноді ще й вигадуємо різні неймовірні історії, яких самі потім боїмось, і тулимось одне до одного в ліжку, як перестрашені діти.

У Винниках, за рікою, густі хащі верболозу, де віддавна збираються відьмаки, або, як кажуть тут, опирі. Час від часу вони замордовують якогось нічного волоцюгу, що переходить річку, примушуючи його носити себе на плечах. На трупах немає ні ран, ні синяків. Найдивніше, що це діється наприкінці двадцятого століття, і не в глухому селі, і схоже на те, що воно буде тривати вічно. Жінка каже, що пішла би вночі на цвинтар, але тільки не за ріку. Хоч цвинтар в Урожі — теж веселе місце. Там вночі пасуться троє чорних коней, за якими наглядають три священики-покутники. Одна жінчина приятелька у великодню суботу серед білого дня здибала на цвинтарі чоловіка, що сам собі копав могилу. Але цей факт не можна перевірити. Подібні історії не дають поживи ні розуму, ні серцю, а моя жінка розповідає їх, щоб розважити гостей. Сама вона, здається, не боїться нічого. Отже, ту історію про опирів ми придумали одного сірого дня, вертаючись із лісу. Мушу зауважити, що аварії чи вбивства трапляються на річці, а в Урожі — лише страшні, не шкідливі привиди.

…Один чоловік помітив, що його жінка вночі щезає і повертається аж під ранок. Він одразу подумав, що тут замішаний коханок, і був страшенно обурений. Взявся вислідити жінку, але довго не міг, бо після роботи спав, як убитий. А жінка щось плела, ніби вставала до корови чи по пігулку від зуба. Але він вислідив, як вона побігла дорогою на міст і дійшла аж до лоз. Тоді він зразу втямив, що то опириця, і пішов до ворожбита. Той дав йому свяченої 12 раз пшениці й казав насипати на поріг, коли жінка піде до опирів. Чоловік так і зробив. Десь під ранок почувся шум і гук під вікном: жінка не змогла переступити через поріг. Вранці він забрав освячену пшеницю, і аж тоді прийшла до хати його жінка. Він їй нічого не сказав, але вона вже знала, що її таємниця відкрита, і поклялася звести його зі світу. Пару днів вона не ходила нікуди, а коли пішла, чоловік тихенько вбрався і рушив за нею назирці. Було дуже темно. Жінка пішла берегом і незабаром зникла в лозах. Чоловік побачив вогонь, біля якого сиділи опирі. Він всіх їх знав, бо то були люди з його села. На вогні смажилася не то коза, не то сарна. Його жінка бідкалася, що не знає, як збутися мужа. Опирі й упириці стали радитися й зійшлися на тому, що завтрашньої ночі прийдуть і задушать його гуртом. Ні, сказала жінка, найліпше це зробити в лозах. Я заманю його. Чоловік обережно повернувся назад. Цілу ніч він думав-гадав, як відвернути від себе біду. Вирішив піти до ворожбита. На своє нещастя, застав того вже на катафалку. Це ще більше впевнило чоловіка в силі опирів. Де б він не сховався, його дістануть їхні руки. Жінка сказала йому: «Ти все знаєш, але того не знаєш, як я мучуся і не можу позбутися своєї покути. То вже кара до смерті. Але як хочеш подивитися, то я тебе сховаю і ти переконаєшся, що ми нічого злого не робимо». Чоловік згодився. Він поклав у кишеню свяченої пшениці, сподіваючись, що вбережеться від опирів. Але жінка спостерегла це і підмінила свячену пшеницю простою. Коли настала ніч, чоловік сказав: «Я буду йти за тобою віддалік, а в лозах зійдемося». Коли вони прийшли, жінка крикнула: «Я привела його!» Але чоловік кинув пшеницю їй межи очі й кинувся тікати. Страх зробив його проворнішим і швидшим за опирів.

Чоловік вбіг у село і став кричати на поміч, але жодна душа хіба встигла прокинутися й прислухатися до крику. Опирі його доганяли. Чоловік закликав на поміч Бога і вбіг до церкви, що сама відчинилася і за ним закрилася. І в ту ж мить церква пішла під землю, заховавши його навічно від опирів…

Мені самому стає моторошно від нашої уяви, викликаної одноманітністю сільського життя. Моя жінка чується серед привидів і жахів, як у себе вдома, бо виросла серед цих розмов. Я ж тільки часами впадаю в атмосферу темного середньовіччя. Зі мною тут нічого не трапиться, сподіваюсь.

…Вчора трапилося щось дивне. Я прокинувся від холоду й побачив, що жінки нема поруч. Вона зразу ж зайшла і лягла коло мене, але я відчув запах дощу. Мокре волосся торкнулося моєї щоки. «Де ти була?» — спитав я. «Мені не спалося, і я вийшла».

Нічого дивного, правда?


Жінка:

Я — маленька дівчинка. Ненароком проковтнула волосину. Тепер чекаю смерті. Надворі смеркається. Зацвіли ружі коло хвіртки. Всі люди веселі, сміються. А я ходжу зі своїм страхом і не насмілюся сказати нікому, що, певно, помру. Мені дуже не хочеться вмирати. Я ще не знаю, що таке смерть. Лише здогадуюсь, що більше не побачу цього чудового літнього вечора.

Але це минулося наступного ранку. Я згадала той випадок з дитячих літ, коли моє невдоволення сягнуло крайньої межі, коли вже треба кричати. Не в тім річ, що мене ніхто не почує й не допоможе вирватися з-під чорних крил дощової ночі. А в тім, що я не знаю більше ніякого світла, крім світла призахідного сонця, та й те померкло під час дощів.

Я сьогодні пішла дивитися на воду. Уріж не затопить, бо він зручно всівся на горбах, але міст може зрушити, і як я тоді доберуся до Львова?

Чоловік не схотів. Запхав ноги ледь не в електричний камін і читає. Він ніколи не дивиться мені в очі, а зараз тим більше. Машина, що зветься шлюбом, зламалася. Я перебрала у пам’яті всіх знайомих чоловіків. І кожен з них без охоти їв би зупу без м’яса і не любив би мене вночі після мого цілоденного мовчання. То вимушене мовчання — у мене непереборний жіночий інстинкт не починати і не закінчувати розмови першою.

Я щосили трималась за поручні мосту, коли дивилась на похмурі бурі хвилі. Ніяка сила не змусила б мене стрибнути вниз, але диявол міг би зіштовхнути. Здається, він стоїть за плечима у подібних ситуаціях. Під дощем і гори, й ліс видавалися гидкими й мертвими. Скількох звірят вода повиганяла з нірок і як промокли бузьки у своїх гніздах. Нікому не є добре цієї пори.

Увечері пропало світло і було так холодно, що я розпалила і вилізла на піч. Гасова лампа стояла перед чоловіком, і він силкувався щось читати. Врешті підвів голову і спитав:

— У тебе немає ніякої свіженької історії про опирів чи пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками?

— Хочеш розважитись?

— Хочу, — сказав він і якось дивно подивився на мене.

— Нема.

— Шкода, шкода. Тобі вже, певно, набрид Уріж?

— Як завжди.

— Поїхала б кудись.

— Поїдемо разом.

— Ти ж знаєш, що я тільки-но вернувся!

На тім розмова обірвалася. Я наче мокрою ганчіркою стерла її з пам’яті. Коли чоловік пішов спати, бо не мав до чого гріти ноги, я ще довго сиділа на печі, доки вона не вистигла. Мені все здавалося, що хтось ходить під вікнами, але то не могло бути правдою. Холод стис моє серце. Я довіку сидітиму в порожній хаті.


Чоловік:

Вона поїхала. Повернеться жвава, весела, понавозить книжок, сигарет, кави і чаю. Розкаже все, що бачила. Через три дні після того, як вона поїхала, прийшов якийсь чоловік, років тридцяти, досить неприємний, з чорною бородою. Привітався із порога:

— А де господиня?

— Нема, поїхала.

— А коли вернеться?

— А в чім річ? — питаю. — Я її чоловік.

— Мені треба вашої господині, — відрубав він і пішов.

Хам, та й годі.

Як вернулася жінка, я її спитав і описав того типа. Вона дуже здивувалася і сказала, що не знає такого. Вночі вона знову кудись пішла і вернулась аж під ранок.

— Ти що, знайшла собі коханка? — спитав я.

Вона так розгублено подивилася на мене, аж стало шкода. Втім, вона вміє і прикидатись.

— Я вільна робити все, що хочу. Ти мене звільнив.

— Ти мене доведеш до того, що я поїду звідси.

— Ти надто часто їздиш звідси, щоб поїхати назовсім.

Раніше вона не була такою гострою на язик. Господиня! Всього господарства, що пес та латка городу коло хати. У селі з неї сміються. З мене ні, бо я — як домашня тварина… Якщо я кину її, то її й курка затопче. Це ще мене втримує в тому клятому Урожі, де як не дощ, то ураганний вітер, то опирі і всяка нечисть. Якби моя жінка не вчилась по університетах, а тяжко працювала коло худоби, як інші сільські жінки, то не забивала б собі голову містикою. Я сам містик, але книжний, і люблю гріти ноги коло каміна, і хочу мати кабінет, де до стелі були б книжкові полиці. Але ж я одружився з нею і живу в Урожі. Я справді любив її колись. Деякий час ми крутились на одній орбіті довкола Урожа, доки я не зрозумів, що ось-ось впаду на цю підступну планетку і вже не підведуся.

Що я, власне, їй винен, що вона так зверхньо розмовляє зі мною? Чому я повинен пускати її у свій внутрішній світ, коли не відчуваю ні найменшої потреби у цьому? Вона це робить не прямо. Так я легко відшив би її, як свого часу власних батьків. Як кішка підкрадається, щоб вхопити поживу і з’їсти її в темному кутку. З цього може постати якась чергова фантазія, у гіршому випадку — монстр, котрий зведе її остаточно з пуття. Ще коли б довкола були люди нашого рівня, я мав би якесь спілкування, та й вона була би обережнішою. А вона ж спілкується виключно з приятельками, котрі як не старі діви, то дівки, і всі зациклені на тому, щоб топтати чоловічу гідність. Їй потрібен чоловік-обиватель, а мені-жінка-обивателька. Тоді б ми мали нормальне життя.

…Я уві сні взяв її за руку, і вона спала поруч аж до ранку. Я прокинувся мокрий від поту, наче після гарячки. «Ти кричав уві сні й плакав», — сказала вона, коли я сам з себе дивувався. І тоді згадався сон, який щойно снився.

…Ніби я заходжу до себе в кімнату і бачу маму, схилену над колискою. Там лежить гола дитина, і лице у неї відразливе, наче у диявола. Я відразу усвідомлюю, що це нечиста сила і її треба позбутися. Хапаю дитину за ноги й б’ю нею об стінку, незважаючи на крик і плач своєї матері. Цей сон я розповів дружині. Вона спочатку поблідла:

«Я не могла б підняти руку на дитину».

«То диявол у дитячій личині. І я його позбувся».

«Чого ж тоді кричав і плакав?»

Вона мала рацію, але я знайшов цілком пристойне логічне виправдання:

«Мені було жаль мами».

«А коли то був не диявол?»

У неї затремтіли губи, і вона вийшла з кімнати. Я лежав ще хвилин десять, приголомшений жіночою логікою. Вона хотіла підсунути мені невинне дитя і зробити з мене злочинця. Але я згадав її стривожені очі, коли ми одночасно прокинулись, й руку у своїй руці, хоч вона могла її вийняти, і мій гнів трохи пригас. Моя жінка як дитина вірить в добрих духів та чарівників і не здатна усвідомити абсолютність добра чи зла.

Події минулої ночі нас трохи зблизили. Ми пішли до лісу. Озеро, у якому я минулого літа ловив рибу, геть затягнулося ряскою. Жінка була така, якою я колись її полюбив: спокійна й привітна. Цієї ночі ми вперше за багато днів любилися, і наприкінці дружина сховала лице мені на грудях.

Але, дочекавшись, коли я засну, вона знову пішла. Я лежав нерухомо, не тямлячи себе від болю й обурення. Серце калатало на всю хату.


Жінка:

Виглянуло сонце і сховалось. Чоловік пригорнув і знову оточив мене муром холоду. Чого він від мене хоче? Я сама хотіла би з ним порозумітись. Але дотримуюсь дистанції, яку він мені встановив. Мовчу. Ледь не вибухнула істерикою. Але стрималась. Сиділа в холодній кімнаті, дивилась сухими очима на ряди книжок, доки до горла не підступила нудота. Якби не неділя, я би взялась за прання чи полола б моркву на городі. Від самого слова «неділя» мене морозить. Мої неділі майже завжди були самотні. Та й дощ надворі. У церкві правиться, чутно аж сюди. Люди прийдуть додому, наїдяться вареників і полягають спати. Урізька сієста. Він каже, що я ненавиджу людей. То неправда: я можу любити тільки те, що мені належить, а ненавидіти не маю права. Але й неділя скінчилася. Вночі я відчула полегшення. Хай швидше минають дні, а з ночами я вже сама собі дам раду. І знаю, що так не можна жити, що треба мати або покірність, або силу до руйнування. Щось мене стримує. Може, слабість. Варто мене приголубити, по-людськи заговорити, то я і ворога вважатиму другом. І попри те житиму так, як велить мені мій ледачий жіночий розум: «Стрижено!»


Чоловік:

Сьогодні сталось те, що вкрай мене обурило. Я їздив у місто, щоб подзвонити по міжміській, а заодно навідати книгарні. Повернувшись, почув у кухні голоси. Виявилось, що прийшов той тип, котрий питав колись за моєю жінкою. Він сидів з одного боку стола, а вона з другого. І дуже знітилась. Я мусив скорчити привітну міну. Здебільшого ми не показуємо перед чужими, до яких стосунків докотились.

Той тип одразу заявив:

— Ми вчилися з вашою жінкою в школі. І вже не бачились п’ятнадцять років. Я в загранку ходив.

Я стояв коло порога, доки жінка не запросила мене сісти.

— Я любив вашу жінку у восьмому класі. То добре, що застав тебе тут, бо десь у місті, певно, не впізнав би.

— Хіба я так дуже змінилась?

— Тоді ти ходила в шкільній формі і мала такий гофрований чорний фартушок. Ну, добре. Запрошую тебе і твого чоловіка до себе в неділю.

— Я не знаю… — зиркнула на мене жінка.

— Ти знаєш, де я живу. Приходьте.

— Не обіцяю…

Жінка пішла вивести його за поріг. Мені захотілось після них провітрити хату. Я ще почув її голос:

— Заходь, як будеш мати час.

Жінка одразу ж повернулась, але, попри всі зусилля, не могла приховати збентеженість. Руки її тремтіли, коли подавали мені таріль.

— Ну, а ти теж любила його у восьмому класі? — весело спитав я.

— Я його перший раз бачу. Ні, другий, бо колись бачила, як брала з криниці воду. І можеш мені вірити: ніхто не був закоханий в мене у восьмому класі. Це якась містика, бо я й справді мала тоді гофрований фартушок. Цьоця з Польщі привезла. Я всіх своїх однокласників знаю.



— Може, це спосіб знайомства?

— Дай собі спокій! Хтось би в Урожі так залицявся до чужої жінки.

— Тоді це варіят.

— Я не боюсь його. Мені дуже дивно. Якби це у місті хтось підійшов і сказав, що любив мене у восьмому класі, я б не здивувалась. Можна переплутати.

— А звідки ти знаєш, де він живе?

— Він мені перед тим розказав. То хата покійного Бандрівського, вчителя, колишнє попівство. Він її недавно купив.

— То він не звідси?

— Може, вони виїхали…

— Знаєш, то якийсь аферист.

Жінка розсміялась:

— Цікаво, що у нас можна виманити?

То правда, виманити у нас не було чого. Ми не мали навіть телевізора.

— Тоді аґент ЦРУ? — запропонував я.

— Мені не до жартів. То підемо до нього в неділю чи ні?

— Побачимо, — ухильно відповів я, хоч в душі вирішив, що чим швидше ми виведемо того типа на чисту воду, тим краще.

Я був радий, що закінчилась наша мовчанка. Коли ми пішли спати, я напівсерйозно-напівжартома сказав:

— Може, тебе слід прив’язати до моєї ноги?

— Як у Боккаччо?

Ми довго не могли заснути, але мовчали. Непроханий гість вибив нас з буденності. Тоді я висунув ще одну гіпотезу: може, моя жінка мене дурить? Добре, якщо це просто для забави, а коли ні?


Жінка:

Мій чоловік має здатність робити з невинного грішника, і не просто грішника, а такого, що розкаюється. Звісно, я б могла не пустити того дивака до хати, але мало що людині потрібно? Перебираю в пам’яті далекі роки, коли я бігала до школи, а після уроків блукала по річці, вигадуючи собі щось таке, що могло б прикрасити вбоге на враження життя сільської дівчинки. Нема чого таїти: я думала про кохання. І уявляла собі хлопця, гарного, як принц, який прийде випадково на берег річки і побачить там мене. Але в класі не було жодного, хто припав би мені до вподоби. Я хотіла незнайомця.

Той чоловік має у собі щось руйнівне. Уже з того, як він зайшов до хати і почав розмову, не питаючи моєї думки, можна судити, що він має якусь ціль. Але яку? Руйнувати нема що. Ми з чоловіком уже зруйновані безкінечністю нашого побуту в Урожі. Ми не можемо загубитися в місті, бо отримати квартиру неможливо: на це пішли б десятки років. Ми зруйновані найбільше самоїдством, і не кричимо від муки лише тому, що нас не почують. Друзі захоплюються урізькою ідилією, приписують нам володіння двома палацами, що насправді не наші. Перший — це колишній панський дім з моторошними привидами і чудовою терасою, звідки видно захід сонця. А другий — дім за річкою, збудований у 30-х роках нашого століття, де майже ніхто не жив, бо господаря, інженера водонасосної станції, розстріляли більшовики.

Обидва стоять порожні й занедбані. Ми, справді, наче володіємо пусткою. Іноді я розмовляю з тими домами, жалію їх, особливо той, у якому не нажились. Господар позрізав би старі яблуні, що вже не родять, і посадив би нові, а господиня — квіти. І їхні діти визирали б крізь ажурну решітку, коли м’яч перелетить через неї.

Будинок Бандрівського я добре знаю. Він стоїть ближче до Винник, на Границі, посеред старого саду. Дуже довгий і низький. У заростях бузини та бузку покинута криниця. За запиленими вікнами, певно, збереглись старі меблі, папери, книжки, але я до них не мала права.

Тому я й боялася, щоб чоловік не передумав. Мені уже вилетів з голови той дивак, який запевняв, що вчився зі мною у школі. Моє життя знову набуло сенсу: ввійти у той загадковий дім, перший власник якого спочиває на цвинтарі під самою церквою — священик Кароль Бандрівський, а останній вчив мою маму і тихо згас, пішовши на пенсію. Мав сина, але той не з’являється в Урожі і, кажуть, п’є. У тому домі відбувалися загадкові драми, відлуння яких я чула в дитинстві.

…У неділю теж ішов дощ. Ми пішли під вечір, старанно оминаючи калюжі. Мовчали, щоб приховати свої почуття: я — піднесення, а чоловік — роздратування.

Дім Бандрівських ще не виглядав на такого, що має господаря, тільки стежка до нього втоптана. Ми постукали. Ніхто не відізвався. Господар лежав на ліжку, запхнувши у вуха навушники. Він одразу спохопився:

— Ви — мої перші гості. Добре, що прийшли.

— А що, ще хтось буде? — поцікавився мій чоловік.

— Ні, я маю на увазі, що сюди ще гості не приходили. Тут нема порядку, але, як закличу майстрів, все буде в ажурі.

У хаті були голісінькі стіни, тільки висіла фотокартка гарної молодої жінки з Бандрівських.

— До мене тут порались злодії. Але меблі лишили, і даму на стіні.

— Ви хоч знаєте, що то за дім?

— Трохи знаю. Ходімо, покажу ще ті кімнати.

Ми пішли за ним.

— Ото кухня. Я куплю газову плитку. Дивіться, який креденс. Йому місце в покої, а якийсь дурень заволік його сюди. А найліпше — це кам’яна підлога. Ніколи такого не бачив. Там ще три покої. Хочете подивитись?

Покої були порожні, хіба в одному з них стояло бюрко важкого темного дерева.

— Багато місця для одного, — зауважив мій чоловік. — Чи ви маєте намір одружитись?

— Хто за такого старого каваліра піде? Старої панни не хочу, а молоденькі самі не схочуть. На оцій панні я б женився, — показав на портрет, — але з того світу її не викличеш. То прошу, дорогі гості, сідати за стіл.

Стіл був круглий, застелений новісінькою скатертиною. Від кількості і якості наїдків ми аж розгубились.

— О, ви майстер!

— Ага. Я ж моряк.

Нам незручно було виймати горілку, що ми принесли з собою.

Коли ми випили, мій чоловік пішов у атаку. Власне, для того він і прийшов.

— Ви нас дуже заінтригували. Особливо мою дружину.

Я відчула, що червонію.

— Це не те слово. Я просто ніяк не згадаю.

— Як же ж ні? А пам’ятаєш, у великодній понеділок тебе штовхнули у воду?

— Так.

— То я тебе штовхнув.

— Нічого подібного!

— Ти мала у восьмому класі синій плащ?

— Мала.

— І гранатову сукенку з такими ж ґудзиками, обтягнутими матерією?

— Мала.

— Ото в тій куртці і в тій сукенці я тебе штовхнув у воду. І ти побігла до коліжанки сушитися, бо додому було далеко.

Мені запаморочилось в голові.

— Ну, добре, — змилувався наді мною господар. — Колись згадаєш. Не думай, що я гніваюся.

Я виходила дурною перед ним і перед власним чоловіком. Хотіла встати, але господар непомітно стримав мою руку. На устах у мого чоловіка грала іронічна посмішка.

— Давайте вип’ємо, — зітхнув господар. — За жінок!

Це було неважко. Я сподівалась, що, коли вернемось додому, дам належну відсіч чоловікові. Скажу, що згадала.

А тим часом господар почав розповідати про Марсель, Порто-Ріко, Нью-Йорк, але я майже не слухала.

— Я тобі вже набрид?

— Ні, розповідай далі. Слухай, якщо на стриху знайдеш якісь папери, не пали. То може бути щось цікаве.

— Нам уже пора, — сказав чоловік. — Буде темно по баюрах іти.

— Я маю ліхтар і вас відведу.

Але ми довго не сиділи, хоч не хотілося йти в дощ. Мій чоловік вгамувався і подобрів від випитого.

Господар наостанок, уже коло нашої хати, сказав:

— Люблю Уріж.

— Може, зайдеш? — спитав чоловік.

— Ні, спатки піду. Ви ще приходьте.

— Слухай, він не варіят, але у ньому є щось неприємне, — резюмував чоловік.

Я промовчала.

— Ну що, згадала?

— Згадала. Він і справді штовхнув мене у воду. Тоді всі хлопці штовхали у воду дівчат.


Чоловік:

Вона мовчить і тепер, але уже якось веселіше. На якийсь час мені забезпечене менш-більш стерпне існування. Що мене завжди вражало, що у ній нема жіночності, хоч зовні вона дуже жіночна і має такий тихий голос. Мабуть, якби їй якесь велике потрясіння, вона б збожеволіла. Але річ у тім, що нема на світі такого потрясіння, яке б довело її до божевілля. Смерть близьких родичів вона сприймає суто по-біблейськи: з землі ви прийшли, і в землю підете. Мій остаточний від’їзд вона сприйме як належне, бо має здоровий глузд і розуміє: що впало, те пропало. Але якби я при ній залицявся до чужої жінки, вона б мене спопелила. Як очі не бачать, то серце не чує. Її глибина не там, де в інших людей, а десь за стіною, куди вона потрапляє через маленькі дверці, коли віднайде ключик, який то губить, то знаходить. Жінки — пласкі створіння. Вони пхають поперед себе життя, як візок з манатками. Головне, щоб цей візок не відібрали.

Мушу сказати, що я теж вважаю, ніби моє життя склалось би інакше. Але це невірно. За нас все розписано наперед. З коханкою я не мав буднів, через те не уявляю, як ми житимемо в її однокімнатній квартирі, як я шукатиму роботу і т. д. Решта — все гаразд. Вона не ревнує мене до дружини, не підганяє. Певно, здогадується, що, відважившись, я вже не зможу повернутися на попелище. Моя дружина не повірить сльозам і каяттю, бо вона не жінка у цьому, і радше простить вбивцю, ніж колишнього чоловіка. Колись, дай Боже, гордість її вгамується і вона затужить за тим, що втратила.

А зараз грається з вогнем… Бракує ще дупла, куди вона буде класти любовні записочки. Втім, огорожа складається з металевих порожніх стовпів. Сьогодні заглянув у один з них і побачив там гніздечко з блакитно-зеленуватими яєчками. Нехай собі робить, що хоче, але без романтичних дурощів пані Боварі. Хай заповнює порожнечу. Я більше нічого їй не можу дати. І це не моя вина. Я народився на світ самітником, і мене не переробиш…

Іншій жінці потрібна лише фігура, що зветься Чоловік, і наділяє її певним соціальним статусом. Вона віддасть мені все, бо знає, що за статус треба платити. Я — не цинік. Двоє самотніх людей можуть зійтися, вимагаючи одне від одного тільки присутності.

Я тепер завжди чую, коли вона встає і виходить з хати. Засинаю спокійно. В Урожі з нею нічого не трапиться вночі. Вона пахне не любощами чужого чоловіка, а листям і травою. Волосся її вогке від роси. Спи, моя бідна жіночко, спи, моє нічне звірятко…


Жінка:

Настали нарешті погожі дні. Чи надовго? Я повиносила надвір подушки, порозчиняла вікна і пішла полоти. Пальці занурювались у теплу мокру землю. Сонце пекло потилицю. Хто йшов стежкою, обов’язково казав:

— Дай, Боже, щійстя!

А я відповідала:

— Дякую, дай, Боже, й вам!

Діти несли торби з хлібом і пачки кукурудзяних паличок, єдині сільські ласощі. Було ще зовсім рано, але парило, як перед грозою. Липи затуляли гору Ласки, але я знала, що вона нікуди не ділася, як і два хрести на ній, звідки било джерело. А над ними жовтувата рілля, всіяна такими ж жовтуватими каменями, серед яких я знаходила палеолітичні скульптури птахів, фалосів, рогаті камені. Ніхто крім мене не вірив, що це скульптури, а не витвір природи. Чоловік не відпирався тільки тоді, коли не повірити було неможливо. Зрештою, нехай собі лежать ті камені. Може, у мені тече кров тих, хто витісував з них ідолів для святилища. І цього досить. Уріж не приймає чужого і не дає свого. Так само, як я. Мій чоловік — тут чужий… Він мав бути моїм, але я не завоювала його для себе. Моя свобода — це не його свобода. Я нічого не боюсь, а він боїться, що хтось відбере у нього свободу, те мізерне почуття вищості й самозакоханості, яке він береже над усе. Тим часом я нічого не боюсь втратити. Воно все одно наросте, як м’ясо на кістках, були б кістки. Мої кістки — це камені на горі Ласки і дім з терасою, звідки видно захід сонця в Урожі. Чи мене вабить той захід сонця? Напевно, він означає початок часу, коли я належу собі після усіх буденних справ. Але нині я належу тільки собі. Можу сісти чи лягти, плакати чи сміятись, залишати свої думки при собі. Може, якась сусідка із злими очима ще в дитинстві закляла мене на довічну самотність. Хоч я навіть маю чоловіка, ми чужі.

Натомість з’являється інший, що вважає, ніби має право увійти в моє життя, бо колись любив. Він би міг сказати, що я нагадую йому перше кохання, і ми б гірко посміхнулись одне одному. Але тут справа темна. Ось яку я мала з ним розмову, коли збирала трави на березі річки. Не було куди сховатись, бо він уже мене побачив і побіг, розмахуючи руками.

— Я був у тебе вдома. Твій чоловік сказав, де ти. Ну що, й досі не згадала?

— І не згадаю.

— Біда, — почухав він потилицю. — Коротка в тебе пам’ять.

— І всі роки ти пам’ятав про мене?

— Ні. Згадав десь пару місяців тому, коли ми повернулись з Одеси, з мого останнього рейсу. Я ще не знав, куди подамся.

— І вирішив мене знайти?

— Ти завжди така в’їдлива? Дай собі спокій. Я не збираюся відбирати тебе у чоловіка. Просто у мене тут нікого нема. Є цьоця у Львові, але на фіг я їй потрібен? Я ще й звідси зірвуся.

— Як твоя хата?

— Стоїть… Поміняли підлоги. Я вже побілив і пофарбував вікна. Ходімо, подивишся. A-а, то Уріж, а не Париж… Хоч я хтів, аби ти подивилась ближче, може, щось підкажеш.

Я лише посміхнулась на те.

— Я тобі, власне, приніс те, що знайшов на стриху. Ніц там нема, видно, попалили. А те було під самим дахом запхано, все в павутині.

Він простягнув мені складений вчетверо папірець. Наче лист.

— Дякую. Я потім подивлюся.

— Траву збираєш? Даси мені трохи, як висушиш?

— Добре.

— Дай мені одну квіточку.

— Нащо?

— Покладу собі за образок.

— Я вже мушу йти.

— Кури на ніч закривати? Чи боїшся, що чоловік подумає? Я вмію битися, коли там що. А як вижене тебе, то підемо до мене. Відпущу тобі хоч зо три покої…

Він раптом затнувся, вхопив мою руку і поцілував. І пішов геть, через колгоспне подвір’я.

…Чоловік мене зустрів словами:

— Приходив Моряк. Ходив тебе шукати і не знайшов. Де тебе носить?

— Хіба не бачиш?

Я підняла пакет, напханий звіробоєм та рум’янком.

— Слухай, ходімо на терасу, — промовила я. — Скоро почне сонце заходити.


Чоловік:

Через рік-два дерева й кущі на терасі так розростуться, що не побачиш заходу сонця. А вирубати не маєш права. Ніхто не має права до будинку, який його володарі змушені були покинути.

Ще прозирає червоне коло між узірчастим листям. Тепле коліно дружини торкається мого.

— Ти мене покинеш тоді, коли дерева зруйнують терасу, — каже вона.

«Раніше, раніше», — думаю я.

— Правда. Це може статися швидко. Від дощів дерева набираються сили.

— Щось у тебе похмурі думки. Дивися, зараз впаде.

Що впаде? Сонце. Впаде за ліс і вирине за нашою спиною вранці. Це справді дивно, як таке повільне сонце так швидко може опинитися за нашими спинами. Воно загляне в наше вікно і навіть через темну штору розбудить мене. Я повернуся на другий бік, а коли жінка встане, розправлю все тіло і перед моїми заплющеними очима буде сіра стеля.


Жінка:

Рука намацує в кишені старанно складений аркуш. Коли ми повернулись додому, я розгорнула лист майже столітньої давності.

«Дорогі мамцю і татку!

Я доїхала щасливо. У Львові йде дощ, такий самий, як у нас, через що я тільки нині зробила візиту до цьоці Стасі. Вона прийняла мене трохи здивовано, але, прочитавши вашого листа, усе зрозуміла. Пані Софія згодилась мене супроводити.

Дорогі мамцю і татку! Я більше до вас не повернусь. Якби я вам сказала, ви б мене не пустили. Пошукаю собі місця навчительки музики. Я не можу дивитися на Уріж після смерті мого нареченого. Ненавиджу його. І це буде у моїй душі довіку.

Цілую і плачу.

Ваша дочка Еміля».

Той, хто дав мені цього листа, не міг знати всього. Я одразу уявила собі панянські жарти, суперечку і відважного панича, який пішов уночі на ріку. Мокрий верболіз, слабкі відблиски місяця на воді. Темні постаті… нестерпний тягар на плечах. Боротьба… Тіло на березі, розплющені очі, крапля роси на блідому лиці. Вони і зараз є. Я мовчатиму про це.

Сонечко зайшло. Воно не завжди заходить. Іноді гасне просто над лісом, як розпечений вугіль. Дощ гасить його, і чути навіть шипіння.

…Моряк не приходив уже тиждень, і я почала потроху його забувати. Певно, відчув неприязнь мого чоловіка. Якби я жила сама, то не боронила б йому приходити. До самотності спочатку важко звикнути. Я звикла, але знаю, як то приходити до людей, котрі не мають товариства і не бажають його. Мені не раз доводилось спіймати облизня, доки я не поборола в собі прагнення поспілкуватись.

Рай — це пустеля, де нічого нема і бути не може, як казали середньовічні містики. Чого ж ти хочеш, небого, коли маєш Рай? Не мучать тебе ні жадібність, ні честолюбство, ні хтивість, ні заздрість, але лишилися ще сумніви, чи вірно я чиню, зачинившись в порожнечі?

Стрілися б ми з Моряком десь у місті на каві, говорили б про те, що діється довкола, нарікали б на дощ, спеку, дорожнечу, ідіотизм нашого життя. А тут на що нарікати? Емілія зненавиділа Уріж, але за рікою не Уріж, а Винники. І що опирам з тієї ненависті, коли щороку когось знаходять на березі неживого. І слідство щось вигадає, а на опирів не зверне, бо негоже вірити в нечисту силу. Ми з чоловіком вигадали колись історію про опирів, дуже страшну, але то для забави, щоб ніколи не виникало бажання піти на стрічу з опирами.

У вас, Еміліє, сльози, напевно, не висохли на тому світі, і ваш наречений тоне в них. Одежа його мокра, ніколи не просихає. Певно, не витримали ви того життя без опіки і пішли в монастир до сестер-василіянок, чи заслабли і вмерли в шпиталі. Хтось про це мені скаже? Чиясь недобра рука забрала всі папери, а людей, котрі щось би знали, у селі нема. В Урожі ніхто нічого не пам’ятає, коли його спитати. Пам’ять прокидається несподівано. Неможливо знайти чорну кішку в кімнаті, коли вона мовчить. Неможливо не вмерти зі страху, коли за тобою біжить хтось у темряві — не людина і не звір. І ні хрест тебе не врятує, ні молитва.


Чоловік:

Я б не хотів звідси поїхати, не знаючи правди. Якби вона не ходила раніше по ночах невідомо куди, я б звалив усе на того нав’язливого чоловіка. Правда, він не з’являється. Раз я його бачив, як він йшов повз нашу хату, видно, з автобуса, з важкою торбою. То не найліпший шлях. Ті, кому за Границю, йдуть асфальтівкою. Але мало що. Сам я останнім часом маю дивні перепади настрою: то спокійний, заглиблений в себе, то дратівливий. Слідкувати за власною жінкою я не збираюсь. Однак і в мені виникла порожнеча, яка так мучить мою жінку все життя, і тільки моральний інстинкт стримує її від ризикованих вчинків. Я раптом усвідомив, що вичерпався і мушу рятуватись, пояснивши для себе всі таємниці, бо маю тепер час. В опирів я не вірив, у коханця — теж не дуже. Ще лишався лунатизм, але це не дуже пов’язувалося з моєю жінкою.

…Як тільки вона вийшла з кімнати, я швидко одягнувся. Серце якогось дідька почало калатати. Вкрай неприємно було б, якби вона раптом вернулась і побачила мене вбраного. Я вже хотів було покинути цю авантюру, хай би все лишалось так, як є, але для чого тоді треба було вставати? Та я і не заснув би до ранку. Кляті двері скриплять, сам винен, що не змастив їх. Я став на сходах, вдихнувши судомно холодного повітря. Щось змусило мене повернути голову. Моя жінка сиділа на лавці під вікном у чорному плащі, накинутому поверх нічної сорочки, і в хатніх капцях. Було пізно тікати. Я пішов до неї. Вона миттєво зміряла мене гострим, зовсім не сонним, поглядом.

— Ось я тебе й підстеріг!

Мовчить.

— Ти завжди тут сидиш?

— А що я маю робити?

— Як що? Спати!

— Я вільна спати чи сидіти тут.

— Як твій чоловік, я мушу знати, куди ти ходиш ночами.

Вона глузливо посміхнулась.

— Як бачиш, я не упириця. У мене безсоння.

— То треба лікуватися. Сходи до лікаря.

— Навіщо? Мені й так добре. А в хаті душно.

Я сів коло неї. Вона мала рацію. Я для неї був карою, дияволом, сама присутність якого викликає задуху чи алергію від запаху сірки.

— А коли мене нема, ти теж виходиш?

— Ні, я боюся. Замикаю двері на ключ, а вікна на защіпку.

— Холодно. Ти можеш простудитися.

— Помацай, яка тепла рука.

Вона торкнулась моєї руки. Цей дотик і її тихий голос збудили в мені бажання.

— Ходімо спатоньки.

— Я вже не засну.

— А ми не будемо спати. Хочеш, віднесу на руках, як в добрі старі часи?

Вона раптом затремтіла і затулила лице.

— Ні-ні…

— Що з тобою?

— Все пропало… — залепетала вона. — Всьому кінець. Я не можу більше з тобою. Ох, не згадуй нічого. Нічого не було. Ти не любив мене ніколи. Їдь звідси: я вже мертва і нічим тебе не втішу.

— Що ти говориш? Заспокійся, — я не знав, що робити, бо перший раз бачив, як вона плаче. — Все буде добре…

— Ні, не буде. Ніколи вже не буде. Старе минулося, а нового нема. Порожньо, ох, як порожньо… Ох, які ми нещасні…

— Ми самотні, а не нещасні. Годі тобі плакати. Ходімо до хати. Я приготую тобі чаю, ти вип’єш і заснеш.

Вона перестала плакати.

— Добре. Посидь ще трохи. Ти коли поїдеш?

— Післязавтра, але я можу побути до суботи.

— Яка різниця! Я просто так питаю. Привези мені, знаєш, що?

— Що?

— Якусь цікаву-прецікаву книжку.

— Добре, — засміявся я. Навіть діти так легко не заспокоюються, як вона.


Жінка:

Він, напевно, думав, що я відьма. Яке ж було його розчарування, коли він побачив, що я сиджу собі просто під хатою. Раніше під час сварок я вибігала з хати і блукала десь над річкою, плакала і врешті-решт поверталась. Як це було давно!

Він знову поїхав. Цієї ночі щось колюче і бридке тулилось до мене. Я спитала: «Хто ти?» І почула здалеку глухий голос, але не розібрала нічого. Гнів охопив мене. Хто сміє мене торкатись? Хіба я вже така велика грішниця, що не можу відігнати від себе хрестом цю напасть? Я молилася, засинала, знову засинала, знову молилася, а під ранок відчула великий жаль до себе. Я замкнулася ще вдень на ключ, не бажаючи нікого бачити, писала листи, читала, робила все, щоб позбутись відчуття осквернення.

А ввечері, коли червоно заходило сонце, віщуючи вітер, вийшла надвір, і тут прийшов Моряк. Пізно було втікати до хати. Зрештою, я була йому рада.

— Я знову прийшов, — сказав він весело.

— Заходь до хати.

— А де твій чоловік?

— Поїхав. Він часто їздить.

— Певно, до коханки?

— З чого ти взяв?

— Я жартую.

Він став роздивлятися книжки, і йому трапилася гарна нагода пояснити свій прихід:

— Дай мені щось почитати.

— Пошукай собі, а я зготую каву.

Коли я вернулася, він мав уже добру купу книжок.

— У бібліотеках нічого ніколи нема, а читати маю час. Увечері нуджуся.

— Ти думаєш все життя прожити в Урожі?

— А скільки того життя? Ходжу до лісу, на річку. А тобі хіба зле?

— Якби було зле, я б тут не сиділа.

— А не страшно без чоловіка?

— Ні, я двері замикаю.

— Правильно робиш. Слухай, давай підемо до мене, покажу тобі, як я зробив ремонт. Назад відведу.

— Не хочу ускладнювати собі життя.

— Чим? І яке життя? Хочеш сказати, що ти щаслива? Якби тут бігали твої діти, я б повірив.

— Чоловік не хоче дитини.

— То вижени його! Я був би щасливий, якби мене чекали вдома жінка й мале. Але я знався з самими лише курвами, вибач на слові. І тепер маю пустку. Хіба ти не бачиш, ти і твій чоловік, що мене тягне просто перемовитись словом з тобою, бо ти жінка справедлива і мудра. Я сам-один на світі, і хай не маю жінки, то хоча б сестра була. Тутешні жінки одуріли від роботи, дітей, але й вони б мене вислухали. Але я прийшов до тебе.

— Чому до мене?

— Бо я любив тебе колись і зараз люблю. І радий, що твого чоловіка нема зараз вдома.

— Йди краще звідси, — обурено сказала я. — Не хочу я цих розмов. Ти ніколи мене не штовхав у воду і не любив у восьмому класі. Зі своїми проблемами ми з чоловіком самі розберемося.

— Вибач, — розгубився він. — Я два тижні мучився, поки прийшов сюди. Не хотів набридати. Сиди в своїй пустці, а я в своїй. Добраніч! Дякую за каву.

Він згріб книжки під пахву. Я довго сиділа на канапі, не запалюючи світла, і мені хотілось скавуліти, як цуценяті, що перший раз опинилося в чужому домі.


Жінка:

…Що маю діяти тут сама? Сьогодні прибирала в сінях; треба було прибрати щось з одежі. Доторкнулась до чоловікової куртки, і мене ніби вдарило електричним струмом. Я півдня ходила сама не своя, наче то одежа померлого. Так мені стало боляче і гірко, як за тим, хто вже ніколи не вернеться. А вернеться — що я йому скажу, коли від одного холодного погляду судомою зводить горло. Я б хотіла, щоб він сказав мені причину такої байдужості, але, певно, мій чоловік сам її не знає.

Зайшла нині сусідка. Я їй втішилася, як не знати кому, і вирішила дещо розпитати. Але вона сама розповіла:

— Поміг мені нині нести мішок макарону. Файний хлопець! Жиє сам, має гроші: будь-котра би пішла за нього. Каже, що не мав часу женитися.

— Він до нас часом заходить, — призналася я. — Але нічого про себе не казав.

— О, та я в нього всьо вивідала! То далека родина Бандрівського. Син небіжчика хату йому продав.

Я прикусила язик, аби не сказати чогось зайвого.

— А ти сама, небого, сидиш. Щось твій чоловік — ні риба, ні м’ясо. Лишив жінку саму. А як злодій прийде чи п’яний? Будеш боятися, приходь до мене спати або хоч Польщу подивишся.

— Добре, прийду на телевізор.

— Кіно буде нині файне. Американське. А я тебе потім відведу.

Маю добру сусідку. Серед моїх знайомих мені рідко стрічалися люди такі делікатні й щирі. Вона ще молода. Інші вже геть старі, і з ними тяжко розмовляти.

Якось я пішла, хоч вечори проводжу сама. Принесла цукерок її дітям і вже сіла перед телевізором, як раптом почула стук у двері. Я обімліла, коли побачила Моряка. Мені здалось, що він прийшов до мене. Але він теж, виявляється, прийшов дивитися кіно. Сусідка завела з ним розмову, але тут якраз почався фільм. Діти, хлопчик і дівчинка, воювали і не збирались вкладатись спати. Я боялась їхніх очей, хоч діти мене добре знали і не встидалися.

Моряк скоса позирав на мене і теж чувся незручно спочатку. А потім дав дітям жуйок і щось їм розповідав.

— Та йдіть вже спати! — гримала сусідка. — Не лізьте чоловікові на голову.

Як я могла ладнати зі світом, коли мені важко було заговорити навіть з дітьми. Мені треба жити в Урожі, сидіти в хаті, доки не зваріюю. Але самотність приносила свої плоди. Коли я, бува, скочуюся до найнижчої точки відчаю, тоді підводжу очі догори і починаю виборсуватися.

Діти нарешті поснули, і фільм скінчився. Я почала прощатись.

— Я вас проведу, — сказав Моряк, хоч то тільки перейти через стежку.

Коли ми лишилися самі, я спитала:

— Ближче телевізора не було?

— Я з сусідами не контактую ще добре, а Ольга сама мене запросила. Не йди ще до хати. Давай походимо трохи на свіжому повітрі.

— Добре.

Ми зійшли сходами.

— Підем до річки?

— Ходімо краще до панського дому.

Коли ми проходили повз освітлену знадвору церкву, він сказав:

— Це вже було колись. Мені снилось, що я вчився з тобою у восьмому класі і штовхнув тебе в річку. Мені всі сни збуваються. Є ще такі, що не збулися. Річка, темрява, і хтось біжить за мною. Але подібне я мав у Одесі. Тікав, сам не знаючи від кого. Дай руку, бо тобі страшно.

— Звідки ти знаєш, що мені страшно?

— А тобі не буває так, коли лежиш у ліжку, то згадуєш якесь місце: ліс чи нічну дорогу, — і тобі стає дуже страшно? Клянешся, що ніколи туди не підеш.

— Буває, але на ранок проходить.

— Нам удвох нічого боятися.

Ми сиділи на лавці перед покинутим панським домом.

— Він мені часто сниться, — сказала я. — І дуже рідко — погано. Певно, він відчував, що я його жалію і бажала б йому кращої долі.

Поскрипувала бляха на даху.

— Що це? — спитав він.

— Куниці. Живуть на стриху. Коли темно, здається, що в домі сплять.

Він мене обняв і поцілував у щоку. Так просто, що я навіть не образилася.

— Ходімо.

Біля своєї хати я взялася рукою за хвіртку.

— Ти спиш у своєму ліжку, — сказав Моряк. — Замкнулася зсередини і нікого не пустиш. Ходімо до мене. Я приготую чай чи каву.

— Тепер?

— Найкращий час, коли всі урізькі пліткарки сплять. Коли ще буде така нагода подивитися на мою хату? Ти смілива дівчина. Я відведу тебе назад. Ще хіба дванадцята.

— Добре.

Майже ніде не світилось. Ми йшли темною вулицею, яку всі називали стежкою, хоч по ній їздили ледве не комбайни.

— Чуєш? — вхопив мене Моряк за руку. — Хтось нас доганяє.

У мене все затерпло всередині. Але хтось виявився Марсом. Він з розгону налетів на мене.

— Пильнує господині. Я б завів собі пса, якби не мусив їздити.

— Колись заведеш.

— Як стану стареньким. То правда, що у вас є опирі і три чорні священики?

— Правда. Але вночі про це не говорять.

— Добре, не буду. Хіба скажи, ти їх бачила?

— Не мала щастя. Але в дитинстві дуже боялась.

— Я спочатку думав, що в моїй хаті теж будуть привиди, але тихо. Та й чого боятися, я ж свій. Ну, заходь.

Довкола хати була металева огорожа. Ми зайшли крізь хвіртку.

— Візьми пса до хати, як він хоче.

Але Марс не схотів. Влігся під вікном.

— Тепер трохи краще?

На підлозі лежав килим, на вікнах висіли темні штори і замість ліжка стояв диван.

— Гарно, — похвалила я.

— Я в цій кімнаті і сплю.

— А де пані?

— Спочатку мені подобалось, що вона на мене дивиться, але потім… Не знаю, як тобі пояснити. Таке відчуття, ніби щось їй від мене треба. Всюди водить за мною очима.

— Я думаю, це Емілія.

— Може, й вона. Мій вуйко, той, що продав хату, нічого не знає. Спився геть, бідака. Ти сідай, я чай зроблю. Чи каву?

— Чай.

Я вже трохи освоїлася. Марс кілька разів гавкнув, а потім, певно, заснув.

Моряк вернувся. Присів переді мною навпочіпки. Узяв мої руки в свої. Від його доторку все тіло охопила млість, давно забута мною.

— Чого ти так дивишся?

— Чекаю, поки закипить вода. Ти знаєш, хоч моє прізвище і не Бандрівський, але сумно, що була родина і нема. Двадцять років порожня хата.

— Я жалію всі покинуті будинки. Дивно, коли вони є, а люди не мають де жити.

— То в селі.

— А ти ніколи не був тут до того?

— Ні. Мама небагато встигла розповісти. Казала, що наша родина нещаслива і ніколи не жила в злагоді. Тепер з усієї родини залишилися я і мій вуйко. Давай вип’ємо шампанського?

— Трохи можна.

— Ти просто чудова! — вигукнув Моряк. — Знаєш, як ми йшли сюди, я думав: іти б отак усе життя. А тепер думаю: сидіти б отак удвох ціле життя і пити шампанське опівночі.

— У тієї Емілії нареченого замордували опирі. Вона, здається, спровокувала, аби він пішов за ріку, в лози. Я не хотіла тобі цього казати, щоб у тебе не виникло такого бажання.

— Як скажеш, я піду.

— Не скажу. Ти не мій наречений, та я і не схильна до жорстоких жартів. Я живу так, як живуть усі в Урожі: боюся їх і не хочу мати з ними справи.

— А відомстити? Як не як, родина.

— Як можна мстити тим, чиє існування не доказане? Я б спалила лози і на їхньому місці посадила б бульбу. Але там живуть сарни і зайці.

— Логічно. Слухай, ти справді боїшся за мене.

Я вже й так завела небезпечну розмову, але сказала:

— Так. Ти — нова людина в Урожі і мусиш остерігатись. Хтось має попередити тебе.

— Вип’ємо ще.

— Я вже піду.

— Налякала, а тепер ідеш? Як я буду сам вертатись?

— То я піду сама.


…Тієї ночі я була щаслива. Ми засинали і прокидались разом, ні на мить не повертаючись спиною один до одного. Ніч була довга, втомлива, лагідна, світла. Мені хотілось плакати, але я не могла. Так мало статись. Він увійшов у мене ще з першого свого приходу і весь час жив у мені, щоб стати плоттю. Страшно подумати, що ми б не зустрілись сьогодні і я мала б ще стільки холодних порожніх ночей.

Сірий світанок, хвіртка, яка заскрипіла, коли я її зачиняла. Я лягла на ліжко у своїй невеселій хаті, вкрилася коцом і заплакала, хоч не сталось нічого злого. Я поїду, ти поїдеш, він поїде. Всі ми лише гості в Урожі, хоч ніхто нас звідси не виганяє: ні люди, ні серце.

О дев’ятій ранку я вже стояла на зупинці. А коли сіла в автобус, то відчула, як стираються запахи ночі і ніздрі лоскоче дорожній пил.


Чоловік:

Я приїхав пополудні і застав хату замкненою. У записці я прочитав, що жінка поїхала в гості до коліжанки. Тож я мав час, аби все обдумати, як слід. Та жінка, на яку я покладав такі надії, що вона полегшить мені життя… Словом, між нами стався розрив. Вона забирає до себе хвору матір, і для мене в однокімнатній квартирі місця, звісно, не лишиться. Великого кохання між нами не було, лише зручність. Тепер я не матиму навіть де переночувати. Я повівся, як негідник, бо виразив своє співчуття. А коли вона попросила мене щось придумати, то що можна придумати, живучи в такій кретинській країні, як наша? Піти чорноробом і отримати ліжко-місце в засраному гуртожитку і водити її до себе на вихідні? Я сказав: це твої проблеми, вирішуй сама. Моя дружина закусила б губу і вийшла, а ця вилила мені на голову відро помиїв. Я ледь не вдарив її.

Доля розправляється зі мною за межами Урожа, але, певно, в Урожі вариться трикляте зілля. Я настільки безпомічний у цьому житті, що дивно, як це я дожив до тридцяти років.

Мої невеселі роздуми перервав Моряк. Він зразу відчув, що зі мною негаразд. Спитав, де моя жінка. Я відповів:

— Бог її знає, де вона. Кудись поїхала.

— То ти журишся за нею? — спитав він із жадібною цікавістю.

— Чого журитися? Їсти, правда, нема що.

— Я, власне, хтів її спитати, чи має вона швейну машинку.

Я ледь не розреготався.

— Моя жінка не вміє шити. Вона — лисиця.

— Яка лисиця?

— Перевертень. Удень жінка, а вночі лисиця. Бігає по полях і лісах. Має друкарську машинку, правда, друкує одним пальцем. Лисиці не здатні до такої роботи.

— Щось я тебе не розумію.

— Почитай давніх китайців.

— Ну, добре, піду я…

— Йди з Богом, — відказав я, і тут мене осяяло: — Слухай, у тебе є що випити?

І мене закрутило. Ми вдвох з Моряком випили пляшку горілки, потім ще. Я плакав і бив себе в груди, що моє життя пропаще, що ніхто мене не любить. Моряк, здебільшого, мовчав. Я п’яно белькотав, що він хороший хлопець, дарма я ревнував його до своєї жінки, і що не хочу жити в Урожі. Хочу до міста, де тепло і завжди є електричний струм. Власне, я був геть як варіят. Казав, що зараз піду додому, може, жінка з’явилась, і скажу їй, що їду на Сахалін, де лопухи вищі за людину. Моряк не пустив мене, завів до кімнати і вклав спати. Над ліжком висів портрет панії з високою зачіскою, і вона не спускала з мене докірливих очей. Я встав, зняв портрет, запхав під ліжко. Потім вийшов. Моряка не було. Я вилизав недопиту чарку. За цим заняттям застав мене Моряк.

— Ти ходив до моєї жінки! — вигукнув я.

— Чого я маю ходити до твоєї жінки? — знизав він плечима. — Я виходив дихати свіжим повітрям.

— Моя жінка по ночах теж ходить дихати свіжим повітрям. А насправді знюхалась з упирями, щоб мене позбутись. Опирі мене замордують. Правда. Я знаю це.

— Не мели дурниць! Ліпше скажи, що сталося? Це через неї?

— І через неї і не через неї. Життя розбите на скалки: ще повлізаються комусь в печінки. Слухай, у тебе є щось випити?

— Нема.

— А в сусідів?

— Зараз третя година ночі.

— Я сам піду попрошу.

Я відштовхнув Моряка і вийшов надвір. Ніде не світилося. Я погавкав під чужою хатою, щоб подумали, що то пес. А потім сів під плотом і заплакав.

— Хочеш, відведу тебе додому? — спитав Моряк. — Бо тут ти не заснеш. А я хочу спати. Завтра вранці принесу похмелитись.

— Розумно, — згодився я, і ми пішли.

У хаті я кинувся до шафи.

— Що ти там шукаєш? — спитав Моряк.

— Дивлюся, чи жінка не забрала свої лахи. Ні, ніби є все…

Мене вдарила думка, що вона може мене покинути. Таке може прийти тільки в п’яну голову. Чоловіки кидають жінок, а жінки чоловіків — ні-ні!

— Знаєш що? — сказав я Морякові. — Я зараз зберу своє манаття і поїду. Хай вона знає!

— Спочатку поспи, а вранці вирішиш, що робити далі.

— Вранці я не зможу. Треба зараз. Слухай, у тебе є щось випити?

Всі меблі в хаті мали якийсь перекривлений вигляд, і ліжко опинялось то там, то тут. Кінець кінцем я злапав його і придавив усією вагою. Жовнір накрив мене коцом і вийшов.

Кожного разу, як я починав пити, зі мною робилося щось подібне. Жінка, певно, записувала всі мої п’яні слова і вчинки в свою чорну книгу. Вона прощала мені, але нічого не забувала.

…Вранці Моряк приніс трилітрову банку пива. Ми похмелились. Моряк пішов, я побіг до їдальні за пивом. Потім з кимось пив самогонку коло панського дому. Там і заснув. Серед ночі побачив над собою зірки і здивувався, що вони так погано гріють, бо одежа на мені промокла від роси. Я б не хотів, щоб коло мене зараз сиділа зневажена мною і обпльована дружина. Вона ще дужче роз’ятрила б мені душу, і я міг би вдарити її. Було б добре, якби тут сиділа мама, котра все прощає і все забуває, але й перед нею я почував би велику вину. Перед усіма на світі я був винен, бо всім приносив нещастя.


Жінка:

Сиджу третій день в чужій квартирі, сплю, читаю, іноді вибираюся в місто. Коліжанка приходить з роботи стомлена, швидко йде спати. Час повертатись. Час збирати каміння, кинуте в моє вікно. Що я скажу чоловікові? «Йду від тебе, бо мене вподобав інший. Буду з ним». І він вдарить мене в лице і назве повією. А той інший — чи не привид він, чи не витвір моєї хворобливої фантазії? Що скаже він? Слабка я, ніби довго пробула у воді й вийшла на берег.

Мене чекало вдома щось інше. Чоловік, виснажений пиятикою, сліди якої були всюди, кинувся до мене, як дитина до мами. Цілував руки, просив пробачення. Я не могла видушити з себе жодного слова, бо це було не вперше. Наше життя поверталось час від часу на цей круг пекла, що зветься замиренням. Я вибігла з хати. Була б глибока річка, високий берег, я б кинулась у воду.

Пішла в ліс. Там була галявина з високою травою. Я лягла в ту траву і слухала, як дзижчать комахи. Додому я не могла вертатись. Коли їхала, сподівалась, що чоловіка нема. А він вернувся, затулив сонце своїм великим тілом. Я бажала, щоби він зникнув назавше, щоб ніколи не лежав поруч, не цілував мене, не проникав у мене. Мені добре й самій. Хай не приходить і той інший, котрий не встиг мене змінити і не встиг принести мені зла. Хай плаває щасливо в південних і північних морях, і згадує мене. Я теж буду згадувати про нього і так житиму.

А тепер мушу вставати і вдавати, що нічого не сталося, бо так найрозумніше. Йти в пекло першою, терпляче чекати свого часу.

Все, що трапилося між мною і Моряком, здавалось мені неприступною горою, що виникла за одну ніч. Мушу йти зараз не до його хати, а до своєї. Цей чоловік здатний пустити її з димом, зробити мене й себе вічними блукачами, якими ми, правда, й були. Він заразом знищить Уріж у моєму серці, і воно зійде ностальгією.

…Хата стояла на місці. Я зайшла і почала прибирати. Поставила варити бульбу. Нагодувала чоловіка. Потім прала. Потім пішла на город, де в малиннику був пеньок, і там сховалась. Увечері постелила собі у вітальні і рано погасила світло.

Вранці пішла до лісу по гриби і вернулась опівдні разом з коровами і пастухами. Вони переходили річку вбрід, а я йшла по запилюженому мості. Варила їсти, потім давала лад у паперах. Листи, які назбирались за півроку, склала в мішечок і віднесла на горище.

Моя затята мовчанка мене губила. Я видавала себе, підкреслюючи, що на цей раз трапилося щось незвичайне.

Увечері чоловік прийшов до мене, коли я вже була в ліжку.

— Ти все знаєш?

— Що все?

— Про ту жінку.

— Яку?

— Ту, до якої я хотів піти. З нею все покінчено. Я хочу, щоб ти це знала. Я любив тільки тебе. Я не буду більше пити. Можеш мене зневажати, але не проганяй. Без тебе я вмру під плотом.

— Перший раз чую про якусь жінку, — і тут я вигукнула: — Господи, чи матиму я колись спокій?! Мені не треба від тебе нічого, тільки не бачити тебе, тільки щоб ти не з’являвся мені на очі!

— Ти ж хіба вчора приїхала. Правда, я був з перепою. Чого ж я раптом тобі набрид?

Мені стало страшно. Я безнадійно опустила голову.

— Не бійся, я тебе не буду чіпати. Завтра поїду. Навіть ворог заслужив би більшого милосердя.

Я чула, як він скидав у валізу одежу. Досить було одного слова: «Не їдь», — щоб настало примирення. Я погасила світло, лежала тихо-тихо до ранку. З мене не вийшло хорошої дружини. І не вийде. Житиму якось без нього.

Вже почало сіріти, коли я заснула. Перша моя думка, коли я прокинулась, була піти в спальню. Чоловік спав. Я гірко посміхнулась. Куди він мав їхати? До кого?

І куди мені дітися? Як швидко б усе вирішилось, якби був ще один Уріж.

Потім прийшов Моряк.

— Де твій чоловік?

— Спить.

— Ти йому сказала?

— Що я мала йому сказати?

— Про те, що його кидаєш.

— Ми про це не говорили з тобою.

— Ти ж не хочеш з ним жити?

— Не хочу.

— Тоді я його розбуджу і все скажу. Підемо до мене. Ти що, гадала, що все це іграшки? Втікла від мене. Я приходив, стукав у двері. Потім напився з твоїм чоловіком.

— Пив?

— Він був такий, що ліпше було з ним випити. Ти ж його знаєш.

— Та знаю.

— Не хочеш, щоб я будив, лиши записку. Будеш жити зі мною, а на зиму я найму квартиру в місті. Треба вирішувати: так або ні. Зі мною інакше не може бути.

— Я б не хотіла бути зараз в Урожі.

— То давай поїдемо до мого вуйка. Побудемо зо три дні.

— Добре.

Я боялась, щоб чоловік не прокинувся. Взяла дещо з одежі. У сінях зустрілася з Ольгою.

— Ти знов їдеш? — здивувалась вона.

Моряк вийшов:

— Ми обоє їдемо.

— На закупи? — залепетала сусідка.

— У гості. А потім заберу вашу сусідку до себе. Ви самі казали, що без господині зле.

— Таж тота господиня має чоловіка!

— Вона з ним розходиться.

Всю дорогу в автобусі я продивилась у вікно. Моряк погладив мене по руці, і я здригнулась. То в романах чоловіків міняють, як рукавички. Моя бідна голова не витримувала навального наступу думок. Він же такий самітний і безборонний, як я, цей Моряк, і ставить на карту власну долю.

У Б. ми одразу пішли до Морякового вуйка. Він жив у маленькій двокімнатній квартирі, захаращеній старим мотлохом. Зовні був схожим на старого Бандрівського, але без його величної постави сільського вчителя, коли вчитель ще був фігурою на селі, а не жебраком, як нині.

— Вуйку Богдане, познайомтеся з моєю дружиною.

— Дуже радий, пані?..

Я назвалася. Старий, він уже мав років шістдесят чи більше, поцілував мені руку.

— Прошу сідати.

— Я, вуйку, вирішив набратися нахабства і ще раз скористатися вашою гостинністю. Ми хотіли б зо три дні у вас перебути.

— Об чім річ! Я поїду до доньки в С. Якраз збирався завтра, але можу й нині. Дозволь спитати, коли це ти встиг оженитися? Де знайшов собі суджену?

— Вкрав, вуйку, в Урожі. Ми до вас просто з автобуса, але, позаяк ми ще не відмітили цієї події, я на хвилю вийду.

— То не обов’язкова річ… — засяяв старий.

Моряк пішов. Я сиділа, наче проковтнула цвях.

— Все збирався до вас приїхати, подивитись, як обновив племінник наше родинне гніздо… Як там Уріж? Я, коли їду до доньки, проїжджаю його, але дому звідти не видно. Не раз жаль бере, але ні, не хотів би я там опинитись назавше!

— Чому?

— Ви ж, пані, з Урожа? І, видно, з інтелігентної родини, не питаю, якої, бо я хлопцем поїхав з Урожа. То я вас питаю, чи добре жити молодому в самотині? Перепрошую, ви були замужем?

— Так.

— То вам було легше. Та й ви жінка. Мені на роду було написано їсти вчительський хліб, бо я був оден у свого батька. Або йти в священики, зістарітись і вмерти в Урожі. Я дуже противився цьому в душі, але не ті були часи, щоб перечити батькові. Один випадок поклав край усьому. Не хочу вас, пані, страшити, лиш застерегти.

— Розповідайте, — сказала я. — В Урожі завжди відбувались дивні речі. Чи ви маєте на увазі щось інше?

— Ви правильно вгадали, пані. Дивні речі, містичні, я б сказав. Але коштували вони життя не одному чоловікові. І то були найліпші люди: здорові, молоді, з характером.

— Ви маєте на увазі опирів?

— То, радше, відьмаки, пані, але раз їх зовуть опирями, то й ми їх так назвемо. Не дивуйтесь, що я вам кажу все так, з мосту у воду, хоч ви, може, все ліпше знаєте, ніж я. Але той випадок трапився зо мною. Мав я колегу в Урожі. Хлопець як хлопець, але якийсь був понурий трохи і товаришив хіба зо мною. Звали його Степан. Я до книжок не був охочий, любив волочитися по лісах, не раз зі Степаном цілими днями пропадали. Раз за худобою хлопці завели мову про опирів. Казали, що в упиря є ззаду хвостик. А один ляпнув: «Може й серед нас є опирі». Каже: «Ти Степане, з нами не купаєшся, може, в тебе є хвіст?» Той побілів, а хлопці давай до нього сікатися, щоб показав. Степан утік. Але з того часу затаїв на мене злість. А може, встидався. Він і раніше був зі мною то добрий, то уникав мене. Але то була злість інакша…

Тут вернувся Моряк. Приніс шампанське, горілку, якісь наїдки.

— То є добре, синцю, — сказав старий, — хіба ти забув мінеральну воду. Знаєш, що я горілку запиваю?

— Зараз принесу.

— То йди, а ми з твоєю жіночкою прилаштуємо стіл.

Коли Моряк вийшов, старий підморгнув:

— Не хочу, щоб він чув.

— Чому?

— Чому? Вам, пані, в голову не збреде то, що йому може збрести. Той Степан жив за рікою, знаєте де? По тім випадку минуло два чи три роки: ми вже бавилися кавалєрки. Якоїсь неділі я пішов до Степана, але не застав. Пішов до його сусіди. А там дівки, хлопці. Забавився до ночі. Хлопці казали, щоб ночував там, не йшов через річку, але я, по правді, боявся свого тата більше, ніж опирів, і пішов додому. Було видно, як при місяці. Я почув, що хтось біжить за мною, і давай собі бігти. Як я втік, не знаю, але мама, як увиділа мене, то збіліла. Я мав на тому гарячку, а коли виздоровів, стрів Степана. Той довго дивився на мене, а потім сказав: «Я ще догоню тебе, небоже, догоню». Ну, давайте на стіл накривати. Я тут маю лишки батьківського посуду. То файна порцеляна…

— А далі що?

— Що далі? Уявіть собі, пані, що вас ціле життя будуть переслідувати і бажати вашої смерті. А ви не смієте сказати, хто то, бо до тижня вмрете. Аж коли опир сам вмре, тоді можна сказати.

— Ви в це серйозно вірите?

— Думаєте, його звали Степан?

— Певно, що ні.

— Сила зла незміренна, дорога моя пані. Той мій товариш не заподіяв би зла, якби я не сміявся над ним. Досить було малесенької іскри. З тих пір усе в мене пішло як-небудь. Пив, жінка мене лишила, потім вмерла. Донька, правда, мене любить. Їжджу до неї коли схочу. Грошей, що дав мені за хату твій чоловік, я не схотів брати, але він у тебе гордий…

— Він ще не мій чоловік.

— Я у ваші справи не мішаюся. Казав, що жінка, то так воно і є. Жийте три дні, жийте тиждень, як вам треба. Він міг би купити квартиру в місті, але не схотів. Я кажу, синцю, що ти міг би квартиру купити, бо жінці буде сумно в Урожі, як ти поїдеш на свої моря-окіяни.

— Як я можу лишити жінку? — весело відказав Моряк. — Скінчились мої плавання.

— То добре, синцю. Давай сядемо і вип’ємо за твою жінку і за тебе, щоб рід наш не перевівся. І що ви знайшли в тому Урожі? Я зненавидів Уріж ще замолоду і не піддався спокусі вернутися туди, хоч як мені бувало зле: і з роботи виганяли, і хати не мав. Зараз п’ю трохи менше, бо став дідом і маю онуків. Правду казала моя цьоця Міля: «В Урожі добре лиш тому, хто не має часу догори подивитися».

— Це та Емілія, що її портрет висить в хаті?

— Ага, то я втнув таку штуку, як вмер тато. Найшов на стриху. Цьотку не пам’ятаю, бо вона вмерла молодою. Мій тато був молодший від неї на десять літ. Правда, на зло я те робив, але кому на зло, як усі цьотчині вороги давно дали дуба. Всі її картки повидирані з альбома. Та охота вам ворушити таку давнину?

— Розкажіть! — попросила я.

— Як її жених загинув, Емілія втікла до Львова. А по якімсь часі не прижилася, чи гадала, що родичі пожаліють її. Вернулася з дитиною на руках. Нині посварили б за байстря, та й на тім скінчилося б. А ті не вигнали, ні, але зробили Мілі справдешнє пекло. Заставили до найтяжчої роботи, їсти давали, як псові. Пішла вона прати взимі на рінь і дістала гарячку. А по якімсь часі і дитя забрала з собою. Ото вся історія. Знаєте ту стару частину цвинтаря, де самі горбки і нема хрестів? Десь там і її зарили. Мій тато був дев’ятилітньою дитиною, як то все діялось.

— А що трапилось з женихом? — спитав Моряк.

— Опирі замордували, — весело пояснив підпилий старий. — Як здиблють вночі когось у лозах, скачуть на плечі — і давай вези через воду. А то тягар!

— Як я вас питав, ви нічого не розказували, — дорікнув Моряк.

— Аби ти вночі боявся спати в хаті? Та й що тобі до того? Всі вже давно в могилі. Я би не розказав, але твоя жінка дуже цікава. Все хоче знати…

— Раз я живу в Урожі, то хочу знати, — відказала я. — На свою біду маю час догори подивитися.

— Е, та ви обоє молоді і дасте собі раду, як захочете вибратись з Урожа. Налий жінці, синцю, і мені. Треба вже вибиратись, бо вечір надходить.

Моряк повернувся швидко. Я якраз встигла прибрати.

— Посадив старого в таксі. Дуже тішився, що поїде так гонорово. Як він тобі?

— Нічого.

— Балакучий! Давай я все поховаю. Я добре знаю, де що лежить. Отак. Ходи до мене… Сюди. Ми самі й далеко від Урожа. І там нема нічого страшного, і там нам буде добре. Все зле минеться. Ти вся тремтиш, пташко моя. Люби мене, як я люблю тебе, і нічого нам більше не треба…


Чоловік:

Розпочинаю свій плач покинутого чоловіка. Моя жінка навряд чи почула би щось подібне, якби я її покинув. Пожурилась би трохи, але швидко відновила б рівновагу.

Натомість я ходжу з кутка в куток і не можу знайти виходу. Все село бачило, як голуб’ята втікали автобусом до міста. Швидко вони змовились. Я чекаю їхнього повернення, щоб отримати відповідь на деякі запитання і вирішити, що далі робити з хатою, врешті-решт, з моїм побитом тут, позаяк я чужинець. Моє становище, завдяки чистому сумлінню, краще, ніж їхнє. Але смішне. Цікаво, які звинувачення вона висуне, чи тремтітиме від страху? Зайшовши в глухий кут, я було змирився, навіть полюбив її другою любов’ю, ні, як дитина горнеться до матері. І почуття мої зараз змішані: це образа, гнів, — більше, мабуть, образи, ревнощі, жаль за тим гарним, що було у нас.

Хай навіть це пропало навіки, я змирюся. Врешті, моя коханка приїжджатиме сюди. Тепер вона приїде.

Сьогодні вранці я виявив, що пес зник. Значить, вона повернулася в Уріж. Могла б зайти і взяти, що їй потрібно. Я дочекався вечора, щоб на мене не витріщались люди, а тоді пішов. У Моряковій хаті світилося. Пес кинувся до мене лащитися, але я його, зрадника, відіпхнув. Моряк щось стругав ножем. Жінки не було.

— Привіт!

— Привіт, — відповів він. — Сідай, коли прийшов.

— Я хотів поговорити.

— Я збирався зайти до тебе завтра. Ми тільки сьогодні приїхали.

— Де вона?

— Трохи зле себе чує. Лягла.

Я рушив було до другої кімнати, але Моряк нагадав мені правила гарного тону:

— Не чіпай її. Можеш говорити зі мною.

— Тоді поясни мені, що сталося.

— Ну, що ж. Я щасливий, що вона у мене є, що прийшла у мій дім. Ти живи собі в тій хаті.

— Я хотів би чути, що вона мені скаже.

— Кажу, вона, здається, захворіла. Для неї не так просто було зважитись на цей крок. На мою думку, тобі не слід вимагати пояснень.

— Дати вам спокій, еге ж?

Він скривився:

— А що, битися? Як ти цього хочеш, можна й битися. Але не тут, в хаті. Коли жінка тебе не хоче, при чім тут я?

— Може, ти її спокусив чи обдурив?

— Вибач, але це тебе не стосується. Усе?

— Я не встиг її кинути, коли хочеш знати. Вона мене випередила. Бажаю тобі такого щасливого сімейного життя, як у мене!

Жлобські слова, але на кращі я не спромігся. Хай подумає над ними.

Він би кинувся на мене з ножем, бо побілів і встав. Тоді я вийшов.

Дощику, дощику, лий так, щоб цей клятий світ затопило.


Жінка:

Я прокинулась: було уже темно. Намагалась не ворушитись, щоб не збудити чоловіка, який спав поруч. Ковдра сповзла, і я змерзла: от від чого я прокинулась. Я натягнула її на себе і торкнулась чогось колючого. Хто це, Боже? Холодний піт миттю вкрив усе тіло. Невже знову? Оте шорстке й колюче занурилось мені між груди, рука ковзнула по животі. Тільки тоді я зрозуміла, що зі мною робиться, і, перемагаючи страх, погладила голову Моряка.

Потім, коли ми обоє заспокоїлись, я сказала:

— Чому твоя борода така колюча?

— Хіба тобі неприємно?

— Ні, коли я згадую, що вона твоя. А коли вночі її намацую, мені здається, що то хтось чужий.

— Я думав, ти позбулась своїх нічних страхів.

— Свідомо так, але вони перебрались кудись глибше.

— Нічим не можу тобі допомогти, хіба що зголю бороду.

— Не треба, вона тобі пасує.

Моряк зітхнув:

— Не падав би дощ, ми б пішли кудись блукати. Як же ми будемо жити, любонько моя? Все здійснилось — ти моя, дім — мій, роботу я собі знайду.

— До чого це ти?

— Боюсь тебе втратити. Доки він тут, доти все може бути. Говорить ніби звичайні речі, але очі в нього божевільні. Не йди нікуди без мене!

— Боїшся, що він мене вб’є?

— Ні, але він почне тебе вмовляти, і таке інше. Ми з тобою живемо якийсь тиждень…

— Йому нікуди дітись.

— Мені теж було нікуди діватись, але я знайшов і тебе, й Уріж. Про мене, хай живе тут, але ж тобі важко!

— Шкода, що я не чула вашої розмови.

— А що з тобою, власне, було?

— Таке відчуття, що хтось зурочив. Дико боліла голова. Я аж потім здогадалась.

— Хто ж тебе міг зурочити?

— Коли ми йшли селом, на нас дивилося багато людей. І не один з них бажав нам лихого.

— Цікаво, що ми їм зробили?

Я посміхнулась у темряві.

— Ми порушили звичний хід урізького життя. Як витягнеш із стіни хоч одну цеглину, стіна може захитатися.

— Я цього не розумію, — сухо відказав Моряк. — Гадаю, стіна не завалиться від того, що ти покинула чоловіка. Розумію, що тобі неприємно, коли на нас витріщають очі, але з часом вони собі знайдуть інший об’єкт. Ти маєш ходити, як королева, і нікого не боятися.

