Book: Загадка однієї неділі



Загадка однієї неділі

ВСТУП ДО ЗАГАДКИ

О, як принадно виглядає брехня!

Шекспір


1. СМЕРТЬ ДЕДАЛА[1]

Загадка однієї неділі
Мартін стовбичив посеред просторої вітальні Ругміли. В руці виблискував браунінг, обладнаний глушителем. З мого місця на оббитому червоним оксамитом дивані Мартін здавався навіть огряднішим, ніж насправді був. Високий, мускулястий, пропорційної статури чоловік. Його ясно-блакитні блискучі очі так гармонували із світлою шкірою. Хвилясте волосся, припорошене сивиною, замолоду, певно, було рудувате. Попри всі ці ознаки, які не часто побачиш серед нас, Мартін був кубинець. І я добре його знав.

Ругміла — Мартінова коханка — стояла поруч нього. Вона булав усіх відношеннях привабливою жінкою. Не сказати б, що вона красуня, але таки гарненька і, безперечно, задовольняла вишукані смаки Мартіна; літ їй десь двадцять чи двадцять п'ять.

Вона й собі обводила присутніх погрозливим поглядом своїх чорних, ніби вуглинки, очей.

— Руки вгору! — наказав Мартін, і його нижня губа зловісно витягнулася.

Ті двоє, поруч зо мною, сиділи на дивані приголомшено. Я ж — ні. Бо знав — уся наша брудна робота була ніби на долоні в Управлінні державної безпеки. Воно відало кожний наш крок. Я ж інформував його про все, хоч у ту мить був не певен, що воно знало про мене, я запропонував передати усіх, зв'язавши їм руки й ноги, але, певно, припустився якоїсь похибки, і тепер в моїй голові блискавично промайнула думка про запобіжні заходи, які я на цей випадок передбачив.

Та діяти зараз було необачно, адже двоє, котрі сиділи поруч, могли завадити мені, а про те, щоби впоратися ще й з ними, годі було й думати. Тому-то я й підвівся, піднісши догори руки. Той, що сидів ближче до мене, замуркотів.

— Мовчати! — різко наказав Мартін.— Ану, поверніться спиною до мене і покладіть руки на стіну!

Ми всі підкорились.

— Обшукати їх.

Спритні руки Ругміли витягли в мене з внутрішньої кишені «люгер» — пістолет, з яким я ніколи не розлучався. По тому вона обшукала кишені інших і вийшла.

— Сісти! — скомандував Мартін.

Я неквапно попростував до дивана, аби не видати свого наміру повернутись на те саме місце. Інші теж пішли за мною, але Мартін наказав їм сісти у два м'яких крісла, які стояли трохи осторонь.

Той, що досі мовчав, вигукнув:

— Гадаю, ви мусите нам пояснити, Мартіне. Сподіваюсь, ви не вважаєте нас за своїх маріонеток.

Він вимовив ці слова незадоволено, хоча й з ледь-ледь помітним тремтінням у голосі.

— Замовкніть! — гаркнув Мартін, не зводячи з нас пильного погляду. Потім підійшов до дверей, що вели у спальню, й гукнув: — Ругміло, приведи її!

За кілька секунд двері одчинилися, і Ругміла зайшла в супроводі високої на зріст шатенки, котра хустинкою витирала сльози. Зробивши кілька непевних кроків по вітальні, вона, не вагаючись, указала пальцем на мене. В цю саму мить вона відкрила своє обличчя, і я впізнав її. Це була дружина лікаря Рохи, якого взяли вранці. Я тут же таки лайнув себе — яку необачність допустив, хоч, ясна річ, тепер те вже не мало ніякого значення.

— Це він,— пробелькотіла шатенка і заридала вголос.

Мартін похмуро втупився в мене своїми блакитними очима. Його обличчя стало схоже на білу воскову маску.

— Так я і знав,— процідив.— Ви можете йти,— сказав він тим, що сиділи в кріслах. Один із них спробував було щось промовити, але Мартін повторив: — Я наказав іти геть! — Потім звернувся до своєї коханки: — Забери її, Ругміло.

Коли всі залишили вітальню, запала тиша, якої, здавалося, повік ніхто не порушить; обоє ми, безперечно, міркували про те саме. Він перший висловив свої думки вголос:

— Дванадцять років минуло, а тінь Сусанни і досі переслідує нас. Так, Аресе?

Він промовив це майже байдуже. Ніякої образи не відчувалося в голосі його. М'язи на обличчі розслабилися, надавши йому того особливого вигляду, який робив Мартіна таким привабливим.

— Часи, коли тобі можна було робити комедії, скінчилися,— сказав я. — Тепер ти вже нікого не обдуриш і, сподіваюсь, усвідомлюєш, що я не лишив тобі жодного виходу.

Він усміхнувся. Це була сумна усмішка: усмішка людини, котра готова до найгіршого і мужньо чекає на те.

— Я знаю, що приречений, Аресе. Ти відповів мені ударом на удар. Ясна річ, після того мені слід було тікати від тебе або ж знищити тебе. Ще й дотепер запитую себе, як це я міг повірити, що ти ніколи не дізнаєшся про те. А гра була така досконала! Шкода, що ти став мені на дорозі.— Він помовчав.— Ну, а тепер що робитимемо? Я певен, Сусанна не зрадіє, побачивши, що я прийшов сам. Ми повинні прийти разом, Аресе. В цьому є щось заворожливе.

Він знову став таким, як і раніше: обличчя наче вирізьблене з граніту, у погляді — фатальна рішучість. Я зрозумів, що настала мить, і просунув руку під диванну подушку.

— Ти підеш першим, Аресе,— ревнув він.— До зустрічі в пеклі!

Я спробував був ухилитися, та відчув, що його кулі мені не уникнути. І тоді вистрілив сам — тричі. На обличчі в нього з'явилася усмішка, нібито переможна, радісна. Він ще промурмотів якусь фразу, котру погано було чути (чи то — «я передбачав це», чи то — «я боявся цього»), і впав біля моїх ніг. Я спробував підвестись, та несподівано в мене з-під ніг попливла земля. Тоді глухо вилаявся, і в очах моїх усе потемніло.


2. НЕЗРИМІ ОЧІ


Місяць по тому, одужавши від ран, під охороною двох агентів я підіймався сходами головного корпусу Управління державної безпеки.

Біля входу виструнчилися двоє солдатів у білих касках, у бездоганно припасованій військовій формі. Пройшовши передпокій, зупинилися перед одними з чотирьох дверей, що виводили в довгий коридор. Один з агентів натиснув на кнопку дзвінка. Одержавши дозвіл, увійшли до кімнати й опинились перед єдиним у ній письмовим столом. Мої охоронці чекали розпоряджень людини, котра сиділа за столом, а я став собі між ними, прибравши якнайзручнішу позу. В голові моїй панувало цілковите безладдя. Аби якось заспокоїтись, я озирнувся довкола: прямокутний кабінет, кілька архівних шаф, два великих крісла, оббитих шкірою, столик, на якому стояв магнітофон, а на стіні портрети великих революціонерів.

— Лейтенанте, ця людина — Apec,— пояснив той, що стояв праворуч од мене.

Лейтенант відірвався від читання якогось документа і втупив у мене допитливий погляд. Відтак схвально кивнув і промовив:

— Дуже добре, можете йти.

Двоє агентів, віддавши честь, вийшли з кабінету,

— Можете сісти, Аресе.

Я сів, спостерігаючи за ним, поки він перемовлявся з кимось по внутрішньому телефону.

Лейтенант був худорлявий, і, навіть коли сидів, кидалось у вічі — мав високий зріст. Найбільше привертали увагу очі: в них світились розум і неабияка проникливість. Я відчув, що маю будь-що навести лад у своїх думках.

За кілька хвилин до кабінету зайшов інший чоловік. Це був негр, дебелий статурою і спритний у рухах. Риси ж обличчя, як для його фігури, здавалися дрібними. Хоч він був і молодий — на підборідді кучерявилася коротенька борідка. Я подумав, що він, певно, з колишніх бійців Сьєрра-Маестри.

Лейтенант звернувся до нього, назвавши по імені: «Рене». Той підійшов і без зайвих церемоній сів у крісло. В очах у нього веселі зблиски вогників. Вони зверталися один до одного на «ти», і я вирішив, що вони, мабуть, мають однакові звання.

Лейтенант поставив перед нами магнітофон і люб'язно посміхнувся.

— Ми повинні, Аресе, записати нашу розмову,— чемно пояснив.

Я кивнув головою. До мене потроху повертався спокій; все свідчило про коректність їхньої поведінки, хоч годі було сумніватися — коли йтиметься про виявлення істини, вони стануть невблаганні.

Рене розпочав допит. В руках у нього була тека — очевидно, заведена на мене справа.

— Аресе, ось уже близько шести місяців, як ви вийшли із в'язниці: між іншим, це і завдяки вашій зразковій поведінці.

Хоч мовилось це не в запитальній інтонації — я все ж відповів:

— Саме так.

Рене вів далі, гортаючи папери:

— Через кілька тижнів ви встановили зв'язок з якимось Мартіном, ватажком контрреволюційної банди.

Я знову відповів ствердно, але цього разу жестом.

— Завдяки дружбі з Мартіном ви невдовзі стали довіреною особою в цій групі.

Я ледь помітно всміхнувся. Лейтенант пильно подивився на мене.

— Хіба ви не згодні з нами, Аресе? — спитав.

Я знизав плечима.

— Мартін не довіряв нікому,— пояснив я.

— Гаразд,— продовжив Рене.— Припустимо, він довіряв вам більше, ніж іншим, і ви стали в його групі помітною фігурою.

— Можливо,— сказав я.

— Хоч ми й тримали їх під постійним наглядом, однак змушені визнати, що невдовзі після того, як ви вступили до цієї організації, нам стала надходити анонімно досить цінна інформація про її діяльність. Ми маємо підстави вважати, що цю інформацію надсилали нам ви.

— Так,— визнав я.

— І як ви її підписували?

— Месник.

— Що відрізняло це слово від інших?

— Червона крапка всередині літери «с».

— Точно,— промурмотів лейтенант.

— Досі наші здогади потверджувалися,— зауважив Рене. І, позирнувши на свого товариша, який замислено блукав поглядом десь у просторі, запропонував йому продовжувати допит.

Той зосередився і обернувся до мене:

— Чи не могли б ви, Аресе, викласти нам основні мотиви ваших дій?

Підсвідомо я вже відчував, що ми починаємо підходити до суті справи.

Я попрохав дозволу закурити, мені дозволили. Запаливши сигарету, затягнувся і, не кваплячись, випустив дим.

— Мотиви? Вам потрібні мотиви? Хіба він не був контрреволюціонером? — Я помітив вираз недовіри на лейтенантовому обличчі й додав: — Хіба цього не досить?

Рене сумнівно похитав головою.

— Облиште, Аресе! Не так уже примітивно ви мислите! — вигукнув лейтенант.— Я гадаю, немає потреби роз'яснювати, які переваги дало б вам щиросерде визнання. Ви ж бо теж контрреволюціонер... Спробуйте довести нам протилежне.

Звісно, він мав рацію. Я невизначено усміхнувся. Серед усіх думок, що мучили мене, ця вирізнялася найчіткіше. І коли я вирішив знищити Мартіна, понад усе думав саме про це.

Так, я розмірковував про можливі наслідки, але невідчепна ідея помсти заступила в моїй свідомості інші міркування. І все ж: чому я так ненавидів Мартіна — адже мене і на мить не припиняла небезпека самому опинитись на пороховій бочці після того, як ліквідую його.

Голос Рене перебив мої роздуми:

— Ми чекаємо, Аресе.

— Гаразд,—відповів я,— основний мотив, звичайно, помста, хоч певне значення мала й відраза до тієї брудної роботи, яку вони виконували.

— Ось тепер ми на правильному шляху,— всміхаючись, зауважив лейтенант.— Гадаємо,— вів далі,— ваші мотиви тісно пов'язані з присудом до двадцятилітнього ув'язнення, який ухвалили вам судді по обвинуваченню у вбивстві Шестипалого — гангстера, котрого вважали вашим спільником у справі, що набула широкого розголосу і яку преса того часу нарекла «Вбивством куртизанки з Нульової вулиці». Ми перечитали зведення по тій справі, в ньому багато де не сходяться кінці. До речі, і касаційна скарга, що її ви подали, також мало переконлива, до того ж, без сумніву, суперечлива.

— Невміло зроблено, Аресе! — втрутився Рене.— Чи не так?

Я знизав плечима.

— Хвалитися мені тут нема чим, коли ви вже про це заговорили.

— Ясна річ,— відповів він,— та ось що дивно: у справі немає й натяку на Мартіна. В чім тут річ?

— Це довга історія,— неохоче сказав я.

— Але щоб розібратися у вашій справі,— зауважив лейтенант,— необхідно, щоб ви її нам розповіли.

Я неуважно глянув на нього. Першою моєю думкою було відхилити його пропозицію. А потім наразі відчув якусь непереборну спокусу розповісти геть усе чисто. І я заходився відшукувати в пам'яті й приводити до ладу весь той безлад споминів, що невідчепним тягарем тиснув на мене увесь цей час.

В ті роки я, зі своїм скептичним і досить-таки безпардонним характером, ставився до всього жартома. Життя в мені буяло, і я просто-таки п'янів від завзяття, віддаючись роботі, а виконувати її доводилось на тій небезпечній межі, переступити яку означало — порушити той чи інший закон. Тоді мені й на думку не спадало, що ця наскрізь прогнила система впаде раз і назавжди через п'ять років. Я, звісно, аж ніяк не належав до буржуазного стану, проте події, до яких виявився причетним, викрили переді мною у всій своїй непривабливості гнилизну цього світу, що вже дихав на ладан.

Я ще раз оглянув цей кабінет, позбавлений будь-яких прикрас.

— Що б ви подумали, лейтенанте,— прошепотів йому,— якби я сказав вам, що вбивство Сусанни взагалі було безглуздям, коли б не сталося воно саме тієї неділі?

— Ну, то, Аресе,— вигукнув Рене,— в чому ж секрет цієї загадки?

— Так воно і є,—повторив я.—Не було ніякої рації вбивати її в інший день.

— То чому б вам не розповісти про все, Аресе, залишивши нам самим робити висновки? — запропонував лейтенант.

— Що ж, можна,— відповів я і позручніше вмостився в кріслі.— Проте дуже прошу вас: із запитаннями зачекайте — нехай я скінчу свою розповідь.

Обоє згідливо кивнули головами.

— Заперечень немає,— запевнив Рене.

Продовжуючи курити, я кілька хвилин силкувався остаточно зібратися з думками. Потім, не кваплячись, почав викладати всі ті буденні деталі, з яких, власне, і почалася ця карколомна загадка однієї з неділь у липні тисяча дев'ятсот п'ятдесят першого року.



Розділ перший

ЗАГАДКА

— А скажи-но мені, Теодото, ти маєш землю?

— Аніскільки,— відповіла вона.

— То, може, ти маєш якийсь будинок, що дає тобі прибуток?

— І будинку теж не маю,— відказала вона.

— Тоді, либонь, на тебе працюють якісь майстрині,— зауважив Сократ.

— Ніхто на мене не працює.

— В такому разі звідкіль же у тебе кошти, щоб жити в розкошах?

— Коли в мене з'являється друг, який сильно кохає мене,—пояснила вона,—його коштом і живу.

КСЕНОФОНТ «Спогади про Сократа»

3. СКРИНЬКА ПАНДОРИ


Добре пригадую той літній вечір.

Спокійно спливав час. Ніщо в цьому задушливому повітрі не провіщало тривожної ночі. Ось тоді, попиваючи біля стойки бару «Пласа» свій третій дайкірі, я й побачив, як вона зупинилась біля входу, явно не наважуючись зайти всередину. Та її розгубленість була недовгою. Ось вона звернулась до одного з офіціантів, що обслуговували клієнтів, котрі сиділи за столиками. Не знаю, що там йому казала, в усякому разі, в мене не залишилось сумнівів, що йшлося саме про мене. Офіціант указав пальцем, і вона попрямувала крізь увесь зал, впевнено ступаючи по килимах, якими вистелено було підлогу. Вона була зовсім юна. Напевно, не так давно вийшла з підліткового віку. її ставна фігура, принади якої відкреслювала сукня, випромінювала чарівність. Своїм досвідченим оком я відзначив тільки одну ваду — зріст дещо зависокий, хоч таке враження, цілком імовірно, створювала сукня. Все інше окрім оцієї неістотної дисгармонії, було просто чудове.

Щоб оцінити її зовнішність, мені досить було одного погляду. Проте вона зашарілася, звертаючись до мене:

— Сеньйор Apec?

Я ствердно кивнув і всміхнувся їй:

— Сідайте, прошу вас.

Потім ляснув пальцями, щоб привернути увагу бармена.

— Обслужіть-но сеньйориту, Карлосе, — наказав я і звернувся до неї: — Що питимете?

— Нічого, дякую. Чи могла б я з вами побалакати? — промурмотіла вона.

Я не тішив себе ілюзіями щодо того, якого роду послуги їй потрібні від мене. Надто вже відома була моя репутація в той час. Напевне, якась брудна справа.

— Я не хотів би здатися нечемним, сеньйорито...

— Рамірес,— прошепотіла вона.— Гленда Рамірес.

— Чудово, сеньйорито Рамірес. Тоді я насмілюся зауважити, що маю контору, де звичайно й приймаю клієнтів. Крім того, сьогодні в мене вихідний день.

— Ой, даруйте! — спохопилася вона й зробила милу гримасу, показуючи дві ямочки на щоках.— Але справа така невідкладна... і я була вже у вашій конторі.

Я відчув дрож в її голосі, мою увагу привернуло і те, що час од часу вона кидала тривожні погляди на вхідні двері, намагаючись те робити непомітно. Я посміхнувся.

— І хто ж порадив вам, де мене шукати? — здивовано запитав я.

— Ваш шофер, тобто,— виправилася вона,— шофер, якого ви вже кілька разів наймали для себе. Він підказав мені, що, можливо, ви в цьому барі.

Я кивнув головою і спитав у неї:

— Що ж це за справа така невідкладна?

— А ми не могли б побалакати з вами... віч-на-віч? — спитала вона, вказуючи на столик, що стояв осторонь.

— Якщо таке ваше бажання, заперечень не маю,— мовив я і підвівся. Потім подав знак Карлосові, щоб приготував мені ще один дайкірі, і ми попрямували до столика в кутку. Вона сіла й кинула скрадливий погляд на двері. Я витяг пачку сигарет і запропонував їй запалити, але вона відмовилась. Запаливши сам, умостився позручніше, демонструючи готовність вислухати її.

— Ідеться про мого батька,— її губи тремтіли, коли вона вимовляла це, — про сенатора Грегоріо П. Раміреса. Може, ви чули про нього?

Я мало не спитав у неї, як розшифровується оте «П», але стримався і тільки сказав:

— Так. То що з ним?

— Одна жінка шантажує його,— пояснила вона, опустивши очі.

Діло ставало цікавим.

— Шантажує його...— повторив я, спонукаючи її продовжити розповідь.

Вона прикусила нижню губу і завагалася. Фраза, яку я байдуже кинув, щоби здолати її нерішучість, була ефективним прийомом, який завжди давав мені бажані наслідки.

— Ви ще цілком вільні відмовитись від бесіди зі мною, сеньйорито Рамірес,— промовив я.

Тоді вона, схлипуючи, зачала оповідати мені стару як світ історію.

Батько її мав позашлюбний зв'язок з якоюсь дамою, відомою під ім'ям Сусанни. Кульмінаційним моментом цього зв'язку було те, що сенатор Рамірес через свою необачність залишив їй письмове свідчення свого жагучого кохання у вигляді любовних листів. Як усьому колись неминуче приходить кінець, так і в цьому коханні настала фаза охолодження, а далі і цілковитої байдужості. Все це було б чудово, коли б оця дама, діставши відставку, заходилась просто оплакувати своє горе, напевно скрашуване чималою дещицею від тих шістдесяти тисяч песо, котрі одержували ці «батьки вітчизни». Та, на лихо, сталось не так. Так могло статися з іншою жінкою, тільки не з Сусанною.

Коли сенатор був переконаний, що Сусанна — це вже пройдений етап в його житті, він одержав листа, сповненого ласкавих докорів. У відповідь на його мовчання спершу надійшов лист, складений вже у загрозливому тоні, а за ним, оскільки сенатор уперто не відповідав, іще один лист — уже з недвозначним ультиматумом: або він сплачуватиме певну ренту, або його дружина одержить від Сусанни писані ним любовні листи, переповнені солодкими епітетами. Тоді сенатор, до планів якого аж ніяк не входило розлучення (хоча б через те, що найбільш сталою часткою родинного капіталу, як я дізнався пізніше, була саме жінчина спадщина), почав сплачувати красуні Сусанні щомісячне утримання. Здавалося, таке встановилося на хтозна-скільки. У всякому разі, покірливості велелюбного сенатора було досягнуто. Однак незадовго до того, як до цієї справи залучено мене, сталося так, що пани «батьки вітчизни», справедливо винагороджуючи себе за ті численні «жертви», які їм доводилось приносити в ім'я нації, ухвалили таємну постанову збільшити собі оплату.

Тоді невситима Сусанна, яка залишилась на висоті і за цих нових обставин, зажадала підвищення свого місячного утримання, причому в пропорції, яка незаперечно свідчила про її знайомство з математикою. Становище стало нестерпним. Вибух гніву, що пойняв сенатора, мало не спричинився до апоплексичного удару. Він так несамовито волав, проклинаючи Сусанну, що дочка про все здогадалась. І щастя сенатора, що сеньйори Рамірес під час приступу не було вдома.

Сеньйорита Рамірес закінчила свою розповідь і відверто попрохала мене негайно вилучити у Сусанни батькові листи. (Чесно кажучи, дівчисько, сором'язливо закривши руками обличчя, прошепотіло слово «вкрасти»). Наші переговори завершились, коли вона витягла з гаманця купюру в сто песо, твердо пообіцявши ще дві такі асигнації після того, як я передам їй листи.

— Невже ви не могли зачекати з цим до завтра? — поцікавився я.

— Ні! — така була її відповідь,— Завтра минає встановлений Сусанною термін відсилки листів моїй матері, а це вже напевне — розлучення.

Я розпитав її про те, яке розташування в Сусанниному особняку і де могли переховуватися листи, й порадив їй чекати вдома мого дзвінка.

Сеньйорита підвелась і несміливо потиснула мені руку. Відтак, лякливо озираючись, вийшла з бару.

Зізнаюсь, що якісь непояснимі внутрішні сигнали застерігали мене в ту мить проти небезпеки, яка загрожує мені. Та почуття це було якесь ніби побіжне, і я не надав йому особливого значення.

Затримавшись ще трохи в барі, вирішив піти поглянути на Сусаннине житло.

Була лише дев'ята година вечора, проте її особняк на Ведадо[2] здавався безлюдним. Однак, як мені довелося встановити потім, у цьому не було нічого дивного, бо для Сусанни, котра вела нічний спосіб життя, у таку пору було ще зарано.

Я обстежив обсаджений деревами патіо[3] який з усіх боків оточував будинок, і, впевнившись, що нікого немає, вибрав мить, коли на вулиці не було людей, і перескочив через огорожу.

Спробував відімкнути двері з допомогою своїх відмичок, та не вийшло. Тоді я обійшов навколо будинку. В ньому була безліч величезних вікон з внутрішніми засувками.

Я вирішив спробувати щастя через кімнату для служників і, звичайно, зайвий раз мав змогу впевнитись у справедливості закону, за яким міцність ланцюга визначається його найслабшою ланкою. Через ту кімнату я й забрався до будинку.

Увімкнувши ліхтарик, одразу ж попрямував до Сусанниної спальні.

В усьому будинку панувала мертва тиша. Коли не вважати вузенької смужечки світла, що протиналося з-під дверей спальні, ніщо не виказувало присутності людини в домі. Проте я помилявся... Сусанна перебувала вдома.

Це була жінка дивної краси. Її чорне, дуже рівне волосся було підстрижене, як цього вимагала усталена за два-три роки до того мода, яка одержала назву «Italian bоу»[4]. Майже ідеальний овал обличчя трохи порушувало тільки ледь-ледь випнуте підборіддя. Її ніс, хоч і не класичної форми, безперечно був бентежно чарівним і чудово гармонував зі звабливими вустами. Великі чорні очі, відтінені довгими віями, доповнювали чудові риси її обличчя, яке загалом створювало враження якоїсь незвичайної краси.Її оголене біле тіло нижче худорлявої шиї поблискувало якимось мертвотно-блідим світлом. І мені спало на думку, що в обрисах цієї жінки, як сказав би Бодлер, сяє велична краса смерті.

Ніж, що стирчав дещо нижче її округлого лівого перса, поблискував ручкою з полірованого дерева, на якій не лишилось видимих слідів. Біла перина була в плямах крові, як і махрова подушка у головах ліжка. Я перевів погляд на гарний туалетний столик. Він був уставлений флаконами різноманітних дорогих духів; лакованими коробочками з інкрустаціями, а то й без них, запашними пудрами, численними гребінцями різних форм і різного забарвлення. Довгаста шкатулка з чорної слонової кістки була вщерть напхана коштовностями. Я підійшов до гардероба. Там повно було суконь найрізноманітніших фасонів — від тих, які щільно облягають фігуру, умисно підкреслюючи всі жіночі принади, аж до рівних, як лантух, що ввійшли в моду під назвою сорочечок. На тумбочці при ліжку, обабіч якої стояло два м'яких крісла, я угледів срібну попільничку із залишками попелу в центрі та недокурками сигарет скраю. Там же, точно навпроти кожного крісла, стояли недопиті чарки з трунками. На килимі, що вкривав підлогу, розкидано різні інтимні речі жіночого туалету. Опріч цього дрібного та, можливо, умисного безладдя, все було на своїх місцях. Світло, що падало на небесно-блакитні стіни спальні, надавало усьому мертвотної блідості.

Я підійшов до ліжка і торкнувся тіла. Воно вже захололо, проте згустки крові ще не цілком засохли.

І тільки закляклі руки й ноги та снігова білість шкіри, що різко контрастували з чорнотою напівзакритих очей, правили за незаперечливий доказ того, що на цьому перламутровому тілі лежить печать смерті.

Чому ж умерла ця виняткової краси жінка?

— Ба! — мовив я до себе, стримуючи дрож.— Адже на кожного у свій час чекає смерть.

Не кваплячись, я взявся за обшук. Методично оглядав кожну річ, де, як мені здавалося, могли бути заховані сенаторові листи. Та дарма. Коли я вже хотів продовжувати пошуки в інших кімнатах будинку, мою увагу ще раз привернула довгаста шкатулка з коштовностями. Це була рідкісна річ — здавалось, їй уже тисяча років. На кришці, вирізьбленій із слонової кістки, зображено обличчя якоїсь жінки Сходу — певно, китаянки. З цікавістю я взяв шкатулку до рук і подивився в те обличчя. Потому зняв кришку. Ювелірні вироби, що містилися всередині, безперечно, були коштовні, хоч серед них траплялися і дешеві дрібнички. І все ж сама шкатулка навряд чи мала бути схованкою для коштовностей. Впадав у око разючий контраст між намірами митця, котрий вирізьбив це обличчя, і теперішнім її використанням. Підкоряючись інтуїції, яку годі пояснити тепер, я висипав умістиме шкатулки на туалетний столик і як слід потрусив її, а потім ще й постукав у дно. Почулося таке, що мій пульс одразу почастішав. Я спробував використати всі можливі засоби, щоб виявити пружинний механізм, який розчиняє таємничок у шкатулці, про існування якого запідозрив. Та все марно. Кінець кінцем, змучений, я вправив кришку знову в пази і замкнув шкатулку. На жіночому обличчі, я побачив ніби вираз цілковитої перемоги. Мені навіть здалося, що воно кидає мені виклик. Я вийняв з кишені лупу і заходився найретельніше оглядати всю шкатулку. Там, у китаянки на лобі, виявив малесеньку дірочку, котру для неозброєного ока складало різьблення. Узявши якусь брош з туалетного столика, я штрикнув її шпилькою в цей отвір. Характерний звук вивільненої пружини одізвався в моїх вухах. Я знову зняв кришку, і всередині шкатулки виявився потайник. Там були листи. Я засунув їх до кишені.

Те, що скоїлося зі мною далі, а стряслося тоді багато чого, можна пояснити лише неймовірною необачливістю, з якою я діяв того вечора. Притишені кроки, які почув позад себе, засвідчили мені, що я був не лише необачливий, а. й дурний. Тільки-но сунув руку під пахву, де тримав свій «люгер», як почув категоричний наказ: «Не ворушитись!» Тільки-но зібрався повернутися довкола себе, аби стати лицем до лиця з тим, у чиїй владі опинився, як той же голос промовив ще погрозливішим тоном: «Не обертатись!» Я стояв нерухомо. Одну помилку вже вчинив, тому аж ніяк не прагнув виправити її ціною іншої — ще грубішої. Увесь напружившись, гарячково розмірковував, яку роль найбезпечніше зіграти в даній ситуації, і тому чекав, коли ця людина заговорить. Та чекав я марно. У всякому разі, не пам'ятаю, щоб голос його пролунав ще раз, не чув я й будь-яких інших звуків. Проте помітив, як щось блиснуло. Неначе безліч зірочок замиготіло на фоні матового скла, після чого все оповив морок.

Який час я був у нетямі, не міг би точно сказати. Опритомнівши на килимі, я підвівся і зробив кілька непевних кроків, намагаючись зібратися з думками. Притулившись до стіни, крізь мутну полуду, що вступила мені в очі, нашвидку оглянув усе довкіл: та сама кімната, те саме оголене тіло жінки. А шкатулки вже не було, коштовностей — теж.

На довершення всього м'яку нічну тишу роздерла сирена. Я захолов од жаху. Помилки бути не могло — слід негайно залишити будинок. Цієї ж миті я глянув на підлогу: там валялися мої рукавички. Подивився на свої руки, і серце моє жахнулося: вони були буквально просочені кров'ю. Я голосно вилаявся. Не лишалось сумнівів — вечір був вельми вдалим для того негідника, котрий влаштував мені пастку. Стіни спальні також вимазані кров'ю. Я побачив там свої відбитки.

А жахливе виття сирени все наближалося. Я вискочив у патіо і затаївся серед дерев. Це було якнай-вчасніше: слідом за різким шурхотом шин, що гальмували на асфальті, почулися удари по вхідних дверях. Я перескочив через огорожу і похапцем покрокував геть.

Я поспішив до готелю і одразу ж прийняв душ. Відтак оглянув свою рану. На місці удару набігла ґуля, було боляче, хоч нічого серйозного, я вдягнувся, вихилив чарку баккарді і позручніше вмостився в кріслі, щоб помізкувати з приводу халепи, в яку вклепався.

Глянув на годинник: рівно пів на одинадцяту. Подумки відтворив усі події, що сталися зі мною за останні півтори години. Не став гаяти час на марне ремствування, адже добре усвідомлював характер ситуації, в якій опинився.

Не вагаючись, вийняв листи з конвертів і, розкинувшись у кріслі, заходився їх читати. Лише три листи виявились від сенатора. Решта від якихось інших осіб — либонь, не таких розтяпак, як він... чи, вірніше сказати, менших розтяпак. У всякому разі, ніхто з них не підписаний був своїм повним ім'ям. Відокремивши сенаторові листи, я сховав інші до кишені. Я вихилив іще одну чарку баккарді, поміркував і зняв телефонну трубку.

Осміхнувся: дівчина виявилась вельми слухняною. Вона сиділа при телефоні, нетерпляче чекаючи на мій дзвінок. Відчувалося, як вона хвилюється, коли запитала :

— Ви їх здобули?

— Так,— відповів, я, — і не тільки їх. Коли зайдете за ними?

Мої слова начебто збентежили її.

— Не розумію вас,— мовила вона,— може, ви поясните?

— По телефону цього аж ніяк не можна пояснити, сеньйорито Рамірес.

Спливла якась хвилька — вона обмірковувала відповідь. Потому сказала:

— Я прийду до вас у контору за півгодини, гаразд?

— Чекатиму на вас,— буркнув я і повісив трубку.

Глянув на годинник — пів на дванадцяту вечора.

За сорок хвилин, підійшовши до своєї контори, я побачив, що мене справді очікує, тільки не сеньйорита, а старий, лисий і дебелий Рамірес. На його пихатому обличчі вирізнялися маленькі, пронизливі й метушливі очі. Одягнутий він був у темно-сірий костюм 1 мав вигляд людини, котра все життя звикла віддавати накази. Цілком пасував до його вигляду і той зневажливий тон, яким він звернувся до мене:

— Гадаю, ви і є той самий Apec?

Я не відповів. Власне, це можна було і не вважати запитанням. Непевним жестом запросив його до контори.

Він втиснувся у стілець, і дерево зарипіло під його солідною вагою.



— Сеньйорита Рамірес не прийде?—поцікавився я.

— Я не вважаю за потрібне викладати вам причини, через які моя дочка не прийшла сюди.— Кажучи це, багатозначно поглянув на годинник.— Я знаю, що вона найняла вас, аби здобути певні... папери. Звісно, все це дочка робила поза моєю спиною. І оскільки, як я дізнався, ви успішно впоралися з цією справою, я прийшов за паперами; ось двісті песо, що вам належать за це, як було домовлено.— Він витяг з гаманця два сотенних банкноти і поклав їх на стіл.

— Ну-ну, сенаторе! — глузливо вигукнув я. — Це ж треба витратити стільки слів на те, щоб сказати, що ваша дочка найняла мене, аби я викрав кілька ваших листів до «палко коханої Сусанни».

У нього, здавалось, і за вухом не засвербіло, коли почув вислів, процитований по одному з його листів. На мене він дивився презирливо.

— Тільки через недосвідченість дівчини я міг потрапити до лап такого безсовісного пройди, як ви,— висловив він свій жаль.— Гадаю, тепер ви не обмежитесь тією сумою в триста песо, яка була обумовлена. Тепер ви зажадаєте більше, чи не так?

— Не знаю, сенаторе,— відповів я, погладжуючи підборіддя,— гроші мене справді приваблюють, але це ще не все.— Я осміхнувся до нього з відвертим нахабством.— Зізнаюсь вам, що, коли б я мав парламентську недоторканність, мене не надто хвилював би якийсь там небіжчик, але справа в тому, що я всього-на-всього звичайний смертний і...

Він різко обірвав мене, обличчя в нього налилося кров'ю.

— Що це ви там верзете! Про що патякаєте? — повторив.— Попереджаю, що не потерплю ніяких застережень з вашого боку. Де знаходяться листи?

— Ви, певно, не зрозуміли мене, сенаторе,— не поступався я, зухвало осміхаючись. — Ідеться про одного небіжчика... вірніше б сказати, про небіжчицю. Здогадуєтесь? Про вашу «палко кохану Сусанну». Коли прийшов до неї додому, вона була мертвіша за мамонта... Та навіщо оповідати вам те, що ви самі чудово знаєте?

Коли скінчив свою тираду, все ще нахабно осміхаючись, я второпав, як неймовірно безглуздо повівся протягом усього вечора.

Сидячи перевальцем у кріслі зі схрещеними на потилиці пальцями, я раптом побачив у сенаторовій руці пістолет.

— Тепер-то ви вже, либонь, збагнете: глузувати з себе я не дозволю, — люто просичав він. — Листи!

Я засунув руку в кишеню, витяг звідти два конверти і похмуро поклав їх на стіл.

— Не вистачає ще одного, давайте його сюди! — зажадав він.

— Як це не вистачає одного? — спитав я з удаваним подивом.— Я виявив тільки два.

Не відводячи од мене і далі свого пістолета, сенатор начебто замислився.

— Але ж я написав три! — за якусь мить вигукнув він.

— Шкодую,— сказав я,— але третього у мене немає.— Відтак, наче оце щойно мене осяяла догадка, додав: — Певно, вона знищила його, адже, щоб шантажувати, досить і одного.

— Саме тому мене й цікавить третій лист,— пояснив сенатор.

Він сунув листи в кишеню і попростував до виходу. Узявшись за ручку дверей, але ще не потягнувши її на себе, прошив мене поглядом.

— Я хочу, щоб ви як слід затямили одну річ, Аресе: не подумайте шантажувати мене цим листом.

«Лист! — промурмотів я, коли він вийшов.— А доля Сусанни його вже не обходила.— Я глянув на годинника: вже пів на першу.— Кому ж я підкину покійничка? — Я знизав плечима і взяв зі столика дві сотенні купюри.— Якось уже знайду кому»,— кволо промимрив сам до себе і пішов з контори.

В готелі, перш ніж лягти, занотував у своєму записнику найважливіші події дня — так поклав собі ще відтоді, коли вирішив стати детективом. Потому ліг спати і... спав чудово.



4. ПРИТУЛОК УТІКАЧА


Світало. Я зіскочив з ліжка, нашвидкуруч зробив зарядку, прийняв душ, зодягнувся. Читаючи газету, надибав на таке: мотивом убивства Сусанни була крадіжка. Як заявила служниця, зникли коштовності на величеньку суму грошей. Опріч того, вкрадено картину Дега. Рама, полишена на стіні, правила за німе свідчення вишуканого смаку грабіжника. Адже серед багатьох полотен, які прикрашали вітальню Сусанни, вбивця віддав перевагу «Балерині за лаштунками» Едгара Дега.

Поліція обіцяла швидку розв'язку. Зараз вивчалися відбитки пальців, що лишилися у приміщенні, і арешт злочинця був справою кількох годин. В одному вони не мали сумніву: злодій і вбивця поєднувалися в одній особі.

Я глухо вилаявся: виходило, я не тільки злодій, а ще й убивця,— і все це через проклятуще дівчисько з янгольським личком.

Я стримано зітхнув, розкрив гаманець і помилувався пурпуровим кольором асигнацій. Ні, дівчисько не винне,— прикинув я, виходячи з готелю. Поснідавши, всупереч звичці не пішов до контори, а подзвонив з автомата до сенатора.

— Чого вам треба? — промовив низький голос. Зважаючи на його шанобливі модуляції, можна було подумати, що це якийсь служник.

— Будьте ласкаві, сеньйориту Рамірес.

— Даруйте, а хто її питає?

Я пирхнув. Мені ще треба було тільки цього питання.

— А вам яке діло? — підвищив я голос.— Якщо вона є, запросіть її до телефону.

Як не дивно, а така різкість дала кращі наслідки, ніж найдокладніші пояснення. Цей тип, либонь, вирішив, що я, певно, поважна персона, котру не можна ось так просто відшити.

— Сеньйорита в університеті, пане,— пояснив він лагідним тоном.

Я повісив трубку, закурив і задумливо зробив кілька глибоких затяжок. Потім шпурнув недопалок і попростував до університету. У довідковому бюро з'ясував, що Сенаторова дочка навчається на філософському. Поставив машину при вході до будинку факультету і став чекати. Десь об одинадцятій повз мене пробіг якийсь хлопчина, вигукуючи назву газети «Ата-ха», що виходила опівдні.

Я купив цей випуск. І насилу втримався од проклять. Справа вже припікала мене як слід: на чільному місці красувався мій портрет. Я закурив знову і заходився читати. За півгодини сеньйорита Рамірес вийшла з книжками під пахвою. Вона йшла, жартуючи з однокурсницями.

Я свиснув. Побачивши мене, підбігла до машини.

— Мені потрібно поговорити з вами,— мовив до неї,— сідайте!

Моя пропозиція, очевидно, була їй не до вподоби. Вираз обличчя в неї спершу був здивований, потім став розгубленим. Вона оглянулася і сіла в машину. На сидінні лежала газета з моїм зображенням; глянувши на газету, дівчина мало не зойкнула з переляку. Підпис під моєю фотографією, складений аршинними літерами, як годиться для сенсації номер один, провіщав: поліція розшукує небезпечного вбивцю.

— Ви... ви вбили її? — запинаючись, прошепотіла.

Запитувала вона нібито й простодушно, але обличчя її пройнялось тривогою.

— Учора ввечері чекав на вас,— промурмотів до неї.

— Я жалкую, я справді жалкую. Батько чув нашу розмову по іншому апарату і... Послухайте-но, ви ж так і не відповіли на моє запитання! Це ви її вбили?

Дівчисько починало подобатися мені. Взагалі мені до серця всі дівчата, котрі ставлять наївні запитання.

— Поліція, певно, вірить цьому,—відповів я,— але є принаймні двоє людей, котрі знають, як вона в цьому помиляється.

— Справді?.. А хто ж вони, ці люди?

Я осміхнувся.

— Убивця і я... природно.

— А ви здогадуєтесь, хто міг це зробити?

В її словах майже не відчувалося хвилювання, хоч очі виявляли стурбованість. Мені почувся в її запитанні якийсь прихований сенс. Озирнувшись на неї поглядом інквізитора, я відповів:

— Так. Ваш батько.

Усупереч моїм сподіванням, вона начебто була не дуже здивована моїми словами. Певне, готувалась до такої відповіді.

— Але ж це невідомо,— заперечила вона.— Ви ж знаєте, що невідомо, і кажете просто, щоб залякати мене.

В її зіницях причаївся острах; тон був невпевненим, і я трохи міцніше затягнув зашморг, щоб дізнатись, чи одержу від цього якусь користь.

— Це ви у згоді зі своїм батьком влаштували мені пустку. Я багато розмірковував з учорашнього вечора. Навіщо було так поспішати, аби вилучити листи? Ви не виявили мене в конторі й подалися нишпорити по барах.— Вона зробила заперечливий жест, але я вів далі: — Це мусив бути саме я, і ніхто інший. Ще б пак, кому не відома моя репутація детектива, котрий робить свою справу без зайвих церемоній? А вродливе личко і три сотенних папірці — надто ласа принада, щоб відмовитись від будь-якого доручення.

— Яка це огидна брехня! — обурливо прошипіла вона.

— Могло статися, що вас і не втаємничували в усі деталі задуму,— поволі провадив я далі,— можливо, ваш батько тільки попросив вас найняти мене, аби заволодіти листами цієї «палко коханої Сусанни...» — я підморгнув їй, осміхаючись,— як він її пестливо називав. Я ж проковтнув усе те разом із гачком, немов якийсь телепень. Хіба можна відмовити у проханні дівчинці з вашим личком і з трьома червоненькими на додачу? Ваш батько чекав на мене всередині будинку. Гупнув мене по голові, а потому перемазав усю спальню відбитками моїх пальців. Хитро зроблено!

Вона втупилася в мене, не відводячи погляду. В очах ії було все: і обурення, і зневага, і страх.

— Не знаю, чи слухати мені вас далі,— промурмотіла вона.— Якщо не ви й справді вірите в те, що сказали, то ви ще гидкіший од того, яким знає вас мій батько.

Коли виходила з машини, сльози залили їй очі. Я фиркнув. У мене з вуст вирвалося мимовільне прокляття. Однак позбутися покійничка, виходить, не так-то легко. Я лишався на місці ще хвилин п'ять, поринувши в роздуми: необхідно було скласти план дій. Покинувши машину, поспішив до зупинки автобуса. Коли зійшов у торговельному центрі міста, подзвонив до гаража, де час від часу залишав свою машину на зберігання. Я повідомив їм місце, де вони повинні забрати її, і почепив трубку. Потім, щоб розім'ятися, пройшовся пішки вулицею Королеви до вулиці Кампанаріо. Навіть коли котрийсь із тих багатьох-багатьох перехожих, з якими я зустрічався, і бачив моє фото в газеті, поліції буде від того мало користі. Я поки що зоставався одним із мешканців Гавани, що загубився серед мільйона інших.

Завітав до китайської перукарні на вулиці Санхи; там підстригся під бокс і збрив вуса. Потім покрокував до будинку Алісії в Старій Гавані. Постукав дверним кільцем і прислухався. Вона вийшла з сяючим обличчям. А в голосі у неї бриніла чимала доля іронії, коли вимовила:

— Заходь, серце моє. Я чекала на тебе.

Я ввійшов. Така вже вона — своїми м'якими рухами нагадувала мені грайливе котенятко... проте з гострими пазурцями.

— Я знала, що ти прийдеш,— сказала.— Тільки-но побачила твоє фото в газеті, одразу ж збагнула: тепер він прийде сюди, щоб переховатися. Змушений Це зробити: адже він у небезпеці, тож, напевне, згадає про Алісію. А пізніше, коли все буде позаду, поцілує мого носика і скаже: «До побачення, пустухо»,— і зникне, щоб повернутися, коли знову вскочить у біду.

Я розумів, які справедливі були її докори. На якусь мить навіть відчув себе Вовком з дитячої казки. Щоб приховати хвилювання, підняв її на руки й поцілував у носик. По тому поклав на канапу. В голосі Алісії відчувалася гіркота, у погляді — докір. Я почувався винним і знову поцілував її. Вона обхопила мене за шию і жагуче відповіла тим самим.

— Ця мить спокутує все,— мовила, відпускаючи мене і кокетливо поправляючи зачіску.— Тепер побалакаємо про тебе.

— Але ж ми тільки й робили, що балакали про мене, відтоді як я зайшов,— усміхаючись, відказав я.

— Ти захопив мене в момент слабкості,— підводячись, зауважила вона.— Таке не часто буває зі мною. Хоч не це зараз головне. Скажи мені, чому поліція вважає, що саме ти вбив оту жінку? — Вона скривилася і тремтячим голосом продовжила: — Адже ти не вбивав її. Чи не так?

Я зиркнув на неї і трохи відсунувся по канапі. Так, мені були до вподоби дівчата, які ставлять наївні запитання... Втім, Алісію аж ніяк не назвеш наївною.

Я поцілував її у вуста й прошепотів:

— А ти як гадаєш?

— Гадаю, що ти цілком здатний на таке... і, здається, навіть не хотіла б у цьому помилитися.

— Що за погане дівчисько!

— Це ж бо єдина можливість мати тебе поруч себе,— пояснила вона.

— Це зветься егоїзм. Добром слід ділитися.

— Нахаба! Розпусник!

Я всміхнувся і стисло оповів їй про все, що зі мною скоїлось.

— Все це було підстроєно, аби почепити на мене покійничка,— висловився.

— Так тобі й треба,— пробуркотіла вона.— Адже такими справами ти давно не займаєшся, а цього разу вплутався тому, що хотів лиш догодити отій дівиці.

— Ну годі вже тобі, пустухо!—заперечив я. — Невже цілісінький день будемо товкти те саме? Не хочу більше й слухати.

Підвівся, насунув капелюха. Хоч це виглядало як чистісінький спектакль — я ж і гадки не мав іти від неї. Вона тим часом обхопила мене за шию, пригорнула до себе, і все владналося. Саме на те я й розраховував. З цієї хвилини справа повернулась так, як мною й планувалось. Я проінструктував її, як вона має діяти, щоби принести сюди Сусаннині листи, котрі залишились у сейфі в конторі.

— Поліція,— застерігав її,— напевне, чатує на мене і надворі, і в конторі. Тим-то, перш ніж зайти до приміщення контори, маєш упевнитись, що там нікого немає.

Навчив я її й того, як позбуватися «хвоста».

Дві години по тому, коли Алісія повернулась, я мав змогу переконатись, що науку вона засвоїла добре. Ніхто не слідкував за нею. Я розгорнув пакет. У ньому було сім листів. Один — від сенатора, інші від трьох різних осіб, які підписувалися тільки ініціалами. Мені стало чомусь ніяково. Я читав і перечитував ці листи, й жодне ім'я в них не згадувалося. І взагалі в них не було нічого, за що можна було б ухопитися. Самі тільки банальні дурниці, котрі чоловіки верзуть ланкам, у яких закохуються. Вилаявшись, я підвівся. Алісія спостерігала за мною. Вона мала щось таке, через що мені було приємно з нею. Чи то були її очі, чи, може, вуста або тіло. Та понад усе мені припадало до серця її красномовне мовчання. Розмовляла дуже рідко, і до того ж підкидала слова завжди доречно. Не заважала, коли я поринав у роздуми. Осміхнувся до неї, коли вона принесла мені з кухні прохолодне пиво. Не інакше — вгадала мої бажання. Така вже вона.

Настав вечір, ми поїли. Я проглянув вечірні газети, які вона принесла. Все лишалось, як і досі. Поліція, як і раніше, сподівалася, що вбивця ось-ось потрапить до її тенет. Я всміхнувся: повідомлення поліції було дещо не точним. Чи стосувалося воно мене?

Я дістав записник і записав до нього адресу Суса-нинного шофера. Хоч його свідчення були не вельми Цікаві, проте хто знає.

Десь о восьмій вечора, одразу після випуску останніх вістей по радіо, я вирішив піти. Перевірив набої свого «люгера» і глибше насунув капелюха. Тільки тоді заговорила Алісія:

— Ти хотів би, щоб я умовляла тебе залишитись?

Я всміхнувся, і вона зрозуміла мою відповідь.

— Звичайно ж, ні,— відповіла вона сама собі,-Я тебе знаю, це був би марно згаяний час. Бережись тільки, серце моє, пильнуй себе.

— Ти все ще співаєш у «Сьєррі»? — спитав я про всяк випадок.

— Так, але вистава починається не раніше одинадцятої. Прийдеш?

— Можливо,— відповів я.

Поцілувавши її у носик, я вийшов на вулицю. Весь час, поки чекав автобуса, перед моїми очима стояла Алісія з німим докором у погляді — ніби я завинив перед нею. Хоч воно й правда — я ніколи не церемонився, коли мав потребу скористатися нею в своїх інтересах, а вона ніколи не відмовляла мені.


5. ЛЮДИНА НА ПРІЗВИЩЕ МАКЕЙРА


Будиночок був уже не новий. Щоб до нього підійти, треба спуститися у невеличку лощину. Будинок стояв осторонь. Там же, де знову починався підйом, виструнчились інші будиночки, такі ж непоказні, як і цей. З пагорка, на якому я стояв, огледів місцевість. Півкварталом нижче, незважаючи на пізній час, кілька голодранців галалакали язиками при світлі вуличного ліхтаря. Протилежний бік вулиці був безлюдний.

Причаївшись за деревом, я кілька хвилин стояв нерухомо.

Ознак поліції не було ніяких. Я зійшов у лощину і наблизився до будинку. Постукав кілька разів у двері щиколотками пальців. Стукав я не гучно і не тихо; в усякому разі, так, щоб мене почули. Жінка, яка прочинила двері, тримала на руках немовля, а ще один малюк учепився їй за спідницю. На перший погляд вона мала років сорок — сорок п'ять, хоч насправді їй, певно, було менше. На її обличчі позначились скоріше сліди страждань, аніж старості. При-втомлені тьмяні очі ще більш підкреслювали враження цілковитої покори. Навіть коли б вона, бідолашна, мовчала, про те сказали б її очі. Запитально зиркнувши на мене, вона без особливої зацікавленості кинула:

— Чого вам треба?

Мені не лишилось часу для відповіді. За нею, в дверях передпокою, з'явилась руда чоловіча голова.

— Хто це, Анхело? — запитав він.

Я став так, щоби мене було краще видно, проте рудий не виявив ніяких ознак, що впізнав мене. Підійшовши ближче, він делікатно відсторонив свою дружину.

Та слухняно відійшла, тягнучи за собою маля, яке чіплялося за фалди її спідниці.

Чоловік допитливо глянув на мене.

— Проходьте, шановний,— промовив.— Я читав газети, але не в моєму звичаї осуджувати будь-кого, не вислухавши.

— Дякую,— промимрив я і присів на брудний табурет, який він мені підсунув.

— Кожен із нас має якісь причини діяти так, а не інакше,— виклав він своє кредо.— Бува, ми чинимо добре, бува — погано. Гадаю, що й ви мали якісь причини.

Непогано, як на початок. Він нікого ніколи не осуджував не вислухавши, проте, не давши мені й рота роззявити, вже припустив, що саме я вбив Сусанну.

Замислено втупившись у підлогу, він трохи помовчав, потім підвів погляд і, дивлячись мені просто у вічі, продовжив:

— Вам здасться дивним те, що я скажу. Вона заслуговувала на смерть, і не з якоїсь однієї причини: це була жінка деспотична і вкрай егоїстична. Зі мною вона поводилась дуже погано, хоч... А втім, у цьому я не був винятком. Вона зі всіма поводилась так само.

Я вдивлявся у риси його обличчя. Воно, без сумніву, належало чесній людині. Саме такої людини я потребував, тому й мусив переконати його. Тільки він спроможний витягти мене з цієї трясовини.

— Ви тепер без роботи, сеньйоре Макейра. Я можу найняти вас на кілька днів,— запропонував йому.— Мені потрібен водій.

— Ні, даруйте,— одразу ж відповів Макейра.— Певна річ, я потребую роботи. Але не такої: вона занадто небезпечна. До того ж...

Я дістав гаманець і витяг звідти одну червоненьку.

— За три дні,— сказав я, поклавши її йому на коліна.

— До того ж, — продовжував він,— машина, яку я водив, належала їй, а ваша, здається мені, буде під наглядом.

Я дістав іще сотенний банкнот, два по десять і один на п'ять песо.

— Візьміть в агентстві машину напрокат на тиждень,— наказав я йому. По тому глянув на годинник і продовжив: — Рівно о пів на одинадцяту їдьте повільно вулицею Інфанти. До речі, коли все буде як слід, прив'яжіть до антени білу хустинку.

Він провів мене до виходу, маючи, як мені здалося, переляканий вигляд.

— Не бентежтесь, сеньйоре Макейра,— мовив я, ляснувши його по долоні.— я не вбивав Сусанни.

Обличчя його виказало подив. Не надто великий, правда.

— Справді? А хто ж її вбив?

— Саме це і маємо з'ясувати. Ви і я. До побачення!

О десятій сорок я сів у автомобіль, що його найняв Макейра. Це був новенький чорний «шевроле». Знявши з антени хустинку, яка могла б привернути увагу поліції, загадав Макейрі звернути у перший же провулок. Якийсь час я вивчав машини, що йшли за нами. Нічого підозрілого не виявив, проте, не звертаючи уваги на лукаву посмішку Сусанниного шофера, змусив його ще разів п'ять змінювати курс.

— Дивна ви людина,— завважив він.— Того дня, коли... було вбито Сусанну, ви були дуже необережні... Сьогодні ж, навпаки, надто обачливі.

— Вам було нелегко втриматися, але ви все ж не сказали того, що хотіли сказати,— промимрив я.

— Як?

— «Того дня, коли ви вбили Сусанну».

— Еге ж,— зізнався він,— саме так я і хотів сказати, але виникла б пуста суперечка. Які ваші плани?

Я не став відповідати прямо на його запитання, натомість же дістав записник і заходився з'ясовувати:

— Скільки коханців мала Сусанна?

Він повернувся до мене і, сміючись, відповів:

— Ніколи не лічив їх, це була б нелегка праця.

— Серед них є один, чиє ім'я й чиє прізвище починаються на «Р». Знаєте ви, хто це такий?

— Звісно,— відповів Макейра не вагаючись,— вона називала його «сеньйор Р». Його зовуть Ремберто Рамераль. Іспанець, займається імпортом — переважно лікерів. Якщо не змінив адреси, то мешкає на вулиці Альмендарес.

— Завітаймо-но до нього з візитом,— сказав я і відкинувся на сидінні.

Зовні Рамералів будинок мав не такий уже й імпозантний вигляд, як годилося б, на мою думку, для Сусанниного коханця. На мій дзвінок відчинив сам Рамераль. Хоч я й не знав його, проте відразу зрозумів, що це саме він: по виразу обличчя, з яким він стрів мене, коли впевнився, що прийшов зовсім не той, на кого він чекав.

— Чого вам треба? — сухо запитав.

— Побалакати з вами,— відповів я і зайшов, не чекаючи запрошення.

— Яке зухвальство! Та як смієте заходити отак до мого будинку?

— Спокій, сеньйоре Рамераль! — наказав я.— Скандал завдасть шкоду саме вам. Сподіваюсь, ви не захочете, щоб ваша дружина прочитала ось це,— пригрозив я йому, показуючи один із листів.

Він простягнув руку, щоб забрати лист, але я сховав його в кишеню.

— Нам необхідно поговорити.

Із сусідньої кімнати почувся жіночий голос:

— Хто це там, Рембере?

— Та ніхто й... нічого особливого, — відповів Рамераль, тягнучи мене до виходу.— Швидше кажіть, чого вам треба. Я не маю наміру витрачати на вас багато часу.

Кажучи це, він дістав пачку сигарет «Партагас». Я відразу ж згадав сигаретні недопалки в попільничці, які виявив у Сусанни в спальні, і серце закалатало в моїх грудях. Коли він уже збирався сховати пачку, я сказав:

— Чи не запропонуєте і мені сигарету?

Я не став очікувати, поки він сам дасть мені,— вихопив пачку з його рук і сховав у себе; він спробував було накинутись на мене, та я так урізав йому хуком в живіт, що він зігнувся в три погибелі.

— Якщо відбитки пальців на цій пачці,— пригрозив я, — співпадуть з відбитками на келиху, що стояв учора ввечері в Сусанниній кімнаті, будьте готові давати пояснення поліції.

Рамераль зиркнув на мене. Очі його запалали ненавистю, але він промовчав.

— Коли я до вас зателефоную, а довго чекати цього вам не доведеться, будьте готові до пояснень, сеньйоре.

Сказавши це, я повернувся й пішов од нього до машини.

— Ну, як? — спитав Макейра з цікавістю.

— Не так уже й погано,— відповів я,— як для першого візиту.

— Ого!.. А хіба ще будуть візити?

— Усе можливо... все можливо.

— До кого поїдемо зараз?

— До «К. С. П.» Знаєте такого?

Макейра якусь мить щось розмірковував.

— Либонь, ідеться про сеньйора Падуа,— зрештою промовив.— Його ім'я Карлос. Вона дала йому прізвисько «золотий бичок». Такий собі дідуган, котрий ще дозволяє собі мати на утриманні кількох молоденьких краль. Певен: найпринадніше, що вони вбачають у ньому,— це його грошики. Як казала сеньйора Сусанна, він власник двох цукрових заводів.

— Твоя хазяйка вміла їх знаходити, га?

— Так, у цьому вона була неперевершена: найвищі державні чини, промислові магнати, плутяги-бан-ківпики...

— Стривай! Адже один із листів підписано ініціалами «С. В.» Чи це не власник казино Сегундо Вер-тьєнтес?

— Цей теж навідувався до неї.— Макейра посунувся на сидінні і кинув на мене проникливий погляд.— Гадаєте, саме котрийсь із цих той, кого розшукуєте? — спитав.

— У всякому разі, в кожного з них був мотив,— відповів йому я, подаючи йому знак, щоб рушив.—

Мотив — ось перша підойма злочину... вона ж їх шантажувала.

— Ви ще не сказали мені, до котрого з них поїдемо зараз,— звернувся він, натискуючи на газ.— Хоч зараз, правда, не дуже слушний час для візитів... я хочу сказати, для візитів такого роду. Чи не краще б вам призначити їм по телефону зустріч в якомусь зручному місці? А що... настрахаєте їх листами, й вони поприбігають до вас.

Автомобіль вийшов на широкий проспект — Тридцять першу авеніду, але я цього не помічав, бо роздивлявся Макейрове обличчя. Одна половина його осміхалася, а друга — не виказувала будь-яких емоцій. Я вже не сумнівався, що Сусаннин шофер був людиною незвичайною. Ми проїхали тунель, машина йшла далі. За рестораном «Потін» Макейра запитливо глянув на мене, але я не дав ніякого розпорядження. Я курив, заглиблений у свої думки, й все ще не знав, що ж мені робити. Коли повернули на вулицю Ель, наказав зупинитись біля ресторану «Кармело». Зайшов до бару й замовив одне пиво. Попросив також телефонний довідник. Знайшов у ньому Карлоса Сото Падуа. Набираючи номер, попивав маленькими ковтками пиво. Дзвінки були уривчасті. Чекаючи відповіді, я розмірковував, у яку небезпечну гру встряв. Адже всі фаворити чарівної Сусанни були вельми впливові люди. Голос жінки урвав мої міркування. Відразливо поскімлюючи, вона допитувалася, хто говорить.

Я мало не втратив витримки і вже збирався бовкнути щось непристойне, як раптом пролунав чоловічий голос.

— Це сеньйор Падуа? — з полегшенням спитав я.

— Саме він,— відповіли на тому кінці проводу.— Чи не можна дізнатись, хто ви такий, чорт забери, і чого вам треба в таку пору?

Перед тим як відповісти, я сьорбнув іще пива. Якщо судити по голосу, цей Падуа був, мабуть, товстопузий і йому вже перейшло за п'ятдесят.

— Я маю дещо розповісти вам з приводу смерті Сусанни. Вас це цікавить?

— Як ви сказали? — Його тон відразу став конфіденціальним, а голос настільки змінився, що мене вже пройняв сумнів, чи справді він такии старии і товстопузий.

— Я не маю наміру повторювати, сеньйоре Падуа,— сказав я з відразою.

— А я вислухувати дурниці,— мовив той, не підвищуючи тону.

Після такої відповіді логічно було чекати, що він кине трубку, проте цього не сталося. І я відчув, що він уже в мене в руках.

— Очікую вас рівно за годину в кабаре «Сьєрра», сеньйоре Падуа.— Він запротестував, та я, незважаючи на це, нахабно провадив далі: — Вам не важко буде знайти мене. Я сидітиму за столиком, на якому не буде квітів.

Він усе ще протестував, коли я поклав трубку. Допивши пиво, я вийшов.

— У «Сьєрру»,— наказав Макейрі.

— Куди? — Обличчя його набрало ніби здивованого вигляду, але я вже втратив охоту стежити за ним.

— У кабаре «Сьєрра»,— повторив я.

— Добре,— сказав шофер,— але ж це те саме, що піти до Центрального парку опівдні. Втім, ви знаєте, що робите,— додав він, знизавши плечима.

— «Сьєрра» — чудове місце,— зауважив я, не маючи особливого бажання сперечатися, та Макейра мене вже не слухав.

Пославшись на те, що запах троянд викликає в мене , алергію, наказав прибрати з мого столу вазу з квітами. Від естради я перебував на достатній відстані й, сидячи у півтемряві, мав дуже зручну позицію: хотів споглядати на Алісію так, щоб вона мене не бачила. Я замовив один дайкірі, і в цей час заграв оркестр. У залі запанував веселий настрій, хоч сам я занепокоєно оглядався довкола себе. Ось музика скінчилася, і публіка, що танцювала, повернулась до своїх столиків. З'явилась Алісія. Вона проспівала пісеньку, яку я неодноразово чув з її вуст без зайвих свідків. Особливо гарно виходив у неї речитатив. Як то бувало й раніше, я відчув її ніжність і чутливість, немовби мені адресовані, хоч вона і не могла мене бачити. Після Алісії вийшов якийсь клоун, котрий потішав публіку каламбурами. Його змінили кілька мулаток, що виконали вихровий ритмічний танок.

Їхні тіла несамовито звивалися в такт ударам бонго[5].

О, що то були за мулатки! Коли за моїм столиком з'явився Падуа, публіка вже знов танцювала. Він і не намагався приховати своє здивування.

— Ви? То це ви? — пробурмотів.— Ви, либонь, відчайдушна людина!

Я всміхнувся, відчуваючи цілковите задоволення. Падуа справді-таки виявився товстопузим і мав десь під п'ятдесят. Втім, де в чому я помилився: всупереч моїм припущенням він виявився зовсім не похмурою людиною.

Майже весело Падуа звернувся до мене:

— Будь ласка, говоріть стисло. Я вигадав своїй дружині не дуже переконливий привід, щоб піти з дому.

Я пильно вивчав його бронзове обличчя. Він був із тих метисів, котрі розжилися на гроші; таких чимало порозводилося в нас... А втім, він нізащо не був схожий на метиса. Я почав без ніяких передмов:

— Продаю одного листа, сеньйоре Падуа. Листа, якого ви написали Сусанні.

Він закурив, злегка всміхаючись. А випустивши дим, вишкірив зуби, позирнув на мене. Пари, що танцювали, вже встигли повернутися на свої місця, а Падуа все ще дивився на мене. В його погляді годі було шукати якихось емоцій.

— Чи ти ба! То йдеться про це? Він і ламаного шеляга не вартий, сеньйоре Apec. Я ніколи не підписую своїх листів.

Він ані на йоту не змінив свого байдужого вигляду. Підсвідомо я відразу відчув себе вибитим із сідла. Як же, чекав, що мій гість — лякливий чоловічок, готовий на все, аби забрати в мене свого компрометуючого листа, а дідуган виявився холодно-кровнішим за будь-кого.

— Ви, безперечно, не здогадуєтеся, з якої причини я прийшов сюди; я зацікавлений придбати зовсім іншу річ.

Я з тих, хто вміє стримувати свої почуття, але в цю мить неспроможний був приховати свій подив. Падуа ж незворушно вів далі:

— Я згодний дати вам дві тисячі песо, якщо ви вручите мені цілою і неушкодженою картину «Балерина за лаштунками» Едгара Дега.

Так ось у чім заковика! Я йому пропоную лист, а він...

Тут я вилаявся крізь зуби: при вході до кабаре стояло аж четверо поліцаїв.

Важко дихаючи, я видивлявся на всі боки. До мого столу наближалося двоє агентів у цивільному. Кільце навколо мене почало стискуватись — ось-ось зімкнеться остаточно. В цю мить ввічливий голос вимовив над моїм вухом:

— Не треба вчиняти скандал, Аресе. Ми просимо вас іти за нами.

Я засопів ще дужче. Всі мої м'язи напружились до краю. Поривчасто схопився з місця. Того, що був праворуч од мене, стусонув ліктем у живіт, а того, що ліворуч, відштовхнув так, що він утратив рівновагу й, мальовничо хапаючи руками повітря, впав просто на сусідній столик. Заверещала якась жінка, за нею загаласували інші. Згодом зал перетворився на розбурханий бджолиний вулик.

Розкидаючи все, що траплялось на моєму шляху, я кинувся до естради, звідти — до артистичних убиралень. Мулатки саме роздягалися. Ох, які вони мали фігури! Та милуватися ними не було коли. Коли Алісія побачила мене, сум в очах її змінився виразом крайнього подиву.

— Шкодую, що не зможу дочекатися твого наступного номера, люба моя,— похапцем забурмотів я.— Де тут вихід?

Повторювати питання не було потреби — вона потягла мене коридором і розчахнула зовнішні двері. Я цьомкнув її в носик; Алісія завжди розуміла, коли мені не до жартів. І я ніколи не повторював їй що-небудь двічі. Я вийшов і прожогом кинувся на вулицю Крістіни — там стояв Макейра.

— Хтось, певно, впізнав мене,— захекано пояснив йому.— Вперед!

Макейра рушив тією ж вулицею, нарощуючи швидкість. Потім, спритно зманеврувавши, звернув на вулицю Карлоса Третього й нею доїхав до вулиці Інфанти. Там я вийшов з машини і наказав:

— Завтра о десятій ранку проїздіть набережною Малекон.

— Але ж Малекон дуже довга,— зауважив Макейра.

— Не має значення,— відказав я, — в якомусь місці набережної я підсяду до вас.

Я зачекав, доки автомобіль, віддаляючись вулицею Інфанти, зникне з очей, аж тоді покрокував до стоянки таксі.

— Стара Гавана,— мовив шоферу, що куняв. Проте до Алісії я не пішов, а перебув ніч в якомусь старенькому готелі.


6. ВЛАСНИК КАЗИНО


О восьмій ранку я залишив готель. Пройшовшись вулицею Емпедрадо до газетного кіоска на розі Мон-серрате, купив «Ель Паїс». Заходився читати її в чистильника взуття, де за кілька метрів містилася поліцейська дільниця. Поліцай, що проходив поблизу, побіжно глянув на мене; я скривився, зображуючи щось подібне до вітання, він також скривився у відповідь і пройшов далі.

Смерть Сусанни все ще лишалася в газеті сенсацією номер один, щоправда, вже без мого портрета. Нічого нового, опріч розповіді про мою чудову втечу зі «Сьєрри», поліція не спроможна була запропонувати ненажерливій зграї газетних репортерів. Дочитавши до цього місця, я вже хотів кинути газету, бо хто краще за мене міг знати деталі втечі, але мене щось припинило. Досить було побіжного погляду, щоб упевнитись, що там було ще щось. Так, у повідомленні згадувалось ім'я Алісії. її запідозрили в тому, ніби вона умисне перешкодила звершенню правосуддя. Я процідив крізь зуби:

— Ну й дурепа!

Коли хлопчина покінчив з моїми туфлями, я зайшов до кафе поснідати. Після сніданку поміркував, чи не подзвонити Вертьєнтесу. Потім роздумав — дзвонити не став.

Глянув на годинник: була дев'ята ранку. Згадавши про Макейру, взяв таксі. Вийшов з нього на вулиці Беласкоаїн. Коли сів на лаву в парку Масео, замилувався морем — цим велично-спокійним громаддям води, що губилося ген за обрієм. Не кваплячись, проїхав Макейра, але я не зупинив його. Кількома кварталами нижче він змінив напрям. Ніяких підозрілих автомашин, що йшли б слідом за ним, не було; я перетнув набережну й сів на парапет. Звідси видовище було ще грандіозніше: у бухті височіло кілька кораблів, а далі — лише величний спокій водяної гладіні, що спонукав мене до роздумів. Та коли Макейра загальмував біля мене, мої роздуми ще не вилились у щось певне.

— Господи, і ніхто ще й досі не впізнав вас?

— Вперед, Макейро, вперед! — наказав я, сівши в машину.

Макейра виявився досить запопадливим учнем. Він їхав кілька кварталів однією вулицею, потім звертав на іншу. На Конкордії зупинив машину під високою стіною і, лукаво всміхаючись, повернувся до мене:

— Гадаю, ви саме цього й хотіли,— мовив.— Куди ми тепер? Напевне, з візитом до Вертьєнтеса,— відповів сам собі.— Адже він один зостався в нас.

Я затримав на ньому свій погляд. Це була людина середнього віку, міцної статури. Обличчя мала повне, ретельно виголене. Та особливий інтерес у Сусанниному шофері викликали очі — дві малесенькі намистинки, що сипали багатозначними іскрами. Він узяв курс на китайський квартал, а я поринув у роздуми.

У ті роки всередині трикутника, один бік якого становила вулиця Гальяно, а два інших — вулиці Санхи та Драконів, котрі сходилися у його вершині, містився китайський квартал, брудні щупальці якого сягали самого серця Гавани. Там у ранковий час можна було спостерігати китайців, котрі, не кваплячись, походжали туди-сюди, зодягнуті в занадто просторе вбрання. В ці години тут нечасто, було, стрінеш справжніх кубинців, коли не брати до уваги переповнені автобуси, котрі їхали до торговельного центру. Аж опівдні вулиці китайського кварталу жвавішали, хоч тепер уже — дивний парадскс — рідко здибались люди з жовтою шкірою, наче земля поглинула. їх. Натомість цими вулицями сновигала барвиста юрба людей, виповнюючи численні заклади розваг. А пізнього вечора розсували фіранки на своїх вікнах повії, демонструючи свої перепочилі обличчя. Різного роду заборони, що приносили зиск можновладцям, знову ставали гранично гнучкими. Найгарячковішого ритму китайський квартал досягав одразу за північ. На будь-якому розі або в найближчій більярдній можна було натрапити на бевзів, завжди готових побитися об заклад, кому з них усміхнеться доля у вигляді виплюнутої автоматом монети — нехай і фальшивої ; молодих гульвіс, що шукали любовних розваг; якогось моряка-американця, котрий жадав «пригод»; усякого роду посередників і сутенерів.

Потроху гармидер у китайському кварталі спадав, а пізніше, вже вранці, знову походжали туди-сюди азіати, тягаючи на собі мішкоподібні балахони.

Саме в цьому кварталі Вертьєнтес утримував казино, де грали в рулетку. Ми щось із півгодини очікували на нього. Макейра впізнав його чорний «кадиллак», що стояв біля входу, отже, ми знали,— він усередині. Вийшов він у супроводі кількох осіб. Шофер в уніформі, який стояв на протилежному тротуарі, перейшов дорогу і розчахнув перед ним дверцята машини. Вертьєнтесові співрозмовники порозходились. Він сів у машину, а я вийшов із своєї. Не встигла його машина рушити з місця, як я вже сидів поруч нього, і, певна річ, чорне дуло мого «люгера» втикалося йому між ребер. Переляканий шофер повернувся в наш бік.

— Скажіть йому, щоб рушив! — наказав я, ще міцніше натискуючи своїм пістолетом на ребра.

Він зробив шоферові знак, і машина полишила стоянку. Я обмацав його, по тому відкинувся на сидіння.

— Ніколи не ношу зброї,— оголосив він, і, певно. Це була чиста правда: я нічого не виявив.

— Гадаю, мені немає потреби відрекомендовуватись,— мовив я. Він заперечливо похитав головою.

— Я читаю газети,— пояснив,— і маю гарну пам'ять.

Світлофор зупинив нас перед вулицею Беласкоаїн. На розі стояв поліцай. Шофер кілька разів натиснув на клаксон, і я сховав своє обличчя за стояк поворотного віконця.

— Накажіть йому припинити ці дурниці, якщо не маєте бажання одержати порцію свинцю,— процідив я.

Він подав цьому типові знак, і клаксон перестав вити. Ми відразу ж рушили далі. Я обернувся на сидінні й подивився йому у вічі.

— Ваша гарна пам'ять мені до речі, сеньйоре Вертьєнтес,— сказав я.

Під його вузенькими вусиками промайнула усмішка. Він сунув руку у внутрішню кишеню піджака, але завмер, відчувши між ребер тиск «люгера». По тому повільно витяг руку і подав мені розгорнутий паспорт.

— Зверніть увагу на дати,— лаконічно промовив.

Я закусив губу і ледве стримав прокляття, що мало не вирвалося з моїх вуст: Вертьєнтес, виявляється, повернувся на Кубу з Мексіки наступного дня після смерті Сусанни.

— Сподіваюсь, це вам усе прояснює,— тихо сказав.— Як бачите, я не міг убити Сусанну.

— Але ви могли організувати її вбивство,— заперечив я.

Він загадково осміхнувся.

— Звісно, міг,— визнав з підкресленою байдужістю,— але я не зробив цього. Навіщо мені вбивати її? Вона ж гарна, ніжна, пестлива,— розпатякався він одверто.— Отже, я й досі не можу собі уявити, який міг у будь-кого виникнути мотив для її вбивства.

— Може, оце пояснить його вам,— мовив я, демонструючи листа.

— Цей папірець? — зневажливо процідив він крізь зуби.— Ви виявили тільки один? я написав їх декілька. Тепер я розумію, до чого схиляє вас цей лист,— провадив він далі, змінивши позу на сидінні.— Мовляв, Сусанна мене шантажувала, і тому я наказав її вбити.

В цю мить червоне світло на перехресті знов примусило нас зупинитись. Я щосили втиснувся у сидіння, доки ми не від'їхали.

— Вона шантажувала інших. Отже, могла шантажувати і вас.

— Шантажувала інших? Так, це ймовірно,— відповів він сам собі, —Така вже була Сусанна. Проте зі мною вона цього не робила,— і багатозначно зітхнув. — Не знаю чому, але вона цього не робила. —Він скоса позирнув на мене, покліпав очима і нерішуче спитав: — Цей лист продається?

— Я думав, що він вас не цікавить,— відказав я, ховаючи лист до внутрішньої кишені піджака.— Ні, в даний момент не продається, сеньйоре Вертьєнтес. А далі побачимо.

Я виглянув з машини й угледів, що ми їдемо вздовж засадженої деревами авеніди Президентів.

— Накажіть йому зупинитися.

Він смикнув шофера, але той не зреагував. Вертьєнтес знову смикнув його й наказав:

— Спиніться, Альберто.

— Нас переслідують,— сухо відказав той.

Вертьєнтес спритно обернувся і поглянув крізь заднє скло, я теж подивився і всміхнувся. То був Макейра, котрий, виконуючи мій наказ, їхав слідом за нами. Вертьєнтес допитливо вдивлявся в мене. Вся його удавана байдужість десь зникла, а в очах застиг переляк.

— Хто це? Ви його знаєте?

— Випустіть мене тут,— звелів я шоферу, полишивши Вертьєнтеса без відповіді,— і не затримуйтесь, коли я вийду.

— Ну, як? — поцікавився Макейра, тільки-но я сів до нього в машину.

— Та ніяк,— відповів я. — Вертьєнтес у неділю не був на Кубі.

— В такому разі... ви на тому ж місці, з якого починали.

— Майже...—промовив я пошепки, щоб не зізнаватися в своїй цілковитій поразці.— Либонь, нам слід було б перекусити трохи. Підшукайте безпечне місце.

— Чи до вподоби вам сніданок по-креольськи на околиці міста? — запропонував Макейра.

— Мене влаштовує будь-яке місце, де нас не потурбують,— відказав я, стенувши плечима.

— Я знаю таке...— запевнив він,— кафе «Оазис».

Під час сніданку ми з Макейрою багато про що

побалакали. Він невимушено розмовляв на різні теми,

хоч і давалися взнаки серйозні прогалини в його освіті. Як він сам пояснив, свою різноманітну обізнаність набув завдяки своїй професії і неабиякій допитливості. Може, саме допитливість і змусила його сказати мені:

— Я вже майже ладен повірити, що ви не вбили Сусанну. Але в такому разі яким вітром вас завіяло того вечора до її будинку?

— Уявіть собі, Макейро: службові справи!

Макейра щиро осміхнувся, виразно випнувши порожевілі вилиці.

— Ви багато чого досягнете, Аресе, — зауважив,— Такий вже ви потайний.


7. СТРАЖДАННЯ ОДНОГО З КОХАНЦІВ СУСАННИ


Поки Макейра очікував мене в машині, я кинув монетку в щілину телефону-автомата і подзвонив до Рамераля. Відповіла служниця. Сеньйора Рамераля не було вдома. Напевне, сказала, він у магазині. В якому магазині? «Арагонець», відповіла вона, що на вулиці Крістіни.

Коли ми добулися до «Арагонця», я мав нагоду ще раз оцінити смаки Сусанни. Магазин займав цілісінький квартал, і можна бути певним: коли вже й тут не було якихось рідкісних виробів, то їх не знайти й в усій Гавані.

Ліворуч од входу, відокремлена бильцями, містилась контора. Там, схилившись над друкарськими та лічильними машинками, працювало кілька службовців під наглядом сеньйора Рамераля, котрий спостерігав за ними із заскленого кабінету, розташованого на півповерха вище.

— Сеньйор Рамераль чекає на вас нагорі, сеньйоре,— прошепотів хлопчик, якого я посилав із запискою.— Підніміться цими сходами,— додав, показуючи, якими саме сходами можна дійти до кабінету.

Рамераль сидів мертвотно-блідий, проте був набагато люб'язніший, аніж під час нашої першої зустрічі. Він запросив мене сісти, і я жестом подякував йому за увагу. А вмостившись, нахабно збрехав:

— Отже, сеньйоре Рамераль, відбитки на пачці сигарет збіглися з відбитками на келиху, що стояв на столику у Сусанниній спальні. Що ви на те скажете?

Рамераль схопив олівець і заходився нервово малювати на папері якесь листя. Відтак підвів очі й, замислено кусаючи губи, свердлив мене поглядом наполоханого звіра.

— Ви маєте рацію,— зрештою визнав він,— це я перебув той день із Сусанною,— важко зітхнув він.— Але я не вбивав її!

Я вивчаюче дивився на нього — казав Рамераль правду чи надто майстерно брехав.

— О якій годині ви пішли з її будинку?

— Приблизно о шостій.

— Вона сказала вам, що чекає когось іншого... чи дала зрозуміти?..

— Не знаю,— відповів він, покусуючи борідку,— нелегко було дізнатися, про що думала Сусанна. Вона вміла маскувати свої справжні наміри.

— Хто залишався в будинку, коли ви пішли?

— Опріч Сусанни, тільки служниця.

— Ім'я служниці?

— Вона називала її Каїтою.

Я пригадав повідомлення газет і ще уважніше вглядався в його блакитнуваті очі.

— Ви стали на слизький шлях, Рамералю,— мовив я, обвинувачуюче піднісши палець угору.— В своїх, свідченнях представникам влади ця служниця твердить, що перед тим, як вона полишила будинок, Сусанна гостей не приймала.

Рамераль підвів полохливий погляд, судорожно поворушив губами, зціпив зуби.

— Це шантаж,— процідив.

— Хто шантажує вас? Служниця?

Він ствердно кивнув головою.

— Ну й публіка... Що ж, які господарі, такі й слуги.

— А про лист, якого ви мені показали...— Тут Рамераль раптом умовк і підвівся. Його розгублений погляд уже нишпорив десь поверх моєї голови.— Хто?.. — почав було він, і я також повернувся на своєму стільці, ховаючи за силуваною посмішкою панічний страх: сходами підіймалися до кабінету двоє поліцейських.

Сліп було діяти блискавично. Я враз усе зважив, забачивши, що здатний учинити єдино можливе: проломити скляну стіну кабінету — за нею ж був магазин. Так і зробив.

Скло виявилося не грубим, а вистрибнувши, я впав на лантухи із зерном. Це пом'якшило удар. Однак не встиг отямитись після падіння, як з усіх боків засвистіли поліцейські.

Стрибаючи з лантуха на лантух, дістався до центрального проходу, оглянувся. Од входу в моєму напрямку йшло двоє поліцейських, а з протилежного боку, біля виходу, поруч із вантажним авто, яке чимось завантажували кілька робітників, стояв патрульний автомобіль. Я поквапом вернувся назад тим же шляхом. Коли дійшов до великої купи лантухів, вискочив на дерев'яні ящики з пляшками. Відти відкрився інший прохід — вужчий од головного; там я, засапапий, зупинився, аби трохи перепочити. Повітря було насичене різними харчовими запахами, але хідник цей дуже допоміг мені; переступив через нього і пішов, ховаючись за високими дерев'яними стелажами, геть забитими сирами. Коли ж стелажі скінчились, уперся в стіну будинку. Гарячково шукав, куди б вислизнути, але нічого підходящого не бачив. Думав, що вже піймався. Ще раз оглянувся, а свистки все наближалися, і я прикинув, що єдиний мій порятунок — дахове вікно. Полиці стелажів стали мені за драбину. Добравшись до вікна, рукояткою «люгера» вибив шибку і вдихнув живодайне повітря, що увірвалося ззовні. Потім проліз крізь вікно і тільки тоді, вже на даху, вилаявся: сам винен, що потрапив у пастку. Звук мотора вивів мене з ніяковості. Я навмання підбіг до місця, де вантажили авто. Воно повільно віддалялося від патрульної машини. Це був мій єдиний шанс. Затамувавши подих, скочив у кузов. Коли ми завернули за ріг, я всміхнувся: патрульна машина вже маневрувала, щоби зблокувати ділянку, яка звільнилась після від'їзду грузовика. На вулиці Омоа грузовик зменшив швидкість, і я зіскочив з нього. Попрямував вулицею Ферпандіпи, перетнув Мопте і зайшов до якоїсь злиденної кав'ярні.

Тут тільки згадав про Макейру, але повертатися було вже пізно.

— Не інакше як билися з биками?

Я підвів голову і побачив перед собою офіціанта, котрий осміхався, позираючи на мій пошматований одяг.

— Ні,— заперечив я,— потрапив у автомобільну аварію, та, на щастя, відбувся тільки подряпинами.

— Тут десь, неподалік? Дивно! А я нічого не чув.

— Це сталося на Куатро-Камінос,— відказав я.— Принесіть мені пива!

Коли офіціант одійшов, я закурив і поринув у роздуми. Офіціант, поставивши бокал на столик, знову став придивлятися до мене.

— Я приїжджий,— пояснив йому.— Мені потрібні брюки і чиста сорочка.

— Я теж про це подумав.

Лисячі риси обличчя його викликали відразу, та й сам він був такий же неохайний, як і його заклад.

— Заждіть хвилинку,— попросив він, показуючи гнилі зуби. Відтак гукнув:

— Марсело! Марсело!

З внутрішнього приміщення кафе вийшов наполоханий хлоп'як.

— Слухаю, сеньйоре Рівас! Чого вам треба, сеньйоре Рівас?

— Ану лишень іди сюди, неробо! Сеньйор хоче дати тобі доручення.

Я надряпав олівцем на клаптику паперу із записника мої розміри брюк і сорочки; витяг з гаманця двадцять песо. Коли отой Рівас побачив мій щільно набитий гаманець, очі в нього спалахнули жадібним вогнем. Я вручив гроші й папірця хлоп'якові, і той Стрілою помчав на вулицю Монте.

Не чекаючи запрошення, Рівас сів за мій столик. З цієї хвилини він став мені нестерпним.

— То ви кажете, що потрапили в аварію, сеньйоре?..

— Альфаро,— промурмотів я, відсьорбуючи пива.

— І де ж ви залишили свою машину, сеньйоре Альфаро?

— Вона вже ні до чого не придатна, я її підігнав до вулиці Крістіни. Пізніше подзвоню до майстерні. Щоб забрали та відремонтували.

— Гм!.. Так, либонь, буде найкраще.— Очі Ріваса мало не повипадали з орбіт,— здавалось, вони витанцьовували якийсь хвацький танок.— То, кажете, приїжджий? Так, напевне, ви приїжджий. Жвавий рух у нашому місті, чи не так? Тут слід їхати надзвичайно обережно.

Базікав він без упину і нібито зовсім не звертав уваги на те, чи слухаю я його.

— А поліція?.. Що, не було поліцаїв на Куатро-Камінос? Там же їх завжди повно. Поліцаї! Яка з них користь? — ремствував він.— Якщо зіткнешся з простим смертним,— обох за грати; коли ж зіткнешся з якимось цабе,— тебе за грати, а його на волю. Поліцаї! Тьху! Вони завше несправедливі. І у вас що, не було сутички з поліцією? І протокол про аварію не складено?

Рівас уже в'ївся мені в печінки. Він був такий огидний, що від нього буквально тхнуло смородом. До того ж він мав відразливу звичку під час розмови розмахувати руками, немов веслами в бурхливому морі.

Я востаннє затягнувся і загасив сигарету. А Рівас провадив далі:

— Ось так-то... сеньйоре Альфаро.

— Заберіть геть свої лапи з-перед моїх очей,— промовив я.

Він шанобливо всміхнувся, знову показавши свої гнилі зуби. Потім обернувся до хлоп'яка, котрий уже вернувся:

— Ну, Марсело, нарешті ти прийшов! А то сеньйорові...— він зиркнув на мене,— сеньйорові Альфаро вже набридло моє базікання.

Я взяв у хлопця пакет і залишив йому одне песо; потім запитав:

— Де я міг би переодягнутися?

Рівас із хвилину мовчав, замислившись, а тоді глипнув на хлоп'яка й гарикнув:

— Чого стовбичиш тут, неробо? Ану геть звідси!

Хлоп'як затремтів і вибіг з кав'ярні. Певно, він ставився до Ріваса з острахом, бо Рівас, видно з усього, був людина небезпечна.

Рівас зиркнув на мене, удаючи розгубленість.

— Ви... Так, ви маєте бажання переодягнутися.—

І вогник в очах його згас. Ідея, яка щойно народилася в його голові, нарешті оформилася.— Гаразд, ходімте зі мною. Я пішов.

— Ось у цій кімнаті можете переодягатися.

Кімната виявилася спальнею. Вона була такою ж смердючою, як і весь заклад разом із самим Рівасом. Я хотів було замкнутися зсередини, але довелось вдовольнитися тим, що приставив до дверей стілець. Виклавши пістолет, документи і гроші на маленький столик, почав роздягатись. Коли вже кінчав одягання, Рівас ударом ноги розчахнув двері. Я сікнувся було до свого «люгера», та Рівас перепинив мене сталевим голосом:

— Я б не став цього робити на вашому місці, сеньйоре Apec.

Я позирнув на його маленький пістолет і перепитав:

— Apec?

Очі його рішуче блищали.

— Так,— відказав він,— коли я бачу в газеті чиєсь обличчя, вже ніколи не забуваю його.

Я знизав плечима і одягався далі. Рівас підійшов до столика і взяв мій гаманець.

— Такий уже я нещасливий,— побідкався йому,— мене переслідують люди з чудовою пам'яттю.

— Щодо мене, я й миті не завагався,— зізнався Рівас.— Тільки побачив вас, одразу й здогадався — хто ви.

— Чудово, сеньйоре фізіономіст,— насмішкувато мовив я. — Ну, то що?

Він стенув плечима.

— Особисто мене цікавить тільки це, — промовив він, помахуючи гаманцем.

— Ну й добре. Заберіть його собі!

— Я й не думав просити у вас на нього дозволу,— кинув він оком на гаманець,— та, однак, мені приємно, що ви такий доброзичливий.

Я нахилився і пов'язав у клунок своє старе вбрання.

— Що робити з цим? — спитав я, показуючи йому клунок.

Він удруге стенув плечима.

— Мене цікавлять тільки грошики,— відповів, знову помахуючи перед моїми очима гаманцем, і в якусь мить,— надзвичайно щасливу для мене,— повторив ту саму дурницю, що й раніше: пожадливо зосередив погляд на гаманці.

Я шпурнув у Ріваса клунок з одягом і стрибнув на нього. Постріл похмурою луною відгукнувся в маленькій кімнатці. Я крутонув йому зап'ясток, змусивши випустити з рук зброю. Очі його одразу втратили блиск, а погляд виказував панічний страх. Я розрядив його пістолет, висипавши всю обойму йому на живіт, він зігнувся і, пойнятий жахом, тулив обличчя руками. Потім я садонув його в щелепу. Рівас знепритомнів. Я сунув «люгер» у кишеню і прихопив свій гаманець.

— Так чи інакше, треба ж заплатити вам за послуги,— мовив я, кинувши на брудне простирадло ліжка десять песо, і вийшов, полишивши Ріваса качатися у власній блювотині.

При вході стояв хлоп'як і стурбовано позирав на мене.

— Це твій батько? — спитав я.

Він заперечливо захитав головою.

— Тоді радій! Візьми ось ці двадцять песо і пошукай собі іншу роботу; тут тобі не личить працювати.

Він обдарував мене вдячним поглядом і повернувся до прилавка. Я вийшов на вулицю. Вже сутеніло.


8. АНТИКВАР


Китайський шиночок на вулиці Монте, куди я зайшов, був такий же брудний, як і Рівасова кав'ярня. Сьорбаючи якусь відразливу на смак бурду, яка йменувалася супом, проглянув газету, куплену по дорозі в кіоску. Одне повідомлення мене порадувало: Алісії вони вже дали спокій; але те, що я прочитав далі, мало не викликало в мене судому. Заголовок був такий : «Убивця Сусанни намагався позбутися коштовностей».

Далі було: «Сьогодні вранці невідомий намагався продати коштовності, вкрадені в будинку сеньйори Сусанни Діас де Арройо, торговцеві старожитностями сеньйору Віпьфредо Батлеру. Сеньйор Батлер, який відмовився придбати ці незаконно привласнені речі, дав поліції словесний опис, який збігся з портретом відомого авантюриста Хуглара Ареса, котрий, як гадають, і вбив сеньйору Діас».

У повідомленні було ще чимало дурниць, які дали нагоду посміятися, хоч мені було не- до сміху. Справа ставала все більше заплутаною. Зашморги змови все тугіше затягувалися навколо моєї шиї. Я згорнув газету і запитав себе, чого це Батлер узявся торочити поліції очевидну брехню. Які б не були його мотиви, Батлер, безперечно, заслуговує на мій візит до нього. Я взяв телефонний довідник і розшукав у комерційному відділі перелік магазинів, що займаються продажем старожитностей. Батлерів магазин містився на вулиці Сан-Ніколас, у китайському кварталі. Я занотував номер в своєму записнику і вийшов з цього жалюгідного шиночка.

Було вже близько десятої вечора, коли я простував тротуаром навпроти Батлерового магазину. На розі зупинився і непомітно озирнувся.

На цій частині вулиці містились заклади найрізноманітнішого гатунку, включаючи такі, де за товар правили жіночі ласки. Кілька разів пройшов вулицею. В цей час кількість перехожих, яких була сила-силенна в цьому кварталі, ще не дійшла свого апогею. Втім, збудженість, яка панувала навколо, все посилюючись, давала уяву, чому китайський квартал був найпринаднішим місцем Гавани у другій половині ночі.

В якомусь смердючому туалеті я перевірив набої у своєму «люгері».

Потім перетнув вулицю і натиснув на дзвоник Батлерового будинку.

Двері трохи прочинилися, і крізь щілину показалось якесь китайча.

— Чого базаєте? — запитало й відразу ж, нібито чекало на мене, запросило: — Плоходьте, сеньйоле Алес.

Я всміхнувся: моя популярність перевищила всі сподівання.

— Дякую, Чінь-лі,— відповів я цілком серйозно.

— Моя не є Чінь-лі,— запротестувало китайча,— моя є... моя є...

— Мені байдуже, як тебе звуть,— перебив я його, —Дай знати своєму господареві, що я прийшов.

Китайчик Чінь-лі, не відповівши, зник у широкому коридорі, що тягся крізь увесь будинок.

я огледівся. Це був типовий антикварний магазин. Усі речі тут були рідкісні: статуетки, кришталь, кераміка, різні ювелірні вироби. На всьому саме той відбиток давнини, що так захоплює колекціонерів. Чінь-лі повернувся усміхнений.

— Сеньйол Батлел заплошує вас до себе,— мовив, церемонно вклоняючись.

Я зробив йому знак, який він чудово зрозумів. Крокував Чінь-лі шпарко і нечутно, я — слідом за ним. Мені цікаво було спостерігати, як по-котячому пружно ступає китайчик. Зупинившись перед якимись прочиненими дверима, він знову так само церемонно вклонився і жестом показав, щоб я проходив.

Я зробив крок уперед. Потім блискавичним порухом скрутив йому руку і, тримаючи його поперед себе, ніби щит, вихопив «люгер». Батлер сидів за величезним столом у кутку, його реакція була такою ж: і в його руці з'явився пістолет.

— Сказав би, що це нічия, Батлере,— мовив я, цілячись у нього.

Він поклав пістолет на стіл і осміхнувся. Я штовхнув Чінь-лі на долівку, хоч тримався напоготові.

Чінь-лі теж загадково осміхнувся, підводячись.

І всміхався він недарма — в усякому разі, крізь його усмішку прозирала східна мудрість.

— Моя піти звідси,— мовив він, обсмикуючи халат, і попрямував до дверей.

Батлер, поглянувши на свій пістолет, вигукнув:

— До дідька зброю, Аресе!— відчинивши шухляду свого столу, кинув у неї пістолет.

Пропустивши Чінь-лі, я причинив двері, у Батлера було чимало рис, які впадали в око. Та насамперед — його незаперечна латиноамериканська вимова. Не чекаючи, поки я щось запитаю, він пояснив:

— Вас, може, здивує, що так управно розмовляю іспанською мовою, але ж я північноамериканець лише за прізвищем.

— Ваш родовід мене не цікавить,— перебив я його. — Волів би знати, чорт забери, що означає ваша заява властям?

Батлер, розкинувшись у кріслі, щиро зареготав. Коли він сидів, то справляв враження людини карли-куватої, насправді ж мав міцну статуру і правильні риси обличчя. Було ясно — крокує він по землі твердо, не обтяжуючи себе ваганнями. Здогадавшись, нарешті, що я не поділяю його веселого настрою, він припинив регіт і випростався в кріслі.

— Даруйте,— вибачився він.— Якось я не подумав, що мій веселий настрій аж ніяк не пасує до вашого нинішнього становища, яке зовсім не схиляє до гумору.

Я, скривившись, процідив:

— Чекаю ваших пояснень, Батлере.

Він замислено вхопився за підборіддя.

— Гм! — промовив, пильно озираючись на мене.— Вас здивує те, що я скажу.— Зробив невеличку паузу і в один видух випалив: — Я хотів зробити вам послугу — тільки й усього.

Я неспокійно засовався на стільці. Батлер уже почав виводити мене з рівноваги.

— Мені такі послуги не до вподоби.

— Дозвольте пояснити вам, Аресе,— попросив він трохи насмішкувато.— Чи знаєте ви, хто вбив Сусанну?

— Чи знаю я?! —пробурмотів йому.— Хіба б я гасав отак, коли б знав?

— Так ось, це знаю я, Аресе,— проказав він, анітрохи не змінюючи при цьому насмішкуватого тону.— Але як міг би я вас повідомити про те, коли з вами не знайомий?

— Ви не мали ні про що мене повідомляти. Досить було сповістити про це поліцію.

— О, ця поліція! — вигукнув він.— Не маю бажання навіть і чути про неї, Аресе!

Ситуація ставала справді цікавою. Я осміхнувся. Потім розреготався.

— Ну й тип! Ви в мене перший претендент на добрячий ляпас, Батлере,— спокійно промовив я.

— Це було б неймовірним безглуздям з вашого боку... а ви ж бо зовсім не дурень.

— До діла, Батлере. Ближче до ділаї Хто вбив Сусанну?

— Те, що я не повідомив поліцію, хто вбив Сусанну, а скажу це вам, має своє пояснення. Але дозвольте мені розповісти все з самого початку,— попросив він, прибравши серйозного виразу.

Я жестом висловив згоду, і він почав.

— Уся ця гидотна плутанина,— Батлер зробив наголос на слові «гидотна»,— почалася через Дега. Чи ви чули про ту картину раніше — до того, як уплутались у цей клубок?

Я заперечливо похитав головою.

— Це шедевр, Аресе.— Він широко розплющив очі.— Справжнісінький шедевр, і належить він мені. Заждіть хвилинку.— Він дістав із кишені низку ключів і вибрав із неї один. Тим часом я закурив. Батлер відімкнув шухляду і витяг звідти аркуш пергамента. Простягнувши його мені понад столом, вигукнув: — Подивіться!

Я кинув оком на пергамент. Це була грамота на володіння «Балериною за лаштунками», видана в Парижі на ім'я Батлера. Вона видавалась справжньою, хоч я, природно, був позбавлений можливості перевірити це.

Повернувши йому пергамент, прибрав позу пасивного слухача, котрий чекає пояснень.

— Як бачите, цей Дега — мій,— вів далі Батлер.— Я придбав його за нечувану суму під час однієї з моїх подорожей до Франції.

— А як ця картина опинилася в Сусанни?— поцікавився я.

Батлер зніяковіло похнюпив голову. Коли ж поглянув на мене — в очах його я зобачив сором.

— Чоловік буває слабодухим, Аресе,— прошепотів Батлер.

— Ви обміняли свою картину Сусанні за любощі? — допитувався я.

Він кивнув головою.

— Щоб збагнути це, вам треба було знати Сусанну,— спробував він виправдатись.— Ви її знали? Або... хоч раз бачили? За життя, маю на увазі?..

— Ні, коли я її побачив, вона була мертвіше за Рамзеса ΙΙ.

— Бачити її — означало жадати, а жадати — означало втратити розум,— Зіниці в Батлера розширилися. — Так, Сусанна — неперевершений витвір природи; досить побачити її на мить, щоб жадати потім ціле життя. Кожний, хто хоч раз побачив її, назавжди лишався зачарований нею.

Блиск в його зіницях зник. Почувся несміливий стукіт у двері. Батлер урвав свою розповідь. Витримавши паузу, він поновив гімн Сусанні, але стукіт повторився — знову такий же несміливий. Батлер важко зітхнув, але промовчав. Здавалось, чекав, аби той, хто стукав, одмовився від свого наміру, однак ми і втретє почули стукіт. Батлер скорчив гримасу невдоволення, голосно пирхнув і вилаявся.

— Увійдіть! — мовив.

Двері прочинились, і на порозі з'явилась чарівна китайська статуетка, проте наділена плоттю і кров'ю.

— Еге!— вигукнув я. — Тепер бачу, ви чудово приховуєте свій найцінніший скарб.

— Либонь, так,— мовив Батлер і вибухнув сміхом.

Заким китаяночка наближалась до нас, я добре розгледів її. Шовкове вбрання на ній пістрявіло яскравими, ба навіть крикливими квітами. Вона була невисока на зріст, але попри всю свою мініатюрність мала чудову статуру. Маленькі вустонька і величезні, не позбавлені певної підступності, очі виділялися на її обличчі. Він звав її Лю-мей. Вона звернулась до нього по-китайськи, і він тією ж мовою відповідав їй. Дівчину нібито не вдовольнила його відповідь; мені здалося, що вона кілька разів повторила те саме слово.

Батлер зробив нетерплячий жест і буквально спопелив її поглядом. По тому опанував себе і мовив їй уже по-англійському:

— Гаразд, Лю-мей. Зараз я туди прийду.

Вона вийшла з кабінету, залишивши в повітрі ледь чутний аромат духів.

— Так ось, повертаючись до розповіді, Аресе,— мовив Батлер, надаючи своєму обличчю якомога серйознішого виразу,— на лихо, Сусанна була жінкою, не здатною безкорисливо віддаватися коханню. Вона завжди вимагала чогось узамін: від одних коштовностей, від інших — грошей. І завжди доводилось платити високу ціну за її ласки. Щодо мене, то це був Дега. Я боровся зі своєю жагою — намагався втримати її в розумних межах, аби не віддавати «Балерину за лаштунками», та дарма. Жага, яку Сусанна збуджувала в чоловікові, не піддавалася контролю. Коли мені вже несила було далі триматися, я вручив їй картину взамін за ті хвилини кохання, яких Сусанна удостоїла мене.— Батлер трохи помовчав. У нього був вигляд людини, котра цілком поринула у спогади.— Сусанна як жінка була позбавлена вад. її краса не мала жодного дефекту, а пахощі, які видихало її тіло, затьмарили б навіть аромат троянд. Та натура в неї була пожадлива, в ній не було місця для докорів сумління. Тільки-но її право на володіння цією картиною було стверджено моєю мовчазною згодою на те, щоб вона демонструвала її в своїй вітальні, як акції мої відразу ж почали навально падати. Наші зустрічі все рідшали, аж поки вона їх не припинила зовсім. І все було даремно: мої благання, скарги, протести. Сусанна лишалася непохитною.— Батлер удруге замовк, пройнятий споминами. Потім повів далі: — Я дійшов висновку, що Сусанна глузує з мене і я мушу найдошкульніше покарати її. Сусанна не мала юридичних прав на володіння цією картиною, тож я вирішив повернути картину собі. Спершу мав намір порушити проти неї судову справу, грунтуючи свій позов на тому, що лише позичив картину, а не подарував, проте знайшлося б чимало свідків, котрі чули, як я прилюдно проголошував, що подарував картину Сусанні, і я побоювався, що, вигравши справу, вона ще дужче на-сміхатиметься наді мною. Саме тоді мені спала на думку безглузда ідея — викрасти картину. Звісно, я й гадки не мав зробити це особисто. Неважко, міркував я, найняти якогось професіонала, щоб зробив те за мене.— Батлер дивився засмученим поглядом.— Бачу, ви не схвалюєте моїх дій,— ремствував він.— Шкода! Втім, я й сам пожалкував про те, тільки-но цей чолов'яга попрямував до Сусанниного будинку.

— Кінець кінцем, Батлере: хто ця людина і звідкіль я маю знати, що ви мені не брешете?

— Цариця небесна! — вигукнув Батлер.— Щоб це я збрехав? Та якого дідька мені брехати? Я знаю: вбив її напевне він, більше не було кому... Ну ще хіба що ви.

— Ну-ну, Батлере, чи не тягне вас сісти на порохову бочку?

— Давайте порозуміємося, Аресе,— відказав Батлер.— Звичайно, я допомагаю вам не з доброчинних міркувань... і не тому, що так палко люблю правосуддя. Я не мав іншого способу зв'язатись з вами, ось я й удався до такого, досить незвичного — згоден, але дійового засобу, аби мати змогу стрітися з вами. Я пропоную вам укласти зі мною угоду, бо чолов'яга, котрого найняв, зрадив мене. Він передав мені деякі витребеньки, які мало чого варті, й зник, прихопивши із собою картину.

— Ви говорили про угоду. Про що йдеться? — поцікавився я.

— Я дам вам прикмети цього чоловіка, щоб ви розшукали його. Коли знайдете, утримайтесь від подальших дій, доки я не порозуміюся з ним про картину. Ніхто ж не наважиться придбати таку відому картину не у законного власника. Тепер, либонь, він і сам це второпав.

— Де тонко, там і рветься, Батлере. Як же, чорт забери, ця людина пояснить поліції всю історію?

У Батлерових очах блиснули лукаві вогники.

— Рано чи пізно, а з в'язниці виходять,— весело пояснив він,— і завше приємно усвідомлювати, що на волі чекає на тебе кілька тисяч, які скрасять твоє життя.— Він зробив виразний жест.— Втім, не журіться за нього,— вигукнув Батлер,— у мене знайдуться слова, щоб умовити його.

— Ви збиралися описати прикмети. То як же він виглядає?

Батлер потягнувся й солодко позіхнув.

— Це означає, що ви приймаєте мою пропозицію.

Я кивнув.

— Високий на зріст чоловік, смаглявий, привабливий, з тонкими вусиками, завжди вишукано зодягнений. Втім, такий опис мало чим допоможе вам; щоб легше його знайти, понишпоріть по всіх парках Старої Гавани, розшукайте бродячого фокусника, що зве себе Каліостро. Коли знайдете, спитайте в нього про Хуана на прізвисько Шестипалий. — Батлер підняв угору вказівний палець і додав: — Одне застереження, Аресе: Каліостро вельми небезпечна особа. І Шестипалий теж.

Через п'ять хвилин я вийшов з Батлерового кабінету. Поперед мене нечутною котячою ходою ступав Чінь-лі. З однієї із кімнат, що виходили в цей довгий коридор, показалась Лю-мей, уся загорнута в своє довге шовкове вбрання; вона зіткнулася зі мною і вибачилась китайською мовою. Я нічого не втямив, опріч одного: зіткнення було не випадкове. Чінь-лі повернувся і кинув на Лю-мей гнівний погляд. Дівчина поквапилась піти геть і зникла в якійсь кімнаті.

Коли я вийшов надвір, китайський квартал перебував в апогеї свого шаленого ритму.


9. БРОДЯЧИЙ ФОКУСНИК


Тільки-но я відійшов від Чінь-лі, одразу засунув руку в кишеню. Ніжний аромат записки, яку звідти витягнув, нагадав мені про Лю-мей. Записка складалася з якихось вертикально розташованих незрозумілих знаків. Я нічого не втямив. Це були китайські ієрогліфи. Зайшов до найближчого бару й сів. Замовив пиво і, безтурботно смакуючи його, піддав Батле-рову розповідь всебічному аналізу. Гра, яку він затіяв, була мені не до вподоби. Я кинув одне песо на столик і підвівся. Офіціант-китаєць узяв купюру, недовірливо зиркнув на неї й розплився в догідливій посмішці.

— Дузе вдячний, сеньйоле,—мовив, побачивши, що я попростував до виходу, не чекаючи решти.

Кожен мій рух був заздалегідь продуманий, але виглядав природно. Нараз я повернувся й запитав:

— Прочитай-но мені цю записку.

Він узяв папірця до рук і, шанобливо схиливши голову, повторював:

— Так, сеньйоле... так, сеньйоле.

Коли ж кинув погляд на записку, з його безбородого обличчя вмить зникла дитяча посмішка, яку заступила мертвотна блідість.

— Ну, то я можу дізнатися, про що там ідеться?

— О, сеньйоле! — вигукнув той, полохливо поводячи очима.— О, сеньйоле!

Я запитував себе, чи не з'їхав він з глузду.

— Облиш негайно! — підвищив я голос.— Що там написано?

Він нашкрябав щось на папірці й дав його мені. У мене поза спиною пройшов мороз. В записці було сказано: «Стережіться, смерть чатує на вас». Вживши застережних заходів, як звикле у надзвичайних ситуаціях, я знайшов готель, аби переспати. Звісно, готелем я назвав цю жалюгідну нічліжку лише тому, що треба було якось назвати. З не меншим успіхом її можна було б найменувати загоном для худоби. Та, зрештою, ось уже кілька днів, як я не надавав звичним вигодам найменшого значення. Спав я цієї ночі дуже погано: мучили страхіття. Вранці встав пізно. Зробивши зарядку, прийняв душ, по тому вирушив до кафе поснідати. Після сніданку переглянув газету.

Смерть Сусанни вже перестала бути сенсацією. Газета присвятила їй лише два рядки, які не містили нічого нового. Я склав газету і подзвонив до Алісії. Дзвінок, мабуть, стягнув її з ліжка, бо на моє «Вітаю, голубко моя» вона відповіла сонно:

— Ой, це ти?! Не уявляєш собі, в яку рань турбуєш мене...

— Годі тобі, воркотухо,— відказав я. — Невже в тебе завжди буває таке приємне пробудження?

— Ти нахаба,— заявила вона, вже остаточно прокинувшись.— Та коли б не...

Я перебив:

— Як ти почувалася, коли була в кігтях у правосуддя?

— О, вони були вельми люб'язні. Спочатку наполягали на тому, що це я сприяла твоїй втечі, потім пробачалися, казали, що це помилка, викликана загальною розгубленістю. Звичайно,— додала вона з лукавою посмішкою, тільки їй притаманною,—це зовсім не. завадило їм приставити до мене нишпорку, щоб стежив. Опріч того, вони тут все догори ногами по-перетрусили.

Я усміхнувся. Якщо поліція вбачала наївність в обличчі Алісії, так схожої на грайливе котеня, вона помилялась. Наївності в неї не було й краплини.

Я цмокнув її по телефону, і вона повісила трубку; я ж — ні: в цю мить вигадлива ідея осяяла мене.

І я не помилився: чітко почув удруге характерне клацання. Поліція підключила телефон Алісії до системи підслуховування. Я кинув трубку і вискочив на вулицю. Схопив перше ж таксі, що проїжджало мимо. Вже за хвилину тут буде повно поліцаїв. Вмостившись на задньому сидінні, я з хвилину мовчав, заглиблений у власні думки.

— Куди воліє їхати сеньйор?

Шофер був молодий, хоч голос мав грубий, майже такий, як мій. Ось він якраз розглядає мене через дзеркальце заднього огляду. Якщо й упізнав мене, то не виявив того.

— Сеньйор не сказав, куди їхати,— повторив він.

— Я приїжджий,— відказав я, намагаючись удати із себе провінціала з Ор'єнте.— Оглядаю місто. Сьогодні бажав би ознайомитись із Старою Гаваною.

Це була стара пісня. Я вдався до неї не для того, щоби повірили мені — водій, певно, й не повірив. Просто стенув плечима і звернув до найдавнішої частини міста. Години за дві ми об'їздили її всю уздовж і впоперек, але, як я і передбачав, не виявили ніякого фокусника.

У ті часи Стара Гавана була районом численних контрастів — дивовижне розмаїття старовинного і сучасного, розкошів і злиднів.

Десь о годині другій я й шофер разом пообідали. Як можна було судити з його реплік, він удавав, що має мене за дивака. Але я зметикував — упізнав мене. Коли я натякнув на те, водій, осміхаючись, відказав :

— Мені однаково, хто ви. Я водій таксі. Кожен, хто платить мені за проїзд, для мене — людина гідна.

— Чудова філософія,— зрадів я.

— Називайте це як вам заманеться,— провадив він далі.— Я напевне знаю тільки одне: що, коли до двух песо додати ще два, буде чотири песо.— Він підвів голову від полумиска і весело всміхнувся.— Знаєте, що я вам скажу? Коли б я вирішив добирати собі клієнтів, незабаром врізав би дуба з голоду.

Либонь, він мав рацію. Такий уже час був тоді — без цього не звікуєш. Годині о сьомій вечора ми втретє підкотили до парку Крісто. Досі доля була для нас явно несприятливою, хоч ми побачили вже не одного циркача в різних місцях Старої Гавани. Без особливого піднесення вийшов я з машини і наблизився до групи людей, що оточили статую поета Пла-сідо. Особливо виділялося двоє — досить кумедно виряджених. На високому був широчезний шовковий халат, низенький мав на голові щось на зразок східного тюрбана, а зодягнутий був на індійський манір. Якраз у цю мить коротун почав закликати публіку.

— Підходьте, сеньйори, підходьте,— вигукував, по-блазнівськи розтягуючи слова.— Підходьте, щоб побачити і захопитись Каліостро — видатним магом Сходу.— У мене прискорено закалатав пульс.— Подібного видовища ви не побачите за все своє життя.

Публіка усе щільніше збивалася навколо них. Ну й дойди ж були ці пройдисвіти — нічого не скажеш. Я пильно вдивлявся у Каліостро. Це був чоловік віком, либонь, від тридцяти п'яти до сорока років, високий на зріст і з певним нахилом до повноти, хоч, судячи з його бичачої шиї, мав досить міцну статуру. Як тільки коло людей зімкнулося, Каліостро театральним жестом наказав своєму напарникові замовкнути і заходився виконувати повний набір трюків, древніх, як Мафусаїл, і, певне, через те й ефектних. Щиро кажучи, чистота його маніпуляцій була бездоганна. Перед очима натовпу з'являлися і зникали найрізноманітніші предмети, причому все це відбувалося на запаморочливій швидкості. Тоді я зосередив увагу на його напарнику — той вартий був цього. Він також демонстрував спритність рук, хоч і не так блискуче. Я спробував непомітно протовпитись ближче до нього. Усі подібні типи, коли придивитись, мають безсоромні очі. Ба навіть порочні.

Вступна частина вистави тим часом скінчилася, і коротун заходився проголошувати наступний номер, який він називав «окрасою програми». Водночас натякнув про «карнавку по колу». Це одразу зашкодило справі, бо частина цікавих почала розходитись, вважаючи, певно, що вже досить надивились за сплачені гроші й не варто платити ще раз. Коротун з іронічною посмішкою, не позбавленою єхидства, ще довго гукав їм услід:

— Не тікайте, сеньйори, допоможіть кубинському артистові. Допоможіть, панове.

Може, коротун так переконливо умовляв, а може, публіка й справді зацікавилась, але пішло небагато людей, і «окраса програми» почалася.

Коротун став навшпиньки, щоб охопити поглядом аудиторію, зобразив свою найпростодушнішу посмішку і з веселою невимушеністю спитав:

— Чи немає серед присутніх людини, котра б забажала позичити нам купюру на п'ять песо?

Я осміхнувся. Шановна публіка недовірливо перезиралася. Коротун наполягав далі:

— Та бути цього не може, сеньйори! Ш,об серед стількох високоповажних панів не знайшовся хоч би один з п'ятьма песо, аби полегшити нам виконання номера? — Він осміхнувся.— Ясна річ, по закінченні номера гроші йому буде повернуто разом з нашою щирою подякою.— Він наполягав ще і ще, цинічно усміхаючись: —Ви? Чи, може, ви?..— Його вказівний палець переходив від однієї особи на іншу. Та всі лишались байдужі.— Еге! — раптом вигукнув він із запалом.— Ось сеньйор, який довіряє нашим артистичним здібностям. Розступіться, будьте ласкаві! Дайте йому змогу пройти. Прошу вас!

Кидалось у вічі, що цей сеньйор був не інакше як підставною особою. Коли б оцей суб'єкт мав зайві п'ять песо, то, напевне, поквапився б до перукарні, аби позбутися щетини, що покривала вже навіть його потилицю.

Тип вручив купюру коротуну, і той показав її всім присутнім. По тому передав купюру Каліостро.

Той виконав ряд вступних пасів, за яких асигнація волохатого «сеньйора» послідовно з'являлася і зникала то в його рукаві, то в кишені, то в роті. По тому «маг Сходу» попередив глядачів, щоб стежили за найдрібнішими деталями. На маленькому столику серед іншого Каліострового інвентаря стояла невеличка кавомолка. У неї нібито й опустив він п'ятипесо-вий банкнот. Коротун одразу ж заходився крутити ручку. Ошелешена публіка недовірливо загомоніла.

Суб'єкт, котрий пожертвував п'ять песо, зробив було заперечливий жест, але відразу ж напустив на себе усмішку олімпійського спокою. Кавомолка тим часом продовжувала працювати. Ось тоді-то, нарешті, й мені стала до вподоби ця вистава. Біля коротуна стояв хлопчик-негреня, який уважно стежив за всіма рухами гаданого мага. Безперечно, він своїм дитячим розумом прагнув збагнути таємницю ілюзіоніста. Побачивши, що грошова купюра ось-ось перетвориться на кашу, він — точнісінько ніби дорослий здоровань напідпитку — вчепився коротунові в куртку, галасуючи:

— Гей! Що ви збираєтесь робити?

— Ти ж бачиш, хлопчику, перемолоти п'ять песо,— відказав той, люб'язно всміхаючись і водночас, непомітно для інших, відштовхуючи його ліктем.

— Та ви що, з глузду з'їхали? — запротестував хлопчик, ніби це саме він пожертвував гроші.— Перемолоти цілісінькі п'ять песо!

— Ану геть звідси, дурню! — процідив крізь зуби коротун.— Чи хочеш, щоб я тобі макітру проломив?

Коротун, буряковий од гніву, усе пхав і пхав хлопчиська під боки, але той не випускав його руки. А потім навіть почав чинити опір, чим викликав пожвавлення серед публіки. Цирковий номер став нагадувати справжнісінький водевіль. І тут коротун зробив свою вирішальну помилку. Прагнучи будь-що позбутися порушника, він щосили відштовхнув його саме в ту мить, коли хлопчисько запустив руку всередину кавомолки. Вже втрачаючи рівновагу, хлопчисько єдиним духом висмикнув звідти купюру і, впавши на землю, став переможно розмахувати нею. Сміх увірвався. Кілька хвилин публіка заціпеніло мовчала, а відтак вибухнула гомеричним реготом. Те, чим розмахував хлопчик, був усього-на-всього тільки клаптик газети. Каліостро підійшов до хлопчиська з наміром відлупцювати його, та втрутилось кілька чоловік із публіки, і він змушений був одмовитися від цього. Не тямлячи себе від люті, він зробив знак коротунові, який уже збирав їхнє спорядження, і вони вдвох пішли геть під тюкання натовпу.

Зупинились аж на розі біля церкви. Я перетнув дорогу і розплатився з Хасінто (так звали водія таксі). Бачив, як Каліостро віддав свій халат-балахон коротуну; потім він пішов вулицею Вільєгас, тоді коли його напарник вулицею Крісто, в бік молу. Я подякував Хасінто і чкурнув услід за Каліостро.


10. ШЕСТИПАЛИЙ


Каліостро ішов вулицею Віпьєгас аж до самої Обіс-по, а там завернув до центру міста. Йшов неквапно, несміло, тож беззастережно його можна було прийняти за цілком сумирного городянина. Біля книгарні «Культураль» він перетнув вулицю і зупинився у скверику Альбеар. Поки він закурював, я удавав, що роздивляюсь книги з вітрини видавництва «Мінерва». Потім він проминув вулицю Монсеррате і попрямував у бік багатолюдного Центрального парку. Я витер з чола піт і поглянув на годинник. Було чверть на дев'яту. Спекота страшенна, густе повітря провіщало дощ.

Дійшовши до вулиці Дувре, Каліостро оглянувся назад; я передбачав цей його порух і вчасно нахилився, поставивши ногу на буфер автомобіля, який стояв перед будинком Національного театру, начебто для того, щоб зав'язати шнурок. Він відшпурнув недопалок і пішов вулицею Сан-Рафаель. Красуні йшли цією вулицею суцільним потоком. Цей нескінченний парад міг би викликати вигуки захоплення навіть у найсуворіших цінителів. Був таким Каліостро чи ні, я так і не дізнався, проте він якусь часину постояв там, схвально чи несхвально похитуючи головою, а потім зайшов до кінотеатру. Я слідом за ним. У залі темно, світився тільки екран. Показував якийсь мультфільм про каченятка Дональда. Я був немов сліпий. Щоб позбавити Каліостро змоги втекти від мене, я сів у останньому ряду. За кілька хвилин, коли мої очі призвичаїлися до темряви, я став оглядати залу. Глядачів у залі небагато, й з-поміж них — нікого, хто був би схожий на Каліостро. Я повільно пройшовся вздовж рядів, удаючи, що вибираю краще місце. Та Каліостро не побачив; замислившись, я кусав собі губи. Невже я вкоїв якусь дурницю і він помітив, що слідкую за ним? Так чи інакше, але я проґавив його.

Я вилаявся. Мабуть, він використав ту мить і дременув, коли я нічого не бачив. Думаючи так, я зневажливо гмукнув. Ще б пак, зовсім не обов'язково мати високорозвинутий інтелект, щоб, зайшовши в одні двері, вийти крізь інші, тоді як я чекав, мов той бовдур, поки мої очі призвичаються до темряви. Ясна річ — я зіграв простака.

Я вже зібрався було йти з кінотеатру, коли побачив, що якийсь чоловік вийшов з туалету. То був не Каліостро, проте це навело мене на думку про всяк випадок заглянути ще й туди. Щось мугикаючи собі під ніс, прочинив двері. Там стояли, розмовляючи, двоє. Один із них — вуличний ілюзіоніст. Помітивши, мене, Каліостро урвав розмову і кинув на мене розлючений погляд, я байдуже підійшов до умивальника, а коли мив руки, непомітно зазирнув у дзеркало. Я побачив, як співбесідник ілюзіоніста вручив йому щось і вийшов; я посушив руки і, не обертаючись, теж вийшов. Зі свого місця я невідривно спостерігав за дверима. Люди заходили і виходили, лиш Каліостро зоставався всередині. Не було сумніву, що цей пройда займається перепродажем наркотиків. Хвилин за двадцять він вийшов з туалету, затиснувши в зубах щойно запалену сигарету.

Я зрозумів, що сидіти йому там більше нічого, і вирішив піти, щоб випередити його. Ідея виявилась вірною, адже мультиплікат для Каліостро і ламаного шеляга був не вартий. Прикритий стіною будинку, що стояв навпроти, я бачив, як він пішов у бік консульства. Дозволив йому відійти на достатню відстань і тоді пішов слідом за ним.

На вулиці Анімас він раптово повернувся, перевіряючи, чи за ним не стежать. Я завмер, і зачав розмову з чоловіком, який випадково виявився поруч. Задав йому якесь безглузде запитання, хоч про людське око це виглядало як вельми приємна бесіда. Коли Каліостро зник за рогом, я на півслові полишив свого співбесідника і кинувся навздогін. Проминувши Американський клуб, він зайшов до кафетерію. Причаївшись за однією з колон Палацу образотворчих мистецтв, я бачив, як за п'ять хвилин він вийшов звідти, уминаючи бутерброд. Каліостро йшов собі вулицею Емпедрадо, потім звернув на Агуакате. В мене вже терпець увірвався, і я навіть подумав у відчаї, що цей негідник уже давно викрив мене й тепер залюбки знущається з мене.

З неба впало кілька краплин — явних провісників зливи, принесеної сильним вітром, я тихо вилаявся. Якщо цей клятий пройдисвіт, нарешті, кудись не приткнеться, ми обоє приймемо добрячий душ. На вулиці Техадільйо, коли дощ уже линув ніби з відра, Каліостро ключем одімкнув двері якогось будинку і зайшов туди. За дві хвилини я, стоячи під дощем, уже підбирав зі свого набору ключів відмичку до дверей. Мені швидко пощастило. Відімкнувши двері, побачив сходи. Піднявшись на один проліт, я зупинився і прислухався. Потім зійшов ще на один проліт і побачив коридор, тьмяно освітлений ліхтарем, що висів попід самою стелею. Я навшпиньки пройшов коридором. В усіх кімнатах, що виходили в нього, було темно. Далі виявився ще один коридор, а в ньому ще кілька дверей. За одними з них чулися голоси. Я напружив слух, проте крізь стіни долунали тільки неясні звуки. Почав розмірковувати, як діяти далі. До якоїсь із кімнат мав зайти Каліостро, хоч тільки в оцій одній виявились ознаки життя. І я надумав ризикнути. Дістав «люгер», звів курок і прожогом удерся в кімнату. Там був Каліостро.

В його погляді прозирав переляк. Він був подібний до загнаного в клітку хижака. Його співбесідник, навпаки, зберігав байдужість, хоч я не мав сумніву, що вона удавана.

Я наказав їм покласти руки на стіл, але Каліостро, вивергаючи прокльони, кинувся на мене, мов бик. Я встиг відсторонитися і рукояткою пістолета щосили вдарив його в потилицю. Його тіло важко гухнуло на долівку.

Другий суб'єкт не гаяв часу — сунув руку в шухляду стола... Однак витягти її звідти не встиг — різким ударом коліна я прищемив її в шухляді, а потім теж хряпнув його пістолетом по обличчю. Пустивши очі під лоба, суб'єкт процідив крізь зуби щось непристойне і вийняв з шухляди поранену руку. На останній фаланзі його мізинця стирчав відросток. Це був Шестипалий.

Я вхопив його за барки і примусив стати обличчям до стіни для обшуку. Зброї при ньому не було, я витяг пістолет із шухляди і кинув його собі в кишеню. Потім сів сам і показав на стілець йому.

Шестипалий приголомшено сів. Сплюнувши кілька разів кров'ю, він пробурмотів:

— Хто... хто ви, в біса, за один?

Він щосили притис до себе руку, обличчя його кривилося від болю. Либонь, він не впізнав мене. Мій одяг був пошматований, а сам я виглядав так, ніби тільки що втік з пекла.

— Я Apec — пригадуєте? Той самий бевзь, котрий мав правити за козла відпущення замість вас.

— Чого ви хочете від мене? — спитав він.— Я вам нічого не заподіяв.

— Принесіть-но «Балерину»,—наказав я.—А тоді підемо в поліцію.

— Тепер зрозумів,— відказав він.— Ви хочете заслонитися мною, але вам це не вдасться. Якщо зачепите мене, я втоплю вас, Аресе. Ви погрузнете в багнюці разом зі мною. Я всього тільки злодій, а ви — вбивця.

— Годі грати комедію. Шестипалий! Не на того натрапив. Зізнавайся, ти вбив красуню?

Він презирливо сплюнув.

— Мені начхати на ваші слова,— процідив він.— Я ж то знаю, що вбивця ви. Сам же бачив.

— Що бачив?

— Тобто...— затнувся він,— ви перебували в кімнаті разом з трупом, коли там опинився я.

В цю мить у мене сяйнула думка: цілком імовірно, що Шестипалий каже правду. Я ж пробрався до будинку о дев'ятій вечора, коли Сусанна вже більше години була мертвою. Якщо вбивцею був Шестипалий, то якого біса він зоставався б у будинку ще протягом години? Хтось явно прагне обвести мене довкола пальця. Але хто це? Сенатор? Падуа? Рамераль?

Я пильно глянув йому в очі.

— Коли ви не вбивали її, то чого ж торохнули мене по голові? — спитав я.

— Я вирішив, що це ви вбивця і непогано було б вам же пришити й крадіжку. Тоді мені легше було б продати картину і коштовності.

— Дурень! — вигукнув я. — Та хіба запідозрила б мене поліція в крадіжці, коли виявила б там без награбованих речей?

Він зневажливо осміхнувся.

— Тим-то я й позабруднював стіни відбитками ваших пальців і подзвонив нишпоркам, коли вирішив, що ви вже встигли ушитися звідти, Аресе. Я ж бо торохнув вас не надто сильно,— цинічно додав він.

Я ледь, було, не висловив йому свого захоплення. Ще б пак, коли цей мерзотник у подібній ситуації здатний на таку блискучу вигадку, фантазія в нього, певно, працює на славу.

На підлозі щось прохрипів Каліостро. Я кинув погляд на нього. Він заворушився, але підвестися ще не зміг.

— Чудово, Шестипалий, тоді ваша взяла. Тепер — моя. Давайте сюди «Балерину» й підемо.

Обличчя його скривилося від люті. Він закусив губу.

— Пропоную вам гендель, Аресе,— мовив, блиснувши очима на мене.— Я вручаю вам «Балерину», а ви даєте мені спокій. Добре поміркуйте, ви ж бо нічого не виграєте, коли здасте мене владі.

Я всміхнувся, потім закурив і ще раз поглянув на підлогу. Каліостро змінив позу; тепер він лежав горілиць, розкинувши ноги, я кинув сірника додолу й випустив дим.

— То де ж «Балерина»?

— Я знав, Аресе, що ви погодитесь,— вигукнув він, захоплено усміхаючись.— Ми ж бо з вами одного поля ягоди.— Ляснувши пальцями, ледь стримав гримасу болю.— Грошенята, ось на чому світ стоїть.

Він підвівся, підійшов до етажерки, прибитої до протилежної стіни, і заходився знімати все, що стояло на третій полиці.

Зі свого місця я побачив, як в руках у нього раптом опинилася велика квіткова ваза.

— Це буде остання дурниця, яку ти вчиниш у своєму житті. Шестипалий.

Він зиркнув на мене; моя репліка викликала у нього вибух сміху. Потім висунув і повернув задню стінку між полицями. «Балерина» виявилась на ній, прикріплена з допомогою клейкої стрічки. Він відклеїв картину і наблизився до мене. Очі в нього блищали якось особливо.

— Гляньте на неї! Ну, хоч одним оком!

— Згорніть її,— наказав я, не дивлячись.

— Обережність понад усе, Аресе.

На диво, він мовби не дуже й побивався, розлучаючись із картиною. Згорнув у дудочку і вручив її мені з посмішкою.

Я засунув картину в кишеню піджака, глянув на Каліостро, який мимрив щось незрозуміле, намагаючись підвестись. Я встав було, щоб удруге хряпнути його по маківці, але це виявилось зайвим: він знову плюхнувся на підлогу, здавалось, знепритомнівши від надмірних зусиль.

Шестипалий глянув на нього з презирством.

— Бовдур! — прошипів. Потім звів погляд на мене й осміхнувся: — До речі, Аресе, хто вам сказав, що, йдучи за ним, ви натрапите на мене?

— Скоро дізнаєтесь,— відказав я. — Ми підемо до нього разом.

— Я мав би це передбачити,— зітхнув він.— Це Батлерових рук діло.

— Затули рот і мерщій збирайся. Шестипалий. Занадто язиком ляпаєш.

Він стенув плечима й пішов до дверей.

— Батлер пошив вас у дурні так само, як і мене, Аресе,— мовив він не повертаючись.— «Балерина» його не цікавить. Він полює на священну урну.

— Ач ти! А що це за...— Фрази я не скінчив. Один меткий порух руки Шестипалого, і кімната поринула в цілковиту темряву.

Майже тієї ж миті я відчув, як у мої ноги міцно вчепились дві руки, я не в змозі був зберегти рівновагу і, падаючи, мимохіть натиснув на курок. Спалах пострілу на мить освітив кімнату. Пістолета я не випустив з рук.

Каліострові пальці уп'ялися в мене, наче ключки. І невдовзі перебралися з моїх ніг аж до самої шиї. Здавалось, він усе бачить у непрозірній імлі. Певне, поки він удавав, що знепритомнів, його зір пристосувався до темряви. Мені стало бракувати повітря. Я навпомацки знайшов його голову і, розмахнувшись «люгером», наче молотком, вдарив у скроню. Обценьки його пальців розціпилися, а слідом за цим тіло його обм'якло і хряпнулось на підлогу.

Мало не задихнувшись, я з хвилинку важко дихав. Потім підвівся і ввімкнув світло. Шестипалий зник.

Я й не думав розшукувати його. Засунувши ніжку стільця у дверну ручку, нахилився, щоб роздивитись, що діється з Каліостро.

З його лівого вуха тяглася тонка цівочка крові. В нього було розсічено шкіру, черепні ж кістки були не пошкоджені. Дихав він повільно і притишено, я подумав, що від цього Каліостро не помре.

Весь час, поки, не кваплячись, нишпорив по кімнаті, в мене з голови не виходила остання фраза, кинута Шестипалим. Я знайшов багато цікавого, і серед іншого кілька пачок сигарет, начинених маріхуаною, а також якусь дещицю білого порошку — кокаїну чи то героїну. Проте не виявив ніякої урни і нічого, схожого на неї.


11. ПАСТКА


Коли я вийшов з кімнати, в коридорі було тихо. Здавалось, ніби в оселі Шестипалого нічого не сталося. Чи то мешканці цього кубла були такі ж пройди, як і Шестипалий зі своїм компаньйоном (і тому боялися викликати поліцію), чи будинок узагалі не був заселений.

Глянув на годинник. Він висів під ліхтарем, над сходами. Стрілки показували дві хвилини на першу. Я зійшов униз і необережно потягнув за головку дверної ручки. На протилежному тротуарі, цілячись просто в мене, стояв Шестипалий. Сухий звук пострілу потонув у розкотах грому. Я побачив лише блакитне полум'я, що вихопилось із дула його пістолета, і відсахнувся назад, зіщулившись. Потім витягнув «люгер» і вистрелив зі своєї незручної позиції. Після його другого пострілу з дверей полетіли тріски, я замкнув двері і, піднявшись сходами, оббігав увесь будинок в пошуках іншого виходу, але його не було. В кінці коридора, що виходив на сходову клітку, було вікно. Я відчинив його. Дощ уже вщухав. Досить висока кам'яна огорожа відділяла перший поверх від під'їзду сусіднього будинку.

Зіскочити туди здавалось не дуже складно. Я прикинув, що легко дотягнуся ногами до огорожі, і єдине, що турбувало мене, це чи не втрачу рівноваги — як-не-як у темряві та ще й вологі стіни... Не роздумуючи довго, перехилився з підвіконня й. намацав ногами верх огорожі. Вона виявилась досить широкою. Я пішов по огорожі, тримаючись за стіну будинку. Потім, перехилившись з огорожі, глянув униз. Нічна імла перетворила для мене триметрову відстань до землі у неозору безодню. Дощ майже перестав. Руки мої заковзали по камінню, і в мене на якусь мить забило дух. Довелось віддати своє тіло на поталу вологій нічній порожнечі. Найважчий момент настав, коли я опинився на землі. Мої ступні й усе тіло захлеснула гаряча хвиля нестерпного болю. І все ж я всміхнувся: якщо Шестипалий і далі стоїть напроти дверей будинку, його чекатиме сюрприз.

Я пройшов під'їздом і опинився перед брамою, замкненою ззовні на висячий замок. Поставив ногу на один із поперечних брусів і видерся нагору. Там я, насамперед, обдивився все довкола: на вулиці нікого не було. Тоді зіскочив і обстежив місцевість. Шестипалого не виявив, але у півкварталі від мене вулицею крокував поліцейський патруль.

Я зрозумів, що сполошив Шестипалого, і вирішив забратися звідти. Знайшовши притулок в якомусь старенькому готелі, присвятив ранок і частину дня роздумам. Досі я був майже певний, що всією грою цією диригував сенатор, тепер же стало ясно — помилявся... якщо тільки між ним і Батлером не існувало якоїсь змови, поки що не ясної для мене. Десь о третій годині мені принесли одяг, який я віддав почистити. Вдягнувся і вийшов на вулицю. Загорнувши «Балерину» в газету, відіслав її рекомендованою бандероллю на адресу Алісії. Потім подзвонив на квартиру до сенатора і попросив сеньйориту Рамірес. Але до телефону підійшов сам сенатор. Своїм гучним голосом він попросив мене не вішати трубку.

— Мені необхідно поговорити з вами,— сказав.— Чи не зможете ви прийти сюди? Я маю обговорити з вами одну справу, життєво важливу для нас обох.

Я зареготав. Не інакше як сенаторові, заманулося обвести мене довкола пальця.

Він, мабуть, відчув мою осторогу й додав:

— Якщо мій дім здається вам не досить надійним, укажіть, де я міг би з вами побачитись.

— Чи не для того, щоб заволодіти третім листом, сенаторе?

— Обміркуємо і це,— відказав той,— але є дещо важливіше... набагато важливіше.

— Важливіше для кого?—глузливо поцікавився я.

— Аресе, справа серйозна, я вам це кажу відверто, тут не до жартів.

Я почав вірити у щирість сенаторових слів і обмірковувати доцільність своєї зустрічі з ним. Було малоймовірно, що він прагне обдурити мене,— адже в моєму розпорядженні лист, котрий може втягнути його у скандальну історію.

— Гаразд, сенаторе,—промимрив я,—я приїду до вас.

— Чекатиму на вас, Аресе,— відгукнувся той.

Розкішний особняк сенатора містився на П'ятій авеніді, в районі Мірамар. Раніш ніж вийти з таксі, що привезло мене туди, я оглянув місцевість, але нічого підозрілого не виявив, я вийшов з таксі, не доїхавши два квартали. Ішов насторожено. Натискуючи кнопку дзвоника біля вхідних дверей, ще раз уважно оглянув усе навкруги. Побачив якихось чотирьох типів, чиї фізіономії мені аж ніяк не припали до вподоби. Вони наближалися до мене по двоє з протилежних боків. Не було ніяких сумнівів щодо їхніх намірів. Я кинувся бігти щодуху, намагаючись дістатись назад на П'яту авеніду. Ці четверо рвонулися за мною, наче гончаки за наляканим зайцем. Шлях до хвіртки виявився перекритий, і мені довелось звернути на газони. Один із цих типів майже наздогнав мене. Я раптово зупинився і дав йому добрячого стусана в підборіддя. Удар був чудовий — він покотився по землі. Та сам я виявився у пастці. Інші троє накинулися на мене зверху. Останнє, що я запам'ятав перед тим, як знепритомнів, це усміхнене Сенаторове обличчя у дверях.

Перше, що я учув, коли опритомнів, це несвітський сморід навколо. Я лежав у якомусь звалищі сміття за містом, що видихало огидливу смердоту. Сплюнувши кров'ю, я підвівся в цьому смердючому лайні лаючись на всі заставки. Дехто дорого заплатить за це, вирішив я.

Глянув на годинник — близько шостої. Огледівся. Трясця його матері: і на одежу мою гидко глянути, і тіло моє в суцільних саднах і синцях. У цю мить я пригадав насмішкувату фізіономію сенатора і почав занепокоєно нишпорити по кишенях у пошуках листів. Я вилаявся, потім нервово засміявся і раптом змовк: ці гади не обмежились листами, вони прихопили ще й мій гаманець.

В кишені у мене зоставалася якась дрібнота — навіть на одне песо не набиралося. Так, непогано попрацювали сенаторові хлопці. У мене опустилися руки. Я знову сплюнув кров'ю, відчув, як замигтіли круги перед очима,— зомлів. Коли прийшов до тями, було вже темно. Насилу звівся, насилу видерся з цієї чортової клоаки. Неподалік гримотів по рейках поїзд. Ось він пройшов, стрясаючи землю, десь зовсім поруч. Виборсавшись з нечистот, я на повні груди вдихнув вологе вечірнє повітря.

Орієнтуючись на вогні міста, що сяяли вдалині, прикидав, у якому напрямку маю рухатись. Коли дістався до перших вогнів, мій годинник показував уже дев'яту.

З таксі вийшов за кілька кварталів до будинку Макейри. Уникаючи вуличних ліхтарів, дійшов до пагорбка, що здіймався над убогим кварталом Сусанниного шофера. Якусь хвильку постояв там, аби набратися духу. Прихилившись до стовбура дерева, побачив Макейру, який вів жваву бесіду з якимсь хлопчаком. Обоє бурхливо жестикулювали, і хоч мені не чути було їхніх слів, не мав сумніву: вони про щось сперечалися. Поступово пристрасті вгамувалися; Макейра вийняв щось із кишені і віддав хлопчикові. Жест, яким він це зробив, не лишав сумніву, що віддав він це — що б то воно не було — дуже неохоче. Хлопчик сховав річ у кишеню і швидко показав Ма-кейрові спину.

Макейра зайшов у дім. Тоді я спустився з горбка і теж попрямував до нього.

Побачивши мене в дверях, він аж підскочив з брудного стільця. Роззявивши рот, позирав на мої синці.

— Господи! — вигукнув.— Що з вами трапилось?

— Сенаторові хлопці трохи відлупцювали мене,— відповів я, сідаючи.

Макейра присвиснув.

— Оце-то віддубасили! — поспівчував шофер.— Та, хоч би там як, у вас немає підстав заперечувати, що людина ви щасна. Як же зуміли вибратися з магазину Рамераля? Зізнаюсь, був переконаний, що ви уклепались.

— І я так гадав,— погодився з ним,— але мені до вподоби випробовувати свою долю, Макейро.

— Розумію. Ви незвичайна людина, Аресе.

Я посмішкою подякував йому за комплімент.

— Чи не можна трохи причепуритись у вашому домі? — спитав я.

— Будь ласка. Розпоряджайтесь тим небагатим, що тут є, як своїм власним.— Відтак він повернувся і загорлав: — Анхело!.. Анхело!

Його дружина стала у дверях. В її спідницю вчепилася дитина.

— Чого тобі? — похмуро запитала вона.— Я ж просила — не горлай.— Потім, помітивши мене, промовила: — Добривечір, сеньйоре Apec.

— Даруй, дружино,— попросив Макейра,— ти ж знаєш, горлаю за звичкою. Он сеньйор Apec хоче трохи причепуритись. Приготуй-но йому ванну і чогось попоїсти.

— Чогось попоїсти? — перепитала вона з явним докором.— А чим же почастуємо сеньйора Ареса? Може, тією бурдою, яку їмо самі?

Макейра кинув на неї спопеляючий погляд. Я почувся ніяково і почав белькотіти якісь пробачення дружині Макейри. Коли вона вийшла, Макейра сказав:

— Анхелі слід дарувати. Вона працює над усяку міру. Коли ми одружилися, вона була не така, але злидні зробили її дратівливою.

— Нікому не треба чогось дарувати,—відказав я.— В усіх нас бувають хвилини роздратування. А причин завжди багато.

О пів на одинадцяту я з Макейрою вийшов з будинку, зодягнутий в один із його костюмів.

— Куди? — поцікавився Макейра.

— З візитом до сенатора, мабуть,

— Що? Вам не здається, що ви кидаєте виклик долі, Аресе?

— Можливо,— визнав я, — але я винен йому один візит.

Машина рушила, і до самісінького сенаторового особняка Макейра не мовив і слова.

— Будьте обережні,— порушивши мовчання, дав він мені пораду, коли ми приїхали.— У вас надто поривчаста вдача, Аресе.

Я всміхнувся. В цю мить уявив собі вираз обличчя сенатора, коли його повідомляють, що я чекаю біля дверей.


12. СУСАННИНА СЛУЖАНКА


Сенатор чекає на мене,— мовив я служанці, яка вийшла на мій дзвінок.— Я Apec.

За п'ять хвилин сенатор зустрів мене у вітальні. На ньому був широчезний домашній халат і пантофлі.

— Шкодую, що спізнився, сенаторе,— сказав йому.— Маленький нещасливий випадок перешкодив мені прибути у призначений час.

Сенатор насупив брови. Мабуть, згадав у цю мить про своє селянське походження.

— Ви стаєте нестерпнішим од ґедзя, що присмоктався під конячим хвостом,— прошипів. Один спритний рух, і в його руці опинився невеличкий пістолетик.

— Через свою настирливість,—ще й пригрозив, знімаючи телефонну трубку,— вам доведеться перебути цю ніч у в'язниці.

Я презирливо усміхнувся.

— Ну-ну,— мовив,— дзвоніть до поліції. Скандал обіцяю вам величезний. Нехай мене відпровадять у пекло, але я таки заплутаю цю паскудну справу. Після того вам дуже надовго не пощастить знову стати сенатором.

Він поклав трубку на місце й сказав:

— Коротше, Аресе, які у вас пропозиції?

І він наблизився, свердлячи мене запитливим поглядом.

— Хочу, щоб ви облишили цілитися в мене цією іграшкою,— відказав я, завдаючи йому блискавичного удару.

Пістолетик, який він випустив з рук, упав на канапу. Сенатор спробував було нахилитися за ним, але я підставив йому ногу, і він кумедно гепнувся на килим, яким вистелена була підлога. Я взяв пістолетик і кинув собі в кишеню.

— Ваші посіпаки відібрали в мене «люгер», і тільки в обмін на нього я віддам ваш.— Я допоміг йому підвестись і посадив на канапу.— Ви мені винні п'ятсот сімдесят п'ять песо, що були в моєму гаманці, до того ж — листи.

— Листи належали мені,— осатаніло огризнувся він.— Ви не виконали нашої угоди, і мені довелось удатися до інших заходів. Я вас попереджав про це.

— З вами я ні про що не домовлявся. Я домовлявся з вашою дочкою. До речі, де вона?

— У селі з матір'ю. Але це не ваше діло,— додав сенатор, силуючись підвестися.

— Згоден — не моє. А ось листи і гроші—моє діло. Де вони?

— Я спалив їх, Аресе,— з єхидною посмішкою промимрив сенатор.

— Спалили листи, які вам не належали? — спитав я, трусячи його за поли халата.

— Як це не належали? Та ви що? Я ж заплатив вам за них.

— Давайте розберемося. Крім вашого листа, у мене в кишені були й інші. Їх також відібрано. Хіба ваші посіпаки не вручили вам усі ці листи, мій пістолет і гроші?

— Не називайте їх моїми посіпаками,— заперечив сенатор.— Я нікого з них не знаю. Їх найняла одна людина, вельми зобов'язана мені. Вони вручили мені тільки мій лист.

Я сердито пирхнув. Сенатор начебто й не брехав.

— Скільки вкрали у вас, Аресе?

— П'ятсот сімдесят п'ять песо,— буркнув я.

Сенатор пішов до спальні й за кілька секунд з'явився знову з шістьма банкнотами по сто песо в руці.

— Беріть. Ви мені надокучили. Сподіваюсь, тепер уже підете звідси, — промовив і показав мені спину.

— Стривайте, сенаторе, стривайте, я маю вас щось запитати.

Він обернувся до мене, роздратований.

— Ну коли ви вже підете од мене, Аресе?

— Де ви були в день убивства Сусанни від пів на восьму до пів на дев'яту вечора?

— Ет! — знизав плечима сенатор і пішов до спальні.— На добраніч, Аресе,— мовив він і зник за дверима.

Я також знизав плечима й осміхнувся. Відтак вийшов із будинку.

Наступного ранку, коли постукав у квартиру Сусанниної служанки, у дверях з'явилась розпатлана бабуся з похмурим обличчям.

— Чого вам треба? — спитала, стримуючи позіх.

Я м'яко відсторонив її і рішуче зайшов до квартири. Вона щось невиразно шамотіла. Різко наказав їй замовкнути. Потому жестом запросив сісти. Старенька шоковано стояла.

— Нащо ви збрехали поліції, матусю?

Вона важко зітхнула й знову прошамотіла:

— Ви помиляєтесь, сеньйоре.

Я всміхнувся.

— Гаразд, не збрехали, приховали частину правди. Хто того вечора зоставався останнім із Сусанною?

В неї затремтіли губи.

— Не збагну, про що ви говорите.

Я кинув на неї зневажливий погляд.

— Шантаж, матусю, надто паскудне заняття.

Вона ніби заспокоїлася. У всякому разі, вперто й нахабно повторила:

— Я не збагну, про що ви говорите.

Це вже почало мене дратувати. За віком вона годилася мені за бабуню. Навіть не вірилося, що в цій давно вже посивілій голові може вміщуватися стільки підступного. Я ледь стримував прокльони. В мені немовби закипала отрута. Я змінив тон.

— Зрозумійте, матусю. Я у відчайдушному становищі,— і зробив безпорадний жест.— Мені треба вашої допомоги.

— Ні до якого шантажу я не вдаюся,— ображено заговорила старенька.— Сюди прийшов сеньйор Рамераль на другий день після смерті сеньйори Сусанни і сказав мені: коли його ім'я з'явиться в газетах,— упаде й репутація. І вблагав мене не казати, що він був того вечора в Сусанни. За те залишив мені двісті песо. Що я мала робити? Гроші ж доконче потрібні, тому й узяла їх. Як же, у багатіїв завжди виходить усе по-їхньому. Дуже шкода, що й ви влізли в цю історію. Але кажу вам щиру правду: коли я пішла, в кімнаті сеньйори Сусанни зоставався сеньйор Рамераль.

Вона казала правду. І хотілось вірити, що казала правду, Я зітхнув. Справа ставала заплутанішою од славнозвісного крітського лабіринту.

— Дякую, матусю,— промовив я, попліскуючи її по плечу.— На все добре!

Спускаючись сходами, я все розмірковував про кашу, яка заварилася. Думав то про сенатора з його листами, то про Рамераля з його брехнею, то про Батлера з його брудними прийомами. Та ні до чого певного так і не дійшов.

З тим і доставився до місця, де Макейра поставив машину.

— У місто, Макейро,— наказав я.

І в цю ж мить нове диво:

— Тільки без дурниць, Аресе,— мовив поліцейський із заднього сидіння, наставивши на мене пістолет.

Я сів у машину й осміхнувся. На іншій людині, котра дивилась у дзеркало заднього огляду, були кепка і тужурка Макейри. Проте це був не Макейра.

Підійшовши до цього місця своєї оповіді, я зробив тривалу паузу, даючи зрозуміти, що ладен відповідати на всі запитання. Рене всміхнувся ще ширше:

— Дуже детальна розповідь, Аресе. У вас чудова пам'ять.

— Коли б я жив навіть тисячу років,— відповів йому,— ніколи не забуду такого із життя свого. Так, як і кожний день, пробутий у в'язниці, назавше залишив слід у моїй пам'яті.

— Продовжуйте, Аресе,— мовив лейтенант.— Ми підіб'ємо підсумки після того, як розповісте все до кінця.


Розділ другий

ЗАГАДКА ОБРОСТАЄ НЕВІДОМИМИ

В світі так уже ведеться:

Те найгірше для людини,

Що пожадливістю зветься;

Поглинає, невситима.

Все, чого вона торкнеться.

БОЕЩИ «Філософські розради» Книга І, Вірш 1


13. ПРОБЛЕМИ СЕНАТОРА


Тільки ми прибули до відділка, як почалася гра, якої мені протягом кількох днів щастило уникнути. Гра ця приносила мені дуже сумнівне задоволення, і почалася вона з обережного промацування мене. Напруженість гри поступово зростала. Багато разів мені повторювали ті самі запитання. Поліцейські схожі були на зграю вовків, які почергово клацають зубами.

— Ваше ім'я?

— Хуглар Apec.

— Вік?

— Тридцять років.

— Рід занять?

— Приватний детектив,

— Чому ви вбили Сусанну Діас?

— Я її не вбивав.

— Що ви робили в її будинку в неділю ввечері?

Я стиснув зуби, щоб не вилаятися. Яких зусиль мені коштував спокій! Уп'ятдесяте, немов папуги, повторювали вони це саме. І я детально повторював їм ту саму розповідь. Вона була лише часткою правди. Однак пропуски я не заповнював брехнею. В такий спосіб уникав можливих суперечностей. А мені будь-що потрібно було із самого початку непорушно дотримуватися своєї версії, бо інакше на мені поставили б хрест. Я не згадував ані Батлера, ані Падуа. Зате сенатор і Рамераль фігурували в мене на першому плані. Якщо вони жадали уникнути скандалу — нехай самі заладнують справу, як можуть. Моя турбота була саме про те.

Тим часом «вовки» не занепадали духом. Одні йшли спочивати, а згодом поверталися зі свіжими силами, щоб змінити інших. Запитання майже не змінювались. Спочатку мені було нудно. Потім — стомливо. Зрештою почало дратувати. А перед ранком, коли мої припухлі повіки важили вже по цілій тонні, я дійшов до відчаю. Я забувався, і мені здавалося, що всі запитання ставить той самий голос, хоч насправді знав — це не так: вони ж чергувались. Кожен сідав на однаковій відстані од мене, говорив однаковим тоном, і я вже їх усіх не розрізняв. Тоді вони трусили мене за плечі, примушували ходити. При цьому робили мені спокусливі пропозиції на зразок: «Чом би вам не зізнатися і не піти спати?»

Вони прагнули, щоб я зірвався. І я зірвався. Вибухнув брутальною лайкою і з останніх сил накинувся на них, аж доки мені добряче не затопили в щелепу. В мене підломилися ноги, і вперше за день я спочив.

Наступного ранку вони поводилися трохи пристойніше. Дали мені грінок з маслом і кави з молоком. Потім клацання зубів відновилося. Першим допитував той, хто видавав себе за старшого. Цей тип, Гастон на ім'я, мав більше віспин на обличчі, ніж є вибоїв на Центральній автостраді. До того ж він виконував роль поліцейського з пристойними манерами.

— Навіщо ви вбили Сусанну Діас, Аресе? З метою пограбування?

— Знов те таме. Господи! Та нікого я не вбивав. І не крав нічого.

— Чим же ви пояснюєте наявність ваших кривавих відбитків у квартирі вбитої?

— З мене зле пожартували. Я пішов туди, щоб вилучити листи свого клієнта, а там хряпнули мене по голові.

— Як ім'я вашого клієнта?

— Сенатор Грегоріо Рамірес.

— Послухайте, Аресе. Знов ті самі побрехеньки? Змініть пластинку. Сенатор вас і знати не знає.

— Це він так сказав?

— Аякже! Ми його допитували.

— Приведіть сенатора сюди. Нехай скаже це мені.

— Для детектива ви надто наївні, Аресе. Невже ви гадаєте, що сенатора республіки можна доставити до відділка лише тому, що вам так заманулося?

— Так, я вже втямив, що набагато корисніше лизати йому зад.

— Не заговорюйтесь, Аресе.— Тут я одержав першого ляпаса.— Досі ми з вами поводились добре.

Коли мене хто просто вдарить, я можу відповісти на той удар, а можу й стриматись. Але на ляпас я не можу не відповісти. І ніколи не міг. Я й не збирався діяти інакше в мої тридцять років. Розмахнувся і затопив кулаком у його пику, переорану віспою. Останнє, що я побачив, була тоненька цівочка крові — точилася з його рота. Зграя вовків накинулась на мене, і відразу ж усе огорнулось мороком.

Прийшов я до пам'яті в одиночній камері. Тут принаймні панував спокій. Кинув оком на годинник: він показував третю, мабуть, після полудня. Я закурив і влігся на тапчан, щоб поміркувати. Минув якийсь час, і раптом заходить сенаторова дочка, супроводжувана двома поліцаями. Одним із них був Гастон. Він вказав на мене пальцем і запитав:

— Це та людина, котру ви найняли, щоб одержати листи? -

Вона, вся тремтячи від переляку, зробила ствердний жест. Я зрозумів її переляк: на моїй фізіономії було, либонь, більше синяків, аніж віспин на Гастоновому обличчі.

— Вас... вас били? — спитала вона.

Гастон промовчав. Лише взяв її попідруч і вивів з камери.

Минуло ще півгодини. До мене знову візитер. В супроводі поліцейських з'явився Батлер. Він непогано впорався зі своєю роллю. Розглянув мене — наказав підвестись, потім повернутися. По тому заявив, що я не той суб'єкт, який намагався збути йому коштовності. Я полегшено зітхнув. Зараз моя справа вимальовувалася не в таких уже темних фарбах, як я уявляв собі раніше.

Минуло ще з чверть години. Гастон привів Карлоса — бармена з «Пласи». Гастон усе робив, щоб хлопця збити з пантелику. Кілька разів запитував його про те саме, але хлопець тримався. Він підтвердив, що з «Пласи» я пішов близько дев'ятої години.

— Чого ви так упевнені? — допитувався Гастон.— Як ви знаєте, що це не сталося, скажімо, о восьмій?

— Річ у тому, що я...—запинаючись, белькотів Карлос,— працюю до дев'ятої, а коли сеньйор Apec пішов, мені лишилось працювати всього кілька хвилин.

Це був мій тріумф, і я ледве стримався, щоб не плеснути в долоні.

Тепер маю алібі. Адже Сусанну було вбито між пів на восьму і восьмою годиною, а я в цей час іще перебував у «Пласі».

О четвертій годині дня мене звільнили.

— Ми все ще можемо притягнути вас за вторгнення до чужого житла, Аресе,— пробурчав Гастон.— Тож поводьтеся розсудливо,— промовив він погрозливо,— і не виїздіть з міста.

— Зайва рекомендація,— відказав я. — У мене ще чимало справ лишилося тут.

— Діло ваше! Тільки вислухайте мене як слід, Аресе.— Перебивши мене на півслові, Гастон став розмахувати руками перед моїм носом, що занадто дратувало мене.— Не подумайте встрявати в цю історію! Попереджаю вас.

Я всміхнувся, забрав свої документи й пішов. Коли двері поліцейського участку лишилися позаду, набрав повні легені повітря. Вперше за багато днів я міг зробити це цілком вільно.

Закуривши, я зі сходинок споглядав потік машин. На протилежному боці вулиці в автомобілі зі зйом-ним верхом сиділа Гленда Рамірес. Вона натиснула на клаксон і енергійно замахала рукою, запрошуючи мене. Я спустився сходами й підійшов до неї. Вона здалася мені жінкою моїх мрій, а втім, може, й насправді була такою, бо одяг мала на собі не того школярського покрою, який робив її зовсім юним дівчиськом. Тепер це була жінка. Чарівна жінка з лукавою усмішкою на вустах.

— Підвезти вас куди-небудь?

— Ні,— відказав я.— В мене і без цього купа проблем.

— Чому ж ви гадаєте, що я стану для вас новою проблемою?

— Спитайте про це в дзеркала,— відповів я і пішов геть.

— Зачекайте, Аресе. Річ у тому, що я обіцяла батькові привезти вас до нас додому. Він чекає вас.

— Ваш батько? Це неможливо! Адже він не знає мене!

— Він здогадується, якої ви думки про нього. Ось чому він і послав мене. Вони всі вважають, що мої чари всепереможні. Навіть і я так подумала,— зізналась, сумно всміхаючись. Потім граціозно підібрала вуста і прошепотіла: — Чого ж ви бажаєте? Щоб я програла?

— Ні, цього не можна допустити,— мовив я, даруючи і їй усмішку.— Я вдячний вам за сьогоднішній учинок. Уявляю, яких зусиль вам, певне, коштувало здолати свої сумніви й посвідчити тут на мою користь!

Вона знову сумно всміхнулася.

— Я все ще заслуговую у вас на таку жахливу репутацію? — В її голосі вловлювався прихований докір.— Не стану заперечувати, де в чому ви маєте рацію. Але тільки не в цьому. Ви ж також поводилися нелояльно з моїм батьком. Коли я прочитала, що смерть Сусанни настала між пів на восьму і восьмою годиною, мала намір піти і зробити заяву, але він заборонив мені. Сказав, що ви втаїли один лист і намагались ним шантажувати його. Це правда, Аресе?

Я усміхнувся. Ну й дойда ж оцей сенатор — у вушко голки пролізе.

Я сів у машину.

— Подивимось, чого бажає сенатор,— сказав я, полишивши її запитання без відповіді.

Вона скоса поглянула на мене й неквапно повела машину вперед. Правила автомобілем вона непогано, ії погляд був спрямований на дорогу, і вона не відводила його від неї під час розмови. Я мав змогу вдосталь намилуватися ії профілем. У неї не було тієї досконалості старогрецької богині, якою, мабуть, відзначався профіль Сусанни. Але сенаторова дочка мала досить принад, щоб задовольнити найвишуканіший смак.

Зупинились ми напроти особняка. Вона вийшла і, не обертаючись, попрямувала до дверей. Хода в неї була легка, а граціозне погойдування стегнами компенсувало те, що лишалося ще в ній від дівчиська. Так, спритник цей сенатор, але й донька його теж не в тім'я бита.

Я рушив за нею широким коридором, з якого вийшли у засаджений деревами патіо. Чудово жилося сенаторові. Втім, не одному йому. їм усім варто було лиш руку простягнути, і ось вона, республіка, до їх послуг. Одного погляду було мені досить, щоби все зрозуміти. Під круглим навісом за столом сидів сенатор у шортах, розмовляючи з якимсь суб'єктом. Трохи далі бавився з породистим собакою, прив'язаним ланцюгом до дерева, один із тих мерзотників, котрі оце недавно влаштували мені побоїще. З іншого боку сиділо на краю басейну двоє дівчат, спустивши ноги і теліпаючи ними в нерухомій воді.

Той тип, що бесідував із сенатором, жестом звернув його увагу на мене, і сенатор обернувся.

— Глядіть-но, сеньйор Apec власною персоною! — з ентузіазмом вигукнув він.— Підходьте, Аресе, підходьте й сідайте.

— У вас є про що побалакати, а мене чекає басейн,— мовила Гленда.— Лишаю вас самих.

Подарувавши батькові на прощання милу гримасу, вона сховалася в будинку.

— Аресе, це сеньйор Контрерас,— промовив сенатор, рекомендуючи мені свого співбесідника.— Мій помічник по зв'язках з громадськістю, так би мовити, імпресаріо.

Я не зміг утриматись від посмішки. Сенатор живе на всю губу — все одно що голлівудський актор.

Я сів за стіл.

— А хто он той? — спитав я, вказуючи на суб'єкта, котрий бавився з собакою,— Ваш камердинер?

Він вибухнув реготом. Очиці в нього стали зовсім маленькими, а вилиці здулися.

— Ви не позбавлені почуття гумору, Аресе. Я не думав, що ви пізнаєте його.

Він знову залився сміхом. Мабуть, це в нього така була відповідь. Ясна річ, сенатор же мене зовсім не знав.

— Пийте, Аресе,— сказав він, указуючи на шейкер для коктейлю.— Цей коктейль — домашнього виготовлення. Вам сподобається.— Я взяв собі келих і налив трохи. Коктейль був охолоджений як годиться, але я кинув у келих іще кубик льоду. Перед тим, як вихилити, запитав:

— Що у нас на порядку денному, сенаторе?

Сенатор підніс свій келих і став задумливо розглядати його. Потім поставив келих на стіл, навіть не притулившись губами.

— Наші стосунки ніколи не були щиросердними, Аресе,— поскаржився він.— Проте, чорт забери, ви поводилися... Розтовкмач-но йому це ти, Контрерас,— закінчив він зі збентеженим виразом обличчя.— Я ніколи не був мастаком на промови.

Я ще ковтнув коктейлю і обернувся до сенаторового «імпресаріо». Це був вельми манірний молодик, чиї повіки неспокійно сіпалися. Ось він підвів свої несміливі очі на мене.

— Це справа досить делікатна, сеньйоре Apec. Ваші ризиковані заяви можуть завдати серйозної шкоди сенаторові у зв'язку з наступними виборами.— Тут молодик зробив паузу і став допитливо розглядати мене, безперервно моргаючи.

— Ти про що, хлопче? — іронічно спитав я.

— Карамба! Звісно ж, про... про стосунки сенатора з сеньйорою Сусанною Діас. Про листи!

— А-а! — вигукнув я, ніби оце тільки збагнув, про що йдеться.— Ну-ну! То що ж робити?

Молодик зашарівся. Він збентежився надто більше од сенатора.

— Коротше кажучи,— втрутився Рамірес,— до виборів лишилося кілька місяців, і будь-які ваші спілкування з газетярами можуть призвести до катастрофи.

У мене чимало виборців — жінок. А ви знаєте, які вони чутливі. Я не можу дозволити собі таку розкіш — утратити їхні голоси.

— Хіба! Та ви жартуєте, сенаторе. Ваша справа вирішується у верхах. Подейкують, що ви фаворит президента. Як же ви можете програти? Коли в президентському палаці кажуть, що ви проходите, то чи варто турбуватися про голоси виборців?

Сенатор зробив благальний жест.

— Ви не усвідомлюєте цього, Аресе. Можна займатися будь-якими фіглями-міглями і зберегти своє лице незаплямованим. Розумієте? Тут же справа пахне скандалом: адже проблему Сусанни, враховуючи зв'язки, які вона мала, і так уже обсмоктували на всі боки в моїй партії. Є чимало заздрісників, котрі не від того, щоб посісти моє місце. Коли б оцю справу почали асоціювати з моїм ім'ям, це було б для них чудовим приводом, аби підставити мені ногу... Тим, що нагорі, довелося б тоді пожертвувати мною. Ось чому мені необхідно, щоб ви мовчали. Доки не відбудуться вибори. Природно, ми щедро віддячимо вам. А ніколи не слід нехтувати могутнім другом, Аресе.

Я посміхнувся.

— І навіщо було стільки крутити околяса, щоб умовити мене дещо продати,— мовив я. — У мене все продається.

— Бачте, Аресе, я не хотів...

— То скільки ви заплатите за моє мовчання?

— Ми умовились,— втрутився молодик,— запропонувати вам п'ятсот песо.

— Чудово, хлопче; ця сума здається мені прийнятною. Де ж гроші?

Вони ледь помітно перезирнулись. Молодик намагався, було, щось висловити, але сенатор стиснув йому руку.

— Заплати йому! — наказав.

Молодик вийняв із свого портфеля конверт і вручив мені, я перелічив банкноти. Там було п'ять сотенних. Я допив свій коктейль і підвівся.

— Мушу вас повідомити, що я вже дещо набалакав у поліцейському участку,— попередив їх.— Хоч, ясна річ, поліція вас не турбує.

— Так, Аресе,— відповів сенатор,— нас справді запевнили у нерозголошенні справи поліцією. Найменша інформація може надійти тільки від вас. Слід би вам мати це на увазі.

Я всміхнувся і вказав на типа, що бавився з собакою.

— Чи не зробили б ви ласку наказати йому... як його ім'я?

— Це мій службовець, Аресе.

— Отож-то й є. Чи не запросите ви його підійти сюди?

Сенатор помахав рукою і гукнув:

— Томас!

— Накажіть йому повернути мені листи й пістолет,— мовив я.

Сенатор зробив відповідний жест, і Томас вручив мені «люгер». Потім поліз до іншої кишені і витягнув листи. Сховавши їх, я сказав:

— Сенаторе, ваш пістолетик у Гастона. Гадаю, вам досить просто попросити, щоб він повернув його вам.

А потім я вчинив зовсім несподіване для них. Затиснувши в долоні кубик льоду, я щосили затопив кулаком Томасові в пику, аж краплі крові з його носа бризнули на стіл. Томас закрутився по газону, немовби поранений звір. Тільки біля виходу я показав усім спину. А з трампліна на нас приголомшено позирала Гленда.


14. ЛЕГЕНДА ПРО ЛОНГ


Всю дорогу до центру міста я бився в роздумах. Все так уїлося мені в печінки, що аж викликало нудоту. Я змушений був копирсатися в брудних справах багатьох можних світу цього, і начебто тільки Рамераль з них усіх не мав алібі. Я вилаявся подум-ки і вийшов з омнібуса.

В готелі прийняв душ і відразу ж пішов звідти. Вода дещо пом'якшила біль у моєму зраненому тілі, а думка про смачний обід у маленькому ресторанчику Ісайаса навіть трохи підбадьорила мене.

Ісайас занепокоївся, побачивши синяки на моєму обличчі. Це був гладун з дитячим обличчям. Мене він дуже поважав відтоді, як одного разу я визволив його від особи, котра систематично грабувала його. На віддяку він завжди ладний був почастувати віене найкращими із своїх страв. Я був голодний, їв багато і зі смаком.

О сьомій вечора я вийшов з ресторану і сів до омнібуса, щоб під'їхати до Батлера. Дорогою перегорнув вечірнє видання газети «Ель Паїс». З моїм арештом справа про вбивство Сусанни знов набрала популярності. Газети, як завше, компенсували відсутність інформації найфантастичнішими вигадками.

Коли вийшов з омнібуса на вулиці Санхи, в китайському кварталі було спокійно. Я натиснув кнопку дзвінка; потім кинув оком на антикварні вироби, які Батлер виставляв у своїх вітринах.

— Каламба, плийсов сеньйол Алес!

Я зняв капелюха і зробив глузливий реверанс.

— Ола, Чінь-лі! — привітав я його. — Спитайте-но в свого господаря, чи не зволить він прийняти мене.

Чінь-лі церемонно вклонився і зник. Чекав я з хвилину. Він з'явився знову, і я попрямував слідом за ним довжелезним коридором. Батлер чекав мене в своєму кабінеті. На ньому був широкий китайський шовковий халат, а з-під столу виглядали його ноги в китайських пантофлях.

Наближаючись до нього, я помітив у його очах якийсь дивний блиск. Дрібна деталь, але мене вона насторожила. Підступна людина цей Батлер, і чекати від нього можна було всього. Люб'язно всіхнувшись, він радісно вигукнув:

— Я поздоровляю вас, Аресе! Виявились ви твердим горішком і до того стриманим на язик. Щиро поздоровляю вас. Не часто випадає стрічати людей з такими достоїнствами.

Потому з підкресленою ґречністю вказав мені на стілець, дістав пачку сигарет і запропонував мені. Я відмовився, але він полишив це без уваги і закурив сам.

— Сподіваюсь, ви принесли добрі вісті.

— Я побачився з Шестипалим, Батлере. Якщо це ви називаєте доброю звісткою...

Він зробив схвальний жест, але, як мені здалося, не виявив надмірної цікавості.

— Ви не дотримали умов нашої угоди,— забідкався він,- Ми ж домовились, що ви надасте мені можливість переговорити з ним.

— Він вислизнув з моїх рук.

— А «Балерина»? Пощастило забрати?

— Так,—лаконічно відказав я,—і я поверну її господареві.

— Господар я, віддайте її мені!

— Ви не зрозуміли мене, Батлере: я сказав, що віддам картину її власникові.

— Ви ж бачили грамоту на володіння!— вигукнув Батлер.— Хочете, щоб я показав її вам ще раз?

Він відчинив шухляду, витягнув пергамент і розгорнув його на столі.

— Прочитайте! Упевніться самі!

Я байдуже уп'явся в нього поглядом і повторив:

— «Балерина» вам не належить.

Батлер палив мене поглядом.

— Чорти б вас узяли! — прошипів.— Та ви, Аресе, зрадник, такий же клятий зрадник, як оцей пес — Шестипалий. Ми ж домовились...

— Грайте поросячу комедію перед кимось іншим, хто вас не знає, Батлере,— промовив я похмуро.— Вас картина аж ніяк не цікавила. Ви мене вирядили за Шестипалим під приводом цієї байки про картину просто для того, щоб я розшукав його. Він обдурив вас під час розподілу здобичі. Та зовсім не в картині справа...

— Ви для мене надто міцний горішок, Apec,— із жалем визнав Батлер.— Мені анізащо не слід, було лізти в цю справу. Так мені й треба.— Натиснув кнопку дзвінка і лаконічно попрощався зі мною.— Мій служник проведе вас до дверей.

Мені вже остогидла ця комедія. Проте я не мав наміру кінчати на цьому.

— Не турбуйтеся,— мовив, підводячись,—дорогу я знаю.— Зробивши кілька кроків, обернувся: — Дуже шкода, що ви такий короткозорий, Батлере. А ми могли б порозумітися відносно урни. От ця справа варта заходу.

Ефект — неймовірний. Батлер скочив з місця. Очі в нього мало не повилазили з орбіт, а зіниці випромінювали якусь нелюдську еманацію.

— Стійте, Аресе! — вигукнув він.

Я обернувся лицем на чорне дуло його пістолета. Настрій у мене був паскудний, проте спробував ще пожартувати.

— Я мав на увазі не такого роду справу, Батлере,— промовив похмуро.

— Вертайтесь і сідайте, Аресе. Будьте ласкаві!

Я втомлено опустився на стілець. Судячи з усього, Батлера пройняла якась нерішучість. Годі було сумніватися, що саме моя згадка про урну примусила його діяти експромтом. Для людини його складу це було дуже незвично. Та, зрештою, Батлер себе виказав. Він усвідомив це і, прагнучи вибратись із незручного становища, в яке потрапив, учинив ще більшу дурість. Після надзвичайної зацікавленості, яку виявив хвилину тому, раптом удав цілковиту байдужість.

У мене виникло передчуття, що я зачепив саме нутро його диявольської інтриги. І тут Батлер урвав мої роздуми:

— Ви сказали про якусь урну, Аресе. Що вам відомо про неї?

Ось у цьому-то й була заковика. Я не знав анічогісінько про цю кляту річ. Збрехати Батлерові означало виказати, наскільки я необізнаний. А визнати свою непоінформованість означало пошитися в дурні, особливо зважаючи на вдачу цього пройди Батлера. Та я зважився на останнє.

— Ви мене ошукали, Батлере. Мушу визнати, що, коли побачив вас уперше, вважав набагато розумнішим, аніж ви є насправді.

Він незлостиво посміхнувся.

— А чому ви думаєте, що зараз я не такий, як ви раніше думали про мене?

— Та все через ваші інтриги, Батлере. Ваші прокляті інтриги. Ну хоча б ота підступність навколо «Балерини за лаштунками». А тепер, напевне, нові підкопи навколо якоїсь казкової урни.

Батлер закусив губу і сховав пістолет. Нерішучість іще більше позначилась на його обличчі. Було парко, але не через те на його чолі заблищали краплини поту. Його мозок обтяжувало протиборство двох начал.

— Ваша правда, Аресе,— визнав він, витираючи хустинкою чоло,— З картиною я дозволив собі нечисту гру. Але що за чортівня, Аресе, ваша репутація...

— Моя репутація? Та ви свиня, Батлере! Я завжди з повагою ставився до тих, хто веде чесну гру.

— Припустився помилки,— жалісливо промовив він,— визнаю, припустився помилки.

— То виправте її! Доки не пізно.

Батлер начебто відкинув останні сумніви, котрі живили його вагання. Зручніше вмостившись у кріслі, він востаннє затягнувся сигаретою і пригасив її в попільничці.

— Це винятково цікава історія, Аресе. Коли дізнаєтесь про неї, будете вражені.— Тут він випустив дим і набрав пози, що настроює на спогади.— Хіба ви не чули про Лонг? — Він витримав ефектну паузу, в той час як я заперечливо похитав головою.— Лонг — це таємниче товариство китайців, коріння якого сягає у віки, до джерел династії Мінь. Ця організація виникла внаслідок ворожнечі серед наймогутніших китайських родин через Дай-цзи, який боровся за повалення династії Юань. То були казкові часи, Apec. І ще казковішим був імператорський сан, за який точилася боротьба. Природно, Дай-цзи, зі своїм авторитетом великого воїна, примусив коронувати себе імператором. Він був рішучою і честолюбною людиною. Видатною людиною. Все це історія, Apec. Вельми цікава історія. Та вам вона, либонь, здається нудною...— Батлер очікувально позирав на мене.

— Продовжуйте,—сказав я.—Вам це може здатися дивним, але я відчуваю інтерес до китайської історії.

— Мені це не здається дивним, Аресе,— усміхнувся він.— Все, що стосується Сходу, справляє на нас чарівний вплив. Ну, в усякому разі, на мене,— уточнив він.— Поїдьте на Схід, і ви відчуєте, як зачарує вас цей світ. І ви не забажаєте ніде більше жити далі, опріч Сходу. То на чому ми спинилися?— Кілька секунд він давав лад своїм думкам, а потім продовжив : — Так ось. Інтриги серед великоможних родин тривали, а помста з боку Дай-цзи тим, хто виступав проти нього, була жахливою: масова різанина ї заслання у далекі провінції. Та ніщо не спроможне подолати впертість жителів Сходу: вони продовжували боротьбу. Боротьбу героїчну і нерівну, яка змусила їх піти в підпілля. Так народилось товариство Лонг.— Батлер зітхнув; здавалось, занурився у власні спомини.— Мене надзвичайно зацікавили китайські звичаї, Apec, і я став чи не першою людиною із Заходу, хто дізнався про давне походження цього товариства. Навіть більшість китайців, котрі входять до нього тепер, не знають причин його створення; не знають вони і первісних обрядів цього товариства, які, напевне, дуже відрізнялись від сучасних. Вплив часу, ось, гадаю, в чому річ; час усе деформує і все знецінює. Не зрівнятися з чистотою тодішніх церемоній тому, що вони тепер помпезно іменують «ритуалом посвячених».— Він умовк, очі в нього натхненно горіли. Здавалося, сп'янів од власної розповіді.— Перш ніж продовжити, дозвольте дещо пояснити: було б непробачною помилкою плутати, з огляду на схожість назв, це товариство, в основі своїй альтруїстичне, із організацією, яка спровокувала війну банд у Сан-Франціско та в інших американських містах. У ній перебувають молодчики найгіршого гатунку. До нашої ж — кажу так, бо маю честь належати до неї,— приймаються тільки особи освічені, до того ж із кращих китайських родин.— Батлер зробив паузу.— За часів Дай-цзи,— провадив далі,— культ Лонг, природно, був під забороною; вони таємно поклонялися фігурці принцеси, вирізьбленій на кришці шкатулки з чорної слонової кістки, у таємній схованці цієї шкатулки за тих часів, коли зародилося товариство Лонг, зберігався прах юної принцеси, котра впала жертвою боротьби своєї родини проти всемогутнього імператора. Мушу зізнатися, Аресе, що я вже не знаю, де дійсність, а де легенда. Тому що всі мої зусилля, всі мої безсонні ночі, які присвятив тому, щоб відкрити ім'я цієї принцеси, виявились марними. Звісно, у боротьбу втягнуто було чимало родин, і це втішає мене, але в цьому є своя легенда, Аресе. Є своя легенда...

— Легенди — окраса історії,— зауважив я. — Заберіть легенду, і ваша розповідь буде позбавлена інтересу.

— Атож! Так я і знав, Аресе, так я і знав. Ви вже зачаровані. Така вже властивість Сходу. Спершу він тебе захоплює, а потім заворожує.— Батлерові очі світилися загадково.— Гадаю, ви своїм розважливим розумом уже оцінили вартість цієї реліквії: так, ціна її нечувана. І це ще не все, Аресе. Та дозвольте продовжити. Минав час, культ Лонг змінювався, але урни це не стосувалося. Вона, можна сказати, зберегла свою первозданність. Так було до останніх днів горезвісного гомінданівського уряду, коли внаслідок нещасного випадку фігурка втратила мочку лівого вуха. Я вже казав вам, що майже всі родини, які поклонялися культові Лонг, були знатного походження. І коли почав гинути режим Чан Кай-ші, вони усвідомили, що в новому Китаї для них не лишилося місця, й емігрували до Сполучених Штатів. Там ця організація стала свого роду товариством взаємодопомоги, та все одно з вибраним колом своїх членів, якими, як і раніше, були найосвіченіші й найзамож-ніші китайські родини. В той же час в останній період до організації міг бути прийнятий також іноземець, якщо він поєднував у собі певні, точно визначені достоїнства.

Я всміхнувся, бо сумнівався в добропорядності товариства, котре прийняло до своїх лав такого пройду, як Батлер. Однак жестом я заохотив його, щоби вів далі.

— Невдовзі після прибуття до Штатів родин, які поклонялися культу Лонг,— продовжив Батлер,— скоїлося лихо. Страшенне лихо. Священна реліквія зникла без сліду. її було викрадено! Ця звістка вкинула в глибокий сум усіх членів товариства. Вчинено наругу над реліквією їхніх предків. Усі заприсягайся помститися. Але їм не пощастило здійснити це, бо як урна, так і злодій мов крізь землю провалилися. З тієї пори в товаристві Лонг стало традицією щоразу під час ритуалу прийняття нових членів збільшувати на тисячу доларів з кожного прийнятого розмір винагороди людині, котра поверне на місце вкрадену урну. На сьогодні винагорода дорівнює ста тисячам доларів. Як ви можете судити з цієї цифри, принцип суворого відбору у товаристві Лонг лишається незмінним. Я маю багато підстав зараховувати себе до числа людей Сходу, Аресе. Робота не надто відбирає мій час, а терпінням я не поступився б навіть Иову. I я присвятив усю свою енергію і кожну вільну часинку свого життя пошукам грабіжника. Його я не виявив, зате знайшов урну. Нею володіла Сусанна. Ні, вона не була злодійкою. Це я встановив без особливих зусиль. Стара, як цей світ, історія, яку вона мені розповіла, мабуть, була цілком правдива, їй упала в око ця штучка, хоч, природно, вона й тями не мала ні про її вартість, ні про походження, і чоловік, чиє ім'я вона нізащо не схотіла мені відкрити, але який, либонь, і сам не знав ціни отій дрібничці, просто віддав її Сусанні — їй же ні в чому не можна було відмовити.

— Стривайте, Батлере,— перебив я його.— Ця урна являє собою довгасту шкатулку з чорної слонової кістки, на кришці якої різьблення, що зображує обличчя жінки Сходу?

— Саме так! Очевидно, ви бачили ії в Сусанниному будинку.

— Атож,—ствердив я.—Вона начебто використовувала ії для зберігання коштовностей та інтимних документів. У ній була схованка, яка відмикалася з допомогою хитромудрого механізму. Але тут дещо не узгоджується, Батлере. Хіба ви не сказали Сусанні про те, що існує викуп? Можу закластися, що за сто тисяч вона віддала б із десяток подібних реліквій.

— Тільки не за сто, Аресе. За п'ятдесят тисяч,— поправив Батлер. І всміхнувся.— Так чи інакше,— провадив він далі,— зробити їй таку пропозицію означало б не знати Сусанни. Коли б я її втаємничив у вартість цієї штучки, то змушений був би оповісти й історію, яку щойно виклав вам. І тоді Сусанна вже ніколи не розлучилась би з цією урною. Вона була завзята колекціонерка. Ви повинні розуміти, що це означає: хвороблива насолода від володіння річчю і споглядання її. Гроші, зрештою, мало чого варті за таких обставин, Аресе. Сусанна ні за які гроші не віддала б урну.

— Ну, а Шестипалий? Як він дізнався про її вартість? Гадаю, ви не розповіли йому цю історію, не вчинили такої дурниці.

— Звісно, ні. я розповів її тільки вам, Аресе. Проте через язикатість однієї з моїх довірених осіб він щось запідозрив, хоч, звичайно, не знав її справжньої цінності, і, втямивши, що це штуковина неабияка, відмовився передати її мені. Ото й уся історія, Аресе. Тепер я у ваших руках.

Якусь мить я мовчав, розмірковуючи.

— У вас є якісь документи на володіння урною? Тільки прошу вас, Батлере, не так, як на «Балерину»!

Батлер не хотів стримувати реготу.

— З вас вийшов би чудовий компаньйон, Аресе,— мовив він, прикладаючи носовичок до очей.— Але в даному разі ви поводитесь зі мною нечесно. Я виклав вам усю історію, а ви мені заявляєте таке. Цю річ було таємно вивезено з Китаю. Звідки ж, чорт забери, ви гадаєте, може взятися в будь-кого документ на право володіння нею?

Я роздумливо закусив губу.

— Гаразд, Батлере, сто тисяч навпіл буде п'ятдесят тисяч. Вас це влаштовує?

— Ви чудово опанували арифметику, Аресе,— заявив Батлер.— Коли почнете?

— Зараз же,— відказав я. — П'ятдесят тисяч доларів на дорозі не валяються.

Батлер провів мене до дверей свого кабінету. Він здавався стурбованим чимось. Це, либонь, не мало нічого спільного з історією, яку розповів. Уже в коридорі зупинив мене і спитав, ніби раптова здогадка осяяла його:

— А чи не був Шестипалий вашою людиною, Аресе?

Я взявся за підборіддя і задумливо глянув на нього.

— Ні,— відповів я, — мабуть, ні.

— То хто ж убив Сусанну, Аресе? Я хочу сказати, чи немає у вас ще ідеї: хто міг її вбити?

— Багато хто міг це зробити, Батлере. В тому числі й ви.

Диявольський блиск мигнув і зник в його очах.

— Ви маєте рацію,— визнав він,— навіть я міг її вбити. Вона на те заслуговувала.


15. ВЛАСНИК «БАЛЕРИНИ»


Будинок Батлера не можна було залишити без того, щоб Чінь-лі зі своєю незмінною посмішкою не провів тебе, майже наступаючи на п'яти, через весь коридор. Я запитав себе — які скарби так ревно охороняє Батлер? Легкий аромат парфумів, що витав у повітрі, був мені незаперечною відповіддю. Лю-мей була одним із тих створінь природи, якими всі ми прагнемо володіти. Ковзати пальцями по її оксамитовій шкірі, впадати в екстаз, споглядаючи казковий янтар її очей... У Лю-мей все було таке гармонійне, що епітет «вродлива» надто збіднив би ії зовнішній вигляд. Батлер мав рацію, ставлячись до Лю-мей з таким надмірним егоїзмом. Я розумів його.

Аж на вулиці глянув на годинник. Була дев'ята вечора. Китайський квартал уже жвавішав. Проклинаючи Батлера з його безсоромною брехливістю, попрямував до почтамту, щоб надіслати телеграми своїм північноамериканським колегам, котрим рік тому зробив одну послугу. В перекладі на іспанську мову моя телеграма мала приблизно такий зміст:

Уессону і Даггену. Приватне детективне агентство Авеню Дункан і Лексінгтон, Сан-Франціско,

Каліфорнія, США

ПРОШУ ПЕРЕВІРИТИ ІСНУВАННЯ ТАЄМНОГО КИТАЙСЬКОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНОВАНОГО ЛОНГ. НІБИТО РОЗШУКУЄ СВЯІЦЕННУ УРНУ СПЛАТОЮ ВЕЛИКОГО ВИКУПУ. СПРАВА НЕГАЙНА. ВІТАЮ.

Хуглар Apec. Приватний детектив Будинок «Атлантик, між 12 вулицею та 23 авенідою,

Гавана, Куба

Прямуючи до своєї контори, я міркував над розповіддю Батлера. Годі було сумніватися — де в чому він був щирий. Але яка частина правди в тому, що він розповів? Шестипалий, певно, відповів би на це. Але як з ним зустрітися вдруге? Якщо в нього хоч посередні розумові здібності, а це безперечно, то свій барліг на вулиці Техадільйо він, напевне, залишив.

А Каліостро? Чи торгуватиме він знову маріхуаною, яку постачає йому Шестипалий? Навряд чи цей непроторенний негідник знову довірятиме йому. Але поки що Каліостро — єдина ланка, за яку можна вхопитися. Отже, завдання тепер полягало в тім, щоби розшукати Каліостро, а для цього треба запастися терпінням. Я завше діяв усупереч логіці, й це приносило мені успіхи, у всякому разі, я нічого не втрачу, коли й зараз так зроблю — доручу Макейрі пошукати його.

У маленькій приймальні моєї контори мене очікував Сото Падуа. Обличчя його аж засвітилося, коли побачив мене. Він був чимось схвильований.

— Я вже думав, що ви так ніколи й не прийдете, Аресе! — вигукнув.— Чекаю вас понад годину.

Я не відповів. Мій настрій чомусь почав псуватися. Відімкнувши двері, пропустив його вперед; жестом указав на крісло.

Він зручно вмостився. Задзвонив телефон. Я зняв трубку: це був Макейра.

Дуже зрадів, коли дізнався, що його відразу ж випустили, зробивши лише звичайний допит. Кому ж до вподоби, коли хтось страждає через нього? На думку Макейри, мене впізнав якийсь поліцейський, як виходив я з машини, щоб відвідати Сусаннину служницю. Той, очевидно, зв'язався зі своїм начальством, і поліцейські приїхали, поки я розмовляв з Каїтою. Все це було цілком логічно.

Перед тим як повісити трубку, я попросив Макейру приїхати до мене в контору.

Падуа нетерпляче крутився в кріслі. Не встиг я ще покласти трубку на важіль, як він уже почав свій допит:

— Ви про мене щось казали поліції, Аресе?

Я розкинувся в кріслі й закурив. Коли він поспішав, то я, навпаки, аніскільки не квапився. Давши зрозуміти йому про це, я поцікавився:

— А мені слід було щось казати їм?

Брунатна шкіра в нього на чолі зібгалася, утворивши кілька зморщок. Насмішкуватий вираз миттю зник з обличчя. Тепер у погляді відбивалась ніби якась тінь переляку. Він зобразив усмішку, але його жестам бракувало такої невимушеності, як тоді, у «Сьєррі».

— Ні,— мовив,— нічого не слід було казати. Але може, вас здивував мій інтерес до «Балерини»... Що ж, я був трохи балакучий. — Піднісши палець, він повчально промовив: — Поліція подекуди змушує нас казати таке, чого ми й не знаємо.

— Заспокойтеся! — відповів я. — За дві тисячі песо я вмію бути вкрай мовчазний. Сподіваюсь, ви не забаритеся зі своєю пропозицією...

— Про що ви говорите, Аресе. Вона з вами?

Я стенув плечима.

— Не я ж обкрадав Сусаннин будинок.

Падуа пирскнув.

— Я не казав, що ви вкрали щось, Аресе. Але ж... не можете ви торгуватися за річ, якою не володієте.

— Невдовзі володітиму нею,—запевнив я.—Гадаю, ви зможете довести, що картина належить вам.

Падуа подивився мені просто у вічі.

— Тільки облиште цю совісність, Аресе,— мовив він з уїдливою гримасою.— Це ж суперечить вашій репутації.

Я всміхнувся. Всі ці напхані грошима суб'єкти борсаються в гидотному багні, яким є життя їхнє. Вони брудні свині, проте вдаються до моїх послуг саме через той ореол цинізму, що створився навколо мого імені, я й оком не змигнув.

— Бачте, Падуа, навколо цієї картини виникли суперечки,—пояснив я.—Є людина, котра пропонує стільки ж, скільки й ви, але до того ж має грамоту на володіння картиною.

— Підробка, безумовна підробка! — вигукнув Падуа, збуджений до краю.— Ніхто не може мати грамоти на володіння цією картиною, бо «Балерина» належить мені.

— Даруйте, друже мій,—холодно промовив я.— Мені здавалось, що вона належала Сусанні.

— Я їй подарував «Балерину».

— Еге ж,— промимрив йому.— І через те, що особисто були до неї прихильні. Чи не так? Курйозно інше: та людина твердить те саме.

Падуа вибухнув якимсь хрипким, майже істеричним сміхом.

— Тепер уторопав, Аресе. Тепер уторопав. Ви жадаєте здерти з мене більше з допомогою цього, вами ж вигаданого, конкурента, так? Гарно придумано, Apec! Цілком гідно вашої репутації!

Я не розсердився, а просто схопив його за барки і виштовхнув за двері, незважаючи на його протести.

Узявши газету, став переглядати її. І в ту ж мить подзвонили. Коли я відчинив, у дверях стояв Макейра.

— Проходьте, Макейро. Сідайте!

— Я бачив сеньйора Падуа, він виходив з будинку, невдоволено щось буркочучи собі під ніс,— розповів Макейра.— Сподіваюсь, ви добре обійшлися з ним, Аресе. Адже Падуа — людина досить упливова.

— Не хвилюйтеся, Макейро, Падуа зараз не спроможний використати свою впливовість проти мене.

— Ви знаєте, Аресе, що робите,— зауважив він.— Та на вашому місці я б спокійно собі тішився життям, забувши про цю триклятущу справу.— Він пильно позирнув на мене і спитав: — Ну що ви з усього цього маєте, окрім побоїв?

— Нічого, Макейро, нічого,— з гіркотою визнав я.— Не терплю, коли з мене глузують, а якраз тепер дехто саме цим і займається.

— Гадаю, я вам уже не потрібний? — спитав шофер.— Ви маєте змогу користуватись власною машиною. Може, повернути ту машину, яку ми взяли напрокат?

— А який час ми ще можемо користуватися нею?

— О, у нас зосталося ще кілька днів. Строк спливає в понеділок.

— В такому разі яка рація повертати її? Ми ж бо заплатили, хіба не так?

— Так, але мені...

— Нічого, Макейро, підбадьортеся трохи! Я ж обіцяв вам, що від нас із вами йому не втекти, і ми таки знайдемо його.

— Та ви ж потрапили в замкнуте коло! — заперечив Макейра.

— Ет! Не будьте песимістом! Чи ви чули коли-не-будь про бродячого фокусника — Каліостро на прізвисько?

— Я бачив чимало фокусників, але не звертав уваги на їхні імена. А що?

Довелося замислитися. Неймовірно, що Шестипалий дозволить Каліостро знову займатися своїм старим ремеслом, але я не знав, де шукати його, і тому змушений був використовувати будь-яку можливість, якою б непевною вона не здавалась.

— Це дуже примітний тип,— пояснив я, — він часто виступає в парках Старої Гавани. Якої ви думки про те, щоб трохи порозважатися там?

Макейра стенув плечима без особливого ентузіазму.

— Коли наполягаєте,— сказав.— А що я маю робити?

— Повештайтесь трохи по цих парках. Тільки обережно, Макейро. Каліостро — стріляний птах, а я не хочу вас вплутувати в цю справу. Виявите — постарайтеся зв'язатися зі мною. Візьміть,— додав я, вручаючи йому візитну картку,— тут записано телефони моєї контори і мого номера в готелі «Паккард». Якщо не знайдете мене ні там, ні тут, залиште записку у Карлоса, бармена з «Пласи». Я туди дзвонитиму.

— Коли розпочинати? — запитав Макейра.

— Одразу ж. Навіщо гаяти час?

Макейра підвівся.

— Це тільки заради вас,— буркнув.— Мені не до вподоби гратися в детектив.

Я невесело всміхнувся. Мені теж було не до вподоби. Іноді це вигідно, але завжди брудно... надто брудно.


16. ТАЄМНИЦЯ ЦУКРОЗАВОДЧИКА


Хвилин п'ятнадцять чи двадцять по тому, як пішов Макейра, почулось якесь шарудіння,— воно долинало з вітальні. Я не надав був цьому значення, але шарудіння повторилось. Так, ніби кішка шкрябала пазурами об стінку. Я підвів очі, знизав плечима і став читати далі.

Шерех припинився. Я глянув на годинник: було дві хвилини на одинадцяту. Мене почало опановувати якесь неусвідомлене занепокоєння. Серце моє прискорено забилось, а шкіру щось почало пекти. Я згадав, що колись уже відчував щось подібне, і, либонь, це було не що інше, як острах. Зараз я не був певний цього — острах узагалі почуття дивне. Воно виникає з нічого і живиться невідомо чим, потім зникає і водночас лишається в нас. Опанувавши наших предків ще в темні ночі палеоліту, це почуття й досі не покинуло нас і навряд чи колись покине.

Погладжуючи рукоятку «люгера», я трохи заспокоївся. Потім розсміявся. Все це було надто безглуздо. Коли в людині виникає острах, то згодом з остраху народжується сміх, як захисна реакція організму.

Я вирішив було піти з контори. Але я впертий, коли йдеться про лихі передчуття,— тоді щосили прагну здолати їх. І якби я вибіг з приміщення,— почуття остраху цілком опанувало б мене, а в моїй роботі це вже казна-що. Тому й зостався сидіти в кріслі, намагаючись збагнути причину такого стану. Хоч гаяти час на це не варт було, бо острах буває і таким, котрий не пояснюється. Я змушений був визнати, що саме такий острах і відчуваю. Чого я боявся? Кого? Часом острах править за сигнал тривоги для наших органів чуття, попереджаючи про навислу, хоч і неясну загрозу.

— Аресе! Ви тут?

Полонений думками, я від несподіванки перелякався і не одразу заспокоївся. Скочивши, немов підкинутий пружиною, я зняв «люгер» із запобіжника.

— Не підходьте до дверей, Аресе! Не торкайтеся дверної ручки! Ви мене чуєте, Аресе?

— Ідіть під три чорти! Що за нахабство! Негайно припиніть горлати! — гукнув я, не рухаючися з місця.

Минули дві довгі хвилини. За дверима чути було владний голос, який давав розпорядження: «Обережно, Гонсалес! Еге ж! Тепер відокремлюй детонатор. Ось так».

Слово «детонатор» оживило мій мозок. Спина одразу спітніла, а холодок смерті пробіг по ній. Коли з того боку сказали: «Можете вже прочинити двері, Аресе»,— у мене затремтіли коліна.

— Якого біса вам тут треба? — Зухвалим тоном я спробував приховати острах.— Чого розгаласувалися?

Лейтенант Гастон з бригади, котра розслідувала вбивство Сусанни, раптом втупив у мене насмішкуватий погляд. Поруч нього агент Гонсалес тримав в руках смертельний пристрій.

— Можна зайти? — спитав Гастон.

Не дочекавшись мого запрошення, в супроводі Гонсалеса він ступив усередину.

— Ми вам гостинця принесли, — мовив Гонсалес і поклав на стіл бомбу.

Удаючи байдужість, я кинув на неї швидкий погляд. Це був примітивно виготовлений вибуховий пристрій домашнього виробництва. Робив його якийсь халтурник. Але — примітивно чи не примітивно — ця машинка рознесла б мене на шматочки, аби тільки я відчинив двері. Жестом я подякував моїм відвідувачам і запросив сісти.

— Ой-йой, з якої ж халепи ви вискочили, Аресе!— заявив Гастон.

Я вже повністю оволодів собою. Виливати свої почуття я не полюбляв ніколи. Діставши пачку сигарет, запропонував їм, але вони відмовились. Я теж не бажав, але все ж запалив, хай бачать, що пальці мої аніскільки не тремтять.

— Аресе, у вас є добрі друзі,— зауважив Гонсалес.— Чи не здається вам, що розсудливіше було б не лізти більше в цю справу? Попри наші застереження, ви сьогодні відвідали сенатора... а це недобре, Аресе.

Хвилину тому я відчував до них удячність, а тіль-ки-но вони заговорили за сенатора,— мені стало ніяково.

— А чи не помиляємося ми, Гонсалесе? — замислено промовив Гастон.— Здається, сеньйор Apec має намір і надалі вести цю справу. Що ж, хай йому щастить! Де знайдемо ми кращу принаду? Отаке спало мені на думку! — Він сплеснув у долоні, підводячись.— Гонсалесе, залишмо сеньйора Ареса самого. Напевне, в нього є чимало проблем для роздумів, а ми йому заважаємо.

Вони пішли до дверей, і, вже тримаючись за ручку, Гастон нараз зупинився, потім вернувся до столу й забрав залишену бомбу.

— Тут ми зможемо ще виявити щось цікаве. До побачення, Аресе!

Коли вони вийшли, я штовхнув ногою корзинку для сміття: «Ну й свині».

Сів у крісло. Ось тепер мені справді потрібно було закурити. Цей негідник стає все зухваліший. Чи він знав, що я в конторі? Безумовно. Те, як він налаштував бомбу, не давало підстав для сумнівів. Адже вибух мав статися, як тільки б я прочинив двері. А дізнатися, чи в конторі я,—зовсім не важко. Кімната освітлена, а з боку Двадцять третьої вулиці вікна добре видно. До того ж він міг бачити, як я входив. А втім, навіщо йому було брати на себе стільки турбот? Набагато ж легше порішити мене одним пострілом. Я всміхнувся. Напевне, саме так і сталося б, якби з цікавості мені закортіло з'ясувати, хто шкрябає в двері. Позирнув на годинник: було близько півночі. Я вирішив піти з контори, в цю мить подзвонив телефон.

Це був Макейра. Він повідомив мене, що автомобіль несправний.

— Поверніть його,— наказав я, — завтра скористаємося моїм.

Він невиразно попросив пробачення і повісив трубку. Я теж поклав трубку і підійшов до вікна. Машини тепер уже йшли не так часто. Я кинув байдужий погляд на купку людей, котрі чекали на омнібус. Серед них стояв якийсь невеличкий чоловічок і не спускав очей з мого вікна. Я трохи відійшов і далі спостерігав уже крізь щілину у віконній рамі. Минуло двадцять, тридцять хвилин. Люди то заходили до омнібусів, то виходили, а чоловічок не зводив очей з мого вікна. Ще через десять хвилин я взяв піджак і капелюх. Поклав «люгер» у кобуру й, не загасивши світла, вийшов з контори.

Спустився ліфтом на перший поверх. Вислизнути крізь двері будинку «Атлантик» на Двадцять третю вулицю означало б викрити себе. Тому вирішив перестрибнути через стіну, що відокремлювала цей будинок од сусіднього. Потім піднявся сходами, які привели мене до якогось коридора. Зійшов іншими сходами й опинився, як і передбачав, на Дванадцятій вулиці. Минаючи квіткові магазини, добрався до Двадцять третьої. В цю ж мить світлофор відкрив рух, і я виявився між двома зустрічними потоками транспорту. Заревли клаксони, і це привернуло до мене загальну увагу. Я вилаявся, бо не міг зрушити з місця.

Чоловічок, забачивши мене, заквапився до рогу. Пробиваючись поміж машинами, я, нарешті, кинувся за ним навздогін. Він щодуху повернув на Десяту вулицю. Коли добіг туди, автомобіль, що підібрав його, вже перетинав Двадцять першу.

Незважаючи на невдачу, я усміхнувся. Надто вже розгубленою була фізіономія карлика, коли побачив мене на вулиці цілим і неушкодженим.

Наступного дня я прибув до контори дуже рано. Падуа вже чекав мене в приймальні. Він читав газету, а на обличчі його відчай. Життєрадісність поступилася місцем похмурості.

— Вище голову, Падуа! Чого ви такий сумний? Гадаю, поліція поки що вас не потурбувала.

— Ви читали газету, Аресе? Що скажете про Рамераля?

— Звісно, читав! Заспокойтеся. З вами ніщо подібне не станеться. Якийсь там лист, написаний дамі,— ну й що? Подумайте тільки: скільки людей можуть мати ініціали К. С. П.? Тут інша біда — в поліції сидять мерзотники-каліграфи. Якщо їм заманеться довести, що саме ви написали цього листа... Правду кажучи, не до вподоби мені ця публіка.

— З такими речами не жартують, Аресе. Я знаю, вчора поводився як дитина. Прошу дарувати мені. Але... чи не здається вам, що в приміщенні нам буде зручніше?

— Мабуть,— погодився я й, відкривши двері, пропустив його вперед.

— Мені потрібен цей лист, Аресе,— промовив Падуа, і в руці в нього з'явився пістолет калібру 22.

Я пильно подивився на зброю. Хоч вона була й мініатюрна, однак смертоносна, як будь-яка вогнепальна зброя. Я зітхнув. Від постійних погроз різних пройд мене вже занудило. Бідний Падуа, чорти б його взяли. На своїх цукрових заводах він, певно, вельми енергійний у вижиманні поту з робітників. Але тут зовсім інша гра. Гра не на його користь, незважаючи навіть на цей пістолетик, яким він погрожує. Він те усвідомлював. Про що яскраво свідчило тремтіння його рук.

— Заходьте, Аресе,— наказав він,— і не вдавайтесь до будь-яких дурниць.

Те, що я вчинив, аж ніяк не було дурницею. Я зробив два кроки в кімнату. Моя рука, знявши капелюх, описала в повітрі дугу ніби для того, щоби почепити його на вішалці. Та капелюх упав на підлогу, а мій кулак що було сили вгатив Падуа по фізіономії. Не встиг він і опам'ятатися, як уже був обеззброєний.

— А тепер сідайте отут, тільки тихенько,— наказав я йому, беручи телефонну трубку.— Гастон, ви і я докладно побесідуємо.

Він спробував було відібрати в мене трубку, але я поштовхом посадив його назад у крісло.

— Бога ради, Аресе! — почав благати він.— Вислухайте!

— Мене вже не цікавить те, що ви можете сказати, Падуа.

Я набрав кілька цифр, а краєчком ока стежив за ним.

— Коли вислухаєте, Аресе, не пошкодуєте,— мовив він, дістаючи пухлий шкіряний гаманець.

Я поклав трубку і розлігся в кріслі.

— Побачимо, чи багато цікавого є у вас для мене, Падуа,— промовив я байдуже.

— Не мав я наміру силою заволодіти листом, Аресе,— пояснив він.— Насправді ж прийшов за картиною.

— Вчора ви були не дуже відверті, Падуа,— мовив йому. На обличчі в нього знову проступала нерішучість.

— Ну що ж,— і я простягнув руку до телефону,— Гастонові цікаво буде дізнатися, чом ви так прагнете заволодіти картиною, яка вам не належить.

— Мені соромно цієї історії, Аресе,— вимовив він.— Ось чому я й досі не розповідав її. А все почалося з жарту,— засміявся він сухо.— З жарту, що дорого коштував,— мовив він придушеним голосом.— Ініціатор жарту я, я ж виявився і його жертвою. Apec, «Балерина» — підробка.

Я мимохіть заворушився в кріслі, але вигляд Падуа викликав співчуття.

— Не варто так побиватися,— сказав я. — Від жарту ще ніхто не вмер.

Він почав свою розповідь як людина, котра відчуває нагальну потребу сповідатися.

— Це сталося в Парижі, під час мого медового місяця,— пояснив він,— ось тоді я й придбав картину. У ті роки я ще не досяг у діловому світі того місця, яке посідаю тепер. Мене цінували як фахівця, я був досить освічений і надто честолюбний... І ніщо більше. Либонь, саме честолюбство допомогло мені в боротьбі з іншими претендентами на руку моєї нинішньої дружини — жінки вельми заможної, освіченої. По весіллі ми зголосились поїхати до Франції. Природно, я прагнув зробити їй якийсь пам'ятний подарунок, та, на жаль, мої прагнення набагато переважали мої можливості, і я не знаходив нічого з доступних мені за вартістю предметів, які могли б справити враження на неї. І тоді, як я вважав, мені усміхнулася доля. Блукаючи Латинським кварталом, познайомився з одним молодим митцем, і він запропонував мені Дега. Зважте: картину Дега! Єдина вада, яку мала картина, як він сам зізнався, була та, що Едгар Дега не був ії автором. Розумієте? З цікавості більше, ніж з інших міркувань, я йшов за ним кудись далеко, ліз на горище, де містилась його студія, і — хочете вірте, хочете ні, Аресе,— мене приголомшила краса цієї картини, перед якою я стояв, роззявивши рота. Я не дуяже розбирався в цих речах, але, як показав мій наступний досвід, навіть багато фахівців або тих, що вважалися фахівцями, не вагаючись, визнавали цю картину за оригінал. Я відразу ж придбав її. Незважаючи ні на що, заплатив за неї кругленьку суму. І не шкодував: бо, побачивши, яке враження справила ця картина на Софію, відчув пиху і задоволення. Дурну пиху, яка змусила мене перебільшити вартість картини і залишити дружину при хибній думці, ніби це справжній Дега. В цьому була моя помилка, бо насправді, хоч яка була їй ціна і яке прізвище мав її автор, «Балерина» є справжнім твором мистецтва. Спершу я заспокоював себе, що коли-небудь пізніше виправлю ту помилку, і сподівався, що дружина пробачить мені. Але так і не наважився. За моєю зовнішньою невимушеністю криється характер нерішучий і малодушний. Я поривався розповісти їй про все, Apec, Не раз поривався, але завжди мені бракувало сміливості. Так спливали роки. Гості, які відвідували нас, завше були впевнені, що бачили справжнього Дега. Та будь-яка брехня має довгі ноги. І ось два роки тому, а може, й три — я точно не пам'ятаю — релігійне кураторство, членом якого перебуває моя дружина, вирішило продати з аукціону якусь цінну річ, аби зробити внесок у фонд будівництва церкви. На мій подив, дружина захотіла пожертвувати для цього аукціону картину Дега. Я занепокоївся. Адже усвідомлював, що може статися, якщо покупець упевниться в підробці.

— Нічого собі ситуація! — вигукнув я.

— Ще б пак! — погодився Падуа.— Як ви, очевидно, здогадалися, я намагався розрадити дружину. Застосував усі можливі засоби, аби домогтися свого. Та мені не пощастило. Софія в подібних справах мала цілком своєрідні принципи. Картина символізувала для неї щось особливо дороге, якусь духовну цінність, і вона мала намір подарувати її чи не самому господу богу. Тільки так, твердила, вона буде певна, що не пожертвувала богові такої речі, якої сама мріяла позбутися. Можете собі уявити?! У розпачі, не знаючи, що робити, я розповів про все це Сусанні, з якою мене зв'язували певні узи дружби.— Падуа підвів голову і позирнув на мене; на вустах у нього заграла нерішуча усмішка.— Саме вона і запропонувала рішення, котре, зрештою, завдало мені стільки клопоту. Загалом-то її пропозиція здалася мені непоганою: дати їй гроші на купівлю «Балерини» з аукціону. Так ми й зробили — вона придбала картину за п'ятнадцять тисяч песо. Як бачите, заплатити мені довелось, за іронією долі, стільки, скільки коштував би справжній Дега.— Падуа зробив паузу і зітхнув.— Ось чому я хочу одержати назад картину, Аресе. Якщо вона потрапить до рук властей, вони, напевне, віддадуть картину експертизі, щоб довести її автентичність, і скандал, уникнути якого мені коштувало так багато, кінець кінцем вибухне.

Я кілька секунд споглядав його посмутніле обличчя і мало не зареготав. Скільки злигоднів через якусь фальшиву картину! Адже всього цього можна було уникнути, лише сказавши дружині: «Диви, стара, я купив тобі дорогу картину. Але коштувала вона мені дешево. Ось бачиш, унизу: «Дега», але насправді це картина Невідомого Художника. Тобі ж бо однаково — чи не так?» Ба ні, сеньйор Падуа не міг учинити так, як звичайний смертний. Сеньйор Падуа визнав за краще жити у постійній брехні, аби задоволити свою блазнівську пиху.

— Ото й уся історія, Аресе,— мовив Падуа, підкреслюючи цим, що тепер моя черга говорити.— То продасте ви її мені, Аресе? Продасте картину?

— Подивимось, коли вона опиниться в моїх руках,— відказав я. — Як ви самі слушно зауважили, я ж не можу продавати те, чим не володію.

Він хотів було заперечити, але втримався.

— Ви мені обіцяєте? — уточнив він.

— Я нічого не обіцяю. Сказав, що подивимось, то й подивимось.

— А лист? Що ви робитимете з листом?

— Поки що притримаю його в себе. Перевіримо, чи в усьому правдива ваша розповідь.

Падуа підвівся, обурений до краю.

— Та ви негідник! — прошипів.— Ви змусили мене повірити, що...

Я презирливо осміхнувся.

— Не хвилюйтесь, Падуа,— обірвав я його.— Не такий уже я цинічний, як це інколи здається. Коли ви непричетні до вбивства Сусанни, цього листа ніхто не прочитає. Ось це дійсно обіцяю вам.

Я висипав набої з його жалюгідного пістолетика і вклав зброю йому в руку. Потому провів до дверей.

— Коли «Балерина» буде в мене, я повідомлю вас. На все добре!

Я виштовхнув його за поріг і зачинив двері в нього перед носом.


17. АНОНІМНА ПОГРОЗА


Сівши знов у крісло, розгорнув газету: в омнібусі ж я встиг лише пробігти ії очима. Отож, нарешті, вибухнула бомба скандалу в Рамералевому будинку. Після того як я вислизнув з рук поліції завдяки алібі, підтвердженому дочкою сенатора і барменом з «Пласи», поліцейські агенти взяли в роботу Сусаннину служницю. І вона зробила їм таке ж зізнання, як і мені: Рамераль був останнім, хто бачив Сусанну живою.

Те, що я прочитав трохи далі, змусило мене присвиснути від несподіванки. Тривожний вітер почав віяти і в напрямі резиденції сенатора. Репортер дозволив собі таку фразу: «Чому не викликали одного впливового політика, щоб дав свідчення у справі вбивства відомої куртизанки з Нульової вулиці?» А потім іронічно продовжував: «Напевне, такий незмінний учасник інтимних вечірок у славетної Сусанни має бути в курсі вельми цікавих аспектів її життя, знання яких, без сумніву, дало б велику користь властям».

Я заплющив очі й спробував уявити собі, як сприйняли це сенатор та його імпресаріо. Мене взяв сміх. Не виключено, що вони навіть подумають, ніби це я — безсовісний детектив Хуглар Apec, після того як одержав свої п'ятсот песо за те, щоб тримав язик за зубами, зрадив їх.

Та в дійсності мені було найвищою мірою наплювати на те, що вони можуть подумати.

Перед одинадцятою подзвонив Макейра. Сказав, що відновляє свій пошук у парках Старої Гавани. Я побажав йому успіху. Як казав Батлер, найкращий спосіб зв'язатися з Шестипалим — це відшукати Каліостро. Мені більше до вподоби було б самому зайнятись цим, але я вирішив, що краще якомога довше зоставатися в конторі. Я усвідомлював, що справа дозріває, я потрібен багатьом, і ось-ось на мене сипонуть грошики.

Перед тим як зійти вниз попоїсти, подзвонив сенаторовій дочці. Уявив собі її посмішку, тендітні лінії тіла, тужаві опуклі перса й спокусливу ходу з плавким похитуванням стегнами. Привітавшись, одразу ж ухопив бика за роги.

— Мені необхідна від вас одна послуга,— мовив я.

Її відповідь припала мені до душі: «Якого роду послуга?» Безперечно, це була відповідь розсудливої людини.

— Я не можу говорити про це телефоном,— відказав я. — Ми могли б порозмовляти з вами сьогодні наодинці?

Вона прийняла моє прохання з задоволенням. Навіть більше того, сказати б, з ентузіазмом. Це мені теж було до вподоби. Бо що ж то за жінка, коли не має і краплини цікавості?

— Стрінемося в «Пласі» за годину,— мовив я.

Вдягнув піджак, наклав на голову капелюх і вийшов з контори. Певна річ, чекати мені довелося більше як годину. Та часу я не гаяв. Удаючи, що захоплений базіканням з Карлосом (щодо ймовірного вбивці Сусанни), обстежив телефонну книжку в пошуках яко-го-небудь мистецтвознавця. Та, не виявивши жодного, згорнув книжку і замислився. Необхідно було знайти людину, здатну засвідчити автентичність Дега. Я волів знати, чи не бреше Падуа. Але на живопису розумівся не краще, ніж на китайській мові.

За десять хвилин до другої з'явилася Гленда. Я вихилив свій дайкірі й попрямував до столика подалі від прилавка. Вона пішла туди ж. Відсунувши стільця, запросив її сісти. Потім сам сів поруч.

— Як відносно дайкірі? — запитав я.

Вона всміхнулась, дещо збентежена, і на щоках у неї з'явились ямочки. Саме цього я й домагався. Та ось усмішка щезла і натомість з'явився вираз гострої цікавості, тієї самої, яка, либонь, і змусила її прийти до «Пласи».

— Для цього ще зарано,— заперечила, вказуючи на мій келих.— Я віддала б перевагу морозиву.

Я покликав офіціанта — худорлявого, блідого хлопця, котрий захоплено витріщився на неї.

Вона замовила суничне морозиво. Відтак запитливо глянула на мене, але я мовчав, доки не звернула увагу, що милуюся нею. Виявивши це, Гленда трохи за-шарілась. Офіціант приніс морозиво і поставив його на столик. Коли він відійшов, я сказав:

— Ви, певно, чули балачки про картину під назвою «Балерина за лаштунками»?

Це питання захопило її зненацька. Від подиву рівна шкіра її лиця взялася зморшками. Вона, було, роззявила рот, але знову стулила його. Через кілька секунд схвильовано запитала:

— А вона у вас?

Я загадково посміхнувся.

— Гаразд,— мовив,— мені оповіли історію цієї картини, і я зацікавлений перевірити її правдивість. Ви могли б допомогти мені? Вам це не завдасть ніякого клопоту,— підкреслив з притиском, бо обличчя її із спантеличеного стало переляканим.— Ясна річ, розпо вім вам про це, тільки будучи цілком певний, що ви збережете все у суворій таємниці.

Гленда підвела очі й кинула на мене швидкий погляд. Потім знов опустила їх, уп'явшись у власні коліна і нервово перебираючи зборки на сукні.

— Не будьте надто впевнені, що я мовчатиму,— заявила.— Коли пішла до поліції, то вчинила так тому, що вірила у вашу невинуватість,— кахикнула і докірливо позирнула на мене.— А тепер уже цьому не дуже вірю.

— На чому ж грунтується ваш сумнів?

— Адже ви вкрали «Балерину». Хіба ні?

— Не можна судити так упереджено,— відказав усміхаючись.— Я ж не сказав, що «Балерина» в мене. Ба навіть вона й була б у мене, це зовсім не свідчило б, що я ії вкрав.

— Тоді... що ж виходить?

— Все з'ясується найкращим чином, Глендо. І ваша допомога може прискорити це з'ясування. То що ви мені відповісте?

Вона стенула плечима, і те можна було зрозуміти як майже ствердну відповідь, хоч обличчя її, як і раніше, виражало страх.

— Не знаю, чи слід мені долучатися до цієї справи,— мовила, але тон її свідчив, що вона таки жадає того.— Що скаже мій батько?

— Йому нема причини знати про це,— попередив я.

— Гаразд,— мовила.— Приймаю пропозицію!

— І обіцяєте зберігати таємницю, як я вас прохав?

— Обіцяю! — запевнила й для потвердження своїх слів енергійно кивнула головою.

— Ну що ж,— мовив я, усміхаючись (ії серйозність розсмішила мене),— вірю вашому слову.

І я розповів їй історію, яку повідав мені Падуа про Дега, проданого з торгів, вірніше, про підробку Дега. Вона була зачарована цією оповіддю і, коли я скінчив, сказала:

— Здається неймовірним, що трапляються подібні речі, правда? Чому цей чоловік не сказав правди своїй дружині? Переконана, що добра жінка зрозуміла б його.

— Так,— промовив я,— яких тільки безглуздих учинків не роблять чоловіки через жінок.

Вона всміхнулась, і на щоках у неї знов позначились ямочки.

— Деякі чоловіки,— поправила вона.— Ви б так не вчинили. Чи не правда? Мій батько має рацію, Аресе: ви цинік.— Вона вимовила цю фразу весело і невимушено.

Я нахилив голову, як людина, що приймає комплімент. Потім позручніше вмостився на стільці; та, кого я вважав за дівчисько, виявилась жінкою в повному розумінні цього слова.

Смокнувши крізь соломинку трохи дайкірі, знов уважно глянув на неї. Так, я не помилився. Вона була вже не дівчисько... і сама усвідомлювала це.

Трохи погомоніли. Вона спробувала викликати мене на відвертість. Але я терпіти не можу, коли намагаються змусити мене говорити на небажані теми. Перед тим як вона мала йти, я знову попросив її зберігати таємницю.

І ще десять хвилин після того, як вона пішла, ніжний аромат над столиком нагадував мені про ямочки на її щоках і спокусливу ходу з плавким погойдуванням стегон.

О четвертій годині пополудні я подзвонив до Алісії. Кілька тривалих дзвінків, що лишилися без відповіді, свідчили про те, що її нема вдома: в супротивному вона завше поспішає зняти трубку. За півгодини повторив дзвінок. Алісія сказала: «Слухаю, слухаю!» — але я мовчав. У неї терпець увірвався, і вона повісила трубку. Саме такою була моя мета. Я трохи зачекав, але не почув характерного звука підключеного зв'язку. Ще за півгодини подзвонив їй знову. Знявши трубку, Алісія, перед тим як спересердя кинути її на важіль, кілька секунд лаяла мене наивишуканішими виразами. Втретє Алісія відповідала мені вже у відвертій істериці.

— Заспокойтеся, сеньйоро! — мовив я. — Борони вас боже, що за лексикон!

— Ага, нарешті ти з'явився! — не змінюючи тону, відказала вона.

— Ти не в гуморі?

— Даруй, серце моє, але справа в тому, що якийсь бовдур ось уже півдня знущається з мене по телефону.

— I це причина, щоби образити мене?

— Бога ради, Хугларе! Хіба ти не розумієш, що я прийняла тебе за іншого?

— Так-так, то виходить, що в тебе є й інший!

Я ледь стримав сміх. Алісія знову вибухла добірною лайкою.

— Гаразд... ну досить уже,— перебив її.— Облиш образи і скажи, чи одержала від мене бандероль.

Вона зразу притишила голос і, кахикнувши, прошепотіла :

— Ти маєш на увазі... картину?

— Тепер розумію, що ти розпечатала її.

— А що я мала робити? — виправдувалась вона.— Я не знала, що там, і... Але як ти наважився, Хугларе? Щастя, що поліція зробила обшук перед тим.

— Саме тому я це й зробив, люба моя. Де вона в тебе?

— Тут,— майже пошепки відповіла вона.— Я її добре заховала.

— Чекай на мене,— мовив я. — Зайду по неї за годину.

Поглянув на годинник. Десять хвилин на сьому, але сонце ще високо.

Я підняв і опустив клямку.

Спека була нестерпна. Витер піт з чола і всміхнувся Алісії.

Вона зробила якусь гримасу, що, схоже, мала правити за вітання, і здивовано позирала на лист, який тримала в лівій руці. Я переступив поріг і замкнув двері.

— Що-небудь скоїлося?

Вона неуважливо глянула на мене і, затинаючись, проказала:

— Ні... ось лист. Дивно, коли принесли твою бандероль, його тут не було. А листоноша приходить опівдні.

— Мабуть, він спершу не помітив його, а повернувся вже по тому, як приніс бандероль.

— Можливо,— вимовила вона з тремтінням у голосі.— Від кого б цей лист?

— Не розумію, як ти дізнаєшся про це, не розпечатавши конверта,— відказав я. — Чого ти баришся?

Вона тремтячими руками надірвала край. Я посміхнувся: жінки завше здатні до перебільшень.

Вона побіжно глянула на папір, потім на мене. Я помітив у ії погляді страх і якесь одерев'яніння. Не вимовивши й слова, вона притиснулась до мене й заридала. Я завів її до кімнати і примусив лягти на канапу. Потім витер їй сльози і спробував якось заспокоїти. В неї тремтіли губи, коли вона вручила мені це послання.

На звичайному папері було надруковано: «Коли вам дороге ваше гарненьке личко, накажіть тому типові, щоб не стромляв більше свого носа у справу про смерть Сусанни».

Мені стало важко дихати. Це вже була погроза — примітивна, але безпосередня. Спершу вони намагались перетворити мене на купу уламків. Тепер же прагнули залякати репресаліями проти Алісії.

Я підвів очі на неї. В її погляді вже не прозирало притаманне їй одвічне лукавство; натомість у зіницях затаївся смертельний жах.

Аби розрадити її, я покривив душею. Промовив, показуючи на лист:

— Не слід надто зважати на це, серце моє. Це ж тільки погроза.— Мені здалося, що цим словам бракувало переконливості, яку хотів їм надати, проте я провадив далі: — Коли б у їхні наміри входило завдати тобі шкоди, вони не попереджали б тебе.

— Але... я боюся,— прошепотіла вона.— Невже ти не розумієш? Боюся. Я ж не можу не ходити вулицями. І мушу ж виступати в «Сьєррі».

— Мабуть, тобі краще на кілька днів забути про кабаре,— запропонував я.— У мене передчуття, що наближається час розплати з цим негідником. А поки що тобі краще б переховатися.

— Заховатися? А де? І як я можу бути певна, що він не знайде мене? Як він дізнався, де мешкаю?

— Та це ж зовсім не було таємницею, серце моє. В газетах повідомлялася твоя адреса. її знає тепер уся Куба.

— Не до вподоби мені це, Хугларе. Не до вподоби. Вони погрожують скалічити мені обличчя. Моє майбутнє,— тужно і не без докору всміхнулась вона.— Але це ж єдине, що маю, розумієш? — До остраху в її очах додався ще вираз цілковитої беззахисності,— Не думаєш щось зробити з цього приводу?

— Необхідно, щоб ти десь переховалася,— повторив я, — якщо можна, то у якихось далеких родичів. Напевне, в тебе знайдеться хто-небудь, у кого ти могла б перебути кілька днів.

Алісія замислилась.

— Так,— згадала вона,— моя тітонька Флора. Мені доводилось у неї зупинятися. Вона мешкає в Луйяно.

— Чудово! — вигукнув я. — Це саме те, чого ми потребуємо. Район відлюдний. Візьми картину. Ми зараз же поїдемо.

Вручаючи мені «Балерину», вона спробувала було опиратись, але я таки ніжно обійняв її. Виходячи, вона хотіла захопити з собою валізку, але я не дозволив, бо це те саме, що дати об'яву в газеті.

Щоб добратися до будинку її тітоньки, користалися трьома машинами таксі; коли приїхали до Луйяно, я був певний — нас ніхто не вистежив.


18. ТУРБОТИ КОМЕРСАНТА


Коли я прибув до готелю «Паккард», його вестибюль уже був безлюдний. Розбуркавши хлопчика, який спав, попросив ключ од свого номера. Він вручив його й при цьому показав мені за спину.

— Давно дожидає вас,— сонно промимрив він.

Я повернувся. На лаві горіхового дерева, що стояла в кутку, сидів чоловік, худорлявий і, певно, невисокий на зріст.

Я підійшов до нього. Чоловік кинув на мене погляд, гордовитий, але не агресивний. Він був кругловидий, з тонкими вусиками і маленькими заглибинами на широких вилицях. Це не віспини, як, приміром, у Гастона; скоріше — дрібні зморшки, що пролягли надто близько одна від одної.

— Ви чекаєте на мене? — запитав я.

Він схопив портфель, що стояв на стільці, й підвівся.

— Я дожидаю сеньйора Ареса. Це ви?

Я ствердно кивнув головою.

— Доктор Росалес,— відрекомендувався він,— адвокат сеньйора Рамераля. — Він зробив паузу.— Сподіваюсь, мені нема потреби пояснювати вам, про якого саме Рамераля йдеться.

— Вам доведеться це зробити,— заперечив я.—Терпіти не можу загадок.

— Це та сама людина, котру ви кілька днів тому відвідали й контору якої змушені були залишити занадто поспішно.

— А ви красномовні,— вколов його.— То що вчинилося із сеньйором Рамералем?

— З вами бажає балакати його дружина. Вона доручила мені запросити вас до неї. Можу підвезти вас.

Я посміхнувся.

— Отакої,— промовив, ляскаючи пальцями.— Я потрібен Рамералевій дружині та ще ж і маю бігти бігцем, щоб стати перед нею,— й знову осміхнувся.— А ви знаєте, яка година зараз? — спитав я, підносячи годинник до його очей.

Він і не поглянув на годинник, зате не зводив з мене очей, що хитро блищали.

— Прохання сеньйори Рамераль супроводжується дечим більш істотним,— пояснив він, осміхнувшись.— Ось завдаток.— Витяг з портфеля конверт і вручив його мені.

Нічого було церемонитись, я розірвав конверт і нарахував десять новеньких папірців по п'ятдесят песо.

— Таким проханням підкоряюсь наче раб, докторе Росалес. Чекаю ваших вказівок.

— Йдіть за мною! — лаконічно промовив той.

І я пішов за ним. Перед готелем стояв чорний блискучий «седан». Росалес повів машину вулицею Прадо. На набережній Малекон завернув ліворуч. Не повертаючи голови, заговорив:

— Сеньйор Рамераль потрапив у важке становище. Свідчення Сусанниної служниці виявились згубними, і, на лихо, він не має алібі.— Тут Росалес трохи повернувся в мій бік, кинувши на мене блискавичний погляд.— Чи гадаєте ви, що це він убив її?

Я непевно всміхнувся.

— А що каже він з цього приводу?

— Природно, заперечує, але...

— А хіба ви сумніваєтесь?

— Не знаю,— відказав адвокат,— буває, що ти певен — ніби знаєш чоловіка, а все ж помиляєшся. Я, наприклад, ніколи й уявити собі не міг, що сеньйор Рамераль здатний вплутатися в подібну авантюру. Хто-хто, а я хоч би за своєю професією мусив би розумітися на людях.

Автомобіль був комфортабельний і потужний. Ми якраз огинали пам'ятник «Мейну»[6], щоб заїхати на авеніду Вільсона. Я закурив і випустив дим через поворотне скло. Коли Росалес закінчив свій маневр, я зауважив:

— Людська природа — надто складна річ; ніколи не запевняйте, що досконало знаєте людину. Це річ неможлива.

Кілька секунд адвокат зосереджено мовчав.

— Так,— нарешті визнав він.— Либонь, ви маєте рацію. Я мав справи з безліччю людей, і кожний мав свої особливості... Та облудними були всі.

В'їхавши до тунелю, він зменшив швидкість. А ще за кілька хвилин зупинився.

Я озирнувся навкруги. Вулиця була безлюдна. Адвокат вийшов і відчинив ґратчасту хвіртку. Я пішов слідом. Він подзвонив у двері, і вони майже одразу прочинились.

— Проходьте,— запросив мене жестом руки, в якій ніс портфель. Коли я дійшов до середини приміщення, адвокат озвався:

— Повідомте сеньйору, що сеньйор Apec тут,— наказав служниці, яка відчинила двері.

Дівчина зійшла вже на кілька сходинок, коли нагорі з'явилася жінка.

— Можете бути вільні, Маріє,— мовила, проходячи повз служницю,— я прийму гостей.

Хазяйка жестом запросила нас сісти.

— Прошу пробачити мені затримку, сеньйоро,—промимрив Росалес.— Щоб стрітися з сеньйором Аресом, мені довелось досить довго чекати на нього в готелі.

Рамералева дружина сіла у м'яке крісло. Я сів у друге. Адвокат умостився на канапі ліворуч од мене.

Ми перебували у просторому і вишукано вмебльованому салоні. Тут було все, що багатії вважають за обов'язкове мати, включаючи великий рояль, на якому грали, певне, надзвичайно рідко,

Рамералева дружина була з того типу жінок, чий вік розпізнати буває досить важко. Шкіра в неї гладенька, але від куточків очей порозходилися зморщечки, які вона намагалась приховати з допомогою косметики. І все-таки можна було стверджувати, що коли вона й не молодша за свого чоловіка, то, в усякому разі, краще збереглася. Гарною на вроду вона не була, либонь, і замолоду, проте її форми дозволяли припустити, що колись була досить приваблива.

— Не тривожтесь, докторе Росалес,— відказала у відповідь на пробачення адвоката.— Найголовніше — що ви все-таки знайшли його,— і пронизала мене поглядом, який я спокійно витримав.

— Гадаю, ви, сеньйоре Аресе, знаєте, чому я наказала розшукати вас? — запитала рівним голосом.

Я заперечливо похитав головою.

— Навіть не уявляю, сеньйоро.

— Як? — вигукнула вона, повернувшись до адвоката.— Хіба ви йому не пояснили, докторе?

— Визнав за краще, щоб ви це зробили особисто,— відказав той.— Або, в крайньому разі, щоб це зробив я, але у вашій присутності. Ви ж бо знаєте, я проти цього. І роблю це тільки заради...

— Так, так,— перебила вона,— я знаю вашу думку, докторе, яка певною мірою збігається з моєю,— і прикусила губу.— Кінець кінцем, таке бажання Рембера.

І хто зна, може, воно принесе належні плоди.— Вона повернулась до мене, пропікши наскрізь ще гострішим поглядом, ніж раніше.— Мій чоловік,— мовила вона з презирливою усмішкою,— дуже переконаний у ваших здібностях детектива. Він доручив мені найняти вас, щоб знайшли справжнього вбивцю.— На вустах у неї знову заграла посмішка презирства.— Він навіть вважає, що ви, можливо, вже маєте підозру на когось.— Настала пауза. Сеньйора Рамераль не мала надто засмученого вигляду. Вона зиркнула на адвоката, на мене.— Це так?

— Так,— відповів я.

— І кого ж ви підозрюєте, якщо це не секрет?

Це був не час для жартів, але я не втримався:

— Вашого чоловіка.

Жінка холодно дивилася на мене.

— Ваша відповідь, сеньйоре Аресе, не надто порадує його.

— Не маю сумніву... А вас?

— Яка зухвалість! — обурилась вона, супроводжуючи ці слова різким жестом.

Я підвівся, всміхаючись. Добув із кишені конверт і витяг з нього банкнот в п'ятдесят песо.

— Це вартість того часу, який я згаяв через вас,— мовив, повертаючи адвокатові конверт.

Він його не взяв; усміхнена адвокатова фізіономія несподівано посерйознішала.

— Сідайте, будь ласка! — мовив він благальним тоном.— Ці події вивели сеньйору з рівноваги.

Я сів знову.

— І, крім того,— він багатозначно позирнув на жінку,— неприємний досвід минулого, який не має нічого спільного з нашою справою, породив у неї упередження проти осіб вашої професії. Ради бога, даруйте їй.— Адвокатова просьба викликала в мене посмішку. Важко знайти людину, котра була б прихильна до осіб моєї професії.

Я глянув на жінку. Вона була бліда, і ії губи, стулені ще під час обурливого вигуку, мовби заціпеніли. Судячи з усього, адвокат мав на неї великий вплив.

— Річ у тому, що я, сеньйоре Аресе, також не прибічник приватних детективів, а надто — у даному випадку... Адже й ви, попри своє чудове алібі, могли бути вбивцею Сусанни. Втім, сеньйор Рамераль переконаний, що ви не були вбивцею, і вважає вас за найбільш боєздатну зараз людину, яка може впоратись із завданням відшукати вбивцю. Чому він переконаний, сказати не можу. Сеньйор Рамераль відмовився обмірковувати зі мною це питання, але він має на те свої мотиви, а я звик, як адвокат, вважати розумними мотиви моїх клієнтів. Я лишень раджу або підказую, але ухвальний голос, як ви здогадуєтесь, належить не мені.

Адвокати полюбляють багато балакати. Я також міг би наговорити йому багато чого, хоча б про те, що не люблю адвокатів. Та я не став говорити.

— Оцю вашу промову,— зауважив тільки,— можна узагальнити в таких словах: ви бажаєте найняти мене з метою виявлення вбивці сеньйори Сусанни. Чи не так?

Він ствердно кивнув.

— Гаразд... мій гонорар дорівнює тридцять песо на день, не рахуючи витрат. Природно,—додав я,— це не включає компенсації, яку маю одержати від вас у разі, коли зазнаю шкоди.

— Згода,— відповів адвокат.— Сеньйор Рамераль наказав мені не торгуватися з цього приводу.

— В такому разі домовились. Тепер мені потрібні деякі додаткові відомості. Ви розмовляли з Каїтою — тією служницею, котра обвинуватила його?

— Намагався, та не зміг. Вона зникла.

— Зникла?

— Тобто,— виправився він,— вона не повернулася додому після того, як поліція звільнила її. Я це знаю, бо вже двічі був там. Ніхто з сусідів її з того часу не бачив.

— Як це сталося, що її так швидко звільнили?

Адвокат осміхнувся.

— Юридичні тонкощі,— промурмотів він.— Суддя дозволив випустити її під заклад... і якийсь невідомий одразу вніс необхідну суму.

Я замислено кусав собі губи.

— Яз нею розмовляв,— сказав йому,— і мені тоді здалося, що вона не бреше. Звісно, ніколи не знаєш напевне, коли людина бреше, а коли правду каже. Де в кого це добре виходить. Та в усьому цьому є щось дивне. Адже стара одержувала від сеньйора Рамераля певну винагороду... Навіщо ж убивати курку, яка несе золоті яйця?

— Можливо, вона спіймалася в тенета, розставлені поліцією. І тому змушена була так діяти,— зауважила Рамералева дружина, обличчя якої набрало вже спокійнішого вигляду.— Адже мій чоловік категорично стверджує, що ця жінка бреше.

— Можливо,— погодився я і підвівся.

Відвозячи мене на «седані» назад до готелю, адвокат зауважив:

— Сеньйора Рамераль шукала доказів, щоб домогтись розлучення, а детектив, якого вона найняла, видав ії чоловікові... Це на неї дуже вплинуло.

— Стривайте! То вона жадає розлучення? І, либонь, ревнує?

— Розумію, про що ви подумали, Аресе,— відказав Росалес.— Але ж у Хулії алібі — краще не вигадаєш. Увесь недільний вечір і половину ночі вона пробула в клубі на пляжі, граючи з кількома подругами у канасту.

Мене пройняло почуття жалю до Рамераля. Стільки мороки, щоби приховати від дружини нікчемну писульку, яку він надіслав ненажерливій Сусанні...

І все даремно. Як же — по його будинку нишпорить хитра лисиця.

— Гадаю, вона більше вже не потребує доказів?— промимрив я, вивчаючи його обличчя.

— Ні, вже ні. Цим скандалом сеньйор Рамераль подав їх сам,— осміхаючись, відповів адвокат.

Він під'їхав до мого готелю. Я прочинив дверцята і вийшов.

— Невдовзі чекайте відомостей,— мовив я.

Повернувшись до нього спиною, піднявся сходинками. у вестибюлі було безлюдно. Хлопчина спав. Я поглянув на годинник: без кількох хвилин дві години ночі.


19. КАНДИДАТ КАЇТИ


Я вив'язував краватку, коли дзвінок у двері урвав мої роздуми. Закінчивши з вузлом, я відсунув клямку. В дверях стояла Лю-мей. Для мене її поява стала приємною несподіванкою.

Вона була вдягнута у халат з китайського шовку, який щільно облягав її; волосся, заплетене в косички, спадало на спину.

Я запросив її. Вона пройшла до передпокою і сіла на канапі. Я поплівся за нею і примостився поруч. В її очах пробивався острах.

— Ви прочитали моє застереження? — запитала.

— Так. Мені переклав його один із ваших співвітчизників. Я вдячний вам, Лю-мей, за турботу, але не думаю, що наражаюсь на якусь небезпеку.

Вона присунулася ближче до мене і схвильовано потрусила мене за плече.

— Не кажіть цього, ради бога.— її хвилювання ще виразніше підкреслювало страх у погляді.— Ви не знаєте, що говорите. Він має намір убити вас. Мені це сказав Лі-вонг.

— Хто це Лі-вонг? Ваш служник?

— Так. Той, хто супроводив вас до дверей, коли я кинула до вашої кишені записку.

Я замислено спостерігав за Лю-мей. Вона нібито говорила щиро. Звичайно, могла й прикидатися. Деякі жінки роблять це дуже переконливо. Та коли маєш справу з жінкою такого типу, як вона, не хочеться вірити, що її турбота не відверта і викликана не просто ставленням до тебе самого, а чимось іншим. Втім, не виключено, що цей пройда Батлер підіслав її, аби порушити мої плани. Якщо так, то ліпше себе застрахувати.

— Все це надто заплутано, Лю-мей. Ми з Батлером склали угоду, і хоч хай там якою б не була моя репутація, я завжди, коли зі мною грають чесно, дотримую свого слова. Чого б це йому заманулося вбивати мене?

— Не знаю,— відповіла вона.— О, коли б знала! Я за вас боюся. Ви людина надто довірлива, а він — погана. Я його знаю. Знаю, він має намір зрадити вас.

Аромат, що виходив від її тіла, почав хвилювати мене.

— Ви — його дружина?

— Я належу йому,— тужно відказала Лю-мей.

Я так і не втямив, що це означало на її китайсько-американському жаргоні. Та в той час це, певно, було мені байдуже. У бездонній глибині променистих очей Лю-мей можна було прочитати таку саму жагу, як і в моїх. Якусь мить я милувався її личком. Вона була напрочуд гарна. Гарна тим особливим типом краси, про яку всі ми свого часу мріємо. Це була та сама врода, яку так вихваляють туристські проспекти, рекламуючи «екзотичні» країни. І ось вона тут, дивиться мені у вічі. У мене запаморочилося в голові. Одним посмиком я грубо притягнув її до себе і відчув на своїх грудях тріпотіння ії перс, маленьких і пружних. І тоді нам уже не потрібна була жодна мова, щоб зрозуміти одне одного.

О другій годині пополудні я зійшов сходинками готелю «Паккард». День був похмурий і невеселий, які рідко трапляються в Гавані. Чорні хмари, що застили сонце, ніби зодягли в жалобу високі будинки, а на обличчях у перехожих, котрі поспішали на роботу, відбивався легкий смуток довколишнього.

Заглибившись у думки про тендітне тіло Лю-мей, я попрямував до ресторанчика Ісайаса. Лю-мей гідна була того, щоб згадувати про леї. Вона була гарна, розумна. А я — бовдур або майже бовдур. Якоїсь миті я, певно, заснув. Глибоким сном заснув, бо, коли прокинувся, Лю-мей уже зникла, а моя кімната мала ледь помітні сліди обшуку.

Близько третьої я під'їхав до будинку Каїти. Сходи були такі ж брудні, як і тоді, коли я вперше піднімався ними. Стоячи перед дверима, я кілька разів постукав у них щиколотками пальців. Відповіді не було. Я озирнувся; у коридор виходило ще двоє дверей: одні напроти, а другі поруч, але мешканці тих кімнат також не реагували на мій стукіт. Спробував свою першу відмичку. Не вийшло. Спробував другу. Зі сходів почувся тихий звук кроків, я сховав свою в'язку і знову став стукати.

— Що вам потрібно? Чого шукаєте?

Я повернувся, дещо здивований. Голос у старої був різкий, мов у пилки по сухому дереву. В руці мала ключ, а піц пахвою згорток брудної білизни.

— Каїта поїхала... зникла.— Ті кілька зубів, які ще зостались у неї в роті, були у землисто-сірих плямах.— І не питайте мене, куди поїхала. Я не знаю і не цікавлюсь тим.

Вільною рукою вона відімкнула суміжні двері і, не обертаючись, грюкнула ними перед моїм носом. Я знову почав відмикати двері.

Маленька квартирка Каїти виявилась на диво охайною, коли порівняти із загальною занехаяністю будинку. Тут усе було на своєму місці. Порядок, який панував, свідчив про перевагу її професійних навиків над особистими звичками. Єдиним дисонансом звучав передвиборний плакат, що висів на стінці у вітальні і зображував погрудний портрет усміхненого сенатора Раміреса. Я терпляче обстежив усю обстановку, та не знайшов нічого, що привернуло б мою увагу. Тоді пройшов до спальні. У шафі було небагато одягу, а шухляда для взуття зовсім порожня.

Під ліжком стояла тільки пара пантофель. На нічному столику лежала пачка плакатів меншого розміру; на них також зображено сенатора зі своєю «відвертою усмішкою». Годі сумніватися, хто саме був кандидатом Каїти на виборах.

Я повернувся до вітальні, сів і закурив, щоб трохи помізкувати. Потім різко підвівся, вийшов у коридор і замкнув двері. Тепер я міг сміливо закластися, що саме сенатор уніс суму застави за Каїту.


20. ЛІТНІЙ БУДИНОЧОК СЕНАТОРА


Тільки-но виїхав на Центральну автостраду, пустився дощ. Позаду лишалася Гавана з її залізобетонним громаддям, гамором та кіптявою, зі злиднями й лихом на її дні.

Мій автомобіль пролітав кілометр за кілометром. Так само несподівано, як почався, дощ через півгодини вщух. У цей час сіреньке сільце Кайміто, розташоване біля самої автостради, перетворилося вже у маленьку цятку, від якої я віддалявся зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів на годину. З такою ж швидкістю, природно, наближався до району розташування виборчої штаб-квартири сенатора. Там передвиборна пропаганда була в розпалі; плакати, що зображували його щиру посмішку, муляли очі на всіх найпомітніших місцях: на деревах, напівзруйнованих стінах, парканах...

Я проїхав по селу головною вулицею; навколо бруд і злидні. Каїтин будинок стояв, як мене повідомили, майже в самісінькому кінці курної вулички. Його каркас із дощок з черепицею ще якимсь дивом не впав, а на фасаді — передвиборний плакат сенатора: Бажаєте мати вулицю, системука-налізації і школу? Голосуйте за сена-тора. Під цими словами великий портрет з усміхненим обличчям. А під портретом: Грегоріо П. Раміреса. Я двічі хряпнув великим дверним кільцем. З дверей вийшла якась стара. Я спитав її про Каїту, але вона не встигла відповісти мені. Сенаторові поплічники діяли чітко і вправно. Його посіпака Томас двічі просигналив мені клаксоном свого лімузина. «Сенатор бажає стрітися з вами»,— гукнув. Стара зачинила двері в мене перед носом. Я обернувся й сів у його машину між двох гевалів.

За кілометр після виїзду з села Томас спрямував свій лімузин на бруковану ділянку шляху, що пролягала поміж двома рядами високих пальм. При в'їзді на неї стояло двоє селян, а там, де закінчувалася бруківка, видно було літній будиночок сенатора.

Збудовано його недавно, проте в стилі другої половини дев'ятнадцятого сторіччя. В селі, як і в місті, сенаторові жилося непогано.

Ми проминули кілька кімнат і коридор, звідки вийшли на свого роду терасу, вельми багатолюдну, яка виходила на північ.

Сенаторові друзі з насолодою проводили день на селі. Дехто грав у більярд на великому столі, оббитому оксамитом; інші палили гаванські сигари і бесідували на політичні теми; решта кружляли біля свого боса, наче рій мух навколо медяника.

Побачивши нас, сенатор кинув на Томаса промовистий погляд, подавши йому якийсь знак. Потому ми пройшли крізь двері ліворуч до просторого затишного кабінету, з кріслами, пообиваними шкірою, з великим письмовим столом у кутку, я швидко усе це оглянув. Кімната перевантажена тією розкішшю про людське око, яку, видно, так палко любив сенатор Рамірес. Я відкрив коробку гаванських сигар, узяв одну і запалив. Потім зручно вмостився в кріслі. Томас не заперечував. Після нашої останньої зустрічі в сенаторському особняку пихи в нього помітно поменшало.

Сенатор зайшов у супроводі нашого спільного друга — свого імпресаріо.

— Говоритиму коротко, Аресе,— мовив сенатор без передмов. Він стояв, спираючись на письмовий стіл. Я повільно випустив блакитнуватий дим сигари.—

Досі виявляв терпимість,— провадив він далі,— та, либонь, не повинен був так поводитись. Ви забули, що першої-ліпшої хвилини можу вас розтерти в порох! — Ці слова він підкреслив красномовним помахом правиці. Насуплені брови і палаючі очі робили його дебелу постать майже сміховинною. Та сенатор не сміявся, навіть не посміхався. І, здавалося, був цілком переконаний у тому, що має досить сили, щоб розчавити мене самим тільки помахом руки.

Повернувшись до столу, він узяв сигару і, відкусивши її кінчик, запалив. Потім обійщов навколо столу і плюхнувся в крісло. Імпресаріо зробив те саме, сівши поруч. Лише Томас лишався на ногах. Я мовчав, очікуючи, що сенатор продовжить свою промову. Сигара начебто трохи заспокоїла його. Риси обличчя пом'якшали, погляд став не такий холодний.

— Проте,— підніс він угору вказівний палець,— я все ще ладен вести з вами переговори. Єдине, чого не потерплю,— найменшого скандалу навколо мого, імені, Аресе. Будьте певні.

Сенатор знову приклазся до сигари.

— Може,— втрутився його помічник,— ми зможемо порозумітися, коли сеньйор Apec звіриться нам, чим викликане його прагнення стрітися з Каїтою.

— Причина зовсім проста, молодче. Мені платять за це.

— Хто платить? — поцікавився сенатор.

— Родина Рамераль.

— Он воно як! Виходить, ви стягуєте данину з мене... і одночасно з родини Рамераль. Та ви ж розбишака, Аресе!

Я сприйняв цю тираду з задоволенням, як хвалу.

— А навіщо вам бачитися з нею? — втрутився молодик.— Адже все, що вона знає по цій справі, вже розповіла поліції.

— Ти так гадаєш, друже? То чого ж ви боїтеся, щоб я побалакав з нею?

— Хто сказав, що ми боїмося?

— Я бачу.

Молодик повернувся до сенатора, усім своїм виглядом виявляючи нетерпіння. Той позирнув на Томаса.

— Вийдіть-но звідси,— мовив він до нього і повернув до мене свою похмуру фізіономію.— Apec, ми не можемо цілісшькии день ось так товкти воду в етупі. Краще поговоримо відверто. Ви маєте рацію,— визнав він,— я справді побоююсь, хоч і не того, що ви маєте на увазі: я не вбивав Сусанни. Але вибори на носі, а становище моє не досить міцне. Просто кажучи, я не можу дозволити собі бути втягнутим у цей скандал. Ось чому Каїта збрехала: я попросив її про це. Вона... і вся її родина зобов'язані мені безліччю дрібних послуг.— Я згадав напівзруйновану хатинку, яку перед тим бачив, і зметикував, якими мізерними мали бути ці «дрібні послуги». А сенатор вів далі: — Каїта збрехала свідомо, але саме вона могла б ствердити моє алібі, бо ми з нею разом полишили Сусаннин будинок близько пів на восьму. Проте така її заява означала б уплутати мене в скандал, і з поваги до мене вона про це уперто мовчала.

Я замислився.

— Якщо ви вийшли з нею разом близько пів на восьму, тоді саме ви останніми бачили Сусанну живою. Чом же Каїта назвала Рамераля, котрий пішов о сьомій годині?

Сенатор якусь хвильку про щось розмірковував; потім тріпнув дзвоником. Тут-таки влетів Томас, тримаючи руки під пахвами. Я всміхнувся.

— Скажи Каїті, нехай зайде,— наказав сенатор. Відтак, звертаючись до мене, додав: — Вона сама вам усе пояснить.

За кілька хвилин до кімнати зайшла Каїта. Вона ледь стримала здивування, побачивши мене, проте рішуче наблизилася до письмового столу і запитала:

— Чого ви бажаєте, сенаторе?

Він, затопивши в неї ніжний, майже батьківський погляд, промовив:

— Сідай, Каїто.

Жінка сіла ближче до столу, поруч з імпресаріо. Сідала зі страхом, немовби побоюючись зім'яти свій щойно випрасуваний формений одяг. Зодягнута була охайно, а обличчя виказувало тривогу, яку намагалась приховати, чекаючи, щоб сенатор пояснив, чого її викликано.

Сєнаторова фізіономія виливала таку ж солоденьку ніжність, яка сяяла на його передвиборному портреті.

— Каїто, я бажаю, щоб ти розповіла сеньйорові Аресу все, що знаєш з приводу смерті Сусанни.

Каїта позирала на нього, ніби не розуміючи. Губи її наче ворушилися, але зовсім беззвучно. Нарешті вона втупила в сенатора багатозначно-запитливий погляд.

— Забудьте про те, що я казав вам раніше. Забудьте про свою клятву. Зараз я жадаю, щоб ви говорили,— наполегливо повторив сенатор.

Жінка трохи змінила позу на своєму стільці, не припиняючи стежити за зборками свого відпрасованого вбрання.

— Про що ви бажаєте дізнатись, молодче?

— Про все, що сталося того вечора,—мовив я.— Спробуйте також згадати, чи не траплялося раніше чогось такого, що мало б відношення до вбивства вашої господині.

Каїта повернулась обличчям до сенатора, шукаючи схвалення; той ствердно хитнув.

— О п'ятій вечора прийшов сеньйор Рамераль,— мовила вона, замислено підносячи два пальці до вуст.— Він не часто відвідував сеньйору Сусанну, та коли приходив, то завжди о п'ятій годині, і до сьомої неодмінно залишав її. Того дня він пішов о пів на сьому.

— Певне, Сусанна попросила його піти в цей час,— зауважив сенатор.— Я подзвонив їй і сказав, що збираюсь навідатися до неї, щоб обміркувати ряд питань в зв'язку з її останнім листом. Вона запропонувала мені прийти після сьомої, бо зайнята. Звісно, я розумів, про яке заняття йшлося, і, за її бажанням, чекав до сьомої.

— Що сталося пізніше? — запитав я Каїту.

— О сьомій прийшов сенатор.

— Ви вказуєте точний час. Звідкіля у вас такі дані? Хіба ви дивилися на годинник кожного разу, коли до Сусанни приходив відвідувач?

Жінка ледь помітно всміхнулась.

— Не кожного разу,— пояснила вона,— але в мене був єдиний вихідний день на тиждень, і, коли прийшов сенатор, мені вже час було піти, але я не змогла.

— Чому?

— Причиною був я, — втрутився сенатор,— Попросив ії зачекати мене. Мав обговорити з нею сякі-такі справи, пов'язані з передвиборною пропагандою моєї кандидатури в тому кварталі, де мешкає Каїта. Ось чому вона не пішла.

Я позирнув на Каїту.

— Дуже добре. Пішов Рамераль, і прийшов сенатор. Що сталося далі?

— Нічого.

— Як це нічого?

— Ну, за якийсь час сенатор вийшов і довіз мене в своєму автомобілі до мого будинку.

Я важко зітхнув.

— Давайте по порядку, бабусю,—промурмотів я.— Сенатор із Сусанною перебували в спальні...

— Так,— промимрила вона.— Вони розмовляли..

— Голосно?

Вона знову поглянула на сенатора.

— Так,— відповіла по якійсь хвилі.

— Потім сенатор вийшов сам, а Сусанна зосталась у спальні?

Вона кивнула. Сенатор нібито поривався втрутитися в розмову.

— Гаразд, гаразд... Я аж ніяк не маю наміру заглиблюватись у деталі. Хотів тільки знати, чи вийшли ви разом. А звідки — не так уже й важливо. Сусанну вбив той, хто був з нею в інтимних стосунках. Більше того, з усього видно, що вона очікувала цю людину... Ви знали інших ії коханців? — звернувся я до Каїти.

— В неї було їх чимало. Та додому до неї приходило кілька: Рамераль, Падуа, Батлер; один військовий — полковник, за прізвищем Салінас, котрий не з'являвся відтоді, як його перевели у провінцію Ор'єнте, і Сегундо Вертьєнтес — власник казино. Більше не було нікого.

— Сенатор залишив вас удома й поїхав?

— Ні, ми відвідали кількох моїх сусідок, котрі хотіли познайомитися з ним.

— О якій годині скінчились ці відвідування?

— Вже після дев'ятої.

— І весь цей час ви невідступно були при сенаторі?

— Так.

— Чому ж ви збрехали поліції — о якій годині Рамераль пішов із Сусанниного будинку?

— Я заплуталась.

Я усміхнувся.

— Дивно, вас начебто нелегко заплутати.

— Але так було,— категорично заявила вона.— Поліція своїми запитаннями зовсім запаморочила мені голову, і я не знала вже, що їм казати. Сенатор просив, щоб не згадувала про нього, бо це може пошкодити його політичній кар'єрі. Поліція хотіла знати, хто приходив до Сусанни, але ж, опріч сенатора, там був тільки сеньйор Рамераль. Чом же він не міг виявитись убивцем Сусанни? Може, десь заховався, а потім, коли ми пішли, вернувся. А якщо ні, тоді чому він дав мені двісті песо, аби я не казала, що бачила його в будинку?

— Либонь, з тієї ж причини, яка була в сенатора: побоювався скандалу.

— Так він і сказав.

— Але, оскільки він не був сенатором, ви йому не повірили.

— Аресе...

— Так, сенаторе, розумію, все розумію. Дякую, Каїто, все гаразд.

Вона поглядом попросила сенаторового дозволу піти й одразу ж зникла.

— Ви задоволені, Apec?

— Ні. До речі, чому вона працює тут?

— Це я порекомендував її Сусанні — та попросила мене знайти служницю, якій можна було б довіряти. А коли Каїта зосталася без роботи, влаштував її в себе. Це жінка виняткових якостей.

— Ви маєте підстави так стверджувати. Як на служницю, то вона занадто пронозлива. Ну, мені вже пора йти.

Сенатор подзвонив у свій дзвіночок. Разом із Томасом зайшли ще ті два гевали, котрі сиділи обабіч мене в машині.

— Ви звідси не підете, Аресе, доки ми не знатимемо ваших намірів. Як я вже вам казав, не можу дозволити, щоб моє ім'я було причетне до цього скандального вбивства. Я не маю наміру застосовувати силу до вас... якщо ви тільки не змусите мене до цього.

Я схрестив руки.

— Не радив би вам застосовувати силу,— процідив я.

Сенаторові очиці стали зовсім крихітними, а слова вилітали з нього, як стріли з натягнутого лука.

— Тож не спонукайте мене до цього, Аресе. Яке вам діло до Сусанни? Та ніякого! І гадаю, що коли гроші не фальшиві, то вам однаково, з чиїх рук ви їх одержите. Отож складемо угоду. Ви собі шукайте вбивцю. Мене це аж ніяк не обходить... за умови, що ви не вплутуватимете в цю справу моє ім'я. Ось, беріть.

І він простягнув мені п'ять сотенних, я сунув їх у кишеню.

— Ви нібито забули,— мовив я, — що в газетах уже були деякі натяки про вас.

— Про це ми вже потурбувалися,— відказав сенатор, цинічно оголюючи зуби.

— Як же,— промимрив я, — у нас все продається і купується.— я притишено зітхнув.— Нехай мені повернуть пістолет, я їду.

— А... я можу покластися на ваше слово?

— Коли ви її не вбивали, то можете. Але знайте, трупами я не спекулюю.

Сенатор потер руки і наказав:

— Віддайте йому пістолет.

Томас повернув мені «люгер», який раніше був забрав у мене, і я перевірив обойму.

— Одвезіть мене в село. Там зосталась моя машина.

— Ваша машина тут,— уточнив Томас.

— Чудове обслуговування,— зауважив я,—просто чудове...

Хотів парадними дверима вийти, але сенатор попередив :

— Сюди, Аресе, прошу вас.

Ми пройшли в сусідню кімнату. Це була бібліотека. Попереду мене йшов Томас, позаду двоє громил з похмурими фізіономіями. Звідти ми вийшли до коридора, відтак у передпокій, котрий виходив на веранду.

Біля воріт при виїзді на трасу трохи загальмував. Там стояло двоє селян — охоронці володінь сеньйора сенатора. Один із селян послужливо наблизився; мабуть, він прийняв мене за одного з тузів, які гостювали зараз у будинку.

— Сеньйорові щось потрібно? — спитав.

Я трохи помовчав, зображуючи невпевненість,— цього вимагало моє запитання:

— Ви не бачили, сеньйорита Рамірес уже виїхала?

— Сеньйор помиляється,— відказав той,— сеньйорита Рамірес сьогодні не приїздила.

Саме це мені й потрібно було знати. Подякувавши охоронцям, натиснув на газ.

За годину я вже стояв перед сенаторовим особняком на П'ятій авеніді. Молода служниця у форменому одязі попросила мене зачекати в просторому холі, доки піде за сеньйоритою.

Минуло кілька хвилин, і я почув радісний вигук Гленди:

— О, Apec! — Умисно скромне вбрання підкреслювало чарівні форми її тіла.

Я підвівся і відповів усмішкою на усмішку.

— Які аморальні міркування привели вас сюди?— її губи зобразили сміхотливу гримасу.

— Чому обов'язково аморальні? — вигукнув я.

— Не знаю. Просто у вас-бо така репутація!.. Сідайте.

Я сів проти неї й осміхнувся.

— Поміркуйте самі: я прийшов сюди тому, що лише тут зможу споглядати найчарівнішу дівчину Гавани.

— О, та ви не просто аморальний, ви розбещений тип!

— Непогана характеристика.

— Якраз для вас, дурисвіта. Очі виказують вас. Адже вам кортить дізнатися про наслідки мого розслідування.

— Даруйте, я забув, що ви вивчаєте психологію... або щось подібне. Сподіваюсь, не завдав вам утруднень...

— Ані найменших,— з піднесенням відказала вона.— Ваше запитання прозоре, як водичка,— довірчо прощебетала вона.— За винятком однієї деталі, яку я не мала змоги перевірити, все інше визначено точно. Звісно, я не знаю, чи справді Падуа давав Сусанні гроші для аукціону. Але те, що він придбав картину у Франції як весільний дарунок і що його дружина подарувала її церкві,— цілком ствердилось. Падре Ісмаель, один із організаторів торгів, категорично запевнив мене в цьому.

— А що ви мали на увазі під «неперевіреною деталлю»? Про що йдеться?

— Ніхто з тих, з ким я розмовляла, не вірить, що картина фальшива.

— Отже, можна вважати історію цієї картини правдивою?

— Я такої думки!

— Дякую, ви зробили мені величезну послугу.

Вона провела мене до дверей. А там уже не в змозі була утриматись ще від одного запитання:

— Аресе, а ви й справді не викрали картину?

— Ну звичайно ж, ні! — вигукнув я. — Хіба в мене обличчя грабіжника?

Вона пирснула сміхом.

— «Розбещений тип» — це для вас занадто м'яке визначення,— сказала.

Щоб перевірити Сенаторове алібі, я знову поїхав до кварталу, де мешкала Каїта. Розмовляв з багатьма її сусідами. І всі підтвердили: приблизно в той час, коли вбили Сусанну, сенатор розмовляв з ними про переваги, які обіцяє голосування за його кандидатуру на виборах, що мають відбутися. З усього виходило, що сенатора слід викреслювати зі списку підозрюваних.


21. КВИТКИ ?


Близько десятої години вечора я приїхав у контору. Задзвонив телефон. Зняв трубку. «Коли не припините втручання в справу Сусанни, можете вважати себе мерцем; термін минає завтра». Голос був глухий — очевидно, викривлений за допомогою носовичка. Поклавши трубку, я розкинувся в кріслі й замислився. Нараз мої роздуми перебив різкий звук пострілу. Мабуть, стріляли з потужної зброї, бо в моєму кабінеті загуркотіло, як від артилерійської канонади. Здолавши миттєву розгубленість, спробував визначити, звідки стріляли. В цей момент майже водночас пролунало ще два постріли. Вони прозвучали в коридорі на моєму поверсі. Схопивши <лю-гер», я вибіг у тісний передпокій, що правив за приймальню для відвідувачів. Тієї самої миті двері з силою розчинилися. Переді мною постав Вертьєнтес. Він важко дихав і намагався щось вимовити. Очі від зусилля повилазили з орбіт. Обличчя стало біле, мов стіна, за яку він чіплявся, і в крові, що ринула з горла, захлинулись його слова. Потім в очах спалахнув невимовний жах, і він як підтятий упав на підлогу.

Перескочивши через його тіло, я визирнув за двері. Коридор був освітлений, але в ньому тихо й безлюдно, лише світловий сигнал ліфта свідчив, що вбивця втік; я прожогом кинувся слідом за ним.

Я мчав униз, перестрибуючи через кілька східців, і, засапаний, швидко досяг першого поверху. Та ліфта не було там. Добігши до підвалу, я, нарешті, втямив наміри вбивці: виходити через головний вхід небезпечно, тож він, певно, скористався тим же шляхом, що я тоді, коли прагнув захопити зненацька карлика, який стежив за моєю конторою. Хоч шансів у мене мало, все ж я спробував перекрити йому вихід із сусіднього будинку. Затиснувши в руці пістолет, я вибіг на тротуар і щодуху став оббігати будинок «Атлантик». Перехожі здивовано позирали на мене, але я не зважав на них. Ось уже й звернув до кладовища. Та пізно. Чоловічок з кумедними ніжками якраз зіткнувся з якоюсь жінкою на тротуарі; навіть не глянувши на неї, він стрімголов побіг далі, до автомобіля, що стояв на Двадцять п'ятій вулиці. Переслідувати вбивцю я вже не мав рації.

Повернувшись до контори, уважно оглянув Вертьєнтеса. Він лежав серед кімнати горілиць. Надто багато смертей довелось мені побачити, щоб відчути потребу у медичній допомозі для огляду трупа. Незважаючи на калейдоскоп вражень під час гонитви за карликом, я готовий був заприсягнути, що Вертьєнтес змінив свою позу на підлозі. Коли б я відразу звернув на це увагу, тоді, можливо... Та від того, що я побачив у наступну мить, мені перехопило дух. В одній руці у Вертьєнтеса затиснуто авторучку. Це могло означати тільки одне. Вже конаючи, Вертьєнтес силкувався написати мені, що мав розповісти, задля чого й прийшов. Пальці ж другої руки міцно скоцюрблені. Я розціпив їх і витяг аркушик паперу. Та прочитати не встиг: з коридора гучно застукали в двері. Я похапцем сховав аркушик. Не встиг підвестись, як пружина дверей зарипіла, і на порозі з'явився поліцейський агент.

Хвилин за тридцять прибув Гастон; на його поораному обличчі прозирала сардонічна посмішка, а погляд очей перестрибував з мене на Вертьєнтеса і навпаки. Потім він зайшов до кімнати, супроводжуваний незмінним сержантом Гонсалесом. Обоє схилились над мертвим. Ніхто не вимовив і слова. Чути було тільки легкий скрегіт пружин від двигтіння дверних стулок.

Гастон з професійним спокоєм обслідував труп. Витяг Вертьєнтесові документи і нібито лишився не-задоволений. Кінчиками пальців помацав тонку муслінову тканину піджака вбитого і зробив гримасу. Відтак звів погляд на мене і, суворо насупивши брови, запитав:

— Хто це?

Мене розбирав сміх. Лейтенант поліції удає, що буцімто не знає одного з найбільших пройд серед ділків грального бізнесу.

— Невже не впізнаєте? — відказав йому з єхидством.— Це ж Вертьєнтес, власник казино.

Він ухопив прихований сенс мого запитання. Я всміхнувся, нехтуючи його загрозливий погляд.

Всі знали, що гру в рулетку заборонено. Та нікого з них це не обходило. Кожен або майже кожен поліцейський чин одержував свій хабар, залежно від свого становища на ієрархічній скалі. Ніхто не лишався осторонь, рулетка працювала на всіх.

Протявши мене поглядом, знов зайнявся мерцем. Ось він повернув труп. На Гастоновому обличчі з'явилась нова гримаса: у Вертьєнтеса на спині зяяло три акуратненькі дірки.

— Непогана робота, Аресе,— оголосив він, весело осміхаючись. Потім підвів голову і позирнув на свого підлеглого,— Агов, Гонсалес! Як на ваш погляд? Хороша робота — хіба не так?

— Саме так,— визнав той,- Гадаю, що цього разу сеньйорові Аресу доведеться багато про що давати нам пояснення.

— Либонь, так,— згодився Гастон, допитливо вдивляючись у мене,- Але ліпше б нам пройти до кабінету, як ви гадаєте, Аресе?

Я стенув плечима. Ці поліцейські нишпорки стояли на хибному шляху, хоч вони це й знали. Однак чи то вони вважали мене за дурня, чи, може,— ще гірше... Я все ж розплився в посмішці.

— Як зволите,— мовив їм. Відчинив двері й пропустив їх поперед себе.

Гастон, увійшовши, присів на стільці біля письмового столу. Коло нього Гонсалес. Я плюхнувся в крісло і став чекати. Вони не зводили з мене очей. Я ж спокійненько закурив, продовжуючи вичікувати.

— Нам хочеться вислухати вашу розповідь, Аресе,— вимовив Гастон, не припиняючи свердлити мене поглядом.—Сподіваюсь, ви не вважаєте, що ми маємо намір цілісіньку ніч відбути тут у вашій конторі, га?

— Господи! — вигукнув я, невдоволено зморщуючись.— Та невже ви насправді гадаєте, що я вбив цього типа? — Я витяг свій пістолет і простяг їм.— Хіба тут є сліди, що з нього щойно стріляли? — Гастон понюхав дуло «люгера», потім поклав його на стіл.

— Це ні про що не свідчить,— промимрив він,— адже ви могли скористатися іншою зброєю.

— Звісно, міг! — погодився я.—Але ж не скористався. Обшукайте контору, якщо бажаєте. Ви знайдете ще зброю, але з неї я також не стріляв.

— І все-таки, що ж означає цей мрець біля ваших дверей, Аресе? — спитав Гонсалес.

— Він був одним із Сусанниних коханців, — пояснив я. — Коли мені пришили те вбивство, я допитував його; але він мав бездоганне алібі. Я вже й забув про нього і раптом побачив його в дверях, продірявленого, мов решето. Схоже на те, що він прагнув про щось повідомити мене, але так і не встиг. Я переслідував його вбивцю до самої Двадцять п'ятої вулиці, але там він вислизнув од мене: на нього чекав автомобіль.

Гонсалес сумнівно скривився.

— А який вигляд мав убивця? — запитав він.— Гадаю, ви зможете дати нам його опис...

— Обличчя я не бачив,— одповів їм. — Це мала на зріст людина, майже карлик.

— Ви казали про алібі,— втрутився Гастон.— В чому воно полягало?

— В день убивства Сусанни Вертьєнтес перебував у Мексіці.

Гастон у замисленні зсунув пальцем свого капелюха на потилицю. Відтак зняв трубку, подзвонив до управління і значливим тоном наказав викликати судово-медичного експерта і слідчого. Повідомив мою адресу і повісив трубку.

— Гаразд, Аресе,— мовив до мене.— Надіньте свій капелюх, і зробимо з вами прогулянку до відділка.

Вони мені вже добре-таки остогидли, і я ладен був послати їх під три чорти. Але стримався. Взяв капелюх і вийшов слідом за ним. Гонсалес зостався всередині, споглядаючи кільця диму, які випускав із цигарки.

У відділку Гастон недовго докучав мені. Мене відправили до лабораторії, щоб перевірити, чи немає на моїх руках слідів нітроз'єднань. Цю ніч я перебув за державний кошт на якомусь горбкуватому ліжку. А на ранок мене без зайвих церемоній відпустили на волю.

Вже опівдні, сидячи в конторі, я зрозумів, що в мене з'явився новий привід для турбот, у записці Вертьєнтеса було надряпано лише два слова: «Квитки, Аресе». Я мало не вивернув свій мозок, та однаково нічого не міг уторопати. «Нісенітниця, суцільна нісенітниця»,— промурмотів я нарешті, згадавши доктора Фауста з його пошуками істини. Скачавши з папірця кульку, я шпурнув ії до кошика для сміття.


22. ЛЮ-МЕЙ РОЗКРИВАЄ КАРТИ.


О четвертій годині я пригнав машину на Дванадцяту вулицю. Уже входив до ліфта, коли мені вручили телеграму. Розпечатавши конверт, пробіг її очима.

Телеграма була від Уессона і Даггена, приватних детективів із Сан-Франціско,

Хуглару Аресу. Приватному детективу Будинок «Атлантик», між 12 вулицею, і 23 авенідою,

Гавана, Куба

ІСНУВАННЯ ЛОНГ ПІДТВЕРДЖУЄТЬСЯ. ДОБРОДІЙНЕ ТОВАРИСТВО ВЗАЄМНОЇ ДОПОМОГИ СЕРЕД ВИХОДЦІВ СХОДУ. СТЕРЕЖІТЬСЯ ШАХРАЙСТВА. СВЯЩЕННА УРНА МІФ. ВІТАЄМО.

Уессон І Дагген. Приватні детективи

Я піднявся до себе в контору. На канапі в приймальні сиділа Лю-мей. Коли побачила мене, її чорні розкосі очі засвітилися веселими вогниками. Бона була, як завжди, у барвистому шовковому вбранні, яке щільно облягало фігуру.

Лю-мей підвелася і після миттєвого вагання підійшла до мене, простягнувши руку.

— я вже давненько чекаю на вас,— прощебетала на своєму китайсько-американському жаргоні. Узявши її руку, я посміхнувся.

— Шкодую, що змусив вас чекати,— відповів я, відмикаючи двері.— Слід було попередити, що прийдете.

Замкнувши двері, спробував пригорнути її до себе.

— Прошу вас! — мовила вона холодно, але ґречно.— Тільки не це. Не зараз.— Бона попрямувала до канапи, а я за нею.

— Даруйте,— вибачився,— зовсім забув, що ви належите Батлерові. Хоч і не втямлю, що це, чорт забери, означає. Купив він вас, чи як?

— Ні,— відповіла вона, усміхаючись,— я зв'язана клятвою. Але не намагайтесь зрозуміти це. Наше товариство віддало йому мене як рабиню. Я й поводжусь відповідно. Серед наших це старовинний звичай,— пояснила вона, знов осміхаючись, але вже сумніше.— Традиції не старіють!

— Я вже чув про це товариство, — мовив їй, сідаючи поруч.— Воно зветься Лонг, чи не так?

Вона кивнула.

— Певно, сеньйор Батлер оповідав вам про нього.

— Так, дещо казав. При цьому Батлер, з усього видно, надто дбав про те, щоб розповісти мені лише таке, що його якоюсь мірою влаштовувало,— Я зазирнув їй у вічі, і вона заморгала. — Те, що він мені розповів, скидалося більше на китайську казочку для розваги немовлят... Може, ви маєте бажання доповнити розповідь.

Вона скочила наче ображена і якусь мить позирала на мене з докором. Потім дещо пом'якшила вираз свого обличчя.

— Мені не до вподоби ваш тон, Аресе,— докірливо мовила вона.— Я... я прийшла, щоб вибачитись, а ви ускладнюєте мої наміри.

— Вибачитись? За обшук в моєму номері?

Вона ствердно кивнула.

— Це він примусив мене.

— Хіба так просять пробачення?

— Я... хочу сказати... Ради бога, Аресе! Що ви жадаєте, щоб я сказала?

— Правду. Що ви вчинили обшук з власної ініціативи, на свій страх і риск.

— О господи! — Очі її розширилися, зображуючи великий подив. Вони виглядали, мов дві іскристі скалки яшми. — Як ви можете казати таке?

Я наблизився до неї і щосили притягнув до себе. Вона не опиралася. її серце затріпотіло в мене на грудях, її вологі вуста трохи розтулилися. Потому вогники в ії очах перетворились на язики полум'я — полум'я жаги. З такою ж силою, з якою пригорнув до себе, я відсторонив її.

— Так ми ні про що не домовимося, моє золотко. Побалакаємо краще про китайську казочку.

Вона знеможено зітхнула.

— Невже ви завжди такий дратівливий?

— Ні, тільки тоді, коли жадаю почути китайську казочку,— наполягав я далі.

Вона знову зітхнула, й на обличчі в неї позначилась легка посмішка.

— Але... як же він? — прощебетала вона.— Коли я розповім вам правду, я зраджу його, а я зобов'язана бути йому вірною.

— Овва! Чи варто хвилюватися? До того ж він і без цього підозрює вас у зрадництві, я певен цього.

— У чім він може мене запідозрювати? — Цього разу ії здивування було щирим.— Гаразд, не стану заперечувати — останнім часом він поводиться якось дивно. Але чому ось ви так переконані, що я зрадила його?

— Дійти такого висновку було не важко,— відказав я, знизуючи плечима. — Гадаю, що Батлер мало кому довіряє... або довіряв. І один із тих, кому він довіряв, викрив Шестипалому справжню цінність священної урни... Звичайно, якщо Батлер не обдурив мене і вона дійсно має ту цінність, яку їй приписують.

Вона опередила мене, схвильовано вигукнувши: «Безперечно, має».

Я вів далі:

— Чінь-лі, або точніше, Вонг-лі, я гадаю, поза всякою підозрою, а важко припустити, щоб такий тип, як Батлер, довірив свої таємниці більше, як двом особам. Навіть і така кількість здається мені надмірною. Виключивши Вонг-лі, я дійшов висновку, що зрадницею були ви,— закінчив, лукаво всміхаючись.

Вона знову наблизилась до мене впритул. її очі, якими вона вдивлялася в мої, випромінювали якийсь чаклунський блиск. Вона вп'ялася своїми вустами в мої, потім відійшла і стала скоса дивитись на мене.

— Я це вчинила не з метою вплинути на... на вашу душу,— прошепотіла вона.— Я лише підкорилася вибуху своєї плоті. Втім, хочу зробити вам пропозицію... Йдеться про діло, звичайнісіньке діло.

Я провів тильним боком руки по губах.

— Вплив? — мовив я.—я вже виключив його.— Подивимось тепер, що буде з ділом.

Вона замислено кусала губи. Потім прошепотіла:

— Дайте мені, будь ласка, сигарету.

Я вставив у її устонька «Прем'єр» і запалив сірник. Вона задумливо випустила дим, уникаючи мого погляду. Я вперше бачив, як вона курить.

— Насамперед хотіла б, щоб ви знали: урна коштує дуже багато. Певно, набагато більше тієї суми, яку вам назвав сеньйор Батлер... Скільки, з його слів, вона коштує?

— Сто тисяч,—не вагаючись відповів я.—Звісно, не враховуючи її цінності як історичної реліквії... хоч це і не має особливого значення, коли покупець — ваше товариство.

— Сто тисяч? Він вам так сказав? — вона всміхнулася,— Наше товариство, Аресе, дасть півмільйона тому, хто поверне її цілою і неушкодженою.

Я спробував осміхнутися, але спромігся тільки зобразити скептичну гримасу.

— Ви не вірите мені?

— Повірити важко,—зізнався я,-Зробити пропозицію неважко, але ж півмільйона — величезна купа грошей.

— Отже, не вірите? — повторила вона.

— Як же, як же. Я людина вельми довірлива. Але що ви, приміром, відповісте, коли доведу, що володію цією урною, і зажадаю одержати компенсацію? В такому випадку це перестане бути просто пропозицією, це вже півмільйона доларів. Чи існує якась легальна можливість одержати цю суму?

— Либонь, ні, адже Лонг — таємне товариство, що перебуває у вигнанні, в Сполучених Штатах. Та можу розвіяти ваші побоювання: закони товариства непорушні й своєї обіцянки воно ні за яких обставин не порушить... хіба що людина, котра поверне урну, виявиться замішаною в її крадіжці... як це маємо у випадку сеньйора Батлера.

Ця заява аж ніяк не здивувала мене. З певного часу я і сам це запідозрив.

— Розкажіть-но про це,— мовив я, не дивлячись на неї.

— Як я розумію,— почала Лю-мей,— ви вже маєте уявлення про походження цієї урни і про обставини, за яких вона опинилась у Північній Америці. Це я промину. До того ж не воно найголовніше. Справа в тому, що під Батлеровою машкарою байдужості ховається несамовитий колекціонер. Він неспроможний був вистояти перед спокусою заволодіти реліквією, навіть усвідомлюючи, в яку халепу може через те вскочити. Згодом, зокрема з метою відвести від себе підозру, він висунув ідею встановити «священну частку викупу», як назвали суму вступного внеску кожного новопосвяченого. Спочатку ці суми витрачались на таємних емісарів, котрі їздили повсюдно по білому світу, намагаючись виявити урну. Оскільки це не дало наслідків, кількість емісарів поступово скорочувалась, а гроші в скарбниці товариства нагромаджувались, і вже досягли неймовірної суми — у півмільйона доларів.

Лю-мей змовкла на хвильку, а я зручніше вмостився в кріслі.

— В мене складається враження, що вам нудно,— ображено промовила вона.

— Навпаки, золотко моє, продовжуйте,— відповів я, затоптуючи недопалок.

— Хоч крадіжку й було сплановано блискуче,— провадила вона далі,— все ж деякі дрібні деталі вказували на сеньйора Батлера, але не можна було, грунтуючись тільки на підозрах, обвинуватити члена товариства, а такого, як Батлер, і поготів. Адже він уходив до складу Вищої ради. Минав час. Сеньйор Батлер придбав мене як рабиню, бо товариство Лонг дотримується, хоч і потайки, цього тисячолітнього звичаю.

— Але... як же закон? — спитав я здивовано.

— Який закон?

— Той, що охороняє від подібних дій. Завжди ж бо знайдеться хто-небудь, хто збунтується.

Вона гірко всміхнулася.

— Де в чому ви, люди Заходу, занадто наївні. Всі члени товариства — поважні, заможні, впливові громадяни. Вони одружуються, ведуть цілком нормальне повсякденне життя, а крім того, мають одну або кількох рабинь. Вони купують їх, потім годують, одягають, дають освіту (аби ті спроможні були скрашувати господареві час дозвілля), а інколи ці рабині, як то сталося й зі мною, здобувають владу над господарем і кінець кінцем виходять за нього заміж... У цьому разі забобони відпадають, і колишня рабиня стає ще одним повноправним членом високошановного товариства Лонг.

Я глянув на неї. її яшмові очі випромінювали спокусу. Я підвівся і підійшов до свого стола. Удав, буцімто впорядкував якісь папери, потім наблизився до вікна. Вона стежила за мною весь час.

— Не дуже переконливо, сеньйоро. Та й чи може бути переконлива жінка, що називає свого чоловіка «сеньйором»?

— Це звичка, яку я зберегла ще відтоді, як була рабинею.

— Гаразд. Вони підозрювали Батлера, але нічого не змогли довести... Що було далі?

— Сеньйор Батлер,—вона одразу ж поправилась,— мій чоловік перевіз урну на Кубу. Усвідомлюючи, як небезпечно йому тримати ії при собі, продав Сусанні під виглядом речі середньої вартості... Я хочу сказати, за ціну не надто високу, щоб не викликати в неї підозру і не таку й низьку, щоб вона не лишилася байдужою. До того ж документ на володіння, який він показав їй, був фальшивкою. Щоправда, фальшивкою досить удало зробленою, в чому, слід віддати належне моєму вельмишановному чоловікові, на те він майстер неперевершений.

Я підійшов до неї й провів губами по її щоці, прошепотівши :

— Ти вже скінчила?

Легкий дрож пробіг по її тілу. Вона повернулася до мене. її яшмові очі стали ще спокусливіші.

— Ти мені не віриш? — Вона теж звернулася до мене на ти.

— Так, не вірю,— буркнув.

Я вдруге провів губами по її щоках.

— Поглянь на мене! — її слова, немов оповиті легким ароматом, повисли в повітрі.— Невже ти вважаєш, що я здатна збрехати тобі?

— Звичайно!

— В такому разі прощавай! Я мала намір дещо запропонувати тобі, але для цього потрібен мужчина, який довіряв би мені. Ти ж виявився не таким.

Вона спробувала було підвестись, але я притримав її, змусивши сидіти.

— Послухай-но, золотко моє, іншу казочку. Трохи переконливішу.— Я підійшов до стола і запалив сигарету. Випустивши дим, став різко кидати слова: — Батлер і ти знали, що у Сусанни в урні зберігається якась цінна річ. Що то за річ? Гаразд, поки що це не має значення. В усякому разі, цінність цієї речі компенсувала її викрадення. Проте у вирішальний момент Батлерові забракло рішучості на це, і він удався до послуг Шестипалого. Ось тут-то й заковика. Батлер не міг сказати йому відверто: мовляв, у Сусанниній квартирі знаходиться шкатулка, всередині якої ось те і те; украдіть її для мене! Цілком ясно, що сталося б при цьому. Як же було переконати його, що цінність урни полягає не в тому, що знаходиться всередині, а в ній самій? Ось так і виникла версія з товариством Лонг. Уява в Батлера незвичайна. Легенда про Лонг гідна його генія, вона полонила мене. Либонь, і Шестипалого теж. А чом би й ні? Адже ії сюжет блискуче розроблено, і він абсолютно ймовірний.— Я знову підсів до неї і погладив її вушко.— Ти заслуговуєш поздоровлень. Ти з Батлером — чудова пара.

— Були.

— Так, можливо. Я забув, що тепер він підозрює тебе. Хоч і не знаю, доки ви будете прикидатися.

— І ти вважаєш мене за таку ошуканку?

— Ще за більшу,— прошепотів я.

Вона трохи випросталась на канапі й глибоко зітхнула, ії погляд, до того підступний, набув тепер відтінку жартівливої наївності.

— Невіра ти невиправний,— мовила, цнотливо відводячи очі на квіточки своєї сукні. З хвилину ми обоє мовчали: я споглядав її, а вона нігтем указівного пальця обводила квітчасті візерунки на сукні. Не підводячи очей, запитала: — Чого ти такий впевнений, що я брешу?

Я дістав телеграму і підніс до ії очей.

— Ти маєш рацію,— визнала вона, безсоромно всміхаючись.— Я вже стільки разів повторювала ці вигадки, що й сама почала їм вірити. Та, скільки я тебе знаю, навряд чи це бентежить тебе. Ти ж бо аж ніяк не праведник, адже так?

— Звісно, ні,—відказав я.—Але скажи мені: чи є хоч дещиця правди в цих небилицях про товариство Лонг?

— Так, деякі історичні події... Опріч того, я певна, хоч сам Батлер мені й не казав про це, що він поцупив якусь культову річ в організації, до якої належав. Внески ж для викупу — його чистісінька вигадка.

— Скажи мені відверто: Батлер твій чоловік чи ні?

— Ні. Він натрапив на мене в Сан-Франціско на китайському базарі, намалював мені вельми райдужну картину, і я пішла за ним. Не тому, що вірила його словам, а тому, що там мені вже остогидло все.

Потім виявилось, що він гедоніст, який живе в атмосфері розкоші, й це мене зачарувало. До речі, я не була здивована, коли дізналася, що він шахрай. На мою думку, майже всі чоловіки такі. — Вона задерла голову, пильно вдивляючись у стелю. — Дай мені, будь ласка, сигарету.

Я вставив сигарету їй у губи й підніс запальничку. Вона з насолодою випустила дим.

— Тебе ж це не хвилює, правда? Я найгіршої думки про чоловіків. Тебе теж не вважаю винятком. Втім, ви з ним удвох поєднуєте риси мужчини, про якого я мрію. Ти рішучий, навіюєш страх і, маю підозру, відчуваєш задоволення від тих ризикувань, на які зважуєшся. Він освічений, витончений, але, безперечно, боягуз. Саме через його боягузтво ми й не володіємо реліквією. Навіть знаючи, що нам загрожує банкрутство, він не спромігся взяти на себе особисто риск, пов'язаний з крадіжкою. Я прохала його, благала, переконувала, що посилати за урною когось третього означає неймовірно ускладнити справу. А ді-ло-то простіше простого: ми знали, де Сусанна зберігала шкатулку, лишалось тільки прийти і привести в дію таємний механізм. Ми ж добре знали той механізм, бо Сусанна придбала урну в нашому магазині.— Вона відкинула недопалок і обернулась до мене.— Все було гранично просто. Ти не став би вагатися, правда? А він завагався. Хотіла піти я, та він і мене не пустив — невиправний боягуз. Який жаль!

— Можливо, він не так боягуз, як розсудливий. Я повитрушував усе вмістиме з цієї урни ще перед Шестипалим. Там не було нічого, опріч інтимних листів.

Вона знову відкинула голову на спинку канапи.

— Ні, саме там усе й лишилося,— прошепотіла вона.— Я була свідком, як Сусанна сховала те до шкатулки після того, як... одержала повідомлення. Просто ти привів у дію тільки першу пружину механізму. А її єдине призначення — заводити в оману... От коли б ти розчинив далі!

— З усього цього ти припускаєш, що Шестипалий володіє вмістимим шкатулки, навіть не підозрюючи про нього?

— Я певна того, а не припускаю. А може, ти нас усіх ошукав і сам володієш нею? Хоч така можливість здається мені майже неймовірною.

— Чому тобі так здається? Я тримав урну в руках і знаю її секрет.

— Ні, любий, у тебе ії нема. Коли б ти заволодів нею, то вже розпочав би з нами торги. Тому що неможливо, не вбивши нас, дістати хоч на шеляг користі з цієї «речі». Досить було Батлерові або мені тільки заїкнутись — і справа у тебе зійшла б нанівець.

— Гаразд, я цієї речі не маю. І що ж далі?

— Я гадаю, що зможу оволодіти нею. Я вже мала кілька зустрічей з Хуаном, і він начебто виявляє схильність до мене,— вона підступно всміхнулася.— Але я не можу покладатися тільки на це; я потребую підтримки людини сильної й рішучої. Така людина— ти.

— Не будь така впевнена в цьому.

— Невже переді мною ще один Батлер? — агресивним тоном запитала вона.

— Заспокойся, моя крихітко. Твої перевтілення завдають шкоди тобі ж. Чом я не можу вважати, що саме мене, а не Шестипалого чи Батлера ти прагнеш обдурити? Хто така справжня Лю-мей? Полохливе і беззахисне створіннячко, котре я вперше споглядав у Батлеровому кабінеті? Крутійка, що приходила до мене в готель? Чи та, хто спокійнісінько пропонує мені зараз відправити на той світ Шестипалого, аби відібрати в нього якусь річ, і при цьому не довіряє мені, не каже, про яку саме річ ідеться?

— Я не сказала тобі, що за річ зберігається всередині урни тому, що... тоді я вже була б не потрібна тобі.

— Не будемо більше теревені правити з цього приводу, золотко моє. Годі й сумніватися — ти вважаєш мене за дурня заплішеного і не помиляєшся, бо я згоден іти за тобою. Де перебуває Шестипалий?

— Не знаю. Він не ночує двічі на одному місці. Це він зв'язується зі мною, а не я з ним.— Вона підвелася. — Коли він це зробить, я тебе повідомлю. Мушу вже йти, любий. Батлер сказав мені, що виїжджає з міста, а до його повернення я маю бути вдома. Необхідно, щоб розвіялись підозри, які останнім часом

виниьспи в нього,— Вона простягнула руку,- До скорого побачення, любий!

Я підвівся з канапи, щоб провести ії до дверей. Але те, що побачив у вікні, змусило мене підштовхнути її. Вона здивовано позирнула на мене.

— Що сталося?

— Щойно я побачив Батлера, люба.


23. ПАРФУМИ ЛЮ-МЕЙ


На вустах у Лю-мей застиг зойк подиву.

— Невже він? Ти впевнений, що це він?

— Заспокойся! Не думаю, що він заявиться сюди. Ймовірніше, що він просто шпигує за моєю конторою.

Лю-мей прикусила губу. Вона здавалася дуже збентеженою.

— Гадаю, ти вжила якихось застережних заходів, коли йшла з дому,— мовив я.

— Так... так, звичайно. Але він такий недовірливий! Запевнив мене, що поїде з міста і не повернеться аж до вечора. Гадаєш, він стежив за мною?

— Все можливо... Хоч, певно, він вистежує саме мене.

— Боже мій! Як же я виберуся звідси непомітно?

— Це я візьму на себе, коли настане час. А скажи-но мені, в зв'язку з тією пропозицією, яку ти мені щойно зробила, що ми робитимемо, коли стрінемося з Шестипалим? Адже в тебе, мабуть, є якийсь план, хіба не так?

— Ні... ні, прошу тебе! Полишимо це на інший раз.— Вона підвелась і навшпиньки підійшла до вікна. — Він усе ще там, — вигукнула вона, нервово змахнувши рукою.— Ти не можеш вивести мене звідси як-небудь... як-небудь так, щоб він не побачив мене?

— Звісно, можу, та я вирішив не робити цього, доки ти не розповіси до кінця, в чому суть цієї справи.

Вона повернулась до мене з виразом безпорадності на обличчі.

— Невже ти не усвідомлюєш, в якому я становищі? Коли Батлер застане мене тут — живою не випустить. Невже ти цього хочеш?

Полишивши крісло, я наблизився до неї.

— Та не такий уже він жорстокий, як ти його змальовуєш. До того ж він нібито й не думає підніматися сюди. Ми ще маємо змогу побалакати якусь часинку.

Але я помилявся. Визирнувши знову у вікно, побачив, як Батлер перетинає вулицю, прямуючи до будинку «Атлантик». Лю-мей пойняла паніка.

— Ступай за мною! — гукнув я.

Схопивши ії за руку, витяг у коридор.

— Заходь до жіночого туалету,— наказав я,— і чекай, доки покличу тебе.

Вона підкорилася, витріщивши очі з переляку. Тоді я повернувся, знову сів у крісло і закурив.

— Заходьте,— запросив я, почувши дзвоник.

Двері прочинились, і на порозі з'явився Батлер.

Ще до того, як зайти, він озирнувся навколо. Та в його погляді я не помітив ознак того, ніби він сподівався виявити тут когось. Скоріше це була звичайна обачність людини, що вперше потрапила в нову обстановку. Нарешті він спинив свій погляд на мені.

— Ола, Аресе! — попривітав він мене і мляво перетнув кімнату.

Я відповів йому нахилом голови.

— Сідайте, Батлер, і скажіть, чим зобов'язаний, що ви вшанували мене своїм візитом.

Він розкинувся у найближчому до столу кріслі й схрестив наманікюрені пальці своїх рук. Кидались у вічі його білі зуби і тонкі вусики, що облямовували рот. Потім він глибоко зітхнув, немов для того, щоб виповнити легені свіжим повітрям. Нараз увесь завмер. Обличчя стало похмурим, а погляд — холодним і твердим, ніби граніт.

— Де Лю-мей, Аресе?

Він вимовив це без навмисної афектації, але тоном таким же твердим, як і його погляд. Відзначив я також і деяку невпевненість, що прохопилася в голосі його. Я відкинувся на спинку крісла і повернувся з ним разом, аж доки не опинився віч-на-віч з Батлером.

— А чому ви в мене питаєте про це?

Стуливши губи, він став принюхуватися довкола.

— Я знаю, що вона була тут,— упевнено промовив він.

— Хіба цими духами користується сама тільки Лю-мей?

Батлерові очі звузилися ще більше.

— Я ненавиджу збіги, Аресе. Звісно, не виключено, що якась інша жінка, котра користується тими ж парфумами, щойно побувала у вас, але я волію думати, що було не так.

Раптом він зиркнув у протилежний бік і багатозначно закрутив головою: «Який же я бовдур!» — вигукнув і вибіг у коридор. Стрімкість рухів Батлера перешкодила мені затримати його. Він рушив до жіночого туалету, де сховалась Лю-мей.

Я зайшов туди ж, майже наступаючи йому на п'яти. Він обшукав усе; та дарма — Лю-мей зникла. Тільки ледь чутний аромат духів — слід ії перебування — ще витав у повітрі.

Батлер прошив мене поглядом.

— По-вашому не вийде, Аресе,— і показав мені спину.

Я повернувся до себе в контору й сів. Коли намірявся вже запалити третю сигарету, задзеленькав телефонний дзвінок. Голосок Лю-мей усе ще повнився жахом.

— Я чекав на твій дзвінок,— мовив я. — Не раджу тобі зараз повертатися додому. Батлер пішов звідси у вельми агресивному настрої.

— Я й не мала наміру повертатися,— відповіла вона.— Він, певно, вже про все здогадався.

— То як же з тим ділом, серце моє, яке ти запропонувала мені?

— Я не можу говорити про це зараз. Подзвоню то бі пізніше.

Я мало не вилаявся крізь зуби.

— Може статися, що я втрачу інтерес до нього,— відповів я.

— Я дуже шкодуватиму,— сказала вона, притишивши голос.— Та гадаю, ти все ж візьмеш участь.

— Не будь так переконана,— заперечив я. Вона почала було щось нашіптувати, але я перебив її: —

Гаразд, гаразд, якщо ти мене тут не виявиш, залиш для мене повідомлення в «Пласі»,— Я проказав їй номер телефону, додавши: — Спитаєш Карлоса.


24. КІНЕЦЬ ОДНОГО ГНОМА


Пролунав телефонний дзвінок. Трохи підвівшись у ліжку, я вилаявся крізь зуби — стрілки будильника, які світилися, показували пів на четверту ночі. Я простяг руку до телефону і підняв трубку.

— В чім річ?

— Наш приятель не в гуморі.— Це був голос сержанта Гонсалеса, але звертався він наче не до мене— скоріше перемовлявся з Гастоном.— Ми перебуваємо в моргу, Аресе. Приїздіть сюди. Хочемо вам дещо показати.

— Яку чортовину вигадали ви цього разу? — спитав я.

— За півгодини дізнаєтесь,— сказав він і почепив трубку.

Поклавши й собі трубку на важіль, став замислено визирати у вікно. Дощ шалено періщив у шибки. Надто паскудна була ніч, щоби відвідувати морг чи будь-яке інше місце.

Затягнувшись сигаретою, я, не кваплячись, випустив дим. Потім відвернувся од вікна й обвів поглядом кімнату, що поринула у зеленуватий півморок від миготливого світла якоїсь неонової реклами. Сівши на край ліжка, знов затягнувся, відтак загасив сигарету в попільничці.

«Знову мрець,— мовив до себе.— Хто на цей раз? Коли б тільки ці поліцейські нишпорки не були такі потайні...»

Захопивши плащ, вийшов у коридор. Продовжуючи чортихатися, я спустився сходами до вестибюля. За стойкою спав портьє. Нічний сторож, сидячи на дивані, спостерігав струмені дощу. А на іншому сиділи, посміхаючись, Гастон і Гонсалес.

— Ми знали, що ви підете через цей вихід, Аресе... аби вирушити до моргу, певна річ.

— Що скоїлося?.

— Самі побачите.

Я вдягнув плащ і вийшов слідом за ними на вулицю. У моргу пройшов за Гастоном крізь двері, які охороняв поліцейський. Гонсалес ішов за мною. У величезному холодному залі ми пройшли кілька кроків. Гастон зупинився перед одним із столів на колесиках і рвучко зняв простирадло з трупа. Я подивився. Якщо Гастон сподівався що-небудь вивідати з моєї реакції, то його спіткало серйозне розчарування. Жоден м'яз обличчя мого не здригнувся. Втім, фізіономія цього чоловічка ні про що не нагадувала мені: я ніколи його не бачив. Проте щось невловиме здавалося мені в ньому знайомим.

— Хто це? — спитав я, підвівши погляд.

Гонсалес зітхнув. Губи його скривилися в іронічній

гримасі. Гастон же підозріло позирав на мене.

— Гаразд... гаразд, Аресе.

Я знову подивився на спотворене обличчя карлика. Його застиглі риси були забруднені. В різних місцях у його шкіру вкраплено щось подібне до суміші крові й багна — видовище зловісне й огидливе.

— Хто це? — повторив я.

Нікотрий із них не вимовив і слова, наче обидва оніміли.

Тільки глузливо та багатозначно обмінювалися поглядами й після кожного такого погляду осудливо позирали на мене. Я втомився від того.

— До бісового батька вас усіх! — загорлав, показуючи їм спину.

— Ви арештовані, Аресе,— промовив Гастон.— Ані кроку з місця!

Я оглянув цей зловісний холодний зал. На інших столах також лежали трупи померлих не своєю смертю...

Я обернувся до поліцейських.

— Ви вбили його, Аресе.

Я трохи відступився, щоб мати змогу дивитися їм просто у вічі.

— То, виходить, це я його вбив, еге?

Відповіді не було; вони не зводили з мене очей, мов закам'яніли.

— Навіщо ж я його вбив?

— Із-за поділу здобичі,— відповів Гастон.

Я показав їм одразу всі свої зуби — надто просто все в них виходило.

— Ось тобі й маєш, дивіться, як легко!

— Ваша іронія непереконлива, Аресе.— Гастон поставив пістолет на запобіжник і сховав його.— Попервах він збирався уколошкати вас і тільки через випадковий збіг обставин не здійснив цього. Потім ви його порішили. Цілком логічно, ми цього й чекали.

— А, то ви шукаєте козла відпущення!

— Помиляєтесь, Аресе, — утрутився Гонсалес. — Заперечення знайомства з карликом вас не врятує. Ми знаємо, як усе це сталося.

— Так? Ну, то повідайте мені. Тоді всі троє знатимемо це.

— Скоро вам доведеться облишити ці жарти, Аресе. Ми не заперечуємо, що спершу самі помилялись, проте — карамба! — хто ж не помиляється? Важливо те, що зараз ми на правильному шляху. Ви не вбивали Сусанни. Ми упевнились, що ви навіть не були знайомі з нею; однак у вечір її смерті ви побачили вбивцю або якийсь слід привів вас до нього пізніше. Після вашого арешту, а потім звільнення ви і далі уперто не відмовлялись від своїх намагань знайти вбивцю. Навіщо, Аресе? Ми ж бо попереджали, щоб ви припинили втручатися в цю справу, але ви ігнорували наші застереження. Було очевидно, що ви прагнете зібрати якомога більше доказів проти тієї людини, котру вже почали шантажувати. Тобто проти цієї людини,— пояснив він, указуючи на карлика. Потім зробив паузу. Я засміявся. Гонсалес поглянув на Гастона, немовби шукаючи схвалення. Потім провадив далі: — Цей суб'єкт утомився від вашого шантажу і вирішив ліквідувати вас. Того вечора, завдяки тому, що ми вчасно прибули до вашої контори, його пристрій не спрацював; тоді ви подумали, що настав час порішити його самого.

Я всміхнувся. Тож, виходить, це той самий карлик! Звичайно, спершу мені спало на думку, що це міг бути його труп, але ж міг бути і не його. Не єдиний же він карлик на все місто. А коли мені випадало побачити його, темрява й чимала відстань заважали розгледіти карликові риси. Я знову глянув на нього. Годі сумніватися, це той самий клятий карлик.

— Гаразд,— мовив я, — справа ясна. Він намагався вбити мене, і я вбив його. А Вертьєнтес? Кому ви його почепите на шию? Теж мені?

Гастон зробив якийсь жест, і Гонсалес поступився йому словом.

— Як ви самі сказали, тільки не жартома, а всерйоз, справа ясна, Аресе. Ось як приблизно відбувалися події. Вертьєнтес наймає карлика, щоб той убив Сусанну, сам же готує в цей час своє мексіканське алібі. Через випадковий збіг, саме в цей день ви приходите за сенаторовими листами, як визнала його дочка; там виявляєте мертву Сусанну. Карлик, який не встиг зникнути і змушений сховатися, завдає вам удару по голові й з метою скласти на вас вину за вчинене вбивство викликає нас, а сам тікає, полишивши, проте, якийсь слід, який дозволяє вам потім відшукати його. Тоді між вами двома розгортається двобій за здобич, яку карлик, мабуть, усупереч Вер-тьєнтесовим указівкам, поцупив у Сусанни. Аби остаточно загнати його на слизьке, ви наполегливо збираєте докази проти нього. Викликаєте Вертьєнтеса, щоб порозумітися з ним проти цього чоловічка. Той розгадує ваш план і нашпиговує тіло Вертьєнтеса свинцем... А то, може, дізнавшись про Верїьєнтесову таємницю, ви викликали його до себе з метою шантажу; звісно, певні прогалини ще є, але... що ж, ваше зізнання, сподіваємось, заповнить їх! — Він прикрив труп карлика дешевою полотниною, що лежала на столі, й сухо промовив: — Ходімо!

— Блискуче опрацьована версія,— зауважив я, не рушаючи з місця.— Вона має лише одну вразливу ланку: я карлика не вбивав. І навіть не знаю, від чого він помер.

Гастон засунув руку в кишеню піджака і витягнув якийсь предмет.

— Це вас наводить на якусь думку?

Я простягнув руку і взяв. Це був болт... вірніше, те, що лишилось од нього. Кидалось у вічі, що його було підтерто терпужком. Щоб установити це, аж ніяк не треба бути експертом.

— Що це? — байдуже поцікавився я.

— Болт,— відповів Гонсалес, — Не станете ж ви твердити, ніби не знаете, що таке болт, правда? — В його тоні відчувалися глузливі нотки.

— Звичайно, не стану, але яке він має відношення до цієї справи?

— Цей болт од гальма автомобіля, на якому їздив карлик,— пояснив Гастон.— Гадаю, це освіжить вашу пам'ять. Він улаштовував пастки для вас і зазнав невдачі. Ви поквиталися з ним, і ось результат.— Його вказівний палець тикав на стіл.— Ви, либонь, виявились спритнішим.

Тепер я зрозумів, звідкіля взялася грязюка на нерухомому обличчі карлика: під час влаштованої автомобільної аварії тіло його вивалялося в землі.

— Ходімо,— повторив Гастон.

Я не став заперечувати. Мій мозок запрацював блискавично. Все складалося проти мене. Вони шукали, кого б зробити козлом відпущення, а я був тут як тут.

Запаливши сигарету, рушив поперед них. Зробивши кілька кроків, зупинився: мені необхідно було поміркувати.

— А як ім'я цього карлика? — спитав я, водночас прикидаючи свої шанси першим вихопитись на вулицю.

— Сесар Бламбіно,— відповів Гастон.— Він мав прізвисько Спритник. Не знаю, чи то через його малі габарити, чи тому, що він робив у цирку. Останнім часом, правда, він продавав лотерейні квитки.

Мій мозок блискавкою пронизала згадка про записку Вертьєнтеса: «Квитки, Аресе». І я спитав себе, чи не має відношення до цього загиблий карлик — продавець квитків.

— Навіщо ви йому це оповідаєте, лейтенанте? — втрутився Гонсалес.— Він-бо знає справу не гірше за нас.

— Не має значення,— мовив Гастон.— Знаючи, що ми в курсі, він не робитиме спроб обдурити нас.

Я виразно чув їхні слова, хоч і далі робив відчайдушні спроби знайти правильний вихід. Шанс, якого я так наполегливо шукав, настав, коли ми підійшли до дверей. Ш,оправда, поганенький був шанс, але я, не вагаючись, скористався ним. Коли ми підійшли до дверей, через поріг якраз заходив службовець моргу, штовхаючи поперед себе візок, на якому лежав якийсь тип із застиглими рисами мумії. Зіщулившись, я просунувся повз нього, в той час як Гастон і сержант Гонсалес виявились на кілька секунд відокремлені од мене візком. Не гаючи часу, я щосили штовхнув візок на них і дав дьору. Від несподіванки вони завмерли.

Я тікав, не відчуваючи під собою ніг. Стрімголов перетнув дорогу і вибіг на територію цвинтаря, петляючи поміж хрестів і могильних склепів. Дощ уже вщухав. Лише голос Гастона, що гучно посилав прокльони, порушував цю гнітючу нічну тишу. Послизнувшись на глинястому грунті, я впав. Щось тверде вдарило мене по лобі — над правим оком. Безліч іскорок замигтіло перед очима. Потому в суцільній темряві я, здається, відчув, як приємно, коли по обличчю в тебе ллється вода.


Розділ третій

РОЗВ’ЯЗАННЯ ЗАГАДКИ

Хто кохає, той завжди великодушний.

МЕЙЄР

25. І СКАЗАВ БОГ: «ХАЙ БУДЕ СВІТЛО», І...


У загадковому нічному мороці, де похмурою білістю вирізнялися один від одного мармурові надгробки, мене оповили спокій і тиша. Лоб мій болів нестерпно. Аби якось послабити біль, зробив глибокий вдих і спробував, борсаючись у багнюці, стати на ноги. Злива вже вщухла, але вкрите хмарами небо обіцяло ще багато дощу.

Прихилившись до якогось фамільного склепу, що бундючно здіймався над навколишніми могилами («суєта суєт...»), я поглянув на стрілки годинника: було кілька хвилин до п'ятої ранку. Я вслухався у темряву — нічого не було ні видно, ні чути, лише завивання вітру порушували мовчазний спокій кладовища.

Я рушив у путь. За кілька кроків натрапив на якусь чашу з водою. І це було як дар божий. Я змив грязюку з обличчя, і асоціативно в мене перед очима постала брудна пика карлика. Я зітхнув. Адже так і моє тіло могло б у перший-ліпший день перетворитись на безформне криваве місиво.

Перед тим як перелізти через огорожу на вулицю Сапата, скинув із себе плащ. Він брудний, і я побоювався, що приверну ним увагу до себе... А мені ж, ось уже вдруге в цій нещасливій справі, необхідно було лишитись невпізнаним.

Буря вже втихла.

Крізь нещільно зачинене вікно моєї кімнати в третьорядному готелі з відразливим запахом я знову бачив чисте і блакитне небо. Та в душі в мене панував морок.

Я вернувся до ліжка і повалився на нього. Шпурнув сигаретний недопалок і ввімкнув радіо. Зведення останніх вістей прославляло мене. Я знову фігурував у сенсаційному повідомленні. Запалив ще одну сигарету й пригнічено спостерігав за кільцями диму, що зникали під стелею.

Полонений роздумами, заходився зводити докупи й зіставляти найзначиміші моменти з цієї огидної загадки.

Мої міркування виглядали приблизно так:

Перше. Сусанну вбито з метою вилучення в неї якоїсь речі, котру вона ховала разом з листами і дрібничками в шкатулці подовженої форми. Ш,о це була за річ?

Друге. Все в Сусанниній спальні свідчило про те, що удар кинджалом їй заподіяла якась близька людина, котра не викликала в неї підозри, — найпевніше, один з її коханців.

Хто ж саме?

Третє. Це міг бути лише той з її коханців, хто знав вартість цієї речі й місце, де її було заховано.

Четверте. За словами Лю-мей, вона з Батлером була присутня, коли Сусанна одержала повідомлення. Яке повідомлення? Повідомлення про те, що ця річ набула великої цінності?

П'яте. Вертьєнтес— Сусаннин коханець, перед своєю загибеллю від руки карлика написав у записочці: «Квитки». Ш,о за квитки? Може, грошові банкноти? Малоймовірно, бо, як казала Лю-мей, цією «річчю» не можна було б скористатися, якби вона чи Батлер перешкодили цьому.

Шосте. Карлик, убивця Вертьєнтеса, був продавцем лотерейних квитків.

І тоді несподівано в моїй голові народилася ідея: це Вертьєнтес, один із Сусанниних коханців, перед від'їздом до Мексіки подарував їй комплект квитків Національної лотереї, на який потім випав найбільший виграш.

Ця знаменита «річ» — не що інше, як той самий виграшний квиток. У кого ж придбав його Вертьєнтес? Природно, у карлика. А карлик після вбивства Сусанни став підозрювати, що саме в цьому полягає мотив її вбивства, бо газети зберігають з цього приводу мовчання. Оскільки ж цей квиток був поданий до сплати іншою особою, він вирішив, що саме ця особа і вчинила вбивство; відтак карлик у якийсь спосіб дійшов згоди з убивцею, й обидва згоджуються, що слід ліквідувати людину, котра може дати свідчення з приводу цих квитків. Така причина вбивства Вертьєнтеса, а також і спроби усунути мене. «Все це чудово, Аресе,— мовив я до себе,— але хто міг бути карликовим спільником?» Батлер? Ні. Батлер і тепер гадає, що виграшний квиток перебував в шкатулці. Та й коли б це був Батлер, навіщо йому був потрібен Шестипалий? Цього останнього також слід виключити, тому що він, як видно, навіть не знає про існування квитка. До того ж при цьому довелось би вважати, що він був Сусанниним коханцем, а це абсурд.

Ні, Шестипалий теж відпадає. Ш,одо сенатора, то це абсолютно неймовірно; та й алібі у нього бездоганне. Рамераль? Цей і мухи не вбив би. Та й що становить виграш для нього з його статком? Опріч того, тоді довелося б припустити, що він спершу пішов із Сусанниного будинку, а потім повернувся. Але в такому разі нез'ясовною була б нагота Сусанни. Сото Падуа? Навіщо? Він надто багатий... Хто ж тоді лишається? Стій-но, Аресе, заспокойся! Якщо Сусанна, одержавши комплект квитків од Вертьєнтеса, була з ним, то як міг бути присутнім при цьому інший коханець? Хоч це й можливо, але неймовірно, щоб такі жінки перебували з двома коханцями одночасно.

Так, але... а що, коли цей другий не сприймається іншими як коханець? Шофер Макейра. Чи ймовірно таке? Він привабливий для жінок... Еге ж, Макейра!

Але є в цьому таке, що не вкладається в оцю схему, бо тоді треба втратити останню віру в людей. Почнемо знову. Шестипалий? Ні, це безглуздо: Шестипалий — Сусаннин коханець! Вірно, що жінка вона була невситима, та навіть і в подібних жінок є свої межі. Є певні правила добору, яких, звичайно, дотримуються. Ні, коханцем він не міг бути. Проте повернемось до вихідних припущень. Основою всіх міркувань є те, що це ніяк не міг бути Шестипалий, враховуючи досить значний час, який минув після смерті Сусанни, до тієї миті, коли я одержав удар по голові.

Але... А що, коли Шестипалому з якоїсь причини, що досі вислизає від мене, довелось перебувати у блакитній спальні довше, ніж передбачалось? Припустімо, що хоч шкатулка й була перед очима. Шестипалий не збагнув, що це саме та, яку він шукав? А може, в нього надміру затягнувся пошук якихось інших речей у будинку? Чи, вже пішовши, він згадав, що полишив якийсь компрометуючий доказ, і повернувся, щоби прибрати його?

Я всміхнувся, в ці марудні хвилини мій мозок гарячково робив одне припущення за іншим. Я усвідомлював, що перебуваю наче на вулкані, який у першу-ліпшу мить може вивергнутись, перетворивши мене на камінь, як було з мешканцями стародавньої Помпеї.

Я підвівся з ліжка і пішов до умивальника. Досить довго стояв під краном, підставивши потилицю під струмінь води. Потім вернувся в ліжко і знову поринув у думки.

Все виглядало логічно, якщо прикинути ось такий перебіг подій. Шестипалий, оглянувши мене, тікає з річчю, яку вважає цінною, повіривши брехливим відомостям Батлера про товариство Лонг, хоч не відає, що по-справжньому цінна й жадана річ міститься всередині шкатулки. Тут уже дещо з логікою не в'яжеться: у Сусанниній спальні не було й найменших слідів боротьби. Не було безладдя, хоч цілком очевидно, що ніхто не дасть себе вбити, спокійнісінько лежачи в ліжку. А якщо вона спала? Еге ж, тоді зовсім інша справа! Сенатор, пішовши разом з Каїтою, полишив Сусанну в ліжку, і та засинає. З'являється

Шестипалий і... Ой, цей Шестипалий, за всяку ціну треба побалакати з ним! Чи спромігся він, порпаючись у цій урні, вже відшукати другу пружину? Ні, коли б це сталося, він не потребував би Лю-мей. А коли вона збрехала й ніякої другої пружини не існує? Тоді що, кінець кінцем, лишається вірити Батлеровим вигадкам?..

Зізнаюсь, за ці години, що я перебував у добровільному ув'язненні в цій кімнатці, почав утрачати елементарну здатність до аналітичного мислення; а надвечір, зовсім знесилений, я впав у забуття. Та вже за кілька хвилин прокинувся, укритий холодним потом: адже коли мої міркування про Шестипалого вірні, то хто тоді вбив Бламбіно? Шестипалий? Але ж він і не здогадувався про виграшний квиток... У міру того, як спливав час, моє збудження наростало.

І моя розгубленість теж. О десятій вечора я прийняв душ і вийшов на вулицю.


26. ПОМСТА ШЕСТИПАЛОГО


О пів на одинадцяту вечора таксі, яке я найняв, минуло поворот, де вулиця Ехідо переходить у вулицю Десампарадос, потім поїхало по авеніді дель Пуер то, лишаючи позад себе таверни, бідні готелі. Я саме й шукав один із таких, під назвою «Ронда». Адже Карлос — бармен із «Пласи», зі слів Лю-мей, вимовлених на її жаргоні, тільки й спромігся зрозуміти: «Сонда», готель, одинадцята вечора». У правильності цих слів він начебто не мав сумніву, проте, перегорнувши телефонний довідник, я зміг упевнитись, що не існує ніякого готелю під наззою «Сонда». Є «Ронда», яка міститься на авеніді дель Пуерто. Це був досить віддалений район, цілком придатний для пастки, яку мені, напевне, збиралися влаштувати. Тому я попросив водія рухатись досить повільно, аби міг роздивитися на обидва боки.

Тільки ми проминули руїни церкви св. Паули, як я побачив неонову вивіску «Ронди». Це був триповерховий будинок, розташований на найбільш затемненій ділянці авеніди. Ми проїхали повз нього, і я допитливо вдивлявся в морок, що оповив його.

У будинку було тихо, а парадні двері з арковим склепінням своєю похмурістю нагадували вхід до печери.

Ми зробили ще одне коло, і я побачив якісь підмостки напроти готелю.

Попросивши таксиста зачекати мене на найближчому розі, рушив насторожено пішки, наче звір, який передчуває небезпеку.

Пройшов крізь вхідні двері, у будці праворуч сидів за віконцем адміністратор — чоловічок із зеленуватим кольором обличчя; відвівши погляд од газетки, яку читав, він запитливо глянув на мене.

— Що вам потрібно? — спитав.

— Деяка інформація.

— Тут готель з пансіоном,— сказав він.—Два песо за ніч.

— Я маю де ночувати,— відповів і просунув між прутами його хижки купюру в п'ять песо.— Я розшукую одну китаяночку. Молоду, мініатюрну китаянку, Лю-мей на ім'я.

— Я такої не знаю,— відказав той і удав, що хоче повернути купюру.— Тут немає ніякої китаянки.

Оскільки всі ознаки свідчили, що між Лю-мей і Шестипалим встановилося взаєморозуміння, я сказав:

— Можливо, тут мешкає такий елегантний суб'єкт, котрий має зайвого пальця на правиці. Його ви знаєте?

Осміхнувшись, він ошкірив два ряди жовтавих зубів.

— Можливо,— відповів і цілком недвозначно затарабанив пальцями.

Я сунув у віконце ще п'ять песо.

— Один суб'єкт, навіть вельми елегантний, мешкає тут уже кілька днів. Справді, в нього зайвий палець... Не так давно він перебував у своїй кімнаті. Другий поверх, п'ятий номер.— І силувано засміявся: — Він теж ваш друг?

— А коли ні, що тоді?

— Тоді я буду присутній на вашому похороні,— зареготав цього разу щиро.

Я піднявся на поверх і знайшов п'ятий номер. Звів курок свого пістолета, потім узявся вільною рукою за ручку дверей і повернув. Та двері лишились замкненими, хоч я і натиснув на них. Тоді постукав і став збоку з «люгером» у руці. У прорізі дверей з'явилася Лю-мей.

— Проходьте, Аресе,— посміхаючись, промовила вона.— Ми чекали на вас.

Зайшовши слідом за нею, я окинув поглядом кімнату.

На столику стояло кілька келихів і кілька банок із кока-колою, одна пляшка баккарді. Шестипалий налив трохи в келих, що стояв перед ним, і підтвердив :

— Так, Аресе, ми чекали на вас. Сідайте. Ось-ось має прийти наш близький друг Батлер, і тоді матимемо змогу трохи порозмовляти.

Я поставив свій стілець таким чином, щоб двері були переді мною. Лю-мей сіла на поруччя крісла Шестипалого і заходилась пустотливо куйовдити його волосся.

— Ми з Хуаном покохали одне одного,— простодушно пояснила вона цілком прийнятною іспанською мовою. Очі її якось незвичайно виблискували.— І Батлер змушений буде втямити це.

— Ш,е й як змушений буде,— підтвердив Шестипалий.— Без тебе — ніяких переговорів,— він пригорнув Лю-мей до себе.— Шкатулка в мене, і я ставитиму умови. Ш,о ви на це скажете, Аресе?

— Щоб здобути шкатулку, він ладен буде на будь-які поступки,— серйозним тоном відповів я.

— Лю-мей переконала мене в необхідності досягти дружнього взаєморозуміння з вами обома. Ми нічого не доб'ємося, вбиваючи один одного. Тож сховайте свій пістолет і вип'ємо за дружбу, Аресе.

Він налив у келих трохи баккарді й спитав:

— Чому ви віддаєте перевагу: чистому рому чи коктейлю «Вільна Куба»?

— Дякую, я не п'ю.

Очі Шестипалого сипали блискавки. Він повернувся до Лю-мей.

— Я казав тобі, що нічого путнього з цього не буде.

Вона всміхнулась. Потім підлила в його келих трохи, кока-коли, яка надала баккарді ледь помітного блідо-топазового забарвлення.

— За щасливе взаєморозуміння,— промовив він жахливою англійською мовою і випив уміст свого келиха.

— Все буде гаразд, любий. Apec вип'є з нами за дружбу.

Вона налила ще баккарді у келих і підійшла до мене.

— Випийте,— мовила вона з чарівливою ніжністю.

— Ні, дякую,— відповів їй,— я непитущий.

Шестипалий ударив кулаком об стіл і глянув на мене спопеляючим поглядом. Кров прилила йому до лиця, коли він підвівся і приклав руку до живота. У той же час по його обличчю раптово почала розтікатися мертвотна блідість.

Він спробував було витягнути пістолет, який висів під пахвою, та руки його звели корчі, а тіло в конвульсіях впало долі.

— Собака! — прохарчав він.— Ти мені заплатиш за це! Тобі не вдасться...

Хоч і я був насторожі у передбаченні такого повороту подій, все ж якусь мить розгублено позирав на Шестипалого. Потім схилився над ним і спробував викликати в нього блювоту. Та це був з мого боку марний учинок, навіть більше того — нерозумний. У цей момент щось тверде гупнуло мене по голові, і кімната розкололася на тисячу блискотливих скалок.

— Отже, Аресе, не вистачає тільки «Балерини за лаштунками». Де вона?

Я ледве розплющив повіки. Всі предмети в кімнаті мали гротескно деформований вигляд через туман, що застилав мені очі.

Згодом туман розвіявся.

На ліжку сидів Гастон. Трохи далі, в кріслі, влаштувався сержант Гонсалес; а в дверях стояв якийсь поліцейський у формі і встромив свою зелено-жовту фізіономію у дверний отвір чоловічок із будки.

Я помацав ґулю на голові й, віднявши руку, побачив, що вона в крові. Здавалося, що в мені хтось безупинно калатає молотом по ковадлу. Гастон повторив запитання:

— То де «Балерина», Аресе?

Переступивши через труп Шестипалого, що лежав з розкиданими ногами, я пішов до умивальника. Від прохолодної води голова в мене трохи прояснішала.

Я повернувся до стільця й сів. На столі знаходились майже всі речі, вкрадені в Сусанни, серед яких, справді, не вистачало тільки «Балерини». Лю-мей не спроможна була б упоратися краще. Я глянув на годинник: було вже за північ; а земля ж обертається швидко, і зараз Лю-мей з Батлером, цілком імовірно, підсміюються десь у затишному місці над тим, як удало вони облагодили справу.

— А китаянка?

Гастон зиркнув на Гонсалеса і вибухнув сміхом. Той, теж осміхнувшись, глянув на мене.

— Гаразд, Аресе, невже ви зовсім позбавлені уяви? Чи гадаєте, що знову приспите нас баєчками?

Я стомлено зітхнув:

— Його отруїла китаянка — Батлерова дружина; а коли я спробував був надати йому допомогу, вона тарахнула мене по голові.— Мені самому це пояснення здалося сміховинним.

— Для детектива ви надто наївний,— насмішкувато промовив Гастон.

— Ваше життя минає в побоях, які ви одержуєте в чужих кімнатах,— додав Гонсалес і звернувся до того кретина, який підглядав у дверях: — Тут була сьогодні ввечері якась китаянка?

— Він, коли прийшов, питав про якусь,— відповів тип.— Але я сказав йому цілком певно, що ніяка китаянка тут не мешкає. Тоді він спитав мене про цього,— і вказав на Шестипалого.

На поораному Гастоновому обличчі відбилася радість перемоги.

— На що ви розраховували, Аресе? Хотіли наштовхнути нас на фальшивий слід своєю китаянкою?

Я стенув плечима.

— Я отруїв його, а потім сам себе телепнув по голові.

— Або він телепнув вас якраз перед тим, як упав отруєний,— заперечив Гонсалес.

— Ат! Та ви в цій справі самі ж пошиєтеся в дурні.

— Ми поки що прощаємо вам ці дотепи, Аресе. Наше становище дозволяє нам це. Ви вбили Бламбіно, хоч украдені цінності зберігалися не в нього, а в його спільника Шестипалого; тому ви й пришли сюди за ними.

— Чому б вам, поки обмірковуємо це діло, не спробувати затримати Батлера і його дружину? Справа варта уваги. Та мерщій! Чого ви гаєтесь?

— Який ви кумедний, Аресе! Гаразд, коли ви вже так наполягаєте — ходім до відділка. Там оповісте все, що ми зажадаємо знати... Все, Аресе.

Я зітхнув. До кімнати зайшов ще один поліцей ський.

— Лейтенанте, вас просять до телефону,— сказав Гастону.

За п'ять хвилин Гастон вернувся з розсердженим виглядом.

— Ну, Аресе, викладайте все про ту вашу китаяночку.

Гонсалес здивовано підвів голову.

— Що скоїлось? — спитав.

Гастон повернувся до нього.

— Батлер і китаянка загинули у своєму будинку. Стався вибух, коли вони намагались відчинити якусь шкатулку, всередині котрої нібито була якась порцелянова річ...

— Помста Шестипалого,— проказав я.

Гастон заінтриговано зиркнув на мене.

— До речі, Аресе, у чім зав'язка всієї цієї драми? Що містилось у цій шкатулці, яка призвела до смерті Батлера і його дружину?

Я посміхнувся.

— Лотерея.

Гастон роздратовано грюкнув об стіл.

— Ви й далі глузуєте, Аресе? Тоді доведеться одвезти вас до іншого місця — придатнішого для жартів...

— Вам це здається жартом? Дотепності в цьому мало — я знаю. Але ще я знаю і те, що Батлер сподівався витягти із шкатулки виграшний лотерейний квиток, якого подарував Сусанні Вертьєнтес.

— Це виглядає надто загадково,— зауважив Гастон. — Краще б вам розповісти про все спочатку.

Я знизав плечима.

— Не так уже й загадково,— відповів я.— Слухайте...


27. ПРИЙНЯТИЙ ГАМБІТ


Коли я скінчив розповідь, лейтенант і Рене багатозначно перезирнулися.

Настала довга тиша.

— Ось те, що могло вас зацікавити,— повторив я.—Дальшу історію ви, напевне, добре знаєте з матеріалів справи і з газет того часу. Про це ж писали чимало.

Лейтенант підвівся й вимкнув магнітофон.

— Більше інформації ми не потребуємо,—мовив.— Усе підтверджується, Аресе. Неймовірно, як у вашому мозку збереглася кожна деталь таких давніх подій.

Я гірко всміхнувся:

— Ви здивовані?

— Ні,—визнав він,—усвідомлюю, що в аналогічній ситуації, може б, і я зберіг усі подробиці з такою ж ретельністю. Зараз лейтенант,— він указав на Рене,— повідомить деякі дані, яких ви не знаєте. Це допоможе вам доповнити картину тих подій (хоч це вже, звичайно, й ні до чого), які так позначились на вашому житті. Після цього ви матимете змогу спокійно піти собі додому, забути про все це страхіття і розпочати нове життя. У нас перед кожним, хто бажає працювати, відкрито широкі можливості.

Виснажливе напруження, якого зазнали мої нерви, різко спало. Я відчув невимовну насолоду, коли усвідомив, що можу вільно піти додому. Моє зворушення було таке глибоке, що я навіть не добирав, про що балакає Рене, аж поки той, аби привернути мою увагу, не вигукнув: «Агов, Аресе! Що ви на це скажете?»

— Даруйте, я вас не слухав,— зізнався йому.

Він злегка всміхнувся.

— Розумію, розумію,— мовив Рене і продовжив: — я вас запитував, чи знаєте ви про те, що того негідника Гастона було розстріляно за контрреволюційну діяльність незадовго до вторгнення найманців на Плайя-Хірон.

— Уявлення не мав,— признався.

— Так ось,— вів далі Рене,— незадовго до страти Гастон написав заяву, в якій, серед інших злочинів, зізнався і в тому, що одержав од невідомої особи десять тисяч доларів на те, щоб збирати проти вас докази. Йому було обіцяно ще десять тисяч (він їх також одержав пізніше), якщо зможе запроторити вас до в'язниці. У своїй сповіді він визнав, що спочатку запідозрював, ніби відправник грошей — сенатор Рамірес, але пізніше зміг упевнитись, що це припущення було хибним, хоч так ніколи й не дізнався, хто саме був справжнім подавачем хабара. Проте особисто я переконаний, що він знав-таки про це або принаймні здогадувався, хоча й не захотів того розкрити нам.

— Це було для нас,— перебив його лейтенант,— першою вказівкою на те, що ви стали жертвою злочинної інтриги.

— Прагнучи доскіпатися до джерел цієї справи,— вів далі Рене,— ми дізналися ще про один факт, який мав винятковий вплив на наслідки процесу. Суддя, котрий вів вашу справу, Аресе, був у інтимних стосунках із Сусанною.

В мене на вустах заграла тоскна посмішка.

— Годі сумніватися — проти мене тоді повстали всі лихі духи долі,— прошепотів я.

Рене всміхнувся.

— Погано те, що ці лихі духи були зліплені з плоті та крові,— мовив він.— Проте спочатку дані були дуже непевні. Найвизначнішою подією стало те, що до наших рук потрапляли листи, які Мартін Макейра почав посилати вам у в'язницю. Навіщо цьому розбагатілому сеньйорові писати до вас? Які між вами були стосунки і чи були взагалі? Запитань у нас було багато, і, не маючи на них відповідей, ми заходились розкопувати все, що стосувалося Мартіна. Оскільки ми пересвідчились, що він жодного разу не відвідав вас, ми припустили, що, які б не були відносини між вами, їхні джерела мають припадати ще на дореволюційні роки. Поступово ми з'ясували ось такі факти. Перше: в 1951 році Мартін був нужденною людиною. Друге: тоді ж він працював шофером у знаменитої Сусанни. Третє: несподівано, після вашого засудження, він забагатів. Четверте: колишнє Управління в справах фінансового контролю провело ретельне розслідування, в результаті якого довело, що джерелом його збагачення став винятково великий лотерейний виграш. П'яте: на кінець 1961 року Мартінова діяльність почала ставати підозрілою. Шосте і вельми знаменне: під час ревізії справ у банку «Пешонал Сіті» було виявлено один рахунок на ім'я дружини Мартіна Макейри, з якого було знято двадцять тисяч доларів у серпні 1961 року. Сьоме: після бесіди з вашим адвокатом, чудовим товаришем, котрий захищав вас, ми дізналися про всі подробиці щодо того лотерейного квитка, про який ви нам раніше розповідали.

Лейтенант перебив Рене:

— Після цього ми майже не мали сумніву, що ви не винні. У всякому разі, зважаючи на вашу зразкову поведінку, ми рекомендували звільнити вас з метою цілковитого виправдання у подальшому, коли зберемо досить доказів. Ваша наступна діяльність підтвердила наші з лейтенантом Рене передбачення.

А як на вашу думку?

— Так виходить,— зітхнув я,—що з самого початку був я свого роду пішаком, з яким ви розігрували гамбіт на своїй шахівниці?

Обоє стали усміхатися.

— Ми були певні, Аресе, що ви нас не підведете. Ми мало не побилися об заклад з цього приводу,— пояснив лейтенант.— Але зважте, ви ж добровільно обрали свій шлях після звільнення. Це бажання було винятково вашим.

— Либонь, так,—визнав я,—тому вам ні за що и не дорікаю.

Насправді ж мріяв почути від них: «Це все, Аресе». Рене зрозумів мене з напруженого вигляду і, всміхаючись, промовив:

— Зараз закінчимо, Аресе. Та, з самої тільки цікавості, перед тим як підете, хотілося б дізнатись, коли визначили, що саме Мартіну зобов'язані тим, що вас запроторили до в'язниці. Бо з того, що ви тільки ось нам виклали, випливає, ніби в своєму аналізі ситуації помилково вважали винним Шестипалого. Звичайно, для вас було страхітливо так раптово дізнатися, що з гри випали не тільки Шестипалий, а й Батлер і Лю-мей.

— Це точно,—мовив я.—Хоч трохи й утомився, але можу детально пояснити вам, як це сталося. У дні, які передували процесу, я почав усвідомлювати, в якому становищі перебуваю: всі службові особи, що провадили розслідування, виявляли до мене неприховану ворожість. Тепер я знаю причини, але тоді мало про те думав, бо як мій адвокат, так і я вважали, що вони не матимуть достатніх доказів, щоб мене зробити винним, і це нас не дуже турбувало. Хоч я і спромігся переконати адвоката у справі з квитком, він вирішив не використовувати цього ні для захисту, ані для обвинувачення, бо, як він слушно зауважив, ішлося б про квитки, придбані, продані й одержані особами, яких уже не було в живих,— Вертьєнтесом, карликом і Сусанною,— а оскільки виграшний квиток — це чек на пред'явника, то будь-які міркування з цього приводу, не підкріплені незаперечними свідченнями, не мають юридичної ваги. Тому, маючи у своєму розпорядженні нечисленні дані, які нам пощастило зібрати разом, адвокат прийняв бій, але програв його. До того ж за обставин, які й так обтяжували моє становище: адже я викликав роздратування у багатьох високопоставлених осіб і тому одержав максимальну кару, яка передбачена законом за мої гадані злочини. Перші дні перебування у в'язниці я з гіркотою перебирав у думці всі свої помилки.

А потім поступово мій мозок почав працювати чітко, точно, логічно,— та нічого іншого мені й не лишалося, тільки міркувати... міркувати... міркувати. У мене був один незмінний пункт, до якого я постійно повертався в своїх міркуваннях: Макейра. Раніше я вважав себе за бовдура кожного разу, коли дозволяв цій думці виникнути в моїй голові. Але тепер на нього вказували вагомі аргументи, і я заходився аналізувати їх...

Перше: у трьох випадках, коли я тікав, поліція легко знаходила мене в тих місцях, про які знав тільки він.

Друге: у в'язниці я дійшов незаперечного висновку, що «хлопчиком», з яким Макейра сперечався увечері, коли я приходив до нього додому після того як мене побили сенаторові посіпаки, був не хто інший, як карлик Бламбіно.

Трете: Макейра подзвонив до мене в контору того вечора, коли під мої двері підкладено було бомбу, щоб повідомити мене про несправність автомобіля. Яка в нього була потреба дзвонити мені з цього приводу у такий пізній час? Очевидно, він подзвонив мені тільки для того, щоб упевнитися, чи я ще живий.

Четверте: враховуючи, що Бламбіно продавав лотерейні квитки на розі вулиць Дванадцятої та Лінеа, більш ніж вірогідно, що Вертьєнтес купив у нього квитки, щоб подарувати їх Сусанні, коли обоє їхали в машині, якою керував Макейра.

П'яте: однією з гидких рис тодішньої Гавани було те, що жінки, котрі дотримувалися такого способу життя, як Сусанна, мали звичку наймати шоферів із привабливою зовнішністю, з якими вступали в інтимні стосунки.

Всі ці аргументи в тій або іншій формі спадали мені на думку ще до тбго, як мене було заарештовано в «Ронді». Чому ж зобов'язаний я тією винятковою наївністю, яку виявив, не збагнувши зв'язку між Макейрою та подіями, що сталися? Я й тепер задаю собі це питання. Мабуть, у його образі я уявляв собі людину, котру так прагнув знайти в цьому світі вовків, людину, яка не була б такою брудною, як інші, в тому числі і я. Ця помилка коштувала мені дванадцяти років ув'язнення і смерті ще однієї ні в чому не винної жінки.

— Як це? — вигукнув лейтенант.— Кого ви маєте на увазі, Аресе?

Рене також виглядав здивованим, хоч лише допитливо позирав на мене.

— Цієї деталі ви, звичайно, не знаєте. Та ось послухайте.— Сунувши руку до кишені, я витяг вирізку з газети, яку зберігав уже років десять.— Це відноситься до 1952 року,— пояснив я і заходився читати: — «Прикрий інцидент в одному селі. Гуана-хай, З грудня. (Телеграфом). Учора ввечері було збито машиною стареньку Каталіну Герру, відому під ім'ям Каїти, коли вона перетинала вулицю Есперанса, направляючись додому. Сеньйору Герру негайно доставили до місцевого пункту медичної допомоги, де вона за кілька хвилин померла. Людина, котра її збила, їхала в чорному «кадиллаку», номер якого лишився невідомий, проте якийсь Оскар Техера, продавець кіоска, що міститься на розі, заявив, що чоловік, міцної статури, зі світло-блакитними очима і рудуватим хвилястим волоссям, зодягнутий в елегантний чорний костюм, незадовго до нещасного випадку купував у нього сигарети, після чого сів у свій чорний «кадиллак», який стояв навпроти. На жаль, продавець не запам'ятав номера автомобіля. Поліція вже почала розшук винуватця пригоди. Ісідро Трельес, ваш кореспондент». Опис,— як ви, певно, помітили, — не що інше, як словесний портрет Макейри.

— Опис напрочуд точний,— підтвердив Рене.— Але я так і не втямлю, які мотиви мав Макейра, щоб убивати Каїту. Ця смерть здається мені цілком безглуздою.

— Не зовсім так,— заперечив я.— Він прагнув знищити людину, котра могла засвідчити його інтимний зв'язок із Сусанною. Він знав мою версію вбивства, знав, що рано чи пізно я вийду на волю, і коли не зможу довести, що він був Сусанниним коханцем, то він зможе почуватися досить упевнено. І він-таки почувався впевнено. Тільки ось...

Лейтенант підвівся. Я теж, але, побачивши, що Рене пошкрябує ліву щоку, немовби сумніваючись у чомусь, зрозумів, що кінець іще не настав.

— Між іншим, Аресе,— мовив він,— а що сталося з «Балериною»?

Я сумно всміхнувся.

— На моє прохання Алісія зберігає картину у себе. Вас вона цікавить?

— Цікавить.

— Тоді я вам надішлю її. Для мене це було б надто тяжким нагадуванням.

Я вже втратив надію, що піду звідти, а все ж не міг утриматись від одного запитання. Це було якесь нездоланне і жагуче бажання, яке я, проте, прагнув висловити якомога природніше. Коли заговорив, відчув легкий дрож.

— А як Гленда? — промимрив я. — Що відомо про неї'?

Вони блискавично перезирнулися. Легка усмішка немовби зародилася в куточках рота у Рене.

— Вона живе серед нас, Аресе. Вийшла заміж і працює викладачкою.

Лейтенант весело поплескав мене по плечу.

— Щоби повністю задовольнити вашу цікавість, Аресе, скажу вам, що й сенатор, і, певна річ. Сото Падуа втекли до Сполучених Штатів; Рамераль, навпаки, виїхав до себе на батьківщину, ліквідувавши свої справи на Кубі.

Вони провели мене до дверей, проте лейтенант усе ще, здавалось, був не цілком задоволений; в нього на обличчі відбивався ніби якийсь сумнів, що гриз його серце.

— Ще не все — так?

Він зареготав.

— Ви чудовий фізіономіст, Аресе,— зауважив.— Так, є одна дрібниця. Ви нам і досі не пояснили, чому злочин зроблено саме в ту неділю?

— А! — з полегшенням зітхнув я.— Ось у чім справа: не втаю, вираз вашого обличчя налякав мене. Все дуже просто, коли загадку розв'язано. Згадайте — Національна лотерея розігрувалася саме по суботах. Субота, проте, була днем, коли не проводили банківських операцій. Тому Сусанна мусила тримати виграшний квиток у себе вдома. А виграш був винятково великий — півмільйона песо. У понеділок же вона, поза всяким сумнівом, поклала б цей квиток до банку. Збагнули?

— Гаразд, більше ми вас не затримуємо, Аресе,— мовив Рене.— На суд ми вас викличемо свого часу.

Коли я вийшов на вулицю, вже залягла ніч. Чудова зоряна ніч. Прохолодний вітер ударив мені в обличчя. Я відчував себе в полоні суму й гіркоти. Хотілося побігти до будинку Алісії, але як прийняла б вона мене після всього, що сталося? Якщо хтось 1 додавав мені сил у недолі, що спіткала мене, то це була вона, з ії майже щоденними відвідинами. Коли вийшов із в'язниці, вона благала мене забути про помсту. І чим я відплатив їй? Я пішов од неї. Ось уже сім місяців, як я не бачив її. Чи втомилася вона, нарешті, просити і надіятися? Цілком можливо, і я не докоряв би їй за це.

Пройшовши півкварталу, я завернув за ріг і побачив Алісію. Ошелешено озирався довкола себе й у кількох метрах од неї побачив Рене. Вона, від сильного хвилювання, заридала. Я ніжно витер їй очі хустинкою. Потім вона взяла мене попідруч, і ми разом пішли додому.

Загадка однієї неділі



Игнасио Карденас Акунья

ЗАГАДКА ОДНОГО ВОСКРЕСЕНЬЯ Приключенческая повесть Издательство «Радянський письменник» Тираж 65 ООО. Зам. 1437. Ціна в оправі 58 коп. «Радянський письменник», Київ, бульвар Лесі Українки, 20. Книжкова фабрика <Атлас» республіканського виробничого об'єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Львів, Зелена, 20.

Примечания

1

Д е д а л — легендарний будівник лабіринту на острові Кріт.

2

В е д а д о - аристократичний район Старої Гавани.

3

 П а т і о — внутрішній дворик.

4

«Італійський хлопчик» (англ.).

5

Б о н г о — кубинський ударний музичний інструмент.

6

«Мейн» —американське судно, вибух якого в Гаванському порту (1897 р.) став приводом для іспано-американеької війни, що призвела до проголошення 1902 року незалежності Куби.


home | my bookshelf | | Загадка однієї неділі |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу