Book: Непосидючі покійнички



Непосидючі покійнички
Непосидючі покійнички

Лапікури Валерій і Наталя

Непосидючі покійнички


Наш друг Олекса

(або від авторів)

Ця розмова, як і багато наших співавторських розмов, — про все і про ніщо, з переходом від однієї теми до іншої так, що вже й не згадаєш, з чого, власне, починалося, — так от, ця розмова виринула зі спогадів про мого друга, інспектора київського карного розшуку Олексу Сироту. Ми з дружиною розпочинали писати наступну повість, присвячену його пам’яті. Я згадував цікаві події, в яких ми з Олексою виступали тандемом, його розповіді про кримінальні справи, котрі йому довелося вести…

— Ти знаєш, щоразу, як повторюють по телевізору «За двома зайцями», я думаю не про Голохвостого з Пронею, а зовсім про інше.

— Либонь, знову про політику?

— Уяви собі — ні. Про те, що справжня київська Гончарівка тільки в цьому старому кіно і лишилася. Бо лежала вона в руїнах… ой, уже й не пам’ятаю, скільки. А те, що там нарешті зляпали, то вже не старий Київ, а Нью-Жлобин.

— Ага, кажеш, не про політику? А сам зараз почнеш лаяти комуністів, котрі знищили це чудове київське урочище. Ні, я не стверджую, що комуністів не треба лаяти, але ж…

— Згоден. Та задля справедливості мушу визнати: в даному випадку це варварство започаткували ми з Олексою. Іще в ті роки, коли Радянський Союз насправді здавався непорушним і довічним.

— Тільки, будь ласка, без отих своїх філологічних прибабахів. Ближче до життя, до конкретики: що, де, коли… А головне — навіщо? Чи вона вам, та Гончарівка, заважала?

— Де — я вже сказав. Гончарівка, вулиця Ладо Кецховелі. Коли — літній вечір після чергової арабо-ізраільської війни. Що — стара дореволюційна клопівня. Колись мала два поверхи, але перший вже вгруз у землю і править за підвал, а другий тримається на єврейському слові честі.

— Чому саме на єврейському?

— Згідно з етнічним походженням відповідальних квартиронаймачів. А перед цим реліктом минулого стоїмо ми з Олексою, роззявивши рота…

— Свататися прийшли?

— Найцікавіше, що я взагалі не пам’ятаю, чого нас туди принесло. Йшли собі, як люди, — чи то з Андріївського узвозу на Поділ, чи то з Подолу на Узвіз, нікого не чіпали, аж тут з відчиненого вікна дикий вереск: «Ізя, не лізь до цукорниці, ти ж після туалету руки не помив!» А у відповідь, що характерно, теж на високих нотах: «Ой, мамо, відчепіться, я пісю не цією рукою тримав».

— Хм, у такому випадку і я зупинилась би послухати, чим закінчиться ця єврейська педагогічна поема. Але до чого тут руйнування Гончарівки?

— А до того, що Олекса постояв, послухав увесь цей хамішуцер і сказав: «Якби ти знав, як мені все це остохрінозатрахало!»

— Це не Олекса сказав, це ти сказав.

— Справді я… Слухай, тебе там поряд не було, то звідки ж ти знаєш?

— Як сказали б оті євреї з вулиці Ладо Кецховелі, а я тебе вирахувала. Ти мені стільки разів переповідав ваші з Олексою пригоди — і то неодноразово — що у мене таке відчуття, наче я з ним знайома сто років.

Як я вже казав, ця розмова виринула зі спогадів про мого друга, інспектора київського карного розшуку Олексу Сироту, саме тоді, коли ми розпочали писати про нього наступну повість. Я пригадував Олексині розповіді про кримінальні справи, котрі йому довелося вести… А моя дружина-співавтор конструювала чітку схему оповідей і змагалася зі стареньким комп’ютером. Цей ветеран електронної думки, добре знаючи, що совість не дозволить людині зробити йому боляче, поводився суто по-ветеранськи примхливо.

Але загалом — робота посувалася. Ми тільки дивувалися час від часу, чому наша трійця не зустрілася тоді — у семидесяті роки. Адже ми ходили одними вулицями, пили каву в одних і тих самих кав’ярнях, а моя нинішня дружина кілька років поспіль приносила свої твори на радіо — у кабінет, сусідній з моїм.

І лише згодом, коли доля раптом забрала у мене Олексу, так само раптом дала іншу споріднену душу — мою нинішню половинку, співавтора і співучасника всіх моїх життєвих та творчих авантюр. Вона ж, ця споріднена душа, одного разу і сказала:

— Скільки можна розповідати та й розповідати про Олексу! Час уже писати.

Так з’явилася перша книга, потім друга… Зараз ви розгорнули третю, і якщо дасть Бог здоров’я та ласка зацікавлених читачів, то будуть і наступні. Бо за своє коротке, але бурхливе життя у київському карному розшуку Олекса встиг заробити такий послужний список, що й на десять томів вистачить.

А щодо того, що на обкладинці фігурує два прізвища, а в тексті виступає лише один автор, то тут як у одній кумедній історії тих часів. Це, власне, цитата з пояснювальної записки відповідального секретаря однієї тодішньої республіканської газети у високу партійну інстанцію: «…народ, він теж не дурний. І знає, що в радянських газетах матюків не пишуть. А тому заголовок на першій сторінці треба читати „Хай живе Великий Жовтень“, а не те, що там надруковано». Отак і у нас: під словом автор мається на увазі такий собі тандем, єдиний у двох особах. Народ — він не дурний. Розбере. Коли ми з Олексою були молодими, до Союзу з Болгарії втрапив спочатку фільм, а потім і книга — «Інспектор і ніч». Ми перечитали згодом усі, які змогли дістати, твори Богомила Райнова, проте той, перший, чомусь сподобався нам найбільше.

— Якщо про тебе, Олексо, хтось колись напише, — сказав я якось своєму другові, — то за аналогією з Райновим назве свою книжку «Інспектор і кава».

Олекса у відповідь тільки пирхнув:

— Хто напише? Хіба що ти…

А потім його не стало. Минали роки, забулися події навіть світового рівня. Не вірите? Тоді зупиніть на вулиці якого-небудь шмаркача років десяти-дванадцяти і запитайте, наприклад, хто такий Лі Харві Освальд. Або ні — ким був Джон Кеннеді?.. Так ото ж. Що ж до Олекси Сироти, то, здавалося б, а хто він такий? Звичайнісінький сищик, перепрошуємо, старший інспектор карного розшуку ГУВС міста Києва часів застою. Хто його пам’ятає крім друзів? Та й тих стає все менше і менше.

Бо хто з нинішніх молодих, приміром, повірить, що в ті далекі часи учням у школах забороняли користуватися… кульковими ручками. Аби почерк, бачите, не псувався! Здається, найдовше за це безглуздя трималася київська школа номер двадцять два, що на Відрадному. Історикам цього навчального закладу можемо навіть повідомити прізвище директора. А от саму школу вже не знайдете: загинула у вихорі перебудови, мов та булька на воді.

Як бачите, інших проблем, окрім корекції почерку, у радянської педагогіки вже не існувало. Решту було вже вирішено, зокрема, за допомогою широкої мережі спецшкіл і спецпрофтехучилищ для «педагогічно занедбаних дітей та підлітків». Як вам делікатність формулювання? До одного з таких закладів, дислокованого, до речі, на батьківщині Бандери у славному місті Стрию, завітала якось крута комісія аж із самої Москви. Баришні (бо школа була саме дівчача) зустріли високих достойників, лежачи на койках у позі для гінекологічного огляду і відповідно роздягненими. Комісію відпоювали всім, що було під рукою, а педагогічно занедбані наївно кліпали очиськами і щиро дивувалися:

— Нам сказали, що будуть перевіряючі, але не сказали, що саме будуть перевіряти…

Ну, про нашу славну радянську молодь ми ще окремо розкажемо. Хоча б тому, що нинішні молоді та юні мають знати, як їм сприймати і на скільки ділити захоплені ностальгічні розповіді червоних ветеранів про те, яке щасливе життя було в радянські часи: і заробляли більше, і квартири безплатні мали, і впевненість у завтрашньому дні. І молодь колись була краща, ніж тепер.

Ага, і глина була краща. Стосовно молоді — радимо ділити на мінус одиницю. Скарги на паскудну поведінку нащадків було знайдено ще на глиняних табличках древньоєгипетської школи. А за сучасних синочків і доньок треба питати виключно з батьків: яких зліпили, таких і маєте.

Хоча загалом наше наступне покоління нам подобається. Головне — не схоже воно на своїх попередників. І слава Богу!

А впевненість у завтрашньому дні — Фата Моргана номер один радянської доби. Бо інакше не виникла б тоді ж популяція маргіналів, що іменувалися бичами і бомжами. («Бывший интеллигентный человек» та «без определенного места жительства»). Ця популяція добряче додала роботи Олексі та його колегам.

От тому ми про все це і пишемо. Заварюємо каву, сідаємо удвох і запитуємо:

— Олексо, то як там було далі?..


Непосидючі покійнички

Прищепка на хвості

«Для того, щоб зварити справжню каву по-турецькому, слід неухильно дотримуватися трьох залізних правих. Перше: ця кава готується тільки зі свіжопідсмажених зерен. Друге: їх має бути не менше двох сортів і смажити їх треба не довше 15 хвилин. І третє: самої кави слід змолоти рівно стільки, скільки порцій ти плануєш зварити. Бо навіть назавтра замість духмяного дива одержиш звичайні буфетні помиї.»

З порад Олекси Сироти

Від автора:

…так ото ж я й кажу: стоїмо ми з Олексою Сиротою на розі Андріївського узвозу і вулиці Ладо Кецховелі, якраз на самому початку Гончарівки. І спостерігаємо показовий урок єврейської педагогіки, описаний у передмові. Вікно у дореволюційному клопівнику розчинене настіж, тому добре видно, як за столом зібралися всі чотири покоління чималенької родини — від неслухняного Ізі, котрий не миє руки після туалету, і до пронафталіненої прабабусі, котра ні сіло ні впало пригадує, як вона в Одесі бачила живого Мишка Япончика, слухала Шаляпіна і танцювала на першому балу з маркізом де Рибасом.


— Чистісінький тобі Шолом Алейхем, — зітхнув Олекса.

— Не кажи, — підтримав я. — До речі, зверни увагу, євреї, а чай п’ють із російського самовара.

— Ти, шовініст недороблений, — остудив мій патріотизм Олекса. — Самовар, між іншим, не росіяни вигадали, а китайці.

— Зате заварка справжня єврейська. «Пісі сирітки Хасі».

Тим часом сімейство закінчило виховувати несвідомого Ізю і перейшло до популярної теми: їхати чи не їхати?

— Куди ми поїдемо? Там же ці араби, вони стріляють! Треба зачекати, хай усе втихомириться.

— Кому ми там будемо потрібні, як усе втихомириться?

— Давно треба було їхати, — втрутилася прабабуся. — Ще тоді, коли броненосець «Потьомкін» у дев’ятсот п’ятому році стріляв по Одесі.

Ми вже збиралися йти, аж тут з середини кімнати на підвіконня стрибнув величезний розгодований котяра з мордою, ширшою від дупи. Він презирливо зміряв нас з Олексою поглядом, мовляв, а що ці два гої роблять на нашому кутку, а потім демонстративно всівся спиною до нас, звісивши на вулицю розкішного пухнастого хвоста.

Такої зневаги не стерпів би навіть найполум’яніший інтернаціоналіст. Олекса покрутив головою і миттю збагнув, чим саме допомогти героїчному палестинському народу в його боротьбі з міжнародним сіонізмом. За крок від нас на мотузці досихала чиясь білизна. Сирота відчепив найбільшу прищепку і блискавично защемив нею кінчик хвоста єврейському котові.

Навіть якби скотинка тільки заверещала, то й цього було б досить, аби обірвати найзатятішу політичну дискусію. Але ж воно ще й стрибнуло! І то так, що спочатку протаранило старожитню люстру, позбивало з неї залишки скляних висульок, а потім гепнулося в самий центр столу, примудрившись втрапити всіма чотирма лапами в чотири чашки з гарячим чаєм! За мить по столу з диким нявом пронісся маленький тайфун, який змів на підлогу посуд і кондитерські вироби. Останнім — на коліна господарю — гепнувся і перевернувся самовар. Від дикого реву потерпілого пішла луна аж на Трухановому острові.

— Це Маєвські! — осінило когось із сімейства. — Це вони, жидівські морди. Їхня прищепка, дивіться, підписана!

І всі, хто сидів за столом, викотилися слідом за котярою бити пики Маєвським. Де жили Маєвські, ми зрозуміли за хвилину, коли з сусідньої квартири почулися глухі удари, жіночий вереск, соковиті російські та єврейські матюки, а потім на вулицю крізь зачинені вікна почали випадати меблі і самі Маєвські.

Ми відбігли на протилежний бік вулиці, забувши, куди ми спочатку йшли. Такий театр, та ще й на халяву! Проте коли до напівзруйнованого вже будинку почали підкочуватися з усіх боків таксі та приватні машини, з яких вискакувало підкріплення для обох сторін і тут-таки на проїжджій частині сходилося в рукопашному бої, нам стало не до сміху.

— Робимо ноги! — скомандував Олекса. — Бо здається, в цьому хамішуцері тільки ми з тобою православні. Тікаймо, бо зараз із нас національну меншину зроблять!

На підтвердження цієї слушної думки над нашою головою розчинилося вікно і чийсь сонний голос із характерними інтонаціями поцікавився:

— Ш-шо таке — погром?

Хтось невидимий із темного підворіття відгукнувся:

— Гірше! Громадянська війна! Ціперовичі Маєвських б’ють.

— Е зухен вей! — вжахнувся той, що над нами. А Олекса гукнув:

— Чого рота роззявив? Бігом звідси!

На Андріївському узвозі вже чулося бухання чобіт і міліцейські свистки. А десь від Нижнього валу пробувала голос сирена ментівського «газика». Тому ми помчали дворами до дерев’яних сходів, котрі останні тисячу років з’єднували Гончарівку з Княжою горою, і швиденько збігли ними до історичного музею. Судячи з какофонії, що долинала знизу, побоїще набирало масштабності. Кілька разів глухо бахнула мисливська рушниця.

— Шістнадцятий калібр, — професійно відзначив Олекса. — Будемо сподіватися, що це попереджувальні вгору.

Через кілька днів ми — виключно з цікавості — зазирнули на поле бою. Замість клопівника стирчали самі руїни. Сусіднім будинкам теж перепало, щоправда, не так масштабно — жодного цілого скла.

— Ну, тепер у Ціперовичів не залишилося жодного сумніву — їхати чи не їхати, — підвів рису Олекса.

— З Ціперовичами все зрозуміло. А от навіщо ти кота мучив — скажи, будь ласка?

— Грішний, каюсь. Ти знаєш, свого часу отак уся наша Управа ганяла, мов той нещасний кіт — з прищемленим хвостом і диким нявом. І що характерно — ті, хто нам цю прищепку вчепив, розчинилися в мороці невідомості, як ми з тобою того вечора.

— Або ти, Олексо, негайно розповідаєш мені, як це було, або я напишу анонімку Маєвським.

— Шантажист! Ну, слухай…


Олекса Сирота:

Весна того року була дуже тепла, проте ми ходили мокрі зовсім з іншої причини. От уяви собі: кінець квітня, природа буяє, солов’ї голос пробують, граки вже на яйцях сидять. На Хрещатику військовий оркестр, вирячивши очі, дме в свої труби і гатить в барабани, аж асфальт тріскається. Репетиція військового параду! Природно, що на тротуарах натовпи цікавих, бо де ж іще нормальна людина може все це живцем побачити? На сам парад дідька лисого без перепустки потрапиш, а хто її простому киянину дасть?

Метрів за чотириста на тихій безлюдній вуличці допрацьовує останні хвилини робочого дня ощадкаса. Народу ані під вікнами, ані надворі не видно, всі на Хрещатику. Аж тут заходять двоє, у вилинялих брезентових штормівках, беретиках, зі спортивними сумками через плече, а головне — при бородах. Одне слово — суцільна Олександра Пахмутова, слова Гребенникова і Добронравова, «Тримайсь, геолог, кріпись, геолог…» Посмішка «смерть дівкам», а в голосі — сама ввічливість:

— Дорогенькі і кохані, ми щойно з експедиції, а тут сюрприз — телефон відключають, якщо сьогодні не заплатимо. Тож виручайте!

Дівчатка, хоч і кінець зміни, але змилостивилися:

— Ну, якщо з експедиції, то зробимо виняток. Ви тільки двері за собою зачиніть, аби якийсь ветеран не приповз права качати.

А комсомольці-добровольці їм у відповідь:

— Ми вже й так зачинили.

— От і добре. Діставайте квитанції, хлопчики.

Хлопчики і дістали. Аж дві. Одна калібру дев’ять міліметрів, системи «парабелум», а друга — шістнадцятий калібр, обріз мисливської рушниці. Страшна штука, впритул бегемота розносить.

— Вигрібайте, дівчатка, здачу ось у ці сумочки. І щоб до копієчки.

Старша касирка першою оговталася. Доки, не поспішаючи, сумку пачками асигнацій завантажувала, непомітно сигнал тривоги натисла. Потім одну пачку, наче ненароком, на підлогу впустила і доки піднімала, ще раз просигналила. Бородані спокійненько чекають, тільки на двері раз-по-раз озираються.

Наш «газик» підлетів не скажу, щоб вчасно, але й не запізно. Грабіжники саме сумки через плече перекинули, касиркам подякували і попрямували до дверей. Аж тут сирена! І гальма заверещали… Зараз! Розігналися! Наші ще не встигли з машини випасти, як по них з темного підворіття дуплетом з обрізу вовчою картеччю вліпили — аж капот задерся. Ті двоє, бородаті, назовні вискочили і свою баночку на дьоготь додали — точнісінько в бензобак. А далі — вже не за правилами — замість давати драла, пішки чи машиною, нападники до палаючого «газика» підскочили, очманілих міліціонерів висмикнули і відтягли якомога далі. Щоправда, в розплату за такий лицарський вчинок конфіскували у наших придурків пістолети. Ті, в свою чергу, були настільки вражені цією гуманністю, що навіть не зафіксували ані зовнішності нападників, ані в який спосіб вони зникли. Природно, разом з грішми. Добре ще, хоч старша касирка виявилася не в тім’я битою — накидала повні сумки, але дрібних купюр, переважно троячок і п’ятірок. Однак, і цього вистачило для дуже великого скандалу.



Спочатку влиндили нашому керівництву, а потім воно відігралося на нас. Старий після розбору польотів тільки покрутив головою і сказав у курилці:

— Щось я нічого подібного не пам’ятаю з тих часів, як ми разом з армією «Чорну кішку» Києвом ганяли. Але коли це було! Ще до війни в Кореї.

— Суцільне тобі Чикаго! — підтакнув хтось із молодих. А я не втримався від уточнення:

— Не Чикаго, а Сицилія, салага! Книжки читати треба.

— А до чого тут книжки?

— Бо в Чикаго стріляють з автоматів. Кіно «В джазі тільки дівчата» дивився? А щоб з обрізу картеччю — то це почерк сіцилійської мафії.

Тут уже наш Старий не витримав:

— Ти ще, Сирота, скажи, що сіцілійська мафія до нас на гастролі приїхала. В порядку культурного обміну. От замполіт зрадіє!

На щастя, замполіту було не до мене. Він теж заробив на горіхи по своїй, партійній лінії. За недопрацювання. Звичайно, не з бандитами, а з особовим складом. Мовляв, як це він допустив, щоб такий серйозний злочин відбувся саме напередодні важливого державного свята. Можна подумати, що бандити колись узгоджували графік своєї роботи з міліцією.


Від автора:

Військовий парад, під час репетиції якого трапилася ота халепа, був чи не останнім Першотравневим військовим парадом. Невдовзі демонстрацію сили і могутності Радянської Армії залишили тільки на сьоме листопада. Звичайно, бравурний збройний наліт на ощадкасу жодної ролі в цій заміні не відіграв, спрацювали інші чинники. І не в Києві, а в Москві.


Олекса Сирота:

Після цієї короткої термінологічної дискусії Старий покликав мене до свого кабінету і вимовив традиційне:

— Що думаєш?

— Вам видніше, — спробував я викрутитися. — Бо я про такі нальоти тільки зі спогадів старих ментів знаю. А ви, так би мовити, особисто. До того ж, на власній шкурі…

— Не викручуйся і не підлизуйся. Ті нальотчики, про яких ти тільки чув, щоразу лягали на дно і чекали, доки лягаві втомляться бігати. А тоді виринали десь-інде подалі і знову бомбили. Потім знову залягали — і так далі, і таке інше.

— Боюся, товаришу підполковник, що це вже не ті бійці, яким ви після війни маленький Сталінград влаштовували.

— Поясни. Бо я через оті розгони у начальства щось не дуже петраю.

— Дрібничка є одна, нехарактерна. Старі бандити ментів жаліли?

— Зараз! Любили! Як вовк кобилу… Особливо, коли після війни розстріл відмінили. Підстрелювали нашого брата, мов тих зайців.

— Ну, а ці бородатенькі міліцейську групу, вважайте, від смерті врятували. З полум’я витягли, та ще й повкладали зручніше. Чого це раптом?

— Ще не знаю, Олексо. Але що з цього випливає? Не з того, що я не знаю, а з цієї, як ти кажеш, нехарактерності.

— А те, товаришу підполковник, що нинішні нальотчики на дно не заляжуть. Доки двадцять два начальники ганятимуть міліцію за принципом «біжи сюди, стій там», вони нам ще один бенефіс влаштують. З феєрверком.

— Коли?

— А хоч би й завтра. Мама казала, що цього року пенсію вирішили перед Першим травня дати, аби старе покоління раділо. Ну, а те, що знає моя мама, вважайте, знає весь Київ. Включно з нальотчиками.

— Як ти собі це уявляєш? Що, я зараз піду до Генерала, доповім твоє припущення і запропоную у кожній ощадкасі озброєну охорону виставити? Знаєш, що мені скажуть?

— Вам-то, може, і нічого образливого, а Генерал заробить, як останній салага. Мовляв, що це він собі думає? Люди приходять по пенсію, бачать озброєну охорону, здогадуються, в чому справа — і в місті спалахує паніка. А головне, коли! Напередодні великого свята, Дня міжнародної солідарності трудящих. За таке можна і по партійній, і по службовій…

Загалом так воно і вийшло. Генерал погодився зі Старим, що моя версія не така вже й дурна, як здається, але ризикувати не став. Обмежився телефонограмою в Міське управління ощадкас. Порекомендував попередити касирів, аби ті однією рукою гроші приймали і видавали, а другу тримали на кнопці сигналу тривоги. Але навіть за таку дрібничку Генерал одержав по «сотці» роздовбон:

— Ви що це собі дозволяєте напередодні Першого травня паніку сіяти?

На щастя, чи на нещастя, саме у цей момент до начальницького кабінету влетів оперативний черговий з відчайдушним лементом:

— Товаришу генерал, знову наліт на ощадкасу!

Це був якраз той випадок, коли я не пишався своїм пророцтвом. Хоча б тому, що цього разу нам не просто втерли носа, над нами ще й витончено познущалися.

По-перше, гості з’явилися до однієї з ощадкас на лівому березі, навіть не поголившись. Єдине, що замінили інтелігентські берети на пролетарські картузи, а романтичні вітрівки на кондові робочі комбінезони. Проте, якщо напередодні бандити дочекалися кінця зміни, то тут приперлися серед білого дня, коли загальна атмосфера в приміщенні наблизилася до точки кипіння.

За загальним вереском: «Вас тут не стояло, куди преш, козел?» бороданів спочатку навіть не почули. І тільки після залпу вовчої картечі в стелю настала тиша. От тоді пропозиція нападників усім лягти і не рипатися була не тільки почута, а й дістала загальне схвалення. Всі лягли і затихли. За винятком одного-єдиного ветерана, котрого зачепило рикошетом у дупу. Цей лежав і стогнав.

Касири, що характерно, про вранішню інструкцію стосовно того, де їм тримати руки, забули ще тоді, коли орда пенсіонерів пішла на штурм віконечка. Тому нападникам довелося взяти все на себе. Вони не тільки особисто вигребли всю готівку у велику брудну сумку з-під інструментів, а й подали сигнал тривоги. Та ще й зачекали біля входу, доки мобільна міліцейська група з’явиться на захист соціалістичної законності. Група з’явилася — не забарилася. І одержала гостинну зустріч. Щоправда, не картеч у радіатор, а димову шашку в «газик», як тільки двері відчинилися. Хто кидав, звичайно, не помітили. Викотилися на асфальт, кашляючи, чхаючи і озираючись, зайняли кругову оборону і почали стріляти навмання. Бандити відкрили вогонь у відповідь: дуплет по радіатору, дуплет по шибам і пару прицільних з пістолету в бензобак. Потому зникли. А міліція почала, як у Михайла Юрійовича Лєрмонтова, рахувати рани і товаришів. Плюс фінансові збитки. Оскільки до викраденої пенсії довелося додати ще й розбиту вітрину в гастрономі навпроти. На превелике щастя для нашої Управи, в цьому закладі торгівлі для нормального святкування дня народження директора оголосили позачерговий санітарний день. Тому крім подряпаного пенсіонера і очманілих ментів, інших людських жертв не виявилося.

Кому весілля, а курці смерть, як любила говорити моя покійна бабуся Наталя Артемівна. Нашому начальству навіть не дали виїхати на місце пригоди — потягли спочатку на Богомольця, а потім на Орджонікідзе, у відділ адмінорганів ЦК. Що там було — можна собі уявити з такої подробиці: у нашого Генерала не дрижать руки навіть після літри випитого, а тут він по поверненню з Великої хати довго не міг втрапити ключем у замок свого кабінету.

Управа завмерла в очікуванні навіть не розносу і не роздовбону, а повного погрому з наступним «викинштейном» без вихідної допомоги. Проте, на наше здивування, Генерал розпочав оперативну нараду зі звернення, запозиченого у товариша Сталіна (сорок перший рік):

— Друзі мої!

Тут уже наш Старий не витримав, що з ним буває в надзвичайно виняткових ситуаціях, і наважився перебити старшого за посадою та званням:

— Товаришу генерал, вибачайте, але я розумію, що наші справи кепські, тому можете звертатися до нас не так офіційно. Наприклад: товариші офіцери.

Цей невибагливий жарт допоміг Генералові взяти себе в руки.

— Дякую, товаришу підполковник. Так от, ситуація, товариші офіцери, така, як у Криму: коли все в диму і ні чорта не видно. Словесні портрети бандитів лайна вартують, бо наступного разу вони свої бороди поголять… Хто сказав: відклеять? Сирота, ви? Дякую за підказку, але надалі перебивати мене не раджу. Зрештою, речових доказів у нас — як кіт наплакав. Є гільзи від колишніх службових пістолетів і саморобна картеч. От і все. Питання є?

— А рушниця, з якої зробили обріз? — це замполіт продемонстрував імітацію кипучої діяльності.

— Ви собі, товаришу полковник, хоч уявляєте, скільки у нас в одному тільки Києві зареєстрованої мисливської зброї? Нам треба робити щось одне: або ловити бандитів, або шукати обріз. Це за умови, що вищезгадану двостволку не купили або не вкрали десь в Улан-уде чи Петропавловську-Камчатському. Прошу реальні пропозиції. Сирота, чого ви на мене дивитеся, як сирітка на батюшку? Кажіть, не соромтеся. Виганяти всіх разом будуть. Незважаючи на звання і вислугу.

— Я так думаю, товаришу генерал, що охорону на ощадкаси можна і не ставити. Ця публіка туди більше не встромиться. Вони перечекають свята і придумають щось інше.

— Коли придумають, Сирота, не уточните?

— Гадаю, невдовзі. Але придумають.

Начальство замислилося над проблемою: послати мене культурно чи фольклорно. І тут встав Старий, мов той Олександр Матросов.

— А Сирота має рацію, товариші. Жадібність губить фраєрів. А ця публіка — люди серйозні. Знають, чим ризикують, і все прораховують. В ощадкасу вони точно більше не рипнуться. У мене взагалі таке враження, що у цих бандитів, як і у нас, все ще попереду.

Генерал аж застогнав. І скривився:

— Спасибі. Втішили, товаришу підполковник. То що тепер накажете робити? Роздати всьому керівному складу пістолети з одним патроном? А решті співробітників намилені мотузки? Ви знаєте, що нашого міністра відвезли до Феофанії?

— Не знав, товаришу генерал, але тепер у курсі. Бо я особисто до нашої міліцейської поліклініки прикріплений, що на Артема.

— Домовилися! Товариші офіцери, колгоспу більше не буде. До мене в кабінет зайдете ви, товаришу полковник, ви, товаришу підполковник… ну, і капітан Сирота.

На «нараді в верхах» Генерал остаточно прийшов до тями і повністю відновив бойову форму:

— Охорону в ощадкасах ми, звичайно, поставимо. За стандартною схемою: один у формі ховається в підсобці, другий в цивільному сидить в кутку залу і робить вигляд, що перевіряє лотерейні квитки. Все нормально і ніякої паніки. Стосовно рушниць, то потрібних нам ми, звичайно, не знайдемо. Але перевірку мисливської зброї влаштувати не завадить. Бо у райвідділах у деяких начальників уже павутина на вухах від нічогонеробства. Нехай попобігають. Їм корисно і нам спокійніше. Мовляв, ніхто не сидить склавши руки. Але то таке. Серйозні пропозиції будуть? Почнемо з молодшого за званням.

Оскільки молодшим був я, а коло співрозмовників — обмеженим, то відсидітися в кутку не вдалося.

— Пропозиція одна: перебуваючи у стані постійної бойової готовності, дочекатися третього епізоду. А тоді вже діяти. Бо зараз, товаришу генерал, як ви самі сказали, інформації кіт наплакав. Не знаємо навіть, який у них колір волосся. І скільки їх насправді було. Два нальотчики, третій, котрий назовні, і четвертий — водій? А може, п’ять.

— Раніше ощадкаси як грабували? — підключився Полкан. — Одержували наводку, коли туди велику суму привезуть, перед самою перервою на обід заскакували з криком і матом, але, зверніть увагу, без стрілянини. Один блокував двері, двоє кидалися за перегородку, аби касирки не подали сигналу. Хапали, що ближче лежить, — і ходу! Максимум, що ми знаходили, так це перуки і темні окуляри у найближчій урні. А тут якийсь парад влаштовують. Так, наче це не бандитський наліт, а кінозйомка.

— Посиділи, поговорили, розійшлися! — підвів рису Генерал. — Поки що не ми володіємо ситуацією, а навпаки. І це сумно. Бо є дві речі, які я особисто найменше люблю: доганяти і чекати.

Чекати довелося недовго. Ледь відшуміли свята і надійшла пора одержувати зарплату, як наші романтики з великої дороги знову нагадали про себе. Навідалися, звичайно ж, не в ощадкасу, а в районне відділення Держбанку. Якраз четвертого числа, коли під філією стояла черга машин з установ та підприємств.

Сценарій — веселіший за попередні. Жінка-касир якогось там заводу виходить з дверей і йде до «рафіка». В руках у неї величезна господарська торба з грішми, а за нею чимчикує літній охоронець, озброєний револьвером системи «наган» випуску одна тисяча дев’ятсот тринадцятого року. Зброя, природно, в кобурі, кобура, згідно з інструкцією, застібнута на ґудзик. Саме на ґудзик, бо кнопки винайшли набагато пізніше, аніж пошили оту кобуру.

Охоронець пропускає жінку вперед, вона сідає, прилаштовує сумку на підлозі між ногами, а водій заводить двигун. Охоронець, не озираючись (ідіот!!!), ставить ногу на приступку і нагинається, аби залізти в салон. І в цей час невідомо звідки в машину, під ноги касирці, падає невеличкий предмет. Що саме — роздивитися не встигли. Бо лунає оглушливий вибух, жінка летить в куток салону, охоронець випадає на вулицю, накрившись ногами, переляканий водій ховається під кермо. Кінець першої серії.

Серія друга: дим розвіюється, відлуння вибуху стихає і з’ясовується, що всі цілі, тільки у вухах дзвенить і на потилиці в охоронця величезна гуля — від зіткнення з асфальтом. Зате немає сумки з грішми. Свідки, щоправда, запам’ятали таксі салатового кольору, що стояло перед «рафіком», а одразу після вибуху рвонуло з місця і зникло за рогом. Там його і знайшли — за рогом. І водія — у багажнику. Живого, але міцно спеленутого. Експерти потім встановили, що вузли на мотузці специфічні — альпіністські. Але цієї публіки в Києві ще більше, ніж мисливців. Куди поїхали далі дотепні нападники і на якому транспорті — ніхто не помітив. Крім того, з’ясувалося, що вибуховий пристрій не саморобний, а фабричний. Армійський. Як і та димова шашка, котрою зустріли мобільну групу біля ощадкаси в Дарниці.

Цього разу Генерал навіть не став скликати оперативку і виголошувати довгі промови з цитатами з вождів. Він зібрав нормальну нараду в кабінеті начальника розшуку. І без передмов запитав:

— Так що ми маємо, крім світлої перспективи?

— Дещо є, — втішив його Полковник. — Думаю, що пограбування ощадкас і наліт на касира — справа рук однієї і тієї ж злочинної групи.

— Вже легше, — зрадів Генерал. — Одна банда — не дві. Не знаю, як нам, а статистиці зручніше. І звідки вони взялися на нашу голову? Свої чи гастролери?

— Думаю, що свої, товаришу Генерал, — відгукнувся Старий. — Іногородні відпадають, бо за останні роки по всьому союзу не зафіксовано жодного аналогічного епізоду. І це плюс. А мінус — це те, що вони невідомо звідки взялися. Почерк у них, звичайно, є. Але не злодійський, не блатний.

— Поясніть.

— Я не пам’ятаю за свої тридцять років служби, аби бандити самі викликали міліцію тільки для того, щоб постріляти по машині. Щось тут купи не тримається. Друге: нахабство. Всі, хто міг би робити саме ось так, або сидять, або давно вже на цвинтарі. На тому, де замість хрестів кілочки з номерами судових справ… новачки, одне слово.

— Надивилися імпортних фільмів, — відгукнувся замполіт, якому цього разу вдалося просочитися на нараду.

Тут уже я не витримав. І нагадав нахабі, що імпортні фільми відповідної тематики можна подивитися виключно на закритих переглядах: або в Будинку кіно, або в Клубі ЦК. Тут уже у замполіта руки затрусилися і він заткнувся до кінця наради. Генерал мене перебивати не став, тільки зиркнув вдячним поглядом. А потім запитав усе ж таки:

— У молодшого покоління є що-небудь, окрім підколок?

— Тільки те, товаришу генерал, що я вже казав. Таких злочинців можна лише вирахувати.

— А за якою формулою, дозвольте поцікавитися?

— В тому то й справа, що вони діють не за звичними схемами. Подивіться: таке враження, що їм байдуже, скільки грошей узяти, аби галасу було більше. У тій, першій, ощадкасі коту повернутися ніде. І грошей відповідно — на дві з половиною операції за день. Та ще й під самим носом у міліції і держбезпеки. Друга ощадкаса — теж не Ельдорадо. Ну, взяли пенсію, але загальна сума яка? Не варто було і димові шашки витрачати. Нарешті — зарплата, яку вони вихопили з-під самого носа у охорони. Там-таки поряд із тим «рафіком» стояли машини таких підприємств, що однією господарською сумкою зарплату не винесеш. Тисячі робітників, сотні тисяч карбованців! Бери — на вибір. А вони хапають… Ну, не артіль інвалідів, звичайно, але й не завод «Більшовик».

— І що з цього випливає, Сирота?

— Те, що це лише тренування. Як кажуть в армії, учбові навчання, в обстановці, максимально наближеній до бойової. Справжніх грошей вони ще не брали. Зате деяких правоохоронців, вибачайте за грубощі, взяли на понт. Пригадайте епізод у Дарниці. Що мобільна група робила? Заховалася під машину і давай стріляти на всі боки, як пацани з пукавок. То ще диво, що нікого зі сторонніх не зачепило.

— Хотів би вам заперечити, Сирота, — зітхнув Генерал, — але нічим.



— Спасибі на доброму слові, товаришу генерал.

— Нема за що. Коли надумаєте, де нам цих ганцихристів наступного разу чекати, знайдіть мене в будь-який час дня чи ночі.

Дивна річ — хоча всі наради у кабінетах начальників відбуваються у вузькому колі і зміст їх розголошенню не підлягає, однак чомусь все, про що там йшлося, негайно стає відомим всім у нашій Управі, включно з затриманими в капезе. Вже наступного дня я помітив, що колеги у коридорах та буфеті якось дивно позирають на мене. Така, бач, суміш цікавості і співчуття.

Романтично налаштовані бандити таки десь зачаїлися. Але Генерал мав рацію в головному — чекання рідко надає хорошого настрою. За якийсь час загалом привітне київське небо стало видаватися мені кепсько випраною ганчіркою, сигаретний дим тхнув прілим сіном, кава мала виразний присмак цвілі, а всі дівчата та молоді жінки, які траплялися мені на вулицях, були чомусь кривоногими і з сідницями до колін. От тоді нелюдським вольовим зусиллям я дійшов правильного висновку: допрацювався! І одразу стало легше. Все набуло реальних кольорів і обрисів — від неба до дівочих фігур.

Щось таке, або приблизно таке, переживали, напевне, всі київські сищики — від Полкана зі Старим до зеленого практиканта з вищої школи міліції. В ощадкасах і надалі слухняно парилася охорона в цивільному та формі, касири підприємств та організацій під’їжджали по зарплату під таким озброєним прикриттям, що вистачило б не на один острів Даманський, але наші гади-бандити таки й справді зачаїлися.

Першим не витримав Генерал. Воно й зрозуміло: саме його найбільше діставали ті, на Печерських пагорбах. Він викликав мене разом зі Старим і рубонув:

— Кажіть, що на черзі? Може, Держбанк на Жовтневій? Бо від цих інтелігентів усього можна чекати.

Прошу занести до протоколів та мемуарів — першим вжив термін «інтелігенти» не я, не Старий і навіть не Полкан, а сам начальник Управи. Важко сказати, що це було — озаріння, котре іноді навідує навіть найзабацаніших, чи специфічна лайка, але наш Шеф саме так і сказав.

— Ні, товаришу генерал, Держбанк вони брати не будуть. Хоча, напевне б, і змогли, якби не одна характерна особливість цієї установи.

— Що, надійна охорона?

— Та де вона там надійна! Нормальна колгоспна комора охороняється краще. Просто в банку фіксують номери переважної більшість грошей. Куди з ними подінешся? Ти ще по півлітру не встигнеш зганяти, як у касира гастроному будуть списки всіх вкрадених купюр. Тож грабувати банк — це все одно, що котів стригти. Шерсті мало, зате гвалту!

Генерал погодився і навіть посміявся, уявивши собі процес стрижки. А потім споважнів і скомандував:

— Відставити жарти, ближче до справи. Якщо не банк, то що?

— Розповідала бабуся, що за старих часів злодії любили карнавку з пожертвами з церкви красти.

— Сирота, якщо ти зараз не стулиш писок, то завтра сам будеш з карнавкою на паперті стоять. І жебрати. І не в порядку оперативного прикриття, а на прожиття.

— Вибачайте, товаришу генерал, але найближче до життя виявився наш замполіт. Пам’ятаєте, він про кіно триндів, іноземне, як про джерело натхнення для наших грабіжників?

— Ну то й що? Хрущов теж триндів про комунізм, який настане на початку восьмидесятих. І де той Хрущов? І де той комунізм? Так, останню фразу я не казав, а ти не чув. Ти щось там про кіно…

— Саме так. Був такий фільм — гангстери і філантропи. Років… зараз скажу… ну, з десять, як мінімум, тому. Ще при Микиті Сергійовичу.

— Сирота, ти геній.

— Компліментів не треба, краще грішми.

— В порядку атестації. Точно, я ж цей фільм добре пам’ятаю. Там грабували касу універмагу. Центрального. Причому, по дорозі до банку.

— Ідеальний варіант, товаришу генерал. По-перше, велика сума. Особливо, наприкінці місяця, а ще краще — кварталу. А найкраще, коли дефіцит викинуть у масовій кількості для перевиконання плану під перехідний червоний прапор міністерства і профспілок. Тут вам не пенсія і не зарплата. Тут парою спортивних сумок не обійдешся. Там мішки з грішми.

— Господи, Олексо, але ж наш універмаг під самим носом у банку. П’ять хвилин рачки. Два кроки від ЦК. Через стінку — Рада Міністрів. Через город навприсядки Верховна Рада. Це ж не Варшава, як у тому кіно, а Київ. Вийди на Хрещатик, плюнь — в приятеля влучиш.

— Правда ваша, товаришу генерал. Але, між іншим, ту першу ощадкасу, котру вони бомбонули, з вікон ЦК теж видно.

— Будемо вважати, що так, — погодився Генерал і тут-таки зіграв усім оперативникам «готовність номер один».


Від автора:

Не пам’ятаю, чи згадував я раніше про «Гангстерів і філантропів». Цю надзвичайно дотепну кінокомедію відзняли на початку шестидесятих років минулого століття два випускники Всесоюзного інституту кінематографи поляки Гофман і Скужевський.

Фільм мав шалений успіх і на батьківщині авторів, і в Радянському Союзі. Не дивно, адже головна думка картини — організована злочинність за соціалізму неможлива, бо найгеніальніший гангстер не в змозі передбачити всі вибрики великого соціалістичного бардака — була зрозуміла і доступна мільйонам розконвойованих зеків у соціалістичному таборі.

Скужевський невдовзі після блискучого дебюту емігрував до Америки і десь там зник. А Єжи Гофман, тихий польський єврей з генетично сумним поглядом, своїм життям підтвердив приказку: де родився, там і згодився. Та ще й як згодився! Він екранізував славетну трилогію Г. Сенкевича «Потоп», «Пан Володиєвський» та «Огнем і мечем», котра для кожного поляка те ж саме, що для українця «Кобзар». Але жодної комедії Гофман більше не знімав.


Олекса Сирота:

Розпорядження Генерала, виголошене перед нами, відзначалося лаконізмом і конкретикою:

— Бігом додому! Взяти розкладушки, запасну білизну, щітку-пасту-бритву. І щоб через три години всі були в Управі. Про нормальний сон, відпочинок, вихідні, відпустки, родинний затишок та інтим забути, доки я не побачу оцих бородатеньких на нарах у нашому капезе. Всі вільні. А Сирота залишиться.

Коли, народ розбігся, Шеф пригостив мене сигаретою і продовжив перервану розмову:

— Кажеш, універмаг?

— Є такий варіант. А що? Злочинці, як самі бачите, народ молодий, тренований, холоднокровний. Не здивуюсь, якщо виявиться, що вони план своїх операцій проганяють через електронно-обчислювальну машину.

— Все може бути, Сирота. Ця публіка пожежним ломом сейфи в колгоспній кооперації розколупувати не буде. Вони нас, ментів, за дурнів не тримають. Навпаки, виходять з того, що народ в Управі не в тім’я битий, а тому його треба переграти. Це як у нинішньому футболі. Не здивуюсь, якщо у їхнього ватажка виявиться вища освіта, і то не інститут культури, а щось набагато серйозніше.

— Поки що ця злодійська команда, товаришу генерал, переграє нас з рахунком «три-нуль».

— Не нагадуй! Нашому міністру вже генерал Федорчук дзвонив. Лагідний, як рідна мама. Пропонував допомогу Контори.

— То вони не нас люблять, то їх оті пістолети з обрізом вусмерть перелякали. А раптом замість міліцейського «газика» наступного разу та по лобовому склу «Чайки» пальнуть!

Побоювання генерала Федорчука, звичайно, не виправдалися. Бо що-що, а короткий курс історії ВКП(б) наші нальотчики, вочевидь, вчили, а відтак затямили на все життя мудру думку вождя, що терор — то не той шлях, яким треба йти, а от експропріація експропріаторів, це, батечку, знаєте, набагато цікавіше…

В тривожному очікуванні минув травень. Ми днювали і ночували на службі, але зухвалі грабіжники не подавали про себе знати. Начальство вже готувалося зіграти відбій, коли надійшла інформація від оперативників, що якісь цивільні почали цікавитися маршрутом інкасаторської машини, котра щодня возить виручку Центрального універмагу з Хрещатика на Жовтневу до Центрального банку. Спостереження велося професійно, але його врешті-решт засікли.

Потім інкасатори, котрі охороняли дорогоцінний вантаж, помітили, як щоразу до їхнього «рафіка» чіпляється таксі і супроводжує його аж до самих банківських воріт. Тут воно пригальмовує, а потім рушає далі. Після того, як пильні інкасатори зафіксували, про всяк випадок, номер таксі, наші підозри перетворилися на впевненість. Водій на допиті показав, що якихось двоє молодиків узяли машину на площі Калініна до старої Дарниці, але через Центральний універмаг, де, начебто, мали забрати колегу. На розі Леніна і Хрещатику таксі зупинилося, один з молодиків вийшов і прибіг через кілька хвилин зі словами: «Відкрутитися не вдалося, його послали у банк гроші здавати. Поїхали за ним, заберемо коло банку. Шеф, не загуби отой „рафік“, він там». Звичайно, з банку ніякий колега не вийшов, пасажири трохи побідкалися, мовляв, така компанія розпалася — і поїхали далі самі. Біля станції метро «Дарниця» розплатилися і змішалися з натовпом.

Полковник радісно потер руки і не без єхидства підколов Старого:

— Це ви казали, що жадібність губить фраєрів? От і маєте: ваші, начебто, розумні грабіжники самі голови у зашморг встромляють. Не вистачає тільки заявки від них на ім’я начальника Управи — на пограбування інкасаторської машини о такий-то порі і в такому-то місці.

І тут я прийшов на виручку Старому:

— А хто вам сказав, товаришу полковник, що ці хлопчики збираються пограбувати саме Центральний універмаг?

Полкана аж заціпило від такого нахабства, а потім він вибухнув:

— А хто це нам перший про універмаг ляпнув? І хто нам тут про кіно розповідав — я, чи що?

— Ну, я.

— То може ви, Сирота, ще скажете, що ніхто за інкасаторською машиною спостереження не веде?

— Чому ж не ведуть? Ведуть.

— Ну, слава Богу! Бо я вже думав — ви будете нас переконувати, що наші злочинці насправді — така собі добровільна народна охорона інкасаторських «рафіків» у вільний від роботи час.

— Не буду переконувати. Бо все значно простіше. Вони не слідкують за цією машиною. Вони насправді нам, лягавим, зону видимої бандитської тиші влаштовують.

Не знаю, як щодо видимої бандитської, але тиша в кабінеті у Генерала запанувала всерйоз і надовго. Першим її порушив, як годиться, Шеф:

— І що ж вони будуть брати, товаришу капітан? Меблеві склади чекістського розподільника? Туди якраз, за чутками, фінські стінки завезли.

— Навіщо їм стінки? У нас що, у Києві один тільки Центральний універмаг? А «Україна»? Там же виручка як мінімум удвічі більша.

— Приїхали, — сказав Генерал. — Треба перекрити всю площу Перемоги оперативним спостереженням.

Полковник цього разу вирішив не бути найдурнішим і наважився на порушення службової етики:

— Пізно, товаришу генерал, пить боржомі. Якщо Сирота правий, то ці розумники вже давно своє оперативне спостереження встановили, провели, зняли, а тепер чекають, коли в «Україні» найбільший виторг буде.

Генерал вирішив не вступати в дискусію з підлеглими:

— Ну, щодо найбільшого виторгу, то це не секрет. Зараз я уточню у начальника управління торгівлі, коли вони там перевиконання плану влаштовувати збираються.

Перевиконання за традицією було заплановане на останню суботу місяця. І судячи з чуток, що активно поширювалися серед навколоунівермагового люду, йшлося як мінімум про перше місце по Республіці. А може, і по Союзу — недаремно ж в глибинах російського нечорнозем’я казали, що у хохлів у Києві є універмаг, в який можна зайти — і вийти з нього у всьому імпортному. Так це про «Україну».

За пару днів поділилася цінною інформацією Контора. Дві інтуристівські повії, які працювали під прикриттям цієї організації у готелі «Дніпро», повідомили, що за тимчасовою відсутністю імпортних клієнтів дозволили себе зняти двом співвітчизникам. Хлопці виявилися не жлобами, бо і пригостили, як належить, і заплатили наперед. Однак, наприкінці влаштували баришням дотепний жарт: показали їм по пачці сторублівок, потім запхнули їх кожній за резинку трусиків і сказали: якщо дами дістануть гроші зубами, без допомоги рук, то заберуть собі. Трудівниці сексуального фронту згиналися-вигиналися до повного знесилення, проте нічого у них не вийшло. Мужчини нареготалися до сліз, забрали гроші і пояснили:

— Дурненькі ви наші! Ми ж не сказали, що кожна свою пачку мусить витягати. Хіба важко здогадатися? Ви б ще спробували власного ліктя вкусити — той самий результат.

А потім споважніли, вибачились і так, наче між іншим, зауважили:

— Хіба це гроші! Ми за них все літо в експедиції горбатилися, а в якій-небудь забігайлівці така ж сума в касі за годину набігає. А якщо, наприклад, Центральний універмаг потрусити? Ніяких трусиків не вистачить.

Наше начальство зробило із цього епізоду правильні висновки.

— Одне з двох: або вони настільки дурні, що не знають, куди «стукають» усі інтуристівські курви, або вони настільки розумні, що вирішили збити нас з пантелику. Судячи з минулих епізодів, дурними їх не назвеш. Отже — знову влаштовують димову завісу. Ну що ж — будемо брати. Як кажуть — ласкаво просимо.

Пообіцяти легко — зробити важче. Від «України» до центрального банку все ж таки далеченько. Крім того, згідно з інструкцією, інкасаторська машина весь час міняє маршрути: то їде по бульвару Шевченка і через Бесарабку по Круглоуніверситетській, то проскакує через вулицю Чкалова на Леніна, а звідти через Хрещатик до Жовтневої, то обминає цирк і мчить по Воровського повз Сінний базар на Велику Житомирську і вже звідти навпрошки до банку. Складність полягала в тому, що маршрут обирався в останню секунду, перед відправкою машини з універмагу. І порушити це правило банківські відмовилися навідріз.

— Якщо треба, будете перекривати не чотири-п’ять вулиць, а всі, — огризнувся начальник інкасаторської служби. — А звідки ви візьмете для цього людей — то не мій клопіт. Я відповідаю за збереження грошей власною головою, а не дупою, як дехто з тут присутніх.

Довелося, як це було в незабутній операції по вилову малолітніх грабіжників, залучати допоміжні сили в особі райвідділів та автоінспекції. Природно, що і наша головна Управа, за винятком директора буфету і оперативних чергових, обвішалася зброєю і зайняла визначені місця на горищах, по дворах та інших криміногенних територіях. Природно, аби не викликати підозри, всі були у цивільному.

До речі, перед самим початком операції Генерал влаштував у внутрішньому дворі Управи щось на взірець стройового огляду. Обдивившись наше хоробре воїнство, він важко зітхнув і процитував героя старого напівзабутого фільму:

— Хіба це євреї? Чистісінькі тобі махновці.

Генерал і сам рвався до бою і до останньої хвилини наполягав, аби йому дозволили особисто сісти до салону інкасаторської машини, щоб у разі чого дати відсіч знахабнілим бандитам. Однак, міністр не оцінив такої відданості, зауваживши, що кожен начальник повинен знати своє місце. А як щось незрозуміло, то повинен дзвонити вищому керівництву, бо для цього, власне, і існують телефони. Генерал ходив по Управі і повторював, як заклинання:

— Кожний начальник повинен дзвонити… повинен дзвонити… дзвонити… Тьху!

Напередодні великого розпродажу в місті було викрадено одразу кілька легкових автомобілів. Генерал радісно потирав руки:

— Вони теж знають про зміни маршруту! Тому про всяк випадок готові перекрити всі ймовірні траси. Прекрасно! Я б сказав — навіть чудово.

З чийогось недогляду на закриту оперативку знову прошмигнув непоміченим замполіт. І не втримався:

— Товариші, якщо крадені машини будуть задіяні бандитами, то ми можемо переловити їх перед початком операції! Адже ми знаємо не тільки марки, а й номери.

Наш головний автоінспектор ледве стримався від інфернальної лексики, пояснюючи, що на краденому транспорті номери вже давно поміняли. Проте, наше ляпало не вгавало:

— Як то — поміняли? Вони їх що — штампують, оті номери? Це ж не так просто.

Тут уже Генерал мусив пояснювати, що на крадені машини, як правило, чіпляють крадені ж з інших машин номери. Наприклад, знімають їх потай на платних автостоянках. Замполіт вжахнувся:

— Так це ж і з моєї «Волги» можуть відкрутити!

Генерал не втримався:

— А це вже як двічі по два, товаришу полковник. І вам доведеться переконувати слідство, що ці номери у вас справді вкрали, а не позичили з вашої згоди. Тож цілком можете піти, як співучасник.

Насолодившись переляком замполіта, Шеф подобрішав і пообіцяв:

— Та ви не проймайтеся! В разі чого колектив візьме вас на поруки.

Тим часом радянська торгівля жила своїм життям, а радянська міліція своїм. І наші орбіти перетиналися виключно на ґрунті криміналу. Коли він був, продавці та їхні начальники ставали шовкові і ладні були бігти поперед паровоза. Зате коли існували лише припущення та підозри, нехай навіть обґрунтовані, бісові крамарі зображали з себе незайманих черниць із глухого монастиря. І робили вигляд, що не розуміють навіть елементарних речей.

— Як то — перенести початок робочого дня на одну годину? — жахався і заламував руки директор універмагу. — Та ви що! У нас і так скорочений день, бо перед вихідним. Ні в якому разі! Нам треба все узгодити і в профспілці, і в міністерстві. Хто нам оплатить недопрацьовану годину?

Ледь-ледь умовили, настрахавши позачерговою ревізією по лінії ОБХСС. Наступний скандал викликало абсолютно безневинне прохання виділити під штаб майбутньої міліцейської акції службові приміщення та лінії зв’язку.

— Про що ви говорите! У нас же завтра дефіцит! Ви це розумієте? Нам не вистачить навіть тої площі, що ми займаємо. Ні, ні і ще раз ні! Нехай ваш міністр виходить на нашого міністра, і то обов’язково через галузевого заступника Голови Ради Міністрів.

Цей раптовий напад посадової лихоманки вдалося приборкати обіцянкою, що наш міністр таки подзвонить тому заступнику голови уряду, який відповідає за торгівлю. Проте виключно для того, щоб поінформувати, як директор універмагу зірвав важливу міліцейську операцію, в результаті якої держава зазнала збитків на суму…

— До речі, товаришу директор, яку суму виторгу ви запланували на завтра? Так от, всі ці гроші, до копійки, ви і ваші придурки-підлеглі будете повертати з власної кишені. Навіть якщо для цього вам доведеться просидіти в таборах не п’ятнадцять років, а всі сто п’ятдесят. І то тільки тому, що пожлобилися позичити міліції пару кабінетів і кілька нещасних телефонів.

Перспектива довічної каторги подіяла. Переляканий начальник виділив нам власні службові апартаменти, включно з залом засідань.

— Єдине, про що я вас дуже прошу, — благав він зі сльозою в голосі, — не ходити надаремне у формі по відділах, аби продавці не психували. У нас, знаєте, колектив переважно жіночий, можуть трапитися випадкові обрахунки клієнтів.

Директора заспокоїли, розтлумачивши, що такого типу операції проводяться виключно у цивільному, з максимальним дотриманням секретності.

Взагалі, розпочати роботу універмагу на годину пізніше нас змусила сувора необхідність. Славетний торгівельний заклад, як відомо, вибудуваний на місці колишнього Євбазу, себто, єврейського базару. А це мало не найнижча у Києві (стосовно рівня моря) точка, не рахуючи Подолу. Тому наші слабенькі службові рації з цієї ями просто не дотягали до Управи. А прокладання додаткових телефонних ліній вимагало певного часу.

Природно, що напад на інкасаторську машину мав би відбутися вже надвечір, коли вся виручка перерахована, запакована і здана під розписку і охорону працівникам банку. Проте наших людей на бойові позиції було вирішено виводити не в останню хвилину, а мало не на світанку. Існувала недобра підозра, що спостережливі бандити можуть помітити підозрілу метушню і зайвих людей. Тому вчинили за принципом: краще «пере-», ніж «недо-».

Нарешті все було готове до зустрічі незваних гостей. На столі перед Генералом вишикувалася ціла батарея прямих телефонів з усіма потрібними, а також непотрібними службами. Коли ми рано-вранці займали заздалегідь визначені позиції в самому універмазі і навколо нього, то одразу побачили, що нас випередили. Ні, не грабіжники, а прості радянські спекулянти, котрим ліку нема. Щонайменше кількасот характерних осіб чатували під входами ще з ночі. Річ у тім, що задля вищезгаданого перевиконання плану дирекція випросила у міністерства не просто дефіцит, а супердефіцит — килими! Якщо враховувати, що до того цей товар розподілявся виключно через установи і організації з розрахунку «один килим на тисячу працюючих», то можна собі уявити, який ажіотаж знявся ще задовго до дня «ікс». Першим подзвонив до штабу начальник автоінспекції:

— За станом на восьму нуль-нуль жодної з украдених напередодні машин ще не виявлено.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Генерал. — Це означає, що злочинці виведуть їх зі схованок безпосередньо перед початком акції. Звичайно ж, зі зміненими номерами. А до речі, щодо номерів. Ви вже перевірили платні автостоянки?

— Завершуємо. Але тут така ситуація…

— Кажіть, не мніться. Ви ж не сватаєтесь, а доповідаєте.

— На даний момент виявлено стільки вкрадених номерів, що вистачить для автомобільного батальйону за штатним розкладом воєнного часу.

— Про це поговоримо завтра. А зараз працюйте згідно з планом перехоплення.

Ледь владнали цю проблему, об’явився начальник охорони універмагу.

— Товаришу генерал, доки те та се, можна на годинку пару наших міліціонерів узяти?

— Та хоч усіх беріть, все одно вони нам до вечора не потрібні.

— Спасибі велике. Бо тут прийшов товариш із відділу килимів, начальство здогадалося чеки на дефіцит заздалегідь у дворі виписувати. А то потім ці цигани з молдаванами нам тут смертовбивство влаштують. І ще, чого доброго, вітрини повиносять. А так ми поставимо наших хлопців, аби ніхто не пхався поза чергою…

— Чоловіче добрий! — не витримав Генерал. — Можеш сам там ставати чи лягати, тільки не мороч нам голову зі своїми проблемами. Знайшов — де й знайшов — коли. У тебе пару мільйонів можуть з-під носа вкрасти, а ти тут із своїми килимками. От уже точно хтось сказав: застав дурня Богу молитися, так він усім лоби порозбиває.

Начальник охорони натяк зрозумів, бо зник тої ж миті і пару годин нас не тривожив. Ми, в свою чергу, влаштувалися, якомога зручніше і приготувалися до довгого чекання. Рівно о десятій від торгівельних залів почулися дикі звуки, так наче зграя вовків переслідує чималий табун коней, на додачу в умовах гірської місцевості. Насправді ж це радянський народ, задерши штани, мчав до прилавків з омріяним дефіцитом. Полковник глянув на Генерала:

— Боюсь, що однієї інкасаторської машини на сьогоднішній виторг не вистачить. Доведеться викликати щонайменше дві. У нас прорахований цей варіант?

— Дозволю собі нагадати, товаришу полковник, що у нас прораховані всі варіанти. Навіть якщо ці гади вкрадуть у Жулянах пасажирський літак і сядуть на площі Перемоги.


Від автора:

Пригадується, ми з Олексою весело посміялися тоді, уявивши, як аерофлотівський «кукурузник» підрулює до універмагу, а тролейбуси й легкові сахаються від нього на всі боки. Проте коли наприкінці восьмидесятих німецький шмаркач Матіус Руст посадив свою авієточку на Красній площі в Москві, ця картина чомусь не видалася смішною.


Олекса Сирота:

Не сказав би, що нас так уже сильно відволікали. Особливо зранку. Народ курив, розповідав анекдоти, хтось навіть наважився перекуняти. Я віднайшов директорські запаси розчинної кави і нахабно скористався. Сам напивсь і бажаючих пригостив. Хтось навіть порадив понишпорити в пошуках коньяку, але Генерал одразу обірвав усю цю партизанщину:

— Не лізьте поперед батька в пекло, товариші офіцери, якщо все пройде як слід, директор універмагу ящиком коньяку не обійдеться. Я сам прослідкую, щоб він не жлобився. І щодо випивки, і щодо закусі. Головне для нас — зараз гав не ловити.

Невдовзі після десятої знову приплентався начальник охорони універмагу — сумний-невеселий, мов той конотопський сотник Забрьоха.

— Доки тут дехто готується ловити бандитів, які ще невідомо де і невідомо, чи взагалі… Одне слово — натягли всіх, як дембелі вокзальних курв. А головне, без єдиного пострілу. І що характерно — люди не просто віддали їм гроші, а ще й просили взяти!

— А можна конкретніше?

— Куди вже конкретніше, товаришу генерал. Пам’ятаєте, я пару годин тому запитував стосовно двох міліціонерів, аби навести порядок в черзі за чеками на килими…

— Пам’ятаю. Але до чого тут дембелі з курвами?

— А до того, що я думав — це все наше начальство розпоряджається. А з’ясувалося — аферисти! Дев’яносто дев’ятої проби. Заїхали перед восьмою у двір на мікроавтобусі з бази, котра нас обслуговує. Водій, двоє хлопців у наших халатах і, відповідно, баришня, зодягнена як продавщиця. Винесли стола, стільця, касу, щоправда, не електричну, а ручну. Але на кожному чеку, як годиться, крім суми, вибито «Україна» і «спасибі за покупку». Потім повісили на борту машини два килими, один менший, за сто п’ятдесят, а другий більший — за триста. І почали виписувати чеки та приймати гроші. Мовляв, аби потім не було штовханини у відділі.

— Ну то й що? Нормально придумали. Ти ж сам казав, що оті твої цигани з молдаванами — то дике плем’я, котрому вітрини повибивати — раз плюнути.

— Так у тому то й справа, товаришу генерал, що все це липа. Точніше, не все. Машина наша, каса наша, печатка теж. Плюс чеки. От тільки люди не наші. Півтори години продавали, виходить, самі папірці замість килимів. Грошей, кажуть, накидали цілий ящик з-під телевізора. Потім сказали, що все, кінець фільму, товар закінчився. Завантажили своє хазяйство в «рафік» і здиміли. Публіка о десятій бігом до відділу. А там замість килимів — дуля з маком. Які, питають, чеки? Звідки ви їх узяли? І хто вам сказав, що це наші продавці, коли ми такого ніколи не робимо.

— Тепер зрозуміло, хто тут за дембелів, а хто за курв, — втішився Генерал. — Співчуваю, але нічого зробити не можу. Дзвони в ОБХСС. То по їхній лінії.

— Уже дзвонив. Нікого немає. Жоден телефон не відповідає.

— Подзвони оперативному черговому.

— Дзвонив. Каже, що всі на боротьбі з бандитами. Сидять у засідках до вечора.

— Ну, це оперативне ляпало пролетить у мене сьогодні, як фанера над Парижем, щоб службових таємниць не вибовкував. А ти завтра подзвониш. Поки що свідків перепиши, як нема чого робити.

— Нема кому переписувати.

— Як то — нема? А люди твої де? Я ж сам сказав, що вони мені до вечора не потрібні.

— Так тут така справа, товаришу генерал, що вони директора універмагу рятують.

— Від чого, від інфаркту?

— Від циганів. Ті його спочатку ганяли по всіх поверхах, щоб гроші віддав, а потім він забіг у морозильник і зачинився зсередини. От вони тепер двері ламають, охорона їх намагається відтягти, а директор там замерзає. Може, товаришу генерал, дасте трохи своїх людей. Доки ті ваші бандити ще не приїхали? Бо моїх не вистачає… Уявляєте — скільки ті гади за півтори години порожніх чеків продали?

— Людей не дам. Нехай твій директор трохи померзне. Йому корисно. Щоб не влаштовував цих, як їх?.. ажіотажів.

— Так хіба він їх влаштовує, товаришу генерал. Наче самі не знаєте. Якби у нас людина могла б купити все, що їй треба, саме тоді, коли їй це треба і без усяких там черг та записів, то не сиділи б ви тут у засідці, а я би у себе волосся на дупі не обривав. А так…

Що саме «так» начальник охорони не доказав. Бо на той момент задзвонив прямий від самого міністра. Наш найбільший шеф повідомив, що особисто зустрічатиме інкасаторську машину біля воріт Центрального банку. І ще сказав, що з Москви вже двічі дзвонили. І з ЦК теж цікавилися.

Надвечір, як і прогнозував Полковник, однієї машини не вистачило. Довелося терміново викликати одразу дві бригади інкасаторів. Завантаження планової і понадпланової виручки пройшло без жодного інциденту. Цигани охололи, директор трохи перемерз, але відбувся нежитем. Усі наші служби спрацювали бездоганно. Ніхто в засідках не видав себе не те що випадковим пострілом, а навіть чханням. Обидві машини без найменших перешкод та інцидентів домчали до банку, і гроші помандрували саме туди, куди й належало — в скарбницю держави. Ніхто не те що не спробував напасти на конвой — навіть зиркнути в його бік не наважився. Таємничі нападники цього разу не виправдали наших надій, вони просто зникли — так само раптово, як свого часу і з’явилися.

Вкрадені машини віднайшлися наступного ранку там, звідки їх узяли. Жодних сторонніх відбитків пальців, природно, не виявили… І ніхто більше не нападав на ощадкаси, не стріляв вовчою картеччю по міліцейських машинах і не жбурляв вибухові пристрої під ноги заводським касирам. Комедія закінчилася. Саме комедія, бо наш Генерал, охоловши, сказав воістину золоті слова:

— А я ще збирався в інкасаторській формі сісти в оту машину… Ким би я виглядав перед міністром? Стовідсотковим блазнем. Єдине, що нам залишається, так це переконати партійних товаришів, що ми не обісралися по саму ріпицю, а упередили особливо небезпечний злочин. Але то нехай уже замполіт у пози стає. Йому за це гроші платять.

Слідство у справі нахабної афери з продажем чеків під універмагом «Україна» теж завершилося нічим. Власне, держава на цьому абсолютно не потерпіла. Спритники повернули викрадену напередодні машину разом зі столом, стільцем, касою, печаткою і недовикористаними порожніми чеками. Водій «рафіка» показав, що напередодні його пригостили пивом якісь симпатичні бородаті хлопці, вони ж відпровадили його додому, де він і проспав до одинадцятої години ранку наступного дня. З кишень нічого не зникло, машина стояла у нього під вікнами… єдине — хтось її старанно помив.

Коли всі три справи по збройному пограбуванню закрили за відсутністю доказів, ми зі Старим спокійненько посиділи на моїй кухні, обмірковуючи ймовірні версії.

— Якби я не був атеїстом, — пожартував Старий, — то я би подумав, що це воскресла з мертвих банда «Чорна кішка» і вирішила позбиткуватися над ментами, аби їм служба медом не здавалася.

— Жарти жартами, товаришу підполковник, а раптом?.. Раптом хтось із ветеранів бандитизму на старості років свій безцінний досвід молодому поколінню передає?

— Ну, це вже ближче до життя, як каже наш комісар. Але є одне «але». Професійні бандюги — чи вони молоді, чи старі — але один раз розпочавши, вже не зупиняються. Доки їх не пов’яжуть чи не приб’ють. А наші невидимки мовчать. Хоча згідно з законами їхнього світу, давно б уже пора про себе нагадати. Як не в Києві, то де?

— В Улан-Уде.

— А хоча б і там. Країна у нас велика, одна шоста земної кулі. Це тобі не у Фастові кальсони з мотузок красти.

— Ну, а якщо це не старі нальотчики і не молоді вундеркінди, тоді що залишається, товаришу підполковник?

— А те, що Генерал сказав і одразу забув. Залишається наша славна радянська інтелігенція, котра за свої сто двадцять ніколи не купить собі машину, не кажу вже про кооперативну квартиру, і навіть не відпочине по-людськи де-небудь у Криму чи на Кавказі. Не положено… А думка — вона працює. От і знайшли вихід зі становища. Скільки вони там узяли за ті порожні чеки?

— Хлопці з ОБХСС казали, що вистачить не тільки на чотири кооперативні квартири, а й на білі «Волги», білі дачі і білого пуделя. Але ми про них не дізнаємося. Бо якщо це справжні інтелігенти, вони свій спектакль один раз відіграли — і більше не будуть.

Найдивовижніше, що наші прогнози поки що підтверджуються: ані в Києві, ані в Україні, ані в усьому Радянському Союзі аналогічні злочини справді не повторювалися.

Є, щоправда, ще одна версія, але я її не видав навіть Старому. Саме на той час хтось на самій «горі» вирішив не відпускати наших євреїв на історичну батьківщину, доки вони не заплатять за свої дипломи про вищу та спеціальну середню освіту. Розцінки були встановлені такі, що або продавай усе до останніх шкарпеток, або… щось придумуй. А що таке «єврейська голова» — не мені тобі розповідати.

На щастя, цю підлянку зі сплатою за дипломи досить швидко відмінили. Інакше, боюсь, ганяла б уся радянська міліція, мов той бідний кіт з прищепкою на хвості, за невловимими нальотчиками і аферистами.

Одне слово, хоча великий син єврейського народу Мишко Япончик і помер, але справа його живе. У разі необхідності…


Від автора:

Руйнування Гончарівки, започатковане славетною битвою між кланами Маєвських і Ціперовичів, набрало незворотного характеру. Єврейські родини, котрі жили в цьому урочищі мало не з часів Володимира Мономаха, поступово вибиралися на ПМЖ до Хайфи, Тель-Авіву чи на Брайтон-біч. Полишені без господарів халупи розсипалися самі собою. В останні роки радянської влади в чиїйсь чиновницькій голові виник грандіозний план грунтовної перебудови історичної території, оспіваної в українській та єврейській класиці.

Метода реконструкції була перевірена ще у 1917-му році: «до основанья, а затем…» Першу частину програми виконали блискавично. Євреїв на Гончарівці вже майже не залишилося. А православний елемент порозселяли на оболонські і троєщинські виселки. А от щодо «затем…» вийшло, як із тим паровозом, котрий не доїхав до комуни, вся пара в свисток пішла.

Щодо «однієї шостої земної кулі», то вона розсипалася, мов та Гончарівка, на самому початку дев'яностих. Дехто й досі бідкається: який гігант загинув! Звинувачують демократів, наїжджають на Горбачова. І ніхто не замислюється, що гинути гігант почав набагато раніше — в отих самих чергах за дефіцитом.


Непосидючі покійнички

Непосидючі покійнички

Читав у журналі «Знання та праця», що голландці винайшли рецепт «білої кави» і страшенно цим пишаються. Навіть засекретили технологію. Зариться із зелених кавових зерен, на смак — гидота неймовірна, зате благотворно впливає на травлення. Я таких збочень не розумію!

Мій друг Олекса Сирота

— Олексо, у тебе є «ідея-фікс»?

— Десь я вже чув це запитання. Здається, в якійсь оперетці.

— Не ухиляйся.

— Добре! У мене аж два «фікси». Перший — випити справжньої кави зі збитими вершками.

— Так у чому проблема? Я розумію, Любка-бардачка у своїй кав’ярні на Львівській з такими аристократичними витребеньками марудитися не буде, але ти ж можеш купити вершки, збити їх міксером і здійснити ідею номер раз.

— Пробував. Нічого не виходить. Не збиваються. Спочатку грішив на продавців, а потім мене просвітили хлопці-обехаесесники. Виявляється, вершки розводять ще на молокозаводі.

— А чому обов’язково зі збитими вершками, а не, скажімо, кава-фліп? Кажуть, теж смачно.

— А це професійне. Річ у тім, що цей рецепт вигадали італійські шинкарі, аби з допомогою збитих вершків приховати недовкладення кави у кавоварку. Кримінальна кава, одне слово.

— Спасибі, Олексо, просвітив. А як щодо «фіксу» номер два?

— Та я тобі про нього сто разів казав. Звичайно ж — ідеальний злочин. І то такий, аби всі були в лайні — і прокуратура, і Контора, і навіть наші, міністерські! Аж тут виходить такий собі інспектор Сирота в бездоганно білому смокінгу…

— Де взяв?

— У Дмитрука позичив. Не перебивай!.. Так от, виходить, запалює сигарету, робить пару затяжок, потім отак акуратненько струшує попіл на офіційну версію і каже: «Колеги, так це ж елементарно!»

— Ну добре, щодо кави з вершками, так тут завинила молочна промисловість. А хто щодо ідеального злочину в борщ плюнув?

— От так тобі, задрипаному філологу, все одразу й розкажи. А філософські узагальнення?

— Що, не можна без них?

— Не можна.

— Ну, тоді давай. З узагальненнями. Я потерплю.


Від автора:

Ця розмова відбувалася за майже ідеальних обставин. Я «закосив» під лікарняний, а Олекса Сирота нарешті вибрався у відпустку, і тому навіть не підходив до телефону. Замість нього трубку брала мама і пояснювала, що синок кудись поїхав відпочивати, а куди саме — так і не сказав. Мовляв, приїде, то листівочку пришле. Звичайно, Олекса нікуди не збирався їхати, оскільки відпустка вийшла незапланована. Під час розслідування чергового злочину він, за власним, виразом, знову наступив на гніздо шершнів і начальство терміново спровадило його подалі від Управи, доки все заспокоїться. Що поробиш, таке було життя у мого друга, старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Олекси Сироти.


Олекса Сирота:

Тобі ніколи не доводилося читати таку геніальну дитячу лічилочку: «От дуба до дуба, от сруба до сруба, от палки до палки скачи по считалке…»? Була у мене одна справа з абсолютно аналогічним сюжетом. Тільки скакав я не від дуба до дуба і не від зрубу до зрубу, а від одного небіжчика до наступного. І що характерно — причини смерті, даруй за каламбур, були нехарактерні. Хоча ні, брешу. Перша смерть, з якої все почалося, була стовідсотково типова, можна сказати, навіть взірцево-показова загибель радянського мента, який завжди чітко дотримувався законів, інструкцій і розпоряджень. І саме через цю свою рису характеру пропав ні за цапову душу.

Того дня ми чергували по місту. Субота, як зараз пам’ятаю. А напередодні, в п’ятницю, на одній «оборонці» виплатили премію за впровадження нової техніки. Це ми вже потім дізналися, бо спочатку нам подзвонили і заверещали як недорізані:

— Тривога по місту! Стрілянина на Печерську! Всіх сюди!..

Відчуваємо, що то не жарти. Бо дзвінок не з автомату, а по службовій лінії. Мчимо, як голодні хорти за зайцем. Ще не доїхали, а постріли вже чутно. З мисливської рушниці хтось вправляється. Залітаємо на місце — по двору рикошетом картеч свище. Ні-і-ічого собі, Бородіно!

Виявляється, один із премійованих «впроваджувачів» увесь вечір і всю ніч пропивав несподівані гроші. І допропивався. Вранці взяв рушницю, виповз на балкон і відкрив прицільний вогонь по всьому, що рухалося у дворі. А були там переважно старі люди, терміново виписані з села задля зайвих семи з половиною квадратних метрів жилої площі, отакі собі дідусі з бабусями та їхні малолітні онуки, змайстровані свого часу з цією ж метою. Покоління батьків, на їхнє щастя, ще вилежувалося в ліжках з нагоди вихідного.

Хлопці з райвідділу встигли раніше нас, одразу ж після перших пострілів. Але нічого вдіяти не змогли, бо те п’яне стерво поставило перед собою двох маленьких дочок і стріляло з-за їхніх спин. Як потім з’ясувалося, дружина і теща спливали кров’ю у коридорчику. Він з них почав, бо намагалися відібрати чи то третю, чи то четверту пляшку.

У мертвій зоні, куди не долітала картеч — за смітником, — уже крутився наш прокурорський куратор, зодягнений по всій формі. Він і накинувся на нас так, наче це ми влаштували тут оце «Мамаєве побоїще».

— Чого стоїте? Негайно доповідайте свої наступні дії! Бо я мушу інформувати моє керівництво максимум через десять хвилин.

Я не стримався і ляпнув таке:

— Доповідаю план наших наступних дій. Зараз ми перескочимо в гастроном по пляшку, потім підійдемо до цього ворошилівського стрільця, покажемо випивку і гукнемо: «Злазь, краще вип’ємо!» Він злізе, ми вип’ємо, а потім оформимо явку з повинною.

Кажуть, кого Бог хоче покарати, позбавляє почуття гумору. Наш прокурор був класичною ілюстрацією до цієї тези:

— Ну, щодо пляшки, то це, як я здогадався, товариш Сирота знову знущається з системи державного нагляду. А от щодо явки з повинною — слушна думка. Ви, до речі, знаєте особу правопорушника?

Мене аж заціпило від такої манірності. Двір заляпано кров’ю, за рогом машини «швидкої допомоги» в чергу шикуються, а це мурло з петличками делікатність виявляє: «правопорушник»! Бо злочинцем, бачите, можна називати лише після вироку суду, навіть якщо він до того половину Києва переб’є. А цей, начитаний, триндить далі:

— Передовий виробничник, потомственний робітник, майстер «Золоті руки». Має урядові нагороди. А головне — він в одній парторганізації з самим Володимиром Васильовичем… А чого це ви, Сирота, кривитеся?

— Бо настрій у мене зранку такий — паскудний. До речі, рушницю йому хто вручав? Чи не Леонід Ілліч?

— На жаль, не він. Дмитро Федорович Устинов нагородив — за кращі досягнення в оборонній галузі.


Від автора:

Устинов Дмитро Федорович (1908–1984 pp.) з кінця тридцятих років керував радянською «оборонкою». Двічі Герой Соцпраці, Герой Радянського Союзу, лауреат Ленінської, Сталінської і Державної премій.

У 1976 році Д. Ф. Устинов, стовідсотково цивільна людина, був несподівано для всіх призначений міністром оборони СРСР. На перших же військових навчаннях при спробі хвацько перестрибнути через окопчик, впав у нього сторч головою. Перелякані ад’ютанти витягли свіжоспеченого маршала за ноги.

Пережив Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва і Андропова. Був останнім радянським міністром оборони, котрий помер «при виконанні». Наступників Устинова — маршалів Соколова і Язова виперли з армїі з ганьбою.


Олекса Сирота:

Я хотів сказати прокурорському придурку кілька щирих слів, але вирішив не розмінюватися. Натомість наказав:

— Зробимо так — нехай хлопці з райвідділу відволікають його увагу перебіжками, а наша група обійде будинок, виб’є двері квартири і спробує скрутити цього ударника комуністичної праці. У крайньому випадку будемо стріляти на ураження.

Прокурор замахав руками:

— Тільки в крайньому випадку! І згідно з інструкцією: попередження голосом, постріл вгору, а вже потім на ураження. Бо я вас…

Що саме «він нас…» ми не почули, бо вже бігли до будинку. Нам акомпанували нові постріли, зойки поранених і плач дівчаток, якими прикривався вбивця.

Пощастило — доки бігли до під’їзду, не зачепило нікого. Ми вже налаштовувалися вибивати двері, коли ззаду раптом залунав знайомий голос:

— Хвилиночку! Мушу вас поінформувати: справа вже на особистому контролі товариша Щербицького. Ви можете трохи зачекати? Бо зараз під’їде ваш міністр і заступник генпрокурора.

— А чому не сам генеральний?

— Відпочиває у Трускавці. Але його вже повідомили.

— Ну і ікс з ними, з начальниками! Хлопці — вперед!

Ми з колегою так вдарили в стандартні двері квартири, що рознесли їх вщент. Як на біду, я перечепився за трупи у передпокої, а от мій товариш перескочив через них і першим вбіг у кімнату. Зі сходів, заховавшись за одвірок, прокурор репетував своє — щодо попередження голосом. І мій колега його послухав.

Ні на які попередження і упередження вже не було часу. Звірюга стояв посеред кімнати, навівши на нас стволи «тулки», але мій товариш, чесний служака, крикнув: «Кидай зброю!», а сам механічно підняв свій пістолет догори. Вбивця всадив йому заряд картечі в живіт, а другим пострілом зніс голову.

Я не став принижуватися до церемоній. Випустив у виродка всю обойму. Потім жбурнув свій пістолет у голову прокурору, який намагався щось там говорити, і закричав:

— Заберіть це лайно звідси, бо я його зараз придушу!

Як не дивно, мені все це обійшлося. Кількість трупів і поранених переважила заслуги вбивці перед Соціалістичною Батьківщиною. Мене навіть не примусили писати пояснення.

А колегу поховали у закритій труні. Прийшли всі з Управи, хто був вільний від служби, і навіть наш міністр. Над могилою говорив замполіт, як завжди довго, не до ладу і по-дурному. Щоб відволіктись, я відійшов на кілька кроків і почав розглядати мальовничі околиці старого Києва, серед яких розташувалося таке ж старе кладовище. І тут хтось смиконув мене за рукав. Я озирнувся: переді мною стояла віддалена подоба людини. Судячи зі стійкого запаху — всю кров в її організмі давно замінив алкоголь. На соціальний статус істоти вказувала лопата, котра водночас правила за ціпок. Картину доповнювало старе пальто, що правило, вочевидь, і за ковдру, і за скатертину — залежно від ситуації. Одно слово — типовий київський гробокопач. Ще троє таких самих, як він, у брудних комбінезонах, пошитих із латок, переминалися з ноги на ногу трохи віддалік.

Той, що з лопатою, вимовив через силу:

— Чуєш, ти! Хто у вас за головного? Справа є.

— Які такі з вами можуть бути справи?

— Додати треба. Так положено. Бо хлопці можуть зі слабкого здоров’я труну ненароком упустити. Сам знаєш…

— Скільки додати?

— По «лисому» на брата, — пояснив посол недоброї волі. Я одразу збагнув, що «лисий» — це Ленін на червінці. На щастя, крім мене ніхто не звернув увагу на домагання цвинтарних п’янюг.

Тому я сказав тихенько:

— Домовились. Але відійдемо.

Я відгорнув увесь квартет за високу гранітну плиту, яка стирчала над старою могилою. На камені була викарбувана кокетлива епітафія: «Софія заспокоїлась». Поряд на когось чекала свіжа яма. Напевне, хтось із нащадків цієї Софії зібрався нарешті розділити її спокій. Я без коментарів щосили врізав нахабі під дих. Він квакнув і зігнувся навпіл.

— Один «лисий», — прокоментував я. Потім ударом коліна в щелепу повернув цвинтарного здирника до вертикальної позиції. Щось посипалося на землю. Здається, зуби.

— Другий «лисий», — пояснив я. І знову затопив кулака межи полами бруднющого пальта.

— А це третій! І четвертий! Розрахунок закінчено! — і зламав об хребет мародера держак лопати. Потім скинув його у свіжу яму зі словами: «Полеж!»

Решта троє, виявляється, за ці кільканадцять секунд повністю витверезіли. Це ж треба!

— Поховаєте мого друга як належить! Інакше я вас усіх отут живцем закопаю. Як собак!

Після похорону високе начальство обачливо залишило нас самих в орендованій їдальні. Ми впилися мовчки і страшно.

А ще через кілька днів мені знову довелося оглядати вищезгадані мальовничі околиці старого Київського цвинтаря, на якому упокоївся наш нещасний колега. Щоправда, цього разу мене привів сюди виключно службовий обов’язок. Бо біля контори терпляче тупцявся місцевий дільничний, котрий викликав нашу групу на два трупи поки що невстановлених осіб.

— Ну, показуйте, де і кого тут Господь прибрав?

— А це, товаришу капітан, пройти треба, бо туди навіть катафалки не доїжджають. Домовини на руках носять. Ходімте, покажу.

— Далеко це?

— Аж під самим проспектом — з того боку цвинтаря.

— Тю! Ти нас туди не міг викликати? Ми б як люди під’їхали. А так, відчуваю, через кущі доведеться дертися.

— Вибачайте, товариші, але трохи теє… перенервував. Не кожен день таке навіть на цвинтарі побачиш.

— Глянемо! Ну, веди і розказуй по дорозі — що й до чого.

— Отам у нас, де старі ділянки закінчуються, є такий глухий байрак. А між байраком і проспектом кілька мазанок притулилося. Там кладовищенські пенсіонери живуть, колишні сторожі. І от один з них тримає кіз. Штук десять. Такий собі додаточок до пенсії — молоко сухотникам у диспансер носить. І оцей козопас пришкандибав зранку до цвинтарної контори і каже: «Викликайте міліцію, бо з ночі у байраці щось сильно горіло і сморід недобрий». Ну, в конторі від нього спочатку відмахнулися, мовляв, не мороч, діду, голову зайнятим людям, але тут я зайшов.

— В гості чи по службі?

— Та по службі, звичайно. Сигнали були від родичів похованих. То квіти зникають — не встигнеш покласти, то по надгробкам хтось топчеться, то взагалі, як стемніє, якісь тіні кущами лазять.

— І що ж там лазить?

— Не встиг встановити, бо пішов за тим козопасом до байраку. А там і справді таке робиться, що я бігом назад, в контору, аби вас викликати.

Коли ми спустилися на дно байрака, то спочатку побачили якусь темну масу, що відгонила бензином, горілою фарбою і ще одним специфічним запахом, який нам теж не сподобався. При безпосередньому наближенні темна маса виявилася спаленим легковим автомобілем «Москвич», в якому перебували обвуглені останки двох людей. Потім встановили, що це чоловік і жінка.

Місце було ідеальним. Від мальовничої галявинки, посеред якої стояв «Москвич», по дну урвища йшла добре втрамбована колія — аж до самого проспекту. Судячи із рештків старих кострищ та битого скла, не одна втаємничена компанія смажила тут шашлики, відзначала малі та великі дати. В’їзд з боку проспекту маскували великі кущі шипшини — затишно, зручно, на краю урвища хрести похилилися. В самий раз посидіти, випити, про скороминущість життя поміркувати. І — вйо додому! А от ці двоє, що в «Москвичі», додому втраплять у закритих домовинах. Та й то ненадовго.

Разом з експертами під’їхав на наш виклик і Старий. Уважно оглянув людські та автомобільні останки і задумливо сказав:

— Розповідала мені мама, що колись, ще до революції, серед київської молоді мода така була — на цьому цвинтарі на себе руки накладати. Але царя давно немає і тої моди теж. Потім, коли я в госпіталі на обстеженні лежав, мені випадково журнальчик втрапив із фотографіями — в’єтнамські монахи самі себе спалюють. Але у нас не В’єтнам. Ні, Олексо, б’юсь об заклад на доплату за звання, що тут самогубством і не пахне.

— А чому, товаришу підполковник? На мою думку, кожне самогубство — то результат шизофренії, а психи такого напридумують, що нормальному повік в голову не стрельне.

— Бачиш, Сирота, радянський шизофреник справді може покінчити з собою в будь-який спосіб. Але щоб при цьому ще й власну машину спалити?.. Ні, не такий він вже й божевільний. Дуже тяжко людям оті «колеса» дістаються, аби їх з димом пускати. Ні, порушуй справу про вбивство.

— А може, нещасний випадок?

— А може, їх метеоритом?.. Сирота, я тобі сказав: порушуй справу, а версії залиш для розпрацювання.

— То може, спочатку встановимо, кому машина належала?

— Ну от експерти додряпаються до номерів — і будемо знати. Хоча — таке у мене враження, що заяви про зникнення оцих обох уже чекають на нас в Управі.

— Звідки така впевненість, товаришу підполковник?

— Інтуїція…

— Хто б сперечався. Я не буду.

Я й справді не збирався дискутувати зі Старим, бо не раз був свідком, як інтуїція рятувала не тільки самого Старого, а й всю нашу Управу.

Трупи запакували у целофанові мішки і повезли в морг на Оранжерейну, а технарі почали бідкатися, що доведеться вирубувати кущі і спилювати кільканадцять дерев. Бо легкова машина ще просковзне крізь зарості, а от автокран і машина з платформою, на якій належало вивезти рештки «Москвича», сюди, звичайно, не продеруться. А потім ще землю доведеться перетрушувати. Якщо, звичайно, необхідність така буде.

По дорозі в Управу я за звичкою розмірковував, кого ж це така страшна смерть забрала. Якщо машина приватна, то це люди серйозні, не пацанва. А якщо службова, то теж можуть бути варіанти. Версія третя — машину могли вкрасти. Одне слово — роботи вистачить.

Не встигли ми розійтися по кабінетам, як подзвонили експерти. Вони, виявляється, не тільки реєстраційні номери відчистили, а й заводські на двигуні.

Старий одразу поцікавився:

— Можете сказати, скільки часу приблизно машина горіла? Що я маю на увазі? Чи був у неї бензобак повний, чи ні. Кажете, повний? Спасибі.

І вже до мене:

— Сирота, зранку, тільки-но ви поїхали на виклик, черговому одна жіночка подзвонила. У неї вчора ввечері чоловік поїхав на заправку приватним «Москвичем» і зник. Таке враження, що то ми його знайшли. Залишається докопатися — хто йому склав компанію.

— Ну, якщо благовірна нам дзвонила, то це не вона. Залишається коханка.

— Уже тепло. Мужчина вирішив заразом і машину, і коханку підзаправити. Як звали його і машину, ми вже фактично знаємо. Залишається встановити — як звали його подругу. І одразу перевірити алібі зрадженого чоловіка.

— І як ви все це собі уявляєте, товаришу підполковник? Ніч, байрак, мертва тиша. Зраджений чоловік, чіпляючись рогами за густу рослинність, підповзає до машини, де розважаються двоє закоханих. Відкриває бензобак, але вони нічого не чують і не бачать… далі що? Далі він робить смолоскип із підручних матеріалів, підпалює його сірничком чи запальничкою, встромляє у бензобак. А він, до речі, повний! Вибух, багаття, сморід… а зловмисник — неушкоджений, не подряпаний і навіть не підсмалений — біжить додому робити собі алібі. Щось вона купи не держиться, ваша версія.

— По-перше, це твоя версія. А по-друге, ти ще скажи, що він їх підірвав.

— І скажу!

— Прикуси язика, Сирота. Забув, що після вибухів у московському метро вся піротехніка проходить через кадебе? Давно з Конторою справи не мав?

— Так нечесно, товаришу підполковник. То мене за політ фантазії лаєте, то самі київських закоханих до московського метро приліпили. Нічого ж спільного!

— Це з твоєї точки зору нічого спільного, а конторські так тобі горбатого до стіни приліплять, що й комар не пролетить.


Від автора:

Вибухи в московському метро в ті роки добряче струсонули не лише правоохоронні органи, а й всю радянську громадськість. Спадкоємці «залізного Фелікса» вимушені були дозволити оприлюднити певну частину інформації у пресі.

Звичайно, до історії на старому київському цвинтарі московські підривники не мали ніякого відношення.

Виявилося, що саморобні бомби великої потужності і досить дотепної конструкції виготовили і встановили вірменські націоналісти-підпільники. За їхнім твердженням, в такий жорстокий спосіб вони намагалися привернути увагу світу до проблеми Нагірного Карабаху (нагадаю, це було задовго до збройного конфлікту на цих теренах), а також до необхідності повернути вірменам священну гору Арарат. Матеріали судового процесу над терористами так ніколи і не були опубліковані, а їх самих поспіхом розстріляли.


Олекса Сирота:

Я розумів, що версія про вибух світить мені як мінімум погіршенням і без того паскудних стосунків з конторськими. Проте, я не поспішав від неї відмовлятися. Саме це я і сказав Старому, додавши, що радянська людина найталановитіша у світі, і як їй підіпре, то вона таку бомбу винайде, що ніяке цееру не зрівняється.

— Ти з радянського народу не глузуй, Сирота, — пригасив мій ентузіазм Старий. — Він у нас, звичайно, талановитий. Особливо на предмет щось вкрасти. Але поки що прості радянські люди у місті Києві намагалися підірвати лише одну людину — директора гастроному. Та й то з особистих порахунків. Той же самий піротехнік у провінції свою тещу в повітря висадив. На тому й погорів. І ніяких особливих відкриттів у його бомбах не було. Найпростіший механізм — вибухівка у посилці. Розкрив, пружина розпрямилася, вирвала запобіжник — і «фізкульт-привіт!» До речі, замість директора гастроному на той світ відправилися п’яні вантажники. Вирішили потай глянути, що такого цікавого їхній начальник одержав. Глянули.

— Добре, домовилися. Наш народ дурний, тупий і безталанний. Я подумаю.

— От і думай. А я піду до себе. До речі, нещасна ти людина, Сирота, якщо не можеш розслабитися. Звідки ти взяв, що до закоханої парочки не можна непомітно підкрастися? В твоєму віці брав я одну банду на Трухановому острові. Вони вистежували тих, хто там любощами займався, підкрадалися і крали їхні речі, аж до білизни включно. І ніхто з потерпілих цього не помітив! Не до того було. Так це на природі діялося. А до машини підповзти — раз плюнути. Особливо, якщо пічка шумить.

— Яка пічка, товаришу підполковник? Що у нас надворі?

— Надворі у нас травень, а щодо пічки… мені доповідали, що ти колись одну баришню в січні місяці на лавці у Піонерському парку петрушив. В заметіль, між іншим. Так не всі ж у нас такі гарячі. Мені, наприклад, щоб захотіли, вже потрібні тепличні умови. А потім, ночі цього року і в травні холодні.

— По-перше, товаришу підполковник, баришню петрушив не я. По-друге, то було не в січні і не в заметіль. А по-третє, я точно пам’ятаю, що поблизу нікого не було. А щодо пічки… то є хороший анекдот на цю тему. Про повію, яка кричить грубнику в борделі: «Ти як топиш, швицер?..»

— Знаю-знаю. Мені його ще до війни у першому класі розказали. Клієнт на ній посковзнувся і щось там зламав. І взагалі, Сирота, раз ти починаєш мені розповідати старі дурні анекдоти, тобі більше нема чого сказати. Візьми краще подзвони експертам і поцікався, чи може автомобільна пічка у «Москвичі» так закоротити, щоб сталася пожежа з вибухом.

У цей час мене врятував телефон, бо задзвонив. Трубку взяв Старий:

— Так, це я, тут, у Сироти… Кажіть, я передам… Ну, спасибі, порадували… Несіть просто до мене в кабінет, я там скоро буду.

Не встиг Старий покласти трубку на важелі, як телефон задзвонив знову.

— Так, це я, ви не переплутали. Зайшов на пару хвилин до Сироти… Знаю, мене вже поінформували… Обов’язково попереджу… Зараз буду у себе.

За мить ситуація повторилася. Але з цим співрозмовником Старий розмовляв уже не так ввічливо:

— Так, це я, ти не переплутав номер… Що я роблю у Сироти? Підбираю ім’я для його новонародженої дитини. Якої дитини? Звичайно, позашлюбної. Бо законних дітей мати не з його роботою і не з його щастям… Так, я вже знаю, а ти не мороч людині голову.

Як тільки Старий шпурнув телефонну трубку, різко розчинилися двері і на порозі в усій красі виріс замполіт. Щоправда, вищезгадана краса одразу зблідла, як тільки наше ляпало узріло Старого.

Той теж не був у захваті, бо начхавши на субординацію, ревонув:

— От якого!.. Своєї роботи немає, що моїх людей відволікаєте?

— Та я, товаришу підполковник, хотів, так би мовити, поінформувати… у світлі останніх даних щодо особистості. Так би мовити, потерпілого…

— Я вже поінформував. Ще будуть питання? Як ні, товаришу полковник, то можете бути вільні.

На моє здивування, замполіт не те що вийшов — вилетів у коридор. А наш Підполковник тільки чмихнув. Потім споважнів, повернувся до мене і сказав:

— На замовлення їх для тебе вбивають, чи що? Експерти вже встановили, чия машина. Приватна, власник працює у Раді Міністрів. Поздоровляю.

— Так от чому вони всі забігали, товаришу підполковник.

— Не тримай зла на колег, Сирота. Може, вони тобі поспівчувати вирішили… Але жарти жартами, а небіжчик нам трапився номенклатурний. Тож добра не жди. Єдине сподівання, що дама у нього з безпородних. Бо то вже перебор — примусять і Генерала по стелі бігати.

Хто склав компанію номенклатурному покійнику, ми дізналися наступного ранку. Наш комісар паніки, як завжди, здійняв тривогу надаремне. Бо хоча власник спаленого автомобіля і працював у відомому всім киянам та гостям столиці сірому будинку на вулиці Кірова, проте пост займав незначний, бо навіть не мав окремого кабінету. Щодо дами — то заяву про її зникнення приніс чоловік аж через півтори доби після її офіційної загибелі. Його одразу спровадили до мене.

— Чому, питаєте, так пізно повідомив? Ну, бачите, тут усе так зібралося, стільки обставин, що не знаю, з чого почати.

— Я вам допоможу. Коли ви бачили свою дружину востаннє?

— Бачив — дві доби тому, позавчора вранці, коли йшов на роботу. У нас, загалом, зміна починається водночас, але я вирішив раніше, тому що такі обставини…

— Про обставини, з вашого дозволу, трохи пізніше. Отже, востаннє ви бачили її позавчора; десь біля восьмої ранку. Так?

— Саме так. Бачив. А чув пізніше. Позавчора ввечері по телефону.

— А хто дзвонив: ви чи вона?

— Вона подзвонила. Хіба я вам не казав — дружина після роботи збиралася зайти до подруги. Якісь там їхні спільні справи. Ну, і засиділась. Власне, це вже не вечір був, а ніч. Я, щоправда, так втомився, що навіть не звернув уваги на час.

— Про що вона вам говорила?

— Ні про що особливе. Вибачилася, що затрималась, що не подзвонила раніше. Сказала, як тільки зловить таксі, то приїде. А якщо не вдасться, то доведеться ночувати у подруги. Там, правда, мала дитина… А я їй сказав, щоб не хвилювалась і якщо треба, то нехай ночує. Мені ж спокійніше. Бо знаєте, хоча і таксі, але в таку пізню пору їхати через все місто… Попросив тільки, щоб вона мені вранці передзвонила, і заснув.

— Пробачте, а ви не звернули увагу, коли саме вона вам зателефонувала? Бо це дуже важливо.

— Ви знаєте, я так втомився за ці дні, що навіть не зафіксував. Але можна вирахувати. Вона сказала: транспорт уже не ходить, доведеться ловити таксі. Виходить, десь близько першої ночі.

— Забалакались жіночки, нічого не скажеш.

— Так, звичайно, давно ж не бачились. У подруги маленька дитина, я вам уже казав, вони навіть не з квартири, а з автомату дзвонили.

— А що, подруга дружини теж з вами розмовляла?

— Звичайно, вона, до речі, першою говорила. Теж вибачилася, сказала, щоб я не хвилювався, що місця в квартирі вистачить — є де покласти гостю. А потім уже трубку дружині передала.

— Спасибі за уточнення. Підемо далі: вчора вранці ваша дружина дзвонила, як обіцяла?

— Власне, ні, але я ще не хвилювався. Бо знову на годину раніше побіг. Ми, знаєте, дуже важливе замовлення вчора здавали. Так наче все гаразд, сто разів перевірили, але береженого Бог береже… Так ото ж, здали замовлення, трохи навіть відзначили, але так — без зайвого. У нас робота серйозна, режимна. І тільки надвечір я почав хвилюватися — чому дружина досі не подзвонила. Приїхав додому — її немає. Почекав годинку, потім ще годину, подзвонив подрузі. Тільки не тій, у якої вона ночувала, бо та зараз у декреті, а іншій, з котрою разом працюють. А мені вона у відповідь: добре, що ви обізвалися, бо ми вже непокоїмося, що з вашою дружиною сталося? На роботу не вийшла, не подзвонила, вдома на дзвінки ніхто не відповідав. Що там у вас?

— Співчуваю. Новина не з приємних. І які були ваші подальші дії?

— Звичайно, зв’язався з тою подругою, що в декреті. А вона мені, мовляв, зловили ми тоді таксі майже одразу, розпрощались — і все! Тут я і почав обдзвонювати спочатку лікарні та морги, а потім до вас зателефонував, у міліцію. З моїх слів усе записали і порадили прийти вранці з заявою. От і все.

Виглядав мужчина інтелігентно, за цигарки не хапався, зайвих запитань не ставив. А мені чомусь не хотілося прискорювати виконання неприємного обов’язку і ще неприємнішої процедури опізнання останків. Бо все могло бути на цьому світі і в цьому місті, але переконання, що переді мною сидить законний чоловік невезучої коханки, мене не полишало від першого моменту розмови.

— Ви не пам’ятаєте, яку сумку ваша дружина взяла з собою того дня?

— На жаль, я того не бачив, бо я ж пішов раніше. Пам’ятаю тільки, що одягла синій костюм. Новий, кримпленовий. Звичайно, щоб похвалитися подрузі.

Щодо костюму, то це ще одне підтвердження моєї здогадки. Напіврозплавлений шматок синьої синтетики, що дивом вцілів у полум’ї, то було все, що залишилося від одягу небіжчиці.

— А якісь прикраси вона зазвичай носила?

— Фактично ні, хоча я їй дарував. Казала, незручно перед колежанками, бо не в усіх чоловіки заробляють стільки, скільки я.

— А ви, пробачте… тут в заяві тільки місце роботи.

— Я провідний конструктор спеціалізованого КБ. Я вам казав, у нас режимна установа. Дисципліна, все таке. Але платять нормально. І премії одержуємо регулярно.

Я глянув на заяву. «Завод металовиробів». Цікаво, як далеко летять металовироби його конструкції — до Західної Європи чи аж по той бік Атлантики? Звичайно, про це я не запитав. Натомість ляпнув несподівано для себе:

— То кажете, замовлення у вас прийняли нормально?

— Саме так. Я ще так зрадів, бо премію пообіцяли не просто хорошу, а дуже хорошу. А тут така несподіванка…

Є таке дурне ментівське правило: коли зникає жінка, а особливо — молода жінка, та ще й красива на додачу, то її благовірний автоматично втрапляє у підозрювані. Я ще раз зиркнув на приколоту до заяви стандартну фотокартку «три на чотири». Либонь, з паспорта. Як мінімум, симпатична. Точніше, приваблива. Що там у нас з анкетними даними? Так, звичайно, йому сорок, їй двадцять вісім.

— Дітей у вас, пробачте, немає?

— Ні, знаєте, якось так склалося, що немає.

— Близькі родичі дружини де проживають?

— Батьки померли. А рідня десь на Донеччині. Я їх тільки на весіллі бачив. Ну, типові шахтарі, гвардія труда — що з них візьмеш?

— Це я до того, що вона могла до них терміново виїхати.

— Та ні, про що ви? Вони нам за ці роки жодного разу навіть не подзвонили, та й ми не особливо прагнули… То що, товаришу капітан, у мене є якась надія?..

— На жаль, порадувати вас не можу, хоча потрібно уточнити ще цілий ряд деталей. Наприклад, просив би вас вказати прізвище та адресу тої подруги, яка останньою бачила вашу дружину.

— Будь ласка. Я здогадувався, що це потрібно, тому спеціально виписав із жінчиного записника. Бо це, власне, її знайома, а не моя.

— Ну, принаймні, ви хоча б знаєте її, цю жінку, бодай один раз бачилися?

— Десь із рік тому. Я ж кажу, то її знайомство. Здається, на курсах крою і шиття зійшлись.

Він став диктувати мені адресу, і я ледь стримав свою реакцію. Бо саме у цій квартирі проживав громадянин, який увечері поїхав заправити свого «Москвича», а на ранок від нього і машини залишилися обвуглені останки у глухому байраку на краю цвинтаря.

— Є обґрунтована підозра, що ваша дружина стала жертвою нещасного випадку.

— Таксі?

Я ухилився від прямої відповіді. Лише ще раз послався на певні обставини, які потребують уточнення:

— У цієї знайомої, котра в декреті, є автомобіль?

— Так, є, але, на жаль, того дня чоловік відігнав машину на профілактику, а інакше б підвіз. Я його, щоправда, ніколи не бачив, але дружина казала, що він не із жлобів.

— А у вас, часом, немає машини?

— Я, бачите, тільки збирався. Мені раніше не раз пропонували, але доки я був один, то не відчував потреби. На роботу чи з роботи мене возить службова, а у відпустку?.. Я, знаєте, люблю десь у тихому місці коло води з журналом у руках полежати. Мандрів за місцем роботи вистачає.

— Що, відрядження?

— Не без того. Щодо машини — то мені обіцяли як премію за оте замовлення, котре ми вчора здавали. Я дружині нічого не говорив, боявся наврочити. А це мої московські начальники самі сказали: здавай швидше на права, досить тобі казенний бензин палити… Так ви кажете — нещасний випадок? То в якій же лікарні вона лежить? Я ж усі обдзвонив…

Я знову ухилився від прямої відповіді:

— Бачите, є певні проблеми з опізнанням.

Він, здається, здогадався:

— Автокатастрофа? Оте саме таксі?

— Скажімо, так. Але там ще була пожежа. Тому треба зачекати якийсь час результатів експертизи. Група крові, антропометрія і все таке інше.

— Пожежа? Так-так, розумію. Був би зобов’язаний, якби весь цей офіціоз провели якомога швидше. Бо якщо ви не помиляєтеся, то мені треба буде її поховати. Я мушу повідомити у себе на роботі, бо така у нас організація. Напевне, до вас звернуться офіційно. З нашої системи…

— Розумію. Режим, специфіка, союзне підпорядкування. Ми зробимо все, аби максимально скоротити всі неприємні процедури. А сьогодні ви вже нікому нічого доповідати не будете. Бо пізно. Ідіть додому і спробуйте відпочити. Якщо це можливо. Зустрінемося завтра.

Він не заламував руки, не розмазував сліз по щоках, не кричав: не вірю! Але в його реакції не було нічого підозрілого. Напевне, в організації, де премії виплачують автомобілями, підбирають у штат людей з міцними нервами. А може, просто у нього характер такий — все спалювати в собі. Знаю я цей тип психіки. Мовчки дивиться, зрідка головою кивне, часом навіть легенько посміхається в скрутних ситуаціях. А одного дня приходить додому, розігріває вечерю, дивиться по телевізору свою програму «Время», закурює, падає на підлогу і помирає від інфаркту. Або від інсульту. У сорок з копійками років. Перегорає.

Я провів згорьованого вдівця до самого виходу з Управи, повернувся до свого кабінетику і спробував систематизувати всю інформацію для завтрашнього рапорту начальству.

Отже, що ми маємо? Молода дружина провідного радянського конструктора з якоїсь засекреченої «оборонки» ввечері після роботи відвідує свою подругу. Забалакується там до ночі. Потім разом з подругою виходить на вулицю, на пару з нею ж дзвонить додому своєму чоловікові, вішає трубку, ловить таксі, мило прощається… Далі настає смуга суцільної таємничої невідомості. Бо замість того, щоб приїхати в цьому таксі додому, вона опиняється в автомобілі законного чоловіка своєї подруги, їде з ним на автозаправку… До речі, експерти не лише встановили власника автомобіля, а й довели, що бак машини був наповнений вщерть. Так от, після заправки наша пара їде в глухий байрак поблизу цвинтаря, де зупиняється, але не приглушує двигун. Кінець першої серії.

Серія друга — дверцята машини заблоковано зсередини, передні сидіння опущені. Тихо бурмоче двигун, автомобільна пічка піддає жару, ритмічно порипують пружини… Старий має рацію: за таких умов до машини можна непомітно не те що підповзти — підійти стройовим кроком. Ідеальні умови для помсти з боку зрадженого рогоносця. Стоп! У конструктора алібі! Причому, надійне. Ота сама молода матір, котра говорила з ним по телефону перед тим, як посадити приятельку до таксі. Добре, це відкладаємо на потім, зараз — епілог. Вибух, полум’я, їдучий дим, «любва» закінчилася. Розпочалося слідство, де головним буде запитання: хто?

Чесно кажучи, я такого авангардизму не розумів. Вночі, в машині, на розкладених сидіннях… ану, як хто випадково натисне ногою на клаксон? Це ж увесь кайф — і к чортовій матері! А потім, чого це їх так прикрутило? Дня не могли дочекатися, чи що? Ах так, трудова дисципліна, трудова дисципліна… Але ж цей, як його, котрий конструктор? Він же сам скаржився на часті відрядження. А потім, я взагалі не уявляю, які виправдання вони придумували для своїх благовірних? Ну, наприклад, що б вони сказали, якби повернулися з того цвинтаря живими й здоровими? «Ти уявляєш, коханий, таксі зламалося по дорозі, довелося чекати, доки водій полагодив… Не йти ж мені пішки вночі через місто». Або його версія: «Знову жодна заправка приватників не обслуговувала. Змушений був аж у Бровари мотатися».


Від автора:

А було ж, панове і товариші, було!

Моталися! І в Бровари, і на Червоний Хутір, і в Бориспіль! І вистоювали годинами в кілометрових чергах, ковтаючи відверте хамство обслуги і глузування безколісних співвітчизників. Я вже згадував раніше, що всесильний Be-Be був маніакальним ворогом будь-якої особистості власності. Для цього фанатика чистоти комуністичної ідеї особистий автомобіль, наприклад, означав буржуазне переродження. Звідси й ставлення в тогочасному суспільстві Радянської України і до тих, у кого була своя машина, і, не дай Боже, власна хата. Куркуль, злодюга, чесна людина на це ніколи не заробить…


Олекса Сирота:

Я посидів, подумав і дійшов висновку, що нема сенсу мені гнати коней. Бідолашний конструктор завтра може і не з’являтися до мене на розмову, бо здається, все потрібне ми вже з’ясували. Залишилася формальність — перевірити його алібі.

Якби не синці під очима, то «алібі» конструктора виглядало б дуже навіть непогано. Що поробиш, малі діти — то не завжди малий клопіт, як стверджує приказка. Молода вдова працівника Ради Міністрів поводилася, як сказав би наш Старий, мужньо. Більше того — на моє обережно висловлене припущення, що свого чоловіка вона як іще раз побачить, то виключно в закритій труні, прореагувала більш ніж стримано:

— Я знала, що цим закінчиться. Оці всі його поїздки на заправку, черги на автообслуговуванні, перескладання іспитів на нові права в автоінспекції — все це казочки для дурної дружини, котра за пелюшками більш нічого не бачить. А спробуй йому натякнути, що крім автомобіля у нього ще є дружина і дитина, то такого наслухаєшся! «Ти ж у відпустці, це я працюю цілий день!»

— Коли від вас пішла ваша подруга?

— А до чого тут вона? Ви що, мене підозрюєте? Вона, до речі, підтвердить, що затрималася у мене і через те, що чоловік пообіцяв підкинути її додому, а сам до першої години і не з’явився. Довелося ловити таксі.

— А якби не впіймали?

— Цей варіант ми враховували. Навіть подзвонили про всяк випадок чоловіку.

— А чоловік подруги не запідозрив, що ви, скажімо, якісь її амурні справи покриваєте?

— Та де там! Я, щоправда, його лише раз у житті бачила — випадково на вулиці зіткнулися. Але на Отелло він аж ніяк не тягнув. Знаєте, пізній шлюб, молода дружина, а раптом на ревнощі образиться і кине? А чого це ви раптом про нього розпитуєте? Він що, має якесь відношення до нещасного випадку з моїм чоловіком?

— Я навіть не можу стовідсотково стверджувати, що нещасний випадок трапився саме з вашим чоловіком, тож заспокойтеся. Поки що ми встановили тільки приналежність машини — згідно з реєстраційними та заводськими номерами. А щодо того, хто був у машині — то медицина свого останнього слова ще не сказала. Все може бути. Наприклад, «Москвича» у вашого чоловіка елементарно поцупили, доки він у підпільному притоні в карти на гроші грав. От він і соромиться повертатися додому — без грошей і без коліс.

— Спасибі, заспокоїли. Ви ще скажіть, замість «грав у карти на гроші» — вилежувався в ліжку у коханки… Дурня собача всі ці ваші, як ви їх там називаєте… гіпотези, чи що?

— Версії.

— Хай буде версії. Ви мого автолюбителя зовсім не знаєте. Ні, він, звичайно, міг і в гречку залягти, і в карти програтись, але щоб запізнитися на роботу, а тим більше прогуляти!.. Ні, це не в його стилі. Ну, нічого! Не треба мені ваших співчуттів. Шкода, думала ще трохи посидіти у відпустці, а тепер бачу — доведеться дитину бабусі, а самій на службу. Коли розкопаєте, подзвоніть. Лебединої вірності покійнику не обіцяю, але скандали мені теж не потрібні.

Чужі скандали не потрібні були і мені. А в таких ситуаціях вони неминучі. Це діє на нерви навіть професійному сискарю і взагалі, філософськи узагальнюючи, підточує віру в чистоту подружніх стосунків. Тому я з’явився в кабінет до Полковника і відрапортував мало не з порогу:

— Особи вбитих… перепрошую, жертв нещасного випадку, практично встановлено. Але… оскільки маємо справу з позашлюбними інтимними стосунками одружених людей і тим фактом, що мадам виявилася дружиною провідного конструктора закритого КБ, а джентльмен — не менш відповідальним працівником Ради Міністрів, то нам треба бути дуже делікатними. Тому пропоную поки що особливо не займатися оперативною розробкою найближчого середовища загиблих, а дочекатись остаточних висновків експертизи.

— І що воно тобі дасть, Сирота, якщо експертиза, приміром, встановить наявність алкоголю в крові чи його відсутність, або те, що вони спочатку вчаділи, а потім згоріли. І так два покійники, і так — два покійники, як не крути.

— Не кажіть, товаришу полковник. Ану раптом машину у них вкрала якась зголодніла парочка, котрій ніде було…

— А де ж тоді вони, котрі з Ради Міністрів, і… де вона там працює, ця конструкторша?

— Конструкторша — бібліотекаршею. В якомусь там НДІ. Довжелезна така назва, щось на взірець «Автомотовелофотобричкотракторний завод».

— Ну, так де ж вони, ці бричкотракторні, якщо машину просто вкрали?

— А я знаю? Раптом їм остобісили умовності, вони все кинули і дременули в Сухумі. Сидять там зараз під пальмами і каву п’ють. Життя, товаришу полковник, така цікава штука, що ніякий Шейнін цікавіше не придумає. То чого ж нам бігти поперед паровоза?

— Сирота, я тобою милуюсь. Ти почав виправлятися. Хоча, може це якась нова, добре замаскована свиня у твоєму стилі, якої я поки що не прорахував. Кажи чесно!

— Присягаюсь! Дію виключно з притаманного мені почуття делікатності і любові до ближніх. Особливо, якщо вони зміцнюють обороноздатність нашої Батьківщини чи працюють в урядових структурах.

— Тоді роби, як знаєш.

А що я знав? На той момент — анічогісінько. Крім того, що мене нудило від самої перспективи мати справу з так званою радянською номенклатурою. Слово честі, з немитою гуртожитківською лімітою я почувався вільніше.

Жарти жартами, але ще раз з’їздити на цвинтар, так би мовити, на свіжу голову, треба було. Я вже намірявся це зробити, аж тут, як на зло, прителіпався колега з ОБХСС і почав довгу і трудну, як «Слово про Ігорів похід» оповість про якихось ондатр і нутрій, що їх йому накинули, а я маю допомогти, бо так Генерал звелів.

Я не дослухав, побіг до Генерала, влетів до його кабінету, здається, навіть не постукавши, і з порогу видав, що ніякий я не спеціаліст по живності. Вдома не тримаю жодної фауни, окрім кота Бегемота. Що таке нутрії, взагалі забув, а про ондатр знаю лише те, що вони схожі на їжаків, а хвіст у них голий, як у пацюка.

— І взагалі, товаришу генерал, дозвольте запитати: що сталося? Хтось вирішив, що збирати овочі у підшефному колгоспі — то для карного розшуку замало? Треба ще й оце от водяне паскудство розводити? А хто ж буде зі злочинністю боротися?

Відповідь Генерала була стандартною:

— Товаришу капітан і отой мудрак, що в двері зазирає! Струнко! Кру-гом! Кроком руш! І щоб я вас обох більше не бачив. Спочатку розберіться між собою, а потім будете влітати… як щось, не скажу, куди.

Притиснутий до стінки обехаесесник з переляку заговорив більш-менш чітко і виразно. І навіть не без елементів логічного мислення. Виявляється, міліція не буде розмножувати ані ондатр, ані нутрій. Навпаки, є така думка, аби саме ми максимально обмежили зріст поголів’я цієї маленької, голохвостої, пухнастенької худоби. Бо з одного боку тут суцільна антисанітарія, з іншого — хазяї згодовують тваринкам дефіцитні продукти, яких і так не вистачає радянським людям, зокрема м’ясо і рибу. І взагалі, нічого потурати приватновласницьким інстинктам.

Я погодився з колегою, бо нарешті зрозумів, куди вітер дме і звідкіля ноги ростуть.

— Стосовно інстинктів, то ти правий. Навіщо ми ще в сімнадцятому році прогнали мільйонера Рябушинського і шмаляли з гармат по Ермітажу? Напевне, не для того, щоб сьогодні хтось заробляв на цих водяних пацюках мільйони.

— Отож, Сирота, а ще антисанітарія і дефіцит.

— Не мороч голову. Антисанітарія — то не наша справа, а санепідстанції. А щодо того дефіциту м’яса, котре начебто все нутрії з’їли, то це теж сон рябої кобили. М’ясо з Києва вивозять «туристські поїзди» з Росії, для яких у Дарниці біля метро навіть спеціальний вокзальчик збудували.


Від автора:

«Туристські поїзди» — то ще один єзуїтський винахід соціалістичної системи. Крім обов'язкових державних поставок продовольства з України до Росії, так би мовити, де-юре, Київ де-факто ще й годував мало не все російське нечорнозем’я. Щосуботи з цього вічноголодного краю патологічних ледарів і п’яниць прибували поїзди, пасажирів яких сором’язливо обзивали туристами. Ця публіка, звичайно, не цікавилася ані музеями, ані пам’ятками архітектури. Вона з самого ранку, мов та сарана, брала в облогу київські гастрономи і продмаги, набиваючи торби м’ясом, ковбасою та консервами. Ця навала, на додачу, здійснювалася під акомпанемент патентованого «рассейскаво» хамства. Чи треба дивуватися, що на виборах до Верховної Ради УРСР 1990-го року абсолютна більшість киян проголосувала за кандидатів від НРУ з їх антимоскальською програмою. Доїздилися!


Олекса Сирота:

Мій колега швидко скис і став пояснювати, що туристи — туристами, але є ще один підозрілий факт. У природі м’ясо буває трьох сортів, а в магазинах на вітрині виставляється лише перший. От його начальство і дійшло висновку, що дешевший продукт скуповується для ондатр і нутрій і тому треба перекрити цей канал. Отут уже я не витримав:

— Ви там усі зі своїм начальством дурні! І діти у вас дурнями повиростають. Їх навіть у середню школу міліції не візьмуть! М’яса другого сорту немає, бо його продають як перший. Різницю продавці кладуть собі в кишеню. А м’ясо третього сорту розмітають пенсіонери — для себе. Ти біля Сінного базару давно був? Там є такий кіоск — ліворуч від входу — з дешевою ковбасою для собак. П’ятдесят копійок кіло. І знаєш, які там «собачники» зранку в черзі стоять? Поїдь, подивись. Ці бідолахи не те що собаку утримувати, на мишеня грошей не мають, а ти кажеш — ондатри!

— А чому ж тоді їх так багато?

— Кого? Ветеранів з маленькою пенсією?

— Та ні, ондатр. Якщо їх нема чим годувати, то чому вони плодяться? Що вони їдять?

— Тиць-Гриць! Ти ж мого сусіда дядю Васю на допит не тягнеш, чого це він розмножається, коли у нього грошей не вистачає навіть на випивку. Сам думай. Може, якісь махінації на м’ясокомбінаті чи ще десь. Краще скажи мені: яка падла мене вам на підсилення рекомендувала?

— Не падла, а наш начальник відділу. Пригадав, як ти здорово колись ковбасну фабрику розкрутив.

— Це ту, де замість харчових добавок туалетний папір клали, а зекономлений продукт перекидали через паркан своїм людям? Згадала баба, як дівкою була. Я ж тоді з нашою бригадою по комбінату не шастав. Ми тих, що на підхваті у злодюг були, брали. Тож не мороч мені голову, чоловіче добрий! Крути сам своїми звивинами, а на мене покійники чекають. Все! Привіт начальнику!

На жаль, типова історія. Наші генерали часто забувають, що ми — розшук. Їх сіятельство еліта правоохоронних органів. З нас треба пилинки струшувати і дефіцитом з рук годувати, щоб ми нюх не втратили. А вони нас то на патрульну службу кидають, то в ревізори переводять. Тепер от в санепід встромили. Хоча хтось мені казав, що зараз в медичних інститутах найбільший конкурс саме на санітарно-гігієнічний факультет. І найдорожчі наречені для м’ясників і кондитерів теж звідти виходять.

Ні, к бісу, і к бісу, і к бісу. На цвинтар! До небіжчиків! З ними спокійніше. Вони вже упокоїлися і тому не закликають боротися з рецидивами приватновласницької психології.

Погода була чудова, і я не став пересідати на дев’ятий трамвай, аби під’їхати до кладовища впритул. А просто від Володимирського базару почимчикував через Боженка і Ямську до місця останнього спочинку людей порядних і не дуже, уславлених і зовсім невідомих. Віднедавна там на центральній алеї встановили міліцейський пост. Бо київська громадськість, м’яко кажучи, неоднозначно поставилася до нової моди високої номенклатури: ховати серед могил уславлених письменників, художників і акторів своїх дружин, а особливо тещ. І справді — маєте свою ліву сторону алеї — от своїх там і ховайте, аж до котів і канарок включно. Так ні ж! Пхаються посеред справді заслужених. От народ і реагує — то слівце якесь на п’єдесталі зубилом виб’ють так, що доводиться постамент міняти, а то й по мармуровій фізії ломом пройдуться. Колишнього Голову Київської міськради, на чиїй совісті Куренівський потоп, теж не наважилися посеред своїх класти. Приткнули поряд з діячами культури. Ну, наскільки вже міцний надгробок зварганили, а кажуть, мало не тричі довелося повністю міняти. Сила у нашого народу ще є.

Звичайно, мене менш за все турбувала проблема збереження номенклатурних могил. Насправді я мав свій професійний інтерес до міліціонерів, що патрулювали вночі цю саму алею. Хоча звідси й далеченько до байраку, а раптом щось та й побачили? Заграву, наприклад. Це допомогло б, як мінімум, уточнити час пожежі, бо той козопас крім «горіло і смерділо» нічого не пам’ятав.

Ті самі міліціонери, що чергували тої самої ночі, сьогодні несли службу вдень. З цим мені пощастило. Аби не наражати молоденьких сержантів на неприємності, я розмовляв з ними на ходу, вимірюючи ногами алею від воріт і аж до останнього почесного покійника. Хлопці виявилися кмітливими і спостережливими:

— Вдень, товаришу капітан, тут ще нічого. Люди ходять, катафалки до ритуального залу під’їжджають, діти бігають. Життя, одне слово. А от вночі — страшнувато. Ні, звичайно, знаєш, що все це дурниці, що привидів не існує, а мертвяки лежать собі тихенько і глибоченько… Але коли десь гілка трісне чи собака завиє, відразу хапаєшся за кобуру.

— Звідки тут собаки? З приватного сектору забігають, чи що?

— Своїх повно. І всі дикі. Живуть у старих склепах, отам, біля закинутої каплиці. Що їдять — невідомо. Напевне, з могил підбирають, що старці не встигли. Вдень їх особливо не видно, тільки часом якийсь в кущах майне. А от вночі як розійдуться — аж мороз по спині!

— Співчуваю. А тої ночі, що мене цікавить, ви крім собак нічого незвичайного не засікли? Маю на увазі — автомобілі, вогні, пожежі, особливо он у тому напрямі — трохи праворуч від крематорію.

Сержанти замислилися. Потім почали розмірковувати вголос. Я не перебивав, бо знав, що такий от потік підсвідомості щось та виносить.

— Катафалки перестають їздити після п’ятої. Відвідувачі приходять до темряви. Хто з трамваю, хто на таксі чи на своїй… А як вже добре темно, то ніхто не рипається.

— Ну чого ж ніхто? Пам’ятаєш, кілька разів було. Рівно опівночі під’їжджали, під шостий сигнал.

— Ну, так це, напевне, хтось об заклад побився.

— Не обов’язково об заклад. Якось саме о цю пору жінка з дитиною на таксі примчала, попросила таксиста зачекати…

— …ага, він ще вагався, то вона йому свій паспорт залишила. Бігом до могилки, десь поряд з Лесею Українкою. Квіти поклали — і назад. Проїздом у Києві були, мали якусь годину до поїзда.

— Я ще пам’ятаю — жінка коло машини раптом зупинилася, озирнулась і так голосно каже: «Ой, лишенько, це ж виходить, я опівночі на цвинтарі була — кому сказати, не повірять!»

— А ви знаєте, товаришу капітан, що цікаво: коли від трамваю їхати, то тільки напряму, за крематорієм тупик. А так — праворуч найкоротша дорога до клініки Амосова. А ліворуч — до Центрального автовокзалу на Деміївці. Так от, вдень туди-сюди машини часто проскакують. А як стемніє, переважно в об’їзд ідуть. Бояться, чи що?

— Все може бути, хлопці. Але вернемося до тої ночі. Заграву вам звідси видно було? Бо ми тоді вас розпитати не встигли, ви вже зміну здали.

— Спочатку щось голосно бабахнуло. А потім справді відблиски полум’я замерехтіли. Ми навіть на хвилинку пост залишили. Вийшли за ворота і піднялись аж до контори. Щось там таки добряче горіло. Але ближче ми вже не ризикнули. Якби, не дай Боже, перевіряючі підскочили на той час, то мали б ми!

— А до того якісь «досвітні вогні» на кладовищі спостерігалися?

Сержанти перезирнулися:

— Хіба що старці чи бомжі багаття палять зі старих вінків. Це буває. Але полум’я не таке сильне. Майже не видно. Ви попитайте тих, що у крематорії працюють. По-перше, то до них ближче, а по-друге, саме там усякий темний люд крутиться.

— І що то за темний люд, товариші сержанти? Конкретніше можна?

— Та бомжі вокзальні, ми ж казали. Як тільки їх транспортна міліція кишне, вони одразу сюди. А що? Народ зараз на цвинтар з випивкою-закуссю приходить — рідних поминати. І від усього цього добрішає, не жлобиться, що не доїдять — з собою не забирають, що не доп’ють — теж залишать коло могилки. Ну, а як багатий похорон, то це вважайте все одно, що роздача трудоднів у колгоспі-мільйонері.

— Ви хоча б цих бомжів знаєте, маю на увазі — особисто? Хто тут постійно шастає?

— Та ні, бо то ж не наш маршрут. Вони зараз переважно коло крематорію туляться. Ну, ще біля цього ритуального залу, як покійника сюди привозять. Але від нас вони поза спинами ховаються.

— Ну, а інші патрулі, окрім вас, в цій окрузі є?

— Та ні, хіба часом горішньою дорогою спецгрупа проскочить на «газику» або даішники навпрошки — і все. А ми тут. Наше діло — пам’ятник тещі номер один охороняти, а не з бомжами спілкуватися. Начальство каже, для цього дільничний є. А у того дільничного, крім нашого цвинтаря ще вся Деміївка, аж до Корчуватого. А потім, отой куток, де горіло…

— Ну, колись, чого замовк? Не з’їм же.

— Там, товаришу капітан, нова ділянка; щодня по кілька чоловік закопують. Ну і ночами над могилами чи то привиди, чи то не привиди. Кажуть, фосфор виділяється, і коли ніч тиха, то здаля наче мерці стоять.

— Що, самі бачили?

— Ні, гробокопачі розказували. Вони якось перепили і там поснули. Як стемніло, від холоду попрокидалися, а коло них стоїть такий, прозорий увесь, та ще й світиться. Вони одразу витверезіли і більше на природі не п’ють.

— А де п’ють? Чи, не дай Боже, зав’язали зовсім?

— Ці зав’яжуть. Щось на вузлик. У своїй сторожці причащаються. Он там, біля старої контори. Як хочете їх розпитати, то поспішайте, бо через півгодини буде повний відпад. Сьогодні якогось щедрого жмурика спроваджували, бо верталися хлопці, як ті партизани, тільки з кожної кишені замість гранати шийка пляшки стирчала.

На жаль, як з’ясувалося, сержанти переоцінили рівень професійної витривалості копачів. Вони вже лежали покотом на якомусь ганчір’ї і хропли в унісон, аж деренчала напіводірвана бляха на даху їхньої хижки. Та якби вони навіть і не спали, все одно свідченням їхнім була б гріш ціна в базарний день. Адже до вечора вони напиваються так, що замість одного багаття побачать, як мінімум, три. Нічого не поробиш — треба йти до начальства, в нову контору.

Кілька випещених дам-розпорядниць, звичайно ж, нічого не знали і нічого не бачили.

— У нас, товаришу інспектор, робочий день до сімнадцятої. За переробіток ніхто не платить, тому ніхто і не затримується. На ніч залишається тільки сторож, але він спить у конторі. І ваша міліція на центральній алеї. Ну, ще гробокопачі в сторожці ночують, як нема сили додому дістатися. Але ви цю публіку самі не раз бачили. Робота у них специфічна…

Я вирішив обірвати потік інформації, що вже давно був мені відомий.

— Вибачайте, знаю я добре і цю специфіку, і цю публіку. Мені їхніх свідчень і даром не треба.

— А ви самі спробуйте, товаришу інспектор, у січні в огорожі площею з оцей стіл викопати стандартну могилу. Тоді будете знати, що вам даром треба, а що недаром.

Я хотів сказати, що у мене теж своя специфіка роботи. І вона, як не парадоксально, перетинається з їхньою, цвинтарною. От тільки кладовища, на які я спроваджую своїх клієнтів, відрізняються від цього, як замурзаний, п’яний гробокопач від того, кого він має закопати на центральній алеї — чистенького, тверезого і всього у квіточках. На тому кладовищі одна могилка на всіх, замість хреста чи пірамідки — кілок з інвентарним номером, а другий такий саме номер до ноги у небіжчика прив’язаний. І родичі над ним не ридають. Бо навіть не здогадуються, де їхнього коханого-єдиного-неповторного прикопали… Після виконання вироку суду.

Але я не став втаємничувати розпорядниць у специфічні тонкощі моєї роботи. Натомість пригадав, що адміністрація кладовища — це, врешті-решт, звичайна установа і шастати по ній без дозволу керівництва неетично.

Директор цвинтаря був живим втіленням ввічливості. І ще — елегантності. Я навіть не стримався і зауважив, що він, попри мої сподівання, гарно виглядає.

— Мерсі за компліман, капітане, як казала незабутня Проня Прокопівна. А як би ви на моєму місці виглядали, маючи таку клієнтуру на центральній алеї?

— Та я не підлизуюсь, товаришу директоре, я вас морально підтримую. Все ж таки, марудна робота.

— Не скажіть! He кожному дано керівників партії та Уряду виключно в труні бачити. Хтось поспівчуває, а хтось і позаздрить.

— Що поробиш — немає у світі досконалості, як говорив Лис в одній хорошій книжці, котру я любив читати на ніч в юності.

— А що зараз від безсоння вживаєте? Біле міцне чи «три сімки»? Бо мене особисто від горілки тягне говорити правду, а від коньяку — на подвиги.

— Та ні, я на ніч приймаю кільканадцять сторінок Кримінального кодексу УРСР або ж аналогічну порцію Кримінально-процесуального…

— Кожному своє, капітане, кожному своє. Добре, кажіть, що вас сюди принесло? Ви ж не з райвідділу, а з головного управління.

— Так от — днями у вас тут щось бабахнуло, а потім згоріло. І маю я в наявності лише трьох свідків — старого козопаса і двох молодих ментів. Та й вони практично нічого не бачили, а тільки чули. От і шукаю, так би мовити, достовірніше джерело інформації.

— Із цим складно, капітане. Дуже складно. Кажуть, до революції, коли цвинтар був у чотири рази менший, тут працювало десять сторожів. І вони не спали в конторі, а обходили всі ділянки з ліхтарем і калаталкою. А сьогодні? Мені скорочують все — штати, витрати, інвентар. Зате спускають плани по похованням! Уявляєте, що це таке?

— Уявляю. Якщо в місті епідемія, або, не дай Боже, в Жулянах літак розбився, то ви одержите премію. А якщо лікарі і цивільна авіація на висоті — вас б’ють по гаманцю.

— Це ще півбіди. Хай вони мені будуть живі-здорові, а без премії я якось проживу. Але ж ці ідіоти з управління комунгоспу встановлюють плани від досягнутого. А у мене ж не завод «Транс-сигнал». Премію за перевиконання мені дадуть, але наступного місяця включать зайвих покійників у планову норму! А де я їх їм візьму?

— Є варіант… Залягти за огорожу і відстрілювати перехожих.

— Смієтесь? А ви знаєте, що було з моїм попередником?

— Для виконання плану сам помер?

— Ціную гумор. Але це б ситуацію не врятувало. Тому він просто збожеволів.

— Привида комунізму здибав?

— Майже. Йому наказали взяти підвищені соціалістичні зобов’язання до сторіччя з дня народження Леніна.


Від автора:

Факт підвищених соцзобов’язань трудівників цвинтарної справи до сторіччя від народження В. І. Леніна не вигаданий. Я бачив цей «апокриф» на власні очі! Першим пунктом стояло: «Достроково освоїти нові виробничі площі». Перекладаю: швиденько заповнити свіжими могилами нову ділянку. Воістину жарт мого друга Олекси Сироти щодо відстрілу перехожих задля виконання плану поховань був недалеким від суворої дійсності.


Олекса Сирота:

Директор знову почав плакатися, що від нього вимагають похорону по першому розряду, а кошти виділяють максимум на третій — це коли покійник сам поганяє коней.

— Перепрошую, які коні в наш час?

— Ну, сидить за кермом катафалку.

— Повертаючись до наших небіжчиків, товаришу директор, нагадаю, що пару днів тому один ваш клієнт так і зробив. Прибув до місця майбутнього поховання за кермом власної машини, та ще й, за старовинним дохристиянським обрядом, коханку з собою прихопив. Будь моя воля, я їх отак удвох разом з машиною в одній ямі б і закопав. І курган насипав, у повній відповідності… Але вибачайте, то лірика. А мене цікавлять голі факти. Хто міг бути свідком?

— То добре, що ви до мене зайшли. Бо єдиний реальний свідок — то хтось із нічної зміни крематорію. А цей об’єкт у нас режимний. Прізвища працівників розголошувати заборонено, будь-які контакти тільки з мого дозволу. Я зателефоную, або навіть проведу вас, якщо хочете. Робота у них, як ви розумієте, гаряча, і вони час від часу виходять на поверхню — перекурити. А це неподалік байраку. А раптом пощастить?

— А що, крематорій і вночі працює?

Сам того не підозрюючи, я наступив директору на болюче, бо він підскочив і, махаючи руками, забігав по кабінету. А в голосі його забриніла не тільки образа, а й сльоза:

— Вони тільки вночі і працюють! Вдень складають покійників, а працюють уночі. Це неподобство! Марнотратство! За часів Сталіна це вважалося саботажем. У нас найкраще в Союзі імпортне обладнання. Але для того, щоб воно окупилося, треба працювати цілодобово. А ці моралісти з міськради ледь не зомліли, коли я їм про це сказав. Такий гвалт зняли: ви що нам пропонуєте! Дим з крематорію вдень викличе небажані асоціації. Які асоціації? Про що вони? Наш дим чистіший від будь-якої жеківської кочегарки. А одна дама, котра за культуру, медицину і цвинтарі відповідає, взагалі запитала: «А чи не можна так, щоб без диму?» А я їй у відповідь: «Складно, але можна. Замість печей треба поставити ванни з кислотою, розчиняти в них небіжчиків, а потім вночі виливати в річку Либідь». Уявляєте її реакцію?

— Уявляю. Із задоволенням продовжив би наш колоквіум щодо ефективності різних методів ліквідації бренних останків радянської людини, але розумієте, кличе священний обов’язок. В дорогу, до роботи… А щодо мадамів із міськради, то знаю я цих баб! Вони, напевне, і на відомому предметі у своїх мужиків сидять, як за столом президії.

Директор був виразно зворушений.

— Якщо з вами щось трапиться, то прошу одразу до мене. Все організуємо, без зайвої бюрократії. Більшість вибирає підпоховання, але я рекомендую кремацію. Древній, благородний обряд. І для рідних не такий вразливий… Не треба стояти і дивитися півгодини, як чотири п’яні голодранці засипають вашу труну землею.

Я теж був розчулений увагою і навіть пообіцяв скористатися запрошенням. Як щось трапиться. Від почесного супроводу відмовився, попросивши обмежитися дзвінком.

Обслуга крематорію, на моє здивування, виявилася акуратно зодягненою, чистісінько виголеною і абсолютно тверезою. Я навіть перепитав:

— Це крематорій чи Інститут фольклору, етнографії і мистецтвознавства імені Максима Тадейовича Рильського?

— Крематорій, шановний, крематорій. Просто наші люди ще не доросли до належного рівня культури, аби уявити собі тверезого поховальника. От ви, скажімо, п’яному копачу і гроші дасте, і пляшку. Вам буде гидко, але традиції ви не порушите. А от обслугу крематорію ви і в очі не бачите, і бажання у вас такого не виникає — познайомитися. А даремно! Хоча б задля того, аби переконатися, що ви одержите на виході дорогоцінний прах коханої тещі, а не попіл ветерана русько-турецької війни Мойсея Дормидонтовича Розворотирило.

— А що, таке буває?

— У нас все буває. От днями опустили нам труну, нагорі гімн грають, ми внизу своє робимо. Коли раптом на нас і на домовину починають падати сторонні предмети у вигляді розлючених родичів, бо на наше горе люк ще не закрили.

— Що таке? Вирішили розділити до кінця долю навіки спочилого чи цікавість гору взяла? Мовляв, глянемо, що з ним далі буде? Стоп! Не відповідайте! Вантаж був жіночої статі?

— Точно.

— Немолодого віку?

— Два-нуль!

— Тоді зять і родичі з його боку не змогли відмовити собі у задоволенні подивитися, як теща з димом через комин вилетить.

— А отут і не вгадали! Приземляються ці десантники нам на голови, труна летить на підлогу, розбивається, покійниця без сторонньої допомоги котиться під саму піч, мені дають під дих, помічника хапають за петельки і кричать: «Піднімай назад! Це наша бабуся! Її в морзі по п’янці переплутали, а ці сліпі кроти недодивилися!» І все це під мат-перемат і державний гімн!

— Що, ніхто не здогадався вимкнути?

— Не до того було. Вони там нагорі один одному вінки на голову одягали.

— Веселенький у вас контингент. А до речі, в який учбовий заклад вас не прийняли? Естрадно-циркове училище, група розмовного жанру?

— Ні, в Київський державний університет на філософський.

— Тоді — «два-два». На вашу користь. І так буває.

— Спасибі. Але директор казав, що ви у службовій справі. Що вас цікавить?

— Отой байрак, в якому днями хтось влаштував конкуренцію вашому крематорію. А якщо ширше — то чим ця місцевість характерна вночі? Бо вдень тут випасають кіз, смажать шашлики і п’ють алкоголь. А як стемніє?

«Крематорець» відповів не одразу. Спочатку зиркнув у бік акуратної шафи-холодильника, де сумирно чекала ночі «група товаришів», потім дістав цигарку, сірники, закурив і лише після цього зауважив:

— Пішли нагору, я не тільки розкажу, а й покажу.

З тильного боку крематорію стояла зручна лавочка, з якої відкривався краєвид Деміївки, Совок і Жулян. Ми з оператором вмостилися зручніше і я налаштувався слухати.

— Як бачите, з боку ритуального залу нас не видно. Перекриває спеціальний насип. Все продумано, аби надаремне людям нерви не шарпати. Вдень тут, як ви знаєте, людно, а от вночі — нікого. Тільки он там, на проспекті, машини шумлять, та ще літаки на Жуляни вирулюють. Тепер щодо байраку і галявини. Про неї всі знають, крім міліції. Ми там з хлопцями не раз сиділи, але вдень. Тут стежка є. Коли сухо, то дуже навіть зручно до нашої «кочегарки» підніматися. Ну, а тепер про головне, товаришу капітан. Не щодня, не часто, але вночі у цей байрак машини заїжджають. Я бачив. Власне, не самі автомобілі, а світло фар — знизу. Бо там вночі навпомацки не проїдеш — це не проспект. Запитання: якого біса там вночі робити, та ще й з машиною?

— «Декамерон» інсценізувати. День третій, новела десята.

— Це про пустельника і дівицю Алібек. Пам’ятаю. Читав колись. Добре, будемо вважати, що там справді граються в любов. Тоді давайте рахувати: заїхали, зупинилися, вимкнули фари, примостилися, погоцалися, віддихалися, привели до ладу одяг спідній і верхній, увімкнули двигун і фари і — гиля, гуси, додому! Скільки на все це потрібно часу? З комфортом — годину. В темпі — тридцять хвилин. А ці машини, про які я вам кажу, стояли там хвилин п’ять, ну десять. І головне — не вимикали фар.

— А може, просто заскочили по малій потребі?

— Можливо, можливо. Але навіщо продиратися через кущі аж в самий центр байраку, ризикуючи подряпати фарбу, а то й наїхати колесом на розбиту пляшку? Для туалетних проблем достатньо п’ять метрів від траси від’їхати. Але не всі сто п’ятдесят. Тож думайте, капітане, думайте.

— А щодо тої ночі, коли там автомобіль згорів?

— На жаль, нічого сказати не можу. Роботи багато було. Вибачайте, і у нас існує штурмівщина. В Гостомелі туристичний автобус зі самоскидом поцілувалися. Треба було швидко кремувати, то ми всю ніч від печей не відходили. Навіть перекурювали там-таки, хоча я цього не люблю. Мертві не менш від живих поваги вимагають… Хочете мою точку зору, товаришу капітан?

— Давайте.

— Я так думаю, що машина ця не сама загорілася. Тих двох хтось прибрав. А от чому? Раптом вони в байраці ще щось таке побачили, крім кущів і дерев?.. І не дивіться на мене іронічно. У мене все. А у вашому протоколі напишіть: стосовно подій такої-то ночі свідок нічого конкретного показати не може, оскільки протягом усієї зміни не виходив назовні з приміщення крематорію.

— Чого так скромно?

— Та розумієте, шановний інспекторе Сирота, якось не світить мені передчасно отут-от клієнтом ставати. Навіть те, що хлопці спалять мене за європейськими нормативами, а не по скороченій програмі, чомусь не гріє. І не заохочує до відвертості. Бувайте здорові.

— Навзаєм. До речі, ви не пам’ятаєте, хто вам про пожежу в байраці розповів?

— Не пам’ятаю. Я, знаєте, як той Саїд з «Білого сонці пустелі» — стріляли, та й край. А хто, де, в кого — поняття не маю.

— І вибуху не чули?

— А ви, товаришу капітан, якось задля цікавості зазирніть до нас уночі. Послухаєте, як печі гудуть під повним завантаженням — і не будете наївні питання ставити.

Я пообіцяв зазирнути, розпрощався, перейшов через галявину і зупинився понад байраком. Унизу крізь обрубані пожежниками гілки було добре видно чорну пляму обвугленої землі. Свіжих слідів автомобільних шин на ній я не помітив. Напевне, історія з двома спаленими коханцями відстрахала завсідників і вони не наважували з’являтися сюди навіть удень.

Цікаво, що я доповім начальству? Один свідок, котрий відмовився говорити під протокол, кілька разів бачив на дні байраку світло, ймовірно, від автомобільних фар. Мене запитають, що це за свідок. Механік крематорію? Спочатку Полкана і Генерала пересмикне, бо вони уявлять себе в цій вогненній геєнні. Потім поцікавляться, скільки горілки випиває за зміну персонал цього закладу. Дізнавшись, що свідок не п’є взагалі, дійдуть висновку: перегрівся на роботі. Залізобетонна логіка! Нарешті, запитають, що я пропоную? Ах, виставляти там на ніч засідку? А навіщо? Полохати нещасних закоханих? А раптом хтось із них з переляку помре, то хто відповідатиме? Ви знаєте, що з нами тоді зробить відділ адмінорганів? Тож краще порекомендуйте дільничному поставити там шлагбаум. І то негайно! І рівчака хай викопають впоперек в’їзду в байрак. Глибоченького, з окоп повного профілю! Аби не кортіло туди шастати не те що вночі, а й серед білого дня.

Я прогнав у своїй уяві цей діалог з начальством і вирішив, що ще не пора… Не пора взагалі з’являтися в Управлінні. Краще кудись зашитися, в якесь затишне місце, де тихо, прохолодно, ніхто не чіпляється з дурними запитаннями, не вимагає звіту про плани і перспективи на майбутнє. Морг на Оранжерейній був саме таким місцем. Щоправда, пахло там не фіалками, але, як зазначав уже згаданий Лис, у цьому світі годі шукати досконалості.

Судмедексперти від мене відмахнулися. Мовляв, у них запарка. Моя черга ще не надійшла. І взагалі, я зі своїми покійниками тут не стояв. Я спробував погаласувати, але мені делікатно натякнули, що так можна і зіпсувати чистоту експертизи.

— А це як? — здивувався я.

— А так, що будь-який тиск на експерта може вплинути на результат. І будеш ти ламати голову, звідки у цього дядька шестимісячна вагітність. Тож не підштовхуй нас, не допоможе.

— А якщо рейки змастити?

Мого натяку чомусь не зрозуміли. Натомість вдалися до філософії, що під цими склепіннями — дивовижа:

— Усі ми люди, в усіх діти, дружини, тещі і нерви. Раніше, ніж через тиждень, не потикайся.

Через тиждень, так через тиждень. Така наша сищицька доля. Біжи туди, але стій тут і чекай, доки тебе помітять. Може, у пожежників більше пощастить?

На майданчику, де технарі вилизували обсмалені рештки «Москвича», на мене чекав сюрприз. Мій знайомий капітан довго розминав сигарету, точнісінько, як це робить мій Старий, коли хвилюється, аж доки весь тютюн не висипався на землю. Потім стрельнув цигарку у мене і проробив з нею ту ж саму процедуру. Я терпляче чекав, бо знав, що капітан у своїй справі — чемпіон світу серед професіоналів. Колись у дощенту спаленому пасажирському вагоні, котрий на додачу ще й злетів з високого насипу, він знайшов причину пожежі — залишки розплавленої несправної електробритви. Капітан спробував розкурити порожню гільзу, папір пихнув і згас, він сплюнув, матюкнувся і нарешті сказав:

— Такі справи, Сирота. Якщо я доповім моєму начальству найімовірнішу причину вибуху бензобаку, то мене попруть з роботи. Це в кращому випадку. Бо можуть і в психушку загнати.

— Не набивай собі ціну. Ти не дисидент, а капітан технічної служби МВС УРСР. Яка там причина?

— Вибух.

— Не врубався. Що ж виходить: причина вибуху — вибух? Нормально! Розтин показав, що покійний помер від розтину. І що там гахнуло? Ліве заднє колесо чи надутий презерватив?

— Про презерватив тобі хто сказав?

— Ніхто, то я так, навмання ляпнув. А що?

— Знайшли ми розплавлені рештки цього запобіжного заходу. Під заднім сидінням. Але вибухнув, звичайно, не він. Розумієш, бензобак підірвали зсередини! Є лише два варіанти. Перший: хтось відкрутив пробку і встромив туди смолоскип. Але так не буває, бо першою жертвою стане підпалювач. Варіант другий: в бензин встромляють кінець бікфордового шнура чи ще якогось ґнота, підпалюють і дають драла. Але все одно, перед цим треба відкрутити пробку. А її ніхто не відкручував. Її зірвало з різьби. А це означає, що в бензобак попередньо було вміщено якийсь спеціальний запалювальний пристрій з дистанційним управлінням. Радіозапал, розумієш?

— А може, то був шматочок пластикової вибухівки з хімічним підривачем? Мене недавно в Будинок кіно провели на американський фільм, закритий перегляд. Так отам саме так бензосклад підривали.

— Не вмер Гаврило, так галушкою вдавило. Ти хоч уявляєш, Сирота, у кого на озброєнні пластикова вибухівка? І у нас, і у них, до речі. Тільки в диверсійних спецпідрозділах. І то — кожен грам на обліку. Ти ще скажи, що тут агенти армії ймовірного противника попрацювали.

— Уявляю, що б тут було, якби я сказав.

— Я теж. Але на моє щастя, хімією та пластиком тут і не пахне. Аналіз показав тільки бензин. Щоправда, трошки розведений, але теж бензином — нижчого гатунку за ту ж ціну. Але такий коктейль сам по собі не вибухає.

— Точно?

— А щоб ти не мав сумнівів. Я аналізи в інституті органічної хімії по блату зробив. А там такі спеціалісти — куди твоєму Лівші. На кожній молекулі пробу ставлять.

— І що ж ти, врешті-решт, напишеш?

— Вже написав. Ймовірна причина пожежі — коротке замикання, викликане, виходячи з непрямих даних, несправністю опалювальної пічки. Точніший висновок заважає зробити високий процент фізичного знищення автомобіля і вплив термічного фактора на стан залишків людських тіл… Тебе це влаштовує?

— Мене — ні.

— Мою совість — теж. Але моє начальство буде задоволене. І я піду у відставку як мінімум майором. Сирота, ти сам не раз казав, що Феміда — то сліпа курва. Якщо я покладу на її терези самі свої здогадки, вони навіть не здригнуться.

— І що, ніяких шансів?

— Якби був бодай шматик того гіпотетичного радіозапалу, тоді інша справа. А так… скажу по секрету: московська Контора тому так швидко виловила тих вірмен з їхніми бомбами, що одна з них не встигла вибухнути. Ну, а далі, маючи в руках вибухівку, підривач, металеву оболонку і навіть господарську сумку, в яку все це було запаковане, вирахувати винахідників було — що дурному з гори побігти. Та що там сумка! Пам’ятаєш того вовкулаку, котрий маленьких дівчаток вбивав? Що там було? Кілька молекул металу у ножовій рані? А докопалися. А тут і про це подбали. Пристрій був не простий, а з секретом. У момент вибуху повністю самоліквідувався. Навіть натяку на спектрограмі не було. Самий бензин.

— Було, та й загуло, кажеш?

— Ви-па-ру-ва-лось! Цікаво, що то за люди?

— Кого маєш на увазі? Тих, що згоріли, чи тих, які палили? Жертви — такі собі, не бідні і не багаті. Не пролетарі і не колгоспники. Але й на інтелігенцію не тягнуть. Службовці, як пишуть в анкетах. А щодо геніальних винахідників… слухай, а якщо чесно, то який шанс, що вони справді від зіпсованої пічки загорілися?

— У даному випадку — нуль цілих, ікс десятих.

— І ти все одно напишеш, що завинила пічка?

— Сирота, я не прогодую сім’ю на капітанську пенсію.

— А якщо начальство зрозуміє, що ти його дуриш?

— Начальство напевне зрозуміє, що я написав дурню. Проте накладе резолюцію: «Взяти до уваги». І звелить тобі закрити справу за відсутністю доказів. Якщо тільки судмедексперти не встановлять, наприклад, що ці бідолахи були мертвими ще до вибуху. Отоді всі забігають. Але у мене рученятка — ось вони! — вже чистенькі.

Судмедексперти не знайшли нічого такого, що свідчило б про смерть коханців до вибуху і пожежі. Я, щоправда, і тут відзначився, бо почав вимагати вказати в протоколі: віднайдений презерватив був використаний чи ні. У відповідь мене послали… Я туди не пішов. Як не пішов я і на жоден з двох похоронів, хоча начальство і натякнуло. Щоправда, делікатно.

Полковник навіть розчулився, що було для нього нехарактерно:

— Воно, звичайно, шкода людей. І машини теж. Але куди подінешся? Таке у нас життя. Горимо, як не на роботі, то у власному автотранспорті. І ніхто тебе не воскресить, і машини не поверне. Біда, біда… Але з іншого боку — ми особисто що могли, те й зробили.

Старий теж не особливо проймався відвертим відмазуванням од пошуків справжньої причини смерті нещасних закоханих. Можливо, тому що ніхто з рідні загиблих не здійняв шуму, а їхнє керівництво навіть висловило подяку за швидке і оперативне розслідування причин «нещасного випадку». Що ще треба нормальному менту? А, так, щоб до нього не лізли з усякими там нутріями та ондатрами.

На жаль, не знаю, з чиєї подачі, але мене в Управі почали вважати спецом по цвинтарним справам. І тому не встиг я спровадити справу про вибух у байраці до архіву, як з того ж самого кладовища виринула нова халепа на мою голову. Десь днів за кілька прийшов до мене Старий, а це означало, що знову є якась дурна робота. Так і сталося.

— Сирота, якщо чесно, то мені кортить зараз взяти тебе за руку, вивести у двір, посадити в машину, гайнути разом з тобою на сотий кілометр і тільки там розповісти тобі, у чому справа.

— А що, якась нова придибенція спеціально для людей з вищою філософською освітою?

— Та яка вона в чорта спеціальна? Паскудна, то так. Головне — як спливе, то матимемо величезні неприємності по лінії підриву авторитету радянської торгівлі зокрема і радянської влади загалом. І все тому, що наші хлопці стали як баби. Ляпають язиками, де треба і де не треба. Є сигнали з Контори, що в отій новій кондитерській на Постишева за кавою можна підслухати найсвіжіші подробиці найсерйозніших слідчих справ.

— Я на Постишева не рипаюсь. Там кава ще гірша, ніж у Любки-бардачки. І гарячої води немає — чашки холодною полощуть. А помада і чужі бацили залишаються.

— От я й кажу, Сирота, ти у нас хоч і зараза, але язика за зубами тримаєш. Тому крім тебе цю справу більше нікому доручити не можна. На, читай, вивчай і думай — як зробити, аби людина забрала свою заяву назад і щоб по Києву чутки не розійшлися. Бо буде нам непереливки.

— От усе ви, товаришу підполковник, натякаєте, натякаєте… нема щоб прийти і сказати прямо і відверто: Сирота, зводи мене туди, де найкраще варять каву. Я б одразу повів, нас би поза чергою обслужили, ми би в куточку сіли і ви мені тихенько, як блудному синові, суть виклали б…

— Слухай, ти, позашлюбний син Тараса Бульби… колись я тебе таки точно — чим породив, тим і вб’ю. А щодо суті справи, то не хотів би тобі нав’язувати готового рішення, але по-моєму — заявниця не сповна розуму. Проте, прошу поставитися з усією серйозністю, бо у людини велике горе. Працюй!

Заінтригований натяками Старого, я взяв до рук заяву, написану на подвійному аркуші із зошита в клітинку, і заглибився в читання. За кілька хвилин я зрозумів, що баранію. Бо історіями, схожими на цю, нас лякали старшокласники у піонерському таборі. Щось на взірець весільного плаття, в якому померли десять наречених. От послухай.

У однієї громадянки після важкої тривалої хвороби померла єдина молода ще дочка. Бідолаха розуміла, що її чекає, тому попросила матір поховати її в улюбленій сукні з матерії з червоної шотландки. Коли надійшла сумна хвилина, ця воля покійниці була виконана. Довга хвороба дочки і видатки на похорон змусили громадянку зробити те, на що б вона за інших обставин не наважилася: віднести до комісійного магазину деякі речі покійної. І тут на неї чекав удар, бо серед одягу, виставленого на продаж, заявниця побачила сукню, як дві краплі води схожу на доччину. Це її дуже вразило, бо сукня була не купована, а пошита обома жінками з відрізу імпортної шотландки, купленої, знову ж таки, у комісійному. Не вірячи своїм очам, нещасна матір відгорнула поділ сукні і побачила невелику пропалину від праски, зроблену нею, коли вона загладжувала низ.

Я прочитав усе це кілька разів, зібрався з думками і пішов до Старого:

— Товаришу підполковник, я, звичайно, не кравець, але знаю, що дві однакові сукні можуть бути, навіть якщо їх шили нарізно і вдома. Бо є ж усякі там фасони, викройки, схожі фігури і так далі. Але підпалина від праски — то вже щось на взірець особистого клейма. А це означає, що наші покійнички у спаленому автомобілі — то ще квіточки. А ягідки сумирно гойдалися на плечиках у комісійному магазині. Бо одяг з покійника можна зняти в один-єдиний спосіб, особливо, якщо його вже закопали. В який саме — не буду говорити вголос, але ви це прекрасно знаєте.

— Тепер ти бачиш, Сирота, чим це пахне? Що буде з комісійною торгівлею, якщо люди про це дізнаються?

— Справді, кому охота купувати ексгумоване шмаття. Згоден з вами, ситуація не просто дурна, вона безвихідна. Бо тут без санкції прокурора не обійдешся, але коли я уявлю собі, що доки ми доїдемо до цвинтаря, прокурорська секретарка обдзвонить пів-Києва… Як ви думаєте, товаришу підполковник, скільки глядачів чекатиме нас біля могил?

— Більше, ніж на похоронах члена Політбюро.

— То що будемо робити? Можна, звичайно, і вночі. Навіть краще, але знову ж, без санкції не обійдешся. Слухайте, товаришу підполковник, у мене є ідея!

— Не тягни кота за хвіст, кажи.

— По цьому цвинтарю ще один сигнал був, ми його через ту пожежу так і не перевірили. А з нього все, власне, і почалося. Дільничний розповідав: якісь типи влаштували собі з кладовища літні дачі. Квіти з могил крадуть, порядних людей лякають, у професійних жебраків хліб відбивають… і по лінії антисанітарії теж. Уявляєте, товаришу підполковник, які неподобства творяться безпосередньо неподалік центральної алеї, де поховані відомо хто.

— Сирота, натяк зрозумів. І навіть прийняв. Але людей на облаву я тобі все одно не дам. Сам знаєш, яке у нас навантаження. По-перше, горимо на роботі, як твій «Москвич» у байраці, а по-друге, немає гарантії, що хлопці триматимуть язики за зубами.

— Щодо кадрів, то ви не хвилюйтеся. Я в комсомольському оперативному загоні візьму. Ці не розляпають. Більше того — вантажівку прихопимо по лінії автодружини. А решта — то вже справа техніки.


Від автора:

Комсомольські оперативні загони яскраво промайнули на київському небосхилі саме у першій половині семидесятих років. В історії їхнього виникнення, розквіту і миттєвого зникнення залишилося чимало таємниць. Бо, фактично, їм дозволялося набагато більше, ніж не те що традиційним «народним дружинникам», а й штатним працівникам міліції. Ймовірно, йшлося про спробу створити щось на взірець «юних друзів чекістів», себто суто компартійну воєнізовану структуру.

За достовірною версією, комсомольські оперативні загони було ліквідовано після одного драматичного інциденту. Троє оперативників, до речі, студентів юридичного факультету Університету, побили неповнолітнього хлопця так, що зламали йому ребра. Скандал зам’яти не вдалось, оперативників вигнали з Університету і навіть дали строк за злісне хуліганство. З часом ця історія забулася, ініціатор побиття навіть поновився в Університеті, щоправда, без права роботи у слідчих структурах. Але він непогано почувався адвокатом, а після 1991-го року перекинувся на велику політику і досяг там значних успіхів. Подальшу долю потерпілого хлопця встановити не вдалося. Спроба одного ну дуже допитливого публіциста розкрутити цю давню історію закінчилася для нього судовою справою.


Олекса Сирота:

Поспішати було, з одного боку, наче й нікуди. А з іншого — згорьована матір могла виплеснути свої підозри першому-ліпшому. І тоді можна чекати чого завгодно, аж до погромів комісійних магазинів. А крайнім знову виявиться старший інспектор Сирота. Виключно через своє добре серце і хирлявий гуманізм. Бо тут не та історія, що з нещасними коханцями в «Москвичі». На стриманість родичів годі й сподіватися.

Мої комсомольці прибули вчасно — на додачу з вантажівкою та кількома власними автомобілями. Весь потрібний нам інвентар лежав у кузові. Старий зі свого боку виділив нам пару радіостанцій типу «Тюльпан» для зв’язку між собою і патрулем на центральній алеї.

Коли ми дісталися цвинтаря, було вже темно. Гробокопачі, як з’ясувалося, знову ховали якогось щедрого клієнта, бо допилися до анабіозу. Лежали собі у хижці і свистіли у вісім дірок. Я збирався забити цвяхами двері халабуди, але патрульні відрадили, мовляв, не сьогодні-завтра хтось із цієї банди чотирьох самозапалиться від надміру перепитого і забере з собою на той світ решту команди. І хто їх тоді буде закопувати? А потім, молоденьким сержантам-патрульним світитиме велика неприємність, бо їх поставили сюди охороняти старих мерців, а не плодити нових. Тому ми зайвий раз нагадали їм, аби вони не ловили гав і за необхідності вживали заходів, а самі вибралися на нову ділянку. Там спочатку виставили охорону за всіма правилами патрульно-постової служби, потім розклали біля свіжої могили брезент, на який мали скидати землю, акуратно відклали присохлі вінки і квіти і заходилися розкопувати поховання.

Коли заглибилися до пояса, стали працювати по двоє. Робота просувалася повільно, бо копачі з моїх комсомольців були не дуже, а крім того, увесь час доводилося прислухатися, чи не суне до нас якась незапланована примара. Було так тихо, що навіть шарудіння грудочок землі, які осипалися з брезенту назад до ями, видавалося мало не гуркотом. Ми всі швидко змокли — і то не від фізичних зусиль.

Нарешті лопати стукнули об дерево. Хлопці нерішуче зупинились і почали переминатися з ноги на ногу. Я вигнав їх з ями, заліз туди сам і завів мотузки під краї домовини. Коли ми смиконули вгору останню домівку нещасної дівчини, яка любила плаття з шотландки, — я відчув, що щось тут негаразд. Підозра перетворилася в упевненість, коли ми на руках віднесли домовину вбік і поставили її посеред доріжки. Мої добряче втомлені і перелякані помічники все відтягали останнє дійство. Довелося мені самому підважувати цвяхи і знімати кришку.

І тут мої оперативники ледь не повпускали ліхтарі. Труна виявилася порожньою. Я лише спромігся наказати:

— Ну, як тепер хтось сюди рипнеться — давати без коментарів в лоб і скидати в яму! Я зараз повернуся. Хлопці, не мандражуйте! В нашому житті і не таке буває.

І пішов дзвонити Старому. Власне, з цим можна було б зачекати до ранку, але гостра потреба на комусь відігратися переважила почуття субординації.

Підполковник сказав, що він слухає. І потихеньку почав прокидатися. Я не поспішав, бо все ж таки третя ночі — то навіть не шоста ранку. Тому почав здалеку:

— Ви знаєте такий анекдот: зустрічаються два євреї, один каже: «Між іншим, Рабинович помер.» А другий йому: «Та ви що? То ж то я думаю, його вчора ховали!»

Старий вочевидь прочумався, бо відповів:

— Сирота, у тебе все? Можна сміятися?

— Ні, не все. Як ви думаєте, її поховали?

— Кого?

— Дочку заявниці. Ну, у котрої було улюблене плаття з червоної шотландки.

Старий голосно зітхнув:

— Олексо, ти звідки дзвониш?

— З цвинтаря.

— О! Виходить, не до кінця здурів. Там якась вільна яма є?

— Щойно викопали.

— Стань над нею і застрелься! Бо коли я приїду…

— Труна порожня.

Старий спочатку загорлав: «Що-о-о?!» Потім сказав комусь вбік: це я не тобі, спи. І знову звернувся до мене:

— Сирота, повтори, що там у тебе порожнє крім голови?

— Труна, в якій мала б лежати покійниця без плаття. Але там ані плаття, ані її.

— Зачекай стрілитися! Зараз я приїду і складу тобі компанію. Тільки подзвоню прокурору. Хай і він не спить, як вже я в дурні пошився.

Прокурор приїхав, підтягнув холоші формених брюк, зазирнув до ями, підійшов до труни і довго роздивлявся обшивку з дешевенької білої матерії. Потім з благальними нотками запитав у Старого:

— А може, її під труною потім закопали? Пам’ятаєте, п’ять років тому подвійне поховання на Берківцях?

— А це Сирота в першу чергу перевірив. Не той випадок.

— Ну, тоді цю ексгумацію я вам оформлюю.

Старий коротко подякував, а я не стримався:

— Ексгумація — це коли викопують похований труп. А тут небіжчиці немає. Отже, це не ексгумація, а звичайні земляні роботи. Вашої санкції не потрібно. Як ваша ласка, можете закрити наряд. Дванадцять п’ятдесят, згідно з кошторисом. Можна натурою — по півлітри на копача. Згідно з традицією.

Мій жарт чомусь не сподобався прокурору, бо він процідив крізь зуби:

— Якщо вас, Сирота, доведеться колись викопувати, то я санкції не видам. Нехай навіть увесь карний розшук на коліна стане. І взагалі, товаришу підполковник, ви особисто впевнені, що її поховали? Не розумію, чого ви регочете? Що я такого смішного сказав?.. Ну добре, ви тут смійтесь, а я поїду досплю і на свіжу голову доповім керівництву. А ви подасте рапорти за всією формою. І до речі, закопайте або заховайте все оце… бо ще розмови небажані підуть.

Коли машина з прокурором викотилася за ворота, а всі сліди земляних робіт було акуратно замасковано, Старий попросив:

— Олексо, пробач, твоя мама не буде лаятися, якщо ми зараз заїдемо до тебе і тихенько посидимо на кухні за кавою чи ще чимось? Бо моя благовірна забрала у мене ключі і звеліла, щоб я йшов досипати в собачий розплідник. Бо, мовляв, совісті у мене вже немає…

Він уже не вперше звертався до мене з такою пропозицією, і я традиційно заспокоїв його:

— Мама не буде лаятися, навіть якщо ми тихенько поспіваємо.

— От бачиш, Сирота, мама є мама. Для неї головне — що дитина вдома.

І ми поїхали пити каву і ще щось міцніше. І Старий, як завжди, ні сіло ні впало, вдарився у спогади:

— У нас в Управлінні майор був, якому гроші знадобилися, і то великі. Так він підрядився смертні вироки виконувати. А оскільки це діло нервове, то там для розрядки горілку дають. Ну і звісно, вся процедура вночі відбувається. Гроші грішми, але почала його дружина діставати: що це за робота, з якої вранці п’яним прилазять? Либонь, десь бабу собі завів. Майор туди-сюди, та ні, каже, робота важлива, секретна. А вона йому: ти ще збреши, що ночами бандитів у в’язниці розстрілюєш!

— І чим це закінчилося? — поцікавився я, наливаючи чергову склянку.

— Чим і мало закінчитися. Якось вранці майор виконав черговий вирок, повернувся додому і пустив собі кулю в скроню. Але перед цим застрелив жінку. Акуратно так застрелив — з одного пострілу в потилицю.

— Що то тренування.

— Не кажи, Сирота!

Ми випили, потім допили. Я постелив Старому на балконі, бо знав його звичку курити в ліжку.

Вранці вмилися, поголилися, відкоригували самопочуття і пішли до Генерала. Шеф вислухав нас і пояснив:

— Згоден з вами. Лише за крадіжку речей з покійників нам усім світять великі неприємності. А за крадіжку самих покійників заповідається такий зорепад, що вночі можна буде читати без окулярів. У вас є версії, кому це знадобилося з нашого цвинтаря Бухенвальд влаштовувати?

Генерал свого часу їздив до НДР і дуже любив принагідно про це згадувати. Я наважився виявити ерудицію:

— Двісті років тому свіжі трупи з кладовищ для анатомок крали. Але тепер у цьому проблеми немає. Я тут що подумав, товаришу генерал — може, лікарів потрусимо? Дивіться: дівчина довго хворіла, лежала в лікарнях. А раптом її не так лікували? Або елементарно отруїли — може, навіть випадково… Десь інформація в медичному середовищі випливла, наприклад, хтось із кимось порахунки зводив… От винуватці і вирішили викрасти і заховати головний речовий доказ. Бо мало що… Накапає хтось по інстанції, мовляв, залікували до смерті. Розпочнеться слідство, ексгумують останки на законній підставі, кому це треба? Медиків маю на увазі.

— А що? Розумна версія, товаришу капітан. Головне, без цих ваших узагальнень. Мудрішаєте, Сирота, мудрішаєте.

— Старішаю, товаришу генерал.

— Ну, це ви даремно, Сирота, даремно. Ідіть, працюйте — і вас помітять. І дякуйте Богу, що покійниця не у Феофанії померла, а у звичайній районній лікарні.

Ми з Підполковником пішли працювати. Але не дійшли, бо в нас з розгону в’їхав отой чмур з ОБХСС. Виглядав він страшенно заклопотаним, а дивився так жалібно, що лаяти його одразу розхотілося. Слово честі, він ледь не плакав.

— Вони плодяться!..

— Хто?

— Ондатри, товаришу підполковник! Ми вже всі джерела поставки м’яса перекрили. Комбінат обклали, як рейхстаг у сорок п’ятому. Під кожним магазином народний контроль з дільничними! А вони плодяться!

— Тьху на тебе, притирений! Нам би твої проблеми. Он у Сироти покійників крадуть, а ти зі своїми пацюками. Киш, бо хвоста вріжу!

Старий сердито закрокував коридором, а я залишився. Ні, не для того, щоб принизитися до невластивого мені колежанського співчуття. Просто треба було скинути на когось зайвий негатив. І переполоханий чмур годився тут ідеально.

Я розпочав майже лагідно:

— Послухай мене, юний натураліст! Я особисто вважаю, що міліціонера-невдаху слід негайно пристрілювати. І не задля того, щоб він довго не мучився. А щоб через нього не потерпали нормальні люди. І нормальні міліціонери теж. Ні, звичайно, перші пару років нам би ставили клістири за перевитрату патронів. Але згодом селекція далась би взнаки.

— Тобі смішки, Сирота, а я скоро і без твоєї селекції сам застрелюсь, бо вони плодяться.

— Слухай, а ти перевіряв — ціни на них зросли?

— В тому то й справа, що ні. Їх більшає, а ціни не зростають.

— Закони ринку. Перший курс політекономії капіталізму. А твої приватники продають живих ондатр, чи тільки шкірки?

— Переважно шкірки.

— Тоді ясно як божий день! Шкірки, кажеш, продають. А м’ясо?

— А кому воно треба? Не голодний же рік. В магазинах і яловичина, і свинина, і кури. Індиків завезли. Моя такого птеродактиля притягла на тещині іменини… тільки чомусь рибою смердить.

— Ти мені індиками голову не забивай. Звивинами крути. Раніше м’ясо нутрій викидали, бо на нього не було попиту. Ну, зрозуміло, це ж не борсучий жир. А тепер, коли ти м’ясникам облогу влаштував, молодих нутрій стали годувати м’ясом старших, з яких вже шкіру здерли. Безвідходне виробництво, ідеальна модель! Зрозумів?

— Зрозумів. А чого вони плодяться?

— Не знаю, я не Мічурін. Дурні, між іншим, теж плодяться. Але від цього у начальства чомусь голова не болить. А знаєш, чому?

— Звідки? Я ж не начальство…

— І ніколи ним не станеш. Ти, до речі, чого в міську Управу приперся? У себе в районі був хоч якимсь, але цабе. А тут об тебе всі, кому не ліньки, ноги витирають.

— Та жінка примусила, щоб їй… І теща додала. У мене на території нічого такого, крім кондитерської фабрики. Ну, ще універмаг, але там знаєш хто пасеться? Не з нашим щастям і не з нашими погонами. От жінка мене і дістала: в інших районах, каже, нормальні чоловіки, котрі в міліції, своїх дружин у дефіциті виводять. А ти все шоколадні цукерки тягаєш. Нас із мамою од них вже нудить.

— Нудить, кажеш. Десь я читав, здається у Торвальда, що коли до шоколаду додати миш’яку, то смак отрути абсолютно не відчувається. Перевірено практикою! Ти подумай…

— Це ти серйозно?

— Ага. Мені ж цю справу накинуть, так щоб я зайве не морочився. І не треба дякувати, як кажуть в Грузії, — від нашого столу вашому столу.

На жаль, мій співрозмовник і не думав дякувати. Його погляд із жалібного став злючим, він навіть буркнув якусь погрозу на мою адресу, щоправда, нерозбірливо. А потім побіг коридором, ледь не викрешуючи іскри підборами. Я ж зробив кілька кроків до свого кабінетику і зупинився, вражений. Двері моєї келії були розчинені і у фрамузі, як у рамі від портрета, стояв Старий, котрий явно чув мою душевну розмову з колегою.

— Вважаєте, товаришу підполковник, що я його занадто?.. так то ж навмисне. Його пожалій — він зовсім розкисне і наробить дурниць врешті-решт. А так хоч на зло мені, а щось і зметикує.

— Сирота, нічого він метикувати не буде, окрім як побігти в партком і на тебе накапати. А наш придурок замполіт знову бігатиме, як курка з яйцем, кабінетами і кудкудакатиме, що у карному розшуку ідейно недопрацьовують.

— Що поробиш, товаришу підполковник, доброта нас згубить.

— Особливо тебе. Як маєш зайвий час, то займись чимось корисним.

— Чим конкретно?

— Та хоча б своїми небіжчиками.

— Котрих крадуть?

— Котрих спалюють. А потім звалюють усе на дурнувату автомобільну пічку.

— Так справу ж закрито. За відсутністю складу злочину.

— Сирота, ти наче не в міліції служиш. Забув, що деякі закриті справи відкриваються «за обставин, котрі розкрилися останнім часом»? Тож подумай, кому було вигідно пару голубочків спровадити до янголів, та ще й так жорстоко? Бо то не ревнощі, то холодна помста. Знати б іще, як той невідомий примудрився повний бензобак підірвати, якщо машина спокійненько на місці стояла, а не летіла в урвище, перекидаючись двадцять разів догори колесами.

— Так Генерал же сказав — медиків розпрацьовувати.

— А ти що — і справді збираєшся цим зайнятися? А я думав — то чергова порція локшини на вуха начальству. Послухай мене, старого. Не лізь. У медицини і без тебе проблем… тільки твоїх підозр не вистачає. Ну, що ти там накопаєш? Недодачу якихось дефіцитних ліків чи знеболюючого? Прикриються недосконалим обліком, недосвідченістю персоналу, дефіцитом препаратів. Повір мені, як там щось і було, то вже точно не таке, щоб трупи з могил красти.

— Зрозумів. Медицину чіпати не буду. Але запит про людське око пошлю. Мовляв, є заява про службову халатність.

— Отож. Іди краще попий своєї кави і подумай.

Чесно кажучи, я вже все придумав. Але мені не хотілося, аби начальство вважало, що я цікаві версії складаю, як дитинка піраміду з кубиків. Ще поважати перестануть. Ні, я вже краще поімітую титанічну роботу думки, а потім вповзу до начальницького кабінету мокрий, захеканий, неголений, невиспаний і перед тим, як втратити свідомість від максимальної самовіддачі, щасливо прохриплю: «Знайшов!» І покладу тремтячою рукою на стіл Генерала листок з планом чергової супероперації — зі стріляниною, криками, матюками, димом і собачим гавкотом… Хоча можна й без диму. І без собак. Але обов’язково з урочистим в’їздом у фіналі на поле бою самого начальника Управління — верхи на службовому «газику». Він це любить. І десь навіть обожнює. От як його в начальницьких коридорах не дресирували, а справжній хлопчик у ньому час від часу таки проривається. В дитинстві в Чапаєва грався, а зараз у грозу бандитів.

Все було так. Точніше — майже так. Ну, не зовсім так, але було. Для початку я про всяк випадок вирішив перевірити свою задумку на Старому, використавши його як собачку Павлова. Бо наш партизан в найгіршому випадку посилає «по старій трасі». А Генерал може і бюстик Дзержинського в голову пожбурити. Щоправда, досі він жодного разу не влучив, але не варто випробовувати долю.

Коли я виклав Старому свій план, він, не приховуючи здивування, розвів руками і видав резюме:

— Ну і ну! Штучки, звичайно, інтелігентські, філософським факультетом смердить за кілометр, але логіка є. Будемо ризикувати. Тільки тихо. Головне — щоб прокурор не пронюхав. Слухай, давай я з тобою на пару піду! Молодість згадаю, і Генералу не треба зайвої інформації зливати. Згоден?

— А куди я дінусь?

Того ж дня ми зі Старим на службовій «Волзі» прикотили до директора кладовища і виклали йому наше прохання. Спочатку він отетерів:

— Коли я побачив вас у вікно, то подумав, що ви приїхали як нормальні люди. Ну, там, поховати, перепоховати, підпоховати когось… Чи кремацію поза чергою. А ви таке просите…

— Можна подумати, що це складніше, ніж підвищені соцзобов’язання до сторіччя з дня народження Леніна.

— Товаришу підполковник, він у вас завжди такий жвавий чи тільки на цвинтарі?

— Ну, навіщо ж так, товаришу директор? Можна подумати, що наше прохання — підкреслюю, прохання — то для вас проблема.

— Ні, ви на них подивіться! Прохання! Молода гарна покійниця їм треба! Заміжня! І згорьований чоловік на додачу! А свекрухи, страшної, як атомна війна, ви не хочете? Або зятя, що навколо тещиної труни від радості скаче? Це вас не влаштовує? Я розумію, таємниця слідства! І все ж таки, як ви це собі уявляєте? У мене цвинтар, а не концерт по заявках радіослухачів. Я ховаю не тих, кого вибираю, а тих, кого мені приносять.

Старий іронічно усміхнувся:

— Ну, так уже й не вибираєте! Розкажіть ви мені, як розквітли всі квіти… Ми ж не вимагаємо, щоб ви особисто підстрелили потрібний нам екземпляр. Чи машиною переїхали…

— Лексикончик же у вас, у ментурі. А до речі, стосовно підстрелити клієнта, то таку пропозицію мені вже робили. Один, до речі, ваш співробітник. Дуже схожий на капітана Сироту.

Старий чи то не зрозумів слова «лексикон», чи то вирішив відмовчатись. А наш співрозмовник вів далі:

— Ви мені скажіть, товариші міліціонери, хто тут директор цвинтаря? Та жінка, котра вам потрібна, між іншим, сама кохала, її кохали, вона у мужчин захват викликала, а ви на неї — «екземпляр»! Ніякої делікатності!

— Що поробиш, яка служба, така й делікатність. То ви вже згляньтеся на нас, неотесаних, подзвоніть при нагоді. І нехай ваша дама, котра на похороні розпоряджається, прикине, бодай приблизно, скільки людей збереться.

— Поіменного списочка не треба?

— Не треба. Це ж не урядовий концерт в Опері. А от об’єктивку на покійницю ви нам заздалегідь підкиньте. Ну, знаєте, таку, що по ній ваші розпорядниці потім над труною говорять: невблаганна смерть забрала покійницю, залишивши невтішного чоловіка Марика Гицелевича і коханих діточок Сайру і Мойву…

— Нічого святого! Але зроблю все, що від мене вимагається! — зітхнув директор і без усякого переходу запитав: — Що пити будете? Бо я мушу…

Він подзвонив через кілька днів, наприкінці свого робочого дня і в самому розпалі нашого:

— Є те, що ви просили. Двадцять п’ять років, слов’янка, двоє дітей, коханий чоловік, поважана родина, для поминок зняли ресторан Будинку кіно. Планували підпоховати до якихось родичів, але я організував хороше індивідуальне місце з директорського резерву.

— Розумію. Сподіваюсь, не свою віддали? Коли відправа?

— Відправа, юначе, то в церкві. А у нас громадянський ритуал прощання, затверджений комісією по нових радянських обрядах при Верховній Раді. От для голови цієї комісії я справді не пошкодую власної могильної ділянки.

— І коли ж ритуал?

— Завтра опівдні. До речі, я не помилився? Ви хочете, щоб я послав туди отих задрипанців, котрим ви колись зуби й ребра порахували?

— Вони ще й ябеди… Саме їх!

— Дивний у вас смак, товаришу капітан. На них порядна людина гляне — і новий похорон! Але як треба — то треба.

— І подбайте, щоб вони того дня не пили.

— Оце вже складно. Хіба що тимчасово замурувати їх у якомусь старому склепі, так все одно ж підкоп зроблять. Максимум, що я можу — так це примусити їх поголитися і зодягти нові комбінезони.

— І на тім спасибі. Ну ви хоча б дозу обмежте. Бодай до півлітри на хрюльник.

На сам похорон ми зі Старим, звичайно, не пішли: а раптом в оточенні покійниці трапиться хтось із знайомих і виникнуть зайві асоціації і запитання. Замість нас пішли оперативники. Ритуал так їх зворушив, що вони ледь не прогавили потрібний нам момент. Потім розповідали:

— Лежала в труні, як жива. А чоловік так тяжко ридав, що ми самі мало не розплакалися. Але тут ці копачі почали пхатися вперед, отой беззубий наступив мені на ногу і я все пригадав: сказав вголос усе, що потрібно.

— Повтори дослівно!

— Кажу: «А Володя, бідолаха, зовсім розум від горя втратив. Мало того, що з покійниці шлюбної обручки не зняв, так ще й свою в труну кинув. А обручки, між іншим, не якийсь там ширпотреб з ювелірторгу, а справжній дореволюційний товар з діамантовими хрестиками».

— Клюнуло?

— Аякже! Не витримав, озирнувся і пащу свою беззубу роззявив. Тут і я своє додав: «Любив покійну дуже, тут не те що обручку в труну, тут сам у могилу кинешся». І до дурного б дійшло.

Давно я не чекав вечора з таким нетерпінням. Напевне, ще з часів танців по суботах у школі. Директор цвинтаря, хоча в органах не служив (а може й служив, хто його знає!), добре втямив, що саме нам потрібно. У тому кварталі, де поховали молоду покійницю, можна було спокійно замаскувати якщо не батальйон, то принаймні роту солдат, підкріплену парою бронемашин. І не просто заховати, а з усіма можливими вигодами.

Ми вляглися разом зі Старим на прихопленій мною з дому ковдрі і стали терпляче чекати. Було тихо, як буває тільки на цвинтарях посеред гамірливого міста. Десь прогула електричка. Потім в районі вокзалу голосно звереснула якась дама — аж виляски пішли поміж надгробками. Старий щось тихо пробурчав, але я не розібрав. Здається: «Знайшли, де лапатися!» На сусідній старій ділянці, за кільканадцять метрів від нас час від часу щось тихо порипувало, зітхало і дихало. Але то були виключно слухові галюцинації. Зате характерний звук від удару металу об камінь був грубою реальністю — хтось ненароком зачепив лопатою гранітний надгробок. До того ж, за нашими плечима. От цього ми не передбачили. Бо замість крокувати по основній алеї, ті, на кого ми зробили засідку, поперлися до могили вузесенькою стежкою, обкладеною замаскованими оперативниками.

— Ну, зараз наступлять комусь на дупу — і кінець іграм, — подумав я. Але мадам Фортуна сьогодні була на боці сищиків. Бо чотири темні фігури з невластивою для них грацією прямували рівнесенько по стежці. Я перевів подих і, здається, зробив це заголосно, бо Старий стусонув мене кулаком під ребро.

Тим часом фігури з лопатами обступили свіжу могилу і довго озиралися та прислухалися. Переконавшись у власній безпеці, швиденько взялися до справи. Повідкладали вбік численні вінки і квіти, висмикнули з землі табличку і портрет у рамці. А потім ритмічно і чітко, зовсім не так, як вони це роблять вдень, стали розкопувати могилу. Через певні проміжки часу одна пара змінювала іншу. Коли фігури тих, хто копав, заглибилися нижче поля зору, Старий торкнув мене за плече. Я тихо прошепотів йому у саме вухо:

— Ще рано. Скажуть потім, що вони черв’яків на рибалку копали чи казенну лопату випадково присипали, то оце витягали… І є дурні, які в це повірять. Особливо в прокуратурі. Ні, нехай вже труну дістануть.

Старий заспокійливо поплескав мене по руці, мовляв: зрозумів, згоден, зачекаємо.

Нарешті лопати стукнули об дерево. Ті, що нагорі, заворушилися. Кинули вниз мотузки. Потім допомогли своїм товаришам видряпатися з розкопаної могили. Далі хтось, передражнюючи Гагаріна, сказав: «Ну, поїхали!» Домовину вони витягли досить швидко і вправно відтягли її вбік. На весь цвинтар, як мені здалося, залунав різкий скрегіт цвяхів, які витягали з сирого дерева. Моє серце калатало так, що, напевне, і Старий це почув. Що було далі — ми переважно здогадувалися, бо труну вони поставили за насипом і, на додачу, не присвічували собі ліхтарями.

Ось, здається, зняли віко… тепер вовтузяться, щось витягають, знову вовтузяться… Так, ліхтарик увімкнули… Це вони обручки шукають. Беріть, хлопці, беріть, бо це ви зараз собі строк із домовини тягнете… дерево об дерево стукнуло… це вони віко на місце ставлять. Так, тепер молотком по цвяхах… а чому ж двічі, а не чотири рази? А, я ж забув, що зараз домовину тільки в головах забивають, а в ногах закривають на спеціальну скобу. Зручно… Особливо, для п’яних гробарів. От нахаби — домовину вниз пожбурили без усяких мотузків, аж загуло! Чекайте, а чому загуло? Так, наче порожня… А таки ж порожня, як і та, яку ми з комсомольцями-добровольцями викопали! От тепер дізнаємося, нащо їм тіло здалося.

А тим часом мародери в чотири лопати швиденько яму землею закидають. Ти диви, наче й не стомилися. Он уже й надгробок готовий. Лопатами поплескали, вінки з квіточками і табличку з портретом назад прилаштували, ще хвилинку терпіння — зараз вони труп роздягнуть і можна буде брати на гарячому! Гоп-стоп, Зоя!

Я вже тихенько випростав руку з ракетницею, щоб зробити тут видно, як вдень, аж тут мій палець застиг на спусковому гачку. Бо вони, ці гади, загорнули тіло у якесь шмаття — і на плечі його завдають. Ну-ну, як вже гратися, то до кінця.

Тільки б мої хлопці, тридцять скорохватів, краса, гордість і остання надія радянської міліції, ініціативу не виявили. Я думаю! Полежати мордою вниз дві години на холодній землі — можна й без нащадків залишитися. Ні, слава Богу, дресировані на совість, ніхто не поворухнувся. А ці, котрі у нових комбінезонах, мало не бігцем рушили… а куди вони рушили?.. Господи, там же урвище! Оте саме, де «Москвич» горів!

Підриваємося на ноги разом з Шефом і кидаємося назирці за чорними тінями. Стримане хекання і сопіння за моїми плечима показує, що і хлопці не відстають. Аби тільки хтось не перечепився за надгробок і не бабахнувся з відповідними текстами. Ні, знову щастя на нашому боці. Тут між кущами темно, хоч в око стрель, але біжимо! Ні за що не зачіпаємося. Аж тут якийсь недорізаний соловей над моєю головою звереснув так, що я аж підскочив. Похопилася птаха! Нормальні солов’їхи вже яйця довисиджують, а цей лише зараз свій шлюбний сезон відкрив.

Точно, до урвища йдуть. Була у мене спочатку версія, що трупи таки не на місці роздягають, а затягають у якийсь старий склеп і там-таки потім прикопують. Аж вони всі склепи десятою дорогою обійшли. От і крематорій в стороні лишився. То добре. Бо я грішним ділом на якусь мить подумав про спільників з гарячого цеху. Та досить з нас і цих чотирьох, нічого статистику роздувати, та ще й на такій паскудній справі. Тепер головне — аби вони від нас не втекли. Бо гавкнеться моя кар’єра в самому розквіті. Ледь подумав — і на тобі! Зникли! І не видно, і головне, не чутно.

Отут Старий пішов усупереч логіці оперативної майстерності. Він видряпався на крутосхил одного з валів, наступаючи ногами на мініатюрні надгробки колумбарію, з таким гуркотом, наче пара добре підкованих коней гарцює по халтурно викладеній бруківці. Було таке враження, що Шефа чути аж на Подолі, та він цим не проймався. Якусь мить постояв нагорі, покрутив головою, а потім гукнув мені:

— В байраці світло! Здається, автомобільні фари. Бігом туди!

І з таким самим гуркотом скотився вниз, на ходу командуючи по рації, позиченій у даішників:

— Другій і третій групі оточити байрак і перекрити все, щоб і миша не проскочила.

Ми добігли вчасно. І я зрозумів майже одразу те, чого не міг збагнути механік крематорію. Він не помилився в головному — за таке видовище справді можна було втратити життя. На дні урвища стояли «Жигулі-пікап». Мої знайомі гробокопачі похапцем заштовхували в задні двері вже роздягнений жіночий труп. Якийсь мужчина, напевне, водій, стояв з брезентом у руках напоготові, аби прикрити. Я нарешті вистрелив з ракетниці, але не вгору, а згори вниз. Згусток вогню втрапив у дах машини. То був ще той феєрверк! Іскри ще не впали на землю, як ми вже котилися по схилу, ламаючи поодинокі кущики і дрібні деревця. За пару хвилин уся компанія любителів оголеної мертвої натури лежала на землі, пов’язана за нестачею наручників мотузками в характерний спосіб, відомий серед міліцейського люду, як «з далекого краю лелеки летіли». Це коли права рука затриманого за спиною прив’язується до стопи лівої ноги.

Вельми естетично! А що поробиш? Не дротом же їх в’язати. Ми ж не німці якісь, хвалити Бога.

Я відчув, що у мене тремтять ноги, присів перекурити на якусь колоду, та коли ця колода жалібно чхнула, я підскочив. Виявляється, це був мій «хрещеник», котрий набивався на зайвого «лисого». Пов’язаний, як і решта компаньйонів, він лежав трохи осторонь і, на відміну від них, не мовчав, продовжуючи вголос розпочату не відсьогодні гірку думу:

— І отак завжди! Іван, викопай — Іван, закопай. Іван, принеси — Іван, пішов на… А як Івану зайву копійку треба, так Івану в зуби!..

Я не витримав і поцікавився, з максимальною за таких умов делікатністю:

— А як щодо «Івану — по яйцях»? Щоб Іван не розмножувався?

— Вже заробив, — гірко зітхнув Іван. І помовчавши, уточнив: — Аж два рази. Сьогодні, від ваших…

Тим часом Старий уважно обійшов поле бою, відкрив «бардачок» у машині, дістав документи, погортав їх при світлі фар і підбив перший підсумок:

— Ну, з цією бандою чотирьох усе ясно. Пройшли Крим, Рим і мідні труби. А оцей, чия машина, із фраєрів. Тобто, не професіонал.

— Що, товаришу підполковник, ані фізія, ані прізвище не здибалися? Ніколи раніше не бачили?

— А тут нема чого й дивитися. Краще принюхайся. Ці лежать тихенько, а він в штани з переляку напустив. Як той пацан на Петрівці, що дублянки здирав. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. То що будемо робити із затриманими? В капезе до ранку?

— В Управу, по кабінетах і негайно ліпити, доки теплі. Ти візьмеш на себе оцього, щербатенького, а я за водія візьмусь. Он уже автозак їде, готуйтеся, хлопці, вантажити дрова!

Хтось із молодих запитав:

— А покійницю куди?

Ми перезирнулися. Справді, ледь не забули про головну фігурантку нашої нічної пригоди. Старий мене виручив:

— Викликай труповозку і вези на Оранжерейну, до експертизи.

— Вези то й вези, мені що? — молодий вже кляв себе за проявлену ініціативу. — Ви поїдете, я тут поряд з нею відпочину в очікуванні машини. Вважай, до ранку — доки здаси, доки всі папери оформиш. А до речі, яке у неї прізвище?

— А навіщо тобі прізвище? Вона в даній ситуації — всього лише речовий доказ по кримінальній справі.

— Вибачайте, товаришу підполковник, але директор цвинтаря був правий. Зашкарубли ми на цій роботі. То ця нещасна жінка для нас — екземпляр, то речовий доказ… Ви б ще сказали, що вона у нас замість живця на мародерів… Тьху!

— Чого плюєшся, Сирота? Комар до рота залетів?

— Та ні, зрозумів, яку я дурницю ляпнув. Мертвий у ролі живця — це ж треба!

— Ото нащо тобі було в Університеті вчитися? Закінчив би, як усі, Вищу школу міліції — і горя не знав би. Ну то що? Як ти там, Олексо, за випивкою кажеш? «Вйо, бо дощ і коні мокнуть»? Так ото ж… Дощу нема, а всі ми мокрі, як ті коні. Он, чуєш, зубами вибивають.

Не все так швидко робиться, як хочеться. Доки завантажили затриманих в автозак, доки заїхали у цвинтарну контору, щоб викликати труповозку, доки прикотили на Богдана Хмельницького в Управу, то вже й ранок настав. Розв’язали ми наших лебедиків у дворі, загнали їх бігом добрячими штурханами в наш коридор і поставили попід стінкою в основну сексуальну позу: ноги на ширину плечей, руки вгору і лобом в стінку.

Старий тим часом пообіцяв дещо відкрутити черговим, якщо вони до дев’ятої ранку повідомлять начальству про результати нашої акції. Після дев’ятої — хоч Генеральному Секретарю Політбюро ЦК КПРС, а до того — ані пари з уст! Потім Підполковник потихеньку попередив мене:

— Слухай, Олексо, я тут твого беззубенького при світлі уважніше роздивився — він не такий простий, як ти мені розповідав. Дивись, не обламайся.

— Що, залишки інтелігентності крізь шар бруду проступають?

— Схоже на те. А в основному, я по штанам визначив. Ти ж казав, їм усім нові комбінезони водночас видали, так у нього найчистіший.

Зі своїм клієнтом, отим хазяїном машини, для якого копачі старалися, Старий вчинив дещо інакше. Звелів відвести його до туалету, щоб той привів себе до ладу, а потім посадити на табуретку в кабінеті — і нехай там годинку в чеканні допиту помаринується.

Ну, а я завів власника найчистіших штанів до своєї хатки, запропонував йому стілець зі спинкою і навіть пригостив сигаретою. І от коли цвинтарний інтелігент з полегкістю зробив першу затяжку, я коротким ударом кулака загнав йому цю цигарку в горлянку. Потім сів за стіл і став спостерігати, як він повзає по підлозі, випльовуючи мішанку з тютюну, слини і крові. Ніякого жалю до цієї подоби «гомо сапієнс», а тим більше докорів совісті, я не відчував. Вони залишилися десь у холодильнику Інституту судово-медичної експертизи поряд з оскверненими останками молодої жінки, котра не зазнала спокою навіть після смерті. Тому це нещастя хай поповзає. Треба буде — ще раз заробить…

«Нещастя» нарешті налапало перекинутого стільця, звелося на рівні ноги, витерло брудним рукавом носа і прошепелявило:

— Зі знайомством, начальничку! Не боїшся, що прокурору на тебе накапаю щодо незаконних методів ведення слідства? У нас, хвалити Бога, не тридцять сьомий рік.

— Ти диви, знову «образованний» трапився! І де ви беретеся на мою голову? А щодо тридцять сьомого року — то мені дещо наші ментівські пенсіонери розповідали. Тоді таким, як ти, в оцих кабінетах заганяли в очко порожню пляшку до половини і відбивали денце — щоб не кортіло витягти. А прокурором ти мене не лякай. Я його не боюсь.

— А я скаргу напишу! От просто зараз — вимагаю папір і ручку! І більше нічого не скажу, доки сюди прокурор не прийде.

— Канцелярське приладдя одержиш. Писати можеш, твоє право. Хоч зараз шкрябай маляву «сичу». Тільки знаєш — доки вона прокурору дійде, доки він її прочитає, машину з гаража викличе, сюди під’їде, ти, голубе сивенький, в моїх руках будеш. А що звідси випливає? В момент затримання ти виявив активний опір силам правопорядку. І це вже зафіксовано у нашому рапорті начальству. Тож до тих пошкоджень, які ти зараз маєш, додамо: три-чотири вибитих зуби, пару поламаних ребер, ну, можна і по «болту» пару разів каблуком пройтись. Та не це важливо, а те, що головний прокурор на твоєму цвинтарі сімейну ділянку має. І у нього дуже багата уява. Втямив?

Заарештований свій фасон дещо втратив і головою кивнув. А я його далі дотискую:

— То як будемо розмовляти? Душевно чи одразу ногою в штуцер?

Гробокопач перевірив язиком наявність і стан решток зубів і відповів:

— Начальству видніше. Але дозвольте одне запитання для прояснення ситуації. Нас пов’язали на гарячому, визнаю. Всі докази — і живі, і мертві у вас у руках. Ані я, ані хлопці рогом впиратися не будемо, навіть якби хотіли, бо розклад не той. Тож навіщо одразу в зуби, а тим більше — по штуцеру? Може, я помиляюсь, але здається мені, громадянин начальник, що ви ще щось для нас маєте. То кажіть одразу, бо я за сьогодні вже стільки разів в казан одержав, що він у мене не дуже варить.

— Люблю тямущих! І не люблю битися. Хіба що задля користі справи. Так от, шановний товаришу пролетар, ви улюблену пісню Леніна знаєте?

— Це котра «Апасіоната»?

— Вражений вашою ерудицією. Ви майже вгадали, бо «Апасіоната» — вона без слів. А пісня — це зі словами. І то якими словами! Кожен гробокопач Радянського Союзу повинен знати їх напам’ять незалежно від кількості випитого. «Самі ми копали могилу собі. Глибока була та могила.» Ось які там слова, пришелепуватий ви наш. Могилу самі собі копали, ясно? Глибока була та могила. Одному не видряпатися.

— А скажіть, будьте ласкаві, громадянине начальнику, у генерала Федорчука, котрий старший у кадебе, своя сімейна ділянка на нашому цвинтарі є?

— Не хвилюйтеся, є. Через алейку від прокурорської. Вам легше?

— Мені тяжче, але ви не звертайте уваги, кажіть. То по якій статті ми собі могилу викопали? Бо я щось давненько кримінальний кодекс не перечитував. Я взагалі останнім часом крім «Вечірки» нічого друкованого в руки не беру.

— І то виключно з професійного інтересу. Ви там некрологи і співчуття родичам шукаєте. Вгадав? Ясне діло, коли про покійника в газеті пишуть, то його не голим ховають. Непогана наводка.

— Хочеш жити — крутись. Щиросердно визнаю. Все визнаю, все покажу — і які могили розкурочили, і куди одяг здавали, і куди гроші пішли…

— А покійники куди пішли? Голісінькі такі, наче щойно на світ народилися?

— А їх отой брав, котрий на машині. А що він з ними далі робив — то не нашого розуму справа.

— От тільки не робіть, юначе, із себе пришелепуватого дурника. Раз ви і про «Апасіонату» знаєте, і про прокурорський нагляд, то либонь і про це здогадалися…

— Скажімо так: він натякав. Дзвонив час від часу і казав: «У мене харч закінчився, то ви подумайте».

— Він що — людожер по-вашому?

— А це ви самі у нього запитайте, якщо він досі з переляку не вмер. Він замовляв, а ми робили, от і вся любов.

— А оцей, як ви кажете, харч, ви йому в одному і тому ж місці завжди передавали? Чи в різних?

— А нащо нам різні? Там і передавали. Зручно, знаєте, нести. І нас не видно, і його машини. Дуже зручно.

— А оту парочку в «Москвичі» ви теж для зручності вбили, чи як? А потім ще й спалили задля певності. Місце там справді зручне, нічого не скажеш. От тільки чому ви їх не закопали для остаточної певності? Що, ліньки було? Чи мертвяків боїтесь? Хоча я, здається, розумію, бо трупи роздягати — то одне, а живих мочити, та ще в складі організованої групи, то зовсім інше. Маю на увазі — інша стаття, по якій «вишка» світить.

Копач мовчав, тільки розбиті губи все облизував, а я його дотискав:

— Тепер дивись: подвійне зумисне вбивство — це вже вища міра покарання без усяких розмов. Знищення трупів для ускладнення слідства — це вже обтяжуюча обставина. Баєчкам твоїм, що ви нічого не знаєте, машина сама загорілася, ніхто не повірить. Експертиза вже встановила, що її підпалили з назовні. Тільки не кажи, що то хтось із вас «беника» кинув. Бо жоден нормальний водій з відкритим бензобаком не катається. Отже, підведемо підсумки: замість дурниць прокурору ви зараз напишете мені два документи: явку з повинною по вбивству водія «Москвича» і його пасажирки і щиросердне визнання з цього приводу. Підказую напрям — не всі хором ту нещасну машину палили. Хтось міг і осторонь стояти.

— Соломинку потопаючому кидаєте?

— Не з твоїм щастям рятівного кола дожидатися. Бери, що дають.

— Спасибі, начальнику, але не візьму. Давайте краще поговоримо як професіонали. Хай вам хтось інший горбатого до стінки ліпить, а я не буду.

— Ну, як не будеш, то зостануться після тебе тільки бульки на воді.

— А це навряд. Бо що ми робили? Розкопували поховання. Чим це пахне? Тьху! За осквернення могил відбудемося переляком. От якби ми надгробок розбомбили, так можна було б впаяти цивільний позов щодо компенсації. За попісяти в урну на Хрещатику при свідках набагато більше відпишуть! Що ще? Роздягали покійників? Немає такої статті. Мародерства не припишете, бо то інший склад злочину, а головне — ця стаття діє тільки під час війни або надзвичайного стану. А у нас зараз що? Мир і дружба між народами. Товариш Брежнєв Хельсінкську угоду підписали стосовно непорушності кордонів і всього такого якого. Ну, то що ви на це скажете?

— А якщо некрофілію, начитаний ви мій?

— Ну, якби ви нам це довели, тоді ой! І строк чималий, і в психушці відбувати. Але цього ви нам не приліпите. Може, отой, котрий голі трупи у нас купував, справді збоченець, а ми що? Максимум, на що ви натягнете, так це на хуліганство. Від цього відхрещуватися не будемо — цинічні дії, аморалка вищої проби. Від року до п’яти. Реально дадуть чотири роки «хімії», через два будемо вдома. Як не крутіть, громадянин начальник, а не було у нас анінайменшої потреби мочити ту пару, що в «Москвичі».

— А звідки ти знаєш, що їх було двоє і що вони були в «Москвичі»?

— Так ви ж самі сказали…

— А раптом я тебе на понт брав, а насправді їх було четверо і в «Жигулях»?

— А ми, до речі, тої ночі вдома спали. Не наша зміна була взагалі. Вранці вийшли, саме коли ваші по байраку повзали і все вимірювали та знімали.

— Є кому алібі підтвердити?

— Не щастить вам сьогодні, громадянине начальнику. Я з вечора з сусідом побився. По п’янці, звичайно. Він міліцію викликав, мене хлопці з Московського райвідділу скрутили, пару разів до кулака притулили — і в своє капезе. А о шостій ранку, як тільки радіо гімн прокукурікало, вони мене за шкірки — і ногою під п’яту точку, аж зуби клацнули. Киш, кажуть, алкаш, додому! Ну, я і пішов.

— Ти правий, алібі залізне.

— А я про що кажу, начальнику? Не мучайтеся ви з нами! Осквернення могил визнаємо, покаємося. Адвокати психіатрів видеруть, експертизи зажадають. Якось перезимуємо. А мокрушників деінде шукайте. На вбивство коли наважуються? Або з переляку, або щоб інші, теж розстрільні справи прикрити. А у нас таких резонів не було.

Я ледь не сказав уголос улюблену фразу Старого стосовно «дубль пусто», яке ми витягли. Але з іншого боку, ментівський гонор не дозволяв мені піднімати руки перед затриманим. Той, хто кримінальний кодекс писав, вочевидь був зависокої думки про рівень духовності радянської людини. Або вважав осквернення могил і грабунок трупів екзотичною забавкою канібалів Нової Гвінеї. А у нас такого немає, як і безробіття, наркоманії, проституції, організованої злочинності… Не життя, а рай. От тільки я чомусь цього не відчуваю.

— Який у кого резон, то суддя вирішить. А ти мені краще скажи, звідки така грамотність?

— Два курси юридичного факультету. Я ж не завжди таке чмо болотне був, як зараз. Грав за одну футбольну команду, правда, в дублі. Заочно в університеті вчився. Як Ленін, між іншим. А потім підвела мене клята — запив. І то так, що в Глевасі опинився. А після неї одна дорога — копачем на цвинтар. П’ю, щоправда, менше, але п’ю… Слухайте, чого ми тягнемо? Давайте я зараз все напишу, ви мене скоріше оформите, я навіть психекспертизи не проситиму. Піду собі в зону, може, хоч там від алкоголізму вилікують.

Я посадив його за свій стіл — писати щиросердне визнання, а сам пішов шукати відро і швабру, аби власноручно замити сліди нашої душевної розмови з підлоги. Бо цей раунд я програв. Хоча, треба сказати, з великим шумом і навіть феєрверком. Але з іншого боку — усякі там цвинтарні алкаші не діждуться з цього тішитися. У мене є ще дещо в загашнику. Останній аргумент. Копач дописав своє визнання, я швиденько оформив усі необхідні документи і спровадив його до нашої камери у підвал. Хай там перепочине, доки його в Лук’янівський слідчий ізолятор спровадять. А я до Старого зазирну, як там його клієнт дозріває.

«Замовник» непорушно сидів на табуретці, склавши руки на животі. На мою появу він навіть не ворухнувся, дивився прямо перед собою і, здається, навіть не моргав. Я став перед ним і сказав: «Агов!» Ніякої реакції. Я помахав перед його очима розчепіреною долонею, як це роблять психіатри, аби визначити, чи хворий ще при своєму глузді, — у дядька на обличчі жоден м’яз не здригнувся. Він так і сидів, схрестивши пальці на животі і впірившись у якусь точку на стінці. Я звернувся до сержанта, котрий охороняв затриманого:

— Він хоч щось говорив? Питав, скаржився?..

— Та ні. Оце як відмили, завели і посадили, так і мовчить.

— І що, навіть не писнув?

— Два рази чхнув і один раз… ну, вроді теж чхнув, тільки не тим боком.

— Все ясно, сержант! Або різьба стерлась, або під дурку косить. Шеф далеко?

— Хвилину тому зазирав. Сказав — поголиться і прийде.

— Ну, то я до нього.

Місцеперебування Старого видавали голосні матюки і зле шипіння. Я зайшов до умивальника — мій Шеф стояв перед дзеркалом і знущався над своєю фізіономією за допомогою вітчизняного леза «Нева». Зобачивши моє відображення в дзеркалі, він запитав, кривлячись:

— Олексо, ти не знаєш, з чого їх роблять, ці леза?

— Знаю, товаришу підполковник, з бортової броні крейсера «Аврора». У них у Ленінграді з металом перебої, от вони по шматочку і відколупують. Як не вірите, то подивіться на етикетку. Чого ж там «Аврору» намалювали?

Старий хотів щось сказати, але вкотре порізався і простогнав:

— Сирота, дінься, бо я за себе не відповідаю. Хоча ні, стій! Тільки мовчи! До мого кабінету зазирав?

Я кивнув головою.

— Як там той зусранець?

Я торкнув себе за носа і скривився.

— Сирота, я не зрозумів, кого заціпило: його чи тебе?

— Ви ж самі сказали: мовчи!

— Відставити! Доповідай, що робить затриманий.

— Зображає пана Єнома з моєї улюбленої книжки про Швейка.

— Книжку пам’ятаю, а такого пана — ні. Що він там наробив?

— Перднув так, що у вас на стіні годинник зупинився.

— І все?

— А ви що хотіли: щоб у вас вікна повилітали?

— Сирота, я тобі сто разів казав: якщо зранку смієшся, то ввечері будеш плакати.

— Я вже зараз ридаю, товаришу підполковник. Галасу ми з вами наробили добряче, переполохали живих і мертвих, а практичних результатів, як ви кажете, нуль цілих, ікс десятих.

— Пояснюй, доки я вмиваюсь.

— Од того нашого київського Єнома найближчим часом інших звуків не дочекаєтесь. У нього одна мета — аби його до Кирилівки забрали з вашого кабінету, а не з Лук’янівського СІЗО.

— Звідки такий поспіх?

— Бо він напевне знає, що в слідчому ізоляторі йому своєю смертю померти не дадуть. Точніше, оформлять смерть від нещасного випадку або самогубства так, що жодна експертиза не підкопається.

— Сирота, а раптом він і справді цей, як його? Котрий з мертвими…

— Некрофіл? А ви давно, товаришу підполковник, такого у нас в Києві здибували? Бо я тільки в підручниках з судової психіатрії читав.

— Та було щось на початку шестидесятих. Але так до пуття і не докопалися, коли та жінка в Піонерському парку насправді померла: чи до того діла, чи під час того діла, чи опісля оного, коли підозрюваного міліція з неї зняла.

— Як він так боїться СІЗО, то потримаємо три доби у нас, в Управі. Закон дозволяє. А будуть проблеми — випросимо у прокуратури йому одиночну камеру в ізоляторі. Аби тільки не мовчав. А твої ганцихристи, котрі копачі, що? Теж годинники зупиняють?

— Та ні, щиросердну пишуть, аж гай шумить.

— Молодим щастить, Сирота. І в чому ж вони каються?

— В тому то й справа, товаришу підполковник. Що не каються, а лівою різьбою викручуються, і то досить успішно. Мовляв, ми покійницю витягли, одяг привласнили, останки якомусь фраєру здали на його прохання. І не наше собаче діло, що він з ними збирався робити. Готові підписатися на статтю про злісне хуліганство і чесним трудом в зоні спокутувати свою провину перед рештою будівників комунізму.

— Ну, нічого. В середньому у нас з тобою непогано виходить. Якщо один мовчить, а інший кається, то в сумі слідство просувається задовільно. До чогось та доберемось. Як не стройовим кроком, то бодай рачки, Сирота. Ну, поговорили — і розбіглися. Принесеш мені покаянні листи. До речі, якась версія крім збочення стосовно мого клієнта у тебе є?

— Є, товаришу підполковник. Але я з нею не згоден.

— Що, знову політика?

— Ні, економіка. Але наша, радянська. Планова. Соціалістична.

— Олексо, скажи, будь ласка, старому сискарю: є на цьому світі хоч щось, що ти не перекрутиш на політику?

— Немає, товаришу підполковник, але то не я винен. То у нас світ такий.

— Добалакався! Кру-гом! Кроком руш!

Я чітко виконав команду і повернувся до своєї шпаківні. Копач уже закінчив писати «щиросерде» і терпляче чекав, що я зроблю з ним далі. Я уважно перечитав цей апокриф, відзначив, що в ньому набагато менше помилок, аніж можна було очікувати і пригостив затриманого цигаркою. Більше того, цього разу навіть дав докурити до кінця. І от в момент, коли клієнт остаточно розслабився, я наче між іншим поцікавився:

— Кажеш, з хуліганських міркувань труп викопали?

— Воістину так, громадянин начальник. Виключно з хуліганських.

— І взагалі, якщо серйозно розібратися, то ви у цій справі до одного місця дверці, а головний хуліган — той, що в «Жигулях»?

— Саме так!

— А що він, до речі, з тим голим трупом робити збирався? Поставити на городі замість опудала? Аби малолітні правопорушники першу редиску не крали?

— Ні, громадянине начальнику. Він збирався його на сусідський город вночі підкинути, а вранці, доки ще всі сплять, викликати міліцію. Щось вони там між собою не поділили, ці дядьки, от він і надумав йому замість свині покійницю підкласти.

— Жартики ж нині у колгоспного селянства, скажу тобі, друже — від двох до п’яти. І то без амністії, бо вона по цій статті буває тільки під круглі дати. Чого ж ти мені одразу не сказав?

— А якби вас, громадянин начальник, спочатку по зубах, потім мордою об «Жигуль», каблуком по шиї, а потім отут, у кабінеті — знову в зуби? Ви б либонь, не те що такі дрібниці, ви б дату свого народження забули.

— Відновилася, кажеш, пам’ять? То добре. Ну, то що ж виходить? Тому, хто цей жарт придумав — по максимуму, а вам, як виконавцям, — по мінімуму. Непогано, непогано. Одного ти тільки не врахував. Такого собі платтячка.

— Якого платтячка?

— З червоної шотландки. Яке ти зі своїми друзями з іншої покійниці зняв і загнав у комісійний. А цю бідолаху куди діли? Теж на чийсь город підкинули?

— Не було нічого такого.

— А чого ж уся порожня труна у твоїх пальчиках?

— Ну, так ми ж її теє… і забивали, і опускали…

— От бачиш — правду лікарі пишуть, що алкоголь згубно впливає на інтелект. Сам же щойно визнав, що плаття тобі знайоме і що ти це поховання здійснював разом зі своєю групою товаришів. А щодо відбитків — так вони не тільки зовні, а і всередині. І то в таких місцях, де їх можна понаставляти лише за однієї умови. І ти знаєш, за якої.

— По цьому факту давати свідчення відмовляюсь. То все наклеп. Хай директор відбувається. У нього, бачите, покійники пропадають, а він на нас котить, на робітничий клас.

— Ти знаєш, ще п’ять хвилин — і я візьму в руки червоний прапор і піду разом з тобою виганяти з контори буржуя-директора, котрий знущається з пролетарів. Хоча ні. Я піду туди, куди мені захочеться. Наприклад, пити каву з коньяком. А от ти підеш звідси на той світ. Щоправда, з короткою пересадкою у діда Лук’яна.

— А чого це раптом на той світ?

— А того, що з тобою в СІЗО нещасний випадок трапиться. Так мені здається. Який саме — чітко не бачу. Може, впадеш з горішньої койки і скрутиш в’язи. Або невдало перечепишся на сходах, коли вестимуть на прогулянку. Ти знаєш, що у Лук’янівці майданчик для прогулянок не у дворі, а на даху? І не дізнаєшся, бо не дійдеш.

— Ну, ви прямо як якийсь Вольф Мессінг!


Від автора:

Вольф Мессінг — одна з найтаємничишіх особистостей двадцятого століття. Йому приписують унікальний талант не тільки фокусника, але й гіпнотизера, провидця і телепата. Документально підтверджено, що після арешту в окупованій фашистами Варшаві у 1939 році він навіяв наглядачам і охороні, аби ті випустили його з камери і вивели з гестапівської в’язниці на вулицю. Не маючи жодних документів, Мессінг спокійно доїхав у поїзді до тодішнього кордону з Радянським Союзом і змусив німецьких та радянських митників та прикордонників пропустити його без жодного запитання. Помер у середині семидесятих, залишивши про себе короткі мемуари, надруковані в журналі «Наука и религия». Ніяких секретів він, звичайно, не відкрив, забравши їх з собою в могилу.


Олекса Сирота:

Старий, як завжди, виявився правий. З моїм недовченим юристом-футболістом я мав усі шанси наплакатися. Класична ілюстрація до старовинної філософської тези, що зовнішність часто буває оманлива. Ну, нічого, голубчику. Я тебе на найвищих досягненнях науково-технічного прогресу візьму. Глянемо, з ким ти тоді мене порівняєш. Із самим Ейнштейном чи тільки з професором Капицею, котрий академічну науку перетлумачує по телевізору для дебілів?

— Мессінг — не Мессінг, можу й помилятися. Може, й не впадеш ти з горішньої койки і на сходах не перечепишся, а чекає тебе зовсім інша несподіванка. Ну, наприклад, блатні на етапі подушкою придавлять. Чи в параші втоплять. Є у них такий невибагливий жартик над ссученими.

— А чого це я раптом ссучений, коли я навіть блатним не був? Глеваха — то ж не зона, а лікувальний профілакторій.

— А того, недовчений ти мій, що ота покійниця, з якою ти так непоштиво повівся, — то дочка одного дуже великого злодійського авторитета-законника. Ти ще на «воронку» до СІЗО не доїдеш, а туди вже «малява» прийде. І тут остання «шістка» за честь вважатиме перед злодійським королем вислужитися.

Копач мовчав. Тільки змок увесь і підборіддя затремтіло. Ти диви, ще не всю свою образну уяву пропив.

— Що я тобі скажу? Шкода мені тебе, дурня. Не знаю, який з тебе футболіст був би, але адвокат вийшов би непоганий. Проте, знаєш приказку про гайку на кожен хитрий болт?

— А як правду скажу, то що ви зробите?

— Ти спочатку правду скажи, точніше — запиши. А потім, коли ти її прокурору підтвердиш і на суді показань не мінятимеш, то можна буде подумати, як тебе з цієї халепи витягти. Переграємо статтю, якщо коротко… Так для чого фраєру труп потрібен був? І куди ви ту бідолаху діли, чиє плаття в «коміс» здали? І скількох іще ви небіжчиків потривожили? Бо у мене є графік чергувань твоєї бригади і дозвіл на ексгумацію, якщо треба буде, то і всіх могил на цвинтарі, починаючи з дня твого народження.

— Не обдурите, громадянин начальник? Чи як вас там за званням, бо я з переляку забув?..

— Раз сказав, значить, сказав. Іншої роботи у мене немає, крім таких, як ти, придурків обманювати. Він що, цей фраєр, потім трупи родичам за викуп віддавав?

— Та ви що! Такі жахи тільки в казках братів Грімм можна здибати. Не з його розумом.

— То може, помста? То штука страшна. Роками може в людині сидіти, а потім в один момент як довбоне!..

— Яка там помста? Це якби в Сицилії десь чи у нас на Кавказі… А цей йолоп максимум до чого допетрає — так це кривднику хату спалити. І то — як жінка з тещею накрутять. Нє-є-є, помста — то зависока для нього матерія.

— Ну не в ліжко ж він їх до себе клав!

Копач тяжко зітхнув, засопів, відвів очі і нарешті наважився:

— Розумієте, зараз менти обклали всі м’ясні магазини, ані грама дешевого м’яса наліво не піде. От він і мусив викручуватися.

— То що ти хочеш сказати — він їх їв?

— Тю на вас, вибачайте. Таке придумаєте! Ця морда куркульська їх ондатрам згодовувала.

Господи, а мама збиралася мені на базарі хорошу хутряну шапку купити! Ні, краще вже до пенсії у кролику добігаю. Вони вже точно вегетаріанці.

Я одібрав у затриманого цвинтарника нове вичерпне пояснення, порвав і викинув старе і відправив автора в капезе. На порозі він затримався і жалібно сказав:

— А що ви мені пришиєте, щоб я хоч до суду дожив?

— Від мертвого віслюка вуха.

— Не зрозумів…

— Ільфа і Петрова читати треба, а не «Вечірку». Ті дві обручки, що у тебе вилучили при обшуку, пам’ятаєш?

— Та то покійних батьків, царство їм небесне. Остання, можна сказати, пам’ять… Як мені кепсько було, а не пропив!

— Покійних, кажеш? Ну, то виходить, що батьки у тебе — японці. І загинули вони у Хіросімі.

— А це ще чому?

— А тому що обручки ці, ти мені вже вибач, я власноручно в домовину поклав — перед похороном. Тобі, для принади. І не підскакуй, не підскакуй… з письмового дозволу родичів покійної. Золото, щоправда, циганське, але хто його в темряві, при ліхтарику розбере? Та не це головне. А те, що мій друг-експерт попередньо відніс ці мідяки в інститут ядерної фізики і там їх кудись встромив, мало не в реактор. Вони тепер радіоактивні. До речі, якби ти їх пару днів у кишені поносив — був би гаплик твоїм дітородним функціям. Хоча — нащо вони тобі в зоні?

— Начальник, так за жартики з золотом ви ж самі знаєте, скільки ліплять!

— Скільки не дадуть — всі твої. Зате живий будеш.

На моє здивування, нутрієвода-раціоналізатора в кабінеті Старого вже не було. А Підполковник, оточивши себе хмарою смердючого цигаркового диму, дочитував якісь папери.

— А де затриманий, товаришу підполковник?

— Відправив у капезе. Бо толку ніякого. Мовчить і тільки повітря псує.

— То добре, що ви його відправили. Ціліший буде. У мене ось для вас подаруночок. Почитайте, що тут підсобник виспівав.

Старий прочитав.

Потім він підійшов до вікна, розчинив його навстіж і визирнув, наче приміряючись: якщо з такої висоти, скажімо, когось викинути, то що з нього залишиться? Потім акуратно зачинив віконниці, повернувся і сказав:

— Знаєш, Сирота, такого навіть фашисти не робили. Вони трупи спалювали, що було, то було. Але щоб скотині згодовувати…


Від автора:

Ані Олекса, ані навіть Старий у ті часи не знали про матеріали, які мав у своєму розпорядженні шведський «Червоний хрест». Справа в тому, що до 1941-го року в деяких тюрмах НКВС ув’язнених «ворогів народу» годували… людським м’ясом. Тобто, бренними останками їхніх же товаришів по нещастю, розстріляних за вироками «надзвичайних трійок». Зокрема, це пророблялося у Львові, Дрогобичі, Станіславі… Правда виплила лише насамкінець короткої Горбачовської епохи.


Олекса Сирота:

Старий ще покрутив мовчки головою, розколупав чергову пачку «Біломору» і поцікавився:

— Що наміряєшся робити, Олексо?

— Зображати півня зі старого дитячого анекдоту. Це коли знесла курочка яєчко, велике-превелике. Дід з бабою дивувалися-дивувалися, та й так і не здогадалися, що за дивина. А півень підійшов, глянув і каже: «Ви тут посидьте, а я пішов сусідському індику дзьоба чистити!»

— А хто у нас сьогодні за індика, Сирота?

— Та отой чмур з обехаесес, котрий із розбазарюванням м’ясопродуктів боровся… Я б його, будь моя воля, забив би цвяхами в труні, прикопав — і хай би він чекав, доки його той ондатровод викопає.

— Гуманіст ти у нас, Сирота. Тільки всіх закопати, хто цю дурницю впоров, — ніякої братської могили не вистачить. Здогадуєшся, звідки ініціатива пішла?

— Либонь, із самої гори?

— А щоб ти і не мав сумнівів. Якесь падло через вікно своєї «Чайки» роздивилося, що люди краще одягатися стали — і ґвалт межи своїх зняло. Жаба задавила! Ну, а оскільки напряму не накажеш з людей хутряні шапки здирати, то й вигадали баєчку про нецільове використання дешевого м’яса. Господи, цю б енергію — та в мирних цілях! Не треба було б у Чорнобилі атомної станції будувати.

— Це вже точно, товаришу підполковник. Але я думаю, що нашого дурня провчити треба.

— Олексо, скільки разів тобі казати: не чіпай г…, то не буде смердіти.

На тому й розійшлись.

Обіцянку свою я виконав. Копачі одержали строк за нахабну крадіжку ювелірних виробів з домовини під час похорону. Про розкопування могил і «нецільове використання» людських останків у судовій справі, звичайно, не було і згадки. Директор цвинтаря виставив нам зі Старим, як належить, і в своїх тостах неодноразово обізвав нас благодійниками. Щодо нутрієвода — то його так і не вдалося допитати. Бо доки ми зі Старим радилися стосовно концептуальної завершеності головної слідчої версії, він у нашому капезе покінчив з собою. Причому, в досить оригінальний спосіб: хтось забув у камері порожній целофановий кульок, і він натяг його собі на голову. А руки зв’язав сам собі за спиною своїми ж шкарпетками. Щоб не закортіло кульок зірвати. Так і задихнувся. Чергового по капезе, щоправда, відправили на пенсію — за недогляд, — але він і сам давно просився.

Я так і не дізнався, чому нещасна мати отієї покійниці, зодягненої у червону шотландку, мовчки забрала свою заяву. Сподіваюся, що на неї не тисли. А може, навіть щось і пообіцяли. Чи багато треба старій, згорьованій людині для маленького щастя? Часто-густо буває досить звичайної однокімнатної квартири у новому будинку.

Потім накотили нові справи, а за ними ще новіші, і ще, і ще… Приємно урізноманітнила моє сіре буття кляуза колеги-обехаесесника на мене в партком. Що я, мовляв, підбурював його вбити жінку з тещею. Замполіт, як завжди, з готовністю кинувся відбирати пояснення, але не на такого напав. Я подивився на комісара точнісінько такими ж наївними очима, які бувають у мого приятеля — кота Бегемота після чергового нальоту на мій холодильник.

— Товаришу полковник, тут, як казали древні, стовідсоткове «кві про кво». Або, кажучи по-нашому, чистісіньке непорозуміння.

— Яке непорозуміння, Сирота? Ви що, заперечуєте факт підбурювання?

— Боже борони, товаришу полковник! Факту не заперечую.

— Тоді до чого тут непорозуміння і оце, як його? — котре «кво»? Вимагаю пояснень. Я тут особа офіційна.

— Зараз все буде, не хвилюйтеся. Але спочатку скажіть: ви свою дружину вдома як називаєте?

— До чого тут моя дружина?

— Для прикладу, товаришу полковник. З наступним розтлумаченням. І десь навіть організаційними висновками на основі принципу паралельної асоціативності.

— Ну, якщо для прикладу, Сирота, то при сторонніх — по імені і по-батькові. А так, приватно — Сизик. Вона ж у мене — Сигизмундівна. Та ще й Кристина, бо полька. Я її колись Крисею назвав — мало місця…

— Тоді ви все зрозумієте, товаришу полковник, як справжній мужчина і люблячий чоловік. У цього скаржника і жінка, і теща — Лариси. Ще та парочка! Він перед ними хвостом крутить: «Мої Ларисюсеньки!», а позаочі вони у нього «крисюки».

— Поки що не врубаюсь, товаришу Сирота. Говоріть конкретніше, без оцих ваших паралелей.

— Конкретно: сиджу по вуха у звіті, паралельно закриваю чотири справи, по трьом порушую клопотання стосовно продовження строків розслідування, телефон розривається… а оцей от підкаблучник впирається до мене в кабінет і починає нидіти, що його «криси» остаточно знахабніли і не сьогодні-завтра повідгризають йому все, що можна відгризти. Ну, а як він розмовляє, товаришу полковник, ви самі знаєте. То не українська мова і не російська, а так — «малопоруський» діалект. Я й вирішив, що він мені — про пацюків, котрі з хвостами і все їдять. А тому й кажу: «Відчепись, чоловіче добрий зі своєю домашньою фауною. Як вони тобі дошкуляють, то притруї їх чимось — і край!» А він мені — як це, притруїти? Я технологію й пояснив. Візьми, мовляв, цукерки, котрі шоколадні, нафаршируй миш’яком і підсунь.

— А чому шоколадні?

— Я так і знав, товаришу полковник, що вас зацікавить саме цей аспект справи. Бо як свідчить практика світової криміналістики, саме шоколад перебиває специфічний смак миш’яку. От і все! А він на мене вирячився і каже: ти б іще пристрелить їх порадив! А я кажу: звичайно, можна і пристрелити, але не з твоїм щастям. Ти на останній перевірці всі лампочки в тирі перебив, а мішень цілісінька залишилася.

— І це все?

— А що ж іще, товаришу полковник? Вискочив, навіть не попрощався, навіть спасибі не сказав. Я ще зрадів, що так швидко цього дурня здихався. А він, виявляється…

— От що буває, Сирота, коли свої особисті проблеми приносять на роботу і ще вплутують їх у службову обстановку! — з інтонаціями римського сенатора на Форумі не сказав — продекламував замполіт і гордо виніс себе з мого кабінетику.

Я вже зрадів, що так легко відбувся, але друга серія моїх неприємностей майже одразу потому ввірвалася в мої двері у вигляді отого триклятого сучого стукача. Він влетів і загорлав так, наче нічого не сталося:

— Сирота, кидай свою трахомудь! Генерал наказав, щоб ти допоміг мені закрити справу по ондатрам!

Отут мене і зашкалило! Для початку я приліпив колегу до стіни так, що портрет Брежнєва увірвався з гачка і бабахнув його по голові. Потім я повторив цю ж процедуру ще кілька разів, промовляючи в такт ударам:

— Я тобі зараз закрию! Я тобі зараз так закрию, що тебе ніяким ключем назад не відімкнуть!

Після чого шпурнув його в куток, а сам навис над ним, як Камінний господар:

— Ти що, придурку, досі не збагнув, що наробив? Це ж через твою боротьбу з ондатрами почали на цвинтарі мертвих красти! Ще б пак! Ти й справді перекрив усі магазини і склади. Це ти вмієш. Ти ж не за соцзаконність воюєш! У таких, як ти, поперек горла стоїть, коли хтось хоч на копійку краще тебе живе, хай навіть і заробляє цю копійку кривавими мозолями! Ти хоч знаєш, що таке нутрію чи ондатру до справжньої кондиції довести? Це ж тобі не рибки в акваріумі: сипонув дафній — і гуляй! Признавайся: ніяке начальство тобі вказівок не давало. Сам придумав. Хоча ні — «что-то слышится родное в дикой песне ямщика…» Вважав: як перекриєш приватникам кисень, то вони до тебе не з коробкою цукерок, а з ондатровою шубою для твоєї «криси» прибіжать?

— Нічого я не думав, одчепись!

— Хто від кого «відчепись»? Здається, це ж ти до мене приперся? Давай-давай… ти мені ще товариша Щербицького процитуй стосовно боротьби із залишками приватно-власницьких інстинктів. І ще пару доносів комісару накатай! Хоча — чому так скромно? На мене давно вже пора стукати у вищі інстанції. Бо я ще ображусь, що ти мене так дешево поціновуєш.

Те, що він виповз за двері рачки, не означало, що він так ходитиме до кінця своїх днів. Більше того, я не мав сумнівів, що він і справді здасть мене, як мінімум — Генералові. І тому вирішив випередити події. Доки жертва мого благородного гніву приводила себе до ладу в туалеті, я вже стукав у генеральські двері.

— Треба порадитися.

— Сирота, коли моє начальство каже мені, що треба порадитися, я спеціально залишаю свій пістолет у сейфі, аби не виникло спокуси…

— Як ви вгадали? Я теж залишив.

— Між іншим, перебивати старших за званням, товаришу капітан, не ввічливо. Ну добре, горбатого могила виправить. Кажи, що там у тебе.

— А я якраз, товаришу генерал, щодо горбатих і щодо могил — у прямому розумінні цього слова. Ви нам не казали, але я уявляю, що вам коштувало закрити оту справу з ондатрами-людожерами.

— Правильно розумієш, Сирота. Не те, що деякі… бігають отут, як курка з яйцем. А потім ще й капають по партійній лінії.

— Отож і кажу, товаришу генерал. А знаєте, що найгірше? Вони ще й узагальнюють…

— Хто?

— А про кого ми з вами говоримо? Я так здогадуюсь, що про одну і ту саму людину. Котра нас усіх ледь не закопала разом з краденими покійниками. Ну, ідіот оцей з обехаесес, товаришу генерал!

— Що він цього разу учворив?

— Ви ж самі мене весь час застерігали, попереджали, навіть наказували: не робити з поодиноких випадків загальну тенденцію. А оце одоробло, як я зрозумів, збирається влаштувати всім ондатроводам зразково-показовий процес. А оскільки головний обвинувачуваний вже апостолу Петру свідчення дає, то він вирішив все це повісити на живих, мовляв, не один-єдиний виродок цим займався, а ціла організована група. Уявляєте, які розмови підуть по Києву? Та де по Києву — по всій Україні. І до Москви дійдуть, щоб ви не мали сумнівів!

Генерал не поспішав з висновками. Хоча, коли треба, то він реагував, як мангуст на кобру. Проте, цього разу спершу подумки прорахував усі варіанти, а вже потім зауважив:

— Що поробиш, Сирота, коли у нас за ідіотизм не судять і навіть не виганяють з роботи. Бо немає такої статті. Ти мені краще скажи: що ти з ним зробив? Тільки обматюкав, чи як завжди?.. Бо у мене вже сили не вистачає наслідки твоїх Макаренківських методів прикривати.


Від автора:

Популярний на ті роки вираз «Макаренківські методи» означав усього-на-всього мордобій. Пішло це з «Педагогічної поеми» — вищезгаданий прихильник гуманістичних методів виховання одного разу, коли прогресивні прийоми не спрацювали, відправив одного з особливо непоступливих колоністів у глибокий нокаут. На його здивування — подіяло!

До речі, свою педагогічну поему А. С. Макаренко завершив на високому посту одного із заступників начальника українського ГУЛАГу у званні полковника міліцїі. Після чого у 1936-му році повністю перейшов на письменницьку роботу.


Олекса Сирота:

Довелося покаятися перед Генералом і цього разу та чесно розповісти всі обставини відвертої розмови з ворогом приватної ініціативи. Генерал спохмурнів:

— Стосовно цитат із Щербицького, це ти йому даремно ляпнув. Воно ж дурне-дурне, та підле. Всіх вимаже. Ну добре, ти своє зробив, він своє заробив. І ще заробить. Але то вже не твого розуму і не твоїх рук справа. А от тобі варто кудись подітись — і то так, щоб тебе не змогли знайти.

— Взагалі-то у мене відгулів…

— Згоден, відпочити тобі треба. Для користі справи.

— Спасибі за турботу, товаришу генерал. Тільки хочу вам нагадати, що кожного разу, коли ви мене відправляєте на відпочинок, я вляпуюсь у чергову халепу.

— Знатьця, доля у тебе така, Сирота. Ну добре, відпочинеш на роботі. Як там співається у цьому… ну, по радіо недавно чув…

— Гімні Радянського Союзу? — підказав я.

— Майже! Марші комуністичних бригад.

— Це котрий: «Трудовые будни — праздники для нас…»?

— Саме це я й мав на увазі. Йди до Полковника, він тебе заховає так, що й з собаками не знайдуть. А головне — з користю для справи.

І я пішов. А вже за годину їхав на автовокзал «Південний». Справа в тому, що згідно з оперативною інформацією, в Києві чекали одного «гастролера», котрий завалив когось у Барнаулі, а в нашій республіці збирався відлежатися. Перехопити його десь на півдорозі між Алтаєм і Донбасом не вдалося. Тому покладалися на його тягу до рідні, котра жила в одному з райцентрів столичної області. Туди ходив лише рейсовий автобус, тому варіант затримання був, вважай, стовідсотковий. А оскільки бандюга мав при собі зброю, то засідку на автовокзалі ми підготували з усією серйозністю.

Для початку переставили газетний кіоск так, щоб з нього було добре видно потрібну нам касу. Потім позатуляли всі вітрини старими газетами та шматками картону, а в них пробили непомітні дірочки для спостереження. Наостанок — великий напис від руки «Переоблік» на віконечку гарантував, що туди не поткнеться якийсь сторонній любитель періодики.

— Головне, товариство, — пояснив я своїм напарникам, — аби щось було написано. Радянська людина, вона така: як нічого не написано, то буде ломитися і в зачинені двері. А почепи тут будь-яку дурню, скажімо, «Сексуальна година» — вважатиме, що так і треба, і обходитиме десятою дорогою.

Кіоск був стандартний, два на два метри, але ми примудрилися не тільки зручно влаштуватися там утрьох, але й навіть нормально перекуняли там уночі по черзі, слушно вважаючи, що бандит теж не дурний. І не полізе до порожньої зали чекання зображати вошу на барабані.

Через півтори доби нашу засідку зняли. Виявляється, барнаульський гість не ризикнув не те що сідати в рейсовий автобус, а й навіть наближатися до автовокзалу. Він спокійнесенько пішечки промарширував пару кілометрів на південь, а вже за КПП «голоснув» попутку. І все було б гарно і тихо, і ловила б облизня вже обласна міліція, якби не трагікомічний збіг обставин. За Білою Церквою машину, в якій їхав злочинець, зупинив автоінспектор. Зальотний алтаєць психонув: водій ще тільки почав гальмувати, а він вже вистрибнув на ходу і навмання, відстрілюючись, побіг до найближчого лісочка. Як з’ясувалося, прямісінько у розташування ракетної частини. Солдатики зачули канонаду, зробили «в ружжо!» і пов’язали злочинця з превеликою радістю. Самі розумієте, позачергова відпустка за такий подвиг вартувала ризику.

Найсмішніше, що автоінспектор і не збирався нікого затримувати. Просто у нього закінчилися цигарки і він вирішив стрельнути пару у першого-ліпшого водія. Перенервував він не менше, ніж «гастролер». Проте, залишився живим і неушкодженим, що характерно.

Якщо по справедливості, то я мусив би подякувати невідомому мені алтайському бандюзі. Бо якби не засідка, я не зробив би того вечора одну справу, яку давно відкладав. Уже давненько, ще до веремії з покійниками, я випадково порятував на вулиці самотнього перехожого. До нього десь уже після першої години ночі причепилися юні бовдури зі Сталінки. На подвиги потягло від надміру випитого. От вони і поперли. Я там теж випадково опинився — вертався з гостей. Пройтись вирішив пішки, розвіятися, поміркувати над суєтністю життя і своєю холостяцькою долею… Аж тут бачу — тічка шмаркачів атакує типового «гнилого інтелігента». Я навіть не підходив, тільки пальнув двічі зі свого «стєчкіна». Один раз вгору, а другий — по бруківці, щоб куля рикошетом засвистіла так, наче їх добрий десяток. Надзвичайно ефективно діє на п’яну психіку! Бовдури дременули по вулиці Китаївській — тільки п’яти замерехтіли.

А інтелігент виявився офіціантом з ресторану «Вітряк». З-поміж наших нечисленних місць масової розпусти «Вітряк» займав третє за популярністю місце після «Мисливського» і «Млина» у Гідропарку. Я там, щоправда, ні разу не був, але мені казали… Офіціант на радощах одразу заявив, що з нього належить за порятунок і запросив посидіти. Більш того, принаймні раз на тиждень дзвонив і нагадував.

І отут, нарешті, така нагода. Я, зголоднілий, втомлений, спраглий людського тепла, а до «Вітряка» — зовсім нічого, на кілька затяжок цигарки. Мій офіціант, на щастя, саме був на зміні, тому вже за хвилину я сидів за окремим столиком, звідки все було видно, а головне — відстань до оркестру дозволяла належно поцінувати смак страв.

Не знаю, як зараз, бо я туди більше не заходив, але тоді кухня у «Вітряку» була чудова, коньяк не розводили горілкою, а шампанське охолоджували не в морозилці, а у справжньому відерці з льодом. Офіціант швиденько зміну здав, курточку на цвяшок, піджак на плечі — і до мене за стіл, скласти компанію.

Попоїли ми добряче, ґрунтовно випили і в очікуванні шампанського з наступною кавою перекурюємо. Мій господар про щось із колегою домовляється, а я знічев’я чи за звичкою залу озираю. Про всяк випадок. Раптом хтось із знайомих «конторських» сьогодні тут на чергуванні. Ні, боронь Боже, я б його до свого столика не запрошував би і коньяк на його столик не посилав би. Не діждуться! Ну, хіба що співчуття виявлю, та й то з нагоди передчасної відставки.

І тут я раптом кажу собі: «Стоп, Олексо, оті двоє не з Контори, але я їх уже десь бачив!» Сидять собі через два столики і вигляд у них, як у закоханих студентів-першокурсників. Хоча за віком — точно не студенти. Щоправда, і на професорів ще не тягнуть. Типові доценти з фізмату, там рано захищаються… Матінко, Пресвята Богородице, так це ж свідки по моїй справі щодо пожежі за цвинтарем! Там були два обгорілі трупи у «Москвичі», а це їхні живі невтішні «супруги». Ото вдівець, а йому зараз руку вдова ніжно гладить. За цими клятими нутріями-ондатрами і колегами-придурками я вже зовсім про цю справу забув.

Придививсь уважніше і сказав сам собі: «Гвалт, бо тверезію!» На невтішних вони зовсім не схожі. Тішаться обоє — і то виразно. Їм добре, навіть дуже добре. Можна було б позаздрити, якби не маленька обставина, що від загибелі їхніх ріднесеньких-близесеньких і сорока днів не пройшло. Хоча, Олексо, не чіпляйся до людей. Оті іхні ріднесенькі-близесенькі згоріли не на роботі в трудах на благо нашої Батьківщини — Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а десь так навпаки: в машині під час позашлюбного статевого контакту.

Тут моя підсвідомість остаточно витверезіла і почала підкидати мені цікаві запитаннячка:

— якщо цих двох зблизило спільне горе, то мир їм та любов;

— а якщо вони раніше один одного добре знали, то для чого було брехати на слідстві;

— чому чоловік загиблої запевняв, що сім’ю її коханця знає погано;

— чому дружина загиблого сказала, що бачила чоловіка своєї подруги один раз у житті і позитивного враження він на неї не справив;

— а насправді, на яких курсах ви, голуб’ята, познайомилися — крою та шиття? Чи може, в Планерському або на Піцунді?

Вдівець працює провідним конструктором якихось «металовиробів». Яких саме — я не знаю, але здогадуюсь. Бо моє начальство не рекомендувало пхатися до нього на роботу з метою перевірки версій. Ну, покійниця його була типовою квочкою — бібліотекарем в якомусь інституті. Здається, будівельному. Небіжчик-коханець хоч і з номенклатури, але невисокої. Бо на «Жигулі» не заробив, вдовольнився «Москвичем». А от вдовиця, вдовиця! Хто вона? Зараз у відпустці по догляду за дитиною. В «декретній», як кажуть у народі. А до цього чим вона займалася, де працювала? І взагалі, що я про неї знаю? Практично нічого. Так, товаришу Сирота, проколовся. Інформації, вважай, ніякої. Ото не начальство треба слухати, а доводити всі версії до кінця. Варто ще раз підняти справу. І то вже без жодної самодіяльності. Цілком офіційно. Але для початку треба уточнити у вдячного офіціанта одну маленьку подробицю.

— Глянь, будь ласка, тільки потихеньку, он на ту ліричну парочку через два столики. Випадкові клієнти чи постійні?

— Взагалі, це не мій ряд. Але я їх у нас бачу не вперше. Вони завжди цей столик замовляють у мого напарника.

— Можеш дізнатись, як часто вони це роблять і чи давно?

— Немає проблем. Я тобі поки що шампанське відкрию — поліруйся.

За пару хвилин він повернувся з вичерпною інформацією.

— Заходять практично щотижня. На пару годин. Уже десь із рік, якщо не більше. Якщо цього досить, тоді — ще раз твоє здоров’я!

Наступного ранку я розігнався до Старого і одержав від нього, умовно кажучи, відро холодної води на мою гарячу голову.

— Кажеш, треба відкривати закриту справу? На яких, дозволь поцікавитися, підставах?

— Я ж казав, товаришу підполковник, нові обставини, що суперечать попереднім показанням свідків і автоматично переводять їх у підозрюваних.

— Нормально, Сирота, нормально… Значить, свідків — у підозрювані, а нещасний випадок у що?.. Кажи, не соромся. Ти ж не дочку у мене сватаєш, а версію викладаєш.

— Ну, тоді, можливо, і у вбивство…

— Я не буду питати у тебе, Сирота, за які місця хапатиметься Полковник і куди нас з тобою пошле Генерал.

— Чому обов’язково пошле? Я ж сказав — відкрились обставини.

— Теж мені, обставини — побачив овдовілих свідків у ресторані. А до речі, якого біса ти там опинився?

— Гостював у знайомого офіціанта, товаришу підполковник.

— Звичайно ж, на халяву? Мовчи! Бо зараз запитаю, скільки ти випив — як завжди чи зверх того. Що пили? Ясне діло, не горілку, бо ж не за свої. І чим полірували коньяк? Напевне ж таки шампанським. Бо портвейн у «Вітряку» не подають. Не той розряд. Але й після коньяку з шампанським щось подібне може привидітися.

— Товаришу підполковник, ну їй-бо, не закосів. Втомився — то було. Але не сп’янів. Хочете — я вам приведу свідків, які підтвердять, що вони там уже рік ошиваються.

— Ті, кого ти бачив, Сирота, можливо, там рік і ошиваються. Дай їм, Боже, здоров’я і грошей на ресторан. Але ти впевнений, що це саме ті, котрі проходили по справі? Ти їх до дому довів, адресу зафіксував, особистості через двірників чи сусідів перевірив? Сирота, я тебе не пізнаю. Ти хто — старший інспектор карного розшуку чи салага першого місяця навчання середньої школи міліції?

Я мовчав, бо знову проколовся. Сам же не раз говорив своїм молодшим колегам, що людська пам’ять має здатність підводити, особливо на предмет опізнання підозрюваних. Але сумував я недовго. Бо потрібне рішення прийшло одразу.

Я попросив у Старого дозволу подзвонити з його телефону і набрав домашній номер офіціанта з «Вітряка».

— Що я тебе попрошу: по-перше, про мій інтерес до вчорашньої пари закоханих нікому ні слова. По-друге, як тільки вони ще раз з’являться, негайно клич мене.

Подякував, поклав трубку і заспокоїв начальство:

— Якщо хлопці казали правду, то за тиждень-півтора я не тільки проведу цю парочку до під’їзду, а й заспіваю їм: «Рученьки, ніженьки, лагідні очі…». А якщо треба — то можу й свічку потримати.

— Пити треба менше, Сирота. А головне — коли п’єш, не забивати голову роботою.

— Хіба я п’ю, товаришу підполковник? Ну, на день народження, на День міліції, бо то святе… І ще Восьмого березня, двадцять третього лютого, Першого травня і сьомого листопада. Плюс на Новий рік, якщо чергування не випаде.

— А також на день Паризької комуни, День залізничника, меліоратора, працівника торгівлі, піонерської організації, аванс, получка, іменини колег… Сирота, непитущий ти наш! Коли ти нарешті оженишся?

— Коли ви мені відгули повернете, хоча б за останні три роки. Бо на залицяння хронічно часу не вистачає.

Старий послав мене, але культурно. І ще раз порадив не плутати роботу і відпочинок. На моє щастя, чекати тижня не довелося. Знайомий офіціант подзвонив уже наступного дня і порадував:

— Я згадав! Ота пара завжди на машині приїжджає. Нові такі «Жигулі», кольору мокрого асфальту. Цікаво, де вони їх дістали? Бо то ж виключно під спецзамовлення. Але я не про те. Вони по черзі п’ють, бо сьогодні один з них за кермом, а наступного разу інший. Кіно і німці!

— За інформацію спасибі. А якщо хтось із твоїх німців номер машини запам’ятав, так наступного разу я виставляю. Можна навіть у твоєму ресторані.

— Що, так нагально треба? Добре, записуй. Дарую!

— Ну, ти як Остап Бендер. Він теж з дітей, міліціонерів і вагітних жінок нічого не брав. Дивуюсь тільки твоїй професійній пам’яті.

— А у нас без цього не можна. Інакше — як не клієнт надурить, то свої ж роздягнуть. Ну, якщо чесно, то у них номер дуже легко запам’ятовується. Цифри з номером мого паспорту співпадають, а літери і кожен дурень запам’ятає.

На радощах я пообіцяв посприяти, аби цей випадок з прізвищем офіціанта включно ввели в університетський курс теорії ймовірності. І одразу побіг в Управління автоінспекції. За півгодини мені продиктували знайому адресу власника «Жигулів» дефіцитного кольору. Щоправда, на момент нашої останньої розмови провідному конструктору лише обіцяли машину у вигляді премії за якесь там дуже важливе впровадження. Але це означало лише одне: у його відомстві слово з ділом не розходиться. Горе горем, а «Жигулі» — «Жигулями». Особливо, якщо є кого на них вигулювати. Скажімо, у ресторан «Вітряк».

Одразу вималювалася ще одна обставина — чому для своїх посиденьок закохані обрали, саме «Вітряк». Він був максимально далеко від місць їхнього проживання. Отже, мінімальний шанс здибати когось зі знайомих. До того ж, аби втрапити до «Вітряка» ввечері, найкраще мати там свою людину. Бо для тих, хто з вулиці, існує стандартна відповідь: місць немає. Цього разу Старий вислухав мене підкреслено серйозно. І не жартував.

— Мотив, нарешті, вимальовується. Це вже щось. Приймемо помсту як робочий варіант. Скажімо, хтось із них дізнався, що йому чи їй приробляють роги, в якийсь спосіб вийшов на другу рогату половинку, на цьому ґрунті зблизились і вирішили провчити своїх, зрадливих.

— Я забув сказати, товаришу підполковник, що їм і виходити один на одного не треба було. Вони в одній установі працюють.

— Чекай, ти ж казав — вона в декреті.

— Це вона останній рік у відпустці. А до того працювала разом із ним. На їхніх «Металовиробах». До речі, не здивуюсь, якщо з’ясується, що у неї дитина — від нього. От вам і додаткове підсилення мотиву.

— Логічно, Сирота, але якось не по-нашому. Розумієш, народ у нас, у масі своїй, простий і невибагливий. Скажімо, застукав жінку на гарячому з коханцем — їй в зуби, його у вікно! Оце нормально. Або: вона прилапала благовірного в чужій гречці. І оту розлучницю — за коси! І об стінку, чи об підлогу. Ну максимум — це вколошкати обох коханців з мисливської рушниці, викликати міліцію і до її приїзду ще й напитися до білої гарячки. А оце — з пожежею, та ще й вночі, на цвинтарі? Як вони їх вислідили? В багажник заховалися, чи що? Ні, то дурня якась. Був у нас випадок пару років тому: жінка засікла свого чоловіка в гаражі, в машині. Холодна пора була, так вони, природно, пічку ввімкнули і за її шумом нічого не чули. Жіночка тихесенько двері гаража на ключ, та ще й підперла чимось іззовні, а сама бігом по родичів і громадськість. Доки зібрала кворум, доки прийшли до гаража, відчинили — а вони вже мертві. Вчаділи. А якби двері не зачиняла, може б усе й обійшлося. Вліпили їй п’ять років за вбивство з необережності. А коханчин чоловік ще й пообіцяв прибити, як тільки вона на волю вийде.

— Прибив?

— Ні, кажуть, оженився вдруге і то дуже вдало. Так він з новою благовірною цій дурепі в «зону» ще й посилки відправляв — на знак вдячності.

— Дивний світ, товаришу підполковник!

— Світ дивний, Сирота, але я не про те. Зрозумій одне: в нашій справі є лише факти і докази. А решта — то художня література. От спробуй знайти, в який спосіб цю машину підпалили, тоді всі твої припущення обернуться на те, що треба. Бо з твоєю лірикою я до Генерала не піду.

— А те, що свідки по справі приховали факт свого давнього знайомства і спільної роботи, це що — лірика? А те, що їхні алібі засновані виключно на обопільних свідченнях? Він посилається на її дзвінок до нього додому, а вона?.. Подзвонила чоловікові подруги, посадила її в таксі і побігла додому, бо там маленька дитина спить. Хтось третій бачив, як вона проводжала подругу, як та сідала в таксі?.. До речі, таксиста ми не знайшли, бо й не шукали. Його, до речі, могло і не бути. Хтось бачив, як вони обидві з автомату дзвонили?

— То що, виходить, ніхто нікуди не їздив, а люди згоріли? Точніше: один поїхав на заправку, а опинився попід цвинтарем, друга сіла в державне таксі, а виринула в приватному «Москвичі»… Справді, не свідчення, а цирк з перекидушками. Де будеш шукати?

— Там, куди мав би від самого початку рипнутися — за місцем роботи. Спершу треба підтвердити факт їхнього постійного контакту протягом тривалого часу. Бо зі спільних службових інтересів не один раз любов виходила.

— Знаю я таких — зі спільними інтересами. Спочатку порятував дівчину від хуліганів чи крадене повернув, потім запросив її на танці, вона на знак подяки погодилася, а далі з тієї подяки і діти пішли.

— Ну от бачите, ви вже зі мною погоджуєтеся.

— Не забігай поперед паровоза. Ти мені краще скажи, як ти собі уявляєш ось таке: приходиш ти на, чесно кажучи, секретний об’єкт і там починаєш розпитувати, як давно у вас працюють такі-то і такі-то? Який характер їхніх особистих стосунків, оскільки, як я розумію, на режимному об’єкті не до інтиму, то виникають наступні запитання: куди вони виїздили разом? Добре, якщо на відомчу турбазу. А якщо на полігон, на випробування отих металовиробів? Ти здогадуєшся, Сирота, де ти опинишся після таких запитань?

— Здогадуюсь. Або в слідчому ізоляторі Контори, або в психушці. То що будемо робити? Писати рапорти по команді? Але ж я навіть не знаю, під яким вони міністерством ходять. Добре, якщо це відомство Устинова. А раптом на вивісці написано «Мінм’ясомолпром», а всередині кулемети клепають?


Від автора:

Офіційно в Радянському Союзі військові видатки складали невелику частину державного бюджету. А насправді ж витрати на оборону були замасковані в бюджетах цивільних міністерств. І якщо якийсь там «Мінсільгоспмашбуд» одержував свої десять мільярдів карбованців на рік, то це зовсім не означало, що на всі ці гроші випускалися молочні сепаратори. Дзуськи! На один сепаратор планувалося два автомати Калашникова. А танки, наприклад, випускали на заводах Міністерства середнього машинобудування. Як вам ця «золота серединка»?


Олекса Сирота:

Є у мене такий гріх: спочатку ляпнути, а потім думати. Чого я, наприклад, досягну своєю писаниною? Адже на всіх оцих режимних об’єктах якщо кому й правлять роги, то свої, відомчі рогоправи. А не запрошені зі сторони, чи тим більше, НЕ прошені. Старий зрозумів це не згірш за мене, бо одразу запитав:

— Олексо, у тебе є якісь свої ходи?

— Пригадав я тут один варіант.

— Так чого ти ще тут? Шуруй звідси!

Я викотився з Управи і побіг на тролейбусну зупинку. Щоправда, потрібний мені варіант, точніше, рятівне коло працювало на зовсім іншому заводі і, можливо, підлягало зовсім іншому міністерству. Але перебирати було нічим.

Його звали, як і мене — Олексієм, ми разом вчилися в Університеті, щоправда, на різних факультетах, він на радіофізичному. Але у нас був спільний інтерес — ми били клинці під красунь з філологічного. Мені це хобі якось обійшлось, а тезко влетів у законний шлюб, як Гастелло в німецьку автоколонну. Одружила його із собою пікантна, як сто чортиць, дівиця. На її звабливі форми задивлялися навіть суворі колишні підпільники, а нині доценти з кафедри історії КПРС. Ну, а далі сталося те, що відбувається з сотнями тисяч льотчиків-зальотчиків. Пікантність нареченої зникла, як тільки в Палаці одружень, що на Карла Лібкнехта, бабахнули спочатку печаткою по паспортам, а потім корками шампанського. А щодо звабливих округлостей… після двох термінових пологів (аби зміцнити молоду радянську родину) нашу філологиню рознесло у таке коровидло, що навіть друзі у вічі називали її мамунею.

Щоправда, цей мезальянс вийшов-таки на користь моєму приятелеві. Бо я ловив бандюг й одержував при цьому в морду та інші ерогенні зони. А тезко давав горобцям дулі з вікон дуже непоганого кабінету з написом на дверях «Секретар парткому». Тесть зі зрозумінням поставився до інтимних проблем зятя і компенсував їх стрімким службовим сходженням нагору. Подейкували, що хлопцю вже підбирають місце у промисловому відділі ЦК. У всякому разі, сам Ве-Ве вже двічі за останній рік приїжджав на партконференцію заводської організації. Придивлявся…

Сам завод за традицією зберіг свою історичну назву, однак секретність на ньому була не менша, аніж на всіляких там «поштових скриньках» чи «Металовиробах». Тому коли я нарешті опинився в його кабінеті — з великим столом для засідань парткому і окремим туалетом для секретаря — і виклав своє прохання, тезко розреготався. А потім, щоправда, опустився з режимних небес до мого ментівського рівня:

— Олексо, ти хоч петраєш, чого ти від мене вимагаєш? Ти з’являєшся до людини на один військовий об’єкт і запитуєш: ви не знаєте такого-то? Він, щоправда, працює не у вас, а на іншому секретному об’єкті, до речі, підкажіть, що там роблять — на тому іншому об’єкті? Сирота, може тобі ще й робочі креслення в повному обсязі? З дарчим написом генерала Каманіна?

— Це не того, що космонавтами командує? Чи може, однофамілець?

— Ой! Здасться, ляпнув зайвого. Будемо вважати, що навіть не однофамілець. В усякому разі, мою ситуацію ти зрозумів?

— Зрозумів. Але зрозумій і ти мою. Якби йшлося тільки про те, хто з ким живе і в який з дев’яноста восьми основних способів, то це одне. Але мова про двох загалом непоганих і безневинних людей, котрі згоріли живцем. Повторюю, спочатку і ми вважали, що це нещасний випадок. Хоча й тоді кінці не сходилися — з отою вирваною вибухом кришкою бензобаку. Єдина серйозна підозра — ще двоє людей, котрі проходять по справі як морально потерпілі, чомусь посилено роблять вигляд, що вони практично незнайомі. Але певні факти, про які я тобі розповів, говорять, що це не так. Ну то що — тобі втретє повторити, якого саме дідька мені від тебе треба?

— Не треба, ти не папуга, а я не жирафа. У нашому відомстві тих, до кого довго доходить, не тримають. І ніякий тесть не допоможе. Добре, роззявляй вуха, сирота ментівська, і слухай уважно. Хоча ці люди працюють і не в нас, але ходимо під однією союзною фірмою. Більше того, і його, і її я знаю особисто. Ну, може, не так добре, як наш генеральний конструктор, але трошки краще, ніж ти зі своїм розшуком. Що тебе цікавить?

— Вони коханці?

— Сплять разом — і то давно. Але не в Києві. В усякому разі, намагаються робити це не в Києві.

— А де, якщо не секрет?

— Великий секрет. Для всіх, крім базару. Ти хоч приблизно уявляєш, скільки у нас робітників, інженерів, конструкторів, начальників?

— Судячи з корпусів — тисячі дві-дві з половиною.

— Пальцем в небо. Разом з філіалами, котрі по райцентрах розкидані, — всі п’ять. Але це ще секретніша інформація.

— А до чого це ти?

— До того, що на заводі, де працюють твої… одне слово, закохані, народу не менше. І ця пара не за сусідніми столами сидить. А вниз по сходах у двір, праворуч-ліворуч, корпус Б обійти з тилу, ліфтом на п’ятий поверх і… здрастуй, кохана, я за тобою скучив!

— М-да… як же вони один одного знайшли?

— Олексо, зараз я матиму вигляд повного ідіота. Але це не тому, що я такий насправді, а тому, що мені доведеться зробити неможливе: видати тобі секретну інформацію, не порушивши жодного секрету. Так от, він і вона самостійно працюють над різними компонентами одного виробу. І в принципі в стінах заводу майже не спілкуються. Але є ще третя точка, далеко-далеко звідси. Туди привозиться те, що роблять у різних корпусах і цехах, складається докупи, як у дитячому конструкторі і ви-про-бо-ву-ється. І от там, далеко-далеко, вони і знюхалися.

— Зрозумів. Нові пейзажі, нова обстановка, степові простори…

— Хто тобі сказав, що степові? Я тобі такого не казав.

— Ну, нехай буде Тихоокеанське узбережжя або тайга. Суть не в цьому, а у відсутності зайвих свідків. Я вгадав?

— Вгадав.

— Спасибі. От тепер я розумію, чому це їх раптом на підривні роботи потягло. Вона у декрет пішла, відрядження закінчилися. Нема де сексуальну оскому збивати. Бо ж Київ — то велике село. Залізеш під ліжко, даси сам собі дулю — за півгодини і на Борщагівці знатимуть. Мене тільки цікавить, як на цю аморалку їхнє начальство дивиться.

— Якщо провідні конструктори сплять разом і це йде на користь виробництву, то дивляться крізь пальці. Інша справа, якщо якийсь нещасний інженер притисне у кутку лаборантку — нехай навіть із серйозними намірами. Отут вони і одержать по повній програмі. За грубе порушення морального кодексу будівників комунізму.

— Або інший варіант: коли провідні конструктори починають амурні ігри з кимсь стороннім, не посвяченим, хто підписку про нерозголошення не давав.

— О, тоді, Олексо, наше заводське чека налітає ще до того, як він зніме штани, а вона колготки. Ну добре, твою інтимну цікавість я вдовольнив. Що тобі ще від мене треба? Аби я тобі сказав, що вони конкретно конструюють? Не діждешся. Скажу лише, що не унітази для підводних човнів.

— І все ж таки, хоча б на рівні для дебілів…

— Згорю я з тобою, Сирота, як ті двоє. Це точно… Ну добре, «вшистко єдно война». Він робить одну надзвичайно тонку конструкцію. Там пайка навіть не срібна, а золота. Дійшло? Наша фірма в порівнянні з їхньою — то циганська кузня. Бо ми лише забезпечуємо, аби ота золота пайка благополучно долетіла до заздалегідь визначеного району — без запізнень і відхилень.

— А вона чим займається? У вашому возику колеса змащує?

— Ні, для цього ще одна фірма є. Але до твоєї справи вона жодного відношення не має. Ця дама робить ще одну ну дуже делікатну штуку, завдяки якій наш, як ти кажеш, возик з його цяцькою не тільки прибуває в заданий район глобуса, а й весело каже: «Доброго ранку, товариші! За московським часом — шість годин десять хвилин. Починаємо ранкову гімнастику!»

— Урок проводить заступник міністра оборони СРСР, головнокомандуючий ракетними військами стратегічного призначення…

Переляканий тезко підскочив і затулив мені рота в прямому розумінні цього слова:

— Цить, падло, бо вб’ю, а потім сам у вікно викинусь! Тепер ти хоч розумієш, у що встромили тебе і нас ці два сексуально збентежені генії?

— Якщо ти виявиш партійну принциповість і пошлеш нагору сигнал стосовно неприпустимості позашлюбних інтимних зв’язків провідних конструкторів радянської секретної військової техніки, бо це призводить… а до речі, до чого це призводить?

— До того, що на другу літеру!

— Не гарячкуй… Призводить до можливості шантажу з боку зацікавлених, недоброзичливо налаштованих елементів… Так от, якщо ти напишеш так чи приблизно так, то я тебе ні в що не встромив. Навпаки, коли все це розкрутиться, тебе відзначать за пильність. Розхльобувати цей борщ будуть інші. Але для цього мені потрібна незалежна технічна експертиза з боку професіоналів твоєї фірми.

— Нічого не обіцяю, але тягни матеріали, які в тебе є.

— Вже притяг. Вони зі мною. Тільки ти, будь ласка, врахуй одну суттєву обставину. Все це зробив, нашу експертизу маю на увазі, мій друг — капітан з науково-технічного відділу. А йому обов’язково треба дослужитися до майора.

— А тобі, Сирота, не треба?

— У мене ще капітанські погони свіженькі. І потім, я з тих капітанів, яким дуже важко стати майорами. Не тому, що дурний, а тому, що не вмію вчасно прикинутися дурником.

За кілька днів по тому мене викликав Полкан. В його кабінеті сидів охайненький старший лейтенант з емблемами юстиції на армійських погонах і в петлицях. Полковник, що характерно, нас не представив і одразу «навантажив»:

— У наших колег з прокуратури округу виникли певні проблеми. Просять нашої консультації. Це по тій, старій справі з прапорщиком, якого спустили в унітаз. Я особливо не розбирався, але Генерал в курсі і дав добро. Поїдете з товаришем старшим лейтенантом, там на п’ять хвилин всього клопоту, я думаю. Виконуйте!

Наказ є наказ. Я сказав: єсть! А потім глянув на старлея. Він подякував Полкану і рушив до дверей. Я поплентався за ним.

Замість сподіваного «газика» внизу на нас чекала чорна «Волга» з прапорщиком за кермом. Старлей мовчки вказав мені на задні двері, а сам сів поряд з водієм. Отак, не спілкуючись, ми за кілька хвилин доїхали до вулиці, котру я добре знав. Багато разів проходив повз цей будинок із завжди опущеними шторами і не раз розмірковував, що ж тут за установа. Оскільки вивіски не було, то я про дещо здогадувався. Нарешті у мене буде можливість перевірити свої давні підозри.

«Волга» заїхала у двір, ми вийшли… Старший лейтенант ввічливо пропустив мене вперед і показав рукою на потрібні двері. За ними у затишному фойє з-за столу чергового підвівся майор. Хоча, за логікою, досить було б і прапорщика.

— До Миколи Орестовича, — пояснив мій супроводжуючий, і майор кивнув на знак згоди.

Отут моя міліцейська логіка забуксувала: як я досі знав, у військовій прокуратурі, як і в будь-якій військовій частині, старших командирів на ім’я та по батькові не називають. Це прийнято в Конторі. Але чекісти армійську форму не натягають. Вони як правило ходять у цивільному або у своїй власній, з синіми кантами та петлицями.

Ще більше здивував мене сам Микола Орестович, бо він був зодягнений в мундир полковника-артилериста. Перша фраза теж додала мені відповідного настрою:

— Сідайте, Олексію Михайловичу. Почувати себе як вдома не пропоную. Не та ситуація і не та організація.

Я дійшов висновку, що краще поки що пограти в мовчанку. Кивнув і сів. Микола Орестович теж вмостився у своєму кріслі і з дружньою посмішкою розглядав мене кільканадцять секунд. Досі я здибав лише двох людей, котрі посміхалися так, що їхні очі при цьому залишалися холодними. Нічого доброго ці обидва мені не зробили. Швидше навпаки…

— Кави, чаю чи одразу до справи, а вже потім — як складеться?

— Сказав би: одразу до справи, Миколо Оpecтовичу, але раптом «потім» якраз і не складеться? Тому — кави, прошу.

— То залежить, — відгукнувся Микола Орестович, але не став уточнювати, а віддав коротке розпорядження по внутрішньому телефону. Каву приніс той самий старший лейтенант, тільки цього разу він уже зняв кітель і на погонах на сорочці, я побачив емблему залізничних військ. М-да, люблять тут бал-маскарад влаштовувати.

— А скажіть-но мені, Олексію Михайловичу, у який момент ви зрозуміли, що у вбивстві закоханих ініціатива належала не конструктору, а його колежанці?

Я подумав: в який спосіб у цій організації вибивають щиросердне визнання? Напевне ж, і тут є якісь свої професійні секрети. Тому вирішив не викручуватися:

— Коли? Між походом на тричі орденоносний імені класика марксизму завод і вашим запрошенням. Конкретно — протягом останніх двох тижнів. Бо спочатку і справді грішив на мужика.

— Дозвольте поцікавитися, чому?

— А він, Миколо Орестовичу, являє собою дуже характерний тип класичного російського інтелігента: не лається, не посміхається, до чортиків не напивається, секретарок не лапає, а потім бере — майструє бомбу і кидає її в царя.

— Вичерпна характеристика, спасибі. А що ж примусило вас змінити думку?

— Спочатку логіка, а потім результати оперативного зовнішнього спостереження Кажучи простіше — подивився, як вона машину свого коханця водить. Професійно! Вона техніку кожною жилочкою відчуває. У таких, як вона, пічка в чоловіковому «Москвичі» ніколи не закоротить.

— А коханець? Він же теж конструктор, в техніці тямить, хоча й інтелігент.

— Він з тих конструкторів, який на папері геніальний пристрій намалює, а вдома електричний вимикач відремонтувати сусіда просить. Ну, курси водіїв він, звичайно, не вчора закінчив, бо йому машину як премію давно обіцяли. Але досвіду водіння у нього немає. Він припускається всіх основних помилок новачка за кермом. От якби все було навпаки, якби «Москвич» належав його покійній дружині, а він би в основному їздив за пасажира, тоді справді — міг би. І вибуховий пристрій в бензобак встромити, і подбати, аби він спрацював. Але є ще одне «але». Дбати про те, аби підривачі спрацьовували, — то не його спеціалізація, а її.

— А я вважав, Олексію Михайловичу, що часи Шерлока Холмса давно минулися, і розкриття злочину є заняттям колективним. А у вас суцільна дедукція, як у дев’ятнадцятому сторіччі.

— Ну чому ж дедукція? Є один коронний доказ, але про нього, з вашого дозволу, дещо згодом.

— Нечемно з вашого боку, товаришу капітан, змушувати старших за званням страждати від цікавості. Але кажуть — ви з усіма такий, навіть з генералами.

— Правду кажуть, товаришу полковник.

— Що ж, тоді у мене буде, ЩО вам показати.

Микола Орестович відчинив сейф і акуратно вийняв целофановий кульок. До рук мені не дав, підніс на рівень очей. У кульку лежала маленька — менше сірникової — напіврозплавлена коробочка. Крізь обгорілий пластик вгадувались якісь мініатюрні радіодеталі.

— Оце і є те, що зробило «На добраніч, діти»? Щось таке я собі і уявляв.

— Я думаю, немає потреби, Олексію Михайловичу, зайве нагадувати вам: ви маєте забути і те, що ви уявляли, і те, що побачили, тільки-но вийдете з цього будинку…

— Чого ж ви не продовжуєте, Миколо Орестовичу: «Якщо, звичайно, вийдете…»

— Бо ви розумна людина і вам не треба все розжовувати, як дурнуватому прапорщику, котрий замість знищити застарілу секретну документацію, віддав її тещі на кульки для насіння.

— А що, було?

— Не пам’ятаю, хто це сказав, Олексію Михайловичу, але ще не було такого, з чим би ми не здибалися у нашій організації. А щодо того, хто куди піде після нашої розмови, то я особисто не бачу тут приводу для жартів. Справа набагато серйозніша, ніж вам здається. Бо підривати за допомогою оцього шедевру зрадливу дружину з її коханцем — то все одно, що латати Джокондою дірку в курнику.

— Якби ми знайшли цю штуку, не довелося б, образно кажучи, їхати з Києва у Фастів через Конотоп. Як це вам вдалося?

— Рученятами, Олексію Михайловичу, рученятами. Спочатку перебрали пальцями кожну грудочку і в байраці, і навколо нього. Потім спини заболіли, випросталися, зробили потягусі, глянули на небо, на дерева… А воно, виявляється, за гіллячку зачепилося!

— Зрозумів. Ми теж спочатку носами землю рили. Але вгору подивитися розуму не вистачило. Як кажуть, народжений повзати…

— За самокритику хвалю. Ще запитання будуть?

— Будуть, Миколо Орестовичу. Хто на мене настукав? Колеги з НТО? Чи тезко з тричі орденоносного?

— В нашій організації, шановний, прийнято казати не «настукав», а «поінформував».

— Добре, хто поінформував? Товариш парторг?

— Навіщо вам про це знати? Світ не без добрих людей, а тим більше, не без послужливих інформаторів.

— Згоден! Ну їх, інформаторів, до їхньої інформаторської мами. Мені все зрозуміло, тож можете запитувати далі.

— Справу, як ви здогадуєтесь, у вас уже забрали. До речі, технічна сторона експертизи була виконана бездоганно. І не хвилюйтеся, ми не завадимо вашому другу капітану стати майором. Навпаки, порекомендуємо керівництву, аби це відбулося якомога швидше. Щоправда, свою експертизу ми проведемо теж. Спеціалізовану…

— Хто замовляє музику, Миколо Орестовичу, той її і слухає. Вас, напевне, цікавитиме, що буде, якщо оцю коробочку втопити в бензобаку не «Москвича», а «ролс-ройса», «мерседеса» чи, не дай Боже, «3IЛ-111»?

Микола Орестович знову кільканадцять секунд мовчки роздивлявся мене, потім кілька разів струсонув кистю правої руки так, наче вона затерпла.

— Ви завжди, капітане, такий розумний чи тільки у спілкуванні з полковниками?

— То залежить від інтелектуального рівня полковника.

— От щодо цього, то в нашій організації інтелекту вистачає. Часом навіть ділимося. Ще кави вип’єте? Бо я віддам перевагу чаю. Кажуть, ви полюбляєте коньяк, але на нього поки що не заробили. То як щодо кави?

Я нахабно подивився йому у вічі і сказав: так! Полковник знизав плечима, знову подзвонив старлею і завдав йому клопоту на предмет чаю. Старлей обернувся досить швидко. Кабінет наповнився приємними пахощами виразно імпортного походження.

— Я сподіваюсь, Олексію Михайловичу, ви здогадалися, куди втрапили.

— Давайте з трьох разів. Це не військова прокуратура. І фарширований прапорщик ніякого відношення до вас не має. Але ви про нього знаєте.

— Тепло.

— Тоді поїхали, як говорив покійний Юрій Гагарін. Це, напевне ж, не особливий відділ військового округу. Або, як кажуть в народі, армійське чека.

— Ще тепліше. До речі, як вгадали?

— А я своїх особістів ще з армії добре пам’ятаю. Вони ані кави, ані коньяку не пропонують. У кращому випадку — горілки наллють. Та й то — опісля. Щоб отямився.

— Точне спостереження. Давайте третю спробу.

— Оскільки ані кава, ані коньяк, ані справжній цейлонський чай для вас не проблема, і мундирчик у старлея не зі складу, а з військового ательє, то я… втрапив до інтендантської служби! І ваше прізвище Шевченко, і ви насправді генерал, а полковницький мундир одягли, аби збити мене з пантелику. І взагалі, вас насправді цікавлять не підривні пристрої, а куди подівся кілометр шинельного сукна, виділений російській драмі для постановки чергового спектаклю до Дня Радянської Арміі.

У полковника спочатку відвалилася щелепа. Потім він побачив веселі бісики в моїх очах і сам розреготався.


Від автора:

На той час заступником командуючого КВО справді був генерал Шевченко. Історія з кілометром шинельного сукна, виділеного театру російської драми для пошиття костюмів до ювілейного спектаклю, ймовірно, належить до театральних анекдотів. Генерал Шевченко надзвичайно любив театр і цим безсоромно користувалися при нагоді і самі служителі Мельпомени, і театральні дирекції. Але кілометр сукна на п’ять шинелей… ні, то вже явне перебільшення. Ну, максимум сто метрів виділили, це вже ближче до істини.


Олекса Сирота:

Полковник досміявся, а потім споважнів:

— Отак надалі і відповідайте на запитання, де ви були. Шукали разом з інтендантами заникане театральними кравцями казенне сукно.

— Це означає, Миколо Орестовичу, що я не тільки вийду звідси без конвою, а й, можливо, мене відвезуть назад в Управу вашою «Волгою».

— У нашій організації намагаються не відповідати «так» або «ні». Особисто мені більше подобається слово «можливо». Але то вже філологія, а ви, здається, філософ.

— Дипломований.

— То добре — мати справу з професіоналом. І все ж таки, якби я дав вам четверту спробу, гадаєте, ви влучили б?

— Як кажуть у ваших стінах? «Можливо»? Але після того, як я колись наосліп бабахнув у повітря, а вцілив чомусь у бензобак якоїсь «Волги», то навмання вже не стріляю.

— Розумне рішення. Змінимо тему. Єдине, що скажу — нашу людину у тій військовій частині, де ви прокантувалися два роки, ми вже вигнали з роботи. За те, що вона проґавила таку кандидатуру для нашої організації.

— А може, не треба було?

— Треба. Сам винен. Кожного, хто приходить до нашої організації, попереджають, що тут беруть рубель за вхід і два за вихід. Вас повинні були відфільтрувати для роботи в цих стінах, а не в міліції. Шкода, звичайно, — що ми втратили вас, але нічого не поробиш — запізно! Здогадуєтеся, чому собаки живуть менше, ніж люди?

— Знаю. У них життя інтенсивніше, тому вони швидше згорають.

— Саме, Олексію Михайловичу, саме так. До речі, своє життя за роки служби в лягавці ви вже спалили, як мінімум, наполовину, якщо не більше. Але повернемося до наших покійничків. Ви кажете, вдівців запідозрили не одразу?

— Не одразу, але ще коли їх разом побачив. Коли зрозумів, що їхні алібі базуються на свідченнях один одного. Дещо, звичайно, непокоїло і раніше, як ота вирвана вибухом кришка бензобаку. До речі, ви їх уже пов’язали чи це теж таємниця державної ваги?

— Будемо вважати, що вони ізольовані від зайвих контактів і розмов.

— І судитимуть, звичайно, за зачиненими дверима…

— Вони у юрисдикції військового трибуналу, якщо вас це тривожить. А там свої правила.

— Дозвольте запитання, Миколо Орестовичу. Ваших слідчих, вочевидь, крім отої маленької штукенції, яку ви мені показували, решта не дуже обходить?

— Ні, чому ж. То цікаво. Тобто, це навіть необхідно для того, щоб зрозуміти, так би мовити, першопричину злочину.

— Тоді ще одне, сподіваюсь, останнє запитання. А якби оті згорілі бідолахи залишилися живими? Скажімо, встигли з машини вискочити або взагалі на момент вибуху їх там не було — в машині? Наприклад, вийшли повітрям подихати. Що тоді світило б винахідникам?

Полковник відповів не одразу. Знову струсонув кистю правої руки, потім постукав пальцями по столу, допив свій уже захололий чай, нарешті глянув мені у вічі — холодно і відсторонено, без усякої люб’язності чи навіть зверхності.

— Навіть якби так сталось і все відбулося б салютом над цвинтарем і спаленою машиною, то все одно спочатку про цих кулібіних казали б: щось я таких не пригадую, а потім: ми впевнені, що таких працівників у нас ніколи не було. Ви щось наплутали.

— А дитина?

— Яка дитина? Ах, цієї… ну, на щастя, вона ще маленька, нічого не розуміє. Ви здогадуєтесь, які черги у райвиконкомах на усиновлення? От і у нашій організації є чимало порядних працівників, котрі мріють про щастя батьківства.

— Я зворушений, Миколо Орестовичу. А Фелікс Едмундович — той взагалі вам аплодує з того світу.

— До чого тут ваш Дзержинський? Він з нашою структурою не мав нічого спільного. Але ви задалеко відійшли від основної теми, товаришу старший інспектор міліції. Захопилися за звичкою. Що у вас там ще стосовно особистісних характеристик і підозрюваних, і потерпілих? Розказуйте, не соромтесь.

— Та так, товаришу полковник, дрібнички. Особливо щодо потерпілих. Справа в тому, що вони ніколи не були коханцями. Більше того — навіть не знали одне одного.

Ефект перевершив мої сподівання. У полковника в прямому розумінні цього слова одібрало мову. Він тримав паузу так довго, що навіть всесвітньо уславлені актори вдавилися б від заздрощів.

Я вирішив пожаліти його і продовжив свої викриття:

— Звідки ми знаємо, що обидві сім’ї бодай один раз побували в спільній компанії? Нізвідки. Я не знайшов жодного стороннього свідка, котрий би це підтвердив.

— Тоді якого… біса, Сирота, знадобилися всі ці підривні роботи? Не могли розвестись, як усі люди?

— Не кажіть! Я, щоправда, як людина неодружена, через цю процедуру не проходив, але як працівник міліції і член КПРС дещо можу сказати. Подивіться: керівництва обох підозрюваних дивилися крізь пальці на їхні любовні ігри, доки все це не виходило поза межі режимних об’єктів. Мовляв, маленька людська слабкість, яку не треба підшивати до особових справ. А розлучення в особову справу йде. І принагідно може добре зашкодити. Наприклад, якщо тебе представляють на державну премію або ще на якусь високу відзнаку.

— Їхня остання розробка, Олексію Михайловичу, тягла на Ленінську. Вони йшли другим і третьою в списку. А якби ви дізналися, хто йшов під першим номером… «Жигулі» — то йому Устинов подарував у порядку заохочення. Головні нагороди були попереду. Тепер не будуть.

— От бачите, я не помилявся. І їй теж, як не крути, розлучення найближчим часом не світило. Щоправда, не тільки через Ленінську премію. Чоловік у неї, хоч і невелике цабе, але в Раді Міністрів працював. Там теж не дуже люблять, коли радянські сім’ї руйнуються. Ні, що не кажіть, але статус нещасної вдови або згорьованого вдівця в усіх відношеннях набагато кращий. Пожаліють, підтримають, відзначать поза чергою — щоб рани загоїти. Народ у нас загалом добрий.

— Народ у нас, капітане Сирота, загалом дурний. І тупий, як сибірський валянок. Бо сьогодні на очах у батальйону «секретчиків» і «режимщиків» парочка закоханих ідіотів майструє — з казенних матеріалів! і на секретному виробництві!! — радіокерований фугас!!! І спокійнісінько виносить його за ворота… А завтра ще якась пара збоченців зляпає атомну бомбу для тещі, яка обіцяла подарувати на весілля «Волгу», а потім роздумала і забрала її назад. У що ми перетворимо країну, я вас запитую, Олексію Михайловичу?

Я вирішив перечекати, поки благородний гнів Миколи Орестовича вщухне сам собою, тому промовчав. Лише похитав головою, а це можна було витлумачити, як вам завгодно. Нарешті Микола Орестович з вершин турботи за Державу опустився на грішну землю:

— Почекайте, Сирота, якщо обидві сім’ї не були знайомі, а відтак, потерпілі не були коханцями, то як вони опинилися в цьому занюханому «Москвичі» біля цвинтаря?

— Елементарно, товаришу полковник, настільки елементарно, що аж сумно. Злочинці наче відчували, що міліцію влаштує версія щодо нещасного випадку. І що медична експертиза в кращому разі буде шукати на обгорілих трупах наявність або відсутність прижиттєвих ушкоджень. А до аналізу крові на снодійне, наприклад, руки не дійдуть. Отак воно і сталось, як вбивцям гадалось. Далі розповідати?

— Спасибі, не треба. Тепер і я все це добре собі уявляю. Він приспав свою, вона подбала про свого, далі непритомних завантажили на заднє сидіння, мовляв, сплять бідолахи. За кермо, напевне, сіла вона, бо у неї є і права, і довіреність від чоловіка на управління машиною. Він асистував, сидів поряд. А далі — як у Пушкіна… чи у Гоголя? Тиха українська ніч, тихі безлюдні вулиці, байрак за цвинтарем, всі сплять, крім злочинців. Цяцьку в бензобак, відійшли на безпечну відстань, натисли кнопочку і — «Тяжелым басом взревел фугас, ударил фонтан огня…»

Я дещо перефразував подальші слова відомої пісні з «Останнього дюйма»:

— «А после оба пустились в пляс: какое нам дело до всех до вас…»

Полковник хитнув головою на знак згоди і лише додав:

— І що характерно: якби вони задля скромного підробітку посадили пару лівих пасажирів, то їх би «даішники» зупиняли на кожному перехресті. А тут — до ранку і собака не загавкав. Чудеса!.. До речі, якби ми не знайшли оцієї, як ви кажете, цяцьки, чим ви їх збиралися до стінки притиснути?

— Будете сміятися, Миколо Орестовичу, але такою дурничкою, що ви навіть не повірите. Отим презервативом, що в спаленій машині знайшли. По-перше, за такої температури він не повинен був уціліти. А так — лежить, ледь-ледь підплавлений. Але і це не головне.

— А що ж тоді?

— Та так, одна новітня штучка. Може, не така геніальна, як отой радіофугас, але її винахідникам мільйони людей спасибі скажуть. Науковою мовою називається «внутрішньоматочна спіраль». І не простенька, яку в аптеці продають, а вічна — платинова, та ще й імпортна! Дефіцит страшний, тільки в ліксанупрі, та й то по блату. Але та бібліотекарша через свої зв’язки якось собі влаштувала. Бо їй, крім усього іншого, аборти були протипоказані. Ну, а якщо є спіраль, то на якого біса витрачатися на презервативи?

Втретє за короткий час я вразив свого співрозмовника. І це вже ставало небезпечним.

— І що, Сирота, чоловік про цю спіраль нічого не знав?

— А вона вирішила спочатку перевірити, чи все гаразд, а потім його порадувати. Не встигла.

— Спасибі за інформацію, Олексію Михайловичу, просвітили мене, старого, нічого не скажеш. Дозвольте і вам люб’язністю за люб’язність відповісти. Радив би вам подати рапорт про госпіталізацію з метою поглибленого диспансерного обстеження загального стану здоров’я. Не маю сумнівів, що ваша міліцейська медицина знайде достатньо підстав, аби рекомендувати вам піти у відставку. Враховуючи ваші безсумнівні заслуги у боротьбі зa збереження правопорядку, вам спочатку присвоять майора, а потім поклопочуться про персональну пенсію. Якби ви дуже захотіли, то зі свого боку ми би подбали про нормальну окрему квартиру — з перспективою на зміну вашого сімейного статусу. Двокімнатна у відомчому будинку вас влаштує? Пора ж вам нарешті пожити у власне задоволення.

— А якщо, Миколо Орестовичу, я такий тупий, що не розумію натяків?

Полковник, здається, був готовий і до такої моєї відповіді, бо відреагував одразу:

— Ну, в такому разі у вас є всі шанси невдовзі одержати невеличку, але довічну ізольовану площу з-поміж ваших непосидючих покійників. Я достатньо зрозуміло висловився, товаришу капітан?

Я відповів, що так. І попросив дозволу піти. Мене відпустили і навіть не пропонували покласти, де взяли.

Я йшов вгору вулицею до університетського ботанічного саду і в голову лізли усілякі дурниці. Наприклад, чи не піти мені справді у відставку за умови, якщо мене візьмуть на роботу у відділ режиму заводу металовиробів. Бо, як я здогадуюсь, там уже почалися величезні кадрові зміни. Потім дійшов висновку, що можна було б влаштуватися на той-таки цвинтар — розпорядником на похороні. А що? Робота як робота, з одинадцятої до сімнадцятої, сценарії затверджені, тексти завізовані — тільки підставляй потрібні імена та кількість дітей і онуків твоєї мовчазної клієнтури. А вечорами можна було би проводити філософські диспути з оператором крематорію.

Мої фантазії почали набирати обертів і вже в затишній тіні паркових алей я дійшов висновку, що непогано було б у такому випадку купити собі хатку на Деміївці, завести кіз і щоранку вигулювати їх поміж могил на старих ділянках. Молодого цапика можна було б назвати Замполітом, а старого — Миколою Орестовичем. Я розреготався так голосно, що якась бабуся ледь не впустила на землю онука, потім плюнула і сказала: «Тю, ненормальний!» І вона була недалека від істини.


Від автора:

Минули роки, а за ними скінчилося двадцяте століття. Ритуальний зал на старому цвинтарі знову переробили в церкву, до крематорію щодня, як і тоді, стоїть черга автобусів, а внизу в печах весело гуде вогонь. Підпоховання в труні фактично вийшло з моди — марудно, враховуючи велику захаращеність кладовища могилами, та й дорого.

Там, де були старі ділянки і спуск до урвища, тепер амфітеатром розташувалися тераси колумбарію. Мало хто знає, що колись це латинське слово означало зовсім не «місце організованого поховання урн з прахом», а всього лиш… голубник.

От тільки надаремне ви будете шукати в огорожах могил табличку з прізвищем мого друга. Так склалося, що підпоховали його без будь-яких урочистостей і навіть розголосу. Якщо вже бути точним, то закопали, розійшлись — і одразу забули. Та про це — якось іншим разом.


Непосидючі покійнички

Кава по-диявольськи

Ця чортівня вариться так: у порожню чашку кладеш пів чайної ложки кориці, один бутончик гвоздики, три добре підсмажених кавових зернятка, одну чайну ложку цукру, виливаєш туди дві чайні ложки рому і все це… заливається щойно звареною чорною кавою по самі вінця. Потім накриваєш блюдечком і даєш відстоятися рівно п’ять хвилин. Деякі мазохісти додають ще й дрібку чорного перцю.

З рецептів Олекси Сироти

— Олексо, а ти не теє… стосовно чорного перцю?

— Присягаюсь! На власні очі бачив. Ти Олену Коваленко, дикторшу з радіо, знаєш?

— Ту, котра всі урядові концерти з-за куліс веде? Дочку письменника Косарика? Прекрасно знаю, разом працюємо.

— А її чоловіка?

— Не був представлений особисто, але чув, що він щось робить в Оперному театрі.

— Ну, так от уяви собі: урядовий концерт в Опері. Рівень — сам розумієш, бо після урочистого засідання. Політбюро у восьмому ряду, ми з хлопцями за кулісами — про всяк випадок. І от, — наступний номер програми, Коваленко оголошує: Чайковський, «Лебедине озеро», солісти — такі-то. Ну, і все, що належить. Оркестр нарізає, лебеді пішли, рівненько, як на військовому параді, розворот-дистанція-голівка з поворотом. Кожна лебідь бачить груди четвертої колеги, точніше — те місце, де вони мають бути. Бо ж у них…

— Знаю, знаю, знаю! Олексо, не тягни лебедя за хвіст. Ближче до справи.

— Зараз буде. Викочується вся ця пташина вервечка майже стройовим кроком з лівої куліси в праву, коло неї починають розвертатися, щоб пройти ще раз, тільки вже спинками до глядачів. І тут у залі регіт, та ще й який! Ми саме відволіклися, бо пожежники нам анекдоти розповідали, і дивилися зовсім в інший бік. Природно, коли почули в залі невмотивовані веселощі, глипнули на сцену — і у нас в очах потемніло.

— Що, на сцені світло вимкнули?

— Гірше! Останнім у лебединій шерензі тим самим кроком під музику йде мужик — у костюмі, при галстуку, штиблети начищені, шкарпетки в тон, руками робить хвилі, як і всі. Як він повз нас проскочив — загадка природи. Але дійшов під регіт до правої куліси, розвертається — і до нас витанцьовує. На цей момент уже в оркестрі збагнули, що щось тут негаразд. Головами крутять на всі боки. Диригент — молодець. Удвічі швидше паличкою замахав, оркестр з полонезу перейшов на краков’як, лебеді зі стройового — на біг. Мужик у костюмі, природно, за ними, в нашу кулісу. А отут ми на нього, лебедика, вже і чекали.

— Олексо, до чого тут Лєнка Коваленко і кава по-диявольськи?

— Зараз буде! Відтягаємо ми горе-танцюриста вглиб куліс, а він — нуль по фазі. Впився, як каже Андрій Дмитрук, до стану мореного валуна в льодовику. Як він у такій кондиції на повороті в оркестрову яму не загудів — ще одна таємниця Всесвіту. Ми його трусимо — анічичирк! Медсестра прибігла, по півпакета вати з нашатирем йому в кожну ніздрю — жодного результату. Чхнув, щоправда, так, аж кордебалет на сцені зайвий раз підскочив. І все.

— Си-ро-та! Або ти нарешті кажеш, до чого тут кава, або я з тобою більше не дружу. Будеш свої історії підозрюваним розповідати, аби швидше кололися і повинну писали.

— Переходжу безпосередньо до теми. Отже, ми в розпачі, мужик на нас повис, як ганчірка на плоті, коли раптом знайомий з радіопередач голос: «Тягніть мого лебедика у буфет, я його там сама відкачаю!» Дивлюсь — розлючена Олена Коваленко. Ми його на руки, швиденько винесли у вказаному напрямі, посадили на стілець. Чую, Олена ще з дверей буфетниці кричить: «Бігом каву по-диявольськи і все в подвійній пропорції!» Буфетниця, правда, так іронічно: а поможе? Ти, каже Коваленко, вари, а то вже моя справа. І на наших очах хапає перечницю, розкручує і мало не половину вмісту витрушує в каву! Розколочує все, затискає своєму, як з’ясувалося, законному чоловіку носа і в роззявлений рот акуратно заливає всю порцію цієї вибухівки.

— З нього дим не пішов?

— Ні! Через пару хвилин розплющив очі, уважно обдивився все навкруги, встав, поправив галстук, приклався дружині до ручки і абсолютно тверезим голосом запитав: «Жабуню, тебе після концерту додому відвезти чи ти на банкет залишаєшся?» А ти кажеш — не може бути.


Від автора:

Я вже не пам’ятаю, чого раптом ми заговорили про каву по-диявольськи і коли саме це було. Якщо мені не зраджує пам’ять, то історію, яку ви зараз прочитаєте, Олекса взагалі розповів мені за два чи за три прийоми, бо невідкладні справи не дали можливості знайти достатньо часу, щоб викласти все за один раз. Слідчу справу, котру вів Сирота, було звелено залишити без розголосу. Навіть для службового використання. Чутки Києвом, звичайно, ходили, бо який же то Київ семидесятих без чуток. Вранці очі продереш, вмикаєш радіо — виступ Брежнєва. Увімкнеш телевізор — Леонід Ілліч на трибуні. Спустився вниз по газети — з першої до останньої сторінки текст доповіді Генерального Секретаря КПРС на черговому пленумі ЦК. На роботу прийшов — уже висить оголошення про відкриті партійні збори. Тема: «Виступ Л. І. Брежнєва на…» Тому природно, що успішну конкуренцію офіційним агентствам ТАРС, РАТАУ і АПН складала ніде не зареєстрована, воістину народна агенція ОБС, тобто, «одна баба сказала».

Пам’ятаю тільки, що коли ми тільки відсміялися з пригод п’яного лебедя, Олекса раптом сказав:

— Знаєш, бувають такі злочини, що мимоволі хочеться випити чашку отої кави з перцем, аби негайно прийти до тями і переконатися, що ти не п’яний, світ не збожеволів і його кінець (світу, маю на увазі) настане ще не скоро.

Отоді він і почав розповідати мені про один такий злочин.


Олекса Сирота:

Той день розпочався так гарно, що мимоволі закрадалася підозра — добром це не закінчиться. Ну дивись: я нарешті виспався і йду на роботу через дві кав’ярні. У першій збив оскому, в другій зловив задоволення. Зерна майже не пересмажені, не перележали на вологому складі, кавомолка працює, як швейна машинка «Зінгер». Цигарка в зубах, нові туфлі не тиснуть, міхур порожній, голова теж. Старі справи закриті, нові ще тільки передбачаються. Що ще треба для щастя простій радянській людині, яких, кажуть, двісті двадцять мільйонів? Пройти на роботу дворами, бо о цій порі Генерал завжди до міністерства на нараду їздить і «Волгу» йому подають до парадного входу.

Прямую через ворота, там робота кипить — пожежники депо розбудовують. З вікна телефоністка-єфрейтор мені бісики пускає. Я роблю вигляд, що страшенно заклопотаний, кидаю недопалок у калюжу, дістаю з кишені коробку, встромляю свіжу цигарку в зуби, знову ж таки, не поспішаючи, дістаю запальничку, прикурюю, розкурюю, роблю глибоку затяжку, блаженно примружую очі, пускаю дим носом… Якийсь незвичний шум примушує мене розплющити очі, і весь дим від другої затяжки йде, м’яко кажучи, не туди. Бо прямо переді мною всі три до болю рідні фізіономії… Старий, Полкан і сам товариш Генерал, начальник Київської міліцейської Управи. І написано на цих фізіономіях таке, що баришням, навіть у єфрейторському званні, читати не положено.

Я, мов останній салага першого дня служби, забувши, що одягнений у цивільне, з переляку прикладаю руку до порожньої голови і кричу:

— Товаришу генерал!..

А він мені теж кричить:

— В машину!

І що найстрашніше — без мату.

Наш черговий «газик» уже копитом б’є, Полкан, мене випередивши, перед начальством дверцята розчиняє, ми всі, мов підстрелені зайці, падаємо на сидіння, і водій водночас врубає сирену і повний газ. Я прикушую язика, Полковник лупить ногами в дах кабіни, а головою в живіт Старого, ну, а Генерала заклинює між важелем коробки передач і гальмом.

Десь за кілька хвилин, коли ми нарешті розповзлись по місцях, я тихо запитав Старого:

— Що сталося? Німці Фастів узяли?

— Гірше. «Стоп-сигнал» з балкону викинувся.

Я більше нічого не питав, бо мову одібрало.

«Стоп-сигналом» — за колір волосся — ми дражнили колегу-інспектора з нашого ж таки відділу розшуку. Хороший хлопець, нічого такого занепадницького за ним не помічалось. І пив не більше, ніж усі, і дружина його не кидала, бо, як і я, неодружений. І на тобі — самогубство! Це навіть не аморалка з підозрою у скоєнні важкого злочину. Це вже катастрофа з наступними оргвисновками.

Розумієш, нормальні менти не завжди своєю смертю вмирають. Хоча в їхньому житті бандитські кулі чи ножі трапляються набагато рідше, ніж у кіно. Після війни, кажуть, було — вибивали нашого брата, як городошні рюхи битою. Тільки тріски летіли. А після того, як ввели «вишку» навіть за поранення міліціонера, то життя для нас стало якщо не веселіше, то принаймні легше. Інша справа, що доганяли в розквіті сил виразки шлунку та інсульти всякі — теж на службовому грунті. Але то вже таке — видатки виробництва.

Але самогубство міліціонера — то суцільний жах для всіх без винятку. Бо тут дві основні причини: або сплутався з кримінальним елементом і дійшов разом з ним до ручки, або перепрацював і психіка зробила «тю-тю». І перший, і другий варіанти для нашої організації вельми небажані. Одразу починають сипатися листи у партійні та державні органи зі стандартним змістом: довели, досмикали, запхнули хорошу людину у зашморг.

А керівництво теж гади підколодні — не вберегли чесного і принципового. Ну, а на кожний такий лист одразу перевірка вчиняється, комісії під нашими дверима в черзі стоять. Дурня повна, прости мене, Господи! Тому, як ти розумієш, дізнавшись про трагічний факт самогубства, Генерал не те що в службовому «газику» — верхи на паличці помчав би на місце інциденту, якби довелося.

Прибули швидко. По дорозі придушили всього одну псяру і перелякали кількох пенсіонерів, які вперто дибали на червоне світло. У дворі дому, де жив наш колега, звичний антураж. Покійник нашвидкуруч прикритий якимсь шматтям, з-під якого повільно і недобре повзе по брудному асфальту темно-червоний струмочок. Дільничний інспектор цікавих ганяє, під стіною машина «швидкої допомоги» стоїть, а коло неї двоє в білих халатах перекурюють. Експертів наших ще не видно. Напевне, їдуть…

Генерал з Полковником бігцем у під’їзд і до ліфта, я за інерцією слідом за ними, але Старий мене за рукав притримав:

— Не біжи, синку, встигнеш. Постій краще отут. Пороздивляйся навколо.

— Хто повідомив?

— Якась знайома подзвонила.

— Здогадуюсь, хто.

— Випадковий зв’язок?

— Та ні, майже узаконений. А чого це наше начальство так швидко побігло?

— Ну, ти, Сирота, наче перший день служиш. А посмертну записку вилучити, доки її ще ніхто не бачив. Щоб зайвих розмов не було.

В цей час нас погукали згори. Полковник стояв на балконі і жестами наказував піднятися. Ми так і зробили. Нареченої тепер уже покійного колеги я не побачив. Здається, плакала десь на кухні. Ми зі Старим синхронно глянули на Полковника. Той мовчки розвів руками, мовляв, сам нічого не розумію. Генерал тримав обома руками долоню мами покійного і говорив, як на громадянській панахиді:

— Від імені особового складу і керівництва… глибоке співчуття… поділяємо ваше горе…

Стандартний набір дурниць, але на власному досвіді знаю, що в такі моменти нічого розумного в голову не приходить.

— Докладемо всіх зусиль… слідство доручимо найкращим співробітникам…

Старий із-за спини Генерала пальцем намалював у повітрі перехрещений прямокутник. Листа, мовляв, знайшли? Полкан зрозумів одразу і заперечливо похитав головою.

— Капітан Сирота, — о, це вже Генерал до мене, — про результати розслідування будете доповідати безпосередньо мені.

— Єсть доповідати, товаришу генерал!

Доповідати доведеться, і таки безпосередньо.

Принаймні, доки не знайдемо розумного пояснення такого божевільного вчинку, як самогубство.

— Ще раз співчуваємо… зараз прибудуть наші експерти, а нам пора, вибачайте, служба. Товаришу підполковник, товаришу капітан, вас я попрошу побути тут, прослідкувати, щоб усе було гаразд.

Хлопці з НТО, як завжди, заповнили собою всю квартиру і заходилися ляскати затворами фотокамер, присвічувати ліхтариками відбитки пальців та посипати їх отим своїм порошком. Аби не заважати, ми зі Старим вийшли на балкон. Тіло колеги вже забрали і відвезли, двірничка, голосно лаючи несвідомих дітлахів, тягла через двір гумовий шланг, пенсіонери юрмилися навколо лавочки, жваво обговорюючи подію. З вулиці забігали якісь особливо цікаві… одне слово, суєта суєт.

Я стояв, вчепившись у поручні, дивився на вологу пляму там, внизу, і думав: що ж примушує молоду людину ставити посеред життя отаку червону крапку?

Встромились експерти, сказали, що у них уже все зроблено. Можна й нам понишпорити. Ми відібрали альбом з фотографіями, кілька записників, переважно з телефонами та адресами, товстий загальний зошит, помережаний виписками з якихось книг… Старий пошукав очима, у що б усе це запакувати. Я знайшов на кухні модний кульок з розпелеханою Аллою Пугачовою, запитав у господині, чи можна взяти. Вона махнула рукою, навіть не поглянувши у мій бік: беріть, що треба. Ще розігналися було поговорити з подругою покійного, заплаканою, але гарною білявкою, та вона мовчки зайшла до кімнати, сіла поруч із матір’ю, обняла її і обидві жінки закам’яніли у спільному горі. Ми незграбно відкланялись і пішли.

Складалося враження, що Старий забув про існування ліфта. Він рушив донизу сходами і десь між третім і другим поверхом нарешті видав:

— Сирота, от ти людина грамотна, з вищою освітою. Скажи, буває таке, щоб доросла твереза людина випадково випала з огородженого балкону?

Питання було, звичайно, риторичним, бо Старий на своєму віку й не такого надивився. Але я підтримав хід його думки:

— І не таке буває, товаришу підполковник. Ну, от вам для прикладу ситуація: на трупі дві вогнепальні рани. Обидві впритул. Перша в області серця, друга — в скроні. Яка причина смерті?

— Звісно, вбивство. Пальнули спочатку в серце, а потім для надійності ще й у голову.

— А от і ні! Стовідсотково самогубство.

— Як це? Для такого висновку навіть наші судмедексперти стільки не вип’ють.

— Якби це не було при свідках, ніхто б, звісно, не повірив. Але покійний у стані афекту спочатку пальнув у серце, але воно у нього було з рідкісним дефектом — трошки відхилене. Куля пройшла навиліт, і він навіть не втратив свідомості. Тоді самогубця приставляє пістолет до скроні — отут уже напевне.

— Сам вигадав, щоб мене заспокоїти, чи хтось розказав?

— Класичний приклад з підручника судово-медичної експертизи. Згадується на всіх лекціях.

— Підручники писати і лекції читати кожен зможе. А от в нашу шкіру їх би, всіх цих викладачів чужого досвіду…

Отак у жвавій теоретичній дискусії ми дісталися назад до Управи і за традицією зайшли спочатку до моєї «шпаківні».

— Говорили-балакали, Сирота. Тепер давай думати. Кажи, що знаєш.

— Те, що й усі. Не факти, а суцільна службова характеристика на представлення до чергового звання: сумлінно виконував, працював над собою, користувався авторитетом… Не ображався, коли його Стоп-сигналом обзивали.

— А з клієнтурою у нього які стосунки були?

— Кажу ж, як у всіх. Мав, звичайно, своїх інформаторів серед цієї публіки, але все легально, згідно з інструкціями.

— Може, погрожував йому хто?

— Та ні, не чути було такого. І потім, одна справа дурницю ляпнути під час затримання, а інша — лягавого до самогубства довести.

— А може, у нього зі здоров’ям щось було?

— Розтин покаже… Ще версії будуть?

— А версії — це вже твоя справа, Сирота. А моя — доводити їх до рівня, доступного вищому керівництву.

— Спасибі, товаришу підполковник.

— За що?

— За те, що не спитали, як би я вчинив на місці Стоп-сигнала.

— Ну, я ж не замполіт якийсь.

— Я б застрелився, товаришу підполковник, у серце, як Маяковський. Бо вниз головою, з балкону — то не естетично. Треба ж думати не тільки про себе, а й про тих, хто буде справу розслідувати.

— Тьху на тебе, йолопе! Дивись, накаркаєш!

Старий пішов до себе, а я взявся переглядати вміст кулька. Ніяких зашифрованих прізвищ та адрес у записниках не виявилося. Щоправда, не скрізь стояли повні дані. Часом самі лиш імена чи ім’я та по-батькові, але багато хто так робить. Не було там нічого й близько схожого на злодійські «кликухи» чи агентурні псевдоніми. В загальному зошиті — виписки з книг по судовій психіатрії перебивалися цитатами з трактату, який я особисто ніколи не бачив, але зустрічав посилання на нього у Івана Єфремова. Називалася ця праця «Молот відьом» і вивчав її покійний колега в читальному залі «Академки». Абонент до цієї серйозної бібліотеки лежав у шухляді його робочого столу.

Подзвонив Старий і поскаржився:

— Зовсім ти, Олексо, мене затуркав зі своїми підручниками. Я ж тобі головного не сказав: батько покійного працював у нас в Управі. Ти з ним на кілька років розминувся. А старі кадри його добре знали.

— І що з ним?..

— На пенсію пішов за пораненням, а помер від інсульту. Лікарі кажуть — одне з іншим пов’язане.

— Таке буває, товаришу підполковник. Ніколи не знаєш, де і що тебе дістане. От є такий народний артист Дальський у театрі Франка…

— Знаю добре. І з кіно, і в театрі бачив. То що?

— А те, що все життя на здоров’я не скаржився, а якось затягли його нарешті в поліклініку, кардіограму зняти. Бо інакше путівку до чекістського санаторію не виписували. Ну, він лежить на кушетці, з лікаркою жартує. А та на кардіограму глянула — і волосся дибки. Бо у артиста, виявляється, глибокий інфаркт пішов. І ото вже рік минув, а він ще досі не видряпався — доліковується. А якби його на вулиці хапонуло?

Старий погодився зі мною і поклав трубку.

Насамкінець дня надійшли експерти. Теж нічого втішного не повідомили. Сторонніх відбитків пальців у квартирі ніхто не залишив. З балкону він теж випав сам, без чиєїсь допомоги. Хлопці з моргу на Оранжерейній теж не зволікали, але й їхня попередня інформація мою роботу не полегшувала. Слідів алкоголю ані в крові, ані в шлунку не виявлено. Щоправда, покійний перед смертю випив чашку кави, але то, як відомо, не причина. Я втішив себе думкою, що зопалу народжуються тільки діти, а не слідчі версії, і вирішив трішки зачекати, принаймні доки покійник спочине вічним сном на Берківцях поряд зі своїм батьком.

Медексперти дозволили поховати тіло несподівано швидко. Оскільки слідство було ще не закінчене, то провели ми колегу в останню путь стримано, але по-сімейному. За поминальним столом, як водиться, про небіжчика говорили тільки добре, проте кілька дрібничок за мою пам’ять зачепилося. Мама скаржилася, що в останні місяці син надзвичайно втомлювався, точнісінько як його батько перед смертю. Тільки той спінінги майстрував для розрядки, а цей прийде, ляже і лежить. Навіть до подруги своєї став рідше ходити. Дещо додала і сама подруга у відповідь на мої співчуття стосовно шлюбу, який не відбувся:

— Спасибі, Олексо, на доброму слові, але мені це не загрожувало.

— Що саме?

— Ну, загс, розпис, штампи, букети, марш Мендельсона… І не тому, що він зволікав, а я була проти.

— Можна подумати, що ти взагалі не збиралася за нього заміж.

— Чому ж — збиралась. Але за однієї умови: якби він пішов з цієї вашої клятої роботи. Бо я для нього, особливо останнім часом, була пікантною коханкою для розрядки. А законною дружиною — ота ваша клята служба, котра «и опасна, и трудна».

— Ну, я розумію, кіно — то одне, а життя — то інше. Знаменський зі своїми Томіним і Кібріт в нашій Управі ходили б у доганах, як сільський пес у реп’яхах.

— От бачиш, Олексо, той, хто «кое-где у нас порой честно жить не хочет», лазить собі по світу здоровісінький. І голова у нього не болить. А мій чесний вже на тому світі.

Я зрозумів, що далі продовжувати розмову — то надто жорстоко. Вибачився, пообіцяв, як щось дізнаюсь, то звичайно ж, негайно повідомлю. На превелике моє здивування, це сталося мало не наступного дня після поминок. Медексперти таки дошукалися причин смерті колеги. Виявляється, його молоде життя обірвалося в результаті не самогубства, а нещасного випадку. І отой випадок виглядав приблизно так (якщо перекласти на людську мову п’ять сторінок суцільних медичних термінів) — у колеги закрутилася голова, він, нічого не підозрюючи, вийшов на балкон вдихнути свіжого повітря, сперся на поручні і зненацька втратив свідомість. Верхня половина тулубу різко пішла вниз, потягла за собою нижню — і все. А ота сама втрата свідомості, виявляється, пояснювалася якимсь рідкісним спазмом коронарних судин головного мозку.

Пам’ятаю, прочитав я всю цю, як каже Старий, «галіматню» і запитав у наших мудрагелів з вулиці Оранжерейної:

— Стосовно спазму коронарних судин людського мозку, та ще в рідкісних формах, я, звичайно, не фахівець. Але пару разів по довбешнику добряче одержував так, що вирубався. Але при цьому у мене спочатку підгиналися ноги і я падав на п’яту точку, а не фізією вперед, мов підтятий.

— Бачите, шановна жертво хуліганського елементу, — заспокоїли мене медики, — коли ви втрачали свідомість, то стояли в ерекційній позиції, або, кажучи по-простому, вертикально. А покійний колега, ймовірно, на той момент перехилився через поручні. Ну, побачив щось або гукнув його хто знизу.

— Хай мені небіжчик простить, але ваше щастя, що він на голову впав. Бо якби, скажімо, ногами вниз летів, то де б ви той спазм шукали?

— Сирота, ви цинік! — сумно констатували медики. Але на моє запитання так і не відповіли.

Може, я й справді цинік, але у цій ситуації версія з нещасним випадком задовольняла практично всіх. Начальству не довелося писати численних пояснень, мамі виправдовуватися перед сусідами, колегам терзатися провиною, що, може, чогось недогледіли. Ну і звичайно, за такої ситуації оформляється нормальна пенсія матері. Ну, а красива, з ногами від кульчиків подруга знайде собі такого, що не буде розриватися між нею і службою.

Не встигли закрити цю справу і перевести подих, як накотилася нова. І то така, що поставила весь наш розшук у не зовсім зручну для основної діяльності позу. Один стовідсотково порядний громадянин вивів прогуляти жінчиного пекінеса у напівдикий гайок поблизу одного з київських узвозів. Коли він не повернувся ані через обіцяні півгодинки, ані навіть через дві з половиною, дружина стривожилася не стільки відсутністю благовірного, скільки долею свого кудлатого улюбленця. І рушила на пошуки. Пропажа віднайшлася досить швидко: чоловік лежав у кущах долілиць, вбитий пострілом у голову. Переляканого цуцика принесли надвечір сусідські дітлахи. Він безперервно тремтів і раз-по-раз пудив під себе.

Забігаючи наперед, зазначу, що у дружини вбитого було стовідсоткове алібі. Бо весь час відсутності чоловіка вона безперервно проговорила по телефону з… дружиною нашого Генерала. У тієї, виявляється, теж був пекінес на ім’я Ася, паскудне створіння сучої статі. От мадами і ділилися інформацією про братів своїх менших.

Експерти швидко встановили, що бідолаху застрелили зі спортивного малокаліберного пістолета. Куля влучила в око з невеликої відстані, майже впритул, смерть настала одразу. Ці м’які свинцеві кульки з малокаліберки мають невелику швидкість, а тому, втрапивши в мозок, одразу починають там крутитися. Що з цього виходить — уяви собі сам.

Свідків, звичайно, не виявилося. По-перше, все відбулося в густих заростях, по-друге, автомобільний рух по узвозу був досить жвавий, а постріл зі зброї цього калібру і за нормальних умов чути недалеко. Місце, де стояв убивця, відшукали швидко. Більше того, одразу виникла версія, яка потім підтвердилася. Нещасний собачник став випадковою жертвою, тобто, налетів не на свою кулю. Картина вимальовувалася приблизно така: вбивця стояв за бетонним стовпом електроопори на весь зріст і через прогалину в кущах вицілював когось, хто мав іти по тротуару вздовж узвозу. Тут за його спиною або тріснула гілка, або за дзявкав собака, або цей дурень ляпнув: а що ви тут робите? Вбивця рвучко повернувся і рефлекторно натис на спуск. Після чого швиденько вшився звідти подалі.


Від автора:

Коли я став пригадувати і записувати цю історію, то зловив себе на тому, що автоматично вживаю слово «кілер». І тільки тут до мене дійшло, що цього терміну в часи мого друга Олекси Сироти взагалі не було. Говорили і писали: вбивця. У кращому разі — випадковий убивця. А про найманих убивць навіть не заїкалися, хоча траплялися вони й тоді, але масовою професією це не вважалося.


Олекса Сирота:

Відбитків пальців на стовпі невідомий нам злочинець не залишив. Чомусь. Не було їх і на стріляній гільзі, а це вже скидалося на професійний почерк. З іншого боку — справжні злочинці такий тип зброї не застосовували. Калібр не той. Ну, хіба що впритул, в око, але це ж велика морока. Або випадковість. З іншого боку, когось же він там чекав, у тих кущах…

Далі події розгорталися за звичним для мене сюжетом:

— Оскільки, товаришу капітан, ви у нас не дуже завантажені, то обійдіть усі установи, де зареєстровані спортивні малокаліберні пістолети, і перевірте…

— Єсть перевірити, товаришу генерал!

— Не чую ентузіазму в голосі, товаришу капітан. У чому справа? Ви ж, кажуть, любите в робочий час гуляти вулицями. Замполіт доповідав…

— Якщо врахувати, товаришу генерал, що ці хлопавки є практично в кожній школі і на спортивних кафедрах усіх вузів плюс військові кабінети технікумів і ПТУ, то нагуляюсь я на все життя, що залишилося.

— А ви залучайте громадський транспорт. Для чого у вас безплатний проїзний на всі види? Йдіть працюйте.

Я зайшов до свого кабінету, відкрив телефонний довідник на розділі «Вищі учбові та інші навчальні заклади» і засумував. Їх було достобіса. Самих середніх шкіл понад сотню. Куди дінешся — столиця! На щастя, майже водночас зі станом глибокої туги мене осінило: а для чого існує телефон? Я зняв трубку і став для початку обдзвонювати директорів.

З’ясувалося, що малокаліберні гвинтівки (слава Богу, що цей бандит стріляв не з такої!) справді є практично скрізь. А от пістолет — то зброя рідкісніша, бо використовується не для початкової військової підготовки, а в тренуваннях спортсменів-розрядників. А цим займаються переважно в районних клубах ДТСААФу. Вже легше! Якийсь десяток з копійками клубів плюс півтори копи спорткафедр, кілька технікумів… жити можна!

Щоправда, з перших же відвідин мій ентузіазм дещо пригас. Річ у тім, що малокаліберні пістолети чомусь полюбила номенклатура середньої ланки на рівні райкомів партії та райвиконкомів. І, можна сказати, їх усуспільнила. Горобців вони стріляли на своїх дачах чи жаб у ставку — я не знаю. Але довелося-таки попобігати і попобігати, і вислухати чимало образливих реплік стосовно деяких несвідомих інспекторів з їхніми необґрунтованими підозрами.

Генерал, треба віддати йому належне, мені допоміг. Бо організував через відповідні інстанції суворий наказ щодо перереєстрації спортивної зброї і посилення правил її збереження та видачі. Але допомогло мені не це. І навіть не те, що частина пістолетів, як з’ясувалося, була вже давно і надійно вкрадена. Як це часто буває в роботі міліцейського нишпорки, шукаєш одне, а знаходиш те, що тобі насправді потрібне.

Одного дня я зазирнув до «тераріуму» — єдиного місця, де можна було не тільки випити кави сидячи, а й офіційно при цьому перекурити. І першим, кого я там побачив, був мій знайомий, викладач фізкультури однієї козирної десятирічки. Познайомилися ми з ним за досить кумедних обставин. Він зі своєю подругою стояв під рестораном «Динамо» і розмовляв про щось своє. В цей час у двір викотилася мала купа з кулаків, закривавлених морд, криків, лементу, матюків і столових приборів. Хтось із забіяк абсолютно випадково на льоту встромив у спину фізруку нікельовану виделку. Заслужений майстер спорту, колишній член збірної Союзу з класичної боротьби у важкій вазі незворушно висмикнув виделку, двома пальцями зав’язав її у вузол і галантно вручив своїй супутниці. Потім миттю розкрутив пожежний шланг, що висів тут-таки, на стінці біля входу, потужним струменем води охолодив пристрасті, далі загнав усю компанію в глухий кут двору і заходився вимочувати її там за рецептом підготовки оселедців під форшмак. Треба відзначити, що і наша чергова бригада, викликана переляканою адміністрацією, теж з півгодини робила вигляд, що боїться підійти до цього Геракла.

Фізрук зазирнув до кав’ярні з тим самим наміром, що і я: перевести подих, одійти на кілька хвилин від справ, а також хоч якусь, але каву випити. Головне, що сидячи, а не навстояка, як у «Дієті» чи в переході. Вчитель обережно тримав своєю величезною лапою чашку, зосередившись переважно на тому, щоб випадково її не роздушити. Проте мене помітив і запросив до свого столика. Після традиційних «що, де, коли» і «як здоров’я», запитав:

— А цей ваш інспектор, як його, рудий такий, ще працює?

Я зробив стійку на вухах, але суто внутрішньо. Бо відповів без емоцій:

— Загалом у даний час фактично вже не працює. А що?

Велетень виразно засмутився:

— Шкода… Бо я хотів би знати, чи закінчилася та історія з аварією.

— Якою аварією?

— У фізика нашого колишнього дружина загинула, а сам він досі на милицях ходить. Хіба не чули?

— Чоловіче добрий, хоча й кажуть, що Київ — то велике село, але в ньому щодня відбувається стільки аварій, не кажу вже про розбій, крадіжки, згвалтування і таке всяке, що про все навіть мій начальник не пам’ятає. Ви краще розкажіть із самого початку, може, я щось і пригадаю.

— Цей хлопець, котрий фізик, у нас у школі три роки відпрацював і сказав: «Все, досить, бо вдавлюсь!» Ну, правильно, молодий спеціаліст, ставка маленька, живе з тестем і тещею, та ще й у комуналці. Підробити до зарплати наші старі козли-макаренківці не дають. Інший би відпрацював диплом — і гайда! А цей принциповий виявився.

— Що, завуча побив чи парторга послав до першоджерела? Маю на увазі «Капітал» товариша Маркса…

— От щодо капіталу, то тут ви майже вгадали. Я вже не знаю, як це йому вдалось, але він завербувався в Африку. І то не до цього дурного Єгипту чи Алжиру, а в ту, як її, де справжній капіталізм будують. Ну їхній вождь колись до Хрущова в гості приїхав, роздивився, що у нас робиться, і вирішив: а ну його, цей соціалізм, подалі. Бачите — хоч і чорний, а тямить.

Я хмикнув:

— Ця країна Кенією називається. І прізвище у їхнього вождя майже таке ж саме: Кеніато. Джомо Кеніато.

— От бачите, ви все пам’ятаєте, а в мене голова дірява. Ані прізвища, ані географія довго не тримаються. Не те, що у нашого фізика. Він англійську як свою рідну знав. Це ж треба! Мене у фізкультурному п’ять років вчили десяти французьким командам, що судді на міжнародних змаганнях віддають. Та й то я плутав… А він англійською шпрехав!

Я завернув свого співрозмовника в потрібному мені напрямі:

— Ви про Африку щось там почали…

— Ну! Коли він туди їхав, то що зробив? Напозичав грошей, сказав, що віддасть, як тільки вернеться, і вніс за кооператив. Ну, народ давав, бо хто ж не дасть під загранку. Потім накрив поляну в школі, сказав нашим козлам, що він про них думає, так, що вони всі одразу витверезіли — і поїхав!

— Гроші повернув?

— Ще в першу відпустку. А через три роки, як контракт закінчився, приїхав на «Волзі», привіз контейнер барахла і на додачу — кооператив підоспів. Бач, і в ньому якийсь блат був, бо дуже швидко побудували. Але й це не все. Він там у Африці потоваришував з якимсь посольським, і так вони сім’ями зійшлися, що нерозлийвода! Ну, і цей дипломат разом із ним повернувся до Києва, тільки він — на Орджонікідзе, в ЦК, а наш фізик поряд — на Карла Маркса, одинадцять, у Міністерство освіти.

— Не май сто колег, а май одного друга.

— Точно сказано! Ми ж нічого не знали, нічого не чули, коли раптом одного дня без попередження, як сніг на голову, міністерська комісія падає. По коридору йдуть, як у себе вдома, штук п’ятнадцять їх, плюс перелякані баби з міськвно, а попереду наш фізик! Весь в імпорті! Начальник!.. Ну, і почалося! Тиждень під нашою школою «швидка» чергувала. Щодня когось із тих козлів на казенну койку відвозили. Все хлопець розкопав: і липові атестати, і куплені медалі, і хабарі за характеристики, і навіть фарцовку на перервах. Один я відбувся легким переляком. Він так і сказав своїм міністерським: оце єдина чесна людина у цьому гадючнику. Може, тому що спортсмен, а може тому що просто дурний. Але чесний. Хай, каже, живе на радість своїм учням. Оце він правду сказав, бо я по школі два кроки спокійно ступити не можу. На мені діти виснуть, як цукерки на ялинці.

Я уявив собі цю ялинку і ці цукерки, тому й не зміг втриматися від сміху. А потім знову вивів чесного фізрука на задану тему:

— Ну, все це смішно і цікаво, але як щодо аварії?

— Зараз! Щоб ви знали, я теж у тому кооперативі живу. Батьки з грішми помогли, ну і я своїх премій за медалі додав. І от якось каже мені цей висуванець: слухай, Ігорю, таке враження, що хтось мені наврочив. В Африці на їхньому кліматі здоров’я не підводило, а тут почало голову хапати, аж в очах темніє. Я ще засміявся, питаю: може, там тобі вітром надуло якусь місцеву болячку? А він: розумній голові вітер не завада. Навпаки, більше кисню! Oт із цією головою він ледь не пропав. Я не бачив, але казали, що вони з жінкою кудись їхали і йому недобре стало. Ну, він дружину попросив сісти замість нього за кермо і через п’ять хвилин машина вписалась у самосвал так, що аж передні дверцята вирвало і її з машини викинуло. А його так пом’яло, що і досі ледве дибає.

— Трагічна історія, — погодився я. — Але до чого тут мій рудий колега? Всі ж аварії автоінспекція розкручує.

— Ну, я ваших танців не знаю. Але він у мене цілий день у спортзалі просидів, все розпитував про фізика. Що та як, а головне — чи були у нього вороги.

— А до речі, стосовно ворогів. Були?

— Як ви думаєте? Після тої перевірки у нього в школі тільки двоє друзів і залишилось: я та тьотя Франя, вахтер наш, колишня партизанка.

Я пообіцяв добродушному вчителю, що про все дізнаюсь і обов’язково йому розповім, а сам залишився у стані дуже глибоких роздумів. Бо всі автокатастрофи спочатку брала на себе автоінспекція. Якщо при розслідуванні спливав кримінал, підключали райвідділи. Але для того, щоб задіяти людей з міської Управи, та ще й із карного розшуку, потрібна була неабияка причина. І я би про неї знав. Тим більше, що аварія з колишнім фізиком трапилася порівняно недавно. Ніяких неприємностей особисто у мене за цей час не було, від роботи мене не відсторонювали, тому я мусив би щось та почути. Проте не почув. Висновок: покійний колега заліз не в свою парафію і вирішив влаштувати у державному карному розшуку ще й свій маленький приватний. Випадкові співпадіння виключалися, бо в усій нашій великій Управі був лише один рудий інспектор, нині покійний.

Я запам’ятав розмову з фізруком і знову поринув у розшуки підозрілого спортивного малокаліберного пістолета. Півдня ходив та їздив, півдня відбирав пояснення та знімав копії з документів, увечері підбивав підсумки, вранці доповідав Старому, і все починалося спочатку.

Якогось дня Старий замість звичного: «Іди працюй, я доповім» вимовив:

— Сідай і слухай.

А послухати було що.

— Сирота, ти пам’ятаєш, до кого все на сьомий день доходить?

— До жирафи, товаришу підполковник.

— А на чотирнадцятий?

— Боюсь помилитись, але хіба що тільки до нашого замполіта.

— Вгадав! Оце заходжу я вчора до Генерала з рапортом, а це ляпало там уже сидить. І такий надутий, аж шви на спині порозходилися. А наш начальник каже мені: оце, товаришу підполковник, партія знову прийшла нам на допомогу. Товариш замполіт свою версію пропонують. Я їм: до нашого берега що тільки не приб’ється — як не версія, то ще щось. А цей гиндик почервонів і бовкнув, що я, мовляв, не розумію політичного підтексту злочину.

— Вибачайте, товаришу підполковник, що я вас перебив, але, здається, здогадався, в чому справа. Дозвольте?

— Ну, вгадуй.

— По цьому узвозу, крім звичайного транспорту двічі на день, вранці і ввечері одна відома всім машина катається. На Орджонікідзе і звідти. Причому, у весняно-осінній період. Бо взимку цей товариш живе на Десятинній.

— Вгадав, Олексо, вгадав. Уявляєш, що було далі, чи мені розказати?

— Не позбавлю вас задоволення.

— Я цю маячню вислухав і спокійно кажу: версія відпадає, бо собачника вбили з «мєлкашки». А по тій машині, на яку ви натякаєте, треба лупити з гармати. А ляпало мені: нічого не відпадає, злочинець міг там рекогносцировку робити. І нахапався ж словечок, він хоч сам коли-небудь бачив, що це таке?

— Звідки, товаришу підполковник? Просто у нього часу вільного багато, от він і читає книжечки про майора Проніна та про розвідника Кузнєцова. А сам, між іншим, в останній доповіді авангард з ар’єргардом переплутав. І вийшла повна крамола, що наша партія не попереду йде, а пасе задніх.

— З нього станеться. Проте я його не цим додавив. Коли він зрозумів, що стосовно рекогносцировки щось не те ляпнув, то почав на ходу нову версію висувати, мовляв, злочинець стояв там із гранатометом, а пістолет мав для самооборони. Ну, я його і дістав. Кажу: згідно з експертизою і показаннями свідків вбивство сталося десь близько дванадцятої години дня. На цей час згаданий вами товариш не катається в спецмашині узвозом, а давно сидить на своєму робочому місці і керує республікою. А от вас, товаришу замполіт, я вже кілька днів на вашому робочому місці застати не можу. Ані о пів на десяту, ані о дванадцятій.

— Знову перепрошую, товаришу підполковник, але одне лише запитання: наш комісар мовчки з кабінету вискочив чи послався на справи?

— Не вискочив — катапультувався! Аж задиміло. Але я тебе не для того затримав, щоб байками тішити. Ти сам якусь нормальну версію маєш? Мовчиш? Так ото ж… Хлопці, здається, всі ми дурню робимо. Бо вхопилися за отой пістолет, як дитина за цяцьку. Слава Богу, що ще не почали розробляти оточення отого собачника. Бо він — стовідсотково випадкова жертва. Що скажеш?

— Подякую за будь-яку слушну пропозицію.

— Я так вважаю: доки ми не встановимо, що той ворошилівський стрілець у кущах робив зі зброєю напоготові, то будемо тупцювати на одному місці, мов та кімнатна собачка, коли їй надвір прикрутить.

— Спасибі, товаришу підполковник. Будемо працювати.

— Іди працюй. Тільки от іще — щоб не забути: дзвонила мама нашого рудого бідолахи, запрошувала на сорок днів. Ми там якісь речі у нього брали, вони, здається, у тебе.

— Лежать у сейфі. Сам збирався завезти.

— От і добре. Заразом і віддамо. Теж пам’ять про сина…

З власного досвіду я знав, що ніколи не треба відкладати на завтра те, що можна зробити післязавтра. Найкраще зайнятися цим сьогодні, інакше вилетить з голови. Я повернувся до кабінетику, поскладав на підвіконня всі папки з паперами по невловимому пістолету і дістав із сейфу речі рудого колеги. Не розумію, чому, але вирішив іще раз усе перегорнути.

В записних книжках не знайшов нічого нового. Єдине, на що зараз звернув увагу — дуже мало номерів домашніх телефонів. Самі службові. Нікуди не дінешся, така в нас робота, що на дружбу і навіть нормальні знайомства хронічно не вистачає часу.

Я відклав записники вбік і почав гортати загальний зошит. Тільки зараз звернув увагу, що на самому початку, на першій сторінці, написане одне слово — як заголовок: «Чортівня». Вочевидь, коли передивлявся цей конспект вперше, сторінка злиплася з обкладинкою. Таке буває.

У виписках з підручника судової психіатрії йшлося про можливість використання гіпнозу в злочинних цілях. Цікава тема. Проте високоповажні світила психіатрії вважають, що це неможливо. Є гіпноз і є кримінал. Людська підсвідомість, виявляється, ставить якісь інтуїтивні заслони. І як ти не навіюй людині, але вона не те що нікого не вб’є, а навіть штани перед загалом не зніме.

Виписок із «Молоту відьом» я, чесно кажучи, не зрозумів. Бо, по-перше, йшлося про якусь стовідсоткову чортівню, а саме — способи, якими відьми, начебто, порядних людей з пантелику збивали. До того ж ці сторінки колега писав поспіхом і з численними, лише йому зрозумілими скороченнями, тому я так і не збагнув, що таке «відвар для принади» і чим він відрізняється від «напою для привороту». Ну, а якісь там «загов. предмети» і «чарів, наговори» були для мене стовідсотковою китайською грамотою.

І раптом, раптом, раптом… Після всієї цієї справді чортівні йшло кілька чистих сторінок, а далі — записи, яких я не помітив першого разу. Ні про яких відьом і гіпноз тут не йшлося. Це була класична ментівська література. А саме — виписки із слідчих справ. Конкретно — обставини автокатастроф. І першим ішов опис аварії, про яку мені вже розповів фізрук з елітної школи: зіткнення приватної «Волги» із самосвалом, загибель жінки, яка сиділа за кермом, важкі травми мужчини, котрий займав переднє сидіння, характеристика технічного стану обох автомобілів і підкреслений абзац: алкоголю в крові не виявлено, обидві машини перебували в хорошому технічному стані, дорожнє покриття — в рамках нормативів, погода сонячна, видимість добра. Обидва водії мають великий досвід, порушень правил дорожнього руху теж не встановлено.

Нічого собі — «ніяких порушень»! Травичка зеленіє, сонечко блищить, ластівка з весною кудись там летить… а машина з досвідченим водієм за кермом на хорошій дорозі вилітає раптом на зустрічну смугу. Справді чортівня якась. Хоча, здається, запис на першій сторінці зошита не мав жодного відношення до цієї частини конспекту.

Наступні виписки були майже ідентичні. Відрізнялися хіба що прізвищами та марками автомобілів:

— «Москвич», замість піти на поворот, чомусь врізається у стовп. Удар, пожежа, вибух;

— «Жигулі» несподівано виносить на зустрічно смугу, та ще й розвертає впоперек. Удар, пожежа, вибух.

Спільний знаменник акуратно підкреслено: машини в нормальному технічному стані, видимість добра, покриття хороше, водії досвідчені, алкоголю в крові не виявлено. Правила дорожнього руху не порушувалися. Далі колега виписує і обводить рамочкою ідентичні висновки медичної експертизи:

— аварії сталися в результаті миттєвої неуваги загиблих водіїв, викликаної, ймовірно, станом фізичної чи емоційної втоми або різким спазмом коронарних судин головного мозку. Кінець цитати.

Я теж десь уже читав про ці спазми і про ці судини. І про смерть, яка сталася в результаті нещасного випадку, викликаного миттєвою втратою свідомості на грунті отого спазму. Вони що там, у експертизі, зациклилися на одному і тому ж діагнозі? Інших термінів не знають? Хоча — чого я до них чіпляюся? Пригадай некрологи в газетах: «Після важкої тривалої хвороби пішов з життя…» Уявляєш, який підтекст вимальовується: у нас просто так з життя не йдуть, а тільки тоді, коли радянська медицина після тяжкої і тривалої боротьби з твоєю хворобою дозволить тобі нарешті піти з життя.

На сороковинах було сумно і щемно. І брав жаль, що ми перетворюємося в нормальних людей лише після третьої поминальної чарки. Зошит, фотографії і записники я віддав, переписавши про всяк випадок усе про дивні автокатастрофи.

Коли прикрутило перекурити, я вийшов на балкон і на своє здивування побачив там двох хлопців-даішників. Зопалу навіть ляпнув:

— О, а що ви тут робите?

— Матері допомогли стіл накрити. А наші жінки на кухні пораються.

Я знітився і почав виправдовуватися:

— Та я не про те, просто не знав, що ви були друзями.

— А ми в останній рік якось зійшлися. Хороший був хлопець — допомагав, радив. Про роботу нашу розпитував. Носа не дер, не те що дехто…

— Ну, раз ви дружили, тоді я розумію, звідки він про нетипові аварії дізнавався.

— Еге ж! Віктор казав, що це з нас замість гонорару за його допомогу. Він нам підказував дещо по наших розслідуваннях. Інтуїція у нього була сильна. Часом машина так розбивається — здається, ніяка експертиза не розбере, що там і до чого. А Вітя гляне, пару запитань поставить — і все розвиднілось.

Ну от, хтось його Вітею звав. А ми все — Стоп-сигнал та Стоп-сигнал… Цікаво, чим його оті аварії привернули? Своєї роботи вистачало, а він втягнувся в чужу. Навіть кохану занедбав.

— А от цікаво, колеги, чи багато у нас у Києві нетипових катастроф трапляється?

— Раніше, вважайте, взагалі не було. Як машина розбилася — так і знай: або грубе порушення правил, або водій випив, або дорога підкачала. Ну, природно, технічний стан авто. І все. А от коли «Жигулі» в серію пішли, легкових побільшало, тоді й почалось. І люди стали їздити абияк, і наше начальство на дисципліну теж почало крізь пальці дивитися. Для нас, кажуть, головне — аби «святу трійцю» не проворонити і вчасно рух перекрити, а решта — то вже дрібниці.


Від автора:

«Святою трійцею» київські даішники іменували перших людей республіки: першого секретаря ЦК, голову Ради Міністрів і голову Верховної Ради. Відповідно, у кодах для службових переговорів регулювальників з центральним пультом управління свого відомства вживалися номери: «перший пройшов» або «третій виїжджає в бік Борисполя»… І ніяких прізвищ! Ворог, він, знаєте, не дрімає.


Олекса Сирота:

Стоїмо і далі на балконі, розмови ведемо. Я ще толком не знаю, навіщо, але передчуваю, що треба. А може, просто до кімнати йти не хочеться. Не на весілля ж зібралися.

— А досвідчені водії чому розбиваються? Маю на увазі, коли і дорога хороша, і машина справна, і не пила людина ані грама.

— На новачків і плями на сонці впливають. А на досвідчених… хіба що погано за кермом стане — серце чи ще щось там. Та й то не завжди. От, може, чули, недавно народний артист помер, котрий в кіно маршала Рибалка грав. Його в машині на Брест-Литовському проспекті серце прихопило. Інфаркт! Але він встиг загальмувати, під’їхати до бровки, вимкнути двигун, покласти голову на кермо… і тільки після цього помер. А якби він запанікував? Уявляєте, що було б? Та таких водіїв не в закритих автобусах, а на руках на цвинтар треба нести — від самого дому.

— А буває так, що на перший погляд аварія, а насправді самогубство?

— Це ви старе кіно «Секретна місія» пригадали? Ну, ми малими ще були, бо його десь після війни показували. Але то кіно, а в житті все навпаки. Може, в Америці таке трапляється, бо там машини дешеві, а у нас — сам повіситься, а тачку цілою залишить. А потім — ненадійний спосіб, щоб ви знали. Раптом не розіб’єшся, а тільки хребта зламаєш? І що? Лежатимеш сто років горілиць, у стелю впірившись.

Я подякував хлопцям і ми повернулися до кімнати. Погомоніли ще трохи і розпрощалися.

А наступного ранку відловив мене у коридорі Старий. На лобі моєму, чи що, написано, але як тільки задумаю нову каверзу, він одразу вираховує і вчиняє партизанський допит.

— Кажи, що вже придумав?

— Нічого такого. Все в рамках розробки слідчої справи.

— Знаю я твої рамки розробки. Після них або ліві трупи з-під землі виринають, або «конторські» прибігають, усі в милі. А то й по «сотці» тривогу б’ють: що там собі ваш Сирота дозволяє?

— Товаришу підполковник, де Крим, де Рим, а де попова груша. Де я, а де ті «конторські» чи котрі на «сотці»! Скажете таке…

— Як треба, то й не таке скажу. Я за себе не боюсь, однією доганою більше, однією менше — переживу. Я про тебе турбуюсь.

— Та я ж не маленький.

— От в тому-то й біда, що не маленький. Маленьких часом жаліють. А дорослим виписують по повній програмі. Що у тебе з пістолетом?

— Доведеться знову сьогодні побігати, по другому колу.

— Чого по другому? Ми й так з графіку вибиваємося. Не сьогодні-завтра прокуратура наїде за зрив строків попереднього розслідування. А там замполіт свою баночку на дьоготь притягне.

— Та розумієте — одне мурло з ДТСААФу мало мені ще на тому тижні список дати, хто у них в районі пістолети брав. А сам замість цього у відпустку дременув і ключа від сейфу випадково потяг.

— Ключа від сейфу, кажеш, потяг? А може це ти, Сирота, знову кота за хвіст тягнеш? Я поки що не розумію, чому саме. Але як тільки зрозумію — заробиш! Щоб потім не скаржився. Чеши!..

Оскільки Старий не сказав, куди саме я маю чесати, то я почувався морально виправданим за те, що намірявся зараз зробити. Поясню конкретно. У нас, звичайно, не Америка, а я не приватний детектив, а державний службовець. І згідно з законом та інструкціями брехати радянським людям я не маю права. Ну, хіба що задля інтересів слідства. І наш народ це розуміє. А що робити, коли слідство вже закрите? Збрехати, що це не так. Задля користі справи.

Хоча, хоча, хоча… Може статися, що і пошлють, і прізвище з посвідчення перепишуть, і начальству подзвонять, аби переконатися, що ти справді брешеш. Люди — вони різні бувають.

Кажуть, якби знав, де впадеш… Знав би я, що мене тягне на неприємності, було б мені легше на них наражатися. Ні, уникати їх я б не став, бо не той характер.

Зі списку нетипових катастроф я без особливих хитрощів вибрав ті, що йшли першими. Після чого пішов розказувати людям міліцейську казочку про білого бичка:

— Здрастуйте. Я з міліції. Ось моє посвідчення, — тут головне махнути ним так, щоб не встигли прочитати прізвище. — Вибачайте, що ятрю старі рани, але така у нас робота. Я стосовно катастрофи, у якій загинув ваш син. Справа в тому, що розкрилися нові обставини. Цілком можливо, що у загибелі винен автозавод. Не буду пояснювати вам усіх технічних подробиць…

І так далі, і так далі, і тому подібне.

Якби я знав, які саме нові обставини чи технічні подробиці насправді спричинили біду, то не став би роздряпувати людям ще не до кінця загоєні рани. Але вже перша співрозмовниця — симпатична така жіночка, схожа на директора моєї школи — делікатно обірвала натхненний монолог на півслові:

— Спасибі, можете не продовжувати, я знаю. Йдеться про повторне розслідування. Мені про це ваш колега вже говорив.

— Який?

— Котрий Віктор. У нього ще таке смішне руде волосся. То це повторне розслідування чи вже третє?

Так тобі, дурню, і треба. Міг би й здогадатися, що колега одними виписками з протоколів не обмежиться, а сам піде по другому колу. Але викрутився я швидко:

— Віктора на іншу справу терміново перекинули, а цю мені передали. Вибачте, але я не встиг навіть до пуття його розпитати, що він уже зробив, а що ні.

— Тоді я вам зараз усе поясню. Спочатку він поцікавився, чи не був мій син хворим того дня. Я відповіла, що він взагалі не хворів з піонерського віку. І не був втомлений, бо напередодні нормально виспався. Далі… що ще вашого Віктора цікавило?.. Чи не пив син чогось спиртного? Ні, не пив, ані того ранку, ані за день до того. Експертиза, до речі, це підтвердила. Звички ганяти на машині у нього не було, водив акуратно. Тремтів над своїм «Москвичем», як над малою дитиною. Він взагалі не по роках серйозним був. Нас із чоловіком розумів і поважав… Як подумаю, що ми своїми руками йому смерть подарували…

Жінка замовкла. І я не підганяв. Лише десь за хвилину уточнив:

— На день народження подарували?

— Ні, на захист дисертації. Коли із ВАКу підтвердження прийшло. Ми такі раді були, ви навіть не уявляєте.

— Розумний у вас син. Кандидат наук у двадцять шість років…

— Не кандидат, а доктор. Розумієте, у них, у математиків, таке часто буває, що рано захищаються. Але щоб одразу докторська… його сам академік Боголюбов телеграмою поздоровив.

Нічого собі! Я особисто не мав щастя спілкуватися з товаришем Боголюбовим, але по тому, як вимовляли його прізвище мої університетські приятелі з мехмату, було зрозуміло, що це справжнє світило науки. І тому його поздоровлення — вважай, визнання.

— От ми йому і купили цю машину, аби він дорогоцінний час на дорогу до інституту не витрачав. Його ж у штат негайно взяли, ще навіть до затвердження захисту. Куди ми поспішали? Син все одно мав невдовзі на рік до Англії їхати, на стажування у Кембридж. Директор інституту нам на поминках признався, що хотів після того стажування зробити нашого сина своїм першим заступником. А тут ця катастрофа — і все! Тож премію йому вже посмертно дали. Спасибі директору — наполіг. Та ще й усі гроші нам віддав: і синову, і свою частку.

— Яку премію?

— Державну. Директор його дисертацію в книгу переробив. Її одразу на премію — і дали. Але хіба ті гроші нам сина замінять?

Останні слова вона вимовляла вже крізь сльози. А у мене аж у голові замакітрилося: докторська, державна премія, монографія, Кембридж — і все це в неповних двадцять сім років! Я собі уявляю, що робилося з його колегами — свідками такої блискавичної кар’єри.

— Вороги у сина були?

— А в кого їх немає? Звичайно, були. Дехто мені на похороні руку тис, а у самого очі від радості аж світяться. Таке життя. Розумних у нас не люблять, а талановитих — і поготів.

— Останнє запитання, пробачте, не по темі. Ви в школі ніколи не працювали?

— Працювала. Директором. Тільки не в нормальній, а тій, що в жіночій колонії. І чоловік у мене — полковник внутрішньої служби. На Богомольця служить. Тож, товаришу старший інспектор Сирота, стосовно заводського дефекту машини ви мені, як казали мої учениці, горбатого ліпите.

— Є гріх.

— То нічого. Забули. Бажаю успіхів. Хоча — шансів у вас, боюсь, немає зовсім. Як ви розумієте, під час слідства чоловік теж не сидів склавши руки. Там такі експерти працювали, котрі разом не кожну п’ятирічку збираються. Та й то руками розвели: все чисто, зачепитися нема за що, але людини теж уже немає. Наче хто наврочив.

Так уже вийшло, що друга потрібна мені адреса була неподалік. Господар «Жигулів», що вилетіли на зустрічну смугу, жив — і теж разом з батьками — у затишному двоповерховому котеджі повоєнної будови на схилах Дніпра неподалік Лаври. І ще один збіг — машину він теж отримав у нагороду за успішне навчання — тільки не на мехматі, а в тому вузі, де готують військових дипломатів. Щойно «червоний» диплом вручили.

Як тільки я побачив батька, одразу зрозумів, що і цю людину не варто дурити баєчками стосовно заводського дефекту. Він не уточнив, у яких саме військах дослужився до відставки, але зрозуміло було, що не в інтендантській роті. Тому я чесно зізнався, що під час чергової перевірки вже закритих справ виникла думка розпочати по деяких з них повторне розслідування. Що ця думка виникла виключно в моїй голові і рішення я теж приймав самотужки, не варто було уточнювати. Тим більше, що такими подробицями суворий відставник не цікавився.

Він відповідав чітко і вичерпно на всі мої запитання:

— Машина була не просто справна. У мене сорок років стажу. Я її власноручно перебрав до гвинтика. Замінив усе, що викликало бодай найменшу підозру. Стосовно алкоголю — то коли я вам скажу, куди мій син одержав призначення, ви одразу зрозумієте, що ні про яку випивку інакше як у присутності безпосереднього начальства не могло бути й мови.

— І все ж — людина істота слабка, а він молодий…

— За такі слабкості, юначе, у нас не тільки з помічників військових аташе виганяють, а й з космонавтів.

— Стосовно космонавтів — це ви образно чи був факт?

— Був! І не з одним. Одразу з трьома. Але хто, що, де, коли — вибачайте, про це не говорять. Ну, може коли-небудь Голованов напише, якщо дозволять.


Від автора:

Надзвичайно популярному в ті роки журналісту «Комсомолки» Ярославу Голованову дозволили написати про це лише через двадцять з гаком років. Та й то не всю правду. Про те, що космонавт, котрий мав летіти третім, — Нелюбов — не втрапив під поїзд п’яним, а покінчив з собою від розпачу, ми дізналися лише у 2002-му році. Єдиною провиною Нелюбова стало те, що він, як нормальна жива людина, не вкладався у відлакований ідеологічний образ радянського космонавта. Чи не звідти глуха легенда про те, що Юрій Гагарін у 1968 році не загинув в авіакатастрофі, а покінчив з собою, зацькований ревнителями чистоти образу першопрохідця космосу.


Олекса Сирота:

Ситуація повторювалася, не вистачало тільки фрази «наче хто наврочив». Залишалося розібратися з гіпотетичними ворогами молодого дипломата.

— Недоброзичливці, кажете? У мого сина? Раджу вам провести такий експеримент: розкажіть усім на роботі, що ви начебто одержали у спадок від діда-академіка, лауреата Сталінських премій, двоповерхову дачу в Кончі Озерній, а на додачу — машину з гаражем. Ладен закластися на свою місячну пенсію, що перша анонімка на вас надійде вже через тиждень. Через місяць вам приклеять кличку «куркуль». А через півроку за якусь дрібницю виженуть з роботи. І наступного ж дня до вас заявиться дільничний і скаже, що йому просигналили, буцімто ви ніде не працюєте, отже — дармоїд. І за вами плаче «хімія».

— Спасибі, можна не продовжувати, у мене багата уява і достатній життєвий досвід.

— От і добре. Мені теж не треба пояснювати, звідки у вас виникла підозра, що машину мого сина кинула під вантажівку чиясь зла воля, а не дивний збіг обставин. Якщо вам пощастить знайти того, хто це зробив, до суду йому не дожити. Зекономимо державі трохи коштів. Тільки не треба мене переконувати, що помста — то голі емоції, а закон — то все! Я не буду сам бруднити руки.

— Я розумію. Світ не без добрих людей, не без однокласників, однокурсників чи однополчан.

Відставник запропонував перекурити на лавочці і вже більше нічого не казав і не питав. Тільки зітхнув насамкінець:

— Отаке життя, юначе. Ростив хлопця, ростив! Все зробив, навіть оте місце роботи, можна сказати, власним тілом зігрів. І на тобі! Як хто наврочив.

Таки дочекався! Я не тяг за язика ані його, ані маму математика, ані смішного фізрука. Всі вони, не змовляючись, сказали одне і те саме.

Я йшов вузенькою вуличкою вниз на Старонаводницьку до трамвая і думав: що, крім незрозумілої, безпричинної смерті, об’єднує всі три жертви? В конспекті рудого Віктора було ще кілька описів. Але я вирішив, що для початку досить і трьох епізодів. Можливо, потім, коли я не знайду спільних знайомих чи взагалі спільних ниточок. Тоді, звичайно, можна буде розширити коло. Але доведеться йти на уклін до Старого, бо я зі своєю самодіяльністю тут не впораюсь. А Старий, як завжди, не стане мене слухати і запитає, чи знайшов я нарешті той клятий пістолет, бо якщо я завтра не покладу цю пукавку йому на стіл, то він знайде її особисто і встромить по руків’я одному зарозумілому старшому інспектору у те місце, котрим нормальні люди сідають на стілець, а деякі філософи — думають.

— Сирота, ти знайшов нарешті той клятий пістолет? — кричав Старий у трубку так, що у мене мембрану вигинало. Потягло ж мене подзвонити в Управу з телефону-автомату на зупинці. Знайшов час виявляти службове завзяття! А Старий розвивав тему так голосно, що почали озиратися люди, котрі трамвая чекали.

— Даю тобі добу, ти чув? Якщо ти не покладеш мені його на стіл завтра, то я розкопаю цю плювачку сам, але тоді… ти мене чуєш, Сирота? Тоді я згодую тобі всі патрони і посаджу на гарячу електроплитку. Нехай я і сам при цьому оглухну, але декому буде наука.

Що ж, його реакцію я більш-менш передбачив. Окрім фіналу. Слід було пам’ятати, що наш Старий у своїх обіцянках двічі не повторюється. Доведеться завтра побігати, а поки що мотнутися в Управу і нарешті привести до пуття оті трикляті виписки: хто і коли у ці дні бавився казенним малокаліберним пістолетом.

Я доїхав трамваєм до Будинку офіцерів, аби звідти за звичкою форсованим кроком пройтися через Хрещатик до Управи з короткою зупинкою в кав’ярні. Мій марш-кидок ледь не обірвався рівно за два квартали.

Я мусив зупинитися на розі Кірова і Карла Лібкнехта. Загалом це тиха вуличка, котра імені Карла, але сьогодні машини вилітали — як з гнізда. І всім було ніколи. Я стояв на самому краю тротуару і гортав записник зі своїми нотатками, коли раптом хтось сильно пхнув мене в плечі — прямо на проїжджу частину. У мене вистачило хисту негайно випустити блокнот і у відчайдушному кидку через голову викотитися з-під коліс «Волги». Проте, радіти було завчасно, бо ледь я зірвався на ноги, як зрозумів, що від «Жигулів» з другого ряду вже не відкрутитися. Якимсь чудом я підстрибнув з місця вгору, гепнувся на капот, прилип до лобового скла — на щастя, не розбив! — потім сковзнув таки по даху і майже красиво завершив політ на дорогу позаду машини.

Я навіть не образився, коли обидва водії дружно плюнули в моє службове посвідчення, котре я, лежачи, розгорнув перед ними тремтячими руками. Потім вони допомогли мені підвестись, а мені не хотілося вставати. Асфальт був такий м’який, теплий і навіть лагідний. Водій «Жигулів», молодий хлопець, намагався встромити цигарку в зуби, але це у нього не виходило. Шофер з «Волги», десь удвічі старший за мене, відвів мене на тротуар і лише там ввічливо поцікавився:

— Вам що… гнота в очко встромили?

— Що ви бачили?

— Як ви пролетіли перед моїм бампером, наче вас хтось у спину пхав.

— А крім цього?

— Хіба мало? Їду, нікого не чіпаю, не порушую, бачу краєм ока — наче інтелігентна людина стоїть на тротуарі і щось читає. Думаю — він же під колеса не полізе, дочекається зеленого…

— І що?

— Ще мало? Я через ваш політ буду сьогодні до ранку кричати уві сні так, що сусіди стукатимуть у стінку.

Тим часом водій «Москвича» впорався нарешті з цигаркою і підійшов ближче. Я з надією глянув на нього:

— А ви щось помітили? Крім мене…

— Може, щось там і було, крім вас. Але ви ж своїм багажником мені весь пейзаж перекрили. Давайте я вас краще підвезу до роботи, бо ви щось сьогодні задуже розліталися.

— Погода льотна… а взагалі — спасибі. І вибачайте. Робота у нас така. Але я краще пішечки. Заспокоює.

І я пішов, чесно кажучи — на автопілоті. Бо був зовсім дезорієнтований. Я навіть не одразу збагнув, що йду зовсім не на Хрещатик, а в бік Бесарабки. Кажуть, дикі слони, підсвідомо відчуваючи смерть, ідуть отак на свій слонячий цвинтар. Теж на автопілоті.

Природно, що мене вивело на запах кави. Я зрозумів це, ледь не впершись лобом у двері того самого «гадючника», він же — «Чай. Кава», де я кілька днів тому зустрів фізрука і одержав чергового їжачка під череп. Коло замкнулося. Логіки в цьому не було. Сама чортівня.

Я заповз у куток. Переді мною, нічого не питаючи, поставили повний латунний кавничок на чотири порції, а після того, як я показав розчепірені п’ять пальців, принесли ще й п’ять мініатюрних чарочок коньяку по сорок грамів кожна. Я вихилив їх усі на одному подиху. Думки почали повільно шикуватися в одному напрямі:

— мене хотіли вбити. Я й досі відчуваю цей поштовх. То не зачепили в натовпі, бо натовпу там не було, а свідомо пхнули — обома руками;

— а якщо це так, то за що? Моє прізвище Сирота, Олексій Михайлович, а не Романов Олександр Миколайович. Я старший інспектор карного розшуку, а не самодержець всеросійський. І надворі не 1875-й рік, а 1975-й. Жартики народовольців давно закінчилися. З 1917-го року ми йдемо іншим шляхом;

— а якщо це не революціонери-терористи, то хто? Щось не пригадую, аби я за нинішню п’ятирічку наставив комусь роги так фундаментально, що змити цю прикрасу з лоба можна тільки кров’ю «цього негідника». Як хто не зрозумів, то негідник — це я;

— залишається запідозрити кримінальний елемент. Ці можуть! І вже пробували. Мою шкіру дірявили ножем і заточеною викруткою, на моїй голові випробовували міцність склотари, вітчизняної цегли і газової труби. Пару разів навіть стріляли — на щастя, схибили. Щоправда, динамітом ніякий блатний Халтурін мене у повітря не висаджував, як вищезгаданого царя.

Щось я відволікся. Треба дати спокій царям, бо отак починається манія величі. Розглянемо версію полювання на одного конкретного мента.

Досі всі мої виробничі травми я одержував у момент затримання злочинців. Звичайно, під гарячу руку багато хто обіцяв мене порізати на шматочки, втопити у помийному відрі, закопати живцем або просто вколошкати. Але чого не наговориш, коли тебе жбурнуть на асфальт, попередньо перерахувавши всі ребра та інші деталі чоловічої анатомії і заламають руки за самі вуха, аби одягти наручники. Але після того, як слідство закінчувалось і справу передавали до суду, жоден з моїх хрещеників не казав про мене лихого слова. А тим більше не погрожував звести зі мною порахунки після відбуття строку. Бо з одного боку — я намагався ставитися до своїх «клієнтів» по можливості без хамства. Ні, часом доводили, як оті придурки-гробокопачі з Байкового кладовища. З іншого ж боку, що там не кажи, а свідомо спланований замах на правоохоронця — занадто дорога забавка. Від десяти до п’ятнадцяти років. А то й розстріл.

І все ж таки хтось наражає свою дурну голову на казенну кулю в потилицю. І за що? Розстрільних справ я останнім часом не вів… стоп! Я через цю чортівню зовсім забув, задля чого ми шукаємо той пістолет! З нього ж вбили хазяїна пекінеса! Ні, це ж треба так забамбулити собі голову! І що це означає в результаті?

Що це означає, я так і не встиг сформулювати. Бо раптом зловив себе на тому, що вже досить довго вдивляюся у дві світлі смуги, на яких досить фантазійно розкидані плями кольору підгнилої сливи. Причому, смуги не стояли на місці, а повільно рухалися, то наближаючись одна до одної, то перехрещуючись, то віддаляючись. Цей оптичний феномен я спочатку фіксував підсвідомо, паралельно з потоком думок, аж доки не вирішив зосередитися на чомусь одному.

Сфокусував зір і отетерів: смуги виявилися досить таки довгими жіночими ногами в синцях. Я потрусив головою, мов той кінь, і лише тоді зрозумів, що це не синці, а синьо-червоні метелики, вигаптувані на дуже модних у цьому сезоні імпортних колготках. І натягнуто цей дефіцит на кінцівки відомої київської повії Анаконди. Мадам трохи вже підтоптана, але, як та юна піонерка, завжди напоготові. Вона або не впізнала мене, або просто кепкувала, бо врешті-решт розвела коліна так широко, що я побачив головного метелика, вигаптуваного саме там, де треба.

Спересердя я ледь не плюнув — і почервонів. На моє щастя, біля шинквасу почувся якийсь гармидер. Я полегшено зітхнув, надав обличчю службового виразу і звівся на ноги. Так! Дійові особи та виконавці знайомі до болю. Професійний альфонс на довірі, кликуха по «зоні», перепрошую, Жопся. На відміну від своїх колег по кримінальному ремеслу, він обкрадав не жінок, а мужчин-гомосексуалістів. Може, через те, що ця категорія радянських громадян старанно приховувала свої сексуальні вподобання від широкої громадськості і міліції, потерпілі практично не скаржилися, що у свою чергу додавало Жопсі нахабства і самовпевненості.


Від автора:

Згідно з радянськими кримінальними кодексами, гомосексуалізм вважався злочином проти особистості. Карався ув’язненням на строк до п’яти років. Восени 1991-го року Верховна Рада вже Незалежної України під тиском «гомосексуального лобі» з країн Західної Європи відмінила цю статтю кримінального кодексу. Наразі любителі одностатевого кохання заполонили вітчизняний шоу-бізнес, за чутками, контролюють деякі недержавні телеканали і навіть — це вже офіційно — зареєстрували свою організацію, котра має навіть політичні амбіції. Не здивуюсь, якщо дізнаюся, що той самий Жопся буде висунутий ними на наступних парламентських виборах як людина, що потерпіла від радянської влади.


Олекса Сирота:

Жопся стояв перед буфетницею і вимахував руками у неї попід самим носом, виразно качаючи права. Я не став прислухатися до його текстів, а просто підійшов ззаду і ляпнув по плечі. Нещасний альфонс, не озираючись, відмахнувся і випадково зачепив мене по кінчику носа. Сльози бризнули так, що долетіли аж до шинквасу. І я озвірів від болю, хоча не мав на це права. А тому різко перехопив руку Жопсі і з усієї сили викрутив її. Бідолаха заверещав тоненьким голосом, підскочив, вивернув голову, побачив моє розлючене обличчя, миттю зорієнтувався і благально запищав:

— Шеф, тільки не в хрюльник!

Я пішов назустріч його побажанню. Дав йому під дих. Альфонс квакнув і зігнувся під прямим кутом, мовчки вирячивши очі. Але мені цього було мало, бо злість не вщухла. На гвалт і крики з кухні вибігла прибиральниця, чомусь тримаючи в руках довгу коцюбу. Я вихопив цей інвентар з її рук і з розмаху приклався до тієї частини тіла Жопсі, яка була конче необхідною у його нелегкій роботі.

— Гаряча! — тільки й встигла вигукнути прибиральниця. Але вже було запізно. Вереск нещасного альфонса долинав десь від Центрального стадіону. Реактивний він, чи що?


Від автора:

Отут, пригадується, я перервав Олексину розповідь:

— Як писав Остап Вишня, злазьте, дядьку, з дуба, ваш кабан у Вербову балку побіг. Звідки на Хрещатику, де в кожному будинку вже давно парове опалення, може взятися кочерга, бодай навіть і холодна? Це ж тобі не вісімнадцятий рік і навіть не сорок п'ятий. І навіть не Караваївка шести-десятих. Народ уже забув, що тою коцюбою роблять.

— Пояснюю для особливо в’їдливих. Коли отой тераріум будували, то думали про що завгодно, тільки не про те, що в Києві на Хрещатику бувають морози. І просто холодні дні. Тому й з’ясувалося, що батареї в кав’ярні — придатні виключно для декорації. А поставити додаткові — потужність бойлерної не дозволяє. Ну, народ у нас винахідливий. Клієнти коньяком грілися. А персонал тишком-нишком прилаштували в підсобці титан зі списаного вагона. Компактно, тепло, а головне, титан — це тобі не старорежимна буржуйка. У нього стільки датчиків і клапанів, що жоден пожежник не чіплятиметься.

— Добре, відбрехався. Викрутився! Але скажи мені якщо твоя ласка, де вони брали вугілля? Крали на станції, як в громадянську?

— А навіщо вугілля? Навколо три продуктові магазини, один з них — овочевий. Тому поламаних ящиків було хоч завались. Двірники самі приносили — за дармову каву з коньячком. Ну що, звели кінці з кінцями? Можна далі розповідати?

— Шуруй!


Олекса Сирота:

Після екзекуції над хамом мене нарешті попустило. Хоча докори совісті одразу нагадали про себе. Попри те, що я пошкодив Жопсі його робочий орган, скаржитися на мене він не стане. У цих пасивних гомиків суто жіноча психіка: він швидше забіжить до когось із постійних клієнтів і виплачеться йому в жилетку, аніж напише скаргу нашому начальству на злого дядю міліціонера.

Я попросив у буфетниці води і краєм ока побачив, як Анаконда, обвівши мене зневажливим поглядом, гордо дибає на своїх височезних підборах до виходу. Я ще трошки посидів над порожньою чашкою, дійшов висновку, що штовхнув мене якийсь олігофрен, що втік з-під нагляду, або неповнолітній хуліган. І вирішив-таки нарешті повернутися до Управи, та дорогою згадав, що давно не зазирав на пошту. Справа в тому, що з певного часу якась босота почала підпалювати газети в поштових ящиках нашого під’їзду. Після кількох безрезультатних спроб зловити піроманів, я перевів усю свою передплату на «до запитання» у найближче від Управи поштове відділення.

На пошті я вистояв довгу чергу, одержав газети і журнали, що чекали на мене вже другий тиждень, і вивчаючи на ходу дванадцяту сторінку «Літературки», посунув до виходу.

Як казала одна моя хороша знайома, ніщо вас, чоловіків, не навчить. Якусь годину тому зачитався на перехресті — і що одержав? Не встиг отямитися — і знову встромився носом у друковане слово, нічого навколо не помічаючи. За мить я переконався, що життя надто допитливого мента — то не війна, де снаряди не влучають двічі в одну і ту саму воронку.

На порозі пошти вітер так шарпонув з моїх рук газету, що я її ледь не випустив. Доки я приборкував усі дванадцять аркушів літературного тижневика, над моїм вухом почулося розгніване: стоять тут всякі! Потім я аж хитнувся, відсунутий міцною рукою, і повз мене на вулицю навіть не вийшла, а вибігла якась дама. Напевне, вона поспішала до тролейбуса, що мав ось-ось відійти від кінцевої зупинки, але не встигла зробити і кількох кроків. Глухо гухнуло, і в обличчя мені бризнуло щось тепле. Я рефлекторно затулився газетою, а коли опустив її, то побачив мертву жінку на тротуарі, перекинуту господарську сумку і знаряддя вбивства — шмат старого карнизу. Підвів голову, автоматично прикинув: висота будинку, помножена на швидкість польоту уламка — ой-ой! Навіть не варто придивлятися до трупа.

Оперативна група довго вовтузилася і на даху, і на горищі, але так і не дійшла згоди, що ж то було — нещасний випадок чи замах. А я повернувся до Управи з чітким переконанням, що камінь летів саме в мою голову. То я мав би лежати впоперек тротуару, розкинувши мізки по асфальту. І з таким настроєм пішов до Старого і виклав йому всі події сьогоднішнього дня, за винятком історії з Жопсею.

Старий задумливо похитав головою і зітхнув:

— Ти не ображайся, що я на тебе по телефону накричав. Мене якраз начальство добряче прочистило за повну відсутність результатів по вбивству на узвозі.

— Якому вбивству?

— Ти що, з дуба впав, Сирота? А що ти робив усі ці дні? Шукав пістолет чи каву пив?

— А, он ви про що. Це вже ви мені вибачте, товаришу підполковник. Але коли тебе спочатку пхають під машину, а потім оббризкують чужими мізками, то знаєте… організм дає дивні реакції.

— Бери себе в руки і починай реагувати нормально. Які у тебе результати?

— Ми що, ще не закрили слідство за відсутністю доказів? Чи може, вдова собачника примудрилася вручити скаргу на нас особисто Л. І. Брежнєву?

— Гірше! Ця стара сучка породичалася з нашим Генералом!

— Ви кого маєте на увазі? Я так розумію, вдову собачника?

— Її, заразу кривоногу! Немає у світі справедливості, Сирота. От що заважало їй самій прогулятися з собакою до гайка? А дзуськи, чоловіка послала. А він, може, хорошою людиною був…

— Я в цьому навіть переконаний, товаришу підполковник! Але як розуміти — породичалася? Вона ж бездітна. Господи, невже вона у нашої Генеральші чоловіка відбила? Кінець світу!

— Кінець світу відкладається, Сирота. Так що давай цигарку. А тепер слухай: породичалися вони не самі, звичайно, а через оту клишоногу псину, як її там кличуть? Китаєць, чи що?

— Та ні, пекінес. Але як вони могли породичатися, коли у Генерала вівчарка? Ми ж йому подарували на день народження. Він ще пожартував: спасибі, хлопці, що не лягаву. Значить — поважаєте… Як же це можливо? Тому пекінесу треба табуретку підставляти, щоб до неї дістатися! Ха! Ну й любов!

— Сирота, тебе пора вже показувати по телевізору замість того, котрий з кулінарного технікуму. Ти забув, що у нашої Генеральші теж пекінчик, тільки сучка. Я ж тобі казав, що кожна людина підбирає собі собаку по своїй подобі. Товстий ніколи не заведе хорта, а лисий — пуделя. Кучеряві чомусь не люблять боксерів. І так далі. А тепер пригадай нашу Генеральшу. Зроби їй спільне фото з цією пекінкою — мама й доця!

Ми весело розреготалися, зиркнувши на стелю, бо генеральський кабінет був саме там, поверхом вище. Після чого Старий констатував:

— Так от, Сирота, кепські наші справи, бо у цих собачників і любов не така, як у людей. Звели, одне слово, генеральську сучечку з песиком тієї вдови через собачий клуб.

— Планова в’язка називається.

— Планова вона чи позапланова, то вже діло десяте. Головне, що ці старі с…, хазяйок маю на увазі, породичалися. Вдова нашій усе виляпала, а та в крик: бідний песик сиріткою залишився, а міліція спить! Вертається наш Генерал додому, втомлений як сто хортів, а тут йому з порогу замість вечері — засідання Політбюро! І так вона його з вечора накрутила, що вранці ми це добре відчули. Почалися ці, як ти кажеш, танці…

— Туземні народні танці в Київській губернії, товаришу підполковник.

— Туземні вони чи не туземні, але завтра з Божою поміччю почнемо по новій. А сьогодні ти ще напишеш мені пояснення, за що Жопсю образив.

Я спочатку остовпів, а потім приречено вимовив:

— Вже!

— Що — вже?

— Вже накапали. Товаришу підполковник, хто? Якщо Жопся, то я втрачу віру у гомосексуалістів.

— Заспокойся! Анаконда тебе здала.

— Ну й темпи! Це ж я не встиг іще дійти до роботи, зазирнути на пошту, одержати пресу, стати свідком вбивства, викликати бригаду, а вона вже накапала!

— Ти на Анаконду, Сирота, не дуже наїжджай. У неї сьогодні день важкий був. Доки ти своїми справами займався, до речі, в робочий час, вона на шмат хліба заробляла. І ледь не погоріла. Її якийсь збоченець найняв. Пообіцяв подвійну оплату, але щоб це було на сходах. Завів на горішній поверх, прилаштував до поручнів, зробив своє, а потім замість розплатитися встромив, паскуда, дівчині голову між залізними прутами, щоб не вирвалася, і збирався тікати. На щастя, Анаконда — баба бита, не стала чекати, доки він ширіньку застібне, і хвицонула його підбором якраз у розпірку. Ну, потім, доки мужик від болю по сходах качався, вона пруття розігнула, вибралася і ще додала так, що шви накладали отому типу на всю фізіономію. Скажу тобі, Сирота, ці «шпильки» — страшна зброя.

— А я тут до чого?

— Ти загалом ні до чого. Просто, коли Анаконду замели наші, бо той бугай так верещав, що й на вулиці було чути, то вона образилась. Як мені, каже, порядній жінці, то вже не можна і за себе постояти в межах самооборони. А як ваш Сирота сьогодні Жопсі гарячою коцюбою станок спалив з кепського настрою, так йому нічого.

— Шльондра!

— Згоден. Але ти їй нічого не зробиш. Хіба що солі на хвіст насиплеш.

— А притягти?..

— За що? За проституцію? Такої статті немає.

— А за дармоїдство?

— Сирота, перехрестись, якщо в Бога віруєш. Яке дармоїдство? Вона з восьмої до п’ятої соками в овочевому магазині на Подолі торгує. Ударниця комуністичної праці, між іншим!

— То може, товаришу підполковник, ми вдвох їй рекомендації в партію напишемо? А там уже можна буде і по партійній лінії…

— Олексо, як каже моя онука, дивлюсь я і дивуюсь на тебе. То ти баришень у Піонерському парку на лавці взимку петрушиш, аж пара йде, а то раптом таким цнотливим зробився, аж страх!

— Скільки можна повторювати, що… не в Піонерському парку, а у власній квартирі і не взимку, а посеред літа, і не баришню, а законну дружину, і не я, а наш замполіт, і не петрушив, а читав їй чернетку своєї доповіді…

— Тю на тебе, Олексо! Збив з думки. Про що я?

— Про те, що Анаконда — не шльондра, а порядна радянська жінка.

— Саме так! З сусідами живе — душа в душу, водою їх не заливає, танців під баян о третій ночі не влаштовує. Спекуляцією не займається, клієнтів не обраховує — ні за основним місцем роботи, ні за сумісництвом. Притонів розпусти не утримує. Щоправда, після спілкування з нею деякі мужики на своїх коровидл дивитися не можуть, але то вже не нашого розуму справа. Так ото напиши пояснення, сходи додому, добряче виспись — і завтра зранку щоб стояв переді мною з готовим планом оперативно-розшукових заходів! Бо зроблю таке, що Жопсі позаздриш.

За всіма правилами детективного жанру цієї ночі мені мала снитися Анаконда, яка шпурляє мені в голову з даху шмат карнизу. Або Жопся за кермом трамваю, під який мене штовхає якась невидима сила. Проте я спав міцно, без сновидінь.

Вранці за першою кавою до мене остаточно повернувся спокій, а з ним і здатність мислити логічно. Поміркувавши, я відніс історію зі шматком карнизу до нещасного випадку плюс щасливого збігу обставин. Будинок, у якому містилася пошта, зводили мало не за часів Ярослава Мудрого і не ремонтували від возз’єднання України з Росією. То не диво, що з нього людям на голови шматки летять, диво, що він взагалі весь не розсипався, до фундаменту. Отже, під спробу вбивства пасує лише історія на розі Кірова і Карла Лібкнехта. Я веду зараз дві справи — по собачнику офіційно і по дивним інтересам покійного Віктора — приватно. Але щодо мого неофіційного розслідування, то крім двох згорьованих батьків про це ніхто не знає. І навряд чи від них вийшла якась інформація, та ще й так швидко. Хіба що хтось зацікавлений сидів у сусідній кімнаті, але то нереально. Залишається друге — пістолет. Логічний висновок: серед усіх отих любителів постріляти я випадково зачепив справжнього вбивцю. Ура, Сирота, і хай живе! Це означає, що можна припиняти біганину по стрілецьких клубах і спорткафедрах і братися за те, що я насправді люблю: порпатися в документах, співставляти, вишукувати… нормально!

Щодо аварій — то нехай вони трішки зачекають. Батьки потерпілих мають рацію: дітей я їм не поверну. А ятрити свіжі рани — то таке… Доведеться на якийсь час перетворитися на слухняного лягавого, який працює виключно по команді начальника: «Сирота, фас!»

А от крутити головою на всі боки — і по куту, і по азимуту — відтепер доведеться постійно. Особливо, виходячи з під’їздів, а також переходячи вулицю, навіть на зелене світло. І взагалі, краще триматися подалі від проїжджої частини, але водночас не підходити занадто близько до будинків. Висновок один: доведеться обмежити вживання кави і цигарок, аби зекономити на таксі.

На роботі Старий із садистською посмішечкою на обличчі довго читав і перечитував моє пояснення щодо інциденту в кав’ярні. Навіть дещо попідкреслював олівцем і поставив на полях пару великих знаків запитання. Я переминався перед ним із ноги на ногу, як хронічний двієчник, котрий ще не зовсім втратив совість. Наш партизан нарешті зволив помітити мою присутність:

— Кажеш, Сирота, припікання сідниць розпеченою коцюбою — то є нова форма оперативно-профілактичного заходу з певним контингентом криміногенно налаштованих елементів? Зачекай, я перепишу собі в записник. Наступного разу, як у мене старі менти зберуться пулю розписати, я їм зачитаю замість анекдотів про вірменське радіо.

— Товаришу підполковник…

— Я вже десять років товариш підполковник. Добре, досить з тебе, Олексо. Рекомендую свій козацький запал перед повіями більше не демонструвати. Знайшов компанію!

— Не буду!

— Будеш, куди ти дінешся? Чи я тебе не знаю…

Він демонстративно склав моє пояснення удвоє, потім порвав його на дрібні шматочки, склав уривки у попільничку і підпалив. Попіл висипав у кошик для сміття і лише після цього підвів риску:

— Є скарга — є розслідування, немає скарги — є особисті проблеми потерпілого. Перейдемо до наших собачників. Викладай план.

— Я виходжу з того, що потерпілого вбили випадково.

— Знаменна думка! Як це ми всі раніше не здогадалися?

— Отже, вбивця чекав на когось іншого…

— Геніально! Товаришу капітан, хвилиночку! Сідайте, будь ласка, на моє місце. А я вас од дверей послухаю, навстоячки.

— Не варто, товаришу підполковник! Бо після того, що я зараз скажу, краще мені ближче до дверей стояти. Ми досі вважали, що вбивця чатував на когось, хто йшов згори донизу по узвозу.

— Звичайно. По тому узвозу пішки навіть вниз ходять собачники, закохані і скромні сексуальні збоченці, котрі за ними підглядають. Нормальна людина півтора кілометри ноги не збиватиме, а спокійненько сяде в тролейбус і через п’ять хвилин буде там, де їй треба.

— Так от, товаришу підполковник… тільки не беріть у руки нічого важкого… вбивця вистежував не людину, а машину. Але не ту, не ту… не ту, кажу! Я ж не замполіт. І ви ж самі казали, що по тій машині треба бити як мінімум з гранатомета. Плюс робити засідку до того, як вона проїде, а не через дві години опісля, як по ній і слід розтанув. А тепер слухайте спокійно: там скажене місце, на цьому узвозі. Крутий поворот, мало не в дев’яносто градусів. Мій знайомий якось не вписався — на велосипеді. Щоправда, гоночному. Так з нього потім цілий день у травматології спиці заднього колеса витягали.

Старий полегшено опустився на стілець і відклав у бік грубезну томину коментарів до кримінально-процесуального кодексу:

— Сирота, я й сам над цим думав. Для такої відстані, щоб вбити людину з малокаліберки, треба бути заслуженим майстром спорту, олімпійським чемпіоном плюс людиною, якій завжди і в усьому щастить. А машина, то, звичайно, трохи крупніша мішень. От тільки треба з даішниками порадитися — чи може така кулька зробити якусь реальну шкоду «Жигулям» чи навіть «Запорожцю»?

— Не знаю, товаришу підполковник, як щодо пробити колесо, а от по лобовому склу тріщини пустити — цілком реально. Швидкість машини плюс швидкість кульки. Думаю, достатньо: раптом на крутому повороті ні сіло ні впало — скло на павутину. Досить, щоб водій хоч на мить розгубився… Іди знай потім — чи воно розбилося під час аварії, чи за дві-три секунди до того.

— Добре! Беремо як робочу версію. Поставимо там чергувати наряд у приблизний час убивства і нехай тиждень фіксують номери всіх легкових автомобілів, що їдуть згори вниз. Раз вбивця там стояв, то був упевнений, що його жертва саме цією дорогою поїде. Отже, той, на кого чекали, проїздить узвозом регулярно. За тиждень відберемо таких пунктуальних — і попрацюємо по кожному окремо.

— А як бути з тими аваріями, котрими покійний Віктор займався? Я ж вам учора доповідав.

— Нас на що нацькували? На пістолет. Ми й так ліземо поперед батька в пекло, пропонуючи мотив. А ти ще хочеш підпрягти діла давно минулих днів. Аварії! Спасибі. Що не вбивство Столипіна! Там, до речі, теж впритул стріляли. І пістолет був малокаліберний, бо кулі навіть навиліт не пройшли. Ти не хочеш підключити й це до загальної версії? Генерал буде радий, що у нього такі розумні співробітники.

— Столипіна не хочу. А з пістолетом не так багато мороки буде, як вам здається. Особливо, якщо припустити, що мене під колеса не за старі гріхи пхнули, а за те, що я об цю зброю під час перевірки випадково обтерся. А у мене по половині Києва все переписано: хто коли брав, кому і на який час видавали, за ким постійно закріплений як за спортсменом-першорозрядником або за кандидатом у майстри.

— Багато там підозрілих набралося?

— Не так щоб. Але для масовості вистачить. Доведеться для перевірки алібі райвідділи підключати.

— А то вже не твій клопіт. Наш Генерал розмах любить і масовість теж. До настання комунізму шукати не будемо, це вже точно.

— Ну, а мені що робити? Пістолет шукати, мотив чи ще щось? Машину чи того, хто мене в спину пхнув, не кажу вже про каменюку на голову…

— Ти мені колись хорошу фразу сказав, котрою ваші філософи бавляться. Про кота. От його й шукай.

Улюбленим жартом на моєму факультеті було порівняння марксистсько-ленінського вчення з пошуками чорного кота в темній кімнаті, коли заздалегідь відомо, що його там немає, зате час від часу лунає радісний крик: товариші, упіймав, за хвоста тримаю! Схоже, поки що хтось тримає, і то міцно, за хвоста мене. Причому, без усякої філософії.

Ще півдня ми витратили на вовтузню з даішниками. Народ вони простий і суворий, як солдатська кирза. Головне, що кожна фраза у них починається з «а якщо».

— А якщо машина швидко їде, то як ми її номер запишемо?

— Вам обом писати не треба. Один диктує, другий пише.

— А якщо той, хто диктує, помилиться?

— Дивіться уважніше, не помилитесь.

— А якщо їх дві поспіль їхатиме, то що тоді?

— Швидше диктуватимете.

— А якщо їх кілька поспіль їхатиме?

— У тебе, придурка, палка навіщо? Спину чухати? Пригальмуєш усю кавалькаду, потім по одному відпустиш. А ще краще — візьміть знак обмеження швидкості, поставте на повороті, щоб із самої гори було видно, а самі поряд прилаштуйтеся. Не доведеться і жезлом махати. Як малі діти, Їй-Богу!..

Інструктаж настільки вимотав мене, що вертаючись додому, я зовсім забув про пошту. А тому за старою звичкою відімкнув свій ящик у під’їзді. Звідти випав, як мені здалося, зім’ятий шматок паперу. Придивився — трохи не вгадав, бо то фольга. До рук брати не став, відфутболив ногою в куток, під східці.

Мама привітала мене ще одною новиною:

— А нам хтось під двері скла насипав. Битого…

— Може, з ліхтаря впало? — велике, красиве вікно-ліхтар над сходами, котре збереглося ще з дореволюційних часів, було предметом гордощів всіх наших сусідів.

— Ні, я дивилась. Якби звідти, то була б дірка. Хтось спеціально приніс і підкинув.

— Під двері?

— Хитріше. Під килимок замели.

У мене був свій клопіт. Обехаесесники казали, що кава, за чутками, має подорожчати Чи правда то була, чи може, торгаші вигадали, аби народ швидше залежалі запаси розмів, але свій недоторканий запас варто було б обновити. Кажуть, найкраще брати зелені зерна. Хоча потім і помарудишся, обсмажуючи, зате зберігаються довше. За цими важливими думками я прослухав шмат маминого монологу і вловив тільки заключну фразу:

— А потім вона все це спалила!

— Мамо, хто, що і де спалив? Сподіваюсь, не чийсь автомобіль у гаражі разом із власником?

Мама образилась, але терпляче пояснила:

— Двірничка Катя. У дворі. Оте скло, картон і віник.

— Яке скло?

— А ще бандитів ловить! Чим ти слухаєш? Я покликала двірничку, показала їй все це, мовляв, чужого сміття замітати не збираюся, нехай той, хто насвинячив, усе це виносить. А вона навіть не огризалася. Тільки збігала до себе, принесла шматок картону, старий віник, перехрестила ці скалки, змела і спалила все це у дворі. Разом з віником. Ще й рештки прикопала. Каже, це не сміття і не сусідка. Це хтось на вас ворожить. Уявляєш?

— Можна, я змелю собі трошки кави, зварю, вип’ю, а вже потім буду готовий уявити все, що ти захочеш. Навіть те, як Катерина верхи на новій мітлі літає вулицями, розшукуючи свого чоловіка-алкоголіка.

Мама сказала: а ну тебе! І пішла у свою кімнату дивитися телевізор. Я знав, що протягом вечора вона як мінімум ще раз розповість мені історію зі склом в усіх подробицях. Єдине, що мене цікавило, як же на цих скалках ворожать. Усі мої знання в цій галузі обмежувалися примітивною ворожбою на картах, де я чомусь завжди виступав у ролі трефового валета, котрий обтирається об казенний дім. Розпитати у Катерини, чи що? Вона, напевне, і не таке знає.

Колись, утихомирюючи пару п’яних дружків свого чоловіка, ця слабка жінка загнула такий багатоповерховий мат, що ті миттю витверезіли і довго вибачалися. Мама казала, що Катя начебто півжиття по тюрмах просиділа. Все може бути… Однак, двір наш завжди виблискував чистотою і затишком. І п’яні у нас ані на лавочках, ані під лавочками не валялися. Не те що у сусідів.

З наступного ранку на узвозі з’явився великий знак обмеження швидкості до двадцяти кілометрів на годину, обабіч бовваніли два даішники. Один з жезлом, другий — з блокнотом і ручкою. Наша слідча група неймовірно розрослася за рахунок підкріплень із райвідділів. Колеги ще раз прочісували адреси згідно зі складеним мною списком, вилучали документи і відбирали пояснення. Врешті-решт, користь з цієї масованої облави таки була. Бо перелякані відставники зі спортивних кафедр та клубів ДТСААФу оббігали, як то кажуть, поперед паровоза всіх своїх знайомих, забираючи у них позичену «на пару днів» зброю.

Тим часом уся наша Управа жваво коментувала останній вибрик Анаконди. Виявляється, отой побитий збоченець таки подав на неї в суд за заподіяння тілесних ушкоджень, що складали безпосередню загрозу здоров’ю. Однак, наша ударниця комуністично-сексуальної праці не сиділа склавши руки, а негайно подала зустрічний позов на підступного клієнта — за зґвалтування. Мовляв, негідник встромив їй голову між прутами не насамкінець побачення, а на початку. І скористався її безпомічним станом, аби зганьбити жіночу честь. І не била вона його взагалі, а в порядку самооборони чинила опір. Природно, ногами, бо руками намагалася розігнути пруття. Хто ж йому, дурню, винен, що він сам підставився — вона там бачила, куди б’є?

Наші дотепники негайно перейменували Анаконду в «Коняку-маму». Прокурор відібрав у неї і кавалера підписки про невиїзд, а суд по цій справі обіцяв увійти в аннали київської криміналістики.

Вже за перші три дні чергування на узвозі кількість машин, котрі постійно проїздили там у визначений нами час, перевалила за півсотні. Старий бурчав:

— У цього вбивці ніякої поваги до нашої роботи. Знайшов місце! От чого б йому не зачаїтися на якійсь святошинській просіці, чи ще краще — на десятій лінії Пуща-Водиці, де півтори машини за весь день проходить? Ми б його миттю вирахували. Одна радість — що ці дві собачниці разом зі своїми недомірками в динамівський пансіонат звалили. Набиратися сили перед пологами! Хоч Генерал на нас гавкати перестав, а заговорив як людина.

— Велике діло, товаришу підполковник, вчасно розслабитися!

— Хай мене простить начальство і Господь Бог, якщо він є. Але мені чомусь захотілося, щоб розслабилися не ми, а вбивця. І бодай чимось та й видав себе. Навіть наступним замахом на невідому поки що нам машину.

— А я вважаю, що він не розслабиться, а ляже на дно, сам себе прикопає, та ще й, як у тій лічилочці, напис напише: мовляв, не кантувати. Бо нічого не бачу, нічого не чую і нікому ні про що не скажу.

Назавтра з’ясувалося, що я був неправий. Власне, завинив не я, а даішники. Їм, бачте, сонце в очі світило, то вони за власною ініціативою перетягли знак вище по узвозу. Мовляв, яка різниця, де ті номери записувати. Ну, а водій у нас який? Перед знаком, звичайно, гальмоне. А як тільки проїде, дасть по газам, аби надолужити час.

На п’ятий день чергування повз даішників проїхали «Жигулі» рідкісного ультрамаринового кольору. Доки один з них нотував номер, другий почав видивлятися червоного «Москвича», котрий виринув метрів за п’ятдесят. На «жигуль», природно, ніхто з них і не озирнувся. А даремно! Бо в цей момент лобове скло ультрамаринового красеня вкрилося густою сіткою тріщин. Це зафіксував водій «швидкої допомоги», котра їхала в цей час вгору. Той, хто сидів за кермом «Жигулів», ясна річ, розгубився, бо замість тиснути на гальма, спробував вивернути кермо. На будь-якому місці узвозу помилка обійшлась би кількома подряпинами або зігнутим об берізку бампером. Але саме там, на повороті, жодних берізок не було. І за невисоким живоплотом у кількох метрах починалося урвище висотою з п’ятиповерховий будинок. Машина туди і влетіла. Там, на самому дні, якийсь недоумок-архітектор прилаштував чотириповерховий гуртожиток. Можна собі тільки уявити, що було б, якби «Жигулі» врізалися в дах або горішній поверх. Та машина вибухнула під глухим брандмауером, де жодного вікна навіть не передбачалося. Пожежники будинок врятували.

Наступного дня на краю урвища почали терміново монтувати металевий відбивач, який не те що «Жигулі» — танк відкинув би назад на трасу. Але це було завтра. І начальника шляхової дільниці погнали з роботи теж завтра. І якогось даішного чина теж…

А ще зробили цілу купу речей потрібних і непотрібних. Одне слово — дурних. Хоча, після того, як я постояв на тому клятому місці, що вкоротило віку вже двом людям, щоб витрясти з цих придурків бодай якусь путню інформацію, то сам був готовий розігнати інспекцію як клас.

— Ви щось бачили?

— Ні. Ми номери писали.

— Ну хоч ішла перед тим «жигулем» ще якась машина?

— Може, йшла. А може, не йшла. Ні, здається, йшла… але не йшла.

— Так ішла чи не йшла?

— Ну, нас же тільки на легкові зорієнтували. Ми того синього «жигуля» списали, а тут уже «Москвич» преться. Я йому жезлом, навіть на проїжджу вискочив, він гальмує, я Петрові номер кричу, а тут ззаду — ба-бах! Оглянулись, а там тільки кущі поламані. І дим з провалля.

— І нічого не чули до отого «ба-бах»? Скажімо, на постріл схоже.

— Ні, як ми його списали, то він нам уже не треба. Правда? То ми на «Москвича» дивилися.

— А бодай би вам повилазило!

— Ні, чекайте, здається, перед ним білий «рафік» ішов.

— Та не перед ним, а назустріч йому. Он він, стоїть коло бровки. «Швидка допомога» з виклику поверталася. І її водій, на відміну від вас, телепнів, встиг помітити, як у «жигуля» лобове скло тріщинами пішло.

— Ну, так нам же наказали тільки номери фіксувати…

І оця казочка про білого бичка тривала мало не до вечора. Хоча ми теж хороші — треба було підкріпити цих дуболомів нашими хлопцями з розшуку. А тепер ламай голову — привиділося водію «швидкої» розбите скло чи не привиділося. Бо після падіння з такої висоти, та ще й вибуху, щось конкретне експертиза на цей предмет встановити, звичайно, не могла.

Начальник міської ДАІ, котрий приїхав з нами на місце катастрофи, весь час мовчав, тільки красномовно припікав поглядом своїх горе-підлеглих і важко зітхав. І лише коли ми поверталися в Управу, пригадав:

— На цій трасі колись була одна цікава історія: дочка великого начальника за кермом татової машини везла батьків на дачу в Пущу. Літо, жарко, шиби у «Волзі» опущені. І уявляєте — залітає в салон оса і кусає баришню в брову. Та в крик, кинула кермо і давай руками махати!

— І що? Теж у провалля залетіла?

— Ні, машину на зустрічну винесло, під самоскид з піском. Баришні гаплик, старих у травматологію, потім на першу групу інвалідності. Але тоді причину ми одразу встановили. Бо і машина не загорілась, і слід від укусу відразу помітили.

— Пощастило…

— Не знаю, як пасажирам, а нам справді пощастило. Бо якби не та оса, довелось би з когось погони, а з когось і штани знімати. От як сьогодні. Слухайте, а може, його теж щось вкусило? Або серце…

Я хотів уже за звичкою ляпнути, що, кого і куди вкусило, але стримався. Сказав лише: зачекаємо експертизи.

Експертиза, на щастя, не забарилась. Я їх розумію: у медиків, як і у нас, з’явився могутній стимул для активізації розслідування у вигляді бездоганно ввічливих офіцерів з Контори Глибокого Буріння. Старий, щоправда, іронічно поцікавився, відколи це високоповажана організація опускається до такої дрібнички, як аварія приватного автомобіля. Найввічливіший з «конторських» туманно послався на необхідність обміну досвідом. І Старий не стримався:

— Що, боїтеся, щоб завтра такий самий трюк з машиною товариша Щербицького не проробили? Я вас розумію. От тільки де ви раніше були? Якщо мене не зраджує пам’ять, за безпеку цієї траси ваша служба відповідає.

Пораділи ми чужому горю, але веселого для нас, ментів, було мало. Бо медики, як я вже казав, свою експертизу зробили негайно. Ніяких аномалій в організмі потерпілого, окрім тих травм, що призвели до смерті. І взагалі, здоровий, сильний, міцний дядько тридцяти п’яти років, неодружений, єдина втіха старих батьків, хазяїн кооперативної квартири на Куренівці, дачі в Петрівцях, власних «Жигулів» останньої моделі… престижна робота, висока зарплата. І взагалі — улюбленець долі. Зрозуміло, що біографічні дані мені не медики підкинули — хлопці з райвідділу теж посприяли.

Пізно ввечері прийшов до мене за звичкою Старий, але ані сам не курив, ані у мене цигарочки не просив. Тільки сів верхи на стілець і видав без передмови:

— А тепер, Сирота, порівняй мені особистість цього покійника з тими, котрих наш рудий, царство йому небесне, розкручував.

— За фахом — геолог, нещодавно знайшов гігантське родовище чогось дуже стратегічного. Що характерно — самотужки, тепер такого майже не буває, бо й там груповуха. Ясно, що його високе начальство з цього пирога свій шмат одержало. Але й хлопцеві добряче перепало.

— Що, премія за відкриття?

— Аж дві! Спочатку їхня, професійна, якийсь там процент від загальної вартості за те, що знайшов. А потім ще й Державна — вже за опис родовища. До найближчого Дня геолога одержав орден. Машина — то подарунок від союзного міністра, дача — від нашого, республіканського керівництва. Ну, а кооператив, меблі та інші приємні дрібнички у встановленому порядку. Одне слово — в компанію трьох його попередників вписується ідеально.

— Сирота, а тепер скажи мені, як вчена людина: який процент вірогідності, що це співпадіння?

— Мізерний, товаришу підполковник. Бо якщо брати до уваги загальну масу власників авто, то тут усе спишеться на погрішності розрахунків. Чотири-п’ять чоловік туди, чотири-п’ять сюди у такому великому місті, як Київ, на середньостатистичні дані не впливають. Але з іншого боку, не так багато у нас щасливчиків долі, на додачу надзвичайно талановитих людей, навіть унікальних по-своєму, аби вони випадково гинули один за одним. Я ж тільки чотири епізоди — включно з сьогоднішнім — зачепив. А у тому списку, про який я вам говорив, їх набагато більше. І там не лише аварії, а й невмотивовані самогубства.

— Як це — невмотивовані? Без посмертних записок, чи що?

— Ну, я за те ще не брався. Вистачило з мене поки невмотивованих катастроф. Але коли переписував для себе з отого конспекту, що й ви в руках тримали, звернув увагу: посмертних записок справді не було. І серйозних підстав іти з життя — теж. Таке враження, що люди з великої радості в зашморг лізли або з балкону викидалися.

— Як наш Віктор?

— Наш Віктор, товаришу підполковник, став жертвою якогось спазму коронарних судин головного мозку.

— Іди ти, Олексо, знаєш куди зі своїми спазмами і судинами? Забув, де працюєш? Чи сам такої ж дурні не читав або не писав? Як там наш дурень замполіт каже у таких випадках — честь мундира над усе!

— Не забув я, де працюю. І де живу, не забув. А стосовно того, хто що пише — то вибачайте, але ви вже десять років у підполковниках не тому, що у вас вищої освіти немає. А тому, чому і я років п’ятнадцять капітаном пробігаю.

— Нічого, Сирота, як по мені, то краще вмерти в крові, ніж у лайні. Ти диви, на старості років віршами заговорив. Це ж треба — так втомитися. Добре, Олексо, давай версію.

— Зараз. Вийняв і поклав.

— Щось не сходиться?

— Головне… Немає такого, щоб їх об’єднувало на побутовому рівні. Подивіться — міністерство освіти, Академія наук, військова дипломатія, а швидше за все — ще й розвідка. І нарешті — геологія. Надто різні сфери діяльності. Де ці люди коли-небудь перетиналися? Може, колись у кіно, та й то на різних сеансах.

— Не поспішай, Сирота. Ну, вузи у них, звичайно, різні. А може, в одній школі вчилися.

— Ні, різні райони, а військовий аташе, той взагалі половину Радянського Союзу з батьком об’їздив. У Києві тільки десятий клас закінчував. І потім, дивіться: геологу тридцять п’ять, міністерському тридцять, а математику з військовим, щоправда, по двадцять шість. Але вони точно не здибалися. Ні, тут щось інше треба шукати. Може, навіть не в їхній біографії.

— А якась божевільна ідея є, Сирота? Кажи, кепкувати не буду і начальству не поскаржусь. Бо й мене ці збіги обставин дуже допекли.

— Божевільна, питаєте? Можливо, ЦРУ у невідомий нам спосіб винищує найкращих і найрозумніших представників радянського народу. Але це несерйозно. Вони б їх скоріше викрадали або вербували. А знищити — ото по-нашому, по-радянському. Щоб він, гад, не вистромлявся. Але знову ж таки — у нас як людину зі світу зводять? Перевіреним методом: донос, сигнал, дзвінок, плітки…

— Версія щодо іноземної розвідки у тридцять сьомому році була б прийнята на ура. І винні б швиденько відшукались. Але ти правий, Сирота, анонімка наразі надійніша. Добре, їдь додому спати, а я морально підготую Генерала, що доведеться об’єднувати з однією марудною справою щодо вбивства ще як мінімум три давно закриті і списані в архів. Ото радості буде! Як на День міліції. До речі, ти помітив, що на сороковинах Віктора не було його подруги? Перевір, будь ласка, що з нею сталося. А то, не дай Боже, і вона… жіноча психіка, сам знаєш.

Подруга Віктора, на щастя, рук на себе не наклала, а на сороковинах не з’явилася з інших міркувань:

— Для мене всі ці обряди — то повторний похорон. Тільки біль ущухне — і знову все спочатку доводиться пройти.

— В такому разі вибачай, що потривожив.

— Тільки не кажи, що все це виключно з турботи про подругу полеглого товариша. Сподіваюся, ти не зробиш такої дурниці, як твій улюблений Костянтин Симонов.

— Якої дурниці? Я нічого не знаю.

— Коли помер його фронтовий друг Семен Гудзенко, до речі, киянин, на сусідній з тобою вулиці жив, Симонов кинув свою дружину і оженився на вдові. А Валентина Сєрова спилась остаточно так, що й поховати було нікому. Кажуть, ханиги з-під гастроному її в останню путь спорядили.

— Заспокойся, я задля тебе своєї дружини кидати не буду. Хоча б тому, що у мене її немає. Якщо жарт невдалий — пробач.

— Сирота, недаремно про тебе Вітя говорив, що коли ти щось комусь кажеш, то це зовсім не те, що ти думаєш, і абсолютно не відповідає тому, що є насправді. Тож кажи, як уже прийшов, чого тобі від мене ще треба. Бо інакше б просто подзвонив.

— Та щодо Вікторової роботи дещо.

— Тут з мене кепський помічник. Мене його робота не цікавила. Вся ця сищицька веремія якось, вибачай, не збуджувала.

— Та ні, тут справи серйозні. Хоча й дуже дивні на перший погляд. Уяви собі, що взірцево-показовий інспектор карного розшуку раптом неофіційно, без дозволу і без відома начальства починає власне розслідування. Причому, вельми серйозно, так, що занедбує навіть свої особисті справи. Я з чистої цікавості вирішив перевірити, чим же Вітя займався, — і вже на половині шляху мене ледь не вбили. І то не один раз, а принаймні двічі. З одного боку, я переконався, що цікавість моя була небезпідставна, а з іншого — ніяк не можу вирахувати, куди ж вона мене приведе.

— А туди ж, Олексо. Головою з балкону. Хочеш щось знати про його приватне слідство? Толком нічого не скажу, бо завжди уривала його розповіді про роботу. Кілька фраз, пару фактів, от і все, що запам’ятала. Тобі як викладати?

— Як у школі. Від Адама з Євою. Або від тисяча дев’ятсот сімнадцятого року. Тобто, з самого початку.

— Спочатку він вирішив написати дисертацію. Я навіть зраділа, бо думала, що він після захисту перейде, як мінімум, на викладацьку роботу. А я перестану боятися телефонних дзвінків. І от він мені каже якось: дивна річ — у нас у Києві з’явилися зайві автокатастрофи і зайві самогубці. Я не зрозуміла, як це зайві. Виявляється, його допустили до закритої статистики, і то не такої, загальної, мовляв, стільки-то розбилося в аваріях, а стільки-то покінчило з собою. А з детальною розшифровкою.

— Знаю. По соціальних групах, по віковій і статевій приналежності, по рівню освіти, по професіям… А для самогубців — ще й по історіях хвороби.

— Саме так. От він мені і каже: загалом картина стандартна. Даремно ми, мовляв, її не оприлюднюємо. У нас показник аж ніяк не вищий, ніж на Заході. Навпаки — нижчий. Та не про це мова.

— Я знаю, про що. У тих показниках, що дуже закриті, є така рубрика: «причини невмотивовані».

— Вгадав! Там теж є якась своя нормальна цифра чи процент, як ви там кажете. Але за останні кілька років саме по Києву вона значно перевищена.

— А точніше він нічого не пояснив? Прізвища якісь, факти…

— Ні, я його одразу перебила. Можна сказати, навіть рота заткнула: знайшов тему для розмови з коханою жінкою! Ми й так цілий тиждень не бачилися, а ти мені про якихось самогубців! Закінчилося сваркою, три дні не розмовляли.

— Шкода.

— Шкода мені буде твою дружину, Олексо, якщо вона у тебе з’явиться.

— Та я що — я ще якраз нічого. Можна терпіти. А от у мене є знайомий прозектор — це котрий у морзі працює — так він усіх своїх дівчат розважає історіями про «цікаві розтини» з усіма подробицями. І все це під каву з тортиком — поки воно бідолашній баришні назад не піде.

— Ну, у нас до цього не доходило. Віктор достатньо делікатний був: як я просила замовкнути чи змінити тему, то він навіть не завжди сперечався. Особливо останнім часом. Тільки якимось втомленим став і дуже засмиканим. Я думала, що це він від подвійного навантаження, від роботи і дисертації. Терпіла, чекала, мріяла: захиститься, перейде у вищу школу міліції, ми одружимось і заживемо як люди. Зажили… Якусь дивну фразу він вимовив незадовго до… «Якби я знав, що їх об’єднує, то знайшов би нарешті відповідь».

— Кого об’єднує, не сказав?

— Ні. Я думала — він усе про свою статистику. І ще… скаржитися почав на сусідів. Він цього ніколи не робив, а тут раптом: знахабніли зовсім, увесь час сміття мені під двері підмітають. Я вже як штатна прибиральниця — то бите скло виношу, то сірники горілі вимітаю, а оце поламаних голок накидали…

— Коли таке було?

— В останній день. Я його ще заспокоїла, потім пішла, на кухню, мамі допомогти, а він з кімнати кричить: перекурю і за стіл сядемо. Без мене не починайте.

Я зрозумів, що треба негайно обірвати розмову, вибачитись і піти якомога швидше. Врешті-решт, можливо, мій улюблений Симонов не такий і дурний.

За пару днів я переконався, що і навколо мене продовжуються дива, котрі випадають зі статистики. З’ясувалося це пізно ввечері, коли я піднявся ліфтом до своєї квартири. У нашому закапелочку на останньому поверсі було добряче темно. Якийсь наївняк із жеку вирішив, що величезного вікна в даху над сходами з нас досить. І не подбав про освітлення. Тому я, щоб полегшити життя моїй мамі, примостив над нашими дверима зовні лампочку. А мама наполягла, аби я виніс на сходи ще й вимикач. Нічого, мовляв, даремно світло переводити. Прийдеш — увімкнеш. Відчиниш двері, зайдеш — вимкнеш.

Так от, повертаюсь я того вечора додому, підходжу в повній темряві до дверей і починаю намацувати вимикач на стінці. І раптом відчуваю, що під ногами у мене щось хлюпає. Дістаю запальничку, нахиляюсь — і бачу, що стою посеред калюжі. Невеликої, але все ж таки калюжі. Я спочатку навіть злякався: невже мама сусідів заливає? Нижче нахилився — ні, поріг сухий. Таке враження, що хтось просто хлюпнув з відра. Задля чого?

Вже хотів погасити запальничку, та ледь себе по лобі не стукнув: на якого біса я буду в темряві отой вимикач намацувати, коли можна присвітити? Оця дещо запізніла думка мене і врятувала. Бо вимикача на місці не було. Хтось його акуратно відкрутив, а оголені дроти вивів назовні так, аби я обов’язково закоротив на себе двісті двадцять вольт. От і пояснення, для чого калюжка. Курс фізики за шостий клас.

Відчинив двері, зайшов, мамі ані слова. Узяв ліхтаря і знову вийшов на сходи. Світив-присвічував — нічого немає. Ані вимикача, ані бодай гвинтика. Хтось ретельно попрацював. Стоп! Коли я увійшов до під’їзду, ліфт стояв на моєму, горішньому, поверсі. Кнопочка виклику світилася, що «зайнято». За кілька секунд хтось спустився на другий поверх і вийшов. Я ще зрадів, викликав нарешті кабіну і поїхав нагору. Ліфт у нас старої конструкції, доки всі дверцята не закриєш — і внутрішню, і зовнішню — з місця не зрушить. Можливо, той, хто розмонтував вимикач, чекав на мій прихід. А як же він мене вистежив? Так… я маю звичку, якщо встигаю додому до двадцять першої, зайти в гастроном на першому поверсі по свіжі булочки і сигарети. О цій порі тільки наш магазин відчинений, народ збігається мало не з усього району, а звідси — черги. І не треба виставляти пікети на мою честь біля під’їзду та нагорі, достатньо провести від роботи до магазину, переконатися, що я став у чергу, і можна спокійно не те що вимикач розкурочити — ліфт розмонтувати.

Отже, як кажуть вчені люди, після сьогоднішньої історії у мене назбиралося достатньо вихідних даних для повноцінного логічного висновку. І висновок цей такий: мій політ під машину, шмат карнизу з даху та розмонтований вимикач — то не збіг обставин. На мене полюють, і досить вигадливо. Образно кажучи, мисливець перетворився на дичину.

Для початку я дочекався ранку, викрутив усі пробки на нашому щитку, максимально обережно закоротив кінці оголеного дроту, заізолював, а потім розвів в алюмінієвій мисочці жменю алебастру і замазав проводку в стіні. Доки ця війна триватиме, хай лампочка горить цілодобово. В усякому разі, відтепер темрява в моєму закутку слугуватиме сигналом: зброю напоготові! А можливо і… вогонь по кутках!

В Управі я одразу доповів про все Старому: чітко, без емоцій і цитат з анекдотів, суворою мовою міліцейських звітів. Виявив, зафіксував, висловлюю припущення, вважаю за необхідне і так далі. На моє здивування, Старий раптом розговорився.

— Як там люди жартують? Коли ти один раз упав з даху і не забився, то це випадковість, двічі — щасливий збіг обставин. А тричі — то вже звичка. Ну ж, фраєрина дешевий (Олексо, я не тебе маю на увазі), начитався книжечок і вирішив, що розумніший за міліцію? Думає, що почерк злочинця — це коли однією і тією ж сокирою дають по голові десятку бабусь і завжди в одну і ту саму точку. От і вирішив з нами погратися. Мовляв, сьогодні сокира, завтра ніж, післязавтра вила-трійчатка, а ви, лягаві, шукайте трьох зайців у чистому полі.

— Вважаєте, дилетант, товаришу підполковник?

— Уже не вважаю, а переконаний. Бо під жодну блатну масть не підпадає. Хоча, може бути ще один варіант — якийсь божевільний.

— Так усі божевільні лежать у психушці під Борисовим наглядом.

— Сирота, не відволікай. Наче ти насправді не знаєш, хто у твого друга в лікарні лежить, а хто на волі гуляє. Я про що: він любитель, а я цю публіку не переварюю. Бо всі мої поранення — то від таких от зарозумілих шмаркачів. Наше начальство їх теж не любить, але з іншої причини. Вони їм статистику псують. А я не люблю, бо їх дуже важко ловити. Добре, досить філософій. Ти крім того, що проводку ремонтував, ще чимось займався? Хоч сяку-таку версію продумав?

— У загальних обрисах.

— Ну, давай, художник.

— Маємо справу з особливо небезпечним злочинцем, який знищує людей, імітуючи нещасні випадки. Причому робить це дуже талановито. Гляньте, всі чотири катастрофи відбулися в чотирьох різних районах міста і розслідувалися незалежно одна від одної. Ці справи зійшлися тільки в закритій статистиці. І то диво, що Віктор узявся за дисертацію. Інакше б цей гад ще довго забавлявся.

— Талановитий чи не талановитий твій гад, Сирота, але на узвозі він проколовся.

— То не він проколовся, то його жіноча психологія згубила.

— А до чого тут жінки? Він же, за твоєю версією, тільки на мужиків полює, та й то щасливих. Щоправда, у отого міністерського загинула дружина, але то випадковість, бо не вона мала за кермом сидіти.

— Я ту пекінесову хазяйку маю на увазі. От ви зможете три години говорити по телефону ні про що? Або, скажімо, виключно про здоров’я свого кудлатого недомірка?

— Нема мені чого більше робити, Сирота, перехрестись! Я ж не баба якась, що язик не на припоні.

— От бачите! А вдова покійного, безвинно убієнного, навіть задля свого собачки не захотіла від трубки відірватися. Вигнала чоловіка, аби вигуляв. Ну, той і нагуляв на свою голову — кулю в око.

— Та ну її, цю собачницю, втомився вже про неї слухати. Мені інше з учорашнього дня спокою не дає. Кому заважали кожен із загиблих зокрема, встановити неважко. Їх по кожному епізоду, як ти кажеш, вагон і маленький возик. Міністерський хлопець заважав директору школи атестатами і медалями торгувати. Ще хтось не поїхав помічником військового аташе за кордон, бо йому дорогу син іншого полковника перейшов. Хтось дуже хоче бути директором інституту, і то якомога швидше. А хтось замість геолога тепер його Зірку Героя Соцпраці носить.

— Невже Героя?

— Ти думаєш, я не дізнавався? За оте родовище п’ять великих начальників, котрі далі власної дачі ні в які експедиції не виїжджали, подали себе — і одержали. А орден, машина, премія, дача… то, вибачай, жменька насіння порівняно з пачкою асигнацій.

Я, чесно кажучи, не чекав від Старого такого вибуху громадянського гніву. То від нього виступу на партзборах не діждешся, а тут чистісінький тобі «Ілля Еренбург. Фронтова публіцистика». А потім я пригадав, що наш Старий не завжди був старим. Що він створював Київський кримінальний розшук чи не з сорок п’ятого року. І що по війні в часи розквіту бандитських «малин» одне його ім’я наводило такий страх на бандюг, що сьогодні важко навіть уявити. Хоча було йому тоді ледь за двадцять.

Тим часом Підполковник заспокоївся і повернувся до звичних інтонацій:

— З чого почнеш розробку?

— Як ви самі сказали — з пошуків спільного знаменника. Спочатку знайду всіх, кому це вигідно зокрема, потім зажену все це під корінь квадратний чи кубічний, чи як там уже вийде.

— Сирота, не мороч мені голову своєю вченістю! З усіх математичних функцій справжній міліціонер повинен чітко володіти лише однією: сума прописом. І ще одне, Олексо, самодіяльність відсьогодні закінчилася. Без мого відома ані кроку! Хоча б задля того, щоб я знав, що писати в пояснювальній записці, в тому випадку, коли тебе вб’ють.

— Не хвилюйтеся, товаришу підполковник, все буде згідно з інструкціями!

— Хочу вірити. Правда, не дуже вдається. До речі, помацай Анаконду. В оперативному розумінні, оперативному, нема чого шкіритися! Вона в твоєму «гадючнику» трохи перебрала і ляпнула зайвого. Здається, щось у твоєму стилі. Може, з перепою, а може, й ні. Розберись!

Спілкування з Анакондою вимагало ґрунтовної теоретичної підготовки. Тому я одразу пішов у відділ охорони громадського порядку, де баришню добре знали і навіть по-своєму пишалися нею. І тут мені розповіли справді цікаві речі. Отой кавалєр, скалічений Анакондою, чомусь забрав свій судовий позов. Більш того, умовив відповідачку вчинити аналогічно. Злі язики подейкували, що Анаконда відмовилася від звинувачення у зґвалтуванні не просто так, а за великі гроші. На радощах мадам влаштувала скромний колежанський дівичник у «гадючнику», трохи перепила і розпатякалася. Коли хтось із подруг сказав із заздрістю: ти тепер багата, можеш собі відпустку влаштувати, Анаконда вибухнула:

— Яка відпустка? Тут таке закручується, що хоч на передсвяткову вахту ставай! Аванс кинув, а потім зник. Без сліду, як булька на воді. Ну, нічого, я тепер теж розумна! Ви що думаєте — я йому забула, як він мене на сходах мучив? Хай тільки не з’явиться і не віддасть усе, як домовлялися. Я тепер по таких людях працюю, що все на світі знають. Тільки скажу — і він знову пропаде, але вже з кінцями. І сліду не буде, і фраєра, і лягаві не докопаються.

Інформація, поза всякими сумнівами, була надзвичайно цікавою. Особливо, якщо врахувати, що Анаконда від якогось часу змінила постійне місце роботи — готель «Україна» — на якесь інше, нікому з київських повій та оперативників не відоме. Ходили чутки, що вона «перейшла на інтелігенцію», але то лише чутки. Однак, мадам була не в тім’я бита і не розколювалася на відвертість ні за які пряники. Не кажучи вже про погрози з боку правоохоронців. Отже, треба було шукати нестандартний підхід. І я його таки знайшов.

Надвечір я витяг зі своєї тахти мішок із мисливськими причандалами. Взяв дві гільзи з капсулями, засипав рівно половину дози бездимного пороху, забив найтоншого пижа, а решту простору заповнив сіллю грубого помолу. Заткнув усе це ще одним картонним пижем, потім зняв зі стіни стару рушницю, розібрав, почистив, поклав у футляр, а патрони заховав у кишеню туристської куртки з капюшоном. І за півгодини вирушив на місце майбутнього слідчого експерименту.

Від колег я дізнався адресу Анаконди і точний розклад її основної робочої зміни. Вона жила разом із матір’ю на другому поверсі старенького напівдерев’яного флігеля в одному з дворів на Татарці. До її квартири з назовні вели такі ж старі, рипучі дерев’яні сходи, а за самим флігелем був смітник і невисокий паркан, через який змогла б перестрибнути з місця навіть кульгава коза. За парканом лежав глибокий Татарський яр, куди можна було б спокійно заховати танкову дивізію повного складу, а головне, закінчувалося це урвище цілком цивілізованою стежкою, що виводила до трамвайної зупинки.

Я заліз під сходи і зачаївся. Було темно, але більшу частину прилеглої території освітлювала лампа, що висіла на стовпі, — стара лампа часів, напевне, генерал-губернатора Бібікова, під таким самим старим іржавим ковпаком. З вікна будинку навпроти верещав, мов навіжений, Деміс Русос, здається, про любов, тому я мусив добряче прислухатися, щоб не прогавити вихід Анаконди. Рушницю я вже давно зібрав і обидва патрони чекали у стволах свого часу. Нарешті над моєю головою почувся приглушений стукіт «шпильок», рипнули двері, баришня голосно послала когось у глибині квартири на три літери. Напевне, маму. Потім почала граціозно спускатися сходами вниз. Я обережно присів, тримаючи рушницю напоготові. Перед моїм носом пропливли Анакондині «шпильки», потім ноги і нарешті та незрівнянна частина її тіла, котра позбавила глузду добрячий полк корінних киян і гостей столиці. Міні-спідниця обтягувала пружні форми, а тонка талія додавала фігурі дещо примітивної, але цілеспрямованої принадності.

Анаконда ступила зі сходів на землю. Зробила кілька кроків і нахилилася поправити ремінець на босоніжці. Кращого моменту годі було чекати.

— Гад ти, Сирота, — лайнув я себе подумки і натис курок.

Завдяки могутньому крещендо Деміса Русоса, котре заполонило усе подвір’я, пострілу практично не було чути. Але шумові ефекти мене особливо і не цікавили. Я зрозумів, що вцілив, з того, що Анаконда, не розгинаючись, високо підстрибнула, а потім, приземлившись у тій самій позі, вхопилась обома руками за підстрілені місця. Я не став чекати продовження цих досліджень, а оббіг будиночок, перелетів через паркан і… дай Боже ноги!

Наступного ранку я позичив у відомого київського письменника-фантаста Андрія Дмитрука його славетний білий смокінг і велику краватку типу «метелик» — синю у білі горохи. Купив букет червоних троянд і з’явився в Анаконди з офіційним візитом. Двері відчинила матуся. Я чарівно вишкірився і сказав:

— Міліція! Дозвольте зайти?

Стара бандерша з розмаху сіла в помийне відро, що стояло в сінях.

— Від нашого столу — вашому столу, — промовив я ще галантніше і тицьнув у руки матусі червоні троянди. Потім, орієнтуючись на звуки, рушив туди, де зализувала вчорашні рани жертва моїх оперативних новацій.

Стогони привели мене до обшарпаної, але чисто прибраної кухні, посеред якої у великій залізній балії з водою хапала дрижаки гола Анаконда. Судячи з синців під її очима і загального настрою, велике сидіння тривало всю ніч.

— Найщиріші співчуття, — сказав я і сів без запрошення на клишоногу табуретку.

Жінка глипнула на мене з щирою ненавистю і просичала:

— Що, Сирота, кайф ловиш? Ніколи на халяву голу бабу не бачив?

— Чому ж, бачив. І не раз. Але підсолену — вперше.

Анаконда спробувала зірватися на ноги, та з криком «ой, мамо!» знову швиденько сіла у воду і перевела подих.

— Мама в сінях, — пояснив я, — нюхає квіти.

— Які ще квіти?

— Червоні троянди. Я подарував.

— Либонь, у бабусі в переході відібрав, сука ти лягава?

— Ображаєте, громадяночко! А я, між іншим, при виконанні. На свої купив, на чесно зароблені. І взагалі, давай краще змінимо тему.

— Давай. Сирота, хто мене підстрелив?

— О, бачиш, уже не «сука лягава», а на прізвище. Можна і неофіційно: Олесик.

— Олесик-телесик! Це твій предок бабі Язі Освєнцім влаштував?

— Не будемо відволікатися, громадяночко. Вас щось цікавило чи я питати буду?

— Хто мене?..

— Мало хто. Ти ж не одній законній дружині насолила, от і одержала, нарешті, компенсацію. Натурою.

Анаконда розтерла по мокрому обличчю залишки гриму і проскиглила:

— Але ж ти знаєш — хто. По очах бачу.

Мені не довелося кривити душею, коли я відповів, щоправда, без подробиць:

— Знаю.

— І що тепер буде?

— Послухай мене уважно. Ти хочеш усе життя прожити на зарплату продавщиці з овочевого?

— Олексо, звідки така жорстокість до бідної жінки?

— От бачиш, вже й ім’я моє пригадала. Зараз я і твоє назву. Людмила, вона ж Мілка. Так тебе звали, доки ти не стала Анакондою. Тепер щодо бідності. Хатинка у твоєї мами і справді майже на курячих ніжках. А як щодо кооперативу на Чоколівці? Пробач, забув, він у тебе виключно для роботи. А живеш ти тут, у своєї старої на шиї.

— Вона хвора, їй постійний догляд потрібний і лікування.

— А, так от для чого тобі потрібні долари, які ти береш з негрів і арабів, коли пускаєш їх з подружками у свою чоколівську хату! Мамі на ліки! Слухай, давай я тебе зведу з міняйлами. У них класний курс. За кожну десятку по одному року з суворою ізоляцією.

— Гад ти, Сирота!

— Я здогадувався.

— Так що ти від мене хочеш?

— Небагато. Але якщо не скажеш, будуть тебе підсолювати щоразу, як тільки ти закриватимеш лікарняний. І так буде доти, доки твій станок не втратить товарного вигляду.

— А оце вже шантаж!

— А як з тобою інакше? Або головою між залізне пруття, або солі на хвіст. До речі, з тебе боржок. Хто моєму начальству про Жопсю настукав?

— То по п’яні було.

— Стан сп’яніння не пом’якшує провину, а навпаки, поглиблює. Та чорт з тобою, вважай, по гоміку ми поквиталися. Але ти з п’яних очей ще одне ляпнула. Стосовно таких людей, які можуть зробити так, що хтось зникне — і сліду не залишиться. І лягаві не докопаються. Хто ці люди? І як це — без сліду?

Колись, на самому початку моєї міліцейської кар’єри я вже бачив у Мілки-Анаконди такий самий вираз обличчя. Вона підрядилася в ресторані «Прибій» (вічна йому пам’ять) обслужити пару товаришів. А потім вирішила «крутонути динамо». Та мужики її відловили, затягли до чоловічого туалету і заходилися безжалісно бити. Ми з колегою випадково встромилися туди на момент, коли Мілку качали ногами по брудній підлозі. От тоді у неї був точнісінько такий зацькований вираз обличчя.

Ми помовчали, потім вона наважилася:

— Сирота, як я скажу, мене замочать. Там такі люди і такі гроші, що вся твоя ментура здатна хіба що їм шнурки зав’язувати. Тебе особисто і на поріг не пустять, бо не той прикид.

— Знаю я твій прикид. По інтелігенції, кажуть, пішла? Ну, нічого, ти розповідай, розповідай. Бог не здасть, чорти не вхоплять.

Мілка витріщила очі і розгублено прошепотіла:

— А ти що, СЛОВО знаєш?

У моїй підсвідомості навіть не заблимало, а спалахнуло. От до чого тут перша частина конспекту рудого Віктора. Як там: заговори чи відвороти? І я сказонув навмання:

— Мене чорти не вхоплять. Бо я не тільки слово знаю.

— Виходить, правду старі люди кажуть, що на кожну ворожбу своє слово є. Тільки знати його треба. Добре, розкажу. Але будь людиною, долий мені гарячої води он з того чайника. Бо не тільки дупа, а й мозок задубів.

Думаю, що лише у Старого вистачило б гумору належне оцінити цю сцену. Капітан міліції, зодягнений у білий смокінг, стоїть посеред обшарпаної кухні і підливає з чайника гарячу воду в бляшану балію, де розчепірилася вимазана у власні сльози і косметику гола повія.

— Скажу, скажу, куди дінуся. Мені ж не з руки тепер щовечора сковороду в труси встромляти. Слухай. Я перебрала і заснула, а всі пили далі. Потім мене сушняк збудив, я розплющую очі, дивлюсь, а вони Алісу гуртом обробляють. Знаєш, як це?

— Мене технологічні подробиці не цікавлять. Ти ближче до справи.

— А я ближче. Всі коло Аліси, а двоє осторонь. Участі не беруть і навіть не дивляться. Про своє розмовляють. Знайшли де!

— Конкретніше, конкретніше. Про що саме, які тексти?

— Один каже, що він цього гада вже не може бачити. Особливо його посмішечку. Плачеться: сплю кепсько, бо він уві сні при людях підходить до мене і вимагає, щоб я віддав його Гертруду. Ні, Сирота, ти коли-небудь чув, щоб так нашу, радянську, бабу звали? Я це ім’я тільки у Андерсена зустрічала… і то там не Гертруда, а Герда.

— Про казки — клієнтам. А мені про справу. Що далі було?

— А далі той, другий, йому радить: ти Музиканта попроси. Ніхто не знає, як він це робить, але слідів немає, менти не докопуються, а фраєру група товаришів прощальний привіт через пресу передає. Той перший: а то правда? А другий йому: тобі що, грошей шкода? Згадай, як у мого шмаркача ледь загранка не накрилася. Нічого не можна було зробити. А Музикант допоміг. І головне, що у нас ворожба під карний кодекс не підпадає. Так, забобон, пережиток минулого. Тож іди, проси Музиканта, хай він своїм чортам на дудочці заграє.

— Ти по п’янці не переплутала, Мілко? Так і сказав: чортам на дудочці? І про ворожбу згадав?

— Так і сказав. Я ж не так багато випила. І спала лише п’ять хвилин. Уявляєш, що то за люди? За свою бабу, за Гертруду оцю готовий іншого порішити. Ну й народ!

— Усе?

— Ага. Вони мене розбудили, оці двоє, я довго прикидалася, що сплю. Що потім було, розказувати?

— Знаю я твоє «потім». Ти головне скажи — де це було? На чиїйсь хаті?

Мілка знітилася, потім сказала пошепки:

— В сауні. На кортах.

— Тенісних?

— Тенісних.

— А хлопці казали, що ти по інтелігенції пішла.

— Так вони ж там такі спортсмени, як я. То все баєчки для їхніх благовірних. Півгодинки ракетками помахають — і бігом у сауну. А потім на нас з Аліскою.

— Ти сама хоч сет від гейма відрізниш, тенісистка?

— А навіщо? Я ж не тими м’ячиками граю, котрі стрибають.

— Добре-добре, професіоналка! До речі. Дам тобі одну пораду надурняк. Не сиди так довго у воді, інструмент застудиш. Краще примочки з синтоміцину приклади. Все, Мілко, кінець фільму. Я вже все забув і ніхто по тобі більше не стрілятиме.

— Сирота, ти знаєш, що в «Кукушці» азери метра підрізали?

— Знаю. Ну то й що?

— Тобі так добре в цьому прикиді. Може, підеш замість небіжчика? А я слово замовлю.

— Мілко, ти знаєш, за що тебе клієнти цінують? За те, що ти завжди намагаєшся бути зверху.

Мілчина матуся все ще сиділа на відрі, в тій самій позі, притискаючи букет до грудей. Я простяг їй руку:

— Вставайте, маман, ідіть в аптеку по синтоміцинову мазь. Тільки беріть одразу десять баночок, бо фронт робіт великий.

На передостанній сходинці підгниле дерево тріснуло, і я ледь не заорав носом. В останню секунду приземлився на чотири точки. Але і це не зіпсувало мені настрою. Єдине, що я зробив — змотався на таксі додому і зняв смокінг та метелик, аби не наражати свого безпосереднього начальника на раптовий інфаркт.

— Ви ж знаєте, товаришу підполковник, що «Гертруда» — то ніяка не жінка.

— Знаю. То абревіатура від «Герой социалистического труда».

— Точно! Тільки так говорять не всі, а номенклатура. Ота, до якої належали чотири покійні щасливчики та їхні батьки. Не вулиця Орджонікідзе, звичайно, але прилеглий до неї район — Хрещатик, Липки… І ще — про шмаркача, який ледь не проскочив повз загранку. Це ж про помічника аташе. Напевне, він цьому шмаркачу дорогу перебіг.

— А «Гертруда» тоді чия?

— Як? Ви ж самі казали про трьох начальників отого геолога, котрі собі за його відкриття Героя видряпали. Підходить?

— Підходить.

— От бачите, товаришу підполковник, ми пішли звичним шляхом, почали шукати, що об’єднує загиблих. А вийшли на те, що об’єднує їхніх ворогів. Крім заздрості, звичайно.

— Сауна?

— І корти. У них там, напевне, якийсь своєрідний клуб невдах. Мілка казала — не стільки ракетками махають, скільки на життя скаржаться. І підозрюваного одразу маємо: якогось Музиканта. Може, професія, а може, кликуха. А може, й прізвище. Чому ні? Зі мною в Університеті вчився Спиридон Граф. А в авіаційному, знаю, був Наполеон Небрежидовський.

— А по батькові його як було — Бонапартович?

— Чого не знаю, того не знаю.

— І що ти пропонуєш, Сирота? Влаштувати всім отим спортсменам маленьку Сталінградську битву?

— Ну, битву — не битву, але ж ви самі казали — оперативна розробка версії, підозрювані… а як же без цього?

— Знаєш, Олексо, у нормальних людей і злочини нормальні. Когось сокирою по голові під п’яну руку, когось кухонним ножем у печінку на ґрунті ревнощів і, знову ж таки, в алкогольному стані. Або ось іще: прекрасний злочин! Вищий сорт! Крадіжка імпортної жіночої білизни з балкону. Двоє шмаркачів спустилися з даху на мотузці, обрізали шворку з білизною, обмоталися нею, полізли назад, тобто вгору. Мотузок тим часом не витримав, луснув, вони і ляпнулися вниз, усі в трусах і ліфчиках. Мрія, а не злочин! Ніхто з серйозних людей не вплутаний, Контора спить спокійно, ЦК у своєму клубі імпортні фільми дивиться. Потерпіла, зворушена загибеллю юних злодіїв, відмовляється від цивільного позову їхнім батькам, ті ридають від вдячності…

— Товаришу підполковник, я зараз теж заплачу. Але яким чином це стосується справи Музиканта?

— О! У нас уже «справа Музиканта», а не справа про вбивство громадянина, як його там, невстановленою особою на узбіччі Крутого узвозу. Сирота, це не ти у вільний від роботи час пописуєш книжечки під псевдонімом Лев Шейнін?

— Не зовсім так, товаришу підполковник. Якщо ви чули про Лева Троцького, то це теж один із моїх псевдонімів.

— Ну, тоді я Дзержинський, Фелікс Едмундович. Ти, жартівник, хоча б знаєш, що це за корти? Це заказник. І не тільки тому, що там полювання заборонене, а тому, що нашому брату-менту туди стромлятися за-ка-за-но! Там усі так пов’язані — куди тій бандитській «малині», прости мене, Господи, за порівняння. І ти хочеш впертись у ту сауну, як у заводську їдальню, і ляпнути з порогу: всім стоять, карний розшук, попрошу списочок любителів тенісу, пенісу і сексу без гондонів.

— Кондомів, товаришу підполковник.

— Не перебивай старших. Старший сказав — гондон, значить гондон. І взагалі, Сирота, інформація твоєї Анаконди тягне на трійку з двома мінусами.

— Як на трійку?! А вихід на Музиканта?

— Якби не Музикант, то взагалі тому, що розказала Мілка, була б ціна три копійки, та й то в базарний день. Однак мені особисто таке прізвисько досі не здибалося. Треба попитати у Полковника. Він молодший, але голова ще не так забита. Не ображайся, Олексо, але отаких, як ти кажеш, ображених серед номенклатури кожен другий, якщо не два через третього. І у всіх свої шмаркачі, яким хтось дорогу перебіг, всі вважають, що їх неналежно оцінили, а головне, всі хочуть і рибку з’їсти, і кісточкою не вдавитися.

— Але ж він замовлення бере, цей Музикант, і то за гроші.

— Ти ще при замполіті скажи, що у нас з’явився злочинець, який вбиває на замовлення. І за гроші. Знаєш, де ми всі тоді будемо? Хоча, те, що він, ймовірно, вбиває… певні натяки є. Про привіт від групи товаришів у пресі — це ж він відкритим текстом про некролог говорив.

— От бачите!

— Я поки що нічого не бачу. І перш за все, «справу Музиканта». Не хотів би тебе стягати з небес на землю, але уяви собі, що є два різні вбивці. Один, скажімо, в якийсь спосіб заганяє машини в прірву, на стовпи чи під самосвали. А зовсім інший, якийсь ненормальний, вийшов на узвіз, аби підстрелити, наприклад, пуделя, який є основним конкурентом його улюбленої псюки на найближчій собачій виставці.

— Зрозумів, товаришу підполковник. Пудель залишається живим, пекінес теж. І навіть робить цуценяток сучечці нашого Генерала. Один тільки випадково, з переляку підстрелений чоловік собачниці апостолу Петру свідчення дає.

— От бачиш, коли замало фактів, буває забагато фантазії. І розмов. Що я тобі пораджу: на корти не лізь, однозначно. Бо ти Музиканта не бачив, а він тебе вже знає як облупленого. Качай інформацію через треті руки, а вже тоді перевіримо її на Полковнику і підемо до Генерала.

У цей час відчинилися двері і зайшов Полковник. Подивився на нас і несподівано запитав:

— Ну, ви, товаришу підполковник, «Біломор» курите, це я знаю. А ви, Сирота?

— Останні пару днів — «Стрілу».

— Це що — нова марка?

— Стара, як світ. Стріляю у колег, бо так замотався, що своїх нема коли купити. А взагалі — «БТ». Вони ж по-народному «буде туберкульоз».

— А покійний наш колега, котрий рудий, він що курив?

Ми зі Старим перезирнулися і заперечливо покрутили головами.

— Коли я до нього в кімнату увійшов того дня, то звернув увагу: цигарка на попільничці ще дотліває — міліметр якийсь до фільтра лишився. І дим незвичний, наче в церкві. Щоправда, я там з дитинства не був, можу і переплутати.

— А чого це ви раптом пригадали, товаришу полковник?

— Та ви знаєте, як воно буває? Причепиться якась дурниця і з голови не йде. А ви про що тут із Сиротою радитеся, товаришу підполковник?

— Та теж причепилося… Вам така кликуха, як Музикант, не здибалася?

— Начебто в блатних взагалі такого в їхній «фені» немає. Просто музикантів по-різному кличуть: лабухами, а ще солов’ями. Пітерські злодюги трубадурами називають. А може, не Музикант, а Гравець? Виконавець, мається на увазі. Так тут цілий букет, залежно від спеціалізації. Це я вам півгодини можу перераховувати — від «гравець на скрипці» до «гравець в очко». Тільки не в те, що карти, а те, що ви подумали. Тюремний підер, одне слово. Ну, а інструментом блатняки переважно або ніж, або карти кличуть. А щоб Музикант… ні, товаришу підполковник, хоча моя колекція кликух одна з найповніших у Союзі, але такого там немає. Як розшифруєте — подаруйте, з мене пляшка.

— Питання можна, товаришу полковник? А гравець на скрипці — це куди?

— Зелений ви ще, Сирота, бо справжньої «фені», бачу, і не нюхали. Все по фраєрах працюєте. Грати на скрипці — це не «куди», а «що». Грати на вікні підпилювати, ось що це означає. І до речі, Сирота, не дай вам Боже, щоб колись на вас справжні блатні на чотири зірочки зіграли.

Сказав — і красиво вийшов, не попрощавшись. Він у нас такий. Я часом навіть думаю, чи не втратив театр в особі нашого Полкана стовідсоткового українського Качалова.

Виручив мене, як завжди, Старий.

— Даремно він до тебе чіпляється, Сирота. В Університеті «блатну музику» навіть юристам перестали читати. Щоб ти знав — «зіграти в чотири зірочки» означає поставити на кон чиєсь життя. Іноді ставлять на одного з картярів, іноді — на зовсім сторонню людину, наприклад, старшого інспектора Київського кримінального розшуку. В деяких «зонах» цю гру називають «у три дірочки». Тоді той, хто програє, повинен вбити того, на кого йому покажуть.

— Маячня якась, товаришу підполковник.

— Для тебе маячня, для когось — життя. Це з якого боку подивитися.

Я погодився, проте невмотивована цікавість Полковника перекинулась і мені. Тому я подзвонив подрузі покійного Віктора. Вона по-своєму зраділа:

— Привіт, Сирота. Сподіваюся, ти не з того світу дзвониш?

— Поки що ні. Жартики ж у тебе…

— Чого хотів?

— Ти не пам’ятаєш, які цигарки курив Віктор?

— Всіх не пам’ятаю. Бо якогось одного улюбленого сорту у нього не було. Навіть сигари кубинські пробував, тоненькі такі. Але тут уже я вибухнула: сказала, аніж цим смородом дихати, крайте зі своїх старих шкарпеток самокрутку зроби.

— А останнім часом які у нього були?

— «Золоте руно». Цікавий такий запах, десь навіть приємний. Йому хтось чи то подарував, чи на замовлення з Москви привіз. Не пам’ятаю…

— Всі скурив чи щось залишилося?

— Спитай щось простіше. Мені того дня тільки його цигарки в голові й були. Якщо хочеш, я спитаю у мами і передзвоню.

Перша ж інформація, яку я дістав про «корти для інтелігенції», примусила мене глибоко замислитися. Кілька років тому тут, ні сіло ні впало, засвітилися наркотики. Річ для нашого тихого провінційного Києва незвична і навіть екзотична. Принаймні, на той час. Тоді і терміну цього не було — наркотики. Писали в протоколах: «препарати або ліки з вмістом наркотичних речовин». А тут раптом розкрили справжнісінький канал постачання «Середня Азія — Київ» і з досить широким колом клієнтури. Взяли слід і вийшли на склад готової продукції. У самому центрі міста, в п’ятикімнатній квартирі відомого композитора, професора консерваторії. Його молодша дочка, виявляється, влаштувала вдома симпатичну схованку в глибині антресолів. Звідси вона невеликими порціями тягала зілля на оцей-таки корт своєму напарнику, який кимсь там працював, якоюсь шісткою. А вже він розповсюджував товар серед псевдоспортсменів.

На жаль, нашим хлопцям сказали недвозначно: сюди не ходіть, туди не рипайтеся, там не ваша парафія, а тут не ваше свиняче діло. А якщо хтось, не дай Боже, гляне вгору — вилетите з органів. І з партії.

В результаті дозволили притягнути тільки професорську дочку і її напарника по кортах. Юна тенісистка мовчала на слідстві і на суді (звичайно ж таки, закритому), мовчки одержала своїх вісім років і відбула по етапу у віддалені райони Радянського Союзу. Хлопчина, мов той папуга, повторював, що нікому з постійних відвідувачів він цієї гидоти навіть не пропонував, переховував її у своїй підсобці і продавав якимсь ближче не встановленим шмаркачам, прізвищ яких, звичайно, не знав і зустрічався з ними не більше одного разу. На тому й затявся, доки не помер у слідчому ізоляторі. Виявляється, він сам був наркоманом, перепрошую, «залежним від медикаментозних засобів, котрі мали у своєму складі наркотичні речовини», а тому не витримав ломки.


Від автора:

При всій повазі до мого покійного друга, мушу визнати, що тут розповідь Олекси дещо розходиться з істиною. Історія з наркотиками на елітних тенісних кортах мала досить широкий резонанс серед тодішньої київської «золотої молоді». Ходити під легким наркотичним кайфом було навіть модно. Проте міліцейська акція, нехай навіть проведена під суворим контролем партійного керівництва, справила належне враження. На якийсь час ця «Мода» зникла. Справжню ж хвилю наркоматі спровокувала афганська воєнна авантюра, коли тисячі вчорашніх хлопчиків повернулися після служби в «обмеженому контингенті» закінченими наркоманами. Але це було пізніше.

Звичайно, і до Афгану не все було так тихо і безхмарно, як могло би здатися і як переконують зараз нинішню молодь деякі ветерани. Олексі довелося ще кілька разів перетнутися з самопальними наркоділками. Але про це — в наступних розповідях. А зараз час повертатися до великого тенісу.


Олекса Сирота:

Пригадую, ще в мої студентські роки, в шестидесятих, чи то в Москві, чи то в Ленінграді в порядку експерименту відкрили один нічний ресторан. Природно, вже на третій день туди набіг увесь міський криміналітет: фарцовщики, повії, аферисти і навіть суворо законспіровані валютники. Нормальним, скажімо, закоханим, які бажали б провести там романтичну ніч, місця вже не знайшлось. І тоді високе союзне начальство з поросячим вереском прикрило експеримент, узагальнивши його в такий спосіб: нічні ресторани — то гніздо розпусти і злочинності. Типовий приклад абсурдної логіки на рівні? якщо у кицьки і крокодила є по чотири лапи і одному хвосту, і вони харчуються м’ясом, то кицька є крокодил. Якщо відкрити на мільйонне місто один нічний заклад, то ясно, хто туди збіжиться. А якщо десять? Так ото ж… Блатної публіки вистачить на один-два столики, її легше буде пасти і — ніякої розпусти.

Отак і з моїм нещасним великим тенісом. Якби тих кортів було бодай по одному на район, то не кучкувалася б уся номенклатурна публіка виключно на одному і не морочив би я собі первинні і вторинні ознаки розумової діяльності над абсолютно ідіотським питанням: як дізнатися про все, що треба для нормального слідства, не проводячи жодних слідчих заходів.

Настрою додав Старий, з’явившись у мене з самого ранку — з початком шостого сигналу точного часу по радіо.

— Сирота, ти був правий! Оцей корт — то не кінотеатр «Чапаєв». Просто так, за квиток, не зайдеш.

— Я цього не казав, але все одно приємно.

— За квиток, кажу, не зайдеш, потрібен абонемент.

— Здогадуюсь, що їх не продають ані в театральній касі, ані навіть у спорткомітеті.

— Молодець, голова зранку працює. Але я не про це. Я тут своїми каналами дістав списочок оцих самих абонементників — то що тобі сказати? Тільки зачепи когось… вистачить на звільнення всієї нашої Управи, ще й райвідділу дещо перепаде.

— Спасибі, товаришу підполковник, за батьківську турботу про молоде покоління.

— Нема за що. Але й зі списочка можна дещо викопати. Я так подумав, якщо Музикант — це не кликуха, то може, вони між собою когось за професією називають.

— І що? Є там хтось підходящий?

— Аж два. І то не прості музиканти, не цвинтарні лабухи, маю на увазі, а члени Спілки композиторів і на додачу професори консерваторії. Влаштовує тебе така публіка?

— І либонь члени КПРС… і не дай Боже, хтось із них був делегатом міської партконференції…

— Бери вище! Подавався на члени ревізійної комісії республіканського ЦК. По квоті для інтелігенції.

— Ой, мамо! За що?

— Олексо, відставити цирк. По-перше, то було давно, а по-друге, кандидатура не пройшла. Бо це його дочка сіла за наркотики.

— Отакої! Дочка сидить через ті корти, а татуньо і далі там грає. Це що, новий варіант почину «працювати за себе і за того хлопця»?

— Не знаю і знати не хочу. Хай вони там між собою з’ясовують, хто на кого і за кого. Факт той, що обидва музиканти відпадають. І взагалі, ти впевнений, що той Музикант, котрий нам потрібен, має якесь відношення до тенісу? А раптом він через три доби на четверту овочеву базу охороняє? А решту часу грається в цю свою, як там Віктор написав? Чортівню?

— Швидше, ворожбу. Я тут із мамою поговорив, а вона двірничку розпитала. Кажуть, можна дівчину до хлопця приворожити, чи навпаки. А можна такого начаклувати, або, як старі кажуть, навести, що не встигнеш озирнутись — а над твоєю могилою вже Шопена грають.

— І твоя Мілка щось про ворожбу говорила…

— Говорила.

— А ти бодай щось у цьому напрямі робив? Скажімо, попросив ще раз у Вікторової матері отого зошита, аби перечитати уважніше?

— Того ж дня, як Мілку відвідав.

— А до речі, синтоміцинової мазі в аптеці вистачило? Чи довелось у воді довимочувати старим козацьким способом? Закрий рота, муха влетить. Інакше запитаю, чого це ти останнім часом вподобав певну частину тіла людей, схильних до правопорушень? Дивись, Сирота, то вже почерк.

Найкращим порятунком у цій ситуації було негайно змінити тему. І я не забарився:

— Щодо почерку, товаришу підполковник, то ви стовідсотково праві. Невідомий нам злочинець про це знає і намагається свій почерк міняти. Але проти природи не попреш.

— Теж мені, Мишко Япончик знайшовся. Зміна почерку — це теж почерк. Але як він його міняє, твій Музикант? Ну, влаштовує аварії машинам так, що експертиза не підкопається. Як саме — не знаємо, але, сподіваюся, дізнаємось. Слідство, Сирота, воно як вода: все сміття, врешті-решт спливає.

— Машини — то одне, а самогубства — то інше.

— Які ще такі самогубства? Якщо Вікторове, то воно в однині. Що ти ще приплів, Сирота?

— А ось що, товаришу підполковник. Виписка з того зошита, котрий ви мені порадили перечитати. Цитую: «За останні два роки в Києві зріс процент самогубств людей у зрілому, найпродуктивнішому віці 35–45 років з нормальним здоров’ям, неушкодженою психікою і за відсутності будь-яких причин психологічного плану (нещасне кохання, подружня зрада, шантаж, загроза судового покарання)… Це дозволяє зробити висновок, що крім невмотивованих автомобільних катастроф маємо справу з невмотивованими самогубствами, оскільки світова статистика не зафіксувала суїцидів у вищезгаданій віковій групі за відсутності вищеперерахованих причин». Кінець цитати.

— Більше там нічого немає?

— Є. Прочитати? Будь ласка. «Виняток із цього правила складають так звані ритуальні самогубства — японські льотчики-камікадзе, представники певних незареєстрованих сект і вірувань». Від себе можу додати про тих же японців: історія Ромео і Джульєтти почалася не у Вероні. Там у Японії навіть місце спеціальне є, куди приїжджають закохані, яким батьки не дозволяють одружуватися, і там накладають на себе руки.

— Японія далеко, Сирота. Тому цією версією можна знехтувати. Але якщо ти зараз бодай заїкнешся про розробку ще й сектантського сліду, то статистика зафіксує невмотивоване вбивство одного зарозумілого шмаркача його безпосереднім начальником. І суд цього начальника виправдає, бо він діятиме в стані афекту.

— А списочок, товаришу підполковник?

— Який ще списочок? Людей, які загинули в аваріях?

— Ні, інший. Невмотивованих самогубців.

— Сирота, я зараз завию, як той вовк, коли його з усіх боків обкладають. Мені тільки одне цікаво: чи ти навмисне знущаєшся над начальством, чи просто у тебе характер такий?

— Ні, це так мене виховали у піонерському загоні імені Павлика Морозова.

— Піду писати рапорт про відставку. Коли я викладу причини, мене зрозуміють і не стануть утримувати.

— Почекайте, будь ласка, з рапортом, товаришу підполковник.

— Що, передумав?

— Вирішив зосередитися на тому, що достеменно відомо, а не на тому, що може бути.

— Молодець, дорослішаєш. Працюй. А я тут теж дещо обмізкую. Є у мене, як у старого партизана, одна підозра — в плані балістики.

Здається, саме з того дня мені почало щастити. Бо не встиг повернутися до свого кабінетику, як уже Полковник по телефону своє лаконічне «Зайдіть!» кидає. Зайшов, відрапортував, стою. Дочекався.

— Ви, Сирота, цікавилися, що таке «музикант». Я, здається, пригадав. Це щось пов’язане з тенісом. Що саме — точно не пам’ятаю, бо я цією дурнею не захоплююсь. Мені замість ракеткою махать і як дурень вистрибувати, краще з рушницею по лісу поблукати, доки ноги не відваляться, або на щуку чи сома зі спінінгом — з човника. Вищий клас!

— Спасибі за інформацію, товаришу полковник. Можу і на ваше запитання відповісти. Покійний Віктор курив, в усякому разі, в останній день, сигарети «Золоте руно». Здається, московської фабрики «Ява».

— Ти впевнений, що саме сигарети? Хоча ні — я ж сам бачив недопалок. І люльки у нього на столі не було… Люлькою він не бавився часом?

— Ні, у нього інше хобі було. Дисертацію писав. А чому ви запитали?

— У мене є знайомий, такий собі Олег Бай. Так от, він курить тільки люльку. І тільки «Золоте руно». Цей тютюн у красивих таких жовтих коробках…

— Бачив пару разів, хоча загалом, кажуть, у нас в Києві його вже давно немає. Возять або з Москви, або з Ленінграду.

— Так от, коли тютюн починає пересихати, Олег кладе туди шматочок яблука. І я це одразу відчуваю, бо запах диму одразу стає трішки не таким. Так то тютюн для люльки. А що ж покійник у сигарету запхнув? А головне, як? Ну добре, можете бути вільні.

Я пішов без зайвих питань. Наш красивий Полкан був чи не єдиним офіцером в Управі, хто не курив. На дурні запитання, а чому, відповідав коротко: щоб нюх не втратити. Саме цей нюх, звичайно, не в прямому розумінні цього слова, і допоміг йому зробити мало не миттєву кар’єру — від рядового інспектора до начальника всього розшуку. Ну, плюс іще вміння подобатися вищому керівництву і, за чутками, дружинам цього керівництва… Але щодо останнього, то напевне, плітки заздрісників.

Я зупинився посеред коридору і голосно запитав сам себе:

— Сирота, чому нас вчить світова класика жанру? Якщо не можна допитати їх сіятельств, превосходительств чи як там їх іще обзивали, то що роблять нормальні лягаві? Беруть в роботу челядь. Конкретно — прислугу.

Зі своїх дверей визирнув Старий і радісно сказав, копіюючи мої інтонації:

— Сирота, ти вже сам із собою розмовляєш? Ну, і як тобі такий співрозмовничок? Ще не задовбав?

— Із розумною людиною завжди корисно поспілкуватися.

— Тоді познайом його зі своїм другом-психіатром. Йому буде дуже цікаво…

По консультацію до Бориса довелося звернутись уже того ж вечора. Мама поскаржилася, що якась свинюка знову насмітила під дверима, порозкидавши обгорілі сірники. І знову двірничка сприйняла це дуже серйозно, повторила той самий ритуал, що і з битим склом, та ще й додала: «Як тільки знайдете поламані голки, навіть не підходьте. Скажіть мені, бо я тоді вже сама не впораюся, треба буде черницю з Фролівського кликати, аби освятила».

— Мамо, а чому саме черницю, а не священика, наприклад?

— Міг би й сам здогадатися, міліціонер ти мій нещасний. У нас же священикам поза церквою ніяких служб правити не дозволяється. Навіть на кладовищі. Все тільки в храмі. А черниця що? Переодягнеться в мирське, хустинку запне — і хто її впізнає? Це батюшку за кілометр і видно, і чути, як ти його не перевбери.

— Конспіратори… Ну-ну.

Проте, Борисові я подзвонив одразу. Щоправда, не для консультацій стосовно сміття під дверима. Тут я покладався на досвід нашої двірнички. Мені раптом інше спало на думку:

— Борисе, я щодо гіпнозу. Десь я читав, що загіпнотизувати людину, аби вона вбила іншу людину, неможливо.

— У світлі досягнень радянської медицини це так.

— А світової?

— По тому, що втрапляло мені в руки, та ж сама картина. Розумієш, гіпноз дуже тонка штука. Людині за його допомогою можна навіяти щось НЕ робити, а ще простіше — забути. А от стосовно того, щоб загіпнотизувати на якісь дії, то тут навіть у високих професіоналів можливості обмежені. Був, щоправда, Вольф Мессінг, але він своїх секретів нікому так і не розкрив. І учнів не залишив.

— Точно не залишив?

— Можеш не перевіряти. Хоча, думаю, навіть можливості Мессінга обмежувалися командами впустити або випустити його. Чи видати сто тисяч карбованців на підставі чистого аркуша паперу. Але щоб убити… Ні, нереально.

— А зі світу звести? От як в народі кажуть — наврочити, заворожити.

— Олексо, це не до мене.

— А до кого?

— До Миколи Васильовича Гоголя. А до офіційної психіатрії всі ці бабські жартики жодного стосунку не мають. Хоча я не дивуюсь, чому у ці дурниці часом вірять дуже серйозні люди. Оце я як лікар можу тобі пояснити.

— Спасибі, що просвітив. Маленьке уточнення: щодо неможливості загіпнотизувати на вбивство ми домовились. А як щодо самогубства?

— Суїцид, згідно з наукою, є результатом важкої форми маніакально-депресивного психозу, викликаного, у свою чергу, важкою параноєю або органічними змінами в корі головного мозку. До гіпнозу це не має ніякого відношення. Більше того, Олексо, найкраще піддаються навіюванню особи істероїдного типу, але саме ця група людей практично не здійснює самогубства. З тебе досить?

— Дякую, втішив.

— Стривай, ледь не забув. У польській літературі описано випадки, коли вбивства здійснювали лунатики. Але то вже інша хвороба і до гіпнозу не стосується.

— Цікава версія, але боюсь, якщо я її запропоную, то наш Генерал мене особисто відвезе до твоєї лікарні на власній «Волзі» і здасть під розписку, під зобов’язання не випускати до повного одужання. А потім, усі злочини, які мене цікавлять, відбулися, на жаль, серед білого дня.

— Шкода.

— От і я кажу — шкода. Бо дуже оригінальна версія. Задля такої варто навіть пару тижнів у психушці полежати. Вітаміни поприймати, сил набратися…

— Кілька сеансиків електрошоку пройти, — єхидно додав мій друг. — Надзвичайно омолоджує. Деякі навіть добавки просять.

— Добалакалися! Бувай.

Жарти жартами, але щаслива смуга у моєму сищицькому житті продовжувалася. Виявляється, не треба було морочити голову, з якого боку підійти до обслуговуючого персоналу тенісних кортів. Потрібна людина, можна сказати, сама прийшла. Точніше, її до мене привели у супроводі конвою. Бо молодий хлопець, якого мені позичили колеги-інспектори, вже другий день сидів у нас в Управі і давав свідчення по вельми марудній кримінальній справі, а саме: шантаж, ускладнений виготовленням компрометуючих знімків порнографічного змісту.

Вляпався він так: кілька років тому після армії хтось зі знайомих прилаштував його на цей самий корт. Робота у нього була ще та! Він подавав м’ячі, вибиті в аут горе-спортсменами. Побігати і понахилятися, звичайно, доводилося чимало, проте платили за це підбирання непогано. І то не тільки грішми. Бо за традиціями великого тенісу «хлопчик для подачі» не стільки бігав за м’ячиками, скільки тішив біса тенісисткам, особливо тим, кому далеко за тридцять. Природно, що діялося це не на корті, і вдоволені дами обдаровували жеребчика неслабенькими подарунками.

І от одна з тенісисток здала свого подавальника до міліції. Він, мовляв, за допомогою підступу і шантажу змусив її позувати для порнографічних фотографій, чого вона як глибоко порядна радянська жінка терпіти не збирається. Речові докази до заяви прикладалися. Проте фотоаматор стояв на своєму, мовляв, усе було навпаки, і сама дама примушувала його робити оті знімки, бо це її дуже збуджувало. А коли він обмежив свої функції виключно до подавання м’ячів, образилась і оббрехала його, хорошого, доброго і чистенького.

Я не витримав і перш ніж порозпитувати про те, що цікавило мене безпосередньо по справі, поцікавився:

— І чого ж ти її покинув? Заїздила, чи що?

— Та ні, я до неї, щоб ви знали, з усією серйозністю, бо я ж не кобель якийсь там, котрому все одно, з ким…

— Невже одружитися здумав? Вона ж тобі в мами годиться!

— Ну, одружитися — не одружитися, але хотів, щоб усе було по-людськи. А вона мене зрадила.

— Який жах! І з ким, дозволь поцікавитися? З іншим подавальником чи, може, тенісистом?

— Якби! А то ж із тенісисткою!

— Тоді це серйозно.

— Ви це правду кажете чи кепкуєте?

— Хлопче, які жарти? Таких, як вони, навіть наші закони захищають. От подивись: якщо мужчина з мужчиною, то це одразу стаття — і п’ять років. А якщо дама з дамою, то навіть у місцевком не викличеш, бо немає такої статті.

— Що ви кажете? А чого ж про це ніде не пишуть?

— Ага, напиши. Так завтра нікому буде дітей народжувати. Жінки в лесбійську любов ударяться, а мужики з горя зіп’ються — і кінець цивілізації.


Від автора:

Олекса надаремне хвилювався за майбутнє прогресивного людства. Досягнення медицини вже через пару десятків років після описаних подій дозволили проводити святий процес запліднення за відсутності… самого мужчини. Цікаво, як відреагував би на цю інформацію сам Олекса?


Олекса Сирота:

Те, що теніс чомусь приваблює прихильниць одностатевого кохання, я чув від того ж Бориса. Але хлопчик для подавання переконав мене, що це не лише чутки, а один із фактів нашого веселенького київського номенклатурного повсякдення.

Я пообіцяв ображеному в кращих почуттях працівнику сексуального фронту замовити за нього слівце перед колегами, а він мені за це розкаже про життя на кортах і навколо них. Тим більше, що за всіх розкладів назад йому вороття не було. Клята баба наробила чимало галасу, а хто це любить?

Моє припущення про справжній характер цієї, з дозволу сказати, спортивної установи загалом підтвердилося. Це був своєрідний клуб людей одного рівня чи одного кола, як кому зручніше. Ніхто не збирався, звичайно, опановувати вершини тенісної майстерності. Для цього існували спортивні клуби, куди приймали мало не з шести років. А сюди приходили трохи розім’ятися, трохи зігнати вагу, трохи позайматися сексом, в тому числі і одностатевим. Але не це було головне. Бо щонайбільше тут уладнували свої справи. Які саме, подавальник не знав. Бо це діялося в кабінках сауни, куди його не підпускали навіть близько. За цей «об’єкт відповідав сам директор і його свита — масажисти з числа колишніх спортсменів і спортсменок. І взагалі, як пояснив парубок, на корті була своя ієрархія, що не відповідала штатному розкладу.

— От наприклад, ви думаєте, що у тенісиста перша людина — це тренер? Нічого подібного! Головний той, хто готує поверхню корту. Наші розповідали, що в Англії таких людей на руках носять — і спортсмени, і тренери. У нас, щоправда, покриття не трав’яне, а так, аби м’ячик скакав. Але все одно — дбають.

— Ну, а наступний за авторитетом у вас хто? Подавальники чи масажисти?

— Майстер з ремонту ракеток. Теж дуже хлібне місце. У нас грають тільки імпортними ракетками, а кожна така вартує, як моя зарплата за три місяці, і то в доларах. А наші слони і бегемотихи не стільки подають і відбивають, скільки рвуть струни на ракетках. Сила ж є, а розуму де взяти? От після кожної гри їм майстер нову оснастку натягає. У нас на корті є така людина — ас! Ціну, правда, ломить — не повірите. Але діло знає. Після його ремонту ракетка аж співає. За це і Музикантом його кличуть.

Від несподіванки я ледь не зробив стойку на вухах. Ой, спасибі, товаришу полковник, за вдалу наводку! А ми, як дурні, все блатні кликухи перебирали.

На щастя, „подавач“ моєї реакції не помітив, тому я і продовжив з безневинним виглядом:

— А може, його так звуть за те, що він, скажімо, колись в оркестрі служив?

— Та ні, ні в якому оркестрі він не служив і ніяких інструментів у нього в майстерні я не бачив. Самі трави, настойки якісь. І ще книги такі дивні, старі, в основному.

— А до чого тут трави? Він що, їх з чаєм п’є?

— Примочки робить. І ще мазі всякі. Як у кого травма, одразу шкандибають до нього. У цьому він теж дуже знається. Хоча — дивний дядько, я вам скажу. Оті книжки у нього, я так зрозумів, про релігію, а ікони в кімнаті не тримає. Хрест носить на грудях, але неправильно, бо чомусь догори ногами. Дивак!

Більше ніякої інформації про Музиканта я з хлопця не витрушував: навіщо викликати у нього зайві підозри. Тому розпитав детально про інших пролетарів корту і ракетки та й відпустив з Богом. Зрештою, одержати потрібні мені вичерпні дані, то вже справа міліцейської оперативної техніки.

Старий, до якого я негайно з’явився з рапортом, на той момент уважно розглядав величезні фотографії, розкладені перед ним на столі. Замість „добрий день“ він привітав мене компліментом у власному стилі:

— Експерт із тебе, Сирота, як із лайна шрапнель. Хоча і я, старий дурень, ледь на твою версію не купився.

— Стосовно „старий“, то я не згоден, товаришу підполковник. Ви ще будь-якому молодому дурню носа втрете.

Судячи з того, що на обличчі Шефа спершу почала вимальовуватися скромна посмішка, підтекст моїх слід дійшов до нього не одразу. Але дійшов.

— Сирота, зараз деякі молоді дурні підуть у мене „по старій трасі“ туди, звідки на світ з’явилися.


Від автора:

Вислів „послати по старій трасі“ з'явився саме у ті роки і був пов'язаний, як не дивно, з останнім грандіозним проектом радянської планової соціалістичної економіки — будівництвом Байкало-Амурської магістралі, скорочено БАМу. Відтак одразу народився короткий анекдот: „Він мене послав на три літери. — Куди, на БАМ? — Ні, по старій трасі“.

Часи минули, магістраль, як з’ясувалося, була нікому не потрібна, крім копи високого начальства, котре примудрилось одержати свої „Гертруди“, так і не завершивши будівництво. І взагалі, БАМ виявився грандіозною фальсифікацією, котра Потьомкіну з його горезвісними „дєрєвнями“ і не снилася. Наприклад, уздовж тисячокілометрової траси замість станційних будинків стояли їх фасади, підперті зі звороту дерев’яними балками. Винахідливі аборигени негайно пристосували ці споруди під туалети. Хоч і холодно, але не дме.

А в Києві продавці на запитання, куди поділося з прилавків, скажімо, згущене молоко, чесно відповідали: все відправили на БАМ. Настирливіших покупців відправляли… по старій трасі.


Олекса Сирота:

Звичайно, я не збирався ображати старого партизана, тому промимрив щось стосовно користі самокритики, і Шеф одразу повернувся до ділових інтонацій:

— Я мав на увазі балістичну експертизу, Сирота. Ми її провели. Коли ти вже забув, про що йдеться, бо це на тебе схоже, то нагадаю: ти вважав, що злочинець на Крутому узвозі намірявся розбити пострілом з малокаліберного пістолету лобове скло і в такий спосіб викликати задуману аварію машини зі смертельним наслідком для водія.

— Я і зараз так вважаю, товаришу підполковник. Тут он камінчик з-під коліс передньої машини вискочить — і то лобове на друзки. А це ж куля, хоч і малокаліберна. Але б’є!

— Продовжую спеціально для нетерплячих. І на підставі цього висновку ти вважаєш, що всі підозрілі автокатастрофи зі списку Віктора були вчинені саме в такий спосіб.

— Ладен заприсягнутися.

— Не розкидайся присягами, а послухай і подивись. Ми, звичайно, по живій машині з живим водієм за кермом стріляти не збирались. Але решту показників урахували і відтворили в тирі — відстань, кут, під яким стріляли. Більше того — я навіть ближче підійшов, майже удвічі. Бо все ж таки лобове скло у нас на козлах непорушно стояло. І от тобі результат, товаришу філософ. З двадцяти п’яти пострілів двадцять чотири залишили невелику щербинку або тріщинку і тільки двадцять п’ятий розколов покоцане скло на друзки. Який із цього висновок? Молодець, коли нема чого сказати, краще помовчати. А тепер уяви, що було б, якби ми стріляли по машині, котра рухалася. Думаю, що довелося б всадити не двадцять п’ять патронів, а всю пачку, враховуючи, що так важче влучити. Та ще й з реальної відстані.

— Ну добре, я перемудрував. Тому що не врахував суттєвої дрібниці. Пістолетик — не рушниця, убивча сила в нього значно менша. Але чого ж тоді четверта машина полетіла в прірву? Не цеглиною ж він у неї пожбурив. Хоча… стоп! Єсть! Дозвольте взяти пару даішників і ще раз змотатися на узвіз. Якщо, звичайно, вбивця нас і цього разу не випередив.

— Не повинен. Контора нарешті заворушилась і відновила патрулювання узвозу. За всіма своїми правилами — цивільний одяг, у певних пунктах засідки під виглядом гуляючих парочок, ну і все таке інше. Тож ти їх попередь, а то ще пов’яжуть…

Як не дивно, але те, що я сподівався знайти, відшукалося досить швидко. Що не кажи, а міношукач — то великий винахід. А потім, бруківка — не асфальт, інакше шукав би я речовий доказ ген-ген на Куренівці, та й то за допомогою саперного батальйону.

Далі події і факти посипалися на мене, як картопля з дірявого мішка. Спочатку подзвонила подруга покійного колеги.

— Олексо, я тобі обіцяла дізнатися, куди поділась ота пачка сигарет. Тебе це ще цікавить?

— Навіть дуже! То що, вона так і лежить на столі серед паперів?

— Ні. Мама її подарувала.

— Кому, коли?

— Вона погано пам’ятає. Сам розумієш… Того ж дня комусь із тих, зі „швидкої“, хто Віктора забирав.

— Чекай-чекай, я чогось не збагну. Віктора забирали з двору, то якого біса цим труповозам треба було нагору пхатися?

— А він у них чи то старший, чи то бригадир, бо навіть без халата. Мама каже — ввічливий такий, чемний. Співчуття висловив, вибачився. Мовляв, у путівку треба анкетні дані вписати. Записав, попрощався, а тоді по кишенях по цигарки — а немає. То мама сказала: беріть синові, вони йому все одно вже не знадобляться.

— Щось він занадто чемний, цей бригадир, як для його професії.

— Хто тоді над цим думав… А ти хіба його не бачив? Це ж було, коли ваші хлопці все переміряли та фотографували. А ми з мамою на кухні відсиджувалися.

Довелося визнати, що я на той час теж випустив події з поля зору, роззираючись на балконі. І от звідти, з балкону, я побачив один момент, який одразу вилетів мені з голови, а зараз пригадався. Двір, машина, труп уже на ношах, прикритий з головою, поряд стоїть дядько в бруднуватому, але білому халаті, перед ним — один із наших оперативників. Той, у халаті, його про щось розпитує і занотовує. А колега йому відповідає, позираючи то на балкон, то на носилки. Звідси резонне запитання: а хто ж тоді цигарки забрав?

Я розпитав у Вікторової подруги, як той „бригадир“ виглядав, одержав абсолютно логічну відповідь, що нічого, крім загальних обрисів та статевої приналежності, вона тоді не запам’ятала. І це можна зрозуміти. Подякував, поклав трубку і одразу подзвонив до „швидкої“. Ні, не по „нуль-три“, а по іншому номеру, який, на жаль, ми у розшуку знали напам’ять, — до служби транспортування трупів. Як я й здогадався, чемний „бригадир“ виявився третім зайвим. Точніше, четвертим, оскільки водій сидів за кермом, санітар стояв біля машини, а другий санітар, він же — старший, занотовував зі слів нашого колеги анкетні дані покійника.

Якби не те, що мені розповіла Мілка, то я б зараз уголос згадав нечисту силу. От коли я про це подумав, то розреготався. Річ у тім, що старі, ще повоєнного розливу злодюги обзивають карний розшук чортовою ротою. Одне слово — який їхав, таких здибав.

Я ще не досміявся, як відчинилися двері і встромився Старий:

— Сирота, нагадаєш мені, щоб я тобі потім сказав, чого я до тебе зайшов, а зараз ти мені скажи…

— Нагадати, щоб я сказав, щоб ви сказали, що ви мені збиралися сказати, але не зараз, а потім… Не зрозумів, але буде виконано. Це щодо „потім“. А що ви зараз скажете?

— Олексо, не забивай мені голову своєю філософією. Бо знову забуду, що мав запитати. Ага, значить так: щоразу, як я до тебе зайду, то ти робиш щось одне з трьох… або спиш з відкритими очима…

— То я думаю, товаришу підполковник.

— Замполіту брехати будеш! Спиш! Або граєшся в ковбоя з пістолетом, або, от як зараз, стоїш біля вікна і робиш вигляд, що побачив якусь дивовижу. Ну от що ти зараз там побачив?

— Бочку з квасом, товаришу підполковник, — чітко відрапортував я. І це була свята правда.

— Теж мені, дивина. Вона там з весни до осені стоїть, скільки я себе пам’ятаю. Що там можна роздивитися?

— Не скажіть, товаришу підполковник. От зверніть, будь ласка, увагу: сама бочка і черга до неї стоять на сонці, а продавщиця на своєму стільчику сидить у тіні. Я от уже скільки разів подивляюся — бодай би раз було навпаки.

— Ну то й що з того, що вона в тіні, а бочка на сонці?

— Квас гріється! А раптом бабахне?

— Так от чого ти чекаєш, Сирота! Не діждешся. Бачиш, черга яка? Висьорбають раніше, ніж грітися почне. Інша справа, якби то пиво було.

— А що, зафіксовані факти вибуху?

— Один факт, щоправда, давно. Але я його ніколи не забуду.

— Невже під ударну хвилю втрапили, товаришу підполковник? Розкажіть! Тільки, будь ласка, з усіма подробицями: де, коли, а головне, в яке місце вас…

— І звідки у нас такі здогадливі беруться? Ну добре, слухай: було це, щоб не збрехати, вже після Берії, але ще до Хрущова. Значить, чи в п’ятдесят п’ятому, чи в п’ятдесят шостому. Маленков тоді урядом командував, а Микита — виключно по партійній лінії. Знову нас, міліцію і держбезпеку розділили повністю і остаточно. Слава Богу! Ну, тут ще одна подія: видали нам нову літню форму…

— А це як? Хіба була така?

— Чи я тобі не розповідав? Була, і не одна. Спочатку, після війни маю на увазі, міліцію одягли під царських жандармів — один до одного! Не повіриш — старі євреї нам услід плювали. А потім армію перевели на двобортні мундири, а нам перепали армійські кітелі, тільки темно-синього кольору. Знаєш, такі — гудзики в один ряд і комірці стоячі. А літня форма — та ти ж її сто раз бачив. Фільм „Штепсель женить Тарапуньку“ пам’ятаєш? Білий кітель, білий чохол на кашкеті, срібні погони і темно-сині галіфе під хромові чоботи.

— Смерть дівкам!

— Ага! Особливо після хорошого дощу або погоні за злочинцем у приватному секторі. Найбільше задоволення мали собаки.

— Я собі уявляю, товаришу підполковник. Але з вашого дозволу — повернемося до бочки з пивом.

— Про бочку, кажеш… Ну, уяви: літо, спека, по Володимирській ідуть чотири фраєри в літній формі. Вперше одягли. Один — це я, другого ти не знаєш, він вже давно на пенсії… а ще двох поховали невдовзі. Як пишуть в анкетах — при виконанні… Ні за цапову душу!.. Але то іншим разом. А зараз дивись: отам, де цей придуркуватий квас продають, тоді відпускали пиво на розлив. А тара була хитра. Треба було спеціальним насосом, ну, помпа така ручна, вибити в бочку дубового чопика, швиденько встромити кінець до насадки з різьбою і миттю його закрутити. Уявляєш?

— Що для цього треба було закінчити? Циркове училище?

— Тобі смішки, а нам як?..Чи то чопик трапився трухлявий, чи продавець гав ловив, але раптом летить ота помпа вгору, а з бочки шугає фонтан. Продавець з переляку, замість підібрати насос і глушити струмінь, намагається затулити отвір руками. Природно, пиво б’є вже не вгору, а в різні боки. Причому, саме туди, де стоять чотири лягаві, роззявивши рота і дивляться, як їхня охрініло-біла форма набирає нестатутного кольору. Народ у нас теж чуйний, особливо якщо щось стосується міліції. Замість продавцю допомогти, іржуть, за животи хапаються і пальцями в нас тикають. Безплатне кіно.

— І який був „Кінець фільму“?

— Не питай! Нам одна паскуда, не буду говорити хто, бо її теж уже поховали, сказала, що пивні плями виводять людською сечею. Уявляєш, скільки ми в ті тазики пудили і що з усього того вийшло? Бо як з’ясувалося, це рецепт зовсім не для пивних плям, а для домашнього червоного вина.

Я довго стримував регіт, але врешті-решт, він вирвався з мене, як оте пиво з бочки. Старий насупився і буркнув:

— О, є прогрес! Ти вже сам із собою не розмовляєш, тільки регочешся на рівному місці. Сам Борисові подзвониш чи мені це доручиш?

— Ви теж зараз засмієтеся, бо у мене таке враження, що Борис у цей момент вже набирає мій номер.

Жарти жартами, але коли я почув у трубці голос мого друга-психіатра, то щелепа у мене відпала. І Шеф теж чомусь не сміявся.

— Олексо, міліцейська твоя душа, ти колись припиниш зі мною натяками розмовляти, щоб я потім три дні не додумував, що ти маєш на увазі?

— Служба у нас така, Борисе.

— Боюся, що то вже не служба, а діагноз.

— Напевне, ти правий. Бо от і мій безпосередній начальник про це відкритим текстом каже.

— Палкий привіт твоєму начальнику від радянської психіатричної науки. І практики.

— Вже передаю, бо стоїть поряд.

— То добре, що поряд. В разі чого — допоможе. Або заткне.

— Кажи, не знущайся. Бо мене вже і так нема куди бити.

— Умовив… Слухай, Олексо, коли ти мене розпитував про гіпноз, то заїкнувся і про самогубства. Ти що, натрапив на суїциди, яким немає логічного пояснення?

— Так точно. У людини все гаразд, здоровий, щасливий і те-де. І раптом робить собі гаплик.

— Як я розумію, всю необхідну експертизу робили ваші? Бо нас кличуть тільки тоді, коли клієнт до того світу не дійшов.

— Вгадав. Через вас ці люди не проходили.

— Сам знаю. Ти краще скажи мені: як я здогадуюсь, жоден з них не помер від отрути.

— Ні, практично всі випали з балкона. Проте, якщо тебе це цікавить, то аналізи зі шлунку на отруту в усіх зроблені. Мало що… Раптом хтось вирішив для надійності — і притруїтися, і розбитися.

— Експертизу крові на алкоголь, звичайно, в першу чергу брали?

— Обов’язково. Це у нас, як „Отченаш“. Плюс розтин за всіма правилами: раптом якась смертельна болячка або ці, як їх, „судоми коронарних судин головного мозку“. Чи спазми?

— Сам запам’ятав чи з папірця читаєш?

— На пам’ять ще не скаржусь.

— Тоді мусиш згадати: експертизу на наркотики твоїм самогубцям робили? Раз мовчиш, значить не робили. В кращому разі подзвонили в поліклініку і попросили подивитись у лікарняній книжці чи призначали небіжчику препарати з вмістом наркотиків. Я вгадав? Тоді привіт усій твоїй експертизі.

— Стривай! Договорюй.

— Наївна ти людина, Олексо. І ви там у розшуку наївні — далі нікуди. Ти що, ніколи не чув про наркоманські „ульоти“?

— Чому ж не чув? Навіть відшкрібав пару таких від асфальту. Але то ж хроніки, а мої, як ти кажеш, невмотивовані, цією гидотою не гралися.

Мій друг-психіатр глибоко зітхнув, попросив, щоб я тримав трубку так, аби і Старий усе чув, і видав:

— Щоб ти знав: є антидепресанти, які достатньо прийняти один раз аби захотілося зробити петлю Нестерова над Хрещатиком. У нас тут вилежується зараз один: в останню секунду за ноги з підвіконня стягли. Поскаржився якомусь придурку — такому ж, як і сам, що його стреси задовбали (начитався, падло, журналу „Здоров’я“), а той йому притяг із закордонного відрядження ніби заспокоююче. Інструкцію, звичайно, прочитати не подужали, бо вона ж не по-нашому. Ну і хапонув навмання півжмені. А там доза — півтаблетки на слона. Плюс на додачу ще й алкоголем запив, мовляв, щоб краще спалося.

— А як встановили, що з ним? По аналізу крові?

— Спочатку завдяки рівню інтелекту лікаря „швидкої“. Він одразу побачив на столі незнайому упаковку медикаментів і прихопив із собою. Ну, а ми вже тут у клініці розклали все по поличках.

— Тоді, Борисе, у мене останнє запитання: такого роду ліки тільки у вигляді таблеток для слонів випускаються?

— Про що ти хочеш дізнатися? Чи бувають вони у вигляді ін’єкцій? Обов’язково. А ти думаєш, як ми у себе особливо буйних втихомирюємо? По методу доктора Айболитя: випий, дитинко, порошочок з облаточки і запий водичкою. Зараз! Два санітари сідають на плечі, два на ноги, ще один на голову. А шостий коле в дупу. Елементарно, Ватсоне!

— Я не Ватсон.

— А хто ж ти?

— Борисе, якби я знав, то був би вже майором.

Після закінчення телефонного симпозіуму Старий похитав головою і підвів підсумок:

— Звичайно, зараз ти скажеш, що це теж має відношення до твого Музиканта.

— Має.

— То на яке ім’я випрошувати ордер? Чи поки що не знаєш?

— Знаю. Але що з того, коли Музикант усе продумав?

— Не він все продумав, Сирота, а ти не все додумав. Допомога потрібна? Тільки не кричи: „Я шам!“ Ти не в дитсадочку. Може, топтунів за твоїм лабухом пустимо?

— Та не лабух він, товаришу підполковник.

— А хто?

— Мокрушник.

— Ну, коли вже по-блатному, то як у них найманий вбивця називається? Спитай у Полковника… хоча ні, не треба, сам згадав. Не повіриш: кулон.

— А це ще раптом чому?

— А біс його знає. Повелося так — і все. Так він що, твій Музикант, із цих рідкісних пташечок?

— Боюся, що навіть серед найстаріших законників не знайдеш такого, хто би цьому „кулону“ точнішу кликуху дав. Птиця й справді рідкісна. Подивіться, що він придумав: за моєю версією, він за гроші наймається знищувати людей. Причому робить це філігранно, особливо якщо можна зімітувати автокатастрофу.

— Ну ти, Сирота, ще молодий, блатного життя не знаєш. Розповідали мені старі оперативники, що є серед професійних злочинців, тих, що себе законниками кличуть, особливі люди. Жоден з них, уяви собі, жоден ні разу не засипався. І навіть підозру не викликав. Але вони існують. Робота у них така: прибирати з життя тих, на кого авторитети вкажуть. Або злодійські загальні збори, він же сходняк, до смерті засудить. Отут ці невидимки і виринають. Що характерно, найкращі експерти руками розводять. Втопилася людина з необережності, під колеса через власну необережність втрапила або навіть не те з’їла, уяви собі. Отож, Америки ти, Олексо, поки що не відкрив. Усе вже було.

— За одним-єдиним винятком, товаришу підполковник. Ви ж самі сказали: блатні засуджують своїх, і їх свої ж прибирають. І ніяких невидимок немає, я переконаний. Просто розумні, втомлені життям міліцейські начальники спеціально не докопуються. Помер, мовляв, Максим, ну і ікс з ним. Ще й спасибі подумки скажуть отому невловимому меснику, бо Максим був ще той шмат здоров’я.

— Який Максим? Точніше можеш?

— Будь ласка. Цитую вас же, товаришу підполковник. Злодії засуджують до страти злодія за порушення злодійських законів і спеціальний злодій-кат акуратно виконує цей вирок, чим позбавляє правоохоронні органи зайвої халепи винюхувати, бігати, доганяти, хапати, розкручувати, судити, охороняти в „зоні“, а він вийде по амністії і — наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. А тут — раз і назавжди.

— Сирота, ми що з тобою обговорюємо? Проблеми соціалістичної законності чи конкретну версію конкретного злочину?

— Припиняю узагальнення. Повертаюся до Музиканта. Можливо, він і є одним із тих ваших невидимок, котрий працює на злочинців, а у вільний від основної роботи час ремонтує ракетки. І при цьому бере ліві замовлення на предмет когось прибрати. Скажімо, щоб не втратити кваліфікацію. Щоправда, по наших нетипових злочинах схема трошки відрізняється від класичної. Бо жертвами стають абсолютно чесні, талановиті, порядні радянські люди. І замовники теж підозри не викликають — з точки зору кримінального кодексу. Не притягалися, не перебували, не відбували. А навпаки, обтяжені довірою партії та уряду, займають помітні пости в нашій державі. Може, не дуже складно, але точно.

— Сирота, коли я був такий, як ти, стріляли набагато частіше, зате все для мене було зрозумілішим, аніж зараз. Той, хто мав сидіти за гратами, — сидів. Той, хто повинен був його охороняти, — охороняв. Ні, звичайно, було таке, що перегинали — особливо при культі особи… Але ж то політика, а ми з тобою звичайні лягаві, надресировані на таких самих звичайних кримінальників. А тепер от — стріляють тричі на рік, як по великих святах. А порядку немає. Пишемо на парканах: „Все в ім’я людини, на благо людини!“ А цій людині часто-густо руки не хочеться подавати.

— Товаришу підполковник, от і ви про політику.

— Тю на тебе, Сирота. Дістав… То що будемо робити з твоїм Максимом? Може, вчепимо йому кілька класних оперативників?

— Не варто. Якщо він із тих невидимок, то чуття в нього — як у того звіра. А може, ще сильніше, бо натренований.

— А якщо закрити про людське око обидва слідства? І офіційне — по узвозу, і твоє неофіційне — по катастрофах? Тебе спровадити у відрядження чи ще кудись. Він заспокоїться, розслабиться. Ми тим часом свою людину на корти впровадимо, тим більше, що вакансія є.

— Вже немає, щоб ви не сумнівалися. На таку роботу завжди черга стоїть, як за майонезом перед Восьмим березня.

— Ну що за народ, Сирота? Здорові бугаї по корту за м’ячиками бігають. Теж мені, робота.

— Я, між іншим, щось таке отому порнографу сказав, а він мені у відповідь: а що ви пропонуєте, товаришу начальник? Від дзвінка до дзвінка на заводі карк гнути? Самі туди, либонь, не пішли.

— Та біс із ними, Сирота, хто куди хоче, хай і йде. З Музикантом що будемо робити? Дамо розслабитися?

— Є у мене одна думка. Не розслабитися. Дозволимо йому знахабніти. Справи про людське око закрити не завадило б. Маю на увазі — вбивство і четверту катастрофу. Але під такими приводами, аби він вирішив, що має справу з клінічними ідіотами, яких навкруг пальця обвести — п’ять хвилин роботи. Аби тільки Генерал погодився.

— Генерал зараз на все погодиться. У них з Генеральшею глибокий конфлікт. На собачому грунті. Ота пекінесиха, котра нам уже в печінки в’їлася, ось-ось приведе цуциків. І хазяйка вимагає, щоб чоловік свого вівчара десь подів, аби породіллю не нервувати.

Я не витримав і обізвав Генеральшу нехорошим словом. Підполковник не тільки не заперечив, а й додав дещо від себе на адресу пекінесихи, її собачого партнера, а особливо отієї чортової вдовиці, через яку й знялася вся наша веремія. Цей монолог Шеф закінчив майже філософським узагальненням:

— Правду писав колись товариш Ленін: що один дурень накрутить, десять розумних потім не розплутає. А якщо на додачу цей дурень ще й сучої породи…

Шкода, що з цензурних міркувань увесь цей монолог не можна буде включити в коментарі до повного зібрання творів вождя світової революції.

Жарти жартами, але почали ми потихеньку виманювати ката-невидимку з його схованки. Простіше кажучи, треба було його розізлить, аби він зробив якусь дурницю. Бо, відверто кажучи, з точки зору радянської законності наша версія, вибачай, лайна коштувала. Адже жоден із високопоставлених замовників власне вбивства і не замовляв. Ну подумаєш — попросив наврочити комусь із уїдливих ближніх, використовуючи багатий арсенал народної і класичної ворожби. А Музикант, як людина проста і безхитрісна, не міг їм у цьому відмовити і проробляв якісь там маніпуляції з битим склом, обгорілими сірниками, поламаними голками і тому подібною дурнею. Поклади ці „докази“ перед прокурором — він одразу зробить „тю-тю“ і слухати не стане. Бо воно й справді — людські забобони під кримінальний кодекс не підпадають.

— Доки ми з тобою чітко не встановимо, чим цей майстер людей зі світу зводить, і то без усякої там ворожби, а відверто злочинним шляхом, нам нічого до начальства потикатися, — узагальнив ситуацію мій мудрий Підполковник. — У крайньому разі накапаємо за місцем роботи замовників стосовно їхніх пережитків минулого. Ну, оголосять догану. А швидше — посміються.

— А потім, товаришу підполковник, пройде час, Музикант відбудеться легким переляком і візьметься за своє. От тільки ми самого виразу „невмотивоване самогубство“ або „безпричинна катастрофа“ будемо жахатися як чорт ладану.

— Нічого не поробиш, Олексо. Доведеться тобі йти робити хвилю на цих клятих кортах. Як не будуть пускати — дзвони мені. Організуємо „гав!“ на вищому рівні.

І я пішов. Була в мене одна слабенька зачіпка, котра дозволяла несподівано вторгнутися на територію, де священні коровидла ліниво махали спортивним знаряддям, зображаючи перевтому від тягаря державних справ. Але більше я розраховував на імпровізацію, котра мене в аналогічних ситуаціях не раз вивозила.

На прохідній сидів індивідуй з числа тих, кого старі київські рибалки обзивають коротко і виразно: чмур. Розтлумачую для непосвячених — якщо ти будеш топитися на виду у чмура, то він замість бодай простягнути тобі весло, здійме крик, що ти йому полохаєш рибу. А може принагідно і по голові чимось важким дати, аби ти швидше пішов на дно, лежав там тихо і не лякав карасиків.

Я зобразив найщирішу з арсеналу своїх посмішок. Чмур зреагував миттю, як отой самий павлівський собачка:

— Куди? Ти хто?

— Я у справі.

— У справі так не ходять! У нас режимний об’єкт. Нехай мені подзвонять.

— Слово честі, я у справі. Можу посвідчення показати.

— У нас свої посвідчення. Для своїх. А ти хто — дикий?

Я не одразу зрозумів, про що йдеться. А потім дійшло: для цього ідіота все людство ділиться на своїх, тобто постійних відвідувачів з перепусткою-абонементом і „диких“, себто випадкових неорганізованих, а тому потенційно небезпечних. Але вдаватися в дискусію я не став, лише підколов:

— Ні, дядю, я не дикий. Я єврей.

— От і шуруй звідси, жидівська морда, поки міліцію не позвав.

Ні, таки правду кажуть старі рибалки: як гумору не розумієш — вважай, чмуряка. Ну, нічого. Я ж тебе зараз дістану!

За кільканадцять метрів від прохідної, де бушував грізний цербер, я виявив акуратно замасковану дірку в паркані. Не інакше, як для Мілки з Алісою і тому подібного контингенту спортсменок-розрядниць. Я тихенько проліз, непомітно підійшов до прохідної, навшпиньки підкрався до чмура, котрий уже вмощувався подрімати на своєму стільці, і з усієї сили гавкнув у нього над вухом. Стілець полетів у один бік, охоронець режимної зони — в інший. Я допоміг йому підвестися, щоправда, не дуже гречно, бо за шкірки, тицьнув йому в носа свої службові „палітурки“ і гаркнув:

— Міліція! Відділ убивств! Клич начальство, бо припаяю за перешкоджання… Насидишся в мене!

Начальник примчався сам. Видать, совість нечиста, бо ця порода бюрократів зазвичай посилає на лінію вогню когось із підлеглих. Це вже був не чмур, це риба крупніша. Відставник — і то, як мінімум, штабний. А може, й з політуправління. Проте й йому я не дав навіть рота роззявити.

— У вас що — режимний об’єкт чи прохідний двір? То повії через паркан шастають, як до себе додому, то раніше судимі на роботу влаштовуються, як у колгосп — без усякої перевірки. А завтра сюди кореспондент радіо „Свобода“ пролізе і на увесь світ ославить. Ви знаєте, що у продуктовому розподільнику було?

— Н-н-ні…

— Радіо слухати треба. Ворожі голоси маю на увазі. З’явився один такий, мовляв, від Петра Івановича. Документів не пред’явив, подзвонити не здогадалися. Отоварили його, а потім з’ясувалось: у нього мікрофон у ґудзику був! Все записав! На весь світ ославив!

Я нарешті відіпхнув від себе чмура, котрого все ще тримав за шкірки. Він приземлився, щоправда, недосить вдало, бо повз стілець. Але на такі дрібниці начальник навіть не звернув увагу.

Він лише вичавив з себе:

— Пройдемо до мене… будь ласка.

В кабінеті я представився за всією формою, показав своє посвідчення і, стишивши голос, довірливо поінформував:

— Справа, як ви розумієте, не в цьому придурку на прохідній і навіть не в баришнях у чоловічій сауні. Йдеться про речі серйозніші. Ми ж розуміємо рівень вашої установи і тих, хто тут проводить час. Люди приходять натомлені, у своєму колі їм хочеться розслабитися. Це ясно. Але зрозуміло й інше: ніхто зі сторонніх не повинен чути деяких розмов.

— М-м-ми розуміємо. Товаришу капітан, ми працюємо! Ми дотримуємося!

— Тоді чому ж у вас такі кадрові недоробки, щоб не сказати — недбалості?

— Ви маєте на увазі…

— Отого подавальника, котрий однією рукою ловив м’ячі, а другою, перепрошую, залазив декому під спідницю. І чим це закінчилося?

— Ну, ми ж, товаришу капітан, так би мовити, виявили, пресікли. Повідомили… Його ж, наскільки я знаю, ваші колеги взяли в розробку.

— Взяли. На вашу, до речі, біду. Бо якби дехто (не будемо зараз конкретизувати, хто саме) був уважнішим, коли брав цього типа на роботу, ми би з вами зараз не розмовляли. Адже там не тільки шантаж з порнографією, а й прихована судимість.

— Та ви що! Та я їм! Оцим, котрі в кадрах! Пороз’їдали пики, ширші сідниць, блатна банда! Так мене підставити!

— Святі слова, товаришу начальник, святі слова. Дехто з ваших людей не розуміє всієї відповідальності… Сьогодні беруть на роботу колишнього неповнолітнього сексуального збоченця, а завтра… ні, боронь Боже, я не хочу нікого лякати… сюди прийде хтось, пошлеться на Петра Івановича і повториться історія з розподільником. А то ще гірше — ви в Москві в ресторані „Пекін“ бували?

— Регулярно, коли вчився в академії. Нам шеф-кухар таку качку по-пекінськи готував — і кісточок не лишалося! А головне — сам виносив і розрізав, бо то цілий ритуал!

— Ото нікому більше про це не розказуйте. Бо вашого приятеля шеф-кухаря пов’язало кадебе. Виявився китайським шпигуном! Сподіваюся, ви в його присутності язика не розпускали, як дехто з московських клієнтів?

На якусь мить мені навіть стало шкода цього відставника, точніше, я злякався, що він зараз гигнеться з переляку — і на цьому настане кінець і моїй міліцейській кар’єрі. Проте, начальник оговтався:

— Що ви порадите, товаришу капітан? Кадровиків я, звичайно, вижену. Обох. Хоча це й обійдеться мені у пару неприємностей.

— Старого дурня на прохідній теж женіть. Посадіть когось молодшого і кмітливішого. Бо сьогодні він обгавкав старшого інспектора кримінального розшуку, а завтра пошле… самі здогадуєтеся, кого.

— А що, той, на кого ви натякаєте, теж любить теніс?

— Ні, він, як і раніше, ганяє голубів у себе на Десятинній, а от його дочка-студентка, кажуть… після відпочинку в Болгарії дуже зацікавилася.


Від автора:

В даному випадку Сирота говорив чистісіньку правду. Любов до голубів була чи не єдиною людською слабкістю всесильного Ве-Ве Щербицького. Його голубник у дворі на вулиці Десятинній, там, де зараз посольство Великобританії, вважався найкращим у Києві. І єдині люди, хто в ті часи обожнював компартійного українського лідера щиро і безкорисливо, — київські любителі голубів. Хоча б тому, що він заборонив руйнувати голубники в столиці.

Коли труну з тілом Щербицького винесли з клубу Ради Міністрів, що на нинішній Інститутській, невтішні голубівники випустили в київське небо сотні своїх крилатих улюбленців.

Апологети покійного стверджують, що Ве-Ве зробив для України так багато, як ніхто з його попередників. Я згоден. З єдиним уточненням: Щербицький справді багато зробив для республіки як адміністративної одиниці СРСР. А власне для України він не зробив нічого доброго. І навіть у особистій трагедії мого друга Олекси Сироти, яка відбулася непоміченою на тлі великих державних справ того часу, є частка вини великого друга київських голубівників В. В. Щербицького. Та про це згодом.


Олекса Сирота:

Обізнаність директора корту в номенклатурному політесі не поступалася його поінформованості в тонкощах китайської кухні. Тому ми швидко знайшли спільну мову і я одержав можливість займатися своїми справами, а він — впевненість, що найгірше вже минулося.

Спочатку ми обійшли всю територію і уважно занотували місця ймовірного проникнення на корт сторонніх. Або ж, за термінологією чмура — „дикунів“. Потім оглянули всі підсобні приміщення, не минаючи жодного. Спосіб примітивний, але, як не дивно, це краще, аніж одразу припертися в ту кімнату, яка тебе цікавить.

Робоче місце Музиканта було саме таким, яким я його собі уявляв. Якісь незрозумілі мені пристосування на великому верстаку — напевне, для ремонту отих самих ракеток. Скрізь лежали котушки різних розмірів, на яких була намотана товстюща жилка, здатна, як на мене, витримати навіть бегемота. Потім здогадався, що це не для риболовлі, однак ввічливо перепитав майстра:

— Так оце для ракеток?

— Для ракеток.

— І що, навіть оце рветься?

— Рветься, — Музикант, здається, не поспішав вступати зі мною в довірливу бесіду. Але я вів своєї:

— Отака товста?

— Отака.

— То це ж як треба бабахнути!

— Щоб порвати — розуму не треба. І м’яч теж не з тіста.

— І часто рвуться?

— Щодня.

— Спасибі за пояснення. До речі, товаришу директор, скільки коштує отака от ракетка?

Я навіть повернувся до Музиканта спиною, мовляв, більше, голубчику, ти мене не цікавиш. Ти для мене взагалі номер вісім. Не хочеш говорити — ну і чорт з тобою. Директор тим часом старанно добирав слова для пояснення:

— Розумієте, товаришу капітан, у нас на корті грають переважно імпортними… Те, що ви бачили в „Динамо“ — маю на увазі магазин на Хрещатику — то, знаєте, несолідно. Некондиційний товар. Ну, а наші постійні відвідувачі, знаєте, мають можливість…

— Здогадуюсь. Привезти з-за кордону, наприклад. Кожному своє: хто джинси тягне, хто ракетки.

— Ні, чому ж, необов’язково. Можна і в „Берізці“… ой, я знову щось не те сказав. Маю на увазі — через спорткомітет. Їм там виділяють фонди, знаєте. Для класного інвентарю.

— Джерела надходження мене особисто не цікавлять. По цьому інші служби працюють. Я про ціну цього вашого інвентарю питав.

— Дорога, товаришу капітан, дуже дорого.

— Оце я і мав на увазі. Цінний інвентар, товаришу директор, а як зберігається? Де сейфи? Де хоча б грати на вікнах? А двері? Що це таке? Це куди? У майстерню з матеріальними цінностями чи до сортиру на станції Погребище? Оцей громадянин — скільки він одержує? Зарплату міністра? Ану, як завтра хоч одна оця чортова мандоліна пропаде — хто буде розплачуватися, майстер?

Краєм ока бачу — обличчя Музиканта наливається кров’ю. Навіть вуха почервоніли. Нічого-нічого, це тобі корисно. Нехай інші перед тобою вистрибують і в очі заглядають! По імені та по-батькові кличуть, гроші в кишеню халата твого брудного запихають. А я тебе по робітничо-селянському.

— Отже так, товаришу директор: або ви за три дні доводите цей бардак до нормативного стану, або отого… як його прізвище?.. Та чорт із ним, одне слово — матеріально відповідального — будемо притягати.

При слові „отого“ я зневажливо тицьнув великим пальцем правої руки собі за спину, навіть не озираючись. Подіяло! Аж засичав. І зубами скреготнув. А я вже відверто витирав об нього ноги:

— А це ще що за гоп зі смиком? Електроплитка тут для чого? Для пожежної інспекції? Що, давно нічого не горіло?

— Та він тут у нас, знаєте, трави варить.

— Які трави, для чаю?

— Та ні, знаєте, лікарські різні. Від травм, якщо хтось, не дай Боже…

— А патент на лікування у нього є? Чи хоча б диплом факультету спортивної медицини? Підсудне діло, товаришу директор, підсудне діло. Може, він тут у вас ще й на картах „далеку дорогу і казенний дім“ віщує за помірну плату? Бо і на це хобі стаття є.

— Врахуємо. Зробимо. Тобто, переробимо. Щоправда, у нас з фондами… чогось усі думають: раз до нас такі люди ходять, то жодних проблем. А їх, самі бачите, скільки.

— Бачу. Більше того, розумію вашу ситуацію. Але все одно — приведіть діяльність цього відьмака у відповідність із штатним розкладом і посадовою інструкцією. Бо сьогодні він у вас травичку варить, а завтра гуральню відкриє.

— Що, пробачте, відкриє?

— Самогонний апарат он в тому кутку засандалить і гнатиме на продаж. Знаю я цих кулібіних, надивився.

Досить з тебе, голубчику, бо ще луснеш. У мене он і так уже, здається, з піджака на спині дим іде. Аж пропікає поглядом.

Коли я повернувся до Управи і відзвітував Старому, той лише головою похитав:

— Боюся, знову передав ти, Олексо, куті меду. Він же тепер тебе порішить без усяких відьомських прибабахів. І що ми тоді будемо робити? Прощати йому решту покійників? Ти як хочеш, але охорону відсьогодні я до тебе приставляю. І то таку, щоб усі бачили. А в першу чергу — твій Музикант. Хай тепер крутить мізками. А ми подивимося. До речі, коли будемо доповідати Генералові?

— Не вистачає двох обов’язкових компонентів: отої, як ви не раз казали, чортівні. Поламаних голок під дверима моєї квартири і пачки цигарок.

— Яких цигарок?

— Тих, котрі колись комусь позичив, забув про це. А тепер раптом мій боржник згадав — і вирішив зробити приємний сюрприз. Хочете — сорт назву? „Золоте руно“. Фабрика „Ява“, Москва.

Поламані голки вже чекали на мене вдома під дверима, а цигарки виринули наступного дня. Між цими двома подіями була ніч і цілком природній сон — я стрибав з балкону, повільно, мов листок, ширяв над двором. А щойно торкався асфальту, прокидався. Потім усе починалося спочатку.

На щастя, по дорозі на роботу мені не довелося, як тому гусаку на вигоні, витягувати шию і крутити головою на всі боки. Службового „газика“ хлопці підігнали під саме парадне, а похмурі фізіономії двох оперативників відбивали охоту наближатися до машини на піонерську відстань. Однак до Управи ми їхали з максимальною обережністю, тримаючи зброю напоготові. Бо що заважає моєму „невидимці“ всадити в нас заряд вовчої картечі дуплетом з обох стволів, а потім зашитися кудись прохідними дворами. Або гранату кинути під колеса акуратненько. Щоправда, шуму буде багато і без усякої чортівні, зате надійно. Хоча навряд… він же не ідіот, він прекрасно розуміє, що я не Робін Гуд, а нормальний радянський мент і моя інформація про нього разом зі мною не помре. Як там писав з цього приводу Ісаак Бабель? Щось приблизно таке: якщо ти вже взявся виламувати з себе фраєра, то виламуйся до кінця.

Ледь не забув: стосовно пачки сигарет. Це була блискуча ілюстрація до улюбленого афоризму мого шкільного вчителя математики: людський мозок має здатність забувати. Ця пачка втрапила до мене через треті руки, мовляв, передали хлопці з експертизи, які колись на чергуванні у тебе „стрельнули“ і забули віддати. Коли я дійшов до першоджерела, то з’ясувалося, що сигарети поклав перед черговим по Управі якийсь незнайомий. І текст звучав дещо інакше. Приблизно так: передайте капітану Сироті, хай знає, що друзі не забувають повертати борги. Як відомо, найшвидше закінчується своє куриво саме у хлопців з НТО — робота у них копітка і нервова, от і смалять безперервно. Тому черговий і відредагував усне послання на свій розсуд.

Але то все дрібниці. Головне, що подарунок прибув і на нього нетерпляче чекали саме експерти. Щоправда, цього разу не для використання за прямим призначенням. Доки вони там у себе вовтузилися зі своєю машинерією, я пішов радитися з начальством:

— Коли влаштовуємо симпозіум, товаришу підполковник? Сьогодні чи завтра?

— Я думаю — тільки-но будуть результати стосовно сигарет.

— Тут є одне „але“. Навряд чи те, що нас цікавить, є в кожній сигареті. Воно в одній, від сили — у двох.

— Чому ти так вважаєш?

— А він, бісяка, акуратний, все розраховує. І економний — у нього в майстерні навіть найменший шмат жилки просто так не валяється. Всі на котушки змотані. І потім — він зацікавлений, аби я ту, отруєну, не одразу витяг, а десь згодом. Щоб усі вже позабували, звідки те „Золоте руно“ взялося.

— То кажеш, доведеться почекати? Ну, тоді я Полковнику доповім, хай сам вирішує. Як на мене — то я би й до ранку чекав. Цікава справа, чорти б її взяли!

— Щодо „цікава“ — згоден, товаришу підполковник. А щодо чортів — то дамо їм спокій. Кажуть старі люди — не треба їх зайве кликати. Вони й так он уже який урожай зібрали.

На моє здивування, Полковник викликав нас до себе одразу. Але ще більша несподіванка чекала в його кабінеті. В кутку біля вікна, зручно вмостившись у кріслі, сидів наш Генерал у цивільному костюмі. А біля його ніг скрутився калачиком наш подарунок — здоровенний вівчар німецької породи. Вираз очей у обох був приблизно однаковий: ви тут поговоріть, а ми послухаємо.

— Ви, товаришу підполковник, сідайте, будь ласка, а ви, товаришу капітан, доповідайте навстоячки. Бо знаю вашу звичку — починати все від мамонтів. Як Карцев з Ільченком.

— Ну, якщо ви, товаришу полковник, вважаєте себе мамонтом, то почну з вас. Бо саме так воно і було.

Полкан запитливо глянув на Генерала. Той нахилився до пса і почухав його за вухом. Собаня вдячно лизнув йому руку, після чого обидва повернулися до попередньої позиції. Полковник скрушно зітхнув і знову взявся за мене.

— Капітан, а можна без зоопарку?

— Ну, як уже зовсім точно, товаришу полковник, то без палеонтології… Все-все-все, більше не буду! Хіба я винен, що всю цю чортівню на грішну землю поставили саме ви?

— Я? Це що — особливо тонка форма підлабузництва чи намагання звалити свої гріхи на голови керівництва?

— Констатація факту, товаришу полковник. Пам’ятаєте, ви мене двічі розпитували, які сигарети курив покійний Віктор? Мене це теж зачепило, бо на таку подробицю я того дня і уваги не звернув. На щастя, подруга Віктора просвітила, підказала сорт. І отут ви вдруге повернули мої думки в потрібному напрямі, зауваживши, що дим від справжнього „Золотого руна“ пахне дещо інакше. Отже, що ми маємо? Сторонню домішку в тютюні.

Старий додав свою баночку на дьоготь:

— Після війни, коли з куривом було сутужно, то продавали окремо гільзи, окремо тютюн і спеціальні такі маленькі машинки. От людина сиділа і набивала собі, скільки їй треба. Але то саме цигарки були, папіроси з мундштуком. А з сигаретами ніхто такого не проробляв. Вовтузня!

— Ніякої вовтузні. Як наші часи в останніх партійних документах поіменовано? Епоха науково-технічної революції.

— Сирота, — перебив мене Полкан, — ідеологію залиш своєму другу замполіту. Або викладай на стіл факти, або відіспишся добу на гауптвахті. Це я тобі організую.

— Єсть викладати факти, товаришу полковник. Із робочих записів, знайдених у нашого покійного колеги Віктора, та свідчень його подруги я встановив, що він випадково натрапив на факти нещасних випадків і самогубств, що виходять поза межі нормального тлумачення. Це його зацікавило і він підняв кілька закритих справ.

— Наших? З Управи? А хто їх вів?

— Заспокойтеся, товаришу полковник, до Управи жодна з них не дійшла. Розслідували у райвідділах, там і закривали.

— А як же Віктор про це дізнався?

— А він дисертацію писав — на юридичному факультеті Університету. Почав збирати матеріал, одержав допуск до закритої статистики, от і вийшов.

— Зрозумів, спасибі, продовжуйте.

— Якщо чесно, то Віктор, на жаль, на слід злочинця — бо за всіма цими нетиповими смертями стояла одна людина — вийти не встиг. Убивця сам вийшов на нього. Тут, щоправда, були специфічні обставини. Не знаю, як точніше висловитись.

І отут вперше зі свого кутка обізвався Генерал:

— А ви, Сирота, кажіть, як є. А як усе це на Богомольця доповідати — то вже наша справа.

Генеральський вівчар ствердно чхнув. І я подумав: на правду.

— Спасибі, товаришу генерал. Кажу, як є. Точніше, доповідаю тільки те, що встановлював сам. Бо стосовно решти, то в записах Віктора такі два списочки — половині Управи роботи вистачить. Спочатку я повторив ту ж саму помилку, що й покійний колега. Почав з’ясовувати, що об’єднує кількох людей, котрі стали жертвами незрозумілих автомобільних катастроф. Виявилося — нічого спільного! Різні сім’ї, різні школи, різні вузи, різні середовища. Це якщо вивчати лише анкетні дані. А от щодо особистісних характеристик…

Я свідомо зробив паузу, бо знав, що Генерал прореагує на останню фразу, як стара кавалерійська коняка на звук бойової сурми. Так і є:

— Сирота, хвилиночку! Я ж вам казав, товариші офіцери: особистісна характеристика злочинця чи підозрюваного, чи навіть свідка — то не моя вигадка і не примха керівництва. То це… як його там… Сирота казав? Науково-технічна революція. Продовжуйте, будь ласка, тільки чіткіше і без цієї вашої лірики.

— Єсть без лірики, товаришу генерал! Отже, особистісні характеристики загиблих співпали до йоти: молоді, талановиті, декого навіть вважали геніальним, улюбленці долі, відзначені і нагороджені. І нарешті — перед кожним вимальовувалася прекрасна перспектива кар’єрного зросту. І хоча в житті ці люди не були знайомі, та я знайшов те, що їх об’єднувало.

— Сирота, перестаньте робити паузи. Ви не в російській драмі, а в Головному Управлінні міліції міста Києва.

Цікаво, звідки наш Полкан знає систему Станіславського? Невже й справді після школи поступав до театрального? Або читав роман Моема „Театр“?

— Я не тягну, товаришу полковник, я зосереджуюсь. Отже, як у кожної талановитої людини, у цієї четвірки були вороги. І то чимало. Природа розпорядилася так, що талановиті люди працюють нарізно і навіть не знають один одного особисто. А от дрібна заздрісна наволоч часто об’єднується. Саме для того, щоб знищити, як вони вважають, суперників.

— Сирота, ви б сюди ще й ЦРУ приплели.

— Був гріх, товаришу генерал, розглядав як робочу версію. Але інтерес для американської Контори представляв хіба що майбутній помічник військового аташе, та й то на предмет можливого вербування.

— Спасибі, Сирота, від імені служби і за дорученням керівництва. Бо щось давно ми з генералом Федорчуком горшків не били. І не треба. Продовжуйте… ви на заздрісниках зупинилися.

— Саме так, на заздрісниках. Бо як на мене, то це і є найстрашніше плем’я. Власноруч вони, щоправда, вбивають рідко. Але щоб хорошу людину зі світу зжити — ані зусиль, ані грошей не пошкодують.

Генеральського псяру щось, очевидно, стривожило. Бо він раптом різко підвів голову, нашорошив вуха і гавкнув. Господар заспокійливо поплескав його по наїжаченому карку і тихо промовив:

— Спокійно, Рубін, спокійно. Ми ще цих недомірків у помийному відрі перетопимо.


Від автора:

Не пам’ятаю, чи я вже про це згадував, але історії про кримінальні справи, які розслідував мій друг Олекса, подаються не в хронологічному порядку. Зрештою, і сам Олекса розповідав їх мені як доведеться. Лише часом зауважував: це було до того випадку чи після отого. Ось чому факти протистояння Генерала і його дружини на собачому грунті переповідаються у цій повісті, а фінал — у попередньому томі (див. повість „Комедія зі вбивством“).

Тому приношу свої вибачення особливо в’їдливим читачам. Але ця книга — не ілюстрація до послужного списку мого друга, а суб’єктивні спогади небайдужого сучасника.


Олекса Сирота:

Псяра заспокоївся, поклав голову на лапи і знову задрімав. А ми повернулися до старої як світ теми заздрощів. Точніше, Генерал знову повернувся на круги своя:

— Теоретично ви праві, Сирота. І нікуди не дінешся — вища освіта є вища освіта. Але де практично всі ці ваші заздрісники змогли знайти такого професіонала, котрий би навіть за великі гроші прибрав ненависних їм людей? Це вже, знаєте, щось схоже на ненаукову фантастику. От якби вони по одному відомству проходили — то це ще півбіди. Але і це не головне, Сирота. Ви ж знаєте поправку до процесуального кодексу, згідно з якою організатору вбивства можна давати вищу міру покарання, як і безпосередньому виконавцю? Думаю, що і вони її знають не гірше за вас.

— Дозвольте, товаришу генерал? — це вже Полкан наважився підтримати начальство. — В моїй практиці був один-єдиний випадок, аналогічний тим, про які говорить Сирота. Та ви теж повинні пам’ятати. Один номенклатурний товариш найняв убивцю, аби позбутися своєї дружини. Коханка, розумієте, завагітніла, кар’єра була під загрозою, а тут іще удачливий конкурент почав під нього копати. От він і вирішив одним махом цей вузол розрубати. Мовляв, нещасного вдівця пожаліють, по голові погладять і для моральної підтримки підвищать. Коханка народить без зайвого розголосу, а потім, відбувши всі жалоби, він благородно одружиться на жінці з дитиною, ще й усиновить… Ну просто тобі… хоч портрет із нього пиши!

— Спасибі, товаришу полковник, що нагадали декому з молодих конкретні факти. Там, звичайно, мотивація була сильніша від заздрості. Кар’єра летіла, ну і партквиток, природно, довелося б на стіл покласти. Їх, здається, обох розстріляли?

— Саме так, товаришу генерал, обох. Його — як організатора, а родича, котрий вбивав, — як безпосереднього виконавця. До речі, Сирота, отой родич був непрофесіонал, через те вони обидва й засипалися. А у вашій версії взагалі якийсь геній злочинного світу виступає. Як там у Конан Дойля? Професор Моріарті?

— Близько до того, товаришу полковник. Кличка у нього своєрідна — Музикант. Отут, до речі, ви мені ще раз допомогли, коли підказали, що це не з блатним світом, а з тенісом пов’язано.

— Сирота, я й надалі готовий допомагати молодим колегам, але ж не навпомацки, а так, щоб я сам знав, що я саме це роблю, а не просто відповідаю на дурні запитання.

І тут з’ясувалося, що наш Генерал, попри звання і посаду, ще не втратив швидкості реакції справжнього оперативника:

— Товариші офіцери, замовкніть! Сирота, це що ж виходить: станція „Спортивна“, наступна станція — „Вулиця Орджонікідзе“? Олексо, куди ти нас привіз?

— Це не я. Це вони. Сиділи б собі тихенько у своїх кабінетах, отоварювались у розподільниках, дивилися ненаші фільми на своїх закритих переглядах, секретарок потай лапали — так не мали б і ми з вами стільки клопоту.

— Цікава тема! Виявляється, уже МИ маємо клопіт, а не конкретний поки що старший інспектор карного розшуку. Врешті-решт, Сирота, або ви в цю ж хвилину даєте мені стовідсоткові аргументи, або…

— Не треба ніяких „або“! Я з самого початку розумів, що вищезгадані підозрювані ніколи не наважаться підставляти голову під Кримінальний кодекс, та ще й по розстрільній статті, навіть якщо їм пообіцяють стовідсотково ідеальне вбивство конкурента. Але саме цим і скористався Музикант. Дозвольте — особистісну характеристику?

Генерал знову нахилився до свого улюбленця і лагідно запитав:

— Рубін, ти не скажеш — а чого ще ми від цього зануди цілий вечір чекали? Радій, дочекалися!

Ти диви, а й справді, за вікном уже темно. От же час швидко летить…

— Отже: це справді професіонал, який вміє вбивати так, щоб не кидати на себе підозру. Більше того, це взагалі не виглядатиме як убивство. Далі: досі йому щастило. І оця безкарність додала Музиканту нахабства понад міру. Особливо після того, як він вдало прибрав Віктора і на очах у всіх забрав знаряддя злочину.

— Сигарети „Золоте руно“?

— Саме так, товаришу полковник. Як ви правильно здогадались, аналогічну пачку ось-ось закінчать досліджувати наші експерти. Продовжую: Музикант не звик рахувати гроші — там, де він був раніше, таких проблем не існує. Але три роки тому він раптом опинився в майстерні на тенісних кортах. Як і чому він туди втрапив — це ми ще дізнаємося. Але зарплата, навіть з хабарами, не дає йому можливості жити так, як він звик. Що робити? Адже він не вміє нічого, крім ремонтувати ракетки і вбивати. З якихось причин, їх ще треба встановити, Музикант втратив зв’язки зі звичними йому замовниками. Його нове оточення — і тут ви стовідсотково маєте рацію — швидше саме вдавиться, ніж замовить вбивство. Саме вбивство. Але! Є ще така безневинна для атеїстів-матеріалістів забавка, як ворожба. Вона ж — наведення, вона ж — чорна магія. І отут, товаришу генерал, найцікавіше, бо про все щойно згадане в Кримінальному кодексі не сказано ані словечка! Ворожи собі на здоров’я, поки очі не повилазять.

— Я вже давно підозрював, — це вперше за вечір обізвався Старий, — що з деяких високих начальників такі матеріалісти, як з мене прима-балерина. Це ж треба! Вірять у всяку дурню! І що цікаво — в церкву отаке одоробло не піде, бо притягнуть по партійній лінії. А ворожить, аби людина вмерла, — це як два пальці…

— Повністю з вами згоден, товаришу підполковник. Думаю, що й старші товариші вас підтримають. Так ото: Музикант, дізнавшись, що котромусь із його тенісистів поперек горла стоять успіхи талановитого колеги, пропонує прибрати цього колегу за допомогою ворожби. Саме ворожби! Тобто слідів немає, рученята — ось вони, навіть номінально гріха на душу замовник не бере, бо ворожити не він буде. Як вам така безкарність? Найцікавіше, що їм навіть на думку не спадає можливість іншого варіанту. Матеріалістичного, без усякої чортівні. Куля в лобове скло, отрута у сигарету, каменюка на голову… нещасний випадок!

— Ну добре, Сирота, будемо вважати, що замовники настільки дурні, що вірять в усі ці казочки і навіть не підозрюють, що ваш Музикант робить з їхніми суперниками в боротьбі за місце під сонцем. Але от як щодо кулі, отрути, каменюки? Це ви в порядку образності чи конкретики?

— Яка образність, товаришу генерал, коли хороші люди гинуть? Стосовно кулі в лобове скло. Не знаю, можливо, це пару разів і спрацювало. Але от слідчий експеримент товариша підполковника встановив, що це не завжди надійно. Особливо коли стріляєш з малокаліберного пістолета. Музикант, вочевидь, дійшов такого висновку раніше, бо в останньому епізоді на узвозі використав рогатку і металеву кульку. З шарикопідшипника. Ми її знайшли.

— Так… шкода, що машина в урвище залетіла, та ще й вибухнула. А то можна було б зібрати всі шматки лобового скла, скласти докупи і тоді точно побачили б — чи воно розбилося в момент падіння, чи трохи раніше. Що ж, знав би прикуп — жив би в Сочі.

— Щодо скла, то є у нас свідок — водій „швидкої“. Він показав, що лобове скло „Жигулів“ раптом вкрилося тріщинами у нього на очах. А на „швидкій“ водії вищого класу. Туди пацанву зелену не беруть, тому можна вірити, що так і було насправді.

— Ну добре, Сирота, добре. Маємо кульку як речовий доказ, маємо свідчення водія… що ще, крім твоїх здогадів?

— Сподіваюся, вирішальний доказ ось-ось принесуть експерти. Я тут проконсультувався у психіатрів і вони підтвердили, що є такі депресанти — ну, ліки ніби-то проти стресу. В Союзі, щоправда, їх не випускають, бо то фактично наркотики, тільки під іншою назвою. Але це не означає, що у нас їх немає.

— Здогадуюсь. Є публіка, котра не визнає навіть вітчизняну клізму, все їй „мейд ін“ подавай. А як на ліках не по-нашому написано, то готові, дурні, жерти жменями.

— Так ото ж… у невідомий спосіб ці ліки втрапили до рук Музиканта. Наші психіатри стверджують, що при передозуванні замість боротьби зі стресом виходить його поглиблення. Людину охоплює страх, починаються галюцинації, і в результаті вона вистрибує з балкона або лізе у зашморг. Тому крім безпричинних автокатастроф Музикант влаштовував ще й невмотивовані самогубства. Це для тих, у кого немає власного автомобіля. Дешево й надійно. А як він уже своїм жертвам оці наркотики підсовував — думаю, підкажуть наші експерти. Найпростіше — нафарширувати ними сигарети. Отут я повинен ще раз подякувати товаришу полковнику, який не курить, а тому розрізняє всі тонкощі різних запахів. З чотирьох присутніх того ранку у квартирі Віктора тільки товариш полковник зафіксував, що не тим пахне.

— Ну добре вже, добре. Досить хвалити, а то ще наврочиш, — сором’язливо подав голос Полкан.

А Генерал зареготав так, що його Рубін зірвався на ноги.

— А ви що, товаришу полковник, вірите в забобони? — уїдливо поцікавився Генерал, витираючи веселі сльози. — А може ви, не дай Боже, ще й на тещу ворожите?

Тут уже засміялися ми всі за винятком Рубіна. Проте за хвилину наш веселий настрій мов рукою зняло. Увірвався наш експерт-токсиколог і заволав з порогу:

— Товаришу генерал, дозвольте, я товаришу капітану у вухо дам!

— Не поможе. Ви його краще словами, словами дістаньте.

— Сирота, бодай би тобі і всім твоїм… ну, коротше, ти що — здурів? Нема у нас іншої роботи, як твої сигарети патрати? Чисті вони, розумієш — чисті. Крім нікотину — нічого зайвого.

Тиша була така гнітюча, що її можна було полапати руками. Першим порушив її Генерал. Він потягнувся так, що аж кісточки захрустіли, і зауважив:

— Непогано посиділи. Сказав би — змістовно. Навіть додому йти не хочеться. Може нам капітан Сирота ще що-небудь розкаже? Наприклад, про справжній стан справ із розслідуванням вбивства на узвозі? Бо скоро і я буду, як мій Рубін, у собачому розпліднику ночувати.

За що я себе поважаю, а часом навіть люблю, так це за здатність максимально концентруватися в саме абсолютно безнадійних ситуаціях. Щоправда, потім до ранку сниться суцільна дурня і сусіди за стінкою від моїх криків падають з ліжок, але то вже потім. А зараз я начхав на субординацію, статут і здоровий глузд — кулею вилетів за двері, залишивши моє начальство у повному шоці. На щастя, в коридорі вже нікого не було, інакше змів би. Я летів через три сходинки в чергову частину, маючи всі шанси скрутити в’язи. Однак не скрутив. І мій поспіх, як з’ясувалося, був виправданий.

Черговий по Управі саме встромив у зуби свіжу сигарету і примірявся клацнути запальничкою. Я видер її у нього і тільки тоді подав голос:

— Признавайся, ти мені свої сигарети передав?

— Ні.

— Як то — ні? Хочеш сказати, що пачка, котру я від тебе одержав, це та сама, що її приніс отой начебто друг?

— Ні.

— Слухай, не муриж! Це дуже важливо. Кажи, як усе було?

— Розумієш, та пачка лежала отут, коло телефону. Я поклав, щоб не забути. А помічник думав, що це мої, — і розпечатав. Зовсім знахабнів. Колись із заначки останню сигарету витяг і записку залишив: „Потім віддам“. Уявляєш — курити хочеться, аж свербить, лізу в ничку, а там замість курива отаке от хамство. Я йому не раз казав: не твоє — не цапай. Так ні ж. То я примусив його весь Хрещатик оббігати, купити і покласти замість цієї ціленьку пачечку. А розпечатану конфіскував як штраф.

— Ти ці сигарети курив?

— Коли? Народу сьогодні було стільки, що й дихнути зайве ніколи було. Зранку оце перша, та й ту ти не дав закурити.

— Могла бути остання. Давай сюди пачку. Потім все поясню.

— Сирота, ну ти закінчений псих. За одну цигарку вбити ладен.

Розвитку цієї тези я вже не чув, бо біг назад, у кабінет, де всі три мої начальники і експерт разом із ними досі стояли з роззявленими ротами. Нормально реагував на все, що відбувалося, тільки Рубін. Як дрімав собі біля ніг хазяїна, так і не поворухнувся..

Як вчили нас класики, найкращий захист — це напад. Я одразу простяг експерту розпечатану пачку „Золотого руна“ і скомандував:

— Кулею! Починайте з фільтрів. На відбитки пальців можете начхати. Якщо вони там і були, то їх уже залапали.

Найцікавіше, що експерт, у якого завжди до будь-якої дискусії була своя баночка на дьоготь, цього разу лише мовчки кивнув і швидко вийшов. А начальство нарешті почало приходити до тями.

— Приношу вибачення за порушення статуту, — упередив я будь-які зауваження. — Ситуацію, сподіваюся, ви вже зрозуміли. Відбулася випадкова підміна речового доказу.

— Сподіваєтеся, капітане, цього разу щось знайдуть?

— Аби натяк був, товаришу генерал. А там, якщо треба, то й академію наук підключимо — не вперше.

Зі свого кутка подав голос і Старий:

— От кажуть: прогрес, прогрес… А де він у біса, той прогрес? Пам’ятаю, коли мені було стільки, як оце зараз Сироті, то я напам’ять знав усіх київських наркоманів. І при цьому не дуже перевантажувався. І наркотик тоді був, вражайте, один — морфій. Про кокаїн хіба що пару старих ментів, ще довоєнних, щось пам’ятали. Їм розказували… а зараз що?

— А зараз, — розвинув думку Генерал, — такого понапридумували, що уявити важко. Я тут днями читав закриту інформацію для керівного складу: американські наркомани оцей свій новий… як його? Що на три букви…

— Ел-Ес-Де, товаришу генерал, — прийшов я на допомогу.

— Саме так. То оце ЛСД якось прикріплюють до зворотного боку поштових марок. Уявляєте? Облизав, наклеїв, відправив і заразом кайф одержав. А ви, товаришу підполковник, кажете, що нема прогресу. Це ж нічого не треба ковтати, колоти, нюхати. Лизнув — і все. Є прогрес, тільки негативний.

— Якщо негативний, так то вже не прогрес, — не поступався Старий.

— Нехай формулювання шукають ті, хто керівництву доповіді пише, — заперечив Генерал. — А наша справа проста, як віник: віднаходити, вилучати, притягати.

Отак у приємній дискусії на загальнолюдські теми ми й дочекалися повернення нашого експерта. Цього разу його агресивність кудись зникла, більше того, він був виразно спантеличений.

— Наркотик є, товаришу генерал. Але я попрошу вас зранку підписати подання до Академії наук. У них там сильніші спектрографи.

— А наш що — не тягне?

— Потягне, як же! У цьому свинстві мало не половина таблиці Менделєєва! Я такого не те що не бачив — уявити собі не міг.

Генерал і тут виявився на висоті:

— Оце вам, товариші, ілюстрація до нашої розмови щодо прогресу. Проте підозрюваного доведеться шукати, як я здогадуюся, старим дідівським способом. Без особливих сподівань на Академію наук. Які будуть пропозиції?

І тут мене вкотре здивував Старий. Не тим, що висловився першим, не чекаючи, доки сформулює свою думку Полковник, а тим, що він запропонував:

— Є пропозиція всім піти додому і добряче виспатися. Бо ми вже тут і начекались, і набалакались, і насперечалися до кінця п’ятирічки.

Генерал негайно підтримав пропозицію нашого ветерана:

— Розумно, і я б сказав, мудро, товаришу підполковник! Візьміть мою „Волгу“ та особисто допровадьте капітана Сироту до ліжка…

Збагнувши, що розмова набула неофіційного характеру, Полкан наважився перебити начальство:

— І обов’язково прослідкуйте, щоб він перед сном сходив на горщечок!

З трьох варіантів припустимої реакції підлеглого на кпини вищестоящих: відгавкуватися, мовчати чи дякувати за критику, я вибрав четверту. Мовчав, але ствердно хитав головою. Бо сьогодні мені, здається, минулося. А щодо завтра — то, як казала моя покійна бабуся Наталя Артемівна, дасть Бог день, дасть і трудодень.

Щодо Підполковника, то він без тіні посмішки відрапортував:

— Єсть допровадити, вкласти і прослідкувати!.. Аби воно нам до ранку ще якусь свиню не підклало.

— От і добре, — втішився Генерал. — А ми з Рубіном і Полковником пішечки пройдемося. Тут недалеко і для здоров’я корисно. От ви, товаришу полковник, коли востаннє вночі вулицями гуляли, так би мовити, в приватному порядку, а не по службі? Либонь, ще коли під свою майбутню благовірну клинці били?

— А от і не вгадали, товаришу генерал! Моя, як ви кажете, благовірна, щовечора мене перед сном на пробіжечку випроводжує. Щоб форму тримав.

Генерал важко зітхнув:

— От бачиш, Рубіне, є ж на світі нормальні жінки, котрі про власних чоловіків турбуються, а не про всяких там хвостатих… не гарчи, це я не про тебе, а про ту куцу наволоч.

Ми зі Старим зрозуміли, що розмова між начальниками набуває приватного характеру, і тихенько вислизнули за двері. Всю дорогу до мого дому їхали мовчки, лише коли генеральська „Волга“ загальмувала біля під’їзду, мене раптом осінило:

— Товаришу підполковник, ну й ідіот же я!

— Точно. Тільки цього разу з якого приводу?

— Наш Музикант, напевне, десь поблизу зашився і чекає, доки я зроблю з балкону петлю Нестерова. Щоби потім тихенько цигарки прибрати, як минулого разу.

— То не ти ідіот, Сирота, то твій безпосередній начальник ще глузду не втратив. За твоїм Музикантом ось уже котрий день такі топтуни ходять — закачаєшся. Стара школа! Ну, а до дверей я тебе сьогодні сам допроваджу.

— Може, і в ліжечко покладете? І горщик подасте згідно з розпорядженням керівництва?

— Ну, ти не передавай куті меду. Пожартували — і досить. Я тільки старцям подаю, та й то справжнім, а не робленим.

Взагалі це добре, що Старий виконав наказ начальства не буквально. Бо вдома на мене чекала несподіванка. Поки я тупцяв у передпокої, знімаючи туфлі, мама вийшла з кухні і напівголосом, якось трохи винувато сказала:

— У нас гостя. Ти не подумай, це не я. Це Катерина, як і обіцяла…

Я нічого не зрозумів, але зайшов до кухні привітатися. За столом сиділа не двірничка, а незнайома мені жіночка, зодягнута в чорне. На її обличчі не було жодного сліду косметики, але не цим воно привертало увагу. Лише згодом я збагнув, що вся справа у виразі очей. В них не було жодного сліду забіганості, засмиканості і забацаності, так характерних для більшості наших сучасниць. Сама лише доброта аж світилася в погляді незнайомки.

— Я сестра Маріоніла з Фролівського монастиря. Мені спочатку Катерина все розповіла, а потім ваша мама.

— Що розповіла? Вибачайте, день сьогодні був тяжкий, я одразу й не второпаю…

— А нема за що вибачатися. Ворожать на вас, от і все.

До мене почало потихеньку доходити. Справді, двірничка Катерина щось казала про черницю, котру вона приведе, якщо під дверима з’являться поламані голки.

— То ви, ще раз перепрошую, з приводу отого сміття, що під килимком валялося? Варто ж було турбуватися…

— А таки варто. Бо крім отого, як ви кажете, сміття, на вас вже мабуть і заупокійну молитву замовили, мов на померлого.

— Хто, де, коли? А головне — звідки ви знаєте, що то на мене? Як я не помиляюся, церква — то не каса Аерофлоту. Прізвищ не вимагають, лише імена. А хіба мало в Києві рабів Божих Олексіїв? Ви ж свідоцтва про смерть теж не просите показати.

Сестра Маріоніла відповіла мені терпляче, як малій дитині:

— Я сказала „мабуть“. А чому я так думаю? Бачите — рабів Божих Олексіїв у Києві таки багато. І кожен колись та помирає. Та не по кожному сьогодні молитву в церкві не старенька мама замовляє, а зовсім не старий іще мужчина. Обитель у нас, як ви знаєте, жіноча і до храму теж переважно жіночки ходять та дівчата молоденькі. Тому коли з’являється — і то не вперше — особа чоловічої статі, її запам’ятовують. А до нас приходять отаких-от кілька. Замовляють молитву на одне ім’я і кожного разу на інше. Останнього разу я, коли листочок з іменем приймала, спитала: давно ваш родич помер? Він оком своїм недобрим на мене зиркнув: ні, каже, ось щойно. Я ще й подумала: як у тебе родичі так часто мруть, що ж ти їм жодного разу „за здравіє“ не замовив? І хоч би одну свічечку коли поставив…

— Може, грошей шкода?

— Може, шкода. А може, він відьмак, і у нього свічка в церкві чадітиме. То певний знак, перевірений.

— Виходить, засвітитися боїться?

— То ви в миру так кажете. А у нас це називається — проявити себе.

— А хіба відьомська порода не боїться до церкви ходити? — спробував я проявити ерудицію.

— Ви в школі Гоголя вивчали? „Вій“ пригадайте. От вам і відповідь. Тягне їх туди, але не задля того, щоб очиститися, а щоб накапостити. І людям, і Господу.

Я усвідомлював, що розмова наша набувала виразних рис, м’яко кажучи, ірраціональності. Але вихованість і присутність мами не дозволяли мені кепкувати над переконаністю черниці. Врешті-решт, я поважав віруючих людей саме за це. Хоча сам, як дитя свого часу, і не вірив у Бога, принаймні, у того, намальованого на іконах і пустотливих малюнках французького атеїста Еффеля. Напевне, якась вища сила в природі існує, проте я називаю її Випадком і не завжди на нього покладаюсь. Як-то кажуть, на Бога покладайся, а сам… тьху ти, замкнене коло виходить!

Черниця, вочевидь, зрозуміла мої вагання.

— Розумію, вам важко повірити в те, що я кажу, бо так вас у школі виховували. Проте, є речі, котрі атеїсти не можуть пояснити.

— Перепрошую, шановна сестро, але ви маєте справу не з недовченим міліціонером, а з випускником філософського факультету Київського університету. А там, між іншим, не тільки атеїзм викладали, а й історію релігій теж. І то досить докладно, як на наш матеріалістичний час.

— Ну що ж, шановний філософе, тоді нам легше буде порозумітися. Спочатку скажіть мені, як слуга Закону, за які гріхи у нас людину судять? Ну, не всі підряд статті називайте, а лише ті, що у Біблії згадані.

— Ну, звичайно, „не вбий“, „не вкради“, потім щодо завідома неправдивих свідчень…

— „Не свідкуй неправдиво на свого ближнього…“

— Саме так, спасибі. Ще стосовно перелюбів щось там…

— Все?

— Ну, здається…

— А як, юначе, щодо гріхів, що під людський закон не підпадають? Жадібність, наприклад, хтивість, заздрість, злостивість, марнославство? Або от вам конкретний приклад: Сталін наказав із себе бога зробити, свою подобу ідольську в церковних олтарях ставив. Найстрашніший гріх у християн вважається — ще страшніший, аніж убивство. І що? Полаяли про людське око, та й то після смерті. А зараз знову потихеньку хвалять, мовляв, при ньому порядок був. Порядок? Коли під час війни надумали по допомогу до церкви звернутися, то з’ясувалося — жодного митрополита в живих не зосталося. Тільки три архієпископи на двісті мільйонів пастви. А колись в одному тільки Києві їх щонайменше дванадцять було, архієпископів.

— Правда ваша, сестро. Але дозволю собі зауважити, що криміногенна ситуація в країні не залежить від кількості архієпископів.

— Прямої залежності, звичайно, немає. Інакше б народ у сімнадцятому році так легко від Бога не відмовився б. Але ж я вам недаремно говорила і про ті гріхи, що людському суду підлягають, і про гріхи перед Богом. Людина спочатку просто бажає добра ближнього свого — то лише гріх. Його відмолити можна. Та от якщо цей гріх у собі одразу не знищити, а певний час плекати, то настане мить, коли людина оте добро вкраде, силоміць відбере, а то й ближнього при цьому життя позбавить.

— Логічно, нічого не заперечиш.

— Колись цій логіці, як ви кажете, а по простому — Закону Божому, діточок у школі батюшка вчив. А зараз хто? Піонерська організація імені Леніна?

Справді, подумав я, а чому вчить піонерська організація? Макулатуру здавати, металолом збирати та штудіювати біографії піонерів-героїв. Таких, наприклад, як Павлик Морозов і його сімеєчка! Прекрасна, до речі, ілюстрація до Божої заповіді „шануй батька свого…“

Черниця, вочевидь, відчула, що зараз у мені відбувається напружена робота думки, бо якийсь час сиділа мовчки, лише раз-по-раз пригублюючи вже охололий чай.

— Добре, сестро Маріоніло, теоретичну частину я, здається, засвоїв. Повернемося до конкретики. Отої, як ви кажете, ворожби. Звідки вона взялася на мою голову?

— По-перше, не тільки на вашу, а на голови всього людства. А звідки взялася? Бачите, коли Божий суд офіційно відмінили, то всі оті хтиві, жадібні, злостиві, заздрісні звичайного людського осуду боятися перестали. Як там вони кажуть: лайка не грязюка, на колеса не чіпляється. А щодо, як ви кажете, кримінальної відповідальності, то кожен грішник чомусь переконаний, що то не про нього писано. Скажете — не так?

— Не скажу. Бо знаю: саме так воно і є. Фактично кожен злочинець вважає себе як не розумнішим, то хитрішим і за міліціонера, і за суддю, і за прокурора.

— Так от, ті, хто вважає себе найхитрішими, і вдаються до ворожби, бо то річ, як ви знаєте, недоказова, а відтак — непідсудна. І взагалі, дивні дива робляться у нашому світі. Батюшка покійника не має права на цвинтар провести — всупереч канону панахиду тільки в церкві править, і то вважається законним. А чаклун хорошу людину в могилу заганяє мало не в усіх на очах — і ніхто не вірить, мовляв, забобони це все, пережитки минулого.

— Так уже й чаклун? Так уже й у могилу?

— Ви ж самі з цим не раз стикалися. Ну от наприклад: живе собі людина, молода, здорова, щаслива, все в неї гаразд. Батьки тішаться, злі люди заздрять. І раптом на цю людину немов торба з нещастями падає: хвороби обсідають, в сім’ї сварки на рівному місці, робота з рук валиться. І вже ані щастя, ані здоров’я. Тане, як свічка. А лікарі та друзі тільки руками розводять. Одні кажуть — медицина безсила, інші — наче наврочив хто. А воно якраз і не наче. Бо то зумисно пороблено.

— Не знаю, як щодо суду Божого, але будь-який земний суд опирається тільки на факти, а не на припущення.

— Того, що у світі на противагу добру існує зло, ви заперечувати не будете?

— Хто б заперечував, тільки не я. Я з тим злом щодня справу маю. Офіційно по вісім годин на добу, а часом і всі двадцять вісім.

— Те ж саме й ми. Тільки ви не саме Зло, а його роботу бачите. А нам доводиться з ним самим боротися.

— Погоджуюсь. Але повернімося до ваших чаклунів.

— А от вони якраз не мої, а дияволові. Хоча кожен з них свого часу народився звичайною людиною, такою, як-от ви. Батьків слухався, до школи ходив, друзів мав, може, навіть любов. Йому б життю порадіти, Богові подякувати, так ні ж — друзям заздрить, на вчителів у школі злоститься, дружину ревнує, на дітях зло зганяє. От коли врешті-решт все це чорне в такій людині бере гору над світлим, об’являється диявол, точніше— хтось зі свити його. І купує почорнілу душу.

— Якщо купує, то, здогадуюся, не за гроші. Інакше б біля тих, як ви кажете, слуг диявола, черги стояли, як по килими в універмазі.

— Правда ваша. Диявол їм владу дає над іншими людьми, та ще й таку, що не кожен наважується її прийняти. Найстрашнішу владу, ту, що зі світу зводить. А це ні з яким багатством не зрівняється. Тому, коли ви там нагорі з Вірою боретеся, мовляв, усе це забобони, то насправді ви дияволу допомагаєте. А потім за голову хапаєтеся: чого це, мовляв, лихі люди не переводяться?

Я за звичкою ледь не підкріпив слова черниці сухою міліцейською статистикою щодо постійного зросту злочинності — попри наші міліцейські титанічні зусилля. Проте, промовчав, а сестра Маріоніла вела далі:

— В газетах пишуть, що людина людині — друг, товариш і брат, а народ один одному в горлянки вчіпляється. Проте, це вже ви мені вибачте — заговорилася.

— Навпаки, мені цікаво. Тільки, якщо можна, ще конкретніше. От запродав отакий, чорний, душу дияволу — і що він робить?

— Інші душі зі світу зводить.

— Що-що?

— Слово є таке призабуте: причинність. У росіян — порча. От її і наводять. Як це робиться — ви вже на собі відчули.

— Не відчув. На моє глибоке переконання, хтось мені гарний спектакль влаштовує. Бо всі ці брязкотельця і голочки з цвяшками — то, вибачайте, для таких, як наша чесна Катерина, котра в Бога, може, і не вірить, зате чорта поминає на кожному кроці.

— Катерину не судіть. Вона з такої прірви вирвалася, що на десятьох вистачило б. Головне — захотіла душу спасти, тому і сама жива, і інших порятувати намагається.

— І все ж таки, як же вона, ота ваша причинність, наводиться?

— Скарлатиною в дитинстві хворіли?

Тут нарешті втрутилася мама, котра досі була лише уважним слухачем нашої дискусії:

— Хворів, хворів, у чотири роки. Від сусідського хлопчика прихопив. Сам винен: хоча хворого малого й ізолювали, але наш підняв гвалт, що не може жити без свого рідного Валєрика. І варто було нам з Валєриковою мамою на мить пильність втратити — дивимося, а вони вже сидять, обнімаються. Отак і перехворіли за компанію. А свинку — так то вже навпаки, Валєрик від Олекси заробив.

Черниця вперше за весь вечір посміхнулась, а я особисто чомусь почервонів. Однак сестра Маріоніла цієї теми не розвивала:

— Що з дітей візьмеш: вони душі безгрішні. Чого про дорослих не скажеш. Так от — як скарлатиною без контакту не захворієш, так і зурочити самими лише закляттями дуже важко. Тому і потрібне все оте, як ви кажете, сміття. Бите скло, спалені сірники, а то, наприклад, воду розливають під дверима. А вода не проста, нею покійника обмивали. Або ж ручку дверей милом мажуть — знову ж таки, покійницьким. В хату землю з могили підкидають, в подушки теж саме скло пхають, гарбузове насіння і пучки пір’я, чорною ниткою перев’язані. А то ще сушені жаби на подвір’ї хтозна звідки з’являються… А попередньо над усім оцим спеціальні обряди було пророблено, оті самі заговори. Як це робиться, я вам розповідати не буду, бо навіть вимовляти це вголос — і то гріх. Головне, щоб ви знали, нічого підозрілого до рук не беріть і навіть не доторкуйтеся.

— Що, Катерину кликати?

— Можна й Катерину… бо вам, як офіцеру міліції і члену партії, якось не з руки посеред двору сухих жаб палити.

— Як офіцер міліції, шановна сестро, я не повинен порушувати таємницю слідства, але мушу вам дещо сказати: той громадянин, що підпадає під вашу версію і влаштовує спектаклі з чаклунством у мене під дверима, на моє переконання, використовує ворожбу виключно для маскування, бо людей зі світу зводить стовідсотково матеріалістично, власноручно. Ми ще до кінця не розкрутили, як саме, але що не за допомогою сухих жаб — то вже точно.

— Богу Богове, а кесарю — кесареве. Запам’ятайте раз і назавжди: не можна бути трошечки чаклуном, навіть гратись у це не можна. Чорна сила — вона вже як захопить людину, то не відпустить. А головне, чи він, оцей ваш підозрюваний, по-справжньому зурочує, чи тільки для видимості, але межу між реальністю і ворожбою він уже втратив. І ще — мало не забула. Отакі, як він, добре усвідомлюють, що розплачуватися за їхні діяння рано чи пізно, а доведеться. Та чомусь вважають, що то ще не скоро буде. А воно — навпаки дуже швидко настає. Особливо коли три спроби поспіль невдалими вийдуть. Бо то значить — людина під Божою опікою перебуває, тож за зазіхання на неї кара Божа не забариться. Тому найчастіше після третьої спроби чаклун ненадовго відступається від своєї жертви, щоб сили набратися.

— А потім почати все спочатку?

— Найчастіше — так. Хоча буває, що й зовсім відступається, бо й сам боїться. Проте на це не сподівайтеся. Маю передчуття, що вам затятий втрапився.

Я подякував черниці за турботу, хоча в підсвідомості розумів, що її візит не стільки допоможе мені, як заспокоїть маму. Але корисну і, можна вважати, неоціненну інформацію вона мені дала. А наостанок попросила папір, ручку і написала декілька фраз.

— Якщо, не дай Боже, він вас колись перестріне, зробите і скажете ось це. Звичайно, якби не ваша робота, то вистачило б трьох речей: щоденної молитви, дотримання посту і святої води.

— А в піст каву пити можна? — спробував перевести все на жарт я.

— Можна. Якщо запивати святою водою, — незрозуміло, чи жартома, чи всерйоз відповіла сестра Маріоніла.

— Тоді я згоден.

Сестра скрушно похитала головою, попрощалася з мамою і вже від дверей зронила:

— А щодо того, є Бог чи немає, скажіть мені, товаришу філософ: якщо існують форми життя, нижчі за розвитком від нас, то чому не може бути вищих форм? Хто вам сказав, що людина — вінець природи? Вважати так — і є стовідсотковий гріх: марнославство.

Приліпила мене цим до стінки — і вийшла. А я стояв із роззявленим ротом, поки її кроки лунали на сходах. Вочевидь, черниця не довіряла ліфтам.

Зі стану ступору мене витяг дзвінок від Старого.

— Спиш?

— Ні, сиджу на горщечку.

— Ну, сиди, сиди. Я тобі чого дзвоню — твій друг Музикант теж сидить. Тільки не на горщечку, а на порожньому ящику. Зайняв з вечора пост на горищі сусіднього будинку і не відриває очей від твого балкону.

— То що накажете — вийти і показати йому дві дулі?

— Загалом у мене на Шулявці баби в таких ситуаціях дещо інше показували. Дуже діяло! Але то баби. І до війни. А зараз, на жаль, можуть не зрозуміти.

— Хто, Музикант?

— Ні, закохані. Вони там на лавочці під осокором один одного ще з обіду облизують. Не псуй людям інтиму, лягай спати.

Чесно кажучи, мені кортіло вийти на балкон і теж влаштувати Музиканту маленький спектакль: постояти з сигаретою в руці, потім довго її прикурювати, зробити кілька глибоких затяжок, потім перехилитися через перила балкону, довго щось внизу роздивлятися… потім кинути вниз недопалок, зробити потягусі і зачинити перед носом у єдиного глядача балконні двері. Звичайно, я мав би незрівнянну насолоду, уявляючи, як Музикант обгризає лікті, не дочекавшись мого польоту. Проте це звело б нанівець один з важливих пунктів плану, який я нарешті продумав у дрібничках.

Наступного ранку мене з понтом відвезли на роботу і я дозволив собі трішечки розслабитися. Ні, не так, як подумав дехто, наприклад, той же замполіт. Хоча крім експерта інших свідків учорашньої „наради на вищому рівні“ не було, чутки про неї в якийсь незбагненний спосіб дійшли до нашого ляпала. Не інакше, як Рубін прогавкався. Одне слово — прителіпався він до мене. І вкляк на порозі. Бо замість пускати дим кільцями у стелю, або цілитися зі „стєчкіна“ в портрет Брежнєва, старший інспектор Сирота сидів за столом, уважно читаючи товстий журнал.

— Е-е-е, ме-е-е… — нарешті знайшов потрібні звуки комісар. — А що це ви, товаришу капітан, читаєте?

— Журнал „Вітчизна“, товаришу полковник! Літературно-публіцистичне видання спілки радянських письменників України.

— Бачу, що не „Советский милиционер“. Про що це ви читаєте у робочий час?

— Та ось, про культуру психологічного письма, товаришу полковник.

— Якого такого письма?

— Психологічного. От послухайте: „Для нинішнього етапу розвитку прози характерне саме зростання психологічного письма, бо воно в свою чергу завжди було необхідною передумовою створення повногранних розвинених характерів і життєвої переконливості героїв.“ Крапка. Кінець цитати.

— Сирота, що це ви верзете? Про що цей сон рябої кобили?

— Про новий роман нашого міністра. Рецензія. Дуже хвалять.

Якби я зараз сказав, що Пленум ЦК реабілітував і поновив у партії всю троцькістсько-зінов’євсько-бухарінсько-каменєвську контрреволюційну групу, а заразом з ними Малєнкова, Кагановича, Молотова і „примкнувшего к ним Шепилова“, то комісар здивувався би менше. Все, що він зміг „виродити“ — це жалюгідну фразу:

— Дасте почитати…

Після чого навіть не зник, а дематеріалізувався.


Від автора:

Тодішній міністр внутрішніх справ УРСР таки писав романи. Причому, дуже непогані — на полицях книгарень не залежувалися. Щоправда, в цьому йому допомагав один професійний літератор. Але, мушу відзначити, міністр був людиною порядною і виносив прізвище свого співавтора на обкладинку — поряд з власним. Решта ж тодішніх „сочинителів“ у генеральських мундирах не вважали за потрібне десь наводити прізвища, як їх тоді називали, літературних негрів, котрі замість них творили романи, повісті і мемуари. Грішив цим навіть маршал Жуков та інші сталінські командуючі. А вже як згадати про Леоніда Ілліча… ну що візьмеш з простого полковника, та ще й з політвідділу. Він справжнім авторам своєї вікопомної трилогії навіть пляшки не поставив.

Щодо співавтора нашого міністра, то помер він на початку 2002-го року порівняно молодим. У некролозі йшлося про „людину трагічної долі, високих духовних цінностей, неординарну особистість“… Проте некролог був підписаний лише членами його родини та друзями. І ані словечка від рідної Спілки письменників тепер уже Незалежної України.

Мало не в останній рік перебудови були повністю реабілітовані і посмертно поновлені в КПРС Зінов’єв, Каменєв, Бухарін та інші фігуранти так званої „контрреволюційної антирадянської групи“. Однак Троцький, Малєнков, Каганович, Молотов і „примкнувший к ним Шепилов“ такої честі чомусь не дочекалися.


Олекса Сирота:

Якщо відверто, то рецензія, якою я приголомшив наївного замполіта, не мала жодного відношення до літературної творчості шановного міністра. Та й взагалі, то була не рецензія, а стенограма якоїсь велемудрої і тягомотної дискусії стосовно, якщо не помиляюся, долі роману як жанру. Проте це аніяк не було пов’язано ані зі слідством по справі Музиканта, ані з моєю роботою взагалі. Це я так — мізки розвантажував. А що? Непогана метода. У мене в Університеті був знайомий студент з мехмату, Ленінський стипендіат. Так той взагалі задля психологічного розвантаження, особливо під час сесії, перечитував труди професора Пирогова з військово-польової хірургії. І дуже при цьому реготав. На здивовані наші запитання, що він там знайшов смішного, відмінник відповідав: та так, асоціації.

На жаль, розвинути своє асоціативне мислення мені того ранку не дали. Спочатку морочив голову експерт, уточнюючи текст офіційного листа до Академії наук, потім довелося підписувати якісь папери у заступника Генерала по вогневій підготовці. Він загалом мужик хороший, але знайшов час влаштовувати позапланову перевірку використання боєприпасів! Зануда! Тому появу в моєму кабінетику Старого я зустрів з величезним почуттям полегкості.

— Товаришу підполковник, наш з вами приятель ще й досі сидить на горищі чи вже пішов на роботу?

— На відміну від тебе, Музикант на свої корти ніколи не запізнюється. Він уже там. А от ти — зайди до мене.

Доки йшли коридором, я мовчав. У самому кабінеті Старий теж не поспішав щось виголошувати чи проголошувати. Мовчки показав мені на стілець, а сам став гортати якісь папери, раз-по-раз позираючи на годинник. Потім нарешті видав, не підводячи голови:

— Ота жіночка в чорному до тебе приходила ввечері чи до мами?

Микола Васильович, маю на увазі — Гоголь. „Ревізор“. Німа сцена.

— Раз мовчиш, значить не придумав, що збрехати. Добре, врешті-решт, то твої справи — хто до тебе ходить у позаробочий час.

Щось занадто часто мені стало мову відбирати. Синдром підвищеної емоційності, як сказав би мій друг Борис. І навіть щось би порадив з цього приводу. Наприклад, зайнятися колекціонуванням сірникових етикеток…

А мій гад-начальник ще раз зиркнув на годинник і гаркнув у бік дверей:

— Що там стали, як не у себе вдома? Заходьте.

До кабінету не увійшли — увірвалися троє веселеньких дідусів у солом’яних капелюхах. Типові пенсіонери зі Сталінки.

— Дорогенький! — закричали вони з порога. — Ну спасибі! Ну уважив! Де б іще ми так душу відвели і молодість згадали!

— Він нічого не запідозрив?

— Ображаєш, начальник! От ти б щось запідозрив, зобачивши, як у дворі за столиком двоє старих пердунів обігрують третього у підкидного дурня?

— Ви мені краще скажіть, скільки порожніх пляшок під тим столиком стояло — дві чи три?

— От якби їх там не стояло, він і міг би щось запідозрити. Але пляшечки з-під „плодово-вигідного“ ми з собою принесли, і то вже порожні.

— А випили де? З горла у під’їзді Управи?

— Знову ображаєш, партизан чортів! Принесли ціленьку! Тягни стакани.

Один із дідусів блискавичним порухом витяг із внутрішньої кишені пласку скляну флягу і поставив її перед Старим. Щось мені цей жест нагадав — чи не так само миттєво колись він вихоплював зброю?

— Ну ти, Лимонадний Джо, і даєш! — тільки і спромігся вимовити Старий.

— Точно, що Лимонадний Джо! — підтвердив один із дідів. — Йому ж лікарі заборонили пити будь-що, окрім лимонаду.

— А хіба це випивка? Це ж домашній продукт. На травах і без жодних домішок. Дітям можна давати. А до речі, про дітей — твоєму „малому наливати? Чи хай ще підросте?

— Хай спочатку заробить. Олексо, збігай до буфету і скажи Зіні, щоб дала чотири кришталеві чарки. Скажеш — у начальника високі гості.

— Так чотири чи п’ять, — наважився я нарешті подати голос.

— Чотири, — Старий витримав паузу і додав: — А ти будеш з гранчака.

Коли я повернувся до кабінету Старого зі склотарою, весь сискарський квартет уже сидів навколо столу і щось жваво обговорював. На мою появу Старий жестом зупинив дискусію:

— Про справу потім. Зараз дозвольте вам представити останню надію Київського кримінального розшуку капітана Сироту.

Діди нарешті уважно мене роздивилися, а потім підвелись і кожен по черзі подав мені руку. Хоча прізвищ своїх ніхто не назвав.

— А це, Олексо, щоб ти знав, як кажуть, віднині і во віки віків, мої вчителі. Тепер кажи як на духу: скільки днів вони тебе водять?

— Якщо чесно, то оце тільки від вас і дізнався, що мене, виявляється, не тільки охороняють, а ще й водять.

— Навіть якщо брешеш, Олексо, то переконливо, — втішився Старий. — Виходить, є ще порох у порохівницях. Наливай заслуженим людям!

За чаркою та за розмовою про славні старі часи з’ясувалося, що Старий залучив до слідства ветеранів розшуку одразу, тільки-но ми ідентифікували особу Музиканта, слушно вважаючи, що більшість нинішніх оперативників той вже давно знає в обличчя. Діди, треба сказати, не підкачали. Музикант не те що нічого не запідозрив, а навіть якось поступився одному з топтунів своїм місцем у трамваї, щоправда, під тиском жіночої частини громадськості. Напевне, нашого підозрюваного збила з пантелику моя охорона, котра демонстративно супроводжувала мене з ранку до ночі.

— Ви от молодому ще раз розкажіть, — попросив Старий, — якої масті ваш підопічний.

— Маєш на увазі — блатний, фраєр чи раптом синій?.. Чого так дивишся, синку? Фені не знаєш? А, так, ви ж їх зараз „конторськими“ кличете.

— „Конторський“ — то ще півбіди, — уточнив один із ветеранів. — А от якби тобі, хлопче, підлипало трапився, то мав би ти або „сім-шістдесят два“, не відходячи від каси, або шану і повагу.

— Яке підлипало? Що ти молоді голову морочиш? Ти ще розкажи, як тебе в РСЧМ приймали.

— А це ще що за звір, товариші ветерани?

Товариші ветерани із задоволенням посміялися, а потім пояснили мені, що чудернацька абревіатура — то насправді „робітничо-селянська червона міліція“. Так ми, виявляється, до війни обзивалися. Ну, а підлипало — не що інше, як шпигун.

— Взагалі, синку, таких людей, що себе шпигунами на слідстві обзивали, ми в молоді роки надивилися. Нас, щоправда, держбезпека виключно для конвоювання та охорони залучала, але довелося… А щодо справжніх підлипал, то такі нам за всю службу не траплялися. З диверсантами німецькими у війну справу мали — то так. А ця публіка нам не розкривалася.

— Музикант твій, синку, порода хитра. Ходить по-блатному, бо весь час назирці. Двічі однією і тією ж дорогою не повертається. Любить прохідні двори. В транспорт намагається останнім увійти. Часом робить вигляд, що переплутав зупинку — усіх пасажирів пропускає, виходить останнім, а як двері починають зачинятися, ляскає себе по лобі і заскакує у вагон. Але з іншого боку — блатних прикмет на ньому немає. Ось Петрович із ним у лазні парився — Караваївській. Жодної наколки. І до речі, ніяких шрамів, окрім від апендициту.

— Тоді може він і справді якийсь колишній „конторський“? — несміливо запропонував я. — Бо хто ж він тоді? Хіба такі фраєри бувають?

— А то вже не нашого розуму справа, синку. Ми от утрьох досі живі, бо чітко знали, у які двері нам стукати треба, а які ногами вибивати. А у тебе, кажуть, із цим натяжка. Тож учись, капітане, вчись. Довше проживеш.

Ветеранська фляжка, здавалося, була бездонною. Чи може, самогон заміцний? Бо розібрало мене досить швидко. На щастя, я вчасно пригадав, що є ситуації, коли слухати і говорити водночас не варто. Більшість у таких випадках починає говорити. Сищик, якщо він вважає себе професіоналом, повинен мовчати і слухати. Я так і зробив. А діди тим часом пригадували минуле, службу у фронтовій бригаді НКВС, повоєнні бої з бандами… лаяли Микиту Хрущова, хвалили нинішнього міністра за те, що вибив для них нормальні пенсії. І час від часу поверталися до Музиканта.

— Взагалі треба було б у нього вдома понишпорити.

— Точно! Він же якісь клумаки з кортів на квартиру перетяг.

— А ти його двері бачив? На замки звернув увагу? Я би за них не брався.

— Хіба би покійник Деха був живий, то можна було б попросити. Він будь-яку секретку нігтем розколупував. Але таких, як він, уже немає. І потім, хто нам дозволить зараз без ордеру? Не ті часи, хлопці, не ті часи…

— Часи часами, а комірчину його на кортах хто обнишпорив? Миші чи дехто з присутніх?

— Ну й що з того, що обнишпорив? Якби нас раніше залучили, до того, як малий туди поперся, то може щось би й знайшли. А так — він усе прибрав. І маємо ми тепер дулю з маком.

— Не скажи! Якщо він чистенький, то чого б це раптом цілу ніч на чужому горищі просидів? Голубів своїх шукав, чи що?

— Відмажеться!.. Скаже, що приятель попросив за його шльондрою-дружиною прослідкувати. Мовляв, у неї з нашим капітаном амури. От він по доброті своїй душевній і видивлявся — з вечора до ранку. І що ти йому зробиш?

— А й точно, що нічого. Ну, хіба що по громадській лінії, там, на роботі…

— Солі йому на хвоста насиплють по громадській лінії. Ти ж знаєш, що у нього за робота. От якби він був з інтелігенції, то інша справа. А так, вважай — пролетаріат, котрий цю інтелігенцію обслуговує.

— Н-да, проблема.

— Слухайте, хлопці, а може, він ліквідатор?


Від автора:

Перепрошую читачів, але мушу нагадати, що все це відбувалося в семидесяті роки, задовго до Чорнобильської катастрофи. Тому термін „ліквідатор“ до 1986-го року мав зовсім інше значення.


Олекса Сирота:

У кабінеті раптом запала тиша. Діди перезирнулися, а Старий демонстративно почав розминати чергову цигарку. Нарешті той, котрого обізвали Лимонадним Джо, іронічно кинув:

— Не лякай малого! Ти йому ще про спальний вагон розкажи або про „Чорну кішку“. Тоді точно вночі в постіль напудить.

— Можна подумати, що ти все життя не за бандитами ганявся, а ляпалом служив у політвідділі. Думаєш, як про це ніде не пишуть, то ніхто й не знає?

— Я не думаю, я кажу, як є.

— То ж то й видно, що кажеш не думаючи.

— Товариство, тихо! — це вже Старий втрутився. — Ви ще побийтеся при молоді. Казав же — не варто стільки пити.

— А чого він казочки розповідає?

— А ти знаєш, які люди ці казочки мені розповідали? Ти їм у підметки не годишся.

— А з твого язика тільки портупеї робити!

— Цитьте, кому кажу! — тут уже Старий не просто вигукнув, а ще й кулаком по столу гахнув, не забувши при цьому притримати вільною рукою фляжку. — Що, хіба не правда? Чи злодійські суди теж хтось вигадав? Чи хіба блатняки ніколи своїх не прибирали, наприклад, за зраду?

Дід-скептик мусив погодитися, хоча і з видимою неохотою.

— Коли це було! Тих суддів давно вже кісточки зітліли по БАМЛАГам та іншим Магаданам. І потім, хто вбивав? Шістки, котрі в „три зірочки“ програвали. І самі за це йшли „під дієз“. А щоб зараз таке? Та ну!

Той, котрий пом’янув „ліквідатора“, теж не схильний був загострювати розмову.

— А я хіба що? Я ж не кажу, що вони у нас табунами бігають, оті ліквідатори. Може, й залишився якийсь… мамонт. Щодо „шісток“, котрі в таборах у карти програвалися, так то в зонах. А на волі, пригадайте, хіба не знаходили ми авторитетів ще тепленьких, але вже… І жодної дірки, жодного синяка. А людина мертва. Хто тоді слідство вчиняв? Це ж не ударник з заводу „Транссигнал“, а злодій-рецидивіст. Помер — і кат з ним. Прокуратурі легше!

— Знаєш, якби цей Музикант блатних прибирав, нехай навіть колишніх, то я ще у твою версію про мамонта, може б, і повірив. Але ж ні — він за ментом ходить. Чого раптом?

— А то вже, хлопці, не нашого розуму справа. Нехай у цьому лайні наш партизан плаває разом зі своїми цуценятами. Ми свою справу зробили. І ще зробимо, як попросять. Із превеликим задоволенням і навіть надурняк.

— Попрошу, попрошу, товариші ветерани. От просто зараз. Хто Петровича підмінить? Кидайте на пальцях. Бо його цуцик уже всю огорожу навколо кортів обпісяв. Пора собаню додому вести.

— Умовив. Є пропозиція. Нехай молодь доп’є. За старше, так би мовити, покоління і його здоров’я.

Всупереч слабкому спротиву Старого, мене таки змусили допити. Це у них так називалося. Бо самогонка, як потім з’ясувалося, мала не сорок і навіть не сорок п’ять градусів, а всі дев’яносто.

І відрізнялася від чистого медичного спирту лише тим, що проходила через горло, як вода, не викликаючи судоми. І вибухала вже в шлунку. Зараза!

Як ти розумієш, ніякої роботи того дня у мене вже не було. Старий особисто вивів мене через чорний хід у двір і здав охороні, аби відвезли додому.

— Буде пручатися — прив’яжіть до ліжка. І почергуйте про всяк випадок на кухні, доки остаточно не засне. Бо знаю я цих — молодих і революційних. Коли тверезий, не допросишся щось зробити. А як переп’є, то одразу на подвиги рветься, мов той броненосець „Потьомкін“.

Коли через добу я прокинувся, то зі здивуванням виявив, що голова у мене не болить, думки працюють у правильному напрямі, тільки руки трішки тремтять і коли ходиш, чомусь вліво заносить.

Коли я доповів Старому про наслідки реакції на дідівський „лимонад“, він задоволено всміхнувся:

— Сирота, ти навіть не уявляєш, чим тебе вчора пригощали! Ми у партизанському загоні оце диво замість наркозу вживали. Дві склянки — і роби ампутацію кінцівок спокійненько, як у кремлівській лікарні.

— Рецепт дасте?

— А може, ще й насіння опійного маку для декоративних посадок на власній дачі?

— Немає у мене дачі.

— Тоді на балконі. Забагато хочеш. Два дні перепочинку можу дати, а от рецепту не діждеш. Ну хіба що поранять тебе колись чи в голову дадуть — тоді я у дідів стопарика випрошу. А ти, голубе сизий, як виженеш остаточно товариша Ходуна, сходи на корти. Як ми й домовлялися.

— Можна, я зараз, доки руки самі дрижать? Прикидатися не треба…

— Ну, валяй, артист погорілого театру.

— Це ви про всю нашу Управу чи тільки про карний розшук?

— Киш звідси!

І я кишнув. У вказаному напрямі.

На прохідній кортів мене ввічливо привітав справжній відставник — з колодочками бойових нагород, серед яких я одразу помітив Орден Слави. Директор теж випромінював ввічливість і турботу. Навряд чи причиною цьому був мій природній шарм. Не інакше, як подзвонили „згори“ і добряче гавкнули.

— Все зробили, товаришу капітан! Кого треба було — вигнали, відділ кадрів підсилили, всі дірки залатали. Порядок у сауні теж навели. Тепер там тільки масаж… ну і, знаєте, пиво під легкі закуски. Але це навіть у районних лазнях дозволяється!

— Добре, показуйте.

Дірки й справді були залатані, та ще й колючим дротом. У відділі кадрів замість двох добре вгодованих телиць сидів сухенький дідок із професійним поглядом залізничного ревізора. Мою здогадку підтвердив потертий значок „почесного путєйця“, вручений не інакше, як ще самим Лазарем Кагановичем.

Сауну ревізувати я з усією делікатністю відмовився, мовляв, нащо заважати серйозним людям. А от у закапелок до Музиканта зайшов. Бо власне, задля цього візиту і гралася вся ця комедія.

У майстерні багато що змінилося, навіть запах. Музикант у тих клумаках, про які згадували старі топтуни, виніс, напевне, всі свої трави та відвари, що надавали раніше приміщенню неповторного амбре. Котушки з товстою жилкою, необхідний інструмент, недоремонтовані ракетки та запчастини до них — от і все, що тут залишилося. Біблія з закладками теж десь зникла. Причепитися нема до чого.

Сам господар з підкресленою старанністю висмикував зі спортінвентаря порвані струни і робив вигляд, що у межах нашої галактики його більше нічого не хвилює. Проте я досить швидко вивів його з цієї нірвани. Незграбно повернувся, похитнувся і скинув зі столу велику бляшану банку з цвяхами. Вони розсипалися по всій підлозі, і це змусило Музиканта показати, що нерви у нього таки є. Він аж підскочив і щось просичав крізь зуби. Я одразу заходився вибачатись:

— Ну, я ж і слонюка! Ви вже не ображайтеся, у мене сьогодні все з рук валиться. Нерви нікуди, ось, бачите, як руки дрижать.

Музикант змінив гнів на допитливість:

— Що таке? Перепрацювали чи може, болячка яка?

— Та ні. Просто, розумієте, курити кинув.

— Давно?

Я назвав саме той день, коли він передав мені сигарети з сюрпризом. Його помітно пересмикнуло, проте він миттю взяв себе в руки:

— Що таке? Здоров’я підкачало?

— На здоров’я не скаржусь. Але, знаєте, як хто за руку смикнув: кинь, мовляв, і все! От і кинув: всі сигарети з кишень — в урну! І все! Воно, звичайно, при нашій роботі важкувато без курива, але я вирішив перевірити, на скільки моєї сили волі вистачить.

Чи мені здалося, чи й справді скреготнули його зуби? Однак, успіхів він мені побажав майже щиро.

Наступні кілька днів я мав додатковий клопіт — не з’являтися на людях із сигаретою в зубах. Курив, як той школярик, тільки зачинявся не в туалеті, а у власній „шпаківні“.

Я вже почав подумувати, а чи не варто мені й справді кинути курити, коли ці благі наміри розбились об сувору реальність, котра цього разу набрала звичного образу мого безпосереднього шефа.

— Сирота, — порадував мене Підполковник з порогу, — знайшли ми пістолетик.

— Який пістолетик? — ляпнув я дурницю, бо зрозумів, що я кажу, тільки після того, як ляпнув.

Мого стриманого начальника аж підкинуло.

— Ти що, від партизанської калганівки ще не відійшов? Забув про вбивство на узвозі, яке на тобі висить? Тільки не спробуй вибачатися, бо заробиш.

— Єсть не вибачатися! Я все згадав. Пістолет малокаліберний, спортивний, системи Марголіна…

— Так ото ж. Кажу ж, знайшли ми той пістолетик. Добре заховали — у список зброї, котра начебто перебуває у ремонті. А насправді то не списочок, а класична туфта для придурків-перевіряючих на взірець одного старшого інспектора карного розшуку.

— Зрозумів, товаришу підполковник. І де ж він насправді був?

— Вгадай з трьох разів, Сирота.

— У Музиканта?

— В принципі, так. Але як він до нього втрапив? Спочатку один тенісист з відомих тобі кортів позичив його в довгострокове користування у знайомого воєнрука. Погратися! А потім оцей-от ковбой недороблений віддав зброю нашому Музиканту. Вгадай, для чого?

— Ворон лякати?

— Примітивно мислиш, Сирота. Пацючого короля застрелити.

— Чекайте-чекайте, якого короля? Що за казочки для дітей молодшого шкільного віку? Це ж не балет „Лускунчик“.

— Не знаю, як щодо балету для молодшого шкільного віку, але середній номенклатурний на цю баєчку купився. Мовляв, у комунальній квартирі єдиної двоюрідної тітки нашого Музиканта завелися пацюки. І то такі, що нічого їх не бере. Пастки вони обходять, отруту спокійненько пожирають без усяких шкідливих для себе наслідків, а вечорами влаштовують посеред кухні хороводи. Єдиний, кажуть, вихід — забити їхнього короля, найбільшого пацюка з чорною смугою на спині. От наш Музикант і підрядився на цей, як ти кажеш, балет.

— А тітка в нього є?

— Молодець, Сирота, беру назад свої слова про калганівку. Дурень обов’язково запитав би, чи вбив Музикант отого пацюка. Немає у нього тітки — ані рідної, ані двоюрідної, ані чотириюрідної. Він у нас взагалі безбатченко. Довідка про народження, що характерно, видана медичною частиною… виправно-трудового табору номер якийсь там, котрий в свою чергу ліквідовано ще в 1957-му році. Розумієш, Олексо, там повстання було одразу після двадцятого з’їзду. Зеки табірну контору спалили з усіма архівами. Піди тепер докопайся, майже через двадцять років…

— Ситуація… А як щодо пістолету докопалися?

— Старим ментівським способом, Сирота. Доки ти нечисту силу до своїх версій за роги притягав, нормальні люди папірці перебирали. Звірили, чи насправді такі-то і такі-то одиниці спортивної зброї перебували на ремонті у відповідному підприємстві. Ти ж розумієш — такий ремонт дяді Васі, слюсарю з жеку, не доручать. А на заводі — облік і звітність. Справжня, а не така, як у деяких воєнруків. От і докопалися.

— Так це ж прямий доказ!

— Доказ чого, Олексо? Відбитків пальців нашого Музиканта на зброї немає. Ствол добряче почищений, алібі він тобі будь-яке намалює, бо скільки від того вбивства вже часу пройшло? До речі, ні в якого пацюка він не стріляв, повернув пістолет тенісисту таким, як брав.

— А вистріляний патрон?

— Заряд для малокаліберки — це тобі не ракета класу „земля-повітря“. Дістати не проблема. Тож усе це зліпиться докупи, коли ми щось вагоміше розкопаємо.

— А мої сигарети?

— Що сигарети, коли ані черговий, ані його помічник так і не змогли пригадати людину, яка їх принесла. Телепні! Хоча — й ми хороші. Як уже була така версія, то треба було її триматися. Для початку посадити когось із наших у черговій частині, аби слідкував, хто з подаруночком для Сироти з’явиться.

— Як казав у одному фільмі Ераст Гарін, „хорошая мысля приходит опосля“.

— Саме так. От ти, наприклад, нарешті вирішив одружитися. Давно пора. Бо ще трохи — і пересидів би в дівках.

— Я? Одружитися? Хто вам сказав?

— Черниця з Фролівського монастиря до твоєї мами чого приходила? Мовчи, бо наврочиш. Я сам скажу. Всі знають, що в цій обителі черниці на замовлення постільну білизну шиють, спеціально для молодят. Благословляють вони її там чи святять — то я не знаю, але попит великий. Ну, а раз твоя мама таке замовлення зробила, значить, ми скоро тебе під марш Мендельсона здаватися поведемо.

— Діди накапали?

— Вони, а хто ж іще. Стара школа! Потилицею бачать.

— І довго вони ще?..

— Як мінімум місяць. Згідно з законом маємо право пенсіонера раз на рік брати на два місяці з повною оплатою. Або на чотири. Тоді на півставки. Як домовимося, так і беремо.

— Спасибі вам велике, товаришу підполковник, але боюся, що моє особисте життя гавкнулося повністю і остаточно.

— Чого це раптом?

— Я тепер взагалі ніколи не одружуся, навіть якщо дуже прикрутить. У мене відтепер комплекс, що в першу ж шлюбну ніч з-під ліжка вилізе хтось із ваших дідів і почне вчити нас, як оте саме робиться.

Старий спочатку хотів узяти ветеранів під захист, але не витримав і розреготався. Напевне, уявив змальовану мною картину.

Відсміявся і повідомив:

— Я, до речі, не через твоє весілля до тебе прийшов і навіть не через пістолетик. Нас обох Генерал викликає.

Генерал, всупереч побоюванням, був у доброму гуморі. Не став тягти кота за хвіст, себто робити довгу передмову, а одразу перейшов до суті:

— Із цим вашим Музикантом влаштували ми хамішуцер на весь Радянський Союз. І що ви на це скажете?

Старий лише знизав плечима, а я за звичкою вискочив з реплікою:

— Добре, що не на весь Варшавський договір, товаришу генерал!

— Жартуєте, товаришу капітан? А от декому в ці дні було не до сміху. І коли я вам назву прізвище цього декого, вам теж розхочеться гигикати.

Проте у самого Генерала очі залишалися веселими.

Тут і Старий вирішив, що надійшов його час:

— Та кажіть уже як є, товаришу генерал. Ми витримаємо. Нам, як тим татарам — що Варшавський договір, що Союз нерушимий, що Шулявка з Караваївкою. Аби без цієї клятої невизначеності.

— Тільки з поваги до вас, товаришу підполковник, як до одного зі своїх вчителів… Та не треба червоніти, я правду кажу. Бо це ж ви, здається, на отій нашій „всенощній“ висунули версію щодо професійного ліквідатора.

— Може, я, а може, товариш полковник — яка різниця? Одну справу робимо.

— Саме так. Але ближче до життя. Всі старі менти добре знають легенду щодо професійних ліквідаторів, які виконують вироки злодійських судів. Акцентую — саме легенду, бо говорили про таку публіку багато, а на власні очі їх ніхто не бачив. Тому зійшлися на думці, що це легенда. Простіше кажучи, казочка для блатних початківців, аби вони дотримувалися злодійських законів. Я правильно викладаю, товаришу підполковник?

— Стовідсотково. Це як з тим татуюванням: „Не забуду мать родную“. Воно, вважай, у кожного злодюги поперек грудей навіки намальоване, а насправді — тих матерів, котрі їх породили, вони за три копійки заріжуть і навіть не почервоніють. Все правильно, товаришу генерал, казочки це для дурників-малоліток зі спецшкіл.

— Спасибі. Але є ще одна не-легенда і навіть не версія, а реальний факт. У ті часи, які ми називаємо культом особи, в МГБ існував секретний підрозділ саме для знищення людей, яких неможливо було з різних причин стратити офіційно: через слідство, суд, вирок. Як ви розумієте, була це таємниця особливої державної ваги, знали про неї, крім Берії з Абакумовим, ну і товариша Сталіна, може, ще з півдесятка чоловік. Звичайно, ці ліквідатори мали знищувати тих наших ворогів, котрі перебували за кордоном СРСР. Але існували побоювання, що подібні операції проводилися і на радянській території. Тому одразу після страти Берії та Абакумова цей підрозділ ліквідували.

— Разом із ліквідаторами?

— Ні, ви тільки подивіться на цього гумориста! Сирота, з вашої милості московські генерали тиждень кальсони прали. А вам жартики. Юрію Володимировичу доповідали, Андропова маю на увазі. Ви хоч це розумієте? І до речі, що б ви робили на місці тодішнього керівництва? Пороздавали б усім ліквідаторам зірки героїв?

— А хто, до речі, тоді чекістами командував? — прикрив мене грудьми Старий. — Генерал Сєров? Така ж наволоч, як і Абакумов. Я його ще з війни запам’ятав. Він партизанів більш ніж німців боявся. Одна різниця, що Абакумова розстріляли, а Сєрова не встигли, бо сам застрелився. Головою Ради Міністрів, між іншим, Малєнков був, Георгій Максиміліанович. Антипартійна група! Про Микиту я вже не кажу. Тож нічого це начальство жаліти і на нього посилатися.

— Я б вас теж попросив, товаришу підполковник, не перетворювати робочу нараду на політсемінар з історії КПРС.

— Ах, так у нас, виявляється, робоча нарада. Вибачайте, товаришу генерал. Ви там на випраних кальсонах зупинилися…

Генерал прокашлявся, глянув на портрет Брежнєва, наче чекаючи від нього поради, потім навіщось відставив подалі від себе бронзовий бюстик Дзержинського і повернувся до теми:

— Москва не Київ, товариші офіцери. За три дні підняли всі необхідні архіви, свідків розшукали, допитали, співставили… Ну, природно, дактилоскопія, фотографії, все таке — третє-десяте… Головне — результат! Як я й припускав від самого початку, наш Музикант — не той ліквідатор. Зрозуміло?

Я вже вирішив остаточно не наражатися на генеральський гнів, принаймні цього разу. Тому лише мовчки подивився на Старого. Той, вочевидь, теж дійшов висновку, що на сьогодні з нього досить.

— А чого ж тут не розуміти, товаришу генерал. До абакумівських головорізів наш підозрюваний не має ніякого відношення. Щодо розмов про ліквідаторів із кримінального середовища, котрі начебто вироки злодійських судів виконували, то це, як відомо, балачки.

І тут Генерал раптом іронічно всміхнувся і кинув напівголосно:

— А от це вже не балачки. Тільки нікому ні слова.

Рідко я бачив Старого враженим, але це був саме той випадок.

— Що злодійські суди — не балачки, то я й сам знаю. Але про те, що є серед цієї публіки отакі от невловимі… вибачайте, товаришу генерал, але якось не віриться. Бо одна справа — Беріївська охранка, це все ж таки структура, а інша справа — блатні.

— Я теж так вважав. Але товариші з Луб’янки мене зорієнтували. Просто професійна злочинність зараз принишкла не тому, що ми її ліквідували. Це, виявляється, ініціатива товариша Андропова — створити спеціальний главк у московській Конторі, котрий займається виключно блатними авторитетами і злодіями в законі. Бо як ти не крути, а це все ж таки незаконна організація, отже, антирадянський підтекст присутній. Новому главку підпорядкували кілька виправних таборів у віддалених районах… далі можна не продовжувати. Ви люди досвідчені, самі розумієте.

— Розумію. То може, ми нашого Музиканта „конторським“ віддамо? Бо виходить — це тепер їхній клієнт.

Генерал зітхнув так тяжко, що аж штори на вікнах колихнулися:

— Зараз! „Конторським“ віддаси! Вони готовий матеріал беруть, а не версію. І потім — клієнт він, може, й їхній, але ж „Стоп-сигнал“ був наш. Що, вже забули, з чого почалося?

Довелося визнати, що забули. Генерал наші визнання прийняв без особливих коментарів, тільки раптом змінив тему:

— До речі, товариші офіцери, ви чули про останній футбольний скандал? Москва вимагала, щоб Лобановському заборонили працювати тренером. І то не тільки київського „Динамо“, а й навіть у першій лізі.

— Чого це раптом? За те, що московські команди роздовбує?

— Фактично так, а офіційно — за те, що не має вищої спеціальної спортивної освіти. Інституту фізкультури, бачите, не закінчував. А тільки КПІ.

— І що? Будемо ми тепер без Лобана?

— Спокійно, товариші, спокійно. Минулося. Володимир Васильович відстояв.

— От добре, що Щербицький футбол любить, а не, скажімо, городки.

— Сирота, ви щось там сказали?

— Аж ніяк, товаришу генерал. Думки вголос.

— Вголос будете думати на своєму робочому місці. Товариші офіцери, можете бути вільні.

Старий мовчки йшов поряд зі мною, думаючи, вочевидь, про щось своє, однак біля „шпаківні“ зупинився і запитав:

— Олексо, як ти вважаєш, Генерал мені цю історію з Лобановським просто так розказав? Чи з натяком на мою заочну середню освіту?

— Просто так. З натяком. Тільки не на вашу середню, а на мою вищу філософську.

На тому й розійшлися. В кабінетику я, звичайно, не грався в ковбоя і не спав із розплющеними очима. Не до того було. Сів за стіл, згріб думки докупи, перекрутив їх кілька разів у голові і дійшов висновку: вважай, поспіль три спроби Музиканта знищити мене провалилися. Якщо вірити черниці, зараз він мусить бодай ненадовго відступитися. З іншого боку — якщо він справді заробляє на вбивствах, чи то з ворожбою, чи без оної, то не зупиниться. Тим більше, що слава про нього в певних колах поширюється, замовники самі йдуть, і не з порожніми руками. Тому пильнувати за ним треба, та ще й як! Що не без задоволення робили наші міліцейські діди.

Проте й Музикант виявився, як ми й здогадувалися, не в тім’я битим. Увесь світловий день висиджував у своїй комірчині на кортах, латав пошматовані горе-тенісистами ракетки і навіть власноручно оббив бляхою двері до свого службового приміщення. Після славетної вилазки на горище сусіднього будинку ніяких аналогічних ескапад не влаштовував, темну частину доби проводив у себе вдома і виходив тільки до магазину, та й то в разі крайньої потреби.

А ми тим часом петрушили його минуле. Треба сказати — небезрезультатно. Про те, що таємниця народження Музиканта була покрита мороком певної підозри, я вже казав. Йому взагалі щастило на всілякі стихійні лиха та катастрофи. Скажімо, паспорт його був виданий якимсь Ново-Обалдуйським райвідділом міліції десь у самих глибинах російської нечорноземки. Цю історичну назву містечко заробило цілком заслужено, бо всі архіви місцевої міліції, включно з паспортним столом, однієї глухої ночі згоріли до самого фундаменту. І що характерно — пожежу спричинила гасова (це в наш час!) лампа, перекинута під час полювання чергового по відділку за пацюками. Піди після цього перевір, чи справді нашому підозрюваному там паспорт виписували, чи йому цей документ якийсь народний умілець змайстрував при світлі отієї ж пожежі.

Щоб не забути — академічна наука виявилась, як завжди, на висоті. З’ясувалося, що фільтр підкинутих мені сигарет був просякнутий наркотиком, який навіть у маленьких дозах викликає нестримне бажання… політати. У прямому розумінні цього слова. Що цікаво — винайшли цю гидоту виключно для дослідів над кроликами… чи пацюками? Але точно, що не над людьми. Все було нормально, доки якийсь лаборант випадково не скуштував. Звичайно, то був не НАШ лаборант, а капіталістичний. Отоді довелося терміново вилучати цей препарат з усіх наукових лабораторій. Та було вже як у тій одеській приказці: „Пізно, Сара, пить боржомі“. Наркотик пішов у світ.

На наше делікатне запитання, чи якась із радянських лабораторій використовувала цю гидоту, товариші науковці відповіли гнівним запереченням. Хоча, коли ми їх притисли, то й гнів ущух, і категоричність випарувалася.

— У нас в Академії цього не робили. Бо дослідження такого плану узурпувала собі Москва — сподівалися швиденько дисертацій наклепати, — визнав один із провідних фахівців. — Але ж ви здогадуєтеся, що крім академічних інститутів і тих, що під Мінздоровом ходять, є ще закриті установи.

Натяк ми зрозуміли і до закритих установ, звичайно, не рипалися. Проте, про всяк випадок поцікавилися: а чи можна десь, крім вищеназваних організацій, самотужки синтезувати оту крамольну сполуку. Фахівці екали-мекали-бекали, а потім визнали (тільки не для протоколу!), що зробити це цілком можливо навіть у домашніх умовах. Аби були відповідні реактиви і більш-менш професійне обладнання.

Пригадую, коли ми доповіли все це Генералу, він прореагував досить уїдливо:

— Здогадуюся, що капітан Сирота збирається написати два листи: міністру Устинову, аби той перевірив свою військову хімію, і товаришу Андропову, щоб його Контора шукала контрабандні реактиви або навіть готовий наркотик. Я вгадав? Так от, Сирота, писати будете пулю — у відпустці чи на нарах. Це вже — що заслужите. Шукайте власних менделєєвих. Я не думаю, що наша земля талантами збідніла. Нам недавно міністр на нараді показував: портативний самогонний апарат на електропідігріві. Замаскований під тринадцятий том творів товариша Леніна. Тож виконуйте!

Інтуїція не підвела Генерала і цього разу. „Менделєєва“ ми таки розшукали, щоправда, вже опісля всього, так би мовити, за результатами основного слідства. Ти знаєш, що я ніколи не тримаю в голові прізвищ, окрім найнеобхідніших. Коли маєш справу з сотнями людей, тримати в голові, як їх звати, — завелика розкіш. Але це прізвище не можна було не запам’ятати. Сальдо! Гена Сальдо, зелений студент-першокурсник хімфаку Університету. Єдиний коханий синок самотньої матері, випускник школи „імені Щербицьких“, єдиної школи в Києві, де можна було нормально вивчити англійську мову. Навчили на свою голову! Він у факультетській бібліотеці в якомусь зарубіжному хімічному журналі вичитав усе про оту гидоту, поцупив на кафедрі потрібні реактиви і влаштував удома маленький хімкомбінат.

Ми потім давали бубна факультетським дурням за неналежне зберігання матеріальних цінностей і почули від них своєрідне виправдання:

— Хто ж знав, коли ці хімічні реакції тільки на п’ятому курсі вивчають, а він був на першому!

— Ото не треба недооцінювати радянську молодь! — підбив підсумки Старий. Того генія з бухгалтерським прізвищем від великих неприємностей порятувала матуся. Вона, виявляється, якесь там медичне світило, та Бог із нею і її синочком, нехай живуть. Принаймні, по лінії карного розшуку Г. Сальдо мені більше не здибався.

Але це було потім. А тоді головним для нас було те, що нарешті заворушився Музикант. І Старий повідомив мені про це негайно.

— Олексо, що б це мусило означати? Наш підопічний поїхав на Берківці, купив найдешевший віночок, поклав його на одну могилку, потім ще трохи погуляв цвинтарем і рушив назад.

— Могилка родича?

— Та ні, одного з постійних клієнтів. Отих, що на корти вчащали. Недавно помер. Подейкують, що в сауні, хоча офіційно — у себе вдома. Інсульт.

— З ким не буває, товаришу підполковник. Особливо, якщо ракеткою намахаєшся. А потім ще й Мілка розкочегарить. Шкідливе виробництво оті наші корти.

— Не відволікай! Бо той віночок був для блізиру, як колись казали.

— Тобто?

— Він не просто по кладовищу вештав. Він біля однієї свіжої могили зупинився, роззувся, витрусив камінчик, потім знову взувся і довго зі шнурками мотузився.

— Може, заховав щось?

— Наші діди весь надгробок мало не через сито просіяли. Нічого немає. Хоча слід був, що він там рився.

— Жменю землі взяв?

— А ти звідки знаєш?

— Інтуїція. До речі, товаришу підполковник, ваші діди в дитинстві в індійців не грали?

— Ні, тільки в червоних дияволят.

— А це ще хто такі?

— Кіно було — німе, про громадянську. Та ти мусиш знати, його недавно ще раз зняли, тільки тепер це називається „Невловимі месники“.

— Точно! Пригадав… І куди він ту землю поніс, наш Музикант?

— Додому. Може, йому для квітів не вистачало?

— Простіше в парку накопати. То, щоб ви знали, товаришу підполковник, він якусь нову ворожбу задумав.

— Знову проти тебе?

— Боюсь, що ні. Схоже на те, що новий клієнт з’явився.

— Ще одна історія на узвозі?

— Пожуємо — побачимо, як сказав лев про свого нового дресирувальника.

— Ну, ти ж у нас і дотепник!

— Це не я, це колись у кавеені було. Хороша передача. Шкода, що закрили.

— Еге ж, шкода. Звідки ти тепер свої дотепи братимеш?

Мої недобрі підозри невдовзі підтвердилися. І то в несподіваний спосіб. Я побоювався, що нам доведеться довго і нудно вираховувати наступну жертву Музиканта, аж вона сама, можна сказати, впала мені на голову.

Подзвонили з чергової частини:

— Сирота, тут до тебе якийсь смішний хлопець пробивається у терміновій справі.

— Хто такий?

— Каже, що ти його знаєш. Про якийсь теніс-шменіс торочить, чи як його там? Пускати? Бо він тут мало не плаче.

— Дітей кривдити не можна. Пускай.

Колишній подавальник м’ячів увірвався до мого кабінету з криком:

— Тільки ви можете мене порятувати!

— Що таке? Чергова мадам за зґвалтування притягає?

— Яке зґвалтування? Тут таке… тільки прошу вас, не смійтеся.

— У нас не сміються. У нас установа серйозна.

— Але якщо я комусь розповім, у чому справа, мене таки на сміх піднімуть. Або скажуть, що я того… тю-тю. І пошлють у Кирилівку. Я знаю — тільки ви можете мене зрозуміти.

— Припиняй істерику, попий водички і спокійно розказуй.

Справді, якби хлопець розповів свою історію комусь іншому, реакція була б відома — саме така, яку він передбачав.

З роботи на кортах подавальника, звичайно, виперли, бо кому ж подобаються такі скандали в благородному товаристві. Однак заяві ображеної мадам щодо шантажу з порнографією теж ходу не дали. Навпаки, пообіцяли показати знімки її офіційному законному благовірному з відповідними коментарями. Дама змовчала, але затаїла в душі певне хамство.

Що ж до самого хлопця, то іншого такого теплого місця, як корти, йому, звичайно, не світило.

Без освіти, без професії, та ще й з таким „хвостом“, хочеш-не хочеш, а довелося йти на будівництво, як він сам висловився, „керамзіт пластати“, себто, махати совковою лопатою на одному з київських довгобудів.

І пластав би він той свій керамзит до нових віників, якби не зустрів випадково свою колишню спарінг-партнершу. Чи то робота не всі сили забирала, чи то остобісило лопатою махати, але він мав необережність натякнути, що не проти поновити старі стосунки на старих умовах. Але мадам чомусь замість кинутися йому на шию, заверещала щось на зразок: „Всі мужики — сволота, всі баби дурні, а щастя в труді!“ і пообіцяла, якщо він не відчепиться, попросити, він знає кого, зробити так, щоб і сліду його на землі не лишилося.

— Ви й минулого разу поставилися до мене зі зрозумінням, тому, якщо не до вас, то й не знаю, до кого мені йти. Бо вони і зроблять, і пороблять, і нікуди від них не дінешся, бо ніхто слухати не стане! — дорослий парубок і справді ладен був заплакати як мала дитина.

Для будь-кого іншого це звучало б як суцільна абракадабра. Але не для мене.

— Ну чого ти так психуєш, вибач, нервуєш? Мало що дурна баба може наговорити. Мені й не таке обіцяли! Якби хоч одна сота збулася — мене б уже на світі не було.

— Е, ні. Вам просто так казали, зі злості. А мені — зі смислом.

— І ти в це віриш?

— А що ж! У нашому селі така баба була, то її здорові дядьки десятою дорогою обходили. Уявляєте — їй колись навмисне комина заткнули, щоб вона вчаділа, так не подіяло! А цей, котрий у нас, він іще страшніший.

— Стоп-стоп-стоп, хлопче! А звідки ти знаєш, що може цей, котрий „у вас“? Чи він оголошення на щитах розклеює?

— Ну, я чув дещо. Я ж на корті не тільки м’ячі подавав…

— Це я знаю.

— Я не про те. А про сауну. Часом доводилося приносити-відносити…

— А також приводити-відводити. І це знаю.

— Тоді ви знаєте і про що там говорять. Коли добре вип’ють.

— Маєш на увазі — як людину зі світу звести, щоб і сліду не лишилося, і міліція не докопалася? Теж знаю. Мене інше цікавить — чому ти про це мені ще першого разу не розповів?

— Боявся.

— Чого боявся?

— Музиканта.

От тепер все стало на свої місця. Наш майстер тенісних ракеток і заразом чорної магії знайшов нову клієнтку. Залишилося уточнити подробиці.

— Викладай по порядку, хлопче. Як саме на тебе ворожать, звідки ти про це дізнався…

— Ну, дивіться, товаришу капітан: спочатку хтось битого скла під двері насипав. Потім цвях у лутку забили, я штани порвав, ось, бачите, дірка? Дохлий вуж — де він у городській квартирі візьметься?

— Може, діти хуліганили? Зловили десь у лісі, привезли в місто, гралися, замучили і покинули.

— А землю мені теж з лісу привезли?

— Яку землю?

— Не таку, як у нас у дворі. Чорнозем і трошки глини. А у нас у мікрорайоні самі супіски. Я ж сам людина від землі, розбираюсь.

— І звідки ж вона, по-твоєму, там узялася?

— Як звідки? З цвинтаря. Там ще соснові голки, значить — з вінків. Справжня сосна на піску росте. А глина — з ями.

— Ну ти ж і Шерлок Холмс.

— Хто?

— Слідопит. Слухай, кидай свій керамзит і йди у школу міліції. Ми тобі рекомендацію дамо. Шкода, що такий талант даремно пропадає.

— От як поможете, щоб мене не зурочили, тоді піду. Краще вже бути лягавим, аніж мертвим.

— Ну спасибі, потішив. А я думаю — чого це я щоранку з таким хорошим настроєм прокидаюся.

— Смієтесь? А мені страшно.

— А ти не бійся. Тоді не буде страшно.

— Вам би таке, що б ви тоді сказали?

Таємниці слідства стороннім особам розкривати не належить, тому замість відповісти на це запитання, я лише пирхнув. Бо мій настрій, на відміну від хлопцевого, виразно поліпшувався. Ворожбит не витримав і знову вийшов на чорну стежку. Ні, недаремно казали мені справжні блатні з великим стажем відсидки: злочин — він як наркотик. Перший раз цікаво і страшно, вдруге, втретє — то вже звичка, а потім ти без цього вже не можеш обійтись. Тому „зав’язують“, зазвичай, дилетанти, котрі і вляпуються в кримінал випадково, і строк одержують невеликий. А щодо досвідчених… мені розповідали про одну бабцю-злодійку, мало не ровесницю нашого століття. Після кожної відсидки її відвозили в будинок для престарілих. Однак заслужена ветеранша того ж дня давала драла до найближчого базару, демонстративно крала там перше, що на очі втрапляло, дозволяла себе затримати і з почуттям виконаного обов’язку знову гордо марширувала в „зону“. Усього цього я, звичайно, хлопцеві розповідати не став. Хоча і дав пораду:

— Нічого тобі боятися. Раз ти знаєш, що таке ворожба, то мусиш і знати, як з нею боротися. У вас же відьмам у селі не тільки комини затикали.

— Ну!..

— Лома гну! Чудило. Як забув — то змотайся в свої Малі Задрипанці, порозпитуй старших людей і дій відповідно з інструкціями.

— Яке „змотайся“, коли у нас на роботі зараз аврал. Поки бетон везуть — працюємо. Я й до вас прибіг тільки тому, що в другу зміну сьогодні. А так — бригадир сказав, що, либонь, скоро і спати будемо на будові.

— Ну, то частіше хрестись, „отченаша“ читай і крім лопати, лома і гранчака, нічого зайвого до рук не бери.

— Ви серйозно? От уже не думав, що мені в міліції таке порадять…

Я запевнив, що не тільки серйозно, а й перевірено. Щоправда, стосовно — де і ким, уточнювати не став. Натомість докладно розпитав, де саме наш герой-коханець „керамзіт пластає“. Мовляв, а раптом знадобиться, то де його шукати?

З’ясувалося, що це відомий усьому Києву довгобуд біля Повітрофлотського мосту. На моїй пам’яті його будували вже другий десяток років. Бетонна горгопина потихеньку тяглася в небо, але відчувалося, що ще не одне покоління ліміти зароблятиме тут мозолі і койки в гуртожитку. Неоковирний хмарочос, котрий виріс вже до десятого поверху і пхався й далі, іменувався „Кущовий інформаційно-обчислювальний центр цивільної авіації“. Найцікавіше, що коли мені довелося відвідати по роботі справжній центр, на якому обраховували, скільки пасажирів вилетіло і скільки приземлилося, то я довго шукав його на тилах учбово-тренувального загону біля аеропорту Жуляни, аж доки мене не послали в маленький, непоказний одноповерховий будиночок „стилю баракко“. Мені одразу стало зрозуміло, що красива сучасна назва будови — то лише прикриття для покращення життя великій банді чиновників з крильцями. На погонах. Але я відволікся, пробач.

Щодо проблем колишнього подавальника тенісних м’ячів, то я про них Старому доповів негайно. І одразу вніс пропозицію:

— Наші діди про результати спостереження коли доповідають?

— Як і належить — щовечора, в письмовій формі. Вони ж у нас не просто так, а на зарплаті. Кадровики вимагають, щоб згідно з інструкціями.

— А можна, щоб не тільки щовечора і в письмовій, а негайно по телефону, як тільки Музикант за прохідну кортів вийде?

— Кому, тобі?

— Можна й мені. А краще вам.

— Ні, Олексо, найкраще в чергову частину. Ти забув, що у них там магнітофон стоїть? Всі розмови фіксують, у разі чого можна і переслухати. Зараз я дам розпорядження.

— Ну, раз пішла така роздача, товаришу підполковник, то може б нашим дідам ще й фотоапарат видати, щоб фіксували будь-які підозрілі дії підозрюваного? Як ви гадаєте — впораються?

— Ти не здумай цього у Петровича питати — образиться до кінця своїх днів. У нього оперативне прикриття не раз було — фотограф на базарі. У нього фотокамера ФЕД із боковим відеошукачем, знімати можна навіть спиною до об’єкту. Не чув про такі штуки?

— Вперше від вас.

— А їх пацани Макаренка у Харкові ще до війни випускали, спеціально для оперативників. Вічна, скажу тобі, апаратура, надійна, як машинка „Зінгер“. Можна дати нею бандюзі по голові, а потім спокійно знімати, як він ногами дригає.

— Якщо так, то я спокійний, товаришу підполковник.

— Олексо, що з тобою буде, як мене не стане?

— Ну, ви вже, товаришу підполковник, точнісінько, як Дмитро Гнатюк.

— До чого тут Гнатюк?

— А до того, що він на кожному концерті на біс одну і ту саму пісню співає: „Вівці ж мої вівці, вівці та отари, хто ж вас буде пасти, як мене не стане, егей!“

— Ти, божа овечко, йди працюй. Розмекався! Егей…

У себе в кабінетику я ще раз уважно перечитав щоденні рапорти дідів-оперативників. І вилаяв себе вголос та по складах. Виявляється, Музикант кілька разів заходив до одного і того ж будинку. Та оскільки в ньому проживав вигнаний з моєї подачі вахтер, то ці візити ні в кого не викликали підозри. А виявляється, там ще й екс-подавальник мешкає. Так от яким чином під дверима у бідолахи заговорене сміття з’являється. І цвяхи в одвірку. Це ж секундна справа! Страшно навіть подумати, що було б, якби у Малих Задрипанцях люди забули, що таке відьми і ворожіння!

Наступного ранку один із дідів зателефонував, ледь я переступив поріг свого кабінетику.

— Музикант пасе хлопця.

— Давно?

— Засів біля будинку ще з самого ранку, зараз в одному тролейбусі їдуть у бік Повітрофлотського мосту. Петрович з ними.

Ще за якийсь час обізвався сам Петрович:

— Музикант довів хлопця до будови, походив навколо, навіть зазирнув усередину. Це не проблема, бо там заходь, хто хоче. Але нагору не піднімався. Повернувся на корти. Зараз сидить у своїй комірчині. Відома вам дама заходила до нього вчора, перед самим кінцем робочого дня.

Ну що ж, здається, з Божою поміччю наше нескінченне, як собача пісня, слідство наближається до завершення. Всі необхідні ритуали вже пророблено. Хоча ні — треба ж іще заупокійну молитву замовити. От після цього самими дідами вже не обійдемося. Доведеться задіяти скорохватів-оперативників.

Старий на розвиток подій відреагував спокійно. Так, наче він усе життя мав справу з чаклунами-ліквідаторами.

— Втрачає кваліфікацію наш Музикант, втрачає. Це ж треба — на звичайнісінького різноробочого купився. Такого замочити можна і без усяких шаманських танців. Штовхнути його з десятого поверху — та й по всьому.

— А він, мабуть, так і збирається зробити. З тої будови сторч головою злетіти — і сигарет не треба. Єдине, що мені здається, Музикант його не просто штурхоне. Бо є ризик, що побачать, згідно із законом максимальної підлоти.

— Ну, це вже, Олексо, перебор. Звідки він знає, що хлопець до нас прибігав і що він його тепер як вогню боїться? З його позиції, то може спокійненько підійти, сказати щось на зразок: он ти де, а я тебе шукаю, кидай цю брудну роботу, тебе назад на корти беруть. І тільки-но хлопець розслабиться — легенько так підштовхнути.

— Ви ж самі вчили — не вважати підозрюваних дурнішими за себе. Чого він того нещасного собачника на узвозі застрелив? Міг же, як то кажуть, шлангом прикинутися: буцімто сам собачку шукає чи ще щось. Але якби після автокатастрофи бідолаха пригадав, що бачив напередодні підозрілого незнайомця — то тут уже б в нещасний випадок не повірили. Боюся, що він і цього разу гарненько підготує плацдарм, щоб не те що свідок — комар носа не підточив. Професіонал!

Наступні спостереження за об’єктом підтвердили наші припущення. Музикант знову з’явився на довгобуді, тільки цього разу самим оглядом прилеглої території не обмежився. По-перше, він замаскувався: одяг спецівку і кирзові чоботи. По-друге, підібрав десь мітлу з довгою ручкою і довго шастав поверхами, обдивляючись, що там і де. Видивився, здається, все. Крім переодягненого у виконроба Петровича.

Ми мали величезне задоволення, роздивляючись фотографії, зроблені старим, але надійним, як машинка «Зінгер», апаратом. Було чітко видно, як Музикант акуратно підпилює металеву поперечку на сходах. Оскільки стін у будинку ще не було, самий лише каркас, то поміж стальними вертикальними балками поприварювали арматурні прути, які правили за страховку, щоби хтось зі сходів назовні не випав. Власне, то було не стільки для техніки безпеки, скільки про всяк пожежний випадок, бо досвідчені робітники і так тримаються подалі від краю. От такий прутик Музикант і відпиляв, а потім акуратненько приліпив назад, ще й смолою місце підпилу замазав, щоб не видно було.

Пригадую, у нас ще вибухнула коротка дискусія на тему, що робити: приварити на місце страховку чи попередити хлопця? Бо якщо приварити, то можна налякати Музиканта, а хлопця попередиш — він тоді власної тіні сахатиметься. І врешті-решт перекапустить нам усю операцію по затриманню. З боку Петровича, звичайно, не обійшлося без спогадів «як було колись» і роздумів «як є зараз».

— Оця технологія, коли без риштувань, вона, звичайно, для нас, ментів, краща. Бо колись як було? Цегляна кладка всередині, а риштування назовні. Ненадійно. У сороковому, як зараз пам’ятаю, одному стаханівцю дошки підпиляли, він і загудів із самої верхотури. Ні, з бетону воно, звичайно, надійніше, а з цеглою — тепліше, то факт.

Врешті-решт вирішили арматуру приварити, але замазати смолою — вже від Музиканта. Хлопцеві нічого не сказали. Проте пильність з нашого боку посилили. Оперативники мало