— Я не боюсь цих людей, і нічого злого вони не вдіють… Не думай за мене…

— За кого ж мені думати? Я тільки за тебе думаю. Кажи мені все: коли тобі сумно, коли добре. Я хочу тебе пізнати всю, розумієш? Тоді ми справді станемо чоловіком і дружиною. І тоді я теж казатиму все. Тоді ми зможемо нічого одне одному не говорити, лише подумки…


…Я заснула спокійно, непомітно для себе. Мені приснилася моя хата, яка стояла у воді. «Вона плаче за тобою», — сказав хтось, і я побачила незнайомого чоловіка у барвистому лахмітті з очима, як жаринки. Але я не повірила. Схоже було на те, що, коли я копала на городі, викопала джерело, і воно заливає хату. «Попробуй воду», — сказав той чоловік і подав мені склянку. Вода була солона. «То морське джерело», — сказала я. «Я з’їм тебе, — заявив чоловік у барвистому лахмітті. — Бо я — опир. Я з’їм тебе, коли дожену. Тікай». І я побігла до церкви, але виявилось, що її немає, лише порожнє місце. «Певно, пішла під землю», — подумала я і побігла до панського дому, бо звідти можна вибігти на терасу, а з тераси зістрибнути вниз. Там є порожня і смердюча силосна яма. Опир не відчує запаху моєї крові.

На цьому сон обірвався. У вікно присвічувало сонце. Моряк спав, обхопивши руками подушку. Я вмилася і сіла записувати сон. Моряк застав мене за цим заняттям.

— Що ти робиш?

— Записую сон.

— А навіщо?

— Щоб витлумачити.

— Для чого?

— Ти читав Фрейда?

— Ні.

— Фрейд каже, що сни уособлюють наші бажання. Коли добре витлумачити сон, можна багато чого дізнатися про себе.

— Я своїх снів не пам’ятаю.

Після сніданку Моряк пішов до магазину, а я пробувала витлумачити той сон. Хата у воді, безперечно, означає моє тіло в лоні матері. Я хотіла туди повернутись, щоб знайти захист. Морське джерело — це несподівана з’ява Моряка, який здатний захистити мене. Чоловік у барвистому лахмітті — мій колишній чоловік. Барвисте лахміття вказує на наші труднощі, які ми колись прикрашали. Те, що він намагається мене з’їсти і вдає з себе опира, — цензурний варіант злягання. Він хоче викликати в мене страх, щоб вдовольнити своє бажання. Але страху я не відчувала. Отже, це щось не те.

Я відклала зошит убік і взялася варити обід. Мені прикро було сидіти в хаті, але я не мала сміливості вийти на люди. «Церква не існує для мене, бо я вчинила перелюбство», — продовжила я своє тлумачення.

Моряк вернувся з хлібом:

— Як бачиш, мене ніхто не розтерзав. Я тебе не посилаю в магазин, але, може, тобі схочеться щось купити.

— Та ні.

— Ну, як твоє тлумачення?

— Ще не скінчила. Книжка Фрейда лишилася там.

— Нам би слід забрати твої речі й книжки. Чи ти не квапишся?

— Я ще можу тобі набриднути.

— Чи ти передумаєш?

— Ми не будемо жити з ним під одним дахом.

— Вибач. Я тебе не відпущу. А як не втримаю, що станеться з тобою?

— Піду в поля й ліси, — відказала я. — Давай підемо по гриби. Це найкращі ліки від поганих думок.


…Відтепер я не ходила до лісу звичною дорогою: гостинцем через міст. Тепер ми спускались з вигона, що був за два кроки від хати, а тоді городами до річки. Там була дерев’яна кладка, через яку треба було йти дуже обережно. Далі за рікою починались знамениті лози. Вдень там було дуже привітно: сюрчали коники між звіробою й полину, а велетенські кущі лози нагадували якусь екзотичну місцину в Австралії. Парило, наче перед дощем. Моряк йшов трохи попереду, його чорна футболка кидала тінь на поруділу траву.

— Я думаю, — сказав він, стишивши ходу, — що, власне, тут нема ніякої таємниці.

— Чому?

— Таємниця буває тоді, коли її хочуть розгадати. А тут миряться з нею, варто спалити лози, зорати це місце — і весь шарм зникне. Тут легко вчинити і приховати вбивство. Схоже на те, що так воно і є. Бідний мій вуйко чекає смерті свого ворога, щоб звільнитись від страху. І не тільки чекає, а й бажає. Не годний змиритися з думкою, що йому не можна ходити вночі через лози. А проте, якби їх запалити, він би був невдоволений. Не мав би виправдання своєму безладно прожитому життю.

— Ти спалив би?

— Я не маю права мстити. Та й раз ти зі мною, мене не обходять ні лози, ні скарби, заховані в пивниці панського дому, ні пан в чорному костюмі з блискучими ґудзиками. Я хочу давати тобі радість і самому радіти. Поки що мені це не дуже вдається.

— Я опинилась у дуже складній ситуації.

— Треба подати на розлучення. Це б тебе трохи заспокоїло.

— Давай поки що не будемо про це говорити.

— Ні, то й ні. Ти несеш великий тягар, а я ніякого.

Який він добрий і розважливий, думала я. Ніколи не зустрічала такого чоловіка. Як чорний ангел смерті, він взяв мене за руку і повів, щоб полегшити мені перехід до іншого життя. Але може статися так, що він скаже: «Тобі ще рано. Вертайся». І я вернуся туди, де вже нічого мого не лишилось, бо минуло надто багато часу: день як століття. Як і Ріп ван Вінкль.

Не відходь від мене ні на крок. Дури мою голову, щоб я не думала про сумні речі. Прийде зима. Ми будемо сидіти в хаті і гріти руки коло печі, рано лягати і допізна любити одне одного. Якби не ти, я б зістарілась без любові й тепла, стала б опирицею.

Питаю якось:

— То ти знав мене раніше, у восьмому класі?

— Я стояв на мості і бачив тебе.

— Тоді міст ще не збудували. Міг би сказати правду.

— Хіба то неправда? Ти мала тоді кругле личко і більше веснянок, і не було тіней під очима. Ти виросла, любонько. І я виріс. Ми прожили разом багато років, більше, ніж ти зі своїм колишнім чоловіком.

Ці слова — ніби хтось відніс мене в поле маків і залишив там до ранку. І в цьому нема нічого злого. Сон — це не смерть. Я ладна проспати усе життя.


Чоловік:

Серед ночі прокидаюся, і мені здається, що вона поруч. Самому невесело, хоч я завжди прагнув самотності. Дивно, що, втративши дружну, я відчужився і від коханки, не прагну шукати в неї захисту. Мабуть, я охолов до жінок. Адже й коханка може наставити роги. Я ж не блискуча партія: нічого не досяг у тридцять років. Тут би взяти себе в руки, але Уріж поховав мене, як у могилі. Друзі відійшли, і я звик до лінивого напівсонного животіння.

Поміркувавши трохи, я вирішив поїхати на кілька днів. Хай вона забере свої речі, зроблю їй таку послугу.

До Львова я приїхав перед обідом. Мав час до шостої. Пив каву, курив, ходив по книгарнях. Люди, розпарені й дратівливі, штовхались вулицею, над якою парував піт. Я був вільний від усього, перебував у якомусь ейфоричному стані. Хотілося сісти в електричку, як в юності, і мандрувати сам не знаю куди, а потім вийти десь навмання і зазнати всіляких пригод.

Але я вже не мав такого міцного здоров’я. Купив на базарі п’ять рожевих троянд і сів у маршрутне таксі. Двері відчинила худа жінка в окулярах. «Господиня у ванній», — пояснила вона, але пустила мене в кімнату. Жіночки, виявляється, гостилися. На столі була почата пляшка вина, під столом порожня. Коханка вийшла з ванної, стріпуючи мокрим волоссям.

— Вибач, що без попередження, — пробурмотів я.

— Я дуже рада, що ти приїхав!

«Слава Богу», — подумав я.

— Як здоров’я твоєї мами?

— Дякую, краще. Ось коліжанка до мене приїхала. Ти ніби схуд. Щось сталося?

— Я пішов від жінки.

Щоки її зарожевіли. Зраділа, подумав я.

— Це для мене несподіванка.

— Можна, я в тебе переночую?.. На кухні.

— Ти ще питаєш! Шкода, що не сама. Але в четвер…

— Я завтра поїду.

— Ні, я тебе не пущу! — патетично вигукнула вона і пригорнулася до мене розпареними грудьми. — Я скучила за тобою…

Я не вельми добре чувся у їхньому товаристві. Інша річ, якби коханка була сама, ми б не гаяли часу на балачки, а потім я виклав би усе, що мене мучить. Вона теж горіла нетерплячкою. Допили вино. Мій скорчений від кави й сигарет шлунок болісно прийняв наїдки, що були на столі, і повіки мої почали склеюватись. Мені постелили на кухні. Я солодко потягнувся на матраці. Жінки ще довго не спали, грюкали, аж невимитий посуд деренчав у мийці. Хтось приходив уночі, лоскотав мені шию хмільним подихом. Але я не бажав прокидатись і спав, доки мене не розбудив ранок. Вмившись, я заглянув до кімнати. Коліжанка солодко спала на дивані… Я згадав, що останнього разу віддав коханці свій ключ, і тепер якщо й вийду, то не зайду. Настрій у мене був паскудний. Не було б цієї кобіти, я б увімкнув магнітофон, валявся б на дивані, доки не прийде коханка. Але сидіти увесь день на кухні — бр-р!

Я знайшов рештки кави, зварив собі й похапцем випив, щоб не бути свідком пробудження коліжанки. А тоді пішов. Тинятися, як учора, по місті мені не хотілось, але треба було якось збавити час. Лишитись у місті я мусив, щоб вияснити стосунки хоч з однією жінкою. Та, друга, в Урожі, за один день збайдужіла до мене.

Я навіть не підозрював, що у неї є стільки жорстокості. Якраз найтерплячіші люди здатні на найстрашнішу руйнацію.

Деякий час я сидів на сонці, спостерігаючи за суєтним життям голубів та горобців. Чому б не піти на якусь виставку чи в кіно? Я вже не був закоханим, який лічить години до зустрічі, гасаючи, як пес під час тічки. Ліньки. Пий свою каву, небораче, і чекай до шостої години. У кооперативному туалеті глянув на себе і вразився, як я схуд і постарів. А як вона? Я її не бачив два тижні. На ринку бабці продавали цілі снопи білих лілій. Вона їх любить. Коли зацвітуть наші лілії, я їх обірву і кину під двері. Хай вчадіє від їхнього запаху. Зло опанувало мою душу. Я не міг переступити порогу церкви, піти на виставку енергетичного живопису, помилуватись панорамою міста. Як хворий, що не має сили прийняти ліки, хоч знає, що вони полегшать його муки.

Увечері ми сиділи вдвох. Подруга пішла до театру. Є ще такі варіяти, що ходять до театру. Ми сиділи рядочком, обоє сумні і втомлені. Моя коханка зітхала і казала: «Все, що робиться, це на краще». Ми наче розгубились, хоч зовсім недавно я мав твердий намір покинути дружину. Зрештою, це природна реакція.

— Поживеш у мене, — говорила вона. — Я не маю на тебе зла. Ти ніколи не знав, чого хочеш насправді. Знаєш, я їй заздрила, хоча знала, що ви погано живете. Ліпше жити так, ніж не жити.

— Ти собі зле все уявляєш, — посміхнувся я.

Тут вона заплакала, і я мусив її погладити по спині. А потім поцілував руку, чого ніколи не робив.

— Я приношу людям нещастя, — сказав я. — Це я казав дружині перед шлюбом, але не переконав. Тобі я скажу те саме, і ти теж не повіриш.

— Коли в мене горе, я поплачу, і мені стане легше.

То правда.


Жінка:

Я довго лежала, прислухаючись до дощу за вікном. Ми сьогодні мали йти забрати деякі речі з моєї хати. Ця думка не давала мені спати. Мала відчуття, що вчиню щось негарне, хоч чоловікові не потрібні мої сукні й светри. По голій стіні ліниво повзла муха. Хата виглядала все ще пусткою. Вона була завелика для нас двох.

Я вже одягнулась, коли хтось постукав у двері. То був вуйко Моряка, уже трохи напідпитку, з величезною чорною парасолею.

— Не чекали? Де мій племінник?

— Ще спить.

— Ну й лиє! Подивіться, як я обхляпався. Але ноги витер.

— То не біда. Роздягайтеся.

— Ага. Знаєте, чого я приїхав?

— Чого?

— На похорон! Він вмер!

— Хто?

— Той, опир! — вигукнув радісно вуйко. — Сказали вчора хлопці у пивбарі. Іду засвідчити своє співчуття.

Він засміявся.

Я поставила парасолю в кут.

— То є поважна подія в моєму житті. Ви, доньцю, не судіть мене, що я тішуся. З моєї душі впав камінь.

— Я розумію. Будете пити чай чи каву?

— Гербату, доньцю. Я снідав. Тілько гербату!

Моряк вийшов.

— О, кого я бачу!

— Я приїхав, синцю, в дуже поважній справі.

— Та я вже чув. Ви так тішитеся, ніби на весілля приїхали. Хіба не знаю, при чім тут опирі. Ви мені нічого не розповідали.

— Я розказував твоїй жінці. Чекав, що ще раз приїдете.

— Дні так швидко летять.

— Ясне діло! — підморгнув старий. — Підем зі мною?

— На похорон? — Моряк скривився.

— Мусиш, синцю. Я тебе прошу. Будеш підтримувати мене, аби я не дуже тішився. Та й він хоч вмер, через ріку треба переходити.

— Ви що, там до ночі збираєтесь бути?

— Боже збав! Одну годину — і всьо. Помолюся, посиджу на лавці. Переконаюся, що він вмер і не дурить мене.

— А як дурить?

— Ще одне слово, і я нікуди не піду. Тобі не жаль, що я ноги дармо трудив?

— Скажу вам по правді, вуйку, йти я не хочу. У нас з жінкою свої плани на нині. Але самого вас через ріку пускати не можна. Вода за ніч, певно, прибула.

— Як місток вода знесла, то судьба, — завагався старий.

Він, видно, трохи шкодував, що приїхав, але вже не міг відступити. Я по собі знаю, як робляться дурні вчинки. Однак я не втручалася до їхньої розмови. Налила чаю, зробила канапки.

— Може, і ви, пані, з нами підете?

Я аж здригнулась:

— Я не ходжу на похорони.

— Хіба ви не бачите, що надворі дощ?

— Ні, то ні, — муркнув збентежено старий. — Я думав, може, пані буде інтересно подивитись на опира.

— Не кажіть, вуйку, дурниць. Не знаю, хто був той чоловік, але гріх говорити так про мертвих. Ліпше би вам не йти на похорон, ніж маєте там щось сказати не те.

— Я буду тихонько! Як не як, то був колись мій колега.

Одне слово, якось вони пішли. Моряк попросив мене:

— Замкнись і не йди нікуди без мене!

— Добре.

Як у казці про Білосніжку і семеро гномів.

Я не встигла зачинити двері, як Моряк знову влетів. Міцно обняв мене, уже трохи мокрий від дощу.

— Що з тобою?

— Нічого.

І побіг. Я замкнула двері, погасила світло і сіла на ліжко. Мене нема. Нікого нема вдома. Ти боїшся, мій любий, опирів, ось воно що. Це село — само як опир. Воно переслідує до кінця життя. Але тепер його треба покинути. Тоді я стану здорова.


Чоловік:

Коли ми врешті спровадили подругу, котра поїхала вельми неохоче, було вже пізно. Якраз пора в люлю. Що ми й зробили, як молодята в першу шлюбну ніч. А потім я не відчував нічого, крім спустошення і байдужості.

Моя коханка, як кицька, вляглася мені на груди, і я гладив її волосся, хоч волів, аби мене зараз гладили. Покинутий чоловік — дуже зворушливе явище.

— Колись, — сказав, — ми з тобою поїдемо до моря і будемо засинати під шум хвиль. Я ловитиму рибу, а ти будеш її смажити.

— Угу, — відповіла вона.

Натомилась бідолашна за день.

Власне, яка різниця: аби була жінка, котра б тебе жаліла. Приїжджатиму сюди, коли захочу. Вона не буде шукати когось іншого і не стане звинувачувати мене в усіх смертних гріхах. На зиму я, певно, переберусь до міста, щоб не мерзнути.

Сміється той, хто сміється останній. Аж сьогодні вночі я заснув умиротворений, повернувши собі чоловічу гідність.

Коханка сказала журливо:

— Приїжджай пошвидше знову.

— Ти знаєш, було б непогано, якби хата згоріла до дідька.

— Ти здурів?

— Менше було б клопоту.

— Я приїду, як хочеш, і наведу лад.

— Обов’язково, але хай пізніше.

— О, я зараз не маю часу. На вихідні поїду до мами.

Я уявив собі, що застав спалену хату. Що б я тоді робив? Певно, сів би, як Йов, на попелищі, й чекав би на мудреців, котрі б переконували мене, що я нічого не втратив. А таких в Урожі знайдеться в кожній хаті. Хтось приніс би пляшку і втішив би сердешного, що стратив і жінку, і дім, і все майно. Я поклав голову коханки на місце, де їй слід було лежати. Був трохи розчарований, що наше побачення вийшло не таким пристрасним, як я сподівався. Але й за це дякую Богу.

Я встав одразу після неї.

— Побув би ще день.

— У суботу важко виїхати.

— А коли приїдеш?

— На тому тижні.

— Ти знаєш, я, мабуть, скажу мамі про тебе.

— Що?

— Що ми з тобою, — вона зніяковіла.

— Любонько моя, коли я розлучусь з жінкою, тоді ми одружимось.

В її очах спалахнув вогник цікавості:

— А що то за чоловік?

— Щось на зразок графа Каліостро: авантюрист і ясновидець. А моя колишня дружина — особа романтична. Не думай про це. Я навіть не бачив її після того. Може, він її замордував.

— Таке скажеш!

Вона, звичайно, не дуже розумна, думав я, їдучи в трамваї на вокзал, але добре, що ми помирились. А щодо моєї жінки, то вона злом відплатила за зло, і обоє ми стрінемось у пеклі. Там нас уже ніщо не розлучить.


…Я вийшов з автобуса. Заходило сонце, і все довкола було залите важкою золотою барвою. Колись в таку пору вона мене зустріла, коли я вперше приїхав до Урожа. Ось тут, перед мостом. Я ще здивувався, що так близько до її хати. Треба було мені кинутись з того моста сторч головою.

Я відімкнув двері й оглянув хату. Там було прибрано. Кинувся до спальні, наче сподівався, що вона ще там або уже там. З шафи зник її одяг, дещо вона полишила на потім. О, вони, певно, приходили вдвох, хитали головою на мою безгосподарність, а Моряк десь прикинув, скільки можна було б виручити за хату, якби мене шляк трафив. Господар! Я так розлютувався, що не помітив записки на столі. Втім, зміст її був суто інформативний: «Ми були тут о 12 годині дня». Забула написати дату. Вона ніколи не відзначалася пунктуальністю. Я заварив собі чаю і ще трохи посидів, звикаючи до сільської тиші. Все-таки приємно лягти в прохолодну постіль і прокинутись від крику півня, а потім цілий день робити що заманеться. Я став легкий і спустошений, доки не почав снитися сон. Ніби хтось гладить мене по голові. Дивлюся, моя жінка. Сльози течуть у неї по лиці. «Що з тобою? — питаю. — Чого ти плачеш?» — «Я не плачу. Я цілу ніч простояла під дощем. То вода». — «Чого ж ти не зайшла до хати?» — «Ти замкнув двері. Я стукала, але ти не чув». Вона лягає до мене в ліжко. «Я трохи зігріюся і знову піду». — «Куди?» — «Під дощ. Хіба ти не знаєш, що я мушу пильнувати, аби дощ не завалив неба?»

Я прокинувся від цієї нісенітниці, переповнений ніжністю до цієї змоклої істоти і страхом від останніх її слів. Залишок тієї ніжності носив у собі цілий ранок, перш ніж уяснив собі сон. Я хотів би бачити її божевільною, хворою або мертвою, бо тільки такою прийняв би її назад. Гадаю, що і їй сниться щось подібне. Але вся біда в тому, що вона нормальна, тільки легковірна. Моряк забрав її, і тепер вона під владою цієї страшної людини. Ось до чого призводить надлишок свободи. Певне, вона віддалася йому перед тим, як він умикнув її з хати. А може, він загіпнотизував її, як удав кроленя, а тепер їй гордість не дозволить вернутись?


Жінка:

Я місця собі не знаходила того дощового дня, коли Моряк з вуйком пішли на похорон опира. На ріці, певно, за ніч побільшало води, а місток такий хисткий…

Тинялась по порожніх кімнатах. Книжка випадала з рук. Магнітофоном я не вміла користуватись. Мене поривало вийти надвір і трохи поблукати. О, вийти до містка їм назустріч!

Я швиденько взула гумові чобітки, накинула куртку з каптуром і гукнула пса. Через мряку з горба не було видно ріки. Дощ шелестів по каптуру і заглушував усі довколишні звуки. Я зважилась іти через городи, хоч борозни були вщерть налиті водою. Кукурудза шмагала мене по лиці шорсткими листками. Нарешті я спинилась, щоб віддихатись. Шуміла ріка, жовта й побільшена. Десь метрів за триста якісь сміливці пасли корови, закутавшись у величезні чорні плащі. Як ченці, подумала я.

У дитинстві бабуся застерігала мене не ходити опівдні річкою. Сама вона бачила, як колись поверх води йшла дитина у білій сорочці і плакала. Слава Богу, що на річці були люди. Я вийшла на берег і обережно зазирнула вниз. Ріка ковтала шматки глини і каміння. Я відступила, щоб не провалитись у воду. Зійшла туди, де була дорога до містка. Власне, місток заливала вода і через годину мала б геть його покрити. То не біда, коли вгорі є бетонний міст. Я стояла, причарована винахідливістю і впертою роботою води, яка випробовувала кілька варіантів, перш ніж відшукати найслабше місце для руйнування.

Де ж вони забарились? Я б гукнула, щоб пішли в обхід, і побігла б додому сушитися. Але жодна жива душа не виходила з тих хат, що за рікою. Я вже збиралась вертатись назад, коли помітила за річкою чорну пляму. Незабаром вона вирізнилась у постать в чорному дощовику, похмуру на тлі жовтого берега і брудно-сірого неба. Той чоловік, певно, не знав, що місток небезпечний. Я відійшла убік і почала спостерігати. Він не стишив ходи і перейшов через хисткі дошки, як по твердій землі. Пес заскавулів і вперся мені в коліна мокрим боком. Дивлячись поперед себе, чоловік пішов городами до села.

— Час і нам іти, — сказала я псові.

Легені набрякли водою, і я важко дихала. Де ж вони пропали? Я вже починала сердитись. Відімкнула хату і почала роздягатись. Була вже перша година. Я змерзла. Підійшла до столу, щоб взяти банку з кавою, і завмерла: на столі лежав брудний мокрий камінь.

Але ж я замкнула хату і ключ взяла з собою! Я обдивилася камінь: нічого особливого. Рудуватий пісковик. Слідів на підлозі не було жодних.

Жарт? Може, знак? При всій своїй непохитній вірі в парапсихологічні явища я віддавала перевагу іншій версії. Коли стрінусь зі своїм колишнім чоловіком, то зажадаю від нього пояснень. Колишнім, якщо не зазирати в паспорт. Від тієї думки у мене потемніло на душі, й без того пригніченій.

Можна було б кинути камінь в шибку. Це б нікого не здивувало. Я викинула камінь надвір, у траву, витерла стіл.

Моряк прийшов сам.

— Ти чому не зачинилась? — грізно запитав він, і мені зразу стало веселіше.

— Я виходила.

— Куди?

— На річку. Дивилась, чи ви йдете. А де вуйко?

— Випив у чайній зі мною за упокій, а потім сів у автобус.

— Він задоволений?

— Я з ним посварився.

— Чого?

— Він поліз до кишені і знайшов там камінь.

Я похолола.

— Ну?

— Вирішив, що то я йому підклав. На що я заявив, що то зробив опир.

— Даремно ти таке сказав! Налякав бідного.

— Та де налякав! Він сказав, що я ганьблю небіжчика і що той ніколи не був упирем. І взагалі, опирів не існує. Аж запінився! Думаю, коли наші плащі висіли в сінях, хтось пожартував, бо старий був дуже збуджений.

— Певно, що так.

Моряк подивився на мене якось дивно:

— Кожного разу, коли я вертаюсь сюди, боюсь, що тебе не застану. Чоловікові не пасує бути таким. Зрештою, я не ревную тебе до нього.

Я сперлась на підвіконня. Дощ переходив у довгу сльоту.

— Скажи щось.

Я мовчала.

— Може, ти хочеш вернутись?..

— Тут був камінь на столі, коли я прийшла. Не хотіла тобі казати, але бачу, що ти можеш інакше зрозуміти мою мовчанку. Я викинула камінь на подвір’я.

— Ти що, хати не замкнула?

— Я свою могла б не замкнути. Якщо ти боїшся мене тут не застати, то даремно. Я боюсь лише тобі набриднути. Той камінь…

— Його міг принести твій чоловік.

— Він кинув би його в шибку.

— То, по-твоєму, це опир? Я ж був на похороні. Там — дяк, священик. Всі хрестились, молились.

— Опирі не бояться хреста.

— Хочеш сказати, вони сильніші за Бога?

— Вони сильніші за обряд. Кажуть, що опирі втрачають силу від пшениці, свяченої дванадцять разів. Але хто її зараз має?

— Ти дуже злякалась?

— Та ні. Прости мене, Боже, грішну, але такі речі надають життю гостроти.

Моряк здивовано завмер, а потім сказав:

— Дивна ти жінка.

Нехай, подумала я і опинилася у розрідженому сірому просторі, звідки долинав гул. То наближалася величезна сіра куля, щоб мене поглинути, коли я й так захлиналась від покинутості. Я часто згадую той дитячий жахливий сон, причину якого складає якийсь ембріональний спогад. Повіяло холодом і в без того зимній хаті.

Як я хотіла би змінитись, розтанути, скинути з себе одвічне чекання лиха, яке поклало на все моє життя похмуру тінь! Дарма. Ніхто не міг зарадити. Що оті три тижні в чужій хаті, в чужих обіймах. Так мало в порівнянні з роками. Моряк так любить життя, що ніколи не нудиться. І все ж неспроможний заразити мене цією хворобою, цим здоров’ям.

— Слухай, мала. Я, певно, завтра поїду до старого, втішу його другою каменюкою. Хочеш, поїдемо разом?

— Та ні. Ліпше вам помиритись наодинці.

— Я теж так думаю, але не хочу тебе лишати.

— Не бійся. Ще один камінь на столі не злякає мене, — розсміялась я.

— А може, ти з ними водиш дружбу?

— Хіба я схожа на тих, що можуть втопити у ложці води?

— О, ти сама як море! Хіба з підводними бурями. Я вгадав?

Я погладила Моряка по голові.

— Я себе так мало знаю… Чим більше живу, тим менше знаю.

— Ти пускаєш мене?

— Мушу пустити.


Чоловік:

Я не чув, як вона зайшла. Казала, що стукала. Але радіо голосно говорило, бо я звіряв по ньому час. Годинник спинився ще вночі.

— Привіт! — сказала вона.

Мала якесь чуже і змарніле лице. Медовий місяць, подумав я, і мені захотілось у неї чимось пошпурити.

— Ти, певно, хотіла щось забрати?

— Ні, вирішила з тобою побалакати.

— Я тебе слухаю.

Вона знітилась:

— Ти шукав колись мене.

— Так. Один раз я приходив.

— Що ти хотів мені сказати?

— А що я міг сказати тоді? Хотів зрозуміти, чого ти мене кинула так несподівано.

— А зараз не хочеш знати?

— Як тобі сказати… Я вже звикся зі своїм становищем.

— Живи собі тут, скільки хочеш.

— Я перебираюсь до міста. Може, твоя втеча змусить мене нарешті відірватись від Урожа. Я думав, що він стане ще ненависнішим. А виявилося — навпаки. Він співчуває мені.

Вона хмикнула:

— Люди жаліють чоловіка більше, ніж жінку.

— При чому тут люди? Яке мені до них діло? Я маю на увазі лише ауру, реальну силу Урожа, те, що тебе тут тримає і, певно, ніколи не відпустить. Вона дає тобі силу, а хто відмовиться від сили? Це ще більша спокуса, ніж багатство.

— Я нічого не розумію.

— Ну, що ж, хай це буде для тебе виплодом хворої свідомості. У таких, як я, чужинців, Уріж, навпаки, відбирає їхню силу, щоб передати таким, як ти. Думаєш, село — це просто скупчення жителів? Це — організм. Як я поживу тут ще кілька років, висотаний до решти, то мої сили теж почнуть поповнюватися. Якщо я, звісно, віддам душу урізьким чортам. Опирі — це санітари, вовки!

— Що ти про них знаєш! — розсердилася вона.

— Дещо знаю. Але послухай, що я тобі скажу. У критичний для нас час з’являється невідомий приблуда. За кілька тижнів зваблює заміжню жінку, котра досі не була легковажною. І хто у цій історії — центральна особа? Хто? То я тобі скажу: все робиться задля мене, щоб спровокувати на якийсь безглуздий вчинок, знищити духовно і морально. Ось що я хотів тобі сказати: вбивцю не можна звинуватити в злочині, бо той не має форми. Слава Богу, я не піддався. Не запив, не влаштував скандалу, зрештою, не втік туди, де мене чекали б усілякі нещастя, бо я був би сліпий з розпачу. Далі: твоя роль. Ти втратила незалежність і змушена сидіти коло чоловіка, котрого зовсім не знаєш. Ти не захищена від нього.

— Яка ж його роль?

— Точно не знаю. Але гадаю, що він теж жертва якогось обману. У кожному разі — не привид. Сам він тут би не жив. І ось, будь ласка, йому підсовують жінку, правда, одружену, але що для морського вовка такий бар’єр? Морський вовк ловиться в сильце. Але його сильце дещо інше, ніж наше. Душа його нечиста. Повір, я відчув це одразу. Інакше він не взяв би тебе так легко. Йому допомагали злі сили.

— Мені набридло це чути.

— Зажди, — спинив я її, — вислухай усе до кінця. Ти ж сама прийшла до мене, щоб почути мою версію. Ідіотські міщанські приписи не дозволяють тобі вернутись до мене.

— Хіба наше життя було щасливим?

— З обивательського погляду — ні. Але кожен з нас жив багатим духовним життям. Давай покинемо цей Уріж, хай ця хата завалиться і поросте бур’яном: не ми ж її будували. Не захочеш жити зі мною, не живи, але коли ти будеш у в’язниці, я теж не буду вільний.

Мовчить. Якби я сказав їй усе це, якби вона справді прийшла… Стіно, запам’ятай усе, що чула, коли мене не буде. І, щоб її злякати, кидай в неї горня з кавовою гущею.


Жінка:

Я постукала у двері. Він озвався, а коли побачив мене, то розгубився. Від того дня ми бачились вперше. Він страшенно схуд.

— Сідай, коли прийшла.

— Я хотіла спитати, чи ти не був у нас вчора.

— А що було вчора?

— Дощ.

— Ти знаєш, що я не люблю ходити по дощі. Та й чого мені ходити?

— Ти ж колись приходив. Я спала. Справа у тому, що вчора до обіду я ходила на річку. Сама.

— А Моряк де був?

— Він ходив зі своїм дядьком на похорон одного чоловіка. Коли я повернулася, на столі лежав камінь, а хата була замкнена.

— При чім тут я?

Мені стало незручно.

— Я тільки хотіла спитати. Справді, як ти міг зайти. Безглуздя! Ну, що в тебе нового?

— Все добре. Скоро я виїду звідси.

— Ти можеш тут лишатися.

— Досить з мене, — буркнув він. — Хочеш чаю?

— Ні, не хочу. То я піду.

— Зачекай! А ти… як живеш?

— Добре.

— Він знає, що ти тут?

— Я йому скажу, не переживай.

— Став би я переживати! Коли буду вибиратися, залишу тобі адресу, ні, краще пиши на головпошту, коли щось буде треба. Слухай, чому ти це зробила?

— Ти не любив мене.

— Я ніколи тобі цього не казав. Ніколи!

— То сказав би.

— Не знаю. Я боявся тебе вразити.

— Ти боявся все обірвати. А я обірвала.

— І не каєшся?

— Хоч би й каялась, назад не вернуся.

— Ти-така. Щоправда, якби повернулася, нічого не змінилося б. Увесь дім повний тобою. Всюди натикаєшся на твої лахи, листи, книжки, навіть волосинки. Я лишу по собі лише брудну постіль і порвані шкарпетки. Жінки, коли кидають чоловіків, виносять з хати усе. А ти так поводишся, ніби перебралась на дачу.

— Бо мені не треба багато речей. Якщо щось буде потрібно, то заберу.

— Твоя правда. Я й так звідси поїду. Будеш зовсім вільна.

— Я й так вільна.

— Пусті слова! То зі мною ти була вільна. А тепер не дозволиш собі з’їздити на день до коліжанки.

— Я не відчуваю в цьому потреби. А коли відчую, хіба хтось мені заборонить?

— Твій хтось дасть тобі копняка в одне місце, вибач на слові, якщо тебе це шокує.

— Шокує. Мені пора йти.

— Я сам би це зробив давно, якби знав, що на тебе це вплине.

Я хряснула дверима. Треба стриматися. Я не була там, не було цієї розмови, але я її пережила в душі.

Годинник цокав на всю хату. Я замкнулась, я була в безпеці, але відчувала небезпеку. Не те, щоб боялась каміння на столі: злий жарт, підозрювати в якому я могла всіх, крім себе. Портрет тієї жінки, що стільки пережила, висів на стіні, але вже не над ліжком, а між вікнами. Мені не хотілось згадувати цю історію. Її тінь і тіні жорстоких родичів, тінь немовляти не вступалися з обновленої хати, не звільняли мені місце. Я була чужа жона, що вчинила смертний гріх — перелюбство. Тяжко так жити, коли ти не засліплена коханням, лише повна тихої вдячності. Слава Богу, він не просить у мене нічого більше того, що я спроможна йому дати.

Моряк не приїхав увечері. Я то запалювала, то гасила світло. Це від страху. Моторошно ночувати в хаті, якої ще добре не знаєш. Десь опівночі я злякалась. Гупало серце. Чого боїшся, дурна, втішала я себе, ніхто не знає, що ти сама. Ніхто не бачить, як ти перевертаєшся на широкому ліжку в темряві, вслухаєшся в кожен звук і шепочеш: хай швидше настане ранок. Tiat lux. Ненаситна ніч, коли прокидається соромливе сумління і викручує тебе, як мокру ганчірку. Я зробила не так, не так треба робити. Слід було зникнути, забути про власне існування і знайти прихисток тоді, коли не шукаєш його.

Я запалила світло, глянула на годинник. Четверта. Злі духи покинули Уріж і весь реальний світ. Тепер легше діждатись ранку. До зупинки йти десь сорок хвилин. Перший автобус о шостій. Я зберуся і поїду. І вже не вернуся ні сюди, ні до хати. Тут мене розділили на дві половини. Один не віддає душі, інший — тіла. Тому я така убога зараз, тому така розгублена. Я довго не буду вертатися, скільки витримаю бродячого життя, аж доки все втихне, і опирі найдуть собі іншу жертву. Кожен з них тримається Урожа завдяки мені, а я живу, бо то моя рідна земля, яка годувала і моїх предків. Коли я зникну, вони покинуть Уріж. Найліпше жити десь непомітно, не привертаючи уваги, віддатись цілком самотності, бо на що я пущу свою силу?..

Он на столі лежить книжка, яку читає Моряк. «Фієста». Еге ж, всі ми втрачене покоління. Мені, правда, набридло збирати шипшину, лікарські трави, гриби, варити варення, мити посуд, садити і сіяти, але я не можу цьому віддатися сповна, бо розчиняються двері й холодний протяг виганяє мене з життя. Нема кому погладити мене по голові і сказати: «Бідна…» І гладять, і кажуть, але не так. З книжки виглядав пожовклий листок. Ага, це лист Емілії.

«У Львові паде дощ, такий самий, як у нас…»

Справді, коли у Львові паде такий самий дощ, чи варто туди їхати зараз?

Заскавулів пес. Це вже до мене. Двері відчиняться самі по собі, спочатку одні, потім другі, і на порозі стане істота з очима, повними нелюдського блиску, червоним лицем і розкуйовдженим волоссям. Вона засміється і простягне до мене довжелезні руки з синіми пазурями. Я закричу, кинусь до вікна, пробуватиму його розчинити. Може, мені вдасться втекти…

Боже, дай мені пережити час до сходу сонця. Я вмила мокре від поту лице, уникаючи дивитися в дзеркало: мало що можна побачити там вночі. Потрібно заспокоїтись, тримати себе в руках. Нічого, власне, не сталося. Я не витримала більше напруження. Балачки про опирів, камінь на столі, сни, ніч в порожній хаті… Чого ця жінка так на мене дивиться? Хай щось скаже!..


— Я не любила його, коли він був живий. Була панною на порі. А тут трапився поручик, неабияка партія для бідної попівни… Заінтересувався мною. Любив природу, музику — Шопена, Огінського, мріяв колись зажити дідичем. Родичі мали маленький фільварок поблизу С. Ми вже заручились. І тато позволив, аби я їздила з нареченим на прогулянку. Цьоця Стася зі Львова пошила мені темно-зелену амазонку зі старих портьєр, а вдома ми мали гніду кобилку, навчену ходити під сідлом. По обіді ми виїжджали. Коні переходили ріку і йшли полем до самого лісу, де стежки були вузькі і траплялось болото. Тому ми здебільшого спинялись у лозах, де росли пахучі цвіти. Я плела вінок, і мій наречений звав мене дріадою. Білі цвіти дуже пасували до мого чорного волосся і зеленого убрання. Я розпускала косу, і волосся вкривало мене аж до пояса. Ми стратили розум ще до шлюбу. За три дні мало бути наше весілля. По неділях приїжджали іноді цьоцині сестри Уляна і Марися, ще зовсім молоді дівчата, і наш сусід Влодко, що вчився в семінарії і мав тепер вакації. Хотів зі мною женитися, але не встиг освідчитися, і тепер банував. Я була до нього ласкава, аби не стратити доброго приятеля.

З Влодком би того не сталось… Вечорами, коли мої родичі лягали спати, ми чулися вільніше, жартували, оповідали різні припадки. Того нещасного вечора Уляна напрямки спитала Влодка, чи той пішов би на цвинтар вночі, де коїлися різні страшні речі: з’являлися три пани в чорних сурдутах і три чорні коні.

«З якої б то речі я мав волочитися вночі по цвинтарі?» — засміявся Влодко.

«А якби так сталося?»

«Відігнав би нечисть святим хрестом».

«А чи знає пан Влодко, — зауважила Уляна, — що в таких випадках тяжко знести руку до хреста?»

«Чому панна Уляна думає, що ті фацети мали би вчинити мені зло? То ж не опирі, щоб замордувати чоловіка на смерть».

«Є у нас і опирі, — сказала я. — У лозах».

«Де? — поцікавився мій наречений. — Там, де ми…»

Я почервоніла і скінчила:

«Там, де ми їздимо на конях».

«Ти гадаєш, вони нас бачили?»

Від тої думки мені сипнуло морозом по плечах:

«Не знаю. Кажуть, що там небезпечно хіба вночі».

Марися зробила круглі очі:

«О, я би там не пішла і вдень. То, прецінь, дуже страшно!»

«Я ж не сама була».

Уляна засміялась:

«Якби пан поручик знав об цім раніше, він би нікуди не пішов. Тепер не підете, правда?»

Мій наречений зблід. Його вразили слова тієї пустої кокетки.

«Може, панна Уляна бажає прогулятися туди зі мною?»

«Та ж Еміля буде ревнувати!»

«Так», — відповіла я.

«Тоді доведеться мені самому піти».

Я розгнівалась:

«Пощо заводити такі розмови проти ночі?!»

«Не гніви Бога, — вставив Влодко. — Нема потреб спокушати долю. Ти й так важиш життям на службі. Хай панна Уляна забере свої слова назад».

«Прошу дуже, — знизала плечима Уляна. — Хіба не видно, що я жартую?»

Мені раптом забракло повітря, і я підійшла до вікна, чуючи спиною, що всі чекають від мене рішучого слова. Але я знала, що моя заборона поставить нас обох в незручне становисько. Якби мій отець почув, що я сміло розмовляю з мужчиною і перечу йому, він би за коси виволік мене з покою.

«Вже пізно, — сказала я. — Добраніч».

І вийшла. Вони, певно, були здивовані, але я мусила припинити сю небезпечну розмову.

У моєму покоїку було душно. Я розчинила на хвильку вікно, щоб пустити свіжого повітря. Потім хутко розібралась і загасила свічку. Хтось запукав у двері, але я не обізвалася. Серед ночі я прокинулася від того, що хтось тримає мене в обіймах, притулившись до спини. Се не були обійми люблячої істоти. Якась сила вирвала мене з постелі. Я скочила в кут, перестрашена до смерті. Зрештою, то був сон. Місяць світив мені просто в лице і навіяв його. Я вклякла перед образом Матері Божої. Молилася тремтячим голосом, поки не відійшов мій страх і місяць не закотився за стодолу. Шукаючи сірники, бо стало темно, я наткнулася на щось холодне і тверде. То був камінь, звичайний камінь, що їх багато в нашій ріці. Я не клала його на стіл. Хіба хтось пожартував.

А на ранок мені принесли ту страшну вість, що переломила мене надвоє…


Чоловік:

Якби я отут вмер, мене б не скоро знайшли. А це неприємно — застати в хаті смердючий труп. Хоч би вона зайшла по своє шмаття чи навіть він, бо я здурію в цій пустці. Повна ізоляція і безвихідь. Коли ми жили разом, вона іноді їздила на тиждень і більше. Підсвідомо я чекав її. Спокійний і врівноважений сидів над книжками, ходив на прогулянку. У мене нема ненависті. Те, що вона зробила, виглядає дрібним порівняно з тотальною самотністю, яка висушує мій мозок і нищить тіло. Довго я так не витримаю. Їхати до коханки немає сили. Я написав їй, щоб вона приїхала якогось вихідного дня, і кинув лист вчора. Написав такого листа, що вона відразу зрозуміє, як мені зле. Може, це не самотність, а нудьга? При самотності речі набувають чітких обрисів, перетворюються на символи, все довкола страждає разом з тобою. Але нудьга має невиразне байдуже лице; на неї гидко дивитись. Відвертаєшся — і бачиш знову таке ж невиразне лице. І так у кожному кутку. Навіть зважитись на якийсь вчинок нема сенсу, бо за ним визирне потворне лице нудьги.

Зі мною це траплялось, але я міг розповісти про це дружині, бо вона переживала таке саме чи не щодня, та мусила ховатись, бо я висловлював невдоволення. Вона боялась мене аж настільки, що одразу кинулась в обійми до зайшлого волоцюги, першого, який трапився і покликав її. За це зневажають. Я аж тепер зрозумів її всю… Треба втратити, щоб прозріти. Але клята нудьга гугнявить, що, навіть якби вона повернулася, ваше життя ішло б так само. І навіть на Місяці, і навіть в палаці нічого б не змінилось. Хай буде так, як є. То моя карма — не любити нікого, навіть себе.

Я, коли біль притупила нудьга, не дуже кваплюся перебиратись до міста. Скоро осінь, а восени Уріж схожий на рай. Бракує тільки єдинорогів, які блукали би по горі Ласки і пили воду з джерела. Але й за те спасибі.

Прокидаюсь іноді і думаю, чи я ще живий, а як живий, то де я і що зі мною. Щоб не бути мертвим, встаю, беру сигарети і виходжу надвір. Сідаю на лавці. Тепер я розумію, що вона сумнівалась у тому, в чому сумніваюсь я. Нічний холод пробуджує. Дещо чутно. Кричать сови, власне, не кричать, а співають. У них дуже гарні голоси. Гавкають собаки, перемовляються між собою. Вогник від цигарки помітний і може привабити якогось нічного блукальця, у якого скінчились сірники чи сигарети. Ми б побалакали, сидячи на лавці. Я сам міг би підійти до когось, але не бажаю цього робити. Сиджу в човні, який пливе темною річкою, і починаю усвідомлювати, що інакше не міг би прожити свого життя, не залишивши по собі жодної люблячої істоти.

Куди вийдеш звідси? Нудьга з’їла мене. Ні гори, ні квіти, ні трави, де ми любились, не допомогли мені. Нудьга не торкнулась лише пустелі, казарми, кімнати з позатиканими щілинами, де солдати курили травку (тільки тоді була між нами злагода). Щоночі когось били, щомісяця вбивали. Чорний пекельний час обпікав нутрощі, і місяць захлинався у солоній воді мертвого моря.

Схлипнула хвіртка. Хтось йде до мене. Я мимохіть простягую цигарку, але рука зависає в повітрі. Ага, ви не курите…


Жінка:

Я беру в руки гребінь і проводжу ним по волоссі. Пасмо за пасмом падає мені на коліна, біля корінців темне, а на кінчиках золотавого кольору. Ось уже нічого нема на голові. Зуби легко виймаються з рота. Я їх кладу на коліна, не викидаю, наче вони мені ще знадобляться. Шкіра злазить клаптями. Я здираю її наосліп. Це, певно, жахливе видовище: тіло без шкіри. Жаль такий великий, що я не можу навіть заплакати.

Прокинувшись, пересвідчуся, що все на місці, але довго не можу заспокоїтись.

Моряк каже:

— Ти чимось зажурена.

— Я боялась, що ти не повернешся.

(Неправда, я цього не боялась. Ті два дні, коли тебе не було, я думала зовсім інше. Мої думки знову звільнились, бо їм вистачило простору. Пізно жалкувати за втраченою порожнечею.)

— Ти надто перевтомила нерви. Давай кудись поїдемо?

— Добре.

(Це справді єдиний вихід. Як втікати, то вдвох.)

Ми домовилися поїхати через два дні. Я навіть не питала куди. Мені здавалось, що якогось дня я непомітно вивільню руку в натовпі і зникну назавжди.


…Коли ми пили каву, в сусідній кімнаті щось загримотіло. Ми здивовано перезирнулись. Мені стало якось не по собі, і я згадала камінь.

Моряк пішов подивитися.

— Ходи сюди, щось побачиш.

Портрет Емілії Бандрівської впав, розбилось скло.

— Як страшно, — мовила я.

…Напередодні від’їзду ми востаннє пішли на річку. Трава висохла й поруділа, а вода набрала осінньої синьої барви.

— Ходімо до того місця, де ми вперше зустрілись.

Літав пух з будяків. Вітер заганяв його у воду.

— Ми вернемось, коли все стане жовтим і червоним.

За річкою невеликий гурт пас худобу. Люди дивились на нас.

…На терасі хрупало скло з повбиваних шибок. Якби я йшла боса, то залишила б за собою криваві сліди.

— Дивися, двері відчинені. Ти ще не був всередині?

— Ні.

— Не лякайся, там усе таке знищене.

— Може, не варто?

— Там все одно гарно.

Я перша розчинила двері. Іржаві завіси заскрипіли. Зразу перед дверима лежав мій чоловік, давно мертвий, але в його розплющених очах відбились наші постаті, увесь розкішний урізький світ в його передосінньому надвечір’ї.


Моряк:

Я сказав:

— Може, зайдемо? Двері відчинені, а я ще не був всередині.

— Там усе понищене. Йди сам. Я почекаю.

Перемагаючи в собі якесь неприємне хвилювання, я переступив через поріг.

Господи! На брудному цементі лежав мертвий. Я знав його і ніколи не бажав йому смерті. Не було крові, але порвана одежа свідчила про боротьбу.

Я вийшов, зачинивши за собою двері.

Жінка стояла до мене спиною і дивилась на гори, за якими сідало сонце.

— Як гарно! — сказала вона, повертаючи до мене усміхнене просвітлене лице.

Записки Білого Пташка

Посеред зими, вогкого сірого ранку, ви побачите великий міський будинок, у якому навстіж розчинені вікна на першому поверсі. Що це може означати? Лише те, що господаря немає. Він вийшов через вікно, бо двері замкнені або замуровані. Негоже виходити через двері, коли маєш намір ніколи не повертатись. Зіщулившись, ви майнете до черги на автобус, трохи стривожені й засмучені, але й легкі від цілющого дотику нереальності.

З цього, власне, й слід почати розповідь: з відчинених вікон. На папері кольору божевілля і зради. Я писатиму не тільки про божевілля і зраду, але й про золоте сяйво весняного ранку, яке збудило мене сьогодні й швидко погасло, змінившись на білий день. І багато про що сподіваюсь написати, а тоді пущу ці жовті листки за чорною водою, щоб десь прибились до берега.


СПОКУСИ ДИЯВОЛА

Наприкінці XX століття, осінивши себе механічно хрестом, пробурмотівши молитву, залишаєшся при цьому Божим дитям, бідна жінко. Тобі холодно, ти втомлена. Уважно перевіривши, чи наведений будильник, лягаєш у постіль, заплющуєш очі, щоб не бачити навіть уночі мерзоти запустіння, вбогості і злиднів власної душі. Шепочеш: «Господи, подай знак, що Ти пам’ятаєш мене! Бо, крім Тебе, у мене немає нікого на світі». Так не можна молитись: гріх.

Я хочу допомогти цій жінці, влітаю до її темного сну, але при брамі мене зупиняє сторож, закутаний в усе чорне, зблискує кривою шаблею, і відсвіт вогню, коло якого він гріється, забарвлює лезо червоним. Я знову повертаюсь до її згорнутого в клубочок тіла, з обличчям, втопленим у подушку, і починаю дзьобом стукати в узголів’ї: стук-стук-стук… Щоб вона прокинулась. Жінка не прокидається довго. Сон мордує її, висотує усі сили. Я вже втрачаю надію, коли вона раптом здригається і каже: «Боже, що зі мною?» Зіскакує з ліжка, біжить на кухню, запалює світло. Знадвору чуються приглушені голоси, брязкіт металу об камінь, шурхотіння піску і бридке хлюпання розчину. Хто не має змоги працювати вдень, той працює уночі. Жінка обережно виглядає крізь щілинку між шторами. Ніхто, окрім майстра, не знає, що вона своє відпрацювала ще вдень, промерзла до кісток і має право відпочивати до ранку. Ще завтра, а тоді два вихідні дні, субота й неділя, коли люди не працюють, а ходять по гостинах, перуть чи сплять, як вона, і так доти, доки не стануть немічними, доки не закінчиться Будова.

Жінка сидить на стільці, обхопивши коліна руками. Я не цікавлюся чужими снами, якщо мене туди не пускають. Стою собі на краю тарілки, переступаючи з лапки на лапку, бо зимно.

«Ти змерз? — питає жінка. — Я запалю газ». Але не рухається.

«Ні, краще піду спати. Треба рано вставати. А ти сідай на батарею».

Вона стелить на батарею вовняну хустку, садовить мене на неї. Гасне світло, двері зачиняються. Доки вона вважатиме, що я їй належу, доти її життя буде пеклом.

Доти вона з тремтінням у ногах виходитиме з дому.

Доти носитиме каміння, пісок, цеглу, до крові обдираючи руки, допомагаючи будувати Вавилонську вежу, яка приречена на зруйнування.

Доти вона не знайде сили опиратися блуду, який їй глибоко огидний.

Доти їй видаватиметься неможливим потрапити в сад, який вона колись доглядала.

Доти буде боятись, боятись, боятись, що хтось поранить її у саме серце.

Доти вона гадатиме, що між обома світами існує смерть.

Доти вона боятиметься смерті.

Доти вона бажатиме смерті.


МИНУТИ ДОБРИХ

Хвилина — від слова «хвилювати», а минута — від слова «минути» чи «минати», тобто «те, що минає». Те, що хвилює, те минає. У моєму житті Білого Пташка були добрі і злі минути. Колись я опікувався одним старим, який доживав віку в божевільні. Він вельми тішився, коли йому вдавалось знайти кольорове скельце. Мав цілу коробку тих скелець: зелених, синіх, червоних. Дивився крізь них і, бувало, казав: «Сьогодні світ червоний, або зелений, або синій…» І кожен цей світ йому подобався. І тих світів було багато вдень, а вночі — лиш один, чорний. Старий був все життя несповна розуму, але коли він дивився через ті скельця, то видавався наймудрішим серед людей.

Життя Білого Пташка — нелегке, але він ніколи не покидає тих, кого супроводжує, аж до їхньої смерті. І це життя складається не з годин (від слова «годити, догоджати»), не з часин (від слова «чатувати»), а з минут, коли він минає небо і землю. Поясню, що означає минати небо і землю. Коли людина минає небо, вона занапащає душу, а коли землю — тіло. І це, і те невгодно Тому, хто нас створив. Але я кажу людям: не карайтеся. Це все минути вашого життя, вони минають. Попросіть прощення, і вас побачать, вас пробачать. І продовжуйте жити. Але людині це не допомагає, бо Всевишній мовчить, тільки Диявол меле без упину лукавим язиком, і небо йде повз нещасного, і він жалібно дивиться йому вслід. Це і є минути. Любов покидає тебе, дружба покидає тебе, ти покинутий. Тільки Білий Пташок і Бог не залишають тебе. Це і є минути злих.

Ну, а минути добрих, коли земля йде повз них. Коли перед смертю покидають жаль і біль. Коли після нещасть настають легкі минути і ви кажете собі: сонце заблисло, доля посміхнулась. Як я тішуся тоді, хоч знаю: це ненадовго, бо минути минуть. Я ж не змінюю нічого. Щебечу, буджу від поганих снів, втішаю… Нічим особливим похвалитись не можу, однак іноді мені вдається когось переконати, що між світами немає смерті, згасання, є лише Велика Минута, яку я можу їм відкрити. Часу для мене не існує, а от людині важко зрозуміти, що минути — це і є вічність.

Якось я мав бесіду з одним паном. Він ішов напідпитку, розмахуючи руками, але до мене поставився досить приязно, бо таким людям завжди хочеться з кимось поговорити. Він спитав мене, чи сп’яніння є минута добра, а чи зла.

— Залежить від випадку, — відповів я. — Коли ви зараз спіткнетесь і впадете, це буде добра минута.

— Це ж зло!

— Так, але воно мине. Ви мали поганий день, бо вас образили. Тому й випили, щоб заглушити біль. То це буде зла минута.

— Е, нема такого зла, щоб на добре не вийшло!

Ця думка доводить, що люди таки розуміють діалектику минут. Я похвалив співбесідника за мудрість. Той аж розцвів.

— Знаєш, Пташку, я піду зараз спати і ніколи не буду носити цеглу.

І він так би й зробив, але, на жаль, у його хаті були двері і до нього міг зайти майстер з його жорстокими підлабузниками. Це мучило чоловіка усю ніч. Він прокидався і стогнав:

— Де ти, Пташку?

— Я тут, коло тебе, не бійся!

Ми забарикадували двері, але йому весь час снилося, що треба вилазити через вікно з шостого поверху, а немає мотузяної драбини. Уранці прокинувся з болем голови, покірно відсунув від дверей шафу і, тяжко зітхнувши, поволікся на роботу. Що я міг вдіяти? Ось він, маленька мурашка серед тисячі інших мурашок, зайнятих каторжною працею. А я літаю зверху, над велетенською Вежею, яка, згідно із первісним задумом, має поєднати небо і землю, але з’єднує механічно лише добрі й злі вчинки, перетворюючи їх у якусь антиречовину.


ВСЕЛЕННЯ ДИЯВОЛА

Біснувата у червоній куртці загородила двері автобуса, штовхає кожного, хто ненароком її торкнеться:

— Не чіпайте мене! Геть!

Люди притихли. Я пурхаю між ними, заглядаю у їхні здивовані й сумні очі. Сідаю біснуватій на плече і кажу:

— А ти вийди…

— Ловіть його! — кричить вона. — Тримайте!

Перш ніж я встигаю відлетіти, затискає мене в жмені. Я проникаю через її долоню. Вона, звісно, не відчуває болю, але бачить діру.

— О-о-о! — вихоплюється у неї крик жаху.

Тепер усі бачать діру в її долоні, бачать чудо. А я опиняюсь у підземеллі, де темно і вогко, немає жодного вікна, кубляться гади й стоноги. Вони жеруть червоне тепле м’ясо людських сердець. Тяжка задуха.

— Мамо! — чую голосок. — Де ти?

— Не бійся нічого!

Я вихоплюю маленьке дитяче серденько. Воно легше за пір’їнку. Куди ж мені з ним подітися, щоб на нього не впало ні краплі отруйного слизу?

— Хочеш, полетимо до чарівної країни?

— А я вернуся додому?

— Звісно. Коли захочеш.

Чи знаєш ти, дитино, як важко вибратися з підземелля? Навіть мені, Білому Пташкові?

…Горбок, долинка, стежечка. Усе притрушене торішнім листям. Котрась із стежечок веде до чарівної країни. Треба спочатку тричі пройти між двома зрослими корінням деревами. Не озиратись. Ось круглий камінець. Це — знак. Будемо шукати ще знаків, які вказують шлях до Чарівної країни.

Пам’ятай про це все життя, дитино. А тепер твоя зупинка. Можеш виходити. Чарівна країна вміщується і в горішку, і в маковому зернятку. Автобус жаху зникає, не лишаючи рубців на серці.


ІНШІ ВИМІРИ

Антикіт п’є антимолоко. Ретельно вилизує мисочку, більше нема. Увечері прийде господиня, дасть ще. А тепер можна сісти на підвіконні й дивитись, як розбирають Вежу. Десь серед цих людей в однакових сірих халатах і його господиня. Цеглу складають на купи, вантажать і вивозять у той світ, де з неї будують Вежу.

До Білого Пташка антикотові немає діла. Він мружить жовті очі, його вуса досі пахнуть молоком. Я сиджу на настінному годиннику, стрілки якого рухаються назад.

Це приємно, хоч лише віддзеркалення. Білому Пташкові не пасує заглиблюватись у метафізичні проблеми, хоч їх не бракує ні тут, ні там.

Колись я знав самітника, якому завдавав клопоту один камінь. Він ніяк не міг порушити його цілісність, і коли вогонь розколов камінь, то самітник так страждав, наче порушили його власну цілісність. Адже і в каменя є серце, хоч і кам’яне.

Коли я кимось опікуюся, то маю справу з багатьма істотами в одному тілі, між якими ніколи не буває злагоди. Літаю поміж них, і аж серце мліє від безконечних сварок. А ось у цьому антикотові немає більше котів. Він напівсонний, розслаблений, його душа чиста і світла. Навіть уві сні йому завжди вдається втекти від небезпеки. Я вже, здається, казав, що між світами немає смерті. Частка антисвіту присутня і в цьому світові, так, як у тілі людини присутні інші істоти.

Коли самотня жінка вертається з роботи додому, запалює газ, варить собі каву, а потім, скупана, зігріта, сідає перед телевізором, радіючи, що завтра може спати до полудня, то це і є антисвіт: стрілки рухаються у зворотному напрямку.

Спочатку телевізор вона бачить у двох вимірах, потім пірнає туди рибкою і її душа мандрує світами. Правда, тут існує страшна небезпека: зустріти у тих світах саму себе і загинути. Адже дзеркальна й абсолютна тотожності — це зовсім різні речі. Дзеркала брешуть. Я сам їх не люблю і рідко туди заглядаю, бо зсередини, оком душі, бачиш себе справжнішим. Я ніколи не пускаюся в мандри телевізором, щоб не потрапити до пастки. Зустріти себе самого — означає злитись в одну істоту і залишитись там назавжди без жодного права на переміщення.

Тому я або дрімаю, або йду собі з кимось побалакати. Люди бувають такі зворушливі! Задають питання, на які сам Бог не знайшов би дотепної відповіді. Наприклад, про майбутнє. Вони уявляють його собі таким:

Майбутнє

Теперішнє

Минуле


А воно ось таке:

_____________________


Чи вдасться нам побудувати Вежу?

Але ж ви будуєте Вавилонську вежу.

Чи є життя після смерті?

Вам же просто хочеться перейти в інший світ. Для цього не потрібно вмирати.

У чому сенс життя? Навіщо ми живемо? Ну як може на них відповісти безсмертний Білий Пташок, не схильний до цинізму? Правильно поставити питання можна лише тоді, коли наперед знаєш відповідь.

Ця покинута жінка не знає, що її вже ніколи не покинуть. Повинна б чутися щасливою. А натомість тривожиться, що її покинуть знову, бо сама прагне зазнати цієї солодкої муки.

Тривога породжує багато істот. Це дуже плодюча матрона.


ПОРОДЖЕННЯ ДИЯВОЛА

Ви, що вірите в Бога поодинці, створюючи для себе різні його образи і подоби, чи не здається вам, що ви — сироти, замкнені в тісних комірках, і Батько-Мати ще належать вам, а ви їм уже не належите? Та й не знаєте, хто ваш Батько, бо ніколи його не бачили. Це дуже небезпечно — відгороджуватись один від одного, не впізнаючи у ближньому ні брата, ні сестри. Цеглини у стінах Вежі покладені без любові, а любов замкнена на всі замки, бо що оці комірки, як не антисвіти, де антикоти п’ють антимолоко і купаються в задушливому сяйві ласки, злагоди, ніколи не покидаючи антисвіту?

Ось і ця жінка, усім схожа на інших жінок, у своєму антисвіті спалахує, як наднова зірка, усіма притлумленими пристрастями. Я бачив, як у ночі повного місяця до неї прилітав інкуб, намагаючись зачати з нею, але у них нічого не виходило. Можливо, саме тому я не чинив перешкоди цим відвідинам. Жінка не бажала завагітніти від Диявола, отже, один із шляхів, темний, був для неї закритий. Це тішило мене, хоч я ще не знав, чи вийде вона взагалі.

Зате довкола повно спритників, які пишуть листи Дияволу, щоб дав їм гроші і владу. Вони, буває, пускають ці листи за вітром або кладуть їх під цеглини Будови. Яке марнославство! Боже, Ти, що зруйнуєш колись цю Вежу, матимеш певні докази мерзенності людського роду. Чому Ти не створив замість людей Білих Птахів, які не сіють, не жнуть, а всім задоволені? Ніяк не збагну волі Твоєї і Твого заміру. Зате скільки повсюди породжень Диявола: видимих і невидимих! Це все колись вибухне: речі, злосливі думки, заздрість, ненависть… Із цього всього лайна будується Вежа. Ви все це знаєте. Дуже добре знаєте. Нікому не хочеться готувати собі загибель. Але й випустити з рук цегли ніхто не може. Вона приросла до рук. Це — минута всіх, але нестерпно довга, довша за життя.


ТІ, ХТО НЕ БУДУЄ

Хто не будує, той лежить навзнак і дивиться угору. Білому Пташкові не збагнути, що таке життя і що таке смерть, бо він не живе і не вмирає. Він — існує.

Ті, хто не будує, не мають сорому.

Є ще немовлята, діти, каліки. Але й вони не убезпечені від будови в майбутньому. Здавалося б, їм найлегше вийти. Але вони не дозріли для цього. Виходити треба свідомо. Я охоче бавлюся з дітьми, хоч деякі з них ладні скрутити голову першому-ліпшому пташкові. Іноді прилітаю до них, щоб заспокоїти їхні сни. З дітьми легко, бо вони нічого не просять, а питають за всілякі приємні речі.

Жінка розповіла мені свій сон. Ніби з неба на повітряній кулі спускається старий у довгій до п’ят сорочці. Хтось з дітей питає: «Це Бог?» І всі кидаються до нього з проханнями. Старий тікає, а люди з лементом біжать за ним.

Хіба можна просити щось у когось? Той, хто має, завжди дасть сам. Ця жінка нещасна, бо вона просила і їй не дали. Хотіла поєднатися з іншими, відчути себе в родині, а зосталась сиротою і пішла у антисвіт. Правда, не кожен має антисвіт…

Сьогодні я бачив знову ту божевільну в червоній куртці. Вона йшла посеред вулиці й повторювала: «Петре, зачекай!» Я не бачив того Петра. Певно, він покинув її або й відрікся взагалі. «Петре, почекай! — повторювала вона безтямно. — Петре, почекай!»

Попереду була порожнеча, позаду-теж. Її потрібно було пройти. Ми пройшли її разом, купили цигарки в перекупки, а потім жінка кудись зникла: її оточили неголені чоловіки в чорних шкірянках, з-під яких час від часу висовувались важкі, схожі на щурячі, хвости. І наче крізь землю провалились.

Я влетів до гастроному, коло якого весь час товклися перекупки з цигарками, горілкою, навіть з квітами. Я примостився на найвищій полиці і ще якусь хвилю спостерігав за наростанням людського натовпу, доки не склепив повіки і не задрімав у затишному куточку, що пахнув шоколадом.

Розбудив мене дитячий лемент, викликаний, як виявилось, моєю персоною:

— Хочу цього пташка!

— Він не продається. Це опудало.

— Купи! Купи! Хочу опудало!

Я, не бажаючи бути опудалом, злетів униз, трохи покружляв над мамою та її вередливим синочком і полетів геть. Отак мене ледь не купили. Однією з особливостей цього світу є та, що кожна людська істота оцінює вартість речей у грошах і вибудовує собі з того систему вартостей. Слід дякувати долі, що ти Білий Пташок.

Але є речі, які мене турбують більше. Усі переконані, що Вежу слід будувати і що це доцільно, необхідно. Зрештою, вона так довго будується не перше покоління і стала такою характерною прикметою пейзажу, що обійтися без неї неможливо. Заради такої прекрасної ідеї можна не гребувати засобами й офірувати навіть шлюбні обручки. Міф буде важче зруйнувати, ніж саму Вежу.

Час від часу в її лабіринтах випадково когось замуровують, і ті нещасні спілкуються між собою лише перестуком, наче в’язні в тюрмі.

Гадаєте, хтось колись мене спитав:

— Навіщо ця Вежа?

Ніхто й ніколи. Зрештою, я сам не знаю відповіді. Може, для сховку, може, для житла (там і живуть замуровані). Чи задля братства усіх людей. Гадаю, усі ці припущення помилкові. Бог створював цей світ для того, аби побачити, що це добре. Я б радше порівняв людей з термітами, які бачать сенс життя в будуванні термітника.

А я — в тому, що нічого не створюю і не будую.


МАЛЕНЬКЕ ВЕСНЯНЕ ІНТЕРМЕЦЦО

У тому лісі, де повно весняних квітів, здебільшого білих і жовтих, як у предковічні часи, коли всі квіти були або жовті, або білі, сойка сповіщає про мене, і невдовзі під моєю улюбленою грушею збираються птахи і звірі. Вони дивляться на Білого Пташка як на вищу істоту, але і мене, і їх це не вельми бентежить.

— Що чувати у світі? — питає виголоджений за зиму Вепр.

— У якому? — жартую я.

— У світі людей! — бурчить Вепр.

Тут і кілька лисів, і зайців, білочки, миші й птахи, що вже повернулися.

— Те, що й раніше: будують Вежу.

— Нехай, — відказав Вепр, зітхнувши.

— Нехай! Нехай! Нам яке діло? — закричала Сорока.

— То й нехай. А ви як зимували? Чи всі живі-здорові?

— Та начебто всі. Зима була, нівроку, тепла.

— Захотів вас провідати, — кажу, а в самого серце стукає, бо відвик бачити чисті, довірливі очі.

— Поживеш у нас?

— Трохи поживу. Втомився. А як там гнізда, нори — все гаразд?

— Та помалу справляємось. Ходи подивишся.

…Увесь день я провідую домівки любих моєму серцю істот, моїх друзів, дихаю чистим, дзвінким повітрям, а ввечері Сойка допомагає мені зліпити таке собі гніздечко, щоб я не змерз уночі. Воно вистелене мохом і гостро пахне весною, тепер уже справжньою. Я сплю чутливо: уві сні проганяю снігову хмару, аби мандрівці-пташки не замерзли після довгого перельоту.

Годі казати, що цей ліс особливий. Сюди не приходять люди і ніколи не прийдуть. Мешканцям лісу вони видаються дивакуватими істотами, такими собі великими мурашками, які завжди чимось заклопотані. Коли я розповідаю про людей, мої приятелі весело сміються. Тоді я почуваю себе одним із них, підвладним лише порам року, залежним від стихій. Перелітні птахи розповідають те саме, бо вони летять високо і бачать світ людей з пташиного польоту, згори.

Цей ліс я колись посадив, приносячи в дзьобику насінинки, і оточив його ріками, як Господь Бог — Едем. Ніхто про це не знає, однак мої друзі переповідають леґенду, згідно з якою їхній ліс постав з кількох насінин, які приніс Великий Білий Птах. Перший ліс загинув, бо ніколи не відпочивав, а лише ріс. Тоді Білий Птах посадив ще один ліс, давши йому час для сну — зиму. Сонцеві це не сподобалось, і тепер воно віддаляється від лісу взимку, через що і холодно.

Певна річ, мене не вважають Творцем. Я для цього надто маленький. А моя білість — лише ознака індивідуальності, яку мені вибачають не знати чому.

Коли груша вкривається біло-рожевим цвітом і всі довкола починають співати, я теж співаю, переповнений силою почуттів. Птахи паруються. Знову настає тиша. Мої друзі наче забувають про мене. А я не чую себе справжнім птахом, не маючи пари. Не знаю, чи жінка я, чи чоловік. Стаю легким, і при місячному світлі моє тіло просвічується наскрізь. Час вертатись.


ЧАС ВЕРТАТИСЬ

Утопіє, зіткана з ілюзій, що мені до тебе? Що мені до тебе, сіра антиутопіє, хай навіть верхівка твоя буде зі щирого золота? Я можу повернутись до тебе спиною, можу заплющити очі, і ти зникнеш. Вартісне лише те, що не зникає зовсім. Наприклад, дух, інакше кажучи, свідомість. Довкола Вежі я помічаю тільки чорну і сіру ауру, пекельне клубочіння здіймається вгору чи стелиться долі. Я бачу це очима своєї душі: сірість і чорноту, і це моя покута від Тебе, Боже. А їхнє життя в Антиутопії — де їхня покута, тяжке випробування, якому можна тільки поспівчувати. Позад мене тремтить синій вогник газової плити, який забула погасити господиня, а може, залишила навмисно, щоб повернутись увечері до теплої хати. Вона ще не знає про моє повернення і її чекає приємна несподіванка.

Я лише Білий Пташок, сили мої малі, але можу бодай дещицю зробити супроти темних хмар свідомості. При такому скупченні людей це дуже ризиковано, але я трохи перепочив.

…Скеровую промінь-лезо не в саму гущу, бо так можна й не повернутись, а в сірий туман, щоб розрідити його. Чую глухе шипіння, в якому можна почути слова невдоволення, навіть обурення, а потім благання, аж доки туман не розсіюється. Тепер ця світлина допомагатиме боротись з густішим туманом, шукатиме в ньому слабкі місця. Найважливіше — роз’єднати свідомості. Чисті прозорі душі рідко поєднуються. Вони надто обережні, щоб мучитися в земному шлюбі. Натомість лихе чіпляється за лихе, як реп’ях до реп’яха. Ці чортові гачки — страх. Світлина послаблює їх, тоді я відсікаю гачки. Щілини, крізь які пробивається світло, поволі розширюються. Треба кожен клаптик пітьми обхопити світлом і тиснути на нього, доки він не перетвориться у макове зерня. Рідко вдається визволити бодай три свідомості за один раз, та й дія світла нетривка. У кращому випадку вони перейдуть у прозору сріблясту сутінь.

На свідомість самотньої людини діяти легше, безпечніше. Вона не має багато пазурів, окрім тих, якими чіпляються за затишок, антисвіт. Але надії на повне видужання мало, та й неможливо людині з плоті і крові уподібнитись Білому Пташкові.

Допомагаючи іншим, я допомагаю собі, але дух сумніву для мене те ж, що для людей — дух страху. Слабкий — боїться, сильний — вагається.

…Жінка знайшла мене заціпенілого на підвіконні й заголосила:

— Пташку, мій Білий Пташку, що з тобою? Чому ти такий зимний? Чому твої лапки геть попечені? Боже, що мені робити?! Що зробити, аби тобі допомогти?!

Її сльози капали на мене. Я лежав у неї на долоні, і пір’ячко, витримавши неймовірне напруження, було збурене, але все ж біле. Якби я кинув виклик чорноті, то згорів би.

— Нічого страшного, — сказав я, але за голосінням жінка мене не почула.

— Ти хотів погрітися, бідненький? Хіба можна пташкам наближатися до вогню? Ти ж міг згоріти!

Вона цілує мене, руки шорсткі й не дуже чисті. Я зігріваюсь поволі, відновлюю сили.

Жінка знаходить коробку з-під печива, встеляє її ватою, кладе мене в це гніздечко.

— Ось тепер тобі буде м’яко й тепленько. Заснеш і прокинешся здоровим.

Лягаючи, вона кладе мою постіль коло себе, на журнальний столик. Я чую, як вона тремтить від холоду. Ми замерзли, витративши енергію, і найліпше здобути її уві сні. Ми зараз схожі, людина й Білий Пташок, полишені самі на себе, самотні, спираємось лише на чуття серця.

— Тобі боляче, мій Пташку? — питає напівсонна жінка. — Ти будеш жити, правда? Мусиш потерпіти. Я змазала тобі ніжки олією, щоб загоїлись. Терпи. Будемо разом терпіти.

І викликає цими словами у мене посмішку. Я не відчуваю фізичного болю. І не знаю, що таке терпіти.


БАЧЕННЯ ВЕЖІ З ВІКНА

Як дивно, думає жінка, коли дивишся з вікна на Вежу спросоння, рано-вранці. А ще дивніше бачити сірі стіни, обгорнуті туманом присмерку. Хтось сказав, що сутінки — це тріщина між світами. Здається, Карлос Кастанеда. Але я бачу лише тріщину в стіні. Можливо, вона була й раніше.

Падає рідкий лапатий сніг, не торкаючись землі, зникає. Цей проміжок між землею і снігом — теж тріщина. Так, певно, мусить бути. У грандіозному задумі передбачено навіть тріщину в стінах Вежі. Я не маю права сумніватись у її доцільності. Досконала будова — неможлива, бо це смерть. Здалеку тріщина видається вузькою. Моя рука, напевно, пролізла б у неї. Я не інженер, не майстер і не зобов’язана помічати тріщини. Кожне моє зауваження розцінять як замах, хоч, носячи цеглу, розчин, сіючи пісок, ми розмовляємо не лише про гроші, їжу, квартири, а й про Вежу. Кепкуємо з її форми, зі своєї роботи, мозолів, загублених рукавиць. Але у кожного з нас глибоко в душі панує шана до того, чого ніхто не здатний збагнути, — шана до Абсурду Вежі. Кожна матеріальна річ — багатозначна, таємнича, містить у собі безліч просторових варіантів. Звідси й виникає культ речі. Ми переживаємо Ренесанс, ранню весну його, і хоча Вежа росте догори, насправді вона відвернена від зірок, вростаючи вглиб, і підмурівок її — Ми, антиподи, Білий Пташку, що обпалив собі крильця. Скажеш, що повторюю чужі думки? Звісно, повторюю, бо мої надто недолугі, як не боляче це усвідомлювати. Але ж я не повторюю ті, які мені не подобаються. Уяви собі, Білий Пташку, сьогодні, посеред роботи, ми відчули раптом якусь дивовижну полегкість: зникли холод, біль, втома. І кожен глянув один одному в очі. Посмішки тремтіли на губах, ми ледь не заспівали. Мовчали. У кожної людини бувають такі хвилини, але вони минають.

І ось я, легка й радісна, повернулася сюди і побачила тебе, ледь живого, холодного, обпаленого. Якщо у цьому світі десь виникає добро, то в іншому — зло. Але добра ніколи не буває забагато.


МИНУТИ БАЙДУЖИХ

Ерос помер. Музи померли. Посивілий Нарцис заглядає у ставок, майже вщерть заповнений ряскою. Коли зникне і це маленьке дзеркало — помре й Нарцис. Залишиться — Вежа. Вона повільно поглинає кохання, творчість, самопізнання. Їхні трупи замуровані у Вежі, і крізь стіни просочується запає засушених троянд. Люди не помічають, що жертвують задля Вежі усім, обмежуючи себе до неможливості. «О, — скажуть вони, — ми ж маємо Ілюзію, Велику Прекрасну Ілюзію, і коли Вежа збудується, все зміниться і настане наше Воскресіння. Ми будемо такими, як є, а ти, Білий Пташку, рятуй нас від поганих снів».

Що лишається робити зневіреному Білому Пташкові? Я покидаю людей з їхньою Вежею. Я не здатний носити на гору каміння.


РОЗМОВА З БОГОМ

У крижаному холоді Сьомого неба, де не існує іншого світла, крім Твого, я не почуваю спокою. Мій розтривожений дух блукає, плачучи, кличе Тебе. Земній істоті не збагнути цієї солодкої туги, яку викликає близькість Всевишнього. Для того треба просіятись крізь небеса і постати в Сьомому небі з останнім питанням, останнім бажанням.

Жалюгідний, з мокрим, брудним пір’ям, тремтячий, я літаю у Твоєму світлі, кличу Тебе, сповнений туги і каяття. Так довго, ніби Тебе не існує.

Мене покидають останні сили, і скоро грудкою льоду я впаду туди, звідки повернувся, у гірке життя людей, охоронцем їхніх снів. Якщо я не можу зруйнувати Вежу, то чому Він цього не зробить? Чому не пошле промінь Свого світла, Своєї Благодаті?

— Мій маленький Пташку, був би ти ще трохи і пропав! Лежи-лежи, відпочивай…

Мені важко розплющити очі. Відчуваю дотик важкої, зашкарублої руки, тепло, що йде від неї, засинаю…

Уві сні чую старечий шепіт:

— Можеш лишитись у мене, Пташку, можеш вертатись. Люди самі впораються зі своєю Вежею.

Уві сні я чую й інші голоси:

— Господи, дай пережити мені цю ніч, цю чорну ніч!

— Господи, не дай пропасти!

— Господи, дякую Тобі, що Ти є і що завдяки Тобі я існую! Спокій, блаженство, тепло. Я нарешті втрапив у свій сон.


ТІ, КОГО ПЕРЕСЛІДУЮТЬ

Чим світліші дні, тим глибші лабіринти всередині Вежі і всередині нас. У цьому важко дотямити сенсу. Я ще пам’ятаю високу траву, що росла на пустирі. Зараз там гори глини, ями, калюжі, переплетіння труб, іржаві кістки бетонних перекриттів, і все це тягнеться, простягається, відганяючи від себе ліс. Кожному з нас випала честь бачити, як перед його домом будують Вежу. Нас багато, а вона одна. Незважаючи на нічні постріли, я чую себе в безпеці. Тривога змінилася спокоєм, відколи у мене оселився Білий Пташок. Як і раніше, я роблю все те, чого від мене вимагають, сяк-так підтримую вогник життя у байдужому тілі, цій осоружній шкаралупі мого жування. Але поза тим є щось невловне, подих зміни, подих запізнілої весни. Важко повірити, що цей чорно-білий фільм зміниться на кольоровий. Мені хотілося б прикрасити своє житло яскравою картиною. Я б дивилась на неї і, можливо, увійшла б до саду чи до палацу, перейшла б через річку. Але в мене немає грошей на картину, нема хисту, щоб самій намалювати. Зате на Пташка можна дивитись скільки завгодно. Моя знайома побачила його і спитала, чому він не у клітці. Якась божевільна, ніби не бачила, які ті птахи у клітках нещасні й неприродні! Спитала таку дурницю, замість поцікавитися, чому цей Пташок у мене, звідки він узявся. Я б відповіла їй: не знаю.

Певно, у нього є якісь підстави оселитись тут. З мого вікна, як визнають усі мої знайомі, чудовий вигляд на Вежу. Шкода, що я не житиму тут довго. Наш будинок знесуть, бо він заважає будові. Коли ми питаємо, що тоді буде з нами, на нас якось дивно позирають, мовляв, хіба це суттєво, коли йдеться про Вежу. Це я так собі міркую, певно, нас не залишать напризволяще. Може, поселять у Вежі? Але ж там немає вікон, Пташку. Бачиш, я вірю, що ти не зникнеш з мого життя…

А ще кажуть, що Вежа матиме верхівку з чистого золота і сяятиме на весь світ.


МИНУТИ НЕДУЖИХ

У хворих є велика потреба у сонячному промінні. Невже я теж хворий? Це, звичайно, хвороба духу, а не тіла. Може, це синдром клітки, у яку садовлять птахів? Аналізуючи власну хворобу, проникаючи вглиб свідомості, я відчуваю чорну тінь, яка постійно мене супроводжує. Якщо це Твоє випробування, Боже, то я, мабуть, знайду вихід. Я вже знайшов: крилата думка, яка прониже геометричні форми Всесвіту і сягне того щедрого місця, яке у всіх живих істот зветься раєм. Тому Сонце-Pa так притягує мене до себе, аж до неспроможності поворухнутись. Однак я не відчуваю припливу енергії. Вежа темною тінню приростає до моєї свідомості. Отже, треба її знищити. Сам я не зможу. Чи не це і є крилата думка: Вежу треба знищити?

Бо вона об’єднує і веде до Абсолюту, золотої верхівки, жалюгідної імітації Сонця. Усе, що створене людиною, треба знищити. Право творіння належить Богові.

Ця думка дуже незвична для мене. А що вже казати про жінку, в якої я живу? Жінки не руйнують. Вони опікуються чи творивом Господа, чи творивом Диявола, а то й власним — дітьми.

Ще не так давно я робив свою маленьку справу, тішився з неї, а тепер відчуваю сором від того, чого не можу пізнати. Є різні Білі Пташки, але жоден з них не був досконалим. Коли я благав у Нього допомоги, то не знав, що вільний вибір — це найгірше з усіх випробувань. Крилата думка існувала завжди і, отримавши поштовх, зачала світ і життя у ньому.

Мої спроби вигнати людей під зоряне небо схожі на спроби випустити звірів з неволі на вірну загибель. Тепер я розумію, що творив зло, і зараз спокутую його. Але й добро мушу теж відпокутувати.

Чи можна допомогти людям, які зичать собі лише добра?


ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЛІТА

Весни не було: відразу почалося літо. Розтанув сніг, і миттєво відцвіли дерева. Не тільки я чулася дивно, коли прийшла на роботу. Незважаючи на протяги й холод, ми сп’яніли від радості. Літо! Певно, мій Білий Пташок захоче розправити крильця й політати.

Передаючи цеглину одному чоловікові, я ненароком торкнулась його руки, і він затримав цей дотик, віддавши мені своє тепло. Це виглядало зворушливо й сумно, бо у напівтемряві він не бачив мого передчасно постарілого лиця. Втім, ми не зустрінемось більше. Тут ніколи не зустрічаються вдруге. Ми вже звикли до цього.

Я відійшла, але попереду був ще цілий день роботи. І трапилось так, що той чоловік знову підійшов до мене і сказав: «Хочете, покажу вам щось цікаве?» І повів мене у бічну галерею так швидко, що я не встигла злякатись.

— Закиньте голову назад і дивіться он туди, в цей куток.

Я так і зробила, аж заболіла шия.

— Не так, — сказав він і, взявши мою голову обома долонями, повернув.

Я довго не могла нічого побачити. Потім виникла блискуча цяточка. Вона поволі збільшилась до світляного кружечка. У ньому з’явився отвір.

— Розповідайте, що бачите!

— Бачу отвір, наче вікно.

— А що в ньому?

— Почекайте, дуже погано видно.

— Зосередьтесь, будь ласка.

— Бачу якийсь пейзаж. Це ніби гори з терасами, оранжево-коричневі. Угорі щось червоне, ніби розпечений метал…

— І все?

— Так.

— Тоді досить.

Я опустила голову. Пекли очі.

— Що це було?

— Точка А. Ви ще побачите інші точки: теперішнього і майбутнього.

— Як?

— Побачите.

— Ми з вами більше не зустрінемось.

— Зустрінемось.

— Навіщо ви мені це показали?

— Щоб ви про це думали.

— Чому?

— Можливо, наступного разу ви побачити щось цікавіше.

— А чому ви обрали мене?

— Бо ви — самотні. Є й інші причини.

— Я не зовсім сама. У мене є Білий Пташок.

— Справді? — засміявся чоловік. — Ходімо, бо нашу відсутність можуть помітити.

Отаким був мій перший день літа. Увечері я вийняла із шухляди старі фотокартки, де, крім себе, нікого не впізнавала. У мене виникла спокуса зосередитись на якійсь із них так, як на точці А. Однак я подумала, що це дуже небезпечно.


БЛУКАННЯ У ЛАБІРИНТІ

Моя недуга не відступає. Схоже на те, що вона невиліковна. Я примушую себе жити з нею, піддатись їй. Люди вміють це робити краще. Варто у них повчитися. Що ти сильніший, то більший тиск мусиш витерпіти. Моя господиня не здатна кинути виклик і піти у вогонь, хіба що її притисне і не буде жодного виходу. Тому я вирішив теж чекати безвихідної ситуації, розмірковуючи то над тим, то нам сим, не матеріалізуючи думок, бо то найпідліша річ. Приклад: ота потвора, що затуляє мені сонце. Я не завше її ненавиджу. Іноді вона нагадує мені котел, де кристалізується філософський камінь (не у його звичному розумінні).

Небезпеки пропорційні величині духу. Я зовсім не зневажаю людські нещастя. Жорстка організація будівництва, що позбавляє людей імен, віку, долі, мене трохи смішить, хоч бути людиною незмірно тяжче, ніж Білим Пташком. Мені загрожує напад з боку того, хто, бажаючи зла, творить добро. І знаючи, що у нас нерівні сили, я не стану відчайдушно знищувати себе у двобої. Я засвідчу перед ним власне безсилля і вестиму потаємне життя. Навіть якщо він знатиме мої наміри, все одно нічого не зможе вдіяти. Лежачого не б’ють.

Мабуть, мені слід вирушити у мандрівку, оту цікаву країну снів, де мені простіше. Удень людські обличчя здебільшого заклопотані й через це невиразні.

Я втомився від людей, їхнього безладного існування, кумедної відданості Вежі. Можна ще любити те, що створюєш, але не під наглядом, не з принуки. Сам я не творець, не імітатор творчості. Пташки не сіють, не жнуть, їх годує Бог зерном із своїх духовних засіків, проте цю метафору мені важко осягнути.

Я вільний, допоки бездумний. Здатність літати ще не ознака свободи, це — лише дар. Моя матерія — не пір’я, як у інших пташок, які, до речі, оминають Вежу. Моє тіло — думки.

…Жінка не спить: то запалює, то гасить світло у кімнаті. Щось її мучить, а може, це літо додало їй вогню. Я вилітаю у ніч. Досі не можу уявити, як я проникаю крізь стіни. Це як бажання: хочеш — і робиш.

Ніч темна і тепла. Пашить асфальт, випаровуються вчорашні калюжі.

Я влітаю до сну маленької дівчинки, в’ю там собі гніздечко з квіток, яке чіпляю на павутинці, гойдаюся і співаю. Найліпший сховок у сні невинної дитини. Кошеня підстрибує на траві, пробує мене спіймати, але увагу його відвертає блакитний м’яч, і воно біжить за ним. Боже, там же має бути провалля, темне і страшне, і не минути лиха, бо за кошеням біжить дівчинка, а в дівчинки є мама і тато. Як добре, що я вчасно тут опинився. Створюю високу огорожу, щоб кошеня спіймало м’яч, а дівчинка — кошеня. Щоб огорожа виглядала привабливою, малюю її в гарний жовтий колір. Усе начебто гаразд. Я засинаю в гніздечку, втомившись від важкої роботи.

А вранці, згадавши цю пригоду, думаю: чи не є Вежа ось такою огорожею, яка повинна зупинити людство від падіння до прірви.

Але ж це ілюзія, від якої нема нікому щастя! Чи бачив я хоч одну щасливу людину? І що таке щастя для людей і Білих Пташків? Це те, що викликає у них радість і спокій. Усміхнене лице — лице щастя.

Вежу не можна будувати без радості.


МИНУТИ РАДІСНИХ

Сьогодні я йшла вулицею і думала, як швидко набридає спека, так само холод, хоч останній стократ неприємніший. Зрештою, чи не все одно, доки існує безперервна зміна пір року, доти є бодай трохи спокою на душі. Мине літо, мине осінь, мине зима, мине весна. Ми ближчі до творіння, ніж до Творця. Він завжди закритий від нас хмарною запоною. А влітку дерева одягають інший одяг і ми — інший, так само восени і так — взимку. І серце взимку сповільнюється, руки сковує холод. Так само і в дерев. Усе, що живе, міняється і минає. І що з того? Та нічого. Вічне повторення, яке теж викликає в душі спокій. Либонь, цього не забере у нас навіть Вежа, якщо, звісно, нас у ній не зачинять. Ще якийсь час наші тіла пам’ятатимуть, що за стінами осінь.

Досить мені подивитися на дерево, на хмару, сонце, і я розумію, що вилікувати клаустрофобію неможливо. Моя свідомість розширюється, навіть коли я зосереджуюсь на польоті мухи.

Усе частіше я блукаю вулицями, парками. І таке гарне оце кружляння, наче танець. Недаремно мені часто сниться, що я танцюю, не думаючи про те, чи вмію.

Порозчиняла вікна, і Білий Пташок кудись полетів. Якщо забажає, то повернеться. Добре, що я не зробила його своєю власністю. Яким би він став жалюгідним!

Нині ми з ним схожі, як ніколи: трохи вільні, здатні обходитися одне без одного. Найбільше калічить живу істоту залежність від собі подібних.

Іноді згадую того чоловіка, який показав мені у Вежі точку А. Нам часто доводиться чути про диверсії, вибухи, про загублених у лабіринтах. Це жахає, але я настільки самотня, що кожен крок убік — це крок від самотності, вивищення душі, хай навіть ціною смертельної небезпеки. На одиноку душу завжди знаходиться ловець. Боже, як мені уникнути ловців, як мені уникнути спокуси? Як знайти вірний шлях у цих лабіринтах, що існують повсюди: у душі, в щоденності, у Вежі? Чим старшим стаєш, тим важче пізнати себе і тим легше впійматися у сіть, бо коротшає життєвий шлях і нічого не зроблено.

Уже давно мене ніхто не помічав і не вирізняв серед інших. Якщо знову хтось підійде і запропонує побачити точку А, В чи С, я не зможу відмовити. Сліпий може або йти за поводирем, або сидіти нерухомо, простягнувши руку за милостинею. Але сам не знатиме шляху.


СПОВІДЬ ВІДРЕЧЕННЯ

Я здатний літати над недобудованою Вежею, і не сумніваюсь, що і над збудованою також. Якщо вона постане, то тільки для втіхи марнославних, тобто це не буде Вежа духу. Тут і там височать окремі обеліски, якщо Господь не дав їм з’єднатись, то хто зможе?

Навіщо Він терпить це блюзнірство? Зруйнував же колись Вавилонський зикурат, наділивши людей різними язиками. А нині ті ж самі люди будують знову його подобу, не знаючи призначення: чи це лише намагання відвернути людство від проблем, чи маяк для інопланетян, чи монумент, чи вмістилище для гігантського комп’ютера?

Профанація ідеї починається там, де кінчається її таємниця. Отоді Вежа стане мені байдужа, як і її будівники. Тоді я матиму до них більше милосердя, рятуючи їх у снах. Я й далі виконуватиму свою роботу: рятуватиму від пожежі, повені, відвертатиму занесений ніж, відмиватиму занечищене сумління.

Спостерігаючи ті сни, де фігурувала Вежа, я зауважив, що навіть там свідомість заблокована. Вежа користується величезним пієтетом. Коли вона розсипається на порох, то життя втрачає сенс.

Не буду вдаватись до психоаналізу, бо кожна Вежа уві сні чи поза ним — фалічний символ, який пригнічує як чоловіків, так і жінок. Раб-будівник не може бути маленькою дитиною або старим дідом: та і той однаково безсилі. Втім, я збирався писати про зовсім інші речі: про відвідання Острова. Це місце, куди сходяться лінії наших телепатичних зв’язків, а при потребі — суд і чистилище. Десь раз у рік ми збираємось у вирій, щоб очистити своє біле пір’я і зміцнити дух. Там — добре, але Брама кожного разу викликає трепет. Потрібно зайти у неї, перед тим відповівши на кілька питань.

Цього року я, маючи тягар на душі (зрештою, кожен з нас ніс якийсь тягар, сподіваючись скинути його перед брамою), схилив голову перед бездоганним світлом, яке струменіло з Острова. Ще не знав, як буду відповідати на ці питання, боявся сказати щось недоладне, щоб не осоромитись.

П и т а н н я. Чи втомлений ти, Брате?

В і д п о в і д ь. Так.

П. Чи одержимий ти, Брате?

В. Так.

П. У чому твоя одержимість, Брате?

В. Я одержимий людським.

П. Чи прагнеш ти позбутися одержимості?

В. Як мандрівник прагне вийти з печери, у якій заблукав, так я прагну цього.

П. Чи знаєш, що мандрівник цілком у Божій Волі?

В. Так.

П. Чи цього досить, щоб позбутися одержимості?

В. Ні, бо моя одержимість може бути виявом Волі Божої.

П. Чи сподіваєшся знайти тут вихід?

В. Не смію сподіватись.

П. Чи ти прийшов сюди, щоб відшукати спокій?

В. Не спокій, а Ясність.

П. Чи добре ти служив людям? Чи не лінувався?

В. Кожної ночі я йшов туди, де мене кликали, доки тіло моє не потемніло від темряви і сліз.

П. Що ти бажаєш чути від мене?

В. Ясного слова, у якому є сила.

П. Що ти бажаєш?

В. Сили крил і чистоти пір’я.

П. Слово моє таке: залиш сумніви перед Брамою, хай їх змиє дощ або вивітрить сонце, і слухай, що мовлять наші Брати. Іди через Браму, нехай її світло дасть тобі силу і білизну пір’я.


НА ОСТРОВІ

Острів — це щастя, спокій, рівновага. Я не спроможний його описати, бо тут усе світло. Світло блакитне, рожеве, золотисте, бузкове. Кожен з нас тут самотній, але ця самотність зовсім не схожа на земну самотність. Таке відчуття, що у тебе виростає тисяча крил, але ти не літаєш, бо весь час перебуваєш у польоті: крила твої розгорнуті, й у будь-яку мить найхимерніша візія постає перед твоїми очима.

Острів — це точка, у якій сходиться все те, що є найкраще у світах.

Згодом кожен з нас буде себе запитувати, навіщо так щедро роздається блаженство скромним Білим Пташкам, навіщо їм стільки сили, якою вони так і не можуть скористатися сповна.

Земля — це клітка для нас. Острів — безмежність. Ми проводимо час у бесідах, роздумах. На початку я згадував про Вежу, але вже відсторонено. Вона якось змаліла для мене.

Брати розповідали про інші Вежі, які будувались, руйнувались, зникали. З ними неодмінно щось траплялось, що підтверджує думку про нетривкість усього, створеного людськими руками.

Тут я почув одну притчу про те, як чоловік багато років підряд поливав усохле дерево на горі. Він щодень носив з долини воду. Так і помер, не дочекавшись, коли дерево оживе. Його син, так само одержимий, продовжив цю справу, і тільки онук побачив, як всохле дерево вкрилось цвітом. Ця історія чимось близька до міфу про Сізіфа, великого хитруна і безумця. Абсурдністю, бо посадити дерево легше, ніж оживити мертве. Тільки люди здатні захопитися абсурдною ідеєю, доки час не залишить їх далеко позаду.

Сенс існування Білого Пташка у тій тисячі крил, якою він володіє і які дарують йому внутрішню самодостатність і нерухомість. Жодному пташкові не спаде на думку щось створювати; з нього вистачить лише пізнавати, ледь підправляти пізнане, вносячи у нього трохи світла, легко іронізуючи при цьому.

Бога неможливо висміяти, бо Він сміється голосніше за всіх. Світло — це і є посмішка Бога, а темрява — її протилежність, хоч я не чув, щоб Бог коли-небудь плакав. Така вже недосконала людська мова, що створює антоніми. Якби світ складався з протилежностей, він би швидко загинув у двобої із самим собою. Темрява боролася б зі світлом, життя — зі смертю, зло — з добром (даруйте за банальність підбору). Стан безперервної війни зробив би безплідним будь-яке існування, і ніхто не мав би від того втіхи, навіть сам Творець. Темрява виникає тоді, коли зі світла виростає якийсь предмет, вивищується над рівною поверхнею. Тінь — це атрибут життя, добра, світла, любові. Як же можна воювати з тінню? Чи можна боротись з ілюзією? Я був достатньо передбачливий, щоб не зненавидіти Вежу, але недостатньо зрілий, щоб сприймати її як тінь. Можливо, Вежа — це тінь усіх людей.

Між братами на Острові не існує ніякої духовної ієрархії. Ми, як щойно вилуплені пташенята, рівні між собою, гріємось вкупі і разом приймаємо поживу, яку постачає нам Всесвіт. Наша безтурботність, наш сміх, наша злагода — не інфантильність. Це та справжність, яка існує лише на Острові, де немає жодної тіні.

Острів досконалий, як яйце, гладенький і блискучий.


ПОВЕРНЕННЯ

«Сутінки — це тріщина між світами». Я завжди пригадую собі ці слова, коли небо меркне, забарвлюючись у рожеві, фіолетові та зелені кольори, а залишки лісу темніють. Трава ще свіжа, і листя молоде, іноді долинає запах бузку і акації. У час сутінків, час тіней виникає думка про смерть, бо вона поруч. Смерть — це тінь між одним життям та іншим.

При яскравому сонячному світлі почуваєш невдоволення, бо воно виявляє тріщини, плями, пилюку. Ні про що інше не думаєш, як про безлад у довколишньому світі й неможливість його впорядкувати.

Але присмерк (яке неприємне і страшне слово!) вкупі з утомою налаштовує на філософський лад.

Мого Білого Пташка все ще немає. Власне, ця бетонна скринька, у якій я проживаю, не місце для такої чудової, бездоганної істоти. Йому більше пасує дерев’яний будиночок, де завжди сутінь від старого саду, де напівстерта чиста підлога заслана смугастими хідниками, голосно цокає годинник, а на підвіконні — вазонки. Я мала колись такий дім. Він залишився по той бік тріщини.

З часом біль вгамувався, і мене тішить думка, що дім не знищено, не зруйновано, і він житиме в моїй пам’яті довічно, і деколи я маю щастя бувати у ньому уві сні.

З віком до людини приходить відчуття єдності минулого й теперішнього. Не треба кудись їхати, блукати по щасливих місцях дитинства. Усе це живе у мені, досить лише згадати. Пам’ять залишається з тобою до кінця.

Хоч Пташка і немає тут, я не відчуваю порожнечі. Мені стало ясно, що я належу сама собі й ніхто не має на мене права, — і це добре.

Варто лише зануритись у минуле — і стаєш недосяжною для людей. Мене вбиває відкритість, що геть деформувала мою свідомість, загнала в кут. Якби я могла частіше залишатись у домі, затіненому садом, то б врятувалась. Сама констатація цього факту приносить полегкість.

Я можу повернутись у минуле, утопію, увійти до якогось братства, що візьме мене під свій захист, або повільно гинути в лабіринтах Вежі. Я маю на увазі не тільки лабіринт будови, а той, у якому ми всі блукаємо день у день, рік у рік. Було б легше, якби я могла поговорити про це з кимось. Це не заборонено, але ніхто не бажає розмовляти про такі речі, лише про втому, бруд, нестачу їжі, якість розчину для блоків, наче ми будуємо свинарник. Хтось мусить порушити мовчанку. Для цього треба двоє людей.

Сьогодні я купила на вулиці газету. Вона була невеличка, погано віддрукована і називалась дивно, латиною «Ab ovo», тобто «від яйця». Власне, мене змусили купити. Я несла в кулаці здачу за хлібину, і, наче від дитини, у мене її відібрали, тицьнувши газету.

Вдома я розгорнула газету. Там були всілякі новини, сенсації, які миттю забуваєш, кілька статей про психокінезію, привидів та вампірів і оголошення. Я люблю читати оголошення. Мою увагу привернуло одне, навіть вразило:

«Міняю будинок із старим садом на квартиру навпроти Вежі, на першому поверсі».

Це було щось цілковито абсурдне, бо ніхто із здоровим глуздом не став би міняти власний дім на казенне житло. Я вхопила ножиці й вирізала оголошення. Зателефонувати можна було й від сусідів, але я воліла не давати їм ніякої інформації.

На вулиці мене охопило вагання. Однак треба було набрати цей номер, щоб я могла заснути, не маючи жодних ілюзій. Після довгих пошуків я знайшла справний телефонний автомат, набрала номер. Обізвався чоловічий голос:

— Слухаю.

— Я прочитала оголошення.

Чоловік засміявся:

— Я знав, що ви подзвоните відразу. Йдеться не про будинок, а про точку В. У нас немає іншої можливості зв’язатися з вами. Завтра на роботі до вас підійде чоловік в оранжевій спецівці…


ТОЧКА В

Я заспокоювала себе тим, що мене втягнули у якусь гру, бо все це виглядало по-дитячому, наче у шпигунському романі. Те, що я побачила в точці А, могло виявитись легеньким гіпнозом.

І нікому не можна розповісти. Увесь вечір я просиділа, обмірковуючи цю пригоду. Звичайно, я піду завтра у Вежу, щоб працювати, і не зможу відмовити собі в оранжевій спецівці. Це не забере багато часу, однак я мушу спитати, за що така честь моїй непримітній особі. Хай навіть не отримаю відповіді, але побачу якусь реакцію на моє питання.

Спала я кепсько. Серед ночі прокинулася від страшної порожнечі в грудях, наче звідти вийняли серце. Виникло болісне почуття туги за ранком, а надворі йшов дощ і не квапилось світати.

Господи, помилуй мене… Я дуже рідко молюся, а зараз повторювала цю безперервну молитву. Коли нічого не трапляється, з життям звикаєшся, як із власною кімнатою, де речі лежать в усталеному порядку і між ними існує певна гармонія. А тут мені здавалось, що я втратила будь-яку просторову орієнтацію і не знаю, де в мене вікна, а де двері.

Цілком вичерпана, я заснула. Потім задзвенів будильник. Дощ продовжував падати. Коли дощ починається під вечір, то це надовго. Я не брала з собою парасолі, лише накинула на голову каптур, що весь час падав на очі. Було дуже прикро переходити через купи мокрої глини, щебеню, дроти з бракованих бетонних плит.

На контрольному пункті я вийняла свою картку, і машина вибила на ній ділянку № 256. То було досить далеко. Я налічила шість зупинок, доки не оголосили мою ділянку. Іноді мені доводилося працювати майже надворі, а сьогодні я мала провести кілька годин у лабіринті, де було важко дихати. Правда, з роботою пощастило: відмивати плитку на стінах.

Нас було п’ятеро, і кожна взялася до праці ретельно, хоч поблизу не крутився жоден наглядач. Потім погасло світло. Ми терпляче чекали. Взагалі, це не викликає паніки, бо на будові таке трапляється часто. У кінці коридору з’явилась постать в оранжевій спецівці. Я навмисне байдуже сказала:

— Піду спитаю, де можна взяти води.

Мої сусідки сприйняли це так само байдуже, але я знала, що вони не спускатимуть з мене очей. Неквапно пішла довгим коридором. Раптом чоловік зник. Наша зустріч не могла відбутись при сторонніх, та коли я теж звернула за ріг, то не побачила там нікого. Такий самий коридор, скупо освітлений жовтими лампами. Не знаю, скільки я там простояла, але щось мене не пускало. Нараз я відчула, яку мій мозок проникає хтось чужий: брутально і відчайдушно намацує собі шлях. Зі мною не було ніколи нічого подібного, навіть уві сні чи при великій утомі.

Оте щось почало метушитись, наче потрапило в пастку, застукане мною. Воно не чекало опору. Я була приголомшена вторгненням до моєї свідомості. Що їм потрібно від мене, адже я нічим не відрізняюсь від інших? Можливо, мене з кимось сплутали. 1 я одним порухом звільнилась від чужої присутності. Ступила крок убік, не для того, щоб втекти, а щоб відзначити свободу, і тут перед очима виникло видиво: куточок райського саду, де на галявині, оточеній кущами з великими білими квітами, паслися єдинороги. Не такі сліпучо-білі, як я собі уявляла, їхня шерсть була ледь жовтувата. Я їх бачила ніби згори. Це нагадувало не картину, а радше фільм: вітер колихав траву, єдиноріг підняв голову, насторожено прислухаючись. Потім усе зникло.

…Я стояла у довгому, порожньому коридорі, відчувши великий тягар на душі. Потім вийняла з кишені шматочок крейди і написала на стіні:

Точка В.


УСЕ ЩЕ НА ОСТРОВІ

Я весь час перебуваю у блаженному спокої, серед тепла і світла. Тут я не особистість: немає з ким боротись, нема себе кому протиставляти. Який жахливий світ людей, які вони нещасні! Кожна людська душа тоне і виринає серед безлічі потоків свідомостей, чистих і брудних. Вона не може, як риба, без цього моря. Потрапивши на берег, вона вмирає.

Звісно, Білий Пташок мусить чутися зле в подібній ситуації, як чує себе пір’їнка у вирі. Якби між людьми була духовна єдність, вони б не борсалися і не комплексували. Уся історія людського духу — це ряд безкінечних і марних спроб створити братства. Побудова Вежі — це одна з таких спроб. Ніхто, навіть самі будівничі, не вірить, що це вийде на добре. Чи бачив я хоч одне радісне обличчя серед тих, хто поспішає вранці на будову? Самі лише скам’янілі маски. Хто знає, які нові випробування чекатимуть на мене, коли я повернуся?

Наше блаженство не є абсолютним. Кожен Білий Пташок мусить зцілити свої рани. Серед нас є і ті, кому доводиться виконувати тяжку роботу: полегшувати перехід від життя до смерті. Труднощі полягають у тому, що про смерть ми знаємо ще менше, ніж люди, однак мусимо вселити вмираючому думку про змирення і любов, щоб душа не принесла зла у вільний світ. Є серед нас і такі, що посилають радість у найчорнішу годину. Я ще не доріс до цього, хоч іноді мені вдавалося зробити щось схоже, коли при пробудженні після гарного сну людина ніби воскресала і міняла своє життя.

Існує міф, згідно з яким кожен з нас був колись людиною, багато страждав і очистив свою душу любов’ю, після чого став Білим Пташком. Що ж, у цьому є доля правди, бо ми живемо у світі людей не з примусу, а з любові до них і співчуття, от тільки чому в нас немає пам’яті про наше народження?.. Я зовсім не почуваю себе вічним і древнім, тим, хто вже все пізнав. Чи не для того ми опиняємось на Острові, щоб піднятись на сходинку вище? У нас немає ідолопоклонства, лише бажання краще слугувати людям, які нас потребують: самотнім, нещасливим, хворим, зляканим. Імена наші: Радість, Спокій, Полегшення… Так нас називають люди, не знаючи, як ми виглядаємо…


МИНУТИ ДОЩУ…

Той сад з єдинорогами досі стоїть перед очима. У ньому теж падає дощ, як і в цілому світі. Маю нині вихідний день і можу довго лежати в ліжку, обмірковуючи ту дивну ситуацію, в якій я опинилась.

Минув тиждень, відколи я знайшла точку В. Якщо припустити, що світ існує завдяки сполученню трьох точок, то я маю побачити ще одну точку — С. Тоді всередині Вежі утвориться трикутник — ABC. Більш нічого не можу придумати, тільки з’єднати ці точки. Та й ніхто не придумає чогось іншого. А може, ще існує точка D і тоді варіантів з’єднання буде трохи більше?

Безперечно, мене втягують у якусь небезпечну справу, хоч вона виглядає якось по-дитячому. Зрештою, я можу теж прикинутися дурною і полегшити покарання. Але ж, Господи, я вже й так покарана безпам’ятством, сірим, сумним життям. Якби хтось потребував мене, жива істота із плоті й крові, я б не почувала такого страху, навіть обурення, що стала знаряддям у чиїхось руках і сліпо виконую божевільні накази. Кому вигідно звалювати мені на плечі тягар? Може, тому, що я не маю сім’ї? Та чи ж мало на світі самотніх людей, тихих і непримітних…

Я сформулювала кілька питань, на які мушу знайти відповідь:

1. Хто ці люди?

2. Що вони задумали?

3. Яка роль відведена мені?

Якщо я знатиму відповідь, то зможу сказати «так» або «ні» й діяти з власної волі…

Та мене здолала лінь, і я не пішла шукати телефону-автомата. Дощ. Філософія дощу, ледача і розслаблююча. Я б не вийшла на вулицю, хоч би тут чигала смерть. Дрімала б собі під монотонний гул вічного вогню газової плити.

Сонце може виглянути завтра, адже літо. А я тим часом поміркую над точками А і В. Отже, мертві скелі, розтоплена палаюча лава, творення матерії, вогонь. З іншого боку — ефемерний рай з єдинорогами, які, за переказами, неймовірно хоробрі, здатні перестрибнути найширше провалля. Світ безмежних можливостей. Небо. Однак якби все було просто і зводилось лише до тріади… Хто може знати, що я бачила? Мене ж не питали. А вторгнення у мою свідомість важко назвати насильством. Самотній втрачає обережність. Він підставляє лице кожному променю уваги, доки його не запече і він не втече знову до свого темного закапелка.


ПОВЕРНЕННЯ БІЛОГО ПТАШКА

Це було так несподівано: світлий туман розвіявся, і я побачив довкола себе пустелю й сонце, що нестерпно палило. Я сидів на піску посеред горбкуватої безмежності й бачив себе наче згори: маленька тендітна істота з тонким пір’ям, яка от-от перетвориться в купку попелу.

Можливо, я все ще перебував на Острові, а можливо, невблаганна рука шпурнула мене сюди, щоб зайвий раз довести велич матерії. Проте я досить швидко отямився: оточив себе кригою, а там, де вона розтопилась, утворилось кільце води, трохи каламутної, змішаної з піском. Треба вибратися звідси так само легко й невимушено. Перехід з Острова до світу людей іноді закінчувався для нас трагічно.

Я був на Острові, тепер — у пустелі. Ні там, ні тут не можна залишатись. Я втратив пам’ять. Тимчасово, доки не виберуся звідси до заходу сонця. Темрява спалить мене. Небагато інформації. Суть справи лише в тому, куди мені летіти, де знайти місце. Якщо я знатиму це, то врятуюсь.

Я силкувався згадати щось із розмов на Острові, але марно: я лише літав. Отже, буду літати, бо рух — це життя. Птах, який не літає, — не птах. Отже, мені не відібрано остаточно пам’яті. Трохи залишилось інстинкту. Його не так легко стерти.

Я полетів на захід. Так легше спостерігати за сонцем. Хай воно мене наздоганяє, а не я його. На спеку й пустелю я не зважав. Вони були єдиною реальністю, яку я знав, так само, як її видозміни: воду й темряву. Я летів, і піді мною була все та ж пустеля, і це тривало безконечно, доки я не зрозумів, що не рухаюсь зовсім, але час минає і сонце хилиться до заходу. Гарячково шпортався у свідомості, шукаючи хоч який-небудь орієнтир, але марно. Мене охопив розпач. Я махав крилами і втрачав силу. Боже, що мені робити?

Я спустився вниз, щоб перепочити, бачив, яка велика моя тінь, це нагадування про ніч. Боже, Ти відділив світло від темряви: ось вони є тут. Ти створив воду, а я покликав її собі на поміч. Що ж було далі?..

Ти насадив сади, і вони здичавіли без Твоєї опіки, бо то тяжка праця — доглядати стільки садів. Треба зрізати всохле гілля, мертві дерева, нащеплювати яблуні, обкопувати їх, збирати плоди, білити рано навесні стовбури, щоб не злазилася гусінь. А скільки мороки з бур’яном, який заглушує молоді саджанці. Треба корчувати дикі пагони бузини й ожини, нищити кропиву довкола кущів смородини і малини… Я й не помітив, як влетів до саду, паркан довкола якого похилився і зігнив.

Углибині стояв будиночок, і у ньому спалахнуло світло, бо саме зайшло сонце.


ПАВУТИННЯ ТРІЩИН

Живу в будинку, де замість скрапування дощу по даху чути кроки, грюкання дверей, сварки, і так дев’ять разів аж до неба. Чим не дев’ять кругів пекла? Сама б я мала бути десь в четвертому, коли вірити Данте, і стала б кущем, якому постійно терзають гілля. Це, певно, боляче. Але я ще жива, хоч то не моє життя, не те, яке я мала колись. Тодішнє було пов’язане з тим будинком у саду.

Теперішнє моє життя повне порожніх днів без змісту, і його треба пережити чекаючи. Чому немає бога Чекання, який сидів би край дороги під запилюженим, обшарпаним деревом і чекав дрібної жертви? Інші б квапились повз нього, а він прийняв би на себе усі чекання на світі.

А що я сьогодні чекаю? Чекаю, щоб розсіявся туман у моїй свідомості, чекаю, щоб хтось подзвонив у двері й звістив початок катастрофи.

Пора збиратись. Ще далеко до сутінків, бо літо, але у Вежі завжди холодно, мерзнуть руки. Взимку значно гірше. Іноді ми палимо невеличке багаття з уламків ящиків, кинувши туди шматок смоли. Наглядачі теж приходять погрітися. Їм байдуже, що на стінах лишаються сліди кіптяви: завтра прийдуть інші й зішкребуть її, зовсім не нарікаючи, адже кожен мусить працювати, знаючи, що пришвидшити чи сповільнити будування Вежі неможливо.

Ми всі відбуваємо покуту сізіфовою працею, щоб усвідомити, що таке абсурд і кінець кінцем перемогти його. Спочатку треба очиститись терпінням і відчаєм, щоб прийшло покоління, яке знатиме лише світлу безтурботну радість. І Вежа розтане в повітрі, не залишивши навіть тіні кіптяви у безмежному просторі.

Я б воліла нести свій камінь без свідків, бо мене оточують недовірливі люди, виплекані страхом. Вони майже не розмовляють, зате багато думають, майже не скаржаться, але й не посміхаються. Приходять і відходять — чужі одне одному. Це велика мука — терпіти таке товариство. Для того й існують наглядачі, щоб попередити самогубство. Горе тому, кого впіймають! Ліпше вдома відкрутити газовий кран…

Іноді в найтемніших закутках я зустрічаю написи: «Треба зруйнувати Вежу!», «Вежа — шлях до неба!», «Я не хочу будувати на піску» і таке інше. Але ніхто не ставить свого імені, почасти з обережності, але здебільшого тому, що у Вежі жодне людське ім’я нічого не варте.

…Сьогодні нам доводилося вигрібати сміття з кімнати: папірці, у які були загорнені сніданки, недопалки, консервні бляшанки. Дуже легка робота. Я виносила відро зі сміттям, коли мене покликав наглядач: «Підійдіть сюди!» Я підійшла. «Покажіть, що у вас там!» Я висипала сміття йому під ноги. Він подлубався у ньому кийком і сказав: «Можете забирати». Коли я нагнулась, то почула шепіт: «Точка С». Я так само прошепотіла: «Коли?» — «У минулому». І швидко відійшов.

Хоч нас і так ніхто не бачив.

Серце у мене шалено калатало. Ось воно! Наглядачі всі були на одне лице, і цього я не могла би впізнати, хоч невідомо, чи ми з ним зустрінемось.

Цей день мене стомив страшенно. Я пробувала згадувати, але на все падала тінь Вежі. Здавалось, усе довкола палало від моїх зусиль: сад, дім, у якому я жила колись… Я ледь не плакала. Адже мені були потрібні мої спогади. Я пам’ятаю, як ставила на стіл їжу, мила посуд, якого було забагато для мене одної. Зразу ж починала боліти голова, наче від удару. Я прихилилась до стіни і заплакала, адже мене силували згадати, використовували як річ, нічого не пояснюючи.

«Ви плачете? — торкнувся хтось мого плеча. — Може, вам чимось допомогти?»

Я озирнулась. Нікого. Нарешті я збагнула, що ці слова з мого минулого, і втерла сльози. На стіні було мереживо з тонких тріщин, наче павутиння. Вони не були глибокі й нічим не загрожували Вежі. Навіть якби загрожували, я б все одно нікому про це не сказала.


ПОВЕРНЕННЯ БІЛОГО ПТАШКА

Отже, я влетів у відчинене вікно. Повітря пахло бузком, аж перехоплювало і стискало серце. Невідомо, чи я опинився у чиємусь сні, чи це були справді реальні сутінки. Я ж повернувся з Острова, де все це не має значення, та й сутінки — такий час, коли межі реального й нереального перестають існувати. Якби я одразу потрапив у справжній людський світ, то, певно, зазнав би шоку. Такий перехід дуже важкий і болісний.

Я знав, що поверненням з метафізичної пустелі завдячую цьому старому й занедбаному садові та будинку, у якому щойно хтось увімкнув світло. Я влетів у вікно, наче тікав від когось. Жінка, яка сиділа коло печі з книжкою в руках, здригнулась і підняла голову. Вона не могла мене бачити, але відчула присутність іншої істоти.

Я примостився на шафі, зверху якої лежала купа книжок. Від печі йшло лагідне тепло. Хоч я й нагрівся у пустелі на сто років уперед, воно мені не зашкодило. Тут мені нічого не загрожувало, однак я не міг заснути, не роздивившись усе як слід. Молода жінка читала книгу. На плиті грівся чайник. На столі під серветкою лежав нарізаний хліб. За вікном мовчала темрява. Жінка зачинила вікно, затягнула короткі білі занавіски. З того, як вона нетерпляче і щораз частіше позирала на годинник, я зрозумів, що той, кого вона чекає, затримується. Я поринув у сон під тоненький посвист чайника, і був він такий блаженний, солодкий, що міг тривати вічність.

Прокинувся вранці. Жінки не було, лише кілька брудних тарілок лежало в мисці для посуду. Я пошкодував, що не побачив чоловіка цієї жінки. Мені не хотілось нікуди летіти, тож я залишився тут, утішаючись спокоєм і сном. Байдуже, куди я потрапив і в який час. Після Острова спершу погано орієнтуєшся. Це зайвий доказ, що існує безліч різних світів і в сумі вони дають вічність.


ДІАЛОГ ВНОЧІ

— …мені досить. Хай лишається все так, як є. Я не змінилась, і це найголовніше.

— То лише здається, що тебе залишать у спокої. Вони знають, що ти моя дружина.

— Чому ти не подумав про мене?

— Спершу це виглядало цілком невинно: старі друзі, кодекс честі. Ти сама знаєш, що треба доглядати свій сад. Він затуляє те страхіття, яке ми приречені будувати. Я не хочу, щоб наші діти були рабами.

— А може, її збудують до того часу?

— Її ніколи не збудують. Існує один лише вихід: змінити самих себе. Але як це зробити, ніхто не знає. Цього чекають усі, навіть найвищі чиновники. Немає людини, яка б про це не думала. Послух, дисципліна, які ми так ненавидимо, — це і є Вежа. Коли з’явиться інша свідомість, вона зразу ж охопить усіх звиклих до послуху.

— Тепер мусимо працювати чотири дні на тиждень.

— Думаєш, вони не відчують рано чи пізно твоєї ненависті? Зрештою, може, мені вдасться отримати дозвіл і на виїзд. Або втечемо. У мене є друзі, які б нас переховали. Але це не вихід.

— Так.

— Свобода — як вода у пустелі. Вона викликає заздрість у тих, хто нею володіє. Ми не такі, як усі: маємо свій сад, хоч і занедбаний, але чудовий. Зараз його осяває місяць. Коли я йшов до тебе, всюди пахло бузком, а перед вікном літали нетлі й хрущі.

Подібну мить можна розтягнути на ціле життя. Мені байдуже, що зі мною трапиться. У пам’яті завжди знайдуться місця, куди можна повернутись. Ти ніколи не зникнеш, ні дім, ні сад, ні ця ніч. Усе це житиме після мене. Розумієш, настає час, коли спогади стають реальністю…


ТРЕТІЙ ДЕНЬ У БУДИНКУ З САДОМ

Прокинувся від міцного запаху бузку і протягу. Вікна й двері були розчинені навстіж, постіль розкидана, на подушці відбився брудний слід. Усюди валялись зіжмакані папери, книжки. Жінки та її чоловіка не було.

З того, що я не чув, коли тут таке робилося, можна було здогадатись: це лише сон. Дуже неприємний сон.

Невдовзі почав накрапати дощ, і запах бузку став іще міцнішим. Мені бракло свіжого повітря. Незважаючи на простір, у кімнаті стояла задуха, як це буває, коли люди залишають щось погане, що у них в душі, тобто диявола, і йдуть чистими, коли вони не взяли з собою жодної речі: навіть плащі висять у передпокої.

Я так був приспаний тим, що повернувся живий і неушкоджений з пустелі, що не спробував за ці три дні бодай трохи зорієнтуватись, де я опинився. Куди ж мені подітися тепер, коли ідилічний будинок з ідилічним садом виявився ілюзією? Мені ж було тут так добре.

Куди пішли господарі, яка катастрофа зруйнувала їхнє житло?

Я вилетів через вікно. У садку нічого не змінилось. Трава була сивою від роси, пісок на стежці ще не наситився вологою. На вікні колисалась фіранка, прощаючись зі мною.

Треба злетіти високо, щоб побачити, де я. Зразу в очі кинулась потворна сіра будова у формі куба. І тоді я все зрозумів. І дізнався, куди мені слід повертатись.

Серед однакових будинків знайшов саме той. Кватирка на першому поверсі була відчинена. На підвіконні стояла мисочка з водою, а в тарілочці жменька вівса. Я полетів до спальні. Жінка лежала на боці й спала. Я впізнав її, маленьку господиню маленького будиночка з садом. Але що було дивно: на підлозі коло вікна лежав оберемок бузку, вкритого росою.


МИНУТИ ПРОБУДЖЕННЯ

Ще снився сон. Я стояла із зв’язаними за спиною руками, і мене били по лиці, спочатку долонями, потім кетягами мокрого бузку. Я добре відчувала гіркий смак квітів і солоний присмак крові. Навіть не пробувала ухилитись. Уві сні я знала, що вчинила щось страшне і недозволене, за яке карають смертю, і, схлипнувши у відчаї, прокинулась…

Сірий ранок, цяпання дощу по шибках. З несправного крана у ванній дзюркотіла вода. Я пробувала підвести і голову, але вона була нестерпно важкою. Треба було встати й відчинити вікно, їдкий запах газу на кухні ледь не звалив мене з ніг. Кран був відкручений. Я не могла його так залишити. Негайно відчинила вікно.

Люди йшли на роботу, прикривши обличчя парасолями. Жодного звуку, тільки кроки і шум дощу. Я дивилась на цю пантоміму, щойно уникнувши смерті, хоч могла вже перебувати десь-інде. Кілька хвилин зіграли свою роль. Я довго отак стояла, доки не змерзла. Кухня мала добре провітритись. У кімнаті я відчула той запах бузку, який мені снився. На підлозі коло вікна, напівзатуленого шторою, лежав оберемок бузку.

«Ти нікому нічим не зобов’язана. Мусиш жити так, ніби Вежі не існує».

«Яне зміг би жити без тебе. Але тепер мені здається, і що ти частка мене самого. Через те ти страждатимеш подвійно».

«Удвох ми сильніші. Я — розум, ти — душа. У нас вони одні на двох. Одна душа на двоє тіл».

«Мене може не стати. Я боюсь тебе залишати».

Тепер я знаю, що зі мною трапилось. Я втратила половину себе. Тебе вбили, правда? Тоді цвів бузок. Тебе тягнули через наш сад і тіло кинули у котлован. А я стала ідіоткою, бо у мене відібрали пам’ять, коли били по голові. Я все ще дивувалася, звідки в мене рубець. Думала, що з дитинства, коли впала з гойдалки.

Разом з тобою зник наш дім. Я не змогла його віднайти, і коли вийшла з лікарні.

У мене не було нічого, але я не знала цього і продовжувала існувати. Хтось милосердний послав мені цей бузок і відкрутив кран, щоб усе скінчилось.


БІЛИЙ ПТАШОК…

не спускав очей з її обличчя. З-під мертвої маски проступали невідомі йому риси, і це поєднання живого і мертвого було жахливим. Він не міг нічим зарадити, допомогти. Жінка навіть не знала про його існування. Їй ніхто не був потрібний. Вона стояла окремо, і довкола неї заніміла порожнеча, якої не міг перелетіти навіть Білий Пташок.

Жінка пішла до кухні, запалила газ, поставила чайник, сіла у крісло. Потім опам’яталась, вимкнула газ, одягнулась у сірий халат, завеликий на неї, запнулась хусткою, взула ґумові чоботи. Пташок кружляв довкола неї, але вона його не бачила і не чула перестороги.

Хотіла замкнути двері, але передумала. Коли йшла до Вежі, її лице знову затягнула маска, але хода була непевна, наче уві сні. Це одразу впадало у вічі.

Жінка зникла всередині велетенської сірої будівлі, яку можна було б вважати закінченою, оскільки верх її губився у вранішньому тумані. Почав падати сніг, але ні Пташок, ні жінка не могли його бачити: Вежа не мала вікон. Сніг не долітав до землі, зависав над зеленою травою.

У Вежі не було вікон, там вічно горіло штучне світло, але не бракло й темних кутків. Жінка спинилась посеред широкого коридору, провела рукою по лиці, знімаючи невидиму павутину. Пташок літав над нею. Був він біліший за світло.

Жінка не мала жодного шансу залишитись непоміченою. Так само й Білий Пташок. Ніхто не гукав її, не зупиняв. Вона піднімалася сходами, як сновида. Коли стало жарко, скинула хустку. Могла підніматись годину, дві, три, якби щось не перепинило їй шлях. Жінка звернула вбік і пішла анфіладою порожніх однакових кімнат, пронизаних отворами дверей. Потім сіла в кутку й прошепотіла:

— Я чогось не зробила, любий? Скажи, чого я не зробила? Мені немає куди йти, я не можу вийти. Усе, що від мене вимагалось, — це знайти третю точку. Ось вона, подавіться нею!

Вона вихопила з кишені ключі й кинула ними об стіну. Утворилась діра.

— Як чудово! — вигукнула жінка. — Ця Вежа паперова. Її можна спалити. Ти мав рацію: Вежа не повинна існувати в нашій свідомості.

Вона вдарила кулаком по іншій стіні, але та виявилась з бетону. Жінка лягла навзнак, заплющила очі й пробурмотіла:

— Ще трохи, і я згадаю твоє лице. Я так давно згадую, бо не розуміла тебе ніколи.

Вона навіть не помітила, як опинилась посеред поля, де-не-де вкритого латками снігу. Не розплющувала очей. На грудях у неї лежав мертвий Білий Пташок. Лишаючи сліди на снігу, прийшло двоє з голеними головами, у довгих чорних пальтах. Один з них повільно вийняв руку з кишені й пронизав кулями і так мертвого Білого Пташка.

Обличчя жінки стало лагідним і беззахисним. Якби не кривава пляма на грудях, виглядало б так, наче вона спить.

Не було насправді ніякої Вежі. Так само, як Білого Пташка, хоч він конче мусить бути.

Хто ж писав цю розповідь? Хто напише її? Хто пише її зараз?

…Сутінки року. Присмерк дня. Осінь. Ілюзія лабіринту.

Точка.


Львів, квітень-жовтень 1995 року

Кіт з потонулого будинку

НЕ САМ


Падав дощ, і я не міг вийти. Чекав, поки усі заснуть: люблю, коли темно, вслухатись у голоси, внюхуватись у запахи ночі. Може, обізветься хтось з мені подібних, і я обізвуся до нього, і ми поділимося своїми тривогами. Я тихо кружлятиму темними кімнатами, розмірковуючи про те, про се, й кожна моя шерстинка всотуватиме нічне буття. Ці кімнати — увесь мій життєвий простір. І ті, до яких я, можливо, не потраплю, де живуть подібні до мене, — також. Зараз я не вийду на балкон, бо ллє дощ. Він падає уже давно. Місяць також не може вийти. Я лише відчуваю його присутність. Він не може вийти на свій балкон і тиняється темними кімнатами. Йому тривожно, як і мені. Ми задихаємося від важкого чужого духу, яким просякають речі довкола нас. Я змушений частіше вмиватися, довго терти лапкою щоки, ніс, вуха, аби якось полегшити собі подих.

Зараз я відчуваю ще сильніше, як місяць намагається мене розгледіти крізь товщу хмар, аж його нетерпіння передається мені. Час від часу стрибаю на підвіконня, подаю голос, але ніхто з людей не звертає на це уваги. Певно, через плюскіт води вони не чують, їх так само дратує дощ, що не вщухає ні на хвилину.

Гасне світло. Мені це байдуже, але люди люблять яскраве світло і телевізор. Цілий вечір їхня увага прикута до екрана. Мені обов’язково це б завадило на очі. Те, що говорилося диктором, потім тихо повторювали домашні: катастрофа, потоп, кінець світу. Поки не почався дощ, я не чув цих слів, а тепер ще й не розумію їхнього змісту. Треба довго спілкуватися з людьми, аби збагнути, що вони говорять. Найважче зі словами, які не мають стосунку до речей чи почуттів. Я знаю, що означають слова любити, боятися, холодно, тепло та інші. Уважно прислухаючись до людської мови, я збагнув, що люди бояться катастрофи, потопу, кінця світу аж так, що не лягають спати і збираються кудись іти.

Я зовсім не хочу нікуди йти. Правда, мене можуть взяти силоміць. Але коли я залишусь сам за замкненими дверима, тоді зникне рука, яка дає мені їжу, гладить мене, чухає попід шию, щоб зробити нам обом приємність. Було, коли я день і ніч лишався сам й почувався тоді зле. Бо не міг вийти. Жодна істота не хоче бути залежною цілковито. Одна річ — вдавати залежність, інша — підкорятись їй.

Коли я був маленьким, то боявся багатьох речей: крику чужих людей, незнайомих запахів, усього, що більше за мене. Це добре, бо страх привчає до обережності. Бувають, звісно, випадки, коли забуваєш про обережність. У зовсім юному віці я шалено прагнув вийти. Мені бракло простору. А звідси було лише два виходи: вікна і двері, за якими існувало таємниче життя, сповнене небезпечних пригод і незнаних втіх. І я вийшов би, якби мене не пильнували. Господарі поводились так, ніби там, за дверима, чигає смерть (смерть для людей — це така мандрівка, з якої не повертаються). Власне, мені нав’язали спосіб життя, бо я його не обирав. Спершу треба пізнати різні способи життя, щоб віддати перевагу якомусь з них. Але одна річ, коли щось нав’язують істоті залежній, а інша-незалежній, як я. Тобто, котові, який швидко росте і керується власними потребами. Залежними істотами я вважаю людських дітей. З нами живе одна людська дитина, дівчинка, до якої часом приходять інші діти, щоб побавитися зі мною і з нею. Їй теж важко підкорятися способу життя, але вона майже переконана, що інакше бути не може, і що колись вона матиме право вийти сама й обрати собі світ до вподоби. Я ж приречений на довічне ув’язнення, ніби покараний за щось!

І все це тому, що ніхто не прагнув пізнати мене, не пробував уявити себе на моєму місці. Це непорозуміння доводило мене раніше до розпачу, і, щоб знайти порятунок, я заглибився в себе, згорнув у клубочок власні бажання, не втрачаючи надії, що вони колись блискавично розпростаються і зроблять вирішальний стрибок. А поки душа дрімала, я не зводив очей з тих істот, які розпоряджалися моїм тілом, намагаючись пізнати їх, бо знання дають величезну перевагу тому, хто їх здобуває. Щоправда, мої господарі дбали про мене, і я почував до них вдячність. Залишаючись на самоті, я спершу сумував, а потім ставав зухвалим: бавився, як мені хотілось, не раз робив і шкоду, розбиваючи щось чи рвучи, бо вважав, що мені дарують цей час, аби якось компенсувати відсутність свободи. Чого варті збитки у порівнянні з моєю радістю?

Якими ж треба бути сліпими, щоб не бачити цього! Незважаючи на покарання, я не почував ні найменшого каяття. Дітей часто змушують до каяття, але я не їхнього роду, тому вдавав, що нічого не розумію. Ми могли би знайти спільну мову, люди і коти, але тепер на це уже немає часу. Настає кінець світу. Ці слова я чую щодня і так собі міркую: Закінчиться цей світ, і почнеться новий, де ми, здається, не будемо разом. У кожному разі, я не побачу там своїх господарів, а вони мене. Хіба це причина боятися кінця світу? Шкода дивитися, як вони сидять штивно і мовчать. Немає світла, замовк телевізор. Мені неприємно сідати до когось на коліна, відчувати дотик спітнілих холодних рук. Здається, з них не можливо вирватися. Ці пальці наче хочуть влізти в тебе, всередину, заховатися там. Вони передають своє збудження, а мені й мого задосить. Я змушений муркотіти, щоб не подряпати когось. Це — нестерпно.

Господар бурмоче, що треба піти до сусідів, але не встає з місця. Мені хочеться побавитися чим-небудь, папірцем чи м’ячиком, бо це допомагає відволіктися. Проте ні господар, ні я не робимо жодного руху.

Світло спалахує, обпікає очі. Люди тішаться, ніби це бозна-яке щастя, ласий шматок чи що. Мені приємно на них дивитися, бо ми одна родина і пов’язані між собою невидимими ниточками почуттів. Іноді мені це вадить: тоді мій настрій безпосередньо залежить від їхнього. Про цей зв’язок кажуть: «Навіть тварина відчуває». Хоча яка я їм тварина? Я — кіт. Це я намагаюся сказати, відколи вперше з’явився у нашій родині. І то їхня провина, якщо досі цього не зрозуміли.

Оскільки я не можу вийти, то мушу розслабитися. Це важко, коли у вухах аж дзвенить від напруження. Їхні очі прикуті до екрана телевізора. У домі навіть не пахне їжею. Усе перебиває огидний запах мокрого. Холодно. Тепер я розумію, що таке «катастрофа». І зроблю все, що мені скажуть, тільки б не лишатися наодинці з нею. Я підкорюся, як ніколи не підкорявся.

— Зберігайте спокій. Уникайте паніки.

Мати дівчинки починає плакати. Дівчинка тихенько сповзає зі стільця, присідає коло мене, з натугою бере на руки.

— Мурчику, не бійся! Я тебе не покину, — шепоче вона, ховаючи лице в мою шерсть.

Я відповідаю їй:

— Так, я знаю. Добре.

Внизу і вгорі шумить вода. Слова, які я кажу, заспокоюють дівчинку, як завжди, коли ми лишалися удвох за зачиненими дверима, самі-самі. Тоді ми добре розуміли одне одного, дихаючи повітрям свободи. І я певний, якби двері були відчинені, ми б вийшли на волю, у цей великий світ. Ми б не боялись навіть того, що можемо не повернутись назад. Коли перед тобою відчинені двері, простір, хочеться йти і йти, дихати на повні груди свіжим повітрям. Ніколи не змирюся з думкою, що не потраплю туди, хоча у тужних голосах моїх братів і сестер бринить марна надія.

Однак зараз я хотів би чогось протилежного, спокійної рівноваги. І щоб уся родина мирно вклалася спати. Чому вони цього не роблять? Чому не віддадуться теплій хвилі часу, яка принесе їх куди-небудь, і їм не доведеться витрачати сили? Зі страхом важко впоратись, я знаю. Та ще тоді, коли страшно всім. Якби я був сам, то не тривожився б так. Кілька хвилин сну — і сили цілком відновлюються. Якби вони побачили себе моїми очима, то зрозуміли б, що страх — це справжня катастрофа, більша за ту, яку вони чекають, і якої, можливо, не станеться. Відчуваю до них відразу за цю слабкість, адже усе своє свідоме життя мусив підкорятись їхнім наказам, принаймні зовні, а зараз бачу безпомічних істот. Мені здавалось, що я добре знаю їхні слабкі риси, бо що ж мені лишалось, живучи серед людей, як не вивчати їх? Дивитись, слухати, нюхати, ловити найменші порухи настрою… Нема що й казати: цього забагато для мене одного, і таке спільне життя не сприяє розвитку моїх природніх здібностей, робить безпомічним поза стінами людського існування. І хто знає, чи прокинуться там, на волі, мої справжні почуття?

Кожна істота, ставши дорослою, мусить покинути власних опікунів і провадити самітне незалежне життя. Мені цього не дозволили, не відпустили. Чому? Існує лише одна прийнятна відповідь: я їм навіщось потрібен. Іноді вони виразно показують, чого потребують: щоб я посидів на колінах, поки мене гладять або чухають за вухом. Хоча мені більше подобається, коли чухають підборіддя. Їм приємно, коли я висловлюю приязнь: муркочу, труся об ноги. Певна річ, це примітивно, зате кожен отримує своє.

Вони визнають, що я інша істота, але на цьому все закінчується. Різні істоти — це різні істоти. Вони лише терплять присутність інших. Навіть якби тут було вдвічі більше людських істот, я залишуся сам-один. І серед подібних до себе — теж сам-один. Але тут суттєва різниця: кожен кіт сам-один. Ми не любимо збиратись у зграї. У нас немає такої потреби. Для спілкування не конче бачити одне одного, торкатись, розмовляти. Це зовсім інший рівень спілкування: обмін відчуттями.

Я напевно б злякався, якби побачив когось зі свого племені. Прищулив би вуха, розпушив би хвоста і заволав від жаху. Спілкування між котами вимагає безпечної відстані. Якщо я вийду звідси, то захочу побачити інших котів, щоб поспостерігати за вільними істотами, надолужити прогаяне. Адже як інакше я навчусь уникати небезпеки?

Знову гасне світло. Господар черкає сірником і запалює свічку.

— Бійся Бога, це остання свічка! — ойкає господиня.

— Треба піти до сусідів. Може, вони щось знають…

— І лишити нас самих, коли кожної хвилини…

— Перестань! Дитина слухає…

Господар виходить. Він цілий вечір збирався це зробити. Тут мені спадає на думку, що я міг би проскочити під його ногами, але запізно. Двері зачиняються перед самим моїм носом.

— Мамо, не гаси свічку!

— Я не загашу, доки тато не повернеться.

— І як повернеться, не гаси. Я боюся. Коли ми вже підемо звідси?

Я не встиг отямитися, як мала вхопила мене на руки і потягла до канапи. Що тут вдієш? Треба змиритися і чекати. Але я не міг так одразу розслабитися, щойно втративши нагоду вийти. Я тремтів у неї на руках, ледве стримуючись, щоб не випустити кігті.

— Ну, чого ти, котику? Не бійся, я з тобою… Я тебе не покину.

— Перестань! — гримнула мати й заплакала.

Ми, коти, не вміємо плакати так голосно і часто. І сміємось дуже рідко. Але це не означає, що у нас немає вияву почуттів, що ми не вміємо смутитись або радіти. Смуток і веселощі пов’язані з їжею, але буває, вони виникають без причини, ніби приходять зі сторони, і так само непомітно зникають. Іноді я їх шукаю. Перевертаю лапою речі, залізаю під покривало на ліжку, вистрибую на шафу.

Я недаремно згадав про їжу. Коли не чутно її запаху в домі, це викликає тривогу. Мені не доводилось голодувати по-справжньому, але я відчуваю страх перед голодом. Можливо, у дитинстві я зазнав страждань, був покинутий напризволяще, хоч і не пам’ятаю цього. Запах їжі — це запах радості.

Неспокій передавався мені через господарів. Але їжа у домі була. Вона лежала на столі, ціла купа загорнутих пакунків. Ніхто їх не торкався, хоча, щоб зняти напругу, досить смачно поїсти. Дівчинка і її мати схлипували, притулившись одна до одної. Я все ще сидів у дівчинки на колінах. Від неї йшло тепло. Поволі ми заспокоювались.

— Може, завтра дощ перестане, — сказала господиня. — І ми нікуди звідси не підемо. Не може ж дощ падати вічно!

— А скільки він падає?

— Третій тиждень.

— Але ж ми на дев’ятому поверсі! Вода не досягне до нашої квартири.

— Так, не досягне. Уяви, як себе почувають ті, хто живе нижче!

— Тато скоро прийде?

— Так. Треба було йому сказати, щоб десь роздобув свічку. Боже, нам завжди було стільки усього потрібно, а зараз нічого, лише трохи світла!

— І щоб перестав дощ, мамо…

— Так, і щоб перестав дощ.

Їхні тихі мирні голоси навіяли на мене приємну дрімоту. Можна заплющити очі й не відчувати власного тіла, і при цьому чути все і бути насторожі. Пальці дівчинки глибше вгрузають у мою шерсть, і я муркочу. Голос мій хрипкий від вологості, яка просочується знадвору.

(Бідненький котику, ти не маєш ні мами, ні тата, що мені з тобою робити? Ти не даси собі ради сам. Я не залишу тебе напризволяще, не бійся… Хочу їсти. Мама каже, що не голодна, боїться, щоб ми усе не поїли. Краще нічого не просити ні в неї, ні в тата. А як тато не прийде? Заблукає у темряві, переплутає двері? І ми залишимося без тата. Але не треба думати про погане. Я буду думати, ніби мені все це сниться. Минулої ночі мені снилося літо: як я гойдаюся на гойдалці. Зараз вона під водою, і на ній можуть гойдатися риби, великі, з червоними і золотими хвостами. З вікна вдень було видно, яка вода сіра й брудна. Риби нічого не побачать у такій воді. А взагалі, мені не дозволяють підходити до вікна. Ми дивимося хіба телевізор. Там сказали, що коли ми підемо звідси, щоб не брали з собою нічого. Я питала, чи дозволять взяти з собою котика, а мама сказала, що не знає. Певно що дозволять, бо кіт — не річ. Кіт — живий. Він мене так гарно гріє. Я закуталася у ковдру, але холодно в спину. Якщо я захворію, все одно треба буде йти.

Мені так нудно, що вже й не страшно. Усі дні, коли падав дощ, до нас приходили сусіди. Спочатку жартували, переповідали різні чутки. З кожним днем вони все менше жартували, і чутки ставали страшнішими. Ні вчора, ні сьогодні ніхто не приходив. По телевізору сказали, що кожен повинен залишитися в квартирі й мати при собі документи. Хто не має документів, того не візьмуть на Корабель. Мені тут погано: усе дощ та дощ. На стінах повиступали краплі, й важко дихати. Той Корабель має бути дуже великий, щоб умістити всіх…)

Я відчуваю, як думки дівчинки плутаються, і вона засинає. Мені приємно, що вона думає про мене. Між котами і людьми — велика різниця. Ми інші, й вони — інші. Світ населений багатьма істотами, що мусять терпіти одна одну, аби жити в злагоді, тобто жити поруч. Якщо мало місця, тісно — це погано. Однак людям чомусь подобається жити в тісноті. Якби тут з’явився інший кіт (це було б жахливо!), я мусив би захищати свою територію зубами, кігтями, битись доти, доки не прожену його. Це закон, який не можна порушити жодному котові. Він — непорушний. Але я ніколи не бачив собі подібних, тільки чув їхній запах, голоси. І як потрапив би сюди інший кіт? Відімкнув би двері? Та чи й захотів би жити тут, де мені й самому тісно? Кіт, що живе з людьми, потрохи втрачає незалежність, мусить підкорятися сильнішому. Усе його єство противиться цьому, хоч він має спокійне сите життя. Були в моєму житті моменти, коли я дерся по стінах, бився об шибки, кричав, плакав. Щось з мене рвалося на волю: не весь я, лише частина, пронизливо болюча, темна. І що ж? Минулося. Наставала тиша, від якої аж дзвеніло у вухах. Я лежав на колінах у дівчинки, як оце зараз, з полегшенням усвідомлюючи, що біль і темрява покинули мене. Куди вони пішли? Не знаю. Мабуть, просочились крізь щілини, як вода, і так само вертались, безпомильно знаходячи мене у величезному домі. Знаючи це, даремно я тулився до господарів, жалівся їм, благав випустити, щоб я міг утекти. Мені пхали ласі шматки, гладили й казали спершу «бідний котику», а потім «коли ти нарешті замовкнеш?!» Отже, єдиним сенсом мого існування залишається: вийти. У снах, вийшовши, я зазнаю небезпек, припадаю до землі, не захищеної стінами, чиїсь брутальні руки тягнуть мене за хвіст, я тікаю… Таким чином, я виходжу хоч уві сні, а це також частина мого життя. Власне, сни зупиняли мене, хоча що може вдіяти проти стін така невеличка істота, як я? Лише терпляче чекати, поки відчиняться двері, й тоді зробити вирішальний стрибок. Або не зробити.

…Не знаю, як, але я потрапляю до чужого сну. Там тісно, тепло і темно. Але дуже голосно: різкі неприємні звуки, хлюпіт води. Мене гойдає. Чую голос дівчинки: «Потерпи ще трохи, тримайся». Щось штовхає мене, тисне, аж спирає дух, я відриваюсь, падаю, куди ж це я падаю?

На підлогу. Випадаю зі сну. Дівчинка спить. Її мати бурмоче до себе:

— Треба щось робити, бо збожеволію. Де ж він? Свічка загасне. Ой, Боже ж ти мій… Треба спати, як спить мала. Якби я могла заснути…

Вона навіть не помічає, що я впав. Я ще думаю, чи не вернутись мені назад, коли двері відчиняються, і заходить господар, а з ним двоє старих: дід та бабуся.

— Розумієш, я зустрів їх у коридорі. Хай побудуть у нас. Через годину почнеться посадка…

— А як ні? — гостро відказує господиня. — Ми самі не маємо що їсти!

— Перестань!

— То ти перестань! Ходиш невідомо де, я переживаю. Свічка догоряє… А ти приводиш ще якихось…

…Коли за старими і мною зачинились двері, я ще почув:

— Зрештою, байдуже! І так усім кінець.

Усе. Я зробив свій вибір. У коридорі було мокро і темно. Я припав до стіни й пожалкував, що вийшов, а назад не міг вернутись. Тому й злякався, бо ніколи не потрапляв у подібну ситуацію.

— Нічого, — сказав старий. — Почекаємо, може, нас ще покличуть. Тримайся за мене: тут слизько.

У замку повернувся ключ.

— Ні, не покличуть. Вона ж не знає, що ми сліпі…

— Зате він знає. Не треба було виходити, я ж тобі казала. Ми не знайдемо дороги назад.

— Я пам’ятаю дорогу. Не зважай: люди дичавіють, коли йдеться про порятунок від смерті. Я гадав, що з ними буде тепліше, сухіше, що про нас не забудуть, коли прийде час сідати на Корабель. Нам же від них нічого не потрібно: ні їжі, ні світла. Тільки б словом перемовитися. Ходімо… Я буду триматися стіни, а ти йди за мною. О, тут хтось є!

— Де?

— Під стіною.

Старий обмацав мене:

— Кіт!

— Господи, котик! Бідненький, звідки він тут взявся?

— Заблукав. Він увесь тремтить. Змерз, бідолаха!

Я муркнув у відповідь. Тремтів я не від холоду, а від страху.

— От ми вже й не самі. Ходімо швидше, погодуємо нашого котика.

— То чийсь кіт. Може, за ним шукають…

— Нічого ти не розумієш, чоловіче! Він тут загине, якщо й ми його не візьмемо. Берімо, та й усе. Ходи, кицюню, до мене…

Я дозволив себе взяти, не опираючись, бо з цих рук мені неважко було б вирватись. До того ж, я намочив лапи. Скільки разів я уявляв собі вихід, але ніколи не думав, що це відбудеться у темряві, вогкості, холоді. Я міг би ще поспати у дівчинки на колінах у власному домі, але щось спонукало мене покинути це місце. Воно недобре для мене. Те, що я дозволив себе взяти на руки немічній сліпій бабусі, зовсім не означає, що я розгубився. Мені подобається робити людям приємність. За це завжди погладять, пригостять чимось смачненьким.

— Чуєш, муркоче? Усе живе хоче ласки…

— Ходімо вже!

Бабуся запхала мене під пальто. Я ще вчепився їй у светр задля зручності, щоб не випасти по дорозі. Ми дійшли до кінця коридору й спустилися по сходах. Усюди дзюркотіла вода.

— Не треба було йти. Не втонули б…

— Хотілося б хоч словом перекинутись.

— Нині кожен тремтить над власним життям. І ось що я тобі скажу: таке завжди буває наприкінці світу.

— Зате ми котика знайшли. Бідна тварина могла б загинути.

— І що ми будемо з ним робити?

— Дамо їсти. Він же, певно, голодний. Бідний, покинутий котик! Пам’ятаєш нашого Міся? Що за розумний був кіт!

— Років із десять минуло.

— Еге ж.

Старий натиснув на клямку, і знову я опинився у домі. То був для мене урок, суть якого я збагнув одразу ж: без допомоги мені не вибратися з цього мокрого світу. Інший світ я бачив лише з вікна, і він видавався мені чудовим.

Бабуся посадила мене на канапу:

— Зараз, котику, зараз найдемо тобі щось…

— Дай йому каші.

— О, каша, дуже добре! Боже, як давно я не пригощала котів.

Я тут же, на канапі, й поїв. Коли переживаєш, дужче хочеться їсти. Останнім часом господарі берегли їжу, і я ходив напівголодний. Певний час мої думки були зайняті споживанням каші, і відчуття небезпеки кудись поділося. З обох боків сиділи дідусь з бабусею, і коли я потерся об лікоть старенької, висловлюючи вдячність, вона взяла мене на коліна. Власне, я поміняв одні коліна на інші. Такий був вислід моєї короткої подорожі. Тут було холодно, мокро і темно. Навіть канапа пахла цвіллю і вогкістю.

— Тепер, коли у нас є котик, — сказала бабуся, — хотілося б ще трохи пожити. От тільки б про нас не забули…

— Якщо будемо чіплятися за життя, то ще поживемо. Але я втомився.

— Поживемо ще трохи, добре? Заради цього котика. Уже стільки років нас не потребує жодна істота.

— Як скажеш.

І вони замовкли. Настала тиша, хоч я чув безліч інших звуків. Але вони були з іншого світу.

— Ангел пролетів, — прошепотіла бабуся, і я широко розплющив напівсонні очі.

Поволі до моєї свідомості почали просочуватися їхні думки, такі самі уривчасті й безладні, як і думки всіх інших людей.

«…Ангел смерті… та його нам не побачити, бо ми сліпі. Нам пощастило: ми не побачимо кінця світу. Якби ще нічого не чути, перетворитись на овоч чи просто камінь. Але ж кіт… Ця чиста істота ні в чому не винна. Лише хоче їсти, бавитись, спати. Такий спокійний, знову муркоче…

Трішечки радості: гладити кота, відчувати тепле м’яке тільце, кожної миті готове до втечі. Ми не залишимо його тут. Якби мій старий кудись вийшов, я би поговорила з котом. Спитала б його, чи скоро зійде сонце. Радіо мовчить. Як же ми дізнаємось, коли нам виходити? Старий думає, що я не знаю про шнур від радіо. Він його перерізав сьогодні вранці. Ми окремо змовились померти тут, коли вода підійде до серця, адже ми й так уже мертві. Бетонні плити тиснуть на нас, а за ними вільний світ. Ми сліпі, бо мертві. Якби ми вийшли самі, то прозріли б і знову побачили сонце. Напередодні катастрофи кожен стає трішечки вільним. Тепер ми повинні врятувати цю істоту, яка сама до нас прийшла. А якщо старий проти? „Чуєш, мусимо врятувати кота?“ Ні, не так. Треба хитріше: „Як нам врятувати кота?“

Навіть не поворухнеться. Але тягне руку до котика, ненароком торкається моєї. Може, то її він шукає? Мені здається, що його руки тепліші, хоч старечі руки завжди холодні. Як тільки перестаєш працювати, першими вмирають руки.

Дивно, на одній шальці терезів — життя кота, на іншій — наша добровільна смерть. Але я боюсь що-небудь сказати. Думкам важко пробитись назовні. Старий мій вміє говорити. Він колись писав книжки, і все, про що він писав, якимось чином оживало, ставало тілесним і йшло собі кудись. Отже, він теж причетний до побільшення смутку в цьому світі, і за це покараний сліпотою чи, може, нагороджений, щоб не бачити власних творінь. І я, як його тінь. Ми почали сліпнути разом, і ось уже десять років бачимо лише сни, які скрашують нам життя. Ми наче дві старі напівусохлі сосни, що стоять на краю кручі й будь-якої хвилі можуть впасти у море. Такими я нас бачу внутрішнім зором. Однак ми жили довго й щасливо, і помремо в один день…»

«…Я не можу бачити слів, лише чути і вимовляти. Відірвані від паперу, вони приречені на небуття. Ми зі старою обоє прагнемо смерті для своїх немічних висохлих тіл, але не для духу. Він кидається в пошуках виходу, тужить, не знаходячи притулку. Шкода його, шкода слів, що марно пропадають. Ми зі старою більше мовчимо, думаючи ніби кожен про своє, а насправді нас мучить цікавість: як закінчиться наше життя. Чи захлинемось у брудних водах потопу, чи згаснемо у якомусь темному закамарку на Кораблі. Сліпі серед глухих. Хіба не однаково? Ні, бо з’явився вибір.

Мати на старість вибір — це щастя. Хоча, як добре подумати, справа зовсім не у потопі, а у тому, що відчуття наближення катастрофи добре нас струсонуло і нагадало про те, що до останку в людини лишається вибір, якщо вона здатна бодай трохи подбати про себе.

Коли зникає вибір, тоді ми вже нічого не варті. Душа розлучається з тілом, покидає набридлу в’язницю. І кожен хотів би, щоб це відбулося без болю. Та ба, усі ми пронизані безліччю болючих дротиків-нервів, і в наших аптечках немає солодкої миттєвої отрути. Тому нам і доведеться скуштувати гірких вод потопу, нам, трьом безбожникам, бо хіба коти мають Бога? Чуєш, котику, чи ти молишся вранці й увечері? Муркоче. Шумить вода за вікном, капає у кімнаті, але муркотіння чути дужче. Якби я не торкався цієї істоти, то подумав би, що вона займає півкімнати.

Стара спить. Вона так легко поринає у дрімоту, аж я їй заздрю. Ні, двоє людей не можуть стати одним тілом і душею, хай би навіть прожили разом триста років. У мені все ще сіпається інстинкт самозбереження. Я не можу спати, коли загрожує потоп. Кіт так само готовий скочити на чотири лапи і кинутись на пошуки порятунку. Ми з ним — воїни.

Я хотів би вийти, але не так, як минулого разу, коли нас підібрав той чоловік. Ми вхопились за соломинку: побути з людьми, послухати, що вони говорять, не вмирати на самоті. А нас та жінка прийняла за жебраків. Бо ми вчинили, як жебраки, хоч досі давали собі раду. Їй видніше — вона має очі. Тому ми не сказали ні слова на власне виправдання.

Кіт не знає, що ми сліпі й безпомічні. Він теж вхопився за соломинку — і врятувався. Ця бідна слабка істота ніколи не прийме смерть покірно, не шукатиме в ній сенсу і не гадатиме, чи варто жити далі. Просто вчепиться усіма пазурами в найменший уламок. Той, хто викреслений зі списку живих, не врятується від потопу. Ні та істерична жінка, ні її чоловік, ні праведники, ні грішники. Бо це не той потоп, від якого варто рятуватися. Він не несе смерті, лише народження. Мені, старому чоловікові, і то важко побороти страх, а що вже казати про молодих! І, поспішаючи на Корабель, ми потопимо одне одного, гнані жахом. Нікому буде засвідчити, хто кого потопить, хто стане катом, а хто — жертвою. І нікому буде записати ці свідчення.

(„Щоб світ відродився, мусить спершу вмерти. Мав бути вогонь, але він скорочує страждання. Істинно, вогонь можна погасити, а воду ні. Багато води зійде з неба і затопить усю землю. Залізні птахи літатимуть над нею, доки не впадуть від утоми. Залізних риб розтрощать хвилі. Здійсниться те, чого сподівались від початку світу. А що буде далі? Того не знає ніхто. Крапка“.)

Виймаю уявний папір з уявної друкарської машинки. Ось я й поквитався зі світом. Шкода, що так зле закінчується. Тішу себе надією, що загинуть не всі, і що це місцевий потоп. Зіжмакані картки потягне на дно вир, і ніхто не довідається, що це я знищив світ. Ніхто не дізнається, як його ненавидів сліпий старигань. І ось чому. Нехай кожен, хто має очі, подивиться на світ і побачить, скільки бруду, злиднів, спустошень у ньому, нехай відчує, що захлинається не водою, а ненавистю, заздрістю, безсилою злобою. Цей світ ми зробили безпорадним, ницим, безголовим. У завалах сміття корчаться рештки свідомості, і рівними стають черв’як і надлюдина. Тільки куди все дінеться потім, оте розкришене й мертве? Коли спаде вода, землю вкриє огидне сміття. Якісь рослинки, може, проб’ються крізь нього і будуть панувати. І колись з’явиться між двома річками гарненький садок з яблуками, фініками і виноградом. Таке вже було, здається.

Господи, як же холодно! А вона спить. Бідна, усе життя була терплячою і зовсім невимогливою до цього світу. Покірно зносила мою важку вдачу, служила мені й усім, хто зустрічався на її шляху. Кожен міг використати її терпіння. Я не люблю альтруїзму. Мене він дратує. А їй байдуже, чи я великий письменник, чи звичайний графоман. Її серце билося поруч з моїм, як серце матері біля немовляти. Але чи скажу я їй це? Ні. Я скажу їй щось інше, щоб не зрадити себе і не заплакати».

…Я, либонь, заснув, і навіть уві сні мені було холодно. Спершу не міг збагнути, де я і на чиїх колінах лежу. Мене чекало прикре відкриття: я не у себе вдома. Вперше в житті серед незнайомих мені людей. Я весь напружився, а тоді здивувався, що не почуваю жодного страху. Події, що передували моєму сну, випливли, як з туману.

…Відчинені двері, мокрий холодний коридор, небезпека. Тиха стареча розмова, мене несуть, рятують від якоїсь невидимої загрози, гладять, годують. Плутається якась тоненька ниточка, що з’єднує мій дім з оцим… Катастрофа… чекати порятунку… вибір… Схоже, усі зараз думають про це. Як голодний думаєш про їжу, а замкнений — про вихід.

— Спи, котику, спи… — каже бабуся. — Усе буде добре.

Я не витримую, стрибаю на мокру підлогу, подаю голос. Усі мої відчуття з’єднані в короткому скрику: усе, що я пережив до сну, уві сні й переживаю зараз. Я не відчуваю землі під ногами, нічого не бачу, я сам не знаю, чого хочу. Напевно, у житті кожного кота бувають хвилини, коли його свідомість ладна розірватись на шматки. Це нестерпно, але від цього можна звільнитись. Після отакого почуваєш себе ніби розплющеним.

Невже ніхто не чує, як насувається гуркіт, мокрий і темний, як дрижать стіни й ламаються двері? Тут не можна лишатися. Тікати, не спати, не дрімати. Тікати якнайдалі.

— Він хоче вийти, — каже старий.

Я всім єством показую, що це так. Спираюся передніми лапами на двері, прошуся.

— Що ти! Не можна його випускати. Його там затопчуть!

— То поясни це йому!

— Котусю, ходи, до мене! Киць-киць!

Я біжу до неї, стрибаю на коліна, труся головою об її руки.

— Слухай, котусю, ти загинеш, якщо вийдеш. Будь чемний. Ми візьмемо тебе з собою на Корабель. Усе буде добре. Ми припливемо до гарного берега з жовтим пісочком. Там будуть дерева, зелена трава. Усюди співатимуть пташки і світитиме сонечко. Ми підемо стежкою: ти, я і дідусь. І незабаром побачимо маленький білий будиночок з червоним дахом. Наш будиночок.

На мене капають сльози. Я починаю вилизуватись. Це завжди заспокоює. Навіщо плакати? Їй боляче — плачуть тоді, коли боляче.

«Не варто перейматися цим котом, — думає старий. — Він навіть не знає, що таке смерть. Подумай, скільки дітей загине. Потоне, чи їх затопче знавісніла юрба, або просто забудуть вдома. У темному порожньому будинку деякий час ще чутиметься їхній плач. Їм буде холодно і страшно, але покинуті собаки й коти прийдуть до них і зігріють своїми тілами слабенькі посинілі тільця. Слабкі завжди відкликаються на поклик слабких. Саме так і буде. Під час катастрофи люди завжди поводяться однаково. Беруть лише найнеобхідніше: себе. Як добре, що наші діти не народились, не зійшли одного проклятого дня на землю. Вони уникли долі інших, зірваних дочасно з дерева життя.

Я такий старий, що можу з певністю сказати: людство існує в замкненому колі, з якого не бажає вирватись. У тому колі давно вже нема життя духу, бо не з’являється нічого нового. Ми всі — вселенська метафора, модель, яку можна збирати, розбирати, але кількість варіантів обмежена заздалегідь. Легко бути пророком такого людства. Тісняву легше контролювати. Коли усе скінчиться, залишиться не метафора, а забуті діти й покинуті звірі. Ті, які нічого не просять, нікому не заздрять, ті, що терплячі й правдиві. І хто зна, кому буде краще. У кожній комірці б’ється серце, як годинник відлічує час…»

(«…Хоч би слово сказав… Я боюся. Увесь вік прожила з цим чоловіком, ніколи не озиваючись першою. Заганяла подалі власні думки, бо не могла перетворити їх на слова. І він сприймав це як належне, ніби у мене немає ніяких думок. Покора й терпіння всотались у кожну мою зморшку. Добре, що він цього не бачить. Хтось інший читав ці письмена і клявся, що нізащо не житиме до глибокої, сліпої й беззахисної старості. Але тут ми нічого не вирішуємо. Чим довше живеш, тим більше цінуєш життя, навіть коли живеш наосліп. Я хотіла би вмерти отут, тихо й непомітно, очікуючи Поводиря. Мусить же бути поводир для сліпих. Чи мій старий ще тут?

Якби я вміла читати його думки, мені було б легше. Якби хтось заговорив до мене, я б тішилась. Людські слова, дотик — це свідчення мого існування, без них не можна. Без них — сама чорнота, безодня. Усе живе потребує сонця. І струхлявіле дерево до останньої миті шукає сонця. Не губить себе, не відмовляється від життя. Навіть повільне згасання не може відмовитись від спокуси прожити ще один день. Це — інстинкт, непідвладний розуму.

Я знаю, що моєму старому слід було жити самотнім філософом. Якби він покинув мене, я б зрозуміла і пробачила. Але я ніколи не пропонувала йому цього. Тому до останку ми залишаємось пов’язані долею. Хіба скажеш „ти вільний“ цьому немічному сліпому чоловікові, який не має вже куди йти? От чому я мовчу. Мене болить моє сумління. І я не можу думати про кінець світу, про інших людей, чи вони врятуються: я міцно триматиму свого старого за руку, коли ми підемо на дно.

А поки що він далеко від мене. Міг би й поквапитись. Усе одно не зможе записати свої глибокі думки. Вони потонуть разом з ним. Я б не хотіла врятуватись: пізно починати нове життя. Машина заіржавіла, відпрацювала своє. Які ми стали? Певно, бридкі. Сліпота й старість викликають у людей відразу. Душа не встигає за тілом. Мені часто сниться, яка я гарна, прудка, сильна. Ступаю по шовковій траві. Сонце визолочує мені волосся, і воно пахне медом. Я вільна, сповнена надії. Я така, якою себе уявляю, усе інше — це ілюзія. Очі людей, що дивляться на мене, помиляються. Вони лише ковзають по крихітній поверхні. Їм не дано бачити більше. Не треба засуджувати, бо перед ними — власне дзеркало. Тому вони й зневажають тих, кого бачать немічними і слабкими, відтручують від себе, гидуючи торкнутись. Але що це я? Хіба не все одно? Я захищена незрячістю».)

(«Чуєш, стара, уже трублять труби і б’ють барабани? Кінець нашому довготривалому терпінню. Та вона десь далеко від мене. Не чутно навіть, як дихає. Чуєш, жінко, врятуються всі, хто цього хоче, і житимуть далі, й помруть в один день. Ось так».)

— Ідуть, — каже бабуся й міцно притуляє мене до грудей. Я не розумію, що означає гуркіт. Може, це вода увійшла до будинку, щоб забрати нас з собою? Чую себе незатишно. Я звик шукати захисту лише у тих, кого знаю.

Найгірше те, що гуркіт забере й мене з собою. Я стану його часткою, перестану бути. Кожен боявся б на моєму місці: кіт це чи людина.

— Скоро все скінчиться, котику, — гладить мене бабуся. — Ми попливемо на Кораблі.

І далі звертається до старого:

— Закутай шию шарфом. Зараз по нас прийдуть.

— Ти впевнена? Якщо сюди не зайдуть, ми лишимося. Я й пальцем не кивну, щоб попроситися на Корабель. Ти це добре знаєш. Мені просто гідність цього не дозволить.

— Відчини двері. А коли зберешся, потримай котика, поки я не одягну пальта. Паспорти у тебе?

— Так. Може, віддати тобі твій? Раптом нас розлучать.

— Тримай мене за руку. Не думаю, щоб ми загубились.

Старий підійшов до дверей і відчинив їх. Увірвалося хитке жовте світло, яке затемнювали постаті людей, що човгали коридором. Їх ставало усе більше, доки вони не злилися в один потік. Я дивився на них і не впізнавав. Справжні люди озираються, зважають на інших людей, навіть коли поспішають. Куди ж ішли ці? Чому нам потрібно іти з ними? Вони не з мого племені. Заплакала нерозумна дитина, яка не вміє ні ходити, ні брати собі їжу, яка ще більше не розуміє, що діється, ніж я.

А потім залишились лише оте тьмяне жовте світло й блискуча плівка води на підлозі.

— Куди ж ви? А ми? — тихо сказала бабуся. — Почекайте на нас! Ми — незрячі. Ми не знайдемо дороги на Корабель…

— Я знав, що так буде. Треба було приєднуватись до всіх. Підемо слідом, поки не пізно.

— Так-так, підемо слідом! Я сховаю котика під пальтом. Ми ж не залишились тут самі?

Хіба вона не чує, що тут повно істот, які принишкли, слухаючи кроки людей, що нарешті їх покинули. І чи довго їм радіти?

Коли старий передавав мене з рук в руки, я знав, що покину їх. Ціле життя за мене вирішували, то чи легко буде мені зараз сказати «ні»? Я тремтів, і жоден звук не міг вирватися з моїх грудей.

— Ходімо, — заквапився старий. — Куди ж поділась моя палиця?

Можливо, йому слід було сказати щось на прощання тій кімнаті, де вони прожили стільки років, на стінах і речах якої осіли частки їхнього буття. Чи ж не шкода покидати притулок, який мав стати останнім? Цю тріснуту шкаралупу, яку заливає дощ? Ні, він не сказав нічого, навіть не заплакав. Просто вийшов, тримаючи під руку жінку, що мала за пазухою дорослого чорно-білого кота, чий хвіст зрадливо висовувався з-під поли. Кожен, хто глянув би на неї, одразу ж помітив би кота і спитав би себе: «Навіщо брати тварину туди, де і людям тісно? Дайте нарешті спокій істотам, які вам не належать! Відпустіть їх на волю!»

Але нікого нема ні попереду, ні позаду. Лише тьмяне жовте світло, яке може щомиті згаснути, якого не бачать двоє стареньких сліпих. Їхні скулені постаті в затхлому одязі, незграбному взутті рухаються у цьому світлі. Огидно хлюпає вода під ногами. Коли її стане більше, сюди запливуть риби, сірі й верткі, а зараз бовтається сміття: обгортки, недопалки, порожні капсули з-під ліків та інше… Легко послизнутись і впасти тому, хто човгає наосліп промоклими ногами по бетонній підлозі. Їм би йти швидше, щоб встигнути, але куди? Час добігає останні хвилини, скоро його змінить хаос. Нічого не вдієш: таке було вже не раз. Колесо крутиться, м’яч котиться, життя витікає крізь найменші щілини. Ніхто нікуди не зникне, лиш переміниться: живі у мертвих, вогонь у попіл, вода у повітря, думки…

Не бійтесь. Ось іде вам назустріч рятувальна команда в плямистих мундирах, у непромокальних плащах, з червоними від безсоння очима. Вони заженуть заблудлих овечок до отари, не має значення, чи ті сліпі, криві чи убогі. Подумайте, яке щастя опинитися в затишному закапелку, тримаючи в руках горнятко гарячого чаю, слухати розмови людей, озиватись до них. Самотня людина— не зовсім людина. Може, коли зійде сонце, ви його побачите…

…І ось я знову дозволив себе забрати, не знаю чому. Мене передають з рук в руки, тим часом, коли я маю лапи, хвіст, зуби і кігті, й міг би сам себе захистити. Дивна річ: тіло моє розслаблене, наче я збираюсь передрімати цю набридливу катастрофу замість того, щоб шукати рятунку. Двері лишаються відчиненими навстіж. Мої господарі ніколи не залишали найменшої щілини. Боялись, щоб я не втік. Насправді двері треба зачиняти не для того, щоб втримати кота, а для того, аби не увійшов хтось чужий. Від чужого не знаєш, чого чекати. У нього зовсім інший запах. Мені тоді ставало цікаво й страшно: я міг почути запах диму, м’яса, навіть інших істот. Я ховався у куточок і обмірковував кожен запах, визначав його особливості. У моїй пам’яті зберігається багато запахів, приємних і неприємних.

Як тільки ми вийшли, у ніздрі мені вдарив запах страху. Люди пітніють інакше, коли бояться. Але у них надто слабкий нюх, щоб відчути запах страху. Хтось починає боятися, а хтось ні. Я злякався і почав чинити обережно опір: вивільнив передню лапу.

— Якщо будеш пручатись, я тебе не втримаю.

Я відчув, як разом зі страхом у мені наростає протест. Навіщо було мене брати з-під дверей? Господарі мали б про мене подбати.

І тут я побачив яскраве світло в кінці коридору, темних людей, що несли це світло (чи воно їх несло). І різкий чужий запах, не страху, а сили, що викликає цей страх. З кожною хвилиною вони наближались до нас.

— Ми тут! — тоненьким голосом заквилила бабуся. — Допоможіть!

Дивно, що вона не злякалась тих темних людей. Але я був котом, і не міг витримати ще й це. Одним стрибком я опинився на підлозі й кинувся назад, бо попереду були чужі. Я вмер би, якби хтось з них торкнувся мене!

Бабуся кричала вслід, хотіла, щоб я повернувся. Але було вже пізно. Я вдруге залишився сам. Можливо, назавжди. Можливо, я буду жалкувати, що покинув людей, які годували мене, гладили, чухали за вухом, говорили лагідні слова. Але настав час, коли кожен мусить дбати сам за себе: час катастрофи. Я не довго біг, коли почув знайомий запах домівки, до якого теж домішувався різкий запах страху. Я ще подумав, що господарі чекають на мене, щоб узяти на Корабель. З ними я би пішов.

Двері були прочинені. Я озвався, покликав господарів, а тоді швиденько прослизнув у щілину. Тут було темно. Я ходив по кімнаті, кликав, хоч знав, що тут їх немає. Але мені було потрібно чути власний голос, щоб домівка чула його.

Я віднайшов свою миску і похлебтав трохи холодного пересоленого супу. Це мене заспокоїло. Попоївши, я сів на канапу, яка ще зберігала приємний запах дівчинки. Тут раптом почулись чужі голоси. Я ледь встиг сховатися, коли у дверях з’явився сліпучий промінь світла.

— Нікого нема. Пішли далі!

Від цих грубих чоловічих голосів я увесь зіщулився, і ще довго сидів, слухаючи, як віддаляються кроки. Їх змінили плюскіт води і шум вітру. Через деякий час я знову заспокоївся. Правда, пекло в роті, і я мусив злизати води з підвіконня. Але таке було й раніше. Господарі завжди забували про чисту воду для мене. Здавалось, вони зараз повернуться. Дівчинка візьме мене на руки і скаже: «Ти скучив за мною, котику?» Поступово моя шерсть всотувала знайомі запахи безпеки, спокою. Я задрімав на подушці з думкою, що, мабуть, люди повернуться в цей будинок.

Мені навіть приснився сон. Недобре, коли ти міцно спиш, і тобі сниться сон. Тоді ти цілком беззахисний. І сон був прикрий. Наче я сиджу на підвіконні, гріюся під сонечком, і раптом за шибкою з’являється великий чорний птах. Я дуже маленький супроти цього птаха. Він сердито кричить, б’є дзьобом об скло, а я не можу втекти. Стає темно, бо птах затулив сонце.

…Чорна вода розбила шибку, а не чорний птах. Вода увійшла через вікно, я кинувся до дверей. Але й там шумувала вода. Вона підхопила мене. Я щосили працював лапами, тримаючи голову над водою. Мене несло повз замкнені двері, за якими чувся крик інших котів, виття собак, плач дуже маленьких дітей. І я побачив, як вода несе тіла мені подібних. Я не одразу збагнув, що вони мертві. Вода несла клітки з мертвими птахами, чиє пір’я намокло у воді, пливли золоті рибки, уламки меблів, пляшки… Мені вдалося вхопитись за дитячу ванночку, що на мить продовжило мені життя. А потім щось загриміло, затріщало, я разом з водою полетів кудись униз, переставши відчувати жах, біль, холод…


САМ


Не було часу роздивлятися довкола на відкритому всім очам березі, і я поквапився сховатись у густій траві, що пахла сонцем. Усе мені було навдивовижу і вперше: літаючі квіти, комахи, що повзали по стеблах, різкі запахи землі й мишей… Я пізнавав те, що бачив, чув, чого торкався, і все мені було приємно. Не міг лише дивитися на воду, з якої з’явився. Сонце висушило мою шерсть, я її гарненько причесав, а тоді заснув. Після доброго сну я зайнявся ловами, теж уперше. Звідкись я знав, як це робити.

Я не був безпомічним цуценям, що плаче серед пустирища, намагаючись викликати у когось материнські почуття. Відчував, як після перепочинку і ловів моє тіло наливається силою, а серце відвагою.

Так минув день. Потім я пішов шукати собі подібних. Дорогою вилазив на дерева, кликав пташок, що пурхали у вітті. Мені подобалось навіть, як вони мене зваблюють, підлітаючи надто близько. Але я був ситий і тільки вдавав, що полюю. Мені стрівся маленький струмочок, з якого я напився води, а потім легко перестрибнув.

Минув ще час, і сонце почало хилитись до сну. Позамовкали денні пташки, прокинулись вечірні, стало більше тіней, темніло, і на небо випливло величезне колесо Місяця.

Я зрозумів, що не засну цієї ночі. Місяць був вільний, як і я: ми обоє вийшли. Він — на небі, а я — на землі. Я знав, що колись це трапиться, бо що можливе у снах, те можливе насправді, і в мені наростала сила. Але не сила кігтів і зубів, яку давала мені нагріта сонцем земля, а сила, що просвітлювала зір, вимиваючи з моєї свідомості страх і скутість. Я бачив водночас і гору, й низ, і те, що діялося за моєю спиною, що давало мені відчуття безпеки. Я ставав єдиним оком, круглим і всевидющим, ставав ніби Місяцем, випромінював, як і він, світло. І ще ніколи не наближався так близько до неба. Це був інший світ, куди я потрапив, не пам’ятаючи, як. Важко повірити, що це той самий світ. З потоками каламутної води, страхом, стінами, з яких неможливо вийти. Але ж я вийшов!

Отак і сидів, доки не почало світлішати. Зустрівши Місяць, я тепер зустрів Сонце, і пішов туди, де воно поволі виринало. Його тепло нагадало мені, що я жива істота з плоті й крові, що я кіт, який потребує спочинку. Помалу моє збудження вляглося, і я вже потребував відновити власні сили. Сонце і Місяць зустрілись на небі, й, помилувавшись цим видовищем, я відчув непереборне бажання заснути. Віднайшов стежечку, і це було добре, бо холодна роса студила мені лапи й живіт. Невдовзі я почув слабкий запах диму й житла: перед очима виринула хатка, якої я зроду не бачив — зі старого потемнілого дерева.

Ну що ж, сказав я собі: треба довідатися, хто тут живе. Але, обійшовши хатку довкола, обнюхавши, послухавши усе, я зрозумів, що зараз тут ніхто не живе. Двері й вікна були зачинені.

Дошки ґанку встигло нагріти сонце. Я примостився там, спостерігаючи примруженими очима за стежкою та лісом, але тепло й тиша змусили мене поринути в щасливий безтурботний сон. Схоже, подумав я, позіхаючи, що у мене геть зникло почуття небезпеки.

Крізь сон я чув спів пташок, шелест листя, час від часу розплющуючи очі, щоб переконатись, де я. Врешті-решт тепло огорнуло мене так, що всі звуки й запахи зникли.

Прокидався я довго. Сон склеїв мені повіки, лапи не слухалися, у вухах дзвеніло (мабуть, перегрівся на сонці), хотілось пити. Звідкись долинув солодкий запах молока. Коли я остаточно прокинувся і лизнув лапу, аби впіймати той запах, то побачив неподалік, під порогом, мисочку з молоком. Не замислюючись, я випив тепле свіже молоко. Нічого кращого я досі не куштував. Те молоко увібрало в себе тепло й смак нового світу. Я аж тремтів, коли пив його. Згадав себе крихітним біля теплого боку матері, як її язик вилизував мої заплющені очі. Я не знав, навіщо мені очі, доки не прозрів і не побачив уперше світло. Коли я заплющував очі, воно зникало. Так я усвідомив зв’язок між собою і світлом.

Взагалі, я згадав те, чого ніколи не згадував. Коли мене забрали від матері, я аж нетямився з розпуки. Шукав щось тепле, м’яке, а коли його не було, то плакав. Мати небагато встигла мене навчити: я не вмів ні вмиватися сам, ні їсти з миски, був надто довірливий. Мене забрали від матері люди, велетенські істоти, цілком відмінні від нас. Я їм був навіщось потрібен. Тепер я вже немолодий кіт, але й досі не збагну, чому люди забирають нас від матері й прагнуть стати нашою сім’єю. Однак я прийняв правила цієї гри: до жінки, яка мене годувала, був поблажливий, з господарем — поштивий, а з дівчинкою у нас склалися приятельські стосунки. Я бавився з нею, коли цього хотів. Вона прощала мені ненавмисні подряпини, а я — грубе поводження. Так поступово я забув матір і виріс. А тоді захотів пізнати світ і собі подібних у ньому. Але мені не дозволили.

…Були ще безконечні дощі, дім, що тонув. Усі люди покинули його, тому він і потонув. Те, що було дуже давно, я пам’ятаю краще.

Ось що нагадало мені молоко. Я обважнів, коли вилизав миску. Але, ступивши кілька кроків, знову відчув у собі пружність, їжа — це сила.

Я підійшов до дверей. Вони були замкнені. Тоді обійшов кругом хатину. Якби тут хтось був, я б почув навіть дихання цієї істоти.

Світ манив мене: я вирушив у сутінки пізнавати його далі. І не лише світ, а й власне тіло. Тепер я дивувався, який був учора незграбний. Виліз на високе дерево і не міг злізти. Вітер погрозливо розмахував гілками. Я хотів кликати на допомогу, але схаменувся: невідомо, хто відгукнеться на мій поклик. Наприклад, якась істота, що не розуміє мене, — пес. Люди навіщось звели нас докупи, хоч ми зовсім різні. Жахливо, коли собаки й коти живуть в одному домі.

Одним словом, погойдавшись у верховітті й зголоднівши, я зліз хвостом донизу, намагаючись не дивитись на провалля піді мною. Страх висоти зник. Досить раз подолати його, і більше не боїшся.

Дуже швидко я навчився нечутно ходити по траві, оминати відкриті місця, ховатись від негоди в дуплах дерев, миттю визначивши, чи там хтось є… Але вранці я завжди повертався до будиночка на галявині, засинав, прокидався, пив молоко.

Одного дня я помітив, що листя падає з дерев, і дуже важко у ньому не шарудіти. Що стає холодніше, частіше падає дощ, і не видно Місяця. Він тужить, ховаючись за хмарами, важкими і темними. Це нагадало мені те, що я давно забув: скрізь вода, люди, що, здавалось, видихають страх, шум, гуркіт, падіння сторч головою. А може, це був сон. П’ючи молоко, я згадав усе своє попереднє життя. Там не було кінця світу.

Якось, прокинувшись раніше від холоду, я не побачив миски з теплим молоком. Зате двері до хатини були прочинені. Я довго вагався, чи увійти мені туди, адже я знову можу потрапити до пастки. До людей, які відберуть у мене дерева, здобич, можливість вийти. Але зсередини пахло молоком, віяло теплом, а на ґанку все важче було знайти сухе місце, яке б не продував вітер. Крім того, я накульгував: у нозі стриміла колючка, і я не міг ступати.

Спершу я тихесенько подав голос. Здебільшого мусив мовчати. Цей новий світ був такий просторий, великий, що мій голос видавався заслабким для нього. Та й чи було це розумно — заявляти про себе? Я певен, кожен кіт причаївся б у такому разі. Обережність ніколи не зайва.

Тоді я увійшов. Дивно було бачити довкола себе стіни, а над головою стелю. Я аж відсахнувся, бо у свідомості промайнув страшний спогад: усе валиться під натиском чорної води. Однак нічого не трапилось. Від других, теж прочинених, дверей струмувало тепло з гіркуватим запахом диму. Певно, що хтось жив у цьому домі. Я ніколи не бачив будинку, в якому хтось не жив би. Таке призначення всіх будинків. Коли їх покидають, вони валяться. Часом будинок не бачить, що в ньому живуть інші, менші істоти, які бояться вийти або просто не знають, куди їм піти. Як не знав я.

Але цей будинок був інший. Із дерева. Він, напевно, ріс, як дерево у лісі. Я прожив тут трохи часу й помітив, що дерева теж істоти, які, правда, не ходять і не полюють. І це було мені до вподоби, бо ми не заважали одне одному. Ніхто не втручався у моє життя, я був сам і тішився з того.

За дверима не було нікого. Я б почув дихання, найменший порух. Це могла бути й пастка, але коли подумати, то потреба їжі, тепла, спочинку сильніша за страждання. Тому я коротко й негучно привітав цей дім і увійшов, бо там пахло молоком і віяло теплом.

Піч займала півкімнати. Що це піч, я довідався пізніше, коли обпік собі лапи, намагаючись якнайшвидше зігрітись. Крізь дверцята просвічувало полум’я. Свічка не давала стільки тепла і пахла зовсім інакше. А ще тут було ліжко, застелене вовняним коцом, стіл, стілець і полиця з посудом. Біля печі стояла миска з молоком, та сама. Я випив молоко і одразу повеселішав. Мене страшенно розморило, і я забув про обережність. Стрибнув на піч, що була зверху застелена чимось м’яким, і миттю заснув. Там був такий темний затишний куточок, про який можна лише мріяти. А надворі знову падав дощ, то сильніший, то слабший…


УДВОХ


Я викликаю в нього безмежну довіру. Навіть не знаю, як це мені вдалося. Я запримітив його ще влітку і щоранку ставив на ґанку миску з молоком. А восени залишив двері прочиненими, щоб він увійшов. Наша перша зустріч була зворушливою: жалібно нявкаючи, він виповз із темного закутка печі. Неважко було зрозуміти, як незручно опинитись на чужій території. Він дав себе взяти на руки, дав витягти колючку з лапи, видушити гній, і муркотів, муркотів, муркотів.

Будь-який необережний рух з мого боку — і я втратив би його довіру. Ця маленька істота, не найдосконаліша з усіх, які я створив, мала почуття гідності. І пазурі, що, проте, ніколи не вдряпнули мене. І більш нічого. Тільки-но я сідав, кіт опинявся в мене на колінах. Він не вмів стримувати власні бажання. Він підкорив мене собі, і я все довше залишався з ним у хаті. Не знаю чому, але він був мені найближчим. І я не міг стримати сліз, коли, вилизуючи себе, він лизав мої руки, на яких була кров невинних істот, створених на муку.

Так, я створив їх для любові, для заповнення порожнечі, для втіхи у власній самотині, але діти покинули мене, забувши повернутись. Я не карав їх: вони самі себе покарали, обравши безпутне життя.

Кожному я залишив часточку своєї сили, щоб колись вони таки повернулись до мене. Дарма. Повернувся поки що лише кіт, дивна істота, яка служила забавкою іншим, вважаючи, що інші є її забавкою. Може, кіт має рацію, адже він підкорив мене, зайняв місце на моїх колінах, і я не можу встати, бо не хочу його потривожити.

Коли я йду, він супроводжує мене. Ми оглядаємо наш ліс, наш потічок, наші хмари, наше сонце, птахів, комах… Як я хотів би, щоб мій біль вгамувався, біль за світом-самогубцем, який вважає мене винним за моє невтручання. А тим часом кожна часточка моєї любові благає його: повернись!

Що зараз там діється? Рятуються не кращі, рятуються сильніші. Кращих завжди приносять у жертву.

Сенс мого існування — в очікуванні. Над цим я розмірковував довго і важко, терпляче тамуючи біль. Коли кіт втомлювався, я брав його на руки, і не раз він засинав, притулившись до моїх грудей. А вечорами, у теплі, коли за вікном падав сніг, ми розмовляли. Для цього не треба розтуляти рота.

Кіт спитав мене якось:

— Чому в мене більше нема спогадів про минуле і майбутнє?

— Минуле і майбутнє для тих, хто відчуває страх перед життям. Навіщо тобі цим перейматись?

— Я от думаю собі, — продовжив кіт, лизнувши мою руку, — чи хотів би я бачити собі подібних.

— І як?

— Мабуть, ні. Хтось з них міг би зробити мені боляче або я — йому. Хтось хотів би сидіти на твоїх колінах, а я б заздрив. Нам ліпше удвох. Ми розуміємо один одного. Ти теж не хотів би бачити собі подібних. Щоб хтось не погоджувався з твоїми думками. Щоб хтось інший брав мене на коліна. Я зразу відчув, коли тебе побачив, що ти такий, як я. Правда?

— Правда.

Ми глянули один одному в очі й побачили безмежну самотність, у двері якої ніхто ніколи не постукає. Просто тому, що не знає, де нас шукати.

Книга снів і пробуджень

Земля була холодна. Дерева хитались як колиски перед моїми очима коли ми обіймались на мерзлому листі тіла тремтіли перед тим як злитись в одне і я знала що це вперше і востаннє і хай воно швидше закінчиться сльози пекли очі твоє сім’я пролилось на мерзлу вбогу землю перемішалося з хвоєю піском листям ти пожалкував мені дати хоч трохи себе ми не можемо зігрітись запалюємо вогонь простягаємо над полум’ям руки я не втримала тебе і ти мене не втримав дерева стоять нерухомо як хрести на цвинтарі душа яку ми могли накликати разом спустилась на чуже ложе.


КНИГА НОЧІ

— Чого ти посміхаєшся? (Чого ти не плачеш?) — Тому, що мені добре. — А чому тобі добре? — Бо я не вмію плакати. — Боже, чому ми такі нещасні й неприкаяні, чому нас стороняться люди, чому нас уникають? Ніби у нас на чолі знак недоторканості.

— Бо ми не звідси.

І прошу: — Їдь. Коли ти знову сюди приїдеш, мене вже тут не буде. — А де ти будеш? — Поїду, як і ти, тинятися по електричках, ночувати на вокзалі. А потім вернуся додому, де я завжди в безпеці. — А де твій дім? — На сонячному острові. — А де той острів? — Посеред ріки. — А де та ріка?..

Та на зупинці, в глухому поліському селі, здригаючись від цікавих поглядів учнів, які вертаються з продовженої групи, я меншаю, стаю піщинкою, коли твій автобус зникає в тумані, бо сила моя тільки в тому, щоб похвалитись нею, — і знову будні, холод, темрява, спогад про зачаття, яке не відбулося.

І з тим почну мою розповідь про пекло, чистилище, рай, сни, які їх супроводжують, про квіти, які вічні. Це може стати моїм заповітом, якщо я стану жертвою власних пророцтв.

Колись я просила Бога, щоб дав мені знак, і побачила на бруківці зламане лезо ножа. Ми, люди, наче спинились над прірвою, внизу якої пливуть хмари і синіє небо, й не можемо це витлумачити усталеною логікою. Бо зламане лезо ножа означає і смерть, і рятунок. Тільки власна розгубленість спонукала мене взятися за перо, щоб описати все, що відбудеться колись зі мною, і діється зараз, а також те, що трапилось з кимось іншим.

І починаю писати в чужому домі, серед чужих людей, року 1990-го, місяця червня, 7 числа, і від того чуюся майже щасливою, бо мусить бути хтось, хто хоче чути мій голос.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Містечко, яким проїжджав наш автобус, було однакового брудно-жовтого кольору, як пізня осінь. Поперек тротуару лежав убитий машиною жовнір, із живота якого вилізли рожеві кишки. Автобус, не спиняючись, проїхав повз нього. Вулиця попереду й позаду була зовсім порожня. Ніхто не зойкнув. Очі байдуже ковзнули по велетенському, як смерть, тілу. Чомусь я бачила це, а ніхто не бачив. Скількох ти задавив на своєму віку, автобусе?


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАЛІ З ОТИМ СОЛДАТОМ. Душа його здивовано повисла над розпластаним тілом, яке, мабуть, негайно обсіли б мухи, якби не кінець осені. Ні, вона не потребувала зойків, лементів, тупоту ніг. Душа просто не знала, що з нею діється. На мить вона торкнулася теплих вуст хлопця, з яких витікала цівка крові — очі його розкрились, щоб більше не закриватись. Душа сахнулась, відчужена назовсім.

Вулицею мчали машини, але, почувши, що щось негаразд, почали їздити іншою дорогою. Тіло застигало в неприродній позі, проте лише збоку видавалось, що йому незручно лежати. Тепер це була всього-навсього купа м’яса, автомобільна офіра. Люди теж перестали ходити тією вулицею. Вони не хотіли бути причетними.

Три дні душа літала навколо тіла, і ніхто не запалив їй свічки, і не поставив води вмитись, і не замовив молитви. Чужа людина вмерла в чужому місті, де не було ні церкви, ні Бога. Третьої ночі білий ангел укляк над тілом і заплакав, пригорнувши до себе бідну душу. Сказав їй: «Покинь тіло і лети туди, де була його домівка». — «А далі що?» — «А далі я тобі скажу». — «Чому ж ніхто не забере тіло?» — «Хіба сліпі його побачать? — сумно відповів ангел. — Не турбуйся, я поховаю його як належить. А в тебе попереду вічне життя. Мусиш іще трохи постраждати».

І душа полинула туди, де мала відбути свій час.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. У студентському гуртожитку ти, Оксано, нарешті дочекалася самотності, щоб вибухнути божевільним плачем. Двері замкнеш, хоч ніхто й не прийде, хіба якийсь п’яний. Але й це було б незле. П’яні позбуваються свого іміджу і не розтопчуть навіть таргана, хоч їх тут аж кишить. Пали цигарку за цигаркою, падай по черзі на кожне з п’яти ліжок — тільки не кричи. Кричати можеш у своєму селі, чи у лісі, а тут тебе почують і будуть стукати в двері, питати, що сталося, чи ти не звар’ювала, Оксано…

Ти ж така була вдень товста, добродушна, варила на кухні борщ, і руки твої були червоні від буряка. Не будь дурна, ліпше сідай конспектувати на понеділок «Капітал»: після цього тебе одразу зморить сон. Ми всі тут самотні, ситі по горло радощами студентського життя, а як треба виплакатись, вип’ємо з коліжанкою пляшку «Ведмежої крові» і виплачемось разом. Бо в кожному з нас є потреба розкрити душу, розмалювати власне життя чорними й білими фарбами, довести, що нас любили і, може, досі люблять. Але ти вже кожній з нас це розповіла, і ніхто не хоче залишатися з тобою наодинці, бо страшно торкатися палаючої душі; вона пече, хоч і чужа.

Хто зробить тобі дитину, Оксано? Ти так уже дозріла для неї, що купуєш дитячі платтячка і складаєш у валізу. Незайманиця, якщо не вважати, що у десять років тебе зґвалтував п’яний перехожий. Тобі двадцять шість років і ти вже не хочеш любові, лише дитини. Ти товста і негарна, а дитину можеш народити, і не одну. Вмикаєш магнітофон? Таки не можеш впасти зі своєю мукою у забуття, хочеш її залишити на касеті. Говори, говори. Тебе мусять почути.

— Розумієш, я не чекаю від життя нічого, бо зробила велику помилку. Мені треба було йти в телятниці. Я би випоювала теляток, годувала б, чистила. А потім вийшла заміж за простого шофера. Але, на свою біду, я вміла писати гарні твори про різні пори року, навіть вірші писала про сінокіс. І попхалась у науку. А тепер мені двадцять шість років і я нікому не потрібна. І знаєш, я вірю в долю й лихе око. Хтось закляв мене, щоб я не мала щастя. Люди стороняться мене, хоч я до них усією душею. Певно, вони відчувають, що я покрита злом, наче другою шкірою. І що їм до того, що я віддираю її з м’ясом і кров’ю? То хіба мені болить. Маю стільки всього висловити, що не вистачить людей, аби все це змогли вислухати. Я — вулкан, який то дрімає, то вибухає, і в нього не меншає сили.

Я вмру в гуртожитку, бо їх більше на світі, ніж домів, де можна бути незалежним. Усе зло йде від них. Вони крадуть у нас дітей, роблять безплідними, їх вигадав диявол. Після гуртожитку мені вже не страшне пекло. Я, українська дівчина з українським ім’ям Оксана, не маю свого дому, не маю сім’ї, не маю вишитих рушників. Я курю «Ватру», сплю на казенному ліжку, пишу шпаргалки до екзаменів. Мені треба поставити пам’ятник за те, що я ще живу в чужому домі на своїй землі, і ніколи не матиму свого. Амінь.

Ти відчиняєш вікно, Оксано. Не дивися вниз. Ось білий голуб падає тобі в руки. Вже глупа ніч. Треба спати. Не забудь вимкнути магнітофон.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ. Сьогодні ми ходили з Ладусею по місту. Дивилися на картини, розвішані на продаж. Не купили ні Христа, ні Богородиці, ні ангелів, ні пейзажу з березами, ні Данила Галицького. І молока не купили, бо вже не застали. Зате хліб, слава Богу, ще є.

Доню, коли ти виростеш, не питай мене, чого Христос роздягнутий і прибитий до хреста. Він добровільно пішов на це і жалкував лише, що поряд не було великої білої руки Батька.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми молимося лише одному Богові — Втечі. Мусять бути поїзди, які відвезуть нас у кращий світ, подалі від убогості й безнадії. Срібні нічні храми мертвлять лиця тих, хто покидає усе, хай не назавше, але й цього досить, щоб здобути значимість: стати одним із сотні, котрий прибуде в пункт призначення з пункту відправлення. Наші заяложені паперові гроші йдуть на утримання храму та його жерців. Ми мусимо вмилостивити тих жерців, щоб вони прийняли наші щирі офірування. Назад дороги немає — сніг.

Ще годину тому я стояла серед засніженого Львова з валізкою, де було кілька книжок, якісь лахи і платівки. Видовисько чужих золотих вікон було нестерпне. Яка ж це моя земля, коли мені нікуди прихилити голову і треба тікати в іншу чужу землю? Мовчання довго супроводжуватиме мене в мандрах. Холод і спрага відлічуватимуть у мозку багато ночей. Замість готелів я ночуватиму в смердючих халупах на розкладачках, або сидітиму на вокзалі серед повій, злодіїв, ексгібіціоністів і просто волоцюг, їхні воші перелізуть на мою голову, їхні червоні від безсоння очі стрінуться з моїми, їхні спини підпиратимуть стіни храму, і їхня молитва буде єдина: «Хай швидше настане день!» А тоді — перший тролейбус, м’яке сидіння, короткий сон, якась тепла страва в їдальні. Ось він, інший світ. Тільки равлик щасливий, бо носить свій дім зі собою.

І тільки якось на світанку я почула голос сестри і збігла вниз зі сходів у порожній вестибюль. То була галюцинація, але від чого ти мене врятувала, сестричко?


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Я — Марія Титівна. Мені 80 років. Я вже майже сліпа, але ще при пам’яті. Як моя бабця вмирала, заповідала: «Годуй птичок». То я насиплю на підвіконня крихт і годую. Бабцю слухаю. Директор сварився, а потім перестав.

(Я пережила свого чоловіка і сина. Переживу, напевно, цілий світ, бо залишились тільки я і пташки. Нам потрібно трохи хлібця. Поклюємо і дивимося. Я — у вікно, пташки — на мене.)


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ.

— Ксеню, відійди від брами, бо машина задавить!

— Ксеню, тобі не можна страшити дітей, бо ти каліка. Сядь на лавку. Дивися, як Мотя чемно лежить у ліжечку. Як станеш стара, то тебе будуть годувати з ложечки і пісяти будеш на клейонку.

— Я кому сказала, Ксеню?! Дивися, йде директор. Він зараз спитає, чого ти зуби скалиш коло брами і чого без трусів. Не плач, бо закриємо в темній комірці. Послухай ліпше радіо. Шануйся. Ми тебе звідси нікуди не відпустимо, коли тебе рідна мама запхала. Зроби хатку з прутиків, а я потім прийду подивитися.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Коли у січні зацвітуть яблуні, а у липні випаде сніг, місяць пропливе так низько над землею, як повітряна куля, коли третина вод стане гіркою, а діти не матимуть ні очей, ні вуст, тоді настане час Великого Божевілля.

Люди відкопають усіх своїх мерців, щоб їх оживити, і тяжкий сморід отруїть решту світу. Треба заткнути свій ніс, докторе.

Так, ви пророкуєте прихід нового Месії. Але то буде Антихрист. Ви хочете створити антисвіт і чекаєте Месію. Якби я був божевільний, то вірив би разом із вами. Я вмру у бруді й болоті. Звідки взятись добру, коли його нема? Я не пророк, але бачу, що добрі люди — слабкі, затоптані, як квіти при дорозі. І ви їх помалу втягуєте у вашу розпусту, змушуєте жити в тісноті, бідності, глумитеся над їхньою невченістю. А все тому, що нема коло них Христа, аби заступився. Але він прийде, мусить прийти. Почитайте Божі книги, докторе. Доки не сповниться все, що в них написано, доти не знайдеться нової мудрості, і доти будуть доми варіятів. Хоч ліпше нас випустити на волю, не лікувати. Та ви боїтесь, аби ми вас не навчили жити інакше. А ми б сховалися в лісі і там жили.


ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. У нашому звичному світі нема дверей, хоч нібито їх багато. Але вони не зачиняються. Двері є тільки в тюрмах і божевільнях, а наші може відчинити хто завгодно: вбити, обікрасти, зґвалтувати чи відвести туди, де є справжні двері. Наші двері — паперові чи з прогнилої дикти, а наші вікна сталеві, непроникні, щоб ми з них не виглядали і не вистрибували. За нашими дверима — прольот сходової клітки, що пахне гнилою капустою, котячою сечею і старістю вбогих бабусь, котрі цілі дні проводять у черзі за молоком і мороженою рибою, а ввечері рано гасять світло і незмигно дивляться в стелю, наче вже померли.

Чому це так — не варто довго думати. Це — наш простір, вирахуваний до квадратного сантиметра, наш час, що нас не гідний, але вже триває кілька поколінь. Мухи в павутинні, бджоли, які збирають отруту, кліщі, що живляться теплою кров’ю, — Ера комах, котра настала після людської ери.

Але те, що трапилося не зі мною, не має кінця. Я майже забула, що зі мною трапилось. У мене вже не буде захопленого погляду дитини, яка дивиться з-за дротяної сітки, що відгороджує одне подвір’я від другого, як бавляться інші діти її м’ячем. Але я ще можу бути дверима для своєї дитини. І вікном, розчиненим навстіж. Нема більш нічого, крім цих дверей і вікна, але без них немає Дому.


ЩОВЕСНИ ДО УРОЖА приїжджає вуйко Левко і вирубує старі дерева. Садить нові, але ті або не приймаються, або вироджуються. Земля втомилась родити. Яблука гниють на гілках. Вишні щораз дрібніють. Тільки раз у сім років буйно родять сливи.

Коло річки ми маємо невеликий сливовий сад, що його посадив мій дід. Я так тішуся цим старим садом… Бо зараз не садять садів, а він хоч трохи мій.

Нині ми лише говоримо про сади, яких ніколи не посадимо. У нас немає землі. Вона тікає нам із-під ніг. Мусить щось статися. Для кінця століття характерні есхатологічні почуття. Але щось станеться, бо земля начинена трупами і паразитує на людській енергії, витративши всі свої сили на боротьбу проти існування. Вона породить монстрів, а потім сама оживе.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я покинула місто, у якому прожила майже рік, було літо. Ночі мучили мене тяжкими снами, вдень переслідував страх. Я приходила на подвір’я колишнього панського дому, лягала в густу траву, лицем до землі — мені від того ставало легше. Я ніби спала: свідомість вимикалася, тіло не відчувало ні холоду, ні тепла. Але десь на дні мозку борсалось відчуття недовговічності того стану. Годинник цокав, і кожна секунда наближала мене до того часу, коли слід щось робити. Я не могла вижити в місті, яке покинула, а воно протягувало до мене щупальці-листки і могло задушити.

«Одне дерево, дві руки, три лебеді і чотири гілки. А зозуля — один і два, а зозуля — три і чотири».

Допомогти мені зможуть, коли я стану на ноги. Лежачого не б’ють, але й не піднімають.

Я не могла вмерти, бо вже пробувала це зробити ще там, у місті, в порожній кімнаті гуртожитку, куди ще кілька годин ніхто не зайшов би, де не було ні постелі, ні стільців, лише брудний стіл і сміття. Я різала руки тупим ножем, пила якісь ліки, а вихід був поруч — відчинене вікно на п’ятому поверсі. Потім я вийшла в коридор, зустріла свою коліжанку і попросила, щоб викликала швидку, аби мене забрали в психлікарню. А вона взяла мене за руку і повела в кафе снідати, де було затишно, чисто і на столиках стояли квіти. Галя розмовляла з приятелем, а я тремтіла від страху, що не витримаю і почну кричати.

Я ніколи не кричала. Я не вмію кричати, хоч у цьому є велика полегкість: вирвати з себе відчай і кинути його під ноги. З тих пір у мене збереглось бажання жити тихо зовні, уникати натовпу і спілкуватися з тими, хто любить мене і прощає. Коли я розмовляю з людиною нещирою або злою, то ніби знову опиняюся на порозі тієї порожньої кімнати, але нікому взяти мене за руку і відвести до сонячного кафе. Я знаю свою силу, але не розумію, чому така схильна до відчаю.

Мені тоді було дев’ятнадцять років, а зараз тридцять два, але я ніколи не хотіла б поїхати в те місто. Воно мене надламало, змусило шукати захисту й самоізоляції. Якби не цей рік, я б писала інакше, не озиралась би на тих нещасних людей, серед яких колись жила.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Наша віра подібна до зрізаних квітів. Коли одні зів’януть, ми купуємо інші. З огидою виливаємо застояну тягучу воду, набираємо свіжої. Я кажу «ми», бо коли йдеться про віру і Бога, ніхто не може почувати себе самотнім. Я — то є ми.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Колись я бачила міліцейську машину. Із заґратованих вікон виглядали жінки. Вони, напевно, заздрили моїй свободі, але в ту ж мить я ніби опинилася серед них і з такою самого тугою дивилась на сонячну вулицю. Мені не потрібні були ні руки, ні ноги, ні все тіло, але я їх мала. І це було нестерпно, бо на тіло можна плювати, бити його. І це мало відбутися, хоч я глибоко каялась, і вірила в Бога, а він, ковтаючи сльози, співчував мені, та нічим не міг допомогти.


ТЕ, ЩО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕТЬСЯ ЗІ МНОЮ. Кущ із рожево-білими, неймовірно пахучими квітами. Мені — три роки. Я вперше побачила його і запам’ятала назавжди. Він цвів коло нашої хати сорок років, доки не засох. То була настільки замкнена в собі істота, що не лишила по собі нічого. Всі намагання прищепити чи виростити з насіння щось подібне закінчувалися невдачею.

Смерть тата. Останні тижні він майже не приходив до пам’яті, лише стогнав і кричав. Коли йому легшало, просив полуниць. Одного разу пішов за ними на город і впав. Це страшно — піднімати батька, коли він лежить немічний, а ти сама ще дитина.


ТЕ, ЩО МОЖЕ ЩЕ ТРАПИТИСЯ ЗІ МНОЮ. Зустріну людину, через яку пізнаю себе справжню.

Пройду повз жебрачку з дитиною, не подавши їй милостині.

Посаджу садок і народжу другу дитину.

І те, що не підлягає сумніву: помру. Тільки якою смертю? Коли — це не суттєво. Над хатою, де має померти людина, літає чорний крук.


НАМАГАЮСЯ ЗГАДАТИ ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ КОЛИСЬ ЗІ МНОЮ, але доторк до власної пам’яті нагадує доторк до равлика — він одразу ж ховається у свою хатку. Навіть коли згадуєш усе в образах, яких не можна передати словами. Я не вмію красно говорити і тому не вмію писати, бо це одне й те ж. Але в оцьому лепеті моя суть. Усю правду сказати неможливо, але й неправду так само. Я не хочу створювати собі імідж, як ведеться в цивілізованому світі. Це все одно, що підтримувати в належному стані старе взуття, яке зненавидів, але ходиш, бо бути босому небезпечно для здоров’я. Або ще: зле, коли з-під маски виглядає чиєсь справжнє лице, вбоге, негарне, безпомічне. Є лише один спосіб самооборони — бути доброзичливим. Я не так уже й мало отримала в своєму житті ляпасів, але вони ніщо у порівнянні з постійним страхом, що тебе побачать голою.


ТЕ, ЩО МУСИТЬ НЕМИНУЧЕ СТАТИСЯ. Моя дочка вдягатиме мої сукні.

Якогось дня я залишуся зовсім самотньою і здивуюсь, що знову. Моя юність була нестерпно самотньою.

У мене житимуть коти, пси і рибки в акваріумі: чорні й золотисті.

Я прочитаю нарешті Марка Аврелія.

Але багато бажань залишиться нездійсненними, бо вони надмірні, їх здійснення може спотворити мою душу, і я її не впізнаю, а значить, не впізнаю себе. Багато спокус проходить нині повз мене. Я могла б торкнутися їх рукою, але чи стану від того кращою чи мудрішою? Я не хочу мати мудрості згризеного роками тіла. Та й кожна помилка нищить довкола мене щось таке саме ніжне й чисте, як квіти.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З НАМИ ВСІМА. Співробітники однієї установи вирішили провести вихідний день у лісі, збираючи гриби. Поїхали автобусом, назбирали грибів і поїхали назад. В останню мить зауважили, що однієї жінки нема, але чекати на неї не захотіли. Ту жінку знайшли на третій день, їй стало погано з серцем. Ім’я їм — легіон. Покинутим у лісі, посеред площі, посеред танцю, посеред великого дому, в якому живуть тисячі людей; покинутих дітьми, батьками, друзями. Кожен із нас потенційно Тимон Афінський.

Ми захищені непотрібністю як саркофагом. Беззахисність тут — лише риса, яка може бути, а може й не бути. Мертве тіло в лісі не беззахисне. Лише непотрібне. Як таке, що здатне викликати докори сумління.

Хвала юрбі, яка дробить на безліч крихт гіркий хліб сумління, і розчиняє його, наче в оцті, у поті свого тіла. Вона не має спільного розуму, як мурашник чи журавлиний ключ. Але ж яка вона сильна, коли йдеться про подарунки чи жертву, її таємниця така сама, як таємниця річки, що знає, куди легше плисти.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Коли я довго живу сама і ходжу по вулиці між чужих людей, то ніби вгадую їхні думки про мене. Хоч між ними є люди, замкнені на сім замків, є завтрашні мертві і завтрашні новонароджені.

Кожен день бачу бабцю, котру не можна назвати ні божевільною, ні жебрачкою. Вона час від часу каже тихо і виразно: «Ищите спасения душ!» Певно, вона теж читає думки і, коли відчуває щось лихе, говорить: «Ищите спасения душ». У руках вона тримає сіточку. Щось купує, хоч я ніколи не бачила її в черзі. Живе бабця, напевно, на отій маленькій вуличці. Довколишні вулиці заселені чужинцями. Справжні господарі зогнили в Сибіру. Двері чудових будинків поламані, стіни обписані матюками, бруківка засмічена. І бабця говорить: «Ищите спасения душ!»

Де його шукати? Жити чистому серед нечистих — неприродно й негідно. Але й бути таким, як усі, без тіні гідності, теж нестерпно. Велика помилка гадати, ніби юрба однорідна й безлика. Якби це було так, її легко було б схилити до добра й любові. Але юрбу можна підкорити лише страхом, як кожного з нас. Страх знає наше слабке місце. За Христом пішли не від страху. Він викликав подив не чудесами. Він робив їх не для того, щоб привернути увагу, а щоб допомогти людям. Та й чудеса його були прості: нагодувати, напоїти, зцілити. Але навіть він не зміг усім допомогти й обіцяв повернутись. А його пришестя чекають зі страхом.


АВТОПОРТРЕТ НА ТЛІ УЯВНОГО ПЕЙЗАЖУ. Я стою спиною до Урожа, який саме зацвів усіма своїми черешнями і кущами терну коло плотів. Я стою лицем до лісу, який теж цвіте черешнями й терном. І небо так само строкате.

Але на знімку нема ні мене, ні квітучих садів. Чорна пляма на сірому тлі й вивернутий камінь, схожий на чобіт. Чорна пляма — це не я. Мене не було, коли фотографували. Й Урожа з його садами теж не було тієї хвилі. Все замінила пустеля. Вона прибігла і стала між мною і лісом.

А фотограф після того випадку більше не приходив. Він посварився з Богом і тепер будує Вавилонську вежу. Та й нам, певно, уже не вдасться порозумітись. Кожен, хто бачить ці фотографії, каже, що то море. Колись, у якусь там еру, тут і справді було море.


ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ З КОЖНИМ. Світ після дощу нагадує дитину, котра щойно перестала плакати. Вона забуває свій плач так само легко, як ми похмуре небо. Чому ж ми не прощаємо іншим того прикрого враження, яке вони на нас справляють? Зникає тягуча нудьга буття, страх перед смертю — «Радість, радість, іскро Божа!» То неправда, що щастя не існує. Воно — нетривке. Все на світі нетривке. Вічно безхмарне небо перетворює душу в пустелю.


ТЕ, ЧОГО МИ НЕ МОЖЕМО РОБИТИ. Чи легко думати про Бога, коли у нас нема дверей, за якими можна надійно зосередитись?

Як ми можемо все життя мріяти про власний острів, коли у нас нема навіть даху над головою? Адже в нас у крові впевненість, що ми не досягнемо нічого. Страх фізичного знищення зробив нас блідими відбитками людини. Тільки самопожертва вбогих духом, які ніколи не стануть багатими, — знак Бога, чого б ми могли досягнути, якби хотіли.


ТЕ, ЩО МОГЛО БИ СТАТИСЯ ЗІ МНОЮ. У семимісячному віці я пережила клінічну смерть.

У 18 років мене зустріла жінка й сказала: «Віднеси цього листа в отой будинок, у таку-то квартиру». Я глянула на той будинок і відмовилася. Він був напівзруйнований і брудний. Через місяць там розкрили страшний злочин: у підвалі знайшли трупи замордованих дівчат. Комусь було потрібно, щоб я не піддалась автоматизму.

У 19 років посеред білого дня якийсь маньяк приставив мені ножа до спини. Я торкнулася цього ножа. Це був столовий ніж, з округлим кінцем. На щастя, над’їхала машина, і я втекла.

Три різні випадки. Саме випадки, бо смерть не може бути випадковою. Вона приходить тоді, коли їй велять.


ЩО Ж УСЕ-ТАКИ З НАМИ ТРАПИЛОСЬ? Портрети людей часів Ренесансу випромінюють духовність. Настає сімнадцяте століття, і світло гасне. Людство ховається від сонця, запалює світильники. Пейзаж за вікном втрачає перспективу. Що ж утратили ми, що примусило нас ховатись?


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Друзі, як завжди, далеко, пишуть мені листи. Ми вже не чекаємо від долі разючих змін. Ми боїмось нещастя і хочемо втримати те, що належить нам по праву: спокій і почуття власної гідності. Ми й досі не схожі на інших, але руки наших дітей стримують нас. Ми маємо кого захищати. У нас є нарешті ті, кому ми потрібні. Ми дедалі рідше купуємо дорогі альбоми, платівки, прикраси, дбаючи про те, щоб наші діти мали молоко й іграшки. Ми виростимо наших дітей і вернемось кожен у свій Уріж, щоб нікому не заважати.


ГОЛОС, ЯКИЙ ЖИВЕ В МЕНІ, ЧИ ЯКАСЬ ІНША ІСТОТА каже ось що:

— Ти боїшся, щоб тебе не спитали, що ти встигла зробити у свої тридцять років. Через те ховаєшся, хоч таке питання може поставити хтось із твоїх п’яних знайомих, і сказати, що ти не мовчала, або мовчала, коли слід було…

Я зараз відповім своєму п’яному знайомому:

— Боюся, бо знаю, що зло накопичується в душі, як отрута, і до нього звикаєш. Боюся звикнутися з ним. А мовчати чи не мовчати ніхто мене не змушував. Я не знаю, що таке «коли слід було». Це — вислів з рабського лексикону.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Крісло, в якому я оце пишу, куплене в комісійному магазині за п’ять карбованців. Воно саморобне. Високе, з поручнями і прямою спинкою, оббите червоним плюшем, що вже трохи обдерся. Думаю, що його зробив якийсь дід і провів у ньому немало днів, дивлячись на захід сонця за дахами міста. А коли помер, то спадкоємці відвезли крісло в комісійний магазин і, певно, дуже лаялись, що його оцінили так дешево. Купу старих книжок викинули просто на вулицю, де їх попідбирали перехожі. У квартирі хтось поселився і забілив стіни, які зберігали відбитки пальців старого.

Вночі у кріслі, певно, спав песик. Чи відшукав він свого господаря між зірками? Чи не заблукав?


ТЕ, ЩО БУВАЄ ЩОДНЯ. Мені доводиться думати, про що ж писати далі.

Донька збирає на подвір'ї пір’я голубів та ворон і приносить мені. Я ставлю його в глечик і думаю, навіщо воно нам.

Купую на ринку квіти і теж думаю, навіщо вони мені, мертві.

Іноді здається, що іграшці, певно, прикро лежати на підлозі, й кладу її на місце. Або книжці теж прикро, що її не купують, бо вона пошарпана, та ще й сьомий том Діккенса, а не всі разом. Так я купила колись «Крамницю старожитностей» із дарчим написом «Любочке в день рождения. Будь счастлива».

Це так, як ловити в метро квіткового жука і везти його з «Вокзальної» до «Святошина», щоб випустити на зелений моріжок.

Це так, як віддати сім копійок алкоголіку із заячою губою, якому не вистачає на пляшку.

Це так, як подарувати дорогу книжку людині, якій вона менш потрібна, ніж тобі.

Це так, як витерти сльози рукавом, а не хустинкою.


ЩО МУСИТЬ ЗІ МНОЮ ТРАПИТИСЬ. Колись я перестану відчувати трепет перед Новим роком. Гарних років у мене було так мало, що їх навряд чи додасться.

Рано чи пізно я розучусь писати. З якою радістю раніше мене вів сюжет, як я квапилась дійти до завершення, а тепер прошу: «Почекай!» Серце заходиться від бігу, від щоденної гонитви за харчами для Ладусі болять ноги. Що мені лишиться, коли я напишу і цю книгу, таку саму гірку, як попередні? Попри все те, якби хто знав, скільки в мені радості, спокою, рівноваги…

Чорна тінь падає на мене. Звісно, це не моя тінь. Вона б тоді падала на інших. Хтось примушує мене серед ночі прокидатись від жаху, але цей жах якийсь урочистий. Необхідно визволити свою радість, але, доки я не знатиму, чия то тінь падає на мене, доти нічого не вдію. Скільки разів мені снився покійний тато. Він приходив, страшний і мертвий. Я його не пускала до хати, щоб він не перелякав мами. Кричала: «Йди, ти — мертвий!» Тобто, йди, бо ти мертвий. А що, як колись і мене так само виштовхнуть за двері, бо я мертва і приношу в дім страх. Коли мене розпізнають раніше, ніж я зроблю це відкриття.

Може, я колись навчусь дивуватися. Усі свої нещастя я змалечку приймала як щось природне. Коли б навіть якийсь варіят ударив мене по лиці, я б вважала, що він має на це підстави.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Дедалі більше людей щезає без сліду. Дівчинка тринадцяти років поїхала до міста й не повернулась.

Бабуся, 77 років, іде до сусідки поверхом нижче й зникає.

Щоб зникнути, не треба бути у певному віці. Кожен із нас може зникнути, і кілька днів радіо оголошуватиме наші прикмети, але марно.

Про моє зникнення радіо ще не голосить. Я можу щезнути і ніхто про це не знатиме. Бо я тут сама, й у мене багато місць, де я можу бути, але де мене нема. Ось що таке свобода, сестра самотності.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Ця жінка живе у домі з привидами. Вночі вона чує, як у сусідню порожню квартиру приходить юрба людей. Вони п’ють, співають, потім б’ються між собою, а коли змовкає останній зойк убитого, настає тиша. Жінка лежить у своєму ліжку й плаче від безсилля, бо не може перешкодити вбивству. Це все нагадує виставу.

Щоночі ллється вино і кров, щоночі б’ється посуд. Сусідка повертається з нічної зміни, коли все прибрано, труп схований у підвал. П’є чай і йде спати. Але одного разу, прокинувшись, заходить на кухню і бачить ніж, встромлений у хлібину так, що кінчик леза застряг у столі. Коли у неї вихідний, вона йде ночувати в сусідню квартиру і чує за стіною все, що відбувається в її хаті. Обидві жінки знають: зарадити нічим не можна. Вони приречені до кінця життя бути свідками вбивства. Це вже нагадує не виставу, а покуту.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Коли я була зовсім малою, ми з сестрами сиділи в хаті й чекали на маму, яка поїхала до міста. Я добре пам’ятаю, що тоді падав холодний дощ і нам було не по-дитячому сумно. Того дня мали ховати дівчинку-семикласницю, яка ступила на обірваний провід. Сестри казали, що вона може ожити в могилі і задихнутися.

Мама приїхала і привезла нам бісквітний торт із рожевими квітами й зеленими листочками. Ми їли той торт без радості. Може, мені передався настрій сестер, бо я дуже добре уявляла собі, що таке прокинутись у труні під землею.

І тепер бачу, як та дівчинка йде надвечір зі школи, з портфелем у руці, сама під вітром і дощем, як квапиться, бо змерзла й голодна. По дорозі хлюпає вода. Вона оминає її й хапається рукою за дріт, щоб не впасти.


ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Трава така висока й непролазна, ніби я знову стала дитиною. Вона заполонила город. Я боюсь туди навіть зайти. Здалеку дивлюся на білі лілеї коло картоплі, що починають цвісти. Трава якась дивна, і на деревах нема ні вишень, ні черешень, ні яблук, бо весною цвіт засипало снігом. Але можна ходити в ліс чи дивитись на захід сонця з тераси покинутого дому. Побачити на річці чорного лелеку і величезний кущ червоних маків, каміння довкола якого всіяне пелюстками.


ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ЗАСМУЧУЄ. Мій серединний світ. Уріж лишається гірко самотнім і недоторканим навіть для мене. Він знову виштовхує моє чужорідне тіло за свої межі. Чи можна без кінця повертатись і покидати його?

Нестерпно болять ноги ось уже п’ятий день, а я не можу знайти причини, бо надто втомлена, щоб її шукати.

Ззовні нічого не проникає. У просторі, наповненому запахом лілій і заново асфальтованої дороги, гуснуть телефонні дзвінки. Листи не падають на дно поштової скриньки.

Я лишаюся непоміченою там. А там я лишуся непоміченою тут.

Вже не рву квітів, але хіба моє ставлення до людей, здебільшого, не байдуже?

Мої самотні друзі. Пам’ятаю, як мені було сумно, коли я не мала сім’ї і входила до чужої, почуваючи власну неповноцінність. Тепер я знаю, що думають мої друзі, коли приходять до мене. Намагаюся втішити їх подарунками, розважити, але якимось чином їхня присутність підточує мій тимчасовий дім. Тому ліпше нам зустрічатися на нейтральній території. Річ не в тім, що я хочу захистити власну сім’ю. Річ у тім, що в моєму домі ми нерівні.


ТЕ, ЩО ПОЧИНАЮ ЗАРАЗ УПІЗНАВАТИ. Впізнати себе у комусь і злякатися — зовсім інша річ, ніж упізнати себе в собі. Думаю, саме це мав на увазі Сковорода — маю велику спокусу перекласти його «узнай себе» як «упізнай себе». Ніхто чужий не може дати про мене неспотворену картину. Сковорода не прагнув створити школи самовпізнавання, бо будь-яка школа — насильство.

Я не можу жити зараз так, як мені хотілося б, попри всю мою невибагливість і внутрішній спокій. Не можу піти туди, куди мені хочеться, і повернутись коли завгодно. Тільки пізно ввечері, коли зникає годинник, я належу сама собі, тобто мої мозок і тіло не зазнають ніякого насильства. Це, мабуть, єдиний привілей кожної людини — слухати себе, бо аскетизм — це дієта для хворого.


ТЕ, ЩО ВЖЕ КОЛИСЬ БУЛО. Ніби бачу хлопчика, у якого засмикана зла мама, котра плаче ночами на кухні з подругою за пляшкою вина, нарікаючи на нещасливу долю. А хлопчик, коли раптом прокинеться, напружено вслухається в їхню розмову. Він уже знає, що таке злидні і що не в усіх так. І личко його бліде від постійного перебування у місті, і він упевнений, що, якби у нього був тато, їм би жилось краще. Якогось дня він не йде до школи, а блукає, шукаючи свого батька. Гадає, що впізнає його з фотокартки. Знаходить безліч чоловіків, схожих на батька, але не насмілюється ні підійти, ні спитати, бо він уже достатньо дорослий. Усі обличчя на вулицях — це маски, і всі обличчя на фотокартках-теж маски. І нічого ця дитина не вдіє.


ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ПРИГНІЧУЄ. Я не можу звільнитись, не можу вийти.

Час тече і все змінюється. Світло тече і само змінюється, бо воно має джерело.

Відсутність доброго зору. Мої очі не здатні надовго зосередитися на чомусь, ні охопити світ в одній миті його існування.

Я не маю змоги бути одночасно уважною й доброзичливою до всіх речей і всіх істот.

Усі ці мої скарги пов’язані одна з одною і є, по суті, єдиною скаргою, з якою я звернулась би до Бога в одній зі своїх покірливих молитов.


ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ТІШИТЬ. Запах верболозу, що йде від мого волосся.

Моя стара кішка, що спить на кріслі, дуже рада, що я приїхала, бо я нарешті її зрозуміла.

Спека і змога ходити босою.

«Книга ночі», яку я закінчу, коли захочу.


ТЕ, ЩО НЕОБХІДНО УСВІДОМИТИ. Віднедавна я почала думати над тим, чим раніше не турбувалася: чи не йде моє життя намарно? Адже мені легше жити у вигаданому світі. Я не повинна його зраджувати. Мені судилася роль творця, а не виконавця. Хай світи, які я вигадую, недосконалі, але в них перенесеш деталі з того світу, де я змушена жити; і я не надто високо стою, щоб упасти й розбитися. Вони, як моя дитина, з плоті й крові. Тим паче, що кожна людина здатна створити багато світів. Я не знаю, звідки у мене ця потреба, як вона виникла. Певно, це сни. Всі мої книги народжені снами, чи напівсонними видіннями. Довколишній світ — це уламки, з яких я творю інші світи.

Ліс, гори, річка, поле. Каміння на березі річки, у воді. Дві гори, між якими вона тече. Високі трави. Різні ракурси, різні пори року. І вітер, що зриває дахи і викорчовує дерева. Це — дійсний світ, і уявний, коли в ньому оселяються люди, яких я не можу навіть описати, бо це не так важливо.

Чи все це не свідчить про нереалізовані можливості, про те, що я опинилась не там, де мала б опинитись, хоч мої світи досить привабливі? Там дім може не мати даху, але завжди надійно захищений. Він захищає мене, то навіщо мені звикати до реального світу з його ворожими стосунками?


ЩО НЕ ДАЄ МЕНІ СПОКОЮ. Якось мені привиділось, ніби наді мною стоїть хтось високий і темний. Змахує ножем. Я кричу й отямлююся. Нема нікого. Тільки біль у серці. Це не був сон. Це був прихід із якогось створеного мною світу, в якому теж існує зло і смерть, але вони існують не для того, щоб мене знищити, а щоб застерегти.


КІЛЬКА РОКІВ ПІЗНІШЕ, ЗОВСІМ НЕДАВНО. У старих будинках присутні тіні багатьох людей, що колись там жили. Я не боюся.

Спочатку був сон, ніби я заходжу до темної кімнати й хочу увімкнути світло. Торкаюсь чогось м’якого й вологого, чого не повинно там бути. Раптом хтось хапає мене за плечі й підкидає в повітря. Я відчуваю доторк до своєї потилиці не то дзьоба, не то носа. Ця істота вперто тягне мене до вікна, надвір. Я не можу звільнитись, запекло обороняюся, пробую перехреститись, але не можу цього зробити. Хапаю зі столу свічку, ще теплу й м’яку, — єдине, що маю під рукою. Намагаюсь обернутися, щоб побачити лице цієї істоти. Це для мене дуже важливо. Нарешті істота ніби слабне, опускає мене на ліжко й зникає перш, ніж я встигаю її побачити. Я залишаюсь зі стиснутим кулаком, у якому б мала бути свічка. Запалюю лампу. Третя година ночі. Час, коли щезають усі привиди. Боротьбою я виграла час.


ЗАХОДИ СОНЦЯ В УРОЖІ. Люблю дивитись у мілку воду, де плавають дрібні рибки, такі малі, що просвічуються наскрізь. Копають писками мул, виринають на поверхню і в жарку погоду зблискують над водою сріблястими боками. Далі — поле з травою, переповненою насінням, квіти, а там ліс, над яким синіють важкі хмари, а між ними переломлюється світло.

Люблю сидіти на терасі покинутого панського дому, на порозі забитих дошками дверей. З кожним роком бузина, ясен і черемха дедалі дужче розростаються між плитами, їхнє коріння в підвалі, темному й вогкому. З тераси видно ліс, за яким падає сонце, саме падає, ніби хтось його квапить.

З мого подвір’я теж видно, як заходить сонце. На небі відбувається справжня містерія, як на картині Альтдорфера «Битва Александра Македонського з Дарієм». Хмари збираються над лісом. Вони мають усі відтінки, крім зеленого. Небо живе тільки в цьому місці. Всюди воно блідне, сіріє. Потім настає ніч.


ТЕ, ЧОГО СЛІД ОСТЕРІГАТИСЬ. Треба уникати як надто швидкої, так і надто повільної зміни поглядів. Щось повинно лишитися в нас від Бога: мова, яку він нам дав і яку ми забули. Адже мова символів колись була спільною для всіх, доки люди не перестали розуміти одне одного й навіть себе.

Треба остерігатись надмірної праці. Іноді просто дивитись, іноді просто спати. Коли щось робиться в ім’я людства, воно неминуче обертається проти нього. Коли щось робиш для себе і близьких тобі людей чи уявних однодумців, часом помиляєшся, бо знаєш, чого вони бажають і чого бажаєш ти. Жертва повинна бути безкровною і легкою, а не знищувати чи калічити того, хто офірує, бо це все впаде каменем на чиєсь сумління.

Мої найперші дитячі роздуми над смертю були найвірніші: я не вмру, ніхто не вмре з близьких: ні мої батьки, ні сестри, ні друзі. Зараз я тільки можу продовжити цей список. І ще — хай я помру першою.

Ці думки — рештки старої мови. Нову не потрібно створювати, бо ми втратимо свій єдиний захист.

Ще з дитячих думок: треба вміти повертатись якнайшвидше і якнайпростіше. Найкраще — пішки. Я не боюсь мандрів, але, заїхавши далеко, думаю, як повернутись назад, коли відмовлять усі цивілізовані засоби пересування.


ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я не пишу нічого нового. Все сказали до мене. Можна без кінця писати «Книгу ночі» і без кінця згадувати, що було, є і буде. Тим часом на городі відцвітуть лілеї, у лісі з’являться гриби. Моя доня підросте і взнає ще більше казок. Я знову поїду і знову повернусь. Щось трапиться зі мною, а щось з іншими. А наостанок доведеться оповісти казку про білого бичка, жорстоку і смутну.


ТЕ, ЩО ВРАЖАЄ. У липні частину гори Ласки, де було раніше пасовисько, розорали. Ми ходили по ріллі і бачили дивне каміння, жовте, як людські кістки. Поміж них траплялися скульптури: пташки, фалічні символи, півкола. Були й великі брили з витесаними ріжками. Цим скульптурам щонайменше сорок тисяч років. Люди, що їх створили, певно, молились, як і я, заходові сонця.


ТЕ, ЩО МЕНІ ЗАРАЗ ЗДАЄТЬСЯ, А МОЖЕ, Й НІ. Я — ніби острів, який омивають хвилі. Він не може пливти, бо непорушний. Я не певна, чи то достатньо тверда основа, чи просто пута на ногах. Зрештою, чи не все одно при такому стані повного розумового і фізичного знесилення, коли хочеться підвести підсумок, хто знає, чи останній, але вже не перший? І нема потреби лукавити і прикрашати себе вінками. Як-не-як, ніч. Попри жах і сумніви, вона приносить відпочинок.


ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ І З ІНШИМИ. Бувають дні, коли гарячково шукаєш спокою і відчуваєш потребу в ласці. Чекаєш тієї ночі, не дочекаєшся. Робиш усілякі справи, читаєш, пишеш, дивишся на годинника. Час тягнеться дуже повільно. Нарешті ніч вступає в свої права. Стелиш постіль, кладеш дві подушки, лягаєш першою, повертаєшся до стінки. Щосили себе стримуєш, щоб не заплакати, наче то остання ваша ніч, і завтра ви розійдетесь, розчинитесь у болотному кольорі дощового дня. І так засинаєш, як сказала би Сей Сенаґьон, із мокрими від сліз рукавами, хоч близька людина спить коло тебе, не здогадуючись, як вона тобі потрібна. Зрештою, всі ми острови в океані, аж доки нас не зруйнують хвилі і час. Острови з мокрими від сліз рукавами.

А буває інакше — коли тебе потребують, і ти намагаєшся сховати в мушлю голе беззахисне тіло, саме собі негарне, саме собі осоружне, чекаючи ранку, щоб почати яку-небудь роботу, що, хоч і безглузда, але підтримує небо над головою своїми твердими від натуги руками.


ТЕ, НА ЩО НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ ДИВИТИСЬ. Посеред лісової дороги запалити вогонь і підкидати в нього тоненькі сухі гілочки й торішнє листя, цінуючи кожну мить горіння.

Дивитись на дощ, який швидко минає, серед осяяних сонцем дахів. Можна йти вулицею, куди тобі треба, хоч ціль нікчемна: пошта, крамниця, афіша. А з вікон лине музика, вищать трамваї, і не треба перебігати дорогу.

Люблю дивитись на річку з висоти мосту, коли вертаюсь до Урожа. Осіннього дня річка синя від неба.

Люблю дивитись на квітку, посаджену кілька днів тому, коли вона вже пережила перше потрясіння, вчепилась за землю, не думаючи навіщо. Як і ми, люди, не знаємо, для чого дорослішаємо. Ми ростемо до смерті бодай одною гілочкою, доки не всохне все дерево.


ТЕ, ЩО ПРИНОСИТЬ ЗІ СОБОЮ ДОЩ. Холодний липневий дощ спотворює лице землі, аж шкода на неї дивитись. Пахне вогкістю в кімнатах, де досушуються речі, випрані напередодні. Вони не вміщаються на кріслах, письмовому столі, полицях із книгами і, кінець кінцем, висихають тоді, коли кінчається дощ надворі.

Ладуся починає знову цікавитися книжками і не проситься надвір. Наш пес Марс час від часу плаче, бо хоче до хати.

Але тільки в тому разі, якщо дощ падатиме цілий тиждень, по-справжньому розіллється ріка, хоч раніше їй вистачало два дні. Люди беруть парасолі, дощовики й ідуть дивитися, як жовті величезні хвилі несуть цілі смереки з гір. Вони дивляться на повінь, як японці на квітучу сакуру. Я переживаю давно знайомий стан: небажання що-небудь робити. Власне, у дощ можна тільки вдавати, що працюєш — ми не риби, щоб жити у воді. Рухи вповільнюються, коли вода підступає вище колін, а там починає збивати з ніг. Далі вона вже владарює над нашим тілом: шпурляє, як тріску, сковує пальці смертним холодом… Добре відійти від поручнів мосту і більше не дивитись у воду.


НАПІВСОННІ ВИДІННЯ, ЯКІ ДЕКОЛИ МЕНІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ. Вже пора заснути, але свідомість ще хвилюється. Тоді, буває, з’являються видіння, схожі на кольорові слайди. Лише мить — і їх уже нема. Вони наче блискавичний спогад про те, що не відбулося.

Великий золотистий камінь у чорній оправі.

Шмат пейзажу: камені в піску.

Лице білявого чоловіка, вродливе і відштовхуюче водночас, яких не буває в дійсності.

Павук на столі.

Одним із найперших видінь був город із високими білими лілеями, котрі аж випромінювали неспокій.

Уламок мармурової руки в болоті.

І завжди це частина чогось, що справді нагадує слайд, підсвічений сонцем чи лампою проектора.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Коли вранці йдеш містом, помічаєш на тротуарі сліди крові. Небагато: рівно стільки витече з розбитого носа. Але все одно моторошно, бо це людська кров, яку за день зітруть бруд і сміття. Є й інші сліди: загублений черевик, сережка з червоної пластмаси, розбита шибка в порожній квітковій будці. Все це трапилося з кимось іншим. А я приїхала сьогодні і не причетна до залишених слідів. Боюся тільки загубити ключ від тимчасового пристановиська. Нема нічого гіршого, як увійти в дім, а потім загубити від нього ключ.


ТЕ, ЩО МАЄМО. Жодній істоті не доводиться зазнавати стільки страху, як людині. Жодна істота не зазнає стільки принижень і насильства. Тому ми повинні відчувати на цьому світі не великий смуток, а велику жалість до кожної людини. У дитинстві, та й нині, я прощала тим, хто зробив мені кривду, як тільки вони зазнавали нещастя. Нестерпно бачити приниженого ворога.


УЯВЛЯЮ СОБІ старого діда, котрий живе у перенаселеній квартирі з дітьми та онуками. Його ще люблять, але він усім заважає. Єдине, чим він володіє, це альбом з фотокартками й пенсія, яку він складає собі на похорон, але ніяк не може наскладати, бо бачить, як бідують його діти й онуки. Дід просить собі смерті, бо, доки він живе, не народиться правнук у його хаті. Він висох, як скіпка, і вже не ходить, а совається, не говорить, а шарудить. У старечий дім його не беруть, бо немає місця. Нарешті одного дня дід виходить із помешкання й зникає. Жодні пошуки не дають наслідків. Чорне пальто, цигейкова сіра шапка — ці два кольори запліснявілої старості лягають, наче тінь, на бруківку перенаселеного вбогого міста. Але може бути, що старий не вийшов на вулицю, а просто спускався вниз і вниз зі свого четвертого поверху. І досі йде вниз, не зустрічаючи нікого. Наше терпіння — безконечне.


ТЕ, ЩО РЯТУЄ У СКРУТНІ ХВИЛИНИ. Листи від друзів і листи друзям. Правда, я дедалі рідше пишу про свої невдачі, бо на папері вони видаються смішними.

Чуже горе більше за наше. Воно чимось споріднене з апокаліптичними пророцтвами, які роблять наше життя вартіснішим.

Плин річки і шелест лісу. Але взимку ліс дуже смутний.

Молитва.

Коли вигаданий світ знову повертається до тебе лицем і запрошує увійти.

Ворожба на руці чи на картах.

Не може бути, щоб не знайшлося бодай маленької радості. Треба тільки її шукати, вдивляючись у речі, обличчя людей, сторінки книжок. Радість — вічна, бо вона повторюється і має безліч виявів. Вона береже нас від усього лихого.


ТЕ, ЧОГО СЛІД УНИКАТИ. Жорстокості. Вона породжується тіснотою і щомиті може спалахнути. Я вважаю, що жорстокість властива нам від народження і її слід переборювати все життя, уникаючи скупчень людей, надто тривалих контактів із ними. Бо жорстокість тісно пов’язана з утомою й відсутністю спокою. Підла людина не обов’язково мусить бути жорстокою, а пряма й відверта, як правило, безжальна й жорстока, особливо, коли підпала певній ідеології. Такі люди руйнують душу, нищать її коріння, зупиняють наш ріст. Ми ще можемо стати кращими, а вони ні.

Вони — наче в огорожі. Але хіба хоч одна огорожа була доцільною? Вона не дах і не стіни, не двері і не вікна. Але вважає себе гідною дому, важливішою за нього.


ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ЗАРАЗ НАЙБІЛЬШЕ СМУТКУ. Побачила некролог у газеті: помер чоловік, із яким я познайомилась місяць тому. Йому був лише 41 рік. Рак. Зовні він був схожий на одного померлого, і я злякалася, коли він простягнув руку. Той чоловік до останнього дня не йшов у лікарню. Не дай мені, Боже, його думки за місяць перед смертю…


ЩО Я НАРЕШТІ ЗРОЗУМІЛА. Є люди, котрі роблять добро від беззахисності. Вони допомагають усім, чи намагаються допомогти, і тому їм живеться досить стерпно серед чужих людей.

Настільки зле чуєш себе серед інших, котрі шукають у тобі вигоди, що врешті починаєш їх уникати. Хоч би як надійно вони прив’язували себе до системи, їм не вийти з самотності, й у їхніх очах застиг тваринний жах перед кожною новою людиною.


ТЕ, ЩО СЛІД ЗАПАМ’ЯТАТИ. Коли виходиш із дому, краще бути спокійною й доброзичливою. Але так буває рідко, бо здебільшого вибігаєш із будинку, думаючи лише про справи, а не про тих, хто йде чи стоїть поруч, їх легко поважати, бо нам не доведеться у них нічого просити, а вони у нас нічого не відберуть. Ми вільні від усяких обов’язків перед ними, а вони перед нами, їм досить того світла, що випромінює наше лице.


ТЕ, ЩО ІНОДІ ЗБУВАЄТЬСЯ. Мої пророцтва сховані в давніших рукописах, книжках, які я не розгортаю. Багато з них уже здійснилося. Деякі, найгірші, сподівання — ще ні. Але я щаслива, бо не знаю, що буде далі: злет чи падіння, багатство чи бідність.

Сьогодні на березі річки збирали чебрець, а дуже низько над нами пролітали військові вертольоти. Завтра я піду з Марсом по гриби, і це справдиться з дивовижною легкістю і невимушеністю.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. На подвір’ї повно дітей. Бавляться в ігри з книжки, яку я купила; їм не хочеться йти додому, хоч уже майже темно. Діти приносять червоного коня на коліщатах і білого котика з подряпаним носом, навдивовижу спокійного й доброзичливого. Врешті-решт Ладуся падає і починає голосити. Діти розбігаються, забравши з собою білого котика. Червоний кінь іде до стайні.

Я відчужена від цього прекрасного світу, але тішуся, що не заважаю дітям і нічим їх не образила.


ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Хату б’є дрож у передчутті майбутнього ремонту. Безпритульно навалені книжки, повно іграшок на підлозі й підвіконні. Кактус зацвів одразу чотирма білими квітками. Я блукаю серед того хаосу і поволі переймаюся настроєм нашої старої хати, яку треба обновити, щоб вона служила ще багато років.

Як несумісне все це з людиною, котра викликає тебе на відвертість, залишаючись при цьому байдужою. Неприязнь менш образлива.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ НЕ ЗІ МНОЮ. Ангел наказав душі жовніра летіти додому, хоч той його не мав. Народився й виріс у гуртожитку у великому місті. Мама писала, що вони отримали квартиру і вже переселилися туди, хоч не мали ще меблів. Однак душа полетіла в гуртожиток. У їхній кімнаті горіло світло. Жовнір сподівався побачити там маму, тата і сестричку, але не застав. Душа легко увійшла через віконне скло. Немовля, що спало в ліжечку, заплакало, і до кімнати вбігла молода жінка з мискою, у якій біліли випрані пелюшки. «Мати-одиначка», — вирішила душа й зачекала ще хвильку, поки дитина заспокоїлась. Жінка стала розвішувати пелюшки на батареї. Жовнірова душа зауважила, яка ця кімната маленька, а вони ж жили тут учотирьох. Певно, дитя піде до армії з цієї кімнати.

Душа вилетіла в коридор, заставлений дитячими візочками, її супроводжував крик, плач, лемент телевізорів та магнітофонів, їй кортіло навідати свого товариша Сашка, але той десь повіявся. Старі спали.

Душа полетіла вулицями, шукаючи будинок, де батьки дістали квартиру. У новому домі так само світилися вікна, й душа легко знайшла ті, за якими були мати, батько й сестра. Батьки відшкрібали паркет і обличчя мали втомлені. Сестричка спала на розкладачці в порожній кімнаті. Мати відчула чиюсь присутність, підвела очі й побачила за шибкою величезне синове лице. Вона закричала. Душа не хотіла її злякати і зникла.


ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ. Нетривкий міський побут розсипався на уламки. Меблі опинилися на чужому горищі, а все інше там, де було раніше: в Урожі. Я сиджу серед цих уламків і не маю сили скласти їх у цілість. По хаті невпинно снують засліплені нетлі. Мене ще довго ніхто не буде бачити в тій оболонці, у якій я зараз.

Чому, коли повертаєшся, доводиться щоразу створювати заново захист? Та ж нічого не змінилося, тільки роботи побільшало, та поменшало вільного часу. Але все ж таки відчуваєш загрозу ззовні, наче хтось намагається тебе вигнати звідси, налякати дитину, зганьбити в очах матері. Найдивніше, що я розриваюся між батьківською хатою і своїм неіснуючим домом, як між вірністю і зрадою, спокоєм і неспокоєм, здоров’ям і хворобою, котрі мають здатність мінятися місцями.

Але той день, коли мене знову заженуть у кут, відновить мій світлий розум і тверду волю.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАВНО І ЗОВСІМ НЕДАВНО. Іноді з’являються люди, які шукають тільки мене, хоч я, начебто, їм непотрібна. Один чоловік приїхав дуже здалеку, разом із великим псом, щоб розповісти про дім, який він будує для своєї сім’ї. Гадаю, він уже збудував його.

Зовсім недавно незнайомий, коли я виходила з автобуса, допоміг мені нести сумку і мовчки повернувся назад, у вечірнє поле.

Хоч би де я була, мене завжди можна знайти.


ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Отже, ми маємо те, чого заслуговуємо. І матимемо завжди те, чого варті. Оце подвір’я, за межі якого я не хочу виходити, дуже маленьке. На ньому вміщаються хата, кішка, пес, кури, квіти, кущі й дерева. Цього наразі цілком достатньо. На менше я не згодна. Дивовижне відчуття того, що мене оберігає якась добра сила й повсякчас шепоче: «ТАК треба».


ТЕ, ЩО ЗВОРУШУЄ. Дуже старі люди мало говорять, їхні голоси схожі на шелест сухого листя. Здебільшого не знаєш, про що вони думають. У хаті їхні постаті зливаються зі стіною, погожого дня — з пейзажем, їх треба заново вчити ходити. Іноді вони плачуть і хочуть поцілувати тобі руку.


ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. З’явилася сильна тяга до речей, намагання зробити все своїми руками. Речі кричать: полагодь нас, підмети, витри пилюку. Тягнуть, хапають за поли, аж доки не скінчиться день. Після заходу сонця вони втихомирюються і сплять до ранку. А я не помічаю різниці між речами і своєю донькою, яка бавиться ляльками у справжнє життя. Втім, речі не роблять нас жорстокими, коли усвідомлюєш, навіщо маєш з ними справу.

Чорний пес Циган два місяці тиняється по людях, і кожен каже, як у жорстокій казці про Телесика: «Нехай тебе задні візьмуть». Він уже втомився від цих блукань і ночує тепер у нас під хатою. Я йому даю трохи молока, зупи. Взимку він, напевно, спатиме з Марсом у буді. Цей пес не потребує багато, лише подвір’я, з якого його ніхто не гнатиме. Він дуже схожий на мене. Я теж прибилася до подвір’я, з якого мене ніхто не прожене, і намагаюся заслужити довір’я в речей, бо вони найнадійніші.

А тим часом усе ще доводиться казати людям: «Нехай тебе задні візьмуть». Хоч потім ніхто не попроситься, якщо й буде куди взяти. Єдина втіха, що я так і не навчилася просити, бо те, чого потребую, таке маленьке, що неважко самій здобути: вільні вечірні години з книжкою, кавою і чорною кішкою поруч.


ТОГО, ЩО БУЛО РАНІШЕ, не можу ніяк пригадати. Залишились окремі враження, уламки безконечних повторень: свята, будні, поїздки, зустрічі. Ті спогади потрібно довго оживляти, щоб вони задихали. А погане не хочу згадувати, бо це боляче, а отже, непотрібно.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Я дуже любила в дитинстві Новий рік. Це була єдина нагода стати такою, якою б я хотіла бути. Потайки шила собі маскарадний костюм на шкільну ялинку: знаходила на стриху старі сукенки сестер, порваний тюль. Ради тих двох годин біля ялинки я не спала вночі, уявляючи, що ще можна зробити і що знайти. Я не вміла шити, але могла зробити все, що хотіла. Тепер я розумію, що не вразити мені хотілось, не показати себе, а привести у повну відповідність зовнішню і внутрішню розкутість, бо моє дитинство було важке й похмуре, а рання юність ще гірша. Зараз я вже втомилася мріяти. Проте досі не можу без свят, маленьких, звичайно, бо великі лише побільшують мою самотність. Тішуся ними, і залюбки одягнула б на голову корону з позолоченого паперу.


ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я б хотіла мати дім на п’ятдесят кімнат, а коло нього великий старий сад із доріжками, викладеними цеглою. Звичайно, я ніколи цього не матиму, хіба би хтось мені подарував. Я хотіла б мати маленьку хатку в лісі, щоб самій ходити по дрова, ягоди, гриби, а вечорами читати й писати. Але й це неможливо.

А чому? Світ не належить мені, але і я йому не належу. Не почуваюся перед ним зобов’язаною. У нас нема взаємної ненависті. Проте я впевнена, що подібних до мене є трохи на світі: однаково прихильних до розкоші й аскетизму, до гніву і спокою. Ми наче квіти одного виду, що виросли на різних грядках, беззахисні лише перед сліпим випадком.


ТЕ, ЧОГО СЛІД УНИКАТИ. Великого натовпу в закритому приміщенні, бо в ньому є сумісні й несумісні люди.

Речей, які плекають тіло, але шкодять душі, їх надмірність робить нас непристосованими до життя.

Людей, які кажуть: «Якби ви знали, що вчора (позавчора, колись) було!» З цими людьми завжди щось трапляється, а через те може трапитися й із вами.

Дощу, коли немає парасолі.

Раптового багатства. Воно ніколи не йде на користь.


РАНКИ, ЯКІ МЕНІ ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ. Мені було років чотири. Я прокинулась, але ніхто не прийшов мене зібрати. Тоді я сама вдягнула сукенку з зеленими листками й берізками і вийшла надвір. На сусідському подвір’ї яскраво світило сонце і кукурікав півень. Я побігла туди. Згадую той день кожного літнього ранку, коли виходжу з хати і бачу сусіднє подвір’я, залите сонцем.

Ранок після безсонної ночі, коли відходить біль. Нарешті засинаєш і крізь сон відчуваєш, як сонце блукає по кімнаті. Тіло огортає тепло, і ти почуваєш себе в безпеці.

Ранок, коли прокидаєшся після страшного сну і, задивившись у вікно, зразу ж про нього забуваєш. Прозорі шибки і краєвид за ними вбирають те, що зачаєне в нашій свідомості. І все ж у вікнах є щось вороже: вони поглинають надто багато, їхні хрести нагадують про Розіп’ятого.


ТЕ, ЩО ЗАВЖДИ ВТІШАЄ. Піти після важкого дня на берег річки й дивитись, як у повітрі літає пух будяків, і лише зрідка великий чорний лелека, хилячись на бік, перетинає небо. Курява полегшує біль натомлених ніг. У садах присмерк і здіймається вітер. Велике таїнство заходу сонця закінчується.


ТЕ, ЩО, БОЮСЬ, НЕ СТАНЕТЬСЯ. Чи ступлю я колись на ту гору, яка синіє далеко-далеко, округла й м’яка? Адже я дедалі частіше втомлююся і хочу мати бодай кімнату, де можна було б зачинитись на ключ і полежати, увіткнувшись лицем у подушку. Та хто знає, марную я своє життя чи ні?


ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Я не відчуваю, та й раніше майже не відчувала, ніякої наруги з зовнішнього боку. Щоб протриматись, слухаю лише власної інтуїції, тобто роблю те, що вважаю за потрібне. Я зробилася тихою й поблажливою, але мене турбує одна думка: чи це не втеча? Адже моя душа не стала від того досконалішою. Вона перестала шукати й тепер голодна.


ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З НАМИ ВСІМА. Ми живемо в епоху варварства й абсурду. Втекти зі свого часу неможливо: ми полічені, поділені й приречені. Наші тіла страждають укупі з душею. Для себе ми можемо стати більш чи менш досконалими, але це досконалість у клітці. Найгірше, що, аби вижити як особистість, доводиться впадати в крайнощі — містику чи раціоналізм. Нехай природа прокляла нас, відлучила від себе, але чому ми не здатні узгодитися з тим світом, у якому приречені жити?


ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ПЕРЕД МОЇМИ ОЧИМА. Кактус зацвів удруге й востаннє цього літа. Запах квітки затьмарює запах фарби. Завтра вона зів’яне. Завтра я знову не зможу піти до лісу, скулена у своїй клітці, з похиленою головою, а все ж вільна, бо усвідомлюю неприйнятність речей і чужих думок. Коли я піду звідси, то візьму з собою лише запах білих лілій і квіток кактуса. Руки мої будуть вільні. Все інше я залишу без жалю.

ТЕ, ДО ЧОГО КІНЕЦЬ КІНЦЕМ ЗВИКАЄШ. Чоловік, із яким прожила кілька років, не позбувся своїх недоліків, але покинути його тепер дуже важко. Так само довго минають дні розлуки, але серце спокійніше, бо знаєш цю людину.

Коли живеш в селі, так само звикаєш до довгих днів і довгих ночей, звикаєш до обмежень і незручностей. Щоб жити в селі, треба в ньому народитись і прожити перші роки життя. Дорога, яка круто йде вниз, гора, поросла лісом, горби, по схилах яких спускаються до річки городи. Хлопчик жене поперед себе убід велосипедного колеса, підтримуючи його довгим гачком із дроту. Кущ білих пахучих квітів, коти й собаки — це прообрази мого вигаданого світу, в якому здебільшого світло і радісно. Я завжди можу вернутись туди. Втікаю у снах від переслідувань і заходжу до хати, де мене втішають і де я можу залишатися довго. Певно, я там знову стаю дитиною, бо тільки дітям ще дають притулок. Хоч би яким смутним було моє дитинство, воно жило надією, що дитина колись стане дорослою і забуде всі кривди, заподіяні їй. Тільки сильний може бути милосердним.


ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ЛЕГКИЙ СМУТОК. Приїхати в місто, де колись мала притулок. Блукати під дощем, не зустрічаючи нікого знайомого, штовхатися між людей і, врешті-решт, приїхати переповненим трамваєм на вокзал, який одразу принесе полегшення, вибачить спогади, сісти в автобус і знову повернутись додому. Я не звикла жаліти за тим, що втрачене. І дощ так обмежує, аж ніби захищає, коли проходиш повз дім, у якому колись жила.

Сливи, які падають на землю, і ніхто їх не збирає.

Старі собаки в місті.

Город, якого ніхто не зорав, і він заростає бур’яном.

Молитва з уст людини, про яку відомо, що вона ніколи не скаже правди. Не знаєш, чи вірити в її миттєву щирість.


ТЕ, ЩО НАЙГОЛОВНІШЕ У СТОСУНКАХ ІЗ ЛЮДЬМИ. Ніколи не треба казати неправди, бо тоді душа стає беззахисною. Коли правда буде для когось болісною, краще промовчати. Людей, котрі брешуть, або кажуть усе просто в очі, ніхто не любить.

Жодного разу брехня не пішла мені на користь. Я звикла вірити тому, що мені кажуть інші, бо їхня правдивість чи брехливість легко перевіряється вчинками. Люди того не знають, що вони голі й беззахисні.


ТЕ, ЩО ТІШИТЬ. Над зеленою травою — білі метелики. На межі синенькі вицвілі квіточки, пелюстки яких осипаються від доторку. З дитинства я знаю, що їх не треба рвати.

Кетяги калини, обвиті хмелем.

Зменшено-пестливі слова, яких так багато у мові бойків: ладненечкий, дрібонький, файнесенький, котятко, песюнчик… їх не можна перенести в іншу мову. Світ Урожа мені завжди бачиться у формі кола. Не можна нічого виносити за його межі. Треба миритися з тим, що є речі, які нікому не належать, бо ми є їхньою часткою, а іноді й свідомою часткою.


ЩО МЕНЕ ОБМИНУЛО. Можу тільки тепер оцінити, якого гніту мені вдалось уникнути в дитинстві й ранній юності: я ніколи не була під владою авторитету. Не мала вчителя, котрий би змушував мене жити за його методою. Так я могла б понівечити собі життя. Може б, стала розумнішою, позбулася багатьох вад, зате тепер не дорікну жодній людині. За все відповідаю сама.

Були, звісно, люди, які мали на мене вплив, але змусити до чогось може тільки вчитель. Чим більше у нього учнів, тим більше насильства.

Боже, збав мене від почуття непогрішності, зроби мою мову незрозумілою, щоб вона комусь не зашкодила. Духовне спілкування — це вміння слухати одне одного і втішати. Я стаю глухою, коли потрапляю в товариство, де кожен вважає, що знає істину.


ЩО ПОТРІБНО ЧАС ВІД ЧАСУ РОБИТИ. У моєму рослинному існуванні корисно час від часу мандрувати. Хоч би якою невиразною була ця мандрівка, думки прокидаються, і я несу їх додому, як гостинець ізвідти.

Якби я знала про себе правду, то сказала б її давно. Що з того, що я чимраз менше роблю помилок? Це ще не ознака істинності мого існування. Що з того, що з багатьма людьми у мене складаються добрі стосунки? Адже я можу їм ненавмисне зашкодити. Власне, кожен міг би про себе сказати правду, якби знав її. Я ж не впізнаю себе навіть на портретах.

Бажання людей знайти втіху в якійсь ідеї не дивує мене, хоч сама я нездатна захопитися до кінця. Виникає нудьга — я вже знаю її втомлене лице. То чи є вона ворогом, чи сигналом про небезпеку? Може, я рятуюся нею від пересичення? Не годна кричати, протестувати чи якось круто міняти власне життя, помічаю тілесні й душевні муки творив Божих. Вони, здогадуюсь тепер, безкінечні.


ТЕ, ЩО МОЖНА ТІЛЬКИ ВІДЧУТИ. Погляд людини, яка тебе знає. Обертаєшся і чуєш її голос. Ти ще не можеш її впізнати, але йдеш. Скільки людей пройшло через моє життя, але досить погляду, щоб згадати все до найменших деталей. Ви стоїте й протягуєте одне одному тонесеньку ниточку спогадів і вірите, що зустрінетеся ще. Хоч таке рідко буває. А при розлуці гірке відчуття, наче прощаєшся з найдорожчою людиною, і посмішка на вустах. Цілий світ валиться, наче випала з нього цеглина, про існування якої не підозрював досі.


ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Цю «Книгу ночі» можна писати все життя, ніколи не закінчуючи. Але безмежність лякає, бо вона лінійна, й обрій не що інше, як ілюзія. Волію поставити крапку і трохи посидіти в порожнечі. Так відновлюються сили, і я б померла від виснаження, якби не періоди бездіяльності, коли фізично відчуваєш, як небо й земля живлять тебе невидимим промінням. Цього простого способу мене ніхто не вчив. Я сама його згадала. Розум здатний заблукати. Серце — ніколи. Закинувши всі премудрі книжки з їхньою переконливою логікою, я вже вкотре відшукую душевну рівновагу в збиранні шипшини, переходячи від куща до куща по високій жовтій траві, де ще буяє життя комах. У природі ніщо не вмирає. Вмирають лише людські душі від виснаження безкінечністю. Те, що називають безсмертям, не має нічого спільного з особистістю. Людина лише зробила те, що стало в пригоді іншим, але сама не скористалася з того, вмерши від виснаження безкінечністю.


ТЕ, ЩО ПОВИННО НАЛЕЖАТИ КОЖНОМУ. Власні думки.

Клаптик землі за життя, де можна виплекати свій сад, хай завбільшки з долоню.

Дім, який стоїть на землі. Справжній дім не повинен бути лише притулком, лише вежею зі слонової кості, лише фортецею. Добре, коли в нім є стрих, на якому зберігаються всякі давні речі: листи, газети, одяг, скриньки. У нашій хаті збереглося таких речей зовсім мало: дерев’яний лев із відламаним хвостом і написом «Iwonic…» (Івоніка?), рамка від картини з бронзовою табличкою «Kleine Dänchen», рожева скляна ваза з тріщиною, сани, у які запрягали коня. Ще є ґобелен із краєвидом австралійського міста XIX століття. Він висить над ліжком, і моя доня теж прагне увійти до міста, де на ратушному годиннику завше восьма година ранку. Цей ґобелен — вікно у вигаданий світ.

Мені шкода Григорія Сковороду, котрий копав собі могилу в чужому саду, дарма, що все життя плекав Божий сад в Україні. Я не хочу бути в’язнем власної чи чужої ідеї, давати іншим лиш те, чого вони чекають від мене. Мушу бути приязною з людьми, бо залишу по собі дитину. І горе, якщо воно, не дай Боже, прийде до мене, зустріну по-людськи: покірно і з відчаєм. А коли стане нестерпно, вийду через вікно у мій вигаданий світ.


ТЕ, ЩО ВІДШТОВХУЄ. Людські змагання, коли хтось прагне дорівнятися до іншої людини, стати такою, як вона. Нікому, правда, це не вдається. Прикро бачити, як дехто калічить собі душу, не маючи здорового честолюбства. Наскільки простіше зробити те, що ніхто за тебе не зробить. Але й за тисячоліття люди цього не збагнули, хоч засудили заздрість як смертний гріх. Усі сім гріхів — не що інше, як атавістичні нахили. Коли суспільство перетворюється у знавісніле від голоду стадо, вони непереможні. Мене завжди дивувало, коли мені заздрили, бо, здається, ні у кого не виникло б цього бажання, якби він хоч трохи пожив у моїй шкурі й довідався, якою працею заплачено за те, що я маю, а маю я дуже мало. Відчуваю, що зробила б удесятеро більше, якби не бачила, що це приводить до спустошення, що я можу втратити те, чим дорожу найбільше: любов’ю інших до мене. А так я давно вже занедбала зовнішні ефекти, якими легко досягнути мети. Гра закінчилась. Я вибула з неї.

Дріб’язковість талановитих людей. Може, вони тим бавляться, але це йде їм на шкоду. Мені подобається увійти в світ простих людей, думати разом із ними над щоденним буттям, через те я легко знаходжу спільну мову, не прикидаючись, бо сама одна з них. Але коли поет лупить зі свого бідного брата борг чи нехтує ним ради блискучого товариства, не каже дрібної правди — я уникаю його. Чим більше людина привертає до себе увагу, тим обережніше має поводитися зі своєю душею. Тільки ідеалізм допомагає нам вижити у цьому напівзруйнованому світі. Він не потребує торби, щоб його носити.

Бруд, який несила прибрати, бо для цього потрібна одностайність людей. Власне, одностайність людей лише для цього й потрібна. І ще для того, щоб щось збудувати. Потім людям слід розійтися по своїх домівках і жити так, як їм подобається. Ця одностайність називається толока.


ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Дуже забила коліно. Так боліло, що переді мною ніби відкрились ворота смерті, яка ще попереду. Я пожаліла, що так довго доведеться чекати і пережити ще раз подібний біль. Навіщо людина та й кожна жива істота продовжує терпіти муку? Останнім часом, коли я читаю або чую про насильницьки вбитих, мені здається, що це шматують і моє тіло, і що мені теж судилось цього зазнати. Це не співпереживання, хоч і шкода цих людей. Це — страх перед болем. Смерть уже за больовим порогом.

Мій страх бере свій початок від того дня, коли я народжувала дитину. Він розірвав останній вузол мого терпіння, і з того часу я живу ніби з прочиненими дверима, через які можна почути крик. Натомість усі інші нещастя я витримую з цілковитим спокоєм, бо їх можна залишити осторонь, утекти від них.

Слова Ісуса на хресті — свідчення того, що біль абсурдний і протиприродний. Він робить людину самотньою більше, ніж інші чинники, разом узяті. Ісус не йшов на муки з радістю, як віруючі фанатики. Він боявся їх. Якби кожен з нас боявся болю більше смерті, а не зневажав його, може, було б у світі менше насильства.


ТЕ, ЩО НЕПОМІТНО ЗНИКАЄ. Якоїсь весни дивуєшся, що так мало квітів: пролісків, зозульок, золотих ключиків, гусячих лапок. Хоч давно вже не рвеш їх і не несеш із лісу додому.

Річка, яка колись була повноводою, цього літа стала, наче струмок. Чому вона зникає, хоч уже ніхто не тривожить її спокою?

Бажання вийти з дому в дощову погоду.

Те саме стосується філософських книжок. Я вже давно їх не читаю.

Сиджу зіщулена на сірій землі, коли довкола безмежність.

Коли щось зникає раптово, тривожиться серце. Коли щось зникає непомітно, прокидається розум.


ТЕ, ЩО ВЛАСТИВЕ ЦИВІЛІЗОВАНИМ ЛЮДЯМ. Відсутність сміливості, коли хтось безособово кличе на допомогу. Допомагають лише дітям, бо тут спрацьовує материнський чи батьківський інстинкт. Важче, кинувши монету жебракові, спинитися коло нього. Може, він щось скаже.

У нашому світі німим нема що робити. Єдине, що полегшує їм життя, це зустріч із собі подібними. Решта людей їх обминає. Протилежними до них є пророки. Ті говорять тільки про те, що є, а не про майбутнє. Обмеженість людської мови полягає в тому, що її можна застосовувати до будь-якого часу, апелювати нею до будь-якого суспільства. Тому вона така живуча і тому нею так зручно користуватись усім, крім німих. Вони знають багато більше, ніж можуть передати.

Щодо мене самої, то я досить тверезо ставлюся до дару говорити, бо це і гра, і спосіб виживання, і моя вада. Мови треба позбутися, як засобу комунікації. Для цього треба навчитися передавати думки безпосередньо.


ТЕ, ЩО БУЛО ДАВНО. Пригадую довгі місяці у неприємному місті неподалік від Урожа, де я жила, наче в іншій країні. Дні ділилися на першу й другу зміни. Цілий день роботи на конвейєрі, а вночі я йшла сама темною вулицею, не відчуваючи страху. До пізньої ночі писала свою першу повість. Про ті години згадую з ніжністю.

Бог і там рятував мене від тотальної самотності: приходили листи. Я знаходила їх у поштовій скриньці, куди, крім мене, ніхто не заглядав.

Я залишаю позаду все те лихе, що трапилося зі мною, забуваю його, але воно вертається через сни. Якби не наставало пробудження, хтозна, чи витримала б я цю муку.


ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Дивно: я ніколи не пробувала намалювати той дім, у якому хотіла б жити. Треба буде це зробити. Правда, я кепсько уявляю, який має бути той дім. Головне, щоб він стояв у гарному місці. Я полюбила б його, а він подарував би мені спокій.

Так гарно восени, коли йдеш розкопаною землею і все довкола належить тобі. Як же зле приїжджати з міста в цю пору і чутися жебраком. Людей, котрі будують дачі, не любить земля і не приносить їм втіхи, лише клопоти. Вона хоче, щоб коло неї були і взимку, і пізно восени.


ТЕ, ЩО МАЮ НИНІ. Пізній вечір. Я дописую свою «Книгу ночі». На небі було багато зірок, коли я ходила по воду. Мама вдень копала картоплю, а я носила її до горба. Сливи вже геть опали, а ті, що ціліші, дуже солодкі, з синьою шкіркою. Коли розламуєш таку сливу, сік бризкає на подряпані шипшиною руки, і вони печуть. Ще будуть теплі дні й над полем літатиме тонесеньке павутиння. Вони спіймають мене в свою сіть, ці малесенькі павуки-мандрівники, і я стоятиму зв’язана, доки не впаде сніг.


ТЕ, ЩО ЛЕГКО ВДАЄТЬСЯ. Відповісти одразу на лист. Викликаєш образ людини, котра тобі написала, і між вами точиться невимушена бесіда.

Розповідати казки дитині віч-на-віч із нею. Присутність чужої людини знищує безпосередність спілкування.

Прокинутись уранці, коли тебе жде багато роботи. Ось і сьогодні я встала рано, пішла до сусідів по молоко, нагодувала курей, собак, котів — і все було мені цікаво. Цілий день воював істинно урізький вітер, про який ніколи не знаєш, що він принесе.

Ця осінь, дощова, холодна, непривітна, не дає відчуття впевненості, яке завжди давала. Вона ніби попереджає про несподіванки в майбутньому. Запона невідомості стає щораз темнішою, навіть удень, коли ще чекаєш якоїсь події, а що вже казати про ніч із її мостами без перил, водою з усіх боків, латками снігу посеред літа?..


ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ТРИВОГУ. Цілковита нинішня замкнутість принесла свої плоди: невдоволення і злість. Може, вони прокинулися в мені, може, позичені з чужого ворожого світу. Цілковито розгублена, я дотримуюсь щоденного ритуалу, почуваючи якийсь фальш у власних учинках, бо не така спокійна, якою ще була зовсім недавно. Думки пішли вглиб землі, як нечисленні дощі цього літа. Чужому скептицизму і ясності я не маю що протиставити, крім заплутаної душі, котра вже саму себе не любить. Знаки хреста і меча ніколи не порозуміються між собою. Знаходжу втіху в сьогоднішньому тотальному розкладі, ладна його приспішити і роблю те саме зі своєю особистістю, відчуваючи, проте, непослабну любов до миру і тиші. Страх завадить мені скотитись у прірву. Моя доня не знає страху. Вона досконала, як квітка. Звідки вона? Не з густої темної крові, запалених тривогою очей і втомленого нудьгою мозку… Все це лише доводить, що Бог існує.


КАЗКА ПРО БІЛОГО БИЧКА

Він народився наприкінці листопада, пополудні, кволий і мокрий. Спочатку не міг стояти сам. Його обтерли сухою шматою і відвели в куток, де було наслано соломи. Мама дивилась на нього великими вологими очима і кликала до себе, але дошки відгороджували її. Бичок довго тремтів, а коли стемніло, зігрівся і йому снилося, що він знову в теплому маминому череві. Так почалося його життя на землі.

Ще кілька днів він тягнувся до мами, хотів притулитись, але єдине, що міг, це гукати її. Мама відгукувалась, але прийти не могла, бо була прив’язана. Одного разу він прорвався, коли подужчав, і мама встигла облизати йому лице. Відтоді його теж прив’язували.

Людина давала йому їсти, доїла маму і деколи гладила його: бицю, бицю. Малий мав удосталь їжі.

Взимку було холодно. Щось біле хрупало надворі. Вітер наносив сніг до стайні, і той танув. А згодом біле перемінилось у сіре, і повітря посвіжішало. Мама занепокоєно мукала й весь час озиралася на прочинені двері. Одного разу її зранку вивели і вона повернулася пізно, дуже весела, а людина принесла бичкові смачної зеленої трави. Двері були розчинені, і бичок міг дивитися на квітучі дерева, під якими росла та чудова їжа. Він прагнув туди, але його чомусь не брали. У стайню залітали ластівки, заходили й виходили кури. Бичок почував себе окремим від усіх. Мати дедалі байдужішала до нього. Приходила спокійна, сита і навіть вночі вдоволено зітхала. Бичок, якщо й подавав голос, то тільки людині, котра добре його годувала і чистила від гною. Так минали його дні в порожній стайні. Коли падав дощ, мама поверталася мокрою і від неї йшов запах вогкої трави.

На бичка іноді приходили дивитись інші люди. Вони були до нього так само доброзичливі, як та людина, що ним опікувалась.

Власне, бичкові не було ні зле, ні добре, тільки часом неспокійно, бо за дверима стайні був інший світ, який приносив радість його мамі і, певно, бичок його б теж полюбив, якби туди потрапив.

Він ріс, і в стайні ставало дедалі тісніше. Бичок відчував у собі таку силу, що врешті-решт вирвався би звідси й побіг на зелену траву. Люди відчули це й одного сірого осіннього ранку вивели його надвір, витягнули по дощаному містку на машину і повезли. Він на повні груди дихав свіжим повітрям, коли його везли на бойню.


КНИГА ПРОБУДЖЕНЬ

Ніби ще не пізно, а вже зачинили двері. Вікна затягнуті брудними шматами. Поміж розкиданих речей снують діти моїх доброзичливців. Я знаю, що не можна виходити. Увечері довколишній світ перетворюється на нужник і, ступивши крок за двері, неминуче вкриєшся ганьбою. Тебе уб’ють або битимуть до каліцтва.

Я тиняюся по кімнатах, насичених запахом поганої їжі й дитячих екскрементів. Тут і там роззявляють пащі валізи й сумки. Ладу все одно не буде, бо через годину чи кілька днів ми опинимося в іншому місці. Звідусіль нам загрожує небезпека. Нам? Моя свідомість не достатньо вичищена, щоб я щиро бажала жити в цьому домі. Мене тут стережуть, як у гаремі, хоч злягання лише заради дітей, недоумкуватих істот, що снують під ногами, як щурі. На веранді нема запон і двері до кімнат іще не зачинені. Може, мені вдасться якось непомітно відсунути засувку і вислизнути? Надворі за мною ніхто не гнатиметься.

Я вдаю спокій, не озираюсь. Призахідне сонце засліплює очі. На його тлі виникає чорна пляма. Біля старого дерева з усохлою верхівкою стоїть чоловік. Він кличе мене до себе, роблячи рух пальцями, як кличуть пса. Цього досить, щоб я повернулась назад у своє неприбране пекло. Сідаю коло бабусі, котра вдає, ніби лущить квасолю, її подолок вигнутий і в уявну миску на підлозі падає уявна квасоля. Стара не звертає на мене уваги, хоч, безперечно, стежить. Я йду до іржавого умивальника і споліскую кислуватою водою рот.

Потому мене знову тягне до вікон. Ще трохи, і почнеться жах задушливої ночі: п’яні бійки, гупання у вікно, укуси блощиць і шурхотіння тарганів. Моє тіло й волосся давно немиті. Я не можу роздягнутись у всіх на очах. А там десь буде річка, її вологий подих приносить зі собою пір’я птахів, що перелітають воду, їхні голоси чисті, як ранкове повітря. Я могла б вибігти назустріч чоловікові, котрий мене кличе, якби не бажання самоти. Я повинна втекти звідси, як дикий звір, уникаючи інших живих істот, оминаючи сліди людського житла.

На підвіконні повно здохлих мух. Вони не вміють відчиняти вікон. Б’ються об шибку доти, доки не сконають. Ми теж прирівняні до мух. Вчора я не встигла обстежити всіх дверей. Та й що з того, коли вони в усіх на очах. Кожен куток забитий тілами, які приречено чекають ночі. Не знаю, чому до мене така особлива увага.

Заходжу в загиджений туалет, де замість вікна засклена дірка, куди б пролізла лише кішка, якби зуміла вийняти скло. Вертаюсь назад. На підлозі вже стелять шмаття, вкладаючись на ніч. Плачуть діти. Не так, як уранці, а безрадісно й приречено. Ти не посмієш вийти вночі. Там небезпечно. Там ганьба, або й смерть. Тебе не приймуть назад.

Жінка з лисою головою й губами у виразках зловтішно сміється сама до себе, підмощуючи під голову перев’язану навхрест коробку з-під взуття. Там у неї фотокартки, листи, гумовий песик і дитячий черевичок. Здається, я колись бачила, що в неї в коробці.

Про себе я нічого не пам’ятаю. Ніби сьогодні народилась, наділена лише інстинктом. Ти не посмієш вийти. Це — небезпечно. Ти не зможеш повернутись назад, що може бути страшніше, коли перед тобою зачиняють двері?

Сідаю коло самого виходу, витягнувши ноги. Довкола лежать брудні натомлені істоти, неспокійно ворушаться, жадаючи короткого відпочинку, бо вночі, можливо, знову доведеться їхати бозна-куди. А позаяк усі будинки однакові, то кожна з істот має своє місце. Моє місце коло дверей, хоч я вперше у цьому товаристві або вдруге. Руки спітнілі й липкі. Я б їх помила, та не хочеться переступати через сплячих. За вікном — ніч.

Одсуваю засув. Ті, за моєю спиною, не сплять. Вони бачать, що я йду, не взявши навіть шматка хліба. У темряві можна піти, бо тоді не буде ніякого рятунку. Я не знайду більше будинку з незасвіченими вікнами. Перша ж яма-пастка прийме мене на гостре кілля. Пронизливий скрип дверей і біль, який прониже мій живіт, — тотожні.

Двері засуваються за мною блискавично. Тепер я сама. Здригаюсь від свіжого холодного вітру й чекаю, поки звикнуть очі. На моє щастя, величезний жовтий таріль місяця хитається в хмарах. Переді мною нечутно виринає постать чоловіка, котрий кликав мене. Лице його відразливе: все в якихось горбках і ямах, а очі жалісні, як у пса. Я мовчки проходжу повз нього, але вже за два кроки рятівний місяць висвічує переді мною пастку зі свіжими кілками.

— Я вас проведу, — благально каже чоловік за моєю спиною.

Всі пастки однакові. Я знаю.

— Добре.

Він дивиться на мене, і я помічаю подобу усмішки. Може, так і треба, щоб за порогом хтось чекав на тебе. Але зазирнути в душу цього чоловіка й дізнатися, чи це друг чи ворог, я не здатна.

Трава мокра від роси. Я ледве зауважую сталеву пружину, що звинулася кільцем. Вона сахається мене і щезає в кущах гадюкою. Зненацька виникає рев мотоциклів, що наближаються. Незнайомець хапає мене за руку і тягне. Ми майже не торкаємося землі, відчуваючи пронизливий жах. Дерева, які здавалися з вікна лісом, — усього лише вузенька смужка над яром, куди ми майже падаємо. Мотоцикли кружляють десь над нашою головою, зовсім близько.


Тут не можна спинятися. Ми біжимо дном яру, обдираючись до крові колючками. Зненацька щось чорне й кошлате кидається навперейми, стрибає на мого супровідника, ніж зблискує в його руці. Чути хрипке дихання, тріск гілля. Я хапаю якийсь дрючок, і від моєї рішучості оте кошлате і чорне тікає, дряпаючись угору схилом. Мені здається, що це мавпа. Чоловік підводиться, обтрушуючись від листя. З розсіченої брови стікає кров.

— Пусте, — каже він, витираючись рукавом. — Скоро вийдемо.

Справді, виття мотоциклів стихає, але нас можуть шукати тихо, якщо взагалі шукають. У тиші особливо неприємно те, що чути, як ми йдемо. Дуже тріщить хмиз під ногами.

Чоловік штовхає мене вбік, до стовбура величезного дерева. Ми наче входимо в нього, не відчуваючи опору. Дном яру йдуть дві бліді постаті: чоловік і жінка, цілком голі. Вони тримаються за руки, як недавні коханці. Але живими їх не назвеш. Більше того, вони нагадують голодних духів, котрі живляться кров’ю. Повільно пропливають повз нас, не повертаючи голів. Дерево, прийнявши нас у себе, ховає запах теплої людської крові.

Далі яр закінчився. Ми вийшли на мокру луку перед Рікою. Де-не-де стриміли чорні всохлі верби, нагадуючи обрисами людей. Я відчула полегшення, бо нас при місячному світлі можна було прийняти за дерева. Тепер я знала, що треба йти до Ріки. Вода для того й існує, щоб відділяти.

Сонні жаби прокидались і перемовлялись між собою хрипкими голосами. Сухий очерет ледь не порізав мені лице. Колись уже це було. Я встигла вмити лице теплою водою, коли мене наздогнав чоловік.

— Далі я піду сама.

І виклично глянула йому в очі. Спітніле заклопотане лице видалось мені напрочуд потворним. Я б не витримала, якби він хоч пальцем доторкнувся до мене. Він хитнувся, втративши рівновагу в грузькому піску.

— Далі я піду сама.

— Чому, — залепетав він. — Ходімо разом.

Всі пережиті страхіття відійшли, як сон. Я починала жити спочатку. Не потребувала ніяких провідників.

— Не смій іти за мною.

Чоловік відступив назад. Я скинула капці й одразу ж провалилась у глибоку воду. Чоловік заметушився на березі. На моє щастя, він, певно, не вмів плавати. Вода підхопила мене й лагідно понесла. Вона була чорна й тепла, але чудова на смак. Я пливла за течією, сподіваючись, що вона кінець кінцем винесе мене на берег, подалі від тих жахливих місць, звідки я втекла. Може, я ще зустрінуся зі своїм рятівником і подякую йому.

Я лягла на спину й задивилася на осяяне місяцем небо. Місяць не спускав з мене ока. Є люди, котрих цей погляд допроваджує до божевілля. Але мене лякають зірки. Вони знищують ілюзію плаского неба, а глибоке небо жахливе. Мені слід було пристати до протилежного берега: пустельного з поодинокими деревами і кущами. Ця тепла вода обволікала мене, як сон, притуплювала пильність. Певно, я могла б пливти до берега безконечно, але жива. Мертва я б потонула. Не відчуваючи ні тепла, ні холоду, я робила лише незначні рухи і швидко звиклася з ритмом хвиль. Ще трохи, і я стала б часткою Ріки, лишилася б у ній навіки. Може, це було б краще для мене. Береги зникли, і течія сповільнилась, налаштовуючи мене на безнадійність.

Ріка знала мої думки. Я одразу ж різко звернула вбік, протестуючи, і певний час не відчувала опору. Ясна річ, Ріка може мене втопити, як кошеня. Я пливла до уявного берега, бо місяць зник. Аж потім виявилось, що я знову пливу за течією. Страх охопив мене. Я опинилась у суцільній темряві без жодного орієнтиру. Я крикнула:

— А-а-а!

Цей найдавніший людський крик може означати все: жах, позіх, розчарування, радість, крик волаючого в пустелі. І над моєю пустелею став підніматися туман. Це мене збадьорило: ніч не може тривати вічно.

Ріка схлипнула. Набігла хвиля, потім ще одна, заливши мені рота. Ріка не хотіла мене. Вона дозволяла або піти на дно, або дістатись берега. Щось величезне й темне принесли хвилі. Перевіз. Той, хто був на ньому, кинув мені мотузку. Я безсило впала на дерев’яний поміст. Перед очима замерехтіла тисяча зірок, а потім мене оповив спокій і блакитне сяйво.

Коли я прийшла до тями, вже світало. Я була накрита старою ковдрою. Перевіз плив далі. Перевізник витирав лице від білого туману, що осідав, чимось, схожим на пожмакану маску.

— Скоро берег, — сказав він. — Там розпалимо вогонь. — Його лице було смагляве, як у цигана, а очі сірі.

— Який берег?

— Лівий.

Я хотіла лише знати, чи це не той, звідки мені насилу вдалося втекти. Мене бив дрож. Перевізник зайшов у шопку, де, певно, й жив, і виніс ізвідти вицвілий байковий халат, які дають у лікарні.

— Переберіться, а на березі посушите свою сукню.

Коли я перебралася, він дав мені на дні бляшаного горнятка самогонки. Мені стало тепліше, і я почала роззиратися довкола. Берег був близько, хоч туман ще не зовсім спав. Вниз по річці виднівся зелений острів.

— Впізнаєте? — посміхнувся Перевізник.

Я не зрозуміла.

— Зелений острів. Колись я вас туди відвезу.

Я гірко посміхнулася. Мене відлякувала вода. Я сама була островом, вірніше, предметом посеред ріки.

— Не дивуйтесь. Я нічого не пам’ятаю. Я —хвора.

— Пригадаєте собі, коли прийде час. Мене ви, звісно, теж не пам’ятаєте…

Ми вийшли на берег, усіяний сміттям, яке не приймала Ріка чи лишали пасажири, виглядаючи перевіз.

Перевізник розпалив вогонь, вийняв хліб, сало, цибулю:

— Їжте.

Ми мовчки їли. Потім він сказав:

— Вам доведеться зазнати лиха. Ви хоч знаєте, чого шукаєте?

— Знаю. Спокою.

Певно, сонце, яке так урочисто сходило, висвітлило мою думку.

— Довго доведеться його шукати.

— Я шукаю його ще довше.

У моїй свідомості так міцно вкоренилося це прагнення, що я його згадала тільки тепер. Мені було радісно.


…Нестерпно болить голова від сонця, що світить просто в очі. Я змушена так іти. Позаду — Ріка. Спочатку йду бруківкою, хоч немає жодних ознак людського житла. Лише невеликі округлі пагорби, порослі шипшиною й терном. Потім бруківка уривається, і далі вже звична ґрунтова дорога. Ні звіра, ні пташки. Коли нарешті сонце затуляє хмару, все стає похмурим. Перевізник не попереджав мене, що буде далі. Я сама повинна остерігатись. Ця думка змушує мене відійти з дороги, щоб у разі небезпеки сховатись. Босим ногам боляче. Десь надибую пагорбок з дикою грушею, щоб відпочити. Тут починає падати важкий темний дощ. Я не зразу дотямлюю, що це падають мертві птахи: горобці, ластівки, синиці, горлиці. Вони падають з дощем, як каміння, не гублячи пір’я, і зависають на колючках терну. Краплі крові бризкають на мене. Я закриваю лице руками, тулюсь до дерева, аж поки не настає тиша. А тоді вже не тримаюсь дороги, а йду навскоси, забризкана пташиною кров’ю. І плачу.

Далі вже нема мертвих птахів на вигорілій землі. Знову безхмарне небо. В одному з ярків бачу свіжу зелену траву, в якій ворушиться слабке джерельце. Змиваю кров і студжу ноги в потічку. Якусь мить мені здається, що хтось дивиться в спину. Обертаюсь і бачу кострубатий пень. Його коріння утворило ніби печеру. Я вже не годна йти далі, залажу туди і скручуюсь клубочком. Треба відпочити, інакше почнуться галюцинації. Сниться мені, що спускаюсь у якесь підземелля, заходжу в кімнату, де світить слабка жарівка. Там компанія п’яних чоловіків і жінок, які чекають на мене, й одразу ж наливають склянку білого вина. Я не хочу з ними пити, відчуваючи їхню приховану до мене ненависть. Вони заманили мене, щоб поквитатись. Декого з цих людей я знала раніше. Мені не хочеться з ними пити, і я виливаю вино на підлогу. Вони кидаються на мене й ріжуть лезами лице і все тіло.

Зі схлипом прокидаюсь у своєму ембріональному сховищі. Сідає сонце за пагорбом. Тихо. Десь мусять бути люди, котрі не відштовхнуть моєї простягнутої руки і сховають у разі небезпеки. Більшість людей — добрі. Я ж перепливла Ріку, хоч потім мертві птахи падали мені на голову. А якщо не зустріну людей, то десь же є сади, яких вони не взяли з собою, ліси з ягодами і грибами. Там я знайду притулок на зиму. Я стала вічною, відколи втратила пам’ять. Самотність, можливо, поверне напівстерті спогади, що є ключем до всього того, що маю ще пережити. Напівстерті спогади не такі болючі.


…Я йду ледь помітною стежкою. Якщо буде світити місяць, то зможу йти і вночі. Зрештою, очі звикають до темряви. На траву впала роса, коли зайшло сонце. Його відблиск іще тримався на пагорбах, а в ярах уже панував морок. Стежка мала мене кудись привести. Горби в присмерку нагадували то величезних звірів, то стародавні могили — і те, й те однаково неприємне.

Нарешті моє безлюддя скінчилося. Попереду була якась оселя. Страх наступав мені на п’яти, і я втішилася освітленими вікнами. То була сільська хата, оточена благеньким парканом. Вікна не були затулені фіранками, і я вгледіла молоду сім’ю. Коло печі сиділа жінка і церувала панчоху, її чоловік тримав на колінах хлопчика років трьох-чотирьох і гортав перед ним книжку, їхні обличчя були такі спокійні, що я вже не вагалась. Мені б тільки почути людський голос. Та коли я наблизилась, відчула такий сильний опір, аж мене відкинуло. Простягнула вперед руки і наштовхнулась на невидиму стінку, скам’яніле повітря. Вона перегородила мені шлях. Приголомшена, я сіла під стіною на мокру траву й утупилась в освітлені вікна. Невже ці люди обгородили себе стіною? Як вони сміли? Якби це не було з їхньої волі, вони б не сиділи такі спокійні й безпечні. Зрештою, небезпека на цьому березі так само існує, тільки в інших формах, ще мені невідомих. Я спробувала обійти стіну. Вона мала округлу форму, тобто оточувала подвір’я. Але з іншого боку я побачила інші вікна: великі, завішані порваним тюлем. А всередині — сонні діти, брудні жінки з клунками й валізами, бабусі по кутках. Он куди я хотіла прийти… Цього разу стіна мене охороняла. Я негайно вирішила йти геть.

Позад мене стояв той самий чоловік, якого я залишила на другому березі Ріки.

— Що ви тут робите? — спитала я різко.

— Ви заблукали…

— Чому ви знову мене переслідуєте?

Він знизав плечима:

— Я не переслідую, а оберігаю. Вам треба було йти верхами.

— Якими верхами?

— Верхами, — вперто повторив він, як щось дуже зрозуміле.

— Чи знаєте ви якесь місце, де можна перебути ніч?

— Знаю, але чи буде воно вам до вподоби…

— Відведіть мене туди.

То була якась халупа, недалеко від дороги, оточена кущами і старими деревами. Чоловік вийняв з кишені ключа, відімкнув двері. У хаті він запалив свічку і поставив її під стіл:

— Щоб не видно було з дороги.

Я сідаю біля холодної печі, не певна, чи пощастить мені звільнитися від напруження. Помічаю розібрану стелю над собою, зірки.

— Іншого на разі не можу вам запропонувати.

— Так, — кажу байдуже.

Тіло стає легким, а думки взагалі зникають. Коли прокидаюся, світить сонце. Я лежу на якійсь скрині, вкрита коцом. Нікого нема. На столі горня молока і шматок хліба.

Боже, як мені стає самотньо й порожньо у чужій хаті! Кидаюся до дверей. Вони незамкнуті. Потім намагаюсь увіпхати в себе молоко й хліб, щоб набратися сили. Оселя така вбога й занедбана, наче щоночі тут збирається всіляка нечисть. Мені треба витримати ще третю ніч. Тоді все зміниться. Якийсь упир живиться моїм духом, і я блукатиму доти, доки буду йому потрібна.

Йди далі, йди. Безсилі молитви й хрест, бо сюди не сягає ні диявол, ні Бог. Коли виходжу, то бачу довкола розкидані грубі книги з чистими білими сторінками, їх дуже багато, але жодну з них я не можу прочитати. Я не дивуюсь, що бачу їх у траві. І не дивуюсь, коли опиняюсь у себе в Урожі. Йду по стежці з мамою, а перед нами котиться людська голова. Спитати про це маму означає змінити дальший хід подій. Але я голоском п’ятилітньої дитини питаю:

— Мамо, куди котиться ця голова?

Відчуваю якийсь сильний удар і втрачаю притомність. Отямлююся на малесенькому майданчику над прірвою, з якої лине диявольський гуркіт. Нема рятунку. Я неминуче впаду вниз, притягнута порожнечею. І кричу:

— Мамо, куди котиться цей м’ячик?!

Я несу формувальним цехом на дощечці маленькі людські голови, щоб покласти їх у піч. Коли підходжу до конвейєра, вони стають чашками. Так, це теж було, коли я хотіла вмерти й сиділа із мокрою головою на морозі. Мені приснились ці голови. Отже, до мене потроху повертається пам’ять.

Знову йду незнайомою стежкою по цілковитому безлюдді. Чи це покара, чи нагорода — відсутність людей? Цього не дано знати до кінця шляху. Може, я й прагнула самотності, але не такої погрозливої, коли замість людей дерева, кущі, квіти без запаху, сам дотик до їхніх пелюсток викликає спрагу. Здається, щось їде. Я обертаюся. Величезний червоний «Ікарус» мчить по запилюженій дорозі. Несподівано для себе я підняла руку. Автобус спинився попереду. Я бігла до нього, і ноги мої були наче з вати.

Салон був повний людей, і я ледве знайшла вільне місце. Куди автобус прямує, я не питалася, бо знала: він їде звідси. Люди, як люди, по знуджених обличчях видно, що здалеку. По якімсь часі ми в’їхали у порожнє брудно-коричневе місто, де головою до тротуару лежав мертвий жовнір, вхопившись руками за живіт. Одразу по тому автобус спинився на площі із зруйнованим храмом: стирчали тільки рештки стін, заввишки зо два людські зрости. Всі виходили, вийшла і я. Якась старша пані торкнула мене за плече. Лице їй сяяло задоволенням.

— Дивись, — сказала вона, — як чудово, що тут залишилась церква. Ми поховаємо їх, згідно звичаю, на землі, яка колись була їхньою.

І вона розкрила коробку з-під взуття, яку тримала під пахвою. Там на ваті лежали мертва пташка, бджола і зів’яла квітка. Люди тим часом розходились хто куди, і хоч нічого привабливого у цьому брудному місті не могло бути, вони жваво і весело розмовляли. Усі несли торби й валізи.

— Ходи зі мною, поховаємо їх, — запропонувала жінка.

Я взялася нести її сумку. Ми пішли до руїн. Я навіть подумала, що це, може, й не церква, бо всередині не було жодних оздоб. Таке враження, наче щось позлизувало зі стін розписи й ліплення.

— Тут ми вас, бідняточка, й поховаємо!

Жінка вийняла з торбини дитячу лопаточку і стала копати під стіною ямку. Мені чомусь уявились зелені луки й ліси на цьому місці. Власне, така предісторія і прообраз усіх міст, які коли-небудь існували. Дерева — то будинки, вулиці — ріки, луки — площі. Жінка вийняла небіжчиків із коробки, поклала у ямку, присипала землею — все це дуже швидко, ніби хотіла спекатись. Потім витерла руки напахченою хустинкою і весело сказала:

— Треба ж їх пом’янути, правда?

Вона витягла з торби пляшку вина, відкоркувала зубами і простягла мені. Я надпила за компанію. Жінка добре хильнула і мовила, не приховуючи полегшення:

— Ми тут чудово відпочинемо.

Я вже здогадувалась, що у це місто приїхала екскурсія і мені довелось стати її учасницею. Обережність змусила мене сказати:

— Так.

Хоч я не мала відчуття захищеності, перебуваючи у цьому світі. Певно, я була колись щаслива… Ось виходжу з хати в садок: блакитне небо, рожеві дерева і рожеві птахи. З-під куща виходить чорна кицька. А ще був крик: «Літак, літак!» Усі кудись бігли, але мене не пустили. Я стояла коло порожньої сільської крамниці й бачила, як туди зайшла коза і почала їсти велетенські в’язки бубликів.

Тіні довшали, щоб незабаром усе перетворити в суцільну тінь.

— Нам треба десь переночувати.

— Підемо, як доп’ємо вино, — спокійно відказала жінка.


…Це був будинок, не дуже старий, але припалий, як усе, рудою пилюкою. Я сиділа в кімнаті, недоладно захаращеній меблями, наче там збирались білити. Стіл стояв догори ногами. Ліжка посеред кімнати, а в кутку дитяче ліжечко. Я не сміла нічого міняти. Нестерпно хотілося спати. Замка в кімнаті не було. Чулися кроки, сміх. Час від часу через кімнату проходили якісь люди, голосно розмовляючи. Вони зачіпали ліжко, на якому я лежала, накрившися з головою, дехто навіть пробував стягнути з мене ковдру. Раз по мені пробігла якась тваринка, щур чи кіт. Із кожною хвилиною веселощі довкола мене зростали, а я знемагала від утоми. Нарешті хтось здер із мене ковдру. Я побачила підлітка, який утікав, перекинувши ковдру через плече. На ліжку навпроти сиділа жінка без лиця. Стара, я знала, що вона стара, але лице без виразу. Такі обличчя бувають у божевільних, коли божевілля зайшло вже надто далеко. Моя воля була паралізована, припнута до казенного ліжка. Чи ті люди тікали з раю в пекло, чи навпаки, я не могла збагнути. У кімнату ввірвалась зграя чоловіків і жінок у масках. Вони дерли горлянки і стрибали, ніби звар’ювали. Чи хтось тут є, їх не обходило. Я вже не могла цього витримати й вибігла, хоч мене й перепиняли.

Світили зірки і було досить видно. І напрочуд тихо. Жовнір лежав, як і раніше, головою до тротуару, вхопившись руками за живіт. Бліде лице було зовсім юне, але на ньому вже виразно проступали риси старого чоловіка — батька чи діда.

Я заговорила до нього, бо його душа ще не відлетіла надто далеко й могла повернутись:

— Уставай… Уставай, бо я не можу тебе поховати. І нема кого покликати. Вони всі якісь варіяти. Тобі нема на кого розраховувати. Тебе з’їдять щурі. Мертвих не можна ганьбити. Хоч би яке погане було життя, тіло слід поховати, а не лишати на глум. Уставай, бідаче. Тут не можна вмирати.

Я доторкнулась до чола. Воно було ні холодне, ні тепле.

— Вставай. Якщо ти мене боїшся чи соромишся, я відійду геть. Я заховаюсь в одному з цих будинків. Ти мене знайдеш, і ми почнемо шукати виходу з цього міста. Не може ж усюди бути страх і бруд. Твоя смерть безглузда. Ти повинен її зневажити. Вставай, ну, вставай.

Отак я сиділа посеред довгої порожньої вулиці поруч із мерцем. Тільки коли повітря раптом застогнало, й стогін перейшов у різкий тонкий свист, я зрозуміла, що слід ховатись. Я не побігла, а пішла, хоч із повибиваних темних вікон мене міг хтось бачити. Свист не наростав, а тримався на одній висоті. Я пішла до будинку, де зберігся проїзд, і озирнулася. Тіла вже не було.

З другого боку проїзду почувся тупіт. Я притислась до стіни. Пробігло кілька темних постатей. Вони тікали від когось страшнішого, ніж вони самі.

— Тікаймо!

Знову виник той чоловік, який уже з’являвся. Він ухопив мене за руку й штовхнув у маленькі двері в стіні, зовсім маленькі. А тоді зачинився защіпкою зсередини.

— Ну, тепер ми у безпеці. Ще трохи, і вже ніщо не змогло б тебе врятувати.

Чоловік упевнено намацав вимикач, і електрика освітила сходи вниз. Я була вже колись у цьому підвалі, що мав кілька закладених цеглою ходів. Скрізь лежали іржаві бочки, відра, купи клоччя й залишки гнилої картоплі. Я знала, що коли розібрати один із ходів, звідти рине потік величезних щурів. Але мій спаситель не мав наміру пересиджувати зі мною в шкільному підвалі. Ми пішли далі просторим тунелем із гладкими світло-сірими стінами й рівною долівкою. Що нам світило, не знаю, але було чудово видно. Від м’якого ненав’язливого світла почуття небезпеки зникло. І я згадала свій давній сон…

…Кімната у старому дерев’яному будинку. Великі вікна, розчинені в сад. Згори я бачу маму і двох своїх тіток, котрі розмовляють на лавці. Я чуюся роздратованою, бо в кімнаті неприбрано. Раптом відчиняються двері й заходить молодий чоловік надзвичайно високого зросту з трохи дитячим лицем. Я кажу вражено:

— Господи!

І ніяковію, бо це справді Бог. Він посміхається й каже, що прийшов мене сфотографувати. Показує мої давніші фотокартки, які я ніколи не бачила. Там тільки моє лице або очі. Коли я дивлюся на них, мені стає солодко й боляче водночас, наче я втратила колись свою сутність. Бог садовить мене, вкриває плечі великою квітчастою хусткою й прибиває її цвяхами до крісла…

…Замурований вихід має пролом, через який доводиться лізти навкарачки. В очі б’є сонце. Я перелізаю через купи цегли, порослої кропивою, й одразу ж за кущами бачу вулицю чистенького білого містечка. Є й лавка, на якій можна відпочити. Та коли ми сідаємо, одразу підходять дві молоді жінки і вмощуються поряд. Одна з них каже моєму супутнику, наче знала його раніше:

— Почитай нам вірші!

Він зіщулюється. Лице його мертвіє. Бачу, що ті жінки не відчепляться. Чоловік, не піднімаючи очей, глухим голосом говорить:

— Сивий вечір покладе голову мені на коліна. Засне. Нема кому нас збудити доторком руки. Нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка, і закапав теплий віск на підлогу.

— Ще! — вимагають обидві фурії.

Але чоловік мовчить. Тоді вони хапають нас під руки й ведуть. Чоловік не чинить жодного опору. Я теж не пручаюсь. Може, так і треба, щоб у незнайомому місті (а чи бачила я хоч раз знайоме місто?) тебе взяли під руки і повели. Тож нас повели незабаром в ошатний будинок і розділили. Мене штовхнули в кімнату на другому поверсі, де сидів слідчий. У відчинене вікно, яке аж просило, щоб із нього вистрибнути, було видно площу, помережану зеленими газонами й ліхтарями.

— Хто така? — поставив слідчий мені питання, на яке я не змогла відповісти, й одразу ж накинувся на мене з брутальною лайкою, бо, виявляється, знав усе. — Ти знаєш, що я з тобою зроблю?

Я знизала плечима.

— Тебе катуватимуть. А потім знищать. Твого приятеля чекає те саме. Живими ви звідси не вийдете.

Але я чомусь мала певність, що вийду звідси, і дуже швидко. Той чоловік, який глухим голосом читав вірш, відповідає за мене. Напевно, ми прийшли туди, куди нам не слід було приходити, або прийшли невчасно. Слідчий сказав усе, що про мене думає, але не сказав, у чому мене звинувачує. Через кілька хвилин я збагнула, що я просто школярка, котрій вичитує вчитель, і найважче витримати цей процес. Небезпечний лише той, хто говорить лагідно.

Зненацька на вулиці почулися постріли й біганина. Я побачила людей, які бігли до будинку. Слідчий блискавично виштовхнув мене за двері, ніби віддаючи нападникам, а сам вистрелив собі в голову. Тіло важко впало на підлогу.

…Що було далі, не пам’ятаю. Я ніби знову стала школяркою, котрій прочитали мораль, і вона повертається трохи засмучена, бо вдома чекає її щось подібне. Вулицею йшли бідно вбрані, натомлені люди. Від них тхнуло недоброю заздрісною бідністю, і було поміж тих людей багато злодіїв. Відчувши небезпеку, я пішла швидше. Цим, певно, якось вирізнилася серед натовпу, бо незабаром якісь обідранці відібрали від мене портфель і повели з собою. Це були не якісь шибеники, а дорослі злочинці, міцно зв’язані між собою бандитським кодексом. Вони вели мене під руки, як захмелілу приятельку. Ніж упирався мені в спину і не було сенсу кричати. Вони вели мене у злодійське кубло, і я мусила рятуватись. До горла мені підступала нудота. Я не хочу смерті, я не хочу бути з ними. Я хочу йти порожньою вулицею чи порожнім полем, дихати порожнечею. Будь-яке наближення до мене будь-кого — перешкоджає, затуляє небо. Єдине, що єднає мене зараз із людьми — це вогонь, біля якого можна посидіти, погріти руки, втупивши очі в мінливу барву полум’я. Цим, власне, я й відрізняюсь від звірів, тільки цим, керуючись найважливішим інстинктом — уникати.

Нарешті я насмілилась:

— Пустіть мене до мами. Я їй скажу, що скоро вернуся, щоб вона мене не шукала. Вона в тому будинку працює.

Я тицьнула пальцем у двоповерховий дім пошти, біля якого походжав швейцар. Я гадала, що можу заховатись у будинку, який охороняють. Не знаю як, але вони мене відпустили. Я побігла до швейцара і почала проситися. Треба було за всяку ціну втрапити досередини. Швейцар не вірив, що там працює моя мама. Але я була переконана, що у домі обов’язково є жінка середнього віку, яка годиться мені в матері, і зрозуміє, що я потрапила в біду. Нарешті швейцар сказав, що впустить, але тільки на десять хвилин. Я кинулася по сходах угору. Там справді була літня жінка в синьому халаті, вона поралась між полиць, завалених паперами і коробками, і так холодно мене зустріла, що я розплакалась. У мене було лише десять хвилин. Я не просила, щоб мене сховали, лише, щоб вказали якийсь вихід.

— Не можу, — схрестила жінка руки на грудях. — Мені дуже шкода, але швейцар знайде тебе й під землею. Навіть якби ти його розчулила, хоч то дуже черствий чоловік, банда не відступиться і спалить пошту. Тобі вдасться вирватись, якщо ти не будеш їх дратувати.

Коли прийшов швейцар, я була вже спокійна. Жінка сказала:

— Ну, йди, донечко, готуй уроки. Начисть картоплі на вечерю.

— Добре, мамо.

Вона поцілувала мене, і я пішла попереду, а швейцар позаду.

Не було рятунку в похмурому високому будинку з запаморочливими сходовими прольотами. Розв’язка мала настати у голій брудній кімнаті, куди привели мене злодії. Стріли нас дві брудні жінки в дранті. Почалася пиятика. Я стояла в кутку, притулившись до стіни, і втішалася тим, що мене не помічали. Дякувала Богові, як дякує засуджений на смерть за останні хвилини, що тягнуться довше за все попереднє життя.

Злодії були страшні. Напруженість не зникала з їхніх облич, і здавалось, що, відірвавшись від решти людськості, вони зависли в порожнечі. І не мають жодних слабкостей. Може, я боялася не їхньої жорстокості, а їхньої тривоги? Але коли мені наказали роздягтися й одна з жінок кинула мені в кут м’яту нічну сорочку, я затремтіла від страху за своє життя. Щоб стати співучасницею, не досить покори. Треба знищити в собі усе те, що цінували досі в тобі люди.

Я стояла в сорочці, розіп’ята похмурими поглядами, коли внизу пролунав пронизливий свист. Перекидаючи стільці, злодії кинулись до дверей. Мені не було куди втікати. Я впала на купу лахів, які вивалились із шафи. Мене пристрелять, коли вбіжать сюди. Уже не злодії, а міліція. Ті дві жінки лишились. Одна з них подала другій таблетку. Та проковтнула її й сконала. Я простягнула руку й собі, але жінка розчинила малі дверцята в стіні і випхнула мене. Я опинилася на крихітному балкончику, точніше за ґратами, які починались майже від порога. Жінка одразу замкнула за мною двері. Балкон виходив на подвір’я-колодязь, засипане снігом. Я стояла боса, відкрита для всіх пострілів, і бачила, як падають із вікон злодії, підстрелені міліціонерами в чорній формі. Деякі звисали з ґрат, уже мертві. Якщо мене не вб’ють, то я замерзну в нічній сорочці. Може, тому в мене й не стріляли, що вважали мене мертвою?..

…Дивно опинитися після цього серед святкової юрби на площі. Вона веселиться, ніби під дулом автомата. Убого вбрані, бліді, з палаючими очима, люди хвилюються, безладно рухаються (броунівський рух). Власне, натовп невеликий, тільки тісно збитий докупи. Позаду досить порожньо. Як я сюди потрапила, невідомо. Певно, мене привів сюди стадний інстинкт, бо я надто довго блукала сама. Юрба зробить мене безликою на той короткий час, а відтак я знову мушу йти шукати собі прихистку, витираючи заплакані очі. Не дивно, що я піддаюсь очікувальному настроєві натовпу й дивлюся на небо. Звідти спускається велика сіра повітряна куля, як у книгах Жюля Верна. Тільки капелюхами й квітами ніхто не махає. Схоже, що люди знають про з’яву з неба, але не знають, яка вона буде. Куля стрімко спускається. Видно товстого лисого чоловіка у довгій до п’ят сорочці. Лице його усміхнене, зовсім дитяче.

— Дивіться, Бог! — гукає малий хлопчик.

Люди з ревом кидаються до товстуна, щоб він уволив їхні бажання. Той звільняється від мотузок і тікає, блискаючи голими п’ятами. А люди з лементом біжать за ним.

Чи це Бог, чи це частина якогось карнавального дійства, звідки мені знати? Я дивлюсь услід. Я не часто дивлюсь услід. Пам’ятаю, як колись маленькою дівчинкою я бігла за своїми старшими сестрами, а вони від мене втікали. Мабуть тоді я зрозуміла, що нікого не слід доганяти. Слово «пізно» не повинно викликати відчаю. Куди ж мені йти тепер, коли всі люди побігли за Богом, як за всемогутнім продавцем? Прости мені, Господи, це жорстоке порівняння. Як Ти можеш дати чи продати те, чого не маєш, що давно віддав, і ми його намарне розтринькали? Ось зараз піду шукати ту хату, в якій народилася. Вона стоїть на березі глибокої чистої ріки. У бур’яні, напівзруйнована і вросла в землю. За забитими дверима має бути кімната зі столом коло вікна, а на підвіконні алюмінієва гасова лампа. У другій кімнаті — блакитне ліжечко-колиска і етажерка з книжками, де на поличці сидить величезний зелений жук. Там я колись лежала, і наді мною схилився дідо, кажучи: «Ти ж моя руда циганочко».

Але коли я, обдираючи пальці об цвяхи, заходжу, то бачу в другій кімнаті високе ліжко. Там спить мій чоловік. Я не хочу його будити, але перша кімната заставлена посудом. Чоловік устає з ліжка. Я бачу, що там ще хтось лежить. Якась жінка і чоловік. У них потворні злі обличчя. Мій чоловік сонно простує до мене. Я хапаю горня з водою і кидаюся до бісів. Але чоловік перепиняє мені дорогу. Вода обливає мене і його.

…І знову, безпритульна, я подалася геть. Тепер мені доводилося йти горами, порослими лісом, спокійними і безлюдними. Диких звірів я не боялася, бо чулася дуже втомленою. Лягла заснути під деревом. Неподалік текла вода. Земля була вогка і холодна, вкрита широким м’яким листям. Я швидко заснула і швидко прокинулась. Мій відчай не сягнув ще тої межі, щоб я сама себе губила. Тіло набрякло вологою й обважніло. Я згорнулася клубком, підтягаючи коліна до підборіддя, як дитина в материнській утробі. Мені ніщо не загрожувало, крім холоду. Вважалося, що я вже встала й іду вниз до якоїсь хати, де мене пожаліють, дадуть поїсти. Але й та хата може бути оточена невидимою стіною. Я отямлюся знову такою ж закляклою, з важким, налитим випарами потоку тілом, відтиском листка на щоці. Знову засинаю, знову прокидаюсь. І вже ніч. Світять зірки, сонно скрикує пташка, земля вібрує піді мною. У сні я лягла горілиць, розкинувши руки й ноги — і вони відпочили, полегшали, як мої думки. Я посміхаюсь, оточена ласкою чистої світлої ночі, яка проникла в мене, не залишивши місця будь-яким клопотам. Як добре не бути людиною, пройнятися нерухомістю, запахом трави, стати непомітною, врешті зникнути для себе, здійснити найпотаємніше бажання: жити, не існуючи ніде — ні в часі, ні в просторі. Ось куди я прийшла, коли розбудило мене сонце — гори, сиві від роси, нечіткі стежки, всохлі, покручені від тисняви дерева. Голими руками не збудуєш собі дім, а покинутих хат із їхніми неприязними духами я вже не хочу. Сонце освітило мене, і я знову стала помітна для всіх живих істот. І мусила рухатись, щоб тіло не подзьобали круки і не з’їли мурахи. Ще один день доводиться починати з пошуків, терпіння — задля чого, Боже? Відколи Ти мав необачність спуститися на землю, то став переслідуваним. Мене на якийсь час перестали гнати, але кожна мить скорочує відстань до нового переслідування. Пам’ять про це кладе тінь на моє майбутнє. Обплутана павутинням недовіри, йду стежкою з гори. Тепер я знаю, куди тікати, коли знову почнуть переслідувати. Гори, порослі лісом, не зникнуть з моїх очей.

Як мені велося в долині, довго розказувати. За селом спинилась біла машина. Молодий чоловік у темних окулярах спитав, де можна відпочити. Я не опиралась, коли мене взяли в машину. Там були ще двоє чоловіків та жінка. Вони мали зброю, якої не ховали, і, не криючись, розмовляли про свою службу. Я була сама покора, бо ті люди не боялися нічого і легко могли мене знищити. Сама згадка про їхню службу наганяла страх на кожного.

Я повела їх на терасу покинутого панського дому, яка виходила на розвалений, так само покинутий колгосп. Зате, коли не дивитися вниз, звідти чудово видно гори і захід сонця. Отам ми сиділи, пили коньяк, закусуючи делікатесами. Я була така голодна, що почувала до них навіть трохи вдячності. Вони не питали мене, звідки я й хто така, хоча найстарший не спускав з мене пильного ока. Власне, я була бродяжка, нешкідлива істота, яку вони підчепили на дорозі. Вже потім я зрозуміла, чому не запам’ятала жодного слова з їхньої бесіди, лише чорні пістолети й білі костюми. Розмова велася так, що слова влітали в одне вухо, а вилітали в друге. Але мене вона мало цікавила, бо не стосувалась мого існування. Всі ці люди були засмаглі, наче щойно з курорту. Помалу на терасі, що знизу тонула в бур’янах, між ними виникла гостра суперечка. Тоді я сказала, що йду, але мене не пустили. Жінка сказала: «Почекай ще трохи. Ми скоро поїдемо». Той, хто зупинив мене на дорозі, встав і втупився у напіврозвалену комору: «Там хтось ходить».

— Мало хто може ходити, — відказала жінка.

— Це мені не подобається, — вперся чоловік. — Ніхто не сміє за нами підглядати.

Він висмикнув пістолета з кобури і скочив з тераси.

— Хто б це міг бути? — спитав мене старий.

Я не знала. Ми мовчки спостерігали. Чоловік зайшов за стіну і зник. Там були великі купи клоччя, перемішаного з битою червоною черепицею. Минуло кілька хвилин.

— Може, мені глянути? — запропонувала я. Здавалось, вони цього хотіли, бо згодилися відразу.

Тепер я могла непомітно відійти до річки. Коли я наблизилась до стіни, то побачила, що від комори лишились закапелки, по яких мені не хотілося блукати. Я вийшла на чисте місце, й одразу з тераси вистрелили. Певно, вони подумали, що я хочу вернутися назад. Я рушила всередину, остерігаючись ям, котрі лишилися ще з часів функціонування комори. Не встигла пройти й трьох кроків, як із пролому вискочив страшенно брудний і потворний чоловік. Він обхопив мене руками, дихнув смородом у лице й закричав:

— Я — прокажений!

А тоді побіг геть, хихочучи з радості.

…Тепер я мушу жити тут до смерті. Величезна будівля з вікном у куполі заставлена ліжками. Неможливість вийти звідси відома наперед. Якщо я й не прокажена, то стану нею дуже швидко. Нікого нема. Певно, володарі цих ліжок на роботі. Я така приголомшена, що навіть не плачу й не мрію вийти звідси. Матиму спокій аж до смерті. Притлумлюючи всі бажання, дивитимусь на гори, які оточують лепрозорій. Спокій — це відсутність свідомості. Порожньо, тихо. Косі промені освітлюють барак. Замість того, щоб лягти в ліжко й поринути в забуття, виходжу надвір.

Біля стін бараку — базарчик. Невимовно бридкі бабці пропонують товар, яким ніхто не торгує на світі: почорнілі кістки, гнилі риб’ячі голови, зотлілі нутрощі, курячі пазурі. Далі — миші, нанизані на шворку, деякі ще живі і водять налитими кров’ю очима. Я сахаюсь і натрапляю на повну клітку котів, котрі благають, аби їх випустили. Витягую кількох, наче в мене є гроші, щоб їх купити. Озиваються собаки, замкнені в іншій клітці. Коти випорскують у мене з рук і тікають. Схоже на те, що це місце, де живуть люди, які живляться мишами, котами й собаками. Наостанку стоїть дідусь із яскравими синіми квітами. Та коли я підходжу ближче, то бачу, що то не квіти, а пучки пташиного пір’я. Дід не такий відразливий, як ті бабці, але обличчя в нього без жодного виразу.

— Ви не скажете, як мені пройти до автостанції?

— Ідіть, пані, вниз, там побачите.

Межа мусить бути: я не полізу під кулі. Але може вдасться загубитись у містечку. Не озираюсь назад. Знову снують обшарпані залякані люди. Я давно вже не бачила інших людей, крім потворних бабів. Поступово будинки стають вищими і зруйнованішими. Здається, я вже була тут. Пам’ятаю ту широку пряму вулицю, що переходить в іржавий залізничний міст.

З вікна падає Жовнір. Він підводиться, а йому стріляють у спину. Падає знову. І далі тиша, порожнеча й байдужість. Єдине, чого мені не заподіють, це смерті, але я змушена дивитися на чужу смерть і муки, терпіти наругу, доки я блукаю в цьому світі абсурду.

Тож я біжу до Жовніра, а він уже мертвий. Інакше бути не може. Моя свідомість запрограмована на цю смерть, оскільки я не можу йому допомогти серед цього безлюддя. Він помер, залишивши по собі загадку своєї смерті. Мене як блискавкою пронизує думка, що я якимось чином зв’язана з цим хлопцем, маю на нього право, а він на мене, хоч ніколи не бачила його живим. Я б воліла бачити його живим, а не тяжкопораненим на бруківці, коли не можеш нічим зарадити. Безпомічність жахливіша за смерть. Заходжу в під’їзд, де ніхто не живе, і двері квартир незамкнені. Знаходжу оте розчинене вікно, з якого випав Жовнір. У кутку кімнати — дірявий матрац, банка з водою і жмут старих газет. Нічого такого, що свідчило б про особу самогубця. Він, певно, тут ховався і, доведений до відчаю, викинувся з вікна. Скільки днів чи годин просидів він в оцій кімнаті, незахищений і самотній, доки щось його не сполохало? Отже, звідси неможливо вийти. Може, тільки дезертирам? Якби я випадково зайшла сюди, коли він ще був тут, що сталося б з нами обома? Почулися кроки за стіною. У першу мить мене пройняв жах, бо я не могла повторити те, що зробив Жовнір. Кроки стихли. Я підійшла до вікна і подивилася униз на лялькове тіло, що стигло, залишаючи слід ґвалтовного поруху. Бог покинув його. Відвернув свої очі від злочинця, що не зміг дочекатися, коли смерть сама прийде по нього. Лиш я дивилася на нього згори. Цю смерть я могла зрозуміти. Мені не раз спадало на думку отаким чином утекти від себе. Тому я зійшла додолу, перевернула хлопця на спину, склала йому руки на грудях і вкрила лице хусткою, яку мала в кишені. З його одежі випав блокнот. Я взяла його собі. Сиділа над Жовніром до смерку. Трохи молилася, трохи плакала і гортала блокнот. Там була фотокартка дівчини, у якій я могла б упізнати себе, якби могла згадати Жовніра живим. Мертві — схожі. У блокноті були повиривані сторінки. Кожен самогубець хоче лишити по собі знак, пояснити свій відхід. Тому ця кімната з дірявим матрацом і блокнот із фотокарткою теж були знаком.

Сивий вечір покладе голову на коліна. Засне. Нема кому нас збудити, нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка і закапав теплий віск на підлогу.

Отак я й сиділа, доки не догоріла уявна свічка в узголов’ї Жовніра. Потім пішла широкою вулицею далі, хоч настав уже вечір. Але я мала силу вірити, що зі мною не станеться нічого лихого. Може, я дійду Нею до того покинутого села, де в кожній хаті по самітній бабі. Сосновий ліс росте там на пісках і вечорами від груби йде приємне тепло. Мої книжки лежать на складеній швейній машинці, а під склом фотокартка хлопця у солдатській шинелі. Я приходжу зі школи замерзла, витягаю з печі борщ, а потім ховаюсь під ковдру, щоб зігрітися. Хочеться спати, щоб прокинутися в іншому світі.

Може, я дійду до іншого тимчасового притулку. Це знову ж таки приходиш з роботи, але вночі. Заглядаєш у поштову скриньку і біжиш з листом по сходах.

«Ти — моя єдина. Я люблю у тобі все: твій голос, твоє волосся, твої губи, які я ладний цілувати безконечно…»

Все осявається моторошним сліпучим світлом. Будинки палають. Від них пашить нестерпним жаром. Я теж засвічуюсь, бо цей світ запалав із моєї власної волі. Досі я боялась його, самої себе. Він мене хотів знищити, бо я тамувала в собі інстинкт самовбивці, намагалася себе зганьбити. Просто дивовижно, як може людина себе ненавидіти й зневажати. У примарному світлі я бачу постать Жовніра-дезертира. Він підходить до мене. Волосся й одежа на ньому тліють.

— Вогонь, — каже він.

— To — мій вогонь.

— Погаси.

Мені не хочеться гасити цей радісний вогонь, але, глянувши на попечені руки Жовніра, примушую себе це зробити. Кажу:

— Зараз знову стане темно.

Жовнір не озивається. Все лишається: будинки, вулиця. Мене палить усередині. Хочу пити.

Жовнір питає:

— То правда, що у мене стріляли? На мені кров.

На що я розважливо відповідаю:

— Десь знайдемо воду. Ти вмиєшся, а я нап’юся.

Мій спокій передається Жовніру, й він іде зі мною.

Я думаю про світло, яке погасло, про воду, про того неймовірно п’яного хлопця, якого пхали під колонку листопадової ночі. Як він намагався виборсатись із того викривленого простору і не міг. Як наступного дня я пережила те саме, божеволіючи не від алкоголю, а від болісної порожнечі, яка унеможливлювала будь-який вихід, крім смерті, але й зі смертю мука не припинилася б. І варто було це згадати, як я почула запах тлілого листя, і ми увійшли в осінь, де вистачало дощів, які нас обмили і напоїли.

Тоді я згадала, як будувати дім. Його ставиш із добрих і поганих споминів, які є. Тоді це справжній дім, який дає відчуття захисту. Його можна носити на спині чи в серці.

Опале листя обтяжує землю, а що буде, коли впаде сніг? Ми залишатимемо на білому покрові сліди, бо там, куди ми йдемо зараз, не зустрінуться люди, бо побачивши їх нині, ми не зможемо поговорити в майбутньому. Жовнір не знає моїх думок, а я його. Наша одежа промокла — добре було б розкласти вогонь.

Жовнір каже:

— Я був колись такий дурний, що писав вірші. Не вмів більше нічого робити. Та й писати вірші теж не вмів. Ліс…

— Що ти кажеш?

— Ліс, де я колись жив у діда. Ми носили великими кошиками гриби і солили їх у бочці І суниць було дуже багато. Якби я пожив замість армії в лісі, зі мною нічого б не трапилось. Тепер я вже й у лісі не зміг би жити.

Я мовчу. Бідний Лазар, котрий не знає, що йому робити з тілом і душею, які вже встигли схолонути.

Як дикі звірі, ми знаходимо прихисток у густому ялиннику, де гостро пахне грибами, і засинаємо на хвої. Уві сні я чищу несвіжу рибу, велику й малу. Відрізаю їй голови і пересипаю сіллю. Зробивши все це, повертаюся до дійсності. Жовнір спить, як дитина, розкривши рота. Мені дуже холодно, а до ранку ще далеко. Це так, як на вокзалі: можна вийти, але від цього стане ще гірше. Лежу, як у труні, не здатна поворухнутись. Мене обплітає павутиння незакінчених думок, видінь без змісту.

А вранці не треба йти далі. Будинок-привид виростає, як гриб із землі, за два кроки від того місця, де ми ночували. Червоного кольору, як на картині Вермеєра, з вузькими стрільчатими вікнами, віконницями, помальованими начорно. Величезний облудний дім стояв на хвої, наче на піску, і до нього вели широкі сходи, які теж вдавали з себе старовинні. Дім вмістив у собі наші найфантастичніші мрії. Коли ми ступили на сходи, ліс зник, і довкола захлюпали хвилі сталевого кольору.

Жовнір посміхнувся:

— Я хотів колись мати острів, а на острові замок.

— Нехай, якось дамо собі раду з тим островом.

Дім спочатку видавався мені підступним, бо виник раптово. Але я на нього не сердилась. Кінець кінцем я виберуся з цього світу, бо це залежить тільки від мене. От Жовнір не забезпечений від нещасть і може зникнути коли завгодно.

Ми відчинили чорні ковані двері й побачили ще одні сходи, застелені блакитною килимовою доріжкою. Вони були дуже високі, та коли ми дійшли до кінця, наткнулися на голу стіну.

Жовнір зойкнув, торкнувшися стіни руками:

— Цього не може бути! Це — неправда!

Від болісного вигуку, що вивів його з мертвої байдужості, будинок затрясся, і‘щось важко застогнало.

— Тихше! — вхопила я Жовніра за лікоть. — Це правда. Не гнівай його. Будинок є!

Справді, все стихло.

— Дивися, он там є двері, збоку.

Чи були вони раніше, не знаю, бо коли ми йшли, то дивилися під ноги. Білі невеликі двері були, але замкнені.

— Пошукай ключа, може, він у тебе в кишені, — сказала я. Якби ключа не було, я б вигадала, що він загубився. І ми б тоді придумали щось інше.

Жовнір застромив руку в кишеню і вийняв звідти ключа. Двері легко відчинилися. Далі був коридор із кількома дверима. Я відчинила перші. Там не було нічого, крім письмового столу. На ньому лежала купка білого паперу і ручка.

— Лишайся тут, — порадила я. — Треба подивитися, що там є ще.

Жовнір посміхнувся. Я вийшла, щоб йому не заважати. У наступній кімнаті лежав на підлозі матрац. Я підійшла до вікна. День був такий похмурий, що панувала напівтемрява. Поволі падав сніг у свинцеву важку воду.

— Добре, — сказала я собі, відійшла від вікна і лягла. Дім існував насправді, треба було тільки звикнути до нього.

Але я відчувала неспокій. Завжди є небезпека ззовні. Тому пішла зачинити двері на ключ. Потім зазирнула в кімнату Жовніра. На мене війнуло холодом. Жовнір стояв коло розчиненого вікна і пускав у нього паперові літачки. «Нехай», — подумала я й пішла оглянути ще дві кімнати, що залишилися. Прочинивши двері, я оторопіла: з переповненої ванни лилася вода. Я похапцем закрутила кран. Вода була саме якраз. Не довго думаючи, я залізла у ванну. Потім випрала все, що було на мені. Зі стінної шафи вийняла теплий білий халат. Там був ще один. Я радо побігла сказати Жовнірові, що він може зробити те саме, але за дверима почула голоси, тихі й лагідні, наче когось вмовляли. Я прочинила двері дуже обережно. Коло Жовніра стояла старша жінка, певно, його мати. Вона тримала в руках чисту білу сорочку, поки Жовнір скидав своє лахміття. Тіло його було все в синцях. Збоку стояли батько і дівчинка років десяти й спостерігали за ними.

Я попленталася до своєї кімнати, лягла. Мені хотілося загородити двері, щоб ніхто не порушив мого спокою. Не тому, що я заздрила дорогим гостям Жовніра. Мені, навпаки, стало легше і я могла покинути цей дім. Зрештою, батьки можуть забрати Жовніра з собою.

Прокинулася у темряві. За вікном шумів дощ. Де я, що зі мною — ці думки виникали в хаосі, де дощ був єдиним орієнтиром. Отже, як є вікно, то існує кімната, а значить, дім. Серце стиснула тривога, що хтось зайде й побачить мене, безпорадну і дезорієнтовану. Я лежала на чомусь м’якому, мала під головою подушку й була вкрита ковдрою. За вікном ішов дощ, а мені було тепло. Тіло прагнуло тепла і спочинку. Я знову заснула.

Вранці я розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Над моєю постіллю висів килимок-ґобелен, обшитий по краях ліловою атласною стрічкою. На гобелені було зображено ранкове місто кінця XIX століття: з ратушею, фонтаном посеред площі, порожніми возами й дрібними постатями людей, що квапилися у своїх справах. У лівому кутку гобелена стояв будинок із вирізаними лезом дверима. На підлозі лежав дерев’яний лев, поточений шашелем, і потріпана книжка «Питомцы зоопарка». Я довго плакала, але речі не зникли. Вони знайшли мене тут. Видно, цей дім їм сподобався. Але я про себе ще не могла цього сказати. Через те між речами і мною виникло відчуження, наче їм соромно було опинитися тут непроханими. Увійти в тканий дім я знову не змогла, хоч знайшла би там повно старих речей, таких любих моєму серцю, що не зуміла б їх покинути.

…Жовнір сидів за столом і їв. Перед ним лежали якісь пакунки і гостро пахло часником.

— Ходи, поїж, — сказав він. — Уявляєш, мене знайшли батьки й понаносили купу всього.

— А де ж вони?

— Пішли. Казали, що будуть приносити їсти.

— А чому ти не пішов з ними?

— Ти знаєш, що мене шукають, — значущо мовив Жовнір.

Мені кортіло сказати, що нікому він не потрібен, крім батьків, але я мовчки взяла двоє яблук і пішла до себе. Стала коло вікна й задивилася на каламутні води, що не встигли змішати земну і небесну вологу й перебували у стані неоднорідності. Крім води і блідого неба з мого вікна нічого не було видно.

Була ще четверта кімната. Там мали б бути книжки, багато книжок, які зробили б моє перебування тут приємним. Книжки зрідка пояснювали мені світ: вони радше затьмарювали його, і я йшла часом не в той бік. Але ліпше було слухатися чужих порад, ніж нашіптувань потвор, що плавали у водах моєї підсвідомості. Зрештою, маю те, чого хотіла. Кімната виявилася порожньою, наче її й не існувало. Я могла б її наповнити чим завгодно, але всю мою маєтність, що дивом з’явилася вранці, можна було б загорнути у вузлик. Не маючи ніколи власного дому, легко розгубитися. Цей дім належатиме нам доти, доки ми витримаємо в ньому. Може, Жовнір витримає довше, бо хоче сховатися від уявних переслідувачів, але щодо мене, то я невдовзі почну шукати собі нової напасті.

«Почекай, — спинилась я. — Ти так довго бігла і була невдоволена, що тебе переслідували, хоч ти сама себе переслідувала, а Жовнір тікав від реальної біди». Тут я перелякано озирнулась, шукаючи того, хто казав мені «ти», свого вічного ворога-доброзичливця. Вже отут я мала б побачити його лице, вже отут він мав би вийти з мене, як душа переходить у дзеркальне відображення. Але цього не сталося, і Чужий, користуючись моєю слабістю, буде знову висловлювати свої сумніви, підточувати хистку твердиню мого бачення. Він знає, що сумління може довести мене до божевілля.

Я вийшла в коридор, відімкнула двері. Мені здалося, що будинок гойднувся, коли я ступила на сходи. Внизу було досить світла від довгих вузьких вікон із матовим склом. За ніч на першому поверсі виник коридор із кількома дверима. Я відчинила перші двері. Кімната була обставлена вишуканими старими меблями, на стінах висіли ґобелени, а підлогу вкривав квітчастий килим. Я спересердя грюкнула дверима, ледве стримуючись, щоб не заплакати.

Мій Жовніре, я ніколи не питатиму тебе, що ти будеш робити далі. У нас нема ні годинника, ні календаря, ні часу. День переходить у ніч, як догорає свічка. Зрідка падатиме дощ і залітатиме вітер. Сонце буде сходити щораз в іншому вікні. Ти сидітимеш у своїй кімнаті, а я у своїй, тільки не забувай закручувати кран у ванній, щоб не сталося потопу. Ми відповідаємо за цей дім, доки він не пересититься нами і не виблює нас у море, а сам піде спати на дно, на білий пісок. Тільки не приходь до мене. Я почуваю відразу до тебе, чужого і мертвого.

Я стояла на верхній сходинці, коли у дім хтось зайшов. З горла вирвався здушений крик. Тремтячими руками я ледь встигла замкнути двері на ключ. Жовнір вибіг зі своєї кімнати. Я притислася до стіни, вся мокра від поту, а у двері нелюдськи гатили.

— Сховай мене, сховай мене! Боже, я більше не можу!

Я не була певна, що двері витримають.

— Хто там? — голосно спитав Жовнір. — Чого вам треба?

Я кинулась до своєї кімнати. Жовнір спіймав мене, коли я намагалася розчинити вікно. Він штовхнув мене на постіль.

— Не відкривай! Не відкривай!

— Заспокойся!

Я перестала кричати. Грюкіт припинився. Ми довго прислухалися.

— Хто то був? — пошепки спитав Жовнір.

— Мій батько.

— Що?! Чого ж він тебе так настрашив?

— Розумієш, він давно помер. Він прийшов мертвий.

— Ага. Привид є привид.

Я захитала головою:

— Він дуже страшний.

Як я могла йому описати напіврозваленого трупа, зомбі, котрий часто з’являвся мені уві сні й не мав нічого спільного з моїм татом. Він ніс мені смерть. Видно, Жовнір зрозумів мій переляк, бо більше не допитувався. Натомість сказав:

— Добре, що ти тут не сама.

— Я б не жила тут сама.

— Дивний цей дім. Якийсь недоладний.

— Зате на острові.

— Він сам острів. Я спочатку думав, що цей дім прислухається до моїх бажань і є нашим слугою. Але це не так. Він пішов на деякі поступки — і ми більше його не обходимо.

Я не погодилась:

— Цей дім збудований з уламків нашої свідомості. Дякуй Богові, що він не гірший.

— Чого я маю дякувати Богові за те, що мені не належить? Я не причетний до цього дому. Ти мене сюди привела. Не можу сказати, щоб тут було зле. Маю свою кімнату. Але це умовно моя кімната, бо вона збудована з уламків твоєї свідомості. А тепер у дім ще й заходять мерці. Ти сама їх викликала, хоч це твої проблеми. Бракує, щоб ти випала з вікна, ставши жертвою власних галюцинацій.

— Але ж до тебе приходили твої батьки…

— Вони справжні, і що тут дивного, коли мене провідують мої батьки? Може, ти їм це заборониш?

Я аж задихнулася від обурення:

— Як, по-твоєму, батьки сюди потрапили, коли довкола вода? Припливли?

Жовнірове лице ствердло:

— Тут все можливе. Головне, що вони не викликали в мене жаху. І взагалі, я не люблю подібних розмов. Піду до себе.

— І пускатимеш у відчинене вікно паперові літачки?

— Ні, думатиму.

Небезпечно думати в такому місці, не маючи конкретної теми. Я вкриюся коцом і обмірковуватиму щось реальне, що не заведе мене у нетрі страху й сумління, наприклад, про голубів.

…їхній політ важкий, особливо, коли вони зриваються з промерзлої землі. Крила їхні спричинюють таке коливання повітря, що воно може звалити з ніг необачного. Пил із пір’я іноді викликає хворобу орнітоз, схожу на грип. Коли голуба можна впіймати, це означає, що він хворий. Самотній голуб завжди хворий.

У дитинстві ми підібрали голуба, котрий вирвався з пазурів яструба. У нього був розірваний живіт. Ми присипали рану стрептоцидом, але голуб не вижив. Тоді ми викопали ямку, обклали її квітами й урочисто поховали голуба.

Одного разу три білі голуби тричі зробили коло над моєю головою.

У місті голуби безпосередні, як пси. Коли сидиш на лавці, вони заглядають до сумки, аж наче принюхуються. Якщо скажеш, що нічого нема, вони відходять. Літаючі пси, яких знищують, коли їх багато. Послід вкриває дахи, їхнє м’ясо отруйне. Але, на відміну від безпритульних псів, у них нема потенційного господаря. Міських голубів можна порівняти ще з циганами, котрі втратили смак до мандрів. Є багато видів голубів і багато цікавих відомостей про них. Іноді вони гинуть під колесами машин, але не частіше, ніж люди, їхній стогін нагадує голос зозулі. Коли літній дощ скропить молоде листя, стогін голубів наповнює серце невиразною надією. Він ще довго відлунює між квітучими липами.

Голубка, принісши маслинову гілку, сповістила про закінчення потопу. Якщо сюди залетить голуб, це означатиме майже те саме. Коли сниться голуб, це до щастя. «Будьте лагідні, як голуби, і мудрі, як змії».

І вже заходить сонце. Певно, дім обертається, раз воно сходить і заходить у моє вікно. Ніч минула спокійно. Я слухала, як вода омиває будинок і він двигтить. Дерев’яний лев дивився разом зі мною. Я ніяк не могла згадати, чи хтось відламав йому хвоста, чи він сам відпав.

Десь у мене був дім, де я народилася, але це було в іншій країні, такій близькій, що я могла б перейти до неї через струмок. Але ніхто не сказав мені, де той струмок і чи варто це робити. Вернутись туди — це прийняти на себе весь бруд і тягар минулого, зістарітись, нести покуту безлічі речей та обов’язків, вернутися з порожніми руками і таке інше.

Я матиму тут спокій. Відмовлюся від спокуси писати листи і вкладати їх у порожні пляшки. Цей дім тісний для мене і Жовніра, але то моя вина — не можна було його сюди брати, не можна будити мертвого.

Він ще скаже:

— Нащо ти мене збудила?

— Бо не могла тебе поховати. Тіло треба поховати, інакше душа буде мучитись і не знатиме спокою.

— Знайшлися б такі, що поховали.

— Нікого не було. Нікого на світі, крім мене.

— То поховай мене тепер.

Тоді я починаю плакати, бо це неможливо. Словами важко виразити, чому я пожаліла цю безпритульну душу, яка зараз їсть, п’є, спить, робить паперові літачки і грубо зі мною розмовляє. Всі ми Боже твориво, всі ми безцінні й тендітні, мов квіти, і поводитися з нами треба належно: дуже делікатно, не заслоняючи сонця. Я ж не чіпаю Жовніра, не питаю його ні про що. Хай він сам собі вирішить, чи розмовляти зі мною, чи ні.

«Може, я теж мертва? Я довго блукала. Був темний ліс. Ріка, підземелля, міста, гори, ліс. Живий не витримав би того надлюдського страху, якого я зазнала, перебуваючи в цілковитій самотності. Може, то було пекло, а зараз я у чистилищі?»

Жовнір не знайде, що відповісти. Все є так, як сказано. Якби не було отих слів, усе так і залишилося б: гіпотеза про рай, пекло й чистилище стала б фактом. Але слова щораз інші. Вони накочуються, як хвилі на берег, і відкочуються назад. І так ціле життя в морі слів, у припливах і відпливах, які деколи завдають фізичної урази, спонукають до вчинків, але здебільшого зникають безслідно. Наші слова руйнуються швидко, розпадаються на звуки, які майже нічого не означають. Отак відлетіли голуби, домашні й дикі, стали невидимими вдень і вночі. Може, вони повернуться і згадаються.

Більше сюди ніхто не прийде. Знизу долинають якісь голоси. Вони належать до тих покоїв. Відбринять і зникнуть. Я ж хотіла жити в старому домі, уже прирученому, зігрітому. Там не так самотньо і є кому втішити. Стіни, меблі зберігають голоси. Про старий дім думаєш завжди з ніжністю. Я знала один дім, який будували з любов’ю, і в якому прожили лише п’ять років. А п’ятдесят він стоїть порожній. Коли заходиш туди, він аж ніби зітхає від задоволення. Заглядає в очі: може, ти його господар. Цей дім стоїть над річкою, і з вікон його видно дві гори. Господар лежить у землі поряд: через дорогу, біля розваленої каплиці. Звали його Антоній.

Жовнір, певно, знає про мене все. І має слушну нагоду мене ображати. Фотокартку мою він знайшов десь на лісовій стежці. Я йому її не давала. І не знаю про його попереднє життя нічого. Хтось із нас піде перший. Дім візьме інших господарів. Кажеш, ні? Цей Жовнір із тих, хто палить Золоті храми. Але ти — не Золотий храм. Ти-для життя. Бережеш себе, терпляче вибираючи господарів. Коли довго не бачиш собі подібних, робишся всемогутнім. Нема кому тебе гнати, переслідувати, лякати. Але це ще не найкраще в безлюдності. Відбитки чужих облич стираються з твоїх очей. На губах з’являється лагідна усмішка. Помічаєш довкола себе життя, де навіть недбало кинутий камінець уже є порушенням гармонії. Це пам’ятають діти: іграшка повинна лежати там, де її поклали. Що вже казати про кактус, який хоче, щоб на нього дивилися, щоб його поливала та сама рука? Людина повинна благословити речі, засвідчуючи їм свою пошану. Жовнірові не слід було робити літачки з того чудового паперу, на якому мали писатися вірші й листи. Цим він відштовхнув від себе дім. Пошани до речей люди здебільшого не мають. Як же вони можуть ставитися тоді одне до одного? Коли тікаєш, не бери з собою нічого, лише думки і тривогу за покинутими речами й людьми. Вони захистять тебе й допоможуть повернутися назад. Але кожен із нас розривається між любов’ю й ненавистю, свободою і обов’язком, бо чогось одного недостатньо. Отак і йдемо, звертаючи з дороги на дорогу, піддаючись умовлянням. А коли нікого не чуєш, душа відпочиває, не грішить. Не грішить той, кого не спокушають.

…Одного разу настав погожий день і я вийшла з будинку, сіла на сходах. Дві нижні сходинки були під водою, не дуже чистою, але досить прозорою. Побачити корабель, хай навіть із вітрилами, мені не хотілося. З самотності виходиш так само важко й повільно, як із довгої хвороби. Хоч гріх було б називати самотність хворобою. Це — спосіб самозахисту, коли не бажаєш, щоб у тебе щось забирали, хай навіть час. Той час — клубочок, нитку з якого витягуєш залежно від потреби.

Я взяла з собою дерев’яного лева, щоб він подивився на своє віддзеркалення у воді. Поставила поруч. І знала, що не забуду забрати назад, бо цей лев буде потрібний іще моїм дітям. Просто у роззявлену пащу лева світило сонце, і вона сяяла благородним червонуватим полиском. Скільки минуло часу, відколи я кутала лева у хустку і клала спати? Всі втечі й поневіряння були сном, і я знову прокинулася, сповнена бажання пізнати деталі життя, бо в них суть усіх великих явищ. Гарно сидіти й дивитися у воду.


ПЕРЕВІЗНИК

Коли я озирнулася, дому вже не було. Я не відчула жалю, та й домові більше подобалося бути деревом у величезному саду, який з одного боку омивала ріка, а з другого починалося поле з нерівною рудуватою травою, а двох інших сторін я ще не дослідила. Коли я підійшла вперше до рівчака, що відмежовував сад від поля, з’явився високий худий чоловік у чорному одязі й запропонував мені руку, щоб я перескочила. Але я пам’ятала дитячий сон, у якому подала руку, не замислюючись, такому самому чоловікові, тож повернула назад. Чим старша людина, тим вона обережніша. Але річ не лише в обережності: я вибрала інший хід, і це мало змінити все моє життя. Сад не може бути безкінечний, як ліс. Він твориться людськими руками, які не вічні. Тому втішно знати, що сад де-небудь закінчується і не є витвором диявола. Спочатку я опишу його.

Від ріки сад був старий, і деяким деревам вода попідмивала коріння, що вони вже хилилися. На горбі рівно ріс одинокий горіх, на якому статечно сиділо кілька ворон. Величезна крона домінувала над садом. Внизу теж росли горіхи і, хоч вони трималися купи, однак мали вдосталь сонця. Абрикоси теж росли гуртом і навесні своїм цвітінням фіксували існування саду. Старі черешні зі всохлим нижнім гіллям і гладкими сірими конарами були недосяжні для того, хто хотів би улітку поласувати гіркуватими чорними ягодами. Зате вишні з присохлими грудками червоного клею можна було завжди пригнути, ризикуючи зламати яку-небудь крихку гілку. Старі сливи з розпанаханою корою, під якою видніється закривавлена деревина, з віком лагіднішають, позбуваються колючок і набувають плавних спокійних обрисів. Смужка аличі виходила якраз до заходу сонця і мала боронити сад від холодного зимового вітру. Вона втрачала свою войовничість, коли переходила в округлі кущі терну і неспокійну шипшину з довжелезними пагонами. Три груші росли осторонь, переживаючи навесні й восени паломництво бджіл і ос. Запах цвіту й опалих груш має в собі щось хвилююче. А насамкінець сад був заповнений яблунями, найменш надійними для тих, хто очікує врожаю, особами. Яблуня зацвіте, але може не вродити. Вона потребує, щоб її просили. Дасть очікувані плоди, але ви їх не з’їсте, бо вони зігниють на гіллі ще до осені. Багато чого може трапитися з яблунею, бо вона наполовину створена людиною і не має того захисту, що інші дерева, котрі з зернятка, занесеного пташкою, ростуть у густій лісовій хащі.

Подекуди дерева обплутав дикий виноград, листя якого восени набуває сліпучої пурпурової барви. Видно, що садом давно ніхто не опікувався, але він не дичавів. Дерева люблять, щоб хтось до них приходив, дивився, іноді зривав плід, неквапливо витираючи сизу паволоку.

У моїй пам’яті жило багато садів. Цей — один із них, тільки колись частини його були розкидані поблизу чужих домів.

Я не дам себе викинути за межі саду після холодних ночей і дому, що зумів себе протиставити мені, але скімлив, як покинуте цуценя. Дім перетворювався в акацію. Навіть тут він пам’ятав, що я люблю те, що цвіте.

Жовнір стояв коло акації, у чистій білій сорочці, зі спокійним лицем, наче для фотографії.

— Ти вже йдеш? — спитала я.

— Я радий, що йду. Як хочеш, ходи зі мною.

— Я тут, певно, лишуся.

— Ну, то бувай.

— Щасливо.

Він зник, як оті паперові його літачки. Натомість я відчула, що вгрузаю в землю. Обдираючи до крові руки об грубу кору акації, я щосили трималася. Ще раз на пагорбку зблимнула біла пляма сорочки і зникла назавжди.

А в саду почали з’являтися люди. Бліді діти з сумними очима, каліки безрукі й безногі, знищені баби й діди. Вони вмощувалися під деревами і засинали. На їхніх обличчях застиг вираз полегшення від почуття сповненого обов’язку. Я вирвала ноги з землі, схожої на розбурханий мурашник, і пішла до ріки, чистої, як сльоза. Довго мила лице, руки, ноги. Потім відчула, що позаду мене хтось стоїть. Обернулася і впізнала Перевізника. Він не казав мені нічого, лише мовчки дивився. Нарешті йому стало мене шкода:

— Ти можеш вертатися чи не вертатися. Але ліпше вертатися.

— А вони повернуться?

— Ті, що не стануть деревами і травою, повернуться.

— Я піду з тобою. Пам’ятаєш, ти обіцяв повезти мене на зелений острів?

— Ти на ньому і є. Уві сні потрапила, але не зі мною.

— Так, із ним, — мені стислося серце.

— Не бійся, — спинив мене Перевізник. — Ти повернешся додому і будеш жити, почуваючи від цього втіху. Лише іноді відчиняй вікно і дивися в Сад, де кожна квітка і кожна травинка вічні.

Спалене листя

Усе, що ти спалиш, ставши легким, безтілесним, однак буде свідчити за тебе чи проти тебе, бо вогонь звільнить його для нового життя.


Як мені цього не хочеться, мушу почати зі смерті, бо вона нагадала всім нам, де ми є. Через неї зі світом щось дивне діється. Правда, це ще не дуже помітно. Треба повернутись у минулий рік, у те містечко в горах, де трапилася смерть, і треба бути свідком, як я, не маючи від цього жодних привілеїв, бо тільки зараз я відчув мерзоту власного існування, випавши з автоматизму, який спотворює душу кожного, хто ледь вийде за межі дитинства. Це, певно, воля Божа, знак Його уваги, рідкісний на наші часи випадок.

Йдеться не про мою смерть, звісно, хоча письменник стає мертвим, вичерпавши творчу снагу, іноді після першої ж книги. Бідолаха не має що більше сказати: жадібно хапається за все, що може його підживити — літературні плітки, газетні статті, незвичайні події. Легко опиняється в полоні ілюзій, властивих кожному літературному ремісникові: ні дня без рядка, або підхльостує себе амбіціями, алкоголем. Він ціле життя будує холодний гробівець, щоб було що показати нащадкам, ввести їх в оману, бо не знає іншого способу позбутися власної незахищеності. Так чинить чи не кожна людина, ergo, письменник — теж людина. І ніхто не вказав нам іншого шляху, хоч про нього можна вичитати у багатьох книгах. Як оте осіннє листя швидко згоряє, такий же короткий час нашого існування. Не встигаєш запросити когось змерзлого до свого багаття, як уже мусиш сам відходити у зимову ніч, шукаючи навмання тепла і світла. А там усе залежить від випадку — кого стрінеш: розбійника, святого пустельника чи веселе гульбище картярів і розпусників. Вибирати не доводиться, справа лише в тому, скільки часу ти грітимеш руки над чужим полум’ям. Це я про себе. Я прибився до багаття, яке за всіма фізичними і метафізичними законами мало давно згаснути, але натомість розгоряється щораз дужче. Може, таке трапляється і з тими багаттями, які ми вважали давно згаслими? Хтось приходить до них потайки, гріє пальці, посміхається, спостерігаючи за золотими саламандрами, які бавляться у найгарячішому полум’ї. Певно, отаким вогнем можна спалити власну оселю.

Я вважаюсь молодим письменником, і всі мене запевняють, що колись напишу щось геніальне. Серед нас повно геніїв. Ця наївна віра дає нам змогу пережити лихі часи. Можна вважати це слово жаргонним. Я не знаю товариства, де міг би таке сказати навіть на п’яну голову. Бо я — при посаді. Дрібненька, абсурдна посада з мізерною платнею, зате вона дає мені змогу частіше потрапляти на очі редакторам і видавцям, і з декотрими бути на «ти». Щоб компенсувати цю залежність, я буваю іноді безкорисливий, як-от зараз. Запитую себе: чому це сталося зі мною? Чому я лежу зараз на верхній полиці брудного потяга і мене всього аж викручує, і не вистачить цинізму усієї літературної братії, щоб зняти тягар із душі? Я спливаю холодним потом, безмежно самотній і німий, не готовий жити в божевільні, не здатний засміятися і висміяти. Ніч — це прокляття для тих, хто не спить. Я знаю, що не повернуся звідти таким, як був, і найгрубіша брехня мене не забруднить. Я ходитиму чистий до кінця життя, хоч би в яке болото кидався. І все це через смерть чужої людини, яку я мало знав, яка була жінкою тридцяти семи років і писала книги. Зрештою, чи хтось її знав? Вона була невидима для звичайного ока.

Повернусь до минулої осені, хоч теперішня ніби злилася з нею. Наш серединний світ сильніший за мене, тому я волію розповісти про все, доки будні не присипали пилом папір.

Рівно рік тому я їхав на похорон Анни, так, як їдуть у відрядження, але ще з більшою нехіттю, бажаючи спізнитись, що й сталося. Мав ще їхати наш відповідальний секретар, але в останню хвилю йому на голову звалилась китайська делегація. Мені не вперше бути представником на похороні, але 37 років — це приголомшило нас усіх. Я не бачив Анни три роки. Весь цей час вона не виїжджала нікуди зі свого містечка. Ми повідомили тих, кого вважали за потрібне, підготували некролог. І на якусь мить війнуло крижаним холодом: ми ж не були такі вже безсердечні. Пішли до найближчої забігайлівки, пом’янули, та й розійшлися. Увечері я мав виїхати. З дерев шалено падало листя, летіли каштани, пекло сонце і світ нагадував моторошну карусель, з якої годі було вирватися.

Вдома я розповів дружині. Вона не любила Анни, але звістка вразила її більше, ніж я сподівався. «А як же її дитина?» — забідкалася вона. Я забув про ту дитину, бо ніколи її не бачив. Їй десь років дванадцять. Дівчинка. «Вона має тітку», — відказав я і подумав, що письменнику сім’я ні до чого, бо час від часу його палить бажання самознищення. Навіть зі мною таке буває, хоч я міцно прикутий до родинного гнізда і крила мої вже атрофувались. Анна дуже давно розлучилась із чоловіком. Здається, він бив її, зраджував, та й вона не належала до тих жінок, які шукають розраду в материнстві. Мені важко уявити, що відчував би я, коли би втратив матір у дитинстві.

Я поспішав. Дружина хотіла мене провести, але я зважився сам пірнути в осінні сутінки. Мабуть, вона цілий вечір буде перечитувати Аннині книжки і каятись, хоч ніхто з нас тоді не знав, що Анна насправді не вмерла, лише стала ще більш невидимою. Це неважко збагнути: її ніколи не було з нами. Вона покинула нас, не знайшовши тих, кого шукала. У цьому Вавилоні ми змушені зустрічатись навіть якщо ненавидимо одне одного.

За рогом я випив горілки, а до неї кави, хоч то на ніч не зовсім добре. Приїхав на вокзал, сів у потяг, насичений запахом циганських шмат і туалетів, такий собі бідний, обшарпаний поїзд, який може перерізати одним махом людину навпіл.

Усе було як тоді. Я зійшов перед жовтим пристанційним будиночком, набрав повні легені чистого холодного повітря. Жовкле листя падало, як усюди, пахло димом.

Минув рік, повернулася осінь, і я повернувся до Анни. Я забув би той похорон, забув Анну, якби вона довершила своє життя. Але вона померла раптово, не залишивши жодних розпоряджень. Люди здебільшого не готуються до смерті, стрічають її як останні боягузи, зраджуючи близьких, дозволяючи захопити себе зненацька. Мене вимучила ця смерть, я мусив від неї звільнитись, прочитати усе, що залишила Анна, написати про неї. Це, власне, мій фах: псувати папір. Я приїхав, заручившись підтримкою Спілки письменників і згодою Анниної тітки, котра написала мені листа першою, пропонуючи розібрати рукописи. А тепер мені доведеться мешкати в тримісному номері занедбаного готелю і нюхати сморід чужих шкарпеток, щодня інших. «Можна жити де завгодно, це нічого не міняє», — казала колись Анна. Але я не згоден: як кому до вподоби.

Поселятися у готель було рано. Я вирішив трохи поблукати до дев’ятої. Про те, щоб напитись кави, годі було й думати, але я мав у портфелі все для кави і в готелі приготував би собі. За рік сталися зміни: два кіоски стояли майже впритул. На одному було написано «Едем», а на другому — «Нарцис». Дуже дотепно. Я купив в «Едемі» пляшку пива у сонної дівчини й пішов до парку. Господи, як там було гарно! Золоті дерева, золоті гори. Бракувало лише Золотого храму, до якого я б не насмілився вступити, лише б споглядав здалеку, п’ючи чудове холодне пиво. Сьогодні я сяду за архів Анни. Я уже бачив нашу спілчанську газету, цілих дві сторінки фотографій, спогадів, уривків із творів. Більше, певно, не вдасться зробити для себе, хоч вдаватиму, що зробив це заради неї. «Ти, старий циніку, — потягнувся я, — правильно робиш. Маєш нагоду погрітися коло вогню і скористати з цього».

Смутна бабця в оранжевій кацавейці мела стежку, розфуркуючи листя на два боки. Її, певно, мордували всі болячки, що є на світі. Бабця невпинно наближалась до мене, маючи намір змести й мене убік: Коли між нами залишилось не більше десяти кроків, я не витримав, залишив їй офіру у вигляді порожньої пляшки і подався у протилежний бік. Парк був дуже великий. Я йшов ним, дивуючись: чого було тривожитися цілий рік? Хіба мало людей помирає у розквіті сил? Може, то нам тільки здається, що вони залишили після себе незакінчені справи: швидше життєві сили вичерпались до дна. Я не причетний до її смерті. Анна не хотіла жити в нашому колі, зневажала «інтриґи», конкуренцію, боротьбу за виживання, бо мала все, чого потребувала. Я теж не маю з ким говорити по щирості. Дружина коментує мої думки, як їй вигідно. А більше нікому їх коментувати. Рідко хто зберігає дружбу до сорока років. Зрідка хто не залишається самотнім.

Пора було вертатись до готелю, а я й не помітив, як парк перейшов у ліс, опинившись на невиразній стежці, що завела мене в гори. «Пройшовши шлях земний до половини», я заблукав у лісі. Тепер я зрадів би, почувши шурхіт мітли старої фурії. Довкола мене виростали старезні дерева, обвиті плющем і вкриті мохом. От тобі й на! Заблукати в парку. Нічого, як сказав Чеширський кіт: куди б не йшов, все одно кудись потрапиш. Спокійно, не хвилюйся. Це не ніч, а ранесенький ранок, і мусить стрітися бодай одна жива душа. Краще сісти на цей повалений стовбур, з’їсти канапку, і чекати на того, хто з’явиться.

Справді, з’явився пес. Радше схожий на вовка, ніж на пса, хоч мав ошийник. Зрештою, може, тут такий звичай, що вовки носять дорогі посріблені ошийники. Я віддав вовкові рештки канапки. Той понюхав, узяв у зуби і поніс. «Чекай! — крикнув я. — Куди ти йдеш? Візьми мене з собою!» Бо він мусить десь жити поблизу. Я раптом опинився у такій гущавині, що мусив стати на коліна. За комір посипалася суха хвоя, мертві й живі комахи, лице обліпило павутиння. На мить я зіщулився, збираючись із силами, а тоді рвонув уперед, куди завгодно, тільки б вирватись із цієї гидкої трухлявини. Я добряче обдерся, перш ніж відвоював собі трохи простору, аби розігнутись. І не побачив жодної стежки. Тоді у відчаї запитав себе: невже це я, невже це моє тіло у хащах? Так, ніби звідкись повернулась моя душа і дуже здивувалась. У дитинстві я відчував щось подібне. От до чого призводить один крок убік! Якщо повернутись до природного стану речей, тобто до фактів, я приїхав у містечко C., щоб залагодити справи з творчою спадщиною померлої письменниці. У моєму портфелі — відрядження, квиток із поїзда. Тільки я згубив портфель із сорочками, шкарпетками, бритвою і документами. Гарна ситуація! Правда, вовк не буде вимагати від мене посвідчення особи. От матиму що згадати! Скільки це я років не був у справжньому лісі? Цілу вічність, якщо не вважати пікніки з шашликами. Їхній запах перебивав усі спогади про ліс.

Я став прислухатися, чи не почую який голос цивілізації. Але вуха мені міцно заткнула тиша. Кричати було соромно. Я ж не міг далеко відійти від парку, це ж не джунглі. Цієї пори люди ходять по гриби. Я пішов навмання, точніше, поліз. Роздер плаща, що його не буде кому зашити. Не знаю, чи зможу я розпалити вогонь, якщо не виберуся звідси до ночі. Ніхто не шукатиме мене.

Я чувся геть вичерпаним. Глянув на годинник: одинадцята година. Тоді сів на пеньок, щоб тверезо обміркувати своє становище. Цей ліс — лабіринт. Щомиті можна знайти вихід, але можна його не знайти ніколи. Що більше хвилюєшся, то довше шукаєш. Згори просочувалось жовтувате сонячне світло, поволі нагріваючи землю, і мені стало легше дихати. Я перебував у сні й мені не хотілося з нього йти. Стало затишно, спокійно. Я вимкнув свій час…

Певно, задрімав і здригнувся від гавкання, як ото пси, буває, гавкають заради власної втіхи, щоб просто чути свій голос. Спина заклякла, бо я дрімав, опустивши голову на руки.

Я пішов на те гавкання. Десь метрів за сто побачив галявину, вкриту ліловими кущиками, а посеред неї — невеликий дерев’яний будиночок, оточений низеньким парканом. А за парканом — того пса і дівчинку-підлітка у джинсах і сірому светрику. Я втішився, що вони мене не злякались і спокійно чекали, поки я надійду. Аж занадто спокійно, ніби знали, що я маю вийти з лісу. Я чомусь розгубився і залепетав під їхніми поглядами:

— Я заблукав… Згубив портфель. Уявляєте, щойно з поїзда, заблукав, і тепер не знаю, як мені вийти до міста. Є ж така дорога, правда?

Дівчинка похитала головою:

— Тут немає ніякого міста.

— Як то немає?

— Навколо ліс.

— А ця стежка куди веде?

— До джерела.

— А ось ця?

— До ожини.

— Ну, добре, — сказав я, — щось придумаємо. У тебе гарний пес.

— Її звати Альфа. Ходіть до хати, поки вона шукатиме ваш портфель.

— Дякую. Мене звати Ігор.

— А мене — Ліля.

— Твої мама з татом удома?

— Мама скоро прийде.

— А ти хіба не ходиш до школи?

— То ви йдете чи ні? — насупилась Ліля.

— Іду-іду!

Альфа довела мене до порога. Тоді понюхала мою руку і побігла назад до лісу. Я увійшов до великої кімнати з кількома стелажами книжок і круглим столом посередині. Над канапою у кутку висіли дитячі малюнки, а коло дверей — велика мапа зеленого кольору.

— Сідайте, — наказала дівчинка, і я покірно сів.

Мені кортіло ще щось спитати, але вона зникла. Я забув, що довкола ліс, з якого не можна вийти, бо хотів це забути. Те, що я вважав мапою, виявилося дитячим малюнком: зелені деревця, а посередині хатинка, від якої розходяться стежки то до потічка, то до пагорбів, то до руїн. Такі собі дитячі фантазії.

Двері відчинились і увійшла Альфа. Вона поклала переді мною мій портфель.

— Дуже дякую, — сказав я цій чудовій собаці, яка навіть у хащах мене не злякала. — Може, ти ще й виведеш мене з лісу?

Альфа позіхнула і почалапала геть. Певно, хотіла спитати дозволу в маленької господині. Я відчув себе у безпеці. Дівчинка внесла горнятко з кавою і тарілку млинців, що дуже мене втішило.

— Слухай, Лілю, — спинив я її, — що то за мапа на стіні?

— Хіба ви не знаєте?

Я розвів руками.

— То мапа світу.

— Якого світу?

— Нашого.

— Чекай, хіба наш світ — це ліс?

Дівчинка зникла. Я почув, як у сінях вона розмовляє з собакою. Бідна дитина! Я випив каву і з’їв усі млинці з ожиною.

— Зараз прийде мама і вирішить, що нам робити, — говорила дівчинка собаці. — Будь чемна!

Це стосувалося і мене. Я тихенько встав і пройшовся вздовж книжкових полиць. Там панував хаос: Гессе і Керролл, Жюль Верн і Кастанеда, Аврелій Авґустин і «Країна Сонячних зайчиків»… Моя дружина дотримувалась ієрархії на книжкових полицях і дуже не любила, щоб хтось її порушував. Мій погляд перейшов на фотокартки. На одній з них я побачив усміхнену молоду жінку з дитиною. Я впізнав цю жінку і цю дитину. Схопив портфель і вибіг з хати. Ніхто не доганяв мене, але я весь зіщулився. Мені було нестерпно боляче, наче мене жорстоко обдурили.


Настали дивні дні. Аннина тітка, певно, жалкувала, що я приїхав. Рукописи я мусив читати у неї вдома, ледь не під замком. Така обережність прикро мене вразила.

— Нею зацікавились якісь підозрілі люди, — пояснила ця сувора жінка.

— Хто?

— Не знаю. Хотіли все купити. За тисячу доларів.

Я не повірив, бо нині немає нікому діла до літератури.

— Я б не пустила і вас до хати, якби не знала вас.

— Ви мудро вчинили, пані Стефо. Але рукописи можна передати в архів, тоді ви були б у безпеці, й дитина також.

Жінка зблідла.

— Вони не посміють чіпати малу. Якщо дійде до того, то я віддам їм усе!

— Певна річ, — погодився я. — Коли вони були?

— Два місяці тому.

— І ви не питали, навіщо їм рукописи?

— Питала. Казали, що видадуть книжку. Ніби вони з видавництва. Ще візитку лишили. Зараз пошукаю.

Пані Стефа вийшла на кухню, забряжчала склом, пересуваючи щось у серванті.

— То з Києва, дивіться…

На дорогому папері було видруковано: «Видавнича агенція СЕТ», і адреса, без телефону.

— Я не чув про таке видавництво, але спробую щось дізнатися.

— Зробіть таку ласку, — пом’якшала пані Стефа. — Щоб мені було спокійніше.

— Зроблю все можливе. Але зараз видавництва з’являються і зникають, та й ними, буває, прикриваються різні темні справи. Може, такого видавництва взагалі нема. А ви читали рукописи Анни?

— Знаєте, вона не любила, щоб хтось читав ще не передруковане. То не моє, самі розумієте, а малої. Дякувати Богові, вона стала тепер трохи веселіша. Ми жили втрьох, відколи Анна пішла від свого чоловіка.

— Він так і не з’явився?

— Згинув десь. Він був не звідси. Я ще не така стара і вивчу Лілечку.

— Я хотів запитати у вас про одну річ…

— Питайте.

— У вас немає часом будинку в лісі?

— Дивне питання. Хто нині живе у лісі? Анна хотіла б, але ж ми бідні. Жили з самої зарплати.

— Я просто так. Вона говорила мені про це. Тут такі гарні ліси, гори…

— Так, повітря у нас чисте, гірське. Я знаю, Анна у вас гостювала, то приїжджайте якось із дружиною, як будете мати час.

— Це було б чудово, — збрехав я.

Ми домовились, що я прийду завтра зранку. Подумки я вирішив, що впораюсь днів за три, бо все це мені не подобалось: якась тиха маячня. Хоч спокійне інтелігентне лице вчительки мало б викликати довіру. Дякуючи за чай, я відчув, що вона розчарована. Ця жінка чекала від мене щирості й не дочекалась. Зрештою, що нас пов’язувало? Її, мене й Анну? Вона просковзнула між нас тінню і пішла туди, де її чекав її справжній світ.


«…і золоте листя, щедро розсипане по лавах, стежках, ярах, квітниках із поблідлими квітами, породжує щемливий смуток за тим, що відходить, даруючи нам тлінну красу. Це відчуття подібне до безладу в домі самітньої жінки, куди ніхто не приходить, бо господиня боїться найменшої присутності чужого. Вона розучилась бути потрібною чоловікам, жінкам, дітям, але її ще тішать речі, яким можна служити. Їхній дотик вона сприймає з бентежною вдячністю.

Її посмішка — це посмішка Деметри, що боса стоїть на стерні, склавши на порожньому животі руки.

По садах палять листя. Ще вогке, пружне, воно димить — офіра Деметрі. Нехай її порожня душа, як порожнє лоно, наповниться димом, і вона стане легкою, відірве зранені ноги від колючої стерні.

Але навіщо битись краплям дощу об шибки знадвору, а метеликам — зсередини, коли і там, і тут холодно?..»

(«Бесіди з Перевізником»)

Я лежу на казенному ліжку і слухаю, як галасливо надходить вечір. Повертаються тимчасові жителі цього убогого пристановища, вмикають радіо, замовляють у коридорної чай, п’ють горілку. Щомиті може хтось надійти і зайняти ліжко навпроти, хоч мене заповажали, коли я назвався письменником. Я не хотів поки що розпитувати про Анну. Я не журналіст, і тому заздрісний. Поміж нашої братії кожен вважає себе неповторним і шанує тільки класиків, та й то не з нашої землі. Ми, наче черв’яки, пропускаємо через себе глину чужого існування і не приймаємо іншої їжі. Але в глибинах єства замислюємось над тим, що відмерлі рештки — не найліпший харч. Я навіть забув спитати, які ще рукописи залишила Анна, виказавши тим байдужість.

Після того офіційного візиту я подзвонив до Спілки, а також дружині. Ясна річ, я ні словом не обмовився про світ, який став лісом.

— Зет? — перепитав Бодя, який видавав нашу газету, коли траплялось вициганити якусь копійку у спонсорів.

— Сет! Єгипетський бог зла і пустелі.

— Ну, ти даєш! — захихикав Бодя. — А хіба таке буває?

— Я маю візитку з адресою, але без телефону.

— Слухай, я сам можу тобі надрукувати таких візиток…

— Не треба, — сказав я. — Дізнайся.

Бодя мав рацію. Аннину тітку могли й наколоти. Але то був би дорогий жарт. Попри все, як спеціаліст, я можу відшукати те, що їх цікавило.

— Тут така краса! — бадьоро вигукнув я, додзвонившись до дружини. — Золоті гори, чисте повітря! Я мов на курорті. До речі, нас запрошують сюди відпочивати.

Але дружина не поділяла мого захоплення. Її цікавило інше:

— Чим ти тут займаєшся? П’єш?

— Я займаюся виключно архівом.

— Коли приїдеш?

— Ще не знаю. Слухай…

Тут нас роз’єднали і я більше не став набирати номер. І так усе зрозумів. Нас давно об’єднує звичка, хоча і звичка — це досить вагома підстава, аби жити разом. Я ні до кого не маю претензій. Ніколи не почував шаленої пристрасті й ніколи її не описував. То в Анни було палке серце, хоча зовні вона справляла враження незворушної особи. Протягом багатьох років Анна вибудовувала власний світ, щоб оселитися в ньому, як, буває, переходять з одного дому в інший. Вона відходила повільно, не кваплячись, озиралася, може, хтось покличе її, попросить повернутись. Та хіба таке буває? Хоча, можливо, вона обернулася востаннє і покликала мене. Я маю добре обміркувати це, щоб не прийти до її тітки таким, як сьогодні: діловим і байдужим.

Пригадую, як у нас на кухні вона здавалася пришельцем з іншого світу, вражаючи нас щирістю. Ми поважали цю щирість, боронили жінку, доки могли, від закулісного бруду літератури. Однак вона вирвалася з-під нашої опіки, вирішивши, що достатньо знає життя великого міста, і покинула його, продовжуючи далі створювати власні світи, де, певно, одній їй було затишно. Дружина вважала, що вона використала нас, як піддослідних кроликів, але я вважаю, що нам не вистачило снаги для спражньої дружби. Такі стосунки у нас ніхто не припиняє, раптом на щось згодяться. І все наше існування покрите змертвілою лускою, яка шурхотить, засмічуючи все довкола.

Отож, ми були різними, бо мене становище зобов’язувало, а її ні. Я потайки заздрив, що вона вільна не сходитися з літературними імпотентами, котрі ніколи не мали власної думки. Зараз вони себе називають герметиками, хоч важко уявити собі герметиків укупі, які самі не знають, що то є герметизм. Крім того, усі вони переобтяжені комплексами, хоча для мистецтва це незле, особливо комплекс неповноцінності, який можна подолати, видавши кілька книжечок і отримавши за них добрі гроші. А потім залягти в долинці чи зайнятися шоу-бізнесом. Мені не пощастило подолати цей комплекс.

Сонце цього невдалого дня нарешті заходило, то спалахуючи, то гаснучи. Я згадав, що не вечеряв, і вийшов. Мене обгорнув м’який прохолодний вечір. Збоку готелю був буфет, де товклося повно люду. Спершу я не захотів іти, але попереду мене чекала самотня ніч. Та й цікаво було подивитись на розваги тутешніх мешканців.

Їм теж було цікаво дивитись на мене. Нічого, звикнуть. Я попросив пива, дві порції сосисок і, поки буфетниця з видовженим жовтим лицем і пригаслими очима все це готувала, запримітив собі столик, за яким сидів старий чоловік, котрий, певно, утік від жінки, живої чи на цвинтарі. Єдина відрада старих чоловіків — пиво і доміно.

Я привітався і спитав дозволу присісти.

— Прошу! Прошу! — і одразу ж поскаржився: — Тілько живу на світі, а він не хоче мене брати до автобуса!

Я подумав, що старий напідпитку переживає якісь давніші події, кивнув, і взявся їсти.

— Йой, біда, біда… Я ’го вже просив: забери мене, чоловіче, та ж в автобусі повно місця. Я тобі доплачу. А він одно: колись візьму вас задурно, а нині не можу. І видит добре, що я такий самітний і слабий. Молодих бере, чого би й мене не взяти? Я би сів у кутику, на бамбетлі. А ви, пане, їжте. То вам коцур так руки подрав, чи сте на гриби ходили?

— Та то пусте. Заживе, як на псі.

— Та воно так… Я чого про коцура питаю? Бо маю вдома старого коцура. Як йду до автобуса, беру ’го з собов, аякже. Він не драпає, хіба спит коло п’єца, або на ліжку, і все чисто розуміє, лиш не говорит. Я ’го не лишу. Жінку би лишив, а його — ні. Бо воно старе, бідне, не дасть собі ради без мене. Нусько, прошу дати мені ще гальбу пива, бо вже пора йти в люлю. А мому Міськові заверни щось у папірчик, як є.

— Добре, — буркнула Нуся.

— Файна кобіта, — зауважив старий. — Як би моя рідна донька. Але я плачу! Нігди в житю не пив-єм наборг, вірите, пане?

— Так, — посміхнувся я.

— Тутка люди файні, але без розуму. За багацтво думают. Палаци будуют, а по тих палацах вітер свище, бо нема кому жити. Діти по чужинах пороз’їжджалися. Я вас пивом угощу, але після п’ятого, бо пенсії акурат на хліб. Приходіт ліпше шостого, бо на один день можут затримати. Молоко мені сусіда раз у два дні носит. Мій Місько дуже молоко любит.

— Маєте пиво, Іване Гнатовичу. А то вашому котику.

— Дякую, Нусю. Я тому панові казав, що ти мені як рідна донька. Така файна, пристійна кобіта, любо дивитися!

— Давайте гроші, як маєте, бо в мене нікого за касою нема, — почервоніла Нуся.

— Може, я вас пригощу?

— Е, ні, боронь Боже! Я маю гроші. Але шостого приходіт.

— Дякую, прийду.

— Тут дві сосиски трісли, ще тепленькі.

— То файно, Нусю, бо мій коцур старий, не має зубів. Буде тішитися.

— Ви, як мама, біля того кота.

— А він свою службу знає! Мишей до хати не пустит, та й ноги мені гріє. Небіжка теж ’го любила, найшла маленьким у фосі. На тобі, Нусю, гроші. Прийду шостого.

Нуся пішла і вже не здавалася мені такою непривабливою. Була висока, рівно випростана, і від неї віяло спокійною силою.

— Ага, то мій Місько з’їсть нині одну, завтра другу, молочком зап’є, — файно! — бурмотів старий, кладучи пакунок до кишені.

Я підвівся і попрощався.

— То шостого?

— Добре, прийду. Добраніч!

— Добраніч, добраніч!

Буфет заливало тьмяне жовте світло. Ніхто не розмовляв надто голосно, не палив. Може, тут такий звичай.

— Ви надовго? — запитала буфетниця, коли я прощався з нею.

— До шостого буду точно.

Вона засміялася:

— Іван Гнатович вчив мене і мою маму. То дуже порядний чоловік.

— Він мені щось казав про автобус, ніби його не хочуть туди брати.

— Не знаю, — очі в неї непривітно звузились. — Стара людина, що ви хочете від старої людини? Щось йому в голові плутається. Але шостого мусите прийти. Добраніч!

— Може, й так. Добраніч!

Тієї ночі я спав неспокійно. Знявся вітер, і вранці поменшало листя на деревах., З хвилини на хвилину мав початися дощ, і я фізично відчув, як тонка матерія мертвого листя буде прогинатися під краплями, запливаючи болотом. Я не пішов тією алеєю, ледве стримав себе, щоб не піти. Все одно між мною і зустріччю на галявині лежать непрохідні хащі, і вдруге я не зможу туди потрапити, бо не вірую, і навіть подряпані руки не є достатньо переконливим аргументом. Ця оманлива прозорість дерев, спокусливо тиха стежка, безлюддя викликали у мене відразу, в якій я не міг нікому признатися. Ніхто й не питав, навіщо я тут, хоч моя поява була всіма зауважена. У готелі наразі не було пожильців, хіба кілька водіїв міжміських автобусів, які рано вкладалися спати. Якби хтось грубувато і безцеремонно поговорив зі мною, як це мають за звичку прості люди, випитавши про сім’ю, ціни у Львові, мою зарплату, я б упевнено зіграв роль важливої персони з великого міста, яка любить народ, не зіпсутий цивілізацією. І легко зумів би приборкати стару вчительку, від якої цілком залежав успіх мого відрядження.

Я купив ще вчора коробку цукерок і дійшов до будинку, прибравши покірливо-покаянний вираз обличчя. Може, цього разу крига розтане. Удома я ще спав би. Дорогою мені стрічались жінки з кав’ярками на молоко, діти з ранцями, яких супроводжували безпородні пси, дядьки на роверах. Я піднявся на другий поверх і подзвонив.


«Щоб передати почуття звільнення, вдамся до такого образу. Коли входиш у море, занурюєшся у теплу легку воду, і вона поволі несе тебе від берега. Це не потребує багато зусиль. Важке — не потрібне. Багато людей тонуть не тому, що віддалися на ласку хвиль, а тому, що думають про повернення. Але ж можна пливти до темряви і вночі, під зорями, відпочиваючи на спині, пливти після сходу сонця. Тільки не озиратись. Погляд назад паралізує. Але прибережімо це звільнення на кінець, коли вже вичерпалися всі можливі виходи з безвихідного становища, і нам байдуже те, що ми залишили позаду…»

(«Досвід самотності», стор. 7)

Я відчув, як мене проймає дрож. Із цієї хатинки на галявині був лише один шлях назад — по колу, яке розширювалось і врешті викинуло мене у передмісті, де було більше городів, ніж людей, а людей більше, ніж садів. Яблуні родять через рік, а бульба — щороку. І морква, і капуста… Я плутав вузенькими межами, заходив у тупик, впираючись у пліт, важко дихав, бо сонце припікало. І, побачивши нормальну асфальтову дорогу, ледве не заплакав від щастя. На ручці портфеля залишилися сліди зубів. Отже, це було.

Листки сірого паперу з конторської книги, що вже почали жовтіти по краях, наче їх торкнулося полум’я, мали пояснити мені все: реальне і нереальне. Списаний папір свідчив, що Анна продовжує існувати. І я повинен, доки не пізно, покинути цей світ, де я чужий і який може мене покарати. Задля цього мене й заманили сюди.

Але наступної миті мені стало соромно, бо я почув тихий голос Анни:


«Як це просто повірити, що ти не сама і вже ніколи не будеш сама. Той, хто опікується мною, раз у раз примушує сміятися над нічними страхами. І каже: не рви квіток — хай цвітуть, скільки їм суджено; не вбивай комаху, бо не ти дарувала їй життя; сторонися недобрих людей, бо ти не можеш їх змінити, хіба здалеку посміхнися. Його вустами розмовляю зі своєю дитиною. Він заколисує нас до сну і будить, коли настає ранок. Він для нас обох — батько. Через те пишу тепер уранці, а не ввечері, коли втомлена, і свідомість увібрала, як губка, чужі думки, спокусливі тим, що їх дуже легко перекласти на слова і саме тому вважати своїми. Певно, сонце не єдине в небі: сонце, що сходить, сонце в зеніті, вмираюче сонце. Єгиптяни добре відчували цю різницю. Увечері я почуваюся зовсім вичерпаною. І, певно, що відшукування аналогій у природі допомагає жити…»

(«Досвід самотності», стор. 15)

Або ще:


«Можна вигнати пекло з душі, але куди? Ніщо не зникає. Це пекло засяде глибоко в підсвідомості й буде снитись, збаламучуючи цілий день, чи вчепиться до когось. Не знаю, що тут можна вдіяти. Я ніяк не опаную мистецтва жити…»

(«Досвід самотності», стор. 20)

Я приходив читати Аннин «Досвід самотності», і все було гаразд, доки я сприймав ці уривчасті записи як читач. Я ніби поринав у атмосферу кінця XIX століття, коли емансипація жінок була ще несміливою і наївною. Тодішні письменниці, вчительки, лікарки приваблювали жіночістю, на відміну від сучасних ділових амазонок, котрі погорджують чоловіками, і ніколи не вгадаєш, мають вони хоч трохи серця чи ні.

Але коли я дивився на всі ці записи тверезими очима, тобто очима людини, яка товчеться на літературній кухні, то не бачив поки що відкриттів. Провінція консервує, не дає доступитися свіжому повітрю. Це ще не найгірша втрата, однак хто видасть її книгу? У ліпшому випадку надрукують у журналі, якщо пані вчителька дозволять. А я б написав передмову.

Слава Богу, я далі міркую тверезо, як перед поїздкою сюди. Є шанси повернутися. Коли я прочитаю все, що мені дозволено, то забуду його, але ніколи не забуду, як іноді моє лице спалахувало соромом і мене охоплювало почуття провини, наче я міг відвернути смерть Анни і сирітство її доньки. Серед речей, що належали Анні, її книжок, я не міг почуватися спокійно. Намагався зосередитися на цій дивній книжці, яка звалася «Досвід самотності» й складалася з кількох десятків пронумерованих карток. Відсутність сюжету свідчила, що Анна розчарувалась у вигадуванні нових історій. Вона колись казала, що написане нею здійснюється. За допомогою інтуїції вона випереджала хід реальних подій і, можливо, тому відчувала менший біль, коли вони повторювались, чи більшу втіху. Цією книжкою вона зупинила годинник.

Я перегорнув рукопис до кінця і не знайшов дати. Підійшов до вікна і дивився, як падає дощ, почув його голос. Я втомився і спробував усвідомити, де я. І хоча моя відповідь була підкріплена паспортними даними і відрядженням, цього не вистачало.


«Пам’ять щодня нав’язує мені спогади, від яких я хотіла б відсторонитися назавжди. Написане можна покреслити, спалити, навіть переписати. Але вчинки — незнищенні, бо вони тягнуть за собою інші вчинки. Тільки переставши жити, можна зупинити їхній рух і спокійно відійти у пустелю. Зникни, мій світе, я знайшла собі інший».

(«Досвід самотності», стор. 28)

У двері постукали. Я ледве встиг обернутися.

— Ходімо обідати, — покликала мене господиня. Я пішов за нею до кухні.

— Вам, певно, не до вподоби, що ви тратите стільки часу?

— Пусте, мені за це платять. Та й мені давно не траплялося нагоди змінити середовище. Тут усе інше.

— Просто люди тут не такі лукаві. Вони у себе вдома. А у великому місті не так. О, я теж там жила, з чоловіком… Але після його смерті переїхала сюди і взяла до себе Анну. А тепер мене мучить думка: може, серед бурхливого життя вона б навчилась боротися за себе, і доля була б до неї прихильніша. Правда, вона ніколи не нарікала. Анну треба було оберігати. Вона не шкодувала себе, була марнотратною щодо життя, наче мала їх кілька. Завжди добре згадувала вас і вашу дружину.

— Дякую. У нас про неї так само найкращі спогади. Я хотів би щось зробити для її пам’яті.

— Це непотрібно.

— Ви ж знаєте, що це не так. І знайдуться інші, які будуть набридати вам більше, ніж я. Якби Анна залишила заповіт, щоб її твори спалили…

— Вона його залишила.

Жінка, не криючись, заплакала.

— Вибачте, — промимрив я, — я поводжуся як письменник, а не як людина.

— Це ви мені вибачте. Анна вважала, що написане нею нікому не буде потрібне, що вона відстала від часу. Це її зламало. І ще вона говорила, що можна погано писати, але бути поганим ще гірше. Написане спалиш, а кривду не загоїш. Я часом не можу заснути, йду до її кімнати і там розмовляю з нею. Що більше минає часу, то вона мені ближча. Я чую якесь тепло і спокій, коли посиджу тут.

Я відчув щось цілком протилежне, але промовчав. Зрештою, я чужий. Наче запущений годинник, який можна зупинити лише часом.

Нашу мовчанку перервало якесь глухе гупання у двері.

— То Гандзуня, — сказала господиня. — Іду вже, йду!

За дверима я побачив купу лахміття, що мала зватися Гандзунею. Я спершу подумав, що вона на колінах, але у неї не було ніг. Вона сиділа на дошці з коліщатами.

— Нащо так довго стукаєш, я добре чую!

— Пані Стефо, я хіба хотіла спитати, чи у вас все добре?

Гандзунина голова була замотана синьою хусткою, мокрою від дощу. На вид їй було років шістдесят.

— Де мала?

— Та у школі.

— Може, я їй парасолю занесу, аби дитина не змокла?

— Чи ж я би не дала їй парасолі, Гандзуню?

— А як котрі діти вкрадут?

— Має вона парасолю, не переживай.

— Бережіт тоту дитину, пані Стефо, чуєте? Я їй принесла горішків, у своїм саді назбирала.

Гандзуня вишпортала з кишені кілька молодих, щойно облущених горіхів.

— Йой, Гандзуню, дякую… Але ж надворі дощ, заслабнеш. Може, зайдеш чаю напитися?

Гандзуня зиркнула на мене перестрашеними сивими очима:

— Нема часу, пані Стефо. Маєте гостя. А я вам насліджу.

— Я тобі куртку дала, що не промокає, де ж вона?

— А! — махнула брудною рукою Гандзуня.

— Знов бідним віддала?

— Та! Мене сало гріє. А ви що, гніваєтеся?

— Якби ти пропила, то гнівалася б, але ти не п’єш. Шкода тебе, бо ти сама бідна.

— Я маю пенсію. Шестого принесут. Я дала Маринчиному Васильку тоту куртку. Йду вчора, а вно в єднім сорочиту несе хліб. Біда! П’ятеро дітей…

— Йди додому, Гандзуню, грійся. Я передам малій горішки.

— Тота наука дитину з’їсть, бігме!

— Діти мусять вчитися.

— А, — знов махнула рукою Гандзуня. — Здоров’я важніше. Я вже піду, коли так, пані Стефо. Як щось буде треба, скажіт. Я нікому не дам із вас знущатися.

— Добре. Візьми пакуночок, з’їж собі вдома.

— Ні, ні! — замахала руками Гандзуня.

— Не встидайся, бери. То від мене і від малої.

Гандзуня неохоче поклала пакуночок за пазуху:

— Бувайте здорові!

Коли за Гандзунею зачинилися двері, пані Стефа зітхнула:

— Дивіться, бідна каліка, а має золоте серце. Мама недавно їй вмерла, то вона нудиться.

— А що з нею?

— Поїзд ноги перерізав. Ще як дівчиною була. Від того їй у голові трохи скаламутилося, бо мала через тиждень заміж виходити. Ой, що ж я вас відриваю від роботи!

Я подякував за гостину і повернувся до кімнати, став коло вікна. Дощ припинився, подекуди прозирало холодне блакитне небо. Візок Гандзуні якраз викотився на подвір’я. До неї підбіг заболочений жовтий пес, і каліка віддала йому канапку, щось сказала і покотила далі. Згори вона нагадувала якусь химерну істоту з уяви Босха. Небо дедалі більше роз’яснювалось, бо вітер несамовито дер хмари на клапті. Воно нагадувало небо мого дитинства, коли я стояв, задерши голову, і дивувався, як швидко міняють форму хмари: з птахів перетворюються на драконів, із драконів на велетнів. І мріяв покуштувати хмару, яка, певно, на смак нагадувала цукрову вату. А коли я не хотів цукрової вати, то мріяв покататись на хмарі, м’якій, як перина.

З таких дитячих ілюзій виникають згодом дорослі, і я мав їх доста, особливо коли почав писати. Я гадав, що все написане мною буде гідно оцінене, що читач вгризатиметься у кожне слово. Коли вийшла моя перша книжка, я пороздаровував безліч примірників і втопив її у морі горілки. Мене чекало тяжке похмілля: байдужість. Я замовив рецензію приятелю, поїв його цілий місяць, поки він написав її. І це навчило мене, як діяти далі: бути присутнім усюди, говорити, говорити. Звісно, писати часу не залишалось. Якісь сюжети, ідеї витали довкола, але ж не було часу! Я поселився в Будинку творчості, але тамтешня тиша викликала у мене лише непереборну сонливість. Правда, я почав писати роман, але далі першого розділу не пішов. Заспокоював власне сумління чтивом, щоб бути в курсі, плекаючи в собі шляхетний цинізм. Мене прийняли в коло філософів-сторожів і бомжів-поетів. Анна сміялась, кажучи, що нічого не може второпати з наших бесід, і називала їх спекулятивним мисленням. Це мене розсердило, бо я був вихований так, що навіть розумну жінку вважав дурнішою за будь-якого чоловіка. І мене дратувала сміливість Анни, котра, не маючи жодної підтримки, ні на кого не зважала. Правда, вона не любила сперечатись і когось зумисне ображати, але їй було море по коліна. Чи зустрічала вона колись людей, схожих на себе? Судячи з «Досвіду самотності» — ні.

Я знову всівся читати, не пригасивши роздратування. Як можна писати таке:


«Зібрати достатньо доказів проти себе легко, бо рідко хто з нас вдоволений собою. Потайки складаєш їх до шухляди, щоб ніколи не використовувати. Краще спалити. Я б це зробила, але не зроблю, бо від цього не стане легше. Тільки моє тіло поки що мені належить. Рештою я не розпоряджаюсь».

(«Досвід самотності», стор.34)

Хто ж так пише? Недбало, як у щоденнику. Цікаво, про який досвід міг би написати я? Сексуальний? Чи про досвід спілкування, бо я добрий хлопець, котрий уміє собі давати раду з більшими і меншими. Однак, у цій книжці були й цілі історії, варті роману, готові сюжети, які міг би використати. Анна видавалася то геніальною, то дурною, і, хоч мала стиль, але такий, що довів би будь-якого редактора до божевілля. Вона квапилась, намагаючись висловити те, що турбувало її в певну мить. Наче розмовляла з кимось. Хто це був? Той, кого вона не бачила фізичним оком, лиш духовним, хто розумів її з півслова. Хто усе життя тужив за нею, а вона за ним, не втрачаючи надії зустрітися. Це для нього вона залишила «Досвід самотності», лист, який може читати хто завгодно, бо він не для нього.

Я приховую власну самотність, більшість людей ховає, особливо в дитинстві й старості, коли ми найбеззахисніші. Але Анна розлила свою в просторі й часі.


«Між сходом і заходом сонця є досить часу, аби не думати, а говорити, не усвідомлювати власного каліцтва, як не усвідомлює його безнога Гандзуня, як дитина не усвідомлює дитинства, а зріла жінка своєї жіночості. Тому в нас легко відібрати наше, підмінивши його заздалегідь готовим стереотипом. І як жахливо потім бачити уві сні те, що з нами зробили».

(«Досвід самотності», стор. 45)

Я, ніби останній йолоп, сиджу за незграбним полірованим столом і переживаю тому, що читаю рукопис. І не здатний вийти з кімнати, подолати тих кількасот метрів, що відділяють мене від готельного ліжка, на якому я зміг би подрімати, а ввечері втекти на поїзд. Щось тут діється з часом. Певно, минуло не три дні, а всі тридцять років. А я все читаю безкінечний досвід чужої самотності, не читаю, а слухаю, як Анна розповідає, переходячи з високої теми на звичайну побутову балаканину. Тому, коли до кімнати тихенько увійшла її донька з поливальницею в руках, наша розмова обірвалася, і я знітився. Дівчинка привіталась і заходилася поливати вазонки. І тут у мене вихопилось:

— Як поживає Альфа?

Худенькі плечі здригнулись, запала мовчанка. Ліля зітхнула і ледь чутно вимовила:

— Добре.

— А чому вона не живе з вами?

Так само тихо дівчинка відповіла:

— Вона не може жити тут і там.

Ліля вийшла, а я відчув, ніби з мене зняли якийсь тягар, змирили з тим двоїстим існуванням, яке важко сприйняти здоровому глузду. Зрештою, може, я цим відштовхнув Лілю. Підло випитувати бідну дитину, чиє життя після смерті матері втратило сенс.

Але в сусідній кімнаті заграла сопілка, і я зрадів, що не спровокував плач чи мовчанку.

Час було йти, купити щось на вечерю по дорозі й взятися за звіт про поїздку. Може, коли писатиму, щось проясниться. У себе я жив серед гострих на язик людей, які на все накладали жаргонні резолюції: кайф, клас, мура, геніально. Але тут усе було якесь розмите і небуденне, як на старих фотокартках, коли люди перед об’єктивом вірили у вічність, і від того їхні обличчя ставали прекрасними.

Спускаючись скрипучими сходами, я думав про те, що мені не довіряють. Усе містечко не розтуляє рота, щоб не сказати чогось зайвого і не зашкодити собі чи Анні. За ввічливістю причаїлась ворожість. Замість того, щоб напакувати мені рукописами торбу, напоїти донесхочу горілкою і посадити в поїзд, мене зачиняють у кімнаті і змушують читати. Я навіть не маю права зняти копію, хоч дещо виписую і ховаю по кишенях. І все. Жодних спогадів, жодних екскурсій по місту, жодних сімейних альбомів. У мене складається враження, що Анну ховають удруге і що їй ніколи не вибратися звідси ні залізницею, ні перелетіти через гори. Єдине, що їй світить: меморіальний куточок у школі чи літературний у місцевій бібліотеці.

Є такий мандрівний сюжет про чужинця, якого примушують залишитись назавжди у якійсь країні. Мені це навіть полестило б, але тут мені не роблять назустріч жодного кроку. Ключ повертається у замку, на вікнах квітнуть вазонки, опале листя липне до черевиків, я вертаюсь туди, де мене чекають дах над головою і сіра казенна постіль. Чи випробування? Анна колись спересердя сказала: «Аби ти хоч раз побув на моєму місці!» На що я відповів зловтішно: «На щастя, я ніколи не буду на твоєму місці!» Я мав на увазі, що я чоловік. Тепер я знаю, що вона відчувала у чужому місті, блукаючи наосліп між людьми, змушена довіряти тим, хто кличе її, дозволяє заночувати, знайомить зі своїми друзями. Але кличе лише певний тип людей, які мають із того зиск, і плата їм досить велика: право на твою душу, тимчасове, але все ж право. Мабуть, Анні не сподобалась зависока ціна, хоча з того не буває поважних наслідків. Врешті, нікому до нікого немає діла. Попили свіжої крові — і доста.

У готельному номері я накинувся на газети. Вони шурхотіли, падали на підлогу, наче живі, доки поснули і настала тиша. Я скулився у темряві безмежно далеко від насильницьких смертей, грабунків, воєн, покинутих на смітниках немовлят. За кілька днів я зумів відійти так далеко, що вже й не знав, як повертатимусь. А якби прожив тут усе життя, то чиїми очима дивився б на епіцентр небезпечного світу? Очима провінціала, а не філософа. Останній мусить загартуватись у вирі життя, а тоді вже спокійно розглядати людей-комашок.

Мене гнітить це аскетичне безперспективне місце, де кожному гарантоване тихе, без пригод життя, де дрібниці лягають тяжким тягарем на сумління. Анна виїжджала, щоб ухопити ковток свіжого повітря, аби жити далі. Але потім вона знайшла інше джерело. Звідти вона брала усе, чого потребувала. І саме звідти її смерть, якої не мало бути.

Я довго не спав цієї темної осінньої ночі. Дощ падав і падав. Будь-хто міг наблизитись до дверей, поторсати клямку, постукати. І все це були б чужі люди. Мені час вертатись. Подзвонити дружині, приїхати в суботу, щоб за неділю відпочити. Я ж бо нічим не зобов’язаний ні Анні, ні українському письменству, ні людству. Їм байдуже до мене. У буденній метушні людина почуває себе значною, як той гвинтик, без якого не працює машина. Але поза нею, самі знаєте, що поза нею ми — ніхто. Тому так шкода буває старих з їхніми голодними очима і тремтячими голосами.


«…A одна жінка не просилась до Перевізника в човен. Завше стояла віддалік. Врешті він спитав, чого їй потрібно.

— Я хотіла спитати поради.

— Я не даю порад, — грубо відказав Перевізник.

І вона відійшла, довго не приходила. Але якось Перевізник знову побачив її і спитав, чому вона така вперта.

— Одного разу, — розповіла жінка, — я прийшла в гості до приятельки. Вона мала чекати мене вдома. Чоловік сказав, що я можу зачекати, доки вона повернеться. Невдовзі вона подзвонила і просила почекати ще. Але так і не прийшла. Її чоловік пригощав мене вином, а потім зґвалтував. А вона так і не прийшла. Що більше минає часу, то більше мені шкода себе. Певно, я була надто довірливою чи надто розпусною. Але мене не покидає відчуття, що то була змова. Я ще молода і маю надію змінити своє життя. Проводжаю очима твій човен і думаю, чи забирають люди з собою свої тягарі.

На це Перевізник їй відповів:

— Не розумію, якої поради ти хочеш від мене.

— Її важко висловити, але я хочу знати, чи я заподіяла зло цій парі. Чи мушу помститися за те зло, яке вони заподіяли мені?

— Що б ти зробила, якби я віддав тобі свій човен, а сам пішов геть? Ти не билася об заклад, тому виграш тобі не перепаде, але ти й не програєш…»

(«Бесіди з Перевізником», стор. 16)

Нічого примітного в цьому містечку не було: облуплені, бідні будинки. Поміж них траплялися досить старі. На фасаді одного я побачив барельєф з єдинорогом і згадав, що про нього колись писала Анна, пов’язуючи з Балом, який відбувається лише наприкінці століття, тому ніколи не буває живих свідків попереднього Балу.

Я міг лише пожалкувати, що через два роки сюди не під’їдуть ні карети, ні лімузини, не заграє маленький оркестр і Анна не стане господинею, бо кому ж, як не їй, королювати і страждати у світі, який вона сама створила?

Довкола будинку зводили риштування, певно, будуть реставрувати. Через запилюжені вікна давно ніхто не виглядав.

Сусідній будинок, теж занедбаний, трохи менший, правив за бібліотеку. Я завжди шанував бібліотекарок, цих бідно вбраних, сумирних жриць книги. Тому вирішив зайти, щоб розвіяти підозри, ніби в цьому місті діється щось не те. Мені начебто пощастило. Тільки я увійшов, мені назустріч підхопилася гарненька дівчина з наївними блакитними очима, готова служити. Я галантно відрекомендувався як письменник, котрий приїхав сюди у відрядження.

— Дуже приємно. Ганнуся, — ще більше зраділа дівчина. — Я вас чекала.

Помітивши моє здивування, вона пояснила:

— Стефанія Петрівна заходила. Сідайте, будь ласка.

— Я, власне, шукаю якісь публікації про вашу землячку. Певно, ваша бібліотека збирала їх?

— Так. Я сама склала картотеку. Ви будете писати про неї книгу?

Я відсахнувся.

— Будь-ласка, не робіть цього! — заламала руки дівчина.

— Чому? — витріщився я.

— Вибачте, але… Мені важко це пояснити. Я з дитинства захоплювалася книгами Анни. Вона працювала якийсь час у бібліотеці. Добре, я вам скажу! Ви не можете написати правдивої книги про неї.

Замість того, щоб вилаяти це нахабне дівчисько, я раптом почав виправдовуватись:

— Я, власне, і не збирався писати книги. Я був приятелем Анни. Пані Стефанія написала мені листа, бо щось її непокоїло. Але зустріла мене досить холодно. Я просто читаю рукописи у неї вдома.

— Стефанія Петрівна дуже розумна жінка.

— Я можу написати статтю, підготувати рукопис до друку, якщо знайдеться спонсор, але, здається, цього не потрібно?

— Так. Анна вилучила себе з цього світу. Вона має інший.

— Будиночок у лісі і собаку Альфу?

Дівчина зблідла. Підійшла до вікна, густо заставленого вазонками, і в повітрі різко запахло травою. Є рослини, які пахнуть, як тільки до них доторкнешся.

— Ви там були?

Дівчина мовчала.

— А я був. І маю підозру, що мене розігрують. Зрозумійте, я хоч зараз можу сісти на поїзд і поїхати. Але перед тим хотів би знати, навіщо мене відірвали від роботи і родини.

— Я нічого не знаю.

— Вам наказала мовчати пані Стефа?

— Я не маленька дівчинка. У мене є чоловік і дитина.

— Чому б вам не створити культу з власної родини?

Дівчина сіла за стіл, склавши руки, як школярка за партою. Лице її набуло зухвалого виразу.

— Є люди, — сказала вона, — які відчувають хід подій і можуть за допомогою слів змінити реальність. Цих людей називають письменниками. Вони бувають, де їм заманеться, не питаючи дозволу і нічого не пояснюючи. Письменників дуже мало. Вони, як правило, люблять людей, близьких і далеких. Коли вони йдуть від нас, то не назовсім. Ми могли б назвати вулицю її іменем, поставити пам’ятник, влаштувати читацьку конференцію, отоді це був би культ. Я вас не засуджую: таких людей — більшість. Анна багато страждала і заслуговує на спокій. Ви самі маєте зрозуміти, для чого ви тут.

— А коли я цього не хочу?

— Тоді їдьте звідси, але повернутися сюди ви ніколи не зможете, і вам буде дуже боляче.

— Звідки ви знаєте, що буде саме так? Я не палкий прихильник Анниної творчості, як уже на те пішло. І не прихильник містики, яку мені нав’язують. Моє завдання дуже скромне. Чи, може, ви всі вважаєте, що я чимось завинив перед Анною і повинен це спокутувати? Смерть розв’язала всі вузли.

— Так, смерть, — повторила Ганнуся якось приречено, і мені раптом стало її шкода. Я приготувався почути кінець фрази, але вона загубилася десь на півдорозі.


«У мові людей, що приходили до нього, Перевізник зауважив одну й ту саму думку: я хочу вмерти. Я хотіла б зупинити власні страждання. Я не бачу сенсу у власному існуванні. І це при тому, що кожен із них міг тішитися плином чистої ріки, шовковою травою лугів, м’якими обрисами діброви. І погамувати в собі бажання самознищення. Але очі їхні були опущені додолу, обличчя вкривав піт страху, рухи були невпевнені, а голоси глибокі, як пустельні колодязі. „Чи вони вважають мене за ката? — подумав Перевізник, тихо граючи на сопілці. — Чи за суддю?“ їм так хочеться перепливти ріку і залишити на березі старі речі свого немилого існування. Невже їх хтось переслідує?

Були й такі. Одних переслідували з любові, інших з ненависті. Не раз брали нещасного за руку і провадили його додому, хоч надії на зцілення не було. Перевізник, скінчивши грати, брав до рук книжку Ніцше і так потрапляв у її полон, що сам ставав Заратустрою і не відділяв уже добра від зла. Але то на певний час.

Коли йшлося про реальні можливості, то човен не міг вмістити всіх бажаючих, бо відпливав лише один раз, після заходу сонця. Але іноді він зовсім не мав роботи і міг бавитись у Заратустру. І Ніцше, і власний досвід, і ріка з роками додавали йому мудрості, виліплюючи образ, який звався Перевізником, і треба було грати уже якусь роль. Людям це було зручно, а Перевізник думав, чи справді човен належить йому, чи це ілюзія, якої треба позбутися. Бо ж знайдуться інші Перевізники.

Люди навіть не звертали уваги, що на тому березі ріки грузький пісок, сухі пагорби з жалюгідними кущиками, а далі — мертва пустеля. Вони хутко йшли від ріки, не озираючись. Прикрий колючий вітер стирав їхні сліди. Ніхто звідти не вертався, і Перевізник здогадувався, що той пустельний край — лише пограниччя нової реальності, де на мандрівників чекають небачені втіхи: забуття і спокій, що бальзамом виливаються на душу».

(«Бесіди з Перевізником», стор. 45)

Після розмови з бібліотекаркою я вже знав, що маю робити. Ось, здається, та сама лавка. Правда, зараз на ній сидів якийсь старий. Я проминув його, але він гукнув мені вслід:

— Прошу пана! Нині маємо стрітися на пиві!

Я про це вже забув.

— Дякую, обов’язково прийду!

Невже і я на старості буду такий прикрий? Я вже боявся починати розмову з будь-ким. Далі, далі… У тілі з’явилась якась слабкість, серце шалено билося, хоч я йшов по рівній дорозі.

За тих кілька днів усе дуже змінилося. Більше нападало листя і розвиднілося. Ця гіркувата прозорість, що ніби висотувалася з дерев, зараз із нічим у мене не асоціювалась. Я входив у неї, перебуваючи у гніві, і нічого доброго з того не могло вийти. Як шалений, я дерся стежкою вгору. Якби хтось зупинив мене на дорозі, то я, можливо, й отямився б і не став шукати будинок на галявині. Я не пам’ятав дороги і незабаром потрапив між високі ялиці. Землю вкривала повзуча ожина, якщо під нею взагалі була якась твердь. Я провалювався у ями, не сягаючи дна, опираючись лише на пружні пагони. Це тривало вічність. Я міг би пропасти в цих горах, але тепер я запам’ятовував зворотній шлях, чіпляючи на гілки клапті газети. Хтось подумав би, що я зваріював.

Що ж, я мусив визнати, що ні страх, ні гнів не відкриють переді мною таємницю. У цих горах стежки з’являються і зникають, а дерева переходять з місця на місце. Я втратив свій шанс ще тоді, коли злякався, що побачу Анну в тому будиночку на галявині. Спілкування з мертвими небезпечне для живих, хоч чи достеменно вона мертва? Я не бачив її такою, навіть не був на цвинтарі. Тому, що боявся цієї зустрічі ще тоді.

Мій запал трохи вщух. Я обіперся об стовбур ялиці. Хотів лише побачити цей дім знову. І не заходити, пощо заходити?

Ті жорстокі обриси мого тіла й душі, які я виплекав ще в молодості, почали розпливатися, мінятися. Мене б могли не впізнати вдома, а значить, не повірити. Я поводився з цими людьми зверхньо, апелюючи до здорового глузду, гнівався. Тим-то й заслужив їхню недовіру. Вартувало бути поблажливим, терплячим. Я не стану нікому заважати. Дочитаю Аннині рукописи серед тиші, запам’ятаю те, що маю запам’ятати. Єдине, що дозволено з собою забрати.


«Галявини мого дитинства заросли лісом і там давно вже не ростуть суниці. Натомість виникли інші, які теж колись заростуть. Прогалини рано чи пізно заповнюються, але завжди залишається порожнє місце. Мандруючи, ти неодмінно впізнаєш його: там не сідають птахи і не хочуть рости дерева, там не знайдеш ні краплі води. Звір не ляже там відпочити.

Є люди, як оті порожні місця, де нічого не може вирости на затруєній землі. Шкода їх, але розумієш, що зусилля марні. Їх не поверне до життя навіть усмішка маленької дитини. Вони стоять поза межами добра, а не поза межами зла. І, поячи землю чорнилом, здобрюючи її папером, чекають, поки вона щось вродить. Але сон почуттів породжує бісів…»

(«Досвід самотності», стор. 64)

Я міг би тепер написати тобі листа, Анно. Розповісти про пошуки тебе в лісі, пошуки тієї галявини, яка неминуче заростає, коли земля відпочине. Я зустрів твоїх охоронців: дівчинку, недовірливу старшу жінку, безногу каліку, юну бібліотекарку. Певно, є інші: такі ж слабкі і вперті. Дивно, що вони не бояться Сета. Анна розповідала про сон, який часто їй снився: начебто війна, і вона тікає до лісу шукати там притулок. Анна добре розуміла, що треба звідкись утекти, аби втекти, і мати причину для втечі. Сет виник на її замовлення, задля рівноваги, хоч вона, певно, цього не бажала. Тож нам над цим нема чого замислюватися, це — фікція.

Я не помітив, як сплинув час відтоді, як вийшов з лісу і опинився у Анниної тітки, котра запропонувала мені вмитись і налила тарілку борщу. Певно, здогадалась, де я тинявся.

— У вас є ще якісь рукописи, окрім цього? — поцікавився я.

— Нема.

(Тобто, якщо і є, то не призначені для моїх очей).

— Ну, що ж, скоро доведеться вас покидати. Моя місія закінчується.

— Вам, певно, шкода вертатися з порожніми руками?

— Не зовсім із порожніми. Доведеться знову звикати до свого оточення. Але як письменнику мені цей досвід знадобиться. Ви знаєте, що письменники — жорстокі люди.

— Радше корисливі, — посміхнулась пані Стефа. — Анна дуже переживала через це. Їй здавалось, що в її свідомості існують якісь мертві зони. Що старшою вона стає, то важче їй чимось займатися іншим, окрім творчості. Чи й у вас таке буває?

— Я кручуся, щоб заробити на життя, й у мене всі зони мусять працювати. А щодо творчості, то я давно нічого не пишу. Тільки уявляю те, що міг би написати. Я таким себе не люблю, бо сам не знаю, що мені потрібно, крім грошей і визнання.

— Не сподівалася чути від вас такі відверті слова. Ви знаєте, Анна своєю долею нагадує галицьких письменниць XIX століття, які писали з болю і підтримували в собі вогонь, доки він не спалював їх дощенту. Я читала в Уляни Кравченко, як її знайомий священик віз до Львова рукопис і той по дорозі випав з фіри. А це був єдиний примірник. Отак спочатку Анну втоптали в болото, а потім вона звелась уже іншою людиною.

— Ви маєте на увазі її особисте життя? Я не знав її чоловіка.

— Звичайна проблема жінок-творців…

— Вари їсти, виховуй дітей і будь мені вірна. Моя дружина належить до емансипованих жінок, то я це відчув на собі. А він приїжджав?

— Ніколи. Ліля має тепер тільки мене.

— То, певно, велика відповідальність. І ви не шукали його?

— Люди, буває, самі хочуть зникнути. Ліля його не пам’ятає. Він був не для життя і не для смерті, а хоч щось одне з них треба пережити з гідністю.

— Цікава думка, — зауважив я. — Однак дівчинка мусить сама розібратись у цій ситуації.

— Ви досить делікатна людина. Мені здається, що Ліля не вважає відсутність батька великим нещастям і не почуває до чужої людини ненависті. А у вас є діти?

— Є син від першого шлюбу, десять років. Ми часто бачимось.

— Вибачте.

— Нічого, ми все це пережили і змирились.

Різко і довго подзвонили у двері.

— Лілечка прийшла. Вона завжди так дзвонить, як на пожежу.

— З вашого дозволу я прийду ще завтра.

Поки я збирав свої манатки в кімнаті, чув, як дівчинка щось весело розповідає тітці, а та лагідно їй відповідає. Ми зустрілися в передпокої. Ліля була в доброму гуморі, і моя присутність її зовсім не збентежила. Але я добре знав, що доньку Анни оточує незрима стіна, яку я ніколи не зможу подолати.

— Ой, я забула! Мене Андрійко чекає. Я йому маю позичити «Пригоди Тома Сойєра».

Вона побігла по книжку, а я тим часом попрощався. Дівчинка мене перегнала. При виході вона зупинилась і випалила:

— Навіщо ви шукали наш дім? Ви все одно його не знайдете!

— А хто тобі сказав?

— Дерева!

І зникла. Вона мала рацію: деревам не сподобались ті паперові листочки, які я на них чіпляв.

«Господи, — подумав я, вдихнувши холоднуватого осіннього повітря, — яке тут усе інше! А, може, у себе вдома я просто не помічав привабливості світу? Тут усі люди схожі на Анну: спочатку збентежені, недовірливі, а потім щирі й відверті. Їм здається, що цілий світ такий, як їхній — безпечний. І, певно, добре жити усе життя серед своїх: нікуди не виїздити, нічим не ризикувати, з гідністю оплакуючи близьких і весело вітаючи прихід немовлят. Я сам ріс у невеликому місті й підсвідомо тужу за ритуалами, які оточували життя надійним муром. Смерть Анни відбулась у межах ритуалу. Певно, вона бажала цього, бо не любила надмірності і руйнації. І дивно, живучи в оцьому маленькому безпечному світі, вона одночасно перебувала поза ним, у якомусь іншому, особистому світі. І була ніби подвійно захищена. Однак пішла з життя. Я знав, чому. Випадковість. Це дзеркальне відображення, у яке ми не можемо повірити, бо бачимо усе внутрішнім, а не зовнішнім зором. Останній дуже важко здобути. Треба багато терпіти і багато прощати. Ми самі програмуємо свої вчинки, усі випадковості.»

Я проходив повз сад, у якому ще молодий чоловік у лікарняній піжамі згрібав листя. Він підняв голову, і наші очі зустрілися. Мав геть хворе схудле лице, кожен рух коштував йому чималих зусиль. Те листя, яке легко здіймав вітер, під його граблями здавалось наче викутим із бронзи. Я на мить став маленьким хлопчиком, якому кортить просунути голову між пруття огорожі й спостерігати за чужою роботою. Але моя голова не влізла б сьогодні між пруття і я не насмілився б потрапити в сад із потрісканою фігурою німфи, що вмивається з неіснуючого джерела.

І я проминув той сад з важким листям, у який мріяла потрапити Анна і, певно, зуміла це зробити, бо все їй тут належало. Але справжній лише той сад, про який можна тільки мріяти.

З гір насувалась тінь. Вечір наставав тут швидко і заганяв людей до хат. Я проминув будинок з єдинорогом. На другому поверсі світилося двоє вікон. Я тут не жив і не подумав: чого б це? Однак і сад, і будинок, і тінь, що злилася з темрявою, пішли зі мною.

Ще не дуже стемніло, але я збився з дороги. Мене привабив шпиль іграшкової церковці чи каплички. Я відсахнувся, побачивши, що то цвинтарна брама. Підсвідомо я боявся живих, що прикидалися мертвими. Із брами тягнуло, як із пивниці.

Я помилково звернув не в ту вулицю, бо в напівтемряві вони всі здавалися однаковими, і довгий час не міг зрозуміти, куди я йду. Мені зустрічались одноповерхові будинки, що ховалися за деревами. Подекуди світилось. Мене супроводжував оглушливий гавкіт собак, певно, я і псам видався чужим та небезпечним.

Увесь цей світ аж корчився від моєї присутності. Боже, куди я потрапив! Вулиця то звертала вбік, то я вертався назад, керуючись якимось неусвідомленим почуттям орієнтації. Видно, я згубив ще у лісі інстинкт самозбереження. Усе моє попереднє життя було підкорене загальноприйнятому ритму. До певного часу я вчився, зростав, а потім застряг. І мусив сюди приїхати, кружляти лісами, вулицями, гостро відчуваючи самотність. Сорокалітній чоловік, який умер як письменник, сягнувши лише першої сходинки. Я не рвався ні до політики, ні до бізнесу, мене зневажали дружина, яка заробляла більше за мене, сусіди, котрі роз’їжджали на мерседесах і навіть на сходах розмовляли по радіотелефону.

Тепер я опинився у напівпримарному світі, і давній сором пече мені душу. Я ж не хотів скривдити Анну, не знав, що для того, аби писати, їй не потрібен чоловік. Для того, щоб писати, не потрібен ніхто, хіба що ти сам і розріджений простір, у якому задихаєшся.

Зрештою, що це таке? Я лайнувся, провалившись у рівчак, що перетинав дорогу, і підвернув ногу. Біль одразу виштовхнув мене в реальність. Хай йому біс! Так недовго й зламати ногу. Добре, що хоч на дні рову не було води. Я якось виліз і спочатку не міг стати на ногу. Як це мені не спало на думку зайти до чиєїсь хати і спитати дорогу? До того дому, який не охороняють пси.

Але довкола не світилося. То було якесь кладовище покинутих хат, що пахли яблуками і гіркуватими здичавілими хризантемами. Десь попереду блимнуло світло, схоже на багаття. Це могли бути бомжі. Зрештою, у темряві мене не було видно, але чути, як шурхотить листя під ногами. Наблизившись, я сховався за стовбур, щоб добре роздивитись, хто там. На пустирі, неподалік від багаття, стояв невеликий автобус, а коло самого вогню сиділо двоє: молодий у чорній шкірянці і старий у капелюсі й плащі. Обидва пили пиво з пляшок. Я подумав, що це мандрівні торгівці старими лахами, які не хочуть тратитися на готель. І аж тоді вийшов із-за дерева:

— Добрий вечір!

— О, а я вже думав, що пан не прийде! — замахав руками старий.

— Ми, власне, тут не домовлялися…

— А що, Нуся нічого не казала?

Я щось промимрив, бо зовсім забув про нашу зустріч.

— Сідайте, сідайте! Вип’ємо собі пива.

Я назвав себе.

— А мене кличуть Перевізником, — сказав молодий і очі його весело зблиснули. Я відчув, що старий ставиться до хлопця дуже поштиво.

— Сідайте. Ногу підвернули?

— Та… Упав у рів.

— Он як! — гмукнув Перевізник. — Де ж ви той рів знайшли?

Мені не сподобався його тон, але я промовчав, бо від цих двох залежало моє повернення. Подякував старому і взяв пляшку з пивом. У темряві моя рука торкнулася чогось волохатого. Я аж підстрибнув.

— Не бійтеся, то Місько.

Старий підніс кота за передні лапи. То був досить великий сірий коцур, кістлявий від старості. Очі в нього були жовті й байдужі. Я легенько погладив кота по спині. Той хрипко муркнув.

— Певно, він дуже розумний?

— Хіба що не говорить. А нащо котам говорити? Я його розумію, а він мене! Ну, ходи, Міську, за пазуху. Уже себе показав, тепер грійся. Добре, що ви прийшли, а зле, що ногу підвернули.

— Нічого, перейде. Ваше здоров’я!

Я надпив з пляшки. Пиво було чудове і до мене повернувся добрий гумор. Ми тепер стали одним товариством: старий, кіт і я. Перевізник виглядав на щось чужорідне.

— Вечір нині теплий. На ранок буде дощ, — зауважив старий.

На небі одна за одною з’являлись зірки. Я вже сто років не бачив зоряного неба. Старий упіймав мій погляд:

— Душечки повилітали. Колись ми з Міськом будемо отак дивитися згори. А то внизу, бігме, як у ямі, і та яма щораз глибша. А потім — раз! — і ти собі летиш. Файно! А він, — показав на Перевізника, — не має жалю до старого одинокого чоловіка. Прошуся в нього та й прошуся… І нині не забереш?

— Нині, як будете чемні, пущу вас посидіти.

— То ваш автобус? — запитав я.

— Мій, а що?

— Нічого. Мені, власне, треба звідси вибратися.

— Усім треба звідси вибратися.

— То правда, — щасливо підтакнув старий. — Прошу пана, можна сісти?

— Сідайте, хіба не засніть.

— Ходімо, Міську. Там вітру нема. Посидимо собі трохи.

За хвилю він був уже в автобусі. Стало дуже тихо.

— Чому вас кличуть Перевізником?

— Бо я перевожу людей.

— Куди?

— З місця на місце.

— То ви водій?

— Певною мірою.

— Ви знали Анну?

— Яку ще Анну?

— Ви прекрасно знаєте, що я не міг тут опинитись випадково, хоч заблукав у темряві.

— Щоб ходити вночі, треба мати з собою ліхтарку.

— Ви не відповіли на моє питання.

— Маю на це право. Раз ви грієтеся коло мого вогню, то і я міг би дещо спитати. Ви вже все прочитали?

— Ще ні.

— Певно, вам кортить знати, чим усе закінчиться, еге?

— Я вже здогадуюсь.

— Тільки не дивіться наперед. Бувають такі читачі.

— А якби я заглянув?

— Гадаю, земля би не здригнулася і годинник не став би тікати назад. От ви думаєте, які тут лихі люди: поваріювали самі та й інших роблять варіятами. Анна мене назвала Перевізником, а насправді я Юзик. Кожен бавиться, як уміє. Грає ту чи ту ролю. Але поштиво, з душею. З нами воно все скінчиться, але декотрі з нас ще дуже молоді.

— Іван Гнатович скаржиться, що ви не хочете його везти в автобусі.

— Прийде час — повезу.

— Дивно. А якби я заплатив за нього?

— Ціна задорога для вас.

— Чим же вам платять, доларами?

Перевізник шпурхнув дощечку у вогонь і засміявся:

— Життям.

— Що за дурний жарт?

— Ви питаєте, а я відповідаю. Ми — квити. Мій автобус старий, ледве мене самого везе, а коли я вже беру когось, то за особливу плату.

— Мені не потрібен ваш автобус. Я заблукав і побачив вогонь. То не причина, щоб платити життям.

— Та не бійтеся. Зараз довезу вас до центру, а старого до хати.

Дивний чоловік. Я спорожнив пляшку і поставив коло себе.

Зірок на небі ставало все більше і поміж них слався Чумацький шлях. Було б зовсім непогано заїхати автобусом просто в небо.

— Коли я дивлюсь на зоряне небо, то згадую про моральний закон, — хтозна для чого сказав Перевізник, мабуть, хотів похвалитися знанням Канта. — Власне, я назвав би це моральним інстинктом. Ви знаєте, я більше поет, ніж філософ. Люблю проводити ніч під зоряним небом, біля багаття. Час від часу хтось приходить, шукаючи у мене зцілення, а потім забуває, чого прийшов. Мені мало доводиться витрачати бензину.

— Я бачу, ви добре вивчили тексти Анни.

— Пусте! Слова, як і думки, літають у повітрі. Коли холодно, буває, замерзають, а потім відтаюють. Вогнище легко їх розтоплює.

— Я, здається, починаю вірити, що смерть — це лише перехід у паралельний світ і ніхто далеко не відходить.

— Хіба тепер починаєте? От біда! У нашому містечку навіть найменша дитина знає, що річ, яка пропала, не зникне. Її можна відшукати у найнесподіванішому місці.

— Ви тутешній?

— Аякже. І ніколи не виїжджав, хоч знаю, де що діється.

— Коли я тільки сюди приїхав, то заблукав у лісі і натрапив на дивний будиночок на галявині…

— Остерігайтеся! Остерігайтеся! Хто вам повірить?

— Ніхто. Але я там був. Усередині.

— Але більше там не будете. На світі є багато подібних місць. Вас добряче струсонуло. Але поштовх був не ззовні, а зсередини.

— Це місто наче острів, у якому застигло життя. Це призводить до виродження.

— Зовнішнє життя — так, але не внутрішнє. Шкода, що ви не хочете цього відчути, як готується вибух. Зрештою, коли повернетесь додому, будете тужити за нами. Візьміть на згадку хоч один жовтий листочок. Покладете собі в книжку.

— Дякую, я так і зроблю!

— Перевізники всі язикаті. Ви ще й до того скривдили Анну…

— Звідки ви можете знати?

— Щораз виразніше на вашому обличчі проступає піт сумління.

— А хто ви за професією?

— Перевізник. Удень вожу мертвих, а вночі живих, як трапляється. Я тут замість Харона. Непогана професія, га?

— Якраз для циніків.

— У мене, чоловіче, троє дітей, і всі хочуть їсти. Треба прибрати, взути, книжки купити. От і працюю в комунальному господарстві.

— Я б не зміг дивитися щодня на людське горе.

— До всього можна звикнути.

— Ви… і Анну?

Мені аж перехопило подих.

Перевізник кивнув головою.


…Наступного дня була п’ятниця. Йдучи на пошту, щоб подзвонити дружині, я дійшов висновку, що мені просто морочать голову. Проте, хто знає, що я думатиму ввечері. Як мені вибратися з-під цього важкого листя? Я не спав майже до ранку. Коли я залишав старого в автобусі, той спав, і обличчя його було непорушне. Замість блаженства, що він таки доп’яв свого, у кутиках вуст зачаївся біль.

А Перевізник, що, власне, Перевізник? Як правдивий Харон, він нагадував ангела смерті у своїй чорній шкірянці. Його обличчя ніби розпливлося в моїй пам’яті, і я, напевно, не впізнав би Перевізника при денному світлі.

Бамкали дзвони у церкві. Люди йшли туди, а я в протилежний бік. Від того чувся не найліпше, але що мав робити?

Може, поїхати нині? Бажання підхопило мене на хвилю, як порив вітру, і відразу опустило. Я загруз по коліна в хаосі пронумерованих сторінок. Хтось, може, читає похапцем, але я вчитуюся в кожне слово навіть найлегковажнішої книжки. Коли я читаю, час відступає: потаємна насолода кожної людини, котра хоче випасти з системи. Я зловтішно подумав, що більшість тих людей, які зараз ідуть до церкви, виконуючи святковий ритуал, теж належить до Системи. Спасеться від неї лише той, хто діє сам, хто жертвує усім заради самотності. Поміж мною і дружиною виросла тонка шкаралупа. Коли я дзвонив, ми обоє це відчули.

— Що з тобою діється? — запитала вона. — Приїжджай скоріше.

Краще висловитись неможливо. Підла душа теж може бути віддана іншій підлій душі. Ми ніколи не згадували про це парі. Програвши, дружина зненавиділа Анну по-жіночому. Підлі душі підтримують одна одну, пильнують, щоб хтось із них не виліз із болота і не торкнувся чистої води. Покара буде жахливою.

— Якщо ти не приїдеш завтра, я поїду по тебе!

— Я приїду.

На пошті було дуже тихо. Буяли вазонки на вікнах, ліниво повзали осінні мухи. Коли впаде сніг на це містечко серед гір, то це не впаде покара, лише сніг.

Я вийшов, притримавши скрипучі двері. За цей тиждень я просякнувся незрушністю, властивою жителям цього містечка. Тут можна добре відпочити, але я весь час перебував у такому напруженні, що почувався цілком знесиленим. Не знаю, що мені загрожувало, але в кожному разі не втрата честі, бо я давно її втратив. Можливо, найнебезпечнішим було саме повернення, бо що довше я залишався з книгою Анни і з її наближеними, то тісніше, до болю, пригортав мене цей загублений світ.

І якийсь віщий сон приснився мені сьогодні. Щойно я згадав його, побачивши калюжі після вранішнього дощу. Ніби ми з Анною удвох ідемо під дощем дорогою і мирно розмовляємо про якісь дрібниці. Доходимо до грубої дерев’яної лавки. І Анна мені каже:

— Я далі не піду.

Сідає на лавку. Падає дощ. Я йду далі вже сам. Чийсь голос мене питає, де Анна, і я відповідаю:

— Вона залишилась там.

Дуже простий сон. Цілком у стилі Анни. Я читаю її рукопис, де пропущені літери, закреслені слова. Можна усе це переписати, але я не маю права. І ніхто не має права.

Несподівано переді мною виростає купа лахміття. То Гандзуня котиться тротуаром, втупивши очі в землю, ніби щось шукає. Я вітаюся.

— Що, йдете туди?

— Ага. Завтра від’їжджаю.

Я зазираю у її ясні великі очі, й мені здається, що це очі Анни і що зараз я проламаю тонку шибку і полечу сторч головою в якийсь антисвіт.

— Я хтіла би-м щось спитати. Чи у тім великім місті, де ви жиєте, є така аптека, де продаються ліки від серця?

— У всіх аптеках продаються ліки від серця.

— Але то мусить бути така, де хіба від серця ліки!

— Та ні, певно, у цілому світі нема такої аптеки.

— У цілому світі… — протягнула Гандзуня. — Шкода!

— А ви хочете ліків? Я би міг вам купити.

— Ні, ні! — замахала руками Гандзуня. — То я так питаю. Ідіть собі з Богом, а як ще хтось тутка вмре від серця, то не вертайте! Ви — не доктор, я добре виджу, що не доктор! Доктори у білім убранню ходят і з чумайданом…

Візок швидко покотився. Божевільна, подумав я, але від того не стало легше. Анна померла якраз від серця: дивна смерть для молодої жінки, котра ніколи на нього не скаржилася.

Я йшов далі. За ніч ще нападало листя, і воно лежало пластами, посклеювавшись від вологи. Комусь важко буде його змітати. Звідки в мене такі думки? Я ніколи не цікавився мокрим листям і сміттярами. Сказати комусь — буде сміятися. Це тут поважно закивають головою на знак згоди, і в очах виникне безмежна порожнеча, в яку можна впасти навіки. У старечих очах і навіть дитячих.

На розлогому подвір’ї я побачив Лілю, котра колихалася на гойдалці, довкола котрої було нагорнуто купи листя, щоб м’якше падати.

— Привіт! — сказав я.

— Привіт!

— Твоя цьоця вдома?

— Вдома.

— Я вже завтра від’їжджаю.

Ліля промовчала.

— Не знаю, як тобі сказати, але мені страшно повертатися назад. Там — усе зовсім інакше.

— Я розумію.

— Але ж ти не була там, де я живу. То — велике місто…

— Я прочитала все, що мама написала. Цьоця каже, що мама пише так, як б’ється її серце. Серденько…

Ліля вхопила повітря і зітхнула.

— Але ти будеш жити інакше. У тебе власне життя.

— Я знаю. Мама так і каже.

— Це жорстоко, але скажи мені, чому ти говориш так, ніби твоя мама живе?

— Не бійтеся, я не буду плакати. Мама мені колись сказала: «Я буду з тобою доти, доки буду тобі потрібна». А вона мені завжди потрібна.

— Ти маєш рацію. Це справді так.

І я з жахом подумав, що може статися із цією дитиною у світі бруду і фальшу.

— Скажи мені, Лілю… Ти ж знаєш, що я мовчатиму про все, що тут бачив і відчув, бо це не можна висловити словами. Чи той дім на галявині — правда? Я був у ньому?

— Я вас годувала млинцями з ожиною. А потім ви злякались і втекли.

— Мені важко у це повірити.

Ліля засміялась:

— Як можна не вірити в те, що бачиш? Альфа, Альфа!

З кущів поважно вийшла величезна вівчарка зі срібним ошийником. Ліля обхопила її шию руками і поцілувала в голову.

— Можете погладити. Вона ще нікого в житті не вкусила.

Я обережно простягнув руку…


«Так уже сталося, що я бачу захід сонця, коли надворі ще білий день. Так уже виходить, що я описую те, що колись трапиться зі мною. Це легко, бо подібні ситуації виникають знову. Господи, як усе просто! Ось у чому секрет безсмертя і що можна витворити з нього: дім у лісі на горі, містечко внизу, великого розумного пса, спогади про завтра. На зміну зимній порожнечі заступає світлий день з безліччю дрібних справ: нагодувати доньку і собаку, піти по воду до джерела, зустріти мишку, яка вміє лазити по тоненьких гілочках, послухати Моцарта. Увечері сидіти на ґанку і дивитися на зорі, не впізнаючи жодного сузір’я, крім Великої Ведмедиці.

Вічність — це не те, що безсмертя. Вічність страхітлива. Життя стає тягарем, коли думаєш про неї. Не хочу пускати її собі в душу. Там стільки всього назбиралося: очі покинутих дітей і старих псів, голови калік, монотонні поклони жебраків, плач у порожньому будинку на світанні. Так боляче діткнутись ще чогось. Вічність роздягає мене, я мерзну. Я пропадаю, залишається тільки ритм мого серця. Кров витікає з нього, заливаючи увесь світ. Я…»

(На цьому закінчується рукопис.)


ЛІЛЯ:

Їй часто сниться, як вона підіймається вгору і раптом бачить, що їхній будиночок зник. І, прокинувшись, плаче, бо нічого страшнішого бути не може. Мама заспокоює: «Доки ти хочеш потрапити в цей будиночок, він не зникне».

«І ти не зникнеш?»

«І я. Знаєш, нам пора посадити сад. Будемо спостерігати, як він росте».

«О, кілька яблунь, сливок, груш. І вишні. Вишні обов’язково. А як ми його посадимо?»

«Із зерняток. Спочатку посадимо їх у вазонки».

«Але ж то буде дуже довго!»

«У нас — ні. Уявляєш, як буде гарно, коли сад зацвіте. Ми поставимо собі лавку і будемо ним милуватись».

Отже, сад у них уже є. Правда, ще в землі, але то ненадовго. Мама не дає їй сумувати. Одного разу з таємничим виглядом повідомляє, що у Альфи будуть цуценята. Швидше би!

Отак минають їхні дні. І зовсім не треба йти в гори: досить захотіти — і ти вже там. Але це таємниця. Правда, цьоця про неї здогадується. І безнога Гандзуня, мені дуже шкода, що вона не може ходити. Гандзуня колись мені сказала: «Донечко, можеш мене не боятись. Я слаба на голову, ніхто мені не повірить». Але я не сказала. Я ще мала і не маю права говорити. Мама мені довіряє. Вона переживає через мене. Мама зараз вільна. А я ще мала і не можу бути вільною. Мама мене вчить не боятися і бути сміливою. Я вже не боюся мишей і висоти. Не боятися поганих людей ще не навчилась. Але Альфа мене захистить.

Мама часто сидить і сумує. Я пробувала її навчити вишивати, але в неї нічого не виходить. Якби вона хоч писала… Я пам’ятаю, який у неї був гарний настрій, коли вона писала. Я спитала її:

— Мамо, чому ти не пишеш?

І пожаліла, бо у мами зразу ж набігли на очі сльози.

— Я не можу.

Я нічого не зрозуміла:

— А ти спробуй!

Я побігла і принесла їй аркуш паперу і свою ручку (зараз дуже шкодую). Мама неохоче взяла ручку і написала моє ім’я:

ЛІЛЯ.

І тут трапилося щось дуже страшне: спочатку спалахнули літери, а тоді папір.

— Ось бачиш…

Я заплакала:

— Чому так, чому?

І тоді мама прочитала напам’ять уривок зі своєї останньої книжки:

«Усе, що ти спалиш, ставши легким, безтілесним, однак буде свідчити за тебе чи проти тебе, бо вогонь звільнив його для нового життя».


1998 рік

Небесна кравчиня

Стежка то з’являлась, то зникала, можливо, то була вже інша стежка, не та, що спершу. Стежки й стежечки бігли, залишаючи на твердій, без жодних ознак трави послання людям і звірям. Останні принаймні могли прочитати те, що написане, і в їхній свідомості спалахували образи чоловіка з рушницею, лисиці, миші-полівки, змії… Стежок було ще більше, якщо пригадати мурах, зелених жуків, волохату гусінь. Стежки в повітрі, на землі й під землею. Мертве не прокладає стежок, бо мертве нічого не створює, не шукає, не переслідує.

Наближався час відпочинку — зима. Хтось засне, хтось користатиме із запасів, зроблених на зиму, а хтось матиме лише тимчасовий прихисток, міняючи його залежно від обставин: рятуючись від переслідувань, шукаючи їжу, просто рухаючись, щоб не перейти в стан незворотності, який називають смертю. Зима вимагає терпіння від духу і тіла.

Коли ж казати про світ людей, то нині в ньому весь час панує зима. Це в лісі можна стріти всі пори року: і літо, і весну, й осінь. Люди неохоче йдуть взимку до лісу, бо тоді він нагадує їм про безпритульність і самотність, про незахищеність і втрату ілюзій. Таке їхнє життя насправді, коли обтрусити з нього усі блискучі прикраси. Однак ніхто не наважиться сказати вголос:

— ЖИТТЯ НАЧЕ ЛІС УЗИМКУ.

У лісі не бракувало ярів, ям, що колись були норами, тонесеньких кволих гілочок, на яких ще бовтались жовто-зелені листочки, готові впасти від холодного вранішнього подиху пізньої осені, старих пнів від зрізаних чи просто померлих від старості дерев, які випускали миршаві пагони, що їх язик не повернувся б назвати відродженням. Так, просто перехід в іншу форму існування — паразитичну, або, щоб не вживати це неприємне слово, вторинну.

Навіть згори ліс виглядає величезним. Це міг би підтвердити крук, віщун смерті, її покірний слуга. Ліс тягнеться на північ, а далі вже рівно розкреслені чотирикутники й трапеції полів і купки сіл. Але це може побачити людина з літака. Крук, натомість, бачить те, що вже померло, або невдовзі помре. Він бачить людину, що йде лісом від електрички, чує запах її сонного поту, зауважує повільну непевну ходу. Це — не його здобич. Самого бажання померти недостатньо, потрібно, щоб плоть почала відмирати й повідомляти про наближення часу смерті. Люди — не дерева, вони не переходять в іншу форму існування. Їхня смерть — незворотна.

У сірому небі порожньо. Птахи відлетіли у вирій, та й день добігає кінця. Крук робить коло над місцем, куди привів його інстинкт, і відлітає до завтра. Запах поживи — це теж пожива.

H., чоловік років тридцяти, хоч з вигляду можна дати йому більше, не помічає, як стежки роздвоюються, зникають, йому, здається, байдуже, куди ці стежки ведуть. Він намагається не ступати по добре втоптаних смужках землі й сахається розбитої трактором грузької лісової дороги, рваної рани, в заглибинах якої зібралась густа темна волога. Він різко звертає убік, і з якоюсь безнадією ступає далі по твердій стежці мисливців за грибами, яка різко обривається над неглибоким яром, стіни якого вкриті плямами моху. Н. переходить на той бік яру, бо за ним виростає у сутінках чорна стіна ялиць. Він ступає між двох велетенських стовбурів, наче входить у браму нічного старовинного міста, де не сплять тільки вартові, визираючи з веж, чи не зайнявся десь дім.

Тут було тихо й затишно. Земля вкрита шаром глиці, з якої мурахи будують собі високі житла. Н. старанно обходить заснулі мурашники, потім дивиться вгору, де сходяться крони старих ялиць.

Вгорі — живе, внизу мертве. Знову ж таки інша форма життя. Не така, як у пагонів, що виростають з останків дерев. Чи проміжна стадія, коли ріст припиняється. Стадія зрілості.

Він довго так стоїть, намагаючись щось збагнути чи навіть пригадати, але в голові виринають лише банальні думки. Наприклад, який він нікчемний супроти цих велетнів. Трохи далі його ловить повзуча ожина, що обплела напівзотлілий стовбур дерева, яке впало, мабуть, дуже давно. З-під клаптів кори визирає поточена комахами темно-жовта деревина. Щоб обійти ожину, Н. мусить звернути вліво, і незабаром зауважує, що ялиці приховують не що інше, як старий дерев’яний дім з кількома цегляними прибудовами. Він знав про його існування, але ніколи не бачив за тих кілька разів, що вибирався до лісу. Здогадувався по ледь чутному запаху диму і тих вібраціях, що виникають, коли повітря у просвітку між деревами наштовхується на якусь перешкоду.

Будинок був цілковито занедбаний. У напівповаленій огорожі з поржавілої металевої сітки просвічували велетенські діри, а на дротах, протягнутих між дерев’яними стовпчиками, застигли запрані простирадла і ще якесь строкате лахміття. Останній притулок — ось на що воно було схоже.

Від цього видовища на чоловіка одразу налягла втома. Правда, він пройшов уже чимало. Від електрички навпростець через поле, де повітря дзвеніло під напнутими дротами високовольтної мережі. Подекуди лежали трупи ворон, вражених струмом чи, може, якоюсь іншою невидимою зброєю. Кожного разу йому було боляче дивитись на загиблих птахів, а якось він навіть позаздрив спокою, який отримали ворони, не шукаючи його навмисне. Втім, птахи теж можуть бути схильними до самогубства, що ми про них знаємо…

Н. пішов далі, ще далі, ніж збирався, бо раптова поява будинку на його шляху ніби порушила угоду, яку він вже встиг укласти з лісом: не мав наміру втручатися в його життя, і ліс йому повірив. Взаємна довіра — найдосконаліший спосіб співіснування.

За ялицями були густі кущі ліщини чи, може, граба, що виросли на давньому зрубі, й сухі видолинки, з яких заморозки висмоктали всю вологу. Біля скам’янілого пенька він знайшов западину, надійно захищену від цікавих очей, і взявся нагортати в неї листя. Воно було вогке, і в сутінках виглядало блідим, а під ним був шар сухішого, торішнього. Чоловік горнув листя, аж доки не дістав до вологої масної землі. Він аж зіпрів, і все ніяк не міг наповнити яму. Можливо, то була вирва від снаряду часів останньої війни, деякі яри теж мали штучне походження. Утім, за десятки років дух війни геть вивітрився.

Чоловік приніс ще кілька оберемків листя, а тоді занурився у яму і став нагортати її пахучий терпкий вміст на себе. На ньому була тепла непромокальна куртка з каптуром, на голові плетена вовняна шапка, а грубий светр він міг натягнути на підборіддя. Обличчя він залишив вільним, щоб дивитися в небо, як воно темніє, а темніло воно цієї передзимової пори швидко. Та якою б глибокою не мала настати темрява, вона не була абсолютною, мала безліч відтінків. А от тиша для цього чоловіка була справжньою тишею. Він не чув навіть биття власного серця.

Н. повернувся на правий бік у цьому мертвому морі, де не можна потонути, яке пахло так, як годиться пахнути мертвому: цвіллю, тліном, а на губах осідав гіркий пил. На зміну тривозі й хвилюванню, бо це він зробив уперше, прийшла тиха радість. Він переступив якусь межу, зважився на вчинок, хоча ще годину тому не міг собі уявити, що здатний це зробити. Тепер це справді виглядало на ритуал, здійснений уперше.

Занурений у листя чоловік став дихати рівніше, але його все ще непокоїло те, що існувало вгорі: холодний безжальний світ. Понад усе він прагнув зараз заснути, як засинають деякі тварини взимку. Коли він засинав, йому снились гарні затишні сни, але вже тривалий час його мордувало безсоння. Засинав на коротко, і тоді прокидався. Дійсність навалювалася на нього хвилею неспокійних розпачливих думок, викручувала руки й ноги, і ранок він зустрічав уже знищений, розтерзаний, спустошений. Кілька разів виходив з квартири на вулицю, сидів на лавці, але місто жило вночі надто агресивним життям, за іншими, аніж вдень, правилами, не вдягаючи маски. Хтось під’їжджав на машині, хтось заходив-виходив, а згорблена самотня постать на лавці надто впадала в очі, викликаючи недобрі думки в роздратованих нічних істот, яким він не міг нічого сказати: ні висловити згоду, ні співчуття, чи просто відповісти на питання. Він розумів, що викликає страх, відразу, підозру, які у вседозволеній темряві ночі легко переходять у гнів.

Не треба про це думати зараз. Цього вже нема і не буде. Він перестав виходити вночі з дому. Не тому, що боявся, а тому, що боялись його. І він змінився, усвідомивши, наскільки великою є його залежність від цього будинку. Колись ця залежність була солодка, сповнена надії, але тепер вона стала абсурдною і нестерпною. Звільнення було неминуче.

Після довгих болісних пошуків виходу з безсоння йому нарешті вдалося виділити рятівний екстракт.

Чоловік заснув легким сном, що не зовсім був сном, бо навіть тепер він продовжував відчувати і думати.


…У вранішньому тумані виднілись три постаті: дві чоловічі й жіноча. Один з чоловіків, високий на зріст, накульгував, перехиляючись на бік, за спиною мав мішок, з якого виглядав гриф якогось музичного інструмента, обрисами схожий на гітару, а супутники намагались пристосуватись до його ходи, не виказуючи ні невдоволення, ні нетерпіння, хоча їм треба було встигнути на електричку до міста. Вбрані вони були в одежу, яку люди купують на секондхенді, а тоді, вдягнувши раз чи два, виносять на смітник в поліетиленових мішках, де її забирають ті, кому важливо, щоб одежа була тепла й зручна: трохи розтягнуті вовняні светри, мішкуваті міцні штани, куртки, що застібаються водночас на блискавки й ґудзики. Жінка була одягнута в довгу картату спідницю й чобітки.


…У сні-видінні Н. стояв на витоптаному пустирі, освітленому теплим сонцем, й вдивлявся у небо. Там по синьому була прокладена біла дорога, і нею йшли двоє чоловіків, вбрані в гаптовану золотом червону й зелену одіж, а за ними дріботіла кругленька жінка. Може, вони були китайці, може, монголи, ці троє небожителів.


А ті, що йшли в тумані через ліс, раптом почали сміятись, згадавши вчорашню чи, може, позавчорашню пригоду. Жінка тримала чоловіка під руку. Була вона трохи вища і значно повніша за нього. А третій, що йшов попереду, мав на голові яскраву червону шапочку, щоб не загубився у натовпі, бо це з ним надто часто траплялось. Низенький чоловік носив цигейкову шапку-вушанку й виглядав на майстра чи підмайстра. Сміялись вони удвох — чоловік і жінка, згадавши, як позавчора хлопець намагався зайняти для них місце в електричці і влігся на лавці.

— Дивіться, людоньки, вже напилося! — перекривляв когось писклявим голосом чоловічок у вушанці. — Не давайте йому грошей, бо проп’є!

Жінка засміялась ще дужче, згадавши, як хлопець лежав на спині, обнявши гітару, наче дівку, тільки дівка була зверху, а не знизу, як то має бути. Утім, їхній Семко не виявляв інтересу до дівчат, нічого не знав про плотські бажання. Розуму в його маленькій голові поміщалось небагато, і він би пропав, якби не їхня маленька громада.

— То не так, — казав Старший, що нині залишився вдома варити їсти й доглядати хворого Сіренького, — наш Семко дуже мудрий. Він прилетів з іншої планети і думає по-іншому.

— Ви теж прилетіли з іншої планети, — втішив Семко, — але раніше, ніж я!

— А що я казав! — переможно всміхнувся Старший.

«Але мій Ігорко найліпший!» — подумала жінка, хоча йшлося про інше, а не про краще. Однак їй приємна була сама ця думка, яку вона не мала кому висловити, лише собі. Та навіть якби мала — не наважилася б.

— Ходімо швидше! — сказала вона. — А то нам електричка втікне.

Вона пришвидшила ходу, і Семко опинився позаду. Він розмахував довжелезними руками, наче плив у тумані. Старший казав, що таке повітря нездорове. Як тільки вони вийдуть з лісу — зразу стане світліше й веселіше.

— Ти зі мною будеш, Катю? — гукнув Семко до жінки.

— Ага, нині нема для мене роботи.

— А до магазину підем?

— Як буде з чим, то підем! — весело відповіла Катя, пришвидшивши ходу.

З Катею Семкові було ліпше, ніж з Ігорком. Коли вона з ним, то нічого лихого не може трапитися. Ніхто не відбере в них зароблені гроші, не викине з поїзда. Катю всі знають. Катя бойова. Вона — велика, а Ігорко — малий, хоча на зріст вони майже однакові. Ні, зріст тут ні при чім. Семко з Ігорком можуть загубитися, але Катя завжди їх знайде і приведе додому.

Якогось висновку з того Семко зробити не міг, тому застряг між цих двох думок, і тут ще й вчепилася третя, яку він викрикнув:

— У нас є що їсти, у нас є гроші, чому ми маємо щодень ходити на роботу?

Аж пара жбухнула в Семка з рота, ніби чайник закипів. Катя з Ігорком зупинились, хоч не варто було це робити, бо можна запізнитись на електричку. Катя хотіла було відповісти сама, але вирішила, нехай це зробить Ігорко, як-не-як то його брат, й спонукально штурхнула чоловіка в бік.

— Га? — озвався Ігорко.


Н. розбудив не холод, а внутрішній годинник: саме в такий час він вставав на роботу. Замахав руками, розгрібаючи листя, і відкрите лице миттю обпік ранковий холод. Хто б міг подумати, що можна спати в лісі в передзимову пору, — здивувався він. І хоч було ще рано й майже темно, краще встати. Він уже виспався.

І то гарно виспався. Не те, що прокидатись щоночі з відчуттям безмежної порожнечі в собі й довкола.

Н. сів. Над ним нависало мереживо чорного гілля на тлі темно-сірого неба, на якому просвічували тьмяні зорі, а, отже, небо мало б удень стати блакитним, і це вже добре, бо дощ йому ні до чого. Про сніг він ще не починав думати, хоч у цю пору року той уже залітав білими мухами. Вилізши на тверду суху землю, Н. довго обтрушувався від листя й пороху, і аж тоді роззирнувся довкола, хоча не було на що особливо роззиратися: усе по вінця наповнював туман, в якому тонули найближчі дерева й кущі. Хотілося пити, в роті пересохло й на губах осів гіркуватий пил перетертого листя.

Він вийшов на той будинок, біля якого висіла на шворці та сама білизна, що й учора, ще більш змокріла вогкої ночі. Можливо, вона висить там уже довго — тиждень чи місяць, а будинок покинули поспіхом. Н. принюхався: не чутно запаху диму. Зрозумів, що може тільки бачити дим, бо ніч у холодному лісі, в ямі, наповненій листя, відібрала в нього це відчуття. А наблизитись до будинку він не наважився: а раптом звідти вирветься зграя псів-демонів і до крові покусає йому ноги. Дім був наче бомба, а він — детонатор.

Н. пішов стежкою, всипаною глицею, сліди на якій зуміли би прочитати лише істоти, наділені розвиненим чуттям, звірі та мисливці, і через недовгий час вступив у зону, позначену вигорілими плямами від вогнищ пікніків, розкиданим погнутим пластиковим посудом, надламаними гілками низьких дерев, і зрозумів, що натрапив на вихід з лісу, не заблукав, навіть знайшов короткий шлях до залізничної станції. Залишалося пройти метрів двісті до платформи. Він пройшов половину шляху, коли задрижала земля під ногами, й переповнена електричка проїхала повз нього. Тепле повітря вдарило в груди і змусило відступити вбік. У цій електричці їхали Катя, Ігорко і Семко, а троє людей зі сну H., либонь, і далі чимчикували небесною дорогою до невідомої мети.

У лісі залишились звірі, птахи, Старший і Сіренький. Старший був старий, а Сіренький мав дев’ятнадцять років, хоч виглядав на чотирнадцять. Він усе глибше занурювався в ліжко, а коли вкривався з головою й відвертався до стіни, то здавалось, ніби хлопця там немає, лише зім’ята ковдра.

«Коби лікаря, — думав Старший, — але кілько то треба грошей, аби привезти до нас лікаря!»

Він не знав, скільки це коштуватиме грошей, але, мабуть, дуже багато. Поки вони наскладають, Сіренький вмре. Ліпше було для нього вмерти, ніж отак мучитись. Але Сіренький хотів жити, бо нарешті йому було добре, як ніколи перед тим. А тут треба вмирати…

Старший вже три дні не був у місті. В Ігорка знайшлася робота — рити яму в одного пана на дачі, а Катя мусила їздити з Семком, бо той сам би не дав собі ради. Гроші могли відібрати, а про те, що треба дати частку міліціянтам, і як дати — й мови не могло бути. Катя знала, що й до чого. У місті Старший збирав пляшки, папір, залізо. З людьми завжди можна домовитися. Мав Старший пару своїх смітників, якщо приходив на сьому ранку. А ні, то кривий Друцик ними опікувався, свій чоловік, хоч і пияк страшний. На смітнику можна часом найти порядні речі — лахи, взуття, посуд. Іншої роботи Старший не міг собі знайти, бо застарий, годився лиш на збирача. Місто — то скарб, правдивий острів скарбів. Люди стали добре жити, бо викидають у сміття таке, що аж дивно. Якось вони з Ігорком привезли цілий килим й застелили ним підлогу в кімнаті, де спить хворий Сіренький. Зразу стало тепліше. Червоний килим з узорами, видно, дорогий, хіба в одному місці пропалена діра.

Сіренький заворушився, потім принишк, відчуваючи його присутність. З кожним днем ставав усе тихіший та мовчазніший. Радості б йому трохи. Але звідки її взяти? Надворі зимно, похмуро, пізня осінь. Та й влітку, по правді сказати, ялиновий ліс не дуже веселить.

— Сірий, ти спиш?

Певно, задрімав. Вночі не спить, крутиться, встає. Позавчора впав у коридорі, чоло розбив. Прийде лікар, тільки похитає головою: не вберегли хворого.

Хай ще поспить, а він тим часом дров нарубає. Дров вистачало, але для Старшого то була розривка — вийти, помахати сокирою, провітрити легені, послухати, як звук сокири відлунює в глибині лісу.

В лісі багато сухостою. По селах усюди газ. У суботу вони троє — Старший, Ігорко і Семко, — поки Катя пере лахи, ходять за дровами, заглиблюючись усе далі й далі. Віддаляються від світу людей, серед яких так само, як серед дерев, є живі й мертві.

Хлопець чув кроки Старшого, його подих, але не хотів озиватися. Він дійсно заснув під ранок, а до вечора, коли повернуться інші пожильці, було ще дуже далеко. Як від Землі до Місяця.

Вони були на Землі, а він на Місяці зі своїм болем. Він був переконаний, що на такий великий біль потрібні ліки, що коштують великих грошей. Тоді він не буде кусати собі руки, аби не кричати вночі.

Коли надворі зацюкала сокира, Сіренький перевернувся на спину й розплющив очі. Він отримав свободу рухатися, дивитися і навіть стогнати. Там, у лівому крилі, є маленька комірка, а в ній лежить матрац. У ній Сірий нікому би не заважав. Комірка без вікон, світло не ріже очі. І так холодно, що біль замерзає. Якби ще замкнутись зі середини, але хтось повиймав усі замки з дверей.


У вагоні було тепло, і Н. почало трохи морозити. Можливо, від того, що він перейшов межу світів. Невиспаний мовчазний люд — базарні торговці, робітники, студенти — то був їхній потяг. Вони привласнили собі вагони, тамбури, дерев’яні лавки, контролерів, стоп-крани, вікна, які так само важко відчинити, як і зачинити, липкі поручні. П’ять днів на тиждень усе тут належало тим, хто їхав із сіл чи дрібних містечок, пройшовши лісом або полем два-три кілометри, бо залізничні колії оминають населені пункти, ховаючись за деревами і пагорбами. Н. потрібно було їхати майже годину, а дехто витрачав на дорогу дві-три, щоб врешті потрапити на будову, завод чи базар з отих, що, наче ракова пухлина, розростаються на околицях великих міст. Чим більше безробітних, тим більші базари, це остання станція перед неповерненням назад, повним крахом життя людини, яка навчилася робити лише щось одне, і раптом потреба в цій роботі зникла. Утім, не йому судити цих людей. Він теж не вмів нічого робити, тільки підмітати вулиці, але для нього це був форпост незалежності. У житті Н. нічого не змінилось, коли він два тижні тому звільнився з жеку і став підмітайлом на базарі, місці, де людину, яка мала кращий фах, так легко скривдити. Але не Н.

— Як справи? Що снилось? — міг би запитати його Бог, подавши руку для вітання, бо більше не було кому спитати у вагоні серед цілком незнайомих людей. І тоді в серце йому б хлюпнула блакить з білою дорогою, якою прямують безсмертні в свої холодні й чисті палаци. Який то був час доби — початок праці чи, навпаки, повернення з роботи, сонце не змогло би вказати, бо його тьмяне осіннє світло було розлите за хмарами. А стрілка годинника на цифрі 8 теж може означати ранкову або вечірню годину. У дитинстві в Н. висів над ліжком фабричний килимок з видом німецького містечка. Годинник на ратуші показував так само восьму годину, і важко було визначити, ранку чи вечора. Площу перетинала служниця з дитиною. Вона могла вести дитя до школи чи, навпаки, забирати звідти.

Однак плутатися в часі могли б лише ті, хто не належав цьому життю, не годував його своєю кров’ю, і взагалі був з іншого світу. Утім, безсмертним, що прошкували небесною дорогою, було байдуже до земних доріг. Вони перестали ними ходити вічність тому.

Напрям руху потяга і посвіжілі після сну обличчя людей вказували, що це час, коли люди їдуть на роботу, — початок дня. Поки Н. спав у ямі, наповненій листям, його внутрішній годинник теж спав і прокинувся трохи раніше. Як завжди. Однак цей день був зовсім іншим. Днем, коли він здобув новий досвід. Він ночував у лісі вперше і пережив щасливо цю ніч. Йому вдалося себе переконати: він не прийшов у ліс вмирати, тому й не воскрес. Просто заснув і прокинувся. І для того, щоб відбулися якісь зміни, це треба робити знову і знову.

Н. погойдувався разом з вагоном, заплющив очі, від сонливості почали німіти руки й ноги, а спина ставати м’якою… Аж тут вискнули гальма, потяг зупинився. За вікнами тягнулись безкінечні ряди залізних скринь-яток, що невдовзі розкриються й вивергнуть з себе розсипи китайських іграшок, сувої штор, стоси рушників, поруч вишикуються торси манекенів, одягнутих у светри і футболки, — пластикові родичі Ніки Самофракійської, обдертої зі складок хітона. Що ж, це теж тріумф життя — бажання вижити, хай там що, і готовність захищати останній бастіон нормального людського існування.

Ось тут він був винесений на перон хвилею пасажирів, в основному жінок, які знають справжню ціну свого товару, але собі самим не складуть ціни — своїй безмежній терплячості. Струмки торговців з різних вагонів злились в один потік у вузькій кривій вуличці, де на хідниках стояли схололі за ніч пікапи й фургони, що возять різний крам.

Н. розчинився у цьому потоці. Вулиця була вже підметена тим, хто встає о 6-ій годині ранку й стирає з асфальту сліди нічного життя. Він знає те, чого не знають інші: трагедії випорожнених гаманців, розбитих окулярів, любовні пригоди презервативів і кримінальні драми викрадених каналізаційних люків та знятих автомобільних коліс.

Н. теж колись вставав так рано, кружляючи довкола будинку, в якому мешкав, але тепер він залежить від того, коли встає сонце, і статус його теж змінився. Він обслуговує тих, хто обслуговує інших. Хоча йому пропонували зайнятись власним бізнесом: продавати образки і церковні календарі однієї якоїсь конфесії. Тоді замість синьої роби він носив би респектабельне чорне пальто.

Через вузьку фіртку, що замикалась на ніч, він пройшов разом з жінками й чоловіками на поле битви за існування, де єдиною зброєю був язик, а за обладунок правили металеві будки, куди складався вбогий товар. Н. не мав ні того, ні іншого. Він мав березову мітлу, совок, брезентові рукавиці й пластикові чорні мішки для сміття. На ринку працювало ще кілька прибиральниць — старих жінок, що заробляли копійчину до пенсії, тому йому припала найважча робота.

Об 11-ій годині ранку всі пили каву, не спускаючи ока з потенційних клієнтів. У павільйонах вмикались електричні чайники, а на лотках відкривались термоси, чи підходили жінки зі своїми великими термосами, наповненими кавою і чаєм, зі скриньками пиріжків. Усе як у місті. Колись вони мали роботу в різних конторах, школах, лікарнях і звикли пити чай об 11-ій. Було б великою кривдою заборонити їм робити це тут. Тому товар ніколи не привозили в цю пору.

Скраю були лотки з бакалією, м’ясом і фруктами, й відповідно найбільше сміття. Але бабусі-прибиральниці вважали це місце найкращим, бо завжди могли розжитись на надгнилий овоч чи розсипану крупу. Вони знали ціну їжі, бо пережили голодне дитинство. Той, хто колись голодував по-справжньому, завжди думатиме найперше про їжу, а вже тоді про інше.

Іноді Н. кликали допомогти відчинити замки на лотках, і тоді злі й розпачливі сльози зникали в жіночих очах.

Небо світлішало.


Ігорко помахав їм рукою й почимчикував у бік панських дач. Катя провела його поглядом, наче хотіла запам’ятати, як він виглядає, а Семко вже виймав гітару з мішка. Знайшов колись на смітнику. Старший підклеїв деко, а Катя купила струни. Раніше гітара належала, напевно, якомусь дітваку, бо на корпусі була наліпка від жуйки з Мікі Маусом. Дітвак побавився трохи й кинув, а може, гітара пролежала в кладовці, аж доки дітвак не пішов до армії, а тоді в домі вирішили зробити ремонт і, побачивши, що гриф тріснув, а струни порвані, винесли до сміття разом зі шкільними підручниками, де її побачив Семко. Старший показав йому, як тримати гітару, бо в молодості його колега по кімнаті в гуртожитку трохи бренькав. Хоч Семка ніхто не вчив грати, але усім здавалось, що в нього виходить. Не завжди, а в певні моменти, коли Семко забуває, що грає. Та й коли співаєш «Нова радість стала», «Червона ружа трояка» чи «Цвіте терен», то не дуже має значення. Ніхто не чує музики за різким голосом Семка, до якого часто приєднувався тонкий Катин голос, коли Семко раптом губився, а губився він, як тільки відводив погляд убік. Цих пісень Катя навчилась від бабці. Та часом співала, шурхочучи швейною машинкою. Бабця вмерла, коли Каті було вісім років, і малу забрали в дітдом. Спершу в один, а тоді, як виросла, в інший.

Катя йшла попереду Семка, тримаючи його червону шапку. Ігорко, коли водив Семка, ховався за спиною у того, ніби він тут ні при чому. Шапка виглядала з відстовбурченої кишені Семка, люди кидали в неї гроші, а Ігорко лиш наглядав, аби чогось не сталося. Ну, щоб хтось не кривдив Семка чи не сміявся з нього, бо були й такі дурні, що сміялись. Звісно, п’яні. Тверезий чоловік, як щось йому не до вподоби, просто відвернеться і буде дивитися у вікно, а п’яний міг допровадити Семка до плачу своїми злими жартами. Це дуже сердило Катю: хіба не видно, що Семко не може працювати на будові чи на заводі, і що, як на те пішло, він має пенсію, але не може її забрати, бо нема паперів. Каті жінки на базарі підказали, що треба йти в соцзабез, а там спитали, чи є в Семка паспорт з пропискою. Катя сказала, що Семко не знає, чи є в нього паспорт.

— Де він живе? — спитали тоді.

Але Катя не сказала, що вони живуть у лісі. Старший просив, аби вони не признавалися, де мешкають. Та вона й сама знала, що так їх можуть знайти, і Старшому буде клопіт. Коли треба було помити під’їзд чи винести сміття після ремонту, Катя казала, що вона зі села Стрілки. І то була правда. Село, де вона жила дитиною, називалося Стрілки.


Ігорко стояв перед масивною залізною брамою і не знав, що йому робити. Спочатку він пробував її відчинити, тоді поторсав клямку. Щось загриміло, і зовсім близько загавкав пес. Ігорко дуже боявся псів. Маленьким вони його мало не загризли. Може, це трапилось з кимось іншим, бо сам він не пам’ятав про це, не міг сказати, звідки в нього той трикутний шрам на щоці. Міг десь почути, що когось в дитинстві покусали собаки, й перенести це на себе. Факт, що він боявся собак і не любив отих глухих парканів з колючим дротом нагорі. Як в інтернаті. Але Катя вмовила його і найняла до господаря копати яму під басейн. Катю треба слухати. Вона дуже мудра. Часом в Ігорка починала дуже боліти голова, так ніби з неї мало щось вилупитися. Раніше він боявся, що вилупиться щось страшне, та Катя сказала, що і в інших людей болить голова і треба пити таблетки. Він і в інтернаті пив таблетки, від яких починав забуватися. Та то все пусте. То не страшно. Катя купує йому таблетки і вони помагають так само.

— Ви що тут робите?

Ігорко аж підскочив. Не помітив, як підійшов мужчина. А якби пес наскочив ззаду?

— Я тойво… на роботу.

Чоловік був невисокий, але широкий в плечах. Вбраний по-робочому, в камуфляжній куртці. Ігорко мав пакет з канапками на обід і термосом чаю, що грів йому ногу.

— Ага, — кивнув чоловік і натиснув на чорний ґудзик вгорі хвіртки. Поли його куртки розійшлися і стало видно сокиру за поясом.


…Тріски летіли в усі боки, поширюючи довкола терпкий дух живиці. Цей запах завжди викликав у Старшого хвилювання. Він поклав сокиру на ковбицю і пішов на кухню. Там в пакеті лежало кілька трохи підгнилих мандаринок. Катя вчора принесла. Він узяв одну, відколупнув нігтем шкурку й поклав плід до кишені. Тепер запахи хвої і мандаринів злились в один, захищаючи Старшого від тривожних думок, і заодно розбудивши ялиці, що росли біля дому. Живі ялиці теж пахли, але зараз туман не давав їхньому запаху пробитись.

— У мене своя сокира, — сказав Бодьо. — До чужої треба звикнути, та й ненароком можна спортити. Я раз натрапив на кулю в деревині, надщербив. То з мене вирахували гроші на нову сокиру. Тобі так само треба мати свій інструмент.

Ігорко аж перемінився на виду, коли уявив, що може зламати чужий рискаль. Досі таке з ним не траплялось, а Бодьо тим часом зосередився на своїй сокирі.

— Розбирали ми зі швагром у його цьотки стару дровітню, і знайшов я її в куті. Ще австрійська. Почистив від іржі, погострив, вставив древко. Такої сокири тепер не купиш. І нікому в ласку не треба стояти…

— Ага, — кивнув Ігорко і акуратно встромив рискаль у землю. Треба пошукати у них в сараї рискаль, почистити, погострити. Тільки за пояс рискаль не встромиш. А як в електричці? Поставить в кутку, щоб не заважав людям, і раптом забуде.

Господар вивів машину з гаражу. Брама сама відчинилась і зачинилась. Одразу по тому настала тиша. Пес сховався у буді. Що то за порода, Ігорко не знав, але пес був моцний, жовтої масті й пелехатий. Поки господар був у хаті, пес сидів на високих сходах. Чи лишався ще хтось у хаті, чоловіки не знали. Господар обіцяв повернутись після обіду. Ігорко завше чувся несмілий перед чужими, а що вже казати про тих, хто тобі платить гроші. Вони так дивляться на тебе… Ніби ти зле зробив свою роботу.

Бодьо сів на ковбицю і зі смаком закурив цигарку. Виглядав тепер не таким здоровилом, як при зустрічі, наче з кожним видихом диму з нього виходила сила.

Кожен видих наближає нас до смерті і є репетицією останнього видиху. Хмари розійшлися і між ними зблиснуло біле сонце, непевне і кволе.

У деревах — кулі, в землі — снаряди.


— Хто любові не знається, той горя не знає! — виводив Семко, намагаючись заглушити стук коліс. Після цих слів він починав просуватися по вагону. Перший куплет був задармо, а за інші вже треба платити. Слів Семко уже не забував. Навчився зосереджуватись не так на червоній шапці, як на внутрішньому ритмі, що починав тепло пульсувати у ньому. Семко поволі втрачав зір. Ще бачив здалека, але близькі предмети наче розпливались і світились по краях білим. Коли він осліпне, казала Катя, втішаючи його, то може заробити більше. Тоді можна буде купити бандуру. У центрі коло пам’ятника сидить один такий, правда, вже дідо, з вусами і у вишитій сорочці. Дуже добре заробляє. Сліпий зовсім. Хтось його приводив і лишав, а потім забирав.

Обійшовши чотири вагони, Катя з Семком сіли перепочити. Катя купила їм чаю в Марії, що носила в термосах каву і чай. Та не хотіла брати з них гроші, але Каті нічого не треба задарма. Давали їм небагато: хто десять копійок, хто двадцять п’ять. У будний день Катя віддавала провідниці десятку, а в неділю — п’ятнадцять. У неділю можна було заробити до п’ятдесяти гривень. Скоро почнеться коляда, то будуть більші заробітки. Аби хіба Семко не застудився.

— Може, канапку з’їси? — спитала Катя хлопця. Той дивився на синю від неба ріку. У його свідомості не існувало поняття майбутнього, тому він не думав про те, що колись не зможе побачити цієї ріки, що сніг і дощ пізнаватиме лише на дотик, як хліб і чай. Темрява захистить його від неприємних виразів людських облич і від вигляду смерті. Катя справді була мудрою жінкою. Вона знала, що кожен з них потребує.

Виміняла дрібні на дві п’ятки, щоб віддати провідниці.

— Я вам завтра яблук принесу, — пообіцяла Марія, підіймаючи своє важке набрякле тіло з лави. Зараз мала бути її зупинка. Вдома вона наповнить термоси чаєм і кавою, з’їсть вчорашнього борщу і піде до наступної електрички, залишивши в хаті сплячого кота, що, вигулявшись вночі, теж пообідав разом з нею. Чай у Марії добрий — з вишневих і малинових гілочок, а кава забілена молоком, яке приносить з села жінка два рази в тиждень по дві літри. Мусить їздити, бо пенсія мала. Двадцять п’ять років простояла за станком, акурат лишався рік до пенсії — завод закрили. Тепер з нього зостались голі стіни, та й ті на цеглу розбирають.

Марія ступила на перон. Вітер жбурнув їй в лице дрібні краплі, шарпнув до себе торбу з двома спорожнілими термосами. Що за погода — то сонце, то дощ. Добре, що не сніг. Вона не любила, коли сніг випадав зарано.

А з того боку, де сидів Семко, світило сонце і сяяла синя ріка. Він сидів у човні, спиною до течії, що було незручно. Семкова свідомість, збурена співом, ніяк не могла вгамуватись, а озирнутись і глянути, куди ж він пливе, хлопець не наважувався.

Катя не відчувала того збурення. Їй було неприємно від поглядів, які звертались на них, коли Семко брав перші акорди. Вона не любила, коли на неї дивились. І завжди переживала, щоб Семко чогось не втнув: не забув слова чи не зачепив когось з людей гітарою. Проте її тривога була на поверхні, тим часом, коли в момент виступу в Семковій свідомості й навіть тілі все переставлялось, підганялось, навіть кров текла по-іншому. Він не міг того пояснити, не міг підібрати слів, але якби хтось побув ним, хтось мудріший, то означив би Семків стан одним словом — НАСИЛЬСТВО. Це, певно, найгірше, коли ти змушений чинити насильство над собою, пливти супроти течії. Людей Семко не помічав, якщо ті його не штурхали чи не били. Біль нагадував про те, що люди все ще існують і їх треба боятись. Правда, болю тепер стало зовсім мало. Катя й інші не давали кривдити Семка. Однак сидіти проти течії для Семка було майже все одно, що відчувати біль.

Він навіть не помітив, коли все перемінилось. На одній зі станцій перший вагон став останнім і тепер метлявся з боку на бік, заважаючи Каті рахувати гроші. Вона зсипала в сумку решту, й притисла торбу до живота.

Ігорко. Вона подумала про нього не з тривогою — як він там, чи добре йому ведеться, чи зустріне вона його увечері на станції. Бо все може статись. Натомість намагалась пригадати його ласку, дотик, як несміло й обережно занурювався він у її тіло, як потім клав голову їй на груди. Катя займалась цим з десяти років. Вночі у дівчачу спальню прокрадались старші хлопці, накривали чомусь лице подушкою, робили боляче і, скінчивши свою справу, йшли. Катя знала, що треба терпіти. Всі дівчата терпіли, бо й директор інтернату робив те саме з деякими з них, вони вертались з його кабінету непевною ходою і заплакані. Видно, він робив їм дуже боляче. Катю жодного разу директор не кликав. Була вона негарна — з лицем, вкритим ластовинням, з кривими короткими ногами.

Ігорка в тому інтернаті не було. Вони зійшлися з ним багато років по тому, коли збирали яблука в саду. Катя вперше знала, хто з нею, бо Ігорко не затуляв їй лице подушкою, та й подушки не було — м’яка висхла трава і замість потрісканої стелі — вечірнє небо з цяточками зірок.


Старший, усі так кликали його, бо він не тільки був старий з виду і з серця, а й господарем усього статку, вартівником, вирішив, що наразі досить. Освітлена сонцем просіка на мить привабила його погляд. Перше, що він запам’ятав у житті, — він виходить надвір, бачить освітлене сонцем сусідське подвір’я й без вагання прямує туди, де сонце…

Та тепер сонце сховалось, просіка зникла, й так само згасло бажання Старшого поніжитись в теплому світлі. Він відніс нарубані дрова до шопи, в сухий кут, а решту склав у кошик.

«Тут має бути все як є, чуєш? — так йому сказали. — Чим гірше, тим дешевше».

Це означало не заважати стихії і часу руйнувати дім: помалу, непомітно. Так, щоб будинок стояв на краю прірви, але не падав у неї.

«А потім я приїду. Буду привозити тобі зарплату. Маєш за три місяці. Мене може довго не бути. Маю тепер бізнес».

Директор сів у новісіньку машину і поїхав. Тоді ще була дорога, тепер все позаростало ожиною. Директора Старший знав років десять, як він міг йому не вірити… Коли інтернат закрили, вони обидва залишились без роботи, але директор дав собі з тим раду, а для Старшого роботи не було, а якщо й була, то несправжня, де не платили зарплати, а тільки дурили людей. За рік перед тим вмерла йому жінка, Люся. Від раку. Ще як слабувала, попродали все: і дачну ділянку, і чеський сервіз. Телевізор продав Старший, аби поховати Люсю. А ще через півроку з’явився її син і сказав, аби він забирався, бо то не його квартира. То правда, Старший оженився з удовою, прийшов до неї з гуртожитку. Десять років прожили вкупі, й добре прожили, хоч під кінець через хворобу Люся стала прикра. От Сіренький не прикрий, хоч по тілу пішли ґулі й геть пожовтів на лиці. Це значить, скоро кінець. Лікар, може, поклав би Сіренького в лікарню, але Старший вже надивився в тій лікарні. Люди лежать в коридорі, нема місця, ліки купуй за свої гроші. І все своє треба мати: харчі, постіль, навіть ложку й миску.

Старший чувся винним, його охоплював розпач, бо мусив пройти ще раз довгу дорогу смертельної хвороби, відпровадити близьку людину до залізної брами й вернутись назад, коли брама зачиниться. Хоч би одним оком глянути, що там і як там.

Директор більше не приїжджав. Якби Старший був круком, що має найтонший нюх, він знайшов би тіло директора на другому кінці лісу, на глибині півтора метра, загорнуте в целофан. А так служба його тривала. Зовсім випадково три роки тому ноги занесли його подивитися, а раптом інтернат знову відкрили і всі туди вернулись, хто працював раніше, а його не могли знайти, бо він більше не жив там, де раніше. Хоча життя навчило його даремно не сподіватись: у світі все йде не до ліпшого, а до гіршого. Закортіло подивитись — от і приїхав. Замок зірваний, вікна майже всі побиті, а забираючи залізну браму, розвалили сторожку, де він чергував. Лишилася одна стіна зі змитим дощами календарем.

Тут побували варвари. Вони зруйнували все, що не могли забрати з собою. Якщо в покинутому домі вітер розбиває хоча б одне вікно, воно стає входом для варварів. Спершу приходить хтось один, потім приводить з собою цілу зграю. Потім, напившись свого лихого зілля, варвари починають бачити духів померлих, а тут померло багацько, і всі вони лежать на краю міського цвинтаря під однаковими маленькими надгробками без імені. Утім, кажуть, що Бог знає всіх поіменно.

Іноді Старшого кликали фарбувати труну з простих ялицевих дощок, а потім фарбу перестали видавати, то він тільки допомагав заносити труну з тілом до фургона.

Знявши з себе, наче павутину, думки про смерть, Старший помив руки й пішов до Сіренького. Той сидів на краю ліжка, звісивши ноги в піжамних штанях.

— Старший, — спитав він, — а що буде потім з тими ґулями?

— Щезнуть.

— То добре, — втішився Сіренький. — Я й думав, що то нарив. У мене був колись нарив на зубі, коли ми ще всі тут жили. Але ти, певно, не пам’ятаєш.

— Ходи снідати, — буркнув Старший. — Я на тебе чекав, не їв. Будеш вбиратися зараз?

— Потім.

— Ну, як хочеш, але бери куртку й коц, бо в коридорі зимно.

Трохи задалеко була кухня, то правда. Раніше вона взагалі розміщувалась в іншому корпусі, разом з їдальнею. На щастя, у спальному корпусі була кімнатка з плитою. Там персонал варив собі щось, аби не труїтись стравою для пацієнтів. Інтернат опалювався почасти дровами, почасти вугіллям, воду качали з криниці насосом (тепер доводиться набирати відром). Ніколи тут не жило більш ніж двадцять пацієнтів, тобто доживало, бо то не можна було назвати життям.

На сніданок була гарбузова каша. Сіренький її любив. Старший найперше дбав про хлопця, аби його нагодувати. А на вечір зварить на всіх зупу з «Мівіною»: морква, мівіна, пару картоплин і заправка зі смаженої цибулі.

На плиті стояло горня з шипшиновим напаром, але Сіренькому більше смакував чай з прутиків малини. Під пильним наглядом Старшого хлопець з’їв три ложки каші. І то добре.

Був би в них город свій чи садок, але в такому темному лісі навіть чорнобривці не хотіли рости на клумбі. Ліс поглинав усе світло. Кажуть, що інтернат закрили через грибок, що міг завестися тут від вогкості. Хоча дехто шептався, що директор мав свої плани і спеціально не дав комісії на лапу. Не встигли звідти піти люди, як на даху почало рости деревце. Почався незворотний процес руйнації.

Але Старшого і тих, хто почав мешкати з ним два роки тому, не надто бентежила ця перспектива, бо кожен з них звик до того, що не має жодної перспективи. Аби день перебути — і то вже щось. День за днем. Кожен день — як прихильний дар долі. А стане доля неприхильна — і на то знайдеться рада.

Сіренький проковтнув ще ложку каші й подивився винувато на Старшого.

— Молодець! — похвалив його, але цього разу хлопець не посміхнувся, як завжди, кволою посмішкою. На лобі виступили краплі поту й очі посоловіли.

— Зараз, зараз!

Старший запхав йому до уст дві пігулки, потім ще одну. Мав пройти нестерпно довгий час, перш ніж ліки подіють. Сіренький випростався. Намагався не дивитися на Старого, ніби це могло прискорити процес звільнення від болю. Старий відвернувся, взявся мити ложки й миски, а далі поставив баняк з водою на зупу. Чув у такі хвилини неприязнь до решти співмешканців, таких нетямущих і безпорадних, але потрібних. Сорок гривень, усього сорок гривень в бляшанці з-під кави. А як Сіренькому стане геть зле? Люсю пару разів відкачували — і жила далі. Мучилась, але жила. Другу операцію вже не робили — не було грошей, та й не допомогла би та операція. Лікар Опанас Іванович в останній місяць навіть грошей не хотів з них брати. Правда, ліки все одно треба було купувати.

Якби Сіренького довезти до лікарні, на ліки потрохи назбиралося б. Старший би міг кожен день папір здавати, не сидів би тут, як пень. В уяві постала заросла лісова дорога з ямами, і в серце прокралася зневіра. Жодна машина сюди не заїде, але якби зробити ноші, й віднести Сіренького на край лісу…

Старший розумів, що це можна зробити і варто зробити. Однак це все треба було робити раніше, ще влітку. Поїхати до Опанаса Івановича, просити. Але Старший мав такий страх перед тією лікарнею, звідки виходять з надією, а в картці написаний смертний вирок. Йому здавалось, що доки Сіренький тут, вироку не буде. Він сховає бідаку від смерті в лісі, як сховав би власну дитину, хоч ніколи не мав дітей. Лікар закричить: чого так пізно! Лікарі завжди кажуть, що пізно.

Морква плавала в ледь теплій воді. Так варила зупу його жінка. Спершу морква мусить покипіти, а тоді вже можна додавати картоплю. Катя варила борщ, але кидала в нього все гамузом, і буряк вічно був недоварений і без кольору.

Надворі потемніло, як перед снігом. Коли випадає перший сніг, ніби камінь звалюється з плечей. Небо важке — от і тисне.

— Сірий, я тут дещо знайшов, — сказав Старший, а коли обернувся, то побачив, що хлопця нема.

У будні дні базар на околиці був зазвичай тихий. Пожвавлення наставало перед Миколаєм, Різдвом, Великоднем. Та ще, коли діти мали йти до школи. Зараз торгівля була прикра: мокро, зимно, вітряно. Прибиральникам, таким, як H., натомість добре: зарплата йде не від виручки, а сміття менше. Деякі ятки відчинялись лише по суботах і неділях.

Однак Н. мусив добути день до шостої. Бути на виду. Розмахувати мітлою, проходячи ряд за рядом, відносити порожню тару. Два рази на тиждень мити коридор і сходи в будинку адміністрації.

Н. ніколи не думав, що міг би знайти іншу роботу, а з нею почати інше життя. Стати слюсарем, електриком, штукатуром. Так наче він належав до певної касти, з якої не мав права вийти. Насправді, він не хотів виходити. Батько помер рано, а мама могла навчити його лише того, що вміла сама: підмітати, мити, виносити чуже сміття. І безконечного терпіння. Він ніколи не замислювався, що було б, якби він зважився на переміни. Єдине, що він міг зробити, це кинути все і ні до чого не пристати. Загубитись і зникнути.

Мітла шурхає, намагаючись не зустрітись з людськими ногами. Людям дуже неприємно, коли їх торкається мітла чи той, хто підмітає. Це їх ображає. Та все ж Н. іноді забуває про відразу, яку викликає своєю декваліфікованою нечистою роботою, й дивиться комусь в очі. Він відчуває в особі, що зустрічається з ним поглядом, розгубленість і паніку. Молодий чоловік з мітлою — це нонсенс. На вигляд начебто здоровий, наскільки може бути здоровою людина, що виросла в темній міській квартирі на картоплі й макароні. Такому не пасує займати місце пенсіонерок, що не можуть прожити на саму пенсію. Все це викликає підозру, навіть неприязнь. Наче ґвинтик вкрутили не на своє місце, і тепер машина може зламатись.

Та що він може з цим вдіяти? Тільки піти туди, де він нікому не заважатиме, де його розум, тіло і душа працюватимуть лише на нього. Але це не так просто. Тому він мете, зосереджуючись на тому, щоб уникнути найменшого дотику до світу людей. Н. знає, якими жорстокими можуть бути люди.


Від якого дерева був цей корінь? Від сосни чи дуба, від живого чи мертвого дерева? Ігорка наздогнала кара за безжурність вранішнього існування. Разом з держаком рискаля відламався металевий загострений кінчик. Хрускіт пролунав на цілий Всесвіт. Бодьо саме курив, відпочиваючи від чергового пенька.

Що тепер буде?!

— Во-во, — сказав Бодьо. — Що я тобі казав!

Як же це так? У роті в Ігорка пересохло, в голові застукало. Мало того, що роботи він не зробить, а ще доведеться стрітися з господарем. Перед Ігорковими очима постає картина: господар, гнівно примруживши очі, підходить до нього і б’є по лиці. Кров тече з носа. Той, на кого ти працюєш, має владу над тобою. Він завжди сильніший. І той, хто тебе годує, теж має право бити по лиці, зробити з тобою все, що захоче.

Бідний Ігорко застряг навіки між цими двома володарями, як між двома стовпами чи двома велетами з розчепіреними руками, які нізащо не випустять його з кола існування, з глухого закутня, з безвиході. Він сідає на землю, затуляє обличчя руками й починає розгойдуватись. Бодьо хвилину тому зрозумів, що цей чоловік, з яким він працюватиме цілий день на одному подвір’ї, не такий. Що з ним треба говорити іншою мовою. Він відчуває, як його роками злагоджений механізм починає скрипіти, і зупиняється в грудях. Це — ангел порозуміння між ним Богданом та Ігорком.

Діти відбились від рук. Вчитися не хочуть, вдома пащекують. Кажуть, їдь, тату до Росії, а ще ліпше в Іспанію на заробітки, бо нам встидно, що ти ходиш по людях рубати дрова. Ти мусиш за нас дбати, ти живеш задля нас. На якусь мить Бодьо теж опиняється між двома стовпами, як Ігорко, він загнаний в кут, де зимно, темно і страшно його серцю. Але він не той бідака, що боїться натиснути на ґудзик дзвінка. Зрештою, не знає нічого, крім того, що Ігорко найнявся копати яму під басейн, і потребує грошей, як кожен, хто не має у сховку про чорний день пару соток доларів.

— Курва! — каже Бодьо з серцем, заодно й підбадьорюючи себе. Бо хоч він і має власний інструмент, але якби зараз зламав сокиру, то було би вже нині по роботі. Пеньки порізані, але деревина тверда й дуже підступна. За таку роботу треба платити більше, але вже запізно торгуватись.


Їм не треба було виходити на кінцевій зупинці. Через кілька хвилин електричка вертала назад. Просто двері якийсь час були відчинені й з них тягнуло холодом. Семко задрімав. Збудженння у ньому вляглося, каламутна вода знову стала прозорою. Хлопець згорнувся, наче слимак, і хаткою для цього слимака була лавка, стінка вагону й теплий Катин бік з кишенею, яку обтяжував їхній заробіток. Як поведе себе Семко, ніколи не можна вгадати. Усе залежало від того, ким він стане: деревом, що гойдається в ритмі мелодії, чи машинкою. З Семком-машинкою було легше. Машину можна передбачити. Якщо навіть у ній щось не так. Мало значення також те, що за люди зустрічались їм із Катею. Якимось дивом елементарні часточки їхнього буття бомбардували поверхню Семкової свідомості, залишаючи на ній ямки й діри. Начебто електричкою їздили ті самі люди, до праці, на навчання, на закупи. Багатьох Катя вже знала в обличчя. Ті дають грошей, оті раді б дати, але гроші заховані так, що важко дістати, ті прикидаються, ніби сплять, а он ті ніколи не дають нікому. Однак для Семка, чию душу ворохобили гітара і пісні, люди були щоразу інші. Та він би і Каті не впізнав у натовпі. Катя мусила перша його впізнати і взяти за руку, щоб не загубився. Тому й примушувала Семка взимку носити червону вовняну шапку, а влітку червону бейсболку з логотипом кока-коли, бо траплялось, що потік людей, які виходили з вагона, міг їх розділити.

Зараз гітара стояла навпроти на лавці. Вагон знову став останнім. Коли потяг смикнувся і покотився по рейках, Катя позіхнула й штовхнула Семка:

— Вставай, Семку. Підемо співати.

Семко безтямно витріщився на нутро обшарпаного вагону, наче сподівався побачити щось зовсім інше. Він мав бути не тут. А в зовсім іншому місці, де плакав Ігорко. Його ще й не били, а він уже плакав. Наперед. Ігорко плакав не від болю, а від страху.

— Хочу до Ігорка. Не буду співати.

— Ігорко на роботі, — просичала Катя. — Він гроші заробляє. І Семко мусить заробляти.

Вона мацає кишеню. Аби ще раз стільки заробити. І вже лице її рум’яніє, очі блищать. Гарно пройтися по місту, купуючи то те, то се в чистеньких крамничках. Вона знає, що по чому, де трохи дешевше. Може, Ігоркові нині заплатять. Правда, вже буде пізно, коли вони зустрінуться на платформі. Треба буде їхати додому. Старший казав ліки купити Сірому. І хліб треба. То найперше. А цукру ще до завтра має вистачити. Добре, якби Ігорка нагодували в господаря, бо Старший тільки зупу зварить. Але як багато зварить, то наїдяться усі.

Такі думки пролітають в Катиній голові, поки вона підводиться, бере за гриф гітару, наче кота за хвіст, щоб роздражнити Семка. В очах його зникає блакить, якої Семко набрався, роздивляючись ріку і небо. Надворі знову сіро й непривітно. Семко голосно позіхає.

— Давай швидше, люди чекають! — каже Катя, а сама ще якийсь час залишається в полоні власних мрій, що прокинулись від тепла й тимчасового затишшя і стали незвично сміливими. Вона уявляє себе за прилавком однієї з тих чистеньких крамничок: білий фартушок поверх тоненької кофти, на голові завивка, під рукою калькулятор і мобільний. Якби бабця жила, вона б вивчила її. Ні, бабця вивчила б її на кравчиню, щоб передати колись у спадок швейну машинку. І зараз Катя не ходила б по електричці з наставленою шапкою, а шила б чи кроїла, і на підлозі б лежали клаптики матерії. Від пічки йде тепло, на стіні картина: замок, озеро і двоє білих лебедів плавають. Вона бачила таку картину на базарі.

Вагон здригнувся від Семкового голосу, хтось із пасажирів не втримався від посмішки після двох перших куплетів, які Семко співав так, ніби щойно навчився співати. Але так було завжди. У третьому вагоні Семко перестане крутити головою, мелодія підкорить його собі. У шостому вагоні треба буде знову перейти на два куплети. А у сьомому чи восьмому Семко скаже:

— Хочу додому!

Якби Катя вміла грати на гітарі та співати — о, вона б доспівала й до двадцятого вагону. Лиш би голосу вистачило. Але найбільше вагонів — десять, у п’ятницю, коли студенти вертаються з науки додому. Грають в карти чи вдають, ніби сплять. І не дають грошей Семкові. Правда, одного разу якийсь сивий пан з бородою дав аж дві гривні. Може, той пан був із самої заграниці навіть.

— Бачиш, Семку, — сказала тоді Катя. — Сподобався твій спів панові. А ти лінуєшся…

Семко ніби не чув. На мить притулив чоло до брудної стінки тамбура, ніби хотів остудити, але зробив це так швидко, що вдарився. Мусила Катя купити йому морозиво за ті дві гривні.

Треба було взяти термос із чаєм, щоб Семко не захрип і не застудився. Катя вже шкодувала, що віддала термос Ігоркові. Хіба господар не дасть йому чаю? Бабця завжди гостила тих, хто різав дрова чи орав город. Ставила горілку й закуску, варила бульбу. Може, сама Катя добре не пам’ятала, чула від когось, на селі так є — то факт — треба нагодувати робітника.

— Семку, ще тут поспіваєм, і все, — взяла вона хлопця за руку. Мав бути шостий вагон. Не сьомий, а шостий. Грошей має вистачити на ліки і на продукти. А Семко вже хрипіти почав. Ігорко теж принесе грошей. Якщо не сьогодні, то завтра точно.

Даремно вона сказала, що то останній вагон. В таких випадках Семко не старався, спішив і смішив людей. Та хай би смішив, аби гроші давали.

— «Повіяв вітер степовий», — шепнула Катя. — Оцю співай.

Тут вона могла підспівати. Удвох краще виходило.

— Ігорко плаче, — так само тихо сказав Семко, і в Каті похололо всередині. Ігорко з Семком були рідні брати, хоч і не схожі. Ігорко — маленький, а Семко — високий. Певно, тати були різні, але мама одна. Все одно рідні.

— Бідний Ігорко, — сказала Катя.

Семко кивнув і почав співати «Повіяв вітер степовий».


— Еге, — та йому щось бракує, — нарешті второпав Бодьо, і від того йому стало набагато ліпше. Був хтось слабший за нього.

Бодьо підійшов до Ігорка, що хитався взад-вперед, обхопивши голову руками. Той зіщулився. Майстер до дров підняв рискаль.

— Моцний з тебе хлоп, — присвиснув він. — І держак зламав, і залізо. Держак фабричний, можна купити, а залізо обрізати британкою і нагострити. Чуєш мене?

Ігорко перестав розхитуватися, але сльози й далі текли йому поміж пальців. Бодьо похитав головою:

— Піду подивлюся в прибудові. Може, знайду інший рискаль.

Бодьо статечно рушив до сараю, куди Ігорко нізащо б не підійшов. На дверях висів замок.

— От скурвий син! — сплюнув майстер. — А як дощ почнеться, то що нам, мокнути до п’ятої години?

Небо охоче відгукнулося: до негостинного обійстя пливла важка хмара, аж синя від натуги. Якби поруч була Катя, вона б обійняла Ігорка і сказала:

— Нічо, нічо…

Що мало означати: я з тобою, і разом ми дамо якось раду. Але Катя зараз водила Семка по приміській електричці. Може, навіть в отому поїзді, який щойно прогуркотів за лісом. Не їхнім лісом, їх ліс був далеко звідси. Тому Ігорко й не думав, що йому вдасться сховатись від кари господаря, що їздить на білій машині, і від кари небесної, що грозилася промочити їх з Бодьом до нитки. Але рубач дров, що залишився сам на сам з кволим чоловічком та його бідою, не збирався здаватись. Може, в домі хтось є: жінка чи коханка господаря, або сторож, що відсипається після нічної варти. Він пішов просто до будинку й з-під сходів на нього вискочив здоровенний псюра, про якого Бодьо встиг уже забути. Ледве встиг відскочити. Шлях до парадного входу був відрізаний. Тоді Бодьо повернув назад і зайшов з тилу. Там були металеві двері. Він постукав раз, другий, третій, і переконавшись, що ніхто не відчинить, копнув їх ногою. Все ясно. Так ясно, що залишилися хіба два варіанти: відправити Ігоря додому або стати свідком у його справі. Мусив бути мудрим.

У них в селі є пару таких, як оцей Ігор, зроблених на п’яну голову. Пускати такого на заробітки самого не варто: може зле скінчитись. Кожен може познущатись. Гроші відібрати, не заплатити ні копійки, або побити. Не накопав бідака на новий рискаль — буде шкандаль, як приїде той пацюк на мерседесі.

Бодьо вернувся і заходився знову цюкати сокирою. Перед його очима пропливали картини покарання нещасного Ігорка. Б, вижене копняками під зад, та й усього. Будуть на другий раз знати родичі, як такого пускати на зарібки. Пес! Про пса він забув. У них був колись дурний Іван. Тихий-тихий, але якось дітиська збиткувались над ним, загнали в кут, то Іван кинувся на них і одному голову каменем розгаратав, аж у лікарні лежав.

Бодьова сокира зависла в повітрі й легенько опустилась на нерозрубаний пень. Мусив роззирнутися довкола. Паркан високий, але без колючого дроту. Може, й лишиться таким. Має пса за сигналізацію. А у вікнах вже поставив. О, драбина під гаражем. Забув сховати, скурвий син. Файно.

(— Та, прошу пана, зламав рискаль. Каже, піду додому по новий. Може, ще прийде…

— Ну звідки мені знати, де він живе! Перший раз виджу того фацета. Що я мав робити — не пустити, чи як?)

Бодьо підійшов до Ігорка. Той уже не плакав, а з цікавістю дивився на драбину, приставлену до мурованої огорожі.

— Гей, — сказав Бодьо. — А де ти живеш?

Ігорко подумав і відповів:

— У лісі.


Старший побачив маленьку зігнуту постать Сіренького, коли той минув уже їхню кімнату і наближався до вікна, затканого кавалками фанери й картону, між які пробивалося сяке-таке світло. Здавалось, що те вікно зараз забере з собою хлопця, як інших ковтають двері, й він щезне. Після нього залишиться купка книжок, підібраних на смітнику. Бо насправді Сіренький хотів лише однієї книжки — про Робінзона Крузо, якої в них не було. Але та книжка ніяк не траплялася Старшому. На смітник її не викинув ніхто, а книгарні в місті більше не було. Замість книгарні був тепер магазин побутової техніки, яка не могла нікого з них зацікавити, бо не мали електрики. Коли Старший жив з Люсею, о, тоді в них був і телевізор, і холодильник, і навіть пральна машина. Книжок вони не читали, але виписували газету з програмою. Хоч раніше Старший читав, до бібліотеки був записаний, а як женився, то якось читання завмерло.

Ніхто з тих, хто тут мешкав, не здогадувався, що цей розхитаний вмираючий дім можна порівняти з островом, на який їх принесли хвилі житейського океану, і тепер вони черпали засоби для існування з дна цього океану. Сіренький брів до тьмяного світла, тягнучи ліву ногу, наче підбитий пташок, і сірий коц тягнувся за ним. Ліс був пересичений вологою, яка скрапувала з гілок ялиць — і це все, що міг побачити за вікном хлопець. Якби він міг забрати з собою, думав Старший, свою одежу, книжки, запах, горня з відбитою ручкою — хай би йшов. Хай би пішов так, як відходили підопічні інтернату, за якими ніхто не журився, бо як можна оплакувати тих, хто насправді не жив ніколи, а існував кожен у своїй шкаралупі. Хай би тоді йшов Сіренький.

Але він піде так, як пішла Люся, як ідуть ті, до кого звикли, кого люблять, і Старший знав, яка то мука. Він і найчастіше лишався з Сіреньким. Бо міг оборонити дім від непроханих волоцюг. Знав, що оборонить і знайде для цього сили.

Старший мовчки відвів хлопця на кухню, обтулив коцом і підкинув дров. Поставив перед хлопцем на столі картонну коробку, яку знайшов на стриху, обплутану павутинням і припалу порохом. Знайшов її ще тиждень тому, але чекав моменту, такого як зараз, коли ні він, ні Сіренький не зможуть більше витримувати тиші й натиску пересиченого туманом і запахом тліну лісу.

— Що це? — спитав Сіренький.

— Іграшки на ялинку. Забули забрати. Тепер ми собі поставимо ялинку й купимо мандаринів.

— Що, вже Новий рік?

— Ще ні, але вже скоро.

— А чому ялинки не ставили минулого року?

— Іграшок не було, — відказав Старший, намагаючись пригадати, що тоді було. Ага, Семко пропав. Два дні шукали його, а Сіренький тоді з застудою сидів сам. Вони ще не знали, що він має рак. Дуже спереживався хлопець, бо виявилось, що не може бути сам-один. Ще гірше розхворівся.

Сіренький відгорнув пожовклу газету, і на лице його впав відсвіт дитячого раю.

— Коли я був малий, — замріяно мовив Старший, — то перед Новим роком ми з мамою знімали з шафи коробку з іграшками й витирали від пороху. Завжди знаходили одну чи дві розбиті. Але ми клали вату між віконними рамами і посипали зверху битим склом. Гарно було.

— Ті самі іграшки, — прошепотів Сіренький.

— Не ті самі, — не зрозумів його Старший. — Я вже старий, не могли вони зберегтися. Навіть того общежитія, де ми мали кімнату, немає. Як мене забрали до армії, мама вийшла заміж і поїхала в Тюмень. Я пішов на стройку, то й мав общежитіє. Може, й квартиру дали б, але я скалічився, мусив піти.

— А тоді ти женився.

— О, ми вже обоє немолоді були, коли розписалися з Люською.

— Люся не могла тебе прописати, бо там син з невісткою були прописані, і вони тебе вигнали, коли Люся померла.

— Так, Сіренький, так життя й пройшло. Але нічо, нічо… Давай повитираємо іграшки, аби блищали, як новенькі.

— А мама твоя живе?

— Та ні, давно вмерла. Я навіть на похороні не був, бо на дорогу гроші великі треба. Люська службу Божу в церкві найняла. Мама кликала мене до себе, обіцяла роботу на буровій. Сама вийшла за вдівця з трьома дітьми. Не хотілось мені в чужу сім’ю лізти. Але поки був молодий, треба було б спробувати…

— Тоді б я тебе не знайшов! — злякався Сіренький. — Ми б прийшли, а тебе нема.

— Ага. Всяке могло бути. І з тобою, і зі мною.

Старший уявляє собі варіанти життя, вибираючи найкращі. Ось він вдома в чистенькій квартирці. Люся ліпить вареники. Він відробив добу, але не лягає спати. Пообідає, тоді й відпочине. Або так. Він заробив добру пенсію на стройці, отримав квартиру від держави. Жонатий, вже й онуків має…

— Ну, давай, Сірий, витирай порох, а мені треба зупу доварити!

Хлопець виймає навпомацки першу кульку. Вона блакитна, трохи вигоріла, і на ній нема нитки, щоб вішати. Він перекочує її з долоні на долоню й зауважує, що металеве вушко заржавіло. І хоч від часу й вогкості барва поблідла, але так вона більше нагадує небо влітку. Сіренький добре пам’ятає іграшки, що висіли на інтернатській ялинці. У коробці мають бути хатка, хлопчик на санчатах, снігур, огірок… Ні, огірок розбив Кирило, коли хотів вкусити.

Хлопець покірно витирає іграшки паперовою серветкою, і в ньому нічого не озивається: ні радість, ні смуток, як він не хотів би цього. Він не бачить себе коло майбутньої ялинки, не хоче бачити. А в темній комірці, на старому матраці, де так тихо і спокійно, як на безлюдному острові. Купа іграшок росте на столі, уже й загубилася та перша, без нитки, кольору літнього неба.

— Диви, як мандарин! — звертає увагу Старший.

Сіренький тримає на долоні оранжеву кулю, і вона йому нагадує сонце.

— Аж хочеться з’їсти, правда?

— Ага, — киває Сіренький. Він давно уже погоджується з тим, що йому кажуть, перебуваючи в якомусь іншому світі, де понад усе цінують мовчання. Рот його наповнюється болем, хрускотом скла, коли він думає про Кирила. Скло однакове на смак, хоч може бути різного кольору й різних форм. Він обережно кладе кульку поверх піраміди. Вона наче сонце, що заходить. Тут, в лісі, його не видно, а видно з кручі безлюдного острова.

Коли іграшки знову потраплять до коробки, ця опиниться на самому споді.


«Чому я це зробив?» — дивується Богдан, відносячи драбину під гараж. Він наче виходить з туману, хоч уже й полудень, але туман майже такий самий густий, як зранку. Ну, взяв і поміг чужому чоловіку. Може б нічого й не було. Може, господар і не бив би Ігоря, а просто вигнав. Чому йому взагалі таке спало на думку, що господар почне розпускати руки, а він, Бодьо, стоятиме й не знатиме, де подітись зі встиду? Правильно, він тут ні при чому. Порубав дрова, взяв гроші — й будь здоров, я нічого не видів. А що, як той дурнуватий вернеться та й розкаже, що не хотів йти, то Бодьо таке придумав, приніс драбину й підставив.

Нє, Ігор не прийде, бо дуже перестрашений. Хіба що з новим рискалем. Зразу видно, що дрантя, а не рискаль. Сімнадцять гривень в магазині коштував торік. Тепер двадцять п’ять. Та проти коріння ніякий рискаль не встоїть. Треба було сокирою порубати. Підважити й порубати. Скільки ж то дерев треба було вирізати, аби таку кам’яницю вимурувати? А будувати є де. Он під лісом ціле поле пустує. Були б гроші на хату, то все одно де будувати.

Бодьо дивиться на вікна і вікна дивляться на нього. Там мусить хтось бути. Господар не міг їх залишити самих. Дурний ти, Бодю, ох і дурний! Дрова порубаєш, але чи заплатять за роботу — не знати. Чорт з ним, але жінка… Грозиться, що в Італію поїде, курва, бо встидно перед дітьми. Але він їй сказав, як відрізав:

— Поїдеш — подам на розвід.

Отак-о. Наразі сидить тихо.

І Бодьо знову трощить пеньки, а Ігорко тим часом віддаляється від своєї нещасливої роботи.

— Нічо, — бурмоче Ігорко, — нічо! Треба мати свій рискаль. Свій!

Совість його не мучить, бо звідки в Ігорка совість, коли він як дитина. Гроші він заробить завтра. Катя знає, де є робота. А ті дві гривні він не стратить, бо має їсти з собою і чай в термосі. Треба з’їсти, бо Катя буде сваритись.

Ігорко роззирнувся довкола, не стишуючи ходи, де б йому впоратись зі своїм обідом. Вздовж вулиці тягнулись недобудовані дачі, наступали на ліс, а ліс відступав до залізничної колії, лишаючи по собі ями, з яких визирала біла крейдяна мука, останки давнього моря, острівці поскручуваного мертвого листя, викорчувані пеньки. Потім проїде бульдозер, зробить тут пустелю, і в ній, наче гриби, повиростають котеджі з глухими парканами і залізними брамами. Боді й Ігорки матимуть заробіток, риючи канави, рубаючи дрова, скопуючи грядки. Але цей Ігорко вже сюди не прийде. На мить він забув про збитки, які завдав господареві, і з цікавістю роздивлявся невикінчені споруди на різних стадіях будівництва, і раптом завмер, побачивши на даху маленьку сосонку, обвішану блискучими гірляндами й червоними стрічками, знак того, що будинок сягнув уже своєї найвищої точки і далі вже не виросте. Ігорко подумав, що настає Новий рік і треба пильнувати, щоб Семко не розбив якусь іграшку, бо за це Семка лишать без обіду. Почуття тривоги знову заволоділо ним, й Ігорко вхопив канапку з маргарином і ковбасою. Крихти хліба сипались йому на куртку, а звідти в болото. Потім він випив ледь теплий чай з термоса, не зводячи очей з деревця, що яскраво виблискувало на тлі сизої хмари. Закінчивши їсти, Ігорко задоволено всміхнувся. Він виконав Катин наказ. Тепер можна йти на станцію. Там є годинник. Він сяде на лавку і буде чекати до шостої години. А тоді сяде у перший вагон, де на нього чекатимуть Катя з Семком.

Ігорко озирався на дерево на даху, яке було видно аж до повороту, а потім воно ще на якийсь час затрималося в його пам’яті, бо дуже вже його здивувало.


Трапилося так, що й Н. згадав про ялинку. В одній із будок раптом сяйнув жмуток гірлянд із фольги, причеплений скраю до дашка. Н. перехопило подих і потемніло в очах. Він хотів було повернути назад, але подумав, що годі. З кожним днем на лотках ставатиме делалі більше гірлянд, масок, скляних іграшок і штучних ялинок. Він мусить це прийняти, як щось неминуче.


Катя посадила коло себе Семка, який все ще відходив після збурення музикою. Кінчик носа в нього посинів.

— Зараз я порахую гроші, Семку, й підемо пити чай. Я скоро.

Вона висипала монети на коліна. Білі рахувати не буде. П’ять гривень вона була винна ще за вчорашній день пані Марії, аж тепер згадала. Вчора заробіток був геть малий, і вона позичила в пані Марії, щоб віддати провідниці. Катя відрахувала окремо п’ять гривень й поклала до внутрішньої кишені куртки. Завтра віддасть, бо пані Марія вже перебралась до іншої електрички. За п’ять гривень можна було купити великий білий хліб, або два плавлені сирки, або кілограм яблук. Але яблука в них були свої. Старший виміняв колись за старий бідон аж півмішка. Коли їдеш електричкою, то бачиш в полі яблуні, шипшину, калину, але що з того. Не вийдеш з поїзда, аби нарвати.

На базарі пучок калини продавали за п’ять гривень. (Від тиску, жіночко, від кашлю. І на серце помічне. Поставите в холодильник — до весни простоїть.) Катя кивала й підтакувала. Холодильника в них не було, і електрики також, але ніхто про це не знає.

Найбільше було монет по двадцять п’ять копійок і зовсім мало по п’ятдесят. П’ятдесят копійок — то вже гроші, хоча Катя не могла згадати, що можна купити за п’ятдесят копійок. Але рахувати легше. Десять монет — і вже маєш п’ять гривень.

Семко заворушився. Тепер його свідомість пливла в нормальному напрямку: зігрітись, перекусити, вернутись додому.

Небо помутніло. Сонце навряд чи ще сьогодні визирне, хіба при заході станеться сплеск червоної, зеленої і синьої барви на обрії, посіченому панельними будинками, від одного погляду на які робиться незатишно.


Сіренький дрімав, притулившись до теплої стіни. Не хотілось його тривожити, і Старший схилився над газетою «Рекламні оголошення», яку вчора хтось дав Каті. Пластикові вікна, двері. Куплю, продам. Цілителька Оляна. Він ніби повертався у той тихий працьовитий світ, якого вже давно не існувало. Світ, наповнений сенсом, монотонний і безпечний. Світ, де треба купувати овочі на зиму й м’ясо на свята, де купівля пальта чи чобіт справжня подія, де премія викликає ейфорію і де щомісяця десять чи двадцять рублів осідають на ощадкнижці. Світ цей помер ще до того, як Старший втратив усе, що мав. Тепер його світ — бачки для сміття, пункти металобрухту й макулатури. І нема жалю за тим, що не вернеться. Усе як відрізало, коли Старший вернувся з нічної зміни в котельній і побачив у квартирі броньовані двері, до яких не підійшли його ключі. Він чекав цього й не зробив нічого. Спускаючись сходами, найбільше боявся зустрітися з сусідами. Усе, що він відчував, це сором. Ні крихти гніву, бо це ж таки Люсина квартира, а не його. А що Люся не написала заповіт, то тому, що їй таке навіть не спало на думку. Вона до останнього не змирилась зі смертю, тому й вмирала так тяжко. Її життя скінчилось з останнім подихом.

А Сіренький уже себе поховав, і вже трава виросла на його могилі. Сам позачиняв усі вікна й двері, завісив чорною плахтою дзеркало і дозволив, щоб його засипали землею. Чому так, Старший не розумів. Чому молоді не бояться смерті, а старі щосили чіпляються за життя, хоча мало би вистачити їм тієї муки.

То було восени. Він викинув ключі в бак для сміття, навіть не замислюючись над цим, шкіра на лиці ніби взялась гіпсом, так затерпла. Побачив Васильовича з десятої квартири, махнув рукою: не питай нічого, не говори зі мною. І пішов, знаючи, що ніколи сюди не повернеться.

Вранішній парк світився теплим золотом. Старший ліг на лаву, схрестив руки на грудях і став чекати на смерть. Мусив спершу померти, щоб почати нове життя. Тільки щоб ніхто не втручався у цей важливий ритуал. І сталося так, що він плавав у тій золотистій порожнечі рівно стільки, скільки було йому потрібно. Хтось в небесах синіх і золотих зупинив кришталевий годинник. Потім на дерево сіла зграя голубів, і листя почало падати від помахів їхніх крил. Старший розплющив очі й дивився, як листя літає довкола голубів. Годинник знову пішов.

Добре, що місто велике, добре, що світ великий, — ось що зрозумів Старший у цю мить, і це принесло йому полегкість. Та ще більшим відкриттям для нього стало те, що не можна втручатись у плин речей, не можна нічого змінювати, бо ж люди знають лише людські закони, а не закони Всесвіту. Це розуміння не знадобилося в його минулому житті, але зараз без нього він просто б захлинувся у морі бруду, болю й крові людського існування, чи просто впав би, як відірваний листок, на землю. І тепер, позираючи то на Сіренького, який скоро помре не лише для себе, а й для тих, хто поруч, то на газету, яка пропонувала йому те, чого він більше не потребував, Старший просто торкався минулого і майбутнього, і вони у відповідь також торкались його. Їхній доторк був урочистий і делікатний, не викликав ні відрази, ні жалю, ні страху, бо ТАМ, в небесах синіх і золотих, їм усім буде полегша. І Люсі, й тим нещасним калікам, які квапились піти колись з цього безрадісного дому, звідки була одна дорога на цвинтар. Ніж так жити, ліпше померти, або взагалі не приходити на світ — думав кожен, хто тут працював, від директора до сторожа. Але це вони так думали, а підопічні, як їх називали, думали зовсім інше. Вони хотіли жити і вміли жити там, де не могла вижити звичайна людина.

Нічо, думав Старший, нічо, Сіренький… Я поїду до міста і зароблю грошей. Привезу щось таке, що тебе втішить і продовжить тобі життя. Ніщо так не зміцнює, як радість. Ялинка — це не те, що тобі потрібно. Ти вже задорослий до ялинки. Ти старший навіть за мене.

Старший підвівся й пішов розпалювати в кімнаті, де вони спали утрьох — Семко, Сіренький і Старший. І в тій, де спали Катя й Ігорко. Печі були не кахляні, тому й вціліли, навіть дверці лишились. Якби не Старший, то дім би розграбували до решти.

Вогонь ніколи не розгорявся за першим разом, а тут раптом розгорівся в обох пічках. Старший навчився у лісі багато чого, однак дерево було протрухле, швидко горіло й давало мало тепла. Взимку доводилося додавати вугілля, хоч його залишилось небагато. Та нічого, нагріємо. Буде тепло тобі, Сіренький.

Цього разу Сіренький пригрівся у кухні, не пішов лягати вдень. Старший накрив йому коліна ще одним коцом. Поки розгорялося, переніс постіль ближче до печі, щоб просушилася. Під подушкою в Сіренького лежав жовтий ведмедик. Колись Старший купив того ведмедика в пиячки, худої, аж синьої. Може, вона їсти хотіла. Пожалів. Дав дві гривні. Знав, що ніхто, крім нього, не купить у неї такого облізлого, залапаного дитячими руками ведмедика. Він подумав, що іграшку пиячка знайшла десь на лавці в парку, схожій на ту, де він колись помер і ожив від того, що жовте листя літало разом з голубами.

Коли Старший за третім разом заносив дрова, йому спало на думку, а раптом Сіренький помер уві сні. Він змусив себе віднести дрова, накласти в піч, і тоді вже пішов на кухню. Там було майже темно і піч вистигла. Старший спинився за крок від хлопця. Серце йому калатало, і він не наважився озватись до купи шмаття, під яким ховалось мізерне тіло. Він зрозумів, що коли б це не сталось, він ніколи не буде готовий його прийняти.

— Холодно! — озвався кволий голос.

Аж тоді Старший отямився і побачив, що з незачинених дверей тягне усім холодом чужого світу.


Катя втомилась. Утома падала на неї завжди зненацька. Губи перестали ворушитись. Вона вже не пам’ятала, скільки в них грошей. Поруч неї скулився змерзлий Семко, притискаючи до себе мішок з гітарою. Він знав, що не можна заважати Каті рахувати гроші. Якщо Катя нарахує багато грошей, то вони куплять бандуру.

Хтозна скільки б Катя ще отак сиділа з монетами в подолі, якби раптом не глянула на станційний годинник. Ігорко скоро вернеться з роботи, а вони ще нічого не купили. Але повіки в неї обважніли. Ще хвильку…

… Літо, тепло. Вони всі утрьох сидять на лавочці в парку, їдять морозиво й дивляться, як діти катаються на каруселі. Семко з Ігорком у білих футболках, Катя у синій в білі пасочки сукні, на ногах босоніжки. Чи це вже було, чи ще буде — у неї плутається в голові. Катя зітхає: мине осінь, мине зима, весна, і настане літо.

— Ходім, Семку! — і вони йдуть до водія маршрутки міняти дрібні гроші на паперові. Двадцять гривень, і ще купа по десять копійок.

Відразу по тому прямують до аптеки брудною привокзальною вулицею. Заліплене хмарами небо поступово гасне. Десять таблеток — дев’ять гривень. І треба хліба.

У магазині обоє застигають перед блискучими упаковками. Катя розуміє, що не можна довго затримуватись, бо знову дурно викине гроші, і Старший хіба докірливо хитатиме головою. Але тут так тепло й гарно пахне, і ніхто їх не проганяє. Тут панує рівновага. Інші люди дивляться на таких, як Катя з Семком, як і повинні дивитись — згори вниз. А натомість Катя й Семко знають, що їм не дорівнятися до цих людей. І через те ніхто нікому нічого не винен.

— На базарі дешевше, — каже тихо, але не так, як би їй хотілося, Катя. Дівчина-продавець не навчена огризатись і байдуже відвертається.

І тут у Каті виривається:

— Дайте нам два сирки в шоколаді за гривню двадцять! Полуничні.

Вона дає десятку і чотири монети по десять копійок. Два сорок. Один сирок Сіренькому, а другим вони поділяться усі, хоча Старший, напевно, відмовиться.

У хлібному Катя бере два батони, вони дешевші за хліб. А тоді йдуть на базар, що вже скоро буде закриватися. Біля базару жіночки похапцем розпродують городину й молоко.

— Беріть, пані, яблучка! Беріть сир, дуже добрий!

Але Катя купує буряк, дрібний і дешевий, за непораховані копійки. І чвертку олії на розлив. Усе. Те, що лишилося, вона віддасть Старшому. Той порахує й відкладе в бляшанку з-під кави. А як Ігорку нині заплатять, то можна би завтра побути вдома. Ні, треба буде щось купити. Піти на станцію. Там є магазини…

— Хочу бандуру! — каже Семко.

Катя замислюється. Трохи далеко до того магазину. Називається він «Мелодія». Але коло нього є взуттєвий магазин. Хочеться глянути на зимові чоботи. Звісно, вона собі купить в секонді, але добре подивитись, яка тепер мода. Буде про що Ігорку розповісти, поки не заснуть.

— Тільки скоро, Семку!

Як пропустять ту електричку, то за півгодини буде інша. А Ігорко почекає.

Катя сама несе торбину з харчами. Тримає Семка за холодну руку. Чаю не випили, зате дві гривні зекономили. Вона відщипує від батона для себе й Семка. Вже майже стемніло, засвічуються вітрини.


Н. турбує, що він не зможе відшукати в темному лісі своєї ями. Поки допоміг вантажити сміття, вже геть стемніло. Машина пізно приїхала. День не залишив у ньому сліду, тільки сон з літнім лагідним небом і білою дорогою, що веде у нескінченність. Він би міг йти нею рік, десять, тисячу, і йому не набридло б. Бо все, що потребував нині, це ізоляції від образів цього світу, від дотиків і запахів. Може б час від часу позирав униз, як ото визирають з літака, і врешті наздогнав би трьох мандрівників зі сходу. Уві сні вони йшли на захід, так йому здавалось. Якби він навіть йшов на схід, то міг би їх зустріти. Ні, вони не могли йти по колу. Не велика штука ходити по колу. Просто в якийсь момент поняття сходу, заходу, півдня й півночі зникли б разом із землею. Але тоді зникла б і блакить. Воно мусить бути, оте блакитне світіння, а не якась чорна прірва з підвішеними на ній зірками, що рухаються, підкоряючись тільки їм відомим законам. Зірки тільки б відволікали його від білої дороги. Знизу вона здавалась ніби припорошеною снігом — рівчак, що залишили м’які шини велосипеда. Та навряд чи там відчуватимеш холод, тепло, втому, голод чи спрагу.

Коли він йшов від базару, під ногами було вже інше сміття — денне. Шкурки від бананів, пакетики від чіпсів, недогризки яблук. Таку вулицю треба прибирати кілька разів на день, і він поспівчував тому чоловікові чи тій жінці, що відповідає за цю територію. Пізніше, коли базарну браму зачинять, вулиця стане тупиком. Знову зашурхотить мітла, і сміття, зсипане в чорний пластиковий мішок, чекатиме на вечірній сміттєвоз.


— Мені треба в туалет, — каже Сіренький, насилу відвертаючи погляд від вогню, що надто швидко пожирає трухляві цурпалки.

Він йде, плутаючись у коці, врешті той падає на підлогу.

— Відро за дверима. Там ще видно. Чи дати тобі ліхтарик?

Сіренький шкандибає, як старий дідо. Хоч би Катя не забула про таблетки. Та ні, голова в неї добре варить, дивно, як вона опинилась в притулку для убогих. Мало щось бути. Та то не його діло. Добре, що у них є Катя. Може, їсти не дуже вміє варити, і голку боїться до рук взяти, але випере, купить усе, що треба. І хлопці її слухаються.

Як помре Сіренький, стане легше. Але то легше на руки, — поправляє себе Старший, — а не на серце. Ще довго Сіренький ввижатиметься то на ліжку, то в кутку коло печі, то в коридорі.

Дверці пічки відчинені, щоб тепло йшло на хату й було видніше. Старший засовує поліно в глибину, щоб не курилось, коли займеться, і обпікає руку.

Сіренький, тримаючись за стіну, бреде в майже повній темряві до слабкого світла затуленого шматками фанери вікна, потім звертає наліво, намагаючись подолати цей відтинок шляху швидше, бо вже біль накидається на нього знову, кусає, як пес. Хлопець задихається від застояного запаху цвілі й хлорки, прочиняє двері до туалету, де залишився потрісканий унітаз, сідає на нього, притуляється спиною до холодної стіни. Добре, що штани в нього на гумці. Зціплює зуби, щоб не стогнати, хоч Старший і так не почує. Останнім часом він ходить за Сірим назирці, бо той пару разів уже впав. Хлопець тоненько скрикує від пронизливого болю. Старший каже, то він забагато п’є таблеток, але він то і сам знає. Нутро в нього — суцільна рана.

Тепер він трохи перепочине й піде.


Старший з Сіреньким самі пришивали ґудзики чи латали собі шкарпетки. Катя не брала навіть голки до рук, чи, може, то голка боялась випасти з її коротких негнучких пальців. Ця жіноча робота була не її. Хоча Катина бабця була кравчинею і шила на машинці. На ось такій, як на вітрині. За машинкою сидів старший чоловік в окулярах і крутив ручку. Не живий, а лялька. Під ногами у нього лежали різнокольорові клаптики тканини. Катя малою викладала з них цілі картини, припасовуючи один до одного. Вона так хотіла, щоб бабця зшила усе це докупи, перетворила на щось цілісне й непорушне. Як килим чи ковдра. Машинка туркотіла їй над вухом, клацали ножиці, а Катя сиділа на підлозі й дивилась угору. Тепер вона була на рівних з чоловіком-кравцем, їх розділяло тільки скло вітрини. Катя не помічала перехожих, яким доводилось її оминати, забула про Семка і свого Ігорка. Її душа і тіло належали зараз механічному кравцю, що на очах у неї зшивав її життя в суцільний килим з червоними, чорними, коричневими й квітчастими латками.

…Ось її веде сусідка по білій засніженій дорозі за чорною труною на вантажівці, а потім забирає до себе додому. Катя прокидається вночі, хоче вийти, побігти додому, але не може відчинити важкий засув. Кожна подія пришита одна до одної міцно: інтернат, тонкі ковдри, запах хлорки в туалеті, вічний голод. Світ уже покроєний і зшитий без неї. Бабину машинку забрала сусідка, заховала в коморі. А ще бабині перини, подушку й ходики зі стіни. Величезна рука крутить ручку, щоб пришити Катю до твердого й холодного матраца, що тхне сечею, тисячі голок впиваються в тіло, накриваючи її синім коцом…

А Семко стоїть перед іншою вітриною й не зводить очей з бандури, яка стоїть на застеленому зеленим сукном підвищенні, наче на траві.

— Дивись, — каже він до гітари, виймаючи її з мішка, — скільки в ній струн і яка вона широка. З нею не підеш по електричці, бо ще когось зачепиш, і поб’ють. З нею треба сидіти на стільчику, обійняти, поставити на коліно. І обов’язково треба мати вишиту сорочку і високу шапку, а взимку ще й кожух. Мені Катя з Ігорком куплять. Зароблять грошей і куплять. А Старший збирає грошей на доктора для Сіренького, він не дасть грошей. Доктор робить боляче. Семкові не треба доктора. Семко — здоровий. Семко хоче пити. А потім їсти.

Семко притуляє гриф до скла, щоб гітара добре роздивилася.

— Дринь! — каже найгрубша струна, від звуку якої у Семка завжди лоскоче у животі.

— Скоро будемо колядувати. Нова радість стала, яка не бувала! Не бійся, я тебе не лишу. Один день буду грати на бандурі, а другий — на гітарі.

Знову ховає гітару в мішок, бо змерзла.

— І мені зимно, — зітхає Семко. — А бандурі тепло.

Ще би їй не було тепло в магазині, за склом.

— Нічо, — шепоче він, як Катя, — нічо.

З носа тече. Семко знімає з голови червону шапочку, витирає нею носа. Наговорився.

Йому легше говорити з гітарою і бандурою, ніж з Катею чи Ігорком. Він не має з ними про що говорити, бо вони ніби квапляться сказати за нього самі, заповнити час між словами, які Семко вимовляє по одному. Говорити — то зовсім інше, ніж співати. Коли співаєш, слова ніби тримаються за руки, щоб не загубитись.

Семко натягає шапку й помічає на склі тінь. Можна поговорити зі своєю тінню, поки Катя не прийде. А Катя вже потрапила в коліщатко, яке крутить рука механічного кравця, знову ставши маленькою дівчинкою. Колесо хурчить, нога тисне на педаль Зінґера. Катя не зрушить з місця, доки працюватиме машина. Але то недовго триватиме. Продавець тканин витягне шнур з розетки, опустить жалюзі на вітрині, й сіра металева плахта без жодного шва сховає шовки, ситець і вовну від захланного ока ночі.


Ігорко сидів на лавці під стіною станції, чекав на потяг з Катею і Семком. Думки про зламаний рискаль ще тривожили його, але зрідка. Засвітились ліхтарі на платформі, хоч було ще видно. Іноді Ігорко обертався назад, зазираючи у вікно залу очікування — в інше життя, де люди розглядали куплений товар, читали газети або просто дрімали. Але Ігорко не хотів туди йти, бо міг би пропустити електричку, якщо засне. Таке вже раз було. Ігорко заснув, і його розбудив пізно ввечері черговий по станції. А тим часом Катя зі Старшим шукали його. В залі тепло, він точно там засне.

По колії ходили горобці, видзьобуючи між шпалами лушпиння від насіння, а потім, наче по команді, спурхнули і полетіли до станційного складу, довжелезної будівлі без вікон. Ігорко спершу подумав, що горобці відчули наближення потягу, але насправді для них настав час повертатися у свої гніздечка.

Без горобців стало нудно і ще холодніше. Денне світло гасло, ліхтарі розгорялися. Повз Ігорка прошкандибав, низько опустивши голову, жовтий пес. Ігорко провів його напруженим поглядом, потім зіщулився, запхав руки в кишені й закрив підборіддя шарфом. Вдома він розповість про дерево на даху. Може, воно для птахів, щоб прилітали й співали.

У них вдома нема горобців. Старший каже, це тому, що горобці люблять, аби під дахом було тепло, та й їхній дім покинутий. Ні горобці, ні голуби не живуть в покинутих будинках.

Ігорко завовтузився на твердому сидінні. Тепер вони живуть в тому домі, і під дахом тепло від комина. Може, горобці повернуться. Але не це турбувало Ігорка. Він боявся, що коли не буде слухатися Старшого, той його прожене. І Семка також, бо Семко його брат. Лишить у себе Сіренького, бо той хворий. І Катю, бо вона вміє все робити. Старший не з інтернату, він не такий як вони. То його робота — пильнувати дім. А Ігорко не має роботи. Він зламав чужий рискаль і тепер не має роботи. А скоро зима, не можна буде копати замерзлу землю.

Ігорко став розгойдуватися, щоб заспокоїтись.

— Не плач, Ігорку, — сказав Семко до відображення у вітрині. — Ми попливемо по ріці, на човні. Далеко-далеко.


Була пора, коли Старший востаннє виходив надвір, прислухаючись до голосів електричок, що їхали зі сходу на захід і з заходу на схід, виглядав, чи не вертаються Катя, Семко й Ігорко. Більше нікого він не хотів бачити на зарослій лісовій дорозі. Колись бачив у надвечірньому тумані самотнього чоловіка. Той пройшов повз будинок і навіть не подивився на нього. Одного разу двоє підлітків проїхали на роверах.

Влітку не треба було палити в кімнатах, і Старший пересиджував на ґанку. А Сіренький приєднувався до нього, і вони собі балакали про всяке. Гарно було. А наприкінці літа Сіренькому стало зовсім зле.

Старший прислухався. Скільки часу минуло, відколи хлопець пішов? Напевно, ліг у себе в кімнаті. Там тепленько, тільки постіль не постелена. Але у спальні не було Сіренького. По кутах стояли тіні, як чотири ангели смерті, готові зімкнутися над ліжком хворого. Однак ліжко було порожнє. Часом серед ночі Старший прокидався від тиші, й ніколи від звуку. Віддавна тиша не належала до його приятелів.

Нічого, подумав він, знайдеться. Про всяк випадок освітив ліхтариком кімнату, навіть зазирнув під ліжко. Нема Сіренького. Знав, що колись той піде звідси, але хай не сьогодні. Сьогодні — це завжди сьогодні. І завтра теж буде сьогодні, і післязавтра. А тому всі, хто живе сьогодні, безсмертні.

Старший не наважився гукати в коридорі. Трохи недочував і не хотів, щоб Сіренький витрачав сили. За час хвороби вони так звикли один до одного, що Старший навіть почав дихати так, як Сіренький — часто-часто, як дихають птахи, бо серце у них б’ється дуже швидко. І лице його так само вкривав холодний піт. Із Люсею так не було. Люся відразу поставила між ними стіну: я хвора, а ти здоровий, нам нема про що говорити. Так промовляли її очі. А очі Сіренького промовляли: «Вибач». І так само очі Старшого, коли той дивився на цю хвору дитину, казали: «Вибач».

Сіренький лежав на матраці в комірчині без вікон, і йому було добре. Ні звуків, ні світла. Він уявляв, що море викинуло його на берег, як Робінзона Крузо, і поки що він не має сили, щоб підвестися й почалапати назустріч новому життю. Сіре з білим море — іншого Сіренький не знав. Телевізор у них в інтернаті був чорно-білий, а що було перед тим, Сіренький зумів забути. У кожному разі, ні моря, ні телевізора там не було. Він знав, що море синє, але його, Сіренького, море було сіре, з білими баранчиками хвиль. Там він міг нарешті бути сам, без нікого. Там його зболене тіло, що поїдало само себе, могло викричатись, а погляд не зупинявся ні на ялинкових іграшках, ні на коліщатах швейної машини, ні на бандурах на зеленому сукні, ні на ключах, що не можуть відімкнути жодні двері, навіть на небі, по якому білою дорогою йдуть люди в старовинній китайській одежі. Прохолодний пісок і пагорб, з якого видно захід сонця, — ось його справжній світ. Бо те, за що можна вчепитись, було не його. Навіть ведмедик, подарований Старшим, спізнився.

Він міг лежати так довго. Приплив почнеться ще нескоро. До цього часу він зміцніє настільки, щоб піднятися вище і подолати перший гребінь піску. Та ще раніше, на одному із тих багатьох кораблів життя, що зазнали катастрофи, прибув Старший і сів коло нього. Він зрадів, що Сіренький досі живий.

— Відпочивай, коли так, — сказав він. — Але не спи, бо замерзнеш.

— Я трохи полежу, — відповів Сіренький. — Я такий змучений…

— Знаю, малий. Але говори до мене, щоб я тебе чув.

— Про що?

— Розкажи, як ти мене знайшов.

Старший знав, що Сіренький дуже любить про це розповідати. І кожного разу по-іншому.

Хлопцеві не дуже хотілось говорити, але він знав, що вже недовго залишатиметься зі Старшим.

— Може, тебе чимось вкрити?

— Нє, мені так добре. Ну то слухай. Ми тішилися, коли дізнались, що нас переводять в інший інтернат. Може, там буде краще. Нас посадили в автобус, і я запам’ятовував дорогу, про всяк випадок.

— Ти дуже добре зробив, малий.

— То був не перший мій інтернат. Але перший дорослий інтернат, розумієш?

Старший кивнув.

— Сам не знаю, чому я так хотів запам’ятати дорогу. Може, тому, що майже нікуди не виїжджав. Здається, я навіть заснув, але й уві сні запам’ятовував місця, які ми проїжджали. Автобус двічі ламався, і тоді ми виходили. Їхали в автобусі ті, хто міг ходити сам. А що трапилось з тими, хто лежав?

Старший знизав плечима.

— Мене тоді не було. Я мав відпустку за власний рахунок. Мабуть, відвезли до лікарні, куди ж іще.

— Мабуть. То було влітку. Ми виходили й грілися на сонечку. Кругом були поля, трава, пташки… Наш новий інтернат був у місті. На площі стояв танк. Це я вже побачив уранці. Не всім вистачило ліжок, і першу ніч я спав на підлозі. Мені було якось дивно з того.

— Еге ж, — погодився Старший, — на новому місці не спиться.

Він уже шкодував, що втягнув Сіренького в розмову, бо в комірці було дуже холодно. Але, з іншого боку,