Book: Вікінг у моєму ліжку



Вікінг у моєму ліжку

Джеремі Стронґ

Вікінг у моєму ліжку

1. Вимушене сходження на берег

Імлу прорізало рипіння багатьох весел. Час від часу лунав плюскіт. Сірий туман стелився й клубочився над гладенькою поверхнею моря, заступаючи човни: було чутно тільки ритмічні удари весел і приглушені лайки.

Аж ось із туману вигулькнув темний силует, що збільшувався і чорнів, доки раптом не обернувся на дерев’яний корпус бойового човна вікінгів, з бортів якого струменіли віхтики імли. Двадцятеро весел розтинали воду, а сорок воїнів-вікінгів схилялися над цими важкими жердинами.

— Ніколи ще не бачив такого туману, — прошепотів вождь. Це був високий данець з величезними рудими вусами й бородою. — Щось мені це не подобається. — Він зиркнув на дозорця, який стояв на носу човна, що мав вигляд великої драконячої голови. — Де дівся флот? Де інші човни?

Дозорець обслинив пальця й підняв його вгору, немовби визначаючи напрям вітру. Тоді вдивився в імлу, зняв шолома й нашорошив свої вуха, наче радари. Вуха були лапаті й червоні.

Вождь вікінгів вилаявся.

— Сіґурд — ідіот. І чого це ми поставили дозорцем дурня?

Біля нього розреготався Тостіґ.

— Та дуже просто, Ульрику. Бо Сіґурд не вміє ні веслувати, ні куховарити. Що він ще може робити? Ти ж пам’ятаєш, що сталося минулого разу, коли він сів за весло. Ми ж тоді майже годину кружляли по колу. А коли він був кухарем, то почав варити найкраще наше м’ясо в казані з морською водою… бр-р-р! Принаймні тут з ним безпечніше.

Ульрик Чорнозуб сплюнув.

— Дивись, як він настовбурчив вуха. Що за йолоп!

Тоді він гукнув:

— Що там видно, Сіґурде?

— Багато туману, — відповів дозорець. — Ні, ні, чекайте, щось там є. Я бачу щось там, у тумані!

Ульрик Чорнозуб ухопився за щоглу. Невже вони нарешті знайшли решту бойових човнів?

— Що це? Що ти там бачиш?

— Хвилиночку, туман розвіюється. Ага! Я вже це добре бачу.

— І що це, що? — нетерпляче заревів Ульрик.

— Там унизу вода, Ульрику. Я бачу воду. Це — море!

Ульрик Чорнозуб заплющив очі й декілька разів гупнув головою об щоглу.

— Тостіґу, — простогнав він, — цей чоловік принесе нам усім загибель. І хто нас закляв отаким дурнем?


Вікінг у моєму ліжку

Тостіґ важко засопів, а це означало, що він уже втрачає терпець. Що-що, а втрачати терпець Тостіґ умів дуже добре. Він це робив так часто, що довів це вміння до досконалості. Він видобув свого меча, що його назвав Серцерізом, і рушив уперед. За мить уже був біля дозорця.

— Звичайно, Сіґурде, ти бачиш море. Ми ж на човні. І ми посеред моря, — Тостіґ говорив це так, ніби хотів, щоб кожне слово гатило по Сіґурду, як молот. — Так ось, Сіґурде, якщо хочеш залишитися живим, зроби щось корисне! Вилазь на цю драконячу голову, сиди там і ні пари з вуст, аж поки не побачиш узбережжя Англії. Ти чуєш?

Кажучи це, Тостіґ мало не штрикнув Сіґурда в спину своїм мечем (його гострим лезом). Сіґурд підстрибнув і миттю виліз на самісіньку драконячу голову. А вже звід-там озирнувся й поглянув на Тостіґа.

— Та я ж хотів допомогти, — заскімлив він.

Тостіґ заскреготів зубами й відвернувся до Ульрика, а Сіґурд зітхнув і ще пильніше придивився до туману, що стелився навкруги. Він був зануджений і втомлений. Уже кілька днів стояв тут на дозорі. З якогось дива йому зовсім не дозволяли сідати за весло. Хоч Сіґурд завжди вважав себе чудовим веслярем.

Їхній човен був частиною великої флотилії вікінгів, що збиралися напасти на Англію. Ось уже сім днів вони були в морі, а протягом останньої доби їх огорнуло туманом. Це була якась лиха і зловісна імла, від неї всі ставали люті й роздратовані. Чомусь вони відбилися від решти флоту. І тепер оце дрейфували, самі не знаючи куди.

Сіґурд вибалушив очі, придивляючись до сірятини, що панувала довкола. Настовбурчив вуха. Що це було? Він щось почув? Чувся плюскіт весел, але ж не тільки. Може, це хвилі розбиваються об берег?

Сіґурд виструнчився цілим тілом, лежачи на драконячому носі. Хотів був покликати Ульрика й Тостіґа, але ж вони тільки розсердяться.

Сіґурд ще більше вирячив очі. Туман, здається, став ще густішим. Але той шум не зникав. Це явно розбивались об берег хвилі!

А отже, земля була близько — можливо, аж занадто близько. І хвилі розбиваються не просто об берег, а об скелі. Треба сказати Ульрику. Вони нарешті наближаються до землі.

— Ульрику! Тостіґу! Там…

Цієї миті щось жахливо затріщало, і корабель з усього розгону врізався в низький скелястий берег.

Сіґурда пожбурило, неначе з катапульти, в холодне і слизьке море.

Човном струсонуло, й той зупинився.

Ульрик зірвався на ноги й почав вигукувати команди:

— Задній хід, мерщій, повний назад, розвертатись! Повним ходом назад!

Двадцятеро весел занурилися в море, і вікінги напружили всі м’язи, намагаючись зіштовхнути човна з каміння. Поволі велика дерев’яна посудина поповзла назад. Море невдовзі знову прийняло її в свої обійми й вивільнило з полону.

— Назад, назад! — ревів Ульрик, і човен почав набирати швидкість. — Де той ідіот дозорець?

Тостіґ зиркнув на драконячу голову.

— Дуже прикро, Ульрику, але він, здається, впав за борт, коли ми налетіли на скелі.

Ульрик відкрив було рота, щоб крикнути: «Людина за бортом!» — але вчасно схаменувся. Сіґурд за бортом? Яка втіха! Ульрик усміхнувся.

— Повним ходом уперед, приглушити весла, — скомандував він, і бойовий човен нечутно розчинився в імлистому морі.

Сіґурд почував себе невесело. Море було мокре й холодне. Він так і припускав, тож був доволі засмучений тим, що всі його припущення виправдалися. І чого їм було не вирушити з рейдом до Півдня Франції? Море там тепленьке й голубеньке. Чого їх понесло до тієї клятої старої Британії? Він витяг з-під шолома довжелезний клапоть водоростей і побрів до берега.

Сіґурд зупинився на узбережжі. Холодна солона вода стікала з-під шолома на його спину. Вона дзюркотіла йому по ногах і заливала черевики. У цьому було мало приємного. Він ступив кілька кроків, послизнувся на мертвій медузі й гепнувся навзнаки прямісінько в кам’янисту калабаню. Величезний краб сердито цапнув його за лапате червоне вухо та й подріботів собі геть.

— Ох! — звівся на ноги Сіґурд. — Якийсь невдалий день, — пробурмотів він. — Ну, залишаються одне. Якщо тут більше нікому нападати на село, то мушу зробити це сам.

Він видобув свого вірного (й заіржавілого) меча, що його назвав Носодлубом, і почимчикував далі узбережжям.

Невдовзі він знайшов доріжку, яка вела вгору скелястим берегом. Сіґурд навіть здивувався, що в скелі були видовбані такі гарні сходи.

Він просувався крадькома, як справжній нападник-вікінг, принаймні йому так здавалося. Ось іде бувалий воїн з мечем напоготові, лютим вогнем ув очах і мокрими ногами, що чвакають у промоклих черевиках!

Туман аж ніяк не сприяв. Усе й досі було вповите імлою, і Сіґурд майже нічого не бачив. Нарешті він вибрався на кручу й рушив далі добре вичовганою стежкою. Відчував, що поблизу є якісь будівлі, хоч поки що їх не бачив. Стежка під його ногами ставала дедалі твердішою. Була зроблена з чогось такого, чого йому не доводилося ніколи бачити. Сіґурдове серце закалатало.

Він мало не роздушив якогось кота, що завищав і втік. Сіґурд рубонув своїм Носодлубом і мало не відтяв пальці на власних ногах. Тепер він уже міг бачити будинки. Вони були величезні — значно більші, ніж він очікував. Мали міцні стіни, а у вікнах було щось таке, чого він ще ніколи в житті не бачив. Темне і лискуче.

Сіґурд придивився пильніше й раптом угледів, що прямо на нього дивиться якийсь лютий воїн.

— Гар-р-р! — закричав Сіґурд і рубонув того Носодлубом. Щось забряжчало, і ворог кудись пропав. Сіґурд відсахнувся. Що то за дивні чари?

Туман розвіювався, і Сіґурд почав зауважувати дуже дивні речі. Не міг їх навіть описати, бо йому бракувало для цього слів. Якісь штуки з колесами — так, круглими коліщатами, але такими маленькими і зробленими явно не з дерева. Були вони товстезні, чорні, а вгорі з якимись химерними візерунками.

Зненацька з’явилися два яскравих ока. Величезні білі очі, що дивилися на нього з імли. Щось чудернацько заклацало. Очі рушили до нього. Тоді зупинилися. Знову стали наближатись.

Сіґурд відступив у тінь першого-ліпшого ґанку. Його плече торкнулося чогось маленького і круглого.

— Дінь-дон, дінь-дон, дінь-дон, — щоразу, коли він рухався, біля його лівого вуха лунав цей химерний звук.

Яскраві очі підступили ще ближче. За ними рухалося щось таке імлисте з чимось таким, що клацало. Очі застрекотіли й почали віддалятися.

Сіґурд перевів дух.

— Дінь-дон, дінь-дон.

Двері за його спиною прочинилися.

Сіґурд аж підскочив і помчав геть, наче заяць. Він біг, не знаючи, куди заведуть його ті тверді бетонні стежки. Одного разу він знову побачив яскраві очі. Вони рухалися значно швидше, з сердитим ревом і прямісінько на нього. Сіґурд звернув на бічну стежку, і та химерна почвара на колесах пролетіла повз нього. Сіґурд стояв, віддихуючись. Треба знайти якийсь безпечний сховок.

Він пошкутильгав далі стежкою, а серце мало не вилітало йому з грудей. І тут він раптом зупинився. Прямо перед собою побачив велику картину: свій власний портрет! З вусами й бородою. З рогатим шоломом і симпатичним носом. З піднятим угору Носодлубом. Це був саме він, жодного сумніву.

Сіґурд-вікінг усміхнувся і вклонився. Унизу там були якісь дивні, безглузді літери, але Сіґурда це не турбувало. Хіба ж це не був його дім? Він буде в безпеці тут, під знаком вікінга. Вишкірився до картини, піднявся вгору сходами, відчинив двері й зайшов усередину.

Вікінг на картині, здавалось, аж підморгнув. На табличці під ним було написано:

Готель «Вікінг»

Комфортабельні номери

Звертатися до пана й пані Елісів

Є вільні місця

2. Подвійне бронювання

До восьмої ранку туман цілком розвіявся, тож ніхто й подумати не міг, що він був аж таким густим. Літнє сонечко зігріло тротуари, а вивіска перед готелем «Вікінг» легенько погойдувалася на скрипучих завісах. Войовничий вікінг, що красувався на ній, не виглядав при сонячному світлі надто респектабельним. Тепер було добре помітно, що фарба в багатьох місцях облупилася. Та й сам той воїн мав якийсь жалюгідний вигляд, як і весь готель «Вікінг».


Вікінг у моєму ліжку

Фарба на віконних рамах потріскалася. Рослини у квіткових горщиках прив’яли. Попід стінами назбиралися цілі купи пороху і сміття.

Пан Еліс узяв мітлу й зітхнув. І так воно було щодня. Він не знав, звідки береться той бруд, але його ніколи не меншало. Щойно два дні тому він помив усі вікна, а вони вже знову аж чорні. Чого ж дивуватися, що майже ніхто не хотів зупинятися в цьому готелі. Був пік літнього сезону — та ж готель мав би ломитися від гостей, але з дванадцяти номерів заселені були лише три.

Пан Еліс ретельно підмів передні сходи і знову зайшов у готель.

— Діти, ви вже встали? — гукнув він, поглянувши нагору, звідки почувся тупіт ніг. Він рушив до дружини — допомогти приготувати сніданок і накрити столи в їдальні.

Раптом на сходах загриміло. Вони так затрусилися й загуркотіли, немовби по них вирішило збігти ціле стадо північноамериканських бізонів. У дверях до кухні з’явилися задихані Зоя й Тім.

— Що таке, мамо? — не зрозуміла Зоя, чого це її мама стоїть така бліда й налякана. Пані Еліс закліпала очима.

— Та нічого. Я просто подумала, що хтось упав на сходах. Я навіть стривожилася на мить, лише на мить. Забула, що це ви встаєте з ліжок.

— Що там є погризти? — поцікавився Тім, хапаючи з тарілки банан.

— Поклади назад. Це для того хлопця Амброзія, а ти знаєш, який він зануда. Не розумію, як його терплять батьки. Спочатку застеліть столи, а тоді будете снідати, — батько показав рукою в бік їдальні. — І не забудьте про маленькі скляночки на сік.

Вони швиденько застелили столи, адже гостей було зовсім мало.

Закінчивши, Зоя й Тім вернулися на кухню, де пан Еліс смажив їм яєчню.

Він поцікавився, чим вони збираються займатися цілісінький день.

Зоя зиркнула на Тіма і знизала плечима.

— Треба було б дещо купити, — нагадав їм пан Еліс. — Не забудьте, що нині ми матимемо нову гостю, пані Тиблетовату.

— Яку-яку пані? — реготнув Тім.

— Тиблетовату.

— Дебілувату? — перепитав Тім, рухаючи язичком з боку в бік.

— Мій любий, — усміхнулася пані Еліс, — мусиш навчитися це вимовляти, поки її ще тут немає. Спробуй-но ще раз — Тиблетовата.

— Пані Тубільнахата! — аж підскочив на радощах Тім. — Ага! Я зрозумів, дійшло: пані Стерильнашмата!

— Ой, Тіме, — зітхнула Зоя. — Ходімо вже краще в крамничку.

Пані Еліс дала доньці список продуктів і попросила її хоч трохи вправити Ті- мові мізки до прибуття нової гості. Пан Еліс подивився їм услід, а тоді глянув на дружину.

— Не думаю, що він навчиться правильно це вимовляти. Йому ж тільки п’ять років, а ім’я і справді непросте. Може, пані Тиблетовата не образиться. Ти лише уяви, у нас будуть заселені чотири номери!

— А її кімната вже готова? — запитала пані Еліс.

— Я ще вчора її прибрав. Якщо чесно, Пенні, не знаю, що нам робити. Ми скоро взагалі вилетимо в трубу. Ніхто в нас не селиться, бо тут усе як на смітнику, а в результаті ми не зможемо заробити грошей на ремонт. Це просто якесь зачароване коло.

Пенні Еліс пригорнула до себе чоловіка.

— Не журися. Якось воно буде.

— І то правда. Тільки не воно, а вона — пані Тиблетовата. Щось вона раненько приїхала. Закінчуй там зі сніданком. А я її зустріну.


Вікінг у моєму ліжку

Біля вхідних дверей стояла гостя, підозріло розглядаючи готельну вивіску. Це була коротконога й доволі огрядна дама у величезному капелюсі і з велетенською валізою.

— Доброго ранку, — вигукнув пан Еліс, сяючи найсліпучішою своєю посмішкою. — Ви, мабуть, пані Тиблетовата? Ви так рано приїхали.

— Доброго ранку, — озвалася крижаним голосом дама. — Я завжди прибуваю рано. А ви, мабуть, з готелю «Вікінг».

— Мене звати пан Еліс. Добре доїхали?

— Ні. Поїзд запізнився. Хтось курив у купе, в якому курити заборонено, і я смикнула стоп-кран. Поїзд зупинився, а мене оштрафували на п’ятдесят фунтів, бо це, на їхню думку, не був екстрений випадок. А я їм сказала, що це був надзвичайно екстрений випадок, бо я могла померти від раку легенів. А тоді ще й таксист ніяк не міг знайти цього готелю.

— Мабуть, він завіз вас до кафе «Вікінг», — припустив пан Еліс. — Водії це часто помилково роблять.

Та пані Тиблетовата пропустила його слова повз вуха.

— Ми були біля кафе «Вікінг», ресторану «Вікінг», пивної «Вікінг», крамниці «Радощі вікінга», японського суші-бару «Вікінг» і бістро «Вікінг».

— Ну, але тепер ви тут, — усміхнувся пан Еліс, підхоплюючи важку валізу. — Прошу йти за мною, і я покажу вашу кімнату.

— Але чому тут усе пов’язане з вікінгами? — поцікавилася пані Тиблетовата, піднімаючись сходами слідом за паном Елісом.

— Ну, розумієте, понад тисячу років тому для вікінгів-рейдерів з Данії не було кращої цілі для нападів, ніж наше Флотбі. Тут повно вікінгівських реліквій, а щоліта ми проводимо фестиваль «Вікінг». Ось, ванна в кінці коридору. Кімната номер чотири має чудовий вигляд на море. Усі інші гості вже снідають. Хочете до них долучитися?

— Ні, дякую, я перекусила в поїзді. Навіть не знаю, що то було. Принесли мені якусь гидоту на тарілці, причому загорнену. Мабуть, боялися, що звідти полізуть мікроби, якщо добре не загорнути. Отож я не голодна. О котрій буде обід?

— О першій пополудні. У своїй кімнаті ви знайдете всю інформацію про готель.

Пан Еліс відчинив двері до четвертого номера й заштовхав туди валізу. А тоді поквапився додолу сходами, щоб допомогти зі сніданком.

— І як вона? — ледь чутно запитала пані Еліс, наливаючи каву й подаючи грінки.

— Зжере нас на вечерю. Ковть — і тебе немає.

— Ой лишенько, мені зараз тільки того і бракувало. Ще одна нестерпна гостя — ніби з мене не досить отих Амброзіїв.

Цієї миті згори пролунав гучний крик.

— Пане Еліс! Пане Еліс! Чуєте, пане Еліс?

Пенні вишкірилася до чоловіка:

— Ой, пане Еліс, здається, це ваша улюблена гостя, пане Еліс. Підіть-но гляньте, що там сталося!

— Я тобі дам «пана Еліса», — буркнув він, відставив убік кавник і подріботів до сходів.

— Пане Еліс, — кричала пані Тиблетовата, хапаючись рукою за поруччя східців. Її обличчя зблідло і трусилося.

Пан Еліс побіг, перестрибуючи по двоє східців нараз.

— Що сталося?

— Пане Еліс, там у моєму ліжку вікінг!

— Що ви цим хочете сказати, Бога ради?

Пані Тиблетовата раптово перестала тремтіти, випросталася на весь свій куцуватий зріст і вп’ялася в пана Еліса очицями-кинджалами.



— Я хочу сказати, пане Еліс, що в моєму ліжку лежить вікінг. А що б я мала ще казати? Якщо в моєму ліжку вікінг, то я й кажу, що в моєму ліжку вікінг. Ходіть-но і гляньте самі!

Вона схопила пана Еліса за руку й поволокла його коридором. Хвицнула ногою двері до спальні і штовхнула поперед себе пана Еліса. Той обережно зайшов у кімнату і попрямував до ліжка. Ні. Нічого там не було. Тобто простирадла були пожмакані, немовби хтось таки дійсно там спав, але ніде не було видно жодної душі.

— Можливо, вам здалося, пані Тиблетовата.

— Нічого мені не здалося, пане Еліс. У моєму ліжку був вікінг. Заради Бога, чоловіче, невже ви гадаєте, що я не впізнала б вікінга? До того ж він лежав у шоломі. І в чоботях! Негайно обшукайте кімнату.

Пан Еліс заскрипів зубами. Він став навколішки й зазирнув під ліжко. Тоді відхилив завіси і крикнув:

— Гав!

— Не клейте з себе дурня, — холодно зауважила пані Тиблетовата.

— Але ж тут нікого немає, — повідомив пан Еліс, підходячи до шафи й відчиняючи подвійні дверцята.

З шафи шугонув, мабуть, цілий мільйон вішаків, а тоді в кімнату з ревом вистрибнуло якесь страховисько з руками, ногами й волоссям. З його чорної сплутаної бороди звисали клапті водоростей. З-під велетенських кошлатих брів і пом’ятого дворогого шолома виблискували очі.

Сіґурд вихопив із піхов Носодлуба й люто вирячився на двох чудернацьких істот, що стояли перед ним.

— Гааарр! — гаркнув він, розмахуючи Носодлубом, і відтяв шматок завіси. — Гаааррррр!

Пан Еліс закляк на місці й вибалушив очі. Його мізки немов заціпеніли. Не міг поворушити ні язиком, ні губами. Жоден звук не міг видобутися з його горлянки. Хтось ніби приклеїв його ноги до підлоги. Руки в нього були наче свинцеві сосиски.

Пані Тиблетовата штурхнула його кулаком.

— Ось, бачите? Я ж казала, що в моєму ліжку був вікінг. Якщо у вас так заведено вітати гостей, то мені це зовсім не подобається. А якщо це жарт, то він зовсім не смішний. Чого ви тут стовбичите, пане Еліс, робіть щось.

І пан Еліс щось таки зробив. Він знепритомнів.

Сіґурд голосно реготнув і підступив до пані Тиблетоватої.

— Ой, ні, не смій, волохате опудало. Ось тобі, маєш! — І вона почала гамселити вікінга своєю сумочкою, мало не збивши йому з голови шолом.

Сіґурд вискнув, вирішив, що з нього досить, і вибіг з кімнати. Він потупотів додолу сходами й ледь не влетів сторч головою в двері їдальні, зупинившись в останню мить.

Він захекано стояв на нижній сходинці, розмахуючи Носодлубом, а семеро приголомшених гостей готелю випустили з рук свої грінки й каву, вирячившись на нього.

3. Нові відкриття

Коли Тім і Зоя зайшли до їдальні, вони побачили в одному кутку кімнати маму й сімох гостей, що збилися докупи, а в іншому — чудернацького волохатого чолов’ягу, що люто на них дивився.

— Здоров, — привітав його Тім. — Ти хто? У тебе класний меч.

Не встигла пані Еліс схопити Тіма за руку, як він уже рушив до того чолов’яги, широко усміхаючись.

— Це справжній меч чи пластмасовий? Та ясно, що пластмасовий.

Сіґурд насторожено дивився на Тіма, але ж той був усього лише малим хлопчиком. Він не міг завдати жодної шкоди такому грізному воїну-вікінгу.

Сіґурд усміхнувся у відповідь — хлопчина йому сподобався.

— Це ж пластик, правда? — зареготав Тім. — Тому ти й посміхаєшся. Ану, покажи, — він спокійнісінько простяг руку й забрав у Сіґурда меча.


Вікінг у моєму ліжку

Важко було визначити, кого це здивувало найбільше. Сіґурд залишився з порожніми руками і без зброї. П’ятирічна дитина щойно відібрала в нього меча. Мо-же, це сон? Та ні, бо Тім гепнувся на землю, не витримавши ваги меча. Він вирячив очі.

— Ого! Це справжній меч. Справжній, справжній, найсправжнісінький меч! Зою, та це справжній меч!

Цієї миті вгорі на сходах з’явилися пан Еліс і пані Тиблетовата. Бідолашний пан Еліс ще й досі не оговтався від шоку. Та й як могло бути інакше, якщо впродовж останніх трьох хвилин пані Тиблетовата намагалася привести його до тями. Спочатку вона спробувала його посадити й кілька разів ляснула по обличчю. Щоки ще й досі були червоні й напухлі. Це не спрацювало, тому вона взялася робити йому штучне дихання. Саме тоді пан Еліс почав отямлюватися, але побачив, що його заціловує до смерті пані Тиблетовата, і знову зімлів. Огрядна пані стала тоді колоти його шпилькою зі свого капелюха. Це нарешті поставило пана Еліса на ноги.

І ось ця парочка поволі спускалася сходами, а Сіґурд розпачливо роззирнувся довкола себе. Його оточили зусібіч. Не мав уявлення, куди він потрапив. Це було якесь жахіття. У Данії він досхочу наслухався оповідей про славетні рейди, але в жодній з них не йшлося про подібні речі.

Йому ще ніколи не доводилось бачити таких людей або бувати у таких кімнатах. Він ніби опинився в якомусь жахливому, кошмарному сні.

На його чолі виступив піт. Голоси людей, що стояли навколо, відлунювали в його мозкові, кружляли й вирували. Стіни їдальні ставали дедалі вищі й вищі, аж поки похилилися на нього й почали падати, падати, падати…

Сіґурд заточився, знепритомнів і гепнувся на стіл зі сніданком.

Склянка помаранчевого соку злетіла в повітря, гарненько покропивши всіх гостей. Тарілка з яєчнею й беконом шугонула зі столу, немовби стала літаючою. Її пасажири хляпнулись яєчною масою на килим, а вона полетіла далі, врізалася в стіну й розлетілася в друзки.

Сіґурд нерухомо лежав поперек столу.

Якусь мить панувала тиша, а тоді всі водночас закричали й заверещали.

Пані Еліс кинулася до Тіма і стисла його в обіймах, хоч він і не зрозумів чому.

Пан Еліс побіг додолу сходами, закликаючи всіх угамуватися.

— Усе гаразд. Вибачте за несподіваного гостя. Він, мабуть, загуляв учора на якійсь вечірці й забагато прийняв там на груди. Якщо ваша ласка, перейдіть у вітальню, а ми наведемо тут лад і через десять хвилин знову нагодуємо вас сніданком. Прийміть мої найщиріші вибачення за цей прикрий інцидент.

Пані Еліс допомогла гостям вийти з кімнати, а пані Тиблетовата дивилася на все це зі сходів, вигнувши брову:

— Наскільки я розумію, пане Еліс, вам не знайома ця істота?

— Звичайно, ні, пані Тиблетовата, — пан Еліс аж застогнав, намагаючись зіпхнути зі столу важке Сіґурдове тіло. Він зачепився ногою за ніжку стільця, й вони вдвох гепнулися на підлогу.

— Ой лишенько ж ви моє! — вигукнула огрядна пані й затупотіла сходами вниз. — Зараз я допоможу.

— Ти живий, тату? — забідкалася Зоя.

Пан Еліс щось невиразно пробурмотів і видряпався з-під вікінга. Усі разом вони перекинули Сіґурда на спину, й тепер він лежав очима до стелі.

— Яка гидота. Диви на нього, п’яне як свиня, — скривилася пані Тиблетовата.

— Класнющий меч, тату, — втрутився Тім. — Дивися!

— І костюм теж цікавий, — додала Зоя. — Зовсім як справжній. Але трохи смердить.

Пані Тиблетовата голосно пирхнула:

— Це алкоголь.

— Не думаю, — пробурмотів пан Еліс. — Це радше запах морської води… а ще несвіжих харчів і мокрої шкіри.

— Гидота. Його треба негайно під душ.

Пан Еліс на мить замислився. Пенні запитала, чи не варто викликати поліцію, але її чоловік похитав головою.

— Цей чолов’яга просто впився. Коли він прокинеться, в нього тріщатиме голова… і йому буде страшенно незручно. Занесімо його в дванадцятий номер, нехай проспиться. Пані Тиблетовата, ви б не допомогли нам віднести цього вікінга в кімнату номер дванадцять? Мені так прикро, що він опинився у вашій спальні. Не уявляю, як це могло трапитися.

Дивно, але пані Тиблетовата не виявляла тепер жодного занепокоєння.

— Усе гаразд, пане Еліс. У готельних номерах зазвичай можна вмерти з нудьги. Треба визнати, що я була шокована, побачивши, як він дрихне в моєму ліжку, але принаймні це мені надовго запам’ятається. Я візьму його за ліву ногу.

Вони вп’ятьох понесли Сіґурда вгору сходами до кімнати № 12 і там поклали на ліжко.

— Ну, — мовила пані Тиблетовата, — я аж зголодніла після всього цього. Мабуть, треба-таки поснідати.

— Звичайно. Запрошуємо всіх гостей, — пані Еліс побігла сходами вниз.

— Я зараз прийду, — кинув навздогін її чоловік. — Тіме, Зою, залишіться тут і припильнуйте цього чолов’ягу, добре? Відразу дайте знати, коли він прокинеться.

