Book: Брати, або Могила для «тушки»



Брати, або Могила для «тушки»

Василь Базів

БРАТИ,

АБО МОГИЛА ДЛЯ «ТУШКИ»

Одцурається брат брата

І дитини мати.

Тарас Шевченко

Піраміда від Наполеона


Петро Павлович ще із часів першого скликання запровадив порядок, що новий робочий день розпочинав із Державного гімну України, мажорні акорди якого сповнювали усі 2,35 тисячі квадратів депутатської вілли. Правда, якщо через брехунець Україна, яка ще не вмерла, будила працелюбний український народ о 6.00, то депутат Капець проймався ранковим зарядом патріотизму об 11.30. Усім домочадцям і партнерам по бізнесу, а також ідейним однодумцям по фракції було достеменно відомо, що Петро Павлович любить поспати, як і Йосиф Віссаріонович, до полудня.

Його пробудження до життя було сповнене глибокою процедурою, яка найвиразніше проявлялася у дивовижній здатності почергово розплющувати очі по одному. Спочатку ліва зіниця оглядала цей розкішний оточуючий світ, поки права ще спала і марила новими надбаннями маєтного барахла. Відтак уже розплющувалося й воно, праве очисько, яке чомусь видалося ще лінивішим, ніж те, що причаїлося за товстою бульбою депутатського носа.

Але все ж не носова порожнина репрезентувала так опукло імідж слуги народу, як крокодилячі очиська, які росли чомусь не під лобом, а на лобі. І коли ці фари, вип’ячені навиворіт, починали чигати довкруж, неначе шукаючи — чого б ще припасти із оточуючого світу, — могло стати лячно, коли раптом блимачі впиналися свердлом у серцевину зіниці ближнього. Капець знав про цю властивість свого лобового семафора і навіть користувався ним, пронизуючи співбесідника струмом, від якого хотілося відвернутися.

Цю виучку він виробив ще на нарах, коли одним лише поглядом зганяв із привілейованого лежака постояльця колективної камери. Правда, одного разу у відповідь на блиск його звірячих сліпаків отримав ножичком уздовж печінки, бо «замухришка» виявився знаменитим злодієм у законі, який тримав у своїх кволеньких руцях і у щупальцях залізної волі усю колонію. То була добра наука, бо згодом Капець не раз натикався на високовольтну реакцію, коли рішучих хлопців миттєво виводив із себе цей його бичачий погляд, після якого удар приймала уже дихальна ґараґуля, що розбухала до непомірних розмірів і перетворювала кругловидий образ нардепа на свиняче рило.

Цього, чергового, трудового дня, який не віщував нічого загрозливого, але якому судилося стати доленосним, і не лише у житті народного депутата, Капець слухав гімн, як завжди, лежачи, солодко потягуючись. Мурликаючи під ніс безсмертну мелодію Михайла Вербицького, він поклав її на свої, власні слова, смисл яких зводився до речитативу «Жізнь удалась».

Лежачий стан не заважав господареві жваво махати ногами, відтворюючи маршовий похід численних борців за незалежність України, яких вела у бій ця заклична мелодика і яких Петро Павлович по праву вважав своїми попередниками у боротьбі за волю і кращу долю рідного народу.

Між гучномовцями, встановленими, як на трибуні військового параду, у спальні нардепа, що плавно переходила у розлогу, як футбольне поле, вітальню, висіли портрети усіх президентів країни, що мало підкреслювати історичну значимість поточного політичного моменту: під склепінням цього сільського помешкання поселився державний муж національного значення.

Спочатку була ідея робити так, як роблять мільйони чиновників усіх рангів і категорій — від міністрів до обліковців сільради: при обранні нового гетьмана портрет попереднього викидати на смітник історії зі всією принципово-патріотичною ненавистю, а відтак із такою ж сервільною запопадливістю вішати щойно обраного гаранта.

Депутат Капець із почуття елементарної людської вдячності і на засадах універсального гуманізму тримав на стіні усіх. Бо при всіх він ішов угору, бо при всіх «жізнь, що удалась», рухалася по висхідній. Від каденції до каденції, кожну із яких депутат Капець розпочинав, як радикально-кардинальний опозиціонер, а закінчував, як мертволежача перед діючим Президентом «тушка», тому щораз новий портрет Гаранта у його депутатській віллі ставав більшим, затінюючи своїм масштабом скромні історичні розміри попередників. В унісон із особистими статками господаря цього патріотичного помешкання.

І хоча у сесійній залі і в кулуарах його поважно кликали у відповідності до об’єктивних даних Центрвиборчкому — Петро Павлович, усьому навколишньому світові — як цивільному, так і кримінальному, які у безпрецедентний спосіб злилися воєдино під прапором дикого капіталізму, його знали як Гошу. Зеківське поганяло. Коли тобі дають ім’я на зоні перед співдружністю братанів, то це куди серйозніше, ніж батьківське ім’я перед Богом під час хрещення. Чому Гоша — й сам не знав. Назвали, і все тут. Гріх було б ображатися. Бо не назвали ж Хамом, як діючого гаранта. Рідко знайти у блатному світі тавро бридкіше, бо Хам — це той, що краде у своїх співкамерників. А тепер-от — у всього українського народу.

— Ще не вмерла, поки я живий. Правда, хлопці? Слава Україні! Героям — доляри! — звернувся до портретів щойно пробуджений гімновими октавами слуга народу. — Ви приходите і відходите, а Гоша є, був і буде, коли вже вас не буде. Бо герой — Гоша Капець. Потому как у нього доляри, пані та панове. Сікач, заповзай. Що там у нас на біржі праці, на якій трудиться працьовитий український народ?

Квадратна голова враз визирнула з дверей, але знову провалилася, задкуючи, оскільки пролунав дзвінкий голос Наташки із центральної диспетчерської:

— Петре Павловичу, вам дзвонить Матрьошкін з Газпрома.

Масштаби бізнесу і темпи його розвитку вимагали граничної мобільності й оперативності, тому всі вілли по всіх континентах мали перманентний зв’язок із центральним київським офісом. Інформація із цього пульта управління багатомільярдним майном надходила до його власника миттєво, на якому ліжку вона б його не застала — чи то у Монако, чи то у Канкуні, чи просто, як цього разу, під лісом у рідних Задвірцях.

— Сікач, заглуши нахер гімн, — схопився з ліжка шеф транснаціональної імперії. — Слушаю, Вадим Федорыч.

— Гоша, ты вообще оборзел? — Матрёшка був не на жарт роздратований. — Тебе что, краник перекрыть или вообще глотку перерезать?

— А что случилось, Вадим Федорович? Чего вы так? — Капець прийняв запопадливу позу, неначе Матрьошкін власною персоною стояв перед ним.

— Ты приезжал сюда с этим вашим, шилом бритым, и переводчика требовал? Здесь все в Москве приторчали. Тебе что, напомнить общепринятый? Опять на зону захотел?

— Фу ты, а я уже думал, что-то серьезное. — Гоша однією рукою обіймав слухавку, а другою витирав піт із низького, оброслого, як у первісних приматів, чола. — Лимиты сократились или тарифы, будь оно неладно, сузили. А это… Это политика, Вадим Федорович. Это у нас на зоне с вами все было проще пареной репы — «А внизу по речке плыли три дощечки». Я же по согласованию с инстанцией в ПУК к националистам вступил. Патриотический украинский комитет. Бандеровская организация такая, патриотиче­ская. Ребята из ФСБ нарисовали, если помните. Надо вести себя в пределах легенды. И так на меня здесь косо посматривают. С москалями бизнес завел, Газпром ему лимиты выделил на прокачку в Европу. Надо эти подозрения затушевывать вот такими трюками, Вадим Федорыч.

— Но переводчик с русского на украинский — это уже слишком. Смотри не заигрывайся, чтобы тебе стрелки не перевели в тупик. Пока получишь как всегда — миллиард кубов в следующем году, не больше, чтобы не заносило тебя на повороте. В бандеровца решил поиграться. Смотри, чтобы в ящик не сыграл. Шуточки у тебя… — Здається, газ­промівський голос зм’якав.

— Больше не повторится, Вадим Федорыч. Больше никогда. Спасибо, что поддержали. — У такт із короткими гудками присів на дивані, на очах знову по-вранішньому розслабляючись від такого екстрімного напрягу.

Із Матрьошкіним вони разом сиділи у Тобольській колонії. І коли той став одним із ключових авторитетів у Солнцевській групі, по старій дружбі призначив Гошу «смотрящім» по Україні. Ще на зоні Матрьоха водився зі спецслужбами, а коли за квотою Лубянки був прикріплений до Газпрому, його рекомендація й вивела Гошу у дамки. Формула, яка зробила мільйонерами в Україні більшість майбутніх народних депутатів, бо піднятися у перші роки незалежності в Україні можна було тільки на сибірському газі.

— Сікач, що там ше? — поволі повертався на рідні пенати Гоша.

— Та тут ні світ ні зоря гість до вас, бос. Італьяшка з Італії. Во — візитка. Синьйор Бранделлі. — Сікач у Гоші мав багатофункціональне призначення — від мокрух, якими належало змащувати бізнес на старті його розгону в гримучих 90-х, і до отаких милих і мирних ранкових аудієнцій. Було залізне правило: у «логово» шефа, як говорив сам Сікач, ніхто не міг потрапити не інакше, як через його, Сікача, протекцію. Кажуть, квадратоголовий робив на цьому бізнес, беручи бабки за пропуск, але бос закривав на це очі, бо сам платив за аналогічні послуги, потрапляючи у прем’єрський чи президентський кабінети.

— Що-то не припоминаю, — вчитувався Гоша в італійські ієрогліфи на візитці.

— Та він, каже, з ескізами до вас. Говоре, нащот гроба вашого.

— Не поняв, кілер, что лі? — стрепенувся нардеп. — Кореш твій по вузькому профілю?

— Та ні, ви що, бос, — знітився Сікач, не знаючи, як реагувати на його порівняння із цим земляком дона Карлеоне. — На старіка непохожий. Щуплий такий, хоча снайпери якраз із таких хлюпиків і получаються. А ето його Едік привів. Вообще оборзів. Каже, буди шефа. Не до спання. Діло срочне, гробове. Він, говоре, то єсть ви, шеф, в курсах. Так пускай Едік доложить, бос. Що-то він мене запутав. Я хотів розпитать, щоб буть у курсах, і доложить, а він каже — не твого ума, тупого, це діло.

— Ну зви того умніка.

Капець гордився своїм піар-менеджером і політтехнологом, як може тішитися шанована людина кмітливим котиком, що часом пакостить, безкарно зловживаючи добротою господаря.

Бувало, зберуться у «баньці» народні депутати із ворожих на людях і дружніх позаочі фракцій і хваляться своїми медіа-кілерами, як гладіаторами. На ринку політичних колізеїв ці бійці невидимого фронту мали свою ціну, і кожному парламентському патрицію хотілося придбати до свого стойла якомога дорожчого бичару. Так одного разу прямо у парній Гоша перекупив свого Едю у донецького олігарха. Подвійний відвалив тариф і не шкодує. Правда, коли наступного дня уже проданий журналюшка прийшов на «лічноє собєсєдованіє», виявилося, що він усе життя за бабки Донбасу мочив бандерівців, падло. А тепер-от треба стрілять у протилежну сторону.

— Петре Павловичу, не журіться, — я в темі. Усю брудну білизну вчорашніх господарів знаю на нюх. А школа боротьби із такими вроді би нациками, як ви, озброїла мене знаннями, які породили у моєму переконаному світогляді палку любов до українського буржуазного націоналізму, у табір якого ви потрапили волею електоральної необхідності.

То був справжній універсал найвищого ґатунку, бо свій медійний гарпун розвертав на 180 градусів, навіть оком не моргнувши. Гоша так звик до цієї супроводжуючої особи, що не міг кроку без нього ступити. «Як там Едік?» — цю фразу він міг повторювати сотні разів на день, бо політтехнолог його персонально-ручний мав відповіді на всі запитання шефа. Тому його придбання нардеп Капець вважав своєю неабиякою удачею.

— Піар-привіт, Петре Павловичу, — Едік аж іскрився спозарання. — Як вам спалося? Що навідалось у сні солодкому?

— Не тринди. Шо за італьяшка? — щільніше замотуючись перед грядущим іноземцем у золотистий халат, пробурмотів бос. Один турок на Східному базарі у Стамбулі переконав українського «візира», що це і є сутана того самого султана, котрий втріскався у нашу героїчну Роксолану.

— Діло делікатне. Нехай Сікач посторожить вас у коридорі. — На ці слова напарника боді-гард вишкірив свою вставну щелепу, але на виконання мовчазного кивка шефа ретирувався за двері.

— Пригадуєте, шеф, коли грохнули Артура і ми на поминки їздили? — розпочав Едік, як і належиться політтехнологу, із витоків питання. — То треба віддати належне, Петре Павловичу, глибині душі вашого серця. Артуша був паскуда рідкісна. Тому його й ліквідували, але ви віддали шану його пам’яті, хоча, ви пам’ятаєте, писали тоді, що то Сікача робота. По почерку, мовляв, видно. І бізнес його попав до вас нібито підозріло. Але то проза. Я не про те. Я про вічне. Тоді ви розчулились і по дорозі додому із похорону ділилися, що вас вразило в момент прощання із другом. Пам’ятаєте склеп, у який засунули Артура?

— А, да-да. От відгрохав, падло, гробище. Як же не помню. — То був той випадок, коли Едік Гошу філігранно зачепив за живе. — Бізнес ми, конєшно, забрали, а склеп той прихопить не випадало. Куди того Артушу викидати? На вулицю? Було би не по-християнськи. І опять же по твоїй часті — для іміджу удар, якби взнала общественость.

— Дуже правильна розкладка, тому тоді ви мені доручення дали. Щоб усякі там артуші в гробу перевернулися від заздрості. Доручили, значить, попрацювати креативному центру мозковому. Але так, як ви кажете, по-взрослому. Щоб ахнули, як писав великий Кобзар, мертві, живі і ненароджені, — було видно, що клієнт, як називав Едік кожного наступного нардепа, визрів, занурюючись у похоронні спогади.

— Так ти поработав? Артуші, говорять, той саркофаг на гробу спорудив нєкий великий народний лауреат зі Львова, що Бандеру зліпив на Привокзальній.

— Та що там лауреат. Ви ж мене знаєте, Петре Павловичу. У мене масштаб міжнародного класу. — Для себе особисто Карасяєв виділяв подумки ключове слово «міжнародний», бо йшлося про світові тарифи, які за визначенням мусять бути у рази вищими, ніж внутрішньополітичні. — Не буду сперечатися із вами, коли ви кажете, що ваш піар-менеджер — то як Мессі у «Барселоні». Ви знаєте, скільки підвалювало всіляких різних олігархів, щоб переманить мене, але я працюю тільки з вами і тільки для вас.

— Хвали мене, язичку, — ліберально поплескував по плечу підлеглого бос. — Нє, ти молоток у мене, Едічка. А вот, кстаті, чого ти оце, як ти кажеш, зі мною і на мене работаєш? От як ти об’ясниш?

Едік зробив вигляд, що глибоко задумався, але цю заучену тираду він виголошував кожному своєму клієнту, причому не один раз. І кожен з них слухав цю муру, просто захлинаючись від кайфу:

— А тому, Петре Павловичу, що усе це шобло лише думає, як би на горбу народному писки напакувати. Злодюга на злодюзі і злодюгою поганяє. На усіх гілках влади. От що таке українська політика і псевдоеліта національна. А ви — ви не такий. Ви син свого народу, що з нього вийшов. Важко склалася доля у молодого хлопчини. Мало не з дитячих літ зазнав, що то значить баланду на зоні смоктати, але не зламався, навіть не зігнувся. Навпаки — загартувався наче спеціально на двох ходках. Щоб потім узяти на себе велику історичну ношу і вести рідний знедолений народ у Європу протягом уже трьох скликань. Раз добром нагріте серце — вік не прохолоне. От чому я з вами, шеф. І ще поважаю я вас, Петре Павловичу, як великого патріота. Де ще у нас є, як тепер кажуть, такі олігархи, які піднімаються зранку під величаві звуки нашого Державного гімну? Де у й кого висять у світлиці портрети президентів нашої соборної і самостійної держави? Хто дає гроші, нажиті непосильною працею, на парафію свого округу? Інший, шубравець, мандата вхопив — і поминай, як звали. А ви от навіть поселилися на рідній землі у рідному селі. Разом із виборцями ділите усі незгоди світової економічної кризи.

— Ти не думай, Едя, що я не в курсах — що я не знаю, що серед вашого брата шулер на шулері, у якого одне на умі — як би обчикрижить народного обранця і витрусить йому карман із чесно заробленими грошима у ході реформ. Но я тебе ціню за те, що ти не такий — що ти отак на встречах із трудящиміся правду-матку ріжеш, як оце зараз. Ну да ладно. Так шо там Арфуша із його саркофагом? Ти, Едік, давай тримай язик за зубами, але ті писаки рідко, але об’єктивно освіщають. То таки Сікач завалив того муділу, щоб ти знав. А що було робить — або він мене, або я його. Закон джунглів. І що ти там про лауреата кажеш?

— Сошка мєстного разливу, той лауреат, — скривився Карасяєв у гидливій гримасі. — Нехай ліпить своїх козаків зі стрільцями. Я ж знаю, на кого працюю. Тому, щоб усе тут було адекватно масштабу вашої особистості, я вийшов на Флоренцію. На батьківщину Мікеланджело. Ну ви ж знаєте такого, безумовно.

Едік любив отак лупонути по лобі свого елітарного піддослідного релікта, що той у неймовірних муках намагався заворушити своєю півзвивиною. То була чи не єдина його погана звичка, яка не раз призводила до розірвання контракту. Ні, Едік знав, що середньостатистичний освітній рівень народних депутатів — нижче першого курсу ремісничого профтехучилища із гірської місцевості. Знав, а все ж, аби роз’ятрити заклопотану державними справами депутатську душу, наводив якісь там факти із підручників для середнього чи старшого шкільного віку, і від удару такого нижче пояса його омандачені пітекантропи лише очицями своїми вип’яченими кліпали. Ризикована справа для кожного політтехнолога — промацувати те, чого нема, — рівень освіченості чи просто начитаності народного депутата…



— Шо-то не в курсах. А може, забув. Анджело, такий оброслий, кажісь, був у нас у третьому бараку за старшого. Ох, і гнида була редчайша. Над пацанами ізмивався. І тащився од етого.

—Та який барак, бос?! То не той Анджело! — Від такої розмови на вищих інтелектуальних тонах Едік отримував особливе задоволення, ну просто як бонус до контракту, причому цим бонусом його щедро нагороджували усі його клієнти, що за статусом представляли еліту великого народу у центрі Європи. — Це світове ім’я епохи Відродження. Мікеланджело. Творець геніальної «Пієсти», що у соборі Святого Петра зберігається.

— Так я ж там був із Льолькою минулого літа. Що-то не замітив.— Гоша відчув, що дав маху із тим Анджелом, тому одразу включив свій набуток у сфері міжнародної діяльності. По світу він любив їздити. В основному із мотивації пізнання світової кухні у всьому її невичерпному розмаїтті. А що стосується цієї хваленої архітектури, якою належало натуральному ерудиту сучасного зразка захоплюватися, Гоша притримувався консервативних поглядів і на всі випадки життя, коли його питали, як там Відень чи Париж, Прага чи Барселона, мав одну відповідь: «Та там такі самі мури, як у Львові. Ну, може, трохи грубші».

— Ну добре. Не будемо відхилятися від теми. Я вам сучасного Мікеланджело забезпечив. Із доставкою додому, що називається. Живий, як огурчик, у вас під дверима. Причому він ще й каже, що має авсвайс як прапраправнук внучатого племінника Леонардо да Вінчі.

Дивлячись, як тужиться у переварюванні щойно отриманої інформації клієнт, Едік розумів, що тривала пауза пояснюється реінкарнацією у зеківській пам’яті асоціативного барачного прообразу щойно наведеного генія епохи Ренесансу. Насправді до народного депутата почало доходити, що цей миршавий піарник просто не упускає нагоди, щоб над ним «поіздєваться». У свою чергу, Карасяєв відчув загрозу і миттєво перевів інтелектуальну розмову у потрібне русло:

— Артуша справді нехай перевертається із заздрості. Цей новоявлений Мікель зліпить вам такого Анджело, що вся ця рагульня випаде в аут. Такого склепу не те що у Задвірцях наших, а на всіх отих личаківських, ваганьковських, включно із Пер-Лашез, — на всіх цвинтарях не бачили такого шедевра, який буде у вас.

— А що ти якусь непонятку пробелькотів? Ти вчив мене того клятого піару — усе перепитувать, що неясно. Щоб не було потім, як з отим, — Гоші, було, не дай поїсти, що він любив понад життя, а дай покепкувати над президентами України. — Анна Ахметова! Гулак-Артьомовський! Во дайот паря. — Тут же глибокоінтелектуально розреготався.

— Ви, напевне, маєте на увазі Пер-Лашез? — Едік миттєво зорієнтувався у тому, на чому наголосив народний депутат.

— Во-во. Шо то за пер?

— То так цвинтар у Парижі називається. Там Карл Маркс похований.

Капець відчув, що особиста потужна, за власним переконанням, ерудиція його підводить:

— Почекай. А чого в Парижі? Нас у Тобольську на заняттях з політпросвєта вчили, що він — німецький жид. Що йому Енгельс купив участок на кладовищі, бо у Парижі, видно, недешево?

— Правильно вас учили комісари КПРС у процесі перевиховання з метою формування у вашій особі свідомого будівника комунізму. Карл Маркс народився і жив у Німеччині. А вмер у Франції. То так буває із різного роду заблудами. Але нам той бібліотекар із його диктатурою пролетаріату — не рівня. Ви, Петре Павловичу, вмрете на батьківщині, про що ми й потурбуємось, — випалив політтехнолог, перебуваючи цього перспективного дня у похоронно-міжнародній темі, яка містила потужний внутрішній потенціал відкату.

— Що ти сказав, гнідьониш? — Бичачі очі Капця налилися вмить кров’ю, оскільки подібні філософські сентенції він був навчений сприймати буквально.

— Та ви мене не так зрозуміли! — вигукнув кандидат у могильники чільного представника дикого капіталізму. — То я винуватий, що таке бовкнув — ніби ми потурбуємось, щоб ви той… Дійсно дурня якась. Живіть собі на здоров’я, дорогий Петре Павловичу, і ми — коло вас. Я мав на увазі, що, як було сказано на поминках у Артуші, ваше завдання виконано.

Капцеві відлягло при згадуванні спочилого товариша по бізнесу. Його упокоєння на рівні рефлексу Гоша заніс у картотеці своєї специфічної свідомості у реєстр особистих життєвих подвигів, тому такі спомини так само рефлекторно породжували тільки позитивні емоції. Така вже доля депутатська — під купол можна було потрапити тільки по трупах братанів. Зазіваєшся — і пропадеш безвісти під кількома шарами — за європейською технологією їх має бути шістнадцять — під шарами асфальту на хайвею.

— Ну ладно. Так ти шо, скульптора, настоящого італьяшку виписав з Італії? Ну, Едік, ти дайош. Кадр ти ценнєйший. Нічого не скажеш. То мій правильний вибір з тим піаром, будь він неладний. Так зови його немєдлєнно.

— Тільки він по-нашому ні бельмеса. Я буду усе перекладати, — із притиском на останньому слові оприлюднив інструкцію переговорів Едік.

Треба ж було такому трапитися, що італієць насправді був внуком останнього генсека Компартії Італії — найбільшої у Західній Європі — товариша Берлінгуера, тому вчився у часи Брежнєва у початкових класах у спецшколі в Москві і тому, як на зло, володів російською майже без словника.

Але він не володів досконало іншою мовою — мовою «розпилу», якою здійснювалися ринкові реформи на пострадянському просторі, і передовсім у сфері впровадження іноземних інвестицій у технологічно відсталий на 100 років народногосподарський комплекс колишнього СРСР. Тому італійцеві у процесі переговорів найкраще належало мовчати, аби не бовкнути чогось катастрофічного прозорою мовою їхнього західного бізнесу, що могло призвести до руйнування схем «розпилу» чи, по-народному кажучи, просто відкату, у чому, власне, й полягає вся історична філософія нашої стратегічної інтеграції в ЄС і, зокрема, у цьому контексті монументального поховання нардепа прозахідної орієнтації Капця на кращих архітектурних традиціях європейської цивілізації, у яку ми прагнемо.

— А ти шо, шариш по-італьянськи? — щиро висловив свій подив Петро Павлович.

Енциклопедичність знань Едіка його все-таки радувала, бо це усвідомлення давало йому переконання, що він недаремно платить гроші такому піар-поліглоту. Звідки йому було знати, що Карасяєв мав за плечима тільки середню школу міліції, де у програмі навчання була єдина мова — російська, зате, як випускник цієї ментовської бурси, він набув блискучу професійну практику на тривалій службі у колонії посиленого режиму, що й стало відмінною базою майбутнього політтехнолога для сучасних передових бізнесменів, переважно зеків. Він їх, своїх нафаршированих клієнтів, просто дуже добре знав і розумів ще із зони, а тому міг говорити з ними на всіх мовах світу.

— Там, де є бабки, там вступає у силу есперанто, — кинув Едік на ходу, і поки «візир» у султанському халаті сушив голову над цією черговою головоломкою, Карасяєв уже ввів за руку в апартаменти високого гостя.

— Бона сера, синьйор Гоша, — випалив жвавий італієць, міряючи з ніг до голови фігуру народного депутата, тушка якого мала стати предметом його творчого втілення.

— Слава Україні, містер, — знітився Капець.

— Героям слава, шеф. Тільки по-італійськи треба звертатись не «містер», а «синьйор». Синьйор Мікель, — Едік блискавично і впевнено вступив у повноваження перекладача. Тим часом італієць, як було його проінструктовано за дверима, довго і швидко говорить італійською мовою. Що він говорить — не мало жодного значення. Головне — що перекладач Едік доніс до високої договірної української сторони в особі члена національного парламенту саме те, що належало для успішного просування процесу переговорів:

— Маестро каже, що для нього велика честь працювати для такого видатного і знаного у Європі діяча ринкової економіки і розвою демократії на пострадянському просторі, як містер, тьфу ти, синьйор Капець.

Але тут перекладача враз більш ніж сміливо перебив господар:

— Ти переведи йому, Едік, що я, як член парламенту, твердо защіщаю європейський вибір нашої держави, і для нас, як і для них там, у Європейськім Союзі, демократія — превише всього. Що для нас інтеграція із ними, із Європою — національна мєчта. Потому как должни буть вмісті в силу того, шо наші бабки там, на їхніх кіпрах і крітах. І ми тоже Європа. Колись наші козаки, скажи, пускай знає, возили до них, у їхню Флоренцію, сіль. Чумаки називалися. Були би вони без них, без чумаків наших, несолоно хлебавши. А то бачиш, як піднялись. Тому колись ми їх піднімали, а тепер пускай вони нам підсоблять у трудну мінуту, коли москалі наступають. Кстаті, той їхній батяр нащот дєвок, як його, Барлусконі слишком сильну дружбу завів із нашим клятим ворогом Путіним. Це нам не по душі. Пускай він сам, той їхній дєд з подтяшками — ох Льолька реготалася, як побачила таку машкару, — пускай він сам розбещений італьяшка у Таможенний союз вступає. Ти йому, Едік, отак дотошно і дипломатично усе переведи, щоб він знав, з ким діло має. А то він може подумати, що попав у якусь Малоросію, бляха.

— Усе він знає, Петре Павловичу, — мовою ввічливих жестів на адресу гостя розвіював сумніви на шляху євроінтеграції новоспечений дипломат. — Ви що думаєте, що я вам непідготовленого бізнес-партнера привіз? Але, може, не будемо, так би мовити, на рожон лізти. На хера нам той Берлусконі із його дєвками. Італьянець, він хоч і богему представляє, але може образитись. Не вам, члену ПУКу, пояснювати, що таке національна гордість. Ви ж бачите, який у них менталітет курвівський. Він дівок паталашить, а вони, тобто електорат їхній, голосує за нього. То у нас народ голосує за ідею, а у них за цю саму, не приведи Господь…

Італієць щось знову загомонів по-своєму із притаманною своїй енергійній нації емоційністю, розмахуючи руками, змінюючи інтонації, наганяючи на візаві легкий шал незбагненності. Говорив він довго і так мелодійно, що Капець аж заслухався. Він принципово не хотів чи не міг запам’ятати жодного іноземного слова, бо зеківського суржику із загальноприйнятого і хохляцького, та із прикусом галіцманського колориту йому цілком вистачало у житті. Кілька разів він навіть брав участь у засіданнях Європарламенту у Страсбурзі, де патякали усіма мовами, а голос із дротика у вусі перекладав народному депутату увесь цей європейський «триндьож». Нащо депутату вчити мови, коли завжди «за бугром» тобі стромлять того дротика, і ти уже у курсах. Але маючи схильність до музичної попси, Капець слухав італійця із задоволенням. Ні бельмеса, а просто цікаво, як людина кривляється на своїй ґалаґурні, будь воно неладно.

— О, бачите, він зрозумів, що ви висловлювалися про Берлусконі. І зробив правильний висновок, — дуже коротко переклав Едік цю тривалу тираду.

— І шо, він обідився? — стрепенувся Петрушка, боячись зірвати переговори на самому їхньому багатообіцяючому старті.

— Куди там, — заспокоїв тлумач із мов усіх націй, які мають гроші. — Синьйор маестро каже, що до нього якраз звернувся Берлусконі із таким самим питанням, як і ви, але він віддав перевагу вам. Бо вважає вас більш видатною фігурою європейського масштабу, ніж той їхній не по роках шустрий донжуан.

Капець за тривалі роки перебування у парламенті від західного регіону України уже виробив умовний рефлекс, що треба при кожній нагоді копнути москалів, щоб утримувати електорат у стані любові до слуги народу. І чим тісніше він тулився до Газпрому після виборів, тим сильніше мав лупити московітів перед електоратом. Цю азбуку патріота він засвоїв чітко, і вона спрацьовувала на кожних виборах. Більше того, Капець офіційно вступив у Патріотичний український комітет. Ясна штука, що у ПУК української політики його прийняли якраз у зв’язку з тим, що він практично утримував цю політичну, що називається, силу за свої «бабки». Тобто за гроші Газпрому.

— Шо він має в виду, Таможенний союз? — автоматично випалив, дивлячись із підозрою прямо в очі внучатому правнуку Леонардо да Вінчі.

— Та ні. Йому той союз, як і весь Південний потік, до лампочки, — зняв питання посередник у міжнародних перемовинах. — Він же митець, а не злодій, що сидить на трубі, як ото у нас. Він же ж спеціаліст не по газу, як ви, приміром, а по гробах. Ви для нього пріоритет, як кандидат у клієнти щодо гробу, тобто могили вашої. Мається на увазі, як кандидат для побудови історичної споруди увіковічення вашого великого імені видатної особистості сучасності.

— А, в етом смислі, — заспокоївся Капець від того, що йому не доведеться у спілкуванні із представником ЄС поступатися геополітичними інтересами.

— Саме у цьому, всесвітньо-історичному смислі, — було підведено риску під його ідейними ваганнями. Едіку нетерпеливилося швидше дійти до останнього розділу контракту під милозвучною назвою «Бюджет». — Давайте послухаємо, а точніше подивимося, що він вам приготував. Він же не якийсь там лауреат львівський, а земляк геніального Леонардо да Вінчі. Тому у нас із собою техніка модерна для ілюстрування художніх проектів наяву. Ви дозволите, Петре Павловичу, скористатися вашою плазмою?

На знак згоди нардепа Карасяєв розгорнув на меморіальній стіні із президентами біле полотнище широкоформатного екрана. У віллі погасло світло, неначе вичерпалося життя її господаря і він перенісся віртуально на світ той…

Мало не в натуральну величину перед кандидатом у видатні мерці перед ним постала його могила. Хоча радше її було назвати меморіальним комплексом героя чи національним пантеоном в одній особі. Було помітно, як сіпаються повіки понад ще живими очицями депутата, який усе-таки кайфував від видовища свого перебування у потойбічному світі. Він уявляв собі, як його тіло везуть на гарматному лафеті, а позаду крокує траурним маршем парламент у складі конституційної більшості і непримиренної опозиції, які чи не вперше продемонстрували національну монолітність у цю хвилину скорботи, проводжаючи в останню путь великого сина України. А паралельним курсом рухається кавалькада чорних мерсів із включеними фарами і завиваючими із печалі сиренами. Не може не зібратися на останню сходку братва, щоб продемонструвати вічність на Землі і пам’ять на небі невмирущої справи братана, якій він присвятив кращі роки свого життя — до і після. А також між ходками.

На кумачевих подушках — його численні нагороди, які він купив собі у відповідності до встановленого тарифу, який, однак, коливався при різних президентах. Отут Капцеві майнула понад вухом, як муха, думка, що у нього ще немає зірки Героя України. Такий гробище, а покійник — не герой? «Нестиковка получається. Надо буде занятися», — промимрив майже вголос, а про себе прораховуючи, скільки сьогодні може коштувати «Герой України» у тарифній таблиці Управління з нагород Адміністрації Президента.

А тим часом італієць, мало не захлинаючись, уже на повну котушку коментував шедеври своєї похоронної архітектури на екрані. Зупинити його міг тільки Едік командним суворим поглядом.

— Ви щось сказали, Петре Павловичу? Я вас розумію, це перенесення в іншу реальність не може не сколихнути навіть вашу залізну свідомість. Як всесвітньо відомий митець, синьйор Бранделлі завжди пропонує своїм клієнтам не просто туфту, а кілька варіантів відходу в інший світ.

— Шо він, кілєр, єдрьона вош. Що ти верзеш, Едік. Говори, та не загаварюйся зі своїм італьяшкою. — Ці приколи у таку тремтливу мить починали не подобатися нардепу.

— Я висловився у смислі варіантів приміщень для вічного спочинку. А що тут ображатися, усі ми смертні, Петре Павловичу, — аж просилося переведення розмови на високий філософський щабель, на якому звична для Гоші феня втрачала первинний смисл. Під впливом візуалізації своєї невблаганної кончини мимоволі переповзав на цей щабель і Капець:

— Но, шоб ти знав, піар-паріньок, шо у кого більше бабла, той менше смертний, а у кого менше, той уже почті шо смертний. Ну ти сказав — варіанти відходу. У нас же ето можуть по-своєму сприйнять. В асфальт закатати, спалити дім чи просто куля в лоб, контрольний постріл.

Карасяєв, дивлячись, як перспектива, змодельована на екрані, не на жарт схвилювала клієнта, розумів, що ситуацію треба тримати саме на цьому емоційно пафосному рівні, бо у стані трансу Гоша міг за звичкою і за пушку вхопитися.

— Ну що у вас за асоціації на основі набутого життєвого та парламентського досвіду і нашої суворої ринкової дійсності? Ми ж про вічне. Так от сеньйор маестро виніс на ваш розгляд три варіанти. Перший не можна назвати плагіатом, але цей проект близький за задумом до поховання Наполеона Бонапарта.

— Та ти шо? То така могилка у Наполеона?

У психіці відповідних архетипів реакція на імена, а ще краще — на поганяла, набагато рельєфніше викликала рефлексію, ніж різного роду поняття, особливо філософські.



Це було попадання у десятку. Гошу позаочі ще на зоні називали Наполеончиком за його непримітний ріст і постійне прагнення вивищуватися над братвою. Цю манеру він переніс і у стіни парламенту, коли на засіданнях опозиційної фракції весь час намагався монополізувати за собою заключне слово резолюючої частини типу «порєшіть би їх» чи «та шо там референдум, коли мочить нада їх в каждому гальюні». Добре, що засідання фракції проводили без преси, а то вона ходила б потім із зів’ялими вухами від Гошиних сентенцій.

— У нього, у Бонапарта. Просто схожа, але ясно, що гірша. Слабша. А ця, що на екрані, — то ваша, значить, могила. У того низькорослого французика, якого мало не замочили під Ватерлоо, спостерігається еклектика імпресіонізму і сюрреалізму з елементами ранньоеллінського романтизму. А у вас буде класичний бароко. Класика у дусі епохи Ренесансу. Аналогів у Європі немає. — Бранделлі жваво реагував на культурологічні терміни, які мають іншомовне походження.

А Капцеві найбільше сподобалося останнє ключове формулювання:

— І не треба, раз немає. Ти же знаєш, у нас у всьому ісклюзів має бути. Он Льолька, коли їздила із отцем нашим до Папи у Ватикан, купила собі у тому Римі бікіні. Закачаєшся. Ну шо, здавалося би, Едік, — трусікі, як трусікі на красивій попці. А як сдєлано! Я, ти знаєш, надивився того, але таких не бачив. Ото воно ісклюзів називається.

— Саме так і не інакше. Чесно кажучи, у них така там глуха криза зараз, що їхні лідери не можуть собі дозволити навіть такий спрощений варіант, як було у Бонапарта. — Едіку хотілося потоптатися по тому французу, що поліз аж до Москви, але обморозив собі одне місце і почимчикував «восвоясі» до своїх парижів.

— Нащот бабла — не потягнуть. — Петро Павлович був членом парламентського комітету із європейської інтеграції, тому перебував сповна у темі. — Он задрипану Грецію не можуть витягнути. Єврозона, єдрьона вош. Ти переведи йому, що ми за ціною не постоїм. Лиш би понравилось. І головне — щоб переплюнуть їхніх пихатих тих, як його, Бароззу зі всілякими Соланами.

Едіку подобався перебіг перемовин. Він знав, що у його клієнта перевищене еґо і гіпертрофована самооцінка, але щоб настільки. Він уже навіть почав шкодувати, що відповідно не завищив тарифи. Було видно, як білий день, що цей наполеончик готовий платити утридорога. Лиш би переплюнути всіляких різних бонапартів. Але він ще не знав, що то були тільки його входини у пантеон світової слави. Далі — більше. Едуард розумів, що кураж, який почав прокльовуватися над густими бровами його клієнта, належало розпалювати до затвора:

— Ну, Бонапарт — не велике цабе. То так — для затравки. Далі йдеться про заглиблення у віки, куди сягають витоки земної цивілізації. Синьйор Бранделлі каже, що то тепер «струя» у всьому світі. Несучий тренд похоронних симпатій. Члени списку журналу «Форбс», який мав честь торік бути поповненим і вашим іменем, вельмишановний Петре Павловичу, що дало можливість світовій прогресивній громадськості почути про нову і прекрасну, самостійну і соборну державу Україну, так от члени «Форбса» просто звихнулися на фараонах. Прагнуть спочивати у пірамідах. Просто пошесть, каже синьйор Бранделлі, із тими пірамідами. Тут усе простіше — чотиригранник, але зато який бренд. 10 тисяч років тримається. Будете почуватися, Петре Павловичу, самим Тутанхамоном.

Виголосивши таку блискучу тираду, піар-могильник не чекав, що знову викличе із тюремного буття не ті асоціації. Гоша враз насупився:

— Ти давай полегше, Едя, на поворотах, зі своїм італьяшкою. Татарина із Хамом давно замочили в Алчевську, а він тут випєндрюється. Вообще, обарзєлі. У мене в хаті — і матюки італьянські гне, синьйор херів.

— Та що ви таке подумали, шеф? То так єгипетського фараона звали. Не подобається — візьмемо за основу Хеопса. — Персоналізована коректива зняла напругу.

— Ну, піраміди — щось у тому є. Я ж був там. Ну, думаю, вообще, мужики. Таке нагребсти на покойниках. Ну й крутизна. Я ж бачив, коли із Хургади у культурну програму поїхав. Ото були олігархи, слиш, еті фараони, ілі як ти їх звеш, татархамани. Хотя шо-то в тому єсть. Може, так і надо. А чого жаліти на себе, коли бабки дозволяють? Коли ти заслужив у народу, опять же, як член парламента трьох созивів, як патріот свого народу. Вони, ті татрахамани, все-таки більше нашого понімали у жізні. І що, ми гірші? Що, не заслужити у свого вдячного народа? Для нього ж гнеш спину отут, на робочому посту, з утра до ночі. Не треба скромнічать, Едік. Скажи синьйору, що мені нравиться його відєніє. А що ще? Ти сказав — три варіанти?

Карасяєв довго думав, чи йти на третій варіант. З одного боку, належало враховувати глибокодемократичний світогляд Петра Павловича, а демократія передбачає, перш за все, право вибору, і чим ширший той вибір, тим може бути дорожчий, а значить, вагоміший відкат, який є кінцевою метою усієї цієї похоронної процесії.

А з другого боку — як буде сприйнято цей варіант полум’яним антикомуністом, який на боротьбі із компартією, від якої у парламенті нині залишилися лише ріжки та ніжки, будував кожну свою виборчу кампанію. Що там будував — це він, політтехнолог, надрочував виборців на образ ворога, який нині загрожує незалежності України приблизно так само, як хан Батий чи той самий Бонапарт. Але то все-таки Бранделлі наполіг на розгляді і третього варіанта, бо саме на ньому часто зупинялися українські депутати, правда, лівих політичних переконань, з якими доводилося уже працювати родичеві Берлінгуера.

— Ми, Петре Павловичу, розпочали із глибини віків і рухаємося, так би мовити, на крилах творчої, геніальної фантазії у напрямі до наших днів. Звичайно, це виклик. Як кажуть у творчих колах, це одкровення. Але уся ця братія на портретах із булавою, що дослужилася честі висіти у вашій скромній хатині, випала би в осадок від своєї масштабної жалюгідності, включно із їхнім хваленим Межигір’ям. Синьйор маестро наголошує, що у третьому варіанті врахована місцева специфіка, історична традиція і ментальна тяглість. — При цих словах коментатора на екрані з’явилися якісь знайомі обриси.

— Говори, не томи, — творча інтрига вже повністю володіла гробовим замовником.

— Третій варіант простий, як і все геніальне, — мавзолей! Як любить — то королеву, як лежать — то в мавзолеї! — При цих словах підскочив і сам скульптор, неначе сповна зрозумів глибоку мудрість на незнайомій українській мові.

— Ти шо, єпнувся на повну голову. — Реакція була миттєвою. — Ти шо мені, члену Народного руху України з 96-го року, почесному члену крайового проводу ПУКу підсовуєш? Ти лідера національно-демократичної течії провокуєш? Ти на кого работаєш, падло?

Капцеві здалося, що він на мітингу «Вставай, Україно!», який хоче зірвати московський провокатор. Від такої грайливої думки у його патріотичну голову враз вдарила етнічно чиста кров, від чого він накинувся з кулаками на «провокатора» Едіка. І події почали розгортатися не на жарт серйозно, цілком у дусі барачних розборок десь під Тобольськом. Спантеличений і непосвячений у гостроту ідейних протистоянь в Україні родич Леонардо да Вінчі кинувся рознімати носіїв мовзолейного протистояння, кричачи щось нечленороздільне та істеричне по-італійськи.

Врешті, Гоша прийшов до тями і почав утихомирюватися, випускаючи Едіка із цупких зеківських обіймів. Переляканий до смерті піарщик усе ще лежав горілиць, але вже міг заявити свою позицію.

— То не я, то він, — тицяв пальцями у приголомшеного таким поворотом творчої дискусії італійця. — То не я, то синьйор Мікель Бранделлі. То його варіанти. Бо він скульптор із Флоренції, а я скромний піар-менеджер та іміджмейкер народного депутата України.

Капець також відсапувався у високому троні посеред свого задвірцівського Версаля, що ледь не перетворився на Ватерлоо:

— Говорили мені, що у тій Італії комуняк… як гною. Недарма сокамерник Обух із Саранська агітірував шукати бабки в Неаполі, де КПРС своє золото спрятала.

Помітивши, що Гоша наче каявся від свого такого глибокоідейного зриву, Карасяєв, яких би вольових надзусиль йому це не коштувало, намагався повернути інтелектуальну полеміку у мирне русло:

— Петре Павловичу, ви не нервуйтесь так інфарктно. А то синьйор Бранделлі не встигне вам той саркофаг клятий збудувати і бабки з вас зняти. От ви впали в істерику, не дослухавши до кінця. Здоров’я своє не бережете і людей, які щиро дбають про ваш вічний спочинок, незаслужено ображаєте. Почули ви «мавзолей» і вже зразу подумали про ката українського народу, того калмицького жида Лєніна. І це нормальна реакція українського патріота, тим паче — члена ПУКу. Але для чого з кулаками? Я ж до вас ставлюся із дорогою душею, усім серцем хочу похоронити вас на рівні кращих світових стандартів, а ви…

— А як іначе реагувать? — перебив хазяїн дому. — Так мавзолей — він і єсть мавзолей. На Красній площі. Нас, тих, що стали на путь ісправлєнія, із зони спеціально возили. На встрєчу з вождьом. От була пропаганда, скажи, Едік? Але ми порвали із ганебним минулим і стали на шлях будівництва демократії і риночних реформ. Нам із комуняками не по путі. Ні в етой жізні, ні в загробній. Ето, бля вообще, щоб я, як Лєнін, лежав у склепі. Що сказали би у фракції? Вот, скривався під личиною націоналіста настоящий комуніст, що Пєтя отдихає вмєстє с Адаськом. Так і переведи цьому Тольятті. Нічого нам підсовувати комуністичну ідеологію. Тільки національна ідея спасе Україну.

Як не крути, але із цього тупика треба було шукати вихід. У політтехнологів це називається — перевести стрілки. Раз народні маси Західної України так дратує «тушка» вождя світового пролетаріату, то треба з’їхати з теми шляхом підміни тези, тобто «тушки».

— Так от, як справжній член опозиційної фракції, ви не могли інакше прореагувати на третій варіант синьйора Мікельанджело, тьфу ти, Мікельбранделіно. Але ви не врахували, що у мавзолеї лежить не один Лєнін, — вийшов із піке Карасяєв.

— Ну ти дайош. А хто іще? Я ж там був. Один одиньошонєк. Рижий коротишка. Як вчора підстрелений і похований. Під склом у колбі. Ідол клятого московського імперіалізму, з яким ми будемо боротися по усьому фронту будівництва демократії у нашій державі, що йде туди до них, у Європу.

Розмова, яка ґрунтувалася на власному досвіді нардепа, набувала вже зовсім іншого характеру і відходила від перспективи повернення до щойно вчиненого мордобою.

— Я захоплююся вами, Петре Павловичу, як ви вмієте із фактів свого минулого життя робити висновки для вашої нинішньої політичної діяльності. — Тепер уже можна було поговорити спокійно, як на засіданні фракції, а не на заміських стрілках під мостом. — По-перше. Там був ще й другий кат — Сталін. Але вчасно схаменулися і викинули на смітник історії. За наказом нашого завербованого оунівця, побратима Хруща. Я вам не раз казав, що мусив той Микитка в глибині душі бути нашим націоналістом, раз попер на Сталіна.

— Та пішли вони усі ті комуняки під три чорти. Що ти мені зуби заговарюєш. Не буду я лежати у мавзолеї як Лєнін. Не потому, що я в принципі проти мовзолею як архітектурної споруди для покойника, а я проти Лєніна як ворога України, а я — патріот України і націоналіст до мозга костєй. Понімать надо. Ти, Едік, слабо політично підкований. Хоч і крутишся коло мене. Міг би уже нахвататися, щоб так ідеологічно не кульгать на рівному місці. — Будь-які навіть натяки на ідейні компроміси отримували гідну відсіч.

— Ну добре. А як вам Хо Ші Мін? Чим він вам не подобається? — Антикомуністична впертість твердого опозиціонера уже виводила з себе гранично витриманого у роботі з клієнтами політтехнолога.

— Не припоминаю такого поганяла. Ти про кого? — напружив кримінальні файли Гоша.

— Товариш Хо лежить також у мавзолеї. І не він один. Тих мавзолеїв, як псячих будок, по всіх континентах, — почав нервувати координатор проекту.

— Ху із Хо? Це я знаю — англійський ізучав. Хи-хи, — природне почуття гумору часом виповзало із замріяного низького чола народного депутата, і в таку мить він уже не здавався видатним опозиційним борцем із клятими режимами усіх мастей, а простим селянським хлопцем, який так чудернацько виглядав у позолоченому халаті.

— Не Ху, а Хо. Вождь в’єтнамського народу, якому вдячні нащадки спорудили мавзолей. До якого у вас, Петре Павловичу, не може бути ідеологічних претензій, оскільки у гнобленні України московським імперіалізмом він участі не брав. — То вже було підведення риски у диспуті над могилами, тобто їхніми проектами, серед яких нардепу належало обрати своє гідне місце в історії.

— А чого ж тоді у мавзолеї розлігся? Ну, ладно. Ви мене задовбали, містери синьйори. Давай так. Пускай, як його, Міхаль…

— Мікель Бранделлі.

— Нехай синьйор пошурупає щось таке середнє між Наполеоном і тим, як ти казав, єгипетським, татарським хамом. — При згадці про нього італієць, що задрімав на канапі, спохватився, улесливо благаючи синьйора закінчувати цю нескінченну феню.

— Пускай, як ми у бізнесі, приміром, газ із металургією соєдіняєм. Так і він нехай візьме усе лучше від Бонапарта і прищучить до Хеопса. Щоб було вродє би, як піраміда, на заглядєніє, а вмєстє с тєм і Наполеона напомінає. Воно также й ідеологічно буде правильно, потому как той же француз заодно із нами, українськими націоналістами, — гнав же москалоту аж до Москви, що й ми обязатєльно зробимо в будущім. Ох, будемо гнать, аж пиль стоятиме стовпом.

Настав кульмінаційний момент, коли належало перегорнути сторінку з малюнками і перейти до заключного розділу бізнес-плану з цифрами:

— Ми тут порадились, і містер Бранделлі каже, що у такому разі, у силу різкого ускладнення як проектного рішення, так і архітектурного втілення, бюджети двох варіантів, без врахування третього, тобто мавзолею, що не вписується в ідеологічну концепцію, треба ці два бюджети скласти докупи.

— Ану покажи, що там набігло? — Петрушка завжди мусив особисто і персонально проглянути ці танцюючі колонки циферії, нікому не довіряючи. Усім партнерам, у тому числі й Едіку, було відомо, що ця колонада дерибану мусила бути виписана, як поема, — Гошу можна було обдурити, але дуже красиво. — Так то ж сємєчки. Тут йому не кріпатура тіпа дєдушкі Барлусконі з його гаремом. Щитай, бабки у нього у кармані. На, получай аванс.

Ця мить в історії українського парламентаризму гідна пензля Мікеланджело, коли слуга народу витягає із креденца з-поміж тарелів тугий згорток запакованих, як оселедець, доларів.

Кращі з кращих народних депутатів збагатили світовий парламентаризм багатьма інноваціями політичного менеджменту. Але за цим показником з українським парламентом не зрівняється жоден інший, крім великоруського, — а саме за кількістю циркулюючої налічки у стінах парламенту. Стало вже правилом, що коли ти «настоящій», з великої букви сенатор, повинен тримати у заначці не менше повного КамАЗа, та ще й з прицепом — налічки!

Наївні люди, ці ревізори фінансових розвідок із тими офшорами. Там теж повинна лежати та сама заначка, але ти тільки у такім разі почуваєшся приналежним до еліти великої нації, коли можеш помацати власне бабло. Гори бабла! Повний Камазище у бомбосховищі! Налічка — от вона, національна ідея, що єднає воєдино усі фракції і партії, усі внутрішні регіони і зовнішні кантони, усіх народних депутатів, які за рахунок того самого бабла заслужили народну довіру.

— Чудово! — вигукнув нарешті уже із щирою радістю Едік, приймаючи гонорар для наступної — після «розпилу» — передачі в урізаній, частковій формі талановитому спадкоємцю вершинних злетів європейського Ренесансу. — Я вважаю, що наша дискусія відбулася на найвищому мистецькому та ідеологічному рівні. Як і належиться при ухваленні рішення особливої історичної ваги, яким є ваше, патріота та депутата, захоронення, дорогий Петре Павловичу. Але є тут одна невеличка заковика, яка не входить у компетенцію синьйора Бранделлі, хоч він і земляк славного Леонардо да Вінчі. Маестро каже, що під забудову такого монументального меморіального комплексу, якому немає рівних на планеті з часів фараонів і фарисеїв, потрібно землевідведення площею півтора гектара.

Бранделлі виструнчився в очікуванні відповіді, оскільки саме цю проблему він вважав найважчою у всій похоронно-депутатській епопеї.

Капець також прийняв офіційну позу, граючи тугим торсом на низьких ніжках:

— Ха-ха. Тоже найшов проблему. Не вопрос. Переведи тому містеру синьйору: тут уся земля моя. Фараони отдихають.



Коляда да Вінчі


Ще з часів фараонів, а може, ще й далі вглиб, відколи гори схиляються до стіп древнього поселення, вершиться це дійство. Коляда. Благодать народження Бога на Землі. Звично люди йдуть із дому в театр, а тут єдина і потрясаюча оказія, коли театр йде у дім. У кожен. Якщо ви шукаєте нових див світу, то неодмінно приїздіть на Різдво у Галичину і ви побачите, як на ваших очах відчиняються Небеса й на Землю опускається вічність у золотих октавах під вікном «Бог предвічний нам народився».

Заклопотані одвічним гречкосійством по скупих підкарпатських крутосхилах, тутешні селяни, одначе, ніколи не випускають із натруджених мозолистих правиць галактичні віжки у космічних мандрах. Над цією благодатною землею під карпатським наддашшям нуртує сув’язь між богоподібним стадом і небесним Пастирем. І як би не прибивали їх до кам’янистої ораниці зайди окупантів розмаїтих мастей, як би не гнітили сльотаві тумани поміж гір і видолинків, з-поміж цих земних незгод завше вдивляється в Небо ненаситний на Божу благодать етнічний бойко, якого з-поміж інших сонму племен вирізняє космічне масштабування його планетарних мандрів. І живе він не інакше, як від коляди до коляди, як від свята до свята. Коли у його зубожілу на маєтності і невичерпну, як небесна глибінь, селянську господу навідується сам Господь Бог у різдвяних обладунках співочого перевесла довкруж снопа із сотень поколінь, які так само, як і тепер, запалювали Віфлеємську зорю, що опускається благодаттю чи то із дна галактичного Простору, де обітує Бог, чи із дна Часу, на перелазах якого вигойдуються предвічні віки.

Було далеко за північ, коли Василя коляда застала за молитвою. Від хати до хати — усім сільським гуртом. З вечора до ранку. Господар подякував з порога колядникам: «Абисьте прийшли від нині за рік». Так казали з діда-прадіда, але ніхто й не переймався, що цьому віншуванню жодного разу не судилося збутися. Бо до нового Різдва не доживали всі. За рік ріділи ряди сільської громади. А таки не переймалися. Бо гадали — а може, то не я не доживу, а може, то не моя остання коляда, а чому то маю бути я? Хоча всі знали, що серед них є приречені, але ніхто не знав, хто саме, коли і чому.

Хвіртка зачинилась за останнім колядником, а на обійсті залишились дві темні тіні на снігу. Вони посунулися назад за господарем до хати.

То був Стефко Юродивий, що виконував останніми роками головний тягар — носив товстелезний бубон серед колядуючих музик. Такі є в кожному селі, у котрих з дитинства не всі вдома, і не так у хаті, як у голові.

— Питав, де ваша хата. Я його привів. Заробив доляр, — прогугнявив Юродивий, а відтак затягнув коломийку, останнім часом популярну в народі:

Котилася торба з горба,

А в торбі доляри.

Господар тим часом розглядав гостя. Чужак. Хоча на Різдво з’їжджається родина зі всіх світів.

— Христос раждається! — привітався до пришельця, котрий неначе прикипів до Василевих образів. — Чи він не розуміє по-нашому?

Стефко злегка штовхнув його, приводячи до пам’яті:

— Відповідай, матолку. А може, він не віруючий? У нас у селі таких нема.

Гість стрепенувся і враз витяг з-під поли своєї чудернацької шуби тонку, як стебло, кінцівку, трясучи нею ваговиту Василеву правицю:

— Синьйор Василь. Я так чуть-чуть. Українська мова. Я дивитись ікони. Я знати історія. Моя родіна — Флоренція. А не знати автор. Ікона — геніально. Перфекто. Бравісімо. Школа Рафаель. Колекція Ватікано?

Виглядало так, що цей земляк Мікеланджело вірив у те, що говорив. Від цього Василь уже й не знав, хто тут — юродивий. Виглядало так, що він таки справді не тутешній. А може, й справді — італієць?

— Я маестро, — не вгавав незнайомець. — Моя робота — Лувр. Моє ім’я отут. Візит карт. Інглиш, Ескізі. — Він витяг візитну картку і похапцем протягнув господареві.

Василь уважно вчитувався у наведені титули дійсного члена Римської академії мистецтв, яким був цей пан на ім’я Бранделлі.

— Що то є сон у Різдвяну ніч? — Бентегу від гостя перейняв і господар.

Але флорентієць ходив по хаті, як по музею, крутячи головою на всі боки, ковзаючи проникливим поглядом по усіх стінах, з яких на нього споглядали Ісус та Марія, а також цілий сонм апостолів, євангелістів і великомучеників. Йому справді здавалося, що у цій прикарпатській глухомані, забутій Богом і людьми, він втрапив у райські світлиці Ватиканського музею із його предвічними, як коляда за вікном, шедеврами світового мистецтва. Метушливий італієць у цю мить справляв враження людини, що кривить душею, — то було б останнє заняття, яке він влаштовував би у селянській українській хатині. Він справді переживав шок захоплення, причому цілком професійного, яке й приснитися не могло йому у цьому склепінні, схожому своєю первозданною вбогістю й одухотвореністю на Віфлеємські ясла.

— Я мало знати. Я не знати автор, — бідкався речитативом, як дяк із наруччям Псалтиря. — Ху із автор, містер Васіліус?

Василь не знав, що казати, хоча він ніколи не казав неправди, коли вона не була рятівною. Та й який сенс йому кривити душею перед цією цілком відкритою і захопленою душею італійського художника:

— Та то я щось такого… Сам. Так, для себе. Для свого храму, у якому я тут живу. Не сам. Із дітьми. І з Богом.

Оторопілий гість переводив погляд з картин на господаря і знову на ікони. І було видно, що він не знає, чому більше дивуватися — цим шедеврам, що сипали естетичним сяйвом на приголомшену свідомість флорентійського художника, чи з’явленого, як не від світу цього, українського самородка, рукотворні святощі якого спонукали здригнутися людське і професійне єство приблудного земляка Мікеланджело.

У цій дивній і спотвореній моральними покручами країні він раптом побачив світло на потьмянілих стінах вбогої селянської оселі. Щойно він був вражений фараон­ською розкішшю місцевого туполобого гобсека, що рвався у загробне увіковічення, а тут перед ним постала істинна нетлінність, бо арс лонга — віта бревіс — мистецтво вічне, а життя коротке, і він бачив довкруж себе звисаючі у предвічних біблійних образах естетичні живописання вічності, до якої вивищується усе те рукотворне, до чого дотикається пензель чи думка божественного людського таланту.

В оціпенінні раптовому італієць стояв як вкопаний. А відтак, приходячи до тями, згадав, чого прийшов у цю хату:

— О, синьйор Петрушка. Моя українська. Марічка вчити. Марічка, граціє. Мій бамбіно. Граціє. Вери найс. Я чуть-чуть.

Тепер уже здригалася свідомість господаря, якою завирували враз ошалілі емоції при імені цьому найдорожчому. Як то важко людині миритися із дійсністю, яку не в змозі відвернути, хоча для душі, а не для тіла, вона видається викривленою. Ну як він має розтлумачити своїй єдиній судительці Совісті, що так мусить бути, що на то нема ради. А вона, Совість людська, коли нею нагороджена людина, не хоче слухати, не хоче знати. Вона мордує, вона терзає, бо вона змайстрована так Всевишнім, що нема в ній рецептора сприйняття того, коли люди, які безмежно люблять один одного, мають жити один без одного. На відстані, як на розведеному мості добровільної покути.

— Так ви знаєте Марічку, пане? Ви італієць, якщо звертаєтесь — синьйор. То, Стефку, по-нашому пан.

— Сі-сі. Марічка… Мій хата, мій сім’я. Перфекто. Мій бамбіно. Репетитор. Сі-сі. — Бранделлі щиро зрадів, що так швидко знайшов спільну мову при його більш ніж скромному українському словниковому запасі. Але тут уже орудував інший запас — скарбниця почуттів, яка переповнювала його співбесідника. — Ваша вайф Марічка у моїй хаті. Мої бамбіно. Улюлю. Бравісімо.

— Вона живе у вас? Моя Марічка? А ви тут, перед моїми очима, у моїй хаті стоїте!

— Сі-сі. Марічка, моя хата. Вери найс. Екселент хата.

Італієць мимоволі перейшов на свою рідну, розмахуючи руками у захопленій оповіді. Але Василь уже не чув його. Далечінь між ним і нею неначе розтанула у цю незбагненну мить різдвяного дива. Минуло вже не одне Різдво, а колюче слово «остарбайтер» — як ніж у серці, ятрило безнастанно рану. Неначе континентальні байстрюки попід європейським попідтинням, розповзлися, позбавлені кавалка хліба для своїх враз осиротілих байстрюків, українські матері. Коли Василь виводив зболілі риси страждаючої Мадонни на своїх іконах, перед його залитими непрошеними сльозами очима стояла його Марічка і тисячі таких, як вона, галицьких мадонн у чужих світах.

— Моя дружина годує ваші діти, аби не вмерли з голоду тут її рідні діти. Аби я, як Стефаників Гриць Летючий, не пішов їх топити.

Виглядало так, що італієць не розумів того, що чув, але відчував сум у незбагненних звуках чужої мови. Помітивши його збентеженість, Василь спробував дати раду своїм жалям, що розпанахували душу.

— Так ви італієць? І треба ж таке. Ви що, з неба впали? Як ви тут, вибачте, опинилися?

Стефко з непритаманною йому чемністю враз схопився із лежака і закружляв по хаті:

— А може, він перебранець у вертепі? Як Ірод чи тріє царі? Може, ти Ірод, сі-сі? Хі-хі?

— Чекай, Стефку. Ви, пане синьйор, на нього не ображайтеся. Він у нас такий трохи веселий на голову. Мама його нагуляла і залишила бабусі, а сама загубилася десь там на ваших іберійських півостровах. А бабусю він похоронив цього літа. — Василь по-батьківськи гладив по голові чужого дітвака.

— Нема бабусі. Бабуся на Небі, а я сам на Землі. Сам на Землі, — невпопад розридався юний Юродивий, брудними кулачками витираючи мокрі й замурзані очі.

— Саме залишилося дитинча, як билина. Та ще й бачите, таке воно безпорадне, бо бракує йому не тільки бабусі. Про маму він і не чув, що має бути вона у кожної людини. Прибилося до моєї хати. Раз погодував. Другий. Як песеня заблудле. Так і живе тепер зі мною. Рідним став, і люблю його, обділеного непутящими батьками, не менше, ніж своїх. Таке, пане, у нас життя. Усе неначе перевернулося.

Бранделлі хотілося перевести це транснаціональне спілкування у якомога жвавіше русло, але клятий мовний бар’єр незворушно стояв на перепоні. І тоді винахідливий італієць вчинив так, як він це робив завше, мандруючи світами:

— Синьйор Василь, ду ю спік інгліш?

— Єз. Ай ду, — миттю відповів господар. — Італійської, на жаль, не спромігся, але англійською, німецькою, польською, та й російською — ноу проблем. Але нащо ті мови мені тут, у нашій глухомані? Хіба з коровами та курми буду по-англійськи торочити. У нас, пане, науку взяли під ноги. Як і всі ті голови, яких вона тримається. У нас наверху лише дурні і злодії, як писав Франко, «горе вам, бо ведуть вас, неначе сліпих, ошуканці і дурні».

Далі говорили досхочу англійською. Про історію і мистецтво, про античний Рим і древній Київ, про Європу й Україну, про життя і його сенс. І здавалося, що знають вони один одного споконвіків, як це буває при першій зустрічі людей, яких єднає те, що є сильнішим, ніж кровна чи земляцька, чи вікова спільність, а саме спільність світоглядна, яка найчастіше виокремлює з-поміж загалу ту особливу інтернаціональну «націю», що зветься мистецьким цеховим родом.

— А ти де його здибав, цього приблуду різдвяного, Стефку? — враз неначе спам’ятався господар.

— Та він ходив іззаду коляди і плескав у долоні. Тішився. Полюбилася йому коляда. А директор школи каже: покажи йому, Стефку, свою хату. Він пана Василя шукає. Так я його привів до нас. — Хлопцеві здавалося уже тепер точно, що його татові, як він кликав Василя, гість має сподобатися.

— О, Марічка мені дала наказ. Казала її гроші, за роботу у мене, передати моєму чоловіку. Моїм дітям. То я маю передати. То для вас, синьйор Василь.

— То ви що, спеціально до мене їхали, як поштар, аби гроші передати від моєї остарбайтерки для її дитинчат? — одначе не міг второпати до кінця, що діється.

— Нов, нов спеціально. Я тут бізнес. О, вери найс бізнес. Україна — гуд плейс фо бізнес. Много деньги — Україна. Італія — ноу. Ноу гуд фо мані. Крізіс. Тяжело крізіс. Багато мані. Євро. Кеш. Ваші бізнесмени мають, — згадав внучатий племінник Леонардо да Вінчі свою головну роль у цій несамовитій виставі, у яку занесла його креативна вдача.

— Недорікуватий косноязикий неврастенік, — не міг змовчати Василь.

А тим часом Бранделлі витягував зі своєї смішної чоловічої шуби — такі у нас тільки жінки носять — згорток. Той самий, який кілька годин тому вручив йому як аванс українець, але інший. Дуже вже інший молодший брат цього загадкового іконописця у вбогих різдвяних яслах.

— То для вас. Маленькі бамбіно. Я знаю. Кушать. Я тут хорошо заработать. Очень хорошо. Много мані. А то за Марічка робота. — І поклав гроші на креденц, на якому з фотографії мило посміхалася його хатня гувернантка в обіймах свого святого сімейства.

Може, комусь би було дивно, а може, й ні, але Василеві в голову не могло прийти думати про цей згорток, заради якого він добровільно разом зі своєю Марічкою офірували найдорожче — радість обопільного сімейного кострища, заради якого він хоч і тимчасово, але неначе прийняв сан вдівця, а вона — європейської заблуди, але найгіркіше — вони разом наділили саном тимчасового сирітства своїх чад.

І робили це знову ж таки начебто заради них! Хіба тут не було над чим замислитися при спогляданні цього флорентійського блукальця у хутрах московського купця, котрий зі свого боку не розумів, чому таку нехіть викликала його грошова гуд ньюз.

— То українські жінки заробляють гроші у вас, а ви заробляєте тут, у нас, — тихо виловлював думки зі згарища душевної бентеги Василь. — Тільки нашим наймичкам копійки перепадають із панського, європейського столу, аби діти з голоду не повмирали, а ви, союзники-інтегратори, гребете тут лопатами із нашими вампірами на пару. Тут є добре місце для бізнесу, кажеш. На цьому цвинтарі європейському. І далі що ви будете робити із цими нашими могильниками, коли похороните у могильній нужді останнього небіжчика? Тут є добрий бізнес…

Бранделлі знітився, бо очікував, що відвідини старшого брата опісля успішної трансакції із молодшим проходитимуть на такій же оптимістичній ноті. Він розгубився також, доторкнувшись до двох протилежних полюсів у цьому невеличкому прикарпатському поселенні — до полюсів, що роздирали обабіч провалля на два скалисті береги цю благодатну землю з її безталанними поселенцями.

— Донт вори, містер Василь, — Бранделлі якось ніяково промовляв. — Для Марічка у нас дуже добре. Марічка уже у Євросоюз. Марічка у нас хорошо. Італія — прекрасна країна. Очень теплий. У нас нема так снігу і зими, як сьогодні у вас.

— Бачиш, Стефку, каже, що у них на Різдво снігу не буває, — якось невпопад віджартовувався Василь, фальшиво посміхаючись.

— Люди кажуть, що то я дурний, а то він дурний. Як ціп. Є Різдво, а нема снігу? Таке дурне ляпнув. — І здавалося, що Юродивий не такий уже безпомічний, як ви­глядало.

— У моїй сім’ї Марічка дуже полюбили. Особливо діти. Вона для них — як мати. Як друга мати, бо моя дружина — актриса. Театр, кіно, гастролі, і я також дорога і дорога — така у мене робота. Бізнес із бізнес. А вони, бамбіно мої, коло неї, як під крилом.

Петрушка відчув, як клубок жалю затулив йому горло і від немічі раптової не стало чим дихати. Ну що тут такого говорив той чоловік? Нічого злого. Але для Василя ця наївна оповідь господаря його дружини, господаря його наймички спопеляла душу:

— Зате її діти тут виростають, як сироти. Уже три Святі вечори пропустила. Вийду з хати на поріг і дивлюся на небо: як зійшла перша зірка, так виглядаю свою Марію. А її все нема й нема. Діти питають: коли прийде мама, а мені серце кров’ю обливається. Сам зі своїми янголятами сідаю до вечері, як вдівець. Ой, не має то так бути на світі. Світ той перевернутий догори ногами. — Далі промовляв уже до ікон: — Бо чому то так, Боже, що вона має годувати чужі діти, а не свої? Чому вона не може заробити копійчину тут, на своїй землі, — на такій хваленій і найбагатшій на планеті українській землі? Чому так мають бідувати люди на цій, Богом нам даній і вкраденій від нас чужинцями землі? У нужді, як Шевченкові наймички, мають скитатися по світах за кавалком хліба українські мадонни. Марія хоч дітей доглядає. А більшість просто туалети миють у панських європейських салонах. Хто перетворив українців на вселенських лакеїв і порозганяв їх, як крук пташенят із гнізда, по чужині?

І було це одкровення неначе волання у пустелі, якою Мойсей водив тих, котрі не хотіли перестати бути рабами. І неначе пустелею стала ця спорожніла без господині селянська господа.

Але враз цю порожнечу окропив, як нечуваний дощ у пустелі, дитячий сміх. До хати, геть розпашілі від вуличного морозу, ввірвалися, як янголи з неба, Михась і Софійка. Діти-безматченки. Якось так виходить, хоч і тимчасово.

Запримітивши чужинця у хаті, неначе знітились і втихомирили миттю галасливий настрій. Але відважна, як завше, дівчинка, що вся вдачею у батька, промовила, як це роблять у цей святий день усі галицькі діти:

— Чи заколядувати вам?

Бранделлі уже чув цю фразу на вулиці і знав, як на неї відповідати:

— Сі. Сі, бамбіно. О, єз, пожалуста, — намагався сподобатися дітям на всіх мовах.

Але від такого недорікуватого поліглотства вони ще більше зніяковіли перед дивним гостем.

— То не наш пан. Він італієць, діти. Наша мама у нього працює. Бавить його діти, — похиливши голову, промовив батько. Чи то стид, чи то провина перед дітьми не дозволяли йому глянути в очі малюкам. У цю мить він відчув, що то він — головний винуватець, що таке діється. Винуватий, бо безпомічний, винуватий, бо мовчить, винуватий, бо не скрутив голову жодному олігархічному вампіру, винуватий, що не взяв вила у руки і не став гайдамакою, що, як і десятки мільйонів, змирився, зламався, побрів у рабство зі стадом таких самих баранів, що звуть себе чомусь народом. Бо що ти сам — кожен із потопаючих у нужді — зробив, аби вибратися із трясовини? Чекаєш вождя, що подасть тобі соломину? Не дочекаєшся, бо всі вони, продажні, ситі і зманіжені слуги народу, лише пудрять тобі щоп’ятниці порожні мізки із гнійного телеящика, а ти, наївна роззява, чекаєш від них манни небесної — замість того, аби взяти їх на вила.

— То я йому колядувати не буду. Нехай маму відпустить додому, — з плачем і образою устами дитини промовляла істина.

Дівчинка направду плакала. Як їй не тлумачив батько, що мама сама поїхала в інший край по роботі, Софійка ніколи так і не повірила, що мама сама покинула їх. Їй завше ввижався якийсь поганий вуйко, що забрав маму з хати. І тепер той вуйко, чужий і осоружний, злий і жорстокий, стояв перед нею.

— Не плач, дитинко, той пан її не тримає. То нужда наша не пускає її додому, — пригорнув дитинча до себе Василь, але й сам був готовий розридатися у цю мить незбагненної ніяковості.

— О, Марічка мої бамбіно плакати? Ні плакати. Сміятися. Діти — сміятися, — метушився італієць, котрий все більше втрачав здатність знаходити у цій хатині спільну мову.

— Скільки років мають ваші діти, пане? — враз озвався Михась і зміряв його дорослим пронизливим поглядом.

Бранделлі вперше втратив дар розуміння мови цих тубільців, бо й сам розхвилювався не на жарт.

— Ви можете з ним англійською. Він розуміє, — втрутився батько.

Бранделлі охоче скористався підказкою і на улюблену тему розбалакався, вдаючись у деталі і нюанси, як це переважно роблять щасливі батьки, розповідаючи про своїх щасливих дітей. Вони, десятирічний Джованні і восьмирічна Крістіна, були ровесниками Михася й Софійки, і від того радів чомусь невимовно лише гість.

— Мені одинадцятий пішов, а Софійці — вісім. А коли ми востаннє бачили маму, мені було сім, а Марічці — чотири. Вона й не пам’ятає маму. Тільки бачить її по скайпу.

— О, скайп — добра штука, ай-ті-технолоджі. Ви найс генерація. Нью генерація, — спохватився італієць. Але його модерне мислення чомусь не знайшло відгуку у цій немодерній українській хаті.

— А може, мама вмерла, а може, її нема і він бреше, що вона живе у його хаті, — знову розридалася Софійка. Дитячі сльози, як горох, котилися по долівці, й у передзвоні їхньому вчувався похоронний реквієм, від якого здригалися пригнічені душі.

— Знаєте що, пане, ви скажіть нашій мамі, що вона може не вертатися до нас, раз вона більше ваших дітей любить, ніж нас. — Михась тут був присутній уже поза часовими межами свого дитинства, яке тільки розквітало і яке чомусь прийнято вважати найщасливішою порою у житті людини на Землі.

— Ой, не гніви Бога, синок. Не вона винна, і той пан не винен, що занесли її до його хати злі вітри, — зірвався при цих словах батько. — Ти знаєш, хто винен. Вампіри ті, що п’ють людську кров і кривляються перед нами у телевізорі. Прийде на них кара Божа, і потече, як писав Шевченко, кров рікою у синє море. Ой потече потоками, ріками, море крові потече!

Бранделлі вперше відчув страх. У його прагматичній голові вперше майнула думка, чи варто було їхати у це пекло, у якому валяються під ногами мільйони дармового заробітку, але довкруж чигає небезпека, осіяна ворожбою між людьми, котрі не вміють спільно жити під одним небесним дахом. Європеєць ще тісніше закутався у свою теплу шубу і задкував від того, що бачив, якнайдалі. Коли враз, як навіжений, зірвався з місця під кухнею Стефко Юродивий. Вихопивши із печі обгорілу голоблю, пустився посеред хати у несамовитий танець, виспівуючи, як справжній, в очах італійця, язичник, якісь веселі прокляття:

Горіла сосна, палала!

Горіла сосна, палала!

Натанцювавшись, винувато глянув на батька і знову присів коло порога. Цей шал виглядав як пропасниця, як дитячий вулканічний зрив, що втихомирився так само несподівано, як і вибухнув.

— До школи він не ходить, бо не беруть таких, а інтернат у сусідньому селі закрили, бо нема грошей. І врізалася йому у голову ця пісенька. Бігає по селу і виспівує. Дільничний міліціонер каже: ви вгамуйте його, пане Василю, ще біди наробить у селі. Ще кого підпалить. Воно ж дурне і ще таке буйне.

— Синьйор Василь. Я співчувати, я співчувати. Італія — не винна. Іспанія — не винна. Португалія — не винна, — розводив руками Бранделлі, наївшись переляку від такого юродивого танцю. Туристичну допитливість, з якою приїжджають європейці в Україну, почав перекривати страх, який навідує людину, що стикається із ситуацією, коли не знаєш, чого можна далі чекати від того, що відбувається. Маестро вперше відчув, що йому захотілося чимскоріше повернутися додому.

— Я знаю, що ви, європейці, не винуваті. — Василь бачив, що гостя треба заспокоїти. — Ні італійці, ні іспанці, ні турки з поляками. Винні ми самі, що терпимо. Ну що ми можемо? Ну полягаємо на асфальт у Києві і крикнемо «так» черговому ненаситному дурневі. Ну будемо ночувати у наметі на Хрещатику, щоб усунути від корита одних кнурів і присунути інших. Ото все, на що ми здатні. Їздили усім селом на Майдан, а потім проголосували за виродка. Як його тільки земля носить. А вони за нього голосують, як стадо баранів.

— У нас політика також бруд. Бруд. Фу. — Цікаво, що флорентійський художник говорив те, у чому був переконаний.

— Та що ви порівнюєте, синьйоре. І у вас також є жирні коти, що напхатися не можуть. Де їх немає, цих шлункоподібних. Але різниця між вами і нами у тому, що у вас, у Європі, людей за бидло не мають. І не мали ніколи. З часів Спартака і Юлія Цезаря, бо навіть у вашому рабовласницькому Римі до рабів ставилися не так, як до тварин. У нас, як було за царя, за більшовиків, і тепер, при олігархах, людина — це робоча худоба. От у чому різниця між вами і нами. Репетують, що у Євросоюз хочуть. Реформи ваші вимагають від наших інтеграторів. А реформа єдина — до людей влада і глитаї мають ставитися, як до людей, рівних перед Богом. А не як до бидла. От і вся реформа. Вони он ще трохи підростуть і підуть на Київ. Топити у крові ту наволоч.

— Я вже підріс. Уже є робота! «Горіла сосна, палала! Горіла сосна, палала!» — знову зіскочив із теплого місця Стефко і понісся по хаті зі смолоскипом.

— Ну добре, синьйоре. Дякую, що завітали. Передайте моїй Марічці поклін і цей хлібець, спечений у її печі на Різдво. Роками вона сама його пекла. Її мати і мати матері. І так у глиб віків. А тепер вона годує хлібом чужі діти. Ваші діти, пане з Європи. Але така наша доля. Передайте, нехай вертається. Її ждуть вдома діти. Вже би й не пізнала. Залишила ще немовлятами, а тепер уже до школи ходять. Вчаться. Може, колись поїдуть у ту Європу, але не батраками.



«Дві ходки — три созива»


Позаочі Капець мав поганяло «Дві ходки — три созива». Коли Сікач на свій страх і ризик переповів йому цей перл фольклору електорату, Гоша сприйняв такий афористичний власний статус несподівано стримано, але стривожено.

Едік привчив його дуже ретельно ставитися до власного іміджу і фінансів не шкодувати на впровадження у масову свідомість, особливо рідного виборчого округу, правильних міфів, на основі яких електорат мав би продукувати любов і повагу до свого обранця.

А тут — дві ходки… Нащо нагадувати те, що було і загуло? З ким не буває. Але із пісні слів не викинеш. І хоча ця біографічна формула стосувалася десятків членів парламенту, особливо із правлячої партії, і коли дві ходки вінчали буремну молодість самого глави держави, писаки приліпили цю кляту клікуху за Капцем намертво. Дійшло до того, що коли Петро Павлович гордо прямував у перерві між сесійними засіданнями парламентським коридором у туалет, вражі голоси сичали услід за ним «Дві ходки — три созива», неначе цей державний псевдонім був викарбуваний на спині в обраного абсолютною більшістю голосів сенатора.

Врешті, гнітючий дискомфорт мусив усувати той, кому це належиться робити за посадою і за окладом у тугому конверті. Придворний іміджмейкер мусив уміти перетворювати мінуси на плюси, тому його тлумачення видалося Петру Павловичу просто геніальним, коли ображений клієнт все ж виливав йому поранену душу при третій спорожнілій пляшці «Бєлухи».

— Ніколи не думав, що ви, Петре Павловичу, такий сентиментальний, — розпочав Едік здалеку. — Давайте проаналізуємо ситуацію, яка склалася у державі. Розпочнемо знизу. По-перше, якби усіх, хто сидить нині у сесійній залі, повернути у місця їхнього відбування покарання, внутрішній двір навіть найпрестижнішої тюряги сповнився б багатолюддям. Я вже не кажу про тих, які, може, у молодості не сиділи, але цілком заслужили це високе право своїми подвигами у процесі будівництва ринкових відносин в умовах печерного капіталізму. От ви знавець в економіці. Скажіть мені, будь ласка, чи є серед ваших колег по парламенту такі, які прийшли із бізнесу і за діла свої праведні не загриміли би, якби вони жили не в Україні, а у Євросоюзі?

— Нема таких, Едік, — спохватився Гоша. — Ти ж знаєш, тут я у темі. Нема і не може бути таких. Тому і лізуть сюди, падли, щоб їх не посадили. Прячуться, єдрьона вош, за ету самую недоторкаємость.

— Так, це знизу, а тепер глянемо зверху, — витіювато закрутив політтехнолог. — От у вас висять портрети усіх президентів. Чи є між ними такі, проти яких не була порушена кримінальна справа?

Капець підвів очі до вершин олімпу, на якому іскрився іконостас вождів нації. Усіх їх він знав як облуплених. У всіх бував у кабінеті. Аудієнція мільярдера — то більша честь для президента, ніж для олігарха. Він їх порозвішував, як членів політбюро у червоному кутку на зоні, але, як і до тих членів, ставився з презирством. У них — влада, а у нього — бабки. Вони мають сотні тисяч озброєної солдатні, а взяти його, коли що, — бояться. Кишка тонка. Одні понти. Та він, Гоша, якби мав таку воєнщину, то він би… Страшно подумати. У нього у бригаді у кращі часи було п’ять десятків стволів, але цілі регіони лежали в покорі. Тому чи варто до них ставитись із пієтетом?

— Йо мойо, Едік! — заплескав у долоні збуджений відкриттям очевидного у процесі мозкового штурму скромний депутат. — Точно, ето самоє. Кожного з них тягали слідаки. В основному — по розкраданню, а то було й по мокрому ділу.

— Було чи не було, але усі вони були свідками, підозрюваними, а від найвищого статусу засуджених зеків відкупилися. А один з них, як ви кажете, із двома ходками, встановив абсолютний світовий рекорд — став президентом найбільшої європейської держави шляхом демократичного самовиявлення народу. Ото висота! Що там його земляк Бубка із його тичкою. А інші — якщо не сиділи, то їхні папіки, братани чи наслідники? Не будемо показувати пальцем. Народ узнає своїх героїв, якщо відкриє сайт «Україна кримінальна». Тому у контексті цілісності політичного класу ви, Петре Павловичу, далеко не передовик. Скромний середняк у кримінально-депутатських рядах.

— А мені у передовики не нада, — розчулений таким щасливим поворотом державотворчої теми кинувся в обійми до іміджмейкера ощасливлений ним нардеп.

— Щоб потрапити у передовики, вам би треба ще раз сісти. Тому зупинимось на досягнутому.

Ця аналітична розв’язка відбулася ще на старті третьої каденції, коли Петро Павлович, як і належиться талановитому бізнесмену, опинившись на лаві народом обраного опозиціонера, не вагаючись перемістився у захищені провладні ряди. Знову ж таки пащекувата журналістська братія придумала цей жирний жаргон, але якщо ти не депутатська «тушка» у залі засідань, тоді ти стаєш «тушкою» на нарах. Або — або. Третього не дано.

Бізнесмен в опозиції — те саме, що кролик у барлозі. Поруч із ведмедем. Виборці, правда, квакали кожен раз, коли він через чотири роки повертався до них за мандатом, але Едік умів локшину вішати байками про загрозу життю їхнього улюбленця, який мусив ховатися у провладних рядах від гніву несамовитого тирана президента. І народ прощав, спрямовуючи свій гнів на тирана.

Він, народ, — великий любитель Едікової локшини. Його, справді, хлібом не годуй, а вішай макарони у розчепірені вуха із зомбоящиків чи прямо-таки на сповідальних зустрічах із виборцями. Вони, сердешні, так могли розчулитися, що навіть схвалювали метаморфози депутата із власною «тушкою», бо якби ця «тушка» не вціліла, якби вона посипала кінцівками золотим дощиком конкретного підкупу, який електорат любив більше, ніж абстрактні теревені про коаліції та опозиції. Якщо пустопорожньої локшини не вистачало, то розмивали тверду народну пам’ять щедрими поливами електорального бюджету. А то такий дощик, на якому попросту не може не вирости народна любов.

Тим часом поки нащадок да Вінчі вештався по селу, у депутатській віллі кипіла робота — йшла підготовка до наступного пленарного сесійного засідання. Бо забезпечення вічності мусить підтверджуватися самовідданою працею ще за життя, яке триває, а життя у народного депутата, який до того ж влився у парламентську більшість і несе пряму відповідальність за народний добробут не завтра, а сьогодні, — то виснажливе життя задля народного блага.

Едік уже змирився, що цього разу клієнт йому попався винятково лінивий і на рідкість тупий, але ж і ведмедя вчать у цирку на велосипеді їздити, хоча тим циркачам, напевно, давалися результати легше, ніж дресирування такого вилупка, як його Капець. Кожне таке заняття із підготовки до сесії розпочиналося з того, що піддослідний кривився і нарікав, хоча знав, що Едік не відчепиться.

— Таку херню придумали. Шо то, ето, ядерна кнопка, щоб на неї сам депутат мав нажимати? Та ми нажимаємо на економіку, щоб про народ дбать. Вот для чого народ за нас голосував, а не щоб сидіть у тому зоопарку. Раніше ми із Сікачом по черзі туди ходили, а тепер будемо удвох штани протирать, — Петру Павловичу не подобалося нововведення про обов’язкове голосування самим депутатом, неначе товариш Чечетов не може це зробити, поки слуга народу накопичує сили для служіння народу десь на гарячих берегах Аргипелагу Мальдів.

— Ну, Сікач і далі буде протирати штани. Головне, щоб від посиденьок тих та зі скуки не почав зі звички пуляти по ворожій фракції. Говорив я вам — не записуйте його у депутати, цього горилу. Мене запишіть, — Карасяєв не був упевнений, що воно йому треба, але часом піддавався спокусливим думам, чи не рвонути йому й самому в депутати, де сидять от такі-от пітекантропи.

— І шо ти там будеш робить, в случай чого? Ти ж сморщок, який з тебе депутат? Ну і шо ти будеш робить, коли вражеска фракція двіне на блокіровку? Так тебе Ельбрус одним пальцем розмаже по столу президії. А Сікач може сам у два щьота поламать сідало на голові у спікера, коли настане время Україну защіщать! Тепер ти бачиш, як пурлумантаризм пішов. Уже не поймеш — де бокс, а де політика. Боксьори — виході строїться. Тому ти зря на Сікача попер. На теперішнім етапі борьби за демократію якраз такі, як він, із квадратними головами, і затребувані. На вагу золота. Та й потом — коли він зі мною рядом сидить, даже без пушки, бо при вході отнімають, усе ж то спокійніше. Воно хоч і недоторканість, но ти сам бачиш. Ні дня — без драки. Ти думаєш просто там стоять на сторожі нашого народу? В любий момент можуть там двінуть по башці, що мало не покажеться.

— Ну добре, проїхали. Раз уже, Петре Павловичу, вам треба за новим регламентом брати участь у пленарних засіданнях, то належиться виступати з трибуни. Нікуди не дінешся.

Капець був ще носієм заслуженої слави, коли він протягом усього першого свого скликання жодного разу не виступав. Потім на виборах придумали «локшину» — він мовчки тягне свого плуга, мовляв, поки інші пащекують. Бо усі оті, що виступають, — демагоги, а Капця ніяк не звинуватиш у тій самій демагогії, коли він чотири роки — ні пари з уст. І все ж Едік діагностував ситуацію, що виборцям не дуже подобається, що їхній депутат як глухонімий. Взяв на зарплату телеоператора у сесійній залі, тому електорат його регулярно бачить по телевізору, навіть крупним планом, але щоб отак тисячу днів з гаком не промимрити ані слова? Тому діватися було нікуди — папугу навчили говорити, а тут… Невже не вийде? Едік у черговий раз пішов у наступ. Але реакція була незворушною:

— Подожді, я регламент не хуже твого знаю. Сидіть і жать на кнопку — є таке новшество согласно європейським стандартам, но щоб виступать в обізательном порядку — нема такого у регламенті.

— І так і просидите п’ять років, як глухонімий. Це ж роздруківку дають у пресу. Хто скільки законопроектів вносить. Яку активність проявляє у дебатах.

— Да, дебати — то важно. Знаєш, як ото тут колись за колгоспів було. Голова каже — після доклада будуть дебати. А доярка Сунька каже: якщо будуть дебати, то мене першу, бо я маю корову доїти. — Капець так розреготався, що не міг не заразити усіх присутніх своїм гумором. Особливо заходився Сікач, який вважав себе спеціалістом не так по дебатах, як по тих самих доярках такого типу, що завше хочуть бути у передовицях. Бо колгоспи скінчилися у процесі перестройки, а доярки залишилися такими ж незайманими, як і при соціалізмі.

— Бачу, ви добре обізнані із настроями своїх виборців. Але серйозно, Петре Павловичу. Я ж не кажу, що як ті крикуни недорізані, що репетують з ранку до ночі, але як поважному державному мужу, вам личить виступити хоча б раз-два за каденцію.

— Щоб відмахались тіпа.

— Аякже. А виборці? Їм теж, знаєте, як приємно чути через колгоспний брехунець, як промовляє з турботою про них їхній обранець.

— Ну ладно. Била не била.

Едік вдоволено підморгнув партнеру по бізнесу, яким у нього уже в роботі з третім клієнтом була колега Альона. Вона розпочинала з того, що писала фейлетони про самих депутатів. Закінчилося тим, що прямо у коридорі парламенту її затиснув у куті чергова жертва медійного кілерства і поставив ультиматум:

— Або ти мене перестанеш трахати, або я тебе так відтрахаю, що мало не покажеться.

Кмітлива акула пера схопилася за словечко. Бо перед нею із вип’яченим животом стояв нафарширований олігарх зі списку журналу «Форбс», з яким можна було не гратися у затискання свободи слова, а можна було спробувати витискання бабла.

— Мало не покажеться — це скільки? — різко перевела діалог у конструктивне русло.

— Не поняв? — вирячився нардеп.

— За скільки я маю мовчати? Це перше. І друге. За скільки я перестану трахати вас і за вашою наводкою буду трахати інших. Отих, що тиняються тут навколо.

Розпочали з того, що вчорашня «жертва інформаційного аборту» купив Альоні протягом тижня квартиру в Києві, а відтак зачислив її в офіційні спічрайтери із високим статусом помічника нардепа. Окрім того, вульгарне слівце про трахання у процесі співпраці набуло свого первинного змісту. Бо чому не поєднати корисне з приємним, правда, уже за іншим, не менш привабливим тарифом. І хоча молоде обдаровання зійшло зі шляху, що веде до вершин журналістського професійного визнання, Альона не шкодувала, бо відчула у житті абсолютну істину, що бабло завсігди переможе зло. Відтак почала працювати на пару з Едіком, який на освоєнні депутатських бюджетів мав настільки набиту руку, що миттєво набуті манери юної повії не йшли у жодне порівняння. Уже у тандемі вони прийняли на обслуговування цю легендарну патріотичну «тушку».

— Ми тут порадились, і Альона підготувала вам спіч щодо представлення винятково важливого законопроекту. Не буду вам пояснювати тонкощі піар-менеджменту, але публічна риторика повинна накладатися на легендовану матрицю пацієнта. Що ви так дивитеся запитально — це ж ази нашого мистецтва, яке може з останнього дурня зробити Сократа, — от що таке всемогутній піар. Але повернемося до своїх баранів. Ви у нас хто?

— Ну як хто, народний депутат Гоша. Гоша я, Капець.

— Правильно, за паспортними даними, а за ідеологічною платформою? На якій платформі ви стоїте?

— Стою твердо. Даже очень. Та що ти, не знаєш? Газом промишляю. Московським, однако, але газ не пахне, — цю фразу Гоша засвоїв назубок, бо коли часом вилазять роги з мішка про начебто продажність ультрапатріота московським зайдам, доводиться відділяти мух від котлет і пояснювати, що дим батьківщини нам солодкий, але ще солодший безбарвний вуглеводень, на основі якого Гоша, посаджений кремлівськими операторами на трубу, штампує казначейські знаки із дядьком Семом на портреті.

— Так то у бізнесі не пахне. А в ідеології ще й як пахне. Тому я про платформу ідеологічну вас питаю. — Едік як вчепиться, то гірше будь-якого тушкошукача ворожого.

— Ну я так поняв, що я демократ і націоналіст. Попробуй тут іти до виборців на Западній і не бути націоналістом. Тут без вибора. Інакше хєра зроблять вибор на твою пользу.

Те, як Гоша вмів кривляти із себе суперпатріота, позаздрив би сам Степан Бандера. Звелів він повісити на останніх виборах на всіх бігмордах свій власний портрет на пару з головним націоналістом минулого століття із написом: «Депутат Пєтя Капець — це сучасний Коновалець». Щоб добре рифмувалося, довелося перенести наголос на другий склад, що дало підстави ворожому штабу перефразувати і дописати прямо на тих дошках: «Депутат Кирдик — то парламенту гаплик». Довелося терміновим порядком знімати великі борди з кандидатською мордою, а тут ще надійшла скарга від ветеранів УПА зі звинуваченням у святотатстві над вождями минулого.

— У нас яке золоте правило механіки? Забули, Петре Павловичу? Чим більше ви тушкуєтесь, тим більше надуваєте щоки патріотизму. Тому, виходячи з ідеологічних засад, які ви сповідуєте, ви вносите у парламент законопроект революційного масштабу. А саме — «Про внесення графи «національність» у паспорт громадянина України».

— А шо, развє немає графи?

— За москалів була, а за євреїв та лібералів, які є космополітами, зняли.

— Ти на євреїв не при, бо якщо ти в бізнесі промишляєш з ними, не можна сваритися. Це я поняв ще на зоні. А по поводу законопроекту, то ти ловко придумав. Якщо я внесу графу, ніхто не закине, що я слабкий націоналіст, потому як сотруднічаю з Газпромом.

— Та ви після того не просто українець, а великий Українець! — підвів риску під дебатами Карасяєв. Він був, зрештою, чистокровним москалем, але так увійшов у роль українського буржуазного націоналіста, що аж самому часом страшно ставало.

Тим часом законодавча ініціатива так сподобалася народному депутату, що креатив із нього продовжував литися:

— Я тобі, Едя, розкажу, пускай Альона послухає, вона наш человєк, як було в Союзі. А там графа була. Ще коли я на зоні парився, мені смотрящий говоре — шо ти хохол, Капєц, давай ми тебе сдєлаєм Кацапов. Будеш наш, нормальний кацап. А я вже тоді був жорсткий націоналіст і послав того москаля. А потом, коли я вже на приїсках промишляв, дивлюсь, як ті жиди один одного тримаються. Вверх пропихають. Бабло гребуть. Ото, думаю, в кого вчитися треба. Як жить і бабло варить. Умнєйша ж нація. Пішов я у горсовєт там у посьолку возлі Магадана, підсунув там у паспортному столі шо нада і питаю — ти, дєвчонка, мені біографію підправить можеш? Ото дивись — отут, де українець, напиши мені — єврей. Що то стоїть — я знаю. За незабезплатно. А вона мені: ти же, паря, даже не брюнет. А я їй отвєчаю, як ерудит. Ти, говорю, бачила на фресках отих євреїв, що за наказом фараона піраміди строїли? Ні черта ти не бачила у своїй Сібірі. Вони ж там усі білі. Точнєє, рижі. П’ять тисяч лєт назад. Рижі євреї — ото настоящі євреї. Но вона усомнілась. Але каже — раз ти такий умний, то з тебе, як з блондіна бандеровского, двойной тариф. І пішов я з новим паспортом до нашого главного, етого Фельдмана. Говорю, приймай в компашку, я ваш. Масон расовий. За паспортними даними. Ну він гмикнув так, а через місяць примірно десь зве мене на ковьор і каже: ти, Капєц, с огньом не грай. Провірили наш мосад твою родословну. Ти такий єврей, як я ефіоп. Більше ніколи в жизні так не роби, бо наші можуть тобі башку відірвать. С етім не шутять.

— І правильно сказав, у них з цим строго. — Едіку подобалося, що його праця не пропадає марно, раз такі непересічні аналітичні здібності демострує його клієнт у вкрай складному національному питанні. — Он був у мене серед клієнтури один депутат, що навпаки, від єврейства відмовлявся, а сам — як із Біблії персонаж, — репетує під преторією Пілата «Распни Його! Распни!». Так його знаєте, як взули любавицькі хасиди за батькопродавство? Тому й треба, щоб була графа. Щоб був порядок у всі часи у злободенному питанні, яким є питання національне. Щоб був порядок у законодавчому порядку, і його наводить народний депутат Петро Капець своїм законопроектом. Альона, давай спіч. Проведемо генеральну репетицію. Я підготував на моніторі картинку Верховної Ради.

— Ну ти дайош, Едя. — Гоші дресирування починало подобатися.

— А що ви думали, Петре Павловичу, що ми задурно ваш хліб їмо? Ви сідаєте тут, а ми монтуємо трибуну. А далі моделюємо сам спіч.

— То єсть як?

— А дуже просто. Ви читаєте, а ми будемо корегувати вашу промову і шліфувати до блиску. Простіше пареної ріпки.

Але нардеп якось неприродно наче здувся. Читати-писати. Ого, коли це було. Не можна людину от так з бухти-барахти заставляти робити те, що їй не під силу.

Був же ж недавно випадок, коли Голова Верховної Ради під час офіційного робочого візиту у Черкаську область потрапив у музей Тараса Григоровича Шевченка у його рідному селі. Походив, послухав екскурсовода, а потім на виході дітки піднесли керівнику парламенту букет квітів і попросили зробити пам’ятний запис у Книзі відгуків поважних гостей. А гість справді — хоч куди. Перший раз у Шевченкову хату прийшов голова парламенту держави, за яку боровся великий Кобзар.

Як правило, такі фокуси протокольна служба передбачає, і вождю наперед виводять на папірчику геніальні слова на віки, які він акуратно, буква за буквою, переписує у меморіальну книгу. А тут протокол і церемоніал дали маху. Не подбали про шпаргалку. Мусив спікер сам писати. А по лінії лінгвістики він недалеко втік від Гоші.

І що ж він там понаписував. Дотепні вчителі місцевої школи взяли цей зразок світоча парламентського розуму і віддали на педагогічну експертизу. Там зробили висновок, що з таким розумовим рівнем учня середніх класів не рекомендується продовжувати навчання у восьмирічній школі і рекомендується віддати такого невдаху у спецінтернат для розумово недорозвинутих.

— Подожди. Як отак с ходу читать? Непривично. Давно я нічого не читав. — Бували моменти, коли Капцеві справді здавалося, що йому каюк. — Коли то було, коли я вчився читати. У ПТУ при Тобольській зоні. Ото всі мої університети, як у Альоші Пєшкова. Далі усе воно заочно. Інститут, аспірантура. Все у турботах державних, все у ділах раді народа. Вчився заочно, а там читать необізатєльно. Мало практики. От тебе, Едік, кинь у газовий бізнес. Та прогориш, як сливка в гімні, без практики. Нужна практика. Труд во всьом. Труд создав чєловєка із мавпи. Це точно, коню понятно і без Маркса.

— Та нічого такого, Петре Павловичу, — політтехнолог не збирався відступати. — Читати — це не так важко. Он уже є дітки індіго, що у три рочки читають, а вам скільки?

— Сорок три.

— То ви маєте серйозну фору, вікову.

Альона, як і кожна жінка, на яку не звертають уваги, була на «взводі». Вона одразу скептично поставилася до експерименту — навчити Гошу читати. Та ще з трибуни парламенту. У прямому ефірі. Сидів роками, як у рот води набрав, нехай би й далі ковтав свої смердючі слюні. Не він один там такий, із спецінтерната. Але Карасяєв був керівником піар-служби, тому вона мусила змиритися. Коли Едік кивнув їй, запрошуючи до процесу, загальновизнана королева усної та письмової риторики вирішила вилити накопичену злість на цих недоумків:

— Спіч підготовлено, як сугестивну дію на реципієнта з метою вироблення рефлексії на вмонтовані у текстову матрицю вищі смисли політичного консенсусу, якого належить досягнути шляхом конгетивного резонансу.

— Ого, я бачу, ти мене переплюнула, Альонка, — вибухнув реготом Едік, задкуючи подалі від клієнта.

— Ти тут не старшинствуй, Едя. У неї два образованія. Тому я її і вибрав у качестві асистентки. Хоча я її перебрав від попередника, по опісі. Но мені до вподоби другі образованія, що образовала природа у неї на груді. То у мене недоторканність, а на тебе, Альонушка, вона не поширюється.

Спічрайтерка вважала себе цілком емансипованою фігурою на політичному небосхилі, тому до ліберальних уподобань клієнта, що виражалися у пальпації її пишних грудей, ставилася цілком по-європейськи. Однак із присмаком місцевого колориту награної, але ненав’язливої цнотливості:

— Ну що ви, Петре Павловичу. Не переходьте у публічній площині за межі парламентського протоколу, бо ще пані Льолька побачить.

— А їй яке діло до законотворчого процеса? Вона у пурлументаризмі ні хера не смислить, — присмоктував Гоша, на мить забувши, які екзекуції його чекають далі.

— Розминку завершено. Увага. Моделюємо державотворчий процес. Говорить спікер: слово для представлення законопроекту надається народному депутату пану Капцеві Петру Павловичу! Поїхали.

Крізь ремиґання і цмокання у кращих зразках пізнього Брежнєва розпочалося дресирування спічу ветерана парламентського руху, який вирішив включити до свого законотворчого арсеналу публічну риторику.

— «Шановні народні депутати! У нашому багатонаціональному соціумі кожна людина має екзестальне. Екзестенцальне. Екстазне право належати до загромадження. Зігромадження зіградження свого національного перевеня. Перня. Первеня». Шо то за феню китайську ви мені тут напхали? Ви шо, іздєваєтесь? Урою, уродів! Ви шо, мене на посмєшіще виставляєте.

— Петре Павловичу, вгамуйтесь. — Едік відступив на безпечну відстань, але продовжував наступ. — А ви що собі думали, коли у народні депутати собі місце купували? Та ще й своєму відморозку Сікачу.

На стику каденцій підстрибнула ціна на нафту на світовому ринку, а за нею і ціна на газ, тому бабла у Гоші появилося, хоч ж… їж. Отут і прийшла йому ідея купити, раз профіцит бюджету утворився, мандат і для свого тілоохоронця. Купити мандат — чому б ні, але щоб випустити Сікача на трибуну? Капцеві сподобався цей чорний гумор:

— Гуд айдія, як кажуть китайці. Пускай він виступає. Нєхєр даремно хліб депутатський жерти.

— Ще цього не вистачало. У вас хоч ПТУ при Тобольській зоні за плечима, а його на першу ходку загребли прямо з дитячої кімнати міліції, коли він мікроскоп стирив із кабінету біології у восьмому класі. Навчити його читати — я на таке не підписувався. Це вище усього світового піар-менеджменту. — Едік обурювався цілком щиро, що з ним бувало рідко. Лише коли клієнт допікав до краю. На підмогу прийшла колега.

— Давай, Едік, вступну ремінісценцію пропустимо. Далі риторика йде на спрощених інтонаціях сугестії, — вказувала вихід із диспозиції Альона.

— Викладайте далі, депутат Капець. Вас слухає увесь український народ і світова демократична громадськість. Людина вчилася читати 200 тисяч років. А ми зараз здійснимо цей прорив за лічені хвилини, бо перед нами — геніальний парламентар європейського зразка Петро Павлович Капець. Прошу вас, шановний народний депутате!

Гоша, як і кожен діяч у великій політиці, любив, коли його хвалять. Коли наголошують на його видатних здібностях, як оце щойно утнув досить-таки визнаний і широко відомий у вузьких колах інтелектуал Карасяєв. Тому витираючи спітніле і натруджене чоло, нардеп продовжував процес ґвалтування своєї півзвивини:

— «У процесі державотворення потребує акцентації національна актуалізація громадянина. Тирити. Тутуіровка. Титуальна нація не може реалізувати своє вершо. Верху. Верховенство. Самоусу. Самоухуряючись від носія». На х…я мені ця феня. Ви шо, садисти з мазохістами тут зібралися, щоб мене закопувати заживо!

— А чого ви розгубилися? Навіть дуже добре. Якби я продав цей відеозапис, ваш рейтинг злетів би на крилах, що Чарлі Чапліну і Юрію Нікуліну, разом узятим, і не снилося. Депутат Капець, продовжуйте.

— «Вноситься на плебісцить». Що за херня?! Де таке можна казать із найвищої трибуни? Плеб. Сцить. Точно. Так написано. Ти шо, Альона? Хто етот сцить? Та коли вже на то пішло, то можна сказать культурно — пісяє там, цюняє, як у нашому селі говорять, а не так грубо. Сцить. Мєлкой струйкой. Шо-то тут не так. Як каже наш спікер, законопроект сирий. Отправить у комітети. Пускай там допрацюють. Хто на кого там, ето. Фу, навіть повторять стидно. А ти з виду, Альона, дєвочка така культурна. І потом, є така практика, я в Європарламенті бачив, закон можна продвігать і без спіча. А електорат почує по ящику — за графу бореться депутат Капець. І цього хватить.

Далі Едік уже стояв перед останнім вибором, або перед застосуванням останнього патрона. Він рідко вдавався до цієї фрази, щоб не девальвувати її значимість, бо вона все-таки спрацьовувала, бо то була та єдина кувалда, якою можна було привести Гошу до пам’яті.

— Не хотів вам того казати, але мушу. Ви знаєте, що буде, якщо ви жодного разу не виступите? Я вам офіційно заявляю, що коли ви протягом каденції не будете виступати, за вас більше не проголосують.

— Напугав бабу… палицею. А мені й не надо.

— Що, вам мандата не треба?

То був виклик. Для депутата втрата місця під куполом прирівнюється до втрати життя. Бо яке воно життя, коли у тебе нема недоторканності? А сам ти знаєш себе як ніхто, тобто знаєш, що на тобі нема уже де печатку ставити. Що ти за діла свої грішні тягнеш на кілька довічних ув’язнень, навіть якби тобі відвели не одне, а кілька тих життів проплачені західні медики.

Про усе це думав заслужений політтехнолог СНД Едуард Карасяєв, бо збайдужіння до мандата депутата тягне і для його особистої фінансової безпеки непоправимі наслідки. Бо коли ці пітекантропи перестануть гнатися за мандатами, електоральні менеджери можуть взагалі вимерти, як мамонти. А небезпека для виживання виду — найгостріша рефлексія для примітивних створінь, які так наловчилися вигинати своїм хребтом, що усіляка повзаюча гидота може повчитися.

— Без мандата — нікак нільзя. Без мандата — як без мандата. І ні туди і ні сюди. — Гримаса на пиці нардепа розповзлася від вуха до вуха у самовдоволеній посмішці. — Але, братан ти мій дорогий, Едя, зарубай собі на носу — мандат я собі куплю. Ти поняв? Нема в Україні таких партій, у яких би чесний кандидат не міг собі купити мандата. Нема таких. Бо я тоже коє-шо в теорії шурупаю, хоча в основном із практики, бо шо то за партія, що мандатами не торгує? Таких партій не буває. Чим же вона тоді торгувать буде? Що у неї ще є, крім мандатів? Вона ж газом чи люмінієм торгувать не буде. Вона ж партія! У нас, щоб ти знав, по теорії: бізнес отдєльно, а політіка — отдєльно. Тому партія повинна торгувать мандатами, а ми от газом. Пожалуста. Усьо чин чинарьом. І Європа так каже, щоб отдєльно. А будеш себе гарно вести, і тобі, Едя, купимо. І Альонушці, якщо не буде мені всяку туфту пісь… підсовувать тіпа етого про екстацяльне право нації. Право на екстаз у нас з тобою, спічка ти моя цицьката. Точно куплю тобі місце в слєдующім созиві. Буде болєє комфортно, по-європейськи: з одного боку депутат Сікач жме на кнопку і бдить мою нєпрєкасаємость. А з другого боку — депутат Альонушка, до якої я прикасаюсь во всьо удовольствіє под столом мєж колєнок. А ви, шпана, будете вчить мене парла… парме… пурламентаризму. Будь він неладний. Вчить мене не надо. У мене за плечима — дві ходки і три созива. Но поговорім о вєчном. Не йде мені із голови. Я так думаю, Едік, вопрос серйозний. Умирать, так з музикой. Тут без попа не обійтись. А ти пока, Едя, повстрєчай отця нашого святого і намєкні йому случайно, так, мол, і так. Піраміда — діло непривичне. Шо він скаже? Ще ж не було у нас пірамід. Та ще й з елементами Наполеона.

— Не було, Петре Павловичу. Закладаємо перший ряд. З вас починаємо це благородне діло — хоронить слуг народу зі всіма почестями і на рівні європейських стандартів, — випалив і подався шукати клір.



Пророцтво від Софокла


Василь мав найвищу розраду в житті — крадькома стежив за навчальним процесом у школі. Мусив знати, що там відбувається. На уроках і поза ними. Його вірним «агентом впливу» була найавторитетніша людина у його доволі обмеженому у просторі і часі житті класна керівничка Євстахія Миколаївна. Петрушка жив якимсь містичним передчуттям, що саме у їхньому селі має статися когнетивний вибух — прояв у грядущому поколінні інтелектуального прориву, який має вивести не лише націю, а все людство на нову висоту.

Якби він щось подібне оприлюднив своїм односельцям, його б вважали збожеволілим типом, у якого дах поїхав від нудьги за його Марічкою. Тому про таке його звихнене хобі знала тільки та єдина довірена особа, яка часто не оминала його хатину. Директор школи не раз уже пробував випихати її зі школи за пенсійним віком, але вступалися батьки і діти, які усі разом були її вихованцями уже впродовж кількох десятиліть.

Без Євстахії Миколаївни було неможливо уявити не те що школу, а й село, а то й цілий світ. При її материнській опіці і невичерпній мудрості на всі випадки життя кожен почувався затишніше у цьому карколомному бутті, до якого чи не щодня належало пристосовуватися заново, щоб не те що вижити, а навіть заснути найближчої ночі. А вона вміла бальзамом на душу гоїти рани, які наносила несамовита дійсність пригніченій свідомості цих беззахисних на рвійних вітрах перемін селян.

Днями вони зустрілися у магазині з Василем, і вчителька аж світилася, викликаючи його подалі від нашорошених людських вух.

— Щось таке, здається, сталося, як ти завше пророчив, — почала в полоні хвилювання, як першокласниця, яких перейшло через її руки тисячі. — Вилучила в одного випускника цей зошит. Хоча як вилучила. Він навіть зрадів, що я взяла почитати. Над ним у школі трохи кепкують. Софоклом прозивають, а він тішиться. Дивний такий. Як не від світу цього.

Мало сказати — волосся стало дибки. Від чтива, акуратно виведеного школярським почерком, аж диміло від вулканічного виверження. В Академії наук академіки очманіли б від такого дисертанта, а тут учень сільської школи… Дух захоплювало, і ставало аж страшно, що таки щось та відбувається у голові цього самородка.

Як було домовлено, Василь чекав їх у хаті. Батьків знав, але вундеркінд, як і всі без винятку діти, лише чемно вітався на вулиці «Слава Ісусу Христу». Був схожий на свого батька-комбайнера, але мав в очах щось таке, що намагалося охопити поглядом безмір.

Петрушка оглядав хлопчину, не приховуючи цікавості, що тому аж не по собі стало.

— Що шукаєте поза плечима? Крила? — по-дорослому пожартував дітвак.

Але тут було не до жартів. Василь, мабуть, перечитав у своєму житті книжок більше, ніж усі його односельці, разом узяті. Ковтаючи кожен новий пізнавальний трунок, він блаженствував від насолоди і від відчуття невтоленої спраги: Боже, невже можна було життя прожити й цієї книжки так і не прочитати? От чим чи ким була для нього книга. Але відчуття від зошита… було таке, неначе розсипався десь там у тенетах мільярдів нейронів вибудуваний світ, а на його місці цей задвірський Софокл будував кубик-рубик світу нового.

— І ти вважаєш, що закон Мура для постіндустріального світу — як закон Ньютона для класичної фізики, на якому тримається світ нинішній? — розпочав Василь, роз­махуючи зошитом.

— Не я один так вважаю. Зрештою, я не перший. Нас уже немало, хто вважає, що наше покоління розпочинає нову земну генерацію. Ми вже належимо до постлюдства, яке гряде.

— І ти вважаєш, що те, що гряде, дорівнює за значенням зародженню життя на Землі чотири мільярди років тому? І яку тобі ставлять оцінку у школі, коли ти про це розказуєш?

— Нікому я не розказую, бо ніхто не зрозуміє. Крім Євстахії Миколаївни і вас, можливо, тут нема з ким говорити. — Дитина промовляла ці слова, неначе співала пісеньку «Жили у бабусі два веселі гусі». — І не тільки у Задвірцях, а й на всій планеті. Хоча Україна не пасе задніх. Маніфест «Сага про космологічну долю людства» написаний українською мовою і українським автором. Значить, наша мова здатна виражати нову реальність, а на це спроможні одиниці із тисяч мов. Хоча куди моїм землякам до координат глобального Розуму. Вони тут тільки дивляться по ящику цю маячню депутатську, а про злети світової інтелектуальної думки ніхто й не чув. І чути не хоче чи не може.

Слухаючи це, можна було перехреститися. Бо це було диво. Хто проголошує нову Істину устами цієї дитини? То було диво, у яке не вірилося, якби воно не стояло перед тобою і не дивилося у вікно, виголошуючи геніальні сентенції, як банальні шкільні приписи із затвердженого міносвіти підручника із… А власне, з якого предмета? Немає такої науки ані у посібниках, ані у програмах академічних, бо на те воно й зветься нове знання, раз його ніде нема. І лише от щойно народжується, хоча він каже, що є книга, є маніфест.

Буває таке вельми цікаве видовище, коли всі люди, що зібрались побалакати, дружно мовчать. Думають. Думати важче, ніж говорити. Думати — то взагалі найважча робота, доступна, однак, небагатьом. Урешті, на правах вчительки, що стоїть перед учнями, заговорила Євстахія Миколаївна:

— Я тебе завжди вважала найрозумнішим своїм учнем, Василю. А тепер от це диво. Дехто у школі вважає його диваком. Ні вчителі, ні учні не розуміють його, але я переконана, що перед нами — геній. Я так боюся за нього, тому й привела його до тебе.

Василь підійшов до підлітка і міцно потиснув йому руку.

— Знаєш, що я роблю? — спитав Софокла, посміхаючись.

— Знаю. Передаєте мені естафету, — відповів той прозаїчно, але навіть чинно.

— Знаю добре твого тата. Щоліта косить мою ділянку у полі. А тебе хоч і не знав донині, але зібрав на тебе досьє. Хочеш почути, яку склав на тебе характеристику? Давай слухай: «Асоціальність, низька комунікабельність, схильність замикатися у собі. Гранична самоповага, яскраво виражений індивідуалізм, небажання підкорятися будь-кому. Винятковий інтелектуальний потенціал, особливо у створенні смислових текстів — поєднання мистецьких здібностей із яскраво вираженим інтелектом. Непосидючість, високовольтна енергетичність, вмотивований егоцентризм. Гіпертрофована реакція на фальш, підлість, ідіотизм, що, за їхнім переконанням, є головними рисами навколишнього світу, у який вони потрапили. Підвищене почуття соціальної несправедливості, виняткова нетерпимість до будь-яких її проявів. Підвищене почуття відповідальності за всіх і вся. Усе їм навколо болить і нестерпно дратує у зв’язку із тотальною недосконалістю. Яскраво виражена інтуїція, яка зашкалює і дає змогу передбачати хід подій і встановлювати невидимий порядок речей, а особливо — чатуючі загрози та небезпеки. Вони вимагають точних і чесних відповідей на все, про що вони питають. Їм краще спілкуватися з дорослими, а не з дітьми, але ці дорослі мають бути ну хоча б не нижче середнього інтелектуального рівня. Серед ровесників вони виглядають, як Мауглі серед мавп. Вони не люблять, коли з ними сюсюкають, як із дітьми. Це вони на нас дивляться, як на дітей». Ну як? Перевели б тебе із такою характеристикою у наступний клас?

— Це ви не самі склали. Ви зачитали психологічний портрет дитини індиго. До речі, ви, пане, — такий самий. А відкрила нас і опис цей зробила Ненсі Енн. Індиго — це фіолетово-голуба барва. В ізотериці цей колір вважається кольором Розуму. І цей ореол я бачу у вас над головою, вуйку Василю. Ми з вами індиго, і ми врятуємо світ. І започаткуємо нове людство.

Ото довчителювалася на старості літ. Патріарх сільської освіти пропустила крізь своє серце цілу епоху, усіяну пречистими душами, які вилітали, як пташки із гнізда, з-під її опіки у світ широкий. Із тисяч своїх вихованців вона не зустрічала жодного разу бодай двох таких самих. Нехай не кожен — яскрава особистість, але у кожного її учня був свій характер, неповторний, як комбінація хромосом у її улюбленій біології. Але щоб таке виплодилося у національному загашнику, якими були їхні Задвірці…

— Мені мурашки біжать по тілу. Мені страшно коло вас, хлопці, — заламувала руки стара вчителька.

Але ті хлопці неначе не чули її вересків зі світу цього. Вони вже, дружньо поєднавши карколомні світогляди, понеслися у незвідану навіть для них далечінь.

— Ти тут часто цитуєш Курзвейла. А чому не пишеш, що буде у 2045 році? Не знаєш, що це за цифра? — Розмова набувала фахових обрисів.

— Як мені не знати? — стинав плечима Стас. — Це дата створення штучного розуму і можливість перенесення свідомості на небіологічний носій. Отоді й настане сингулярність — нове життя на планеті.

— І ти у це віриш? Хіба не заривається людина, пхаючись своїм куцим розумом у Божий Промисел?! Людський розум — це вершина творіння Всевишнього. Немає нічого складнішого і досконалішого, щонайменше в нашій Галактиці. Невже ми, лише подібні до Нього, зможемо це зробити? Адже це, синку, — практично безсмертя. Коли життя людини, — оскільки ми — це свідомість, а тіло — тільки адаптивна форма нашого перебування тут, на Землі, — коли життя уже не залежатиме від вмирання тіла.

— Я у це не тільки вірю, я про це вголос говорю. Мене за це навіть хотіли зі школи виключити, — бідкався Софокл. — Але мене це зовсім не хвилює. Усі ці шкільні підручники — просто полова.

— А з чого ти вчишся? — виходило уже імпровізоване інтерв’ю. — На книжки не можна нарікати.

— А де їх тут, у Задвірцях, взяти, мудрих книжок? У бібліотеці лише небилиці про Павку Корчагіна чи якихось героїв, яких цінять за те, що вони багатьох людей убили. А я черпаю інформацію з Інтернету. Нині всі знання людства можуть поміститися у кишені, у смартфоні «Епл» останнього покоління. Нині мій ровесник, якщо хочете, може володіти знаннями більшими, ніж президент США п’ятнадцять років тому, найбільш поінформована людина на планеті. Усе дуже просто — усе так, як писав Вернадський.

Що тебе чекає, дитино ти світлоголова? Підеш у світ широкий і побачиш, як далеко зайшло людське звиродніння. Хоча за цим видовиськом не треба добиратися аж до столиці. Треба було порадити директорові школи організувати екскурсію школярів у бункер Гоші.

— І як так сталося: земля всесвітнього генія Вернадського і цілковите розумове і моральне виродження на ній? Перетворення людей на мавп. Гуманітарно-цивілізаційна катастрофа у центрі континенту, коли правлять бал лицарі золотого унітаза. Одного з цього унітаза зігнали, але ще тисячі сидять на них і вичавлюють свої ненаситні кишківники. — Василь чи не вперше мав із ким поговорити на найвищих інтелектуальних щаблях.

— Ми з вами хоч і з однієї планети прибули сюди, на Землю, але ви, я бачу, песиміст. А я дивлюся на це оптимістично. Як сказано у вченні майя, ніч перед світанком буває найтемнішою. Нам відкривається вікно нової космічної енергії, тому перед тим так потемніло.

— Не задирай носа, оптимісте, бо до мене тужила за добром Леся Українка. Не йдуть мені останнім часом її сумні, як мереживо чорними нитками, рядки:

Ніч темна людей всіх потомлених вкрила

Під чорні, широкії крила.

Погасли вечірні огні;

Усі спочивають у сні.

Всіх владарка ніч покорила.

І коли воно розвидниться, синку?

— Уже розвидняється. Раз я тут. І ви. І чому ви далі не цитуєте:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, —

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла!

Хоча що там майя — Леся Українка про це знала.

Євстахія Миколаївна тримала у таємниці від Василя, бо знала, яка буде реакція. Зірве він її плани, але чому не спробувати? Бо то було вже несила витримати — слухати цього самородка. Нехай іде туди, де його зрозуміють. Он полюють же американці по всіх світах за мудрими головами. Тільки дурень може радіти, що має газ, а нині єдине багатство — це розум. Нехай би забрали цього Софокла ці Курзвейли. Але як вирватися йому із Задвірців, де дідько «до побачення» каже? І тут з’явилася ідея. І чому її приховувати, коли пішла така розмова. Вчителька підняла руку, як на уроці, й учні притихли.

— Ти знаєш, Васильку, я спочатку хотіла відвести його до твого брата Петра. У нього грошей — кури не клюють. Думаю, попрошу його відправити це диво за кордон на якесь платне навчання у тих гарвардах. Пропаде ж дитя Боже у цій шкаралупі. Треба ж було йому народитися у такому глухому селі.

— Я народився на планеті Земля, і планета є мій дім, а не Задвірці, — перебив різко вчительку Стас.

— Бачиш, як він каже. Так ніхто не каже. І не розуміє.

— Бо у вас, у місцевих, у землян, мініатюрний масштаб мислення, — відчеканив той як прописну істину.

— Не говори так, дитинко, мені страшно стає. Так от — хотіла повести його до брата, щоб виступив спонсором мудрої дитини. А він, Стас, каже: пішли до Петрушки, але до Василя. А я думаю: ну і чим він йому поможе? То Петро багатий у нас, депутат, а у Василя якось не склалося. Бідний, як церковна миша, як усі ми тут, у селі.

— Василь — багатий. Йому належить Всесвіт. — Софокл виглядав уже не як людина, а як кіборг, що чеканить свої фрази відповідно до внесеної у його плату програми. — Він — богоподібна людина. А брат його — людиноподібна мавпа. Вони походять із різних родів гомо сапіенс, хоч і брати. Рід Петра вимирає, вироджується, а роду Василя належить майбутнє.

— І ти віриш, що ми виберемося із того провалля, хлопче?

— Не тільки вірю. Я знаю. Але по дорозі ще тричі мусимо вступити у бій — буде повстання, війна і знову повстання.

— То вже тебе занесло, індиго ти мій любий, — розсміявся Василь, гладячи мудру голівку. — Хто здатен підняти цих рабів німих, як ти кажеш, до бою. Нема такої сили, не видно.

— Ви піднімете, і то найближчими днями, — виголосив школяр речитативом і прожогом кинувся з хати.

Така його втеча була настільки загадковою, що на сказане школярем неначе й уваги не звернули дорослі. А він покидав хату, боячись сказати більше. Неначе порушив табу. Й аби не вибалакати більше, пішов подалі від спокуси, бо не належиться людям знати, що їх чекає, особливо коли їх чекають такі жахіття, від однієї оповіді про які може тріснути людська психіка. Здається, він порушив цю грань, тепер, ідучи з хати, неначе повертався за горизонт, який ненароком переступив.

— І чого воно тікає? А може, воно дурне, а не мудре? Чого тут тільки не подумаєш. Такого наверзло. Повстання-війна-повстання. Вік звікувала, а чужі діти — пітьма. Пригадую, Петро твій ледве на трійки тягнув, а бачиш, у парламенті засідає. А ти був, як оцей-от самородок. І що з того? Боюся, щоб не пропав цей наш новий Софокл. Може, ти б його куди відправив? Тут пішов поголос, що по селу ходить якийсь італієць. І у тебе на коляду був. Може, ти б його в Італію, Стасика? Там же ж твоя Марічка.

— Ну, Марічка на Великдень уже приїде назовсім. — Василь неначе зрадів, що після втечі цього інопланетянина можна опуститися на землю. — Ви бачите, ми хату закінчили, а на життя заробимо і тут. Якось будемо зводити кінці з кінцями. А щоб відправити за кордон — того не треба робити, Євстахіє Миколаївно. Таких, боронь Боже, звідси кудись відправляти. Тим більше що за такими діамантами полюють по всьому світу і японці, і китайці, а особливо американці. І він на тому ринку коштує дорожче, ніж тисяча газпромів. То би таких, як Петро, нафаршированих дурнів, кудись усіх відправити з їхніми мільярдами. Таких, як Стас, нам треба берегти тут. Як зіницю ока. Як національний скарб. Як дар Божий.



Субмарина для контрабаса


Гоша не любив зарядку ще на зоні. Дивувався тим дурням, які в ув’язненні залізо тягали, а ще більше тим, які у бібліотеках роби протирали: що ти там вичитаєш, матолку. План «побєга» у книжках не викладають, а як жити на світі — нари тебе навчать і без письменників.

Але коли до нього завітала група депутатів із партії регіонів, з якими його поріднила незабутня параша у молодості, Капець був підданий нищівній критиці. Після дороги рєбята хотіли розім’ятися, а на віллі нардепа фітнесу не виявилося.

— І де ти будеш накачувати свою принципіальну «тушку»? — підколов його голова бюджетного комітету, з яким дружба — на таку ж вагу, як приязнь із начальником барака.

Бабки ділить! От ціна питання. Знову ж таки — в інтересах виборців. Не буде ж народний обранець своє бабло на бидло витрачати. А бюджет парламент раз у рік затверджує, а голова комітету може хоч щодня трохи підкорегувати — на дороги з ямами чи дахи з дірками. Отут уже пріоритет один — запиши у дружбани голову комітету по бюджету. А він завжди випливає із більшості, тому про «тушок» легко язиком плескати, а ти вирви на таку глухомань, як Задвірці, асигнування для асфальту.

Тому не так для себе, як для того сопливого братана навіз Гоша того залізяччя і прибудував для спортзалу із тильного боку цілу колгоспну ферму. Навідувався сюди рідко, але коли уже качав свої зажирілі мускули, то лежачи. Говорив, що лікарі приписали — так більше користі для хребта. Водночас тренував й інтелектуальні м’язи у розмові з таким же мудрецем, як Сікач:

— Як нардепу без фітнеса? Скажи, Сікач, ти ж у нас силовий блок. Нардепу нада тримать себе у формі. А вдруг завтра боксьори підуть у наступ. Ох і нравиться мені цей поворот політичного процеса. Раніше, щоб драку затіять з пацанами, треба біжать із бітами на базар чи із пушками на стрєлку, а нинче, щоб відтягнутися по повній програмі, щоб размяться, можна не отходя від каси — прямо в сесіонном залі.

В момент третьої розтяжки почувся голос із селектора:

— Петре Павловичу, вам дзвонить пан Кулянда з Варшави.

Тут жартувати не можна, коли дзвінок із передової. Гошу не тільки з честю прийняли у провладну більшість, а й після численних випробувань і перевірок посвятили у святая святих правлячої влади — завели у тенета чорного інтернаціоналу, до якого на правах колективного члена ядро цієї більшості належало.

Витрусити мільярд-другий із бюджету чи, на трубі сидячи, не меншу суму нагріти — великого ума не треба. Хапай побільше — ховай подальше. А куди подальше? Офшори. А де ті офшори? Всеобуч на нарах цього предмета не передбачав. Тому лише членство у чорному кримінальному інтернаціоналі забезпечить тобі усі ходи і виходи. Де бабло пригріти, та ще й примножити на процентах. Що там Ленін із Комінтерном чи Віллі Брандт із його Соцінтерном. Кримінтерн — кримінальне світове співтовариство — ото сила.

Уже на зрілому етапі свого особистого парламентаризму Капцеві правляча більшість дозволила мати свого делегата у Кримінтерні. Щоб «рішати вопроси» на глобальному рівні. Так от цим повпредом на передовій глобалізації і був Кулянда, який єдиний у їхньому бараку шарив по-іспанськи, бо його дід воював в Іспанії і особисто бачив Хемінгуея. Був справді схожий на піренейського мавра, готового задушити по команді будь-яку дездемону чоловічої чи жіночої статі.

— Звиняйте, бос, що розбудив, але у нас тут, як ви самі кажете, ЄС на два часа попереду восточного партнерства. В смислі раньше встає. А хто рано встає…

— …той може в голову получить. Потому как навіть на лісоповалі, ти там уже давно не був, а можеш, вполнє возможно, буть, лежачого не б’ють. Потому рано вставать — то ще большой вопрос. Шо там у тебе на передньому краю борьби за євроінтеграцію, містер комісар?

— Та вроді усьо на мазі. Вчора вечеряв у Кракові із колумбійськими партнерами.

— Ти от у мене комісар по євроінтеграції, а не навчився говорить дипломатично. — Гошу завжди нервували ці демократичні замашки керівника його лондонського офісу. — С учьотом, що нас всєгда троє: я, ти і майор. Боєц невідімого фронта.

— Так по скайпу не слухають, шеф. Он тут один футболіст із Каракаса, що грає у «Челсі», вообще по скайпу свою дівчину із Ліми на растоянії ето самоє… Карлос розказував, ви його знаєте, такий, як ви казали, циганський барон, що був у нас позаторік на сходці у Криму.

— Довєряй, но нє болтай. По скайпу можуть і скальп тобі з одного мєста знять, і окажеться, що ти — без мозгов. Ну шо там іще? Як іде інтеграція? У Латинську Америку посрєдством Європейського Союза?

Крім газової труби, Капцеві вдалося виграти у Москві тендер на контроль наркотрафіка з Афганістану у Польщу. Власне, наявність його вілли у рідному селі мотивувалася аж ніяк не тугою за рідними пенатами, бо Гоші така муть, як хрести предків, була далеко так само, як береги в околицях Магадана, де він провів кращі роки своєї бурхливої молодості. Коли на всесоюзній сходці він запропонував затишний райцентр у західній столиці як перевалочну базу наркотичного контрабасу, до його ідеї спочатку поставилися насторожено. Річ у тім, що специ із ФСБ, які курирували наркотрафік, дали довідку, що цей такий собі райцентр — справжній центр родовитої бандерівщини. Чи вдасться цю ідеологічну фортецю перетворити на мафіозну цитадель? І Гоша дав слово на сходці, що йому це під силу.

Кривлявий полковник із Лубянки, міряючи миршаву постать Капця, уїдливо запитав:

— А як же національна ідея?

І Гоша не розгубився. Відповів зі всією патріотичною принциповістю цьому московському ублюдку:

— Налічка — от де національна ідея. Що у Галичині, що у Гваделупі, полковник. Не вчи вченого. Я за базар відповідаю.

— Та ви вообще не повірите, бос, — не вгавав Кулянда. — Карлос етот, з наколкой Камасутри, його трудно не запомнить, каже: а ми можемо вам хоч субмарину подо­гнать на ЮБК. А шо, каже, якщо Путін гнав Уго Чавесу цілу ескадрилью, то шо, ми не можемо, тєм боліє що подлодку, сняту с вооруженія в Архангельску, етому Че Геварі загнав Абрамович.

— Та ти шо? Подлодка?! — аж підскочив із лежака Капець. — Вот ето розмах. Субмарина у контрабасі — ще не чув такого. Вєк живи — вєк учись.

— Та етот кавальєро говоре: ви отсталі там у вас в Совєтском Союзє — він у себе в Колумбії не знав, що СССР накрився мєдним тазом, тепер, говоре, подводний флот — самий удобний вид транспорта для наркотрафіка.

— Молчать. Не вживай поганих слів. Скайпу він довіряє. Ти передай етім американським циганам, шо получив добро. А ми тут вначалі, як говориться, опрацюємо в комітетах. Сам понімаєш, мені нада подзвонить. Стратегічному партнеру, що контролює Таджикістан і плантації, що под Кандагаром. Всьо. Конєц связі. Работаєм.

Повертаючись із першої ходки, Гоша по дорозі із Магадана заїхав у Владивосток. Забрів у порт у саму заборонену зону і на власні очі побачив, як з-під води випливає на поверхню підводна лодка. Ні, то словами не передати. І очам своїм важко повірити. По шкірі пробігли мурашки від масштабу міжнародного переміщення товарів, до якого мав пряму причетність триразовий нардеп. Хіба він винуватий, що цей товар — героїн, гашиш і всіляка інша отрута — користується широким попитом. А раз є попит — мусить бути і пропозиція.

— Бос, до вас губер, — перервав масштабні роздуми Сікач. — З ним ще один тіпа учьоний. Ви ж визивали по етому земельному вопросу, ну шо на кладбіще. Щоб порадиться на досугє.

— Впускай, по одному. Губера первого.

Звичайно ж, місцевий губернатор Поліщук був креатурою Капця. Претензій не було — завжди пам’ятав, хто його поставив, а відповідно — може зняти. Звичайно, область делегувала у парламент не одного нардепа, але для місцевої влади все ж Гоша був найголовнішим. Бо що могла гарантувати керівникові області ця опозиційна шантрапа? Поміняється президент, і вся вертикаль льотить зверху донизу. І тільки Петро Павлович здатен зупинити на льоту невблаганне падіння. Нехай обзиваються тушканчиками, але коли депутат стає «тушкою», наступного дня він іде туди, куди треба, і каже: я от, «тушка», і мого губернатора не чіпати. І не чіпають уже синхронно із трьома скликаннями покровителя.

— Доброго дня, шановний Петре Павловичу. Доповідаю, що соціальні ініціативи на території області…

— Шо ти мені доповідаєш? Ці анекдоти будеш президенту розказувать. Хто там з тобою?

— Та я ж вам говорив: нам треба університет кадрово зміцнювати. Привів кандидата на ректора на погодження, — відрапортував губер, як належиться.

Усім начальникам в області було відомо, що їхня доля в одних-єдиних руках — у кривавих кінцівках цього несамовитого зека. Можна було десь так поремствувати у хустинку, але нікуди не дінешся — сувора правда життя. «Дві ходки — три созива» призначав і звільняв. Карав і милував. Однак, справедливості ради, треба сказати, що за таким покровителем уся чиновницька рать чулася, як за горою. Бо якщо вже пройшов «собєсєдованіє» у Петра Павловича на віллі, жоден міністр не міг відхилити кандидатуру, хоча пробували, і не раз, навіть прем’єри. Гоша розумів, що коли дасть слабинку хоч один раз, перестане ця гидота кланятися йому як князю удільному. Та й взагалі, Капець мав нахил до педагогіки, тому добором і розстановкою кадрів займався залюбки.

— Ну давай. Рассмотрім. Із учьоними я люблю работать. Пригласи також наш інтелектуальний корпус, Сікач.

Одного разу у Дубаї Гоша зупинився у президентському номері у першому на весь світ семизірковому готелі «Парус». Сподобалося, бляха. І дав команду зробити йому такий кабінет, як у тому еміраті. Добре, що у нього на віллі ніколи не були його дружбани-президенти. Вони б попадали із заздрості. Усілякі там легенди про золоті унітази — просто дитяче лепетання. На позолоченому столі Гоша тримав з одного боку вилитий із чистого золота комп’ютер, який так і не навчився вмикати, а з другого боку — п’ятнадцятикілограмовий, виключно золотий «калаш», з яким був на «ти» ще із сибірського періоду біографії. Болванка ця першої проби, звичайно, не стріляла. Але свідомість кожного відвідувача вражала наповал.

У робочий кабінет услід за Едіком і Альоною ввійшла кандидатура. То був схожий на параграф чоловічок, у якого руки трусилися, як від пропасниці. Враження від того, що він побачив, і думка про те, що його тут чекає винесення вироку, спотворили його обличчя до крайнього ступеня жалюгідності. Був він відомим фізиком із репутацією ходячої енциклопедії, але доля розпорядилася так, що він народився не в тому місці і не в той час. Тому від талантів його не лишилося й сліду, коли він опинився віч-на-віч із цим кримінальним монстром.

— Шо? Хоч ректором буть? Готов? У нього які науки, в смислі дисертація?

— Іван Іванович давно трудиться на педагогічній ниві. Він проректор із АГЧ, — губернатор мусив відповідати за онімілого професора.

— Шо то за науки такі, Едік, АГЧ? — звернувся екзаменатор до свого асистента з усіх наук.

— Адміністративно-господарська частина.

— А, ето важна отрасль в наш тривожний час. Ти хоч знаєш, до кого ти на ковьор попав, АХЧ? — Капець потягнувся у високому кріслі, як це було засвоєно ним із американських фільмів, і закинув ноги на стіл.

Фізик відскочив назад, але, отримавши стусана від губернатора, все ж вичавив із себе необхідну при співбесіді сентенцію:

— Як не знати, вельмишановний Петре Павловичу. Ви ж наш народний обранець, слава про вас лине по всіх усюдах, молодь наша студентська бере з вас приклад, як із взірця.

— Вздірця — це хорошо. — Гоші не дуже імпонувала трафаретна розмова, і він мусив кандидата посвятити, з ким має справу. — Ти зі мною не просто як із народним депутатом, а як із професором дебати ведеш, проректор. Правильно я говорю, Едік? Професором каліфорнійськой академії. Мене там приймали торжественно. Американці еті говорять, помню, як нині: пускай виступає на англійськом. А я заняв патріотичну позицію, говорю, тільки на рідній мові. А ви переводчіка обеспечте, потому шо перед вами — народний депутат України. Офіціальне ліцо. Чуть не сорвалось. Хорошо, еті євреї з Одеси нагодились. Виручили. А второй раз в Омську було. Там пішли по сокращьонній процедурі. Мені нельзя тоді було виступать. Ше не був публічний. Я тоді ще у розиску був вродє. Спіч толкнув прямо на п’янці. Так шо перед тобой дважди професор. І доктор тоже. Як у нас, Едік, дисертація називається?

— «Клірингова іпотека в логістиці імпортно-експортних операцій у процесі євроінтеграції», — відтарабанив Карасяєв перше, що збрело у голову.

— Чув, проректор? — Гоша погладив по золотому «Калашу», що означало, що спогади навіяли йому добрий настрій. — Ти, нєбось, і вимовити не зможеш, АХЧ, а мені треба було защіщать. І втілювать потом. Мені після нового року предложили: Петро Павлович, ви ізвестний учьоний, говорять, вас сам Патон знає і уважає. Вам пора у член-кори. Но надо заспонсоріровать ремонт туалета в Академії наук. Ну, я думаю по-державному. Яка вам разниця, академіки, який у вас там пісюар. Обійдетесь — на уліці крізіс. І потом, член-кор? Шо-то непонятно.

І вже ознакою вищого кайфу було проявлення інстинкту, коли Гоша манив пальцем до себе Альону. Вона вже знала ритуал напам’ять — висаджувала тугі сідниці на золотий стіл, що мало сприяти інтелектуальному продукуванню нардепа.

— Це, Альона, як би до члена карандаш прив’язать? Член-кор! Но у мене, щоб ти знав, і команда, соотвєтствєнно як у дважди професора і доктора, є в налічії. От дивись. Яка скромна дівчина. А вона вчилася у Сорбонні. В Англії, що возлє Манчестер Юнайтед. А потом ще переучувалась в Гарварді, що у Франції. Зараз мене муштрує з рідної мови, солов’їної. Потому как у мене іногда по привичці русизми проскакують. Інколи, а нада. Буває, в ході сесіонних засіданій вискочимо з Альоною в гостініцу і позанімаємося часіків два. Орфографію уже пройшли, осталась фонетика. Оральний правопис. А вот молодий чоловік. Голова, ума палата. Наш козак з Умані. А работав у Жіріновского логопедом. Простий парєнь, аж не віриться, що у Москві у ночних клубах гуляв із самим Зюгановим.

Мозковому центру належало стояти при такому представленні за стійкою струнко, щоб візитер сприймав у візуальному контексті важливу для нього інформацію адекватно. Він мав вийти із цієї парламентської філії з усвідомленням, що у його житті відбулася найважливіша подія — він бачив перед собою небожителя, який вершить людські долі.

— Ти, вообще, в економіці розбираєшся? От скажи: який у вас годічний оборот? — продовжував ганяти кандидата екзаменатор.

— Вибачте. Не зрозумів. У нас же виш. Навчальний процес. Тому оборот… — Кандидатура зламалася уже на першому питанні.

— Не ламайся. Ти не на пєдсовєтє. Не прикидайся шлангом. Я питаю: скільки ти у жатву хлєбов собираєш? Ну коли кампанія вступітєльна. Це ж кожен папаня несе вам сармак з долярами?

— А, у тому смислі? — Фізик хоч і був теоретик, але такий сучасний, що не відривається від практики.

— А який ще є у тебе смисл, шо ти ректором хочеш стать? Нащо воно тобі?

— Так то ректор у нас комбайнер, як ви кажете, на цих жнивах. А ми так… Ми позаду нього колоски збираємо.

— Молодєц, с юмором, — Гоша втупився у вимкнений монітор, вдаючи, що саме зараз триває процес прийняття рішення. — Тепер ти будеш комбайньором. Тільки не задирай носа. Якщо від мого імені прийдуть ізбіратєлі. Щоби прийнять. То шоб…

— Свята справа, Петре Павловичу. Від вашого імені — і вже студент. У цю ж хвилину. Можете не сумніватися, Петре Павловичу.

— Іван Іванович — наш дуже досвідчений і знаний педагог. Він не підведе. Ми ще із радянських часів складаємо списки, коли йде вступ. Система вищої освіти у нас відпрацьована до йоти. Я ручаюся за Івана Івановича, — голова області підвів риску.

— Ну шо, собєсєдованіє ти пройшов. Я переговорю з міністром. Мені — нічого не надо. У мене усьо є. Я про молодьож турбуюсь. А ти там з міністром сам розчитаєшся. Тобі ж з ним работать, — скривив нудну міну нардеп, якому вже почав набридати цей сухий тип, що хвилину тому став ректором.

— Не треба нагадувать. Я порядок знаю. Вік не забуду, Петре Павловичу. Вважайте, голоси нашої багатотисячної армії молодих виборців у вас у кишені.

— Іди работай. На благо родіни. А ти, губернатор, задержись малость. Тут такий вопрос, Антоша. Нужна мені земля. Півтора гектара. Щоб ти рішив своїм указом.

— Вибачте, не зрозумів з першого разу. Так ви ж володієте усіма землями у районі, а з минулого скликання ще й лісами.

— О, про ліс вспомнив. Нам, націоналістам, про нього нікак не можна забувать. Слухай, як той мужик, якого ми на охоті той… Ну він сам винуватий. Під рикошет попав здуру.

Ця безневинна мисливська пригода була чи не єдиною у парламентській практиці народного депутата Капця, яка нагнала на нього такого страху, що він мало не рвонув «за бугор». Ні, до мокрухи він звиклий змалку. Подумаєш, велике діло — завалити бика із ворожої зграї чи зачистити цілий загін на стрєлці. Один Сікач, як снайпер міжнародного класу, чого вартий. А тут така нісенітниця…

Вуйко, що стояв у загінці, під кулю нарвався. І побіг, придурок, у село, рану перев’язувати. Фельдшер, борець великий з олігархами, камеру із телебачення викликав. Збіглися виборці, роззяви безмозкі. Кіна надивилися, крові захотілося у режимі онлайн. А тут же не забула прогресивна громадськість, як депутат десь під Кіровоградом узагалі шльопнув виборця наповал.

Ото воно й врятувало Гошу, що не наповал. І потім знайшовся у селі таки справжній патріот, прямо тобі Олександр Матросов, який поліз на амбразуру замість депутата Капця. Мало того що признався, на Біблії присягнув: то я, мовляв, чірікнув того шалапута, у чому гірко розкаююсь. А Петро Павлович тут не при ділах. Наш народний обранець, каже, в той момент взагалі проводив зустріч із виборцями на хуторі на предмет проведення у віддалене поселення асфальту. Член парламенту про народ дбає, а ви на нього наклепом поперли. Усе щиросердечне зізнання зазняли на камеру, і не одну, Капець ніколи не шкодував грошей на підтримку свободи слова.

І народ із полегшенням зітхнув, що то не депутат бабахнув того доходягу. Народ не любить, коли його свідомий вибір підмочують. Одне слово, зам’яли. А колишні соратники по опозиції уже запит генеральному прокуророві нашкрябали, мовляв, до буцегарні «тушку»-вбивцю. Генпрокуратура розібралася об’єктивно: є стрілок, є жертва, а претензій немає. Нема, як вони кажуть, складу злочину. А в яку копійчину обійшовся той склад, прокурору знати не обов’язково. І головне — виборці залишилися задоволені. В тому числі два учасники дуелі отримали одноразову п’ятирічну пенсію від свого улюбленого депутата. І хто тепер скаже, що народні обранці не дбають про народ? Що у нас демократія не процвітає?

— А щодо тої пригоди, — губернатор також брав у ній участь, бо йому було доручено вламати мужиків і вручити їм тугий конверт. — Можете не переживати. Йому такі гроші й не снилися. Веселий такий мужичок. А ранка зажила, у нас в області медицина на високому рівні. Говорить той горобець стріляний: можете хоч щомісяця мене підстрелить, якщо це за тисячу баксів.

— Та ти шо? От як такий народ не любить, як йому не служить! От є ж у нашому народі патріотичні елементи. Не усі ж такі нитікі. Лиш би нарікать на своїх слуг, що мордуються під куполом. А я, чесно тобі скажу, передрейфив. Я знав цього, ну ти знаєш, що попався і загримів, депутатішка. Я вообще його счітаю першою жертвою політичних репресій. Шо ті судді не знають, шо таке охота? Все може буть. Вовка боятися — у ліс не ходить. А ходиш, то знай, що можна пулю схлопотать. Я ж, приміром, не був там як народний депутат, як охотнік. Тут даже на маньоврах допускаються природні потєрі. А охота — то тобі не маньоври. Молодєц, що зам’яв. Но земельний вопрос — рєзко на порядку денному.

— А ви натякніть. Так усе ж кругом — ваше, — не міг врубитися голова ОДА.

Капець не любив оті шкурні терміни — ваше-наше. Що говорити про голодранців-виборців, коли от голова області, а не тямить, що говорить.

— А ти, я бачу, не доганяєш. Над своїм теоретичним уровнєм тобі треба працювати. Ваше, кажеш. А воно мені нада? Та собствєность. У лічном планє. А якщо по-державному глянуть з висоти історичного прогреса. Частна собствєность — вот хто нас виведе у Європу. Раньше тут кляті москалі у людей наших працьовитих землю загребли, стодоли розібрали. Окупант — він і в Колумбії окупант. Колгоспів понастроїли. За то гинули наші батьки і діди, щоб землю у них колгосп забрав? Поетому ми ету історіческу несправедливість востановили. Я ж як націоналіст скажу: хлопці у ліс йшли опять же із-за землі. А тепер, як там у Маяковського: день їдеш — чия земля, Капцева, два дні їдеш — чия земля, Петра Павловича, депутата нашого, тріждизнамьонного. Вот так, товариші москалі. За шо боролись. Но мені не та земля нужна. Тєм болєє, шо вона уся бур’яном поросла, будь воно неладно. Мені інша земля нужна. Для вічного упокою.

— А, от про що йдеться. Тепер це модно. Та які питання? Завтра можемо разом поїхати на Личаків і вибрати. Для губернатора це не питання. Є у нас там місце під сонцем для національних героїв.

Отут уже Гоші хід думок губера подобався. Хоча хто зна. Якби дійсно загнувся депутат, це ще питання, чи його ставленик причислив би його до лику героїв.

— На Личаків? А щоб рядом з Бандерою — можеш?

— З дорогою душею, але ж Степан Бандера у Мюнхені похоронений.

Важка ця процедура — пошивати у дурні того, у чиїх рука твоя посадова доля. А Поліщук мусив сказати те, що сказав.

— Та ти шо? Я й не знав. Не годиться націоналісту цього не знать, — самокритично визнав Гоша. — А чого так? Видать, там земля дешевша. Мені он мій комісар по ЄС, коли дзвонить, то все розказує, що там усе у них дешевше, чем у нас. Та ладно. Добре, що ти сказав. Поїду на ігру «Шахтьора» з «Баварією», обізатєльно навєщу Бандеру. Обізатєльно. Тут без вопросів. Но мій вопрос… Якщо ти кажеш — у Мюнхені, то тєм болєє Личаків відпадає. Хочу я упокоїться на рідній землі, Антон Михайлович. Як умірать депутату, то скромно. Не то, шо ви, в ісполнітєльной власті, зажралися.

— Мій уклін вам. Дуже достойно. Правильний вибір. У рідній землі. Історія оцінить. Але ж то… Метр на два. А ви як казали — півтора гектара.

Тупість чиновників завжди дратувала Петра Павловича. Він, як і кожен нардеп, зверхньо дивився на всю цю бюрократичну братію. Не доганяли вони політ думки парламентаріїв, якісь завжди такі загальмовані, коли йдеться про виконання ухвалених у Верховній Раді законопроектів.

— От і він туди ж клонить, — шпурнув золотою ручкою у голову ОДА. — Ретроград. Косне у тебе мишлєніє. Хоч я тебе і видвинув на губернатора, но ти був рагульом і рагульом остався. А може, я хочу у спокої полежать, щоб ніхто не мішав. Щоб ніякої сволочі не було рядом. На пушечний вистріл. У житті усі ви мені вот де. Дай хоч полежать подальше від ваших морд окаянних.

— Та діло хазяйське. Обирайте собі місце у ваших приватизованих сільгоспугіддях і лягайте собі на здоров’я, щоб за кілометр — ні душі.

Цей матолок зашорений далі нічого не тямив. А може, його поміняти на переправі, цього блюдолиза? Давно помічав Гоша, що він хоч і слухняний до блювального рефлексу, але творче начало у нього на нулі. Не вміє хавати на льоту те, що говорять йому зверху. І відтак дратує вище керівництво, а це рано чи пізно погано для нього закінчиться.

— А ти знаєш, шо для народного депутата схавать губернатора — шо раз плюнуть. То я з опозиції обирався, а зараз в інтересах народу йду пліч-о-пліч із президентом. Шепну чарівне слово царю-батюшці, і нема тебе, тугодума. — Напруга зростала, і Поліщук відчув, що коли він не почне синхронно сприймати похоронні поривання боса, самому треба буде шукати метр на два. — Тим більше, шо, як говорив Максим Кривоніс, він, ти знаєш, Львів брав, хоча шо ви знаєте, чинуші, як він говорив, я тебе породив, я тебе й закатаю в асфальт. У сільгоспугіддя він поховав би нардепа. Короче, мені нада бумагу на півтора гектара на сільском кладбищі. От тобі депутатський запрос і соціальна ініціатива.

Губернатор без дозволу присів і почав енергійно витирати спітнілого лоба, у якому так повільно відбувалося переварювання похоронних ініціатив Капця. Отямившись, почав мізкувати над тим, що почув. Ого, тут ще один зигзаг вбік від удачі.

— Та я б з дорогою душею. Як ви так могли подумати про мене? Та я б вас похоронив хоч у клумбі напроти Оперного. Але цвинтарна земля у селі Задвірці — не моя компетенція. Я «за», двома руками, щоб вас похоронить на півтора гектарах, та хоч на півтора тисячах. Але є формальність. Треба бумажку від церкви. Там вони напридумували. В демократію граються. Парафіяльний уряд називається.

Капець відчув полегшення. Врешті, дискусія вийшла на фінішну пряму. Теж мені уряд знайшов. Церковно-парафіяльний. І треба ж таке придумати — народному депутату треба звертатися до якихось вуйків. Ні, Петро Павлович уже розпорядився, щоб йому ті місцеві дяки і паламарі місце підібрали. Щоб підібрали, а тут — дозвіл мають давати. Гоша думав над такими незбагненними гримасами демократії. Та йому у самого прем’єр-міністра будь-який дозвіл було взяти, що два пальці обпісяти. Заходиш із чемоданом американських папірців у найвищий кабінет виконавчої влади і виходиш із бумажкою на будь-який колір і смак. Нема такої висоти, яку не взяли б парламентські більшовики. Ціна питання має значення лише у цьому житті, а Гоша міг дозволити собі жити як справжній патріот — ми за ціною не «постоїм».

— Сікач уже дав орієнтіровку тим вуйкам. Хоча то повна херня, щоб народний депутат папірцями бавився у якійсь парахуї, чи як воно там називається. Та ладно. Будемо проявляти законопослушність. Буде тобі бумажка не тільки від вуйків з полонини, а від самого отця. Буде тобі бумашка. Особєнно від попаді. Ладно. Іди работай. — Гоша відчув, що й самому пора відпочити. До кінця робочого дня народного депутата ще далеко, а вже стільки нагальних питань повирішувано.



Фараони і фарисеї


Жодне законодавство не врегульовує діяльність цього найважливішого в Україні уряду, яким є у кожному галицькому селі уряд парафіяльний. Ніде він навіть не згадується у жодному закодавчому акті, а тим часом із його повноваженнями навіть близько не зрівняється центральний орган виконавчої влади, яким є в Україні Кабінет Міністрів.

Бо якщо розібратися, повноваження загальнонаціонального уряду, що у столиці, до конкретно взятого села практично не доходять. А кожне село — це своя республіка, яка докорінно відрізняється за своїм укладом уже від сусідньої республіки, що за якихось кілометрів два. Кожне українське село — це унікальне згромадження громадянства, що, як і кожна держава, має свою історію і традицію, має своїх героїв і негідників. І свою нетлінну історичну пам’ять, бо у селі передають із покоління в покоління нерукотворний літопис свого племені упродовж століть.

Водночас село — це єдина родина, у якій усі про всіх усе знають. До найменшої йоти у біографії роду на десятки поколінь углиб. Бо якщо хтось там у часи Святослава чи Шевченка спотикнувся, цю пляму мусить нести нині сущий нащадок.

Державна влада, на жаль, не виробила того імунітету, яким володіє влада сільська, котра обирає прямою демократією свого главу уряду — підняттям рук під час голосування прямо на церковних сходах після Літургії. І голосування це забезпечує, як жодна інша демократична процедура по усій владній вертикалі аж до Верховної Ради, щонайменше три умови до обранця — щоб не крав, щоб був мудрим, щоб був здатен служити громаді безкорисливо. Як усе недосяжно для держави, але просто і під силу селу, яке делегує владу над собою, над громадою, — найдостойнішому. У селі — це факт, а у державі?

Василь Петрушка уже незліченну кількість каденцій очолює парафіяльний уряд у Задвірцях, бо у середовищі, у якому всі про всіх усе знають, він абсолютний моральний авторитет. Попробуй досягти цього у Києві? А у Задвірцях — можна, бо якщо ще є десь між людьми мораль, якщо вона десь ще не вивітрилася до порожнього звуку, то тільки тут, де живуть люди як на долоні один в одного.

Правда, має голова уряду Петрушка одну хибу — брата. Поза межами села не всі про це знають, бо у кровного маминого сина — інше прізвище за паспортом. Забрали ще у шкільному віці, на зоні дали кликуху, яку й записали у паспорті. Так і пішов у світ широкий зек Капець. І кому там у ЦВК до того діло, що батько його, як і брат, із роду Петрушки. Знають про це лише у селі, позаочі обмовляючи: як так могло статися, що одна мати народила таких антиподів. А як так може статися із цілим народом, коли серед нього одні крадуть до безтями, втрачаючи честь і гідність, і людську подобу, а інші — вмирають на Майдані за честь і гідність людську. Як так? Але так є, і нема на то ради.

Заведено так іще з минулих тисячоліть, що Різдвяна коляда — від хати до хати — це ще й офірування кожної домівки на потреби громади. Кожен віддає від власної сім’ї скільки може для блага сім’ї сільської. Але у чиї руки? У чесні руки Василя Петрушки, про якого всі знають: йому хоч цю руку відрубуй — чужого не кине. Не бери чужого — от яка елементарна і доступна кожному наука жити серед людей. І чому вона доступна для уряду парафіяльного і недосяжна для уряду національного?

Тому робоче засідання у хаті Петрушки під час коляди було цілком очікуваним для господаря. Розпочинається цей «кабмін» із доповіді міністра фінансів, яким є на поточний історичний момент авторитетний сільський столяр Славко:

— Торік на коляді назбирали у два рази більше. Бідніє народ. А скільки хат за рік стали порожніми? Ціла вулиця, що йде до потоку, вимерла. Завернули туди, а там тихо, як на цвинтарі. Навіть собаки уже не виють. Пішли з цього світу за господарями.

— Як так піде далі, то нам цвинтар треба посувати аж до лісу. Або закладати другу смугу від дороги. — Микола був уповноважений за дотримання порядку на цвинтарі, який протягом літа треба було кілька разів обкошувати — росла би так трава на пасовиську, як на гробах.

— Та так не вийде. Між живими і мертвими має бути санітарна зона 300 метрів. Санстанція не дозволить. — Григорій пильнував за зв’язок парафіяльного уряду із сільрадою, тому розумівся на різного роду приписах і параграфах.

Сумна ця бесіда, як по живому, різала Василеві душу. Одні й ті ж похоронні мотиви щороку. Що тут говорити, село не просто старіло — вимирало. Ще за його пам’яті, а це якихось два десятиліття, у школі було по два-три класи однолітків. Він он числився у «Б», а був ще й «А» та «В».

А тепер ледве назбирують тих шкільних новобранців до двох десятків. Живе село скорочувалося, як шагренева шкіра, а мертве село, вкрите хрестами, росте на заплаканих очах. І не скажеш, щоб хтось вмирав з голоду. Натуральна земельна господарка давала кавалок хліба і до нього, а от бракувало хліба духовного, і з цього голоду розривалася душа.

А потім репродуктивна функція народу — саме село, як генетичне джерело, не дало нації зникнути. Українці народжувалися, по 5–10 на хату, якраз у селі, і сільська сім’я відтворювала генофонд. А тепер що із тою легендарною українською сім’єю? Розіп’ята на континентальному розпутті. У селі більшість сімей — некомплектні. Чоловік або жінка — остарбайтери. Ростуть діти-напівсироти при живих батьках. І батьки ті бачаться між собою раз у кілька років! І ця гуманітарна катастрофа — мільйони люду, то кожна друга хата.

— Зона між живими і мертвими, і ненародженими. Стирається зона. Пекло падає на землю, і смерть взяла владу над селом. Але ми ще з вами цього Різдва живі. І за то маємо дякувати Богу. І що ви там наколядували, Славку? — Петрушка відганяв сумні думи.

— Та то, що кіт наплакав, — бідкався касир. — Тридцять тисяч гривень. То якщо не рахувати того, що дав ваш брат. Той його Сікач вийшов на двір до колядників і дав конверт — 10 тисяч гривень. Разом сорок тисяч.

— Ви від нього не беріть. Нащо ти взяв, Славку? — одне і те ж щоразу.

— Я би так зробив, як ви сказали, як було торік, — виправдовувався столяр. — Він суне ту коверду, я її шпурнув йому межи очі. А тепер він сам до людей не вийшов, а того бугая випустив. Коли вже відійшли люди, він мене скрутив коло паркана і каже: бери, падло, бо вб’ю. І передай братану, що якщо він Петру Павловичу буде заважати про народ дбати, ми його зробимо головою небесного уряду.

Посада обліковця у райземресурсів виробила у психології Григорія надмірний хист до прагматизму, тому захмарний ідеалізм Петрушки він завше пробував опустити на грішну землю:

— Та то, Василю, гроші не пахнуть. Ти сам кажеш, що вони не його, не зароблені ним, а значить, зароблені іншими людьми.

— Кажеш, не пахнуть? Ой, ще як пахнуть, брате. — Василь не тримав зла на опонентів, але вони знали, що він не може і не буде інакше реагувати. — Так ніщо у світі не пахне, як гроші. Скільки народу удушилося від того запаху. Ніяка хімічна зброя не зрівняється із тими ароматами, якими гроші вбивають людську душу і затуманюють розум.

Про стосунки братів у селі знали достеменно. Мало сказати — ворожба людська. Вони, хоч і вийшли з одного лона, але прийшли сюди, на Землю, із різних світів. І ніяк ці світи не могли злучитися, як день і ніч. Правда, Петро, який складався із суцільних компромісів, пробував іти на примирення. За виробленою життєвою виучкою — пробував навіть купляти братову прихильність, особливо з урахуванням його могутнього авторитету в селі. Нардеп знав, що з усіх населених пунктів у районі йому на виборах найменше голосів дає рідне село. І причина «недочьота» — брат. Впертий як віл. Хоча цей недорахований електорат погоди не робив, але, як казав Гоша, діло престижу. І хоча за Василем село стояло горою, не можна сказати, що Петро не мав у селі прихильників. І не тільки у громаді. А й в уряді.

— Знаєш, що, Василю. Давай ми так розважимо справу. Ти тут говориш як голова парафіяльного уряду, що має дбати про громадську справу, чи як брат, що ненавидить брата? — як один із районних начальників, який, одначе, живе у селі, Григорій не раз дозволяв собі лупити правду-матінку цьому моральному чистоплюю.

Цікаво було те, що Василя ці носії компромісів не тільки не дивували, а навіть не дратували. Тримаючи якнайвище моральну планку, він був далекий від розуміння, що усім належить долати її. Він — підняв, а ви — як хочете. Його філософія була все ж швидше прагматична, аніж романтична.

— Ого, як загнув, — посміхаючись, сприйняв цей наступ прагматиків, який тільки розпочинався.

— Не я загинаю, а якраз ти загинаєш, і не перший раз. Він, як-не-як, — народний депутат від опозиції, член партії націоналістів. В інтересах виборців перебрався ближче до влади. То лише ти його прозиваєш «тушкою», а ми розуміємо, що жити треба якось і йому, бо у нього бізнес. Якби він уже був такий диявол во плоті, як ти кажеш, то там, у Києві, його би так високо не пустили. Та й люди за нього голосували. Та й потім, ти знаєш, як до нього ставляться наш отець.

Директор школи Микола відчув, що пора і йому запустити свій посадовий авторитет. Кілька разів він пробував на сільських сходах здійснити вибори на конкурентній основі. Як цього вимагає демократія, тому підмовляв підлеглих учителів, коли вибирали голову парафіяльного уряду, і його висунути як альтернативу Петрушці. І завжди у нього — нуль, а у Василя — одноголосно. Я ж учу їхніх дітей, я очолюю педколектив із суцільною вищою освітою, а він хто такий? Микола не міг знайти відповіді на це запитання, але не вгамовувався, поки таки не знайде. Розпочав обережно на боці земельного інспектора:

— Що він гірший, ніж інші, оті з телевізора, твій рідний брат? Такий самий. Але все-таки наш, родак. Із нашого села, про яке не забуває.

— Особисто про тебе не забуває, пане директор школи. Як ти ламав людей через коліно на батьківських зборах, аби за нього проголосували. — Василеві навіть приносило насолоду зривання масок із цих, як він їх називав, опортуністів.

— Не лише за нього, а за національну ідею. — Микола був головою партійного патріотичного осередку в селі, тому завше твердо стояв на сторожі тої самої ідеї.

— А потім тобі та омандачена національна ідея пригнала новеньку особівку на подвір’я. Ти гадаєш, що люди сліпі й очманіли вже геть зовсім? Знаєш, як твою машину, що стоїть посеред школи, діти називають?

— Депутатка! — Славко вмів дерти лаха із сільських начальників, особливо зі свого однокласника, який пробився на директора. — Коли шановного нашого депутата Петра Павловича спитали, за що він подарував Миколі Федоровичу машину за п’ятдесят тисяч долярів, то він виставив на посміховисько директора: сказав, що той зайняв перше місце на олімпіаді з математики — найліпше порахував голоси на виборах. Відтоді у школі його прозивають Миколка Лобачевський.

— Ти прикуси язик, бовдуре. На себе подивися. Якби ти не був такий туман у школі, то не бив би бринзю у селі зацофаному і не рахував би копійки на коляді.

А Славко знай своє — сміється із розлюченого педагогічного лідера. Могло дійти і до рукоприкладства. Тому голова перевів дискусію у конструктивне русло:

— Ну, добре. То що будемо з тими заколядованими грошенятами робити?

— Та справ у селі по горло, пане Василю. — Рахівник висипав різдвяну фінансову торбу на стіл. — Але живі собі якось раду дають, поки не вмруть. Цвинтар розростається на очах. Гроби розповзаються, як вогонь по стерні. Голодні пси чи то услід за господарями банують, чи з голоду пухнуть. Обрали собі місце між мерцями. Тому треба, я так думаю, найперше обгородити усе цвинтарище. Бо порозгрібають звірі кості, не приведи Господь.

— Я тебе підтримую, Славку. То давно треба було зробити. Хоча на такі гроші хіба пліт з лози сплетеш. Може, де знайдете найтоншу сітку, а стовпчики з лісу привеземо. Не треба металевих наразі, бо то не вистачить. Я гадаю, що громада сприйме це з розумінням. Бо нині тут, а завтра там, за парканом. Тому так і вирішимо, якщо нема інших пропозицій. Дякую, панове, що знайшли час поміж свята зайти до мене до хати, та й про громадську справу не забули подбати. Бувайте здорові. Веселих свят.

Але уряд не розходився. Останнє питання, тобто пиятику, Василь відмінив ще у часи своєї першої каденції, тому чекати було нічого. Відмінив, бо полюбляли урядники, за райкомівським мавпуванням, обмивати урядові рішення. Бувало так, що парафіяльна рада завершувалася п’яним співом на все село. А відтак уже найближчої неділі отримувала вотум недовіри під церквою.

— Почекайте, господарі. Ти чого мовчиш, Миколо?

Директор стрепенувся і силував себе — не хотів говорити, але мусив:

— Та то не я. То отець просили передати. Ти, Василю, уже мене нині відпуцував, що я й не знаю, що тобі казати. То знову справа з твоїм братом. І в тім нема нічого поганого, я наперед кажу. Коротше, він би міг собі хоч у Львові, хоч у Києві найліпше місце купити, але він хоче у рідному селі. Ну що тут поганого?

— То що він хоче?

— Вмерти хоче у рідному селі.

— Свят-свят. Та ті буржуї гадають, що вони будуть жити вічно, а ти таке кажеш, — Славко знову не без гумору підливав масла у вогонь.

— Ти хоч і директор, але щось мямлиш з переляку не до ладу. То є така справа. Петро хоче собі місце забити на нашому сільському цвинтарі. Ця земля його породила, тому хоче бути коло рідних хрестів, коло батьків. Коли прийде остання година, — Григорій розшифрував високу філософію, якою закручував у папірець свої наміри директор школи.

— То вже є велика новина, що про батьків згадав. — Василів спокій надихнув ініціаторів цього інтригуючого питання порядку денного.

— Ти знову пхаєш своє особисте до громадського, а так не належиться робити тобі як голові парафіяльного уряду. Чи ти збираєшся ворогувати з рідним братом і на тім світі?

— Щось ви, хлопці, недоговорюєте, щось крутитеся навколо ями і не хочете в неї впасти. А впасти мусите, раз ви її викопали.

— Ні, почекай, Василю. Ти ж — ревний, правдивий християнин, і цього у тебе не забереш, і про це знають у селі, й за це тебе люди дуже поважають. Ти що, проти того, щоб твій рідний брат був похований у рідному селі? — Микола так сформулював, що яка тут може бути дискусія.

— Не проти. Нехай вмирає, хоч сьогодні. Прости мене, Господи, за дурний язик. Але я не про те, хлопці. Я знаю і даю голову навідріз, що про жодне вмирання він і гадки не має, а ви його тут хороните. Та він, як той вождь, живіший усіх живих, ваш народний депутат. І за цю живучість — то, може, єдине, у чому я його підтримую. Людина би гнівила Бога, якби легковажила життям і не боролася за цей дар Божий до останнього подиху. Жити — то наш, людський обов’язок перед Богом, як би не було важко на цім світі вікувати. Інша річ — як жити!

— Видиш, як добре, що ми поєднали братів, рівних перед Богом. — Григорій відчув, що є шанс досягти успіху в їхньому задумі. Але несподівано дістав під дих.

— Ти, Гриню, не загравай ні зі мною, ні з Богом. Дивлюся я на тебе і бачу, як ти із сутінками крадешся по людські душі. Ловець душ ти людських. Наловчився скуповувати нарід на виборах, як рабів на стамбульському ринку. Запровадили тут рабовласницький лад. То тобі не задурно доручив той Ірод розносити пайки по хатах на виборах. То ти йому брат, а не я. Ніхто у селі не хотів ганьбити себе. А ти зголосився і розносив ту гречку — кидав людям, як кістку голодним собакам. Раз ти уже в уряді — викидати тебе з нього не буду, але я знаю тобі ціну. Ти ще не все сказав, про що вас напоумив отець.

— Ней буде, скажу, — Григорій проковтнув гірку правду. — Сам розумієш, що твій брат — не рівня тобі. За матеріальними можливостями. Тому він хоче закласти на нашому цвинтарі свій сімейний склеп. Ну, так, як пани колись робили на Личаківському цвинтарі, а тепер так роблять ті, хто має фінансові ресурси, бо то дорого.

— То нехай закладає. Скільки йому там треба. Дітей нема, а так він із дружиною. Ще, може, туди візьме із собою того Сікача. Таких, як ти, посіпак туди не запхає.

Інспектор райземресурсів слухав і розумів, що Василь не заперечує проти того, що коли його брат умре, то його можна поховати у селі. З дозволу голови парафіяльного уряду. Але треба казати, як є. До кінця. Справа не у вмиранні. Справа в іншому. А то потім вийде: нібито погодили питання, а згодом стався пшик із тим похованням. Прямо, прости Господи, на похороні. Тому треба казати до кінця:

— То ми тут у селі — темнота і світу Божого не бачимо. А у світі тому люди інакше живуть. І вмирають інакше. Петро твій Павлович хоче спорудити щось таке грандіозне, я не знаю що — чи то мавзолей, чи піраміду, але він просить нас виділити півтора гектара цвинтарної землі.

Настала тиша. Як на цвинтарі різдвяної ночі. Якби були свічада, було б чути, як вони палахкотять. Один з них думав над тим, що почув, а решта, котрі звикли, що його сумлінням говорить сам Всевишній, чекали. Ждали, що скаже цей голос, до якого прислухалися селяни як до голосу Божого, бо заслужив цей несвятий святець таке право.

— Ви, хлопці, ще на цьому світі чи уже на тому? Як у нас у селі казали — три дошки і землі трошки. А ти кажеш, півтора гектара? Та на такій площі можна поховати не лише усе наше село, а цілу Україну, вимираючу, як у часи чуми.

І тут вихователь підростаючого покоління не витримав:

— Ти у нас інтелектуал, але часом мислиш так поверхово і плитко. Де ти бачив рівність? Га? Немає її і ніколи не було. Ні у житті, ні на цвинтарі. Та й потім, та земля від лісу і до ріки поросла бур’янами, уже п’ять років неорана. То що — тобі шкода рідному братові? І не задурно. Він — не те що ти чи ми тут усі, разом узяті, кріпаки. Він громаді віддячить, як завжди. Сторицею, бо ви, Петрушки, ніколи не були жмотами.

І знову — поринання у роздуми. І хто скаже, що найнижча ланка влади, якийсь там парафіяльний уряд в одному із тисяч сіл вирішує дріб’язкові питання? Ні, він вершить космічні справи, якою є справа про життя і смерть, справа, над якою мізкують найсвітліші уми людства і не знають достеменної відповіді.

— У селі кожного тижня — похорон, — мало не пошепки озвався Славко. — І куди ми понесемо наступного усопшого, коли ви Гоші відгородите землі трохи? Півтора гектара. Та то навіть на цвинтарі стільки уже не лишилося.

— А він взамін віддає ще два гектари на зарінках, — не вгамовувався спеціаліст із земельного питання. — Ви що, забули, як Сікач ті всі наші паї збирав за мішок рису? Не забувайте, що наш народний депутат — володар усієї нашої землі і лісів навколишніх, і треба віддати йому належне, що ще нікого не застрелив на полюванні. Як ото у телевізорі показують. Є ж різні депутати, а нам на свого гріх нарікати. Уже три скликання, і жодної жертви. А ви йому землі материнської шкодуєте?

— Я не шкодую. Але то земля не моя, і не твоя, і не твоя. То земля українська. — Василь підійшов до вікна, у якому світився вечірніми вогнями світ різдвяної земної радості. — То земля тих, котрі на ній жили, котрі на ній живуть і в неї вернуться прахом. То земля народна, і народ має сказати, як має бути. А наше діло — донести до народу правду. Добре, зробимо так. Я це беру на себе. Скличу сільські сходи і скажу: люди добрі, тут посеред нас виплодився наш доморощений фараон чи наполеон, який уже все, що тільки міг, загріб під себе, який набудував у селі хороми, які не снилися жодним графам і поміщикам ні за Польщі, ні за Австрії, який спух від пограбованого народного добра, у якого руки — по лікті у крові і який хоче загарбати у вас останнє — місце вашого вічного спочинку. Цей виродок хоче приватизувати собі цвинтар і збудувати на ньому собі рай ще й на тому світі. І буде у вас за селом мавзолей, як на Красній площі. Там — свій диявол, що підняв руку на Бога, а у нас — своя сатана у саркофазі. А вас, як псів паршивих, він буде закопувати в урвищі понад рікою, де вода щороку лупає берег до самого споду. І попливуть ваші кості у синєє море. І пропадете ви на тім світі, як і на цім. Во віки віків. Амінь!

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люди,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море…

— Одумайся, Василю. Ти закликаєш до крові! — Микола сказав за всіх, бо таки усім стало лячно.

— Так то хіба я? То Тарас Шевченко. Я лише його рядки на віче зачитаю, і цього досить, щоб спопелити усю цю мерзоту. Не впізнали його рядки? Забули. А може, ви і йому рота затулите? Дожилися, що Кобзаря слухати боїтеся. А Слово вічне. Його в асфальт не закатаєте. Йому голову не відріжете. Його не купите, бо Слово не має ціни. Бо Слово — то є Бог!

Здавалося, його лють праведна розтопить спітнілі вікна і від жару душевного, яким двиготіли його груди, розтане зимова крига, що вкрила село, і втопить приспану народну совість весняною повінню посеред зими. Голова парафіяльного уряду встав і, обіпершись на одвірок, прорубав:

— Передайте тій банді: тільки через мій труп!



Омандачений Сікач


Гоша понад життя любив застілля. Жмотом ніколи не був, і за це тягнулися до нього люди. Капець знав, що народ його любить, як любить халяву, і в необмеженій кількості. Морозильна камера, яка могла б обслуговувати дивізію, стояла за гаражем, набита під зав’язку боєприпасами. Кількатонний запас лиха не чинить. Періодично провіант поновлювався делікатесами типу океанічних морепродуктів та екзотичної острівної городини.

М’ясні туші народний депутат, коли вже перевалювало за багатотонну норму споживання, викидав у сільмаг, де крамарка Фрося відпускала їх за депутатськими цінами. Виборці ждали дня випорожнення нардепівського холодильника з метою оновлення, як манни небесної, проймаючись ще більшою любов’ю до свого слуги. Одного разу Гоша навіть звелів викинути різного роду перестояні лангусти з омарами, але рагулі не зрозуміли, навіть образилися: мовляв, нехай хробаків сам жере. До кулінарних експериментів більше не вдавався, щоб не ставити під ризик процес іміджмейкерства. Зате тих омарів мало бути на столі у самого Петра Павловича — хоч, як він любив казати, жопою їж.

А напої — то окрема тема. Пробував перейти на вино, бо було прийнято у його фракції хизуватися випитою пляшкою за 15 тисяч баксів. Гоша грошей не жалів, але звикнути після двох ходок до цього компоту не міг. Важко опускатися на нижчий градус, коли протягом усього періоду юності, молодості й частково зрілості вишаком був у його раціоні розбавлений спирт, який уміло тирив із лазарета миршавий фельдшер-анестезіолог. Тому відпочиває Лондон у порівнянні із Задвірцями по лінії накопичення рекордної колекції віскарів. То була слабкість нардепа, і хоча печінка вже не та, що на зоні, але пропустити кіло на душу колекційного віскаря — чом би й ні? Коли здоров’я позволяє. І особливо — карман.

Гостей на віллі у Задвірцях бувало не так багато, як у Кончі-Заспі чи на Сицилії, але, як казав сам Петро Павлович, обжираловка має бути раз на тиждень, а решта — просто розвантажувальні дні.

Візитери навідувалися з Києва чи з Москви, або з Європи привозив Кулянда лідерів Чорного інтернаціоналу. Так, протягом ночі пиятики Задвірці могли стати столицею світового криміналу, самі того не підозрюючи разом зі своїми натрудженими у полях і сіножатях домочадцями.

А коли не було приїжджих, то хто найповажніший гість у нардепа із місцевих? Здогадайтесь із трьох разів. Хто має найбільший вплив на волевиявлення народу. Святий отець. Намісник Бога у Задвірцях, як любив його кликати Гоша.

Звичайно ж, не знати, як там на небі, але у нас тут, на землі, у попа була не попадя, а малина. Гріх думки хробачливі допускати, але, що там говорити, святе сімейство, незважаючи на не більш ніж сільський масштаб впливу на процеси, цілком заслужено вартувало прийняття у домі нардепа за найвищою категорією накривання поляни.

Так було і цього разу. При головному столі, а інших — і не було, усілася вся гвардія народного депутата, щоб високий гість заочно бачив, з якою повагою ставиться до нього всенародно обраний представник держави.

І врешті, ця прелюдія була б пустопорожньою, якби не сказати головного — чому так любив Петро Павлович посидіти? Правильно, попиз… Поговорити-погомоніти. По душах. Під гарну закуску мозги повправляти. Отут Гошу хлібом не годуй. Хіба що одними метровими омарами. Як не любив категорично і навідріз на трибуні парламенту виступати, так само категорично і до безтями любив тости виголошувати. Хто на що вчився.

Коли вже усілися всі учасники за протокольною відстанню від предсідника, сесійне засідання залюбки відкривав сам Петро Павлович Капець:

— У мене є тост. От говорять: політика і бізнес — врозь, і ето правильно. І так требує Європа. Но вона не требує, щоб бізнес і церква були отдєльно. Правильно я кажу, Едік? Так по теорії.

— Цілком вірно, Петре Павловичу, — насипаючи із миски чорної ікри, дав науковий коментар знавець. — Це Лєнін був зробив, що церква була відокремлена від держави, а щоб від бізнесу — такого навіть при більшовиках не було.

— Потому я завсєгда радий бачити вас у своєму домі, отець Нікодім, і вашу супругу Настю. То биш їмосць Анастасію. Вот взяти у селі. Як було за Польщі, бабця мені розказувала. Шибко грамотний був поп, чи, як тоді називалося, ксьондз, а депутатів тоді не було, щоб отак у селі прямо жив. А тепер нас двоє, на чому усе держиться, — церква і бізнес. Я, приміром, завсєгда готовий підсобить, чим нада. Їмосць Анастасія знають, а вам, святий отець, необізатєльно усе це знать про далі наші мирські і грішні. А отець в отвєт за мене слово замовить отам! — Гоша встав на крісло і тицьнув пальцем прямо у небо. — Отак і живемо — баш на баш. Тому давайте піднімемо за союз нерушимий хреста і молота нашого трудового! Хто не п’є до дна, той паршивая свиня! Гахнемо, гей!

Скільки Карасяєв не трудився, щоб відучити цього дворазового зека від цього свинячого заключного акорду його інтелектуального злету, але це те саме, що відучити ту саму свиню під себе в туалет ходити. Повадки рецидивіста — це не надовго. Це на все життя. Он живе у віллі нарівні з принцом Монако, а звелів побудувати у дворі парашу, куди й ходить. Звичка. Безумовний рефлекс із набутим інстинктом на пару. А більше нічого, окрім інстинктів та рефлексів у цій амебі й не було.

— Дякую вам, Петре Павловичу, за запрошення гостювати у вас. Наша парафія невеличка і маліє, як потічок у посуху, але ми гордимося, що наш парафіянин — сам народний депутат України. — При цих словах Сікач показав промовцю два пальці. — Ой, вибачте, дійсно аж два народних депутати на одній парафії. Напевно, такого немає у всій Україні.

— Зуб даю, батюшка, нема такого. Даже на Донбасі, — ляснув себе у груди горила Гоші, він же нардеп із кликухою Тушка № 2.

— Ти, Сікач, хоч і член комітета по духовності, но тонкощів не доганяєш. Це у них там, у москалів, батюшка, так по-панібратськи, а у нас тут, у католиків, так нєльзя — у нас треба обращаться — «святий отець», — поправив колегу по парламенту Гоша.

— Та вже не журіть його. То гріх невеликий. Головне, щоб у людини віра була тверда, — промовив парох, гладячи кришталеву чашу.

— О, нащот цього я за Сікача ручаюсь. Буває, десь так піде нам юзом на стрєлках чи навіть на елементарних тьорках, то да сьо. Перестрілка там случайна приключилась. А потім, ви би бачили, Сікач, коли ділов натворить, іногда і в мокруху влізе, а потом так душевно кається, що Юді не снилося. — Капець нарешті проковтнув клятого омара, що звисав із рота, як козацькі вуса. — Дуже віруючий він чоловік, а все ваше виховання, святой отєц. Вообше у нас, у депутатів, жізнь, як говориться, опасна і трудна. Попробуй не згрішить. Але опять же у нашім ділі християнськім, я так понімаю, святий отєц, головне — покаяться. Ви так казали у церкві, я сильно запомнив, що Богові дуже нравиться грішник, що покаявся. Даже єсть спеціальний празник для нас — «Неділя блудного сина» називається. Вот узяти мене і мого брата Василя. Він такий весь правильний із сєбя. А я думаю, що Бог любить мене більше, потому шо я, чуть шо, одразу до отця Нікодіма і каюся, як окаянний. Хоча усього, отєц, вам нільзя розказувать, єслі чесно. Ви якби усе знали із нашей жізні мнотрудной депутатской, вам би криша поїхала. Но всьо равно нільзя відділять бізнес від церкви. Бо шо воно вийде: якщо не покаявся — більше на діло не пішов, і бізнес став на місці. А так нільзя. Треба розвивать країну. Куди би ми, слуги народа, пішли каяться? Отець Нікодім, треба отдать йому належне, яку б сувору правду я йому не сказав на сповіді, завсігда гріхи отпускає. Іди, каже, і не согрішай. Щоб не согрішать, то воно не получиться, але головне, що людина опять назад йде каяться. А я, коли мені гріхи відпущені, коли я уже без гріхів, як святий стаю в один момент, я в долгу не останусь. Скажіть, отєц?

Єгомосць пробував настромити на виделку рожевобокого заморського фрукта, якого досі не бачив у житті, але перша спроба виявилася невдалою, і делікатес злетів над залом засідання і завис на першому ярусі велетенської венеціанської люстри.

— То є правда, про парафію ви дбаєте, і не про одну. У вашому виборчому окрузі багато отців працює, й усі чекають від вас допомоги, — резюмував священик. — Бо люди нині бідні, що вони там на тацю можуть кинути? Якби не офіра депутатів і просто чесних бізнесменів, то нам, служителям культу, жилося б дуже важко. Бо живемо ми не хлібом єдиним, але коли його немає, того хліба? А людина, вона грішна. Хоче того хліба, щоб був білим, та ще й із маслом.

— А зверху іще ікорочкою посипать потолще. Ви, дорогі гості, угощайтесь. У мене ікра прямо із Байкала, екологіческі чістєйша. Особєнно вот ета крупна, чорна, чорненька, що й Обамі не снилася. Прямі поставки. Там у мене тоже схвачено. Начальник рибного промисла — тоже грішник, що покаявся. Його нари були наді мною. Мнітєльний такий був, крутився по ночам, но я його терпів. А тепер у нас вот — споживча кооперація. Примєрно як бізнеса із церквою. Через їмосць офіру на церкву передаю, можна сказать, на регулярній основі. Хто ж, як не раб Божий Петро, збудував каплицю при в’їзді? А дорогу на цвинтар? Їду однажди, а несуть жмуріка слєдующого. Ну я зупинив мерс і весь кортеж. По-християнськи, щоб не обідить людину. Ізбіратєлі ж, как-нікак, хоть і вмирають як мухи, а на дорозі — яма на ямі. Аж підкидують тим покойніком. А несуть же на плечах, то вам не Київ — депутат на катафалку із клуба Кабміна із почестями по регламенту на Байковий цвинтар. Негоже, думаю. На другий день дав команду заасфальтувать цей останній путь. Усього не заасфальтуєш, а останній путь можна. Скільки його там — кілометр з гаком.

Отець справді висловив щирий подив. Був він чоловік за вдачею цілком придатний для духовного сану. Дивився на паству, як на невинних ягнят. І хоч бачив, приміром, що перед ним — чистокровний сатана у людській подобі, але гладив по голівці і прощав гріхи. Як казав Гоша, «больно ви до нас снісходітельні, отєц. А може, «так і нада».

— Так то ваша робота? Навіть нічого не сказали. Але ви так умієте: зробив — і похвальби не ждете, — духовний провідник ніколи не упускав нагоди, щоб похвалити парафіянина за добре діло.

— А яка хвальба, отєц, від тих, що окочурились? Хотя я до них з уваженієм. Ви читали книжку «Мертві душі»? У нас на зоні була така книжка у бібліотеці. Обрегочешся. Я ж у літературі розбираюсь, не то, шо некоторі — Анна Ахметова, говоре, тупак із Печерського бугра. От дайот, лінгвіст макеєвський. У нас, в опозиції, таких нема. Усі підковані. Но це мєжду нами. Ну його… Режим нинче. Лучше не связиваться. Так от — я підійшов творчески до творчества Гоголя Миколи Васильовича. Він же наш, українець, хотя писав не на чистій українській, а на суржику, як оце я говорю, — іногда русизми проскакують. Я ж бачу, як ви трудитесь у поті чола, святий отєц. План перевиполняєте перед небесною канцелярією. Їдеш у село на цю дачу, бувало, а на цвинтарі знову ціла шеренга свіжих могил. Як би фронт пройшов. Жалко мені стало. Ето же електорат. Ізбіратєлі. Коли вони усі дуба вріжуть, хто за мене голосувать буде? І тут я вспомнив Гоголя — шо то значить брат по крові. Умнічка. Мертві душі придумав, хоч вроді і не був депутатом Верховної Ради. А зачєм їх вичеркувать із списків ізбіратєлів? Хай собі будуть. Вічно живі. Борці за волю України. Вас нема, але ви з нами, у списках виборців. Оттуда й віддаєте свій голос за націоналіста. Ви окочурились, а ваше дєло живе і перемагає. Спіть спокійно, а ми і за вас повоюємо. Я говорю директору школи — він голова комісії, а він каже: під вашу отвєтствєнность. А платить треба, хитрий такий філолог, не хуже Гоголя, тоді членам комісії за мертві голоси вдвойнє. Риск великий. Стаття є, коли покойнікі вроді би як голосують. Правильно я говорю, отєц? Нашо нам вичеркувать павших героїв, як каже он Едік, електоральних баталій.

— Та я не дуже розбираюся у політиці. Я-то видаю свідоцтво про смерть на другий день, а вам, депутатам, видніше. — Отець справді не знав, як тут сказати чогось по­вчального.

Запримітивши, що парох запнувся в інтелектуальній полеміці із членом парламенту, на виручку висунулася ємосць:

— Ми так рідко зустрічаємося, Петре Павловичу. Хіба у телевізорі тільки вас бачу на пленарному засіданні. Ви хоча б коли моргнули.

— А що, можна попаді моргать, — розреготався, як у баньці з дівчатами, Гоша. — Якщо отець дозволять. Ви ж моя виборниця. Чи, може, ви за партію власті голосували?

— Ви що, жартуєте? Не тільки сама голосувала, а все село загітувала за вас.

— Знаю, знаю. Ви ж моя, як це, Едік, в Америці називається, головний мій лобок в народі.

— Лобіст, Петре Павловичу. — Реакція Едіка була миттєвою. Він знав, що за політичною лексикою довіреного йому народного депутата після третьої чарки потрібен потрійний технічний догляд.

— Ми тут унизу дуже пильно стежимо за вашими парламентськими перипетіями, — зробила вигляд, що не почула обмовку, пані Анастасія. — І радіємо за ваші перемоги. Яка все-таки боротьба була за цю кнопку. Це просто велика перемога національно-патріотичних сил. Стояли до кінця. Не спали. Ночували. Прямо у залі вареники їли, що їх приготувала славна письменниця. Щоб зломити ворожі редути. То так здається, хто не розуміє, але депутатська праця — не тільки почесна, а й дуже важка.

— Не то слово, пані Анастасія. Давайте вип’ємо, а потім я вам скажу нащот кнопки. За дам! Наших і ваших! Хто не буде пить до дна, той полнєйшая свиня!

Гоша вмів заливати віскар прямо у шлунок. Не обтяжуючи верхні дихальні шляхи зайвим ковтанням.

— Так от, шо повинен робить депутат, як ви кажете, у своїй каторжній праці? — Парламентарій в особі Капця все-таки за рівнем обізнаності переважав зека, бо три скликання — все-таки більше, ніж дві ходки. — Ну, найперше — буть серед виборців. Ви ж знаєте, я не гребую, я не те щоб там зазнався. Будь попроще, і народ за тобою потягнеться — це мій девіз ще з тих времьон. Завсєгда навідаюсь у село. Зупиняю кортеж, як бачу вас на подвір’ї. Питаю по-людськи: отець вдома? Можу й на чайок заглянуть. Ви ж моя довірена особа. Должна буть індивідуальна робота. Це перве. І друге: що повинен робить депутат? За мандат розрахувався. Усьо чин чинарьом. Там у офісі демократичної партії сидить секретар ЦК по бабках, ну, як його, Едік, по теорії зовуть? Не знаєш, а должен знать. Ага, вспомнив. Як ото було у вас в Італії у братській партії у цього, у Муссоліні, партайгеносе. Мушу сказать, що Сікач, як мій лічний кошельок, його незлюбив. Вони тариф виставили — сім лімонів за мандат. А якщо ми беремо два? Сікач каже тому портаю: старичок, ето уже опт, ну, як у бізнесі. Ми з бізнеса прийшли. Среднього. Давай скидку, дискантер давай. А він, слиш, як той демократ у кіно: торг здєсь нє умєстєн. Ну, Сікач двері прикрив і об’яснив йому, почому нині горіхи. Короче, взяли по п’ять. Ітого — десять лімонів за два мандати внести у касу демократії. Причом налічкою. Це ви, святий отець, вибачте, може, не дуже розбираєтесь, а попадя знають різницю мєжду — по пєрєрасчьоту і налічка. Це ж відмить треба. Шо я напишу у бюджет фірми: бабки за мандат і оддам у налогову? Тому етім самим, спинним мозком і ніже, рискуєш. Так от, коли ти уже попав під купол, треба усе це діло грішне, святий отець, щоб ви знали, яка тяжола у нас робота, треба відбить. Своїм горбом. А який дурень буде цим маратися, щоб коли відніс десять лімонів і відбив тоже десять і на ноль вийшов. То, ізвіняюсь, не піраметарізм, а ананізм, простіть мені за грішне слово, но це свята правда. То єсть треба ще собі наварить зверху. А іначе кому потрібна така політика, щоб нею порядна людина маралась. Хотя би ще одну десятку. Як мінімум. Ви ж тут, електорат, тоже приучені з відкритими писками сидіти, ждете, що депутат вам принесе у дзьобику соломинку. Так от, що він принесе, коли він, ізвіняюсь, буде сидіть на яйцях, як та квочка? Буде сидіть на тій кнопці? І що він висидить? Птєнци із яєць не вилізуть і не зацвірінькають йому в одному місці. Тому, пані Анастасія, треба шукать золоті яйця в іншому місці. Вот вам і кнопка, єслі чесно. Я катєгорічєскі протів. Но голосував «за». Бо виборці з телевізора наблюдають, ще подумають, що я пов’язаний з антинародним режимом.

— А от цікаво, ви ж бізнесмен, зі списку журналу «Форбс». Ми тут, ваші виборці, дуже пораділи за вас, що прославляєте Україну на міжнародній арені. Але часи нині непевні — не боялися йти на вибори від опозиції? У нас, як кажуть, сьогодні з цим дуже строго.

Гоша так розчулився, що відключив гальмівну систему й у цьому вузькому колі виливав душу справді як на сповіді.

— Да, зона строгого режима. Це ми проходили. Но не так чорт страшний, як його у телевізорі показують, пані Настя. Ви ж знаєте, що я у прошлому созиві був у партії власті. Ну і тепер думаю, яку стратегію обрать у новому созиві. Це ж треба дивитися на ціну вопроса. Тобто вартість мандата. То тільки вам кажеться, що демократія кругом однакова. Правильно я кажу, Сікач?

— У власті дешевле, бос, мандати на тендер виставляли, — уточнив горила.

— Чули? Но, як ідейний депутат, пішов я у президентський кортеж здаватися. Правильно ви кажете, режим тепер строгий. Говорю: готовий піднімать Україну вмєстє з владою, чого там пащекувать. А мені в отвєт: а ти не спіши піднімать. Вот ми посовєтовалісь і рішили тебе в націоналісти відправить. Та шо там отправить — ти і є націоналіст, і ми, партія власті, до того нормально відносимся. Ми, говоре, тоже націоналісти, якщо розібратися. Щоб на наші предприятія москалів, як ви кажете там на Западній, не пустить. Так що получай разрєшеніє в опозицію, Капець, покупай у демократів мандати. Можеш нас іногда критіковать де-то в коридорі невзначай. Маскіруйся пока. Блокіруй, скільки влізе. Да можеш етому спікеру на стол президії напісять, вибачте за грубе слово, но я передаю державний розговор. А в момент, трудний для отєчества, — так як, приміром, ісправлєніє конституції, референдум для народа, як воно, Едік, називається, проктозація…

— Пролонгація каденції, — поправка була внесена у робочому порядку.

— В момент прологнації полномочій президента, то єсть в момент, важний для національних інтересів, ми тебе легалізіруєм.

— Вибачте, так то ж «тушка» називається! — скрикнула свята наївність, бо цієї щиросердної риси пані Анастасія набралася від свого праведного чоловіка.

— Ну шо ви обіжаєте свого депутата. Я вам хіба давав повод? А ви шо думали, що депутат — то тупий бичара, що пре тільки вперед і заднього хода у нього нема? Война — херня, пані попадя. Головне — маньоври. А шо то за депутат, що не вміє маневрувать. Он ті, що там на портретах, президенти, — де вони зараз? На допити ходять. А Капець є там, де був. Не на бобах, а на бабках. А бабло побєдіт зло, даже самого строжайшого режима. Але я шо-то розпатякався чересчур. Замьотано. Давайте вип’ємо, як мене вчили ще у мєстах столь віддальонних, — за єдність демократії і народа!

— Ой, та вже не згадуйте ту свиню. Ми краще нею закусимо. — Хто б міг подумати, їмосці вдалося присікти набутий імунно дефіцит культури. — Ви нам краще розкажіть, Петре Павловичу, яка там атмосфера панує у коридорах влади? Адже парламент — це найвищий орган, а нам із телевізора не все видно.

— А пускай Сікач вам розкаже про атмосферу. То він в основном по коридорах шастає, пока я внімательно засідаю. — Гоша чомусь не хотів говорити, бо трохи образився, що його перебивають.

Сікача на трибуну парламенту випускати було небезпечно не тільки для вітчизняного парламентаризму, а й для національної безпеки в цілому. А от за столом йому часом дозволялося відкривати рота:

— Та шо сказать. Народ там разний. Но наших, шо приятно, стало побільше. Ідеш по коридору, а навстрєчу тобі колега — по значку видно, нардеп, но незнакомий. Ну і знакомишся. Первим ділом — де сидів, коли вийшов. Там, шоб ви знали, ті, що не сиділи, чувствуют себе невдобно. В меньшенствє. Ну є еті. Шеф, можна говорить? Як вспомню, то вздрогну. Мене уже тіпає. Як народного депутата.

— Це ті, що проти європейського вибору нашого народу? — спохватилася політично підкована попадя.

— Та нє, еті якраз за вибор.

— Так а чого ж вас тіпає?

— А тому, що вони педерасти.

Сікача занесло у прояви відхилення від політкоректності, яка в умовах демократії повинна гуртувати депутатські ряди, а не розвалювати роботу у стінах сесійної зали.

— Ну-ну. Ви його ізвініть. Воно ще тільки первий созив. — Гоша просто мусив втрутитися і повернути полеміку у русло культури мовлення. — Як, Едік, по-научному? Гомосексуалісти. Їх там тьма тьмуща. Особенно у туалеті замітно. Підглядають один за одним. От як ви, святий отець, до цього паскудства, прости Господи, ставитеся?

— Господь покарав за содомію Содом і Гоморру. Що тут скажеш, — була відповідь.

— Я б їх тоже усіх на безлюдний остров. Пусть там трахаються. Без продолженія рода. Нє, но мужик должон буть мужиком, а не підставляться. А які вони влізливі, щоб ви знали. Я їх ше по зоні помню. А тут тоже. Я лічно порвав той проект про пропаганду секс-меншин, а вони знову пхають. Ох і влізлива ця содомія. А у вас як с етім злом, містер синьйор?

— Сі. Сі… — стрепенувся Бранделлі, задрімавши у дебрях чужородного парламентаризму.

— То у вас сі-сі, а у нас — Сі-сі з іншим наголосом. Як каже наш прем’єр Ціцерон, — крово-сі-сі. А народ говоре прямо: кров з молоком. Ти подивись, сеньйор, у яких полушаріях сі-сі я тебе посадив? З одного боку, пані Анастасія. А з другого — дружина народного депутата, моя улюблена Льолічка, що полюбляє помовчать, коли державний її муж речуху толкає. Але шо ми всьо про політику. От же ж народ наш такий зазомбований і забембаний — всьо про політику. Сікач, давай речуху, ой як там, Альона, спіч толкни.

— Я вообще-то не по етім дєлам, щоб язиком теліпать. — Сікач підвівся, і було видно, що руки його звисають неначе нижче колін. — Але я хочу піднять тост за боса, то єсть за Петра Павловича! Скільки я його знаю, ще по первій ходці, і завжди удівляюсь, яка велика людина. Де б він не працював — чи на лісоповалі, чи у парламенті…

— Ти давай без мамуарів. Кому це інтересно, — знову Сікача треба було зупиняти. — Хотя про лісоповал вспомнив… А ви знаєте, дорогі гості, як я в націоналісти вступав? Визивають мене на їхнє політбюро. Товаріщі із ОУН, а нєкоторі із УПА. Один старічок сразу питає: що ж ти так рідну мову солов’їну ковиркаєш, скурвий ти сину? А тут за мене заступається дєдушка такий із колодками — я йому звелів у нашому ресторані на базарі столик виділить, коли прийде, і завсєгда на халяву борщу налить — пускай підкормлюється після Сибірі. Так він каже: спам’ятайтеся, провідники. То над ним поіздєвалась советска власть, шо він у муках материнську мову призабув, а ви його добиваєте. Короче, согласілісь, шо я герой, раз вобше прийшов оттуда і вобше людиною остався і члєнораздєльно виражаюсь. Тут другий такий, із Балави УПА. Дивиться на мене так подозрітєльно: що ж ти, каже, москалям там народне господарство нарощував, у тому Сибірі. А я в отвєт говорю: нєт уж, дєдушка провідник, я етім імперілістам как раз економіку підривав. А це як — сполошився провід заінтересовано. А я говорю: на лісоповалі в тайзі ліс валив і китайцям сплавляв. То був, кстаті, мій перший опит по контрабасу. Була у нас така подпольна артіль Байкал-Амур-Амудар’я. І я говорив правду. На політбюро врать не положено. Ну, за це сприяння Китаю, шоб він економічно укріпився і напав на москалів, мене і возвели в герої. Почьотного дали. Продолжай, Сікач.

— Так я кончив на тому, пані Анастасія і ви, святой отець, шо перед нами — ісполін. Ілья Муромєц. Він же Гоша Капець. А поетому така людина видающаюся, така людина велика заслужила усією своєй жізню, щоб мать тоже велику могилу. Тому, святой батюшка, ми вас просим, щоб ви помогли нам у цьому святому ділі — похоронить мого боса не як людей, а як фараона з Наполеоном. Вот італьяшка уже розрісував етот ешафот, ну, то єсть саркофаг. Бо то так не по поняттях: як жить — то для народа, а як вмирать, то тому народу похер. Короче, щоб ми похоронили шефа, як етого Бонапарта. Він, кстаті, був коротишка, а могіліще йому відгрохали, якщо цей містер сеньйор не загинає. За шо і вип’ємо, то єсть за упокой. Цокаться не будемо, шеф?

Пили якось із недорозумінням. Домочадці були у курсах, а отець із дружиною цього похоронного тосту збагнути не могли. Але депутатська премудрість не завжди доступна простому виборцю.

— От ви бачите, товариство, які у нас різні депутати. Пусти такого на трибуну, — зайнявся критикою товариша по фракції Гоша. — Коли нам той партайгеносе місця у списку розписував, каже, будете із вашим горілою рядом. А я кажу: ви що, пане провідник демократії, Сікач вообще возомніт. Йому десять местов ніже у списку депутатів. А він, ну ви знаєте його по телевізору, похожий на небритого Берію, каже: може не пройти, а ми бабки не вернемо. А я кажу: ви хоч і вождь з Дніпродзержинська, кузніци кадрів для диктатури пролетаріата, а не в курсах. Едік мав харошу соціалогію — Сікач проходив желєзно. Але що ми все про грішне. От, святой отець, хочу вам задать питання в лоб. От єсть загробна жізнь чи це усе сказки Крилова?

Гоша, як вроджений клептоман, не міг не бути філософом. Він перетворювався на справжнього Сократа, коли часом задумувався над тим, що життя таке коротке, а бабла так багато. Кричуща несправедливість. Є два варіанти — або життя продовжувати, а тут за сотню ніяк не перетягнеш. Або бабло туди, на той світ, перетягнути. Тому його релігія цікавила саме у цьому прагматичному сенсі — раз попи говорять, що є загробне життя, то нехай скажуть, як туди, у ті загробні офшори, бабки перекинути. Як через паркан. Бо воно дурня виходить: тут награбастав на десять життів, але усе залишай, а там починай усе з нуля. Несправедливість кричуща, а відповіді попи не дають.

— Загробне життя — то канон нашого християнського віровчення, — нічого нового отець цим вступним словом не відкрив. — Душа безсмертна. І смерть наша — це не кончина людини, а лише перехід у світ інший, той загробний, де воздасться кожному по ділах його.

— Ну як воно воздасться, коли його не можна взяти із собою. Хоча мені у Єгипті розповідав один бедуїн, що фараони брали із собою, правда, по мєлочовці там — посуду, рабів, бабів придворних. Я теж скажу: Льолька, щоб тебе закопали біля мене, якщо не першою вознесешся на небеса, царство тобі небесне.

— Я не можу тут сидіти і слухати цю маячню. Боже, як мене усе це дістало. — Оля, дружина Капця, виробила звичку просто мовчати. Виправити цей звіринець, у який вона потрапила, у неї не було сили, хоча спочатку пробувала. А потім махнула рукою і жила так, наче не існує у її житті цього виродка. Як правило, вона витримувала ритуал із функцією присутності першої леді нардепа, але цього разу пішла, грюкнувши дверима.

— Куди ти? Гостей покидаєш? — пробував зупинити, але махнув рукою Гоша. — От її спитав, а вона не знає. Такий у неї уровень умствєний. Треба тягнутися до чоловіка, друг ти чєловека. Вона не знає, а я вспомнив. У Турції чи на Канарах я бачив, як уважаємі люди вмирали. Ну там до нашої ери. І опять ті самі фараони. Брали із собою коня, слуг, золотішко, драгоценні камні. То так, Едік, якби я вмер, а тебе заживо рядом со мною закопали. На той світ відправлялись во всеоружії. Щоб не із голою попою явиться до раю. А як ти двінєш туди, як ви кажете, в загробну жізнь, яка не кончається, коли у тебе там метр на два. Пространства. Тому умні люди й будували піраміди. А чим ми хуже? Тєм боліє, що ми віруючі. Я вам так по секрету скажу. Я інтересувався. У кожного уважающого себе депутата єсть, уже припасена могилка. І така, що Бонапарту Ватерло Бородіном покажеться. І вот, у задачі питається. Шо ваш депутат хуже, святий отець, щоб про його могилу не подбать? Он я вам не представив. То синьйор із Рима.

— Із Флоренції,— Едік тут як тут.

— Та яка разніца. Він же у вічному місті живе. Думає про вічність. Не то, що ми. От ви, отець, Папу бачили?

— Ну як, Петре Павловичу, ми ж разом з вами на прощу у Ватикан їздили. Ви що, забули? Такі події у житті людини незабутні.

— А, да, да, було, було. Ми тоді Льольці брильянт купили, як у Марлін Монро. Но я про вічне. Ну шо ми там — Папу бачили раз у житті. А синьйор, як його, Едік?

— Синьйор, маестро Бранделлі.

— Так от йому, цьому Бранделові, як повезло. Що він собі гуляє по утрам по рідному вічному городу, а тут гляди і Папа йому з вікна рукою махає. Отак живуть люди, як у Бога за пазухою. І про нас думають. Містер синьйор уже нарісував мою скромну могилку. Середнє щось такого між Бонапартом і, як його, Едік, тим татар…

— Тутанхамоном.

— Уявляєте, святий отець і ви, попадя Анастасія, коли уже мене не буде, ну, я буду, але не тут, а там, а тут, у селі Задвірцях, стоятиме піраміда, в сравнєнії з якою, як його, Едік?

— Хеопс.

— Хеопись отдихає. І потом же яка слава Україні. Героям слава. Панові Петру Капцеві, що спочиває тут. Спить Капець у домовині непробудним вічним сном. Хоча якась дурна пісня про нашого пророка Тараса Григоровича. Бо якщо спить, то на хрена усе це городить із тим Хеопсом. Не спить, а живе. Не тут, а там. Я віруючий парафіянин ваш, святой отець, я і слуга народу по должності, вірю у це, як пить дать. А може, вообще не тільки душа, а тіло того — оживає?

— Почєму ні? — раптом озвався Сікач. Він був відмінний спеціаліст з умертвлення тих самих тіл, а часом лізло таке дурне в голову: щоб можна було й оживити жмуріка, коли по ошибці грохнув.

— О, Сікач збудився. Він тоже віруючий до мозга костєй.

— Ожить-то воно може, Петро Павлович — туша брєнна. Ніхто ж не провіряв. Но при одному условії. Коли етот, ну жмурік, в цілості і сохранності. А коли він, приміром, як ми того Артушу, коли він продірявлений, то як він оживе? Я ж говорю не так, щоб поразсуждать, як батюшка у церкві, а як спеціаліст говорю. Як він оживе, коли ми його грохнули і по частям порозкидали у пакетах, — розпатякався депутат першого скликання не по регламенту.

— А нащо я тебе тримаю і годую, горілу безмозглу? Щоб я пішов на той світ без сучка і задоринки. Цілий, як огурчик. Сиди і помалківай. До пленарного засєданія готовся мисленно. То як вам, святой отець, яке ваше слово? Шо ви протів загробной жізні?

— Та хто може бути проти канонів церкви? — відчула пані Анастасія, що час найвищий їй прийти на підмогу отцеві у полеміці із цими двома ціцеронами. — Що ви отця у якомусь богохульстві підозрюєте? Та коли ви у піраміді лежатимете, то ви тим самим піднімете імідж України по всьому світу. Паломники будуть їхати не у Єгипет, а у Задвірці. Але, Петре Павловичу, самі розумієте. Буде височіти піраміда над нужденною нашою буденщиною. А інфраструктура? Найперше треба плебанію нову збудувати. Отець живуть скромно, але як то буде коло піраміди таке скромне духовне помешкання? Потім треба інфраструктуру адекватну підвести по всьому селу. Під’їзні дороги, освітлення з прожекторами, далі фонтани напрошуються. Я вже бачу, яка то краса може бути навколо вашої піраміди. У мене є вільний час, я могла би цим зайнятися.

Капець закрив очі і зусиллями буйної і п’яної уяви змалював перед собою те, що зобразила щойно їмосць. Шкода, що не можна піраміду відкривати, коли ти ще живий. Хоча хто сказав, що не можна?

— Амба-капелюх, або, як каже спікер, рішення прийнято. Спітє спокійно, товаріщі. Я вам дуже вдячний, пані Анастасія, за вашу материнську турботу про нас. А отцеві не обізатєльно знать про наші діла. Я маю в виду нащот фінансового сотруднічества. Можно, святий отець, я вам дам совєт в знак кооперації церкви і бізнеса? Я понімаю, що над вами там деканат, єпаркат, патріархат. Але якби я вів свою касу открито, ну не начорно, щоб усі знали, органи там, Інтерпол, то шо — я би міг мандата запросто купить, а потом народу і Україні служить? Так і ви. Нащо вам усе світить перед тими, що там вам на парафію дали. Богу Богове, а пані Насті — доляри!

Сікач тої миті зірвався, розмахував руками, даючи комусь так втик по мобілці, а відтак таки доповів:

— Тут охрана дзвоне. До отця директор школи. Срочно проривається.

— Нехай підожде за парканом. Скажи: отець зайняті вєчними вопросами.

— Та він каже, що діло срочне. Не терпить отлагатєльств.

— Може, нехай входить, — втрутився далекогядно парох Никодим. — Думаю, він по нашому, тобто по вашому питанню. Він, напевно, прийшов, як член парафіяльного уряду. У нас тут своя демократія. Я не маю права жодного рішення прийняти, навіть такого делікатного, як ваше питання. Усе вирішує громада в особі того уряду, який очолює, не знаю, чи ви знаєте, Василь Павлович. Брат ваш. То він тут такі порядки запровадив. По правді сказати, коло нього моє слово нічого не вартує, хоча я на вашому боці, можете не сумніватися.

— От йолки-палки. Я бачу, він мені не тільки жити не дає, — неначе почав тверезіти Гоша. — Він мені і вмерти не дасть. Зови того діректорішку.

Директор увійшов спантеличений. Хоча він завжди був такий, коли потрапляв за захристію цього депутатського святилища. Був чемний, що аж коліна скрипіли об підлогу:

— Слава Ісусу Христу. Прошу отця. І вам дай, Боже, здоров’я, Петре Павловичу, й усій вашій родині.

— Давай не тягни. Чого прийшов? — Капець почав нервувати.

— Ми, тобто парафіяльний уряд, засідали тільки що у вашій батьківській хаті, як завжди, під головуванням пана Василя. Ну і, як ви звеліли, прошу отця, я підняв питання Петра Павловича. Ну, були дебати.

— Ми знаємо давно, що таке дебати. Ну і шо? — Гоша наливався кров’ю. І цього разу уже не від віскаря.

— Корочше, ваш братан каже: через мій труп.

Взяв і бовкнув. Але ж не промовчиш. Не приховаєш. Усі оніміли, неначе самі стали трупами, але ненадовго.

— Ну що ж, хароша підказка. А то він добре підказав, — розреготався, як божевільний, нардеп. — Він давно у мене заслужив, скажи, Сікач.

— А я о том же. Він постоянно наривається. Удівляюсь вашому тєрпені. То навіть не схоже на вас, бос, — насолоджувався своєю правотою кілер за покликанням і депутат за посадою.

— І як він збирається свій труп підкладати впоперек моєї дороги у вічність? — Гоша накреслював якусь геометрію у повітрі.

— А дуже просто. Він скликає сільське віче і виносить це питання на суд громади, — за що купив, за те продав керівник педколективу.

Звичайно, лякати нардепа купленим ним електоратом — те саме, що лякати вовка вівцями. Але то треба бути посвяченим у тонкощі національного парламентаризму, щоб володіти цією істиною. Хто ніколи не був у депутатах, хто не пройшов шлях під купол, може справді зберігати якусь повагу до народу. А нардеп, який скуповує той народ, як рабів на східному базарі, який його, народ, трахає за мідяки чи за гречку на виборах, не треба розказувати, хто такий народ. Бидло він, а не народ, цей дешевий і продажний електорат.

— От романтік херів. Він завжди був далекий від народу, хоч і живе тут, як у тюрязі, серед цих кріпаків. Не знає він народу, тому той народ обирає у Верховну Раду мене, а не його. Мєлочі жізні, шо називається, святий отєц. Народ, как всєгда, я беру на себе. Сікач, у нас там налічка осталася з виборів? Щоб на Кіпр не летіти.

— Як говорить наш дорогий шеф, запас карман не тягне, — доповів зав. складом депутатської налічки.

— Приготуй конверт по штуці баксів на кожну хату. — Гоша підвівся й офіційно віддавав розпорядження. — Тільки ти мені пусті хаті, де всі повмирали, не рахуй, як в прошлом созиві. Пускай мілюзга удушиться таким баблом. Пенсія за десять років наперед. Лиш би їм кришу не знесло. Але де наше не пропадало. Про односельчан заботімся. Поняв, Сікач?

— До утра буде сдєлано.

— Напугав бабу етім самим. — І, що цікаво, Гоша у цю мить справді був упевнений у своїй депутатській правоті. — У референдум рішив погратись із депутатом Верховної Ради і Парламентської Асамблеї Ради Європи. Ви, святий отець, аванс получили і ще получите. Наше дєло правоє — ми побєдім. Ви побачите, як я взую того святошу. Його ж оружієм! Давайте ухнєм. Хто не буде пить до дна, той послєдняя свиня!



Любов на припоні


Це тільки тіло має майнову ознаку, а душа — вона не підлягає біржовим котируванням чи експертним оцінкам ріелторів. Вона живе так високо, як їй заманеться. Її статус — це близькість до Неба, а не до Землі. І коли ви одного разу спозарання бачите, як ранішнє сонце обрамляє гнучкими променями зачаровану постать із мольбертом у руках у скромній селянській хатині на фоні тотальної всенародної нужди, не смійте й думати про бідність, бо перед вами — багатющий олігарх Духа, божественна рука якого витворює на полотні цілий світ, якому немає ціни, бо продовжувач Промислу Божого — митець має у серці те, що не вмирає, не тліє і не щезає. Галактична благодать творчості — Словом у літературі, пензлем у живописі, сонячною октавою в музиці чи інтонацією у театрі…

Увесь цей космічний цех Всевишнього із розмаїттям виконробів Духа, які витісують різцями Богом даних їм талантів сяючий на мільйони світлових літ довкруж Землі найдовершеніший у галактиці шедевр Творця — людський Розум. І не шукайте місця митця на цьому світі, бо він трудиться на риштуваннях вічності, підносячи до зірок зіткані із хмар поверхи своїх душевних хмарочосів, які, як вчила мати малого Франка, тримають небо, аби воно одного разу не впало із люті на людську ницість на їхні грішні голови.

Василь сидів біля вікна і малював картину, коли у двері постукали, і від звуку цього акуратного неначе обірвалася струна між сузір’ями на полотні. Навіть внучатий племінник да Вінчі менше здивував його на порозі, ніж вона. І треба ж такому статися — вперше у цій ері до нього прийшла вона. Із того світу, у якому тепер жила, і раптом повернулася у світ цей.

— Чи впустиш? — Оля справді не була певна, що їй буде дозволено зробити крок уперед.

Зніяковів і Василь. З голови не вступалися Петрові продажні посли із парафіяльного уряду, а тут… Виходить, він запустив свою важку артилерію — прислав власну дружину. Куди вже далі…

— Які гості! Спозаранку на світанку. — Підсвідома радість бачити її брала верх. Бо що воно — ситуативна комбінація умовних суспільних відносин обріч твердь взаємин душ. — Не впущу — мусиш заколядувати.

— А ти маєш чим заплатити за коляду? Хіба що цією картиною? — Психологічні бар’єри танули на очах, повертаючись до первозданності.

— Навіть якби Кабальє стояла і співала тут — не віддав би.

Вона наблизилась і розглядала з-поза плечей живописця. Яка різниця, чи він нікому невідомий і ніким не визнаний сільський богомаз, чи нарeчений геніальним і невмираючим у пам’яті людства Мікеланджело. Хто зна, може, скоро обласканий Апостольським Престолом у ряді геніїв легендарний італієць буде стояти уже позаду українця Василя Петрушки. Хто зна. Генії мають плюс, що не можуть не бути невизнаними і мусять змиритися із мінусом, що це відбувається після фізичного життя. Бо якщо за життя, то це уже геній під питанням.

— Проникливо. Але що це? Пожежа? — Ольга претендувала на естетичну фаховість, але відчула, як її серце прискорено б’ється. Від споглядання картини чи від близькості автора.

— Майже вгадала. Я розпочну, а ти продовж: Досвітні огні…

— …переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, —

Досвітні огні вже горять.

— Боже, як давно я не декламувала вірші, а колись було — жодного дня без них. А ти пишеш?

— Пишу. Як не писати? — І кому ще зізнатися у сокровенному своєму сховку, бо це таємниця, адже коли рядовий селянин у рядовому селі пише вірші, то він може бути діагностований опінією цього села як божевільний.

— Отут, у цьому казематі? Вибач, що так висловилася. Та ще й «у время люте»?

— А поезія вершинна, свідчить світовий досвід, творилася дуже часто у казематах, хоча ти даремно не називаєш її раєм, цю мою хатину край села.

— А перший вірш ти кому присвятив? Не забув?

— Було, та загуло.

Він глянув на неї, і біль такий терпкий обледенив душу до щему. Літа, як ріка, віднесли так далеко від берега, на якому вони стояли, вглядаючись у далечінь грядущого життя. А воно, життя те, уже позаду. Так далеко від того місця. Коли можна було той плин повернути хоч проти течії, бо юність дає таку силу — ріки повертати. Вона, юність, має таку невичерпну міць, але так недовго б’є те джерело, поки його не замулить сміттям нагромаджених помилок. І вже не вернеш, бо двічі у ту саму ріку можна ступити лише тоді, коли бігти з нею наввипередки. Але нікому ще не впокорився цей марафон із Часом на пару. Обігнати плин невблаганних подій і уже на безпечному сухому місці ждати свого щастя, що припливе до берега чекання.

— А я пам’ятаю. «Оля це доля…» Ні, це все-таки вогні, але не досвітні. Заграва якась за селом.

— Може, й так. Душа у слові чи у живописі — вона віщунка. Хоча який вогонь на цій погорільщині. У тебе нема такого відчуття, та й бути не може, а я, коли прокидаю­ся зранку і пригадую, де і коли я живу, одне і те ж відчуття — погорільщина. Згарище, а на ньому чигають за смажениною людською ненаситні круки:

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

Поезія геніальна — вічна, але чому повертається дійсність, яка її породила?

— От як ти думаєш, що робив би Шевченко, якби жив зараз?

Про таке вона б ніколи не подумала у своєму клітчастому палаці, а тут, у цьому казковому казематі… Раптом сплив у пам’яті той, на пам’ятники якому дають гроші, щоб відкупитися й ніколи не читати його криваві вірші. Нехай собі стоїть тою бронзовою болванкою і нікому не заважає. А воно так і стається — був час, коли Кобзареві неодмінно ставили пам’ятники, як нагадування, що звідкись прибилася у світ широкий його безталанна і нездоланна нація, а тепер його оминають, не підводячи очей, прибиті нуждою його неозолочені раби німі.

— Те, що й тоді робив би. Будив би. Сокирою. Хоча йому було легше, що він жив тоді. Цар Микола був гуманіст у порівнянні з твоїм Гошею. Він би не церемонився. Просто замочив би Тараса Григоровича. Як там у вас прийнято — голову відрізав би і заховав у Таращанському лісі чи просто закатав в асфальт десь між териконами.

— А ти жорстокий. Знаєш, що люди у селі кажуть? Вони тебе осуджують більше, ніж його. Кажуть, із заздрощів ненавидить Василь Петра, бо той багатий, а він — бідний…

— Люди кажуть… Це їм виніс вирок Джефферсон — кожен народ має таку владу, якої заслуговує. Коли не заслуговує на ліпшу, то нема на кого нарікати. О люди, люди, небораки… Нащо здалися вам царі. І депутати. Хіба ж ви люди? Ви собаки. І ти так кажеш?

— Ти ж не повіриш. Я б зараз закуталася в оцю твою споконвічну мамину перину, примостилася коло палахкотіння кухні і милувалася дивом народження досвітніх вогнів. Не віриш?

— Та ні, чому? Можна навіть і повірити. Вам навіть не чуже модерне народництво. Маєте віллу не тільки у Монако і Куршевелі, а й у рідному вимираючому селі. Дуже так харитативно і ще більше патріотично. Не відриваєтесь від народу. А ти не бачиш, що ще трохи такої любові — і не буде вже того народу. Не витримає він ваших обіймів. Задушите ви його заживо у своїх обіймах.

— А тобі не здається, що ти не за адресою? Он сидить зараз уся ця свора у Гошиному палаці, восьминогами та лобстерами обжирається, а я втекла звідтам. Втекла до тебе, і тут мені добре, як у раю.

Фальш людська, яка вона філігранно грайлива на маскарадах абсурду. Стоїть пава у шубі, удвічі дорожчій, ніж ця трущоба, й обзиває її раєм. Василь посміхнувся чи то іронічно, а може, навіть із прихованою глузливістю:

— Монолог, вартий всесвітньої сцени. Ні, Олечко, ти свій вибір зробила.

— Ні, це ти зробив вибір! — вона вигукнула, сама налякавшись такого власного спонтанного гніву. Чи образи. — Я втрачала голову. Ти ж такий розумний, амбітний. Перед тобою — усі двері світу й усі дороги до вершин. Оскар, Гарвард. А ти? Ти закопав себе у цій могилі. А я не могла так. Закопувати себе разом із тобою.

— То чого ж ти прийшла сюди, у мою могилу? — Відчинив двері, вказуючи їй дорогу додому. — Ні, я радий тебе бачити. Але ти знаєш, Олю, переді мною не можна кривити душею. Ти це знаєш ще зі школи. Ти пішла за ним, щоб ходити по світу у цій звірячій шкірі, яка й зараз на тобі. Вам подобається ходити по світу, як звірі, жити, як у вовчій зграї. Знаєш, у чому блиск і вбогість таких, як ви,— як ти, як він? Ви не хочете бути людьми. Ви хочете бути просто гуманоїдами, які тут чигали у хащах ще до того, як Бог створив людину на свою подобу. А для вас обтяжлива ця подоба. Вам, дикунам, шкіру вбитої мавпи — такого ж, як і ви, звіра — подавай.

— І як могла одна мати народити його і тебе — богоподібну і звіроподібну дитину? Але що тут говорити. Усе тюрма наробила? Раз посаджені у клітку не повертаються звідтам людьми.

— Тюрма, але та, у яку ви себе замкнули нині. Золота клітка звироднілих невільників. Одна мати, кажеш, одна мати… А ти знаєш, скільки вона на цьому-от ліжку сліз пролила, бануючи за ним? Як мені серце краялося, коли я щороку тижнями добирався у ту вічну мерзлоту, щоб у колонії, де із людей роблять тварин, глянути в очі рідному братові. Його ж, якщо розібратися, за дитячу витівку посадили. І я бачив у тих очах благання. Брате, поможи, не дай згинути. І він там, за ґратами, не згинув. Я повертався і розраджував маму — ні, він не озвірів, ми його не втратили, у ньому живе те, що ви йому дали. А потім одного разу я побачив, що цього, материнського, у ньому нема. Ні, то вже не в тюрмі. То вже після, то вже тут, коли він раптом став невідомо як і звідки багатіти, як якийсь шейх кувейтський. У вмерлих очах я побачив оскал, ці очі заплили оливою наживи. На той час ви уже купалися у розкоші, вивалили на глум людям оцю віллу під лісом, і несло від неї смородом розкладених живих мерців, які самі себе знищили. І тоді я прийшов і сказав: мамо, у мене вже немає брата. Він вмер.

— То для тебе, а для неї — ніколи. Ніколи не вмирають діти для матерів.

— О, ти її мало знала. То правда. Її радості не було меж, коли він вернувся із Сибіру. Але потім, коли поголос пішов між людьми — рекетир, на ньому кров, убиті і закопані серби-дальнобійники у лісопосадках. Люди, як гадюччя, приходили сюди. Начебто відвідати хвору, а самі шептали на вухо, впускаючи отруту прямо в душу. А вона й не перепитувала. Вона відчувала. Вона все знала. То вона сказала і не впускати його більше до хати.

Навіть він, Василь, благав її змилосердитись, але вона, мати, не мала того духу божественного, щоб відпустити гріхи синові, який не хотів каятися. І який то гріх, коли син став паниськом на крові. Багач, якого в історії села не було. У парламенті засідає. Успішний такий. Колишній в’язень юності. Але у неї була інша мораль: коли народ гибіє у нужді, багатство — то і є найбільший гріх. Перед Богом і людьми. Такою вона була, їхня мати. А їй розрадою був той, що залишився біля берегині, якою була не просто мати, а їхня земна судителька. Без крихти фальшу і жалю.

— Ти думаєш, мене не мучить ця ваша полярність? Я його захищати не буду, але не всі можуть бути такими, як ти. А ти усе й усіх міряєш по собі. — Вона дорікала йому, сама жахаючись безглуздя у цих словах. — Скільки мам після інсульту залишаються прикутими до ліжка? Немічними. Приреченими на муки до останніх днів своїх. Але скільки знаходиться дітей, які беруть цей хрест і несуть, які розділяють з ними ці муки, приковуючи себе також до цього ліжка, на якому навіть не живе, а гине мученицькою смертю рідна мати. Ти ж міг так зробити, як він казав. Віддати маму у реабілітаційний центр. Будинок для неходячих. Це дорого, але Гоша оплатив би. А ти залишив її тут. І сам усе кинув і залишився коло неї. Практично кинув життя своє, яке перед тобою пролягало, як золотоносна цілина. Ти ж талант могутній свій змарнував. Ти себе закопав. Не всі так можуть. А потім ще Марічка. Поїхала світ за очі.

— У нас не було виходу. Стара хата завалилася, я почав нову класти. А тут таке з мамою. І де жити?

— Він же ж пропонував тобі…

Кулак опустився на стіл, і фарби порозліталися з мольберта, розмальовуючи різнобарв’ям різдвяну солому на підлозі. У ньому гнів жив надто під верхом — прямо під крилом ласкавої посмішки:

— Він умер для мене. Він добровільно вийняв із себе душу. І напхав у свої нутрощі ту кляту грошву. Марічка мусила їхати. Бо на зиму треба було хоч одну кімнату викінчити. Аби перезимувати. Роботи тут не було. А я не міг маму лишити. Навіть на неї. Не міг. А навесні мами не стало.

Гнів утопився в скорботі і поплив горілиць з дорослого обличчя сина, який ніколи не перестає бути сиротою, коли зі страхом для самого себе промовляє ці слова. Мами нема. Була й нема. І тепер він сам. Один. На своєму сирітському розп’ятті, на якому мусить висіти, прибитий горем, до кінця днів своїх.

— Але пройшло вже стільки часу. Так нічого й не будеш міняти у своєму житті? Ми ще такі, не дуже поважні у літах, Васильку.

— І що, до вас іти? У вашу зграю кличеш?

— Не суди так суворо. А ти знаєш, Петро змінився. То тоді, у кривавих дев’яностих, то було щось несамовите. Ти кажеш, кров на ньому. Але ж ти не суддя. Змінився. Особливо відколи став депутатом. Тепер він іще й депутат ПАРЄ. Разом у Страсбург їздимо.

— І що ви там робите? Як він каже тут людям — повномочений посол в ЄС.

— Я по музеях ходжу. Коли ще така нагода трапиться. Що ми знаємо про європейську цивілізацію. Враження просто потрясаючі. Аж страшно, що життя прожила би і нічого цього не побачила, не відчула. А він ходить по гольонках.

— Куди? По борделях?

— Може, й туди. Мене не цікавить. Він каже, що у Страсбурзі — найсмачніші гольонки у світі. Заради них і записався, як народний депутат України, у склад делегації від України у Парламентську Асамблею Ради Європи.

У своєму тераріумі під куполом вони таки втратили зв’язок із реальністю. Їм здавалося, що божевілля, яке стало для них нормою, має так само сприйматися нормальними людьми поза межами цього психдиспансеру, яким став так званий парламент.

— Олю, ну ти ж притомна, вибач, людина. Ти не бачиш, який він депутат? — Василь намагався виглядати якомога менш роздратованим.

— І що, він один такий? Я, може, навіть краще знаю, ніж ти, бо я живу у Києві. Вони усі такі. — Як не дивно, але вона говорила те, у чому була переконана.

— Язик йому перекривило. Вєрка Сердючка повчилася б. Навіть у тюрмі так не кривлявся.

— А ти знаєш, не повіриш, він дійсно кривляється. То їхня мова. Він, якби став говорити за правописом академіка Білодіда, виглядав би, як ти кажеш, у тій його зграї як біла ворона. Він же ж, перш за все, бізнесмен. А там, знаєш, проносейшн — там то діло десяте.

Петрушка любив спостерігати, як при вході на районний базар так чинно і церемоніально метушилися доларові міняли із квадратовими головами. Від них і аж до верху номінацій у списку журналу «Форбс» це була єдина порода вкрай примітивних аферистів. Які гроші не заробляли, а робили. Як на підбір селекціоновані петеушні трієчники вважали, що схопили фортуну за спідницю і запливуть за течією на золоті монблани. Бізнесмени. У селі їх називали фіфаки. Народжувалося завше кілька таких, лінивих, бридких і тупих, але скажено вертких, коли йшлося, де би щось вкрасти чи когось у дурні пошити.

— А ти знаєш, який його бізнес?

— Та я не дуже вникаю. З газом щось там зв’язано.

— Як це так йому, бандерівцю, москалі дають ліміт на продаж газу в Європу? За які такі заслуги? Заслуги мусять бути.

— Та є там у нього один, як він каже, корефан у Газпромі. Разом сиділи. Ми, коли буваємо у Москві, зустрічаємося сім’ями. Вони дуже близькі по духу. Дійсно як брати.

— Те, що разом сиділи, то великий капітал. Але того замало, щоб перед Москвою змити пляму бандерівця. У нас тут, у Галичині, на Закарпатті, Волині, Буковині, є ресурс, не менш цінний, ніж їхній газ. Кордон. Із ЄС. Із НАТО. Із п’ятьма європейськими країнами.

— Та він до геополітики далекий. Про що ти говориш?

— Я знаю, до чого він близький. Кордон за визначенням — контрабанда. По всьому світу. Більшою чи меншою мірою, залежить від того, наскільки держави, яким належать ці кордони, культивують, чи навпаки, контрабанду, яка, до речі, є цілком реальним рушієм світової економіки. А що таке кордон із європейським ринком для світового наркотрафіку? Із Афганістану. Із Середньої Азії. І в Європу з її 300 мільйонами зажирілих ротів. Чорний інтернаціонал поставив його контролювати цей трафік. От хто такий твій Гоша. Одного міліграма дурману через кордон досить на десять таких твоїх шуб.

Оля слухала і неначе відчувала, як їй в’януть вуха. Те, що говорив Василь, було новиною для неї. Аж тепер до неї доходило, звідки справді можуть бути ті потоки багатств, що стікалися до їхньої сім’ї. Вона склеювала фрагменти почутих чи побачених уривків, які надто плавно влягалися у рамки відкриття, яке щойно, як грім із неба, було виголошено.

— Ти мене вбив. — Вона похитнулася і схопилася за одвірок як за порятунок після приголомшливого удару.

— Ти вчора канал «Полонія» не дивилася? — Василь неначе вирішив добивати її. — Взяли там наркоділера з України. Якась там знайома назва фірми промайнула. Боюсь, щоб то не був його подільник.

Але доведена до автоматизму живучість, яку прищепив їй Петро, швидко повернула її до тями. Навіть якщо Василь говорить правду, то що робити? Летіти до річки і топитися. Чи голосити посеред села з розпуки? Та ні. Ні Петро, ані вона — не такі, щоб ламатися від отруйних слів цього невдахи.

— Та то дрібниці. У нього недоторканність. Так ми з тобою забалакались, що забула, чого прийшла. Може, ти б не стояв тут так намертво? Я вже звикла до його вивихів. Ну, біситься із жиру. Ну, дах йому поїхав. Та хай будує собі той саркофаг чорнобильський. Що, тобі шкода? Ну нехай вмирає, як хоче. Відчепися ти від нього. Зрештою, ти сам кажеш про руки у крові. Так, він бандит. Ти це знаєш, і я це знаю. Я за тебе потерпаю. Он ходить по хаті і повторює речитатив: через мій труп, через мій труп. Хороша підказка, братан, хороша підказка, братан. Уже набралося стільки, що ця остання крапля може зірвати його. Ти сам кажеш, що він звір.

— А ти мене лякати прийшла?

І знову на іншому регістрі зазвучали струни її душі. Ну як їй розриватися між ними двома, такими далекими одне від одного? Її не вистачить, щоб стати мостом. Надто далеко вони розійшлися врізнобіч. Так далеко, що далі не буває.

— Я боюся за тебе. — Її спонтанне схлипування не могло сприйматися як жіноча грайливість, а він їй не вірив. — Бо я люблю тебе, як тоді у восьмому класі. Коли ти читав мені свій перший вірш. Я ніколи не переставала тебе любити. Просто я не могла бути поруч із тобою, бо це дуже важко, це нестерпно важко бути, як ти. А що я? Я слабка, немічна. Я прийшла, бо боюся за тебе!

Василь знав ціну словам Петра. Те, що поглинало його єство, не було страхом, але обдавало свідомість неначе зимним лезом. Напевно, цього не уникнути, бо й так надто довго вони жили разом на цьому світі. Надто довго терпіли цю нестерпну тісняву. Двом їм замало місця тут, на цій маленькій планеті. Мусило колись так статися — або він, або я. І от вона прийшла оголосити його вирок. Він також більше терпіти не хоче. Принаймні, це по-чоловічому з його боку.

— Через мій труп він переступить. Як переступив уже через багато трупів замордованих ним і такими, як він. А якщо це мільйони, десятки мільйонів? Невже вони думають, що будуть топтатися по цьому нужденному народу вічно і безкарно? Невже вони думають, що ці мільйони — уже трупи для них? Живі мерці на згарищі, на яке вони перетворили Україну. А ти знаєш, я навіть тобі вірю. Хоча відтоді, коли я у тому заґратованому броньованому мерсі побачив тебе у вельоні весільному поруч з ним… Один Бог знає, чого вартувало мені це пережити. Ти кажеш, що я не такий. Ні, я дуже слабкий. Цієї миті я вперше у житті відчув, який я слабкий. Який я можу бути немічний і розчавлений. А щодо поховання твого фараона, то нехай його народ хоронить.

— Слава тобі, Господи. Який ти розумник, що не береш це на себе, — аж не вірилося, що уся ця цвинтарна затія може обійтися без крові. — Я йому так і передам. Ніяких трупів! Брат твій не буде заважати тобі вмерти. А референдум? Знаю я той народ. Він за тобою не піде. Він за ним піде.

— Чи знову під нього ляже. За гроші.

— Правда гірка, але правда. Народ за таких, як ти, не голосує.

Важко було заперечувати. То була не просто констатація, а якнайточніший діагноз. Кожен народ обирає собі того, на кого заслуговує. Не треба йому іншого — гіршого чи кращого. Тут — аптечна, до мікронів, точність. Жорстока штука, ця демократія. Але нічого кращого люди не придумали. То таки правда: він з братом у їхній вічній дуелі розійшлися по полюсах, а народ навіть не секундант. У їхній пожиттєвій дуелі народ — з ним.

— А ти знаєш, це буде тест. Для народу. Момент істини. Точка біфуркації. Ефект мінімаксу, коли мінімальні дії призводять до максимального ефекту. Момент виверження вулкана. Це відбувається водномить. Остання крапля сповнює чашу. Ніч найтемніша перед світанком. А відтак спалахують досвітні вогні! І криваве марево заграв запалює новий день! Гей, Народе? Чи змінилося що-небудь у тобі від часів Пушкіна, який увіковічив тебе німим? Народ безмолвствует! Невже не отверзнуться вуста Великого Німого? — Його гомеричний сміх був страшним. — Віче я скликаю на завтра. Нащо відкладати на післязавтра.



Арешт комісара Кулянди


Гоші особливо імпонувало це улюблене слово практично всіх президентів — стабільність. Щоб завтра було так, як сьогодні. Як усе просто для повного щастя. Живеш день за днем, а стабільність крокує за тобою поруч, як охоронна ходяча грамота. Що тут говорити, народному депутату стабільність дає ця омріяна багатьма, але осягнута, і то за великі гроші, одиницями недоторканність. Дуже важливо знати, щоб не снилися жахи, що тебе не загребуть вночі прямо з ліжка. Навіть удень не так просто взяти за шкірку депутата. Відмашка президента, подання генпрокурора, кворум для голосування, голосування — пі-пі-пі. Поки воно пі-пі, можна чкурнути ого як далеко. Поки триває процедура. Бо демократія — це процедура, протягом якої можна змитися.

Капець був настільки талановитим нардепом, що всю цю політичну трахомудію засвоїв ще під час першого «созива». Любив недоторканну стабільність і спав спокійно. А тут…

— І коли його взяли? В условіях крізіса проскочив. А тепер, на ровном місці. Йолкі-палкі.

Едік поклав йому на стіл витяги із польської преси.

— Бос, я говорив, шо нада нам і в Польщі прикупить хотя би один мандат. Для Кулянди. Ви ж його називаєте — наш комісар по ЄС, а він без мандата, без неприкасаємості, — народний депутат Сікач нагадав народному депутату Гоші про його парламентський промах.

— Тут ти правильно крітікуєш шефа, Сікач. А чого ти не настояв? Я думаю, шо мандати вєздє покупаються. Коли ми пушки отправляли в Африку, я говорю, давай для пущєй вєрності купимо мандата тому пірату главному — чим Сомалі хуже України? А наш, етот, із оборонекспорта, сміється, говоре: у піратов єсть мандат — «калаш» називається. І шо, з товаром взяли?

— Повна партія. Причом маркіровка — Кандагар. Вищий сорт. Сто кіло гашиша отмєнного, як пудра кухонна. Шеф, я не хотів вам говорить, але ви знаєте того Балянду, чи як його — Кулянду. Ненадьожний він. Здасть він нас з потрухами.

То було саме так — міг здати. Як не раз це робив на зоні. Коли запахне йому під носом підсмажена власна шкіра — засуне кинджал під лопатку найближчому братану. Гоші якось так гірко стало у роті, неначе там у нього знаходиться його душа, надто стривожена такою-от міжнародною нестабільністю. Але що Кулянда. Взяли його там «з полічним». Але хто взяв — от де заковика.

— І треба же, еті європоци. Ми до них курс на євроінтеграцію двігаєм, так сказать, кістьми лягаємо согласно європейського вибора, а вони нашого пацана загребли. Вот поїду следущий раз в ПАРЄ — я ж там член Совєта Європи, і виступлю: шо ж ви, рєбяти-демократи, не по понятіям работаєте? Била — не била. Буду виступать у Європарламенті. Тут без надобності. А там от нужда крайня…

— Бос, йо-майо! — Сікач, що за звичкою завжди сідав біля вікна й автоматично вів спостереження, підскочив. Неначе це його підсмажили.

— Шо? Конвой з ЄС прибув? — Гоша його ще таким переляканим, цього горілу, не бачив.



Встань, Тарасе, подивися!


Селом брело горе із нуждою на плечах. У тій торбі теплилася надія, що, мов крила, відривала від землі і несла на зустріч із невідомим, гострим і солодким, не на ногах, як завсігди ходить людина по світу, а понад поверхнею планети, коли уже земне тяжіння втрачало свою універсальну владу над тілом, прикутим до дороги життя, що веде невблаганно, як кончина, у провалля небуття.

Селяни йшли на поклик захищати своє місце у підземеллі, бо під сонцем їм цього місця не стало. Їм затулили просвіток, і щораз воскресаючий день на світанні лягав тягарем, який на худих раменах треба було донести до вечора. І відтак — знову поринання у ніч, яка щораз ставала репетицією прощання, бо душа сплячого упокоюється, як тіло вмираючого.

А тепер-от і ніч затуляють. Не дають вмерти. Позбавляють місця на тім світі, хоча то душа піде туди, а тіло залишиться тут. Закопаним у земну кулю, як було від початку і буде до кінця віків. Бо волею Всевишнього ти прийшов і підеш — без чужого дозволу тут народився і так само без санкції земних промислів умреш. Бо кожен, хто народився, мусить умерти.

А тут… Не дають тобі вмерти. Забирають у тебе ті два квадратних метри земної суші, яким ти гадав, що володів, бо думки були завше — як жити, а як умерти — то нащо думати. То у житті хто нагорі, а хто у долині, а у вмиранні — всі рівні. Але ні. Нема рівних. Рівніші, що обідрали тебе до нитки на цій велетенській території життя, відбирають у тебе суверенне право на твою територію смерті.

Селянин — не філософ, щоб морочити собі голову, — чомусь то так заведено, що депутат — озолочена мумія, а він — батрак, що тягне свого плуга кам’яним полем. Нестерпно, але змирився. Тягне і мовчить. Терпить, але ні пари з уст. Але раптом обухом по голові: поховати його десь одного разу — у проміжку від коляди і до коляди — буде нікуди. Ну як же так? Ну як ти постоїш за себе, коли уже тебе не буде?

А як не постоїш після смерті — мусиш робити щось за життя. Аякже. Іди зараз — щось роби. Дома не сиди. То хата твоя може бути скраю, а могила має бути там, звідки її видно з небес. Поруч із хрестами предків.

Тому не було у Задвірцях ні хатини, ні родини, ані душі бодай одної, яка би не потягнулася на церковні сходи.

На віче. Із порядком денним, нечуваним во віки віків: у простих смертних відбирають цвинтар. А вони ж таки смертні, що достеменно відомо. І що робити?

Голова парафіяльного уряду стояв на найвищій сходинці і виглядав знизу як начальник небесної канцелярії. Ці сходи вели увись, до храму, у якому кожного з них будуть відспівувати колись у Судний день усім селом, а відтак звідси — в останню путь.

А там? А там місця не буде.

— Хто сказав, що пам’ятники — мертві? Кам’яні чи залізні, але вони нігди не мовчать. Якби вони мовчали, то нащо вони людям, ті пам’ятники? Аби не дати затьмарити нашу пам’ять. Тому ми їх воздвигли у кожному селі ще у 90-му році. Щоб ти, наш Пророче, не дав нам вмерти у ганьбі. — Василь Петрушка розмовляв із Тарасом Шевченком, а поміж ними двиготіла, як розколисане море, заспана і многолика, стожила і німа рушійна сила історії. — Ану, браття, послухайте, що він нам каже. Бо для того ми його покликали у село на майдан навпроти церкви, аби його слухати. Ану, що Тарас Григорович бачить, дивлячись на нас? — І далі, як глас волаючого у пустелі безнадії, почувся плач національного предтечі:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?..

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

— А що діється, Тарасе, у нашому селі із його садками вишневими коло хати? Що ти бачиш звідтам із небес у таких самих споконвіків українських Задвірцях тут під Карпатами, як і у своїх Моринцях понад Дніпром?

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває.

— Гіркі твої пророцтва, Тарасе. Ти як у дзеркало дивився понад сто літ тому. Ти усе бачив у тому дзеркалі, нашу душу українську, яка виділася тобі, як

…начетверо розкопана,

розрита могила.

— І чому то так сталося в нашій Україні, яка нині, неначе й на волі, а постала перед світом, як розрита могила. Чую, чую, що ти кажеш:

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами.

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

— Сталося так, як ти сказав. Бо братолюбія твого жаданого нема. Є вампіри, які п’ють кров із рабів отих німих, яких ти озолотив своїм словом. — Василь вів цей діалог через століття, але здавалося, що їх справді двоє.

Люди позирали то в один, то у другий бік, то на голову свого уряду, то на пам’ятник, і усім їм купно вірилося, що то ожив Кобзар і з-під брів своїх суворих протикає кожного колючим поглядом і піднімає — зі скрипом і спротивом — рабів з колін. І кожен відчув, як він підноситься понад самим собою, виходячи із шкаралупи власного єства, і вливається у тіло вселенське, яким є народ. Кожен чув, що перестає бути обділеним і безсилим одинаком, а стає всемогутнім і нездоланним носієм могутнього Велета. І сила цього помноженого Звіра розривала гідністю і люттю жилаві руки, які уже не звисали немічними кінцівками, а піднеслися вгору і розгойдували атмосферу дзвонами непокори.

— І що нам діяти із цією наругою? — Голова громади уже не мав потреби говорити, бо сама ця громада розверзла онімілі уста і в один голос випустила із гарячих грудей безсмертні рядки національної молитви:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!

— Бо то правда, брати мої і сестри, ну чого варта та воля, не скроплена кров’ю? Пересохла, як український чорнозем у спопеляючу посуху.

Але народ уже не слухав Василя і сам промовляв словами Пророка:

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море.

Вулкан, що кипів у кожному, розірвав земну кору, як павутину. І полилася довкруж храму розпечена лава.

Народ рушив з місця. Народ уже нікого не слухав. Ані живих провідників, ані мертвих пророків. Він більше не міг стояти у стійлі. Він рушив вершити суд…



Горіла сосна, палала!


— Та шо там, Сікач. Ти що забздів, що онімів? Група захвата з Інтерпола? — Гоша сидів у кріслі нардепа і не бачив того, що діється за вікном.

— Хуже. Народ привалив, — белькотів горила, і було дивно у цю мить, що ця мавпа вміє говорити. — З вилами. Кіно і німці. Ну ето вообше. Горить ваша любіма сосна возлє в’їзда. Якийсь пацан підпалив — злазить з неї. Рагулі валять сюда. Через забор. А вот паркан упав. Вот тобі електорат.

У дверях з тріском зашаруділо, але то був лише піар-тандем. Едік з Альоною були вимазані сажею і лише очима кліпали, як чорти. Вони пробиралися крізь димову завісу, бо навколо Капцевої вілли горіли шини, і довкруж стало темно, як у пеклі.

— То ваш братець надрочив це озвіріле бидло. Прямо із сільських сходів привалили сюди. Прямо із майдану коло церкви. Там їх більше тисячі. То бунт, товаріщі нардепи. Глупий і безпощадний бунт. — Карасяєв не вірив очам своїм, бо жоден соціологічний прогноз не давав такого результату, щоб народ зірвався.

— Сікач, ти їм бабки роздав по хатах? — перебив Гоша дурнувате белькотіння Едіка. — От рагульня. Неблагодарна.

— Які бабки! Ваш братець на мітингу говорить: гроші беріть, то він вам ті копійки ваші роздає, а не свої. — Піарник відчував, що його ресурси вішання локшини вичерпані остаточно, і подумки був уже зайнятий тим, як би звідси ноги винести, але треба було цього могильника отверезити.

— Едік, ти же торочив, що народ у нас смирний, поетому ми непобедимі. Шо їм кришу знесло, рагулям? — Народний депутат навіть зараз усе ще надіявся на рятівну силу всемогутнього піару.

— Коли ваш братець сказав: вони вам не тільки жити не дають — вони уже вам умерти не дають. Вони, каже, обібрали вас до нитки на цьому світі. А тепер грабують вас і на тому світі, на цвинтарі. Він каже: у них повинна горіти земля під ногами! А потім ще як Шевченка прочитав: «Розриту могилу». Юрба як заревла. Ми йому покажемо могилу! Ми його зариємо у ту розриту могилу. То страшний звір. Альона он дотепер труситься. Як то страшно, коли народ уже «не безмолвствує». Народна маса поперла прямо сюди. Наперед пустили пацанву з факелами. Я думав, так, маскарад. Але коли вони повилазили, та шпана, на сосни, почали лити зверху вниз бензин з каністри, а потім злізли і запалили. Сосни спалахнули, як хмарочоси у Нью-Йорку. Одна, друга, третя. Вогонь перекинувся на дах. Такого ще не було в Україні. Але мусило бути. Мусило.

Едік оглядав хату, згадуючи, де той бісів чорний хід. Хоча ще на вулиці він бачив, як гайдамаки брали віллу в оточення.

— Я народний депутат! Вони ж, козли, за мене голосували. У мене ж непрекосновенность! — репетував як недорізаний Капець. Виглядало так, що йому справді прийшов капець, цьому Капцеві парламентському.

— Йде до того, що вони зняли з вас нєпрєкасаємость. Дали і забрали. Є один варіант, коли депутатська недоторканність не діє. Це коли її знімає народ.

— Шеф, вони, ета рагульня, уже в коридорі. Ломляться у двері! Шо дєлать, шеф?

— Стрєлять! Стрєлять на пораженіє!

Тупі постріли розрізали димову завісу. Кулі літали наосліп, бо у диму не було видно уже нікого й нічого. Заволокло темрявою, і з-під куряви цієї, що раптом здійнялася на історичному гостинці, чулися зойки і крики, голосіння і плачі. Із димових ковдр вибиралися вогненні язики і повзли по стінах, поїдаючи всіх і вся. Піднімалися ввись, пожираючи портрети, що безвладно височіли, а відтак злітали ниць у геєну вогняну, яка не щадила нікого…



Дороги, що ведуть на Київ


Василь знімав із себе обгорілий одяг і кидав у кухню. Стефко Юродивий, що запалив першу сосну, вийшов зі згарища іншим.

— Біси з мене вийшли. Залишилися там і згоріли. — І не знати було, чи вірити йому, чи ні.

Стас Софокл так і не промовив ані слова. Ні тоді, коли витягував Василя з-під куль, ні тепер, коли разом із Євстахією Миколаївною перев’язував йому рани.

Хлопчина наче й не зовсім недоречно ввімкнув телевізор. Якась така налякана пані навіть і не намагалася приховати, як це завжди робиться, що вона попросту тупо читає із листка:

«У селі Задвірці селяни підпалили садибу народного депутата Петра Капця. Відбулося зіткнення між виборцями та охороною народного депутата. Є жертви з обох боків. Хвиля протестів перекинулася на навколишні села, відтак на прилеглі райони. Обурені маси повсталого люду здійснюють підпали будинків депутатів усіх рівнів, високопоставлених чиновників, бізнесменів, спостерігаються погроми адмінбудинків, офісів, автомобілів. У регіоні введено надзвичайний стан. Масові безпорядки охоплюють усе ширші території у всіх регіонах. Задіяні спецпідрозділи внутрішніх військ. Повсюдно відбуваються силові зіткнення сил правопорядку із повстанцями. Як повідомляють наші кореспонденти з місць, колони розлюченого люду рухаються різними видами транспорту на Київ…»


Золоче на Дніпрі

2012 рік


home | my bookshelf | | Брати, або Могила для «тушки» |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу