Book: Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою



Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою

Ірена Карпа

Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою

Обережно! Ненормативна лексика!

Точка зору видавництва може не збігатися з точкою зору автора


Передмова

Любі друзі, дорога родино. Ви тримаєте в руках «Baby travel…» – такий собі веселий нон-фікшн про емпіричний досвід ненормальної мами двох цілком нормальних дітей. Це книга про те, як не боятися нового досвіду, пересувань, культурних експірієнсів, самого себе. Тут вистачає і пригод, і практичних порад, і суспільно-культурних розвідок. Починаючи від скалолазання в Ліхтенштайні за два тижні до пологів і далеко не закінчуючи поїздкою до Індії з малюками віком півтора і два з половиною роки. Можна було би попередити: «Не повторюйте в домашніх умовах», але скоріше я б написала так: «Коли вже я, розтелепа, змогла, то і ви зможете». Та й не в домашніх умовах.

Книжка ця не претендує на бозна-яку художню цінність. Можливо, тому що вона не художня. Нерівномірні нотатки, помітки на полях, історійки, жарти і поради. До того ж вона жахливо неполіткоректна – врахуйте це. Автор ні на що, крім як розважити читача й принести користь своїм часто недолугим досвідом, не претендував.

(Чого це я про себе в третій особі, до речі? Та ще й в чоловічому роді. Завжди боялася цього шизофренічного формулювання, як у наукових роботах, коли про себе кажуть або «автор», або взагалі «ми». Ну тут «ми» для мене ще куди не йшло – все-таки книга про подорожі з дітьми. Хоч вони й протестують проти того, аби бути прочитаними. Ну нічо, виростуть, то ще дякую скажуть, що вела такі щоденники, – ми ж усі любимо розпитувати в батьків, якими були в дитинстві, правда?…)

Коротше, це просто книга для друзів, наявних чи потенційних. Напевно, як і всі мої книжки. Я нікого не змушую нічого читати, якщо вас дратує моя писанина – прибережіть себе для чогось, що принесе вам внутрішній спокій. Це книга для живих і, даруйте за самовпевненість, схожих на мене людей – за духом, за вподобаннями, за стилем життя. Ну або для таких, кому це все теоретично подобається, але оточення чи якісь старі страхи й вагання не дозволяють подібного спробувати.

В мого доброго друга, що був тяжко пораненим на Грушевського, але, слава Богу, вижив і одужав, несподівано помер молодший брат, від інсульту. Якась така дуже похмура іронія: один вижив зі шматком кулі в черепі, інший помер в умовах спокійного міста. Думка про це дуже довго мене не полишала.

Насправді, все, про що я завжди хочу нагадати собі та іншим, – це час. Яка він розкіш сам по собі, і що то ми самі щосекунди обираємо, куди його витратити: на насолоду чи страждання. Бо ні насолода, ні страждання не потребують особливих причин для їх виникнення. Можна насолоджуватися тим, як вода огортає твої пальці, коли занурюєшся в озеро, чи страждати від того, що на березі озера тебе не чекає «мазераті» – а когось же десь чекає. І тільки якби ми знали, що наступної години життя закінчиться, ми б точно не парилися ані негараздами на роботі, ані тим, що наше авто недостатньо круте, ані тим, що з погодою у відпустці не дуже пощастило. Ми б точно думали про одне: ця вода протікає мені крізь пальці і я з цього приводу щасливий аж до глибинної клітинної структури.

Я знаю, все це прописні давно відомі істини – але їх ніколи не буває зайвим ще раз повторити. Бо ж, на відміну від гівна штибу перших пострадянських реклам чи слів нав’язливого поп-хіта з радіо в маршрутці, мудрі речі мають здатність швидко забуватися… А немудрі гарно западають в пам’ять. Тож бажаю вам знайти і перших, і других у цій книзі. Приємного читання.


Ваша Карпа

* * *

– Ірено, я не уявляю, як ти з ними двома… Мені здається, і з одною дитиною можна зійти з розуму!

– А з двома можна зійти оптом. Чи як мінімум двічі: клин клином вибити.

Знаєте, в чому полягає основна, якщо не єдина іронія мого життя? В тому, що в мене, на загал цілком класичної childfree, звідкілясь завелося аж двоє дітей. За дивним збігом обставин, ще й із різницею в одинадцять місяців.

Як там казали буддисти? Якщо не можеш змінити ситуації, просто прийми її. Діти – це саме те. Назад же ти їх не запхаєш, у ветеринарну клініку на тимчасове утримання не здаси, дитячих готелів, де їх годують і вигулюють, ще не впровадили. Варіант цілорічних шкіл при монастирях, закритих пансіонів чи іншого типу інтернатів ти не обдумуєш, бо або діти замалі, або дорого тобі в нормальний бордінг-скул їх запхати, та і шкода дітисьок, ясна річ.

І себе шкода – я он пробувала залишати їх на бабцю-діда на місяць, коли така розкіш бувала доступною, але якщо кілька перших днів ще насолоджувалася отриманою свободою, то потім звідкись брався осоружний інстинкт турботи про потомство, що результував у вселенський смуток. «Як вони там?» – думаєш, переглядаєш, як ідіот, ті відео на телефоні, де вони верещать і дуріють, фотки гортаєш. І вже зовсім не медитується тобі ні на льодові вершини, ні на кришталеві озера, а лише зітхаєш ти скрушно, коли повз тебе проходить яке-небудь молоде сімейство з дітлахами віку твоїх. Коротше, кому таке треба? Пропадуть гроші, пропаде час – бо ти і не з дітьми, і не сам. Якщо шкода грошей на психоаналітика (таке теж лікується, не переживайте), вихід один – брати їх з собою.

Так-так, звучить воно страшно. Вперше (та й кожного разу, як вперше), міркуючи про поїздочку з дітьми, ти наче стоїш на краю страшної прірви. Як там, що там? А раптом всі ліки й іграшки не влізуть? А куди бігти у випадку срачки, циклону, ядерної війни? Не переживайте. Досвід показує, що як би ви не планували поїздку, все одно знайдеться якась причина, з якої ви забудете те найважливіше, без чого ну кров з носа обійтися потім не зможете і через що ваша мама гризтиме вам мозок: «А я ж казала!» Тому порада номер ноль…

0. Таку маму з собою не брати. Якщо функцію фігурного лобзика виконує прекрасна чи сильна половина – най теж лишається вдома. Ну а якщо вам пощастило і з мамами, і з коханими, може, ця книжка вам і не знадобиться. Хіба би так – погортати знічев’я на шезлонгу в ол-інклюзіві, хе-хе

А.

Абетка

Саме в формі абетки я збиралася написати цю книгу. Щоби ви могли її відкрити на будь-якій сторінці і почати читати, де заманеться. Не прив’язуючись до плину подій – бо кожен дитячий вік, як і кожен напрямок подорожі, матиме свої особливості. Я навіть час від часу повторюватиму деякі речі – мудрих слів не може бути забагато. Сподіваюся, ви достатньо вже прочитали моїх блогів чи й ФБ-постів, аби звикнути до мого часто гротескного гумору й самоіронії. Це щодо «мудрих слів».

Зрештою, наша мудрість – це ніщо інше, як випробувана на собі й переосмислена дурість. Так що все окей. Як мінімум, все що я тут пишу – правда без прикрас і бажання здатися вам прекрасною принцесою з геройськими нахилами. Ну просто не люблю я ол-інклюзівів, автобусних екскурсій та інших туристичних гетто. Я за природою і покликанням вільний мандрівник. Це не завжди виходить дешевше, але деколи виходить. Головне, що це точно цікавіше. Ненавиджу, коли хтось щось передбачує й вирішує за мене, як мені буде краще.

Дочекавши часу, коли мої Кора і Кая стануть достатньо дорослими, я їх теж відпускатиму у вільне плавання – якщо захочуть подорожувати разом, це ще й зменшить рівень мого за них хвилювання. А наразі наші спільні подорожі – така собі підготовка змалечку до самостійних подорожей у майбутньому. Хай звикають жити в наметах, довго кудись їхати, йти пішки, розкладати намет, не нудитися в літаку, бачити людей інших рас і культур, міняти кліматичні зони, бути витривалими й терпимими до чогось, що йде не так, як у твоїй уяві. Відкритими до світу, одним словом. І спокійно справлятися з хаосом.

Останнього і вам бажаю. Моя оця «абетка» виходить доволі непослідовною, як майже й усе в моєму (та й вашому, ймовірно) житті. Літери є всі, а порядок уже такий, наче ми їх просто висипали з мішечка на стіл.

Й.

Йой

– Так дивно. Перше літо, коли я нікого не народжую, – сказала я соцмережі, косячись на своїх двох готових дітей. – Йой.

І поки соцмережа відповідала мені взаємністю, я чухала голову з приводу того, який же все-таки рефлекс активується в мене тепер на спеці: сідати в машину, попередньо напакувавши її всім непотребом світу, трясти наш давно несправний джіпіес і, впершись вагітним пузом або в кермо, або в дверцята бардачка (це якщо в кермо пузом вперся майбутній тато, що погладшав з переляку чи з солідарності), вирушати в далеку подорож. Епічну, я би сказала. Майже, як за золотим руном, але воно буде кричати і хотіти їсти. А що з цим всім робити, ти ще поки не знаєш, але сподіваєшся на інстинкти й Інтернет.

– Так дивно… – казала я перед Подорожжю номер один. – Туди їдемо вдвох, а повернемося втрьох.

Моя спортивна машина типу купе-кабріолет не надто сильно надавалася до подібного експерименту. В ній начебто можна було возити охочих карликів чи йогів-аскетів – на подобі заднього сидіння реально було всидіти, лише підтягнувши ноги попід саме підборіддя. Але запхати туди дитяче крісло видавалося просто нереальним. Собака Карма, шарпей з немалим стажем їзди на тому самому огризку кабріолетного сидіння, стовідсотково зі мною погоджувалася.

Мені, скажу я вам, в принципі це рішення про розмноження давалося не так то й легко. Я не можу пригадати, аби мріяла в дитинстві стати нареченою, що буде в церкві відкидати фату і казати схвильоване «так». Те ж саме щодо дітей – ну якось ніколи я не могла погодитися з екзальтованим бабським (з придиханням таким, знаєте): «Смысл женской жизни – родить ребенка, продолжить человеческий род!» Так, наче Бог створив її ударницею людського інкубатора, бідну. Ні, моє життя і так наче не було позбавлене сенсу – улюблена творча робота, подорожі, активна громадська діяльність, се-те.

Вік, коли на мене максимально тиснув соціум у вигляді Дорогої Родини з її «Ну треба вже щось вирішувати!», теж наче минув. На мене вже махнули рукою, як на непридатний для розплоду генетичний матеріал. Та я і сама, як мені здавалося, всі свої материнські інстинкти чудово реалізовувала на собаці і на друзях. До немовлят мене ніколи особливо не тягнуло, я скоріше їх боялася: раптом візьму на руки, а в нього там щось відламається? От якби дитятко в мене з’явилося одразу якимсь п’ятирічним, здатним слухати і розуміти – це би ще куди не йшло. А якщо відразу вісімнадцятирічним – то це взагалі ідеально. Бо ще пару років, і можна буде нависати, що хочу внуків. Бабцею-то я завжди хотіла бути. Тільки от не могла придумати, як би то уникнути етапу материнства.

Вже й не знаю, лякало воно мене чи просто ніколи не здавалося привабливим. Усі ці перетворення вчора ще адекватних знайомих на якихось тупих курок, що тільки й говорять про те, як покакала їхня дитиночка чи на скільки поправилася, і що тепер вона до дев’яти років годуватиме її груддю й носитиме плаття у квіти, бо це і є істинна, високодуховна жіночність. Бр-р-р… А потім усі ці однаково нещасливі родини, де від дітей або забагато вимагають і вони ростуть задротами, або замало звертають уваги й вони в буквальному сенсі дозволяють собі плювати в інших людей замість казати «добрий день». Я бачила довкола себе вчорашніх, а тепер розмножених друзів, котрі перестали тусуватися, кудись їздити, вести активний спосіб життя й помічати ще щось, окрім своєї домашньої рутини.

– Так воно і є в нормальних людей, – з докором і натяком казала мені мама, коли я необережно пожалілася їй на те, що мені тепер нема про що поговорити з колишньою найкращою подругою, – в юності дружать люди один з одним, а в вашому віці вже починають дружити сім’ями!

Мій вік тоді був років двадцять три, двадцять чотири. В радянській медицині мене б от-от уже кваліфікували як «старородящую», того поспішати було нікуди.

– Любиш собаку? – скептично дивилися на мене якісь молоді мамаші, з богемного причому середовища. – Я от теж свою любила, а дитина з’явилася, так зразу стало ясно, що на світі нічого важливішого нема! Собака в мене ще є, звісно, але я більше її не люблю.

– У меня был мой кот Ларс, помнишь? Так я еще не так с ним носилась, как ты со своей Кармой. Целовала его, терпела, когда царапал… А родился малой, так пошел Ларс нафиг к родственникам в село! Вот и с Кармой твоей точно так будет. Попомнишь мои слова – ты та-а-ак поменяешься, сама не будешь понимать, как раньше жила!

Звучить це страшно, погодьтеся. По-перше, далася їм усім моя собака. Ну чого то люди, коли бачать якусь неканонічну, недозволену з їх точки зору любов, так сильно намагаються «виправити ситуацію»?… По-друге, їх досвід зміни психології змахував для мене на якесь викрадення інопланетянами і вставляння в мозок мікрочипа зі зміненою програмою. Або просто вживлення мозкового слизняка. Я ще тоді просто не знала про постпологову депресію і про те, що в жінок, котрі годують, справді на рівні гормональних змін може серйозно впасти рівень будь-якої дотепності, а то би зробила на це скидку.

Так чи інакше, їхній приклад мене налякав. А що, як я не зможу побороти злі гормони і стану тупою вівцею в халаті і з жирним волоссям? І в мене пообвисають усі м’язи, виросте обширна срака, відвиснуть до пупа груди і покришаться зуби? Але ж яке буде щастя – я виконала біологічну функцію жінки, онтогенез подарує мені медаль і вимпел за заслуги. Ага, щаз. «Нема дурних», – думала я.

І думала так довго. Вже й перший раз заміж вийшла, і другий майже. (До речі, питання дітонародження було не останньою причиною розриву мого першого шлюбу. Екс-чоловік не вмів керувати машиною, і мене кидало в жар від цілком гіпотетичної перспективи везти себе саму на пологи, коли настане час переймів. «Ні, – думала я, – досить вже того, що я в нас вдома розетки ремонтую».)

– Йой, – вдавалася я до полісемантичного гуцульського, заодно викликаючи собі в уяві образ товстої білотілої Палагни якої-небудь, що лежить вагітна на перинах і стогне: «Я не го-о-одна!» – І як би то не стати куркою?

А що, як і я буду безсильна проти гормонів? І срака в мене розростеться в ширину, а не в висоту, як у латиноамериканок? Цицьки стануть до колін – то ще ладно, завжди є шахрайство імені пуш-апа, але що робити з мозком? Раптом я почну всього боятися і ні на що більше не наважуся? Сидітиму там вдома і шкарпетки плестиму? І то фігня, що я зроду-віку плести не вміла, раптом після пологів цей рефлекс проявиться сам, як вміння грати на скрипці у старому анекдоті про хірургічну операцію?…



Є.

Є розум чи як?…

Нє-а, напевно нема. Його місце загарбав авантюризм. Чи просто непереборна жадність до подорожей і чогось нового в принципі. Саме тому я, на відміну від всіх нормальних тьотьок при надії (Боже, як я люблю красиву українську мову, а не таку, як в мене, ги-ги), ні про що наперед не домовлялася. Ні з лікарем, ні з акушеркою, ні з пологовим. Я, звісно, ходила на йогу і жерла тазиками зелень – бо дуже страшно було, що пузяка розтягнеться і назад шкіра не вернеться, що я буду з таким парашутом робити? – але жодних інших пренатальних препарацій не здійснювала. Бо ж майже весь час, поки була при надії, я шукала нам будинок чи інший простір, де жила би новоспечена сім’я. А коли з незалежних від мене причин стало ясно, що дуля мені з маком, а не власний простір, надія на гніздо мене покинула остаточно. Я це потрактувала як привіт від Всесвіту: кочова твоя доля, Карпа. Сідай в машину і їдь світ за очі.

Десь так ми й зробили. Трохи подивилися в карту світу, трохи попитали знайомих, де скільки коштує народити дитину. Найдорожче видавалося народити американських громадян в Америці (в мене ж страхівки нема) – від семи тисяч доларів і вище. Франція обіцяла бути більш бюджетною – тисячі три євро. Нова Зеландія манила низькими цінами і красою пейзажів, але ж летіти туди чортзна-скільки і вилітати треба серйозно загодя, пізніше сьомого чи восьмого місяця (залежно від авіаліній) на борт літака вагітних не пускають.

Мені чогось розходилося на тому, щоби дитина народилася в якомусь нестандартному місці. Я, звісно, все життя гордо позначаю своє місце народження: Черкаси. Особливо тішить оголошувати його тоді, коли на мене тикають пальцем і гундосять: «Понаехали тут бандеровцы, учат нас родину любить!» Але – і не останнім пунктом тут стало питання зайвого приводу відправитися в подорож – дитині захотілося чогось іншого, не Києва. Крім того, я панічно боюся пострадянських лікарень із їх несвободою й репресивною машиною. Навіть коли у вас інтелігентний лікар і прикормлені медсестри, завжди є шанс, що мимо проходитиме якась неприкормлена медсестра чи злюща санітарка, що з задоволенням наплює у вашу ніжну, розхитану гормональними коливаннями душу. Приватні ж лікарні в Києві коштують стільки, що дешевше в Америку злітати народити.

Норман, майбутній тато, до мене прислухався – йому теж подобалася ідея поїздки чи то в Люксембург, чи в Ліхтенштайн, аби лиш я не нила про те, що ми так і не купили будиночок моєї мрії і нам особливо нікуди вертатися. Пріоритетом у мене в житті дуже часто є гори – тому між Люксембургом і Ліхтенштайном вибрали другий. Крихітне князівство, ідеальне місце для з’яви на світ крихітної принцеси.

Моя подруга Леся з Мюнхена видзвонила єдиний місцевий шпиталь, випитала все щодо цін і термінів. Почуте нас влаштовувало. Вже точно й не пригадаю, але виходило десь в ту суму, яку б ми заплатили лікарю й акушеркам за прості пологи в державній, теоретично безкоштовній лікарні.

Плюс крихітного кабріолета з жорстким дахом – велетенський багажник, у котрий той дах мусить складатися. А коли не мусить, то в багажник влазить ціла купа всякої всячини – то ми її і напхали. І сіли в цей мій холостяцький «Пежо-206 СС» на прізвисько «Машина-Білочка», і подалися світ за очі в той Ліхтенштайн, де ще ніколи не були і про який мало що знали.

І так як часу до пологів лишалося ще більше місяця, а друзів по Європі багато, ми вирішили по дорозі до всіх заїхати. До польських альпіністів у Торунь, до Сергія Жадана у Берлін, до подруги дитинства в Мюнхен, до двоюрідного брата в Ляйпхайм. Всі вони радо відчиняли нам двері своїх помешкань – то був прекрасний час бранчів, вечерь, пікніків, музеїв, прогулянок і пізніх розмов за кухонними столами. А потім, в районі Швейцарії і Ліхтенштайну, що йшов за нею, друзі скінчилися. Робити нічого – довелося насолоджуватися компанією один одного.

Білява дівка з отакенним пузом, що живе в наметі, – просто персонаж для Тарантіно чи іншого режисера, що надихається буднями вайт-трешу. Правда, мені для колориту бракувало трейлера. А то навіть кемпінг у Ліхтенштайні особливо дороговалютний – через близькість до Швейцарії, вочевидь, – цілих двадцять євро замість стандартних десяти за машину й намет. Ну але коли ще я поживу серед красивих Альп? (Рівно через рік, сказали б Альпи, якби я могла чути їх передбачення майбутнього, але вони загадково промовчали.) До того ж на готелі особливо тратитися не хотілося – попереду могла чекати купа непередбачуваних витрат. Гроші чоловікові я чесно берегла, чемна дівчинка, пильніше за свої власні. Знати б, що колись він назве мою заощадливість тупою жадністю, то тринькала б усе наліво і направо.

1. Перша порада дівочкам від цинічної тьотьки: не економте на собі. Ну правда. Їжте й пийте те, чого душа просить, не робіть із себе жертву-біданочку. Хочеться вам у номер з джакузі – вперед, хай старається ваш коханий, бо ніколи не знаєш, коли всьому прийде кінець: і казочці, й поїздці, і стосункам, і життю.

Не зовсім оптимістично, певно, зате правдиво. Десь писалося ж у блондиночних журналах про те, що чим більше на тебе чоловік витрачає, тим більше по факту любить. Як інвестицію типу. А я, ідіотка, в це не вірила. В результаті отримала парадоксальне звинувачення в тому, що тринькала його гроші. Ну, всяке буває. Головне – лишитися чесною з самою собою. Наміри мої були чистими, почуття щирими, а ночування в наметі бажаним. Я взагалі рідко коли йду на компроміси з совістю.

Моєю вагітною фішкою було максимум руху. Кора в моєму животі підіймалася й до верхівки льодовика по стежечці, і гуляла альпійськими луками, і дерлася по скелях за два тижні до свого народження у Ліхтенштайні. Князівство це, звичайно, іграшкове. А от ціни на звичайні речі (капучіно по 5 євро) здалися трохи гротескними. Я вже й не пам’ятаю, чи був у Ліхтенштайні якийсь великий супермаркет – за їжею ми їздили через Швейцарію до Австрії, там було все більш-менш по-людськи. І спершу Машину-Білочку ще спиняли на всіх тих кордонах, а після енного разу перетину («Ой, ми каву не купили, треба вертатися!») вже махнули рукою і пускали просто так. До Ліхтенштайна, як і до Швейцарії, до речі, пускають із простою шенгенською візою, якщо ми, українці, не видаємося прикордоннику підозрілими.

Лікарня сподобалася мені: з вікон видно Альпи й князівський палац, на стінах – фотки зморщених новонароджених дітей як засіб психологічного захисту матері при першому погляді на свого нащадка: «Фух, моє не таке вже й страшне!»

І все було би добре – і пейзаж, і персонал, що частково говорив французькою, і супермаркет в Австрії, і навіть те, що тут надто цивілізовані гори з їх акуратно огородженими стежинками й ідеально чистими коровами – але ніде не було житла. Бомжацька карма нас догнала. Ми вже дві чи три ночі жили у кемпінгу, і моє біляве волосся почало відстоювати свої законні права: хочу в готель чи до апартаментів. І як на зло, тут сезон – всі готелі й шале зайняті. Куди ми тільки не дзвонили! А нам же треба мінімум на півтора місяці – два тижні до пологів і бодай місяць після. Найближчий доступний готель був по сто з лишнім євро в тому ж алхімічному австрійському містечку Фельдкірх, де й супермаркет. Помножте цю суму на сорок п’ять і прикиньте собі перспективу проживання з новонародженим немовлям у готелі, де немає ні власної кухні, ні толком де розвернутися, то стане сумно і страшно.

Ми спробували останню надію: якесь там шале в Ліхтенштайні просто під лижним підйомником за півтори тисячі на місяць. І тут, на підйомі явно крутішому за 60 градусів, тупо відмовилася їхати Машина-Білочка. Запихтіла, закоптила і сказала: «Ні, з мене досить. Валимо звідси. Щодня я ці підйоми-спуски-серпантини долати не збираюся».

Ну а я більше не збиралася ночувати в наметі. Живіт, знаєте, заважав спати на твердій землі – вже й спеціальна подушка для вагітних мало помагала. Тому, поставивши на прощання в паспорті сувенірний ліхтенштайнський штамп про перебування й купивши собі до колекції кілька пляшок вина з князівських погребів, ми хутенько чкурнули на схід Німеччини.

Так чи інакше, у всіх нас завжди є план «Б». А якщо нема, то дуже швидко з’являється. (Я, може, особа й розтелепана, проте ж українка – завчасно встигаю напрягти іще когось, взнати про ще щось, що потім може стати в пригоді.) Отак-от ми не просто через Берлін їхали, а з користю: з людьми завдяки тодішньому аташе з питань культури познайомилися, у клініки позаходили, повзнавали ціни. Та сама знаменита «Шаріте», де радистка Кет у фільмі «мамочка» російською кричала, за цінами така собі – 3–5 тисяч євро навскидочку.

Зате її антропософське відділення (типу для помішаних на природньому й органічному молодих батьків), де народжувало багато знайомих мого знайомого командира німецького спецназу (так-так, вони бувають ледь не хіпі там), обіцяло витрати в районі двох тисяч. «Хавельхьое» клініка називається. Ледь трохи за Берліном, у сосновому лісі. Нічо так, вирішили ми, прийшовши туди вперше знічев’я на УЗІ, на лікарню схоже мало – скоріше, на якийсь дитячий табір, навіть совком наївним війнуло. Східна Німеччина є Східна Німеччина, мене тут теж колись зробили мої батьки-студенти за обміном. От тільки гір нема, зітхнули тоді ми і попрямували в Ліхтенштайн.

І ось тепер – не зовсім переможне, але повернення. Знайома акторка-лесбійка здала нам свою квартиру за 800 євро на місяць (криваві гроші, як вже потім з’ясувалося, але однаково ніщо порівняно з мінімальною ціною 1500 в Ліхтенштайні чи в сусідньому з ним австрійському селі). З усіма тими боа, жабо, блискітками, старими афішами, платівками, книгами й антикварними меблями. Атмосферно і доволі запилюжено, як на свіжоспечену нервову маму. Скільки разів я змушувала бідного Нормана пилососити й влаштовувати вологе прибирання – це притому, що всі речі акторки я акуратно накрила пластиком, – зараз і згадати страшно. Видно, тоді я йому й привила стійку ненависть до цього діла на все подальше життя.

Пологи були важкими і довгими – ні йога, ні настрій все стійко витерпіти і максимально розслабитися нічого особливо не дали. Коли перестало допомагати Норманове читання вголос Буковскі в ароматичній ванній, на допомогу прийшов найкращий у Берліні анестезіолог, що, на моє щастя, тієї ночі чергував у нашій клініці. Подальші криваві подробиці закінчились щасливо – появою Кори, геть синьої, з великою, мов у Будди, головою з чорними кучерями і довгими закрученими віями, що викликали захват у всіх медсестер. Непогано ж так, ге? Перше, що чуєш про себе, прийшовши в новий світ, так це те, що ти красуня. А синій колір тобі дуже навіть пасує, ага.

Якщо самі пологи анонсувалися як відносно недорогі, то кожен день перебування в палаті, де, до речі, дозволяється і таткові ночувати, коштував 600 євро. Ясно, що я, хоч і недосвідчена мама, та все ж українська. «Дівчино, вставай! – шепотіла мені на вухо рідна українська Жаба, – та ж невже ти сама памперси дитині не перебереш і їсти собі не звариш, економлячи по 600 євро на день?» Жабу я послухала: зібрали манатки, попрощалися з прекрасним лікарняним меню з його лососями й шпинатами, вдягли Кору в її найперший земний одяг, посадили в автокрісло і поїхали до нашого тимчасового дому. Кілометрів зо двадцять їхати, так що можна сміливо вважати це першою Кориною подорожжю зовні.

Ю.

Юні і не зовсім чорні археологи

(вік мандрівниці – 2 тижні)

«Я їбала, я їбала!!!» – кричала Кора в пісочниці.

І поки широкий загал німів від обурення, я тихо позбирала лопатки й грабельки, що ними Кора загрібала пісочок, і ми швиденько вшилися…

От всі полюють на золото катарів, щось там риють-розкопують, не свого шукають, а ми, чесні українці, зовсім навпаки. Не викопувати приїхали в катарський замок, давно омріяну Перапертузу, а закопувати. Та ще й не аби там що, золото якесь чи брильянти, а найдивовижніший, до кінця не вивчений, багатющий на цінні речовини зйомний людський орган, без якого наша поява в цьому світі була б неможлива. Плаценту.

Моя барселонська викладачка йоги, вона ж дула – помічниця акушерки під час пологів, і кинула мені цю ідею. Не просто викидати плаценту на смітник – це за якимись їх глибинно-містичними поняттями важким гріхом би було, – а віддати її назад Природі з користю. Приміром, закопати її в землю й посадити коло неї дерево, і тоді це дерево буде споріднене з дитиною, що формувалася на цій самій плаценті.

Садівник із мене ніякий, а ще гірший слідопит – якби якимось чудом після моїх кривих рук якесь відчайдушне деревце і прийнялось би десь у лісі, то це вже точно, що ні за що в житті я би не знайшла місця, де його посадила. Навіть через тиждень, що там вже казати про «через багато років у майбутньому». Тому я вирішила трохи змухлювати і вдобрити вже готове дерево у місці, котре без проблем знайду раніше, як до мене завітає Альцгеймер. До того ж кращого приводу відправитися до французької Окситанії годі було й вигадати.

Поки плацента, загорнута в целофан, чемно лежала в морозилці, я читала все, що могла знайти в Інтернеті про катарів. Каї вже пішов третій тиждень, я почувалася вже й на другий день після пологів завдяки моїй магічній акушерці так, наче ніколи нікого не народжувала. Час на місці не стояв, і в голові стукотіло одне: «Пора, пора!» Пора знову в подорож.

Епохальний замок Монсегюр – той самий, із котрого за легендою двоє монахів винесли святий Грааль, заховавши його в невідомому місці, – дещо розчарував: бо то вже зараз не оригінал стоїть, а відбудована репліка. А я не належу до толкієністів чи інших любителів декоративно-прикладного фентезі. Тому вирішено було їхати на наші закопки в замок, що здавна дражнив уяву самою своєю назвою – Перапертуза (я навмисно вживаю каталанську замість французької «Перепертюз»).

Кора в цей час саме вчилася ходити десь у Яремчі, тобто всі її гіпотетичні лопатки з відерцями були нам недоступними. Єдине, що сяк-так нагадувало інструмент юного археолога, була кухонна лопатка для перевертання млинців. Ну і плаценту, що й так нагадувала шматок замороженої печінки, я поклала в пластиковий судочок для харчових продуктів. Треба ж, кінець кінцем, витримувати стилістичну цілісність авантюри.

Барселона – це просто ідеальна локація з огляду на те, що і до моря, і до гір, і до Франції звідси, що називається, два рази впасти. Кілька годин їзди, і ми вже в тих місцях, про які я недавно лише читала і, ясне діло, уявляла геть по-іншому, ніж вони є насправді. Ну, ви ж рідко уявляєте щось, що називається замок, обліпленим купою реклами, тлустих туристів із фотиками, на каблах і в дурнуватих капелюхах, оточеним парковкою й сувенірними кіосками? Я теж. Бо замки в житті бачила різні, як і монастирі – під кількома закинутими й зовсім древніми пощастило й пожити в наметі кілька днів. Правда, то було в Вірменії і ще бозна-де, явно не у Західній Європі.

А тут, чим ближче ми підбиралися до Перапертузи, тим мені ставало страшніше. Усі ці готелі «У катарів», «Святий Грааль», «Таємничий замок», кафе «Перапертуза» і шиномонтаж «Золото таємного ордену», купа явно туристичних машин, що рухалися в обох напрямках, навіювали на мене вселенську тугу. Слава Богу, Кая в її два тижні являла собою приклад ідеального попутника – не говорила багато, щонайменш. А ще майже весь час спала – кажуть, вібрації автомобільного двигуна для них звучать споріднено з тим, що вони чують, поки безтурботно плавають в утробних водах.

В умовах подорожі грудне годування значно зручніше за штучне – не треба паритися стерилізацією пляшечок, кип’ятінням води тощо. Хоча після Кори всі ці гаджети у нас залишилися: грілки, автомобільні кип’ятилки, термоси, термосумки тощо.

2. Тож незалежно від того, грудне годування ви вибрали чи ні, подорожі з дитиною цілком можливі. І чим менша дитинка, тим вона легше мандрує. А всі перепони, як завжди, лише в нас у голові.

Мій і без того похмурий настрій зненацька доповнило безплатне крещендо: небо тріснуло й почався справжній шторм. Зі зливою, градом, блискавками, громом і шквальним вітром. Що ж, скривилася я, враховуючи обставини, за яких Каєчка народилася вдома в акушерки Маріси, все закономірно. Тоді в Барселоні сталася така буря, що з корінням повиривало дерева і затопило метро. Характер, забігаючи наперед, у Каєчки наколядувався відповідний.

Нам назустріч повільно сунула пробка – видно, дощ прогнав із замків усіх любителів катарів в одну мить.

– Тікайте-тікайте, – увімкнула я режим злорадства, – менше туристів, кращі фотографії.

Хоча, звісно ж, переживала я не за фотографії, а за атмосферу нашого язичницького дійства, що взагалі-то ризикувало накритися мідним тазом. А що? За такої погоди мідний таз нікому не зайвий.

Нарешті ми таки дісталися до Перапертузи. Височенна скеля, на ній сірий замок розчинився в сірому небі. Туманно-дощова краса заворожує, її хочеться вдихати й везти додому, як старовинну акварель, куплену на одному з тих недільних блошиних ярмарків на кордоні Іспанії й Франції.



«Так, ану давай швидко закопаємо цю хрєнь під он тою сосною і дуємо звідси!»

Ага. Це я сказала. Бо на годиннику вже було не рано, скоріш за все, вхід до замку був лімітований часом. До того ж у музеях плаценти закопувати зовсім якось тупо.

Оглянули дві-три сосни. Там гімном тхне, там, здається, нас камера спостереження засіче – ну і взагалі некошерно якось біля парковки ховати дорогу серцю річ. Зітхнули й вирішили спробувати щастя таки в самому замку.

– Тільки врахуйте, ми працюємо лише до восьмої вечора… – кажуть нам на вході.

– Так-так, ми встигнемо! – чесно, по-українськи, обіцяю я і сама в це вірю.

– Та й можете собі лишитися, – позіхнула касирка, – просто після восьмої охорона йде додому.

Яху-у-у!!! А нам чого ще треба?!

Буря і справді всіх розігнала з Перапертузи. Крім нас двох і привітного охоронця (видно, вже смакував наперед вечір із друзями й футбольчиком), було максимум троє-четверо любителів дощової історії. І всі вони розосередилися по території фортеці з її внутрішніми й зовнішніми мурами, казематами, церквою та купою інших напівзруйнованих приміщень і переходів. Просто по центру внутрішнього двору росло собі дерево. Старе таке, розлоге. З мене кепський ботан, але я напровсяк його сфоткала, аби спитати потім вчителя біології, під чим ми собаку зарили.

«Давай!» Ми перезирнулися й, оглядаючись, покралися до дерева.

Тут, звідки не візьмися, вигулькнув охоронець. Вирішив зовсім вчасно поцікавитися, як себе почуває наше немовля у слінгу під дощовиком, звідки ми приїхали і котра година. Я терпляче з ним говорила, проклинаючи факультет французької мови за те, що дав мені це таємне знання – була би я русо турісто, котрий на жодній мові, крім вєлікого й могучого, не спілкується, наш бравий охоронець хутко би втратив інтерес.

Восьмої ще не було, довелося вшитися з місця запланованого злочину і далі блукати Перапертузою, роздивляючись панорами дальніх далів з її височенних стін. І все воно якось і гарно наче, і якось надумано, штучно, кривилася я. Придумала собі якусь історію для галочки… Чи правильне місце? Чи добрий час? Звісно ж, ця напівсфера, що колись слугувала куполом фортечної церкви, і цей кам’яний престол – просто картинні. Але чи належимо цьому контекстові ми з цим немовлям, названим одночасно за іменем священної гори індуїстів і буддистів і середньовічної католицької святої? Скажи мені, га, Кайлаш Хільдегардіс? Ну або ти, Боже, дай хоч якийсь знак, будь нормальним пацаном.

І тут з велетенського вікна давньої церкви я побачила просту собі веселку. Точнісінько над тим нашим деревом посеред двору.

Я не буду розповідати вам про мої дуже інтимні відчуття від доторку Трансцендентного. Я ліпше скажу вам, що копати кам’янистий піренейський ґрунт м’якою пластиковою лопаткою дуже і дуже незручно. Навряд чи це ще коли-небудь доведеться робити американському татові моїх дітей, але цю пригоду він точно запам’ятає. Ну а Кая матиме прекрасну легенду про час свого народження, коли виросте.

Наостанок я ще символічно обмила нашу крихітку дощовою водою, що назбиралася в кам’яному жертовнику. Символічне катарське хрещення ще нікому не завадило. І хай простять мені катари мою self-made єресь.

І. Індія (вік мандрівників – 1,5 і 2,5 роки)

Я, до подруги, задумливо:

– Тре’ би до Нового року все шмаття пороздавати… Бідним там.

Подруга, з жахом:

– Карпа! Бачила я твоє шмаття в шафі! Бідні таке пиздувате носити не будуть!!!

Ех. І це ще притому, що я давним-давно пороздавала весь свій хіпі-одяг, куплений за всі часи у Індії й Непалі: у Києві навіть у шафі він виглядає надто недолуго.

Десь через тиждень після повернення з нашої епічної поїздки до Індії подзвонив мені знайомий і розказав, як мило він за 600 доларів злітав на Шрі-Ланку. В ці шістсот йому влізли готель, переліт і дворазове харчування. Спершу моя доморощена українська жаба спробувала сказати «ква», а потім я собі вирішила, що хоч і потринькала на свою Індію в енні рази більше (ну бо який ще ідіот купує квитки за три дні?), а все ж поставила галочку навпроти слова «Ќерала». Цей індійський штат давно був у моєму списку місць, котрі хочеться відвідати до того, як інкарнуюся в гірську козу чи, не дай Бог, циркового тюленя.

Мій американський чоловік з нами летіти одразу відмовився. Видно, ліпше за мене, романтичну, уявляв, чим то всьо пахне. Тож я, спрацьована телевізійна Горпина, зібравши в кулак зароблені влітку-восени гроші, силу волі й віру в краще, почала-таки шукати компаньйона. Як і де? Через соцмережу, звісно. Були сякі-такі бажаючі скласти мені компанію, але тих, кого я знала особисто, розглядала в першу чергу. Єдина знайома кандидатка і перемогла, бо не злякалася, озброївшись власною семирічною донькою, відправитися з нами в цей паназійський похід.

Тут нормальні люди все роблять з головою – за півроку купують квитки, за місяць ідуть по візи… В нас же квитки купилися з виряченими очима за три дні до вильоту, відтак одразу ж побіглося за візами. І тут (радійте, шукачі візової справедливості!) нам в індійському посольстві сказали таке: «Ваші візи, жіночки, готові будуть завтра. А діти у вас – американці. Так що мінімум тиждень все буде вирішуватися. Може, й більше. А-а, ну і з вас по сорок доларів, а з кожної дитини по сімдесят».

Якби в мене на голові було розкішне волосся, а не три пиндики, воно би спершу стало дибки, а потім би я його на собі рвала. А так то просто включився режим центрифуги, і я миттю напружила всіх – від дівчат, що колись працювали в індійському посольстві і знайомі зі мною були через організацію мітингу з захисту тварин, до тьоті Каті, що в посольстві наливала чай і знала, в якій годині приходить Андрій, друг знайомої моєї знайомої, котрий має вблагати консула зглянутися над нашими дітьми й не підозрювати їх у світовому тероризмі.

Настя, моя компаньйонка, залишалася при цьому спокійною. Правда, в пориві віддати посольству все і по-чесному, увіпхала індійському клерку навіть свій податковий звіт і оригінал свідоцтва про народження. Довелося потім все те шукати і виривати з м’ясом із конторських підшивочок з паперами… Хазяйновиті індуси – всьо їм пригодиться, бач.

Коротше, за допомогою карми і добрих людей все нарулилося. Викинувши на смітник істерики кілограма з півтора нервових клітин, я таки тримала в руках наші паспорти з візами. Індійський клерк, до слова, ще змусив мене робити в нотаріуса дозвіл батька дітей на їх вивіз до Індії. І, знову ж до слова, геть нікому на кордоні той дозвіл не був потрібен. Ані він, ані свідоцтво про народження, в якому вказується, що я, Карпа, мама цих двох Хансенів.

«Ваші діти – іноземні громадяни, дозволу не треба», – сказав прикордонник.

Нє, я теж проти паперової роботи, але ж таким чином я можу будь-чиїх дітей будь-куди вивезти? Бо фотки в паспортах такі, що і китайці під них заканають, і буряти, й індіанці навахо. Хіба що африканця підсунути, то треба постаратися.

Коли думаєш собі «Індія», то хоч ти в ній і був уже чотири рази, однаково першою асоціацією зринають мумбайські нетрища, делійські околиці Мейн-Базару чи просто яка-небудь електричка до Калькутти. Одним словом, загубитися там твоїй кровиночці, думаєш, раз плюнути. «Давай, – каже Настя, – зробимо їм такі жетончики, як у солдатів». (Ага, це коли солдата на шматки розірвало, то раптом шия буде ціла й можна буде ідентифікувати, де чия…) Гаразд, давай зробимо такі медальйончики. Напишемо на них імена, громадянство, домашню адресу, номери телефонів та імейли.

Настя, свята душа, на піку передпоїздкової суєти взяла ініціативу на себе.

– Слухай, – дзвонила вона через кілька годин після відвідин геніальної ідеї. – Єдине місце, де я знайшла такі медальйончики, – це зоомагазин.

– Ну шо, стильно…

– Ну да. Але тут в основному самі лише кісточки. Правда, є зі стразиками.

Крім кісточок (рожевих, зі стразиками, камуфляжних), у зоомагазині для песиків ще передбачалися сердечка і кружечки. Подумавши, я таки дала згоду на схематичне зображення головного органу кровообігу для моєї більш жіночної Каї. Для пацанки Кори могла вже підійти і кісточка, і череп, але, як на біду, ті медальйони, що зі стразами чи пофарбовані, не піддавались двосторонньому гравіруванню. Та й ті, що піддавалися, вміщували максимум два номери телефону, ім’я та імейл. Теж, до речі, не мій довгий, а короткий робочий Настин. Чудом знайшлося те, що таки скидалося на жетон універсального солдата. Отже, два сердечка (семирічній Соломії й півторарічній Каї) і один жетон для дво-з-половиною-річної Корени. Нашу армію майже озброєно. Хай тепер, якщо знайдуть, тільки спробують не віддати. Хоча таких дітей, як мої, захотіли би вернути з благаннями і доплатою.

Пакування речей у дорогу в моєму виконанні – справа консиліуму. Тобто просто мого виконання недостатньо. Про кожну шмотку я мушу питати «так» чи «ні» мінімум у трьох людей: у себе, ліпшої подруги і няні. Взялося в основному те, що планувалося залишити в Індії. Плюс кілька одежин для фотографій. (Мушу сказати, на фотографії головно потрапляли оті зацофані шмотки, а другі в секунди засиралися чим-небудь натуральним, що точно ніколи не відпереться.)

Трохи повагавшись над двома візками (один на близнят, інший, одномісний, куди няня пхає моїх дітей у позі гребців байдарки) і пожалкувавши, що не маю другої спини, бо повішала би на неї Каю в спеціальній переносці для альпіністів, я схилилась на користь одномісного візка. В результаті він так і простояв, сіромаха, в готелі, бо в моторикшу не влізав, а до вокзалу, щоби поїхати з ним в інше місце, штовхати по спеці голими руками якось не наважилася.

Думаю, якщо ви не такі психи, як я, і все-таки висидите з дітьми на одному пляжному місці, візок таки беріть – і на базар зручно ходити, і від сонця в обід закрити капюшоном можна, якщо ви не добігли до антирадіаційного прихистку, ггг. Фізкультура в мене вийшла ще та – від готелю до подоби асфальту слід було тирлигати візок із двадцятьма шістьма кілограмами дітей (брешу, на загал десь 36 кг в сумі з вагою візка набігало, плюс там 3–5 кг взятих із собою водичок-айпадів-ніштячків) вгору по розбеханій ґрунтовій дорозі. Те, що піт котиться мов з відра, це не метафора. Ну а потім ще діти між собою лупляться, хто в візку попереду сидить, хто хоче їхати сам і те де. В ідеалі, думаю, мати візок із підніжкою для старшого брата чи сестри, такі дуже популярні в Барселоні.

Перша пересадка на шляху туди, до Трівандруму, у нас була в Арабських Еміратах. В аеропорту Дубаї є брендовані візки, ті ж легенькі «макларени», тож коротати час не так вже й важко. Дітей дуже розважають «горизонтальні ескалатори» – такий тротуар, що сам собою рухається. Ну але без втрат ми однаково не обішлися – забігши в аптеку, Кора феєрично змела з полиці й розбила пляшку з олією «Омега» (найдорожче, що в тій аптеці було), та ще й підслизнулася в калюжі і впала… Рибний запах із облитих кедів не покидає нас досі.

Неймовірно, але факт – ми таки дісталися Трівандруму. Вкотре довелося заповнити безкінечну купу паперів, під акомпанемент ревіння дітей, що взагалі ошаліли від цих нічних переміщень, не кажучи про зміни часових поясів. Ми сяк-так зберігали спокій, безкоштовно даючи спектакль охочим індійцям і вже й не намагаючись зібрати по залу прильоту ані дітей, ані речі – хай валяються, ми не поспішаємо. За драконівським курсом в аеропорті Настя поміняла долари на рупії. Я ж зазвичай користуюся банкоматом.

3. Не забудьте подзвонити у свій банк попередити, що будете користуватися карткою в такій-то країні. І спитайте, який відсоток з вас зніметься, хоча це від місцевого банка залежить теж. Щодо Індії, то будьте готовим до частої падлини – наші банки так перестраховуються, що однаково блокують вам видачу готівки. Підозрілими їм ваші операції видаються, бачте. Тому бажано довірити всі ваші банківські деталі зі словом-паролем надійній людині в Україні. Просто їй на гарячу лінію з Києва дзвонити буде значно менш накладно, ніж вам із далеких країв. Але дзвонить хай з мобільного – до українського стаціонарного номера в банка може бути претензія. Особисто в мене ще жодної поїздки не минуло без епічного СМС: «Лєна!!!! А-а-а!!!! Поможи! Дебільний банк знову картку заблокував! Дзвони їм!!!»

Зазвичай в Індії діє система таксі з попередньою оплатою – ставайте в ту чергу до кіоску таксі, в яку стоять місцеві. Не бійтеся в них про все розпитувати – англійська в індійців притомна. Ви кажете пункт призначення, оплачуєте відносно невеликий рахунок і виходите з квитанцією надвір. Вас підхоплює таксист, запихає у красивий старий «амбасадор», без кондиціонера, зате з пафосом (якщо пощастить – якщо ні, то в таку ж без кондиціонера, але тісну й негарну «тату»), і ви вриваєтеся в густе повітря південноіндійської ночі.

Якщо вам трапиться таксист-сикх, у тюрбані і з бородою, а діти достатньо притомні, щоб побачити в цьому якусь незвичність, розказуйте, що це добрий чарівник чи ще щось, ну або правду – що сикхізм грубо можна вважати сумішшю індуїзму й мусульманства, вам щодо інтересів ваших дітей видніше. Мої не бачать геть нічого дивного ні у відмінному кольорі шкіри, ні в іншій мові, ні в одязі – чим молодша дитина, тим нормальнішим видається для неї цей світ з усіма його дивовижами. Точка збірки, даруйте Капітана Очевидність, у малюків іще не зацементована, як у дорослих.

Так десь о пів на четверту ранку ми припхались до Варкали – містечка з червоними кручами, білим і чорним піском, теплим і спокійним океаном, чистими пляжами й міжнародною кухнею. Принаймні так обіцяв Інтернет.

Тут ми навмання, зате впевнено, почали селитися в готель, що його назву десь почула моя сестра, місяць тому проїжджаючи через цей самий штат. В результаті навіть збили ціну з 20-ти доларів за кімнату до 14-ти. І садок там, і гамачки, і гойдалка на балконі, і ящірки на стінах цвірінькають…

Ех. Як порєдна тета-квочка, я взагалі-то планувала сидіти з дітками на одному місці, максимум виїхати на годинну дистанцію глянути яких-небудь слоників чи кольорових пташечок. Але карма річ хитра – завжди бере своє. Тож, окрім маршруту Святого Матрацника «Варкала! Варкала. Варкала…», у нас вийшов наступний тріп: Варкала – Карунагаппаллі – Аллеппі – Муннар – Форт-Кочі – Варкала. Ну й доїзди до аеропорту в Трівандрумі, котрий ми, поки не вивчили його поважну офіційну назву Тіруванантапурам, називали по-гопницьки: «Трівадном».

Ц.

Ціни (але далі трохи про Індію)

Лексикон дитини двох із половиною років має для нас купу таємниць, які не кожному спеціалісту з мертвих мов під силу будуть. Ну гаразд, Кая у відповідному віці говорить цілком притомними реченнями, але в Кори був саме той випадок. І вчити її мову мені довелося в Індії, та ще й у доволі критичній ситуації. Коли дитятко відмовлялося їсти будь-що з запропонованого, ультимативно вимагаючи одне – сіпки. І біда його розбере, хто вони такі, ті сіпки, і де їх вирощують, і по чім продають. А Кора ж вимагає, і Кая їй допомагає, і репетують удвох так, що квіти з дерев осипаються: «Сіпки! Сіпки-и-и-и!!!» Аж поки зовсім випадково на дні валізи хтось із них не знайшов шматочок хлібця-удальця й переможно не заявив: «Сіпки!» То, виявляється, був простий собі «хлібчик», що після «сіпок» став «сіпчиком», так само, як «хлопчик» став «сьопчиком», а не скандальним «хуйопчиком», з яким ні в гості, ні в дитсадок не ткнешся.

«Вакіка» це велика, «ньокі» – макарони, «міні» – місяць, «куку» – кулька, «манаманіс» – їсти. І тільки одне слово, ба навіть засаднича фраза, після Індії в обох почала виходити без жодного дефекту: «Хау мач?»

Ця фраза, якщо ви раптом не в курсі, у країнах Азії злетить з ваших вуст значно частіше, ніж навіть «хелоу». І навіть не того, що вам усі все намагаються напарити (а побачивши дітей, ще й обов’язково, не вдаючись до зайвих хитрощів маркетингу, запхають їм до рук свій браслетик, барабан, чесалку для голови й терпляче чекатимуть, поки ваше чадо силою крику відкриє ваш гаманець), а того, що тут геть за все слід торгуватися. Від ціни за готель до ціну на креветки з вечірньої розкладки ресторану. Третину, як правило, упускають без проблем, а частіше ще й більше.

Так, заваливши ще до світанку в наш Palm Ayurvedic Beach Resort (о, я таки згадала назву), ми спершу вжахнулися: 1800 за двомісний номер із кондиціонером! Це ж нереальних 35 доларів за добу! А ми ж наслухалися про те, що люди живуть по 500–600 рупій, що еквівалентно приємним десяти доларам. Тут же я згадала, що з кондиціонером жити – то безперервно застуджуватися (і досвід Індонезії підказав, і українська національна шпаровитість). Без кондиціонера у них був за тисячу. Ну, теж неприємно, але куди вже не йшло.

– Якщо ми лишимось на довше, ви ж іще щось скинете?…

– Так.

– Ну то поговоримо вже вдень.

В результаті нам вдалося їх дотиснути до 14-ти баків, хоча за кожен зелений вони боролися, як біблійські воїни. Тактика, котру ми застосовували, – класичний «добрий і злий поліцейський», де Настя наїздить і скандалить, а я всіх заспокоюю і кажу в кінці: «Ну, то ж по чотирнадцять, так? Бо ця жінка страшна, коли злиться, я вас розумію… Заспокойтеся, все вже минуло. Дякую, що ви такі люб’язні до наших дітей». Якось так.

Плюс іще ми в них взяли по курсу масажів. На масажах, як потім збагнули, нас нагріли – можна було знайти дешевше, ніж ті ж двадцять з копійками доларів за годину. Але в порівнянні з Києвом це просто ласка Божа. Та ще й з оліями і з травами, напханими у тугий мішечок, що ним тебе і будуть масажувати. Керала – це взагалі штат помішаних на здоров’ї. Тут купа жіночок різного віку проходить панчакарму – серію масажів і очисток, що деколи триває аж 41 день. Ну і в кожній хаті живе чи лікар-гомеопат, чи масажист, чи спеціаліст зі зв’язків із безтілесною громадськістю, чи просто викладач йоги.

Масаж матері двох дітей робити конче треба, це факт. Але як на нього вирватися, коли нема поряд ні тата, ні няні – оце вже завдання для героя. Мною було вирішено бігти на цей релаксаційно-оздоровчий процес під час дитячого обіднього сну. В ідеалі він мав би траплятися синхронно у двох, але… Ось вам дещо із моїх записок з цього приводу:

«Сьогодні був дивний бебіситерський досвід із Каєю. Я, так і не дочекавшись, аби двоє дітей заснуло, вкоськала одну Кору і взяла Каю з собою. Посадила на підлогу, дала айпад, залягла на масажний стіл під олійні руки аюрведичної майстрині. Кая спершу навіть співпрацювала – гралась на айпаді в Pocket Pond (таке кишенькове озерце, де плюскаються рибки і шумить осока), додаючи дзену в моє останнім часом не дуже задзенене життя.

Тривало це, правда, недовго. Кая почала верещати, я встала зі свого релаксаційного місця під сонцем і пішла їй міняти памперс. До нас зайшла інша масажистка, сказала: «Віддавайте мені дитину». Дитина навідріз відмовилася йти, масажистка винесла її на руках, і за кілька хвилин все затихло. От, думаю, дай вам Шива здоровля, добрі люди, винесли крикливого спойлера за межі території. Та ще й без памперса винесли, ризикова ви жіночка.

Коли десь наприкінці масажу, через півгодини чи сорок хвилин, чую, як моє дитя сопить десь геть за стінкою. Знову зайшла тьотя (навіть без Каї!) і на індо-англійському суржику відрапортувала, що Кая плакала і їй довелося зробити релаксаційний масаж… Отак-от. Сила аюрведи, холєра. І завтра тьотя пропонує привезти їй Каю в йога-центр (він же аюрведичний госпіталь) і буде Каї щастя, бо тьотя її, закакану, крикливу, закусану комарами і з розбитим носом, полюбила…

Але далі все ще цікавіше: діти вирішили не спати і з ревінням шукати мене попідтинню, а саме в масажному салоні на стадії найбільшого релаксу. Просто так стояти на підлозі під масажним столом, звісно ж, погана ідея. Під столом можна лише загробним голосом волати «мама-а-а!!!» і дерти руками мамине нерухоме тіло.

«Що ж, – вирішила я, – еврика».

І якби хтось хотів зобразити свідоме і гламурне материнство з акцентом на здоровому способі життя, то з нас саме час було би писати картину. Голе майже немовля лежить верхи на голій мамі, котрій у цей час масажистка ллє на голову тоненьким струменем олію. «Ширьодара» процедура називається. Напевно, всі б замилувалися. Бо ж картина не передає всієї огидності дитячого реву три хвилини тому. Що ж, довелося вкотре плюнути на свій релакс і релаксувати Кору.

Хтось може сказати, що в дітей за дивна логіка така? Коли ти їх кличеш до себе й хочеш обійняти, вони з веселим вереском біжать асфальтом геть, шпортаються й розбивають голову, а коли ти мусиш хоч трохи побути сам (поїсти там, в туалет сходити, якщо вже не на масаж), то їм конче, смертельно треба до тебе?! Ну і як із цим боротися? Хтось винайшов спосіб перехотіти задушити цю істоту, котрій ти щодня зобов’язана цілувати ноги за щастя бути матір’ю?…

Повертаючись до беземоційного – ціни. Нормальні люди не їздять сюди на двадцять два дні, намагаючись поспіти однією сракою на всі праздники. Нормальні люди з Казахстану, України та Росії приїздять сюди на кілька місяців, а то й на півроку, і знімають будинки. Хто за триста доларів, хто за чотириста за місяць. Деколи в одному будинку можна розміститися й трьом сім’ям, але широка душа грошей не рахує і шикує, як може – маючи собі й по дві кімнати на одну людину.

Переваги знятого будинку очевидні: шматок власної території та кухня, де можна робити салати та іншу просту їжу, особливо якщо твої нащадки навідріз відмовляються їсти щось місцеве. Якщо купувати продукти самому, все взагалі виявляється копійчаним, але й у ресторанах у нас не так вже й багато пішло. За 22 дні сімейство з трьох осіб (ми, щоправда, й дерибанили на трьох то одну, то дві порції) витратило на харчі трохи більше, ніж двісті доларів. І стільки ж на проживання.

Дорожче за тисячу рупій я жодного разу нічого не знімала, хоча у Форт-Кочі, приміром, були місця, що стартували з дев’яти тисяч рупій (180 доларів) за двомісний номер. З басейном у готелі, і сам готель розкішно атмосферний – відремонтували колоніальний португальський будинок, отримали на виході старомодний шик. Я таке люблю. І деколи навіть вмудряюся знаходити за десятеро меншу ціну.

Якщо ви турист-бюджетник (не в сенсі держслужби, в сенсі скромного бюджету), то Керала вам, в принципі, буде доступна й за десять доларів на добу за проживання. І стільки ж можна тратити й на їжу, якщо помірковано тратити. Але ліпше розраховуйте доларів на тридцять – тоді будете собі здаватися заможним життєвим взірцем ситого європейця.

Г.

Гігієна (огненна)

О, знайшла ще один свій ріалтаймовий лист із Індії до вас. Крик душі на тему підгузків:

«Памперси тут на вагу золота. Навіть у Дубайському аеропорту при всій його інфраструктурі нам зайняло годину знайти потрібний розмір. Всюди лише на немовлят. В мене он зараз лишається два памперси, і я з острахом чекаю своєї долі в найближчому маркеті. Хоч вони мені лише для спання потрібні (та й то не мені, а дітям – мені вже на старості знадобляться, хе-хе), все ж штука цінна. Кора вдень весь час без памперса ходить і у свої поважні два з половиною роки може попроситися в туалет, частково навіть вгадуючи вид тамтешньої активності. А Кая, котру я з навчальною й економічною метою лишаю без підгузка, спокійно все робить просто у свої дизайнерські штанці за два долари, при цьому з вільних штанинок багатство нації вивалюється на-гора у найнесподіваніших місцях. Штанів мені не шкода (головно брала все таке, аби тут і залишити), шкода власників ресторанів і людей, що поїдають свої романтичні вечері з видом на океан. Ну але вибачте, люди: або в моєї дитини попа пріє і вона плаче всю ніч, або ви просто не помічаєте, як я з блискавичною швидкістю все ліквідую будь-якими доступними підручними засобами».

Тепер-то я вже мудра і знаю, що памперси продаються у звичайних крамничках, де може, крім них, продаватися ще рис, сірники, мило і солодка вода. Вони просто не завжди лежать на виду – але ви запитуйте. Не обов’язково шукати аптеку чи західного виду супермаркет, індійські діти теж не проти покакати в екологічно нефрендлі причандал. 27 рупій за два памперси – це трохи менше, ніж півдолара. Жити можна. Хоча, економлячи памперси, ми економимо простір на землі. Гівна на ній, бідній, і так вистарчає. Хай ліпше воно буде натюрель і без пластику…

Ну от – збиралася на букву «Г» про гігієну написати, а вийшло стандартно, про гівно. Хоча правильне поводження з ним і є одним із засадничих принципів гігієни. «Гигиена – враг туриста!» – любила повторювати одна моя університетська знайома, коли ми в ту сиву давнину ходили в Карпати в похід. Це неабияк допомагало в умовах холодної мокрої ночі, коли так ліньки було вилізати з теплого намету, аби почистити зуби чи вимити правильним милом і намазати кремом лице. Так ми й спали покотом – наївшись часнику, з замурзаними, але щасливими пиками.

Я дуже багато знаю дівочок, що нізащо в світі не пішли б у ті кляті гори тільки тому, що там немає гарячого душу. І що замість нього найтепліша альтернатива – гігієнічні серветки. Ну або ще можна заморочити свого бойфренда, аби нагрів на вогнищі води і в світлі вогнища тебе поливав. Як мінімум, це красиво, хоча і холодно. А от дядько мій, старший татовий брат, і досі щороку з університетською компанією ходить в гори на свій день народження в травні. І роблять вони там традиційну вже «сауну» – натягують принесений з собою пластик над розігрітим на вогні камінням, котре поливають крижаною водою… Щось таке подібне я пробувала в Бутані – там, щоправда, це розпечене каміння в спеціальну ванну складають. І купаєшся в легкому одязі, аби не змушувати місцевих дядьків червоніти.

Оце от дитяче безвідповідальне «гігієна враг туріста», ймовірно, варто повторювати замість мантри тому типу брудонестійких дівчаток. Гігієністо-невротичок, як я їх називаю. Раптом попустить? Хоча навряд чи вони колись наважаться на Індію. От і добре – для таких є акуратно вилизана Туреччина (туристична її частина, бо країна ця має неймовірний запас скарбів для тих, хто шукає справжніх пригод), а танки штибу мене бруду не бояться. Саме так, не бояться. Наш спокій і позитивні емоції – це, знаєте, запорука будь-якого здоров’я. Бо бруд можна відмити водою і милом, а от стрес буває зняти не так і просто.

Я явно не належу до тих жінок, що з ранку до ночі займаються вилизуванням і стерилізацією хати. Звісно ж, у селі в давнину б мене заміж ніхто не взяв із моєю філософією ситуативного прибирання. Засралися – прибрали, думаю я, але ж не буду я кидати все на світі, аби просто підтримувати в домі чистоту. Тим паче, з двома дітьми і собакою це заняття геть невдячне, бо срач вертається на круги свої буквально за кілька годин. Та й не професіонал я у тій справі – мені легше статтю написати і з тих грошей прибиральниці заплатити. Вона свою роботу знає, я свою.

Коротше, ви зрозуміли: Кора і Кая – не оранжерейні квіточки. Стерильність їм не загрожує. Я завжди ставилася спокійно до чогось, піднятого з землі, чи до поцілованого в ніс собаки. Саме тому мені й не страшно було їхати до Індії.

Звісно ж, завжди залишаються базові правила гігієни – наприклад, пити воду лише з пляшок. Особливо там, де жарко, бо в Непалі в горах ми з друзями спокійно пили ту ж саму воду, що пили люди з села – джерельну, а то і з крану, однаково вона з гірського струмка набирається. Особливо переляканим можна в таку воду кидати спеціальну йодову таблетку для очищення. Вона там буває з апельсиновим та іншими смаками. Гидота рідкісна, скажу вам. Я надаю перевагу імбиру. Не знаю, наскільки він там що дезінфікує, але з ним точно смачніше.

Путівники для параноїків радять білому туристові їсти лише у тих ресторанах, де овочі і фрукти миють у воді з пляшок, де лід роблять теж зі стерильної води і де продукти не вилазять з холодильника (ага, так ти це, дебіл, і перевірив). Від м’яса радять утриматися – ну це вже трохи логічніше.

Я ж твердо переконана, що міцний гострий карі – найліпша запорука від усіх шлунково-кишкових зараз. І перець чилі з карі за компанію. Діти в Києві їли всі ці бірьяні і масали аж гай шумів, а от на місці, в Кералі, Кора змусила мене впасти в депресію: навідріз відмовилася від всього, що бодай якось пахло «не по-нашому». Що ж, місяць можна прожити й на рисі з подобою хліба, час від часу закушуючи сирими овочами й фруктами, втішала себе я. Зате Кая молотила все – від тайської курки до в’єтнамських макаронів, благо Варкала має широкий вибір гастрономії. Ми чесно спробували те, що називалося італійським рестораном, – не сподобалося.

Зате дітям подобалося все, що впало на землю. Не так, мабуть, смак випадкового продукту, як моя реакція: «Ні! Не їж! Воно брудне! А-а!!!» Такі шматки запихалися в дитячі роти і ковталися з особливим ентузіазмом. Я не знаю, що би робили двоє дітей по півтора і два з половиною роки з безсвідомим тілом їх матері вагою в сорок вісім кілограм, тому вирішила попуститися і більше так не верещати. Не встигла забрати те, що впало – значить, така його доля. Крім того, хтось мені казав, що вчені розвінчали міф про цю моментальну дифузію мікробів із поверхні підлоги на поверхню їдла. «Що упало у студента, то упало на газетку», десь так…

Їжа з землі це ще не найстрашніше, скажу я вам. Обціловані й погладжені вуличні пси і коти – це теж ще квіточки. От коли вони знайшли, де відкривається вуличний кран із технічною водою, й почали її жадно пити, ставлячи ставки, за скільки секунд мама перетне територію готелю від бунгало до крана, я серйозно злякалася. Підсрачники не помогли, серйозна розмова теж. Вони щоразу знову рвалися до того крана. Залишалося сидіти й чекати на срачку.

І срачка прийшла. Але не від тої води, а від чогось іншого, у зовсім інший день. Можна, звісно, давати дітям випити вугілля чи іншого абсорбенту для профілактики. Головне – не панікувати. Живуть же тут всі ці мільйони людей, не миючи овочі в дистильованій воді, а руки в спирті кожні п’ять хвилин.

Ну звісно ж, у них тут імунітет з народження. Але й ми з вами, вибачте, з не зовсім стерильної України, а не зі Швеції. До того ж за два тижні звикає і наш ніжний європейський організм до азійських реалій – перевірила на собі. Правда, це лише за умов того, що ви не панікуєте і не накликаєте на себе психосоматики. Настина семирічна Соломія хворіла, бідненька, ледь не через день: то живіт болить, то температура підіймається, то кашель якийсь. І скільки я не переконувала Настю в тому, що нема геть нічого смертельного в тому, що панамка впала на стежку, тільки й чути було: «Соломія! Ти шо наробила?! Я її руками прала, руками, чуєш?! Все! А-а, не торкайся! Візьму зараз її кульком і в кульок замотаю…»

А ще «не можна їсти фрукт, бо нема чим потім руки помити», «не притуляйся», «не волочи», «не клади», «не кусай»… Ох, бідна Соломія. Настя – чудова людина, але деколи це просто занадто. Особливо, коли ми в Києві приходимо до них в гості в їх ідеально вилизану квартиру, а перед нами вибачаються за жахливий бруд…

Коли подорожую сама по собі, як правило, більше довіряю вуличній їжі, ніж їжі з дорогого й неопізнаного ресторану. Якщо такий не рекомендували перевірені люди, ліпше від нього утриматися – ніколи не знаєш, скільки недоступний для середньостатистичного населення продукт міг пролежати в їх загашнику. Пам’ятаю, як вперше потрапивши до Індонезії й побачивши, як люди їдять, сидячи просто на тротуарах, а готується їжа там же, на узбіччі, кривила носом – фе, яка антисанітарія, тут у них що, армія спасіння польову кухню розвернула? І влаштовувала істерики нареченому: «Відведи мене в якесь людське місце поїсти, я ж тут з голоду помру!» І він відвів, і я ледь не вмерла, наївшись незрозуміло чого в дорогому японському ресторані для туристів, де ми були єдиними клієнтами.

З того часу маю святе правило: їсти там, де велика ротація покупців. Відтоді я уминала всі ті гострені мі-ачех – смажені макарони, як їх готують на Суматрі в провінції Ачех, – сидячи на циновках поряд із простим людом, аж за вухами лящало. Для вірнячка, як я вже казала, завжди згодиться свіжий перчик чилі у прикусочку… З дітьми, звісно, я ставлюся дещо обережніше до вуличної їжі, але якщо місце чисте і готують практично при тобі, то чом би й ні.

Ще треба бути в курсі, що не у всіх туалетах Індії (тобто майже в жодних) ви зустрінете туалетний папір. У мусульман взагалі дуже модно мати так званий гігієнічний душ, аби ним підмиватися після кожної потреби. Так то воно так, але якщо нема мила, то що робити з нечистою лівою рукою, котрою можна підтирати дупу, але не можна їсти?… Коротше, я так і не полюбила цих душів, завжди намагаючись носити з собою серветки. А от мій один знайомий з Росії просто від них був зафанатів на Шрі-Ланці – так, мовляв, зручно, чого у нас таких нема?! Я не питала його, як він із тим справлявся. Загадкова російська душа нарешті відчула себе у істоков – в Азії…

Крім сухих і вологих серветок (другі в нас так, для заспокоєння совісті й розмазування грязюки), варто з собою носити кишеньковий санітайзер, крихітну пляшечку для дезінфекції. Лікарі радять спиртовий, а не селевий – пахне не так приємно і сушить руки, але діє значно ефективніше. Головне з переляку до кісток собі ним руки не затріть, добре?

К.

Кемпінг

От ви, напевно думаєте: «Ну які намети, які кемпінги? Моя дитина достойна більшого». Тобто ви так точно думаєте, якщо «більше» для вас – це готель (про зірочки скромно промовчу) і за все життя ви в наметі спали один раз, п’яні в поході після дев’ятого класу.

Але навіть якщо походи у вас траплялися частіше і ви по Європах не встидалися їздити, розкладаючи намети в кемпінгах у Альпах чи коло моря, внутрішня Порядна Бабця однаково може сказати: «Ти що – дитину в антисанітарію?! То ти, доросла коняка, таке ще витерпиш, але скільки можна думати лише про себе?! Або дитині забезпеч ідеальну чистоту, або лишайся вдома. Пора вже нарешті жити для когось іще. Стати на людину подібним. Діти – це головне в твоєму житті».

Ага, точно. З цією логікою будь-хто, хто розмножився, автоматично осягнув сенс життя. Те, що діти – головне, вони і самі вам скажуть. Але ж (тільки не кажіть про це вашим батькам), ваше життя з початком життя дитячого закінчуватися й не думало. І якщо вірити психологам, щасливих дітей можна виховати лише на власному прикладі. Щаслива мама, задоволений тато, всі цьомаються, жартують, лізуть у гори, варять кашу на багатті, дивляться на овечок, кричать дурним голосом з гори – діти автоматично сприйматимуть життя подібним чином.

А якщо ви ходите з кислою пикою в чотирьох стінах і харкаєтеся від того, що навколо вас людей на пляжі, як пінгвінів на крижині, то… Окей, дитина гратиметься своїм відром і лопаткою. Але вам я щиро співчуваю. Бо співчуваю собі – пишу це, отака вся мудра, а ходити не можу через травмовану ногу. Гори довелось зміняти на пляжі. Іронія долі – зате знаю, про що говорю.

Так, останній раз у кемпінгу я спала ще будучи вагітною Каєю. То було під Монбланом у Французьких Альпах. Точніше, під льодовиком, котрий, подейкують, активно тане, тож щомиті в нас був романтичний ризик прокинутися в озері чи під апетитною сумішшю льоду й грязюки. Пронесло. Ще й пішки на той льодовик піднімалася, дорогою збираючи ягідки під сповненими докору поглядами чесних європейців: «Це ж приватна власність!»

До речі, у цивільних кемпінгах є цілком гігієнічні душі-туалети, кав’ярні, розетки, де можна зарядити всі акумулятори, є місця для готування їжі на своєму газі й цілодобовий доступ до питної води з бюветів. І обійдеться це вам з вашим наметом і машиною десь аж у п’ятнадцять євро максимум. Чисте повітря, краєвид і простір гарантовано. А тепер порівняйте з готелем… Найпростіші придорожні штибу Novotel чи Best Western нам, коли ми щосили гнали через Італію додому з Кайкою вже народженою, дешевше за сто євро за ніч не обходилися.

А відтак іще коли Кайка тільки народилася й ми закопали її плаценту в Перапертузі, хотіли було теж в наметі поспати під горою Монкальм, що на кордоні Франції й Іспанії у Піренеях. Приїхали, дістали намет, а він якоїсь дупи зламаний на самій осі. Так і спало наше сімейство… в багажнику. Спасибі конструкторам кросоверів: у нашому «Peugeot 3008» ззаду втоплюються сидіння і робиться площина штибу ліжка. Дуже комфортна – правда, якщо ваш зріст не більший за метр шістдесят…

На другий день ми сяк-так наклали зламаній осі шину з наметового кілка й перемотали кілограмом скотчу.

4. Дуже корисна штука, ця липка лента на прізвисько «скотч» – хай завжди валяється вам у бардачку.

І Кая спала як цариця – в шатрі. Це після того, як ота істота віку двох тижнів піднялася зі мною на висоту більше двох кілометрів до озера Румазет.

І от тепер так дивно (чи не дивно?…), що майже дворічна Кая і майже трирічна Кора разом зі мною розкладають намет і збираються вкладатися спати в «будиночок». І те, що за порогом будиночка шумить море, згори – сосни, а їжа готується на вогні, для них така сама даність, як і для дітей кілька тисячоліть тому. І щось вони не кричать «де наш аніматор і дитяча дискотека біля басейна з фонтанчиком рожевої газованої води?»

До речі, це так звучить воно просто – місце за крок від моря під соснами. Знайти його було непросто. А надто в темряві. Коли хтось із нас виходив у гущавину того, що джіпіес зображав як безлюдний мис, інші жартували: «Щось його довго нема. І звуки дивні з лісу. Давайте по черзі, по одному, підемо його пошукаємо?…»

У пік сезону на Адріатиці в похвалених мною кемпінгах ніде сраку примостити – всі сидять на головах одне в одного, коло моря місце вигризти і не надійся. Ми зметикували, що ліпше вже жити десь природними нелегалами і їздити в душ на пляжі, ніж бути в епіцентрі реаліті-шоу «мій матрац наступив на твій». Хоча дітям у міжнародному дурдомі, можливо, було б весело. Просто дурдоми дуже тісні – у Хорватії кемпінг у себе на подвір’ї організовує кожен охочий. Це тобі не гектари землі на Балатоні чи навіть не горби у Ліхтенштайні.

Л.

Літак

Мій московський приятель Гріша сидить із Каєчкою на качельці, читає Жадана. Півторарічна Каєчка чинно йому допомагає – не верещить. Майбутнім жінкам дипломатів так і пристало: мовчи, поки мущіна вєщь читає, созєрцай природу! А Кора тим часом задом-задом підходить до кам’яної заглибини з водою, де ми інколи коропів тримаємо.

– Кора, – кажу я повчально, – дивися, куди йдеш. Бачиш, там басейн? Ямка? Водичка? Високо, метри півтора! Там ямка, водичка, буль і смерть!

Кора глянула на ямку, на водичку і на сестричку на гойдалці. Зважила все. Примружилася. Відтак крихітний пухкий пальчик показав углиб копанки: «Кая!»

От тобі й на. Ми оніміли. Воно, канєшно, може, співпадіння, бо дитина тільки вивчилась казати слово «Кая», а може, цей злочинний супермозок вже знайшов експрес-метод позбавляння від конкурентів. Бо шось його, того молодшого на одинадцять місяців опецька, лупиш-лупиш по голові і по лицю дряпаєш, а ефекту ніякого – п’ять хвилин поплаче і далі на тебе дивиться, як на сонце ясне і старшу божественну сестру.

У кожного дитячого віку є свої плюси і мінуси. Найліпше літають свіжоспечені немовлята: вони просто сплять. Та ще й у спеціальній люльці, котру для вас чіпляють на стіну – руки вільні, ногам місце є, хоч бери і йогою займайся. Потім вони трохи підростають і ще не петрають, як зробити так, аби вуха не закладало. Чарівний трюк із пляшечкою (коли воно смокче, вуха розкладає автоматично) може не спрацювати навіть тоді, коли ви морили дитину спрагою до польоту. Що робити, коли воно, біднезне, репетує, наче різане? Нічого. Страждати мовчки, слугувати мішенню ненависті всіх довколишніх пасажирів. Зрештою, в цьому є й гуманізм: людям враз стає зрозумілою причина всього лиха їхнього життя. Ну і профілактика непогана – хай неготові до дітей пасажири вкотре задумаються, чи вони їм, ті діти, потрібні. А ті муринки, що вкотре запалають праведною дітоненавистю, отримають безкоштовний стимул заробляти більше й доробитися якщо не до приватного джета, то хоч до бізнес-класу. І все завдяки вам і вашому нащадкові.

Коли діти зростають, способів зайняти їх у подорожі стає більше, але тривають вони нестерпно коротко. В два з половиною і в три з половиною роки мої стереомонстри за годину часу випробували всі взяті мною в паніці відволікатори: олівці і папір, айпади, книжечки з казками, яблучка, ковбаску, горішки, сочки, телефон, туалети з їх інфернально привабливим звуком спуску води.

Отже, заняття закінчуються, починається нудьга імені «ми вже прилетіли?», «а ми вже там?» тощо. Не панікуйте. Видихніть. Будьте європейцями, котрим начхати на те, що їх дітьо поводить себе занадто розкуто. Не будьте батьками-росіянами, що готові вгріти дитину, бо зайвий раз посміхнулася незнайомцеві. Розслабтеся. Якщо комусь від вашого дитяти нестерпно – хай пензлює на приватний джет.

Ну і якщо мої поради здорового пофігіста не допомагають (а вони й мені, чесно кажучи, не завжди помагають – нас всіх виховували з добрячим почуттям провини), згадайте про чудову властивість часу: він закінчується. Яким би важким і жахливим не був, він однаково мине. Ясно, що година сорок у польоті з двома малими дітьми це явно не година сорок із подругою в барі за келихом холодного піно гріджо й хихотінням на тему мужиків. Я вже мовчу про перельоти по сім чи дванадцять годин, про переїзди за дві тисячі км, про рекордні істерики «хочу до мами» під час цих переїздів. Але кожна дорога колись закінчиться, кожен літак приземлиться, кожен крикун засне.

Т.

Транспорт

– We’re going to the park, park, park! – співаю я за кермом, везучи дітей, зрозуміло, до парку.

– Нє, мама!!! – верещить трирічна Кора, – так не можна! Так тато говойить!

– Гм… А як же тоді мені можна? – трохи ображаюсь я.

– А тобі так: «А в кйивого та-а-а-анцю, а в кйивого танцю не вивести кінця!»

Я плакала. І хтось мені ще скаже, що мова не є виразником глибинних культурних пластів?…

За кілька років наших із дітьми спільних подорожей ми, здається, випробували на собі всі види транспорту, окрім хіба що велосипеда. Ну, якось я не можу наважитися в Києві причепити до свого вєліка таку двоколісну капсулу, як роблять майже всі в Берліні, бо нема у нас в Києві ні берлінських велосипедних доріжок, ні достатньо адекватних водіїв. Так, хіба максимум по парку покататися. У той час як у купі європейських міст це цілком звичний і зручний спосіб пересування. Вірю, одного дня і на наших з вами вулицях настане свято. Коли люди більше дбатимуть про власне здоров’я, якщо вже їм начхати на довкілля, а не лише про статус і міряння пісюнами з приводу того, в кого потужніша тачка.

Наразі ж цей ековид транспорту я пробуватиму лише за кордоном. І не тому, що я сноб, котрий не може дитину на багажник посадити, а тому, що дві мої дитини на один багажник просто не влізуть, а якщо посадити одну спереду, іншу ззаду, не вимикаючи при цьому в них звук, то так ви мій притомний глузд і бачили. Ні, я ліпше в багажнику нашого універсала той вєлік до екосвідомої частини Європи доправлю, а там, у дикій природі, але по гарній дорозі дітей і повезу. А поки що вдовольнятимуся списком уже випробуваних способів пересування: автомобіль, літак, візок, поїзд, автобус, тролейбус, трамвай, катер, надувний човен, моторикша, річковий трамвай, кінь, верблюд, слон. Вибачте, якщо когось забула. Ах, ну так, саме когось – ніхто ж не відміняв людину як спосіб пересування дитини. Навіщо ж попридумувано всі ці слінги й рюкзаки-переноски?…

(Даруйте, але не можу тут бодай в дужках не помістити коротку нотатку про рідні поїзди.

Їхати з двома дітьми по два і три роки в українському потязі, з цим його повітряним туалетом – посадити дитину пісяти на льоту так, аби вона не оросила мені кеди, досі ще не вдалося – і загальною санітарною ситуацією, це пекло незгірш Індії. Логічно з цього витікає, що Індія десь така ж страшна, як наш пересічний потяг. Мені здається, в Кералі, в якому-небудь Форт-Кочі, вокзал явно чистіший за наш центральний київський.

Якщо чесно, індійські поїзди мені подобаються значно більше, ніж наші – більше в них життя на загал. Там весь час щось продають. На сніданок повз вас із неймовірними пахощами й галасом пронесеться омлет із чилі й часником чи ще якась масала-доза, у будь-який час доби в срібному бідоні хлюпотітиме пересолоджений і нереально смачний масала-чай чи кава зі згущеним молоком, продавці лотерейних білетів пропонуватимуть вам таку близьку багатомільйонну фортуну, рибалки пхатимуть у вікна смажену рибу, жіночки в найяскравіших у світі сарі пропонуватимуть найжирніші з пересмажених у світі солодощів, галасуватимуть школярі, чіплятимуться на ходу за перила чоловіки в костюмах і краватках, бабуся пхатиме поперед себе перелякану козу, а дядько – велосипед із прив’язаними до руля вниз головою живими курми…

Це якась така загальна ілюзія, що легше з дітьми їхати в купе потяга, ніж у машині. Вдруге долаючи не таку вже й велику відстань Київ – Чернівці, я переконуюся, що ліпше би їхала за кермом поганою дорогою. Вони б так само верещали і сходили з розуму, але принаймні були би прив’язаними до своїх крісел. І не буцали б ногами інших пасажирів. І не дерлися б на верхні полиці. І не облизували би віконне скло мені на зло. І не вмикали би свої скажені ляльки «Монстер Хай» на весь потяг. І не бігли би босі по вагону в пошуках обіцяного мною бабая в комплекті з міліцією…)

З.

Забавки в дорогу

А от прийшла в гості рідна тітка моїх дітей. Няня просить: «Кора, ану покажи Галі свої іграшки!» Півторарічна Кора дістає з кошика одну за одною свої іграшки, хвалиться ними, демонструє недодерті книжки, відтак вибігає в коридор, де в цей час у візку спить Кая, і показує тьоті на неї. Опис майна завершено.

У Кори нарешті з’явилися ляльки, якими вона реально почала гратися. Як не дивно, це Барбі і Кен. Ясна річ, імена їм треба змінювати, подумала я, спостерігаючи, як Кора величає їх просто «тьотя» і «дядя». Пропонувала там Варвару, Явдоху, Горпину, щоб бодай якось збити пафос ляльок, котрих не було в моєму пострадянському дитинстві. Корі нічого не підходило. Зате до нас підійшла Кая і сказала своє улюблене слово-паразит: «Пасіда!» Це в її версії «пасіба», один із моїх сильновживаних русизмів. Корі таке ім’я підійшло. Тепер у нас барбі, що зветься Пасіда. А Кена знаєте, як звати? Кена в нас звати Прівєт… Ще одним словом-паразитом, не дивлячись на щедрий вокабуляр моїх різномовних матюків, стала невинна «бляха-муха». Так ми і стали називати червоноволосу русалочку Аріель…

Питання про забавки, котрі брати в подорож, часто не менш важливе за питання функціонального одягу. Тобто одяг мусить бути не лише практичним, а деколи й красивим – дні народження обох моїх принцес припадають на літо, яке ми лише частково проводимо в Києві.

Два роки Кая святкувала в старому місті, за фортечними мурами Котору, задуваючи свічку на крихітному тістечку з качечкою, в той час як дорослі пили за її здоров’я мохіто по драконівських 8 євро за порцію. Лайфстайл принцеси вимагає відповідного рівня, так би мовити. Ну, проте дядю-офіціанта змусили ту свічку разів зо десять запалювати, поки обидві сестри не позадували її донесхочу.

І якщо одяг однієї дитини займає місця у півтора рази більше, ніж одяг дорослого, то з іграшками все ще складніше. «Дітки, що би ви хотіли взяти з собою?» – питаєш їх, розкривши порожні ще валізи і багажники. У відповідь вони несуть два самокати, велосипед, фарби, батальйон ляльок, конструктор (яким, до речі, ніколи вдома не граються), якісь баночки і коробочки, кеглі, м’ячики, відерця з лопатками, надуті надувні круги, лялькові візочки, подушечку і ковдру. «Це все?» Кивають головою, що все.

З цієї купи я вибираю по ляльці, по улюбленому покривальцю, пакую фарби і замальовки, здуваю надуті круги, беру мінімум відерко-лопаткового інвентарю (або не беру, якщо ми на літак – таке добро влітку всюди можна буде купити за три копійки, хіба що в дуже екзотичну країну летимо, де місцеві діти до такого не звикли). Все інше є в айпадах. Звісно ж, їх у мандрівці розіб’ють неодноразово, але цим мені епплівська техніка подобається: доки дисплей остаточно не розкришиться, планшет працюватиме.

До речі, страждає наше заощадливе серце лише при першому розбитті екрана. Кора так епічно його розтрощила, запхавши між двох стільців під час традиційної керальської вистави про демонів, що мій репет переміг усі страшні звуки шоу – аж актори до нас поприбігали, щоб утримати мене від дітовбивства. Ну а потім я вже звикла, та й екрани подешевшали вдвічі…

Знаю, зараз багато хто осудливо хитає головою з приводу такого раннього знайомства дітей із гаджетами. Так, їх і справді важко навчити цінувати матеріальні блага, якщо вони дісталися без жодних зусиль. Просто я гаджети розцінюю не як бонус для дітей, а як допомогу мені особисто. На відміну від телевізора, у смартфон чи планшет можна закачати розвивало, і поки дітьо бавиться, в нього є шанс хоч і по-китайськи рахувати навчитися.

Я дуже люблю природу, значно більш, ніж я люблю цивілізацію з її шаленим НТР, але з демотиватором штибу того, на якому американський хлопчик бавиться з айфоном, а тибетський дивується горобчику на долоні, дозволю собі не погодитися. Нормальна дитина – а я своїх беру за певний приклад нормальності – дивуватиметься будь-чому новому у своєму свіжому житті. Її захоплюватиме і шум ріки, і батут, і жук у траві, і нанотехнології, що вигадали для неї гру-бігалку з графітчиками, що тікають від поліцейських у метро.

Коротше, самі вирішуйте, що з собою брати. Тут ви і мені підказок наробити можете – я ж мама «бєзалабєрна». Одна моя подруга любить дитині пакувати купу іграшок-мініатюрок. Якщо таким нема ризику потрапити у вухо-горло-ніс дитині, то ідея гарна – їх багато влізе і в крихітний рюкзачок, котрий, до речі, змалечку слід привчати дитину носити собі самій.

Деякі авіалінії, як-от Emirates, бувають доста чілдрен-френдлі: мало того, що всіляких печеньок дітям надають, так ще і розмальовки видадуть, і олівці, і м’яких іграшок смішних. Так що вибираючи авіалінію, деколи треба забути про міф, що лоу-кост – це найкращий варіант. Реально буває дешевше взяти квиток у нормального перевізника. Ну і почуватися як людина, а не лох, котрого змушують купувати мівіну за дурні гроші, бо іншого їдла не передбачено, теж буває приємним.

Н.

Непал

Ну ясно, куди ж без нього. У цю країну я літала й їздила уже сім разів, десятий точно треба буде якось пишно відсвяткувати. Саме там я двічі завагітніла, почала і закінчила писати «Піцу Гімалаї», зустріла своє тридцятиріччя, нелегально горами перетнувши кордон із Китаєм, була там на шостому місяці вагітності з Корою, потім ще була там, без поняття, що я вагітна Каєю, й дивуючись, чого-то мені так важко йти ті нещасні пару сотень кілометрів… Коротше, список довгий. Однаково мені є до чого тягнутися – одна японська бабця була в Непалі аж сорок разів, під кінець таки виповнивши свою мрію: піднялася на шеститисячник Пісанг у свої 77 років.

«Кутайся, кутайся, нікуди не лазь, бо не завагітнієш ніколи!» – навчала мене мама. Ну, я особливо і не лазила, і не вагітніла. Вже майже плюнула на то діло – не виходить, то й не виходить, у Непалі он всиновимо когось. І поїхали у весільну подорож у Непал – точніше Мустанг, що раніше був автономним королівством, а після приходу до влади комуністів став просто чимсь на зразок закритої області з тепер вже неофіційним королем.

Задоволення не з бюджетних – лише сам дозвіл на перебування там упродовж десяти днів обійшовся в 600 доларів. Плюс гід, проживання-харчування, квитки до монастирів, що всі мали однакову ціну… Нам пощастило з гідом. Тасі Пасанг Гурунг сам родом із крихітного села на кордоні з Тибетом, говорить тибетською і знається на буддизмі. Тому геть усі двері для нас відчинялися і ми були своїми, у той час як кілька інших туристів, що ми їх зустріли в тих марсіанського вигляду пустельних краях, лишалися просто туристами.

Я дуже багато описувала ті містичні місцини зі слідами Падмасамбхави у пригодницькій «Піці Гімалаї», як завжди, навіть найдивовижніші речі беручи з реальності. Як той струмок, що витікав просто з-під сухого дерева, що виросло в храмі, піднявши вверх статую Гуру Рінпоче (він же Падмасамбхава). Була зима – вітер у пустелі не лишив нічому живому, крім низькорослих кущів, жодного шансу. Все наче впало в анабіоз. І лише обабіч цього струмка росли яскраві квіти й пурхали метелики. На фото виглядало би, як у фотошопі, але ж я бачила, так би мовити, все в реальному 3D. Звісно ж, я напилася зі струмка води.

– Вода тут дуже добра, наберіть із собою, – радив Тасі. – А ще місцеві жінки приходять сюди, коли хочуть завагітніти.

Ну дякую. Я вже й не знаю, що то допомогло – чудодійна вода, холод, при якому замерзала звичайна вода в крані у так званому готелі в Ло Мантангу, столиці Мустангу, чи безумний галоп коня, що ніс мене понад прірвами і страшно пердів на підйомах, коли я співала йому «Їхав-їхав козак містом», але я таки завагітніла. І вже за кілька місяців майбутня Кора в моєму животі відправилася з України до Індії – видно, тягло її поближче до кармічної батьківщини.

Подорожувати на п’ятому місяці вагітності не так уже й погано. По-перше, мене взагалі ніколи не нудило, по-друге, можна спекулювати невеликим, та все ж животом, прикидаючись, що тобі там погано чи жарко, чи ще щось. Аби всі бігали. Так мені вдалося безпардонно дрихнути в якомусь лаунджі в делійському аеропорту, хоча загальні правила передбачали сидіння. Там же мій друг наробив галасу, аби мене пропустили без черги на реєстрацію, бо вмлію тут їм і що будуть робити?…

Тикнули ми тоді, пам’ятаю, пальцем у карту й опинилися в штаті Орісса. Звучить красиво, а по факту, крім храму Сонця (Золотої Колісниці) в Конарку та кількох інших індуїстських святинь, краси там небагато. Або ж її просто не видно під тоннами сміття, котре охочі місцеві рибалки й туристи з Калькутти залишають на березі. Те, що на карті виглядало як пляж, виявилося по факту нетрищами, де відходи викидалися просто з вікон бідняцьких хатинок.

А за те, що мій друг дозволив собі зняти ввечері на пляжі сорочку, залишившись у штанах і в капцях (!), нас агресивно атакувала зграйка п’яних місцевих малоліток. Мовляв, ідіть таким неподобством у готель займайтеся, в нас тут моральний штат. І те, що на аморальну парочку вагітна повністю одягнута тьотька і топлес-дядько з сигаретою тягнули слабо, гопників не переймало – вони хотіли крові білого туриста. Що ж, вона в той вечір дісталася не їм, а кровожерним москітам, котрі й змусили нас трьох (майбутня Кора ж теж рахується?) через Калькутту відправитися до Сіккіма.

У джипі (це там такий різновид маршрутки насправді) до Дарджилінгу я серйозно переживала за свою вагітність – трясло так, що час від часу шлунок підскакував до горла десь. І трясло так кілька годин, кидало на поворотах, і я прокляла той джип, цю гірську Індію і весь мій довбаний авантюризм, що попер мене сюди самій собі доказувати, що я не курка. «Ні, я не курка, я ідіотка!» – намагалася я втримати пузяку на місці.

Мій друг геть не знав, чим мені зарадити. Вертольоти – вони тут теж, до речі, замість маршруток – було розібрано на кілька днів вперед. Але все колись кінчається, включно з тією дорогою імені танців святого Віта. Мене не розтрусило, і хочеться вірити, що Корі передалася схильність спокійно переносити будь-які життєві струси. Вкупі зі стресами. Хотілося би побажати дитині, щоби їх взагалі не було, але ж ми з вами знаємо, що так просто не буває.

Дарджилінг у час, коли цвітуть рододендрони, – просто одне з моїх улюблених місць на землі. Як вияснилося після пекельного джипа і поселення в готель неоковирного вигляду, але дуже затишний, з антикварними тибетськими меблями. Колоніальні будівлі часів Британської імперії, вежа з годинником, забуті тут колись чисто лондонські тумани, пагорби і чайні плантації. Якщо колись мені захочеться отаборитися десь для спокійної роботи над книгою, я серйозно подумаю про Дарджилінг. Саме там, здається, я спожила найсмачнішу в житті курку з тандура (піч така, в ній і хліб, і м’ясо, і сир печуть), вилізши на дах у місячну ніч. З другом, звісно, не сама – я не зовсім псих, вагітність мало мені вплинула на мозок.

Ну а потім був безпосередньо Сіккім з його загадковими монастирями, теж позначеними моїм улюбленим Падмасамбхавою. Яке це щастя – просто вирватися з Києва і сидіти десь у гімалайській Індії на терасі. Хай і за нещасним пластиковим триногим столиком, і з мотузками для білизни над головою – але ж під сонцем, вітром, прохолодою, в компанії найкращого друга і з акомпанементом бутанського серіалу десь у глибині кімнати. Підіймаючись на пагорби, сидячи під молільними прапорцями, вдихаючи атмосферу цих вічних гір з їхніми м’якими світанками й заходами сонця, я якось інтуїтивно вірила, що всю цю красу вбирає в себе й моя майбутня дитина. Що ж це я даремно перебуваю в стані матрьошки?…

Звісно, про жоден дуже серйозний трек мови не йшлося, в мене і наплічник-то ультралегкий був. І так достатньо зайвих кілограмів із животом прибуло на мою душу населення. Однак рух – це життя, і я жодного дня за обидві свої вагітності не провела в агрегатному стані морської корови. Не тому, що я така підірвана ідіотка, помішана на фітнесі. Просто вагітною в мене ставало якось більше сили, ніж не вагітною. Вже й не знаю, як це пояснити.

Зрозуміло, що в усіх це по-різному минає. Когось нестерпно нудить, когось пробиває на огірки чи тістечка з жахливим кремом, а мене от на подорожі. Як у випадку з Корою. Чи на вивчення іспанської мови, як із Каєю. І точно з обома – на активну концертну діяльність. Пам’ятаю, як на восьмому місяці давала хардкорний концерт у клубі, то вся моя люба авдиторія тамувала дихання і схрещувала пальці – ану, вродить тут нам Карпа чи не вродить?!

У мене, пам’ятаю, був такий прикол в Сіккімі – піднятися кудись повище, як-от до священного озера буддистів та індуїстів Ха Чот Палрі, такого собі мітичного відбитку ноги богині Тари, і фотографувати красоти, наполовину їх закривши пузом. На пальцях я показувала і тут, і пізніше в Непалі, і геть перед пологами в Ліхтенштайні, скільки місяців уже натікало. Для власної історії, для Кори, для пам’яті і як антидот гіпотетичного бажання нарешті стати порядною куркою.

У Делі я поміняла квиток – вирішила не повертатися до Києва, а полетіти далі в Непал, бодай на кілька тижнів. Там ми мали зустрітися з Норманом, і туди ж я потягла столик із непідйомного мангового дерева, купленого в гарячці в антикварів за п’ять хвилин до закриття крамниці. Моя пристрасть до старих дерев’яшок – то окрема тема. Але подивитися на придуркувату вагітну, що тягне на собі великий рюкзак, маленький рюкзак, сумку через плече і спакований у папір і пластик складений стіл – розвага, варта уваги.

– То ви співачка? – цікавиться моєю анкетою фарбований хною прикордонник. – Чому би вам не спробувати щастя тут у нас, у Болівуді? В нас тут, знаєте, багато іноземок ставали зірками. Аж дві! Обидві з Пакістану…

Йшов уже шостий місяць моєї вагітності Корою. Пузо вимагало нового тла для фотографій, чогось драматичного, з льодовиками, гірськими кіньми і квітами. Коротше, подібного на китайські фотообої, у використанні яких мене і звинувачували заздрісні фейсбук-коментатори чоловічої статі.

Варто зазначити, що дівчатка ніколи не постять нічого жабодавного – вони або радіють разом зі мною, або не принижують себе до публічної демонстрації ненависті. Ну або є поодинокі курки, що виражають своє «фе» щодо мене на приватних сторінках: мовляв, оно що Карпа нас вчить родіну любіть, а ви тільки гляньте, як у неї вдома неприбрано! Ну, про таких я, чесно кажучи, майже не взнаю, бо часу лазити приватними сторінками дєвочок, головним достоїнством яких є вміння гарно прибрати вдома й заявити про свої високоморальні стандарти, в мене просто нема.

Великий трек, ясна річ, на шостому місяці вам не світить. Бо 150 км і висоти понад п’ять тисяч – це все-таки невиправданий ризик навіть для таких придурків, як я. Вирішили дістатися з Норманом до Похари і, кілька днів повисівши в гамаку на горі з видом на тамтешнє озеро, піти собі в ненапряжну прогулянку днів на п’ять, помилуватися рододендроновими лісами й послухати тишу.

Але не тут то й було. Ледь не вперше за всі мої роки відвідувань цього краю напала на мене срачка. І то така, що всім срачкам, вибачайте, срачка. Це коли ти всю ніч сидиш у туалеті, а день мучишся, бо не виспалася. Їсти при цьому наче й хочеться, але будь-якій їжі пряма дорога в унітаз. А тут ще й, як на зло, ірландський господар цього Castle Resort приїхав і запрошував усіх гостей на вечерю з вином, ох… Окрім того, в бунгало по сусідству заселилася німецька родина з трьома жахливими, верескливими, неслухняними дітьми.

Ну, думаю я собі, поглядаючи на пузо, зараз вирішувати, що до дітей я неготова, дещо пізно. Довелося робити титанічні зусилля, аби посміхатися цим чужоземним квітам життя й переконувати себе, що всі божі створіння прекрасні. За умов перманентного болю в животі й прив’язки до місця з туалетом це, погодьтеся, нелегко.

Вагітність – то такий час, коли антибіотиків приймати не можна. Очевидно було, що виною мого багатоденного розладу (а він уже нас затримав у Похарі на цілий тиждень замість трьох днів) є якась кишкова інфекція.

– То ви з Індії привезли, в нас такого немає! – категорично заявляли місцеві. Не знаю, може, з Індії, а може, від надто раннього кавуна в Катманду, а може, й від чогось, що й доктор Хаус не взнає, бо ж він не в себе вдома.

Моя гінеколог у телефонному режимі не радила приймати нічого, окрім звичайних абсорбентів – ентеросгель, атоксил чи вугілля. І піти до місцевих лікарів на консультацію.

– В нас є приватні лікарні, а є державний госпіталь, там індійці працюють. Вам куди?

– Ну звісно ж, у приватний!

Мототаксі доправило нас за вказаною адресою. Це виявився такий собі гараж, де з одного боку стіл, стілець і кілька поличок із ліками, а з іншого, за ширмою, кушетка, куди мене доктор і запросив пройти.

«Покажіть язик, покажіть білки очей, коли останні місячні були?» (Блін, а яке відношення мають мої місячні до кишкової інфекції?!)

Аналізи, які я чемно привезла в баночці, він не взяв – все і так ясно. «Ось вам препарат, пийте».

Взяли ми препарат, залізли в Інтернет. Прогуглили діючу речовину – антибіотик. А твою ж непальську маму! Зібралися ще раз, подалися до державного шпиталю. Добре, що гівно не встигли викинути.

У державному шпиталі було купа людей і правил. Почекайте там, посидіть тут, здайте кров сюди, а кал сюди, ось ваш номерок. В принципі, мушу зазначити, що при такому напливі пацієнтів то ще було дуже ефективно. Правда, Нормана дико розізлило те, що лікар, прийому котрого ми нарешті дочекалися, погнав його оформлювати мені якусь жовту книжечку. Хоча ми всі квитанції сплатили і чеки показали. (Дуже дешево, до речі, менш ніж сто гривень на наші гроші все обійшлося.)

В мене знову подивилися язик, білки і горло. Знову запитали, коли були місячні. Щось довго-довго писали в тій триклятій жовтій книжечці, що люди тут мають одну на життя, а не на кілька годин, як ми. Продивившись результати аналізів і проконсультувавшись на хінді з колегами, поважний лікар виписав мені рецепт на той самий препарат, що й доктор з гаража.

Тут вже Норман дав повний вперед своєму гніву.

– Вона ж вагітна! – кричав він. – Ідіоти, вагітним не можна антибіотиків! Де ваша довбана гомеопатія?! Ви взагалі тут у чомусь розбираєтеся?…

У відповідь індус став темно-червоним і дав волю всій своїй неполіткоректності, котру, вочевидь, довго беріг саме для такого випадку:

– Це ви в Америці ні в чому не розбираєтеся! – закричав він. – Та від тих препаратів, що ви нам присилаєте, у нас пацієнти мруть!!!

І тільки я вже не слухала цього драматичного діалогу. Мені стало так смішно з ситуації, котра склалася, і так зрозуміло, що, крім мене самої, тут ніхто нічим не допоможе, що срачка припинилася. Отаким от психосоматичним легким рухом свідомості. Воістину, людський організм велика таємниця і дуже крута штукенція.

Щ.

Щось штибу корабля

(та ж сама Індія, штат Керала)

Керала ще сто років тому підманювала до себе мою увагу отими своїми таємничими backwaters. Що це за такі «задні води», думала я, і чи є там море взагалі – а то все про беквотерз та про беквотерз путівники пишуть і фотки показують. Де-факто ж ми потрапили на цілком собі нормальний океан, і про таємничі беквотерз довелося випитувати хіба що в інших мандрівників – місцеві такого терміну не знали.

Так от, беквотерз – то ціла мережа озер, лагун, каналів і річок. Мальовничих і не дуже, судноплавних і геть вузесеньких. Любителі банальностей назвали би це індійською Венецією, що ховається в лісах паралельно до узбережжя Аравійського моря. Якби по всьому лабіринтові цих дивних водойм хтось протягнув мотузку, аби виміряти загальну довжину, довелося би вичистити запаси не однієї швацької крамниці (а вони на пару з ательє в Індії, варто зазначити, бувають дуже високого класу) – довжина сягає біля дев’ятисот кілометрів.

Беквотерз – не просто природна краса, це ще й національні водні шляхи, що сполучають велетенську кількість міст і сіл і якими перевозять як вантажі, так і туристів. Туристи, як відомо, теж бувають різних калібрів – жирніші, середнячкові і худі. А бувають ще й туристи-авантюристи з мінімальним бюджетом і двома дітьми, з котрих одне ледве ходити навчилося, а друге дуже нагле.

– Корабель, – кажу я дітям, виправдовуючи свою загребущість, – це не розкіш, а засіб пересування.

Ага. Саме тому, замість винайняти ексклюзивний корабель-будинок за сто доларів, ми з ними беремо квиток на паром за 20 гривень на всіх.

Звісно ж, тут нема красивих драпірованих портьєр, ніхто не робить барбекю, не змішує коктейлів, не дозволяє купатися просто з борту, розтинаючи тиху гладь води, а все дико гуркоче і по-пролетарськи тхне соляркою. Зате тут же нащадки пролетарів радо влаштовують собі красівую жизнь – нагла москалька, варто нам встати зі своїх місць, аби вийти на верхню палубу, тут же влягається своїми пересмаженими салами на наші два крісла й на моє прохання запхатися назад на своє місце мямлить томно: «А там жарко, я не могу спать на солнышке!» І все, далі баба вдає з себе сліпоглухоніму, а я, на жаль, не в тій ваговій категорії, аби її випхати з цих крісел силою своїх біцепсів. Місця на бюджетний паром ніхто на квитку не пише, тож, як казали в дитинстві, хто встав, той місце продав. І туристичному широкому загалу жодним чином не рветься шаблон від того, що одна тьотюндра зайняла місце аж трьох чоловік відразу, котрим тепер слід шукати, де би себе подіти на наступні кілька годин мандрівки.

Верхня дека, на яку слід підніматися попри туалет трохи іржавими сходами, це, звісно, романтично, але там затінку кіт наплакав. І навіть якщо ти знайдеш свій квадратний метр без палючого сонця і вкладеш дітей на каремати спати, однаково будеш напружено слідкувати, щоби не скотилися в воду. Тим паче, особливо спати їм не хочеться, а хочеться кидати на воду надувні кульки і все, що є в доступі кольорового і летючого.

Австрійська тьотя з дорослим сином сумлінно намагалася загодувати їх печеньками, аби хоч трохи відволікти від такого нецільового використання матеріальних ресурсів і псування і так вже втомлених індійських екосистем. Коли в тьоті закінчилися печенька, ми спробували відволікати стереомонстрів смаженими бананами та іншими витворами стихійної кухні річкових станцій. На них наш корабель час від часу зупинявся, як той міжміський автобус. Такі відволікатори щось їм у горло не лізли – може, тому, що їх зроду-віку не бачила санстанція, а мої діти, як вроджені американці, мають вмонтований у сітківку ока сканер на відповідність продуктів світовим стандартам (цинічно жартую, якшо шо).

Ну і п’ять годин цього суперекономного класу – просто вічність порівняно з добою класу ультракомфортного. Хоча бувало у моєму житті і значно гірше – розбитий автобус із Джомсома до Похари чи кузов вантажівки, що везла нас із сільського ярмарку в М’янмі до містечка, в якому ми жили і назву якого я тепер нізащо не пригадаю, бо ж розтрусило мені тоді всю карту пам’яті.

З іншого боку, на такому контрасті – твій пролетарський транспорт проти чийогось старомодно-розкішного, де-не-де пришвартованого в крихітних зелених лагунах, та ще й пасажири його, падлюки, радісно махають тобі та іншим невдахам руками – розумієш, що як припече красівой жизні, ти перестанеш жлобитися і спустиш залишки грошей на дещицю комфорту. Таке буває, коли після двотижневого гірського переходу готовий продати сусідню державу за гарячий душ і білу постіль.

Не знаю – можливо, я зніму собі такий от хауз-боут (плавучу хату), якщо припече мені в черговий медовий місяць поплисти. Чи день народження відсвяткувати отак традиційно-спокійно, а не традиційно по-моєму, нелегально перетнувши там китайський кордон з Непалу й показавши китайському режиму дупу з приводу їхньої анексії Тибету. Ну або просто настане якийсь собі звичайний день, і я захочу повалятися в шезлонгу з кампарі оранж і послухати індійського джазу. Головне, щоби на цей момент діти стали достатньо свідомими й дали мені розслабитись бодай наполовину – десь так, аби я повсякчас не ловила їх по палубі, а потім сачком не вичерпувала з неглибокої, а все ж води. «Дурень думкою багатіє», – зітхаю я, фотографуючи гармонійно вписані в беквотерний пейзаж плавучі будинки.

Діти на нашому ультрадемократичному річковому трамваї до середини подорожі встигають дещо втомитися й поводяться вже більш-менш пристойно. З не надто приємного тут, окрім згаданого вже запаху солярки, також туалет. В Індії вони рідко коли бувають ідеально чистими, а тут ще й воду слід зливати власноруч, із геть якоїсь доісторичної (судячи з бруду на ній) пластикової пляшки.

Спасіння санітарної ситуації – памперси – в умовах кочового життя, продаючись у пачечках по дві штуки, мають звичку підозріло швидко закінчуватися. На човникових станціях цей товар чомусь не видається реалізаторам товаром першої необхідності, таким як чебуреки чи газета місцевої компартії. Ти опиняєшся один-на-один із Фатумом і хоробро чекаєш часу Х: наваляхає чи не наваляхає. Бути чи не бути. Бо з ресторану, де твоя крихітка (не забруднивши при цьому жодної штанки своїх шортів – от дитя індиго!) накладе гігантську купу просто в центрі лаундж-зали, можна, непомітно ту купу прибравши, швидко вшитися. А от із човна, навіть і не підводного, самі розумієте, подітися нікуди до самого кінця подорожі.

Насправді дітям на кораблі цікаво. Ну хіба ж не радість розкидати по запилюженій палубі свої мініатюрні іграшки, аби рідна мати порпалася в тих порохах, безнадійно намагаючись ті іграшки відтерти останньою вологою серветкою?… Чи ж не цікаво їм гратися в хованки з міжнародною спільнотою, раз-по-раз викрикаючи наше «ку-ку!», що в англійській значить конкретну вказівку на психічний дефект дитячого товариша з гри? Так, їм дуже цікаво. Хвилин так зо двадцять. А потім починається всезагальний катарсис. Так-так, тут справа вже у християнському чи буддійському співстражданні, бо ж цей їх дикий мультиканальний крик і невгамовну біганину мусять терпіти всі пасажири, з котрих не шкода лише товсту наглу москальку…

Вечір після корабля був єдиним випадком, коли Кору нудило і вона рвала. Ймовірно, просто закачало, бо за поїданням отруйних вороженьків я її не заставала. Блювала Кора, вибачте за колоритні подробиці, щойно з’їденим у дорогому, як на Індію, ресторані, чіз-гарлік-наном – хрумким, запеченим у тандурі хлібом із сиром і часником. Я такий дуже люблю. Так що частину ночі я спала в дещо вологому ліжку, що видавало аромати мого улюбленого харча, без жодного дискомфорту. Щоправда, знову замовити собі чіз-гарлік-нан змогла не скоро, дні через два.

Отим, з дозволу сказати, кораблем ми пливли від села Карунагаппаллі до містечка Аллеппі. Як я вже писала, зависнути на пляжі впродовж двадцяти двох днів у нас не вийшло, але внаслідок наявності швацького інструменту в одній із частин тіла Матері Кори, Каї і сестри їх Карми вийшло змінити аж п’ять локацій по різних куточках Керали.

Ж.

Життя в монастирі

У Карунагаппаллі ми зробили спробу пожити в монастирі. Багатоповерховому такому, цілком новому, просторому монастирі живої святої Амми – сучасної нам тіточки, що час від часу роздає паломникам свої фірмові обійми. Така собі Вселенська Мати, що займається благодійністю, сприяє освіті дітей із бідних сімей та курує духовні практики своїх послідовників у монастирях по цілому світі. За смішні гроші там отримуєш дуже базове житло (нари, дзеркало, умивальник, туалет, мурахи як коні) і дуже базову вегетаріанську індійську їжу. Щоправда, можна купити цілком пристойну, але теж вегетаріанську їжу європейську – вона коштуватиме значно менше, ніж у загальнотуристичних (теж недорогих) місцях. Скажімо, щедрий шмат брауні з горіхами обходився нам у 25 рупій – чотири гривні по-нашому.

Вся організація ашраму (монастиря) скидалася на організацію піонерського табору для дітей і дорослих різного віку. В певні години медитація, в певні – продаж соку в кіоску, в певні – платна йога. І теж за розкладом сева, неоплачувана робота на користь суспільству. Радять брати той вид діяльності, який вам найбільш противний. Моя подруга он вибрала миття підлог. І старалася, як могла, вимиваючи гектар підлоги зали для зборів-медитацій-їжі, аж поки хтось із постійних учнів, лєтучіх сазданій у білому одязі, не сказав їй: «Ти надто добросовісно це робиш. А через п’ять хвилин все одно люди її затопчуть. Не відмивай її до чистішого стану, ніж вона була з заводу».

Завдання для севи треба брати у спеціальному віконечку. Тобі пишуть час і місце, а ти вже відтак роздаєш їжу, підмітаєш чи поливаєш квіти. Посуд кожен миє сам за себе. Я було поспитала, чи може хтось у режимі севи глядіти моїх дітей, аби я змогла помедитувати, а строгі хіпі відказали, що ні, що то лише для «блага ком’юніті». Таким чином мене автоматично з ком’юніті виключили. І коли мені прийшла записочка зайти до офісу, бо шо ж таке – я не взяла на себе жодної суспільно корисної роботи, я показала у бік офісу велику бездуховну дулю. Моя суспільна праця полягає в тому, щоб уберегти суспільство від двох наднебезпечних монстрів. І сил у мене після тієї роботи ледве на їжу лишається.

Обійматися з Аммою я таки полізла. Причому нахабно, користуючись двома волаючими дітьми, без черги. Черга з цього приводу нєгадавала, а Аммині пріспєшнікі час від часу репетували, би я цих поганських дітей відмила від піску – а все якраз на пляжі відбувалося, всі ці мантри, питання, відповіді, кілометрова черга за хагом, – а себе, гидку, від поту на обличчі.

І чого, питалися вони, витираючи всіх людей одною серветкою, я так сильно прію?! Може, я хвора? (А нічо, шо в мене двоє дітей на руках по п’ятнадцять кілограмів?!) І чи не проказа то, бува, у Каї – під носом здерта шкірка, – бо вони тривожаться за здоров’я Амми. Чорноволоса надто сумлінна прислужниця святої таки мене виштовхала з черги й голосно, аби мені було встидно, наказала почистити себе і двох дітей. Дітям ця вся проща вже серйозно встигла набриднути, і на чистку вони погоджувалися не надто охоче. Врешті-решт, ми таки обійнялися з Аммою, взяли від неї шматок шоколаду і записочку з мантрою, і пішли. Відчуття було такої полегкості, як у часи радянського дефіциту при відпущенні вам кілограма масла в одні руки.

Експірієнс цікавий, але забагато, як на мене, брендування – Амма на чашках, Амма на футболках тощо. І доста багато комерційних духовних активностей, до чого я завжди ставилася з деякою обережністю. Євротьотічки з нью-ейдж заточками радо жертвували купки сотенних банкнот євро на ашрам.

Тепер я знаю, як жили поплічники Сай Баби та інших заживо святих людей. Зате була чудова музика під час вечірніх мантро-співів, я побачила, як сінгапурське ТБ бере у святої інтерв’ю і як вона регоче, та й взагалі, цікавий експірієнс і часто ржачні ситуації. Штибу тої, що басейн на території для чоловіків і жінок працює в різні години, і навіть при такій пуританській філософії «купальник», без котрого тебе в басейн не пустять, – це комбінезон із топом на гумці, що прикриє цицьки, і довгі штани…

У Кори в ашрамі саме піку досягла її передчасна криза трьох років із паданням на землю й верещанням. Віруючі мудро кивали головами, мовляв, то з неї демони в присутності Амми виходять. Просто дідусі-бабусі з Європи казали, що і в їх внуків таке було (не тут, вдома) і що це мине. А я цинічно знімала Корині вправляння з убивства моєї психіки на айпад, щоби потім з педагогічною метою їй показати, би їй було встидно. Але доведеться делітнути файл, бачу – Кора з великим інтересом проглядає запис своєї істерики, вмикаючи його знов і знов, що, повірте, не найкращий спосіб сказати мені «доброго ранку»…

М.

Море

– Мам, дай кока-коли!

– Ого, прям кока-коли. А чарівне слово?…

– Путін х…ло!

На жаль, це історія не про моїх дітей, а про дітей знайомих із Жовтневого в Тернопільській області. Але педагогічний підхід їх батьків мені близький…

У різному віці діти реагують на море по-різному. Вперше свідомо, якщо це можна так назвати, Кора полізла в нього у віці півтора роки, за день до мого дня народження – сьомого грудня. І це, як не дивно, не було в якому-небудь теплому Таїланді чи, чого доброго, в Єгипті (там я ще досі не була, до речі). Це була нормальна собі європейська зима в Барселоні. Вдягнуті ми були відповідно: светри, куртки, шапки. От тільки колготи, джинси й черевики довелося з дитини за її настирною вимогою зняти. Бо анекдоту про лебедя, його голу дупу и холодну воду Кора ще не знала. Мені пощастило обмежитися знятими шкарпетками і закоченими джинсами. Отакими ми й залишимося на відео: щаслива Кора в трусах і в теплій куртці, переповнена гордістю за те, що ми майже моржі, я і перелякані іноземці з рукою на мобільних телефонах, гарячково вирішуючи, дзвонити в соціальні служби чи раптом ми з-за Полярного кола сюди вирвалися і оце так гріємося.

До речі, то не тільки в крихітному віці бебіки такі стійкі до холоду: діти в принципі рухаються значно активніше за нас, якщо ви їх, звісно, не прив’язуєте чи не привчаєте змалечку бути розманіженими й томними – тож вдягати їх, як справедливо радять теледоктори, таки слід на один шар менше, ніж ми вдягаємо себе. Перегріта дитина псується швидше за охолоджену, так би мовити. Після травня, проведеного в нетеплих Карпатах, знаходжу своїх дітей брудними, з подертими колінами, в трусах, футболках, босоніж і щасливими. Надворі майже вечір – я пішла вдягати теплішу капюшонку і довші штани, а вони на моє питання, чи не зимно їм, кажуть категоричне «ні», та ще й вимагають негайно їх у басейн відвезти, раз вже на машині приперлася…

Море може бути просто морем, а може ще й океаном. Як правило, навіть зовсім непримітна океанська хвиля має велетенську силу. На острові Ява, приміром, і самому покупатися не вдасться, що вже про дітей казати. Місцеві жителі за віросповіданням головно мусульмани, ніхто особливо не роздягається, так і лізуть у воду у штанах і куртках, раді можливості бодай посидіти на глибині рівня щиколотки, та й то хвилі перевертають людей, як надувні іграшки.

Я, пам’ятаю, якось наївно спробувала було позасмагати на Чорному пляжі (пісок там вулканічний) коло Джок’якарти, так за мною в моєму купальнику синхронно переміщався цілий натовп вельми зацікавлених і вельми вдягнених людей. Коротше, сонячна ванна моя протривала не більше трьох хвилин – поза туристичними резерваціями штибу Балі в таких країнах, як Індонезія, показувати сонцю біле тіло зась. Ну і просто невдобняк.

Той самий Індійський океан, але трохи з іншого боку, коло Шрі-Ланки, трохи, кажуть, доступніший у сенсі плавання, але не для мене з моїм щастям. Спробувавши себе в серфінгу, ледь віддерла біле тіло від рифів і Богу подякувала, що не відтягло мене світ за очі назад до країв моєї юності – Індонезійського архіпелагу. Через цей експірієнс я, не дивлячись на приємні ціни і часте «горіння» путівок до Шрі-Ланки, з дітьми туди не поспішаю.

Звісно ж, при кожному готелі є бодай якийсь та басейн, але я себе у випадку наявності моря відчуваю повним ідіотом, купаючись у хлорці. Тому на Шрі-Ланку ми з дітьми точно колись повернемося – недарма ж вони її на мапі показують із особливим завзяттям, називаючи «маленька гйушка», – але коли трохи підростуть. Щоби досліджувати з ними джунглі, печери, древні храми і зелені гори, трохи подібні на Карпати. Дайвінг же на Індійському океані геть бідненький, якщо вже десь його і пробувати, то або в тій самій Індонезії, але в Тихому океані, або в бюджетному Єгипті, де, окрім огидних мені ол-інклюзівів, є неймовірно багате на коралові рифи, затоплені руїни й підводну фауну Червоне море.

Дивно, але зовсім недалечко від Шрі-Ланки Індійський океан геть не такий суворий, як на ланкійському півдні. (На ланкійській півночі я, якщо чесно, не купалася, бо на момент нашого візиту на острів там лютували сепаратисти на прізвисько «тамільські тигри», про яких мені якась бембіока американка верещала захоплено: «Оу, тайгерз, хау найс!!!», доки я не пояснила їй, що ті пухнасті звірята взагалі-то зовсім не пухнасті, двоногі і з калашами).

На північний захід, на іншому боці Лаккадівського моря – той самий індійський штат Керала, куди ми з дітьми мали нашу епічну подорож. Океан там обіцявся бути теплим і без грубих хвиль – лагідним, як парне молоко. Воно і справді так було, десь за місяць чи півтора до нашого приїзду. Аби ми хоча б у грудні-січні до Індії панаєхалі, то ще би стали учасниками ідилічної картинки, де дітки безтурботно собі хлюпаються в ніжних хвильках коло берега, а батьки настільки розслаблені, що ліниво спостерігають червоний захід сонця, хіба що боковим зором слідкуючи, аби діти не нажерлися піску й не перебили собі апетит.

Так же ж ні. Наше сімейство так довго дуплило, їхати чи ні, в яку країну їхати, як їхати, з ким їхати і коли саме їхати, що приперлися ми до Керали в натуральний свинячий голос – в люту спеку, на початок штормового сезону. Люту не того, що вона в місяці лютому наступає, а того, що об’єктивно за такої температури у всього живого є шанс пожалкувати про те, що воно живе. Сподіваюся, що колись і я вчитимуся на чужих помилках і відкриватиму в компі ще й гугл, окрім фейсбука, де на питання «Чи був хтось там-то й тоді-то?», отримуючи відповідь «ні», я думаю: «Ну і ладно, от і виясню сама…». Емпіричний досвід – наше все, звісно, але пора б у тридцять років бодай таким-сяким розумом розжитися, а не лише наметами і спальниками на всі сезони й усі клімати…

Так от. Звісно ж, першим ділом усі звичайні люди, діставшись місця відпочинку, йдуть до моря. Це таке собі паломництво символічне для всіх нас, хто виріс без моря під носом. А тут ще й океан, то ж велетенська різниця! Я ніколи не забуду своєї першої з ним зустрічі і завжди заздрю тим, хто бачить океан уперше в житті. Для Кори то не був перший раз – вона вже бачила Атлантику у Франції, щоправда, мало що може розказати про її особливості, бо мала тоді лише один місяць від народження. Зате лишаться в Кори на все життя епічні фотографії, де тато, стоячи на скелі, тримає її крихітну на руках. І світ був прекрасним, і мужики сильними, і чайки жирними, вирішить колись Кора.

А от Каю ця дивовижа приголомшила повністю. Так у нас перші конекти з океаном і пройшли – то їх дико тягло до нього, то, варто було хвилі збити разочок із ніг, від нього відлякувало. Найгірше було тоді, коли у них двох ці фази відрізнялися – одне репетує, що хоче у воду, інше, що хоче від неї якомога далі. За умов, коли я у цьому вирі протиріч є єдиним дорослим, згори вже на світанку смалить сонце й звідусіль сходяться ласі до спектаклів місцеві роззяви, можна легко і приємно з’їхати з глузду.

Я гадаю, вже зайвим є казати, що самій мені покупатися вдається за двадцять днів рази зо три, коли в зону ураження моїми дітьми потрапляє яка-небудь співчутлива англійська тіточка й відволікає їх відерцем і лопаткою, чи коли я, плюнувши на все, йду в безмежну даль океанську, а діти на березі волають так, що жодному гуркоту хвиль їх не заглушити: «Мама!!! Не йди!!!»

Тим часом, чим ближче до березня, тим суворішими ставали хвилі. Навіть дорослому дедалі важче було зайти в океан, аби бодай встояти на ногах, я вже мовчу про поплавати. Ці хвилі збивають, затягують, перевертають, змушують відчути всю нашу людську нікчемність в умовах некерованої стихії. Воно, звісно, приємно отак кілька разів врізатися в тіло височенної водяної гори, але коли щоразу після такої зустрічі тебе відтягує все далі й далі від берега й при цьому ти явно не олімпійський чемпіон із плавання, робиться не надто комфортно.

Дай-но я ліпше, думаєш, посиджу оно там на піску і, поки всі ці правильні нью-ейджери своєю йогою займаються, вип’ю крихітну пляшечку рожевого вина, припасену ще з літака. Помилуюся цим містичним заходом сонця – він же тут, на півдні Індії, фактично як на краю світу. Розпечене пурпурне сонце занурюється в сизий океан, діти грають у футбол з місцевими парубками, йоги осудливо косяться на моє мікроскопічне вино. Заздріть мовчки, шо.

Коли ми півроку по тому потрапили на Адріатику в Хорватію, я зітхнула з полегшенням – повний штиль, лагідно прогріта галька, тиха бухта з корабликами, м’які кольори передзахідного сонця. Ну, думаю, тепер-то накупаються на рік вперед. Але воно й надалі було, як лотерея – їм моря й хочеться, і колеться. Головне не сильно на дітей нависати, хай самі роблять вибір.

Мої оно зробили вибір – закидали російського хлопчика галькою. Видно, виражали так симпатію. А він, хоч і вдвічі більший за них, стояв, бідний, і плакав. А вони не могли збагнути, чого то хлопчик взаємністю не відповідає. Страх води нападав то на Кору, то на Каю – чорт забирай, можна було заощадити на надувних колах, вони однаково лише по черзі купалися. Жартую, звісно, – я до колекції Каї на день народження ще й надувного човна купила з насосом і веслами. Дня два він у нас прослужив, я навіть встигла відчути себе дівчиною з веслами, а діти в човнику тішилися, як дурні – оно яка в них мама, чиста біозброя пролетаріату…

Коротше, якщо ваші діти бояться води, не варто їх вчити плавати зоологічними методами: ото кину зараз на середину озера, хай пливе. Дайте їм звикнути, їх і так пре. Хай собі в піску копаються чи мушлі збирають. І навіть те, що в басейні з тренером вони плавали блискуче, а у відкритій воді розгубилися, хай вас не тривожить – усьому свій час. Розслабляйтеся, насолоджуйтесь. Ну хіба що ви яну-клочкову виховуєте, тоді, звісно, мене не слухайте.

А ще море – чудовий індикатор того, збісилися діти з жиру чи ні.

– Діти, на море йдемо? – питаю я бадьоро, сподіваючись на купу ентузіазму у відповідь.

– Ми не хочемо на мойе!!! – репетують вони в один голос. – Ми хочемо в Яйемче, до бабці і до діда!!!

Отак от. Нарешті Гуцулія бере свій реванш у моря, відсутністю якого завжди так переймалася і про чиє прадавнє тут існування нагадували їй лише доісторичні мушлі, знайдені подекуди в горах. Ну і якщо вже пішла така бандерівська тема, не можу не пригадати крихітного, але дуже смішного епізоду з Барселони.

Квітень після зими 14-го року. Мої діти при сонячній погоді і відносному теплі порозбиралися до трусів і скачуть по воді на пляжі Побленоу. Поряд – сімейство з Росії, закутане якогось дива так, наче не вони з довколасибірських земель панаєхалі. Їхні діти заздро поглядають на моїх, не наважуючись підійти ближче до холодної і мокрої води. І тут ці дві американо-бандерівки, просто тобі на замовлення Держдепу, синхронно розвертаються до північно-східних сусідів і, бризкаючи водичкою в їх бік, горлопанять слова улюбленої дитячої пісеньки: «Ото собі кізонька капусту їсть, своїм воріженькам на злість, на злість!»

Е.

Естетика

Усі дівчатка в садку ходять із довшим за наше волосся: хто з хвостиками, хто з косичками, хто з густим каре. Кора, як всі юні апологетки принцес, дуже переживає з цього приводу: «Де мої коси?!»

Якось одного ранку збирала її до садка. Зітхнувши, спробувала зробити дитині на голові щось штибу цивільного проділу, як у так званих чемних дівчаток. Кора тут же вирвалася, підбігла до дзеркала і кількома впевненими жестами повернула собі лук імені Ейнштейна, кудлатий і різносторонній.

– Нашо?! – сплеснула руками я. – Та ж було красиво!

– Не хоцу касиво! – блимнула вогняними очицями мала. – Хоцу бути Коя!

Чорт. Здається, діти таки й справді вирішили, що «Ти мама-квочка!» Бо ходить Кая й приспівує:

– У моєї мами йуки два кйила…

А Кора це все ще й фінальним компліманом добиває:

– Ти така гайна, мама, як бойщик!

Естети, блін. Он що українська кров із людьми робить. Втім, відчуття смаку може й справді бути вродженим. Дивлячись музичні канали, Кора залюбки слухає рок і хіп-хоп, спостерігає яскраві картинки під час показу західних поп-хітів, і тільки коли видирається на екран щось низькопробне російськомовне, у паніці вимагає ввімкнути «щось інше».

Я чесно не тренувала в них цього умовного рефлексу вирізняння гівна й не-гівна. Не думаю, що до виховання смаку спричинився контент їх айпадів (діти з-поміж усього лаунджу і світової класики завжди самостійно вибирали Мериліна Менсона чи олдскульних «Бісті Бойз»). Чи наші ранні візити в музеї Пікассо чи Далі, хоч вони й розглядали картини достатньо довго, як для свого ніжного віку й свідомості. Може, вони якось інтуїтивно відчувають вібрації близьких їм дорослих – а в нашому оточенні наче всі адеквати. Але ж рідко буває щось приємніше за те, коли бачиш свою дитину зненацька враженою гірською панорамою чи вогнями старого європейського міста. Коли не за твоєю підказкою, мовляв, що зараз всі по команді милуємося, а сама для себе ця зовсім нова гостя нашого світу вирішує: «Краса…»

Ч.

Чужі діти і чайлд-френдлінес

Якось у нас в Яремчі були в гостях Ілона з Терезою. Ілона – мама, Тереза – доця віку Кори. Крім них, іще була мама Аня з Луцька зі своїми двома дітьми. От якось і почулося відчайдушне багатоголосся з далини.

– Мама! Ма-а-ама!!! Ма-а-ама!!!

Я, в принципі, вирізняла верески моїх дітей з-поміж інших, але вони напровсяк уточнили:

– Мама Кайпа!!!

Бо так от поважно, через прізвище, вони мене й називають. Ну або повністю, коли у нас менш формальні відносини: «Ти мама Ієна Кайпа…»

Чужі діти, якщо вони не якісь винятково притомні діти дорогих серцю людей, як-от для мене Тереза в Ілони, страшно бісять вас (доки не заводите власних). Надто під час подорожі літаком, з якого вийти, як відомо, можна або під час законної посадки, або під час розгерметизації салону, якщо не прищепитися вчасно паском безпеки. Останнього ти щиро бажаєш батькам чужих дітей, якщо діти репетують, а батьки знаходяться в злочинній бездіяльності. Принаймні так тобі видається.

Відтак минає час, і він же з тебе жорстоко глузує: тепер на місці батьків чужих для когось дітей опинився ти сам. І діти твої репетують так, що ти вже й сам ладен витиснути скло, висмикнути шнур, аби лише подітися кудись подалі від цієї ганьби. Ти, звісно, читав усі поради хитромудрих експертів щодо того, що немовлятам під час зльоту та посадки слід давати пити воду чи суміш, бо ж хапати себе за носа й надувати вуха вони ще не навчилися. Однак усі твої старання змусити бідолашних ковтати минають даремно. Не хочеться їм ні ковтати, ні гратися, ні дивитися у вікно, ні навіть ламати дорожезний наногаджет. А хочеться кричати від розпачу, і спробуй-но сказати, що у твоєму дорослому житті все інколи не відбувається достеменно так само.

Якщо ж деколи вдається чудом поподорожувати без своїх дітей і заплачуть діти чужі, ти просто їх обожнюєш – ура, це не мене, не мене зараз ненавидить увесь пасажирський салон! Дякую вам, мої ізбавітелі! Отож. Не можеш змінити ситуацію, різко змінюй своє до неї ставлення.

З приводу ж чайлд-френдлінес – рівня дружнього ставлення до дітей – то в різних країнах і в різних культурах він щоразу інший. Якщо в Іспанії дитину просто засипають лавиною захвату випадкові перехожі – і чим менша вона, тим більше, – то у Франції все значно стриманіше.

Пам’ятаю, як зніяковіли Кора з Каєю, так звиклі до цих всіх вуличних «guapa, preciosa, linda!» від перехожих бабусьок-метеликів, коли в кав’ярні фундації Міро підбігли до столика з французькою парочкою. Отримали ввічливу, але доволі прохолодну посмішку, ледь не одну на двох. Мовляв, діти, це добре, що ви є, але ми тут вобше-то каву попиваємо і про мистецтво говоримо. Слава Богу, поряд був столик із галасливою компанією каталанських підлітків – загребли моїх кіз до себе з руками й ногами і не могли натішитися. Причому і хлопці, і дівчата відкрито мімімішкають із малюками. У нас такого уявити просто неможливо.

Але з трохи старшими дітьми, як-от коли їм по два і по три з половиною, вже все трохи по-іншому. Принаймні мене дуже вразило те, що в метро їм сімейство зі здорової мамаші, батька, сина-бицюгана й доньки і не подумало вступити місця. І мої праведно-гнівні погляди нічим не зарадили. І це не була справа в хамстві цих окремих людей, це просто отак прийнято – ніхто свою сраку для слабшого не попхає. Не вчать їх такого у школі, видно.

В Індію особливо переляканим мамусям і так вже пертися не слід через низку інших чинників штибу «брудно» чи «нецивілізовано». А тут ще й оця дика традиційна любов місцевих до маленьких дітей. Причому як іноземних, так і своїх. Побачать десь малюка – одразу хвать його на руки. І або прямо так, зі звуком чмокання характерним, у щоки й носа цілувати заходяться, або, у стриманішому варіанті, щипають за щічку і цілують відтак собі складені пальці. Так, наче щось із тієї щічки взяли і з’їли.

Спершу ви, звісно, інстинктивно смикаєтеся – якісь волохаті дядьки хапають вашу кровиночку і майже біжать із нею світ за очі, а потім бачите, що дитятко це анітрішечки не бентежить, і попускаєтеся самі. Я під кінець із цієї милої традиції навіть користь видобувати почала. Ану, казала, донесіть-но мені їх, шановний, он аж до того ресторанчику вгору по сходах, і ні, я не хочу заміж, і так, Україна – це Європа, хоча, ймовірно, ще не зовсім така, як ви собі ту Європу уявляєте, тому в сенсі перспективного шлюбу вам ліпше звернутися до француженок чи голландок – оно, бачте, сидять скучають.

Р.

Рикша

Довго якось із подругами вирішували, як слід називати музу чоловічої статі. Натхненник? Надихач? Надихатор? Зійшлись на лаконічному «надихуй».

Старий радянський анекдот про те, що у гейші і Мойші народився син рикша – це повний оксюморон. У таких спритних людей не народжуються ті, кого все життя мусять кормити ноги. Хоча, ймовірно, в історії такий факт місце мав, і саме той, винятковий Рикша й вирішив собі пересісти з традиційного велосипеда на мопед із кількаколісною надбудовою. Відтак його нащадки почали втілювати в життя різні форми, функції і навіть імена. Якщо в Індії рикша це «рикшо», то в Тайланді він уже «тук-тук», а на Мадагаскарі «пус-пус».

Якби винятковий Рикша знав, що його пращури-рикші взагалі бігали ногами, символізуючи спершу емансипацію від політкоректного паланкіна, а потім рабську працю з порушеннями ОБЖ, він сидів би день і ніч, писав би кобзарі, співав про сокола й вигадував, як-то тепер моторикшам приробити крила.

У Катманду в старому центрі міста, на Дурбар-сквері, досі оперують велорикші. Головно возять вони товстих дурбар-туристів. Крутять педалі, деколи майстерно оминаючи пропускні будки й заощаджуючи білому туристові 20 доларів за вхідний квиток, сподіваючись на вдячність у вигляді чайових. Є, правда, у Катманду і ті рикші, що бігають ногами й возять подібний товар – овочі.

На Яві, де мені, неробі, довелося пожити після закінчення університету, поки всі порядні діти влаштовувалися в офіси, велорикші були доста популярним видом транспорту. Худі, висохлі дідусі з надзвичайно м’язистими ногами. Коли доводилося їхати круто вгору, вони злізали зі своїх велосипедів і штовхали благеньку халабудку з далеко не благенькими дупами пасажирів з усіх своїх сил. У такі миті я, дитина, вихована в традиції «рівність і братерство», ясна річ, ще загодя зіскакувала з цього і так доволі сороміцького засобу пересування. Щоправда, ніхто з рикш мене за це не нагородив бодай вдячним зітханням, а місцеві сракаті пасажирки лише змірювали зверхніми поглядами – шо, певно, грошей доста не маєш на оплату, шо так перед старим вислужуєшся?…

Але то так було, вкрай рідко, коли не було ні славнозвісних індонезійських «оджеків» (відчайдушних хлопців на скутері, що відвезуть тебе крізь затори в будь-яку точку столиці), ані маршрутного автобуса, для якого в Джакарті мудріша за нашу міська влада зробила окрему, відгороджену бетоном смугу. Та й взагалі ті велорикші лишились головно по селах. Час від часу, аби приглушити голос співчутливого сумління, я питала себе, чи не піти й мені педалі покрутити на благо рикшового соціуму (ну там, гроші віддавати всі тому, в кого взяла цей апарат тортур, хай відпочине… десь так же пропонувалося чинити волонтерам з непальськими носіями в горах?), ну й заодно дупу підкачати. Як і більшість моїх людинолюбних інтенцій, ця зародилася з пляшки пива Bintang, та в неї ж і канула.

Щоправда, рикші – це не самі святі великомученики. Надто ж ті, хто з двигунами, моторикші, нащадки Мойші й гейші. Покажіть мені того, хто був своїм ходом у Делі й кого не намахав моторикша, і я вам вишию рушник. Тобто поки ви шукатимете, кого мені показати, я якраз навчусь вишивати хрестиком. І навіть гладдю.

Делійські моторикші – віртуози нахабності й тупого розводу на гроші. Здається, при посвяченні у їхню професію є основна вимога візуалізувати закордонного туриста як целофановий мішок, туго набитий баблом. І баблу тому не терпиться покинути його мирську суєтну оболонку тут і тепер. Ну за чим же ще, як не за духовним життям і звільненням від матеріального, приїздять до Індії знуджені західняки?

Без залежності від того, ввімкнутий лічильник у мототаксі чи ні, дали ви точну адресу чи лише назву готелю, знаєте дорогу, бо живете тут п’ять років, чи вперше ступили на землі Індії, порядний рикша, згідно свого кодексу, повезе вас до свого двоюрідного брата. У Брата буде саме те, що вам зараз потрібно, – магазин, туристична агенція, готель, притон, курси йоги. І буде воно вам доступне лише через Двоюрідного Брата, а у всіх інших заклади давно переповнені, закриті, згоріли, потонули, стали останньою мішенню метеорита. Не вірите? Ну давайте ми разом подзвонимо.

– Альо, це готель такий-то-такий-то? – питаєте ви самі в телефонної трубки після того, як їй кілька переконливих речень на хінді сказав Двоюрідний Брат.

– Єс! – бадьоро, хоч і трохи насторожено відповідає вам голос з іншого кінця дроту.

– У вас є вільні місця? – цікавитеся ви в цього перевіреного працівника готелю, ціна, локація, гігієнічна ситуація котрого вам підійшла.

– Ні, мем, – відказує тим же тоном він і тупо кладе трубку.

Те саме повторюється з іще десятьма готелями, назви яких ви довірливо викладаєте Двоюрідному Братові. Ви починаєте нервувати, бо не знаєте, як вирватися з цієї пастки. Ви давно зрозуміли, що вас безсовісно дурять, але Рикша і його Двоюрідний Брат липучі, як коричнева стрічка для мух у радянських м’ясних відділах гастрономів. І гидка тупа жирна муха – це зараз ви. Муха, себто ви, втративши після недосипу, перельоту, стресу рештки енергії, переможено метикує, що цим ліпше заплатити, аби їх скараскатися, і тут у Рикші і його Двоюрідного Брата над головами загоряються неонові німби з рожево-салатових, як то буває на кічових образах усіх без винятку релігій, лампочок: бінго-халілуя-харірама! Попався.

Тоді Двоюрідний Брат стає до вас вже менш люб’язним, а Рикша, довізши вас, похнюпленого, до пункту диявольського призначення (брудно, навколо борделі, заламані ціни), хоче ще й додаткового гонорару. Тут уже ви, зібравши рештки людської гідності, кажете: «Ні, дуля з маком. І за готель ваш стільки не заплачу. Піду пішки, і рюкзак з собою потягну».

Тут уже за вами кидаються гіпотетичні далекі родичі Рикші з рецепції готелю. Ай куди ж ви, ай куди?! Та ми вас поселимо в номер для молодят, із кінг-сайз круглим ліжком, та й всього лише за тридцять доларів – що втричі перевищує запланований вами бюджет на ночівлю, – і сервіс весь інклудед. Ви знову здаєтеся, валитеся на ліжко, та так всю ніч і лежите з відкритими очима, спостерігаючи, як товстий пацюк високо на карнизі метикує, яким би робом перескочити на люстру і з неї кудись далі. Бо ліпнина на шикарній стелі не надто придатна для скалолазання, а по портьєрі вниз він уже пробував, але ви в нього кидались тапком, елімінуючи перспективу залізання щура у ваше самотнє ліжко для молодят…

Ні, звісно ж, трапляються і прості робочі люди, чесні і, що найприємніше, байдужі до вас. Ніщо ж так не дратує, як платний друг. Одним словом, вишивати я готова – кажуть, стабілізується внутрішній стан.

До речі про вишивку. У Бангкоку та прилеглих до нього столицях рикші (тук-туки) – просто першокласні експерти у справах ниток, ґудзиків, шовку, намистин, прикрас та будь-якого іншого генд-мейду. Звісно ж, власник «виробництва, що тільки сьогодні продасть вам все з максимальною знижкою» – черговий рикшин двоюрідний брат. А сам рикша возитиме вас абсолютно безкоштовно, бо сьогодні у столиці День рикші… Щоправда, варто вам нічого не купити в магазині шаликів, хусточок і десятиметрових сувоїв розшитого люрексом шовку (у віці п’яти років ви би вдавилися за плаття з такого!), як відразу ж намальовується такса у два щьотчіка. За тією ж схемою, що й із готелем, платите, аби лиш вас залишили в спокої.

Однак, звісно ж, у момент, коли рикші вам кров з носу треба, він нізащо не з’явиться на горизонті. Особливо, коли триває всеіндійський страйк транспортних засобів із кількістю коліс більшою за два. Якось ми саме в такий період намагалися добратися до монастиря в Карунагаппаллі. Ледве-ледве знайшовся готовий за подвійний тариф камікадзе посадити в свою кибитку, призначену для двох вгодованих пасажирів, чотирьох нас дорослих і трьох наших різнокаліберних дітей. Відтак він зметикував, що ще вигідніше буде двічі повернуться і злупити з кожної половини нашої групи ще трохи більше – за ексклюзив і додатковий комфорт. А шо? Право мав. Як заслужений юда мотоколісного страйку. На тому й порішили.

Щоправда, віз він нас не довго не коротко, а до заблокованої доста агресивними молодиками вулиці. Один із профспілкових інквізиторів мав на собі футболку з канонічним портретом Че Гевари в береті, інший – напрасовану рожеву сорочку. Решту не запам’ятала, бо їх ненависть виглядала розмитим акварельним тлом у порівнянні з ненавистю вищезгаданих.

Схопили бідного рикшу, розвернули разом із транспортом і нами, пасажирами, впоперек вулиці, ключі забрали й кажуть: «Вимітайтеся». І тут уже, як писав Шевченко, не благай – не вимолять ні діти, ні жінка. Шевченка вони явно не читали, хоча ж вочевидь кріпосний лад індусам не подобався – недаремно ж в уряді Керали, штату, де вся пригода відбувалася, головують комуністи. «То, може, ви понесете дітей?!» – все не вгавала жінка № 2, з інтонацією переконливого наїзду, після того, як всі мої буддійські спроби посміхатися й говорити довірливо й тихо, киваючи на наші торби і купу дітей, пішли в дупу грайливого павіана. «Ні. Я не буду нічого нести. Йдіть пішки. Самі. Тут півкілометра».

Півкілометра розпеченим асфальтом повз смердючу застояну воду, переступаючи через прогріте сонцем бозна-чиє гівно, з двома дітьми, що верещать і просяться одночасно на ручки, і третьою, старшою, котра просто ниє для рівномірності звукового тла… Втім, я була рада, що з нами не було мого чоловіка. Бо хоч він і з Каліфорнії, а все ж надто довго пожив у Києві на Лісовому. Точно би спокусився бити пику тому, що з Че Геварою, і дерти на іншому його ніжно-рожеву сорочку. І тоді півкілометра несли б на руках Нормана. Але не до монастиря, а в невідомому напрямку.

Найбільше ж мене пекла совість за те, що нема, як попередити тих, хто чекав повернення рикші на вокзалі. Степи, палюче сонце, безнадія в очах… Подзвонити їм нема як, повстанці не дозволили горопашному рикші вернутися й довезти їх бодай до місця блокади. Хоча, варто віддати їм належне, навіть почухали голови з приводу того, як би повідомити решту бєлих чєловєков про таку халепу родом з трудового кодексу. Нічо, відповідно, не надумали, але бодай совість лишили чистою перед туристом – не останньою, гадаю, складовою швидкозростаючої економіки Індії…

В результаті наші друзі добралися собі спокійно з іншим рикшею аж до дверей ашрама, і тільки доля того, чий двигун насильно зупинили повстанці, лишилася нам невідомою…

Відтак у містечку Мунар, такій собі Яремчі у Західних Гатах, сталося те, що схолодило би кров будь-якій нормальній мамі, бабі, сусідці чи соціальному працівнику. Намагаючись вкраяти собі бодай трохи вільного часу для елементарного задоволення, (увага!) я залишила дітей на рикшу. Так-так, саме на рикшу, з яким ми, щоб до нього придивитися, їздили перед тим по всіх усюдах цілісінький день. Діти по ньому лазили, як мавпи ліанами, він на те реагував сміючись, його з нами встигли побачити і в лікарні, і в готелі, і на базарчику, і в ресторації, де готувалося найліпше бірьяні. Взагалі-то видавалося, що знав його тут кожен продавець горіхів кеш’ю, тому я вирішила: грін лайт.

– Ось тобі айпад і шоколад, – сказала я, вручивши рикші перед тим ключі від нашого хоум-стею, – в господарській хатці на пагорбі дві кімнати й сарайчик було віддано під гостей, ми з дітьми винаймали дорожезний люкс десь аж за двадцять доларів.

– Як прокинуться, то спершу з ними грайся, а як сили почнуть зникати, одній дай айпад, а з іншою продовжуй гратися. Потім поміняй дітей місцями. І тільки коли зарепетують вдвох, починай давати шоколад. Все зрозумів?

– Так.

– Головне нічого не переплутай.

Ну і все. Сіла я на мопед моделі «драндулет гламур» (нє, ну їй-богу, називалася та машина для пердіння чи то Glamour Star, чи Glamour Honda Speed – ні швидкістю, ні хондою там і не пахло, зате про гламур стовідсотково свідчив колір, рожевий із золотом). Завелася з надцятої спроби і поїхала світ за очі, кілометрів так за чотири, на озеро з дамбою. Знайшовши безлюдний шматок рівної поверхні, лягла горілиць і дивилася тупо в небо, і не було в мене в голові жодної думки, крім класичної «купаться чи не купаться» і далі за текстом…

Навколо зеленіли гори, доводячи мене до сказу своєю недоступністю, – як там не крути, а з двома дітьми півтора і двох із половиною років гори тобі доступні лише там, куди можна заїхати колісним транспортом. На слоні було би довгенько і незручно дупі. (Ми пробували – амплітуда коливань така, що жодного антицелюлітного масажу мені вже до пенсії не знадобиться. Крім того, втримати мені одній двох активних дітей на цій високій рухомій сопці теж задача не з простих. На верблюді, до речі, значно комфортніше пересуватися, от тільки по горах вони чогось не ходять, а до пустелі ще не дійшли ми.) Чарівна дойтерівська переноска, що коштувала, як три моїх наплічника, залишилася в Києві. Там же зостався наш тато, єдиний, хто бодай через матюки і «всьо, я вертаюсь додому з дітьми, йди далі одна!» міг би ще хоч якось допомогти у цих Західних Гатах, як допоміг колись у Карпатах.

Ї.

Їжа

Справжні оптимісти – це мої діти. Кабачкову ікру вони називають песто.

От пишу це зараз у ранковому кафе і посміхаюся, згадуючи один діалог із подругою:

– Привіт. У нас на вечерю паста з морепродуктами. Прийдеш?

– Ну не знаю. Якщо прийду, то повибираю креветки, а пасту самі будете їсти. Я в спортзал ходжу, мені треба, щоб жопа була кругла, розумієш? Я хочу круглу жопу!!!

Добре, що вона тоді не прийшла. Не збилася зі шляху досягнення ідеалу ні її дупа, ні моя паста. Я, звісно, люблю пасту й саму по собі, з оливковою олією, наприклад. А якщо видушити ще часнику в ті спагеті, то й взагалі настає гастрономічна нірвана. А от люди, котрі напоказ себе в чомусь обмежують, та ще й у такий дещо нахабний спосіб, не завжди є бажаними гостями моїх вечерь. Ну не лізе мені шматок до рота, коли хтось сидить і кривиться, всім своїм виглядом промовляючи: «Фі! Як таке можна їсти після шести?! Я собі і листочка салату б не дозволила…»

Я, звісно, нікого не засуджую – є жінки, в яких дупа росте й від повітря. Насправді можна тільки щиро співчувати людям, що мусять відмовлятися від одної з головних радостей життя – добре попоїсти. Заради того, відповідно, аби добре виглядати. Тож, якщо ви із тих щасливих, хто може жерти, як не в себе, і при цьому лишатися влізальної в джинси комплекції, подякуйте Небесам. Те саме з Небесами зробіть, якщо ви здатні тішитися життю без поправки на кілька зайвих сантиметрів у талії. Як казав класик, «я себе хаваю от і до».

І в тому, і в іншому випадку подорожі – тема ваша. Бо вам вони принесуть іще більше задоволення завдяки додатковому аспекту – кулінарному. Архітектура, література, чистота вулиць, частота посмішок – все це, звісно, багато скаже про характер того чи іншого народу. Але ніщо не скаже вам про нього настільки точно, як гастрономічні звички.

Я невелика прихильниця української кухні – може, воно не дуже патріотично, але точно здоровіше утриматися від свинини з картоплею і чогось гарно просмаженого і добре протушеного. Звісно ж, я з задоволенням наминаю і вареники, і борщ, і голубці – смачно ж, зараза! – але тільки в гостях. В ідеалі в гостях у мами в Яремчі чи в бабці в Черкасах. А так то готую тільки те, що готується швидко й не встигає втратити всі корисні якості продукту через надмір довгу термічну обробку. Оливкова олія, максимум зелені, нежирне м’ясо і риба, рис, червоне вино, горіхи, насіння, сири.

Не на дієті, як бачите. Нормальна середземноморська кухня. З того, ясне діло, що доступно в київських магазинах. А ще кухня індійська, тайська чи в’єтнамська. Головне – стір-фрай, швидкий спосіб просмажування м’яса й овочів, а то й рисових макаронів. Без гострого соусу їжа для мене не їжа – особливо в більшості наших ресторанів. Хоча в ресторани я ходжу досить рідко – тільки коли геть нема часу приготувати щось чи коли розумію, що тут точно зготують ліпше, ніж я вдома.

Діти, ясна річ, теж все життя, відколи почали споживати тверду їжу, мусили ділити з нами наші кулінарні звички. Бірьяні, масала, лимонна трава – нормальні інгредієнти нашого щоденного раціону. Звісно ж, вони ніколи не відмовляться від спагеті, але тільки з песто. Деколи бувають періоди, що плюються часником чи відмовляються їсти яку-небудь топінаду з оливок, кедрових горіхів і каперсів, яку я готувала для них нереально довго – хвилин сорок замість звичних двадцяти. Але зазвичай все окей. Їдять, так би мовити, із загального котла.

Мотивація в мене дуже проста: навряд чи десь у гімалайському селі для дітей хтось виварює окрему їжу, без спецій і кольору, як то прийнято в нас. І навряд чи хтось сидить із табличкою й вираховує кількість поживних речовин. І навряд чи й в українському селі таке роблять. Здорового глузду, як на мене, достатньо, аби дитина нормально харчувалася.

Я їла геть усе, що смакувало, поки була вагітною. Також мало від чого відмовлялася в період лактації. Хоча остаточно проблему з животом вирішив перехід на суміш (давайте, закидуйте мене тапками, фанати грудного годування до пенсії), підозрюю, що у цій моїй «всеядності» не в останню чергу криється відповідь на питання, чого у Кори й Каї нема харчових алергій. А ще, ймовірно, у моєму простому, виплеканому роками, непохитному здоровому пофігізмі. Ну мені правда боляче дивитися на мамаш, що сіпаються щоразу, коли дитина тягнеться до незнайомої досі апетитної ягідки. Від сирени з мигалками, на яку перетворюються такі орлиці, і здорова доросла людина плямами вкриється, що там казати про несвідому дитину.

5. Та не трясіться ви так над ними. Дитина – це, вибачте, така ж тварина, як і ми всі. З дуже потужним механізмом виживання. Захоче – поїсть, захоче – ні, голодом сама себе точно не заморить, можете спробувати. І взагалі немовлята значно стійкіші до всього, ніж ми собі можемо уявити.

Щоправда, доходиш до цього не з першою дитиною. Здорового пофігізму прибуде вам на другій, а третя взагалі, кажуть, ростиме, як трава, і не буде з того паритися.

З чого то я почала? З того, що їжа – дзеркало культур. Так от, годуючи дітей змалечку різноманітними кухнями світу, ви проводите для них звичайне тренування. На толерантність, відкритість до нового і гнучкість. Якщо годувати їх одноманітно й устаканено, типу там котлеткою й пюре, ясно, що дитина плюватиметься якою-небудь горіхово-сирною малай-кофтою в Індії. А ще якщо перекусить перед тим печеньком чи булочкою, то взагалі ховайся в жито.

Памела Дракерман у своїй чудовій книжці – дуже раджу – «Французьке виховання» (в оригіналі: «Французькі діти не кидаються їжею») – в усьому звинувачує перекуси. Мовляв, французька дитина, навіть якщо сама весь ранок пекла тортик (так-так, готувати слід вчитися змалечку), має право його з’їсти лише на підвечірок. І ні хвилиною раніше. Таким чином, коли всі раціони розписані, діватися капризулям нікуди – їстимуть те, що дають, аж за вухами лящатиме.

Зрозуміло, що в подорожі не завжди є можливість годувати дитину по годинах саме тим, що ти задумав у раціоні. Тому в подорожах ми отримуємо індульгенцію трохи розслабитися і діяти ситуативно. Отримує дитя певну кількість калорій – от і чудово. Вдалося впхати в неї якихось вітамінів і клітковини – взагалі фантастика.

У подорожі до вашого годівельного бізнесу можуть втрутитися ще кілька факторів. Наприклад, клімат чи адаптація до нового місця. Чи й те, що їжа для дитини геть нова й непередбачувана (я ж не верещу про те, що всім дружно треба годувати дітей гострим карі, бо так роблю я – ви самі вже вибрали, як харчується ваша родина). Тобто прийшли ви в ресторан, їсти хочете страшенно, часник десь смажиться на кухні й зводить вас з розуму, вам нарешті приносять ваші запашні страви, ви на них накидаєтеся, а дитина категорично закриває рота, і все. «Приїхали», – думаєте ви. Хоч плач, хоч бери квиток назад додому.

Отут-то вам і знадобиться домашня заготовка. Я он навчилася на власній помилці – кепкувала з Насті, що тягла з собою валізу бубликів, вівсяного печива, мюслів і меду, а потім, коли Кора навідріз відмовилася від місцевої їжі, не знала, як Насті за цей хом’яцький запас дякувати. І лише Кая, дитина-мрія бабусі, що їсть все і завжди, включно з омлетами, підсмаженими на олії з чилі (я раз помилково їй таке утнула, а дитина, скривившись, таки доїла – мама дає, значить треба; я лиш потім шматок спробувала й ледь очі на лоба не вилізли – а їй хоч би що!), спокійно виправдовувала мою філософію підготовки дітей до кухні всіх країн світу…

Я чесно не знаю, що тоді сталося з Корою. Чому вона з кулінарного космополіта тимчасово була перетворилася на споживача макаронів і рису. Через пекельну спеку, вочевидь. Бо щойно ми переступили поріг київської квартири, я заходилася готувати бірьяні. Страву з рису, овочів, горіхів і м’яса, від якої в Кералі Кора навідріз відмовлялася. Додала ту саму спецію, куплену в Індії. І що ви думаєте? Наминала дитина так, що аж за вухами лящало. Може, просто то для неї смак суто української кухні?

Д.

Дорожня пригода – Road Trip на Балкани

Якось на попередніх читаннях цієї самої книги (ще до того, як вона пішла у друк) до мене підійшли мама з восьмирічним сином. Те, як вони поводилися – фотографували, обговорювали мій лаптоп, посміхалися і шикали один на одного – відразу свідчило: вони одна команда. От якось не скучно було пацану ходити з мамою на книжкові благодійні сейли, а мамі вести його відтак на яку-небудь стрілялку в цьому ж розважальному центрі.

– Ми хотіли запитати вас… – почала було жінка, і мені чомусь наперед стало ясно, про що буде питання. Вона глянула на малого, той поправив окуляри, і жінка продовжила:

– От ми так хочемо подорожувати, а наш тато сидить вдома і нічого йому не цікаво.

Я посміхнулася.

– От і що нам робити?

– Знаєте, – відповіла цій дуже живій мамі я, – якби ми чекали на нашого тата, то не було б у нас в житті ні Індії, ні Балкан, ні купи інших досвідів. Тому просто поговоріть із вашим, спробуйте вкотре переконати. Але, скоріш за все, він так і лишиться сидіти на дивані з пивом. Тому раджу вам або знайти однодумців, таких самих мам чи татів із дітьми, й гайнути кудись усім разом, або просто наважитися на поїздку з сином удвох.

– В нас є іще менша…

– От і чудово. Син достатньо дорослий, щоби не підвести маму й допомогти у боротьбі з сестрою. Правда ж?

– Правда, – серйозно погодився дорослий хлопчик в окулярах.

І вже про те, що життя минає і що воно надто коротке, аби чекати на інших, не дозволяючи собі без їхньої згоди здійснити заповітні мрії, говорити було зайвим.

Щоби написати цю главу, мені довелося навмисно вирушити в довгу дивну подорож аж на Балкани. Коротші дивні подорожі, бачте, видалися мені недостатніми подорожами, а так, високодецебельними переміщеннями камери тортур на колесах від Києва до Яремчі. Звісно ж, було в нашому житті і щось довше, штибу Барселона – Монкальм – бозна-яке місто в Італії – дупа світу в Угорщині – Україна, але тоді Кая була одномісячною дитиною, котру й вгору два з чимось кілометри неважко було на собі тягти, не те що перелазити до неї в машині на швидкості двісті кілометрів, щоби погодувати.

Мені завжди казали, що чим менша дитина, тим легше з нею подорожувати. Я до цього ставилася скептично – немовля, що репетує, не заспокоїш жодним аргументом, зверненим до свідомості. А чим дитинча старше, тим більше натяків у нього на ту саму свідомість, думала я. Ага, зараз. Свідомість.

– То єсть папа? – спитав вусатий мадярський прикордонник про мого друга.

Я критично оглянула друга. Ні прізвище, ні фенотип відчайдушно не співпадали. Те, що він міг бути папа, підтверджувалося хіба що його позицією єдиного чоловіка в нашій машині. Юля, притому що дітей втихомирювала і всаджувала у стільці, папою в очах прикордонника не виглядала.

– Ні, – кажу, – не папа.

– А де папа?! – запереживав сімейними цінностями вусатий колобок. – Дома, в Америці?

– Папа в Іспанії, – кажу я, з мудрим виглядом тикаючи пальцем у каталонське свідоцтво про народження Каї.

Прикордонник зітхає з полегшенням – якимось чином пазл у його голові зійшовся. Він, як дитина, тикаючи пальцем у кожен паспорт і папірець, починає мені віддавати всі наші документи. У цей момент реальні діти починають ревти, тож дядькові доводиться прискоритися.

Я нарешті натискаю на газ і проїжджаю півметра до території ЄС, зупиняюся для митника. Йому, видно, давно не терпиться завести власних дітей чи просто він глухий, бо, без жодного огляду на пекельний репет із машини, він поволеньки відкриває нам капот, багажник і навіть порожній бокс на даху, не повіривши мені на слово, що той бокс порожній. Утім, у глибинах багажникової душі митник не риється – сигарети і горілку ми навмисно, задля психологічного прийому, виставили на загальний огляд. Ех, цикаю я язиком, могли не те що три мішки кокаїну провезти, а ще й Карму з собою до Європи взяти. Бо живе сука, живе і ні разу в цивілізації не була.

Усі інші митниці й прикордонні контролі проходилися по-людськи швидко. Боснійці, хорвати, чорногорці навіть не змушували нас виходити з машини, їм доста було того, що на ім’я Юля не відгукується який-небудь Василь. Лише одного разу мені стало дещо некомфортно, коли Кора просто під носом у сербського прикордонника заходилась репетувати: «Хочу до мами! Хочу до ма-а-а-ами!!!» Бо ж сидить, сіромаха, позаду, а мама, бач, кермо крутить і Чайковському по радіо підспівує.

– Кора, – сичу я на неї, – ану замовкни. Бо зараз дядько вийде і спитає тебе, до якої це такої мами ти хочеш.

– До цієї… – здивовано тикає пальцем мені в лоба Кора.

– Ага, подумає дядько, так значить, у тебе є ще якась?!

До речі, в уяві Кори в неї і справді кілька мам. Приміром, ота мама в шапці на фотці їй не подобається, а оця, що зараз пише, і в якої, в силу того, що вона прихворіла, можна з меншими кінетичними затратами конфіскувати лаптоп для стотисячного перегляду мультфільму про морозиво, подобається навіть дуже.

В мене був, як мені спершу видавалося, геніальний план заспокоєння моїх мандрівників: замість одного айпада купити їм два. І тоді, уявлялося мені, заживемо – сидять діти, граються, а я лише машиною керую і пісні співаю. Та не так сталося, як гадалося. Якщо раніше діти билися за єдиний айпад, то тепер почали битися за новий. І те, що він абсолютно такий самий і що ігри накачані ті ж, нікого не колисало.

Зате можна чудово помилуватися результатом дечийого життєвого прикладу. Кая молотить по горопашному айпаду кулаком (екран міняли вже тричі), бо щось там у неї не купується в «Апп-сторі». Я, з жахом:

– Кая, ти що робиш?!

Кора тоном, наче все і так зрозуміло:

– Кая пацює.

Отож. Якщо ви фрілансер і працюєте вдома, тримайте себе в руках. Інакше ризикуєте лишитись без оргтехніки. Те саме й автомобіля стосується. Пускаючи спраглих драйву дітей за кермо, витягайте ключі з запалення. Щоб не довелося викликати евакуатор з легкої дитячої ручки.

– Їде Кая, їде Кая!

– Нє, Кая не їде. Скільки тобі рочків?

– Два.

– От бачиш, два. Права в такому віці не дають. А знаєш, в якому дають?

– В три! – переможно каже Кора, і, аби пришвидшити подію, до котрої ще два тижні, безмелодійно заводить: – Хепі бьоздей ту ю…

Взагалі, бажання керувати автомобілем у них якесь фанатичне. Особливо їм кортить перелізти за кермо, допомогти старенькій неньці де-небудь на автобані, на якомога більшій швидкості. І те, що ремні безпеки переривають вільну пісню молоду, їх бісить настільки, що децибели вереску сягають незнаних фізиці висот. Слава заправкам у цивілізованих країнах штибу Хорватії – там навіть дитячі майданчики на них є. І якщо вже не помогли ні книжечки, ні бублики, ні купа серій поспіль демонічної «Маші», можна поспускати їх з гірки.

Утім, кількатисячний автомобільний переїзд, якщо дивитися на нього вже в минулому, пройшов не так важко, як очікувалося. Насправді діти втягуються в такий ваш лайфстайл і на ранок вже самі вимагають «в машинку і їхати». До того ж кожна зупинка приносить їм стільки задоволення, як жодна прогулянка до того не приносила.

– Яка кася-а-а! – кричала Кора, оглядаючи нічний Будапешт з освітленої фортеці. І слухала тьотю, яка грала на скрипочці, і рахувала кораблики, що пливли Дунаєм, і дивилася разом із сестрою на повний рожевий місяць і вогні літачків, що тонули десь у чорному небі.

– Там тато, тато летить.

Тато, так уже склалося, вкотре поїхав відпочивати без нас. Просто собі взяв поїхав у Барселону. А ми теж не дурні – зібралися і на Балкани. Мене, звісно, підтискала жаба з приводу того, що Кропива, подруга дитинства, живе сама-одна в триповерховому будинку з терасою в Малазі, та ще й мене туди кличе зі сльозами в голосі щодня по телефону.

Але ж моя базова комплектація віднедавна розширена: тепер мені треба не один квиток на літак, а цілих три. А то й чотири, якщо хочеться розкоші у вигляді няні. Того я, порівнявши транспортні затрати (а різнилися вони у чотири-п’ять разів), таки схилилася до роуд-тріпу. А я ще й шалено люблю бути за кермом. Уже після нього для мене в рейтингу приємності йдуть літак, корабель, потяг і жах мого життя – автобус.


Між Києвом і Котором можна робити досить мало зупинок і заслужити чиєсь «молодець», а можна зупинятися в усіх красивих місцях: Львові, Будапешті (тут не на ніч, а лише помилуватися містом), на Балатоні з його кришталевою водою і смішними цінами, на Адріатичному узбережжі в Хорватії. Другий варіант передбачає більше часу і більше задоволення, не кажучи вже про досвід.

Із безпрецедентного ми мали акт прийому-передачі намету й ключів. Наші друзі поверталися звідти, куди ми тільки їхали – з середньовічного кам’яного будиночка на березі Которської затоки. Це, певно, була найшвидша і найекстремальніша зустріч-екскурсія в моєму житті – на момент нашого перетину на автобані поблизу не виявилося жодного притомного з’їзду на тверду землю, доступного для обох напрямків. Ми ще сяк-так припаркувалися біля якоїсь господарської будівлі на узбіччі, доки їх чекали, а от у друзів варіантів не було. Довелося нам із приятелем, пірнаючи попід шлагбауми, що відділяли оплачених їздунів від ще не оплачених, просто на ходу забирати наш намет і ключі.

І поки їх хундай короткими ривками рухався до будки зі спеціально навченою тьотьою для збору грошей за дорогу, ми встигли випитати все: де там їсти, де купатися, де пити, де пекарня, які круасани гівно, а які ні, чи чистять рибу на базарі, куди ще поїхати, крім моря, і почому там притомне вино. Нагадувало все це якесь дурнувате телешоу чи корпоративний квест, але все ключове ми випитали і лиш до того, що найкраще з наявних у магазинах вин, македонське червоне, коштувало менше трьох євро за півтора літри, дійшли потім самі емпірично…

До цієї зустрічі в нас уже встиг відбутися один нічліг, у кемпінгу на славнозвісному мадярському озері Балатон. У мене вже просто очі на той момент перелізли в область вух від безкінечної їзди з фарами в темряві. Це треба було додуматися виїхати зі Львова в дванадцять дня, так, наче ми живемо в ідеальному світі і черг на кордонах не існує.

6. З малими дітьми треба завжди валити напролом і вимагати, аби вас пропустили без черги. Не будьте скромними – ви й так від тих дітей у машині страждаєте! Наші прикордонники дуже лояльні – і тьоті, і дяді. Мадярські трапляються тупуваті, але я в вас вірю. Важливо, аби вам хтось поміг заповнити дурнуватий угорський папір із питаннями, скільки везете з собою пального. Там просто все угорською мовою, ні на що знайоме середньостатистичній людині не подібною. А ще, аби вас не штрафонули просто на мості між Україною й Угорщиною і ви, як то було з нашими друзями, не втратили купу годин для поїздки до найближчої сільської пошти для оформлення цього штрафу, вмикайте ближнє світло. У Європі це маст – навіть влітку, навіть за яскравого сонця.

Так от, до Загреба, де ми легко і просто за п’ять хвилин через booking.com забронювали недорогі апартаменти, сил їхати вже не було. І не дивлячись на те, що добра тьотя з тих апартаментів час від часу писала мені есемески, питаючи, чи ми живі і чи чекати нас пізно вночі, довелося отаборитися раніше. Не в найгіршому місці, скажу я вам, – у просторому кемпінгу з купою п’яних доброзичливих поляків. За все про все з трьох дорослих і двох дітей з одною машиною вийшло дев’ять євро.

Ну а коли б я ще навмисно поїхала до цього неосяжного озера? Ну так, намету ще не було, але слава французьким розробникам – я і двоє дітей спокійно спали в розкладному багажнику нашого кросовера, а двоє наших друзів у спальниках просто неба. І надпита пляшка горілки «Немирів», котру я знайшла зранку біля їхніх коконами загорнутих тіл, навіть не викликала в мене осудливого хитання головою – ми, буддисти, народ співчутливий.

Ми ще приємно посміялися над черговим розбитим стереотипом про те, що діти шалено втомлюються від одноманітної їзди в машині. Бо переночувавши ніч «на суші» й вилізши з душу, вже до сніданку першим ділом вони залізли до автівки й лементували: «Ну коли ми вже поїдемо?!» А після прибуття в місце призначення – до маленького села на березі Боки Которської – коли ми, заледве відмивши від усіх тих соків і цукерок їхні автокрісла, сушили їх у патіо, Кора з Каєю діловито собі в них повсідалися та так і сиділи. Звичка – страшна сила.

У.

Ушкодження тілесні

Кора і Кая довго щось не можуть між собою поділити – ляльку, візок чи місце на велосипеді. На тлі конфлікту в нас у кухні висить карта світу від National Geographic, котру вони знають у не надто, так би мовити, політкоректних термінах. Усю оту північну сторону, пофарбовану на червоне, називають по-подерв’янськи зловісно: «Там кацяпи…».

– Діти! – втрачаю терпець від їх вересків я. – Ну скільки можна битися?! Невже так важко не жаднічати? Шо ви ставитеся одна до одної, як ті кацапи до України?!

В Кори повільно округляються очі. Зі священним жахом, майже пошепки, вона промовляє обурено:

– Мама… Я не кацяпа!!!

Якщо бути сильно мудрим і думати, що усе на світі в твоїй компетенції і єдина небезпека твоя – не зробити вибору на користь найкращої опції, Всесвіт може постібатися з тебе. З тою чи іншою мірою чорного гумору, це вже залежить від того, наскільки сильно ти той Всесвіт встигаєш задрочити своїм ниттям і вимаганням рекламного «більшого».

Одна моя подруга про мене любить повторювати мудре «єбанутим нєт покоя». На жаль, це не завжди аж так смішно. Бути їбанутим неергономічно, неекономно і взагалі непристойно. Плюс іще заздриш всім, хто не їбанутий. А вони тебе ненавидять.

Намагаючись не йти загальним шляхом, ризикуєш себе зовсім загнати. Бо одного дня не залишиться під рукою високої гори, закинутої дикої бухти чи неходженої дороги. І закінчиш ти або в ол-інклюзіві, або в дурдомі.

(Деколи вони дуже подібні. Як отой, у хорватському містечку, де ми з нашим щастям зупинилися перекусити. Спершу я думала, що то так звучить хорватська і що він нас відганяє від нелегальної парковки – бо чого би то дядечку з внутрішньої сторони паркану, що відгороджував від набережної красивий сад, було просити, як виглядало з його жестів, сигарету в українських туристів. Утім, сигарету йому таки дали, і за хвилину разом із ним, гордим і задимленим, до паркану підійшла й тіточка. Спершу мій друг хотів їй відмовити – на той момент ми вже допетрали, що то реабілітаційний центр для душевнохворих. Але я вдарила на його співчуття і рівність усіх психів перед тютюнозалежністю: «Дай, у неї небагато радостей в житті». Він дав, і ми швиденько вшилися від стін клініки, поки не почався психобунт і нас самих не пов’язали санітари. Бо раптом тут люди лікувалися якраз від нікотинового зашморгу?)

Я постійно, з настирністю старого джанкі, намагаюся будь-що знайти собі бодай кілька грам того незагального шляху. І байдуже мені, що там може бути менш комфортно, чи, може, й менш красиво. Такою в нашому трансбалканському роуд-бебі-тріпі видавалася Македонія, куди я думала на чотири дні втекти, залишивши бебіків із нянею в ідилії коло моря. Ну, так воно видається у планах. А батькам взагалі плететься легенда про супердешевий ол-інклюзів, бо що може бути більшою радістю для наших батьків, як не усвідомлення того, що їх діти – як всі нормальні люди?! І якщо мені вже в житті не пощастило працювати в податковій чи в міськраді, то хоч у готель із аніматором то я можу поїхати? Можу, мамо, можу. Лиш не хочу.

Так от, Македонія. Колись, під час моєї найпершої балканської поїздки велосипедом, коли мене на угорському кордоні посадили в тюрму, мій приятель із сербського BBC показав мені чудовий македонський фільм «Перед дощем». Там були колоритні села на кілька хат, зелені гори і старий монастир, а служба в церкві правилася дуже подібною на українську мовою. Треба їхати, вирішила собі я.

І саме уявною Македонією компенсувався для моєї «не-як-всі»-залежної совісті попсовий чорногорський вибір. Бо що – всі були в тій Чорногорії, кого не спитай, і навіть ті, хто не був, як моя мама, зневажливо казали про неї: «Та-а, Чорногорія…» Утім, уже перші дні показали, що та, але не та. Бо ж люди, полегшуючи собі життя, їдуть у чесний ол-інклюзів з перельотом і дворазовим харчуванням. І ні кроку вліво, ні кроку вправо, не рахуючи автобусних екскурсій, та й то лише для авантюристів – тих, що не бояться, би їх укачало.


Вийшла я вдосвіта на межу моря і старого міста, примружилася на перше сонце, вдихнула післяштормовий вітер, солодко потягнулася всіма м’язами і стрибнула в темну воду – прямісінько стопою на шматок арматури. Ото плаваю тепер у червоній воді і думаю: «Краса то яка, імпресіонізм… Русалочка, бля».

Мабуть, читаючи мій пост на фейсбуку, можна було собі уявити таку картину: струнка Карпа в білосніжному купальнику, в променях першого адріатичного сонця стрибає в безмежну блакить з величавої скелі. Тільки щось сьогодні з течією – і вона, підступна, хапає звитяжну плавчиню й шпурляє об безжальні рифи…

Насправді ж було так: підійшовши до краю пірса на території закинутого готелю, дочекавшись, коли пропливуть повз всі целофанові кульки та інше принесене штормом сміття, закривши носа пальцями, як у дитинстві, на коментар мого друга «тут глибоко, давай, навіть діти скачуть» я ступила крок з метрової висоти у воду. Десь із грацією мішка з гіпсом. І акуратненько так приземлилася в воді на єдиний на десять кілометрів довкола, певно, шмат чи то гострого рифу, чи арматури.

Кров’яка – як у фільмах про акул. У нозі діра, а думка одна: «Ну та вже хоч поплаваю, бо раптом останній раз?»

Лежала потім на пірсі, втрачала свідомість від вигляду артеріальної крові на білому камені. Сонце шкварить, питної води нема, товариш побіг у машину по аптечку, котру ми так довго й старанно підбирали перед виїздом з України. Що ж, там за 60 гривень пропонувався розкішний набір юного рятівника: калічний бинт, пляшка перекису, ватка і презерватив…

7. Пакуйте свою аптечку самі. Ліпше хай вона вміщається у целофановий кульок замість красивої сумочки з червоним хрестиком, зате там справді будуть необхідні речі. Ну і ще чомусь працює золоте правило: від чого наберете ліків, того ніколи з вами не станеться. Перевірено мішками медикаментів ще в Індонезії – жодних вам алергій чи срачок, зате бахнув гастрит після щоденних фрешиків, цілком собі нова хвороба, якої передбачити я не могла.

Вірний шкільний товариш, як то не раз бувало в юності в Карпатах, перемотав мені ногу й поніс, як пораненого партизана, на руках до моєї машини. Або не партизана, а героїню Маріон Котіяр у фільмі «Іржа і кістка», де косатка відкусила хоробрій дресирувальниці обидві ноги.

Чи варто казати, що машину нам підперли з усіх боків, так що ні взад, ні вперед не просунутися, і отак-от ми стояли, як сракощипальний пам’ятник, і кров цебеніла мені з ноги, поки відчайдушні крики клаксона пронизували цю ранкову сонячну тишу. «Цікаво, чи встали діти і що вони поїли?» – запитувала б себе нормальна мама в такій ситуації. А мене просто переймало, аби няня не подумала, що я лишила їй дітей назавжди, дременувши в македонські гори без натяку на попередження.

Сталося диво – з’явився водій, один із тих любителів занадто інтимного паркування автівок. Намагалася не думати про те, що мій друг востаннє керував машиною років зо двісті тому і що то був якийсь сумнівний жигуль. В екстремальній ситуації можна і літак довірити посадити водієві асфальтового катка. А в товариша виходило вправлятися з моїм «автоматом» доволі пристойно. На швидкість п’ять км на годину і обурені сигнали інших автомобілістів я намагалася не звертати уваги.

Лікарня виявилася доволі близько, а люди співчутливими – і дорогу до неї показали, і паркуватися просто під хірургією дозволили, і в черзі пропустили цю Криваву Мері. Лікар-хірург говорив російською і говорив нею нехороші речі: «Из России, да? С Украины? А – всё равно, всё там великая Россия… И Путин, да, великий Путин? Шо не, не Путин? Не великий?! А деньги, деньги у вас есть?»

Дєнєг у нас було три євро двадцять центів – ми ж типу на півгодинки скупнутися вийшли, ага. Поки дітки сплять. Максимум кави випити. То там і на чай вистачило офіціантові, не тільки нам на каву. Виходячи з дому на пляж, ми рідко плануємо оплату рахунку за оперативне втручання, еге ж?

Втім, лікар таки взявся оперувати мене без грошей наперед, повіривши нашому мямлінню «ми вам потім підвеземо». Або й не повірив, але вирішив не псувати імідж Монтенегро. Щоб було всьо гарно, як у часи великої Югославії і Тіто – майже безплатно щоб було.

– Кем работаешь? – спитав мене доктор.

Моє погрозливе «журналістом» дядька, як не дивно, заспокоїло.

– Главное, шоб не балерина.

Ну таке, для мене моя нога і без пуантів дорога. Журналіста, між іншим, теж часто ноги кормлять.

Хочете гострих у прямому сенсі відчуттів – сходіть якось задля розваги на уколи анестезії в краї рваної рани. Потренуйте свій буддизм чи що там у вас водиться. У мене раніше таке виходило кепсько, і тільки в останні кілька років з’явився серйозний антидот проти болю. «Я така сильна, я ж автомат, що виробляє людей, – кажу я собі, – то невже мені страшний якийсь там епізодичний біль?» Так що, на подив медсестри, котра вже розгледіла в мені класового ворога з тим «я пізніше гроші підвезу», я не репетувала. Води лише попросила, аби свідомість не втратити.

– Сушняк, – безапеляційно вирішила медсестра.

Сухожилля не пошкоджено, пальцями рухаю. Зашив хірург технічно, попросив лише сорок євро. Я готувалася до значно гіршого, пам’ятаючи простий візит до швидкої в Барселоні, де за поміряну Каї температуру і помазаний живіт заплатити довелося сімдесят. Жіночки на лікарняній рецепції там довго цикали співстраждальними язиками з приводу того, що в мене немає страхової, котра би це відшкодувала. Ледь їм рука піднялася на те, аби цей рахунок виписати. Такі милі.

Лікар-імперіаліст виявився чєловєком вєлікой души і, попри протести медсестри, відпустив нас під чесне слово додому по гроші. Наказавши завтра зняти пов’язку, причепити водонепроникний пластир і «плавать, плавать».

Отак моя македонська проблема з походом і вирішилася. Буду тепер не вимахуватися, долазити до пляжу і плавати, плавати. Русалочка економ-класу.


Деколи в житті нам треба добряче почекати, аби збагнути, для чого з нами сталася та чи інша пригода. Не дурний вигадав оте банальне «все, що не робиться, все на краще». Особисто я в це вірю – мала неприємність запросто може берегти нас від великої. І якщо нас щось зупинило на шляху до мети, то це не обов’язково ми такі лохи, що не все прорахували і соломки не підстелили. Якщо в таке вірити, можна уникнути непотрібних психувань і самоїдства імені «а от треба ж було» чи «ну і чого ж я не?!»

Таке люблять нам мами закидати: «Ну і як же ж ти не подумала, ну ти й балда! А я ж тобі казала! А ти ніколи не робиш по-людськи!» Коротше, не продовжуйте беззмістовного дискурсу вашої мами. Щойно рішення прийняте чи подія відбулася – це вже єдине правильне рішення і єдиний можливий розвиток обставин. Поки людство не навчилося ставити свій час на перемотку, варто отримувати максимум задоволення від того, що в нас є. Особисто мене рятує самоіронія, а то й не прикритий сарказм.

Приміром, того ранку, коли моя ліва нога мала романтичну зустріч із підводним гостряком, я тривожилася, як то буває перед подорожами, й не могла спати. А надто бентежить та подорож, пункту призначення якої ти досі не вибрав, а вже заніс палець над джіпіесом. Думки про Македонію, про дітей, на три дні залишених на саму няню, і ранкова спека результували у відчуття сухості стіп. Символічне донестерпу. Раптом, думаю, якщо пошліфувати п’яти і намазати кремом, і дорога легшою видасться?…

Дорогою до моря я ще, було, подумала про те, як це тупо – так сильно гнатися за картинками і пригодами, наче здаєш квартальний звіт. І що мені досі, після всіх моїх подорожей світом, дуже важко зупинися на одному місці, відчуваючи його деталі й вивчаючи глибини. І ще скаржилася старому другові, що якось мій зв’язок із трансцендентним давно не відчувається. Аж коли – плюсь – і от тобі все в одному. Зупиняйся, відчувай.

Але жарт Трансцендентного з педикюром вдався йому найліпше. Оновлені ноги готові до нового…

Зате якщо я раніше казала «зараз вийду», то тепер «скоро вискочу». А що? Повноправна, повноцінна вискочка. Пилип без конопель. Правда, коноплі – то ж знане народне знеболювальне. Ех, на бідний рік і ібупрофен піде, звичайно. Не забувайте прихопити з собою пачечку.

8. Ще одна порада від Капітана Очевидність: збираючись у роуд-тріп, яким би ви самі суперводієм не були, візьміть із собою бодай того, хто в школі на колісному тракторі їздив.

Бо нащо вам у ситуації, як, наприклад, моя, ставати героєм хорора «Криваві педалі»? З вами двоє дітей, з вами няня, на вас відповідальність, і що?… Ох, сталося б таке зі мною півроку тому в Індії – не знаю, що би я робила. Добре, що поки не стріляло в голову податися до Азії машиною. Не рахуючи Москви в анамнезі.

Але от всі кажуть про Індію «антисанітарія, антисанітарія». І їдуть туди, де клімат і їжа «подібні на наші». Так от, у цій от прозаїчно подібній на нас Чорногорії і в дітей, і в нас, дорослих, за тиждень проблем із животом виникло більше, ніж за місяць в Індії. Хоч там мої ангели – коли я відверталася чи не могла добігти за три стрибка – на зло мені і воду хлистали з вуличного крана, і собак блудних гладили, а тут максимум наковталися морської води. You never know, одним словом.

До речі, медична допомога в Індії за якістю далеко не гірша, а за ціною значно лагідніша. Тут же все обійшлося мені в тих от сорок євро і в ціну презерватива.

Та бо, як виявилося, даремно ми сміялися зі скупого наповнення автомобільної аптечки, купленої у львівському Praktiker. Недолугий бинт шириною в два пальці, аспірин, перекис водню, вата, ще якийсь непотріб і презерватив без бренду, без роду, без племені. Отож, сичали ми, що може бути небезпечніше в житті водія, як непередбачений секс на дорозі?! А проте, коли моя ліва нога розкраялася, як серце кинутої солдатом дівчини, ми і калічному бинту раді були. А як же раділи презервативу, коли не змогли в аптеці роздобути водонепроникний пластир! Лікар що мені заповідав? Усього один день полежати з ногою, задертою вверх, а потім таки «плавать, плавать!», заклеївши шов пластиром. То я і попливла. Але не в пластирі, а у блискучому презервативі на ступні. Пластикова естетика ляльки Барбі.

Дивне відчуття, оте плавання в контрацептивній гумі. Інопланетне, я б навіть сказала. Тепер я, здається, нарешті розумію чоловіків, що протестують проти сексу в презервативі – перебування в вологому середовищі без гуми відрізняється від захищеного скафандром. От тільки морю, як і жінці, за великим рахунком, байдуже – аби лиш у нього не скидали сміття.

Якщо вам коли-небудь доведеться відпочивати коло моря з презервативом на нозі, бережіть цю ногу від сонця. Розігрівається й пече, як смертний гріх. І не сильно човгайте камінням – гума все-таки ніжна, бережіть її, бо, крім всього іншого, кондом на стопі дітям радість. Оно як Кая весь час намагалася потягти мою ногу за пиптик – смішила її, бачте, ця конструкція. І не знала Кая, що отой кумедний пиптик є епохальним резервуаром для незачатих представників людської раси…

Наступного дня я бадьоро стрибала пляжним камінням на одній нозі. І дострибалася. Термометр показував сорок вісім на сонці, люди завзято смажилися, не дивлячись на полуденну пору. І тут у мене картинно, як у прекрасної героїні індійського фільму, котрій от-от за сценарієм мав прийти Ханти-Мансійськ від таємничо невиліковної хвороби, з носа пішла кров. Прямісінько на мою білосніжну, вперше вдягнену дороговалютну футболку. Знала би, як воно вийде, дозволила б собі розкіш витерти об неї жирні пальці перед тим. Дітям же таке зі мною можна?!

Пляжних роззяв, котрим я не хотячи зіпсувала дольче-віту, було трохи шкода. Зате швиденько прибіг которський пляжний рятувальник, він же медбрат (була б я мужиком, образилась би, що не прислали Памелу Андерсон), намочив мою сердешну футболку в морі і поклав мені на лоба, наказавши лежати й охолоджуватися. Охолоджуватися на сонці в +48 якось не виходило. Хоча я чесно, з видом стовідсоткової ідіотки, пробувала. Лежати стало скучно. Тож ми скупалися й поїхали додому, радіючи, що кров таки вщухла і не перетворює чорний салон нашої машини на традиційну вишиванку, де сплелися любов і журба.

На четвертий день імені Зашитої ноги ми, доївши всі плескавиці й чевапчичі на грилі, зібрали свої бебехи й запакувалися в цей майже відмитий «Пежо 3008». Не знаю, що важче – відмити після двох дітей і собаки салон чи зібрати по всіх усюдах наші манатки. Ну, ви ж в курсі, що

9. Речі однієї дитини об’єм займають у півтора рази більший, ніж речі дорослого.

А тут все множиться на два і додається свіжопридбане придане: всі ці відерця й лопатки, надувні кола, котрі діти категорично відмовляються здувати, подарований мною Каї на день народження гумовий човен у комплекті з насосом і двома веслами.

Плюс іще все, що вічно живе в моїх багажнику і кофрі – так, на випадок війни, цунамі чи інших бездомних обставин. Спальники, каремати, намет, портативна плита, набір каструльок, черевики для трекінга, палки для ходьби (нашо?!), дощовики, наплічники, ліхтарики, ножики, консерви, горіхи, розчинні макарони тощо. І це ще я не належу до «задротів», що возять із собою красивий набір для пікніка в плетеній валізці чи розкладні столи і столики для кемпінга, попрошу зауважити.

Машина по горло запакована сумками, кульками, кульочками, у кріслах прив’язані діти, що дико волають, борючись за айпад чи ще щось, між їх крісел затиснуто героїчну няню, що пробує те все розбороняти, замість запланованої сьомої години виїзду на годиннику традиційна дванадцята. Джіпіес, як і все живе, явно перегрівся на сонці, і ми кружляємо, не в змозі виїхати на правильну дорогу з міста.

Зрештою нам це набридає, і мої друзі, аби зняти напругу, пропонують скупатися наостанок у цьому найбільшому в Південній Європі фйорді. До того ж – промовляє їх вустами традиційна українська жаба – вода з цього боку Боки Которської значно чистіша, ніж з того, де зазвичай купалися ми, і які ми ідіоти, що відкрили це для себе лише в день від’їзду. Наш джіпіес нарешті роздупляється (чи просто йому нудно стає нас чекати), тож він знаходить нас на карті і радить, якою дорогою поїхати. Ми знову пакуємося в машину, замість прапорів і вимпелів розвісивши по всіх усюдах мокрі труси і купальники.

Звісно ж, ми не були, як всі нормальні люди, що розраховують дні своєї транзитної візи щохвилинно і чемно половину днів транзиту тратять на дорогу туди і половину – на дорогу назад. Бо ж Угорщина і Хорватія – то Шенген, а в Сербії, Боснії і Ко нас і так пускають, як дикунів до дикунів. Ну і ясно, що мені все моє життя дикунські землі були цікавіші за цивілізовані. Того ми сміливо хряпнули ледь не всі дні свого «коридору» на перетин Угорщини й Хорватії, туманно запланувавши повертатися через гори, ріки і долини живописних Монтенегро й Боснії з Герцеговиною. Тим паче, не склалося з Македонією. Треба компенсувати втрачені враження, нє?

І якщо ці гіпотетичні нормальні люди вибирають собі прямі автостради штибу хорватських і готові навіть за них платити, бо ж то швидко і без вивертів, то придурки штибу мене ніколи не проти звернути чи то на сільську дорогу, де доведеться тягтися по п’ятдесят км за годину, чи взагалі на якісь неясні серпантини, де жоден вестибулярний апарат не виживе. Зате пейзажі. Зате сільські базарчики з домашньою оливковою олією й вином. Зате справжнє життя, кумедні вивіски, містечка, бухти з білими корабликами, скелі з відчайдушними соснами, просто на перехрестях мангали з гігантськими тушами чи то кіз, чи баранів на рожні, непримітні ресторанчики з найсмачнішою домашньою їжею і просто купа всього, на що ти не сподівався.

10. Не заводь собі сподівань на те, що чекатиме в подорожі. Бо сподівання як отруйні ящірки – спершу ластяться, а потім виростають і безжально кусають тебе. А коли без сподівань їхати і бути максимум відкритим, у вашої доленьки, у Всесвіту, в Бога (чи в кого ви ще там вірите) є всі шанси вас здивувати. Не буває невдалої подорожі, є лише різнокаліберний досвід.

Х.

 Хуйня (і гори)

Якось ми ввечері, сподіваючись, що після дощу дитмайданчик в парку буде порожній, пішли туди з малими їсти індійську їжу з судочку. Аж коли там ще одна мамаша з дітьом – хлопчик десь віку Каї, роки два. В чистеньких штанцях і з «нєльзя» на кожну спробу вийти за рамки маминої пристойності. Коли хлопчик потикнувся було до нашого пікніку, мама ще обійшлася «нєльзям», а я просто засумнівалася в тому, чи їстиме дитина їжу такого дивного смаку – не на пару, а з сіллю, часником і спеціями, того й не пропонувала пригостити. Але коли мої малі почали з розгону стрибати на голови і на дупи в калюжі, а малий дивився на це, як селянин на падіння Тунгуського метеориту, мама «пріняла мєри» – забрала дитину подалі від цього неподобства.

Вираз щастя на замазаному грязюкою дитячому обличчі – ніщо в порівнянні з мокрим одягом, піском у волоссі і босими ногами. Продує? Заражене? Непристойно? Не прийнято? Некрасиво? Хто її зна, чого вона боїться. Як на мене, то певні речі слід таки робити в дитинстві – пральна машина все стерпить. До того ж якщо ці речі робити в дорослому віці, ти вже ризикуватимеш потрапити в божевільню.

То спершу я казала спантеличеним дітям: «Ну от, хлопчика мама спатки повела», а коли відтак побачила тьотю на лавочці просто подалі від нас, мені стало совісно за таку брехню перед дітьми. То пусте, що вона вважає нас уродами, але просто цікаво, хто з наших дітей виросте вільним, а хто зашуганим, і як вони будуть комунікувати у віці підлітків – хлопчикам же люблять доказувати, що вони сильніші, спритніші, кращі за дівчаток. Як це поєднується з сидінням під маминою спідницею, трохи неясно. А ще цікаво, чого в тої мами у віці, явно меншому за мій, настільки широкоформатна, квадратова дупа.


Так от. Наш калібр передбачав, ясне діло, гори. І до серйозних – де можна займатися всім, від рафтинга до крекінга чи скалолазання – від узбережжя слід було добряче пропиляти. Тобто воно здається, що небагато навпростець, але серпантинами й тунелями, з попутнім роззявлянням ротяки на принагідну красу виходить довгенько. Зрештою, якщо є, з чим порівнювати – а мені є з чим, як ото з дорогою Катманду – Похара, де 120 км тягнешся годин п’ять-шість – то від рівненького, хоч і вузького дорожнього полотна Монтенегро отримуєш неабияке задоволення.

На карті ми собі приблизно означили точку прибуття – гора Боботов Кук у національному парку Дурмітор. Кум дуже радив каньйон річки Тари для сплавів, він також мусив бути неподалік. Ясно, що карта, котру вдалося купити в кіоску з морозивом, була далекою від космічної точності, а джіпіес взагалі обурювався заданому маршруту – які такі гори?! Максимум погоджувався довести нас до містечка, котре цілком приблизно на карті було біля Црного Єзера та йому подібних, звідкіля й до Боботового Кука з його двома з половиною кілометрами мало б бути недалечко.

Кілометри минали, вказівники ставали плутаними, діти вимагали морозива і до бабусі в Яремчу, бо море їм остогидло, а проклятая нєізвєсность як стиль життя їхньої мами цікавила хіба що перспективою присутності згаданого вже морозива – не першої вже, як ви розумієте, його порції.

І от скільки років вже ходжу і їжджу горами, а досі нападає паніка, коли після підйому на перевал доводиться безкінечно спускатися в якісь кучеряві села. Наче вже ось вона, природа, а тут на тобі – знову цивілізація. Коротше, не навчилася я терпінням запасатися. Того й чіплявся погляд за будь-які вивіски бодай чогось, що пропонувало гірські активності. На одній із таких були піктограми наметів, якихось коротконогих тварин (підозрюю, автор так бачив коня), бадмінтону й навіть басейну. Туристичний центр, бачте, запрошував.

Спокуса відмовитися від задуманого місця призначення, окрім ультразвукової дитячої атаки, підсилювалася повільним сповзанням сонця до горизонту. Однак після рекордної істерики («Хочу до мами!» – «Так мама ж тут!» – «Нє, я хочу до мами!») довжиною в дві з чимось години на віражах у Хорватії імунітет у нас був серйозний.

– Та ну шо це за туристичний центр, – кривлюся я, – якась хуйня.

– Хуйня! – чемно повторює Кора, і мої очі заокруглюються. Здається, настав час бути стриманішою з ненормативною лексикою. То й так диво, що діти не імітували мої, як би то сказати, посилені емоційні стани, ба навіть давали мені уроки політкоректності. Приміром, коли я казала: «От зараз дам по сраці!», діти відповідали: «Ми не хочемо по попі!»

Психологи, як відомо, радять не загострювати увагу на негативних сенсах. Бо будь-яке наше «так казати не можна, приб’ю!» лише підігріє інтерес до забороненої речі і взагалі ризикуватиме зламати дитині мозок. Ну бо чого то мама чи тато таке каже (робить), а мене за це сварить?!

Одним словом, я хутко вирішую змінити тему й зосередити увагу дітей на чомусь іншому. Всі дорослі в машині в цей час дусяться, аби не заржати.

– Ой, – тикаю кудись пальцем, – дивіться, який гарний синій колір!

– Це хуйня, – компетентно відказує Кора.

– Гм… А знаєш, що буде в тих горах, куди ми приїдемо? Кора? Кая? Знаєте, що там?

– Там хуйня! – хором відповідають діти, і я сумно вирішую, що найліпше буде включити в такій ситуації місцеве радіо.

Незабаром вже вечоріє, холоднішає, салон автівки плавно й рівномірно покривається липким шаром морозива. Ми таки уїжджаємо до містечка Жабляк, звідки, як обіцяють вказівники, є доступ до єзер.

Ну і от як виглядає наша задумана картинка ночівлі, як гадаєте? Виглядає вона, ясно, так: гірське прозоре озеро в тумані, до якого не доїхати машиною, а лиш дійти пішки, і ось на недоступному для інших, але чомусь легкодоступному для нас із нашими двома дітлахами пагорбі з панорамним видом на озеро й гори, ми розкладаємо намет, відкриваємо пляшку македонського червоного і під шелест вітру й тихий спів вечірніх пташок смажимо на вугіллі свою жирнючу, єдину з наявних для такої мети в магазині ковбасу.

В реальності очікуванню відповідає хіба лиш вірна ковбаса – чим ближче ми підсуваємося до Црного Єзера, тим більшає туристів, готелів, апартаментів, ресторанів, барів і моєї паніки.

«Та ж це капєц! – починаю голосити я, – ми в якийсь Крим приїхали!» Мізантроп і ніцшеанець у мені стріляються на дуелі співстраждання. Діти верещать, що хочуть гуляти, і випхавши їх назовні на парковці біля платного входу (!!!) на Єзеро, ми розуміємо, що назад їх більше не запхати.

Іти гуляти на асфальтовану набережну під ліхтарями мені зовсім не хочеться – і справа не лише в трьох євро з людини за вхід. Справа в тому, що тут гуляють цьоці на каблах попід ручку зі своїми пузатими дядями, що привезли їх на променад, поселивши в шикарнам ателє (так-так, говорять любителі природи саме російською). І ми на їхньому тлі з нашою екстремальною спорягою виглядаємо стовідсотково заслуженими, дипломованими довбойобами. Бо за стільки років не навчилися розбиратися в матчасті і довіряємо картинкам на запит у Google.

Сонце от-от обіцяло сховатися за горизонт, проблема житла, як і в більшості українців, постала дуже гостро. В готель нам іти, ясна річ, западло. В цивільний кемпінг трохи менш гидко, але уява малювала натовпи крикливих (і знову російських) туристів, що слухають музику зі своїх відчинених машин і сушать шкарпетки у нас над головами. Вирішено було послати розвідника в тому напрямку, куди показували стрілки на деревах. За словами вартового на озері, машиною до наступного, менш цивільного озера їхати було хвилин зо п’ятнадцять.

Через дві хвилини ми з’ясували, що дорога закінчується коло третьої сосни після кемпінгу «Іван До». Поки наша чоловіча частина команди в кількості одного розвідника ходила в пошуках кращої долі в ліси, ми з дітьми і з няня-Юлею пішли освоювати територію кемпінгу. Людей було не так уже й багато – головно французи і поляки поділяли цю нашу бюджет-філософію мандрів, для братів наших менших такий відпочинок, слава Богу, виявився нє по статусу. Ціна за все про все (машина, намет, користування кухнею, туалетом і душем для трьох дорослих і двох дітей) тішила – 10 євро, чи шо. До того ж із пагорбів, де стояв цей кумедний, трохи кривий і косий кемпінг, добре було видно кілька гірських вершин – і той самий Боботов Кук.

Розвідник нічого особливо втішного нам не приніс – до інших єзер він дійшов би значно пізніше, ніж до нас би спустилася ніч. Тож вирішили таборитися. Господиня кемпінгу була привітною, дозволяла занести паспорти й розплатитися вже завтра, і при цьому в останніх променях сонця у видовбаній у пеньку діжці прохолоджувалося свіже пиво – ну чим не дитячий рай?…

Діти полюбили цей крихітний будиночок (намет) уже в попередніх серіях. Тут головне побільше шарів на них одягти, коли надходить зимний гірський вечір, бо ж вони не з тих, хто чемно лежатиме в спальнику, поки дорослі зайняті готуванням їжі. Ну або дозволити дітям гасати довкола, не переймаючись тим, що комусь їх візит може здатися надокучливим. У мене відповідь на таке одна: не любите соціалізуватися – валіть на ексклюзивний острів у бунгало. Принаймні поки мої діти нікого не кусають і не відбирають у безпомічних пенсіонерів їжу, я намагаюся прогнати православне почуття вини таким от автотренінгом.

Зорі над горами, скажу я вам, це геть інші зорі, ніж просто собі над вулицями чи полями. І три літри червоного македонського тут ні до чого. Інколи хочеться лягти у горах спати просто неба, але холод таки заганяє вас до намету, обіймати теплих сонних дітей, вдаючи, що то ви грієте їх (насправді то вони вас гріють, а заодно й масажують – то ліктиком у живіт, то ніжкою в вухо).

Щасливі втомлені діти наїлися, напилися й полягали спати, набираючись сил для наступного дня, повного пригод.


Тут я зроблю неліричний відступ у бік серйозної мамської заклопотаності – та ж як моя кровиночка їстиме щось, приготоване не на нормальній кухні?!

Відповідь проста: будь-який багажник нормальної машини годен вмістити ті кілька пляшечок і пачечок (ба, навіть ящик з ними), котрі ми зазвичай використовуємо на своїй нормальній кухні. Крім того, будь-який нормальний туристичний магазин забезпечить вас універсальним інструментом для дитячої годівлі – портативною газовою плиткою. Крихітною такою, що накручується на балон. У комплекті є щонайменше каструля плюс її кришка, що заодно слугує сковорідкою. Три літри води за умов відсутності вітру закипають за кілька хвилин, а якщо вітер заважатиме, можна збудувати довкола вогника тимчасовий захист карематом.

Ну і все – чи вам каша, чи какао, чи просто підігріте молоко готується вкрай швидко і саме так, як ви хочете. І не треба, як у готелі, клянчити десь на кухні ресторану, аби вам зварили манної кашки, а потім довго скреготати зубами, що в неї чогось накидали (недоварили, переварили) і тепер однаково дітей сухом’яткою кормити, бо таку кашу вони плюють.

У Кори і Каї універсальною величиною є макарони з песто – страва, котру, погодьтеся, важко зіпсувати за будь-яких умов. Макарони у всій своїй різноманітності – спагеті, тальятеле, ньокі тощо – це те, чим варто запастися на випадок подорожі чи ядерної війни. Ніколи не псується. Закручена банка з песто теж переживе усі погодні катаклізми. Оливкова олія, сіль і перець, плюс часник і деколи імбир – повний маст-хев. З цими останніми хлопцями й дівчатами ви з будь-чого приготуєте нормальну страву. Я ще напровсяк вожу з собою пляшечку гострого соусу чилі – для смаку, дезінфекції і самооборони, якшо шо.


Наступного ранку моїй зашитій нозі пішов уже четвертий день. Чудовий час, вирішила я, перевзуваючись із комфортних кроксів у туго шнуровані гірські черевики, аби полізти в гори на прощання. Тим паче, у спеціалізованому взутті, що фіксує ногу так, аби вона не шорхалася, болю практично не відчуваєш. Щиро раджу не економити на якості черевиків – це така річ, що стане у пригоді на роки, тому вибирайте правильну підошву, висоту і матеріал. Я люблю шкіру, що дихає, водовідштовхувальний матеріал Gore-Tex і висоту, котра б убезпечувала щиколотку від вивиху.

Виходили ми серйозно загодя – годин у шість чи сім, чого з нами, любителями поспати й довго чухатися, зроду-віку не траплялося. Просто якщо для людей нормальних, двоногих, час від кемпінгу до вершини Боботов Кук передбачав чотири години ходьби, то для мене, півтораногої, слід було додати бодай години дві. Та ще й час на посидіти, помедитувати, поїсти, пофотографувати і, що не менш важливо, повернутися.

Як і в Гімалаях, як би рано ви не встали, щоби вирушити в похід, якісь вздрочені піонери це вже встигли зробити до вас. Тому, якщо вже послуговуєтеся картою чи путівниками, залиште свою мізантропсько-естетську надію побути зовсім один-на-один із природою вдома. Вам же дешевше вийде – в сенсі, менше стресу. До того ж, я свято переконана, що люди, котрі пруться в гори пішки, не можуть бути поганими. Погані частіше полюбляють канатні дороги та інші блага цивілізації. Звісно ж, і в трекерів винятки трапляються часто: та ж вершина світу Еверест є для більшості просто питанням престижу і статусу. Сходження коштує космічних грошей – ось чого з року в рік пробки з бізнесменів на Евересті більшають. І не вигнати їх ні поганою мітлою, ні збільшенням ціни на дозвіл, ні закликом до здорового глузду, що чим більше людей туди буде тиснутися (а сходження можливе лише кілька погожих днів раз на рік), тим більше ризику, що хтось просто не встигне спуститися і загине. Та що там Еверест – на моєму улюбленому місці в Карпатах, озері Бребенескул на Чорногірському хребті, не раз мені доводилося милуватися дівулями, що прали в найвищому озері України свої труси й шкарпетки з милом. Бидло є бидло, і не треба боятися при зустрічі нагадувати йому, хто воно є, якщо так себе поводить.

Отже, масив Дурмітор. Уже навіть пройшовши кількасот метрів догори, розумієш: так, це воно, ти не помилилася, справа йде про улюблене хобі, розвінчання стереотипів. Скелі, сосни, поросле мохом каміння, круті підйоми, подекуди видряпування слизькими стрімчаками, пастухи, вівці, свіжезварений сир, квіти і сніг. Так-так, нормальний собі липневий сніг у цій південно-європейській країні. Коли навколо вся ця краса, а тим більше практична мета видертися якнайвище, щоб опинитися з максимумом панорами для захланних очей, про ногу якось забуваєш. Вже навіть стала була на неї кілька разів повноцінно – молодець, хірург-імперіаліст, по гостах шив мене.

Деруся собі по скелях і думаю – головне пам’ятати, що то я не для фейсбука роблю, а для себе. Й однаково не втрималася від складання віртуальних постів на тему, як тут воно насправді і що нате вам, викусіть всі, хто по-снобськи морщив носа з приводу моєї «попсової» Чорногорії. Думали, ми, як всі, у Будві в ол-нклюзіві сидітимемо, тому що там «па-нашему гаварят» і автобусні екскурсії пропонують.

О ні, придурки штибу мене й на одній нозі подеруться на вершину, аби лиш не чути русскую рєчь і спокійно медитувати на скелястому виступі, радіючи, що ніхто з Google досі сюди не видерся і не виставив у Google Maps цю містичну панораму озер. А ще всілякі серби й фіни поряд проходили, годували мене інжиром – раптом я скидалася на місцевого відлюдника? Ну так, звісно, для відлюдника в мене замало національно-політичної терпимості…

Я вже неодноразово всюди радила вам, мамі чи татові, попри всю любов до компанії своєї дитини чи дитинчат, максимум насолоджуватися самотністю. Тими короткими митями, що вам випадають. Це насправді добрий рецепт для зміцнення ваших стосунків: хочеш когось любити, спробуй за ним скучити. От я, приміром, пишучи цю книгу про подорожі з дітьми, дітей трохи сплавила до бабусі в Карпати. Таким чином, писати про них виходить із більшою любов’ю, ніж якби вони були поряд і раз-по-раз доводилося би повторювати незмінне: «Діти!!! Звалили хором! Я працюю!»

Тож якщо ваші діти не вчаться в закритому пансіоні в Англії й ви бачите їх частіше, ніж на Різдво і Паску, ви мене зрозумієте. Навіть просто посидіти на скелі, дивлячись на розсип озер внизу, й помовчати, прислухаючись до вітру й власного дихання, – нечувана розкіш. Якщо ви ще й медитувати вмієте чи бодай трохи здатні зупиняти потоки думок – ви дуже щаслива людина. А якщо не вмієте, то мій експрес-рецепт для струсу «точки збірки» ось який: ляжте на ту саму скелю горілиць і опустіть голову. Подивіться на світ догори ногами, так, наче скелі й озера – то ваша стеля, а небо – підлога чи море. Абстрагуйтеся від дійсності, і навіть кілька хвилин такого лежання дасть вам відчуття релаксу, якщо не перезавантаження. Я от себе відчуваю після моїх непрофесійних медитацій так, як після кількох годин необхідного сну.

Дорогою назад ми розговорилися з французами (їх після екс-совків у Чорногорії найбільше, причому ж, гади, нутром своїм французьким чують, де найкрасивіше) і погодилися на пропозицію підвезти нас до Жабляка. Вже скоро мало вечоріти – медитація затягнулася – тож перспектива зекономити години чотири завдяки автівці нас спокусила.

Але якщо повернення через скелясті гори не приваблювало тим, що доведеться спускатися вниз слизьким дрібним камінням, тобто з’їжджати на дупі, то цей альтернативний спуск через начебто соковиті зелені полонини до траси, де французи припаркували взяту напрокат «Тойоту Яріс», виявився варіантом «скупий платить двічі». Спершу спускалися якимись несамовитими вертикалями, вкотре переконуючись, наскільки легше підійматися, ніж спускатися, відтак і взагалі заблукали, бо французи не могли пригадати стежки, якою вони сюди вийшли, а лише місце свого пікніка (ги-ги), тож атракціон «Я, мати двох дітей і собаки, їду з високої гори на сраці» виявився неуникним. Тільки от зелена трава буває підступнішою за дрібне каміння – те, що виглядає шовковистим зовні, на доторк є жорстким і нестерпно колючим, бо ж мусило якось у природі від жадних овець і корів берегтися. Пройшла вічність, доки ми знаходимо трасу, а на ній тойоту.

11. Беріть в оренду машини яскравих кольорів – їх бодай здалеку видно.

На контрасті з французами і гнана бажанням купити в місцевих пастухів сиру для дітей і під вино на вечерю, з’ясувала про себе несподіване – я говорю чорногорською. Принаймні пастухи мене розуміли, напрямок показували, сир пробувати давали щедро й продавали його не значно дорожче, ніж на базарі Яремчі – по 50 гривень за кілограм на наші гроші. Хоча, не з почуття патріотизму, а з об’єктивних гурманських причин, мушу зазначити, що в Карпатах будз смачніший.

Відтак ми ще підвозили до міста сільську бабусю, що без упину розповідала про часті напади ведмедів на корів і змій на людей, а в кінці не могла відлипнути від отетерілого француза за кермом, все обіймала його, цілувала і дякувала. Ну і що б він без нас робив? Де би взяв такі емоції, якби не двійко українців, що порозумілися з балканською чаклункою?…

Француз на радощах завіз нас аж у кемпінг, отримавши традиційний український бонус – пляшку горілки з перцем, котру ми вже возили довгий час, не знаходячи, кому напарити. В іноземців, як ви самі вже, певно, знаєте, на вигляд горілки з перцем і медом очі починають лізти на лоба. А надто в спеці. Як то таке пити? На що варто радити їм дочекатися довгих зимових вечорів…

Няня Юля в кемпінгу виявилася живою, що приємно здивувало. Ну а діти як завжди – броунівський рух як броунівський рух. Ніхто особливо за мною не скучив. Мамкнули пару разів, повисіли на мені в позі піраній і знову пішли щось ламати-розкидати-гризти. Юля організувала день корисно – знайшла безкоштовний доступ до Црного Єзера. Це, виявляється, якщо просто собі йти через лісок від кемпінгу, то трапиш на цілком безлюдний його берег. Асфальтовий променад для особливо спотворених цивілізацією закінчується значно раніше.

Діти сподобилися в озері бовтатися, і я повторила їх подвиг наступного ранку. Більшого задоволення, ніж першою зануритися в прозору прохолоду води, на самому світанку – коли на всьому озері, крім тебе, хіба що птахи, метелики і переляканий дівкою в трусах, що бозна-звідки вилізла, лісник – просто немає. Скільки б не торочили мені всі про красу і велич моря, гірське прозоре озеро, оточене скелями й соснами, назавжди залишиться для мене еталоном водойми.

Хоч і кажуть індуїсти, що хворіти під час подорожі – круте благословення, а померти і взагалі межа бажань, боги стресу і відповідальності таки вберегли мене. На зашитій нозі я піднялася в гори, відтак рулила ще коло двох тисяч кілометрів, і як кажуть, жоден мускул не смикнувся на моєму лиці. (Істерику з криками «ми в цій черзі й постаріємо» на угорському кордоні, а також верески перемоги, коли завдяки настирності няні Юлі нас із маленькими дітьми таки пропустили без черги в останні шість хвилин дії візи, залишаємо за кадром.)

І чи то кров відчула рідну землю, чи її вкінець забембала семигодинна їзда по рідній дорозі Берегове – Яремча (240 км, порахуйте швидкість і кількість ям… і в нас війни не було, не Боснія!), але на вечір полила в мене з носа кров, як із нелегально пробитого нафтопроводу під Надвірною.

Забігаючи наперед, мушу сказати, що травми мої за бажання можна було би назвати психостатевими, бо то презерватив на стопу вдягну, то шматок котекса відріжу і в носа запхаю, бо вати під рукою нема…

О.

 О, Париж!

Майже в три роки у Каї сталася емансипація, а то й coming out. Пам’ятаєте, Кора розподілила гендерні ролі з позицій старшої сестри за умов співіснування лише двох фігурантів? Ну, що сама вона Пицеса, а Кая – Дядя. Або Пинц? Так от Кая жила-жила з цією думкою, сиділа попереду на поні і мирилася з одяганням штанів на прогулянку. Аж тут раптом Кора застудилася і не пішла в садок, а Каї я дозволила вдягти в ясла її торішнє плаття подружки нареченої. Так от Кая, підійшовши до дзеркала, почала спершу зовсім пошепки, а потім, вийшовши з хати, усе голосніше: «Я пицеса, я не дядя… Я не дядя, я наєцена. Я не Пинц, я Кйасуня!!!»

– А-а-а… – плакала я вголос і в есемесках друзям і родичам на Великій Вкраїні. – Ми застрягли під Парижем на сім днів!!!

Відповіді абонентів можна було звести до короткого, стислого, телеграфічного «сука».

Ну, сука так сука. Нам, біженцям з Атлантичного узбережжя, не звикати. Нас минулої ночі вже тягнув у невідому далечінь евакуатор компанії Huy Ali. Я не вигадую. Я, якщо ви раптом не помітили, взагалі вигадувати слабо вмію. Нема у тебе фантазії, сказала би мені мама, якби була таємним промоутером мого психоаналітика в прийдешніх роках.

Але мама казала, що тіки брехати я й умію, а от прибирати – дзуськи. Шкода, що вона мене переоцінила, як то властиво багатьом батькам щодо своїх дітей, – брехати я так і не навчилася. Зате навчилася влізати в усі можливі халепи, ще й дітей своїх безневинних з ембріонального віку в ті халепи затягувати. Би знали, що можна потім буде вибрать друга і по духу брата, а от із мамахою прийдеться вже жити з тою, якою карма наділила.

В Париж ми тієї ночі особливо не планували. Кропива, моя подруга з чотирирічного віку й приснопам’ятної групи «Калинка» у садку, саме зайнята була х’юмен трафіком – контрабандувала свого сина до Франції. З візою чи то паломника, чи охочого до європейської архітектури 12-річного туриста. У Парижі її ще не було.

Та й після всіх цих пологово-подорожніх історій наші фінансові ресурси чогось не закликали до буржуазної легкості буття з фуа-грою на другий сніданок. Прекрасна й дорога́ доро́га (за проїзд від бретонського Пор-Луї до Парижа автобанним автоматам в глотку пішло більше п’ятдесяти євро) взагалі почала нас втомлювати – серйозно хотілося в Черкаси до діда на вісімдесятиріччя.

Ми взагалі так дивно породилися – дідо в 1930 році, мама й тато в 1960, я в 1980, а Кора в 2010. Цікаво, чи продовжиться така тенденція в майбутньому. Так-так, я про внуків. Бо все життя мріяла стати бабцею, метикуючи, як би то перескочити стадію материнства й заощадити гроші моїх потенційних дітей вже на того ж таки психоаналітика. Шкода, що це не я сказала: «Любіть своїх внуків. Вони виростуть і відомстять вашим дітям». Принаймні мамі моїй постулат цей дуже сподобався.

Так от, Машина-Білочка і так вже на момент прибуття Huy Ali пройшла непростий життєвий шлях. Окрім українських доріг, за вісім років свого життя ця вразлива французька істота проїхала шлях Київ – Торунь – Берлін – Мюнхен – Ляйпхайм – Шамоні – Ліхтенштайн, сто п’ятдесят разів швейцарсько-австрійські села вгору-вниз, назад в Берлін, Мон-Сен-Мішель, Пор-Луї, містечка й села на Атлантиці і майже Париж.

І це зі мною пузатою, а відтак ще й із немовлям, котре ніяк у неї, двомісну, не влазило, так що довелося ледь не з м’ясом видирати шмат спинки ззаду. Машина-Білочка такої наруги терпіти не хотіла й то тут, то там демонструвала нам свої психологічні проблеми. Скажімо, коли ми їхали десь у зливу, бортовий комп’ютер видавав помилку і машина просто собі глохла. Оглохнути в таких випадках хотілося б і нам – особливо, коли Кора починала репетувати. Звідки в кількатижневих немовлят такі звукові потужності, хтозна. Будь-який звукопрокатник позаздрить, бо ні мікрофонів не треба, ні підсилювачів, аби авдиторії знесло дах.

Коли дощ припинявся, машина потихеньку починала їхати. Ми, звісно, не апологети відповідальності, але, як би там не було, Норман до нашого від’їзду з Німеччини у Францію машину на СТО ганяв. Порадили нам те СТО в українському посольстві як надійне. Такий собі Льоха всьо подивився, шось поміняв, взяв гроші і сказав їхати з Богом. Льосі ми повірили як рідному – і поїхали.

Але Льоха на містиці нашої машини не знався – вона стала за двадцять кілометрів від Берліна в дощ. Телефонний Інтернет в роумінгу за останні гроші сказав, де тут є сервіс Peugeot. Слава Богу, затарилась я, мама-початківець, як з переляку – всі ці електричні підігрівачі пляшечок, термосумки (подарунок родини Жаданів, між іншим, письменники одні з одними не лише книжками обмінюються), кофри для сосок тощо. Навіть чайник із кип’ятком у холі сервіс-центру був, ошпарити тару за потреби.

Дивним чином наставав кінець робочого дня. Не знаю, ви, мабуть, ідеальний мандрівник – запланували виїхати вдосвіта і виїхали. А от я хоч і планую виїхати о сьомій, з ліжка встаю о десятій, а виїжджаю о другій. Додайте до цього ефект новизни немовляти, котрого і гуляти на двір години три з незвички збираєш, от вам і вєчєрній звон.

При запланованій дистанції понад 1600 кілометрів останній клунок до багажника запхали ми о четвертій годині пополудні. Сіріло густою нерозчинною масою небо над Берліном, усі порядні янголи імені Віма Вендерса позасідали в лівацькі бари пити пиво й вболівати за невідомі футбольні команди, платани на нашій вулиці затихли, готуючись ловити зимні краплі осіннього дощу. І тільки пам’ятник совєцькому солдату в Трептов-парку задумливо дивився в бік нашої машини: «Тисніть вже звідси. Панаєхалі».

Бабуся, що працювала чи то на рецепції, чи прибирала сервісний центр, дивилась на нас з сумішшю осуду й жалю. Осуду до нас із Норманом, жалю до безневинної поки що Кори.

– Вам хоч є, де зупинитися? – видихнула вона, коли жваві хлопці з сервісного центру оголосили, що роботу вони закінчать лише завтра.

Зупинитися в цьому селі в нас не було де, але ми мали твердий намір знайти якийсь гест-хауз домашнього типу. Бабуся знову осудливо похитала головою – ніхто зі співробітників про готелі неподалік не чув – і простягнула мені папірець з її домашньою адресою й телефоном. Це було так зворушливо, що я ледь не заплакала. Але в цю ж мить пельку розтулила Кора, а з нею тягатися мені зась.

Так ми й нипали околицями, шукаючи омріяний крихітний готельчик, де можна б було пити гарячий чай, укотре дивуючись розбитому стереотипу про західноєвропейську відчуженість. Немовлята – універсальна валюта, казали ми, купує будь-які серця. Чи, може, то нам виключно співчутлива бабуня трапилась. Хоча насправді не уявляли собі, як би то ми тисли на дзвінок її хатинки і казали: «О, то ми до вас спати прийшли. А їсти є шо?»

Все, що нагадувало готелі, було окуповано дальнобійниками. Єдиним доступним спальним місцем виявився абсолютно безіндивідуальний, довжелезний, матрицеподібний бізнес-готель з підозріло точною ціною за номер – 111 євро. Що ж, слава чотирьом зіркам – в номерах є електрочайники.

На другий день машину нам віддали зі словами, що поняття не мають, у чому проблема. Перевантажили бортовий комп’ютер, поміняли якісь дрібнички, взяли гроші й відпустили з Богом. Нам все ще вперто хотілось до Атлантичного узбережжя Франції.

Так як від соски Кора відмовлялася, а її ґвалт із заднього сидіння змушував волосся на наших головах танцювати віденський вальс, Норман вигадав кризове рішення. Давав Корі в рота… свій палець. І дитина замовкала, задоволено його посмоктуючи. Варто сказати, що від моїх пальців (усіх калібрів) бебі відмовлялося. Вже й не знаю, які природою цицьки передбачені, але тонкі пальці в ролі сосок щось зовсім не комільфо.

В обід того ж дня доїхали до Нормандії. Мон-Сен-Мішель у пам’яті моїй закарбувався замогильним голосом диктора лінгафонного кабінету на факультеті французької мови. А ще тим, що хто не встиг, той вже хіба в сраку на праздники поїде – вода оточує місто-пагорб, перетворюючи його на місто-острів. І там, де щойно паслися корови, тепер пасуться бички. В сенсі рибки.

Ну, те, що це знаменита туристична атракція, я знала, і до платної парковки морально готова була. Але того, що від Великої Землі до острівної гори вів міст, пам’ять моя не зафіксувала. Я навіть образилася трохи, що доведеться пішки сунути до міської брами, а не на гіпотетичному надувному човні. (Гіпотетичному, бо в багажник він ну ніяк би не вліз, навіть здутий і стиснутий). Зате крихітці Корі було байдуже, як транспортуватися. Однаково вона собі їхала на мені, в рюкзаці-переносці з малопристойною назвою Manduca, подібному на бронежилет інкасатора. Недаремно ж батьки на своє дитятко кажуть «ти ж моє сокровіще». До речі, моя барселонська вчителька йоги для вагітних казала, що для майбутнього характеру дитини, зокрема, для її відчуття відповідальності, значно корисніше носити дитину на пузі, ніж катати у візку. Мовляв, у переносці вони не настільки ліниві, бо рухаються разом із мамою, а не розвалюються пляцками на колесах.

Шкода, що Кора все проспала. І закамарки старого монастиря, і захований між мурами садок, і вгодованих, як з енциклопедії, нормандських корів на ідеально зеленій траві, і сидр брют. Прокинулася аж у Бретані.

Тоді я жила в університетської подруги в містечку Пор-Луї. До неї та її двох дітей ми, власне, і їхали в гості. Щоправда, дещо не розраховували на реакцію її чоловіка-католика на наші пересувні буддійські реліквії – книги, свічечки, гімалайські камінці. «Це у вас шо? – запитав толерантний європеєць. – Сувенірний магазин?»

Я відреагувала на це, як на жарт, і навіть спробувала поділитися з подругою. На що вона несподівано порадила взагалі бути вдячною за те, що він нас не викинув з хати. Розвели тут, мовляв, мракобєсіє. Ще би пентаграм понавішували. Поважати треба чужу культуру, коли ти в гостях! Тим паче, додала вона, готель коло моря обійшовся б нам значно дорожче, ніж щоденна покупка їжі для всієї нашої та їхньої родини… Що ж, я попросила вибачення. І вкотре подумки надавала собі підсрачників за те, що дідько смикнув мене прийняти це запрошення, та ще й залишитися на десять днів замість п’яти, як ми планували. Але ж подруга так припрошувала лишитися, так добре пахла риба на ранковому базарі в порту, так гарно ходилося по несезонні вустриці і кидалося їх у воду, що змішувалася з заходом сонця…

Подруга, зі сльозами на очах сварячись зі мною за те, що в її хаті з нашим приходом запанував бардак, ніяк не хотіла бачити, що то її діти стрибають нашим ліжком взуті. А я, і так не найбільш анальний типажик, зі свіжою дитиною на руках, з усіма її висипками, алергійками, животиками тощо і справді не могла тримати в її домі красу і затишок…

12. Із крихітною дитиною уникайте відвідин бодай трохи чужих вам людей. Ліпше готель або бабуся – їй генетично велено терпіти вас і плоди вашого розмноження. Хоча бабуся з її «ти все робиш неправильно» – це теж нюанси.

Звісно ж, я нікого не демонізую. Навіть толерантного до чужого мракобісся чоловіка моєї подруги, що кілька років по тому приводитиме до неї священика, би той вигнав із жінки демона лесбійства. І саму подругу, котра давала всі можливі дозволи на використання історій її подвійного життя у книгах, а відтак перестала спілкуватися зі мною через просту згадку про неї у глянцевій статті (формулювання «одна моя лесбійська подруга» здалося їй палевним, так, наче в мене в принципі одна подруга, і то – вона…).

Мені трохи шкода, що люди, з якими було колись добре (у сенсі дружби, не одностатевої любові), зникають із наших життів. Але ж так з усім у житті – речі не лишаються незмінними. У цьому випадку ця мати двох дітей під тиском суспільства таки вирішила «виправитися», а це не могло не результувати у відштовхування тих, хто знав її колишню: бунтарку, свободолюбиву, не таку, як всі.

Наш час із людьми, котрі колись були дорогі серцю, попри всі побутові непорозуміння, можна деколи переглядати, як фотографії чи коротенькі фільми. Однаково ж не завжди виходить жити тут і тепер. Ми чимось паримося, щось плануємо, згадуємо, як щось пішло «не так», і що би було, якби. Так от. Якщо вже однаково розбазарювати час життя, то ліпше занурювати себе в минулий стан щастя, пригоди, адреналіну, інтенсивного споглядання листівок минулої дійсності. Це наче казати «дякую».

Пам’ятаю, як ми вперше взяли Корі бебіситера. Тлусту велику бретонську 18-річну тінейджерку на ім’я Майва. Подруга, ясне діло, називала її Мойвою, користуючись непопулярністю слов’янських мов у далеких французьких провінціях. Хоча Мойва з її шістьма євро за годину була далеко не найгіршим варіантом з огляду на те, що траплялися подрузі хатні робітниці, котрі спершу вчили її жити й прибирати, а потім і взагалі відкрито виказували своє обурення з приводу того, що їх, вроджених француженок, агенція посилає прибирати в домі якоїсь fille de l’Est, дівчини зі Сходу.

Fille de l’Est особливо на них не ображалася, однак пильнувала, аби тітки таки виконували ту роботу, для якої їх викликали. Бо всі ласі готувати їсти чи чистити рибу замість мити підлогу й туалети.

Отже, Мойва. У віці одного місяця Кора отримала першого в своєму житті найнятого працівника, та ще й француза. Були б ми москалями, то дзвонили б родичам і гордо заявляли, що повернули суспільству ісконниє традіциї. Атож ні. Шпаровито, по-україноамериканськи, стали рахувати, що 30 євро – це п’ять годин свободи й поїздка до океану з холодним rośe, саморобним карпачо з ранкового тунця й лосося і хрумким багетом `a la tradition.

Щоправда, за законом жанру тут же вперіщив зимний дощ, на всіх була одна парасоля, а телефон моєї подруги що дві хвилини (і це не метафора) блимав СМС-повідомленнями Майви: «Вона плаче», «Вона все ще плаче», «Вона все одно плаче». Подруга передзвонила й накричала на неї: мовляв, роби щось, погойдай її, поноси, дай водички чи молочка, заспівай, а не знось дах бідолашним батькам, вони тобі платять не за муки сумління. Не допомогло.

Подруга просто вимкнула звук, хоча я вже від початку подумки розвертала машину назад. Нашвидкуруч випивши вино на мурах старого форту й перелякано сфотографувавши своє карпачо на тлі дощових кораблів, ми чкурнули назад – муки сумління здолали потяг до кількох проплачених годин дольче віти. Хоча, від горя й жадності, я й закарбувала собі в пам’яті кожну крапельку свого першого вільного дощу з часу народження дитини.

Вийти без немовляти (!), самій (!) кудись уперше – це наче заново вчитися ходити. Наче колись умів, а як це робити достеменно, забув… Та й себе згадати стає дуже важко – особливо під тиском суспільства в лиці дорогої родини, що заявляє тобі: ось воно, здійснився сенс твого життя, автомате з виробництва людських істот! Наче ти й сама не віддаєш новій істоті кожну секунду, включно зі своїм сном і їжею. Все, що ти їси – для дитини, все, що ти читаєш – про дитину, все, що чуєш – її плач і так далі. При цьому важко повірити, що колись це зміниться і ти станеш без пуза, зафарбуєш відросле коріння волосся, сходиш на педикюр, розслабишся в кріслі з книгою улюбленого автора, питимеш вино на терасі з галасливими друзями…

(Ні, брешу. На терасу до галасливих друзів Кору ми брали вже з перших днів її життя в Берліні. Мусить же дитина розказувати, як виросте, що одним із перших, хто брав її на руки, був дядько Жадан чи дідо Іздрик.)

Тож у контексті згадування свого, рідного, ніким не нав’язаного світосприйняття просте розглядання тих крапель на рукаві Норманової куртки, тріщин у камінні, кволих паростків із тих тріщин, задирання лиця до неба, відкіля з сірої мли на тебе тече прозора вода – це просто терапевтична вправа з мікровоскресіння. Ясно, що ти сумуєш за дитиною. Ясно, що треба повертатися її годувати-перевдягати-купати-мазати-колихати, але викради вже собі тих кілька хвилин власного життя. Боженька ж і тобі нащось його давав, не лише бебіку і не лише для бебіка. Якщо так-во не красти, все загрожуватиме не просто посиленням сумнозвісної постпологової депресії, а й тим, що ти зненавидиш своє дитя. А що може бути гірше?

До речі про гірше. За законом того ж жанру, Машина-Білочка, поспішаючи звільнити Мойву від невтомної крикухи Кори, взяла і заглохла. А чим ми думали? Дощ же. Сказали ж тоді німецькі механіки, що причини глюка так і не вдалося знайти, містика. Вихід з ситуації один – стояти й чекати, доки кінчиться дощ і машина висохне. Бо навіть таксі не поясниш, де саме ти застряг на цій міжсільській дорозі.

Тож ми, в міру матюкаючись, намагались зберігати спокій і чекали. Час від часу вмикаючи телефон, щоб перевірити, чи не прийшов туди меседж Мойви про вселенську катастрофу. Але чи то Кора заспокоїлась, чи у Мойви закінчились гроші, але повідомлень від неї не було. І слухавки вона не брала. Що дратувало значно більше за її істерику. Я кусала себе ледь не за вуха, караючись за таку безвідповідальність, гультяйство і нахабство зробити щось для власного задоволення. Уява малювала Мойву, що втекла світ за очі, кинувши телефона в море, і Кору, що гола-боса репетувала де-небудь на холодній підлозі кухні. Подруга теж лишала бебіситерці повідомлення за повідомленням – її дітей нікому було забрати з дитсадка, а час вже підтискав. Йти до села під дощем 28 км сенсу не було – вечоріло.

Над Білочкою було прочитано всі молитви й мантри поборників святої католицької віри і мракобісів. Ми просили містичну помилку поступитися нам бодай останній раз. Хтось навіть запропонував дурним голосом, як то буває в кепських фільмах, покричати в небо «А-а-а-а-а!!!» – ну, аби хоч смішно стало. І тут дощ припинився. А вже думала, мені Білоччині аварійки мигатимуть в очах до кінця днів. Ми хутко запакувалися в машину і стартонули ще раз. Диво сталося – рушили.

І навіть встигли потрапити в дитсадок до приїзду соціальних служб. Діти подруги сиділи останніми незабраними, без п’яти хвилин безпритульниками. Щоправда, дуже добре вдягнутими.

Вдома з Корою і з Мойвою теж усе було гаразд. На порятунок кремезній бретонці прийшла її подруга-клон, із таким самим пірсингом по всіх усюдах і накачаним великим пальцем від цілодобового набирання СМС. Зі страшного сталося хіба те, що крихітка Кора вщент пропахла приторно солодкими парфумами тінейджерок. Цікаво, чи за такі її бабця в радянську старовину віддала би спекулянтам півзарплати… Французькі ж бо!

Як би там не було, з того часу ми брали крихітку Кору з собою. На щастя, бронежилет на ім’я Manduca мав дизайн абсолютного унісексу і його можна було вдягати на татка.

13. Не ведіться на квіточки, котиків, ведмежат та інше приснотьолочне дизайнерське «мі-мі-мі» при купівлі переносок, візків, автокрісел, що ставляться на каркас із колесами, – вигрібати за це доведеться вам же. Тяжкою фізичною працею.

Коли бебі з тобою, громадянське сумління не мучить. Ти не поглядаєш маніакально на годинник, не хапаєшся за телефон, не жуєш все зі швидкістю машини, що знищує макулатуру. Звісно ж, це стосується найбільше свіжих мам і зовсім маленьких бебіків. З дітьми трохи старшими простіше – коли довіряєш няні чи коли залишаєш їх із бабусею. Почуття вини – штука взагалі неконструктивна, почитайте французьких педагогів. Але так як мами і тати-початківці деколи й вночі не сплять, аби простежити, чи дитина дихає, найліпший спосіб заспокоїтися це таки зробити кількакілограмового нащадка своїм супутником. Як мінімум, це ще й тепліше за умов холодного океанського вітру, бу-га-га.

Коротше, педагог із мене поганенький, зате гедоніст нічого так. Чомусь мені вперто здається, що діти ще з несвідомого віку вбирають в себе наше естетичне середовище – як зовнішнє, так і внутрішнє.

– Осьо, доцю, чудове зимне rosе d’Anjou, – розказую я Корі, дістаючи з її дитячої сумки-холодильника бренду Ed Hardey з усіма його інфантильними черепками й сердечками, різноманітну поживу. Вічний шевр, камамбер, бльо-де-брес красиво займають позиції на скелястих виступах cо^te sauvage. Високоцивілізовані, зацьковані заборонами правильні французи вже встигли пошипіти на мене за цю біганину заповідними територіями – як посміла заступити за шнурівку?! Чому не робиш фотографій там, де всі, із дозволеного оглядового майданчика?! Ох вже ці прокляті іммігранти – всі скелі нам тут витопчуть!

Поки я думала, де прилаштувати ще гарячий багет і як знайти більш-менш рівну ділянку для порцелянових тарілок із лососевим та тунцевим гаспачо, Норман патріотично розглядав неприступні урвища, об які десь внизу з виттям розбивалися океанські хвилі. Саме тут у 44-му висадилися американські війська, аби врятувати від Гітлера вже вкрай знесилену Європу.

– Бідні сільські хлопці, – каже Норман, – скільки їх загинуло вже тут, долаючи ці неприступні скелі, пливучи у крижаній воді?…

Крихітка Кора підтримує його траур своїм вимогливим криком. Так, саме час їсти суміш. Я, досвідчена екіпована мама-бронетранспортер, гордо дістаю з черепко-сердної сумки Корине причандалля: термос із кип’ятком, контейнер із дозованою сумішшю, баночку із холодною кип’яченою водою, термотримачку для пляшечки, пляшечку з соскою… Пляшечку з соскою, я сказала. Пля…

– Всьо. Срака світу прийшла. Ми не взяли пляшечку з соскою.

– Шо значить «ми не взяли»? – Норман спокійнісінько собі висмоктує оливкову олію хрумким багетом.

– Отак. Ми не взяли. Звісно ж, пакувала все я. Але ж ти мусив проконтролювати результат діяльності жінки в постпологовому шоці!

Додому вертатися було понад шістдесят кілометрів. Це більш ніж година сільськими французькими дорогами зі світлофорами, переходами на кожному кроці і обмеженням швидкості 50 км/год. Не кажучи вже про провалений романтичний обід на скелях.

– В мене є одна страшна ідея… Тільки мамі не кажи. Ну а що – діти це ж тварини, як і всі ми. Захочуть вижити – їстимуть і з неканонічної тари.

По цих чи то Норманових, чи скандально моїх словах, я заходилася розводити суміш у кришці від термоса. У тій такій безрукій кружечці, ви знаєте. Прикинула на око мілілітри, всипала синтезованого молока, розмішала чистим швейцарським ножем. І що ви думаєте? Пила Кора своє молоко з чашки, як миленька. Бо хочеш жити – вмій крутитися і обходитися за нагальної потреби у свій перший місяць життя і без соски, і без хитрови…них пляшечок із системою анти-коліки. Дитину і нас було врятовано від голоду. Експеримент вдався, проте без потреби вже не повторювався.

– Вато вифина вихає ворським вовітрям! – запихаючись багетом із шевром, зробила всесвітньо втішальний висновок я.

Осіннє море сивіло від моїх виховальницьких здібностей, білі птахи шугали в синє крижанисте небо, хвилі піною стікали зі скель, обіцяючи от-от намочити нам дупи – прилив. За кілька днів нас, як ми думали, чекала довга дорога: Пор-Луї – Мюнхен – Яремча – Київ – Черкаси.

– Непогано би підстрахуватися… – вирішили ми з подругою і поїхали в сервіс Peugeot.

Мовляв, на батьківщині Білочку поремонтують найліпше. Вони, так би мовити, однією мовою з нею говорять.

– Уявляю, що Білочка розкаже компатріотам про українські дороги… – хіхікнула я.

– Головне, щоб мотор «Марсельєзу» потім не співав.

Ага, «Марсельєзу» готова була співати я сама, коли нас взяли поза чергою на техогляд, а відтак товсті добрі дядьки не взяли грошей за свій діагноз Білочці. Було то зумовлено ідеальною французькою моєї екс-однокурсниці, чи просто тим, що fille de l’Est порівняно з рудими, зубатими, вицвілими бретонками – втілення Афродіти, я не знаю.

День по тому на автобані я мала необережність ляпнути Норманові:

– Цікаво, як це, дзвонити з цих аварійних телефонів по евакуатор… Чи чути щось?

Запитано – зроблено. Срала-мазала-казала – всі ці сервіси. В машині щось раптом трісло, і вона завмерла. Взагалі. Без жодного дощу.

– Ну що, – зітхнув Норман, – іди випробовуй дорожній телефон. Ти ж у нас говориш французькою. Тобі було цікаво…

Ага, це точно. І не чути в цій слухавці з жовтої коробочки на придорожньому стовпчику автобана, сповненого байдужих машин із їх швидкісним завиванням, просто ні-чор-та.

Б.

Барселона, квітень 2014.

(3 роки 7 місяців і 2 роки 8 місяців —. втретє для Каї, вдруге для Кори)

Намагалися ми якось правдами й неправдами влаштуватися в колишній садок СБУ – ну просто він навпроти дому. Але чи то не встигли ми вчасно в чергу на реєстрацію стати, бо наївно сподівалися, що тато оплатить французький садок, чи то працівникам СБУ досі було лячно, що їх діти на горщиках вибовкають моїм напівамериканцям державні таємниці Батьківщини, у нас було категоричне «ні». З охороною на вході і чіткими годинами аудієнції завідувачки для простих смертних мам із тремтливими колінками. На допомогу вже навіть пішла важка артилерія – родичі. Точніше чоловік моєї куми.

«Нє, ну слухай, – казав на його подання чиновник з міськадміністрації, – були би то ще діти з нормальними іменами, Іванови там, Іванки… Ми би їх без проблем взяли в будь-який садок. А так-то шо це за мусульмани? Корена ще куди не йшло, а Кайлаш?! Та ще й Хансен?! Ні, вибачайте мене, але це вже дуже підозріло. Нас не поймуть».

Після майже чотиримісячної революційної розлуки з татом діти таки летять до нього в гості. Підганяє нас у хвіст і в гриву світська новина про те, що «Карпу покинув чоловік через революцію». Я розумію, що так воно, жовтогаряче й печене, принесе найбільше читачів-коментаторів, котрі далі за назву матеріалів не читають, лише активно перепощують і чешуть язиками. Мені б таке чесання та на спину перенести – жодного тайського масажу не треба.

Що ж, брошенкою бути вигідно – всі тебе жаліють, пляцки печуть і рушники вишивають. От тільки образ святої великомучениці не налазить на мене ні згідно з даним Каті Осадчій інтерв’ю, ні по життю загалом. Я, звісно, той іще нитік – але далі за близьких друзів і зрідка фейсбука моє ниття не лізе. За шмаркаті пости мені часто стає ще більш соромно, ніж за щось емоційно-придуркувате й агресивне, того я їх делітаю. Не треба мене жаліти, ліпше щиро мене любіть. А не виходить любити – то що ж, я вас розумію, як ніхто інший. Бо ж прикиньте – мені з собою такою жити…

Одним словом, тріумфальний від’їзд святої трійці. В паніці спаковані речі – зато все необхідне, про що лише можна подумати. Сіли вже в таксі, але подруга рятує нас добровільним підвезенням до аеропорту (останні двісті гривень я залишаю для вчорашньої оплати няні). Відтак ця ж подруга ловить нас в аеропорту, бо в неї і п’ятнадцяти гривень не знаходиться оплатити годину парковки, діти верещать і бігають у звичному темпі броунівського руху, і при цьому всьому мені, курча мать, дзвонить колумбійське радіо. Поспитати, як воно спершу розказує, про мою чудесну й непересічну мистецьку діяльність, а насправді, підозрюю, про дурнуваті футболки «Не дай русскому». Що виявляється чистісінькою правдою.

Отже, активно уявіть собі картину: ми вже навіть пройшли паспортний контроль, я чудом встигла сфоткати парфуми, котрі слід купити, мої діти стають навкарачки і починають бігати зі швидкістю світла межи рядів поважних пасажирів, фігурно перескакуючи їх торби і протягнуті шнурівки від лаптопів. Поки нікого не покусали, я тримаюся.

Тим паче, просто в цей момент мені дзвонить те довбане колумбійське радіо і просить зачекати чотири хвилини, поки вони поговорять з міністром економіки. Ясно, що говорять вони з ним, нудним і дидактичним, мінімум хвилин двадцять, упродовж яких наш вайбер-зв’язок встигає кільканадцять разів обірватися і щоразу мені передзвонюють із гидким для мого слуху окличним варіантом мого імені: «Айріна! Айріна! Айріна?!»

Міністр економіки закінчує своє просторікування про якісь етикетки і «деномінасьйон д’оріхен» саме тоді, коли нас запросили на посадку. «Чому ви вирішили не займатися сексом з російськими чоловіками?!» – питає мене оригінальна радіоведуча колумбійської ефемки, так, наче я вже стоп’ятсот разів не пояснювала всім, від BBC до «Новин Нігерії», про те, що секс тут має цілком опосередковане значення.

І поки я терпляче пояснюю про кепське фінансування українських збройних сил і фактично відсутні державні витрати на промоцію країни, мої діти кілька разів зі щасливими вересками встигають пробігти туди й назад за лінію контролю, щось перекинути і в когось врізатися. Чесно – вдома з ними такого не буває. Варто навколо з’явитися натовпу людей, як ці монстри відразу вирішують, що це все їхня циркова вдячна авдиторія. Починають кататися по підлозі, стрибати і співати всі пісні, які вони знають чи бодай раз чули. Звісно ж, голосно й не попадаючи в жодну ноту.

Добре, що поряд у ці моменти ще не було їх батька, – він, бідолаха, так за три місяці встиг відвикнути від цих небесних херувимів, що в нього тут же лице би злупилося нанівець. Усі ці його «не співайте! не говоріть голосно! не кричіть! не стрибайте! не бігайте! не стійте на ліжку!» і звинувачення мене в тому, що мені, мовляв, байдуже, як виглядають мої діти в очах інших людей, викликають у мене священний жах.

Знаєте, вистачило у власному дитинстві й підлітковому віці оцього нашого «А шо ж люди скажуть?! Ти про репутацію подумала?!» Досить. Я не хочу затискати в моїх дітях паростки особистісної свободи. А те, що їх батькові так дико соромно за кожен звук, голосніший за рівень чемного натовпу, змушує мене засумніватися в тому, чи з Каліфорнії він? Якісь такі совкові заморочені комплекси. Наче ті бідні діти зобов’язані жити для гіпотетичних таксистів, випадкових пасажирів метро, людей, що опинилися з ними в одному ліфті, і просто гіпотетичних сусідів за стінами, що в цей час гіпотетично хочуть спати.

Найсмішніше те, що, всупереч очікуванню Кори-Каїного татка і йому подібних, більшість людей і не здогадується про те, що дитячі пісні чи стрибки їх нестерпно б мали дратувати. Отже,

14. Не встидайтеся зайвий раз за своїх дітей. Вам здається, що весь світ лишень на них і витріщився, аби вам зробити незручно? Це свідчить лише про те, що у вас якісь проблеми з почуттям власної важливості. Коротше, телефончик психолога я завжди радо підкину.

До літака нас пустили, у всі ігри ми пограли, на кожен дзвінок-повідомлення спитали, чи уже приїхали, хмарами помилувалися, з сусідами позаду погралися, сплячій тьоті на ухо поверещали «мама, мама!», аж вона, бідна, що у відпустку від дітисьок вирвалася, в холодному поту прокинулася, їжу зжували, журнали полистали, казки послухали, в туалет походили, страшним звукам спуску води полякалися, на айпаді в найдурніші ігри зіграли.

Так пройшло приблизно півтори години. Із трьох із копійками. Не питайте мене, чим ми далі займалися – свідомість витіснила цей смисл як надто травматичний. Я жартую. Я уже писала у вступі – кожен літак коли-небудь приземлиться. І ясно, що тут вас, з очима в стилі панди, пелехату і засмикану, впізнають! Впізнають ні за яким іншим аксесуаром, як за цією двійнею – Кая і Кора. Верещать і бігають втричі активніше, бо ж у літаку сидіти довелося. Зате нам паспортний контролер не задає жодного візового запитання – аби лише вшилися з черги.

Далі йде очікування багажу. Стрічка, по якій він їхав у загадкову далечінь, зацікавила Каю ще в Жулянах. А тут оно скільки людей на неї витріщаються в очікуванні! Отож Кая (а за нею й Кора, бо ж усе мусять мати і робити однаково), недовго думаючи й звично ігноруючи мої заклики до свіжого двохрічного здорового глузду, стрибає собі на стрічку для багажу.

«Зараз поїде», – востаннє попереджаю я.

І воно собі бере і їде. І якщо Кора на цей момент чудом опиняється на нерухомому острівці посередині, то Кая валиться на пузо й, ревучи, відправляється у бік техприміщень. Тут, як в кожній казці, у нас з’являється героїчний рятівник – дядько з нашого рейсу в два стрибки доганяє Кайку і повертає її на сушу. Я те саме проробляю з Корою, дивуючись справності мого вестибулярного апарату – з нерухомого острівця з нею на руках мені ж все одно на рухому стрічку зіскакувати довелося, а вже потім на землю.

Виставила фото, похвалилася фейсбуку, ясна річ. Люди дружно почали думати, чим би то мою ситуацію поліпшити можна було. Додумалися аж до поводків. Хе! В мене вже й з електрошокером ідея була, але щось ніяк руки не дійдуть до цієї вершини біхевіористської педагогіки.

«Ох як я вас розумію, – пише в коментах одна жіночка, – я оно в радянський час сама з малим (з одним!) на море їздила. Так в одній руці у мене був кульок з його горщиком, в іншій – сумка з речами, а до сумки скакалкою був прив’язаний сам малий…»

Ех, скакалка. Мене нею в дитинстві мама по сраці шмагала. За один із видів не-буття такою, як всі, здається. Прибирала я без ентузіазму, знаєте, і занадто повільно, як на стандарт «усі діти як діти».

Здається, адекватність у батьківстві приходить тоді, коли ви спромагаєтеся на цілком щирий висновок штибу цього: «Ну, не рахуючи розбитої пляшки і обісцяних штанів, спокійний вечір з друзями на терасі минув чудово…»

Ш.

Школа їзди на візку

Ну що сказати? Все просто: є дороги в країні призначення – беріть із собою візок. Нема доріг – то дурний вас піп хрестив, як ото мене, що потягла з собою наш «суперлегкий Zooper» до Керали. Просто все, що було суперлегким, в умовах розбитої ґрунтової дороги через пагорби одразу стає непідйомним одоробалом. І мало того, що півторарічне дитя не може долати бозна-які кроси, тому полізе до тебе на руки, так ще й візок доведеться пхати на горбі, задньою ногою притримуючи інше дитя (двох з половиною років), бо воно якраз пересувається занадто швидко й от-от готове скочити в урвище, бо саме туди полетів метелик.

Ну, слава Шиві, моїх тисячі рук і ніг в Індії нам вистачило – ніхто нікуди не полетів без відповідної резолюції. Але спробувавши тортуру походу від гест-хаузу до кав’ярні на сніданок (двоє дітей, візок, спека, піт, відерце-лопатка, сумка, пляшка, коцик, м’ячик), я зрозуміла, що іпостась равлика-павлика не зовсім моя. Обмежилася двома дітьми і рюкзаком. А що вже в той рюкзак влізло, те й буде їхнім виграшем у лотерею.

Хоча продавців попутніх крамничок, що ліпилися якраз понад тим урвищем, пропонуючи нехитрі хустки, якісні (й не дуже хіпівські) шаровари і футболки з принтами Ганді, було трохи шкода. Таку атракцію втратили – споглядання цієї білої пришелепи, що вперто пхає візок догори, при цьому двоє її дітей межи собою б’ються, кусаються і щипаються за право сісти у візок, де гордо тим часом їдуть надувне коло, м’ячик і відро з усім, що може тарабанити. Піт застилає матері-героїні очі, промовляє вона незрозумілою мовою якісь явно не дуже гарні слова, і чим крутіший підйом, тим слова голосніші, а на ґречне питання співчутливих місцевих жителів «Вер із йор хазбенд? Воркінг?» у сто п’ятдесят п’яте відповідає: «Вьоркінг?! Ітиз мі хуз вьоркінг нау!!!»

Відтак візок не влізав у моторикшу, в багажник таксі (бо там і без наших бебехів уже було доста ящиків із цілком живими циплятами і напівживими фруктами), його нічим було припинати на схилі – і явно ж я не Геракл котити колеса піском на пляжі. Максимум ми раз із дітьми сходили до базару розпеченим асфальтом у центр містечка – на візок можна було вішати пакунки з наїдками. Та й то, згідно закону перманентного везіння, якщо в центр міста візок собі котився дорогою-серпантином вниз, то назад у ці сорок нещадних градусів його, логічно, треба було пхати догори всією моєю невеликою масою і доволі пристойного розміру злістю.

Так що повернувшись навесні з Індії, ми продали на початку літа обидва візки – той, що купувався для близнюків-порічок, взагалі мало знадобився. Сидячи поряд, дівки так нещадно чубилися, що чисто з міркувань підвищеного травматизму безпечніше було ходити пішки. А няня і взагалі садила їх в одномісний візок одну за одною, як гребців на байдарці чи бобслеїстів. До того ж, вирішила я, це якось соромно – отаких кабанів дво-і трирічних возити у візку. Хай пішки ходять, привчаються, що в житті треба робити зусилля і мати намір, а не лише віддавати живу масу в пасивне пересування на колесах. Ще, чого доброго, соску доведеться повернути, котру вдалося вилучити з користування з такими постмодерністськими зусиллями. В Індії, на під’їзді до Форт-Кочі, її, за моєю версією, проковтнула риба – саме тоді, коли наше таксі підрізало двійко мотоциклістів і соска впала з мосту в ріку. Відтак риба вдавилася і тепер усі в річці знають про шкідливість соски.

Тож кабани ходили пішки. Відтак молодший кабан встигав сотворити дорослому розтяг усіх можливих зв’язок і м’язів на руці, бо тягнувся, як печальна баржа за бурлаками, й взагалі втомлювався і просився на ручки. Так-так, на ті самі розтягнуті, втомлені ручки, що ще й пакуночки з їжею чи шматтям, між іншим, несли. Коротше, не дивно, що наші прогулянки готичним кварталом Барселони перетворилися на не менш готичні тортури. Тому розкладка візочків по 25 євро, виставлена у вітрині недорогого дитячого магазинчику біля метро «Уркінаона», була просто знаком із небес. Чоловік іще трохи покрутив носом з приводу такої несподіваної витрати, але діти вже обрали собі колір – шалено-голубий. Що, порівняно з безбожно-рожевим, ще виглядав вершиною смаку. Безбожно-рожевий я страшними очима й несамовитим шиканням змусила продавщицю сховати подалі, поки ці двоє апологетів Барбі й Monster High з усіма їх психоделічними My Little Pony не встигли помітити.

І вже наступні десять хвилин після придбання «ганебного гаджета» стало зрозуміло, що він окупився. Бо Кая сіла в кріселко, заткалася соскою (яку ми теж, зітхнувши з приводу такого деградантського ретроградства, купили в аптеці) і нарешті замовкла. Ми тут же повішали на візкові ручки всі свої торби з закупами, змінним одягом і пляшечками соку для дітей. А Кора, не допускаючи нікого до управління транспортним засобом і врізаючись у принагідних роззяв, взялася штовхати візок із сестрою у світле майбутнє.

«Битий небитого везе…» – раз по раз повторювала я, дивлячись на худеньку Кору і на добре збиту Каю, що у своєму ніжному віці важила добре більше за старшу сестру. Отак і жили ми – з копняка візок закривали, з копняка відкривали, Кайку катали і горя не знали.

Щоправда, міркую я, оглядаючи нашу ситуацію в теперішньому часі, є і побічні ефекти. Кайка встигла так прив’язатися до нового засобу пересування, що вже в хаті в нього всідається і «йде гуляти». І ось прямо зараз ми, взявши на прокат крихітний фольксваген для поїздки в гори, мусили пхати в крихітний багажник цей наш абсолютно для гір непридатний візок. І взагалі:

– Діти, ви хочете в гори?

– Ні, ми хочемо на майданчик!!!

Хто б сумнівався.

Пам’ятаю, якось читала статтю в журналі про подорожі про те, що ваших тодлерів навряд чи зацікавить споглядання неперевершеної архітектури старої Європи, тож треба вибирати поїздку під них. Отут-то я і не погоджуся, бо ж не ви йдете на повідку в дитини, а вона на вашому (принаймні так ви намагаєтеся). Тому візок у транзакції «тодлер плюс архітектура» – ваш друг і помічник.

А ще є ті самі пекельні майданчики, що їх, пам’ятаю, родина мого брата з трьома дітьми, вирвавшись до Барселони зі свого німецького села, оминала десятими дорогами, аби не запеленгували діти. Бо якщо запеленгують – пиши пропало. Кілька годин гірки і гойдалки переможуть всього Гауді вкупі. Щоправда, каталанці й тут підійшли до поєднання красивого з корисним доста креативно – просто в сквері перед Sagrada Família поставили два розкішні дитячі майдани, для дітей до шести і дітей після. Такий собі дитячий Вавилон. І місцеві татусі, й парагвайські няні з каталанськими дітьми, і японські туристи, і російські емігранти, і німці, і французи, і американці – всі сповзаються сюди до чи після оглядин геніального собору.

Картина переможця: дворічна Кайка, гойдаючись на тлі Сагради на дерев’яному пружинному конику серед усієї цієї дружби народів, волає на весь голос: «Десь тут буя подоляночка, десь тут буя мойодесенька!!!»

В гори ми таки доїхали – природний парк Мунсень, якщо читати каталанські назви каталанською. Взагалі-то дивно, що традиційно Каталонія, а з нею разом і вся Іспанія, зазвичай постає в пересічній уяві як безкінечні пляжі чи фієсти. Тут така кількість таємничих, містичних, величних, різної технічної складності й рівнів доступу скель і гір, що вкотре пересвідчуєшся – Барселона є ідеальною локацією. Космополітичне місто, гастрономічний рай, із котрого є доступ до моря (на машині – не лише до попсових пляжів штибу Барселонети), і за сорок хвилин можна запросто доїхати до масиву Мунсень, за півтори години – до скелястої Педрафорки, а за дві хоч і в Андорру. Русо туристо оно туди на шопінг в автобусні тури їздять, певно, по дешеві шуби.

Ну а нам знову став у нагоді наш дешевий візок. Який діти по-радянськи називають «каляска» чи «каяска». До гори Туро́ де Льом можна під’їхати на автівці досить близько – піднявшись від рівня моря на висоту понад 1700 метрів. Себто з двадцять одного градуса тепла вам зробиться дев’ять. Треба завжди про це пам’ятати і не шкодувати багажника – ліпше перебдіти, як то кажуть. Бо нагорі ваші шорти і футболки мусять блискавично перетворитися на колготи, джинси, фліси і вітрівки. А легкі трикотажні шапки – це ще й стильно, якщо вдасться нап’ялити на дитинча. А не вдасться, то й не заморочуйтеся – капюшон підійде.

Не кутайте бідолах! Їм мусить бути легко і комфортно. Не пхайте їх у важкий одяг, в якому й ходити, і пріти треба буде, як старим радянським пенсіонерам. Пожалійте їх – вдягайте, як себе. Ви ж не мазохіст із тяжкою параноєю про «продує»? Але якщо ви вже поперли в гори, значить, з головою все більш-менш.

До того, як мала початися скеляста стежка, ще був шмат цілком придатної для авто дороги, але тут нас чекав шлагбаум. «Нема нічого тупішого, ніж іти в горах заасфальтованою трасою», – зітхнули ми і пішли. В рюкзаку у нас вино, місцевий козячий сир, хліб, томати, хамон, кров’яна і біла ковбаса з сільської крамниці, оливи – непогана мотивація і для голодного дорослого, правда?…

От тільки десь метрів за двісті очі сонної Каї сказали нам: «Придурки, ви дещо забули». Кая в машині не поспала і тепер марудилася. (Трохи помагали хіба випадково знайдені в рюкзаці пастельні олівці – ними діти час від часу на принагідних камінцях малювали «маму», з її очима дірками і ротом-рискою. Фотографічне попадання.)

Робити нічого – повернулися за візком, доїхали до початку стежини, Кая скоцюблено у візку поспала, ми, ховаючись від вітру, пообідали, заховали візок за скелястими виступами і встигли видертися на хребет якраз вчасно – на заході сонця тут починається дивовижна, завжди нова гра світла і хмар. На тій висоті ви фактично йдете понад хмарами, вітер стрімко розгортає їхні потоки просто у вас під ногами, вам то відкриваються далекі панорами, то вже за метр постає стіна густого туману.

Я думаю, на той час, як ви зберетеся з дітьми в гори, у вас за спиною будуть уже кілометри прогулянок у парках, вулицями, біля проїжджих частин та інших місць із підвищеною небезпекою. Захищаєте ви свою дитину від собак чи собак від вашої дитини – справа третя, головне, що ви мусили правильний захват долоні вивчити. Себто не просто дитину за руку тримати, як ото закохані прогулюються чи дитсадківці на прогулянці, а тримати, правильно обхопивши пальці з окремо зачепленим мізинцем. Аби жодне падіння, сторонній рух чи циклон не зміг вирвати дитячої руки з вашої. Описати словами це важко (мені принаймні), при особистій зустрічі навчу, якщо ви раптом не вмієте чи ще лише плануєте розмножитися й виживати в цьому цікавезному світі. Нагадайте, гаразд?…

Так от, у горах просто на підйомі, коли немає можливості зірватися, не тягніть дитину на собі – хай відчує, що може сама. Там, де є небезпека, ясна річ, тримайте за руку чи й на руках – матінка-природа передбачила для нас доволі зграбний баланс із нащадком на пузі чи спині. Головне – не боятися. Щоправда, діти – істоти хитрі, і якщо воно розпробувало лайфстайл шамаханської цариці, що томно розглядає гори й хмари, сидячі на зручному рабі, не сильно-то воно й буде прагнути йти свій черговий кілометр пішки. Тут вас, якщо ви такі ж «терплячі», як я, може традиційно накрити.

І от скільки би разів я собі не обіцяла не проектувати на дітей свої досвіди, щоб не вийшло, як із моєю мамою і мною (мама – геніальний математик, я тупоголовий гуманітарій, що не годен второпати елементарних логічних речей), а все ж у Мунсені не стрималася. Моє нікчемне его таки виставило мені короткий список взятих висот, намотаних кілометрів, пройдених льодовиків і прожитих кисневих голодувань.

– Кая?! – зашипіла я, витягуючи її на черговий камінь, – ну чого ти без кінця ниєш? Ти моя донька чи ні?

Отут-то мене Кая і вбила:

– Я бебі! – цілком справедливо заявила вона. – І я хочу в каяску. І сосю.

Що ж, я зітхнула і потягла її далі. Благо, досвід навчив об’єкти ниття перетворювати на мотиватори:

– От і добре, зараз дійдемо до он тої полянки, а там і візочок, і соска буде, добре?

– Добі.

І ми повільно пересуваємося гірським кряжем, дивлячись на хмари, що пливуть, облизуючи наші черевики. Я роблю фотографії або Каї на тлі неба, або самого рухомого неба і скель. Паралельно думаю про те, що найкращий вік для бебіків у горах – це коли вони важать мало кілограмів, більшість часу сплять, бовтаючись у слінгу чи рюкзаку у вас на пузі, а фото в горах виходять найліпшими без нашої пики посередині кадру.

Е.

Енергія інтенсивності переживань

У кухні на стіні у нас висить календар, спродюсований Сашком Положинським. Складений він із фотографій вояків УПА – в горах, із багнетами, в кожухах. І чи то надивившись на фото моїх альпіністських звитяг, чи просто виражаючи свої мілітаристські бажання, моя півторарічна Кора, доївши своє фруктове пюре, гордо ткнула пальцем на котрогось із повстанців: «Мама!!!»

Ага, он у мене, виявляється, ще яка інкарнація була. Ну, слава Богу, я вже хоч не крєстьянка з загальновідомого логотипу «Мосфільма». Мухіну як скульптора я, звісно, поважаю (виключно за дизайн совєцького граньоного стакана), але виявити себе саме такою, суворою і з серпом, у свіжих дитячих очах було якось не тойво…

Нема для мене ціннішого ранку за той, коли я прокинулася в горах. Вийшла з намету чи на балкон готелику на горі, а там – вони. В тумані чи в сонці, з лісами чи без, у співі птахів, у передзвоні овечих дзвіночків чи в цілковитій монолітній тиші гімалайської пустелі. Сенс життя подається тобі замість кави, в простому горнятку – на, якщо забула.

Звісно ж, коли ви з дітьми, про медитацію чи довгострокове милування ліпше не мріяти. Однак пам’ятайте про знаки – їх завжди треба слухати. Ось я писала це біля межі Іспанії й Андорри, на тлі піренейської панорами масиву Педрафорка. На скелястих вершинах ще сніг, а стільки птахів разом я давно не чула, так само як і не дихала настільки кришталевим повітрям. Діти після вчорашнього походу сплять, як святі ангели. Кинулась було їх будити, доки смуга туману між вершинами і сосновим лісом не розсіялася. Хай би глянули на красу, ні? І тут двері балкона радісно защемляють мені палець – не буди.

Завжди пам’ятайте: хвилини, доки всі рідні і близькі сплять, належать тільки вам. Недаремно ж народ вигадав, що хто рано встає, тому Бог дає. Тільки одні це трактують як ранній доїзд на базар чи сапання картоплі, а інші – як оцю от егоїстичну насолоду величним і справжнім. Дітям краси і так вистачить, коли повстають. І якщо, гади, замість «яка кйася!» скажуть «хочу на майданчик!», змушу бігати крос навколо готелю.

Щодо інтенсивності переживань: дивним чином у стресовій ситуації мозок красою запасається значно обачливіше, ніж у ситуації повного розслаблення й бездітності. Тоді в голову починають лізти думки про дім, недороблені справи, нереалізовані плани чи співробітників-потвор. Ну або, в кращому разі, про борщ і вареники, коли голодний сунеш гірським кряжем.

А з дітьми ви весь час зайняті дітьми – чи на пляжі в Кералі, чи в Піренеях. І щойно видається тиха мить, ви дуже добре починаєте чути і бачити, наче такі кінематографічні спалахи ловите. Ось він – найчервоніший захід сонця в океан, ось висхідні потоки туману проти сонця облизують скелі, найглибший запах сосен, найтужливіша зозуля, найбільш виразні лиця старих продавців сигарет в емігрантському кварталі, найдивніша конструкція будинку. Одним словом, якщо знову звернутися до розтиражованої думки про те, що діти наші вчителі, ясним стає парадоксальне – вони навчають нас цінувати свій особистий час.

– Ну що, бебіки, прокинулися?

– Мама, а шо ми будемо йобити?

– Як шо? Підемо в гори!

Кая оглядає з вікна панораму масиву Педрафорка, відтак переводить погляд на мене, з виразом явного сумніву у моєму психічному здоров’ї:

– Мама, ось же гойи. Ось!

В.

Вестибулярний апарат

– То ви як назад із Котора поїдете? – питаються друзі.

– Ну як… Через гори, Боснію і Сербію. Ми ж туди вже їхали через Хорватію. Навіщо двічі однією дорогою?

– Ех, гори… – зітхають друзі. – Добре вам. Але в Чорногорії такі серпантини, що наша мала і пару кілометрів не витримає.

12-річну Олю нестерпно нудило від дороги в принципі, а від гірських віражів і страшно було собі уявити, що могло трапитися. Тому її батьки завжди обирали все найрівніше, найпряміше, найбільш пологе. Оля боєць впертий – по горах пішки ходила бадьоро, але ж далі Карпат із таким важким сприйняттям доріг не заїдеш.

Я, звісно, Карпати люблю більш за все на світі – бо то гори наші, ми відчуваємо їх, а вони відчувають нас. Але водночас не можу відмовити собі в улюбленій розвазі – шукати карпатські подібності в горах Нової Гвінеї, на Кавказі, в Піренеях чи на малих висотах Гімалаїв.

Мене вже якось поза очі похвалив був один йог, що народила дітей і підлаштовую їх під себе, а не навпаки. Подорожі, рух і висота – невід’ємні частини мого повноцінного існування, діти також. Тож, логічно з цих даних і з мого життєвого принципу вибирати не «або – або», а «і – і» витікає, що діти подорожують, беруть висоти, рухаються й насолоджуються природою. Принаймні поки не стукне їм у двері протестний підлітковий вік і вони не приймуть твердого рішення стати дворовими гопниками (буває й таке, знаєте).

Я не медик і точно вам не скажу, як воно там з вестибулярним апаратом – спадково він справний чи набуто. Але за прикладом проколотих у сім днів після народження Каїних вух можу сказати точно: чим раніше звички, тварини, їжа, обставини ввійдуть у життєвий простір людини, тим природнішими потім здаватимуться. І якщо мої діти їздили в автівці з народження, міняли країни і навіть кліматичні пояси – а в цей час мамаші кричали, що раніше п’яти років дитину на море не дай Боже, – то явно я не буду перейматися тим, що їх десь знудить, продує чи наврочить.

15. Не відкладайте життя на тоді, коли вони виростуть.

Якщо вам зараз уже кінцево нестерпно захотілося закрити цю книгу – а ліпше закритою настукати мені по голові – попрошу взяти до уваги: я ще не найбільш прибацана мамаша з тих, що є на світі. Приміром, летіла я якось з Непалу через Емірати, а коло мене тьотька мого віку з двомісячним немовлям. Я іще, пам’ятаю, з кимсь місцем помінялася, бо пасажир коло немовляти вже авансом собі в штани наробив – воно ж буде репетувати.

Без досвіду пасажир трапився. Такі малесенькі діти літають найліпше, і для мами це найкомфортніше – повішали їй стюардеси спеціальну люльку, то дитинча собі і спить весь політ. Хіба що прокидається поїсти чи оголосити світові про свою закаканість.

Так от, розговорилися ми з нею, мамські теми ж поєднують всіх – і жителя Аляски з жителем Зімбабве, і програміста з сантехніком. Каже, що летить з Гоа, сама вона росіянка, айтішниця з Пітера. Ну, думаю, й прибабахнуті ці москалі-тусовщики – вродять і в свою Гоанську губернію бігом, вкусниє таблєточькі хавати. Та ще й не в сезон – на початку травня мені навіть страшно уявити, яка там спека, якщо колись у березні я дихати вже не могла й пообіцяла, що ноги моєї в попсовому Гоа не буде.

До речі, з того часу думка трохи змінилася – під час керальської мандрівки мені розповіли про кілька Russian-free місць, де нема ні дискотек, ні тусовочок офісно-планктоно-наркоманських, а максимум якихось пара хіпі і природа, та й ціни не здерті ще. (Якшо шо, здам вам у приваті топоніміку, але навмисно не публікуватиму – раптом у вас хтось поганий книгу викраде, прознає про містяки і панаєхає туди?!)

– Та ні, – каже мені молода мама, – малючка там і народилася. Я за два місяці до пологів поїхала.

– Ого! – такого я не чекала.

Потроху моя сусідка розвінчує й інші мої стереотипи. Вона – мати-одиначка, що заробила собі грошей, вибрала генетично придатного чоловіка, завагітніла, списалася з приватною індійською клінікою, прилетіла в Гоа, зняла будинок і народила дитину. Всенькі пологи (а то був кесаревий розтин) коштували їй аж тисячу доларів. Хороша, чиста, просунута приватна клініка. А тепер прикидаємо, скільки б ми віддали за це в Європі чи в Україні, де, на жаль, океан не шумить тобі за вікнами палати, не завжди є щойно зірваний із дерева фрукт чи овоч з грядки, а вегетаріанцю і взагалі живеться непереливки.

– Та й в принципі, – провадить вона, – індуси такі класні. Пилинки з мене здували – для них, якщо в домі є вагітна жінка і якщо там з’являється на світ дитина, більшого благословення годі уявити. Тож господарі дому, де я жила, тільки за мною й доглядали. Не треба було навіть маму з Пітера виписувати.

Отак от. Знаючи загальний рівень індійської медицини, я серйозно задумалася про те, чи не поїхати до Індії народжувати третю дитину, коли знову заскучаю за підгузками. А ви, якщо раптом надумаєте «зимувати» в тих краях з причини, що там всі на общєдоступном патякають, таки не погордуйте й візьміть з собою маму. Росіяни, повідала та свіжа матуся, за кілька сіл ладні їздити, аби лиш купити в росіян же шоколадний торт за якісь геть дурні, як на Індію, гроші. Тож, відкривши лоточок із варениками й борщем – чимсь таким, за що слов’янська душа ладна і в пекло спуститися, – ви не просто окупите поїздку, а ще рідній матері на норкову шубу заробите. Моя он досі на мене дується, що я її ніколи не беру з собою…

Ь.

М’яко про вік

– Мама, скільки тобі років?

– Тридцять три.

– А мені?

– Два.

– А Кої?

– Три.

– А мені теж тйицять тйи?

– Ні. Тобі тільки два.

– Тоді мені двацять тйи.

Пам’ятаєте, якою ознакою крутості був у дитинстві вік? Кому більше років, той і переміг. Діти зараз мріють, аби їм було по тридцять три – ну так, хто ж крутіший за маму?… З часом зірки ставатимуть трохи менш яскравими і буде об’єктивно ясно, що мама не найкрасивіша на землі, а двадцять три таки ліпше, ніж тридцять три.

Хоча все відносно. Я от не хотіла би повернутися у свої двадцять три: депресивна, запарена, незадоволена до кінця ні вулканами, ні джунглями – бо завжди хочеться ще чогось. З досвідом вчишся цінувати моменти як такі, а не жити за дебільним принципом «више-сільнєй-бистрєє», хоча деколи, звісно, трапляються рецидиви.

Головне – їх нікому, крім себе, не нав’язувати. І не називати своїх дітей недорозвинутими чи там шматками жиру, бо вони не годні відмахати десять кілометрів так швидко, як ви, або, що ще гірше, як сусідський спортивний хлопчик чи дівчинка, котра ще і на скрипці грає, і по-китайськи говорить. Забудьте про ці дурнуваті порівняння своїх дітей з іншими, як і себе самих. Рольова модель – це добре, але ж ви не туалетний папір випускаєте на виробництві і не міксери, аби перевіряти їх конкурентоспроможність.

Кая, двох із половиною років, і її старша на одинадцять місяців компаньйонка Кора дуже навіть спокійно пройдуть по два чи по три кілометри, якщо їх правильно мотивувати. Причому не обов’язково щоразу вигадувати колесо, одна й та ж мотивація працює чудово.

Приміром, на горі в парку Мунсень я показала їм хатинку в тумані – стару метеостанцію – й сказала, що там живе чарівник. Але до нього треба буде дійти ніжками, бо ні машина, ні візок такою кам’янистою стежкою не підіймуться. При цьому вам не зовсім обов’язково пертися до станції – ідіть собі, куди душа бажає. Головне вчасно чарівнику «подзвонити» і спитати, чи він вдома і коли повернеться. І чи справді на цій іншій стежці, куди ви звернули, аби помилуватися виглядом, можуть гуляти крилаті поні чи ховатися скарби. Ну або заманюйте дітей їжею – оно туди дійдемо й відразу сядемо пополуднувати.

Біля Педрафорки в Піренеях ми таки дійшли до будинку чарівника – гірського притулку. Чарівника, на диво, вдома не виявилося, але він залишив нам записку – і не важливо, що то було каталанською про дату початку сезону гірських походів і прохання контактувати лісників, якщо ви надумаєте тут ночувати чи просто влаштовувати пікнік.

Заодно в нас ще й урок іноземної мови вийшов. Кастильської, на жаль – каталанську я поки лише на рівні читання розумію.

– Сойсейо! – репетували діти. – Вьєне!!! Естамос еспеяндо!!!

– Молодці, діти, – кажу я, – сорсеро (десь так на мою думку мусив би звучати іспанською sorcerer), він же чарівник, вас точно мав уже почути. Ходімо ж іще далі трохи стежечкою, раптом він по квіти в ліс пішов.

До речі про квіти. Змалечку варто дітям пояснити, що квіточки – це такі самі маленькі дівчатка, як вони, у красивих платтячках, і що вони народилися недавно і хочуть жити в лісі, тому їх не варто зривати. Але можна погладити, і понюхати, і сфотографувати. Екосвідомість змалечку прищепити значно легше, ніж це буде зробити вчительці в початковій школі. Та ще й неабияк корисно для дитини може виявитися.

Згадаймо малого Гауді – хлопчик був дуже хворобливим, мати весь час проводила з ним. Аби розважити дитину, вона водила його в луги довкола міста. Там-то він і почав цікавитися природою, що результувало в неповторне, колосальне натхнення і приклад створення архітектурних форм за подобою суцвіть, руху листя, завитків мушель тощо.

– Чи може бути справніший спосіб прославити світобудову людським діянням, ніж творити згідно найдрібніших лекал первісного Творця?…

– Мама, ти сьо? Всьо добе, мама, всьо добе.


З дітьми ваше пересування, звісно ж, не буде таким стрімким і результативним у плані кілометрів, ніж коли ви йдете самі чи з друзями. Але я, наприклад, вже встигла пристойно втомитися від цього безкінечного маслання, від невстигання, від розставляння наметів уночі.

Пам’ятаю, як дорогою з Манаслу в Непалі моєю заповітною мрією було просто розлягтися на яскраво-салатовій траві, під темними соснами, і дивитися, як крізь гілки просіюється сонце. Полежала аж п’ять хвилин – рекорд. Бо ж попереду мене вже чекав гід, нервово тупцялися компаньйони і те ж саме сонце блимало з докором: поки ти тут валяєшся, я вже до горизонту повзу! Ті п’ять хвилин під соснами – найліпший мій спогад за той похід.

І для чого було пертися 150 кілометрів пішки? Ну хіба що заради мистецької акції. В день мого тридцятиліття ми з кумом і чоловіком нелегально перетнули китайський кордон у горах і символічно показали дупу в бік офіційного Пекіну за анексію Тибету. Хто б тоді подумав, що за кілька років з українським Кримом станеться щось дуже подібне?…

Повернуся до темпу. Отже, по горах із дітьми дуже далеко і надто швидко не підеш. Нести їх на собі – варіант сумнівний. Коли п’ятнадцять і більше кілограмів на тобі не просто висять, як рюкзак, а ще й активно рухаються, верещать і пришпорюють, жодна «дойтерівська» переноска – за ціною, до речі, трьох дойтерівських рюкзаків – вам не допоможе. Зате можна досхочу лежати на траві, обійматися, бігати босоніж і дивитися на горизонт. Що вже саме по собі розкіш.

Переноску, втім, варто таки взяти в багатоденний похід. Бо діти, маючи властивість втомлюватися, ще мають і властивість бути занадто активними. Тож запхати енерджайзера в переноску на скелястому переході може бути незайвим. Якщо ж переноски нема, а дитя треба бодай трохи вповільнити, знову звертайтеся до своєї фантазії. От я нещодавно попросила Кору потримати шматок скелі, наприклад, – величиною з одноповерховий будинок. Бо ще от-от і впаде, і задавить все село внизу, якщо Кора його не підтримає… Стояла, кряхтіла, відповідально тримала, аж втомилася, відтак пішла поважно, з почуттям сумлінно виконаного обов’язку.

Отже, ще раз нагадаю про мотивацію походу: ми йдемо до чарівника, до фей, до снігу, до найвищої на світі річечки, до виробника трансформерів чи до Баби-Яги загадувати бажання. Але аж ніяк не «мовчи і йди, бо так мама і тато роблять» чи «ми гуляємо, бо тут красиво» – це точно не прокатить.

Ті ж правила поширюються і на урбаністичні терени. В жодному разі, збираючись із подругою і дітьми на шопінг, не анонсуйте цю чудову розвагу: «Ми йдемо в магазин, купимо мамі сукні». Тим більше, утримайтеся від гіркої правди: «А ще мама переміряє вісімсот пар туфель і потім буде довго думати, які відкласти, відтак півдня шукатиме щось краще і повернеться за тими, найпершими, бо так завжди буває – і дурепа мама, що не взяла їх одразу ж».

Без додаткової людини, до речі, жодного шопінгу в вас не вийде в принципі – не плекайте даремних надій. Тому просіть вірну подругу-камікадзе або вашого чоловіка чи бойфренда (останній може все ще намагатися вам сподобатися і посилено буде показувати, що ваші діти – його щастя), повідомте їм про їх життєву важливість і вирушайте.

Є міста, просто створені для такого типу дозвілля. Коли у вас обмаль цього безцінного закордонного часу і треба встигнути все: купити шмаття на знижках, попити холодного ламбруско чи кави («кава» в Іспанії – це шампанське, майте на увазі), завести дітей на море, глянути архітектуру, вдихнути вуличного життя, роздивитися характерних персонажів і помедитувати над улюбленим шедевром у картинній галереї.

Тут насправді і дорослий втомиться, якщо чесно. Тому є чудовий спосіб, аналогічний гірському – зупинятися. Не треба оцих галочок у списку Божевільної Білки. Ліпше бачити менше, але, пардон, без рвання сраки. Міста штибу Берліну, а ще ліпше – Барселони, дуже добре підходять для такого проведення часу. По всіх усюдах, на периферії чи в історичному центрі, тут за гроші чесних платників податків збудовано безліч дитячих майданчиків. Дуже правильних, функціональних, цікавих, для різних вікових груп, а не для відчіпного. При цьому філантропи розмістили їх у зоні терас кав’ярень і барів, так, аби і змучена мама, спустивши дитятко з поводка, могла собі випити якоїсь клари (пивний коктейль) чи зимного білого вина.

Перевірено на собі – тягали з подругою два дні поспіль Кору і Каю магазинами у Барселоні. Подруга – білява модель, тому всі захоплені чоловічі погляди і всі заздрі жіночі діставалися їй, а притому, що ще й діти на ній висли, погляди засудження за перевернуті вішаки чи розкидані аксесуари теж не на мене спрямовувалися. Оно, мовляв, яка безвідповідальна мати – нічого не може вдіяти зі своїми розбишаками. Тим часом я нишком міряла на себе сукні у кабінках…

Вона, до речі, і герой співпереживальної праці, і чудовий приклад того, як не напружуватися. Морозива – то морозива, вина – то вина, майданчик – то майданчик. Однаково ж навколо все красиво й корисно, за винятком хіба що шоколаду на новому жовтому Кориному плащі. Майте на увазі, дорогі батьки: морозиво – лише в тон одягу!

Час від часу ми між собою тихенько вражалися дітям – оно які молодці, героїчно терплять наші походеньки і не ниють. Та ще й гордо українською говорять із німецькими чи китайськими дітьми на майданчиках, бо нема сили, яка б цих двох, коли вони разом, здатна була знітити. Втім, коли прийшов вихідний і всі крамниці було позакривано, всі галереї пройдено й Гауді побачено, діти заявили: «Ми не хочемо на мойе, ми хочемо в місто!» Який може бути ліпший доказ правильності вибраної стратегії?…

Ф.

Філософія батьківства

На котромусь із форумів книговидавців у Львові, коли богемний народ ще на повну силу тусував, пив і гуляв, я зустрілася зі своїми сумськими друзями: письменником Євгеном Положієм та його дружиною Анною. На пиття кави в нас було хвилин зо п’ять, та й то навстоячки – у них за годину відправлявся потяг, мені також от-от слід було їхати, і причина в нас була до смішного ідентична: діти-порічки, залишені вдома на родичів.

– От, – кажу, – Женічка й Анічка, отак-от живемо. Від найдорожчого відмовляємося, як-от від кави з видавцями чи вина з колегами, як від нічних концертів і всього цього, курва, бурхливого довколотворчого процесу, а їм, тим нашим нащадкам, геть по барабану. Особисто я не маю жодних ілюзій щодо того, що колись діти будуть мені бодай трохи вдячними. Я не називаю їх, як їхній батько, пенсійним планом один і пенсійним планом два. Я дуже добре усвідомлюю, що одного прекрасного дня одна з них із ноги відкриє двері дому престарілих, а інша так само з ноги ввіпхне в них мій інвалідний візок.

– Зато, Карпа, – заспокійливо плескає мене по плечі Положій, – хоча би буде, кому нас у той дім довезти…

Мене дуже-дуже дивують жінки у кількарічному декреті «по догляду за дитиною». Я в жодному разі їх не зневажаю, не дивлюся, як деякі люди, поблажливо на домогосподарок, бо в мене емоція одна – священний жах. Я б так не змогла. Для мене дорівнює самогубству перекроїти своє життя під когось, відмовитися від того, чим ти жив – бо то ж прийнято – присвятити себе дитині (Боже солодкий, яка патетика), вдягти на себе в прямому чи переносному сенсі халат, вбитися фізичною роботою, перетворившись на комплексне обслуговування когось, у кого ще й свідомості як такої нема. Самогубству повільному і особливо збоченому.

Так, я знаю, більшість мамуньок мене зараз запльовує отрутою й закидає камінням, але ж я ніколи не писала для більшості. Не подобається вам те, що я пишу, а подобається те, як ви живете – відкладайте цю книжку чи просто поверніть до магазина. Але наостанок запам’ятайте: я насправді вами захоплююся, бо просто нема в мене такої духовної величі, котра би була здатна кинути мене на самісіньке дно самопожертви. Ну і просто дико не хочу поповнити нескінченні ряди тих батьків, що усім без кінця жертвують заради дитини, і страждають, і паряться, і відмовляються, а винагорода буде їм лише одна – дорікнути всім дитині в зручний для саможаління час. Мовляв, така вона невдячна і не виправдала сподівань. А я тут всі зуби покришила, останню сорочку з себе зняла і кар’єру покинула.

Та хай воно гребеться конями, пані та панове! Я не покладаю на своїх дітей жоднісіньких сподівань і проекцій, окрім хіба того, що не проти би була, якби вони були щасливими й реалізованими. Втім, якщо їм заманеться бути готичними нитиками чи ввійти в історію як мученики – нехай. Головне, аби то було їхнє рішення. Бо для мене найсумнішим є випадок, коли люди, нездатні до прийняття самостійних рішень, відчайдушно беруться звинувачувати мене в тому, що змусила їх зробити щось так, як їм не хотілося.

С.

Страхи

Страхи, як відомо, у різному віці будуть свої. От Кая в майже три роки наскільки спокійно ставиться до нашого авто, настільки сильно боїться чужих. Причому йдеться конкретно про шум двигуна. Мабуть, перестаралася колись няня Юля, замість бабая лякаючи дітей Мамаєм – так, за іменем мого кума-байкера, вони називали мотоцикли.

Я вже й не знаю, що в образі байкера чи його залізного коня могло злякати дітей, які самі собі на планшеті вмикають Мериліна Менсона та «Бісті Бойз». Але цей шум був єдиним, що бодай якось могло вплинути на дитячу поведінку, тому інструментом послуху вибрано було саме його. Тепер же Кая впадає у священний жах навіть від звуку циркулярки. Ех, не вийде з неї, видно, завгара – а відтак і Гаранта, хе-хе.

Темряви діти то бояться, то поводяться з нею вельми цікаво. От нещодавно їхали ми з Черкас, від Кори-Каїної прабабці. Ніч, дощ, холод – ідеальний момент для дитини, щоб вирішити попісяти. Зупиняюся, виходжу з Корою, роблю акробатичні трюки, неуникні за відсутності унітаза й присутності калюж. Відтак Кора, опинившись на двох ногах, пильно вдивляється в чорну лісосмугу між дорогою і полем.

– Я хочу туди, – глухо каже вона.

Мені в голові миттю спливають всі фільми штибу «Поворот не туди» чи «Мерці вздовж дороги».

– Туди?! – перепитую я. – Кора, нащо? Що там будемо робити.

– Гуляти! – знизує плечима Кора.

Ґ.

Ґрунтовна педагогіка

(а пари з неї я безсовісно прогулювала в універі)

Коли у вас діти йдуть одне за одним, окрім купи бонусів штибу доношування одягу і мінусів штибу того, що розмір сезонного взуття не завжди співпадає, у вас ще набувається досвід. Який ви, що важливо, не встигаєте забути так, як забули би при дітях із більшою різницею в віці. Наприклад, якщо Корина криза трьох років прийшла до нас у її два з половиною в Індії, то Каїна черга падати на землю, битися в конвульсіях, верещати на три голоси й пускати піну ротом настала трохи більше ніж за рік у Карпатах.

У нас, звісно, на носі була ще автоподорож до північної Греції через румунські Карпати й Македонію, але цього разу я вже трошки більше знала, що з цим робити. Ні, перший імпульс при описаних вище діях вашої кровиночки залишається завжди незмінним – прикандичити. Але перевіривши на власному досвіді, що ні лупасити, ні обливати холодною водою істеричний елемент нічого не дає (навіть не дає моральної сатисфакції, бо за кілька хвилин стає дітя шкода – воно і так собі страждає, а ти ще його по сраці), й прочитавши Дракерман про французьке виховання, дію трохи по-іншому.

В Індії, пригадую, була на такій межі відчаю, що вже просто тримала Кору міцними руками й читала над нею мантри. Раптом то і правда якийсь заграничний біс вселився в мою до того нормальну дитину?! Тим паче, індуси навколо робили страшні очі й загадково хитали головами – їхні діти так не роблять (як і не смокчуть соску тощо). Не знаю, може, такі кризи – ще одне «благословення» європейської цивілізації з її психованими поколіннями батьків і перманентним стресом. Так чи інакше, почитати мантри зайвий раз не зашкодить, як мінімум для власного заспокоєння. Хоча в умовах свого звичного світу я в такій картинці – темна кімната, ревіння, монотонний тибетський речитатив з українським акцентом – сама би собі здалася звихнутою хіпі.

Дуже важливо, стикаючись із проблемою, розуміти, що найчастіше це не ваша особиста кара Божа – не такі ви вже й ексклюзивні. І що якщо це не зуби, не газики, не животики, не спека, то це точно може бути якою-небудь віковою кризою. Попитайте адекватних мамів і татів довкола – звісно ж, є певний відсоток, що скаже, буцімто їх дитя було сущим янголом, чи просто нічого подібного не пригадає, бо людська свідомість має властивість витісняти невигідні для себе сенси.

Якщо ж адекватних знайомих у доступі нема, а мама (няня, чоловік) каже, що це все в дитини через те, що то ви психовані, чемно подякуйте – бажано без тілесних ушкоджень, – закрийтеся в кімнаті і спитайте в мудрого Гугла. А ще ліпше в коменти на мамських форумах зайдіть. Там вам про такий сраний ужас розкажуть і з приводу дитячої поведінки, і з реакції мамаш на неї, що ваша дитина здасться вам найнормальнішою на світі, а ви самі собі вінцем здорового глузду.

Терпіння ж у нас всіх приходить тільки з досвідом – саме з досвідом, а не з віком. Це трохи чос, що чим старші батьки, коли вирішують заводити дитину, тим вони до неї спокійніші. Не з моїм темпераментом, це точно. Я просто побачила, що репетувати на дитину у відповідь на її репет просто помножить ваші децибели на два. Пряма протидія неприємній вам дії рівно нічого не дасть (здається, десь так у айкідо). Треба діяти хитро, а не силою.

Сьогодні он дві мої горпини хором репетували, щоби я конче обох разом взяла на ручки. Всі мої вмовляння з приводу того, що разом вони важать майже так само, як я – а я ж не мураха, аби тягти на собі вагу, в двадцятеро більшу за мою власну, – самі розумієте, нічого не дали. Прийомчик «я понесу вас по черзі» провалився. «Давайте візьмемо маму разом за ручки і підемо в дім» теж зустріте було масовим протестом.

Сумарне ревіння вже глушило шум сусідської циркулярки – мені вже звідси було видно, як у робочих почали нервово смикатися очка. І тут мені прийшло в голову спонтанне: увімкнути на телефоні відеозапис пісеньки з Кориного новорічного ранку, котрий вони так люблять. Оте саме злогребуче, вісімсот мільйонів разів уже прослухане «Круг ялиночки підем, хороводи поведем», де ні автора тексту, ні виховательок не знітили чомусь форми дієслів «підем» і «поведем», а моїх дітей абсолютно влаштовує слово «хоговохи», яке вони чують замість хороводів і співають з чистою голландсько-івритською вимовою.

Так чи інакше, діти, як ті щурі за Нільсом в мультику, пішли за своєю пісенькою прямісінько до хати.

16. Шукайте нестандартний підхід. Здивуйте їх. Зробіть щось, чого вони не очікували.

Бо ж усі на світі людські скандали відбуваються за одним і тим самим, тисячоліттями накатаним сценарієм. «Я тобі слово – ти мені два!» – не раз кричала на вас ваша мама. Ну і так воно у нас пішло-поїхало, у людей, все це давним-давно описала трансакційна психологія. Вона ж радить вибивати табуретку з-під ніг накатаного сценарію в надзвичайно тупий, але дієвий спосіб – сказати щось несподіване, щось таке, що задіє здоровий глузд людини.

От б’є вас ваша мати березовим прутом із приводу того, що у всіх діти як діти, а в тебе досі нема квартири в кредиті, а ви: «Мамо, ти так чудово борщ вариш! А капусту коли кидаєш – до картоплі чи після?» Мама вирішить, що ви повний ідіот, спитати з вас нічого і що вже виросло, то виросло. Зате відчепиться.

Те саме з вашими власними дітьми. Вимагає воно, хоч ти усрися, цукерочку, що її облизує недоступна вам чужа дівчинка, а ви їй р-раз: «Доцю, диви – НЛО полетіло!» І поки дитина буде думати, що то за слово таке з брутальних дев’яностих, її вже можна буде винести з зони ураження, зацікавивши попутно пташечками, листочками, телефоном чи телеграфом.

Легендарна французька лікар і педагог Дальто – а разом з нею викладачі на парах із педагогіки (яку я часто пропускала) – вчила нас підійматися до рівня дитячої душі. Недаремно ж діти просяться на ручки, коли їм зле, – хочуть бачити лице рідної людини. Так само можна присісти коло малюка, перебороти бажання роздерти йому пику від вуха до вуха чи відшмагати «щоби хоч само знало, чого плаче» і ввімкнути співчуття – бо воно і правда саме може не знати, чого воно плаче. Чи просто не може для себе оформити бажання, скаргу чи думку, аби до вас донести.

Спробуйте позадавати «наводящі питання». Щойно вдасться по складах сформулювати запит дитини до Всесвіту, як ви тут же його повторіть: «Так, я знаю, ти зараз дуже хочеш у басейн. І ми туди підемо». Важливо, аби була афірмація: «Трошки почекаємо і підемо». А вже ваше «трошки» може бути дуже невизначеним поняттям. Але обов’язково мусить бути оте «почекати».

У французів, згідно з Дракерман, взагалі ключове слово виховного процесу – attends (почекай). Діти повинні навчитися чекати. Люди без вихованого в дитинстві терпіння ризикують стати якщо не невдахами, то точно людьми, що страждатимуть більше за інших, варто їм буде не отримати всього й одразу.

Я от ненавиджу чекати – не навчили в дитинстві, – і ви не уявляєте, яку кількість нервів та енергії, що могла би бути застосована в значно більш конструктивному руслі, я витрачаю на багатоповерхову лайку і биття копитцем. Ну нічого, вчуся вже сама, свідомо – хоча так до кінця й не можу прийняти розтиражовану мудрість про те, що коли довго чекати на березі ріки, одного дня по ній попливуть трупи ваших ворогів.

17. Аби на трупи не перетворилися ваші нерви, слідуйте цим простим порадам.

Говоріть із дитиною, як із людиною, котра має право на власну думку. Просто спокійно поясніть їй, чому зараз ліпше зробити так, як радите ви. Я вже деколи до зовсім гротескного вдаюся: «Ні, ну ви звісно можете лишитися в машині, і коли вас забере міліція, з нею подружитися. Але я на вашому місці піднялася б додому і поїла борщик, який бабуся так для вас старалася зготувати. Вибирайте самі».

Кая, цей маленький троль, уже давно навчилася, як мене перехитрити. На моє «Хто маму любить, той відкусить шматочок м’яска і гарно його прожує, бо це дуже корисно і зробить із вас принцес ну?» Кая просто може відрубати: «А я не юб’ю». Ех, шо тут попишеш? Не треба було так натхненно прогулювати педагогіку, видно.

П.

Подорожі з тваринами

– Кая, ну скільки можна? Не кради в Карми корм, не можна! Ти ж станеш собакою!

– А я хоцу…

– Що ти хочеш?

– Я хоцу стати собакою! Хоцу бути Камою, Камою!

А ви кажете, погане собаче життя…

Ну а що тут розказувати? Тварини – теж наші діти, куди вони без нас. Ми відповідальні за тих, кого приручили. І за тих, кого купили чи кого знайшли, – як у моєму випадку з Кармою, котру ще підлітком добрі людоньки вивезли в ліс і викинули в строгому нашийнику шипами досередини. Зачухане, хворе, голодне шарпейське дитя от-от ризикувало бути збитим вантажівкою чи роздерте вуличними псами.

Я взагалі не збиралася заводити собаку, пам’ятаю, і думала, що вона – щеня мастифа чи які там ще плісировані собаки бувають. Вона була така худюща на тій окружній дорозі (видно, довго лісом бігала без їжі), що мені хотілося просто її нагодувати. А відтак якось інстинктивно я прищепила карабіном ручку від сумки до її ошийника і збагнула: все, тепер це моя відповідальність. Відвівши її до моєї крихітної тоді машини, сяк-так запхавши на переднє сидіння й переконавшись, що собака миттєво там заснула, звернувшись калачиком, я зрозуміла ще одне: це буде чудовий компаньйон для подорожей.

Ну і правда, люди звикли чогось розглядати тварин як перешкоду для вільного пересування. Воно частково так – якщо ви подорожуєте літаком. Перевезти великого собаку часто коштує дорожче, ніж перевезти вас самих, я вже мовчу про карантини, щеплення, папери, купівлю переноски і стрес самої тварини, котру в довгих перельотах, як-от до Америки, взагалі відправляють вантажним рейсом із добою очікування в Лондоні. Ми на це не змогли наважитися, до речі – Карма і так травмована, перші роки жила в постійній тривозі, що її знову покинуть. Та й мучити отак тварину заради місяця вакацій сенсу нема. Хіба що переїздити назавжди, то треба вже потерпіти разок.

А от уродів, що приходять до ветеринарів із здоровою дорослою твариною і кажуть: «Усипіть її, а то я їду з країни і не можу собі уявити, шо вона буде в чужих людей», я би чесно усипляла сама. Не одного такого собаку знайома ветеринарка врятувала, пообіцявши сентиментальному господарю, що от-от це зробить, тільки їй препарат привезуть, – а відтак шукала добрі руки, щоб віддати нещасну тварину. Так у моєї куми з’явився стафордширський тер’єр, тепер загальний улюбленець дітей і неабиякий ненажера.

Я завжди була за співіснування тварин і дітей. Співчуваю батькам, що влаштовують істерики з приводу «нє гладь!», «нє падхаді!» тощо. Такі батьки самі більше шкодять дитині, змалечку прививаючи їй звичку бути боягузом і обмежуючи умови розвитку імунітету. Ну таке, справа особисто кожного. Просто якщо вже у вас була вдома тварина, поки ви були вагітною, який сенс позбуватися від неї, коли з’явиться немовля?

Моя Карма була доста важким екземпляром – з самого початку всіх малих дітей не любила й норовила догнати. Кусати вона збиралася їх чи просто побігати, як за м’ячем, я вирішила не перевіряти. Видно, у попередній сім’ї діти достатньо з неї познущалися. Коли я була вперше вагітною, Карма захворіла на лептоспіроз. В Ізраїлі з таким діагнозом, наприклад, відразу присипляють. Але тут стараннями ветеринара, мого екс-чоловіка і найкращої подруги собаку витягли з того світу. Весь цей час вона зі зрозумілих причин з нами не жила. Зате, щойно ми повернулися з Берліна з новонародженою Корою, Карма знову перекочувала до нас.

«Н-да, – зітхнула моя мама, що завжди особливо Карму «любила», – не судьба, видно, цій собаці померти…» Не судьба. Стільки разів, скільки вона хворіла, і взагалі історія її появи в мене повністю виправдовують її кличку.

Вперше побачивши мене після довгої розлуки, собака знайшла мене у відбрунькованому стані – з крихітним людським організмом на руках. Чесно кажучи, було страшно показувати Кармі Кору – ревнощі там різні тощо. Карма обнюхала її без особливого зацікавлення і навіть чхнула. «Ну, вже непоганий результат, – подумала я. – Цікаво, як собака спробує встановити ієрархію зграї?»

Собака спробувала просто: якось, коли думала, що я не бачу, клацнула зубами коло Кориної ніжки. Вкусити їй би однаково не вдалося – в нашого шарпея сильний недокус. Але інтенцію я побачила і тихо, але твердо й сухо насварила її: «Не можна, Кармо!» Кармі стало встидно, і вона більше спроб відкусити від немовляти зайвий шматочок не повторювала. І навіть була смертельно образилася, коли Норман просто так для профілактики насварив її в лісі, показуючи на безтурботне бебі на траві: «No-no-no, Karma! No touch!» Карма аж у кущі залізла спересердя і довго не вилазила – це ж треба, за кого мене мають?!

На Каю Карма вже зреагувала за шаблоном – ну, прибуває вас тут і прибуває, головне, що мама і мені мама. Їсти дає, гуляє, чухає. Що мені, собаці, ще треба?

Вибираючи нову машину – в мій старенький двомісний кабріолет, як ви розумієте, весь цей батальйон не влазив уже навіть у спакованому стані – ми думали не лише про місця для дітей, а й про місце для собаки. Щоби був багажник якомога більший і з вікном – тобто жодних седанів, лише універсал.

(Досі не можу відмовити собі в маленькій радості: дивитися в обличчя співрозмовника, коли кажу йому, що мушу йти, бо в мене собака в багажнику. Всі ж у уявляють собі багажник глухий, по типу того, в якому жертв у детективах возять.)

Хоча, як справедливо помічали експерти з Top Gear, то все маркетингові заманухи – «ось вам великий багажник, тут вашому псові буде просторо і комфортно». Та ж пси, сміялися дядьки, то такі тварюки, що готові на будь-яких десяти квадратних сантиметрах впхатися і тихо сидіти тисячу кілометрів, аби їх лише не залишили вдома! І це чиста правда, скажу я вам. Кармочка рідко подорожує в багажнику нашого «Пежо-3008», як вальяжна дама у бутік-готелі. Як правило, її сусідами є безліч валіз, рюкзаків і кульків, котрі повсякчас на поворотах ще й падають на неї, але вона мужньо, як рятівник, що сам себе витягає з-під завалу, там сидить-лежить-висить і голосу не подає.

У поїзді великого собаку теж доволі просто перевозити – купуєш повне купе вам всім і горя не знаєш. У метро, правда, не пускають, а в таксі треба заздалегідь попереджувати і дорожче платити, але в цілому нормально. В гори собацюра ходить залюбки, от тільки конкретно моя бачить кепсько. Коли піднімається буря на хребті і починається шквал з дощем, вона починає дуріти – ви уявляєте, що робиться із запахами в такі моменти? Їх несе кудись геть хаотично, а за ними й собаку, що намагається бігти на мій голос, – запах оманливо веде в зовсім інший бік. За умови холодного періщення дощу у пику, багатокілограмового наплічника і туману бігти за псом у прірву – те ще адреналінове задоволення. І тупо страшно, що зараз воно зникне у тумані й дістанеться якимось решткам вовків із «Червоної книги» на вечерю.

Зате, варто дістатися місця ночівлі й розкласти там намет, як падлюка першою в нього запхається і спатиме як убита. Хіба що писок з-за дверей випихає каші поїсти. А потім, висихаючи й випаровуючись, всю вашу ніч наповнить незрівнянними пахощами. Зате щось тепле й шерстяне в ногах – то завжди гарно. І не страшно з нею. Від ведмедя не захистить, зате можна буде віддати йому її в ясир…

З дітьми і з собакою ще веселіше – ясно, що тісно, але точно ніколи не холодно.

Якщо ж така ситуація, як, наприклад, поїздка всією родиною в Непал, то фейсбук вам на допомогу – серед усіх френдів хтось один та й знайдеться, хто на місяць або до себе тварину з кормом на придане забере, або у вас вдома поживе з нею, доки не повернетеся. Ну і на зовсім крайняк – приватний собачий готель за дуже навіть адекватні гроші. Останній раз, коли питала, гривень аж по тридцять за день просила тьотя…

Я

Я не курка. Алілуя!

Моя бабця Ліда жжот. Приходить до неї сусідка Шевченчиха і каже:

– Ой, Григоровна, шото мені плохо… Буду помирать.

– Валєнтіна, та ж у тебе жопа в труну не влізе! Яке помирать?!

Так що в принципі у мені мало що змінилося. Хіба що моя базова комплектація – тепер не «я плюс один» (я і Карма), а «я плюс три»: Карма, Кора і Кая (за принципом «хто старший»). Тож так ми тепер і переміщаємося – по дитині з обох боків і собака спереду нас чи позаду. Для неї головне, аби по максимуму перешкоджати руху – видно, коли ми об неї шпортаємося, вона виповнюється власної важливості.

Ну і мало що вже важить квадратура простору, в якому я знаходжуся – будь то кімнатка на десять метрів чи лофт на двісті п’ятдесят, однаково моя незмінна трійця втиснеться у мій квадратний метр. Я сходами – вони сходами, я в туалет – вони в туалет, я надвір – вони надвір, я в машину – вони в машину тощо.

Деколи, як-от із туалетом, вдається достукатися до їх сердець і пояснити, що в деякі місця люди ходять поодинці (дєвочки на дискотеках не рахуються, хоча я досі не розгадала секрету дівчачого парного ходіння до WC). Але, як правило, не вдається – хоч у ліс із лаптопом тікай, коли попрацювати треба. Що ж, я завжди вигідно відрізнялася від нормальних, піднесених митців тим, що могла працювати в будь-якому хаосі – і чим більше він нагадує апокаліпсис, тим сильніше в мене активізується думалка і приходить із переляку натхнення. Це як оте «перед смертю не надишишся», певно.

До того ж я люблю свою базову комплектацію. Мені приносить непідробне задоволення дивитися на те, як їсть моя собака і сама отримує непідробне задоволення. Я люблю возити собаку в багажнику, хай би як вона тхнула усіма своїми шарпейськими складками і щедро сипала шерстю. Що ж собаці не мандрувати тепер? Звісно ж, мені соромно щоразу, коли совість таки змушує загнати машину на мийку. Звісно ж, я плачу велетенські чайові і дарую мийнику корвалол, заодно крізь зуби з посмішкою бажаючи йому піти працювати в податкову чи у манікюрний салон, якщо його так лякає стан мого авто після двох дітей і собаки.

Звісно ж, я щиро кажу всім своїм незаміжнім і бездітним подругам, що пищать «заміж», аби вони ще встигли насолодитися цим життям для себе, цією свободою пересувань і пізніх приходів додому, цією можливістю просто валятися в ліжку весь вихідний із кіном чи улюбленою книжкою. Але я все це люблю, бо від усього цього пересувного дітозоопарку нікуди не дінешся. А ще з ним ніколи не скучно. Отже,

18. «Мої діти і мої тварини мені не заважають». Спробуйте по-чесному в це повірити, і серйозна прищепка якщо не з ваших яєць, то з вашого мозку автоматично відпаде.

Кінець

Хочете щось надихаюче наостанок? Я чесно, цілком переконано і щиро, вкотре доходячи остаточної межі добра і зла, щосили стримуючись, аби не задушити їх обох на очах у захопленої публіки, фатальним голосом обіцяю, що все: «Ця подорож – остання. От побачите, ніколи і нікого, за жодних обставин я нікуди не візьму».

Ну і рівно це ж саме я обіцяю їм кожної наступної подорожі.


Київ – Варкала – Котор – Барселона – Гозул – Яремча – Тернопіль —

Варшава – Люблін – Донецьк – Львів – Чернівці – Яремча – Київ (2013–2014)


home | my bookshelf | | Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 11
Средний рейтинг 4.2 из 5



Оцените эту книгу