Усе в готелі «Вікінг» повернулося до нормальної рутини. Поки гості снідали, в їдальні панував спокій, тож невдовзі всі й забули про непроханого гостя.

А от у кімнаті № 12 було не аж так спокійно. Коли Тім і Зоя вже занудьгували, спостерігаючи за сонним тілом, Сіґурд поворушився. Він розплющив очі та спробував випростатися. А тоді вхопився за голову і знову впав на ліжко.

— У нього болить голова, — повідомила Зоя. — Тато казав, що в нього голова тріщатиме. Тіммі, дай йому трохи водички.

Сіґурд із вдячністю припав до води, а тоді йому вдалося якось спертися на подушки. Він зиркнув на дітей і обвів очима кімнату. Спробував намацати меча, але ж його там, звісно, не було. Сіґурд зітхнув. Йому було цілком ясно, що він потрапив у полон. Тепер його, либонь, уб’ють. Вікінгам-нападникам не варто сподіватися на милосердя.

— Привіт, — усміхнулася Зоя. — Мене звати Зоя. А це мій брат — Тіммі.

— Тім, а не Тіммі, — буркнув її брат.

— Як ви себе почуваєте? — запитала Зоя.

Сіґурд прислухався до дивних звуків, що долинали з дитячих уст, але не міг збагнути жодного слова. Зоя пильно до нього придивилася.

— Я не думаю, Тіме, що він нас розуміє. Не думаю, що він — англієць.

— Звичайно, ні. Він — вікінг, справжній вікінг.

— Не верзи дурниць, — Зоя показала на себе й кілька разів повторила власне ім’я. Сіґурд кивнув головою. Він також показав на себе й повторив:

— Зоя, Зоя.

— Та не ви, а я! — вона взяла вікінга за руку й показала нею на себе. — Зоя, — ще раз повторила вона. Тоді змусила Сіґурда показати на Тіма й назвала його ім’я.

Сіґурдове обличчя осяяла посмішка.

— А, Зоя! — вигукнув він. Тоді показав на її брата. — Тіммі!

— Та не Тіммі! Тім!

Вікінг показав на себе.

— Сіґурд, — гордо проголосив він.

Тім подивився на здоровила-воїна.

— Ну, то я називатиму тебе Сіґі, — впівголоса мовив він. Вікінг гупнув себе у груди й люто зиркнув на Тіма.

— Сіґурд, — повторив він. — Гедебі. Сіґурд, Гедебі.

— Гаразд, — пробурмотів Тім. — Не панікуй. Як хочеш, щоб тебе називали Сіґурдом Гедебі, можеш називати мене Тімом Елісом. Навіть можеш звертатися до мене: «Пане Тіме Еліс».

— Ой, Тіме, заткнися, — втрутилася Зоя, штовхаючи брата. — Ти іноді такий нестерпний. Здається, він сказав «Гедебі»?

— Сіґурд, Гедебі, — кивнув вікінг і знову почав показувати пальцем. — Зоя, Тім, Сіґурд, Гедебі.

— Пан Тім Еліс! — наполіг Тім. — Та не штовхай мене, Зойко!

— До тебе так і не дійшло, Тіме? Сіґурд каже «Гедебі», але це не його прізвище. Мені здається, він звідти родом.

— Як це?

Зоя похитала головою. Була бліда і схвильована.

— Нам розповідали про Гедебі у школі. Колись так називалося відоме поселення вікінгів у Данії.

— Але ж він і є вікінг, — здивувався Тім. — Що ж тут такого дивного?

— Гедебі вже не існує. Це було селище вікінгів, але сотні років тому. Його вже немає, але цей Сіґурд каже, що він родом з Гедебі!

Тім застогнав.

— Та це ж коню ясно. А звідки ж іще бути родом справжньому вікінгу? Я ж казав тобі, що це справжній вікінг!

4. Обід по-вікінзьки

Батьки Тіма й Зої не мали жодного бажання вислуховувати байки дітей про вікінга в дванадцятому номері, тим паче вірити, що вікінг був справжній. Діти мусили зачекати, поки зі столів поприбирають, а потім помиють посуд після сніданку. Аж тоді Зоя переконала батьків піднятися до кімнати № 12, де Тім захоплено припасовував на себе Сіґурдового шолома.

Вікінга страшенно збентежила поява пана й пані Елісів. Він і далі був певний, що його мають стратити. Та Зоя заспокоїла його, познайомивши з батьками.

Її тато почувався останнім ідіотом, коли казав: «Доброго ранку, Сіґурде», — а тоді ще й обмінювався з вікінгом рукостисканнями.

А от Сіґурд з великою гордістю вимовив свою коронну фразу:

— Сіґурд, Гедебі, Данія.

Пані Еліс похитала головою.

— Він просто клеїть дурня. Мусить бути англійцем. Просто не хоче, щоб ми про це дізналися, бо тоді йому доведеться заплатити за всю заподіяну нам шкоду.

Зоя принесла папір для малювання й олівці. Присіла на краєчку ліжка й зобразила всю родину Елісів, підписавши знизу їхні імена.

— Ні, це не я, — поскаржився Тім. — Я зовсім не товстий.

Зоя не відреагувала на це, лише пояснила Сіґурдові, що вона робить:

— Це я, а це мій тато, пан Еліс… — і так далі. Вона намалювала готель з вивіскою. Сіґурд схвильовано ткнув у неї пальцем. Нарешті Зоя зупинилася й передала олівець йому.

Він витріщився на тоненький дерев’яний патичок, немовби той був зачарований. Було цілком очевидно, що він ніколи в житті не бачив олівця.

Зоя подивилася на батьків.

— Бачите? — сказала вона.

— Він нас розігрує, — пробурмотів тато.

Сіґі кілька разів провів олівцем по паперу, а тоді повільно й невпевнено почав малювати.

Усі оточили його ліжко.

Довкола запанувала якась химерна й напружена тиша.

На папері поволі вимальовувалася ціла біографія Сіґі. Він зобразив свій будинок і довжелезного човна, а на ньому — огидного і страхітливого воїна з кошлатою бородою. (То був Ульрик Чорнозуб, який, на щастя, не міг цього бачити.) Намалював човни під вітрилами, туман і те, як він упав у море.

— Тепер ви нам вірите? — прошепотіла Зоя, а Сіґурд відклав олівця й обвів їх усіх поглядом.

Пані Еліс завагалася.

— Не знаю, що й казати, люба. Тобто ти мусиш визнати, що все це не надто вірогідно.

Її чоловік заскрипів зубами.

— З мене вже досить цієї гри. З цього чоловіка такий самий вікінг, що і з мене. Це просто якийсь загублений пияк з вечірки-маскараду. — Він підійшов до Сіґурда й помацав його тверду шкіряну куртку. — Можу закластися, що десь там є його водійські права… і всі кредитні картки. З них ми й дізнаємося, хто це такий.

Тім захихотів.

— У вікінгів не буває водійських прав!

— Ніякий він не вікінг! — вигукнув пан Еліс і випростався. — Я зараз подзвоню в поліцію. Його вже, напевно, розшукують.

Але нічого з цього не вийшло.

У готель прийшли двоє дуже чемних поліцаїв. Вони звернулися до Сіґурда з кількома питаннями, яких він, звісно, не зрозумів. Тоді вони обшукали його одяг і нічого там не знайшли, крім морських черепашок і маленького здохлого крабика.

Поліцаї пояснили пану Елісу, що більше вони нічим не можуть зарадити. А тоді пішли.

— Отже, ми можемо залишити його в нас, татку? — зраділа Зоя.

— Зою! Це ж не якась домашня тваринка. Сіґурд — це людська істота… здається. Мабуть, він трохи побуде тут, аж поки ми з’ясуємо, хто він такий.

— Ще один зайвий рот, — зітхнула пані Еліс.

— Так. Ну, але він мусить заробити собі на прожиття. Може допомагати нам мити на кухні посуд.

— Він, мабуть, уже голодний, — припустила пані Еліс. — Нехай спускається з нами на обід. Може сісти собі в кутку їдальні.

— Ти зголоднів? — весело поцікавився Тім. Сіґурд насупив чоло. — Ой, Сіґі, ну, знаєш, харчі, закусочка, смачні шматочки… гам-гам-гам.

Тімів батько аж очі закотив, почувши цю високоінтелектуальну бесіду.

Сіґі й далі нічого не розумів, аж поки Зоя стала вдавати, що їсть. Тут його очі засвітилися, і він обома кулаками почав гатити себе по животі. Тоді зробив руками коло в повітрі, немовби показуючи, який величезний у нього з’явився апетит.

— Цього я й боялася, — зітхнула пані Еліс, коли вони спускалися сходами.

Вікінг уже більше доби не мав ані крихти в роті, тож він подивився на решту гостей у їдальні таким зажерливим поглядом, немовби волів проковтнути їх усіх. Це так не сподобалося подружжю Амброзіїв, що вони бридливо затулилися картками з меню, тоді як їхній чарівний синочок Роджер заповзявся з’ясувати, як швидко можна випорожнити сільничку в глечик з водою.

Сіґурд вирячився на чистесенькі білі скатертини й серветки, на посуд, ножі й виделки. Якась чудасія, подумав він. Узяв столового ножа, провів пальцем по лезу й пожбурив його на підлогу. Кому такий ніж потрібен! Та ж отаким нещастям навіть коника не вбити.


Вікінг у моєму ліжку

Зоя принесла смажене курчатко й поставила його на стіл. Не встигла вона відвернутися, щоб піти по овочі й підливку, як Сіґурд миттєво схопив курячу ніжку і зжер її рівно за три секунди. Відгриз зубами м’ясо, а кістку пожбурив через плече. Та полетіла аж на сходи, відбилася від поручнів і лупнула Роджера ззаду по потилиці.

— Ой! Та я ж нічого не робив! — зойкнув Роджер, думаючи, що то його ляснув у вухо батько.



Коли Зоя принесла підливку, Сіґі схопив миску й почав з неї пожадливо сьорбати, гадаючи, що це якесь пиво.

Зробив два потужних ковтки. Його очі мало не луснули, щоки розбухли, й він виплюнув усе випите прямо на скатертину.

— Сіґі! — крикнула Зоя. — Навіщо ти це зробив?

— Бе-е-е, — відповів Сіґурд, витираючи рота рукавом.

Решта гостей нажахано на це дивилися. Пані Амброзія нахилилася над сином і зашепотіла йому на вухо:

— Навіть не подумай отак себе колись поводити, Роджере. Цей чоловік — потвора.

Зоя спробувала була покласти на Сіґурдову тарілку трохи брюссельської капусти й моркви, але він це все змів на підлогу. Хотів їсти м’ясо… багато м’яса. Він відштовхнув убік стільця і рушив до інших столів, хапаючи рештки курчат і запихаючи їх собі до рота.

— Стривайте, — запротестував пан Амброзій. — Це моя курка!

Він спробував схопити Сіґурда за руку, але вікінг загарчав і зміряв його таким лютим поглядом, що той одразу сховав свої долоні поміж ногами.

— Ти боягуз, Герберте Амброзій, — засичала його дружина. — Ану покажи, на що ти здатний. Скажи, щоб він віддав твою курку!

— Але ж він її з’їв!

— Не виправдовуйся! Ти просто тюхтій. Я завжди знала, що ти тюхтій. Був тюхтієм, коли ми одружилися, і так тюхтієм і залишився.

Лице бідолашного пана Амброзія почервоніло, а тоді побагровіло.

— Якщо я тюхтій, то ти… то ти каракатиця! — бовкнув він, а коли побачив ошелешений вираз її обличчя, додав: — Була каракатицею, коли ми одружилися, і так і залишилася каракатицею.

Він залився істеричним реготом.

Дружина схопила виделку і штрикнула його.

Зоя кинулася на кухню по допомогу, й невдовзі її батьки прибігли в їдальню рятувати ситуацію.

Сіґі щойно проковтнув останнє конфісковане в гостей курча. Підлога була всіяна кістками. Пан Амброзій стояв верхи на кріслі й щосили верещав: «Каракатиця!» Його дружина жбурляла в нього брюссельську капусту й моркву. Роджер ховався під столом, набирав повен рот підливки й намагався якомога далі її виплюнути.

Як це не дивно, на поміч Елісам прийшла пані Тиблетовата. Досі вона сиділа в кутку кімнати й похмуро за всім цим спостерігала. А от тепер вона звелась на ноги й відсунула вбік стільця.

— Та скільки ж можна, — вигукнула вона. — Як вам не соромно.

Пані Тиблетовата підійшла до Сіґурда, схопила його за бороду й потягла до стільця. Тоді рушила до пана Амброзія, стягла його з крісла і двічі ляснула по щоках, щоб угамувати. Пані Амброзії вона також дала добрячого ляпаса. Тоді запхала руку під стіл, схопила Роджера за вухо, щосили смикнула й також посадила хлопця на місце.

Після цього запала приголомшлива тиша, у якій четверо осіб тримали себе за щоки й боязко поглядали на пані Тиблетовату. Вона обвела їх грізним поглядом, важко дихаючи й підперши руками боки.

— Я ще в житті не бачила, щоб так поводилися за обіднім столом! Можна подумати, що ми в зоопарку. Гляньте, що ви зробили з кімнатою. Її треба негайно прибрати, і це ви… ви всі… наведете тут лад!

Пані Амброзія хлипнула.

— Це він розпочав, — буркнула вона, показуючи на Сіґурда.

— Цей чоловік — бойовий вікінг, — урвала її пані Тиблетовата. — Як він ще мав поводитися? Його не вчили манер… на відміну від вас. А тепер — за роботу. Тіме, принеси мені Сіґурдового меча!

Тім вибіг з кімнати й невдовзі повернувся з важкою зброєю.

Пані Тиблетовата взяла в руки меча й стала наглядати за Амброзіями, котрі отримали для роботи відерце і швабру.

— Оце закінчимо з цим і негайно їдемо звідси геть! — просичав пан Амброзій. — Це найгірший готель, у якому ми зупинялися. Суцільний хаос, і ставлення до нас — як до рабів.

— Працюй і не патякай, — застерегла його пані Тиблетовата, штурхаючи Носодлубом.

Пан і пані Еліс попадали у крісла на кухні.

— Що нам тепер робити? Троє наших клієнтів покидають готель, а залишається непроханий гість, який шпурляється підливкою. Ой, Кіфе, таж ми збанкрутуємо. У нас ніколи не буде грошей, щоб навести тут лад!

Обличчя її чоловіка закам’яніло. Це все була сувора правда. Тут одчинилися двері до кухні й увійшла пані Тиблетовата.

— Чого це ви тут розсілися? Це що, не ваш готель? Ану до роботи. Люди й досі чекають там обіду, та й Сіґурд, мені здається, ще не наївся досхочу. Зваріть-но якісь сосиски, а я приготую овочі. Швидше, рухайтеся!

5. Великі переміни

Протягом наступних днів усе було як у тумані. Стільки всього діялося, що Еліси просто не встигали дати собі раду. Насамперед, вони мали справу з пані Тиблетоватою і Сіґурдом. Невідомо, що було гірше. Пані Тиблетовата почала, по суті, керувати готелем. Вона була скрізь — давала розпорядження, прибирала, чистила, готувала їжу. І хоч усім вона добряче грала на нервах, доводилося визнати, що поміч од неї була величезна. Якби не вона, пан і пані Еліси давно б уже махнули на все рукою.

Сіґі нагадував якусь велетенську й волохату дитину. Мабуть, усім мешканцям Флотбі запам’яталася його перша поїздка автомобілем. Він так розхвилювався, що виліз із вікна й видряпався на дах авта, де стояв, розмахуючи Носодлубом і вітаючи перехожих: «Доброго ранку, як ся маєте?» (Зоя лише напередодні навчила його цих слів, і він безперестанно їх повторював).

Тоді прийшла пора вперше його скупати. Зоя дуже довго намагалася пояснити, що він мав би робити. Вона наповнила ванну гарячою водою. Показала йому мило й шампунь. Продемонструвала, як треба купатися. Тоді заштовхала Сіґі у ванну кімнату й зачинила за ним двері.

Через кілька хвилин вона почула хлюпання і спів, тож радісно побігла сходами вниз повідомити, що з вікінгом усе гаразд.

Минуло ще п’ять хвилин, і у вітальні з’явився Сіґі. Був мокрий як хлющ, але й далі мав на собі весь одяг, щоправда тепер — захляпаний милом і шампунем. Яскраві різнокольорові бульбашки поволі котилися по його грудях і ногах, лускаючи попід пахвами. Незрозуміло чому, але він настромив на кожен ріг свого шолома по брусочку мила.

— Мабуть, мамусю, він не зовсім мене зрозумів, — пробурмотіла Зоя.

Та найбільш видовищною вийшла перша Сіґурдова спроба прибирання в готелі. Пан і пані Еліси цілісінький день водили його за собою, показуючи, як це робиться. Його зацікавив порохотяг. Він узяв шланг і приклав його до обличчя, в результаті чого йому засмоктало бороду. Сіґурд заревів і почав тікати, волочачи за собою порохотяг, аж поки з розетки висмикнувся шнур. Пристрій зупинився, і шланг відпустив його бороду.

Сіґурд спостерігав, як брудні простирадла і рушники зникають у пральній машині. Сидів і зачудовано дивився, як вони крутяться там усередині. Пильно оглянув їх, коли білизну витягли, й осяяв Зою широченною посмішкою.

— Чисто! — вигукнув він, радісно кивнувши головою.

— Тату, він так швидко вчиться, — втішилася Зоя.

— Чудово, нехай тоді помиє посуд, — буркнув пан Еліс, адже цей свій обов’язок він ненавидів понад усе. Крім того, він мав поганий настрій, бо й далі не знав, що робити з готелем, у якому майже ніхто не поселявся, тоді як рахунки за все треба було сплачувати.

Біля кухонної мийки назбиралася ціла гора брудного посуду. Пан Еліс показав на нього:

— Сіґурде, зроби чисто. Зрозумів?

Сіґі наблизився до мийки. Узяв брудну тарілку. Пан Еліс повторив свій наказ:

— Зроби чисто. Зрозумів?

Сіґурд вишкірився й кивнув головою.

— Я роблю чисто. Я зрозумів. Роблю чисто прілки.

— Не прілки, а грілки. Тобто, я мав на увазі тарілки, — втомлено виправився пан Еліс і пішов складати скатертини.

— Я роблю чисто грілки, — пробурмотів собі під ніс Сіґурд, озираючи кухню. Зібрав в оберемок брудний посуд, відчинив пральну машину і запхав усе туди.

— Роблю чисто швидко грілки, просто-барабосто, — вимовив Сіґурд, а тоді увімкнув машину. Сів на крісло й став спостерігати.

Пральна машина заповнилася водою. Запрацювала. Тарілки стали дзенькати, наштовхуючись одна на одну. Одна з них розбилася. Інша трісла. Машина зупинилася. Сіґі вибалушився на неї. Хотів уже було відчиняти дверцята, коли все в машині закрутилося в протилежний бік. Пролунав жахливий брязкіт і тріск. Щось у машині страхітливо заскрипіло, а тоді почувся радісний дзенькіт склянок і тарілок, що розліталися на дрібнесенькі друзки.

Сіґурд зірвався на ноги. Явно, що такого не мало бути. Він почав сварити пральну машину:

— Ні, ні! Ти чисто, роби чисто грілки!

Вікінг безпомічно заклацав кнопками і раптом увімкнув центрифугу.

Уламки посуду закружляли дедалі швидше, а Сіґурд лише зачудовано смикав себе за бороду. Якраз тоді, коли в кухню, почувши шум, прибіг пан Еліс, Сіґі відчинив дверцята машини. З неї на шаленій швидкості шугонули шматочки порцеляни і декілька літрів мильної води.

Пан Еліс заверещав, кинувся до розетки і вирвав із неї шнур живлення. Пральна машина поволі зупинилася.

Сіґі стояв у глибоченькій калюжі, з якої стирчали, мов рештки затонулих кораблів, сотні шматочків розтрощених тарілок. Він нахилився і підібрав один шматочок. Засмучено на нього глянув і вимовив з ноткою журби:

— Грілки стали малі.

— Я покажу тобі грілки, волохата галушко! — заволав пан Еліс. — Дивися, що ти накоїв! Дивися! — він схопив кухонного ножа й почав підступати до вікінга, котрий позадкував до дверей. — Негайно забирайся до своєї кімнати і там сиди! Не смій виходити з неї, поки я не дозволю. Чув мене? Ану, ПІШОВ!

Важко сказати, зрозумів Сіґі ці слова чи просто налякався ножа, але він потупотів угору сходами, перестрибуючи відразу по чотири сходинки, й забарикадувався в дванадцятому номері.

Після цього епізоду з пральною машиною між Елісами відбулася серйозна розмова.

Пан Еліс наполягав на тому, щоб Сіґурд забирався геть, адже їм аж ніяк не по кишені тримати його в готелі, який і так не дає прибутку.

Зоя й Тім мало не розплакалися, особливо коли їхня мама підтримала батька.

— З цим Сіґурдом у нас суцільна халепа, — додала вона.

— Але ж куди він, мамо, піде? — зашморгала носом Зоя. — Ви ж не виженете його на вулицю.

— Ні, — кинув пан Еліс. — Але ми запросто можемо посадити його на човен і відправити назад у Данію.

Усі замовкли й витріщилися на пана Еліса.

— Не треба так на мене дивитися, — буркнув він. — Хотів би я знати, що тут такого? Він же приблукав до нас саме звідти. Приплив сюди, то й назад спокійно може поплисти. Самі подумайте!

На узбережжі можна було побачити химерну процесію. Тім і Зоя смикали тата в надії, що він передумає. Пані Еліс повторювала, що це єдиний вихід і що Сіґурду буде набагато затишніше вдома, у рідній країні.

Сам Сіґі взагалі не розумів, про що йдеться, і з великим зацікавленням розглядав човни у гавані. Показував на них і жваво щось говорив по-своєму.

— Бачите? — сказав пан Еліс. — Йому й самому вже хочеться додому. — Він видобув з кишені пригорщу грошей, щоб найняти великого веслового човна.

— І надовго, приятелю? — поцікавився власник човна.

— Скільки часу треба плисти до Данії? — похмуро буркнув пан Еліс.

— А де це?

— Нічого, решти не треба, — зронив пан Еліс. Він заштовхав Сіґурда в човен і жбурнув йому весла. — Маєш. Данія ось там, — показав він у відкрите море. — Можеш веслувати!

Сіґі радісно кивнув головою і схопився за весла.


Вікінг у моєму ліжку

— Сіґі пливе додому! Гедебі! Прощайте, па-па, як ся маєте! — Човен почав неквапливо розрізати хвилі. — Я пливу! Прощайте, грілки! Прощай, шансон!

— Шампунь, — виправила його заплакана Зоя.

Човен уже досить далеко відплив і ставав дедалі меншим. Він якось химерно підстрибував на хвилях, але поволі зникав з очей.

— Бувай, Сіґі, — прошепотів Тім. Зоя міцно стисла братову руку.

Пан Еліс похмуро стежив за човном, аж поки той зник за обрієм.

Пенні Еліс обвила його довкола пояса рукою.

— Гадаєш, з ним усе буде гаразд?

— Аякже. Він же вікінг — природжений мореплавець. Ці вікінги перетинали Атлантичний океан і допливали аж до Північної Америки. Завтра о цій годині він уже щасливо добереться додому.

Пані Еліс зітхнула.

— Знаєш, як не дивно, але я за ним скучатиму.

— А я ні, — буркнув її чоловік, і вони попрямували назад до готелю.

Коли ж вони повернулися, до них квапливо збігла сходами пані Тиблетовата.

— А ось і ви! Я така рада, що ви повернулися. Там у вітальні вас чекає ціла родина клієнтів. Вони цікавляться вільними номерами, бо хотіли б поселитися тут на два тижні. Мушу сказати, що це дуже милі люди. І з ними є діти, тож Тім і Зоя матимуть з ким бавитися. Вони аж нетямляться від бажання зустріти Сіґурда.

— Сіґурда? — перепитав пан Еліс. — Як це, зустріти Сіґурда?

— Вони бачили його у Флотбі, коли він стояв на даху авта й розмахував мечем. Вони, мабуть, сприйняли це за якийсь рекламний трюк. Я їм сказала, що це справжній вікінг. Вони мені, звичайно, не повірили, але змінять свою думку, як тільки його зустрінуть. А поки що їхні діти напосілися на батьків, благаючи поселитися в готелі з вікінгом, і ось вони прибули. Але ж де Сіґі? Бо вони довго не чекатимуть.

Пан Еліс гепнувся в крісло й заплющив очі. Не міг повірити, наскільки йому не пощастило. З ним просто не могло такого трапитися! Коли розплющив очі, відразу побачив Тіма й Зою, котрі докірливо дивилися на нього.

Він зірвався на ноги й побіг до узбережжя.

— Сіґі! — волав він. — Вернися! Сіґі, ти ж можеш вернутися, прошу тебе!

Пан Еліс дивився на сталеву воду, що простягалася аж до самісінького обрію. Але не бачив там нічого, крім хвиль і кількох чайок, що повільно кружляли в порожньому небі.

6. Подарунок від Тора

Як пояснити чотирьом збудженим дітлахам і їхнім батькам, що ви щойно позбулися справжнісінького вікінга?

Пан Еліс зіщулився й почав:

— Бачите, ми дійсно мали справжнього вікінга. Він називався Сіґурд і прибув до нас невідь-звідки. Не знаємо як і чому. Пані Тиблетовата знайшла його в своєму ліжку. А тоді він заховався в шафі, розумієте… — його голос затремтів і стих. Це все звучало так неправдоподібно, що він і сам собі не йняв віри.

Пан Еліс продовжив оповідь:

— Він запхав чашки і блюдечка в пральну машину, вижлуктав цілу миску підливки й настромив собі на шолом брусок мила, тож ми посадили його в човна, і зараз він пливе назад у Данію.

— Сам? — здивовано запитала пані Тиблетовата. — Ну, пане Еліс, це просто неподобство.

— То це не був рекламний хід? — втрутився пан Джонсон.

— Ні.

— Він був справжнім вікінгом, але ми не зможемо його побачити, бо він пливе в Данію?

— Так.

— І ви гадаєте, що ми в це все повіримо? — пан Джонсон аж присів і вишкірився до всіх посмішкою. — Та ну, не жартуйте, хоч жарт цей доволі вдалий.

Пані Тиблетовата заскрипіла зубами й випросталася.

— Це не жарт, пане Джонсон. Я вірю в це, бо знаю, що це правда, і сподіваюся, що ви також у це повірите. Я вже цілий тиждень живу в цьому готелі, так само як і Сіґурд. Я дуже добре його знаю.

Пан Джонсон ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Ну так, я розумію, пан Сіґурд — ваш чоловік?

— Звичайно, ні!

— Але ж він був у вашому ліжку? — нагадав пан Джонсон.

— Так, тобто ні… так! Ви що, вважаєте мене брехункою? — сердито запитала пані Тиблетовата.

— Ні, — відповів пан Джонсон. — Але, може, у вас не всі вдома. Невже ви гадаєте, що той тип був справжнім вікінгом?

Пані Тиблетовату охопив розпач.

Пан Еліс почав казати, що їм, звичайно, ніхто не повірить. Мабуть, для родини Джонсонів найкращим виходом буде покинути готель. Адже Сіґурда і так тут немає.

Поки він усе це говорив, у коридорі почувся важкий тупіт і брязкання. Було таке враження, ніби крізь вхідні двері у коридор увірвалося мало не півармії. Зоя хотіла вже було піти й довідатися, що сталося, коли двері рвучко відчинилися і в кімнату ввалився Сіґурд. Він був мокрий з голови до ніг, а в руках стискав якусь довжелезну мотузку. З рогів його шолома звисали морські водорості.

— Сіґі! — вигукнула Зоя і пригорнулася до нього, хоч він і був мокрющий.

— Сіґі, Сіґі! — зарепетував Тім, стрибаючи йому на змоклу ногу. — Ой! — скривився він і відпустив ногу.

— Це вікінг! — заверещали інші діти.

— Як ся маєте, добрий вечір, вчора гарний день, — привітався Сіґурд, сяючи з-під бороди посмішкою від вуха до вуха. — Я пливу Гедебі. Пливу і пливу, веслом і веслом. Човен туди, човен сюди. Де я? Тільки вода, нема землі, не бачу. Я встаю, щоб краще бачити. Весло йде геть.

— Як це — «весло йде геть»? — не зрозумів пан Джонсон.

— Він загубив весло, — квапливо пояснила Зоя. — Далі, Сіґі. І що тоді сталося?

— Я пливу і пливу, одне весло, я пливу колом, тільки маленьким. Я знову встаю…

Пан Еліс застогнав:

— Тільки не кажи, що й друге весло загубив.

Сіґурд захитав головою, і з бороди рясно бризнули краплини морської води.

— Ні, я тримаю весло, але падаю в море, плюсь-плюсь. Лізу в човен, але човен перевертається, хлюп-хлюп. Човен топиться. Я топлюся. Буль-буль.

— Пресвяті небеса, і хто це навчив цього ідіота розмовляти? — прохрипів пан Еліс.

— Я пливу сам. Пливу до берега. І приходжу сюди, — Сіґурд зупинився й вишкірився до всіх, мов божевільний. — Я маю подарунок. Для пана Еліса і пані Еліс.

— Подарунок? — ледь чутно перепитала пані Еліс.

— Сказати вам дякую і як ся маєте, — пояснив Сіґі. Він смикнув за мотузку, що була в його руці. З-за дверей долинуло якесь химерне тупотіння. Сіґурд смикнув сильніше і нарешті затяг у кімнату велику чорно-білу корову. Вона завмерла біля канапи, немов якийсь прибулець з іншої планети, дивлячись на всіх здоровенними імлистими очима.

— Це для вас, — сказав Сіґурд пані Еліс. — Подарунок від Тора, бога грому. Ми робимо жертву. — Сіґі видобув з піхов свого Носодлуба. — Сьогодні ми вбиваємо корову, щоб казати дякую за безпечне повернення і що я не втопитися.

Одне з Джонсонових чад сховалося за батьковою спиною. Найменше маля затисло носа і смикнуло пані Джонсон за рукав.

— Мамусю, мамусю, мені здається, що корова щойно пока…

— Так, золотце, — урвала дитину пані Джонсон. — Я знаю.

— Сьогодні маємо бенкет, — вів далі Сіґурд. — Багато їсти. Ням-ням.

Пан Еліс скрушно зітхнув. Кілька хвилин тому він волів, щоб Сіґурд і досі був з ними. І ось Сіґурд повернувся, а пан Еліс був би вже радий, аби той пішов на дно разом із човном, буль-буль.

— Зою, прошу вивести надвір Сіґі й корову, — звелів він. — Поясни, чому ми не приносимо в жертву корів, і з’ясуй, заради Бога, звідки він її привів. Відведи її назад, поки нас не запроторив у тюрягу якийсь фермер. А я тут усе залагоджу.

Пан Джонсон розреготався. Він підвівся зі стільця, схопив пана Еліса за руку й приязно її потис.

— Прошу вибачення. Я тепер вам дійсно вірю. Цей Сіґі просто мусить бути справжнім вікінгом. Хіба що він найтупіший бовдур, якого я будь-коли бачив. Та все одно це фантастика. Питання тільки в тому, чи маєте ви вільний номер для нашої родини? Ми дуже хотіли б пожити разом зі справжнім вікінгом, правда ж?

Пані Джонсон глянула на купу посеред підлоги.

— Якщо тільки звідси заберуть корову.

Пан Еліс квапливо почав виштовхувати з кімнати збентежену корову.

— Звичайно, нема мови. Тим паче, що ця корова вже тижнями не сплачує рахунки, — пожартував він.

Пані Тиблетовата важко зітхнула, коли пан Еліс разом із Зоєю побіг діставати ключі й застелювати ліжка. Вона бачила, що всі заклопотані, тому тихенько взялася готувати спільну вечерю.

Коли настав час лягати спати, родина Елісів була цілком виснажена.

Пан Еліс поцілував перед сном дітей.

— Я мушу попросити пробачення. Мені дійсно жаль, що я посадив Сіґурда на човен.

Зоя міцно пригорнулася до батька.

— Усе гаразд, татку. Адже він повернувся до нас, правда?

— Це точно, — погодився пан Еліс.

Майже до самого ранку пан Еліс серйозно розмірковував. Півночі він обговорював свої плани з дружиною. У їхньому готелі зупинилася велика родина, а отже, їм додалося багато нової роботи. Цього разу вони таки мусять навчити Сіґурда виконувати бодай частину обов’язків.

— Зрештою, — мовив пан Еліс, — хіба ж це його провина, що він поклав мити посуд у пральну машину?

— Мабуть, не його, — посміхнулася дружина.

— Ми навчимо його прислуговувати за столами. Нам завжди бракувало людей, щоб подавати їжу. Тім і Зоя знову йдуть до школи і більше не зможуть нам допомагати.

Ці великі плани почали втілюватися відразу ж, коли прокинувся Сіґурд. Усі вже зійшлися на сніданок, і пан Еліс попередив гостей, що їх обслуговуватиме вікінг.

— Прошу набратися терпіння. Йому ще треба багато чого навчитися.

Найменша Джонсова дитина штурхнула батька в ногу.

— Зараз буде весело, тату!

Сіґі з’явився з двома тарелями яєчні і грінок.

— Це для пана й пані Джонсонів, — пояснив йому пан Еліс. — А тепер, Сіґі, дивися.

Пан Еліс поніс тарілку до пані Тиблетоватої й поставив її перед нею. Сіґурд вишкірився й поніс свої тарелі до Джонсонів. Там він викинув усе, що було на тарелях, прямо на стіл. Хляп!

— О, Господи, — пробурмотіла пані Джонсон.

— Сіґі, все треба залишати на тарілках, — пояснив пан Еліс.

Вікінг захитав своєю великою кошлатою головою.

— Ні, грілки тоді брудні. Не хочу брудні грілки.

— Це нічого, нехай будуть брудні. Ми завжди залишаємо їжу на тарілках. Розумієш?

— Я розумію, — сказав Сіґі й почав збирати пальцями яєчню, а тоді шпурляти її назад на тарілки.

Найменший Джонсонів малюк захихотів і вигукнув:

— Він такий смішний!

— Він гидкий, — заперечив з відразою старший син.

— Вибачте за все це, — поспіхом почав виправдовуватися пан Еліс. Він затяг Сіґурда в куток і заходився пошепки його повчати. Пані Тиблетовата поплескала пана Еліса по плечу.

— Давайте я це зроблю. А ви вертайтеся на кухню. Я швидко з ним упораюсь.

Вдячний пан Еліс пішов на кухню, а пані Тиблетовата повісила на одну руку рушничок, а другою схопила вікінга.

— Отже, слідкуй за мною, — звеліла вона, і Сіґурд покірно, мов теля, рушив за нею. Пан і пані Еліси, а також Тім і Зоя зачаровано спостерігали за ними з кухні.

— Знаєте, мені здається, що ця жіночка отримує від цього задоволення, — вимовив пан Еліс. — З них досить гарна пара, га, Пенні?

— Вона й сама трохи подібна на бойового вікінга, — відповіла дружина. — Я сумуватиму за нею. Вона нам так допомогла… немовби була нашим співробітником, а не гостею.

Пан Еліс усміхнувся.

— А може, врешті-решт, усе владнається. Можливо, Сіґі притягне до нас щастя.

— Але він уже притягнув до нас корову, — нагадав Тім.

Зоя розреготалася.

7. Зникнення

Пані Тиблетовата досягла з Сіґурдом неймовірного успіху.

Вона робила з ним усе, що хотіла, але вікінг тільки посміхався, реготав і кивав головою. Невдовзі він уже поводився, як офіціант найвищої категорії.

А пані Тиблетовата натомість часто надівала собі на голову Сіґурдів шолом. І він їй чудово пасував.

Два тижні перебування пані Тиблетоватої в готелі минули занадто швидко. Пан і пані Еліси не хотіли, щоб їх покидала ця жіночка, адже вона стільки їм допомогла.

Тім і Зоя були просто закохані в неї, адже, попри всю її показну суворість і зверхність, вона мала м’яке, як пухова перина, серце.

А коли ще й Сіґурд довідався, що пані Тиблетовата від’їжджає, він цілковито втратив розум. Дер на голові волосся, тупотів то вгору, то вниз сходами, лякав гостей своїми криками й лементами. Ніхто не розумів цих його криків, бо він репетував своєю мовою. А ще він пальцем об палець не хотів стукнути, щоб допомогти в готелі. Коротше кажучи, вікінг застрайкував.

Пані Тиблетовата теж була засмучена. Вона не хотіла бачити Сіґурда таким нещасним, тому не виходила зі свого номера, де намагалася зв’язати джемпер, щоб відволіктися від сумних думок. З цього нічого доброго не вийшло, а вийшов єдиний у світі джемпер без отвору для шиї, зате з трьома рукавами, до одного з яких ще й була пришита шкарпетка.

— А чи не може пані Тиблетовата залишитися? — ледь не плакала Зоя.

— Це вже від неї самої залежить, — пояснила пані Еліс.

— Вона ж могла б тут працювати? — не вгавала Зоя. Мама здивовано на неї глянула.

— Не знаю, Зою. Я про це не думала. Мабуть, вона б не захотіла тут працювати. Адже у неї є свій дім.

Але ця Зоїна пропозиція змусила замислитися пані Еліс, і вона вирішила чимшвидше поговорити про це з чоловіком. Але спочатку треба було залагодити деякі інші речі, бо з кухонного столу зникли всі курчата.

Пані Еліс була певна, що витягла з холодильника трьох курчат, щоб спекти їх на обід. Коли ж не побачила їх на столі, подумала, що то її чоловік, мабуть, поклав курчат у духовку пектися. Натомість пан Еліс, не знайшовши курчат у холодильнику, подумав, що це вона поклала їх пектися в духовку.

Наближалась обідня пора, і вони вдвох підійшли до духовки, щоб дістати звідти курчат. Але курчат там не виявилося. Вони просто зникли. Пан і пані Еліси перезирнулися й вимовили одночасно те саме слово: «Сіґурд!»

Вони побігли сходами до його кімнати, де вікінг вилежувався собі на ліжку. Пан Еліс примусив його встати.

— Курчата! Куди ти дів наші курчата?

— Курчата, — повторив за ними Сіґурд. Він ще не знав цього слова.

— Так… курчата! — заревів, мов божевільний, пан Еліс. Він закружляв кімнатою, запхавши долоні під пахви й розмахуючи ліктями. — Ко-ко-ко!

Сіґурд вирячив очі. Зняв шолома й почухався.

Пані Еліс також долучилася до чоловіка.

— Ко-ко-ко-ко-ко!

— Курчата! — раптом вигукнув Сіґурд із широченною посмішкою і почав трясти головою, мов у лихоманці.

— Дякувати Господу, він зрозумів, — захекано вимовив пан Еліс. Але тут вікінг став навкарачки й узявся повзати кімнатою.

— Гав-гав-гав! — Сіґурд подивився на пані Еліс, висолопивши язика. — Гав-гав!

— Не вірю своїм очам. Та ж він подумав, що це якась гра, — застогнав пан Еліс. Він ухопив Сіґурда й поставив його на ноги. — Сіґурде, курчата — де вони? Ми хочемо їсти, їсти курчат. Обідня пора. Розумієш?

— А, курчата. Ням-ням. Я даю жертву богам. Даю курчат богам з Вальгалли. Я кажу: «О, Боги, будьте добрі, і пані Теплахата не йде від нас».

— ДЕ НАШІ КУРЧАТА? — заревів пан Еліс.

Сіґурд замовк і холодно подивився на пана Еліса.

— Я показую тобі, — спокійно вимовив він і потупотів сходами вниз. Вивів їх надвір і показав на дах ґанку.

Ґанок був увінчаний трикутним фронтоном з дерев’яними шпилями на кожному куті. На кожен із цих шпилів було настромлено по курчатку — обскубаному й готовому до печення.

Пан Еліс ладен був кинутися на Сіґурда з кулаками, але тут він побачив вираз вікінгового обличчя. Той дивився вгору з напівзаплющеними очима, піднявши руки до небес.

— Почуй мене, Одіне! — вигукнув вікінг. — Почуй мене, Торе! Почуйте мене, всі боги Вальгалли! Прийміть мою маленьку жертву і промовте до серця пані Теплохати, щоб вона не їхала від нас. Промовте до сердець пана Еліса, пані Еліс, Тіма і Зої, котрі опікуються мною, щоб вони не проганяли пані Теплухату, — Сіґурд поволі опустив руки.

Пані Еліс похилила голову й завела Сіґурда в готель.

— Вибач мені, — пробурмотіла вона. — Я не зрозуміла. Вертайся до себе, Сіґурде, а ми натомість приготуємо телятину.

Панові Елісу раптом сяйнула думка. Він пішов до пані Тиблетоватої, пояснив їй, у чому справа, і запитав, як би вона вирішила цю халепу. Пані Тиблетовата подивилася йому прямо у вічі і сказала, що відповідь на це цілком очевидна:

— Ви пропонуєте мені роботу, я погоджуюся, залишаюся тут, і всі будуть щасливі.

Ось так і почала працювати в готелі «Вікінг» пані Тиблетовата.

А курчата ще дуже довго залишалися на даху ґанку.

Зоя пояснила, що вікінги вважали цілком нормальним приносити подібні жертви:

— Зазвичай, мені здається, це бувала свиня чи корова. Нам про це розповідали у школі.

Ніхто не міг би сказати, завдяки курчатам на даху, Сіґурду чи пані Тиблетоватій, але щоразу більше й більше людей приїжджало й поселялося в готелі «Вікінг».

Невдовзі готель став процвітати, усі номери були завжди заповнені, і їх доводилося бронювати заздалегідь — за кілька місяців.

Літній сезон завершувався у Флотбі великим Карнавалом вікінгів. Мешканці містечка тижнями до нього готувалися. Це була грандіозна подія, з парадами на вуличках, оркестрами і вечірнім Бенкетом вікінгів. Під час бенкету мали бути танці.

Сіґурд нагадував маленького хлопчака. Коли він уперше побачив на вуличках вікінгів, то подумав, що це його нарешті розшукав Ульрик Чорнозуб. Він сидів біля вікна, дивлячись на все це замисленим і відсутнім поглядом. Зоя присіла поруч. Вона сподівалася, що в такий день він, навпаки, буде збудженим і веселим. Цього вона не очікувала.

— Сіґі, ти згадуєш свій дім?

— Гедебі, — хрипко вимовив вікінг. Побачивши стількох людей, перебраних у вікінгів, він відчув, як защеміло йому серце. Зоя залишила його на самоті.

Пізніше того вечора вони всі пішли в бік гавані, де мали бути танці і розкішна учта.

Посеред гавані на хвилях погойдувався невеликий човен, що імітував собою бойове судно вікінгів. З боків він був захищений щитами і мав смугасте вітрило. І ще він мав ніс у вигляді драконячої голови (зроблений з фарбованих коробок з-під яєць). Сіґурд подивився на це з усмішкою і сказав: «Човник-дитятко», — від чого всі розсміялися.

Почалися танці, а Сіґурд залишився стояти біля гавані, дивлячись на море.

— Усе з ним буде добре, — сказав Тім.

— Піду й поговорю з ним, — мовила пані Тиблетовата. — Можливо, зможу його вмовити прийти й потанцювати.

Вона попрямувала до гавані.

Минула година, і аж тоді пан Еліс раптово усвідомив, що в залі так і не з’явилися ні Сіґурд, ні пані Тиблетовата. Усі вже закінчили їсти, а їх і досі не було. Серце завмерло йому в грудях, коли він збагнув, що могло статися.

— Зою, Тіме, Пенні! Швиденько, за мною!

Вони ледве проштовхалися крізь танцюристів і вийшли на тепле літнє повітря. Одного погляду на гавань вистачило для підтвердження їхніх здогадів. Човна вікінгів там не було. Вони побігли вздовж муру до берега й почали вдивлятися в темне море.

— Нічого, — пробурмотів пан Еліс. — Я нічого не бачу.

— Там! Ось там, на горизонті! — заверещала Зоя.

Далеко-далеко в морі виднілося крихітне вітрило. Вони не відривали від нього очей, аж поки вітрило не перетворилося на цяточку, а потім щезло взагалі.


Вікінг у моєму ліжку

Еліси мовчки попрямували назад до готелю. Підійшовши до ґанку, вони зупинилися і глянули на трьох страшенно пошарпаних курчат на даху.

— Нехай їхня подорож буде безпечною, Одіне, — тихенько мовив пан Еліс, і вони зайшли всередину.

Давно вже минула північ, коли у двері хтось голосно загупав. Пан Еліс спустився вниз прямо в піжамі. Надворі бовваніли дві мокрі з голови до ніг постаті. Одна була низенька й огрядна, а друга — висока й кошлата.

— Ми все кружляли по колу, — вишкірився Сіґурд.

— Він навіть не знає, як користуватися вітрилом, — захихотіла пані Тиблетовата. — Цілком безнадійний. Насамперед…

— Він загубив весло, — договорив за неї пан Еліс. — Можете не розповідати.

— Великі хвилі, дуже мокро, — пояснив Сіґурд. — Вітрило впало.

— Він, звичайно, опинився під ним, — додала пані Тиблетовата. — Намагався виплутатися з-під нього, не бачив, що робить, і зіштовхнув мене за борт…

— Буль-буль, — вишкірився Сіґурд. — Вітрило стало шмяка-бяка. Пані Теплахата зробила великий шубовсь. Зробила дуже-дуже-дуже великий шубовсь.

— Ну, може, вже досить, Сіґурде. Ти також добряче шубовснув.

Пані Тиблетовата повернулася до пана Еліса:

— Він теж, звичайно, впав.

— Буль-буль, — додав пан Еліс. — Заходьте всередину. — Він увімкнув світло. — Пенні! Зою! Тіме! Спускайтеся вниз. До нас щойно прибули двоє поважних гостей.

Сіґурд стояв у коридорі, а під його ногами утворювалася величезна калюжа морської води.

— Завтра я приношу жертву богам Вальгалли за щасливе повернення, — сказав він.

— Чудово, Сіґурде, — погодився пан Еліс. — Але матимеш тільки шматочок шинки і все. У нас тут немає свиней, овець і корів, тож мусиш задовольнитися шматочком шинки.

Сіґурд стояв і шкірився до всіх, немов велике радісне дитя. Зненацька він ухопив пані Тиблетовату в обійми й міцно її поцілував.

— Сіґурд подобатися пані Теплахата. Подобатися дуже-дуже.

— Ой… Сіґі! — пані Тиблетовата стала червона як рак.

— Мені тебе люблю! — проголосив Сіґурд, шкірячись ідіотською посмішкою. А тоді знову схопив її в обійми.

— Гаразд, уже досить, — утрутився пан Еліс. — Негайно припиняйте. Час уже покласти цьому край.

Вікінг у біді

1. Біда на носі

Готель «Вікінг» у Флотбі був відомий на всю Британію — не завдяки смачній кухні чи розкішним морським краєвидам, а тому, що там жив і працював справжній вікінг. Люди приїжджали з далеких країв, щоб побачити Сіґурда. Врешті-решт, там було на що подивитися. Він мав страхітливу чорну бороду й вуса, і скрізь, де б він не бував, усі звертали на нього увагу. Можливо, тому, що він частенько вимахував над головою своїм величезним мечем Носодлубом.

Ніхто не був до кінця певний, яким чином цей Сіґурд з’явився у Флотбі наприкінці XX сторіччя, але Сіґі розповідав усім чудернацьку історію:

— Я з Гедебі в Данії. Пливу з Ульриком Чорнозубом. Сиджу дуже довго на човні і мені дуже нудно. Велика бойова флотилія. Ми пливемо всіх убити і все грабувати. Але спускається туман, як чорна хмара, хмара-примара. Човни в тумані, нічого не видно, ніби шолом упав на очі. Ми слухаємо море. Я сиджу на носі човна, а човен налітає на скелю, трох-торох. Я падаю. Плюсь. Дуже мокро, дуже зимно. Я встаю. Де човен? Човен пропав. Я лізу на кручу. Підходжу до хати. Агов! Це ж я! Там вивіска зі мною — готель «Вікінг». Я заходжу. Ось і я. Сіґурд із Гедебі в Данії. Вітаю, доброго ранку! У кожній кімнаті тепла ванна. Дуже добре, дякую. Туалети ось там. На добраніч!

Тут Сіґурд кланявся своїм слухачам, і всі йому гаряче плескали. Багато разів він розповідав цю байку. Адже майже рік уже мешкав у готелі «Вікінг». Бідолашних власників готелю, пана і пані Елісів, він доводив мало не до сказу.


Вікінг у моєму ліжку

Пояснювалося це все дуже просто. Сіґурд потрапив з десятого сторіччя прямісінько в двадцяте. Відтоді змінилося багато речей, і Сіґі ніяк не міг до них призвичаїтися. А пан і пані Еліси ніяк не могли призвичаїтися до нього.

А от Еліси-діти, Тім і Зоя, вважали, що Сіґі — просто чудо. їм подобалося показувати його друзям, а Зоя навіть доклала неймовірних зусиль, щоб навчити Сіґурда розмовляти хоч трохи англійською.

А ще була пані Тиблетовата, вдова, котра спочатку поселилася в готелі тимчасово, як гостя, але потім залишилася ще… і ще… і ще.

Ні для кого не було таємницею те, що Сіґі до нестями в неї закохався, а Тибця, як він її сентиментально називав, відповіла взаємністю недоумкуватому вікінгу. Було цілком очевидно, що вони планують одружитися.

Прийняти таке рішення було легко, але пізніше виникло багато галасу й непорозумінь.

— Ми мати всезілля по-вікінзьки! — оголосив Сіґурд.

— Весілля, а не всезілля, — виправила його Зоя.

— Ах! Весілля по-вікінзьки! — вигукнув Сіґі, змахнувши над головою Носодлубом, і розтяв ним навпіл абажур довкола лампи. Звідти сипонули іскри, і світло в готелі згасло.

— Хто це я? — заревів Сіґурд, трощачи найближчий стіл.

— Треба казати не «Хто це я?», а «Де це я?»

Пан Еліс тяжко зітхнув і попрямував до скриньки з електричними запобіжниками. За кілька хвилин знову спалахнуло світло. Сіґі миттєво зірвався на ноги, оскаженіло розмахуючи мечем.

— Де зробив це? Сіґурд його вб’є!

— Не треба нікого вбивати, Сіґурде. І треба казати не «Де зробив це?», а «Хто зробив це?»

— Хто зробив це? — поволі повторив Сіґурд.

— Хто зробив що? — здивувався пан Еліс, повертаючись у кімнату.

Сіґі подивився на пана Еліса, а тоді на Зою, намагаючись збагнути це нове речення. Але це було вже для нього занадто. Його очі звузились у щілини.

— Я його вб’ю! — просичав він.

— Кого вб’єш? — остаточно розгубився пан Еліс.

Пані Тиблетоватій урвався терпець. Вона величаво звелася на ноги й почала на всіх репетувати.

— Годі вже плести дурниці. Може, краще займемося весіллям. Ми візьмемо шлюб у церкві зі священиком, у білій сукні з вуаллю.

Тім захихотів і шепнув сестрі:

— Я й не знав, що священики вбираються в білі сукні з вуаллю.

— Тсс! Тибця мала на увазі зовсім інше.

Зоїну відповідь майже не було чутно, бо Сіґурд з гуркотом виліз на обідній стіл.

— Одіне великий! — заревів він. — Я кажу, що ми мати весілля по-вікінзьки. Ми вбивати десять овець, п’ять корів, вісім свиней і сорок курчат. Ми робимо вогнище для Тора благословити наше весілля. Тоді ти жінка вікінга.

Пані Тиблетовата підсмикнула спідницю й також вилізла на стіл поруч зі своїм майбутнім чоловіком.

— Хвилиночку, Сіґурде. Ми не робитимемо жодних жертв. Я матиму білу весільну сукню — та хай йому грець! Я маю на увазі білу весільну сукню, — і ми візьмемо шлюб у церкві зі священиком або взагалі не одружимося.

— Весілля по-вікінзьки! — ревів Сіґурд, розмахуючи Носодлубом, що знову мало не зачіпав лампу.

— У церкві! — верещала пані Тиблетовата, тупаючи ногою по столу. Зненацька стіл гучно затріщав і розвалився під їхньою вагою. Сіґурд і Тибця пропали з очей, а за кілька секунд на підлозі заворушилася, борюкаючись, якась безформна маса.

Вони вчепилися одне в одного, намагаючись зіп’ятися на ноги.

— Добре, Сіґі, ти переміг, — зареготала пані Тиблетовата. Але вікінг низенько їй уклонився.

— Ми брати шлюб у церкві, — погодився він. — Я твій навіки.

Тім обурено відвернувся.

— Фу-у! — скривився він. — Мене зараз знудить.

Узгодивши нарешті деталі весілля, Сіґурд і пані Тиблетовата пішли до священика. Усе йшло добре, аж поки священик не запитав у Сіґурда, яке в нього прізвище.

— Прізвище? — перепитав ошелешено Сіґурд.

— Так. Ось моє прізвище — Батертабс. А ваше?

— Батертабс?

— Ага… то вас звати Сіґурд Батертабс. Досить незвичне ім’я як на вікінга.

Пані Тиблетовата втрутилася в розмову.

— Ніякий він не Батертабс. Він просто не розуміє вас. Чи, може, ви гадаєте, що я б одружилася з людиною, котру звати Сіґурд Батертабс? Якщо вже вам потрібне прізвище, назвіть його Вікінгом. Воно нічим не гірше за інші.

І ось настав час шлюбу Сіґурда і пані Тиблетоватої. Тибця здійснила своє бажання, прибувши до церкви в довжелезній білій весільній сукні з вуаллю. І Сіґурд здійснив своє бажання. У розпал церемонії він пожбурив на церковну підлогу в’язку гілочок, підпалив їх і здійняв угору руки.

— Почуй мене, Торе, — загримкотів він. — Благослови цей шлюб. Нехай буде щаслива пані Теплахата. Нехай…


Вікінг у моєму ліжку

Зворушлива Сіґурдова промова урвалася на півслові, бо священик почав перелякано гасити вогонь водою з церковної купелі. Почулося гучне шипіння, все вповилося хмарами диму, а гості вибігли кахикаючи з церкви і рушили прямісінько в готель «Вікінг», щоб розпочати святкування. Пан Еліс відкоркував кілька пляшок шампанського. Сіґі, мабуть, подумав, що делікатні невеличкі келихи занадто малі для пиття. Він схопив глечик з водою й вилив її кудись убік.

Пролунав розгублений вереск.

— Ой! Я вся мокра! Наскрізь! Моя нова суконка! — зарепетувала дружина священика, дивлячись із роззявленим ротом на свою облиту сукню.

Сіґурда це засмутило.

— Прошу вибачаюся, я зроблю вам краще, — залопотів він і почав обтирати пані Батертабс своїми величезними волохатими ручиськами. Вона заверещала з новою силою.

— Ай! Геть від мене, варваре! Не доторкайся, бо я викличу поліцію! На поміч… поліціє!

Їй на допомогу прийшла пані Еліс. Вона відштовхнула Сіґурда й заходилася рятувати пані Батертабс. Сіґурд тим часом відкоркував ще дві пляшки шампанського, вилив його в глечик й умостився в кріслі. Він закохано подивився на свою нову дружину й підняв на її честь свого глечика з шампанським.

— Твоя корова! — крикнув він.

— Твоя корова? — не зрозумів пан Еліс. — Корова?

Зоя захихотіла.

— Мабуть, тату, він хотів сказати: «Твоє здоров’я!»

Пан Еліс розреготався.

Невдовзі вже всі гості вітали одне одного піднятими келихами й вигуками «Твоя корова!» А тоді якийсь мудрагель почав натомість кричати: «Твоя свиня!» Усі аж хапалися за животи від реготу. Один тільки Сіґурд нічого не казав і нічого не міг зрозуміти.

Зоя, в якої аж сльози текли по щоках зі сміху, присіла біля нього. Вона намагалася йому все пояснити, але не годна була стриматися від нападів реготу.

Ніхто не зауважив, як до кімнати увійшов низенький кістлявий чоловічок у темному костюмі, що підозріло розглядався довкола. Він почав щось дуже серйозно говорити гостям і врешті-решт підійшов до пана Еліса.

— Я перепрошую, — вимовив він голосом, що долинав немовби з якоїсь малесенької консервної банки, — але мене звати пан Трип. Я вже четвертий день живу у вашому готелі.

— Чудовенько, — реготнув пан Еліс. — Надіюся, вам тут добре.

Пан Трип підступив на крок.

— Цього я не можу вам підтвердити. Розумієте, пане Еліс, я працюю у відділі охорони здоров’я. І мене дуже стурбувало те, що страви в цьому готелі подає один із найбрудніших, найнеохайніших і найогидніших офіціантів з тих, яких мені доводилося бачити.

Панові Елісу було вже тепер не до сміху.

— Що ви маєте на увазі, пане Трип? — запитав він.

— Я маю на увазі вашого так званого вікінга. Він становить загрозу здоров’ю оточуючих. Він бридкий. Я збираюся написати звіт про цей готель у відділ охорони здоров’я, а це означає, що вас негайно закриють, якщо ви не вжиєте негайних заходів. Гарного вам дня, пане Елісе.

Кістлявий чоловічок пішов собі геть, прослизуючи повз гостей, немов слимак крізь листя.

Пан Еліс заціпенів на місці, лице йому зблідло, і він уже зовсім не відчував тієї радості, що переповнювала його впродовж останніх кількох годин.

2. Таксі!

Коли пан Еліс розповів усім про візит інспектора охорони здоров’я, гості, звичайно, засмутилися… Особливо Сіґурд…

— Я не брудніший! — кричав він, гупаючи себе кулаками у груди. З його хутряного кожуха здійнялися хмари куряви, а міль, що там замешкала, вирішила за краще покинути свої теплі гніздечка.

Пані Тиблетовата присіла з лютим виразом у гострих очах.

— Не варто панікувати. Маємо знайти вихід. У чому взагалі проблема?

Пан Еліс важко зітхнув.

— У тому, що готель закриють і ми збанкрутуємо, якщо тільки не знайдемо Сіґі якоїсь іншої роботи.

Як не дивно, Тибцю це аніскілечки не схвилювало:

— Я справді не розумію, чого ви так переймаєтесь. Адже відповідь цілком ясна. Ми забираємо мого любого чоловіка з кухні і знаходимо йому якусь іншу роботу.

— Наприклад? — поцікавилася Зоя.

— Застелювання ліжок? Садівництво? Прибирання кімнат? — запропонувала на вибір пані Тиблетовата.

Пан і пані Еліси замислено перезирнулися. Вікінг доволі швидко опанував обов’язки офіціанта. Можливо, його можна навчити й чогось іншого. Пан Еліс підвівся.

— Ну, гаразд, Сіґі, чи не хотів би ти стати покоївкою?

— Тату… та він не може бути покоївкою! Він має бути покоївцем! — захихотів Тім. Пан Еліс посміхнувся. Сіґурд мав спантеличений вигляд.

— Я хочу, Сіґі, щоб ти чистив кімнати. Розумієш?

— Я розумію. Я чищу гармати.

— Та не гармати, а кімнати. Пан Джонсон виїжджає з кімнати номер дев’ять. Я хочу, щоб ти зібрав з його ліжка всю постіль і заніс її до пральні, гаразд?

— Всьо буде чотко, шеф, — відповів Сіґурд, прямуючи вгору сходами, а пан Еліс ошелешено подивився йому вслід.

— Де, в біса, він навчився цього «всьо буде чотко, шеф»?

Тім почервонів як рак і кудись заквапився, залишивши пана Еліса наодинці зі своїми здогадами.

Сіґі піднявся нагору й попрямував до дев’ятого номера. Він постукав у двері і, не почувши відповіді, зайшов у кімнату. Там і досі був пан Джонсон, який спав мертвим сном, накрившись ковдрою. Сіґурд нахилився над бідолашним гостем і закричав йому на вухо.

— Гей, ти! Я чищу гармати. Я чищу нині. Вставай і йди геть!

Пан Джонсон поворушився й застогнав.

— Що? Що сталося? Слухайте, в мене страшенно тріщить голова, і я маю звільняти номер аж за годину. Залишіть мене в спокої. Я хочу спати.

Але на вікінга це все не справило жодного враження.

Пан Еліс звелів йому забрати постіль з дев’ятої кімнати, і він не збирався порушувати цей наказ.

Сіґурд видобув Носодлуба й націлився ним на пана Джонсона.

— Я чищу гармати! — просичав він.

— Ну й добре, можете йти чистити свої гармати, тільки залишіть мене в спокої, — пан Джонсон позіхнув і відвернувся.

Сіґурд подивився на нещасного гостя. Запхав Носодлуба назад у піхви і заскрипів зубами. Тоді нахилився і схопив простирадло з усіх чотирьох кутів. Одним могутнім рухом він закинув усю постіль разом із ковдрою собі на плечі, а пан Джонсон, потрапивши в пастку, тріпався, намагаючись визволитися.

— Гей! Та що це діється! Поклади мене на місце, бовдуре!

— Я робити порядок! — викрикнув Сіґі, переможно тупаючи сходами вниз.

— Не порядок, а бардак! — долинув із ковдри приглушений голос. — Негайно відпусти мене. На поміч!


Вікінг у моєму ліжку

Пані Еліс першою почула крики, що доносилися з підсобних приміщень готелю, і квапливо побігла глянути, що ж це діється. Побачила там Сіґурда, котрий чалапав убік пральні з великим мішком на спині. Мішок звивався, репетував, і з нього навсібіч стирчали руки й ноги.

— Сіґі? Що тут відбувається?

Вікінг вишкірився.

— Я чищу гармати. Це дев’ята, — з цими словами він пожбурив лантух на підлогу.

— Ой!

Пан Джонсон почав виборсуватися з-під простирадл. Його ноги були спутані, тому він тричі впав, аж поки спромігся випростатися перед Сіґі, побагровілий і розлючений.

— Ідіоте! — заверещав він. — Йолопе! Тупаку! Бамбулисько!

Сіґі відсахнувся, бо пан Джонсон кидався на нього.

— Я ще ніколи не потрапляв до такого готелю!

Пані Еліс поспіхом намагалася врятувати ситуацію.

— Пане Джонсон, мені страшенно прикро. Сіґурд ще не зовсім розуміє готельні інструкції, — почала вона перепрошувати. — Ходіть зі мною, і я обіцяю зробити вам велику знижку під час розрахунку.

Легенько підтримуючи пана Джонсона попід руку й відводячи його вбік, вона люто зиркнула на Сіґурда:

— А ти чекай тут і нікуди не йди!

Залагодивши все з паном Джонсоном, пані Еліс одразу побігла шукати свого чоловіка. З ним відбулася серйозніша розмова.

— Кіфе, з мене вже досить. Я не збираюся все життя давати нашим гостям знижки через того абсолютно безнадійного вікінга.

Пан Еліс заспокійливо пригорнув до себе жінку.

— Не журись. Я оце, здається, маю непоганий задум.

Пенні Еліс поглянула на чоловіка.

— Ти ж пам’ятаєш, як я завжди нарікав на те, що мушу забирати гостей з вокзалу і привозити сюди? То оце я й подумав, що можу навчити Сіґурда керувати автом, і він зможе це робити сам!

— Ти певний, Кіфе? Тобто гадаєш, що Сіґі з цим упорається?

— Та звісно, що тут такого! Він буде в захваті. Почуватиметься як риба в воді.

— Хотіла б вірити, що так воно й буде, — пробурмотіла пані Еліс, передчуваючи біду.

Перший урок водіння Сіґі отримав на паркувальному майданчику готелю. Пан Еліс заздалегідь подбав про те, щоб там не було жодної іншої машини. Сіґурд зі страшенно гордим виглядом умостився на передньому сидінні. Він тихенько гудів собі в бороду — «бррр-дрррр» — і шкірився, мов божевільний, до пані Тиблетоватої, котра стояла біля чорного ходу, дивлячись на нього.

— Уяви собі, що це корабель, — давав йому інструкції пан Еліс. — Оце кермо керує стерном.

Сіґурда це спантеличило.

— Нема весел. Нема вітрил. Нема корабля. Нема флоту.

Пан Еліс витер собі чоло.

— Ну, можливо, й нема, — погодився він, зміркувавши, що задум навчити Сіґурда керувати автом був, певно, не таким уже й чудовим. Він набрав повні груди повітря. — Послухай-но, завдяки цьому керму машина поїде, куди тобі заманеться. Ясно?

— Всьо буде чотко, шеф, — вишкірився Сіґурд.

— Ну от, повертай ключ і заводь мотор, — показав пан Еліс на замок запалювання.

Сіґурд крутнув ключем, і двигун ожив. Як і сам Сіґі. Він захоплено вигукнув, заплескав у долоні, підстрибнув на сидінні і знову загудів — «бррр-дрррр». Пан Еліс намагався не звертати на нього уваги.

— Це ручне гальмо. Зніми його ось так. Постав ногу на педаль зчеплення і натисни її. Правильно. А тепер ми перемкнемо цей важіль коробки передач на першу швидкість. Бачиш ту іншу педаль? Це педаль газу. Легенько на неї натисни, одночасно відпускаючи зчеплення, і гей-ой-ай-яй-я-я-я-я-я-я-я-яй!..

Раптом їх понесло. Смикаючись і стрибаючи, машина рвонула кудись по майданчику. З-під її коліс вилітали камінці, градом осипаючи пані Тиблетовату. Пан Еліс ухопився за кермо, намагаючись скерувати авто в якомусь певному напрямку. Нарешті двигун заглухнув, і машина різко зупинилася.

Сіґурд відчинив дверцята, вистрибнув з авта й оскаженіло почав виконувати на паркувальному майданчику танець тріумфу. Пані Тиблетовата долучилася до цього танцю, а пан Еліс сидів відсапуючись у машині й дякував Богу за те, що залишився живий. Зненацька Сіґі знову опинився на сидінні водія.

— Ще раз, — вигукнув Сіґі. — Я їду швидше.

— Вгамуйся, — відповів пан Еліс. — Менше емоцій. Гаразд, заводь двигун і цього разу ми перемкнемо на другу передачу.

— Вдруге перелячу! — перекрутив на свій лад Сіґурд.

— Тобі видніше, — буркнув пан Еліс, а двигун тим часом завівся, й маленьке авто застрибало майданчиком. — Натисни зчеплення, — заволав пан Еліс, перекрикуючи гуркіт старенького двигуна. — А тепер перемикай на другу передачу.

— Вдруге перелячу! — знову перекрутив Сіґі, а швидкість авта зросла відразу на тридцять кілометрів на годину.

— Повільніше, Сіґі! Не газуй! Забери ногу з педалі! Слідкуй за поворотами! Зміни швидкість! Повільніше! Повертай ліворуч! Не праворуч! Ліворуч! Зміни швидкість! Кермуй! Обережно!.. — пан Еліс безпомічно щось вигукував, а його авто неслося дедалі швидше й дедалі ширшими колами.

— Бррр… дрррр… бррр… — верещав Сіґурд, оскаженіло шкірячись.

Пан Еліс затулив руками очі. Слова «вдруге перелячу» тепер викликали в нього справжній переляк.

Саме цієї миті Сіґурду набридло кружляти колами, і він смикнув кермом у протилежний бік. Цей поворот був настільки різким, що авто мало не перевернулося. Пана Еліса пожбурило на бічні дверцята, а коли він знову поглянув уперед, то з острахом побачив, що їх несе прямісінько в готельний сад. Машина з оглушливим тріском підскочила на бордюрі, й ось вони вже мчали по траві. Пан Еліс зробив останню спробу оволодіти кермом і врятувати їх обох, але було вже запізно.

— Бррр… дррр… бррр… — ще встиг прорепетувати Сіґурд, поки авто, зробивши останнє прискорення, промчало галявиною й пірнуло капотом прямісінько в готельний ставок.

— Вода! — повідомив Сіґурд. — Плюсь-плюсь! Я виходжу.

Він виліз зі свого сидіння прямо у ставок і побрьохав до берега. Авто занурилося ще трохи глибше. Пан Еліс вибрався з пасажирського сидіння й поплентався слідом за вікінгом у бік готелю.

Сіґурд з величезним розчаруванням подивився на напівзатоплену машину.

— Це авто ні до чого, — мовив він, хитаючи головою. — Не плаває. Погане авто. Я йду чистити гармати для пані Еліс.

Пан Еліс розпачливо дивився, як Сіґі чалапав до готелю. Він знав, що скоро сюди повернеться пан Трип, але вже не мав сили щось вдіяти.

3. Смертохрап!

Майже годину аварійний евакуатор витягав авто з готельного ставка. На щастя, крім того, що авто було мокре, воно не зазнало великих ушкоджень. Звичайно, воно тепер не заводилось, і його довелося відбуксирувати до гаража, щоб там добряче висушити. А Еліси так і не могли придумати, чим їм зайняти Сіґурда.

Тім запропонував, щоб Сіґурд заносив гостям у номери їхні валізи, але пані Еліс засумнівалася в цьому:

— Я думаю, почасти проблема в тому, що Сіґі не вміє нормально розмовляти з людьми. Адже він, як не крути, походить з X століття. Йому, мабуть, так важко.

Її чоловік ледь усміхнувся й поцілував дружину в щоку.

— Яка ти поблажлива. Сіґурд витворяє такі жахливі речі, а ти все йому вибачаєш.

— Тому що він опинився в часовій пастці. На відміну від тебе, Кіфе. А от якщо ти негайно не підстрижеш живопліт, ТОБІ я цього точно не вибачу.

— А… до речі, стосовно живоплоту в мене виникла дуже гарна думка, — озвався пан Еліс. — Нехай садівництвом займеться Сіґурд. Ідеальна для нього праця. Підрівняти трохи травичку, підстригти живопліт і таке інше — робота не бий лежачого.

Пані Еліс засумнівалася.

— Може й так, Кіфе, але стосовно Сіґурда, боюся, ти помиляєшся. Хоч можна спробувати. Гіршого, ніж із прибиранням кімнат, мабуть, не станеться. Ой лишенько… поглянь-но на пані Тиблетовату, вона щось не надто радісна. Цікаво, що ж там сталося.

І справді, пані Тиблетовата мала страшенно зажурений вигляд і зовсім не була подібна на саму себе. Вона хапливо підбігла до пані Еліс.

— Не знаю, що мені й робити. Просто не знаю, — повторювала вона.

— Прошу вас, пані Тиблетовата, спробуйте заспокоїтися, — порадив пан Еліс. — У чому справа?

— Я щойно мала таку жахливу телефонну розмову. Не знаю, що тепер робити. Пам’ятаєте мою сестру, ту, що приїжджала на весілля… вона живе в Шотландії. Так ось, щойно потелефонував її сусід і повідомив, що вона дуже невдало впала. Її забрали в лікарню з не знати якими переломами. — Вона повернула своє поблідле обличчя до пана Еліса. — Що мені робити?

Пан Еліс узяв її руки й легенько стис.

— Пані Тиблетовата, їдьте до своєї сестри. Ви їй потрібні. їдьте в лікарню й переконайтеся, що з нею все гаразд. Побудьте з нею, скільки буде потрібно.

Пані Тиблетовата вдячно захитала головою.

— А що буде з…?

— За готель не турбуйтеся, — втрутилася пані Еліс.

— Я мала на увазі Сіґурда, — прошепотіла пані Тиблетовата. — Що буде з моїм чоловіком? Він же така дитина!

— Залиште його з нами. Він тільки заважатиме вам, якщо його повезти в Шотландію. А з нами він не пропаде, — сказала пані Еліс, нишком перехрестивши за спиною пальці.

— Ага, ми за ним припильнуємо, — підтвердив Тім. — Він може навчити мене, як битися на Носодлубах.

— Гммм, це дуже придасться! — пробурмотів пан Еліс.

— Ой, дякую вам, дякую. Я так надіялася, що ви зможете про нього подбати, — розчулилася пані Тиблетовата. — Я побіжу пакувати речі, щоб устигнути на перший поїзд із Флотбі, - і з цими словами вона потупотіла сходами вгору.

Пані Еліс дивилася їй услід.

— Сіґі з нами не пропаде, — повторила вона. — Ой лихо, і чого ж я таке сказала?

Сіґурд мало не здурів, довідавшись, що його найдорожча Тибця від’їжджає на кілька днів. Він смикав себе за бороду й волав до небес:

— Почуй мене, Одіне! Почуй мене, Торе! Поверніть назад жінку-вікінга. Я принесу вам велику жертву!

— Вона ж їде тільки на пару днів, Сіґі, — зауважила Зоя. — Чого ти так галасуєш. Краще б допоміг припильнувати за готелем.

Сіґурд замовк. Він випростався, вихопив із піхов Носодлуба й пожбурив його вгору. Меч застряг у стелі, та все ж таки це був величний жест.

— Я, вікінг Сіґурд, — заревів він, — присягаюся всіма богами захищати готель, аж доки настане великий день повернення жінки-вікінга!

Це була зворушлива промова, хоч і цілком безглузда, а коли Сіґурд висмикнув зі стелі свого Носодлуба разом із півтонною штукатурки, всі засумнівалися, чи справді вони хотіли б мати ось такого захисника готелю.

Тім подивився на Зою й закотив очі.

— Він явний псих, — прошепотів він їй.

— Коню ясно, — відповіла Зоя й вийшла з кімнати в пошуках відерця, в яке можна було б позбирати рештки штукатурки.

Пан Еліс тим часом вивів Сіґурда надвір, щоб показати йому височенький живопліт, яким був оточений сад.

— Його треба добре підстригти, Сіґі.

— Добре підстригти? — перепитав ошелешений Сіґі.

— Так. Дивися, це пила для живоплоту. Вона електрична, — пан Еліс увімкнув електропилу.

Сіґурд сахнувся, вихопив Носодлуба й почав знавісніло ним розмахувати над паном Елісом, немовби готувався до грандіозної битви.

Пан Еліс засміявся й вимкнув пилу.

— Вона не атакує тебе, Сіґі. Дивися. Ось що ти маєш нею робити.

Пан Еліс знову ввімкнув пилу й заходився акуратно підстригати живопліт. Гілочки й листочки падали навсібіч на землю. Сіґурд пильно за цим стежив. Він був мов зачарований. Пан Еліс передав Сіґурдові інструмент і показав йому, як стригти кущі.

— Бачиш? Це досить легко. А тепер підстрижи сам цією пилою весь живопліт, до самого кінця. Добре?

— Всьо буде чотко, шеф.

— Краще б ти цього не казав, — буркнув пан Еліс і рушив до готелю. Та вже переступаючи поріг, він відчув якусь тривогу, коли за його спиною заревіла електропила.

— Тільки постарайся, Сіґі, зробити все добре, — розпачливо попросив він.

— Всьо роблю добре, — пробурмотів Сіґурд, стискаючи в руках вібруючу пилу.

Пан Еліс зайшов у готель. Не міг же він цілісінький день морочитися з Сіґурдом — треба було щось робити зі штукатуркою.

Якийсь час Сіґурд просто стояв і зачудовано дивився на дивовижний інструмент, що його пан Еліс так необачно втулив у шалені Сіґурдові руки. Його очі сяйнули божевільним блиском, і Сіґі оскаженілим поглядом обвів садок. Загуркотів двигун, і Сіґурд рушив на ворога.

Першою особою, на кого наштовхнувся пан Еліс у вітальні, виявився пан Трип.

Маленький кістлявий інспектор з відділу охорони здоров’я знову приперся в готель і заговорив своїм консервобаночним голосом.

— Доброго дня, пане Еліс, — пробрязкотів він. — Сподіваюся, цей день для вас добрий?

Пан Еліс спромігся на жалюгідну посмішку.

— Гарно вам дякую, пане Трип. Чим ми завдячуємо щастю знову вас тут бачити?

— Я прийшов у справі вашого «вікінга». Я, звісно, не маю на увазі, що він справжній вікінг. Таке твердження було б занадто сміливим.

Пан Трип пронизав пана Еліса своїми гострими, немов у ласиці, очима.

— Це вас якнайменше стосується, — відповів якомога стриманіше пан Еліс. — Але чим я міг би вам прислужитися?

— Я прийшов з метою пересвідчитися, що цей… «вікінг»… не становить більше загрози здоров’ю ваших гостей, бо інакше мені доведеться видати наказ про закриття вашого готелю. Сподіваюся, він більше не подає страви?

— Звичайно, ні. Він працює в саду, — відповів пан Еліс.

Пан Трип вишкірився підленькою посмішкою.

— Ви не будете проти, Якщо я це перевірю? Це не означає, що я вам не довіряю. Просто…

— …ви мені не вірите, — завершив за нього пан Еліс. — Ідіть за мною, пане Трип, і побачите, що Сіґурд сумирний як ягня.

Вони попрямували в сад. Зупинилися там. Завмерли. Саду більше не було.

Здаля ще й досі долинало кровожерливе вищання електропили, що нею Сіґурд зрізав останні квіти, кущики, рослини й рештки живоплоту — фактично все, що бодай на кілька сантиметрів вивищувалося над землею.

Панові Елісу мало не відняло мову.

— Що ти зробив? — прохрипів він.

Сіґурд вишкірився широченною посмішкою й вимкнув пилу.

— Я підстриг кущі, як ви мені показали! Вжик! Вжик! Це краще, ніж Носодлуб! Коли Сіґурд знову йде на війну, він бере Смертохрап.

— Смертохрап? — ошелешено перепитав пан Еліс.

— Я називаю нову зброю Смертохрап. Вона гуркотить, як чоловік, що хропе, і несе смерть усьому — Смертохрап.

Пан Еліс ледь чутно забурмотів:

— У мене в саду скажений вікінг, який оце щойно знищив усі мої кущі і квіти електропилою, що називається Смертохрап. Що мені робити?

Його настільки приголомшило це повномасштабне винищення власного саду, що він не зауважив, як вибалушилися в Сіґурда очі й побагровіло лице. Вікінг щойно помітив пана Трипа.

— Ти знищив моє весілля! — заревів Сіґурд. — Тепер я знищу тебе!

Пила клацнула своїми зубами, і Сіґурд кинувся на інспектора охорони здоров’я. Пан Трип пронизливо заверещав і зник у готелі, замкнувши за собою двері.

— Я тебе вб’ю! — волав Сіґурд. — Ти малий курдупелю. Я зроблю тебе ще меншим. Поріжу тебе на шматочки, мов салямі!

Хвилин десять пішло на те, щоб угамувати Сіґурда й забрати в нього Смертохрап, а тоді ще цілу годину пан Еліс намагався заспокоїти пана Трипа. Кістлявий інспектор охорони здоров’я тремтів з голови до ніг як осиновий листок.

— Ми цього так не залишимо, пане Елісе. Мені ще ніколи не погрожували, і ви не думайте, що вам це так минеться. Він збирався порізати мене на шматки електропилою. Я йду прямо в поліцію. Цього маніяка треба запроторити у в’язницю, і вас також. Це не готель, а ганьба. Це взагалі не готель, це божевільня. Вас усіх треба ізолювати. Я йду в поліцію. Але це ще не останні слова Ернеста Трипа. Я ще повернуся, запам’ятайте, і ви тоді скуштуєте біди…

Знавіснілий інспектор побіг униз готельними сходами, розмахуючи кулачком і пронизливо репетуючи.

Пан Еліс важко впав у крісло й охопив лице руками.

— Якби ж то був просто кошмарний сон, — пробурмотів він сам собі.

4. Сіґурд шаліє

Пан Трип біг до самого поліційного відділку Флотбі не зупиняючись.

— Допоможіть, на поміч! Там вирвався на волю вікінг, який хоче покришити мене, мов салямі! — зарепетував він поліцаю, котрий сидів за столом.

Констебль Гарні незворушно поглянув на пана Трипа:

— Я зрозумів вас. Прошу зробити глибокий вдих і якомога спокійніше розповісти мені, що сталося.

Пан Трип налякано зиркнув через плече на прочинені двері.

— Я щойно був у готелі «Вікінг». Там є вікінг… принаймні той божевільний називає себе справжнім вікінгом і намагається покришити мене Смертохрапом.

— Смертохрапом? Вибачте, пане, але що таке Смертохрап?

— Електрична пила.

— Електрична пила?

— Так, пане начальнику, електропила. Заради всіх святих, прочистіть свої вуха й послухайте. Мусите щось робити.

— Це дуже серйозне звинувачення, пане. Спроба вбивства електропилою. Можете описати мені злочинця?

— Так. Він гидкий-прегидкий, — не роздумуючи бовкнув пан Трип.

— Гидкий-прегидкий, — повторив констебль Гарні. — А чи не могли б ви, пане, змалювати його трохи детальніше?

— Так. Він гидкий, бридкий відразливий! — вигукнув пан Трип, так і не збагнувши, про що його питають.

— Ні, ні, пане Трип… чи не могли б ви описати, як він виглядає?

Пан Трип квапливо описав Сіґурда в усіх деталях. Поки пан Трип говорив, констебль Гарні швиденько щось малював на великому аркуші паперу, а коли інспектор охорони здоров’я закінчив, констебль Гарні гордо показав йому свою замальовку.

— Ось! Що скажете? Я думаю, що ми легко розшукаємо цього типа. Звичайно, він аж ніяк не може бути справжнім вікінгом, а отже він, окрім усього, ще й порушує закон про заборону неправдивої реклами.

Пан Трип вишкірився підленькою посмішкою.

— А ще він іноземець!

— Іноземець? То ми ще й перевіримо його паспорт. Можливо, він нелегальний іммігрант. Ану, що ми вже тут маємо: спроба вбивства, порушення закону про заборону неправдивої реклами і нелегальна імміграція, — констебль посмоктав кінчик олівця. — Не кажучи вже про носіння холодної зброї, тобто електропили, — сказав він із переможним виглядом.

— Я думаю, що вашому хлопцюзі-вікінгу доведеться не один рік просидіти в тюрязі. Ану, ходімо й заарештуймо його.

Пані Еліс анітрохи не здивувалася, коли, почувши стук і відчинивши готельні двері, побачила пана Трипа разом із поліцаєм.

Поліцай рушив до неї, поправляючи свій шолом.

— Я Гарні, мадам, — пояснив він.

Пані Еліс пильно придивилася до моложавого обличчя поліцая.

— Так, доволі гарний… принаймні як на поліцейського.

Констебль став червоним як буряк.

— Я не це мав на увазі, мадам.

— Я так і подумала. То, може, почніть спочатку?

— Я поліцейський констебль Гарні і прийшов до вас, боюся, в дуже серйозній справі. Я прийшов заарештувати вікінга на ім’я Сіґурд.

Пані Еліс навіть подумати не могла, що справи будуть аж такі погані. Дивлячись на зловісну посмішку на обличчі пана Трипа, вона зрозуміла, що Сіґурд потрапив у велику халепу, а як його з неї визволити, їй навіть на думку не спадало.

— Зараз я його приведу, — спокійно пообіцяла вона й побігла шукати свого чоловіка.

Пан Еліс, почувши новину, заскреготав зубами.

— Сіґурд там садить нові кущі в саду. Я відпроваджу його у вітальню.

За кілька хвилин пан Еліс повернувся разом із Сіґі. Його руки були геть вимащені землею, в якій він щойно порпався.

Пані Еліс представила всіх, сподіваючись, що Сіґурд справить на поліцая добре враження.

Сіґі вже навчився гарних манер. Його обличчя засяяло широкою невинною посмішкою, він рушив до констебля Гарні і приязно потис йому руку.

На жаль, на руці констебля залишився грубий шар маснющої землі з готельного саду. Поліцай хотів було вправно її витерти, але тепер уже на його мундирі з’явилося кілька величеньких смуг грязюки.

— Пошкодження мундира офіцера поліції — це дуже серйозне правопорушення, — пробурмотів констебль Гарні, намацуючи свій записник.

Пан Еліс запитав, що, власне, сталося. Чому вони хочуть заарештувати Сіґурда?

Констебль Гарні миттєво почав зачитувати довжелезний список звинувачень, а пан Трип шкірився і збуджено перестрибував з ноги на ногу, докидаючи нові деталі. Зрештою констебль Гарні захотів побачити Сіґурдів паспорт.

— Пасту в рот? — перепитав Сіґі. Він озирнувся й побачив біля входу до готелю величеньку діжку з трояндовим кущем, у якій хтось залишив напівпорожню банку з-під томатної пасти.

Звичайно! Ось воно!

Сіґурд підхопив руками діжку і підніс її прямісінько до рота констеблю Гарні.

— Паста в рот! — повторив збуджено Сіґі, гадаючи, що це якась нова весела гра.

— Що ви робите? Думаєте, що це кумедно? — вигукнув констебль Гарні.

Сіґурд кивнув головою й засяяв ще ширшою посмішкою.

— Я кумедно. Ти кумедно. Кумедний чоловік у кумедному синьому капелюсі!

Констебль Гарні задер угору носа і вхопився за ремінець свого шолома.

— Я зовсім не кумедний, і мій капелюх не кумедний, — прохрипів він.

Пан Еліс поквапився прийти на допомогу Сіґурду.

— Пане офіцере, Сіґурд не має паспорта. Бачите, він прибув сюди не з іншої країни, а з іншого століття… з X століття, а тоді паспортів ще не було.

— Справді? Тоді мене звати Дарф Вейдер!

— Здається, він був вищий на зріст, — пробурмотіла пані Еліс.

— Вам зараз буде не до сміху, мадам. Цей вікінг повинен пройти зі мною до поліційного відділку для подальшого з’ясування справи.


Вікінг у моєму ліжку

Пан Еліс повернувся до Сіґурда, намагаючись пояснити йому ситуацію, але Сіґі не хотів навіть слухати.

— Я не йти з паном Синьокапелюхом.

— Образа офіцера поліції, — пробурмотів констебль Гарні, знову витягаючи записник. — У вас немає вибору, пане. Прошу йти за мною й не погіршувати своє становище.

Саме цієї миті констебль Гарні припустився фатальної помилки. Він спробував смикнути Сіґурда за руку. Сіґурд миттєво відскочив назад і видобув із піхов Носодлуба.

— Агов! — зарепетував Сіґурд. — Смерть моїм ворогам і ворогам моїх ворогів і ворогам ворогів моїх ворогів… ось так. Іменем Тора, я порубаю всіх на біфштекси!

Тепер уже безнадійно було вгамовувати вікінга. У нього закипіла кров. Він так оскаженіло розмахував над головою Носодлубом, що зрізав три мотузки з підвішеними попід стелею кошиками.

Констебль Гарні і пан Трип нажахано дивилися на божевільного воїна-вікінга й поволі відступали назад.

Констебль Гарні в душі дуже цим тішився. Флотбі зазвичай було таким нудним селом, а ось тепер на його очах розгорталася справжня пригода.

— Гадаю, треба викликати підкріплення, — прошипів він на вухо панові Трипу. — Гайда назад до відділку… швидко!

Вони стрімголов кинулися навтікача, залишивши Сіґурда, що розмахував Носодлубом, на готельному порозі.

Пан і пані Еліси розпачливо перезирнулися. Тут на подвір’я, почувши гармидер, вийшли Тім і Зоя. Коли вони довідалися, що Сіґурда мали заарештувати й забрати геть, їх охопив жах.

— Зроби щось, татку! — закричав Тім.

— Не можу. Я не знаю, що робити, — майже плакав пан Еліс.

— Але ж він не вчинив нічого поганого! — лементувала Зоя.

— Нічого? А те, що він ганявся за паном Трипом з електропилою, не кажучи вже про спробу простромити поліцая Носодлубом?

— Але ж це була самооборона, — заперечила Зоя.

— Сама як ворона! — вигукнув Сіґурд із широченною посмішкою.

— Не «сама як ворона», а «самооборона», — виправила його Зоя.

Сіґурд нестямно замахав головою.

— Сама як ворона!

Пан Еліс закрив лице руками. Він уже чув сирени поліційних авт. Тім також подивився в той бік, стоячи на готельних сходах.

— Швидко! — крикнув він. — Мусиш тікати, Сіґурде. Вони їдуть по тебе.

Але Сіґурд наполягав на своєму.

— Я не йти. Я не боягуз. Якщо Синьока-пелюх хоче Сіґурда, нехай іде і бере.

Сіґурд поволі видобув Носодлуба і рушив сходами вниз, а тим часом на подвір’ї з’явилися шість поліційних машин. Відчинилися дверцята, і з них вистрибнули двадцять поліцаїв. Констебль Гарні стояв позаду з мегафоном.

— Здавайся! — крикнув він. — Тобі не втекти. У нас чисельна перевага. Двадцять проти одного. Здавайся!

Сіґурдова відповідь виявилася цілком несподіваною і застала всіх зненацька. Він почав скидати з себе одяг. Спочатку роззувся. Тоді зняв куртку. Скинув сорочку і став скидати штани.

— Що це він робить? — прошепотіла пані Еліс.

— Роздягається, — відповів пан Еліс, не вірячи власним очам.

Зоя схопила батька за руку.

— Татку, я знаю, що він робить! Він починає шаліти!

— Шаліти? — перепитав пан Еліс. — Та він уже давно шизонутий псих, якщо хочеш знати!

— Ні, ні! Шаліти як шаленець. А «шаленцями» називали воїнів-вікінгів. Коли під час битви вони опинялися в безвихідній ситуації, то скидали з себе одяг, а тоді кидалися в бій!

— Що за дивовижний звичай, і скільки ти всього понаучувалася в школі, - вимовив пан Еліс.

Сіґурд тим часом умостився на кам’яній долівці, скидаючи штани й бурмочучи сам до себе:

— Я воїн-шаленець. Я покроплю весь сад кров’ю панів Синьокапелюхів.

Скориставшись нагодою, констебль Гарні вигукнув:

— В атаку! — і двадцятеро поліцаїв потупотіли до готельних сходів, тоді як Сіґурд одчайдушно вирішував, що йому робити: скидати й далі штани чи натягати їх назад?

5. Сіґурд рятується втечею

З лютими вигуками, щоб додати собі відваги, поліцаї кинулися до готельних сходів. Сіґурд зіскочив на ноги й натягнув штани. Почав оскаженіло розмахувати Носодлубом. Поліцаї на мить зупинилися, сторожко приглядаючись до оголеного по пояс вікінга. Сіґурд люто дивився на них з убивчим блиском в очах. Зненацька він вигукнув: «Бу-у!» — розвернувся і зник у готелі.

— В атаку! — пискнув констебль Гарні, і поліцаї кинулися вслід за Сіґурдом, але в результаті позастрягали в дверях. Вони жахливо пихкали, фиркали, чмихали, хрипіли і стогнали, аж поки їм нарешті вдалося протиснутися всередину. Спотикаючись, вони потупотіли навздогін вікінгу, що заливався реготом.

Сіґурд був страшенно задоволений. Він мчав угору одними сходами, а тоді з’являвся зовсім на інших. З’їжджав додолу поручнями, проносився кухнею, знову вбігав у готель і нісся вгору сходами, влітав у чужі номери, лякаючи ошелешених гостей. Тоді знову стрибав додолу сходами, пробігав вітальню, тупотів садом, дряпався вгору пожежною драбиною… а кількість людей, що гналися за ним, постійно зростала, бо до них долучалися гості, які вибігали зі своїх номерів.

Нарешті Сіґурд вирішив, що досить з нього біганини. Він швидко зиркнув через плече, побачив довжелезну синю вервечку, що зміїлася за ним услід, тоді промчав вузеньким коридорчиком і щез, не залишивши по собі жодного сліду, якщо не рахувати дверей, що гойдалися на завісах, показуючи, куди він заскочив.

Двадцятеро поліцаїв і п’ятнадцятеро гостей захекано влетіли в малесеньку кімнатку и побачили, що там нікого немає. Крім відчиненого вікна, ніщо не свідчило про те, що там був Сіґурд. Констебль Гарні підбіг до вікна й визирнув у сад. Сіґурд стояв там унизу, махаючи їм рукою.

Констебль Гарні заскрипів зубами. Що-що, але стрибати з такої височини в сад він аж ніяк не наважувався. Він кинувся до сходів і побіг ними вниз, у бік саду. Сіґурда знову ніде не було.

— Все обшукати! — втомлено прохрипів констебль. — він має десь тут бути!

Поліцаї, трусячи головами, розбіглися хто куди по саду, неначе морські свинки, що повтікали з клітки.

Пан і пані Еліси, а також Тім і Зоя чудово знали, куди заліз Сіґурд, але воліли б цього не бачити. І тільки коли десь жахливо заскрипіла коробка передач, поліцаї нарешті зрозуміли, що сталося.

Люто заревів автомобільний двигун, оскаженіло завертілися колеса, і одна з поліційних машин раптово шугонула, мов ракета, готельним подвір’ям. Завила сирена, знову щось зловісно затарахкотіло в коробці передач, і Сіґурд вилетів крізь готельні ворота на головну вулицю. Пані Еліс затулила вуха. Тім і Зоя схвильовано застрибали на місці.

— Тримайся, Сіґурде! Покажи їм, на що ти здатний! Дава-а-ай!

Поліцаї дивилися на все це, не вірячи власним очам, аж поки розлючений крик констебля Гарні не примусив їх кинутися до решти авт. Повітря затремтіло від виття сирен, з-під коліс, що люто закрутилися, сипонуло навсібіч каміння, і п’ять поліційних автомобілів пустилися навздогін.

Поволі сирени стихли вдалині, а на готельному подвір’ї вляглася курява. Пенні Еліс обвила чоловіка за пояс.

— І що тепер, Кіфе? — запитала вона. — З мене вже цього досить.

Пан Еліс стояв і дивився на головну вулицю. Тоді повернувся в бік готелю:

— Я йду на кухню. Заварю собі чаю і вип’ю три пігулки аспірину, щоб не тріщала голова… Ось що буде тепер. А потім ми сядемо й зачекаємо. Я впевнений, що невдовзі поліцаї знову сюди нагрянуть.

Пан Еліс втомлено попрямував у готель. Зоя й Тім мовчки дивилися, як пані Еліс рушила вслід за чоловіком. Тім зиркнув на свою старшу сестру.

— Біда? — запитав він.

— Велика біда, — відповіла Зоя, а тоді вони присіли на готельні сходи й стали чекати.

Автопогоня тривала недовго.

Сіґурд не набагато вправніше керував автом, ніж тоді, коли випробовував, як плаває машина пана Еліса в готельному ставку з качатами.

Поки він розмірковував, куди крутити кермо, його вже винесло прямісінько на пляж. Перелякані відпочивальники з вереском розбіглися хто куди, рятуючись від поліційної машини з сиреною, що робила на піску химерні кола й зиґзаґи і врешті-решт пірнула своїм капотом прямо у хвилі.

Сіґурд, мабуть, подумав, що зможе доплисти на машині аж до Данії.

Звичайно, з цього нічого не вийшло. Двигун авта наповнився морською водою й заглух.

Сіґурд одчинив дверцята і шубовснув прямісінько у величеньку хвилю, впав, захлинувся, знову засапано підвівся й опинився в руках констебля Гарні, оточеного дев’ятнадцятьма поліцаями.


Вікінг у моєму ліжку

Констебль Гарні вишкірив зуби.

— Попався, синку!

Клацнули наручники, і Сіґурда поволокли до поліцейського авта, а тоді повезли до відділку поліції Флотбі.

Телефонний дзвінок, що його так боялися почути в готелі «Вікінг», пролунав раніше, ніж того сподівалися.

Пан Еліс стояв, притуливши до вуха слухавку, з понурим обличчям і страшенно втомленим виглядом. З ним говорив пан Трип, явно смакуючи кожнісіньку мить свого тріумфу. Нарешті пан Еліс відклав слухавку.

— Його посадили в камеру. Це все. У нього немає шансів. Поліцаї дуже не люблять, коли їм погрожують мечами й викрадають їхні авта. От халепа! Не знаю, що тепер робити, — він важко опустився в крісло.

Пані Еліс випростала плечі.

— Я знаю, що робити, — сказала вона, підходячи до телефону.

Набрала якийсь довгий номер, що цілу вічність не озивався, аж поки хтось там нарешті взяв слухавку.

— Алло? — сказала пані Еліс. — Це ви, пані Тиблетовата? Вас турбує Пенні. Як там ваша сестра?

На другому кінці дуже довго говорили, аж поки пані Еліс сказала:

— Це добре. Я рада, що вона видужує. Як справи тут? Ну, в нас виникли деякі ускладнення. Так. Не дуже великі. Сіґурда посадили до в’язниці…

Зі слухавки донісся такий жахливий вереск, що навіть пан Еліс і діти його почули. Лементи й репетування лунали довго й безупинно. Нарешті пані Еліс поклала слухавку й посміхнулася своєму чоловікові й дітям.

— Пані Тиблетовата сідає на перший поїзд до Флотбі, — повідомила вона.

— Не бачу, що в цьому доброго, — похмуро озвався пан Еліс.

— Ну, уяви собі таке, Кіфе. Якби, скажімо, ти був констеблем Гарні, який щойно запроторив Сіґурда в поліційну камеру, чи хотів би ти зустрітися з пані Тиблетоватою, щоб пояснити це все їй?

Виснажене обличчя пана Еліса поволі освітилося посмішкою. Він поцілував дружину в щічку.

— Ти, Пенні, така розумна й така небезпечна жінка.

— Можливо, хоч я далеко не така небезпечна, як пані Тиблетовата, коли вона починає рвати й метати!

— Буде бійка, тату? — поцікавився Тім. — Я можу долучитися? Пані Тиблетовата їх усіх відгамселить?

— Тіме! Так говорити негарно! — втрутилася пані Еліс.

Тім зітхнув.

— Я ж тільки запитав, — буркнув він.

— Краще піди й зроби щось корисне… скажімо, поприбирай у своїй кімнаті, перш ніж ми поїдемо на вокзал зустрічати Тибцю. Давай.

Тім ще раз важко зітхнув і потюпав сходами вгору. Намагався навести лад у кімнаті, але був для цього надто збудженим. Наступні кілька годин очікування тривали цілу вічність.

Та хоч як нудно було Тімові чекати в готелі, це не йшло в жодне порівняння з тією люттю й роздратуванням, що переповнювали пані Тиблетовату, поки її потяг поволі повз у бік Флотбі. Вона не могла повірити, що поїзди бувають такі безнадійно повільні. Коли у вагон зайшов, щоб перевірити квитки, контролер, вона навіть запитала в нього, чи не варто їй вийти й підштовхнути трохи поїзд. Йому це зовсім не здалося дотепним.

Упродовж останніх кількох днів пані Тиблетовата опікувалася сестрою, тож їй і так уже здавалося, що вона занадто довго засиділася на одному місці, де тільки те й робила, що бігала туди-сюди з чашками чаю і грілками. Вона тепер аж вибухала притлумленою енергією, і коли поїзд підповзав до вокзалу Флотбі, двері її вагону були вже давно відчинені. Пані Тиблетовата зістрибнула на платформу з валізкою в руці і швидко побігла до бар’єру, за яким нетерпляче очікувала на неї родина Елісів.

— Де він? Де мій Сіґі? — заволала вона.

Пан Еліс узяв її попід руку й відпровадив до машини, що була не тільки на ходу, а ще й сухесенька, бо щойно повернулася з гаража. Коли вони всі там умостилися, пан Еліс усе їй розповів.

Тибця сиділа на задньому сидінні, й по її щоках рясно котилися сльози. Вона знову і знову стискала й розтискала свої кулачиська. Тоді почала гатити ними спочатку себе по колінах, а потім по сидінню водія. Пан Еліс мало не вилетів через вітрове скло, а авто мало не перетнуло перехрестя на червоне світло.

— Заради всіх святих! — вигукнув пан Еліс. — Обережніше!

— Я вб’ю того пана Трипа! Це все через нього. Малий, шолудивий, паршивий, підлий цуцик. Я його вб’ю!

— Це не допоможе, — зазначив пан Еліс. — Послухайте. Вертаймось у готель, вип’ємо гарненько чашечку чаю, сядемо і спокійно все обміркуємо. Нам потрібен план.

6. Падає бомба

Чашечка чаю аж ніяк не вгамувала пані Тиблетовату. Вона сиділа за обіднім столом і сердито барабанила пальцями по гладенькій поверхні. Навіть не скинула з себе плаща. Родина Елісів спостерігала за нею, намагаючись уявити, про що вона думає і що збирається вчинити.

Першим порушив тишу Тім.

— Наприклад, ми влітаємо в поліцейський відділок і кричимо: «Вогонь! Пожежа!» Усі тоді біжать надвір, а ми за той час зможемо прокрастися всередину й визволити Сіґі.

— А як ми відчинимо його камеру? — запитала Зоя.

— Розпиляємо ґрати.

— Тіммі! Це божевільна ідея.

— Ну то придумай щось краще, голова два вуха.

Пані Еліс зміряла дітей холодним поглядом.

— Ну годі вже, ви двоє. Маємо й без ваших суперечок достатньо клопоту.

Пані Еліс повернулася до Тибці й лагідно поплескала її по руці.

— Хочете ще трохи чаю?

Пані Тиблетовата похитала головою. Було видно, що та потроху закипала зсередини, і всі чекали, коли ж вона вибухне. Але вона не вибухала. Натомість відсунула своє крісло і взяла в руки сумочку.

— Я йду в поліційний відділок, — повідомила вона. — Пане Еліс, чи не могли б ви мене, будь ласка, туди підкинути?

— А що ви збираєтесь робити?

— Я поговорю з ними. Не можу повірити, що той поліцай… Гарнітур, чи як там його звати… настільки дурний, що не розуміє, якої помилки він припустився. Я впевнена, що це звичайне непорозуміння. Ходімо. Не гаймо часу й залагодимо цю халепу.

Пані Тиблетовату було вже не зупинити, тож усі сіли в машину, і пан Еліс повіз їх до поліційного відділку.

Як вони й очікували, там уже були констебль Гарні й пан Трип. Вони сиділи за столом у приймальні і з надзвичайно задоволеним виглядом наминали якісь великі вершкові тістечка. Вглибині, позаду столу, виднілася ціла низка камер. У кутку однієї з них лежала жалюгідна купа якогось смердячого лахміття.

Пані Тиблетовата покрокувала до столу й затарабанила по ньому кісточками пальців.

— Якщо не помиляюся, пане офіцере, у вас тут є мій чоловік, тож я хотіла б його, якщо не заперечуєте, забрати звідси.

Констебль Гарні збентежився.

— Я дуже перепрошую, мадам. Ви, мабуть, помилилися. Єдина особа, яка тут перебуває, це… гамм… — констебль Гарні зиркнув на пана Трипа, й вони захихотіли. — Не можу його описати вам інакше, як скажений ідіот, що нап’яв на себе найсмердючіше, найбрудніше і найхимерніше ганчір’я замість одягу. Він себе вважає вікінгом! Що за посміховисько! Тут іноді трапляються і психопати, мадам.

Пані Тиблетовата також усміхнулася.

— Цей психопат, пане офіцере, — мій чоловік, який, доводжу до вашого відома, зовсім не ідіот. Він справжній вікінг. Прошу ласкаво його відпустити.

Констебль Гарні і пан Трип перезирнулися. Пан Трип застиг, так і не донісши до рота шоколадне тістечко. Вони подивилися на Елісів.

— Вона каже правду, — люб’язно підтвердила пані Еліс.

— Слово честі! — заприсяглася Зоя.

— Щоб нам тут крізь землю провалитися! — додав для переконливості Тім.

Констебль Гарні нахилився над столом і випадково вперся ліктем у вершкове тістечко. Навсібіч порснули вершки і крем.

— Боюся, мадам, що вашому чоловікові загрожують дуже серйозні обвинувачення. — І він зачитав цілий список правопорушень, включно з «викраденням поліційного авта й намаганням його втопити».

— Але ж він не розумів, що робить якісь погані речі. Він — вікінг з X століття!

— Ну звісно, мадам! А я — Дональд Дак!

Пані Тиблетоватій вже уривався терпець.

— Він це робив для самооборони, — втомлено додала вона.

Цієї миті безформна купа лахміття в камері зненацька ожила й кинулася на ґрати.

— Сама як ворона! — заревів Сіґурд, щосили трусячи ґратами.

— Мій бідний Сіґі! — закричала пані Тиблетовата, простягаючи руки до свого ув’язненого чоловіка. — Що вони з тобою зробили? — вона озирнулася на констебля Гарні й пронизала його металевим поглядом.

— Прошу його відпустити, пане констеблю… я впевнена, що ми залагодимо цю справу в суді. Він цілком сумирний. Немає жодної потреби тримати мого чоловіка за ґратами, немов якусь тварину в клітці.

— Сумирний! — пискнув пан Трип, який нарешті спромігся проковтнути своє шоколадне тістечко. — Він погрожував мені електропилою!

— Випустіть його! — гаркнула пані Тиблетовата.

— Ні.

Пані Тиблетовата шпурнула на стіл свою важку сумочку.

— Знаєте, що це, пане офіцере?

— Сумочка, мадам, — крижаним голосом озвався констебль Гарні.

— Помиляєтесь. Це — холодна зброя… — засичала пані Тиблетовата, а тоді завертіла сумочкою над головою, немовби вікінг сокирою. — І я використовую її для того, щоб лупцювати по голові тупих поліцаїв, аж поки до них дійде.


Вікінг у моєму ліжку

Вона почала з такою силою гамселити констебля Гарні, що той пірнув під стіл і поспіхом натиснув там кнопку тривоги.

У приміщенні завила сирена.

Сіґурд розлючено торохкотів ґратами.

— Випустіть мене! Не рухайте жінку-вікінга! Іменем Тора, я вручу вам вази!

Зоя похитала головою.

— Мабуть, Сіґі, ти мав на увазі, що скрутиш їм в’язи.

— Так, так! Я скручу в’язи і вази! Не чіпайте жінку-вікінга!

Еліси не зовсім розуміли, чому Сіґурд зчинив такий ґвалт, адже найважчі удари сипалися якраз на констебля Гарні й пана Трипа, котрих пані Тиблетовата безупинно лупцювала своєю сумочкою.

Але невдовзі прибуло підкріплення з інших частин поліційного відділку, і битва розгорілася не на жарт.

Тім підстрибував і кричав: «Вогонь! Пожежа!», — гадаючи, що це якось допоможе, хоч це аж ніяк не допомагало.

Решта родини Елісів відступили на безпечну відстань, очікуючи, коли ж станеться невідворотне.

Це просто неймовірно, скільки було енергії в пані Тиблетоватої, а пан Еліс дивувався, де вона встигла навчитись усіх тих бойових прийомів. Поліцаї розліталися навсібіч.

Вона стисла під пахвою голову одного з них, а іншому заламала руку. Але сили були надто нерівні. Поліцаї змогли взяти верх лише завдяки своїй сукупній вазі. Вони обліпили пані Тиблетовату, аж там, де вона стояла, виросла якась велетенська й рухома синя гора. Майнули наручники, і ось уже Тибцю заштовхали в ту саму камеру, де сидів Сіґурд.

Вони припали одне до одного у зворушливих обіймах.


Вікінг у моєму ліжку

Констебль Гарні підвівся з підлоги, поправив капелюха і спробував набрати спокійного й незворушного вигляду.

Тім і Зоя ледве стрималися, щоб не сказати йому про розплющене шоколадне тістечко, що прилипло до його лівого плеча, немов якась химерна гігантська гусінь.

— Ще хтось хоче опинитися за ґратами? — запитав він.

Пан Еліс поволі похитав головою. Він підійшов до камери й подивився на Сіґурда й Тибцю.

— Не журіться. Ми вас тут на якийсь час залишимо, аж поки справу передадуть у суд. Побачимося на судовому засіданні. Я певний, що все буде добре! — сказав він якомога переконливіше.

Пані Тиблетовата була на диво життєрадісна.

— Усе гаразд, пане Еліс. Ідіть і займайтеся готелем. Я маю Сіґі, а він мене, і це найголовніше!

Упродовж наступних днів у готелі «Вікінг» панувала глибока й понура тиша. Навіть гості мали засмучені обличчя. Готель був переповнений насамперед завдяки Сіґурду. Гостям подобалося бачити велетенського кошлатого вікінга, котрий постійно потрапляв у халепи й розмовляв дивакуватою мовою.

Тепер, коли Сіґі тут не було, всі зрозуміли, наскільки їм його бракує. Навіть пан Еліс тужив за ним, хоч саме йому завжди доводилося розв’язувати створені Сіґурдом проблеми. Також усі тужили й за пані Тиблетоватою. Лише завдяки їй справи в готелі завжди йшли так гладко. Пані Еліс узагалі вважала, що всіх цих прикрощів не сталося б, якби Тибця не була змушена поїхати й заопікуватися сестрою.

Пану і пані Елісам доводилося працювати втричі більше, ніж досі. Тім і Зоя допомагали чим могли, але приємного в цьому було мало. Усі відчули невимовну втіху, коли нарешті настав день судового розгляду. Навіть гості готелю заздалегідь зайняли перші місця в судовій залі Флотбі, де мала вирішуватися доля Сіґурда й пані Тиблетоватої.

Пан і пані Еліси були за свідків. Вони доводили судді, що Сіґурд — вікінг з X століття родом із Гедебі. Спробували пояснити їй, яким чином Сіґурд узагалі з’явився в готелі «Вікінг».

Бідолашна суддя цілком розгубилася, але Зої вдалося остаточно переконати її в правдивості цієї історії.


Вікінг у моєму ліжку

Зоя просто й відверто розповіла про життя з Сіґі протягом останнього року, а ще розказала судді Фарлі, як вона навчила Сіґурда розмовляти по-англійськи й довідалася про його батьківщину.

Це справило велике враження на суддю Фарлі, і виглядало, що справи складаються для Сіґурда й Тибці доволі добре.

Але тоді слово взяли констебль Гарні та пан Трип, і справи почали швидко погіршуватися. Мова йшла про численні злочини й правопорушення, останнім з яких було «чіпляння шоколадного тістечка до службового мундира офіцера поліції».

Еліси пильно вдивлялися в обличчя судді Фарлі. Воно ставало з кожною секундою суворішим. Вряди-годи суддя вельми похмуро зиркала на Сіґурда й пані Тиблетовату. Вона похитувала головою й записувала щось у блокнот.

Пані Еліс торкнулася чоловікової руки і прошепотіла йому:

— Мені це не подобається, Кіфе. Поглянь на обличчя судді. Боюся, що цього разу Тибці й Сіґурду не врятуватися.

7. Вікінги йдуть!

— Сіґурде з Гедебі, — почала суддя Фарлі, — вас звинувачено у дуже серйозних правопорушеннях. Я дуже уважно вислухала всі свідчення, і мені очевидно, що ці злочини мали місце.

Пані Еліс міцно стисла чоловікову руку.

— Я ж казала… його тепер засудять, — прошепотіла вона.

— Тссс, — відповів пан Еліс, а суддя Фарлі вела далі.

— Мені також очевидно, що якби я була воїном-вікінгом, що опинився за сотні миль від свого дому, у дивній країні і, щонайгірше, в дивному столітті, можливо, я б повела себе подібним чином, особливо зустрівши констебля Гарні й Ернеста Трипа.

Ціла родина Елісів сиділа тепер на самому краєчку лавки, нервово стискаючи поруччя перед собою.

Суддя Фарлі прокашлялася й повела далі, а констебль Гарні й пан Трип ставали дедалі блідішими.

— У будь-якій нормальній ситуації поведінка цих двох осіб була б цілком виправданою. Вони обидва займають відповідальні посади й виконують свої обов’язки. Але ця ситуація не була нормальною. Вони зустрілися з чимось таким, чого просто не здатні були збагнути. Саме їхні реакції і спонукали Сіґурда й пані Тиблетовату повестися так, як вони й повелися. Ось чому я визнаю обох підсудних НЕ ВИННИМИ.

Судова зала мало не вибухла від грому радісних вигуків. Готельні гості підстрибували, реготали й цілувалися. Зоя, Тім і пані Еліс залилися сльозами, а пан Еліс сидів і мовчки хитав головою, усе ще не вірячи в почутий вердикт.

Суддя голосно вдарила молоточком, щоб заспокоїти публіку.

— Залишається ще одна нерозв’язана проблема, що її треба якомога скоріше залагодити. Пан Трип мав цілковиту рацію, критикуючи Сіґурда за те, як той подавав страви. Гостям готелю «Вікінг» може подобатися, коли їх обслуговує вікінг, але я впевнена, що їм аж ніяк не сподобається перспектива харчового отруєння. Дуже важливо знайти для Сіґурда якусь безпечну роботу, і я постановляю, що ви це маєте зробити до кінця цього тижня.

Після цих слів суддя Фарлі підвелася й вийшла з судової зали, а Сіґурдові шанувальники й далі вигукували й танцювали, виходячи на вулички Флотбі. Гості, захоплено танцюючи, вервечкою розтяглися вздовж головної вулиці аж до самого готелю «Вікінг», а Сіґурд і пані Тиблетовата сиділи дорогою додому на даху авта й махали руками усміхненій юрбі. Сіґурд навіть запитав, чи не міг би він покерувати автом, але пан Еліс категорично йому відмовив.

— Ото вже нахаба, — буркнув він собі під ніс.

У готелі ще довго не вщухали веселощі. Сіґурду навіть дозволили випити шампанського з глечика для води.

Зоя принесла кілька касет з музикою, і невдовзі гості витанцьовували довкола столів у їдальні. Сіґі долучився до них, важко гупаючи ножиськами, і так розпалився, що видобув Носодлуба, й за кілька секунд той знову міцно застряг у стелі.

Сіґурду це здалося таким кумедним, що він його там і залишив.

— Це як з королем Артуром і мечем у камені, — припустив Тім.

Тибця широко розпростерла руки й заволала на всю кімнату:

— Слухайте всі! Хто витягне зі стелі цього могутнього Носодлуба, стане наступним королем Англії!

Усі попадали з реготу, тоді почали обжиратися, а потім втомлено попленталися до своїх ліжок.

Наступного ранку мало не всі нарікали на лютий головний біль.

За сніданком пан і пані Еліси понуро перезирнулися.

— Я й далі не знаю, яку знайти роботу Сіґурду, — поскаржилася пані Еліс. — Суддя сказала, що це має бути щось безпечне. Але ж із Сіґурдом це неможливо.

У кімнату твердою ходою зайшов Тім, тримаючи над головою Носодлуба.

— Я наступний король Англії! — виголосив він.

— Тссс, — шикнув пан Еліс. — Ти що, не бачиш, як усім погано? Та й ми зараз намагаємося придумати якусь роботу для Сіґі.

— Може, щось прийде в голову пані Тиблетоватій? — сказала Зоя.

— Після того, як вона відгамселила тих поліцаїв, я починаю сумніватися, чи така вже вона безпечна, як виглядає, — заперечив пан Еліс. — Ця парочка здатна будь-кого налякати до смерті!

Тім опустив Носодлуба на землю, і той гучно брязнув.

— Я оце щось придумав, — сказав він.

— Прошу всіх встати! — захихотіла Зоя. — Тіму стрілила в голову думка!

— Причому гарна, — озвався Тім. — Я думаю, що Сіґі й пані Тиблетовата можуть зайнятися реслінгом.

— Реслінгом?

— Ага… реслінгом.

— РЕСЛІНГОМ?

— Ну, це ж показують іноді по телевізору, а вони можуть працювати в парі. Вбиратимуться як воїни-вікінги. Це буде клас.

За столом запанувала мертва тиша. Зоя вже збиралася було розреготатися, коли ж до кімнати зайшла пані Тиблетовата. Вона ступала обережно й неквапливо, немовби м’якенький ворс килима завдавав її ступням нестерпного болю.

— Таке враження, що в мене в голові гуде відбійний молоток, — сказала вона. Тоді поволі вмостилася на стільці. — Чому всі на мене так дивляться?

— Тім думає, що ви на пару із Сіґі могли б зайнятися реслінгом, — хихикнула Зоя.

Тім висолопив їй язика. Зоя усміхнулася й теж показала йому язик. Пані Тиблетовата обхопила голову руками і глянула на Тіма.

— Цієї миті я дуже сумніваюся, що могла б побороти навіть подушку. Але коли мені стане краще, Тіме, ми сядемо й побалакаємо. Я думаю, що ти геній. Мені вже давно не траплялося чути таких сміливих ідей. А тепер, якщо ви не заперечуєте, я піду назад до свого ліжка й зачекаю, коли припиняться ремонтні роботи в моїй макітрі.

Тибця підвелася й поволі вийшла з кімнати. Пан і пані Еліси, а також Зоя подивилися на Тіма, на його обличчі сяяла доволі ідіотська посмішка.

— Я геній, — нагадав він їм усім, знову беручи до рук Носодлуба. — А ще — наступний король Англії!

Зоя пирхнула й прожогом вибігла з кімнати.

Наступні дні були сповнені бурхливої діяльності. По всьому селу були розклеєні афіші. Висіли вони у вітринах крамничок, на ліхтарних стовпах, на автах, одним словом, скрізь. Текст був написаний яскраво-жовтими й чорними літерами, а посередині красувалася кольорова фотографія Сіґурда й пані Тиблетоватої у повному борцівському спорядженні а-ля вікінг.

У великій і порожній готельній кімнаті Сіґурд і Тибця завзято тренувалися. Швидко наближався день першого бою, в якому їхніми суперниками мала бути одна з найкращих у країні пар — Ґребіт і Ґрайнд. Обоє вікінгів працювали, не покладаючи рук, і коли настав день поєдинку з реслінгу, вони відчували себе здатними на все.

Зала Флотбі була переповнена. Здавалося, ціле село прийшло подивитися на перший бій місцевого улюбленця та його дружини. Родина Елісів сиділа в першому ряді, ледве стримуючи своє надмірне збудження. З подивом вони побачили серед глядачів констебля Гарні, пана Трипа і суддю Фарлі.

Публіка підбадьорливо загула, коли згасло загальне світло і ввімкнулися прожектори. Пролунали фанфари, і на ринг вийшли Іребіт і Ґрайнд.

Тоді юрба знову оглушливо закричала, бо до рингу вже прямували Сіґурд і Тибця.

— Ага-а-а-а! — заверещав Тім, а удар гонга сповістив про початок першого раунду поєдинку між Сіґурдом і Ґребітом.


Вікінг у моєму ліжку

Спочатку вони кружляли один довкола одного, а тоді з оглушливим ляскотом зіштовхнулися. їхні руки переплелися, а м’язи випнулися. Вони кректали, штовхалися і шпурляли один одного по цілому рингу.

Зоя затулила очі долонями, а тоді швидко їх розтулила, бо не могла нічого бачити.

Змінилися пари борців.

Ґрайнд кинувся на пані Тиблетовату, й вони обоє впали на підлогу.

— Давай, Тибцю, — репетувала Зоя, луплячи себе кулачками по ногах.

У пана Еліса з обличчя не сходила спокійна усмішка. Він обняв дружину за плечі.

— Хто б міг подумати, що в результаті вийде ось таке? — прошепотів він їй. — Подивися-но на тих двох на рингу. Вони ж отримують величезну насолоду. Тім мав рацію, його ідея геніальна. І всі проблеми з готелем розв’язалися. Тепер, завдяки Сі- ґурду й пані Тиблетоватій, ми матимемо ще більше гостей. Виглядає, що навіть констеблю Гарні й пану Трипу це все подобається. Чудеса та й годі.

І далі лунало гупання й ляскіт, поки Сіґурд і пані Тиблетовата змагалися зі своїми суперниками.

Сіґурд виліз на канати і простяг обидві руки до стелі.

— Іменем бога Тора! — репетував він. — Я вручу тобі вази! — заревів він Ґрайнду.

— Вручу тобі вази? — перепитала пані Еліс, поглянувши на Зою.

— Мабуть, він має на увазі, що хоче скрутити йому в’язи, — пояснила Зоя.

Сіґурд стрибнув з канатів прямо на Ґребіта.

— Тепер я приношу жертву Тору! — крикнув він.

— Ой лишенько, — простогнав пан Еліс. — Виглядає, що Сіґі навіть поєдинок з реслінгу може перетворити на стихійне лихо. Не можу на це дивитися!

Пан Еліс міцно заплющив очі, а вуха затулив пальцями, тоді як усі глядачі довкола несамовито щось вигукували, підбадьорюючи воїнів-вікінгів, які прокладали собі шлях до перемоги.

І ось уже Сіґі й пані Тиблетовата гордо стояли посеред рингу, звитяжно піднявши вгору руки.

Усі кричали і плескали їм до болю в долонях.

— Тату, тату, — заволала Зоя, смикаючи батька за руку. — Усе гаразд, можеш розплющити очі. Сіґі й пані Тиблетовата перемогли… Це їхній тріумф!

— Тріумф, — пробурмотів пан Еліс, здивовано поглядаючи на Сіґі.

— Трую мух, — крикнув йому Сіґі, пригортаючи до себе пані Тиблетовату і шкірячись, як божевільний.

Пан Еліс розпачливо подивився на дружину.

— Гадаєш, він хоч колись стане нормальним? — запитав він.

— Сумнівно, — відповіла вона. — Але яка різниця, Сіґі й так уже досяг успіху.

Пана Еліса це не зовсім переконало, але він вирішив не заважати Сіґі бути собою. Принаймні він не бачив поки що іншої можливості давати раду з недоумкуватим вікінгом.

Вікінг у школі

1. Найгучніший у світі поєдинок із реслінгу

Пані Тиблетовата злетіла в повітря, нагадуючи якусь товстезну ганчір’яну ляльку, і глухо гепнулася на підлогу. Зіп’ялася на ноги й важко зітхнула. Якось дивно було перебувати у складі найкращої команди з реслінгу. Вона стояла й дивилася, як величезний і незґрабний воїн-вікінг шугонув у неї над головою, а тоді врізався в передні ряди глядачів. Пані Тиблетовата знову зітхнула. Ще дивніше було почувати себе дружиною справжнього вікінга.

Вона зіскочила з рингу, намагаючись вирвати Сіґурда з рук якихось трьох очманілих підстаркуватих жіночок, але ті вчепилися в нього, погрожуючи пані Тиблетоватій своїми величезними сумочками.


Вікінг у моєму ліжку

— Він залишиться з нами! — прохрипіла старушенція у велетенських рогових окулярах.

— Він не може залишитися з вами, — пояснила пані Тиблетовата. — По-перше, ще не закінчився поєдинок, а по-друге, він мій чоловік.

— Але він вам не належить, — заперечила інша бабуся в товстезних коричневих панчохах, пригортаючи до себе кошлату Сіґурдову голову. — Він належить нам. Ми членкині його фан-клубу.

Цього Сіґурд уже не міг стерпіти. Перспектива, що його заберуть зі собою три старезні пенсіонерки, загрожувала нищівним ударом по його репутації. Вікінг, якого викрали жінки! Та це ж нечувано! Це він їх має брати у полон! Сіґурд скочив на ноги й сердито глипнув на трьох стареньких. Зараз він їм покаже!

— Я вас викрадаю! — заволав він. — І забираю додому. Я маю тепер три драбини.

Бабусі подивилися на Сіґурда, тоді перезирнулися й розгублено захитали головами.

— Але для чого вам удома три драбини? — зауважила «рогові окуляри». Та відповіді не дочекалася, бо Сіґурд уже стягав їх з їхніх місць.

— Ви мої драбини! — крикнув він, закидаючи собі на плечі «коричневі панчохи». — Робіть усе, що я наказую!

Пані Тиблетовата похитала головою.

— Мабуть, Сіґурде, ти мав на увазі «рабині», а не «драбини». Крім того, вони не можуть бути твоїми рабинями. Такі речі тут давно заборонені.

— Ми не проти! — верескнули три старушенції, звисаючи із Сіґурдової спини. — Ми любимо Сіґурда… він наш герой!

Пані Тиблетовата заплющила очі й присіла на краєчку борцівського рингу. Такі речі ставалися постійно. Де б не з’являлися вони в якості однієї з найкращих борцівських пар країни, глядачки похилого віку непритомніли і мліли. Вони жбурляли в Сіґурда свої носові хустинки й пенсійні посвідчення. І завжди намагалися його викрасти.

Зненацька пані Тиблетовату повернув до реальності гучний і сердитий голос, що пролунав у неї над головою.

— Гей! То ви там б’єтеся чи ні? — прогарчав Костолом Богусь, перехилившись через канати. Він мав лискучу лису макітру і був одягнутий у чорне, всіяне блискітками трико з написом на грудях срібними літерами: «СКАЖЕНИЙ І СТРАШЕННИЙ». Він простяг свою довжелезну волохату лапу і схопив пані Тиблетовату за вухо.

— Ой!

Сіґурд одразу пожбурив на землю трьох бабусь і кинувся на допомогу дружині.

— Не чіпай мою Тибцю! — заволав він. — Триклятий товстопузе!

— Кого ти назвав товстопузом? — озвався партнер Костолома, Почвара Пульпа.

— Він мав на увазі «лузером», — прохрипіла пані Тиблетовата. — Назвав тебе товстим лузером. Ой!

Сіґурд не мав бажання миритися з усім цим. Він застрибнув на ринг, схопив Костолома за ногу й поволік його підлогою. Почвара Пульпа кинувся на Сіґурда, і вся четвірка покотилася рингом, видушуючи з себе різноманітні приглушені звуки, на кшталт «Уф!» і «Гарррф!» Тоді Почвара Пульпа стрибнув на Сіґурда і переможно взявся в боки. З причавлених Сіґурдових грудей з гучним придихом випорснуло повітря, немовби це була гумова подушечка з крамниці жартів, що видає непристойні звуки.

— Ппууууурррррррккк!

Троє пенсіонерок розгублено це все споглядали. їхнього героя ось-ось мають побити! У розпачі вони видерлися на ринг і заходилися гамселити своїми сумочками Почвару Пульпу й Костолома.

— Ось вам!

— Не чіпайте Сіґі!

— Лузери!

Бідолаха рефері спробував було втрутитися, але швидко потрапив під перехресний вогонь скажених сумочок, знепритомнів і впав на підлогу. До бійки долучилися інші глядачі, що поспіхом зіскакували зі своїх місць. Серед них були й шанувальники Почвари Пульпи та Костолома, тож невдовзі увесь борцівський ринг був усіяний галасливими тілами, що борюкалися між собою. За кілька хвилин битва вихлюпнулася за межі канатів і точилася тепер у проходах між рядами з участю інших глядачів.

З’явилися поліцаї — їх було четверо. Цього, звичайно, було замало, й вони попросили підкріплення.

Прибігли ще тридцять поліцейських. Але й цього було не досить. Тепер уже всі глядачі завзято билися, хапаючи одне одного за горло.

Викликали нове підкріплення, а тоді прибули пожежники й почали поливати всіх зі шлангів. Це зупинило битву, але сварки не вщухали.

— Хто це розпочав? — запитав інспектор Дірка, виливаючи зі свого капелюха цілісінький літр води.

— Він розпочав!

— Ні, вона!

— Це вікінг!

Усі тикали пальцями хто куди, але здебільшого показували на Сіґурда. Той виповз з-під груди мокрих тіл, бруднющий як чорт. Інспектор Дірка зміряв його поглядом з голови до ніг. Ну так! Якщо хтось і надавався на роль правопорушника, то насамперед він.

— Що, вдягнувся під вікінга? — захихотів інспектор. — Немов дитинка, га?

Пані Тиблетовата розлютилася.

— Він справжній вікінг, — гаркнула вона.

— Та невже? І яким це чином? — вишкірився інспектор.

— Сіґурд тисячу років тому поплив, щоб напасти з рейдом на Англію в човні вікінгів. Він відстав від інших, потрапив у якийсь позачасовий туман і опинився серед нас. Тепер він мій чоловік.

Інспектор Дірка наморщив носа.

— Здається, ви забагато надивилися фантастичних фільмів, — буркнув він. — Ну а тепер прикиньмо: організація заворушень… це десь п’ять років ув’язнення. Бійка в громадському місці, підбурювання до бунту, пошкодження майна… а ще ви, здається, казали, що він хотів напасти з рейдом? Оцього вже явно нікому не дозволено робити в наш час. Тягне так на років сорок, якщо не більше…

— Ви не можете посадити його в тюрму! — крикнула пані Тиблетовата.

— Ще й як може! — втрутився, очунявши, рефері. — Він становить загрозу громадськості… й вона теж. Якби не ці двоє, нічого б такого не сталося. Подивіться на мою залу! Її ремонт коштуватиме тисячі фунтів стерлінгів.

Інспектор Дірка поліз у кишеню по наручники.

Сіґурд страшенно засмутився.

— Я чемний хлопчик, — пробурмотів він.

— Це правда, — підтвердила одна з пенсіонерок. — Він ні в чому не винен, пане офіцере. Якщо ви запроторите його в тюрму, ми поскаржимося вашому начальству.

Сіґурд радісно всміхнувся інспектору Дірці.

— Вони мої драбини, — дещо плутано пояснив він.

Інспектор Дірка зробив глибокий-преглибокий вдих. Було очевидно, що юрба почне бунтуватися, якщо він спробує заарештувати вікінга з дружиною.

— Ну то гаразд, — прохрипів він. — Забава скінчилася. Розіходьтесь усі додому, поки я не розпочав масові арешти.

Рефері був сам не свій.

— Ви що, так нічого й не зробите? — зарепетував він. — Мою ж залу зруйновано.

— Боюся, що нічим вам не допоможу, — розвів руками інспектор, але рефері не збирався відступати.

— Гаразд. Якщо ви нічого не зробите, то я зроблю, — він пронизав пані Тиблетовату й Сіґурда суворим поглядом. — Вам обом заборонено відтепер виступати, — заявив він, — причому не тільки в моїй залі, але по всьому світі. Ви вже ніколи не будете реслерами. Довічна заборона!

Рефері відвернувся й пішов назад у свою захляпану водою залу.

Інспектор Дірка зловісно вишкірився.

— Ну, здається, ви тепер обоє безробітні, — захихотів він. — Так вам і треба, — додав він, сідаючи в машину й від’їжджаючи.

Пожежна бригада скрутила свої шланги й теж забралася. Юрба почала поволі розходитися по домівках. Навіть три старушенції почовгали геть, тихенько рюмсаючи у свої джемпери. Минув якийсь час, аж поки до Сіґурда дійшло, що, власне, сталося.

— Більше не буде штурх-штурх? — запитав він.

Пані Тиблетовата похитала головою.

— Не буде тиць-миць?

— Ні, — відповіла вона.

— Не буде ніженьки-трісь і рученьки-хрясь?

— Ні! — роздратовано гаркнула пані Тиблетовата.

— Ти сердита, — зауважив він.

— Так! Я сердита!

— Ти дуже сердита.

— Так! Я дуже сердита! — заволала пані Тиблетовата.

— Ти дуже, ДУЖЕ, ДУЖЕ сердита! — додав Сіґурд.

— Заткни ти свою пельку, заради всіх святих! — зарепетувала бідолашна пані Тиблетовата і з такою силою лупнула Сіґурда своєю сумочкою, що та зачепилася за один із рогів його шолома.

Вона стала її смикати, і тут розщепилася застібка, й половина вмісту сумочки висипалася геть. Пані Тиблетовата втомлено стала навкарачки й почала все збирати.

— Хотіла б я, щоб ти збагнув, наскільки все серйозно, Сіґі, — сказала вона йому. — Ми вже ніколи не зможемо займатися реслінгом. Ми втратили роботу, а це означає, що в нас немає грошей. Як нам тепер жити?

Сіґурд подивився на свою дружину з бадьорою посмішкою.

— Всьо буде чотко, цьотка-шмотка, — бовкнув він. — їдемо до пана й пані Елісів, до Тіма й Зої. Вертаємося в готель «Вікінг».

2. Тяжка форма вікінгіту

Зоя і Тім були в захваті. Що могло бути краще за Сіґурдове повернення в готель «Вікінг»?

Вони збігли парадними сходами й кинулися до нових гостей.

— Тибцю! — крикнула Зоя.

— Сіґі! — заволав Тім.

— Господи, помилуй нас і порятуй, — пробурмотів пан Еліс на вухо зблідлій дружині. Він зобразив радісну посмішку і рушив сходами вниз назустріч непроханим гостям.

— Сіґурде… як гарно тебе знову тут бачити. Як ти там поживаєш?

— Як я там і як ви тут, буде вам і нам капут! — засяяв посмішкою Сіґурд.

Тім розреготався:

— Він говорить, як паровозний гудок, правда, Зою? Ну точно, як гудок. Тут-тут, там і тут, тут і там, а тут капут…

— Годі вже, Тіме, — урвала його пані Еліс. — Ми все зрозуміли.

Вона підійшла до пані Тиблетоватої, забрала в неї валізу й тут-таки зупинилася, бо не змогла впоратися з такою вагою. Пані Тиблетовата підняла валізу однією рукою.

— То що там новенького коло вас? — поцікавилася Пенні Еліс. — Такий несподіваний візит.

Пані Тиблетовата зиркнула на неї спідлоба й кивнула головою.

— Я боялася, що ви будете не дуже задоволені, — зітхнула вона.

— Ой, та не те, щоб… — Пенні розгублено замовкла, а її щоки сором’язливо почервоніли.

Пані Тиблетовата поплескала Пенні по руці:

— Усе гаразд. Я знала, що ви негативно поставитесь до Сіґурдового повернення, але, на жаль, моя люба, у нас був невеликий вибір.

— Нам здавалося, що у вас триває черговий тур змагань із реслінгу, — сказала пані Еліс.

— Та так воно й було. Але як це не прикро, справи дещо вийшли з-під контролю під час нашого останнього поєдинку…

— Та невже, — пробурмотіла Пенні, з розумінням глипнувши на її приятеля. — Сподіваюся, причина була не в Сіґурді?

— А в кому ж іще, хоч він насправді зовсім і не винен.

— Та він майже ніколи не винен, — зазначила пані Еліс. — Просто він завжди опиняється там, де стається якась халепа.

— Власне, — зітхнула пані Тиблетовата. — Коротше кажучи, нам довіку заборонили виступати на публічних змаганнях із реслінгу, а отже, ми тепер безробітні. Ми не знали, що нам робити…

— Тому й приїхали сюди, — завершила за неї Пенні, а пані Тиблетовата понуро кивнула головою.

— Не журіться, — усміхнулася Пенні. — Ми раді вас тут вітати… хоча це не зовсім стосується Сіґурда! Погляньте, що він там виробляє в саду з Тімом і Кіфом.

Обидві жінки визирнули у вікно.

Сіґурд, здається, давав Тіму уроки володіння мечем.

Тім так завзято намагався підняти над головою Носодлуба, що йому аж очі на лоба вилазили.

— Маєш бути як дикий звір! — напучував його Сіґурд. — Ревіти, тупотіти й лякати ворогів! Кидайся на них і кричи: «Гаррррр!»

— Сіґурде, — втрутився пан Еліс. — Може б, ти хоч трохи дивився собі під ноги? Ти топчешся по наших нових квітах. Я щойно минулого тижня їх посадив.

Але Сіґурд був занадто захоплений демонстрацією люті справжнього воїна-вікінга Тіму.

— Я тобі показую. Дивися на мене. Усі вороги від страху покладуть штани.

— Сіґі! Вороги мають накласти у штани від страху, а не покласти їх! — захихотів Тім.

Сіґурд вихопив у нього Носодлуба.


Вікінг у моєму ліжку

— Гарррр! — прогарчав він, розмахуючи гострющим мечем над головою з такою силою, ніби це був пропелер гелікоптера, що збирається злітати. — Гарррр!


— Обережно! — крикнув пан Еліс. — Ти щойно розрубав новенький кущ форзиції!

— Смерть форзиції! — гаркнув Сіґурд, завдаючи чергового удару.

— Це ж тільки кущик! Це не твій смертельний… ой! На поміч! — пан Еліс раптово кинувся навтікача, бо Сіґурд стрибнув на нього, розмахуючи з гарчанням своїм Носодлубом, немов оскаженілий м’ясник.

Вони п’ять разів оббігли довкола саду, аж поки Сіґурд зненацька зупинився, узяв руки в боки й залився сміхом.

— Бачиш, Тіме. Він від страху скрізь поклав свої штани.

Пан Еліс виснажено впав на садову лавку.

Його дружина вийшла до нього, несучи на таці чай і тістечка.

— Гарно бавишся, любий? — лагідно проворкувала вона. — Граєшся у вікінгів із Сіґі та Тімом? — вона підморгнула пані Тиблетоватій і Зої.

Бідолаха пан Еліс не міг зв’язати й двох слів. Був страшенно захеканий.

— Цей чолов’яга — маніяк! Мало мене не вбив! Він що, надовго до нас? Надіюся, що ні. Я цього просто не витримаю. Ми й так маємо по шию клопотів з готелем.

— Ой, таточку, будь ласка! — почала благати Зоя. — Нехай він трошки ще побуде. Нам так весело, коли з нами Сіґі.

— Весело?! Озирнися довкола! Цей вікінг пробув тут якихось десять хвилин, а наш садок уже нагадує поверхню Місяця!

— Боюся, що Сіґі доведеться залишитися в нас на деякий час, — сказала пані Еліс.

Вона подала пану Елісу чашку чаю й розповіла про заборону займатися реслінгом. Від цієї новини обличчя її чоловіка аж перекривилося.

Пані Тиблетовата швиденько понишпорила у своїй сумочці, витягла звідти маленьку срібну фляжечку, відкоркувала її й подала пану Елісу.

— Випийте-но. Це бренді… чудовий лікувальний засіб. Я завжди роблю пару ковточків, коли страждаю від вікінгіту.

Пан Еліс ковтнув бренді, закашлявся і випростав плечі. На його обличчі знову з’явився рум’янець.

Діти пильно на нього дивилися.

— Будь ласка! — попросила Зоя.

— Якщо ти не дозволиш Сіґурду залишитися, я ніколи не розмовлятиму з тобою! — насупився Тім.

— Це погроза чи обіцянка? — запитав пан Еліс. — Гаразд, Сіґі може на якийсь час залишитися, але мусить дотримуватися певних правил. Правило перше: жодних мечів — як у будинку, так і на подвір’ї. Правило друге: ви обоє повинні допомагати нам у готелі.

— Звичайно, допоможемо, — пообіцяла пані Тиблетовата.

— Я допомагаю, — засяяв Сіґурд. — Не хочете меча? Всьо буде чотко, шеф. Я викидаю його геть!

— Сіґурде! Ні!

Але Сіґурд уже пожбурив Носодлуба через плече, і страхітливий меч злетів у повітря. Через п’ять секунд почувся гучний брязкіт розбитого скла, бо меч розтрощив готельну теплицю.

Пан Еліс вихопив у пані Тиблетоватої її сріблисту фляжку, спрагло до неї припав, а тоді охопив голову руками. Після цього все трохи заспокоїлося.

Частково це сталося тому, що пан Еліс зліг у ліжко з головним болем і різними іншими симптомами вікінгіту, а пані Тиблетовата й Сіґі розмістилися в одному з номерів готелю.

Крім них, єдиними гостями готелю були підстаркувата пара Ремсботомів і пан Тревіс, що прибув до Флотбі у справах. Треба сказати, що після того, як Сіґурд звідси поїхав, гостей стало значно менше. Коли в готелі жив справжній вікінг з X століття, це приваблювало сюди нових клієнтів. Але коли Сіґі й Тибця зайнялися реслінгом і вирушили в турне по країні, більшість гостей поїхали з готелю й більше туди не поверталися.

Готель «Вікінг» потроху занедбувався. Його давно вже варто було підмалювати. Еліси вирішили, що якраз настав час цим зайнятися, адже гостей і так було небагато, а пан Еліс подумав, що Сіґурд цілком може впоратися з пензлем.

Вранці наступного дня він пояснив вікінгу його завдання.

— Спочатку пофарбуй будинок спереду, — звелів пан Еліс, поставивши біля вхідних дверей драбину. — Треба помалювати двері, вікна й поручні. Зрозумів?

— Всьо буде чотко, шеф, — кивнув головою Сіґурд, підважуючи покришку бляшанки з фарбою.

Пролунало гучне «ТРРРРЯСССЬ!» і покришка шугонула через дорогу, мов літаюча тарілка, приземлившись на порозі будинку пана Крампа догори дном.

Пан Еліс зітхнув і пішов назад у готель.

Сіґурд одразу захопився своїм завданням. Фарба була приємного яскраво-зеленого кольору. Він почав лазити то вгору, то вниз драбиною, наспівуючи одну з пісеньок, почутих від Тіма, але з новими словами.

Вікінг Сіґі пензля мав!

Тра-ля, тра-ля-ля!

З бляшанки фарбу діставав!

Тра-ля, тра-ля-ля!

В цьому місці — «шурх!»,

А у цьому — «пурх!»,

Трохи «шурх!»,

Трохи «пурх!»,

Знову «шурх-пурх-пурх!».

Вікінг Сіґі пензля…

— СІҐІ! ТА ЩО Ж ЦЕ ТИ ТАКЕ ВИРОБЛЯЄШ?

Пані Еліс стояла на тротуарі, розгублено дивлячись на свій готель. Усе там було захляпане яскраво-зеленою фарбою.

Довкола входу красувалися великі зелені калюжі розлитої фарби. Сіґурд ступав по цих калюжах, залишаючи на порозі будинку яскраво-зелені сліди. Скрізь на стінах були яскраво-зелені відбитки його долонь.

Майже весь Сіґурдів шолом також був яскраво-зеленим, як і його одяг. Він сяйнув посмішкою до пані Еліс.

— Я малюю, — гордо повідомив він. — В цьому місці — «шурх!», а у…

— Але ж ти замалював усі вікна! — не тямлячи себе, заверещала пані Еліс.

— Пан Еліс звелів помалювати двері, поручні й вікна, — повідомив Сіґурд.

— АЛЕ Ж ТИ ЗАМАЛЮВАВ СКЛО! — зарепетувала пані Еліс. — Усі наші вікна тепер яскраво-зелені! Ніхто тепер нічого не побачить ізсередини… пан і пані Ремсботоми подумають, що ще ніч, і не прийдуть на сніданок!

З другого боку вулиці пан Крамп одчинив парадні двері, щоб подивитися, чого зчинився галас, і наступив прямо на перевернуту покришку з яскраво-зеленою фарбою. Він вирячився на лискучий зелений готель, сердито труснув ногою, і покришка покотилася коридором його будинку, залишаючи там на килимі гарненьку довжелезну зелену смугу.

Пані Еліс подивилася на його розлючене обличчя, швиденько вбігла в готель, замкнула двері на засув і кинулася до своєї спальні. У неї теж почався важкий напад вікінгіту.

3. Будьмо друзями!

Неможливо було нічого вдіяти. Зелена фарба прилипла до скла, наче клей, і що не робили Еліси, відшкрябати її було неможливо.

Врешті-решт пан Еліс мусив викликати майстрів. Треба було зняти скло з віконних рам і замінити його іншим. Майстри мусили все належним чином перефарбувати, після чого вручили пану Елісу чималенький рахунок за виконану роботу. Його це не надто втішило, хоч він і звинуватив у всьому себе самого.

— Я просто забув, яким дурним буває Сіґурд, — пробурмотів він.

— Ти ж сам йому звелів помалювати вікна, — зауважила Зоя. — Ось він і помалював.

— Дякую тобі, Зою, за цей люб’язний коментар, — холодно відповів їй пан Еліс.

Пані Еліс склала на грудях руки.

— Мусимо щось робити, Кіфе. Інакше Сіґурд знищить усе, чого ми досягли тяжкою працею.

— Я знаю. Якби ж то зробити так, щоб більшість часу він перебував за межами готелю. Принаймні тоді б він не плутався в нас під ногами. Тім і Зоя підуть до школи, тож їх тут майже не буде. Шкода, що Сіґурд уже занадто старий для школи, — пан Еліс раптом замовк, а на його обличчі сяйнула ледь помітна посмішка. — А може, віддамо його в школу?

— Він трохи завеликий для групи підготовки дошкільнят, хоч це якраз для нього, — визнала пані Еліс. — Йому б дуже сподобалося з дошкільнятами: пісочок, водичка…

— А ще фарби, — додав пан Еліс. — Там завжди багато малюють.

— Але, на жаль, його там усі помітять. Уяви собі Сіґі у школі. Як він стоїть там у шкільній формі, з шоломом на голові й Носодлубом при боці… - Пенні Еліс розсміялася. — Ні, мабуть, для школи він уже застарий.

— Він може піти до школи зі мною, — втрутився Тім, висунувши голову з дверей. — Інші учні прикайфують.

— Прикайфують? Хто навчив тебе таких слів? — запитав пан Еліс.

— Яких слів? — здивувався Тім. — Одним словом, Сіґі може піти завтра зі мною. Панові Рамблу це сподобається.

— Сумніваюся, — пробурмотіла пані Еліс. — Не думаю, що це гарна ідея, Тіме.

— Ну, чого ти, — взявся вмовляти Тім. — Усі щось приносять. Ось минулого тижня Джеймс приніс кролика, а Речел Веґстаф — ляльку-ескімоску, зроблену з китової кості і шкіри тюленя.

— Так, але то ж не були справжні люди, — похитала головою пані Еліс.

— Зі справжніми людьми ще краще, — наполягав Тім. — Бо кроликів можна побачити коли завгодно, а той, до речі, ще й навалив купку на Джеймсову парту. А лялька була нецікава і смерділа тюленячою шкірою. От справжній вікінг — це буде круто. Сіґі зможе розповісти цілому класу, як він жив у часи вікінгів, і пану Рамблу це сподобається, бо він любить, коли учні щось приносять, і йому тоді не треба нічого викладати; і Сіґі не навалить купу, як кролик, і від нього не смердить… ну, принаймні не дуже.

Тімові батьки здивовано вислухали цю довгу промову.

— Нічого собі, — мовив тато. — Я й не думав, що ти знаєш аж стільки слів, Тіме.

— Я знаю мільярди слів, — пояснив Тім. — Просто я здебільшого розмірковую ними, а не вимовляю вголос. Інколи, коли я щось говорю, слова виходять недоречні, але цього разу так не сталося. Цього разу це були добрі слова.

Пані Еліс розреготалася.

— І то правда.

— То що, Сіґі може піти зі мною до школи?

Пані Еліс кивнула головою.

— Зробимо спробу, Тіме. Але він має чемно себе поводити. Піди і скажи йому це. Він там, нагорі. Пані Тиблетовата замкнула його в кімнаті, щоб він не наробив ніякої шкоди.

Тім блискавично зник, і наступної миті Еліси вже чули, як тупотять його ноги по сходах.

— Дивовижно, як однією парою ніг можна відтворити тупіт стада динозаврів, — вимовила пані Еліс. — Надіюся, ми прийняли правильне рішення, Кіфе.

— Знаєш, що я тобі скажу, — відповів пан Еліс. — Завтра ми майже цілий день не будемо бачити Сіґі. Що може бути краще?

Наступного дня Тім і Зоя відчували неабияку гордість. Вони йшли до школи обабіч Сіґі, тримаючи його за руки. Учні й учителі, звичайно, добре знали Сіґурда. Багато хто бачив його у Флотбі, коли він ходив там по крамничках разом із Елісами, але мати його в школі було набагато цікавіше. Справжній вікінг у їхній школі!

Більшість хлопчаків хотіли, щоб Сіґурд витяг Носодлуба і показав, як б’ються на мечах, але Зоя виявилася дуже розсудливою і спромоглася запобігти серйозному лиху на шкільному майданчику.

— Покажемо їм пізніше, Сіґурде, — сказала вона.

Тоді зчинилась невелика колотнеча, бо всі хотіли приміряти його шолом. І врешті-решт Зоя з Тімом посперечалися про те, в чий клас піде Сіґурд спочатку, але Тім переміг у суперечці, бо все ж таки це була його ідея.

Перед початком уроків директорка школи, пані Крок, представила всім Сіґурда.

Пані Крок була худенькою невисокою жіночкою із сивим волоссям, ошатно зібраним у вузол. Звертаючись до учнів, вона завжди ставала на невеличкий ящик, та все одно Сіґурд виявився вищим за неї.

Вікінг стояв біля директорки з шаленою посмішкою на обличчі, а його чорне волосся стирчало навсібіч з-під пошарпаного шолома.

— Діти, — почала пані Крок. — Ми дуже раді, що цього тижня з нами буде вікінг Сіґурд. Він вам розповість усе про життя вікінгів. Сіґурд — дуже поважний гість, і я прошу вас добре поводитися з ним. Сіґурде, чи ви хотіли б щось нам сказати?

Сіґурд ступив крок уперед і осяяв усіх в залі посмішкою.

— Я Сіґурд. Я прибув із Гедебі, Данія. Як я ся маю і те саме вам. — Він обвів рукою велику залу. — Це коло. Я люблю коло.

Пані Крок легенько його штурхнула.

— Школа, — прошепотіла вона.

— Так… шпала! — радісно вигукнув Сіґурд. — Шпала — гарне місце. Ви вчите різні речі. Я вас навчаю про вікінгів. Роблю вас добрими вікінгами. Тепер я кажу па-па, тисну вам руки і бувай здорова, пані Крокодилова.

Сіґурд повернувся до директорки, схопив її в руки, смачно чмокнув в обидві щоки, а тоді потерся своїм носом об її ніс.

— Ось так!

Пані Крок мало не впала зі свого дерев’яного ящика.

Вона стояла там, похитуючись і втративши дар мови, а Сіґурд шкірився до всіх присутніх.

— Це давній вікінзький звичай, — пояснив він. — Дивіться. Я ще раз вам показую, — і перш ніж пані Крок встигла отямитися, вона знову опинилась у волохатих ручиськах вікінга. — А тепер пробуйте ви, — гаркнув Сіґурд. — Усі вставайте. Підходьте до того, хто біля вас…

Ніхто не поворушився. Учителі приголомшено дивилися на нього й на директорку, що знепритомніла й поволі опустилась на підлогу. Учні сподівалися, що їм насправді не доведеться обійматися, цілуватися й тертися носами, але Сіґурд був невблаганний. Він дістав Носодлуба й розлючено замахав ним над головою.

— Встати усім! — наказав він. — А тепер покласти руки довкола ший, уті-путі, цілувати роти, усі-сюсі, і терти носи, шурхи-мурхи.

Це було дивовижне видовище. Сто тридцятеро учнів почали галасувати й тискати одне одного. Восьмеро вчителів також обіймалися, почервонівши від сорому.

— Обережніше, пане Рамбле, — попередила пані Блет. — Мій чоловік працює в поліції.

— Це ви обережніше, — холодно відповів той, — бо я мушу повідомити йому про вас.

Учні почали гидливо стогнати.

Навіть Тім і Зоя не були певні, що у вікінгів існував такий звичай.

— Фу! Ти мене чмокнула, Зою!

— Я ж не хотіла. Думаєш, мені цікаво з тобою цілуватися? Треба було відвернути лице. Я тепер заражуся від тебе чумою.

— Бе! Забери свого носа! — крикнула Речел Веґстаф якомусь п’ятирічному хлопцю, котрий відразу розплакався.

Сіґурд був страшно задоволений і шкірився до всіх. Він навіть не помічав, що між деякими учнями, а також учителями зав’язалися бійки. А ті, хто не бився і не сперечався, просто плакали. Нікому не сподобався цей вікінзький звичай.

— Тепер ми всі гарні друзі! — виголосив Сіґурд, не звертаючи уваги на те, що в залі всі борюкалися, кричали й намагалися втекти геть. Він нахилився, підняв непритомну пані Крок і закинув її собі на плече. Бо знав, як привести її до притомності.

Сіґурд попрямував коридором разом із директоркою, що погойдувалася в нього на плечі. Зазирав у кожну кімнату, аж поки знайшов туалет. Поклав пані Крок на кахельну підлогу, приперши її до стіни, тоді наповнив відро для миття підлоги холодною водою і вилив це все на бідолашну директорку.

Пані Крок смикнулася, ковтнула слину, закашлялася, виплюнула з рота воду й розплющила очі.

Її волосся безладно звисло на лице і плечі, а косметика потекла по щоках, залишаючи довгі чорно-сині плями. Вона сиділа у величезній калюжі води й дивилася на вікінга, котрий знову діловито наповнював відро.

— Ні-і-і-і-і-і-і-і-і! Геть від мене! — заверещала вона. Тоді зірвалася на ноги й побігла коридором як ніколи швидко.

— Пані Крокодилова очуняла, — пробурмотів собі під ніс Сіґурд, задоволено дивлячись їй услід.

Він щойно півгодини був у школі, але вже встиг учинити тут суцільний розгардіяш.

4. Паніка на морі

Сіґурд, Тім і Зоя стояли в кабінеті директора, дивлячись на пані Крок.

— Щось сьогодні день почався погано, — пробурмотіла директорка.

Одна зі шкільних кухарок люб’язно позичила директорці кухарський халат, щоб та могла вбратись у щось сухе.

Волосся пані Крок і далі стирчало навсібіч, тому вона запхала його під кухарський ковпак.

Тім страшенно здивувався, побачивши пані Крок у синьому халаті.

— Ви будете сьогодні щось готувати, пані Крок?

Зоя, котра чудово знала, чому пані Крок перебралася кухаркою, штурхнула брата, але було вже запізно.

Пані Крок пронизала його сталевим поглядом.

— Ні, Тіме, я не збираюся варити. Я вбрала цей халат тому… тому, що вранці я намочила одяг і мусила перевдягнутися.

Тімові очі мало не вискочили з орбіт.

— Ви помочилися! — вражено прошепотів він.

Пані Крок почервоніла як рак.

— Звичайно, ні! Не говори дурниць! Я мала на увазі, що мій одяг став мокрим. Бо його облив оцей твій приятель вікінг.

Директорка зміряла лютим поглядом Сіґурда, а той тільки знизав плечима.

— Я пробую допомогти, — пояснив він.

Пані Крок зітхнула.

— Я знаю. Розумію, що це було ненавмисне. Але якщо ви ще збираєтесь сьогодні відвідати уроки, прошу не робити більше з учнями або вчителями жодних таких дурниць, як ті, скажімо, ідіотські поцілунки й обійми.

— Звичай вікінгів, — прохрипів Сіґурд.

— Так, я знаю, що у вікінгів був такий звичай. Але ж ми не вікінги. Ми цивілізовані людські створіння.

Сіґурд насупився.

— Вибучте мені, — сказав він. — А чому ці вили сховані в людськім корінні?

— Ой, забудьте це — бідолашна пані Крок почувала себе цілковито виснаженою, а ще ж була щойно за чверть десята ранку. — Тіме, прошу відвести Сіґурда у ваш клас, але дуже-дуже прошу прослідкувати, щоб він більше не робив якихось дурниць.

— Я не дурний, — запротестував Сіґурд.

— Звичайно, ні, — посміхнулася пані Крок, показуючи їм на вихід і зачиняючи за ними двері.

— Ви просто абсолютний і невиліковний психопат, — пробурмотіла вона собі під ніс і знеможено впала в крісло. Тоді обережно висунула зі свого столу маленьку шухлядку і взяла там невеличку сріблисту фляжечку.

Просто дивовижно, скільки мешканців Флотбі мали такі фляжечки. їх скуповували шаленими темпами, відколи в село повернувся Сіґурд.

Сіґурд ледве втиснувся на сидінні біля Тіма, запхавши коліна під стіл.

Тім шкірився до однокласників, а ті поглядали на величезного волохатого вікінга, що сидів у їхньому класі.

Пан Рамбл усміхнувся.

— Діти, цього ранку нам дуже пощастило. Тімів приятель Сіґурд розповість нам зараз про вікінгів. А я посиджу тихенько тут у куточку. Сіґурде… може б, ви вийшли сюди, до дошки?

Вікінг засяяв радісною посмішкою й підвівся. На жаль, його коліна застрягли під столом, через що той перевернувся і з тріском упав на підлогу.

Речел Веґстаф захихотіла.

— Він занадто незґрабний як на вікінга, — пробурмотіла вона. — Не вірю, що він справжній вікінг. Він просто вдає з себе такого.

— Він справжній! — просичав Тім, ставлячи на місце стіл. — А ти можеш заткнутися, Речел.

Речел миттєво підняла руку й шалено замахала нею.

— Пане Рамбл, Тім каже, щоб я заткнулася!

«І правильно каже», — подумав пан Рамбл, але тоді посміхнувся і сказав:

— Вам слово, Сіґурде. Що ви нам сьогодні розкажете?

Сіґурд зняв шолом, почухав потилицю, знову натягнув на голову шолом і подивився на свої ноги.

— Я вікінг! — повідомив він.

— Так, ми це знаємо, — зітхнув пан Рамбл.

— Я Сіґурд із Гедебі, Данія.

— Так. І це ми знаємо.

— Я лютий воїн, — Сіґурд скривив страшезну міну, і Менді Перкінс заверещала. Менді Перкінс завжди верещала — треба чи не треба.

— Це він тільки вдає, — зауважив хрипким голосом Тім.

— Не бійся, Менді, Сіґурд грає роль, — пояснив пан Рамбл. Він подивився на вікінга. — Розкажіть нам про життя в Гедебі, Сіґурде.

— Гедебі — моє село. Багато вікінгів: дехто великий, як я, дехто маленький, як дитинка, дехто молодий, як Тім, а дехто старий, як Срамбл…

— Рамбл! — втрутився пан Рамбл. — І я, до речі, не старий. А що ви їли?

Сіґурд заплющився і облизав губи.

— Іноді ми маємо великий букет, — сказав він. — Великий-великий букет на честь Тора, бога грому.

— Він має на увазі бенкет, — прошепотів Тім решті учнів, які вже почали хихотіти.

— Ми їмо курчата, свині, буруни і лози.

— Барани і кози, — пробурмотів Тім.

— А я вважаю, що люди не повинні їсти м’ясо, — втрутилася Речел. — Я вегетаріанка.

Сіґурд насупився, схилився над її столом і поклав долоню на Носодлуба.

— Вікінги вбивають ветеранок, — просичав він.

— Ой! — пискнула Речел і надовго замовкла.

Після цього якийсь час усе йшло добре. Учні захопилися тим, що їм розповідав Сіґурд, і почали засипати його питаннями.

Тім гордо сидів і слухав свого приятеля з X століття, а пан Рамбл тихенько дрімав собі в куточку.

І лише тоді, коли Тері Рівз узявся розпитувати про човни вікінгів, справи знову почали псуватися. Тері хотів довідатися, звідки веслярі знали, коли їм треба веслувати.

— Я колись поплив з татом на човні, - сказав він. — Ми з татом мали по два весла, але не могли занурити їх у воду одночасно. Ми просто кружляли на місці, аж поки він ударив моє весло своїм, і вони обидва тріснули, а тоді нас насварили й мусили рятувати.

Сіґурд кивав головою: це все йому було дуже добре відомо. Він сам був безнадійним веслярем, але ніколи в цьому не зізнавався. Навпаки, завжди вдавав, що чудово веслує.

— Я показую, як ми веслувати, — пообіцяв він. — Спочатку кладемо столи ось так, на бік, — він поставив столи в два ряди ніжками всередину. — Тепер постав туди млинці.

— Млинці? — перепитав Тері. — Я не маю млинців.

— Мама мені дала млинці з сиром, — сказав Джеймс. — Але це мені на обід.

— Я думаю, він мав на увазі стільці, - припустив Тім.

— Млинці! — вишкірився Сіґурд, а тоді почав брати стільці і розставляти їх у чотири ряди між столами. — Ось ми маємо весла.

Тім подивився на столи і стільці.

— Сіґі зробив корабель! — вигукнув він. — Дивіться, столи — це борти корабля, а стільці — лавки, на яких сидять веслярі. Кайфово… я зараз дістану весла! Джеймсе… ходи зі мною, і ти, Тері.

Хлопці вибігли втрьох із класу, а пан Рамбл і далі похропував собі в куточку, уявляючи себе у сні вікінгом.

Невдовзі Тім повернувся разом із друзями. Вони добряче почистили комірчину прибиральниць, забравши звідти мітли з довгими ручками, віники, швабри, одним словом, усе, що бодай віддалено нагадувало весла.

— Тепер беріть весла! — крикнув Сіґі. Діти повсідалися на стільцях і взяли в руки весла. — Пливемо в Гедебі! Весла вгору!

У повітря злетіли чотирнадцять віників, швабр і мітел. Зліва по борту з підвіконь гепнулися на підлогу кілька вазонів із квітами, а справа по борту впав цілий стелаж з банками, в яких були свіженькі фарби, й ці фарби почали творити кольоровий океан, по якому плив цей корабель.

Сіґурд ще ніколи не бачив таких безнадійних веслярів.

Він вистрибнув на письмовий стіл пана Рамбла і видобув зі своїх пошарпаних піхов Носодлуба.

— Веслувати на мою команду! — заревів він, відбиваючи на столі пана Рамбла веслярський ритм важким лезом свого Носодлуба. — Вгору! Вниз! Вгору! Вниз!

Величезні дерев’яні тріски відколювалися від столу і розліталися в повітрі. Корабель почав тонути.

Веслярі постійно сварилися, бо мимоволі гупали одне одного своїми ‘мітлами і швабрами. Менді Перкінс заверещала. Селлі жбурнула в Адама квітковим горщиком, бо подумала, що той облив її фарбою, а Тері зіштовхнув Тіма за борт.

Сіґурд так вистрибував, що зачепив рогом свого шолома один із світильників над головою, зірвавши його зі стелі. Він не зумів втримати рівновагу, маючи на шоломі велику флуоресцентну лампу, і за кілька секунд гримнувся прямо на коліна пана Рамбла.

— Е-е? Е-е? Е-Е! — закричав пан Рамбл, виборсуючись з-під Сіґурда. Він озирнув класну кімнату. Учні повзали по штучному морю з фарб, бруду і квітів, штурхаючи одне одного швабрами і мітлами. Зі стелі, з того місця, де висів світильник, сипалася штукатурка, а сам вікінг крокував кімнатою з довжелезною трубкою денного світла на шоломі й вигукував:

— Вгору! Вниз! Вгору! Вниз!

Його перекричав пан Рамбл:

— Геть звідси! Геть! — ревів він, схопивши якусь жердину і штурхаючи Сіґурда. — Негайно забирайтесь геть із мого класу! Ви не вікінг — ви стихійне лихо!

Він зі страшною силою востаннє штурхнув Сіґурда, і той полетів шкереберть коридором.

Була вже майже дванадцята година, і це вже вдруге Сіґурд учинив у школі суцільний розгардіяш.

5. Самотній вікінг

Під час обідньої перерви пані Крок відвезла Сіґурда додому. Варто було їй поглянути на класну кімнату пана Рамбла, що зазнала кораблетрощі, як вона відразу вирішила, що це — єдиний вихід.

Зоя і Тім поїхали з нею, щоб пильнувати Сіґурда.

Пан і пані Еліси зовсім не здивувалися, побачивши Сіґурда, котрого підштовхувала вгору готельними сходами пані Крок, а от побачити директорку, вбрану в кухарський халат, вони аж ніяк не очікували.

Зоя звернула увагу на приголомшений вигляд її батьків.

— Довга історія, — сказала вона.

— І мокра, — додав Тім.

Пані Крок затрималась тільки для того, щоб зробити маленьке повідомлення.

— Якщо цей вікінг бодай хоч раз з’явиться поблизу моєї школи, я його вб’ю, — сказала вона, не добираючи слів. — Мабуть, задушу його власними руками. Можливо, навіть покришу його на дрібонькі шматочки і сховаю їх у тисячі різних шухлядок у моїй шафці для документів.

— Отже, з цього задуму нічого не вийшло? — зітхнув пан Еліс.

— Це, пане Еліс, ще дуже м’яко сказано.

Пані Крок крутнулась на підборах і рушила назад до свого авта. Гримнули дверцята, заревів мотор, завищали колеса, і пані Крок щезла з очей.

— Ого! Оце так водій! — вимовив Тім.

Запала довга, холодна мовчанка, й усі застигли на готельних сходах.

Сіґурд зобразив люб’язну посмішку, а його темні очі почергово зупинялися на кожному з Елісів.

Навіть Тім відчував, що насувається біда… серйозна біда. Він намацав сестрину руку, й вони непомітно прослизнули в готель. Сховалися за вхідними дверима і нашорошили вуха, відчайдушно намагаючись дізнатися, що ж там зараз буде.

Пан і пані Еліси стояли біля дверей, загороджуючи собою вхід.

— Ти не можеш сюди заходити, — сказав пан Еліс. — Вибач, Сіґурде, але тобі тут більше немає місця. Щоразу, коли ти з’являєшся, стається якесь лихо. У нас немає можливості розплачуватися за всі твої помилки, і ми більше не можемо дозволити тобі жити в нашому готелі. Мусиш кудись піти. Пані Тиблетовата може залишатися тут, поки знайде собі щось відповідне. А ти тим часом мусиш давати собі раду сам.

Тім і Зоя кулею вилетіли зі своєї схованки за дверима.

— Тату! Мамо! Ви не можете викинути його геть!

— Ще й як можемо, — заперечила пані Еліс. — Можливо, вам це здасться жорстоким, але Сіґурд мусить піти геть. Він обійшовся нам уже в сотні, а то й тисячі фунтів. Він усіх довів до ручки. Ми з вашим татом не годні більше цього витримувати. У нас і так по горло клопотів з готелем, особливо тепер, коли наші справи такі кепські.

— Але ж не викидати його геть! — заплакала Зоя. — Це несправедливо. Він стане бездомним.

— Я про це подумав, — сказав пан Еліс. — Він може пожити в теплиці, аж поки пані Тиблетовата знайде для нього щось краще.

— У теплиці? Але ж тату, там розбито півскла.

— Я знаю. Сіґурд сам його й розбив, так що це його проблема. Заходьте всі всередину, бо Ремсботоми вже зачекалися обіду.

Пан Еліс заштовхав дітей у готель, а пані Еліс рушила за ними слідом. Озирнулася на порозі і зміряла Сіґурда суворим поглядом.

— Ти сам собі створив усі ці проблеми, Сіґі, - сказала вона. — Спробуй хоч раз розв’язати їх сам.

Вона зайшла всередину й замкнула двері, а тоді притулилася до них спиною з блідим і викривленим обличчям. їй ще в житті не доводилося приймати таке важке рішення, але рано чи пізно це треба було зробити. Сіґурд мусить нарешті збагнути, що таке відповідальність перед іншими людьми.

Сіґурд стояв на готельному порозі, дивлячись на зачинені двері.

Усі його друзі, усі люди, котрих він так сильно любив, були по той бік дверей, недоступні для нього. Він поволі став спускатися готельними сходами, не відводячи очей від вхідних дверей готелю «Вікінг», але ті не відчинялися. Тоді він відвернувся й пошкандибав собі геть.

Тім і Зоя сиділи на Зоїному ліжку, притулившись спинами до стіни й підібгавши до грудей коліна.

— Річ у тому, що Сіґі може опинитися де завгодно. І що завгодно могло б уже з ним статися.

— Його б могли викрасти, — припустив Тім.

— Ага… — відповіла Зоя, хоч не могла собі уявити, якій нормальній людині прийшло б у голову викрадати такого смердючого і брудного воїна-вікінга, як Сіґурд.

— Йому б міг висмоктати всю кров Дракула, — вів далі Тім.

Зоя подумала, що це також малоймовірно.

— Або його роздер би на шматки вовкулака, або його забрали б кудись із нашої планети триголові й десятиногі інопланетяни…

— Тіме!

Тім наморщив лоба й почав старанно рахувати щось на пальцях, після чого повернувся до сестри:

— Зою, якщо хтось має десять ніг, то що, в нього має бути п’ять задів?

— Тіме! Що ж нам робити з Сіґі?

— Це татова вина, — пробурмотів Тім крізь зуби.

— І мамина, — додала Зоя. — їх треба заарештувати, віддати під суд і звинуватити в… е-е… — Зоя не могла придумати, в яких правопорушеннях могли б звинуватити їхніх батьків.

— Жорстокості до вікінгів, — запропонував Тім.

— Ага, щось такого.

Ненадовго запала тиша, під час якої Тім намагався ще щось вигадати, але тоді облишив ці спроби.

— Може, нам протягти його в готель контрабандою? — пробурмотіла Зоя.

— Протягти контрабандою? Класна ідея! Можемо його сховати в моїй кімнаті!

— Не думаю, що це гарна думка, Тіме. Краще б йому зупинитися в одному з порожніх готельних номерів.

— Інколи ти буваєш доволі розумна, як на дівчину.

Зоя подивилася на усміхненого брата.

— А ти буваєш доволі дурний, — відповіла вона. — Здебільшого.

Посмішка зникла Тімові з обличчя.

— Це не надто люб’язно, — прохрипів він. Вона всміхнулася і взяла його за руку.

— Ходімо. Спробуймо знайти Сіґі. Мабуть, він десь на березі. Він завжди йде і дивиться на море, коли засмучений.

— Звідки ти все знаєш? — здивувався Тім, який нічого подібного не помічав.

— Бо я — дівчина, і я розумна.

Тім не знав, що й відповісти. Це ж просто ганебно, що він на два роки молодший за сестру. Це означає, що Зоя завжди буде на два роки старша. Вона завжди його випереджала. Він ніколи в житті не зможе її наздогнати. Життя — несправедлива штука.

Зоя таки мала рацію. Сіґурд був на пляжі, стояв там біля самої води й дивився на гладеньке сіре й іскристе море, а невеличкі хвильки підкочувалися до його ніг і вкривали їх піною.

Діти тихенько підійшли і стали збоку.

— Сіґі? — Зоя взяла його велику руку.

— Гм-м-м-м-м-м-м-м?

— Про що ти думаєш?

— Думаю, що Сіґурд дурний, — прогарчав вікінг. — Найдурніший у всьому світі.

— Ні, не дурний! — вигукнув Тім.

— Дурніший за віслюка, дурніший за собаку, дурніший за маленьку-шменьку-премаленьку-мацюпуську-шмуську мишку.

— Ні, не дурніший! — повторив Тім.

Сіґурд тяжко й понуро зітхнув, а тоді жбурнув у море камінчик.

— Я дурніший за моркву, — сумно виголосив він.

Зоя відчула, що розмова швидко зводиться до перераховування різних тварин і овочів. Сіґурд, мабуть, міг би так годинами картати себе.

— Слухай, ми з Тімом маємо гарну ідею. Можемо завести тебе знову в готель контрабандою.

— Вибач, а що таке «контрабандою»?

— Ми крадькома заводимо тебе в готель, коли ніхто нас не бачить, а тоді ти ховаєшся в одному з вільних номерів.


Вікінг у моєму ліжку

Сіґурд намацав руками ще один камінь і шпурнув його якомога далі. Камінь цілу вічність летів у повітрі, аж поки шубовснув далеко в морську воду. В небо здійнялися бризки й піна, позначаючи місце його падіння, а потім усе щезло. Сіґурд обернувся до Зої й помахав головою.

— Ні, — рішуче заперечив він. — Я не йду крадькома контрабандою. Пан і пані Еліси дуже сердиті на Сіґурда. І правильно. Я поганий.

— Зовсім не поганий! — запротестувала Зоя. — Ти просто трохи інакший.

— Я роблю безлад, — вів далі Сіґурд. — Ламаю речі, дратую людей. Я не потрібний у готелі. Я вмію тільки одне — робити біду. Біду я роблю легко-прелегко. Люди кажуть: Сіґурд, що ти робиш? Я кажу, що роблю біду. Я добре роблю біду. Хочете велику біду, малу біду або передню біду?

— Сіґурде, — благально мовила Зоя. — Не кажи такого. Будь ласка, вертайся в готель.

Але вікінг забрав від неї свою долоню.

— Іди додому, Тім. Іди додому, Зоя. Я знайду, де спати. Може, піду в копицю, як казав пан Еліс.

— Теплицю, — виправив його Тім, — а не копицю.

Сіґурд знизав плечима.

— Теплиця, копиця… гарне місце для дурного як квасоля. Ви розумні… ваш дім — готель. А я тепер тут буду сам. Хочу подумати.

Тім і Зоя попленталися назад вологим піском без нього.

— Але ж він насправді не дурний як квасоля? — запитав Тім.

— Звичайно, ні. Він просто трохи зажурився.

— І він не робить біди, правда?

Зоя трохи замислилася, перш ніж відповісти.

— Ну, трошки робить, — сказала вона. — Справді. — Вона ступила кілька кроків, а тоді знову заговорила: — Мабуть, тому він мені так і подобається.

6. Пляцки з бруду «шурх», а з корови «пурх»

Тім і Зоя цілий вечір намагалися вблагати своїх батьків, але нічого з цього не вийшло. Навіть пані Тиблетовата вважала, що пан і пані Еліси вчинили правильно.

— Я б уже давно вигнала його в три шиї, - сказала вона.

— Як ви можете таке казати? — обурилася Зоя. — Ви ж одружилися з ним. Мали б його кохати!

— Можна когось кохати, Зою, але це не означає, що треба миритися з усім, що людина виробляє. Я справді люблю Сіґі, але ж більшість часу він нагадує величезну дитину. Мусить навчитися, як треба себе поводити.

— Чому? — запитав Тім.

— Тому що так повинні робити всі люди, навіть вікінги з X століття.

— Та ну! — Тіму так зовсім не здавалося.

Зоя поділяла братову думку, але спробувала виразити її належними словами.

— Сіґі подобається людям, бо він інакший, — сказала вона. — Подобається тому, що він себе поводить не так, як ми всі. Тому з ним так цікаво.

Пані Еліс ледь-ледь усміхнулася.

— Ти, звісно, маєш рацію, Зою, але мусиш визнати, що нам з цим дуже важко впоратися. Іншим людям легко реготати, коли Сіґі робить дурнуваті помилки; але ж вони не мусять потім збирати потрощені речі і платити за заподіяну шкоду або день у день жити разом із ним. А ми мусимо.

— То ви його так і не пустите назад? — запитав Тім.

— Ні, — відповів пан Еліс. — Вибач.

— Тоді я з вами більше ніколи не заговорю і буду страйкувати.

— Але ж ти і так ніколи нічого не робиш, — зазначив пан Еліс.

— Я оголошую голодівку, — люто зиркнув на батьків Тім. — Нічого не їстиму, аж поки ви не пустите в готель Сіґі.

Отак! Тепер-то вони швидко змінять своє рішення!

— Добре, — сказала пані Еліс. — Ми тепер хоч заощадимо трохи на харчах.

— То ви мене заморите голодом? — вигукнув Тім.

Пан Еліс похитав головою.

— Звичайно, ні, Тіме. Ми не моритимемо тебе голодом. Ти зможеш їсти, коли захочеш. Це ж ти оголосив голодівку, а не ми.

Тім стиснув кулаки. Це вже в ніякі ворота не лізе. Його знову переспорили. Він зірвався на ноги і вибіг з кімнати.

Зоя глянула йому вслід.

— Дивіться, що ви наробили! — крикнула вона й вилетіла з кімнати вся в сльозах.

Пан і пані Еліси перезирнулися з пані Тиблетоватою.

— Ой лишенько, — зітхнула пані Еліс. — Нелегко це все.

— Усім нелегко, — погодилася пані Тиблетовата. — Але не журіться. Я впевнена, що врешті-решт усе буде добре. Тім не витримає довго без їжі.

— Та це я знаю, — відповіла пані Еліс. — Мене турбує Зоя.

Пані Тиблетовата поплескала пані Еліс по руці.

— Зоя розумна дівчинка і дуже вразлива. Я впевнена, що вона все розуміє, і тому це так її засмутило. Сіґі не пропаде. Та що там казати, адже коли він був справжнім вікінгом у справжні вікінгівські часи, мабуть, не одну сотню ночей провів просто неба. Про нього я б анітрохи не турбувалася. На добраніч!

Тім вирішив не здавати позицій. Відмовився від вечері, а перед сном залишив недоторканими тістечко й сік.

Коли заліз у ліжко, був голодний як вовк. Його шлунок бурчав і вимагав їжі, а Тім проклинав самого себе за те, що оголосив голодівку.

Він кілька годин крутився в ліжку, а коли вже нарешті почав засинати, почув, як відчинилися двері до спальні. У кімнату швиденько прослизнула Зоя, причинивши за собою двері. Вона навшпиньки підійшла до ліжка.

— Ти ще не спиш?

— Ясно, що не сплю. Мій шлунок бурчить як дурний. Не дає мені заснути.

— Я тобі принесла трохи їжі, — прошепотіла Зоя і витягла з-під халата два чималі бутерброди. — До них, здається, прилипло трохи пуху. Мусила їх тут ховати.

— Нормально, — озвався Тім, запихаючи одного до рота. — Мені дуже подобаються пухкі бутерброди. Дякую. Я вже вмирав з голоду.

— Я знала, що ти вмираєш. Але все одно ти вчинив дуже відважно, оголосивши голодівку.

— Так? Так! І справді. Я ж міг загинути.

— Тіме… але ж ти був без їжі всього десять годин, — засміялася Зоя.

— Десять годин? Мені здалося, що минуло десять місяців.

Зоя сіла скраєчку Тімового ліжка.

— Я завтра спробую принести тобі щось після сніданку. Пан Тревіс завжди залишає свою грінку і…

Зоя замовкла на півслові, спохмурніла й підійшла до вікна. Відхилила трошки фіранки й зазирнула в пітьму.

— Ти це почув?

— Ні? А що?

Тім вислизнув з ліжка й підійшов до Зої. Тепер вони удвох могли чути якісь химерні звуки. З дальнього куточка готельного саду долинало бамкання, гупання і шкрябання.

— Хто там щось робить? — запитав Тім.

— Не знаю, — відповіла Зоя, — але я, здається, щойно бачила свиню.

— Свиню! Не будь дурною!

— Ну, щось таке подібне на свиню, — наполягала Зоя.

— Може, це був вовкулака, — прошепотів її брат, вирячивши очі. — Або привид.

— Це була свиня, — повторила Зоя.

— Може, то був свинячий привид, — доводив своє Тім. — Страшний Свинячий Привид із Флотбі. А може навіть, вовку-свино-лака-привидяка…

— Вовку-свино-щось-там-привидяка?

— Ага… з кігтями, що світяться в темряві, рентгенівськими очима й таке інше…

Зоя знову затулила фіранку і спробувала набратися відваги.

— Ну, я не знаю, що це, але щось там надворі діється. Я зійду вниз, щоб подивитися.

— А я піду з тобою, — сказав Тім, раптово відчувши, що не хоче залишатися сам. Він схопив свій ліхтарик.

Діти спустилися навшпиньки сходами і перетнули скрадаючись готельну кухню.

Зоя тихенько відімкнула задні двері.

Звуки були тепер значно гучніші: крекіт, попискування, ляскіт і гупання.

Зоя намацала Тімову руку.

— Ти боїшся? — прошепотіла вона.

— Ні, — збрехав Тім. — А ти?

— Я трошки.

— То і я теж, — зізнався Тім.

Вони рушили стежкою до темної галявини, поволі наближаючись до джерела всіх оцих звуків. Підійшли до теплиці, і тут прямо перед ними виникла величезна темна постать, страшенно налякавши дітей.

— Ай! — заверещав Тім, випустивши з рук ліхтарика, і побіг, як божевільний, галявиною. — Це вовку-привид!

— Ай! — зарепетувала Зоя, кинувшись бігти в інший бік.

— Ай! — заревів Сіґурд, кидаючи на землю велику в’язку гілок, і витяг свого Носодлуба. — Це грабліжники! Ви погані люди… пришли пограбати готель. Я вб’ю грабліжників!

Тім перестав бігти й озирнувся.

— Я не грабліжник, тобто не грабіжник, — сердито буркнув він. — Я Тім.

Сіґурд перестав гамселити нічне повітря Носодлубом і вгамувався.

— Ви мене налякали, — сказав він Тіму і Зої.

— Ні, це ти нас налякав! — заперечила Зоя. Але я рада, що з тобою все гаразд, Сіґі. А що ти тут робиш?

Сіґурд запхав Носодлуба назад у піхви. Місячний промінь освітив його білозубу посмішку.

— Я вам показую. Я стою на березі й думаю. Починається приплив. Вода піднімається аж до колін. Я далі думаю, що робити. Вода піднімається до пуза. Я далі думаю. Вода піднімається до шиї. Думаю, що втоплюся, тому вилажу з моря і йду дорогою. Тоді мені приходить у голову свинка.

— Думка, — виправила його Зоя.

— Ні, — заперечив Сіґурд. — Свинка. Дивіться.

Сіґурд завів дітей в самий кінець готельного саду. Сіґі зробив там загороду. Забив у землю дерев’яні кілки, обв’язавши їх гілочками. Ці гілочки обмастив якоюсь багнюкою, що й досі ще не висохла.

А в тій загороді лежали три величезні свині. Вони сонно поглядали на Тіма і Зою. Одна з них неголосно рохнула.


Вікінг у моєму ліжку

— Ти сам це зробив? — захоплено пробурмотіла Зоя. — Зробив цей тин? Я й не знала, що ти вмієш майструвати паркани, Сіґі.

— Вікінги завжди роблять такі паркани. Береш кілок, гуп-гуп. Береш гілки. Змішуєш грязюку, солому й коров’ячі пляцки…

— Коров’ячі пляцки? — перепитав Тім, не впевнений, що хоче й далі слухати, як плететься тин.

— Вони додають туди коров’ячий послід, — пояснила Зоя.

— Фу, яка гидота! — вигукнув Тім. Сіґурд похитав головою.

— Я не знайти корову. Пляцків немає, але паркан усе одно добрий.

— А звідки взялися свині? — запитала Зоя.

— Я їх знайти.

— Ти знайшов трьох свиней?

Було дуже темно, тому Тім і Зоя не могли бачити, як почервонів Сіґурд. Він пішов назад до теплиці, щоб забрати ту в’язанку гілок, що впала в нього з рук.

— Я навіть знайти чотири свині, вони йти дорогою, але одна утікати, туп-туп. Велика свиня. Дуже велика свиня. Велика погана свиня. Ви бачите свиню?

— Ні, ми не бачимо свиню… тобто ми досі ніде не бачили свиней, — відповіла Зоя.

— Це нічого. Я тепер будую дім для Сіґурда, — сказав вікінг, і почав забивати в землю низку височеньких паль. — Готель заскладно для вікінга. Я роблю дім вікінга в саду. Це ще довго. Ви йдіть спати. Я бачу вас у…

— О-о-ой!

— А-а-ай!

Несподівані крики з готелю урвали Сіґурда на півслові.

Відчинилося вікно однієї спальні, і діти здивовано побачили своїх батьків, які з такою швидкістю вибиралися назовні, немовби готель був охоплений полум’ям.

Пані Еліс зуміла вхопитися за густе гілляччя плюща, що вився обабіч віконної рами, а от пан Еліс повис над землею, вчепившись кінчиками пальців у підвіконня.

За кілька секунд почулося голосне й сердите рохкання, а тоді велетенська свиноматка виставила на підвіконня свої свинячі ніжки й визирнула з вікна, пирхаючи і чмихаючи, немов якийсь плотолюбний людожер.

— Допоможіть! На поміч! — крикнув пан Еліс. — Рятуйте нас! У нашій спальні велетенська свиня!

7. Хай живе Сіґурд!

Сіґурд кинувся на допомогу. Схопив драбину, що лежала за теплицею, і помчав до готелю. Пенні Еліс зуміла спуститися вниз плющем, але її чоловік і далі висів на кінчиках пальців. Сіґі блискавично злетів угору драбиною й відірвав пана Еліса від підвіконня. Закинув його собі на плече і швиденько спустився вниз, а кровожерлива свиня почала роздирати своїми лиховісними зубиськами найкращі оксамитові фіранки Елісів.

— Сіґурде, ти врятував мені життя, — видихнув пан Еліс. — Я дуже вдячний тобі, але що ж нам тепер робити? Свиня вже зжерла килимок у коридорі, кілька рослин у вазонах і ту чудову картину з зображенням гавані у Флотбі.

— І взагалі, звідки та свиня взялася? — запитала пані Еліс. — Чи це якимось чином пов’язано з тобою, Сіґурде?

— Це не його вина, — бовкнув Тім. — Сіґі знайшов їх на дорозі.

— Їх? — перепитав пан Еліс. — Ти ж не хочеш сказати, що їх тут декілька? І як це можна знайти на дорозі свиню? Це ж сміхота.

Зоя потягла батьків до Сіґурдової загороди для свиней.

Пан і пані Еліси вирячилися на трьох сонних жильців.

— Сіґі сам це зробив, — пояснила Зоя. — Хіба ж він не розумний? Він сплів цей тин, а тепер ще й будує собі хатку… подивіться.

— Не треба міняти тему, Зою. Звідки ці свині взялися? Тут ще ніхто не зустрічав свиней, що прогулюються собі дорогою, немовби йдуть на базар, — зронив пан Еліс.

Сіґурд розреготався.

— Свині йдуть на базар! Ги-ги! Дуже добре! Дуже смішно! Це маленьке поросятко хоче щось купити!

— Це зовсім не маленькі поросятка, Сіґурде. Це найбільші свині, яких я будь-коли бачив. Ти їх, напевне, вкрав? Поцупив з тієї свиноферми біля круч.

Сіґурд перестав сміятися і з серйозним виразом закрутив головою.

— Я не красти! Я знайти на дорозі. Я йти по дорозі. Свиня йти назустріч. Одна, дві, три, чотири свині. Я кажу: «Привіт, свиня! Ходи зі мною. Я роблю тобі гарний дім». Свиня йти за мною. Я йду сюди і роблю паркан для свині, але одна втікає. Вона дуже велика, як дракон. Уже темно. Я не бачу, де вона йде. Може, вона голодна. Може, вона йде в готель. Тепер вона їсть фіранки.

Зоя смикнула вікінга за рукав.

— Сіґі, я думаю, що пані Тиблетовата досі десь там, — прошепотіла вона.

Пан Еліс розпачливо скрикнув.

— А ще пан Тревіс і Ремсботоми!

— Не боятися, тут Сіґурд! — заревів вікінг і видобув свого Носодлуба. Змахнув над головою величезним мечем і прибрав найгероїчнішу позу. — Я зараз ловлю свиню і рятую готель «Вікінг», рятую всіх. Тоді ви всі кричати мені: «Слава Сіґурду! Він відважний! Він розумний! Що нам робити без нього?» Отак! Я йду на бій зі свинею-драконом.

І на цих відважних словах Сіґурд попрямував до готелю, залишивши позаду Елісів, які стояли на газоні, втративши дар мови. Вони міцно притулилися одне до одного.

— Це кінець, — пробурмотів пан Еліс. — Можемо вже нині закриватися. Після цього вже ніхто не захоче зупинятися в нашому готелі.

А тим часом у готелі «Вікінг» Сіґурд піднімався угору сходами і тримав напоготові Носодлуб. Його очі люто виблискували в темряві. Йому навіть у голову не прийшло, що можна ввімкнути світло.

— Ти тут, свинюка-бука? Я йду по тебе. Я роблю з тебе шинку. Свинка дістане на горіхи від Сіґі. Сюди, паця-паця-паця!

Сіґурд підійшов до дверей першої спальні. Він на мить зупинився, міцно вхопився за ручку, порахував до трьох і ввірвався в кімнату.

— Ага! Урррра!

У відповідь на його лютий бойовий клич пан і пані Ремсботоми налякано заверещали, прокидаючись зі сну.

Пан Ремсботом гепнувся з ліжка і знепритомнів. Пані Ремсботом заголосила, що її чоловік помер, і також миттєво зомліла.

Сіґурд пошукав під ліжком. Одчинив шафу й почав тикати скрізь Носодлубом, дірявлячи одяг Ремсботомів. Свині там не було. Він крекнув і рушив до наступної кімнати.

— Раз, два, три… Ага! Урррррааа!

Пан Тревіс сидів на ліжку й дивився телевізор. Він навіть не глянув на вікінга.

— Це обслуга? — запитав він. — Пора вже принести чайочок. Я чекаю… Господи! — пан Тревіс глухо пискнув, бо Сіґурд підняв один кінець ліжка і пан Тревіс опинився на другому кінці, загорнутий у простирадла й покривала.

Свині під ліжком не було.

Сіґурд пожбурив кінець ліжка на підлогу й пішов до наступних дверей.

Пані Ремсботом тим часом очуняла, але її чоловік, на жаль, і далі був непритомний. Усе ще гадаючи, що він помер, вона витягла бідолаху зі спальні за ноги й почала волати на поміч.

Сіґурд тим часом підійшов до ванної кімнати. Він було вже зібрався відчиняти ногою двері, коли вони самі зненацька відчинилися з такою силою, що Сіґурд гупнувся спиною об стіну. З ванної вибігла свиня, що була завбільшки майже як два зв’язані докупи тигри і втричі за них страшніша. Голову свиня мала величезну, немов бачок для сміття — бачок з іклами. Туша була завбільшки з бульдозер.


Вікінг у моєму ліжку

Свиня вибігла з ванної й зупинилася. В зубах вона стискала залишки щітки для унітазів. Якимось чином до її голови причепився шланг від душу, велетенський її задок був сором’язливо прикритий рушником, а на одній із задніх ніг висів рулон туалетного паперу, що розкручувався, залишаючись позаду довгою білою стрічкою.

Наприкінці коридору відчинилися ще одні двері, в яких з’явилася сонна постать.

— Що тут за галас? — поцікавилася пані Тиблетовата. — Що відбу…

Вона застигла від жаху.

Свиня вирячилася прямо на неї своїми голодними очицями. А тоді свиноматка кілька разів роззявила свою пащеку і рушила вперед.

Пані Тиблетовата нажахано зиркнула на свого чоловіка.

— Сіґі? — прошепотіла вона. — Тут на мене дивиться велика-велика свиня, і я її боюся. Що мені робити?

Сіґурд ще не встиг нічого відповісти, а свиня вже ступила три страхітливі кроки до пані Тиблетоватої, притисла її до стіни й почала шумно облизувати їй лице.

Сіґурд міцно стис Носодлуба і нишком почав наближатися до жирнющого свинячого заду. Його обличчя набрало лютого виразу, і він підстрибнув з жахнючим бойовим кличем у повітря.

— Я-га-ра-а-а-а! — Він з усієї сили штурхнув Носодлубом випнутий зад свиноматки, і та теж підстрибнула в повітря зі специфічним рохканням-виттям.

— Сн-н-н-хр-р-р-г-г-ов-ов-ор-р-рг!

Сіґурд не переставав підганяти свиню-бульдозера мечем, підштовхуючи її до сходів. Коли вони проминали кімнату Ремсботомів, пані Ремсботом побачила на мить свиню й розлюченого вікінга і знову знепритомніла, впавши на свого чоловіка, в результаті чого утворилася величенька й гарненька купа-мала. З кімнати номер два виповз цілий згорток постільної білизни, що крутився й вищав, аж поки пані Тиблетовата нарешті спромоглася вивільнити звідти пана Тревіса.

Тим часом Сіґурд зігнав свиню додолу сходами, а тоді погнав її через увесь садок до новозбудованої свинячої загороди. Там він щільно зачинив ворітця.

Усі кинулися до паркана поглянути на ув’язнену свиноматку.

— Овва, — пробурмотів пан Еліс. — Оце так свинюка! Ти вчинив відважно, Сіґурде. Я б не хотів зустрітися віч-на-віч з такою звірюкою.

— Хай живе Сіґурд! — вигукнув Тім, і всі Еліси почали його вітати, але вже невдовзі їхній настрій знову різко погіршився, бо до них, спотикаючись, почали виходити доволі стурбовані гості.

Еліси заспокоювали їх чаєм і чималими дозами бренді.

Пані Тиблетовата безпечно відпровадила Ремсботомів назад до їхніх ліжок. їй нібито вдалося переконати пані Ремсботом, що тій просто приснився страшний, кошмарний сон.

— Я тільки зроблю ще маленький ковточок, — пробелькотіла тремтячим голосом пані Ремсботом, хапаючись за сріблисту фляжечку пані Тиблетоватої, — Це допоможе мені заснути.

Сіґурду навіть дозволили повернутися в його стару кімнату разом із дружиною.

— Лише на одну ніч, — попередив пан Еліс. — А завтра вранці вирішимо, що нам робити.

Нарешті й самі Еліси отримали змогу піти до своїх спалень.

Зоя й Тім одразу заснули, ледве торкнувшись головами подушок, а от їхнім батькам ніяк не спалося. їх надто сильно турбували думки про те, що ж може статися наступного дня.

8. Вікінзьке село

Прокинувшись наступного ранку, пан Еліс насамперед подзвонив на місцеву свиноферму. Він дуже довго розмовляв по телефону.

Пані Еліс знала, що фермер був сварливим типом, який аж ніяк не міг утішитися тим, що Сіґурд «позичив» його свиней. Навпаки, вона вважала, що їм страшенно пощастить, якщо Сіґурда знову не загребуть під суд.

Коли її чоловік нарешті закінчив розмову, пані Еліс здивовано побачила на його обличчі усмішку.

— Пан Ґерет зараз сюди приїде, — повідомив пан Еліс. — Ти не повіриш, але він дуже зрадів, що свині опинилися в нас. Сіґурд нам не збрехав. Учора ввечері свині втекли з ферми. Ґерет їх шукав цілісіньку ніч. Вони, виявляється, коштують декілька тисяч фунтів, особливо Велика Бетті.

— О! Ну, це в будь-якому разі добре. Ремсботоми і так, здається, нічого не пам’ятають. Хоча обоє скаржаться на головний біль… не знати чому. А пан Тревіс пішов до загороди. Сказав мені, що хоче пересвідчитися, чи дійсно та свиня така велика, якою здалася йому вночі.

Тім і Зоя, поснідавши, пішли подивитися на свиней. Тепер, у денному світлі, вони змогли побачити, якою здоровезною була Велика Бетті. Вона мала пречудовий настрій, немовби її не штурхали вночі Носодлубом. Сіґурдів тин також виглядав цілком пристойно.

Пан Тревіс захоплено розглядав хатку, що її почав будувати Сіґурд.

— Знаєте, я ще ніколи не бачив, як будується мазанка з лози, — сказав він. — Це так цікаво. Виглядає як справжня вікінзька будівля. Сіґурд міг би побудувати тут ціле село.

Зоя зиркнула на Тіма, але той завзято чухав довгою палицею зад Великої Бетті. Зоя залишила брата з паном Тревісом і поволі рушила в будинок на пошуки батьків.

— Мамо? Тату? Я маю цікаву ідею, що може нам допомогти, — Зоя сказала це доволі нерішуче, але батьки з цікавістю на неї подивилися.

— Справді? — перепитала пані Еліс. — І що ж то за ідея?

Зоя повторила те, що сказав пан Тревіс біля свинячої загороди.

— Я оце й подумала, — вимовила вона. — Може, Сіґурд міг би побудувати ціле село… ну, невеличке таке село, десь п’ять-шість хаток. Він міг би там навіть жити. Тримав би свиней, кіз і курчат, як у справжньому вікінзькому селі.

Пан Еліс засміявся.

— Гарна ідея, Зою. Сіґі, мабуть, був би щасливий, але ж як це допоможе нам?

— Пан Тревіс сказав, що це дуже цікаво. Люди приїжджатимуть у готель, щоб побачити вікінзьке село зі справжнім вікінгом.

— Ой, не думаю, — засумнівалася пані Еліс. — Люди не приїжджатимуть сюди тільки тому, що в нашому саду буде вікінзьке село.

— А школярі? — запитала Зоя.

— Що школярі? — перепитав пан Еліс, потираючи собі підборіддя.

— Школярі приїздили б сюди на екскурсії. Дізнавалися б про те, яким було Флотбі за часів вікінгів, перебуваючи у вікінзькому селі зі справжнім вікінгом і роблячи різні речі в стилі вікінгів. Сюди б приїздили групи з різних шкіл, а залишаючись у Флотбі, вони б зупинялися в нашому готелі.

Пан Еліс так міцно пригорнув до себе доньку, що та мало не задихнулася.

— Це ж фантастична ідея, Зою! Просто чудова! І це так просто зробити! Пенні, що ти про це думаєш?

— Не бачу, до чого придертися, — відповіла пані Еліс. — Це колосальна ідея, Зою. Молодчинка!

— Що то за колосальна ідея? — запитав огрядний і кремезний чолов’яга в твідовому капелюсі.

— А, пане Ґерет, — усміхнувся Зоїн батько. — Моя донька щойно поділилася з нами доволі мудрим задумом стосовно нашого готелю. Цікаво буде почути вашу думку. Я розкажу вам усе дорогою до Сіґурдової свинячої загороди.


Вікінг у моєму ліжку

Сіґурд уже був там, завзято працюючи. Він зводив у загороді стіни своєї маленької мазанки, а пані Тиблетовата тим часом шкрябала спину одній зі свиней.

Пан Ґерет був страшенно здивований (і захоплений) тим, як надійно захищені парканом його свині і як гарно ними опікуються.

— Ви так природно поводите себе з тваринами, — похвалив він Сіґурда.

— Я люблю свині, — відповів Сіґі. — Люблю буруни і лози, а також мою дружину, — він вишкірився пані Тиблетоватій. — Дружину люблю найбільше.

— Ну, тоді добре, — всміхнулася пані Тиблетовата й поцілувала його. — Дурна моя галушечка.

— Мені аж дивно, як ви зуміли привести сюди всіх чотирьох свиней і тут їх замкнути, — сказав пан Ґерет.

— Мали трохи клопоту з Великою Бетті, — озвалася пані Еліс. — Але я рада, що жодна з ваших свиней не пропала.

— Як мені вам віддячити? — запитав пан Ґерет. — Вони такі дорогі для мене.

— Не треба нічого віддячувати.

Але пан Ґерет хотів зробити щось приємне родині Елісів. Він був у справжньому розпачі, коли виявив пропажу свиней, а коли їх віднайшов, отримав величезну втіху.

— Скажу вам таке, — мовив він, — стосовно ідеї юної панни Зої… вашому вікінгу потрібна буде допомога. Для початку йому варто було б мати кілька курчат. Овець у мене немає, але є старий цап, якого можна тут тримати, а коли Велика Бетті опороситься, вікінг може прийти на ферму й вибрати собі порося.

Сіґурд слухав це все з дедалі більшим захопленням. Він кинувся до пана Ґерета, стис бідолашного фермера своїми ручиськами, чмокнув його в обидві щоки, а тоді потерся з ним носами.

— Забирррайсягеть! — заволав пан Ґерет, намагаючись відштовхнути Сіґурда. — Геть, волохатий бугаю!

— Ти добрий чоловік! — вигукнув вікінг. — Я молюся Тору і кажу йому, що ти дуже добрий і підеш після смерті у Вальгаллу.

Сіґурд повернувся до пана Еліса.

— Ти також добрий чоловік! — заревів він, широко розставляючи руки. — Ходи до Сіґі!

— Ой ні, — пробурмотів, сахаючись, пан Еліс. — Ні, Сіґі, облиш мене. Я не хочу обійматися. Сіґі! Йди геть! — Він пустився навтікача, а Сіґурд кинувся за ним навздогін.

Усі решта захоплено спостерігали за цими перегонами.

— Я й не знав, що тато вміє так швидко бігати, — здивувався Тім.

Здаля від готелю долинув переляканий крик.

Пані Еліс захихотіла.

— Ні, не вміє, — реготнула вона.


home | my bookshelf | | Вікінг у моєму ліжку |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу