Book: Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.



Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.
Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.
Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

Поліна Жеребцова

Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр

Беручись до читання, ми мусимо пам’ятати, що все те, про що йдеться на цих сторінках, відбувається в окремій реальності, де опори, на яких зазвичай тримається наше сприйняття, зміщені або й зовсім відсутні. І велика кількість побутових деталей не має вводити нас в оману.

Війна назавжди викинула Поліну Жеребцову з комфортного життєвого середовища — дружної великої родини, яка довгі десятиліття жила поблизу південного кордону імперії, поки та імперія невблаганно старіла і знесилювалась. Навколо Поліни всі захоплювалися мистецтвом: поезією, малярством, театром, кінематографією. Одна з бабусь — акторка. Інша навчалася в Ростислава Плятта, але згодом стала художницею, розмальовувала вручну покривала та хустки. Дідусь Поліни — відомий ґрозненський кінодокументаліст, ветеран Великої Вітчизняної. І жертва Першої чеченської. На початку щоденника нам буде розказано історію його загибелі під час нальоту федеральної авіації на міську лікарню Ґрозного.

Дівчинка залишається з матір’ю, але невдовзі будинок, де вона прожила перші роки життя, буде частково зруйновано. Її щоденник фіксує, як повільно, немов величезні пастки-мушлі, стулялися панельні багатоповерхівки, залишаючи всередині порожнин-склепів іще живих людей; як почалися перші зачистки, жертвою однієї з яких вона мало не стала.

У Другу чеченську, коли Поліна Жеребцова та її мати вже жили не тільки в руїнах помешкань, а й усередині деформованої та понівеченої людської спільноти, Полина навчилася бачити через сни те, чого не бачить ніхто інший:

«Після пробудження я була нездатна міркувати. Породжені думки здавалися плутаними, неясними, наче я відходила від загального наркозу […]. Світло місяця, що проходило крізь штори, було яскравим і освітило мою руку. […] Провівши рукою по обличчю, зрозуміла, що воно в крові! Я кинулась у ванну кімнату, увімкнула електричну лампочку й зазирнула в старе тріснуте дзеркало. Від жаху заціпеніла: моє підборіддя й частина шиї були розсічені вертикально, немов хірургічним скальпелем, і звідти юшила кров! […] А наступного дня рано-вранці, тобто сьогодні, у мене на тому місці, де я бачила глибокий кривавий розріз, з’явилася вертикальна довга смуга. Немов слід від лазера. Опік трансформувався в тонку червону лінію, яка починалася від нижньої губи й закінчувалася біля ямочки на шиї».

Це й називається тепер Щоденником. І дівчинка, яка навчилася орієнтуватись у внутрішніх руїнах, пробує домовлятися з тими, хто населяє зовнішній бік, утримуючись на межі, що з’єднує їх. Поступово вона осягає топіку простору, у якому відбиток ступні після десятка ходів програє позначеній вибухом порожнечі, наче заново вчиться ходити.

«Смерть може набувати будь-яких подоб і форм, — пише авторка Щоденника. — Але я завжди впізнаю Її. Безпомилково. Ми сидимо й розмовляємо про все».

Коли вдумуєшся в цю фразу, починаєш розуміти, що, можливо, Щоденник — це умова, за якої та, хто пише його, може вийти з «тканини», але при цьому не померти, бо смерть, яка приходить уві сні, — ніби щеплення від тієї, що підстерігає зовні, і єдиний шанс уціліти — це сховатись усередині нерухомого ока, яке спостерігає за тобою. «Я мала 11 років, і мене вже кілька разів намагалися вбити […]. Смерть же, прийшовши до мене в подобі дитини, довго гралася зі мною. Ішов дощ, і ми радісно стрибали по калюжах. Замість обличчя в хлопчика був череп, а на голові його був блазнівський ковпак із бубонцями». Певна надмірна літературність цього запису пояснюється неабиякою начитаністю авторки. У її домашній бібліотеці, яка загинула разом зі зруйнованим будинком, було кілька тисяч книжок. І коли вичитана з них «смерть», прорвавши картонні палітурки, зустрілася зі своєю рідною сестрою, що злітає на місто з брудного неба, обросла кістками й оселилась у Ґрозному надовго, Поліна вже мала протиотруту.

І вона не тільки вціліла, а й знайшла слова, щоб розповісти про неможливе.

«Тонка червона лінія» тексту, що з’явився нізвідки, починає рух до нас.

Іди і дивись.

Станислав Божко, Москва



Присвячується багатонаціональному населенню Чеченської Республіки, яке бомбили з неба та обстрілювали з землі


— Лятт кієра, — каже він, не намагаючись перекричати канонаду.

Я притискаю коліна до живота і струшую з обличчя сухі грудочки ґрунту, що падає згори. У деяких із них лишилися брудно-білі нитки коріння.

— Коріння неба, — шепочу я, — коріння неба, що застрягло в землі.

— Хвара дунея вайн дац — цей всесвіт не наш, — каже він.

— Лятт кієра — порожнини землі, — сміється він, — ми вже ТАМ і просто не помітили переходу.

С. Божко. Пора року — війна



На потертій від часу першій сторінці мого щоденника написано: «Піддавай сумніву все. Цицерон»

1994



25.03.


Привіт, Щоденнику!

Живу я в місті Ґрозному на вулиці Завєти Ільїча. Звати мене Поліна Жеребцова. Мені 9 років.


26.03.


На день народження, 20 березня, мама купила торт із горіхами. Ми були в центрі. На майдані багато людей. Люди кричали. Були дідусі з бородами. Вони бігали по колу.

Ленін раніше стояв у калошах. Пам’ятник. Потім його скинули, а калоші залишилися.

Навіщо люди кричать? Чого просять? Мама сказала:

— Це мітинг!


27.03.


Написала вірш:

Я мрію, як всі діти,

Пливти на кораблі!

І ще казкову мушлю

Мені б знайти на дні!


28.03.


Прокинулася. Помила посуд. Підмела під’їзд від четвертого до першого поверху. Стала прати. Попрала в тазі речі, читаю книжку.


29.03.


Чому всі сніжинки, а я ні? Мене вбрали Червоною Шапочкою на свято. Мама зі своєї спідниці пошила костюм. Я хочу бути сніжинкою! Усі дівчата в класі — сніжинки.


01.04.


Кіт Мишко сидить поруч на подушці. Я читаю «Три мушкетери». Там є королева, Міледі й Д’Артаньян. Мені подобається світ, де носять красиві сукні королеви. Там мушкетери та гвардійці!

Удома нудно.


02.04.


Грали в хованки. Ховалися за деревами і в садах. Я ховалася з Хавою та Альонкою. Це мої подруги. Потім каталася на велосипеді. Та він зламався.

Бувай!


18.04.


Я загубила мишу. Мама купила за гарну поведінку.

Миша сиділа в кишені. Мабуть, вона впала в траву. Ми шукали з Альонкою та Сашкою. Не знайшли.

Мама сказала, більше не купить таку мишку-іграшку. Сказала, що я роззява.

Поля


22.04.


Мене запросили в гості тьотя Катя та її дочка Віра. Вони наші сусіди з четвертого поверху. Сказали приходити вранці. Я встала й пішла о шостій годині. Мама спала. Потім мене всі сварили, бо рано пішла. Так самі ж покликали! Я сиділа на кухні. Тьотя Катя мене пустила. Вона готувала млинці. Потім прокинулася Віра, і ми гралися.

Віра має ляльку-хлопчика. А я не маю. Маю дівчинку. Ми вирішили їх одружити.

Бачила бабусю Любу й дідуся Стьопу з другого поверху. Мають смішну собаку таксу. Звати Кнопка.


01.05.


Сьогодні християнський Великдень!

Ми ходили містом. Дощ. Ми дісталися церкви. Усі сусіди вітали одне одного. Частували пирогами. Діти їли фарбовані яйця. Бабуся Зіна всім давала. Найбільше з’їли Іслам із провулка та Магомед. А Васі й Альонці забракло. Їм дала пиріжки бабуся Ніна.

Дощ ішов зранку. Мама й тьотя Аня сказали: це погано. Коли йде дощ, Бог плаче, тому що багато грішників на землі.


05.05.


Ураган. Дерева впали на землю. Усі перелякалися. Потім пішли в сади — збирати абрикоси. Але вони ще нестиглі, зелені.

Мені снився страшний сон: у вікно дерлося чудовисько. Воно мало клешні й вибило ґратку на вікні.


15.05.


Ми гралися: Патошка, Віра, Ася, Хава, Альонка, Русик, Арбі, Умар, Дімка, Іслам, Сашка, Вася, Ілля, Ігор, Серьожа, Денис і я. Спершу в доганялки грали, потім у м’яча!

Мама давала нам сік «Юпі» з пакетика. Ми розмішували його у відрі з водою. Пили. Мій улюблений помаранчевий, а в Альонки червоний. Полуничний. Потім мама дала нам по жуйці «Турбо». Там машинка є, картинка. Усі дуже зраділи.

Кіт Мишко захворів.


21.05.


Я допомагала мамі торгувати печивом на «Берьозці». На роботі мамі не платять. З їжею погано. Тьотя Катя каже:

— Це часи такі. Важкі.

Ми варили суп із курячих лап і їли. Раніше з курки варили, а тепер із лап. Лапи продаються на кілограм. Курка була смачніша. Дуже смачніша.

Мама хоче перевести мене до іншої школи.

Старшокласники одну дівчинку вдарили стільцем по голові, вона в лікарні. Я дружила з Надею з першого класу. Говорила їй секрети.

Я збираю наклейки, і лишилося тільки одну наклеїти. Щоб виграти ляльку Синді! Надя попрохала книжку, і я дала. І забула, що в книжці альбом та наклейки! Надя повернула книжку, а альбом ні. Я і мама ходили до них додому. Вони живуть у приватному будинку. Мама прохала її дідуся, щоб віддали. Вони не віддали. Я плакала. У мене тепер немає альбому і немає подруги.

У них удома я бачила маленьке порося. Воно бігало, як песик.

Поля


24.05.


Надя мовчить. Не віддає альбом. А Хава сказала:

— Ти їй теж не віддай що-небудь!

І я знала, що в мене Надин словник. І хотіла не віддати, а потім віддала. Якщо вона така, то я не така.

Мені подобається Єлена Александрівна — вона грається з нами. Це наша вчителька. Ще мені подобається Алексєй, який сидить за однією партою з Юлькою. Я думаю, що кохаю його. Він купив мені булочку в буфеті. Ще він не боїться щеплень. А я та інші дівчата ховалися в туалеті, але нас усе одно знайшли і зробили в спину уколи. Ми плакали.

Поля


02.06.


…на столі стояли дві склянки. Одна з їжею для риб, друга з отрутою для мишей. Я знала, у якій отрута. Але було цікаво, що буде, якщо погодувати нею риб. Дала трошки. Вони в акваріумі здохли. Я боялась на них дивитися. Вони стали мертві, а були живі.

Мама кинулась і давай мене лупцювати.

— Вбивця! — Мама билася рушником. — Ти вбивця!

Син тьоті Мар’ям, Акбар, засмутився. То були його риби. Тьотя Мар’ям не сварилась. Вона дала мені бублик і сказала, що викине риб в унітаз.

Мені не було соромно. Було страшно. Убивця відчуває страх.

Поля


16.06.


Мама купила їжі.

Купала Мишка в тазі. Альонка допомагала. Потім до обіду гуляли. Лежали й дивилися в небо. Я казала Альонці, що привиди живуть у старій котельні, яка стоїть у дворі. Вона лякалася. Альонка молодша за мене на цілий рік.

Потім прийшов Ігор і став розповідати, що дорослі брешуть і Діда Мороза немає. Я сказала, що немає Діда Мороза в червоній шапці. А існує Дід Мороз, який живе в льодах. Він блукає невидимий, зазирає у вікна взимку. І тільки дітям можна його побачити. Альонка, Ігор і Хава повірили мені. Я подумала, що він ходить і дивиться у вікна. Інакше звідки мені це знати?

Поля


23.06.


Черга по хліб, у крамниці б’ються.

Я принесла мураху. Вона живе у скляній банці: там є земля. Я читала в книжці, що мурахи будують гарні міста, і вирішила подивитись як. Нехай у банці побудує!


28.06.


Весілля у дворі! Усім давали цукерки. Танцювали лезгинку. Стріляли з пістолета. Тьотя Мар’ям сказала:

— Стріляють, щоб злі духи втекли!

Ми з Альонкою знову говорили про привидів. А Іслам сказав, що боїться ходити в сади. Тому що там привиди літають над часником і цибулею.


29.06.


Найбільше у світі я люблю тікати за будинок. Мама лупцює і не дозволяє. Але я ходжу. Я стою і дивлюсь на гори.

Вони сині. Я люблю гори. Більше, ніж небо й сонце. Вони оточують моє місто. Я дивлюсь на них і думаю, що, коли виросту, піду до них. Обов’язково піду!


03.07.


Усі бояться землетрусу. Сусіди ночували надворі. А ми на першому поверсі живемо. Ми вдома ночували.


06.07.


Приходив дідусь Анатолій. Я спитала, як буває землетрус. Він узяв сірникову коробку з кишені. Поклав на руку й погойдав. Сірники впали.

— Так падає будинок, — сказав дідусь. — Земля рухається.

Потім він відкрив коробку, і там були не сірники. А жук!!! Великий жук. Крила зеленого кольору. Дідусь показав мені жука, а тоді відпустив. Жук полетів і загубився в листі клена.

Ми ходили гуляти і бачили бомбу за залізницею. Бомба з далекої війни з фашистами. Нещодавно вона з’явилась із землі.

Чапу отруїли злі сусіди з третього поверху. Вони ненавидять собак. Чапа був добрий собака.

По залізниці інколи йдуть поїзди. Куди вони йдуть?


27.07.


У тьоті Мар’ям, нашої сусідки, є ключі. Вони лежать під килимком біля дверей. Вона завжди їх туди кладе. Я взяла й сховала. Хотіла подивитися, що буде.

Тьотя Мар’ям прийшла з городу, шукала. А потім я сказала, що ключі знайшла на вулиці, і віддала. Тьотя Мар’ям спізнилася на роботу.

Поля


11.08.


Дідусь хворіє. Він лежав. Мама купила ліки. Потім він поїхав до свого помешкання.

У його квартирі багато книжок — їх ніколи не прочитати! Книжки на всіх полицях, а полиці від підлоги до стелі! Дідусь їх купує і зберігає.

Я читала Сервантеса, «Дон Кіхота», два томи. Книжки старі. Там усередині картини закриті папером тонким. І я дивилася ці картини й думала, що теж там подорожую.

Поля


20.08.


Я прокинулась і згадала дідуся. Позавчора йшов дощ. А потім було сонце. Ми пішли дорогою, і дідусь сказав:

— Бачиш дерево? Воно — дитина. Потім дерево стане доросле, а потім старе. Колись зникне. З нього зроблять стіл або розтоплять грубку. Так завжди буває.

Це була береза. Ще він сказав:

— Не рви листя. Йому боляче.

Я сказала:

— Ні, не боляче.

А дідусь сказав, що листки — це пальці. І я зрозуміла, що, якщо їх зірвати, їм боляче.

Я більше не буду.

Поля


25.08.


Гуляли двором і співали пісні. Я, Альонка і Хава. Про те, як у нашу гавань заходили кораблі, великі кораблі з океану.

Я придумала співати пісню. Ми ходили навколо дому й горлали. Сусіди стукали кватирками.

Потім прийшов місяць. І ми здивувалися. Місяць був червоний. Ми ніколи раніше не бачили червоного місяця! Він був великий, а навкруг червоне світло. Я сказала:

— Давайте втечемо звідси. Аж за сині гори!

Хава не погодилась, Альонка злякалась. Ми вже якось тікали з Альонкою. Недалеко. За дві зупинки тільки втекли.

Поля


26.08.


Відпустила мураху. Вона так і не збудувала палац у скляній банці. Мабуть, просто не стала. Не схотіла для мене. Або не змогла на самоті.

Поля


27.08.


Мамі на роботі не платять грошей. Ми торгуємо газетами. Ходимо і продаємо їх по вулицях з ранку до ночі. Кричимо: «Газети! Газети!» Ноги болять. Нам потрібно купити ліки. Дідусь у лікарні.


01.09.


Була на Святі школи. Сказали, у нас будуть уроки кулінарії. Це добре. Я люблю готувати. Мене тьотя Мар’ям учить робити халву й вареники.


08.09.


Гралася з Ваською. Це син тьоті Дусі.

Я подарувала Альонці коника. Вона подарувала його Васьці. Я вчепилась у ноги коника. Не хотіла, щоб Васька забрав. Усі ревли.

Потім я бачила Вадикову бабусю. Її звати Аксінья. З Вадиком я дружила. Катала його на санчатах, коли зима. Він же маленький!

А потім вийшла якось, а мені назустріч біжать хлопці: Вітя і син дяді Умара. Кричать:

— Вадик горить! Вадик горить!

Я подумала, сад у Вадика горить. Уже горіли сади за будинком. Сухо, дощу немає. Пішла до Вадикової бабусі. Сказала:

— Сад ваш горить.

Вона відповіла:

— Нехай горить!

Тому що була пожежа, і тато Альонки згорів там: пожежу в саду гасив сусідам. От.

Потім ми пішли гуляти: я, мама й Альонка. Були в парку і їли морозиво. Прийшли додому, а тут Сашка з другого поверху їде на велосипеді. Кричить:

— Вадика знайшли!

Мама не зрозуміла, і я теж, а Сашка сказав:

— Його замкнули в саду в сараї Вітя й Васька та підпалили. Він згорів! Живцем.

Я сказала, що неправда. Я бачила Ваську. Він в Альонки телевізор дивився. А назустріч мені бігли Вітя й син дядька Умара. Світленький чеченець.

Васька не палив нікого. Він мультики дивився! А родина Вадика в міліцію написала на батьків Васьки. Тому, що батьки Віті — п’яниці. Вітя дегенерат. А Васька нормальний.

Вадика поховали в труні з закритим віком. Тільки фото було.


11.09.


На ринку були люди зі зброєю. Щось шукали. Усі злякалися.


14.09.


Я пішла до нової школи. У класі багато дітей. Є дівчинка Діана. Її мама вчителька. Діана всіх б’є й відбирає сніданки. Рве зошити. У мене теж порвала зошит.

Я так хвилювалася на диктанті, що переплутала слова. Дуже боюся трійки. Мама може побити.



Зате мій твір усім сподобався. Його читали навіть старшокласникам в інших класах. Сказали, просто чудово! Я написала, що настала осінь. Кожен листок живий. Він зберігає в собі історію свого життя.

Поля


16.09.


Наша вчителька Людмила Ніколаєвна грається з нами на перерві. Вона сива. Ми її дуже любимо і при ній не сваримося. Вона попросила намалювати в зошиті слов’янських міфічних істот: домовика, лісовика й водяника.

Ще в школі навчають готувати. Є такий урок. Ми готуємо салати.


18.09.


Мама забирає мене зі школи після торгівлі на ринку. Ми йдемо додому.

А сьогодні неділя. Я пішла допомагати їй торгувати газетами. Але торгівлі не було.

Мама плакала. Дідусеві потрібні ліки. У лікарні немає. Потрібно купити.

Незнайома тьотя дала нам морозиво.


24.09.


Усі хвалили мою доповідь про планети. Я писала про Юпітер і Марс. Мама допомагала клеїти картинки.


05.10.


Стріляли! Це було та-а-ак страшно. Я плакала. А дідусь Ідрис, наш сусід, сказав, щоб ми не боялися, що не буде війни. У мене сильно калатало серце. Вибухи були.

Я боюся ходити до школи.


09.10.


Кружляли вертольоти й літаки. Низько. Серце калатає. Вони вбиватимуть нас? Сказала мамі.

Мама каже:

— Ні. Не буде війни. Не буде!


11.10.


Багато дідусів із бородами. Усі щось говорять. По колу бігають і читають молитву. Мені здається це дуже дивним.

А дід Ідрис сказав, що все буде добре, і дав цукерки. І тьотя Валя сказала. І бабуся Зіна. І тьотя Мар’ям.

Не буде війни. Це просто літаки літають. Дивляться на нас.


15.10.


Стріляють літаки. Я не ходжу до школи. Ніхто не ходить.

Я і мама провідували дідуся в лікарні. І я побачила свою бабусю Елізабет. Це мама мого тата. Вона стара.

Вона спитала мене:

— Ти мене доглядатимеш? Будеш допомагати мені?

А потім сказала:

— Ти дідуся добре доглядаєш!

Я її бачила всього двічі. Більше ніколи. Вони з мамою не дружать. Бабуся Елізабет живе в районі «Мінутка».

Дідуся Анатолія в лікарні обікрали. Поцупили гроші, їжу. Йому зробили укол, він заснув, і все вкрали.

Їжі в лікарні немає. Треба приносити їжу.


18.10.


Ми були на ринку. Літак низько літав. Усі боялися.

Я раніше дивилася в небо і не боялася, а тепер дуже боюся. І дивлюся під ноги.

Стріляють з автоматів на вулицях.


19.10.


Дорослі кажуть, що на місто сунуть танки. Російські. Єльцин оголосив нам війну, щоб його!

Дідусь у лікарні. Я боюся, коли бомби кидають. Я і мама продаємо газети. Вони погано продаються. Одного разу я навіть просила милостиню з мамою, одного разу сама. Руку простягати не соромно, соромно дивитися на людей. Купили ліки на ті гроші.


26.10.


Ми повинні забрати дідуся з лікарні. Йому покращало. Ми не можемо вийти — стрілянина. До нас прийшли сусіди. Вони бояться.


27.10.


Мамі снилася її мама. Бабуся Галя. Вона померла нещодавно. Вона сказала:

— Іди. Твій батько чекає, щоб ховали.

Мама сказала їй:

— Ні, він живий, він у лікарні.

І прокинулася. Розповіла мені сон.

Ми не можемо дістатися до лікарні. Стріляють.


29.10.


Мама залишала мене в тьоті Валі й Альонки. Тут іще Васька прийшов, син тьоті Дусі. Ми грали в карти. Світла нема, і газу теж.

А потім прийшла мама — дідуся вбило. Обстріл. Стріляли, де лікарня на вулиці Первомайській. Лікарі втекли. Ховалися. А хворі залишилися.

Що ж робити? Дідусь Анатолій уже тиждень лежить мертвий. Мама плаче.

Поля


14.11.


Дідуся ховали. Мене не взяли. Усюди стрілянина. Я чула, як мама сказала тьоті Валі:

— Не могли покласти в труну, бо час минув.

Мама всім дала солоні помідори та хліб — поминання. Сусіди виїхали з міста до сіл. Але багато хто лишився.


21.11.


Ми ходимо з мамою і торгуємо. Інакше нема чого їсти. Учора літак літав низько над ринком, і всі пригиналися. Він моторошно вив.

Ми торгували дідусевими вудками та блешнями. У нього їх багато. Ніхто не вірить, що росіяни стануть бомбити. Вони ж люди.


25.11.


Ми з мамою хотіли забрати речі з дідусевої квартири. І сказали, щоб сусіди наші теж узяли, що хочуть. На згадку. І всі брали. І тьотя Валя, і тьотя Дуся, і дядя Адам із другого поверху: він купив квартиру дідуся Стьопи й бабусі Люби, і багато інших.

Потім прийшов дід Шаміль. Він хотів купити дідусеву квартиру. Але нам сказали, що дідусева квартира належить чеченцю одному. Ми не повірили. Дідусь її не продавав. Але так сказали міліціонери. І сказали, що мама може взяти тільки речі.

Поля


30.11.


Будинки в центрі горіли.

Мама купила мішок борошна. Ми смажимо перепічки на вогнищі. Я і бабуся Ніна носимо дрова.


01.12.


Ми пішли на ринок. І тут стали стріляти. І всі побігли. Всі падали в калюжі. Я впала.

Хтось на когось напав. І стріляли. Потім убило дитину в жінки, і вона кричала. Дуже кричала. Це куля. Кулі були всюди, і всі бігли й бігли. І ми бігли.

Ми залізли в автобус. Він поїхав, і тут сталося, що вертольоти стали стріляти по автобусу. Вони стріляли по нашому автобусу! Усі кричали і ховались одне за одного. Вертольоти літали й стріляли. І літаки літали й дзижчали.

Ми вийшли на зупинці «Нефтянка» і побігли через поле й залізницю. Там були дід якийсь і тьотя з дітьми. Я і мама. Усі бігли. А вертоліт летів і стріляв кулями в нас. І я кинула торбу й утекла додому перша. А мами немає.

І я не знала, що робити. Я вийняла з полиці з книжками стару ікону. Там на ній Ісус намальований. Я впала на коліна і стала плакати:

— Господи, будь ласка, зроби так, щоб нікого не вбили! Будь ласка! Врятуй маму, і дітей, і дідуся, і тьотю!

Маліка з другого поверху прибігла:

— Нас уб’ють! Нас уб’ють!

Це дочка Нури. Тут мама прийшла.

— Роззяво, нащо торбу кинула? — каже.

Маліка маму спитала:

— Там стріляли. Кого вбили?

— Нікого. Усі втекли, — відповіла мама.

Маліка сказала, що їхня родина виїде з міста до села.


08.12.


Чому Єльцин і Дудаєв не домовляться? Єльцин — це дядько один, а Дудаєв — це наш президент. Єльцин живе в Москві й хоче тут воювати. А Дудаєв тут живе. Дудаєв красивий!

Поля


11.12.


Ми ходили на хлібозавод. Дуже стріляли, і літаки кидали бомби. Гухкало. Ми принесли хліба. Дали тьоті Валі, бабі Ніні та Юрію Михайловичу, дідусеві з другого поверху.

Потім я йти не хотіла, а мама мене потягла. У центрі будинок. У нього бомба влучила. Там старі лежать унизу. Росіяни. Вони з фашистами воювали. Тепер ніхто не може їх дістати. Немає підйомного крана. А будинок упав. Поверхи впали!

Мама мене тягла, а я не хотіла. Я боялася, що почую їхні крики й не спатиму ніколи. Там горіли свічки біля будинку й була їжа в мисочках. Три дні люди чують крики, а врятувати ніяк не можуть. Просто молилися. І всі плакали. Дуже страшно.

Поля


26.12.


Мама була на базарі «Берьозка». Там казали, що російських солдатів мешканці десь не пускали і вони вбили когось. З однією тьотею щось погане зробили. І всі тепер перелякалися.

Літаки бомби кидають на нас!


30.12.


У нас живуть сусіди: їм страшно високо жити. До нас прийшли. Бабуся Оля, бабуся Зіна, Альонка з мамою прибігають і біжать назад (у них удома стара бабуся Римма). З будинку навпроти прийшли до нас бабуся Ніна та її дочка тьотя Варя зі світлим волоссям. І діти тьоті Варі: Мансур, Юрочка і Башир. Башир за мене старший на рік. Ми ходили з ним до школи № 55.

А Мансур старший за мене на п’ять років. До них додому снаряди влучили. І стіна впала. Тепер їм жити немає де. Вони в нас живуть. У нас однокімнатна квартира. Ми спимо по черзі на одному дивані. По дорозі сунуть танки і стріляють. Мама дістала ялинку. Новий рік!

1995



01.01.


Настав рік Свині! Зодіак такий.

Усю ніч стріляли по будинку. Ми лежали в коридорній ніші. Там немає вікон. До цього сиділи на санчатах, на підлозі у ванній. Будинок трясся. Горів. Танки сунули трасою, стріляли. Скрегіт страшний. Мансур із хлопцями бігав дивитись на танки.

Літаки кидали бомби. А потім так бухнули снарядом, що на кухні з вікна впала ґратка. І впала вона на маму, бабусю Ніну й тьотю Варю. Вони на підлозі святкували Новий рік. Тепер у них голови розбиті.

Я малюю портрет Мансура.

Поля


02.01.


Стріляють, але я звикла. Не боюся. Коли близько гримить, бабуся Ніна співає пісні або читає частушки з поганими словами. Усі сміються, і не страшно. Бабуся Ніна — молодець!

Ми в під’їзді, на пічці з цегли готуємо. Я дивлюся на вогонь і думаю: там живуть саламандри.

Ми замурзані, брудні. Усі речі в кіптяві. По воду ходимо за будинки, на труби. Іноді лежимо на землі, щоб не вбили. Так треба.

Бабуся Римма хворіє. Це Альончина бабуся. Я бігаю до них у другий під’їзд. У них буржуйка! А в нас дуже холодно. Ми спимо в чоботах і пальтах. Робимо каганець у банці: там ґніт і гас. Так не темно вночі й можна шепотітися, поки літаки кидають бомби.


09.01.


Усе горить. Бомби з неба.

Убило тьотю в провулку, і з іншого будинку родину вбило. Люди помирають, коли йдуть по воду, шукають хліб.

До нас приходив якийсь чоловік, просив гас. Мама не дала.

Нас багато. Їсти немає чого. Мама та інші люди ходили на базу. База — це таке місце, там морозиво в ящиках. Його всі грабують. І мама принесла з тьотею Валею. Ми розігріли й пили з перепічкою. Дуже смачно.

Сніг топимо. Тільки його мало. І він якийсь несмачний. От раніше бурульки були смачні! А цей якийсь горілий, сірий. Мама каже, від пожеж.


10.01.


На зупинці «Нефтянка» бачили дівчину-чеченку з рудою косою. У неї на голові зелена стрічка. А в руках маленький автомат. Дівчині років шістнадцять. Вона воює за Ґрозний. З нею був хлопчик, молодший за неї. Мабуть, брат.

Дід на зупинці сказав:

— Вона захищає Батьківщину. Ти підростеш, і ти будеш! — і вказав на мене пальцем.

А мама сказала:

— Гарна дівчина. Дай Боже їй успіху!

«Руда» почервоніла й пішла.

Ще я дізналася, що малий автомат називається «тюльпан». Зовсім як квітка!

Їжі ніде немає. Хліба немає. Бабуся Ніна добула капусти. Ми їмо капусту! Мені скоро 10 років.

Поля


12.01.


Мансур показував ракетницю. Це трубка. Нею подають сигнал. Він знайшов її надворі.

Дядько Султан, тато Хави з першого під’їзду, впіймав десь курку, зварив її у великому відрі й давав усім попити бульйону. І нам дав. Ми відразу всі накинулись і з’їли. Тобто попили води від курки. О, як чудово! Дядько Султан ще дав дві картоплини!!!

Хави вдома немає. Вона з мамою в Інгушетії.

Поля


14.01.


Прийшов через сині гори син бабусі Олі. Вона стара. У нас жила. Його хотіли розстріляти й солдати, й ополченці. Він усім сказав:

— Я йду до мами!

І його не вбили. Він — хоробрий.

Ми були такі голодні! А він сходив на базу і приніс нам пів’ящика кільки! О, як смачно! Бабусю Олю він забрав. Вони пішки підуть із міста.


18.01.


Їжі немає. Води немає. Холодно. Я часто сиджу у ванній кімнаті. Шибок немає. Ґраток немає. Снарядами знесло. На підлозі сніг.

З бабою Ніною сварюся. Вона книжки хоче палити замість дров! З Баширом сварюся. Він смикає мене за волосся. Бридкий другорічник! Юрочка дуріє. А я люблю Мансура. Тільки це страшний секрет! І щоб ніхто не знав, я ховатиму тебе, Щоденнику, за шафу. Якщо Башир знайде тебе, мені загрожує довічна ганьба. Він усім розповість.

Мансур хоробрий. Він намагається знайти їжу і не боїться обстрілів.

Ще на зупинці робили пастку ополченці. Підпиляли дерева і впіймали БТРи й танки. Кидали в них «підпалишку». Потім постріляли солдатів і пішли.

А хлопці з нашого двору туди побігли. І сказали, що один солдат був ще живий. Він попрохав, щоб його застрелили. У нього не було ніг. Вони згоріли. Він сам попрохав. Так сказав Алі, який живе за квартал від нас. Алі 13 років. Це він убив.

А потім плакав, тому що вбивати страшно. Він убив з пістолета. Баба Ніна хрестилась, і всі плакали. Алі дав тьотям лист. У солдата написано так: «Бережи дочок. Ми спускаємося до Ґрозного. Немає вибору. Ми не можемо повернути, наші танки навели на нас гармати. Якщо ми повернемо — це зрада. Нас розстріляють. Ми йдемо на неминучу смерть. Пробач і прощавай».

Тьоті хотіли викинути лист, а мама поклала лист туди, де книжки. Обіцяла відправити за адресою. Вулиці й номера будинку немає. Згоріли. Але написано: хххxx область. Мені жаль солдата. Я не піду на зупинку садами. Там лежить його труп та інші мерці.

Поля


20.01.


Військові стріляють у собак. Собаки їдять мерців. На вулицях лежать мертві люди й мертві собаки. Я намагаюся не дивитись, коли йду повз. Я заплющую очі. Тому що кричу, коли їх бачу, і не можу зупинитись. А мама свариться. Каже, я — боягузка.

Ополченці воюють із російськими військовими. Ополченці — це люди, які захищають свою батьківщину. Так сказала бабуся Зоя.

Онукові бабусі Зої п’ять років. Його звати Славик.

Ми з мамою бачили дядька Султана. Він ходив по порожніх крамницях, шукав, може, де їжа і дрова. Нічого не знайшов.

Бої не закінчуються. Кажуть, у селах багато вбили людей.

П.


21.01.


Я сиджу в коридорній ніші на матраці. Навколо стрілянина. Б’ють прямо по будинку.

Учора я спала в тьоті Валі, Альончиної мами. У нас немає де спати. Усі сплять на підлозі й на дивані. Нікуди ноги покласти.

Чому почалася війна? Ми ходили з мамою на Марш миру восени.


26.01.


Сусідку з нашого будинку поранило в ноги. Вони спухли. У будинку поряд дядькові відірвало руки.

А коли ми ховалися в ніші під час обстрілу, за вікном влучило в машину снарядом.

Машина хотіла виїхати з міста. Там були чоловік, жінка й діти. Жінку сильно поранило, а інші разом загинули. Жінка кричала-кричала, а потім теж померла.

А я вуха затулила руками й лежала на підлозі. Я не могла слухати, як вона жахливо кричить. Потім сказали, що вона була вагітна. Їхні тіла забрали. Від машини майже нічого не лишилося.


30.01.


Улітку ми з Альонкою ховали жуків і черв’яків. Кожному зробили могилу й поставили надгробок із камінця.

Але потім не знайшли мертвих. І тоді я вбила двійко нових жуків і теж прикопала. Вирішила — нехай цвинтар буде поважнішим. Дурепа!

Але й це ще не все. Коли я провідувала дідуся в лікарні, то вчинила дуже погано. Я обдурила його. Обдурила. Як це погано! І Бог покарав мене. До нас прийшла війна.


03.02.


Надворі були російські солдати. Вони вивели всіх надвір.

Хлопців роздягли догола й дивилися. Мені було дуже соромно. Навіщо вони зняли з них одяг?

Тітки й баби лаялися. Солдати сказали, що шукають слід. Слід від ремінця начебто. Від автомата. І одного хлопця кудись повели. Хоча сліду ніхто в нього не бачив. Цей хлопець просто повз проходив.

У нас документи дивилися.


07.02.


Ми провідали дідусеву квартиру. Там російські солдати. Вони підлогу зняли. Немає паркету. Дірка. Вони вогнище палили.

Спалили Пушкіна!!! Страхіття! Жах! Обід варили.

Мама з ними розмовляла. Сварила. Вони покивали довбешками. Мама каже:

— Їм років вісімнадцять! Не розуміють, що чинять!

А так, як на мене, великі дядьки. Один був із вусами. Вони там живуть і стріляють.

У дідусеву квартиру влучило снарядом. Її розбито. Телевізор солдати розстріляли. Чому?


15.02.


Ми були на базарі «Берьозка». Там продавалися перепічки, цигарки, солоні огірки.

Під час стрілянини всі тікали, ховалися.

Назад ішли, дивимося: бабуся. Везе щось на санчатах. Ковдрою накрите. Мама вирішила, труна. Ледве йде бабуся. Їй років вісімдесят. Сиве волосся з-під хустки. Навколо стріляють. Але вона глуха. Не чує навіть.

Мама взялася допомогти. Через трасу санчата перевезла. І тут вітер, ковдра впала. Ми дивимось, а це зовсім і не труна, а новий холодильник у пакуванні. Бабуся його десь украла.


23.02.


Усі крадуть. І тьотя Г., і тьотя А., і тьотя З., і дядько К., і Х., і М.! Усі зранку беруть тачки. Йдуть. А потім приходять, приносять килими. Посуд. Меблі. Дві-три людини не крадуть лише. Юрій Михайлович не краде, і ще кілька сусідів не крадуть. Інші сусіди кажуть:

— Російські солдати крадуть!

І це правда.

— І ми будемо красти! Однаково добро пропаде.

І роблять так.

З будинку навпроти найбільш невтомний — дідусь Полоній. Він раніше у в’язниці працював. Наглядачем. Тепер по п’ять разів за день тачки тягне. З ним близько десяти друзів. Сваряться інколи, кому що дістанеться. Прямо надворі галасують.

А з нашого будинку відзначаються тьотя Аміна й тьотя Рада.

Ми пішли до центру: я, мама, тьотя Валя й Альонка. І теж зайшли в приватний будинок. Там чай був. Ми взяли по одній коробочці. Потім я побачила ляльку. Це був пупсик. І я його взяла. Альонка знайшла олівці. А мама нічого не взяла. Сказала, що її мало не вбив снайпер. Снайпер стріляв у маму. Адже соромно, якщо вб’є в чужому будинку і тебе знайдуть як злодія.



— У нас удома купа своїх речей. Дівати нікуди! — сказала мама. — Ходімо додому!

І ми пішли.


25.02.


Ми ходили до церкви. Вона за мостом, де ріка Сунжа. Сунжа брудна, каламутна. Церква від снарядів похилилася.

У неї не раз влучали. Навколо будинки, як після страшного землетрусу: начебто були будинки, а тепер тільки частина стіни.

У церкві давали солоні помідори й макарони в стаканчиках. Бабусі були росіянки, і тьоті-чеченки були. Дітей багато. Баби на них бурчали.

Ще я там бачила Люсю. Вона живе в зруйнованих під’їздах. У неї вбили тата, маму і бабусю. Люся фарбує губи. Вона знайшла червону помаду в розбитому будинку. Люсі 14 років.

Мама сказала, що бомба влучила в зоопарк і звірі загинули. А я бачила собаку. У нього осколками відрізало ніс. Він без носа тепер. І багато вбитих собак.

Ще говорили: у будинок для старих людей влучили бомбою і вони загинули.

У церкві тьотя-черниця мене водила всередину, вниз. Там, у підвалі, темно, і тільки свічки тоненькі горять біля ікон. Усі молилися, щоб швидше війна минула. Тьотя-черниця дала мені рибу й картоплю. І я їла. А мама підмела двір у церкві.

Сказали, що макарони та помідори дали козаки. Козаки — такі люди, живуть десь далеко і сюди допомагають. Тому що війна.

Потім ми йшли назад. Військові сильно стріляли. Ми лежали на землі. І бачили мертвого російського солдата. Його при нас убило. Він лежав, а поряд зброя. Він був одягнений у синю форму.

Мама вийшла надвір. А там БТР. І сказала:

— Ідіть, там ваш хлопець лежить!

А солдати щось їли й пили з пляшки. І не пішли. Ми пішли додому.

Дали дідусеві Юрію Михайловичу трохи помідорів і макаронів. Він зрадів!

Поля


27.02.


Танки їдуть, а на них килими. Кажуть, возять у місто Моздок, продають. І в Інгушетію. Там навіть ринок є. Усе крадене купують.

Сусіди грабують, і військові грабують. Двері відчинені через снаряди та бомби. У будинках якщо не взяли речі, то розстріляли: телевізори розстрілюють, пральні машини.

Ми ходимо шукаємо хліб. Ніде немає. Мішок із борошном скінчився. Я весь час голодна, і мама теж. Наші біженці ремонтують стіну у своїй квартирі на третьому поверсі. Бігають туди, поки не стріляють.

Був момент, коли російські танки заїхали у двір, а ми вийшли. Ми жодного разу не ходили в підвал, а тут вирішили піти. Дуже стріляли. Ми вийшли й двері зачинили. Танк навів дуло на під’їзд. А в під’їзді діти, бабусі й тьоті. Ми стали тарабанити у двері. Вони не відчиняються. І я заплющила очі, вирішила, що він зараз вистрілить і ми помремо.

Він вистрілив, але промазав. Не влучив у під’їзд, а влучив вище. Із садів по танку почали стріляти ополченці й кричати: «Ваня, здавайся!» Танк позадкував.

У мами трусилися руки, двері не відчинялися. А всі кричали:

— Лено, швидше! Лено, відчиняй двері!

Двері перекосились від вибухів. Потім двері все ж таки відчинилися, і всі впали в наш коридор. І лежали. По двору стріляли з танків.


03.03.


Мама ходить на базу, яка поряд. Шукає дрова. Дров немає, а треба чайник гріти на вогнищі.

На базі бої. Російські солдати й ополченці бігають. Мансур пішов по дрова, і вони стали по ньому стріляти. Він ледве втік. Стрибнув із другого поверху.

Мансур носить капелюх. Він пірат! Справжній пірат!!! Я не можу сказати йому ані слова. Хоча дуже хочу. Але не можу. Соромлюся. Він знайшов десь тіні для повік і мені приніс. Маленькі такі, в коробочці. Бузкові. Подарунок! Мені!

Поля


04.03.


Було свято Ураза-Байрам! Бабуся Зіна принесла солоних помідорів і рису. А дядько Ахмед приніс смаженої картоплі. Цілу сковорідку! На вогнищі посмажив.

О, які ми щасливі! Ми поділилися подарунками з тьотею Валею та Альонкою.


05.03.


Мама й дядько Султан пішли на базу по дрова. Мені страшно самій.

Я бігла крізь сади на базу. Побігла сама. А снайпер стріляв по залізниці. Кулі падали поряд. Я хотіла знайти маму. Бігала, кликала її. Бачила вбитих людей, але це була не мама, і я не пішла близько. Якісь тьоті й діти лежали на снігу. І одна була бабуся в сірій хустці.

Потім я знайшла маму. Дядько Султан уже пішов у наші двори. Мама все шукала дрова. Ми зайшли в будиночок бази, там старі стільці. Тут почали стріляти з танків. І ба-бах! Снаряд вибухнув. Ми впали. Хвиля повітря! Нас засипало побілкою та камінням. Але не сильно. Ми вибрались і поповзли звідтіля.

Мама пояснила, їй сказали, що є такі міни «теплові». Вони йдуть за людиною і розривають її на шматки. Я повзла по снігу й думала, що така міна мене обов’язково знайде, буде за мною крастись, а потім розірве на шматки.

Ми довго лежали при дорозі. Летіли снаряди, червоні й помаранчеві. А потім нам вдалося пробігти до будинків.

Ми принесли дрова!

Поля


07.03.


Ми блукали в пошуках їжі. Шукали. Поки йшли до центру міста, прислухалися: якщо летить міна або снаряд, на землю лягали.

Зустріли бабусю-росіянку. Учительку! Вона ходила в розбиті будинки і збирала книжки. Не речі, не посуд. Книжки! Складала на візок. Плакала:

— Треба врятувати історію!

Незрозуміло, звідки весь час стріляли.

Ми не знайшли їжі, але мама встигла розповісти мені про родину Ніколая II. Особливо запам’яталось, як царських дітей вели на розстріл і вони спускалися сходами в підвал. Я йшла і думала, що дітей у підвалах убивають. Традиція така, мабуть.

Ми в підвал тільки один раз ходили. Весь час удома, всі обстріли. Уб’ють, так хоч удома. Ненавиджу підвали!


11.03.


У мене порвалися чоботи. Ноги мокнуть. Немає взуття. Я взяла й зайшла в чужий будинок. Хоча дала слово мамі — не заходити в чужий будинок. Але зайшла — чоботи виглядати.

Я не помітила, що ляда підвалу відчинена. Зайшла і чоботи побачила. Вони лежали на дивані. Я на них подивилась і… впала. У підвал. Але не зовсім усередину. Якби впала, то померла б. Сходів не було, а три метри глибина — і внизу бетон.

Я руками зачепилася за краї. Видертися не могла. Сил не було. Провалилася по пояс. На допомогу ніхто не йшов. Ніхто не знав, що я пішла чоботи шукати. У мене навіть пальці побіліли. І тут зайшов дід-чеченець. Я вирішила, він мене зіпхне вниз і я там помру, а він дав мені руку. І я вилізла.

— Що ти тут шукаєш? — запитав.

— Я хотіла чоботи взяти, — сказала я.

— Не соромно тобі, — запитав дід, — красти?

Я червона стала, як помідор.

— Не туди твої ноги ходять! Не той шлях знайшли! — голосно сказав дід. — Гріх! Гріх!

— Я ніколи не приходила шукати речі. Один раз…

— Буде тобі й за один раз! — перебив мене дід. — Ганьба!

Потім він побачив, що я у рваних чобітках стою. Пішов і взяв чоботи. Кинув через усю кімнату.

— На! — сказав він. — Візьми. Моїх бомбою вбило. Дочку, онуків убило. Ніхто не прийде в цей дім жити. Усі там! — показав угору рукою.

Я сказала:

— Вибачте, — і пішла.

У своїх рваних чобітках пішла. А потім бігцем. Мені хотілося втекти.

Я впала на труп. Його не було півгодини тому. А тепер лежав! Чоловік років сорока. Росіянин. Мешканець. Він лежав і дивився на мене синіми очима. Поряд відро. Він по воду вийшов. Мабуть, його вбив снайпер.

Мама знайшла варення і несла в торбі:

— Де тебе чорти носять? — спитала вона.

Я сказала. Мама дала запотиличника. Прямо при мерцеві. У мене в очах свічки засвітились від запотиличника. Дуже прикро стало.

— Крім їжі, нічого брати не можна! — суворо сказала мама.

Мама знайшла ковдру, що валялася на вулиці. Накрила небіжчика, і ми пішли додому.

Поля


12.03.


О, що було! Ми ходили до церкви через міст. Міст наполовину впав у річку. Тому що бомба влучила. Але по другій половині можна пройти. На інший берег річки потрапити.

Ще там, де міст, поряд президентський палац битий і розбитий готель «Кавказ». А на мості стоїть гармата й солдати. Російські. І стільці стоять, і сидять вони на стільцях. Це тепер їхній міст.

От ми йшли з мамою до церкви і були вже на середині мосту. І я бачу: на іншому мості, який далі через річку, біжать ополченці. Я їх відразу впізнала — у них на головах зелені стрічки. Вони стали стріляти з такої довгої зеленої труби, яку носять за плечем. І прямо по нас! З того мосту — по цьому мосту! Я-а-ак бахнуло! Вогонь! Усі попадали.

Поруч із нами тьотя йшла з хлопчиком, чеченці. І дідусь із бабусею, росіяни. І ми. Усі до церкви йшли — там продукти інколи дають. Козаки привозять.

Як почали стріляти! Бій! Солдати стали бити гарматою по ополченцях, по іншому мосту. Гармата велика! На колесах! Вона стріляє, а земля ворушиться, як землетрус.

Я лежала і кричала від страху. А мама мене потягла за шкірку в зруйнований готель «Кавказ». І люди з мосту теж прибігли в руїни готелю. Там лежали на підлозі. А стріляли сильніше й сильніше. Я так боялася! Я подумала, от смерть прийшла. Ніякої «теплової» міни не треба. Так уб’ють.

Готель розбитий. У нього тисячі разів влучали снаряди. Стіни як мереживо. Під ногами купа тирси з каменю. Ми дві години там лежали. Познайомились.

Хлопчик плакав. До тьоті Асі на руки заліз. Вона на підлозі лежала, його обіймала. А дідусь Борис нас заспокоював. Сказав, що кулі не дістануть. Адже так не буває, щоб усіх відразу вбило. У кожного своя доля!

Потім ми дивимось, а купа мішків у кутку ворушиться. Там сміття було, пакети. Вилазять четверо солдатів звідтіля. Виявляється, вони весь час там лежали! Мама до них:

— Що ви тут робите?!

Вони:

— Ми ховаємося. Ми не хочемо воювати!

Дід Борис давай їх лаяти:

— Що ви тут робите? Бій іде! А ви за мішками сидите!

А солдати худі такі. Кажуть:

— Ми не хочемо воювати! Ми додому хочемо! Додому!

Коли тихіше стало, солдати нас провели до іншого будинку. Мама прохала в них бронежилет.

— Дайте, — сказала мама, — один бронежилет. Для дитини!

Але солдати не дали. Собі, сказали, мало. По три на себе вдягли. Боялися дуже.

Ми перебігли дорогу, зайшли крізь вікна в інший будинок. А там вихід завалений. Немає виходу. Потрібно з третього поверху стрибати. Назад не підеш — знову стріляють. Я стрибнула і впала на велику гору битої цегли. Ноги забила та руки подряпала.

А за мною всі пострибали: охнувши, стрибнула тьотя Ася, лаючись, мама, бабуся й дідусь стрибнули вниз, перехрестившись.

Дідусь Борис сина тьоті Асі в повітрі піймав.


15.03.


Мансур приходив. Приніс борошна на перепічку. Його родина пішла від нас. Ще стріляють, але не так сильно. Вони жили в нас, поки сильно стріляли.

Мансур має друга. Він живе в сусідньому будинку. Вони завжди разом ходять. І в них є подружка з довгим світлим хвостиком. Вона має років шістнадцять. Я її терпіти не можу!

Тьотя Мар’ям приїхала, потім поїхала. Деякі сусіди повернулися. Сусід Рамзес із другого поверху всю квартиру килимами завалив, не пройдеш.

А тьотя Варя, Мансурова мама, прийшла і стала говорити, що все погано. Її чоловік давно виїхав, її з дітьми кинув. Поїхав у відрядження й не повернувся. Знайшов іншу дружину. Мама поворожила на картах і сказала їй, що він колись приїде. Треба чекати!

Я написала вірш:

Я мрію все життя,

Неначе в казці,

Пливти в безмежнім океані,

Де воля

І краї незнані.

Знайти там невідомий острів,

Такий зелений, чарівний.

Там хвилі хлюпотять на берег.

Там друзі всі, там завжди мир!


18.03.


Мама здуріла. Уночі сильно стріляли. Я несла каганець і впустила. Вибух!!! Банка з рук випала і покотилася.

Підлога загорілась і диван. А води немає.

Ми по воду на колодязь ходимо. Далеко. Там снайпер часто по ногах стріляє. Води в будинку одне відро. Мама вилила відро на підлогу. Дим пішов. А підлога смердить і горить далі. Ми взяли відро в тьоті Мар’ям, ще полили. Пожежа! Мало квартира не згоріла. Я перелякалась. Мама мене побила. А сьогодні вранці притягла до дзеркала й відрізала моє волосся. У мене волосся було нижче плеча. Каштанове. Вона мене обстригла наголо. Сказала:

— Це покарання! Треба бути уважною! Ти мені паркет знищила!

На паркеті всього одна дощечка згоріла. Але мама не пробачила. Побила і волосся обрізала. Я сиділа й плакала перед дзеркалом. Підборіддя тремтіло. Мені було гидко дивитися на себе. Потім прийшла тьотя Валя. Ойкнула:

— Ти, Лено, з глузду з’їхала?!

І мені сказала:

— Чом ти до нас не прибігла? Ми б тебе сховали!

Тепер я вдягла велику хустку. Інакше всі діти будуть сміятись і обзивати мене.


19.03.


Ми ходили по воду. Труба далеко за садами, де річка Нефтянка. Були діти, жінки. Усі з відрами, бідончиками. Там іноді сильно стріляють з автоматів, ми падаємо й лежимо.

Мама не пробачила за той каганець. Коли багато дітей було, вона підійшла й стягла з мене хустку. Сказала:

— Отак я її покарала! Тепер вона лиса і страшна, тому що була неакуратна й вогонь потрапив на підлогу!

Усі діти сміялися. Промовляли: «Голомоза-лиса, хлібом поділися» — і реготали. А я стояла і плакала. І здається, що мені краще померти, аніж жити. Навіщо я живу?

Поля


20.03.


Сьогодні день народження. Мені 10 років!

Я у великій хустці, і видно саме обличчя, як у матрьошки. Мама підійшла, обняла мене і сказала:

— Я погарячкувала, мабуть. Ось, візьми!

І сунула трохи грошей.

— Оце тобі на морозиво! — сказала вона.

І пішла у справах. А я сиджу і думаю, що мені не потрібні ці гроші. Мені нічого не треба. Вона не любить мене. Ніхто не любить.

Прийшли тьотя Валя й Альонка. Принесли старе варення з абрикос. Це подарунок.


02.04.


Ми ходили на консервний завод. Це далеко. Потрібно йти пішки години чотири. Я, мама, Альонка й тьотя Валя.

Там можна взяти кабачкову ікру. Термін придатності минув. Але їсти можна, якщо пересмажити. Усі носять і їдять. Там тисячі банок!

Ми йшли через будинки й сади туди. Там були сотні людей і кореспонденти. Іноземці. Вони говорили незрозумілою мовою. Мама сказала, вони з Англії та Франції. Ці дядьки дали мені й Альонці цукерки!!! Справжні! Шоколадні! І пішли. Вони щось фотографували. А ми відразу всі цукерки засунули в рот і з’їли. О, як смачно!

Мама й тьотя Валя взяли багато банок ікри. Ми будемо обсмажувати її на сковорідці!

Але було й страшно. Коли ми йшли туди, є дорога, де їдуть машини. Ця дорога неподалік від консервного заводу. Там лежала людина. Не людина, а такий чорний скелет. Трохи одягу. Обличчя й руки з’їли собаки. А середину поїли, але не зовсім. А поряд згорілий танк. І більше не було трупів.

Мама і тьотя Валя відвернулись і пройшли повз. А я й Альонка зупинилися. Ми дивилися. Я бачила його ребра. Вони такі були дивні, і шматки одягу приклеїлися наче. Мама і тьотя Валя заходилися на нас кричати.

Ми побрели далі. Потім я Альонці кажу:

— Раптом він заворушиться?

Альонка заверещала.

Назад не хотіли йти тим самим шляхом, але пішли. І знову я не злякалася. Подивилася. Лежить. Усі ходять повз, а він — лежить. Собака підійшов, понюхав. Ми відігнали його палицею.

Вирішила звати його «танкістом». Він загинув, згорів у танку. Він росіянин. Де його друзі? Чому він лежить на дорозі?


06.04.


Ох і страшний сон! Танкіст наснився. І наче він мертвий — увесь чорний, горілий, — а живий! І ворушиться. Повзе кудись. Я кричала. Маму розбудила. Мама знову дала запотиличників.


09.04.


Були на «Берьозці». Там черга була. Давали коробку з червоним хрестом. Гуманітарна допомога.

Я принесла додому. І бачу — сир. Я так сиру хотіла!!! Відрізала шматочок. Пожувала. І фу… Це виявилося мило.

Я їсти хотіла, думала, сир. Мама відкрила консерву. Це тушкованка. І ми їли її з банки ложкою.


11.04.


Пил. Смердить хтозна-чим. Стріляють. Усе війна. Знову ходили на консервний завод.

Ікру їмо. Противна, гнила. Але тьотя Валя смажить її на сковорідці з олією, і нічого. Можна вмочувати перепічку і їсти. Я чекала, коли повз танкіста підемо.

Мама і тьотя Валя пройшли швидко. І Альонка з ними. Я картонку тягла, щоб його накрити. Знайшла коробку, розламала, щоб довга картонка була. А його немає ніде. Дивлюсь, а в канаві! Хтось із дороги в канаву зіпхнув. Тут машини їдуть, люди йдуть із тачками по ікру кабачкову, а він у канаві лежить. Бідолашний! Собаки ніжки доїли. Смачно, мабуть. Залишилися тільки ребра й кістки. Страшно дивитись. Але я вирішила накрити картонкою.

Мама побачила, як закричить:

— Дурна! Дурна! Іди звідтіля!

Я не знала, що робити, але картонку вниз кинула. Трохи промахнулась. Мама підбігла, за руку вхопила. Кричить:

— Пес картонку не зніме, думаєш?! Не чіпай і не дивись!

І назад ми цим шляхом не пішли. Вибач, танкісте.

Поля


15.04.


Ми з мамою ходимо на базар «Берьозку». Продаємо дідусеві вудки. У дідуся було багато вудок. Він був рибалка! На Волзі рибалив. Дядьки купують. Рибу ловитимуть. Ми купуємо рис, макарони.

Інколи стріляють. Нещодавно був такий вибух!!! Підірвали солдатів у машині на зупинці. А інші солдати стали стріляти. І всі бігли. Падали. Товар кинули. Ми забігли до однієї тьоті додому й там у сараї сиділи. Потім пішли додому. Ще довго стріляли. Я й мама лежали на траві, і я все думала, чи прилетить міна. Не прилетіла.

Додому прийшли, а там Альонка, Васька, тьотя Валя й тьотя Дуся. Вони чули вибухи, сиділи в коридорі. За нас молилися, щоб нас не вбило. Спасибі!


23.04.


Великдень!!!!

Я хворію. Мене тьотя Валя почастувала котлетами, і тепер болить живіт. Я лежу.

Тьотя Дуся й тьотя Валя напекли печива. Приходив сусід дядько Валера. Приніс яблуко. А Васька приніс у подарунок цукерку!


26.04.


Вдалося поїсти. Мама ходила до центру міста. Там безкоштовно роздавали хліб із машин. Якісь добрі люди, не військові. Усі ставали по двічі-тричі в чергу. І брали три-чотири булки. Мама взяла нам і старим із нашого під’їзду. Вони ходити не можуть. У них ноги болять.

Ми з Альонкою гралися в ляльки. Ми вирішили, що будемо сестрами і не розлучимося.


15.06.


Я ходжу до школи. Раніше це був дитячий садок, а тепер школа. Вона з червоної цегли.

Мою школу № 55 розбило. Залишився чорний скелет. Багато людей загинуло в підвалі. Бомба впала. Й іншу мою школу, № 32, розбомбили. Там документи згоріли. Але мої папери знайшлися. Учителька їх удома сховала.

Діти в школі ображають. Обзиваються. Один хлопець спитав:

— Ти росіянка?

Я сказала:

— Так.

Він дав мені ляпаса. Я не знаю цього хлопця. Він не з мого класу. Діти обзиваються на мене та інших нечеченців: «дохлий Єльцин», «Ісусик», «гаскі хак» (російська свиня). Що ми зробили поганого?

Ці діти з Росії приїхали — вони тут на війні не були, як ми. Тепер говорять:

— Усе тут наше. Наша земля. Усіх росіян убити!

До класу я сама не ходжу. Мене б’ють. Одяг рвуть, за волосся тягають. Я вчителя чекаю. Тільки з ним заходжу в клас. А до цього за дверима стою. Ховаюсь. Або в туалеті замикаю двері. Мої зошити порвали. Анжи це зробила. Вона взяла й порвала. Аслан і Мілана мене тримали, а Расул мене ногою бив у живіт. Я одна в нашому класі, кого вважають росіянкою.


17.06.


Забула написати: взимку померла бабуся Альонки. Бабуся Римма була сувора. Альонку любила. Її ховали на галявині біля будинку. Бабуся Римма мерзла у війну. Голодувала. Вона паралізована була.

В Альонки ще й тато помер. Раніше. Він допомагав людям гасити пожежу і задихнувся. Хоробрий був. Тепер залишились удвох Альонка та мама її, тьотя Валя. Це наші друзі!


18.06.


Я придумала ось що: у відро налити води, розвести пакетик соку «Юпі». Потім наливати в склянки, класти лід і ходити продавати. Я на Центральному ринку продаю. На мені біла хустка та білий фартух. А сукня зелена, довга. Мама в кафе допомагає, продає пиріжки. За це їй дають пиріжки додому і трохи грошей. Мама працює в чеченців. У них прізвиська «Едик» і «Арлет». Насправді чоловіка і дружину звати інакше. Вони дівчинці-росіянці в себе дали притулок, із сім’ї п’яниць.

А сік я сама продаю. Гроші віддаю мамі. Мало буває. Можна тільки хліба купити і трохи картоплі, але я стараюсь.

Сьогодні я ходила в ряду, де продають батарейки, годинники, касети й шоколад, і зустріла незнайому жінку. Вона купила в мене склянку соку та заплакала. Потім спитала:

— Як тебе звати?

— Поля.

— А мою дочку звали Фатима.

І плаче.

— Скільки тобі років? — питає.

— Десять, — кажу.

— І їй було десять, — сказала жінка. — Вона схожа на тебе як дві краплини води. Її взимку вбило в селі. Снарядом. Одна була в мене дочка!

Потім жінка підбігла до стола та купила велику коробку з шоколадом. Віддала мені й пішла.


21.06.


Я люблю вчительку географії. Вона живе на зупинці «Берьозка», де базар. Худенька чеченка. Ми інколи разом ходимо додому.

Не люблю математику. Люблю літературу. А вчитель один каже весь час у школі:

— Росіян будемо вбивати! Усі росіяни — свині!

Після його уроку мене б’ють діти. Ніхто не дружить зі мною. Кричать, обзиваються.

В одного хлопчика з першого класу кидали камінням. Хлопчик — росіянин. Російських дітей мало.

Ще в нашому районі вбили бабусю й одну родину зарізали. Інших побили. Ой, що діється!

Бережи нас, Боже!

Поля


01.07.


Читаю книжки. Мало стала гратися. Раніше ми будували міста з каменів і квітів. Зараз просто граємося в історію. Історія про те, як щось сталося. Потім про це забули, і воно сталося знову. Мама купила ляльку.

Ми їли пиріжки на ринку. Мама сказала, що ми не будемо виїжджати з Ґрозного.

— Нехай, хто хоче, їде! А ми не поїдемо. Тут наша домівка! — сказала мама.


11.07.


Добре, придумали заняття в школі — не доведеться пропускати рік.

Я в п’ятому класі. Погано, що англійської тепер немає.

Стріляють мало. Війна скінчилась? Тепер буде мир і ми будемо жити?

У класі б’ються. Я не вмію битись і не хочу вміти. Дуже прикро, коли лупцюють за те, що в мене російське ім’я.

Я люблю читати книжки. Інші не люблять. І я стала розповідати історії. Вони слухають. Потім не б’ються.

На ніч я читаю молитву святій Діві Марії, щоб вона захистила мене. І Ангелу-охоронцеві.


15.07.


На першому поверсі тільки дві квартири: наша і тьоті Мар’ям. А інших квартир немає, тому що поряд овочевий магазин. Там тьотя Аміна торгує. Цукор продає.

Тьотя Мар’ям мене любить. Вона інгушка. У неї багато братів і сестер. Коли на Інгушетію напали, вони ледве врятувались. Старенька мама тьоті Мар’ям ішла з іншими людьми через стежку біля прірви. А згори літав вертоліт і кидав бомби. Багатьох людей убило, дітей.

У тьоті Мар’ям двоє синів: Юсуф і Акбар. Обидва старші за мене.

Тьотя Мар’ям часто говорить легенди. Вона розповіла, що одного разу сталося так. Чоловік пішов уночі лісом. Бачить вогнище. Усі селяни радіють, свято. Бенкет аж гуде! Він став танцювати навколо вогнища. А потім згадав, що має пістолет, і, за звичаєм, став стріляти в повітря. І стало темно. Він озирнувся, а нікого немає!

Це духи лісу з нього пожартували. Джини. Злі духи бояться пострілів. Тому на Кавказі, коли народжувалася дитина, її батько завжди стріляв у повітря з рушниці. Щоб злі духи втекли!


23.07.


Бачили вчительку Єлену Александрівну! Вона запросила нас у гості!

А тьотя Мар’ям сказала, що бачила гномів. Це злі духи жартують. Джини. Треба молитви читати. Тьотя Мар’ям мусульманські молитви читає: «Бісмі-Ллахі».

Патошка, дівчинка з третього поверху, сказала, треба читати Коран.


05.08.


Багато сусідів від’їжджають. Квартири дешево коштують.

Мама каже, нашу ніхто не купить. Бабуся Катя з Вірою їдуть. І сусідка Аня. І тьотя Наташа.

Мені нíколи. Я з рана до пізна на ринку. Торгую.

Поля


08.08.


На тьотю Валю нападають. Хочуть її квартиру забрати. Погрожував дядько Адам із нашого під’їзду. Адам і Айшат приїхали нещодавно. Вони тут раніше не жили. У них троє дітей. Адам на тьотю Валю каже, що та — росіянка.

Ми були в гостях у тьоті Валі, а він гупав у двері ногами. Альонка злякалася, залізла під крісло. Я вискочила на балкон. У тьоті Валі другий поверх. Літо — усі балкони відчинені, але ніхто не заступається. А дядько Адам ногами двері б’є, але вони міцні. Не ламаються. Я стала кричати:

— Допоможіть! Допоможіть! Нас убивати прийшли!

Репетувала п’ять хвилин. Ніхто не вийшов. Альонка ревла. Потім тьотя Аміна, у якої шість дітей і яка нещодавно зайняла квартиру над тьотею Валею, вийшла в під’їзд. Вона вмовила дядька Адама піти. Сказала, її дітям не подобається, як ми кричимо.


13.08.


Учителька Єлена Александрівна сказала, що виїде з Ґрозного. Вона покохала одного російського солдата. Він тут приїхав воювати. Вона нас із ним познайомила. Він купив мені шоколадку! Ми бачили їх на базарі «Берьозка».


15.08.


Ми ночуємо в тьоті Валі. Стережемо, щоб її не вбили. Тьотя Фатима таємно нам допомагає, щоб ніхто не знав.

А то їй гірко прийдеться! Вона ввечері двері під’їзду замикає. Вона живе в одному під’їзді з тьотею Валею.

Тьотю Валю мучить домовик. Він душить її вві сні. І наяву бешкетує. Вона рукою провела по собі, коли задихалась, і відчула щось шерстяне. Стала молитися — минуло. Поставили домовикові блюдце з хлібом і водою.


19.08.


Дядько Адам хотів маму та тьотю Валю зарізати. Вони йшли на базар «Берьозка», а я й Альонка стояли на балконі й усе бачили! Дядько Адам узяв ніж і побіг по нашому двору. Кричав:

— Заріжу російську тварюку! Як барана заріжу!

Сонячно було. І багато людей, сусідів. Ще робітники були. Вони шибки в рами вставляли, бо шибки від вибухів упали. І ніхто не заступився.

Альонка в плач відразу. А в залі в Альонки є ікона: Діва Марія та Ісус Христос маленький. Альонка плакала:

— Що робити?

— Треба просити! — сказала я.

Ми стали навколішки і просили: «Будь ласка, Діво Маріє, зроби так, щоб наших мам не вбив дядько Адам. Будь ласка!»

Потім чуємо — дядько Адам іде. Він прийшов у під’їзд і став гупати ногами в двері. Гупав і кричав, що нас уб’є. Що ми росіяни, а всіх росіян треба зарізати й квартири забрати собі.

Ми в шафу сховалися та там сиділи. Мама й тьотя Валя потім прийшли. Знайшли нас у шафі. На нас полиця впала, але ми не вилазили — боялися. Раптом мами мертві лежать надворі? Як подивитися? Але з’ясувалося, коли дядько Адам побіг за ними, моя мама не стала тікати. Вона сказала йому голосно:

— Ти боягуз! Ти не чеченець! Чеченець не бігтиме за жінками, щоб ударити ножем зі спини. Ти не чоловік. Я зніму свою спідницю й одягну її на тебе!!!

Усі у дворі стали сміятись. Адже це ганьба — ударити зі спини! Ганьба чоловікові — вдягти спідницю! Якісь люди підбігли і дядька Адама, з ножем у руці, відігнали, а мама й тьотя Валя пішли. Тоді дядько Адам почекав, доки вони відійдуть далі, і прийшов нас лякати. У двері гупати.

Поля


29.08.


Дядько Адам підмовив алкашів і злодіїв. Вони тьоті Валі погрожують. Тьотю Валю захищають дядько Валера, ми й тьотя Фатима.

Учора ввечері дядько Адам зламав-таки замок у квартирі тьоті Валі й увірвався туди. П’яний. З пістолетом. А ми по телевізору серіал дивились: я, мама, Альонка й тьотя Валя. Мама вхопила сокиру, взяла дядька Адама під руку й вивела з квартири тьоті Валі. Сказала:

— Ще раз прийдеш, я постукаю по тобі, як по колоді! І пістолет тобі не допоможе!

Адам, похитуючись, утік.


10.09.


Я пішла до 6-го класу.

Мама хоче квартиру продати за п’ять тисяч рублів. Тьотя Мар’ям допомагає продати. Але ніхто не купує. Дають одну або дві тисячі. На це не можна виїхати.

Сонячно.

Я уроки пишу. У школі всяке. Раніше дружили, тепер усі вороги.


10.11.


Не було коли писати. Ми подорожували: я, мама, Альонка й тьотя Валя. Їхали на автобусі й бачили гори! І віслюка!

Ми були в місті Моздоку. Побували в двох селах Ставропольського краю. Там живуть добрі росіяни. Мама й тьотя Валя хотіли купити маленький будиночок, щоб ми разом жили. Мама свою квартиру продасть, а тьотя Валя свою. Так вирішили. І купимо один будинок! Ми з Альонкою будемо завжди як сестри.

Люди в російських селах, як тільки дізнавалися, що ми з Ґрозного, відразу кликали в гості, годували, чай давали. Нам іграшки тьотя Лизавета подарувала й бабуся Ольга.

Обіймали. Казали, ми можемо жити в них певний час. Місцеві люди біженцям допомагають. З городів їжу приносять. Речі збирають. Нам мішків надавали! Ми навіть забрати все не змогли.

Ми знайшли будинок біля річки, за сім тисяч. Риба в річці та гриби в лісі. Нас там до школи беруть. Директорка добра. Мені все дуже сподобалось!

Потім ми повернулися, хотіли квартири продати. Але ніхто не купив. Тьотя Валя подумала й вирішила, що тут її чоловік похований, рідні. Що, мабуть, не треба їхати. Може, буде мир?

Мама любить Ґрозний. І ми залишилися.


21.11.


Приходили в гості дід Шаміль і двоє його синів. Сказали, що в місті небезпечно. Багато людей хочуть воювати. Мама дала їм чай і жартувала.

Дід Шаміль шляхетний. Має довгу бороду. Любить книжки. Мама багато йому книжок подарувала з бібліотеки дідуся Анатолія. Деякі книжки не згоріли. Дід Шаміль повну машину зібрав.

Його сини дорослі, але коли він говорить — вони мовчать. Тільки якщо він їм дозволить, вони говорять. Це звичай такий. Мені вони принесли халви та цукерок.

Мама красива в новому халаті й зеленій хустці.


04.12.


День народження був учора в Альонки. Тепер має 10 років. Але мені 11 скоро! Я головніша!

Знову світло відключили. Сидимо в темряві. Пишу при свічці.

Сусіди тьотю Валю дістали. Хотіли залізти через балкон, щоб убити. А моя мама взяла цвяхи й забила зсередини балкона. І от сусід Джим із будинку навпроти й сусід Бауд полізли вночі. Вони драбину з городів принесли. Приставили до балкона й полізли. Потім як закричать! Усі руки порізали цвяхами. Репетували! На крик мама прокинулася. Ми в Альонки ночували. Пішла на балкон і штовхнула їх. Вони з драбиною полетіли вниз. Кричали на весь двір:

— Російська сволота! Тварюки! Заріжемо!

А мама сказала:

— Хрін вам, а не російська квартира! Підлі гади, не чіпайте Валю!

Інші сусіди говорили мамі, щоб вона тьотю Валю не захищала. Маму всі люблять. Звуть її «Лейла». Але мама сказала, що не поступиться.

Маму «Лейла» називає мій вітчим Руслан. Він — чеченець, друг серця мами. Мама його врятувала. На ринку: приїхали БТРи й чоловіків хапали. Потім катують і вбивають. Везуть у таке місце, називається «фільтраційний табір», і там убивають.

Руслан продавав запчастини від машин. Усіх у його ряду на ринку схопили: і хлопців, і дідусів. Мама дала Русланові порожню пляшку для води і стала кричати:

— Із серцем погано! Води! Води!

Солдатам сказала, що Руслан — її сусід і їй води принесе та ліків. І його відпустили.

Усіх, кого забрали, більше ніхто не бачив.


10.12.


Ми робимо ремонт. Побілили стелі. Я фарбувала й білила, як і мама.

Руслан торгує старими деталями для машин. Вистачає на їжу.

Не ходжу до школи. Кинула. Мама сказала, що я можу рік пропустити. Тому що діти пропали зі школи. І ще були міни-іграшки. Ми їх не торкались, а одному хлопчикові відірвало руку. Він хотів подивитися, що там за коробочка.

На Альонку й мене напав маніяк. Голий мужик із кущів. Альонка стала кричати, а я в нього камінь кинула. Він цілий квартал нас переслідував, а потім утік кудись. Мабуть, знов у кущі.

Я вдома читаю підручники й малюю казку: Русалонька стала людиною і потрапила в наш світ. Її чекають пригоди на війні. Їй допомагатиме маленький дракон.


16.12.


Ми інколи ночуємо вдома, інколи в тьоті Валі.

Мама придумала так зробити: взяли старі радіо, відрізали дроти. Дроти зачистили ножем. Я й Альонка допомагали. За вікнами дощик ішов. Варили макарони. А вночі, коли ми з мамою додому йдемо, дроти на підвіконня тьотя Валя кладе. «Заземлення» називається. А вилку в розетку. Якщо хтось крізь вікно піде вбивати тьотю Валю, потрапить під електричний струм. Удень дроти прибираємо. Так живемо.

Злі люди з гір приїхали. Усе собі забирають. Багато виїхало сусідів: кого побили, кого прогнали.

Ми залишились. У мами Руслан є. Йому в Росії важко жити — там чеченців не люблять. Тьотя Валя залишилася з Альонкою, сусід дядько Валера і старі залишилися. Їм їхати нікуди. Рідних ніде немає.


23.12.


Скоро Новий рік. Ми вирішили з Альонкою загадати, щоб більше ніколи не було війни. Треба так: написати на папірці, підпалити його й кинути в шампанське. Нам шампанське ніхто не дасть, тому ми в чай кинемо.

Сусіди, які оселилися в будинках навколо, кидають сміття у вікна. Недогризки, шкурки. Кричать, б’ються. Нещодавно у дворі була бійка. Старі сусіди билися з новими. І ті, і ті — чеченці. Вони били одні одних якимось пнем, що лежав неподалік. Ми з Альонкою з балкона дивились.

В Альонки своя кімната, ще зала і кімната тьоті Валі. У них багато меблів, як і в нас. Різні вази, посуд. Я люблю величезне крісло в залі. Ми на ньому завжди вдвох сидимо. Я й Альонка.

Ще в моєї мами є дар. Це коли людина знає те, чого ніхто не знає. Мама прийшла вчора до тьоті Валі й каже:

— У тебе смерть у домі!

Ми дуже злякалися. Тьотя Валя сказала, що неправда все. Це дурниці! Але потім під ліжко полізла, а там дохла миша.

1996



12.01.


Холодно. Подарунків не подарували. Немає світла й води.

Хава приходила, моя подруга. Хава вкрала карти в старшого брата. Я їй сказала, що брат поскаржиться батькам, а Хава каже:

— Не поскаржиться!

Я здивувалася. Як не поскаржиться?!

— Це ось які карти! — показала Хава.

А там, на картах, усе жінки голі без одягу.

— Я їх забрала! Тепер — моє! — І Хава хотіла подарувати мені одну, де тьотя без трусів. Але мама мене приб’є. Я не взяла.

Хава пішла.


20.01.


Мама торгує пиріжками на Центральному ринку. Я торгую товаром: гребінці, голки, ножиці. Ми беремо товар під реалізацію в азербайджанців. Вони з міста Баку. Торгують тут. У них свої торговельні ряди.

Холодно. Але я цілий день стою на морозі. Треба працювати. Казку не домалювала.

Гухкає. Знову десь стрілянина.


01.02.


У місті стріляли. Я налякалася. Була на ринку. А машина вибухнула біля пам’ятника. Сиділа під столом, поки стріляли. Усі злякалися. Дихала за йогою. Добре, потім затихло, і я продовжила торгувати.

Удома боюся бути сама. Діти нових сусідів почали трощити вікна палицями і стукати у двері. Кричать образливі слова. На дверях написали «російська сука». Мама двері мила. Руслан лаявся. Тьотя Мар’ям сказала, що не знає, хто з дітей написав.

Діти нові. Російською не говорять.

У собак стріляють. Убили собак у дворі.

Поля


09.02.


Торгувала. Жахливо стріляли з боку, де Президентський палац. Усі з ринку тікали.

Мама ходила шукати бабусю Елізабет у районі «Мінутки». Але багатоповерховий будинок, де жила моя бабуся по батькові, розбитий бомбами. Сказали, що всі загинули. Ніхто не вижив.

Поля


07.03.


Ідуть бої. Кулемети, автомати. Літаки літають, стріляють.

Ми прибігли з нашої зупинки «Нефтянка» на зупинку «Берьозка». Там живе подруга мами, Іля. Вони разом працювали колись.

Війна прокинулась. Тьотя Іля по радіо чула, що командир Ґелаєв та його люди прийшли до Ґрозного, а російські солдати їх не пускали.


13.03.


Убило дитину. А її маму не вбило. Снаряд розірвався у дворі.

Ми намагаємося не виходити на вулицю. Багато вбитих.

Бачили бабу Стасю з відром води. Ця стара бабуся дружить із бабою Ніною. Живе в нашому дворі.


07.04.


Тьотя Аміна сказала, що в селі Самашки військові вбили багатьох жителів. У неї там брата вбило і всю його родину: дружину та дітей.

Мама сидить і палить цигарку. Як я терпіти не можу цигарки! Вона мене б’є рушником, якщо я їх ламаю. І тьотя Аміна сидить і палить. І обидві плачуть.

А дядько-вірменин на ім’я Едик зник. Просто пропав. У його будинку оселилися якісь люди. Не росіяни.


24.04.


Знову я на ринку торгую. А що робити? Треба жити далі! Зранку наторгувала небагато. Купила пиріжок із картоплею.

Учу чеченську мову. Російською тепер мало хто розмовляє. Книжку мені тьотя Мар’ям дала. Там є слова:

«Ха це ху ю?» — Як тебе звати? «Хо ху деш ю?» — Що ти робиш? Та інші.


16.05.


Мамин день народження! Купила їй намисто. Вона зраділа.

Хава в гості зайшла. Альонка була. Я їм розповіла сон. Мені наснилося, начебто я ходжу базаром «Берьозка». Зима. Сніг. А назустріч мені йде Дудаєв-президент. Він одягнений у червоний довгий плащ і військову зелену форму. Дудаєв мене побачив, засміявся. Сказав:

— Ми ще повоюємо!


23.05.


За будинком у садах буває дивне. Увечері туди ніхто не ходить. Не через стрілянину. Іслам та син Умара бачили там привидів. Не знаю, брешуть чи ні.

Ще на садах згоріли тато Альонки і хлопчик Вадик.

А трохи раніше в Альонки помер кіт. Чорний такий. Мурик звали. Він довго мучився. Отруївся. І помер у тазі. Тьотя Валя його закопала під черешнею. І все.

А потім ми дивилися в тьоті Валі телевізор. Я, мама, тьотя Валя, Альонка, дядько Валера, бабуся Надя й тьотя Фатима. І ще тьотя Аміна. Раптом світло вимкнулося, гроза. І кіт як нявкне. Страшно, аж піт полився. Це ЙОГО голос! Більше немає котів у тьоті Валі. Він невидимо ходив і кричав по квартирі. Усі завмерли від страху. Ніхто не знав, як бути. Я плакала й вуха затулила. Кіт-привид ходила кімнатами і кричав. Баба Надя стала читати молитву «Отче наш». Але він не пішов! Тоді моя мама каже:

— Мурику! Ми тебе любимо. Але ти помер. Ми тебе під черешнею закопали. Іди туди. Іди! Ти кричиш — діти бояться, плачуть. Іди, любий. Ми тебе не бачимо!

І нявкання тихо-тихо пішло. І пропало. Усі ще півгодини сиділи й поворухнутися не могли. Але, дякувати Богу, Мурик нас більше не лякав. Пішов.


03.06.


Потрапили під обстріл! На базарі «Берьозка». Хтось танк підірвав. Потім військові хапали людей і тягли в машини. Жінки билися. Не давали забирати. Мама попередила Варю з будинку навпроти, щоб вона Башира й Мансура з дому не випускала.

Башир такий злий став. Каміння в мене кидав, обзивав «російською тварюкою». А в самого мама росіянка. Але він пишається, що в нього татове прізвище!

Альонка прийшла. Бувай!


14.06.


Води нема. Ходили по воду на городи. Там колодязі. Я ключі від квартири впустила.

Не минути мені стусанів від мами! Спасибі, Хава й Альонка допомогли дротиною ключі витягти. Півдня марудились. Але дістали.

Я досі в хустині ходжу. Ще волосся не відросло.


19.06.


Як набридли корови та кози! З’явилися стада кіз та корів у дворі. Уранці люди з приватного сектора випускають їх на вулицю. Вони ходять усюди й серуть. Кози зжерли всі кущі, маленькі дерева. Корови все топчуть. Їх сотні!

Мама полаялася з однією тіткою, що її кози все пожерли. А ця тітка стала погрожувати, кричати, що всіх росіян треба вбивати. Дурна яка! Нікого не треба вбивати!!!

Живе ця «зміюка» за Красним садом, по дорозі на базар «Берьозку». Тьотя Валя сказала, що росіянам життя нема — всіх женуть, квартири забирають. Але дядько Адам тихо сидів і виїхав навіть на певний час.

А бабусю Вовки побили і тьотю Клару. Вони виїхали з Ґрозного. Тепер у їхній квартирі інші живуть.

Поля


23.06.


Ми насіння продаємо. Приходив Васька. Його мама Дуся й тато Петя живуть на третьому поверсі в іншому під’їзді.

Вони не хочуть із Ґрозного їхати!

Васька приніс печива. Ми програвач слухали. Він старий, і там пластинка крутиться. Це програвач дідуся Анатолія.

Мансура немає. Кажуть, він у в’язниці. Забрали, щоб розібратися.

Сусід дядько Іса сказав, що російські солдати один в одного стріляють інколи. Один одного ненавидять.

Поля


27.06.


Стрілянина! Лежали на траві. А на зупинці «Берьозка» вбило тьотю і дівчинку. Прямо біля під’їзду. Вони воду несли у відрах, а снаряд розірвався.


01.08.


Вихідних я не маю. Торгую. Прокидаюсь о 6.00, їм і збираюся торгувати. На ринку до 18.00. Їм пиріжок, якщо наторгую, якщо ні — нічого не їм. Потім іду додому й прибираю, перу. Воду приношу з городів. Бо в домі води немає. Альонку не бачу. Мама кричить, свариться. Тьотя Мар’ям захищає.

Поля


06.08.


Сьогодні близько 4.00 ранку стали стріляти в нашому Старопромисловському районі. На зупинці «Нефтянка». Спочатку далеко, потім близько. Саме — автомати.

Сусіди спочатку тихо сиділи. Я подушку на голову поклала й лежала. Потім сусіди стали стукати до нас і у квартиру тьоті Мар’ям. Мама поставила табуретки. Усі діти сіли. Патошка прийшла, її сестра Ася та їхня бабуся Зіна. Вони — аварці. Живуть на третьому поверсі в нашому під’їзді. За ними прийшли до нас сусіди з другого поверху, а до тьоті Мар’ям із четвертого поверху прийшла тьотя Тамара, її діти й племінники.

І так сидимо. Знову кажуть — війна. О, бухнули за вікном із гармати!


07.08.


Прибігала Руміса. Чеченка, яка живе в будинку поряд. Боїться, щоб сусіди бойовикам не сказали — її брат урятував російського солдата, льотчика. Вони в армії разом служили. Тепер його вдома переховують. Його сильно поранено. Його звати Іван. Вони називають його «Рамзан» — брешуть, що він німий брат чоловіка. Адже він по-чеченськи ні гу-гу!

Мама дала їй валер’янки.


08.08.


Прийшла війна. Усюди бойовики. Вони російських військових проганяють із Чечні. У нашому районі бойовиків десь сто людей. Мають командира. Маленький такий дядько, меткий.

Усі звуть його «Батя». Це прізвисько. Ще в них є один бойовик років двадцяти. Нахабний. Пішов і десь мило вкрав. А люди поскаржилися Баті. Ох і влетіло розумникові!

Батя перед усіма у дворі його поставив і давай кричати:

— Ми воюємо з російськими загарбниками! — потім по-чеченськи щось, а потім: — Аллаху, як мені соромно за тебе! Харам! Ти не воїн, ти — злодій!

(Харам — це гріх.)

А бойовик молодий руки в боки й відповідає:

— Я двоюрідний племінник Дудаєва. Не смій мені горлати! Пішов геть!

Ото Батя розлютився! Як став репетувати російською і чеченською впереміш. Але зміст такий: якщо ще щось той украде, Батя не подивиться, чий він племінник, а вижене його із загону з ганьбою! Усі сусіди зраділи. Баті дякували. Інші бойовики тихо сидять. Нікуди не лазять.

А ще бойовики в основному оселились у квартирах. Люди їх приймають у себе! Годують.

У першому під’їзді живуть на першому поверсі. Хава прибігала, раділа. Вони з мамою виїдуть до Інгушетії — там мир, а тато Султан залишиться речі стерегти. Її тато мені подобається. Він ніколи не лає Хаву, все їй вибачає. Дуже любить!

У тьоті Мар’ям у квартирі дівчина спить. Її Лайла звати. Має довгу косу, а сама худа-худа. Без хустки. Мама й тьотя Мар’ям давали їй їжі. Вона відмовилася. Тільки кави випила горнятко. Лайла — бойовик. Має 19 років. Російські солдати катували її чоловіка і вбили. Вони кинули його та інших людей на заводі у вапно. Мама каже, страхіття! Спалили живцем.

І Лайла про все дізналася. Вона залишила дитину двох років із бабусею та дідусем і взяла автомат. Ніколи не тримала в руках зброї, а коли вбили її чоловіка нізащо, вона взяла. І тепер воює.

Ще є двоє бойовиків у загоні шістнадцяти років. Вони вдягли капелюхи, як пірати. Перед ними крутяться дворові дівчата по п’ятнадцять років. Одна з них дочка Тамари, з нашого під’їзду. Її прізвисько Пушинка. Вона ходить легко, як танцює. А інша дівчина з будинку навпроти. Її звати Рита. Має волосся кучериками. Вони прибігають до цих бойовиків, жартують із ними. Регочуть. Варенням пригощають. Варення на хліб мажуть і дають бутерброд.

А мама сказала бойовикам у капелюхах:

— Ви — діти! Чого ви капелюхи вдягли й пір’я на них почепили? Додому йдіть!

А бойовики у відповідь пищать:

— Тітонько, нас однаково вб’ють. Ми спеціально вдяглися красиво. Ми хочемо, щоб нас красивими запам’ятали!

Мама моя похитала головою й пішла, а я сиджу, записую. Сонячно! Стрілянина всюди, кулі літають, а дівчиська регочуть із бойовиками в капелюхах. Варення їдять. Дуже подобається Пушинці синьоокий. Його звати Ратмир.

П.


09.08.


Уночі пішли по воду дорослі. А мене не взяли. Я дуже боялась. У квартирі тьоті Мар’ям сиділа з Лайлою. Усі бойовики кудись пішли, а Лайла залишилася чомусь.

У дворі багато жителів. Дітей! А стріляють снарядами прямо по двору. Діти маленькі не розуміють, що не можна виходити.

Я виходила вдень і бачила Ваську. Він на рік молодший за мене. Грався надворі. Тут стали стріляти, і ми в їхньому під’їзді сиділи. Дідусь Ідрис сказав, що війна скоро скінчиться, і дав нам пряник. Ми пряник поділили.

Бачила хлопчика Іслама з провулка. Він був із мамою. Вони, пригинаючись, бігли під обстрілом повз паркан.

Я взяла мамині парфуми й побризкалася. Мама внюхала і так мене побила! Руками та рушником. Боляче. Сказала, щоб я нічого в неї не брала. За мене тато Васьки заступився. Але вона і на нього кричала. Мама кричить і б’ється. Чому?

Поля


10.08.


Вибухи у дворі. Я сиджу на кухні. Наш будинок горить. Усі верхні поверхи. Дим. Але я не йду. Я здригаюся, коли залітає снаряд у верхні поверхи, але сиджу. Не рухаюсь. Не йду в коридор або на вулицю.

Мами немає. Вона пішла з людьми на рибну базу. Там у ящиках риба. Мама обіцяла принести риби старим із другого поверху і з будинку навпроти. Вони не мають що їсти. Мама пішла з іншими тьотями.

Я сиджу на кухні. Я не знаю, як прийде смерть, і мені не страшно, тільки коли пишу. Я думаю, що роблю щось важливе. Я буду писати.

До нас днями приходив дядько Адам. Вибачився. Мама йому все сказала за тьотю Валю. Адам вибачився, сказав, що йому соромно. Він думав: Валю налякає — і вона втече, а йому — квартира й речі!

— Я вбити не хотів, — сказав дядько Адам. — Тільки налякати.

Він теж ходив на базу по рибу, але нікому не дав без грошей. Продавав!

Пожежу загасили в нашому під’їзді, а будинок № 88 горить. Ох, горить! Дим чорний валить. Усюди стрілянина. Кудись Лайла зникла. Бойовики десь поділися. Російські солдати наступають?

Поранило хлопчика в середньому під’їзді. Йому 7 років. Усі ноги в осколках. Спухли.

Прийшла мама. Роздала рибу. Безкоштовно. Нам дві рибки залишила. Мама й сусідки потрапили під стрілянину.


11.08.


Інгуші, родичі тьоті Мар’ям, сказали, що підуть у біженці. Вертольоти й літаки стріляють по «коридору», коли люди йдуть. Багатьох убило. Жінка з дитиною довго лежала на трасі, розкинувши руки. Тьотя Мар’ям бачила.

Мама сказала, ми не підемо по «коридору» в біженці. А Барт і Зулва з дитиною підуть. А нам вони свої ключі дали. Сказали, в них у приватному будинку підвал, щоб усі люди, хто бажає, ішли в їхній дім і ховалися. Усю їхню їжу можна брати і їсти.

З нами вирішили піти Юрій Михайлович і його дружина. Вони дуже бояться бомб із літаків.

Тьотя Валя й Альонка пішли до діда Паші та дядька Саші. Ті мають приватний будинок у провулку. Дядько Саша — друг загиблого Альончиного тата. Він добрий! Завжди дітям роздає подарунки, цукерки, коли його зарплата. Ми з Альонкою чекаємо на цей день. Нам він багато чого купував.

Убило старих у п’ятиповерхівці. Її вночі обстріляли з танків. Вона горіла. Люди тікали. Старі не встигли.

Поліна


21.08.


Буду все писати послідовно. Останні тижні літаки літали колами. Кидали бомби. Вертольоти теж!

Я дивилася на небо і думала, що нам дали 48 годин. Стільки по радіо сказали — потім усіх уб’ють.

Ми сиділи в маленькому підвалі. Там не сховатися від «глибинних бомб» — це бомби, які стирають на порох будинки та людей. Якась сволота придумала нас убити ними. Ми сиділи в темному, задушливому підвалі: я, мама, дідусь Юрій Михайлович і його дружина, бабуся Наташа, — і чекали смерті.

Будинок приватний, тих самих людей, котрих ми й не знаємо як слід. Вони в біженці пішли. Пішки. Дорогу обстрілювали. І ніхто не знає, чи живі вони. Ми їли борщ із капусти. Пекли перепічки на багатті, коли стріляли тихіше.

А ще що сталося! Ми з мамою пішли до нас у квартиру ввечері — води принести для квітів. На вулиці світло було. Там багато сусідів біля під’їзду. Затишшя. Тьотя Тамара, її діти, і дядько Адам, і багато сусідів. Пісні співали й насіння гризли. Ми сказали «Добрий вечір!» і пішли до себе. Тільки двері зачинили. Такий вибух! Мене жбурнуло до кухні, через увесь коридор. Я полетіла на підлогу! Мама впала. У під’їзд снаряд залетів. Звідкілясь бойовики прибігли. Мабуть, із садів — у дворі їх давно не було. Вони прибігли, стали поранених людей витягати. Запах горілого, дим у під’їзді! Крик жахливий! До нас залетіли, кричать:

— Дайте бинти! Купу людей поранено, сусідів ваших!

Мама схопила простирадло, стала рвати його. Потім бачить у бойовика ніж за поясом. Кричить:

— Ножем швидше!

Вони стали різати простирадло й сусідів перев’язувати. Я лежала на підлозі. У вухах дзвеніло. Потім мама каже:

— Я ще простирадла принесу! І джгут. Сильно тече кров!

І зайшла назад до квартири. І тут іще один страшний вибух. Це другий снаряд прилетів у під’їзд. Усіх, хто на допомогу прибіг, поранено або вбито тепер. А мама дивом зайшла.

Крики стояли страшні. Наші двері від вибуху похилилися. Ми ж не замкнули. Вони не вилетіли тому зовсім. Я поповзла в під’їзд, а там… ТАМ частини тіл людей — шматки від них і крові багато. І кров густа, темна-темна. Дядько Адам кричить. Під нашими дверима головою б’є підлогу. Йому стопу відірвало. Він же в під’їзді для сусідів на гармошці грав! Випив перед тим.

Юна Пушинка тримається за живіт і кричить:

— Ратмир!

Тьотю Жанну, сусідку, на шматки розірвало, а тьотя Тамара кричить: її поранило, а сина її вбило. Її син біля під’їзду сидів. Виявилося, вбило Ратмира в капелюсі, того, що подобався Пушинці. Він людям на допомогу прибіг. Інших сусідів поранено.

Мама дядькові Адаму, сусідові з другого, з нашої грілки джгут на ногу зав’язала. Він кричав:

— Лено, вбий мене! Вбий! Мені боляче!

А мама:

— У тебе четверта дитина днями народиться. Доведеться жити. Адаме, терпи!

Потім якісь ополченці-бойовики повантажили наших поранених сусідів у машини й повезли до лікарень. Звісно, вони могли так і не робити. Сусіди ж звичайні люди. Але вони не кинули їх. Потім я пішла сходами, і мої ноги були по кісточки в крові. Я вся була в крові! Вся!

У дворі кілька бойовиків зробили живий щит із себе й усіх жінок і дітей (мене й маму теж вивели з двору). Із зони обстрілу. Вони прикривали нас собою! Причому ми їх раніше ніколи не бачили!

Дідусь-сусід Юрій Михайлович злякався, коли мене побачив, — думав, мене серйозно поранено. Але всі мої речі були в чужій крові.

Не могла писати відразу. Я просто лежала й дивилась у стелю.

А тут 48 годин оголосила влада Росії. І все. От і все. Нам кінець.

Бойовики наступного дня, після того як розірвалися снаряди й у нашому дворі вбило багато мирного народу, постукали в будинок. Тут, де ми живемо, приватний. Мама пішла відчиняти. Вони не зайшли. Просто сказали:

— Ми знаємо, дитина у вас (це я дитина!) і старі. Ми молока принесли.

Поставили дві пластикові пляшки з молоком на землю і пішли. У них іще ящик молока був — вони всюди, де діти й старі, розносили молоко.

Ми добрели до Альонки й тьоті Валі. Вони в діда Паші та дядька Саші. Дядька Сашу хотіли розстріляти. Він вів щоденник, як і я. Писав матом лайки про військових. Бойовики щоденник знайшли, про себе прочитали й хотіли його пристрелити. А він їм сказав:

— А ви про російських військових почитайте!

І перегорнув сторінку. Ті почитали і давай реготати — такі там лайки. Відпустили дядька Сашу. Але щоденник не віддали. Собі забрали. На згадку!

Тьотя Валя дала нам вареників із картоплею.

Поля


23.08.


Розповідають, що деякі російські солдати перейшли на бік бойовиків. І воюють за Чечню. Коли нас перестануть бомбити літаки? Коли?! Коли нам перестануть давати по 48 годин перед тим, як убити?

Подумала й написала вірш Росії:

От якби ж то доволі

В мене в плечах снаги!

Поле, «русское поле»!

Ми хіба вороги?

Злотоверхі дзвіниці,

Звуки рідних пісень…

Хтось живе-веселиться,

Хтось вмирає в цей день.

Адже й тут квітнуть квіти,

Сонце небом іде!

Чом не можна дружити?

Вся земля — для людей!

Весь цей біль і всю пам’ять,

Всі ці розкіш і хлам

Я не дам руйнувати

І топтати не дам!

Якби більш мені сили

І твердішу ходу.

Я для друга могилу

Між каміння знайду.

І з його автоматом

Рушу лісом глухим.

Лісовим стану братом,

А не другом твоїм!


28.08.


У нас живе дівчинка Кристина. Її сильно поранило. Танки стріляли снарядами. Їй зробили операцію. Іншу дитину не врятували. Ми знаємо маму Кристини, тьотю Оксану. Вона на базарі картоплею торгує. Кристина в нас поки що живе. Має 7 років. У них у квартиру пряме влучення. Їхній будинок на зупинці «Ташкала».

Ми двері свої полагодили.

Сусід Адам у лікарні. Йому ногу відірвало снарядом. У Пушинки осколки в животі, а в тьоті Тамари в коліні. Ще сусідів поранило — кого в голову, кого в ноги. Стріляли з російської частини, кажуть. Інших поховали, хто не вижив.

Поля


02.09.


Хочу вчитись. У нас буде школа?

Мама дізналася, що її знайомого вбило в серпні. Він у своєму дворі був. Його звали Алауді. Мене няньчив, коли я була маленька. Мама засмутилася.

Хтось убив кошенят, які жили під сходами. Розстріляли по одному на очах у кішки. Я бачила їхні трупики. Тьотя Фатима і мама ховали кошенят.


11.09.


У моїх друзів, Сашки й Ерика, вбило тата. Їхній тато був азербайджанець, а мама росіянка. Його вбило в будинку. Коли стріляли і росіяни, і бойовики.

Ерик має 14 років, а Сашка — 10 років. Ерик побіг до шпиталю, і в нього стріляв снайпер. Але він добіг. А його тато все одно помер. Тепер у них тільки мама й бабуся залишилися.

Сашка боїться стрілянини. Якщо стріляють, він лежить у коридорі й голову затуляє руками.

Поля


01.10.


Діти мене ненавидять у школі. Каміння кидали в мене й Альонку, коли ми йшли додому. Я навіть їх не знаю. Просто вони довідалися, що маємо російські прізвища, і кричать: «Російські свині». Це нова школа — мій шостий клас.

Один хлопчик із десятого класу підійшов і при всіх мене вдарив. Ми стояли в залі — мій клас і вчителі. Я від удару впала на підлогу. На мені біла кофтинка вся забруднилася. Він сказав: «Ти російська сука!» — і пішов.

А всі відвернулись. Ніхто мені не допоміг підвестись. Навіть учителька нічого йому не сказала.

Я не знала, як бути. Мені стало так соромно! Я зовсім не вмію захищатись. І бути «росіянкою» погано. А раніше так не було.

Поля


09.10.


Мене хвалили за твір. Його читали перед усім класом. Я написала про вітрильник. Вітрильник пливе в океані. На землі війни, а на ньому мир. І там усі ті, хто не хоче воювати. Мені поставили п’ять із плюсом за сюжет і три з мінусом за орфографію. Коли я пишу, то роблю купу помилок.

Ще приходив інший учитель. У всіх дітей питали: хто в їхній родині бойовик? Обіцяли винагороду та курорт. Діти говорили, а це все записували на аркуші. Потім роздавали подарунки. Мені не дали нічого.

На фізкультурі я пішла надвір, а діти з нашого класу взялися за руки і давай кричати:

— Ми не будемо з тобою гратися! У тебе російське ім’я! Іди геть! Забирайся! Росіянка!

Учитель змовчав. А в мене всередині порожньо стало. Чому вони зі мною так? І я пішла. Сиділа сама на лавці серед дерев. Нещодавно там знайшли труп чоловіка в куртці. Його об’їв пес. Він тут кілька днів лежав.

Поля


14.10.


Сьогодні мені вперше зізналися в коханні. Я читала Блока, мого улюбленого «Демона». А тут Сашка постукав. Син тьоті Алі. Постукав і каже:

— Я тебе люблю, Полю!

Він молодший за мене на рік.

Поля


16.10.


Звичайно, я не сказала. Але мені більше подобається його старший брат Ерик. Він дуже хоробрий. Він бігав рятувати тата.

А Сашка маленький.

Коли моя мама кричить на мене, свариться, Сашка стукає до нас, ніби кличе мене винести сміття. У нас величезний смітник за будинками, схожий на гору Еверест щурячого масштабу. Ніхто сміття машиною роками не вивозить. Ми беремо відра і йдемо туди. Так він рятує мене від матінки та її стусанів.


28.10.


Я у тьоті Валі й Альонки. Вони живуть у діда Паші в приватному секторі.

Я прийшла додому зі школи: двері відчинені, ключі в замку, а мами немає. Ніде. Побігла до тьоті Валі. Вона каже:

— Маму твою вбили! Усіх росіян ріжуть, убивають. Ходімо шукати її тіло.

Ми повернулися до нас додому. Тьотя Валя каже:

— Відчиняй шафи! Шукай. Російські військові здали Ґрозний — тепер нас усіх повбивають. Усіх.

А я її слухаю, і в мене руки трусяться. Чому маму вбили? До чого тут моя мама? Як мені ця клята війна набридла!

Ми відчиняли всі шафи — шукали. Тьотя Валя сказала, що маму розчленували й у шафу сховали. Потім тьотя Валя мене до себе забрала. Каже, що в дитбудинок не відправить. Будемо з Альонкою як сестри жити. Виїдемо до Росії!

Мама прийшла. Вона на базарі була. Ключі у дверях забула просто. Як же ми налякались! Я плакала. У мене щось у горлі заніміло, і я задихаюсь.

Мама сказала, що вона ходить у хустці й має довгий кавказький ніс — ніхто не стане її вбивати. А тьотя Мар’ям сказала, щоб вона все ж таки обережнішою була.

Тьотя Валя хоче виїхати, але квартиру не купують.

Поля


16.11.


Убили старих вірмен. Повісили. Хтось через квартиру це зробив. Убили російську родину: тата, маму і трьох дітей — на зупинці «Автотрест». Зарізали навіть немовля в ліжечку. Я думала: як так можна? Напевне, це дуже погані люди прийшли і всіх убивають.

Чому ми не можемо виїхати? Мама каже: нема куди — близьких родичів нема, житла ніде більше нема, тут квартиру не куплять, іти нікуди. Що ж робити?

У школі знущаються та обзивають щодня.

Мама торгує на ринку, щоб купити їжу. Нервова стала така.

Поля


26.12.


Родина Ерика й Сашки виїхала з Чечні. Раптово. Поїхали до своєї рідні в Росію. Може, ті приймуть?

Не виженуть?

Як же вони кинули мене? Саму. Боже мій, я вже почала сумувати! Любі мої сусіди. З вами я сиділа без світла, без води, у холодному будинку. Але як мені було радісно від вас. Як тепло! Повертайтеся до Ґрозного!


31.12.


Руслан, мій вітчим, виїхав у село. Ми з мамою їдемо до тьоті Лейли. Вона мешкає в гуртожитку. Покликала нас справляти Новий рік.

Ми дружимо. Моя тьотя Лейла — інгушка. Вони з мамою працювали разом. Стріляють усюди зі зброї та кидають хлопавки. Боже мій, як же я ненавиджу ці вибухи! Хлопавки! Це огидно. Це — зло!!!

У школі намагаюся з учителем до класу зайти. І за учителем виходжу. Сукню порвали. Зошити й портфель однокласники кидають із третього поверху крізь вікно. Обзивають. Друзів немає. Альонка в іншому класі. Вчиться рідко. Теж боїться.

Я намагаюся читати більше книжок із йоги та буддизму.

П.

1997



08.01.


Торгую на ринку. Сама. Пиріжками та чаєм. Мама хворіє. Лежить, не встає. Вдома холодно. Немає опалення.

У мами ревматизм. Я намагаюся заробити, принести їжу.

Новий рік пройшов добре. Я поїла салат-вінегрет і котлети! Багато стріляли. Тьотя Лейла співала пісні під гармошку. Прийшли її родичі та сусіди. Усі пили чай з пирогами. А потім хтось приніс пляшку шампанського. Розлили в келихи, і всім дорослим на самому денці дісталось.

Я теж стала просити. Я написала на папірці: «Щоб не було війни». Потім спалила його й кинула в чашку, куди мені налили цілу ложку шампанського! Випила. Так треба, щоб збулось! Але папірець не згорів. Прилип до дна. Довелося його відшкрябувати.

Поля


14.02.


Приїхав вітчим Руслан. Він сварився з мамою. Їх мирив його друг Шервані, мулла.

Друзів немає. Я сама. Нудьга.

Казку про Русалоньку домалювала.


18.02.


Сьогодні посварилася з Альонкою. Розповім через що: ми разом ішли до школи. Зазвичай і назад разом ходимо.

Але цього разу в мене уроки закінчились, а в неї було ще чотири уроки.

Я виходила в туалет, повернулася до класу, а торба моя зникла. Хтось сховав. А в мене там ключі від домівки! У дівчинки Зулі теж торба зникла. Її ненавидять, обзивають. Вона — товстенька. Ми з нею вдвох кинулися торби шукати. Нам сказали, що начебто наші торби Лінда забрала.

Я прибігла в клас до Альонки, попросила її пошукати зі мною. Та відмовилась. У трьох кварталах від школи я знайшла свою торбу в снігу. Її туди Лінда кинула. Слава Богу, ключі були на місці!

Повернулася по Альонку. Вона на мене накинулася, тому що уроки в неї закінчились:

— Поліно, де ти була?! Я тебе тут виглядала! А тебе як корова язиком злизала! Ну, що вирячилася на мене, тупице?! Де блукала, кажи? Я до тебе з добром, а ти мені свиню підкладаєш?

Я, хоч і стояла на місці, подумки підскочила від обурення, а тоді відповіла:

— Село ти безпросвітне! Де ти свиню бачиш? (Це я, звісно, спеціально.) Яка корова?!

І все їй розповіла, думала, вона зрозуміє. Та Альонка обурено вигукнула:

— Невдячна! Я чути нічого не хочу!

На те я відповіла:

— Іди до біса, де й раніше була. — І звернула в провулок.

На цьому закінчилася наша дружба. Прикро.

Поліна


19.02.


Нашого вчителя біології звати Ходжа Назірович, або просто Насреддин. Насреддин росіян терпіти не може. На дух не переносить через війну. На уроці «Культура Чечні», яку він також веде, завжди розповідає:

— Діти! Ви ніколи з росіянами не спілкуйтеся! Вони їдять свиню — це брудне м’ясо. Росіяни люблять собак, а це погані істоти. Росіяни не давали чеченцям спокою ніколи. Росіяни були тваринами й залишаться ними!

І т. д. Мені хоч на цей урок не ходи. Я мовчки сиджу і думаю: «Я що, взяла автомат і чеченців убивала? Я ж завжди всім людям допомагала. Нас же всіх разом бомбили!»

І зненацька сьогодні він мене вигнав з уроку. Нізащо. За те, що я росіянка. Але я ж нічим за нього не гірша?

Я, щоправда, часу не гаяла: покаталася на гірці біля школи.

А все ж таки краще любити собак і бути росіянином, ніж бути таким, як наш учитель. Правда?

Поліна


24.02.


До школи не пішла. Хворію. Прибирала в усій оселі, читала «Моряк у сідлі», про Джека Лондона.

І хочу тобі розповісти сон, який бачила моя мама. Він не має назви, але я можу придумати. Наприклад, «Кінець світу».

Моя покійна бабуся Галина з’явилась уві сні й сказала:

— Земля гине!

— А як же люди? — спитала мама.

— Земля загине від вогню. Залишиться тільки чорне каміння.

— Але люди…

— Їх переселять.

— Туди, куди всі йдуть, — спитала мама, — потрібно брати речі? Люди беруть!

— Ні, — відповіла бабуся. — Брати нічого не треба — там усе дають.

І, немов на продовження цього сну, мені теж наснився сон. Я назвала його «Страшна пригода».

Невидимий голос промовляв:

— У 1999 році буде сильний землетрус. З гір попадає каміння, а частину суходолу захопить океан.

Я бачу себе: біжу попереду обвалу, повз каміння, з Альонкою, моєю подругою. Ми шукаємо воду. У мене в руках старовинний глек зі срібла!

Попереду прірва. Тут, на нашому боці, я бачу знайомі обличчя: Альонку, маму, тьотю Валю, Ерика, Сашку, Ваську, Мансура, Мусліма, Хаву, тьотю Мар’ям, тьотю Фатиму… та інших.

Нам усім важливо перебратись на протилежну частину прірви. Більшість людей летить у прірву, але я, мама, Альонка й тьотя Валя перебрались якимось дивом.

А невидимий Хтось знову каже вві сні:

— Потім на планеті Земля не буде води, і люди помруть!

Страшно, правда?

Я, поранена, кудись бреду, спотикаючись, і бачу в пісках великий інопланетний корабель. Він начебто прилетів урятувати хоч декого з нас. На ньому я піднімаюсь у Всесвіт із тими людьми, кому вдалося врятуватись. І бачу звідти, як наша планета, мов бойова граната, розривається на шматки. Землі більше немає!

Немає нічого, крім маленьких уламків-комет. Я реально відчуваю удар вибуху. Інопланетний корабель відкидає в простір.

А за Нострадамусом, кажуть, буде атомна війна.

Польді


26.02.


Була в школі. Нас пересадили за різні парти. Я сіла на другу від учителя.

Хлопець, який давно до мене чіпляється з розмовами, прив’язувався і сьогодні. Його звати Мага. Він на рік старший за мене. Має дванадцять років.

— Поліно, а в кого ти віриш? — не без єхидства спитав Мага. — Скажи нам!

— У добрих людей, — відповіла я. — У таких, як ти — ні. А що?

— А ти скажи: в Аллаха, наприклад, чи в Ісуса Христа? — продовжив він, розвалившись на моїй парті.

— Тебе це так турбує? — сказала я, відчуваючи в усій цій розмові чергову підставу. — Втім, відповім: я вірю в Бога, а як він називається, мені особисто все одно.

— Біблію та Коран читаєш? — уже більш милостиво спитав Мага.

— І те й інше.

— Ну, молодець! У рай потрапиш! — засміявся він. А потім додав: — Коли що, ти забереш мене туди?

— Подивимось! — я теж засміялась. — Але, боюсь, тобі там буде нуднувато.

І тут він несподівано каже:

— Можна, я тебе додому проведу?

— Навіщо марно турбуватись? — Це все, на що я спромоглася.

— Ну й гаразд. Як хочеш!

І пішов. Я невимовно зраділа — дуже вже набрид. Прямо як мішок з камінням.

Після того як Мага пішов, до мене підбігли дівчата. Одна з них — із банди в нашому класі. Її звати Лінда. У нас є така банда багатих чеченок у класі — еліта. Її очолює Лур’є-Левиця. А Лінда — одна з її служниць.

— Поліно, або ти будеш нам підкорятись, або ми тебе вб’ємо! — нахилившись до мене, сказала Лінда. З нею поруч стояли ще п’ять служниць Лур’є-Левиці.

— А я не помру! — весело заявила я, мені все ще було смішно від розмови з Магою.

— Йди до біса! — закричали дівчата.

— Отак?! — сказала я й додала: — Без вас нізащо. Чого я піду до ваших знайомих без вас?

Вони довго думали, що відповісти. Нічого не придумали. Розізлились і пішли. А я сиділа й реготала, доки «Біологія» не підступила.


27.02.


Я йду до школи. По-моєму, в школі немає нічого гарного. Але все ж таки послухай мою розповідь. Сьогодні вранці я прийшла в клас. Лінда мене вигнала з мого місця і звеліла всім, хто не входить у банду, сісти на їхній розсуд. На мене вона була люта ще через учорашнє. З Ліндою ніхто зв’язуватися не став. Вона страшенна пискля й нахаба. Одна з найвірніших соратниць Лур’є-Левиці.

Інші в класі, хто не в цій дівчачій банді, «чокнуті» — тобто підкоряються їхнім наказам. Хлопці наче самі собою, але теж слухаються Лур’є-Левицю та бояться. Це нова школа, і тут, на відміну від трьох попередніх, свої порядки.

Отже, Лінда наказала, і всі попересідали. Я сказала, що все одно сяду на другу парту, хоч і не біля вікна, так біля дверей, і сіла туди. Вона накинулася на мене, голосно лаялася. Їй підтакнув Хасик-забіяка:

— Ти, російська потворо, куди ми, чечени, скажемо, туди й підеш! — замахнувся він на мене.

Я їх послала. На цьому розмова ранкова закінчилась, і почались уроки.

Учителі в розбірки ніяк не втручаються і взагалі вдають, що це їх не обходить. Є тільки один учитель, Султан Магомедович, який, коли в мене на вулиці кидають каміння, нічого не каже дітям, а просто йде поруч і закриває собою.

З Альонкою ми так і не помирились. Я прийшла до неї після школи, але вона набундючилась і засопла, як паровоз.


04.03.


Мене в школі знову пересадили. Цього разу за одну парту з Магою. Він любить робити на збитки. Я, коли що, лупцюю його книжками; він, щоправда, теж у боргу не залишається. Отакі справи!

Назад додому йшла з Заїрою. Ця дівчина відзначається різноманітними витівками. Розповідає про ххххх, ну, ти зрозумів, сподіваюсь. Не писатиму, а то мама раптом знайде тебе й прочитає.

Польді


08.03.


Привіт!

У нас гостювала тьотя Мар’ям. Ми пили чай з тортом. Я поскаржилася, що мама мене ображає, а тьотя Мар’ям сказала, що в її родички було дві мами. Я запитала:

— Як це?

— А отак, — відповіла тьотя Мар’ям. — Мав чоловік-мусульманин двох дружин і багато дітей. І, щоб діти не вередували, їм сказали, що в них один тато і дві мами. І ніколи жодна жінка не говорила, хто її дитина, а хто ні. Разом жінки гралися з дітьми, купали й годували їх. І одна дочка весь час думала, що її мати добріша, а друга мати «несправжня», бо одна жаліла, а друга весь час шльопала. Але батьки не виказували таємниці.

У день свого весілля дівчина пішла до батька і сказала, що її серце завжди говорило їй, що її мати та, яка завжди була поруч, і жаліла, і захищала, а не та, яка сварила й напучувала.

І вона спитала: хто ж її мати насправді? Батько відповів:

«Та, яка весь час сварила тебе, — вона хотіла, щоб ти була ще кращою».

З Альонкою помирились! Розговорились, і все!

А з мамою конфлікти постійні, і всі вони дурні. От наприклад. Темно. Немає електрики. Сидимо на кухні. А наш кіт Мишко нявкає під вікном. Він через кватирку ходить гуляти і приходить назад. Мама каже:

— Іди в кімнату і клич кота в дім!

— Там темно, — відповідаю я, беручи свічку. — Він же ще не стрибнув на вікно! Треба почекати.

— Іди! Іди! А то заробиш! — грізно кричить мама.

У житті немає нічого хорошого: уся фізіономія в прищах — соромно в дзеркало поглянути.

Перечитувала книжки про підлітків. Узялася за томи «Анжеліки». Велика жінка! Як би я хотіла бути корсаром, або зустрітися з Жоффрей де Пейраком, або стати коханкою короля.

Ну, бувай! Приємних сновидінь. Бережи нас Бог!

Поля,

Польді,

Пауліна.

Пауліна — це моє домашнє ім’я. Руслан — мамин чоловік — каже, арабською це означає «Павич».


10.03.


Читала Коран. Яка прекрасна сура про огудників!


Огудник


Ім’ям Аллаха Милостивого, Милосердного!

Горе кожному огудникові-наклепникові!

Котрий нагріб собі добра і все порахував.

Він гадає, що відкупиться ним від смерті.

Але ж ні! Буде кинутий він у пекельну піч!

Як розтлумачити тобі, що таке пекельна піч?

Це — вогонь Аллаха розпалений,

який здіймається над серцями.

Воістину, він зімкнеться над ними

на ланцюгах простягнутих.[1]


11.03.


Коли ми з Альонкою йдемо зі школи, то перед нами маячить пустельна дорога, база з бетонним парканом та пустирі. Періодично до нас там чіпляються хлопці. Але то дрібниці — ми їх посилаємо. От і сьогодні ми йшли до перехрестя пустирем і розмовляли.

А нещодавно була бесіда Альончиної мами з нами. Вона говорила, що дівчат крадуть і продають у публічні будинки за кордон. І хоч і я, і Альонка дуже хочемо подорожувати за кордон, але тільки не в цей «будинок».

Ми вже дійшли до траси, аж раптом на величезній швидкості до нас помчала блакитна машина. І уявіть: вона зупинилася саме біля нас! Відчиняються двері, а навколо жодної людини. Поля, пустирі, бетонний паркан… Ні, ви тільки уявіть! Альонка відразу стала поводитись, як боягузка, а я не встигла злякатись, тому що з машини виліз здоровенний дядько! Альонка (це її мама навчила) стала тікати й кричати:

— Допоможіть! Швидше! Рятуйте!

А я стала як укопана. Після того, як метрів на десять відійшла від машини. Дядько подивився, як тікає Альонка, і від подиву його обличчя стало схожим на огірок.

— Дівчинко, — сказав він, — а ти не знаєш, де Полонська вулиця?

— Ні! — відповіла я і побігла наздоганяти Альонку.

Ми вже майже добігли з нею до межі пустиря, аж бачимо: машина знову за нами їде.

— Ой, Поліночко, ми влипли, — каже Альонка. — Ну, прощавай, матусю!

— Дай руку! — сказала я, і ми побігли так швидко, як могли.

Утекли. Альонка впевнена, що то був бандит із великої дороги.

— Ніколи я більше не піду гуляти пустирем, — сказала подруга. — Якщо таке ще трапиться, я не переживу!

І що ви думаєте?! Ледь ми дійшли до згорілої п’ятиповерхівки, яка утворює з наших чотириповерхових будинків верхівку літери «П», знову зупинилася машина. З неї вискочив чолов’яга і спитав:

— Діти, де тут живе тьотя Зара?

— Не знаю, — відповіла я.

Альонка затрусилась від страху і, не відповідаючи нічого, побігла до своєї мами.

— Що ти робитимеш, якщо мене в машину схоплять? — поцікавилася трохи згодом я.

— Звичайно, тікатиму якнайдалі, — чесно відповіла Альонка.

Я мало не знепритомніла.

— А ти? — про всяк випадок спитала вона.

— Розіб’ю в машині скло, повідомлю на військові пости. Знайдуть! — відповіла я. — Пости по всьому місту. Непомітно не виїхати.

— Не буде діла. Краще втекти!

Я не стала сперечатись: якщо людина не хоче боротися, у неї ні з чого не буде діла.

Поля


12.03.


Знову посварилася з Альонкою. Ми йшли зі школи: я, Альонка й Зуля. Зуля — чеченка, але інші з нею не дружать, обзивають. Вона з бідної родини й пухкенька. Раптом Зуля каже:

— Альонко, маєш брата?

— Немає в мене в роду братів, — відповідає Альонка.

— А Лука?! — питаю я, згадавши, що в неї є двоюрідний брат, у якого вона таємно закохана.

Альонка бігом помчала вперед і кричить звідтіля:

— Яке тобі діло до мене та моїх родичів, нахабна тварюко?!

Я прямо, сказати б, отетеріла.

Зуля вчилася з Альонкою разом у першому класі, в іншій школі. Тож про Альонку вона й так усе знала. Почувши, як Альонка лається, Зуля пішла іншою дорогою. А я побігла наздоганяти Альонку. Я зовсім не зрозуміла, чим її образила.

— Що сталося? — питаю.

— Ти їй усе розповіла!!! — волає Альонка і люто ногами стукотить. — Як я кохаю його, розповіла; що він, коли виросте, моїм чоловіком стане, розповіла!

— Нічого такого я не казала…

— Ага, брешеш! Дурепа! Сволота!

І йде далі, мов і не було нічого. Я її погукала, показала їй мовчки непристойний жест із середнім пальцем, який бачила в крутому американському кіно, і теж пішла в інший бік. Ну, не дурна ця Альонка? А може, і я.

Пауліна


15.03.


Помирилася з Альонкою. Спитаєш: як? Дуже просто: вона вийшла з дому і сказала:

— Полю, пробач мені заради Бога! — і таку фізіономію скорчила, що я стала сміятись і відразу їй пробачила.

Але виявилося, вона попросила пробачення, тому що їй тьотя Валя звеліла. Ну, нічого. Головне — мир!

А вчора був такий випадок. Просто фантастика! Спочатку я з мамою ходила на ринок торгувати. Прийшла додому, а в мене горло болить. Вирішила відпочити. Розтерлася розтирачкою, випила таблетки. А моя матінка пішла до сусідки, тьоті Мар’ям. Я замкнула за нею двері, взяла в руки книжку «Рижик», про хлопчика, світло лишила ввімкненим (щоб не заснути), лягла і… заснула.

Спала я, мабуть, довго, і от що з цього вийшло: мама сиділа в тьоті Мар’ям у гостях. Туди ж прийшов мій вітчим Руслан. Мама й Руслан захотіли потрапити додому, але де там! Я не прокинулася б і від гарматного пострілу. Вони з півгодини тарабанили у двері, а я їх не чула!

Потім, злякавшись, що зі мною щось трапилось, тьотя Мар’ям, мама й Руслан почали складати історії на тему: «Бідна дівчинка залишила двері незамкненими, і до неї прийшли вбивці». Ні, ви тільки уявіть: «бідна дівчинка» — це Я!

Тьотя Мар’ям у розпачі стукала нам у стіну (боялися, що стіна завалиться), мама била руками двері, а мій вітчим Руслан вирішив залізти крізь вікно. У нас перший поверх! Але у вікно він не проліз. Засунув морду у відчинену для кота Мишка кватирку і давай горлати:

— Полю! Полю, відімкни двері! Полю, будь ласка, відчини. Це я, Руслан!

І так далі в тому ж дусі. Звичайно, тут я вже спати не могла — розплющила очі, подивилася на нього, і спало мені на думку: «Що за страшний сон сниться? Чорт у вікно лізе! Тьху, нечиста сила!» — перевернулась я на інший бік і знову захропла.

Зрозумівши, що я жива, народ узявся стукати з усіх боків із новими силами. Навіть дівчина Маліка, що живе на другому поверсі, била молотком по балкону — будила мене! Тут я прокинулась остаточно, пішла й відімкнула двері. У квартиру ввалилися мама, вітчим і сусіди.

— Полю, ти нічого не чула?! — волали вони.

— Ні! — чесно відповіла я.


19.03.


Сьогодні багато неприємностей, великих і малих. І так збіглося, що сьогодні ще й день народження Руслана.

Наша кішка Ксюша народила під ранок кошенят, а кіт Маркус (якого нам залишили дівчата Патошка й Ася) схопив одного й загриз. Я кота вилупцювала. Кошеня, що найгірше, помирає і мучиться.

Ще я дізналася, що Альонка й тьотя Валя вирішили виїхати з Чечні: життя тут немає, росіян убивають. Квартири забирають люди з гір. Якщо Альонка виїде, у мене більше немає друзів. Дімка, Серьожа та інші давно поїхали з батьками, покидавши тут домівки. А моя мама повторює, що любить Чечню і сподівається на мир.

Ось що я собі уявляю. Я йду, як зазвичай, до школи. Дощить. Осінь. Навколо — насмішки, знущання, обрáзи (будуть, як і раніше):

— Російська тварюка!

— Ми її вб’ємо!

— Російська суко, як тебе звати?

— Їдь у свою погану Расєю!

(Що я з радістю й зробила б. Але в нас немає рідні в інших регіонах, немає ніякого житла. Не маємо куди їхати.)

І от я йду сама-одна крізь бруд, через глузування й плювки, а моєї подруги, моєї прийомної сестри, її — НЕМАЄ!

«Немає» — це дуже страшне слово. А ще страшніше: «Прощавай назавжди»! І будуть дощ, вітер і сніг. Обрáзи та глузування. І я сама, без Альонки. У нову осінь, новий навчальний рік. А завтра мій день народження.

Поля


26.03.


Мій день народження був минулого четверга. Мені виповнилося 12 років.

Нічого гарного немає. Нещастя за нещастями: тьотю Валю оббрехали. Усе це зробив дядько Адам, якого поранило біля під’їзду, коли він п’яний грав на гармошці. Це він написав скаргу. Начебто тьотя Валя «здала» його російським військовим, і ті «катували його», і так він «втратив ногу».

І командир бойовиків Басаєв підписав папір — убити зрадників, навіть не розібравшись. А ніякі вони не зрадники!!! Їх прийшли вбивати ввечері. Бойовики. Четверо. Чеченці з автоматами. Наказ у них був, печатка з вовком і підпис Басаєва. Ніхто не боронив. Усі злякалися. Втекли. Тільки дідусь Ідрис, інгуш, який теж на другому поверсі жив разом зі своєю бабусею, вийшов. Його побили прикладами.

Альонка й тьотя Валя встигли втекти через балкон, на простирадлі, у чому стояли. Бойовики захопили їхню квартиру! Тьотя Валя не може квартиру відібрати назад. Боїться. Ховається в людей. (Нам тьотя Фатима все розповіла потай.)

Ми ж в іншому під’їзді живемо — і не знали, коли їх прийшли вбивати. Альонка й тьотя Валя, якщо вийде живими виїхати з Чечні, виїдуть. Одні чеченці взялися допомогти їх вивезти. Мені мама забороняє ходити до Альонки (їх ховають зараз у приватних будинках у людей). Адже якщо простежать за мною, уб’ють їх і тих, хто їх ховає.

Погано, що Альонка виїде. Але їм треба виїхати. Тільки немає ні документів, ні грошей. Ми передали для них хліба.

Кіт Маркус іще одне кошеня загриз. І ми з мамою кота занесли. Залишили на ринку — нехай сам собою живе, кіт-убивця.

Тьотя Айшат, дружина дяді Адама, мою маму кляне. Каже:

— Ти, Лено, його врятувала, а мені тепер із калікою жити!

А мама й сама не рада, що врятувала.

Поля


02.04.


Пробралася до Альонки. Їм допомагають виїхати. З ними зібрався тікати з Чечні і дядько Саша.

Ми сиділи з Альонкою на підлозі — так, щоб крізь вікна нас не було видно. Ми дивилися старий фільм, знятий за романом Дюма «Три мушкетери». Там є пісня з питанням: чи вам, пане, спокій не по кишені? Нам він точно не по кишені. Спокій. Ми з мамою лишаємося тут. Руслан не може жити в Росії. Там ненавидять чеченців. Теж кидаються битись, обзивають. Як тут ненавидять росіян.

А все через війну. Коли не було війни — був мир.

Поля


26.04.


Учора приїхали друзі: хлопчик Сашка, його старший брат Ерик і тьотя Аля. Я давно їх чекала. Не вірила, що повернуться. Коли вони в грудні виїхали в Краснодарський край, до родички, я молила їх подумки щодня: «Дорогі, любі сусіди, повертайтеся! Не кидайте мене! Я вас усіх дуже люблю (особливо Ерика й Сашку). Чому ви так довго не повертаєтесь? Приїдьте, я так сумую!»

Навіть вірші народилися самі собою, щойно я подумала про Ерика.

За вікном холодний вітер,

Він веде свою розмову:

Каже, що тебе зустріну

Я у літній вечір знову.

Каже, вернешся до мене,

Та не той, про кого мрію.

І що він, той самий вітер,

Забере мої надії.

І вчора вони приїхали. До нас відразу прибігли Ерик і Сашка, в гості. Електрики не було. Ми сиділи при свічках і грали в карти. Потім вони покликали мене до себе, але я не пішла.

А сьогодні я вдягла свій найкрасивіший халат і зачесалася. Мама це помітила і каже:

— Полю, як хлопці приїхали, ти стала дбати про себе!

— Ні, я навіть у гості до них не піду, — вилетіло в мене (хоч це й неправда).

— А вони й не покличуть! — відрізала мама.

Не знаю чому, але я жахливо почервоніла. Мабуть, я таки й справді до них не піду. Сашка по секрету сказав, що вони ненадовго — виїдуть із Чечні за два тижні. Вони по свою бабусю приїхали. На неї в її будинку напали. Обікрали. Налякали. Вона старенька, жила далеко від нас, у мікрорайоні.

«Життя — важка штука». Це точно.


28.04.


До школи не пішла. Ангіна.

Учора знову прокралася до Альонки, у приватний сектор. Вони так і не виїхали. Бойовики їх шукали — налякали розстрілом старенького дідуся Пашу, який ховав Альонку з тьотею Валею в себе. Йому стало погано з серцем, він помирає.

Бойовики зайняли квартиру всерйоз. Не вигнати! Правду про дядька Адама слухати не хочуть.

Виїхати з Чечні в Альонки з тьотею Валею не виходить. Що ж робити? Їх уб’ють?!

Бачила бабусю Сашки й Ерика. Її звати Тося.

П.


03.05.


Мені купили сукню! Я відразу пішла в гості до Сашки.


10.05.


Я на ринку торгую соком. Заробляю на їжу.

Зайшла до сусідів, Сашки, Ерика й тьоті Алі. Але Сашка відмовився розмовляти без жодної причини і втік до Башира. Грати у футбол. А Ерик пішов у гості до Мансура. Я мусила розділити компанію млинців зі сметаною, тьоті Алі й телевізора. Більше я до них не піду!

Ох, попався б мені цей Башир!

Поля


13.05.


Була в Ерика. Він відразу втік, а Сашка посидів-посидів і так само втік.

Тепер маю план, як висловитися: завтра йтиме фільм «Серця трьох», і я скажу Сашці, коли він прийде по мене: «Зайди-но сюди. Я до кого йду в гості? До тебе чи до тьоті Алі? Чому ти кличеш мене, а потім залишаєш і йдеш гуляти? Не хочеш дружити — так і скажи!» Подивимося, що з цього вийде.

У мами скоро день народження. Купила їй подаруночок.


18.05.


З докорами другові Сашці в мене, звичайно, нічого не вийшло. Він наступного дня прибіг, і я йому пробачила. Але зараз про інше.

Щоденнику, я ходила з Ериком і Сашкою по питну воду в сади-городи. У наших будинках води немає. Тягаємо відрами. Хлопці всю дорогу з мене знущались, але не злостиво, а ніби жартома. Через сік «Юпі». Вони казали, що я його не ложкою в карафі розмішую, а руками розводжу. Ну так, у мене рука пофарбувалася трохи.

Потім вони сміялися з панчіх. Називали мене «Пеппі». А панчохи, на мій жах, поки ми йшли грязюкою між садами, забруднились, і вони посміялися ще й із цього приводу. Причому Ерик жартує, а Сашка за ним повторює безперестанку, лиходій.

— Коли ми в грудні виїхали з Чечні до Росії, ми не знали! — сказав Ерик. — А тепер ми приїхали назад і бачимо: ти — дурненька мала нечупара в хусточці. У нас там, у російському селі, були справжні дівчата в міні-спідницях! Вони танцюють на столі й можуть випити! І цілуватись. А ти — дурненька дитина.

Я дуже образилась. Хотіла заревти, але не стала. Ерик це побачив і дав мені щигля. А я його за волосся смикнула. Після цього він сказав, що хлопці й дівчата мають не битись, а дечим іншим займатись, але я зрозумію це лише роки за два. І ще багато чого нафантазував.

Що він мене вчить? Маю 12 років!

Сашці 11 років, а Ерикові нещодавно виповнилося 15 років! І Сашка, який клявся мені в коханні й молився про мир у нашому місті разом зі мною, зараз підтакував старшому братові.

Ми довго стояли в черзі по воду. Коли туди ж прийшла якась дівчина років чотирнадцяти, мої друзі їй заусміхалися. Почали говорити компліменти, викаблучуватись і загравати. А я, набравши води, пішла додому і страшенно образилась.

Поля


20.05.


Була в школі. Подобається мені Імран. Це мій однокласник. Має зелені очі. Хоча Ерик і Сашка мені теж подобаються. Я не знаю, Щоденнику, чи зможеш ти мене зрозуміти: щось я сама себе не зрозумію.


25.05.


Ходила до школи. У нас була лінійка — усіх шикували класами. Це тому, що в 11-го класу іспити. Тепер, кажуть, в атестаті буде печатка з вовком. Така печатка тільки в Чечні. А деінде її ніхто не визнає. Нас знімали телекамери, мабуть, по телевізору покажуть.

А я затуляла вуха руками, і не тільки я, але й усі дівчата. Хлопці прямо під ноги кидали «вибухівку» та хлопавки на лінійці, але їм ніхто не робив зауважень.

Сашка зі мною не дружить. Учора, щойно я й мама прийшли до тьоті Алі в гості, він сказав:

— Пограєш із нами в піжмурки?

Я відповіла:

— Добре.

Але тут прийшов Башир і покликав Ерика й Сашку грати у дворі в м’яча, в «собачку». Сашка неймовірно зрадів і заволав:

— Ура! Ура! Я — собачка, цур, у грі я — собачка!

Це тому, що той, хто «собачка», віднімає м’яч в інших.

Тут мій вітчим завітав, і мама пішла додому на наш перший поверх. А я залишилася.

Кажу Сашці:

— Можна, я теж із вами в «собачку» пограю?

Сашка відповів:

— Не те щоб не можна, але тобі буде нецікаво, — і сидить навпочіпках, кеди взуває.

А Ерик говорить:

— Полю, ти ж до Сашки в гості прийшла? Куди це він? (Цього питання я найбільше боялась.)

— Я… — хотіла відповісти я, але мене перебила тьотя Аля:

— Поля до нас додому прийшла!

Та Ерика було не вгамувати:

— Поля прийшла до мого молодшого брата Сашки! А він іде! Чому?

— Що ж, нехай іде, — відповіла я.

(А Сашка собі вдягається.)

— Це непристойно, ти прийшла до нього, а він іде! — Ерик, вочевидь, вирішив мене добити.

— І що? Що із цього? — відповіла я (нічого іншого мені й на думку не спало).

А Сашка ще голосно сказав своїй мамі, що я просилася з ними грати в «собачку»! Але мені буде там «нецікаво». Я ледве з сорому не вмерла.

Ерик і Сашка спокійнісінько пішли у двір.

Поля


31.05.


Нас зі школи давно відпустили.

Альонка з тьотею Валею все намагаються якось виїхати. Я ворожила на картах. Я теж хочу виїхати з ними.

Сьогодні Сашка стукав у наші двері. Я відчинила. Він сказав:

— Полю, підеш до нас у гості? Будь ласка!

— Не знаю, — відповіла я, пригадуючи останні дні.

— Я по тебе зайду за півгодини!

І пішов. Дивлюся: півгодини по тому біжить із Ериком до хлопців у дворі — грати в «собачку». Ага. Яка ж тварина!

П.


02.06.


Іде дощ. Він плаче разом зі мною.

Сьогодні, якщо вийде, назавжди з Чечні виїдуть Альонка й тьотя Валя. Вони обіцяли написати листа. Тьотя Валя й Альонка передадуть лист іншим людям, а ці люди передадуть нам, щоб їх не знайшли і не вбили. Речей їм так і не віддали, але дозволили взяти документи.

Уся квартира, усі речі тепер належать якійсь чеченській родині, що допомагає їм виїхати. Але головне — тьотя Валя й Альонка живі.

Мої останні слова були: «Ми ще 1 вересня разом у школу підемо, Альонко! До побачення!» Альонці я на прощання подарувала ланцюжок із шиї. Він був у мене єдиною цінною річчю. І ще ми домовилися з нею — не обрізати волосся, доки не зустрінемося.

Сподіваюся скоро обійняти свою подругу. Допоможи мені, о Боже!

Поля


03.06.


Сашка не розмовляє, Альонка поїхала, листів нема. Учора з тьотею Алею дивилася комедію. Коротко ввімкнулась електрика. Зазвичай ні її, ні води, ні газу з війни в будинку немає.

Я прочитала книжку з хіромантії, порилася в блокноті прабабусі, де написано про лінії рук, і склала карту долі.

З ризику — перемога. Відхід від влади — заради мистецтва. Чутливе серце. Поет.

Схильність до обжерливості, чуттєвість і лукавство. Небезпека по життю, бунти й війни. Нещасне кохання і щасливий, спокійний шлюб.

Не музикальна, але красномовна.

Є веселість і простота. Егоїзм та гординя часом псують усе, що досягнене.

Але рятують філософія й гумор.

Уже майже рік я займаюся йогою. По дві години на день. Роблю вправи з Хатха і медитую в позі «лотоса». Навчилася заплющувати очі і бачити світло. Ні про що не думати. Особливо це допомагає після сварок і образ. Це рятує.

Я багато читаю про Будду.

Поля


06.06.


Цілий день торгую на Центральному ринку. Продаю сік. До мене дядьки чіпляються. Зовсім знахабніли, потвори!

Єдина радість: бачила на ринку Ерика. Запитав, як справи. Він теж торгує товаром, мамі своїй допомагає, щоб продукти додому купувати.

Зарплати нікому не платять. Мій вітчим торгує старими запчастинами від поламаних телевізорів. Лагодить телевізори. Мама продає пиріжки, я — сік. Але їжі однаково мало.

Я сьогодні заробила 19 тисяч. Це тільки купити хліба, масло та банку сайри. А мама — 32 тисячі.

Зараз я читала книжку, а мама раптом ні сіло ні впало сказала, що в мене рано будуть діти. З чого вона це взяла? Треба з’ясувати.

Поля


11.06.


Пропаща я людина! Ніхто зі мною не дружить, ніхто мене не любить. Мені дуже, дуже погано. Я не знаю, чи жива Альонка. Куди їх вивезли? Листа нема. Я торгую з ранку до пізньої ночі соком і жуйками на ринку. Сашка не розмовляє, тікає. Дружить із Мансуром, Баширом.

Поля


19.06.


Удома. Не торгую. Дощі.

Збираюся все тобі розповісти, Щоденнику, але нема коли. У мене справи: прибирання вдома, потім довгі медитації. Думаю, чи не стати буддисткою?

Ґаутама був великим філософом. Він сказав, що кожен може досягти просвітління. А мені здається, що пітьма навколо може поглинути мене. Я хочу просвітління. Я хочу вирватися з Колеса і бути вільною.

Учора приходили Джамбулат і Адар, діти дідуся Шаміля. Мають по 20–25 років. Вітчима не було. Вони сиділи й розмовляли з мамою.

Їхні розмови мені не сподобались. По-моєму, вони змінилися, стали вживати наркотики. Мама їх пустила, тому що вони сини дідуся Шаміля! Інакше б не пустила. Але без свого батька вони поводились інакше. Нахабно.

У Джамбулата був автомат. Він вирішив показати, як треба стріляти з автомата. Але коли я взяла автомат у руки, я зрозуміла, що ненавиджу зброю. Я ненавиджу зброю тому, що вона вбиває людей і тварин. Тому, що кулі влучають у дерева.

Джамбулат іще зовсім знахабнів і вирішив мене обійняти, коли показував, як натискати на курок. Я його відіпхнула і сказала, що все розповім дідусеві Шамілю. Джамбулат дуже злякався. Швидко пішов із братом.

П.


21.07.


Привіт! Я довго не писала в тобі, Щоденнику. Для початку створю план:

1. Сварка з Сашкою

2. Іслам

3. Подорож

4. Магнітофон

5. Патошка

6. Робота/ринок

7. Ерик

Я не бачила Сашку вісім днів. Я майже весь час його не бачила, але зараз говорю про останній тиждень. І от він з’явився. Разом зі своєю мамою, тьотею Алею, і братом Ериком. Їм увечері стало нудно, і вони прийшли до нас на чай. То йому вистачило нахабства сказати мені, що він буде зустрічатися з Патошкою! Дівчинкою-аваркою з третього поверху. Вона від мене на рік молодша.

Тепер мені дещо зрозуміло. Це до неї він бігає все останнім часом! Кличе її грати в теніс і в «собачку»! А мене жодного разу не покликав.

Але він дуже помилявся, що зможе мене зачепити. Я сказала йому, що дружу з Патошкою і мене навіть мама тепер кличе «Патошка» — як і її. І він може котитися на чотири вітри і не виправдовуватись! Сашка витріщив очі й мало не впісявся. А тоді підвівся й каже:

— Прощавай навіки!

І пішов. От і все.

Іслам — це один хлопець із провулка. Коли я йду повз нього, зупиниться і стоїть — дивиться, намагається заговорити.

Подорож вирішила влаштувати тьотя Аля. Вона, як і моя мама, повторює, що буде мир.

Треба думати про те, що війна минула. Тепер усе буде як раніше.

Вона вирішила відвезти мене на тиждень до курортного міста Нальчика, якщо вийде. Я й не пам’ятаю, коли відпочивала. Усе торгую на ринку.

Магнітофон купила. Сама! Телевізор давно перегорів і зламався. Мені Ерик допомагав вибирати магнітофон і син тьоті Мар’ям, Акбар.

Патошка — дівчисько з третього поверху. Вона любить брехати й жаднюга. Ми дружимо, але не сильно. Я не знаю, що в ній знайшов Сашка. Зрештою вони одне одного варті. І, хоч як мені прикро, нічим себе не викажу. Головне — зберегти гордість.

Я влаштувалася на ринку торгувати соком на апараті. Раніше я ходила й торгувала всякою всячиною. По всіх торговельних рядах ходила. Ноги в кров збивала. Тепер сиджу на стільці й торгую щодня з ранку до вечора соком із апарата.

Що сказати про Ерика? І так усе ясно. Я кохаю його.

П.


29.07.


Ерик, Сашка й тьотя Аля в нас були. Тьотя Аля, мама й Сашка на кухню пішли, а ми з Ериком сиділи на дивані. Електрики немає. Свічки. Півморок. Ерик хотів мене поцілувати. Ще б трохи часу! Але тут мама з тьотею Алею зайшли і як закричать:

— Борщ готовий! На кухню, діти!

Шкідники!


04.08.


Знаєш, я вирішила писати в тобі акуратно. Але що це дасть? Я ж у тобі майже не писала тієї правди, що діється навколо. Її не можна писати. Якщо тебе хто-небудь знайде, то, напевне, мене шантажуватиме, або сміятиметься, або вб’є. Мушу писати в тобі лише мало з того, що відбувається.

Я вже писала раніше всю правду в щоденник, а потім зрозуміла, як це небезпечно. Правду треба шифрувати. Мені дуже важко на душі тому, що я не можу тобі дечого розповісти.

Сашки, Ерика й тьоті Алі немає. Не приходять — ховаються у бабусі в приватному будинку.

Альонки немає, і, може, я взагалі її ніколи не побачу? Краще я мовчатиму.


02.09.


Привіт! Я щойно з лікарні. У мене була операція апендициту. Усе трапилося дванадцять днів тому. Мені стало погано, і я мучилась. Мама возила мене до лікарні, але лікарі не подивилися. Сказали, просто живіт болить. Я не могла ходити. Ходила зігнувшись.

Чоловік, у якого шестеро дітей, чеченець із середнього під’їзду, побачив це. Мене й маму посадив у свою машину «Волгу». Привіз нас до лікарні № 9. Коли він привіз мене як свою дочку, мене подивилися. Лікар сказав:

— Негайно в операційну!

Я не хотіла. Думала — минеться.

Мені дали простирадло, щоб я загорнулася в нього. Потім поклали на стіл і зробили крапельницю. Я стала засинати. Але побачила, що лікарі хочуть зняти моє простирадло-плаття. Крикнула:

— Ні! Я соромлюсь! Не знімайте!

Почула, як усі в операційній засміялись, і заснула.

Виявився апендицит гнійний. Я потім прокинулася тільки за день. Стеля кружляла. З живота стирчали трубки. Гній стікав у банку. Так п’ять днів. Мама сказала — я мало не померла на операції.

Шви тільки зняли. Слава Богу, все позаду.

У лікарні я познайомилася з дівчиною. Має 17 років. Її прізвище — Лобазанова. Ми багато жартували, розмовляли про все. Нам разом робили уколи.

P. S. Немов у нагороду за все мені надійшов лист. Тьотя Валя й Альонка живі! Вони виїхали з дядьком Сашею на якийсь російський хутір. Є річка і маленький будинок! Яка я за них рада! Слава Богу!

Їм допомогли чеченці. За це тьотя Валя віддала їм свою трикімнатну квартиру, а вони бандитів прогнали. Тих чеченців, що були з автоматами. У цих добрих чеченців були кулемети.

Поля


07.09.


Коли я була в лікарні, багато чого сталося. Привезли якусь маленьку дівчинку, і вона померла. Її батько та його друзі стріляли в операційній у лікарів з автоматів. Хтось вистрибнув у вікно з четвертого поверху. Хтось утік. Страшно.

Добре, мама зі мною була, коли стріляли. Я лежала з трубками з живота в палаті.

Міліції тепер немає. У всіх зброя, і кожен сам за себе. Читала книжку «Та, хто біжить по хвилях» О. Грина.


08.09.


Привіт!

Уночі, коли я прокинулася після операції, то відразу згадала, що була на бенкеті Олімпу в космосі. Там були всі давньогрецькі боги! Афіна, Зевс, Посейдон, Амур! Аполлон присвятив мені пісню, якої я раніше ніколи не чула.

Підеш ти туди,

Де гора висока, чарівна.

Очі там — листок іскристий.

Там душа й повітря чисті!

І, мов срібло, усмішка ясна.

Що означає «мов срібло, усмішка ясна»?


09.09.


або 10 вересня (я точно не знаю)

Про останні події: школу я не відвідую — хворію після операції. Тьотя Аля, Сашка й Ерик зникли. Їхня бабуся теж. Тьотя Валя й Альонка в тяжких умовах. Життя врятували, а як жити? Хорошого мало.

Альонка рада, що є річка. Купається там. Тьотя Валя в розпачі — їх не прописують і не беруть Альонку в школу. Але їй дядько Саша допомагає. Грошей немає, а це, на жаль, головне. Але все ж таки я рада за них.

Нам тут життя немає! Як прийшла війна, усі стали один одного вбивати. Ніхто вже не дружить ні з ким.

Снилися страхіття. Живіт болить, із якого трубки прибрали. Гною багато текло.

— На годину якби спізнилися, померла б, — лікар сказав.

І наркозу передали. Серце ледь не відмовило.

Я нікуди не ходжу з дому. Біль. Лежу. Мама вдень на ринку торгує, щоб купити картоплі та хліба. Їй зі мною гуляти ніколи. А я нудьгую.

Ще в Ґрозному придумали таку штуку — «шаріатський суд» називається. І людей тепер розстрілюють прямо на вулицях. Нещодавно розстріляли жінку і хлопця шістнадцяти років. Потім ще інших будуть розстрілювати, сказали. Начебто вони (жінка, її сестра і цей хлопець) убили якогось чоловіка. Сестра жінки вагітна. Її поки залишили живою. Дитина народиться — тоді й будуть убивати.

Словом, темний ліс. Не збагнеш, не розбереш!

Поля


11.09.


Школу не відвідую. Читала книжку «Аліса в Країні див». Потім прийшли Хейда і Хава. Я з ними дружу. Хава — інгушка, дочка дядька Султана, має 13 років, а Хейда — чеченка, має 11 років.

Хейда з мамою та братиком нещодавно до Ґрозного приїхали — доти вони жили в російському селі. Хейда каже, там учителі в школах п’ють горілку. І страх що діється. Немає моралі. А тут у нас є мораль! Тож вони й приїхали сюди жити.

Хейда сказала, що в Росії тепер багато хто ненавидить чеченців і принижує. Діти-росіяни в школі б’ють дітей-чеченців. Тому що війна.

Хава і Хейда повідомили, що зі школи майже всі ходили дивитися на страту. Коли вбивали за шаріатським судом. Мами з дітьми ходили. Малят на шию посадили, щоб тим видніше було. А я сказала, що не пішла б. А Хейда сказала, що було цікаво.

Поля


18.09.


Привіт, 7-й клас «А»! Уже три дні в школі. Уроків немає.

Учителі знахабніли. Не вчать. Прогулюють! У нас багато нових хлопців. Я невідомо ще за якою партою сиджу… Знову розбірки. Справи нікудишні.

Бувай!


22.09.


Уранці йшов дощ. У школі не була. Дівчата обіцяли, а самі по мене не зайшли. Може, запізнювались? Хоча…

Останнім часом усе дуже дивне. Я прийшла в гості до чеченців: дівчинки Лунет, яка живе в будинку навпроти. У неї була вдома старша сестра Рита. Вони мене самі покликали. А потім Лунет сказала:

— Поліно, зачини двері в кімнату.

Я пішла й зачинила. Виявляється, за ними ще одні двері стояли. І двері на мене впали. Усі стали сміятися. Це в них жарт такий був. А я ледве підвелася з підлоги.

Лунет 11 років, але її сестрі Риті вже 16 років!

Я розвернулась і пішла. Яка тут дружба? Сама підлість. А Хейда книжку не повертає.

У класі є нова рудоволоса дівчинка — Кассі. Їй скоро виповниться 12 років. Її мама росіянка, а тато інгуш. З неї теж знущаються через росіянку-маму. Я вирішила з нею подружитись. Понесу їй завтра касету з піснями Алли Пугачової.

Ми з мамою посварились. І добряче. Мама мене боляче вдарила. І в мене кров пішла. Я їй цього не пробачу! Хоча не знаю.

До нас приходила Ася, сестра Патошки. Мама їй скаржилася, що я погано вдома прибираю. Навигадувала. Я підлогу намиваю у квартирі тричі, щоб блищала.

Мама так розлютила мене балачками та лайкою, що я теж їй відповіла образливо. Хоча не хотіла, вибачить мені Бог, і їй теж.

Мама нервова. Мабуть, тому що стара. Я знаю, що, коли вона мене лупцює, мені прикро, тільки поки боляче, а потім біль минає і образи нема. Я знаю, що все можна вирішувати по-доброму. А в мами здають нерви. Весь час кричить, б’ється.

Кассі теж на свою маму ображається. Усі мами б’ють дітей. Кассі за волосся тягають.

Але я така, що надовго не ображаюся. Це видно.

Польді


23.09.


Була в школі. Уроки сьогодні були!

Дівчата-сусідки знову не зайшли по мене до школи. Я пішла з Асею. Вона в 10-му класі. До школи ми йдемо трасою серед машин. Дороги для пішохода немає. Іти півгодини. Нас у вікно своєї машини побачив директор школи. Підвіз, спасибі.

У класі я і Кассі сиділи на передостанній парті. Усі хороші парти зайняла банда Лур’є-Левиці.

Лур’є-Левиця — величезна, схожа на тумбочку. Її служниці худі, красиві, але злі, як єхидни. Усі їх так і називають — «її шістка». Лінда — чорне волосся й чорні очі. Носить речі з натуральної шкіри. Малка — русяве волосся, коса. Синьоока. Тара — гладка другорічниця. Завжди жує жуйку. Збирається заміж! Яха — кучерява шатенка. Очі зелені. Фарбує очі та губи, тайкома беручи в мами помаду й туш. Німа — у неї коротка стрижка. Вона білявка. Добре б’ється. Очі сіро-блакитні. Міла — волосся нижче плечей, світле. Очі сині.

Усі вони з багатих чеченських родин, а багатша за всіх Лур’є-Левиця. Вони всіма командують і всіх залякали в нашому класі. Хлопці їм теж прислужують.

На душі мені тужно.

Я зробила на завтра всі уроки. Із другого класу мама в них навіть не зазирає. Я все роблю сама.

П.


25.09.


Мій вітчим Руслан у селі. Працює. Лампочки для телевізорів не продаються. Він вирішив скуповувати старі шаблі, чистити їх і продавати. Але купив усього дві. Однією я помахала в залі. Відтоді підвісок у люстри набагато менше, ніж було. Мама це помітила і дала мені по шиї.

Але потім пробачила мені і купила мій перший у житті наручний годинник. Маленький такий, із сердечками. Ася, сестра Патошки, попросила його поміряти, а потім сказала, що загубила. Я так плакала! Як можна взяти, а десять хвилин по тому сказати, що загубила?

Ще я побилася з Магою. Було так. Ніяких обіцяних уроків не було. Учитель Насреддин захворів. А він один веде відразу кілька предметів! Банда Лур’є-Левиці принесла магнітофон із батарейками в клас. Врубили його і стали танцювати перед хлопцями. Ми з Кассі на передостанній парті сиділи й думали: аби тільки вони до нас не лізли. А Мага на останній парті сидів. Новенький хлопчик — гарний, схожий на Імрана (Імран пішов від нас в іншу школу), лежав на стільцях неподалік.

А Мага сказав, кивнувши на новенького:

— Дівчата, він вам подобається? Ви б із ним переспали?

Уся банда Лур’є-Левиці зареготала в захваті, а сама Лур’є-Левиця, у короткій спідниці, тільки презирливо пирхнула. Я страшенно розізлилась і кажу:

— Ти, Маго, нічого розумнішого вигадати не міг? Ідіот!

А він узяв ноги в черевиках, поклав мені на спинку стільця і сказав:

— Чого ти бовкаєш, російська свиня?!

Я підвелась і дала йому двічі по пиці. Він у боргу не залишився: стяг із мене хустку, кинув на підлогу й потоптав ногами. Новенький хлопчик (здається, його звати Ахмед) лежав і посміхався.

Усе-таки я школу полюбила. Не знаю чому. Там не нудно.

Поля


28.09.


Мені снилися сни про Всесвіт. Я бачила величезні айсберги з льоду, у сотні разів більші за Землю.


09.10.


Привіт!

Сьогодні я вперше побилася. Стусани, яких я і Мага одне одному іноді даємо, не рахуються. Я кажу про справжню бійку. Вони завжди мене били. Нападали по кількоро. А я не вміла битись і не хотіла. І вони звикли ображати мене «російською тварюкою», бо в мене російська мама, і командувати.

Ми чергуємо в класі кожен у свій час: миємо підлогу, замітаємо. Сьогодні повинні були чергувати Лінда, Німа й Малка. Ми з Кассі вже зібралися були йти. Аж тут підійшла Лінда. Ударила мене по обличчю і сказала:

— Прибереш замість мене, російська тварюко!

Кассі злякалась і відскочила. Лінда спокійно пішла до своїх, до Лур’є-Левиці й дівчат. Хлопці з ними теревенили в кутку. Вона навіть не подумала, що я можу відповісти.

Мене трусило. Але я не знала, як почати бійку. Я не хотіла вдарити ззаду, як б’ють боягузи й негідники. Я пішла й розвернула її за плече. Лінда так здивувалася, що навіть нічого не зробила. А я подивилася їй в очі, а потім ударила.

Вона заверещала і стала дряпатись. Тоді я схопила за волосся й ударила її головою об парту. Парта зламалась, а Лінда впала. Ніхто не накинувся на мене. Усі стояли й дивилися.

Я сказала:

— Сама бруд прибирай. Зрозуміло?

— Я наскаржуся директору, що ти мене вдарила, — сказала Лінда якось не дуже впевнено.

— Іди і скаржся! — сказала я.

Вона пішла до директора, але її навіть ніхто не став слухати.

Коли мене били, я не скаржилася нікому, навіть коли мені «вибухівку» в чоботи клали й сумку з вікна третього поверху кидали.

Усі дивилися на мене в захваті. Лур’є-Левиця підійшла і сказала:

— А ти класна!

Поля


18.10.


Іноді мені здається, що все це — сон. Сон, який коли-небудь скінчиться. Що я бачила? Війну. Роботу. Ринок.

Ще школу, свій жахливий клас. От, припустімо, в нас твір: мені хочеться написати щось гарне, добре, а не виходить! Але навіть найдовші страхіття закінчуються. І я думаю: що ж побачу, коли прокинусь? Квіти, траву, сонце! Що це? Я лежу на піску, і поряд хлюпоче море!

Вітрильник із бірюзовими вітрилами пливе, гойдаючись на хвилях. Захід сонця, яке прощально видихає червоно-жовтогарячі промені. Чайки кричать. Де я? У мене ж має бути батько? І я згадую, що він вирушив на вечірню прогулянку. Він на вітрильнику, далеко. А мати? Мама готує варення разом із тьотею і, здається, мені щось доручала. Раптом із-за дерев вибігає дівчина. Кароока, схожа на мене.

— Полю! Я знайшла! Знайшла!

— Що ти знайшла? — питаю я, дедалі більше дивуючись.

— Як що?! Суниці, звісно! — відповідає вона.

Я згадую: це моя сестра.

— Ходімо! — кличе вона за собою.

Дорогою я розповідаю їй сон: про те, як я жила в дивному місті на ймення Ґрозний, як ходила до школи і яка була війна.

Сестра сміється.

— Ну й привидиться ж таке!

Ми з сестрою біжимо далі. Суниць так багато! Швидше треба їх зібрати! Аж тут невідомо звідки чути дзенькіт. Він перетворюється на гудіння. Потім це вже справжня сирена. І голос нашої вчительки, як грім:

— Здавайте твори! Урок закінчено!

Ах, це був сон!

П.


19.10.


Привіт!

Ти, Щоденнику, і не уявляєш, що тут діється! З’явилися тьотя Аля, Ерик і Сашка. У них бандити захопили будинок! Ох! Ох! Той будинок у приватному секторі, де жила їхня бабуся!

Я їх побачила — подумала, що вони привиди, такі вони були бліді. Що буде далі, невідомо.

Тьотя Аля, тьотя Мар’ям, моя мама, вітчим Руслан, Ерик і я п’ємо чай (я заразом устигаю записувати, не встигаючи пити чай). Усі вирішують, як бути.

Мама запропонувала поїхати в дім і поговорити з бандитами. Але ті мають автомати. Зараз у всіх бандитів автомати. У мене болить горло — застудилася. Бог милостивий, пройде.

Я з Ериком поводжуся неправильно. Знову соромлюсь і ховаюсь за Щоденником. Нічого не можу з собою вдіяти.

З будинку їхньої бабусі бойовиків не вигнати. Міліції немає. Так що, швидше за все, бабуся Тося, Ерик, Сашка й тьотя Аля житимуть у нашому під’їзді. У них тут однокімнатна квартира. Її поки не зайняли бандити.


21.10.


Щойно зі школи!

У мами на роботі неприємності. Утискають. Раніше, до війни, такого не пам’ятаю.

У школі зранку все було нічого, а потім прибігла Кассі й розповіла, як хлопці з 10-го класу затягли її на горище! І змушували палити. І цілуватися. От!

А кілька днів тому, коли я виходила зі школи, то почула, як десятикласники, показавши на мене пальцем, говорили:

— Ця гаскі?

(Гаскі — презирлива назва росіян.)

— Так, вона — гаскі!

— Точно гаскі? На чеченку схожа! Гарна!

— Гаскі, гаскі!

— Якщо гаскі, то з нею все можна.

Кассі вони піймали вчора й затягли у своє лігво. Її мама й тато на ринку торгують деталями для машин. Живуть вони бідно. Вона вдома й сказати побоялась.

А сьогодні я сиділа на перерві й розмовляла з худенькою дівчинкою Тиною. Раптом підходить до нас «тьотя» 17 років, із 10-го класу! І каже:

— Поліно, ходи зі мною.

З якого привіту, питається? Я її вперше бачу. Доти тільки мигцем бачила, з десятикласниками.

Вона схопила мене за руку й волоком потягла по коридору! А я настільки очманіла від того, що відбувається, що дозволила себе кілька кроків протягти. Потім зупинилась і кажу:

— Я кроку не ступлю. Куди ти мене тягнеш?!

А тим часом хлопці з 10-го класу пішли в кабінет (а там нікого, крім них, не було) і встигли підморгнути моїй «церберці», яка щосили тягла мене шкільним коридором! Я відразу зрозуміла, що вони задумали якусь гидоту!

Вона мені каже:

— Ходи, і без розмов! Тебе зараз де з ким познайомлять… І взагалі — ти «росіянка». Не думай про себе забагато!

Я вивернулась, вирвалась і побігла. Вони це побачили, і за мною. На щастя, урок почався. Я встигла заскочити в клас.

Мені так тривожно. Говорила з Кассі, як бути. Але вона — типу Альонки: «Якщо тебе схоплять, я втечу».

Тина, худенька чеченка, взагалі страху натерпілась. Тепер зі мною навіть розмовляти боїться, щоб не потрапити під розбірки. Ми з Тиною ходили іноді разом додому. Але від згорілої п’ятиповерхівки вона йде в інший бік, а мені ще два квартали йти на самоті.

Сьогодні з неспокійною душею йшла зі школи і бачу: стоїть новий сусід із нашого будинку (який уже не раз висловлювався, що нас із мамою треба вбити). Цей здоровенний чолов’яга став кричати на мене по-чеченськи. Я йду, вдаю, що це він не мені. Адже я його навіть не знаю, що він може мені говорити? Тоді він став російською кричати:

— Російська суко, я тебе заріжу! — і ще щось горлав і горлав.

Зараз я вже вдома. Але мені все одно страшно.

Тьотя Аля в нас учора ночувала. А Ерик у Мансура. Вони бояться ночувати у своїй квартирі.

Сьогодні мій вітчим Руслан піде виставляти незваних гостей із домівки бабусі Тосі. Руслан по-чеченськи іншим чеченцям спробує пояснити, що недобре виганяти старих росіян на вулицю та захоплювати їхнє майно.

Ерик і тьотя Аля виїдуть в інший регіон. Назавжди. А що робити? З їхньої оселі загарбники виселятися не мають наміру. Погрожували. Руслан нічого не зміг зробити.

Поля


22.10.


Була в школі. Уроків майже не було. Я розповіла вчителеві Султану Магомедовичу, як мене десятикласники хотіли затягти в порожній кабінет. Він пішов із ними поговорив. Сказав, мабуть, що в мене в роду чеченці, щоб вони мене не чіпали.

Сьогодні «Осінній бал» в 11-х класів. Наш 7-й «А» пролетів!

Тьотя Аля плаче — не хоче з Ґрозного їхати. А що робити?

Тьотя Аля та Ерик виїхали. Ми їх обіймали і плакали.

Кассі знає мою домашню адресу. Це погано! Може «здати», якщо її налякають старшокласники. Батьки Кассі полюбляють випити. Їй жити важко.

Вона теж веде щоденник. Дала мені почитати. Переписую звідти сторінку: «Прийшла з пляшкою горілки (хто?) засмучена. Випила з мамою. Потім прийшов тато. Теж п’яний. Мені було ніяково, і я сиділа під ліжком. Дзенькали склянки». О як! Її щоденник іще крутіший, ніж мій!

А тепер настав час прощатись. Я написала два великі зошити Щоденника і відкрию третій. Жаль трохи, що розлучаюся з першими двома. Але попереду нові очікування, новий світанок.

З любов’ю, Поля


23.10.


Приходила в гості Хейда. Вона вирішила стати письменницею. Складає роман! Вона просила допомогти, і майже все сьогодні складала я.

Заглядала Хава. Раніше вона в бійці завжди перемагала мене. Вона на рік старша і сильніша. А нещодавно ми побились, і вона в бійці впала на коліна. Я надавала їй стусанів. Відтоді вона тихенька та смирненька.

Хава дуже вродлива: великі зелені очі, смаглява шкіра й довге хвилясте волосся!

Я займаюся йогою та медитую.


24.10.


Написала оповідання. Воно про те, як бандити прийшли вбивати господарів будинку. Потім перечитала його і спалила.

У Хави моя книжка «Том Сойєр». Хоч би не загубила!

Приїхала бабуся Тося. Ночує в нас. Здається, вона знає про мою симпатію до Ерика.


26.10.


Прийшла зі школи. Дорогою наслухалася гидоти від подруги Хави, сусідки Маліди та їхнього однокласника.

Вони всі у 8-му класі. Усю дорогу знущались. Обзивали «росіянкою». А це найбільша ганьба! Росіяни бомбили Чечню, а тепер якщо хто «росіянин», то його вбивають.

Особливо невідомий мені хлопець перед Малідою та Хавою хизувався — гидоту говорив. А перед моєю мамою Хава й Маліда тю-тю-тю — мило так співають! І сумочку допоможуть донести. Адже «друзі». От як прикидаються!

Снилися погані сни.

Кассі пересіла від мене за парту до Яхи. Ближче до вікна. Я на неї страшенно образилася — бути служницею у служниці! Але знаку не подала.

Яха, як і інші в банді, в усьому допомагає Левиці-Лур’є. Б’ються, влаштовують розбірки за її інтереси. Утискають тих, хто їй не до вподоби. Завжди ходять разом.

Погано мені тут, страх погано.

П.


27.10.


Треба готувати заліки. Такі нові шкільні правила. Тьотя Аля передала звістку, що спробує з дітьми повернутися до Ґрозного, у свою квартиру. Більше їм жити немає де, тільки на вулиці. Можливо, Сашку вони оселять у нас.

Учора я й мама віднесли в приватний сектор дядькові Тагіру лист. Татарин-сусід цей лист передасть у Ставропольський край Альонці й тьоті Валі! Ото Альонка зрадіє!

Сьогодні в школі з Кассі сталася така історія: вона побилася з Тарою. За це Лінда і Яха потягали її за волосся й надавали стусанів. Кричали їй:

— Ти — російська дурепа!!!

Я знайшла її заплакану в туалеті й сказала:

— Оце тобі урок. Підлизуйся до них більше.

Вона спитала:

— А що робити? Як вижити?

— Об’єднатися! Слабких не так мало, як здається. Вони можуть бути сильними!

Я їй сказала, що буду головною і все вирішуватиму. Але вони повинні мене підтримати: вона, Тина, Зуля, Сета й Заїра.

Хлопці самі собою або прислужують інколи Лур’є-Левиці. На них покладатися не можна.

П.


28.10.


Вечір я провела чудово! Ерик приїхав. І був зі мною ніжний і ґречний. Догоджав! Подавав чай! Ми грали в карти при свічках, тому що електрика вимкнулась. Вона дуже рідко буває в Ґрозному. Ми їли цукерки. Я сміялась і жартувала й не могла зупинитись. Почувалася такою дурненькою і такою щасливою!

Ерик підсунув мені тест із газети: «Чи гарна ви господиня?», після чого сміху та жартам не було кінця.

Сашку тьотя Аля залишила в родичів, у іншому регіоні. Але всій їхній родині в родичів не поміститись.

Поля


29.10.


Надворі дощ. Я прийшла зі школи.

Розмовляла з дівчатами. Кассі й Тина бояться виступити проти правил шістки. Лур’є-Левиця диктує події в класі.

Крім цього, раптом учителі стали вимагати з дітей плату за навчання! Звідки брати гроші?!

Здивував Хасик-забіяка. Підійшов сьогодні й каже мені:

— Ти за Магою сумуєш? Ти ж його кохаєш! Він сам мені сказав.

Я ледве зі стільця не впала й відразу зненавиділа Хасика-забіяку ще дужче, ніж раніше.

А Кассі й Заїра по ньому сохнуть — називають у своїх анкетах його не інакше, як «любий Хасик».

Мамі я розповіла про новенького синьоокого Ахмеда. А мама миттю відрізала:

— Тобі його не бачити!

Тепер я його будь-що закадрю.

П.


30.10.


З математики контрольна робота!

У школі знову розбірки та бійки через мою національність. Я навчилась битися залізним стільцем і шваброю. До речі, швабра дуже допомагає, коли супротивників декілька. Треба крутити її над головою. Тоді в них менше шансів кинути мене на підлогу й добивати ногами.

Читала книжку про Шаолінський монастир. Потрапити б туди!

Зараз чекаю на подругу Хейду. Вона вчиться не в моїй школі, а в іншій. Живе в чотириповерховому будинку навпроти. Я допомагаю їй писати роман. Диктую сюжет, а вона записує. Переказала їй книжку «Король Матіуш Перший» Януша Корчака.

У школі, між навчанням і бійками, розмовляла з Ахмедом. Він любить музику. Прийшла тьотя Мар’ям. Ми п’ємо чай. Вона каже, що діти не розуміють, що роблять, коли ображають мене. Раніше всі народи жили в мирі, а тепер війна багатьом зіпсувала мозок.

Розповіла про те, як поряд, на зупинці «Ташкала», батько вбив рідну дочку шістнадцяти років. Задушив хусткою і закопав. І всі сусіди знають. Цю дівчину зґвалтував водій маршрутки, і, щоб урятувати честь сім’ї, родичі її вбили.

Це дуже страшно!

П.


02.11.


Заходила до тьоті Алі. Ерик був зайнятий. Майстрував щось із Мансуром. Я покрутилась і пішла. Робила з Хейдою галушки та вареники. Ми слухали музику на магнітофоні.

У чверті з математики мені поставили трійку. Яка ганьба!!! Трійку! У мене всі п’ятірки! Я навіть розгубилася спочатку. Це слід виправити!

Від сьогодні канікули.

Хава книжку повернула й узяла іншу з нашої бібліотеки.

Мій вітчим Руслан привіз мені зошити й ручки для навчання та кудись відразу поїхав.


05.11.


Снився сон про корабельну трощу. Я потонула й потрапила на той світ до примар, у світ величезного Місяця.

Чомусь стала прохати телефон, щоб зателефонувати Акбару, синові тьоті Мар’ям, і все розповісти.

Зараз 16.00. Ми пили з мамою чай. Мама каже:

— Дай-но мені свою шоколадку!

Я їй дала й кажу:

— Я теж робила тобі натяки щодо банана, а ти не поділилась.

А вона:

— Тонкі натяки на товсті речі? — сміється.

Приказка така. Мені ж анітрохи не смішно.

П.


06.11.


Електрики нема. Води нема. Газ ледве працює на пічці. Учора тьотя Мар’ям і тьотя Аля сиділи в нас. Тьотя Аля принесла книжки, які брала читати. Розповіла, що їм хтось віддав телевізор. Та що з того? Ми його все одно дивитись не можемо.

Вітчим Руслан привів Шервані, свого друга-чеченця, до нас додому. Друг вірить у джинів та різних духів. Каже, що духи стежать за людьми і збивають їх із дороги. Загалом він має рацію. І нам його шкода.


07.11.


Прибрала в усій оселі. Читала книжки Л. Толстого. У нас дванадцятитомник.

Бачила Хейду та Хаву. Хейда говорила про хлопців, а Хава стерла мою музичну касету, а бреше, що й пальцем не торкалася.

Мама прийшла з ринку — торгувала. У неї болять руки й ноги. Вона спить.


09.11.


Заважають навчатися. Вивчила тільки підручник з історії та фізики. 11 листопада до школи.

Заходила до тьоті Алі. Ерик мовчить.

Хейда приходила. Її тато живе з іншою дружиною, а не з її мамою. Хейда хоче посварити свого тата і його іншу дружину. Вона думає, що тоді тато до них повернеться.

Я боюся бути вдома сама. Дивні речі відбуваються. Дверцята шафи стукають, посуд перевертається сам собою!

Сусіди кажуть, раніше на місці будинку й садів-городів був старий цвинтар.

Поля


11.11.


Сьогодні треба було йти до школи. Але дівчата-сусідки, які обіцяли зайти по мене, знову не дотримали слова. Хаві напередодні моя мама виказала через касету, і вона, певне, образилась. Але вибачилась і обіцяла перезаписати пісні.

Патошка з третього поверху захворіла. У неї температура.

Поскаржилася мамі на вітчима. Але мама сказала, що його кохає, стала на його бік, а мені звеліла замовкнути. Я сама-одна. Ніхто мене не захистить.

Моя творчість мамі теж не до вподоби. Прочитала їй уривок зі свого роману про острови, а вона як закричить:

— Ти пишеш свої писульки, а треба хату прибирати, на ринку торгувати, їжу для родини готувати! Нікому твої записи не потрібні! Ач, знайшлася письменниця!

Потім їй наче стало соромно, і вона вирішила загладити сказане. Але це не загладиш.

Друзів немає. Що робити? Допоможи мені, о Боже!

P. S. Узяла й порвала свій роман. На дрібні шматочки. Усі три зошити.

П.


12.11.


Дівчата з двору, Ася, Хава й Маліда, чесно сказали, що їм зі мною до школи ходити соромно. У мене мама росіянка — їх обзиватимуть. З ким ходити? З ким повертатися?

Сварилася з Кассі. Вона заявила, що піде на побачення з Ахмедом і торкнеться його ТАМ.

Я сказала, що вона поводиться, як повія, і я з нею більше не дружу. Сета й Заїра мене підтримали.

Удома Хейда і я готували вареники з картоплею. Мамі вареники не сподобались. А тьотя Мар’ям нас хвалила.


17.11.


Пишу в темряві. Свічки скінчились.

У нас у гостях були тьотя Аля й тьотя Мар’ям. Сиділи, пили чай з мамою та вітчимом. Потім тьотя Аля підвелася й каже:

— Піду грати з Ериком у карти!

Я на неї подивилася: мені незручно було проситись, але я дуже хотіла піти. Шепнула мамі:

— Ма, скажи, щоб я до них пішла в гості.

А мама взяла й промовчала.

Тьотя Аля ж знала, що я хочу побачити Ерика! Я думала, вона — мій друг. З Кассі я посварилась. Мама не розуміє мене. І Хейда сьогодні не прийшла. З вітчимом сварюся.

Дорослим так весело разом! Вони п’ють чай, розповідають одне одному історії. А я з ними, але на самоті, сама собою.

Патошку відвезли до лікарні. Бережи нас Боже!

П.


18.11.


Новини з мого рідного класу. Рудоволоса Кассі намагається знову подружитися. Заговорює.

З дівчатами, Сетою, Заїрою, Тиною та Зулею, ми вирішили одна одну не давати ображати. Тепер, якщо одну з нас кривдять — інші повинні заступатись. Інакше нам не впоратись.

Сета живе в приватному будинку з бабусею. Вона сирота. Завжди ходить у великій хустці, за що інші дражнять її «Ваххабістка». У Заїри старенькі тато й мама. Вони бідні. Їжі в будинку нема, але вона мріє стати уславленою співачкою!

Худенька Тина в сім’ї дев’ята дочка. Тато помер, а мама завжди на ринку. Торгує шкарпетками. Зуля — гладенька. Вона як дитина за розумом. Але добра. Вони мої соратники.

По дорозі зі школи додому я побачила дівчат-сусідок, Хаву й Маліду. Тато Маліди, до речі, возив мене на операцію апендициту.

Вони за мене на рік старші. Мають по 13 років. 8-й клас! З ними була ще їхня однокласниця Айзара. Вони не хотіли, щоб я з ними йшла. Але мені було начхати. Я не хотіла йти сама — небезпечно. Наздогнала їх, і ми пішли дорогою разом. Розмова на перехресті зав’язалася така:

— А знаєте, що… — загадково мовила Айзара.

— Так, ти знову про секс! — сказала Хава.

— Що новенького? — пожвавилася Маліда.

А я промовчала. І от вони стали розповідати про Росію.

— Там, у Росії, таке діється! Вай-вай! Це не те, що в нас у Чечні. У Чечні — порядок! — сказала Айзара. — А в Росії батьки сплять із дочками, брати ґвалтують сестер! Дідусі тр*хають онуків!!!

— Ми, чеченці, одружуємось, а потім уже займаємось цим! — підкреслила Маліда. — А росіяни — свині!

— Батько зі своєю дочкою щодня був як із жінкою, а щоб вона не переймалася, сказав: «Не бійся, целка буде в порядку», — сказала Айзара, а потім повернулася до мене й каже: — Ти знаєш, що таке «целка»?!

Я почала була згадувати твори Л. Толстого, прочитані нещодавно, і В. Шекспіра. Але в них такого слова точно не було! О жах — не було! І я відповіла:

— Ні.

З Малідою, Хавою та Айзарою від моєї відповіді стався напад істеричного сміху. Вони аж до сліз реготали й верещали! А потім знову стали розповідати всілякі непристойні історії навперебій:

— У Росії в школі зґвалтували дівчинку! Вай-вай! Російські свині! Двоє хлопців її тримали, а один…

Далі зовсім непристойно, переказувати не буду, а то ти, Щоденнику, почервонієш. Я слухала, витріщивши очі. Айзара це помітила і сказала, показавши на мене пальцем:

— При ній незручно таке розповідати!

— Полю, закрий вуха! — засміялася Маліда. — Дорослі розмовлятимуть!

Наче вона від мене набагато старша, а всього ж на один рік: їй тільки виповнилося 13 років.

— Бідна Поля, їй треба з малятами ходити, а не з нами, — підтакнула і Хава, чим викликала черговий напад сміху.

Але, як тільки Айзара зникла за поворотом, а нам треба було ще йти квартал до нашого двору, Хава злякалася.

— Ти не думай, що я з ними. Я не така. Татові Султану нічого не говори, — попрохала вона.

Я на це кивнула. Ага, піду я таке дядькові Султану говорити! Із сорому вмерти можна.

Маліда ніяк не вгамовувалась.

— У тебе, Полю, вже є менструація? — спитала Маліда.

— Ні! — відрізала я.

— Ох, брешеш!

— Брешу, — погодилася я. — Годі таких розмов!

— Малідо! Ти поводишся непристойно! — сказала Хава.

— Хочеш, я на весь двір крикну: «Менструація! Менструація!» Мені не соромно! — заволала Маліда й затупотіла ногами.

— Заткнись і не понтуйся! — просичала Хава.

— МЕНСТРУАЦІЯ!!!!! — закричала Маліда на весь наш двір.

Біля під’їзду стояли хлопці, ходили двором сусіди з відрами — воду носили з городів! Сором. Нізащо більше не піду з ними зі школи! Тьху!

Я прийшла додому і бачу: величезний щур без голови. Прямо біля дверей. Буду прибирати.

Поля


19.11.


У школі все погано. Нова вчителька не говорить російською. Побачивши моє прізвище, відразу зненавиділа. Сказала: «Росіяни — тварюки! Росіяни вбивають чеченців!» Але я нікого не вбивала! Це мого дідуся вбило під обстрілом у лікарні!

З Кассі я не помирилась, хоча вона дуже намагалась.

Хава й Маліда вирішили заходити по мене до школи. Їм ані краплі не соромно!

Приходила в гості дівчинка Хейда. Принесла свій блокнот — вона пише вірші.

Їй подобається Сашка, син тьоті Алі. Хейда в Сашку закохана!!! Хейда читає книжки й любить малювати. Вона розповіла, що раніше жила в Росії, у селі. Її дядько тримав там отари овець. Хейда гралася з одним ягням. Полюбила його. Зав’язувала йому бантик. А потім дядько його зарізав. Хейда дуже плакала.

Несподівано сьогодні хлопчик із нашого класу, Аліхан, освідчився мені в коханні. І подарував якийсь корч у горщику. Начебто кактус.

Я його взагалі ніколи не помічала. Він мовчун.

Ахмед виявився дурним і порожнім. З ним продовжує зустрічатися Міла.

Поля


22.11.


Прийшла від тьоті Алі. Навідувала її. Вона допомагає мені з математикою.

Ерик сказав усього кілька слів.

Я самотня. Немає вітчима — він поїхав, немає мами — вона на ринку.

Я зайнялася копанням у своїй душі. Я не розумію себе. Що це? Я злюся на Ерика, тому що не є дівчиною його мрії. Тому що він не любить мене. Але чому він повинен мене любити?! Та я злюся. Злість переповнює.

Я склала собі ідеал, який не є реальністю. Мама каже, треба сприймати людину такою, як вона є.

Я дійшла висновку, що я не права, поводжуся погано (це мама днями підказала) і, як не крути, — найпротивніше дівчисько на світі. Мені потрібно бути вольовою. Сильною. Я зовсім не вмію жити в цьому світі. Але я обіцяю виправитись!

Поля


23.11.


Весь час думала про Ерика. Як усе кепсько!

Учора я сказала в гніві, що Ерик і тьотя Аля нехороші, а бабуся Тося — хороша. Але мама відповіла, що всі — хороші.

— Це ти не вмієш знаходити цікаву тему для бесіди, — сказала мама. — Ти нудна!

Як знайти тему для бесіди? Про мудрі книжки та грецьких богів Ерик не говорить. Про танці на столі я нічого не знаю. Учора, наприклад, я була в гостях і Ерик спитав:

— Ти ходила сьогодні до школи?

— Ні, — відповіла я.

— Чому?

— Сьогодні вихідний день!

Тьотя Аля перепитала Ерика:

— Що Поля сказала?

А він відповів мамі:

— Сама в неї запитай, вона тут щось мимрить ледь чутно.

Я образилась.

Краще мовчати. Своє серце можна наповнити або любов’ю, або злом. Я зрозуміла одну важливу річ: нікого не можна вважати своєю власністю і кожен має право, щоб бути.

Поля


24.11.


Причапала сьогодні до школи: дивлюсь, а банда Лур’є-Левиці вже виглядає когось біля воріт.

Хотіла повз пройти.

Але Міла перегородила мені дорогу і каже:

— Поліно, ти в Мамеда (або Мехеда — я не зрозуміла точно) закохана, так?

Спочатку я навіть трохи злякалась, бо мені здалося, що вона сказала «Ахмеда».

Я подумала: зараз буде бійка, їх шестеро, а моїх дівчат немає, і кофтина в мене нова, а стане дірява.

— То з Мехедом, значить, крутиш? — повторила Міла.

Почувши незнайоме ім’я, я знизала плечима й сказала:

— Ти зовсім, чи що?!

На що Яха, Малка й Німа заявили:

— Звичайно, з ним! Він сам сказав!

— Ну й іди до нього!!! — чомусь істерично закричала Лінда й заплакала.

Тара її обійняла.

— Зовсім здуріли! — я посунула їх із дороги і пройшла. Бійка мене обминула.

Прийшла додому, а мама каже, що цей хлопець, уже не знаю, як його звати (Мамед чи Мехед), певно, сам нашим дівчатам щось набрехав. Просто знущається, бо я росіянка.

П.


26.11.


Була вдома в Хейди. Така біднота! Сісти нікуди, немає навіть стільців. Сидять на підлозі! Одне ліжко, і повно народу у квартирі (дядьки, племінники, ще хтось).

Хейда лінується прибирати, і її тьотя встигла мені поскаржитися, що вона «як тарган».

Бачила мигцем Мансура. Він пішов до Ерика. Вони друзі. У Мансура теж мама росіянка, як і в Ерика, як і в мене.

Вітчим Руслан став до мене прискіпуватися сьогодні, і ми посварились. Мама його захищає. Кричить на мене. Прикро!

Склала вірш. Мама каже:

— Викинь його у відро для сміття! Нездара!


27.11.


7.00. Учора ми всі страшенно полаялися. До нас завітала тьотя Аля й запросила мене до себе. Мама стала кричати на неї, я на маму, а вітчим Руслан на нас усіх. У результаті Руслан гримнув дверима й пішов.

Тьотя Аля пішла до себе у квартиру, а мама півночі відривалася на мені, вигукуючи лайки.

Зараз мама мене розбудила о сьомій ранку і виганяє за двері.

— Іди, торгуй на ринок! Давай! Давай!

Сама вона вдома буде лежати. Чекатиме, що я гроші принесу.

13.00. Я дуже змерзла. Холодно. Сніг. Наторгувала мало. Куплю перекусити мамі. Може, вона подобрішає?

17.00. Розрахунок справдився. Мама поїла приготовану мною вечерю і дозволила піти до тьоті Алі. Мій вітчим Руслан удома. Сидить за швацькою машинкою. Шиє.

Поля, яка жує мандарин


29.11.


Торгувала. Познайомилася на ринку з дівчинкою-росіянкою. Має 11 років. Її звати Вероніка.

Вітчим образився. Ні з ким не розмовляє.


30.11.


Була в школі. Через те, що втекли з прибирання, втику не було.

Я з Хейдою ходила по воду на колодязі. Три години воду тягли у відрах. Важко.

Вітчим ходить набундючений.

А клята сусідка тьотя Айшат, якій моя мама врятувала дядька Адама, лізе з гидотою. Обзивається й бажає нам смерті. Як побачить на вулиці, кричить:

— Навіщо врятували Адама?! Я не хочу жити з калікою! У нього тепер ноги немає!!! Нехай би вмер!

Вона — мати чотирьох дітей.

Поля


01.12.


Ерик і тьотя Аля поїхали сьогодні. Баба Тося лишилась. Їм немає на що жити, і вони хочуть одержати пенсію баби Тосі.

Пенсію в Чечні не платять, платять у Росії.


02.12.


Я малюю свічку з натури. Віск капає просто на стіл.

У наш клас посередині навчального року прийшла нова дівчинка. Лур’є-Левиця не прийняла її у свою «елітну банду». Ми хотіли з нею подружитись, але вона сама собою. Вона з гірського села. Чеченка. Але в неї російське ім’я — Арина.

Дівчина після школи йде на ринок у центрі міста і торгує — зовсім як я. Вона продає чоловічі сорочки та жіночі майки. Купує їжу, готує. Уроки робить уночі. В Арини багато сестер і братів, а вона найстарша з дітей у родині. Має 12 років.

Кассі вирішила з нею зблизитись. Намалювала троянду, дуже гарну, і подарувала мені:

— Вибач, Поліно! Я пересяду до неї за парту! Хочу говорити з нею.

Ну що ж, я не ображаюсь.

Поля


04.12.


Що коїться, жах! Мама сказилася. Б’є мене нізащо! І руками, і ногами. Кидає в мене речі! А все через Хейду. Вона… Не можу продовжувати — мама кричить і кидається. Вибач.

19.00. Мама лається і знов-таки нечесно б’ється. Говорить:

— Ти клята тварюка! Худобина! Я тобі покажу! Я видам тебе заміж за злющого дядька, ось тільки закінчиш 9-й клас! — і все в цьому дусі.

Ще мама купила мені набір білизни для посагу, а тепер усе забрала собі у свою шафу.

20.00. Ну й дісталося! Мама грозила, верещала і шпурляла в мене всі речі, що попали їй під руку. Зараз затихла (тьху, тьху, тьху). А все через те, що в нас у квартирі було заземлення. Це такі дроти від сусідів ідуть, щоб електрика хоч іноді вмикалась. А заземлення потрібне — дріт зачищається й один кінець на залізну батарею прив’язується, а другий кінець дроту в розетку вставляють. І треба саме в певне гніздо розетки запхати кінець!

А Хейда прийшла до нас і, поки я відвернулася, вона витягла дріт і сунула його не в те гніздо! Вийшло лихе замикання! Дроти загорілись! Хейда пищить! Удома тільки я й вона! Я хотіла руками дріт схопити, але згадала, що струм може вбити людину. Схопила палицю дерев’яну й зуміла витягти дроти, що палали, з розетки.

Мама мене побила за те, що так вийшло. І кричить. Природно, завтра я йду на ринок торгувати («без розмов»), і взагалі накладено купу покарань. Наприклад, мама заявила: «На Новий рік я ляжу спати, а ти роби що хочеш!»

Якщо так і станеться на Новий рік, я лежатиму в ліжку з заплющеними очима. Я уявлю тьотю Алю, Ерика й Сашку. І бабу Тосю! Яка різниця, з ними я чи ні? Вони ж зі мною!

Прийшла до нас бабуся Тося. Я їй про все поскаржилась. А дядько Хейди полагодив дроти. Виявилося, нічого страшного не сталось.

Зараз мама з кухні говорить:

— Полю, йдеш пити чай?

— Ні, — відповідаю. За що мене били, питається?

— Йдеш?! — репетує мама.

— Ні! — кричу я.

— Полю, йди, будь ласка, мила, — просить бабуся Тося.

Я пішла, а мама мене побачила й заходилася ще дужче верещати:

— Геть звідси, мерзенна тварюко! Забирайся!!!

Баба Тося несміливо заступилася:

— Навіщо ж так?

— Нехай за свої слова відповідає, — кричить мама. — Сказала: «Ні», значить — ні! Без чаю обійдеться! Осляча порода!

— Ну й добре! — сказала я та вийшла.

А мама все репетує й репетує.

Я сіла складати вірші про кораблі в океані.


05.12.


4 ранку!!! Зараз близько 4 години ночі (чи ранку?)!!! Мене мама підняла о 2 годині ночі й сказала так:

— Я засмучена. Горло болить. Спати не хочу. І тобі, поганці, спати не дам!

Підняла стусанами з ліжка. Змусила заново прибирати всю квартиру.

Тепер близько 4.00 ранку, і вона дозволила мені, бачте, поспати до 5.00 ранку, а потім — на ринок працювати. А я вже спати не хочу.

16.30. Торгувала. Купила їжі додому. Бачила на ринку Вероніку, росіянку. Вона з незабезпеченої родини. Ночує де трапиться. Її руки у виразках. Вона ходить по торговельних рядах і просить їжу. Іноді їй подають пиріжок або шматочок хліба.

Ще я познайомилася з дівчинкою-чеченкою. Має 12 років. Її звати Зарема. Вона зі своєю мамою лазять по купі сміття. Збирають речі зі смітника, чистять їх до блиску біля свердловини з крижаною водою, миють і продають на ринку, у рядах із мотлохом. Їдять нечасто. Можуть один-два дні не їсти. Хліба купити не можуть. Вони хороші люди, чесні й скромні.

Поля


06.12.


9.15. У мене є листівка — мені її дідусь Анатолій подарував. На ній зображені гори та долини. Скачуть вільні коні. Мустанги. Вони не живуть у неволі.

Я думаю, якби дідусь не загинув під час обстрілу, все б було інакше. Я могла б від мами піти до нього жити, у його квартиру. Бабуся Елізабет загинула під бомбою.

А інша бабуся Галя і прабабуся Юля-Маліка померли. Тато помер давно, коли я була маленькою. Так мама каже. Нікого не залишилось.

22.00. Завтра до школи не йду. Воду дали на квартиру. І відразу прорвало каналізацію! Вона ллється прямо на підлогу! І в нас, і в тьоті Мар’ям. Усі вичерпують відрами. І я, і тьотя Мар’ям, і її діти Акбар та Юсуф. Ми ж на першому поверсі, а всі сусіди згори «стараються», щоб у нас була робота. Ніхто не слухає, що треба перестати користуватися туалетом!

П.


07.12.


7.00. Виношу каналізацію. А Юсуф — лежень, навіть воду в себе не прибирає. Слюсаря теж ніхто шукати не йде. А вже якщо піде по слюсаря Юсуф, в Африці точно здохне слон!

Я всю ніч працювала — виносила відра. Мама та бабуся Тося пішли на ринок у справах. Сказали, що я сама мушу дати раду проблемам. Як з’ясувалося, винна в забитті каналізації тьотя Роза — сусідка. Вона нещодавно з гірського села й не знала, що в унітаз не можна кидати сміття!

До школи я не пішла. І хрін з нею! Трубу, яку прорвало, я обмотала пакетами й ганчір’ям. Вода ллється у квартири вже не так сильно.

17.30. А слон таки здох в Африці, і навіть стався землетрус — Юсуф привів слюсаря!!! Але потрібні були великі гроші для ремонту. Тепер усім під’їздом збирають.

П.


08.12.


Бабуся Тося розповідала про своє дитинство. Про війну з фашистами, про дитбудинок.

— Мені було п’ятнадцять років. Принесли радіо. Музика! І ми танцювати пішли. Сказали нам, що війна з німцями закінчилася! Там хлопець був, який мені подобався. І я танцювала, кружляла… Вальс! Потім отямилась, а музики немає! Тиша, і всі на нас дивляться! А ми у величезному порожньому колі! Усі розступилися! Виявилось, ми хвилин десять так танцювали! Без музики!!! — бабуся Тося раділа і сміялась.

Дуже цікаві розповіді.

Приходила дівчинка Хейда. Я її веселила, як могла. Хейда прийшла сумною. Її старший родич заборонив їй ходити до нас і зробив догану через дружбу з росіянами. Але Хейда мені сказала, що ми — справжні друзі та будемо дружити завжди! Бережи нас Боже!

Поля


10.12.


Сьогодні випав сніг! Багато! Я з Тиною, Заїрою, Зулею та Сетою йшли додому. Заїра співала пісень. Ми стрибали й кидали одна в одну сніжки! Так чудово!!! Ми всі подружились!

Аліхан, який подарував кактус, хотів мене провести додому. Але я сміялась і пішла з дівчатами! Виявляється, він у мене закохався! Ха-ха! Отакої! Виявляється, в мене можна закохатись. Аліхан — маленький, худенький чеченець. Мовчун. Він малює картини в зошиті й засинає прямо на уроці!

Поля


11.12.


17.00. До школи не пішла. Купила сьогодні новий товар: ножиці, булавки, нитки. Сама на ринок їздила. Піду завтра торгувати. Їжі вдома немає.

Ще була пригода: я з дівчинкою з двору ходила сміття виносити. Купа сміття величезна! Вона вища за третій поверх і розміром як велике поле. Купу дуже давно ніхто не прибирає. Влітку жахливо смердить. А взимку нічого, терпіти можна. Її снігом засипало.

Купа сміття ховається за згорілою п’ятиповерхівкою. Хейда вірить, що на ній живуть злі духи. Увечері ніхто не ходить виносити сміття. Бояться. Якось знайшли там труп немовляти. Жах!

А я сьогодні пішла. І ще дівчинка пішла з братиком. Теж відро потягла. Нам іти до сміттєвої купи два квартали. Уже висипали сміття. І назад. А я завжди не до кінця витрушую. А тут машина. А в машині якісь дядьки. Машина зупинилася. Вони мене схопити хотіли. Я як дам відром для сміття по голові тому, хто схопив! Дядько як закричить! Ніс у крові. А ми втекли.


13.12.


Торгувала. Дівчинку Вероніку зустріла. Вона голодна. Вероніка вешталася ринком.

Зараз я йшла вулицею і побачила Мансура й Акбара. Привіталась. Вони у відповідь промовчали.

Мама каже, що це вони один перед одним із дівчиськом не вітаються. Мансур зовсім забув, як жив у нас у війну з мамою, бабусею та братами! Його брат Башир сніжками кидається та матом криє мене та Хейду. Теж із пам’яттю погано.

Хейда встигла сунути мені (поки ніхто не бачив) любовний роман із серії «Еротика». Вона його в мами поцупила. Я такого не читала. Цікаво, що там? У нас такої літератури вдома немає.

П.


14.12.


Лунет завітала. Виявляється, ця книжка «про кохання» була Лунет! Ну хто б міг подумати! Мама Хейди виявила, що книжка пропала, і от у мене візитерка.

Лунет — поганка. Живе в будинку навпроти. Торік вона в Альонки вкрала книжку про котів. Злодійка! Заміж хоче. Уже всім розповіла, що, як буде їй тринадцять років, її заміж віддадуть! Чекає не дочекається!

Книжку я їй повернула. Там такі непристойності, що я почитала та вирішила, що тепер уже точно заміж не вийду. Зроду такої мерзоти не читала.

Сиджу музику чеченську слухаю. Яка гарна музика! Ось від чого серце радіє.

Поля


15.12.


Хейда знову прийшла. Каже, без мене їй не скласти гарний роман. Я прибираю вдома, а їй диктую, що писати. Бо ж мені писати тепер не треба. Свій роман я порвала і спалила.

А ось як придумала для розділу її роману: убивця прийшов убити порядного чоловіка. Удома цього чоловіка не було, а була його дочка. Убивця наставив на неї пістолет і хотів пристрелити. І так би й сталось, якби в цей момент не з’явилася миша. Звичайна сіра миша. Дівчина так боялася мишей, що забула, що перед нею вбивця. Вона закричала: «Миша! Миша! Рятуйте!» — і кинулася до нього. Убивці стало смішно, він не зміг її вбити й пішов.

Я сьогодні купила собі ляльку на ринку, назвала Ксюша. Мені все ще подобається гратися з ляльками, наче це мої дочки. Хейда теж любить гратися з ляльками, розчісувати їм волосся й шити сукні.

Поля


18.12.


З мамою скандалю. Вона мене кілька разів ударила. Усе тому, що на її заяву: «Не можна Полі їсти солоні огірки!» — я сказала бабусі Тосі:

— Вигадує. Можна мені їх їсти!

Дивно, але якщо мама не бачить, що я їх їм, мені ніколи не буває погано. Ніколи! А якщо побачить, що я з’їла малесенький шматочок, то почне голосити годинами поспіль:

— Тобі зараз стане погано! Живіт у тебе заболить!

І точно: болить, ще й як!

Мама могла б мені сказати, щоб я її не перебивала. Але навіщо бити? Навіщо знущатись? Ще вона не забула мені повідати, що я — «мерзота», «сволота» і «всім їй зобов’язана», «сама народила — сама й уб’ю!».

У мене температура. Мабуть, я захворіла. Ангіна. Я дуже боюся хворіти. Мама сильно лається, що я не торгую, не прибираю, коли хворію.


19.12.


Сіла читати книжку, і раптом тук-тук-тук! Це в нас домовленість така з тьотею Алею. Стукати по батареї. Типу сигнал. Якщо на них нападуть або на нас. Або просто подати знак, що ми живі. Я відповіла: тук-тук-тук. І мені відповіли: тук-тук. Отже, приїхали!!! Ура!


20.12.


Наш кіт Мишко пропав. Ми так його любили! Я ходила, кликала, шукала. Його немає ніде!

Ася й Патошка різко перестали дружити. Вони познайомились у дворі з новою дівчинкою з гірського села. Вона їм сказала: «Або зі мною дружите, або з Поліною». Вона ненавидить усіх, у кого російське ім’я. У неї вся родина загинула, коли російські військові стріляли. Патошка й Ася вибрали її, а не мене.

Зате зі мною раптом подружилася Лунет. Я, Лунет і Хейда кілька годин тягали воду з городів для пиття. У крані вода днів на два вмикалася. Сказали, більше й не ввімкнеться. Носити воду залізними відрами важко, і можна впасти. Ожеледь. Одна тьотя впала, ногу зламала. Відкритий перелом!

Я хворію, шарфом замоталася. Ледве ходжу.

До бабусі Тосі приїхала тьотя Аля. Привезла пенсію. Сашка й Ерик залишилися в Росії. Тьотя Аля сказала, що Сашка в Чечню ніколи не приїде, а Ерик, може, і приїде колись потім.

Я зрозуміла, як сильно їх усіх люблю. Мені здалося, що немає нікого дорожчого, ніж друзі, коли вони далеко. Ерик мене не любить. І нехай! Він правий. Я визнаю поразку. Але однаково люблю.

П.


21.12.


8.10. Я сьогодні до школи не пішла. І жодна дівчинка теж. Хоча заняття є. Прибиратиму, потім носитиму воду з городів.

Ще говорять, що знову буде війна. Уже третя! Не дай боже, війна! Мене й так багато хто люто ненавидить, бо вважають росіянкою. Тому що їхніх рідних убили російські військові!

15.20. Ми пішли з Хейдою по воду на городи, а хлопці: Іслам, Казбек, Марат, Умар, Башир та інші — набрали льоду і стали в нас кидати. Мені влучили шматком льоду по голові, хай їм грець! Це ж так боляче! А Хейді по спині влучили крижиною.

Лунет сказала Хейді, що тій дісталося через те, що вона — горда чеченка — у росіян служниця. Малося на увазі, що Хейда допомогла вчора мені принести відро води. Хейду хочуть зі мною посварити. А все ніяк не виходить!

Потім вони знову почали закидати нас льодом. Ми стали тікати. Лід б’є дуже боляче, до крові, якщо влучить в обличчя. Вони ж не сніжки кидали!


22.12.


Електрики нема, води нема. З батареї тече якась гидота по підлозі. Щастя нема в цій квартирі і в цьому місті.

Учора сестру Лунет, шістнадцятирічну Риту, викрали заміж. Уже всі сусіди один з одним посварились! Виявляється, Пушинку посватали. Пушинці наречений подобався. Їх навіть познайомили перед весіллям, що нечасто буває! Буває, самі батьки домовляться, і все. А діти мусять одружитись, мовчки підкоряючись.

Узяли «калим» — гроші за наречену. І, за звичаєм, Пушинка, наша сусідка, дочка Тамари, мала вийти на ріг будинку, і її там друзі нареченого «викрадають». Запихають у машину! А самого нареченого немає. За звичаєм, він узагалі три дні по весіллі з’явиться!

І от Пушинка пішла на ріг. А її подружка Рита дізналася, де на розі треба стояти. Вона дуже-дуже заміж хотіла. Вона побігла раніше і сказала, що вона — Пушинка, і викрали її, а не Тамарину дочку. Ой, що було! Пушинка плакала! Їй одного нареченого в серпні 1996-го вбило, а зараз таке!

Її мама Тамара і мама Рити й Лунет їздили до родини «нареченого». Але нічого виправити не можна: Риту повернути додому — ганьба, не можна — уже ж украли заміж. І що з «калимом» робити, невідомо! Кому він тепер належить?

Раніше тьотя Тамара і мама Рити дружили, а тепер посварилися далі нікуди!

Хейда знову притягла книжку про кохання, із серії «Жіночий роман».

— Еротика! — шепоче Хейда і хитро підморгує.

Це дружба з Лунет пошкодила їй мозок.


23.12.


У школі було два уроки.

Я, Заїра, Сета, Тина й Зуля грали в доганялки та піжмурки. Було весело!!! Ми так сміялися. Коли змерзли надворі, пішли до класу. Опалення немає, але в приміщенні не так холодно. Ми стали грати на класній дошці в хрестики-нулики. Коли ввійшли, забули зсередини замкнути клас на швабру. Ми завжди так робимо зазвичай, тому що небезпечно — може хтось увірватись і постріляти.

А тут вломилися хлопці з 11-го й 10-го класів. І давай кричати по-чеченськи, що інші з їхнього класу сказали їм, що мене звати Кассі й що зі мною «все можна», тому що я — «росіянка». Наміри потягти мене на горище в них були якнайсерйозніші, а вчителів поблизу жодного. Та хіба хто заступиться? Але мене виручили мої дівчата! Заїра, Тина й Зуля стали стіною і сказали про мене:

— Ви помиляєтесь! Вона не росіянка! Її звати Фатима. Її батько — чеченець! Вона — чеченка! Кассі — це інша дівчинка. У неї теж мама — росіянка, а тато — інгуш. Не чіпайте їх!

Хлопці по-чеченськи стали сперечатись, але фраза, що в мене батько — чеченець, їх налякала. Дівчата були готові захищати мене до кінця. Тина схопила залізний совок, Зуля — дерев’яний стілець, а Сета у великій хустці — швабру! Тоді хлопці зрозуміли, що в них нічого не вийде, і пішли. Ми швидше замкнули клас. Руки тремтіли від страху, і не тільки в мене.

— Чому таке робиться? — запитала худенька Тина.

— Вони думають, що Поліна росіянка! Росіяни — не люди. Раби! Тварюки! Вони на нас кидають бомби! — голосно сказала Зуля-товстуля. — Поліна має всім говорити, що її батько — чеченець, інакше її вб’ють! Ми не завжди буваємо поруч!

— А чому ти сказала, що мене звати Фатима? — спитала я Заїру.

— Не знаю, — відповіла вона. — Просто це перше, що спало мені на думку. Так звали дочку Пророка Магомеда.

Коли я чвалала додому зі школи, бачила Імрана. Він тепер ходить не в нашу школу, а в школу-інтернат. Нещодавно він мені снився.

Ворожка-циганка наворожила мені, що в мене багато будуть закохуватись. Якщо це дар від Бога, то я з радістю прийму його, а якщо ні, то мені він не потрібний.

Я пам’ятаю свій недавній сон про те, як до мене прийшов Диявол. Він був у чорному плащі. А з ним були два його супутники. Він сказав мені:

— Віддай свою душу мені! Я подарую тобі такі знання, про які люди не мають уявлення!

Я дуже злякалася. Стала молитись, але він не йшов від мене. Спитав, чи вірю я в Бога? Я відповіла: «Так». Тоді він сказав, що я порушила десять заповідей і брешу, тому що якби вірила, то не порушила б. Я сказала, що це не так. Я не порушувала! Але він показав мені, як я порушила, і з’ясувалося, що це так. Порушувала. Я вбивала мурах, я крала яблука, я не шанувала свою маму тощо. Але все одно я вирішила, що він не матиме моєї душі.

Я крикнула:

— Моя душа належить Богові!

Диявол завив і зник.

Тепер, після цього сну, я дуже боюся згубити душу і стежу за своїми вчинками.

Мамі цей сон розповіла.

Господи, допоможи, щоб збулися всі гарні мрії й сни, а погані ні.

Поля


24.12.


Я прийшла зі школи. Дівчата Сета, Тина й Зуля мене провели до самого будинку. Охороняють.

Хейду не бачу кілька днів.

Учора ввечері до нас приходила тьотя Аля і пила чай з мамою. Я їм розповіла про те, як хлопці зі старших класів затягли Кассі на горище і змушували цілуватися з ними й палити цигарки!

Моя мама сказала:

— Це вони на ній учились.

А тьотя Аля:

— Чи не пізно? Скоріше її вчили!

Я думала, вони засудять, обуряться, а тьотя Аля просто сказала:

— От ми поїхали в російське село, а там дівчата в 10-му класі вже вагітні. З вели-и-икими животами ходять!

Тоді не дивує те, що мені Сашка ще торік розповідав — про те, як вони з мамою прийшли в російському селі до родичів додому, а Ерик там із чотирнадцятирічною дівчиною голий у ліжку «дружить»! Усього цього я соромлюсь, усе це відштовхує. Фу!

21.00. Усі говорять, що свята «Новий рік» більше не буде! Ніколи! Це тому, що тепер у нас — мусульманська республіка! Не годиться. У кого побачать ялинку та іграшки — можуть розстріляти. Кажуть: «Звичай язичників — ялинку прикрашати!» Дійшли до абсурду.

Хейда приходила. Жартувала з Акбаром, сином тьоті Мар’ям. Він їй трішки подобається.

Нашого котика Мишка так і немає. Пропав, бідолаха.

У мене зламався магнітофон. Він працював на батарейках.


25.12.


Нас відпустили на канікули до 11 січня!

У розмовах Лур’є-Левиця говорила слово на букву «к» і дивилася непристойні журнали з голими людьми. Я запитала в Тини, що це за слово. Вона сказала, що дуже непристойне слово і значення його пояснювати соромно. Цікаво, що це?

Ми йшли з Тиною до мого будинку. Хлопці обстріляли нас сніжками.

13.20. Хейда тричі сьогодні змусила мене відчути, що наші стосунки гіршають.

Перше: вона, по-дурному хихочучи, не пояснила мені слово на букву «к», а саме «кондом». Друге: вона не віддала книжку з бібліотеки мого діда про Платона й Аристотеля. Третє: не пішла зі мною виносити сміття. Це після нападу на мене! Мій вітчим Руслан дізнався: люди-чеченці думали, що мені 14 років, і хотіли вкрасти мене заміж. У них, як з’ясувалось, були чесні наміри! Тепер вони ображаються за свій розбитий сміттєвим відром ніс!

Піти зі мною до купи сміття, після того як Хейда розповіла, що там «крадуть заміж», узялася дівчинка Лунет із будинку навпроти. Ну що ж. І то добре. А то смердить помийне відро.

Поля


27.12.


Тьотя Аля боїться, що їх можуть убити. Вони ж росіяни. Таємно вона приїжджає до Ґрозного і їде звідси. Більше жити ніде!

Хейда приходила до мене. Зламала намисто. Ну що за людина!

Син тьоті Мар’ям, Акбар, намагався «накидушкою» провести звідкілясь електрику. Але нічого не вийшло.

Думаю про Ерика. Мабуть, він веселиться з друзями, забавляється з дівчатами.

Днями я перечитала тритомник оповідань А. Чехова. Моє улюблене оповідання «У яру», про жінку на ім’я Ліпа. Дуже шкода її. Я завжди плачу так, наче це моя дитина померла.


28.12.


Хлопці з двору, Іслам і Казбек, не дають спокою. Тут таке: Хейда і Лунет прийшли до Акбара. Він удома.

Набирають у нього води. Чомусь у квартирі тьоті Мар’ям, на першому поверсі, вода капає, а в нас ні. І на верхніх поверхах води немає. Усі йдуть до них по воду. Черга з відрами в під’їзді.

А Іслам і Казбек пішли за дівчатами і давай до них чіплятися. Лунет зраділа, а Хейда нажахано заскочила до мене. Сховалась. Казбек та Іслам стали ломитись у наші двері. То води попити попросили, то ялинку побачили. Кажуть:

— Чому у вас ялинка стоїть прикрашена?! Не годиться!

— Завжди стояла ялинка на Новий рік і буде стояти! — виштовхнула я їх.

Потім вони постукали і ввалилися знову.

— Я не вийду! — каже Іслам.

— Забирайся! — кричу я. — Пішов геть!

У мене вже руки болять їх виштовхувати зі своєї квартири.

А він:

— Я до вас у гості!

— Забирайся, а то я з мамою до вас у гості прийду! — говорю.

— Стусана одержиш!

А я:

— Це ти одержиш стусана! — і вдарила його прямо по пиці.

Він як завиє:

— У вас у квартирі цигарковим димом пахне!

— Звичайно, пахне, — кажу. — Ти ж сюди зайшов! — і як дала йому стусана. Іслам і Казбек прожогом вилетіли за двері.

Хейда так і не змогла вийти по свої відра. Сидить у мене. Хлопці її біля моїх дверей ловлять. За ноги хапають.

16.00. Я і Хейда вирішили поскаржитися тьоті Іслама й Казбека. Вони — поганці.

16.30. Ходили ми з мамою до тьоті цих хлопців. Хейда забоялася скаржитись. Вирішила залишитися «хорошою».

Ще до нас якийсь чолов’яга днями у двері стукав. Дуже підозрілий.


29.12.


Історія з Ісламом триває!

Зараз мама пішла на ринок — у кафе, на роботу. Там пиріжки печуть і продають.

Відчинили ми свої вхідні двері, а вони — геть брудні. Відразу видно: хтось ноги в кросівках об них витер! Те, що вчора Казбек та Іслам нам на двері плювали й сякалися, я відразу прибрала, відмила. Тож це «новий привіт» від сусідів! Отже, коли хлопців удома насварили старші, вони вирішили помститись. Розізлилися — прийшли, побили нам двері, перед тим довідавшись, що нас немає вдома (ми були в тьоті Алі на другому поверсі й чули удари). А вночі ще й багном вимазали!

Поля


30.12.


Скільки роботи мені сьогодні! Жах!

А вчора, як завжди, не було електрики і ми сиділи в темряві й теревенили. Я розповіла мамі про школу та свої закоханості. Про друзів у класі і про банду Лур’є-Левиці. Я розповіла, що сумую за Імраном, якого батьки відправили в школу-інтернат.

Прийшла мама з ринку. Завтра вона не піде на роботу в кафе продавати пиріжки. Вона купила мені шоколадного гномика. Це подарунок на Новий рік.

Дівчата з двору: Лунет, Патошка, Ася та інші — казяться з Ісламом та іншими хлопцями. Кидають біля під’їзду «вибухівку», хлопавки і репетують.

Хейда сидить удома. Не виходить, як і я.

Поля


31.12.


Прибираю з мамою. Хоч би самій скупатись. Брудна, як порося! Ну й нехай! Перемию весь посуд і все приготую, потім скупаюся в тазі. Треба ще води натягати з городів…

1998



01.01.


Ночували в бабусі Тосі. Сашки, Ерика й тьоті Алі, звичайно, не було. Але все ж таки ми розважили бабусю Тосю, зробили їй приємнішим вечір.

Ми принесли їй салат-вінегрет і торт, а вона приготувала тефтельки.

Електрику на десять хвилин вмикали. Зненацька так увімкнули! Бабуся Тося кинулася до телевізора, а там ішов фільм «Іван Васильович змінює професію», за п’єсою М. Булгакова. Смішна така комедія! Звучала пісня про те, як, мов у казці, рипнули двері… Тут світло раптом згасло, як і не вмикалося зовсім, і ми знову сиділи в темряві.

Бабуся Тося завела будильник, щоб не пропустити 12-ту годину ночі. І опівночі я написала бажання на папірці, спалила його, кинула в чай і випила. Це потрібно встигнути зробити за хвилину, поки годинник бив бом-бом-бом! Я покладалася на старий будильник баби Тосі. Сподіваюся, він правильно показував час.

Моє бажання: «Жити. Радіти. Не загинути тут». Я випила цей чай до краплі та папірець зжувала.

P. S. Випав сніг!

Поля


02.01.


Мама не торгує на ринку пиріжками. Адже тепер Рамадан — особливий місяць, а отже, всім мусульманам удень не можна їсти.

Мама пішла до тьоті Мар’ям. Вони були на базарі «Берьозка», за одну зупинку від нас.

Хейді мама зробила подарунок. Купила шоколадку і дала дрібних грошей. А Хейда мені подарунок не принесла.


03.01.


Приходила красива тьотя Лейла. Сусідка з будинку навпроти. Ми так її і звемо — «Красива Лейла». Вона має кота на ім’я Френк Синатра.

Зайшла розмова про християнство й мусульманство. Мама сказала, що всі можуть жити в мирі. І Руслан підтвердив:

— Я, хоч і чеченець, а прочитав Біблію. І Коран читаю! Усі люди повинні шанувати Бога і припинити війну!

А Красива Лейла розповіла історію про одну жінку, яку знала особисто. Ця жінка була побожна християнка. Потім її викрали заміж. Вона не хотіла заміж, але не змогла нічого вдіяти. Її чоловік був мусульманин і наказав їй прийняти іслам.

Вона плакала — дуже боялася чоловіка. Народила йому десятьох синів і чотирьох дочок.

— І говорили люди, що кращої дружини немає в селищі. Дім її — повна чаша! Вона готує їжу краще за будь-якого кухаря! Мати вона чудова. Усі діти виросли чесними й гідними людьми, — розповідала Красива Лейла. — А юним дівчатам старійшини села говорили брати з неї приклад: завжди вона покривала голову великою шаллю й не пропустила жодної молитви. Жодного намазу! На місяць Рамадан тримала вона піст тридцять днів. Їла тільки вночі, а вдень постувала. А потім померла вона. Стара стала. Заснула і померла. Сказали: «Бог чудо явив!» — померла вона без мук. Поховали її всім селищем, як гідну жінку. Роки три по тому стали капітальний ремонт робити в її будинку. Приватний будинок був, великий. Підлогу вирішили міняти, зняли дошки… А на тому місці, де вона щодня робила намаз і читала молитви, під підлогою, знайшли ікону. На іконі Діва Марія з малим Ісусом!

— Як же це? — запитала я.

— Вона все життя була таємною християнкою! Незважаючи на те, що її змусили прийняти іслам! — сказала Красива Лейла: — А ми ще на неї рівнялися в дитинстві!


04.01.


Коло будинку хлопці стали обзиватись, коли я з важкими торбами пленталася з ринку. Я їх послала. А мама почула. Як дасть мені ляпаса! Кричить:

— Дурна! Ідіотка! Не смій так з людьми розмовляти!

Я ще заперечила проти хустки. Не хочу її носити! У мене волосся відросло, каштанове таке. Уже зачіска виходить. А мама:

— Вдягти величезну хустку негайно! Хустка тебе рятує від нападів! Ходи, як найскромніші дівчата-чеченки ходять!


07.01.


Сьогодні християнське свято Різдво.

Мама зранку надавала мені стусанів. Але цього разу хоча б не просто так — я не прибрала полицю в шафі.

Лунет запросила мене та Хейду до себе в гості.

У школі за диктант із чеченської мови я одержала четвірку.


12.01.


Вільний час, а в мене його небагато, я проводжу з бабусею Тосею.

Тьотя Аля та Ерик не приїхали. Вони в Росії у далеких родичів.

Майже весь час я торгую на Центральному ринку з ранку до ночі. Це такий величезний ринок! Там сотні рядів. Його за один день важко обійти. Там продають речі, золото, молочні продукти, зелень, цигарки, техніку.

Є на ньому «барахолка» — там літні люди та діти торгують старими книжками і тим, що знайдуть у руїнах або на смітнику. Я багатьох знаю в обличчя. Здоровкаюся.


13.01.


Я і Хейда ходили дуже далеко. За розбомблену школу № 55. Там живе її подружка. Так далеко ми жодного разу самі не ходили. Мама не знає.

Я до школи не пішла, хоча поставили уроки. Мама захворіла. Поведу її до лікаря. Треба зуб виривати.

Ще мама через постійний холод у квартирі застудила нерв у руці. Від болю плаче. Рука в неї не ворушиться. Ну, хоч лупцювати мене не зможе якийсь час.

Шукаю в усьому плюси.

Поля


14.01.


Мені снився Ерик. Я ворожила за давнім звичаєм: розчісувала волосся, ні з ким не розмовляла, клала гребінець під подушку. І засинала. Тоді насниться наречений. Наречений має прийти й волосся розчесати. А мені наснився Ерик. Він сказав, що хотів би пройти зі мною через річку. Але міст був зламаний.


15.01.


Не знаю, що й думати: знову «пригоди» з 10-м класом — тим самим, де вчиться сестра Патошки, Ася. Думаю, саме вона сказала своїм однокласникам моє ім’я. Кассі була занадто налякана, щоб говорити їм про мене.

Хлопці з 10-го класу чіпляються тепер, кричать моє ім’я, хапають за руки в коридорі. Кажуть відверті непристойності. У шкільний коридор не вийти. У класі я зі своїми подругами. Більш-менш нічого, бо ми всі одна одну захищаємо. З бандою Лур’є-Левиці не зв’язуємося, але й вони до нас не лізуть, тому що одержували вже кілька разів по шиї.

Пізній вечір. Мамі погано. Вона не може ходити й ворушити руками. Таке з нею вперше! Від холоду застудилася. Плюс напад ревматизму. Мама нахилилась і впала. Не знаю, що робити. Коли я прийшла зі школи, я ще про це не знала.

Мама лежить на ліжку. Я її доглядатиму. Тепер, коли вона захворіла, я зрозуміла, як сильно її люблю. Я її не засмучуватиму, слухатимусь.

Мені хочеться плакати. Де всі мої друзі? Альонка, тьотя Аля, Сашка, Васька? Мені важко повірити, що десь зараз веселощі, свято. Мама хворіє.

Поля


16.01.


У певні дні місяця тепер, після того як застудила ноги, відчуваю сильний біль. В інших дівчат, які не мерзли у війну, все не так боляче.

Мамі краще. Це видно з того, як вона свариться й віддає команди, лежачи в ліжку.

Хейда прийшла до мене. Подруга ворожила на картах. Наворожила всілякі дурниці!

А лиходійка Лунет і Маліда, подруга Хави, заманили Хейду днями до себе в гості. Лунет навмисне це зробила — її брат попрохав. Йому Хейда подобається.


17.01.


Знову я ворожила на заміжжя. Мені наснився незнайомий чоловік зі світлим волоссям і синіми очима.

Багато моря й сонця.

Ще я чомусь згадала, як улітку хлопці в нашому дворі грали в бадмінтон. Мансур грав із Казбеком. А я стояла в під’їзді, щоб мене ніхто не помітив, і милувалася Мансуром. Він цього не знав. Куди йому!

І тут його напарник кинув воланчик високо-високо. І воланчик упав поблизу нашого під’їзду. Я вибігла, схопила воланчик і подала Мансурові. Подивилася в його очі й завмерла. А потім утекла додому. Сиділа і слухала, як калатає моє серце. Аж дві години.

А він цього не знає. І не дізнається.

Чому я така дурненька? Мені зовсім не щастить у коханні! Зате, як каже Хейда, у картах щастить.

Я сьогодні після школи, тільки підручники занесла додому, торгувала на ринку. Потім купила їжу. Вітчима немає. Він кудись поїхав.

А мама надвечір пожвавилась і відібрала в мене рибу в консервній банці. Сказала:

— Ти на виделку забагато набираєш риби! Віддай!

Я відповіла:

— Тобі стільки ж дістається…

А вона:

— Ти думаєш, я жадібна?! Я думаю про завтрашній день! Завтра теж їсти захочеться! Треба по трішки їсти з хлібом!

Настрій у мене хріновий. Навіщо я це все записую? Наче це має сенс.

Піду до баби Тосі. Обіцяли світло дати. Може, подивлюся кіно. Має йти фільм «Комісар Каттані».


18.01.


У школі обзиваються. «Російська свиня!», «Російська тварюка!», «Твоє прізвище — ганьба», «Росіян убивати!». Що я їм зробила? Вони ж мене зовсім не знають! Чому вони думають, що я росіянка? Спитала маму. Мама каже, всякі люди в нашому роду є: і росіяни, і кавказці; і релігії в предків різні. А ті, хто обзиваються, просто дурні.

— Ти в Ґрозному народилася. Це — твоя Батьківщина. Тут твій дім, — говорить мама.

Вона хворіє, встати не може. Родичів у нас немає. Була в Ставрополі двоюрідна тітонька, але адресу давно загублено, і мама з нею ніколи не родичалась. Виїхати нам немає куди. Тут будемо жити.

Дай Боже, щоб настав мир!

Хейда пішла до магазину й загубила гроші. Їй тьотя дала на їжу. Потім Хейда плакала, тому що їй дісталося на горіхи. Вона прийшла до нас скаржитись. І пішла додому. А ввечері такі розмови у дворі, що Хейда загубила гроші тому, що зі мною дружить! Тому, що я росіянка. А я й грошей тих ніколи не бачила. Хейда до нас прийшла вже після домашнього прочухана!

У мене голова болить після всього. Яка несправедливість!

П.


19.01.


Сьогодні я просто відкриваю книгу скарг.

До школи з’явився Мага. Той самий, крутий, з яким ми то дружимо, то б’ємося. Він відразу шуганув Аліхана, який малював для мене в зошиті кораблик, і передав через Хасика-забіяку, що кличе мене на побачення.

Після цього визвірились не тільки всі з банди Лур’є-Левиці, але й мої дівчата з класу, з якими я дружу! Дивляться косо.

Мама заявила, після того як мене днями побили десятикласники й викрутили руку, що я сама винна — погано б’юсь. І щоб їй я більше не скаржилась і розв’язувала свої проблеми сама.

Спасибі, дівчата Кассі й Тина допомогли мені відбитися в останній бійці. А то не знаю, чим би все закінчилося.

Бачила дворових хлопців: Іслама й Казбека. Пробурчали щось злісне і пройшли повз.

Піду я до Хейди.


22.01.


Мама сказала, що таких, як я, дівчат на кожному розі. І не те щоб комусь сподобатись, але навіть просто дивитись у мій бік ніхто не буде.

Як мені жити?

Я йду до школи. І не знаю, чи повернуся.


23.01.


Перечитую Некрасова «Кому на Русі жити добре?». І відповідаю:

— Нікому!

Іноді я уявляю себе псом Шариком, якого знайшов професор Преображенський («Собаче серце» М. Булгакова). Шарика хоч у теплий дім узяли! Де є опалення та світло. А мені й туди дороги немає. Таких, як я, «багато на кожному розі»!

Сьогодні я почистила банки, які знайшла брудними на смітнику, вимила їх і продала на ринку. Тітки беруть для варення. На гроші купила всього на суп: цибулю, моркву, картоплю. Варитиму суп із рису.

Якось давала тебе мамі почитати, милий Щоденнику. Більше не дам. Обіцяю.

П.


24.01.


Треба робити уроки! Завтра до школи. Задають мало. Уроків два-три. Пишемо в рукавичках. У класі з рота йде пара. Хлопці гризуть олівці й викаблучуються, наче в них цигарки.

Я з Кассі на спір узялася тримати Уразу. Це піст. Ні пити, ні їсти вдень не можна! Місяць Рамадан. Тільки вночі можна їсти. Тримають або три дні, або шість, або дев’ять, або всі тридцять днів посту.

Лунет приходила. Кликала мене винести сміття. Ох і хитрюга!

З Хейдою нас штучно сварять. Як же: не чеченці з росіянкою дружити! У будь-якому разі через ті гроші, які вона загубила десь і яких я не бачила в очі, мені чомусь брешуть. Я приходжу до неї, стукаю в двері. А її родичі кажуть:

— Хейди немає!

Весь час так відповідають. А вона вдома. Я її у вікно бачила. Усьому кінець! Дружбі кінець! Лізуть дурні думки.

Я тут подумала й вирішила написати для себе правила. Вони дуже важкі, і, думаю, відразу не вийде.

1. Ніколи не боятись.

2. Добре битись.

3. Бути винахідливою в будь-яких ситуаціях.


27.01.


Виграла суперечку з Кассі. Я теж можу тримати піст і не їсти вдень!

Сьогодні понесла на ринок, у район барахолки, наші старі каструльки та чайник. Товару немає. До цього я порожніми банками торгувала. Тепер із дому вирішила продати щось. Їжі немає. А мама просить поїсти!

Заметіль. Я закрижаніла. Десь удалині з автоматів стріляли. Ніхто нічого не купив. Я стала подумки молитися, щоб Бог побачив мене. Я знаю, що всім хочеться їсти. Але я не можу прийти додому без хліба. Мені хліб дуже потрібний! Хоч маленьку булку!

Темніти почало. Усі вже додому збирались. Дивлюсь, а прямо біля моєї ноги гроші лежать у снігу. Багато грошей! 105 тис. р. У рулончик скачались. Я відразу їх у кишеню поклала. Потім мені соромно стало, адже гроші чужі! І я спитала сусідів із барахолки — кульгавого дідуся-росіянина та бабусю-чеченку, — чи не губили вони грошей.

— Немає в нас грошей! — сказали вони. — Ми додому пішки підемо шість зупинок. На автобус навіть немає!

Я дала дідусеві 5 тис. р. з тих, що знайшла на снігу, а бабуся відмовилася навідріз:

— Ні! Не візьму! Купи собі пиріжок!

Поля


28.01.


Канікули на честь мусульманського свята Ураза-Байрам! Я прибираю в усій оселі.

Хотіла правди, а її немає. Хотіла, щоб усе було гарно, радісно, щасливо. Але діються лише нещастя, образи та гнів. Чому? Чому все влаштоване так?

Мама кричить на мене, обзиває. Вимагає, щоб я віддала їй усі гроші до копійки. А я купила на них їжі додому і на залишок хотіла купити собі маленький недорогий годинник. Вирішила її дозволу запитати!

— Дурепа! Тварюка! Худобина! Віддай мені все! — репетує розлючено мама. — Ти — нікчема! Ти повинна все мені віддавати! Ніякий тобі годинник не потрібен! Давай сюди гроші!

Я так плачу. За що мені це? Я ж хотіла як краще! Я ж роблю всі-всі хатні справи, вчуся сама, працюю. Чому мама зі мною так чинить? Мама кричить і кричить безперестанку. Я слухала це кілька годин поспіль. Зараз пішла й кажу:

— Бери! Бери! Тільки дай мені спокій. Тільки замовкни, будь ласка. Не ображай мене далі, не муч мою душу. Забери все, і щоб я більше про гроші ці нічого не чула.

У відповідь на це мама сказала, що от буде мені шістнадцять років, вона просто вижене мене з хати, і щоб я провалилась або здохла. Після чого забрала решту грошей і сховала під подушку.

Я добра людина, і от що з цього виходить. Є приказка, що доброта — гірша за злодійство.

Прийшла бабуся Тося. Принесла нам у подарунок булку хліба! Каже:

— Мої приїхали! Аля та Ерик!

А мені так погано, так прикро — я й порадіти не можу, хоча так на них чекала! Але я знаю. Я все знаю! Це Бог послав мені в подарунок зустріч із ними.


30.01.


Наша нова зустріч із Ериком мене засмутила. Він став вродливим і дорослим. Він живе в іншому світі, дуже далекому від мого. Ерик зайнявся карате.

Про Сашку тьотя Аля розповіла, як у новій школі, у Росії, усі його полюбили в класі. Дівчата називають його не інакше як Сашенька. Усі з ним дружать!

У Росії вчитель фізкультури (у нас її давно немає; як, утім, і інших уроків) сказав Сашці:

— Усі роблять зарядку! І ти лягай на підлогу й роби!

А Сашка дуже здивувався:

— Як? У мене ж одяг чистий!

Усі сміялися — Сашка після Ґрозного навіть не розумів, що робити на уроці фізкультури.

П.


31.01.


Учора було найбільше мусульманське свято Ураза-Байрам! Його за значенням можна порівняти з християнським Великоднем.

Ми були в тьоті Алі. Пили чай і намагалися дивитись телевізор. Але світло «блимало», і з телевізором не вийшло.

Ерика не було. Він пішов до друзів. В Ерика багато друзів інгушів і чеченців. Вони з ним дружать, незважаючи на те що в нього мама росіянка — тьотя Аля. Я думала навіть, він — щаслива людина, яка не має ворогів. А сьогодні довідалася, що має. І небезпечних. Якось напали — мало не вбили. Причепилися через товар, який він продавав на ринку. Дізналися, що він не чеченець, і хотіли вбити.

Ще тьотя Аля свариться зі своєю мамою, бабусею Тосею. Мені бабусю Тосю дуже шкода. Я не розумію, чому вони кричать одна на одну. Усе через будинок баби Тосі. Начебто бандити, які захопили будинок, пішли. Тьотя Аля чекала, що вони виїдуть і будинок можна буде відібрати назад.

Поля


02.02.


Я думала, може, мама змінить своє рішення й купить мені дешевий годинник? Але вона не купила.

Мамі легше, і вона ходить. Допомогло розтирання.

Ерик обіцяв записати мені в подарунок музичну касету. Він касетами торгує. Записує вдома на магнітофоні і продає, обкладинки сам робить. Усі хлопці до нього приходять, купують. Це в нього бізнес такий.

Мені він сказав учора, що в мене купа комплексів, а от у Росії в дівчат немає комплексів. А що потрібно, щоб їх позбутись?

Маму спитала. А мама давай повчати:

— Ти про це забудь! Мало що хлопець базікає! Тобі ніколи не можна буде вдягти коротку спідницю! Завжди повинна бути скромною! У величезній хустці!

Це, мабуть, через ненормальних на всю голову, які наїхали з гір.

— Можуть убити! — мама сказала. — Ти дочка Чечні й повинна дотримуватися звичаїв!

А мені так хочеться просто жити нормально. Як Сашка.


04.02.


Прийшла зі школи.

Ганьба! Там про мене говорять, що в мене закохався Мага. Він сам ці звістки поширює по класах. Але ж я «росіянка». Якщо «росіянка», отже, «повія» й «тварюка», що ніякого кохання не варта. Бо гірша за всіх через національність!

Мага живе у великому гарному будинку. Він єдиний син у своїх батьків. Інші діти (їх близько десяти) — усі дівчата! У батька Маги є машини. Вони багаті люди.

Багато з мого класу хочуть за Магу заміж. Хоча він інгуш, а не чеченець. Йому зараз 13 років, а скоро буде 14!

Мої подруги, Зуля, Кассі й Заїра, зі мною після «новини» Маги розмовляти перестали. А Яха, Лінда, Тара, Малка, Міла й Німа мене впіймали за школою, і Яха на мене плюнула, сказавши:

— Тобі, російській тварюці, ми Магу не віддамо!

Я раніше дуже боялась і соромилась, коли вони обзивали мене «російською тварюкою», а тепер мені однаково. Вони — ідіоти. І я сказала їм про це. Після чого покотилася з Малкою по асфальту. Лупцювати мене їй допомагали Яха та Лінда — інші не втручались.

Втрати були приблизно рівні: жмут волосся видерли в мене, а я величезний пучок видерла в Лінди. Дуже її ненавиджу! Інші мене в бійці особливо й не цікавили. Хоч і Яху побити вдалося.

Додому зі школи я йшла з Тиною та Сетою. Вони — все, що залишилося від мого великого «союзу». Вони хлопцями взагалі не цікавляться. Сета худенька, маленька, як і Тина. У Тини на руках вісім сестричок — усі молодші за неї. А Сета читає Коран і допомагає бабусі на городі.

— Як шкода, що нас не було поруч, коли на тебе напали! — сказала Сета. — Ми б билися за тебе до кінця!

Зненацька біля нас зупинилася машина. У ній сиділи бойовики. Питають мене по-чеченськи:

— Красуне, як тебе звати?

О жах!

— Фатима, — сказала я. — Ми зі школи йдемо додому!

— Добре, сестрички, — відповіли дядьки з автоматами і, давши газу, поїхали.

Поля


06.02.


Мама вийшла на ринок. Торгує. Слава Богу, їжа є! Вітчим приїхав із села. Теж підробляє.

Ерик полагодив магнітофон. Мені здається, що він мені подобається, але не так, як раніше. Я ненавиджу його життя «без комплексів», але я люблю його за те, що він гарний, дбайливий стосовно своєї мами та бабусі. Він добувач у родині, хоча має всього 15 років. Він так намагається вижити, прогодувати й одягти родину, знаючи, що його батька вбили на війні в серпні 1996-го. Ерик нікому не відмовляє в допомозі.

Тепер вибач, милий Щоденнику, у мене немає зошита. А цей закінчився. Я не знаю, коли зможу продовжити нашу розмову. Але знай, що я всіх люблю насправді, навіть тих, із ким сварюся. Тому, що в кожній людині є добро.

Поля


07.02.


З мамою посварилася. Вона, як війна почалася, стала сама не своя. Раніше, коли мир був, ми до парку ходили: на гойдалці гойдалися, морозиво їли. А зараз мама б’ється, лупцює мене. От і сьогодні побила, та так, що рука моя була в крові. Вона по ній лінійкою вдарила. Усе через ящик зі шкільними зошитами. Я його перевернула — шукала порожній зошит, а назад склала все неакуратно.

— У тебе в голові клятий щоденник! — кричала мама. — Не вистачало, щоб ти ще на нього шкільні зошити переводила. Тільки й думаєш про щоденник і хлопців. Ти негарна, тебе все одно ніхто не покохає!

Зараз вона пішла до тьоті Алі. Скаржитись. А я сиджу в темряві. Ні свічки, ні каганця.

Вибач, що пишу такі карлючки.

Поля


09.02.


У мене є мрія: я хочу знайти Друга. Друга, який мене ніколи не зрадить.

Учора в бабусі Тосі подивилася фільм. Хлопчик загадав бажання стати дорослим і за одну ніч перетворився на чоловіка. Він потрапив у неймовірні пригоди, але весь час шукав, як же йому знову перетворитися на дитину. Я б теж хотіла стати тижнів на два дорослою, а потім перетворитися на маленьку. І щоб у Ґрозному був мир і фонтани, як раніше.

У школі до мене чіплялися десятикласники. Базікали дурниці й усіляку гидоту. Я говорила вчителеві. Але той прикинувся глухим і не став із ними зв’язуватись.

Мага, зрозумівши, що я не піду з ним ні на яке побачення, обізвав мене «гаскі хак» (російська свиня) — і тільки його й бачили. Не став навіть сидіти на уроках.

Із дворовою дівчинкою Хавою ми вже не дружимо, як раніше. Учора я прийшла до неї додому. Але вона мене не пустила. А Лунет і Маліду пустила.

— Це тому, що ти — росіянка! — прошипіла мені Лунет із Хавиного вікна. — Ми росіян не пускаємо!

Хава теж живе на першому поверсі, тільки в неї інший під’їзд. Рятують мене тільки медитація, зарядка за йогою та книжки про Будду.

Ми з Хейдою ходили до її школи № 61. Це дуже далеко. Ожеледь страшна. Я двічі впала, послизнувшись, і мало голову не розбила. Похід в один бік зайняв дві години.

Я говорила з нею про Агні-йогу, а Хейда завела розмову про кохання. Вона сказала, що вірить у кохання.

— Кохання — це прекрасний сон! — бурмотіла Хейда, притискаючи до грудей руки в рукавицях. — Коли хлопець і дівчина одружуються й у них буває перша шлюбна ніч, сам Бог радіє! Адже на землі кохання стає більше! І людей стає більше! І люди поклоняються Богові та роблять добрі справи!

— Нема ніякого кохання! — сказала я їй. — Кохання не існує! Це казочки для дурників! Буває або дружба на довгі роки, або спільне марнування часу, та й по всьому!

— О, Поліно, це не так! Серце моє говорить, що існує кохання! — сперечалася зі мною Хейда. — Це так прекрасно, коли хлопець і дівчина кохають одне одного! А коли в них народжується дитина, усі янголи приходять на неї подивитися!

— Яка дитина?! Кому вона потрібна?! Мати б’є її лінійкою, якщо вона не прибирає ящики з зошитами, а в школі її називають «гаскі хак»! — зненацька випалила я.

Хейда засміялася:

— Та ти жартуєш!

Але я не жартувала. Нема ніякого кохання! Нема! Та й кому воно потрібне, те кохання? Хейда дурненька одинадцятирічна дівчинка. Бути б і мені, як вона. Але, на жаль…

Ах, навіщо нам Шекспір розповів про Джульєтту?


12.02.


Учора в класі в мене стілець відбирали. Малка та Лінда. Їм допомагав Хасик-забіяка. Побилася з ними. Перемогла. Але в бійці старий дерев’яний стілець хруснув і повністю зламався.

У школі стільців мало. Залізних стільців майже не лишилось, а дерев’яні поламані, і кожен підписаний. Ножами ім’я своє діти пишуть. Потім, якщо стілець пропаде, легко знайти. Ремонт у школі багато років не робили. У мене тепер і стільця немає. Сиджу на підвіконні. То на вчителя гляну, то вниз із третього поверху. Так уроки й минають.


15.02.


Учора на годину дали світло. Подивилася кіно «Дракула». Усю ніч не спала. Боялася заплющити очі.

У школі до мене колишня соратниця Заїра підкотила. Відтоді як новина про кохання Маги пронеслася школою, вона зі мною не розмовляла, а тут підійшла.

— Давай, — каже, — з’ясуємо, хто буде з ним!

— Що? — питаю. — Ти збожеволіла?!

— Ми будемо битись! Ти і я! Хто переможе — той і з Магою!

— Я взагалі не з ним. Я сама собою.

— Будемо битись!

— Потренуйся спочатку, — кажу. — Як я буду з тобою битись? Я йогою і зарядкою щодня займаюсь. А ти?

Заїра замислилась. А тоді образилась:

— Сама ти жалюгідна!

І втекла.

Бандитки з «шістки» залізли на парти з ногами і сиділи — розповідали непристойні анекдоти. Веселили Лур’є-Левицю. Вона, як завжди, була вдягнена в костюм із короткою спідницею. Волосся довге, очі незмигні. На вигляд років п’ятнадцять із гаком! Що вона робить у нашому 7-му класі?! Начебто дитина юристів. Більше нічого про неї не відомо.

Вона дивилася на своїх дівчат, примружвши очі, і тільки кивала їм, навіть не усміхаючись. Малка, Лінда, Німа, Міла та Яха дуже старалися її розсмішити.


16.02.


Помирилася з Хейдою! Ми разом ходили на городи по воду. Інакше нема чого пити. Потрібно і на суп принести води, і щоб помитися. Через те що потрібно було наносити води, ми не пішли до школи. Походи по воду займають по п’ять-сім годин. Холодно. Черги великі. Набираємо на городах. Там із труби помалу вода тече.

Лунет натякала, що Хейда в мене «служниця» — бо ходить усюди зі мною. Але посварити нас іще раз їй не вдалося!

Поля


17.02.


Зробила млинці! Три години над пічкою стояла. Газ дали!

Понесла млинці до тьоті Алі, Ерика й бабусі Тосі. А вони навіть не скуштували! Кажуть:

— У тебе млинці на простій воді й без цукру. Ми на молоці робимо! Цукор і масло кладемо!

Я так старалася. Зробила з того, що було. Дуже прикро.

У школі грала в хованки з Тиною та Сетою. Холодно. Шибок немає. Уроків зазвичай усього два-три. Ми ховалися в порожніх кабінетах.

Усі бояться, що буде землетрус. Я хочу жити.

Поля


18.02.


Патошка зранку з’явилася. Дружити. Вочевидь, їй сподобалось у нас. Учора заходила, внюхавши млинці. Я до неї причепилася з йогою, стала книжку показувати. Вона про йогу знати нічого не знає. Аж раптом раз — і сіла в справжню позу «лотоса»! А це непросто!!! Я рік тренувалася!


20.02.


Учора дали електрику. На весь вечір! Дивилися фільм «Титанік» у бабусі Тосі. По її старому телевізору. Тепер це мій улюблений фільм. Я плакала, коли хлопець загинув, а дівчина врятувалася!

У Хейди сьогодні очі червоні, і вона погано бачить. Реве як корова.

Лунет собі руки подряпала в істериці, а Хава тримається. Тільки трохи плаче в хустку.

Патошка пробувала довести, що в кіно «все неправда», а Хейда сказала:

— Такий корабель насправді існував!

Патошка після цього стала задихатись і попрохала води.

Поля


22.02.


Була в школі. Ні з ким не побилася! Дивний день! Хейда й Патошка були в мене весь учорашній вечір. Лунет теж прибігала ненадовго. Пригостила їх хлібом із варенням. Вони бісилися, гралися. Зламали мамин гребінець! Ох і влетить же мені!

Ще до нас ломився місцевий бандит, друг Джима, Бауд. Вітчима вдома не було. Ми дверей не відчинили, тому що про цього бандита ходять дуже погані чутки. Він поштовхав наші двері і пішов.


23.02.


Сьогодні день виселення чеченців та інгушів із їхніх рідних земель у 1944 році. Це день скорботи! А в Росії — свято.

Електрики немає. Мама пішла на ринок.

Акбар і Юсуф, діти тьоті Мар’ям, знову думали, як би зробити, щоб електрика не гасла… Мрійники!

Я боюся, що стрілятимуть із різної зброї, як завжди буває в такі дні.

Дядька Адама і тьоті Айшат із другого поверху не видно. Вони виїхали. Річ у тім, що Адам сказав якимось людям, щоб вони попрохали командира Басаєва — сказали, що дядько Адам (алкаш і крадій) — бойовик. Начебто йому пенсію за це дали б. І люди пожаліли його і сказали Басаєву, що він — бойовик. А він, сволота, на тьотю Валю набрехав, що вона його «здала» російським солдатам, і ті його катували, і він втратив ногу.

Дядько Адам думав, тьотю Валю й Альонку вб’ють, а йому квартира та всі речі безкоштовно! Проте коли бойовики прийшли, втрутився інгуш, дід Ідрис, і його побили. А тьотя Валя й Альонка втекли. Бойовики захопили квартиру. Дідусь Павлик, батько дядька Саші, сховав тьотю Валю в себе вдома. Але бойовики ввірвалися до нього, хотіли розстріляти старого, лякали. У нього серце хворе було. Він помер.

А тьотя Валя й Альонка городами повзли вночі і потрапили в чужий багатий дім. Люди, які там жили, врятували тьотю Валю й Альонку. Вони теж були круті і з кулеметами. Вони залишили квартиру тьоті Валі собі, а їй допомогли виїхати з Чечні. Дядько Адам і тьотя Айшат одержали дірку від бублика. А ті, хто допомагав дядькові Адаму, відвернулися від нього.

Поля


25.02.


Була в Патошки. У них велика родина: тато, мама, бабуся й діти.

Тьотя Аля й Ерик знову поїдуть у Росію з Чечні. Вони виїжджають і приїжджають таємно. Про це навіть говорити й писати не можна. Вони бояться. Тому що тьотя Аля росіянка, зовнішність слов’янська. Можуть убити.

Мансур подарував Ерикові на честь майбутнього дня народження військову сорочку. Ерик її носить. В Ерика день народження на початку березня.

Бабуся Тося залишиться сама. Вона квартиру стереже.


26.02.


Я до школи не ходжу. Горло болить.

Мама купила будильник. Ми поставили його на кухні. Будемо знати час!

Мені був прочухан через те, що ми з Хейдою крутили волосся на бігуді й не підійшли до вхідних дверей, коли туди постукали. А це були тьотя Аля та Юсуф. Вони по ключ приходили!

Сьогодні кричать і мама, і тьотя Аля на мене весь день.

Ерик навіть висловив припущення, що мене обов’язково слід покарати!

— Наприклад, замкнути саму в кімнаті й нікуди не випускати! — сказав Ерик задумливо.

І я ще йому симпатизувала. Думала, він — мій друг! А він он як! Бабуся Тося за мене несміливо заступалась, але тьотя Аля звеліла їй стулити рот. Моя найближча і наймиліша подруга — це Хейда. Хоч ми іноді й сваримось. Вона не зла і не підла.

Поля


27.02.


Прийшла від Ерика. Він сам покликав у гості. Удома були бабуся Тося, тьотя Аля, моя мама і він. Ерик їде в неділю. Щоразу невідомо, наскільки — може, назавжди.

Ерик відзначатиме свій день народження весело. Він сказав, що піде з друзями на дискотеку. Там будуть дівчата, які вміють танцювати на столі.

Я його не ревную. А може, просто брешу собі тому, що так легше.

Поля


02.03.


Займаю себе прибиранням і роботою. Торгую.

З Хейдою годую бездомне цуценя. Ми його переховуємо, щоб не вбили сусіди. Собак тут не люблять, убивають.

А в школі на моїй парті великими літерами хтось написав: «ПОЛІНА — РОСІЙСЬКА ТВАРЮКА І ПОВІЯ». Я стерла це, як могла, і закреслила пастою.

Дівчинка Арина, побачивши, як мене трусить, почастувала халвою. І сказала:

— Серед нас, чеченців, багато ідіотів. Але є й гарні люди. Мені дуже соромно за тих, хто це написав.

Поля


03.03.


Знову чіплялися хлопці з 10-го й 11-го класів. Говорили:

— Усі знають, хто ти! Не вдавай!

— А хто я? — спитала я.

— Росіянка!

— Хто це сказав?

— Усі знають. Батька немає, а мати в тебе росіянка!

— І що?

Отже, ти — наша рабиня! Ми будемо з тобою робити, що забажаємо!

— Ага, вже, — я про всяк випадок показала їм ніж, який ношу в чоботі. Ми ним удома хліб раніше різали. Старий ніж.

Але хлопці відсахнулись.

— Тільки зачепіть! — сказала я. — Будете знати!

Вони ще покричали на мене всіляку гидоту, але не полізли. Додому поїхала з Тиною. По неї на машині приїхав дідусь.

Поліна


04.03.


У бабусі Тосі двері у квартирі заклинило. Довелося вибивати. Допомагали сини тьоті Мар’ям і я.

Ще бабуся Тося їздила у свій будинок у мікрорайоні. «Господарі», які захопили його, кудись виїхали.

У школі десятикласники знову підсилали свою дівчину. Вона мені погрожувала. Типу, я повинна зрозуміти своє місце: «росіянки всі завжди — повії», підкорятись, і зі мною «все можна», інакше вони мене просто вб’ють.

Кассі боїться — до школи не ходить. Тина сама не втручається. У Сети бабуся захворіла. Вона не вчиться. На інших покладатися не можна. Боягузи.

Зі мною тільки старий ніж для хліба. Я пошила для нього чохол зі шматка шкіри. Ношу в чоботі. Якщо вони мене впіймають, то кинуть на землю. Але єдине, що я зможу зробити, — ударити хоч одного. І я це зроблю.

Весь час думаю: чи йти мені завтра в школу?

П.


05.03.


Ерик далеко, у Росії. Там ніхто не стріляє по будинках і людях, як у нас.

До школи ходити небезпечно. Вони не дають мені спокою. Сьогодні знову чіплялися. Хотіли потягти в машину. Ледве вирвалась.

Сиджу в бабусі Тосі у квартирі, у нашому під’їзді, на другому поверсі. Сюди ж до мене приходила Хейда. Їй скоро 12 років. Вона в школі вивчає арабську.

Мама пронюхала про подарунок на 8 березня. А я так люблю робити сюрпризи.

Поля


07.03.


Незрозумілий висип. Багато хто ним покрився. Все тіло в плямах. Дорослі кажуть, це зброю таку на нас випробовують. Начебто «експеримент». Плями з’являються, потім самі зникають. Мазі не допомагають. Так з 1995 року.

Мама посварилася з бабою Тосею. Через те, що та не прийшла вчасно й мені довелося сидіти стерегти її квартиру.

Баба Тося боїться залишати квартиру без когось. Адже зайдуть і захоплять! Якщо стукають у двері (а стукали, і не раз), я по-чеченськи питаю:

— Хо міл ву? (Хто там?)

Бандити тоді йдуть. Думають, що цю квартиру вже захопили.

Мені снилися страхіття. Усю ніч. Мені снилося, що я в полоні і мені відрізають голову. Куди ніч, туди й сон! Приказка така — щоб не збулося.

15.05. Нам б’ють двері кулаками і дзвонять у дзвінок. Я питаю: хто там? Мені відповідають якісь хлопці:

— Відчиніть! Негайно відчиніть!

Знають моє ім’я. Хто їм сказав? Я, зрозуміло, не відчинила і навіть близько підходити не стала: були випадки, коли стріляли крізь двері. Побили наші двері й пішли.

Чиї це витівки?! Я скоро зовсім з глузду з’їду в цьому пеклі!

Поля


08.03.


Ще вчора я подарувала мамі шоколад і печиво. Хейда поїхала до свого батька.

І дуже погана новина. Син тьоті Мар’ям, Юсуф, знайшов нашого кота Мишка в підвалі під будинком. Хтось котові перерізав горло ножем. А потім, мертвого, його вже кинули в підвал. Кажуть, востаннє кота бачили в під’їзді, коли там були хлопці з чеченської родини із другого поверху.

Поля


09.03.


Приходить зараз дівчинка Лунет і каже:

— Там тебе один хлопець кличе. Вийди!

Я дуже здивувалась і, звичайно, не повірила. Питаю:

— Який іще хлопець?

Лунет відповідає:

— Я його не знаю.

Зачинила свої двері. Напевне, це ті хлопці, які вже ломилися.

Усе ж таки я сподівалася, що тоді хтось зі знайомих бешкетував, а виявляється, все значно гірше, ніж я припускала. Ці люди підіслали Лунет, дурненьку пліткарку. Отже, хочуть мене виманити.

Я припала до дверей і почула їхню розмову з нею. Вони питали про мою маму: коли вона приходить із ринку? Чи буває вдома мій вітчим-чеченець? Коли хтось із наших сусідів почав спускатися з верхніх поверхів і загримів відрами, хлопці миттю вшилися, попрощавшись із Лунет. За голосами їх було четверо-п’ятеро. Вони дорослі.

Уже був випадок у будинку навпроти, коли підіслали сусіда до інших сусідів (росіян). Той постукав у двері. Росіяни відчинили. Сусід-чеченець пішов до себе, а озброєні люди ввірвалися — вирішивши всіх убити.

Потім напишу докладніше.

Знову приходила Лунет. Я подивилася у вічко — біля неї нікого. Відчинила двері. Лунет розповіла, що кілька дорослих хлопців уже чотири дні ходять у наш двір. Шукають мене! Говорять, що знають — я без батька і росіянка (!), розповідають, що я була «повією» ще три роки тому (тобто ледь мені виповнилося 9 років!). Про мою маму говорять у дворі, що й вона повія та п’яниця.

— «Інакших росіян просто не буває!» — процитувала Лунет нових знайомих. — Вони сказали, що, напевне, твоя мати по вулицях п’яна валяється.

— Моя мати ніколи не п’є спиртного. Воно в нас удома під забороною, як страшний гріх. Ти бачила мою маму, що випила хоч раз?

— Ні! Не бачила ніколи. Але вони сказали…

— Як же тобі не соромно повторювати за ними?

— Але вони сказали, що твій вітчим Руслан одружений із чеченкою, а з твоєю мамою гуляє і він вам не захист. Якщо вас убивати, він не заступиться! Вони за ним стежили, знають навіть, що він підстригся нещодавно!

— Це брехня, як і все інше! Ніколи він не був одружений ні з ким, крім моєї матері.

— Ще вони ходили у твою школу № 50, — не зупинялася Лунет. — Питали, в якому ти класі.

Що за нахабна брехня?!

Чому добивають останніх російськомовних людей?! І навіть до нас, які ходять у хустках і в яких у роду кавказці, — чіпляються!

Поля


10.03.


11.45. Стукають у двері! Добуваються. Якісь хлопці. Я сама вдома. Ні мами, ні вітчима. Ці люди кричать:

— Відчини! Ти ж мене завжди запускала. Ти — російська собака!

Що мені робити? Мені страшно. Я не знаю, як бути. Я сама-одна. Б’ють ногами двері. Ніхто з сусідів не виходить, хоч чути на весь під’їзд. У них може бути зброя. Мені так страшно.

Я пішла до ванної кімнати. Коли російські військові стріляли по будинках із гармат, ми сиділи у ванній на низеньких старих санчатах із мамою, як на табуретці. Я сіла зараз тут і поклала поряд ніж. Але двері тріщать. Раптом вони їх зламають і вдеруться? Боже, що мені робити?

Їх багато.

12.50. Вони пішли.

Я попрохала сусідок, тьотю Мар’ям, яка живе за стінкою, і тьотю Тамару з четвертого поверху, виходити, якщо до нас прийдуть вибивати двері. Хоч що-небудь сказати. Але тьотя Мар’ям пішла на базар «Берьозку».

— Якщо побачу — обов’язково заступлюся! — пообіцяла вона.

А тьотя Тамара, яка раніше з нами дружила, після того як у серпні 1996 року вбило її сина, а дочку поранило снарядом із російського поста, тепер ледве розмовляє.

Ми ніби росіяни, а отже, ніби винні! Тамара не боронитиме, навіть якщо вбиватимуть.

Але мені вони сказали, що ці хлопці довідалися від якоїсь жінки у дворі, що є «російська квартира», і тепер намагаються нас знищити, щоб забрати житло собі, як прийнято зараз. Що ж це за люди такі?!

Поля


11.03.


10.20. Я і мама вдома. Уночі хтось стукав, бив наші двері. Ми не відчинили. Зараз тихо.

Заходив дядько Язид, молодий родич сусіда Султана. Недавно Язидові виповнилося 26 років. Він одружений, має двох дітей. Приїжджає інколи в гості до дядька Султана і його дочки Хави. У війну він усім допомагав — ділився зі старими й дітьми їжею. Тоді він жив у Ґрозному. З ним дружили тьотя Валя й Альонка і старі з будинку навпроти.

Мама сказала Язидові, що вітчима Руслана немає. Руслан у селі — провідує стареньку матір. Язид пообіцяв розібратися з покидьками. Мама дозволила йому прийти й підстерегти їх, сидячи в нашій квартирі.

Бабуся Патошки сьогодні повідала, що ці хлопці дуже нехороші й розповідають про мене, маму та вітчима всіляку гидоту в нашому дворі. Але ніхто не знає, хто вони і звідки прибули.

03.00. Язид, родич дядька Султана, сидів у нас. Його моя мама попрохала підстерегти злочинців! Атож! Мовляв, він спортивний, пристойний, на боці добра, мусульманин.

Мама пішла на ринок. А я сиділа на дивані й грала з ним у шахи, щоб гість не нудьгував. А потім ми грали в карти. І раптом він поліз до мене цілуватись і обійматись. До мене! Який жах! Я про таке читала тільки в книжках. І то в паскудних книжках, які Лунет Хейді підсовує. Я почала відбиватися від нього і кричати, але це не допомагало. Язид розірвав мій халат, і я не могла його зупинити. Його руки… О, який жах! Він торкався мене, цілував проти моєї волі, а я нічого не могла зробити. Він був сильніший за мене! Я кричала: «Мамо!», так, що вуха заклало і я сама перестала чути свій голос. Але він не відпускав. Я пам’ятаю, як боялась, і більше нічого. Він міг робити зі мною будь-що. Мені ще ніколи не було так страшно.

Потім я начебто провалилася під воду, і все стало сприйматись інакше. Час пішов і повільно, і швидко. Я бачила кожну мить, але була секунда — подумати. Я побачила за головою дядька Язида срібний свічник. Цей свічник дідусь Анатолій купив колись в антикварному магазині. Я з останніх сил тяглася до столика, на якому стояв свічник. Не знаю, як мені вдалося схопити його. Але саме ним одержав дядько Язид по голові!

Дядько Язид повалився, і мені довелося вибиратися, на превелику силу відштовхуючи його тушу.

Яка мерзота! Я підхопилась і побігла до дверей, не думаючи навіть, що халат розірвано. Але двері були замкнені, я стала відчиняти замки, а руки тремтять. А дядько Язид отямився, підскочив і штовхнув мене. Я відлетіла на підлогу, так і не відчинивши двері. Побачила, що мій ніж лежить на підлозі біля тумбочки, і схопила його.

— Заради Аллаха, ідіть звідси! — сказала я.

Але дядько Язид не напав. Він просичав:

— Ті, які йшли звідси, ще повернуться!

Відімкнув наші двері й вискочив у двір. Під’їзд заливало сонячним світлом.

У мене істерика сталась. Я сиділа на підлозі, плакала й кричала. Тьотя Мар’ям почула й забрала мене до себе. На кухні в неї їла тьотя Золіна, дружина дядька Сулеймана з будинку навпроти. Золіна витріщила очі, а тьотя Мар’ям її відразу випровадила, пояснивши:

— У дитини біда. Упала, мабуть. Увечері приходь!

І замкнула за нею двері. Обіймала мене. Принесла мені чисті речі, дала чаю. Я їй усе розповіла. Тьотя Мар’ям сказала, що все це — таємниця. Ніхто не повинен знати. Навіть мама. Ніхто. Інакше мене можуть убити, як ту дівчину на «Ташкалі», яку вбив батько. Або просто ніхто не одружиться потім.

— А з мамою твоєю я сама поговорю, — сказала тьотя Мар’ям.

Зі мною щось сталось. Я не можу їсти нічого. Тільки воду п’ю. Я весь час задихаюсь. Мене трусить, і мені дуже страшно.

Я от мріяла, що якщо мене хтось поцілує, то це буде Ерик. А що тепер? Як добре, що я дотяглася до свічника!

Я думала, мама піде розбиратися з дядьком Язидом, щоб він був проклятий! А вона прийшла й сидить тихо.

Поля


12.03.


9.00. Я поїхала з бабусею Тосею в її приватний будинок. Там раніше жили інші люди — вони будинок захопили.

Але потім виїхали, а бабуся Тося перечекала і повернулася до будинку, де все життя прожила з чоловіком.

Мама за мене боїться. Тому вирядила подалі. Мама сильно хворіє, грошей немає, рідних немає. А за нашу квартиру грошей дають менше, ніж коштує оплата вантажної машини до найближчого російського села. А там ми будемо жити в чистому полі? Адже біженцям не дають будинків. Нічого. Тому ми нікуди виїхати не можемо. Так мама сказала.

Я за маму переживаю. Раптом дядько Язид повернеться і її налякає?

15.20. Спала. Вешталася по городу бабусі Тосі. Гралася з кішкою. Усе добре.

20.00. Мама і Руслан помирилися. Він приїхав. Щось з’ясовували весь час. Руслан пішов розбиратися до дядька Султана через дядька Язида. Але дядько Султан нічого не знав: його родич, квапливо зібравши речі, зник. Невже соромно стало?

А мама Русланові просто сказала, що дядько Язид погано пожартував зі мною. Тобто сказала, але не все, як було. А я подумала, що куплю пістолет, знайду і пристрелю дядька Язида, щоб він більше ні з ким так не зробив.

Поля


13.03.


Ось і прочухан від мами! Зранку раненько. Репетує, як навіжена. Таке враження, що вона забула або їй усе одно, що зі мною трапилось. Вона зайнята тільки своїми справами. Навіть не хоче поговорити зі мною. Мені так важко. Я почала була говорити з нею. А вона:

— Годі дурницями займатися! Роби хатні справи та помовч нарешті!


16.03.


Ці дні ніхто нам дверей не бив ногами, і я навіть заспокоїлася трохи. А сьогодні хтось підійшов і бух-бух кулаком у двері. Раніше, ніж я підійшла до дверей, вийшли зі своєї квартири тьотя Мар’ям та її син Акбар. Чую, жінка якась їх питає:

— Мій Ібрагім ходить у «російську» квартиру?

Сусіди відповідають:

— Який іще Ібрагім?! Не бачили такого жодного разу!

— А мені сказали, тут росіяни живуть. Напевне, погані люди.

Тьотя Мар’ям давай на неї лаятись:

— Ти що вигадуєш?!

Я у вічко подивилася: це до нас стукала тітка з базару, пліткарка і брехуха. Чеченка. У неї чоловік-алкаш, вона його весь час шукає. Вочевидь, знову нам «привіт» від дядька Адама і тьоті Айшат. Вони ніяк не забудуть, що «російська квартира» тьоті Валі втекла в них з-під носа! Мені знову снилися страхіття.


19.03.


Завтра в мене день народження. Ні тьоті Алі, ні Ерика. Нікого.

Мама подарувала колготки та флакончик парфумів.

Поля


20.03.


От мені й стукнуло 13 років! Мій день народження! Мама та вітчим подарували мені шоколадку.

Хейди немає. Вона поїхала жити до свого батька та його другої дружини.

До мене ввечері на чай із пирогом прийдуть дві подруги: бабуся Тося й тьотя Мар’ям. Хоч би електрика була. Інакше сидітимемо в темряві.

Поля


26.03.


Ми з мамою в тьоті Мар’ям дивилися серіал «Фатальна спадщина». І туди прийшла чеченка двадцяти п’яти років.

Покликала мою маму. Попросила поворожити. Моя мама раніше ворожила. А тепер Руслан заборонив і вона перестала ворожити. Усім відмовляє.

Мама і їй відмовила. Дівчина стала плакати й голосити. Вона розповіла, що в неї була сестра. Вийшла заміж у сусіднє село й чекала на шостому місяці вагітності дитину. А потім сестра прийшла якось із села до міста та говорила, що дядько її чоловіка чіпляється до неї. Просила захисту. Але батьки нічого не зробили. Не повірили їй. Згодом дядько чоловіка заявив, що вона його спокусила. Після чого родичі чоловіка посадили її в машину, вагітну на восьмому місяці, і відвезли кудись. Ніхто її більше не бачив.

— Я впевнена, вони її вбили, — плакала дівчина. — Наша родина не стала з’ясовувати. А я хочу знати.

Мама все одно сказала, що на картах більше не ворожить!

— Ну зробіть хоч щось, — прохала дівчина.

— Давай фото, — сказала мама. Вона теж уже так не робить. Але вона вміє. Подивиться на фото і знає, жива людина чи мертва. Є аура чи ні.

Мама сказала, що вона завтра скаже, чи жива її сестра. Але хоч би що мама сказала, дівчина повинна це вислухати, піти і більше до нас не приходити!

Дівчина попрощалась, а ми з мамою назад до тьоті Мар’ям пішли. Мама до телевізора — серіал додивлятись, а я на кухню з фото. Мені завжди хотілося побачити, чи є аура в людини. Але хоч скільки я мружилась і дивилась на фото, я так нічого й не побачила. Фото було маленьким, чорно-білим. На паспорт. На ньому була дівчина років вісімнадцяти. Я просто сказала їй, як видимій людині:

— Приснись мені і скажи, що з тобою трапилось! Обов’язково приснись мені!!!

— Що ти тут розказуєш?! — Прийшла мама, відібрала фото й засунула в кишеню.


27.03.


Ранок. Ох, сон привидівся. Незнайомка з фото прийшла.

Начебто я спускалася від зупинки «Нефтянка» і її зустріла. Осінь, багнюка така, і вона йде назустріч. Волосся в неї довге-довге. Сама худенька, з великими очима. Дивлюсь, а волосся в неї геть брудне.

— Що трапилося з тобою? — питаю.

— У мене красиве волосся було, — каже вона. — Але люди його забруднили. Багном замазали. У калюжі мою косу намочили. А потім сказали, що волосся брудне і я сама в цьому винна. А я не винна. І вбили вони мене й мою дитину. І ніхто не заступився. Чоловік мені не повірив.

— Стривай! — кажу. — Чим тобі допомогти?

— Ти допомогла. Ти мене послухала й повірила. Спасибі.

І пішла далі, тягнучи по землі брудну мокру косу каштанового волосся.

Вечір. З’явилася дівчина, яка вчора приходила. Мама їй квапливо сунула фото. Сказала:

— Вибач. Сестра твоя мертва.

Дівчина заплакала, стала гроші давати. Мама не взяла.

— У неї каштанове волосся було? — я запитала.

Мама давай кричати:

— Іди звідси! Тут дорослі розмовляють!

А дівчина сказала:

— Так, у неї була довга коса. Майже до землі! Ми дуже пишалися, що в неї таке волосся. Востаннє в жовтні сусіди бачили, як її в машину посадили: чоловік, його дядько і брат чоловіка. Вона виривалась, не хотіла з ними їхати.

Дівчина все чекала:

— Ви не знаєте, хто вбив?

— Ми домовилися, що ви підете. Я багато років не ворожу.

Мама посувала її до дверей, а я хотіла щось іще сказати, але не сказала. Але точно я знаю, люди обмовили її сестру.


30.03.


Сильний вітер. Ураган!

Мама пішла. Прибиратиму вдома. Самій мені якось не по собі. Знов у квартирі хтозна-що: меблі стукають, кроки, і нікого…

Тьотя Мар’ям скаржилася, що бачила кішку, а потім та розчинилась у повітрі! І всі скаржаться на якесь чортовиння. Молимося — минає, а потім усе знову. Дядько Хамзат носить «Джейн» — це молитва така, щоб злі духи не жартували з людиною.

І мені Руслан написав. Я теж ношу «Джейн». Її зашили в шкіряний трикутник. Туди ж мама поклала хрестик. Це мені так зробили після сну про смерть, коли вона мене переслідувала.

Хоч би ніхто не прийшов бити наші двері! Я перечитала книжки про сузір’я.

Поля


02.04.


Снилися страшні сни. Я кричу і прокидаюсь. Знову сниться війна. Літак скинув бомбу, а я під завалами, як ті старі росіяни, в центрі міста. Каміння тисне на груди, я кричу. А вилізти не можу. Починаю помирати, повільно задихаюсь. Прокидаюсь — у мене холодний піт.

Я ходила додому до Хейди. Але мені сказали:

— Хейди немає!

Усе брешуть. Я вже стала боятися за неї. Піду до її школи. Розпитаю її однокласників: може, вони що пам’ятають або бачили? Де вона?

Мама знову не торгує, лежить удома. У мами хворе серце.

Поля


03.04.


12.30. У Хейдиній школі сказали, що вона в батька, і дали мені адресу. Я знайшла його будинок. Він живе на вулиці Бородіна. Вийшла друга дружина:

— Немає тут Хейди! Іди звідси.

Пішла знову в будинок навпроти — у квартиру, де Хейда жила в дядька з мамою та братиком. Дядько її мені відповів:

— Вона тут більше не живе!

І гримнув дверима.

Отже, я більше її ніколи не побачу? Що ж робити? Пам’ятаю, вона говорила, якісь далекі родичі її живуть в Октябрському районі, але точна адреса їхня невідома.

Якщо Ерик теж не повернеться, то це буде постріл упритул. Хейдо, повернись. Будь ласка. Повернись у моє життя.

22.00. Я захворіла. Патошка принесла таблеток, а потім покликала грати в хованки.

Вийшла надвір. Сонячно. Красиво! У дворі грали в хованки: Іслам, Казбек, Патошка, Хава та хлопчик Ільяс. Пограла з ними трохи. Хлопці вже дорослі, а все як малі. Бігають, пищать.

Лунет сьогодні з ними не грала, і тому Патошка покликала мене. За нею впадав Іслам. Патошка на нього злилася, тому що бігає на побачення з Ільясом. Але Ільяса кохає Лунет із будинку навпроти, і тому Патошка з нею посварилась.

Хава сумовито повідомила, що в неї нікого немає. Сміх просто. Хава — найкрасивіша дівчина в нашому дворі.

Спочатку, коли я прийшла грати в хованки, народ обурився проти «російської зарази», але несподівано Іслам став за мене заступатися. Він водив, коли була моя черга, звертався до мене «сестро» і всіляко догоджав Патошці. Це ж бо вона мене запросила!

Лунет злостиво визирала з балкона. Думаю, вона завтра з’явиться. І мене вже ніхто не покличе.


04.04.


До школи не ходжу. Температура. Горло болить. Страшенно тріщить голова від жару. Лежу в ліжку. Мама лається.

Патошка помирилася з Лунет і не прийшла до мене. Світ став підлішим.

Поля


07.04.


(хоча я не впевнена)

Вухо болить. Інфекція. Висока температура. Мама кричить безперестанку, і виганяє з дому, і лає, і нічого не робить, щоб мені допомогти. Я в неї «невдячна худобина» і «зараза». Саме через мене вона не купила собі нову куртку. Адже вона витратилась, купуючи мені ліки через ангіну! А я пішла грати з Патошкою і «ще сильніше захворіла і сама винна». Ще мені докір було висловлено, що грошей я їй не приношу. Не торгую на ринку через хворобу. А я зобов’язана купувати їжу і тримати дім! «Як діти за царя» — цитую матір. Загалом, концерт на замовлення.

Сьогодні я сама сяк-так підвелася й попленталася за чотири зупинки пішки до лікарні № 9. Зайшла. Люди так здивовано споглядали, що дівчинка сама прийшла, без батьків.

Я постукала в якісь двері і сказала, що мені потрібен лікар. Мене прийняли. Подивилися горло й вуха. Спитали, чи є в мене гроші на ліки. Я сказала, що немає. Я ж не працюю зараз, не торгую на ринку, грошей ні копійки. Мене подивилися — сказали, в горлі й вухах сильне запалення і потрібно в лікарні лежати, спитали, чи маю родичів, які це оплатять. Я мовчки попленталась на вихід. Дівчина-медсестра наздогнала мене в коридорі. Сказала:

— Заховай! А то мені влетить від лікаря. Це пеніцилін! Попроси когось, нехай тобі уколи роблять!

Медсестрі років вісімнадцять, вона чеченка. Я сказала їй:

— Баркалла. (Це чеченською мовою «дякую».)

До пеніциліну потрібна ще спеціальна вода, щоб розводити. Грошей у мене немає, а мама не дає. Піду завтра на ринок — продам свої книжки. Куплю воду, щоб розводити ліки.

Усе сильно болить.

Вечір. Приходила Хейда!!! Мій найбільший друг. Вона не побоялася прийти, дізнавшись, що я хвора. Весь цей час Хейда була в гірському селі. Вчила арабську.

— Трохи й англійську знаю! — похвалилася вона.

Завтра Хейда назавжди від’їжджає. Родичі десь купили будинок її матері, їй і братикові. Далеко-далеко. Хейда прийшла до мене попрощатись. Але я зраділа дуже — навіть температура минула. Я вірю, що, якщо не здохну, ми обов’язково побачимося ще коли-небудь! Хейдо, мила, я завжди пам’ятатиму, як ми дружили. Як нас сварили, але ми мирилися на зло всім! Я вірю в удачу. Може, і в кохання колись повірю.

До зустрічі з тобою, Хейдо!

П.


12.04.


Надвір не виходжу. Нікого не бачу. Ні друзів, ні ворогів.

Мама взялася робити уколи. Робить. Ще три й «ура»!

На бабусю Тосю вчора на вулиці напали — відібрали всі коштовні речі. Тварюки!

А мама, роблячи мені черговий укол, заявила ось що:

— Едик і Арлет — господарі кафе — знайшли тобі нареченого. Багатий чеченець! Готель свій будує. Машину має! Руслан згодний. Як закінчиш дев’ять класів, вийдеш за нього.

— Що?! — у мене навіть слів не знайшлося. — З глузду з’їхали?! Я його жодного разу в очі не бачила!

— То нічого, — мама каже. — Головне — він на тебе здалеку подивився, слово дав, що одружиться. За звичаєм. Муллу запросять. Очі в нього зелені, до речі, а сам брюнет. Ти гляди не ганьби нас — усю хатню роботу виконуй і ні в чому йому не відмовляй.

— Та припини негайно! — закричала я. — Не хочу слухати! Не вийду я!

Але мама вперто повторила, що за два роки я у квартирі їй не потрібна — у них тут «своє життя», а мене віддадуть заміж, як годиться.

— Тобі вже буде 15 років! Дев’ять класів закінчиш і підеш заміж, як усі дівчата! Без заперечень!

Не згодна я. Не згодна! Я не знаю цього чоловіка. Мені огидно й говорити про це. Що ж, мені буде 16 років, а я буду вагітна, з величезним животом, як дочка Сацити, що живе внизу на зупинці «Берьозка»?! Ото ганьба! Ганьба! Яка жахлива дурна тема знову захопила маму! Вітчим їй, чи що, підказав?

І піти мені нікуди — рідних немає. Чому дідусь загинув? Де ти, щастя?

Поля


13.04.


Виявляється, цей жарт із заміжжям — цілком так серйозно. Принаймні вітчим підказав, а мама міцно вбила собі в голову. Еге ж! Мене можна буде вигнати з квартири. Яка краса!

А коли я заявила їм, що не вийду заміж і не послухаю їхніх наказів, мама заявила ось що:

— Я тебе особисто виставлю, випхаю за двері! Тобі вже давно дітей народжувати можна, а ти комизишся!

Що за дурниці? Нізащо не погоджусь. Вітчим приманює «готелем» і «машиною». На чорта мені багатства, якщо я не люблю й не знаю цієї людини? Краще я повішусь. Адже, ставши моїм чоловіком, цей невідомий мені мужчина буде зі мною ххххх.

Нізащо!

Може, Хейда допоможе мені втекти? Але куди?

П.


17.04.


Сильний вітер за вікнами, пил.

Прийшла до мене зараз бабуся Тося й насварила. Виявляється, тьотя Аля й Ерик приїхали. Стукали мені у двері, а я їм не відчинила.

Я справді чула стукіт, але не підійшла до дверей. Нам часто грюкають у двері й вигукують лайки незнайомі люди. Вони злі через війну й ненавидять усіх, у кого російське ім’я. Намагаюся не підходити до дверей.

Але з’ясувалося, бабуся Тося залишила в нас ключ від своєї квартири й тому так кричала. Мама пішла, а я й не знала про ключ.

Зроблять мене таки в усьому винною.

Я сказала бабусі Тосі, що спала. Не почула. Насправді мені просто страшно було підійти до дверей.

Мені снився сон про креслення міжгалактичних кораблів. Хтось уві сні мені пояснював, що, якщо побудувати корабель круглої форми, він буде швидше переміщуватись у просторі на сімдесят світлових років.

П.


19.04.


Сьогодні християнський Великдень.

Мама торгувала на ринку. Я робила уроки. Увечері пішли до бабусі Тосі. Я побачила тьотю Алю й Ерика! Ми розмовляли про все. Я набралася сміливості й притягла свій поламаний магнітофон Ерикові, щоб він полагодив його.

Довідавшись про те, що мама й вітчим мають намір віддати мене заміж, тьотя Аля сказала, що це — дурниці. А Ерик обурився:

— Ви що?! Він пограється з нею й викине, як кошеня! Як можна? Їй потрібно вчитись! Закінчити інститут!

Цим Ерик відразу набув у моїх очах образу справжнього героя.

Ще я запам’ятала чудову приказку: загадуючи бажання, подумай, а раптом воно здійсниться?


20.04.


Зранку йшов дощ.

Хлопчик Іслам притяг песика. Маленького. У коробці. Куди нам песика? У нас уже котові перерізали горло. Іслам прохав маму песика сховати, але мама не погодилася. Сказала:

— Візьми його собі! У вас приватний будинок, є двір!

Іслам удав, що пішов. А ми відчинили двері невдовзі, а цуценя пищить у коробці. Не знаємо, що тепер робити.


21.04.


Були в тьоті Алі. Вона жартувала, моя мама, як завжди, з усіма сперечалась, бабуся Тося сміялась. Ерик слухав то музику, то нас.

Він розібрав мій магнітофон. Сказав, ремонту таке не підлягає. Це дурниця, я сама його полагоджу. Узяла в Акбара паяльник. Знайду, де з’єднати дроти.


24.04.


Ерик їде завтра. Він прибув до Чечні ненадовго. Ми майже не спілкуємося.

Сьогодні в школі було от що: наприкінці навчального року в наш 7-й «А» прийшла дівчинка в паранджі. Вона ні з ким не стала розмовляти. Мовчки сіла за останню парту. Банда Лур’є-Левиці до неї почіплялась-почіплялась та й перестала.

У неї коричневий рюкзак із книжками й паранджа чорна. Паранджа так відстібається, що обличчя видно, а потім вона знову закривається, і видно тільки очі!

У нас у класі скромно вдягаються Кассі, Тина, Сета і я. Хустки й довгі спідниці. Інші наряджаються, і навіть деякі, з банди Лур’є-Левиці, носять міні-спідниці й фарбуються!

У паранджі вперше хтось завітав.

Поля


27.04.


Сьогодні пішли після уроків гуляти. Я, Тина й Кассі.

Ходили, вірші читали одна одній. Ідемо назад повз шкільний паркан, і я бачу — щось негарне діється на галявині. Старшокласники та банда Лур’є-Левиці оточили нашу новеньку в паранджі. Їх десь п’ятнадцятеро, а вона одна. Півколо звужується, і от-от бійка почнеться.

Тут я зрозуміла, що я ні на чиєму боці, окрім тих, кому потрібна допомога. Не можу дивитися, як б’ють.

— Ходімо, — кажу. — Допоможемо їй!

— Що ти! Що ти! — позадкували Кассі й Тина. — Битися?! Ходімо звідси швидше, доки нас не помітили. А то надають по шиї о-го-го як!

І, пригнувшись, вони швидко задріботіли вздовж паркану до будинків. Я одна перелізла через шкільний паркан і побігла на галявину, встигнувши на ходу підібрати величезну гілляку з землі.

Новенька стояла в паранджі — видно були тільки очі. На неї з усіх боків наступали десятикласники з бандою Лур’є-Левиці.

— Ваххабістка! Ваххабістка! — кричали вони. — Покажи нам обличчя! Ми зірвемо з тебе цю ганчірку! Ти ваххабістка! Ми тобі покажемо! Ти не будеш ходити в нашій школі в паранджі!

Компанія розмахувала кулаками, а Міла з Ліндою навіть камені встигли взяти до рук. Новенька поволі задкувала, але нічого не говорила й обличчя не відкривала.

Коли я підбігла, стався затор. Народ наче отямився й покривився.

— Ти що, Жеребець, тут забула? — вийшла поперед інших Лур’є-Левиця. — Це наші розбірки! Іди звідси!

— Іди геть! Забирайся звідси, російська тварюко! — заверещали її служниці з банди.

Старшокласники мовчали.

— Вас багато, а вона одна. Це нечесно, — сказала я, розмахуючи гілкою, щоб не дати їм підійти близько до себе. Новенька опинилася за моєю спиною. Ми повільно відступали до паркану.

— Вона сама за себе відповість! А тебе, російська гадино, ми прикопаємо в канаві, — сказав упевнено десятикласник і плюнув на мою туфлю.

Начебто я повинна була злякатись, але на мене ніби щось найшло. Ніби в голові щось вибухнуло. Я зупинилась і сказала:

— Ви можете мене вбити. Так. Але я буду битися до останнього подиху. Я не зійду з цього місця й кинуся на першого, хто зробить крок!

Махнула гілкою перед їхніми обличчями. Гілка просвистіла. Народ завагався і похитнувся.

— Вам краще вбити мене. Тому що, якщо не вб’єте, я вас покалічу. Я проткну вам очі й роздряпаю щоки. Нема чого мені втрачати! Нічого в мене в житті немає! Але я можу хоч її захистити!

— Ти чокнута! Божевільна! Ти ж навіть імені її не знаєш! — сказала Лур’є-Левиця, а потім віддала наказ своїм: — Ходімо звідси. Жеребець сказився!

Лінда кинула камінь. Але схибила.

— От нахабна російська тварюка! Щоб ти здохла! — закричали Яха й Тара, але покірно пішли за Лур’є-Левицею.

Інші пішли за ними. Старшокласники подивилися, що наші бандитки йдуть, знизали плечима і теж стали розходитися. Новенька стояла в паранджі й усе так само мовчала.

— Як тебе звати? — запитала я російською.

Вона не відповіла. Я вирішила, що вона не розуміє російської.

— Ха це ху ю? — запитала я по-чеченськи («Як тебе звати?»).

— Латифа, — відповіла дівчинка.

— Чому не втекла? Тобі не було страшно?

— На все воля Аллаха, — сказала вона.

«Ось хто божевільний», — подумала я й пояснила:

— Вони могли тебе сильно побити!

Вона повторила:

— На все воля Аллаха.

І пішла до шкільних воріт. А я залишилася стояти стовпом. Уже виходячи з воріт, дівчина обернулась і гукнула:

— Баркалла! (Дякую!)

П.


02.05.


За бабусею Тосею ганяються, мало не вбили ножем — ледве ухилилася. Через її дім. Дім знову собі забрали якісь чеченці. Їхати бабусі Тосі нікуди. Ерика й Сашку ледве розмістили в рідних. Нема де жити. Ні кімнат, ні допомоги влада не дає.

Бабуся Тося ночувала в хороших сусідів-чеченців. Вони її сховали. Не дали вбити.

Зараз вона чекає на мого вітчима Руслана. Він з’явився. Знову поїде розбиратися за бабусю Тосю з тими, хто захопив її житло й майно. З Русланом обіцяли піти діти тьоті Мар’ям і Мансур.

Що думає тьотя Аля? Виїхала з дітьми, а свою стару маму залишила. Адже її можуть щохвилини вбити! Бабуся Тося плаче й тремтить.

Щодо того мужика, який ломився й кричав, вдалося з’ясувати: виявилось, його підіслала з маминої роботи, з кафе, жінка Хадиджа. Це її коханець.

На думку декого, всіх росіян треба вбивати, а квартири собі забирати. Хадиджа налаштувала свого коханця проти моєї мами. Мама дізналася про це від тьоті Мар’ям і тьоті Тамари. Пішла до Хадиджі й улаштувала скандал. Сказала, що Руслана до її дітей пошле. Нехай постукає у двері й полякає їх.

Чеченці Едик і Арлет, господарі кафе, мою маму підтримали і сказали, що всілякі гірські барани понаїхали і тепер усім нормальним людям життя немає.

Поля


04.05.


Бабуся Тося і Руслан возили мене до лікаря в лікарню № 9. Вуха й горло лікар подивився: запалення минає. Слава Богу!

Бабусі Тосі Руслан дозволив жити в нас. Сам ходить ночувати до друга в нижні будинки. Вона дуже боїться.


05.05.


Була в школі. Пішла вранці з Лунет, Патошкою та Хавою. Не спеціально, звісно. Просто дорога одна і школа одна. Так і пішли.

Хава встигла повідомити всіх, що тато мого тата — чеченець і тому ми з нею знову подруги. Казна-що, звичайно. Патошка — аварка, Хава — інгушка, Лунет — чеченка.

Лунет, така бридка, стала мене зачіпати. Назустріч ішов наш сусід дядько Валера. Я привіталася з ним, а інші дівчата — ні. Лунет давай висловлюватись:

— Він тобі хто? Навіщо з росіянином вітаєшся?! У тебе друг росіянин! Ха-ха!

А я відповіла:

— Це наш сусід. Із сусідами, щоб ти знала, потрібно вітатись, а не бути нечемами.

Після цього Патошка стала виправдовуватися, що вона дядька Валеру не помітила, а Хава схитрувала — вона мовчки кивнула. Лунет розлютилась.

— А твої сусіди: тьотя Мар’ям і її діти — ваххабісти! — бадьоро заявила вона.

— Що за дурниці?!

— Вони горілку не п’ють і не крадуть! Отже, ваххабісти! — продовжувала верещати Лунет дедалі сильніше.

— Ні!

— А от і так!

— Хто такі ці ваххабісти?

— Бандити! Мені мама сказала! — пищала Лунет. — Їх можна вирахувати зразу. Якщо бачиш, що людина не п’є горілку й не краде, а молиться весь час, це ваххабіст!

— А в чому небезпека?

— Вони хочуть змінити світ! Це вони придумали, щоб не було ялинки на Новий рік, а був шаріатський суд!

— А до чого тут мої сусіди?

— Ну… Вони не п’ють горілку. Це підозріло. А от мій дядько п’є. Ми — нормальні люди!

Загалом, дурниці якісь. Так мені до ладу не вдалося з’ясувати, що це за обзивання таке — ваххабісти — і що тут не так. Я залишилася при своїй думці, а інші при своїй думці.

Не викликає в мені довіри ця Лунет з її питущим дядьком.

П.


06.05.


Привіт!

Починаю новий зошит словами: Мої вчинки та справи

14.00. Прийшла зі школи. На мене вже чекала бабуся Тося. Обідати хотіла. Я погодувала її.

Бабуся Тося неймовірну річ провернула, виявляється. Коли востаннє «загарбники» бабусю Тосю зарізати збиралися, вона туди не дарма повернулася. Вона знала, де заховані документи на дім! Знайшла їх, а «загарбники» не знайшли.

Бабуся Тося вже збиралася була тікати з важливими паперами, як з’явилися ті, хто там зараз живе, і кинулися на неї з ножем. Але не наздогнали.

І тепер бабуся Тося продала свій будинок! Іншим чеченцям. Вона в обмін на гроші віддала їм документи як хазяйка. І одні чеченці тепер виганяють інших, а баба Тося продовжує ховатись у нашій квартирі. Поки ми все це обговорювали, хтось з’явився і став у наші двері стукати. Я відчинила — думала, мама або вітчим, а там незнайомий чолов’яга. Бабуся Тося його побачила і побігла повз нього на другий поверх, у квартиру своєї дочки Алі. Там сховалася.

А я залишилась сама. Сказала чоловікові:

— Я вас не знаю. Ідіть звідси!

Зачинила двері. Він галасує на весь під’їзд:

— Ти що, мене не знаєш? Я з твоєю матір’ю разом працюю!

От брехун! З мамою самі тіточки працюють — пиріжки смажать і продають у кафе. Господиня, Арлет, із ними, а дядько Едик тільки воду, масло та борошно привозить.

Що треба незнайомцеві? По-моєму, це знову жінка Хадиджа з маминого кафе когось підіслала. Вона не має дому в Ґрозному, тільки в гірському селі, тож вона зі своїми дружками хочуть налякати якусь російську родину, а квартиру в Ґрозному собі забрати.

Минуло 20 хвилин! Пишу я, значить, тебе, Щоденнику, і чую в нашому під’їзді, як сусідка тьотя Мар’ям із дядьком лається. Пішла, двері відчинила. Тьотя Мар’ям каже:

— От, пішов він!

Я:

— Хто він?

— А той, який від Хадиджі!

Чолов’яга почув, назад повернув і як закричить:

— Я вам голови відірву!

А я цього чоловіка вперше бачу!

— Що вам треба? — питаю.

— Хадиджа — хороша, Хадиджа мене прислала…

— Яка ще Хадиджа?!

— Твоя мати знає яка!

— Ви ненормальний! Не смійте нам стукати й погрожувати!

— Я вам покажу, які тепер у Чечні порядки! — закричав дядько.

— Мій вітчим Руслан із вами поговорить.

Почувши про Руслана, невідомий чолов’яга миттю вибіг із нашого під’їзду, сів у свою машину і швидко поїхав.

Точно. Це його нахабна дурепа з гір підіслала. Залякати хоче. Не вийде. Оце ж вона знала, що мама сьогодні на роботі, то й підіслала знову свого дружка.

А бабуся Тося так і не відгукнулась, хоча я постукала по батареї — наш старий сигнал, коли є небезпека. Вона кинула мене саму з цим незнайомцем. Спасибі, тьотя Мар’ям проходила повз.

На тьоті Мар’ям сьогодні гарна сукня! І новий прозорий шарфик, у тон до сукні.

Поля


07.05.


Латифа й Сета хочуть узяти в нас кошенят. Їх нещодавно народила кішка Ксюха. Кошенята чорні з білим, красиві, як покійний Мишко.

Дівчинка Арина сьогодні провела мене аж до будинку. Сама Арина живе за кілька зупинок в інший бік. Це вона просто, щоб на мене ніхто не напав.

Бабуся Тося знову прибігла. Гроші свої за проданий будинок ховає, навіть не дістає. Чому не від’їжджає? Дивно все якось.

Бабуся Тося каже, щоб я вечерю готувала.

У мене досі вуха болять і горло, але вже менше. Через проблеми хвороби здаються неважливими.

Бабуся Ніна і тьотя Варя, її дочка, торгують на базарі «Берьозка». Тим і живуть.

Поля


08.05.


Шифруюся, тому що не можна писати як є. Сьогодні б. Т. у. на. По. Р. Ш. К. М.

Приходила в гості жінка з нашого району. Весела така! Її звати Зарґан. Синка має, Тіму. Розбалуваний хлопчик! Вона його любить і йому потурає.


10.05.


Мама прийшла з ринку дуже втомлена, пиріжки погано продаються. Грошей зовсім немає.

Я хотіла їй прочитати свою нову поезію, але вона пішла спати.

Я написала «Морську поему»:

Море сапфірово-темне.

Скелі тиху ведуть розмову,

Що оманливий Вітер північний

Зрадив ясну Зорю вечорову.

З незбагенних висот небесних

Тут приходить до нас розуміння,

Що не відаємо ми Всесвіту,

Що не віримо в силу Творіння.

Хрест Південний стоїть у небі,

Кораблям осяває дорогу.

А на дні спрут багаторукий

В хатку стукає до восьминога.

Восьминіг засвітив ліхтарик,

У вікно позирнув ліниво

І, побачивши давнього друга,

Відчинив йому двері щасливо!

Нереїди сміються в танці,

Виграють у воді дельфіни.

А на дні, де морські палаци,

Червонясто сяють рубіни.

Бо Нептун кличе друзів усіх —

У царя глибини морської

Починається свято бучне.

І прийшли всі без думки лихої.

Позбирались водяники

Із озер і боліт далеких.

І, зіпершись на ручку ціпка,

Кашалот причвалав старенький.

З лазурово-пінним волоссям

Щебетлива русалочок зграя

Вже зібралась на свято Селени,

Білі сукні під місяцем сяють.

Аполлон вийняв славну кіфару —

Зникло горе, мов дим простий.

Діоніс підливав у бокали

Всім шипучий нектар золотий.

Заспівав дивовижний голос,

Залунали і жарти, і сміх,

І Амур із-за трону Нептуна

Розглядав хитрувато всіх.

І пускав свої гострі стріли

Він із влучного лука в серця,

Щоб тритонів співи бриніли,

Щоби щастя не знало кінця.

Афродита — дочка моря й сонця —

Всіх сліпила своєю красою.

Хто зустріне її випадково,

Той не матиме більше спокою.

Вигравало кольє зі смарагдів,

Сукня мінилась пурпурова.

З ворожінь чарівниці-Наяди

Вона слухала кожне слово.

Так і сяє від усмішок зала,

Блискотить від алмазних букетів.

І хто знає, що він там не зайвий,

Хай з’являється теж на бенкеті!

Вирушаймо удвох, коли хочеш,

Бо і я поспішаю туди.

Світить Місяць, господар ночі.

Зірко ясна, веди нас, веди!

13 років.

Поля


13.05.


Тепер про бабусю Тосю докладніше. Тож я шифрувала, що вона в нас, але збирається тікати до Росії і їй допомагатимуть сусіди (ми і тьотя Мар’ям). Але сьогодні з’ясувалося, що бабуся Тося щось приховує, тому не їде і ховається. Щось відбувається ще, про що вона не каже.


15.05.


Сьогодні вранці мама мила мені голову. Це відбувається так: спочатку я приношу з городів воду у відрах. Там вода в старих колодязях. Чергу потрібно вистояти!

Потім ми воду гріємо. Тягнемо відра у ванну кімнату, змішуємо гарячу воду з холодною, і мама поливає мені на голову, а я милом її мию. Шампуню немає давно.

Усе так і було сьогодні, доки мама не задумалася, набрала окропу (замість теплої води) і ошпарила мені голову! Я, звичайно, завила. Боляче! Мама не розібралася, чого це я вию, розлютилась і вдарила мене по голові бляшаним ковшем! Я ж залишилася винною!

Тепер голова в тому місці надулася. Величезна ґуля під волоссям, ближче до вуха! Добре, що вона мені череп не проломила. Невідомо, чим усе тепер скінчиться — голова болить страшенно, ґуля просто величезна! Цілий день прикладаю холодне до голови в надії, що набряк спаде. Прибираю, перу мовчки, щоб знову не отримати.

Бабусі Тосі поскаржилася — вона, як побачила ґулю, прошепотіла: «О Боже!», схопила свою торбу і втекла до себе на поверх. Не наважилася в нас залишитись.

P. S. З мамою я розмовляти не буду. Вона однаково тільки лається. Кричить, що я хворіла (вуха й горло) і на мене вона витратила гроші. Хоч мені безкоштовні ліки дали в лікарні, а до цього мама відібрала, що я знайшла на ринку, і так і не купила мені годинник — навіть найдешевший. Безсовісна!

Ой, як боляче. У-у-у-у-у-у!

Поля


17.05.


Учора був мамин день народження. Я вперше їй нічого не подарувала. Зазвичай завжди готую подарунок, роблю його сама. На 8 березня цього року, крім солодощів, ще й листівку сама малювала.

У школі з дівчатами ми розмовляли про «Титанік». Про те, як через багато років після його загибелі плив інший корабель і почув сигнал про допомогу. Він кинувся до найближчого крейсера, але виявилося, що з тим усе гаразд. Тоді вирішили з’ясувати, звідки йде сигнал. Хтось же кличе на допомогу? І виявилося, що той сигнал іде з давно потонулого «Титаніка». Іде сигнал, незважаючи на те що корабель глибоко під водою.

Учора ми лягли спати, і раптом хтось став нам двері бити. Вітчима знову немає. Мама і я. Я пішла, подивилась у вічко: незнайомі чоловіки. Я постукала ополоником у стіну до тьоті Мар’ям (сигнал про допомогу). Сини тьоті Мар’ям тільки почали свої двері відчиняти, а ці чолов’яги незнайомі втекли!

От скажіть, будь ласка, кому ми жити заважаємо?

Поля


20.05.


Просто жах і ганьба! У нас у школі ось що придумали. Усім дітям дати путівки, у кого в родині є хтось, хто воював проти Росії, тобто — бойовик! Приходять зі списком, і кожна дитина говорить про дядька, батька або брата. Це в список записують!

Але ж багато дітей брешуть. Просто вони хочуть поїхати на море! Адже путівки до м. Сочі! Діти записують прізвище, ім’я й по батькові рідних, дату народження, де живуть, наче ті — бойовики, а вчителі ці списки збирають для когось.

Небезпечно, нерозумно, страшно. З нашого класу всі записались і давай на мене горлати, чого це я не записуюсь.

Але кого мені записати в бойовики, маму?! Вона мене по голові ковшем ударила. Так мама пиріжками на ринку торгує! Вітчима? Цей і з телевізором упоратися не може — не те що з якимись ворогами.

Нас тьотя Мар’ям від лиходіїв захищає, які на росіян нападають. Тьотя Мар’ям працює в котельні й сильно кульгає після давньої аварії.

Словом, хоч як дівчата з класу мене вмовляли, так я й не змогла нічого придумати. Одна з усієї школи до Сочі не поїду. І нехай.

Поля


26.05.


Усі з нашої школи влітку їдуть до Сочі. Мені прикро.

Я просила вчителів, щоб мене теж узяли, що в мене дідусь Анатолій під обстрілом у лікарні загинув. Мама хворіє, нервова така після війни. Але вчителі сказали:

— Не можна! Тільки дітям бойовиків путівки в Сочі!

Поїхав поїзд ту-ту-ту.

Побилася з Лунет. І ще їй надаю. Тому що сьогодні вона підкралась до мене і вдарила, я їй відплатила. Але вона ще раз підкралась — ударила і втекла.

Учора вона вихвалялася Хаві з нашого двору, що мене відлупцює, бо я дружу з ваххабістами, а саме з дівчатами Латифою та Сетою.

По-перше, вони — мої однокласниці; по-друге, що означає слово «ваххабіст», мені досі невідомо, зате відомо, що Латифа й Сета не фарбуються, не крадуть і завжди роблять уроки! А по-третє, не собача справа Лунет, з ким я розмовляю на перерві! Нехай стежить за своїм дядьком, який п’є горілку.

Лунет, як з’ясувалося, має теорію, що якщо я розмовляю з дівчатами у великих хустках, то сама стану їхньою подобою. А от і ні! У мене навіть хрест є з православної церкви.

— Я б порадила тобі шваркнути її як слід! — заявила мені Хава. — Нехай на все життя затямить!

Я пообіцяла, що затямить.


27.05.


Склала вірш:

Над морем летіла чайка,

І бризки від хвиль миготіли

На крилах її,

Як роса.


01.06.


Уже чотири дні торгую на ринку. Зиску мало. Грошей немає. Ніяких канікул мені не світить.

Учора була жахлива гроза. Гуркотів грім, з неба наче вилилося ціле озеро, і в момент на ринку води стало по коліно! Я боюся грому та блискавок. Кажуть, це поганий знак. Грому та блискавок бояться грішні люди. Але я боюся його тому, що він нагадує мені вибухи. Я промочила ноги! А ще ж до кінця не одужала. Усе мучуся з вухами та горлом. Голова болить.

Щодо з’ясувань стосунків між дівчатами з двору: усі врешті зрозуміли, що я говорю правду, і відлупцювали пліткарку і брехуху Лунет. Але не сильно. По-дружньому дали стусанів для розвитку свідомості.

Я маю план, як заробити й купити додому необхідні речі. Але торгівля поки що йде зовсім слабенько.

Поля


03.06.


На ринку мене рятують книжки. Якщо не ходити з коробкою по рядах (іноді я ходжу, розбиваючи за день ноги до крові), а стояти за столом (у нас немає свого, а чужий, вільний, рідко знаходиться), то я зазвичай читаю книжки. Я прочитала всі книжки з фізики, хімії, астрономії. Зараз читаю художні. «1001 ніч». Мені її Хава принесла.

Про бабусю Тосю і тьотю Алю нічого не чути. Вони раптом пропали зі своєю торбою.

Лунет приходила миритися. Помирилися.


07.06.


Писати немає коли. Спека! Треба торгувати. Встаю о 05.00 — зарядка. На 07.00 я вже на ринку. Додому йду о 19.30. Готую вечерю — і спати.

Я вирішила продавати сік на апараті. Ношу воду, сама заливаю. В апараті сік охолоджується, і я продаю його в стаканчиках. Збираю потихеньку гроші на свій план: купити в оселю нові речі. Мамі щодня віддаю тільки частину виторгу. Решта — секрет.

Господар апарата на ринку хороший. Це чеченець середнього віку. Йому подобається, що я ходжу в хустці та довгій спідниці. Він зве мене «Патошка» або «Фатима». А мені хочеться придумати собі якесь ім’я з арабської книжки «1001 ніч».

Пофарбувала волосся хною. Блищить. Руде. Але з-під хустки видно тільки декілька пасом.

На ринку, у ряду неподалік від мене, торгують азербайджанці. У них свої торговельні ряди. Є хлопчик Топік із татом. Топікові 15 років. Він смішний.

А мама познайомилася з дівчиною Луїзою на ринку, вона помідори продає й підробляє в кафе. Пише оповідання. Хоче бути письменницею!

У нас підросли кошенята. Їх звати Кузя, Седа, Лучик і Чипс. Навіть шкода їх віддавати. Чипса я залишу собі!

Поля


11.06.


Центральний ґрозненський ринок величезний! Люди як мурахи.

Крім соку, я ще торгую нитками, булавками. Жінка, яка дає їх під реалізацію, азербайджанка Аня, подарувала мені ланцюжок. Місяць із зірочкою на кулоні блищить. Мусульманський знак.

У нашому дворі з’явилась бабуся Тося. Сказала, що гроші відвезла в Росію і скоро приїдуть тьотя Аля й Ерик. У них же ще є квартира в нашому під’їзді. Але я Ерика давно не чекаю. Він став зовсім чужим.

Зате Топік запропонував зустрічатись. Ох, насмішив! Самого від землі не видно.

До вечора падаю. Від утоми мені погано. Денного заробітку вистачає тільки на їжу.

Де ти, радосте? Де ти, Хейдо? Відгукнись, щастя, побудь трохи зі мною.

Поля


12.06.


Сьогодні вихідний. Мама сказала, можна відпочити раз на місяць.

Я вчора на ринку мало не знепритомніла. Спека. А я не їм. Худа.

Але вихідний від ринку означає, що потрібно вимити і прибрати всю оселю, плюс натягати води. Так що мені й тут «весело».

З півгодини тому до мене у двері постукав хлопчик Тамерлан — син Красивої Лейли, яка живе в будинку навпроти. Тамерлану 8 років — він маленький. Каже:

— Полю, тебе там кличуть, надворі. Якісь хлопці — кажуть, що твої друзі. Іди.

Я відповідаю:

— Нікуди я не піду. У мене немає друзів, крім кількох дівчат із двору. Скажи цим людям, що мене немає вдома.

Не знаю, чому я сказала хлопчикові, що мене немає вдома, але це перше, що спало мені на думку. Він пішов. А я подивилась у вічко: справді якісь хлопці. Я їх уперше бачу! Дали дитині шоколадку. Щось знову просять. Тамерлан знову став стукати до мене у двері. Із сусідньої квартири вийшов Акбар. Покрутився в під’їзді й зайшов додому. Я дверей більше не відчинила.

Який жах!

P. S. Мені снився сон про Імрана, з яким я раніше разом навчалась у школі. Ми блукали якимось давнім містом, і з нами траплялися пригоди.

Поля


06.07.


Збираємося на ринок торгувати. Сьогодні я знов ходитиму по всіх торговельних рядах із коробкою в руках.

Я ходжу і кричу:

— Кому булавки та нитки? Купуйте!

Зрозуміла, що, коли ввечері здаю товар, мене обманюють. Упіймала на цьому одну з азербайджанок. Весь день ходила, торгувала, записувала, а потім вона порахувала мені ніби додатковий товар, якого я вранці в неї не брала. Сперечатися марно. А то взагалі не дасть товару. Азербайджанка Аня поїхала.

Грошей заробляю тільки на їжу. Ні копійки відкласти не можу.

Де минулий зошит щоденника, не знаю. Я його загубила. Тому не писала так довго.

Учора я спробувала торгувати товаром Арини. Але не пішло. Повернулася до своєї картонної коробки, яку тягаю цілий день на руках.

Мама без роботи. Кафе закрилося. Мама не може знайти роботу. Іноді навіть бере милостиню, якщо хтось дає заради Бога.

Думала, може, на ринку десь продають пістолети. Хотіла подивитися. Ніде не знайшла. Кажуть, тільки в магазині «Мисливець і рибалка», за Біржею.

Поля


08.07.


Незрозумілі звістки гуляють по нашому ринку. Начебто готується штурм Республіки Дагестан і знову буде війна.


10.07.


Учора вночі прочитала дивовижну книжку «Я в замку король!», про двох хлопчиків — злого і доброго. Зло перемогло, і добрий хлопчик покінчив із собою.

Нас переслідує зла доля. Померло кошеня. Воно нещодавно народилось, а я незграбно взяла його за шию і злегка придушила. Тепер я винна в його смерті. Боже мій! Як мені шкода. Як страшно! Яка я дурна й незграбна.

Топік на ринку заграє, вже одержав стусана. Торгівлі немає. Арина сумна.

Мілу, як з’ясувалося, з нашого класу видали заміж. За дядька якогось. А вона так кохала Ахмеда.

Поля


11.07.


Згадувала сьогодні родину хлопчика Вадика, який згорів у садах. Вони жили в будинку навпроти. Потім утекли з Чечні.

Їх приходили вбивати бандити з автоматами. Удень, годині о 16-й. Сусід, брат Рамзеса, постукав їм у двері, і вони відчинили йому як сусідові, а ввірвалися бандити. Сказали, що заріжуть. А якщо вони самі віддадуть гроші й золото, тоді розстріляють — зглянуться.

А вдома були бабуся Аксінья, і ще дівчина, і дядько Ігор. Дядькові Ігорю 25 років. Він сказав: «Добре, зараз дістану гроші» — і поліз у диван. Бандити йому дозволили. А він витяг звідти бойову гранату. І заявив, що зараз вони всі разом підірвуться.

Бандити дуже здивувались: вони думали, що прийшли в російську родину, ті злякаються і благатимуть змилуватись.

Бабуся Аксінья, щоправда, злякалась і стрибнула з балкона другого поверху — ногу зламала. А дядько Ігор вивів попід руки бандитів зі своєї квартири та сів із ними в машину. Граната могла вибухнути, а у дворі багато дітей. Бандити на своїй машині возили дядька Ігоря біля пустиря, а він руку не міг розтулити. І довелося бандитам жартувати! Веселити його! Дві години по тому він зміг розтулити руку й кинути гранату.

Потім бандити-чеченці привезли Ігоря додому і сказали, що вони дуже поважають його за хоробрість, убивати родину не стануть і тепер прийдуть захищати, якщо хтось інший нападе. Шляхетний учинок!

Бабусю Аксінью сусіди відвезли в лікарню. Наклали гіпс. Допомогла сусідка з нашого під’їзду, тьотя Тамара.

Після цього випадку російська родина швидко виїхала.

Поля


12.07.


Вітчим у селі. Там у нього стара мати. Він їй допомагає по господарству. Його мама у двадцять шість років залишилася вдовою. Чоловік потонув. Щоб дітей не забрали (як тут прийнято за чеченським законом), вона заміж ніколи більше не вийшла та ні з ким не зустрічалась. Адже якби стала зустрічатись, люди б сказали, що вона погана жінка, і рідня чоловіка відібрала б дітей назавжди.


15.07.


Учора гостювала в тьоті Алі. Ерик закінчив школу. До Чечні не поривається. Має постійну дівчину, з якою він разом живе. Вони кохають одне одного.

Я ж нічому не вірю в цьому житті. Адже загадала на Новий рік «радіти» — думала, що зрадію, коли він помітить мене. Але тепер інша називає його «коханий»!

Мені не прикро. Мені боляче. Він так і не помітив мене, мого почуття. А подобався мені більше за всіх!

Тьотя Аля хвалиться синовими романами.

Переходжу до новин дня. Сьогодні в м. Ґудермес був бій. Кажуть, напали ваххабісти. Це такі люди-бойовики, але не звичайні чеченці. А чеченці й араби. Війна! По-моєму, і в Ґрозному скоро щось затівається.

На ринку бачила жінку в паранджі. Чеченки й росіяни підходили до неї — торкалися тканини, питали, чому так одяглася. Жінка відповіла, що вона дружина араба, живе дуже багато. Купила продукти й пішла.


25.07.


Уночі стріляли. Я майже не спала. Булавки та нитки ніхто не купує.

Був днями замах на президента Чечні, Масхадова.

Стрілянина.

Митиму посуд.

Маму водила в поліклініку. Їй вирвали зуб.


03.08.


Працюю. Ноги в мозолях, руки втомлюються. Сварюся з Ариною.

Хлопець із ринку, Саундин, дуже хороший, добрий, сьогодні назавжди виїхав. Азербайджанців стали на ринку утискати місцеві крамарі. Саундин подарував мені на згадку годинник. Це пам’ять про нього. Мало не плачу.


22.08.


Учора я купила магнітофон «Технікс». Мені допоміг вибрати Акбар, син тьоті Мар’ям. Акбар скромний, завжди говорить тільки про справу і відразу йде. Але в поході по магнітофон у нас усе-таки трапилися пригоди. Ми загубились. Потім купили магнітофон, а він не працював. Довелося міняти.

А бабуся Тося і тьотя Аля втекли з Чечні. Виявилося, вони обхитрували дві чеченські родини. Принаймні так ці родини розповідають! Що росіяни взяли в них гроші, а документи віддали частинами. Частину документів в одну родину, частину в другу. Ось чого вони тут ошивалися. Надурили чеченців. У всіх чеченці квартири забирають, а ці самі виявилися хитрунами. Між чеченськими родинами тепер війна за цей дім.


29.08.


Не ходили на ринок.

Багато що змінилось, але писати про це не можу. Тільки шифром.

Сьогодні в мами знову зустріч із лікарем. Ми звемо його Лялечка, як героя книжки «Жарт Мецената». Він витончений. Займається йогою, голодує. Чеченець. Мама в нього зуби лікує. Ми обмінюємося книжками про медитації та буддизм. Його адресу дав нам тато Хави, Султан. Це його друг.

Економіка змінилася. Щось неймовірне з грішми. Долар різко підскочив. У нас, щоправда, ніколи жодного долара не було. Але люди кажуть, що все тепер подорожчає. Як жити?

Хава йде з нашої школи, а Патошка й Ася їдуть жити в Дагестан. Я в школу ходитиму зовсім сама.

Під ногами пищить кошеня Чипс і муркоче.

Поля


02.09.


Була в школі. Побилася з Яхою.

Дівчата Сета, Тина, Заїра й Латифа мені зраділи. Сета й Латифа взяли в нас кошенят, які вижили.


09.09.


Образилася на маму. Плакала. Вона дуже жорстка і зла людина. Як я цього раніше не помічала? Коли налагоджується життя — є їжа, вона буває веселою, хорошою. Але щойно труднощі, всю злість зриває на мені. Сьогодні вона сказала мені, що я — брехуха. Вона корпалася в моїх речах і знайшла дрібні гроші.

— Це гроші! Ти їх ховаєш!

А я їх їй на новорічний подарунок збирала. Уже заздалегідь готуюся: купила хустку й заколку для неї. Хотіла ще купити коробку цукерок.

Я стала плакати, тому що дуже прикро. Вона ж сказала мені, що це нерозумно — плакати.

У школі поки що більше ні з ким не билася. Арина виявилася бридкою — розповіла про те, як я торгую з коробкою в руках, банді Лур’є-Левиці. Навіть зобразила, як я ходжу і кричу: «Гребінці! Ножиці!» Народ ірже. Але мені начхати.

П.


10.09.


Прийшла зі школи.

Дівчата деякі з класу засватані. Мене питають:

— А ти заміж не вийшла? Чи тебе ніхто не бере через маму-росіянку?

Мало не посварилася через це з Тиною та Зулею.

А Мага, негідник, підкрався і стягнув з моєї голови хустку. Я в нього відібрала хустку й надавала нею прямо йому по пиці. Він поліз битись, обзиваючись «російська свиня», а я його відіпхнула й послала до біса. Але мені й крити нема чим. Він — свій, я — чужа. Він усіх у класі зібрав і кричить: «Поліна — росіянка. Ганьба! Ганьба!», і всі за нього. І всі згодні. Навіть Сета, Латифа й Тина. А Кассі й зовсім сховалася!

Мага пообзивався-пообзивався, а тоді взяв і поставив свої ноги в брудному взутті прямо на мою парту. Тоді я взяла книжку з літератури й добряче постукала йому по голові. Після цього він ноги прибрав і давай кричати:

— Ти заміжня?

Яка тварюка! Я його послала. Після чого Мага став мені погрожувати і сказав дослівно таке: «Мій брат служить у військовій частині, от я йому скажу, і він тебе впіймає!» Горлав усьому класу.

З усіх за мене заступилася тільки Зуля. Дівчинка, яка відстає в розвитку і гладенька (з неї всі глузують і її ненавидять). Вона теж узяла до рук книжку й дала йому по фізіономії. Але Мага не заспокоївся і продовжив кричати матірні лайки на мою адресу.

Якось непомітно пройшли уроки.

Красива Лейла, яка живе в будинку навпроти, дала касету з піснями.

Її син Тамерлан часто приходить до нас. Я розповідаю йому казки. Він їх любить. Завжди уважно слухає.

Добре, коли можна комусь повірити в цьому житті, але люди на це не здатні. Не варто вимагати.

На руках у мене з’явилися червоні плями, як у 1995 році. Давненько не було. Може, щось розпорошують над Чечнею? Щось у воді?

Поля


16.09.


Сьогодні Мага знову ліз. Обзивався. Я сказала йому, що, без жартів, піду, постукаю у величезні ворота його будинку-палацу, де живе він, його батько, мама та багато його сестер. Попрошу зустрітися з батьком і про все йому розповім. Мага витріщив очі й принишк.

Додому після уроків ішла з Латифою, Тиною, Кассі, Сетою, Зулею та Заїрою. Латифа відкрила обличчя і вже не носить паранджу, просто має велику хустку. Дорога довга. Ми придумували, який у нас буде дім, коли ми виростемо. Кожна повинна була в дрібних деталях змалювати все.

Латифа, Сета й Тина хотіли скромні будинки, маленькі. А біля будиночка — город, щоб вирощувати капусту й картоплю. Не голодувати. Кассі вирішила, що їй потрібен будинок на колесах, щоб будь-якої миті поїхати. Зуля, хоч як думала, так нічого не придумала. «Аби тільки бути здоровою!» — сказала вона.

А я і Заїра, яка мріє стати славетною співачкою, просто-таки пишались одна перед одною.

— Я матиму великий будинок і машину! — сказала Заїра, яка живе зі старими батьками в крихітній халупі.

— А в мене буде двоповерховий будинок із басейном та мармуровими сходами! — не відстала і я.

— І красивий садівник! — казала Заїра. — Я бачила таке в кіно!

— Подумаєш, садівник. І шофер! І кухар! І масажист!

Словом, мій придуманий будинок виявився значно крутішим.

Потім ми їли горіхи під великим деревом і Заїру понесло розповідати, як вона буде кохатися зі своїм чоловіком. Майбутнім.

— Я тут книжку знайшла з картинками! Я вас навчу, як треба правильно цілуватися!

І пішло-поїхало. Усі очі повирячували. А Заїра:

— У хлопця треба брати нижню губу, а він має брати верхню!

Латифа й Сета з криками:

— Фу! Харам! Тебе шайтан спокушає! — затулили вуха.

Тина вчинила за їхнім прикладом. Зуля засміялася, Кассі підсунулася ближче, а я думала, як усе це запишу, і намагалася ні слова не пропустити.

— Я хочу кохатися з Хасиком-забіякою! — зненацька випалила Заїра. — Тільки потрібно берегтися. Зрозуміло?

Може, вона чекала, що ми щось відповімо, але ми всі оніміли: це ж треба отаке морознути!

Заїра ще півгодини розповідала про свої фантазії, що і як у неї з Хасиком-забіякою буде, але потім я її все ж таки перебила.

— Звичайно, ми нікому не розповімо про тебе, — пообіцяла я. — Але коли всій нашій школі розповість про це сам Хасик-забіяка, ото буде ганьба!

— А мені начхати! — хоробро відповіла Заїра. — Я його кохаю.

Загалом, любий Щоденнику, я сьогодні багато від неї дізналася про секс. У нашій родині про таке ніхто не говорить.

Поля


17.09.


Я починаю новий зошит № 6. Мої пригоди не в Країні див. Нехай будеш ти щасливішим за попередні!

Заїра + Зуля + Сета + Кассі + Арина + Тина + я = Друзі.

Уранці першими до нашого класу на третьому поверсі прийшли: Кассі, Сета й Арина. Я саме підіймалася сходами слідом за ними. Тепер, коли я ходжу сама, без дворових дівчат-сусідок, то ніколи не спізнююсь.

Ось що постало перед нашими очима. На столі стояла пляшка з-під горілки, поряд лежала пробка від неї, помідори, крихти від хліба, цибулина (яку хтось погриз) і виноград. Словом, повний безлад!

Парти були перевернуті, смітник на підлозі, а на шкільній дошці написано: «Лур’є-Левиця, Лінда, Німа й Тара — повії і тварюки! Я вас ще трахну. Стережіться! 11-й клас». Ну й ще багато чого такого написано. Плюс картинки дуже паскудні. Це все про нашу круту банду дівчисьок, які після уроків залишались із хлопцями з 11-го класу.

Більшість народу в нашому 8-му «А» стали на бік банди й пообіцяли 11-му класу розбірки. А ми з Кассі вирішили все додати й відняти й подивитись на результат. І ось що вийшло.

По-перше, сьогодні вранці Лур’є-Левиця, Тара, Німа й Лінда з’явилися прямо на перший урок (!), а не в середині дня. Усі були з опухлими обличчями. Швидко прибрали всі недоїдки та пляшку. І мовчки стерли всі непристойності зі шкільної дошки. По-друге, який дурень стане приносити горілку й закуску, сам їстиме все це в нашому класі, потім розкидатиме шкоринки й писатиме імена дівчат?! По-третє, дещо можу довести саме я. Учора, хоча Лур’є-Левиця та її компанія клянеться й стверджує, що ні з ким не залишалися після уроків, я їх бачила особисто!

Ми з дівчатами збирали горіхи в шкільному дворі, а потім ходили на базар — купили насіння. Додому не хотілось, і ми грілися на сонечку. А коли години дві по тому йшли повз шкільний двір, далеко на лавці, серед дерев, я бачила Лур’є-Левицю, Німу, Тару й Лінду з якимись хлопцями.

Я не можу стверджувати, що хлопці ті були з 11-го класу. Відстань величезна — не роздивишся. Але я можу стверджувати, що уроки в школі дві години як закінчились, а наші бандитки не йшли додому!

Оце три факти. А факт є факт — тут уже нічого не поробиш. Особисто моя думка така: учора Лур’є-Левиця, Тара, Німа й Лінда з невідомими мені хлопцями (з 11-го класу), після того як інші школярі розійшлися по домівках, повернулися до нашого класу. Поїли. Випили. А коли хлопці стали до них чіплятися, дівчата втекли! Ті розлютились і, щоб їх знеславити, написали непристойності на шкільній дошці. Але оскільки я не Шерлок Холмс, це лише мої припущення.

Поля


18.09.


Я на ринку. Торгівля не йде зовсім. Але я купила собі стаканчик морозива.

І ще: вчора Мага написав на шкільній стіні: Мага + Поліна = Love.

От зараза!


20.09.


У мами болить апендицит. Доведеться, мабуть, вести її в лікарню. Вона боїться. Думає, що поголодує і мине.

Арина сьогодні в школу не з’явилась, і я сиділа на її місці. Бо мій стілець пропав. Побилася з хлопцем із класу. Його звати Сулім. Він мене смикнув щосили за заколку, ну ми з Зулею за ним. А він мені руку викрутив і знов тікати. Я його наздогнала і стусанів надавала. Після цього Сулім пообіцяв мене зарізати зі старшим братом. Аліхан, Кассі й Зуля кинулися, його скрутили і змусили просити пробачення. Сказали, що пустять його собакам на корм, якщо він мене ще хоч пальцем зачепить.

Аліхан їде від нас до Москви — столиці Росії. Його батьки не хочуть жити в Чечні — кажуть, тут бардак.

Маги сьогодні не було.

П.


21.09.


У школі не була. На ринку торгувала, ходила з коробкою товару. Спочатку торгівлі не було, а потім пішла. Бачила Арину. Вона теж торгувала.

Завтра встану раніше, зайду до Заїри. Разом підемо до школи. Сусід Рамзес учора сказав, що ми — красуні. А моя мама нам сказала, щоб ми йому не вірили. Цей хлопець уже прославився в нашому дворі тим, що впіймав дівчинку з четвертого поверху, дочку тьоті Федоти, і стягнув з неї труси. Дочку тьоті Федоти звати Ліка. Має 15 років. Це наші сусіди-росіяни. Ліці вдалося втекти. Вони тепер із Ґрозного виїхали. Бояться тут жити.

А на мою думку, Рамзесові треба було набити пику, а ніяк не мовчати або тікати.

Поля


22.09.


Із цієї школи дурної треба йти, поки не пізно! Ні уроків, ні вчителів! Нічого.

Я переконалася, що з Заїрою краще не дружити. Вона поводиться зухвало: сестру, яка старша за неї на двадцять років, називає «сука, блядь, сволота», посилає її куди схоче.

Зі старою матір’ю лається — страшно слухати. Моя мама ще говорить, що я, трапляється, погано поводжуся! Подивилася б вона на Заїру і її стареньких батьків-чеченців, що вони терплять!

Через Хасика-забіяку Заїра зовсім з глузду з’їхала. Дуріє! Ми з Тиною просто чудуємося через її дурниці.

У мами знову болить правий бік. Апендицит. Піду-но я робити вправи з йоги.

П.

Ми з мамою торгували. Купили їжі. Грошей завжди вистачає на один раз — поїсти макаронів або рису.

У школі билася. Мені «забили стрілку» за школою. Тина, худенька маленька дівчинка-чеченка, прийшла і стала поруч зі мною, хоча я її не кликала. Ми билися разом проти старшокласників, які загрожували мене прибити за «погане російське ім’я». Словом, ми вдвох їх теж нічогенько відколошматили. Недарма я вчила Тину стійок карате зі своєї книжки!


28.09.


Сьогодні після уроків я з дівчатами бісилася в Заїри вдома. Я показувала їм елементи йоги, говорила про те, що всі люди повинні жити в мирі і що всі релігії хороші: і християнство, і мусульманство, і юдаїзм, і вчення буддизм!

Тина вчилася фехтувати палицею, Заїра співала нам пісні. Виявляється, старша сестра Заїри хвора душевно.

Зараз у нас у гостях тьотя Мар’ям і тьотя Золіна, дружина дядька Сулеймана. Ми чекаємо ще в гості Красиву Лейлу з синочком Тамерланом. Будемо пити чай і розповідати історії з книжок.

Мій вітчим дуже пишається, що чеченець, а знає і Коран, і Біблію!

У школі вчитель Султан Магомедович, за шкірку схопивши, вигнав із класу Тару. Вона обзивалася на нього й поводилася зухвало. Не знаю, хто що відчув, а я відчула вдячність. Молодець чоловік! Не став рабом хамства!

П.


03.10.


Діти зовсім не розвиваються. Кожен сам собою. Коли я була зовсім маленькою, були клуби, і там дітей учили малювати, танцювати. Тепер такого нічого немає.

Мамі купила на Новий рік дешеві парфуми на ринку. Це сюрприз.

Бабуся Тося знову з’явилася. Каже, що гроші її родина поділила неправильно і її прогнали. Але ми тут до чого? Дали їй бутерброд із чаєм.

П.


04.10.


Мені наснився доктор Фауст. З ним був його друг. Він відрекомендувався:

— Шульц-Вітер.

У великій кімнаті, з безліччю книжкових полиць і мап, вони показали мені макети космічних станцій та кораблів. Шульц-Вітер показав свої нариси.

— Сучасна техніка людей нікуди не годиться, — сказав він. — Люди сильно відстають у розвитку.

На кресленнях Шульца-Вітра були надшвидкі космічні кораблі. Один із них мав форму ската і хвіст!

— Він «розрізає» собою будь-який простір, — пояснили мені. — А те, про що ти подумала «хвіст», це багатофункціональний відсік з особливим обертанням.

Прокинулась і відразу з пам’яті зарисувала все, що запам’ятала.

Поля


06.10.


Усюди бандити зі зброєю захоплюють квартири, вбивають один одного і просто жителів. Усі дуже бояться. Ніхто нікуди не лізе, не заступається.

Нещодавно мама й тьотя Мар’ям говорили, що когось катували на третьому поверсі в нашому будинку. Чоловіка. Він кричав від болю. Але ніхто не боронив. Я цього не чула, слава Богу! А то б усі нігті собі обгризла. Гризу нігті, коли страшно. Погана звичка.

А вчора я сама бачила, як один бандит серед білого дня поліз по нашій віконній ґратці, зачепився руками за балкон тьоті Алі, а звідти на третій поверх.

Раніше на третьому поверсі жили люди, що отруїли нашу собаку Чапу, тепер якісь бандити. Я вдома була! Уяви, жах який: сиджу, а чолов’яга ноги на наше вікно спокійно ставить! У нього був автомат. Я налякалася, думала — він убивати йде когось. Але обійшлося.

Слухаю пісню про Попелюшку. Малюю Попелюшку і Принца. Вони такі красиві.

П.


07.10.


Мага яких тільки капостей сьогодні не робив! І обзивався, і плювався, і погрожував убити прямо в класі — за те, що я йому не підкоряюсь і не «його рабиня». Я з ним посварилась, і з Заїрою, і з Сетою.

Дівчатам дісталося тому, що вони не підтримали мене: я вирішила сходити до великого красивого будинку, де живе батько Маги. Якщо батько довідається про поведінку сина, він може поговорити з ним і привести його до тями — я так гадаю. Але Заїра й Сета злякались іти зі мною й відмовились. Сама я теж не наважилася постукати в п’ятиметрові ворота особняка. Хто його зна, що за люди батьки Маги?

Поля


10.10.


На ринку я і мама лаялися. Нас вигнали з вільного стола! У нас нема «свого місця» на ринку. Ходимо, шукаємо, де порожній стіл. Але звідти можуть прогнати.


14.10.


Учителька в школі чіпляється, кричить. Ненавидить усіх із російським прізвищем. Що робити? Я втомилася від ненависті.

Мага на уроці рідної, чеченської мови відколов таку штуку. Крикнув:

— Поліно!

Я озирнулась, і він мене сфотографував. Ти б бачив, Щоденнику, як усі побіліли від заздрості. Навіть Заїра.


15.10.


Мага не давав проходу. Співав пісні на уроці, кричав, що я найкрасивіша, і врешті його вигнали за двері.

Але на наступному уроці «піснеспіви» тривали.

Сета й Тина з’ясовували в Хасика-забіяки, де працює батько Маги, але Хасик-забіяка кращого друга не зрадив і нічого не сказав.

Зате ось що я довідалася про Магу: він народився в рік Щура, 1984-й. За знаком зодіаку — вогняна стихія.

У Маги багато сестер. Він у родині єдиний хлопчик. Сестри вчаться в нашій школі.

Латифа й Арина ходили до них у старші класи, сказали:

— Мага зовсім знахабнів! Не дає проходу Поліні!

На що сестри Маги відповіли:

— Жеребцовій?! Так ми вже про неї все знаємо. І в якій кофтині в школу прийшла, і яку оцінку одержала! Він нам удома всім набрид! Але зробити нічого не можемо.

А потім давай сміятись:

— Закохався, ха-ха-ха!

Так що вся сімейка в курсі! Його тато, коли що, не сильно здивується, побачивши мене на порозі.

З одинадцятикласниками погано — знов чіпляються. Щастить мені на дурнів. Мене захищає хороший учитель-чеченець Султан Магомедович.

Поля


20.10.


Мені наснився дивний сон про Летючого Голландця — великий вітрильний корабель, який перевозить душі померлих людей на Місяць. Я бачила: серед них були мої бабусі, і дід Анатолій, і чомусь мила тьотя Мар’ям, моя жива сусідка. Корабель був величезним, дерев’яним. Він летів у повітрі над будинками! А потім полетів до Місяця. Мені сказали, що душі спочатку бувають на Землі, а невдовзі з’являється рейс на Місяць. Як це прекрасно — летіти на такому кораблі! Я стояла й махала їм услід.

Поліна


22.10.


Уранці я пішла до тьоті Фатими, яка живе в середньому під’їзді. Ми домовилися, що я буду брати з собою до школи її дочку. Вона пішла в перший клас. Але тьотя Фатима, побачивши мене, зробила великі очі й сказала:

— Мені сказали, ти до школи не підеш.

Навіть не запідозривши нічого, я пішла до школи в гордій самоті. Прийшовши туди, відразу побилась. На мене напали хлопці й стали бити, примовляючи, як вони всіх росіян ненавидять, а в мене російське прізвище. Напали вчотирьох: Хасик-забіяка, Ґайрбек, Сулім і Абдула. Усі з нашого класу.

Хасик-забіяка порвав мені ланцюжок на шиї, а Сулім розірвав рукав сукні. Мені насилу вдалося відбитись: Абдулі я влучила куди слід, а Ґайрбекові дала в ніс кулаком — він побілів і відбіг. Хасика-забіяку трохи подряпала. А от до Суліма в мене тепер боржок: він, гад, зовсім безкарно мене побив.

Після цього почалися уроки.

Деякі дівчата на заняття не ходять: може, заміж вийшли. Тара сьогодні чіплялася — відбирала в мене книжку, — їхня банда і далі нахабніє. Я нічого їй не віддала і сказала, що не боюся й готова з нею зустрітися за школою. Вона швидко відчепилася.

Моїх нікого немає — одна Кассі, і та тремтить, як миша. Чергувала зі мною в класі сьогодні. Ми ходили з нею в підвал і там попісяли — річ у тому, що в школі туалети давно не працюють і смердять. А надвір сходити ми побоялися.

Мага щось бурмотів увесь день у школі, але це — абищо порівняно з ранковою бійкою. Синці ще не скоро зійдуть.

Після школи я пішла до тьоті Мар’ям. Вона, довідавшись, як уранці я заходила по дитя Фатими, відразу додумалась:

— Це Лунет усе підлаштувала! Вона зайшла до них уранці й забрала дівчинку. Сказала, що ти не підеш до школи.

Сиджу тепер і думаю, з яким задоволенням наб’ю Лунет пику.

Поля


25.10.


Електрики немає. Пишу, поки не темно, щоб розрізняти літери.

На мою думку, Мага не має ніяких принципів. Він живе, точніше, існує в бурхливому потоці подій. Його несе то в один бік, то в інший. Сьогодні його занесло дуже сильно і ще, певно, головою вдарило. Він зранку поводився нормально, а потім почав палити на уроці. Коли йому заборонили палити, він гриз і плював сірники на підлогу, а на довершення встав зі свого місця, підійшов і мене обійняв. Я не розгубилась і давай його лупцювати зошитом по нахабній пиці.

Ні вмовляння вчителя, ні лайки інших, ні удари зошитом Магу не вгамували, і він весь урок простояв за моїм стільцем. Періодично ліз обійматись і підвивав (викликаючи сміх навіть у тих, хто намагався його відтягти):

— Поліно, як я кохаю тебе! Що мені робити? Мені погано!

Причому все це він робив із фізіономією справжнього страждальця.

Щойно урок закінчився, я побігла додому. Біля воріт мені зустрілись одинадцятикласники. Один із них вигукнув:

— Агов, Кассі, привіт тобі від Рустама!

На що я відповіла:

— Дурню! Я не Кассі, я — Фатима!

— Ну, привіт, Фатимо, — уже менш упевнено продовжив сімнадцятилітній здоровань. — Ти ж Рустама знаєш?

— Не знаю я ніякого Рустама! — сказала я.

Що їм від мене треба?!

Із Заїрою не знаю, як посваритись. Ото влипла! Вона лізе в дружбу. Тина по страшному секрету розповіла, що Заїра якось завела її до себе додому і змусила поцілуватися язиками. На біса мені така «подруга»?

Вчитиму чеченську мову — інакше тут не вижити.

Поля


27.10.


Що сьогодні діялось! Я, Кассі й Сета грали в піжмурки за школою. До нас чіплялися хлопці — ми їх відганяли. А потім щось зовсім неймовірне почалось: у нас у класі є новенький хлопець-чеченець. Він від нас на дві голови вищий. Здоровий, як слон, і жирний, як свинтус. Очі риб’ячі. Голосок смішний, як у миші. Двічі залишався на другий рік. Усі дружно стали звати його «Кабан», що його анітрохи не образило, а навпаки, потішило. Видно, його й раніше так звали, в інших школах.

Сьогодні він підійшов до мене й ударив. Мовчки! Я ледве на ногах устояла — така він туша. Кажу:

— Ти чого б’єшся?

Кабан став щось пищати тонким дитячим голоском і ще раз мене вдарив. Я йому теж врізала і сказала:

— Поговорю з директором. Треба тебе зі школи гнати!

Після цього він витріщив очі й раптом сказав:

— Вибач.

Але хвилин за десять забув про те, що вибачився, і знову поліз.

Я не можу навчатися, слухати уроки! Жах! Інші хлопці, побачивши Кабана та його дії, теж стали до мене чіплятись. Абдула плюнув на мене: правда, він хотів влучити в Заїру, але влучив мені на черевики. Я за ним погналась. Худенький Абдула прошмигнув у туалет (туалети в нас не працюють), але не встиг зачинити за собою двері. Залишившись без друзів, сам на сам зі мною і старим поламаним унітазом, він сповнився докорів сумління і, заплакавши, став клястись Аллахом, що більше не заподіє мені зла. Я навіть бити його не стала, відпустила.

Ми так і пішли разом із туалету. Ідемо назад і бачимо, як Мага й Хасик-забіяка сміються-веселяться і Кабан регоче з ними. Мага мене побачив і як закричить:

— Я кохаю тебе!!!

Ага. А я у відповідь:

— Дуже приємно.

Він:

— Скажи, що я маю зробити?

Я:

— А ти доведи, що мене кохаєш!

Усі як завиють зі сміху: їм на думку різні непристойності спали — згідно з вихованням.

Коли я вже після уроків додому йшла, Мага мене чатував біля воріт:

— Якщо я тобі квіти носитиму, ти ж їх не візьмеш?

— Потрібні мені твої квіти! — відповіла я.

— Треба було за Поліну побитися з Кабаном, — сказала Заїра, яка саме повз проходила.

Але Мага не побився. Кабан більший за нього втричі. А за мене разів у десять.

Заїра ув’язалася за мною і, всю дорогу потираючи руки, шепотіла:

— Він кохає тебе. Я знаю! Я дивилася дорослі фільми! Вам потрібно спати в одному ліжку!

Ото чокнута кретинка!


29.10.


З усіма дружу, тобто намагаюся не сваритись. Мага мовчить. Сулім сьогодні ліз до мене, обзивався найбруднішим матом. Мазі сказали:

— Іди, захисти Поліну!

А він не пішов. Я й Сета самі відповіли нахабі. Мага ж потім цілий день чіплявся до Суліма й підлаштовував йому всілякі розбірки. Мага дуже розумний: усьому свій час, і він це знає. Не ведеться на провокації і мститься, коли пристрасті вщухнуть.

Звичайно, тепер усі лізуть до мене — з надією, що він кинеться мене захищати і буде вистава, але ні. Зате потім Мага їх дістає цілий день, і начебто це ніяк не пов’язане зі мною, однак саме цим людям і влітає.

Я й уявити собі не могла, що Ворог із великої літери стане схожим на друга. Наша дружба крихка, як перший лід. Треба почекати — нехай мороз зміцніє. Я хочу, щоб він став моїм другом.

Світла немає, лише свічка освітлює мою оселю.

Поля


01.11.


Учора купила колоду карт і всім у класі ворожила. Народ верещав від захвату — усе в усіх збіглося.

Мага до школи не прийшов, кажуть, знову зламав у бійці руку.

А Кассі піддивилася, що в моєму зошиті записаний його день народження, і раділа. Кричала:

— А я знаю секрет!!!

Здала контрольну роботу. Усі думки про Магу. Швидше б він повернувся та тільки б не обзивався.


02.11.


Із Заїрою Тина, я, Сета, Латифа й Арина посварились. Я сказала, що якщо Заїра продовжить свої старі «фантазії про хлопців», нашій дружбі кінець! А її «накрило» саме.

З Магою, кажуть, трапився нещасний випадок: наче він з одинадцятикласниками побився і вони його спустили зі сходів. І начебто через мене. Його в школі не було й сьогодні. Хасик-забіяка всіх налякав, повідомивши, що Мага в лікарні.

Тара і Яха, служниці Лур’є-Левиці, весь час намагаються відродити старі причіпки і принижувати мене. Учора обидві отримали моєю торбою по рильцю.

Сама Лур’є-Левиця сидить і журнали для дорослих читає, ліниво віддаючи накази своїм служницям.


10.11.


Світла, як завжди, немає. Мама горлає — істерить. У неї мов демон уселився. Знову нервовий зрив. Мій вітчим кудись зник. Тепер вона то виганяє мене з дому, то погрожує бити, коли я засну.

Я мамі нічого не відповідаю, тому що, коли в неї істерика, вона нічого не розуміє. Щось у цей момент пояснювати марно. Я намагаюся не говорити з нею, заварюю чай із м’ятою. Вона така зла в істериці, проклинає всіх і все, бажає смерті! Це після війни з’явилося в ній.

Хочу повідомити, що торгую на ринку пакетами: сама їх купила оптом, тепер продаю вроздріб. Якщо продати штук десять, можна купити макаронів і сиру. Вистачає поїсти на два рази, і мама втішається, коли поїсть.

П.


16.11.


Сьогодні прийшов Мага. Це правда — він побився через мене із хлопцями з 11-го класу. Вони погрожували зробити зі мною всіляку гидоту, а Мага почув. У Маги зламана п’ясть.

Він прийшов зі своїм другом Хасиком-забіякою в школу. Усі відразу до мене полізли, мовляв, що я відчуваю — він же за мене бився. Захищав! Питали, а самі злостились. Адже ще ні за кого так ніхто не бився!

Мага приніс у пакеті пряників. Говорить зі мною чемно, спокійно й тихо. Кудись зникла його брутальність і нахабність. Дав пряники, а я відкинула їх назад.

На всіх уроках Мага смішив у класі народ і робив із себе блазня. На уроці вайнахської етики нам пояснювали умовні знаки вайнахів (інгушів і чеченців). Наприклад, якщо хлопець моргає тобі очима, то він тебе кохає і буде залицятися тільки до тебе.

Щойно Мага почув слова вчителя, весь клас став заливатися реготом, бо Мага волав:

— Поліно! Поліно!

І як тільки я поверталася до нього, він моргав мені обома очима. Я йому сказала, що він божевільний. Але було дуже весело.


17.11.


Уроків сьогодні не було, і ми дарма чекали вчителів до 11.00.

Помирилась із Заїрою. Я намагаюся привчити її до книжок і йоги.

Ще я подумала, що люблю Магу. Дуже люблю. За те, що він не злякався і побився. Усі дівчата його покохали й не соромлячись зізнаються йому у своїх почуттях — одна я мовчу. Хоча він мені страх як подобається. Але знову сьогодні довелося дати ляпаса: підкрався, обійняв і хотів поцілувати! Я просто хочу з ним дружити, але він цього якраз не розуміє. А дівчатам доведеться оголосити війну: і друзям, і ворогам. У любові пощади немає.

Коли ми йшли додому із Заїрою, Тиною й Сетою, Мага залишив компанію друзів, наздогнав мене і спитав:

— Де ти живеш?

А Заїра влізла в розмову й усе зіпсувала.

Він пішов із друзями: Хасиком-забіякою та Кабаном — в інший бік. Я озирнулася близько п’яти разів і щоразу бачила: він теж озирається.

Піду-но я вимию голову й накручусь. Хустка ніби випадково завтра впаде з моєї голови. На війні як на війні!

Поліна


18.11.


Тина сказала, що Тара була закохана в Магу з 3-го класу. Вони ж усі в одній школі навчались, це я — «мандрівниця».

Мої школи розбомбили, де раніше вчилась. Уроків мало. А я так хочу, щоб нам розповідали вчителі більше цікавого. Але вчителів майже немає. Насреддин покинув викладати. Зарплатню давно не платять. Він тепер морозивом на розі торгує. Зате Султан Магомедович веде відразу шість предметів: і малювання, і фізику, і географію… Має 25 років. Він теж без зарплати. Не дай боже, піде зі школи. Тоді її закриють. Викладати буде нікому.

Я сьогодні весь день із Магою розмовляла. З’ясувалося, він розуміється на музиці і знає старі кавказькі легенди. Заїра без кінця встрявала в нашу розмову. Заважала як могла. Підбігала весь час! Але Бог її покарав. У черговий раз, коли вона вирішила підбігти й сказати дурниці, вона послизнулась, упала і порвала куртку!

П.


22.11.


Сьогодні неприємності зранку: хлопці з 11-го класу знову чіплялись і лізли. З ними була та сама дівка, яку вони не раз підсилали. Я довідалася, що її звати Золіма.

Маги не було в школі. Йому, мабуть, операцію будуть робити: крім зламаного п’ястя, ще пальці ушкоджені.

Удома новини не кращі: зненацька завітали в гості сини дідуся Шаміля. Вони тепер у місцевій міліції працюють. У них знову були автомати. Мені не сподобалося, що поводились вони досить зухвало і заявили, що знають, де я вчусь, і взагалі нема чого мені вчитись, а треба заміж виходити.

Мама після того, як вони пішли, сказала, що мені доведеться кинути школу. По дорозі вкрадуть заміж, і вона нічого не вдіє. Але я не можу кинути школу! Я не можу піти зі школи! Я хочу вчитись! І ще там є Мага.


23.11.


Сьогодні Мага прийшов до школи. Він на уроках співав мені пісні. Смішні. Наприклад:

День і ніч погано сплю,

Все тому, що я тебе люблю,

Все тому, що я давно-давно тебе люблю…

Усі злостились. Особливо Заїра й Тара.

Кабан єхидно згадав, що я — «російська тварюка», за що відразу отримав від Маги по пиці. У Маги одна рука здорова, і її вистачило. Хасик-забіяка підтримав друга. Кабан із ганьбою відступив.

Заїра самотньо пішла додому, заявивши дівчатам, що її Хасик-забіяка «найсексуальніший». От дурна довбешка!

П.


28.11.


Я вдома. Клею шпалери. Білю стелю. Завтра до школи!


30.11.


Осінь, листя й холодне сонце. Ми бродимо алеєю, і Мага говорить мені про все. Він дуже боїться, що може статися щось таке, що розлучить нас. Його родина може виїхати жити в Інгушетію.

Тара і її подружки зляться. Пліткують, брешуть. Але мені це байдуже.

Додому я пішла сама. Без чокнутої Заїри з її непристойностями, без хороших дівчат, які чекають лише моїх розповідей про Магу. Я йшла і складала вірш.

Заїра подружилася з крутою Лур’є-Левицею та її бандою. Співає їм пісні.

А я думаю, що покохала Магу. Якщо він поїде, я помру.

Поля


03.12.


Здається, що все гірше й гірше. Мага сумний і мовчить. Заїра зі мною посварилась (цьому я дуже рада). Вона хотіла, щоб я пішла з нею в гості до Тари з банди, та я відмовилась. Заїра всіляко намагається подружитися з товаришками Лур’є-Левиці. Водночас лізе до Маги, заграє з ним. Їй він відповідав сьогодні, а мені ні. Не збагну, що трапилось.

Зате Кассі протурчала всі вуха про те, що Німі запропонував Абдула і що та відповіла.

Бувай!


04.12.


У мами погано з роботою, треба щось придумувати — їжі немає.

Снилися страхіття.

P. S. У Маги померла бабуся. Царство Небесне! Ось чому він сумний.


05.12.


Сніг випав 1 грудня. Холодно. Удома немає їжі. Роботу не можуть знайти ні мама, ні вітчим. Мама піде сьогодні просити милостиню на ринку, а я торгуватиму. Спробую взяти під реалізацію цигарок і пакетів. Перепродати. Може, куплю хліба.

Усю ніч спала на бігудях. Думала, піду в школу й буде видно кучерики, а тепер?


10.12.


Привіт!

Я на ринку.

У школі було вирішено поділити наш клас на два. Ми вже в одному не вміщуємося — 40 людей. Незрозуміло, хто і де буде.

Мага вирішив бути з Заїрою, як я зрозуміла. Лур’є-Левиця з бандою знову почали мене діставати і знущатися. Кассі від усіх цих подій утекла в паралельний 8-й клас «Б».

Я теж пішла була в «Б», подумавши, що не витримаю постійних бійок і розбірок: уся банда Лур’є-Левиці, Мага, Хасик-забіяка, Заїра — лишаються в «А». До класу «Б» йдуть: Абдула, Ґайрбек, Сулім і Латифа. Але, просидівши там один урок, вирішила не піддаватися на слабкості: я не можу спасувати перед труднощами. Я повернулася до класу «А». Хай буде що буде!

Поля


15.12.


Сьогодні було чотири бійки.

Перша з Лур’є-Левицею. Давно вона не лізла. А сьогодні, сказавши: «Ти повернулася в “А”? Зовсім не боїшся нас?!» — ударила мене в живіт. Я їй відплатила. На зріст ми однакові, але вона ширша в плечах. Ніхто нікому не поступився. Ляпаси були рівними. Вона відскочила перша. Банда не втручалася. Cловом, розійшлися ми майже друзями.

Друга бійка була з одинадцятикласником. Він обізвав мене «російською сукою» і штовхнув. Дуже вдало я вмазала йому ногою в одне місце.

Третю бійку затіяли Лінда, Тара і Яха. Щока подряпана, ну нічого: свій портфель викинути у вікно я не дала, і волосся їхнє порідішало серйозно.

А четверта бійка ось як сталася: я вже йшла, як причепилася до мене Заїра.

— Мій Мага! Не віддам! Я люблю! — сказала вона. (Хоча брехала весь час, що Хасика-забіяку кохає.)

— І що?! — відповіла я. — Він цілуватиме тебе, а бачитиме вві сні мене!

Після цього Заїра мовчки вчепилась мені в руку зубами. Прокусила сукню й залишила величезний синій синець. Ага. Я не розгубилася. Теж учепилась їй у руку (так, що вона заверещала на всю школу). І синець вийшов величезний і чорно-червоний!

— Я до директора піду скаржитися! — волала вона.

— І синець не забудь, покажи! — сказала я.

Усі витріщались.

— Я тобі влаштую! — сказала Заїра.

А я послала її.

Хасик-забіяка почув це й мовив:

— Як круто! Молодець, Жеребець!!!

П.


17.12.


Магу я не бачила весь тиждень. Але тепер я точно знаю, що він мені потрібний. Заїра його віднімає, щоб їй ні дна, ні покришки! Вона виряджається в красиві сукні й фарбує очі. Вона чіпляється до нього!

Заїра помирилася, сказавши, що синці нас ріднитимуть. Але несла казна-що про те, що «Мага тебе не кохає. Він зрадить тебе все одно, він матюкається й палить. Він — поганий. Віддай його мені! Віддай!» Нудьга.

Удома я роблю ремонт квартири й нишком читаю французького письменника Ромена Роллана «Кола Брюньйон». Весела така книжка, про смішного дідка.


18.12.


Мазі виповнилося 14 років! Він на рік старший за мене. Такий дорослий. І так, він палить.

Ми з мамою перестали сваритися — робимо разом ремонт. Від фарби щипає очі. Ми фарбуємо двері та батареї.

Думала над тим, що іноді я своєю недовірою ображаю людей.


19.12.


Сьогодні я і мама фарбували підлогу на кухні.

Мама вірить, що настав мир і війни більше не буде. А я чекаю, коли настане завтра. Адже, якщо пощастить, я піду до школи й побачу Магу. І, якщо дуже пощастить, відтягну за комір від нього Заїру. Я зробила всі уроки й вивчила наперед кілька розділів за підручником.

Зовсім скоро Новий, 1999 рік!


20.12.


Жах! Хоч плач! Що він зі мною зробив… Як образив! Прийшовши до нашого класу, поганець Мага привітався зі мною чемно. Але відразу з’ясувалося, що він подарував величезні дорогі коробки з шоколадом (!) Лур’є-Левиці, Лінді, Тарі, Ясі, Німі й Малці! Тобто Лур’є-Левиці та всій її зграї! Вони були дуже раді. Ще б пак!

А я?! Як було мені! Він же твердив, що мене любить! Звичайно, це не можна було розглядати серйозно, але ж він побився… І я — повірила.

Від радості, поїдаючи цукерки, дівчата стали перед ним пританцьовувати.

А Заїра просто лягла на парту! (Хоча їй цукерок ніхто не давав.) Мага влігся поруч із Заїрою і лежав задоволений, як кіт. Загалом, кошмар! На мене НУЛЬ уваги. Лежав на парті — обіймав Заїру!

Кабан, який, до слова, теж в «А» класі, підкрався й ударив мене, побачивши, що робиться. Я вчепилась йому в горло. Він злякався, вирвався, сказав, що я навіжена, і втік.

Вийшла в коридор. Мене трусило. Я хотіла плакати. Я знала, що не смію плакати, але майже плакала. Просто стояла біля вікна. Там Мага й упіймав мене. І сказав… вірніше, спершу я запитала:

— Чому?

А він відповів:

— Ти зрозуміла? Тепер зрозуміла?! Ти не звертаєш на мене уваги! Відчуй, як це!

Я зуміла ледь-ледь промимрити:

— Ні, я звертаю на тебе увагу.

Мага всміхнувся:

— Ні. Не звертаєш.

Ми пішли до класу. Мені не подобається, як він зі мною розмовляє — як із маленьким дівчатком! Спитав, коли мій день народження. Обіцяв подарунок. А наостанок сказав:

— Тепер, якщо я принесу тобі подарунок, ти не жбурнеш мені його в обличчя, як було з пряниками. Ти більше так не зробиш!

Повернувся й пішов до Заїри. Від щастя вона сяяла. Він розповідав їй, як катається на машині свого батька, і обіцяв її покатати. Спитав адресу. Вона написала йому на папірці!

Прощавай, моє кохання! Я попросила віддати моє фото. Те саме, що він зробив тоді на уроці. Сказала, що йду в іншу школу. Але Мага не купився.

— Нічого! — сказав він. — Я й там тебе знайду! Кохання — сильна штука.

Який же ти, Маго, злий і жорстокий.

Поліна


23.12.


Мага продовжує не звертати на мене уваги. Тепер мені суцільні муки — ми сидимо з Заїрою за однією партою. Він підходить, дивиться на мене скляними очима й починає розсипатись їй у компліментах. Я не розумію, правда чи ні? Може, розлюбив? Тільки навіщо тоді зі своїм найкращим другом, Хасиком-забіякою, побився? Що це означає? За один тільки жарт на мою адресу!

А яка бійка сьогодні в нього була з Кабаном! Жах! Ми думали, Мага Кабана вб’є старим іржавим совком. А все через те, що той мене днями вдарив і потім пішов хвалитись одинадцятикласникам, що «провчив російську тварюку». Довелося рятувати Кабана. Відтягали Магу я, Заїра та Лур’є-Левиця.

П.


24.12.


Підла зрада! Кабан наскаржився! Магу могли виключити зі школи!

Я попрохала Заїру піти зі мною до директора. Захистити Магу. Потрібні були свідки. Заїра погодилася за однієї умови: Мага відтепер і надалі належить їй. Вибору не було. Я погодилася. Ми пішли й розповіли, що Кабан мене вдарив — як усе було. Директор обіцяв, що Магу не виключать.


28.12.


Ура! Мага мене ревнує!

Сьогодні був суботник. Усі прибирали, мили підлогу в школі — прибиральниць давно немає.

Тішуся, що залишилась у 8-му «А».

Мага зовні на мене уваги не звертає, але сердиться, якщо я з іншими хлопцями розмовляю. Сьогодні він цілий день зовні залицявся до Заїри, яка вигнала мене зі своєї парти й не дозволила навіть поруч сидіти. Хоча в нас по троє теж за партами сидять.

Меблі в школі старі, розбиті. Холодно, сидимо на уроках у пальтах. Мага приніс із дому інструменти й полагодив мою парту! Тепер за нею можна сидіти!

Я кокетувала з Арбі, який подарував мені нещодавно крем для рук і приніс яблука. Арбі приїхав у нашу школу з села. Там він пасе баранів і доглядає город. У місті живе, тільки коли потрібно до школи ходити. Арбі синьоокий і має каштанове волосся, а в Маги чорні очі й чорне волосся. Мага спочатку презирливо скривився, побачивши, що я теревеню з Арбі. Але, коли почув, що я дозволила Арбі провести мене додому (бідолашний Арбі й не підозрював, у чому бере участь), Мага просто збожеволів. Почав рвати й метати. Арбі сильно дістав. Мені його шкода.

Мага занадто розпущений, його не хвилюють філософія та література. Він лізе з усілякими дурощами: то обійматися, то цілуватися, за що одержує від мене стусани, а від інших дівчат — захват. Але їхній захват чомусь знов і знов міняє на мої стусани! Одержавши черговий ляпас за спробу поцілувати, Мага заявив:

— Викаблучуєшся, тварюко! А сама росіянка! Якби не я, уже б давно тебе… (а далі всілякі непристойності).

Я промовчала. Він, як завжди, правий. Така я. Потім Мага потер щоку, куди одержав, і сказав:

— Як я тебе люблю! Ти молодець!

І пішов.

Це буде мені страшний ворог або найкращий друг. До 10 січня канікули.

Бувай!

Поліна

1999



03.01.


Під Новий рік мені снилися погані сни — тряслася земля та обвалювалася шарами.

Зараз я весь час працюю на ринку. Узяла під реалізацію товар у сина Ферузи-вірменки. Ножиці, прищіпки, ситечка. Торгівля слабка, але, можливо, чого-небудь купимо.

Гроші змінилися: замість тисяч тепер рублі.

P. S. Учора при свічках ми з мамою сиділи й розмовляли про сім чудес світу. Про піраміди, статую Артеміди, храм Зевса. Про сади Семіраміди, мавзолеї, про Колоса Родоського та Александрійський маяк.


05.01.


З’явився Руслан. Приніс їжі.

Світла не було й немає. Тепер його раз на місяць вмикають. Красива Лейла принесла светр, червоний. Подарувала. Мазі кінець!


10.01.


Зуб вирвала! І виграла парі. З мами 5 рублів! Я навіть не пискнула, коли виривали зуб. Лікар Лялечка не взяв із нас ані копійки.

П.


17.01.


Я наївно ділилася секретами з Кассі. Розповідала їй усе. А ми ж із Заїрою Магу ділили. Заїра підлізла до Кассі, пригодувала її, і та виклала мої міркування: Заїра довідалася, що я зовсім не дурна! І бачу, як вона перед хлопцями лежить на парті. Розумію, плітки її брехливі. Отак! Вона розлютилася страшенно. Чого тільки не набрехала, щоб усіх зі мною посварити.

Залишилися вірними мені: Арина, Тина, Латифа й Сета.

Маги в школі не було. Кажуть, він на батьковій машині перевернувся, але я не вірю. А навіть якщо перевернувся, він живучий, як вовк.

Дай Боже, щоб усе було в нас добре. Амінь. Я скучаю. Пам’ятай.

П.


19.01.


Сьогодні Ураза-Байрам! Свято!

Я ворожила на священних книгах. Придумувала питання, а потім відкривала на якій-небудь сторінці, наприклад, у Біблії. Спитала: чи будемо ми з Магою разом? І вийшло так: «Ні висота, ні глибина». Спитала: чого чекати мені від Заїри? «Ворожнеча, сварки, заздрість, гнів, чвари». Далі вирішила я запитати: у цьому новому році мені постаратися подружитись із Заїрою? І відповіла книга: «Навіщо ви п’єте з грішниками?» Тоді, може, мені помститися їй? — поставила я подумки питання. І вийшло: «Бога беру у свідки, що, жаліючи вас, я досі не приходив». Поклала я книгу на місце. До книг потрібно ставитися шанобливо.

П.


20.01.


Другий день Ураза-Байраму!

Учора ми проходили повз християнську церкву. Але мене туди зовсім не тягне — не те що раніше.

Ми йшли через міст над річкою Сунжею, і я закричала, побачивши на мосту мертвого собаку. Мертві собаки часто валяються на тротуарах.

Мені перестали подобатися люди — особливо росіяни чомусь. Вони мають переляканий вигляд і всіх бояться, а я хочу бути сильною.

Ми були на бенкеті в сусідки Ази, у будинку навпроти. Об’їлися пирога з капустою. Потім я пішла до Красивої Лейли. У неї вдома був син Тамерлан і діти тьоті Золіни. Вони дивилися мультик «Король Лев». Я теж стала дивитись і так плакала, коли загинув тато левеняти, що мені води приносили. Прямо істерика зробилася.

Надвечір я і мама вирушили до тьоті Мар’ям, і вона пригощала нас смакотою й навчила мене робити хрумку солодку халву.

П.


24.01.


Хасик-забіяка несподівано написав на аркуші молитву та мені подарував.

Ім’ям Аллаха Милостивого, Милосердного!

Хвала Аллахові, Господу світів

Всемилостивому, Милосердному,

Цареві в Судний день!

Тобі ми поклоняємось і Тебе просимо про допомогу!

Веди нас дорогою прямою,

Дорогою тих, кого Ти обдарував ласкою, не тих,

які під гнівом перебувають, і не заблукалих.


28.01.


На позакласному читанні я розповіла вірш чеченського поета Умара Яричева. Дуже гарний вірш!


Батьківщині (Даймохк)


Навіть камінь розсиплеться прахом.

Та легенди до нас донесли,

Як монголи на землю вайнахів

Підкорити ці гори прийшли.

Та не знали, що край цей орлиний

Не боїться мечів, нагаїв —

Як потужні надхмарні вершини

І живлюща вода ручаїв.

І промчали роки, наче коні,

Попіл доль їм сідає на круп.

Я беру оцю землю в долоні,

Мов святиню, підношу до губ.


02.02.


Учора я дала ляпаса мерзотному капоснику (це нове ім’я Маги). А все тому, що він, домовившись із Кабаном, придуркуватим здорованем, замкнув Зулю в нашому класі.

Зуля — гладенька дівчинка-переросток, з якої багато хто сміється через її дитячі міркування. Вона в нашому класі, хоча старша за нас на три або чотири роки. Я останній тиждень із нею сиділа за однією партою. Інші її проганяють і не дають сідати поруч. Отож, Кабан попрохав Магу замкнути її в класі, а сам її там затискав. Мага, замкнувши клас і залишившись під дверима в коридорі, веселився на всю, слухаючи, як вона верещить! Зуля пищала на всю околицю. Учителів не було в школі. Усі вже розійшлися, тільки в нас була фізкультура надворі.

Я випадково вирішила повернутися знадвору, щоб попити води. Вода в торбі. І застала оцю картину. Я стала вимагати відчинити двері класу, але Мага тільки сміявся й сказав, щоб я не лізла, а то погано буде. Тоді я дала йому ляпаса. З усього розмаху. Він побілішав. Він набагато вищий за мене і сильніший, і я думала, він стане битись, але він не кинувся.

Зрозумівши, що я не змушу його відчинити двері (а судячи з вереску Зулі, справи в неї були не дуже), я помчала назад на вулицю — кликати на допомогу — і зіткнулася з Лур’є-Левицею. Зазвичай ми ніяк не спілкувалися — зберігали незалежність, а тут я їй усе сказала. Вона підтримала мене. Ми помчали назад, скрутили Магу, відібрали ключ і відчинили двері класу. Як добре, що мені зустрілася саме Лур’є-Левиця. Вона дуже хоробра!

Зуля ревла, Кабан після кількох ваговитих стусанів від мене та Лур’є-Левиці скотився зі сходів, і тільки його й бачили. За ним утік і Мага. Чесно кажучи, я подумала: чи не з’явиться в Маги така сама ідея щодо мене? Хоча начебто ні.

Сьогодні зранку Мага робив вигляд, що щось про мене знає, і злостився. Лур’є-Левиця зібрала свою компанію, влаштувала розбірки і, з’ясувавши, що якимось чином (от яким, цікаво?) у вчорашньому випадку замішані Тара й Заїра, добряче їм надавала. І правильно зробила.

Заїра тут же вийшла з банди, припхалася до мене і стала підлизуватись. Але тут її впіймав Мага і теж засвітив по фізіономії, повідомивши, що вона нікому не друг.

До речі, Заїра й Тара залишаються з хлопцями після уроків.

У середині дня Мага почав поводитись краще і навіть мав якийсь винуватий вигляд. Більше мовчав.

Поля


04.02.


До школи не пішла. Уранці наші двері не відчинялися. Вони після землетрусу похилилися. Брат тьоті Мар’ям, добрий дядько Хамзат, вибив наш замок і звільнив нас із ув’язнення. Моя мама бурчить і пригвинчує новий замок із виглядом знавця. Вочевидь, доведеться їй допомагати або кликати на допомогу Акбара, сина тьоті Мар’ям. Інакше будемо жити з відімкненими дверима.


05.02.


Сьогодні я прибираю всю оселю.

Дивилася вчора передачу про «сонячних зайчиків»: їх наводять із космосу на якусь територію Землі, і там стає світло. Дорослі відразу сказали:

— Нічого це не з мирною метою. Наведуть, і народ повиздихає без усякої бомби. Ось що уряд надумав!

Але начебто експеримент завершився невдало: запустили в космос оту хріновину, а вона там за щось зачепилась і впала в Тихий океан.

В інших новинах передали, що ця штукенція в атмосфері згоріла. А на каналі ОРТ досі сподіваються, що вона спокійно падає. Хтось бреше.


18.02.


Увесь час захищаю Зулю. Вона розповіла, як на неї напав маніяк, коли вона ходила до 3-го класу. Відтоді всі глузують із неї — адже вона прийшла додому в той день без колготок.

Маніяк місцевий. Він живе на Карпинці. Часто гуляє в плащі по дорозі в школу. Пропонує дітям цукерки в кущах поїсти. Нам якось запропонував. Ми його камінням прогнали: я, Латифа й Заїра. А Зулю він колись упіймав… Влада в нас змінюється, а цей маніяк так і ходить однією й тією самою стежкою, в плащі.

Поля


24.02.


Мага мене, як і раніше, любить, але мовчить. Я весь час роблю так, щоб ми були разом. Сьогодні, наприклад, утекла з двох уроків і чекала його на лавці за школою. Він прийшов і мовчав. І я мовчала, бо соромилася. Треба першою заговорити!

Сета підказала, що треба написати записку й підкинути Мазі та Хасику-забіяці, типу давайте, приходьте на «трубу». А самим сховатись і чекати: чи прийдуть? Коли що, записку писали не ми, і кінці у воду.

«Труба» по дорозі в школу. Під нею прірва в три метри та бетонні плити внизу. Сама вона тонка й довга, як канат. Заїра сказала, що всі мусульмани після смерті підуть мостом і він буде тонкий, як лезо бритви. Хто робив погані справи, впаде в прірву, а хто хороші — не впаде. А внизу буде вогонь.

Потім ми ходили по «трубі». Це дуже небезпечно. Упадеш головою на бетон — на смерть, якщо рукою або ногою — зламаєш їх. Заїра пройшла до кінця по «трубі», а я дійшла до половини, і тут на мене такий жах напав, що я назад поповзла. Довжина «труби» — метрів п’ять. А Сета хотіла пройти, але побоялась і навіть не ступила на «трубу».


26.02.


Вітчим удома. Лагодить меблі.

Бачила на ринку, поки торгувала, Мурзилку й Вужа. Це два хлопці чотирнадцяти й шістнадцяти років. Чеченці. Я раніше тобі, Щоденнику, про них не писала. Отже, коротко: це місцеві ринкові злодюжки. Їх інколи ловлять і лупцюють. Живуть вони в зруйнованому будинку. Батьків немає. Убило у війну.

Ми познайомились у вересні. Я слухала їхню балаканину (вони завжди так «працюють»: хтось відволікає, а хтось краде товар зі стола) і вдавала, що не помічаю їхніх дій, а потім сказала:

— Покладіть на місце! Я знаю, що ви крадії.

Вони дуже здивувалися. Сказали, що в мене дар бачити людей. Відтоді підходять інколи поговорити. Про те, що крадії, самі розповідають, довіряють. У мене нічого не крадуть. Скаржаться, коли їх б’ють. Я сміюся, кажу, що їм торгувати треба, а не красти. Але їм товар ніхто не дає, і грошей у них немає. Вони крадуть хліб і сир. Ще придумали смішну штуку: на палицю прилаштували спицю для плетіння й так крадуть у торгівців апельсини та лимони з ящиків. Коли я хворіла на ангіну, вони подарували мені лимон із діркою від спиці.

П.


02.03.


Привіт!

Сьогодні я вперше пройшла по «трубі» до кінця. Унизу три метри й бетон! Класне відчуття! Голова паморочиться, і так незвично калатає серце! Ти можеш упасти або не впасти вниз. Як пощастить. Напевне, на тому Головному мості мусульман буде здорово!

Переписала з «Махабхарати»:

Хай піднесе людина сама себе,

Хай не принизить вона себе сама;

Бо тільки вона одна собі друг.

І немає більшого їй ворога,

Ніж вона сама ж собі.


03.03.


Усі здають гроші на свято 8 Березня — будуть веселитись. А я не піду. І грошей не дам. Краще додому куплю їжі й матір погодую.

Мама і я інколи складаємо вірші: я перший рядок, а мама другий. Виходить кумедно!

Наприклад:

Я:

Навколо шуб сніжинки кружляють…

Мама:

І нам на босі ноги сідають.


04.03.


Я милуюся в книжці картинами Айвазовського. Так люблю море! Найбільше мені до вподоби «Райдуга». Коли автор дає надію вижити тим, хто втратив свій корабель.

І заворожують мене лики Мадонни. Одну з найвидатніших, на мій погляд, картин намалював Ель Ґреко, «Свята родина».


09.03.


Нещодавно так сталося, що я загубила свій хрестик. Він лежав у мусульманській молитві «Джейні». Я прийшла до школи, і раптом на уроці літній учитель сказав:

— Це ще що таке?!

Усі подивились, а в нього в руках хрестик. Відразу стали сміятись і показувати на мене пальцем, що це мій, кричати, що я «російська свиня, якщо потай від усіх ношу хрестик». А я торкнулась арабської молитви «Джейн» (вона в мене в кишені лежала, а мій хрестик там). Я точно його відчула! Подумала, що однокласники навмисне підкинули в клас інший хрестик, щоб насміхатися з мене.

Учитель запитав мене:

— Це твоя річ?

Я, твердо знаючи, що мій у кишені, відповіла:

— Ні!

І вчитель викинув його привселюдно у відро для сміття. Коли я прийшла додому, то ще раз у кишені подивилась, а мого хрестика немає! Я назад побігла — усе відро зі сміттям перерила і не знайшла. І потім ми з Сетою та Кассі шукали на купі сміття за школою. Але нічого не знайшли.

У нашому роду багато як вірили люди. Були: християни (католики, православні, старовіри), мусульмани, буддисти. Я вирішила, що стану язичницею. Мені подобаються давні боги Греції. Я бачу їх у своїх снах.

Поля


11.03.


Сьогодні Мага біг за мною по вулиці й повторював:

— Я тебе люблю! Люблю! Ти мене любиш?

На що я відповіла, злегка сповільнивши крок:

— Ні!

Авжеж. А чого він чекав? Я була впевнена в собі: нова красива хустка, з-під неї локони каштанового волосся, і ще я підфарбувала очі маминою тушшю!

Поля


12.03.


Сон. Тисячі років до н. е. Іде будівництво піраміди на березі Нілу. Наближається ніч. Хрускотять під хвилями камінці та мушлі. Люди розклали багаття. Усі втомились. Останні промені зникають на обрії, поблискуючи темно-синім.

Щось привертає мою увагу, і я починаю вдивлятись удалину. Це наближається силует чоловіка. Він іде по воді, здалеку. На душі стає тривожно. Прокидається страх. Ми — будівельники піраміди — знаємо, що днями сталася неприємна подія: у сварці працівник убив свою подругу. Убивцю покарали, але труп дівчини тут, похований під камінням. І, вдивляючись у силует незнайомця, я бачу деталі: він неймовірно високого зросту, у темно-синьому плащі. Має арабську смаглявість, а зріст у висоту метрів сорок. Я б назвала його Ієшуа, Ісою або Ісусом… Але в ньому було щось істинно арабське. Він наблизився, і ми стали порошинками поряд із ним.

— Люди! — пролунав його голос. — Коли ви добудуєте Піраміду, прийде Смерть. Ніхто з вас не залишиться живим.

— Як ти доведеш, чи істина це? — закричали з берега маленькі люди.

— Я залишу вам дещо на пам’ять, — сказав велетень із ликом Ісуса.

Він кинув через наші голови величезного сфінкса, вийнявши його з-під плаща. Сфінкс був у вигляді лева, але з ликом оцього прибульця. Перевернувшись у повітрі, сфінкс став на лапи. Велетень навів руку на сфінкса, і очі його стали розплющуватись, а з них вирвалися білі промені невідомого вогню. Усі люди, що потрапили під цей білий вогонь, перетворилися на попіл. Але поступово погляд став нерухомим і згас. Зник і прибулець: на водній гладіні не лишилося й сліду.

Відтоді минуло тридцять років, і велика Піраміда була збудована нами. Настало свято Завершення. Усі гуляли та співали до пізньої ночі, горіли багаття, і ми раділи, що дожили до свята Завершення.

Але раптом я відчула задушливі страхи, божевільні бажання, які пробігали в голові. Поступово по всьому тілу став відчуватися жар. Поглянувши на обрій, я помітила Його. Він наближався. Тільки одна думка навідала мене в ту мить: «Тікати!» Стрибаючи сходами всередині Піраміди, я ледве розуміла, що роблю. Після трьохсот сходинок мої ноги ледь могли пересуватись. Я прагнула вгору — туди, де була маленька кімната й відкритий саркофаг.

У повному розпачі я лягла в нього і вже хотіла була накритися віком, яке було напрочуд легким (але ним зазвичай не користувались), однак почула Його сміх. Як Він сміявся! Він бачив мене щомиті, і це викликало незбагенні Його веселощі.

Я отямилась і вийшла з Піраміди. Нікого не було. З боку пустелі височіли піраміди та чорний сфінкс. А з води було видно невеликий острів і Його, який йшов удалину.

Усі загинули, як і було роковано. Темрява поступово розвіялася, зібравшись у складках Його плаща, і зникла. Наставав яскравий, сонячний світанок!

Поля


18.03.


Записала цікавий діалог на ринку:

— Ми думали, що ти вже помер!

— А хіба я схожий на живого?


21.03.


Привітик!

Мені виповнилося 14 років! Тьотя Лейла подарувала 50 р.! Тьотя Фатима — халат! Ми бенкетували, був чай і торт!

Я пішла до Красивої Лейли та її синочка й подивилася в них фільм «Внутрішній простір» — це фантастика для дітей.

Тьотя Мар’ям подарувала мені гаманець, і в гаманці гроші! Ура! Руслан подарував калькулятор, щоб я на ринку рахувала дохід і видаток. Мама віддала мені свій шарф.

Але погані новини теж є: біля Будинку уряду був вибух. Бабахнула машина. Поранені та вбиті є.


23.03.


Я намалювала портрет нашої кішки. Її звати Таня. Інколи мені здається, що її мордочка променіє від світла.

Мага знову повторює, щоб я йому пробачила. Влаштовує розіграші, танцює й махає руками. Чого тільки не виробляє, щоб смішити мене.

Ми писали переказ. Як шкода, що уроки російської мови тільки раз на місяць. Ми так мало знаємо і так багато робимо помилок.

Я допомагала Арбі написати переказ. Арбі побився з Заїрою, і мені довелося його рятувати: я пішла до директора й заступалася за нього.

До школи не потрібно ходити до 5 квітня. Нас відпустили. Я сумуватиму за всіма. І нехай у класі холод, сидіти ніде, і уроків мало, і бійки. Все одно буду сумувати за дівчатами й хлопцями, ворогами і друзями.

А тут іще Хасик-забіяка зізнався, що я йому подобаюсь. Як усе цікаво! І недоречно — канікули.

Поля


25.03.


Я дивилася новини по ТБ. Знову десь війна. Кораблі США вийшли в затоку. Чому люди воюють і воюють? Навіщо?


31.03.


Були в лікаря Лялечки — він лікує зуби мамі.

Читаю «Антологію Мудрості». Там є вірш Абулькасима Фірдоусі:

Усе, що колись існувало в віках,

Укриється пилом, розсиплеться в прах.

Лиш подвиг героя й слова мудреця

Живуть і ніколи не знають кінця.

P. S. Матінка сердиться, ниє про посуд: мовляв, не помила вчасно я, буде мені по шиї. Негайно пічку чистити! І прати шкарпетки. А я, негідниця, сиджу, пишу вірші.


04.04.


Мама сьогодні просто оскаженіла: мене з дому виганяла. Це покарання таке. Мені було ще років три-чотири, коли вона за провини мене виганяла й зачиняла двері. Я ридала в під’їзді. І мене втішала сусідка тьотя Мар’ям.

От і сьогодні тьотя Мар’ям нас мирила, матінку сварила. А матінка сказала, що в неї стрес і навіть найменший мій непослух вона терпіти не збирається. Я повинна і працювати на ринку, і носити довгий одяг із хусткою — завжди в скромному вигляді, і мовчати на будь-які зауваження й навіть ляпаси, робити абсолютно все вдома — тоді мама й Руслан мене терпітимуть у домі до мого заміжжя. Так і сказала! Потім мама пішла до лікаря Лялечки.

Я торгувала на ринку, але не наторгувала навіть на зубну пасту і боюся, що на мене тепер чекає черговий наганяй!

Завтра в школу.

Поля


12.04.


Привітик!

Стільки новин! Страшне! Був у мене інцидент із учителькою літератури, яка мене не вельми поважає. Вона мені заявила, що я «гаскі» (презирлива назва росіян), а я сказала, що ні — у мене в роду багато різних національностей!

Потім Заїру я попередила, щоб називати мене худобиною та дурепою не сміла. А то зовсім знахабніла! Якщо я розповім усім, що в неї вдома діється, — усі від неї відвернуться. І вона принишкла.

Потім, крім цього, в автобусі якийсь чолов’яга став хапати мене за руку. Я йому сказала:

— Зовсім здурів? Ану припини!

Так він вийшов на моїй зупинці і ще йшов за мною майже до самого дому. Мерзотник! (Довелося йти в обхід, щоб не показати свій під’їзд.)

З Магою жартували. Знову поводиться нормально.

Мама забрала в сусідських дітей голуба — вони розважалися тим, що забивали його палицями. Зараз голуб у нас удома — лежить у тазі з ганчірками. Мабуть, помре. Я напувала його водою.

Повторюю подумки вірші Н. Ґумільова як мантри. І мені легше існувати тут.

Лікареві Лялечці погрожує місцевий кримінал, вимагає платити данину — він-бо працює вдома. У нас усі зубні лікарі приймають удома пацієнтів. І в центрі міста є такий кабінет, але там дуже брудно.

А в Лялечки вдома чисто і є крісло, де хворому зуби висмикують. Лялечка боїться бандитів — певно, платитиме їм данину.

7 квітня було християнське свято Благовіщення.

Поліна


15.04.


Пішла я сьогодні до школи. Заїра після попереджень як у рот води набрала. Мовчить. Усе зрозуміла.

Зуля, Кассі, Латифа й Сета були мені раді!

Мага сховав мою торбу, щоб я не пішла додому, а Хасик-забіяка мені її віддав (витяг із Сулімового портфеля). А поки була метушня, Кабан замкнув двері класу на ключ (це його Мага попрохав). І ми таки залишилися з Магою наодинці. Мага відразу почав допит: «Де я живу? Як звати мою тьотю? Хто мій батько? Чи виїду я з Чечні в Росію?» По-моєму, це ні до чого і дуже нерозумно з його боку. Ми сиділи на вікні й дивилися вниз із третього поверху.

Він сказав, що шукав мене — їздив на батьковій машині й дивився на всіх вулицях. На те я відповіла, що він не знайде мого будинку, нехай краще приходить на ринок, де я торгую, — там можна говорити скільки завгодно. Навіщо я це сказала?

Ще я спитала на його урочисте «Я тебе кохаю!»: де його колишні образи й ненависть? Він відповів, що робив те зі злості: адже я ніколи не помічаю його всерйоз. Я сказала, що хочу бути його другом, але не більше. І на це ми обоє погодились.

Прийшла я додому: матінка весела. Зуби вставила.


16.04.


Заняття медитаціями та йогою дають свої плоди.

Раніше я не була настільки уважною, а тепер моя уява малює мені в бризках фарби, у візерунку листка картинки, обличчя. Я стежу за грою тіні й світла і бачу чортенят або янголят. От зранку на шторі побачила чортика: у його очах годинник, і стрілки йдуть у різні боки. Цікаво.


28.04.


Мені здається, що потрібно все забути: гарне і погане. Я читала «Опудало» В. Желєзникова. Це майже про мене.

Мені подобається дивитися на зорі й думати, що колись Ціолковський їх бачив. І мріяв. І малював майбутні ракети.

Поля


29.04.


Знову бійка. Цього разу з Хасиком-забіякою. От що на нього найшло? Сьогодні на уроці географії, яку викладає його тьотя, він став обзиватися. Згадав, що я «російська падлюка», і багато чого ще… Потім ударив мене по голові зошитом. Мага, така сволота, вирішив із найкращим другом не сваритися (тут з’ясувалося, що Хасик-забіяка тепер йому ще й далекий родич).

А я від такої несправедливості прямо сказилась: адже вчителька навіть не зробила зауваження племінничкові! Я підхопилась і рушила до Хасика-забіяки сама. Видно, він щось зрозумів, бо рвонув, перестрибнувши через парту, до виходу з класу. Я за ним. Стільці й парти полетіли врізнобіч.

Народ пожвавішав. Хасик-забіяка вискочив за двері класу, почав їх тримати з іншого боку щосили. Та мене не так просто зупинити. Я відчинила двері ударом ноги. Хасик-забіяка впав на підлогу, підхопився й метнувся в туалет — ховатись. Там я його й упіймала й відлупцювала без усякої пощади, як тільки змогла (аж сама задихалася від старання). Перед лицем моєї лютті він не відповідав, а тільки жалібно скиглив. І стерпів усі побої! (Може, зрозумівши, що вони заслужені й справедливі.)

На урок я не повернулася. Наші всі вилетіли з уроку і стояли в коридорі. Мага хотів мене повернути на урок, але його не пустили.

Про все довідався Султан Магомедович і так Хасика-забіяку висварив, що той увесь тремтів!

— Більше до Жеребцової не лізь! — сказав Султан Магомедович. — А то й від мене дістанеш! Затямив?

Хасик-забіяка слухняно кивав. Однак, коли вчитель пішов, прошипів:

— Та що він мені зробить!


04.05.


З’ясувалося, що хлопці в нашому класі пробують наркотики! І це не жарти! Мало того, що багато хто з них палить цигарки й жує насвай (це така зелена гидота — вона продається біля школи, як насіння), так ще й наркотики!

Їх приніс до класу Боббі-Н. Буду так його називати, хоча раніше називала інакше. І багато про нього тут писала. Усі ці справи дуже кепські. Боббі-Н, як ти розумієш, це той самий хлопець із мого класу. Він щось знає про Магу, і тому Мага йому в усьому став поступатися.


08.05.


Прийшла товстенна сусідка Аза з будинку навпроти. Вона в серпневу війну 1996 року всім у нас у дворі допомагала — була медсестрою. Уколи робила, перев’язки. Розповідала, як бойовикам допомагала зброю ховати. Оця тьотя Аза хоче взяти наше кошеня Седу собі. Седа чеченською «Зірочка».

Руслан із нею не розмовляє і не дружить — тьотя Аза чеченка, а палить цигарки й випиває. Який гріх! Зате мама дала їй чаю — мама хоче знайти місце для кошеняти.

Мій вітчим на це образився, утупився й дивиться в книжку. Інша нова сусідка, тьотя Роза, якось зайшла до нас, побачила Руслана і стала читати молитву — вона злякалась. Їй здалося, що Руслан — джин. Ото сміху! Просто вона не чекала, що в моєї мами чоловік чеченець, і, побачивши Руслана, сприйняла його за джина.

П.


10.05.


На мене справила сильне враження книжка Дюма «Граф Монте-Кристо». Я взяла її в тьоті Мар’ям і перечитала двічі. Намагатимусь бути схожою на Едмона Дантеса: він не забув ні про друзів, ні про ворогів, і всі одержали по заслузі.


13.05.


Красива Лейла подарувала моїй мамі перстень із платиною за те, що мама врятувала її кота Френка Синатру. Кіт отруївся й лежав із піною в пащі. Мама щогодини заливала йому в пащу ліки. Кіт вижив!

І, звичайно, цей перстень ніколи б не перепав мені, якби не мій тонкий палець і не мамин товстий. Отож, за правом тонкого пальця, перстень був переданий у моє розпорядження і складе компанію кліпсам! Ура!

На ринку ми познайомилися з жінкою — її звати Кусум. Вона захоплюється йогою і обіцяла мені книжку під назвою «Жіноча йога». Ще в нас є сусідка по ринку, літня чеченка — вона кілька разів дозволяла нам торгувати на своєму вільному столі. Сьогодні вона прибігала з питаннями: як мене звати, у якому я класі? Я їй відповіла, і вона відразу передала все своєму племіннику — високому світловолосому чеченцеві на прізвисько Вандам.

Вандам підбігав побалакати. Сіроокий, здоровий як слон, навчається в інституті.

День видався цікавим. Повз наш торговельний ряд пробігали Вуж і Мурзилка, а за ними гналась юрба, але вони втекли, міцно тримаючи в руках батони й ковбасу.


16.05.


Прийшла зі школи. Виявляється, Мага мене не розлюбив. Учора приносив фото, зроблене колись.

На ньому я в білій кофтинці. І все питав у Зулі, чому мене немає. А я не приходила до школи, тому що захворіла. Говорив усім, що мене кохає.

Коли я ввійшла сьогодні до класу, новини так і посипались, але ж сьогодні в моєї мами день народження! Я і Зуля пішли купувати їй подарунок. Ми купили велику шоколадну плитку в кіоску, а по дорозі назад зіткнулися з Магою та його сестрами. Я дуже зраділа. Ми ж чотири дні не бачились! Думала, що Мага при сестрах змовчить. Але вони здалеку закричали:

— Привіт, Поліно!!!

І відразу стало так добре на душі.

Після уроків я і Зуля чекали Магу на зупинці, а потім пішли шкільним садом — покататися на гойдалці, яку хтось прив’язав до старого дуба. Але він про це, звичайно, не знав, і, зрозуміло, ми не зустрілися.

Як же я всіх люблю!

Вечір. Я вітала маму з днем народження. Нам’яли смакоту. Прийшов і вітчим Руслан. Приніс квіти. Тьотя Мар’ям шиє халат для мами.

Поліна


18.05.


Завтра іспити в нашому 8-му «А».

Заїра зі мною не спілкується: її хвора психічно сестра дуже страждає — її б’ють за найменший непослух. Бідолаха!

Мага хитро дивиться, як кіт, і щось придумує. Ми довго сміялися, коли він усім розповів свою мрію про те, як у вісімнадцять років одружиться зі мною і я житиму в їхньому великому й красивому будинку.

— Я в батька єдиний син! Я його упросив! Він дозволить! — радів Мага. — У нас буде десятеро дітей! І всі вони будуть схожі на тебе, тому що ти найкрасивіша з усіх дівчат у світі!

Ще Мага сказав, що я дуже сором’язлива, але потім підросту і не буду так соромитись, і тоді відразу погоджуся вийти за нього заміж, а він покличе муллу, і той прочитає над нами молитву — так належить за законом ісламу.

Мага перестав дружити з Боббі-Н і пригрозив йому, що, якщо той продовжить бавитися «дурманом», розповість про все батькам.

Аліхан надіслав лист із Москви: вони живуть там і дуже раді, що виїхали, але він усе одно сумує за нашим містом Ґрозним. Він надіслав намальований на папері вертоліт.

Сулім, із яким билися не раз, сьогодні вирішив вибачитись і сказав, що йому дуже соромно за свою поведінку і він більше нікого не буде обзивати «російською тварюкою».

— Тому що іноді бувають і хороші росіяни! — заявив Сулім, чому я дуже здивувалась.

Поліна


21.05.


Зрання йшов дощ, а тепер визирнуло сонце. Школа підходить до кінця — прощавай, 8-й класе!

Бачила Заїру, вона засмучена: Мага так і не став належати їй, як вона мріяла. А я все думаю: їй треба заміж, тому з нею таке діється.

Ми стояли біля великого вікна в шкільному коридорі й дивилися на дощ. Я, Кассі, Арина, Тина, Сета й Латифа. Кассі пообіцяла принести конюшину. Є повір’я, що вона захищає від злих духів.

— Конюшину слід прибити над дверима, і в оселі завжди буде щастя, — сказала Кассі.

Арбі почув розмову й пообіцяв, що в новому навчальному році привезе конюшини цілий мішок!

— Я годую нею кроликів у селі. Маю її безліч! Я всім подарую щастя!

Арбі — хороший друг.

Ми з Тиною поїхали додому автобусом: рідко в наших краях їде автобус, а тут з’явився. Я сиділа біля вікна й дивилася на краплини дощу, аж раптом побачила Магу. Він ішов вулицею. Він теж мене помітив і замахав руками, застрибав!!! Але автобус проминув його, поїхав угору, і я сховала за шторою своє збентеження та радість.

Провівши Тину, я зайшла додому до Зулі, тому що вона вже не приходить у школу, і все їй розповіла про всі події. Вона мене розуміє, але каже, що її доля — підкоритись і виконувати волю батьків, не прагнути до навчання. А я сказала, що буду вчитися на зло всім, подарувала їй власні вірші й пішла.

Удома матінка знову дорікала мені, що я й на людину не схожа, і не вмію жити, як інші, — чим тільки образила мене, як зазвичай.

Руслан написав мені нову «Джейн» — мусульманську молитву від злих шайтанів, а я знайшла гарне місце, де багато квітів, і потай ходжу туди молитись Афродиті — богині кохання. Я прочитала в давніх книгах, що їй поклонялися, приносячи в жертву пелюстки троянд і печиво. У мене теж був бутон троянди та засохлий бублик. Пелюстки я розсипала. Покришила на траву бублик, і його з’їли птахи. Я попросила Афродиту дати мені таке кохання, щоб я запам’ятала його назавжди.

У нас із Магою залишилося всього два дні перед літом.

Поля


24.05.


Учителька хімії, молода дівчина, учора відмовилася прийняти мою контрольну. Просто сказала: «А в тебе не прийму!» Я й сьогодні до неї підходила — вона мене прогнала.

Я написала контрольну роботу на «відмінно». Я навіть до директора ходила, але його, як завжди, не було. Цікаво, мама на це щось скаже?

Тепер про інше. Зуля прокралася з дому й подарувала мені карту. Це карта з колоди, присвяченої фільму про корабель «Титанік».

— Це ти і Мага! — сказала Зуля.

На карті зображені головні герої фільму, коли вони танцюють, не підозрюючи про те, що наближається трагедія. А сама карта ця — Joker.

Я у відповідь подарувала Зулі дідусеву монету в 5 центів 1961 року. Canada.

Останні два дні ключ від нашого класу загубили, і ми з 8-го «А» переїхали у 8-й «Б».

Усі наші дівчата, особливо банда Лур’є-Левиці: Малка, Яха, Лінда, Тара й інші — вдягають міні-спідниці й фарбуються. А Яха до того здуріла, що сьогодні в школу з’явилась у ліфчику! Мага відразу розлігся з нею на парті й заходився жартувати та обійматись. Усе як завжди.

Я, Тина, Зуля, Кассі, Арина, Сета й Латифа скромно вдягнені.

Не обійшлося без пригод: у вікнах старі рами, і сьогодні одна з них вивалилась і дала по голові Тині. Ми дуже злякалися. Понесли її в кімнату, де колись був буфет: обтирали їй голову мокрою хусткою та поливали її водою. Добре, вона розплющила очі.

Мага на всіх уроках палив цигарки. Дикий жах! Може, ну її, цю школу?

Після сьогоднішніх шкільних справ ми з Сетою пішли не додому, а на пагорби, садами. Дівчинка Сета, як з’ясувалося, теж має в роду росіян, але вона соромиться та нікому про це не каже. Вона робить намаз і носить велику хустку, яка закриває не тільки волосся, але й груди.

Одного разу, коли Сета сильно злякалася хлопавки, вона швидко перехрестилася зі словами: «Врятуй, Аллаху!» Я спитала її, чому вона перехрестилася? Вона сказала, що не знає. А потім з’ясувалося, що в неї була мама-росіянка, але це — страшна таємниця, і де її мама, Сета не знає, тому що її забрали в матері і живе вона з бабусею по батькові.

Ми йшли в сади, і було таке чарівне повітря! Ми піднялися метрів двадцять на пагорби й дивилися вниз, і все здалося нам якимсь іншим: і сонце, і трава. Неймовірне відчуття! Може, колись ми знову повернемося сюди?

Поля


25.05.


У школі «останній дзвоник». Зрозуміло, без дзвоника та без жодних урочистостей. Мага мовчав. Лур’є-Левиця принесла старий магнітофон на батарейках, і він хрипів у кутку. Ми трохи під нього покружляли на підлозі.


26.05.


Знову всі зібрались у школі. Я ходила по класах і знайшла на підлозі книжку про давніх мудреців. Її хтось потоптав ногами. Я почистила й узяла собі. Усюди валяються недогризки, сміття.

Мага як був, так і залишиться моїм на все життя. Він сказав, що одружиться зі мною і все буде добре, головне — аби не було війни.

Яха, Лур’є-Левиця, Лінда й Заїра сказали, що вони вчитись у школі не будуть — батьки заборонили: пора заміж.

Кабан знову поводився, як худобина: побив Заїру.


01.06.


Привіт, смутку!

Я вдома. Доглядаю кактус у горщику, який живе на моєму підвіконні. Роблю зарядку за йогою і не забуваю кришити бублики в таємному місці. Адже я — язичниця.


02.06.


Свій новий щоденник я починаю віршем Джеймса Томсона:

Закон зв’язку речей таємний:

Торкнувшись квітки пелюсток,

Тривожимо ми в небі темнім

Одну з віддалених зірок.


03.06.


Ми на ринку. Торгуємо. Мама балакає з Кусум про йогу. Кусум розповідає про свого сина Дауда. Він любить котів і книжки. Займається східними єдиноборствами. Його взяли в клуб єдиноборств безкоштовно. З її сином я познайомлюся.


05.06.


На ринку зустрівся господар апарата, де я колись продавала солодку воду: він раптом обійняв мене й поцілував у щоку! Усі навколо засміялись, а я нажахано штовхнула його і сказала:

— Який ви ненормальний!

Але тим і обмежилось.

Знайома дівчина п’ятнадцяти років виходить заміж. Я познайомилася з нею взимку. Вона з села. Дівчина завжди виручала мене й купувала непотрібний їй дріб’язок із мого товару, щоб я могла принести додому хліба.

Зараз я подружилася з дівчинкою Зурхан. Має 11 років. Вона в 6-му класі. Теж торгує на ринку з батьком, якого я спочатку вважала за її діда.

Ми розмовляли з жінкою, яка продає напівкоштовні камені й робить із них намисто. Вона сказала, що мені підходять гірський кришталь, сердолік і нефрит. А для талану потрібні: лазурит і бірюза.

Я читала вірші мудреця Юсуфа Баласагуні:

Часом пильність нам потрібніша, ніж сила,

Безтурботність сильних багатьох згубила.


07.06.


Спимо. Ланцюг народжень йде у сон.

Минуле разом із майбутнім сниться.

Нам сон оцей навіює Самсон,

І будить зранку Еос колісниця.

Спимо. Життя — одне зі сновидінь,

Із тих, які з’являються ночами.

Коли ж воно обірветься, тоді

Петро, апостол, вкаже шлях ключами.

Цей вірш я написала вранці.

Сьогодні я торгувала на ринку в буді Вандама. Там є лавочка, де можна сидіти! Він сам усе збудував, власноручно!

Тьотя Кусум розділила з нами стіл — вона торгує ліками. Її сина я бачила мигцем. Тьотя Кусум хоче відправити його вчитися до Москви й дати йому з собою дружину років чотирнадцяти. Над цим, імовірно, мені слід подумати — так сказала тьотя Кусум.

Мені дуже хочеться полуниць. Я жодного разу їх цього року не їла. Усе хліб та каші. Ще в нас борги 200 р. Мама все свариться, кидається зі стусанами до мене.

Кассі мене посварила з Ариною. Щось напліткувала. Вони обидві торгують на ринку. Я сьогодні смикнула Кассі за хвіст — щоб не брехала.

Тьотя Кусум сказала, що людині прощаються всі гріхи, якщо мовити: «Субхана-Ллахі ва біхамдіхі» — що означає «Слава Аллахові і хвала йому».


10.06.


На ринку в нас хороші сусіди-чеченці. Ми весь час жартуємо, сміємося. Здається, що ворожнеча між народами стала минати. Знайомий хлопець-чеченець одружився з росіянкою, і всі їх вітали.


12.06.


Яка бійка була на ринку! П’яний дід кинувся на хлопця з ножем. Обидва — чеченці. Вони перевернули столи, пляшки з лимонадом. Крик був страшний! Поганий дід вихопив ніж і вже збирався був устромити в хлопця, але той побачив це і ногою йому раз, раз, раз… Дав йому як слід!

До мене різні чоловіки підсилають то тьотю, то маму — усі хочуть познайомитися, поговорити про заміжжя. Багато вагітних дівчат у 14–15 років. Усі вже заміжні. Я намагаюся віджартовуватись і не знайомитись.

Електрики немає, води немає. Ми живемо так з війни.

Мені снився загиблий дідусь Анатолій, прохав підтримки. Царство йому Небесне!

А потім, під ранок, я побачила сон: наче сиджу й читаю книжку, а хтось мене торкнув за плече. Я підводжу очі, а це Магомед із мого класу! Мага! Ми так і кинулись одне одному в обійми. Цікаво, чи снилася йому я?

Учора я довго медитувала і бачила індіанську маску всередині свідомості.

Торгівлі не було. Нам дали 10 рублів і сказали:

— Від покійника!

Ми відповіли:

— Спасибі!

І поклали гроші в гаманець.

Жарт. Насправді просто поминали і, звичайно, погано знаючи російську мову (багато хто з гір), неправильно висловились.


18.06.


Сьогодні на світанку я бачила сон. Космічний корабель із групою дослідників було затягнуто штучною планетою в її надра через сильне притягання. Загинуло багато місячних людей і жінки з Землі. Капітан корабля, що гинув, попросив мене прокинутись і все записати. Для нього це було дуже важливо.


21.06.


Біля нас на ринку торгує музичними касетами хлопець. Прізвисько Буратино. Ми подружились. Я купила в нього касету. Хлопець, довідавшись, що я багато читаю, подарував мені дві книжки, купивши їх у бабусі-росіянки в кінці ряду.

«Анжеліка в Берберії» та «Майстри детективу». Читала до першої ночі.

Вечір. Збулася моя мрія! Буратино приніс мені книжку «Шаолінське ушу» — читаю, перечитую, не можу відірватись! Тепер я вчитимусь битися за цією книжкою! Мені всього 14 років — я ще можу навчитися, хоча діти вчаться з 6–7 років. Також Буратино приніс мені книжки про зорі, будову Всесвіту й пророків. Але найцікавіша, звісно, про ушу!


26.06.


До нас приїздила тьотя Лейла. Мене сварила. Сказала в усьому маму слухатись. А мама дуже примхлива.

Снився дивний сон. Я йшла в джунглях і знайшла стародавній храм. Навколо були статуї тисячі Будд і білих мармурових слонів. Цей храм шукали багато людей і гинули.

Я була подорожньою в тропічному лісі. Мені стрівся Дух, що має небачену силу. Сказав, його звати Рассалан. Він провів мене в храм і показав Чарівну Вазу. Частина її була чорною, частина червоною, частина зеленою.

— Вона виконує будь-які бажання! — мовив Рассалан.

Потім ми ввійшли до кімнати храму, і я побачила сотні маленьких фресок, схожих на квадратики.

— Тобі подарували дві долі, — проголосив Рассалан. — Це велика честь для людини. Ти можеш обрати будь-яку!

— А хто подарував? — спитала я.

— Дружина Шиви. Ти їй дуже подобаєшся.

І Дух показав мені дві фрески. На одній з них була дуже гарна дівчина: вона танцювала з бубном. Маяли стрічки. Вона була напіводягнена й танцювала індійські танці. Багато чоловіків дивилися на неї з замилуванням і аплодували їй. А на другій табличці жінка була інакша. Вона була з голови до ніг закутана в зелену тканину. Було видно обличчя та кисті рук. Жінка сувора й неприступна. Мусульманка?

— Це гра, — сказав Рассалан. — Яку ти обереш долю?

— Мені дуже хочеться обрати оцю, — я показала на дівчину, що танцювала. — Але я візьму оцю! — і я ткнула пальцем у закутану жінку.

— Чому? — запитав Дух.

— Вона краща. Я бачу.

Він віддав мені табличку, усміхнувся, і я прокинулась.

Поля


29.06.


Учора гриміла гроза. Дув вітер. Ми ховалися з Буратино у Вандамовій буді. Ці дні ми там торгували. Але сьогодні Вандам на роботу, здається, прийде.

А кумасі пліткують на ринку, аж слину пускають. І все про мене. Буратино пригощав солодкою водою та булками. Так що всім довкола було про що балакати.

О, Буратино! Славний чеченець із м. Урус-Мартана. Смішний і хоробрий. Неодружений. Він захоплюється йогою та карате. Вірить у духів води й сонця. Я купила в нього касету VIVA ENIGMA VANIA. Під неї медитую.

А Вандам учора підходив до нас — побачив, що ми подружились, і злиться. Ніколи не забуду вчорашній дощ. Я пищала від грому та блискавок. Вони сипалися на наш ринок, здавалося, з волі Зевса. А Буратино бігав під дощем і збирав свої касети.


09.07.


Була 7-го числа в лікаря Лялечки. Забрала кілька наших книжок. Він розповів мені про нову медитацію.

Дивних дівчат у нашому торговельному ряді додалося. Вони без хусток і сильно нафарбовані. Дві весь час ошиваються біля Буратино. Ми прозвали їх Ящірка й Рижуха. Ящірка ходить у зеленому, їй років шістнадцять. Чорнява. Рижуха трохи старша, фарбується в руде, синьоока. Теж чеченка.

Вони вже з Буратино ночували! Про що він похвастав хлопцям із торговельного ряду навпроти. Вони повії!

Учора я йшла повз стіл, де торгує Буратино: він притискав до себе Ящірку, а та голосно, заклично сміялась.

Наше місце на ринку було сьогодні зайняте, і ми торгували біля тітоньки Кусум. Старенька захищала мене від нападок «мисливців» — ті так і норовили знайомитись і підсилати рідню, бачачи мене у великій хустці.

Тітонька просить звернути увагу на її сина Абдуллу. Боже, як набридли! Вона вмовляє мене — каже, у мене буде багато золота й суконь. Та я пам’ятаю:

Те прекрасне вбрання, що із грубих тканин.

Ти за одягом судиш? Оманливий він!

Нізамі


11.07.


Буратино цілий день теревенив з Ящіркою та Рижухою.

Але книжки не забув: приніс мені «Багатство позаземних ресурсів», «Всесвіт», «Дивовижну гравітацію».

З Ді Капріо вийшов інцидент. Ми з цим хлопцем-чеченцем гралися — зазвичай стріляли одне в одного зі шприців водою та з водяних пістолетів.

І раптом сьогодні з’являється цей вищезгаданий і мене та мою маму обливає з голови до ніг. Кухоль на півтора літра! Я, звичайно, за таку зухвалість на нього накричала, і ми посварились. Але надвечір знову стали гратися.

А вчора з ряду, де торгує чоловік нашої сусідки, багатодітної Фатими, приходили мама й сестра іншого хлопця-чеченця (він теж увесь час мене водою поливає, грається). Просили мене за дружину! Йому, хлопцеві, 15 років! Ми дали йому прізвисько Малюк. Моя мама посміялась і сказала, що ще рано.

Буратино дізнався, що я зву його Буратино, і образився страшенно. Ага. Але потім заспокоївся і придумав мені прізвисько Цибуліно.

Ішов дощ і знову поливав нас усіх!

Бачили російського хлопця Дімку (дружка Кассі). Він збирає пляшки на ринку і здає. Так його родина купує хліб!

Бувай.


12.07.


Виявилося, що в Буратино є дружина! Який брехун (усім на ринку розповідав, що немає)! Ми будемо звати її Мальвіна. Вона — худенька скромна чеченка з великими очима. Є син, маленький.

Сьогодні Буратино купив синові кепку. Дуже гарненьку. Мені так прикро, що він, на жаль, такий дорослий. І такий побрехунчик! Але, попри все, він мій друг!

Бачила злодюжок Мурзилку та Вужа. Вуж став підпрацьовувати вантажником. А Мурзилка й далі краде. Мама і я подорікали їм, як змогли. Вони швидко відкланялися.

P. S. Вітчим Руслан удома. Знову не має роботи. Коли він не заробляє грошей, він соромиться їсти. Тільки чай п’є. Нічого не їсть. Він вважає, що, якщо чоловік не може принести в дім їжу, він має не їсти. Хоч як його мама вмовляє, він наполягає на своєму. Упертий! Чеченець!

Поля


13.07.


Мама познайомилася з Ящіркою та Рижухою. Вони попрохали в мами грошей на пиріжок. Мама дала. Вони розповіли по секрету, що були заміжні, а тепер нікому не потрібні й займаються надавнішою професією. Мають «хазяйку». Вона збирає таких дівчат і підсилає до чоловіків на ринку. Вони віддають «хазяйці» всі гроші, а вона трохи розподіляє їм на їжу — скільки сама вважає за потрібне. Вони весь час голодні й дуже худі.

Яке страшне життя!

P. S. Мій вітчим запевняв, що в будинок учора влетіла блискавка і він її бачив. Але вона не завдала йому шкоди. Тепер він сумний. Він каже, що це знак.


15.07.


Прийшов друг мого вітчима. Отой, що вірить у джинів. Сидить із Русланом, п’є чай. Мама їм бутерброди подає. А вони розсілися, прямо королі, і раді!

Буратино зізнався моїй мамі, що закохався в Ящірку. А вона ж «упала на дно», і, якщо дізнається дружина, Ящірку можуть убити! Її ніколи не дозволять узяти за другу дружину, адже вона «така». А Буратино її жаліє: чоловік бив Ящірку — вона пішла від нього, а рідні не прийняли назад, і вона потрапила до «хазяйки».

Адже в нас дівчата окремо від рідні не живуть — це ганьба! Якщо родина відмовиться від тебе, ти мов прокажений, мов бите скло, і кожен може зробити з тобою будь-що.


17.06.


У Ящірки був день народження! Нам розповів Буратино. Виповнилося «бабусі» 15 років! Вона всього на один рік старша за мене! Мама передала для неї пиріжок із капустою, а Хабіба, яка завжди називала Ящірку повією, потайки передала для неї красиву помаду та шматочок торта.

Стара тітонька Кусум утерла сльозу, але промовчала. А я хотіла щось сказати, але… Посоромилась.

Та я не розумію Буратино. Адже вдома дружина й дитина! А він тягається за… Годі. У неї день народження!


02.08.


Бачили ми сьогодні «хазяйку» цих нещасних дівчат із ринку. Виявляється, крім Рижухи та Ящірки, багато дівчат живе в «хазяйки». Вони називають цю фарбовану, товсту, бридку тітку «мамою». Кошмар!

У дворі дівчина Лунет усім говорить, що днями вийде заміж. А її сестра Рита, яка сіла в машину нареченого Пушинки, повернулася додому до батьків. У сім’ї були скандали. Не допомогло й народження дитини — чоловік її не кохав.


07.08.


Я тут з’ясувала, що мій вітчим і моя мама домовились зі ще одним чеченцем: він хоче взяти мене за дружину. Він старий, і я назву його Лев. Мені він зовсім не подобається! Він приходив розмовляти. Приводив свою стареньку маму, сестру, невістку й брата! Брат його вдвічі молодший і красивіший! Але мене сватають за Лева.

Мама з Русланом шепочуться, обговорюють. А я вирішила, що в подібні дурості не буду гратися з цими дорослими, — сіла і стала складати роман про зорю Сиріус. Мама щось бурмоче про навчання. Що мені вчитися треба! Ага. Добрий знак.

До зустрічі з Магою 23 дні.


11.08.


ЗАТЕМНЕННЯ! Сьогодні день затемнення! Жителі злякалися. На ринок не прийшли торгувати! Усі говорили про те, що Сонце згасне й буде вічна ніч: люди накупили свічок, щоб ходити з ними тепер по вулицях. Якби вони прочитали книжки про Всесвіт, то знали б, що свічки їм ніяк не допоможуть, якщо Сонце згасне!

Ніхто з наших знайомих не з’явився торгувати або просто на ринок: усі сиділи в хатах, багато хто засунув штори!

Затемнення було всього одну годину. Ми прийшли на ринок і торгували в буді Вандама, але покупців не було, як і продавців, хоча зазвичай на ринку тисячі людей. Ми дивилися крізь окуляри на сонячний диск. Хтось стріляв з автоматів і кулеметів. Була страшна стрілянина.

Вандам — єдиний, хто підбіг до нас на кілька хвилин, глянув через окуляри на сонячний диск і втік, сказавши, що стріляниною проганяють джинів, які затьмарили сонце.

Я, побачивши, що торгівлі не передбачається, стала малювати східну красуню і зеленого дракона.


19.08.


Уночі була пекельна спека — ніхто не міг спати. Ґрозний розташований у котловані.

У напівмаренні мені бачився мій роман про зорю Сиріус і макети міжпланетних кораблів. Вони можуть літати окремо, а можуть з’єднуватись у величезне коло. Міжпланетні кораблі кріпляться подібно до лотосів, що проникають один крізь одного. Вони можуть набирати величезну швидкість. Як прокинулась, я все замалювала.

Учора, 18 серпня, коли ми йшли з ринку, я побачила навколо місяця червоне світло. Я дивилася вгору й милувалася: Червоний місяць — це ж дивовижа! Раптом у небі з’явився об’єкт, який начебто злетів із червоного місяця, світився та блимав усіма кольорами веселки. Він стрибав і крутився по небу. Став знижуватися до нашого будинку на великій швидкості.

Ми саме підходили до двору, де стоять наші чотириповерхові будинки. Назустріч ішов чоловік Красивої Лейли. Ми привернули його увагу до дивного об’єкта.

— Мабуть, це НЛО! — сказав чоловік Красивої Лейли.

Невдовзі дивний об’єкт зник, замигтівши зеленим і так і не долетівши до нас.

Поля


22.08.


Учора була в нас пригода. Мама і я пішли виносити сміття до будинку № 88. Річ у тому, що та гігантська купа, яка росла з кожним роком за згорілою п’ятиповерхівкою, смердить так, що наблизитися до неї відтепер уже нереально. Нині ми ходимо виносити сміття за пару кварталів, до чужого будинку.

Вулиця була порожня. Ми швиденько викинули пакетик (попередньо озирнувшись — адже жителі будинку № 88 лаються страшенно: їм самим давно нікуди кидати сміття) і задріботіли по доріжці повз сади до зупинки. На купі сміття я помітила кількох убитих собак, із дротом на шиї, без очей! І вжахнулася: скільки ж у людях зла.

Ми вже підходили до залізниці, що є кордоном між садами-городами і пустирем із транспортною зупинкою. Помітили, як стоїть на коліях жінка з дитиною. Звідкілясь іздалеку вона несла у відрах воду й відпочивала — дорога-бо не близька!

Але тієї миті, коли ми переступили колії, ми почули за спиною вереск гальм: на скаженій швидкості летіли білі «жигулі», падали відра, верещала жінка. Не звертаючи на це ніякої уваги, з машини вийшов хлопець років двадцяти п’яти, у чорних окулярах, у формі бойовика. Він спритно перебіг через колії, і тієї миті, коли ми розвернулись, ми побачили дуло гвинтівки, наставлене прямо на нас! Він прицілився. Подивившись із півхвилини одне на одного: ми — здивовано, він — спантеличено, ми повернулися спиною і пішли, а він побіг до машини, сів у неї і з вищанням поїхав назад.

Ми живі виключно з допомогою Ангела-охоронця. Це був убивця. Найімовірніше, «привіт» від Адама та Айшат! Усе не можуть пробачити, що їм не вдалося вбити тьотю Валю й Альонку!

Потім, коли ми спускалися до зупинки, мама сказала, що в нашому роду були і християни, і мусульмани. І буває, що одні з них убивають інших. Ні за що. Просто так.

І мені варто подумати, як правильно молитися, щоб вижити. Моя відповідь, що я язичниця, мамі сильно не сподобалася. Тоді я сказала, що перечитаю Коран: я давно вмію робити намаз — нам у школі розповіли, як треба молитися по-мусульманськи.

— Коли тебе принесли до церкви, ти виривалась і плакала, священик злякався навіть. Може, я дарма хотіла тебе охрестити? Ти вільна обирати, як молитися, — сказала мама. — Раніше я боялася, що рідня батька відніме тебе.

Читаю книжку з айкідо. Я хочу бути сильною. Я не буду здаватися.

Ді Капріо на ринку обзивався, що в мене мама росіянка, і запустив у мене недогризок від яблука. Злиться, що я його не помічаю.

Вечір. Я читаю новели О. Генрі. Мої улюблені: «Поки чекає автомобіль», «Третій інгредієнт», «Болівар не винесе двох».

P. S. Руслан, мій вітчим, з’ясував, що машина, де був хлопець із гвинтівкою, належить родичам дядька Адама й тьоті Айшат. Але хлопець не зміг вистрілити. Певно, в нього все ж таки є серце.

Поля


23.08.


Надзвичайний ураган! Такого урагану я не пригадаю в Ґрозному! Усе на ринку літало, товар котився по рядах, і люди збивали одне одного. Товар губився й летів! Але найголовніше не це. Під виття вітру, мигтіння блискавок і гуркіт грому, коли все губилось, крутилось і кудись летіло… я побачила Буратино. Він теж мене побачив і підбіг до мене. Я схопила його за руку і сказала:

— Не йди! Не залишай мене саму!

(Уяви, Щоденнику, прямо ТАК і сказала! І за руку схопила!) Буратино остовпів: я підозрюю, завмер він від блаженства! Я це миттю помітила і, з властивою мені кмітливістю, відразу всунула йому торбу, щоб він збирав наш товар. Він збирав нитки, голки й ножиці і бурмотів:

— Як добре!

Це попри дощ із градом, який б’є по голові. Я отямилась і сказала:

— Пробачте мені! Я не знаю, що на мене найшло.

Та Буратино заперечив:

— Ніяких вибачень! Це честь для мене!

Тут з’явилася матінка, яка в цей момент ішла на ринок по картоплю, але загубилася в урагані і відразу зіпсувала всю малину. Мама стала з мене сміятися.

Їхали ми додому під грім і блискавки. Бігли крізь сади-городи брудним океаном калюж!

Незважаючи на цю чудну подію, була сьогодні і сварка: хлопець років дев’ятнадцяти в кафе прив’язався до мене (хоча я була в хустці й довгому одязі). Він заявив, що я — «росіянка», і моя мати росіянка, і щоб я «забиралась у Росію». На що я відповіла, що в нього батько — «наркоман», раз він виріс таким дурнем, і щоб він сам забирався в Росію, а тут мій дім!


27.08.


Учора Буратино сказав:

— Патошко, ти мені снилася!

А я сказала, що він мені теж снився. Це правда. Я бачила інопланетний корабель, іншу планету. Сталась аварія, дув сильний вітер, ми прагнули вижити. І, звичайно ж, Буратино був у цьому сні моїм коханим. Коли я розповіла свій сон, Буратино витріщив очі. Я запитала, що йому снилось. А він хитро відповів:

— Продовження твого сну!


29.08.


Від камери схову (де товар) загублено ключ, і Буратино не зміг торгувати. Приходили любителі музики в наш ряд, але, на жаль, продавця музичних касет не було. Ми з мамою пояснювали покупцям, щоб завтра прийшли.

Попереду жах: насувається школа, і ринок я бачитиму уривками. Мені доведеться ходити трасою зовсім самій — можуть запхати в машину, вкрасти. Страшно. Доведеться знову з усіма сваритись і битись у класі.

Я розмовляла з росіянкою — вона торгує. Бабуся Іра. До них уночі вломилися бойовики. Виламали двері, сталі ходити кімнатами, дивитися речі.

Вона була зі своїм старим чоловіком. Той сліпий. Думали, їх уб’ють. Бабуся Іра злякалась, але вирішила дати незваним гостям чаю — за кавказьким звичаєм. Вона принесла тацю, поставила перед бойовиками. Ті поговорили про щось чеченською. Потім сказали російською, що йдуть і вбивати не стануть, тому що бабуся Іра прийняла їх належним чином, пригостила.

Бабуся Іра та її чоловік вирішили вибиратись із Ґрозного. Але їм немає куди навіть поїхати, тільки ночувати на лавках у парках Росії. Вона намагається заробити на квиток на автобус до найближчого російського міста. Продає речі з дому.


31.08.


Я вмію «бачити». Це гра така. На уяву. Медитуєш, заплющуєш очі, а потім уявляєш когось і дивишся в реальному часі, що ця людина робить. Ну ніби щось може збігтися. Я провела кілька експериментів — виходить.

Бачила Лялечку й тьотю Кусум. Тьотя Кусум теж цікавиться грою на уяву і намагається вгадувати предмети та дії інших людей.


01.09.


Ух! Який бардак!

Ходила я сьогодні до школи. Наші в класі пошепотілися, що я погана «гаскі» — тобто росіянка. Але привіталися, коли я голосно сказала їм: «Салам Алейкум!» Це, виявляється, діє!

Бачила Сету, Тину й Кассі. Здалеку — Магу! Школа починається 10 вересня.

Я провела експеримент із тьотею Кусум: я ж не знаю, де вона живе. Увечері заплющила очі й запитала: що тьотя Кусум робить? І ніби побачила, що вона читає книжку в синій обкладинці! Сьогодні ми зустрілись і вона сказала, що сиділа і в цей час (домовлений) читала блакитний журнал!

Знову той хлопець із кафе чіплявся та обзивав мене через національність, кричав непристойності, погрожував мене вбити.

Удома я читала п’єси пана Мольера у двох книгах від 1913 року з нашої бібліотеки.


07.09.


Чому я не детектив? Ці думки відвідали мене після того, як я провела експеримент із Буратино. Я медитувала, потім заплющила очі і побачила на стільці біля його ліжка — пістолет. А наступного дня, тобто сьогодні, Буратино сам підійшов до нас і розговорився. Найдивовижніше, що він дійсно має пістолет! Старий, із барабаном, як я описала з «гри на уяву». Це означає, що в мене є якийсь дар. Адже я не знаю навіть вулиці, де живе цей хлопець.

Буратино був такий шокований, що виклав свою історію, вона непроста. Його мати кинула в три роки й вийшла заміж за іншого чоловіка, залишивши дитину, як і прийнято тут, із батьком. У матері від іншого чоловіка народився син, якого вона любить і вважає рідним, а Буратино не вважає, тому що кинула його сама, коли була ще юною дівчиною. Зараз зведеному братові Буратино 24 роки. Батько Буратино відразу, як вигнав дружину, взяв нову. Мачуха з перших днів незлюбила чужу дитину: вона била його і штовхала, як тільки бачила. Своїх дітей мачусі Бог не дав, але вона вирішила відібрати будинок! Вона налаштовувала батька проти сина, як могла, все життя.

Її мрія: продати будинок і виїхати. А коли Буратино привів собі молоду дружину, мачуха знущалася з його дружини, а та не мала сміливості опиратися за місцевими звичаями: це було не життя, а пекло. Проте Буратино вирішив не поступатись і не йти з дому, де народився. Однак батько став любити його менше через нацьковування дружини.

Одного разу в грозу зламалась антена телевізора, і Буратино поліз на дах лагодити її. Батько, побачивши це, теж поліз на дах їхнього будинку. Батько давно прагнув скандалу. Він ударив Буратино так, що перебив на руці сухожилля і задзюрила кров.

— Ти мій батько! Але не смій бити мене! Я вже дорослий! — сказав Буратино і нагнувся, щоб хоч якось полагодити антену.

А батько вдарив його в шию. Як колишній боксер, він знав місця, куди бити заборонено. На шиї здулися вени, і Буратино почав непритомніти під дощем на даху! Але не знепритомнів. З останніх сил він зібрався й теж ударив батька — старого чеченця. Відлупцював його так здоровою рукою, що той заплакав! Потім кілька днів Буратино пролежав у лікарні. У нього досі на руці шрам!

Батько з мачухою заявили в шаріатський суд, що Буратино хотів убити батька. Вимагали, щоб його стратили! Шаріатський суд розібрався і не знайшов нічого, за що Буратино варто було б покарати! Мачуха підсилала кілька разів до нього вбивць, але ті не впорались. Саме тому Буратино купив собі пістолет у магазині «Мисливець і рибалка». Дружину налякали так, що вона не живе в будинку батька Буратино. Утекла.

Цей будинок немов проклятий. Уночі Буратино не спить: він прислухається до всіх звуків і шурхотів. Пістолет лежить біля нього на стільці. Якщо ця тяганина за будинок триватиме, він може остаточно з’їхати з глузду і потрапити в божевільню.

P. S. Я бачила старенького професора-чеченця Нунаєва. Ми дружимо. Він не виїхав із Ґрозного. Приходив порозмовляти. Ми обмінювалися книжками.

Поля


09.09.


У нас, мабуть, скоро буде війна. У селах навколо Ґрозного вже бомбить російська авіація. Війна в Дагестані.

До школи мені 11-го числа.

Ми з мамою торгуємо, щоб хоч якось вижити. Поряд жінки торгують капустою, цигарками, квітами. У сусідньому ряду продаються халва й цукерки.

Я купила собі заколку на волосся, щоб хустка красивіше облягала голову.


20.09.


Поки не бомбардують. Торгую. Вистачає на їжу.

Ринок бідний: жінки та діти. Чоловіків майже немає — роз’їхались. У нашому ряду бабусі з онуками торгують хлібом і молоком. Ми дружимо з Хабібою, Закою та Хурман. Дівчинка Зурхан торгує з татом.

Мені снився Мага. Він був красивий!

Вітчим поїхав до друга. Той переїжджає. Потрібно допомогти повантажити речі: родина хоче виїхати до Інгушетії.

P. S. Іслам — остання релігія, послана з неба людям. Тьотя Кусум і я розмовляли про це. Вона сказала, що, коли людина обирає свою релігію, проливається кров. Так завжди буває, якщо людина раніше грішила. Кров змиває з людини всі попередні падіння, і вона стає чистою, ніби знову народилась.


21.09.


Злива огортала місто.

Ми торгували. І траплялись історії. Я їх записувала.


Історії під дощем


Ми зустріли росіянку Інгу — вона торгує журналами. Клейончастий дах над її столом протікав, і вона пішла торгувати до росіянки Ані, яка торгує пачками чаю біля Біржі. В обох чоловіки чеченці. Біржею називають будинок неподалік ринку. Там продається зброя в магазині «Мисливець і рибалка». Говорять, що можна купити пістолет або автомат, але я дивилась і ніде не бачила. Мабуть, можна купити, якщо знати в кого. Навколо Біржі крамарі продають товари: хліб, масло, сукні й цигарки. Після «переселення» Інга вирішила купити собі теплі шкарпетки й попрохала мене постежити за її столом із журналами. Я погодилась.

Історія № 1. До столика підійшли двоє: літня чеченка й доларовик — чоловік, який обмінює гроші. Вони спитали дозволу скористатися краєм стола під навісом. Я, зрозуміло, не заперечила старшим. І от на моїх очах стара жінка витягає з торби пачки грошей, перев’язані гумками. Знаєш, скільки там було? Мільйон! Я вперше в житті бачила стільки грошей!

Я спитала жінку:

— Ви так прийшли? Ви без охорони?!

У відповідь бабуся показала мені піку своєї парасольки й каже:

— Я от спеціально залізний кінець наточила. Як дам злодієві в лоб!

Сама вона виглядала худою і була вдягнена, як бомж. Потім узялася лаяти дядька-доларовика:

— Ти чому з гумками необережно поводишся?! Я їх щодня купувати не можу!

Сама склала долари у великий прозорий пакет за 1 рубль (так, що все було видно) і пішла. Ми гадали: звідкіля стільки грошей?!

Історія № 2. Тільки-но таємнича бабуся пішла, з’явилися двоє парубків. Чеченці. У мене вони нічого питати не стали, а мовчки підійшли до стола під навісом, і один другому відрахував 10 000 доларів. Після чого вони потисли один одному руки зі словами: «Ти мій брат!» і «Хай воздасть тобі Аллах». Раптом той, який одержав гроші, задумався:

— Чекай-но, ти ж мені ще п’ять рублів винен!

— Як?! — щиро здивувався другий. — Адже ти щойно 10 000 доларів одержав!

— А ти що, забув?! Ти в мене навесні позичав! На морозиво!

Порився «брат» у кишені. Віддав йому монетку.

Історія № 3. Навпроти стола Інги кафе. Двері відчинені. Мені видно двох молодих хлопців. Вихованих. Вони сидять і чемно розмовляють.

Записую їхню бесіду. Перший:

— Мені винен один хлопець і не віддає. Погано робить.

Другий:

— Ти нічого не зробив?

Перший:

— Так, було якось. Стріляв по його машині. Не влучив!

Другий:

— Кепські справи! Нічого, у мене є машина. Увечері…

Тут підійшла дівчина-офіціантка. Прибрала чашки. Щодо грошей хлопці чемно сказали, що решти не треба. Виходять і договорюють.

Другий:

— Він удома сам? Сам. Сьогодні, якщо не віддасть, буде в нас весела прогулянка.

Перший, тиснучи йому руку:

— Ти — мій єдиний близький!

P. S. Слава Богу, прийшла Інга. Біржа — якесь моторошнувате місце. На ринку нічого подібного я не чула й не бачила.

П.


23.09.


Війна в Чечні.

Сьогодні, о 10.25 дня, коли ми виходили торгувати на ринок, почалося бомбардування. Літаки кидали бомби на аеропорт. Диму! Жах!

Усі сусіди з нашого двору, зайняті в основному протиранням штанів на лавках, заохкали, завили від страху. А ми з мамою сіли в автобус і поїхали на ринок.

Там о 15.00 теж почали бомбити. Деякі потікали відразу. Хапали речі й бігли. Але ми, тітонька Хурман, яка продає солодку воду, дівчинка Зурхан із татом, сусідка Хазан, тьотя Кусум залишилися торгувати. Яка різниця, де померти?

Єдина доля всіх, хто на землі:

Помруть раби, помруть і королі.

Літаки дзижчали зграями. І герої перетворилися на боягузів. Відбулася головна метаморфоза! З дочкою Хурман, маленькою Тисою, я їла цукерки й розповідала їй казку про Снігову королеву. Повз нас, мов вітер, пронісся Буратино, крикнувши, що війна йому до душі. Йолоп!

А в жінки, що торгує молоком, цього року померла дочка вісімнадцяти років, а зараз лишилися самі вдома двоє дітей (3 і 5 років). Вони замкнені на четвертому поверсі, біля аеропорту, де російські літаки кидають бомби! Бомбили Комсомольський колгосп, Андріївську долину і обіцяли — Карпинку (район приватного сектора), де живуть родини дівчат із мого класу: Арини, Заїри, Тини й Зулі.

Тьотя Мар’ям каже, що вдома було не краще, ніж на ринку. Теж бомбили.

Це вже третя війна в моєму житті. У Першу війну ми жили з родиною бабусі Ніни, тьотею Варею та її синами. У Літню війну ми ховалися в підвалі родичів тьоті Мар’ям, із дідусем Тунзіним та його дружиною. Нова, третя війна. І всі ці війни з Росією через нафту.

Дивне й страшне було після бомбових ударів. Над Центральним ринком Ґрозного з’явилися чудні хмари, яких іще ніхто ніколи не бачив. Із хмар являлися картини (забобонні люди боялися дивитись у небо), а я замалювала їх, як змогла. Спочатку з-за будинку Біржі з’явилося ніби полум’я з хмар. Вогонь. Потім полум’я та вода. Наче величезні хвилі накрили ринок.


24.09.


10.05. Нас трохи бомбили сьогодні. І сусіди вже не пішли на роботу, тому що бояться. А я з мамою піду на ринок — торгувати. Я їй допомагаю. У моїй школі чутка про її закриття.

Усі кажуть: «Війна».

14.05. Чути ревіння літаків. Вони кидають бомби, але поки — далеко. У центрі Ґрозного, де ринок, я відчуваю лише двигтіння землі. І все. Нікуди не йду. А куди мені йти? Я тут.

Поліна


25.09.


Билася сьогодні в черзі по хліб. Азербайджанці, які привозили до нашого міста свій товар, виїхали. Торгувати нічим!

Ще вирішила написати рецепт пампушок із сиром. Вони такі смачні! Я спечу їх, коли буде мир.


26.09.


На ринок ми не пішли — забилася каналізація в будинку.

Хтось із сусідів забив і не зізнається. Ми викликали слюсаря. Слюсар був росіянином, п’яним, і йому стало погано — довелося бігти по медсестру і робити йому уколи. Він мало не помер від серцевого нападу. І забита каналізація продовжила своє існування.


27.09.


У нашому Старопромисловському районі бомбили зупинку «Берьозка», це від нас зовсім недалеко. Бомбили зранку.

Читатиму Шекспіра. У нашій бібліотеці його 12 книг. Книги старовинні, видані на початку ХХ століття. Їх купував мій дідусь-журналіст. Він загинув у 1994 році, на початку Першої війни, у момент обстрілу лікарні на вулиці Первомайській.

Сьогодні вночі мені снилися моторошні сни.


29.09.


Бомбардують. Моя люба тьотя Мар’ям поїхала до Інгушетії.


30.09.


Бомбардували мости. По радіо передали, що орієнтовно 10 жовтня будуть заходити танки федеральних військ.

Я подумала й вирішила, що, якщо вже війна, треба піти й купити собі чорну білизну, щоб не прати так часто.

Узяла хліб у бійці. Люди мов збожеволіли.


01.10.


Учора й позавчора — бомбили. За чутками, влучили в лікарню № 7. Місцеве радіо передало: убито 420 людей, поранено близько 1000.

Місто повниться чутками. Часто ця «інформація» суперечить одна одній. Про те, що буде новий виток війни, у серпні нас попереджав професор В. Нунаєв — знайомий лікар-кардіолог. Ми йому не повірили. Закупили новий товар.

6 серпня ми дізнались: із Ґрозного виїхала вдова загиблого президента Дж. Дудаєва. Стільки інформації! Вірити можна тільки тому, що побачив сам, на власні очі. І в жодному разі не довіряти вухам.

30 вересня нас знову затопила каналізація. Викликали слюсарів, але ніхто не прийшов. Мучилися самі. А «дорогі» сусіди продовжують усе лити вниз. Ми виносимо за ними відрами.

На ринку люди мінялись адресами, хто з ким подружився. На випадок, якщо сильно бомбитимуть або якщо дім буде розбомблено зовсім, щоб було куди піти, де жити. Нам адресу дав Назар. Він разом із дружиною торгує продуктами: Мікрорайон, вулиця Косіора, 8, квартира 66. Автобус № 29.

Також адресу дала росіянка, ім’я її — Леля. Сказала: «Раптом ви в центрі міста будете й почнеться авіаналіт? Біжіть проспектом Перемоги до будинку № 5 “А” (це біля ринку), в нас у дворі є великий підвал».

Відразу загинути, мабуть, не так страшно, страшно лежати в завалах і болісно помирати. Я пам’ятаю, так помирали старі росіяни 1994 року в центрі Ґрозного. Не було техніки розгребти бетонні плити. Їхній будинок розбомбив літак, а вони були на верхніх поверхах і опинилися всередині завалу. Люди різних національностей тоді приходили, плакали біля цієї гори плит, чуючи їхні стогони. Так минуло кілька днів. А потім усе стихло. Це дуже страшна смерть.

Ще я думала над різними релігіями. Усі вони по-своєму хороші, тільки люди погано виконують закони Бога.

У Фатими — сусідки з середнього під’їзду нашого будинку — помер син, зовсім маленький хлопчик.


05.10.


Поки що живі! Газу давно немає. Бомби падають. Наш чотириповерховий будинок від струсів став осідати. У кімнаті відійшли стіни від стелі. Сьогодні літаки кружляли над ринком. Багато хто втік. Зокрема, здоровенний світлий хлопець — Вандам, який навчається на юридичному факультеті. Він періодично дозволяє мені й мамі торгувати в його дерев’яній буді. Це зручно під дощем. Але я його не люблю.

Удома ми варили картоплю в електричному самоварі. Електрика буває, але вже не завжди. Газ відключили. Це на випадок обстрілу, щоб було менше жертв. Будинки горять, люди гинуть.


11.10.


Воюють. Удалині чути гуркіт, схожий на грім.

Ми вирішили торгувати газетами. Тьотя Таня і її дочка Юлька зляться. Вони торгують друкованою продукцією. Тепер ми — конкуренти. У нас виходу немає. Товар не йде. На їжу грошей не вистачає.

Позавчора я пішла й експромтом познайомилась із дружиною Суліма. Чоловіка, який привозить газети й журнали оптом. Прибрехала, що дружу з Юлькою. Колись Юльчина мати працювала з моєю мамою. Тільки дружби немає. Знайомство. Жінка відрекомендувалася — Соня. Відразу дала мені під реалізацію журнали. Учора сусідка по ринку Кусум підійшла до нашого стола з товаришем сина. Незнайомий хлопець подарував мені красиву маленьку книжку.

Кусум намагається подружити мене зі своїм сином. Її син дуже високий, тому сутулиться. Він скромний, сором’язливий. Звати Дауд. Ходить на підготовчі курси. Готується до Нафтового інституту. Завжди підручники з хімії в руках. Даудові 21 рік, а мені — 14 років.

Мама каже, що заміж мені ще рано. Повторює: «Треба вчитись!» Кусум спокушає:

— Ти єдина дівчина, на яку мій син звернув увагу. Якщо ти станеш його офіційною нареченою, ми почекаємо, доки закінчиш 9 класів школи. За чеченськими мірками, це приваблива пропозиція.

Я бачу: хлопець гарний! Але мені більше сподобався його друг, той, що подарував книжку. Даудова мати купила мені красиву літню майку й урочисто вручила.

— Як першій дівчині, котра сподобалася синові! — так вона пояснила свій подарунок.

Нашого сусіда, веселого гуляку Буратино, не видно кілька днів. Нехай з ним усе буде гаразд!

Патошка


12.10.


До школи не ходжу. Занять немає. Допомагаю мамі.

Хтось позавчора під зливою облив дерево гасом і підпалив. От ідіот!

Вийшло велетенське багаття! У той час саме прилетів літак і довго кружляв. Люди боялися. Раптом він скине бомбу? Але обійшлось.

Кусум познайомила мене зі своїми сестрами. Каже, я всім подобаюсь. Але мені треба ходити в хустці, щоб не довідалися, що в мене мама росіянка, краще до мене ставилися.

Ці дорослі — балакучі. Завжди щось дарують. Може, я не буду самотньою? У мене з’являться друзі?

Я люблю косинки й хустки. Мені не подобаються емансиповані жінки Заходу. Будь-який одяг із шарфом у тон — романтика, ніжність і таємниця.

Носити хустку мені радив мамин друг. Пояснював: «Тоді я зможу за тебе заступитися. Ти дорослішаєш. Тобі захист потрібний!»

Вони не знають, що батько мого батька — чеченець. Тож за чоловічою лінією я чеченка. Мамине прізвище в мене тому, що за сім місяців до мого народження мама розлучилася з моїм батьком. Миритися не схотіла. Пізніше мама дістала в лікаря довідку, що я — семимісячна дитина! Записала мене на себе. Найкумедніше, що мати мого батька, моя бабуся Елізабет, єврейка. Отже, він єврей? Ха-ха. У них-бо визначається все по материнській лінії. Тому я вважаю, що я дитя світу.

Свого батька я жодного разу не бачила. Мені з дитинства повторювали: «Тато помер!» — а мені хочеться вірити, що це неправда.

Сьогодні до нас підійшла моя дорога тьотя Лейла. Це вона привезла з пологового будинку мене новонароджену і мою маму до дідуся. Лейла завжди допомагала нам. Вона колись працювала з мамою на великому заводі «Червоний молот». Лейла пообіцяла принести варення. Вона запропонувала на ринку звати мою маму на чеченський лад. Тепер і на ринку, і вдома всі звуть маму Лейла.

Давня мамина подруга, тільки-но підійшла до нас, стала вмовляти виїхати. Мама й вухом не повела. Каже:

— Я не знаю, де які люди. Як живуть в інших місцях? Ані звичаїв, ані правил. У мене ніде немає близьких родичів! Знайомих теж немає. Тут усе моє життя пройшло! Тут — дві рідні могили, бабусина й батькова. Своє житло, що важливо. Руслан є. Захист. Виїду з дитиною. І що? Бомжуватиму?

Лейла хитала головою:

— Спокою нема. Жити не дають. То одні! То інші! Хотілося б, щоб наша дівчинка рано заміж не пішла. У домашнє рабство не потрапила. Утім, невідомо, де краще? Наша молодь скромніша.

У Лейли рідна дочка живе в батьковій родині. Вони бачаться рідко. Лейла вдруге вийшла заміж, але своїх дітей більше не має. Тому вона мене любить. Вважає мене за свою дочку.


13.10.


Ночами слухаємо гарматну канонаду. Удень торгуємо.

Посварилася з Танею та з Юлькою. Соня почала ставитися до нас гірше. Не знаю, чи це я їй набридла своїми проханнями? Чи наші конкуренти щось наговорили?

Тепер я ношу хустку, як тьотя Кусум. Кусум мене хвалить. Підсяде до нас на ринку й волосся мені розчісує. Кличе:

— Ходімо, зробимо тобі завивку!

Друг Дауда знову підходив. Купив мені морозиво. Я йому сподобалася? Знала б про це Кусум, Даудова мати! Цей хлопець спитав мене:

— Скільки тобі років?

Почувши, що чотирнадцять, здивувався:

— Ти така мала! Я думав, ти доросліша. Знаєш, ти дуже схожа на царівну Будур із моєї улюбленої казки!

Тоді я посміливішала й заявила, що він — Аладдин! Ми довго дивилися одне на одного й мовчали. Я здивувалася своїй сміливості. Раніше з хлопцями я мовчала, тільки слухала, а тут — заговорила. В Аладдина красиві очі. А волосся — чорне, кільцями, до плечей.

Він справді як принц! Я згадала, що бачила його вві сні! Давно. Коли була дитиною і ще не ходила до школи.

Аладдин повідомив: йому 23 роки. Його батько має іншу родину. Є мати й сестра. Вони живуть у селі. Зніяковівши, Аладдин довго роздивлявся свої черевики і, не прощаючись, пішов.

Поліна


14.10.


Уранці я провідала школу. Можливо, вчитися ми не будемо до весни. Зі школи поїхала на ринок.

Мама чекає мого вітчима. Він пішов допомогти з відправленням речей другові давно, 19 вересня. Відтоді ми нічого не знаємо про нього.

Головне — розпродати товар. Забрати новий одяг, улюблені книжки й виїхати. Наша торгівля ледь дихає. Купуємо їжу, а відкласти нічого не можемо.

Тривожать газетні статті про те, як біженці половину дороги йдуть пішки, згинаючись під своїми речами. Як вони мерзнуть. Про те, що машини з ними розстрілюють по дорозі. Шлях із міста дуже небезпечний! Грошей, щоб надовго зняти собі «в біженцях» квартиру, немає. Ми за закупівельною вартістю віддаємо свій товар. Аби тільки зібрати грошей!

Уся молодь повдягала військову форму. Багатьом форма до лиця! Але зброї в руках немає. Тільки рації. Автомати мають дорослі чоловіки. Кому 30 років і більше.

Кусум плаче, розповідає, що її син пішов з дому. Просить мою маму допомогти його повернути. Просить дозволу сказати, що я згодна вийти за нього заміж. Тільки б він залишив своїх нових знайомих! Повернувся додому!

Ми підтримали ідею Кусум. Я попередила, що потім виїду, але обов’язково допоможу. Однак Кусум не наважилася брати мене в дорогу. Поїхала до нього сама. Але повернулася без сина. Дауд заявив їй, що має надійних товаришів. І що не залишить їх до кінця. Ми всі плакали.

Царівна Будур


20.10.


Снився обвал у горах. Загинуло багато людей! Я бачила, як летіли величезні кам’яні брили. Чавили, зносили.

Я ховалася, бігла, падала. Дрібні камінці боляче били мене. Прокинулася нажахана. Довго лежала нерухомо. Заніміли руки й ноги. Ну й натерпілася ж я страху вві сні!

А потім був сильний обстріл у реальності. Але все гаразд.


22.10.


Нас із мамою поранило 21 жовтня. Так раптово і страшно збувся мій сон. Я бачила: за столом сиділа вбита жінка. Поранені ховалися в кафе та в під’їздах будинків. Чоловіки — добровільні рятувальники — підбирали жертв обстрілу, розподіляли по машинах. У першу чергу — важко поранених.

А почалося все несподівано, близько п’ятої години вечора. Ми зібрали решту свого товару: дві торби. Одна мені, друга мамі. Тут зустріли Кусум із маленькою дитиною. Стояли, розмовляли. Раптом яскравий спалах освітив ще світле небо. Далі сильний гуркіт. Ми від переляку перекотилися за свій стіл. Присіли між залізними ятками. Іншої схованки поблизу не було. Вибух! Потім іще. Схоже на те, що одне й те саме вибухає багато разів. Ми побігли, гублячи свій товар, у двір Будинку моди. Це самісінький центр Ґрозного. Вулиця Рози.

Коли я бігла, величезний осколок, наче відлуння чергового вибуху, просвистів зовсім поряд. Він розсік не мене, а час, немов теплу воду, яка пішла кудись униз, і я стояла в сухому річищі, відразу зрозумівши, що ні мама, ні інші люди не можуть урятувати мене від смерті, якщо я гукну про допомогу.

Смерть і я — тільки ми опинилися зв’язаними одне з одним у цьому світі. Немає нічого, що могло б стати між нами й затулити собою. Мені стало смішним і непотрібним усе: речі, торби та всілякі цінності. Я зрозуміла, що нічого, зовсім нічого не візьму з собою Туди.

Сильний удар, і… час повернувся разом із вогняними іскрами, які осколок висік із цегляної стіни будинку біля моєї голови. А ноги мені рвали чиїсь маленькі металеві щелепи, але я за інерцією продовжувала бігти. Тільки за декілька кроків — упала. Мене підняли.

Ми кинулися в під’їзд житлового будинку, але там замість других дверей були ґрати. Вибігли у двір, у шоковому стані, метнулися до іншого під’їзду, в житловий будинок поруч. Там, де раніше був магазин «Рибалка». Коли я присіла, забившись у куток, пронизливий біль у ногах дав про себе знати. У цей самий під’їзд мама й Кусум заштовхнули, закинули дівчину — чеченку. У дівчини вивернуло коліно. Я вперше побачила, що кістка всередині біла. Вона була в шоці і говорила тільки:

— Боляче! Боляче! Боляче!

У під’їзді були жінки й діти. Мама сказала, що в неї дірочка в кишені пальта і горить стегно. Інший осколок потрапив до мами в кишеню. Коли в наш під’їзд зазирнули чоловіки, то всі закричали, що спершу треба відвозити дівчину без ноги. Вона втратила багато крові. На вигляд дівчині було 17–20 років. Її повезли.

До під’їзду знову зазирнули добровільні рятувальники. Молоді хлопці. Серед них був Аладдин. Мене вирішили доправити на перев’язку в аптеку, на проспект Перемоги (у колишній хлібний магазин). Аладдин ніс мене на руках і шепотів:

— Не плач, моя царівно! Не бійся! Допомога буде!

Маму вели позаду. Не забули й наші торби з товаром — не розгубилися в метушні. Наш шлях вів через двір Будинку моди. У ньому я колись жила з мамою в мого дідуся-журналіста.

Коли мене тягли під обстрілом, я побачила трьох убитих. Вони лежали окремо одне від одного. Їх хтось накрив картоном. Одна була жінка, один — чоловік, а хто третій, я точно не зрозуміла. По-моєму, дитина.

Нас віднесли до аптеки, і незнайома жінка витягла осколок зі стегна в мами. А мені тільки перев’язали ноги, бо один осколок був глибоко всередині, а інші теж виймати було боляче. Аладдин мене жалів, гладив по голові та гриз пряник.

Вирішили, що треба додому, що в лікарнях усе переповнене пораненими людьми, бо на ринку торгують переважно старі, жінки й діти. Чоловіків там дуже мало. Практично немає. Ми ж були далеко від епіцентру, майже за три квартали. Скільки ж там убитих? Нас доправили додому на своїй машині якісь зовсім незнайомі люди.

Я частково оглухла на обидва вуха — був сильний дзвін, стан напівпритомний. Усе навколо пливло. Я почула, як хтось кілька разів сказав:

Хто зробив для Полінки добра — побачить його,

Хто зробив для Полінки зла — побачить його.

По-моєму, це частина молитви. І насправді звучить так:

Хто зробив на вагу пилинки добра — побачить його,

Хто зробив на вагу пилинки зла — побачить його.

Але у вухах дзвеніло, і мені вчувалося в напівмаренні своє ім’я в тих словах. До ранку біль у нозі посилився. Я пила знеболювальні таблетки та снодійне. Але біль ставав дедалі страшнішим. Ледь я задрімала, як наша кішка, вчувши крізь бинти кров, пролізла під ковдру і вчепилася зубами мені в праву ногу. Це було жахливо. Я її прогнала стусанами.

Щойно ми поснідали, мама стала прохати сусідів відвезти мене до лікарів. Верхні мешканці погодились. У їхній «шістці» ми вирушили до лікарні № 9. Лікарі відразу пояснили:

— Потрібен рентген. Його немає. Вимкнули електрику, а дизель кудись пропав у метушні.

Але мене все одно направили до операційної. В операційній, брудній і темній, на першому поверсі гуляв смугастий кіт. Він терся об ніжки стільця й мурчав. У відчинених дверях, на порозі, стояли заплакані люди. Усе було в крові. Обривки одягу, якісь простирадла. Бігали люди. Вони шукали своїх родичів і знайомих. Легко поранені чекали в черзі до лікаря від учорашнього дня. Сидячи на підлозі й на стільцях. Глухо стогнали близькі тих людей, які вже померли в лікарняних стінах. Страшно кричала якась чеченка. У неї вбило дітей. Жінка середнього віку прохала грошей на операцію синові, на ліки. Їй подавали.

Лікар, який дивився мене, втомився. Він ледве стояв на ногах. Він розповідав, що вночі, у момент операцій, кілька разів вимикали електрику, що прооперували десятки людей. Багато померло.

Молодий кореспондент-німець в окулярах і в картатій сорочці питав лікарів про кількість потерпілих і померлих уночі. Яких поранень більше? А мене про те, чи страшно було. Лікар називав цифри. Говорив, що в метушні не записали всіх. Тому така плутанина і багато хто не може відшукати людей, які загубились. Я не запам’ятала ці дані точно, тому навести їх не можу.

Мені забули зробити знеболення, коли обробляли рану. Я заревла. Кричати було соромно.

Лікар похопився і зробив мені уколи. Усі ліки та шприци відразу на ятці купила моя мама. Додатково — щеплення від правця. Осколки шукали, але не знайшли.

— Без рентгена допомогти не можемо. Розколупаємо ногу даремно, — повторювали лікарі. — Шукайте, де працює рентген.

Видалили тільки дріб’язок. У мами до цього моменту на стегні стояв пластир. Вона ходила. Ми придбали болезаспокійливі засоби, багато бинтів, хірургічних серветок і зеленку.

Будур


23.10.


Учора була чудова подія! У другій половині дня до нас зовсім несподівано з’явилися Кусум і Аладдин! Це Аладдин ніс мене поранену через двір мого дитинства! Адреси в них не було. Нас знайшли, розпитуючи про потерпілих від вибуху. Вони знали тільки район міста. Мусили довго шукати. Обоє сильно втомилися. Мама подала чай.

Кусум принесла фрукти. Аладдин дав 70 р. на бинти. Більше грошей у нього не було. Він весь час мовчав. Я — також. Одне на одного ми не дивились, відводили очі.

Говорили дорослі — моя мама й тьотя Кусум.


25.10.


Я плачу. Вечорами моя поранена нога болить дужче. І з другою ногою негаразд! Подряпини на ній запалилися! Припухли. Мама втішає:

— Щеплення зробили. Це пил потрапив. Минеться!

Усі дні сусіди з будинку навпроти ходили до центру ночами. Серед них були Сулейман і його дружина Золіна.

Багато хто описує велику ракету без хвоста. Кажуть, що там, де вона лежить, сильна радіація! У місті багато іноземних кореспондентів. Зуміли пробратися! Хтось лічильником заміряв випромінювання. Люди спеціально приїздять на ринок, дивитися «ракету-смерть».

Я прошу маму:

— Умов сусідів звозити мене туди! Хочу дізнатись, як виглядає гидота, що принесла мені біль.

Російська сторона відмовляється коментувати обстріл ринку. Але в чеченців таких величезних ракет немає. Говорять, тих, хто був поблизу ракети, розірвало на шматочки, і тепер рідні впізнають їх за частинами речей: ґудзиками, заколками та шматочками одягу.

Сьогодні Резван, молодший син сусідки Нури, після обіду возив нас до лікарні № 4. Світло було, але не вийшов на роботу лікар-рентгенолог.

Мама купила кілька батонів хліба. Роздала всім сусідам, що стоять біля нашого під’їзду, «за моє одужання».

Мама знайшла ціпок прабабусі Юлі-Маліки. Це коричневий дерев’яний ціпок, як у казкової Баби-яги. Я вчуся з ним ходити по кімнаті.

Мама ниє, що ми всі гроші вже прокатали, за операцію та за ліки платити немає чим. Сьогодні вона торгувала до 12.00 і ракету бачила!

Будур


26.10.


Рано-вранці, поки мало людей (я соромлюся ходити з ціпком), ми з мамою пішли на ринок. Я подивилася на рештки ракети. Дуже велика! По ракеті лазили хлопчаки. Вони повідомили, що вона «заразна», тому її повинні прибрати. Ракета змела навколо все. Плакали люди, які нічого не знайшли на тих місцях, де стояли їхня мати, дочка або сестра. Абсолютно нічого! Збирали, шукали шматки від одягу родичів.

Деякі знайомі прийшли торгувати. Вони розкладали свій товар і питали про моє самопочуття:

— Осколки дістали?

Мама просила допродати наш товар, той, що ми не розгубили до кінця, щоб він не пропав. Але люди боялись і не погодились.

— Сильно крадуть, — пояснили вони. І розповіли дуже докладно про те, що було після вибуху:

— Дванадцятьох людей розстріляли прямо на місці через розкрадання! Мародери лазили і вдень, і вночі! Забирали з убитих речі, золото й плащі, взуття, одяг, косметику. Це робили під виглядом пошуку зниклих членів родин. Дехто приходив красти з дітьми! Тато з дитиною «шукав» маму. А мама з іншим нащадком «шукала» батька. Не відразу чергові-чеченці зрозуміли ці хитрощі. Почали перевіряти документи. Багатьох із числа поранених було обікрадено!

Одного знайомого поранило в груди, і він крикнув, падаючи від болю: «Допоможіть!» А жінка, пробігаючи повз, вихопила в нього торбу з гаманцем. Інша наша сусідка по ринку виявила небачену хоробрість. Сама вона росіянка, світленька і торгувала неподалік від нас, у паралельному ряду. Після вибуху ракети вона на руках тягла поранену чеченку, а в цей самий час злодюжки вкрали весь її товар. Але вона анітрохи не жалкує про це. Я з нею розмовляла. Вона — молодець!

Зараз ринок став маленьким. Уранці всього два ряди. Столи розставили вздовж проспекту Миру. Люди вирішили — тут кафе, перукарні, житлові під’їзди. Можна встигнути в укриття. Побачивши мене з ціпком, перехожі й продавці жартували: «Молоденька бабця!» Усі бажали якнайшвидшого одужання.

Репродуктор у районі проспекту Миру, який улітку звучав музикою, повторював одне й те саме: «500 людей пропали безвісти. Близько 1000 людей поранено. Обліку осіб, вивезених до сіл і сільських медпунктів, немає».

Ми розплакалися, дізнавшись, що в кіоску для продажу цукерок загинула дівчинка — моя однолітка. Її старша сестра та її мама поранені! Убито сусідку по ринку Розу, яка продавала капусту на восьмому місяці вагітності. У неї залишилися сиротами семеро дітей.

Заплакані, ми купили хліб, поїхали додому. В автобусі ревли не ми одні. Прийшли. Розігріли чай. Майже відразу з’явився Аладдин. Говорити не хотілося. Він сказав, що був у сестри. Говорив із нею про мене. Сестра пообіцяла зробити мені подарунки. Переглянути ті плаття й халати, які купила собі нещодавно, влітку.

Аладдин став прощатися. Несподівано моїй розгубленій мамі він устиг дати в руки конверт:

— На операцію та на ліки, — сказав він. — Або на харчі, у крайньому випадку.

— Ми повернемо! — крикнула я, коли він виходив.

Нам було соромно. Розуміли, що брати в малознайомої людини гроші недобре. Але виходу в нас не було. Без грошей не лікують. У конверті виявилося 200 рублів!

Аладдин попрохав мене, щоб я називала його «старшим братом». Мені сподобалось, я погодилась.

Увечері, зовсім пізно, прийшла тьотя Кусум — мати Дауда. Вона подарувала мені чорну спідницю з красивими кишенями. Ми хотіли залишити гостю в себе, тому що надворі було темно. Але тьотя Кусум заявила:

— Крім Бога, я нічого не боюся!

Розповіла:

— Удень бомбили в центрі. Знову є загиблі.

Вчасно ми пішли!

Ще Кусум сказала, що вирішила триматися біля Дауда, а свого молодшого сина вона залишить у рідні. Її старший син їй особливо дорогий. Друга спроба забрати його не вдалася! Навіть Москва й навчання в столичному вищому навчальному закладі не спокусили його. Дауд заявив, що він однаково втече до своїх друзів! У разі насильства над його волею й над особистим його рішенням він назавжди забуде про родину.

Після того як тьотя Кусум пішла, в наші двері постукала Фатима, та жінка, у якої помер маленький син. Вона принесла нам смачний суп, на спомин його душі.

Зараз канонада. Мама пішла по воду. Я сиджу і гладжу кота Чипса.

Сподіваюся знову побачити Аладдина.

Царівна Патошка-Будур


27.10.


Уранці настрій підняла тьотя Мар’ям. Вона знову з нами. З нею мама дружить із першого дня проживання в цьому будинку, із грудня 1986 року. Мар’ям розцілувала мене, пообіцяла:

— Ти дуже скоро видужаєш! Тільки трохи потерпи!

Вона подарувала мені хустку на голову, кремову з ніжною облямівкою. Пудру! Ми разом поснідали. Мар’ям попередила, що вивезе частину своїх речей в Інгушетію. А поряд з нами, на першому поверсі, поселить родину з будинку навпроти. Ми будемо не самі! А якщо знайде можливість, то приїде сама або пришле по мене і по мою маму когось зі своїх сестер. Допоможе нам виїхати!

Удень ми проїхалися до лікарні № 4. Знову марно. Електрики немає, а дизель украли. Рентген мені не зробили. Возив сусід Резван. Стільки грошей і часу витратили, а користі нема! Маленький осколок прорізав шкіру, вийшов сам. Мені радять робити компреси з тіста з медом. Виявляється, у мене дрібні осколки, а не порізи! Ми нарахували 15 штук, усюди, де знайшли щось тверде під шкірою. А шістнадцятий осколок — глибоко. Він великий і біля кістки в нозі. Цей — гірший за всіх! Він пересувається. Блукаючи всередині, ріже мою ногу! Від нього найдужчий біль.

До нас зазирнула сусідка — тьотя Варя з будинку навпроти. Вона з трьома синами й зі своєю літньою мамою жила в нас у Першу війну. Тоді мені було 9 років. Я таємно симпатизувала її синові — Мансуру.

До речі, ми закрили деревинками частину вікна — на випадок осколків. До мене приходила маленька дочка Золіни, гратися.

Поля


28.10.


Мама ходила до далеких колодязів по воду. У нас дуже холодно. Сьогодні вона зібралася на ринок. Вирішила поторгувати до обіду й купити їжу. Наші запаси скінчились. А газети застаріють і пропадуть. Знову втратимо, замість того щоб заробити! Ми швиденько поснідали, склали у два неважкі пакети журнали й газети. Хоча кому вони тепер потрібні? Мама — наївна людина!

І тут почався жахливий обстріл! Загуркотіло! Саме з боку центру міста й ринку! Небо там миттю стало червоним від пожежі. Мамі моїй — по фігу. Каже:

— Дурниці!

А тут біжить Аза, сусідка, і кричить:

— У ринок бомби кидають! Влучили в ринок!

Потім назустріч побігла якась жінка з солоною капустою у відрі. Плаче і сама собі бурмоче:

— Знову все в крові! Усе розбомбили! Ринок горить!

Мама її спинила, дала води. Жінка віддихалась у нашому під’їзді, стала розповідати:

— Не гармати це. Літак! Бомбив ринок! Убитих багато! Він влучив туди, де ріг Будинку моди, де жінки хлібом торгують!

Вона пішла, плачучи. Мама похопилась:

— Активізуються! Ми — без їжі! У нашому районі поки що тихо! Давай сходимо на базар «Берьозка». Візьмемо продукти. Ті, які дешевші: макарони, картоплю, хліб, тобі — бинти. Раптом розвоюються? Зовсім не вийти буде.

Мама дуже вперта.

Я швиденько зібралася. Страшний ціпок не взяла. Дорога недалека. Пішла, спираючись на маму. Ми без пригод минули свій двір. Перейшли дорогу. Обігнули Зелений дитсадок. І стали рухатися великим чужим двором. Тут загули літаки! Пролунали перші розриви бомб. Ми кинулись у приватний сектор, через дорогу. Знайшли підвал, але малий. П’ятеро людей уже стояли в ньому, притиснувшись одне до одного. Увійти нікуди.

Назад! У під’їзд житлового будинку! Добре, він не замкнений зсередини. Присіли в кутку, під чужими дверима. Вибух! Ще вибух! Закричав чоловік у будинку навпроти. Загорілися верхні поверхи. Інший чоловічий голос умовляв пораненого: «Потерпи! Потерпи! Зараз перев’яжу. Полетять геть — відвезу до лікарні», але поранений кричав не своїм голосом. Видно, було дуже боляче!

Літаки змістились у бік приватного сектора і стали кидати бомби туди. Ми вийшли надвір. Будинок праворуч від нас стояв без рогу. З-під його даху валував чорний дим.

Будинок навпроти того, де ми ховалися, горів на верхніх поверхах. Це там кричали. Ми через мамину затятість відправились далі. Прийшли на маленький базар. Нікого не видно. Товар на столах, а продавців і покупців немає! «Вони в крамниці!» — здогадалася мама.

Літаки пішли на нове коло. І ми ввійшли до крамниці. Усередині було багато людей. Дорослі й діти. Люди присіли за об’ємними колонами з мармуру і молились. Уся підлога в склі! Вітрини розбиті вщент! Частина продавців, покупців і перехожих, які забігли з вулиці, спустились у підвал крамниці. Ми теж пішли туди. У підвалі горіли свічки. Громадяни сиділи на порожніх дерев’яних ящиках. Жінки пригощали одна одну насінням і водою. Молилися російською та арабською. Радились: «Якщо доведеться тут ночувати — ми віддамо свій одяг дітям. Розкладемо його на цемент, щоб діти могли спати». Люди перемовлялися тихо, наче їх могли підслухати. Посиділи й ми з народом години дві — поки бомбили. Усі були налякані. Ніхто не хотів іти нагору, до першого торговельного залу, і тим більше надвір, доки не скінчились вибухи. Нарешті вийшли!

Ми купили все, що змогли. І нижнім боком вулиці, тим, де крамниця, пішли додому — на випадок бомбардування там легше сховатись. І в нас у під’їзді було повно народу. Під нашими дверима сиділи: Нура, її дочка Маліка, тьотя Варя та її сини, інші сусіди, незнайомі люди з вулиці. Мама сказала їм, що під’їзд, де одні тонкі двері, — не захист! Небезпечно, бо вікна на всіх поверхах. Краще забігати у квартиру, у куток коридору. Тоді виходить дві стіни. Вона показала, де в нас лежить ключ від вхідних дверей.

Ми зайшли до себе. Слідом увійшла сусідка — Хазан. За нею — десятирічна дівчинка Зара. Вони розповіли, що дуже налякались! А моя матуся пішла по воду, знову до колодязя. Вона завтра збирається на ринок. Боїться — пропаде товар. Виїхати не буде на що.

Приходили люди, розповіли:

— Ракета, яку кинули на ринок (коли мене поранило), прилетіла з Каспію. Журналісти це розкопали. Тільки через п’ять днів російські військові зізналась у своєму промаху. Цілили в інше місце — у будинок Біржі, але промазали. Влучили в мирний ринок.

Ніяк не можу повірити, що це третя війна в моєму маленькому житті!

Перша — в 1994 році (мені 9 років).

Друга — влітку 1996 року (з 6 до 22 серпня, мені 11 років). Ох, скільки тоді сусідів загинуло!

І ось — третя. Осінь 1999 року (мені 14 років).

Що ж нам робити? «Старший брат» не прийшов. Ще сьогодні сусід — дядько Валера — здивував мене. Він передав мені подарунки від хлопця Мусліма (з першого під’їзду). Хустка біла з блакитною облямівкою та сірі осінні туфлі.

Муслім — онук дуже доброї жінки, Зулай. Я розмовляла з ним усього один раз. Давно, минулої весни. Одного разу Муслім зустрів мене по дорозі зі школи. Сказав, що я йому подобаюсь більше, ніж Хава, його сусідка. Він розуміє — мені потрібно вчитись! Але якби мені виповнилося 16 років, то він посватався б до мене! Так заведено тут. Я була здивована. І отепер, раптово, я одержала його коротку записку: «Якщо ти мене пам’ятаєш, будь ласка, молись за мене!»

Я заплющила очі й відразу побачила його. Ніжне обличчя. Світлі очі, а волосся — темне. Муслім постійно стояв у дверях свого під’їзду, чистий і скромний. Мені захотілося плакати. От нерви! Не годяться нікуди! «Дарма ти, Мусліме, звертав увагу на думку старших у дворі! Боявся осуду! Усе тому, що моя мама — росіянка», — бурмотіла я. І розгублено дивилася на подарунки. Здалося — ми могли б подружитися! Від його записки мені стало так добре на душі! Одразу легко й вільно.

«Мусліме! Я не забуду твоє ім’я у своїй молитві! — обіцяла я мовчки. — Але, вибач, туфлі виявилися мені замалі. Я відразу подарувала їх Мансуровій мамі. Тільки хустку на голову лишила собі».

Будур


31.10.


Було бомбардування. «Довбали» приватний сектор — Карпинку. У нас удома ховалися діти.

Голосно пищала і плакала десятирічна дівчинка — Зара. Мансур, син тьоті Варі, всіх заспокоював, сидячи біля наших дверей. Я молилась. Усі інші заглядали до нас у кімнату зі сходового майданчика.

Я під страшний гуркіт обстрілу написала вірш:

Згадай, як війна прийшла в Ґрозний,

Як нас обстріляв вертоліт.

Як плакали діти серйозно

Над трупом кота край воріт…

Моя мама, «Злючка-Колючка», була на базарі! У такий час! Правда, поряд (від нас одна зупинка транспорту) — на «Берьозці». Купила: хліб, картоплю, цибулю. Запасається! Бігцем, під бомбардуванням, «прилетіла» додому.

Хамзат, брат сусідки Мар’ям, приніс мені ліки від болю. Це анальгін. Мій найбільший осколок «сказився». Він ніби блукає всередині і ріже м’які тканини. Нога сильно болить. Я лежу в ліжку.

Брат дівчинки Зари бігав, поки дорослі люди боялись і ховались, у покинуті сади. Зібрав виноград. Багато! Ми всі їли. Він молодший за свою сестру, але вчинив як дорослий чоловік. Стукав у квартири, де залишилися жити люди, пригощав виноградом. Роздав усе.

Я, поки було затишшя, розповідала дітям казки. Зара та її брат — це діти Золіни, жінки з будинку навпроти. Зараз темно. Свічка згасла. Десь вітерець. Тому карлючки. Я пишу в темряві.

Поліна


02.11.


Сьогодні рано-вранці ми з мамою і з тьотею Варею разом ходили по воду. Там вимоїна, з якої можна брати питну воду. Це далеко, через дорогу і ще майже квартал за Зелений дитсадок і за той будинок, де кричав поранений. Там я знайшла кошеня. Назвала — Рись. Тепер разом із ним у нас шість котів! Кошеня руде. Налякане й дике!

Учора здалеку бачила Аладдина. Він кивнув. Був не один. Із чоловіком, старшим за себе, і з молодим хлопцем.

Вечорами я розповідаю дітям чарівні історії Гауфа. Усі мене уважно слухають. Діти — це Зара, маленький Ваха, йому сім, і дев’ятирічна Аліса. Аліса — племінниця Тамари з четвертого поверху.

Мені навесні виповниться 15 років. Звичайно, якщо я буду жива. Мансур розповів у дворі, що я його наречена. Пояснив:

— Це я навмисне. Щоб не ображали й не чіплялися.

А сам відразу питає:

— Чекатимеш?

Я мовчки кивнула. От божевілля!

Поки відсутній батько, у родині Мансур за старшого. Не раз він залагоджував конфлікти між нами важкою зимою 1995 року. У нашому «військовому» домашньому гуртожитку.

З моєю мамою спілкуватися неможливо. Постійно сперечаємось, сваримось. У неї здають нерви через стрілянину. Вона стала нервова й зла.

Ночами падають бомби.

Снився сон. Я побувала на планеті, де живі істоти прозорі. Складаються з сонячних зайчиків! Із блідо-золотого вогню. Неймовірно, але я там була! І ці істоти надали мені четвертий ступінь за моїми знаннями!

Ще у своєму сні я бачила Пророка Магомеда! Він сварив мене за мої заняття йогою. Казав, що і йога, і всі знання належать Аллахові.

Осколок ізсередини коле, ріже мою ногу. Заважає мені ходити.

Будур


04.11.


Золіна, дружина дядька Сулеймана, збирається виїжджати. Грошей у них немає. Сусіди вирішили зібрати хто скільки може, тому що в них маленькі діти. Мама теж дала. Мало, тільки 20 р. Жаль дітей!

Уночі була гарматна канонада. Снаряди через наш будинок пролітали, кудись у бік Заводського району. Було світло, як удень. Мабуть, там не залишилося жодного цілого будинку!

Брат Мар’ям, суворий і славний дядько Хамзат, каже, що в ясну погоду російських солдатів видно на горах. Він гадає, що в місті війна скінчиться приблизно за місяць. Але взагалі триватиме довго.

Поля


07.11.


Учора, 6 листопада, приходив «старший брат» — Аладдин. Він запропонував навчати мене арабської мови. Я погодилася. Зараз школи немає. Історію, весь підручник, я вже прочитала двічі. «Старший брат» подарував дві сукні. Одну, блакитну, він вручив мені. Таку саму, але зелену, — моїй мамі. Ще приніс мені велику білу хустку з Мекки! Про таку я мріяла давно! У нас найбагатші жінки покривають такими голову! Хустка біла й вишита білим. Вона дуже велика, як шаль. Аладдин притяг книжки. Різні. Каже:

— Ви читати любите, а за книжкою час швидше йде. Тут детективи.

Він такий непередбачуваний!

Це події вчорашнього дня. А сьогодні беру зошит, де я пишу арабські літери, відкриваю, а там гроші! Вони несподівано сиплються на мене. Я ледь не знепритомніла! Усього 160 рублів! Навіщо?! Ми йому й так раді. І все наше життя будемо вдячні за свій порятунок. Це зайве! Невже я зовсім йому не подобаюсь? Аладдин поводиться зі мною, як із маленькою. Дружній, та й усе.

Учора бомбили. Ми з мамою «прогулялися» по хліб. Потрапили під обстріл. Ховалися в жінок унизу, на «Берьозці», у великому будинку на першому поверсі. Жінок було три. Усі молоді чеченки. Самотні. Гарні. Вони, як і ми, пускали сторонніх людей з вулиці рятуватися від стрілянини. Одна з жінок повторювала: «Нас усіх тут покладуть!» — і плакала. Друга скаржилась моїй мамі: «Не знаємо, що нам робити? Яка торгівля між війнами? На один-два дні, на їжу! На дорогу грошей немає. За торби з одягом платити немає чим! Мабуть, ми візьмемо, що в кого є, і підемо в підвал. Той, де гуртожиток від четвертого хлібозаводу. Це недалеко. Два квартали від нашого будинку. Там вода поряд. У підвалі вже живуть люди!» Ми пересиділи обстріл. Від чаю відмовились. Повернулися додому.

12.00. Який зараз був обстріл! Далекобійні снаряди летіли через наші будинки і в зоні видимості руйнували приватні споруди. Гуркіт пекельний! Деякі зі снарядів, навпаки, не долітали. Потрапляли в сади. Один розірвався зовсім близько від дороги, у крайньому саду.

У цей час троє: Султан — батько Хави, височенний дядько Валера й сивий Ніколай — поверталися з ринку. Обстріл застав чоловіків на пустирі. Якийсь снаряд упав у кількох метрах від них. Чоловіки встигли повалитися на землю на секунду раніше. Врятувались! Нікого не поранило. Потім сусіди дружно стрибнули у свіжу вирву.

Чоловіки сподівалися, що двічі в одну точку не вцілять. Інші снаряди падали поряд. Сусіди живі й продукти цілі. Вони повернулися додому!

У цей момент ми з мамою сиділи в коридорі, у своїй ніші за додатковою стіною від вікон. Наші нещасні коти заховалися під ванну! Вони сильно злякалися стрілянини. Нявчали. Осколок мій болючий «замовк», дав мені перепочинок. Сьогодні 7 листопада — революційне свято колишнього СРСР. Мабуть, тому всім «весело»!

Патошка-Будур

(зі страшної казки про Ґрозний)


08.11.


Учора ввечері був жахливий тарарам! Ракети й снаряди летіли у двір. Били міномети та кулемети. Стіни нашого будинку ходили ходором. У всіх вилетіли рештки шибок. У нас вони багато разів заклеєні папером «хрестами», то вціліли! Коли ми клеїли, дехто з мешканців глузував: «Хрести, як у росіян на могилі!» Мама не реагувала. Вона давала добрі поради: «Фільми про війну з німцями дивилися? Які там вікна? Для збереження всі заклеєні хрест-навхрест. Робіть так само!» Єдине, що взяли з її підказки люди, відразу стали називати російських військових «німцями».

Надвечір прийшов Аладдин. Він з’явився весь у глині. Пояснив, що коли йшов — обстріляли наш пустир. Мусив із якимось сірим котом полежати в порожньому окопі. Кіт виривався, подряпав його. Виявилося, це мій кіт — Чипс! Аладдин рятувався разом із ним. Ми нагріли води, щоб наш гість на кухні міг помитись і помити голову. Попрали його одяг. Мама заявила, що все мокре і в ніч вона його не відпускає. Він опирався для пристойності, але засяяв на лиці й лишився!

Нам із мамою довелося тіснитися на бабусиному ліжку, а гостеві ми дали диван.

Ми розповіли «старшому братові»: тимчасово поряд із нами живе родина з четвертого поверху. Чеченці. Раніше з молодою веселою жінкою із цієї родини ми дружили. Особливо в Літню війну. Але тепер часи змінилися. Сусідка та її родичі тримаються гордовито. З неприязню до нас та інших росіян. Терпимо. Пам’ятаємо їхнє горе. У дні Літньої війни біля під’їзду загинув син сусідки 19 років! Пушинка й Тамара були поранені.

Ми в цьому не винні, але… провина на нас, бо стріляли по двору з російської військової частини. Аладдин пояснив:

— Неприязнь і ненависть — неминучі! Ви мусите бути до цього готові. Буде потрібно багато терпіння, щоб витримати незаслужені звинувачення та образи.

І зізнався:

— Мої знайомі не розуміють мене, коли я кажу, що йду провідати російську родину. Розповідаю про те, що подружився з вами. Що ви нормальні. Мені не вірять!

Увечері в тиші я, скучивши за вулицею, визирнула у двір. Побачила там осколки завбільшки з руку! Такий навпіл розітне. Вони як великі поліна для розпалювання печі.

Царівна Будур


09.11.


Мій «старший брат» Аладдин ночував у нас! Ми довго розмовляли. Він годував мене цукерками. Брався прибирати у квартирі, взагалі поводився як родич. Я багато про нього дізналась. Про його дитинство, шкільні витівки. Потім на нього «найшло». Сталися різкі зміни. Він почав сварити мене за те, що я неправильно їм, неправильно ношу хустку на голові. Дуже повільно складаю літери, коли читаю Коран. Я зрозуміла. І його теж часом дратує моя слов’янська кров. Мама заступилася. Заявила напівжартома, що він «нудний». Додала:

— Коли гість робить зауваження господарям — його час виганяти!

Аладдин образився. Пішов. Але я знаю — повернеться!

Він не хоче звикати до нас, а все одно звикає. Мама його жаліє. Аладдин зве її «матінко!», а вона його «мій синку!».

Уранці я повторювала правила з російської мови. Ми з мамою писали диктант. Зараз мама дрімає. Я сиджу тихо.

Виїжджає жінка з будинку поряд. По неї приїхали на машині, кваплять. Жінка запропонувала нам купити в неї цигарки «Айстра», найдешевші і найгірші. Усього 96 пачок, по 30 копійок за одну. Мама купила. Каже:

— Продамо — на хліб буде. Багато не додамо зверх ціни — соромно! Один-два рублі. На ринку цигарки дорожчі. І, напевне, ще подорожчають.

Будур


10.11.


Учора випав сніг. Це була заметіль, як у лютому! Усі дерева білі.

Мамі погано з серцем. Раджу їй поспати. Хліба немає, але є вареники із травою з городу. Навчила робити Раїса. Раїса — молода жінка, вірменка. Раніше ми не дружили. Не знали одна одну. Тепер у спокійний проміжок часу, без стрілянини, Раїса приходить. Читає книжки. А ми ворожимо їй на картах. Раїса допомагає мені робити перев’язки — компреси. Ця жінка живе в сусідньому чотириповерховому будинку, поряд.

Зайшов попрощатися чоловік із нашого будинку. Він не постійний мешканець. Не має однієї кисті руки. Весь двір зве його Чорна Рукавичка. Уперше він звернув на нас увагу кілька днів тому. Випадково побачив, як мене, поранену, винесли з машини додому. Ми не були знайомі з цим чоловіком. Тому він відрекомендувався, сказав, що приїхав із Греції.

Чорна Рукавичка знав зі слів сусідів: ми займаємося йогою. Розгадуємо сни. Він попрохав дати пояснення тому, що йому привиділося. «Женуться собаки! Великі й малі. Хочуть розірвати. Я то біжу, а то ні. Розгублений! Не знаю, що робити? Мені страшно! Собак дуже багато, ціла зграя!» — розповів гість. Ми зрозуміли його сон так: «Вороги. У великій кількості. Лишитись означає загибель. Треба швидко виїжджати. Іде полювання!»

Прощаючись, біля самих дверей чоловік тихо мовив:

— Я повернуся сюди. Років через п’ять-шість. Там у мене сім’я.

На столі ми побачили плитки шоколаду.

Відчуваю запаморочливу надію: все буде добре! Так діти чекають подарунки від Санта-Клауса. Або в морі, коли гине корабель, раптом, за завісою дощу і шторму, люди помічають берег.

14.35. Мамі погано з серцем. Вона напилася таблеток. Не допомагають. У неї холонуть губи, кисті рук, ноги. Дала мамі в руки сулію з гарячою водою — заміну грілки. Другу, таку саму, поклала до її ніг.

Перед очима в мене — Аладдин! Я веду з ним уявну бесіду. Сиджу на дивані. Стріляють. Поки що далеко. З установки «Град». Уже втретє заряджають! Це зброя на зразок «катюші» у Вітчизняну війну. По хліб ми не пішли. Чую: виє літак. Звук наближається. Бурульки за вікном, мов маленькі сталактити.

Небо ясне, синє. Аладдин пообіцяв мені принести кошенятко з синіми очима, біле-біле, як учорашній перший сніг.

Уночі я бачила сон: у темному підвалі я веду бій зі Смертю. Вона чорна, у плащі з каптуром, у руці її — меч, а під ногами в нас — трясовина. І стільки народу вже по груди в трясовині — їм не вирватись і не врятуватись. Нікому. Я розмахнулась і вдарила Смерть палицею по голові. Я відчула реальний удар, ніби вдарила щось живе і справжнє. Вона відсахнулась, і я зуміла вискочити з підвалу на світло. Розповіла сон мамі. Вона посміялась і сказала:

— Отже, у цю війну ти не помреш!

Царівна Будур


12.11.


Клянусь! Я не вірила, що залишусь жива. Те, що зараз я пишу, — восьме чудо світу! Річ ось у чому. Зранку ми пішли на «Берьозку». Сподівалися знайти картоплю. Хоч би кілограми два. Якщо побачимо, вирішили — купимо хліб. У нас мало борошна. Менш ніж половина мішка. Борошно — на надзвичайний випадок.

Ми проминули перший від нас Зелений дитсадок, увійшли в нещасливий двір, у якому нам завжди дістається! І тут почали бомбити! Ми забігли в під’їзд на перший поверх великого п’ятиповерхового будинку. В одному під’їзді нікого не виявилося — сховатися було ніде, і ми забігли в інший під’їзд, а там бабуся-росіянка. Вона сказала, що живе зовсім сама. Більше нікого немає. Але має ключі від усіх квартир. Господарі довірили на випадок пожежі. У тому числі й від квартири на першому поверсі. Ми ввійшли. Бомбити продовжували — літак кружляв прямо над двором.

На наших очах шибки з вікон, потім самі вікна й рештки стіни вилетіли на вулицю. Утворився просвіт. Два широких ліжка, без коліс, на ніжках, поїхали на нас! Білий дим, схожий на пару або туман, увійшов у вікно. Стало погано видно. Задушливо. З’явився неприємний, ядучий запах! Я почула голоси. У дворі голосно розмовляли. Я підійшла до іншого вікна, вцілілого. Подивилась униз і побачила двох хлопців у джинсових костюмах. Вони сиділи на мокрій засніженій лавці. Один обхопив голову руками і вив, як звір. Другий повторював:

— Ти чого? Ти збожеволів? — Він бив першого по обличчю, посипав його голову снігом.

Десь кричали поранені. Моторошно! Бабуся-росіянка, кругленька і безжурна, каже:

— Живі! Отже, про живе думати треба! Моя квартира на третьому поверсі. Дочка нещодавно померла. Було їй 29 років. Пом’янути хочу! Її пальто заберіть! Воно нове.

Ми пішли до доброї жінки на її рідний, третій поверх. Зайшли. Я поміряла драпове пальто кольору бордо. Мені підійшло. Ми згорнули подарунок, стали класти в пакет і дякувати бабусі. Мама сказала:

— Живемо поряд. Якщо бомби зруйнують ваше житло, а ви живі залишитесь. Приходьте! З нами перезимуєте. Ми недалеко.

Мама записала їй нашу адресу на шпалерах. Тут оглушливо гримнув вибух. Це бомбив літак! П’ятиповерховий будинок хитнуло, і він похилився. Від страху я перестала будь-що розуміти. Дивилася на розп’яття на стінах і на хрести. Шибки летіли з частинами балкона донизу. І від вибухової хвилі двері вилетіли на сходову кліть. Поволокло димом. «Тільки б тут не померти, на третьому поверсі», — майнула думка. Я прошепотіла, сідаючи на підлогу:

— Мамо!

І тут зрозуміла, що голос у мене пропав. Бабуся стала молитись, бити поклони. Мама приречено заявила:

— Здається, нам кінець. Обіймемось!

Але тут ми почули крик у під’їзді. Чоловік, якого ні я, ні мама не знали, перестрибуючи через сходинки, біг до нас. Він розмахував руками, голосно кричав:

— Будинок горить! Зараз обвалиться стіна! Швидше! Біжіть! Ну, швидше ж! До підвалу! Через дорогу!

З ним був один із двох хлопців з двору. Другий загубився. Ми кинулись униз. Осколки страшенно різали мою праву ногу. Біль був пекельний. Помчали в уже знайомий двір із маленьким підвалом, під виття літаків. Десь стріляли з автомата — мабуть, саме по літаках у небі.

Підвал виявився зачиненим! На дверях висів великий замок! Тоді ми вчотирьох побігли до Червоного дитсадка. Я впала від страшного болю в ногах, і мене потягли волоком за каптур. Кілька бомб ми перечекали в дитсадку. Без вікон і без дверей. «І без кахлів!» — устигла помітити я. Хто їх обдер?! Хто встиг?

Літаки полетіли геть. Ми вийшли. На подив мами, у руках я тримала свій коричневий ціпок — палиця не зламалась! Я так учепилась у неї, що потемніли пальці! Ми встигли перейти дорогу і зайти в наступний двір. Почули знайомий скрегіт. Так попереджає про себе «Град». Мама і я миттю ступили в під’їзд будинку, того, що був ліворуч. Постукали навмання. Нам відчинили. Впустили у квартиру першого поверху. Жінка-чеченка та її син, чоловік приблизно тридцяти років. Тут бабахнуло!

— Ми у вас відсиджувались, — відразу згадав молодий господар.

Мені стало погано з серцем, і вони дали мені валідол. Частину таблеток я залишила мамі. Господиня дала нам води з валер’яною. Моя мама розмістилася на табуреті. А я сиділа в чужому коридорі прямо на баку з водою. Усі завмерли, очікуючи на черговий удар.

— Десь поділися чоловіки, — згадала мама. — Вони намагалися нам допомогти.

— І бабуся-росіянка! — вела за мамою я. — І, здається, я посіяла пальто!

Мама махнула рукою.

Захиталися стіни. Надзвичайно сильний вибух розламав частину стелі. Ми скупчились, ховаючись одне за одного. Нас обсипало штукатуркою та друзками. Наче вогонь пройшов крізь нас — так стало гаряче. Ще один потужний вибух дивним чином, знизу, штовхнув підлогу. Він звалив маму з табурета, а чоловіка навкарачки. Обстріл із «Граду» швидко скінчився. Більше цю здоровенну машину не заряджали. Ми чекали. Але скреготу, характерного для підготовки до вильоту нової порції снарядів, чути не було. Усі вийшли на вулицю. Чоловіків і бабусю не побачили. Побачили згорілу квартиру поряд, на другому поверсі. Діра, як додаткове вікно, показала нам меблевий гарнітур, спальню. Туди влучив снаряд. Там диміла підлога.

— Смертельна тиша! — мовив син жінки, що сховала нас.

Ми подякували нашим рятівникам чеченською та російською мовами. Попрощалися. Пішли донизу. На базар. Він був порожній. Магазин поряд зачинений. Ланцюг і замок. Якщо обстріл — сховатися ніде.

— Швидко! Додому! — скомандувала мама й потягла мене щосили. Біля садка з червоної цегли ми знайшли пакет із пальтом. Коли йшли через двір, у вікні другого поверху побачили знайому бабусю. Вона помахала нам рукою. Частина стіни й даху в цьому будинку зникли.

Із третього і з четвертого поверхів валував густий чорний дим. Чоловіка й високого хлопця в джинсах ми не зустріли. Той, що вив, лежав біля лави. Він був не… цілий, лишилася тільки його верхня частина. Під ним величезною плямою темніла кров. Ми побоялись і не підійшли. Приватний сектор змело. Навіть цеглин не лишилося! Щебінка по землі. І відбитки на тому місці, де стояли паркани. Величезні ями! Зникли будинки й сади. Ціла вулиця стала попелом.

А тут ми дивимось, ідуть із «Берьозки» сивий дід Ніколай і Хавин тато, наші сусіди. Виявляється, вони так злякались авіанальоту, що лежали весь цей час, закопавшись у сніг, і не ворушились. Вони теж ходили шукати, де купити хліба.

Удома біля наших дверей нас чекала стара бабуся Стася. Вона стукала до нас. Їй, природно, не відчиняли. З-під наших дверей ішов дим! Ми зайшли. Водночас горіли: вікно, штора, ніжки полірованого стола та підлога. Довелося виливати всю воду. Носити розталий сніг і бруд до кімнати.

— Добре, все відсиріло! Слабкий вогонь, — раділи ми.

Упоравшись зі своїми справами, виявили, що в нас помінялися сусіди. Родичі Тамари з четвертого поверху виїхали. Заселились, як обіцяла тьотя Мар’ям, люди з будинку навпроти: бабуся Ніна — 73 роки, троє її онуків і молода світловолоса жінка Варя, її дочка.

Я і мама повеселішали. Це ж та родина, з якою ми переживали Першу війну! Сварились. Мирились. Дружили. Допомагали одні одним. Вони жили в нас як біженці.

Знову б’ють «Градом». Якщо я не загину, Щоденнику, зустрінемося вранці!

Поліна


13.11.


Не збагну, як ми будемо жити далі?! Хліб подорожчав! Спочатку до 6 р. А зараз багато продавців просять за булку 10 і 15 р.! Борошно в нас старе, з присмаком гнилі. Його мало, на один тиждень.

Прийшов Аладдин! Ми з ним говорили про те, як прожили попередній день. Я читала. Сьогодні він менше мене сварив. Але я, як на зло (!), соромилась і заїкалась. Не могла спокійно вчитись. Постійно відволікалась, коли він сидів поруч. Мені хотілося не читати, а дихати його диханням. Не слухати, що він говорить, а просто — чути його голос. Чари! А він вирішив, що я неуважна. Образився і пішов додому.

P. S. Знову стріляють. Коли ж це скінчиться? Я боюсь. Яка ганьба!

Поліна


14.11.


Прийшов Аладдин. Не сам, із другом. Друга звати Артур. Пили залишки кави. Я почуваю — я не зі свого часу. «Старший брат», до речі, показав мені фото дівчини Лоліти, з Мікрорайону. Красиве обличчя. Довге чорне волосся. Сказав, що вона його кохає, але батьки вивозять її з міста. За рисами обличчя Лоліта красивіша, ніж я! Але на знімку в неї сильно підведені очі. А я не користуюсь косметикою.

На фігуру краща я, незважаючи на те що молодша. Аладдин сказав, що ця дівчина старша за нього. На знімку Лоліта справляла враження доглянутої, такої, що знає собі ціну. Я не образилася за розповідь Аладдина про подругу. Не засмутилася. Довіра — це чудово! Моє самолюбство не страждало. Я була підступна! Знала: мені є що розповісти і що показати Аладдину у відповідь! Сусід Мансур теж подарував мені своє фото. Підписав, що це він, і слова: «На пам’ять, з побажанням удачі!» «Старший брат» сильно приревнував до знімка сусіда! Він навіть не приховував свого роздратування! Так я з’ясувала: Аладдин не вміє ховати почуттів. Якщо обдурить — відразу буде зрозуміло!

Сьогодні він приніс каву і баночку згущених вершків. Мама зробила пиріг із варенням. Ми насолоджувалися рідкісною як на воєнні часи смакотою! Нам від Лоліти вони принесли пачку печива — подарунок. Хлопці зі смутком повідомили, що їхня знайома від’їжджає. Її родина спробує вивезти до Інгушетії майно. Потрібно допомогти у вантаженні речей. На тому Аладдин і Артур відкланялися. Головне — він живий! І я — жива! Раптом ми доживемо до наступного дня?

Поліна-Будур


15.11.


Сильно не бомбили з літаків, але били «Градом» і стріляли з танкових гармат. А з самого ранку було тихо. Ми ходили по воду. Варя, бабуся Ніна і я з мамою. Я брала участь у поході, незважаючи на поранення! Принесла два бідони по три літри.

У нас була в гостях Раїса. Їли вареники з залишками капустяних листків і з листям буряку. Розкіш! Пили дорогоцінну каву.

Зазирнула тьотя Варя з Баширом. Далі за віком іде Мансур. Ще в цій родині є син Юрочка. Його вирішили залишити з бабусею.

— Необхідно стежити за квартирою! Сусіди в будинку навпроти ненадійні, — заявила Варя. Усі вони дружно поласували кавою. Розслабились і вели світську бесіду.

Мені стало нудно. Ледь дочекалася, поки пішли. І це попри те, що я їх дуже люблю!

Аладдина немає! Ходили з мамою на «Берьозку» по хліб. Обійшлося без пригод.

Башир, якому 15 років, робить нам із виварки піч для дров. Обігріватись у квартирі. Ми з його допомогою приєднаємо піч до труби від газової колонки й до димоходу. Буде «буржуйка» кінця XX століття!

Я двічі зіграла з ним у шашки і обидва рази ганебно програла. Винні думки. Я в придуманому, щасливому житті без війни.

Я народився в нетрищах міських

І змалку добрих слів не чув…

Ми теж, видно, тривалий час будемо жити в нетрищах і на смітниках. Від мого улюбленого міста мало що залишиться!

Ура! Прийшов Аладдин!

Поля


16.11.


Учора в нас були Аладдин та його товариш Артур. Я читала, вони слухали. Артур прохопився: усе, що я вивчила за два тижні, їм із труднощами далося за півроку! Аладдин ткнув його в бік. Артур ойкнув, і ми сміялись.

Коли їхня дівчина від’їжджала, то залишила Аладдинові лист із підписом: «Прямо в лапи тигра». Про те, що він їй дорогий, але не як друг, а вона його кохає! Розуміє: почуття прийшло невчасно. Пам’ятає — вона старша. Їй — 27! Йому потрібна інша. Лоліта бажала Аладдинові щастя, дружину й дітей. «Мене ти більше не побачиш!» — гордо завершувала вона лист.

Мама «тигра» насварила:

— Лист особистий. Показувати недобре. А хвастати зовсім непорядно! Такі речі зберігають і мовчать. Лист — безцінний!

Аладдин цього разу не прийшов без лампи! Він приніс і гас. Тепер ламп у нас дві.

Світло і на кухні, і в кімнаті. Якщо поставити їх поряд, можна читати! Вікна завжди щільно завішені — адже стріляють на світло. Аладдин подарував мені ще одну дуже гарну штучку[2], але про неї я промовчу і мамі поки що не покажу. Бо секрет!

Сьогодні вранці ми з мамою обійшли наш будинок і пішли в чужі городи, поки нема обстрілу. Скільки ж там було руїн! Мертвий згорілий пес лежав на доріжці. Мир йому в інших світах!

Ми знайшли буряк, а капусту ні. Довелося рушати на ринок. Усе купили, повернулись. І тут мама надумала збігати в гості до тьоті Ази, у будинок навпроти.

— Ми ще не снідали! — сказала я. — А вже обід!

Але мама заявила:

— Аза хворіє. Провідати її — людський обов’язок!

Мене брати з собою не схотіла. Лаялася найпротивнішими словами! Матюкалась! Побажала мені смерті, сказала, що, якщо мене не вб’ють, вона сама мене приб’є. Кричала всіляку гидоту в присутності молодшого сина тьоті Варі, Башира! Який сором!

Мама зібрала гостинці Азі: печиво, макарони «Ролтон».

Я відразу згадала всі сварки й жорстоке виховання. От Аладдин спитав мене вчора: чому я така нервова? А як пояснити, що маленькою я мріяла знепритомніти, коли мене били вдома головою об стінку, якщо я одержувала в школі двійку! Тому, певно, я така тепер. Мама в мене дуже жорстка людина.

Мама пішла. Я знаю — її життя не мед. Знаю — вона хотіла випалити цигарку, щоб я не бачила! Я ненавиджу цигарковий дим! Терпіти не можу, коли палять жінки! Давно, зовсім маленькою, я дізналася: сусідка Валя вчить маму палити. Я вирішила втекти з дому на знак протесту. Втекти підмовила й Альонку (шестирічну дочку тієї самої сусідки). Зникнути нам вдалося на добу. Ховалися в чужих під’їздах (з дому прихопивши ковдри та цукерок). А повернулися тому, що Альонка забула улюблену ляльку. Тут нас батьки й зловили. Але бити ременем не стали.

Пізніше на Альонку з матір’ю звели наклеп! Наказом із печаткою вовка, за підписом Ш. Басаєва, вони стали ворогами чеченського народу. І були засуджені до розстрілу. Проте інші чеченці захистили росіян! (Правда, фактично задарма одержавши їхню квартиру.) Але не вбили, а врятували.

Маю дивне відчуття, що минуле схоже на скляну кульку. Щось є всередині. Можна навіть роздивитись. Але вже не торкнутись.

Знову б’ють із «Граду».

Мама повернулась. Їй полегшало.

Поліна


16.11.


Були Аладдин і Артур. Принесли батарейки для маленького магнітофона. Тепер я буду слухати музику!

Прийшов Мансур. Ми познайомили хлопців. Вони поряд. А я їх роздивляюсь. Артур — високий, широкий у плечах. Мужній! Риси його обличчя шляхетні, спокійні. Він виглядає старшим за свої роки. Правильно вимовляє слова. Кмітливий! Чудовий друг!

Мансур — світлоокий. Очі в нього вузькі, видовжені до скронь. Волосся попелястого кольору, в’ється. Він схожий на мореплавця-мандрівника. Аладдин — чорноволосий і чорноокий. Золота, незвична смаглявість шкіри. Нервове обличчя, що постійно міниться. Він стрімкий у рухах, у вчинках. Він завжди поспішає! Непередбачуваний. Сміливий. І сліпуча усмішка! Усі мої друзі люблять слухати пісні під гітару, трохи співають.

Артур намагався збити деяку напругу перших хвилин знайомства. Він жартував із себе й з Аладдина. Був веселим, невоєнним. Аладдин заварював каву. Робив бутерброди. Пропонував пригощання, як господар.

Мансур говорив про війну. Про те, що ми не всі виживемо.

— Добре б побачитись навесні, ближче до літа! — запропонував він.

Ще Мансур потис Аладдинові руку і сказав, що образити мене не дасть ні одним, ні іншим.

— А особисту долю кожного з нас вирішить Всевишній!

Останні його слова я не дуже зрозуміла, але відчула — вони важливі. Дорогоцінні хвилини цієї зустрічі я добре запам’ятаю.

P. S. Аладдин приносив підзорну трубу. Він знайшов її на горищі. За вікном буря. Я так і не побачила Місяць.

Царівна Будур


17.11.


Ранок. Поряд ударив «Град». Я чула, як його заряджали. Знову вибух! У наше домашнє сховище я не йду. Жити не хочеться. Хочеться загинути над цим зошитом. Спеціально дуже докладно пишу про все. Раптом мій щоденник знайдуть, як щоденник дівчинки з м. Ленінграда? Прочитають! Зрозуміють, що не можна влаштовувати війну у власній країні! Тут наша Батьківщина! Ми міцно пов’язані: дитинством, дружбами, своїми рідними. Спільною для цієї землі культурою. Невидимі нитки сильні.

Запишу приспів пісні на згадку. Вона нам усім подобається — Мансурові, Аладдину, Артурові і мені:

Туман сів у горах густий,

Пожежі під небом палають.

І знову тут точиться бій,

І знов непокірних карають.

Співає бард чеченського народу — Тимур Муцураєв. Його пісні розкуповують швидко. Люди різної національності й віри.

Учора двоє друзів знахабніли. Вони розбили Мансурову касету, сказали: «ненароком». Хочу вірити! Але не виходить.

Була інша подія: молодший брат Мансура мене неабияк виручив. Це було так. У наш під’їзд зайшли дорослі озброєні чеченці. Дуже спортивні, великі. Усі були з чорними бородами і в чорній формі. Один заявив, що давно спостерігає за нами. Я йому сподобалась! Він хоче забрати мене собі за дружину (!). Але не силоміць, а по-хорошому. Моїй мамі він заплатить золотом (за звичаєм) за те, що вона мене вигодувала й виростила. На щастя, Башир був у під’їзді.

Сперечатися з цими людьми було марно. Але мій п’ятнадцятирічний сусід, син тьоті Варі, придумав усе як слід. Він чеченською сказав, що він мій брат! Що я дала слово і чекаю людину, яка пішла на війну. Вийшла моя перелякана мама. Вона висловила вдячність за виявлену нам честь. Добре, мамі чеченською мовою згадалося слово «наречений». «Прибульці» в чорному розкланялись і пішли. Допомогла кмітливість.

Уже багато разів ми чули про арабів. Вони забирають собі дівчат — готувати й прати.

Розповідали, що в приватному секторі, недалеко від нас, бойовики ввійшли зі зброєю і забрали дівчинку-росіянку. Я її особисто знаю. Її звати Катя. Худенька, світла. Їй 15 років! Через двадцять днів дівчинку повернули. Такого ніхто не чекав! «Мене не кривдили й не чіплялися», — розповідала вона. Ті, хто її привів, звернулися до старих: «У вас поважний вік. Вам самим не можна!» Повідомили, що йдуть із міста.

Мансура вдома не було. Але коли він довідався про «прибульців», звелів мені не виходити надвір. Хочу погуляти — тільки в під’їзді! Виходити молодим дівчатам небезпечно. Мансур — лицар і джентльмен! Сьогодні я була в них у гостях і ще раз переконалася в цьому. Він сам усе подавав на стіл, пригощав. Підтримував загальну розмову. М’яко, нікого не ображаючи, жартував. Мансур розповів, що є варіант швидкої війни: відкрити або підірвати дамбу. Затопити місто. Тоді, як у давнину, на місці м. Ґрозного буде море.

Царівна Будур


20.11.


12.25 — час молитви. Уже кілька днів у нашому дворі прекрасний молодий голос читає «Азан» — заклик до молитви. Людину ми не бачимо. Чоловік перебуває незрозуміло де, а голос іде потужно, наче з неба. Може, його голос підсилюють руїни. Видно, в дальших великих будинках з’явилися нові мешканці.

А вчора вранці, поки ворожі одна одній сили сплять, я ходила з Баширом на чужі городи по капусту. Бо їжі нема. І сталася кумедна історія. Нам трапився город із великою чавунною хвірткою і замком, який неможливо було відкрити. Це було дивно: усі хвіртки давно відчинені й розбиті. А ця — зачинена. І крізь ґрати видно: овочів на грядках повно! Ми довго й марно штовхали хвіртку. Намагалися відкрити ножем. Не змогли.

Тоді Башир спритно переліз через паркан. Він став подавати мені різну городину. А я складала овочі в пакети і квапила його:

— Давай швидше! Тиша — ненадовго. Може початися обстріл!

Башир почав поспішати. Він уже вилазив назад, весело жартуючи у відповідь, коли раптом — ляп. У сади прилетіла міна. Пролунав вибух! Бідолашний, він зірвався й зачепився холошею штанів за верхню піку на хвіртці (висота метри три). Завис донизу головою, а я нічого не могла зробити! Знову прилетіла міна. Знову пролунав вибух! Уже ближче.

— Затримуватись не можна! Ми помремо! — кричу я і швидко своїм ножем відпилюю шматок його холоші. Він падає вниз головою на мій бік! Ми — врятовані! Ми — з урожаєм! І просто в цей щасливий момент хвіртка саду без перешкод відчинилася. Штани були вже відрізані! Як весело! Хвіртка, мабуть, відчинялась не в той бік. Ми, пригнувшись до рідної землі, поповзли до будинку. У наших руках головне — пакети з їжею! Уже за будинком, ближче до свого під’їзду, ми обертаємось, бачимо: пожежа в садах. Встигли!

Я віддала маленький гарбуз сусідці — бабусі Мані.


21.11.


Новин надто багато, щоб усе записати! Але дещо, думаю, вдасться. Я придумала Артура називати Джином.

Якщо є Аладдин, а в нього друг, отже, це Джин. Як у справжній казці! Артур не проти.

Сьогодні я погано спала вночі, тому задрімала прямо при хлопцях. Опам’яталась, як тільки Джин укрив мене пальтом. Аладдин розізлився і Джинові при нас не сказав за весь вечір ані слова. Зате несподівано скачав рушник джгутом і наче жартома вдарив мене! А я вирвала рушник із рук Аладдина й добряче відшмагала його. Ох, він надувся!

Джин і Аладдин принесли маленьку курочку. Мама й тьотя Варя очистили її від пір’я. Зварили. Варі ми дали ніжку, відлили бульйон. Вибачилися, що мало, адже нас — четверо! Виявилося, є перепічка, але немає хліба. Хлопці явно психонули через це. Сходили по хліб на ближчий базар. Але вони були дуже невдоволені! Прийшли, віддали й відразу стали збиратися йти. Ми засмутились. І справді відчули себе винними. Але не показали цього. Мама, навпаки, голосно заявила:

— Ми нікого не кличемо! І нікого силою не тримаємо!

Хлопці пішли. На прощання Джин попередив, що їде в Інгушетію, до матері.

— Будемо живі — побачимося! — пообіцяв він.

Я побачила переляк і подив на обличчі в «мого» Аладдина.

Башир весь вечір веселив нас жартами. Ми реготали від душі! Він також використав затишшя і облицював для додаткового захисту двері під’їзду. Знайшов однакові за розміром і за товщиною дошки. Зміцнив двері з обох боків! Багатьом мешканцям, які залишилися на час війни, він безкоштовно зробив пічки-буржуйки. Зі старих відер і виварок для білизни.

Бувай, Щоденнику!

Будур


24.11.


Уночі обстріли. Учора сильно бомбили й стріляли з багатьох видів зброї. Ми боялися бути самі. Ночували з мамою в сусідів — тьоті Варі й бабусі Ніни. Спали в коридорі на підлозі. Аладдин же вчора пішов, розізлившись на мене й на маму. На прощання він заявив:

— Моєї ноги тут більше не буде! Ніколи! — і уважно подивився на мене.

Я мовила своє звичайне:

— Бувай!

Навіть бровою не повела. Джин не витримав — хіхікнув.

Переночувавши у квартирі свого знайомого на четвертому поверсі, «старший брат» добряче натерпівся страху під обстрілом. Рано-вранці Аладдин знову стукав у наші двері! Схаменувся! Ми ж бо живемо на першому! Він, як нічого й не було, поїв маминого борщу, курку і пішов.

Мансур запасає своїй бабусі й нам дрова. Пиляє й коле цілий день! Його братик — чудовий! Уранці встиг знайти дерев’яні двері. Сам цю здоровенну штуку допхав до нас. Каже:

— У сусідів навпроти вночі двері вщент розбили! Їхній під’їзд відчинений. Треба мати двері про запас. Інакше одні або інші ввійдуть. Влаштують бій! Розіб’ють наш будинок!

У бабусі Ніни вже кілька днів живе її подруга — Стася. Вона спустилася вниз зі свого високого поверху. Боїться сама.

Сьогодні всі наші сусіди засмутилися. По радіоприймачу передали, що нас будуть бомбити за допомогою «Акул». Це військові вертольоти з ракетами. Який жах!

Страшно їхати в біженці. Автобуси обстрілюють — люди гинуть, згоряючи живцем.

До побачення, Щоденнику!

Царівна Будур


25.11.


День пройшов чудово! Зранку мало стріляли, і надвечір сусіди вийшли «погуляти», це значить — постояти біля під’їзду й подихати повітрям, змішаним із чадом. Але не вийшло! «Град» почав бити по нашому двору. Ми всі прожогом залетіли у квартиру тьоті Мар’ям, до Варі та бабусь. Так ми бігали з квартири сусідів до себе (як заряджають — чути, і куди летить, теж!). Потім із нашої квартири бігли до сусідів, залежно від того, з якого боку били по будинку.

Під обстрілом до нас заскочив Султан. У цей момент нас уже обстрілювали гарматами з землі та бомбили з повітря! Наш двір — із кількох чотириповерхових будинків з мирними жителями — обробляли два літаки й один вертоліт. Будинок хитало. Чад пожежі заважав дихати. Від вибухової хвилі з вікна злетіла ковдра, вилетіли дошки, і я побачила черево вертольота, який низько летів, і подумала, що він схожий на злу комаху-бабку. Це тривало з 18.00 до 20.00.

Башир дивився на мене так, наче хотів запам’ятати назавжди.

Тут (!) постукав сусід Сулейман — батько маленького Вахи й дівчинки Зари. Сулейман був сильно п’яний. Видно, десь знайшов пляшку вина й нализався! Його дружина та діти виїхали.

Він зовсім сам у своїй квартирі на третьому поверсі. Але не в нашому будинку, а в будинку навпроти. Сулейман багато читає. Добрий, веселий чоловік. Я ніколи не бачила його жорстоким і злим. Бачила беззахисно-слабким. Від випитого спиртного він набрався хоробрості і почав кликати нас вийти й подивитися на пожежі в садах. Це під лютим обстрілом?! Усі дружно послали його далеко-далеко. Ми спробували затягти Сулеймана до себе, але той запекло виривався і пішов! Пішов дивитися пожежі.

— Я кайфую! — кричав Сулейман у порожньому дворі.

У неймовірному гуркоті він мусив серйозно напружувати голосові зв’язки.

— Я кайфую! — чули ми, лежачи на підлозі в коридорі.

Його голос був то вдалині, з боку садів, то біля свого під’їзду, зовсім поряд:

— Я служив у Радянській армії. ВДВ! Я не боюсь.

Мансур пробрався до буфета й увімкнув пісні Т. Муцураєва. Зробив сильний звук. Наш переляканий шепіт, вибухи, звуки пострілів і голос співака раптом з’єдналися. Стали музикою війни!

Пролунав квапливий стукіт у двері. Прийшов Аладдин! Я подумала, що божеволію. Що це ввижається. Він живим пройшов через це пекло! Як?! Таке бомбардування! А він дістався з палаючого центру до нашого району! Думав — ми голодуємо! (Лежав по дорозі в якийсь канаві, весь брудний.) Він добув і приніс нам темну військову хлібину! Аладдин був весь у бруді, у колючках, розсік руку. Але він — дійшов! Чесно кажучи, помирати мені зовсім перехотілось!

Царівна Поліна-Будур


26.11.


Учора під бомбардуванням ми поїли. Не один раз, а двічі! Потім чистили й частково прали одяг свого гостя.

Аладдин, зрозуміло, ночував на дивані, а ми тіснилися з мамою на її ліжку, під вікном. Хитрість полягала в тому, що ніжки ліжка ми давно прибрали. Наш захист — стіна й батарея. Рівень ліжка вийшов значно нижчим за підвіконня, майже на підлозі.

На вузьке підвіконня, барикадою, ми прилаштували полиці з книжками (від осколків!). Вийшло: завжди темно. Зате безпечно! Прокинувшись, ми зайнялися переставлянням. Дружно, втрьох, посунули книжкову шафу, загородили нею диван. Звичайно, від снаряда шафа з книжками не врятує, тільки від залізної «дрібноти».

Після ранкового сніданку ми навчалися. Писали граматичні вправи, завчали слова. Я намагалася читати чеченською мовою. Потім арабською. Аладдин уважно слухав. Нарешті він похвалив мене!!!

Потім він розповів, що кілька років не жив удома. Часто був окремо від родини — в інтернаті. Поскаржився, що цієї осені застудив нирки, хворіє. Мама розтерла його маззю від радикуліту. Звеліла обв’язати поперек хусткою. Схитрував він чи ні, але розчулив мою маму. Я помітила: вона плакала на кухні. І бубнила собі під ніс: «Бідолашні діти! Життя не бачили! І життя нема!»

Уранці Аладдин ходив за мамою хвостом. У коридорі ткнувся носом у її плече, як маленький. Потерся щокою і сказав:

— Якщо чесно — я дуже жити хочу. Я боюсь! Я навіть не одружений ще.

Мама нічого не встигла відповісти — пролунав стукіт у двері. Дуже зловісний — я відразу це відчула. Я вийшла. У під’їзді стояли сусіди. Вони пояснили: увечері бомба влучила в будинок поряд. Вона пробила два поверхи. З’єднала їх! Загинула Раїса — вірменка, яка прийняла іслам дванадцять днів назад. Вона стояла на молитві. Не перервала її.

Літня чеченка, яка навчала Раїсу азів ісламської віри, була з нею. Але злякалась. Вискочила на сходи, стала спускатися вниз. Ця жінка врятувалась! Вона всю ніч просиділа на шматку сходів. Її зняли тільки вранці родичі, вночі вони були в підвалі. Літня жінка частково втратила дар мови.

Зелений осколок влучив Раїсі в скроню. Раїсу поховали у свіжій вирві, в саду. Через дорогу від її ж будинку, під вишнею. Аладдин та інші сусіди прочитали над нею молитви.

Незвичайний приємний запах повіяв до поховання від її тіла. Він був і після віддання тіла землі! Чарівне явище могли б підтвердити всі люди, які були присутні на цьому похороні.

Прийшовши додому, я відчула цей запах навколо себе. Я плакала. Мені дедалі страшніше когось втрачати на цій війні. Аладдин торкнувся моєї руки і сказав:

— Раїса в раю! Минуле знято з неї у зв’язку зі зміною віри. Я впевнений! На землі гірше, ніж на небі. Не плач, царівно!

Він попрощався й пішов.

Допомагали на похороні: сусід-росіянин Ніколай, брат Ази Шахрудин, сини чеченочки — сусідки, у якої Раїса тимчасово жила. Також Аладдин і Тагір із приватного сектора. Були всі жінки й чоловіки, хто мешкає в ближчих будинках. Близько двадцяти людей!

Стася забрала собі Раїсину обручку. Зняла з пальця покійної, на пам’ять. Я помітила, як гірко посміхнулась моя мама, і ще сильніше засмутилась. Стільки різної допомоги встигла дати людям Раїса! Як красиво вона вміла співати. Своєю трагічною загибеллю вона вразила мене.

Я боюся втратити Аладдина! Я боюся залишитись без мами! Я — боюся!

Удень зайшов Джин. Сказав, що виїхати з міста не вдалося. По шосе стріляли з гармат із кількох боків!

Я поворожила йому на картах. Вийшло: та дорога, про яку він думає, — буде.

Джин випив чаю з печивом і пішов.

Я молилася про душу Раїси. Молилася про гаразди для Аладдина. Про безперешкодну дорогу Джина. Я згадала й помолилася про Мусліма, який уміє збирати квіти, онука жінки Зулай із першого під’їзду.

Царівна Будур


27.11.


8.50. Джин у нас. Каже, що, поки не побачить свого друга, не може остаточно виїхати. Погода сонячна. Отже, будь-якої миті можливий авіаналіт.

Отак, любий мій Щоденничку! Ми можемо з тобою попрощатися назавжди. До речі, коли летять важкі бомбардувальники і тяжко, наче втомлені джмелі, гудуть, я чую в цьому музику з нотного зошита Смерті.

Уночі бомбили. Не в нас, а в центрі міста і приватний сектор, ближче до району заводів. Джин прохав нас надвір не виходити. Попередив:

— Велика ймовірність раптових вуличних боїв. Небезпечно!

Він приніс справжній, білий, великий хліб!

9.10. Бомбардують. На щастя — далеко. По приймачу бабусь-сусідок передають: у Чечні йдуть «килимові» бомбардування. Це коли зовсім нічого й нікого не залишається?!

Аладдина немає. Ми зустрінемось, якщо Бог дасть.

Царівна Будур


29.11.


28 листопада, вчора, приїхала сестра тьоті Мар’ям, Ліза.

Вона сказала, що має гроші на вивезення однієї людини і що вона спеціально приїхала по мене як поранену. Мар’ям та її родина вміють виконувати обіцянки! Мама заявила, що залишиться вдома. Стерегти майно. Я вперлась. Їхати відмовилась. Боялась кинути маму. Вона ж пропаде без мене.

— Дякую! — промовила я. — Тобі і Мар’ям! Але моє життя в розлуці з тими, кого я люблю, мені не потрібне.

Замість нас у дорогу, у біженці, швидко стала збиратися Мансурова мати — Варя. Вона вирішила: вивезти принаймні Башира, саму себе й телевізор. На дорогу синові гроші вона мала. Друге місце в автобусі, для Варі, оплатила Ліза.

Уміють люди орієнтуватись! Мама намагалась умовити мене виїхати. Вона навіть зібрала легкий пакет з одягом. Але я не поїду! Це — вирішено! Мама провела сусідок і мого веселого друга.

Автобус сьогодні мав під’їхати о 07.00. Він затримався на годину. Мама допомогла нести ковдри, подушки. Ризикуючи життям, вона поверталася додому через пустир, під обстрілом. Я молилася за маму. У мене був шанс залишитися повною сиротою. Раптом у мою самоту постукав Аладдин. Запитав:

— Чи все гаразд?

Кинув у мене пачкою печива. Повідомив:

— Я поспішаю! Маю пару хвилин. Треба терміново знайти хлопців. Попередити їх про одну справу.

І додав:

— Якщо вже ти не виїхала, я до вас заходитиму! Не сумуй!

Сьогодні в нас хліба немає. Харчів — теж. Ближче до вечора я і мама сходили на ринок. Нічого не купили, крім пакета рису. У продавців були цигарки й шоколадки. На ринку жінки розповіли: о 15.00 обстріляли автобус із біженцями. Автобус їхав до Інгушетії. Продавчині назвали дані цієї трагедії: сорок людей убито, четверо поранені.

Господи! Як там наші?

Поліна


30.11.


Учора ввечері прийшов Аладдин. Він повідомив:

— Джин загубився!

Зізнався, що вони посварились. Пояснив мені причини:

— Джин мав не розмовляти з тобою. Ти — з ним.

Аладдин був злим і розгубленим. Раптом він заявив мені й мамі, що багато думав і вирішив: він не стане псувати моє життя. Але він дуже хоче зараз, у війну, одружитись!

Його супутницею стане доросла жінка. Яка була заміжньою. У разі його смерті такій жінці не так страшно лишитися самій, як це було б мені. Я спокійно вислухала цей сумбур. Однак моє серце миттю стало важким, як камінь. Отже, з дорослою жінкою. Як виявилося, ми її знаємо.

— Кусум! — відразу здогадалась моя мама.

Аладдин кивнув. Але імені дружини не вимовив. Спробував пояснити:

— Вона — мати мого друга. Двічі була заміжньою. Ця жінка старша за мене, як у книзі про пророка Мухаммеда. Я ходив до них у дім. Те, що Кусум закохана в мене, — моя провина! А її син повторює про тебе. Говорить — буде живий, прийде по тебе! Виходить некрасиво! Нечесно! Кусум релігійна! На думку спільних знайомих, наш шлюб — перевірка віри!

Я твердо відповіла:

— Після таких дій ти мене не побачиш! Чужий чоловік нам у домі не потрібний!

Мама осадила мене:

— У цей страшний час про нього дбатимуть! Ти мусиш зрозуміти: у нього в дитинстві був інтернат, голод, холод. Нарешті з’явиться родина. Не думай про себе. Думай про нього!

Царівна


03.12.


Бомби скидають літаки. Уже сорок хвилин! Лежимо з бабусями Ніною та Стасею в нашій ніші, на підлозі. Бомбардування з раннього ранку. Нам не дають перепочинку.

Сьогодні день народження Альонки. Я думаю про неї. Де вона? Поневіряється по глибинках Росії. Але хоч не тут, де всюди смерть.

Я лежу з подушкою на голові від можливих осколків і пишу. Мені важко дихати — так болить моя душа. Місто бомбардують із 08.00.

Патошка-Будур


04.12.


Бомбардувань мало. Більше б’ють по наших будинках із гармат. З’явилися бойовики. Скромні хлопці-селяни.

Російською мовою говорять з акцентом. До бабусь постукали, питають:

— Дасте мило? Не хочемо самі лазити.

Представились. Вони — з Наурського полку. Ходитимуть до нашого двору по воду, до пожежних колодязів. Облаштувались у будинку Інституту, за пустирем. Сказали, що тут прикривають вивезення поранених. Бойовики притягли легку гармату. Поставили її біля нашого під’їзду. Стрельнули! Усі жінки і я з мамою зібрались і групою, без чоловіків, підійшли до них. Попрохали:

— Ідіть звідси! Через вас наші будинки розіб’ють. Ви в повітря стріляєте, між будинками, а у відповідь — прицільний вогонь. Із гармат! Чи бомби. По наших будинках! У нас старі, хворі й діти!

Бойовики зрозуміли. Сказали:

— Підійдіть до командира. Ми самі не вирішуємо.

Усі дружно пішли. Командир дозволив їм відійти від наших будинків. А бойовики пообіцяли:

— Розрядимо гармату й підемо. Заряджену тягти не можна!

Пішли. Усього їх було п’ятеро-семеро. В інші дні ми бачили, як ці хлопці тягають свою гармату-іграшку з місця на місце. По покинутих садах, по пустирю. Вони вдавали, що їх багато. Викликали вогонь на себе. Стріляли в порожнє небо, задерши дуло своєї міні-гармати перпендикулярно до землі. Пояснили мешканцям:

— Гармата бере 7–8 кілометрів. Ми нікого не дістаємо.

У ніч на сьогодні мені снилася загибла сусідка Раїса. У неї на чолі стрічка. На стрічці арабські літери. Текст: «Нема Бога, крім Аллаха». Вона усміхнулася, сказала:

— Війна скінчиться. Ти залишишся серед живих.

Сьогодні осколок у правій нозі заважає. Він рухається. Ріже зсередини. Страшний біль. Я молюсь. Щодня! Прошу, щоб ні з ким, кого я знаю, нічого поганого не сталося.

Будур


08.12.


Учора, поки мама була на кухні, ми поцілувались. Я щаслива! Я — помру щасливою!

Мама увійшла, а Аладдин стояв на колінах біля дивана. Він прохав пробачення, повторював, що любить мене. Мама відразу дала йому запотиличник і сказала:

— Я довіряю тобі і твоїй вірі. Не підводь сам себе!

Він кинувся до мами обійматись і кілька разів повторив:

— Я дурень!

Несподівано Аладдин уткнувся заплаканим обличчям у її плече.

— Зовсім дурний, — пожартувала мама й погладила його по волоссю. — Стрепенись, синку! Час усе розподілить. Розставить по кутках. Дякую тобі! Тільки не збивай мою дівчинку з пуття! Не ображайся, але я рада, що все саме так вийшло. Ти зробив правильний вибір, нині їй тільки 14 років.

Мама вискочила в кухню, щоб не плакати при ньому.

— Діти! Мийте руки! Я їсти вам несу, — бадьоро, майже звичайним голосом гукнула вона звідтіля.

Ми всі сіли вечеряти традиційними варениками з травою. Потім мама вляглася на ліжку і вдавала, що спить. А ми проговорили всю ніч! Аладдин узяв мене за руку. Він цілував мої пальці. Аладдин кілька разів сказав, що кохає мене. Він гукнув мою маму. Повторив їй своє зізнання. Виправдовувався, казав, що одружився, щоб мене зберегти. Обіцяв, що в разі моєї згоди стати його дружиною він знайде причину — розлучиться! Аладдин був ласкавим і ніжним! Мій любий Аладдин.

Царівна Будур


13.12.


Немає тепла. Газу давно немає. Лютий холод. Руки червоні від холоду, і пальці не слухаються, коли пишеш.

Забіг метушливий Джин. Відразу попередив:

— Я на кілька хвилин.

Зізнався, що не розуміє Аладдина, його вчинків. Сказав, що на трасі його чекає машина. Він спробує зараз виїхати в біженці.

— До другої години дня мораторій! Не буде обстрілів! Не буде бомбових ударів! Це останній шанс вийти з міста! Тому я заїхав. Я хочу забрати тебе з собою! — звернувся Джин до мене. — Ти згодна? Я поселю тебе у своєї мами!

Я не посміла. Тоді Джин пообіцяв — він обов’язково напише! Через людей або поштою (коли ця пошта буде?) він надішле звістку про себе й про Аладдина. Постарається приїхати! Джин підтвердив, що Аладдин одружився. Повідомив, що Кусум — 40 років! Аладдинові — 23 роки. І додав, що його друг народився 24 вересня.

— Сьогодні, ймовірно, з ночі розпочнеться штурм міста! — повторював Джин. — Їдьмо!

Я відмовилася ще раз. Ми попрощалися як справжні друзі.

Я сіла в нішу. Робитиму записи в щоденник, поки жива. Бережи, Аллаху, Аладдина! Моїх друзів! Старих і дітей, які залишаться в місті!

Я вчуся правильно тримати Уразу. Правда, у нас і так їжі немає. Але під обстрілом або під бомбардуванням чи буде можливо вночі перекусити?

Царівна Будур


15.12.


Сьогодні зранку наші сусіди показали справжнє своє обличчя.

Вони злякалися! Не захистили собаку Лайду. Дворового друга дітей Сулеймана.

У собаку стріляли чеченці у формі бойовиків. Чоловіки з нашого будинку сахнулися вбік. Не мовили ані слова. Поряд, коло їхніх ніг, нищили живу істоту! Вони мовчали! Це Сулейман, він собаку Лайду годував. З нею постійно гралися його син і дочка. Дядько Султан і старий Ніколай, той, що живе з паралізованою матір’ю. Заступилася моя мама. Сказала, що так чинять жорстокі діти, а не чоловіки на війні! Бойовики навели на неї пістолет. Мама не зрушила з місця. Каже їм:

— За мене з вас спитають! — і зухвало стоїть руки в боки.

Тоді бойовики відповіли:

— Ми зайдемо до тебе, тітко!

Мама зовсім розлютилася. Кричить їм:

— Я чекаю! І двері зачиняти не стану!

Я вийшла. Лайду ми занесли в найближчий від неї під’їзд. Той, де квартира бабусі Стасі. Перев’язали, поставили води й пішли. Собака велика! Дворняга. До себе ми б її не донесли. Вона важка.

Коли стемніло, з’явилися ці хлопці. Попрохали в мами оцту. Вибачилися! Сказали, що вони перевірили мужиків нашого двору через цю собаку:

— Гнилі у вас чоловіки! П’ють і крадуть. Крадуть і п’ють! Ми бачимо, хто який! Якщо допомога потрібна, ми ночуємо в середньому під’їзді в Ази. Ображати будуть — кличте! Прийдемо!

Вони пішли. А я і мама, використовуючи затишшя, віднесли пораненій собаці шмат перепічки. Довго гладили її. Собака була жива!

У нас помирає кішка, яку всі хотіли взяти собі, відразу дві сусідки. І врешті ніхто не взяв! Нещаслива вона. Киця на ймення Седа. Вона нічого не їсть! Помирає з голоду. У мого кота Чипса ледве рухаються лапи. Одного разу його врятував Аладдин.

У ніч на сьогодні мені снилася Кусум. Яка могла б бути мені свекрухою.

Ніна і Стася чули по своєму скрипучому радіо: до нас, у Чечню, приїжджає ОБСЄ. Але гарматна канонада не припиняється.

Будур


16.12.


Аладдин! Аладдин! Прийшов учора ввечері! Підтвердив, що одружився. За годину заявив: «Це неправда!» Плутався, брехав, говорив про те, що хотів перевірити мене. Питав, чи піду я заміж за нього другою дружиною. Морозив дурниці, у яких ми з Кусум нібито можемо бути подругами. Я відповіла:

— Так! Піду! Другою дружиною, коли мені буде сорок років. А поки що мені чотирнадцять! Я не хочу заміж. Я буду вчитися! Закінчу школу. Потім університет. І отоді я візьму собі за чоловіка того, кого захочу! Виберу сама!

Аладдин витріщив очі. Такою злою й непокірною він мене ще не бачив. Він попросив, щоб я не квапилась, подумала.

— Жінка, яка вже двічі побувала заміжньою, обкрутила тебе! — вставила свою думку моя мама. — Але… Для нас так краще.

Аладдин побіг за мамою на кухню. Казав, що заплутався. Що за книгами потрібно найперше одружуватися з розлученими жінками, щоб зменшити серед людей позашлюбні зв’язки та розпусту.

— Це мудро! — погодилась мама. — Але якщо ти одружений, ти маєш не заходити до нас. Так?! Це тобі ганьба. Нам — бруд! — поставила вона останню крапку в розмові.

Аладдин знітився. Мама явно сердилась. Він став її дратувати. Аладдин став прощатися. Виклав усі гроші, що були в його кишенях, навіть дрібні.

— Вам на їжу, — пробурмотів він і вийшов за двері.

А я перенервувала. Стало нестерпно боляче всередині! Я вискочила за ним у двір. Гукнула його. Аладдин дійшов до середнього під’їзду нашого будинку. Не витримав. Озирнувся! Потер пальцем ліве око. Перенісся. А потім, не зупиняючись, швидко рушив і зник за поворотом.

Лишившись сама, я ридала, не в змозі зупинитись. Погано розуміла, де я, чи жива я ще. Я давала якісь клятви й проклинала себе та весь світ. Війна здалася мені цілковитою дурницею порівняно з моєю втратою. Певно, це найстрашніший день у моєму житті! Але зовні я нічим не виказала себе. Навіть мамі.

Уночі поранену собаку хтось добив каменем. Камінь лежав поряд, у її крові. Уранці ми прибігли її погладити, перев’язати. Усе це побачили.

— Гавкала! Заважала лазити по чужих квартирах! — швидко зрозуміли сусідки-бабусі. — Ми бачимо! Ночами в під’їзді навпроти — світло від ліхтариків! То в одній квартирі, то в іншій! У нас дірочка в ковдрі на вікні. Ми в неї спостерігаємо, — зізналися вони.

Собаку Лайду поховали Ніколай та її господар Сулейман.

Ніколай нас ненавидить. Бурчить гидоту і бруд. За нахабне звернення до мене напідпитку Аладдин уже робив одного разу йому зауваження. Тому дід Ніколай злий. А мама відверто зве його п’яницею та злодієм.

Ніч. Канонада за вікнами. Я написала Аладдинові лист. Лист, якого він не прочитає. Я не посмію віддати його. Гордість моя не дозволить. Я пришила лист до твоїх сторінок, Щоденнику. Ось він:

«Аладдине!

Нехай буде задоволений тобою Всевишній і береже тебе на твоїй дорозі. Я молю його про те, щоб не була наша розлука занадто довгою, і дуже сумую. Сумую за тими моментами, коли ти був поруч. Чекаю тебе. Твою посмішку і світло від неї в нашому домі. Мені всього 14 років, це так мало, але за них я не зустрічала людини, кращої й добрішої за тебе.

Мені ніколи не забути наші уроки під бомбардуванням і твою турботу про мене, немов я й справді була твоєю сестричкою.

Я бажаю тобі уникнути смерті, пожити на землі й побути щасливим. Завжди пам’ятай, що наш дім — це твій дім.

15.12.99 р.»

Царівна


18.12.


До наших будинків прийшла велика група людей. Жінки та діти. Ватажок у них — чоловік років сорока. Усі його слухаються, він віддає розпорядження. Ці люди розповіли, що йшли пішки з Мікрорайону. Раніше всі жили в одному багатоповерховому будинку. У їхньому колективі переважно росіяни та чеченці. Але є вірменка, татари. Їм необхідно знайти, де ночувати сьогодні. Тимчасово влаштуватися, не розлучаючись. Погрітись. Перевдягти вологий одяг. Потрібні посуд, інструменти. Зрозуміло, харчі. Найкращий варіант — великий приватний будинок. Де все це є.

У стихійній «родині» є молода жінка на ім’я Кіра. Вона відразу подружилася з Азою. З Кірою прийшов її син. Він молодший за мене. Жвавий! Сам підійшов, відрекомендувався: Міша! У перший день вони поставилися до нас непогано: співчували моєму пораненню. Фізичній слабкості моєї мами. Я попрохала сокиру (у них інструментів було багато) — наша стара дуже важка. Міша заявив: «Одна секунда!» Покликав мене з собою. Мама дозволила. Ми пішли шукати мені сокиру. Знайшли. Маленьку і легку. Саме для моєї руки! Чоловік, головний у їхній «команді», подарував мамі каністру з соляркою.

Усі ці люди зовні схожі на бомжів. Знаю, вони не винні. Нещасні. Бездомні. Але мені важко приховати свою відразу. Узявши чужу сокирку, я виживаю. І вони виживають! Нас усіх зробили брудними, голодними і вчать красти. Як це огидно! Люди цієї «команди» йдуть чужими дворами, як сарана. Діти-підлітки відпрацьованими рухами оглядають кишені чужого одягу. Бігають по під’їздах. Крадуть. Усюди, скрізь вони.

Після обстрілу деякі поверхи в нашому будинку просіли, з’єднались. Так само вийшло й у будинку навпроти. З-під даху валує чорний дим. Але в дахах давно провали. Полум’я повільно гасне саме. Стіни сирі, немає опалення. І всередині нашої кімнати йде то сніг, то дощ.


21.12.


Згадую Аладдина. Востаннє ми бачилися позавчора. Він прийшов до мене о десятій ранку. Ми стояли під снігом, тримаючись за руки. Дивовижне відчуття! Він не хотів іти. Він так дивився на мене! Але попрощався й пішов. От і все. Листа я так і не віддала.

Царівна


24.12.


Товста Аза наговорила пліток новоприбулим. Тепер Міші не дозволяють спілкуватися зі мною. Не пускають до нашого під’їзду. Ватажок групи, проходячи, пробурчав:

— Ми з вами розберемося!

Незрозуміло, що ми їм зробили, у чому винні? Мабуть, у тому, що не п’ємо. Не беремо участі в казна-чому. Терпимо голод, не ходимо грабувати чужі будинки. А їжі немає.

У пожежному колодязі з водою плаває дохлий кіт, але воду пили, і нічого. Ніхто не відмовився і ніхто не захворів. Живі. Зараз частіше топимо сніг і п’ємо. Тільки з відра снігу — склянка води. У сусідок-бабусь — мішок макаронів. Вони не діляться.

Перед тим як піти з дому, макарони приніс Мансур. У той момент його мати щедро відсипала нам цінне частування. Тепер наші сусіди їдять свої макарони самі.

Матінка моя — дурна. Вона всіх підгодовувала восени. У тому числі й Азу. Тоді в нас були харчі. Тепер нічого немає, крім кілограма гнилого борошна. Сьогодні сильно стріляли з гармат. Горіли верхні поверхи, і частина з них обвалилася. Вибуховою хвилею зламало замкнені двері на другому поверсі. Мама зв’язала їх між собою і водночас прив’язала до поруччя сходів. Але в наш під’їзд прийшли Аза, Ліна, дядько Валера та інші сусіди. Вони сказали:

— Голод! Іде голод! — і стали шукати їжу у квартирах.

Ми знайшли банку варення. Я їла варення ложкою, доки мене не стало нудити. Наша основна їжа — склянка води, одна ложка борошна й покришена туди цибуля. Випиваємо і лягаємо.

П’ять кішок у нас уже померли. Мама ховала їх у садах-городах за будинком. Над кожною ридала, як над дитиною. Залишився один кіт. Великий і смугастий. Він, як і нові люди, з’явився з іншого району міста. Ми звемо його Хаттаб. Кіт дуже хоче жити! Їсть солоні помідори! Гризе напівсиру, без масла, перепічку. (Рецепт простий: сода, вода зі снігу, гниле борошно й розігріта на вогнищі під обстрілом порожня сковорідка.) Кіт приносить убитих обгорілих птахів. У когось періодично краде сушену рибу. Йому щастить — не попадається! Учора ми відняли в кота Хаттаба шматок риби й миттю з’їли!

У дворі мешканці поставили круглу велику сіть. Насипали крихт. Ловлять голубів у саморобну пастку. Ловлять, ловлять… Тільки голуби не ловляться.

Сьогодні наполегливо били по нашому будинку з гармат. З одного і з іншого боку. Ми приймали сусідок з онуком у себе в рятівній ніші коридору. Часом, навпаки, самі перебігали в їхній коридор — посидіти на підлозі. Обстріл тривав кілька годин. Снаряди стали влучати до нас у двір.

Яким чином ми живі?! Своєю ерудицією мені займатися немає коли. Ранній підйом, о 04.00. Шукаємо, колемо, пиляємо дрова. Готуємо в під’їзді або вдома. Усе робимо, доки не розвидніло. Щоб не було видно диму. По димових точках б’ють! Думають — бойовики. Еге ж. Тут повно мирних жителів!

Патошка-Будур


25.12.


Аза й Ліна — брехухи й абсолютні негідниці! Вийшли на свій під’їзд і кричать, що ми в них украли борошно.

Так, наче ми ходимо в їхній будинок. Або взагалі в їхній під’їзд?! Мама навіть не лаялась, каже:

— Хто хоче, нехай іде й дивиться, що ми їмо. Яке в нас борошно!

Зрозуміло, дивитися охочих не було. Але «кіно» було зроблено. Знову громадська думка спрямована проти нас! Чому така ненависть? Я нічого не розумію. Наші вікна не виходять у двір. Ми рідко бачимо сусідів. Їхніми «походами» не цікавимося.

Я не витримала і крикнула товстій Азі:

— Гей ти, погань! Даремно моя мама носила тобі їжу. Провідувала, коли ти хворіла! Ти брешеш, щоб із себе гріхи зняти?

Аза не змовчала, обізвала мене бляддю. Пообіцяла відлупцювати. Мама намагалася затягти мене в під’їзд, але я вже розлютилась і продовжила:

— Свій біль ти одержиш за наклеп! Мій захисник — там! — Я вказала пальцем на небо. Запала тиша.

Ліна щось зашепотіла Азі на вухо. Повела її в під’їзд. Вони крадійки! Я бачила! Пам’ятаю, було затишшя. Нас не бомбили. Але з вулиці лунало дивне дзижчання, скрегіт. Я висунулася з під’їзду, бурмочучи під ніс:

— Цікаво, що за нова зброя. Як нас убиватимуть?

І побачила отаку картину: ці сусіди йшли з чужих нижніх будинків, навантажені мішками, а в руках тримали мотузку, на якій було багато пилососів, зв’язаних між собою! Пилососи їхали на коліщатах! Саме цей «паровозик» видавав характерне дзижчання. Сусіди не звернули на мене ніякої уваги, радячись, кому який колір більше до вподоби й кому що дістанеться, коли ділитимуть. А я подумала, що люди зовсім збожеволіли, якшо думають не про смерть, а про пилососи в місті, де суцільні руїни.

Стріляють із гармат. Мама кличе мене у квартиру, у нашу нішу, говорить про небезпеку. Я не йду. Стою і дивлюся на будинок навпроти. Туди, де зникли дві жінки, які образили нас брехнею. Я бачу: валяться його поверхи. Горять пожежі. Увесь будинок у чорному димі. Він чорний! Його не видно! На місці будинку — порожнеча.

Де ти, Аладдине?

Не можу продовжувати.

Царівна Поліна-Будур


26.12.


Удень я плюнула на все і вирішила поспати. Нас продовжували обстрілювати з гармат. Зате коли я прокинулася, стояла повна тиша!

До нас прибігав дядько Валера з середнього під’їзду і розповідав військовий гумор нашого двору. Під обстрілом троє «героїв» вирішили випити: дядько Султан, дід Ніколай і дядько Вовка з приватного сектора (його будинок на розі вже двічі горів). Зібрались у квартирі Ніколая. Але не в кімнаті, де лежала його паралізована старенька мати, а в кухні. Випили. Закусили. Знову випили. І в цей момент по нашому будинку довбонули з гармати. Стіна однієї з кімнат у їхній квартирі вивалилася з речами на вулицю! Старенька мама Ніколая виїхала на ліжку з кімнати в коридор! Попадали полиці з посудом. З меблів збереглася тільки шафа! Решта перетворилася на друзки. (У цей час я спала!)

Але на трьох друзях влучення у квартиру не позначилось. Ніхто не поранений! Обійшлися навіть без подряпин! З курток чоловіки дружно витрушували дрібні осколки й штукатурку.

— А головне, — пританцьовував дядько Валера, — не розбилася пляшка горілки, міцно стиснута в руках Ніколая! Усіх врятувала стіна між кімнатою і кухнею!

Ніколай із хворою мамою відразу переселилися в під’їзд до Ази. У будинок навпроти. Чоловіки на новому місці продовжили своє свято життя! Від радості, що всі живі й не поранені, вони почастували сусіда Валеру чаркою, а Валера прибіг до нас розповісти про цю пригоду. Отакі дива!

Мама злиться все сильніше й сильніше. Її характер зовсім зіпсувався. Від голоду, певно. Я намагаюся не огризатись. Я, навпаки, розповідаю мамі щось для відволікання. Постійно болить шлунок. Постійно хочу їсти. Мені ввижається шматочок справжнього білого хліба. Здається, немає нічого смачнішого. З’їсти б його, і вже не так страшно помирати.

З ноги за допомогою пареної цибулі вийшли відразу дві осколкові крихти! Нога червона. Опухла.

Сусіди бродили дворами. Знайшли хлопців, убитих у гаражах. Людей десятеро. Сподіваюсь, Мансура там немає. Серед убитих є хтось із наших будинків. Але нам не кажуть.

Поліна


28.12.


Аладдин востаннє був у нас 19 грудня. Я вже дев’ять днів живу, нічого не знаючи про нього.

Обстріл іде з ночі без перерви. Спати не можна. Очевидно, «кафірам», так тут називають російських військових, дали обманні відомості, і вони мочать своїх же. Ми рятуємось у коридорній ніші. Лежимо на матрасику, на підлозі, яка вже частково провалилась у підвал.

Снився Мансур. У капелюсі. З довгим хвилястим волоссям. Він спитав мене:

— Пам’ятаєш, що я люблю тебе? Чекаєш мене?

Я подивилася в його прекрасні очі і сказала:

— Так!

Я бачила: за ним високо в небі горіли дві зорі. Яскраві! Великі! Уранці я запитала маму: що і чому? Мама відгукнулася:

— Мансуру важко. Але йому дано дві удачі! Дві радості! Волосся довге, отже, життя триває! Може, зараз він думає про тебе. У його житті будуть два кохання.

До речі, усіх із прийдешнім! Ще я склала вірш:

Ось літак прилетів бомбити,

І над містом ядучий дим…

А так хочеться жити й любити,

Бути просто собі молодим.

Гарматний обстріл ведуть прямо по наших будинках! У наш під’їзд снаряди влучили не менш ніж тридцять разів. Сусіди-бабусі з хворим онуком у нас. Ховаються. З їхнього боку б’ють прицільно по вікнах.

О! По під’їзду знову влучили. Дим! Усе в димі.

P. S. Буря! Скоро, мабуть, знову піде сніг.

Царівна Будур


29.12.


Не можу зрозуміти, чому стріляють із танків по вікнах?

Зараз десь у нашому будинку пожежа. Ми не спали всю ніч. Ідуть жахливі бої. Верхні поверхи нашого будинку провалилися, міцно зчепившись між собою. Повністю цілий поки що тільки перший поверх. У будинку навпроти картина така сама. Голодуємо. Продуктів немає.

Сьогодні я вітаю тебе, Щоденнику! З Новим, 2000 роком! Вітаю тебе, мій любий! Мій Аладдине! Мій принце і моє нещастя. Тебе, моя змучена мамо! Мій привіт тобі — Мансуре! Я скучаю, сусіде. Хай тобі щастить! Бажаю надійних друзів. Я дуже хочу, щоб усі, кого я знаю, навіть ті, з ким я ворогую, були живі! Обов’язково!

Нашого останнього кота — смугастого Хаттаба — розірвали голодні пси. Ми не встигли допомогти йому. Він тільки жалібно скрикнув по-котячому в останню мить життя.

Сніг лежить чорний від пожеж. Його треба цідити крізь тканину, щоб пити. Вітер і біла заметіль. Але дуже скоро все стає сірим! Ми розтоплюємо сніг на печі, у залізному відрі. Фільтруємо крізь тонкий чайний рушник. З повного відра виходить два-три кухлі води. Тільки для пиття. Ми брудні як чорти. Збираємо сніг біля рідного під’їзду. Уночі або рано-вранці. Далеко не ходимо. Страшно! Обстріли двору раптові. Спимо на підлозі. Сніг можна зішкрібати прямо з підлоги, тому що шибки вилетіли. Але довго трималися. Ніхто не вірив, що вони взагалі протримаються до листопада.

Під вікнами вчора, як привиди, пройшли чоловіки-росіяни. Вони були в старих цивільних куртках. Але зразу видно — військові! Наліпили «жучків» під підвіконня. Тепер б’ють туди, де чути кроки і де розмова.

Як жити? Стріляють по вікнах. У власній квартирі ми ходимо рачки! Голова нижче від рівня підвіконня! Як собаки. Нам не дають піднятися на весь зріст! Ми загородили вікно всім дерев’яним, що знайшли в себе, і книжками. Сьогодні додали до всіх загорож старий матрац. Він послугує звукоізоляцією. Усі дні ми лежимо в ніші коридору. Часто разом із бабусями — Стасею та Ніною. Мішки зі своїм одягом і з постільною білизною ми підтягли до вхідних дверей. Раптом пожежа? Вдасться врятувати?

Скоро Новий рік! Мама розкопала в купі мотлоху штучну срібну ялинку. Поставила її біля каганця, прикрасила. Ялинка «заграла» блискітками на слабких гілочках. У темній, холодній, із закіптюженою стелею кімнаті вона, на мій погляд, зайвий скарб.

Будур


30.12.


Судячи з ревіння моторів, трасою йдуть великі машини або танки. За допомогою клятих «жучків» тепер стріляють на всі шурхоти і звуки. По наших будинках і по під’їздах. Небезпечно виходити!

Але запас дров на кухні в нас великий. Їжі немає. Розводимо борошно з водою і п’ємо. Щоб не сильно болів шлунок. Борошно має присмак гнилі. Дуже гидко! Крім солоних помідорів, у нас нічого немає. І солоні помідори закінчуються.

Аза й Ліна пристосувалися до обставин. Дружать із бойовиками. Деякі в них ночують. Жінки печуть для них хліб. Тому ситі. У них і масло, і борошно! Ліна до Нового року дала нам трохи борошна. У мисочці.

Інколи в нашому під’їзді пахне димом цигарок (із верхніх поверхів). Але у двері під’їзду ніхто не заходить! Подивитися, чи є хтось нагорі, бабусі не наважились. Мама подумала і сама не пішла. Не стала ризикувати. Каже:

— Нас не чіпають, не кривдять, то нащо лізти?

У ніч на сьогодні двоє невідомих ночували в якійсь із квартир. Повіяло їжею! Не знаємо, хто це. Російська розвідка? Бойовики? Краще не сунутись! Удавати, що ми не помітили. Уранці, зробивши сальто через голову, один хлопець вистрибнув із другого поверху. За голосами — ночували двоє.

Будур

2000



04.01.


З Новим роком! Він настав.

Ми два дні поспіль пекли по одній маленькій перепічці. Я їла її! Гарячу й сиру! Кричала: «Смачно!» Потім ми знову перейшли на воду з борошном, з покришеною в склянку цибулею. Мене нудить.

— Цибуля необхідна для ясен, — сказала мама. — Інакше втратимо всі зуби!

У мене всі зуби хитаються.

Рано-вранці, поки не стріляють, тримаючись ближче до будинків, ходимо до колодязя. Він через один будинок від нас. Люди, які живуть біля нього, сваряться з нами. Води небагато. Вона зі сміттям.

Виявляється, далі в будинку живуть бабуся-росіянка та її чоловік-чеченець. Самі-одні! На чотириповерховий будинок із трьома під’їздами!

З’явилися нові люди. Теж чоловік-чеченець, дружина росіянка і дочка.

До колодязя, ризикуючи життям, приходять жителі приватного сектора! Сьогодні світловолосий чеченець запитав у мами:

— Де вода?

Йому на вигляд років сімнадцять, у військовій формі, без зброї. Допомагає старшим: коле дрова, носить воду, готує їжу. У їхній групі бойовиків — його родичі. Автомат йому не дають! На шиї в хлопця світло-зелені чотки. Він веселий! Жартував російською мовою і чеченською. Допоміг підняти з далекого колодязя мамі та старим бабусям відра! Хлопець насварив тих, хто хотів прогнати нас.

— Вода є? Отже, для всіх! Де живуть люди? Якої національності? Це ролі не відіграє! — звучала його мораль бездушним і нахабним громадянам.

Скоро ми побачили його товаришів. Кремезні молоді чоловіки. Вони сказали жителям:

— Ставте відра біля колодязя і йдіть. Ми воду наллємо. Кожному по два відра. Потім заберете! Не ризикуйте! Поряд прикриття немає!

Колодязь дійсно розташований так, що під’їзд найближчого будинку далеко. Кроків сімдесят. Усі стояли в під’їзді. Бойовики налили воду. Коли розливали — повторювали слова: «Біссмі Ллахі!» («Заради Аллаха!») Серед них є голосистий хлопець! Це він читає азан (заклик до молитви). Дивовижний, високий голос! Чоловіки розповіли:

— Коли ми прийшли у ваш район, оселились у великому чотириповерховому будинку. Але, огледівшись, вирішили: треба триматися далі від людей. Забагато жителів! Тому пішли в приватний сектор. У нас є котел, тепло. Є підвал. І якщо станеться вирішальний бій — він буде безпечним для мирних жителів.

Мабуть, із цієї причини ми не бачили їх.

Бабуся Стася довго дякувала помічникам, називала їх «рідненькими синочками». Мама шепнула мені:

— Учора, коли Стася побачила хлопця — наймолодшого й веселого, — вона побажала йому смерті. Показала кулак за його спиною. Бурчала: «Не всі ще здохли?!» А сьогодні? Бач, як кланяється!

Я побачила: на пальці правої руки в Стасі була обручка. Та сама! Знята з пальця Раїси. Жінки, яка загинула на молитві, коли нас бомбили.

— Це схоже на правду! — анітрохи не здивувалася я.

Будур


07.01.


Сьогодні збігаються два світлих свята! Православне Різдво і чарівна ніч перед Ураза-Байрамом.

Завтра — Ураза-Байрам. Завтра слід пригощати гостей і не замикати оселі. Двері ми давно не замикаємо — боїмося згоріти. Жаль, пригощати людей немає чим. Цибуля закінчилась. Борошно залишилося зовсім гниле, на дні мішка.

Сьогодні зранку не вийти. Мінометом б’ють по двору. Часом «працюють» гармати. Танки видно на пагорбах. Вони і з одного, і з іншого боку. Ми — посередині. Квартири горять. Сильно гримнуло у дворі. Закричали. Мама вилетіла в під’їзд. Четверо чоловіків у військовій формі з відрами йшли в бік колодязів.

— Ви куди?! — закричала мама. — Безстрашність показувати? Про дружин, про матерів не думаєте? Перечекайте в під’їзді!

Обстріл посилився. Влучання у двір стали частими. У бабусь-сусідок дедалі частіше лунали зойки та крики. Мама вийшла, постукала до них у двері, покликала до себе. Поклала сусідів у нашій коридорній ніші.

Чоловіків із під’їзду мама запросила до кімнати перечекати стрілянину. Вони ввійшли. Здивовані. Нерішучі. Спитали, як у нас із їжею. Мама мовчки вказала на порожній мішок, у якому на дні відволожилося борошно. Бойовики запропонували:

— Через будинок за під’їзними дверима стоїть мішок борошна! Увечері заберіть собі.

Мама зраділа:

— Ви нас урятували! Ми голодуємо. Хлопець, який допомагав нам медикаментами й харчами, пішов. Становище таке: нас двоє. Ноги у дочки в осколках. Пам’ятаєте, в жовтні ракета на ринку? Утекти, сховатись у разі небезпеки вона не зможе. Я сама ходити шукати — не ризикую.

— А ми думали, у вас усе є! — здивувалися чеченці. — Ваші сусіди з двору всюди ходять. Одного разу їх у приватному секторі впіймали! Не ми. Інша група. Одна жінка — чеченка. Інша — даргинка. Ще з ними прихватизовували чуже добро чоловік із дружиною — росіяни. Вони злякались. Пояснювали: «Шукаємо їжу!», — а в мішках був кришталь! Розстрілювати не стали. Гріх на себе брати. Паспорти забрали, і все. Вирішили: потім, після війни розберемось.

Чоловіки згадали:

— Місяці зо два тому хлопець до нас приходив. Сказав: тут на першому поверсі його дівчина — поранена. Прохав, щоб ми заступились, якщо араби схочуть її забрати. Але араби дуже скоро пішли. Вони жили недалеко. Ходили в чорному, з чорними бородами. Мабуть, ви їх бачили. Чекайте! Виходить, це ви?!

Повіяло теплом.

— Мене звати Будулай, — назвався старший чоловік. — Харчуємося просто. Хліб печемо самі. До жінок ми не ходимо. Нам треба тримати себе в чистоті.

Я впізнала його. Цей чоловік частіше за інших розливав воду у відра мирних жителів. Завжди повторював: «Бісмі Ллахі!» Рудий, світлоокий і кремезний. «Чеченець, а схожий на російського богатиря з казки», — здивувалася я.

Надвечір ми привезли собі борошно. Миттю з’явилися бабусі. Мама відсипала їм борошна. Сказала:

— Вітаю! З російським Різдвом і з «чеченським Великоднем»!

Стася й Ніна зраділи. Пообіцяли подарувати склянку макаронів і дві картоплини! Але не принесли. Обдурили.

Сьогодні нам повністю розбили під’їзні двері. Гримнуло! Самі двері та дошки, що зміцнювали їх, моментально розлетілися вщент. Добре, у під’їзді нікого не було! Поранило кількох собак. Одного вбило. Йому відірвало голову й лапи. Завтра вранці, поки темно, слід навісити нові двері та прибити до них засув ізсередини.

Ходять озброєні люди (під виглядом бойовиків). Грабують.

У Вовки з Ольгою їхній будинок у приватному секторі остаточно догорів і завалився 31 грудня, в новорічну ніч!

Будур


14.01.


Старий Новий рік! Ми з борошном! Спасибі хлопцям! Сьогодні день народження моєї прабабусі Юлі-Маліки. Вона народилась у 1900 році 14 січня. Жила в Ставрополі. Її охрестили підлітком, і вона стала зватися Юля. За своїм батьком вона була мусульманкою. Ми доглядали її, паралізовану. Поховали в Ґрозному. Через рік на цьому ж Карпинському цвинтарі ми поховали мого любого дідуся Анатолія.

Пам’ятаю: доглядати прабабусю було важко. Мама пішла з хорошої роботи. Зі старшого товарознавця великого заводу вона перетворилася на прибиральницю гуртожитку. Кожні дві години потрібно було підходити до нашої лежачої хворої. Але згодом до прабабусі повернулася мова. Вона стала підводитися! Це після паралізації, у 92 роки! Моя прабабця багато розповідала про свою юність. Ровесниця століття. У той час я пішла до першого класу. Мені було 6 років. Незважаючи на всі труднощі, бабусю Юлю, матір маминої мами, ми дуже любили!

Знати б про прийдешню війну! Тоді не кинули б квартиру-комуналку в м. Ростов-на-Дону. А ми, навпаки, перевезли до Ґрозного майно: предмети старовини, книжки, посуд. Житло в Ростові-на-Дону здали домоуправлінню. У Ґрозному наша родина мала дві квартири в центрі міста — двокімнатну й однокімнатну. Обидві вони в районі Центрального ринку. І в нас із мамою своя однокімнатна квартира, по вулиці Завєти Ільїча.

Тепер наша ванна, вірніше підлога в ній, провалилася. Каналізації немає, засмічена й пошкоджена. Стіни, стеля — все чорне, у жирній кіптяві. Чи зможемо ми відремонтувати своє житло? Чи вистоїть наш будинок? Як ми будемо жити далі? Слабкість сильна. Пиляти дрова важко.

У під’їзд зазирнув хлопчина з чотками на шиї. Він один із тих, що дали нам борошно.

— Тьотю, — попрохав хлопець мою маму по-чеченськи. — Ти штани мені попереш? Я не вмію. Старших чоловіків прохати мені соромно і не можна.

Хлопець поставив своє питання здалеку, стоячи у дверях під’їзду. Своєю поведінкою він сподобався.

— Давай, неси! — погодилася мама. — Тільки в мене серце хворе. Усім прати не зможу. Лише тобі.

Він пішов і швидко повернувся. Відро води. Вузька баночка від кави з пральним порошком. У пакеті брудні штани. Усе залишив біля дверей. Мама попрала. Рано-вранці цей хлопець забрав мокрі речі. Сказав, що досушить їх у підвалі будинку, де вони живуть. Подякував. Побажав здоров’я й удачі.

— Можна, я ще прийду? — виходячи на вулицю, запитав він. — Будь ласка! Раптом мене вб’ють? Щоб я в чистих речах був.

Мама кивнула.

Зайшла самотня бабуся Маня. Сказала, що не має борошна на перепічки і гроші закінчуються.

— Грошей і в нас немає. Усього сто рублів, — похитала головою мама. — А перепічку ми дамо! Треба — і завтра приходь.

Вона простягла Мані половину від тієї, що була в нас найбільша! Маня розплакалася. Сказала:

— Якщо завтра буде тихо, я сходжу по хліб на базар «Берьозку». Вам щось купити?

— Ні! Спасибі! — відмовилася мама.

Маня попросила в мами пробачення. І пішла. Ми довго не могли зрозуміти, що саме ми маємо вибачити старій Мані. Згадали не відразу. Давно, до війни, був випадок: Маня прибігла до нас із онуком Вітею. У них удома сталася бійка! Бабуся й онук, перелякані, ховалися в нас. Після того як пішли незвані гості, ми виявили пропажу. «Випарувались» у великій кількості солодкі шоколадні вафлі. Вафлі лежали в коробці під ліжком, на якому ночували гості. Тоді ми торгували шоколадом, печивом, різними солодощами. Оскільки пропала їжа, мама навіть говорити про це не стала.


18.01.


Учора по наших будинках палили з гармат. Один снаряд зробив рідкісну підлоту: він залетів у вікно на першому поверсі, до брата Ази. Усе у квартирі рознесло на дрібні друзки! Брата поранило в голову. Він усю ніч не опритомнював. Уранці Шахрудин помер на руках у своєї сестри — Ази. У дворі цю людину звали по-простому — «Шахід».

Поховали біля під’їзду. Могилу ретельно закрили великими гілками від голодних собак. Вони можуть викопати труп і зжерти. Брат Ази був гарною людиною. Мирною, тихою. Дуже жаль! Він був безкривдний. Цінна риса, особливо у воєнний час.

Влучення в житлове приміщення на першому поверсі — рідкість. Зазвичай «зносить» верхні поверхи: третій, четвертий і вище.

Могилу для Шахіда, ризикуючи своїми життями, копали чоловіки нашого двору. Їм, як і минулого разу (для Раїси), допомагав сусід Тагір із приватного сектора.

16 січня бабуся Маня загинула під час обстрілу вулиці з установки «Град». Маня йшла по хліб на ринок. Ми не знаємо, хто поховав її. Де? Шукати квартирні документи, залишки пенсії та ритись у її речах приходили жінки з будинку навпроти. Отже, вони бачили тіло. Маня хворіла. Мала виразки. Проте навіть цей факт не зупинив любителів зиску.

P. S. Осколки в ногах завдають мені сильного болю. І болить серце. Я відчуваю, як паморочиться голова, і мушу триматися за стіни, інакше можна впасти. Впасти на підлогу від голоду. І тоді вже дуже важко підвестися, ви мені повірте.

Поліна-Будур


20.01.


Учора вранці, 19 січня, нас вивели з будинку російські військові. На моєму годиннику був початок на десяту.

— Швидко! Дуже швидко! — наказали вони. Мамі не дали взяти її паспорт і пакет, куди вона склала фото померлих рідних. Вони сказали:

— Паспорт тобі більше не знадобиться.

Бабуся Ніна вийшла на сніг у хатніх капцях. Перевзутися вона не встигла. Вирішила: перевірять квартири, подивляться документи й повернемося додому. Так-бо вже було в 1995 році. Але цього разу всіх мешканців, кого вивели з квартир, зібрали в середньому під’їзді будинку навпроти. У ньому живуть Аза з Ліною. Я бачила, коли проходила через свій двір, яскраве сонце й білий сніг, що іскрився. Красиво! Тільки осколки, які вже чотири місяці жили в нозі, кололи зсередини, і йти було боляче.

На сходах, що ведуть униз, було багато пачок мила в червоному пакуванні. Воно розсипалося з величезної коробки! Я підняла одну пачку і сховала в кишеню. Раптом стане в пригоді — руки мити? Ще, поки ми йшли через свій двір, я бачила, як військові виносили коробки, як виявилося — з кришталем. Потім вони відкривали їх, лаялися матом і били кришталь прямо у дворі, на очах у всіх. Тільки незрозуміло — навіщо? Потім нам звеліли спуститись у підвал, а розмовляти заборонили. Базікам пообіцяли гранату.

Ми сиділи в підвалі близько трьох годин. Беззвучно спілкувалися, ледь-ледь ворушачи губами. Усі боялися, що кинуть гранату. Дорослі казали, що такі випадки бували. Було тісно, волого і дуже задушливо. А Юрочка, у якого негаразд із розумом, онук бабусі Ніни, шепотів мені про НЛО. Що солдати несправжні, що замість них прилетіли вбивці-прибульці з іншої галактики. А він чекав «своїх друзів, росіян», а зовсім не прибульців.

Нарешті нам звеліли виходити. Тьотя Аза й тьотя Ліна вилізли на світло і відразу стали збирати красиве червоне мило. Заявили, що їм його залишили на зберігання якісь сусіди. Мені було соромно, але свій єдиний шматок я не віддала.

— Дозвольте зайти у свою квартиру! Паспорт узяти. Як же я без паспорта? — Мама хвилювалась.

— Не можна! Паспорт вам не потрібний. Речей не брати! Дверей не замикати! Уперед! У супроводі.

Аза дала моїй мамі чорне шкіряне пальто.

— Ти мені хоч це врятуй! — зненацька попрохала вона.

Люди з двох будинків ішли ланцюжком. Я побачила одинадцятьох людей.

За рогом, при виході з двору, обстріл був сильнішим. Шурхотіли і свистіли міни. Неподалік вибухнув снаряд. Спалахнуло прямо перед нами. Ми і військові йшли разом. Свої били по своїх. Солдат ліворуч кричав матом у рацію. Але частину його мовлення я розібрала:

— Агов, ви, перм’яки! Ми той! Ми вже тут! По своїх б’єте!

Ми йшли першими: бабуся Стася, мама і я. Стася ледве йшла. Ми взяли її в серединку, і всі тримались одне за одного. Я сама ледве рухалася від голоду і втоми. Коли лунало шурхітливе вищання міни, всі падали. А потім знову йшли. Нас підвели до обриву. Я поглянула вниз. Там липка глина і сніг. Юрочка трясся, хрестив солдат і бурмотів щось на зразок:

— Киш! Киш! Летіть звідси!

Хтось із військових стрельнув короткою чергою з автомата, трохи вище від наших голів. Я злякалась і відчула, що падаю. У мене запаморочилася голова. Мама підтримала мене. А блукаючий осколок у правій нозі прокинувся й різанув зі страшною силою. Стара баба Стася впала на коліна і стала кричати:

— Що ви робите? Ми свої, ми росіяни! Не стріляйте!

Мама стояла мовчки. Солдати засміялись. Той, що був круглий, як колобок, махнув рукою:

— Вільні! Котіться донизу! А додому не смійте з’являтись — у нас тут зачистка!

Ми його послухались. Дійсно покотилися вниз по глині й по снігу. Військовий, той, що лаявся в рацію, крикнув навздогін:

— А щодо розстрілу це ми пожартували.

Ми брели невідомо куди, раз у раз заскакуючи в чужі гаражі від обстрілу. Чоловік, який нас супроводжував, показав нам дім без вікон і дверей, але з міцними цегляними стінами:

— Тут поки що пересидите. За нами інші частини йдуть. У них жорсткіше. Це ми добрі — москвичі, у нас люди навіть із вищих шкіл є!

Він був високий і дуже худий.

Скоро підтяглися наші сусіди. Будинок, у який нас привели, був зовсім порожній. Тільки стояло всередині кімнати одне ліжко з залізною сіткою без матраца і ковдр. Усі по черзі сиділи на ньому решту дня й усю ніч. А я сіла на підлогу і в чергу не влаштовувалась. У мене в кишені виявилося два малесенькі шматочки цукру. Чорні від кіптяви і схожі на вуглинки. Я давно їх зберігала. Хотіла з’їсти перед смертю, думаючи, що вона все одно неминуче наздожене мене, але забула. Засунула руку в кишеню — а вони там. Запропонувала людям, але всі відмовились. Тільки баба Стася взяла. І, вдавившись ними, закашлялась.

Уранці всі рушили шукати інший будинок, цілий і щоб у ньому було на чому спати. Ми не їли. Ні вчора, ні сьогодні. Зате знайшли будинок! Там є двері! Є віконні рами. Навіть кухонний стіл! І диван! Наші обличчя, напевне, освітилися щастям, і всі перестали бурчати. Швидко розбилися на маленькі групи й подалися шукати клейонку, щоб закрити нею віконні рами. Так буде тепліше. Наше полювання було вдалим. Ми принесли інструменти — цвяхи й молоток! Вирішили не розділятися! Триматися всі разом!

Ми зайняли крайню кімнату зі старим зеленим диваном. Виявилось, нас у кімнатці шестеро: я з мамою, бабуся Ніна з хворим онуком, старенька Стася й бабуся Марія з приватного будинку, який згорів на розі. Для Ніни з онуком Юрочкою я і мама відкопали з-під снігу залізну іржаву сітку від ліжка. Ще ми придумали для сітки підпори — цеглини. Хтось знайшов чоловічі черевики й перевзув бабусю Ніну, мокрі ноги якої сильно розпухли. Старій Стасі притягли ліжко, як у лікарні, з високими спинками.

Нам одностайно відступили зелений диван, і ми з мамою зручно розмістилися на ньому. Права нога дуже болить. У мене температура.

Пощастило, що в розбитій шафі за склом знайшлися ліки — аспірин і валідол. Їжі ми не знайшли. Під вечір мені завжди гірше. Узагалі я ходжу нормально, але раптом з’являється різкий, страшний біль, я падаю на сніг і кричу.


22.01.


Аза з Ліною принесли з сусідніх будинків теплі ковдри і спали спокійно. Моя мама посоромилася ходити по чужих будинках. І ми мучилися, мерзли. Я заплакала вранці, не витримавши голоду, і сказала мамі:

— Так із них приклад брати треба! Люди орієнтуються, а ми!

Вона сказала:

— Та нехай, — і знеохочено махнула рукою.

Якісь російські солдати пожаліли нас, дали дві банки своєї пайкової тушкованки. Сказали:

— Усе, що вам потрібне, шукайте самі. Закритих дверей у Ґрозному начебто немає!

Пішли шукати, але нічого не знайшли, крім борошна. До третьої години дня зварили суп із галушками, нарешті поїли! Надвечір хтось виявив трохи рису, хтось склянку макаронів. Ура! Буде макаронно-рисовий суп.

Наш будинок, імовірно, вже згорів, і мамин паспорт теж.

Вовка й Аза десь купили для військових горілку. Це навіщо? Я не зрозуміла. Вовчина дружина тьотя Оля постійно хихотить і шепочеться з солдатами. Каже, що старається заради їжі. Командує всіма, кричить, а сама тягає у свою кімнату чужий кришталь і килими. Наші кімнати розділяє кухня. У другій кімнаті оселилися четверо: Оля з чоловіком, Аза й Ліна. Куди подівся сусід Ніколай зі своєю паралізованою мамою?

Коли нас вигнали на зачистку, ми бачили, як військові витягали матір Ніколая, а він усе повторював, що її не можна чіпати.

У мене болять пальці рук. Учора, коли несли сітку від ліжка для бабусі Ніни, пальці приклеїлися до мерзлого заліза. Рукавиць немає, я забула їх удома на холодильнику.

Сьогодні мама знайшла мішок, а в ньому десь відро-півтора темного борошна! Він лежав у ямі на розі вулиці. Мама взялася нести мішок, а якась чеченка голосно закричала:

— Моє! Віддай! Він лежав біля мого будинку. Я стара! Я не їла три дні!

Мамі стало соромно і жаль бабцю. Вона віддала їй борошно. Як кричав на маму п’яний Вовка!!!

— Я вас не годуватиму! Хто нічого не принесе — їжі не одержить!

Ми мовчали. Знали — винні. Поки шукала дрова, склала вірш:

Морозне 19-те. Це Хрещення.

«Геть з дому всі! Дверей не замикати!

І не тягніть з собою ваші речі!

І ніг своїх не думайте взувати!

Виходьте! Уперед! Без паспорта!

Він вам не треба! Геть! Надвір!»

Ми дивимося — перед нами в масці

Військовий росіянин, командир.

Поліна


23.01.


Вовка п’яний з вечора до ранку і зранку теж. Ніна та її божевільний онук колють і пиляють дрова. Носять їх у дім, роблять запас на випадок обстрілів. Ми з мамою переробили вікно. Ще раз затягли його клейонкою, адже зима, січень, а ми, вважай, на вулиці.

Сьогодні Вовка поставив у кухні залізну піч. Вивів трубу у вікно. Маю надію, що перестануть мерзнути мої обдерті пальці й ноги.

Я ходжу в старому довгому пальті. Я в ньому спала, коли нас вивели з дому. Під ним ще дві кофтини та дірява куртка. Щоб до мене не чіплялися, мама зробила мені на підборідді краплини з тіста, наче прищі. Припудрила їх тертою червоною цеглою. Вийшло як зараза. Я так ходжу. Адже мені 14 років! Мама боїться за мене. Багато п’яних чоловіків навколо. Люди сказали, що у військовий шпиталь мені краще не звертатися для операції. Чому?

Зараз Вовка нагадав мамі, що вона тюхтійка, тому що віддала бабі, «якій здихати час», борошно. Мама не витримала критики й ревла. Наш «обід» чомусь затримується. Куди поділися троє: дружина Вовки Ольга, Аза й Ліна? Уже пів на п’яту вечора.

Виявляється, вони всі троє їздили на БТРах до нас, до наших будинків, разом із солдатами. Нікому нічого не сказали! Домовилися з військовими, і тю-тю. Привезли якісь великі мішки. Пояснили: там, у наших будинках, розташувалась інша військова частина. І вони рятували свої речі. Мішки занесли в другу кімнату. І відразу зачинились. Ми чекали. Я була дуже голодна, але ще сильніше я бажала знати, як там наш будинок. Мандрівниці розповіли:

— Вхід у ваш під’їзд завалений цеглою. Увійти можна, але тільки з інших під’їздів. Через діри, прорубані в стінах квартир. Усі квартири в будинку тепер сполучені через внутрішні перегородки! Але такий шлях потребує часу, а ми поспішали.

— Що ж документи нам не привезли? Необхідний паспорт! — хвилювалася мама. — Мій паспорт — у порожньому холодильнику! Він схований на випадок пожежі!

— На хер він кому треба! — огризнулася чеченка Аза.

А мама ж нещодавно рятувала її плащ! Які стали всі злі! Від цього дня в сусідній кімнаті прижилися барвисті термоси та новий сервіз.

— Якщо чесно, дуже заздрю, що ви змогли побачити наш будинок! — зізналась я.

І відразу побачила, як скривилась тьотя Оля.

— Там, біля входу до вас, сміття й гора цегли. Не пробратися.

— Щось із речей, напевне, лишиться, — заспокоїла маму Ліна. Вона добріша. І на тому спасибі!

У мене болить серце, і дуже хочеться додому.

Жінки розповіли, що ті військові, з ким вони приїхали, сильно сварилися з тими, хто був там, у наших будинках. З іншою військовою частиною. Вони ледь не побились і не постріляли одні одних.

Поліна


24.01.


Снаряди з гармат тепер падають зовсім недалеко. Гармати стоять на горі, біля пожежних колодязів, по дорозі до моєї школи № 50. Добре видно, як загоряється й валиться будинок. Гуркіт. Чад. Часто снаряди пролітають прямо над нами. Так військові розважаються. Вони стріляють трохи вище від наших голів, поки ми набираємо воду.

У чужих розбитих будинках буває вода, але вона замерзла, і не завжди можна відірвати відро від підлоги. У нас пічка. Лід у відрі тане. А сніг топити важко. Він завжди з кіптявою — чорний. Спимо ми, як і раніше, в пальтах, але тепер не так мерзнемо.

Сьогодні пощастило — знайшли солоні помідори в балонах. Їмо ми раз на добу. Приблизно о третій дня. Але наші сусіди знайшли й принесли борошно. Тому сьогодні в кожного є перепічка. Хочеш — жуй відразу, а хочеш — сховай на вечір.

Я постійно хочу їсти. Болять ноги. Це все через осколки ракети.

Щойно був жахливий, свинячий скандал. П’яний Вовка бив і душив бабу Стасю. Він кричав:

— Кляті тварюки! Їжу шукайте собі самі! Я всіляких старих блядей годувати не зобов’язаний!

За Стасю заступилася Аза:

— Вона ж ледве ходить!

Вовка вдарив і її! Аза сильно почервоніла, заплакала. От сволота! Жаль, не маю сил набити йому нахабну пику! Теж мені, великий благодійник.

Деякі солдати-росіяни пожаліли нас — виселених. Зі своїх пайків дали консерви, 1–2 банки. Це на всіх!

— Нам і так дають половину належного пайка, — зізнався один із військових. — Решту начальство наліво продає, бойовикам. Але ви візьміть. Дивитися на вас тяжко. Ви ж голодні!

Усі продукти Вовка і тьоті Ліна, Аза й Оля відразу сортують. Те, що якісніше, ховають. Їдять тихцем, уночі, а бабусям і мені з мамою не дають.

Щодня сварюся з ким-небудь. Це, мабуть, тому, що мені постійно заважають робити мої записи, заважають складати вірші, читати. Вони навряд чи вірять у Бога або в правду. А в кого взагалі тут можна вірити?

Я зрозуміла нарешті! Усі дні наші співмешканці просто мародерствують. Вони спеціально на весь голос кричать на нас. Щоб люди на вулиці чули й хибно думали, що старим бабусям і нам потрібний кришталь. А в нас удома посуду — валом! Мені він узагалі не потрібний. Я згадала, що один філософ мандрував світом, маючи тільки чашу для води. А коли прийшов до струмка і побачив, як хлопець-пастух п’є воду зі жмені, то розбив свою чашу об каміння!

Я постійно відчуваю запах смерті. Вона пахне металом.

Мама, якщо ми йдемо в «похід», не дозволяє заходити в житлові кімнати. Головне — їжа! Їжу брати не гріх. Обов’язково ми відвідуємо ванну кімнату. Там бувають аптечка, вода, мило. Нам сьогодні дуже пощастило — знайшли ліки. Знеболювальні! Я випила відразу дві таблетки. Коли біль у моїй нозі минув, ми пішли на сусідню вулицю, прохати в жителів рукавиці для мене. Ніхто не дав.

— Шукайте самі. Або у своїх просіть. Он «хазяї» ваші хазяйнують, — вони вказали на російських військових.

— Авжеж, пошукаємо! — огризнулася мама.

Треба було спитати чеченською мовою, тоді б дали. А так лайнулись, і все. Рукавиці ми шукали, але не знайшли. Безталанні ми!

Сьогодні був смачний обід. Суп з картоплею! Старалися чергові: тьоті Аза й Ліна. Після обіду я хотіла полежати, але прийшла Ліна й заявила:

— Я вже один раз принесла воду та помідори. Що я, гробитися на всіх мушу?

Старенька Стася спала. Ніни з божевільним онуком не було. Собі на лихо, ми взялися допомогти — принести їжу та воду.

У цегляному приватному будинку були російські солдати і якийсь дід-чеченець. Я взяла відро води й вийшла. Мама також підхопила відро з водою та балон варення. Потім вона побачила в баночці гостру приправу й теж зуміла взяти її. У великий червоний бак із пластмаси солдати ставили собі балони та банки з консервами, видно, на весь свій колектив. Дід-чеченець крутився там само, з мішком. Він теж запасався їжею. Ніхто нікому не заважав! Навпаки, панували розуміння та співчуття. Слідом за нами вийшла Ліна. Бабуся Ніна йшла мені назустріч. Вона допомогла занести відро з водою сходами.

— Ми з онуком цибулю знайшли та сірники! — встигла похвалитися вона.

Щойно ми ввійшли, до нас увірвалися російські військові. Вони кричали, що ми вкрали в них ліхтар! Що зараз за це вони розстріляють нас усіх! Вони тряслися від гніву та злості. Усі наші сусіди мовчали, завмерши від страху, тому що два автомати було знято з запобіжників і націлено на нас.

Ліхтарик я справді бачила. Він був у тому будинку, звідкіля ми щойно прийшли. Ліхтарик стояв лампочкою донизу на підвіконні в кухні. Я вийшла вперед і сказала про це. Умовила розгніваних людей не стріляти, подумати! Повернутись. Подивитись уважно. Сказала, що я не брала. Вони зрозуміли — я не брешу. Плюнули й пішли. Якби не я, можливо, залишилися б самі трупи! А втім, наші сусіди-злодюжки це заслужили. Хто ж підставив нас так підло? Дід чи Ліна? Найімовірніше, вкрала саме вона.

Царівна


25.01.


Уранці розповіли, що двох дівчат російські військові забрали з дому від матері. За віком вони школярки.

Їхня мати шукала, у кого можна купити ящик горілки, щоб повернути дітей, інакше їх їй не віддадуть. Аза й Оля принесли чужі красиві рушники, пояснили:

— Це замість серветок.

І відразу забрали у свою кімнату.

Удень я побачила: в нашому дворі свіжа могила. Дорослі пояснили:

— Це сусід. Убило в будинку поряд.

Це ж треба! А я не помітила.

Уночі сильно стріляють, але ніхто не йде в підвал під будинком. Спимо кожне на своєму місці. Хворий онук бабусі Ніни приносить звідкілясь книжки. Найкращі з них Ліна забирає собі. Коли обстріл, він страшенно лякається і завжди повторює:

— Господи! Невже я маму більше не побачу?! Її вбили? Сховаймося в каналізаційний люк!

Його бабуся жартує:

— Побачиш маму, якщо слухатись будеш!

Насправді тьотя Варя й Башир стали біженцями. І ніхто не знає, чи живі вони. Адже місця в автобусі коштували дуже дорого. При цьому ще й обстрілювали. Так убило всю родину біженців з будинку № 88. 46 людей згоріло, коли в автобус влучив снаряд. Врятувалась одна дитина.

Мамі погано з серцем. Я давала їй краплі. Вона попрохала закопати її в городі, якщо вона помре. І щоб це зробила саме я, а не хтось іще з найближчого оточення. Вона пояснила, що навіть після смерті їй буде огидно прийняти від них допомогу. А я відповіла, що не зможу її закопати, тому що земля мерзла.

— Тоді треба спалити, — запропонувала вона.

Я спробувала уявити, немов побачивши це зверху, мерзлу землю, чорну пляму, що повільно розпливається навколо багаття, і її тіло, яке тане у вогні. Але, бачачи, як їй погано, пообіцяла:

— Зроблю, як ти просиш.

І, поки вона не бачить, витерла сльози.

P. S. Наші молоді сусідки стали зникати ночами кудись. Жінки, а не бояться! Оля як піде — її чоловік Вовка все більше п’є.

Царівна Поліна-Будур


26.01.


Знахабніли сусіди з другої кімнати! Сплять покотом і там же палять і п’ють. Це в такий час! У війну, коли життя на волосинці! Дим іде до нас. Ми задихаємось: діти й старі. Зараз вийшло ще крутіше: наші кімнатні двері закрили, загородили стільцями.

Сидимо всі шестеро, як покарані, під замком. До туалету не можемо вийти! А в кухні наші «дівчата» бенкетують із російськими військовими! Мирно розмовляють і жують. Наварили чогось смачного. Запах! Здуріти! Хоча продукти, напевно, дали на всіх. Ми — голодні. А вони — п’ють! У дірочку від замка нам добре видно балони з червоним вином.

Російські військові почули шурхіт, питають:

— Що, тут ще люди є?

Тоді Вовчина дружина і тьотя Аза стали роздратовано повторювати:

— Які там люди?! Це в нас кімната для калік. Ми їх годуємо!

Мама, як почула, розплакалася. Сказала:

— Ми відокремимось. У харчах і в дровах. А піч я сама собі з решіткою у дворі зроблю. Битої цегли багато.

Я зраділа й зашепотіла:

— Давай підемо від них зовсім!

Але йти з будинку мама не наважилася. Жінка й дівчинка — явна мішень. Тим більше що в неї постійно болить серце. Бабусі нас підтримали і хором сказали:

— Так! Ми згодні! Ми теж відокремимось і підемо.

Але минуло кілька хвилин, і вони злякалися власного свавілля. Заспівали зовсім інше:

— Треба терпіти! Гордість ні до чого. Ви не вмієте жити в колективі.

Явна зрада й боягузтво. Зрештою вийшло, що відокремились тільки я і мама. Наші сусідки з паралельної кімнати продовжують зникати ночами. Хтось світить їм ліхтариком у вікно і свистить. І в наших дам теж з’явився ліхтар!!!

Мамі краще. Ми з нею знайшли в чужому будинку сухі шкарпетки й перевзулись. Рукавиць знову не знайшли.

В одному будинку, на дивані, побачили вбитого чоловіка. Трохи крові на голові й склянка чаю в руці, що лежить на бильці. Він був немов живий. Тільки в повітрі висів запах металу. Чому від убитих пахне металом і попелом? І дитячі речі, що лежать біля нього, і ліжечко маляти. У цьому будинку мама не дозволила брати навіть їжу. Вона забобонна. Каже, що в мертвих нічого брати не можна.

Потім ми шукали борошно й цукор. В іншому будинку я зазирнула в кімнату. О! Що там було! На столі стояла відкрита валіза! У прозорому пакеті поряд лежала нова шкіряна куртка! Я попрохала маму взяти куртку. Моя зовсім зносилася. Дірява. Але мама не дозволила. Лаялась. От зануда! Наче не бачить: навколо всі і все забирають. Ходять групами. Дорослі й діти, військові і мирні жителі, сусіди та випадкові попутники.

Увечері ми з мамою вийшли, поки немає обстрілу. Бачимо — нема того будинку з курткою. Самі головешки й фундамент. Я сказала:

— Ніколи не зможу поносити таку куртку.

Мама обійняла мене:

— Щоб у нашій квартирі хоч щось залишилося, ми з тобою, крім їжі й ліків, повинні нічого не брати! Є час добрий, а є — недобрий, особливо у війну.

Пізніше вночі я мало не загинула. Вийшла близько 23 години у двір. Темно. Зорі. Мороз. Я сховала шматок перепічки, щоб погодувати бездомного собаку. Через собаку, власне кажучи, й вийшла. Покликала його і стала годувати. Раптом пролунав постріл. За ним другий! Поряд зі мною по стіні чиркнула куля. Хтось зареготав п’яним голосом.

Стріляли в мене. Явно використовуючи нічний приціл. Мабуть, крізь нього ми здаємося снайперам привидами, яких цікаво вбивати. Я смикнулась, сховалась за ріг. Присіла навпочіпки. Простояла, як каченя, хвилин п’ять. Так само, навпочіпках, не підводячись, піднялася сходами додому! Від болю в ногах я до крові покусала губи.

Удома, при світлі гасової лампи, ми з мамою розгледіли кульовий отвір у моєму шарфі.

Ще коли я годувала собаку, то чітко чула розмову Ліни, Ази й Ольги про російських солдатів. Слова й цигарковий дим лилися з вікна їхньої кімнати. Жінки реготали і обговорювали, хто кращий як чоловік. У кого яке «багатство» і всілякі брудні речі. Яка ницість.

Час за північ. Щойно я посварилася з Олею, дружиною Вовки. Я нарешті вирішила помити голову, а то вже чешеться (не мила тиждень!), а Оля почала кричати:

— Хочеш сподобатись військовим?! Повія!

Це з моїми поглядами? Це з моїми пораненими ногами? Я відповіла:

— Бог уже всіх вас прокляв! Повії живуть у сусідній від мене кімнаті.

Ольга прошипіла, що ненавидить мене і з задоволенням би вбила, після чого зникла серед мішків у їхній кімнаті. Змія! Вона що, справді думає, що я в 14 років така ж, як і вони?!

Патошка


27.01.


Сьогодні любі сусідки знову «змотались» до наших будинків. На військових машинах із солдатами. У них БТРи як автомобілі. Це вдруге після виселення! Ані мамин паспорт, ані її трудову вони не привезли. Хоч обіцяли. Зате притягли багато великих торб. Відзначились Оля й Аза. Може, вони брешуть і були зовсім не в наших будинках? Я давно перестала вірити розповідям цих ненаситних людей. Оля принесла своїй матері на вибір стос хусток. Бабуся Марія зі словами: «Господи, помилуй!» — вибрала ті, що їй більше сподобались.

Вовка був п’яним, матюкався на мене й говорив відверті непристойності. А я сказала йому, що молодша за його дочку і що совісті він зовсім не має. Після цього він заткнувся.

Потім, коли всі поїли, прибіг дідусь Халід, чеченець, місцевий житель.

— Допоможіть! Горить будинок моєї дочки. Рятуйте речі!

Не піднявся ніхто. Виповзли тільки я і мама. Дід показав на великий будинок. Пожежа була несильною, але гасити її однаково не було чим. Ми витягли дві подушки й велику синю каструлю літрів на п’ятдесят. Якісь старі пальта. Кілька відер. Усе це разом із дідом занесли до нього у двір. Будинок, у якому палахкотіла пожежа, був майже порожній, видно, основне майно дочка з зятем устигли вивезти.

Дідусь пообіцяв віддячити, дати нам вермішелі. Ми забули попередити його, що харчуємось окремо. Халід не обдурив. Він приніс те, що обіцяв. Але явно поскупився. Приніс дуже мало. А казав — у нього мішок! Нашу вермішель перехопила Аза. Вона миттю сховала її у своїй кімнаті. Ми з мамою впіймали облизня. Я страшенно образилась!

Щоб не показати свій біль і своє безсилля, я вийшла надвір. Сліпило сонце. Боліла поранена нога. Я не помітила, як заплакала. І в цей момент хтось простяг мені плюшеву іграшку — зайця. Я не запам’ятала обличчя цієї людини. Вірніше, побачила тільки очі! Це був російський військовий. Він писав сухою поламаною гілкою на білому снігу: «Нам час додому!» Іграшка мамі сподобалась. Вона дозволила її залишити. Заєць жовтий, яскравий! Я ляжу з ним спати.

Ще новини, Щоденнику! Наші «дами» принесли красиві сукні. Я була здивована подарункам. Але, як тільки сусідки вийшли від нас, мама повісила все за шафу і сказала:

— Не знаю, хитрощі це чи ні, але додому до себе ми ці речі не понесемо. Зробимо вигляд, що взяли. Щоб не образити.

Я витягла всі вбрання назад і стала приміряти. Найбільше мені сподобалася рожева сукня. Я намагалася вмовити маму дозволити залишити хоча б її! Але мама була непохитна.

— Ти дурна! Це не подарунки. Це щоб свої справи на нас звалити! У нас родичів немає. Їхати нам нікуди. Ми залишимось. От і будуть люди думати, що крали ми. Ненависть до росіян у цьому допоможе.

Я зрозуміла — мама слушно каже.

Харчуватися в ці дні ми стали значно краще. Обстежуємо чужі підвали та кухні. Що знайдемо, те їмо. Іноді двічі на день! Нашу частку продуктів сусіди від військових одержують, але ми її не бачимо.

— Раз самі відокремилися — вам нічого не належить! — заявила Вовчина дружина.

Інші підтримали Ольгу, щоб їжі їхньому колективу було більше. Ми не сперечалися. Вирішили не нервувати. Слід пам’ятати історію з макаронами і з дідусем Халідом!

Ми обходимося без допомоги військових, самі. Правда, мені постійно хочеться їсти. Іноді ми пригощаємо старих сусідок по кімнаті і «спільного» онука. Вони з нами дружать, коли «опозиція» не бачить. Навіть скаржаться потихеньку, а при «своїх» не розмовляють. Гра якась. Дивні дорослі люди.

Царівна


28.01.


Почалися загальні збори. Нам із мамою дали: відро борошна, цибулю, один балон помідорів і (ура!) десяток картоплин. Додатково виділили дві баночки: варення й аджика. Під ліжками в наших сусідів багато різної їжі. Але старим бабулям Стасі й Ніні з хворим онуком дали таку саму маленьку порцію, що й нам.

Я потягла для свого дому багато корисних речей: сірники, вату, валідол і книжку «Прекрасна другорічниця».

Мама викинула колись красиву, а тепер брудну, закіптюжену вуличною пічкою кофтину. Вона перевдяглась у чоловічий светр, який знайшла в кухні. Він зовсім чистий! Свою жовту кофтину вона поклала на місце светра.

— Це навіщо? — спитала я.

— Її можна попрати, коли вода буде. Нехай бачать — виходу не було.

Мама відразу стала красивішою. Светр їй личить!

Сьогодні ми вперше звернулися до військових. Попрохали наповнити сулію соляркою або бензином. Вони дали. Зробимо вдома «каганець»!

Додому! Додому! Ура-а-а-а!

Вечір. Каганець. Ми вдома.

Ми зробили свій перехід. Ішли по глибокому снігу, дорогою, що веде вгору. Попереду всіх — бабуся Стася. Вона несла свою частку пайка в якійсь торбі. Весь час спотикалась. Оберталась, дивилась на нас, чекала допомоги. Іноді вона смішно повискувала. Іноді стогнала. За Стасею йшли ми. Мама полагодила пошкоджений ручний візок. Поставила на нього дерев’яний ящик і склала нашу їжу.

Я несла торбу в кольоровий горошок. Це моя знахідка! У торбі в мене розташувалися: жовтий заєць, банка з варенням, вата, різні ліки, книжка про школярів і ще червоний светр. Подарунок тьоті Ліни. Мама його не бачила. Раптом удома зовсім нічого немає, а треба перевдягтись? На короткий час, до повернення додому, стосунки між усіма налагодились. Наші сусіди перестали битись і лаятись.

Сукні, подаровані мені, я залишила, розвісивши їх за шафою. Усі вони були пошиті на індивідуальне замовлення, що підтверджувало мамину версію про хитрощі.

Відразу за нами засніженою дорогою йшли бабуся Ніна та її хворий онук. Онук ніс два стоси книжок, перев’язані бинтом. Бабуся тягла свою частку їжі. Малоросла, повна, вона провалювалась у глибокий сніг і важко дихала. За Ніною тяглись інші. Дружина Вовки тягла відразу дві тачки: по одній у кожній руці. Вовка теж віз дві навантажені тачки.

Ліна завершувала ходу. Її тачка була майже порожньою. Ішла вона жваво й легко. Ця жінка красива. Руде волосся до плечей, яскраві блакитні очі. Ліна завжди акуратна! Навіть у війну! У сорок років виглядає молодою спортивною студенткою. По дорозі додому з’ясувалося, що залишили бабусю Марію. Охороняти якесь майно. І Аза лишилася з нею.

— Там у нас багато речей. Кидати не можна! — прохопилась Ольга.

Спровокували її бабусі простим питанням:

— А де ж усі інші?

— Доведеться ще по Олину матір іти, — зробив сумне обличчя хитрючий Вовка.

Дійсно, поки ми прибирали биту цеглу, щоб увійти у свій під’їзд, усі мешканці з будинку навпроти — покотили по бабусю, прихопивши з собою порожні тачки. От поганці! З дому ж усі вийшли в чому були, без речей. Бабуся Ніна — у капцях… на сніг. Я особисто в старих маминих калошах. Без чобіт. А чеченка Аза рятувала свій єдиний плащ. Побачивши нас, підійшли сусіди з чотириповерхового будинку поряд. Того, де загинула Раїса-вірменочка. Вони розповіли:

— Коли Ніколая з паралізованою матір’ю вивели з будинку, його стара мати почала помирати біля військових машин. Хтось із військових не витримав. Наказав відвезти їх у шпиталь. Через два дні Ніколай осиротів. Він кинув залишки своїх речей! Поїхав у біженці або до далекої рідні. Залишитися не мав де. Одна зі стін його квартири на другому поверсі завалилася ще до Хрещення.

Нарешті, коли стемніло, ми розчистили стежку до своїх дверей. Але самих дверей не виявилось! Біля входу нас зустрів наш розстріляний холодильник. Його відірвані дверцята лежали поряд. Ми ввійшли і побачили: простирадла в крові. Магнітофона й телевізора немає! Зникли речі: посуд, постільна білизна.

Немає навіть спідньої білизни — перевдягтися! Квартира похилилась остаточно. Коридор із кухнею провалились у підвал. Документів і фото немає. Багатьох старовинних речей, привезених від бабусі з Ростова-на-Дону, теж. Є халяви від моїх нових чобіт. Низ хтось відрізав. Усе запаскуджене. І речі, і диванні подушки.

Ми так натомилися, що просто вдягли на себе те, що змогли знайти. Сніг летів у кімнату через вікно. Начхати! Ми вдома! Мама спорудила каганець із баночки від дитячого харчування. Ми накрилися старим потертим килимом і заснули в коридорі на матраці. До ранку сильно змерзли руки. Своїх рукавичок ми не знайшли. Не було навіть найстаріших.

П.


29.01.


Уранці побачили, що залишилася старовинна ваза, захована в дровах! Збереглася частина книжок. Тарілки від улюбленого маминого сервізу валялися по двору. Знайшлося кілька келихів! Немає нашого столового срібла! Ніким не знайдений великий магнітофон. Останнє придбання передвоєнного літа.

За стіною у квартирі інгушів знов оселилися дві подруги — Ніна і Стася. Бабуся Ніна з раннього ранку кричить на онука. Він вимагає їжу і рветься щось шукати.

Сусіди з будинку навпроти і сьогодні з тачками. Вони працюють. Перевозять до себе чуже добро, давши операції кодову назву «Бабуся».

За вікнами то тихо, а то стріляють. Низько літають літаки. Нам слід терміново знайти наші двері. А найголовніше — знайти документи.

Підлога нашої кімнати піднялася горою. А в кутках, навпаки, опустилася в підвал. Приблизно сантиметрів на тридцять — сорок. З підвалу віє холодом, чути писк щурів. Вони теж голодні. А я ніяк не можу зігрітись. Сиджу біля «буржуйки», що пахне покидьками, на кухні і мерзну. Вона не гріє.

Сьогодні на брудному снігу у дворі ми знайшли мої дитячі фото. Вони були потоптані ногами. Ми сушили їх біля пічки, зробленої з виварки. У коридорі, біля туалету, у бабусь-сусідок виявився мамин паспорт! Це найцінніше!

Завісили ковдрою вікно. Менше холоду буде. Обходити будинок і лагодити вікна небезпечно. Із садів через дорогу весь час стріляють. Ну, нічого, потерпимо, перечекаємо.

Царівна Будур


30.01.


Ми спимо без дверей, прямо на підлозі. Біля входу ставимо табурет, на нього — виварку для білизни з дровами. Свої двері знайшли, але скручені петлі. Необхідно їх замінити. Невідомі вкрали борошно, те, що дали бойовики. Забрали його разом із великими каструлями. У борошні були рештки нашого товару і музичні касети.

Я вже знайшла великі цвяхи та молоток для ремонту. Із садів, що за нашими вікнами, періодично стріляють. Щойно гримнуло під вікном! Короткий спалах, порив вітру. Я визирнула і швидко сховалась. Побачила — з’явилась яма на асфальті. Нас захистив простінок.

Російські солдати розстріляли пухнастого кота Ліни, пустивши йому кулю в лоб. Вона плакала. А дворову собачку Білочку, яку я рятувала від обстрілу в під’їзді, кулею поранили в шию. Але не добили. Вона промучилася три дні, а потім, задихаючись, померла. Моя мама взяла її на руки й поховала в кущах біля дороги. Наші коти й кішки ще пізньої осені померли від голоду.

Будур


31.01.


Мерзну. Їжі майже немає. Сьогодні я повинна долагодити вхідні двері. Я вже поставила їх на місце. Тепер потрібно підточити їх знизу, щоб вони зачинились. Адже підлога біля порога піднялась! Будемо йти — заб’ємо квартиру на цвях, а щипці візьмемо з собою. Інакше ми помремо голодною смертю.

Бабусі обдурили нас. Попрохали борошна на перепічку. Сказали, що онук багато їсть. І в них борошна зовсім немає. Пообіцяли в обмін дати макаронів, але знову не дали. А ми щодня їмо шматочки вареного тіста, кришимо на них цибулю.

Болить живіт і правий бік.

Один раз на день ми печемо перепічку. Без масла (його немає). Склад: сода, вода зі снігу, борошно. Перепічка завжди сира, але смачніша за «галушки». Одного разу, коли бабусі-сусідки готували в під’їзді суп на цеглі, то на хвилину відбігли, тому що поряд розірвалася міна. Я скористалася цим і, черпнувши ложкою їхній суп, з’їла вогняні макарони. Не хочу померти з голоду.

Сходили по дрова. Ними нам слугують дошки й поруччя балконів, що впали вниз після обстрілу верхніх поверхів. Постійні труднощі з водою. Топимо сніг. Фільтруємо від кіптяви. Виходить дуже мало — тільки пити. Бродимо ми брудні, чорніші за ніч. У колодязях води немає.

Ми вийшли по дрова і… врятувались! У нашу квартиру залетіла «залізна пташка». Коли повернулися, намели з підлоги повний совок осколків!

На обідньому столі лежала Зелена книга. Їй, на відміну від нас, не пощастило. Вона виявилася вся в ранах. Біля неї дрібні осколки. Цю книгу я збережу. Її треба здати в музей проти війни! Сподіваюся, колись такий буде!

У стіні, спільній із сусідками, з’явилася дірка!

Царівна


06.02.


Холодно. Ми вдома. Спимо, вдягаючи на себе відразу по кілька старих пальт. Я не знімаю взуття тижнями.

На вікнах — тонка фанера й старі покривала. Виварка-пічка не гріє приміщення без шибок. З рота валить пара, як надворі. Руки від холоду червоні, мов гусячі лапи.

Моя права нога зранку не болить. Великий осколок упокоївся з миром. Спи спокійно, мій залізний товаришу!

До нас приходили військові. Дивилися документи. Усіх записували. Суворо сказали:

— Якщо від ваших будинків або з садів стрілятимуть по нашому посту, ми вас усіх розстріляємо!

— Хто стріляв, ті давно пішли, — відповіла мама. — У наших будинках тільки замучені війною мирні люди! Є старі, діти. Ніяких бойовиків тут немає!

Військові нам не грубіянили. Виявилися тверезими.

Тепер стріляють тільки вночі. По садах із гармат — «про всяк випадок!». Снаряди вибухають через дорогу від нас. Уночі постійно мерехтить світло за вікном. Горять паркани. Горять дачні будиночки. А до нас тільки залітають осколки. Удень же «граються» снайпери. Ідеш, а вони лякають. Стріляють під ноги або над головою. Прострелили мені бідон, коли я несла воду з нижньої вулиці. Я злякалась, кинула його на залізничному полотні й утекла. Мама голосно вилаялася російським матом. Повернулась і взяла бідон. Сказала:

— Хоч половинку, а принесемо!

Оце так! Бідон перетворився на водяний млин. Добре, що по ногах не влучили. Тільки жаль воду!

Ще в поході по воду я бачила труп пса на дереві. Він висів дуже високо, розтягнений між гілок на самій верхівці. Тулуб частково зітлів. Залишилась біло-сіра шкіра. І сумна собача морда, що дивиться на людей згори. Спочатку я не могла зрозуміти, як його занесло туди? Собаки ж не коти. А потім здогадалась — його закинуло туди вибуховою хвилею!

Шукаємо дошки з боку двору, де розташовані під’їзди. Стіни рідного будинку роблять нас невидимими для тих, хто стріляє. Одну жінку нещодавно поранили. Вона переходила дорогу до Зеленого дитсадка з дитиною на руках. Ми боїмося ходити через цю дорогу. Але їсти нема чого. І ми ризикуємо! Перебігаємо трасу на швидкості й «зигзагами».

Світ, у якому ми блукаємо, обвуглений і посічений залізом. Ми заходимо в розбиті чужі будинки без дверей і вікон. Там страшно! Особливо коли спускаємось у підвали в пошуках їжі, консервів. Ми знаємо, що підвали часто заміновані і люди вибухають у них, простягаючи руку до банки з варенням або зачіпляючи розтяжку. Постійно ми натикаємось на вбитих, і майже завжди це люди середнього віку, жінки, чоловіки в домашньому одязі. Знайти їжу дуже важко! А інакше не вижити.

Харчі давно розібрали голодні люди: мирні жителі і ті, хто захищав місто одні від одних, — бойовики та російські військові. Їсти ж хотіли всі! І, наскільки можливо, — різноманітно! Кілька днів ми взагалі нічого з харчів не знаходили, і я їла сніг, набираючи його, де чистіше. Але нарешті нам пощастило! Учора ми знайшли солоні помідори в банках. Цілих п’ять банок принесли. Я відразу з’їла одну, і заболіли шлунок та печінка. Ще я знайшла сірники й баночку з залишком кави на самому дні. А мама нещодавно знайшла мокру гречану крупу в целофановому пакеті. Не знаємо, чи згнила вона? Може, вона виявиться їстівною?

Царівна Будур


09.02.


Ходили по воду. Повернулись, а в нас удома «гості». Риються в наших речах і в шафі з книжками. Щойно ми зайшли, вони клацнули затворами автоматів і напружено поцікавились:

— Ви хто такі?!

— Ми тут мешкаємо! А хто ви? — запитала в російських військових мама.

Вона зайшла й відразу сіла.

Ми дуже втомилися, бо шлях був неблизьким. Біля далекого колодязя з водою завжди велика черга! Зрозуміло, свої документи з пропискою мама їм показала. Паспорт і свідоцтво про моє народження — теж.

— Як на території великої в’язниці, — сумно пожартувала вона.

— Ми хорошу бібліотеку у вас виявили. Періодично заходимо і книжки беремо! — просто пояснили військові.

Мені відразу згадалася Перша війна і спалене на вогнищі з паркету, прямо посередині дідусевої квартири, дореволюційне видання Пушкіна. Це солдати готували собі обід! «Тоді вони просто палили вогнище з книжок прямо у квартирах, зараз читають — це добре», — подумала я.

Вони продовжували щось шукати, прямо при нас. І водночас із цим заняттям вирішили познайомитись. З’ясувалося: один із них Саша, а другий сказав, що його звати Капітан.

— Правильно! Краще читати, ніж пити горілку день і ніч! — бурчала на «гостей» мама. — Але коли вхідні двері замкнені, не треба їх ламати! Краще по-людськи, почекати господарів.

Мама, немов бібліотекар, показувала їм полиці, де розташувалися фантастика й детективи, де стояли книжки з історії, листи, мемуари, щоденники.

— Отут подивіться! — непомітно для себе захопилася вона. — У нас тут розташоване веселе й кумедне читво: «12 стільців» Ільфа й Петрова, і Аверченко, і Козьма Прутков. — А потім зненацька запропонувала: — Я подарую вам те, що стане згодом вашою пам’яттю! Щоб ви знали, де побували. У нас, на Кавказі, — особлива, неповторна культура! І легенди — чудові! Мій батько росіянин. Він був закоханий у цей край! Учив місцеві мови. Шанував звичаї! Багато з них запровадив у домашній побут.

Мама дістала з найвищої полиці великий кольоровий альбом під назвою «Чеченців прадавня земля» і віддала тому, хто був Сашею. «Капітанові» вона запропонувала книжку спогадів Алли Дудаєвої — вдови першого президента Чеченської Республіки. Російські військові виявилися задоволеними.

— Не слухайте античеченської агітації! — сказала мама. — Не думайте, що тут живуть безграмотні «чурки». Почитайте вірші! Подивіться картини! Цікаві теми й виконання! Ось, наприклад, брошура з виставки дитячого малюнка. Діти-чеченці чудово малюють! Вони схильні до танців і спорту. Дуже музикальні!

Військові нарешті зніяковіли, пообіцяли:

— Речі, які ми у вас забрали, пошукаємо! — вони закашлялися. — Спитаємо у своїх хлопців.

Потім обидва порилися в рюкзаку і синхронно дістали по банці тушкованого коров’ячого м’яса! Від погляду на нього мені стало погано — занудило, і запаморочилась голова. Я відразу зрозуміла, що мама не хоче брати в них їжу. Але змовчала.

А Саша й Капітан сказали:

— У частині всіх переконували: у місті мирних жителів нема! Є тільки бандити! Треба знищити всіх! Ми були так вражені, коли ввійшли в місто і побачили, скільки в розбитих будинках і під’їздах живе старих і дітей! І як ви тільки вціліли?! Ми ж довбали прямо по вас?!

— Самі не знаємо, — разом з ними здивувалася моя мама. Нарешті підбила підсумок зустрічі:

— Добре! Повертати нам нічого не треба. Ці книжки — вам пам’ять. Що раніше забрали — того нема! Ми не ображаємось. Нехай у нас із вами буде товарообмін! — Вона вказала на дві банки з консервами.

Я полегшено зітхнула і вийшла у квартиру тьоті Мар’ям. Але тут мене почало дивно трусити. Прийшла слабкість від думок про їжу. Я почула, як мама сказала Капітанові й Саші:

— Не ображайтесь! Але не треба до нас більше заходити!

Військові щось зрозуміли, бо кивнули, хоча, можливо, не зовсім те, що мала на увазі моя мама. Вони чемно попрощались і вийшли. У під’їзді їх уже чекала баба Стася.

— Рідненькі! Синочки! Дайте бабусі що-небудь! — пролунав її гучний голос. — Їсти або копієчку!

Ми з мамою розреготалися. «Це ж треба! Знову в неї рідні діти!» — веселилися ми.

Будур


10.02.


Ми щасливі! Поїли вчора після тривалого голодування.

А потім пішли шукати безкоштовну їдальню. Уперто йдуть чутки — така є! Із зупинками на відпочинок — кожні два квартали — ми за півтори години шляху дісталися до зупинки «Катаяма». Обіцяної їдальні не знайшли.

На шосе були чиїсь закривавлені куртки. Хто витрусив із них їх господарів? Чи військові, не розібравшись, покидали їх після «зачистки» в БТР, а коли придивились, то погидували й викинули. Зрозуміли: краще йти між будинками. Хоч якесь прикриття! На трасі військові пости. І можливий раптовий бій, куди ми потрапимо, як дрібні камінці в млин. Ми передихнули. Полежали на снігу. Мої ноги боліли так, що йти далі я не могла і мало не знепритомніла. А потім, змерзнувши в заметі, все ж таки піднялась і попленталась додому слідом за мамою, підштовхуючи себе думками про гарячий окріп.

Виявилось, поки ми ходили, у нас невідомі знову зламали замок на дверях. Він валявся в коридорі. Сусідки сказали нам, що спали і нічого не чули. Ми виявили, що забрали наш великий магнітофон (схований під дрова).

Саша і Капітан стали вчащати до подруг Ази й Ліни, у будинок навпроти, як раніше восени 1999 року зовсім інші люди. Ми бачили книжки в руках федеральних військових. Бачили коробки з солдатськими пайками. Аза й Ліна шляхетно пригостили такими консервами бабусь Стасю та Ніну.

А ми все ж таки дізналися: безкоштовна їдальня вже тиждень працює на зупинці «Автобаза». Біля неї розташувався шпиталь МНС, де допомагають мирним жителям!

Ще є новина: сьогодні незнайома дівчина йшла в район приватного сектора провідати своїх родичів. Одягнена добре, але в домашніх капцях. Ноги промокли на снігу.

Мама їй запропонувала:

— Ходімо до нас! Дам тобі калоші та сухі шкарпетки.

Дівчина подякувала, але зайти відмовилась. Вона розговорилась і показала нам фото свого брата. Поруч із її братом зі знімка на мене дивився Аладдин! Дівчина радісно повідомила:

— У січні обидва були живі! Хлопців разом виводили з міста!

Ура-а-а! Ми обнялися, як сестри, і попрощалися. Мама плакала на вулиці. Згадувала, як під бомбардуванням Аладдин приніс нам чорний хліб!

Царівна Поліна-Будур


11.02.


Учора до нас з’явився Вовка, чоловік Ольги. П’яниця та грубіян. У нього горе! Під час нічного гарматного обстрілу загинула його старенька мама, яка жила на зупинці «Автобаза». Снарядом зрізало ріг будинку. Його мати була у своїй квартирі на розі сама. Вона лежала і перед сном дивилася фото рідних. Син поховав її сам. У дворі свого згорілого будинку, у ямі. Пропали всі документи на квартиру матері й паспорт загиблої. Очевидно, як і в нас у дворі, там побували найближчі сусіди!

Вовка сильно напився з горя і несподівано з’явився до нас, поговорити. Було пізно. Близько 21.00. Мама забула сварки та образи. Даремно! Вона розкурила з ним цигарку! Налила Вовці в склянку одеколону з флакончика, і він випив! Лаяв сам себе за те, що не забрав свою матір до себе. А я подумала, що йому грабувати чуже було значно цікавіше, ніж дбати про власну матір.

Тут п’яний сусід-росіянин знахабнів і став тягти до мене руки, чіплятись і говорити, що я викаблучуюсь. А куди можна піти вночі? По двору стріляє снайпер. Видно трасуючі кулі. Я відсахнулася від цього чоловіка і від його п’яних сліз. Вийшла з кімнати. Годину сиділа сама у своїй зруйнов