До Читачів

У новітній історії поляків і українців не бракує драматичних подій. Обидві нації в XX столітті постраждали від жорстоких репресій нацистів і комуністів, причому, другі упродовж багатьох років намагалися стерти згадку про них із суспільної пам’яті. Не вільно було належним чином вшановувати жертви таких величезних злочинів, як убивство в Катині, чи Великий Голод тридцятих років, під час якого були заморені голодною смертю три мільйони українських селян. Отож, пам’ять про заборонені теми культивували передусім у родинному колі, де з недовірою ставились до офіційних висновків і тверджень істориків.

Допіру після падіння комунізму поляки та українці можуть відверто говорити про своє минуле. Намагаючись надолужити згаяне, історики двох країн неминуче зачіпають також складну проблематику польсько-українських відносин, у яких особливо трагічно дався взнаки період Другої світової війни та перших повоєнних років. У польській історичній свідомості глибоко вкоренилася пам’ять про масові вбивства поляків на Волині та в Східній Галичині, скоєні в 1943–1945 роках бандерівською фракцією Організації Українських Націоналістів (далі — ОУН) і Українською Повстанською Армією (далі — УПА). Натомість, для українців травматичним переживанням стала операція «Вісла», себто примусове виселення в 1947 році українців із Південно-Східної Польщі й розселення їх на західних землях таким чином, щоб вони хутко зазнали асиміляції. Про те, наскільки важливими для польської історичної пам’яті є злочини, скоєні українськими націоналістами, свідчать дослідження, проведені Музеєм Другої світової війни, які виразно показали, що більшість поляків чули про ці злочини.

Упродовж останніх двадцяти років ми стали свідками стрімкого поширення знань про польсько-українські взаємини в 1943–1947 роках. Завдяки чималим зусиллям польських і українських дослідників — і фахових істориків, і тих, хто займається цією проблематикою непрофесійно, — були опубліковані десятки книжок і сотні документів і спогадів. Автори усіх тих праць, попри те, що часто гостро сперечаються між собою (а, може, власне, завдяки цьому), причинилися до радикального поступу наших знань.

Тож важко погодитися з поширеним у Польщі поглядом, буцімто польсько-український конфлікт є замовчуваною темою і досі залишається білою плямою. Можна впевнено констатувати, що це не так. Інша річ, що в оцінках тих подій ми часто можемо зауважити діаметральні відмінності між істориками, причому лінія поділу часто співпадає з національними межами.

Втім, і досі бракує праці, яка б у популярній формі, не претендуючи на вичерпне висвітлення проблеми, та все ж упорядкувала поточні дискусії та впровадила в суспільний обіг найновіші дані, здобуті науковцями. Ця книжка покликана заповнити таку прогалину. Вона є спробою знайти відповіді на найпростіше запитання, яке може поставити собі історик, а саме: що ж трапилося в 1943–1947 роках між поляками та українцями?

Хронологічні рамки роботи окреслені 1943–1947 роками. В лютому 1943 року загони УПА почали на Волині «усунення» польського населення, перебивши мешканців села Парослі. Отже, природно, що дата скоєння цього злочину визначила початок відкритого польсько-українського конфлікту. Натомість, знищення керівництва українського підпілля в Польщі восени 1947 року після операції «Вісла» можна вважати за дату завершення відкритого конфлікту.

Книжка підводить підсумок моїх багаторічних досліджень, проте має науково-популярний характер. Тому я подаю посилання тільки в абсолютно необхідних випадках. Уміщена наприкінці книжки бібліографія містить тільки найважливіші, та аж ніяк не всі твори з досліджуваної проблематики. Тих, хто після прочитання цієї книжки захочуть докладніше ознайомитися з описами перебігу подій, я адресую до своїх попередніх робіт (заздалегідь прохаючи в Читачів вибачення за те, що вони, звісно ж, натраплять на численні повторення) й інших праць, включених до бібліографії.

Кільканадцять років тому, в січні 1998 року, на авторській зустрічі в Перемишлі, коли мене спитали, чого я хочу досягти своїми публікаціями, я відповів: «Мені б хотілося переконати українців, що убивство польського населення на Волині — це факт. А поляків — що операція «Вісла» не була потрібна» («Życie Przemyskie», 28.I.1998). Я здавна вважаю, що ніколи, за жодних обставин не можна виправдовувати завдавання страждань цивільному населенню будь-якої національності. Я завжди намагався пам’ятати цю просту істину. Сподіваюся, і в даному випадку Читачі зауважать, що я залишаюся вірним цьому принципові. На мій погляд, тривке польсько-українське примирення неможливе без того, щоб цілковито акцептувати важке минуле та назвати на ім’я усе зло, вчинене між поляками та українцями під час війни та після її закінчення.

І ще дозвольте торкнутися одного питання. Історики, котрі беруться за розгляд проблематики польсько-українських відносин, у останні роки часто чують звинувачення в підпорядкуванні принципам політичної коректності, униканні складних тем, а то й узагалі — в брехні. Багатьом людям, гадаю, важко зрозуміти, що наукова робота історика не полягає у виголошуванні національного монологу із переліком кривд, чи товкмаченні «для підбадьорення духу» такої версії подій, в якій «наші», як правило, мусять бути «білими», а «їхні» — обов’язково «чорними». Історик мусить бути неупередженим, його обов’язок полягає в спробі підійти до описуваної теми ніби збоку, щоб вловити всю складність досліджуваних явищ. Як влучно написав про це видатний польський соціолог Станіслав Оссовський: «Науковий працівник — то така людина, чиїм професійним обов’язком є непослух у мисленні. Його суспільне служіння в тому і полягає, щоб при виконанні своїх фахових обов’язків демонструвати непослух у мисленні. Відтак йому не вільно слухатися ані синоду, ані комітету, ані міністра, ані імператора, ані Господа Бога. Якщо він слухняний, якщо змінює власні погляди за наказом, або коли його думка незгідна зі словами, то він зраджує свій обов’язок».^[1]

Я хотів би подякувати Томашові Стриєку та Маріушові Зайончковському, а також Ґжеґожеві Грицюку та Анджею Леону Сові за цінні зауваження, почуті від них під час бесід у процесі написання цієї праці. Моїй дружині Едиті я вдячний за тепло і розуміння в ті довгі тижні, коли я, залишаючись удома, властиво, був відсутній.

Гордіїв вузол

Українська проблема в II Республіці

Першого листопада 1918 року серед поляків, котрі мешкали у Львові, мабуть, переважало почуття здивування. Того дня на офіційних установах замайоріли українські прапори, а з поширюваних містом оголошень можна було довідатися, що виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) зі столицею у Львові. Для тих львів’ян, які мріяли про вільну Польщу, перспектива стати громадянами Західної України була неприйнятною. Те, що в процесі створення власної держави їх випередили українці, — на думку багатьох, то була «винайдена австрійцями на шкоду полякам» національна група, якої насправді не існувало, — породжувало здивування, а водночас посилювало бажання активно протистояти розвиткові подій.

Ще того ж дня польські підпільні групи спонтанно перейшли в контрнаступ. Спершу некоординовані сутички незабаром перетворилися на запеклі вуличні бої. У лавах польських підрозділів опинилося чимало молодих людей віком до сімнадцяти років, які мужньо та самовіддано брали участь у боях, започаткувавши легенду Львівських Орлят. 22 листопада 1918 року, зважаючи на опір і підхід до міста підкріплення, українські війська залишили Львів. Але то був допіру початок польсько-української, або радше, польсько-західноукраїнської війни.

До березня 1919 року Українська Галицька Армія тричі починала наступальні операції, намагаючись повернути Львів, але щоразу зазнавала поразки. В наступні тижні у наступ пішли підрозділи Польської Армії. З цією метою було використано частину сил прибулого з Франції війська генерала Юзефа Галлера (хоча раніше західним державам пообіцяли, що ці підрозділи не будуть ужиті в Галичині). Польський натиск змусив знекровлені в боях загони армії ЗУНР відступити за Збруч, річку, яка мала становити південно-східний кордон відродженої Польщі. Останні з них переправилися на той бік 16 липня 1919 року. Спершу до Кам’янця, а потім у еміграцію вирушив також уряд ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем. Включити ЗУНР до складу Польської Республіки погодився лідер Української Народної Республіки (далі — УНР) Симон Петлюра, котрий таким чином прагнув врятувати українську державність понад Дніпром. Як відомо, край цим сподіванням поклав перебіг польсько-більшовицької війни та підписана в березні 1921 року Ризька угода.

Попри військову поразку, західні українці не втрачали надії на незалежність. Адже поляки мали клопоти із отриманням згоди держав-переможниць, особливо Франції та Англії, на включення Східної Галичини до Польської держави. В червні 1919 року Польща лише отримала право на тимчасове управління цим тереном, натомість серйозно розглядався проект, щоб долю регіону вирішили самі мешканці Східної Галичини на проведеному під наглядом Ліги Націй плебісциті. У Львові, щоправда, переважали поляки, проте в усій Східній Галичині саме українці становили більшість. За даними перепису 1931 року, у Львові мешкали 157 тисяч поляків, 99 тисяч євреїв і менше 50 тисяч українців, однак з-поміж 4 729 515 осіб, які мешкали в усій Східній Галичині, аж 2 847 844 були греко-католиками (майже всі — українці), 1 350 978 осіб задекларували себе католиками латинського обряду (поляки), а 490 459 — юдеями (євреї). Отже, підсумки плебісциту були б для Польщі, звісно, несприятливими.

Керівництво II Республіки, усвідомлюючи таку загрозу, одразу ж після перемоги узялося за зміцнення польської етнічної присутності на Кресах^[2]. Передусім були полонізовані державні установи, звідти усунуто всіх, хто відмовився прийняти присягу на вірність Польській державі. Відтак у Львівському університеті були ліквідовані українські кафедри і прийнято засаду, що у виші можуть навчатися тільки ті польські громадяни, котрі відбули службу в Польській Армії. Врешті, 5 грудня 1920 року всю Галичину було поділено на чотири воєводства: Краківське, Львівське, Тернопільське та Станіславське. При цьому межі воєводств пересунули на захід таким чином, щоб змінити демографічний баланс на користь польського населення. Отож, у складі Львівського воєводства опинилися населені переважно поляками Ряшівський, Кольбушівський, Кросненський і Тарнобжеський повіти. Східну Галичину було офіційно найменовано Східною Малопольщею. До того ж, у грудні 1920 року Законодавчий Сейм прийняв закон про надання на вигідних фінансових умовах господарств на Волині заслуженим воякам і інвалідам, вихідцям із Центральної Польщі, яких часто селили в окремих осадах.

Ці дії зродили спротив у значної частини українців. Українські політичні партії не визнавали польської державності — законним урядом вони вважали виключно еміграційний уряд ЗУНР. Аналогічне становище посів також глава Греко-католицької Церкви, митрополит Андрей Шептицький. Лунали заклики до пасивного опору, а саме: бойкоту перепису, організованого польською владою, призову на військову службу та виборів до Сейму (листопад 1922 року). В жовтні 1919 року українці заходилися творити таємні освітні гуртки, а в липні 1921 року розпочав діяльність підпільний університет (існував до 1925 року). Особливу неприязнь породжувало наділення землею польських колоністів, — місцеві селяни здебільшого були переконані, що ті загарбують землі, які мали би належати тутешнім.

Українці, звичайно, не збиралися обмежуватися пасивним опором. Частина українських офіцерів і солдатів не погодилися капітулювати. Влітку 1920 року виникла підпільна Українська Військова Організація (далі — УВО) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Назва організації зовсім не випадково асоціювалася із назвою Польської Військової Організації (ПВО); члени УВО й пізніше апелювали до польського досвіду боротьби за незалежність. УВО спершу підлягала урядові Петрушевича, який перебував у еміграції в Відні. Одразу після виникнення організація розпочала діяльність, спрямовану проти включення Східної Галичини та інших спірних територій до Польської Республіки. Перший терористичний акт УВО влаштувала 25 листопада 1921 року у Львові. Ним став невдалий замах на маршала Юзефа Пілсудського (тоді був поранений львівський воєвода Казімеж Ґрабовський, який супроводжував голову держави). Акти саботажу, чинені під безпосереднім керівництвом Коновальця влітку та восени 1922 року, мали серйозніший характер. Палали скирти збіжжя, господарства нещодавно прибулих колоністів і тутешніх поляків. У поліцейських відділках, на залізничних станціях, військових складах, під телеграфними й телефонними стовпами вибухали бомби. Згоріли військові склади поблизу Перемишля, будинки поліції в Яворові, Городку, Угневі та Любачеві. Покликаючись на потребу ліквідації «зрадників», члени УВО 15 жовтня 1922 року вбили в Кам’янці Струмиловій кандидата до Сейму Польської Республіки Сидора Твердохліба, українського поета й журналіста, лідера української партії хліборобів, яка виступала за співпрацю з поляками.

Саботажна акція тривала за підтримки комуністів кілька місяців. Мабуть, було вчинено близько трьохсот актів саботажу й диверсій. Поліцейська статистика зафіксувала в 1922 році 223 акти саботажу, в тому числі 17 замахів на службовців (загинули п’ятеро осіб), 15 замахів на українців-угодовців (дев’ять загиблих), 129 підпалів і пограбувань, 27 саботажів у державних установах, 35 випадків перерізування телефонних і телеграфних дротів.

Утім, все це не вплинуло на становище українців на міжнародній арені. 14 березня 1923 року Рада послів, яка успадкувала повноваження Верховної Ради мирної конференції в Парижі, передала Східну Галичину Польщі, сподіваючись, однак, що самоврядування на цих теренах набуде певних автономних повноважень. Здавалося б, рішення Ради послів розв’язало питання про східні кордони Польської держави. Так воно й було сприйнято більшістю західних українців, що зумовило стрімкий занепад авторитету уряду Петрушевича, співпрацю з яким розірвала навіть УВО, котра вирішила, що б там не було, продовжувати нерівну боротьбу.

У відродженій Польській державі загалом налічувалося близько п’яти мільйонів українців. Вони становили 16% усіх громадян країни, проте в деяких регіонах складали переважну більшість. Та українці не були однорідною групою. Легко можна було зауважити між ними значні культурні відмінності, зумовлені передусім різним віросповіданням і різним історичним досвідом життя в окремих державних організмах — у Росії та Австро-Угорщині. Коли йдеться про конфесії, то одні з них були віруючими Православної Церкви (Волинь і Люблінщина), інші — Греко-католицької (Галичина). Понад 90% українців мешкали на селі, 3–6% працювали в промисловості, і лише близько 1% населення складала інтелігенція. Значна частина населення виступала за незалежну Українську державу, отож неприязно ставилася до Польщі. В Східній Галичині рівень національної самосвідомості був значно вищим, ніж на Волині, але й там місцеве населення неохоче ставилося до створення структур Польської держави. Селяни з ностальгією згадували Першу світову війну, часи так званої «свободи», коли після евакуації царської адміністрації та втечі поміщиків не було «ні росіян, ні поляків. Хто хотів, то працював... як хто був сильніший, то відбирав і засівав своїм збіжжям [...] гайових тоді не було»^[3]. Не дивно, що за таких обставин українське питання стало однією з найважливіших проблем, з якими довелося радити собі відродженій Польській державі.

Березнева Конституція 1921 року гарантувала всім польським громадянам, незалежно від національності та віросповідання, рівні права. На практиці, однак, саме поляки становили привілейовану групу. Доброю ілюстрацією того, як конституційні права дотримувалися на ділі, може послужити той факт, що в II Республіці ніколи жоден неполяк не обіймав посади міністра, воєводи чи бодай старости. За цілковите підпорядкування національних меншин польській домінації виступали передусім прихильники національних демократів (ендеки), християнські демократи (хадеки) та частина польської селянської партії (ПСелП). Ці угруповання проголошували програму так званої національної асиміляції. Внаслідок втілення цієї програми українці та білоруси мусили поступово, завдяки адміністративному тискові, зазнати полонізації. Прихильники національної асиміляції часто заперечували існування української нації. На їхню думку, на Кресах поруч із поляками та євреями мешкали русини, прихильно налаштовані до Польщі. І все було би гаразд у взаємних відносинах, якби не жменька авантюристів-інтелігентів. Меті полонізації були покликані, скажімо, служити впроваджені в 1924 році міністром Станіславом Ґрабським утраквістичні школи. Передбачалося, що вони будуть двомовними, проте насправді виявилися інструментом обмеження українського шкільництва. Якщо в 1924/1925 навчальному році існувало 2558 українських початкових шкіл, то в 1937/1938 — їх залишилося тільки 461.

Політика національної асиміляції натрапила на рішучий опір пілсудчиків, Польської Соціалістичної та Демократичної Партій. Ці середовища заохочували так звану державну асиміляцію. Прихильники такої концепції наполягали на гарантуванні національним меншинам усієї повноти громадянських прав і культурної автономії (дехто навіть пропонував надати Галичині територіальну автономію). На їхню думку, це з часом призвело би до витворення зв’язку між національними меншинами та Польською державою. Один із чільних прихильників концепції державної асиміляції Тадеуш Голувко нещадно критикував національну політику польських урядів до травня 1926 року. Він писав:

Травневий переворот 1926 року зродив надію на зміну ситуації. Сподівання ще більше зросли у зв’язку зі змінами в державному апараті, позаяк на високі відповідальні посади були запрошені люди, відомі своїм відкритим ставленням супроти національних меншин. У 1928 році посаду волинського воєводи обійняв Генрик Юзевський. Цей видатний пілсудчик намагався перетворити Волинь на анклав польсько-українського примирення, а для того усував впливи і польських, і українських націоналістів, віддаючи перевагу, серед іншого, створенню польських шкіл із обов’язковим викладанням української мови, що призводило до обмеження розвитку українського шкільництва, проте водночас змушувало поляків вивчати мову сусідів.

Утім, політика різних урядів після травня 1926 року була вкрай суперечливою. Наприклад, не виконано жодної з фундаментальних вимог польських українців у справі створення у Львові українського університету. Замість цього, після кількох років переговорів, Український науковий інститут постав у... Варшаві.

Інша річ, що ставлення українських політичних партій не давало польській владі ширшого поля для маневру. Єдиним цілковито приязним Польщі середовищем були так звані петлюрівці, прихильники еміграційного уряду УНР, котрі сподівалися на відбудову української державності понад Дніпром і співпрацювали з польською розвідкою проти СРСР. В II Республіці діяли кілька українських і русинських легальних політичних партій, які представляли весь спектр політичних поглядів — від лівих до фашистів, утім, часто солідарних у спільній неприязні до Польської держави. Найбільшою підтримкою в українській громаді втішалися національно-демократичні середовища, згруповані в Українському Національно-Демократичному Об’єднанні (далі — УНДО). Вони здобували в Східній Галичині непогані результати на виборах до Сейму, і завдяки цьому мали численний парламентський клуб (фракцію) — в тридцятих роках представник УНДО обіймав посаду віце-маршалка (заступника голови) Сейму. Середовище УНДО намагалося політичними способами добитися якнайкращих умов для функціонування українського суспільства. Його постійним постулатом залишалася культурна й територіальна автономія українців, котрі мешкають у Польщі. Проблема полягала в тому, що лишень у тридцятих роках це середовище почало дозрівати до визнання Польської держави стійким утворенням.

УВО намагалася підтримувати дух опору серед українців. Члени цієї організації в двадцятих роках влаштували чимало актів експропріації, нападаючи на поштові авто, податкові установи тощо. УВО також співпрацювала з німецькою розвідкою — в обмін на шпигунську інформацію українці (члени цієї організації) отримували гроші, зброю та допомогу в навчанні. Траплялися й замахи — скажімо, 19 жовтня 1926 року у Львові був убитий керівник львівської шкільної кураторії Станіслав Собінський, звинувачений у полонізації українського шкільництва. Замах на Собінського, влаштований молодими членами УВО Романом Шухевичем і Богданом Підгайним, добре ілюструє радикалізацію поглядів західноукраїнської молоді.

Шок від поразки в боротьбі за незалежність зродив в українському суспільстві дискусію про її причини та наслідки. Відповідальність за поразку була покладена на політичні середовища, які внаслідок міжусобної боротьби зазнали розколу. Претензії адресували, зокрема, чільним політикам, яких звинувачували в неслушних ідейних орієнтаціях. Учасникам дискусії здавалося, що ідеали демократії, які відстоювали прихильники ЗУHP у 1918–1919 роках, зазнали поразки. Відтак дедалі популярнішою ставала націоналістична ідеологія, модна в тогочасній Європі. Основоположником українського націоналізму вважають Миколу Міхновського, котрий задовго до Першої світової війни закликав до створення незалежної Української держави та сформулював гасло «Україна для українців». Однак чільним глашатаєм націоналізму в міжвоєнному двадцятилітті став Дмитро Донцов, котрий пропагував свої ідеї в численних статтях, книжках і публічних виступах, які справляли величезний вплив на слухачів. У 1921 році у Відні побачила світ його праця Підстави нашої політики. Відповідальність за поразку Донцов покладав на українських демократів і соціалістів, котрі, на його думку, змарнували зусилля усієї нації. Згодом погляди Донцова, в тому числі під впливом приходу до влади в Італії фашистів, ставали дедалі радикальнішими. В 1926 році він опублікував книжку Націоналізм, у якій виклав своє вчення. На думку Донцова, міжнаціональні відносини засновані на принципі сили: або пан, або слуга. Тому все треба підпорядкувати силі української нації та її могутності, натомість зовнішню політику слід провадити в ім’я національного егоїзму. Відкидаючи демократію, Донцов наполягав на здобутті керівної ролі в нації «активної, відважної, спрагненої влади меншости», якій притаманна фанатична, ладна на будь-які жертви любов до власної нації.

Цікаво, що головного ворога Донцов вбачав у Росії, боротьбу з якою вважав достоту історичною місією України. Польщу, де він мешкав і працював у міжвоєнний період, Донцов розглядав як потенційного союзника проти Росії, не випадково він підтримував союз між Пілсудським і Петлюрою.

Втім, хоча на геополітичні візії Донцова зважали мало, його ідеї справили величезний вплив на українську молодь, в середовищі якої всередині двадцятих років почали формуватися радикальні угруповання, які відкидали і пропольські, і прорадянські симпатії. Молодіжні націоналістичні організації займалися самоосвітньою діяльністю, розповсюджували підпільну пресу, зривали в школах церемонії з нагоди польських державних свят і організовували відзначення українських, наприклад, 1 листопада (річниця проголошення ЗУHP). До них потрапили майбутні бандерівці, у тому числі Степан Бандера (нар. 1909 року), Роман Шухевич (нар. 1907 року), Василь Сидор (нар. 1910 року), Ярослав Старух (нар. 1910 року), Мирослав Онишкевич (нар. 1911 року) та інші.

Всі вони в 1918–1919 роках знали, що існує Українська держава, проте були занадто малі (у віці від семи до одинадцяти років), щоб узяти участь у боротьбі за незалежність. Виховані в дусі патріотизму, вони бунтували проти старшого покоління, звинувачуючи його в бракові самовідданості й жертовності у боротьбі за незалежність. Ці юнаки хутко засвоювали погляди Донцова, котрий наголошував перевагу почуттів над розумом і спонтанності над розважливістю. Націоналісти вважали, що палка і ладна на будь-яку жертву віра рано чи пізно приведе їх до перемоги, хоча й усвідомлювали власну слабкість, а відтак нерідко називали себе лицарями абсурду чи фанатичними апостолами нової ідеї.

В 1929 році діячі УВО та інших українських націоналістичних угруповань створили у Відні ОУН. Ця організація була покликана прагнути до «відновлення, впорядкування, оборони та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави» (пізніше гасло — створення Української Самостійної Соборної Держави, УССД), яка мала б охопити «усі українські етнографічні терени», себто ті, які в ранньому Середньовіччі (!) були, на думку націоналістів, заселені українцями.

ОУН мала вести безкомпромісну боротьбу з усіма «окупантами», незважаючи на втрати, використовуючи всі доступні методи. Очікувалося, що «повне усунення всіх займанців з українських земель» відбудеться у процесі національної революції, причому ОУН від самого початку взяла курс на «перманентну революцію». Йшлося про постійну, безугавну підготовку нації до національної революції — шляхом пропаганди та організації саботажу й терористичних актів. Подібні принципи зумовлювали, що ОУН, побоюючись процесів асиміляції, особливо небезпечними вважала тих польських і українських діячів, котрі намагалися досягнути будь-якого компромісу в міжнаціональних стосунках. Таким чином, як не парадоксально, союзниками українських націоналістів виявилися ті польські політики, котрі намагалися вирішити національні проблеми II Республіки силоміць.

Радикальний курс ОУН добре відображений у «Декалозі націоналіста», укладеному Степаном Ленкавським. Перша заповідь проголошувала: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї», сьома: «Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину [в першій версії — «поповнити найбільшого злочину». — Ґ. М.], якщо цього вимагатиме добро справи», а восьма: «Ненавистю й безоглядною боротьбою [і підступом] прийматимеш ворогів Твоєї Нації»^[5]. Пов’язаний із ОУН Михайло Колодзінський, аналізуючи польське Повстання 1863 року, заявив: «На прикладі польських повстанців ми бачили, що люде, які хотіли волі для свойого народу не перебирали в засобах до її осягнення. [...] Треба крови, даймо море крови, треба терору, заведім пекольний, треба пожертвувати матеріяльні добра, не лишім собі нічого. Маючи на меті вільну українську державу, йдім до неї всіми засобами й всіми шляхами. Не стидаймося мордів, грабіжі й підпалів. У боротьбі нема етики»^[6].

У програмі ОУН тридцятих років можна знайти намір здійснити без відшкодування парцеляцію усіх поміщицьких маєтків і господарств колоністів на користь українських селян. З майбутньої Української держави також слід відразу ж після здобуття незалежності депортувати усіх колоністів, осаджених тут після 1918 року. Було заявлено: «Право приватної власності на землю мають члени української нації й ті всі працюючі селяни інших національностей, що поставляться позитивно до визвольних змагань українського народу. Чужинцям-зайдам не буде вільно набути землі на приватну власність»^[7]. Аналогічні твердження можна знайти у працях чільних діячів ОУН — Миколи Сціборського та Дмитра Мирона. Крім того, Сціборський заздалегідь передбачав, що в момент початку повстання «селяни без жалю порахуються з дідичами, що є агентами польської окупації, а також із військовими і цивільними колоністами»^[8], а це означає, що ОУН уже в тридцятих роках планувала спровокувати селян на криваві виступи проти польських поміщиків і осадників. Подібним чином організація сподівалася приховати розправу з частиною поляків під виглядом «народних» самосудів.

Оголошення про помсту чи навіть розправу з поляками можна також знайти в багатьох піснях ОУН. Схоже, те, що в програмі керівництва стосувалося лише частини поляків (передусім осадників і поміщиків), у пропаганді, котру провадили пересічні члени організації, поширювалося на більшість польської спільноти Кресів. У марші ОУН Ми зродились із крови народу є такі слова:

У свою чергу, в пісні, де йдеться про засуджених до смерті й страчених членів ОУН, лунає:

Натомість, у співомовці, популярній між прихильниками ОУН із середовища шкільної молоді, можна було почути:

Так само, як в ОУН, ставилися до польської присутності на Кресах комуністичні середовища. Однією з цілей комуністів було об’єднання Волині та Східної Галичини із УРСР. Причому, вони не приховували, що йдеться про ослаблення II Республіки загалом. У двадцятих роках, виступаючи на III з’їзді комуністичної партії Польщі, представник Комінтерну Дмитро Мануїльський закликав комуністів намагатися «послабити національні шви сучасної Польської держави, не дозволяючи їй усталитися й набути рівноваги»^[12]. Комуністична пропаганда закликала місцеву людність розправлятися з «польськими панами» так, як у знятому в 1938 році в СРСР художньому фільмі Кармелюк, головний герой якого, навіть помираючи, все закликав «вирвати поляків із корінням» із українських земель. І хоча теоретично в подібних витворах підкреслювали класовий характер сподіваної революції, проте, навіть ті поляки, котрі перейшли на бік повстанців, врешті-решт виявлялися зрадниками. Комуністи створювали суворо законспіровані боївки, покликані послужити основою для майбутньої партизанської війни. Частина з них упродовж багатьох років не проводила жодної діяльності. Їх планували мобілізувати допіру в момент початку війни СРСР проти Польщі.

У середині 1930 року ОУН виразно заявила про своє існування, влаштувавши другу саботажну акцію, яку також називали частинним виступом. Найбільша інтенсивність саботажу припала на період від 12 липня до 24 вересня, хоча окремі випадки траплялися й пізніше. Загалом було вчинено 199 диверсійних актів. Переважно то були підпали збіжжя та сільськогосподарських забудов, іноді перерізали телефонні дроти. До акції почала спонтанно приєднуватися українська людність. У вересні керівництво підпілля наказало припинити акцію.

Друга саботажна акція змусила Пілсудського наказати силою відновити лад, але так, щоб уникнути кровопролиття. Прихильник польської пацифікаційної акції (умиротворення) Владислав Побуґ-Маліновський описав це так:

Всупереч тому, що написав Побуґ-Маліновський, не виключено, що від побоїв померли кілька, а за іншими даними, навіть понад тридцять осіб. Окрім того, вістря польської операції поцілило передусім у невинних. Ось як описувала ці події Зенеїда з Замойських:

Влаштована польською владою акція умиротворення викликала міжнародний скандал, завдавши чималої шкоди репутації Польщі. Переправлені на Захід матеріали й фото дали підставу для подання петиції до Ліги Націй та організації антипольської кампанії у пресі. Та найгірше було те, що польські заходи сприяли відновленню вже спадаючих антипольських настроїв і зростанню симпатій до націоналістів. Багатьом українцям, які переконалися в брутальності поліції, запропонований націоналістами шлях здався єдино можливим.

У 1933 році мережу ОУН у Польщі очолив Степан Бандера. Він був, кажуть, дуже товариським і доброзичливим до своїх однодумців, проте славився також своєю безкомпромісністю: «Цілком інакше виглядало, — згадував приятель Бандери зі шкільних років і співробітник ОУН Григор Мельник, — його відношення до людей, яких він уважав за безхарактерних, неідейних або просто за звичайних «з’їдачів хліба». Про таких він висловлювався зневажливо: «Темний нарід! Ні читати, ні писати...»»^[15]. Однокашникам, котрі заявляли, що не втручаються в політику, він відмовлявся потиснути руку. Мельникові Бандера дав прочухана, коли той допоміг на іспиті з хімії особі, котру він вважав безідейною.

Бандера приділяв особливу увагу бойовому рефератові (відділові). Його очолював Роман Шухевич «Дзвін» (зазвичай його також кликали Шухом), законспірований навіть від членів ОУН. Бандера був прихильником індивідуального терору проти представників польської влади та українців, визнаних «колабораціоністами». Перш, ніж він став крайовим провідником (головою) ОУН у Польщі, 29 серпня 1931 року молоді націоналісти вбили у Трускавці депутата Тадеуша Голувка, прихильника польсько-українського порозуміння. Смерть Голувка викликала шок, цей теракт одностайно засудили обидві громади. Проте замах добре пасував до рамок практикованої в ОУН «перманентної революції». За словами одного з членів ОУН: «Він нас роззброював ідеологічно. З ендеками ситуація була принаймні зрозуміла: ми тут, а вони — там. Голувко розмивав поділи»^[16].

В 1934 році керовані уже Бандерою націоналісти влаштували кілька так само гучних убивств: директора філії української Академічної гімназії Івана Бабія та міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Проте, їм не вдалося організувати замах на воєводу Юзевського. Вбивство міністра Перацького змусило польську поліцію провести ретельне розслідування, наслідком якого стали масові арешти. Вони охопили близько восьмисот осіб. Польським правоохоронцям вдалося затримати все керівництво ОУН на чолі з Бандерою та Шухевичем. Більшість були засуджені на довгострокове тюремне ув’язнення. Самого Бандеру на двох процесах — Варшавському та Львівському — було засуджено до смертної кари, пізніше заміненої на довічне ув’язнення. На судовому процесі він відмовився свідчити польською мовою, а його безкомпромісна позиція витворила йому величезний авторитет, зміцнивши позицію лідера молодих націоналістів.

Проведені польською владою арешти збурили організацію. Крім того, з’ясувалося, що один із високопоставлених членів ОУН — Роман Барановський — був таємним співробітником поліції, що підірвало взаємну довіру членів підпілля. Не менш болісним для українців став факт укладення Польщею Угоди про ненапад із СРСР і Німеччиною, що — як їм здавалося — відкладало у довгий ящик можливість вибуху нової війни. Все це змусило тих активістів, котрі залишилися на волі, зійти в глибоке підпілля й відмовитися від терористичних акцій.

Після смерті Пілсудського владні еліти, керуючись інтересами національної безпеки, почали прихильніше дивитися на проект національної асиміляції, частково запозичивши програму ендеків. Хоча вони й відкидали можливість цілковитої полонізації меншин, проте вірили, що цілком ймовірно привабити до польського середовища частину мешканців Кресів. У 1938 році розпочалося втілення в життя програми «зміцнення польської присутності», в межах якої на Люблінщині було знищено 138 «непотрібних» православних храмів і каплиць. Це коїли на очах у громад православних віруючих, силою придушуючи випадки опору. Того ж року підрозділи Корпусу Охорони Прикордоння, вдаючись до різного тиску, «навернули» в католицтво на Волині кілька тисяч послідовників східного християнства. Дистанціювання воєводи Юзевського від цих місіонерських «успіхів» стало причиною його переведення до Лодзі. Після від’їзду Юзевського «польські націоналісти — читаємо у праці американського історика Тімоті Снайдера — втілили в 1938–1939 роках частину своєї програми, достатню, щоб переконати тих українців, які досі вагалися, що чужинська окупація неодмінно буде кращою, ніж польське правління»^[17].

У квітні 1939 року була влаштована друга, «мала» пацифікація. І хоча мережу ОУН було майже цілком паралізовано, проте, незадовго до війни польські починання призвели до такої напруженості у взаєминах, що в деяких українських селах службовці поліції не ризикували з’являтися поодинці.

Підсумовуючи події міжвоєнного періоду, слід визнати, що він для українців не був вдалим. У порівнянні з роками панування Габсбургів, соціально-культурні умови життя українців значно погіршилися, а українській інтелігенції практично був закритий шлях для кар’єри — недотримання обіцянки про впровадження в Галичині самоврядування та створення українського університету призвели до того, що українці з великою недовірою ставилися до усіх польських запевнень. Тим паче, усвідомлюючи популярність ендецьких закликів до проведення жорсткого курсу супроти українського населення, вони серйозно побоювалися за долю національної спільноти. Повсюдним було переконання, що тільки здобуття власної держави може запобігти денаціоналізації українців. А звідсіля вже тільки один крок до підтримки радикальних задумів націоналістів.

Тим часом поляки не зауважували кривд, які дошкуляли українцям. Навпаки, вони нерідко самі, особливо ті, хто мешкав посеред «українського моря», почувалися в небезпеці, й то попри зазвичай добрі, навіть приятельські стосунки з найближчими сусідами та численні змішані шлюби, — за даними 1927 року, на терені південно-східних воєводств кількість таких шлюбів становила 8,7% усіх молодят. У свідомості поляків оті добрі сусіди часто були просто русинами, натомість українцями вони вважали тих усіх, хто не погоджувався з польським пануванням. Послідовно антидержавне налаштування більшості українських партій, терористична діяльність ОУН і зв’язки цієї організації з Німеччиною, — усе це призводило до того, що доволі значна частина поляків зазвичай вбачала у свідомих українцях ворогів Польщі. Тому польська громада, яка мешкала на Кресах, рішуче заперечувала проти будь-яких поступок українській меншості, вважаючи такі поступки достоту зрадою національних інтересів.

Не дивно, отож, що новий курс державної політики викликав ентузіазм у середовищі ендецьких політиків. Газета «Warszawski Dziennik Narodowy» тріумфально писала 20 квітня 1939 року:

Усе це супроводжувалося спробами цілковито дискредитувати прихильників державної асиміляції. В газеті «Kurier Wołyński» за 9 травня 1938 року після відкликання Генрика Юзевського з’явився текст Кінець Юзевінської епохи, в якому читаємо:

Беручи до уваги, що подальші десять років після відкликання Юзевського завдали полякам на Волині достоту неймовірних страждань, важко не визнати ці слова страхітливим прикладом браку уяви, а водночас виявом національної пихатості. Польські націоналістичні діячі, настільки критично налаштовані супроти волинського експерименту, не могли втямити, що коли бодай щось у міжвоєнний період могло запобігти або принаймні обмежити впливи націоналістів на українську громаду, а відтак вплинути на масштаб майбутньої трагедії, то це, власне, зусилля таких людей, як Юзевський і Голувко.

Вересень 1939 року

Напруженість, що запанувала в міжнародних взаєминах улітку 1939 року, змушувала всерйоз задуматися про можливість спалаху війни. Хоча деталі німецько-радянського пакту були невідомі, проте інформація про його підписання 23 серпня 1939 року, безумовно, спонукала українські середовища до стриманості у разі німецької агресії. Адже українці чудово усвідомлювали, що СРСР ніколи не погодиться на відновлення західноукраїнської державності.

Між іншим, саме тому 24 серпня 1939 року УНДО оприлюднило таку заяву:

Декларації подібного змісту публічно оголосили також митрополит Андрей Шептицький, а вже після початку війни знову УНДО вустами свого голови, віце-маршалка Сейму Василя Мудрого, а також представник волинських українців Степан Скрипник. Суттєво, що українці не бойкотували мобілізаційних повісток до Польської Армії. Серед мільйонів польських вояків були близько 110 тисяч українців. Не підлягає сумніву, що під час польської кампанії 1939 року вони сумлінно виконали солдатський обов’язок, мужньо воюючи, зокрема, під Мокрою, на Помор’ї та понад Бзурою. В польських мундирах загинули від семи до восьми тисяч українців, вдвічі більше були, мабуть, поранені.

Напередодні спалаху війни польська влада не мала певності щодо того, як на її початок зреагують національні меншини. Існувало побоювання, особливо, коли йшлося про радикальні українські угруповання, що ті захочуть скористатися воєнним сум’яттям та вдадуться до саботажу й диверсій. Щоб уникнути ворожих виступів, у ніч з 1 на 2 вересня 1939 року, в рамках так званого блокування антидержавних елементів, польська влада заарештувала кілька тисяч українських активістів. Проте вже через кілька днів, через скрутне становище на фронті, їх почали відпускати на волю. Подібно вчинили з особами, засудженими раніше з політичних мотивів, і саме таким чином звільнився Степан Бандера.

Слід визнати, що польські побоювання не були цілком безпідставними. Німці, готуючи плани нападу на Польщу в 1939 році, міркували також про можливість підняти з допомогою ОУН повстання в Східній Галичині та скористатися ним як приводом для початку війни. З цієї причини Абвер відновив призупинені було в 1934 році (після укладення польсько-німецького пакту про ненапад) контакти з українськими націоналістами. Приготувань ОУН не зупинила навіть смерть лідера організації Євгена Коновальця, котрий загинув у 1938 році в Роттердамі внаслідок замаху, організованого радянськими спецслужбами. Його місце хутко посів полковник Андрій Мельник, проте команда молодих радикалів вважала, що цю посаду повинен обійняти ув’язнений на той момент Бандера. Хоча конфлікт швидко згас у зв’язку з військовими приготуваннями, та він започаткував процес розколу на «старих» і «молодих».

Для проведення в Польщі підривної діяльності німці сформували спеціальний Український Легіон, який планували перекинути в Галичину через Словаччину або повітряним шляхом. Передбачалося, що сили того підрозділу будуть зміцнені партизанськими групами ОУН і українського походження дезертирами з Польської Армії. Легіон налічував близько шестисот вояків, згрупованих у два курені (батальйони). Командував ними полковник Роман Сушко. Абвер оцінював, що у вересні 1939 року має на терені Східної Галичини близько чотирьох тисяч озброєних українських бойовиків, готових до збройного виступу. Їхнє завдання полягало в тому, щоб після початку війни «очистити» Станіславське воєводство від польських армії та поліції й опанувати лінію Дністра, Заліщиків, Галича, Миколаєва та Самбора, перерізавши залізничний маршрут Самбір-Сянік-Новий Сонч.

Укладення союзу з СРСР змінило ставлення німців до українських самостійницьких прагнень. Якщо до 23 серпня вони мали намір використати українських націоналістів у значних масштабах, то пізніше, щоб не дратувати нового союзника, вирішили вдатися до цього лише у крайньому разі. Проте СРСР затягував свій вступ у війну, й у зв’язку з цим знову постало питання про українське повстання. 12 вересня 1939 року в Єловій у Сілезії відбулася нарада, на якій обговорювалася така можливість. Фельдмаршал Кайтель представив тоді три варіанти подальшого розвитку ситуації: розподіл теренів Польщі між III Райхом і СРСР, створення усіченої зусібіч невеликої польської державки, з якою було б укладено мирну угоду, врешті, передача Віленщини Литві та створення на теренах Східної Галичини й Волині західноукраїнської держави. Як пише Ришард Тожецький: «Абвер мав інспірувати винищення євреїв і поляків, вчинене руками оунівців і спровокованого населення. То була ідея Гітлера, що називалася «Flurbereinigung» (очищення території від небажаних елементів)»^[21]. Подальший брак радянської реакції зумовив, що через кілька днів було дано умовну згоду на початок повстання. 15 вересня відбулася зустріч адмірала Вільгельма Канаріса з Андрієм Мельником, а відтак голова ОУН заходився комплектувати склад майбутнього уряду України, проте 17 вересня почався радянський наступ.

Між тим, 12 вересня 1939 року німецькі підрозділи підійшли до Львова. Хоча спроба опанувати місто з ходу не вдалася, місцеві боївки ОУН сприйняли появу Вермахту як заклик до антипольських виступів. У ніч із 12 на 13 вересня українські повстанці захопили Стрий. У наступні дні виступи трапилися у всіх повітах, населених етнічно змішаним населенням. Сутички були зафіксовані під Миколаєвом і Жидачевом, де повстанці захопили два мости через Дністер — автомобільний у Дем’янці та залізничний у Розвадові. В Миколаєві було захоплено поліцейський відділок, а члени ОУН і «патріотична молодь» перейняли владу в місті та роззброювали польських солдатів, які проходили ним. В околицях з’явилися українські партизанські загони, які атакували та роззброювали польських вояків. Тільки у Дрогобицькому повіті їх було п’ять.

Втім, Польська Армія та державна поліція у відповідь удалися до рішучих дій, доволі хутко опанувавши ситуацію. Більшість диверсій були придушені (додамо, з усією суворістю), хоча, не без опору. Підпоручник Кароль Вітольд Дашкевич згадував:

Найбільша хвиля диверсій, 17 вересня 1939 року, охопила вже всі Креси. Одразу ж після перетину польського кордону Червоною Армією активізувалася радянська диверсійна мережа. Інспіровані комуністами оперативні заходи, окрім короткострокових військових цілей, мали передусім демонструвати «палке прагнення» українських і білоруських, а також єврейських мешканців Кресів включити їх у кордони «батьківщини світового пролетаріату». В наказі № 005 Воєнної ради Білоруського фронту читаємо:

Створювані комуністами групи намагалися перейняти владу в окремих місцевостях і урочисто привітати тріумфальними брамами наступаючі радянські війська. Це супроводжувалося нападами на поліцейські відділки, садиби землевласників і невеликі групи солдатів. Часто також атакували біженців із Центральної Польщі, котрих зазвичай грабували, хоча траплялися й убивства. Поміщиків мордували нещадно. Часто диверсанти почувалися настільки впевнено, що чинили блискавичні несподівані напади на відступаючі підрозділи Польської Армії та поліції. До комуністів хутко долучилися люди зі суспільного маргінесу, які, користуючись періодом «вольниці», вирішили легко розбагатіти.

Чимало випадків диверсій було зафіксовано в Поліському воєводстві — в білоруській та українській його частинах. Подібна ситуація виникла й на Волині. В обох тих воєводствах поруч із комуністами до антипольських операцій долучилися націоналісти. Як згадував діяч ОУН Семен Левицький «Кліщ»: «По вибуху війни у вересні 1939 р. ми почали роззброювати поляків на Поліссі, де тільки далося. М. ін. був плян, щоб разом у «тактичній» спілці з комуністами, захопити повітове місто Дорогичин [...]. Але по дальшій застанові, ми цей плян занехали, як нереальний»^[24].

Відступаючі польські підрозділи неодноразово мусили вести запеклі бої з диверсантами. Ось як тогочасну ситуацію бачив генерал Вільгельм Орлік-Рюкеман:

На звістку про напад СРСР, у Східній Галичині трапилися наступні виступи ОУН. На Тернопільщині українські виступи сягнули найбільших масштабів у повітах Бережани та Підгайці, де повстанням керував окружний військовий референт ОУН Григорій Ґоляш «Бей». У цьому районі були зафіксовані випадки мордування цілих польських поселень. Найбільше людей загинуло в селах Конюхи і Потуторів, де жертвами стали близько ста осіб, і в Слов’ятині, де були вбиті вісімдесят пять поляків. Натомість у поселенні Якубівцях були спалені п’ятдесят сім садиб і вбиті понад двадцять осіб. Ці злочини можна розглядати, як провіщення кривавих етнічних чисток на Волині, що трапилися через кілька років.

Радянська влада дивилася крізь пальці на злочини, які місцеве населення чинило проти поляків, вважаючи їх за прояв «народного правосуддя», намагаючись, водночас, щоб жертвами ставали переважно представники вищих класів. Начальник Політичної ради радянських військ Лев Мехліс так писав про це 22 вересня 1939 року:

Але не слід також забувати, що на диверсії та вбивства польські підрозділи нещадно відповідали повсюди там, де була нагода. Села, звідки лунали постріли, спалювали. Чоловіків, схоплених зі зброєю в руках (а іноді й без зброї), розстрілювали на місці. Польські свідчення однозначно це підтверджують. Підпоручник Станіслав Крочек із 3/21 пп згадував:

Командор (капітан I ранґу) Вітольд Зайончковський, згадуючи про марш окремої оперативної групи «Полісся», констатував: «Кожне село, звідки стріляли в наше військо, зазвичай спалювали, а впійманих зі зброєю в руках розстрілювали»^[28].

Варто відзначити, що легіон Сушка не брав участі в диверсійних заходах. 4 вересня 1939 року цей підрозділ вирушив із Пряшева в бік польського кордону. Легіон було розділено на невеликі групи й приєднано до підрозділів німецької армії. Деякі з них прибули в околиці Стрия та Львова. Після нападу СРСР на Польщу легіонерів відвели на захід до Сяніка, і восени 1939 року демобілізували.

В диверсійних актах, організованих ОУН, за даними цієї організації, в період між 29 серпня і 23 вересня 1939 року взяли участь майже вісім тисяч осіб. Диверсії начебто охопили 183 місцевості. Члени ОУН здобули серед іншого 23 важких та 80 легких кулеметів, 3757 гвинтівок і 3445 пістолетів. Вони полонили 3610 поляків та убили 796. Було спалено принаймні чотири польських поселення та підірвано один міст. Власні втрати — 160 убитих і 53 поранених.

Повний список польських жертв був, мабуть, значно довшим. За оцінками дослідників, унаслідок різних нападів на Кресах загинули декілька тисяч осіб — імовірно, близько двох тисяч були вбиті в Східній Галичині та близько тисячі — на Волині. Особливо важко встановити кількість убитих біженців із Центральної Польщі. Проте, так само невідома кількість українців, загиблих під час польських пацифікацій, імовірно, у цьому випадку ми можемо вести мову про кількасот жертв.

Характеризуючи події вересня 1939 року, слід, утім, не забувати про те, що пише Анджей Леон Сова:

Від падіння Польщі до уряду Ярослава Стецька (1939–1941)

Німецькі «порядки»

Польське та українське підпілля (1941–1943)

УПА Бандери — перша збройна операція

У грудні 1942 року провід ОУН-Б розпорядився створити на Волині партизанські загони. Цей наказ керівництво Волинської ОУН-Б сприйняло з полегшенням, адже ніхто не сумнівався, що ситуація вимагає рішучих дій. Від 1942 року діяльністю ОУН-Б на Волині керував Дмитро Клячківський «Клим Савур», виходець зі Східної Галичини. Він народився 1911 року в м. Збаражі, отож був типовим представником бандерівського покоління. Ще в часи Другої Республіки Клячківський став учасником націоналістичного підпілля, в роки радянської окупації керував «юнаками» (молодіжна структура ОУН) у Станіславському воєводстві. Був заарештований радянськими органами, засуджений до смертної кари, але після початку німецько-радянської війни зумів утекти з в’язниці в Бердичеві. Після хвилі арештів у ОУН, проведених ґестапо в 1941 році, потрапив до вищого бандерівського керівництва.

Значний вплив на рішення «Клима» чинив Іван Литвинчук «Дубовий», провідник ОУН-Б на Північно-Східній Волині. Саме там на початку лютого з боївок ОУН була утворена сотня (еквівалент роти) Григорія Перегіняка, псевдо «Довбешка-Коробка». Сотня формально була Військовим Відділом ОУН (так бандерівці називали свої партизанські групи), і допіру після утвердження назви «Українська Повстанська Армія» щодо неї почали вживати цю номенклатуру. Та це не змінює того факту, що вона була першим партизанським загоном ОУН-Б, і власне тому в часописі УПА «До зброї» в липні 1943 року її було визнано першою сотнею УПА (підлеглої ОУН-Б).

Командир сотні Григорій Перегіняк народився 22 січня 1912 року в Угринові Старому Калуського повіту в бідній родині (після смерті батька його мати утримувала невелике господарство). Коли він виріс, працював наймитом, але з часом здобув ковальського фаху. В жовтні 1935 року за вбивство, скоєне за наказом ОУН, його засудили до довічного ув’язнення. Опинившись у в’язниці на Швентому Кшижі, Перегіняк познайомився там, зокрема, з Бандерою і Лебедем. Безумовно, йому імпонувало, що він сидить у тюрмі разом із сином греко-католицького священика зі свого села — Бандерою. Перегіняк відвідував організовані Лебедем курси самоосвіти, де засвоїв матеріал середньої школи. Як згадував Микола Климишин: «Він втягав у себе, як губка, все, що йому було сказане»^[59]. У вересні 1939 року Перегіняк вийшов на волю і до червня 1941 року перебував у зоні німецької окупації, активно діючи в лавах бандерівців. Він служив у Werkschutz (охороні підприємств) у Стараховіцях, закінчив три військові курси ОУН: рекрутський, підстаршинський і старшинський. В 1941 році у складі маршових груп ОУН-Б потрапив на Волинь. Там його призначили заступником провідника Сарненського округу з організаційних справ. На межі 1942–1943 років за дорученням Литвинчука «Дубового» Перегіняк сформував першу сотню УПА. Діяч ОУН Роман Петренко стверджує, що вона була створена «для спеціяльних завдань»^[60].

Підрозділ «Довбешки-Коробки» постав, мабуть, унаслідок об’єднання кількох груп сільської самооборони, так званих Самооборонних Кущових Відділів (далі — СКВ). Об’єднані в самостійну сотню, загони СКВ на початку лютого 1943 року атакували Володимирець. То була перша операція бандерівських партизанів, скерована проти німців, і як таку її згадують у кожній серйозній монографії про УПА. Попри це, інформація про атаку доволі скупа. Безпосередньою її причиною начебто стало ув’язнення у Володимирці давнього діяча ОУН «Діброви» (NN). На звістку про це «на нараді теренового проводу ОУН з “Дубовим” було вирішено напасти на районовий центр шуцполіції і визволити “Діброву”»^[61].

Атака на містечко відбулася в ніч із 7 на 8 (або з 8 на 9) лютого 1943 року. Нападники були непогано озброєні: нагани, карабіни, автомати, дехто мав лише піки. Багато з них, окрім вогнепальної зброї, мали ще застромлені за пояс ножі та сокири. В містечку дислокувалася дільниця допоміжної поліції, де служили козаки, колишні полонені червоноармійці, керовані німцями. Така дільниця могла вмістити близько десяти осіб, про що свідчать розміри будинку, де розташовувався пост поліції (і який, як стверджує меморіальна дошка на честь «першої акції УПА», зберігся донині), — він не зміг би умістити понад півтора десятка поліцаїв.

Партизани без особливих труднощів захопили поліцейську дільницю. За офіційними даними УПА, загинули семеро осіб, у тому числі німецький комендант. Партизани здобули 20 карабінів, 65 ковдр і боєприпаси. Сотня втратила одного вбитого, двоє були поранені. З іншого боку, за даними Владислава та Єви Семашків, українські партизани у Володимирці роззброїли німецьку дільницю, убивши німця й трьох козаків, а шістьох козаків силоміць забрали з собою^[62]. Український історик Володимир Сергійчук оцінює цю атаку УПА таким чином: «Цією збройною акцією проти гітлерівських окупантів [...] було засвідчено, що революційна ОУН [тобто, фракція Бандери — Ґ. М.] вийшла на передову збройної боротьби з ворогом»^[63]. Забравши з дільниці зброю і, мабуть, звільнивши «Діброву», «перша сотня» УПА відступила з Володимирця. Але то ще не був кінець операції, а допіру початок рейду. Відступивши з містечка, підлеглі Перегіняка вирушили в бік населеної поляками колонії Паросля І.

Паросля, розташована в Сарненському повіті, була досить заможним селом, де мешкали двадцять сім польських сімей. Це село було засноване в XIX столітті, його жителі займалися рільництвом і працювали в лісі. Вранці 8 або 9 лютого 1943 року сотня «Довбешки-Коробки» дісталася до села. Вони представилися загоном радянських партизанів і зажадали їжі. До кожного будинку зайшли кілька нападників. Керівництво підрозділу разом із бранцями розмістилося в помешканні Колодинських. Виставлена варта зупиняла всіх, хто випадково проїздив селом. Після обіду, пополудні, полонених у Володимирці козаків допитали, а потім убили їх сокирами. Водночас поляків поінформували про підготовку нападу на сусідню залізничну трасу і у зв’язку з цим запропонували, щоб ті дозволили себе зв’язати — це начебто мало захистити село від німецької помсти. Навіть якщо дехто з поляків і сумнівався щодо намірів «радянських партизанів», проте, залякані, вони були не в змозі чинити опору. Зв’язаних мешканців села нападники по черзі рубали сокирами. Не пощадили навіть дітей. В одному з будинків пізніше знайшли немовля, прибите до столу багнетом, а до рота йому був вкладений шматок недоїденого огірка.

Були замордовані щонайменше 155 осіб — мешканців Парослі та приїжджих, уціліли — дванадцять важко поранених. Вирушивши з Парослі в напрямку села Цепцевич, упівці на хуторі Топтинь/Туптин убили ще п’ятнадцять поляків. Частину бійців після нападу відпустили по домівках, решту — спрямували до лісового табору.

Ідентичність винуватців нападу на Парослю підтверджує повідомлення Вітольда Колодинського, тоді дванадцятирічного хлопчика, котрий вижив, попри удар обухом сокири по голові та проламаний череп^[64]. Завдяки його свідченню, ми знаємо, що зловмисники привели з собою бранців, котрих допитали, а відтак убили в хаті його батьків. Їх могли полонити тільки під час нападу на Володимирець. Те, що це вчинили бандерівці, підтверджують також спогади Зоф’ї Ґжесяк, єврейки, дружини поляка, яка переховувалася в селі Білятичах. Наступного дня після трагедії в Парослі вона пішла по молоко «до овдовілої сусідки, чий син теж пішов на вишкіл». Пані Зоф’я згадує:

Натомість, зі слів Владислава Кобилянського відомо, що діючий в околицях загін Юзефа Собесяка «Макса» захопив у полон незабаром після побоїща кількох упівців: «На допитах, які провадив «Макс», усі бандерівці визнали свою провину. То вони вимордували мешканців села Парослі»^[66]. Варто також зазначити, що сучасні українці, мешканці тих околиць (із котрими автор спілкувався), не мають сумнівів, що напад вчинила УПА — хоча водночас його пояснюють прагненням помститися за начебто ліквідацію мешканцями Парослі патруля українських партизанів.

Після відходу упівців одним із перших до Парослі потрапив Александр Суліковський, котрий їхав на базар до Сарн. До села він заїхав, щоб відвідати сестру та двох тіток. На місці він «із жахом виявив, що в кожній хаті трупи, а в усьому селі жодної живої душі»^[67]. Суліковський негайно поінформував про трагедію найближче німецьке відділення залізничної поліції, мабуть, у Антонівці. Незабаром у селі з’явилися й інші поляки.

12 лютого 1943 року в Парослі відбувся похорон жертв злочину. У братській могилі були поховані 137 тіл (частину тіл родичі поховали на інших кладовищах). У травні 1943 року там було насипано невеликий курган і встановлено хрест із випаленим написом: «Тут спочивають мешканці колонії Паросля замордовані 9 лютого 1943 року».

30 липня 1943 року упівці спалили в Парослі покинуті будівлі. На місці колишнього села місцеві колгоспники посадили сосновий ліс. На щастя, вціліла сама могила, хоча встановлений на ній хрест розсипався в сімдесятих роках. Один із місцевих українців відзначився гідним поваги ставленням: він з власної ініціативи встановив новий хрест, а в 1995 році — невеликий обеліск, обгородив ту могилу, щоб захистити її від лісових тварин.

Звістка про скоєний злочин миттєво облетіла усю околицю: «Після Парослі ніхто не спав удома, а кожен ховався, де міг»^[68]. Проте, якщо упівці прагнули залякати поляків, то досягли тільки половинчастого ефекту, адже вони мобілізували поляків до спонтанного облаштування самооборони в навколишніх селах. Владислав Кобилянський так про це згадував: «Це масове вбивство [...] стало пересторогою для всього польського населення Волині. Вирішено остерігатися та боронитися, а не сидіти, склавши руки. Відтоді ми почали організовувати самооборону»^[69].

Події в Парослі мають велике значення, позаяк то було перше польське село, де УПА скоїла масове вбивство. Раніше ОУН-Б убивала лише окремих осіб або деякі сім’ї. В польській історіографії нерідко помилково початком діяльності бандерівців вважають пацифікацію села Обірки, влаштовану в листопаді 1942 року, під час якої загинули близько сорока осіб. Однак, то була німецька акція умиротворення, хоча, в цьому випадку вчинена з допомогою української міліції. Крім того, згідно принаймні з деякими свідченнями, саму екзекуцію вчинили німці, котрі командували пацифікацією.

Тим часом у випадку Парослі маємо справу з виразною зміною. Адже вбивство скоїли не підлеглі німецьким наказам поліцаї, а підрозділ автономного українського збройного формування. До рангу трагічного символу зростає той факт, що перша збройна операція УПА проти німців була тісно пов’язана з першим масовим убивством поляків, учиненим у рамках так званої антипольської акції.

Мабуть, не випадково, що напад на Володимирець і вбивство в Парослі співпали в часі з нарадою волинської ОУН, яку 15 лютого 1943 року провів Василь Івахів у селі Піддубці Луцького повіту. На цій нараді йшлося про можливості місцевої організації в разі потенційного збройного повстання. Можна з великою ймовірностю припустити, що на нараді було обговорено перебіг атаки «першої сотні» УПА на Володимирець і Парослю. Проте саму операцію найпевніше слід пов’язати з інспекцією Івахіва та бажанням перевірити бойову спроможність створюваних підрозділів. На нараді йшлося також про активізацію дій УПА проти радянських партизанів. Івахів, погодившись на збільшення числа партизанських загонів, водночас порадив підлеглим не афішувати своєї діяльності. Він також заявив: «...в центрі є переконання про несвоєчасність організування збройного виступу... Питання збройної боротьби ще не визріло і з цим треба зачекати»^[70].

Менш ніж через два тижні після різанини в Парослі, 22 лютого 1943 року, поблизу Висоцька німецька облава натрапила на «першу сотню» УПА. Після короткої сутички упівці відступили, проте в бою загинув сотенний «Довбешка-Коробка». Смерть Перегіняка не означала кінця підрозділу — командування ним перебрав Никон Семенюк «Ярема».

Виступ проти німців

Антипольська акція на Волині — початок

(березень-червень 1943 року)

До 1939 року поляки на Волині складали близько 16% населення. Якщо вірити підсумкам загального перепису 1931 року, в цьому регіоні мешкали 346 тисяч поляків і 1418 тисяч українців. Враховуючи, що в 1939–1941 роках радянські репресії завдали польській громаді чималої шкоди, складно стверджувати, наче вона являла собою значну загрозу для українських самостійницьких прагнень. Тому на Волині не очікували серйозних антипольських виступів. Ще на межі 1942 і 1943 років польське підпілля позитивно оцінювало становище в цьому регіоні. Звіти, які надсилали до Лондона, радше були обнадійливими. В одному з них читаємо: «Настрої мас такі, що будь-які спроби екстремістських націоналістичних організацій, скажімо, ОУН, підняти їх на якесь безнадійне повстання, — не набудуть, як можна сподіватися, значних розмірів»^[79]. Щоправда, перші вбивства поляків траплялися вже в 1942 році, проте вони не мали масового характеру, й отже, не викликали занепокоєння широкої громадськості.

На початку 1943 року виразно зросла кількість убивств окремих осіб і сімей. Зі значною мірою ймовірності їх можна розглядати як прояв підготовки бандерівців до антипольської акції. Наприклад, 31 грудня 1942 року в Ситниці вбито власника млина, пана Сибільського з родиною (чотири жертви), а 16 січня 1943 року в селі Садові убито лісника та двох гайових. Обидва вбивства вчинили українці. Справжнім «полігоном» антипольської акції стало село Паросля. Убивство в цій місцевості переконало керівництво ОУН-Б, що підпорядковані йому підрозділи здатні на ліквідацію значних груп населення. Натомість реакція поляків продемонструвала бандерівцям, що шанси на виїзд поляків «тільки» під тиском погроз незначні. Коли в лютому 1943 року боївка ОУН напала на колонію Мар’янівка Костопільського повіту, тамтешня самооборона, маючи у своєму розпорядженні кілька гвинтівок, вчинила опір і відігнала здивованих зловмисників. У сутичці загинули троє поляків.

Спочатку поляків убивали переважно в Сарненському та Костопільському повітах, себто на терені, підпорядкованому Іванові Литвинчуку «Дубовому». У березні 1943 року хвиля вбивств поширилася на значно більший регіон, що було пов’язано з дезертирством української поліції. Поліцаї, покидаючи дільниці, убивали окремих поляків, часто разом із сім’ями. Ця операція створювала враження виконання розпоряджень крайової наради військових референтів ОУН-Б. У Дедеркалах Великих Кременецького повіту 18 березня 1943 року було вбито агронома та ще трьох поляків. Перша група нападників, прийшовши до будинку агронома й чекаючи на підмогу, грала з поляками в карти. І лише після прибуття решти упівців жертв розстріляли на лузі за селом. Дружину агронома не зачепили. У березні 1943 року впродовж тижня в Дедеркалах, Потуторові, Садках, Боложівці, Суражі та Антонівцях загинули шістдесят чотири особи. В Луцькому повіті 3 березня 1943 року група упівців, які пришли зі сторони Колок, спалила Лопатки, місце літування князя Радзівіла. Загинули близько тридцяти осіб. 7 березня в колонії Тараж з пасовища викрали та вбили кількох польських дітей. У березні в колонії Познанка пропав священик Пйотр Вальчак і троє інших осіб, які перебували разом із ним на плебанії. Коментуючи ці та подібні події, один із командирів загонів УПА Макс Скорупський написав у спогадах: «Серед поляків почалася паніка. Збунтована українська поліція знищила десь кілька польських родин, що мали зв’язок з ґестапо. Поляки почали або виїздити до міст під німецьку охорону, або просилися до совєтських партизанів»^[80].

Коли на інших теренах жертвами ОУН ставали «вибрані» поляки, то на території, де командував Литвинчук, уже тоді почалася систематична й планова ліквідація всіх поляків. У березні 1943 року «Дубовий», схоже, узявся за послідовне «очищення» терену від польського населення. В Костопільському повіті в ніч з 9 на 10 березня в колонії Антонівка були вбиті близько двадцяти поляків, 12 березня в селі Білка — кільканадцять поляків, а 18 березня вчинено напад на колонію Борівка, де загинули двадцять дев’ять поляків. 20 березня кількадесят поляків стали метою нападу в Деражному. 25 березня була знищена колонія Полянівка, де загинули п’ятдесят поляків. Це лише деякі з відомих випадків убивств.

Українські напади призвели до того, що в селах почали організовувати самооборону. Так сталося, зокрема, в колонії Липники. В ніч із 18 на 19 березня самооборона цього села відігнала кількох нападників, а одного з них, колишнього поліцая, було схоплено, передано німцям і повішено в Березному. Як пише у своїх спогадах Владислав Гермашевський:

У ніч із 26 на 27 березня підлеглі «Дубового», підсилені селянами, озброєними холодною зброєю, і спеціальні групи «паліїв» розпочали штурм колонії. Погано озброєна самооборона (кільканадцять гвинтівок і один ручний кулемет) була не в змозі зупинити нападників. Евеліна Гайдамович, мешканка Липників, так оповідала про те, що трапилося пізніше: «Люди почали тікати навсібіч. Їх страхітливо мордували. Вони гинули від куль, багнетів, сокир, в полум’ї палаючих будинків, куди людей вкидали крізь вікна, в колодязях»^[82]. Група поляків сховалася у дренажній канаві, проте були там оточені й перебиті. Загалом загинули 179 поляків, 4 євреїв і росіянка. З пастки вирвалися близько п’ятисот осіб, серед вцілілих був півторарічний Мирослав Гермашевський, майбутній польський космонавт.

27 березня група колишніх поліцаїв напала на колонію Кадобище та зарубала сокирами дев’ятнадцять поляків. Уцілілі мешканці втекли. Того дня було спалено також колонії Дубрівку, Дебрицю Малу й Велику, Діброву Долину, Яменець, Мар’янівку і Перелисянку. Більшості жителів цих сіл вдалося втекти. На світанку 29 березня 1943 року упівці напали на села Пендики Малі й Великі та Пеньки. Ці населені пункти спочатку обстріляли, а потім атакували, вбиваючи тих, хто не встиг утекти. Загинули близько ста вісімдесяти поляків. Окрім того, у березні в польській колонії в селі Злазному були замордовані близько тридцяти осіб, а в Берестовці Старому — близько двадцяти.

Натомість 6 квітня 1943 року в селі Гранях упівці замордували щонайменше тридцять вісім поляків. Також на початку квітня вони напали на колонію Задубрав’я. Самооборона чинила відчайдушний опір, завдяки чому більшість мешканців утекли, та все ж загинули вісімнадцять осіб. На початку квітня напад було скоєно на колонію Березина — самообороні вдалося відбити нападників. Проте на світанку 8 квітня 1943 року УПА вдарила ще раз, оборонці не встигли навіть жодного разу вистрелити. Мордували переважно сокирами та вилами, стріляли тільки в утікачів. Загинули близько ста тридцяти осіб. Навесні 1943 року упівці ножами та багнетами вбили десятеро дітей, які пильнували худобу в осаді Клесів.

Ці вбивства були, однак, лише прелюдією до масової антипольської акції. Все свідчить про те, що керівництво ОУН-Б та УПА моментом концентрованого удару по скупченнях польської людності, тим разом у всій східній частині довоєнного Волинського воєводства, обрало Страсний тиждень 1943 року. Вже й раніше ходили чутки, що «Великдень почервоніє від крові поляків». То був відгомін приготувань українських партизанів. Напади почалися одразу на початку тижня, сягнувши апогею під час Великоднього тридення.

У Кременецькому повіті першим взявся за антипольські акції Іван Климишин «Крук». Уночі з 22 на 23 квітня 1943 року УПА оточила село Забара у ґміні Шумськ. Напад почався після сигналу ракетою. Атакуючі підпалювали польські будинки, услід тікаючим мешканцям стріляли, або вбивали їх сокирами. Спійманих вкидали до палаючих будівель. У такий спосіб були замордовані близько сімдесяти осіб. Ті, кому вдалося врятуватися, знайшли притулок у Шумську. 24 квітня 1943 року — на Велику суботу — на хуторі Гута Антоновецька були замордовані близько п’ятдесят поляків, а в колонії Каменюха — п’ятдесят шість. У ніч з 25 на 26 квітня на хуторі Медведівка були вбиті вісім поляків, у Загірцях — тридцять два, в Веселівці — дев’ять, у Радошівці — кілька родин (понад 20 жертв).

Найкривавішу атаку УПА під час Страсного тижня 1943 року було організовано в Костопільському повіті на Янову Долину (нині Базальтове). Це містечко постало в 1928 році як сучасний житловий комплекс для робітників біля новозбудованої копальні базальту. З розташованим на віддалі 16 км Костополем його зв’язувала залізнична лінія. В Яновій Долині до війни мешкали близько двох з половиною тисяч осіб, проте, на початку 1943 року це число збільшилося, позаяк до поселення прибули сотні біженців. Тут функціонував осередок СЗБ-АК, який мав кільканадцять рушниць та кілька пістолетів. В селищі квартирував німецький гарнізон чисельністю до роти, який зайняв колишній робітничий готель, так званий блок, додатково захищений дерев’яним частоколом і мішками з піском.

У ніч з 22 на 23 квітня (Страсна п’ятниця) підрозділи УПА зосередилися навколо Янової Долини. Залізничну колію між Яновою Долиною та Костополем завалили стовбурами дерев. Атакою особисто командував Іван Литвинчук «Дубовий», а участь у ній узяла, зокрема, «перша сотня» УПА, яку після смерті Перегіняка очолив «Ярема», і сотня «Шавули». Українці вдарили близько опівночі, коли мешканці вже спали або вкладалися до сну. Селище обстріляли з ручної зброї та кулеметів. У міру просування спеціальні штурмові групи підпалювали наступні будинки, кидаючи в них пляшки з легкозаймистою рідиною та палаючими жаринами. В деякі будинки також вкидали гранати. У втікачів стріляли або забивали їх сокирами, можливо, також вилами. Чимало людей намагалися сховатися в кам’яних пивницях, які, однак, виявилися смертельною пасткою: більшість із них задихнулися димом або вчаділи. Українці також підпалили шпиталь, попередньо винісши звідти хворих українців. Трьох медиків, які обслуговували шпиталь, вивели назовні та зарубали сокирами. Хворі поляки загинули в полум’ї або, за іншою версією, їх витягли з будинку та повбивали.

Німецький гарнізон боронився в готелі, звідки відкрив вогонь через частокіл, не дозволяючи нікому наблизитися до своєї позиції. Натомість група поляків чинила опір у мурованих будинках кварталу «С» — були вбиті двоє нападників, а третій, працівник шахти, важко поранений (цілу ніч він лежав і стогнав на вулиці, аж нарешті вранці «роз’юшені люди добили його киями»^[83]).

Близько 4 години ранку над Яновою Долиною з’явився німецький літак-розвідник, що змусило упівців відступити. Баланс тієї ночі був трагічним. Згоріли сто будинків, загинули близько шестисот поляків, більшість із них — у вогні. УПА здобула тонну вибухових матеріалів і пізніше власне прагненням здобути їх пояснювала мету атаки. Лунала також точка зору, що УПА була змушена реагувати, позаяк німці та польські поліцаї дошкуляли місцевій українській людності. Насправді ж польська поліція з’явилася в Яновій Долині лише після атаки українських партизанів.

Слід додати, що кільканадцять озброєних поляків вирушили за межі селища, щоб шукати помсти. Вони забили щонайменше п’ятеро українців (у тому числі дев’ятирічну дівчинку). Загинуло також російське подружжя, яке помилково залічили до українців. Уцілілих після нападу мешканців селища німці вивезли потягом до Костополя. На місці залишилася тільки обслуга електростанції та водогону й залізничники.

Янова Долина знову стала об’єктом атаки УПА 15 травня. Поза досяжністю німецької оборони перебували електростанція, трансформаторна й насосна станції та чимало інших будівель, які згоріли. Ніхто не загинув. Допіру після цього нападу решту цивільних осіб вивезли, а до селища доправили польських поліцаїв із 202-го батальйону. Варто згадати, що навесні 2003 року в колишній Яновій Долині була відкрита меморіальна дошка на згадку про напад УПА із дивовижним написом:

Тоді ж — у травні 1943 року — УПА провадила регулярне «очищення» терену від польського населення також у південно-східних повітах Волині. Тут командував Петро Олійник «Еней». У ніч із 2 на 3 травня 1943 року об’єднані підрозділи Івана Климишина «Крука» та Миколи Недвезького «Хрона» атакували Кути. Сільська самооборона захищалася в мурованих будівлях у центрі. Українські партизани увірвалися до будинків, розташованих за лінією оборони, вбиваючи мешканців, грабуючи та підпалюючи садиби. Водночас тривав інтенсивний обстріл центру села. Близько 3.30 ранку нападники відступили. Загинули щонайменше п’ятдесят три поляки. Відразу ж після нападу німці евакуювали це поселення, залишивши в ньому лише українців. Учасник нападу Макс Скорупський «Макс» написав: «Починаючи з нашої акції на Кути, день у день, як тільки заходило сонце, небо купалося в заграві пожеж. Це палали польські села»^[84].

На жаль, то була правда. 5 травня 1943 року в Шкроботівці були вбиті близько сімдесят поляків. 6 травня 1943 року внаслідок нападу на Клепачів у Луцькому повіті від холодної зброї загинули близько тридцяти осіб. У ніч із 7 на 8 травня 1943 року упівці напали на колонію Катеринівка, убивши понад тридцять поляків і осіб зі змішаних родин. Водночас вони напали на Ольганівку, де місцева самооборона за підтримки добровольців із Єлисаветина відбила атаку, а також на Решнівку в Кременецькому повіті, де були вбиті близько десяти осіб. 8 травня 1943 року на дорозі з Кошова до Торчина упівці замордували сімнадцять осіб, які везли збіжжя до Торчина. У ніч з 14 на 15 травня 1943 року дубненський курінь УПА атакував і частково спалив зокрема колонії Кудзиволю (принаймні 15 жертв) і Золочівку (12 жертв). У ніч із 18 на 19 травня удару було завдано по колонії Адамівці (не менше 17 жертв), селі Бокіймі (27 жертв), колонії Березині (30 жертв), колонії Калинівці (близько 30 замордованих).

На території, розташованій далі на північ, напади продовжили партизанські підрозділи УПА, підлеглі «Дубовому». В звіті сотні «Шавули» за травень 1943 року під датами 3, 4, 15, 19, 23, 25 травня красномовно написано: «...ліквідовано кольонії, що співпрацюють з більшовиками та німцями, власних втрат не було»^[85]. У звіті за той самий місяць сотня «Яреми» навіть не згадує дат проведення «ліквідації кольоній, сіл, що співпрацюють з німцями і більшовиками», хоча з контексту можна здогадатися, що операції були не менш численними^[86]. З того ж звіту випливає, що сотня «Шавули» у травні 1943 року, окрім проведення антипольської акції, організувала ще дві засідки: одну проти німців, а другу — проти «польсько-більшовицьких» партизанів. Загін «Яреми» у той час мав дві сутички з німцями та одну з радянськими партизанами.

12 травня 1943 «перша сотня» УПА під командуванням «Яреми» вдарила на колонію Угли. Поселення спершу обстріляли запалювальними кулями, а відтак атакували. Хутко подолавши опір слабкої самооборони, упівці почали вбивати зустрічних людей. Поляки кинулися тікати. З-поміж близько 320 мешканців села загинули понад сто осіб. Учасник нападу Василь Левкович «Вороний» у спогадах про цю подію коротко написав: «Ми очистили від поляків с. Угли»^[87].

Того ж дня українські партизани напали в Сарненському повіті на колонію Карчемку, убивши там щонайменше одну польську родину. В колонії Язвинках загинули кільканадцять поляків, а на хуторі Копищах — дев’ять. Незнана кількість осіб стали того дня жертвами нападів у Катеринівці, Малому Радежі та Остах, а також у Довгому, на хуторі Заломи та в колонії Хващовата. 12 травня були атаковані Костянтинівка, Радеж, Плоске, хутір Убереж і Янівка (в останньому випадку опір самооборони дозволив мешканцям утекти).

УПА 12 травня 1943 року напала на Стахівку, де також постала база самооборони. В селі були збудовані схрони й інші укріплення, але це не вберегло від втрат. Унаслідок атаки полягли понад сорок убитих. 15 травня українці повторили атаку, проте меншими силами. Загинули кілька людей, які пильнували худобу, в тому числі п’ятеро дітей. На допомогу захисникам прийшли самооборона з Парослі II та німці, які схопили трьох українських партизанів (пізніше їх повісили в Володимирці). У наступні дні українські патрулі вбили кількох мешканців села під час польових робіт.

21 травня 1943 року УПА напала на Олександрію в Сарненському повіті. Атака відбулася на світанку, коли мешканці повиходили з криївок. Загинули близько сорока осіб. Частина мешканців рятувалися втечею, попереджаючи про небезпеку поляків із села Рудня-Лева. Незабаром упівці добралися й до того села, і попри попередження, їм вдалося замордувати близько тридцяти мешканців. У Костопільському повіті в ніч із 26 на 27 травня у Малих Сідлищах були вбиті близько десяти поляків. Подібна кількість жертв полягла у Хвоянці. На світанку 26 або 27 травня було здійснено напад на село Немилію (Комарна-Яцковичі) та убито в ньому аж 126 поляків. Багато людей були поранені. Один із поляків, захищаючись, кажуть, заколов вилами чотирьох нападників.

2 червня 1943 року українські партизани атакували село Гурби (за рік поблизу цього села відбудеться битва УПА з радянськими військами, яку вважають найбільшою в історії цього військового формування). Послуговуючись багнетами та сокирами, українці замордували близько 250 поляків. У наступні дні тривало полювання на окремих заблуканих осіб. У відозві до українців, оприлюдненій у червні 1943 року, «Клим Савур» визнав, що УПА «пустила з димом» польську колонію Гурби. Це мало стати «осторогою відплати» за пацифікацію польською поліцією села Дермані-Залужжя та покаранням за переховування радянських партизанів^[88].

13 червня сотня «Крука» (NN) втретє напала на Стахівку. Українську атаку підтримував вогонь із двох ручних кулеметів. Село охопило полум’я. На щастя для захисників, із Поради прибуло підкріплення. Підмога ліквідувала кулеметні гнізда й змусила упівців відступити. Вранці прибули німці та розстріляли п’ятьох захоплених самообороною полонених. Проте під час сутички колонія згоріла дощенту, а двадцять дві особи загинули. Утримання самооборони в цій місцевості втратило сенс, тому колонію евакуювали. Під час описаного нападу упівці зазнали винятково важких втрат — аж сімнадцять із них загинули, а п’ятеро були поранені.

Того ж дня, 13 червня, упівці напали на колонію Глибочанку Костопільського повіту, убивши близько тридцяти поляків. 16 червня в селі Дерманці УПА замордувала близько ста осіб. Відтак 29 червня упівці оточили колонію Застав’я та вогнепальною й холодною зброєю вбили вісімдесят трьох поляків. У Рівненському повіті того дня в осаді Костянтинів були вбиті двадцять вісім поляків, а в Миколаївці — чотирнадцять. У червні в Рівненському повіті були також спалені маєтки, зокрема: Гуменники, Юзефів, Кривичі, Воскодави й Пустомити. Після одного з таких нападів у звіті УПА читаємо: «24.VI зліквідовано цілковито польську кольонію, де не було жодних наших страт»^[89].

Також 29 червня упівці напали на іншу колонію — Андріївку, де німці створили шуцманшафт. Населення ночувало в мурованій школі. Українці обстріляли будинок із малокаліберної гармати, ушкодивши його наріжник. Однак, після чотиригодинного бою три німці та поляки з шуцманшафту відбили атаку. Загинули десять поляків, які залишилися в себе вдома. У помсту німці разом із польськими шуцманами пацифікували село Красний Сад — там загинули від кільканадцяти до сотні українців.

Партизани з УПА нападали й на тих поляків, які після втечі поверталися на свої господарства, навіть просто приїздили, щоб забрати харчі та майно. В червні 1943 року упівці вбили п’ятнадцять поляків, які приїздили на власні поля в Дубовій Корчмі. Тоді вціліла семирічна дівчинка, мати якої вблагала упівця, щоб той дозволив малій утекти. 21 червня в Площі Ломановській (Луцький повіт) були вбиті сокирами дванадцять поляків, які їхали за власним майном.

У червні 1943 року внаслідок блокади, запровадженої українськими партизанами, було евакуйоване містечко Колки. Німці організували евакуаційні транспорти, якими звідти виїхала більшість поляків. Після відступу німецького гарнізону Колки відразу ж зайняв курінь УПА «Рубашенка». Один із упівців залишив спогади про ту подію: «Все населення вийшло на вулиці й нас вітало, жінки виносили на вулицю молоко й клунки з харчами. Я теж завважив, як багатьом котилися сльози. Це був плач з радощів»^[90]. Він, проте, не згадав, що парад супроводжувала розправа з польським населенням. Упівці зігнали решту поляків, які залишилися в місті, до католицької церкви та підпалили її. Загинули близько сорока осіб. Колки незабаром набули статусу столиці невеликої упівської республіки, яка постала навколо того містечка.

Як випливає з підрахунків Владислава та Єви Семашків, від лютого до кінця червня 1943 року на Волині загинули близько дев’яти тисяч поляків^[91]. Майже чотири тисячі з-поміж них були вбиті в Костопільському та Сарненському повітах підлеглими Івана Литвинчука «Дубового». Але то був лише початок антипольської акції УПА.

Український план «усунення» поляків

Попередні плани ОУН передбачали усунення з майбутньої Української держави поміщиків і тих поляків, які оселилися на Волині та в Східній Галичині після 1918 року. При цьому націоналісти недвозначно натякали, що не заперечуватимуть проти «спонтанних» селянських самосудів. Крах Польщі в 1939 році відсунув польське питання в політиці ОУН на другий план. Єдиною перешкодою на шляху до створення незалежної української держави був СРСР, тому поляки з «окупантів» стали «ворожою» меншиною. Засновки національної політики ОУН-Б зразка 1941 року, себто практично уряду Стецька, передбачали винищення польської інтелігенції, примусову асиміляцію сільського населення та виселення решти поляків. Легко зауважити, що ці плани опосередковано були інспіровані німцями. Бандерівці виразно прагнули для поляків, котрі мешкали в Східній Галичині та на Волині, а мабуть і на Замойщині та Перемищині, такої ж долі, яка спіткала польське населення на територіях, включених до Райху. Нагадаймо, що на межі 1939 і 1940 років німці замордували в Померанії та у Великопольщі кількадесят тисяч поляків (переважно представників інтелігенції), а далі кількасот тисяч вигнали з цих теренів до Генерального губернаторства, а частину з-поміж тих, хто залишився, змусили вписатися до німецького національного списку. Українські націоналісти прагнули скопіювати ці дії на «українських етнографічних землях».

Утім, арешти 1941 року та політика III Райху щодо українців дали діячам ОУН нагоду втямити, що ситуація значно складніша, ніж вони досі вважали. В 1942 році серед бандерівців почало зростати переконання, що Німеччина виграє війну на Сході, але програє на Заході. За таких обставин цілком реальним здавалося повторення сценарію 1918 року, себто початок наступної польсько-української війни за Львів, яку бандерівці не лише були готові розв’язати, а й прагнули перемогти в ній за будь-яку ціну. Про неприязнь до поляків, яка панувала в українському середовищі, свідчать бодай слова Василя Мудрого. 2 вересня 1939 року він як посол виголосив у Сеймі Польської Республіки декларацію про лояльність, натомість у 1943 році писав на сторінках бандерівського журналу «Ідея і чин»:

Установки, визначені бандерівцями в 1942 році, демонструють, на перший погляд, суперечливий образ намірів цієї групи. З одного боку, в ухвалах, прийнятих у квітні 1942 року на II конференції ОУН-Б, було заявлено про готовність до пошуку компромісу з поляками, а водночас оголошено, що вони конче мусять визнати українські права на Волинь і Галичину. З іншого боку, наприкінці 1942 року військові референти ОУН-б вирішили, що в момент початку «повстання» слід виселити (а властиво, вигнати) поляків і євреїв під загрозою смерті з усіх земель, які націоналісти вважали українськими. Здається, що позірна суперечливість цих двох документів означала лише намір провадити різноспрямовану політику. Керівництво ОУН-Б усвідомлювало, наскільки малоймовірним є те, що польський уряд погодиться на будь-які територіальні зміни, зокрема супроти тих українських верств, які не відігравали на міжнародній арені найменшої ролі. З польської точки зору, основну загрозу для східних земель Другої Республіки становили радянські претензії. Отже, слова про бажання порозумітися з Польщею слід сприймати, як пропагандистську гру, розраховану на створення позитивного враження у західної громадської думки. Звісно, планувалися переговори з польським підпіллям, але таким шляхом не сподівалися досягти чогось значного. Тому водночас було вирішено проводити політику доконаних фактів і заздалегідь «усунути» польське населення зі спірних територій, щоб напередодні потенційних мирних переговорів на міжнародній конференції терен був етнічно чистим. Націоналістичний символ віри, згідно з яким майбутня Україна мусить бути моноетнічною державою, лише утверджував бандерівців у цьому намірі.

«Виселенням» і фізичною ліквідацією «чинних» поляків, тобто осіб, наділених суспільним авторитетом, мала, в принципі, займатися жандармерія, а в окремих випадках — Служба Безпеки ОУН. Було заборонено використовувати для подібних заходів вояків новоствореної армії. Це може означати, що всю операцію трактували як суто поліцейську, а не військову (врешті-решт, як відомо, цей замір виявився нереальним, і для проведення антипольської акції довелося масово залучити підрозділи УПА).

Перебіг перших операцій УПА у Володимирці та Парослі виразно відходив від принципів, затверджених на нараді крайових військових референтів ОУН-Б. Коли в березні 1943 року бандерівці згідно з ухвалами III конференції почали на Волині широкомасштабні партизанські операції, вони супроводжувалися численними вбивствами поляків. І якщо убивства, скоєні поліцаями-дезертирами, можна визнати згідними з інструкціями конференції військових референтів, то наступні напади на польські села в східних повітах Волинського воєводства — вже ні. Тим більше, що на Волині дуже рідко й лише на певних теренах з’являлися українські листівки, які б закликали поляків до виїзду. За словами Зенобіуша Яніцького, їх розкидали, зокрема, в квітні 1943 року напередодні Великодня, на дорозі з Ківерців до Тростянця. Їх зміст Яніцький цитує з пам’яті:

За повідомленнями польського підпілля, один із командирів УПА так оцінював ситуацію:

Ці слова, схоже, зміцнюють певність, що на волинське керівництво вплинув Голокост євреїв. Він показав (як і в попередні радянські депортації), що можна цілковито усувати цілі групи людей. «Розв’язання єврейського питання», мабуть, породжувало спокусу провести аналогічну акцію щодо польського населення. Тим більше, що членами ОУН-Б були багато поліцаїв, котрі брали участь у знищенні єврейського населення, а відтак «досвідчених» у проведенні етнічної чистки.

Тож, здається, власне під впливом Голокосту керівництво ОУН-Б на Волині вирішило з власної ініціативи «нагнути» і без того жорстокі доручення щодо примусового виселення поляків, і просто вимордувати усе польське населення, не «бавлячись» у поширення листівок із вимогою виїзду. Якщо ця гіпотеза вірна, то відповідне рішення було прийняте, найправдоподібніше, трьома особами: провідником Волинської ОУН-Б Дмитром Клячківським «Климом Савуром», військовим референтом ОУН-Б Василем Івахівим «Сомом» і командувачем силами ОУН-Б й УПА на Північно-Східній Волині Іваном Литвинчуком «Дубовим», в зоні відповідальності котрого й було зафіксовано перші масові вбивства польського населення. Про останнього Степан Янішевський, провідний діяч ОУН на Волині, сказав на допиті, що той був «одним з ініціаторів і найактивнішим організатором розправи з польським населенням», і «неодноразово нахвалявся своїми «заслугами» в винищенні поляків»^[95].

Волинські бандерівці спочатку мали намір слідувати вказівкам Центрального Проводу й попри все трактували антипольську акцію, як другорядну (це не змінює того факту, що від початку кількість нападів на поляків була більшою, ніж на німців). Поляків «виселяли» зі східних повітів Волині, трактуючи ці операції, як «поліцейські», або поєднуючи їх — як-от у Яновій Долині — з атаками на німців. Правдоподібно, що допіру після того, як німецькі сили були загнані до «опорних пунктів», виникла спокуса вчинити тотальну етнічну чистку на усій Волині. Якщо взагалі бандерівське керівництво мало спочатку бодай якісь сумніви щодо розширення антипольської акції, то їх розвіяли наслідки вчиненого. Трапилася парадоксальна ситуація: операції УПА змусили вціліле польське населення творити бази опору або тікати під опіку німецьких гарнізонів і радянських партизанів, а це породжувало в місцевих українців враження, буцім звинувачення в колаборації з німцями та радянськими партизанами на адресу поляків мають рацію. Тим паче, на місці дезертирів із української поліції з’явилася польська поліція, яку німці, як уже йшлося, використовували для проведення кривавих антиукраїнських операцій. Бандерівці намагалися скористатися цією ситуацією, щоб здобути повну підтримку української громади Волині для своїх планів деполонізації регіону. При цьому вони представляли себе в ролі захисників від «польського терору».

Важливим аргументом на користь спрямування більшості атак УПА проти поляків міг стати брак зброї та досвіду бандерівських партизанів. Адже для винищення польського населення не потрібно значної кількості зброї та боєприпасів. Натомість, партизанські підрозділи здобували шанс насолодитися перемогою: жорстокою та кривавою, а однак перемогою. Крім того, антипольська акція могла сприяти бандерівцям у здобутті широкої суспільної підтримки, адже була пов’язана з привласненням майна. А подібні ситуації завжди визволяють у певній групі осіб жадобу легкої наживи та пограбування.

Якщо застосування досвіду винищення євреїв для дій проти поляків у Сарненському та Костопільському повітах було витвором колективного керівництва, то рішення завдати масового удару в польські скупчення на Західній Волині, де раніше масові вбивства майже не траплялися, прийняв уже самотужки Дмитро Клячківський «Клим Савур». У період між березнем і травнем 1943 року він із одного з-поміж кількох лідерів українського підпілля став раптом найважливішим партизанським командиром на Волині. Смерть Василя Івахова зумовила, що ніхто в бандерівській ієрархії на Волині не міг підважити його позиції. Труднощі зі зв’язком із керівництвом у Галичині (де, окрім того, власне тривала внутрішня боротьба за лідерство) давали йому, натомість, значну свободу в прийнятті рішень.

У червні 1943 року «Клим Савур» віддав командирам УПА у західних повітах Волині офіційний наказ стосовно долі поляків. Цей факт підтверджують зізнання одного з локальних командирів УПА Юрія Стельмащука «Рудого». Він, зокрема, сказав на допиті:

Стельмащук у цій ситуації намагався апелювати безпосередньо до провідника ОУН-Б Миколи Лебедя. У спеціальному листі, датованому 24 червня 1943 року, читаємо:

Не відомо, чи Стельмащук отримав бодай якусь відповідь (це дуже сумнівно, адже Лебедя саме зняли з посади), але можна мати певність, що в кінцевому підсумку наказ він виконав.

18 травня 1943 року «Клим Савур» видав відозву до польського населення, в якій усю відповідальність за загострення міжетнічних взаємин на Волині поклав на поляків, звинувативши їх у вступі до підпорядкованої німцям поліції. Відозва містила такий заклик: «Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися [на слушний шлях — Ґ. М.], але завтра буде пізно!»^[98].

На перший погляд, та відозва може свідчити, що бандерівці прийняли рішення про антипольську акцію допіру під впливом дій польської допоміжної поліції^[99]. Проте, така інтерпретація відозви помилкова. В цій гіпотезі зовсім не беруться до уваги знані нам плани «виселення» поляків, підготовлені ОУН-Б задовго до появи на Волині формувань польської поліції. Крім того, не менш важливо, що вона не враховує вбивств польського населення в лютому-травні 1943 року, а отже, в період до оприлюднення відозви «Клима Савура».

Насправді ж, звернення Клячківського до поляків мало виключно пропагандистський характер. Ми можемо зі значною мірою ймовірності припустити, що день появи відозви — це момент, коли прийняте остаточне рішення про розширення сфери антипольських чисток. Відозва була покликана представити жертв винуватцями власних проблем, а злочинців, натомість, показати народними месниками, які запроваджують новий, справедливий лад.

Тут ми торкаємося ще одного проблемного питання. Іноді події на Волині намагаються представити як стихійний народний бунт, породжений багатолітнім польським пануванням. Промовисто це сформулював останній командувач УПА Василь Кук:

Однак аналіз подій не підтверджує цієї версії. Немає жодного сумніву, що вже перше масове вбивство польського населення в селі Парослі мало організований характер і було справою рук бандерівської ОУН. Подібним чином справа виглядає й у випадку всіх тих операцій, де ідентифіковано особи злочинців. Тим паче, дуже часто можна зауважити протилежну ситуацію, коли УПА мобілізувала місцеве населення до нападів на польські поселення. Наприклад, улітку 1943 року вояки УПА зібрали в селі Янівці чоловіків українського походження віком від шістнадцяти до шістдесяти років, відвели їх до села Гай і там наказали вбити зігнаних уже над ямою поляків, погрожуючи смертю за невиконання наказу. Чоловіки ті не мали вогнепальної зброї, їх єдиним озброєнням були сокири та вила. Злочини, скоєні селянами подібним чином, найбільше жахали поляків. Безумовно, вони також урухомлювали «локальні ініціативи», які проявлялися в убивствах тих, хто намагався втекти від смертельної загрози. Тому з часом ми можемо фактично спостерігати випадки убивства поляків українськими селянами з власної ініціативи. Мабуть, цього б не трапилося без присутності та «заохочення» з боку УПА. Схоже, що метою українського підпілля була якомога численніша участь місцевого українського населення в нападах. Адже без активної участі місцевих мешканців годі було говорити про вибух такої очікуваної ОУН-Б національної революції.

У червні 1943 року «Клим Савур» оприлюднив відозву до українців. Її слід розглядати як продовження пропагандистської підготовки липневої операції масового винищення поляків. Відозва починалася від пластичного змалювання перебігу пацифікації українського села Дермань-Залужжя у травні 1943 року, приписуваної польській поліції. Далі Клячківський звинувачував поляків у співучасті «у мордуванні і катуванні німцями українського населення» та співпраці з радянськими партизанами. В зверненні читаємо:

Антипольська акція на Волині — апогей різанини

Польська оборона та помста

Масова різанина польського населення призвела до того, що навіть найбільш прихильно налаштовані до українських прагнень волинські поляки перестали вірити в можливість порозуміння. Це добре ілюструють спогади Вінцентія Романовського, котрий писав:

Бійня 11 липня 1943 року переконала Казімежа Банаха та підполковника Казімежа Бомбінського в потребі взаємної співпраці. 19 липня вони спільно віддали наказ про об’єднання Державного Корпусу Безпеки й цивільної адміністрації з військом. Наступного дня командування АК вирішило негайно створити партизанські загони, які мали осягнути бойову готовність до 28 липня. Згідно з відданим наказом, було створено дев’ять партизанських підрозділів АК, які налічували приблизно тисячу осіб. Завдяки високій мобільності вони могли у критичні моменти підтримувати бази самооборони, а водночас зненацька атакувати українців і завдавати їм дошкульних ударів.

28 липня 1943 року окружний представник уряду Казімеж Банах звернувся до мешканців Волині зі зверненням, у якому закликав поляків до «розумного мислення та опанованої дії», оскільки «триває боротьба [...] не за те, хто з нас загине, або врятує життя — триває боротьба за цілісність і велич Республіки, про загрозу тут [...] для багатовікового польського доробку». Він апелював до всіх поляків, і жінок, і чоловіків, вступати до лав самооборони. Банах закликав до самодопомоги та бойкоту організованих окупаційною владою виїздів на роботу до Райху. Він звинуватив у відозві німців і радянський режим у провокуванні братовбивчої боротьби. Крім того, представник уряду категорично заявив:

Однак ситуація була настільки драматичною, що польська людність не могла серйозно трактувати жодних подібних закликів. Єдиним раціональним виходом здавалася втеча або організація самооборони в порозумінні з будь-ким, хто лише міг дати зброю. Знаючи про трагічне становище мешканців Волині, Банах запропонував постачати їм зброю й амуніцію з Центральної Польщі та перекинути сюди кільканадцять партизанських рот, добре оснащених кулеметами. Проте керівництво Підпільної Польської Держави було не в змозі задовольнити запити представника уряду. На Волині лише з’явилася група офіцерів, а в березні 1944 року — одна рота, так звана варшавська, у складі кількадесяти осіб.

Польське підпілля станом на 1 вересня 1943 року (тобто, після найбільшої хвилі вбивств) оцінювало кількість польського населення в 170 тисяч осіб, зосереджених у 11 повітових містах і на 25 оборонних базах. Останні особливо часто зазнавали безугавних атак українських націоналістів. Найбільшою польською базою самооборони на Волині, безсумнівно, було Пребраже, яке в 1938 році налічувало 1150 мешканців. Уже від березня 1943 року місцева громада виставляла нічну варту; вона також отримала дозвіл крайсляндвірта (районний керівник сільського господарства) Ківерців Єске на створення самооборони. Проте у квітні та травні 1943 року упівці вбили у засідці під Островом вісімнадцять безборонних мешканців Пребражого, котрі їхали за покупками.

20 квітня 1943 року керівництво самообороною обійняв Генрик Цибульський «Гаррі», що виявилося найкращим вибором із усіх можливих. Лісник за освітою, він був депортований углиб СРСР у 1940 році, проте втік, описавши свою мандрівку таким чином:

Цибульський після початку німецько-радянської війни повернувся на посаду лісника, водночас встановивши контакти з підпіллям. Відразу ж після перших нападів він перебрався до рідного Пребражого, де завдяки його ініціативі польські сили оборони хутко зросли до чотирьох рот (близько пятисот осіб). Під їхню опіку потягнулися тисячі польських біженців. Загалом у Пребражому знайшли притулок близько десяти тисяч людей. Самооборона підтримувала контакти із навколишніми польськими селами, зокрема Рафалівкою, Германівкою і Комарівкою.

Оборонці Пребражого проводили також наступальні операції, влаштовуючи напади на довколишні українські села, де групувалися підрозділи УПА. 5 червня було атаковане Омельне, а незабаром — щоб підтримати самооборону в Рафалівці, якій загрожувала УПА, село Гавчиці, де «значна частина банди була розбита, а решта відступили в навколишні ліси»^[120]. Відтак, щоб здобути ліки, був організований напад на аптеку в Тростянці.

Командування УПА вирішило атакувати Пребраже на початку липня 1943 року. Можливо, що спершу воно прагнуло знищити польські скупчення навколо Пребражого, а потім одразу ліквідувати саму базу самооборони. 4 і 5 липня в околицях Пребражого спалахнули заграви пожеж. Підрозділи УПА, прямуючи до Пребражого, убили в Човниці Новій 24 поляків, у Дерманці — 61, в Мар’янівці — понад 20. В атакованій Вільці Котівській відчайдушні дії учасників самооборони дали частині мешканців змогу втекти, проте й так загинули понад сорок осіб. Польські господарства були спалені також у колоніях Адамів І і II, Балярці, Добрій, Хмелівці, Творимері та Загайнику. Натомість, самооборонам у Рафалівці та Комарівці вдалося тієї ночі відбити українські атаки. Загалом навколо Пребражого згоріли близько двадцяти сіл і колоній, загинули 550 поляків. З українського боку дві особи загинули й шість були поранені.

5 липня близько 11-ї години упівці розпочали бій із самообороною Пребражого. Село обстріляли мінометним вогнем. Сутички тривали до полудня. Загинули десять поляків, на українському боці поліг один упівець, а другий був важко поранений. Не виключено, що цією операцією особисто командував «Клим Савур».

12 липня поляки ударили на Тростянець, розгромивши в цьому поселенні підстаршинську школу УПА. Село почасти спалили, а його українським мешканцям наказали переселитися кудись подалі. 31 липня знову відбулася сутичка, цього разу українці напали на поляків, які жнивували на довколишніх (у тому числі українських) ланах. Після кількагодинної перестрілки упівці відступили.

Наступного разу УПА атакувала Пребраже 31 серпня, згромадивши значні сили, щоб знищити село. На щастя для захисників, їм вчасно прийшов на допомогу підрозділ АК під командуванням Зиґмунда Кульчицького «Ольґерда» та група радянських партизанів Миколи Прокоп’юка. Завдяки їм українці зазнали поразки.

2 жовтня 1943 року двісті членів самооборони Пребражого спільно з радянськими партизанами завдали удару в напрямку села Омельного. Спершу вони обстріляли його із кулеметів і мінометів, спричинивши численні пожежі, а потім пішли на приступ. Загинули щонайменше десять українців, а з села забрали кільканадцять голів великої рогатої худоби. В ніч проти 15 жовтня 1943 року УПА востаннє напала на Пребраже, але й ця атака виявилася неефективною. Натомість 25 листопада самооборона Пребражого здійснила вдалий напад на українське село Журавичі, щоб здобути борошно, збіжжя та худобу.

Іншою сильною базою самооборони була Панська Долина. Згоду на створення самооборони в цьому селі дав крайсляндвірт Вільгельм Шнайдер. Вперше УПА атакувала Панську Долину 22 червня 1943 року, але полякам вдалося відбити удар. 5 серпня українці вчинили наступну спробу здобути село: його оточив курінь УПА, підтриманий трьома гарматами калібру 75 мм. «Ми в уяві, — згадує один із командирів УПА Максим Скорупський, — вже бачили руїни польських будинків»^[121]. На щастя для оборонців, вистреливши кілька разів, українські гармати замовкли: важко сказати, чи то через поганий технічний стан, чи то через некваліфіковану обслугу. Без підтримки артилерії УПА була не в змозі прорвати польську оборону. «Панська Долина дійсно була “твердинею”»^[122], — констатує Скорупський. Попри це 22 вересня 1943 року українські підрозділи раптово напали на село в передобідні години, сподіваючись на ефект несподіванки. Самооборона однак відбила атаку.

Іноді польські бази рятував щасливий випадок. На початку вересня 1943 року УПА вирішила атакувати значними силами самооборону в Засмиках. У процесі концентрації українські підрозділи натрапили на німців, що призвело до битви під Радовичами. І українці, й німці зазнали в ній важких втрат. УПА мусила відмовитися від нападу та відступити.

Варто згадати ще про базу в Гуті Старій. Навколо цього села навесні 1943 року постала самооборона в кількох польських населених пунктах на Заслуччі. В липні радянські партизани вбили командира бази поручника Осецького, змушуючи самооборону перетворитися на радянський загін ім. Фелікса Дзержинського. 15 серпня 1943 року оборону бази зміцнило прибуття підрозділу АК під командуванням капітана Владислава Коханського «Бомби». На середину листопада 1943 року «Дубовий» запланував значну операцію проти бази в Гуті Старій. Коли упівці атакували її 16 листопада, то натрапили на сильний опір польської самооборони, а всі їхні спроби здобути село, зазнали невдачі під кулеметним вогнем. До бою включився також загін радянських партизанів під командуванням Котлярева — тоді УПА почала відступ. То був один із найбільших польських успіхів у протистоянні з УПА. Поляки втратили усього кілька людей, натомість на українському боці було аж 54 загиблих і понад 40 поранених. Додаймо, що відступаючі упівці в помсту убили в Більчаківській колонії п’ятнадцять поляків.

Після бою капітан Коханський повівся дуже шляхетно, наказавши перев’язати одинадцять поранених упівців, а відтак відправив їх на возах до села Губкова понад Случем, мешканці якого співпрацювали з бандерівцями. За словами Вінцентія Романовського, «то був єдиний відомий випадок вияву поваги бандерівців до доброї волі поляків: колона безперешкодно повернулася на базу»^[123].

Подібні бази самооборони постали і з великою рішучістю відбивали атаки українських партизанів, зокрема в Берестечку, Рибчій, Рожищах, Ружині, Трускотах, Острозі, Рафалівці та інших місцях. Результати їхньої діяльності командувач АК генерал Тадеуш Коморовський оцінив таким чином: «Здійснювана інтенсивна акція самооборони дала [...] позитивні результати. Ворожа діяльність українських банд, а передусім підрозділів УПА, дещо принишкла. Завдяки енергійним та організованим діям населення та акції самооборони — не було допущено до знищення польського елементу в Окрузі Волинь, створюючи завдяки цьому підстави для виконання засадничих бойових завдань Округи»^[124].

Партизанські загони AK, які підтримували боротьбу підрозділів самооборони, часто вдавалися до наступальних дій. У районі Купичів-Засмики підрозділ під командуванням поручника Владислава Чермінського «Яструба» атакував 31 серпня Грушівку, забивши близько двадцяти українців, власні втрати поляків становили одну особу. Коли у вересні упівці вбили у селі Рівному Любомльського повіту близько тридцяти поляків, підрозділ поручника Казімежа Філіповича «Корда» спалив у помсту українську частину села. 7 вересня в колонії Бовтуни той самий підрозділ переміг сотню «Ворона». Були вбиті сімнадцять українців, у тому числі командир сотні. Врешті, 5 жовтня об’єднані підрозділи «Корда» та «Яструба» спалили села Полапи та Сокіл. Були й інші атаки на українські села, здійснені в той час цими ж підрозділами: нападів зазнали Опалин, Лисняки, Осічник і Висоцьк.

Поляки також чинили багато окремих страт українців, яких підозрювали у сприянні націоналістам, причому до таких дій АК вдавалася й у містах. Як повідомляє офіцер особливого диверсійно-десантного підрозділу АК майор Вацлав Копісто, в Луцьку «вироки виконано щодо: шефа української поліції Редька [...] адвоката Черевка перед його віллою по вулиці Тринітарській [...] заступника бурмістра Скоробогатова, котрий, попри серйозні поранення, вижив. Від виконання вироку щодо архієрея Полікарпа [Сікорського, православного архієпископа. — Ґ. М.] відмовилися з гуманних міркувань через його старечий вік»^[125].

Тут ми торкаємося делікатного питання про ставлення польських підрозділів до українського цивільного населення. Владислав і Єва Семашки у знаній праці на тему волинського геноциду, в якій з великою ретельністю відтворюють втрати польського населення, рішуче стверджують, що помста була чимось рідкісним (у їхній праці фігурують лише 113 убитих за цих обставин українців), а її жертвами «були переважно упівці, тобто учасники нападів на поляків»^[126]. На думку дослідників, накази польського командування дозволяли вбивати тільки вояків УПА. Однак у світлі доступних джерел, подану ними кількість українських жертв слід розглядати як безумовно неповну — і самі автори, схоже, це усвідомлювали. Вони згадують, наприклад, що самооборона з Рожищ спалила українське село Звози у відповідь на чинені звідти атаки, проте одразу додають: «Не відомо, чи були якісь жертви серед українців»^[127]. Між тим, зі свідчень учасника польської самооборони, ми дізнаємося про дещо інше:

У січні 1944 року самооборона з Рожищ спалила наступне село, Тростянку, убивши близько тридцяти українців.

Також, за словами вояка АК Леона Карловича, на Волині прийнято було «від початку правило, що воюємо ми тільки з бандерівцями, озброєними рушницями чи іншими знаряддями злочину [виділення моє — Ґ. М.]»^[129]. Ось як він розповідає про реквізиційну операцію в Ловищах:

В іншій своїй книжці Карлович описує страту, і цей опис засвідчує, що не завжди вбивали тільки озброєних людей:

— Ходи! Отримаєш те, що заслужив! — гукнув хтось із них.

Я відвів погляд, побачивши жах, який застиг на обличчі українського хлопця. [...] Його відвели в глибокі лози. Незабаром мені здавалося, що пролунало щось таке, наче плескання в долоні. [...] В будь-якому разі ті, хто його відпровадили, невдовзі повернулися, коли ми вже були на марші, але без добровольця. Він не пішов з нами «різати ляхів»^[131].

Надзвичайно цінну інформацію в цьому відношенні подають спогади іншого вояка АК Ольґерда Ковальського, в яких читаємо:

У самому селі Клюську, щоправда, не було виконано жодних страт, оскільки його мешканці втекли, але зі спогадів Ковальського виразно випливає, що той наказ залишався в силі до самого кінця бойових дій. Проте деякі солдати його ігнорували, про що свідчить опис атаки аківців на село Ставки в березні 1944 року: «Коли нас обстріляли з того села, я одним із перших підійшов до найближчої хати [...] закликав мешканців покинути приміщення. Вийшли дві жінки. Я втішився, що не чоловіки [...]. Зненацька до «моїх» жінок підбіг «J» і впритул повбивав їх пострілами в голову. Я відчував себе співвинним у цій марній смерті»^[133]. Інформацію Ковальського опосередковано підтверджує Вінцентій Романовський (також вояк АК), котрий визнає, що «не щадили й чоловіків, схоплених без зброї». Він також заявляє: «На різанину, розбій та грабежі [ми] відповідали збройною відплатою, вбивствами, реквізиціями, грабунками. Вбивство вважали чеснотою. Юнаки, які втратили всю свою сім’ю, насічками на прикладах гвинтівок реєстрували своїх жертв. Людська справедливість опускалася до межі тваринної помсти. Під впливом всезагальної пожежі навколо тільки офіцери не втрачали гідності»^[134]. Ще неабияким свідченням є один зі звітів Казімежа Банаха. Ми можемо довідатися з нього про спалення українських сіл Кличковичі та Туровичі та про вбивства випадкових українців.

Польські історики, які пишуть у цьому контексті про гуманні методи ведення бойових дій і категоричну заборону помсти цивільному населенню, покликаються на наказ командувача Округи полковника «Любоня». У ньому йдеться:

У процитованому наказі, як легко зауважити, немає й слова про гуманне ставлення до неозброєних чоловіків. У ньому лунає заклик лише (чи, може, враховуючи масштаби злочинів УПА, радше — аж) залишити в спокої жінок і дітей. Це свідчить про правдивість слів Ковальського, коли той згадує накази — принаймні в деяких підрозділах — про вбивство чоловіків. Інша річ, що коли так воно насправді й було, то польське керівництво постало тоді перед дилемою, яку годі було безпомилково розв’язати. Польське населення зазнало жорстокого терору, і прагнення помсти мусило здаватися багатьом нормальним і очевидним. Після жахливих злочинів, свідками яких були вояки, обмеження їхнього прагнення помститися лише особам, які потенційно користуються зброєю, могло здаватися з психологічної точки зору єдино можливим прийнятним шляхом. Ці накази, мабуть, також були з розумінням сприйняті вояками. Траплялися, щоправда, поодинокі вбивства жінок, але теж слід підкреслити, — іноді відпускали чоловіків, яких визнавали нешкідливими для партизанів, або, принаймні, не обтяженими провиною за злочини, вчинені проти польського населення.

Окремою проблемою залишаються реквізиції в українських селах, повсюдно акцептовані поляками. Їх просто вважали поверненням майна, раніше пограбованого в польського населення. Напад на Солотвин, метою якого була реквізиція, а отже, здобуття спорядження, описав Роман Кухарський:

А Ольґерд Ковальський так описав реквізицію початку січня 1944 року:

Червоні партизани

Досвід війни 1812 року з Наполеоном Бонапартом, а також громадянської війни в Росії 1917–1921 років, продемонстрував комуністам, що партизанські дії є ефективною формою боротьби. Тому одразу ж після нападу Німеччини на СРСР вони заходилися організовувати на теренах, окупованих Вермахтом, партизанські групи. У травні 1942 року був створений Центральний штаб партизанського руху (далі — ЦШПР), якому підпорядковані партизанські штаби окремих республік. Штаб очолив Пантелеймон Пономаренко, Перший секретар Комуністичної партії (більшовиків) Білорусії. Йому, зокрема, був підпорядкований Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом НКВС Тимофієм Строкачем. Варто відзначити, що ЦШПР і його штабам не підпорядковувалися розвідувальні групи військової розвідки та підрозділи НКВС, що виконували спеціальні завдання.

На Волині та в Східній Галичині умови діяльності для радянських партизан були особливо складними. Занадто свіжою залишалася в пам’яті людей окупація 1939–1941 років, щоб комуністи могли здобути в суспільстві значну підтримку. Одним із перших радянських партизанських загонів на Волині стала скинута 20 червня 1942 року в рівненських лісах група НКВС полковника Дмитра Медведєва. Вона підпорядковувалася безпосередньо напряму московському центрові. Окрім організації розвідувальної мережі, група влаштувала чимало замахів на німецьких бонз. Безпосереднім виконавцем їх був Микола Кузнєцов, котрий вдавав німецького офіцера (загинув у 1944 році в сутичці з УПА).

На межі 1942 і 1943 років на Волині з’явилися численні радянські партизанські загони, в тому числі потужне з’єднання Сидора Ковпака. В болотистих районах на Поліссі та на півночі Волині партизани утворювали партизанські республіки, де ліквідували адміністрацію окупантів і створили свою власну. Водночас, спершу посилені патрулі, а відтак щоразу численніші підрозділи проникали все далі на південь і захід, розпізнаючи терен і ведучи диверсійно-розвідувальну діяльність. СРСР передусім був зацікавлений у розгортанні партизанської війни з німцями, і саме проти них була спрямована більшість їхніх бойових операцій. Особлива увага приділялася диверсіям на залізниці. Шукаючи союзників у боротьбі з німцями, радянські партизани контактували і з поляками, і з українцями. Проте, воднораз комуністи вважали і польських, і українських «націоналістів» своїми ворогами, а тому, зокрема, укладали списки осіб, які підтримують німців, членів СЗБ-АК чи ОУН і УПА — для подальшого використання НКВС.

Тут варто розглянути проблему радянської провокації, яка нібито призвела до різанини польського населення на східних землях II Республіки. Згідно з цією теорією, польсько-український конфлікт начебто розбурхали радянські партизани, котрі, вдаючи вояків УПА, скоїли перші вбивства польського населення. Ці гадані радянські починання буцім зумовили польську відплату, вона, в свою чергу, змусила УПА реагувати. Така гіпотеза, на яку свого часу часто покликалися українські автори, не знаходить жодного підтвердження у джерелах, і тому слід її рішуче відкинути. Серед сотень нападів на польські поселення не знайдено жодного, який би можна було приписати радянським партизанам. Зате в кожному випадку (див. вбивство в Парослі), де вдалося ідентифікувати злочинців, ними виявилися бандерівці.

У лютому 1943 року почалася партизанська і пропагандистська війна між УПА та радянськими партизанами. На зайнятих УПА теренах радянські партизани могли пересуватися або у складі потужних угруповань, або з найбільшою обережністю. Обидві сторони ставилися одна до одної з усією нещадністю. У період від 20 травня до 1 серпня 1943 року угруповання Івана Фьодорова провело два рейди територією Волині, «зараженою» УПА, з метою «ліквідації націоналістичних центрів»^[138], убивши тоді 163 українських націоналістів. Але подібні ліквідації осіб, звинувачуваних у націоналістичних симпатіях, траплялися значно частіше. В поіменному списку розстріляних серед звинувачень на адресу жертв ми можемо знайти такі визначення, як «розвідник», «поширювач націоналістичної літератури», «учасник боїв із партизанами», чи просто «активний націоналіст». Радянська влада, мабуть, сама усвідомлювала, на яких ефемерних підставах засновані виконані вироки, позаяк «після визволення» вимагала їх протокольного обґрунтування, перш ніж внести сім’ю цих жертв до списку визначених для депортації.

УПА жорстоко вбивала схоплених радянських партизанів, але й полонені упівці не могли сподіватися на милосердя. Один із командирів радянських партизанських загонів, поляк за походженням, Міколай Куніцький так описав долю схопленої групи націоналістів: «Після допиту [...] взводного я засудив до тортур і смертної кари, а решту до смертної кари через повішення»^[139]. В іншому місці своїх спогадів він каже: «Бомби, які не вибухнули [...] ми зносили [...] на середину галявини, узлісся обставляли партизанами, а на галявину посилали полонених із банд УПА, які з тих бомб викручували запали»^[140]. Інший свідок доби, Фанні Солом’ян-Лоц, яка працювала в партизанському лазареті, згадувала: «Українці були моїми «кроликами», на яких я проводила мої перші в житті операції з галузі малої хірургії [...] Діяв закон: полоненого вилікувати, потім убити»^[141].

Більшість активних операцій, спрямованих проти «націоналістів», підпорядковані УШПР підрозділи адресували в 1943 році українському підпіллю, але не забували й про польських конспіраторів. Неприязне ставлення радянських партизан до поляків особливо виразно було помітне на північно-східних теренах Другої Республіки. Наприкінці лютого того року Пантелеймон Пономаренко наказав тамтешнім партизанам провадити діяльність, яка б забезпечувала включення Західної Білорусі до СРСР. У результаті в квітні й травні почалися напади на польських підпільників у районі Новогрудка. В наступні місяці в цих околицях спалахнула своєрідна польсько-радянська партизанська війна.

Інакше справи виглядали на Волині. Уже в 1942 році польські комуністи, в тому числі Юзеф Собесяк, Ян Бужинський і Роберт Сатановський, почали створювати в цьому регіоні прокомуністичне підпілля та партизанські загони. Після появи радянських підрозділів групи Собесяка та Бужинського влилися до їхніх лав. На межі 1942 і 1943 років Сатановський висунув ідею створити на Волині підрозділ польських комуністичних партизанів.

Задум польських комуністів викликав значний опір у радянського керівництва, але на початку 1943 року Пономаренко запропонував сформувати польські партизанські загони та перекинути їх на територію Генерального губернаторства. Там вони мали розв’язати антинімецьку партизанську війну, яка, як писав Пономаренко, «окрім військового ефекту, призведе [...], що полякам не вдасться повністю зберегти свої сили [для боротьби проти СРСР. — Ґ. М.]»^[142].

Як наслідок, у лютому 1943 року виник загін ім. Тадеуша Костюшка під командуванням Роберта Сатановського. Як випливає з листа, написаного Сатановським, сенс діяльності групи мав полягати в «залученні польських мас до активної боротьби з окупантами пліч-о-пліч із радянськими партизанськими підрозділами». Командир також обіцяв «діставатися до націоналістичних організацій [тобто, АК. — Ґ. М.] з метою викриття їхніх намірів і діяльності та розкладу їхніх лав. Червоний польський партизанський загін буде надійним агентурно-розвідувальним підрозділом на території Польщі»^[143]. Політичний характер підрозділу добре ілюструє Відозва до всього польського народу, прийнята на мітингу польського партизанського підрозділу 1 травня 1943 року та оприлюднена у зв’язку з розривом дипломатичних стосунків між польським урядом у Лондоні та СРСР і підписана командуванням групи на чолі з Сатановським. У відозві звинувачення радянської влади у вбивстві польських офіцерів у Катині назване вигадкою та провокацією, а уряд Сікорського пойменований «фашистським». У відозві читаємо:

Підрозділ Сатановського спочатку не мав великої популярності серед місцевих поляків. До 1 травня 1943 року в загін вступили заледве сорок три особи. Партизани діяли переважно в Столинському та Сарненському повітах, беручись за дрібні бойові завдання. Допіру після того, як УПА почала антипольську акцію, кількість поляків у комуністичному партизанському русі почала раптово зростати, щоб врешті сягнути лічби в п’ять-сім тисяч осіб. 15 серпня 1943 року постало угруповання №3, яке складалося з чотирьох підрозділів: ім. Тадеуша Костюшка, «Смерть фашизму», ім. Ванди Василевської та ім. Ромуальда Трауґута. Два останні загони складалися з утікачів із Гути Степанської, знищеної УПА в липні 1943 року. У вересні того ж року «польське» угруповання вчинило — як це від самого початку планувалося — спробу перебратися до Генерального губернаторства, однак цьому завадила епідемія тифу, що спалахнула серед партизанів.

Поляки пристали й до інших комуністичних партизанських підрозділів. В угрупованні Івана Шитова було сформовано польський загін ім. Фелікса Дзержинського. До його складу увійшли групи самооборони з Костопільського повіту. Ще один загін (також названий на честь Тадеуша Костюшка) виник у Камінь-Каширському повіті. Він діяв у складі бригади Івана Шубітідзе, пов’язаної з Білоруським штабом партизанського руху.

Всі ці підрозділи залишалися до 1944 року на Волині та Поліссі, влаштовуючи у цей період більші чи менші сутички з УПА та німцями. Вони ефективно захищали місцеве польське населення, але також (бодай іноді) організовували відплатні операції проти українців. Наприклад, у відповідь на вбивство кількох партизанів 18 грудня 1943 року підрозділ ім. Т. Костюшка (з бригади Шубітідзе) за підтримки радянських партизанів напав на Лахвичі. Місцева боївка ОУН, відстрілюючись із ручної зброї, відступила з села. В українському звіті читаємо: «Червоні сильно пограбували селян, спалили пів села, забили 25 осіб, ранили 15, 10 забрали з собою»^[145]. Це підтверджують спогади Фанні Солом’ян-Лоц, учасниці операції: «Ми виїхали на реквізованих возах, повних воєнних трофеїв: полотна, простирал, рушників, сорочок тощо. Ми хутко вивели усю худобу та коней»^[146].

Людей, які перебували в підпорядкованих радянським партизанам загонах, піддавали ідеологічній обробці. В одному з польських звітів ситуацію було оцінено так: «Поляків партизани охоче беруть до себе, а опікуватися ними береться політрук. Натомість, вони безжально вбивають тих поляків, котрих вважають так званими націоналістами Сікорського. До останніх зараховують усю інтелігенцію»^[147]. Від рук радянських партизанів загинув, наприклад, командир партизанського підрозділу АК поручник Ян Рерутко «Джазґа». Вони ж, щоб змусити самооборону Старої Гути трансформуватися у вже згадуваний загін ім. Фелікса Дзержинського, вбили в липні 1943 року командира бази поручника Осецького. А в грудні радянські партизани з групи капітана Івана Шитова підступно розтрощили підрозділ АК під командуванням капітана Владислава Коханського. Його самого разом із кільканадцятьма людьми запросили на вечерю, проте лише для того, щоб роззброїти та ув’язнити. Відтак одинадцять аківців розстріляли, а «Бомбу» з кількома іншими перевезли через лінію фронту та віддали до рук НКВС.

При оцінці діяльності радянських партизанів варто пам’ятати, що комуністи, борючись у рамках «класової боротьби» із «польськими націоналістами», водночас критично ставилися до етнічних чисток, які провадила УПА. Власне тому радянські партизани допомогли вистояти самооборонам у Пребражому та Старій Гуті, тим самим рятуючи багатьох поляків від смерті з рук українських націоналістів.

В міру переможного просування Червоної Армії, значні радянські партизанські з’єднання почали заглиблюватися в досі недоступні для них райони. Першим навесні 1943 року до Східної Галичини вирушило з’єднання Ковпака. Хоча воно дійшло аж до Карпат, однак там було розбите, і партизани невеликими групами повернулися на Волинь. І лише на початку 1944 року до Галичини скерували нові підрозділи. Загалом у подібні рейди до Галичини УШПР відправив 134 загони, які налічували майже 26 тисяч осіб. Рейди провадили великі з’єднання, добре озброєні, в тому числі артилерією, які могли сподіватися на поповнення запасів зброї та боєприпасів завдяки постачанню повітряним шляхом. Підрозділи УПА рідко могли протистояти їм у відкритому бою, тому вели з ними партизанську війну, ліквідуючи патрулі. Націоналісти обстрілювали маршові колони, а потім блискавично відходили. Вони намагалися боронити українські села від реквізицій і грабежів, але саме це завдання було найскладнішим для виконання — слабкі загони самооборони не мали шансів у сутичках із добре озброєними радянськими партизанами. Від початку жовтня 1943 року щоразу частіше жертвами радянських партизанів ставали не окремі особи, які симпатизували ОУН, а цілі села. 13 жовтня 1943 року така доля спіткала Стару Рафалівку, в якій були вбиті від 47 до 60 чоловік. 31 жовтня 1943 року радянські партизани спалили три українських села: Борове, Карпилівку і Дерть. У самій лише Карпилівці загинули 183 селян. Коли 21 березня 1944 року з’єднання ім. Михайлова обстріляла самооборона села Велика Мощаниця Мізоцького району, село оточили та обстріляли з гармат і мінометів. Після семигодинного бою опір УПА зламали, зайнявши дощенту спалене село. «Націоналісти», на думку радянських партизанів, втратили 224 особи, серед полеглих мусила бути значна кількість цивільних. Радянські втрати склали чотирьох убитих і восьмеро поранених.

На початку 1944 року радянські партизанські підрозділи з Волині почали переходити на Люблінщину. Першою потрапила туди сформована на базі угруповання Ковпака 1-ша Українська партизанська дивізія під командуванням Петра Вершигори — дорогою, за погодженням із АК радянські партизани зайняли свинаринські ліси, знищивши знамениту базу УПА «Січ», розбивши загін ім. Богуна та ліквідувавши старшинську школу «Лісових чортів». Крім того, на Люблінщину, а звідтіля в Бещади вирушив загін ім. Йосипа Сталіна на чолі з поляком Міколаєм Куніцькиv «Мухою» (в Бещадах він і надалі часто влаштовував сутички з УПА).

Після того, як Червона Армія зайняла Волинь, польські «червоні» підрозділи у травні 1944 року були підпорядковані Польському партизанському штабові. Частину партизанів улітку того року остаточно перекинули на Люблінщину. Натомість у випадку радянських партизанів керівництво НКВС вирішило скористатися їхнім досвідом у боротьбі з УПА. Тому більшу частину підрозділів було кинуто на операції проти повстанців, і тільки після кількох місяців «нової служби» почалася їх поступова демобілізація. Характер цих операцій добре відображають звіти Міколая Куніцького, котрий після того, як фронт покотився далі, заходився боротися з українським підпіллям у Дрогобицькому регіоні: «11.Х.1944 р. в селі Мости затримані сім націоналістів, знищені 18 бандерівських господарств. При арешті бандерівських сімей знайдено зброю, гвинтівки, гранати та амуніцію. 13.Х.1944 р. в селах Монастирець і Горшаки вбиті 15 націоналістів і спалені вищезгадані села. [...] Вранці 12.ХІ село Вербиця було оточене [радянськими] партизанами, в будинках, де загинув [попереднього дня від ударів сокири. — Ґ. М.] партизан Михайло, нікого не було, пошуки бандитів не дали позитивних результатів. Загін арештував як заручників 8 сімей бандитів, конфіскував їхнє майно та спалив будинки»^[148].

«Все розривати, розносити в прах»

Командування УПА залюбки сприйняло результати літніх антипольських акцій. У звіті підрозділу «Крука» читаємо таку оцінку: «Після чистки поляків в терені рідко можна зустрінути якогось ляшка [поляка — Ґ. М.]. Вони, як і німці, згуртувались в більші окружні міста та по районних центрах і тільки час від часу роблять напади в теренах»^[149].

Наприкінці літа 1943 року УПА зайняла вже значні простори Волині, творячи повстанські республіки, в яких уся повнота влади належала партизанам. У вересні «Клим Савур» чувся вже настільки впевнено, що наказав провести на підконтрольній йому території парцеляцію поміщицьких маєтків і покинутих польських господарств, а також організувати вибори органів місцевого самоврядування та налагодити українську освіту на рівні початкової школи. Водночас творилися нові партизанські загони, які часто складалися вже не з добровольців, а з примусово вербованих новобранців. У багатьох українських селах виникла самооборона. Задум полягав у тому, щоб кожне українське село стало неприступною фортецею, а всі українці — прихильниками УПА. Тому бандерівці із задоволенням фіксували випадки спонтанних антипольських виступів українських селян, які подекуди траплялися. В звіті з Людвипільського району (Костопільський повіт) за 1 листопада 1943 року читаємо:

На межі 1943–1944 років дедалі частіше з’являлися ознаки неминучої поразки Німеччини. Червона Армія йшла від перемоги до перемоги, стрімко наближаючись до довоєнних східних кордонів Польщі. Німецька окупаційна влада звертала щоразу менше уваги на діяльність українських націоналістів, займаючись підготовкою до евакуації. Отож командування УПА вирішило скористатися сум’яттям, викликаним переміщенням лінії фронту, для ліквідації польського населення. План полягав у тому, щоб атакувати ті місцевості, звідки вже відступили німецькі та угорські війська, але ще не увійшли радянські.

Прологом до українського «наступу» став напад 22 листопада 1943 року на населене чехами село Купичів, яке відверто підтримувало польську сторону, виставивши чоту вояків на підтримку дислокованого в селі гарнізону АК. Нападники мали «танк» (трактор, обшитий панциром і споряджений малокаліберною гарматою). На щастя для оборонців, «танк» під час атаки зламався, а поява підрозділу «Яструба» остаточно змусила українців відступити.

В ніч із 6 на 7 грудня УПА атакувала села Будки Боровські, Довгань і Окопи в Сарненському повіті, скориставшись тим, що загін радянських партизанів, який досі їх захищав, передислокувався для проведення антинімецьких диверсій. Імовірно, тоді загалом були убиті понад сто поляків. Того ж дня у Володимир-Волинському повіті в селі та колонії Стенжаричі бандерівці після відступу німецького гарнізону убили на одному з обійсть сорок двох поляків. У середині грудня упівці напали на хутір Дуброва (Сарненський повіт), убивши кільканадцять поляків і кількох українців. А в Ковелі 15 грудня вони навіть підійшли на околицю міста та закидали гранатами деякі будинки. Загинули кілька осіб.

Найбільше нападів трапилося під час Різдвяних свят. Про це писав генерал Тадеуш Коморовський «Бір»: «Сильні загони УПА, озброєні кулеметами й гарматами, раптом атакували наші оборонні бази. Українські підрозділи підтримувала значна кількість місцевої української черні, озброєної сокирами, вилами й косами»^[151]. 22 грудня курінь «Птаха» ударив на Бортницю біля Дубна. Загинули 26 поляків (за іншими даними, 8 поляків і 3 євреїв). Польсько-єврейська самооборона врятувала людність від повного винищення. УПА втратила одного вояка. У Ковельському повіті 23 грудня упівці напали на Стару й Нову Діброву. В критичний момент на порятунок слабким самооборонам прийшов загін АК «Яструба». Атака УПА була відбита.

24 грудня упівці напали на польські будинки на передмісті Олики. Вони зарубали сокирами сорок двох поляків, значна частина яких власне посідали до різдвяного столу. Того ж дня упівці штурмували передмістя Луцька — Гнідави, Барбарівщину, Красне, Бульку та вулицю Рівненську. Були вбиті понад сто чоловік. На Різдво 25 грудня удару упівців зазнали водночас п’ять польських поселень: Янівка, Радомлі, Станіславівка, Батинь і Люблятин. До Станіславівки загін УПА в’їхав на підводах, удаючи німців. Партизани, які сиділи попереду, мали на собі німецькі мундири, а решта ховалися на підводах у соломі. Самооборону заскочили зненацька, що дозволило упівцям вдертися до села. Вчасний прихід на допомогу чоти АК з Купичева урятував ситуацію. Близько полудня українці відступили. В Янівці замордували понад сорок поляків, стільки ж у Радомлях, і дев’ять у Батині. В бою загинули ще дванадцять.

УПА також вчинила спробу ліквідувати село Вітольдівка після відходу на місце формування 27-ї Волинської піхотної дивізії АК підрозділу поручника Францішека Пукацького «Ґзимса». В ніч із 26 на 27 грудня курінь «Ясеня» напав на село. Хоча загинули кільканадцять поляків, самооборона відбила атаку. Втрати упівців становили четверо загиблих і двоє поранених. 3 січня 1944 року мешканці Вітольдівки евакуювалися до Острога.

30 грудня 1943 року сотня УПА Скорупського «Макса» за підтримки трьох гармат калібру 76 мм атакувала польських поліцаїв у маєтку Нарічин, змусивши їх відступити до сусіднього Берестечка. Тоді упівці оточили Берестечко і обстріляли його з гармат і кулеметів, убивши кілька мешканців. Через день вони атакували фабричне селище Оржів. Не бачачи змоги боронитися далі, керівництво самооборони вирішило відступити до розташованої на відстані шести кілометрів Клевані. Загинули близько тридцяти поляків. Того ж місяця в колонії Стрілецькій Володимирського повіту були замордовані сорок сім поляків, а на залізничній станції та в маєтку Оженин Здолбунівського повіту — близько десяти. В Луцькому повіті грудневі атаки на поляків у Замогилах і Несвічі виявилися невдалими.

2 січня 1944 року після атаки радянських партизанів німецькі та угорські підрозділи залишили Острог, а місто ненадовго зайняли радянські партизани. Наступного дня, 3 січня, в Острозі з’явилася УПА, замордувавши тридцять вісім поляків і спаливши запаси соломи, нагромадженої німцями. Більшість поляків схоронилися в місцевому монастирі та в’язниці, яких УПА не здужала захопити. Поляки змогли дочекатися приходу Червоної Армії. 3 січня 1944 року німці залишили Олику. Та перш ніж 13 січня до міста дісталося підкріплення з Пребражого, тут від рук упівців загинули тридцять сім поляків. Решту вцілілих мешканців міста доправили до Пребражого.

Ще 2 лютого 1944 року німці виїхали з Ланівців, забравши з собою більшість поляків. Біженці рухалися дорогою до Вишнівця, коли між Великими Кусківцями та Снігурівкою на них напали. Українці оточили ар’єргард колони і, здолавши слабкий опір шуцманшафту, забили «камінням і дрючками» 129 поляків^[152]. У Ланівцях залишилися тільки три польські родини, які забарикадувалися в мурованій латинській церкві. 4 лютого 1944 року упівці висадили двері з боку ризниці та замордували одинадцять із дванадцяти схованих там поляків — вижила одна людина, яка сховалася за прочиненим дверним полотном. На початку 1944 року після відступу німців упівці атакували також Клесів, який відчайдушно боронила самооборона та двадцятиособовий підрозділ АК під командуванням Чеслава Врублевського. Полякам усе ж вдалося протриматися до приходу радянського війська. На самооборону в Ворчині Володимирського повіту упівці напали 6 січня 1944 року. Та відбила атаку, втративши чотирьох чоловік. Менше пощастило жителям села Бірки в Любомльському повіті, де 10 січня 1944 року упівці замордували п’ятдесят п’ять поляків. На початку 1944 року до села Ворокомлого поблизу Каменя-Каширського «увірвалася українська банда на конях, по черзі розстрілюючи поляків, а їхні будинки спалили та зрівняли з землею»^[153].

Після початку антипольської акції багато людей переховувалися в монастирі кармелітів босих у Вишневці, який кілька разів атакували в 1943 році. Оборону тримав шуцманшафт, що складався із близько двадцяти поляків. У січні 1944 року місто покинули спершу німці, потім угорці, котрі прихопили з собою частину населення, в тому числі польський шуцманшафт. У монастирі переховувалися від трьохсот до чотирьохсот осіб. Поляки сподівалися, що відразу після відступу німців прийдуть радянські війська, але першими з’явилися українські партизани. В лютому 1944 року під монастир підійшла група з СБ ОУН, яка вдавала радянських партизанів (за іншою версією, бандерівці вдавали польських біженців). Вдершись за мури монастиря, українці почали різанину. Спалахнула паніка. Люди намагалися втекти з монастиря, ховалися в будівлях і в різних закамарках. Ірена Сандецька так описала цю подію: «Всіх замордували, а найгірше знущалися з жінок, які попередньо служили в німців, їх вішали на мотузках і палили живцем у церкві»^[154]. Не пощадили навіть ченців, яких повісили, — в бійні вцілів лише один. Отож, загинули, може, й триста осіб. Деяких молодих жінок члени СБ ОУН викрали. Член ОУН-Б Лука Павлишин згадував:

Водночас у Вишневці Старому були замордовані сто тридцять вісім осіб. У наступні дні українські партизани розпочали «полювання» на тих, хто сховався у заприязнених сусідів-українців. 27 лютого були вбиті сокирами три знайдені польські сім’ї.

Цікаво, що в березні того року місцевий командир СБ на Волині «Беркут» (NN) наказав своїм підлеглим спостерігати та повідомляти про діяльність поляків проти українців. Він також доручив інформувати радянських партизанів про будь-які випадки співпраці поляків із німцями. «Річ у тому, — пояснював «Беркут», — щоб викликати [...] непорозуміння між поляками та більшовиками і відвернути увагу партизанів від українського населення й скерувати її на польську національну меншину»^[156].

Водночас було вирішено цілковито знищити будь-які сліди перебування поляків на Волині. У рівненському надрайоні ОУН 9 жовтня 1943 року був відданий наказ, у якому читаємо:

В іншому наказі доручалося:

Польський повстанський порив

27 Волинська піхотна дивізія АК

У ніч із 3 на 4 січня 1944 року Червона Армія перетнула довоєнний східний кордон Польщі в районі Рокитного. Попри відчайдушну оборону німців, радянські війська 2 лютого зайняли Рівне й продовжували наступати в напрямку важливого залізничного вузла, яким був Ковель. Проте німці вирішили за будь-яку ціну утримати це місто у своїх руках.

Звістки про становище на фронті електризували польське підпілля. Не можна було виключати, що радянські війська незабаром дістануться до Західного Бугу. За цих обставин командувач Округи АК Волинь полковник Казімеж Бомбінський «Любонь» 15 січня 1944 року наказав розпочати втілення плану «Буря». Згідно з наказом про мобілізацію, всі вояки АК мали вирушити в райони зосередження між Ковелем і Володимиром-Волинським. Місцями збору підрозділів було визначено бази самооборони в Засмиках (на південь від Ковеля) та Білині (на північ від Володимира-Волинського). У цих околицях групувалися прибуваючі з усієї Волині партизанські загони, численні групи підпільників із міст, врешті, дезертири з лав польської допоміжної поліції. З Мацеїва вдалося вночі з 20 на 21 січня 1944 року вивести 107-й поліцейський батальйон — чотириста п’ятдесят осіб, порівняно добре озброєних (разом із гарнізонами поліцейських дільниць до АК зголосилися близько сімсот поліцейських).

Концентрація не обійшлася без ускладнень. Деяким партизанським підрозділам зі східної частини Волині довелося пробиватися крізь околиці, опановані УПА. Чимало боїв із українцями мусили провести загони поручника Зиґмунда Кульчицького «Ольґерда» і поручника Францішека Пукацького «Ґзимса». Вояків «Ґзимса» УПА оточила 11 січня 1944 року в Малих Садах, але вночі ті вдало вирвалися з оточення. До мети дісталася лише частина підрозділу Коханського «Бомби», інших роззброїли радянські спецслужби. Мобілізацію додатково ускладнював той факт, що рішення про делегування частини сил для проведення операції «Буря» в низах сприймали неохоче, адже найважливішим завданням польських партизанів тут вважали захист населення. Тож нічого дивного, що в деяких місцях, наприклад, у Пребра-жому, наказ фактично бойкотували. У цій місцевості усіма шанованого командувача самооборони Генрика Цибульського «Гаррі» достоту посадили під домашній арешт, щоб він не зміг виконати наказу (але в разі нападу УПА він мусив негайно повернутися на командирський пост).

У Ковелі відхід із міста законспірованих вояків АК, які вирушили на згрупування в 27 ВПД АК, викликав паніку в Представництві Уряду. Діячі Представництва були занепокоєні тим, що після відступу німців мешканці міста залишаться цілком беззахисними. Хоча для їх оборони командування АК залишило в Зеленій неподалік Ковеля чоту, а пізніше навіть посилений батальйон вояків, проте й далі існувала загроза, що в критичний момент підмога може прийти занадто пізно. Загальне розчарування викликали також дії окружного представника уряду Казімежа Банаха, котрий у лютому 1944 року ненадовго з’явився в Ковелі й одразу ж після того виїхав, попередньо віддавши наказ населенню залишатися на місці. За цих обставин і без того не найкращі стосунки між Представництвом і АК зіпсувалися до такої міри, що керівництво Польської Підпільної Держави, щоб врегулювати ситуацію, вирішило відкликати з посад і полковника Бомбінського, і самого Банаха. Командувачем АК на Волині було призначено майора Яна Войцеха Ківерського «Оливу» (під час тих подій його підвищено у званні до підполковника), обов’язки представника уряду перейняв капітан Юліан Козловський «Вуй».

Незважаючи на ці проблеми, внаслідок концентрації виникли два сильні з’єднання — «Громада» та «Основа», на базі яких у лютому 1944 року почала формуватися 27-ма Волинська піхотна дивізія АК. Упродовж кількох тижнів була створена регулярна військова частина зі справно функціонуючим штабом, поділена на полки й батальйони, з підрозділами зв’язку, саперів, постачання та санітарним. Дивізія налічувала близько шести з половиною тисяч вояків. Планувалося, що в рамках втілення «Бурі» вона чинитиме антинімецькі диверсії на комунікаційних шляхах, була також думка про те, щоб оволодіти Ковелем і Володимиром-Волинським. Участь АК у визволенні Волині мала засвідчити польськість цього регіону. Будь-які воєнні успіхи 27 ВПД АК Головнокомандувач АК та еміграційний уряд прагнули перетворити на політичні аргументи в переговорах із СРСР. Варто особливо підкреслити: утворення Волинської дивізії АК було зумовлене не потребою ефективнішої боротьби з українцями (таке завдання могли б і далі втілювати партизанські підрозділи та бази самооборони), а прагненням визволити Волинь від німецьких окупантів.

Окрема проблема полягала в тому, що офіцерські кадри дивізії (частину з них становили офіцери особливого диверсійно-десантного підрозділу АК) мусили у зв’язку з задекларованою метою створення дивізії проводити відповідну виховну роботу серед простих вояків, котрі сильно постраждали від різанини УПА. Про настрої в новопосталій дивізії начальник її штабу Тадеуш Штумберк-Рихтер писав таке:

У районі формування 27 ВПД АК постала своєрідна республіка, зона, вільна від присутності ворога, де про безпеку польського цивільного населення дбали вояки АК. Опанований поляками терен — територія розміром 80 на 40 км — включав у себе кільканадцять великих і малих сіл. Вперше від початку війни там відкрито висіли польські національні прапори, судочинство відбувалося за польським законодавством, влаштовували військові паради та польові богослужіння. В Засмиках, які називали Засмицькою Річчю Посполитою, постало інтендантське запілля 27-ї Волинської ПД: млини, бойні, майстерні, склади. В цій ситуації складно вважати аківську дивізію всього лише партизанським підрозділом. По суті, якщо, окрім учасників Варшавського повстання, ми взагалі можемо ще про когось сказати, що той узяв участь у повстанському пориві, то передусім, гадаю, це має стосуватися власне вояків 27-ї ВПД АК.

Сутички з німцями почалися вже наприкінці січня 1944 року. 15 лютого кавалерія дивізії в погоні за ними прискакала аж до передмістя Володимира-Волинського. Однак у перші тижні існування в боях проти німців дивізія обмежувалася операціями прикриття та розвідкою, щоб не поставити під загрозу безпеку цивільного населення.

Натомість було проведено кільканадцять наступальних операцій проти підрозділів УПА, які опанували свинаринські та мосурські ліси, а також ліси, розташовані на лівому березі річки Стохід. На півдні українські сили були розміщені в перетворених на фортеці селах Овадному, Гнійному, Осьмиговичах, Озютичах і Твердинях. Завдяки такій зручній позиції УПА будь-якої миті могла завдати удару по польських підрозділах. Це змусило керівництво дивізії вдатися до превентивних операцій, у яких були задіяні відносно численні та добре озброєні сили.

19 січня з’єднання «Основа» після відміни наказу про атаку на Володимир-Волинський, отримавши інформацію про планований УПА напад на Білин, вдарило на Гнійне. Поляки, втім, не змогли подолати сильну оборону неприятеля, і вночі відступили до Білина і Селиська. 25 січня загін УПА з Гнійного, підбадьорений досягнутим успіхом, спробував здобути Білин. Українці тимчасово оволоділи Геленівкою, Стефанівкою, Андресівкою і Білозовщиною, дійшовши до залізничного шляху Володимир-Волинський — Ковель. Увечері атаку було відбито, але упівці вбили багато цивільних мешканців. У наступні дні АК двома раптовими атаками захопила села Баб’є і Щурин на східному березі річки Стохід і Будище під Ковелем.

Наприкінці січня 1944 року 1-ша Українська партизанська дивізія Петра Вершигори увійшла в контакт із керівництвом 27 ВПД АК. Було вирішено спільно захопити район свинаринських лісів, де дислокувався загін УПА «Січ». Зважаючи на потенціал супротивника, українці не чинили серйозних спроб опору та покинули земляні укріплення. Завдяки цій операції було встановлено контроль за свинаринськими лісами й прилеглими до них селами. Із опанованих українських сіл було вигнано українське населення, щоб таким чином захиститися від можливих диверсій. За словами українського краєзнавця Ярослава Царука, вояки 27-ї БПД АК скоїли тоді в деяких селах вбивства українських цивільних осіб. У селі Охнівка, де жертв було найбільше, 12 лютого 1944 року начебто були вбиті 166 українців. Цю інформацію, втім, не підтверджують польські праці про дивізію, а додаткові сумніви може породжувати той факт, що Царук у своїй книжці приписує полякам злочини, цілком очевидно скоєні німцями^[160]. Це питання вимагає подальшого вивчення і ретельної перевірки кожного окремого випадку.

8 лютого підрозділи «Основи» надали допомогу самообороні в Едвардполі, при чому були здобуті українські опорні пункти у Ворчині та Пузові. Відтак 20 лютого поляки захопили Стенжаричі. Тим часом поразкою закінчився влаштований 16 лютого напад на Осьмиговичі; пізніше виявилося, що там помилково був атакований підрозділ радянських партизанів, який здобув село за два дні до того.

Натомість 29 лютого три батальйони АК пішли на приступ бази УПА в Озютичах. Наступ захлинувся під кулеметним вогнем (зокрема, двох великокаліберних кулеметів, які стріляли з вежі латинського храму та млина) і мінометів. Поляків до того ж обстріляли три німецькі літаки, які прилетіли, мабуть, щоб розвідати ситуацію, і включилися в сутичку — загинули аж двадцять вояків, а ще двадцять були поранені. На полі бою, згідно з українськими джерелами, залишилися десять тіл. Упівці захопили двох полонених. «На допиті вони сказали», якими були їхні завдання^[161]. Після бою за Озютичі, який закінчився кривавою поразкою польських підрозділів, аківці відступили до Домінополя. На дорозі, як пише Ковальський, «на втоптаному снігу залишилися лежати два трупи зустрінутих українських жінок, яких зненацька застрелив «Жбік». «Мур» різко розкритикував цей жахливий вибрик»^[162].

Значно успішнішим був того дня удар поручника Казімежа Філіповича «Корда» на Перикірку. Село було здобуте, а українські підрозділи змушені до втечі. На початку березня підрозділ підпоручника Єжи Красовського «Леха» здобув перемогу під час розвідувальної операції під Гайками. Вдало також закінчилися бої вояків «Громади» за Коритницю 12 березня (там начебто були вбиті 33 українців) і 18 березня за Запілля. Упродовж двох місяців, від 11 січня до 18 березня 1944 року вояки 27-ї ВПД АК провели шістнадцять великих боїв із українцями. Операції проти УПА слід визнати успішними. Завдяки їм було розширено оперативний простір дивізії, забезпечено польські сили від раптового нападу українців. А ще солдатам не бракувало порівняно доброго харчування, бо в покинутих українських селах інтенданти знаходили багато їжі. Саме такою побачив Волинь лікар дивізії Ґжеґож Федоровський:

У наступні дні головним супротивником дивізії стали німецькі підрозділи. На початку березня 1944 року воякам АК вдалося встановити контакт з підрозділами Червоної Армії. 17 березня майор Ян Шатовський «Коваль» зустрівся з генералом Сергєєвим, командиром радянських військ, які наступали на Ковель. Під час зустрічі, що відбулася в дружній атмосфері, Шатовський розповів радянському командирові про становище польської дивізії та висловив готовність співпрацювати в боях із німцями, що було радо сприйнято. Встановлення контактів із радянськими військами вплинуло на ставлення вояків дивізії до українського населення. Читаємо:

20 березня в межах узгодженої з Червоною Армією операції підрозділи АК опанували Турійськ. Інформація про зайняття цього невеликого селища була переказана по радіо до Лондона і негайно з’явилася в офіційних повідомленнях союзників. Це викликало лють радянського керівництва. Відразу ж після появи цієї інформації Перший секретар ЦК Компартії України Микита Хрущов став наполягати офіційно її спростувати (що й було вчинено), доводячи, наче єдиними польськими військами, які воюють проти німців, є лише групи, цілковито підпорядковані радянським військам.

Не дивно, що за цих обставин наступна зустріч із радянським керівництвом 26 березня почалася з виразного конфлікту. Коли підполковник Ківерський «Олива», вітаючись із генералом Сергєєвим, згадав, що вони зустрічаються на польській землі, радянський командир негайно заявив: «Тут українська земля, а Польща починається допіру за Бугом»^[165]. Під час зустрічі аківців переконували підпорядкувати дивізію структурам Війська Польського в СРСР, на що Ківерський відповів відмовою. Проте поляки в оперативному сенсі підпорядкувалися Червоній Армії та разом із нею взяли в найближчі дні участь у битві за Ковель.

Хоча місто було оточене, німці завдали низку ударів, покликаних його розблокувати. Частина атак припала на позиції 27-ї ВПД АК в мосурських лісах. Аківці через брак важкого озброєння ледве трималися, а тим часом німцям не тільки вдалося відновити зв’язок із ковельським гарнізоном, а й створити для польських підрозділів загрозу оточення. В ніч із 12 на 13 квітня підполковник Ківерський на зустрічі з генералом Громовим попросив дозволу відвести дивізію за лінію річки Турія, але отримав категоричну відмову. Громов доручив йому, незважаючи на втрати, боронити позиції в мосурських лісах. Слухняне виконання цього наказу означало би знищення всієї дивізії, і не виключено, що радянські спецслужби саме цього й прагли.

18 квітня німці замкнули кільце оточення, до того ж у бою загинув командир дивізії. За наказом майора Тадеуша Штумберк-Рихтера «Жеґоти», котрий заступив «Оливу», в ніч із 20 на 21 квітня аківці прорвалися на Полісся. Там, постійно ведучи бої з німцями, вони були повторно оточені в середині травня у шацьких лісах. У зв’язку з важким становищем дивізії «Жеґота» вирішив прориватися за радянську лінію фронту. Під час маршу на вихідні для атаки позиції був отриманий наказ Головного Командування АК про те, щоб прориватися на Люблінщину. Більшість підрозділів повернули на захід, проте група капітана Казімежа Жаняка «Ґарди» не отримала нового наказу, і його загін у складі шестисот вояків пробився за ріку Прип’ять, втративши під пекельним вогнем 120 осіб.

Решта дивізії, маневруючи між німецькими підрозділами, дісталася до Західного Бугу і 9 червня переправилася на Люблінщину. 20–21 липня 1944 року солдати дивізії знову взяли участь у операції «Буря», визволяючи Коцьк і Любартів. Незабаром після приходу радянських військ дивізія була роззброєна, а відтак перестала існувати.

Солдати 27 Волинської ПД АК безумовно хотіли включення Волині до складу післявоєнної Польщі. Однак, основна мета усієї операції «Буря» полягала в тому, щоб показати світові прагнення польського суспільства жити у вільній державі, незалежній і від Німеччини, і від СРСР. Отже, це була операція, у військовому сенсі скерована проти Німеччини, але в політичному сенсі — супроти СРСР. Таким чином, реалізуючи план «Бурі», чи то на Волині, чи у Варшаві, повстанці АК воювали передусім за вільну, незалежну Польщу, а в другу чергу — за таку, чи інакшу лінію кордону.

Капітан Міхал Фіялка «Сокіл», учасник польської кампанії 1939 і французької 1940 року, офіцер особливого диверсійно-десантного підрозділу АК, скинутий на парашуті 1 вересня 1942 року над Польщею, в 1944 році командував одним із батальйонів Волинської дивізії. Через багато років поспіль він писав:

«В Східній Малопольщі ми маємо війну»

Ще до початку антипольської чистки на Волині в цивільних структурах польського підпілля міркували, яку політику відроджена Польська Республіка має провадити стосовно української меншості. Серед конспіративних політичних угруповань щодо цього питання окреслилися три напрямки політичного мислення. Перший, репрезентований такими націоналістичними середовищами, як Національна партія та «Шанець», узагалі заперечував існування «українського питання», твердо наполягаючи на національній асиміляції. В цьому колі лунали ідеї про те, щоб після війни переселити частину українців углиб країни та розселити у значному розсіянні (по дві-три сім’ї в суто польських селах), завдяки чому вони легко би полонізувалися. «Непокірних» українців мали намір вигнати за Збруч — до СРСР. Автори внутрішнього звіту Бюро інформації та пропаганди АК оцінювали:

Слід відзначити, що НП опрацювала свою національну концепцію ще до початку антипольських етнічних чисток на Волині.

Інакше бачення майбутньої національної політики пропонували такі угруповання, як Народна партія, Трудова партія та Свобода — Рівність — Незалежність (себто Польська Соціалістична Партія) тощо. Прихильники цих угруповань підтримували надання українській меншості повних громадянських прав у відповідності з принципом «рівні обов’язки — рівні права» та заперечували проти планів масових депортацій. На думку соціалістів — як читаємо в тексті 1942 року — «переселення кількох мільйонів українців за Збруч, чи майже 2 млн. за Сян [...] було б [...] варварством, яке цілковито розсварило би поляків і українців»^[168].

Врешті, третій керунок — «національної автономії», як його окреслили автори звіту — підтримували Демократична партія та Польські соціалісти. Ці угруповання виступали за надання українській меншині територіальної автономії, причому ДП представила докладний проект «утворення окремого польського та українського кантону»^[169].

Розбіжності в середовищі польського підпілля стали особливо помітними після прийняття 31 березня 1943 року Урядом Республіки Польща в Лондоні тез у справі української політики. Уряд вирішив не лише гарантувати українському населенню «повну, юридичну та фактичну рівноправність», а й поширити на землі, населені українцями, «широко розбудоване місцеве самоврядуванням, включно з воєводським управлінням». У наступних пунктах українцям обіцяли, зокрема, створення національного університету у Львові (чого ті домагалися упродовж усього міжвоєнного двадцятиліття), гарантування усіх свобод Греко-католицькій і Православній Церквам, проведення справедливої земельної реформи, включення до Національної ради трьох представників українського населення та прийняття певної кількості українців на роботу в державний апарат. У відповідь від українців очікували зміни позиції у пресі на більш примирливу щодо Польщі, створення спільного фронту проти Німеччини та оприлюднення заяви, яка б відкидала радянські претензії.

Урядова ухвала була передана до Польщі по радіо і викликала палкі дискусії в середовищі польського підпілля, які навіть призвели до змін у командуванні Львівської АК. Вкрай критично до цього документа поставилися, що зовсім не дивує, прихильники ендеків, котрі відкидали будь-які поступки на користь українців. Урешті-решт, опонентам урядових тез вдалося заблокувати їх публікацію в країні, в чому важливу роль відіграв арешт прихильників відкритої національної політики: Командувача АК генерала Стефана Ровецького «Ґрота» 30 червня 1943 року і дещо раніше, 19 лютого 1943 року, Представника Уряду в Краї Яна Пекалкевича.

30 липня 1943 року Крайове Політичне Представництво (ця структура громадила представників основних політичних сил Підпільної Польщі), замість опублікувати позицію уряду, оприлюднило свою власну Відозву до Української Нації. Вона містила, зокрема, наступні твердження:

12 вересня 1943 року плакати з відозвою КНР були розвішані у Львові. 1200 примірників відозви розіслали найважливішим представникам української інтелігенції.

Мабуть, найвлучніше оцінила цю відозву ДП у спеціальному виданні за 30 серпня. В короткому й лаконічному тексті були вказані всі її слабкості та слушно зауважено, що «відозва не гарантує українцям у кордонах Республіки жодних конкретних прав. Усе зводиться до загальних фраз, які в нинішній ситуації, безумовно, будуть розглядатися як порожні банальності, що тим більше розминатимуться з метою, оскільки деякі звороти [...] будуть оцінені як провокаційні супроти національної гідності українців»^[171].

Публікація ухвали польського уряду не змінила би перебігу подій. Вона була запізнілою і не могла задовольнити українських середовищ. Проте це упущення слід визнати серйозною помилкою. Оприлюднення позиції польського керівництва мало би тоді важливе значення, адже продемонструвало би добру волю Польщі та готовність вирішити накопичені польсько-українські протиріччя демократичним шляхом. А тим часом уся ця справа стала радше виявом антиукраїнських упереджень і неприязні.

Не можна, однак, не відзначити, що на позицію польських політиків вплинули антиукраїнські настрої польського суспільства. В одному зі звітів польського підпілля вони охарактеризовані так: «Немає жодної дискусії на тему політичного лібералізму в ставленні до українців [...], Той, хто захоче зайняти іншу позицію, програє в тутешньому суспільстві, навіть якщо би був найпопулярнішою особою»^[172].

Звістки про вбивства поляків на Волині спонукали командування АК в Східній Галичині до негайних дій. 17 травня 1943 року був виданий Наказ № 269, яким були визначені засади створення самооборони. Польське підпілля в Галичині було значно сильнішим, ніж на Волині, отож, вирішило продемонструвати українцям рішучу позицію. В радіограмі, відправленій до Лондона, пропонувалося:

Почалася також операція з ліквідації українців, звинувачених у сприянні націоналістам, — зокрема, у квітні в Старуні та Маняві у Станіславському воєводстві. За звітами Українського Центрального Комітету (далі — УЦК) до кінця 1943 року в результаті подібних заходів загинули 103 українці, а до середини 1944 року число убитих зросло до 521. Водночас тільки до середини листопада 1943 року були вбиті 300 поляків.

12 вересня 1943 року підрозділ АК, який прибув із Варшави, застрелив — либонь, помилково — українського професора Андрія Ластовецького. Його смерть викликала величезний резонанс у всьому місті. Незабаром ОУН помстилася, вбивши польського професора Болеслава Ялового. З’явилася реальна небезпека, що почнеться взаємна бійня. Це спонукало польське підпілля запропонувати ОУН-Б укласти неформальну угоду, щоб спіраль терору не зачіпала людей із львівського культурного та наукового середовища. Обидві сторони погодилися на це.

У той час тривали не лише ці польсько-українські переговори. Перші контакти між ОУН-Б і представниками польського підпілля відбулися вже в 1941–1942 роках. Проте вони закінчилися тим, що німці заарештували польських делегатів (можливо, внаслідок доносу конкуруючої з бандерівцями фракції ОУН-М). У 1943 році знову почалися переговори між представниками польського та українського підпілля. З польського боку їх вели представники II відділу Штабу Округи (розвідка) та Представництва Уряду, в тому числі Генрик Погоський «Валерій» та Збіґнєв Заленський «Ян Ґнатовський». З українського боку виступали представники реферату закордонних справ ЦП ОУН, означеного криптонімом «Р-33», у тому числі Михайло Степаняк і Євген Врецьона. Починаючи переговори, поляки усвідомлювали двозначність власної ситуації. Адже, з одного боку, вони мусили вести переговори тільки з українцями, лояльними до Польської держави, але з іншого — власне ОУН втішалася підтримкою значної частини українського суспільства.

Від самого початку обидві сторони зіткнулися з практично нерозв’язною проблемою кордонів. Польське підпілля наполягало на непорушності східних кордонів Польщі, натомість українське прагнуло незалежної України, до складу якої увійшли би Волинь і Східна Галичина. Обидві сторони запевняли одна одну, що в разі підтримки своїх претензій на спірні землі забезпечать цілковиту повагу до громадянських прав меншин, які там живуть. Поляки у представлених ними пропозиціях намагатися добитися оголошення публічної заяви про те, що українці, які мешкали в II Польській Республіці, хочуть залишитися польськими громадянами. Передбачалося, що українська сторона, якщо створення незалежної держави виявиться неможливим, оприлюднить таку відозву, побоюючись приєднання до СРСР. Згідно з планом-мінімум, поляки сподівалися на затримку вибуху «українського бунту» в Східній Галичині. Тому під час переговорів пропонувалося, що якби з’явилася можливість для створення української держави, кордони між нею та Польщею мирним шляхом узгодили би уряди обох майбутніх держав.

У свою чергу, українська делегація хотіла передусім увійти в контакт спершу з польським еміграційним урядом, а відтак, за його посередництвом, із західними союзниками. Пізніше на допиті в НКВС представник Центрального Проводу ОУН Олександр Луцький свідчив: «Це була головна мета переговорів з поляками, ретельно від них маскована»^[174]. Крім того, члени ОУН хотіли добитися офіційної відмови польського уряду від спірних земель, визнання ОУН «єдиним законним представником на її [Самостійної України. — Ґ. М.] управління», а також початку широкомасштабної військової співпраці, скерованої проти радянських військ. Слід припускати, що реально досяжним вони вважали тільки налагодження контактів із союзниками.

Переговори (загалом відбулося кільканадцять зустрічей) між польським і українським підпіллям не дали — бо й не могли дати — жодних результатів. Як влучно зазначив Ришард Тожецький: «Сторони не могли запропонувати одна одній нічого, на що можна було би пристати, і що могло би істотно змінити тогочасну або майбутню ситуацію»^[175]. Ані поляки, ані українці не були тоді готові до будь-яких територіальних поступок. Окрім того, не без підстав, адже вони підозрювали одні одних у подвійній грі. Мабуть, єдиним відчутним результатом цих контактів стало обмеження негативних наслідків убивства Кедивом (диверсійним підрозділом АК) у Львові професора Ластовецького.

Переговори жодним чином не вплинули на реалізацію бандерівських планів. Масова антипольська акція УПА у Східній Галичині почалася напровесні 1944 року, хутко охоплюючи всі повіти регіону. Командування АК інформувало, що внаслідок українських атак гине уся людність. Воно також без ілюзій оцінювало, що підрозділи УПА «прагнуть таким чином до винищення польського елементу з цих теренів»^[176].

Як повідомляв командувач АК генерал Коморовський «Бір»:

Організовані акції помсти часто поціляли в людей, непричетних до нападів. Наприклад, 8 березня 1944 року після нападу на село Блищиводи були застрелені кільканадцять українців, які поверталися з базару в Жовкві. Того ж місяця вояки львівського Кедиву застрелили в Сороках поблизу Старого Села сімнадцять осіб і місцевого греко-католицького священика разом із його сім’єю, в розташованій неподалік лісничівці убили шість осіб, а в Гнилій — дев’ять. Згодом у Лопушній були замордовані сорок вісім українських фірманів із Поршної та Підтемного, котрі їхали за деревиною. Українцям неодноразово підкидали листівки з вимогою виїзду, зразком для яких служили поширювані відозви УПА. В одній з польських листівок читаємо:

І ще одна цитата, яка добре, гадаю, показує тогочасну трагічну дійсність: «13.VI в Антонівці був застрелений поляк. Полякам вдалося спіймати одного українця, котрого зарубали»^[179].

В самому Львові у відповідь на вбивства молодих поляків, які чинила українська поліція, була розпочата операція «Вечірня» («Nieszpory»). 9 та 12 березня 1944 року патрулі АК вийшли на вулиці міста, маючи завдання убити кожного зустрічного поліцейського. В результаті вдалої операції були застрелені одинадцять поліцаїв, ще двоє були поранені. Поляки втратили двох чоловік, але досягли мети — вбивства у Львові припинилися.

Проте дії польського підпілля були нездатні забезпечити безпеку польського населення. Українські акції так само, як на Волині, призвели до хвилі втеч у міста, й далі, на Захід. Евакуацію організували німці за підтримки Головної Опікунської Ради, яка надавала допомогу біженцям. Польське підпілля з неабияким занепокоєнням спостерігало за втечею земляків, вбачаючи в ній передусім загрозу для утримання цих територій у складі Польщі. «Повіти, — читаємо в Звіті зі східних земель, — які найбільше постраждали від української різанини, вже або остаточно спорожніли від польського населення, або рештки тих, хто залишилися, думають про якнайшвидший від’їзд»^[180]. Креси тоді покинули, мабуть, близько трьохсот тисяч осіб.

Перед польським підпіллям у Галичині постала величезна дилема: з ким боротися — з німцями, чи з українцями? Готуватися до збройного повстання, чи організовувати самооборону? Командування АК було сповнене рішучості здійснити операцію «Буря», навіть якщо це фактично послабить можливості самооборони польських сіл перед УПА. Панувала певність, що згода на ведення необмеженої війни проти українців послабить польські шанси залишити Креси у складі Польщі. Істотні аргументи на користь такого рішення представив полковник Ян Жепецький. Під час однієї з дискусій він заявив, що «надання потрібної Кресам зброї, якої бракує навіть у центрі, розбурхало би вогонь боротьби до неймовірних розмірів, а світова громадська думка отримали би аргумент, що боротьба за кордони вересня 1939 року була політичною помилкою»^[181]. З цієї причини було вирішено, що окрім обмежених операцій самооборони, не слід вести занадто інтенсивних дій проти УПА, позаяк СРСР може скористатися цим із політичною метою, звинувачуючи поляків, що ті уникали боротьби проти німців.

Тому більшість сил Львівської АК поляки намагалися зберегти для боротьби проти Гітлера, що мала розпочатися в момент наближення Червоної Армії. Для підтримки баз самооборони, наприклад, у Ганачеві, в терен посилали тільки окремі оперативні групи. Керівництво ризикувало життям поляків, вважаючи, що з точки зору інтересів Польської держави це може бути корисним. При цьому, воно усвідомлювало, що втілення операції «Буря» посилить німецькі репресії. Адже німці одразу після створення 27 Волинської дивізії АК взялися за роззброєння польських баз самооборони в Галичині, вбачаючи в них потенційну загрозу. Ймовірно, саме цим можна пояснити пацифікацію згаданого Ганачева або «полишення» УПА поляків, які сховалися в монастирі в Підкамені. Певною втіхою для польського командування в цій ситуації могло стати хіба усвідомлення того, що відправка в терен львівських підрозділів АК поставила би під загрозу життя самих львів’ян. Однак, не можна було виключати спроб захоплення міста українцями, особливо, якби УПА здобула підтримку дивізії СС «Галичина».

Дії АК дуже критично оцінювали польські націоналісти. В одному з їхніх документів читаємо:

Натомість у іншому документі написано:

Ендеки були переконані, що належить зосередитися на боротьбі з українцями тут і тепер. На їхню думку, слід було відмовитися від операції «Буря» та кинути всі можливі сили на захист поляків, не відмовляючись також і від допомоги німців. В умовах страхітливих злочинів, чинених українськими націоналістами, в польському суспільстві дедалі меншала підтримка концепцій, які намагалися випрацювати бодай якусь модель співіснування з українцями в майбутній державі. У статті Волинь нас об’єднала, опублікованій наприкінці 1943 року, читаємо:

Висловлюючись за помсту українській спільноті, її обґрунтовували просто: «Бо психіка укр[аїнців] є психікою людей мерзенних, підступних і боягузливих. Цим пояснюються їхні вичини проти беззахисних і слабших людей»^[185]. В іншому дослідженні невідомий автор після опису різних злочинів українських націоналістів закінчив свій текст висновком: «“Поштивий народець руський” гідний, щоб поставитися до нього так, як англійці поставилися в себе до... вовків»^[186].

Тим часом Львівське Представництво Уряду оцінювало:

Винятково радикальний характер мали Програмні тези в русько-українській справі, підготовані Юзефом Зелінським або Станіславом Новотинським. У них констатовано, що після війни слід прагнути до «виселення [...] тих усіх українців, які прямо або опосередковано скоїли злочин державної зради під час нинішньої війни. При цьому неминуче доведеться ужити принципу колективної відповідальності рівно ж і щодо тих частин українського суспільства, особливо активно ангажованих у антипольську акцію (наприклад, духовенства), молоді та цілих одиниць (сіл), які брали чинну участь в різанині польського населення. В рамках цієї акції слід було б передбачити цілковите виселення українського населення зі Львова та навколишньої території в радіусі не менше 30 км від міста»^[188]. Також постулювалася примусова депортація частини українців до СРСР, а решти — до Центральної Польщі, де їх намірялися розселити в розсіянні. Крім того, пропонувалася поглиблена реформа уніатської Церкви таким чином, щоб вона втратила український характер (для цього, зокрема, слід було повторно укласти конкордат із Ватиканом, провести латинізацію ритуалів, запровадити целібат для греко-католицьких священиків).

Інша ідея полягала в законодавчій забороні державного субсидування будь-якої української діяльності.

Всі ці плани репресивної політики (або, радше, мрія про помсту) не могли приховати дедалі зростаючого занепокоєння з приводу найближчого майбутнього. Поляки усе краще усвідомлювали той факт, що радикальні гасла ОУН-Б мають достоту фанатичну підтримку західноукраїнської молоді, яка в ім’я боротьби за незалежність часто була готова не тільки на найбільшу самопосвяту, а й на скоєння злочинів.

Хоча повна відповідальність за різанину поляків спочиває на бандерівському керівництві, варто також пам’ятати, що неприхильне ставлення польських націоналістичних середовищ до українців і України полегшило ОУН-Б — принаймні в Східній Галичині — завдання здобути підтримку власного суспільства для радикальних антипольських діянь. Важко не визнати слушності автора, котрий у травні 1944 року в часописі ДП «Nowe Drogi» написав: «Ми не стверджуємо, що автономія запобігла би різанині, але стверджуємо, що в політичній сфері нічого не було зроблено, щоб запобігти або зменшити її»^[189]. Так само слушною видається така думка, висловлена в 1942 році, запозичена з того ж видання: «Червенську Землю [тобто, Східну Галичину — Ґ. М.] можна врятувати тільки мирним шляхом в умовах цілковитої щирої співпраці [...], а якби дійшло до розлучення двох націй, то нехай це буде розлучення Норвегії зі Швецією»^[190].

«Польські» накази ОУН-Б і УПА в Східній Галичині

Заклопотані суперечками про владу, чільні діячі ОУН-Б в Галичині з певним подивом поставилися до інформації, яка надходила з Волині. Допіру поява в їхньому регіоні з’єднань радянських партизанів під командуванням Сидора Ковпака змусила Романа Шухевича прийняти рішення про формування власних партизанських загонів. Проте вони називалися не УПА, а Українська Національна Самооборона (далі — УНС). Йшлося, зокрема, про те, щоб обдурити німців і принаймні затримати їхні можливі репресії. Командувачем УНС став Олександр Луцький «Андрієнко». Перш ніж створювані підрозділи встигли зміцніти, німці розбили партизанів Ковпака в Карпатах і змусили їх повернувся на Волинь, отож між українськими та радянськими партизанами сталися тільки кілька незначних сутичок.

21–25 серпня 1943 року в селі Золота Слобода на Тернопільщині з ініціативи Шухевича відбувся III Великий Збір ОУН. «Волинська» група прибула на нього з вірою в те, що обраний нею шлях (себто початок великої партизанської операції проти всіх гамузом) є слушним. Вважалося, що радянська армія вступить на західноукраїнські землі ослабленою та знекровленою, а її успіхи — це свідчення не могутності СРСР, а слабкості Вермахту. Що вдасться піднести повстання, яке завдяки рейдам партизанських підрозділів охопить також інші нації СРСР та призведе до знищення цієї країни. Проте серед делегатів з’явилися й речники з протилежною позицією: вони вважали СРСР могутньою державою і не бачили шансів на перемогу в поєдинку з ним наодинці. Вони пропонували, що в момент захоплення Західної України Червоною Армією слід заявити світові про волю українців до власної держави, піднявши коротке, кількаденне збройне повстання проти німців, а потім... емігрувати з країни.

Урешті-решт перемогла концепція, яка передбачала ведення партизанської війни після приходу радянського війська. Було вирішено розбудувати лісові загони та створити підземні сховища (схрони) продуктів харчування, одягу та зброї. Під час переходу фронту підрозділи УПА мали перечекати, згруповані далеко від бойових дій, поки фронт не зміститься на захід, а відтак почати рейди «на схід України і навіть за її межі, на Кавказ, а також до Білорусії»^[191]. В матеріалах Збору також міститься твердження, що українці не дозволять винищити себе, як євреї. То був вираз віри у неминуче знищення української нації, якщо вона й далі буде позбавлена власної держави.

Під час нарад було вирішено остаточно відмовитися від програми інтегрального націоналізму. Вплив на таку постановку питання, з одного боку, справила неприязнь мешканців Східної України до націоналістичної ідеї, а з іншого — міжнародна ситуація. Доволі поширеним було тоді очікування висадки союзників на Балканах. Було відомо, що прихильність західних союзників зможуть здобути лише ті середовища, які визнають засади демократії. В переглянутій програмі ОУН, отож, з’явилися запевнення, що в майбутній українській державі поважатимуть свободу слова, сумління та преси. Але то був тільки початок демократизації ОУН.

III Збір зміцнив владу Шухевича, затвердивши зміни, які відбулися у структурі організації. Це означало також остаточну відмову від задуму підняти повстання проти німців. Адже Роман Шухевич головного ворога вбачав у СРСР і прагнув обмежити антинімецькі виступи українських партизанів. Усунутий з посади Лєбєдь очолив реферат ОУН-Б, відповідальний за зовнішню політику організації. В його компетенції опинилися переговори, які ОУН-Б незабаром розпочне з угорцями, німцями та поляками. Найделікатнішими були переговори з німцями, адже їх розкриття могло призвести до пропагандистської катастрофи. Тоді б завалився ретельно культивований образ УПА — формування, що воює з усіма окупантами. Тож їх вели в таємниці і нещадно придушували всі спроби місцевих угод, які намагалися укладати низові структури організації. Врешті, улітку 1944 року було досягнуто порозуміння з німцями, на підставі якого, в обмін за розвіддані про радянські війська, українцям передавали зброю та боєприпаси. Відтак восени німці звільнили ув’язнених бандерівців, у тому числі самого Степана Бандеру.

На Зборі трапився конфлікт між прихильниками «Клима Савура» та Миколи Лебедя. Під час дискусії про УПА Лєбєдь і Степаняк заявили, «що УПА скомпрометувала себе своїми бандитськими діями проти польського населення, як і ОУН скомпрометувала себе зв’язками з німцями»^[192]. Звинувачення Лебедя і Степаняка волинська делегація сприйняла, мабуть, із обуренням і запропонувала перенести волинський досвід у Галичину. Більшість делегатів стали на бік Клячківського. Михайло Степаняк пізніше говорив на допиті: «На захист діяльності «Клима Савура» стосовно поляків виступали особливо різко «Горбенко», «Галина», «Іванів» і Шухевич. [...] Позаяк на захист «Клима Савура» виступило все бюро «Проводу», «Великий збір» виправдав дії «Клима Савура», хоча в офіційних рішеннях конгресу це не було відображено»^[193].

Документи III Збору ОУН містять жаскі слова: «Польська імперіялістична верхівка є вислужником чужих імперіялізмів та ворогом свободи народів. Вона намагається запрягти польські меншини на українських землях і польські народні маси [в центральній Польщі — Ґ. М.] до боротьби з українським народом та помагає німецькому й московському імперіялізмам винищувати український народ»^[194]. Їх небезпечна схожість із аргументацією, уживаною для обґрунтування акції на Волині, не дозволяє вважати це випадковістю. Збір або прийняв рішення щодо проведення антипольської акції в Галичині, або, що більш імовірно, дав Шухевичу в цьому питанні свободу дій.

Хоча ОУН-Б головним ворогом вважала СРСР, а отже, визнала найважливішою підготовку до діяльності в умовах радянської окупації, проте ворога номер два вбачала у поляках. Офіційна пропаганда ОУН-Б, щоправда, переконувала, наче українські партизани провадять так звану боротьбу на два фронти проти німців і комуністів, але українці розуміли, що дні німецької окупації полічені, і їх набагато більше турбувала перспектива відновлення в Східній Галичині ситуації перед 1 вересня 1939 року. Варіанту, що повториться 1918 рік, і їм доведеться помірятися силами з поляками, бандерівці аж ніяк не могли виключати. Навіть якщо вони припускали, що знову приєднають Волинь і Східну Галичину до СРСР, то не могли мати щодо цього певності. Вони знали не тільки про офіційні відозви польського підпілля, які підкреслювали приналежність Кресів до Польщі, а й, либонь, про таємні плани загального повстання (влітку 1943 року після провалу в АК вони потрапили до рук німців і найпевніше стали пізніше відомі й українцям). Бандерівці чудово знали, що поляки готуються до виступу в момент переміщення фронту. Тому вони вирішили нещадно вдарити завчасу в найслабше у поляків місце — цивільне населення.

У жовтні 1943 року Провід ОУН-Б видав з приводу польсько-української ситуації суперечливе повідомлення (комунікат). З одного боку, напади на польське населення в ньому виправдовувалися допомогою, яку воно начебто надавало німцям і радянський партизанам «в нищенні українців» (а отже, між рядків визнавалося, що антипольські акції тривають), а з іншого — категорично заявлено: «Ні український нарід, ні Організація нічого спільного з тими масовими убивствами не мають»^[195]. Водночас засуджено всі випадки масових убивств, «звідки вони не походили б»^[196]. Цікаво, що оприлюднення цього комунікату розгнівало Романа Шухевича. В зізнаннях Степаняка читаємо: «Шухевич — «Тур» дуже різко засудив результати моєї роботи [...] Він висловився про те, що згода ОУН зробити заяву про осуд терористичних актів проти поляків і про припинення такої діяльності, є шкідництвом супроти “українських національних інтересів”»^[197].

Натомість Олександр Луцький після арешту його радянською владою розповів на допиті про накази ОУН, які стосувалися поляків і були віддані на межі 1943–1944 років, таке: «Щодо поляків була пряма вказівка про фізичне знищення всіх учасників «армії крайової». Ми довідалися, що поляки в Карпатських горах почали створювати бази для діяльності «армії крайової» на території Західної України, задля цього з Варшави туди перекинули низку військових фахівців. Загони УНС, виявивши місця концентрації баз «армії крайової», ліквідували їх, захопивши при цьому все листування, списки учасників «армії крайової» та її прихильників. Пізніше всі вони були знищені УНС»^[198]. Ці слова слід розглядати щонайбільше як дуже загальний опис образу тогочасної ситуації. Луцький, даючи свідчення на допиті, з очевидних причин не був зацікавлений у повідомленні деталей. Тож він не згадав, що було прийнято рішення просто фізично ліквідувати всіх поляків, запідозрених у зв’язках із підпіллям, і в першу чергу окремих представників місцевої інтелігенції, в тому числі римо-католицьких священиків, а базами АК, які належало дощенту знищити, було визнано суто польські села, в яких, звісно ж, діяли конспіратори.

В жовтні 1943 року Роман Шухевич вирушив на Волинь із інспекцією. Побачені ним повстанські республіки, в яких діяли цивільні адміністрації та школи, а навіть виготовляли сірники з українськими етикетками, розвіяли останні сумніви командувача щодо слушності ініціатив «Клима Савура». Відтоді він став, за словами Мирослава Прокопа, «оборонцем волинської тактики»^[199]. На зустрічі керівництва ОУН-Б у грудні 1943 року Шухевич «висловив позитивну оцінку діяльності ОУН-УПА на Волині й визнав, що робота на Волині організована та ведеться набагато краще, ніж у Галичині. Шухевич заявив, що створена Волинським Крайовим «Проводом» УПА цілком виправдала себе і її діяльність стала відома не лише на Волині, а й на східних землях України, тому запропонував, на базі УНС, створити УПА на території Галичини. Шухевич також висловив позитивну оцінку «Климові Савуру», заявивши, що той серед учасників УПА втішається значним авторитетом»^[200].

У результаті було прийняте рішення про перетворення галицької УНС на УПА. Загал партизанських сил було підпорядковано єдиній структурі командування. Шухевич мабуть уже під час інспекції перебрав повний контроль над партизанськими загонами, ставши головнокомандувачем УПА. «Климові Савуру» доручили й далі командувати УПА на Волині (що формально було зниженням його статусу, позаяк досі він теоретично керував усіма підрозділами цього формування), натомість партизанський рух у Східній Галичині очолив Василь Сидор «Шелест», який змінив на цій посаді Луцького. Переймаючи командування УПА, Шухевич узяв собі псевдонім «Тарас Чупринка», на згадку про українського поета Григорія Чупринку, котрий загинув під час партизанської війни з більшовиками в двадцятих роках.

У грудні 1943 року ОУН-Б в черговій відозві висловила своє ставлення до польської декларації від 30 липня. Бандерівці, як неважко здогадатися, гостро її розкритикували, вважаючи за можливе для українців погодитися лише з однією фразою з тексту: «Ми розуміємо та цінуємо прагнення Української Нації до створення Незалежної України».

Можливо, саме тоді, в грудні 1943 року, було прийняте рішення про початок антипольської акції в Східній Галичині. Цікаво, що восени того року можна зауважити тиск знизу стосовно її проведення. У той час там траплялися переважно окремі ліквідації. Схоже, що це викликало невдоволення в підлеглих, яким кортіло розпочати широкомасштабну операцію, до чого їх також спонукала діяльність польського підпілля. В одному зі звітів читаємо: «Антипольську акцію було б доцільно загострити. Впродовж останніх двох тижнів є все більше жертв польських денунціацій, в т.ч. зазнав провалу окружний референт СБ в Станіславському «Гармаш»»^[201].

Складається враження, що метою принаймні деяких із перших масових убивств було вивчення, як на антипольські акції зреагує український простолюд. Після вкрай жорстокого вбивства 10 листопада 1943 року чотирнадцяти поляків у Горішньому Болозові (Добромильський повіт) бандерівці уважно спостерігали, як місцеві українці коментуватимуть цей випадок. Було зауважено, що багато людей критично поставилися до того, як загинули поляки, а ще спершу дехто не вірив, що вчинений у подібний спосіб напад могли влаштувати українці. Як ми побачимо пізніше, діяння бандерівців аж ніяк не спіткали цілковитої підтримки греко-католицької громадськості. Можливо, що власне під впливом громадської думки під час антипольської акції в Східній Галичині було вирішено вбивати тільки чоловіків, та й то після попередження листівками із закликом покинути Східну Галичину.

В січні 1944 року підрозділи УНС в Східній Галичині почали переформовуватися в УПА. До лісу пішли значні групи молоді. В лютому на передпіллі Східної Галичини з’явилися наступаючі підрозділи Червоної Армії. Майже водночас із польськими підрозділами, які узялися до втілення операції «Буря», українські партизани розпочали в Східній Галичині масову антипольську акцію. Від тієї миті виразно зросла кількість нападів на польські села, але то була лише прелюдія до генеральної операції деполонізації. На межі лютого й березня УПА атакувала тільки окремі села, скажімо ті, де були самооборони, а отже тому вони могли становити загрозу для українських партизанів. Можливо, таким чином вони хотіли уникнути волинського сценарію, — там у низці населених пунктів після початку різанини постали бази самооборони. Тому було вирішено в першу чергу атакувати ті польські поселення, які б могли зіграти роль галицького Пребражого.

Не пізніше, як у березні, Головне командування УПА віддало наказ, щоб на початку квітня розпочати в усій Східній Галичині масові операції вигнання поляків. Члени ОУН-Б, котрі служили в українській поліції, мали спровокувати якомога масовіше дезертирство її службовців до загонів українських партизанів, а з поліцаїв планувалося утворювати нові підрозділи УПА. В травні 1944 року наказ із інструкцією-описом вигнання повторно розіслали командирам УПА. Цей документ зберігся в одному з київських архівів. У ньому читаємо:

Навіть із тексту наказу видно, що низові структури організації часто його не дотримувалися, вбиваючи всіх зустрічних поляків. Грецько-католицький священик отець Павло Олійник висловив це так: «військовим відділам партизан було приказано залякуванням гнати з українських земель ляхів. А якщо партизанські погрози не мали впливу на польське сільське населення, тоді партизани вночі, або вдень наскакували, на польські хати в селах і вбивали від найменшого до найбільшого»^[203].

Масованого українського удару було завдано в перші дні квітня 1944 року, а особливої інтенсивності атаки набули у Страсний тиждень. Так само, як на Волині, Великдень 1943 року можна вважати початком масової антипольської акції, так і в Галичині — вона розпочалася на Великдень 1944 року. Подібно, як і на Волині, акції передувало дезертирство поліції, зокрема, в Яворівському повіті. В подальші місяці напади на польські села не припинилися. Під час тих нападів часто вбивали всіх мешканців поселення, незважаючи на вік і стать. Це діялося всупереч черговим наказам командування УПА, яке розпоряджалося уникати вбивства жінок і дітей. Інша річ, що ми не знаємо випадку бодай догани з цього приводу, винесеної комусь із партизанів УПА.

10 липня 1944 року командувач УПА в Східній Галичині Василь Сидор «Шелест» віддав наказ:

Термін «відплатні акції» означав напади на замешкані поляками поселення. Варто відзначити, що «Шелест» у своєму наказі розпорядився попереджувати атаки листівками тільки в деяких випадках.

Територія операцій УПА поволі пересувалася із заходу на схід. До кінця червня 1944 року вони охопили всі повіти Східної Галичини. Українські ініціативи не були хаотичними: партизани прагнули зайняти найкращі стартові позиції на випадок можливої війни з поляками. УПА прагнула створити міцні бази в Карпатах і на Тернопільщині, оточити Львів із навколишніми селами та перерізати коридори між Львовом і Любліном.

Польське питання стало предметом дискусії під час Великого Збору Української Головної Визвольної Ради, який відбувся в липні 1944 року. Цей орган був задуманий як надпартійна політична платформа для УПА. Хоча в дискусії лунали голоси (наприклад, Зенона Пеленського), що «як політичний елемент — поляки не є загрозою», втім переважала думка, яку Лев Шанковський жорстко висловив так: «Єдина розмова з ними — це розмова гвинтівками й гарматами».

Підводячи підсумки обговорення, Шухевич ствердив:

Хоча не відомо, чи Шухевич відповідав за вбивства на Волині, проте, легко зауважити, що пізніше він акцептував антипольську акцію в тому регіоні. Натомість у випадку Східної Галичини він брав активну участь у процесі прийняття рішень про деполонізацію, висловлюючись за її проведення. З певністю він також наглядав за антипольськими чистками в Галичині, якими безпосередньо керував Василь Сидор «Шелест», його довірена особа та підлеглий ще з батальйону «Нахтіґаль».

Українські діячі велике значення надавали пропаганді. Вони чудово усвідомлювали, яким важливим є сприйняття подій міжнародною громадськістю. Тут варто процитувати висловлювання «старшого за віком члена ОУН», яке, мабуть, віддзеркалює погляди частини бандерівських діячів:

Однак керівництво ОУН-Б вважало, що можна водночас провести чистку і виграти всю справу в пропагандистському сенсі. З одного боку, антипольські акції виправдовували заувагами: «Наш народ робить те, що роблять великі держави». З іншого ж боку, розуміючи суперечливий характер чиненого, закликали діяти, «приховуючи те, що зроблено»^[207]. Тому й далі нещадно втілювалася політика доконаних фактів, а водночас від самого початку бійні готувалися пропагандистські стратегії, покликані не тільки виправдати українські починання, а й відповідальність за них перекласти на польську сторону.

Таким чином, антипольські акції завжди виправдовували, в тому числі й у офіційних наказах вищого керівництва ОУН і УПА, дійсною та гаданою співпрацею між поляками та німцями й радянською владою. Пізніше почали також покликатися на вбивства українців на Холмщині, які нібито вже від 1941 року набули масового характеру. Окремі напади охоче обґрунтовували необхідністю помсти за акти польської відплати, витворюючи таку хронологічну послідовність подій, у якій поляки неодмінно першими вдавалися до неприхованого насильства. Хорошим прикладом цього може послужити тут пропагандистська брошура діяча ОУН Мирослава Прокопа Куди прямують поляки? Дії УПА представлені в ній, як захисна реакція на «польський терор» і спробу загарбати українські землі. Згідно з цією версією, саме польське підпілля першим заходилося мордувати цивільних українців, що зумовило спонтанний бунт української людності, яка виступила проти гнобителів. Допіру пізніше до акції приєдналися загони УПА. Заперечуючи можливість вчинення українцями військових злочинів, водночас ретельно фіксувалися всі польські злочини з наміром використати їх у пропаганді. Бандерівці міркували, зокрема, про публікацію спеціальної Білої книги з описами лихих вчинків польського підпілля супроти українців. Її планували опублікувати одночасно українською, польською та французькою мовами.

У цьому контексті варто нагадати про певну подію. Одна зі зв’язкових Шухевича Катерина Міхалкевич на допиті в НКВС розповіла про спеціальне завдання, яке отримала від командувача УПА на початку 1944 року. Вона мала відвідати на Волині ті місця, де «німецькі есесівці» убили значну кількість польського та українського населення, щоб «розшукати» свідків, які б підтвердили, що винуватцями цих злочинів були комуністичні партизани — росіяни. Ось що вона сказала на допиті: «Розпорядження Шухевича я виконала, я знайшла фіктивних свідків і записала відповідні акти»^[208]. Здається малоймовірним, що ОУН-Б препарувала матеріали, покликані відбілити німецькі злочини. Значно ближчим до істини виглядає припущення, що справа стосувалася польських сіл, вимордуваних УПА.

Всі інструкції стосовно антипольських акцій вважалися суворо таємними, також у офіційних заявах ніколи не згадували про існування наказів згори, які вимагали «усунення» поляків. Ця завіса таємниці була такою щільною, що навіть після падіння комунізму в дев’яностих роках XX століття живі ще тоді бандерівські діячі категорично заперечували існування подібних наказів, стверджуючи, що то вигадки людей, вороже налаштованих до незалежної України.

Галицька різанина

Антипольська акція в Східній Галичині

Дивізія CC «Галичина»

Факти та міфи

Польсько-український конфлікт на Люблінщині (1943–1944)

Ставлення інших українських угруповань до антипольської акції

Митрополит Андрей Шептицький: катехеза в добу погорди

Панівною конфесією українського населення Східної Галичини було католицтво східного обряду. Греко-католицька Церква, яка виникла в 1596 році на підставі Брестської унії (православні мешканці Речі Посполитої Двох Народів визнали тоді верховну владу Папи Римського, зберігши свій обряд), в XIX столітті набула виразно національного (себто, українського) характеру. Під час Другої світової війни Греко-католицьку Церкву очолював митрополит Андрей Шептицький, котрий обіймав цю посаду від 1901 року. Він походив із польсько-української родини, і віруючі спершу поставилися до нього з недовірою. Вони побоювалися, що в міжнаціональних суперечках, які точилися в Східній Галичині, митрополит займатиме пропольську позицію. Але час показав, що глава Церкви завжди послідовно обстоював дотримання прав українців. У 1918 році Шептицький визнав уряд ЗУHP і сприяв йому на міжнародній арені, в тому числі й після завершення польсько-української війни 1918–1919 років, підсумки якої визнав величезною несправедливістю.

У міжвоєнний період архієпископ Шептицький залишався лояльним до II Республіки, обстоював програму органічної праці, активно підтримуючи розвиток української культури, освіти та ділового життя. Він відверто засуджував випадки дискримінації української меншини, скажімо, коли йшлося про пацифікацію 1930 року чи руйнування церков на Люблінщині. Проте, водночас митрополит рішуче засуджував тероризм як метод політичної боротьби. Після вбивства в 1934 році ОУН директора Івана Бабія він категорично заявив:

Початок Другої світової війни поставив архієпископа Шептицького перед найважчим випробуванням. У вересні 1939 року він виступив із відозвою, що закликала українську громаду зберігати спокій і не виступати проти Польської держави. Його глибоко приголомшили комуністичні репресії, які впали на мешканців Східної Галичини під час радянської окупації в 1939–1941 роках. Саме тому, мабуть, одразу ж після того, як німці увійшли до Львова, митрополит видав послання з привітанням німецькій армії, а також підтримав утворення українськими націоналістами уряду Ярослава Стецька. Втім, у другому випадку правдоподібним виглядає припущення, що архієпископ Шептицький був переконаний, наче щойно посталі органи влади керовані принаймні усією ОУН, а не представниками тільки однієї, бандерівської фракції. Безумовно, він сподівався тоді на утворення з німецькою допомогою вільної України. В листах, надісланих у другій половині 1941 року до представників німецької влади, митрополит висловив надію на створення незалежної української держави, союзної III Райхові. Доволі швидко, однак, він почав усвідомлювати, що має справу з абсолютно іншою німецькою державою, ніж та, яку архієпископ Андрей пам’ятав із часів Австро-Угорської імперії. «То не Німеччина Ґете», — начебто сказав він через кілька років.

Найбільше митрополита потрясли потворні злочини, скоєні нацистами, передусім Голокост євреїв. Саме тому на початку 1942 року в листі до глави СС Гайнріха Гімлера він питав, чи знає той про звірства, скоєні німецькими солдатами, і висловив сподівання, що для антисемітських операцій не використовуватимуть українців, які служать у допоміжній поліції. Водночас Шептицький розпочав пастирську акцію, покликану загострити чутливість віруючих греко-католиків до питання оборони людського життя. У своїх листах, пастирських посланнях і заявах до священиків він неодноразово нагадував, що рішення про смертну кару може виносити лише законна державна влада, та й то лише супроти безнадійних призвідців найважчих злочинів, чия провина була доведена на справедливому судовому процесі. Він нагадував, що ті, хто скоюють убивства, чинять надзвичайно важкий гріх, який виключає їх із громади віруючих і прирікає на вічне прокляття. Той гріх можна було би спокутувати тільки глибоким покаянням. Греко-католицькі парохи були зобов’язані переказати ці заклики віруючим у парафіях. Водночас вони мусили заохочувати греко-католиків уникати осіб, заплямованих гріхом смертовбивства, щоб у такий спосіб переконати їх змінити свої погляди.

Найвідомішим пастирським посланням митрополита є опублікований у листопаді 1942 року декрет Не убий!, своєрідний підсумок попереднього научання митрополита щодо п’ятої заповіді. У декреті читаємо:

Наміри митрополита стають цілком зрозумілими в світлі його листа до папи Пія XII в серпні 1942 року. З нього випливає, що архієпископ Шептицький був серйозно занепокоєний деморалізацією української громади, зумовленою німецькою окупацією, та намагався застерегти віруючих греко-католиків від втягування їх до участі в операціях із винищення євреїв, а відтак перед вчиненням смертного гріха. Його наступні нагадування про потребу дотримання п’ятої заповіді служили саме цій меті, а одночасні висловлювання з приводу милосердя були покликані спонукати допомагати усім потребуючим, а отже, і євреям, котрі шукали порятунку.

Про те, що ініціативи митрополита стосувалися не лише українців, переконує його особиста ангажованість у справу порятунку євреїв. Попри те, що він був прикутий до інвалідного візка, архієпископ Шептицький зумів створити мережу греко-католиків, яка займалася порятунком осіб єврейського походження. Віддані йому особи на прохання архієпископа переховували в монастирях багатьох людей, у тому числі рабина Давида Кагане, Курта Левіна та Адама Даніеля Ротфельда. Слід, утім, підкреслити, що увесь цей — так би мовити — духовний хрестовий похід на захист життя стосувався передусім Голокосту євреїв, а не вбивства поляків. Хоча ще раніше, в 1941 році архієпископ був шокований планами убивства польської інтелігенції та священиків, проте і наприкінці 1942 року він приписував саме німцям намір «винищити всю українську та польську інтелігенцію»^[280].

Безпосередньо становища поляків могли стосуватися тільки пастирські послання митрополита 1943–1944 років. У листі до віруючих від серпня 1943 року архієпископ Шептицький зауважив:

Далі архієпископ у своєму посланні твердо нагадував, що недотримання п’ятої заповіді «стягає на душу прокляття небес», накладаючи на злочинця «п’ятно неповинно пролитої крові, не затерте навіть покаянням». Водночас — у зв’язку з непослухом молоді — він апелював до батьків:

Митрополит також попросив прочитати листа й обговорити його в церковних братствах. Цим він зобов’язав їх членів рятувати тих, кому загрожує небезпека. Читаємо в посланні:

Достоту з ентузіазмом поставився до серпневого послання 1943 року Фронт Відродження Польщі (Front Odrodzenia Polski, ФОП). То була невеличка підпільна організації, що об’єднувала католицьких діячів на чолі з відомою письменницею Зоф’єю Косак-Щуцькою (це ж бо, зокрема, під її впливом було створено Раду допомоги євреям «Жеґота»). ФОП опублікував послання митрополита у своєму друкованому виданні «Prawda» за серпень-вересень 1943 року з редакційним коментарем, у якому підкреслено вагомість слів греко-католицького ієрарха: «Голос Митрополита тим прикметніший, що не обмежується лише осудом убивств і беззаконня, а й закликає українців боронити життя й майно людності, якій загрожують акти терору»^[282]. Значно стриманіше — і, мабуть, ближче до дійсності — оцінив послання архієпископа «Biuletyn Informacyjny», головний друкований орган Армії Крайової:

Про заяву митрополита повідомив лондонське керівництво командувач АК генерал Тадеуш Коморовський «Бір» у звіті за 19 серпня 1943 року, в якому також інформував про злочини УПА на Волині. Послання архієпископа він окреслив як заклик «віруючих до християнського супокою»^[284].

Як видно, польське підпілля сприйняло діяльність митрополита Шептицького більш-менш позитивно. Відомо, що вже від 1940 року представники польського руху опору час від часу контактували з митрополитом, намагаючись через нього вплинути на пом’якшення антипольських настроїв серед українців. На думку Ришарда Тожецького, архієпископ Шептицький також зичливо ставився до переговорів, які вели під час війни представники польського та українського підпілля, намагаючись їх якомога полегшити в надії на мирне врегулювання суперечок, — але завжди підкреслюючи потребу задовольнити прагнення українців^[285].

Дивує, що набагато критичніше поставилося до архієпископа римо-католицьке духовенство. Це виразно помітно в листуванні митрополита з архієпископом Болеславом Твардовським, главою Львівської римо-католицької митрополії, опублікованому в 1992 році професором отцем Юзефом Волчанським^[286]. Варто нагадати тут про зміст цього надзвичайно цікавого, а водночас драматичного у своїй вимові обміну листами. Слід тут звернути увагу на певну незначну, проте важливу обставину. Отож у згаданих листах архієпископ Шептицький слова «поляки» та «українці» писав із малої літери, що згідно з правилами української орфографії. Неслушна, отже, думка, яка іноді лунає, буцім митрополит писав з малої літери тільки слово «поляки», в такий спосіб начебто висловлюючи свою неприязнь до цієї нації.

Архієпископ Болеслав Твардовський у першому листі, датованому 30 липня 1943 року, звернувся до греко-католицького митрополита з проханням опублікувати пастирське послання із осудом масових злочинів, скоєних проти поляків. У відповідь на це архієпископ Шептицький надіслав архієпископу Твардовському два свої пастирські послання із закликом до віруючих дотримуватися п’ятої заповіді та запропонував опублікувати їх у польській пресі. Водночас він попросив прислати йому листи польських єпископів, «які б засуджували та перестерігали від ненависті супроти українського народу», обіцяючи поширити їх у греко-католицьких виданнях. 13 вересня 1943 року митрополит надіслав чергового, набагато емоційнішого листа архієпископу Твардовському, ймовірно, під впливом звістки про вчинене попереднього дня підрозділом АК у Львові вбивство професора Андрія Ластовецького. Це пояснювало би, чому він просив у ньому архієпископа Твардовського висловитися з приводу тієї трагічної смерті, а також з приводу хвилі вбивств українців на Люблінщині, де, за його словами, від рук поляків загинули вже близько п’ятисот осіб, і «публічно остерегти й засудити політику ненависті, з якої випливають такі численні та гучні злочини».

Листи й пропозиції греко-католицького митрополита архієпископ Твардовський не міг залишити без відповіді. У листі від 15 жовтня він повідомив, що масові вбивства польського населення, які досі трапля-лися тільки на Волині, «перекинулися» у Східну Галичину, докладно описуючи випадки мордування римо-католицьких священиків. Навівши цю аргументацію, архієпископ Твардовський розсудливо зауважив:

Архієпископ Твардовський також висловив недвозначну певність, що винуватцями убивств поляків є українські греко-католики, котрі не визнають «пастирської влади та впливу» митрополита. Натомість, він не лише не оцінив становища українського населення на Люблінщині, а й висловив сумнів, що за «гідним співчуття» убивством Ластовецького стояли поляки і з дещо — в даному контексті — дивною впевненістю констатував: «Дякую Богові [...], що вірні моєї єпархії не осквернили своїх рук кров’ю ближнього».

Листа цього архієпископ Шептицький, мабуть, сприйняв зі змішаними почуттями. Тому в відповіді за 15 листопада 1943 року він гірко запитав: «Не заперечую, що між греко-католиками є й ті, хто не слухають голосу свого єпископа. Проте, чи Ви, Екселенціє, вважаєте, що всі латинники такі добрі, що вже не потребують публічної остороги з боку їх архіпастиря?» В листі він також спробував дати власну оцінку тогочасній ситуації. Митрополит відкинув тезу, наче всі вбивства поляків були справою рук українців. На його думку, чимало нападів мали характер пограбувань і були вчинені етнічно змішаними бандами, які часто перебували під комуністичним впливом. За його словами, масовим убивствам поляків на Волині передували «численні вбивства» українців на Холмщині (тут він, отож, висловив поширену на той час серед української громадськості Галичини думку). Оцінюючи власну позицію, митрополит ствердив: «У ці страшні часи я сповнив свій обов’язок, нагадуючи віруючим про заповідь «Не убий» і застерігаючи їх від політичної та національної ненависті». Насамкінець він також додав, що й римо-католицькі єпископи мусять остерегти віруючих «перед нехристиянською політикою, перед національною ненавистю та кровопролиттям».

Листування цілком очевидно показало істотну різницю у сприйнятті ситуації обома ієрархами. Тому в останньому відомому нам листі за 8 березня 1944 року архієпископ Твардовський, перелічивши низку прикладів злочинів проти поляків, попросив лише, щоб греко-католицькі священики врятували від профанації Євхаристію, яка залишилася в зруйнованих польських церквах.

Проте, я далекий від думки, що листування з архієпископом Твардовським не дало жодного результату. Припускаю, що власне воно зумовило появу в опублікованому в листопаді 1943 року Спільному посланні всіх Українських Ординарїїв, Коад’ютора Митрополії, всіх помічних Єпископів, Апостольських Адміністраторів і Візитаторів, яке остерігало віруючих перед гріхом ненависті, таких слів: «Очевидно, осуджуємо кожне душогубство, хто б його не поповнив, осуджуємо злочини, жертвами яких є ми і ті злочини, яких допустились були наші люди. Невинно пролита кров завжди і всюди кличе до неба по пімсту»^[287]. Крім того, воно могло вплинути на видане на початку 1944 року пастирське послання до духовенства та вірних Про вбивання священиків (Мир о Господі). Це послання постало в момент, коли масова антипольська операція УПА охопила вже Східну Галичину, й виразно стосується власне польсько-українського конфлікту. Вже на початку послання митрополит прямо вказав на випадки вбивства у Львівській архідієцезії священиків усіх релігій і обрядів (а отже, й римо-католицьких і православних), рішуче засуджуючи використання таких методів «в боротьбі чи то партійній, народній, чи політичній». Архієпископ виразно заперечив будь-який поділ обох католицьких обрядів:

Митрополит також застерігав від ненависті та помсти, особливим злом визнаючи переслідування не фактичного ворога, а «невинних його рідних або близьких». В подальшій частині послання він категорично заявив:

Ці слова містили очевидне засудження методів, уживаних бандерівським рухом щодо поляків. Без сумніву, злочини, скоєні ОУН і УПА, викликали обурення архієпископа. Проте водночас митрополит у посланні засудив будь-які випадки вбивства невинних осіб, особливо священиків, тим самим неначе ставлячи знак рівності між долею римо-католицьких, греко-католицьких і православних священиків. Тим часом, хоча на межі 1943 й 1944 років загинули — від рук польського підпілля — й низка українських священиків, то власне польським священикам ОУН і УПА винесла тоді повсюдний смертний вирок. У зв’язку з цим постає запитання: чому архієпископ прямо не засудив антипольську акцію?

В цій справі ми приречені покладатися лише на припущення. Ми, наприклад, не знаємо, чи митрополит збагнув, із якою масштабною трагедією польського населення має справу. Звичайно, бодай лишень із листів архієпископа Твардовського він знав про масові вбивства поляків, проте міг уважати, що вони є типовим прикладом погромів, які вже не раз охоплювали ці терени, завжди маючи тимчасовий характер. Цілком імовірно, що він просто не йняв віри, що могло трапитися організоване винищення польського населення, сплановане та вчинене українцями. Ось чому він так охоче схилявся до думки, що все це справа рук анархістських банд, навіть якщо й пов’язаних із бандерівцями, то не підпорядкованих центральному керівництву.

Втім, на рішення митрополита не публікувати послання з осудом антипольської акції вплинула не тільки можлива помилкова оцінка ситуації. Архієпископ Шептицький чудово усвідомлював, що кожне його висловлювання має не тільки моральний і релігійний характер, а й політичний. Мабуть, тому він побоювався, щоб його одностороннє засудження антипольських заходів бандерівців не було згодом використане проти українських самостійницьких прагнень. Знаючи реальні відмінності польських і українських інтересів і засуджуючи нехристиянські методи боротьби, він водночас рішуче обстоював створення незалежної України, в кордонах якої опинився би Львів.

Та як би там не було, не слід забувати, що навіть якби глава Греко-католицької Церкви відверто засудив дії УПА, це не змінило би тогочасної ситуації. Моральні повчання митрополита Шептицького не могли спинити хвилі злочинів, бо його словам не корилися, особливо діячі ОУН-Б.

Цікаво, що сам митрополит радше усвідомлював обмеженість своїх можливостей. В одному з його листів, надрукованих у «Львівських Архієпархіяльних Відомостях» у 1943 році, читаємо:

З доступних документів виразно видно чітке дистанціювання архієпископа Шептицького від ОУН-Б і УПА. Скажімо, діяльності бандерівців стосуються слова: «Нездоровим об’явом є, що молоді, часом навіть дуже молоді, хотять під погрозами приказувати старшим. Оправдуються тим, що роблять це для загального добра і на приказ своїх провідників. [...]. Нераз молоді поступають так, як коли б накази діставали від ворогів українського народу. На цілій лінії слідний вплив безбожників-комуністів»^[290]. У зв’язку з цим слід дуже обережно трактувати інформацію про буцім добрі стосунки митрополита з командувачем УПА Романом Шухевичем чи делегування ним свого представника на з’їзд політичної надбудови цього формування — Української Головної Визвольної Ради. Характерно, зрештою, що нібито призначений митрополитом спостерігач отець Ґаліант взагалі не приїхав на засідання. Зате присутній на з’їзді Лев Шанковський роздратовано зазначив, що серед самих українців лунає думка, наче за стан польсько-українських стосунків відповідальні українські «молоді політики», і розкритикував митрополита Шептицького, який «видав відозву [до віруючих — Ґ. М.], попри те, що польський єпископ нічого не видав»^[291]. Легко здогадатися, що Шанковському либонь йшлося про згадане вже пастирське послання до духовенства та вірних Про вбивання священиків (Мир о Господі).

Немає жодного сумніву, що священики, які потрапили до лав українських партизанів (ймовірно, їх було кільканадцять), підтримували бандерівський рух «з власної ініціативи». Інакше було, натомість, із капеланами дивізії СС «Галичина». Без сумніву, вони опинилися в дивізії за згодою глави Греко-католицької Церкви. Можна тільки припускати, чи це був лише вираз турботи про спасіння вояків (як це офіційно представлялося), чи за цим також крилася умовна підтримка самої ідеї утворення дивізії, задуманої як зав’язок українських збройних сил. Різне ставлення митрополита до УПА та дивізії СС «Галичина» підтверджують також документи радянських спецслужб. В одному з них таємний співробітник НКВС-НКДБ доніс про свою розмову з архієпископом Шептицьким, у якій той сказав:

У цьому контексті не дивує, що після вступу Червоної Армії митрополит засудив діяльність УПА. Незалежно від свого дистанціювання супроти бандерівців, архієпископ Шептицький вважав тоді, що партизанська діяльність лише заподіює страждань українському цивільному населенню, приреченому на радянські репресії.

Митрополит Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року. Радянська влада погодилася на його урочистий похорон. Але то був один із останніх проявів терпимості до греко-католиків. 8 квітня 1945 року в газеті «Вільна Україна» з’явилася стаття Ярослава Галана З хрестом чи ножем, у якій Греко-католицька Церква була звинувачена в співпраці з III Райхом. Статтю передрукували всі газети, які виходили в СРСР. То був сигнал до початку репресій. 11 квітня 1945 року був заарештований наступник митрополита — архієпископ Йосиф Сліпий і всі єпископи. Незабаром їхню долю розділили чимало рядових священиків. Вони потрапили до таборів, де частина з них померли мученицькою смертю. В березні 1946 року на спеціальному соборі у Львові Греко-католицьку Церкву було «об’єднано» з Православною. Відтоді й аж до кінця вісімдесятих років дотримання греко-католицького обряду вважалося підривною діяльністю. Той факт, що Греко-католицька Церква пережила брутальні багатолітні комуністичні репресії та стала нині однією з найважливіших релігійних громад в Україні, значною мірою є заслугою митрополита Андрея Шептицького.

Прихід радянської влади

Останні вбивства цивільних поляків у Східній Галичині

Арешти, які спіткали поляків після приходу Червоної Армії, хутко переконали керівництво ОУН-Б і УПА, що радянська влада ставиться до самостійницьких прагнень поляків так само, як і до прагнень українців. Тому 1 вересня 1944 року командир УПА в Галичині Василь Сидор «Шелест» віддав наказ призупинити антипольські операції:

Водночас було вирішено шукати можливості порозуміння з поляками супроти комуністів.

Якщо в усіх попередніх заявах, якими керівництво українського підпілля відмежовувалося від антипольських заходів, слід вбачати радше елементи інформаційної війни, розрахованої на приспання пильності ворога, то в цьому випадку ми володіємо чималою кількістю джерел, які, схоже, підтверджують зміну тактики (хоча, аж ніяк не стратегії) УПА. З березня командир СБ «Тимчій» (NN) у наказі для «Сивого» (NN) писав: «Поляків як таких ліквідувати забороняється, можна лише, коли вони зрадники»^[298]. До тієї категорії він відносив, скажімо, осіб, які виступають на публічних зборах або мітингах проти українського підпілля.

З іншого боку, однак, напади УПА на польські села та вбивства цивільного населення траплялися й після вересня 1944 року, й іноді були так само жорстокими, як попередні. Почасти це, либонь, було наслідком звичної несубординації партизанів УПА. В листопаді «Шелест» у одному з наказів навіть гостро зганив підлеглих, що замість нищити пости ІБ, ті ліквідують «польські маси». Проте, низові командири УПА могли у власній обороні послатися на невизначеність отриманих наказів. Хоча інструкції ОУН-Б і УПА рекомендували шукати порозуміння з поляками, але водночас вони радили «потиху допомагати в переселенні польського елементу [...] до Польщі»^[299].

На межі 1944–1945 років у Тернопільському воєводстві УПА вчинила низку нападів на польські села. Їх масштаб і засяг не залишають сумніву в організованому характері усієї операції та дають підстави для припущення, що в даному випадку було отримано згоду головного командування УПА на відновлення антипольської акції. На це, мабуть, вплинули наполягання місцевих командирів, котрі скаржилися на діяльність ІБ, укомплектованих поляками. Адже характерно, що частина атак були спрямовані власне на ті населені пункти, де існували ІБ. В операціях були задіяні дев’ять сотень (у тому числі загін «Сіроманці»), які ймовірно налічували в сумі від дев’ятисот до тисячі партизанів. Їх підтримували місцеві боївки СБ і СКВ.

23 жовтня 1944 року в селі Трійці (неподалік Заболоття) були замордовані п’ятдесят вісім поляків і чотирнадцять українців. Серед загиблих було четверо дітей у віці від шести місяців до двох років. Наприкінці жовтня бандерівці вбили двадцять поляків у селі Клювинцях (повіт Копичинці). 21 листопада із села Сороцького були виселені кілька українських сімей. Того ж дня був поранений, потрапивши в засідку УПА, а відтак помер у шпиталі в Скалаті вояк ІБ Юзеф Кобилюк. У його похороні 23 листопада взяли участь багато людей, переважно жінок і дітей, а також десять вояків ІБ. Коли похоронна процесія наблизилася до кладовища, її раптом обстріляли з будинків, що належали депортованим українцям. Від першої черги полягли дев’ять жінок і отець Адам Джизґа (пораненого священика нападники добили багнетами). Вояки ІБ відповіли пострілами, проте, коли втратили трьох чоловік, включно з командиром, почали відступати. Тим часом друга група партизанів УПА увірвалася до села й почала розстрілювати польські сім’ї, особливо ті, родичі яких служили в ІБ. Після побоїща українці викинули тіло Кобилюка з труни, поклали на віз єдиного загиблого товариша й відступили. Загинули кількадесят поляків.

У листопаді були зафіксовані щонайменше двадцять три напади на польські села. У грудні їх лічба зросла до п’ятдесяти п’яти. Напади особливо почастішали в період латинського Різдва та Нового року, тобто, коли пильність захисників була найменшою. У ніч із 21 на 22 грудня українські партизани одночасно атакували три села: Завадівку, Коржову й Товстобаби (тепер Високе). У першому селі загинули сорок сім осіб, у тому числі жінки й діти, також було спалено міст. «Група підтримки» ІБ, яка дислокувалася в цьому населеному пункті й налічувала вісімнадцять вояків, була зненацька роззброєна. Шістьох її членів убили. У Коржовій загинули п’ятнадцять чоловік. Найбільше жертв приніс напад на Товстобаби (тут дислокувався польський взвод ІБ), де загинули щонайменше сімдесят двоє місцевих поляків, у тому числі шістнадцять вояків ІБ, та десять мешканців інших сіл. Село спершу обстріляли з гранатомета. Скориставшись посталим сум’яттям, упівці увірвалися поміж будинки, вбиваючи їх мешканців. ІБ чинив опір, убивши двох вояків УПА. За відступаючими упівцями також вирушила погоня, відтак було «затримано 8 бандитів — учасників винищення польського населення, котрі засвідчили, що в погромі [...] брали участь бандити з місцевих мешканців, озброєні сокирами й кинджалами. Крім того, затримано без документів 74 ос[оби], яким проводять фільтрацію»^[300].

Напередодні Різдва 1944 року УПА атакувала змішане польсько-українське село Ігровиця в Тернопільському повіті. У селі існував постійний пост ІБ, підпорядкований керівництву в Глибочку Великому. Вислані з Ігровиці четверо патрульних наштовхнулися на наступаючі сили УПА. В сутичці загинув один вояк ІБ, а другий потрапив у полон і був убитий (знайдено його відрубану голову). Двоє вцілілих вояків ІБ побігли по допомогу до Глибочка. Упівці напали на Ігровицю тієї миті, коли мешканці посідали за різдвяну вечерю. Їх мордували в будинках сокирами й ножами. Одним із перших загинув священик Станіслав Щепанкевич разом із матір’ю, рідними братами й сестрами. Опір УПА чинили усього лиш кілька вояків ІБ, котрі перебували на посту. Попри чисельну перевагу, націоналісти не захопили будинку. Постріли та калатання дзвону на малій вежі попередили мешканців села, котрі намагалися рятуватися втечею та ховалися в різних криївках, а також у друзів-українців. Попри це були вбиті близько вісімдесяти поляків.

У ніч із 28 на 29 грудня сотня «Бурлаки» на чолі з Іваном Семчишиним «Чорним» ударила на Лозову. Селяни почувалися в безпеці, позаяк село було розташоване поруч із Тернополем. Навпростець до міста було сім кілометрів, по шосе — десять, а залізницею — дванадцять. Окрім того, неподалік дислокувався підрозділ червоноармійців, які вартували залізничний міст. В селі мешкали близько восьмисот людей, переважно поляків. Атака почалася після 22-ї години. Упівці оточили село, а відтак, розділившись на невеликі групи, вривалися до будинків і вбивали, часто сокирами, усіх, кого лиш зустріли. Подекуди їм намагалися чинити опір. Через кілька годин зі Зборова прибув на допомогу радянський підрозділ. Водночас під’їхав панцирний потяг і почав обстрілювати село, підпаливши деякі будинки. Упівці почали відступати. Радянський рапорт так оцінив втрати: «Убиті/ зарізані 122 чоловік, серед них 67 жінок, 11 дітей у віці 8 і менше років. Замордовано 8 українських родин, решту поляки»^[301].

У ніч із 1 на 2 січня 1945 року в селі Елеонорівка були вбиті двадцять шість поляків. У Глибочку в ніч із 12 на 13 січня упівці вбили вісімнадцять поляків і трьох українців. 26 січня УПА напала на село Майдан у повіті Копичинці. Були спалені всі польські садиби. Поляки намагалися сховатися в латинській церкві, проте бандерівці увірвалися всередину. Частину людей вони вбили на місці, частину вивели назовні та зарубали сокирами біля криниці. Загинули сто вісімнадцять поляків.

2 лютого чортківський курінь УПА на чолі з Петром Хамчуком «Бистрим» напав на Червоноград (район Тлустого, поблизу сучасного Ниркова), де був розміщений підрозділ ІБ. В тій місцевості більшість мешканців були поляками. Уночі в містечку також переховувалися поляки з навколишніх сіл. На початку 1945 року під опікою ста вояків ІБ перебували близько півтори тисячі поляків. Містечко атакували дві сотні — «Сірі вовки» та «Чорноморці». Командував усією операцією «Бистрий». Битва почалася близько 22-ї години й тривала всю ніч. УПА обстріляла село та розпочала атаку. Українці, одягши білий камуфляжний одяг і розділившись на невеликі групи, вривалися до окремих будинків, убивали зустрінутих мешканців і підпалювали споруди. Польські захисники були відтіснені до Народного Дому та латинської церкви, де чинили відчайдушний опір. Завершення атаки згадує Чеслав Швідерський: «Почало світати, коли почулися вигуки: Браття, відступаємо!»^[302]. Загинули сорок дев’ять поляків, поранені двадцять вісім. Частина села згоріла. Українці втратили двох убитими та мали чотирьох поранених.

Курінь «Бистрого» в ніч із 5 на 6 лютого атакував Бариш у Бучацькому повіті. Містечко налічувало близько семи тисяч мешканців, з яких дві третини становили поляки. Охороняв їх понад стоособовий ІБ, укомплектований поляками, з-поміж яких близько п’ятдесяти колись належали до АК. ІБ раніше брав участь у багатьох операціях проти УПА на терені всього Бучацького повіту, навіть сусідніх повітів, тому становив реальну загрозу для українських партизанів. Упівці напали близько 22-ї години. ІБ чинив запеклий опір, навіть намагався контратакувати. В польському звіті констатується, що УПА «палила й мордувала в будинках»^[303]. Партизанам допомагало місцеве українське населення. Поляки оцінили українські втрати в кількадесят убитих і поранених (ця кількість, мабуть, завищена), натомість польські втрати становили понад сто вбитих.

Курінь «Бистрого» знову вдарив у ніч з 12 на 13 лютого. Цього разу було атаковане село Пужники, звідки чимало молоді служило в ІБ у районному центрі Коропці. В селі залишалися переважно жінки та діти. В радянському рапорті читаємо:

Незабаром у розташованому неподалік селі Низьколизах люди «Бистрого» замордували ще двадцятьох трьох поляків.

Знову таки, то не всі, а лише деякі з нападів на польське населення в той час. Однак від весни 1945 року атаки на поляків поволі, але виразно ставали усе рідшими. Це зауважили навіть діячі представництва еміграційного уряду, пов’язані з Національною партією: «Можна сказати, що вбивства припинилися, і подекуди фіксуються лише спорадичні випадки. Якщо трапляються жертви, то лише у відповідь на нерозсудливу з нашого боку неорганізовану акцію помсти, або тільки серед поляків, членів винищ[увальних] батальйонів під час облав на бандерівців»^[305].

Цілком можливо, що в деяких місцях польське підпілля уклало угоди про ненапад із УПА, скеровані проти радянської влади. Не виключено, що цього вдалося досягнути, наприклад, узимку 1945 року в Стрийському повіті. Є підстави припускати, що такий «союз» у одному випадку зберігся до 1946 року. В лютому 1946 року Дрогобицький НКВС заарештував трьох поляків, звинувачених у підтримці ОУН-Б і УПА. Водночас спецслужби натрапили на слід польської партизанської групи, яка обстріляла один із радянських гарнізонів, а відтак розкидала листівки із закликом: «Хай живе вільна Польща! Хай живе вільна Україна!» Ми не знаємо наслідків слідства, тож невідомо, чи й справді тоді ще діяла польська партизанська група, а чи це була провокація українського підпілля, покликана спричинити репресії проти поляків. Однак, якщо то й справді були поляки, вони могли утриматися на цій території лише завдяки допомозі українців.

Хоча від 1945 року центр ваги польсько-українського конфлікту перемістився на терени сучасної Польщі, проте польська проблематика час від часу виринала в діяльності УПА в Україні. Ще на нараді в 1947 році керівництво українського підпілля розмірковувало, як чинити з поляками, якщо почнеться Третя світова війна, і вони спробують повернутися до Східної Галичини. Було вирішено, що слід у такій ситуації боронити межі «українських етнографічних земель». Проте, як вони це збиралися чинити, можна тільки здогадуватися...

Націоналісти також використовували польську карту, щоб переконати людність продовжувати боротьбу з комуністами. Читаємо: «Більшовики багато такої української землі відрізали [від України і віддали — Ґ. М.] полякам, білорусам, а найбільше собі». Й далі констатація, що майбутня УССД сягне далеко за межі СРСР — «від Дону аж поза Сян», оскільки «ані клаптика своєї рідної землі не відступить український народ своїм захланним, неситим сусідам»^[306]. Слова ці були написані не в 1939, а в 1949 році.

Антирадянська ґерилья в Західній Україні

В 1944 році Червона Армія зайняла всю територію Західної України. На захоплених теренах радянська влада стягувала контингенти харчів, місцевих українців масово рекрутували до Червоної Армії і вже після кількох днів вишколу кидали на передову. Блискавично поставали адміністрації. Більшість партійних і державних кадрів становили приїжджі зі Східної України, які часто поводилися, наче в завойованій країні, брутально ставлячись до місцевого українського населення. Про це свідчать численні приклади шахрайств, крадіжок і зґвалтувань, вчинених радянськими службовцями. Отож, не дивно, що зростала підтримка українцями підпілля.

На початку 1944 року УПА налічувала близько двадцяти п’яти тисяч осіб, об’єднаних у понад сто партизанських підрозділів. Керівництво волинського підпілля згідно з попередньо узгодженими цілями планувало відразу після переміщення фронту вислати частину сотень у рейд на Схід. Тільки-но розтанули сніги, визначені підрозділи вирушили в дорогу. Можливо, їх бійці вже бачили подумки, як СРСР розсипається на друзки. Реальність, проте, аж ніяк не відповідала цим очікуванням. Підрозділи УПА вирушили в рейд 10 березня 1944 року. Через два тижні, 23 березня, раптом знову випав сніг і пролежав до середини квітня. Це ускладнювало партизанам переміщення таким чином, щоб їх не помітили. Частину підрозділів розгромили, частина просто розпалися. Під час облав, улаштованих з цієї нагоди, радянські підрозділи розбили також «першу сотню» УПА «Яреми». Він сам — тоді вже командир куреня — поліг у бою.

Хоча рейди закінчилися цілковитою невдачею, українці не збиралися відмовлятися від боротьби. Шанс на успіх вони вбачали у спалаху Третьої світової війни, а тому союзниками вважали Великобританію та Сполучені Штати. Волю до боротьби надто зміцнювала повсюдна певність у тому, що радянська влада переб’є або, в кращому разі, депортує всіх мешканців Західної України. Провід ОУН і УПА був достоту переконаний, і в цьому його утверджував досвід Великого Голоду тридцятих років, що комуністи готували українцям долю євреїв. Тому він вважав, Що краще загинути в бою, ніж пасивно дозволити вбити себе.

Таким чином, відразу ж після приходу Червоної Армії українські партизанські підрозділи взялися за широкомасштабні бойові дії, покликані запобігти виникненню локальних комуністичних органів влади. Ці дії, підтримані значною частиною населення, недвозначно засвідчили прагнення українців жити в незалежній державі. Підпілля закликало до бойкоту мобілізації, атакувало конвої з рекрутами, вбивало комуністичних активістів, ліквідувало нечисленні підрозділи Червоної Армії та НКВС. 29 лютого 1944 року в сутичці з УПА був поранений (і помер від отриманих ран у квітні) командир І Українського Фронту генерал Микола Ватутін. Відтак 18 серпня на дорозі в районі Підгайців потрапив у засідку 1-й батальйон зв’язку 1331 стрілецького полку, який простував на фронт. Більшість солдатів і офіцерів загинули, врятувалися тільки одинадцять чоловік. Множилися напади на колію та залізничні станції й мости. До кінця 1944 року вояки УПА вбили в західних областях України 142 співробітників НКВС, 752 солдатів внутрішніх військ НКВС і Червоної Армії, 901 партійного активіста й 2908 цивільних осіб.

Радянська влада приступила до рішучої контратаки. В кожному районі був розміщений гарнізон чисельністю до батальйону, а в обласних центрах — полку Внутрішніх Військ НКВС. Загалом проти УПА було спрямовано понад тридцять тисяч вояків НКВС. Деякі підрозділи прибували в Україну безпосередньо з Чечні та Калмикії, де щойно закінчили депортацію населення. В окремих селах були створені підпорядковані НКВС винищувальні батальйони (ІБ). Для охорони залізниць прибули десять панцирних потягів, підтримуваних десантними групами. 13 лютого 1944 року була опублікована перша відозва керівництва СРСР до упівців із закликом добровільно вийти з підпілля та скласти зброю. Водночас почалися масштабні операції зачистки. Осіб, запідозрених у сприянні підпіллю, вивозили вглиб СРСР. Тіла убитих часто виставляли на загальний огляд, щоб залякати інших. З цією ж метою були організовані відкриті судові процеси та публічні страти схоплених членів ОУН-Б і УПА, на які зганяли навіть школярів. Безсумнівно, велике значення надавав боротьбі з українськими партизанами сам перший секретар Комуністичної партії (більшовиків) України Микита Хрущов. На нараді з питань боротьби з бандитизмом у Станіславській області, яка відбулася в жовтні 1945 року, Хрущов інструктував зібраних:

Внутрішні Війська НКВС в період від лютого 1944 до 1 січня 1946 року провели проти партизанів 39 773 операції. Під час цих операцій були вбиті 103 313 й схоплені 110 785 «бандитів». Окрім того, були заарештовані 8 370 «активних членів ОУН» і 15 959 «активних повстанців». Більшість із цих жертв становило цивільне населення, адже операції Внутрішніх Військ супроводжувалися розмаїтими зловживаннями. Навіть із радянських звітів можна дізнатися, що під час операції «були випадки незаконних розстрілів ні в чому не винних громадян, мародерства, пияцтва, недисциплінованості солдатів і офіцерів, і, що ще гірше, з цими злочинами не велася рішуча боротьба»^[308].

Радянська влада намагалася контролювати всі контакти вояків Червоної Армії з місцевими громадами. Майор М. Пухов, офіцер 260-ї артилерійської бригади, собі на лихо закохався в мешканку Надвірної, доньку крамаря і — згідно з радянськими документами — члена ОУН. Коли її заарештували, він відвідував її в тюрмі, переказував пакунки й листи, й навіть звернувся до НКВС з проханням звільнити її. Це викликало лють у партійного керівництва. Генерал-майор Леонід Брежнєв, майбутній Перший секретар ЦК КПРС, так оцінив ситуацію:

Важливу роль у боротьбі з українським підпіллям відігравала агентурна діяльність. У жовтні 1944 року на Західну Україну з інших частин УРСР були скеровані близько шестисот досвідчених оперативних співробітників, котрі зайнялися, зокрема, створенням мережі агентів. НКВС також заходився організувати численні спецгрупи, які вдавали УПА (в червні 1945 року налічувалося 157 таких груп). Їхнє завдання полягало в ліквідації керівників підпілля та невеликих груп партизанів, постачанні військ НКВС розвідувальною інформацією та влаштуванні різних провокацій — щоб посіяти в підпіллі атмосферу взаємних підозр.

Навесні 1945 року керівництво ОУН звернулося з відозвою до населення: «Свідомо працюючий з НКДБ — собака. Собаці — собача смерть, зневага всієї нації та вічна ганьба». Піддавшись манії підозрілості, Служба Безпеки ОУН ліквідувала в 1945 році на Волині за звинуваченням у зраді майже дев’ятсот членів ОУН! Часто репресії поширювалися на всю сім’ю справжнього чи гаданого агента. «Клим Савур» наказував «п’яткувати» на Волині особливо неприхильні до націоналістів села, тобто, вбивати кожного п’ятого мешканця.

Взимку 1945–1946 року, саме напередодні запланованих на 10 лютого 1946 року виборів до Верховної Ради СРСР, комуністи вирішили завдати УПА смертельного удару. Було організовано «Велику Блокаду». Вона полягала в тому, що після 10 січня 1946 року всю Західну Україну вкрили гарнізони вояків Червоної Армії та НКВС. Їх було сформовано три з половиною тисячі, і кожен налічував від двадцяти до ста вояків і офіцерів, добре споряджених автоматичною зброєю. Крім того, були створені численні гончі групи, які диспонували бронетранспортерами та провадили безугавні облави. «Велика Блокада» тривала до 1 квітня. Внаслідок проведення цієї операції самих лише партизанів убили п’ять тисяч.

Втрати, яких українське підпілля зазнало під час «Великої Блокади», годі було компенсувати, і це призвело до того, що воно вирішило остаточно розпустити сотні УПА. В липні 1946 року головний командир УПА генерал Шухевич наказав розформувати партизанські підрозділи. Подальшу боротьбу мали провадити лише глибоко законспіровані боївки ОУН. Демобілізацію підрозділів УПА провадили поступово. В 1949 році в Галичині ще діяли дві сотні УПА (кожна в силі чоти, тобто взводу), які були розпущені до кінця року. Одна з них дещо раніше здійснила пропагандистський рейд до Румунії. Подальшу діяльність, як уже згадувалося, вели кількаособові групки конспіраторів. Боротьба з ними дедалі частіше перетворювалася на «раптові випади». Під час переходів партизани вдавали місцевих селян, мали з собою різні господарські знаряддя — сокири, пилки чи вудки. Свої сліди вони поливали гасом, посипали тютюном або перцем, пересувалися дном річок і струмків, або виходили на дороги, де панував жвавий рух, — усе це, щоб обдурити погоню, яка провадила пошуки з використанням собак. Активність підпілля впала, але це зовсім не вадило йому здійснювати час від часу достоту неймовірні операції. Зухвалу акцію було організовано 10 липня 1951 року в Надвірній. Близько 23 години партизани увірвалися до місцевого шпиталю, вбили двох охоронців, котрі пильнували поранену активістку ОУН, забрали жінку й зникли.

Радянські спецслужби скрупульозно вивчили тактику, вживану УПА, пристосовуючи до неї дії гончаків. Водночас вони посилювали репресії. Одним із найефективніших методів боротьби з підпіллям вважалася депортація вглиб СРСР сімей партизанів, чи просто осіб, підозрюваних у симпатіях до підпілля. Перші депортації були проведені вже в 1944–1945 роках. Успіхи в боротьбі з підпіллям спонукали радянську владу тимчасово відмовитися в 1946 році від цього репресивного заходу. Однак уже в 1947 році було вирішено провести велику депортацію в усій Західній Україні. Крім прихильників «бандитів», планувалося водночас виселити куркулів, що мало послужити прелюдією до форсованої примусової колективізації, розгорнутої в тому регіоні в 1948–1950 роках. Операції виселення дали кодову назву «Захід». Спецслужби почали її 21 жовтня 1947 року о 6-й годині ранку, і в більшості областей завершили ще того самого дня. В Тернопільській області понад тринадцять тисяч осіб були виселені впродовж десяти годин! Під час кількаденної операції були виселені 26 644 сім’ї «активних націоналістів» — 76 192 особи, з-поміж яких 18 866 чоловіків, 35 152 жінки, 22 174 дітей.

В 1948 році із Західної України були депортовані лише вісімсот сімнадцять осіб, але вже в 1949 році вирішено повернутися до тактики масових виселень, запровадивши новий метод добору засланців. Відтоді депортації влаштовували у відповідь на конкретні дії партизанів, охоплюючи ними тих, хто мешкав поблизу місця сутички. В радянських звітах читаємо, наприклад: «15 березня [1949 року — Ґ. М.] в селі Мальчицях Івано-Франківського району вбитий місцевий житель Павлов. У відповідь на бандпрояв виселено 3 сім’ї на 14 осіб»^[310]. Натомість, у помсту за роззброєння 12 вересня 1950 року підрозділу допоміжної міліції (партизани здобули десять гвинтівок і автомат) із села Сілисько була депортована двадцять одна сім’я, яка налічувала загалом вісімдесят дві особи. Радянські операції того періоду нагадували уживані нацистами методи колективної відповідальності, з тією лише різницею, що німці розстрілювали заручників і пацифікували села, натомість радянські спецслужби засилали підозрюваних у підтримці «бандитів» вглиб СРСР. У 1949 році було депортовано із Західної України 25 527 осіб, у 1950 — аж 41 149, у 1951 – 18 523 особи, а в 1952 році — 3 229 осіб.

Репресії зумовили, що підтримка підпілля почала спадати. Один зі схоплених партизанів зізнався: «Коли ми заходимо до хат, жителі прямо заявляють: “Ідіть собі, інакше через Вас потрапимо на Сибір”»^[311]. Наприкінці сорокових років антикомуністичне підпілля в Україні опинилося в критичній ситуації.

Найбільше уваги радянські спецслужби приділяли захопленню або ліквідації провідників ОУН-Б і УПА. 26 січня 1945 року НКВС вдалося полонити одного з вищих командирів українського підпілля на Волині — Юрія Стельмащука «Рудого». Перш ніж його засудили до смертної кари й стратили, він встиг виказати, де перебуває командир волинської УПА Дмитро Клячківский «Клим Савур». Після триденної облави в районі Оржівських хуторів спецслужби натрапили на сліди трьох партизанів, котрих після нетривалої погоні ліквідували. Як виявилося, то був «Клим Савур» із охоронцями. За словами Дмитра Вєдєнєєва і Геннадія Биструхіна: «Сумним символом братовбивчого характеру збройного конфлікту на Західній Україні стало те, що засновника УПА, галичанина, вбив українець з Донеччини»^[312].

Командира галицької УПА Василя Сидора «Шелеста» радянська опергрупа виявила та вбила в Горганах у 1949 році. 5 березня наступного року спецслужбам вдалося викрити криївку головного командира УПА «Тараса Чупринки» в Білогорщі на околиці Львова. Оточений Шухевич прийняв бій, убивши майора МДБ. Важко поранений, він застрелився з пістолета. Тіло Шухевича перевезли до Львова, а відтак поховали у невідомому місці.

Допіру на межі 1951–1952 рр. МДБ розшукало Івана Литвинчука «Дубового», котрий був ініціатором перших антипольських акцій (зокрема, в Парослях). Оточений у бункері, він підірвав себе.

Після смерті Шухевича командування силами підпілля перейняв полковник Василь Кук «Леміш». Його заарештували разом із дружиною 24 травня 1954 року. Ця дата означила край існування українського підпілля як організованої структури. Проте й далі тривали пошуки окремих груп і осіб, котрі намагалися вижити за вкрай несприятливих обставин. Поступово їх виловлював або винищував КДБ. Останню активну групу ОУН, яка складалася з трьох осіб, КДБ фізично ліквідував у 1960 році в Тернопільській області.

Радянські спецслужби також убили Степана Бандеру. Після звільнення в 1944 році з німецького концтабору той керував бандерівським рухом у еміграції. Тим часом, коли частина членів ОУН під час війни — спершу із суто кон’юнктурних причин — почали дозрівати до сприйняття демократичних цінностей, сам Бандера до кінця залишився інтегральним націоналістом. Хоча він посилав в Україну усе нових кур’єрів, проте на практиці був цілковито позбавлений впливу на боротьбу, яку провалило підпілля, а водночас дедалі більше ставав його іконою. Процес формування міфу навколо постаті провідника ОУН завершив агент КДБ, убивши Бандеру в 1959 році в Мюнхені. Ця смерть спіткала його в той момент, коли впливи провідника на еміграцію виразно змаліли. Відтоді ідеалізований і далекий від реальності образ Бандери став для багатьох західних українців символом незламної волі до боротьби за незалежність.

За офіційними даними, підготованими в радянські часи, підпілля ОУН-Б і УПА в 1944–1951 роках вчинило 14 424 збройних напади. Внаслідок цих дій радянські вояки втратили 30 676 убитих, у тому числі 8 340 співробітників органів внутрішніх справ, вояків Внутрішніх і Прикордонних Військ, Червоної Армії та членів ІБ. Понад 15 тисяч убитих становили цивільні особи — селяни та колгоспники. З іншого боку, внаслідок репресій, чинених спецслужбами для подолання УПА, були убиті, заарештовані або депортовані від 445 до 500 тисяч мешканців західних областей України. Кількість самих лише убитих сягнула 155 108 осіб, а депортованих — 203 662. Отже, радянські репресії, які супроводжували боротьбу з підпіллям, поцілили майже в кожного десятого мешканця Західної України.

Це неправда, буцім УПА убила близько 80 тисяч самих лиш українців, в чому легко переконатися, ознайомившись із наведеними радянськими даними. Хоча неможливо виправдати вчинені нерідко в жорстокий спосіб убивства цілих українських сімей, обвинувачених у сприянні владі, слід, однак, пам’ятати, що не тільки УПА, а й, наприклад, литовські партизани вдавалися до принципу колективної відповідальності. Ліквідація гаданих і реальних зрадників, вихідців зі свого власного народу, є характерною рисою всіх партизанських рухів. Такі особи завжди є найлегшою метою нападу і тому зазвичай складають значний відсоток убитих. Отож, подібні акції залишаються ганебною сторінкою історії, проте, аж ніяк не винятком.

Міфом є також твердження, буцім націоналісти були ізольованою соціальною групою. Крізь лави українського підпілля пройшли 1–2% населення Західної України. Точнісінько такий сам відсоток залучених у діяльність руху опору занотовано в Литві та багатьох інших державах. Це свідчить, що — особливо після війни — боротьба УПА з комуністами мала на Волині та у Східній Галичині величезну суспільну підтримку. Зрештою, без цієї підтримки підпілля не змогло би так довго протриматися в радянських умовах.

За словами видатного українського історика Ярослава Грицака:

Від відплати в Павлокомі до атаки ВіН і УПА на Грубешів

«Репатріація» по-радянські

Українське підпілля у Польщі в 1945–1946 роках

У лютому 1945 року Центральний Провід ОУН-Б вчинив організаційні зміни у структурі українського підпілля. Зокрема, у зв’язку з виникненням нових державних кордонів було вирішено створити в Польщі окремий Крайовий Провід ОУН і підпорядковану йому територіально VI Військову Округу УПА «Сян». Досі терени Замостянщини підлягали ОУН-Б та УПА на Волині, а Перемищина та Бещади входили до складу галицьких структур цієї організації. Українське підпілля в Польщі очолили: керівник цивільної мережі Ярослав Старух «Стяг», підлеглий йому в політичному сенсі командир УПА майор Мирослав Онишкевич «Орест», командир Служби Безпеки ОУН Петро Федорів «Дальнич» і відповідальний за пропагандистську діяльність Василь Галаса «Орлан».

Ярослав Старух вступив до ОУН у 1929 році у віці усього лише дев’ятнадцяти років. Через приналежність до цієї організації його виключили з університету Яна Казимира у Львові, де він вивчав право. У травні 1939 року його засудили до тринадцяти років позбавлення волі, а на свободу він вийшов завдяки вторгненню німців до Польщі. Після розколу опинився в чільному гроні ОУН-Б, відповідаючи за пропагандистську діяльність організації; в уряді Ярослава Стецька його призначили заступником міністра пропаганди. На межі 1943–1944 років він керував підпільною радіостанцією ОУН «Незалежна Україна». Мабуть, власне той досвід пропагандистської роботи зумовив, що його висунули на посаду Крайового Провідника.

Головним простором діяльності УПА упродовж усього періоду її існування залишалися західні області України. Ті терени сучасної Польщі, які називали «Закерзонським краєм» (тобто, розташовані за лінією Керзона), мали для українського підпілля другорядне значення, хоча, звичайно, в майбутньому планувалося включити їх до складу незалежної України. Принагідно «Закерзоння» вважалося «вікном у світ», через яке українське підпілля хотіло переказувати інформацію про боротьбу українців із радянською владою. Для цього планувалося, з одного боку, встановити контакти з посольствами західних країн у Польщі, з іншо-го — створити канали зв’язку між Україною та Західною Європою. Другим важливим завданням ОУН і УПА в Польщі був захист української власності, що на практиці означало опір виселенням.

Після підписання угоди з АК-ВіН стосунки між поляками та українцями настільки внормувалися, що українське підпілля не вбачало потреби в розбудові партизанського руху в Польщі. Тому в серпні 1945 року в Окрузі УПА «Сян» налічувалося тільки чотири-п’ять вітчизняних сотень і кілька прибулих на відпочинок із України. З-поміж «вітчизняних» підрозділів у Бещадах дислокувалася сотня Василя Шишканинця «Бора». На території повітів Любачів, Ярослав і Томашів Люблінський функціонували два відділи, підлеглі «Залізнякові», тим часом на Люблінщині — одна сотня під кодовою назвою «Вовки». На Перемиському передгір’ї не було жодної сотні — тамтешні відділи, в тому числі сотню «Бурлаки», розформували, включивши їх до складу так званих СКВ, покликаних боронити села. Слід, однак, відзначити, що СКВ були в той час дуже сильними, передусім, власне на Перемиському передгір’ї.

Операція виселення українського населення, яку розпочало Військо Польське, змінила ситуацію. Керівництво ОУН-Б і УПА вирішило вдатися до рішучого опору. Додатковим імпульсом для посилення диверсійних акцій стало прибуття в Бещади на межі жовтня й листопада 1945 року шефа головного військового штабу УПА генерала Дмитра Грицая «Перебийноса» та члена Бюро Проводу ОУН-Б Дмитра Маївського «Тараса». Вони збиралися перебратися на Захід, а дорогою влаштували інспекцію підпілля в Польщі. При цьому вони зганили його керівництво за пасивність і розформування частини підрозділів, наказавши провести повну мобілізацію та розпочати великомасштабні бойові операції, відлуння яких почули б аж на Заході. Віддавши відповідні накази, обидва вирушили далі, але були викриті в Чехословаччині та наклали на себе руки.

9 вересня 1945 року командування УПА віддало своїм підрозділам наказ виступити проти операції виселення. Партизани мали нищили переселенські («виселенчі») комісії «та всіх інших, які змушують [людність — Ґ. М.] до виселення». Упівці також були зобов’язані палити покинуті села, попередньо забравши звідти всі речі, які могли б придатися підрозділам у подальшій боротьбі. В спеціальному додатку було наказано надавати бойовим операціям «протибольшевицький, а не протипольський характер»^[338]. Отож, було заборонено палити польські села та окремі будинки поляків, котрі мешкають серед українців. Також заборонялося вбивати цивільних. Лише «в найгіршому разі» дозволялося спалити окремі будинки чи частини сіл. Як би не ставитися до автентичності цього документа, немає жодних сумнівів, що він значною мірою залишився на папері, або ж принаймні частина командирів УПА намагалися інтерпретувати його в надто широкий спосіб.

На виконання наказів «Перебийноса» в терені заходилися формувати нові партизанські частини. Тоді виникли чотири курені УПА: «Рена» (Василя Мізерного), «Байди» (Петра Миколенка), «Залізняка» (Івана Шпонтака) і «Беркута» (Володимира Сорочака). Кожен із них складався з чотирьох-п’яти сотень. До лісу пішли тоді цілі відділи СКВ — на їх базі не те, щоб поставали, а радше відтворювалися деякі сотні, наприклад, «Бурлаки». В Польщі діяли теж кілька підрозділів УПА, зокрема, Володимира Гошка «Мирона», чиї оперативні райони містилися на теренах СРСР.

Трохи більше місця слід присвятити сотні УПА Степана Стебельського «Хріна», сформованій восени 1945 року в Бещадах, із якої, коли вона сягнула близько 200 осіб, 1 червня 1946 року виокремився інший підрозділ на чолі зі «Стахом» (NN). То був єдиний підрозділ УПА, який складався з лемків. Утворення суто лемківського відділу УПА було, мабуть, важливим для українського підпілля не тільки з військової, а й з політичної точки зору. Адже то мав бути доказ, що лемки також вважають себе українцями. Командиром цього підрозділу було призначено Степана Стебельського, колишнього вчителя, прихильника найнещадніших антипольських акцій. «Хрін» так писав у спогадах про склад своєї сотні:

Частину вояків підрозділу рекрутували примусово. Один із них, Ян Пулянда із Полян Суровичних, мобілізований у березні 1946 року, з першої ж нагоди здався ВП. На допиті він зізнався:

Таких страт дезертирів у сотні «Хріна» було виконано принаймні декілька.

Українські партизани провели десятки операцій, покликаних зупинити виселення. Вони нищили залізничні колії, мости, палили виселені села, влаштовували засідки на військові підрозділи, не вагалися атакувати сильніші гарнізони та вступати в бій із військовими групами переслідування. На Люблінщині 3-тя Піхотна Дивізія до кінця 1945 року в постійних сутичках із УПА втратила двадцять сім солдатів убитими, четверо вважалися зниклими безвісти, шістдесят сім були поранені. На Перемиському передгір’ї упівці тричі атакували гарнізон у Бірчій, й лише остання атака в січні 1946 року була невдалою.

Одним із найбільших успіхів УПА стала ліквідація мережі вартівень Прикордонних Військ у Бещадах на початку 1946 року. Операція почалася 20 березня нападом сотень «Хріна» і «Мирона» на експедицію, споряджену для евакуації вартівні в Яселі. Після короткої сутички бандерівці полонили кількадесят вояків. З них близько двадцяти відпустили на волю, проте аж шістдесят розстріляли (власне цим сюжетом скористався пізніше Ян Ґергард в романі Заграви в Бещадах, замінивши, проте, розстріл ритуальним убивством із відтинанням голів сокирою). Знищення експедиції, надісланої до Яселя, змусило прикордонників евакуювати гарнізони ослаблених вартівень у Команьчі, Волі Миговій і Радошицях до Пупкова, звідки під тиском УПА вони перейшли на чехословацький бік. На порятунок прикордонним постам, які опинилися в небезпеці, із Загір’я вирушила група вояків Прикордонних Військ і Війська Польського в кількості близько ста сімдесяти осіб під командуванням майора Юрія (?) Фролова. В околицях сіл Височани та Кожушне вона потрапила в засідку УПА. Поляки зазнали важких втрат, вони насилу вирвалися з оточення в Кожушному — загинули понад тридцять вояків. Зі значних поразок ВП слід ще згадати про засідку, в яку 27 червня 1946 року потрапила в Перемиському повіті підофіцерська школа 28 піхотного полку. Захоплені зненацька, вояки безладно кинулися врозтіч, залишивши на полі бою поранених колег. Загинули двадцять дві особи, семеро були поранені.

У відповідь на нещадний характер переселенської акції, УПА також скоювала напади на польські села. Були спалені, зокрема: Новосільці (30.12.1945), Дешно і Волтушова (06.01.1946), Липовець, Королик Волоський і частина Королика Польського (01.11.1946), Буківсько (5/6.04.1946), Вітрилів, Лодина і Темешів (10.09.1946), Прусік (21/22.10.1946). Хоча під час цих акцій було заборонено убивати цивільне населення, проте жертви усе ж неодноразово траплялися. Мабуть, найкривавішим став перебіг спалення села Новосільці, де загинули сімнадцять цивільних осіб.

Подібних акцій було б більше, якби не стриманість «Рена». Той гамував пристрасті своїх підвладних, заборонивши, зокрема, вбивати полонених, чи проводити акції, які могли призвести до загибелі цивільних. Ймовірно, що саме під його впливом було вирішено відмовитися від задуму знищити село Небещани, де була дужа польська самооборона, попри те, що «Хрін», котрий мріяв про вигнання польського населення щонайменше до Сяніка, а може, навіть і про захоплення й спалення цього міста, наполегливо вимагав зміцнити свій відділ, щоб здійснити напад.

Спалення польських сіл траплялося передусім на Ряшівщині, тому там співпраця з АК-ВіН урвалася наприкінці 1945 року. На Люблінщині УПА уникала кривавих операцій, отож «союз» із польським підпіллям не тільки утримався, а й увінчався кількома спільними збройними операціями проти комуністів.

Слід зауважити, що партизани провадили свої акції, не рахуючись із втратами серед власного цивільного населення. Упівці неодноразово обстрілювали колони переселенців, щоб розігнати їх. Найбільше українських жертв полягло, підірвавшись на мінах-пастках, які УПА встановлювала на дорогах. Тільки на дорозі Струбовиська-Кальниця на мінах, закладених сотнею «Мирона», 11 червня 1946 року підірвалися вісім переселенців. Проте, усе ж більше страждань завдавали українському населенню вояки ВП, котрі здійснювали виселення. Траплялися випадки, коли розлючені втратами підрозділи ВП прагнули вимістити зло на цивільних. 24 січня 1946 року поблизу села Завадка Морохівська трапилася сутичка з УПА, а коли відправлена наступного дня на місце бою оперативна група не знайшла в селі партизанів, то її вояки влаштували селянам бійню, замордувавши близько п’ятдесяти осіб, у тому числі жінок і дітей. Упродовж подальших тижнів під час наступних пацифікацій в тому селі були вбиті ще близько двадцяти осіб. Водночас у Карликові загинули п’ять, чи навіть чотирнадцять осіб, а у Висліку Великому — сім.

У цій ситуації не дивує, що діяльність УПА підтримала значна частина української громади. Партизанів вважали єдиними захисниками від виселення із рідних домівок і депортації на Схід. УПА, либонь, не вдалося би набути такої підтримки, якби не переселенська операція та зумовлені нею брутальні діяння ВП. Як зазначив командир 34-го піхотного полку підполковник Ян Ґергард, «внаслідок часто надміру лихої поведінки війська (що, зрештою, цілком виправдано з боку втомленого та розлюченого солдата) постає небезпечне провалля між нами і цим населенням, і люди ці простують акурат у обійми до бандитів»^[341].

Кінець депортації в Україну не означав завершення партизанської боротьби. Особливо трагічні події сталися в околицях Вовковиї-Терки (згодом вони були в перекрученому вигляді представлені Вандою Жулкевською в романі для молоді Сліди рисячих пазурів). На початку липня 1946 року СБ ОУН викрала з Терки трьох селян — двох українців і поляка. Дізнавшись про це, військові призначили групу заручників і погрожували стратити їх, коли щось трапиться із бранцями УПА. На відповідь націоналістів не довелося довго чекати. Одного з викрадених відпустили, а двох інших — Міхала Лошина і Яна Ґанкевича — повісили в селі. 8 або 9 липня вояки ВП привезли до Терки двадцять вісім чоловік, переважно жінок і дітей. «Арештованих дітей і жінок заперли до одної хати в горішнім кінці села, де один бандит постріляв їх з автомата, та порозривав гранатою. Ще живих людей спалено, підпалюючи хату. [...] Вдалося втікти лише 14-літньому хлопчині Соняк Василеві»^[342]. Водночас солдати прочесали село, убивши кількох стариків, які залишилися в Терці. Загалом були замордовані тридцять три особи.

Невдовзі УПА помстилася. У ніч із 14 на 15 липня сотня Романа Гробельського «Бродича» за підтримки боївки Служби Безпеки напала близько півночі на Вовковиї. Упівцям вдалося заскочити й відтіснити польські варти. Раптовою атакою вони підійшли на відстань 30 метрів від плебанії, де містився штаб комендатури Прикордонних Військ і міліцейське відділення, проте їх зупинив інтенсивний кулеметний вогонь. Бій тривав кілька годин. «Тим часом, коли 2 групи бандерівців атакували к[оманду]вання ВП і міліцейське відділення, третя група палила хати поляків і вбивала польське населення. По-варварськи були замордовані ножами 10 осіб, у тому числі порізана ножем трирічна дівчинка»^[343]. Згоріли шістдесят будинків. З-поміж військових загинув один офіцер і міліціонер, кілька отримали поранення. «З мирних жителів були убиті 11 осіб, у тому числі 3 українців, одна дитина, а 7 були із села Терка, й серед них був родич одного з бандитів»^[344]. Двоє упівців загинули, а 4–5 зазнали незначних поранень.

До середини 1946 року успіхи ВП в боротьбі проти українських партизанів були незначними. Більшість облав закінчувалися нічим. Однак улітку військові ужили нову тактику, пристосовану до партизанських методів. Окремі оперативні групи, шукаючи слідів партизанів, прочісували ліси та села. Завдяки цьому армія нарешті почала добиватися успіхів. Найбільший із них припав 70-особовому підрозділові ВП під командуванням поручника Блажея 24 серпня 1946 року. Поляки заскочили зненацька сотню «Хріна», яка відпочивала в Хотіні. Незважаючи на чисельну перевагу українців, вони, не зазнавши втрат, убили двадцять чотирьох упівців, а двох захопили в полон. Восени того року «Хрін» зазнав чергової поразки, втративши добре споряджений табір на Хрищатій. Ці та інші дії ВП підірвали силу й моральний дух українських партизанів, проте цілком не вдалося знищити жодної сотні УПА.

Діяльність українських партизанів спонукала Польську селянську партію передати КНР запит щодо створення спеціальної комісії, яка б розслідували ситуацію в Ряшівському та Люблінському воєводствах, на теренах, де діяли українські партизани. ПСелП в такий спосіб виразно напалася на комуністів за їхню бездіяльність в цьому питанні. Комісію врешті так і не створили, а міністр державної безпеки Станіслав Радкевич у відповідь ствердив: «Коли йдеться про політичний сенс запиту ПСелП, то мушу заявити, що він має особливий присмак. Постає запитання, чому ПСелП вносить цей запит, але обмежує проблему безпеки тільки теренами Ряшівщини та Люблінщини [...]. Йдеться [...] тільки про справу українських банд. Для нас, демократичного табору важливо очистити терен від банд будь-якої реакції, неважливо, чи то української, чи польської, очистити від українських і польських банд»^[345]. Висловлювання Радкевича є найкращою ілюстрацією того, як польські комуністи ставилися до проблеми боротьби з УПА. Головним ворогом була для них не УПА, а польське підпілля та опозиція. У спеціальному звіті, підготовленому навесні 1946 року Верховним Командуванням Війська Польського, УПА окреслена як така, що має «радше тимчасовий характер». «Більш сталий характер, — читаємо далі в тому звіті, — (і схоже, вона буде тривалою) має діяльність реакційних банд НЗС і АК. Вони утворюють найвищу концентрацію банд і становлять основну небезпеку [...] особливо під час виборчої кампанії»^[346]. Командування ВП вважало, що проблема УПА вирішиться сама собою після від’їзду до СРСР українського населення.

Українці та лемки, які залишилися в Польщі, після офіційного завершення виселень в Україну хутко дійшли до висновку, що діяльність ОУН і УПА втратила сенс. Партизани дедалі менше мали підтримку місцевого населення. Українці вважали, що вже не слід провокувати поляків, найгірше минулося, тож настав час для спокійного життя. Командування УПА оцінювало, що українське населення «хоче передовсім спокою. Пограбоване, розорене, стероризоване, воно хоче перепочити, хоче повернутися до нормальних засад господарювання»^[347].

Найменшу підтримку УПА мала серед лемків, які мешкали на Низькому Бескиді. Восени 1945 року в тому регіоні існувала тільки нечисленна організаційна мережа, що налічувала не більше ніж кількадесят членів. Цієї ситуації не змінили рейди потужніших груп ОУН-Б і УПА, влаштовані в жовтні 1945 і червні-липні 1946 року. Дуже часто населення вважало своїм обов’язком інформувати владу про появу в них «людей з лісу». Звіт УПА так оцінював цей стан справ: «Населення не звертає уваги на наш рух. Не вірить у наш успіх і [...] ставляться до нас із легковажністю [...]. Пропаганда нічого тут зробити не зможе, бо населення тут не цікавиться ні книжкою, ні газетою»^[348]. А так, у свою чергу, описував становище лемків підполковник Ґергард:

Ці описи свідчить, як мало було потрібно, щоб здобути підтримку для Польської держави принаймні частини, якщо не більшості решти українського населення, яке залишилося в Польщі.

Взимку 1946–1947 років з’явився реальний шанс провести ефективну антипартизанську військову операцію, не вдаючись до етнічної чистки в Південно-Східній Польщі. Можна було повністю ліквідувати наявні там підрозділи УПА або принаймні витиснути їх із країни. Така операція, не підтримана виселеннями, звісно, була б важчою, але цілком можливою для втілення, реалістичною та обмеженою порівняно незначною територією. Адже йшлося про вузьку прикордонну смугу, передусім Розточчя, Перемиське передгір’я, Бещади, і значно меншою мірою Низький Бескид, де діяла тільки одна сотня, яка, до речі, прибула з Бещад у 1946 році і з чималими труднощами трималася на цьому терені через неприязне ставлення лемків. Можна було позбутися партизанів, по-перше, скерувавши проти них численні підрозділи ВП, укомплектовані добре вишколеними солдатами, а по-друге, пококетувавши з цивільним населенням, обіцяючи нагороди в обмін на лояльність до Польської держави.

Така операція так і не відбулася, бо комуністична влада вважала, що головною загрозою для неї є ПСелП Станіслава Миколайчика і польське самостійницьке підпілля. Відтак узимку 1946–1947 років переважна більшість підрозділів ВП були кинуті на операцію забезпечення (читай: фальшування) результатів виборів до Законодавчого Сейму, які відбулися в січні 1947 року. Взимку того ж року проти польського підпілля та Польської селянської партії воювали п’ятдесят шість тисяч солдатів ВП — на проведення «виборчої» операції часто спрямовували також підрозділи, призначені для боротьби з УПА.

Сфальшовані «підсумки» виборів до Законодавчого Сейму зламали опір суспільства комунізму в Польщі. Натомість, оголошена в лютому 1947 року амністія призвела до розформування більшості польських партизанських загонів. У лісі залишилася тільки жменька «незламних». Подолання «вітчизняної реакції» дозволило комуністам спокійно задуматися над тим, як вирішити українське питання.

Офіцери ВП рішучо наполягали на виселенні решти українського населення в Україну або на західні землі. У чергових звітах, переказуваних «нагору», ця тема лунає неодноразово. За таке розв’язання виступав також командир 34 піхотного полку підполковник Ян Ґергард. Військо наполягало на варіанті цілковитого виселення населення не тому, що то був єдиний спосіб ліквідувати УПА, а тому, що воно здавалося найпростішим для втілення. Безумовно, при проведенні проти-партизанських операцій слід «відокремити» населення від повстанців, але таке розмежування зовсім не обов’язково мусить супроводжуватися виселенням цивільних громадян. Партизанські загони ВіН і НЗС, які мали не меншу, ніж українські, підтримку населення, були знищені без застосування масових депортацій. Впадає в око, що влада не оголосила амністії для членів УПА й не намагалася будь-яким іншим чином здобути прихильність місцевого населення, скажімо, роздаючи землю, якої після депортацій в Україну в 1944–1946 роках було безліч.

Про потребу виселення українців і лемків свідчив іще один аргумент. У 1944 році Сталін вирішив, що Народна Польща мусить бути етнічно однорідною державою. В країні, отож, могли залишитися тільки ті, хто в перспективі легко могли піддатися асиміляції. Між тим, діяльність ОУН-Б і УПА переконала польських комуністів, що саме лише знищення українського підпілля не дасть сподіваного ефекту. Оскільки радянська влада не погодилася прийняти подальші транспорти з українцями з Польщі, єдиним вирішенням стало вивезення їх на західні землі та розсіяння. На межі 1946–1947 років постали перші списки осіб, призначених на виселення. Проте з початком операції не поспішали. Згідно з однією з імовірних версій, її планували здійснити восени 1947 року, водночас із наступною депортацією українців, яку радянська влада мала намір провести в УРСР. Таким чином, у Польщі та в Україні відбулася б велика двокомпонентна операція, спрямована на «впорядкування» ситуації на польсько-українському прикордонні. А тим часом було вирішено цькувати УПА безугавними облавами. На початку 1947 року, відразу ж після сфальсифікованих виборів до Сейму, в терен вирушили маневрові групи Корпусу Внутрішньої Безпеки (далі — КВБ). Лютий і березень 1947 року принесли низку запеклих польсько-українських сутичок, які змусили сотні УПА на Перемиському передгір’ї та в Бещадах постійно маневрувати.

УПА, проте, не збиралася капітулювати. На світанку 28 березня 1947 року об’єднані сотні «Хріна» і «Стаха» в кількості близько ста сорока вояків вийшли з місця постою і близько 9-ї години дісталися дороги Балигород-Тісна в околицях села Яблоньки. Тільки-но партизани зайняли позиції, з боку Балигорода над’їхали два авто з тридцятьма трьома солдатами. Упівці відразу ж відкрили по них вогонь. Вояки вискочили з авто і спробували атакувати позиції противника, проте були змушені відступити. Солдати відійшли за сусідній потік, залишивши на полі бою трьох убитих. Частину з них охопила паніка. Двоє партизанів підбігли до покинутих авто, але не знайшли в них — усупереч очікуванням — жодного спорядження. Отож, коли невдовзі під’їхало ще одне авто з групою вояків, упівці відступили.

«Хрін» після повернення до табору визнав засідку хибною, шкодуючи, що не вдалося підпалити авто. Допіру з польських газет партизани довідалися, що від їхніх рук загинув генерал Кароль Шверчевський «Вальтер», заступник міністра національної оборони. Таким чином, випадкова засідка принесла сотням «Хріна» та «Стаха» успіх, завдяки якому вони відтоді стали найвідомішими підрозділами УПА в Польщі. 1 квітня 1947 року поблизу місця загибелі «Вальтера» інша бещадська сотня УПА — «Бора», — здобула ще одну перемогу, дощенту перебивши тридцятиособовий загін Прикордонних Військ.

Стривожений цими діями УПА підполковник Вацлав Коссовський, який прибув у Бещади, щоб підготувати рапорт про обставини смерті генерала Шверчевського, у своїх висновках запропонував:

Пишучи ці слова, підполковник Коссовський не знав, що його пропозиції запізнилися. Влада «народної» Польщі вже вирішила, що вона зробить з українською та лемківською меншинами.

Операція «Вісла»

Спроба підведення підсумку: «війна у війні», геноцид, сталінські етнічні чистки

Вибрана бібліографія

ДЖЕРЕЛЬНІ ВИДАННЯ

Акція «Вісла». Документи, впорядкування і редакція Євгена Місила, Львів — Нью-Йорк, 1997.

Акція «Вісла» 1947 (Польща та Україна у тридцятих — сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб, т. 5), Варшава-Київ, 2006.

Білас Іван, Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953, т. 1–2, Київ 1994.

Волинь і Холмщина 1938–1947 рр. Польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади, [в:] Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, т. 10, Львів 2003.

Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади, т. 1, Львів 1996; т. 2, Львів 1998; т. 3, Львів 2002.

Десять буремних літ. Західно-українські землі в 1944–1953 роках. Нові документи і матеріали, ред. Володимир Сергійчук, Київ 1998.

Кокін Сергій, Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного Архіву СБУ, Київ 2000.

Колісник Роман, Військова Управа та українська дивізія Галичина, Київ 2009.

Літопис УПА, т. 1–46, Торонто 1976; Торонто — Львів 2007.

Літопис УПА. Нова серія, т. 1–12, Київ — Торонто 1995–2009.

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939–1944 рр.), Київ 2005.

Никита Сергеевич Хрущев. Два цвета времени. Документы из личного фонда Н. С. Хрущева в 2-х томах, ред. Н. Томилина, т. 1–2, Москва 2009.

ОУН і УПА у другій світовій війні, «Український історичний журнал» 1994, № 6; 1995, № 1; 1995, № 2.

ОУН в 1941 році. Документи, т. 1–2, Київ 2006.

ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали, ред. Володимир Сергійчук, Київ 1996.

ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів боротьби 1929–1955 р. (збірка документів), бмв. 1955.

Поляки на Волині у роки Другої світової війни, ред. Володимир Сергійчук, Київ 2003.

Письма-Послання Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ з часів німецької окупації, Йорктон-Саскатчеван 1969.

Радянські партизани проти ОУН-УПА, опр. Володимир Сергійчук, Київ 2000.

Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940–1950), ред. Володимир Сергійчук, т. 1–2, Київ 2007.

Степан Бандера: документи і матеріали (1920–1930 рр.), ред. Микола Посівнич, Львів 2006.

Трагедія українців Польщі, ред. Володимир Сергійчук, Тернопіль 1997.

Україна в другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів, т. 1–4, опр. Володимир Косик, Львів 1998.

Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Документи і матеріали, Львів — Київ 2001.

Український здвиг. — Т. 2 Волинь. 1939–1955, ред. Володимир Сергійчук, Київ 2005.

УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942–1950 рр., т. 2, бмв. 1960.

Akcja «Wisła». Dokumenty, oprac. Eugeniusz Misiło, Warszawa 1993.

Antypolska akcja nacjonalistów ukraińskich w Małopolsce Wschodniej w świetle dokumentów Rady Głównej Opiekuńczej 1943–1944, oprac. Lucyna Kulińska, Adam Roliński, Kraków 2003.

Archiwum Adama Bienia. Akta narodowościowe (1942–1944), oprac. Jan Brzeski, Adam Roliński, Kraków 2001.

Armia Krajowa w dokumentach, t. 1–6, Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź 1990–1991.

Kaźń profesorów lwowskich. Lipiec 1941, oprac, Zygmunt Albert, Wrocław 1989.

Kulińska Lucyna, Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich na tle losów ludności polskich Kresów w latach 1943–1947 (Dokumenty i materiały zgromadzone przez działaczy i członków KZW), t. 1–2, Kraków 2003.

Kwestia ukraińska i eksterminacja ludności polskiej w Małopolsce Wschodniej w świetle dokumentów Polskiego Państwa Podziemnego 1942–1944, oprac. Lucyna Kulińska, Adam Roliński, Kraków 2004.

Metropolita Andrzej Szeptycki. Pisma wybrane, red. Maria H. Szeptycka, o. Marek Skórka, Kraków 2000.

Motyka Grzegorz, Niemcy a UPA, «Karta» 1997, nr 23.

NKWD i polskie podziemie 1944–1945. Z «teczek specjalnych» Józefa W Stalina, Kraków 1998.

Ocalone archiwum Polski Podziemnej. Ziemie Wschodnie II RP w dokumentach ze zbioru Wojciecha Bukata, Warszawa 1997.

Odnous Barbara, Lato 1943, «Karta» 2005, nr 46.

Okupacja i ruch oporu w «Dzienniku Hansa Franka» 1939–1945, t. 1–2, Warszawa 1972.

Poliszczuk Wiktor, Nacjonalizm ukraiński w dokumentach — integralny nacjonalizm ukraiński jako odmiana faszyzmu, cl. 2, t. 4, Toronto 2002.

Polska i Ukraina w latach trzydziestych-czterdziestychXX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych, t. 1: Polskie podziemie 1939–1941. Lwów — Kołomyja — Stryj — Złoczów, Warszawa 1998; t. 3: Polskie podziemie 1939–1941. Od Wołynia do Pokucia, Warszawa — Kijów 2004; t. 4: Polacy i Ukraińcy pomiędzy dwoma systemami totalitarnymi 1942–1945, Warszawa — Kijów 2005; t. 5: Akcja «Wisła» 1947, Warszawa — Kijów 2006.

Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenia Ukraińców z Polski do USRR 1944–1946, red. Eugeniusz Misiło, t. 1, Warszawa 1996; t. 2, Warszawa 1999.

Sprawozdanie stenograficzne z posiedzeń Krajowej Rady Narodowej w dn. 20, 21, 22 i 23 września 1946 r., Warszawa 1946.

Wólczański Józef, Eksterminacja narodu polskiego i kościoła rzymskokatolickiego przez ukraińskich nacjonalistów w Małopolsce Wschodniej w latach 1939–1945. Materiały źródłowe, cz. I, Kraków 2005; cz. II, Kraków 2006.

Wólczański Józef, Korespondencja arcybiskupa Bolesława Twardowskiego z arcybiskupem Andrzejem Szeptyckim w latach 1943–1944, «Przegląd Wschodni» 1992/1993, t. II, z. 2.

Wołyń. Galicja Wschodnia 1943–1944. Przewodnik po polskich i ukraińskich źródłach archiwalnych, t. 1, Warszawa — Kijów 2003.

Zamojszczyzna-Sonderlaboratorium SS, t. 1–2, Warszawa 1977.

ZWZ-AK w Obwodzie Tomaszów Lubelski. Relacje, wspomnienia opracowania, dokumenty, oprac. Ireneusz Caban, Lublin 1997.

СПОГАДИ

Добровольський Євстахій, Крутими стежками. Спогади та роздуми, Тернопіль 1999.

Галаса Василь, Наше життя і боротьба. Спогади, Львів 2005.

Громенко Михайло, У великому рейді, Мюнхен 1956.

Кагане Давид, Щоденник Львівського гетто, Київ 2003.

Казанівський Богдан, Шляхом Легенди, Лондон 1975.

Кривуцький Іван, «Де срібнолентий Сян пливе...», Львів 2003.

Кубійович Володимир, Українці в Генеральній Губернії 1939–1941, Чикаго 1975.

Левкович Василь «Вороний», Сторінки з пережитого комбатантом УПА, [в:] Літопис УПА. Бібліотека, т. 4, ред. Петро Й. Потічний, Володимир Вятрович, Торонто-Львів 2003.

Макар Володимир, Спомини та роздуми, т. 3, Торонто-Київ 2001.

Олійник Павло, Зошити, Київ 1995.

Подворняк Михайло, Вітер з Волині, Вінніпег 1981.

Скорупський Максим, Туди, де бій за волю, Київ 1992.

Стахів Євген, Крізь тюрми, підпілля й кордони, Київ 1995.

Шумук Данило, Пережите і передумане, Київ 1998.

Щеглюк Василь, «...як роса на сонці». Політичний роман-хроніка, написаний на основі спогадів колишнього діяча ОУН-УПА А. С. Павлишина, Львів 1992.

Anczarski Józef, Kronikarskie zapisy z lat cierpień i grozy w Matopolsce Wschodniej 1939–1946, Kraków 1996.

Cybulski Henryk, Czerwone noce, Warszawa 1966.

Grzesiakowa Zofia, Między Horyniem a Słuczą, Warszawa 1992.

Gutkowski Antoni, Wołyń. Moje wspomnienia z lat 1916–1943, Łódź 2004.

Hermaszewski Władysław, Echa Wołynia, Warszawa 1995.

Janicki Zenobiusz, W obronie Przebraża i w drodze do Berlina, Lublin 1997.

Jastrzębski Stanisław, Oko w oko z banderowcami, Warszawa 1996. Jurewicz Leszek, Niepotrzebny, Londyn 1997.

Karłowicz Leon, Jastrzębiacy Historia oddziału i batalionu por «Jastrzębia» w 27. Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej, Lublin 1999.

Karłowicz Leon, Od Zasmyk do Skrobowa, Opole 1994.

Kobylański Władysław, W szponach trzech wrogów, Chicago 1988.

Kopisto Wacław, Droga cichociemnego do łagrów Kołymy, Warszawa 1990.

Kowalski Olgierd, Z Wołynia przez Polesie do Berlina. Wspomnienia żołnierza 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty AK, Bydgoszcz 2005.

Kranc Remigiusz, W drodze z Ostroga na Kołymę, Kraków 1998.

Krasowski Jerzy, Wspomnienia Wołyniaka, bez daty i miejsca wydania. Kresy Wschodnie we krwi, oprac. Stanisław Jastrzębski, Wrocław 2001.

Kucharski Roman, Krwawa łuna, Warszawa 1997.

Kunicki Mikołaj, Pamiętnik «Muchy», Warszawa 1959.

Lanckorońska Karolina, Wspomnienia wojenne 22 IX 1939 – 5 IV 1945, Kraków 2001.

Okrutna przestroga, oprac. Jerzy Dębski, Leon Popek, Lublin 1997.

Relacja policjanta, oprac. Grzegorz Motyka, Marek Wierzbicki, «Karta» 1998, nr 24.

Romanowski Wincenty, Kainowe dni, Warszawa 1990.

Soboń Bogusław, Wołyński życiorys, Warszawa 1999.

Sołomian-Łoc Fanny, Getto i gwiazdy, Warszawa 1993.

Sztendera Jewhen, W poszukiwaniu porozumienia. Podziemie polskie i ukraińskie w latach 1945–1947. Współpraca pomiędzy UPA i WiN, «Zeszyty Historyczne», Paryż 1985, nr 71.

Sztumberk-Rychter Tadeusz, Artylerzysta piechurem, Warszawa 1966.

Śladami ludobójstwa na Wołyniu. Okrutna przestroga, cz. II, oprac. Leon Karłowicz, Leon Popek, Lublin 1998.

Wiele twarzy Ukrainy. Rozmowy Izy Chruślińskiej i Piotra Tymy, Lublin 2005.

Wołyński testament, oprac. Leon Popek, Tomasz Trysink, Paweł Wira, Zenon Wira, Lublin 1997.

Wyznania pułkownika Kuka, z Wasylem Kukiem rozmawia Grzegorz Górny, «Tygodnik Powszechny», nr 22 z 29 V 1994 r.

Zakerzonia. Wspomnienia żołnierzy Ukraińskiej Powstańczej Armii, oprac. Bohdan Huk, t. 1, Warszawa 1994; t. 2, Warszawa 1996; t. 3, Warszawa 1997; t. 4, Warszawa 1998.

ДОСЛІДЖЕННЯ

Балей Петро, Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р. Причини і наслідки, Київ 1996.

Боляновський Андрій, Дивізія «Галичина». Історія, Львів 2000.

Боляновський Андрій, Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945), Львів 2003.

Вєдєнєєв Дмитро, Биструхін Геннадій, «Повстанська розвідка діє точно й відважно...» Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА. 1940–1950-ті роки, Київ 2006.

Гайдай Олег, Хаварівський Богдан, Ханас Володимир, Хто пожав «Бурю»? Армія Крайова на Тернопіллі 1941–1945 рр., Тернопіль 1996.

Грицак Ярослав, Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття, Львів 1996.

Гунчак Тарас, У мундирах ворога, Київ 1993.

Дзюбак Володимир, Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941–1944), Київ 2002.

Дзюбак Володимир, Конфлікти в ОУН(Б) і їх вплив на український Рух Опору (1941–1944 рр.), Київ 2005.

Ільюшин Ігор, Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні, Київ 2001.

Ільюшин Ігор, Волинська трагедія 1943–1944 рр., Київ 2003.

Кентій Анатолій, Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946–1956 рр.), Київ 1999.

Кентій Анатолій, Нариси історії Організації Українських Націоналістів (1929–1941 рр.), Київ 1998.

Кентій Анатолій, Нариси історії Організації Українських Націоналістів в 1941–1942 рр., Київ 1999.

Кентій Анатолій, Українська Військова Організація (УВО) в 1920–1928 рр. Короткий нарис, Київ 1998.

Кентій Анатолій, Українська Повстанська Армія в 1942–1943 рр., Київ 1999.

Кентій Анатолій, Українська Повстанська Армія в 1944–1945 рр., Київ 1999.

Киричук Юрій, Український національний рух 40–50-х років XX століття: ідеологія та практика, Львів 2003.

Коваль Михайло, Україна в другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.), Київ 1999.

Косик Володимир, Україна і Німеччина у другій світовій війні, Париж — Нью-Йорк — Львів 1993.

Лєбєдь Микола, УПА, Дрогобич 1993, (препринт видання 1946 р.).

Мельтюхов Михаил, 17 сентября 1939. Советско-польские конфликты 1918–1939, Москва 2009.

Мірчук Петро, Нарис історії ОУН 1920–1939, Мюнхен — Лондон — Нью-Йорк 1968.

Мірчук Петро, Українська Повстанська Армія 1942–1952. Документи і матеріали, Львів 1991.

Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія: Історичні нариси, ред. Станіслав Кульчицький, Київ 2005.

Орлик Максим (Дмитро Мирон), Ідея і Чин України. Нарис ідеологічно-політичних основ українського націоналізму, Київ 2001.

Прокоп Мирослав, Напередодні незалежної України, Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто — Львів 1993.

Руккас Андрій, Антипольські збройні виступи ОУН на західноукраїнських землях (вересень 1939 р.), в: «Sprawy Wschodnie» 2002, nr 1.

Руккас Андрій, Збройні загони Організації Українських Націоналістів на Бережанщині (вересень 1939 р.), в: «Український Визвольний Рух», Львів 2004, з. 3.

Русначенко Анатолій, Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–1950-х роках, Київ 2002.

Снайдер Тімоті, Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569–1999, Київ 2012.

Содоль Петро, Українська Повстанча Армія. Довідник, Нью-Йорк 1994.

Содоль Петро, Українська Повстанча Армія 1943–1949. Довідник другий, Нью-Йорк 1995.

Сціборський Микола, ОУН і селянство, Прага 1933.

Царук Ярослав, Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр., Львів 2003.

Шанковський Лев, УПА, в: Історія українського війська 1917–1995, Львів 1996.

Akcja «Wista», red. Jan Pisuliński, Warszawa 2003.

Akcja «Wisła» na tle stosunków polsko-ukraińskich w XX wieku, Szczecin 1994.

Antypolska akcja OUN-UPA 1943–1944. Fakty i interpretacje, red. Grzegorz Motyka, Dariusz Libionka, Warszawa 2003.

Balbus Tomasz, O Polskę Wolną i Niezawisłą (1945–1948). WiN w południowo-zachodniej Polsce (geneza — struktury — działalność — likwidacja — represje), Kraków — Wrocław 2004.

Bąkowski Władysław, Zagłada Huty Pieniackiej, Kraków 2001.

Black Peter, Prosty żołnierz «Aktion Reinhardt». Oddziały z Trawnik i eksterminacja polskich Żydów, w: «Aktion Reinhardt» — zagłada Żydów w Generalnym Gubernatorstwie, red. Dariusz Libionka, Warszawa 2005.

Blicharski Czesław, Petruniu ne ubywaj mene! Czystka etniczna w wykonaniu nacjonalistów ukraińskich na terenie województwa tarnopolskiego, Biskupice 1998.

Blum Ignacy, Z dziejów Wojska Polskiego w latach 1944–1946. Szkice i dokumenty, Warszawa 1968.

Bruneteau Bernard, Wiek ludobójstwa, Warszawa 2005.

Chojnowski Andrzej, Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich w latach 1921–1939, Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk 1979.

Ciesielski Stanisław, Hryciuk Grzegorz, Srebrakowski Aleksander, Masowe deportacje ludności w Związku Radzieckim, Toruń 2003.

Dominiczak Henryk, Wojska Ochrony Pogranicza w latach 1945–1948, Warszawa 1971.

Drozd Roman, Polityka władz wobec ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944–1989, Warszawa 2001.

Fijałka Michał, 27 Wołyńska Dywizja Piechoty AK, Warszawa 1986.

Filar Władysław, «Burza» na Wołyniu. Z dziejów 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej. Studium historyczno-wojskowe, Warszawa 1997.

Filar Władysław, Wołyń 1939–1944. Eksterminacja czy wałki polsko-ukraińskie. Studium historyczno-wojskowe zmagań na Wołyniu w obronie polskości, wiary i godności ludzkiej, Toruń 2003.

Filar Władysław, Wołyń 1939–1944. Historia, pamięć, pojednanie, Warszawa 2009.

Garbacz Dionizy, «Wołyniak» legenda prawdziwa, Stalowa Wola 2008.

Ginalski Edmund, Wysokiński Eugeniusz, Dziewiąta drezdeńska, Warszawa 1984.

Hałagida Igor, «Szpieg Watykanu». Kapłan greckokatolicki ks. Bazyli Hrynyk (1896–1977), Warszawa 2008.

Historia martyrologii więźniów obozów odosobnienia w Jaworznie 1939–1956, red. Kazimierz Miroszewski, Zygmunt Woźniczka, Jaworzno 2002.

Hrycak Jarosław, Nowa Ukraina. Nowe interpretacje, Wrocław 2009.

Hryciuk Grzegorz, Polacy we Lwowie 1939–1944. Życie codzienne, Warszawa 2000.

Hryciuk Grzegorz, Przemiany narodowościowe i ludnościowe w Galicji Wschodniej i na Wołyniu w latach 1931–1948, Toruń 2005.

Iljuszyn Ihor, UPA i AK. Konflikt w Zachodniej Ukrainie (1939–1945), Warszawa 2009.

Iljuszyn Ihor, Mazur Grzegorz, Epilog akcji «Burza» oraz losy Armii Krajowej we Lwowie w 1944 roku w świetle sowieckich dokumentów, «Zeszyty Historyczne», Paryż 2001, nr 138.

Jasiewicz Krzysztof, Lista strat ziemiaństwa polskiego 1939–1956, Warszawa 1995.

Jones Eliyahu, Żydzi Lwowa w okresie okupacji 1939–1945, Łódź 1999.

Karski Jan, Wielkie mocarstwa wobec Polski 1919–1945, Warszawa 1992.

Kęsik Jan, Zaufany Komendanta. Biografia polityczna Jana Henryka Józewskiego 1892–1981, Wrocław 1995.

Klimecki Michał, Polsko-ukraińska wojna o Lwów i Galicję Wschodnią 1918–1919, Warszawa 2000.

Koko Eugeniusz, W nadziei na zgodę. Polski ruch socjalistyczny wobec kwestii narodowościowej w Polsce (1918–1939), Gdańsk 1995.

Komański Henryk, Siekierka Szczepan, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na Polakach w województwie tarnopolskim 1939–1946, Wrocław 2004.

Konieczny Zdzisław, Był taki czas. U źródeł akcji odwetowej w Pawłokomie, Przemyśl 2000.

Konieczny Zdzisław, Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich na ludności cywilnej w południowo-wschodniej Polsce (1942–1947), Przemyśl 2001.

Kozłowski Maciej, Między Sanem a Zbruczem. Walki o Lwów i Galicję Wschodnią 1918–1919, Kraków 1990.

Kresowa Księga Sprawiedliwych 1939–1945. O Ukraińcach ratujących Polaków poddanych eksterminacji przez OUN i UPA, oprac. Romuald Niedzielko, Warszawa 2007.

Madajczyk Czesław, Faszyzm i okupacje 1938–1945, t. 1, Poznań 1983.

Madajczyk Czesław, Polityka III Rzeszy w okupowanej Polsce, t. 1, Warszawa 1970.

Majewski Marcin, Przyczynek do wojennych dziejów Ukraińskiego Legionu Samoobrony (1943–1945), «Pamięć i Sprawiedliwość. Pismo Instytutu Pamięci Narodowej» 2005, nr 2.

Mańkowski Zygmunt, Między Wisłą a Bugiem 1939–1944. Studium o polityce okupanta i postawach społeczeństwa, Lublin 1982.

Mazur Grzegorz, Pokucie w latach drugiej wojny światowej. Położenie ludności, polityka okupantów, działalność podziemia, Kraków 1994.

Mazur Grzegorz, Problem pacyfikacji Małopolski Wschodniej w 1930 r., «Zeszyty Historyczne», Paryż 2001, nr 135.

Mazur Grzegorz, Skwara Jerzy, Węgierski Jerzy, Kronika 2350 dni wojny i okupacji Lwowa 1 IX 1939 – 5 II 1946, Katowice 2007.

Mazur Grzegorz, Węgierski Jerzy, Konspiracja lwowska 1939–1944. Słownik biograficzny, Katowice 1997.

Mędrzecki Włodzimierz, Inteligencja polska na Wołyniu w okresie międzywojennym, Warszawa 2005.

Mędrzecki Włodzimierz, Województwo wołyńskie 1921–1939. Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych, Wrocław 1988.

Miroszewski Kazimierz, Centralny Obóz Pracy Jaworzno. Podobóz ukraiński (1947–1949), Katowice 2001.

Motyka Grzegorz, Rany Wołynia, «Zeszyty Historyczne», Paryż 2001, nr 138.

Motyka Grzegorz, Tajemnica śmierci generała «Waltera», w: idem, W kręgu «Łun w Bieszczadach». Szkice z najnowszej historii polskich Bieszczad, Warszawa 2009.

Motyka Grzegorz, Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943–1948, Warszawa 1999.

Motyka Grzegorz, Ukraińska partyzantka 1942–1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii, Warszawa 2006.

Motyka Grzegorz, Wnuk Rafał, «Рапу» i «rezuny». Współpraca AK-WiN i UPA 1945–1947, Warszawa 1997.

Nie jesteśmy ukrainofilami. Polska myśl polityczna wobec Ukraińców i Ukrainy. Antologia tekstów, red. Paweł Kowal, Jan Ołdakowski, Monika Zuchniak, Wrocław 2002.

Nowak Magdalena, Narodowcy i Ukraińcy Narodowa Demokracja wobec mniejszości ukraińskiej w Polsce 1922–1939, Gdańsk 2007.

Olejnik Leszek, Polityka narodowościowa Polski 1944–1960, Łódź 2003.

Papierzyńska-Turek Maria, Między tradycją a rzeczywistością. Państwo wobec prawosławia 1918–1939, Warszawa 1989.

Partacz Czesław, Łada Krzysztof, Polska wobec ukraińskich dążeń niepodległościowych w czasie II wojny światowej, Toruń 2003.

Peretiatkowicz Adam, Polska samoobrona w okolicach Łucka, Katowice 1995.

Peretiatkowicz Adam, Wołyńska samoobrona w dorzeczu Horynia, Katowice 1997.

Pisuliński Jan, Konflikt polsko-ukraiński w powiecie przemyskim zimą i wiosną 1945 roku i udział w nim grupy Romana Kisiela «Sępa», «Pamięć i Sprawiedliwość. Pismo Instytutu Pamięci Narodowej» 2005, nr 2.

Pisuliński Jan, Przesiedlenia ludności ukraińskiej z Polski do USRR w latach 1944–1947, Rzeszów 2009.

Pobóg-Malinowski Władysław, Najnowsza historia polityczna Polski, t. 2: 1914–1939, Gdańsk 1990.

Polska-Ukraina: trudna odpowiedź, Warszawa 2003.

Polska-Ukraina: trudne pytania, t. 1–9, Warszawa 1997–2003.

Przed akcją «Wisła» był Wołyń, red. Władysław Filar, Warszawa 2000.

Redlich Shimon, Razem i osobno, Polacy, Żydzi, Ukraińcy w Brzeżanach 1919–1945, Sejny 2002.

Rieger Berndt, Odilo Globocnik Twórca nazistowskich obozów śmierci, Zakrzewo 2009.

Romanowski Wincenty, ZWZ-AK na Wołyniu 1939–1944, Lublin 1993.

Siekierka Szczepan, Komański Henryk, Różański Eugeniusz, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na Polakach w województwie stanisławowskim 1939–1946, Wrocław 2007.

Siemaszko Władysław, Siemaszko Ewa, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945, t. 1–2, Warszawa 2000.

Snyder Timothy, Rekonstrukcja narodów. Polska, Ukraina, Litwa, Białoruś 1569–1999, Sejny 2006.

Snyder Timothy, Tajna wojna. Henryk Józewski i polsko-sowiecka rozgrywka o Ukrainę, Kraków 2008.

Sowa Andrzej Leon, Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947, Kraków 1998.

Stryjek Tomasz, Ukraińska idea narodowa okresu międzywojennego, Wrocław 2000.

Szawłowski Ryszard, Ludobójstwo, w: Encyklopedia «Białych plam», t. XI, Radom 2003.

Szczęśniak Antoni B., Szota Wiesław Z., Droga do nikąd. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i jej likwidacja w Polsce, Warszawa 1973.

Tomaszewski Jerzy, Ojczyzna nie tylko Polaków. Mniejszości narodowe w Polsce wiatach 1918–1939, Warszawa 1985.

Torzecki Ryszard, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy 1933–1945, Warszawa 1972.

Torzecki Ryszard, Kwestia ukraińska w Polsce wiatach 1923–1929, Kraków 1989.

Torzecki Ryszard, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993.

Turowski Józef, Pożoga. Walki 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty AK, Warszawa 1990.

Turowski Józef, Siemaszko Władysław, Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich dokonane na ludności polskiej na Wołyniu 1939–1945, Warszawa 1990.

Ukraina. Przewodnik Krytyki Politycznej. Z Jarosławem Hrycakiem rozmawia Iza Chruślińska, Gdańsk — Warszawa 2009.

Węgierski Jerzy, Armia Krajowa na południowych i wschodnich przedpolach Lwowa, Kraków 1994.

Węgierski Jerzy, Armia Krajowa w okręgach Stanisławów i Tarnopol, Kraków 1996.

Про автора

Ґжеґож Мотика (Grzegorz Motyka), габілітований доктор історії, професор народився в 1967 році. В 1987–1992 навчався на факультеті гуманітарних наук Люблінського католицького університету. Ступінь доктора гуманітарних наук в галузі історії здобув у 1998 році на підставі докторської дисертації Польсько-українське протистояння на теренах сучасної Польщі в 1943–1948 роках (Walki polsko-ukraińskie па ziemiach dzisiejszej Polski w latach 1943–1948), підготованої під керівництвом професора Томаша Стшембоша (Tomasz Strzembosz). Ступінь габілітованого доктора гуманітарних наук здобув у 2007 році на підставі дисертації Український партизанський рух. Діяльність Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії в 1942–1960 роках (Ukraińska partyzantka. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii 1942–1960).

Після закінчення університету працював у Інституті політичних досліджень ПАН, у відділі історії східних теренів II Польської Республіки (1994–1998 асистент, 1998–2007 ад’юнкт, 2007–2010 доцент, від 2010 професор ІПД ПАН). Викладав у Яґеллонському університеті в Кракові (факультет політології, кафедра українознавства).

У 2000–2007 рр. працював у Бюро публічної просвіти ІНП, у відділенні в Любліні керівником підрозділу наукового вивчення документів і бібліотечних колекцій (2000–2005), відтак у відділенні в Варшаві — головним спеціалістом (2005–31.07.2007). Займався, зокрема, укладенням збірок документів із архівів спецслужб Польщі, України, Росії. Звільнився з ІНП через незгоду з керівництвом цієї державної структури в потрактуванні комуністичного злочину — операції «Вісла», яку засуджував і заявляв про це відверто, в тому числі на організованих польськими громадянами українського походження меморіальних заходах у Перемишлі. Повернувся в Інститут Національної Пам’яті в 2011 р., коли був обраний Сенатом до складу Ради ІНП, де працює заступником голови Ради.

У 2007–2009 рр. був професором факультету політології в Гуманітарній Академії ім. Александра Ґейштора в Пултуску.

Сфера наукових інтересів д-ра Ґ. Мотики — польсько-українські стосунки в 1939–1989 рр., переслідування радянськими органами державної безпеки учасників антикомуністичного руху опору в Україні, Білорусі, країнах Балтії в 1939–1953 рр., політика комуністичних органів безпеки ПНР супроти національних меншин. За підсумками своїх досліджень опублікував кілька монографій: Пани і різуни. Співпраця АК-ВіН і УПА в 1945–1947 (Рапу і rezuny. Współpraca AK-WiN і UPА 1945–1947, у співавторстві з Р. Внуком, вид. Volumen, Варшава, 1997); Так було в Бещадах (Tak było w Bieszczadach, вид. Volumen, Варшава, 1999); Антипольська акція ОУН-УПА 1943–1944. Факти та інтерпретації (Antypolska Akcja ОUN-UPA 1943–1944. Fakty i interpretacje, у співавторстві з Д. Лібйонкою, вид. IPN, Варшава, 2002); Українська проблематика в діяльності Служб Безпеки Польщі та Чехословаччини в 1945–1989 роках (Służby Bezpieczeństwa Polski і Czechosłowacji wobec Ukraińców 1945–1989, у співавторстві, Варшава, вид. IPN, 2005); Український партизанський рух 1942–1960 (Ukraińska partyzantka 1942–1960, вид. Інституту політичних досліджень ПАН та вид. Rytm, Варшава, 2006); збірку історіографічних нарисів В колі сюжетів «Заграв у Бещадах». Нариси з новітньої історії польських Бещад (W kręgu «Łun w Bieszczadach». Szkice z najnowszej historii polskich Bieszczad, вид. Rytm, Варшава, 2009); науково-популярну працю Від волинської різанини до операції «Вісла» (Od rzezi wołyńskiej do akcji «Wisła», Wydawnictwo Literackie, Краків, 2011). Окрім того, оприлюднив понад 60 статей у фахових виданнях у Польщі та за кордоном. Науково-популярні тексти уміщує в часописах «Karta», «Więź», «Polityka», «Wprost», «Newsweek», «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita». За осягнення в популяризації історичних знань отримав нагороду Об’єднання видавців історичної книжки «Кліо» (2006), нагороду журналу «Przegląd Wschodni», нагороду журналу «Polityka» за кращу історичну працю (2012); з рук Люблінського архієпископа Юзефа Жицінського отримав відзнаку «Memoria Iustorum» за «спорудження мостів у культурному діалозі між Польщею та Україною».

(Джерело: біограма на Вікіпедії, біограма на мережній сторінці Інституту Національної Пам’яті)

1

Цит. за: Jakub Karpiński, Nie być w myśleniu posłusznym (Ossowscy, socjologia, filozofia), bdw 1989, s. 136.

2

Креси — політико-географічне поняття, яким поляки від середини XIX ст. окреслюють етнічне прикордоння; спершу йшлося про околиці історичної Речі Посполитої, а в міжвоєнний період (II Республіки) — про терени на Сході, де більшість мешканців становили українці та білоруси. — Прим. пер.

3

Цит. за: Włodzimierz Mędrzecki, Województwo wołyńskie 1921–1939. Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych, Wrocław 1988, s. 82.

4

Tadeusz Hołówko, Metody i drogi sanacji stosunków we wschodniej Galicji i województwach wschodnich, в: Nie jesteśmy ukrainofilami. Polska myśl polityczna wobec Ukraińców i Ukrainy. Antologia tekstów, red. Paweł Kowal, Jan Ołdakowski, Monika Zuchniak, Wrocław 2002, s. 103. Український переклад процитовано за виданням: Ми не є українофілами. Польська політична думка про Україну і українців. Антологія текстів, переклав Сергій Гірік, Київ 2012, с. 108.

5

Цит. за: Петро Мірчук, Нарис історії ОУН 1920–1939, Мюнхен — Лондон — Нью-Йорк 1968, с. 126–127.

6

Цит. за: М. Буджак [Михайло Колодзінський], Польське повстання 1863 р., Львів 1929, с. 13–14.

7

Максим Орлик (Дмитро Мирон), Ідея і Чин України. Нарис ідеологічно-політичних основ українського націоналізму, Київ 2001, с. 195–196.

8

Микола Сціборський, ОУН і селянство, Прага 1933, с. 32.

9

Цит. за: Літопис УПА, т. 25, Торонто-Львів 1996/1997, с. 4; наводяться також інші версії окремих рядків, зокрема: «смерть московсько-жидівській комуні».

10

Літопис УПА, т. 25, с. 75.

11

Євстахій Добровольський, Крутими стежками. Спогади та роздуми, Тернопіль 1999, с. 9.

12

Цит. за: Henryk Cimek, Komuniści, Polska, Stalin 1918–1939, Białystok 1990, s. 47.

13

Władysław Pobóg-Malinowski, Najnowsza historia polityczna Polski, t. 2, 1914–1939, Gdańsk 1990, s. 726–727.

14

Цит. за: Andrzej Leon Sowa, Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947, Kraków 1998, s. 52.

15

Григор Мельник, Степан Бандера (Причинки до характеристики особи), в: Володимир Макар, Спомини та роздуми, т. 3, Торонто — Київ 2001, с. 118.

16

Grzegorz Górny, Wyznania pułkownika Kuka, «Tygodnik Powszechny», 29 maja 1994.

17

Timothy Snyder, Tajna wojna. Henryk Józewski i polsko-sowiecka rozgrywka o Ukrainę, Kraków 2008, s. 251.

18

Цит. за: Magdalena Nowak, Narodowcy i Ukraińcy. Narodowa Demokracja wobec mniejszości ukraińskiej w Polsce 1922–1939, Gdańsk 2007, s. 232.

19

Цит. за: Włodzimierz Mędrzecki, Inteligencja polska na Wołyniu w okresie międzywojennym, Warszawa 2005, s. 261.

20

Instytut Polski i Muzeum im. gen. W. Sikorskiego (IPMS), A 9V/8a. «Національна політика», 1939, 3 вересня, №34.

21

Ryszard Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy 1933–1945, Warszawa 1972, s. 189.

22

IPMS, В 1/107 A, Relacja ppor. Karola Witolda Daszkiewicza.

23

Цит. за: Михаил Мельтюхов, 17 сентября 1939. Советско-польские конфликты 1918–1939, Москва 2009, с. 356.

24

Семен Левицький «Кліщ», Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі, в: Володимир Макар, Спомини та роздуми, т. З, Торонто-Київ 2001, т. 3, с. 354.

25

IPMS, В I 96 А.

26

Михаил Мельтюхов, 17 сентября 1939..., с. 548.

27

IPMS, В I 96 F.

28

IPMS, В I 97/D, Relacja Witolda Zajączkowskiego.

29

Andrzej Leon Sowa, Stosunki..., s. 104.

30

Євстахій Добровольський, Крутими стежками..., с. 9. Гасло «не віддамо» стосується відмови Польщі підкоритися провокаційним вимогам гітлерівської Німеччини віддати їй територію Поморського воєводства (т.зв. «польський коридор», вихід Польщі до моря) і контрольні функції у вільному місті Данциґу (Ґданську).

31

Ryszard Torzecki, Polacy і Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993, s. 44.

32

Okupacja i ruch oporu w «Dzienniku Hansa Franka», t. 1, 1939–1945, Warszawa 1972, s. 249–250.

33

Jerzy Krasowski, Wspomnienia Wołyniaka, bmw., bdw., s. 81.

34

Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Документи і матеріали, ред. О. Дзюбан, Львів — Київ 2001, с. 11.

35

Богдан Казанівський, Шляхом Леґенди, Лондон 1975, с. 118.

36

Максим Орлик (Дмитро Мирон), Ідея і Чин України..., с. 200.

37

Українське державотворення..., с. 123.

38

Українське державотворення..., с. 137.

39

Українське державотворення..., с. 131.

40

ОУН в 1941 році. Документи, т. 1, Київ 2006, с. 104.

41

Українське державотворення..., с. 179.

42

Давид Кагане, Щоденник львівського гетто, Київ 2003, с. 36.

43

Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВОВУ), ф. 3833, оп. 2, спр. 3, арк. 12.

44

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 9, арк. 2–3.

45

Євген Стахів, Крізь тюрми, підпілля й кордони, Київ 1995, с. 96.

46

AK w dokumentach, t. 2, Wrocław — Warszawa — Kraków 1990, s. 139.

47

AK w dokumentach, t. 2, s. 139.

48

AK w dokumentach, t. 2, s. 331.

49

AK w dokumentach, t. 2, s. 331.

50

Цит. за: Andrzej Leon Sowa, Stosunki..., s. 150.

51

Andrzej Leon Sowa, Stosunki..., s. 151.

52

Studium Polski Podziemnej, (далі: SPP), 3.1.1.13.2.1, Sprawozdanie sytuacyjne z kraju za okres 22 czerwca-30 września 1941 r.

53

Цит. за: Andrzej Leon Sowa, Stosunki..., s. 133.

54

Євген Стахів, Крізь тюрми..., с. 99–100.

55

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 2, арк. 5–7.

56

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 2, арк. 5–7.

57

Цит. за: Анатолій Кентій, Українська Повстанська Армія в 1942–1943 рр., Київ 1999, с. 14.

58

Поляки і українці між двома тоталітарними системами 1942–1945, ч. 1, Варшава-Київ 2005, с. 208 (Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб, т. 4).

59

Микола Климишин, Спомини про Провідника ОУН Степана Бандеру, в: Степан Бандера: документи і матеріали (1920–1930 рр.), ред. Микола Посівнич, Львів 2006, с. 86.

60

Роман Петренко, За Україну, за її волю (спогади), в: Літопис УПА, т. 27, Торонто — Львів 1997, с. 76–77.

61

Літопис УПА, т. 27, с. 78.

62

Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945, t. 1, Warszawa 2000, s. 805–806.

63

Український здвиг. — T. 2 Волинь 1939–1955, ред. Володимир Сергійчук, Київ 2005, с. 59–60.

64

Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobójstwo..., s. 738–742, 1213–1218.

65

Zofia Grzesiakowa, Między Horyniem a Słuczą, Warszawa 1992, s. 299.

66

Władysław Kobylański, W szponach trzech wrogów, Chicago 1988, s. 26.

67

Antoni Gutkowski, Wołyń. Moje wspomnienia z lat 1916–1943, Łódź 2004, s. 66–67.

68

Antoni Gutkowski, Wołyń, s. 66–67.

69

Władysław Kobylański, W szponach..., s. 26.

70

Цит. за: Анатолій Кентій, Українська..., с. 20.

71

Нацыянальны гістарычны архіў Беларусі (далі: НГАБ), ф. 3500, оп. 2, спр. 46, арк. 85–95.

72

Цит. за: ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали, ред. Володимир Сергійчук, Київ 1996, с. 29.

73

Поляки і українці..., с. 478.

74

IPMS, A9V8b, MSW, Dział narodowościowy. Raport z 12 stycznia 1944 roku Stosunki polsko-ukraińskie w kraju.

75

SPP, 3.1.1.13.2.1, Sprawozdanie sytuacyjne za marzec 1943 nr 4/43.

76

Relacja policjanta, oprac. Grzegorz Motyka, Marek Wierzbicki, в: «Karta» nr 24. Український переклад у: З анонімного «Повідомлення поліцейського», «Незалежний культурологічний часопис Ї», 2003, № 28, с. 305, 326–327.

77

Український здвиг. — Т. 2 Волинь 1939–1955, ред. Володимир Сергійчук, Київ 2005, с. 152.

78

ДА СБУ, фонд 65, одиниця зберігання 49532, т. 1, арк. 17–49, протокол допиту М. Степаняка від 25 VIII 1944 р. Пор.: Сергій Кокін, Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах державного архіву СБУ, Київ 2000, с. 15.

79

SPP, Sprawozdania sytuacyjne z Kraju za 1942/1943, nr 1/43, s. 90–96.

80

Максим Скорупський, Туди, де бій за волю, Київ 1992, с. 72.

81

Władysław Hermaszewski, Echa Wołynia, Warszawa 1995, s. 63.

82

Цит. за: Śladami ludobójstwa na Wołyniu. Okrutna przestroga, cz. II, oprac. Leon Karłowicz, Leon Popek, Lublin 1998, s. 76.

83

Bogusław Soboń, Wołyński życiorys, Warszawa 1999, s. 86.

84

Максим Скорупський, Туди..., с. 87.

85

Звіт за місяць травень 1943 року 1-ї групи УПА від 5 липня 1943 року, в: Літопис УПА. Нова серія, т. 2, Київ-Торонто 1999, с. 171–172.

86

Літопис УПА. Нова серія, т. 2, с. 171.

87

Василь Левкович «Вороний», Сторінки з пережитого комбатантом УПА, в: Літопис УПА. Бібліотека, т. 4, ред. Петро Й. Потічний, Володимир Вятрович, Торонто — Львів 2003, с. 22.

88

Поляки і українці..., с. 502, 504.

89

Літопис УПА. Нова серія, т. 2, с. 173.

90

Віктор Новак, Північнозахідня округа «Турів», в: Літопис УПА, т. 5, Торонто 1984, с. 107.

91

Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobójstwo..., s. 1045. Там також докладніше про напади, ск., на сс. 62, 80, 100–102, 110, 232–237, 363, 421–422, 425, 461–462, 464, 570–571, 579, 589, 679, 690–691, 780, 801.

92

Я. Борович (Василь Мудрий), Україна і Польща, в: «Ідея і чин» 1943, № 4. Цит. за: Літопис УПА, т. 24, Торонто-Львів 1995–1996, с. 195–196.

93

Zenobiusz Janicki, W obronie Przebraża i w drodze do Berlina, Lublin 1997, s. 30.

94

SPP, Kolekcja 13, t. 61, Relacja mjr. T. Klimowskiego.

95

Поляки і українці..., c. 398.

96

Цит. за: Wiktor Poliszczuk, Nacjonalizm ukraiński w dokumentach — integralny nacjonalizm ukraiński jako odmiana faszyzmu, cz. 2, t. 4, Toronto 2002, s. 475.

97

Цит. за: Władysław Filar, Wołyń 1939–1944. Eksterminacja czy walki polsko-ukraińskie. Studium historyczno-wojskowe zmagań na Wołyniu w obronie polskości, wiary i godności ludzkiej, Toruń 2003, s. 38–39.

98

Цит. за: Ігор Ільюшин, Волинська трагедія 1943–1944 рр., Київ 2003, с. 188–189.

99

Ihor Iljuszyn, UPA і AK. Konflikt w Zachodniej Ukrainie (1939–1945), Warszawa 2009, s. 110. В польській версії моєї книжки я помилково приписав цей погляд видатному українському історикові Ігореві Ільюшину (котрий, до речі, багато зробив для того, щоб українська громадськість більше дізналася про волинський злочин).

100

Niepodległość jako drogowskaz. Rozmowa z Wasylem Kukiem, в: Wiele twarzy Ukrainy. Rozmowy Izy Chruślińskiej i Piotra Tymy, Lublin 2005, s. 178.

101

Цит. за: Поляки і українці..., с. 502.

102

Armia Krajowa w dokumentach, t. 3, Wrocław — Warszawa — Kraków 1990, s. 127.

103

Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobójstwo...

104

Данило Шумук, Пережите і передумане, Київ 1998, с. 131–132.

105

Цит. за: Adam Peretiatkowicz, Polska samoobrona w okolicach Łucka, Katowice 1995, s. 204.

106

Поляки і українці..., c. 562.

107

Цит. за: Okrutna przestroga, oprac. Jerzy Dębski, Leon Popek, Lublin 1997, s. 36–37.

108

Поляки і українці..., c. 544.

109

Цит. за: Śladami ludobójstwa na Wołyniu..., s. 76.

110

Василь Левкович «Вороний», Сторінки..., с. 24.

111

Цит. за: Wołyński testament, oprac. Leon Popek, Tomasz Trusiuk, Paweł Wira, Zenon Wira, Lublin 1997, s. 161.

112

Витяг із протоколу допиту Юрія Стельмащука від 28 лютого 1945 року, в: Поляки і українці..., с. 442.

113

Поляки і українці..., с. 414–415.

114

Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobójstwo..., s. 1045–1046. Деталі нападів ск. на с. 121, 123–138, 158–159, 338–339, 346–347, 367–380, 393–399, 400, 490–495, 502–511, 513–521, 731–734, 737–738, 743–747, 750, 799, 802–803, 817–820, 822–839, 850–853, 860, 862–868, 870–906, 930–931, 939–942, 946–947.

115

Jerzy Krasowski, Wspomnienia Wołyniaka, bdw., bmw., s. 84.

116

Wincenty Romanowski, Kainowe dni, Warszawa 1990, s. 78.

117

Wincenty Romanowski, Kainowe dni, Warszawa 1990, s. 87–88.

118

Archiwum Adama Bienia. Akta narodowościowe (1942–1944), oprac. Jan Brzeski, Adam Roliński, Kraków 2001, s. 111.

119

Henryk Cybulski, Czerwone noce, Warszawa 1990, s. 10–11.

120

Henryk Cybulski, Czerwone noce, s. 106.

121

Максим Скорупський, Туди де бій..., с. 148.

122

Максим Скорупський, Туди де бій..., с. 148.

123

Wincenty Romanowski, ZWZ-AK nа Wołyniu 1939–1944, Lublin 1993, s. 182.

124

Armia Krajowa w dokumentach, t. 3, Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź 1990–1991, s. 348.

125

Wacław Kopisto, Droga cichociemnego do łagrów Kołymy, Warszawa 1990, s. 114.

126

Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobójstwo..., s. 1074.

127

Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobójstwo..., s. 558.

128

Державний архів СБУ, Луцьк, одиниця зберігання 1113, арк. 78–88, Витяг із протоколу допиту М. Мацьонжка за 15 квітня 1944 року.

129

Leon Karłowicz, Jastrzębiacy. Historia oddziału i batalionu por. «Jastrzębia» w 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej, Lublin 1999, s. 59.

130

Leon Karłowicz, Jastrzębiacy, s. 60.

131

Leon Karłowicz, Od Zasmyk do Skrobowa, Opole 1994, s. 149–150.

132

Olgierd Kowalski, Z Wołynia przez Polesie do Berlina. Wspomnienia żołnierza 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty AK, Bydgoszcz 2005, s. 30.

133

Olgierd Kowalski, Z Wołynia przez Polesie do Berlina, s. 32.

134

Wincenty Romanowski, ZWZ-AK na Wołyniu..., s. 181–183.

135

Цит. за: Władysław Filar, Wołyń 1939–1944..., s. 220.

136

Roman Kucharski, Krwawa łuna, Warszawa 1997, s. 48.

137

Olgierd Kowalski, Z Wołynia..., s. 31–32.

138

Центральний державний архів громадських організацій України (ЦДАГОУ), ф. 68, оп. 1, спр. 1, арк. 140–141, звіт Івана Фьодорова.

139

Mikołaj Kunicki, Pamiętnik «Muchy», Warszawa 1959, s. 67.

140

Mikołaj Kunicki, Pamiętnik «Muchy», s. 65.

141

Fanny Sołomian-Łoc, Getto i gwiazdy, Warszawa 1993, s. 122.

142

Bogdan Musiał, Memorandum Pantelejmona Ponomarienki z 20 stycznia 1943 roku «O zachowaniu się Polaków i niektórych naszych zadaniach», в: «Pamięć i Sprawiedliwość. Pismo Instytutu Pamięci Narodowej» nr 1: 2006, s. 385.

143

ЦДАГОУ, ф. 62, оп. 1, спр. 1623, арк. 54–55.

144

Цит. за: Поляки на Волині у роки Другої світової війни, ред. Володимир Сергійчук, Київ 2003, с. 138–139.

145

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 115, арк. 3, Інформації з Береського і Кобринського повітів від 21 IX до кінця 1943 року. Пор.: Mieczysław Juchniewicz, Polacy.., s. 260–261.

146

Fanny Sołomian-Łoc, Getto..., s. 151.

147

SPP, MSW, 263/II, Wydział społeczny, Sprawozdania sytuacyjne z ziem polskich, s. 34–35.

148

Mikołaj Kunicki, Pamiętnik..., s. 430, 433.

149

Літопис УПА. Нова серія, т. 2..., с. 340.

150

Літопис УПА. Нова серія, т. 11, Київ — Торонто 2007, с. 473.

151

Armia Krajowa w dokumentach, t. 3, Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź 1990, s. 349.

152

Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobójstwo..., s. 484.

153

Повідомлення Я. Скаржинського в колекції автора.

154

Цит. за: Okrutna przestroga..., s. 199.

155

Василь Щеглюк, «...як роса на сонці». Політичний роман-хроніка, написаний на основі спогадів колишнього діяча ОУН-УПА Л. С. Павлишина, Львів 1992, с. 130.

156

ЦДАВОВУ, ф. 3838, оп. 1, спр. 57, арк. 37, Наказ «Беркута» «Денисові» за 18 березня 1944 р.

157

Літопис УПА. Нова серія, т. 11, с. 707.

158

«Український історичний журнал», № 1: 1995, с. 107. Переклад з російської (оперативні документи розвідки «Смерш»).

159

Tadeusz Sztumberk-Rychter, Artylerzysta piechurem, Warszawa 1967, s. 159–160.

160

Ярослав Царук, Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр., Львів 2003, с. 50–62, 91–93.

161

«Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність», № 10/2003: Волинь і Холмщина 1938–1947. Польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади, с. 521.

162

Olgierd Kowalski, Z Wołynia przez Polesie do Berlina. Wspomnienia żołnierza 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty AK, Bydgoszcz 2005, s. 42.

163

Grzegorz Fedorowski, Leśne ognie, Warszawa 1965, s. 71–72.

164

Olgierd Kowalski, Z Wołynia..., s. 32.

165

Цит. за: Władysław Filar, Wołyń 1939–1944. Historia, pamięć, pojednanie, Warszawa 2009, s. 227.

166

Michał Fijałka, 27 Wołyńska Dywizja Piechoty AK, Warszawa 1986, s. 160.

167

Ryszard Torzecki, Polacy і Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993, s. 212.

168

Ryszard Torzecki, Polacy і Ukraińcy, s. 210.

169

Ryszard Torzecki, Polacy і Ukraińcy, s. 212.

170

SPP, A 9 5/9, Sprawy ukraińskie w polskiej prasie podziemnej za czerwiec, lipiec, sierpień 1943 roku, Rzeczpospolita Polska z 9 sierpnia 1943 roku.

171

Archiwum Adama Bienia..., s. 197–199.

172

Цит. за: Grzegorz Hryciuk, Polacy we Lwowie 1939–1944. Życie codzienne, Warszawa 2000, s. 389.

173

Studium Polski Podziemnej (SPP), Radiogram otrzymany 6 sierpnia 1943 roku od Kazi, t. 73, radiogram 215.

174

Поляки і українці.., c. 276.

175

Ryszard Torzecki, Polacy..., s. 221.

176

Armia Krajowa w dokumentach, t. 3, Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź 1990, s. 346.

177

Armia Krajowa w dokumentach, t. 3, s. 346.

178

Archiwum Wschodnie, Zbiór Wojciecha Bukata, Raport Biura Wschodniego Mt 17 — К II z 26 maja 1944 r.

179

Ibidem.

180

Archiwum Wschodnie, Zbiór Wojciecha Bukata, Raport z ziem wschodnich nr 40.

181

Ryszard Torzecki, Polacy..., s. 272.

182

Lucyna Kulińska, Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich na tle losów ludności polskiej w latach 1943–1947, t. 2, Kraków 2003, s. 27.

183

Archiwum Wschodnie, Zbiór Wojciecha Bukata, Memoriał «Polityczne i wojskowe położenie Małopolski Wschodniej w świetle ostatnich wydarzeń».

184

Цит. за: Ryszard Torzecki, Polska myśl polityczna wobec kwestii ukraińskiej w czasie II wojny światowej (kraj i emigracja), в: Polska — Polacy — mniejszości narodowe, red. Wojciech Wrzesiński, Wrocław — Warszawa — Kraków 1992, s. 379.

185

Kwestia ukraińska i eksterminacja ludności polskiej w Malopolsce Wschodniej, oprac. Lucyna Kulińska, Adam Roliński, Kraków 2004, s. 62.

186

Lucyna Kulińska, Dzieje..., t. 2, s. 137.

187

Kwestia ukraińska..., s. 94–95.

188

Lucyna Kulińska, Dzieje..., t. 1, s. 76–77.

189

Цит. за: Ryszard Torzecki, Polska myśl..., s. 378.

190

Ryszard Torzecki, Polska myśl..., s. 368.

191

Сергій Кокін, Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного Архіву СБУ, Київ 2000, с. 18–19.

192

Сергій Кокін, Анотований покажчик..., с. 19.

193

Поляки і українці..., с. 230.

194

ОУН в світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів боротьби 1929–1955 року (збірка документів), бмв., 1955, с. 117–118.

195

Władysław Filar, Chronologia wydarzeń na Wołyniu w latach 1939–1944, в: Polska-Ukraina: trudne pytania, t. 5, Warszawa 1999, s. 67.

196

Літопис УПА, t. 26, Торонто — Львів 2001, c. 364–365.

197

Поляки і українці..., c. 268, 270.

198

Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940–1950), ред. Володимир Сергійчук, т. 1, Київ 2007, с. 540.

199

Мирослав Прокоп, Напередодні незалежної України, Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто — Львів 1993, с. 536.

200

Роман Шухевич..., с. 558.

201

ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 53, арк. 14.

202

ЦДАГОУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 3, арк. 53.

203

От. Павло Олійник, Зошити, Київ 1995, с. 87.

204

Цит. за: Олег Гайдай, Богдан Хаварівський, Володимир Ханас, Хто пожав «Бурю»? Армія Крайова на Тернопіллі 1941–1945 рр., Тернопіль 1996, с. 83–84.

205

Літопис УПА, т. 26, Торонто — Львів 2001, с. 483, 492, 490.

206

Поляки і українці..., с. 342.

207

Літопис УПА, т. 26, с. 489.

208

Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ), ф. 9478, оп. 1, д. 397, л. 65–66.

209

Ks. Józef Anczarski, Kronikarskie zapisy z lat cierpień i grozy w Małopolsce Wschodniej 1939–1946, Kraków 1996, s. 292–293.

210

Antypolska akcja nacjonalistów ukraińskich w Malopolsce Wschodniej w świetle dokumentów Rady Głównej Opiekuńczej 1943–1944, oprac. Lucyna Kulińska, Adam Roliński, Kraków 2003, s. 47.

211

Jerzy Węgierski, W lwowskiej Armii Krajowej, Warszawa 1989, s. 73.

212

Цит. за: Kwestia ukraińska i eksterminacja ludności polskiej w Malopolsce Wschodniej..., s. 103.

213

Archiwum Akt Nowych (AAN), Zespół Delegatura Rządu, 202/111/121, k. 106.

214

Antypolska akcja nacjonalistów..., s. 15, 22–23.

215

Wołyń. Galicja Wschodnia 1943–1944. Przewodnik po polskich i ukraińskich źródłach archiwalnych, t. 1, Warszawa — Kijów 2003, ilustracja 17 części polskiej.

216

ЦДАВОВУ, ф. 3896, оп. 1, спр. 4, арк. 23.

217

ЦДАГОУ, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 411.

218

.ЦДАВОВУ, ф. 3836, оп. 1, спр. 66, арк. 43.

219

Kwestia ukraińska..., s. 59.

220

Ks. Józef Wołczanski, Eksterminacja narodu polskiego i kościoła rzymskokatolickiego przez ukraińskich nacjonalistów w Malopolsce Wschodniej w latach 1939–1945. Materiały źródłowe, cz. I, Kraków 2005, s. 426–427.

221

Поляки і українці..., c. 980.

222

Поляки і українці..., с. 990.

223

ЦДАГОУ, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 412.

224

Jerzy Węgierski, W lwowskiej..., s. 105–108.

225

Antypolska akcja nacjonalistów..., s. 167.

226

Raport z Ziem Wschodnich nr 39, k. 5.

227

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 157, арк. 62.

228

Поляки і українці..., с. 1058.

229

Поляки і українці..., с. 1086.

230

Kwestia ukraińska..., s. 106.

231

Літопис УПА. Нова серія, т. 4, с. 126.

232

ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 928, арк. 190.

233

Анатолій Русначенко, Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–1950-х роках, Київ 2002, с. 135.

234

ЦДАВОВУ, ф. 3836, оп. 1, спр. 64, арк. 97.

235

ЦДАВОВУ, ф. 3836, оп. 1, спр. 64, арк. 104.

236

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 3, арк. 5.

237

ГАРФ, 9478, оп. 1, 126, арк. 233–235.

238

Літопис УПА, т. 26, с. 376–377.

239

Raport polityczno-wojskowy z podróży odbytej w czasie od 1 VI do 18 VI 44, в: Ocalone archiwum Polski Podziemnej. Ziemie Wschodnie II RP w dokumentach ze zbioru Wojciecha Bukata, Warszawa 1997, s. 49.

240

Ks. Józef Wólczański, Eksterminacja narodu polskiego..., s. 70.

241

Kwestia ukraińska i eksterminacja ludności polskiej w Małopolsce Wschodniej..., s. 72.

242

Antypolska akcja nacjonalistów ukraińskich w Małopolsce Wschodniej w świetle dokumentów Rady Głównej Opiekuńczej 1943–1944, oprac. Lucyna Kulińska, Adam Roliński, Kraków 2003, s. 344.

243

Тарас Гунчак, У мундирах ворога, Київ 1993, с. 75–76.

244

Роман Колісник, Військова Управа та українська дивізія Галичина, Київ 2009, с. 213–214.

245

Цит. за: Berndt Rieger, Odilo Globocnik. Twórca nazistowskich obozów śmierci, Zakrzewo 2009, s, 197.

246

Berndt Rieger, Odilo Globocnik..., s, 197.

247

Armia Krajowa w dokumentach, t. 3, Wrocław — Warszawa — Kraków 1990, s. 91–92.

248

Цит. за: Berndt Rieger, Odilo Globocnik..., s. 200.

249

Henryk Witkowski, «Kedyw» Okręgu Warszawskiego Armii Krajowej w latach 1943–1944, Warszawa 1984, s. 419.

250

ЦДАВОВУ, ф. 3959, оп. 1, спр. 143, арк. 6.

251

Поляки і українці., с. 1250.

252

Поляки і українці., с. 1252.

253

ЦДАВОВУ, ф. 3959, оп. 2, спр. 143, арк. 12.

254

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 153, арк. 2, Рапорт з перемиської округи за 29 лютого — 1 квітня 1944 року.

255

Ярослав Галан, Твори, т. 3, Київ 1978, с. 377. Вперше опубліковано польською мовою в газеті «Czerwony Sztandar» за 23 грудня 1944 року, українською — 5 січня 1945 року в «Радянській Україні».

256

Цит. за: Поляки і українці..., с. 1326.

257

Роман Шухевич в документах..., с. 542.

258

Поляки і українці.., с. 1400.

259

Raport z Ziem Wschodnich nr 45, k. 4.

260

Цит. за: Mariusz Zajączkowski, Drogi do porozumienia między polskim i ukraińskim podziemiem niepodległościowym w latach 1945–1947, в: Od zniewolenia do wolności. Studia historyczne, red. Adam F. Baran, Warszawa-Białystok 2009, s. 273.

261

Цит. за: Петро Балей, Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р. Причини і наслідки, Київ 1996, с. 141.

262

Петро Балей, Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р., с. 142.

263

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 107, арк. 5–7.

264

Див.: Instytut Polski і Muzeum im. Gen. Sikorskiego, 30/I/4, Kolekcja Stanisława Paprockiego.

265

Wincenty Romanowski, Kainowe dni..., s. 77.

266

SPP, 263/II MSW, Wydział Stołeczny, Odezwa Wołyńskiego Komitetu Ukraińskiego, s. 51.

267

SPP, 263/II MSW, s. 51.

268

Цит. за: Wołyński testament..., s. 104.

269

Цит. за: Śladami ludobójstwa na Wołyniu..., s. 270.

270

Kresowa Księga Sprawiedliwych 1939–1945. O Ukraińcach ratujących Polaków poddanych eksterminacji przez OUN i UPA, oprac. Romuald Niedzielko, Warszawa 2007, s. 20.

271

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 131, арк. 7.

272

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 153, арк. 7, рапорт за період 28 березня — 29 квітня 1944 р.

273

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 126, арк. 62.

274

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 126, арк. 71.

275

SPP, Sprawozdanie sytuacyjne z ziem polskich za grudzień 1943 — luty 1944 roku, s. 62.

276

Ibidem, k. 61.

277

Kresowa..., s. 20.

278

Пастирське послання Митрополита Андрея до вірних із приводу вбивства директора гімназії Івана Бабія та з засудженням актів тероризму, «Діло», № 205, 5 VII 1934; передрук у: «Sprawy Narodowościowe» 1934, nr 4; цит. за: Митрополит Андрей Шептицький, Пастирські послання, т. II, Львів 2009, с. 177.

279

Декрет Митрополита Андрея «Не убий!» і правила до декрету «Про п’яту Божу заповідь», Митрополит Андрей Шептицький, Пастирські послання, т. III, Львів 2010, с. 543–544.

280

Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941–1944, ред. Жанна Ковба, Київ 2003, с. 266.

281

Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства та вірних із закликом не піддаватися на провокації та не вдаватися до актів терору «Молитвослов і Святе Письмо», Митрополит Андрей Шептицький, Пастирські послання, т. III, с. 302–305.

282

List pasterski metropolity Szeptyckiego do duchowieństwa i wiernych, в: «Znak» 1988, nr 9, s. 78.

283

Цит. за: Grzegorz Mazur, Jerzy Skwara, Jerzy Węgierski, Kronika 2350 dni wojny i okupacji Lwowa 1 IX 1939 – 5 II 1946, Katowice 2007, s. 363.

284

Armia Krajowa w dokumentach, t. 3, Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź 1990, s. 60.

285

Ryszard Torzecki, Polacy i Ukraińcy.,., s. 150.

286

ks. Józef Wólczański, Korespondencja arcybiskupa Bolesława Twardowskiego z arcybiskupem Andrzejem Szeptyckim w latach 1943–1944, «Przegląd Wschodni», 1992/1993, t. II, z. 2.

287

Письма-Послання Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ з насів німецької окупації, Йорктон-Саскатчеван 1969, ч. 2, с. 423.

288

Митрополит Андрей Шептицький, Пастирські послання, т. III, с. 318–319.

289

Письма-Послання Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ з насів німецької окупації, с. 396–397.

290

Письма-Послання..., с. 424.

291

Літопис УПА, т. 26, с. 491.

292

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939–1944 рр.), Київ 2005, с. 264.

293

Цит. за: Grzegorz Mazur, Jerzy Skwara, Jerzy Węgierski, Kronika 2350 dni..., s. 502.

294

ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, T. 926, Інформаційне повідомлення про діяльність більшовиків за 27 березня — 8 серпня 1944 р. Станіслав — Коломия.

295

ГАРФ, ф. 9478, оп. 1, д. 126, л. 233.

296

Державний архів Львівської області (далі: ДАЛО), ф. 5001, оп. 2, спр. 20, арк. 15.

297

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 3, арк. 64–68.

298

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 3, арк. 199–202.

299

ГАРФ, ф. 9478, оп. 1, д. 292, л. 317.

300

Поляки і українці..., с. 1200.

301

ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1730, арк. 65.

302

Цит. за: Henryk Komański, Szczepan Siekierka, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na Polakach w województwie tarnopolskim 1939–1946, Wrocław 2004, s. 908–909.

303

Lucyna Kulińska, Dzieje Komitetu Ziem Wschodnich na tle losów ludności polskiej w latach 1943–1947, t. 1, Kraków 2003, s. 328.

304

Поляки і українці..., c. 1222.

305

Цит. за: Lucyna Kulińska, Dzieje Komitetu..., s. 270.

306

Літопис УПА, т. 10, Торонто — Львів 1994, с. 119, 123.

307

Цит. за: Никита Сергеевич Хрущев. Два цвета времени. Документы из личного фонда Н. С. Хрущева в 2-х томах, ред. Н. Томилина, т. 1, Москва 2009, с. 174–175.

308

Российский государственный военный архив (РГВА), ф. 38675, оп. 1, д. 12, л. 130.

309

ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 2958, арк. 16–20.

310

ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 5944, арк. 12, 27.

311

РГВА, ф. 38 724, оп. 1, спр. 34, арк. 120.

312

Дмитро Вєдєнєев, Геннадій Биструхін, «Повстанська розвідка діє точно й відважно...» Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА 1940–1950-ті роки, Київ 2006, с. 99.

313

Ukraina. Przewodnik Krytyki Politycznej. Z Jarosławem Hrycakiem rozmawia Iza Chnzślińska, Gdańsk — Warszawa 2009, s. 148–149. Докладно повоєнну боротьбу УПА з советами я аналізую в книжці: Ukraińska Partyzantka 1942–1960, Warszawa 2006.

314

ГАРФ, ф. 9478, оп. 1, спр. 292, арк. 317.

315

Іван Кривуцький, повідомлення в архіві автора.

316

Stefan Dąmbski, Egzekutor, Warszawa 2010, s. 81.

317

Цит. за: Dionizy Garbacz, «Wołyniak», legenda prawdziwa. Stalowa Wola 2008, s. 78–80.

318

Цит. за: Tomasz Balbus, O Polskę Wolną i Niezawisłą (1945–1948). WIN w południowo-zachodniej Polsce (geneza — struktury — działalność — likwidacja — represje), Kraków — Wrocław 2004, s. 210.

319

Літопис УПА. Нова серія, т. 8, Київ — Торонто 2006, с. 767.

320

Іван Кривуцький, повідомлення...

321

О współdziałaniu WIN і UPA. Z Marianem Gołębiewskim rozmawia Andrzej Romanowski, «Tygodnik Powszechny» 1990, nr 34.

322

Повідомлення С. Мартинюка «Граба» в архіві автора.

323

Цит. за: Mariusz Zajączkowski, Spór о Wierzchowiny. Działalność oddziałów Akcji Specjalnej (Pogotowia Akcji Specjalnej) NSZ w powiatach Chełm, Hrubieszów, Krasnystaw i Lubartów na tle konfliktu polsko-ukraińskiego (sierpień 1944 roku-czerwiec 1945 roku), в: «Pamięć i Sprawiedliwość. Pismo Instytutu Pamięci Narodowej» 2006, nr 1, s. 283.

324

Mariusz Zajączkowski, Spór о Wierzchowiny..., s. 287.

325

Mariusz Zajączkowski, Spór о Wierzchowiny..., s. 287.

326

Mariusz Zajączkowski, Spór о Wierzchowiny..., s. 282–283.

327

Jan Karski, Wielkie mocarstwa wobec Polski 1919–1945, Warszawa 1992, s. 417.

328

Цит. за: Janusz Wrona, Stosunki polsko-radzieckie w latach 1944–1945 i ich aspekty ukraińskie, в: Pogranicze. Studia z dziejów stosunków polsko-ukraińskich w XX wieku, Lublin 1992, s. 98.

329

Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади, т. 1, Львів 1996, с. 308–309.

330

NKWD і polskie podziemie 1944–1945. Z «teczek specjalnych» Józefa W. Stalina, Kraków 1998, s. 209.

331

Тімоті Снайдер, Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569–1999, Київ 2012, с. 230.

332

Цит. за: Tomasz Balbus, О Polskę Wolną i Niezawisłą..., s. 86–87.

333

Centralne Archiwum Wojskowe (CAW), 84/241/55, k. 39. Zarządzenie nr 010 34 PP podpisane przez pełniącego obowiązki szefa sztabu pułku por. Bereznickiego i chor. Dyryndo.

334

ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 153, арк. 44.

335

Relacja Józefa Dolińskiego, Wojskowy Instytut Historyczny, Relacje i wspomnienia, IV/44/220, k. 38.

336

Цит. за: Igor Hałagida, «Szpieg Watykanu». Kapłan greckokatolicki ks. Bazyli Hrynyk (1896–1977), Warszawa 2008, s. 46–47.

337

CAW, IV 521.8.112, k. 112.

338

Літопис УПА, т. 33, Торонто — Львів 2001, с. 523–524.

339

Степан Хрін (Степан Стебельський), Зимою в бункрі. Спогади-хроніка 1947/48, Мюнхен 1950, с. 129.

340

CAW, IV 521.8.16, 8 Dywizja Piechoty, Zeznanie Jana Pulandy z 15 IV 1946 r.

341

Archiwum Instytutu Pamięci Narodowej (AIPN), 846/625, k. 122.

342

Літопис УПА, т. 34, с. 103.

343

CAW, IV 521. 8.16, k. 242, Meldunek zwiadowczy z dnia 17 VII 1946, 2 oddział 8 DP.

344

CAW, IV 521.8.55, 8 Dywizja Piechoty, Meldunek specjalny o napadzie banderowców w m. Wołkowyja w dniu 15 VII 1946 r.

345

Sprawozdanie stenograficzne z posiedzeń Krajowej Rady Narodowej w dn. 20, 21, 22 i 23 września 1946 r., Warszawa 1946, s. 475–476.

346

Ignacy Blum, Z dziejów Wojska Polskiego w latach 1944–1948, Szkice i dokumenty, Warszawa 1968, s. 54.

347

AIPN, MBP, X 16, k. 28–29.

348

AIPN, MBP, X 8, k. 181–182, Akta sprawy Mirosława Onyszkewycza.

349

AIPN 846/625, k. 121.

350

Akcja «Wista». Dokumenty, red. Eugeniusz Misiło, Warszawa 1993, s. 83–84. Український переклад: Акція «Вісла». Документи, впорядкування і редакція Євгена Місила, Львів — Нью-Йорк, 1997, с. 92.

351

Цит. за: Akcja «Wisła»..., s. 65; Акція «Вісла», с. 71.

352

Akcja «Wisła», s. 93; Акція «Вісла», с. 102.

353

Akcja «Wisła», s. 169–170; Акція «Вісла», с. 183.

354

Akcja «Wisła», s. 225; Акція «Вісла», с. 244.

355

AIPN, МВР, 1580/75/641, к. 241.

356

Цит. за: Łukasz Kamiński, Ukraińcy w COP Jaworzno, в: Historia martyrologii więźniów obozów odosobnienia w Jaworznie 1939–1956, red. Kazimierz Miroszewski, Zygmunt Woźniczka, Jaworzno 2002, s. 74.

357

AIPN, MBP, 1580/75/641.

358

Wiele twarzy Ukrainy. Rozmowy Izy Chruślińskiej i Piotra Tymy, Lublin 2005, s. 189.

359

CAW, IV 501.1A, t. 611, k. 54, 9, 20–21, 59.

360

Михайло Громенко, У великому рейді, Мюнхен 1956, с. 153.

361

Archiwum Państwowe w Rzeszowie, Sr 556/48, k. 109, Akta sprawy Irona Kudłajczuka.

362

Archiwum Państwowe w Warszawie, Sr 450/50, t. 4, k. 61–118.

363

Цит. за: Акція «Вісла» 1947 (Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб, т. 5), Варшава — Київ 2006, s. 382.

364

Акція «Вісла» 1947..., с. 760–761.

365

Акція «Вісла» 1947..., с. 770.

366

Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko, Ludobójstwo..., s. 1038, 1040, 1045, 1056.

367

Dawid Warszawski (Konstanty Gebert), Nazywanie nieszczęścia, «Polityka» nr 45, 7 listopada 2009.

368

Piotr Zając, Prześladowania ludności narodowości polskiej na terenie Wołynia w latach 1939–1945 — ocena karnoprawna zdarzeń w oparciu o ustalenia śledztwa OKŚZPNP w Lublinie, в: Zbrodnie przeszłości. Opracowania i materiały prokuratorów IPN, t. 2, Ludobójstwo, Warszawa 2008, s. 44.

369

Цит. за: Bernard Bruneteau, Wiek ludobójstwa, Warszawa 2005, s. 171.

370

Bernard Bruneteau, Wiek ludobójstwa..., s. 22.

371

Михайло Коваль, Україна в другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.), Київ 1999, с. 153.