Book: Мій Близький і Далекий Схід



Мій Близький і Далекий Схід

Галина Пагутяк

Мій Близький і Далекий Схід

Повість та есеї

Мій Близький і Далекий Схід

Брат мій Енкіду

Мій Близький і Далекий Схід

НАПРИКІНЦІ БУВ ШУМЕР

Переднє слово про історію цієї книги


Влітку я рано-вранці виходила з дому й ішла через засмічений ліс, переходила річку, що стала брудною канавою, й нарешті опинялась на пагорбі-пасовиську. Там я визувалась і йшла по траві босоніж. Я думала тоді про Ґільґамеша, Енкіду і місто Урук. Дивилась з пагорба на місто, в якому приречена жити, й у мене було відчуття, що я опинилась за мурами. Час втрачав глибину і розпліскувався переді мною сонячними брижами. Тут можна було молитися сонцю, вітру, небесам. Світ вишикувався в ієрархію символів, сповнених поезії знаків, і вже не міг мене відпустити.

Одним з таким знаків стала «Поема про сотворіння світу» Івана Франка, написана у 1904 році, яка тільки через сто років нарешті стала широко доступна українському читачеві. Писав її Франко в дуже важкі для себе часи, морально й фізично. Неспроможні дати собі раду з агресивністю буття, ми починаємо вслухатися в себе, шукаючи порятунку в підсвідомості, яка сповнена архаїчними символами. Початок кривавого XX століття фіксує зацікавленість містикою і психоаналізом, як спосіб отримати шанс пережити майбутні лихоліття. Завжди існує невідома сила, здатна прийти нам на порятунок.

Зараз ми переживаємо щось схоже. І якщо Франка зацікавили відкриття шумерської цивілізації, що в буквальному розумінні постала з праху, то нині, знаючи про неї незмірно більше, ми фокусуємо увагу на проблемі, що існувала від початку світу: як подолати суперечність між божественними (космічними?) законами і людськими, що суперечать самій сутності й призначенню людини. Іван Франко, відкривши спадкоємність Біблії щодо шумерської красної писемності, порушив цю проблему для майбутніх поколінь. То був останній дарунок невиліковно хворого мислителя, який невимовно страждав, і послав нам свої одкровення, палаючи вогнем містичної одержимості. Досі, на жаль, не оцінені. Я виросла в сусідньому селі поблизу Нагуєвич, де народився письменник, і з дитинства мене причаровував Шумер. Зараз я живу в тому місті, де помер Іван Франко, і відчуваю, що Шумер і досі не покидає мене. І вже початок XXI століття. Хіба це не знак, що слід бодай спробувати усвідомити зв’язок між світом, у якому був Шумер, і світом, де в полум’ї війни руйнуються рештки шумерської цивілізації? Я маю на увазі війну в сучасному Іраку. Книга словацького письменника Войтеха Заморовського називається «Спочатку був Шумер». Але й наприкінці був Шумер, який виринає духом з цивілізаційного сміття.

Втім, читач, котрий нічого не знає про Шумер і про шумерські епоси, нехай не сподівається, що я розповідатиму йому про них. Наприкінці я назву книги, які варто прочитати. Їх не так багато. На мою думку, Шумер того вартий, щоб ради нього відкласти на якийсь час усе сучасне комерційне чтиво, що частенько вдало прикидається елітарним. Шумерські поетичні тексти зачаровують з першої миті, навіть у перекладі. В них збереглася та майже втрачена людством магія мови, яка постає з ритму людського дихання, що зливається з іншими звуками Всесвіту. Я лише зверну увагу на деякі особливості шумерської мови. Ця древня мова була аглютинативною, тобто слова у ній склеювалися одне з одним. Чим складніше слово, тим воно довше. До аглютинативних мов належать турецька, а також великою мірою — німецька. Українська мова — флективна, що позначається на її мелодійності. Тому перекладачі на флективні мови змушені розлучати слова, і, безперечно, втрачається дух мови. Наприклад, шумери називали свою країну кі-еме-гір (земля шляхетної мови). Чужу країну, а також країну мертвих, називали кур, множину передавали як повторення кур-кур. Так само людина шумерською буде лу (множина лу-лу). Батьківщина: калам. І так далі. В Інтернеті можна знайти шумерсько-англійський словник. Якщо створювати слова чи віднаходити їхнє значення досить легко, то шумерська граматика — неймовірно складна, як у всіх мовах аглютинативного типу.

Хочу звернути увагу на те, що шумери користувались чоловічою і жіночою мовами. Оскільки в повісті йдеться про жінку, то імена богів я наводжу жіночою мовою, зазначивши про це в примітках. Щодо імені героя Ґільґамеша, я вважала доцільним називати так, як називали його шумери — Більґамес. Річ у тому, що поема має кілька версій: властиво шумерська, і пізніші аккадські нашарування.

Поетична мова шумерів дуже образна, ритмічна за рахунок повторів, багата на епітети, але це не означає, що так розмовляли звичайні мешканці Урука. Тому я не зловживала поетикою шумерських гімнів і молитв, бо їх складали жерці, а не звичайні люди. Примітки-коментарі є частиною повісті, вони створювалися не тому, що так треба, а задля того, аби деяких слів читач не проминав, особливо, коли вони доповнюють зміст. Так само я не перенасичувала твір реаліями шумерською мовою, як це люблять робити письменники, що пишуть історичні романи. Від того, що я називатиму барана уду, а воїна гуруш, читач лише спотикатиметься. А в Шумері, до речі, дерево і каміння були рідкістю. Тому нема об що спотикатися. Жартую. Вони будували з глини й очерету, і писали на глиняних табличках, а школу називали е-дуб-ба, що означає Дім табличок. Та все ж ті глиняні таблички, випалені під пекучим сонцем, збереглись у шумерських бібліотеках. Вважається, що поема про мандри Більґамеса не закінчена, тобто не знайдено решти табличок. Шумери вважали, що літературний твір має добре закінчуватись, щоб негативно не вплинути на долю людини (нам). Їм було видніше. Однак, важко вгадати закінчення тієї поеми. Невже повернутись до Урука і втішатися славою будівничого? Надто сильним і нестримним був герой Більґамес, щоб змиритися з долею смертного й бути знаряддям волі богів.

Ця неоднозначність поставила переді мною проблему втілення задуму. Реконструкція міфу? Стилізація? Осучаснення? Костюмована історія? Усе це вже було, й не раз. Та й не задля цього я хотіла написати цю річ. Тому я просто увійшла до Урука й почала там жити. Коли міф чи історію пізнавати інтуїтивно, залишаючись собою, жити можна й там. Мружити очі від сонця, відчуваючи, як з глибин свідомості тягнуться до нього спогади, переживання, ілюзії… Це так гарно.

На останок назву книги, якими я користувалась. У дитинстві це була книга Зенона Косідовського «Коли сонце було богом». Далі мені трапилась книжка Войтеха Заморовського «Спочатку був Шумер». Це все популярні видання. У 1991 році я була страшенно втішена антологією «На ріках Вавилонських» (З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини), яку упорядкував Михайло Москаленко. Там я прочитала переклад епосу про Ґільґамеша «Про того, хто бачив усе». Дуже якісні переклади епосу (підрядник (І. М. Дьяконов) прозовий (Лeo Яковлєв) і поетичний (Ніколай Ґумільов) видало в 2005 році російське видавництво «Ексмо». Переклади супроводжуються розлогими коментарями. І ще я мала до своїх послуг сенсаційну книгу сучасного російського шумеролога, В. В. Ємельянова «Древний Шумер. Очерки культуры», що витримала кілька видань з 2001 року. Власне, для тих, хто користується Інтернетом, немає проблем дізнатись більше про Шумер. Але пізнати його можна лише серцем.


Грудень 2007 року, у Львові


Грудка солі, що тане у воді

Я прокинулась на світанку настільки слабкою, що тільки очі жили самостійним життям, а душа моя літала над тілом, наче птах над грудкою солі, кинутою у воду. Здавалось, час мій завершився, і ніч, проведена в гарячці, підготувала мене до сприйняття нової реальності і тепер поставила віч-на-віч з нею. І я була нездатна чинити опір. І сама не хотіла його чинити.

Натомість на мене зійшло солодке смирення від того, що все вирішено, що я підкоряюсь нам[1]: не лементую, не біжу плакати в степ[2], не сідаю в пилюку[3], не шукаю зілля вічної молодості. Бо я знаю, що це не має сенсу. Бо я знаю таємниці життя і смерті. Я завжди їх носила у собі, але не так, як мати носить дитя. Мої знання визрівали в моєму серці, як зерна ячменю, коли земля стає гарячою від променів Уту[4], масна від бруду й волога від ноту. Вони проткнули моє серце і моє тіло паростками, гострими наче списи, зробивши мою плоть слабкою, виснаженою і непотрібною. Прийде жнець і зітне стебла серпом, зібравши їх у жменю, вимолотить, провіє і зсипле в глиняний горнець. Мабуть, так і лежатиме оце зерно вічно, не пригодившись ні богам, ні людям. Для людей гірке, для богів — смертельно отруйне. Бо ме[5] сходять з неба, а не з землі.

Та чи тобі не все одно, Шамхат[6]? Ти простяглася на ложі так безсило, не годна поворухнути ні рукою, ні ногою, ні устами, наче вже ступила на далеку дорогу до Країни без вороття[7], місця праху і глини, і йдеш по власних кістках. Сонце зазирне сюди аж опівдні, обійшовши по колу дім Гашанни[8]. Так тихо, наче силу моїх вух забрав демон Азаг[9]. Та ні, тиша в мені самій звила собі гніздо. Внутрішня тиша, розпачлива, глуха й несамовита.

Саме час впорядкувати свої думки, доки ті не розбіглися як миші в соломі. Добре, що я прокинулась так рано. Колись ночі мої були безсонні, й прокидалась я тоді, коли довкола вирувало життя, озиваючись голосами людей, птахів, худоби, голосами речей, яких торкаються люди і духи, коли треба щось пересунути чи забрати. Тоді я була жінкою, котра дає втіху кожному чоловікові, який прагне прийняти її дихання. Нині повінь відійшла, поступившись місцем спеці.

Зараз душа моя клопочеться коло тіла, не бажаючи покидати його, хоча могла б пройти крізь стіни і покрівлю. Могла та не сміє, бо заблукає й не повернеться. А це проти правил. Усі повинні дотримуватись правил в Уруці, найобгородженішому й найвеличнішому з міст країни чорноголових. Знає вона, що по дорозі в Країну без вороття доведеться побачити чимало неприємних відразливих речей, а в царстві Нерґаля[10] і Ґашінґаль[11] — й поготів нема радості для таких, як ми. Адже може так трапитись, що я проживу так довго, що висохну, наче покинутий канал, куди навіть під час повені не потрапляє вода, і вже ніхто не пам’ятатиме про мене, хіба що боги жалкуватимуть, що я не піклуюсь про них. Тіло кинуть в Ріку і нею я припливу до Країни мертвих, як зазвичай усі нужденні. Ніхто на землі не готуватиме для мене пива і хліба, ніхто не дасть мені срібла заплатити ні воротареві[12], ні перевізнику.

Якби нині вирушати туди, ото було б славно! Шамхат усі знають. За нею досі зітхають великі й малі люди Урука: писарі, купці, мисливці, пастухи, воїни, що не мають матері. Кажуть вони: «Відколи Шамхат сидить в пилюці, не чує ніхто з нас себе Аманкі-туром[13], здатним запліднити Небо-Землю, порожніми й безрадісними стали наші ночі, гнівається світла Гашанна. «І хоч я була звичайною веселою жінкою, навіть не блудницею при храмі, кожен знає і мовить мені вслід: «Це та, котра звабила дикого Енкіду, навчила його їсти хліб і пити пиво. Це та, яка сходила на ложе до енсі[14] Більґамеса. (Втім, цим похвалитись може чи не кожна молодиця в Уруці). Це та, завдяки якій багатіє Урук, бо кожен чужинець просить її ласки, приносячи щедрі дарунки».

Але як воно буде далі? Енкіду пішов до Країни без Вороття, а ен Більґамес, обливаючись слізьми, у великій тузі, покинув Урук. Місто осиротіло. Шамхат осиротіла. Не б’ють барабани, скликаючи воїнів на битву, не місять ногами глину громадяни Міста, не ліплять цеглу. Гніваються боги.

Страх проймає Шамхат, бо світ зупинився, життя завмерло, і лежить вона горілиць, чекаючи сходу сонця, всюди проникаючого Уту. Кожен бог несе одночасно смерть і життя, лівою рукою вбиваючи, правою благословляючи. Таке ме — закон, що його хранить Ан[15] на небесах, посилає Мулліль[16] на землю, впроваджує Аманкі[17] серед усього живого. Якщо порядок порушиться, світ зупиниться, і небесна волога зіллється з водою Абзу[18] і водою Нанше[19], як уже було колись. Тоді вижив лише один чоловік, здається, Зіусудра[20] його звали. З тих пір літо нагадує нам про смерть і справедливість, бо се трапилось влітку. Має бути порівну мертвих і живих. Це теж ме. Пощо було йти на Захід Більґамесу[21], де нібито є країна вічної молодості, Дільмун? Чому він не пішов на Схід, не вийшов через Східну Браму? Чому він покинув сиротою Урук-обгороджений?

Міркують над цим жерці, міркують писарі, міркують усі мудрі люди. І я про це думаю. Мовчки, бо моя особа надто скромна, і я не списую свої думки на глиняних табличках, тож про це ніхто не дізнається. Міркую я так. Більґамес повернеться, якщо не знайде того, чого шукає. Якщо знайде, то не повернеться. Відповіді на питання, чи може змиритися в одному тілі життя зі смертю, божественне й людське. Ця відповідь потрібна лише Більґамесу. Ні мені, ні Енкіду[22], ні Уруку вона непотрібна. Більґамес міг спитати про це богів, тут, у храмах. Але демон туги погнав його на Захід.

У нас, маленьких людей, стосунки з богами простіші. Ми приносимо їм в жертву тварин, молоко, мед, пиво, збіжжя, повертаючи дещицю з того, чим вони нас колись обдарували. Боги свідомі того, що світ множиться і став настільки різноманітний, що вони його ледве стримують, як ошалілого від хіті бика. Тільки на відміну від нас, вони не втікають, а вбивають бика, заманивши його у пастку. Бо завжди можна наліпити нових людей з глини, що над прірвою. Убивати тих, кого любиш, звичайна річ в Небі-Землі[23]. Більґамес і я вбили Енкіду. І вжахнулись того, що вчинили. Однак після того світ не став іншим: трава не зів’яла до косовиці, греблі не зруйновано, риба не уникнула сіті, молоко корів не стало кров’ю. І живих не стало більше, ніж мертвих[24]. Це означає, що ні Більґамес, ні я не прогнівили богів.


Муха, зав’язла в меду

Отак міркувала Шамхат, жінка, що добре знала своє жіноче діло[25], а далі тривожна передсвітанкова тиша розсунулась звуками славного міста Урука: співом птахів, голосами слуг, стукотом зернотерок, скрипінням возів, ревом зголоднілої худобини… Звуки злились в одне і стали шумом, на який більше не звертаюсь уваги. Духи сховатись у темних закутках.

Шамхат подумала, що їй вдалось пережити ще одну ніч, і, либонь, уся ця туга через те, що вона була сама, як і багато ночей перед тим, однак її жаль за братом Енкіду ще не скінчився, хоч вона більше не сидить в пилюці. Вона вмилась водою з глека, наповнила жертовну чашу фініковим пивом, а іншу чашу з пшеницею щедро полила медом. У цю пору дня слід було нагодувати Уту[26].

Надворі стояло літо, час воєн, час тривоги і сподівань. Та не було кому вести воїнів на битву, не було кому бити в барабани[27], не було кому потішити серце Гашанни, розвеселити Нінурту[28] блискучими перемогами, даниною і свіжими рабами. Бо герой Більґамес покинув Урук. Буйний, нестримний, хто не залишав чоловікові нареченої[29], а батькові дочки, хто забирав синів від матері[30] й не повертав назад, хто оточив місто найбільшими на землі мурами. І наче його не було. Місто, полегшено зітхнувши, жило власним життям. Для нього навіть одного героя було забагато.

Шамхат, швидко вимовивши слова молитви, бо, ніде правди діти, не відзначатась надмірною побожністю, і вже було повернулась, щоб зійти з даху, аби Уту не зауважив її змізернілого виду, в’янучого тіла, її нікчемності, коли зауважила якийсь неспокій, що йшов від блискучої мідної чаші. Безсоння й напруженість останніх днів загострили в неї сприйняття світу, і хоч очі її дивились услід Володарю Заходу[31], вона чимось нагадувала вразливе дитя, яке несміливо ступає перші кроки по землі й ще не знає, чи боги приготувати для нього місце серед живих. Шамхат завмерла, мружачись від білого світла, що било просто в очі, прислухалась, і врешті зрозуміла, в чому річ: муха. Цього літа їх була в Уруку сила-силенна. Напевно, муху привабив солодкий запах меду й вона прилетіла сюди з гнойовища. Не бджола, й не оса, ті мали грубші голоси. Шамхат підійшла до жертовної чаші, де у в’язкій масі, якою ще не встигла просочитися добірна пшениця, борсалася чорна муха із зеленим відблиском на тулубі. Саме такі рояться довкола мертвих тіл тварин і людей. І тепер ця муха вмирала. Озирнувшись, жінка підчепила пальцем створіння, обліплене медом, стріпнула рукою і муха прилипла до глиняної долівки. А Шамхат пішла геть. Та оскільки горе пробудило в ній не лише почуття, а й уяву, вона знала, що зараз відбувається: сонячне проміння розтоплює мед, спалюючи в ньому нікчемну ласунку, одну з тих, що народжуються в падлині, злітають у повітря, аби знову повернутися до мертвого. Але ця злетіла досить високо, аж на дах, що трапляється загалом рідко.

Шамхат зійшла східцями вниз, і смерть мухи спустилась за нею. І хоч день тільки розпочався, жінка воліла, щоб він уже закінчився і небо осяяв прохолодний Нанна[32]. Бо вона безсила зробити щось для мухи, яка відійшла в Країну без вороття разом з краплею жертовного меду. Щойно перед її очима відбулось дійство, яке вона не могла осягнути розумом, але відчула так гостро, що біль відізвався у серці, нагадавши знову про Енкіду. Що спільного з мухою, яка потонула в меду, й братом Енкіду, — знала тільки Шамхат.




Розбитий глек

Маленька служниця Ені, пішовши по воду, розбила глека, й прийшла, заливаючись слізьми, бо знала, що за це її відлупцює старий воротар. Вона принесла череп’я, як доказ того, що у неї не вкрали глека, ані вона не віддала його. Руки її були в болоті.

Коли вода зливається з землею в любовних обіймах, народжуються рослини. Коли зливаються тіла чоловіка і жінки, народжуються сини і доньки. Сини — для чоловічої роботи, доньки — для жіночої. Але все це трапляється тоді, коли боги підшукають для них місце. І мусить бути порожнє місце, як-от пустеля. Без людей, і без рослин. Пустеля, раптом подумала Шамхат, існує для того, щоб оплакувати, жалітись, бесідувати з богами. Бо коли до святої жертви прилипають мухи, ревуть бики, мукають корови, кричать погоничі і плачуть діти, неможливо зосередитися й подивитись у глибину серця, і дати зазирнути туди богам. Коли криниця мутна, не знаєш, яке у ній дно, і скільки мотузки сплести, щоб його дістатись.

Дівча мізерне, незугарне, та ще й з більмом на лівому оці. Коли Шамхат вирушить в далеку дорогу[33], то забере її з собою[34]. І стару кухарку також. Там в царстві Нергаля і Ґашінгаль вони віднайдуть Енкіду й будуть служити йому, хоча кажуть, ніби там небіжчики не впізнають одне одного. На якийсь час доведеться повернутись до своєї жіночої роботи, щоб заробити собі на харчі в підземному світі. Слава Шамхат і досі велика, й ще більше нетерпіння мужів Урука, котрі не дочекаються, коли вона знову почне служити Гашанні. Але ще ні. Ще рано.

Кляте дівча знищило добро господині, зароблене тяжкою працею. Шамхат гнівно насуплює брови. Раби чекають наказу. Вона все ще господиня у власному домі. Сторож аж тремтить від збудження. Йому не терпиться покарати малу негідницю. Більше у цьому домі нема до кого прикласти руки.

А потім треба піти до гончара замовити нового глека.

Муха зав’язла в меду, глек розбитий. Чи не забагато на один ранок? — думає Шамхат. Вона саме збиралась вимити волосся, а в домі немає води.

— Чого стоїш? — гримає вона, згори позираючи на малу. — Викинь це до канави. Ти ж не збираєшся склеїти глек і носити в ньому воду?

Сторож глузливо посміхається, показуючи жовті, як у старого онагра[35], зуби. Дівча плентається за браму, й лепече, захлинаючись слізьми, і в її голосі проривається щось незнайоме, вперте бажання виправдатись, чи що. Шамхат стоїть біля невеликого басейну, в якому майже нема води, і вже збирається йти до покоїв, але цей розпачливий плач, бажання, щоб почули і зрозуміли, її зупиняє. Та плач за брамою уривається, отже, не треба робити нічого. Запах свіжих ячмінних перепічок нагадує, що час снідати. Це дуже важливо для Шамхат — вчасно поїсти, адже вона геть помарніла. Життя продовжується. Людське серце — не глиняний глек. Воно з живої плоті. Рани затягуються.


Павутиння і золото

День триває, і Шамхат сподівається, що мухи більше не будуть тонути у меду, а глечики не розбиватимуться. Зрештою, в Уруку цього ранку могли трапитися більш прикрі випадки. Цього не уникнути людям і тваринам. Життя кожної істоти не ріка, що вічно тече, вливаючись у море. Воно — усього лиш очеретинка[36], яка росте, потім всихає, перетворюється на прах. Будь-що може перервати цей процес. Будь-що, коли потрібно, аби на місці очеретинки виросло дві. Коли мертвих стає більше, ніж живих, народжуються сини і доньки. Коли живих більше, ніж мертвих, починається війна, або моровиця. Чому Більґамес герой, а Енкіду — ні? Тому що Енкіду повз наче муха, тікаючи від смерті. А Більґамес — глек, що прагне наповнитися водою життя. Хоча й глиняна оболонка нетривка, але те, що в ній — безсмертне, дарує радість, насолоду серцю, а душі — крила. Добре, якщо глек розіб’ється вдома, на рідній нивці, а коли далеко звідси, в дорозі?

Та яке мені діло! — стріпує волоссям Шамхат, розчісуючи його кістяним гребенем. Те волосся, у сіті якого вона заманила дикого чоловіка Енкіду, вплівши золоті нитки й осяйні річкові перли. А тепер через нього, і через Більґамеса, чию долю вирішили боги на своїй раді, нині Шамхат як самітна очеретина, як заблукана корова в хащах, як ягнятко, відлучене від вівці. Вітер не зламає очеретини, бо вона молода і пружна, пастух відшукає корову, гукаючи її день і ніч, ягня відчує смак трави… Шамхат подбає за себе, перетерпить біль, і її краса знову засяє й приваблюватиме чоловіків як мед вабить мух. А далі, дивись, повернеться енсі Більґамес і закличе її в дім свій, на своє ложе, і вони нитимуть вино зі справжнього винограду, їстимуть м’ясо, а арфісти гратимуть для них. Бо хоч і багато в Уруці веселих жінок, Шамхат — особлива. Це вона упокорила дикого чоловіка Енкіду й привела його до Більґамеса, так як веліли боги, покинувши задля цього місто й вигоди цивілізованого життя. Чи може пам’ять про неї колись згаснути?

Під ложем, у найдальшому кутку, стояв горнець з прикрасами[37]. Були там подарунки і від енсі Більґамеса, і від Енкіду, й інших чоловіків. Давненько вони не бачили світла сонця й місяця. Шамхат схилилась, витягла горнець, а звідти плетену скриньку, всю обліплену павутиною і припалу пилом. Виглядала вона так, наче повернулась з підземного світу мертвих, де все таке ж запорошене й засноване павутинням. Шамхат гидливо витерла руку об сіру одежу свого смутку, після того, як поставила скриньку на стіл. А тоді гукнула ту малу поганку, що розбиває глечики: принеси миску з водою! Розстелила на столі чисту лляну[38] полотнину.

Діва-писар з храму Гашанни списала їй реєстр усіх коштовностей на двох табличках, які Шамхат тримала разом з іншими документами. Втім, густа павутина свідчила, що ніхто не торкався цих речей, відколи вона вдягнула одежу смутку.

Служниця з’явилась з чисто вимитим, хоч і припухлим від сліз лицем, а на спині червоніли свіжі рубці від різки. Отже, вона отримала своє і мала б відчувати полегкість. Проте, цього разу, навіть після покарання, у малій залишалось ще щось, не вивільнене болем і плачем, якась напруга. Це на мить відволікло пані від задуму навести лад з прикрасами. Ні, Шамхат ніколи не ставила себе на чиєсь місце, і навіть не уявляла, що таке може бути. Це було б неправильно, несправедливо й неприродно. Згідно помислу богів, кожен мусить бути кимось одним, і його доля-нам, записана на небесах, опускається на землю, а звідти — у царство Нерґаля і Ґашінґаль. А несправедливо стосовно самих богів, бо виглядає так, ніби їх обдурюють. Це лиш, такі як енсі Більґамес, син богині й героя, можуть собі дозволити сперечатись з долею. Задля цього богиня Нінхурсаґ[39] виліпила з глини над прірвою Енкіду, цапа-відбувайла для Більґамеса. Але прості люди не мають цапів-відбувайлів. Вмираючи, вони не купують собі заложної родини, щоб супроводила їх у царство Нерґаля. Втім, цей звичай уже відходить. Люди віддаляються від богів, бо їхні ме стали надто важкими для виконання.

— Я так і знала! — невдоволено вигукнула Шамхат. — Срібло потемніло. Принеси товченої крейди!


Ворона і золота шпилька

Шамхат почала виймати одну за одною прикраси: намиста, браслети, каблучки, шпильки, краєм ока спостерігаючи за виразом обличчя малої служки, ніби очікувала від неї захвату, а далі — лестощів на свою адресу. Проте дівчинка була надто мала, щоб говорити складно, і вираз на її обличчі був старечо-болісним, а єдине здорове око ухилялося від блиску золота. Мабуть, її все ще боліли ті рубці, хоча й стара кухарка встигла змастити їх маззю з терпким запахом. Цю дівчинку можна бити: їй не стати ні блудницею, ні наложницею, ні жрицею. Через рік чи два сторож зажене її в темний куток і дасть перший урок кохання. Чи якийсь служник-раб спокусить її дешевим намистом з мушель й відведе у хлів на солому. Якби не більмо, малу можна було б продати в скрутний час. Невідомо, скільки літ має ця істота, може, вона навіть молодша, ніж казали. Невідомо чи доживе до зрілості, чи не стане жертвою лихоманки. Шамхат завжди було трохи шкода цієї дитини, якій судилось дуже скромне місце в цьому світі, і яка мала власну смутну історію. Батьки продали її за борги, як це часто буває у бідних родинах, і сюди вона потрапила не з перших рук, вже з більмом.

Шамхат докірливо мовила:

— Через те, що ти розбила глека, я мушу покинути жалобу й братись до роботи.

Сказала так, для годиться, бо слова вертілись на язику. А про себе подумала інше:

«Хто ж подбає за мене, як я сама за себе не подбаю? Як не намащу тіло пахучою олією, не прикрашу його золотом-сріблом, не підведу очі чорно-зеленою сурмою, не накину вишите покривало і не взую сандалії зі срібними дзвіночками?..»

— У тебе гарне волосся, — сказала вона до дівчинки, — густе й кучеряве.

Вона витягнула довгу золоту шпильку з головкою у вигляді квітки з п’ятьма пелюстками з серединкою з рожевого сердоліка. Такою шпилькою можна дістатись до самого серця. Задля забави Шамхат встромила її в погано розчесану гриву дівчати.

— Цю шпильку подарував мені купець з міста Кіш. Старші чоловіки завжди щедріші, ніж молоді. Бачиш, мене знають навіть у Кіші. Енсі Більґамес якийсь час мешкав там у тутешнього володаря, Аги.

І додала, зітхнувши:

— Мене знає цілий світ. І проклинає за те, що я зробила.

Дівчинка похилила голову. Вона реагувала не на слова, а на інтонацію, наче тварина. Енкіду теж був спершу таким.

— Нумо до роботи! — наказала Шамхат. — Треба все помити, витерти і висушити на сонці.

Деякі особливо делікатні прикраси не можна було витирати. Щоб не погнути ненароком. Краще висушити на сонці. Воно ж додасть блиску золоту.

Вигляд всього цього багатства, мерехтіння металу поволі поліпшував настрій господині. Звісно, неприємно, що довелось покарати служницю, однак тут, принаймні, ніхто над нею не знущається і їсти дають вдосталь. Та, помітивши, що Ені залишається далі похмурою і замкнутою, і наче не помічає шпильки, встромленої у волосся, хоч тут-таки на столі лежить бронзове дзеркало, трохи потьмяніле, але все ще годиться, вона відчула, як у ній наростає гнів. Може, та поганка ще й гнівається? Шамхат ніколи б не дозволила собі так поводитися з вищими за себе. А жінка мусить бути привітною, лагідною і щебетливою. Напруження наростало і це напруження було як з боку господині, так і з боку служниці. Шпилька у волоссі Ені була наче стріла. Шамхат висмикнула шпильку. Голова дівчинки різко смикнулась вперед.

— Ходімо на дах![40] — наказала Шамхат.

Вони перетнули двір і піднялись нагору глиняними східцями. Шамхат йшла попереду, несучи завинені у шматину прикраси. І тут за спиною вона почула голос:

— Вони дражнили мене!

— Хто?

— Хлопці.

— Ну, то й що? Час би вже й звикнути.

— Вони сказали, що мій батько…

— А що таке з твоїм батьком?

— Мій батько — Енкіду! — випалила мала.

Шамхат обернулась і витріщилась на служку. Оце нікчемне створіння — дочка Енкіду?

— Що ти мелеш?

Вона зміряла поглядом дрібну постать і не побачила в ній нічого, що нагадувало б Енкіду. Хіба що буйне волосся.

— Я не знаю, звідки вони довідались, пані, — прошепотіла мала, знітившись під поглядом господині. — Я злякалась і впустила глека.

З личка її зникло напруження й на губах затремтіла якась вбога посмішка.

Шамхат знизала плечима, бо це нагадало її саму. Отакі різкі переміни настрою. Діти вигадують ще й не таке. Але цю малу слід поставити на місце.

— Запам’ятай собі: в Енкіду не може бути дочки-рабині! Та й хіба ти не чула, що його зліпили зі глини?

Сама Шамхат народила троє дітей, і за звичаєм Урука, їх одразу забирали у неї, віддаючи в родини, де вони отримували батька й матір. Блудниця не може бути чиєюсь матір’ю. Вона не пряде, не тче, не працює на полі. Вона не належить комусь одному, а цілій громаді. Коли риють канали чи зводять мури, її кличуть готувати їжу для робітників[41].

Шамхат вийшла на дах і розстелила на циновці вогке полотно, й очі її прикипіли до золота, лазуриту, агатів, сердоліків. Ніхто в таку спеку не виходив на дах, отже, вона могла спокійно втішатись блиском прикрас, не остерігаючись злодійських очей. Вона ніби одужувала після важкої хвороби. Незабаром її ночі будуть сповнені не молитвами й роздумами, а служінням світлій Гашанні, чия милість вивищила її над усіма жінками Урука.

— Хоча, — пробурмотіла Шамхат, — ще невідомо, як воно буде…

Вона почала розкладати прикраси, підсвідомо будуючи з них якусь композицію. Деякі з речей вона купила сама, однак більшість була їй подарована. Вода очистила золото від поту й печалі, але не змила спогадів. Шамхат знову подивилась на служницю. Та сиділа навпроти, намагаючись не дивитись на господиню. Хоч цей урок засвоїла.

— Ну, добре, — мовила Шамхат, — припустимо, Енкіду твій батько. А хто твоя мати, ти знаєш?

— Ти, пані, — мовила дівчинка ледь чутно, і невідомо, що було б далі, якби раптом не налетіла ворона. Чорною блискавкою вона майнула між ними обома і вхопила у дзьоба золоту шпильку з рожевим сердоліком.

— О боги! — закричала Шамхат, зриваючись на ноги.

Ворона відлетіла на край даху й сіла, дражнячи Шамхат.

— Біжи! — просичала жінка. — Чого стоїш?

Ені побігла до ворони, яка встигла покласти прикрасу перед собою, розмірковуючи, як її краще доправити до свого злодійського сховку. Наблизившись, дівчинка розчепірила руки, ніби хотіла захопити ними не лише ворону й золоту шпильку, а й шмат розпеченого повітря. Вона не бачила на одне око й погано орієнтувалась.

Шамхат раптом охопила млість. У голові застукало: «Вона моя дочка!» Наче уві сні вона побачила, як тоненька рука тягнеться до золотої квітки. І раптом ворона злетіла знову в повітря, зблиснули смагляві ноги і тіло служниці глухо впало у двір, вимощений цеглою.


Сяйво і пил

Шамхат застигла, наче статуя, виліплена з глини. Сторож і куховарка підбігли до розпростертого тіла, потім глянули угору, й не побачили нічого, окрім сонця на небі. Сяяло світле, безжальне і милосердне обличчя Уту, сяяли срібні й золоті каблучки, намиста, підвіски, розкладені на лляній шматині, сяяли храми Урука, серед яких змагались між собою два найвеличніші — Ана і Гашанни. Це сяйво оточило бліду Шамхат, у сірій як пил скорботи, одежі, ніби вона щойно прибула з Країни без вороття, й почуває себе чужинкою в землі чорноголових. Вона була тепер тією мухою, яка намагалася повзти, обліплена солодкою смертю. Але не могла втекти далеко.

У роті Шамхат пересохло. Вона почула лемент кухарки, а далі її плач. Якби її зараз побачили на краю даху, то подумали, що то вона скинула малу вниз. Жінка пошукала очима єдиного свідка, ворону, але не побачила. Це так було несправедливо, наче боги зумисно влаштували жорстоку помсту Шамхат. Усередині в ній була глуха тиша, і в тій тиші жінка усвідомила абсолютну беззахисність через те, що її зробили знаряддям смерті. Й усвідомила ціль: комусь потрібно, щоб вона зненавиділа себе. Відколи Енкіду вимовив прокляття[42], від нього розійшлися кола відлуння. І хоч потім він забрав те прокляття назад, відлуння залишилося і незримо впливає на її, Шамхат, долю.

Вона нерішуче подивилась на золото. Не пасувало зараз зносити його вниз. Але й лишати на поталу птахам, що однаково люблять блискучі речі й мертвечину, своє добро теж не можна. І було ще те, що бовкнула мала. Демон вклав в її уста ці слова, щоб Шамхат ще більше зненавиділа себе.

Кухарка нарешті знайшла свою пані. Та стояла на верхній сходинці.

— Забери з даху прикраси, — вказала рукою Шамхат, — і віднеси до моєї спальні.

Вона дала пройти старій, а сама почала сходити вниз. Пахло пилом, нагрітим сонцем.

Дівчинка ще дихала. Вона зламала собі хребет, розбила голову об цямрину басейну. Так повідомив сторож. Мала служниця була непритомна, і душа її прямувала дорогою до брами, що розділяє світ живих і світ мертвих.

— Перенеси її на моє ложе, — раптом сказала Шамхат, — і йди по зцілителя[43].

Сторож похитав головою, мовляв, зцілитель тут вже не допоможе.

— Її треба нести на циновці, — сказав він.

— Віднесете удвох. Йди по циновку.

«Мабуть, хоче побути з нею», — подумав сторож хтозна-чому. Він віддавна знав Шамхат й ні на хвильку не повірив, що та могла зіштовхнути малу з даху. А проте почуття провини витало довкола її напруженої постаті.

— Все гаразд, — вирвалось у нього. І він сказав ці слова не як раб, а як вільна людина.

— Ворона вкрала шпильку. Я сказала Ені її наздогнати.

Губи в Шамхат затремтіли. Сторож, який перед тим відлупцював малу, дивився і на неї, й на господиню з однаковим співчуттям. Але від цього Шамхат огорнуло ще більше почуття провини, яке нашарувалося на інше почуття провини. Навіть її почуття не належать їй. Все відображається на обличчі. Чи є щось таке, що вона може зберегти для себе?

Поки сторож ходив за циновкою і кликав кухарку, Шамхат присіла коло нещасного знівеченого тіла, яке стало геть сірим. Вона взяла Ені за руку, відчуваючи за спиною холодний подих демона смерті[44], й попросила:



— Почекай…

Через якийсь час дівчинку перенесли на ложе самої господині, м’яке й зручне. Це ложе Шамхат ніколи з ніким не ділила. Блудниці Урука ніколи не приймають чоловіків у себе вдома.

Шамхат, відіславши кухарку, сама обтерла кров вологою шматиною, наче мати, хоча сама виросла у прийомній сім’ї, й була дочкою блудниці, і її теж продавали й перепродували в дитинстві. Може, ота стара блудниця, що навчала її й кількох дівчат жіночого діла, була її матір’ю? То була мудра жінка. Її слова Шамхат запам’ятала на все життя: «Мусите бути для кожного чоловіка матір’ю, сестрою й товаришкою в одній особі. Тоді він не почуватиме до вас огиду і зневагу, тільки-но вставши з ложа. Бо справжня не та мати, яка народила, і не та сестра, що з одного лона, а та, що терпляче обіймає увесь світ, проте не належить нікому».

Якби дівчинка кричала, стогнала чи дивилась на неї, невідомо, як повела би себе Шамхат. Можливо, втекла б світ за очі, чи заплакала б так, як плакала над братом своїм Енкіду разом з Більґамесом. Але зараз їй хотілось, щоб вона сиділа, тримаючи за руку цю дитину, доки життя Шамхат не перетече до Ені, а не-життя Ені перетече до Шамхат. Вона відчувала дивне умиротворення, наче сиділа коло сплячої. Із заплющеними очима дівчинка виглядала майже вродливою. Чи потрібен їм обом зцілитель з його жертовним ножем, ворожінням над печінкою ягняти? Проллється ще одна кров. Помре ще одна безневинна істота. Енкіду, той не вбивав, доки Більґамес не навчив його, доки Шамхат його не навчила, доки світ людей не навчив його вбивати.


Шамхат йде вулицею Урука

— Пані, — мовила стара служниця, відхиляючи очеретяну запону, — до вас прийшов пан писар з Ради старійшин.

— А де зцілитель?

— Нема ще.

Шамхат випустила руку дівчинки, і життя перестало перетікати до Ені. Вона мусила вийти. Це, певно, через податки.

Вона знала цього писаря ще до того, як з’явився Енкіду. Вона вже давно перестала бути для нього матір’ю і сестрою. І хоч сюди його привів обов’язок перед містом, в очах цього статечного чоловіка жевріло тепло.

— Я чув, сестро, що тебе спіткало горе, — вимовив той м’яко. — І що смуток твій триває досі…

— Горе спіткало мене знову, не встигла я обтрусити пилу з одежі. Моя маленька служниця — на півдорозі до царства Нерґаля.

Саме так вчили Шамхат розмовляти з великими і мудрими людьми. І хоч тоді, коли вони зустрілись вперше, писар був лише учнем Дому табличок[45], вона була для нього доброю матір’ю і сестрою.

— Я чекаю на зцілителя, — додала Шамхат.

— Старійшини чекають на тебе в домі енсі Більґамеса.

— Щось сталося? — здригнулася Шамхат.

Писар похитав головою:

— Ні, енсі Більґамес, пастир[46] Урука, ще не повернувся. Ходімо, я відведу тебе до його дому. Навіть, якби ти була рідною матір’ю цієї дитини, а її подих мав урватися з хвилини на хвилину, і якби я був її батьком, ми б не зволікаючи пішли.

— Так, пане.

Шамхат взула сандалії, обгорнулась покривалом. Ось вона вже готова вирушити.

— Ти помарніла, сестро…

— Я вже немолода, — відрізала Шамхат.

— Краса смутку часом вабить більше, ніж краса радості. Ти — дуже вродлива.

За ворітьми їх чекали слуги писаря з віялами пальмового листя. А з провулку вигулькнув захеканий сторож. Він низько вклонився писареві, а тоді господині:

— Я не знайшов зцілителя. Але переказав, щоб той прийшов до нас, як тільки повернеться від хворого.

Шамхат кивнула і рушила слідом за писарем. І перехожі на вулиці зупинялись, дивились услід процесії й казали:

— Ось йде блудниця Шамхат. Ось йде пан писар з Ради старійшин. У чому річ?

Але Шамхат і сама не знала. І, мабуть, писар не знав. Однак, мусила бути вагома причина, раз її потурбували в жалобі за братом Енкіду, й послали по неї самого писаря, вельми поважну особу.


Двері з кедра

У домі енсі Більґамеса були двері з кедрового дерева, гідні храму богів. Змайстрував їх сам Більґамес, вкрив різьбою, що зображала сцени з їхніх з Енкіду пригод у Країні Кедрів. І хоч славу і багатство принесла ця подорож, ніколи не буває так, щоб усі боги були вдоволені. Витягнеш цеглину зі споду — завалиться ціла споруда.

Шамхат увійшла слідом за паном писарем з холодом в серці. Увійшла через двері з кедра, інкрустовані кістю, лазуритом і сріблом. Одне око Більґамеса дивилося на неї. Одне око Енкіду дивилося на неї. І одне зряче око мала Ені, служниця Шамхат. Тільки її тут не було.

Писар провів її через великий двір, залитий сонцем, викладений цеглою, покритою глазур’ю: чорною і червоною. Далі вони увійшли до покою, де Більґамес зазвичай вислуховував старійшин. З покою зник очеретяний сніп, знак Гашанни, відколи Більґамес посварився з її земним втіленням. Проте в Уруку всі були певні, що їхній пастир повернеться, щоб узяти участь в церемонії священного шлюбу[47]. А якщо не повернеться, то, значить, перебуває в Країні без вороття. І тоді оберуть іншого пастиря.

Старійшини сиділи півколом на ослонах і мовчки дивились на Шамхат. Їхні поголені голови не віддавали тіні. Було незвично тихо. У домі Більґамеса ніколи так не було тихо. Нарешті старший серед мужів Урука ворухнувся і звернувся до писаря:

— Кого ти нам привів, синку?

— Діву Шамхат, блудницю Урука, привів за бажанням старійшин Урука, — відказав писар спокійно.

— Хіба це діва Шамхат? — скривився старший. — Хтось із вас, отці міста, впізнає Шамхат?

— Ні, — загомоніли старійшини, — ми не знаємо цієї жінки. Ми не впізнаємо її.

— Однак, я упізнав її, — тихо мовив писар. — Я знайшов діву Шамхат у її домі, занурену в горе, серед сліз і пилу скорботи.

— Як ти впізнав її, писарю?

— По її голосу і серцю. Шар намулу вкриває поле після повені, але під ним віднайдеш свіжу зелень.

— Ми забули, як виглядає найвродливіша жінка Урука. То ти, дійсно, Шамхат?

— Так.

— І ти не відцуралася від своєї нам?

— Ні.

— Не розпродала золото, срібло, лляну одежу? Не викинула пахощі й сурму?

— Ні.

— Чому ж ми не бачимо їх на тобі, Шамхат?

Жінка ще нижче похилила голову.

— Добре, тоді скажи нам, діво Шамхат, ким був тобі той, по кому ти носиш жалобу?

— Братом моїм, сином моїм, пане.

— Але не чоловіком?

— Якби він був моїм чоловіком, я би пішла з ним у царство Нерґаля і Ґашінґаль!

— Але ж він не по крові твій брат і син?

— Кров у нас обох червона.

Старійшина засміявся:

— Кров у нас всіх червона. Це не відповідь, Шамхат. Та й Енкіду зліпила богиня Нінхурсаґ із глини над прірвою. І був він чужинцем: із гір спустився, у степу бігав разом з онаграми, хлептав воду з газелями і левами. Слухай, що ми тобі скажемо, діво Шамхат! Ти — донька Урука і знаєш добре твоє жіноче діло, яке благословила Інанна. І становище твоє непевне, відколи енсі Більґамес покинув свою отару. Хто знає, можливо, він йде вже далекою дорогою. Нема кому бити в барабани, ніхто не забирає наречених у чоловіків, і синів у матерів. Урук осиротів. Комусь треба його годувати. Ти зрозуміла, Шамхат?

— Так, пане.

— І то ти зробиш?

— Змию пил скорботи зі свого тіла, вдягнуся в одежу з льону, прикрашу себе золотом і сріблом, підведу очі сурмою, й годуватиму Урук, нехай процвітає наше місто.

— Ти зрозуміла, Шамхат, але не все. Сьогодні ж ти принесеш жертву Інанні в її храмі, й підеш у Дім для гостей, де тебе чекатиме пан із Ніппура[48], великий чоловік, який побажав стрітися із тобою. Ти питимеш вино і їстимеш м’ясо. Але пам’ятай, що той великий пан не так прагне пізнати твоє тіло, як твою душу.

Шамхат мовчала, тільки ворухнула бровою, і це помітили.

— Шамхат! — гнівно вигукнув старший серед старійшин. — Що ти собі думаєш? За кого ти себе вважаєш? Де твоя скромність, Шамхат?

Жінка злякано озирнулась на писаря. Той теж виглядав розгубленим, і, звісно, не збирався її захищати. Він був надто малим серед великих людей Урука.

— Я зроблю все, що від мене вимагають, — мовила вона. — Але розум мій куций і вбогий, а тіло змарніло. Та й я не жриця, і навіть не храмова блудниця. І плачу податки до міської казни.

З того, як ледь чутно зітхнув писар, вона зрозуміла, що відповіла вдало. Саме такої відповіді від неї чекали.

— Гаразд, дочко, ми пробачимо те, що ти забула про пристойність у своєму горі. Ми вважаємо, що до слів пана з Ніппура слід прислухатись. Можливо, він має лихі наміри щодо Урука. Боги слухатимуть вашу розмову, і ти повинна підготуватись до неї належним чином.

— Про що ж він, той пан з Ніппура, хоче від мене дізнатись? — тихо мовила Шамхат, і очі в неї наповнились слізьми. Хоч то були не справжні сльози, а жіночі хитрощі. Коли її заганяли в глухий кут і життю її щось загрожувало, вона саме так і поводилась. Бо так чинила і сама Гашанна, володарка над життям і смертю.

— Він сказав: «Приведіть до мене діву Шамхат, яка знає таємниці життя і смерті».

— Це лише поетичний образ! — обурено вигукнула Шамхат.

— Можливо, й так, а, можливо, й ні. Боги слухатимуть вашу розмову, і покарають і тебе, і його, якщо почують щось таке, що їм не сподобається. Зрозуміла?

— Так.

— Ти не знаєш грамоти, ти не жриця, і говоритимеш те, що спаде тобі на думку.

— Так, пане.

— Ти отримаєш від пана з Ніппура подарунки й не плататимеш за це нічого до міської скарбниці. Ми подаруємо тобі нову служницю замість тієї, з більмом на оці. Ми не покараємо тебе за незумисне вбивство, бо ти послала дівчину на край даху, не знаючи, що людина з одним оком бачить лише половину з того, що бачить людина з двома очима. Поквапся, Шамхат. Після заходу сонця за тобою прийдуть. Від сьогоднішньої ночі ти прийматимеш усіх чоловіків, котрі тебе побажають. Ти заборгувала місту, дочко. Що буде, коли кожна блудниця носитиме жалобу за коханцем й відмовлятиметься служити Інанні?


Мертві тіла пливуть за водою

Додому Шамхат повертається сама, не пошанована, без слуг із пальмовими віялами, і люди кажуть:

— Ось йде діва Шамхат, очей на нікого не зводить, нас не помічає. Над чим вона замислилась?

Звідки знати гончарам, пекарям, кожум’якам, крамарям міста Урука, про що думає Шамхат? Чим ближче вона підходила до свого дому, тим гучніше билось її серце. Але не через те, що мала обтрусити з себе пил скорботи за братом Енкіду, бо й так збиралась це зробити. Надто невчасно її покликали. А що, коли дівчинка отямилась і спитала: «Чому немає коло мене моєї матері Шамхат? І де мій батько Енкіду?»

Яка нісенітниця! Шамхат аж зупинилась, тупнула ногою, взуту в просту сандалію на очеретяній підошві. Вона не вірила малій. Мабуть, дітиська глузували над калічкою, і та розсердилась. А в сердиту душу вселяється демон розпачу й спонукає до брехливих слів і вчинків. Хто ж виховував цю малу? Сама Шамхат нізащо не насмілилась би бовкнути таке дитиною, бо це вартує добрих різок.

Однак боги надто суворо покарали цю дитину, та й саму Шамхат, бо зробили її ледь не вбивцею. Їй ще цього бракувало! Чи, може, Гашанна таким чином вирішила витіснити з її серця жаль за Енкіду? Як пробивають дірку в загаті, щоб вода не зруйнувала її. Всевідаюча Гашанна знає жіноче серце. Знає, що коли жінка не пішла одразу за милим в Країну без вороття, то не піде туди й згодом. Бо її перестрів би Той, хто пильнує воріт[49], і сказав би: «Ти не слуга, не рабиня, і не жона йому, пощо тобі йти? Не зневажай закону Нерґаля, не порушуй ме Гашанни. Не впізнаєш свого брата і він не впізнає тебе, у темряві й смутку нічим йому не прислужишся. Ти хоч уявляєш собі кур, дівице? Уту його боїться, Нанна його уникає, воїни Ана туди не заглядають».

Ні, Шамхат має своє маленьке місце у цьому світі. Вона більше не гнівитиме богів. Жалобна одежа додає їй ще більшого смирення, жінка ступає тихо, бо на ній нема жодної прикраси. І вона знову чує:

— Дивіться, Шамхат повертається від старійшин. Мабуть, знову візьметься за своє жіноче веселе діло, зароблятиме для Урука срібло. Давно б отак!

Ще й всміхаються, кляті! Шамхат підбирає ображено губи, але вони самі по собі складаються в глузливу посмішку. Й вона відчуває, як осоружна їй ця вбога одежа, що барвою зливається з брудними стінами халуп, вкритих пилом кущиків на узбіччі. Якщо впаде Шамхат, ніхто й не помітить її на цій запилюженій дорозі. Ще й ззаду над’їхав візок, запряжений віслюком, і візник її грубо вилаяв:

— Вступися, стара, мені з дороги!

У себе вдома, навіть у дранті, вона була господинею, панією, а на вулиці, запнута старим покривалом, одразу ж зазнала приниження і грубощів. Не так би говорили з нею, якби вона вбралася в пишні шати, і попереду неї йшов сторож, а позаду — служниця з усім необхідним. Що вони говорили про служницю? Звісно, їй потрібна нова служниця з обома очима. Доросла дівчина, ставна і не скупа на лестощі. А дівча можна вивчити на кухарку й продати. Втім, щось опиралося цій думці, аж стислось серце.

Ось вона увійшла у свій дім, і назустріч їй вибігла заплакана кухарка. Шамхат усе зрозуміла, відсторонила стару, й пішла просто до свого покою. Проте її постіль була порожня.

— Сторож поніс тіло в дім її батька, — пояснила кухарка.

Була в голосі старої жінки покірність долі, але Шамхат розпізнала там зачаєний жах перед тим світом, з якого можуть повернутися лише боги, та й то з великими труднощами, знайшовши собі заручника в світі живих. І це її здивувало. Виявляється, не лише герой Більґамес тікає від смерті, шукаючи місце, куди їй зась, а й ця зів’яла стара жінка намагається віддалити від себе час, коли доведеться вирушити в далеку дорогу. Ніби життя її солодке наче мед. Ніби її життя вартує більше, ніж життя Ені.

— Залиш мене саму, — сказала Шамхат, не обертаючись. — Я тебе покличу.

Коли служниця вийшла, Шамхат сіла на ложе, де померла Ені, й гукнула навздогін у отвір дверей:

— Вона щось говорила перед тим, як…

Хитнулась очеретяна запона, і вона почула голос, що затремтів від сліз:

— Сказала: «Мама».

І настала тиша. Одразу по тому Шамхат обволікло щось гаряче й м’яке, і вона безсило повалилась на ложе. Це було схоже на затемнення сонця, яке буває дуже рідко, коли щось лихе трапляється з Уту. Тільки це затемнення відбулось не на небі, а у самій Шамхат. Темрява зробила її тіло твердим, як випалену в печі цеглу, душа вилетіла з нього і подалась в чужі світи, слідом за маленькою дівчинкою, котра звідкись знала, куди їй іти, а, може, її провадив демон смерті. Однак, душа не бачила жодних демонів. Сторож саме клав перед убогою хижкою плетільника кошиків тіло Ені, сповите в циновку. Він сказав господареві:

— Ваша дочка забилась, впавши з даху. Моя пані оплатить похорон.

І вони сіли на порозі дому й стали рахувати, скільки потрібно глечиків пива, ячмінних хлібів, одежі, і срібних зливків[50].

А душа Шамхат кинулась доганяти душу малої служниці, і наздогнала її аж коло ріки, де була брама, через яку проходили небіжчики, щоб потрапити на перевіз.

— Я тільки подивитись, — сказала Шамхат Тому, хто пильнує воріт.

— Куди лізеш, небого? Прийде час, все побачиш! — і сторож вищирив зуби, чомусь не людські, а собачі.

Але Шамхат лише відступила убік і стала спостерігати, як мерці підходять до Того, хто пильнує воріт, і платять за перехід. Тільки її дочка, Ені, не має шматочка срібла, і тому боїться підійти. Стоїть, склавши тонкі смагляві рученята на грудях.

— Ходи сюди, — покликала її Шамхат. — Я щось тобі маю сказати.

Але дитина не чула її. Дивилась на сторожа Нерґаля вже не одним, а обома очима, бо, хоч людина буває незрячою, душа в неї бачить. А бува й навпаки.

«Такий світ», — подумала Шамхат, і тут збагнула, що дівчинці не дали нічого, і її не пустять через ворота. Чому ж батьки не дали їй нічого? І знову збагнула: бо не ця мати носила її в лоні дев’ять місяців, не ця мати народила її в муках. Тому й Шамхат ніколи не показували її дітей, щоб вона не прикипіла до них серцем. Ось чому названим батькам байдуже, чи має Ені чим заплатити за перехід до Країни без вороття. І таке чекає колись на саму Шамхат. Тіло її без одежі просто вкинуть в Ріку[51]. Це зв'язало її душу з душею дівчинки міцніше, ніж пуповина, міцніше, ніж нитки в основі зв’язані між собою.


Одежа смутку відкинута й лежить в кутку

І тут Шамхат покликали:

— Пані, пані, прокиньтеся!

Вона побачила перед собою поморщене обличчя старої. Ні, Шамхат не спала. Її душа втомилась від мандрів й болю. Коли вона повернулась, стало боляче й тілу.

— Чого тобі?

— Пані, по вас прийшли. З Дому гостей.

— Скажи, що я нікуди не піду. Я хвора.

Стара не раз чула таку відмову упродовж останніх місяців, бо чужинці не знали, що знаменита Шамхат, яка приручила Енкіду, котрий спустився з гір і був наполовину людиною, а наполовину звіром, носить по ньому жалобу, наче сестра чи жона. Не було б Енкіду, слава її господині давно б відійшла, а вона ще й комизиться. Сторож вернувся ні з чим, дійшло аж до сварки, і обоє порішили: не спитає пані за похорон, то й добре, а спитає — скаже так, як є.

І пішла вона до гінця, тутешнього, урукського. Той як почув, позеленів зі злості, відтрутив стару, а сам пішов до господині. Далі велів подати собі пива і сів на край басейну чекати.

Тяжкий нині видався день. Небо затягнулось пеленою, наче Гашанна збиралась зійти на ложе з Думузі, хоч до празника було ще дуже далеко. Стара охоче б зараз подрімала в закутку, та довелося допомагати пані збиратися: натирати тіло пахучою олією, розчісуватись. Стара помітила в темному волоссі дві срібні волосини й непомітно вирвала.

Шамхат вбиралась без жодної радості, рухи її були механічні, губи невдоволено кривились, але поступово колишня врода поверталась до неї, особливо, коли на шиї, зап’ястях і грудях засяяли коштовності. Не була б вона Шамхат, якби стан її не вирівнявся, очі не засяяли. Стара потішено зітхнула. Перед такою Шамхат не встоїть жоден гість, а той післанець нехай почекає, ач який нетерплячий.

От тільки пані не говорила нічого, ані словечка. Її краса залишалась німою. Нехай заграють музики, вип’є вина, щічки зарожевіють… Буде у них вдома вдосталь пива, ячмінного і фінікового, масла, меду, зерна на коржі, риби. Добробут слуг залежить від добробуту господарів, як пуповина пов’язує немовля і матір. Обірветься завчасу — дитя загине. Звісно, розлучитись їм доведеться. Але нехай вона вирушить в далеку дорогу просто з дому господині, а не з вулиці, де жебратиме шматок сухого коржа, і де домом її буде тінь від муру.

Стара поштиво вийшла, коли наостанок Шамхат принесла жертву Гашанні, володарці над життям і смертю, як годиться в таких випадках. Тим часом уже стемніло і в покоях панувала задуха. Наче перед дощем. Гарна прикмета.


Золото в темряві

Якось незвично було йти у темряві, відчуваючи на тілі вагу золота й срібла, яке ще й подзенькувало. Післанець з Дому гостей йшов попереду із запаленим смолоскипом, не озираючись. Не був навіть озброєний, як же він збирався захищати Шамхат від грабіжників? Вона намагалася ступати нечутно, не потрапляти на світло, однак браслети на ногах зловісно бряжчали. Післанець заплив салом, он які складки на попереку. Роз’ївся при бенкетах, обпився вином і пивом.

Ні, Гашанна вбереже її від усього лихого, щоб вона постала перед гостем, як годиться, не осоромила Урука. Та попри незворушність, розлиту на обличчі, що вже втратило дівочу округлість й набувало гострих пташиних рис, вона боялась. Не грубої чоловічої ласки, не чоловічої люті, яку часто вихлюпували на блудниць, коли до ложа приступав демон безсилля, а того, чого від неї чекали в Домі гостей, — невідомо чого. Вона була звичайною жінкою, і ніколи б не стала окрасою Урука, якби не старий ловець Лу-Пірін[52], що колись відвідав її, вигідно продавши шкури впольованих ним звірів. Якось до нього прибіг один з його синів, Ніртаб[53], і розповів про дикого чоловіка, що ламає пастки і засипає ловчі ями, бігає разом з газелями і онаграми. І мудрий Лу-Пірін здогадався, як спіймати дикуна, не завдавши йому шкоди, бо силою і ростом той був рівний самому енсі Більґамесу, а се вказувало на знамення богів. Тільки боги могли створити таку незвичайну істоту, з виду звір, а з душею людини. Якось вдалося мудрому Лу-Піріну побачити в ньому те, що відрізняє людей від звірів. І подумав старий ловець, що зваблива Шамхат — найкраща сіть для дикого чоловіка, котрий п’є воду разом з левами і газелями. Бо самому йому, незвиклому до шляхетного поводження, вона своїми жіночими пестощами відкрила острів Дільмун.

А потім усім стало здаватися, що Шамхат особлива, найзвабливіша й наймудріша, а не просто шмат плоті, яким насолоджувалися городяни Урука й приїжджі купці. Втім, вона сама не звикла до цього. Тільки коли Нерґаль розлучив її з Енкіду, жаль за ним підніс Шамхат над усіма урукськими блудницями, на чиї страждання ніхто не зважав, і вони мусили, доки не постаріють, служити Гашанні.

І якщо великий пан з Ніппура хоче її бачити, й, можливо, навіть приїхав задля цього, то вона мусить вважати це за честь. Посмішка Шамхат засвітилась і згасла в темряві, наче зблиск золота. Сьогодні — великий пан з Ніппура, завтра хтось з старійшин, а далі хтось помітить, що краса її зблякла, з-під шкіри випинаються кістки, і вона вже не той гострий ніж, що розтинає чоловікам горло, випускаючи застоялу кров[54]. Ні, вона не боялась того, на що прирікають людей боги, зліпивши їх з глини над прірвою, — в’янення і старіння. А того, на що прирікають люди.


Шпилька з рожевою квіткою

У Домі гостей було незвично тихо. Стукаючи у браму, посланець обернувся до Шамхат:

— Той великий пан з Ніппура викупив на цей вечір увесь дім.

І в голосі його дзвенів подив, ніби діва Шамхат не вартувала такої честі. Чомусь саме це заспокоїло жінку. Воно було цілком людське, а, отже, її привів сюди не демон, а звичайний чоловік. Велика людина з Ніппура, либонь, поважного віку й не любить ні танців, ні співів. І можливо, дуже побожна, хоч то не міг бути жрець Мулліля, бо такі тримають своє тіло в чистоті. Мабуть, один зі старійшин, бо й звертався до неї через старійшин Урука.

Внутрішній двір теж був темний, ледь освітлений місяцем, що виринав з-за хмар. Однак і цього вистачило, щоб Шамхат помітила охоронців, вишикуваних попід стінами. Вона пройшла повз них, брязкаючи дзвіночками на ногах, і це її трохи розсмішило. Невже, її так бояться? Втім, хоч би й так. Вона служить Гашанні, могутній володарці життя і смерті. Вона поборола дикого чоловіка Енкіду й змусила його служити Уруку, вбити разом з Більґамесом демона Хуваву з Країни кедрів. І чудово знала, що найчастіше битву виграє не сила, а підступ.

Перед ними постав чоловік. Дороге намисто зблиснуло в нього на шиї.

— Ти спізнилась, Шамхат, — сказав він суворо. — Мій пан не звик чекати. Ходімо!

Він повів Шамхат через подвір’я до напівосвітленої великої бенкетної зали, де пахло дуже дорогими пахощами. На ложі сидів чоловік, ні молодий, ні старий, з ретельно поголеною головою, без прикрас на грудях, а біля його ніг сидів писар, шкрябаючи щось на табличці. Чоловік, не дивлячись на Шамхат, відпустив писаря, відпустив слугу, що привів її до нього, а тоді окинув жінку швидким, але чіпким, поглядом:

— Ти голодна? Поїж!

Наче знав, що вона сьогодні не обідала й не вечеряла. Шамхат підійшла до низенького столика. Білі коржі, фініки, виноград і мед. Ні риби, ні м’яса. Хіба можна від того дістати силу? Та наступної миті їй перехопило подих. На столі лежала та нещасна золота шпилька з рожевою квіткою. Шамхат відсахнулась і відступила.

— Не бійся, тут немає мух, — спокійно мовив пан з Ніппура. Шамхат скам’яніла. У голові озвався тупий біль. Тільки боги могли це знати!

Він простягнув їй прикрасу:

— Візьми свою шпильку, Шамхат. Вороні було важко донести цю річ аж сюди…

Шамхат несміливо ступила вперед. Тільки бог міг приручити цього птаха. Вона не зможе звідси втекти. Вона у владі цього чоловіка, а у дворі вартівники, сильні, як бики. Якщо вона не догодить йому, він віддасть її на поталу своїй охороні.

— Дякую, пане, — видушила вона з себе.

І ніби ненароком встромила собі шпильку у вигин ліктя, щоб переконатись, що це не сон. Видно, зачепила жилу, бо кров аж бризнула.

Чоловік тихо засміявся:

— Вколола руку, щоб не боліло серце? Ох, Шамхат, Шамхат, я бачу, що не все, що я чув про тебе, відповідає правді. Не віриться, що ти могла зачарувати Енкіду.

— Весна мого життя минула, — опустила очі Шамхат, гамуючи роздратування.

— Я прибув сюди з Ніппура, щоб стрітися з тобою. І якщо ти й далі триматимеш цю шпильку, що коштувала життя малій рабині, то можеш пронизати нею й моє серце.

Шамхат кинула шпильку кудись вбік, різким рухом.

— Отак краще. Тепер я в більшій безпеці. Сідай на ложе і випий зі мною вина, Шамхат, бо ніч коротка, а вранці я від’їжджаю. Це вино я привіз з собою. Воно таке густе й темне, як твоя кров, моя люба.

Він сам налив з глечика в срібну чашу.

— Я знаю те, чого не знаєш ти. А ти знаєш те, чого не знаю я. Ніщо так не скріплює двох людей, як бажання здійснити цей обмін.

— Моє життя відкрите усім очам.

— Це твоє тіло відкрите, Шамхат. Його може побачити кожен, але думки твої закриті. Наше справжнє життя — це думки. Ти ж не настільки щедра, щоб відкривати будь-кому власні думки. Так, Шамхат?

Жінка опустила голову і зазирнула у чорну прірву налитого вина. Тут так похмуро! Ні співачок, ні музикантів, ні танцюристів, ні людей, що ковтають вогонь. Та й поза межами дому не чути голос барабана Більґамеса, через який загинув Енкіду. Барабана, до якого прислухалися навіть боги. Схоже на те, що кожен тепер має змогу думати в тиші. Але для Шамхат ця тиша стала нестерпною.

— Так, пане, — відповідає вона. — Але, боюсь, думок у мене мало, і вони повторюються весь час. Та я давно вже не буваю на людях, звідки ж мені набратись думок?

— Ти кажеш про думки, начебто це воші, — ляскає себе по коліні пан з Ніппура. — Набратися можна вошей, а думки приходять он звідти…

І він показав пальцем на стелю.

— Спочатку від Ана, тоді від Енліля, а тоді від інших богів. І коли думки досягають людини великої чи маленької, вона вважає, що вони зродились у її голові.

— Я на цьому не розуміюся, — зухвало каже Шамхат, пригублюючи густого солодкого вина.

Але пан з Ніппура лиш поглядом відмахнувся від неї, як від мухи.

— Неважко вгадати твої думки. Ти думаєш про смерть Енкіду, про дівчинку, яка загинула, впавши з даху, а ще про те, що коли постарієш, нікому буде про тебе подбати. Ти думаєш, що могла би прожити інше життя. Але ти навіть не уявляєш, любонько, як тобі пощастило! Ти нікому не належиш, і тобі ніхто не належить. Ти — найвільніша жінка у землі чорноголових. Кожен тобі заздрить, юнаки мріють про твоє тіло, старі зітхають за тобою, молоді блудниці прагнуть стати такою, як Шамхат. Ти ще можеш здобути багатство!

Ніхто вже давно не говорив з нею так, не приділяв їй стільки уваги. Шамхат відчула збентеження, а далі страх, бо ці слова були правдою для її тіла, але не відповідали її справжній сутності. Вона ніяк не могла второпати, що, властиво, потрібно від неї цьому великому панові з Ніппура, котрий не споживає ні м’яса, ні риби, і може виявитись жерцем. А значить не потребує її тіла, єдиного товару, що вона має на продаж. А отже, й не заплатить. Так не годиться. Вона прийшла на зустріч у Дім гостей, а не в храм, і старійшини наказали їй повертатись до роботи.

Шамхат випила ще трохи вина, цього разу відчувши його міцність і підступність. Вона знала, скільки їй треба випити, щоб стерпіти найгрубші пестощі чоловіків, навіть побої. Головне стерпіти, а потім можна дати волю й сльозам. Тоді заплатять більше.

Вона випила ще ковток, почуваючи, як погляд того чоловіка угвинчується їй у скроню. Перед очима їй раптом постала запилена дорога через напівпустелю, кущик колючої рослини на узбіччі, далі — пагорб над Рікою, і човен Того, хто перевозить мертвих до підземного Кур. Її дівчинка не має чим заплатити. Вона нічого не має. Зовсім нічого!

Шамхат ніби стоїть на місці, рухається лише краєвид, пустеля під її ногами. І все вона бачить не своїми очима, а наче чужими, через що не може їх заплющити. Її охоплює безмежна туга, яку не порівняти з тугою за Енкіду. Це — туга за всім сущим, що перетворюється на сірий пил. Me сходять з неба, перетворюються в наші думки, втілюються у плоть, яка страждає, і врешті стає прахом.

Від того стало диким серце Шамхат, і вона не змогла більше цього приховувати. Вона підвелась й мовила до чоловіка, який хотів надто багато:

— Пане! Бери моє тіло, але не чіпай моєї душі, бо стільки навіть ти не зможеш заплатити. А якщо гребуєш моєю вже не юною плоттю, то відпусти. Моє серце тужить за всім світом. Я не та, за кого ти мене приймаєш. Я вже сама не знаю, хто я.

— Дівчино, — відповів їй великий пан з Ніппура, — я не покупець душ. Я прийшов до тебе за допомогою. Я хочу, щоб ти допомогла мені повернутися у світ людей, як допомогла повернутись Енкіду.

Відказала Шамхат:

— Барабанні палички[55] згубили Енкіду. Любов до людей згубила Енкіду. Сидить він тепер у пилюці[56] і плаче.

— Хочеш сказати, що це до нічого доброго не приводить? Але ж я не для себе прошу, для Ніппура. Я йому потрібен більше, ніж він мені. Жоден муж не здатен зробити стільки, скільки жінка. Я почув, що ти носиш жалобу по тому, хто не був навіть твоїм чоловіком…

— Він був моїм братом. Ні, не по крові, а братом моєї душі. І я не винна в тому, що його згубили барабанні палички з дерева хулуппу[57]. Нам було добре удвох не в степу, а серед пастухів, що пригощали нас пивом і хлібом. Доки по нас не послали з Урука. Йди, пане, до пастухів. Вони — щасливі. Думузі[58] теж був щасливим, доки не став царем. Влада спотворила його істинну суть. Боги карають за це.

— Не втямлю, що ти кажеш, Шамхат, — зітхнув чоловік. — Ти вважаєш, що пастухом краще бути, ніж царем? Але ж цар — він і є пастирем свого народу. Хто поганий пастух для овець, той буде поганим пастухом і для людей.

— І я не втямлю, що ти від мене хочеш. Якби мені наказали знову йти в пустелю і привести звідти якогось Енкіду, прикривши його наготу своїм покривалом, то я зробила б це. Однак той інший Енкіду не став би моїм братом. Твоє прохання — все одно що наказ. За мною послали писаря з Ради старійшин, невже я могла б їх не послухати? Я, блудниця Урука, навіть не жриця Гашанни, навіть не храмова блудниця, намастила своє тіло пахучою олією, вбралась в одежу із льону, прикрасила себе золотом і сріблом, щоб зробити свою жіночу роботу. Але боги не благословили мене робити з тебе людину. Та й хіба ти не людина?

— Суть не в богах, Шамхат, а в твоєму серці. Його не присилуєш, — знову зітхнув пан із Ніппура. — До речі, про пустелю. Для мене світ людей — то пустеля. Я блукаю серед них, як Енкіду серед левів та онагрів. Я охороняю їх від мисливців, засипаю ловчі ями, їм і п’ю разом з ними. Але мені мало цього. Я хочу стати людиною, розумієш?

— Молися богам, щоб послали тобі мудре рішення, — мовила Шамхат. — Я нічим тобі не допоможу. Відпусти мене додому. Завтра я поставлю біля своїх воріт очеретяний сніп, бо мушу заробляти собі на життя. Мені не слід слухати слів, які ображають богів.

— А, може, я сам бог, Шамхат? — шепнув чоловік.

Їй від обурення аж перехопило подих. Та все одно вийти вона не могла, тому якомога спокійніше відказала:

— Чому ж я нічого не відчуваю? Серце не завмирає, руки не тремтять, ноги не холонуть, і я можу дивитись тобі в очі. Це свідчить, що ти, твій батько, твій дід зліплені з глини над прірвою.

— Богами не народжуються, людьми не народжуються. Ними стають внаслідок прозріння, упіймавши спис від самого Ана. Усе що я хочу від тебе, це допомогти мені прозріти так, як прозріла ти, Шамхат. Щоб стати нарешті людиною.

— Ти даремно приїхав! — вигукнула Шамхат. — Побалакай краще з жерцями, чиї помисли і тіло чисті, як підземні води Абзу.

— Я ходив до них. Я питав їх, як можна стати людиною і покинути пустелю. Усі казали одне: спитай богів. Але звідки боги можуть знати, що таке бути людиною? Скажи мені! От я почув усю цю історію про Енкіду й подумав собі ось що. Енкіду вирушив до царства Нерґаля — ти залишилась. Герой Більґамес пішов шукати вічного життя — ти залишилась. Отже, ти знаєш щось таке, що об’єднує життя і смерть. Бо ти нитка, що сполучає тих двох, жоден з яких не є повністю людиною. В жилах Більґамеса тече кров богів, а Енкіду — напівзвір-напівлюдина. Іграшка богів, дарунок богів, помста богів…

— Я нічого не знаю, і не хочу знати, — похитала головою жінка. — Я залишилась, бо не була потрібна ні Енкіду, ні Більґамесу. Я — наче самотня очеретина, зламана вітром, її не вплетеш навіть у циновку. Моє життя теж не має сенсу, однак я продовжую жити.

— Якби ти наклала на себе руки, я б тебе зрозумів. Якби ти не сиділа в пилюці, тужачи за Енкіду, я б тебе зрозумів. Але ти вмієш жити життям без сенсу, як уміє жити лише справжня людина, а не лялька з глини, чиє призначення годувати інших людей і богів.

— Я не бачу різниці між людьми. Усі вони служать богам, а більшість — іншим людям. Ти такий великий пан, що, напевно, не служиш нікому, крім богів. То я призначена служити кожному, хто заплатить за моє тіло, а коли постарію, либонь, навчатиму інших дівчат свого ремесла. Я лишаюся з тими, кому, можливо, потрібна.

— І ти задоволена з себе, Шамхат?

— Мушу.

Настала тиша. А потім чоловік знову обізвався:

— Я хотів би бути на твоєму місці, Шамхат. Це — мені до вподоби. Але я сподівався, що ти допоможеш мені стати людиною, тобто розпізнати власну сутність. Спершу я вийшов за мури Ніппура, і увійшов у мури Урука, тихо й мирно. Я ще не знав, навіщо це роблю. Я оглядав місто, стрічався з великими людьми Урука, залагоджував якісь справи, і так три дні відтягував зустріч з тобою. Я пізнав храмових блудниць, щоб наситити тіло й не бачити у тобі лише жінку. Але сьогодні серед ночі я прокинувся і відчув, як з неба Ану простягає мені лазуритові нитки. Їх було так багато, вони дзвеніли, як струни арфи, але я не міг до них дотягнутись. Тіло моє ствердло як камінь і стиснуло душу. Я почував одночасно велику муку і велику радість. Якби розколоти мене в цю мить, звідти вирвався б стовп полум’я і спалив Небо-Землю. Якби ти знала про це, Шамхат, ти розкрила б переді мною не лише груди й лоно, як розкрила їх Енкіду, а й серце!

— Звідки ти знаєш, що я не відкрила Енкіду ще чогось?

— Знаю, бо ти ставилася до нього, як до сина.

— Звідки ти знаєш, що я не ставилася до нього ще якось інакше?

— Знаю, бо він вважав тебе матір’ю. А матері не відкривають серця дітям. Вони переносять їх після народження до нього, як перед тим виношували у лоні..

Знову настала тиша, тільки вже не така глуха, як раніше. Шамхат чула, як потріскують факели і знадвору долинає не то крик, не то схлип сови. Вона повернулася до реальності і душу знову охопив страх перед порожнечею. Ніби на її очах, хоча вона цього не бачила, Енкіду провалюється в підземний світ. Не так, як усі люди. Він сходить туди живим, не подумавши, чи варто це робити: заради барабанних паличок, не послухавши пересторог Більґамеса. І враз її осяяло світло істини: Більґамес покинув Урук не задля пошуків вічного життя, бо життя сповнене мук і горя. Його мучило почуття провини, усвідомлення незворотності втрати, таке нестерпне, що він аж перестав відчувати себе богом. Мусив щось сказати, бо втрата найближчої людини не є причиною покидати Урук.

— Ти не маєш що сказати, Шамхат?

— Я сказала, що продаю лише своє тіло.

— Навіть, якби я був богом?

— Я не знаю, чи боги потребують, аби ми їм відкривали своє серце. Їм і так, напевно, все відомо. Я не посвячена в таїнства богів.

— Тоді я тобі скажу, Шамхат. Той, хто мало знає, той помиляється більше. А помилки порушують священні ме.

Обличчя стало суворим і закам’янілим, і Шамхат охопив справдешній жах. Тут би їй впасти ниць й заридати від страху й каяття, але погляд пана з Ніппура прикував її до місця, наповнив тіло крижаним холодом нічної пустелі. Як же їй хотілось піти звідси, будь-якою ціною! Вона все ще сподівалась, що її відпустять. Усе лихо Шамхат полягало у тому, що вона проводила свої дні в самотності й бездіяльності, не маючи поряд нікого, з ким могла би поговорити. Вона забула, що без Енкіду й Більґамеса беззахисна перед світом: перед усією цією кривдою і жорстокістю існування, перед демонами хвороби, смерті, голоду й страху. Зрештою, і боги перед ними безсилі, усі, крім Ана, недосяжного і такого далекого, що він не може бачити не лише Шамхат, а й Енкіду і Більґамеса, і цього великого пана з Ніппура, і йому немає до них діла, бо помисли його відрізняються від людських і божих помислів, як вогонь відрізняється від попелу. Вогонь породжує попіл, але попіл ніколи не породить вогню. І поміж блудниць Шамхат була чужою, відколи її тінь злилася з тінню Енкіду. Брат її пішов, а тінь його залишилася.

Пан з Ніппура з витонченою жорстокістю оголював її душу, витягував з середини тіла, як рибу витягують з води, і ця риба поволі конає на сонці. Голосу її не чути люди. Лише боги знають, що кричить риба в передсмертних муках.

— Шамхат, — тихо-тихо мовив пан з Ніппура, — я маю для тебе дуже добре вино. Давай вип’ємо його удвох, і ти відкриєш мені своє тіло, знявши з нього усі прикраси, бо для цього ти прийшла сюди. Взамін знятих прикрас я подарую тобі інші — для волосся, шиї, грудей, рук. Коли ти повертатимешся додому, вони так сяятимуть і дзвенітимуть, що всі урукські жінки помруть від заздрощів. Я дуже багатий, Шамхат. Ти не пожалкуєш, що прийшла сюди…

Він сягнув рукою по невеликий темний глечик, що стояв на окремому столику, налив у чашу прозорого вина, що пахло квітами, й простягнув її Шамхат. Вона прийняла чашу з його рук, їхні пальці зіткнулись, й вона відчула священний трепет свого тіла, наче того першого дня, коли її лоно прийняло чоловічу силу. Вона не думала, що це може ще колись повторитись. Мабуть, то був справді один з богів. По тілу поповзли мурашки, а далі вона відчула млість, і спробувала сказати:

— Я твоя, мій пане.

Бо відчула себе кимось більшим, ніж блудниця. Від блудниці вимагають її вміння, а не серця, гри, а не любові, ілюзії, а не правди. Проте язик не слухався, уста затерпли, таким міцним було вино. Вона зніяковіло засміялась, тобто здавалось, ніби сміється, хоч насправді сміх долинав звідкись збоку. Шамхат схилилась на ложе, що пахло звіром, не здатна навіть підібгати ноги.

— Дурненька Шамхат, — почула вона голос і знеможено склепила повіки.

А пан з Ніппура ляснув у долоні й сказав слузі:

— Вкиньте її у ріку, доки не розвиднілося.


Шамхат і Ріка

Шамхат рухається над водою і бачить своє тіло, без жодної прикраси, без одежі. Вода жовта під сірим, збуреним хмарами, небом, з якого ось-ось поллється дощ. Кожна річ в Небі-Землі так задумана Аном, що несе в собі одночасно добро і зло, життя і смерть. І з цим треба змиритися. Чи була Шамхат щасливою в місті Уруку, повз товсті мури якого пропливають зараз її розлучені душа з тілом? Була й не була. Чи мало її життя якусь вартість в очах людей? Мало і не мало. Чи має її мертве тіло вартість перед Небом-Землею?…

Тіло Шамхат належить Ріці. Коли течія сповільниться, воно опуститься на дно, в намул, разом з іншими тілами, стане поживою для риб. Цих ситих риб спіймають рибалки в сіті, принесуть на ринок, на поживу людям Урука чи іншого міста. Ніщо не пропадає, окрім голосу.

У вранішньому тумані душа діви Шамхат не одна. Довкола аж роїться від напівпрозорих постатей, однакових, безмовних. Душ убогих, старців, злочинців, жертв, немовлят, за кого нема кому заплатити. Куди вони прямують? Навіщо? Увага кожного прикута до свого мертвого тіла, скрині душі. Деякі починають відставати, загубивши своє тіло, метушаться, шукають, а далі бліднуть й розпливаються… Що буде, коли зійде сонце? Воно їх усіх спалить.

Але тут Шамхат починає розуміти, що сонце не зійде. Вони покинули землю, яку щодня осяває Уту. І то не хмари, що мають пролитися дощем, а підземне склепіння над рікою, що впадає у царство Нерґаля, створене з сірої глини, пронизаної корінням дерев.

Зненацька почувся гул, тріск, від якого усе почало тремтіти. Повітря наповнилось блискавицями. Згори посипались грудки глини, втім, вони не завдавали жодної шкоди. Але блискавки вражали безплотні постаті, й ті мовчки, без спротиву, падали в безодню Ріки, на мить спалахуючи. Далі почався справжній хаос. Суцільні потоки води заповнили собою підземелля. Вода аж стогнала, намагаючись вирватись з тісного простору. У цьому вирі усі погубили свої тіла. Проте Шамхат не відчувала особливого жалю, адже не лише мертва, а й жива плоть, давно не належала їй, як і власне ім’я: усі нею користувались, усі чоловіки Урука, хто бажав отримати насолоду — старі й молоді, старійшини і чиновники, купці й писарі, воїни і пастухи. За це вони давали їй те, що потрібно, аби тіло отримувало необхідні життєві соки і продовжувало виглядати звабливим. І нічого поза тим.

Якимось внутрішнім чуттям жінка знала, що вода знайде вихід, і оскільки вона, Шамхат, теж є часткою того хаосу, то і для неї існує вихід. Вона — не сама. Вона ніколи не буде сама, влившись у могутній ритм води. І даремно вона боялась за Енкіду. У царстві Нерґаля він не самотній. Можливо, вона приєднається до нього. І їх ніщо не розлучить: ні жінки, ні чоловіки, ні дороги, які ведуть у чужі краї, ні чоловічі й жіночі справи. Той добрий пан з Ніппура розлучив Шамхат не лише з власним тілом, а й з Уруком, з цим життям, що не мало жодного сенсу. Тепер вони з Енкіду чекатимуть на Більґамеса, який пішов шукати життя вічного на землі, але знайде його під землею. Звідки в неї була така впевненість? А ось звідки.


Шамхат зазирає за темну завісу

Перебуваючи в полоні вируючої каламутної води, незбагненним чином, внутрішнім зором, Шамхат побачила безкраю гладінь синьої води, осяяну вранішнім сонцем, картину, наповнену спокоєм. Море[59], царство богині Нашле, яке подарував їй великий Брат богів Енкі. Шамхат ніколи не бачила моря, але про нього розповідали купці, що приходили до неї. Проте вона навіть не уявляла, що море може мати таку барву, з якою не зрівняється жоден з лазуритів. Але зблизька вода була прозорою: небесну лазуритову барву дарував їй Ан.

А Шамхат засмутилась, бо все життя вона провела в Уруку, за винятком тих кількох днів у степу, коли сповняла волю богів, ловлячи в свої тенета дикого чоловіка Енкіду. Виявляється, світ поза степом, кур-кур, зовсім не страшний.

Жінка побачила каміння, яке лизали хвилю, змінюючи одна одну. І Більґамеса, який лежав горілиць на піску. Засмагле тіло, вкрите краплями води, здригалось, уста щось шепотіли, а очі дивились у небесну безодню. Поруч з ним, торкаючись пальців, лежав жмуток трави, що відливала червоним. Далі впала темна завіса, і коли вона знову відхилилась, Шамхат побачила велике око Напни, що відображалось у темно-зеленій воді. Більґамес спав, поклавши голову на камінь, вкрившись плащем, і стискав у руці той самий жмуток зілля. Либонь, те зілля було чудодійне.

По світлому піску ковзнула велика чорна змія, істота, якої боялись навіть духи, не кажучи вже про людей. Вона підповзала до безборонного Більґамеса, але не для того, щоб його вкусити. Жодна змія не кусатиме людину, якщо та не дратуватиме її, не руйнуватиме гніздо, не простягне руку, або не наступить на неї. Спершу Шамхат подумала, що змія хоче зігрітись на серці Більґамеса, і вивідати його потаємні думки. Але насправді змію привабив запах трави і вона повзла йому назустріч тихої місячної ночі, сама дитя ночі. Шамхат хотіла розбудити Більґамеса, але відчула потужний опір не лише ззовні, а й зсередини. Навіщо їй порушувати волю богів, від яких залежить її місце в світі, звідки не повертаються, куди вона незабаром потрапить? А щодо власного опору, то вони з Енкіду не розуміли дивного бажання Більґамеса жити вічно. Енкіду хотів померти не на ложі, а в степу, не поміж стін, а під лазуритовим небом, не під акомпанемент плачу, а під шум очерету й вітру. Шамхат було все одно, де померти, аби з братом своїм Енкіду, з мужом своїм Енкіду, сином своїм Енкіду. Нехай спить герой Більґамес, на дві третини бог, на одну третину людина. У царстві Нерґаля він матиме довкола себе родину, слуг, садівників, арфістів, виночерпіїв. Майже все, що має в Уруку.

І знову темна запона закрила від Шамхат видіння того, що було, чи, можливо, буде. І коли вона відсунулась. Настав ранок. Більґамес ридав, качаючись по землі, а віддалік лежала порожня шкіра старої змії. А сама змія, віднайшовши молодість, солодко спала в норі[60].

Та Шамхат не мала часу думати про видіння. Потік води нарешті вирвався на волю і полетів униз, а разом з ним потужна хвиля повітря.


Кістки над краєм безодні

А потім її викинуло на берег. О боги Неба й Землі, яке смутне видовище відкрилось перед Шамхат! Неозора пласка рівнина, всіяна кістками і трупами людей і тварин, що їх відкинув світ живих. Незліченна кількість, яку, мабуть, і писарі Нерґаля не можуть полічити. Втім, боги дбають, щоб мертвих не було більше, ніж живих, а живих — більше, ніж мертвих. Така доля, що про поживу мертвим нема кому подбати, що хтось стає жертвою вбивць і лишається непохованим, що хтось не має матері, а хтось — сина…

Усі почуття Шамхат, здавалось, залишились в тілі, але розум був поки що з нею. Мертві не божеволіють, а вона була певна, що мертва, бо бачила власне тіло, яке пливло водою разом з іншими тілами, а потім зникло у вирі. Скраю лежали ті, хто помер недавно, учора, хоча Шамхат не була певна, чи зараз ранок чи вечір, бо в царстві Нерґаля і Ґашінґаль час інший. Уту спускається під землю, коли пройде шлях із Східної брами до Західної. Над нею нависало небо, якась брудно-сіра пелена. Вздовж берега клубочився туман, ні, то були безплотні постаті, котрі блукали поміж свіжих небіжчиків. «Треба й себе знайти, — подумала Шамхат. — Я маю подивитись на себе. Так годиться». І вона підійшла ближче до примарних постатей-тіней. Ніхто не звертав на неї уваги: усі були надто заклопотані собою, щоб вступати у бесіди. Та й, зрештою, говорити ніхто не міг. Тому всюди панувала тиша, нечувана тиша, несусвітня.

Тіла лежали так, як їх викинули хвилі, в незручних позах. Одні долілиць, багато мали рани, завдані водою. Старі й молоді, каліки, діти, немовлята, перемазані намулом, а поміж ними мертві тварини — вівці, телята, собаки, коти, птахи… Шамхат шукала себе, таку ж непривабливу, понівечену Рікою і життям. Вона довго ходила берегом, і знайшла тіло Ені, маленької служниці, яка вважала себе її дочкою, хоч то не могло бути правдою. Не знати, чи знайшла душа Ені своє тіло. Шамхат озирнулась довкола і не помітила нікого, хто нагадував би Ені. Мабуть, вона вже пішла звідси. Здається, деякі душі прибували сюди раніше за свої тіла, бо як тільки вода викидала нове тіло, кілька примарних постатей кидалося до нього. Але не так, як живі люди. Тут не було різких рухів, наче душі зав’язли в меду потойбічного світу. Знайшовши тіло, тінь-душа нахилялася над ним, намагалася увійти до тіла, обіймала його, тулилася… Невже вони не розуміють, що двері тіла навіки замкнені для них і належать Нерґалю, пастирю мертвих? І що повернутися звідси неможливо. Он яку важку дорогу вони подолали. Недаремно її називають дорогою без вороття.

Нарешті Шамхат знайшла себе, тобто свою земну оболонку. Тіло лежало обличчям донизу, в грязюці. Вона впізнала себе по сплутаному мокрому волоссі, в якому чомусь застрягла шпилька з рожевою квіткою. Напевно, роздягальники трупів не завважили. Та наступної миті вона засумнівалась, чи це не помилка, бо поряд лежала лицем донизу інша жінка, така ж молода, вп’явшись у пісок посинілими пальцями. Мабуть, вона потонула в одному з каналів, таке часто буває, коли осипається гребля. Але й Шамхат могла теж втонути! Вона навіть почала щось пригадувати: удар об воду, якесь червонувате світло, що буває, коли починає сходити сонце Уту, повільно прочиняючи двері, щоб не спалити ліси в Країні кедрів. Зрештою, вона не хотіла нічого пригадувати. Тут їй це непотрібно.


Шамхат забирає з собою Писар мертвих

І тут Шамхат помітила писаря, за яким ходив учень з табличкою. Вони не нагадували мертвих, однак і живими їх важко було назвати. Таких людей немає в Країні чорноголових. Надто високі, з волоссям кольору соломи, білою шкірою й прозорими очима. Напевно, вони служать Діві-писарю, яка в підземному світі записує долі всіх людей. Шамхат застигла над двома тілами, одне з яких колись належало їй, а тепер вже ні — тільки душа й ім’я. Втім, імена також мають долю: їх можуть забути чи пам’ятати вічно. Але зараз своє ім’я вона не може вимовити. Є надія, що його запишуть на глиняній табличці, й у царстві Нерґаля воно зберігатиметься вічно. Але на землі… Доки приносять жертви й відчитують молитви, доти існує зв’язок між живими і мертвими.

Ті, чиїми кістками встелено берег, їм ніхто не принесе ячмінних коржів і пива, і вони гризтимуть суху глину й злизуватимуть росу зі стін. Їх навіть не пустять через Браму, бо за це треба платити. Хто міг сподіватися, що Шамхат приєднається до цих найнещасніших!

Шамхат з острахом спостерігала, як Писар з помічником наближаються до неї. Вона не знала, як має поводити себе перед такими поважними особами. Уста її були запечатані глиною, вуха заліплені піском, та навіть, якби вона могла говорити, однак не зможе пояснити, чому її, напоївши смертельним зіллям, вкинули у Ріку. Та, зазирнувши в очі Писаря, вона побачила не відображення його душі, бо той не мав людської душі, а дух і плоть богів. Вона побачила в них усе своє життя від початку до кінця. Але що йому ще потрібно від неї, чому він виділив Шамхат серед інших душ?

— Дочко Шамхат, — мовив Писар, не розтуляючи уст, і погляд його пронизав її тінь, вийшовши поза неї. — Ти маєш піти зі мною.

Тільки й усього сказав й обернувся, пішов не озираючись. А Шамхат поквапилась за ним, як телиця на налигачі, котра не відає, куди її ведуть: на пасовисько чи до різника. Перед нею простягся безживний степ, плоский, як стільниця, і невдовзі зникли кості мертвих, жертви битви між життям і смертю, де завжди перемагає остання. Зрозумівши це, Енкіду перестав боротися: яка різниця, коли вмерти? Прив’язаний до пана-товариша Більґамеса, він не міг вернутись у степ, не міг покинути стіни Урука. Так, він став устами Більґамеса, серцем його уст, його братом. Цього ніхто не заперечить. Здавалось, ось-ось перед Шамхат відкриється велика правда буття, і вона наближається до прірви, в глибині якої ховаються иерозкриті таємниці. Наразі жінка усвідомила лише одну з істин: вона є частиною історії про Більґамеса, Енкіду й діву Шамхат, і ведуть її задля того, щоб вирішити долю по смерті. Можливо, її чекає випробування, і не одне. Це засмутило Шамхат, бо хоча й смерть звільнила її від втомленого тіла, залишилась втомлена тінь-душа. А що коли Писар веде її прямісінько до Енкіду? Можливо, там на неї чекає навіть Більґамес, котрий згинув у кур-кур, звідки не долетить навіть ворон, щоб сповістити печальну звістку?


Брама посеред площі

Чи Шамхат замислилась, чи стала неуважною від монотонного руху степом, котрий більше нагадував пустелю, коли раптом помітила, що йде за… цапом[61], так, старим цапом з темно-брунатною спиною і облізлими боками. Це так її вразило, навіть розсмішило, хоча мертві не сміються, і вона не могла. Чи то Писар перетворився на цапа, чи дав їй за провожатого цю тварину — що їй було робити? Мусила йти за цапом. Аж ось вони опинились на краю улоговини, вкритої великим чорним камінням, великим дивом у країні чорноголових, з чого Шамхат зрозуміла, що опинилась справді дуже далеко. Втім, іти було зовсім неважко, бо її босі ноги були лише тінню, а тіні все одно по чому ступати: по м’якій пилюці, стерні чи гострих каменях. Проте цап вибирав собі шлях, намагаючись не поранитись. Вони перетнули улоговину й заглибились у темний отвір між камінням. Стіни проходу були викладені лазуритовою плиткою, а долівка була білою. А відтак, слідом за старим цапом, в якого один ріг був трохи звернутий набік, Шамхат вийшла на простору площу, посеред якої стояла однісінька брама з кедрового дерева, вдесятеро більша, ніж та, яку спорудив герой Більґамес, перемігши Хуваву, володаря Країни кедрів. Звісно, цю браму зробили боги. А богам не слід дивуватись, навіть якщо вони поставили браму посеред площі й замкнули.

Та цап і не намагався обійти браму. Дрібочучи, він обійшов довкола неї і зник. Шамхат залишилась сама посеред площі, яку оточували не мури, а щось схоже на димову завісу. «Це дим з наших жертв, — подумала вона. — Дим для Ануннаків»[62]. Тут мають бути ріки пива і гори ячменю, купи срібла і золота. Проте нічого такого вона не помітила. Площа була величезна, брама висока, а Шамхат — маленька. Не можна сказати, щоб вона цим не переймалась. За життя їй вдалось зажити слави найкращої блудниці Урука, її осяяло світло енсі Більґамеса, додав загадковості Енкіду, зліплений з глини над прірвою. І що з того? Ніхто не приніс нічого на помин її душі. У той світ вона прийшла нага з порожніми руками. Отже, їй нема чого сподіватись на добре ставлення Ануннаків, адже що заведене на землі, те спущене з неба.

Тепер вона чекала, що хтось її покличе, скаже, що робити далі, куди йти. Вона завжди підкорялась чужій волі і чужим бажанням. Це додавало їй сили. Вона стоятиме на площі перед брамою з кедрового дерева сто літ, тисячу, скільки треба.

Може, минуло сто років, може, менше, але раптом звук дверей, що відчинялися прорвав тишу, яка тримала Шамхат в полоні, відколи та опинилася на березі Ріки. Він був такий величний, приголомшливий, захоплюючий. Жодні двері у світі людей не відчинялись так.

Навала звуку створила вихор, який підхопив Шамхат, втягнув її в отвір дверей, наче пір’їнку, й вона полетіла кудись угору в сріблястій імлі. Несказанна розкіш пронизала її душу, випускаючи тугу за земним світом, вилущуючи тверді чорні часточки, кидаючи їх вниз. Ні, її доля таки була благодатна. Вихор м’яко опустив Шамхат на зелену траву.


Шамхат не бачить богів

І знову вона була сама. На розкішному полі, де зліва колосився ячмінь, а справа доспівала пшениця. «Це, мабуть, боги засіяли ниви з жертв за померлими», — вирішила Шамхат. За полями був округлий пагорб, на якому паслися ягнята й козенята. З пагорба витікав струмок, весело біг поміж очерету. Далі кучерявились сади з виноградом і яблунями. Але Шамхат не знала, що їй робити. Усі запахи, звуки, які тільки могли бути в цьому щасливому світі, оточували її. Вона ніби була досі калікою, невидющою і глухою, а тепер видужала. Їй не хотілось, щоб хтось дивився, як вона йде і казав:

— Ось іде Шамхат, блудниця з Урука.

Ні, тут не було нікого. Це місце не призначалось для людей, а, отже, й для неї. Вона не могла торкнутись трави, погладити ягнят, не могла напитись зі струмка, з’їсти гроно винограду. Вона була ніби всередині цього, і водночас поза ним, і ніщо не бажало її помічати. Та все ж краще, ніж запилене підземелля, де лише глина й мутна вода, де мертві чекають ласки живих, чия пам’ять така коротка.

І Шамхат сіла просто на землю, щоб стати ще непомітнішою, й почала слухати дзижчання бджіл, шелест трави, тихе мекання ягнят, а далі й сама заговорила.

Шамхат звертається до Гашанни:

— Пресвітла Гашанно, володарко життя і смерті! Ти дала мені життя, навчила жіночого діла, і я служила тобі, як уміла. Ти відібрала життя в мого брата і сина Енкіду, зітнула серпом очеретину, і зробила це у священному гніві. За того бика, що його вбили Енкіду з Більґамесом[63]. Мабуть, кожен вчинив би так. І Більґамеса ти покарала — безумством. Хоча, можливо, він теж десь іде далекою дорогою в царство Нерґаля і сестри твоєї Ґашінґаль.

Так само вчинила ти мудро, убивши дівчинку, що називала мене матір’ю, а Енкіду батьком, бо жити з одним оком у цьому світі небезпечно. Однак я не можу зрозуміти одного. Чому ти вбила їх так, ніби я була тому причиною? Адже інші великі боги є свідками, що, хоч я й стала серпом смерті в твоїх руках, помисли мої були дуже далеко від цього. Спитай-но краще в Нанни-місяця і Уту-сонця.

Нічим не відізвалась на це Гашанна, пані Урука що має завжди багато роботи, без якої життя на землі припинилося б, без якої світ переповнився б і тріснув би, наче глек. Тільки повів вітру наповнив теплом ноги Шамхат і вона відчула, що вони стають плоттю, легшою і прозорішою, ніж та, що була в неї перед тим, як вирушила вона в далеку дорогу. Тепер вона мала ноги, якими могла відчувати тепло землі й шовковистість трави. Тамуючи подив і радість, Шамхат продовжила розмовляти з богами.


Шамхат говорить до Нанни-місяця

Батьку Нанно[64], що поганяє лазуритовою палицею зорі на небі, хто являє нічну красу і дбає про безпеку людей, від чийого ока не сховатися потаємним діянням, ти ж знаєш, як усе було? Знаєш, що моя робота найбажаніша уночі, і бачив, що я не лінувалась, аби Урук багатів. Ти ж бачив, як три дні ми з пастухом Ніртабом сиділи в очереті, пильнуючи, коли до води у смерку прийде дикий Енкіду, оточений онаграми і газелями. Ти освітив моє намисто, браслети і шпильки у волоссі, ти освітив мої груди і лоно, щоб Енкіду, котрий досі не бачив жінки, зрозумів, для чого її створили боги. І щоб я побачила Енкіду з гривою, наче в лева, якої не торкався гребінь, з устами, що не відали про шляхетність людської мови. Ти бачив, як він злякався! І як я злякалась: ану ж він задушить мене своїми волохатими ручиськами. Та син пастуха-мисливця Лу-Піріна шепнув мені:

— Не бійся, Шамхат! Він не кривдить газелей і онагрів, рятує від стріл мисливців; він засипає ловчі ями і розриває сіті, він лікує недужих звірят і грається з левенятами. Його зліпила мудра Нінхурсаґ, щоправда пізніше за всіх нас, то й не дивина, що Енкіду не знає нічого крім степу, не бачив міста Урука, не їв хліба і не пив вина. Але так само невідомі йому людські вади: марнославство, захланність, лицемірство. Він достоту, як новонароджене дитя, брат наш Енкіду. Тому ми й не кривдимо його, як не кривдимо ні людське дитя, ні дитя газелі, очікуючи, коли прийде його час і воно принесе нам користь.

Так, я знала про це: найкращих овець приносять в жертву богам, щоб ті не голодували, а гірші йдуть на поживу людям.

Зрештою, ти, батьку, бачив, як я заступила дорогу до водопою дикому чоловіку. Як блищали мої прикраси. Як сяяли мої груди під твоїм промінням. Але ти не знаєш, що я боялась. Адже Енкіду був лихий на людей, бо ті розставляли пастки на його братів, як він казав, онагрів і левів, на сестер газелей. Велетенським він був і дужим, з тілом порослим волоссям, а борода сягала до стану. Міг би легко задушити мене однією рукою. А якби кинулась навтіки — прудкішим вітру був Енкіду.

Та недаремно усі ці три дні я молилась Гашанні, й знала, що виходу в мене нема. Задзвеніла браслетами, підвісками, й усміхнулась. Присягаюсь, досі Енкіду не бачив жінки, не бачив людської посмішки! Коли я про це подумала, страх мій кудись подівся, і я збагнула, що здатність посміхатись — це те, що відрізняє нас від звірів. Говорити вони вміють, кожен своєю мовою. Енкіду знав мову звірів, тільки ким він себе вважав: левом чи газеллю? Мені стало смішно і я засміялась уголос. Мій провідник, що сидів у очереті зі списом, напевно, здивувався, почувши мій сміх. Енкіду розглядав мене, наче якусь дивовижу, і тоді я насмілилась звернутись до нього:

— Брате мій Енкіду! Я — діва з міста Урука і звати мене Шамхат. Я прийшла подивитись на тебе.

Присягаюсь, він зрозумів! Бо кивнув, однак не зрушився з місця. Тоді я продовжила:

— Бачу, що ти такий, як ми. Якби постригти твоє волосся і зголити бороду, був би ти красенем, Енкіду!

Він втягнув ніздрями запах моїх парфумів та олії, якою я щедро намастила своє тіло, щоб не дошкуляли москіти. Я спитала:

— Гарно пахне?

Він кивнув.

— А зблизька пахнутиме ще краще. Так пахнуть люди, котрі дбають за свою вроду.

І я вийняла з-за пояса глиняний горщечок з олією:

— Візьми й ти пахнутимеш так само, Енкіду.

А що він позадкував, то я поставила посудину на землю й відступила назад. Ще й обернулась, щоб його не бентежити. Так приманюють дичину. Коли я знову повернулась, Енкіду вже не було. І горщечок теж зник.

Ніртаб був задоволений і похвалив мене:

— Хитра Шамхат! Тільки жінка могла б до такого додуматись. Ну, тепер він твій. — Й додав: — І Урука, звісно…

Брат мій Енкіду засмутився, бо, зачувши інший запах, звірі повтікали від нього. Бідолаха намагався змити запах олії у воді, тер шкіру глиною й жмутами трави, однак нічого не допомагало. І тоді він прийшов до мене…

Батьку Нанно, чи віриш ти, що з тих пір нас з Енкіду поєднав зв’язок, який ніщо не могло розірвати? І хоч чинила я все з благословення богів, моєї волі було тут ще більше. Я прикипіла серцем до дикого Енкіду, і не лише він пішов зі мною, а і я з ним…

Отаке сказала діва Шамхат місяцю Нанні, й не встигла вона закінчити своєї мови, як стегна й живіт стали плоттю. До половини вона стала плоттю. Щоб не скривдити іншого бога, Уту-сонце, вона обізвалась і до нього. Був то особливий бог, прихильний до Більґамеса. І хоч не видно було його на небі, як і місяця, для Шамхат це не мало значення. Боги — скрізь.


Шамхат молиться до Уту-сонця

Батьку-Угу, що виходиш через Східну браму і входиш у Західну, однаково зичливий до тих, хто на землі, й під землею! Однаково милосердний до степу і до гір, і до землі шляхетної мови. Ти бачиш усе, ти допомагаєш героям, коли вони намагаються віднайти справедливість у Небі-Землі, захищаєш невинних від гніву богів. Батьку! Я не знаю, як розмовляти з богами. Я не жриця, а проста урукська блудниця, і моє серце лежить у твоїй долоні. Ти бачив, як я росла, як рано стала служити Гашанні, як намагалась догодити богам і громаді Урука. Ти був на середині дороги, як я розірвала навпіл своє покривало й віддала половину Енкіду, щоб той не світив голим тілом. Я взяла його за руку і повела спершу до пастухів, разом з Ніртабом, сином мудрого Лу-Піріна, осягати науку бути людиною. Там він уперше спробував хліба і ячмінного пива, брат мій Енкіду, вигодуваний молоком газелей. Він був покірний мені, як ягня, бо звірі від нього повтікали, а ноги ослабли від кохання. Та пастухи миттю зауважили його разючу подібність до енсі Більґамеса, що свідчило про його незвичайне походження. Він нижчий за Більґамеса, казали вони, та либонь дужчий. Якби обітнути Енкіду волосся та поголити підборіддя, вони були б схожі наче вийшли з лона однієї матері. Та я знала, що нас розлучать, як тільки ми прийдемо в Урук, тому вирішила затриматись в гостинних пастухів. Енкіду був їхнім ворогом, але потім став братом. Та й слід було віддячити тим добрим людям за гостинність. Я приголубила Енкіду й сказала:

— Леви і шакали нищать отари цих людей. Кожної ночі, коли ти спиш захмелілий від пива, вони стоять на чатах, палять вогні в степу. Якби тут був Більґамес, він розігнав би вовків і левів, він бився б з ними.

Енсі засопів:

— Леви і вовки — мої брати, як я можу їх проганяти? Та й ти обіцяла мене відвести в Урук, щоб я помірявся силою з героєм Більґамесом…

— Звісно, відведу. Мені час вертатись до свого жіночого діла.

— А що воно таке, жіноче діло? — спитав Енкіду, нерозумне дитя.

— Віддавати своє тіло кожному, хто має вдосталь золота й срібла. Що ми будемо їсти в Уруку, якщо я не працюватиму?

Я думала, Енкіду охоплять ревнощі. Та ні, він тільки спитав мене:

— То це називається віддавати тіло? Якби я мав багато золота й срібла, ти віддала б мені своє тіло, Шамхат?

Я розгубилась, але переборола сміх й відповіла так:

— Богиня Нінсун, мати Більґамеса, повеліла, щоб я стала твоєю першою жінкою, бо вважала, що ніхто в Уруку не зрівняється зі мною в жіночому ділі. Нашу долю визначили на небесах, Енкіду. Срібло й злото тут нічого не важить. І якщо боги побажають, ми розлучимося. Адже, як я вже тобі розповідала, боги нас створили і ми мусимо їх шанувати. У тебе ж немає ні батька, ні матері, і я своїх не пам’ятаю. Тому ми ближчі до богів, ніж інші люди, брате мій Енкіду.

І тут я побачила, й, гадаю, від богів це не сховалось, як на очах дикого чоловіка виступили сльози. А це означало, що в ньому прокинулась мудрість. Лице його посвітліло, наче ти, Уту, кинув на нього погляд, хоч на той час ти дивився на обличчя мертвих.

— Мабуть, це правда, моя Шамхат, — нарешті мовив Енкіду. — Я не знав, що у мене могли бути батько й мати. А коли взнав, серце моє огорнув смуток.

«Тільки й боги у нас є, — подумала я з болем. — Без краси і вміння я нікому не потрібна. Якщо Енкіду не поладнає з Більґамесом, горе мені!»

І я сказала якомога спокійніше:

— Завтра ми підемо звідси, обіцяю. Але треба віддячити цим людям, які навчили тебе їсти хліб і пити пиво. Вони пам’ятатимуть про тебе довго-довго. Людина живе стільки, скільки про неї пам’ятають. Це — найкращий і, здається, єдиний спосіб продовжити собі життя. Люди бояться забуття більш за все на світі.

На обличчі Енкіду майнув подив. Правду кажучи, я й сама не розуміла, як це боятися забуття. Я боялась злиднів, падіння, старості більше, ніж смерті. Ти знаєш, батьку Уту, що герой Більґамес зумів подолати в собі тілесну буйність, що знесилювала Урук, і страх перед лісом, де жив демон Хувава, лісом, який не обійдеш за сто днів, бо з ним був брат його Енкіду. І що всі його вчинки мали за мету подолати смерть. Але чи мав якусь мету Енкіду?

Непокірливий смерті Більґамес, один ти, Уту, захищав його перед Аном і Муллілем, і пожертвував ради нього Енкіду. Та я не дорікаю тобі, Боже. Для Урука краще, щоб ним правив Більґамес, син богині й героя Луґальбанди, той, хто звів найміцніші на світі мури і сам клав цеглу: на спід — випалену в печі, зверху — висушену тобою, Уту[65]. Ти й так зажив собі клопотів, підтримавши Більґамеса в його поході за кедрами. Думаєш, я не знаю, що все, що діється на землі, є відображенням неба, і все, що суперечить священним ме, мусить бути виправлене у той чи інший спосіб?

Так-от, це було вночі, і навіть Нанна-місяць того не бачив, бо перебував на той час в іншому місці. Можливо, на раді богів. Але чомусь тепер це видається мені дуже важливим. Отож, я сказала Енкіду:

— Прожени, моє серце, левів і шакалів! А коли зробиш це, повертайся скоріш до мене, щоб я могла прийняти твій подих, а ти — мій. Бо коли ми прийдемо до Урука, все буде по-іншому. Якщо Більґамес полюбить тебе, як брата, і скаже мені: «Діво Шамхат, ти не повинна стояти межи мною і Енкіду», то я змушена буду послухати його, адже він — цар.

Тоді Енкіду встав і мовив:

— Гаразд, серце моє, я зроблю це для тебе, і для добрих людей, котрі навчили мене їсти хліб і пити пиво із глека.

І вже був би зник у темряві, як я нагадала:

— Брате, візьми з собою сокиру, коли йдеш проганяти левів і шакалів!

Той обернувся:

— Навіщо, Шамхат? До братів не йдуть з сокирою.

— Ти тепер людина. Ти їси хліб, п’єш пиво, мастиш своє тіло олією, вдягаєшся в одежу з вовни. Люди тепер твої брати!

— І ті, й ті — мої брати й сестри.

— Це суперечить небесним законам.

— Еге ж, — засміявся Енкіду, — може, Енліль нашле на мене потоп?

Я повернулась до шатра, яке віддали нам пастухи, і лягла, розмірковуючи над тим, що Енкіду надто мудрий, щоб жити серед людей. Може, премудрість зійшла на нього просто від Ана, без посередництва жерців-хранителів Променів. А чи взяв він її від звірів? Хіба ж тварини не відчувають наближення бурі, а від смерті намагаються сховатись у темний куток?

Тепер я думаю, як Більґамесу було важко жити серед людей, і як прагнув він сховатися в небесному домі Ана. Тільки там він би вдовольнив своє самотнє серце. Тому ви й послали йому Енкіду, зліпивши того з глини над прірвою, бо в Уруку не знайшлося мужів, гідних стати поруч з ним. Боги вважали Енкіду глиняною лялькою, котра не мала душі, і їм не збагнути нашого жалю за втратою нашого брата. Хіба може це збагнути володарка Гашанна, яка кинула садівника Ішуллану[66] й послала демонів ґалла[67] за пастухом Думузі? Хіба може збагнути це Мулліль, повелитель вітрів, котрий винищив людей потопом? Лише ти, Уту, світло справедливості, заступився за мене й Ніртаба, коли, лежачи на смертній постелі, Енкіду наслав на нас страшні прокляття, які руйнували основи, виривали хліб з наших уст, робили нас посміховиськом Урука. Ти відвернув прокляття Енкіду, але вони повернулись до нього, бо все вимовлене, що не досягнуло мети, повертається назад в уста і затруює кров. Ох, батьку, навіщо ти це зробив? Хай би Енкіду нас прокляв, може б, йому стало легше. Живим він бачив царство Нерґаля і Ґашінґаль, хто міг би таке витримати? Ти ж такий милосердний, приносиш небіжчикам світло, і знаєш, що той, хто не має сина, їсть глину і п’є воду з калюжі, й сидить в кутку, оповитий павутинням. Але й тому, хто має лише одного сина, не набагато краще. Якби Енкіду про те знав в Уруку, то не гнівав би Гашанну, а придбав би собі родину. І якби знав про це в степу, де вільно бігав з газелями і онаграми, не покинув би степу, бо душі тих, хто помирає в степу, залишаються там, в стеблах очерету.

Виходить, ми з пастухом Ніргабом загнали дикого вільного Енкіду в пастку, і тільки володар ме, великий Ан, може про це судити неупереджено. Бо йому байдуже, хто живе на землі, аби лиш та не була порожньою і тихою. Йому однаково любо чути бряжчання сокир, скрегіт плуга, передсмертний крик птаха і плач новонародженого. Чим далі бог від землі, тим краще йому судити про те, що на ній відбувається. Якби його ме сягнули людей неспотвореними, не через уста безлічі богів та їхніх жерців, не проходили крізь хмари й суховії, тоді народ чорноголових пізнав би істинну Справедливість, дізнався б, що таке життя і що таке не-життя, і що душа людини тужить і нудиться під землею.

Мовила це Шамхат і відчула великий страх, наче ці слова вклав хтось в її безтілесні уста, уста її душі, й заболіло у неї серце, бо вона знову мала серце. Уту дав їй серце, щоб воно тужило-озивалося за братом її Енкіду, і тією дівчинкою, яка загинула через золоту шпильку з рожевою квіткою, яка могла бути її дочкою, за тими дітьми, яких вона виносила й народила, але відвернулась, щоб не полюбити. Уту дав їй руки, щоб вона вирвала із землі жмут трави, забарвила їх зеленим соком. А тоді повіяв вітер, спершу слабкий, потім сильніший. Він шелестів травою, а далі почав пригинати дерева, і врешті закружляв довкола Шамхат. «Чого я боюсь? — подумала вона. — Я пізнала все, що є у світі живих, і в світі мертвих, і якщо боги Гашанна, Нанна і Уту дали мені всі частини тіла, крім голови, то я їх не просила про це. Я не звикла до цього нового тіла. Воно таке легке, що вітер може вирвати з нього душу. Вітер-Мулліль. Це прийшов до мене Мулліль, покровитель святого міста Ніппура, і я маю йому що сказати».


Шамхат звертається до Мулілля

Муллілю, серце Ніппура, володарю життя і смерті, Цапе-вожаку Неба-Землі, Велика Ріко, що дає життя і забирає, вислухай діву Шамхат, котра за життя була блудницею в Уруку! Як травинка хитається на вітрі, так і я хитаюсь від твого подиху. Я ділила ложе з володарями, воїнами, купцями і пастухами, і не сміла затриматись в жодному домі, не сміла залишити при собі дітей, аби після мого відходу вони пам’ятали про мене. Тіло моє вкинули в Ріку, знявши з нього одежу, і воно відділилось від моєї душі, і, не маючи куди подітись, я вирушила за ним. А потім я опинилась не березі серед душ старців і невинно убієнних, і всі вони блукали, щоб востаннє глянути на свої тіла. Далі прийшов Писар мертвих з учнем і повів мене геть від ріки у Країну без вороття, і побачила я, пройшовши через прохід у стелі, диво-дивне: браму посеред площі, створену руками богів. Я не сміла увійти через неї. Вона сама взяла мене до себе. А тоді я опинилась у чудовій квітучій долині з пагорбами, на яких паслись ягнята, телята й козенята, у долині, де росли сім по сім трав і дерева, обтяжені плодами. Та не мала я тіла, щоб скуштувати плоду, не могла торкнутися трави, обійняти біле ягнятко. Усе було не так, як розповідав брат мій Енкіду, повернувшись на мить з Країни без вороття, коли увійшов у сон Більґамеса. Тоді я збагнула, що ті, хто не має чим заплатити за похорон, хто відходить неоплаканий, мають особливу долю.

Я відчула близькість богів, бо це місце гідне їхнього перебування, й наважилась до них заговорити. Спершу я озвалась до Гашанни, доньки Ана, котра благословляє жінок народжувати, а воїнів — убивати ворогів Країни шляхетної мови, і нічого не просила у неї. Бо все, що я мала, вона мені дала. Кожна жінка є відображенням Гашанни. І мати Урука одягнула ноги моєї душі тілом.

Далі я озвалась до Нанни-місяця, який був свідком моїх зустрічей з чоловіками, і розповіла йому те, чого він не міг бачити, щоб він міг судити про мої вчинки і вчинки Енкіду. І він налив плоттю мої стегна і лоно.

Після цього я звернулась до Уту-сонця, наймилосерднішого серед богів, заступника енсі Більґамеса й розповіла йому, як Енкіду призвичаювався до людей, і що з того вийшло. Щоб він розсудив, чи вийшло з того добре чи зле. Я навчила його горнутись до жінки, як до сестри і матері. Але я не вчила його вбивати. Цього навчив Енкіду герой Більґамес, правитель Урука. Вбивати звірів, полювати на них. Я думаю, тут не обійшлось без Гашанни. Вступаючи у священний шлюб з царем Урука, вона посилає дощ. Хіть її нестримна, сила її нездоланна. Вона відбирає у жінок чоловіків, у матерів — синів. Вона прагне рукою життя пригорнути світ, а рукою смерті — знищити його. Якби урукські жінки брали з неї приклад, земля б потонула у вогні й воді. Якби чоловіки брали приклад з енсі Більґамеса, Урук опустів би, і люди його забули б обличчя матері й слова батька.

Муллілю, сила твоя незмірна, гнів твій шляхетний, ти — наймогутніший з Ануннаків, однак і в тебе я нічого не проситиму. Серце, що дав мені батько Уту, поволі б’ється, і не бажає воно повертатись у наземний світ, до Уруку, бо ніхто не прийде сюди замість мене, та й не звикла я, щоб подих життя віддавав хтось за мене. Нехай мене слухають боги, а не люди.

Не чує моє нове серце туги за Енкіду, не тривожиться воно за героя Більґамеса, не болить за дівчинкою Ені, що могла бути моєю дочкою, ні за тими, чиї тіла пливуть Рікою. Уту дав мені мудре серце, спокійне серце. Гашанна дала мені ноги, щоб я могла ходити. Нанна дав мені стегна і лоно. Боги вдягнули мою душу, щоб я могла розпочати нове життя. Але душа моя не нова, Муллілю. Ти можеш дати мені уста, щоб говорити, очі, щоб я могла бачити, волосся, щоб я розчісувала його кістяним гребенем, вуха, щоб я чула. Великий пан з Ніппура напоїв мене отрутою, щоб я мовчала про те, що істинні ме не доступні людям…

--------------------------------------------

Розбилась табличка з історією Шамхат, не знайдено останніх табличок з історією Більґамеса. Невідомо, чи Енліль дав голову Шамхат, аби та стала лілем, голодним духом, який полює на самотніх подорожніх, чи прислухавшись до її слів, не дав їй нічого. Мабуть, рішення його було зовсім не схоже на жодне з людських рішень.

Сніг у жмені

Деякі думки з приводу одного шумерського прислів'я

Мій Близький і Далекий Схід

1

Близько п’яти тисяч років тому шумери говорили: «Жінка — це гострий кинджал, що перерізає чоловіку горло». А в «Пісні пісень» Соломона, створеній набагато пізніше, знаходимо: «Сильна, наче смерть любов. Люті, як пекло, ревнощі. Стріли їхні вогненні». Якщо перший вислів нікому практично невідомий, то другий став настільки заяложеним від надмірного вжитку, що вже й не спонукає до його глибшого осмислення. Тим часом між обома сентенціями існує кровна спорідненість: чиїсь уста вперше вимовили їх під палючим сонцем Близького Сходу, колискою людської цивілізації і християнства. І ця мудрість відкриває перед нами одну з найважливіших таємниць людського буття.

Ми надто часто обдурюємо самі себе, прикрашаючи те, що нам подобається, і спотворюючи те, що нас дратує. Однак істина не буває ні чорною, ні білою. Але вона може стати шокуючою.

Вимираюча біла раса нині продукує культуру, яка поїдає саму себе, замкнена в комфортній клітці. Не має значення, чи це елітарна культура, яка дає кволі квітки, що їх називають пишними і прекрасними, чи масова, метою якої є вирівняти нас в одну масу дебілів, чи контркультура, така ж продажна, як і дві перші. Сучасній західній псевдокультурі притаманні дві ознаки: самоізоляція і вторинність. Не можна сказати, щоб вона цього не усвідомлювала. Звісно, чудово усвідомлює своє рабство і нездатність до виживання, як розуміє кожна людина, котрій пощастило жити в менш-більш розвинутій країні, де їй здається, ніби її думка справді важлива. Коли слідом за Кантом вважати, що демократія є лише формою деспотії, то стає зрозумілим, чому справжні почуття притлумлюються, розум гуляє, наче кішка, як сама собі знає, а вміння спекулювати думками стало еталоном вченості. Що ж, така плата за цивілізованість: занедбання основних питань буття. І як казав той же Іммануїл Кант, чистий розум не здатний доказати ні буття Бога, ні безсмертя душі.

У шумерському епосі про Ґільґамеша (правильніше було б сказати — Більґамес) є один епізод. Щоб приручити дикого чоловіка Енкіду, який повинен поставити на місце «буйного плоттю» героя Ґільґамеша, правителя міста Урука, у пустелю посилають жінку. Вона спокушає самітника і приятеля звірів суто жіночими принадами, але на цьому її місія не закінчується. Шамхат розриває навпіл своє покривало, віддає Енкіду половину, щоб прикрив наготу, і вводить його у світ цивілізації.

Можливо, це розгадка нашого прислів’я: жінка не лише народжує, вона виховує, цивілізує. Для того, щоб виховати людину, як тоді, так і тепер, слід усунути все зайве. П’ята чакра, горло, відповідає за особистість людини, її поведінку. Зруйнувавши її зброєю, виготовленою людськими руками, жінка готує чоловіка для праці, битви та інших суспільних обов’язків.

По суті, це трапляється згодом із Адамом і Євою у Книзі Буття, але розглядається не як благо, а як падіння, гріх, що заслуговує покари. Тільки далі спокуси тут не йде. Власне, це вже продукт іншого світосприйняття, іншої релігійної системи — іудаїзму, а згодом і християнства. Слова, що порівнюють любов зі смертю, і про вогняні стріли ревнощів, видаються у «Пісні пісень» трохи чужими, наче крик сови у солов’їному гаю.

Володарка життя і смерті Інанна є покровителькою стосунків між чоловіком і жінкою, їхніх почуттів, що непідвладні нічиїй волі: гніву, гордості, жаху, почуттю самотності. Чоловіче єство Ягве прагне відповідати і за це, тобто регулювати, контролювати, і, власне, вся подальша історія іудаїзму та християнства є боротьбою проти свободи почуттів. Там, де нема боротьби, наприклад, в індуїзмі чи буддизмі, з’являлось безкінечне коло перевтілень, і слово «зброя» ніколи не входило у лексикон любові. І що дивно, у наші часи безвір’я воно теж починає зникати, підмінюючись різними, доволі примітивними, предметами та уявленнями. Жінка продовжує залишатись або святою, або відьмою (фурією, стервою), чи річчю (починаючи з XIX століття). Таку жінку не можна любити. Вона — небезпечна. Ніхто не бажає, щоб йому перерізали горло, ніхто не хоче бути поглинутим кимось іншим, стати складовою частиною андрогіна…

Слова Канта про зоряне небо і моральний інстинкт набувають особливого сенсу, коли йдеться про любов і ті незручні почуття, які часом її супроводять. Бо навіть у шаленстві, якщо воно чисте, навіть у гордості, якщо вона від гідності, залишається повага до морального закону, який є доказом досконалості недосяжного Бога. Так само стріла, пронизуючи горло, серце і очі чоловіків та жінок, має одну мету — досягти недосяжного.

…Якось царевич Сатні зустрів на майдані красуню Табубу, і захотів її. Але оскільки вона виявилась недоступною, то ціна майбутньої втіхи невпинно зростала. Спочатку він записав Табубу все своє майно, тоді змусив власних дітей відмовитись від спадку, а врешті наказав убити дітей і викинути їхні тіла на поталу псам. Ця давньоєгипетська страшилка, особливо популярна у часи Птолемеїв (200 р. перед Р.Х.), насправді має глибокий символічний зміст, що виходить за межі буденної свідомості. Хіба ж не казав Ісус кинути майно, залишити батька й матір заради божественної любові? Якщо ми зараз часто повторюємо вислів, що за все потрібно платити, то чому вперто вважаємо любов дарунком, нагородою, заслугою? Ну, ми згодні й на жертву, не здогадуючись, наскільки та може виявитись великою. Ця жертва — наше життя, яке символізують кров і всі земні багатства. «Ціною життя ти заплатиш мені за любов», — попереджає Кармен. Любов наносить рани, від яких не одужати ніколи; вона дарує нове життя тільки тоді, коли ми позбудемось старого. Нареченими Ісуса називають черниць, які відреклися від земного щастя. Їм обрізають коси, так ніби перерізають горло бритвою, знищуючи особистість. І не можна сказати, що цього не усвідомлювали наші предки. У дитинстві мене дуже вразила почута на селі пісня-балада про те, як жінка вимагає від чоловіка в числі інших жертв вбити рідну матір. І той розгублено спиняється:


Як маму убити, як мама одна?

Вона ж ня кормила своїми грудьма!


Отже, цей мотив не чужий і слов’янським народам. Чи розцінювали подібні вимоги як злочин? Безперечно. Звичаєве право суворо карало убивць, кровозмісників і перелюбників, але перед осудом існував момент розгубленості: звідки могло це з’явитись взагалі? Оця потреба в нелюдській жертві? Розгубленість перед вищою силою, яка є ні моральною, ні аморальною, цілком непізнаваною — у цій паузі, можливо, прихована одна з найбільших таємниць буття.


2

Та, виявляється, існує культура, яка продовжує сприймати світ так само гостро, пристрасно і безстрашно, як давні шумери. Це — арабська, мусульманська, культура. Нині, через війни за нафту, між західною цивілізацією і східною утворилась стіна взаємного неприйняття. Хоча, коли нафта ще не стала стратегічним продуктом, європейці запозичили в мусульманського світу чимало такого, що призвело до розвитку їхньої доволі варварської культури, яку не задовольняв прісний темперамент Античності. Наприклад, внаслідок хрестових походів виникає ґотика: вістря шпилів, спрямованих у небо, а поруч нього — машкари злих духів, які намагаються завадити людині стати Людиною, тобто дитям Божим. І звичайно, куртуазна культура з її культом Прекрасної Дами. Перші пісні трубадурів були лише перекладами з арабських пісень, це вже потім виникла ориґінальна поезія, що згодом була лукаво приспана Інквізицією.

Чи замислювався хтось з нас, звідки могли з’явитись в Італії XIII століття «Vita nova» Данте і сонети Франческо Петрарки? Із Платона, Аристотеля? Так, але знову ж завдяки арабам, які знали краще античну філософію, ніж тодішні європейці, і прищепили її заново до культурного дерева Заходу.

Відтак вперше у європейській культурі жінка стає об’єктом поклоніння, недосяжним і вільним від гріха. Виникає культ Діви Марії як Прекрасної Дами і культ Ісуса як Нареченого.

А вже століття перед тим в арабській ісламській культурі жінка і любов до неї не вважались гріховними. Андалузький поет Ібн Хазм (994—1064) у книзі «Намисто голубки» наводить фетву Ібн Аббаса: «За того, кого вбило кохання, не потрібні ні плата за кров, ні помста». Щоб глибше зрозуміти це рішення мудрого Ібн Аббаса, яке прирівнювалось до закону, слід знати, що в ісламі Бога (Аллаха) часто порівнювали з прекрасною жінкою. Як неможливо пізнати Бога людині, так неможливо пізнати справжнє кохання на землі. Поема Нізамі Гянджеві «Лейлі і Меджнун» доводить цю істину, яка не є ні білою, ні чорною.

…Меджнун — нове ім’я Кейса, що означає «одержимий». Між Лейлі і Меджнуном спалахує пристрасть, що знищує усе довкола себе. Такої напруги почуттів не знала і, мабуть, не знатиме світова література. Звичайно, християнські містики відчували щось схоже в особливі для них миті прозріння, але перед ними Бог не поставав у образі прекрасної жінки. І навіть свята Тереза Авільська не посміла б сказати так:


Моя любов? — ні, кров на чорній рані.

Моя доля? — не життя, а вмирання.


Любити — означає вмирати. Ви не розумієте цього, правда? Для нас любити означає володіти чи прагнути володіти. Але коли оточуючі намагаються з’єднати Лейлі з Меджнуном, щоб покласти край цій небезпечній для усіх ситуації, поміж закоханими в долівку шатра встромляється невидимий меч. Цей меч — розуміння того, що їхню спрагу неможливо втамувати.


Зарані мертве те, що не навіки.


Так, земля розлучить їх рано чи пізно. Вона затупить лезо кинджала, загасить вогонь пристрасті. Бо землею володіє не вічність, а час. Спершу вмирає Лейла. Потім — Меджнун. Вони вмирають від туги за недосяжним, не накладаючи на себе рук. Просто витримують доти, доки можуть витримати.

І що ж? Винні у смерті рідних і близьких, у ворожнечі обох своїх племен, Лейла і Меджнун стають ангелами на небесах, де можуть кохатися вічно.

Не тому, що божевілля шанують усі народи, і воно не підлягає осуду. Просто досьє добрих і поганих вчинків, яке ретельно ведеться на небі, не таке, як земні досьє. Тут не вважають любов гріхом. Бо справжня любов завжди абсолютно моральна, як абсолютно моральна божественна сутність. А на землі вона, за висловом автора «Намиста голубки» — лише сніг у жмені. Він спершу пече як вогонь, а потім тане й тане, перетворюючись на воду. У цю воду кидається одержима Офелія. Як завжди ґеніальний Шекспір у «Гамлеті, принці Данському» дав, по суті, єдиний зразок у європейській культурі стосунків між чоловіком і жінкою такого рівня, що його можна порівняти лише з гострим лезом східної містики.

Розповіді прочанина

Мій Близький і Далекий Схід

1

Біля одного міста ми побачили величезний квітучий луг на березі ріки. Нам розповіли, що той луг хотіли забудувати, але люди не дозволили. І ще ми чули, ніби колись влітку тут стояло багато копиць сіна, та якось з’явився гелікоптер і розстріляв з кулемета ті копиці. Потім люди знайшли в сіні багато убитих: чоловіків, жінок і навіть дітей. Здається, то були чужинці, які хотіли просити притулку в місті. Відтоді сіно не складають в копички, а, підсушивши скошену траву, забирають додому для худоби.


2

А ще в одному місті ми йшли через турецький міст, дуже старий, на річці Случ. Там у підпорах зроблені сходи, по яких тече вода. Кажуть, ніби камені скріплені яйцями й сиром, тому міст такий міцний. Бачили ми ще один турецький слід: мечеть, перероблену на костел. І хоч зверху хрест, а всередині теж усе християнське, але чомусь воно не таке. Не чути християнського духу.


3

Було одне село, яке навпіл перетинав кордон. Як треба було піти до родини чи сусідів, мусили брати у війта папір з печаткою. Та найбільше сміялись ми над жовтою куркою, що часто перебігала кордон, і кожного разу господиня брала папір у війта, або несла солдатам пляшку горілки. Ми спитали її, чого вона не прив’яже курку за ногу, аби не бігала. Жінка засміялась і розповіла, що вийшла сюди заміж, і не має родини на тому боці, а курка дає їй змогу почуватись такою, як усі.


4

В одному селі нас перестріла молодиця й спитала, чи будемо ми йти через одне велике місто, в іншій державі. Ми сказали, що так. «Як стрінете такого то й такого, то перекажіть, що я вмерла». Ми здивувались, і вона пояснила, що не бачила того чоловіка вже тридцять літ, і що ні він до неї, ані вона до нього не може приїхати. Потім наш Михайло сказав: «Яка дурна! Чи можна знайти голку в сіні, а чоловіка у великому місті?» На те Старший відповів: «Усе може бути. Пощо ти з нами йшов, коли не віриш?» Я бачив, як хлопець після того замислився.


5

Якось ми ночували під горою, звідки, оповідають, витікають два потічки: один з мертвою, а другий — з живою водою. Ми знайшли їх, але не знали, де мертва, а де жива вода. Було вже темно, і Старший порадив змішати обидві води й зварити на них вечерю. А вранці ми побачили над обома потічками дерево, обвішане стрічками й мотузочками. «То якісь язичники», — мовила жінка на ймення Параня, кисло скривившись. «Те, що святе для інших, святе і для нас», — відказав Старший і відірвав від носової хустини смужку.


6

О, той Старший недаремно водив прочан уже не один рік! Він знав, куди йти, що казати, як берегти ноги, і як вчитись терпіння. Пам’ятаю, був такий випадок, коли нас взявся підвезти один добрий чоловік, бо дорога через гори тяжка. Мав фургон без вікон. І ми не бачили нічого, лише чули, як раптом фургон нахилився і наляканий водій крикнув, що ми зависли над прірвою. Аби ви бачили, що за глибокі прірви в тих горах! Водій наказав нам перейти на один бік, щоб врівноважити машину. Ми розуміли, що порятуватись можемо лише завдяки спокою, і навіть жінки, їх було три, не заплакали. Та коли ми перейшли, виявилось, що нашої ваги замало. Тоді Старший сказав: «Ви — із золота, мої дорогенькі, із щирого золота, і воно — важке, дуже важке!» Ми всі уявили, що наші змарнілі висхлі тіла — золоті, навіть блиск привидівся золота, і враз фургон вирівнявся, і ми від’їхали від небезпечного краю.


7

Старший навчив нас сміятись, вивільнювати з себе біль і почуття провини. Якось нас оточили розбійники й відібрали усі наші гроші. «То несправжні розбійники, — сказав Старший. — Я знаю тутешніх розбишак: ті ніколи не грабують бідних прочан». — «А хто ж вони? — спитали ми плачучи. — Слуги диявола?» А той похитав головою: «Ні, дітоньки, се — ангели!» І почав сміятись: «Вони забрали ваш тягар, аби ви не турбувались і не лічили грошей, кожного разу, коли витрачаєте. Аби небо і земля про вас дбали». Ми пригадали цих засмаглих розкудланих лайдаків з блискучими гострими зубами, що наставляли на нас пістолі й рушниці, й теж почали сміятись.


8

Ми побачили сніг на перевалі й тішились як діти. Бо знали, що в тих краях, через які будемо йти, снігу не буває. І хоч в себе вдома ми його не любили, тепер сніг був для нас згадкою про домівку. Ніхто й не думав лишатися у Святій землі. Нас вдома чекали, а там — ні. Ми стали пригадувати, який день нині, місяць і рік, ковзаючись по кризі, що вкривала сніг. Нарешті Гриць закоцюблими руками витяг з торби календар і сказав: «Нині — понеділок, 25 лютого, 2008 року!» Отже, і вдома, і тут була зима!


9

Ми були змучені й голодні, коли спустились з rip. А їсти не мали за що купити. І ще збиралось на грозу. На полі одинокий чоловік докошував збіжжя. Дехто з нас був із села, і ми знали, що бідака може лишитись без урожаю, тому кинулись в’язати снопи й складати на воза. Ледве встигли доїхати, бо почався сильний град, аж листя з дерев позбивав. Господар не знав, як нам дякувати: нагодував, поклав спати в хаті, ще й дав харчів на дорогу. Отак нам помогли небо і земля, і се так нас врадувало, ніби наші бажання вже здійснились.


10

Розповім, як ми співом заробляли собі на дорогу в чужій країні. Просити ми встидались, бо були ще молоді й здорові. Так-от трапилася нам на шляху велика ріка. Перебратися на той берег можна було лише перевозом, а міст був далеко внизу. Виявилося, що старий перевізник, якого добре знав Старший, помер, а замість нього знову був ангел. Він спитав, чи є у нас гроші, і вперся, що без грошей не повезе. Тоді Стефанія посміхнулась і сказала: «А може, ми заспіваємо?» І завела коляду «Ой, у лісі, в лісі на морозі». Ми підхопили і зі співом зійшли на перевіз. Пливли дуже помалу, бо перевізник хотів послухати якнайбільше. Ми заспівали йому «Їхав козак за Дунай», про Довбуша, «Чорні очка як терен», а наостанок гримнули «Реве та стогне Дніпр широкий», що напевно почули аж коло мосту. Так ми скоротили собі шлях до Святої землі. І нам було приємно, що ненаські люди послухають наших пісень.


11

В одному місті була книга, яку може відкрити хіба чистий душею. Люди товпились коло неї, приїжджали здалеку, але ніхто не насмілювався спробувати її відкрити. Одні казали, що то ошуканство, інші боялись собі нашкодити, ще інші не хотіли стати посміховиськом. Ми теж прийшли подивитись. Книга була така велика, як двері. А наш Старший, коли ми вийшли надвір, сказав: «Певно, за тими дверима вітер свище». І нам аж мороз поза шкірою пішов, хоч надворі стояла спека.


12

В одному селі теж була дивовижа — стара криниця. До води треба було дуже довго спускатись сходами і черпати з невеликої виїмки. А тоді нести ту воду в збанку, поставивши на плече. Тяжкий труд, але, якби вода діставалась легко, хто б рив таку криницю?


13

Були такі місця, що ми їх обходили віддалік. Мінні поля. Я в себе на городі теж колись вирив снаряд, пам’ятаєте? А там того заліза повно: кози підриваються, часом люди, бо не всюди пише, що там є міни. Добре, що Старший вмів читати по-їхньому. Та однак ми бачили діточок без рук, без ніг, бо що дитя розуміє: хоче бавитися. Нещасний край. Мені снилася наша дорога, обсаджена вербами, веселі луки, сади, вкриті цвітом, міста з золотими дахами. Бо прочани розповідали нам про сади і міста, а про мінні поля, червоний порох, безводдя і розбійників ні слова. Та я хочу, людоньки, аби ви знали, яка дорога до Святої землі. Така, як на Голгофу.


14

Мусили ми шанувати місцеві звичаї, аякже. Хоч були вони й дивні. Не вільно нам заходити до їхнього помешкання і до мечеті, а шукати дім для прочан чи монастир. Та ми й самі не були цікаві. У нас своя Свята земля, і у них — своя. Вони шанують нашу, ми — їхню. Але я знаю, що ми не боронимо нікому йти до наших церков: нехай подивляться, як там красно. Я спитав про це Старшого, а він задумався, подивився на мене й каже: «Миколо, ти хотів, щоб хтось зазирав у твою душу?» — «Звісно, ні!» — настрашився я, подумавши про свій гріх, який несу, аби спокутувати. «Отак, для них дім і храм — ніби їхня душа». Може, й правда. Та мені, простому чоловіку се важко збагнути.


15

Мало не забув розповісти, як ми були у тому великому місті. Михайло все крутив головою, коли ми йшли людною вулицею, тримаючись одне за одного, аби не загубитись, бо все-таки чужа країна. «Чого ти крутишся, хлопче? — смикнув я його за полу. — Трамваїв не видів?» — «Та ні, у Львові на них їздив. Я виглядаю того чоловіка, пам’ятаєш?» Видно, бідаці міцно засіло се в голові: «Якби на людях було написано їхнє ім’я, то ми легко знайшли б його». — «Але ж, бачиш, тут так не заведено». — «Ніде так не заведено, хіба, може, у тюрмі…» Михайло затнувся, бо сидів колись у криміналі, але ми знали про се. І знали, за що сидів.

Нарешті ми натомились й сіли підобідати в парку на купі листя. Коли підходить до нас якийсь чоловік, і так пильно на нас поглядає, що ми аж перестати їсти. Стояв-стояв, а далі каже: «Звідкіля будете, люди добрі?» — «Та з України, прошу пана. Прочани ми». — «Ага. А чи були в такому і такому селі?» — «Здається, були». — «А чи бачили таку й таку жінку?» Михайло аж скочив на ноги: «А ви той…?» — «Так». — «Вона вмерла», — сказав Старший. Чоловік дивився, а тоді каже: «Перекажіть їй, що і я вмер». — «Добре, як будемо вертатись». — «Почекайте, я зараз!» — попросив чоловік і побіг кудись. «Але ж вона не вмерла!» — вигукнув Михайло. Але Старший на се промовчав. Незабаром вернувся той чоловік і висипав на скатертину цілу жменю золотих монет: «Візьміть мене з собою!» Ми подивились на Старшого, але той похитав головою: «Ні, чоловіче, у нас свій оркестр. Забери золото». — «Ти такий багатий, — не витримав Михайло. — Чому ж не приїхав до неї?» — «Бо тих грошей вистачить, щоб дістатись до Святої землі, а до неї — замало». — І пішов геть. Ми глянули на купку золота, а там, бігме, жмуток осіннього листя!


16

Трапилась нам нагода провідати одного пустельника, що мешкав у печері вже літ двадцять. Нам дуже кортіло подивитись на святого чоловіка. Найперше ми спитати його, чи був він у Святій землі. «Ніколи. Отам — найбільша спокуса». — «А може, ми, отче, шукаємо спокуси?» — тихо мовив Гнат, але так, ніби відрубав. Нам здалося, що аж сокира зблиснула в повітрі. «Може, — продовжив він, — найважче прийти і повернутись такими самими, як прийшли!» Усі мовчали. Мовчав і пустельник. Ми боялись, що він нагримає на нас, обізве поріддям сатани. Нарешті пустельник мовив: «Хто знає, чия спокуса довша…»


17

Наші гріхи після того, як ми побачили світа, вже менше нам муляли, бо надивились стільки усього, що ліпше нікому не видіти! Людей, що не мали навіть одежини, аби вийти удень з хати, яка стояла просто в болоті. Вони їли раз на три дні і продавали власних діточок, хоч, може, то й ліпше, бо рано чи пізно пропасниця спровадила би тих діточок на той світ. Людей, що не знали про віру і благочестя. Бачили ми священиків, котрі плакали від безсилля, віддаючи нужденним усе, що мали. Але то була правдива діра, прірва! «То хто з них святий: пустельник, що молиться в печері, нічого не відаючи про світ, чи священик і черниця, які день у день рятують людей, опікуючись найнужденнішими?» — спитав Гнат. Ми якийсь час помагали тим людям, а тоді пішли. Гнат, що був нежонатий, казав, що повернеться сюди, як відбуде прощу. За се його хвалю: слово є слово. Тепер ми менше дивилися на Старшого, а більше одне на одного, і се радувало нашого приятеля. Вийшли сліпими й убогими, дасть Бог, повернемось зрячими й багатими.


18

Нарешті ми прийшли до моря і не могли на нього надивитись, бо ніхто з нас, окрім Старшого, моря не бачив. «Я бачила, — мовила тихо Мирося. — У сні…» Зі співом зійшли ми на корабель, дивуючи інших прочан, бо нікого не втратили: як вийшли восьмеро, так і прийшли восьмеро. Маленький гурток, та кріпкий. Пливти було страшно, то правда. Як знаєш, що під тобою безодня, і берега не видно, ні одного, ні другого. Та ми були серед людей, наслухались різних оповідей.

На третій день знялась буря. Казали, що корабель потоне, бо на ньому пливуть грішники. Звісно, усі ми — грішники. Ми приступили до Старшого й спитали: «Що нам чинити? Ким маємо стати? Листками з дерева, трісками, пір’ям?» — «Ким хочете», — знизав плечима він. Люди клячали, молились, плакали, і не бачили, як вісім птахів знялись у повітря й полетіли з обох боків корабля, захищаючи його від вітру.


Лютий 2008 року, Львів

Рукави, вологі від роси

Мій Близький і Далекий Схід

Із віком я навчилася й собі бути обережною серед обережних людей, котрі знають, що потаємні думки, висловлені вголос, можуть стати відомими широкому загалу, симпатії чи антипатії використають проти них. Наші почуття потрібно приховувати, а ще краще тримати під замком. Так само буває з довірою: незнайомець може завдати болю, якщо наблизиш його до себе. Людська спільнота звикла дотримуватись різних норм поведінки щодо певних груп людей, і ніхто відтоді не є достатньо вільним чи хоча б незалежним. Я намагаюсь менше бувати серед людей, котрі здатні заподіяти мені шкоду, але що з того? Втрачається не одна нагода зустріти тих, хто потребує мене і кого я потребую. А, може, й ні. Те, що має статись, коли-небудь станеться. Отак втішаю себе, а весну змінює літо, ця гаряча летюча зірка, на яку не можеш надивитися, і ось вона падає… Туман зволожує одежу і кам’яніє в кризі, яка сковує ставки, де у глибинному намулі засинають жаби і рибки, і серце робиться теж твердим і холодним у цій віртуальній або й справжній зимі.

Попри оте буття, яке проникає у вікна і двері, наганяючи страху, і змушує жити не зовсім так, як хочеться, або навіть зовсім не так, часом буває: я чи хтось інший, раптом стає божевільним нічним метеликом і рветься до світла, обпалюючи собі крила. Ця одержимість на перший погляд здається ганебною, помилковою. Вона порушує ритм життя, калічить себе і навіть інших, а потім довго тремтить у темному закутку й плаче, остерігаючись, щоб хтось не помітив її сліз.

І. ОСІНЬ

Самотній лелека не напоїть дзьоба,

Летить, кричить — голос нагадує ключ.

Хто пожаліє цю самотню суцільну тінь?

Розгубилися в десятках тисяч важких хмар.

Погляд зривається — і ніби щось бачить…

Смутку багато — і ніби чує.

Польові круки — не продовжують нитки думок,

А теж кричать і метушаться безладною зграєю.

Ду Фу

Досвід самотності вчить не довіряти. Замикаєшся в мушлі, зробленій з твоїх поразок, зате всередині там тихо і тепло. Уся наша посивіла цивілізація заховалася в такій мушлі, створивши віртуальний світ високих технологій. Сталося те, що мало статися, — втрата чутливості поза межами мушлі. Інші живі істоти видаються рухомими механізмами, а будь-які емоції в людей виявляються лише задля того, щоб справити на когось враження. Бог — більше не люблячий Отець, а Бос, який може за чемну поведінку винагородити матеріальними благами. Духовні потреби людини залишаються десь у підсвідомості. Вони ніколи не зникнуть. Німий крик спраглої душі зависає у пронизливо синьому небі. Самотній лелека, що більше не належить до зграї, походжає по стерні, обплутаній зволоженим павутинням, а вночі засинає десь між кущами шипшини та глоду, цілком беззахисний, бо немає у нього жодної опіки. Якщо й доживе до зими, то сніг уб’є його, а дрібні хижаки розтягнуть шматки плоті по своїх норах. Той лелека усвідомлює власну приреченість і те, що ніхто йому не допоможе, бо поранене влітку крило втратило міць і ця вада відштовхнула дітей та дружину. Згадуючи про них, лелека кричить услід, прощається…

Це нагадує мені, як кровоточать зрізані квіти, як спливає кров’ю зламана гілка, відчахнута від власної сутності. Вони повільно вмирають і їхню зів’ялу плоть пожирає земля. «Квіти — найкращий дарунок». Їхня імітація з пластика та тканини може навіть пахнути. Так пахне сучасне мистецтво, яке не знає болю, так пахнуть вдавані людські почуття у мелодраматичних серіалах. Усе заступає культ людського тіла, яке теж пахне різними імітаціями. У мушлі надто тісно. Люди намагаються зайняти найзручніші місця і, як би вони не виправдовували це, їхні дії слід вважати жорстокими й егоїстичними. Жорстокість — це не почуття, а хвороба, що передається через погляд і дотик. Вона — причина тієї самотності, яка остаточно приходить із настанням осені людського життя. Аж тоді в людині прокидаються почуття. Може, вона й не заслуговує на них, принаймні, їй так здається. Вона ж бо стільки сил витратила на побудову мушлі, а тепер найменший камінець пробиває панцир, завдаючи нестерпного болю. Ніхто не допоможе їй полагодити мушлю, бо на місці старих будинків споруджують нові, а старих тварин виганяють на вулицю помирати або присипляють. Як і хворих.

Тремтячи від холоду, голодні старі люди й собаки доживають віку у темних закутках, як колись виживали. А коли ж вони тоді жили? У людей є мета: зробити так, щоб тебе потребували завжди. Тобто мати що залишити у спадок. Тоді завжди знайдеться кому закрити очі й провести на цвинтар. Коли ж нема у тебе нічого, мусиш терпеливо чекати смерті, не просячи нічого навіть у рідних дітей. Ось як описує це Василь Стефаник у одній з новел:

«…На печі лежала Митрова мама. Дрібка жінки завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.

— Божечку, Божечку, найди мені смерти, най я так гіренько не валєюси! Вже-м, відай спокутувала усі гріхи, що-м нагрішила… Дес умирают такі, що лиш би їм бути, покидают добро і маєтки, а я як отой твердий камінь, що го ніхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що ні так тєжко караєш?

І розтріскувалася від кашлю.

Коло баби сиділи діти. Як баба синіла й заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: «Аді, аді, баба вже умирают». А як баба відкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене».

Новела називається «Осінь». Старі говорять часом самі до себе, бо їх ніхто не хоче слухати. Розум і тіло старіють, але почуття вивільнюються з-під крихкої шкаралупи, і людина плаче. Чи хтось відтрутив її, чи вколов словом, чи чує вона пісню, або вірш Шевченка. Як би вона плакала, якби хтось погладив її просто по голові… Пригадую, як у дитинстві до старої сусідки приїхала її дочка з чужої країни, яку відібрали у неї дитиною. Як ми, діти, сиділи на плоті й дивились на цю зустріч. Дорослі плакали, а ми дивувались, як чужинка не знає материної мови. А однак вони порозумілись. Їхня зустріч не потребувала довгих розмов. Упродовж багатьох років вони писали одна одній листи.

Як дивно: людина здобула величезний досвід і може порозумітись з цілим Всесвітом, а її ніхто не бажає слухати! А вона допомогла б уникнути багатьох помилок. Розповіла б про найкращі миті свого життя, зовсім не пов’язані з успіхом, кар’єрою чи роботою, про почуття наближення до інших істот чи краєвидів, почуття жаху перед скороминущістю життя, чи природною стихією, яка надходить раптово, про лихо, яке, мов лакмусовий папірець, визначає присутність людяності в кожному з нас… Тому найпевнішим історичним джерелом є свідчення простих людей. Як ось цей «Плач над загибеллю Ура», записаний на глиняній табличці чотири тисячі років тому:

«Люди Ура порубані сокирами, шоломи з голів погубили; як газель, звалена ратищем, лежать, зарившись устами в пилюку! Його люди, повбивані києм, лежать з непокритою головою. Де недавно їхні дружини народжували дітей, там тепер вони валяються у власній крові».

Почуття здатні вистояти перед найпривабливішою брехнею і пронести вогник правди у найтемніші закутки сфальшованої історії. Одна війна, один голокост, одна пошесть дають уявлення про всі минулі чи майбутні лиха, запобігаючи викривленню правди. Єдине, чого ми можемо не допустити, це — здичавіння власного серця, пам’ятаючи, що найсправедливіший суд — суд нашого сумління. Далеко не кожна людина наділена моральним інстинктом, бо закладається він у ранньому дитинстві й ніколи не зникає. Моральний інстинкт — це неприйняття кривди, зради, безчестя навіть перед горою золота чи націленим у тебе дулом пістолета. Моральний інстинкт — це коли мати не відрікається від потворної дитини і любить її, хоча кожен день у неї серце спливає кров’ю. Моральний інстинкт — це не фанатизм святих та героїв, не вогонь, який обпікає, а лагідне тепле світло багаття, де так приємно гріти руки. Моральний інстинкт породжує переконання, а не одержимість, почуття, а не пристрасті. І вже, певно, для нього не існує поняття жорсткої необхідності, яка пахне кров’ю і завжди порушує чиїсь життєво необхідні права.

Нинішнє ставлення до старості таке ж атавістичне, як і сотні років тому: старі люди обтяжують плем’я, котре йде вперед, залишаючи старих вмирати на узбіччі. Разом із кровними зв’язками відсікається заразом і минуле, щоб правда не здобула над людьми владу. Але минуле неминуче опиняється попереду в образі їхньої ж старості. Справжня старість — це безсилля душі у безсилому тілі. Якщо щось не так, настає трагедія Фавста чи Курта Кобейна: вибух почуттів нічого не має спільного із тихим безболісним згасанням, яке триває часом ледь не половину життя. Хвороба, що поволі підточує й приводить до летального закінчення. Старіння так тісно зв’язане з тілом і завдає стільки болю, що людина воліє закам’яніти. Вона тяжко працює, оточує себе надмірною кількістю речей, вибудовуючи стіни індивідуальної мушлі. Те, що Екклезіаст передає словами, які виходять просто зі зболеного серця, звичайна людина примірює до суттєвих, як їй здається, матеріальних вартостей, спонукаючи власних нащадків до інфантильності. Вона гадає, що коли її діти не матимуть життєвих проблем, пов’язаних зі статками, то досягнуть успіхів у сферах духовних. Нарешті у них є міцний фундамент і надійні стіни, та тут надходить старість і звалює на тіло цілий оберемок хвороб, з якими вони вже не годні впоратись. Людина стає залежною і з нею поводяться, як з нерозумною дитиною: вкладають до ліжка, хвалять за чемність і сварять за неслухняність, або й карають. Спочатку їй увага навіть приємна, бо наче повертає у дитинство, але час надто коштовний: треба віддати світові власний досвід і ще пізнати те, що варто пізнати.

У тому печальному світі сумління витворює Бога любові, перекладаючи на Його плечі опіку над немічними. Жорстокості більшає, також брутальності, ненависті, відрази, але все це компенсує надія — звільнитись нарешті від тіла й почуттів, пов’язаних з ним. У декого надія асоціюється із втручанням Бога, хоча у природі не існує жодного втручання. Яйце перетворюється на гусеницю, гусениця стає коконом, а з кокона вилітає метелик. Але навіть із загибеллю метелика не закінчується життя: він відкладає яєчка і все повторюється. Людина ж розмножується на стадії гусениці, котра невпинно пожирає усе на своєму шляху. Старість для неї — кокон. Людина не здатна жити легко. Вона існує, налякана собі подібними, у вічній боротьбі за їжу і життєвий простір. Наслідки цієї боротьби: обвисла шкіра, зморшки, великий живіт, погаслий погляд і невиразна мова, що дратує оточуючих. Передчуття прощання — жаль за світом, якого ти так і не зрозумів, і тільки тепер починаєш безкорисливо любити, але не здатний передати це словами і навіть думками. Що не здобудеш у молодості, на старість не знайдеш.

І пам’ять рушає вниз, далеко-далеко, у ті місця, де ти мав шанс почати свій справжній шлях пізнання — у дитинство. Цей зворотній шлях завершує коло життя, за яким жменьку безсилої всохлої плоті очікує повне забуття, а що може бути після забуття? Нічого. Людина боїться Нічого ще більше, ніж хаосу.

Десь у вбогому притулку з вицвілими стінами і витертим лінолеумом, у запаху цвілі, доживає віку людина, відлучена від природи, яка є нашим лікарем і нашою матір’ю. Вона живиться крихтами чужого буття і ніколи не протестує проти абсурду й ганебності такого існування. Кожен пізнає ці почуття рано чи пізно.

Беззахисність звільняє нас від відповідальності за існуючий світопорядок. Парадокс: протягом усього життя нас обтісують, щоб надати правильної форми, хоча б цеглини, бо з неї зручно класти стіну, а потім виявляється, що це — без сенсу, що форма без її наповненості нетривка, і ось стіна починає валитися. Як у легенді про короля Артура, коли не можна було побудувати замок, бо, як тільки стіна досягала певної висоти, вона розсипалась. Однак ми продовжуємо будувати, скріплюючи цеглини розчином суспільної необхідності. Що не зруйнується війною, те знищить час, бо як лелека не прихилиться до зграї круків, так людина не зможе стати своєю серед чужих, а безсмертний — жити серед смертних. Втім, щоб жити вічно, треба перейти до іншого світу, а не залишатись у цьому, бо так тільки здається, ніби безсмертний може зробити і пізнати більше. Нічого подібного: втомлена свідомість врешті почне згортатись, перетворюватись на ембріон, як у оповіданні Борхеса «Місто безсмертних». Втома — це знак, що наші емоції не витримують напруження. Навіть великі дерева втомлюються, і з них потрохи виходять сила і сама воля до життя. Тому алхіміки шукають спасіння у філософському камені й еліксирі молодості, що нібито наділяють силою і безмежними можливостями. Їм здається, що можна зробити витяжку із сили Бога, розлитої у створеному ним світі, тобто обдурити Бога. Звісно, Бог не може суперечити людській волі, заважати божевільним проектам спасіння людства. Він сам існує в людській подобизні, проте може дозволити собі бути кимось іншим: квіткою, каменем, стовпом вогню, океаном, самотнім лелекою чи зграєю круків, бо для нього не існує важливого і неважливого. Було б дивно, якби людині забаглося зробити витяжку зі Всесвіту, кинувши в тигель всього потроху з чотирьох стихій. То була б просто дитяча гра. Магія також створює тільки ілюзію сили. Коли не можеш нічого змінити у світі, який прирікає нас на замкнуте коло безвиході, дух часом вдається і до цього. Однак жодна магія не врятує від болю і від старості, бо вони нізащо не підуть проти природи. Тому чарівник просто не звертає на них уваги. На щастя, потяг до чаклунства залишається в дитинстві для більшості з нас. Маг мусить бути або марнославним, або егоїстичним, або циніком. Концентруватись на одній ідеї упродовж багатьох років, оминати все людське на своєму шляху, переступати через почуття близьких — і опинитись у піщаній норі міста Безсмертних. Бачити довкола себе лише письмена, знаки, намагатись їх розшифрувати, не помічаючи найсуттєвішого: ми живі серед живих і не повинні завдавати шкоди одне одному. Безсмертя когось не обернеться безсмертям інших, але на певному рівні ми усі разом складаємо безсмертну цілість. Вічно кружляти в колесі — цього не хотів навіть Фавст. Істина відкривається йому перед смертю, в чорну годину поразки. Мабуть, безсмертя людини полягає в тому, щоб передавати дух остаточної істини наступним поколінням. Як тоді було б усе просто — рух по прямій лінії, та завше виникає сумнів: чи має усе це сенс? Адже повторюються ті самі помилки, відбувається заміна справжніх вартостей фальшивими, вижити вдається завдяки компромісу… Дон Кіхот одягає лати і йде воювати зі вселенським злом; він одержимий і не знає сумнівів. Та він так само, як і Фавст, зазнає поразки. Обидва старі, обидва самотні, обидва намагаються повернути втрачені духовні цінності, — і обом залишається старий мотлох: лицарство і античність. Час йде вперед, за свободу потрібно боротись, і нарешті кожен зустріне на небесах свою Дульсінею чи Гретхен, але вже не з плоті і крові. Така винагорода.

Досвід маленької людини, для якої найбільшою винагородою є звільнення від негуманних суспільних обов’язків при збереженні усіх її фундаментальних прав, не менш значний. Власне, усіх зрівнює між собою смерть, і за нею стає видно, чи бережуть про нас пам’ять. Бентежний дух штовхає до боротьби, яка може виявитися звичайною штовханиною. Дух спокійний та врівноважений часом приховує душевні лінощі. Таким чином, на старості людина отримує сповна. Її судять ще за життя інші люди та власне сумління. Монтень говорив, що сумління повинне прокидатися не тоді, коли згасають бажання, а коли розум вдосконалюється. Цей суд застає людину зненацька. Досі вона була забезпеченою, сильною, навіть агресивною, судила інших, а нині — беззахисна. Люди чомусь відступаються від неї, й вона опиняється в порожнечі, наче прокажена. Бо її час скінчився. Якщо вона не відшукала собі опори, або не задурила чимось голови, то буде невимовно страждати. Але навіть такі страждання ніхто не сприйматиме всерйоз, бо вони менш естетичні, ніж муки кохання чи ревнощі. Втім, ніхто людині вже не дорікатиме, чому вона не зробила чогось більшого, коли мала силу й вдосталь часу. Тепер просто чекатимуть її смерті: спадкоємці й чужі люди. Старість — наче ліфт, що поволі спускається, навіть деколи застрягає, до пекла.

Лев Толстой, спускаючись у ліфті старості, вважав похилий вік навіть привабливим. Він владарював над оточенням, став гуру для людей з різних кінців світу, однак надійшов час, коли і йому довелося відчути жалюгідну слабість старості, й він зробив те, що роблять старі тварини: пішов помирати. Він не мав Фавста, як Ґьоте, котрий створив його ще молодим і шукав з ним істину впродовж шістдесяти років. Слава на схилі віку дає змогу відчути опіку й турботу, але вона не поверне сили і не дасть здійснити усіх бажань. Неминучість і неможливість — це той ліфт, у якому ми усі спускаємось донизу. Безглуздо нарікати перед Богом чи кимось іншим на втрачені можливості або звинувачувати їх у власних нещастях, як це робив праведний Йов. Англійський поет і гравер Вільям Блейк дорікає біблійному герою, що той оплакує реальне життя з його достатками, сімейною стабільністю і гарантованою безжурною старістю, де душа дрібніє, а емоції не підіймаються вище земних цінностей. Бог стає для Йова владикою-благодійником, котрий винагороджує за покірність і добрі вчинки. Можна цю історію тлумачити більш містично, однак ніщо не відмінить гіркої правди життя. На порозі старості людина починає усе потрохи втрачати. Вона стає схожою на дерево, з якого опадають листки. За теплої погоди вони падають поволі, але можуть облетіти й за одну ніч, коли подме вітер чи вдарить мороз. Щастя — нетривке. Коли людина почуває себе безмежно щасливою, це не стосується часу. Ось уже ті, хто нас потребував, ступають на власний шлях; ось уже ті, хто любив нас, перестають любити наше віддзеркалення-обличчя… Людина хвора на ілюзію особистої вічної молодості й безсмертя. Тому вона вважає душу, тобто свідомість, чимось таким, що входить у тіло на початку життя і виходить з нього, коли фізичний стан тіла незадовільний. Навіть коли людина є атеїстом, то й тоді вона шанує вищу силу, яка керує її вчинками і формує долю.

Тим-то у сучасному світі, де вийшли з ладу будь-які культурні та моральні гальма, втрачається природна послідовність станів тіла й душі, а старість вважається ганебною інфекційною хворобою. Її можна уникнути, лише коли помреш молодим. «Краще смерть, ніж старість!» — здригається двадцятилітній. «Якщо я збережу добру фізичну форму, то не буду старим», — міркує сорокалітній. Дискримінація за віком ніколи не була такою цинічною, як у XX столітті. Діти віддають старих батьків під опіку суспільства, бо вони так виховані: кожен відповідає сам за себе. Обов’язок — річ обтяжлива, натомість любов і взаєморозуміння між людьми різного віку звільняють з пут обов’язку. Але де їх знайти у світі, позбавленому сентиментів, коли після молодості одразу наступає глибока старість, настільки молодість розтягнута? Старість замкнена у притулки, де особистість зазнає всіляких утисків та обмежень. Таким чином втрачається та важлива ланка, у якій і молоді, й старі знаходили опору. Втрачено ритуал оплакування, догляд рідних за недужими, спільне проживання принаймні трьох поколінь у домі. Родинні свята на кшталт Різдва мають давно несправжній, комерційний присмак. Конкуренція та кар’єра висмоктують усі сили. Нехай старі бавляться своїми іграшками й не заважають дорослим. Американський стиль, а він давно вже побутує і в Європі, — це набір стандартних цінностей, що не мають жодної духовної вартості. Гроші й розваги нібито ведуть до свободи, хоча свобода — це завжди протистояння більшості, й випливає вона з бажання мислити самостійно. Наслідування, копіювання — від них тепер можна звільнитися лише тоді, коли опиняєшся поза суспільством, котре простує собі в темряві зі слабеньким економним вогником сумління, щоб остаточно не заблукати. Часом світло спалахує трохи яскравіше, щоб розгледіти на узбіччі беззахисне звіря чи самотню дитину…

«— Ну, а де ж ваша мама? — питає бабуся, приглядаючись до чорних тенеточок на дітях.

Дівчинка убік показала очима:

— У хуторі — горниці панам прибирають.

Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються.

Побідкалась старенька, стала жалувати дітей.

— Гарні, любі діточки… а гостинчика немає, ластів’ята, — не купила.

Почала гладити по голівці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.

— І його! — показав він ручкою на меншенького, що недавно ходити почав й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах… «Здра… здра…» — крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок, шиї й щиро приловчалося вклонитись.

Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу дівчинку, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй голівку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням».

Це — уривок з новели Степана Васильченка «Дощ».

Призахідне сонце не пече й не гріє, лише осяває. Воно примирює з темрявою життя. Китайський поет Ду Фу дивиться, як заходить сонце. Вони — удвох. У них згасає життя. На якусь мить обличчя поета торкається відблиск його короткої молодості, й він посміхається. Довкола шелестять сухі трави. Десь тривожно озивається птах. Самотній птах. Ду Фу співчуває самотності іншого птаха, якому не вдасться зігрітись у теплому краю. Рай не існує наприкінці життя. Не вийде навіть просто заснути і не прокинутись — за життя потрібно боротись до останньої хвилини, щоб ніхто не визнав тебе переможеним і мертвим.

Погляньте, як старі люди, паралізовані, з майже відмерлою свідомістю, намагаються щось сказати дуже важливе. Наприклад, про якийсь дитячий спогад, загублену річ, втрачену можливість. Вони протистоять смерті, ці, здавалось, дрібнички, більше, ніж будь-яка віра у безсмертя, більше, ніж усе життя з його багатим досвідом.

Люди усвідомлюють, що час їх розз’єднує, бо справжнє життя надто скороминуче. Одне покоління не розуміє іншого, молодший — старшого. Кожен вік рухається власного стежкою, яка перехрещується з іншими стежками. Яке щастя, коли вчасно, не зарано чи запізно, бо тоді починається «страждання молодого Вертера», розпач Фавста за втраченою молодістю, а Король Лір блукає під дощем, шукаючи найубогіший притулок…

У повісті Бредбері «Кульбабове вино» хлопець закохується у дівчину з фотокартки. Коли вони зустрічаються, виявляється, що то дуже стара фотографія і жінці уже 90 років. Однак обоє відчувають, що вони створені одне для одного, і їх розділяє лише прикре непорозуміння — час. Міс Луміс зізнається:

«Ви знаєте, бувають такі ранки, весною чи восени, коли я прокидаюсь і думаю: ось зараз гайну полем до лісу і назбираю суниць. Або поплаваю в озері, або танцюватиму цілий вечір і ніч, аж до світанку! А тоді з люттю згадую: та мене ж поглинув цей старезний потворний дракон! Я наче принцеса в заваленій вежі, звідки немає виходу, і лишається тільки чекати чарівного принца».

Так гірко, коли доля нарешті посилає тобі людину, а ти не можеш бути з нею разом. Втішаєш себе: ми зустрінемось в наступному житті знову та вчасно. І тоді не лякаєшся вже так смерті. Людське життя прекрасне у цій незавершеності. Непідвладні старінню досконалі твори мистецтва. Якби людина була досконалою, то Фавсту не довелося би підписувати угоди з дияволом. Втім, молодість була його найскромнішим бажанням. Доктор Фавст хотів пізнати світ і зробити кращим. Він прагнув бути причетним до всього, що там відбувається. Не як вчений, не як Бог, а людина, наділена пристрастю, свідомістю, яка долає простір і час. Натомість, він шукав, а не пізнавав, що зовсім не є одним і тим же. Людина зі Сходу знає це добре. Пізнання — це коли руки у тебе зв’язані за спиною, і тебе волочать коні по розпеченому піску, і кожної миті ти можеш померти. Однак твій син житиме разом зі своїми синами, а отже — чиєсь окреме життя не варте нічого. «Мені однаково чи буду я жить в Украйні, чи ні, чи хтось згадає, чи забуде, мене в снігу на чужині», — писав Тарас Шевченко саме про таке пізнання: через біль до забуття.

Дивно, але характери й обличчя відтворюються протягом тисячоліть, переживаючи війни, голод, епідемії. Вони можуть бути добрими чи лихими. Навіть долі повторюються, але долі — це ті самі характери. Людина поставлена в такі умови, що вона не вдосконалюється, а виживає чи допомагає вижити іншим. Коли ж робиться зовсім нестерпно, вона бунтує і звинувачує Бога, наче він — людина. Досконалі якості у світі не вельми цінуються.

Поет Цюй Юань (III ст. до н. е.) втопився у річці, не витримавши самотності й злиднів. Ду Фу втратив усіх рідних і бурлакував на схилі літ, наче самотній лелека, навіть друзі були від нього далеко.

Лі Бо пише про розлуку з Ду Фу:


Входжу в річку, грає осіння вода…

Люблю свіжість цих лілей…

Зриваю квіти, граюсь перлинами на пелюстках, хвилюється заводь.

Дивна ця година… громадяться шовкові хмари.

Хотів би подарувати це все тому, хто за далеким небокраєм.

З тим, про кого думаю, нам не зустрітись більше…

В горі й надії дивлюся туди… північний вітер в обличчя.


Старість розлучає, залишаючи надію. Смерть розлучає назавжди в одному житті. Дуже часто справедливість має обличчя смерті. Вона не карає винних і не винагороджує скривджених. Для неї всі люди — рівні. Усі ми станемо колись старими і помремо, але не це є абсурдністю нашого існування. Абсурдність у тому, що ми дивимось і не бачимо, слухаємо і не чуємо. Усі наші думки схожі на круків, котрі живляться мертвеччиною.

…Старий чоловік опівдні виносить стілець й сидить біля під’їзду, доки не смеркне. До ніг його тулиться ціпок. Мені цей чоловік радше нагадує дитину, якій заборонено відлучатися з дому, й тому вона мусить дивитися через вікно і знаходити там щось варте уваги. Чи це буде дорожня пригода, чи хмара незвичних обрисів, чи хтось знайомий. Її серце вільне від почуттів. З таким серцем можна кинути крихти горобцям чи вимкнути світло, щоб нетля не обпеклася… А можна вчинити і навпаки. Саме існування довколишнього світу залежить від того, яке серце у наших грудях: чутливе чи байдуже.

ІІ. ВЕСНА

Яке схвильоване твоє серце, коли трапляється:

Годувати горобенят.

Їхати в екіпажі повз дітей, що бавляться.

Лежати самій в покоях, де куряться чудові пахощі.

Помітити, що коштовне дзеркало встигло ледь потьмяніти.

Чути, як вельможа, зупинивши свій екіпаж біля твоїх воріт, наказує слугам запитати щось у тебе.

Помивши голову, напудришся і вдягнеш сукню, просякнуту пахощами. Навіть якщо ніхто тебе не бачить, почуваєш себе щасливою.

Вночі, коли чекаєш коханого, кожен легкий звук змушує тебе здригатись: шелест дощу чи шарудіння вітру.

Сей Сьонаґон, «Записки біля узголів'я», XI століття

Весна — зовсім інша. Вона пробуджує надію, що в час останнього цвітіння яблунь, бузку та жасмину, віддає тліном. Земля всипана пелюстками, як могила тих почуттів, що вмирають, не знайшовши відгуку. У природі кожна істота, не знайшовши собі пари, приречена на загибель. Натомість людина, переступивши поріг невіднайденої взаємності, яку ще називають самотністю, продовжує жити далі. Уже пожовклі пелюстки змішались із землею, а вона все тужить, і це допомагає їй зберегти серце живим для надії наступної весни.

Весною — очищення. Повторюючи подумки слова із Дао де дзін про те, що лише тендітне й гнучке є сильним, ми вимітаємо з дому, саду і з серця засохлі уламки гілок, торішнє листя, змертвілі плоди, листи, спогади і павутиння. Виносимо надвір, під сонце, і спалюємо. Гіркий дим то стелиться понад землею, то підіймається рівним стовпом у небо, наче жертва, благання, щоб світ цей змінився на краще чи на гірше, аби лише не залишався незмінним. Від диму сльозяться очі. На місці багаття нескоро виткнуться паростки рослин, але на попелі вони виростають буйнішими і зеленішими.

Не можна без очищення. Як моторошно виглядають смітники, заповнені іржавими конструкціями, незнищенним пластиком, поміж яких проростає чиста, ще не торкнута старінням, трава… Втім, сміття залишається за межами наших оселей і садів, так ніби узбіччя доріг, галявини, яри належать до іншого, паралельного світу. Весна — це суміш невинної зелені дитинства із закам’янілим брудом старості. Цей трагічний контраст не може не зачепити наших почуттів. Зміна дня і ночі, послідовність пір року, як зауважував Ґьоте, є пружиною земного життя, і від того, наскільки ми її помічаємо, залежить наше щастя. Без контакту з природою людське життя стає абсурдним і важким. Навіть спогади про море чи гори, чи якусь стежку в лісі здатні викликати втіху. Ми не навчені носити прекрасні образи з собою, викликати їх, втратили здатність відчувати зв’язки між явищами і називаємо містикою рідкісні моменти пробудження. Тоді, коли можна щохвилі дивуватись красі світу, захоплюватися життям інших живих істот. Для цього не потрібно тренувань, медитацій та різних магічних трюків. Просто відкрити серце і полюбити те гарне, що є у цьому світі. Відчути, як стискається пружина життя взимку, коли земля засинає, відчути наближення дощу, який ось-ось принесе вітер зі сходу, як тисне крапля роси на листок… Ні, нам це не під силу… Наші почуття збуджують інші речі: політика, проблеми щоденного життя, інші люди. На зміну шляхетному пізнанню природи, як у Ґьоте, котрий намагався зблизити Схід і Захід, з’являється брутальне: не треба соромитись того, що природне. Насправді тварини живуть у злагоді з природою, а люди зробили її найбільшим ворогом, і коли намагаються слухатись «природних» інстинктів, йдуть усупереч тій же природі, зневажуючи простоту і чистоту взаємин між людьми. Гармонія Всесвіту полягає у мірі й врівноваженості, а основний закон — не зашкодь — стосується також і людських взаємин. У Всесвіті, як це й не прикро дізнатись, «вершині творіння», усі істоти рівні між собою. Ніщо не домінує, ніщо не залишається поза увагою, нічим не можна нехтувати. Зразком такого ставлення до світу є вірш Тараса Шевченка:


Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть.

Співають ідучи дівчата…


Те саме знаходимо у поемах Гомера: об’єктивне бачення, що виростає з нічим не спотвореної свідомості. Для когось опис щита Ахіллеса може видатися таким же нудним, як вигляд з вікна на море, бо здатність сприймати у нього давно притупилась. Шевченків опис весняного вечора викликає не лише видіння, а й почуття втіхи, миру, спокою. Бо сутність пейзажу чи мистецької речі — в деталях.

Тим часом краса Єлени в «Іліаді» не описується в деталях. Старійшини Трої встають, коли заходить полонянка Паріса. Вони мовчать. У їхній мовчанці — хода жінки, її очі, волосся, постава… Ця краса змушує державних мужів забути про власні роки і тягар політичних обов’язків. Вона — протиприродна і, як усе вище людського розуміння, вимагає жертви.

Натомість самі поеми Гомера нагадують море. Ритм віршів — це ритм хвиль, який пробивається навіть через переклад, дихання землі, що іноді переходить в уривчастий подих схвильованої людини. Знаходити відповідні слова для кожної речі є найважливішою місією поезії, яка є найближчою до правди, недаремно Ґьоте ставив їх поруч.

Прекрасна мить здатна осяяти ціле життя, і кожен з нас зберігає у пам’яті такі особливі моменти. Однак часто забуваємо покликати їх на допомогу. Правда, іноді вони можуть прийти і без поклику, самі. Тоді це називають містикою, містичним випадком, що здатний зламати лінійність буття. Ми відчуваємо любов, яку так проникливо описав Платон у «Бенкеті»: «Любов повинна соромитися ганебного і прагнути до прекрасного, без чого ні держава, ні окрема людина не здатні на великі та добрі діяння». Містики часто говорять про злиття в любові, але це важко сприйняти людині, яка не схильна до екстазу і не є ні пророком, ні поетом чи навіть фанатиком. Одержимість нагадує спалах, що обпікає. Блискавка, виверження вулкана, нестримна повінь прекрасні здалеку, проте й сліпі можуть зруйнувати те, що потрібно зберегти. Кожна сліпа пристрасть завдає шкоди іншим людям своєю егоїстичністю й водночас є каталізатором тих процесів, які необхідно змінити. Це не той виняток, що може служити взірцем для наслідування. Одержимість майже завжди закінчується трагічно, навіть коли спадає її напруга.

Як ми бачимо із японської середньовічної прози XI—XIV століть, тодішня еліта вважала вульгарними прояви одержимості, егоїзму, будь-яке афішування почуттів. Існувала знакова система почуттів, яка стояла набагато вище, ніж алегорична мова західноєвропейської куртуазної епохи, бо була природніша й не поривала зв’язків з традиційною народною образністю. Варто порівняти «Повість про Ґендзі» Мурасакі Сікібу з романом «Принцеса Клевська» Марі де Лафайєт, хоч їх розділяє цілих п’ять століть. Обидві письменниці належали до двору, обидві шукали справжні почуття, обидві бачили життя з вікон карети, почуваючи легку заздрість до простого люду, не скованого суворістю етикету. Вони бачать очима серця цей недосконалий світ, намагаючись облагородити його властивими їм чутливістю, ніжністю, покірністю. Через те їх можна читати через століття.

Ось перед нами текст Мурасакі Сікібу:

«Якось тихої місячної ночі, коли над морем в небі не було ні хмаринки, Ґендзі раптом здалося, що він дивиться на ставок біля свого рідного дому, і безмежна туга стиснула його серце. Він відчув себе самотнім мандрівником, котрий бреде невідомо куди і не знає, що чекає його попереду. У безоглядному русі рвонулась до столиці його душа, та, шкода, перед очима виднівся лиш острів Авадзі».

А це текст Марі де Лафайєт:

«Йому здавалось божевіллям не те, що він з’явився сюди, аби глянути па принцесу непомітно для неї, а те, що він вирішив видати їй власну присутність, адже він був свідком того, чого ніколи ще в житті не бачив. Йому видалось надто великим зухвальством раптово серед ночі постати перед жінкою, якій ще жодного разу не оповів про своє кохання. Як він міг уявити, що вона побажає його вислухати, а чи не справедливіше очікувати, що вона обуриться від думки про небезпеку, знаючи про випадковості, що можуть трапитися? Мужність покинула герцога, й він уже кілька разів ладен був повернути назад, не видавши своєї присутності».

І в першому, і в другому уривках нерішучість молодих чоловіків зображається різними засобами, але психологічний ефект досягається: від самозаглиблення до пробудження самоусвідомлення. Ґендзі складає вірш, його почуття самотності дістає полегшення через естетизацію. Герцог Немурський наступної ночі знову приходить в сад, щоб побачити принцесу, але та, відчувши його присутність, ховається у віддалених покоях, наче місяць у хмарах. Ні, там немає нічого про місяць, але я, як читач, відчуваю цю присутність.

Недомовленість, незакінченість, повторення тих самих ситуацій під різним кутом, залежно від настрою, — хіба так не легше усвідомити минущість життя на тлі руху небесних світил і хвиль моря, цей танець життя з посмішкою чи без неї на його обличчі? Гольбейнівський танок смерті надто примітивний у порівнянні з буддистською круговертю життя і смерті. Втім, у японській культурі середніх віків, а ще раніше у китайській, мало що від буддизму. Тут панує естетика дзен або чань, яка спонукає людину розвивати почуття, помічаючи красу, й насолоджуватись нею до останньої хвилини життя.

«Якось слуга, посланий одним придворним, приніс мені гілку сливи. Квітки з неї вже обсипались.

До гілки була прив’язана записка: «Що ви на це скажете?»

Я відповіла усього лиш двома словами: «Обсипались рано».

І другий уривок:

«Колись хтось сказав, що обкладинки з тонкого шовку незручні тим, що швидко псуються. Тонея зауважив:

— Тонкий шовк стає особливо привабливий після того, як краї витріпаються, а сувій, прикрашений перламутром, коли мушлі обсиплються.

З тих пір я став вважати його чоловіком з дуже вишуканим смаком».

Обидва уривки взято з творів у жанрі дзуйхіцу, якому немає відповідника в інших літературах світу. Самі автори трактують їх як записи вражень чи просто відчуттів. Перший уривок належить Сей Сьонагон, письменниці з XI століття, а другий — чоловікові, Кенко-хосі, — «Записки від нудьги», XIV століття. Ця вишукана проза передбачає високу культуру читача, котрий вміє знаходити у простих фразах глибинний зміст. Він мусить доказати самому собі, наскільки його почуття здатні до проникнення у текст і витлумачення цього тексту. Певна річ, існували й образні кліше, але понад усе все-таки цінувалась свіжість сприйняття та інтерпретації явищ та речей навколишнього світу.

Дім самотньої жінки, стверджує Сьонаґон, повинен бути трохи занедбаним, свідчити про беззахисність господині, а також про запустіння її самотньої душі. Незавершене буття лежить в основі японської культури.

Недосяжним зразком майстерності упродовж тисячоліття залишається «Ґендзі-моноґатарі». Перед очима читача проходить безліч людей, котрі належать до різних суспільних верств та культурних рівнів. Кожен свого часу отримав певне виховання, проте найбільше цінуються природність та безпосередність. Принц Ґендзі виховує дівчинку-сироту Мурасакі на культурних традиціях свого часу, намагаючись не згубити в ній чистоту сприйняття, бо саме на такому ґрунті зможуть прорости шляхетність, терплячість і відданість, конче потрібні у будь-яку епоху як чоловікові, так і жінці.

Дарма, що прихід до влади самураїв у XIV столітті призвів до занепаду духовного життя; дарма, що й через тисячу років європейська культура не змогла сягнути подібної глибини світовідчування й досі не знає, що якраз це і є істинним гуманізмом… Європейський гуманізм зупинився на подоланні ксенофобії, расової, національної та релігійної, так і не усвідомивши, що культура почуттів — це альфа і омега гуманного ставлення до дійсності. Сучасна японська література після Ясунарі Кавабати — суміш американізованого стилю з кодексом якудзи. У ній рукави ніколи не бувають мокрими від роси.

Анатомія почуттів на основі техніки психоаналізу вироджується наприкінці XX століття в насмішку й руйнування свідомості. Для задоволення емоцій існує масова література, жорстока й сентиментальна. Підліток, який ступає на поріг неспокійної юності, намагається приховати власні почуття, хоча суспільство зазвичай до нього поблажливе, адже на таких, як він, працює ціла галузь масової культури, яка диктує, що слухати, як вдягатися і як розмовляти. Не треба нічого вигадувати. Усе вже було: бунт в межах сім’ї та школи, конформізм, стадо на чолі з лідером, офірування дружби на олтар змагання… Усе безпосереднє й щире, що досі не викорінилось, виполюється після школи. Скажи мені, яку музику ти слухаєш, і я скажу, хто ти. Зізнаюсь, мене й досі музика штовхає на незвичні вчинки, прикликає дивні думки. Певною мірою музика здатна маніпулювати дорослою людиною, а що вже тоді казати про дітей. Це, як у залі на концерті, залежить від того, де ти сидиш: одні шаленіють, а інші спокійно слухають. Збоку це видається божевіллям, але як тільки сам опиняєшся в епіцентрі ритму й психічної енергії, то впадаєш у шаленство разом зі всіма, вдихаючи запахи поту, маріхуани, парфумів та алкоголю. Бодай раз у житті це варто спробувати. Немає значення, яка музика: важливо, щоб вона потрапила в ціль — подарувала мить єдності. Дітям це дуже потрібно. Їхні вчинки залежать від почуттів. Вони легко збудливі, часто плачуть і сміються. Цілий світ наповнений сміхом і плачем дітей. Це — музика життя. Без неї людське буття не мало б сенсу. Не можна користуватися вразливістю дітей чи робити з них завчасно дорослих. Хіба можна серйозно ставитися до світу, у якому справжнє викидають на смітник, а в Бога, котрий ділиться з нами любов’ю, просять грошей? Майже у нікого не залишається шансів бути собою, жити в гармонії з Всесвітом. Оті спонтанні вибухи почуттів, безпричинні сміх, сльози, оте вперте неприйняття кривди від людей-машин — усе має бути знищене в ім’я відповідальності та обов’язку перед суспільством, котре йде назустріч власній загибелі. Надто багато зустрічається нині дітей, інфікованих корисливістю, марнославством і цинізмом, і надто мало — просто дітей, які пізнають цей світ з цікавістю. А є ще діти, котрих неможливо зіпсувати, діти Діккенса з їхнім імунітетом проти зла, внутрішньою силою опору будь-яким обставинам чи маніпуляціям з боку суспільства. Вони схожі на Христа, Моцарта, Анну Франк чи Сей Сьонаґон. Завдяки своїй безмежній вразливості, що робить їх мудрими, вони не поділяють людей на добрих і злих, бо сповнені довірою до Сущого, частиною якого є ми всі. «Небо і Земля не всетворящі, мудреці не всемогутні, безліч речей не задовольняє усіх потреб. Справа Неба народжувати і покривати згори. Справа Землі — формувати і підтримувати знизу», — казав Чжуанцзи. Вони живуть, не питаючи ні в кого дозволу, відчувають, що так, як є, не повинно бути, підкоряються власній природі, завойовують серця любов’ю, й навіть гинуть мученицькою смертю без докорів. Вони ніколи не прагнуть поквитатися зі світом.

Любов — не егоїстична. Блискучий Ґендзі, котрий за коханням забув про обов’язки щодо інших жінок, якими опікувався, звинувачує себе у черствості серця. Для європейця кохання — це володіння, задля якого можна зневажити усе інше, що стає причиною багатьох трагедій. Один лиш Альбер Камю, розмірковуючи над феноменом Дон Жуана, зауважує неетичність кохання як володіння: «Черствість серця у тих, хто відвернувся від світу, охоплений почуттям до когось одного. Дон Жуан живе любов’ю, яка звільнює». Для середньовічного японця подібне усвідомлення неповторності і минущості — цілком природне. З Неба падає роса, яка зволожує рукави. Любов з’єднує Янь та Інь, землю і небо. Вона примирює, а не протистоїть. Вона нагадує любов харитативну, як у св. Павла, але вимагає взаєморозуміння. Такі почуття — найбільш зрілі. А є ще любов одержима, яка висушує і спалює усе в містичному вогні, — кохання Лейли і Меджнуна. Втім, його можна трактувати алегорично: як марне намагання злитися з Богом ще на землі, страх опинитися самому без Бога.

Любов дає могутній захист, бо той, хто любить, не заподіє зла тому, кого любить. Якщо коло любові буде розширюватись, щораз більше людей отримуватиме захист, як це було запрограмовано вченням Христа. Так повинно бути в ідеалі, але вже св. Авґустин розрізняє два гради — земний і небесний, яким ніколи не злитись в один. Бог не наділяє людей істиною, яку ті через нездатність осягнути, можуть повернути собі на зле. Він може лише їх любити, однак люди втратили чутливість до цієї любові.

Ми не замислюємось над тим,

як важко пташкам повертатись з ирію, долаючи весняні бурі з мокрим снігом і дощем, а потім заставати вдома білу пустелю на землі, у якій досі не прокинулось життя

як торішній листок калічить квітку, врізаючись у молоде ніжне стебло

як пахнуть смертю опалі пелюстки вишні, поступово втрачаючи колір і вологу

як витікає життя зі стебел тюльпанів, зрізаних на продаж чи в подарунок

як відламують квітучу гілку і тут же кидають, бо цвіт з неї вже осипається, як гине зав’язь

як покірно в’януть голівки голих пташенят, що випали з гнізда на асфальт

як гинуть пуголовки у висхлій калюжі

як гірко помирати людям, котрі дочекались весни, а вона все не приходить…

Весною самотня людина почуває себе особливо беззахисною, бо все здається їй нетривким і слабким. Насправді ж найтендітніші молоді паростки наділені величезною волею до життя і перебувають під захистом сонця. Свідченням того є трава, що проростає крізь асфальт і камінь. Світ не є ані жорстоким, ані милосердним. Він дає нам змогу допомагати іншим істотам чи, принаймні, не втручатись у їхнє життя. Антропоцентризм — це «благоговіння перед життям» (за висловом Альберта Швейцера), але у споживацькій цивілізації він переростає у еґоцентризм. Втім, і раніше особливо не наголошувалось на цінності кожного життя. Одним з небагатьох винятків у християнстві був св. Франциск Асизький (1182—1226), предтеча італійського Відродження. Його погляди можуть бути ближчими індусу, ніж освіченому європейцю, що вважатиме розмови з тваринами зворушливо-кумедними, а платонічний роман зі св. Кларою — малоймовірним. Для Індії св. Франциск став би вчителем на кшталт Рамакрішни, але для Європи він залишається засновником чернечого ордену, що за 800 років далеко відійшов від благоговіння перед життям. Бути дитиною — означає зберегти у собі здатність дивуватись і радіти багатоманітності життя, перетворювати навіть найменшу річ чи істоту у щось повноцінне, наділене чутливістю і розумом. Дорослі натомість прагнуть знайти собі пару й побачити у ній себе. Так вважав колись Френсіс Бекон: «Хіба ти не бачиш, що кожен шукає себе? І тільки той, хто любить, знаходить».

Втім, найчастіше все-таки шукають собі доповнення, на що вказує міф про андрогінів. Тим самим він натякає на неповноцінність, незавершеність людини, змушує її вирушати на пошуки, зазнавати невдач, змушує не поважати себе, неповноцінного, почуватись самотнім та розгубленим… Власне, християнство не давало великого вибору: можна бути або з Богом, або в подружжі. «Самотня людина — або звір, або Бог», — у цьому сенсі й слід витлумачувати відомий вислів Арістотеля. Самотню людину зневажають або її бояться, бо ж вона не належить до людського стада, котре гріється вкупі у печері. Тому й досі світ завойовується кількістю, а не якістю. Інколи самотність пробачається тим, хто не здатний до розмноження: дітям, старим, калікам. Коли Ісус називає дитину кращою серед людей, він має на увазі незалежність подібної людської істоти від карми тяжкої, а тому безсенсовної, праці, обов’язків, боротьби за виживання, низьких почуттів, які породжує подібне існування. Радість — чиста. «Іскрою Божою» називає її Шиллер, пророкуючи не Апокаліпсис, а царство радості, яке він бачить як обопільну згоду людини й природи. Найчистіша радість — від того, що минула зима і прокидаються трави й дерева, повертаються птахи.

Самотня людина відчуває первісний поклик плоті разом з іншими живими істотами, однак її інтимні стосунки регулює мораль людської спільноти. Виникає її протилежність — безладність таких стосунків, вдосконалення техніки сексу, сліпий егоїзм, який часом називають пристрастю. Дон Жуан — це спосіб виправдати пристрасть, ушляхетнивши її незбагненною потугою, непідвладною розумінню обивателя. Демон пристрасті, перейшовши у масову культуру, видається нині безнадійно опошленим і комічним, хоча пристрасть Дон Жуана — від відчаю, нездатності заповнити любов’ю цілий світ, принаймні ту частину, яка гостро потерпає від самотності.

Бо все згасає, перетворюючись на попіл, під яким земля довго залишається безплідною.

І лише там вогонь, де збереглися священні ритуали, пов’язані з природними циклами. Весною — ритуали, які покликані збільшити родючість землі, захистити її від подиху холодної смерті. Оплакування Озіріса і радість від його воскресіння, оплакування Христа — і тут же радість від духовного оновлення. І ритуальні зачаття на ниві, які побутували в хліборобських цивілізаціях. По суті, немає народу, котрий би не намагався за допомогою емоцій вплинути на процеси, що відбуваються в природі, задля їх уникнення чи прискорення. Чим більша залежність від цих процесів, тим ясніше палає вогонь, відроджуючись знову і знову.

Дивно читати китайські тексти з III століття до нашої ери про те, що істинна мудрість була у древніх. Це так, наче пірнаєш глибоко-глибоко, де ще не повинно бути високої духовної культури, а проте віднаходиш її навіть там, де не існувало писемності. Йдеться про «Шицзін», збірку народних пісень. Вона є джерелом натхнення і мудрості для Конфуція і Лаоцзи, хоча кожен обирає інший шлях. Конфуцій — обряд, ритуал, а Лаоцзи — тінь від ритуалу, його невловимість і загадковість. Вони не вступають у суперечку, як приміром європейські матеріалісти з ідеалістами, не розпалюють фанатизм, у якому згоряють люди і книги. Вони шанують життя як мистецтво і мистецтво як життя. Так само культура Японії X—XIV століть опирається на народну пісню як найбільший авторитет. Ман-йо-сю цитують всі: від імператора до бідного сюцая. При цьому найбільше остерігаються вульґарності як невміння виявляти почуття. У китайській середньовічній естетиці розрізняли аж п’ять видів вульґарності, яких повинен остерігатися майстер туші й пензля: вульґарний дух, вульґарний ритм, вульґарний пензель, вульґарний замисел і вульґарна особистість художника (Шень Цзе-чжоу, епоха Цінь). Вульґарність — нетривка. Вона наче грудка вологого піску, що розсипається від найменшого дотику. Античність, яка стала каталізатором Відродження, захищала від вульґарності дух, але не почуття. Грубі плотські втіхи, описані Бокаччо, і «Vita nova» Данте — речі протилежні, однак жодна з них не є такою універсальною, як народна пісня. Якби Ренесанс розпочався з відродження народної пісні й з упорядкування почуттів, а не з самодисципліни й герметизації духу, християнська цивілізація стала би більш гуманною. Визнання рівності людей у почуттях — значно відважніший вчинок, ніж духовне вивищення окремих особистостей над примітивною юрбою. Співчувати, розуміти, любити в кожному його безсмертну душу — важче, аніж відвертатися з презирством від когось, хто не вміє як слід висловити власні почуття і бачення світу. Іноді це просто непотрібно, адже вже існує пісня: «Горе мені на чужині — зовуть мене заволокою, Кажуть мені Дунай брести — Дунай-річку, ще й глибокую» (Запис З. Доленги-Ходаковського).

Із появою тоталітаризму лірична народна пісня починає занепадати, як вияв слабкості, поступаючись героїчному епосу чи баладі. Коли нашій українській пісні закидають сентиментальність, а самому народові — терплячість і лагідність, то чому б не поміркувати, чи таке вже велике добро — агресивна держава із законами, що гноблять природні права людини, приглушують у ній багату гаму почуттів? Пісня створювалась у моменти найвищого духовного піднесення, коли на розкрите серце, мов на родючу ниву, падало насіння Всесвіту. Найкраще відбиває цей стан паралелізм: «Візьму снігу в руку — а сніг в руці тане. Тяжко-важко па серденьку, як вечір настане».

Ця парність, ця симетрія — наче гармонія Янь і Інь:


Цвітуть азалії

понад Міхо-рікою:

ах, дуже жаль її!

З ума не йде красуня,

що тут навік заснула.

              (Ман-йо-сю)


Або карпатські коломийки:


Та як сонцю не знудитися по полю світити,

Так і мені не знудиться до тебе ходити.


У давніших сакральних чи весільних піснях паралелізм просто зливається:


У неділеньку рано

Соненько ся купало,

Марися єго хватала,

Сама в море впала.

                (Із записів З. Доленги-Ходаковського)


Коли ти можеш розмовляти з місяцем, сонцем, деревами, річкою, зникає самотність, відчувається потреба конкретизувати події, які повторюються від віку: чекання, побачення, шлюб, зрада. Вони стають неповторними завдяки живому голосу людини, котра виспівує слова. Цей голос належить людині, яка відчуває природу й вкладає у пісню особисте. Це — не сцена театру, не виступ фольклорного гурту, хоча іноді й таке виконання зачіпає до глибини душі, зрошуючи коріння, що його ми вже давно не відчуваємо. У пісні можна відшукати все, як у великого поета, такого, як Шевченко, котрий часом зливався з народною піснею, ставав її автором, а часом віддалявся, шукаючи інших форм, що зближували поезію зі священними текстами. Навіть глузування Шевченка народжувались з великого болю.

Коли я дивлюся на пагорби, яри, скелі, вони видаються мені наче вкритими товстим шаром забуття, і ввижаються обриси давніх «тернових» і «білих» міст, присипані землею кам’яні фіґури, тлінні останки племен, що не мали писемності і навіть не були слов’янами, проте залишили по собі образи, обряди і забобони. А тоді собі думаю: що ми залишимо по собі? Пустий щебет, слова, як стерті монети, безліч помилок, на яких вибудувана історія, що не залишає місця почуттям… Здається, історія пишеться тоді, коли з’являється щось нове, а людське життя проходить один і той самий шлях: дитинство, юність, зрілість, старість, та і його історія обтинає мечем чи спалює у вогні, і тоді із сотень життів залишається одне, яке проходить увесь шлях від дитинства до старості. І раптом виявляється, що це повторюється історія, бо неспроможна вийти з колеса насильства, а кожне людське життя — неповторне диво, навіть найкоротше. Не тільки людське життя, а й життя кожної істоти має свій власний світанок. Хіба це не варте благоговіння, хіба кожне життя не залишає по собі знаків, творячи книгу, прочитати яку можуть лише одиниці?

У дитинстві я любила горбочки, де сонце вже розтопило сніг, де при самій землі цвіли стокротки, або мороз, квіти, що, здавалось, ніколи не в’янули. Просто стебло видовжувалось і зникало в густій траві, що виростала потім. Боги, як звірі, народжувались взимку, коли дні починали довшати, а потім ховалися поміж дерев, і про них не згадували аж до дня їхньої смерті, а відтак земля нашаровувалась на їхні мертві тіла — реальна земля і земля забуття. Може, через це й з’явилась ідея воскресіння: повернути минуле, щоб воно продовжувало жити серед нас, щоб ми його бачили, щоб прочитали. Бо це потрібно. Ось що примушує серце битися сильніше. І ще:


весняний ранок, коли тільки зійшов сніг і землю заливає золоте світло

коли дивлюся на Уріж через річку, як там цвітуть черешні; і коли дивлюся з Урожа на ліс, облямований квітучим терном

спогад про себе малу, таку захищену від холоду людського світу, що помічає найменшу дрібницю

запах блідо-рожевих квітів шипшини, яка зацвітає після яблунь і перед сільськими ружами.


У моїй пам’яті продовжують жити краєвиди, від яких я відлучена, бо живу тепер у місті. Проте я опиняюся там, коли забажаю, викликаючи їх до себе. Це наводить на думку, що людина та й інші істоти є носіями й хранителями усього побаченого. Це щось більше ніж досвід, бо його можна змінювати, втікати від нього, випліскувати назовні у творчості. Ми є володарями свого внутрішнього світу з власним ритмом, гармонією. Якщо наші почуття не звідти, то вони — не автентичні, а, отже, поверхові й фальшиві. Живучи у міській квартирі, де все зроблено так, як у людей і чужими руками, часом один-єдиний спогад про те, як цвіли вишні й панувала тиша, наче перед дощем, і відбувалось священне перетворення квітів на зав’язь, і все це переживалось, наче чиясь смерть, — дає зрозуміти, що інші речі, які захаращують нашу свідомість, не залишаються там надовго, бо вони нас негідні. Однак, цей стан ми переживаємо самі, не здатні описати, поділитись з кимось. У кімнаті, де зберігаються такі коштовні реліквії пам’яті, темно й задушливо, а ключ усе важче й важче віднайти.

Перед смертю чи на вершині найбільшого зворушення двері самі відчиняються і зі скарбниці вилітає метелик безсмертної душі.

III. ЗИМА

Блакить покинула мене, я запалив вогонь.

Вогонь, щоб мати друга,

Вогонь, щоб увійти в зимову піч,

Вогонь, щоб краще жити.

Я віддав йому все, що приніс мені день:

Поля і чагарі, ліси і лози,

Троянди й свята, хутра і комах,

І гнізда птахів, і ключі осель.

Я жив лише у гомоні вогню,

Із запахом його тепла.

Я був мов корабель, що тоне серед круч.

Одну стихію мавши, ніби вмер.

Поль Елюар

У зимовому сні я підходжу до вікна й бачу порожнечу, заповнену зеленими деревами й залиту сонячним світлом. А коли прокидаюся, то чуюся, наче окраденою. Кожен зимовий ранок починається на селі з того, що треба наносити мерзлих дров, поскладати перед грубкою, а потім з тих, що відігрілись, трісок, кори, паперу й того, що може згоріти, скомпонувати основу для вогню. Часом треба чекати аж до обіду, доки не настане час розпалювати, тремтіти від холоду, якого чомусь не відчувалось у дитинстві. Доки було видно — санки, лижі, сковзанка. І щасливе очікування Миколая, Нового року, канікул… Здається, світ тоді був тепліший. У школі на перерві ми прикладали руки до печі, але не було так холодно, ні… На стовпчик огорожі клалася дощечка, а на дощечку насипались крихти пташкам. З самого ранку птаство сиділо на вишнях, настовбурчивши пір’я, й чекало. Як можна було обдурити їхні надії? Бодай жменьку, але неслося надвір.

Залежність — це не тільки, коли ми залежимо від когось, а хтось від нас, а й те, що вириває нас із бездіяльності, сну, нашого горя. Чомусь на Святий вечір завжди за столом згадують тих, хто в дорозі, хто запізнився, міркують, чи будуть вони мати вечерю з кутею і всім, що належиться. Кличуть душі померлих, ангелів і архангелів, кладуть для них тарілку з хлібом, кутею і келишком святої води. Навіть самотня людина не сама за своїм столом: її оточують невидимі для ока, але дорогі для серця, гості. Доки ви бесідуєте між собою, надворі стоїть тиша.

Полум’я свічки, проста їжа і зірка в небі наповнюють душу урочистим спокоєм, роблячи її надмірно чутливою і беззахисною, бо за вікнами мороз, серед якого вижити зможеш тільки, якщо йтимеш, не дозволяючи собі перепочинку. Тому ще з осені треба шукати собі притулок від неминучого холоду неминучої зими: дах над головою, вогонь, їжу. Ті істоти, які бояться вогню, засинають там, де їх ніхто не потурбує, у мирі й злагоді між сусідами.

Блакить покинула мене, я запалив вогонь: вогонь, щоб мати друга, вогонь, щоб увійти в зимову ніч. Поезія, де кожен звук в ритмі серця, зрушує закляклість, оніміння, безпорадність перед пронизливим вітром Зла. Щоб підтримати вогонь для себе, жертвуєш йому непобачені краєвиди, незустрінутих людей, несповнені бажання, але не можеш пожертвувати останнім — самотністю. Вона ховається за стінами твого Притулку. Спостерігаючи відчай, беззахисність усіх живих істот, які не здатні протистояти кривді, я вимислила для них Притулок, куди не мають доступу ні час, ні зло, ні смерть. Здається, більше нічого не потрібно, аби створити абсолютний захист для тих, хто мусить його мати. А тепер я певна у його існуванні. Підсвідомо людина мріє про такий Притулок, але її переконання у незнищенності зла таке тверде, що вона вигадує собі, наприклад, Ельдорадо чи Атлантиду, або й рай після життя, та насправді мріє про Абсолютний Захист, де ніхто не завдасть їй болю, про життя, яке не суперечить моральному закону Всесвіту — живи і давай жити іншим. І хоча я описала, як могла, Притулок і як бачу, його вважають утопією (місцем, що не існує). Люди питають мене, який стосунок до Бога має той Притулок, але я бачу його очима Писарів Західних і Східних Воріт, а хіба мурашка здатна осягнути величезне дерево, по якому повзе? Я знаю, що Притулок цей — на скільки хочеш, доки ти сам не побажаєш звідти піти, набравшись сили і пробачивши світ, який тебе колись так тяжко скривдив. Коли ти зміниш себе, очистишся, то зможеш вказати іншим дорогу до Притулку, дати надію, якщо не можеш допомогти, бо є речі, втрачені безповоротно.

Немає у Притулку рік з молока й меду, помаранчевих гаїв. Тут треба самому здобувати собі хліб й ділитися ним. Тут взимку випадає сніг, а влітку достигають вишні. Тут відчуваєш, як мерзнуть руки і як піт заливає чоло. Усе тут знайоме: не відлякує, не змушує почувати себе зайвим, а отже, є час для себе, щоб вилущитися зі шкаралупки, яка вже тріснула і яка ні до чого, бо людина — не слимак, не черепаха і навіть не горіх.

Nosce te ipsum — узнай себе, як переклав відомий вислів Григорій Сковорода. Впізнай себе — так більше пасує до реальності, бо цілковита ясність розуму і постійне неспання почуттів здобуваються тяжкою працею духу. Звичайна людина сприймає світ то втомлено, то автоматично, і лише зрідка переживає миті осяяння. Життя… на відблиск сонця схоже, — писав колись Ґьоте. У кожному людському тілі живе кілька істот, котрі суперечать одна одній, й акт самопізнання можливий тільки, коли між ними запанує взаєморозуміння. Жити чистим, усамітненим життям у пустелі — це теж притулок, але не той. Справжній притулок — не місце втечі, а місце, де заново вчишся жити у злагоді з істотами, які всередині тебе і довкола тебе. Ніхто не завдасть кривди собі.

Якби Григорій Сковорода не мандрував, не стрічався з людьми, не сідав коло вогню, щоб розділити його тепло з іншими, то йому довго б довелося чекати, доки хтось прийде до його вогню. Так він робив до самої смерті, на чию гостру косу «плював». Не надто дбав про зшитки власних творів, губив їх, заперечував проти публікації, тому що боявся невідповідного тлумачення, що зрештою сталося. Сковорода був монолітом. Втім, бездоганність умертвляє твори мистецтва і давні китайські майстри намагалися надати своїм шедеврам дрібного ґанджу, навіть зумисне пошкоджували річ, що виглядала занадто досконалою. Сковорода більше нагадує даоса, ніж християнського старця. Мандрівка на Схід чи на Захід значно корисніша, ніж експансія, бо не ставить перед собою вузької цілі й налаштована толерантно до кожної істини, яку пізнає з чужих уст. Той, хто шукає скарбів, філософський камінь чи навіть істину, не знаходять нічого. Істину потрібно впізнавати, а не шукати. Тим, хто шукав котрусь із цих речей, вчинки Сковороди видавались ексцентричними й не відповідали ідеальному образу Вчителя. Ті люди були просто ледачими й короткозорими. Їх не цікавив його особистий досвід чи те, чого він не міг висловити, бо воно не підлягає висловленню і навіть поясненню, як хмарка, що розтає просто на очах. Для позначення гармонії Сковорода використовував слово «мир». Він намагався узгодити власне духовне життя з непримиренністю щодо зла, і назвав це «совістю».

Зневага до смерті мандрівного філософа мала коріння в свідомості його народу, якого, до речі, Сковорода не ідеалізував. Ця неспокійна країна, де ворожі полчища витоптували посіви, де ніхто не чув себе в безпеці, де в кожному поколінні з’являлось все більше рабів, вимагала певної герметизації задля збереження чистоти сумління й духу. Один ставав у полі битви воїном, бо ганьба видавалась йому страшнішою від смерті. Зрештою, смерть — це вивільнення безсмертної душі. Після очищення залишається від людини лише її тінь — сутність. Цей процес триває до року, а в покутників — навіть до семи. Протягом цього часу душа небіжчика мандрує до краю, звідки ніхто не вертається, а рідні й близькі намагаються допомогти подолати цей шлях обрядами й молитвами. Сліз має бути в міру. Існує чимало розповідей про те, як померлий уві сні просить рідних менше плакати, бо гріб його вже мокрий. Через сон він також повідомляє, як йому ведеться в іншому світі й ніколи не виявляє бажання повернутися назад. Ми повинні пережити втрату, долаючи глибокі провалля розпачу, підіймаючись по схилах спогадів на круті вершини містичних одкровень. Потім дорога стане рівнішою. Геродот, описуючи звичаї фракійців, зауважує, що вони при померлих сміялися, а новонароджених оплакувати. Відгомін цих звичаїв зберігся серед похоронних розваг гуцулів та бойків і має назву «грушки». У «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського знаходимо опис цієї гри:

«Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір’ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились від сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця.

Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі.

Навіть старі приймали участь у забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець.

— Ха-ха!.. Ха-ха!.. — котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт».

У цьому уривку відчувається якась демонічність, нелюдськість, хоча, коли поміркувати, кожен з нас погоджується в душі, що смерть — лише поріг, через який ми вступаємо до невідомого іншого життя. Однак нам більше до вподоби, коли смерті віддають належну шану, бо все-таки — це прощання. Описуючи популярні в Середньовіччя «танці скелетів» і карнавали з інфернальними персонажами, Гейзінґа пояснює подібні забави байдужістю до смерті, яка підстерігала у ті часи людину на кожному кроці, хоча серйозні роздуми над сенсом людського буття і, врешті, відчай завжди домінують над отупінням, навіть, коли їх мало. І тоді почуття облагороджуються, бо попри все не вдається звести неповторність кожного людського життя до безбарвного праху. Героїчна смерть, романтична, трагічна у театрі викликає у глядача зворушення, катарсис за Арістотелем, але, щоб він відбувся, потрібно відчувати щось схоже у реальному житті, мати певну культуру почуттів. Сміх за тим же Арістотелем, тобто комедія, стоїть вище від трагедії, бо утверджує перемогу, а не поразку. Подібний катарсис вимагає ще розвиненішої культури почуттів, щоб не перетворитись на блазнювання, якого нині вистачає в постмодерністській літературі. Мольєр, Гоголь, Чаплін ніколи не загравати з юрбою, для якої сміх — знаряддя знищення й наруги, смерть серця.

Переживши чиюсь загибель як власну, ми не вмираємо, а підіймаємось вище на сходинку власного духовного досвіду. Нерозвиненість почуттів ніколи не зробить людину духовною, а, отже, мудрою. Не все можна осягнути почуттями і не все — розумом. У християнстві серце — центр духовності. Як мовив Григорій Сковорода, — «серце тоді насичується, коли освічується». Він мав на увазі освічене серце.

У «Реквіємі» Моцарта, що далеко вийшов за межі заупокійної меси, музика не зневажає, але й не підтримує смерті. Вона перелітає через ту грань, за яку людська свідомість перейти не здатна. Вольфґанґ Амадей був улюбленцем богів і тому від його музики краще росте трава, тварини дають більше молока, а людські діти народжуються здоровішими і спокійнішими. Тим часом, сам Моцарт вважав себе лиш знаряддям Бога, був його вухом і устами.

Лише музика здатна описати те, що відчуває людина у мить смерті, бо кожен вмирає самотньо, навіть коли знаходиться в обіймах найріднішої істоти. Моцарт не закінчив свого «Реквієму», і ми не знаємо, яка музика мала товаришити нам далі після Лакрімози. Та коли слухаєш заупокійну месу іншого німецького композитора Генріха Шютца, з часів Тридцятилітньої війни, відчуваєш схожість не тільки стильову, а й уміння обох композиторів співпереживати тій вмираючій істоті, котра вже ніколи не побачить сонячного світла. Відчувається її уривчасте дихання, затамований подих тих, хто схилився над її смертним ложем. У такий момент почуття особливо напружені й може статися істеричний викид, зруйнування стримуючих бар’єрів. Це у «Тінях забутих предків», тому герметичному позаісторичному просторі, тому неусвідомленому ґетто звичаїв та мови, істерія зводиться в ранґ ритуалу, стає обов’язковою. Повітря поступово насичується запахом поту і мертвого тіла. У день похорону цей запах стає особливо відчутний тому, хто приходить прощатися, викликаючи в нього потребу відсторонитися, не торкатися смерті, не заразитися істерією. У сучасних цивілізованих країнах обряд поховання зведений до мінімуму й не дає відчути глибину горя рідним та близьким, не призводить до катарсису.

Стародавні японці навіть погляд на мертву тварину вважали таким, що оскверняє тіло й душу, й проводили спеціальний ритуал очищення, під час якого уникались будь-які контакти з людьми. Як надгнилий овоч може зіпсувати здоровий, так зустріч з чиєюсь смертю обезвладнює дух. Чутлива людина не залишається байдужою ні до чужої смерті, ні до страждань. Реакція японців на смерть як приховану загрозу вчить помічати такі речі, як помічають перший сніг, його забруднення, як помічають першу зелень ранньою весною чи жовтий листок наприкінці літа. Безконечні вбивства на екрані, як і гори мертвих тіл у реальній війні чи після катастрофи, притуплюють почуття з метою зняття напруги. Не можна сказати, що людина не розрізняє смерть та її імітацію, проте непомітно осипається пилок з крилець її душі. Нездатність співпереживати веде до жорстокості. Ми вже не можемо уявити себе на чиємусь місці, бо в нашій свідомості утворилась мертва зона, німа й сіра. Ще важче уявити собі світ, у якому не чути биття серця цієї людини (чи просто іншої істоти), місця, яке порожнє, а проте ніхто його не може посісти. Ми вважаємо, що тільки дерева мають коріння, а всі інші живі істоти пересуваються. Тому й виникає ілюзія, ніби без когось можна обійтися, стерши його зі свідомості, наче з цілого Всесвіту. Знання про смерть можна порівняти з похоронним дзвоном, що імітує биття серця, яке вже не б’ється в тілі. Дзвін закликає нас почути його. «По кому подзвін? — питає англійський поет Джон Донн і сам відповідає: — Він по тобі». Ось що станеться з тобою завтра чи через кілька років. Ми повинні налаштувати наші почуття, щоб удари дзвону співпадали з ударами нашого серця. Цивілізація створила безліч засобів, щоб уникнути емоційної напруги, що призводить до щораз більшого занепаду культури почуттів.

Французького мислителя XVIII століття Жана Ламетрі прокляли цілі покоління співвітчизників за те, що він насмілився порівняти людину з машиною. Зараз це порівняння нікого особливо не ображає, бо сучасна людина привчила себе до думки, що економічні, політичні та соціальні механізми підкоряються не гуманності, а суспільній необхідності.

Переживання смерті людини — гуманне почуття. Переживання смерті Бога чи богоподібної істоти має сенс лише тоді, коли переживається як особисте почуття, що важко досягнути людині, розвинутій інтелектуально. Мудрість завжди чинить опір суспільній необхідності. Вона не здатна завдати болю й не врізається анатомічним ножем в тіло й душу живої істоти. Вона спостерігає за нею й рятує їй життя, навіть, коли знає, що не врятує. Мудрий не мовить про мертвих погано, вилущуючи зі спогадів лише те, що вміщує у собі безсмертна душа.

Коли везли саркофаг з тілом Тутанхамона по Нілу, сучасні єгиптяни стояли вздовж берега й голосили, як три тисячі років тому. Розкопані руїни Успенського собору в Галичі й знайдені там останки князя Ярослава Осмомисла привабили тисячі прочан з усієї Галичини, і щодень правилась служба під відкритим небом — зворушливе дійство у храмі, що протривав у пам’яті від XI до XX століття. А Генріх Шліман плакав над долею Трої, пошукам якої присвятив ціле життя.

На страсну п’ятницю в кожній галицькій хаті запинають дзеркала, що означає присутність мертвого тіла Христа. Коли містика проникає в життя як обряд, то залишається там надовго. Тільки так ганебна смерть Ісуса могла стати тріумфом духу.

«45. Від шостої години темрява настала по всім краю аж до дев’ятої години. 46. А близько дев'ятої години Ісус скрикнув міцним голосом, вимовляючи: «Елі Елі, лема савахтані», — тобто «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?»


Спершу оточуючі сприйняли це за передсмертне марення, а дехто сподівався, що Бог прийде визволити Ісуса. Однак той, ковтнувши оцту з губки, простягненої на списі, помер. Потім, як оповідає св. Матвій, завіса в храмі роздерлася згори донизу й стався землетрус. Завіса символізує відгородження безсмертного Бога від смертної людини. Відтепер віруючий може відчути присутність Бога в усьому сущому.

Будда, котрий сидить під деревом, заплющивши очі, перебуває в кожній речі, що означає: так, як ми відчуваємо себе, ми повинні відчувати інших. Любити — це впізнавати себе в іншому.

Якщо Бог плаче, то він мусить плакати в кожному з нас, інакше Його просто не існує. Англійський поет Вільям Блейк пише поему «Книга Тель», присвячену мертвонародженій дочці, щоб витіснити горе втрати. Ненароджена душа повертається у царство духу. Вона звертається до хмаринки, питаючи її, чому вона не жаліє, що ось-ось розтане. «Ні, я сумую, але мене ніхто не чує. Десь існує місце, куди повертаються ті, хто зникає тихо й безмовно». Тель розмовляє з черв’яком, таким нікчемним і сліпим, і дізнається, що і його любить Бог, і його життя має сенс.

Кожного разу Блейк здригається, побачивши нещасне дитя, дитя, що вмирає. Він наповнює містичні видіння людським теплом, як творець і як батько, і як Отець, для якого смерть може бути справедливою і несправедливою, раною і бальзамом. Права рука забирає, а ліва дає. І тому продовжує залишатись у брутальному світі, де чутливість, якщо й існує, то лише у вигляді гримаси, де матері вбивають власних дітей і в покірному отупінні йдуть на шибеницю.

У романі Дж. М. Кутзее «Містер Фо», в якому дія відбувається у XVII столітті, жінка знаходить в канаві брудний закривавлений згорток, а в ньому мертву новонароджену дівчинку. Вона оплакує її так як мати. Перед нею стільки ж жорстокості, скільки й за нею. Але ніхто не проклинає світу, бо в ньому є Бог, який оплакує кожне загибле створіння, навіть, якщо воно жодного разу не розплющило очей. Цієї миті хтось також вмирає — той, хто міг би жити.

Антігона заплатила власним життям, бо не могла пережити, щоб тіло її брата залишилось непохованим і неоплаканим. Земля — це останній притулок, у якому нікому не можна відмовити. У Середньовіччі вважали, що смерть робить всіх рівними, перетворюючи тіла на однорідну субстанцію. Але пам’ять повертає нерівність, бо вона сильніша. «Я жив лише у гомоні вогню, Із запахом його тепла. Я був мов корабель, що тоне серед криг».

Тепло і холод, світло і темряву лише смерть може об’єднати в одну стихію. Хмарка, ніким не помічена, розпливається в небесній блакиті чи краплею падає на рукав… Відчай змінюється зворушенням, бо починаєш розуміти, що все на світі пов’язане таким чином, щоб ми могли його порівнювати, навіть ототожнювати з власним існуванням. І я раптом помічаю, що вірш Поля Елюара, який я пам’ятаю ще з ранньої юності, не про самотній зимовий вечір, а про всепоглинаючу стихію смерті. Хоча вірш не охоплює всього: у ньому немає такої характерної для європейської традиції згадки про смерть як сон чи про життя як сон, а мені хотілося, щоб він не був таким гарячим з одного боку і холодним зі спини. А втім, блиск і сяйво вірша заворожують, випалюючи почуття, спогади, тлін з його моторошним запахом…

Передчуваючи близьку смерть, хворий на рак, український поет Леонід Первомайський бачить з вікна чийсь похорон з «неприкаяними музикантами», вінками, «срібним автобусом». Це реальне, а може, нереальне видіння, викликає у нього жах. Він знає, по кому подзвін. Смерть притягує його, змушує простежити увесь сценарій міського квапливого похорону, а потім вчинити суд власному життю, так само квапливо вилущуючи з власної поезії золоті слова і срібні рядки, щоб бодай на мить відчути недаремність життя. І це таке людське бажання — ще трохи пожити, аби побачити весну, ще побути між людьми — від нього здушує горло. Ми не знаємо ні дня, ні години нашої смерті, а все інше уявляємо надто добре. Тому завжди існує незавершеність буття, яку так тонко відчували люди зі Сходу, доки у їхній світ не увірвались жорстокість та рабство.

IV. ЛІТО

З тьми «невідомого» з'явивсь я на світ, і перший віддих, і перший рух мій в темряві материного лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці закривають тебе від мене і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь у нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю ймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.

Михайло Коцюбинський. «Intermezzo»

Людське життя теж має свої «пори року», що у природі визначають шлях рослини від проростання до в’янення. Ламетрі порівнював людину не лише з машиною, а й з рослиною, що більш приємно, бо Ніцше називав її «брудним потоком». Індуси мали касту «недоторканих», чому взагалі не можна знайти виправдання. Ламетрі позбавив людину безсмертної душі, тобто шансу продовжити існування. Мабуть, у цього чоловіка були підстави вважати, що людина, котра не має власної думки, є рослиною чи машиною. З якоюсь дитячою жорстокістю він анатомував красу. Щось схоже вчинив мій дитячий приятель, знайшовши мертву іволгу. Він розрізав її ножиком, аби подивитись, що всередині. Я стояла поруч, завмираючи від жаху. Не знаю, чому мені було так страшно. Одна річ, волання і гнів пророка, інша — науковий аналіз. Надто часто слухаючи лукаву людську мову, ми втратили чутливість до слова, втратили подив перед цією організованою системою звуків, семантичних та граматичних зв’язків, і звідти почалось наше падіння, а література стала товаром. Тому безмовність вражає більше, але вона — небажана. Чарлі Чаплін покидає кіно, як тільки у ньому починають розмовляти уголос. Захаращене словами життя, позбавлене свого природного плину, стає для більшості з нас прокляттям. Воно знищує в людині віру, допитливість, чистоту. Кожен з нас мусить боротись за себе, стаючи то Сізіфом, то Мідасом, то гомерівським Терсітом з усіма наслідками, що випливають з цих ролей. Колись їх були одиниці, нині — леґіони прикутих до скелі соціуму нещасних. Безперервна праця і війна не мають взагалі сенсу, а тим часом їх зробили чеснотами цивілізації.

Невідомо, як взагалі людині могло спасти на думку вбивати собі подібних чи працювати задля самої праці. Ще більш неприроднішим є зростання особистих потреб, адже людина не може споживати більше їжі, ніж потребує її організм. Однак природні потреби стали надмірними: потреба в їжі перетворилась в обжерливість, продовження роду — в сексуальні збочення, потреба в одязі — в моду, що безперервно міняється. Мовлячи про такі очевидні речі, я розумію, скільки існує арґументів на користь зростаючих потреб. Найперший серед них — не можна зупиняти потяг, який вже набрав швидкість, бо станеться катастрофа. Насправді, свідомість важливіша за будь-які соціально-економічні механізми. Коли людина вросла, за висловом Акутаґави, у зубчасті колеса чи спільність людей нагадує щурячого короля, кожен зокрема не здатний не тільки себе прогодувати, а й мислити самостійно. Людям здається, що зупинка машини є смертю для них. І це справді так — там, де хаос рівнозначний смерті.

Принцип аналогії створив науку і мистецтво. Проте сучасні наука та філософія відривають людину від її природної сутності, позбавляючи коріння. «Укорінення» назвала свій трактат співвітчизниця Альбера Камю Сімона Вайль, показавши, що відбувається з потребами людської душі, яке насильство чиниться над свідомістю кожного з нас. Насильство — це «позбавлення коріння». До речі, Ламетрі написав ще один трактат «Тварини більше, ніж машини». В теперішньому духовному вакуумі про кожну живу думку можна сказати, що вона не є ориґінальною. Натомість «ориґінальна» думка — це думка збочена, яка не суперечить хворій цивілізації. Отже, людина є рослиною, бо прагне вкорінитися у життєвому середовищі. Людина без почуттів і незалежної свідомості — це машина. Тварина відчуває і прагне бути незалежною, отже, вона — більше, ніж машина. Ламетрі умів спостерігати й далеко випередив свій час, і не тільки свій. Це він назвав Монтеня першим французом, котрий почав думати.

Починаючи писати цей есей, я мала на меті показати, якими важливими є для людини її почуття у різні пори життя. Мені нецікаво описувати детально стани людської душі. Кожного дня щось впливає на мої думки, я дізнаюсь щось нове, та й, зрештою, після осені настала зима і гостро відчувається потреба у сонячному теплі. Я залежу від усього цього, і тому ритм думки змінюється. Відчуваю, наскільки світ змінюється, коли беру до рук перо і схиляюсь над аркушем паперу. Це дуже важливо — бачити й відчувати одночасно. Майстер переймається лише тим, щоб механізм працював згідно заданої ним програми. Вій відповідає за це, але той, хто користується виготовленою майстром річчю, відповідає лише за себе. Стосунки майстра й користувача — примітивна модель взаємодії живих істот. Майстер — не творець, бо його особистість не впливає на того, хто користується виробом. Творець викликає почуття, пробуджує свідомість зі сну, що називається життям. Хоча вона може прокинутися й сама: від страждання, від променя сонця, від краплі роси, що впала на щоку. Існує безліч речей, здатних збудити нас і наше сумління. Геґель порівнював сумління зі світильником, який розганяє темряву, але люди часто його зумисне гасять. Покладаючи провину на суспільне середовище, як це часто бувало у XIX столітті і чим так обурювався Достоєвський, людина втрачала сумління. А з іншого боку, сумління є також хворобою, бо змушує страждати. Такими нас, очевидно, бачить ота Вища Істота, котра має безліч імен і безліч ніким не підтверджених місцезнаходжень. І Їй, напевно, що шкода тих, хто зазнає муки від дня народження до дня смерті.

Древні ставили Сонце в центр Всесвіту, доки врешті наука не зробила його третьорядним світилом Галактики. Зорганізований Всесвіт став наслідком випадкового вибуху, а не цілеспрямованою акцією Творця, хоча його закони досі залишаються непізнаними, а ті, які начебто абсолютні, вже зараз виявляються фальшивкою. Зрештою, моїх сучасників це цікавить щораз менше, бо вони й так отримують надмір «конче потрібної інформації». Ми живемо у хаосі, впорядкувавши лише якусь крихітну його частинку, накладаючи її формат на усе буття. Один формат у дитини, інший — у юнака, ще інший — в зрілої людини. Чим більше звикаємо до свого середовища, тим важче позбутися знань, і тоді виручає банальна житейська філософія, яка відгороджується в ім’я стабільності від болісних, але таких потрібних, істин. Коли людина перестає рости, вона повинна б дозріти. Натомість вона клонує себе недовершену в дітях, стає сліпим знаряддям суспільної думки.

Виживання стада важливіше за життя окремої особи; тільки в тоталітарному суспільстві кожен приносить цю жертву примусово, а в демократичному — добровільно. І перші кроки до гуманного суспільства здійснюються в умовах шаленого їм опору, нищення культури як вияву найбільшої людської чесноти — свободи вибору. У юності здається, що свобода — це здобуття самостійності й незалежності. Однак зріла людина зі смутком визнає: свобода — це неприналежність з її обов’язковим наслідком — самотністю. Не належати — означає не мати нічого, що зв’язувало б людину: ні власності, ні влади. Неналежними, вільними стають одиниці. Якщо їх до цього змушують обставини, вони — не мають свободи. Це річ — добровільна й усвідомлена. Парії викликають у решти суспільства осуд, ненависть і зрідка — співчуття, а то й ксенофобію як крайній, нелюдський спосіб відчуження. Перш ніж подивитись, чим завдячує людина неналежності, повернемось до тексту Михайла Коцюбинського, письменника з дуже чутливим сумлінням і панорамним баченням світу, ознаками, що не часто зустрічаються в нашій українській літературі, для якої характерні дві больові точки: збереження мови і державна незалежність.

Отже, якогось літа, тобто літа 1908 року, письменник відбуває щорічні вакації на селі. Він саме в тому віці, коли наближаються до межі зрілості й старіння, коли хода в людини стає повільнішою. У когось цей вік настає пізніше, у когось раніше, але саме тоді, коли людина ніби пізнала себе, ніби пізнала інших, і тепер прагне осягнути власне місце у світі, що складається з безлічі реальних і вигаданих світів. Втім, не в кожного виникають ці проблеми.

Книга Коцюбинського зараз лежить на полиці, і я не збираюсь її препарувати: мені досить враження, яке справив на мене уривок з «Intermezzo». Отже, чоловік, що втомився від праці і міської суєти, перебуває наче у раю, обмеженому часом перед жнивами і простором, який можна виміряти пішки вздовж і впоперек. Щось подібне описує Альбер Камю в «Шлюбах у Тіпаса»: людина сам на сам із сонцем, небом і травами. Її повернення назад, до людей, передбачене сумлінням. З розкішних полів виповзають злидні, людське горе отих тихих, висушених працею, невільників землі й пана — хліборобів. У небі сяє сонце — символ справедливості й досконалості. Уривок з тексту простежує зародження власної свідомості аж до усвідомлення істини — сонця незаходимого. Непорушне сонячне світило в імпресіоністичному сприйманні розбивається на промені й відблиски тут, на землі. Того осяяння, що вдалось Григорію Сковороді, людині незалежній, не відбувається. Автор знає, що це лише інтермеццо великої драми людського роду, де сильні залежні від зла, а слабкі — від сильних. Можливо, істину слід шукати поміж сумлінням та непричетністю, опівдні, коли сонце в зеніті. Відчувається, як гірко мати досвід, як на все падає тінь розчарування, як людина відшукує блиск сонця в обличчях тих, кого любить. Розчарування в дітях ще попереду. Кожен з нас не очікує отриманого результату виховання власної подобизни, бо любов не розділяє, а прив’язує. Свобода не сягає далі особистої свободи вибору, і всі любовні драми відбуваються саме на полях свободи. Навіть цей нижчий щабель свободи зуміє переступити далеко не кожен. Оскільки вибір може зробити нас залежними, то з’являється думка, ніби гроші і влада дають свободу. Вона вкорінюється не лише у свідомість, а й у землю, висисаючи з неї усі живильні соки. Тепер можна дати визначення людини: плоть, наділена розумом. Замість — «дух, наділений плоттю». Між цими двома людьми існує жахлива прірва, заповнена брехнею, захланністю, жорстокістю. Коцюбинський розкриває перед нами красу, створену підневільними людьми. Вона начебто така сама, як і краса, що є творінням Бога-засновника. Але незабаром жнива, які відділять корисне від некорисного. Незабаром — осінь життя. Міста виникають як притулки, щоб охороняти людей з їхніми багатством і владою. Селянин, кинувши косу, тікає за міські мури і, дивлячись, як нищать та грабують його працю, плаче.

Тепер немає таких міст. Ті, хто йдуть із села в місто, залишають власні душі як щось непотрібне на межі, в купі картоплиння. Наче втому після багатьох віків праці, з якої поступово вивітрювалась поезія, бо та праця була на землі, що належала комусь іншому.

Поза тим уривком з «Intermezzo» є звернення до сонця, щоб спалило землю, очистило її від скверни. Так само, як у Шевченка, про правду: «… сонце встане І оскверненну землю спалить». Злидні, війни, несправедливість змушують страждати мільйони людей, але це не вціляє кожного в саме серце. Ми навіть буваємо іноді щасливими й вільними, принаймні, відчуваємо це. Але в нещасливому краї — нещасливі всі. Війна суперечить здоровому глузду, надмірне багатство — також, несправедливість не менш абсурдна. Ми звикли жити в світі, що втратив розум, а, отже, й чутливість. Альбер Камю, пишучи в розпал Другої світової війни «Листи до німецького друга», без вагань стверджує: у цій війні переможе розум, а не розсудливість. Його власне визначення розуму — ясна свідомість, що діє на благо людині. Камю зауважує: «Ми соромимось розуму і таємно мріємо про якесь щасливе варварство, коли істини давались би без зусиль». Істини нав'язують нам з дитинства, не даючи змоги відкрити бодай одну. Гасло, кинуте натовпу й прийняте ним, призводить до фанатизму, і того, хто не може це зупинити, охоплює відчай.

«Intermezzo» — це шлюб з природою. Плодами цього шлюбу є чутливість і та єдина містична радість, у якій людська істота не буває егоїстичною. Для радості потрібно щонайменше двоє. Але двоє людей — це вже людство, а людина й море, людина й поле — обіцянка гармонії, раю.

Відчай, що охоплює Коцюбинського при зустрічі з постарілим завчасно селянином, не є лише наслідком соціального та морального безсилля. Це — трагедія несумісності краси й потворності. Надмір завжди потворний і порушує баланс у Всесвіті. Як обурюється Сей Сьонаґон надто голосною музикою, надто перебільшеними виявами почуттів! Усе це є ознакою незрілості людини, котра може мати сиве волосся, але свідомістю не дорости до зрілого віку. Вона живе, не помічаючи довкола нічого, крім власних потреб. Лише розум здатний бачити цей світ як певну систему, що має початок і має кінець, на який заслуговує. Усвідомлення Вищої Справедливості прояснює розум. Камю вживає слово «розум», Григорій Сковорода — «серце», а Бруно Беттельгайм, пройшовши крізь пекло фашистського концтабору, — «освічене серце». По суті, вони мають на увазі одне й те ж — здатність людини бачити, відчувати і навіть впадати у відчай. Правда, нам є від чого впадати у відчай? «Без відчаю в житті немає ні любові, ні життя» — ця фраза належить Камю, останньому стоїку XX століття. Таким же вразливим був і американець Селінджер, майстер власного життя.

Український письменник Михайло Коцюбинський виявляє надчутливість і легко впадає у відчай, але так непомітно, що ніхто з літературознавців цього не зауважив. Я б назвала його винятком в нашому письменстві, що мав би бути правилом, якби українській літературі не доводилось борсатись в колонізаторських обіймах. Постійне напруження, як і недоїдання, виснажує. Залишається лише вузький прохід до горизонту. Можна заздрити цивілізованій Європі, але не її свободі, яку вважають чимось безмежним, за що, як переконані були стародавні греки, карає Немезіда, а її впорядкованості, самодисципліні. Коли самодисципліна перебуває під знаком Розуму, а не Прагматизму, вона розвивається і щасливо уникає консерватизму. На жаль, нині суспільно-економічний механізм занадто ускладнений й контролюється грошовою одиницею. Найменше порушення — і механізм перестає добре працювати, й тоді шукають винних: уряд, політичні партії, нелегальних міґрантів, яких можна назвати людьми відчаю. Людина, що втратила коріння, не викликає довіри, навіть, якщо її змусили до цього. Увесь цивілізаційний прогрес не вартий відчаю африканця, чиї діти вмирають від голоду, котрого обдурюють, принижують, ставлячи перед ним мур міґраційних законів. Ніде у Євангелії не сказано, що треба любити лише людей однієї з тобою віри. Данський філософ XIX століття Сюрен К’єркєґор звинувачував тогочасні філософські системи у байдужості до етики, а культуру — в бездуховності. Він створив етичну теорію відчаю, згідно якої кожен несе відповідальність за зло у світі. Відгомін цієї теорії знаходимо у єдиній повноцінній моральній філософії XX століття — екзистенціалізмі.

К’єркєґор виділяє щонайменше дві форми відчаю: відчай-безсилля і відчай-виклик. Обидві ці форми супроводжують людство від початку його існування, обидві зазнають зневаги та осуду з боку суспільства. Відчай-безсилля виникає в умовах нерівності та несправедливості. Мільйони людей животіють, усвідомлюючи ганебність свого існування. Їх контролюють тоталітарний режим, кордони і ксенофобія в більш-менш розвинутих країнах. Ці нещасні чекають на Месію.

Прометей уособлює відчай-виклик. У епоху варварства, яка, за висловом Камю, настала після трагедії Хіросіми, Прометей може перетворитись на Цезаря. Він позбувається сумнівів, отримавши владу над людьми: хочу — робитиму добро, хочу — зло. Копнувши ще глибше в ментальній історії людського суспільства, можна видобути образ Каїна: насильство доцільне для спільного блага, хоча завжди йдеться про особисте благо.

Відчай не дає заснути людському сумлінню й змушує шукати опори. Між офіційною доктриною Церкви і особистим прагненням досконалості (вірою) існує багато фальші та непорозуміння. Зараз це намагаються подолати тлумаченням тексту. Від філософії, таким чином, залишається лише герменевтика. Відчай можна подолати шляхом інтуїтивних пошуків істини, звільнившись від конформізму та прокляття первородного гріха, тобто праці заради виживання. «Intermezzo» — перерва на відчай, очищення душі. Більшість людей не здогадується, що можна зробити щось подібне. Людське життя традиційно уявляють, як вихід із темряви материнського лона і повернення в материнське лоно знову, не розрізняючи початок і кінець, на що суворо вказує Екклезіаст. Моторошне уявлення про абсурдність життя стало основою середньовічної християнської теорії смерті, перетворившись у акт замирення, тотальної рівності усіх живих істот після смерті, без особливої надії на воскресіння, яке стає привілеєм лише святих.

Коцюбинський описує розчинення часток душі у повітрі, землі, воді, надто крихітних, щоб по них можна було впізнати особистість. Щось подібне відбувається з Русалонькою Андерсена: тіло й душа перетворюються у частки сонячного проміння. Ist gerettet! — врятована! — і душа Гретхен підіймається з в’язниці до світла.

Зріла людина усвідомлює власне тіло з його потребами як підставу для компромісу між людиною та іншими людьми. Вона заходить часом настільки далеко, що зраджує власні переконання і чинить усупереч сумлінню. Для виправдання шукає аргументи, що не змінились, либонь, з часів Вавилону та Єгипту: так роблять усі, цей світ безнадійний. У неї завжди бракне сил на вибір, коли потрібно його зробити негайно. Самі уявлення про свободу дуже невиразні. Свободу плутають з незалежністю, яка тлумачиться нині дуже цинічно: гроші роблять нас незалежними, а влада — недосяжними. Відчай-безсилля стає на шлях конформізму, нищачи себе повільно й неухильно. Бувають люди, охоплені відчаєм, котрі намагаються знайти розраду в допомозі знедоленим, але чим більший обсяг допомоги, тим менше милосердя. Доводиться кликати на поміч тих, хто зробив людей знедоленими, що є аморальним. Більшість статків здобуто шахрайством і відвертим хижацтвом, тому благодійність стає одним зі способів відмити брудні гроші.

Набагато важливіше повернути людині гідність, віру у власні сили. Але цього не збираються робити ні політики, ні філософи, ні митці. Вони зовсім не прагнуть шукати причини і передбачати наслідки. Процес перетворення усього на бізнес нікого не шокує, а конкуренція стала синонімом свободи, хоча насправді відбирає навіть внутрішню, потаємну, незалежність. Нас більше немає кому судити, а самі ми цього не вміємо. Сонце нас не спалить — ми самі спалимо його.

Те, що відбувається в Україні, відбувається в цілому світі. А відбувається знищення Розуму. Занепад чистої науки, бо фінансується лише те, що приносить прибутки, занепад освіти, щоб її могли лише отримати ті, хто керуватиме світом, руйнування національних особливостей, вигнання моралі з усіх сфер суспільної думки, особливо з мистецтва, знищення довкілля — усе це викликає відчай-безсилля. Зріла людина мусить перетворитися на нерозумне дитя, яким маніпулюють і яке не має жодної свободи, окрім права на власні життя і смерть. Це — дитя-перестарок, якому болить тільки особистий біль.

Відчай-бунт знаходить вияв у тероризмі. Останнє десятиліття пройшло під знаком викорінення духовних потреб людини, і тероризм теж є спробою реагувати на деструкцію суспільства й особистої свідомості. Втім, на тероризмі теж наживаються, але у чистому вигляді — це бунт з відчаю, вибух почуттів людей, котрі не визнають себе приреченими. Вони не бачать іншого виходу в темряві буття, де ллються сльози і кров, де прагнуть врятувати дітей від голодної смерті, де бояться заснути, де ніколи не виконують обіцянок… У тому світі діти рано дорослішають. Вони вчаться ненавидіти, не цінувати власне життя, яке не має сенсу, коли у ньому немає свободи і щастя. У розвинутій країні щастям є мати гарний будинок, автомобіль, можливість задовольняти різні забаганки. У Афганістані, Іраку та Чечні — щастя, коли близькі люди знаходять один одного після бомбардування живими й неушкодженими. Свобода там солодка, бо її кожної миті можна втратити.

Свобода — наче проміння від сонця Справедливості й Розуму, всього, що сприяє життю. «Я — життя серед інших життів, які теж прагнуть жити», — писав Альберт Швейцер. В основу етики, що сягає корінням до раннього християнства, він кладе благоговіння перед життям, розкриваючи перед людиною цілий Всесвіт, проте не до безмежності, а від незалежності до неналежності. Не-належати означає насамперед обмежити власні потреби, амбіції, керуючись освіченим серцем. Ґьоте казав: якщо ви нічого не відчуваєте, ви нічого не осягнете. Ось чому я починала кожен розділ цієї книжки уривками з поезії та прози, пропускаючи тексти через власне сприйняття. Під кінець на моєму шляху зустрівся Альбер Камю з його cogito ergo sum. Він постав переді мною в усій його трагічності. Його маятник хитався від відчаю до просвітленого розуму. Таке неспокійне життя й закінчилось передчасно. Альбер Камю загинув в автокатастрофі, маючи 47 років, і його творчість нагадує конспект студій над життям. Уперше я зустрілась з ним, коли мені було 17 років. Майже через тридцять років я прочитала його по-іншому. Я бачу перед собою людину, одну з тих, кого пізнала через власний досвід.

Іноді мені вдається пізнати людину миттєво, одразу побачити силу її та слабкість. Я не могла б скористатися з цього бачення. Просто охоплює жаль і співчуття, коли людина беззахисна переді мною. Я впізнаю серед них себе. Усі мої книги — це спроби віднайти якусь опору, це блукання серед гір і долин, серед міст і сіл, ані надто стрімкі злети, ані глибокі падіння. Щось мене завжди стримувало від різких кроків, та тепер, здається, що, зробивши коло, я повернулась до юнацького максималізму. У моїй першій повісті дівчина, моя ровесниця, каже, маючи на увазі німців-окупантів, дивну фразу: «Їй було всіх жаль». Я написала це якось інтуїтивно, бо так може сказати лише зріла людина. Зараз я вимовляю ці слова цілком усвідомлено, бо всі наступні роки пізнавала людей і пересвідчилась у їхній вразливості. Хтось казав, що бувають люди живі, сонні і мертві. З мертвими я, мабуть, не знайду спільної мови. Але яке щастя зустріти живих! Від них йде тепло, і їхні очі ніколи не бувають заплющені. Вони пильнують світ, аби той не заснув.

Я була на грані відчаю і самогубства, не раз опинялась у небезпеці, і добре знаю, як обезвладнює насильство. Неправда, що я створюю вигадані світи: їх створює моє життя. Нарешті мені вдалось знайти таке місце, де я хотіла б жити. Це — Королівство, де розум не суперечить почуттям, де не окрадають довірливих і не принижують слабких, де обходяться тим, що мають, де краса — добра, а магія не підточує душу. Мені вдалося прожити життя, не належачи до якоїсь партії чи секти, і жодна теорія не змогла заволодіти мною цілковито. Звичайно, можна влаштувати собі комфортне самітне життя, замкнувшись у шкаралупі, але я волію жити поруч з людьми, а не привчати себе до незворушної байдужості. Хоча розумію, що втручатись у чиєсь життя, чи вести за собою — теж не мій клопіт. Із Прометея можна легко перетворитись на Цезаря, якщо навіть той Цезар — гуру, себто вчитель. Кожне життя обирає собі власний спосіб існування.

Людина, яка відчуває себе на місці кожної істоти, є уповні людиною. Вона дотикає болючих, вразливих місць, аби їх зцілити, але не повинна торкатись речей мертвих і скам’янілих. Обивательська тупість, стабільність, порядок, що заперечує будь-які зміни, — це ті мертві речі, яких домагається нині більша частина людства. На тлі воєн, злиднів і кривд це, може, й виглядає привабливо, однак рано чи пізно у сні прийде відчай. Коли перестаєш думати, тоді перестаєш жити. Іноді мені хочеться вмерти. Обивателі прагнуть жити вічно, відрікаючись від права на власне життя і власні думки. Страшно подумати, скільки попереду ще неспокою, поразок, втрат близьких людей, але я тепер втішаю себе думкою, що перед жадобою пізнання відступає навіть холод зимової ночі нашого життя. «Тільки єсть у нас ворог — наше серце», — писав Тичина. Серце робить нас вічно молодими. Я довіряю поезії й музиці, народженій з чутливості, вразливості й відчаю. Поруч з рядками Лі Бо, Антонича, Тичини, Блейка у мене в пам’яті образ квітучого глоду на узліссі, на якому присів на мить рідкісний білий метелик з чорними смужками на крильцях. Краса входить в серце пекучим променем сонця, зате потім зігріває його ціле життя.


Осінь і зима 2003 року


Мій Близький і Далекий Схід

Інформація видавця

Зміст

Брат мій Енкіду …12

Сніг у жмені. Деякі думки з приводу одного шумерського прислів'я …68

Розповіді прочанина …76

Рукави, вологі від роси …86


Літературно-художнє видання

Галина Пагутяк

МІЙ БЛИЗЬКИЙ І ДАЛЕКИЙ СХІД

Повість та есеї

Видавець Василь Гутковський

За редакцією Василя Ґабора

Комп’ютерне верстання Ярини Черкас

Директор із виробництва Андрій Василик

Директор зі збуту Божена Ковальська

Здано на складання 27.04.2009. Підписано до друку 14.05.2009.

Формат 60x90/16. Гарнітура Peterburg.

Папір офсетний. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 8,5. Обл.-вид. арк. 9,88.

Наклад 1500 прим. Замовлення № 212.

Літературна агенція «ПІРАМІДА»

Україна, 79006, а/с 10989.

м. Львів, вул. Промислова, 45.

тел./факс: (380-32) 242-31-31.

E-mail: [email protected]

www. pi ramidabook.com

Надруковано з готових діапозитивів у друкарні ЛA «ПІРАМІДА», свідоцтво державного реєстру: серія ДК № 356 від 12.03.2001 р.


П 12 Галина Пагутяк. Мій Близький і Далекий Схід: Повість та есеї. — Львів: ЛА «Піраміда», 2009. — 136 с. (Серія «Українська модерна проза»).

ISBN 978-966-441-109-4

ББК 84.4

Примітки верстальника

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 26: А тепер через нього, і через Більґамеса, чию долю вирішили боги на своїй раді, нині Шамхат як самітна очеретина, як заблукана корова в хащах, як ягнятко, відлучене від [вівіці] => вівці.

С. 42: Післанець з Дому гостей йшов попереду із запаленим [смолискипом] => смолоскипом, не озираючись.

С. 42: Роз’ївся при бенкетах, [обпивса] => обпився вином і пивом.

С. 55: Є надія, що його [запичшуть] => запишуть на глиняній табличці, й у царстві Нерґаля воно зберігатиметься вічно.

С. 73: Ця жертва — наше життя, яке символізують кров і всі земні [багатство] => багатства.

С. 97: Родинні свята на [кшалт] => кшталт Різдва мають давно несправжній, комерційний присмак.

С. 103: Обидві письменниці належали до двору, обидві шукали справжні почуття, обидві бачили [житття] => життя з вікон карети, почуваючи легку заздрість до простого люду, не скованого суворістю етикету.

С. 108: Для Індії св. Франциск став би вчителем на [кшалт] => кшталт Рамакрішни, але для Європи він залишається засновником чернечого ордену, що за 800 років далеко відійшов від благоговіння перед життям.

С. 108: [Ти] => Тим самим він натякає на неповноцінність, незавершеність людини, змушує її вирушати на пошуки, зазнавати невдач, змушує не поважати себе, неповноцінного, почуватись самотнім та розгубленим…

С. 108: Самотня людина відчуває первісний поклик плоті разом з іншими живими істотами, однак її інтимні стосунки регулює мораль людської [спільноті] => спільноти.

С. 124: Однак зріла людина зі смутком визнає: свобода — це неприналежність з її [обов’яковим] => обов’язковим наслідком — самотністю.

С. 125: Отже, чоловік, що втомився від праці і міської суєти, перебуває наче у раю, [обемженому] => обмеженому часом перед жнивами і простором, який можна виміряти пішки вздовж і впоперек.

С. 130: Але яке [щасти] => щастя зустріти живих!

Примітки

1

Це слово означає долю, призначену богами.

2

Шумерський образ: найвищий вияв емоцій — втекти у пустелю, подалі від людей.

3

Ознака жалоби за померлим, характерна для багатьох народів.

4

Бог сонця й справедливості, у вавилонян — Шамаш.

5

Дуже складний термін шумерської філософії, що означає ідеї, категорії буття, що сходять з неба.

6

Ім’я перекладається, як «весела жінка». Так називали блудниць у Шумері. Однак, дослідники вважають, що це власне ім’я, оскільки воно супроводжується словом harimtu, що означає блудниця. Шамхат — персонаж Епосу про Ґільґамеша, жінка, яка приручила дикого чоловіка Енкіду.

7

Так називали потойбічний світ.

8

Гашанна жіночою мовою ім’я богині Інанни (вавилонська Іштар), богині-діви, що опікується коханням і війною. Покровителька Урука. Тут йдеться про її храм.

9

Демон хвороби.

10

Країна мертвих, якою правили Нерґаль і Ерешкіґаль (жіноча форма імені — Ґашінґаль). Цей світ знаходився під землею, і його освітлював Уту тоді, коли на землі був день.

11

Сестра Інанни.

12

Мертвим було нелегко перейти у той світ. Вони повинні були платити сторожам.

13

Аманкі (чоловіча форма — Енкі), бог прісних вод. Існує міф, нібито в образі бика бог вилив своє сім’я, і звідти постала ріка Тігр, що текла під стінами Урука.

14

Енсі(ен) — титул вождя, правителя міста-держави, якою був Урук.

15

Ан (Ану) — бог Неба, хранитель священних ме. Найбільш віддалений від земної суєти, Ан не втручається ні в справи богів, ні в справи людей, втілюючи у собі мудрість Всесвіту. Покровитель Урука.

16

Мулліль — жіноча форма імені одного з верховних богів Енліля, що перекладається як «володар + повітря», панує над тим, що знаходиться між небом і землею. У віруваннях шумерів уособлював стихію природи. Наслав на людей потоп.

17

Перекладається як «володар + землі». Покровитель прісних і підземних вод, творець людей і суперник Енліля. Його ще називали Великий Брат Богів.

18

Абзу — підземні води.

19

Нанше — богиня морської води.

20

Означає «той, хто знайшов життя». Більш відомий, як Утнапішті, цар міста Шуруппака, що пережив потоп і єдиний з людей разом з дружиною отримав безсмертя.

21

Більґамес — Ґільґамеш, цар Урука, син царя Луґальбанди і богині Нінсун. Дехто з істориків вважає, ніби така особа жила приблизно 2800—2700 р. до Р.Х. Ім’я означає «предок-герой», або «старий-юнак», як називали Сонце. Покровителем Більґамеса був Уту.

22

Енкіду — дикий чоловік, який зійшов з гір. Боги послали його, щоб втихомирити Більґамеса, який не мав рівних серед людей. Архетипічний образ: дикун, якого цивілізують. Щось на зразок Каспара Гаузера, П’ятниці. Ім’я вказує на зв’язок з Енкі: можна перекласти, як «той, кому сприяє Енкі», «улюбленець Енкі». Більґамес символізує вогонь, Енкіду — воду. Відтак можна зрозуміти складний характер їхніх стосунків.

23

Шумери не мали слова на означення Всесвіту, й називали його Небо-Земля. Згадаймо українську колядку «Небо і Земля нині торжествують».

24

Шумери вірили, що число мертвих не повинно перевищувати число живих. Тому смерть вважалася доцільною, а коли хто зумів вирватися з підземного світу, мусив знайти людину, яка погодилася б піти туди замість нього. Цей мотив часто можна зустріти в казках багатьох народів.

25

Вираз, що означає працю жінки, яку призначили їй боги, і тільки жінка може її виконувати. Інанна була покровителькою жінок, і вона ж навчила їх жіночого діла. У даному випадку йдеться про ремесло блудниці, яке вважалось в Шумері священним. Блудниці були трьох типів: жриці, храмові блудниці, і просто міські «веселі жінки». Шамхат належала до останньої категорії.

26

Вважалося, що боги створили людей з глини, щоб ті їх годували. Однак не всі боги так вважали, зокрема Енкі й Інанна.

27

Бити в барабани, а вони були різних видів, означає скликати на війну або громадські роботи (будівництво гребель, мурів, риття каналів).

28

Нінурта — бог війни.

29

Очевидно, Більґамес користувався правом першої ночі.

30

Тобто забирав воювати, або на будову громадських споруд.

31

Епітет на означення сонця, яке заходить. Натяк на те, що Шамхат думає про смерть.

32

Нанна — бог місяця.

33

Вирушити в далеку дорогу — померти.

34

Деякий час шумери клали в могили померлих челядь і худобу. Їх поїли сонним зіллям, а тоді вбивали.

35

Дикий осел.

36

Очерет шанувався, як і кожна рослина, в небагатому на флору Шумері. Знаком Інанни був сніп очерету. Пор. у Блеза Паскаля: «Людина — усього лиш очеретинка, але це очеретинка мисляча».

37

Оскільки дерево було дороге, для зберігання речей, в тому числі коштовних, шумери мали глиняні посудини. До речі, у багатших були столи, стільці й ліжка.

38

Полотно з льону було значно дорожче, ніж вовняна тканина.

39

Богиня-мати, яка зліпила перших людей з глини. Енкіду виліпила вона пізніше.

40

В Шумері дахи були з плоскою покрівлею. Всередині дому був внутрішній двір з басейном. Така форма житла й досі характерна для країн Близького Сходу.

41

Громадський устрій Шумеру нагадував чимось, як зауважує В. Ємельянов, воєнний комунізм. Члени общини змушені були працювати на громадських роботах, оскільки рабів було небагато. То правда, що блудниці варили страву для будівельників, якщо йшлося про великі роботи.

42

Перед смертю Енкіду, терплячи жахливі муки, прокляв Шамхат і мисливця, які привели його до Урука. Він шкодував за тим, що долучився до цивілізації. Уту переконав забрати прокляття назад, описавши принади цивілізованого життя.

43

Зцілителі виконували функції лікаря, були, як правило, жерцями. Лікування складалося з ворожіння на нутрощах жертовних тварин, замовлянь, ароматотерапії, і, властиво, самих ліків.

44

Шумери вважали, що по душу небіжчика приходить демон.

45

У Шумері навчалися тільки хлопчики. Школа називалась Дім табличок (е-дуб-ба). Навчання тривало з 5 до 20 років. Готували общинних і храмових писарів. То була досить високооплачувана робота. Є відомості, що письма навчали також жінок-жриць при храмах.

46

Царя порівнювали з пастухом стада.

47

Щорічна церемонія, яка передувала сівбі. Священний шлюб здійснювався між правителем Урука, який одночасно був верховним жерцем Ана, і верховною жрицею Інанни.

48

Священне місто Ніппур було центром культу бога повітря Енліля.

49

Охоронець царства Нерґаля.

50

Звичайні витрати на похорон.

51

Тіла незаможних просто вкидали у ріку.

52

Ім’я означає «лев».

53

Означає «скорпіон».

54

Таке порівняння зустрічається в шумерській поезії.

55

Намагаючись дістати барабанні палички, які Більґамес впустив у підземний світ, Енкіду пішов туди, і смертельно захворів. Палички Більґамес впустив, почувши крик дівчинки, яка чогось злякалась.

56

Світ мертвих був непривабливим. Його мешканці сиділи в пилюці й чекали на жертви живих.

57

Різновид тополі. З цього дерева на прохання Інанни Більґамес зробив для неї ложе, а для себе барабан і палички.

58

Йдеться про пастуха Думузі, якого покохала Інанна й зробила царем. Щоб визволити Інанну з царства Нерґаля, слід було знайти їй заміну. Думузі замінив Інанну, але не з власної волі, а тому, що не надто журився, коли Інанна перебувала в Країні без вороття.

59

Видіння Шамхат показує їй, як Більґамес, покинувши Урук після смерті Енкіду, після довгих блукань знайшов на дні моря траву вічної молодості. Пораду дав йому безсмертний Зіусудра.

60

Змія вкрала у сонного Більґамеса траву, і той втратив свій шанс на безсмертя.

61

Одним зі священних імен Енліля було Цап-вожак Неба-Землі.

62

Судді у Царстві мертвих. Звичайно, вважалось, що їх семеро, але називають і інші цифри. Можливо, звідси походить леґенда про сім мудреців.

63

Конфлікт між Інанною і Більґамесом виник через його відмову одружитись з нею. Більґамес і Енкіду вбили оскаженілого небесного бика, якого Інанна наслала на Урук. Бик тут символізує стихію жіночого гніву.

64

Бога Місяця зображали у вигляді пастуха, який поганяє зірки на небі.

65

Мури Урука, які частково збереглися, вражають своїми розмірами. Вони збудовані з двох видів цегли: висушеної на сонці, й випаленої у печі.

66

Ішуллану був садівником, який відмовив закоханій у нього Інанні. За це вона перетворила його на павука.

67

Ґалла — демони смерті й помсти.


home | my bookshelf | | Мій Близький і Далекий Схід |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу