Book: Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах



Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах

РІЗДВЯНИЙ ХАОС РАКЕТИ НА ЧОТИРЬОХ ЛАПАХ

1. Леви — Слони 1:0

Стрілка — найкраща собака в цілому світі. Так думаю я. На жаль, ніхто зі мною не погоджується. Мама й тато віддали її під мою опіку, бо самі просто не годні з нею впоратися. Тільки я це можу. Стрілка виконує все, що я кажу, хоч не обов’язково тоді, коли я її до цього спонукаю. Якщо я крикну «Сюди!», вона виконає, врешті-решт, хоч іноді мені доводиться чекати наступного дня або ще наступнішого.

Проте вона ГЕНІАЛЬНО виконує усілякі інші речі. Наприклад, вона може:

1. Летіти, як грінка з тостера. (Грінка з лапами, звичайно.)

2. Стрибати, як кенгуру на айсберзі. (Кенгуру, який хоче зігрітися.)

3. Жерти, як Жаборотий Фредді. (Він мій однокласник і я раз бачив, як він жер три пончики з варенням ОДНОЧАСНО. Гидота, правда?)

4. І, що найголовніше, вона геніально ПОТРАПЛЯЄ В ХАЛЕПИ. Стрілка вже мала більше халеп, ніж сотні грабіжників банків. Вона фактично потрапляла в халепи з татом, мамою, мною, моєю приятелькою Тіною, мамою Тіни, поліцією, собачою гицелькою і майже половиною мешканців нашого міста.

А ще вона дуже добре опікується своїми цуценятами. Вона має трьох цуциків, які називаються ось так: Один, Два і Три. Ага, я знаю, не надто оригінальні імена. Я хотів назвати їх Сюсіком, Дзюриком і Пісюриком, але мама сказала:

— НІЗАЩО! Це некультурні імена, Треворе, — наголосила вона.

— Це некультурні цуцики, — відповів я. — Особливо, коли сюсяють і…

— Припини, — не дала мені доказати мама. — Не треба подробиць, дуже тобі дякую.

Досить того, що за ними доводиться постійно прибирати.

— Але ж ти мені це загадуєш робити, — зауважив я.

— Бо це твоя собака, — мама не забарилася з відповіддю.

— Але ж вони не мої цуцики, а Стрілчині. Це вона має за ними прибирати.

— Вона собака, — не вгавала мама. — Ти часто бачив собаку з відром і шваброю?

Я знизав плечима.

— Її можна було б навчити.

Мама зробила круглі очі, а тоді вибухнула реготом.

— Гарні ж у тебе жарти! Цю собаку навіть дихати неможливо навчити, не кажучи вже про якісь корисні речі.

— Мамо, Стрілка знає, як дихати, а вміння дихати буває дуже корисним.

— А ти, малий нахабо, чудово знаєш, що я мала на увазі. Скільки разів ти вже пробував її дресирувати? І скільки разів зазнавав невдач? Слова «Стрілка» і «дресирування» просто несумісні.

Мушу визнати, що тут, мабуть, мамина правда.

Маю на увазі, що Стрілка не реагує навіть на власну кличку! Так чи інакше, але мама й тато вирішили: якщо цуцики не залишаються у нас назавжди, то й клички їм не потрібні, тому в підсумку вони називаються Нудно, Нудно й Занудно. Інакше кажучи, Один, Два і Три.

— Якраз перед Різдвом їх можна буде й позбутися, — зрадів тато. — Пречудово!

— Але ж це буде їхнє перше Різдво! — запротестував я. — Може, залишимо їх? Будь ласка?!

Тато звів очі до небес, немовби шукаючи помочі, але ця поміч, як на мене, виявилася не надто помічною.

— Ні! — коротко відрізав він.

— Я їх годуватиму, — запропонував я і скорчив свою найблагальнішу міну.

— Ні! — повторив тато. — І не треба удавати із себе конаючого дебіла.

Я зробив останню пропозицію:

— Я їх у вас викуплю.

Мама зітхнула:

— Треворе, цуцики ростуть. Скоро вони вже наздоженуть за розмірами свою матір, а то й переженуть її. Ти не маєш грошей, щоб викуповувати їх чи годувати, а у нас для них немає місця. І так уже цілими днями тиняються під ногами Стрілка й Ерік.

Якщо ви не все второпали, Ерік — це кіт, якого привела додому Стрілка, коли загубилася кілька місяців тому. (Вона ще привела недоумкуватого бабуїна, але то вже інша історія.) Тато хотів назвати кота Тайґером (тобто Тигром, бо це ім’я відомого гравця в гольф Тайґера Вудса), але я б ніколи не погодився мати в хаті тварину, названу на честь гравця у гольф. Я вас про-о-шу! Я запропонував назвати кота ім’ям якогось вікінга. Тато хотів знати чому.

— Бо він так виглядає.

— Це кіт, Треворе. Як він може виглядати вікінгом?

— Він волохатий і лютий, — пояснив я. — Вікінги також були люті й волохаті — за винятком, звичайно, лисих. Ті були, мабуть, просто люті.

Тато хвильку дивився на мене, намагаючись підібрати відповідні слова. Він ворушив вустами, але не зміг зронити жодного звуку.

Урешті-решт він піддався:

— Гаразд. Нехай буде Еріком, — тато подивився на кота. — Що ти на це, Еріку?

Ерік сів, видав кілька огидних звуків, витягнув шию й голову, а тоді відригнув жмутик шерсті.

— Дуже мило, — буркнув тато. — Щось не пригадую, щоб таке робили вікінги, — він зібрався вийти з кімнати, але Ерікові це не сподобалося, тож він стрибнув на його ліву ногу і загнав у неї кігті.

— О-ОЙ!

Ерік відпустив його й пішов собі геть, високо задерши хвоста. Якби він умів розмовляти, то сказав би, мабуть, таке: «Не заїдайся зі мною, синку. Я — вікінг Ерік!» — я внутрішньо усміхнувся, пишаючись тим, яке ім’я щойно дав йому. Можу закластися, що Ерікові воно припало до душі.

Дивовижно, але Ерікові подобається Стрілка з цуценятами. Вони живуть у великій злагоді. Ерік з ними бавиться. Дозволяє їм стрибати на нього й ганятися за його хвостом. Ерік зі Стрілкою — великі друзі. Можуть годинами сидіти разом. Ви подумаєте, що я з’їхав з глузду, але інколи мені здається, ніби вони про щось ведуть бесіду.

Проте це все не зупинить маму й тата від продажу цуценят. Тато повісив у місцевій крамничці оголошення «ЦУЦЕНЯТА НА ПРОДАЖ», і ще одне — у гольф-клубі, який він відвідує.

(Ох-ох-о. Гольф. ЩО ЦЕ ТАКЕ? А я вам скажу. Це люди, що тиняються цілісінький день у пошуках загубленого ними крихітного м'ячика. Своїми ключками для гольфа вони тільки те й роблять, що порпаються у кропиві. І ось, коли нарешті ЗНАХОДЯТЬ свого м'ячика, що вони роблять? Знову по ньому луплять, знову гублять і знову шукають наступні три роки. І це ви називаєте ГРОЮ?)

Так чи інакше, але сьогодні до нас прийшов якийсь дивний тип, щоб подивитися на цуциків. Варто було мені лише глянути на нього, як я відразу зрозумів, що в нього не всі дома. Він мав величезні вуса. Цілий кущ під носом. Наче у нього з носа вилазив волохатий тибетський як. А його очі за товстими лінзами окулярів постійно кудись відпливали.

Його звали містером Слокамбером, йому дуже сподобалися цуцики, і він сюсюкав біля них. Чесно, страшенна гидота, почули б ви його.

— Ой, вони такі ГАРНЕСЕНЬКІ! Ой, дивіться-дивіться, у них є ЛАПОЧКИ! (А що ж він думав побачити — клішні, як у краба?)

— Вони чудові. Такі кумедненькі. Ой, гляньте-гляньте-гляньте-гляньте… цей має такі СМІШНІ ВУШКА!

— Вони всі мають вушка, — зауважив я.

— Я знаю! ЯКІ Ж ВОНИ СМІШНЕСЕНЬКІ! — вигукнув містер Слокамбер.

— Усі собаки мають вуха, — буркнув я.

— Я знаю! ЯКІ Ж ВОНИ СМІШНЕСЕНЬКІ! — знову засюсюкав він, нахиляючись над цуциками.

Тільки-но я побажав, щоб той тибетський як під його носом стрибнув йому в горлянку і задушив його, як раптом з-під серванта вихором вилетів чотирилапий рудий вікінг і вчепився містерові Слокамберу у його доволі широкий зад, наче маленький лев, який намагається звалити з ніг слона.

Містер Слокамбер умить випростався, вирячившись від несподіванки й широко роззявивши рота в німому воланні. Ерік поволі відпустив його сідницю і почав спускатися додолу по нозі бідолахи, чіпляючись за неї кігтями. Злізши, він, як завжди, задер високо вгору хвоста і почвалав собі геть.

— Він уже й цуциків цього навчив, — повідомив я ніби між іншим.

— Справді? — пискнув, задкуючи, містер Слокамбер.

— І в них уже прорізалися ВСІ зуби, — додав я для більшого ефекту. — Ви не повірите, але в цих малих сисунців вони вже гострющі, як бритви.

— Справді? — знову пробелькотів містер Слокамбер. Він зовсім зблід, можливо, тому, що втратив стільки крові з ноги й сідниці… Надовго він у нас не затримався.

Перемога! Я дуже пишаюся собою! Маю надію, що мама з татом про все це не дізнаються.

2. Горила в чоботях

Я, звичайно, знаю, що цуценят у нас заберуть, рано чи пізно. Я просто хочу ще хоч трохи потішитися ними. Хочу, щоб вони зустріли з нами Різдво. Я ж не прошу чогось неможливого, правда?

Стрілка також за ними тужитиме, якщо їх заберуть. Навіть Ерік сумуватиме за ними, хоч він і кровожерливий малий вікінг.

Я подумав, що Тіні сподобається моя розповідь про містера Слокамбера, тому і сказав мамі, що збігаю ненадовго до неї. Мама звела брови:

— Що, скоро весілля?

Я знав, що вона просто піддражнює мене, але ж це ТАК ДРАТУЄ.

Ми з Тіною приятелюємо вже років сто, але вона дівчина, і всі жартують, ніби ми з нею зустрічаємося. А ми просто добрі приятелі. ЧЕСНО.

Хоч Тіна, до речі, любить занадто близько підсуватися. Інколи вона тулиться до мене або намагається взяти мене під руку, коли ми гуляємо. Якщо я прошу, щоб вона цього не робила, вона каже, щоб я «охолов» і був трохи «тактильніший».

— А що означає «тактильніший»? — підозріло запитую я.

— Це означає, що ти не повинен верещати, коли я доторкаюся до тебе, — буркає вона.

Тіна мешкає за рогом, і в неї є ЗДОРОВЕННИЙ сенбернар, якого звати Мишкою. (Ги-ги.)

— Може, ходімо в центр і глянемо, як там готуються до Різдва? А по дорозі ти мені розкажеш про містера Слоняндера.

— Слокамбера, — виправляю я.

— Слокамбера, Слоняндера, Гіпопо-Крокодляндера, — розреготалася вона.

— Тіно, у тебе в голові суцільні миші.

— А в тебе вони вдома.

— Ні, бо в мене удома Ерік.

— Ну, то йди до свого Еріка ловити мишей, — Тіна вже не жартувала.

Як бачите, ми з Тіною дістаємо неабияку втіху від наших невинних розмов.

Ось так бесідуючи, ми й дійшли майже до центру містечка.

Робітники вже встановлювали там велику різдвяну ялинку й розвішували святкові вогники практично на всьому, що не рухалося.

Тіна засяяла:

— Тут буде так… мерехтливо, — захоплено вигукнула вона. — І романтично, — додала, беручи раптом мене попід руку. Я мимоволі здригнувся.

— Що сталося? — запитала невинно Тіна, мов кицька, що тримає в зубах пташку.

І тільки-но я почав визволяти з полону свою руку, як за спиною пролунав зухвалий регіт.

— О, та це ж наші любчики-пупчики!

Я рвучко обернувся й побачив прямо перед своїм носом горилу в куртці разом з її трьома ельзаськими вівчарками.

— Чарлі Смаг, — простогнав я, видершись нарешті з Тіниних рук. Я відчував, що червонію, як рак. А може навіть, як варені помідори.

Чарлі захихотів.

— Чого ж ти, дай їй цьомочки, — підказав він, шкірячи свою прищаву жирну пику. — Давай отам, під омелою… буде різдвяне чмокато-лизато.

Він просто бридкий, той Чарлі, — кошмар у чоботях. Йому чотирнадцять, і він терпіти не може нас із Тіною. Ми оголосили одне одному столітню війну. А ЩЕ у нього є ті жахливі псяри — відразу ТРИ. Зубиська, гарчання, сапання і слина.

Ви можете подумати, що Мишка міг би бодай зробити вигляд, що захищає нас, але Тінин сенбернар сидів собі за нашими спинами й байдуже спостерігав, як робітники чіпляють до ліхтарних стовпів жмути омели.

— Йшов би ти, Чарлі, - запропонувала йому Тіна.

Чарлі спохмурнів і трохи відпустив повідки, вівчарки мало не кидалися на нас, вищиривши страхітливі білі зуби й виставляючи на загальний огляд поцятковані рожеві ясна. Ми з Тіною відступили на кілька кроків.

— Моїм собакам не подобаються нечеми, — гаркнув Чарлі.

— Не знаю тоді, як вони терплять тебе, — Тіна не лізла за словом у кишеню.

Я б хотів, щоб вона не розмовляла таким ось чином… принаймні З ЧАРЛІ СМАГОМ. Для неї це, може, й нормально, бо вона дівчина. Але ж я, з погляду Чарлі, — звичайнісінька рибка для поживи, а він — найбільша акула в місті. Чарлі знову відпустив повідки, нацьковуючи на нас вівчарок.

— До побачення, Чарлі, - сказав я якомога спокійніше. Я відчував, як калатає в грудях серце. Він здоровезний кабанюра.

— Стоп! — крикнув Чарлі, котрого мало не волокли за собою ельзаські вівчарки. Мишка сидів собі й спостерігав. З таким самим успіхом він міг би робити собі педикюр.

Чарлі хотів було забратися геть, але раптом зупинився і знову підступив до нас із посмішкою:

— О, мало не забув. Як там твої цуцики?

Чого б то його мали цікавити Стрілчині цуценятка? Я замислився. Він щось задумав. Чарлі ні про кого не дбав, крім як про самого себе.

— Нормально.

Він кивнув:

— Я так і думав, бо бачив оголошення у крамниці. «Цуценята на продаж» — і твоє прізвище. Здається, нам варто поговорити про тих цуциків. Ти ж продаєш їх, чи не так?

— Ну й що? — буркнув я.

— А те, що нам треба про них домовитися, бо ж цуцики не зовсім твої, так?

— Ні, вони Стрілчині, - відповів я.

— Я не це мав на увазі, - помахав мені перед очима товстим пальцем Чарлі. — Я пам’ятаю, коли вони народилися, і вважаю їхнім батьком одного зі своїх псів.

Обличчя Чарлі стало лютим. Я дуже добре знав, про що йдеться. Його ельзаські вівчарки кілька місяців тому погналися за Стрілкою й загнали її в кут за сараєм. Ніхто не знає, що там насправді сталося, але невдовзі після тього Стрілка потовщала і згодом привела на світ цуценят.

— Отже, річ у тім, — вів далі Чарлі, - що раз один із моїх псів став їхнім батьком, мені належить половина грошей від продажу.

Його обличчя знову огидно вишкірилося. Він нагадував акулу, що тільки-но знайшла собі харч на обід і готується його проковтнути. Повністю, навіть не розжовуючи. І цим харчем був я.

— Навіть і не мрій, — втрутилася Тіна. — По-перше, цуценят народила Стрілка, а не твої вівчарки. По-друге, у тебе немає доказів, що це був один із твоїх псів. По-третє, ти просто бандюк з великої дороги, тому я ще раз тобі кажу: забирайся геть!

Ого! Тіна не на жарт розлютилася.

Я ковтнув слину, чекаючи, що скаже на це Чарлі. Горила роззирнувся навсібіч, але скрізь було повно покупців. Він облизнувся.

— Це тільки слова, і вони нічого не змінять. Коли цуциків продадуть, я хочу отримати свої гроші, і дістану вас із-під землі. Причому я буду не сам, а зі своїми собаками. Вони більші за ваших, і взагалі їх більше.

— У нас є Мишка, — випнув я груди.

— Ну, так, страшенно лютий сенбернар, — глузливо мовив Чарлі, поплескавши Мишку по голові. Тінин пес одразу ліг на землю догори лапами й піставив пузо, щоб почухали.

— Мені ТАК СТРАШНО, — захихотів Чарлі. — Ну, мушу йти. І не забудь: половина грошей — або матимеш клопоту ПО САМІ ВУХА.

Моє серце усе хотіло вистрибнути з грудей і шугонути кудись аж до моря, і це тривало ще кілька хвилин після того, як Чарлі забрався геть. Він не кидав слів на вітер.

— І що ж нам робити? — запитав я Тіну.

— Убити його?

— Ні, я серйозно, Тіно.

— Закатрупити? — знову запропонувала вона і знизала плечима. — Звідки мені знати? Та й що ми можемо зробити?

— Нам потрібен план, — буркнув я.

— Ага, це допоможе. Бо тоді ми лупнемо його ним по голові. Мусиш тільки подбати, щоб це був великий і важкий план, найкраще у формі здоровезної довбні, з якими полювали на динозаврів печерні люди, бо Чарлі — це справжній динозавр.

Іноді Тіна буває дуже прикра (і саркастична). А проте, вона не побоялася заперечити Чарлі Смагу — КОВТЬ! Я б ніколи не наважився отак з ним розмовляти. Вона порадила йому забратися геть! На жаль, від Мишки не було великої користі. Він був грізний, як… ну, що там казати, грізний, як мишка.

Отак я міркував, і раптом мені спала на думку ідея. Я схопив Тіну за руку, і вона аж засяяла.

— Нарешті! Бачиш, тобі теж подобається, — вона затріпотіла віями.

— Тіно, помовч і будь серйозною.

— А я й була серйозною, — буркнула вона.

— Я маю ідею, зовсім просту.

— Звичайно ж, бо ти хлопець.

Я проігнорував це:

— Нам просто треба зробити так, щоб цуценят ніколи не продали.

— А як це? — здивувалася вона, а я нагадав їй про містера Слокамбера.

— Ну, добре, ти зумів відлякати одного покупця, але ж твої батьки все одно їх хочуть продати. Ти ж не зможеш бути там щоразу, коли хтось приходитиме на них подивитися.

— Принаймні ми зробимо відчайдушну спробу відстрочити нашу смерть від рук Чарлі, - наполягав я.

— Або від щелеп його ельзаських вівчарок, — похмуро зронила Тіна. Тоді вона клацнула пальцями. — Ось що! Ми скажемо Чарлі, що твої батьки віддають песиків безкоштовно. Тоді нам не треба буде журитися про гроші.

— А якщо він не повірить? Він же бачив оголошення у крамниці.

— Ну, тоді нам треба буде переконати твоїх батьків: вони мають не продавати цуценят, а віддавати їх.

Мене гризли сумніви. Я зовсім не був упевнений, що мама з татом погодяться на таке.

— Це справа Життя і Смерті, Треворе, — рішуче наголосила Тіна. — НАШОГО ЖИТТЯ і НАШОЇ СМЕРТІ.

Я визнав, що правда була на її боці…



3. Велика пропажа

Я знав, що вони не погодяться. Батьки такі передбачувані. Коли я запитав про це тата, він якраз практикував у вітальні закидання м’яча в лунку, переодягнувшись в екіпіровку гравця у гольф. Він так ударив по м’ячу, що той мало не вилетів крізь вікно, просвистівши над вухом Еріка-вікінга, що дрімав собі на спинці дивана. Ерік тільки повів вухом і знову заснув. Він дуже урівноважений кіт.

— ВІДДАТИ цуценят ЗАДУРНО? — вигукнув тато. — Ти що, здурів?

— Тільки частково, — пробурмотів я. Насправді я подумав, що якщо вже хтось і здурів, то цей мій тато, котрий у вітальні грає в гольф. От хай би він подивився на себе збоку!

Мама сказала, що на Різдво гроші летять, як полова:

— Нам будуть потрібні ці кілька копійок за песиків, вони і так перед нами в боргу.

— Стрілчині цуцики заборгували вам гроші? — мама ж не давала цуценятам на кишенькові витрати, щоб ті могли придбати собі щось у місцевій цукерні!

— А ти знаєш, скільки грошей іде на те, щоб прогодувати трьох голодних песиків? — обурилася вона. — Не кажучи вже про витрати на уколи за приписами ветеринарного лікаря, щоб їх можна було безпечно вигулювати… До речі, ти можеш зараз це і зробити, бо все одно не маєш до чого вчепитися.

Розмова явно не клеїлася.

— Там сипле сніг, — почав я сперечатися.

— Дітям подобається сніг, — відрізала вона.

А тато пирснув зо сміху:

— Тобі не відкрутитися, Треворе.

— Я не люблю снігу. Він холодний. І мокрий, і сиплеться мені за комір.

Мама визирнула з вікна:

— Та снігу там майже немає. Припини стогнати, вбирай куртку і виводь цуценят на прогулянку. Їм уже пора знайомитися з зовнішнім світом.

— Якщо я застуджуся, ти будеш винна, — дорікнув я.

— Іди-йди, — кинула вона.

— А якщо я підхоплю марсіанський грип або щось інше і ПОМРУ, ти будеш дуже шкодувати.

— А якщо ти не виведеш надвір цуценят, то можеш забути про Різдво, — додав тато, що з його боку було вкрай недоброзичливо.

— А як же тоді права людини? — почав було я.

— Що? Ти людина? А мені про це ніхто не казав! — показав зуби у посмішці тато.

— Ги-ги, дуже смішно, — набурмосився я. — Просто ти більший за мене.

— Просто ти менший за мене, — зареготав тато.

— Нічого, ось я виросту, — пригрозив я.

— І що? Що ти тоді зробиш? — поцікавилася мама, склавши на грудях руки і посміхаючись.

— Я… я… я вам скажу: я піду від вас!

І знаєте що? ВОНИ ОБОЄ ПОЛЕГШЕНО ЗІТХНУЛИ: МОЇ ВЛАСНІ БАТЬКИ!

— Ви не зрозуміли, — крикнув я. — Якщо я від вас піду, ВИ ЗМУШЕНІ БУДЕТЕ САМІ ВИГУЛЮВАТИ СТРІЛКУ!

Їхні обличчя видовжилися, й вони занепокоєно зиркнули одне на одного. Ага! Я їх таки дістав!

— Хлоп має рацію, — пробурмотів тато.

— Це катастрофа, — погодилася мама. — Що ж нам тепер робити?

— Треба, щоб Тревор вигуляв песиків зараз, поки він ще з нами, — запропонував тато.

— Я теж так думаю, — підтримала тата мама. — Повідок висить на вхідних дверях, Треве. Ти знаєш, як їх відчиняти, правда?

Добре все обернулося для мене, скажіть? Я схопив повідок, хоч це насправді були три міні-шворки, причеплені до головного повідка, — і ми попленталися у двір, засипаний снігом.

Цуценята вперше опинилися назовні, і вперше я їх вів на потрійному повідку. До того ж зі мною була Стрілка, що витанцьовувала довкола своїх малят. Як і слід було очікувати, усі цуценята умить заплуталися у своїх шворках, утворивши на них купу вузлів. Песики штовхалися й кусали один одного, а їхня мамуся намагалася виправити ситуацію, стрибаючи до них, після чого вузлів ставало ще більше. Невдовзі я взагалі вже не міг зрушити з місця. Троє цуценят і їхня мама так обкрутили мене своїми повідками, що я стояв, як укопаний.

Я роззирнувся, шукаючи допомоги, і врешті-решт до нас пришкандибала якась старенька пані, що зглянулася на мене. Чесно вам кажу, це була ТАКА ганьба.

— Дай-но мені отой кінець повідка, — запропонувала вона, — і я витягну цього малесенького песика… які ж вони гарнесенькі! Ой, здається, він робить сюсю. Краще я поставлю його назад. Ось так. Давай-но витягнемо цього кругленького. Чи не міг би ти сказати своїй великій собаці, щоб не лізла мені під пальто? Ні? Ой лишенько!

Моя нога тепер застрягла. Чи не міг би ти?.. Ні, ти ж також не можеш рухатися, — зітхнула вона. — Мабуть, ми мусимо чекати, щоб хтось нас визволив.

Минуло хвилин п’ять, а ми й далі стояли, не в змозі поворухнутися, і старенька пані тим часом розповіла мені про свою внучку, у якої була така велика черепаха, що на ній можна було кататися, але, на жаль, її обличчя було всипане жахливими прищами — обличчя внучки, а не черепахи. Я, власне, вже думав, що волів би краще подрімати, ніж це все вислуховувати, коли пожежники, що проїжджали повз нас на своїй машині, зауважили нашу халепу й підкотили ближче.

Четверо пожежників вийшли з машини і дуже спритно виплутали нас із повідків, постійно підсміюючись.

— Добре, що ми вас побачили, — сказав один із них. — Ми саме поверталися до пожежного депо після виклику.

— Дякую вам, пане командире, — засяяла старенька пані. — Ви такі люб’язні. Ви часом не плануєте їхати повз крамниці, га? Може, ви б мене підкинули? — і вона поїхала собі геть разом із ними. Я тільки й устиг почути, як вона почала розповідати їм про прищі своєї внучки. Ну, а я подався мерщій до парку, де можна було відпочити від усього в тиші і спокої… Принаймні мав на це надію. Та й цуценята вже не надто скаженіли.

Снігу випало небагато, якийсь там сантиметр, не більше, але й цього було досить, щоб парк перетворився на величезне біле простирадло. Ми з песиками отримували велике задоволення, залишаючи там скрізь дрібненькі відбитки лапок.

Я вивільнив цуценят із повідків, і вони стрімголов помчали геть, стрибаючи й перевертаючись на снігу. Вони були такі смішні й потішні. Безперестанку ковзалися, падали і намагалися вкусити один одного за вушко чи задочок.

Стрілці шалено подобається сніг, і вона шугала навсібіч мало не в десяти різних напрямках одночасно. Варто їй було побачити щось, на її думку, бодай краплиночку цікаве, як вона вихором летіла туди. Це могла бути інша собака або просто маленький патичок. Вона могла цілісінький день штурхати його носом, намагаючись підкинути в повітря. (Патичок, а не іншу собаку.)

Це сталося саме тоді, коли Стрілка виконувала свій коронний номер із миттєвого зникнення. Цуценята і собі вирішили щезнути. Усі втрьох вони раптово метнулися у найближчі кущі. Я подумав, що вони там побачили якогось бідолаху-зайчика, хоча, якщо вони вдалися у свою матір, цей зайчик майже стовідсотково був витвором їхньої уяви. Стрілка завжди ганяється за зайцями, що з’являються лише в її голові.

Я стояв собі на краєчку парку, ліниво розгрібаючи ногою сніг, і чекав, коли повернуться цуцики, не кажучи вже про Стрілку. За якийсь час я помітив далеко на обрії чорну цятку. Це наближалася ракета на чотирьох лапах, що стрімголов летіла у мій бік, обравши мене за мішень для удару — типова Стрілка. Вона примчала що було духу, зваливши мене у сніг. Очевидно, вирішила, що моє обличчя занадто брудне, негайно розпочавла операцію чищення язиком. Нарешті вона заспокоїлася, і, сівши на сніг, очікувально роззирнулася довкола. Цуценята так і не повернулися. Я також пильно оглянув парк. Цуциків і слід прохолов, що було трохи дивно. Я звівся на ноги і рушив разом із Стрілкою до кущів. Ми зазирали поміж гілками, а я почав їх кликати, однак відповіддю була цілковита тиша. Я навіть тріску гілок ніде не чув. Дивовижно, якою безшелесною буває тиша, коли ви уважно прислухаєтеся. Навіть моторошно стає.

Стрілка ретельно обнюхала землю. Оббігла довкола кущів, і я поквапився за нею. Цуценят ніде не було. Ми тільки побачили неймовірну кількість відбитків їхніх лапок. А ТАКОЖ ВЕЛИЧЕЗНІ ЛЮДСЬКІ СЛІДИ.

Песики зникли. Щезли, як собака на ярмарку. їх було викрадено — ПОЦУПЦЕНЯТЕНО!

4. Початок пошуків

Стрілка стояла там із розумним виглядом. Щоправда, цього дуже важко досягти, якщо спереду теліпається довжелезний висолоплений язик, а ззаду стирчить хвіст, подібний до склоочисника для авта.

— Нюхай, бери слід, — намовляв я її. Стрілка стрибала довкола мене, а в її ясних очах не світилося жодної іскринки інтелекту. — Ні, не стрибай. Ми в ПОШУКАХ, Стрілко. ШУ-КА-Є-МО. Шукай своїх цуценят! Ми нині не стрибаємо. Ти зможеш це зробити, коли знайдеш собачого злодія, тоді можеш стрибати на нього скільки завгодно.

Стрілка почала гавкати, від чого було мало користі, а тоді продовжила свій танець довкола мене. З таким самим успіхом я міг би взяти її на дискотеку.

Жодної користі. Цуценята зникли. Так, ніби якісь прибульці-собаківники забрали їх на свій НЛО, пролітаючи тут на планетарну собачу виставку «Крафтс». Принаймні я мав надію, що вони люблять собак. Я пройшов слідами цуциків до самого кінця парку, переступив невисокий мур і опинився на пішохідній доріжці. Там сліди зникли серед сили-силенної інших. Пошуки накрилися мідним тазом, і я відчував, що ним накрився і я.

Я поплентався додому з повідком, на якому не було жодних цуценят. Стрілка поволі дріботіла слідом. Вона постійно озиралася, очевидно, сподіваючись, що раптом з’являться її цуцики, весело наздоганяючи її, як і завжди.

Я мусив розповісти про все мамі й татові. А що я ще мав робити? Тато пробурмотів щось про те, як йому не щастить, і чому той грабіжник не міг натомість украсти Стрілку. Я знав, що він жартує, але то був поганий жарт.

Тато наполіг на тому, щоб ми всі знову подалися до парку і добре понишпорили там, але я знав, що все це намарно, ще до того, як ми туди прийшли. Він дедалі більше себе накручував, бубонів про те, яким жахливим тортурам піддасть викрадачів цуценят.

— Я їх примушу до смерті їсти собачі харчі, — кип’ятився він. — Я прив’яжу їх за шворку і потягну до ветеринара, а ветеринара попрошу зробити їм НАЙБОЛЮЧІШИЙ укол НАЙБІЛЬШОЮ голкою, прямо в їхні ЗАДИ.

— Тату!

Коли ми повернулися додому, у всіх, і в мене теж, був паскудний настрій. Я пішов до своєї спальні, упав на ліжко й почав думати, що ж мені тепер робити.

Стрілка прибігла і зробила те саме. Ми лежали, дивлячись у стелю, а Стрілчині лапи стирчали в повітрі, мов патички для ковбасок. Вона виглядала, як остання ідіотка, хоча вона так завжди виглядає. Вона дурепа, але я її люблю. А ще я люблю її цуценят. Але їх у нас викрали.

Де вони тепер? Що сталося з ними? Мабуть, вони в небезпеці. їх могли не нагодувати, як належить, а то й узагалі залишили голодними. Може, якийсь огидний тип хоче зробити з них капці або теплі навушники, напальчики, наносники!

Мій мозок катував мене цими жахливими припущеннями. Я навіть не знав, чи бувають теплі наносники. Я мусив щось робити, тож вирішив, що для початку треба відвідати Тіну. Їй часто спадають на думку цікаві ідеї. Іноді вони бувають божевільні, але принаймні я мав би з ким поговорити.

— Викрали! — вигукнула вона. — Хто?

— Я знаю не більше за тебе, — втомлено відповів я. — Це міг бути хто завгодно, але сліди були великі… Я думаю, це був чоловік.

— А чому не жінка?

— Бо в жінок не такі великі ноги, — відповів я.

— Ага. Ти ще не бачив моєї тітки. У неї на ногах замість черевиків човни-плоскодонки.

— Ну й добре, але це все одно мав бути чоловік, — стояв на своєму я.

— Кому могло спасти на думку красти цуценят? — здивовано запитала Тіна.

— А Різдво? Їх можна подарувати на Різдво. А можна просто продати. Яка різниця? Ми мусимо їх розшукати. Вони в небезпеці.

Тіна задумано пожувала губу.

— Ну принаймні Чарлі Смаг не діставатиме нас більше з тими грошима. Якщо цуценят викрали, їх уже не продаси.

Я знав, що Тіна хотіла якось розрадити, але навіть це мене не підбадьорило. Я хотів, щоб цуцики повернулися додому.

— Ми мусимо їх знайти, — повторив я.

— Треба провести розслідування, — заявила Тіна. — Почнемо з місця злочину і візьмемо з собою Мишку.

— Яка з нього користь?

— Сенбернарів спеціально навчають знаходити й рятувати людей, — пояснила Тіна.

— Я знаю, але я думав, що спочатку людей має засипати лавина, а тоді вже собаки їх викопують.

Тіна показала на вікно.

— Там падає сніг, — життєрадісно повідомила вона.

— Тіно, у нашому парку не буває лавин. Там дуже рівно.

Тіна схопила мене за плечі й потермосила.

— Ти хочеш знайти цуциків чи ні?

— Ну, добре, добре. Ходімо.

Ми пішли до парку, я — уже втретє, з Мишкою на довідку.

Зі Стрілкою завжди буває навпаки. Не ви її кудись тягнете, а вона вас, причому на максимальній швидкості.

Мишка — цілковита протилежність. Таке враження, що ви волочите за собою гігантську запіканку з м’ясом.

— Ось. Тут це й сталося, — сказав я Тіні. — Бачиш, ще й досі видно сліди цуценят і мої… а ось це ті великі сліди, про які я тобі казав.

Тіна спочатку нахилилася над відбитками, тоді випросталася, роззирнулася довкола й уп’ялася в мене підозріливим поглядом:

— А ти нікого не бачив за кущами?

— Ні, пані детективе.

— А чим ти займався, коли все це сталося? — допитувала вона мене, нотуючи щось у записнику.

— Я або стежив за Стрілкою, або втікав, щоб вона мене не облизувала.

— Чому вона мала тебе лизати? — не вгавала Тіна.

— Бо їй здалося, що в мене брудне обличчя.

— Це в тебе таке алібі? — суворо запитала вона.

— Так, пані детективе, і якщо хочете знати, то я навряд чи викрадав би власних цуциків, хіба не так?

Тіна неохоче кивнула і сховала записник:

— Щось у цьому є. Гаразд, цього разу я вас не заарештую, але начувайтеся. Ага! — вона раптом шаснула рукою в кущі і витягла звідти клаптик темно-синьої тканини.

— Дивися! Клаптик матерії. Я думаю, це з одягу злочинця. Нам тільки треба буде порівняти цей клаптик з його курткою, — Тіна переможно посміхнулася.

— Тіно, та цей клаптик міг уже сто років тут лежати. Ми не знаємо, чи це була куртка злочинця, та й подумай, скільки людей носять темно-сині куртки! Майже всі, от скільки.

Тіна знизала плечима й поклала клаптик у кишеню:

— Можливо, але ми принаймні пильніше придивлятимемося до тих, у кого подерта куртка. Ходімо по сліду, — вона нахилилася над відбитками, які невдовзі привели її до невисокого муру, що оточував парк. Тіна оглянула стежку за ним, де всі сліди безладно переплуталися.

— Гм, — пробурмотіла вона. — Цікаво. Звісно, важко встановити стовідсотково, але я гадаю, що собачий крадій повернув праворуч, вийшовши з парку, тобто він пішов не до центру міста. Це важливо.

Я на секунду втомлено заплющив очі, а тоді знехотя промовив:

— Так, дуже важливо. Якщо він не пішов у бік міста, нам залишається просто обшукати РЕШТУ ПЛАНЕТИ.

— Треворе, з тобою нині страшенно важко, — зауважила Тіна.

— Бо в мене був важкий день. Хтось викрав Стрілчиних цуценят.

Тіна взяла мене за руку. Я відчув її тепло навіть крізь рукавички. Вона подивилася мені в очі:

— Ми їх знайдемо, — лагідно сказала вона.

Тіна вже не удавала з себе поліціянтку-детектива й обернулася на психолога-консультанта.

Я хотів би їй вірити. Більше того, я хотів би, щоб вона відпустила мою руку. Мені було страшенно ніяково. Я висмикнув свою долоню з її пальців і рішуче запхнув руки глибоко до кишень. Тіна ледь-ледь усміхнулася.

— Якось… — почала було вона, але не доказала.

— Що якось? — поцікавився я.

— Та так, нічого. Гадаю, ми побачили достатньо. Ой, блін! Здається, до нас суне Чарлі Смаг!

І це таки був Чарлі, який уже побачив нас. Тікати було пізно. Принаймні він був без своїх паскудних ельзаських вівчарок.

— Доброго дня, голуб’ята, — привітав він нас, роззявивши щербатого рота. — Як ваші справи? Маєте вже грошики для мене?

Я з великою насолодою відповів:

— Ні, не маємо, і ти їх ніколи не дістанеш, бо наші цуцики зникли. Їх хтось украв.

— Украв? Брехня! — Чарлі наморщив чоло і ткнув мені у груди товстелезним пальцем. — Звідки я можу знати, що ти кажеш правду?

— Обшукай мій будинок, — порадив я йому і розповів, що сталося в парку.

— Кому це було потрібно? — напружив мізки Чарлі.

— Тому, хто вирішив, що це може бути гарний різдвяний подарунок, — пояснила Тіна.

— Ага, можливо, — Чарлі ще більше спохмурнів. Він явно намагався висловити думку, що народилася у глибині крихітного мозку.

— Річ у тому, — почав він, — що ці цуцики все одно наполовину мої. І це не в мене вони загубилися, а у вас, і це вже ваша відповідальність, тому я вважаю, що ви все одно заборгували мені половину грошей.

— Чарлі! — вигукнули ми в унісон із Тіною, не вірячи своїм вухам.

Побачивши наші обурені обличчя, Чарлі вишкірився ще огиднішою посмішкою.

— О, так, — кивнув він. — Ви й тепер переді мною в боргу. Я хочу бачити ці гроші перед Різдвом, інакше буде біда. Велика біда. Ну, а тепер бувайте. Гарного вам дня!

Ми з Тіною заціпеніли й приголомшено дивилися, як Чарлі почалапав собі геть у великих чоботах і зник за рогом.



5. Злочинці!

Стрілка гасала по будинку, пірнала під столи, обнюхувала стільці й шкреблася під ліжками. Була сама не своя, шукаючи цуценят. Навіть спробувала вилізти вгору димарем. Чому я так думаю? Бо вона з’явилася в кухні, оповита цілою хмарою сажі. Коли ж почала несамовито теліпати хвостом, усю кухню запорошила кіптява.

Мама тільки глянула на неї й відразу побігла до вітальні, не зводячи ока з виразних чорнющих слідів лап:

— Ох, це собачисько! (Кахи!) Паршиве (кахи-кахи) капосне собачисько!

Я підкрався до дверей. З каміна дотепер валила сажа. Кімнату заволокло чорною пеленою. Сажа була скрізь, як і сліди Стрілчиних лап, — на меблях, на стінах, на подушках і на килимі. Я б не здивувався, якби побачив їх і на стелі. Вітальня перетворилася на зону стихійного лиха, а мама погрожувала бідній собаці ще більшою катастрофою.

Я вирішив, що нам зі Стрілкою краще піти й заховатися у безпечному місці, аж поки вщухне сажова буря.

Найкраще для цього придався б ядерний бункер, де можна було б надійно відгородитися від світу, та позаяк такого сховища поблизу не було, ми дременули до Тіни.

Двері відчинила її мама, котра, поглянувши на закіптявілу Стрілку, відразу ввічливо порадила нам пройти бічною брамою до садка.

— Тримай її на повідку, а я поллю зі шланга, — звеліла вона.

Це була добра ідея — проста й чітка. Мала б спрацювати, але нічого не вийшло. Чому? Бо ми не врахували, що в цьому братиме участь і Стрілка.

Коли Тінина мама спрямувала шланг на Стрілку, і в неї вдарив струмінь води, та оскаженіло завищала. Її очі мало не вискочили з орбіт. Рятуючись, вона стрибнула мені на руки й одразу почала дряпатися й крутитися, як божевільна, замурзавши мене мокрою сажею з голови до ніг. Тоді зіскочила на землю і, щоб мені мало не здалося, ще й енергійно обтрусилася. Чергова хвиля мокрої сажі залила мене, немов цунамі.

— Добра забава, — похнюпився я.

Тінина мама стояла зі шлангом у руці:

— Ой лишенько, — забідкалася вона. — Вийшло не зовсім так, як я хотіла. Може, вода була занадто холодна.

— Вона крижана! — заволав я. Можу заприсягтися, що мама Тіни ледве стримувала сміх. І Тіна вважала, що це було дуже кумедно. Вона виткнулася з вікна спальні й мало не вищала від радості.

— Ти такий смішний, Треве!

— Дякую тобі.

— Ти просто фрік!

— Дуже дякую, — холодно кинув я.

Тінина мама подала рушник:

— Витрися добре сам, а тоді витри собаку.

Вона скривилася, дивлячись на мій костюм із сажі:

— Я не можу вас пустити в такому вигляді, жодного з вас.

— Ну й чудово, — буркнув я. — Задубіємо тут до смерті.

— Я вийду до вас, — пообіцяла Тіна і невдовзі винесла ще один рушник, щоб витерти насухо Стрілку. Я розповів їй, як Стрілка досліджувала димар, теж витираючись рушником. Тіна узялася захищати собаку:

— Стрілочка тужить за своїми песиками, — зітхнула вона. — Звичайно, вона скрізь їх шукатиме.

— НАВІТЬ У КОМИНІ? — вигнув я брови. — А що далі? Полізе в унітаз?

Тіна знизала плечима:

— Це ж тільки собака. Не можна сподіватися, що вона думатиме, як людина.

— Не можна сподіватися, що вона думатиме, крапка, — підсумував я, і, ніби прагнучи довести це, Стрілка умить елегантним стрибком перескочила бічну браму й кудись повіялася…

— Знову те саме, — застогнав я. — Стрілка узяла слід. Ходімо швидше. Може, вона занюхала щось нове?

Коли ми вибігли на дорогу, то встигли тільки побачити, як Стрілка повернула за ріг удалині.

— Вона прямує до міста. Біжімо! Ти можеш швидше рухатися?

— Так, — зронила Тіна, стрілою обігнавши мене.

Я й забув, що вона перемогла на стометрівці під час змагань на День фізкультури і спорту. Дешеві понти. Не забудьте, що я біг у мокрих джинсах і в черевиках, у яких сажі було більше, ніж моїх ніг. Дуже приємно…

Ми стрімголов помчали до центру міста, точніше, Тіна помчала стрімголов, а я, так — би мовити, хлюпав, чвакав і чалапав з певною швидкістю. Я ще подумав, скільки разів я вже робив це раніше — гнався за своєю ракетою на чотирьох лапах. Сотні разів, от скільки.

Добігши до головної площі, ми сповільнили ходу. Не мали іншого виходу, бо там було море покупців, а робітники дотепер оздоблювали все різдвяними прикрасами. Дроти й ліхтарики лежали штабелями біля пластмасових Санта-Клаусів, ангелів, сніговиків і ельфів, що їх мали розвішувати угорі. Скрізь були розкидані купки колючого гостролисту й омели. І десь там мала бути наша Стрілка.

Доволі смішно (хоч нам тоді було не до сміху), що її місцезнаходження було зовсім не важко визначити. Першою ознакою став гучний розпачливий зойк:

— РЯТУЙТЕ!

Ми глянули у той бік саме вчасно, щоб побачити, як падає на землю довга драбина. Бідолашний робітник учепився однією рукою за вигнуту верхівку ліхтарного стовпа, безпорадно дриґаючи в повітрі ногами. Вільною рукою він намагався втримати за ногу товстого пластмасового Санта-Клауса, але це йому не вдалося. Санта-Клаус полетів сторч головою на землю і розбився на друзки.

У натовпі злякано зойкнули.

— РЯТУЙТЕ! — знову заволав робітник, і декілька чоловіків узялися йому допомагати, підставляючи драбину. Стрілка дивилася на юрбу невинним поглядом, мовляв: «Драбина? Яка драбина? Хто? Я?»

Та коли натовп почав наближатися до неї, вона все ж таки вирішила за краще накивати п’ятами, увімкнувши подвійну швидкість, але перед цим ще встигла зачепити п’ятами гірлянду декоративних вогників, що заплуталися довкола задніх лап. Робітники сприйняли це як чудову нагоду її упіймати. Вони жбурнули геть драбину й почали оточувати Стрілку, емоційно сперечаючись про те, як краще її ловити. Чоловік так і залишився висіти на стовпі, дриґаючи ногами й волаючи про допомогу.

— РЯТУЙТЕ!

— Обійди з другого боку і перекрий їй дорогу!

— Підмани її кісткою!

— Де я візьму тут кістку, ідіоте?

— Помахай їй плащем. Це її налякає.

— Сам помахай. Краще обійди з другого боку, чуєш?

— РЯТУЙТЕ-Е-Е-Е-Е-Е!

— Нам бракує кістки!

— Тобі бракує мізків!

— Ти що, хочеш сказати, що я дурний?

Хтозна, скільки б ще це все тривало, але ситуація раптом набула небувалої гостроти. З’явився Чарлі Смаг, і не сам. Три ельзаські вівчарки щосили намагалися зірватися з повідків. Його мордяка вищирилася бридкою посмішкою, коли він побачив заплутану в різдвяних прикрасах Стрілку. Чарлі широко розчепірив ноги, вишкірився і відпустив на волю свою паскудну зграю.

Вівчарки рвонули вперед, наче вовки, котрих довго морили голодом. Їхні довгі лапи стрімко долали відстань між ними і жертвою. Їхні щелепи пінилися, з пащек виривалося гарчання. Я побачив, як запанікувала Стрілка, коли вони помчали прямо на неї. Зазвичай вона легко їх випереджала, але тепер не годна була виплутатися щонайменше з трьох комплектів різдвяних ліхтариків.

Нелегко втікати, коли за тобою волочаться всі ці святкові лампочки, що підстрибують і розбиваються об бруківку. Хоча тепер уже й робітники, і вівчарки Чарлі почали плутатися у цих нескінченних в’язках гірлянд. Складалося враження, що всі ведуть запеклий бій з гігантським морським монстром, так завзято вони боролися із звивистими гірляндами різноколірних ліхтариків, не кажучи вже про гілки гостролиста і незліченних пластикових ельфи та сніговиків. Зчинився неймовірний гармидер, бо дедалі більше спостерігачів долучалося до битви. І що більше людей намагалося допомогти, то гіршою ставала ситуація.

ДМ-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У!

Увесь цей галас заглушила сирена поліцейської машини. Вона викотилася на площу, але мусила практично відразу стишити хід під натиском верткого дротяного монстра, сніговиків з вибалушеними очима, Санта-Клаусів і казкових фей, що раз у раз тріскали.

Замість того, щоб повністю зупинити авто й вилізти назовні, водій вирішив голосніше увімкнути сирену.

ДІ-І-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У!

Це був, звичайно, Чарлів тато, сержант Смаг. Поліцейська машина ледве просувалася вперед, оглушуючи ціле містечко і чавлячи з хрускотом ліхтарики, гілки гостролиста й залишки потрощених ельфів і фей, які ще досі бахкали й лускали. Нарешті авто зупинилося, і з нього вийшов сержант Смаг, підтягуючи штани, немов озброєний до зубів шериф. Він не бачив, що відбувається, тому виліз на капот з мегафоном У РУЦІ.

— Хто організатор бунту? — заревів сержант Смаг, а мегафон «завівся» й видав такий потужний і оглушливий свист, що збив його з ніг.

Він гепнувся сідницею на капот авта й одразу зісковзнув на землю. Якусь хвильку полежав, а тоді почав зводитися на ноги.

— Повторюю: хто організатор бунту?

— ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ, БУДЬ ЛАААААСКА! — знову почав благати робітник, що й ДОСІ висів на ліхтарному стовпі. На одну-дві секунди всі замовкли. Тоді почали роззиратися, не знаючи, що робити, й поглядаючи то на робітника, то на місцевого «шерифа». Люди розуміли, що це був зовсім не бунт, але ж із чого все почалося? Ніхто не знав цього достеменно. Принаймні доти, доки не заговорив Чарлі Смаг.

— Це та гидка собака, Стрілка, — крикнув він батькові. — Собака і Тревор зі своєю подружкою.

На мить запала тиша, а тоді всі закричали:

— Так! Це були Стрілка і Тревор зі своєю подружкою! Ось вони тут!

Раптом ми побачили сотні пальців, що грізно показували на нас, а висячий робітник з протилежного боку площі нарешті випустив з рук ліхтарний стовп. Ось так і сталося, що ми з Тіною й Стрілкою опинилися у поліцейській дільниці, майже під арештом. (А робітник у лікарні, під наркозом)

6. Підозріла поведінка

Тіна аж кипіла від обурення:

— Чарлі не знає, що сталося. Його навіть не було там, коли все почалося! Ви не маєте права тримати нас тут. Це незаконно.

— Не той випадок, панянко, — самовдоволено показав зуби сержант Смаг. — За дотримання закону відповідає поліція, а в нашому місті поліція — це я. І я вважаю, що підбурення до бунту — це неабиякий злочин.

— Ми нікого не підбурювали, — намагався я все пояснити. — І якби Чарлі не спустив із повідків своїх вівчарок, узагалі нічого не сталося.

— Ти тепер не викрутишся, звинувачуючи мого малого, малий, — фиркнув сержант, а тоді замотав головою, бо сам не второпав, що тільки-но сказав. Він скорчив міну і скоса зиркнув на мене: — Ти хоч іноді миєшся?

Не встиг я відкрити рота, як Тіна вже вставила свої п’ять копійок:

— Він якраз ішов на маскарадну вечірку, — мовила вона без тіні посмішки. — Він мав там бути власною тінню. Я думаю, це дуже розумний хід.

Саме цієї миті прибув нас рятувати тато, а згодом увійшла Тінина мама. Тато виглядав не надто щасливим.

— Скільки разів я вже визволяв тебе з поліцейської дільниці, Треворе? Ні, навіть не рахуй. І зараз також, звичайно, не винен ані ти, ані Стрілка?

— Чесно, тату, ми не винуваті.

— Ніколи не винуваті, — доволі саркастично буркнув сержант Смаг.

Тато не звертав на нього уваги. Він раптом усвідомив, у якому «чорнушному» стані я перебуваю.

— Що це ти робив? — очманіло спитав він.

— Він у маскарадному костюмі, — пояснив сержант Смаг. — Перебрався на власну тінь. Дуже розумний хід, мушу визнати, — захихотів він.

— Не влаштовуйте тут посміховисько, — зупинив його тато. — Кого ви звинувачуєте у правопорушенні?

Сержант Смаг уїдливо посміхнувся й почав загинати пальці:

— Зараз побачимо: пошкодження державної власності, порушення громадського спокою, заподіяння тілесних ушкоджень, перешкоджання рухові поліцейського автомобіля, організація бунту… — сержант Смаг витримав ефектну паузу, тоді нахилився над столом і закінчив речення, — І ЦЕ ПОКИ ЩО ЛИШЕ СОБАКА.

Стрілка зронила коротке «гав» і ще трохи струсила з себе сажі. Сержант відступив:

— А щодо цих двох, мушу сказати, підбурення до бунту вже є достатньою підставою, щоб загриміти до в’язниці.

Тінина мама ступила крок уперед:

— Пане сержанте, я забираю додому цих двох дітей разом із собакою, бо ні собака, ні діти нікуди не загримлять. Ви можете займатися розслідуванням, а якщо вам треба буде щось від нас, ви знаєте, де нас шукати. До побачення, сержанте.

Тінина мама вивела нас на вулицю.

— Бундючний йолоп, — буркнув спересердя тато. — То що там таке сталося?

Ми з Тіною почали пояснювати.

— Мені в це легко повірити. Чарлі Смаг завжди завдає усім клопоту, — сказала Тінина мама. — Я його навчала, коли йому було чотири-п’ять років. Він уже тоді був баламутом і дотепер не змінився. Його батьки нікого не хочуть слухати. Винен завжди хтось інший, — вона зітхнула: — А що це я чую про зникнення цуценят?

Тож ми мусили розповісти їй усе про цуциків. Тінина мама запитала, чи маємо ми бодай якісь ключі для розгадки.

— Ми тільки знаємо, що їх викрали в парку і що крадій не поніс їх у місто. Сліди на снігу свідчать про те, що він або вона пішли у протилежному напрямку, — пояснила Тіна.

— Туди, де поле для гольфау? — перепитав тато.

— Так.

— Вони тепер можуть бути будь-де, — додав безпорадно тато.

Тінина мама спохмурніла:

— Якби ви поцупили цуценят, де б ви їх заховали?

— Я б їх забрала додому, — сказала Тіна.

— Насамперед: я б їх не поцупив, — наголосив я, натираючи до блиску німб, що засяяв над моєю головою. — Але якби й так, я, мабуть, сховав би їх у якомусь ізольованому місці. Песики гавкають, тож я не хотів би, щоб їх хтось почув.

Тіна засміялася:

— З тебе вийшов би чудовий поліціянт. Мені подобаються чоловіки у формі.

Цього було достатньо, щоб назавжди відбити в мене бажання стати поліцейським! Хоч я все одно збираюся стати дресирувальником. Навчатиму тварин ніколи не тікати геть і не заплутуватися в кілометрових гірляндах із дротів та лампочок. Я навчатиму їх робити КОРИСНІ речі, наприклад, розшукувати людей, засипаних лавинами в парках, або рятувати робітників, що звисають з ліхтарних стовпів, не кажучи вже про вистежування ЗАГУБЛЕНИХ ЦУЦЕНЯТ.

За цими розмовами ми дійшли до нашого будинку. Тінина мама завітала на горнятко кави, а Тіна зачекала, поки я скочив нагору, щоб хутко помитися і перебратися. Ерік-вікінг дрімав на моєму ліжку. Побачивши мене, він настовбурчив шерсть й умить зник під ліжком. Ну й добре, нарешті я знаю, що він бодай чогось боїться.

Я зійшов униз і вручив брудний одяг мамі для прання. Мама просто остовпіла:

— Дякую, Треворе. Мабуть, це твій різдвяний подаруночок? Міг би й загорнути гарненько для мене, — вона поглянула на Тінину маму й закотила очі: — Хлопці, — тільки й зітхнула.

— Дівчата нічим не кращі, - розсміялася Тінина мама. Тоді обернулася до нас: — То з чого ви почнете розслідування, детективи?

— З поля для гольфа, — відповіла Тіна. — Сліди вели в той бік, і це ізольоване місце.

— А ще воно ВЕЛИЧЕЗНЕ, — безнадійно простогнав я.

— Мусимо з чогось починати, — зронила Тіна. — Ходімо.

Чому це так завжди виходить, що я врешті-решт роблю те, що сказала Тіна? Ми рушили до поля для гольфа. Це приватний клуб, тож ми не могли там просто тинятися скрізь, де б забажали. Крім того, якщо ви колись бували на такому полі, то знаєте, які прикрі ті гравці у гольф.

Не стійте там! Зійдіть із трави! Зійдіть з доріжки! Зійдіть з нашої планети! Забирайтеся звідси! Пропадіть пропадом! З дороги! Я гравець у гольф і я велике цабе!

Тож ми з Тіною невдовзі почали просто скрадатися полем, ховаючись то за одним кущем, то за іншим. Це було доволі захоплююче заняття, особливо коли виявилося, що маленькі сарайчики, на які ми час від часу натикалися, можуть бути ідеальними схованками.

Ми вже обійшли майже півполя, коли вдалині побачили Чарлі Смага, котрий ішов і з кимсь розмовляв. Я захихотів. Це була Шерон Бленкінсоп. ЙОГО КРАЛЯ!

Звичайно, якби ви запитали Чарлі, чи він зустрічається з якоюсь дівчиною, він би категорично це заперечив. Зрештою, це ж він сам постійно бере на кпини тих, хто, на його думку, справді зустрічається з дівчатами — таких, скажімо, як я. (Хоч мушу вам нагадати, що Тіна — це НЕ ДІВЧИНА, З ЯКОЮ Я НІБИТО ЗУСТРІЧАЮСЯ.) А от ми з Тіною одного разу застукали Чарлі й Шерон на тому, що вони ТРИМАЛИСЯ ЗА РУЧКИ! Це була класика! Вони тоді ТАК розгубилися! І ось тепер вони знову йшли собі удвох зеленою галявиною для гольфа.

— Чому це ці двоє можуть собі ходити, де їм заманеться, а ми не можемо? — обурилася Тіна.

— Бо Чарлів тато — член цього гольф-клубу, — пояснив я.

— Твій тато теж.

— Я знаю. Але мій тато не поліцейський, і татів шеф — не голова гольф-клубу.

— Бридота, — кинула Тіна, і я цілковито з нею погодився.

Ми з Тіною підкралися якомога ближче. Я був розчарований тим, що вони не трималися за ручки, а просто балакали. Фактично Чарлі говорив у свою мобілку.

— Ага, — сказав він. — Хай буде субота. Гроші маєте? Добре. — Кілька секунд Чарлі уважно слухав. — Звичайно, з ними все гаразд. За ними добрий догляд. Ага. Ельзаські. Родовід? Ну, так. Гаразд. Побачимося в суботу, о п’ятій.

Чарлі закрив мобілку й усміхнувся Шерон:

— Усе домовлено, — сказав він. — Просто фантастика!

А тоді поклав руку НА ПЛЕЧЕ ШЕРОН!

Тіна так міцно стиснула мою руку, що я аж вискнув. Чарлі озирнувся, і мені здалося, ніби він дивиться прямо на мене.

— Що це було? — занепокоїся він.

— Чарлі, — заблагала Шерон, — ходімо. Мені холодно.

— Мабуть, якась білка, — промовив Чарлі. — Терпіти їх не можу. Це просто щури на деревах, — він знову зосередився на своїй подружці. — Я зараз тебе пригорну, — підморгнув він їй. — Ти одразу зігрієшся.

— Дай мені якесь відро, — прошепотів я Тіні. — Мене може знудити…

— Безнадійно, — зітхнула Тіна.

— Що безнадійно? — розгубився я.

— Слово «романтика» для тебе незбагненне, Треворе, скажи?

Тіна, якщо хочете знати, буває іноді дуже дивною. Ми схвильовано й мовчки чекали, аж поки Чарлі й Шерон відійдуть настільки, щоб не бачити нас і не чути, і аж тоді виповзли з-під куща. Чи не про наших цуценят розмовляв Чарлі по телефону? Так воно ніби було логічно.

— Щоправда, він сказав «ельзаські», — зауважила Тіна. — Чому він так сказав?

— Може, тому, що вважає одного зі своїх псів їхнім батьком і намагається й цуценят видати за ельзаських вівчарок. Але що б це не було, воно має статися в суботу о п’ятій.

— Саме тоді, коли мають запалювати різдвяні вогні, - сказала Тіна.

— Я переконаний, що цуцики в нього, — прохрипів я. — І він хоче сам їх комусь продати. Мусимо його зупинити.

— Але як? Ми навіть не знаємо точно, чи Чарлі має цуценят, а якщо має, то де переховує їх? Субота вже завтра, отже, нам залишається тільки кінець сьогоднішнього дня і половина завтрашнього, щоб їх знайти, перш ніж Чарлі комусь їх віддасть… якщо вони, звичайно, в нього.

— Чарлі — єдиний, на кого падає підозра, — рішуче мовив я. — Причому все збігається.

— Це так, але цуценят можуть переховувати будь-де, просто де завгодно.

Ми з Тіною стояли посеред поля для гольфа, оточені широченними галявинами. Було таке відчуття, ніби нам треба обшукати весь світ. Раптом хтось так голосно зарепетував, що ми аж здригнулися. Маленький білий м’ячик гепнувся неподалік від нас і підкотився до ніг.

— Гей, ви там! Пацани! Забирайтеся геть! Це поле для гольфа! Бігом, вимітайтеся!

Тіна була обурена.

— Він же міг нас ударити! — закипіла вона від злості.

Я схопив м’ячик і пожбурив його щосили в бік того типа:

— Маєте свого м’ячика!

І він погнав за ним чи не швидше, ніж Стрілка.

7. А в сарайчику були…

Уночі мені спала на думку блискуча ідея. Фактично ця блискуча ідея дріботіла моєю спальнею, обнюхуючи все, що лежало на підлозі, - черевики (бе!), шкарпетки (бе-е!!), штани (бе-е-е-е!!!). Я спостерігав за Стрілкою, укотре намагаючись зрозуміти, чому собаки так люблять усе обнюхувати. Стрілка обнюхує все, що завгодно, — кущі, одяг, ліхтарні стовпи, задки своїх друзів, задки своїх воріженьків, задок Еріка-вікінга (якого це дратує), БУДЬ-ЧИЙ задок. Мишка такий самий. Усі собаки люблять обнюхувати смердючі речі. Тобто я ще ніколи не бачив собаки, що нюхала б троянди й закочувала очі від задоволення. (Як це робить Тінина мама.)

Гаразд, моя блискуча ідея. Ми з Тіною вже робили не надто рішучу спробу спонукати Мишку знайти цуценят по запаху, але ця спроба зазнала фіаско, бо Мишка не мав наміру йти далі від того місця, де закінчувалися їхні сліди. А якщо залучити до цього ДВОХ собак і ЗАПАХ ЦУЦИКІВ?! Прекрасно. Я усміхнувся сам до себе, перевернувся на другий бік і заснув. Проблему розв’язано!

Я сказав, що проблему розв’язано? Я цього хотів би. Бо зранку, коли я прокинувся, усе виглядало інакше. Не можна сказати, що Стрілка з Мишкою чудово за рекомендували себе як пошукові собаки. Чесно кажучи, вони себе ні в чому не зарекомендували, крім здатності потрапляти в халепи та втягувати в ці халепи нас із Тіною.

Я розповів про свої плани мамі з татом. Хотів би, звичайно, сказати, що це справило на них неабияке враження, але цього не сталося. Вони відразу побачили недоліки цього плану, і мама підсумувала усі застереження одним словом.

— Стрілка? — перепитала вона. Я кивнув головою. Мама перехрестилася. Тато провів пальцем по горлу.

— Я не відчуваю вашої підтримки, — буркнув я.

— Вибач мені, Треворе, — сказав тато, — але мені здається, що тільки вчора я мав рятувати вас обох від в’язниці через ту собаку.

— Так, але…

— Стрілка у цьому не винувата! — випередили мене мама з татом.

— Так, але…

— Стрілка ніколи не винувата, — не дав мені доказати тато.

— Ні, не винувата, — уперто наполягав я.

— Просто вона чомусь завжди опиняється там, де не треба, — зауважила мама.

Я схопився на ноги:

— Вам просто байдуже, що станеться з песиками! їх можуть продати в рабство, але вам на це начхати!

— Цікава думка, але насамперед, мабуть, треба запатентувати такий винахід, як цуценяче рабство, — захихотів тато.

— Це не смішно! — зарепетував я. — Усе, що пов’язане з Чарлі Смагом, зовсім не смішне. Ви собі можете сидіти тут, склавши руки, а ми з Тіною візьмемо Стрілку й Мишку, розшукаємо цуценят і приведемо їх додому, ОСЬ ТАК! — я вибіг надвір із розпашілим обличчям, грюкнувши дверима.

— А-А-А-А-АЙЙЙЙ!

— Що сталося? — кинулась до мене мама.

— Прибив дверима пальця, — просичав я. — Облиш мене у спокої.

Я видерся з її рук і попрямував до Тіни. Через п’ять хвилин мусив повернутися, бо забув узяти Стрілку. Ще через дві хвилини повернувся, бо забув одягнути куртку.

Ще через чотири хвилини повернувся по килимочки, на яких спали цуценята.

Урешті-решт я спромігся-таки прийти до Тіни і розповів їй усю цю сумну сагу. Вона взяла мене за руку, щоб оглянути пульсуючий великий палець. Він став червоний, як буряк, що вже було непогано, бо спочатку я думав, що він узагалі відпаде. А так принаймні ще досі він був на місці.

— Бідолаха, — Тіна так співчутливо це сказала, що мені здалося, ніби вона хоче поцілувати палець. Я спробував вирватися, але вона ще міцніше стиснула мою руку. — Я принесу крем.

— Навіщо?

— Моя мама завжди мастить синці й ранки спеціальним кремом.

Я кивнув, і Тіна кудись побігла. Через хвилину вона повернулася, ховаючи за спиною крем.

— Це пектиме? — запитав я.

— Ти ще така дитинка. Давай сюди палець.

Я заплющився. Терпіти не можу всілякі синці й подряпини. Я відчув, як щось холодне хлюпнуло мені на палець. Розплющив очі. На червоному пальці виросла спіральна кремова вежа, подібна до мініатюрної конусоподібної порції полуничного морозива. Це було просто сміховинно.

— Ти ж казала, що це якийсь спеціальний крем! — дорікнув я. — А це крем для тортів.

— Я знаю, — засміялася вона. — Але мусиш визнати, що це ДУЖЕ спеціальний крем для твого пальця.

Я так розреготався, що в мене на очах виступили сльози. Тіна зітхнула з полегшенням:

— Бачиш, — додала вона, — я ж казала, що тобі покращає.

Ми знову розреготалися.

— У тебе в голові бджоли, — сказав я їй крізь сміх.

— Ого, я пішла на підвищення. Ще зовсім недавно ти казав, що в мене у голові якісь нещасні мишки, а тепер я маю цілий рій гарненьких бджілок. Дякую тобі, дякую.

Нам не можна було гаяти часу. Тіна поклала собі до наплічника фотоапарат.

— Щоб фіксувати свідчення, — пояснила вона, а я вражено похитав головою. У неї таки є голова на плечах.

Ми схопили собак і килимки й рушили до парку. Стежка зі слідами вже, мабуть, закрижаніла, але ж ми мали з чогось починати.

Я видобув із сумки килимочки й підсунув один із них прямо під Стрілчин ніс, а Тіна вчинила те саме з Мишкою.

Ми вирішили не відпускати собак із повідків, хоч і чудово знали про високу ймовірність того, що наші руки можуть бути викручені із суглобів. (Тіні тому, що вона намагатиметься зрушити Мишку з місця, а мені тому, що я спробую втримати Стрілку, щоб вона не шугонула кудись до іншої галактики).

Стрілка вирішила, що я даю їй килимок, щоб зіграти з нею у перетягування линви. Вона схопила другий кінець зубами і почала гарчати й люто його смикати, поки я не визнав свою поразку й не випустив свій кінець. Важко дихаючи, вона сіла на землю, глянувши на мене здивовано й розчаровано.

Тіні з Мишкою вдалося досягти більшого. Він ретельно обнюхав килимочок, а тоді сів, наморщивши носа і плямкаючи, немовби куштував якісь неймовірні ласощі. Після чого поволеньки звівся на лапи і побрів кудись геть.

Я хотів піти за ним, але Стрілка й далі сиділа, не бажаючи зрушити з місця. Скінчилося тим, що я поволік її, неначе статую, аж поки вона нарешті зволила підвестися й неквапом подріботіла поруч. Я міг би заприсянути, що вона навіть підморгнула мені.

Мишка завів нас до поля для гольфа, у чому не було нічого дивного. Хоча я волів би туди не вертатися через тих розлючених гравців у гольф, з якими нам довелося мати справу вчора.

Було нелегко приховувати собак від зайвих очей, коли ми перетинали зелені галявини. Скрізь, куди вів його запах, Мишка добувався навпростець, наче ведмідь (чи все ж таки як мишка?).

На щастя, дуже мало гравців у гольф виявилися настільки божевільними, щоб припертися сюди з самого ранку, і врешті-решт ми зауважили оддалік невеличкий сарайчик.

Мишка почалапав прямо до нього. Стрілка також пожвавішала. Вона натягнула повідець і занепокоїлася. Серце закалатало у мене в грудях. Я відчував, що ми на правильному шляху. Ми з Тіною обмінялися поглядами. Адже саме там могли перебувати наші цуцики.

Коли ми підійшли до хижі, почулися голоси. Я миттєво привів себе у стан бойової готовності і приклав палець до вуст, вимагаючи тиші й водночас відчайдушно сподіваючись, що жодна собака не почне гавкати.

Хижа була без вікон, тож ми не могли побачити, хто там усередині, та й чути було не надто добре. Не можна було втямити, про що там балакають. Я жестами показав Тіні, щоб ми відійшли назад і розробили план.

— Їх там двоє, - прошепотів я.

— Але я не чую цуценят, — тихо відповіла Тіна.

— Я теж не чую.

— Що ж нам тепер робити? — запитала вона.

— Мусимо туди зайти.

Обличчя Тіни сполотніло:

— Ти упевнений? Це ж небезпечно!

— Ми маємо застукати їх на гарячому, — сказав я. — Інакше нічого не зможемо довести. Крім того, ми маємо з собою псів.

— То що ж нам робити? — знову запитала Тіна.

— Увірвемося туди.

— А тоді?

Я подивився на Тіну. Подивився на небо. Подивився на землю. У мене не було готової відповіді:

— Побачимо, що зроблять вони.

— А як ти гадаєш, що вони зроблять?

Я вам кажу! З дівчатами ніколи не занудьгуєш. Звідки ж мені було це знати?

— Будемо діяти за ситуацією, — просичав я.

— Тобто?

— Тіно! Почнемо, а там буде видно. Я полічу до трьох. На рахунок «три» ти відчиняєш двері, а я вриваюся і стаю з ними віч-на-віч. Якби щось трапилося, ти будеш свідком. Хто б там не був, вони не впораються з нами обома.

— Точно. І я ще зроблю фото.

Ми знову підійшли до хижі й мовчки приготувалися до спецоперації. Я почав відлік.

— Один… два… ТРИ!

Тіна різко відчинила двері, а я вдерся у темну хижу.

ОДИН ФОТОСПАЛАХ, ДРУГИЙ!

На якусь секунду увесь інтер’єр сарайчика до найменших закутків вихопився з темряви. І там були вони — Чарлі Смаг та Шерон Бленкінсоп. І вони ЛИЗАЛИСЯ!

8. Знову беремо слід

Не гаючи ні секунди, я вибіг надвір, крикнувши Тіні:

— Тікай!

Нам услід пролунали розлючені вигуки.

— Я вас дістану! — ревів Чарлі. — Вам це так не минеться. Я зараз візьму вас за одне місце!

Він кинувся до дверей, та, очевидно, зачепившись за складені купкою ключки для гольфа, втратив рівновагу. Гепнувся на підлогу, збивши ще кілька стосиків ключок. Усі вони з гуркотом посипалася, коли він намагався звестися на ноги.

— Чарлі, — волала йому Шерон. — Повернись! Я тебе кохаю, Чарлі. Я дам тобі ще кавальчик шоколадки.

На Чарлі це не справило враження:

— Заткайся, ти, дурна каракатице.

Ми ще встигли почути розгублене хихотіння Шерон:

— Чарлі, дорогенький! Ти ж насправді не думаєш, що я каракатиця, правда?

Ми мчали стрімголов, захлинаючись від реготу, аж поки опинилися наприкінці поля для гольфа. Стрілка вважала це чудовою грою. Вона летіла разом із нами, хляпаючи вухами, радісно поглядала на мене й гавкала, немов скажена. Мишка ліниво трюхикав позаду, настовбурчивши густу кошлату шерсть. Він нагадував гігантського бульбашкоподібного прибульця з Марса, що полює за сиром.

Коли позаду залишилися зелені галявини для гольфа, ми зупинилися, регочучи й одночасно відсапуючись, що було, скажу я вам, доволі нелегко. Я озирнувся. Там не було й натяку ні на Чарлі, ні на Шерон.

— Ми у безпеці, — посміхнулася Тіна.

— Поки що, — уточнив я.

— Я кохаю тебе, дорогенький Чарлі! — передражнила Тіна, і ми знову розреготалися.

— Вона каракатиця, — нагадав я.

— Ну, а він горила, отже, пасують одне одному, — додала Тіна. — Чи ти бачив там цуценят?

Я похитав головою:

— Ти засліпила мене спалахом.

— Перепро-о-ошую, — Тіна почала вовтузитися з фотоапаратом. — Гм-м. Ніде не видно, — вона показала мені маленький екранчик із щойно зробленими фотографіями. Там було двійко голуб’яток — Чарлі і Шерон, зафіксовані навіки широким планом у режимі активного лизання. А от цуценят не було.

— Може, Чарлі тримав їх там якийсь час, а потім забрав, щоб згодом комусь віддати? — припустив я.

— Нам це мало допоможе, — шморгнула носом Тіна, уважно розглядаючи знімок. — Цікаво, чи могли б ми продати цю фотку до газети?

— Це було б фантастично. Чарлі провалився б під землю від сорому. Але спочатку він, мабуть, занапастив би нас із тобою.

Тіна знизала плечима:

— Та він і так готовий нас знищити. Чекає, мабуть, у засідці, коли ми повертатимемося додому.

— Ми підемо в обхід. Не бійся.

Ми рушили довкола найвіддаленішого краю поля для гольфа. Там, я знав, була стежка, що минала розкидані зусібіч будинки й старі гаражі, а тоді майже виводила на дорогу до Тіниного дому.

Тіна поглянула на годинник:

— Залишилося шість годин до того часу, коли Чарлі обіцяв передати цуценят.

— Я знаю, а ми досі не маємо й зеленого уявлення, чи вони справді у нього, і де відбудеться ця оборудка.

— Найгірше те, що увечері всі будуть у місті, дивитимуться, як запалюватимуть святкові вогні, — зітхнула Тіна. — А на околицях буде тиша і спокій. Чарлі зможе піти куди завгодно, і ніхто цього не помітить.

Я мовчав. Я вже теж про це подумав, і це мене найбільше непокоїло. Ми прямували додому, пильно придивляючись, чи не з’явиться десь раптом Чарлі зі своїми ельзаськими вівчарками, прихопивши їх із собою для забави.

Стежка вела нас повз гаражі. Двома-трьома з них, здається, ще користувалися, але більшість мали зірвані з завісів двері й були розмальовані графіті. Це було не надто приємне місце, і я зовсім не здивувався, що собаки теж занепокоїлися.

Вони обидві почали щосили сіпати й натягувати повідки. Стрілка так палко хотіла забратися звідси, що її передні лапи аж зводилися над землею.

— Що з ними? — здивувалася Тіна. — Мишко, поводься чемно!

Сенбернар мало не зарився носом у землю, принюхуючись. Серце у моїх грудях тьохнуло. Я звелів собі не гарячкувати і випустив з рук Стрілчину шворку. Вона ракетою зірвалася з місця, помчавши прямісінько до одного з гаражів. Добігши до нього, вона навіть не сповільнила ходу, а з усього розгону скочила на металеві двері, почала їх несамовито дряпати. І гавкала, гавкала, гавкала.

Ми з Тіною перезирнулися, а тоді прожогом побігли до замкненого гаража.

Зсередини долинули тонесеньке скавучання й гавкіт. ЦУЦЕНЯТА! Стрілка з Мишкою знайшли їх. Вони були всередині! Ми з Тіною переможно ляснули одне одного в долоні, і я крикнув:

— Ура!

Хоча було ще зарано святкувати, бо ми ж не могли потрапити до гаража. Він був надійно замкнений величезним навісним замком, і ми аж ніяк не подужали б зірвати його з дверей.

— Принаймні ми знаємо, що вони тут, — схвильовано вигукнула Тіна. — Ми можемо повернутися сюди перед п’ятою вечора і десь заховатися. Зачекаємо, поки прийде Чарлі, й застукаємо його на гарячому.

— Точно. Але нам треба все це сфотографувати, щоб мати свідчення. Спочатку зробити фотку, як він забирає цуценят із гаража, а тоді, як він їх комусь передає… І цього разу без жодного спалаху, щоб він ні про що не дізнався.

Решту дороги додому ми подолали без пригод і в чудовому настрої. Тіна пішла до себе, а я піднявся до своєї спальні, щоб усе обміркувати. Я сумнівався, чи варто розповідати про це мамі з татом: вони тоді усе узяли б під свій контроль, а яка ж від цього втіха? Я хотів, щоб це була тільки наша з Тіною перемога. Ми мали особисті порахунки з Чарлі і збиралися поставити його на місце! Але все ж таки, нам не завадила б чиясь допомога. Чарлі зі своїми вівчарками міг налякати будь-кого.

Обід, здавалося, ніколи не закінчиться. Моя голова аж тріщала від цієї невирішеної дилеми. Розповісти їм щось? Чи краще промовчати?

— Я вважаю, що той, хто викрав наших цуциків, зробив нам невеличку послугу, — сказав тато.

Це мене просто приголомшило. Яким чином міг він це вирахувати?

— Тобто? — запитав я.

— Нам тепер не треба сушити собі голову над тим, куди їх прилаштувати, — пояснив він. — І не дивись так на мене, Треворе, ніби я щойно їх замордував. Просто я хочу знайти в цьому хоч трохи позитиву. Я забрав з пошти оголошення, бо немає жодного сенсу рекламувати те, чого ми вже не маємо. Ми їх більше не знайдемо.

Я відклав ножа з виделкою. Хотів уже було сказати татові, що він страшенно помиляється, що ми з Тіною знаємо, де наші цуценята, і збираємося їх урятувати, ОСЬ ТАК, але тут тато знову розтулив свого рота.

— Я знаю, що ти засмучений, Треве, але ж нам треба бути реалістами. Скільки є шансів, що ми знайдемо цуценят? Практично жодного. Вони можуть бути де завгодно. Не варто навіть шукати.

Це була остання крапля. Тепер я твердо вирішив, що ми з Тіною зробимо все самі й покажемо усім, чого ми варті.

Тіна прийшла незабаром. Вона мала невеличкий наплічник.

— Необхідні припаси, — пояснила вона.

— Тобто?

— Фотоапарат, ліхтарик, бо о п’ятій буде вже темно, диктофон для запису, баночка крему…

— Ідіотко!

— Я подумала, що, може, твій палець ще не загоївся, — лагідно посміхнулася Тіна.

— Ги-ги. Ще щось?

Її очі засяяли:

— Плитка шоколаду.

— Чудово, — мовив я, не розуміючи, щоправда, чому вона похитує шоколадом перед моїм носом. Я запхнув руку в кишеню, витяг звідти невеличку баночку й показав Тіні.

— Я теж дещо маю, — і гордо проголосив. — Крем для взуття.

Тіна спантеличено глянула на наші черевики:

— Хіба їх треба чистити?

— Це крем для облич. Чудовий камуфляж у темряві.

Тіна скривилася:.

— Фу! Та ти ж і так чорний від бруду, хіба тобі мало?

— Тіно, ми вирушаємо у небезпечну місію з порятунку Стрілчиних цуценят від жорстоких гангстерів, і що менше нас бачитиме Чарлі, то краще, — я поклав баночку в кишеню. — Гаразд, ходімо.

Тато побачив, як ми вислизали з передніх дверей разом із Стрілкою:

— Куди це ви зібралися?

— Шукати цуценят, — відповіла Тіна.

— Пізно вже. Ми їх уже не знайдемо. Даремно марнуєте час, — сказав їй тато.

Ми з Тіною обмінялися багатозначними поглядами й вирушили назустріч цуценятам і, цілком імовірно, назустріч смерті від рук Чарлі Смага.

9. Ату їх! Ату!

Коли ми дісталися до гаражів, одразу пішли до цуценят. Варто було їм почути наші голоси і Стрілчине дряпання, як вони підбігли до дверей, несамовито дзявкаючи і скімлячи. Ми чули, як маленькі лапки шкрябали метал у марних спробах визволитися. Аж серця розривалися з розпачу.

Тіна понишпорила в наплічнику й витягла диктофон. Приклала його до дверцят гаража й записала дзявкання цуценят. Ще й пошепки додала коментарі:

— Я стою біля дверей із навісним замком гаража номер сім. Ви чуєте гавкіт трьох викрадених цуценят, яких тут замкнув Чарлі Смаг. Ми чекаємо, коли Чарлі прийде їх забирати. Він має намір продати їх перед Різдвом, але ми з Тревором вирішили його зупинити. Це був репортаж Тіни і Тревора від гаража номер сім. А тепер повертаємось у студію.

— Яку ще студію? — не зрозумів я.

— Так завжди говорять телекоментатори, закінчуючи репортажі, - пояснила Тіна.

— Ти чокнута, — підсумував я, вручаючи їй крем для взуття. — Ось, намасти собі обличчя.

— Спочатку ти, — уперлася Тіна, з цікавістю спостерігаючи, як я розмазую чорний крем на щоках, носі, підборідді і довкола очей. Я передав баночку їй, але вона рішуче закрутила покришку й віддала назад.

— Ти можеш собі виглядати, як ідіот, — сказала вона. — А я маю гідність.

— Якщо Чарлі тебе помітить, усе піде коту під хвіст.

— Він не зможе мене помітити, бо ми сховаємося за отими коробками і ящиками.

Тіна показала на купу мотлоху неподалік, ледь притрушену снігом. Це було не надто зручне місце, і Стрілка зовсім не бажала там сидіти. Вона твердо налаштувалася прогризти в бетоні дірку, а тоді підрити гараж і врятувати своїх цуциків. Коли їй заборонили це робити, вона спершу почала гавкати, а потім вити.

— Ау-у-у-у-у-у-у-ув! А-а-а-а-а-у-у-у-у-ув!!!

— Заради Бога, — благав я її. — Сиди тихо, бо Чарлі здогадається, що ми тут.

— А-а-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-ув!

Тіна, знову попорпавшись у наплічнику, цього разу видобула з нього пачку собачого печива:

— Це Мишкове. Не думаю, що він заперечуватиме, — вона поклала трохи печива на землю, і Стрілка почала ковтати його так, ніби її місяць не годували.

Ми присіли навпочіпки за ящиками. Згодом стало дуже нудно. Тіна дістала шоколад.

— Хочеш трохи?

— Звичайно.

— А пам’ятаєш, що сказала Чарлі Шерон? — запитала Тіна.

Я заперечливо похитав головою.

— Вона сказала, що може дати йому ще кавальчик шоколадки, — Тіна багатозначно подивилася на мене.

— І що? — спантеличено запитав я.

— А те, що вона пропонувала йому хабар, — пояснила Тіна.

— Хабар? — я вже нічого не розумів.

Тіна зітхнула й у відчаї звела очі догори:

— Шерон дала Чарлі шоколадку, а він її на знак вдячності… — вона замовкла на півслові.

— Що він її на знак вдячності? — майже загорлав я, а тоді до мене дійшло. — Тіно, я НЕ збираюся тебе цілувати.

— Але ж це свято, Різдво.

— Свято, а не Цілувато, — відрізав я.

— Ну, то й не матимеш шоколаду, — ображено буркнула вона.

— Ну й добре. Можеш їсти сама.

— І буду. Дивися. Ням-ням-ням. О-о-о, такий смачненький. Не хочеш кавальчик, Треворе?

Я зціпив зуби і захитав головою.

— М-м-м-м-м, він прямо тане в роті, такий солоденький, тепленький, гарненький, шоколадненький. Ти справді не хочеш спробувати? Ням-ням-ням.

— Тс-с-с-с! — зашипів я. — Там іде Чарлі… дивися! — уперше в житті я був радий побачити Чарлі Смага. Він щойно врятував мене від долі, гіршої за смерть!

Ми швидко заховалися за ящиками, і я затиснув руками Стрілчину пащу. З неї випорснуло недожоване собаче печиво. Воно перелетіло через дорогу і вдарилося об двері якогось гаража. На щастя, Чарлі цього не помітив. Стрілка мала трохи невдоволений вигляд, але принаймні не пручалася. Чарлі підступив до гаража номер сім. Він роззирнувся довкола, витяг низку ключів. Тіна націлила на нього об’єктив фотоапарата.

— Ти відімкнула спалах? — пошепки запитав я.

Вона кивнула, а тоді зробила дві-три фотки, як Чарлі відмикає замок і відчиняє двері. Я сподівався, що цуценята вибіжать надвір, але Чарлі, мабуть, тримав їх там прив’язаними. Вони могли там рухатися, але не годні були втекти.

— Нам треба зачекати, поки він виведе їх з гаража, — прошепотів я.

Здалеку наближався глухий гуркіт. Між гаражами з’явилася стара пошарпана машина, якій бракувало половини вихлопної труби. Машина зупинилася біля Чарлі, і з неї виліз бридкий тип. Бейсболка закривала йому чоло. Був неймовірно товстий, а його пузо так звисало над поясом, що здавалося, ось-ось відірветься і хляпнеться на землю.

— Таке враження, що він проковтнув гігантський різдвяний пудинг, — прошепотіла мені на вухо Тіна. Я кивнув, Чолов’яга-Пудинг уже унадцяте підсмикував джинси.

— Чарлі? — прогарчав він.

— Ага. Цуцики там. Усі в доброму стані, бачите? — він схопив одного, щоб показати чоловікові, але песик куснув його за руку, і Чарлі швидко його відпустив.

Товстун розреготався:

— Ти дуже вправний із тваринами.

Чарлі спохмурнів і сказав, що цуценята ще не звикли до рук:

— То ви їх хочете чи ні?

— Звичайно. Це буде чудовий подарунок для моїх трійнят… по одному для кожного, — Чолов’яга-Пудинг витягнув із задньої кишені пачку грошей і відрахував кілька банкнот. Передав їх Чарлі, котрий стояв і гидко осміхався, а Тіна тим часом зробила ще одну фотографію.

— Поклади їх мені до багажника, — сказав товстун.

Чарлі почав відв’язувати повідки.

Я схопив Тіну за руку:

— Ми мусимо щось робити. Маємо покласти цьому край прямо зараз, поки цуценят ще не забрали, бо інакше знову їх втратимо.

— А що робити? — запитала вона.

— Я не знаю!

Мої мізки немов розплавилися. Я не міг думати, майже заціпенівши. Цуценят забирали прямо з-під мого носа. Та поки ми з Тіною сиділи й розпачливо міркували, що ж нам робити, Стрілка почала реалізовувати свій власний план, що називався, мабуть, так: АТУ ЇХ! АТУ!

Чарлі вийшов із гаража з трьома цуциками, що пручалися в його руках. Стрілка не могла вже цього стерпіти. Вона вистрибнула з-за ящиків, а її лапи злилися в одну завихрену пляму. Вона ракетою шугонула прямісінько на Чарлі з моторошним потойбічним завиванням, що не встигало наздоганяти її тіло, яке зі свистом розсікало повітря:

— Ау-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-ув!!!

Стрілка з усього розгону налетіла на Чарлі, і той мало не склався упоперек, випустивши на землю цуценят. Ми з Тіною метнулися до них і схопили на руки.

— Ану назад! — зарепетував Чарлі. — Стій, злодюго!

— Тікаймо! — крикнула Тіна.

— Гей! — заревів Чолов’яга-Пудинг. — Це мої пси! Стійте! Я заплатив за них!

Вони удвох погналися за нами, й було очевидно, хто зможе бігти швидше. Ми були обтяжені трьома цуциками, яким це все здавалося чудовою забавою. Один із моїх намагався весь час лизнути мене в обличчя.

Другий постійно робив спроби вирватися з рук і продемонструвати смертельний номер — стрибок без парашута. Тінине цуценя хотіло сховатися кудись глибоко під куртку. Я тільки бачив його короткий хвостик, що з несамовитою швидкістю теліпався десь біля її шиї.

Чарлі й Чолов’яга-Пудинг стрімко нас наздоганяли. І тут на допомогу примчала Стрілка. Вона напала на крадіїв, кусаючи їх за литки, стрибаючи, плутаючись у них під ногами і всіляко заважаючи бігти.

Спочатку Чарлі з усього розгону гепнувся носом об землю, перечепившись через неї, а тоді Стрілка продемонструвала свій найефектніший трюк. Наздогнавши Чолов’ягу-Пудинга, вона стрибнула на нього ззаду. Учепилася зубами за джинси і наступної миті стягла їх майже до кісточок, а товстун беркицьнувся додолу… Хляп!

Ми з Тіною переможно заволали і помчали до міста.

Стрілка невдовзі наздогнала нас і почала витанцьовувати довкола. Її вуха лопотіли, мов веселі прапори, а вона захоплено гавкала, і цей гавкіт нагадував сміх. Вона була безмежно щаслива, що знайшлися її цуценята.

Але попереду лежала ще досить довга дорога додому. Ми бігли з максимальною швидкістю, та не встигли добігти ще й до центру містечка, як за спинами пролунав гуркіт авта без вихлопної труби. Вони наздоганяли нас У МАШИНІ! А зупинити машину Стрілка аж ніяк не могла!..

10. Святкові вогні сяють!

— У мене кольки в боці, - зойкнула Тіна.

— Не треба було їсти шоколад, — крикнув я їй. — Швидше! Якщо ми встигнемо добігти до центру міста, Чарлі нас не упіймає, бо там буде натовп.

Ми чули, як з-під коліс машини сипонув гравій, коли вона на повній швидкості виїхала з-поміж гаражів на основну дорогу.

— Біжи! — заволав я, але Тіна зігнулася упоперек, зіщулившись від болю.

— Біжи сам і забери його, — видихнула вона, вручаючи мені третього цуцика. Я побачив на дорозі монстра, що з гуркотом наближався до нас. Ми були так близько від порятунку і водночас так далеко. Якби ж ми встигли добігти до рогу вулиці, звідки вже було видно ринкову площу з юрбами людей, які чекали, коли засвітять різдвяні вогні! Я смикнув Тіну за руку.

— Тіно, ти зможеш. Ще трошки.

Тіна випросталась, тримаючись за бік. Я буквально волочив її по дорозі, хоч і бачив, що ми не встигаємо. До рогу вулиці залишалося метрів сто, як до нас із гуркотом підкотила машина. Завищали гальма. Розчахнулися дверцята водія, і з них важко виліз Чолов’яга-Пудинг з розлюченим і червоним, як буряк, обличчям.

— Це мої собаки! — гаркнув він.

— Ні, вони мої! — крикнув я у відповідь.

— Ану, віддавай, поки я не стер тебе на порошок! — заревів товстун. Прочинилися пасажирські дверцята, і з них виставив ногу Чарлі.

Раптом удалині почулося завивання сирени. Чолов’яга-Пудинг нашорошив вуха. Він завагався і глянув на дорогу. Синє світло заблимало за рогом і почало стрімко наближатися до нас. Чарлі панічно закричав:

— Назад в авто! Хутко! Давай!

Чолов’яга-Пудинг пірнув назад у машину, завів мотор, і авто рвонуло з місця й зникло за рогом. Повз нас промчала поліцейська машина, проблискові маячки якої блимали, сирена завивала, а за кермом… нічого собі! Там був сержант Смаг! Сержант Смаг гнався за власним сином!

Ми перезирнулися з Тіною, а тоді прожогом побігли до рогу вулиці. Хотіли побачити, що там діється. Прибігли саме вчасно, бо мер, який стояв на платформі біля високої різдвяної ялинки, вже готувався починати відлік, а машина з Чарлі ніяк не могла розштовхати юрбу.

— А тепер засвічуємо святкові вогні, - проголосив мер. — Починаємо відрахунок: П’ЯТЬ, ЧОТИРИ, ТРИ, ДВА, ОДИН, старт!

Спалахнуло світло. Скрізь замерехтіли різнобарвні вогники. Краса!

БІ-БІП! — сигналила машина, продираючись крізь натовп. Чолов’яга-Пудинг висунувся з вікна, відштовхуючи людей однією рукою і тримаючи кермо другою.

— З дороги! Геть! — репетував він. — Рухайтесь, ідіоти! Я поспішаю! У мене тут вагітна жінка, зараз народить… геть з дороги! Ви що, корови? Барани? Бе-е, бе-е, му-у… рухайтеся нарешті!

БІ-БІП! БІ-БІП!

А ззаду наближався сержант Смаг, чиє авто сиреною додавало ще більше галасу.

ДІ-І-ДУ-У-ДІ-І-ДУ-У!

Панував суцільний хаос. Машина втікачів пробивала собі шлях крізь натовп, аж поки, зробивши останній ривок, наштовхнулася на стовбур височенної різдвяної ялинки й заглухла.

Ялинка захиталася. Тоді захилиталася. Можливо, навіть захилихилиталася. І почала поволі падати. Поволі-поволі, тоді швидше і швидше, аж поки не впала на землю. Падаючи, вона зачепилась за довжелезну гірлянду лампочок між ліхтарними стовпами. Посипалися іскри, почали бахкати лампи, і раптом згасли ВСІ до єдиного різдвяні вогні. Ялинка позривала все святкове освітлення і зігнула під химерними кутами кілька ліхтарних стовпів.

Відчинилися дверцята авта, і з нього почали вилазити його пасажири. Чарлі сердито кричав на Чолов’ягу-Пудинга, мовляв, він не вагітна жінка. Чолов’яга-Пудинг верещав у відповідь, що Чарлі сам у всьому винен. Вони відчайдушно намагалися вислизнути, але розлючений натовп їх не відпускав. Сержант Смаг зупинив своє авто і попрямував до них.

— Я заарештовую вас обох! — він проголосив це так гордо, немовби сам їх упіймав. Поклавши руку на плече Чарлі, різко повернув його до себе. Опинившись віч-на-віч, не відомо, хто з них відчув більший шок.

— Чарлі?!

— Тато?!

Хтось у натовпі почав сміятися. Усі, звичайно ж, дуже добре знали Чарлі, не кажучи вже про його батька. Нарешті перемогла справедливість.

Чарлі і Чолов’ягу-Пудинга посадили на заднє сидіння патрульної машини, і червоний, як рак, сержант Смаг повіз їх до поліцейської дільниці.

Ми з Тіною були на сьомому небі від щастя… і Стрілка теж. Здається, чи не вперше причиною гармидеру в центрі містечка була не вона. І це ще не все, бо нарешті з нею були її кохані цуценяточка, тож хіба не мала вона стрибати, задерши хвоста від радості? Ще й як мала!

Ми забрали їх усіх додому. Мама й тато були СТРАШЕННО здивовані, а їхні лиця, мушу зазначити, аж сяяли від щастя. Виглядало, що це буде наше найкраще в житті Різдво. Ми всі будемо, врешті-решт, разом — я, мама, тато, Стрілка і її цуценята. Я знав, що у січні цуценят віддадуть, але принаймні на Різдво вони будуть із нами.

Цього вечора ми з Тіною проаналізували нашу спецоперацію.

— Це було геніально, — оцінив 'її я.

— Ага. І ти повівся дуже шляхетно. Міг би мене залишити, але не зробив цього.

Я знизав плечима, а Тіна понишпорила у своїх кишенях.

— Що ти ще там шукаєш? — запитав я.

— Та так, одну річ. Хочу подарувати тобі на знак подяки.

— Справді?

— Ага, я це знайшла, коли там усе попадало на площі. Ось.

Тіна з гордістю продемонструвала свій подарунок, піднявши його високо вгору. Я ковтнув слину. Омела. Невже мені немає рятунку?

10,5. І останнє

Минуло кілька днів після Різдва, і з’ясувалося, що Чарлі вдалося-таки вийти майже сухим із води.

Він розповів батькові, що просто «знайшов» тих цуциків, тож звідки він міг знати, кому вони належать?

Більше того, Чарлі й далі погрожував забрати у нас із Тіною гроші. На щастя, ми вже завчасно розробили план, якщо виникне така ситуація, про всяк випадок. Тіна вручила Чарлі конверт.

— Що це? — запитав він підозріло, немов відчуваючи якийсь підступ.

— Подивися.

Чарлі запхнув брудного пальця в конверт з одного боку і розірвав його. Витягнув звідти аркуш паперу. Глянув на знімок і судомно ковтнув слину. Його обличчя зблідло.

Ми з Тіною усміхнулися.

— Якщо ти ще до нас чіплятимешся, — сказав я, — ми приліпимо такі фотки до кожного стовпа у місті.

Ми пішли, а Чарлі так і залишився стояти, немов причмелений.

Ступивши кілька кроків, Тіна озирнулася.

— Веселих тобі свят, Чарлі! — щиро побажала вона. — І не забудь привітати Шерон Бленкінсоп!

Точно, подумав я. Щасливого Різдва, Чарлі!

РАКЕТА НА ЧОТИРЬОХ ЛАПАХ БОРЕТЬСЯ ЗА ЗОЛОТО!

1. Я не зустрічаюся з дівчиною!

Якщо поспостерігати за тим, як лежить на моєму ліжку Стрілка, можна подумати, що вона захворіла. Вряди-годи вона ледве підводить голову, дивиться на мене найсумнішими у світі очима, тоді знову падає на ковдру і хрипить: ГУРР-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р.

Можна навіть подумати, що вона вже на смертному одрі. Їй явно хочеться, щоб вам здалося, ніби вона помирає. Може, мені слід викликати швидку допомогу? Хоча, напевно, краще зателефонувати якомусь кінорежисерові — Стрілка та ще актриса.

Правду кажучи, це я захворів. Дістав якусь вірусну інфекцію. Щоразу, коли хтось у нашій родині занедужує, лікар каже: «Це вірусна інфекція».

Ви шкутильгаєте? Це вірусна інфекція. У вас тріщить голова? Вірусна інфекція. Я можу теж дуже просто ставити діагноз, якщо це все, що треба казати пацієнтам.

У всякому разі я вже третій день лежу в ліжку і не ходжу до школи. Я ситий по горло цією хворобою, бо змушений був пропустити День фізкультури і спорту. Стрілка весь час лежить зі мною в ліжку. Ну, тобто вона лежить на мені в ліжку. Час від часу мама чи тато приходить, щоб перевірити, у якому я стані. Іноді вони міряють мені температуру, і Стрілка тоді з надією дивиться на них. Вона б воліла, щоб і в неї зміряли температуру. Можливо, вона також дістала вірусну інфекцію. Як на мене, то Стрілка сама є вірусною інфекцією на чотирьох лапах.

Мені приємно, що вона зі мною, але ж вона важить цілу тонну! Спробуйте, чи буде вам зручно в ліжку, якщо на вас гепнеться величенька собака, а тоді ще й почне лазити. Спочатку вона лежала на моїх колінах. Тоді виповзла на стегна. Через кілька хвилин вона вже відпочивала в мене на грудях, а оце тільки що не встиг я задрімати, як одразу прокинувся, бо вона вже вилізла мені на голову.

Але чесно, яка ж тут нудота! Починав грати на приставці, але не можу зосередитися. Хочу трохи почитати, але не можу зосередитися. Дивлюся у стелю. Чекаю, щоб хтось мене відвідав. Тіна вже сто років сюди не приходила. (Вона НЕ моя дівчина — просто приятелька.) Вона живе поруч зі мною, за рогом, і теж має пса. Це величезний сенбернар на кличку Мишка. Ха-ха. Чи уявляє він, як це смішно? Не знаю. А чи сміються собаки? Цікаве запитання. Такі оце безглузді запитання спадають вам на думку, коли ви лежите в ліжку і ДУРІЄТЕ ВІД НУДЬГИ!

Отже, немає Тіни, щоб мене розвеселити. Замість цього я мушу слухати, як унизу крутить педалі мама, їдучи в нікуди на своєму тренажері. Шурх-шурх-шурх. Кілька днів тому їй навіть вдалося упасти з нього! Як можна гепнутися з велосипеда-тренажера?

— Я не дивилася, куди їду, Треворе, — сказала вона мені.

— Мамо, але ж ти нікуди не їхала!

— У тім-то й річ. Я спробувала повернути за ріг, якого не було, тому і впала. А тепер мені дуже болить коліно.

Бідна мама! Хоч це, мабуть, тільки вірусна інфекція, ставить діагноз доктор Тревор.

Отже, мама там унизу падає з велосипеда, а тато, коли буває удома, сидить і дивиться по телебаченню гольф. Гольф — цю Найнуднішу у Світі Гру. Я не розумію, як тато ще й досі не помер з нудьги, постійно це переглядаючи. Ой, гляньте, той маленький білий м’ячик котиться полем. Упаде він у лунку чи ні? Чи ми про це дбаємо? НІ, НЕ ДБАЄМО! Як на мене, гольф був би у сто разів цікавіший, якби на полі де-не-де були заховані під землею невидимі пружини: гравець випадково наступає на пружину, і його підкидає катапультою через усе поле замість м’ячика — ШУ-У-У-У-УСТЬ! Було б набагато веселіше заганяти в лунку замість м’ячика гравця у гольф! Але де вже там, це тільки мрії.

А тим часом мене тут поволі душить моя собака Стрілка! Я не можу дихати! Ти розчавиш мені легені!

Останнім часом мама практично не злазить зі свого велосипеда-що-їде-в-нікуди. Її на це надихають Міжнародні ігри, відкриття яких дуже швидко наближається. Мама, мабуть, вірить, що хтось із Міжнародного відбіркового комітету помітить крізь вікно, як завзято вона педалює, й запросить до складу міжнародної команди.

Авжеж! Та вона впаде на першому ж повороті. Ви ж бачите, що сталося навіть без жодного закруту!

Так чи інакше, мама й тато страшенно захоплені наближенням ігор, тим більше, що в нашому містечку є й атлет міжнародного рівня. Його звати Крісом Оконджо, і він фантастично бігає стипль-чез, тобто 3000 метрів з перешкодами. Кажучи «фантастично», я маю на увазі, що цю дистанцію він долає швидше, ніж будь-хто у цілій Великобританії. А це таки доволі швидко, правда? А якщо, ЯКЩО він переможе на Міжнародних іграх, то стане найшвидшим бігуном на 3000 метрів з перешкодами в УСЬОМУ СВІТІ. А це вже просто круто, скажу я вам.

А ще крутіше те, що ми їдемо на ці ігри! Ми дістали квитки на забіг, у якому братиме участь Кріс Оконджо, і Тіна теж їде з нами! Це буде ТАК кайфово!

Але, як я вже казав, я лежав у ліжку і мав два варіанти: або я помру з нудьги, або мене задушить Стрілка. І раптом знизу долинув страшенний гуркіт.

Я подумав, що мама, мабуть, цього разу в’їхала своїм велосипедом прямо в кухонний сервант.

ДЗИНННЬ! БУМММ! ТРОХ-ТОРОРОХ!

Але це була не мама. Це Тіна примчала на своєму скейтборді і на повній швидкості врізалася у наш бачок для сміття. Вона здійняла стільки галасу, що навіть Стрілка на кілька секунд підвела голову, а тоді… ГУРР-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р!.. солодко позіхнула і знову впала на ліжко.

Тут почулося ГУП-ГУП-ГУП-ГУП! Це Тіна перестрибувала по дві сходинки підряд. ГРРРРРЮК! Розчахнулися двері, і до моєї спальні увірвалася Тіна, заторохкотівши, мов кулемет:

— МіжнароднійусіцілемістоцевгазетійусіможутьбратиучастьдлятвариніМишкаважкаатлетикаізолотамедальівсечудовофантастичнокажемама!

— Ти можеш повторити ще раз? — спокійно запитав я.

Тіна набрала повні груди повітря і…

— Міжнароднійусіцілемістоцевгазетійусіможутьбратиуячастьдлятварині…

— ЗУПИНИСЯ! — крикнув я. — Скажи це все по-во-лі.

Тіна присіла на краєчок ліжка й обдарувала мене усмішкою. У неї сонячна усмішка. Від неї в мене завжди поліпшується настрій.

— Знаєш нашу місцеву газету? Там написали, що в міськраді вирішили на честь Міжнародних ігор провести свої міжнародні ігри прямо тут, у нашому місті.

Це мені здалося дуже дивним.

— Але ж зачекай-но, Тіно, таж усі спортсмени будуть на справжніх Міжнародних іграх, — зауважив я.

Тіна закотила очі, немовби я бовкнув якусь несусвітню дурницю:

— Це ж не для спортсменів, ідіоте, а для тварин.

— ДЛЯ ТВАРИН? — я просто поїхав мізками. Я ще ніколи так ними не їздив. Здавалося, ще трохи — й вони витечуть мені крізь вуха. Я вже почав уявляти слонів, що стрибають із жердиною, і китів, що відштовхуються від трампліна для стрибків у воду.

— Так, — засяяла Тіна. — Це будуть ігри для домашніх тварин нашого міста. Мама сказала, що Мишка може взяти в них участь. І Стрілка теж! — вона погладила Стрілку по голові. — Подумай тільки, Треворе, адже Стрілка може вибороти золоту медаль. Вона може стати собачим Крісом Оконджо!

Собачий Кріс Оконджо підвів ненадовго голову й подивився на Тіну затуманеним поглядом. Його голова знову впала на ліжко, і він захрипів: «ГУРР-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р…»

2. Швидкісні машини і швидкісні собаки

Мабуть, я й так уже починав одужувати, але візит Тіни мене по-справжньому підбадьорив. І Стрілка теж повеселішала. Тіна погнала додому по газету, а повертаючись, ЗНОВУ врізалася скейтбордом у сміттєвий бак.

Мама вийшла подивитися, звідки такий гуркіт, а я почав спускатися сходами вниз.

— О, Тіно, це ти? — мовила мама. — Ти хотіла, щоб усі знали про твоє прибуття?

— Вітаю! — усміхнулася мамі Тіна. — Як ваше коліно?

— Це вірусна інфекція, — крикнув я зі сходів. Вони обидві подивилися на мене, як на божевільного. — Я просто ставлю фаховий діагноз, — знизав я плечима.

Мама закотила очі і змінила тему:

— Треворе, ти вже встав? Мабуть, почав одужувати? Пропустив три дні школи, а тепер, коли починаються канікули, раптово видужав? Гм-м-м-м. Трохи підозріло.

— Мамо, я був хворий. Ти ж сама знаєш. Але чуєш, Тіна каже, що в нашому місті будуть Тваринячі ігри. Ти читала про це? Стрілка могла б узяти участь.

Стрілка дивилася на нас палкими сяючими очима. Принаймні мені вони здалися палкими й сяючими.

Але мама не оцінила нашого запалу:

— Стрілка? Взяти участь? Треворе, та твоя собака ще в житті не виконала того, чого від неї вимагали. Вона не піддається дресируванню. Морква й та слухняніша за неї.

І мама рушила геть, здивовано вигнувши брови мало не до маківки і демонструючи цілковиту зневіру в талантах Стрілки… і моїх також.

Цікаво, що кожного разу, коли Стрілка робить щось ПОГАНЕ, вона МОЯ собака. Але варто їй зробити щось добре (хоч мушу визнати, що таке стається лише випадково), але ВАРТО їй зробити щось добре чи розумне, як мама з татом одразу кажуть: НАША собака. Крім того, коли і хто пробував дресирувати моркву? Може, ви бачили моркву, яка косить траву на газоні? Або повідомляє по телевізору новини? Звичайно ж, ні.

Ми з Тіною переглянули газету, шукаючи інформацію. Організатори вигадали цілу купу змагань для тварин. Скажімо, конкур, тобто долання перешкод, для коней і для кроликів (окремі види програми).

— Кролики не долають перешкоди! — вигукнув я, але Тіна сказала, що в її двоюрідного брата Арчі є кролик-стрибунець.

— І він прекрасно скаче, — додала вона.

— Він запросто перестрибне будь-яку перешкоду.

— Гей, дивись-но сюди! — заволав я. — Ідеальний варіант для Стрілки — метання диска для собак. Тільки собаки мають не метати диск, а ловити його! Хтось кидає фризбі, а собака має його упіймати. Можу заприсягтися, що Стрілка це виконає. А на який вид ти хочеш заявити Мишку?

Тіна наморщила чоло:

— Найкудлатіший пес? Найледачіший пес? Найтовщий пес? Найважчий пес? Той-що-найдовше-не-рухається пес?

Я згодився:

— Він усе це виграє.

Ми переглянули список змагань. Там були собачі перегони — ідеально для Стрілки. Був біг у колесі для хом’яків, перегони в лабіринті для щурів, перетягування линви для віслюків і змагання з видряпування вгору для котів. Був навіть конкурс «Ані руш!» для комах-паличників. І враз я побачив це. Скейтбординг для собак.

— Тіно, це ж ідеальний вид для Стрілки! Дивися! — я показав їй газету.

— Скейтбординг? А коли це Стрілка востаннє каталася на скейтборді?

— Ніколи. Але ми її навчимо. Ще багато часу.

Тіну це не переконало, але я не здавався. Подумав, що не зайвими будуть кілька компліментів.

— Ось ти чудово їздиш на скейтборді. Могла б мені допомогти. Ти просто супер.

Тіна зніяковіло усміхнулася:

— Не зовсім ще.

Але я енергійно заперечив:

— Так, справді. Тобі вдаються різні трюки й таке інше.

— Які трюки? — не зрозуміла вона.

Я мало не бовкнув типу перекидання сміттєвих бачків, але стримався, бо це було б величезною помилкою. Я посміхнувся і сказав:

— Мабуть, найкращий твій трюк — це взагалі уміння втриматися на дошці.

Тіна засміялася і грайливо вдарила мене кулачком:

— Ти! — тільки й вимовила вона, подарувавши мені ТОЙ ПОГЛЯД.

Ой-ой! Небезпека! Я хутко відступив. Ви ж розумієте, що я маю на увазі під ТИМ ПОГЛЯДОМ, правда? Це тоді, коли дівчачі очі набирають обрисів сердечок і стають сентиментальними. А я ж уже казав, що Тіна — ПРОСТО ПРИЯТЕЛЬКА. На жаль, вона про це іншої думки! Тож я весело усміхнувся і запропонував одразу ж починати.

— Насамперед нам треба призвичаїти її до скейтборду. Я зараз прив’яжу спереду якусь мотузку, ми поставимо Стрілку на скейтборд і повеземо її.

Що може бути простіше? Це і задумано було, й виглядало простіше простого. Ставите собаку на дошку й везете її. Просто, як двері. Ха-ха! Як же я помилявся! Мав би здогадатися, що Стрілка почне морочити нам голову. Вона не бажала сідати на дошку. Я ставив її на неї, а вона зістрибувала. Я знову її ставив, а вона знову зістрибувала. Я її туди. А вона сюди. Туди-сюди. Туди-сюди.

Коли терпець урвався, ми просто стояли й сердито дивилися одне на одного. Тіна запропонувала взяти суперклей і приклеїти її лапи до дошки. Вона, звичайно, жартувала, хоч це, мабуть, таки допомогло б. А поки ми стояли й чухали потилиці, Стрілка сама вилізла на дошку, лягла на неї, звісивши голову, і сумовито, у своєму стилі, прохрипіла:

— ГУРР-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р.

— Краще це, ніж нічого, — сказав я Тіні і вхопив мотузку. Ми рушили уздовж хідника, а Стрілка, як здавалося, міцно заснула. Ми повернули за ріг, і хто б ви думали сунув нам назустріч?

Чарлі Смаг. Чарлі Смаг, А ЩЕ трійко його ельзаських вівчарок, А ЩЕ його краля, Шерон Бленкінсоп. Вони заступили увесь тротуар.

Нам залишалося або продиратися між ними, або обходити їх боком, дорогою з доволі інтенсивним рухом.

Чарлі підступив ближче й зупинився. У нього страшенно гидка пика, можете мені повірити, бридка прищава пика. Він має чотирнадцять років і огрядне тіло, як і його татусь. (Я не маю на увазі, що його татусеві також чотирнадцять років. Маю на увазі, що вони обидва здоровила. Чарлів батько — це місцевий поліцейський, сержант Смаг.)

— Дивіться, хто тут, — вишкірився Чарлі. — Двоє закоханих голуб’яток.

І хто б це казав, самовпевнений-індик-якого-ми-якось-застукали-коли-він-ці-лував-свою-кралю? Звичайно, я промовчав. Інакше він би мене прибив.

Шерон захихотіла, наморщила носик і повторила за ним, як папуга:

— Голуб’яточка!

А вівчарки тим часом натягували повідки й гарчали на Стрілку.

Стрілку це мало непокоїло. Вона знала, що ті ельзаські вівчарки ніколи її не наздоженуть.

Чарлі помітив у Тіни газету.

— Ви що, збираєтесь брати участь у Тваринячих іграх? — глузливо запитав він. — На вашому місці я б не гаяв марно часу. Ми з Шерон плануємо забрати всі призи. У всіх видах програми.

— Ви не зможете виграти все, — зауважила Тіна. — Для цього вам забракне домашніх тваринок.

— Я маю трьох вівчарок.

— Стрілка прудкіша за твоїх вівчарок, — заявив я.

Чарлі знав, що це правда, бо якось вони вже гналися за нею, і вона від них утекла, причому легко. Однак Чарлі лише посміхнувся.

— Можливо, — глумливо мовив він. — Але Шерон має хорта. Гончака. Що виграв купу медалей. А знаєте, як його звати? — Чарлі нахилився й мало не оббризкав нас слиною: — Ламб.

Ну, і що? Дивне ім’я, але що з того? Чарлі енергійно струсонув головою і ще більше вишкірився.

— А хочете знати повну його кличку? Га? Ламб — від чого це скорочено? Хочете знати, га? — він знову нахилився до нас: — Від «ламборджіні». Ага. Тепер ви зрозуміли? «Ламборджіні». Це марка машини. Швидкісної машини. Ось чому ця собака зветься Ламборджіні, бо це швидкісна собака. У сто разів швидша за цю твою шмаркату дворняжку.

Ми всі подивилися на скейтборд. Стрілка на мить розплющила сонне око, знову його заплющила і прохрипіла:

— ГУРР-Р-Р-Р-Р-Р-Р-Р.

3. Біжи, біжи, біжи! Якнайшвидше!

Я покладав великі надії на Тваринячі ігри, аж поки ми не наткнулися на Чарлі. Від нього ніколи не можна чекати НІЧОГО ДОБРОГО, якщо хочете знати… наче від того паскудного вірусу. Мабуть, щось негаразд із ним самим. Чарлі — ходячий вірус.

Так чи інакше, але настали вихідні, і ми з Тіною заступили на чергування з вигулювання собак. Якщо чесно, ми з нею мало не щодня їх вигулюємо. Я гадаю, що батьки для того й заводять дітей, щоб ті робили те, чого вони самі робити не хочуть. Ну, знаєте… косити на подвір’ї траву, вигулювати псів, годувати котів, мити слонів. Гаразд, нехай не слонів, але можу заприсягтися: якби у ваших батьків з’явився слон, саме вас вони примусили б мити його, підрізати нігті й чистити вуха. Принаймні добре, що я люблю тварин. Бо я ж фактично звичайнісінький раб.

Хоча, чесно кажучи, я нічого не маю проти вигулювання Стрілки. Адже таким чином я ухиляюся від інших домашніх обов’язків. Крім того, зазвичай ми вигулюємо її разом із Тіною, і тоді йдемо до широкого поля наприкінці дороги. Там є невеличкі гайочки і багато стежок, що ними можна блукати. Це улюблене Стрілчине місце для полювання. Вона там ганяється, задерши хвоста, за білками і зайцями. Мушу визнати, що вона нікого ще не впіймала, хіба що кількох бліх.

Мене засмутив Чарлі Смаг, вірніше, не стільки він, скільки Шеронин Ламборджіні, хорт, якого ми ще в очі не бачили. Я вже звик, що чванько Чарлі вихваляється усім на світі, але якщо та Шерон і справді має гончака? Який повигравав купу медалей і таке інше?

Ми вже наближалися до гаю. Аж тут із-за дерев раптом вигулькнув високий спортсмен. Пробігши ще кілька кроків, він різко зупинився і поглянув на годинник. Тіна витріщилася на нього. Тоді боляче штурхонула мене у бік:

— Це Кріс Оконджо!

— Я знаю, — прошепотів я у відповідь.

— А що він тут робить?

Я знизав плечима:

— Шукає свої штани?

— Це КРІС ОКОНДЖО! — повторила, немов крізь сон, Тіна, але цієї миті той озирнувся на нас і втомлено посміхнувся.

— Звіряю час, — пояснив він, невдоволено хитаючи головою. — Мушу бігти швидше. Набагато швидше.

— Ви тут тренуєтеся? — поцікавився я, а в Тіни аж відвисла щелепа:

— Ти заговорив до нього! До самого КРІСА ОКОНДЖО!

Кріс приязно усміхнувся Тіні:

— А як тебе звати, панянко?

Тінина щелепа зарухалася, але жодного звуку не видала.

— Це Тіна, — відрекомендував її я. — А я Тревор. Це її кудлатий пес. Його звати Мишкою. А мою собаку звати Стрілкою. Вона кудись погнала. Якщо побачите, що над травою щось лопотить, то це її вуха.

Кріс усміхнувся, а я додав:

— Я думав, ви тренуєтесь на біговій доріжці стадіону.

Кріс спохмурнів і підвів очі догори:

— А ти бачив, скільки там народу? Там море фотографів і журналістів. Вони докучають мені своїми запитаннями. «Гей, Крісе, а чи зможете ви побити Азі Нуму? Як ви думаєте, хто переможе — ви чи Азі Нума?» У цих репортерів немає інших тем, крім нашого суперництва.

Я знав, що це правда. Бачив по телеку. Кріс і Азі давно вже конкурують між собою, хоч обидва представляють Англію. Часом виграє один, іноді другий, але тепер вони обидва націлені на почесний приз — міжнародну золоту медаль. У нашому містечку всі, звичайно, вболівають за нашу гордість — Кріса Оконджо.

Виглядало, що Кріс був уже ситий цим по горло:

— Я вирішив потренуватися у гайочку, бо тут спокійніше. Думав, що мені допоможуть природні перешкоди — усі ті гілки, через які треба перестрибувати, і калюжі. Справжній біг з перешкодами. Бо стипль-чез — це ж і є біг по пересіченій місцевості, тільки без такої місцевості, на стадіоні. Але поки що не спрацьовує. Мені не вдається бігти швидше.

— Можливо, вам допоможе Стрілка? — запропонував я. — Вона страшенно швидко бігає. Ви могли б триматися за її повідок. З нею ви точно побіжите швидше.

До Тіни повернувся голос:

— Ти що, жартуєш? До чого тут Стрілка? Кріс — це бігун міжнародного класу, а не вигулювач собак!

Кріс пильно придивлявся до Стрілки, котра щойно примчала назад і тепер дуже чемно сиділа, склавши перед собою лапи й сяючи очима. Це було просто втілення чеснот і невинності. Деяких людей дуже легко ввести в оману, і Кріс, схоже, був одним із них.

— Може, й справді спробувати? — пробурмотів Кріс. — Я б усе зробив, аби поліпшити час. — Він зняв наручний годинник і вручив його мені. — Тримай, натиснеш отут, коли почну бігти, а тоді ще раз, коли закінчу. Я мушу фінішувати раніше, ніж через вісім хвилин і шість секунд. Давай повідок.

Кріс ухопився за Стрілчину шворку. Вона умить схопилася, приготувавшись стартувати. Завжди можна визначити її готовність за тим, як вона висолоплює язика. Я почав відрахунок.

— На старт! Увага!.. РУШ!

Обоє рвонули з місця стежкою. Помчали з блискавичною швидкістю, і Стрілка потягла за собою Кріса. Ми з Тіною дивилися, як вони зникають у лісочку. Тоді сіли біля стежки, поглядаючи на Крісів секундомір.

— Ти певен, що це добра думка? — засумнівалася Тіна.

— Побачимо, коли повернуться.

Вона засяяла посмішкою:

— Просто не вірю, що ми допомагаємо самому Крісові Оконджо!

— Я думаю, він і сам у це не вірить. Якщо вже на те пішло, то я не вірю, що йому допомагає Стрілка! — ми розреготалися.

На стежці, що вела з міста, виникли дві постаті. У мене по спині полізли мурашки. Я їх одразу упізнав.

— Атас! — прошепотів я Тіні. — Сюди йде Чарлі Смаг зі своєю кралею.

Чарлі навис над нами, а його прищава пика розпливлася у широкій посмішці:

— Дивіться, хто тут є. Двоє наших голуб’яток, — він склав докупи губи й зачмокав ними, імітуючи цілунки. Він ТАКИЙ ідіот!

— Хі-хі, Чарліку! — пискнула Шерон. — Ти такий потішний!

Потішний? Чарлі? Та ви б, мабуть, більше потішалися, якби знайшли у своєму салаті півслимака.

— Це ж ти тут із подружкою, Чарлі, — спокійно зауважила Тіна. Він пустив це мимо вух і стояв собі, роззираючись навсібіч.

— Ви не бачили, тут хтось бігає?

— Бігає? — перепитав я, дивлячись на нього порожнім поглядом. — Ти хочеш когось упіймати?

— Просто думав, може хтось тут бігає, і все, — пирхнув Чарлі. — А де та ваша причмелена собака? Знову десь намилилася, га? — він глузливо перекривив: — Гурр-гурр-гурр!

— Сам знаєш, — усміхнувся я.

Шерон скорчила міну й учепилася за руку Чарлі.

— Чарліку, ти ж казав, що ми дістанемо його автограф. Ти казав, Чарліку. Пообіцяв мені, що дістанеш автограф.

Тіна аж засяяла:

— А знаєте, ми справді когось тут бачили, якогось бігуна.

— Так?

— Там, удалині. Він побіг кудись туди, — Тіна показала у протилежний бік від того, де зник Кріс.

— Гаразд, — буркнув Чарлі, тягнучи за собою Шерон. — Ходімо. Швидше! Що це в тебе таке на ногах?

— Туфельки на шпильці, Чарліку. Я думала, тобі сподобаються.

— Та рухайся вже. Бігом. Наздоженемо його й дістанемо автограф.

І вони побігли, шарпаючи одне одного. Шерон скиглила, а Чарлі дорікав їй.

Тіна зітхнула:

— Ми ж не будемо такими, Треворе?

Опа! Знову сигнал тривоги! Я відсунувся від неї.

— Ні, — буркнув я, — не будемо. У нас не буде з ними нічого і ні в чому спільного.

Тіна зраділа:

— Я так і знала. Бо ти ж ніколи не станеш таким, як Чарлі! — і вона підсунулася до мене.

НІ-І-І-І-І!

Я швидко кинув оком на Крісів секундомір і схопився на ноги.

— Кріса вже немає понад дев’ять хвилин! Де він? Що могло статися?

Ми роззирнулися навсібіч, але ніде нікого не було.

— Може, його викрали? — припустила Тіна.

Годинник і далі цокав, відраховуючи секунди. Минуло десять хвилин, але його не було. Одинадцять. Це вже якийсь маразм. Де він міг подітися?

І раптом з гайочка долинув гавкіт. Швидко наростав клекіт і шурхіт, і з-за дерев вискочив із десяток фазанів, що важко здійнялися в повітря, галасуючи, мов зграйка невдоволених малюків із дитячого садочка.

З’явилася Стрілка, волочачи за собою, мов на буксирі, Кріса. Бігун був увесь у хвої, дрібненьких гілочках та листі, і аж лиснів від поту. Його руки й ноги були подряпані. Він був до краю виснажений. Я зупинив секундомір:

— Дванадцять хвилин, сорок вісім секунд.

Це була катастрофа. Кріс стояв, перегнувшись навпіл, тримав руки на колінах і намагався відсапатися.

— Собака, — засапано вимовив він. — Ця собака! Волочила мене скрізь! (Ху-у!) Ганялася за зайчиками. За пташками. (Хе-е! Хе-е!) За білками, за метеликами, за сміттям. (Ху-у!) Навіть за МНОЮ! Ніколи більше! Ніколи!

Кріс очманіло подивився на нас, випростався і пошкутильгав стежиною геть.

— Ніколи більше! — знову гукнув він перед тим, як зникнути за поворотом.

Ми перезирнулися з Тіною, глянули на Стрілку. Вона сиділа собі у ангельській позі, висолопивши язика.

— Ну, от, — розчаровано підсумувала Тіна. — Успіхом це назвати важко.

4. Щасливі шорти

Наступного дня ми з Тіною знову розмірковували над тим, як допомогти Крісові розвинути більшу швидкість.

Вирішили піти до гаю й подивитися, як йому там ведеться. Взяли з собою фризбі на випадок, якщо Кріса ще не буде на тренуванні.

Я відмовився від наміру зробити зі Стрілки скейтбордистку, але в моїй уяві легко вимальовувалася картина її перемоги у змаганнях із фризбі. Вона була вродженою бігункою і стрибункою. Якось я бачив, як Стрілка вихопила гамбургер саме тоді, коли чоловік уже зібрався відкусити шматок! Розгін, стрибок — і ось вона вже летить у повітрі. Це пташка? Це літак? Ні, це Супер-Стрілка, гамбургерокрадійка!

Я повернувся до Тіни:

— Я щойно подумав, що до Тваринячих ігор мали б долучити ще один вид спорту. Змагання з риття ям, як тобі? Можу заприсягтися, що Стрілці не було б рівних у цьому виді. Вона ж немов екскаватор на чотирьох лапах.

— Треворе, твоя собака — це сміттєвий бачок на чотирьох лапах, ось хто вона. Єдиний вид, у якому вона мала б шанси на успіх, це змагання скорожерів. Я ще ніколи не бачила собаки, що встигала б так багато зжерти за якусь частку секунди.

Ми дійшли до краю поля, і я метнув фризбі якомога далі. Стрілка помчала за ним, підстрибуючи у траві. Тільки-но фризбі почав опускатися на землю, як Стрілка скочила вгору і КЛАЦ! Вона його упіймала! І полетіла назад до нас. Я радісно простягнув до неї руку, однак вона вихором шугонула повз мене, не випускаючи з зубів диска.

Тіна крикнула:

— Вона побачила зайчика!

Так воно й було. Моя недоумкувата собака гасала, мов причмелена, по полю, за зайчиком, а фризбі гойдався в її зубах, наче якась обідня тарілка, у яку мали наливати суп. На щастя, супу так і не налили, бо зайчик раптом зник у вузенькій нірці, куди б не пролізла жодна собака, навіть така струнка, як Стрілка.

Ми так самозабутньо реготали з неї, що зовсім не помітили Чарлі Смага, аж поки мало не носами зіткнулися з ним. Здається, він за нами стежив.

У траві неподалік я помітив трьох ельзаських вівчарок.

— Ти, мабуть, гадаєш, що твоя собацюра дуже розумна, бо зуміла зловити фризбі, — почав він кепкувати. — Можу заприсягтися, що мої вівчарки дадуть їй фору.

— Твої ельзасці? — пирхнув я. — Та Стрілка у сто разів краща.

— Дідька лисого! — гаркнув Чарлі. — Можу заприсягтися, що мої собаки запросто переможуть твою.

Втрутилася Тіна:

— Ми не заприсягаємося. Але я можу підтвердити, що Стрілка переможе будь-яку з твоїх вівчарок.

— Ну, що ж, розумники. Це виклик? — Чарлі закопилив губу. І як я не здогадався, що він замислив якусь мерзоту?

— Так, виклик, — гордо відповіла Тіна.

— Тіно! — прошипів я. — Стрілка — МОЯ собака! — але вона пропустила це повз вуха, і Чарлі пихато кинув:

— Ну, добре. Домовляємося. Ви записуєте свою собаку на змагання з фризбі у Тваринячих іграх, а я на цей самий вид програми записую своїх вівчарок. А тоді побачимо, хто пошиється у дурні. Твоє недоумкувате дзявкало не тільки програє Ламборджіні змагання з бігу, а ще й продує моїм вівчаркам у фризбі. До речі, не пам’ятаю, чи казав тобі, що мої вівчарки торік уже брали участь у цьому виді програми. Я їх місяцями для цього вишколював. Вони були на голову кращі, ніж інші. Готуйся до поразки, голуб’ятку, бо тоді вже ніхто не втішить тебе цьомочками, хіба що твоя ЛЯЛЯ-КРАЛЯ! Гурр-гурр!

І він подався геть, імітуючи чмоканням поцілунки.

Я запхнув руки в кишені, копнув камінець і вовком подивився на Тіну.

— Тепер ми через тебе уклепалися в цю халепу, — почав я докоряти їй.

— Я не могла стриматися. Чарлі — такий самовдоволений кабан. Але нічого, що б там не було, виграє не він, а ми. Стрілка — найкращий ловець фризбі у світі.

Не знаю, чи зрозуміла Стрілка Тіну, але помчала кудись і відсвяткувала це, викачавшись у чомусь СТРАШЕННО СМЕРДЮЧОМУ Й ГИДКОМУ.

Коли ми дісталися до гаю, то виявили, що ми там не самі. Літнє подружжя влаштувало собі пікнік із піцою, умостившись на килимку майже на тому самому місці, де ми сиділи з Тіною вчора. Вони привітно помахали нам.

— Хто це?

— Звідки мені знати? — знизала плечима Тіна. — Може, Крісові батьки.

Минаючи їх, ми усміхнулися.

— Ми спостерігаємо за молодим Крісом, — засяяв посмішкою літній пан.

— Ми члени його фан-клубу, — додала, засміявшись, його дружина.

— Ви його мама й тато? — запитала Тіна, і жінка бурхливо відреагувала:

— Ні-ні-ні, дорогенька. Я місіс Акані, — відрекомендувалася вона, — а це містер Акані, — показала вона на чоловіка. — Нам подобається спостерігати за тренуванням Кріса.

— Ви думаєте, він завоює на іграх золото? — з надією запитав я.

— Хто його знає, — стенув плечима містер Акані. — Він швидкий, але Азі Нума теж.

— Кріс намагається поліпшити свій результат, — сказав я їм.

Місіс Акані поплескала по землі біля себе:

— Сідайте, пригощайтесь піцою, — запропонувала вона. — Щоправда, тісто вийшло затовсте. Я не мала часу, і тісто місив чоловік. Що тут удієш? — місіс Акані ніжно поглянула на свого чоловіка, і вони обоє захихотіли.

— Якщо тобі не смакує моя піца, — сказав містер Акані дружині, — то не їж!

І вони знову зайшлися сміхом. Веселеньке подружжя!

Стрілка раптом загавкала й почала підстрибувати. Наступної миті з гаю вибіг Кріс Оконджо, зупинився й поглянув на секундомір. Невдоволено похитав головою. Я крикнув йому:

— Не поліпшується?

Кріс підвів голову й побачив нас… А також Стрілку.

— Принаймні краще, ніж учора, коли вона мені допомагала, — відрізав він.

Кріс підійшов до нас і розповів містерові й місіс Акані, що сталося вчора завдяки собаці.

— Справді? Оця собака? — здивувалася місіс Акані. — Та вона ж така безневинна на вигляд.

— Вона безневинна, — погодився я. — Просто іноді їй якось удається створити для всіх хаос.

Ніби на підтвердження моїх слів Стрілка почала гасати довкола Крісових ніг усе вужчими й вужчими колами, а тоді раптом стрибнула прямо на нього, від чого той заточився.

Бідолаха Кріс! З несподіванки він не втримався на ногах і впав навзнак на килимок для пікніка… ХЛЯП!.. потрапивши сідницею прямо в тарілку з міні-піцами містера Акані.

Кріс одразу підскочив, сердито витираючись:

— Це мої найкращі бігові шорти, у них мені щастить! Дивіться, що накоїла ваша паскудна собака!

Але у нього більше не залишилося часу нарікати, бо Стрілка побачила піцу, що прилипла до Крісового заду! Кріс намагався ухилитися, але Стрілка не мала наміру відступати. Кріс узяв ноги на плечі. Він біг наввипередки з собакою! Вона гналася за ним слід у слід, клацаючи зубами у кількох міліметрах від його шортів, а Кріс утікав, рятуючи своє життя… чи принаймні свої шорти!

— А-а-а-ай! — репетував він, підбігаючи до гаю, і ось уже і спортсмен, здатний на світові рекорди, і собака, здатна на світові скандали, зникли…

5. Як упіймати фризбі

— Стрілко! — заволав я, схопившись на ноги. Думаєте, вона звернула на це увагу? Звичайно ж, жодної.

— Ой, Боже мій, — пробурмотів містер Акані, а ми всі перелякано втупилися у принишклий гай, уявляючи, з якими заголовками можуть вийти завтрашні газети:

СОБАКА ВІДГРИЗЛА СІДНИЦЮ СПОРТСМЕНОВІ МІЖНАРОДНОГО КЛАСУ!

ВІН ЗМУШЕНИЙ ВІДМОВИТИСЯ ВІД УЧАСТІ В МІЖНАРОДНИХ ІГРАХ!

Тишу порушив несамовитий лемент Кріса, котрий вилетів з гаю, відчайдушно рятуючись від Стрілки:

— На помі-і-і-і-іч! Заберіть собаку!

Кріс пролетів повз нас, а я упав усім тілом на Стрілку і мені вдалося притиснути її до землі. Ми з нею покотилися, приминаючи високу траву, а Кріс упав на землю, намагаючись відсапатися.

— Я ще ніколи так швидко не бігав, — поскаржився він. — Цю собаку… її треба замкнути на замок. Спочатку вона примусила мене стрибати через усі навколишні живоплоти, а тепер хотіла відгризти мою… самі знаєте що.

— Вибачте, — пробурмотів я.

Містер Акані звернувся до Кріса:

— Містере Оконджо…

— Просто Кріс. Називайте мене Крісом.

Містер Акані ледь кивнув головою:

— Крісе, як я розумію, ви намагаєтеся поліпшити свій результат.

— Так, але весь час ніби натикаюся на невидиму стіну. Ніяк не можу швидше бігти.

— То, може, ви дозволите, щоб вам допомогла моя дружина?

Ми всі подивилися на місіс Акані. Вона була не схожа на тренера міжнародних бігунів. Я не маю жодного уявлення, якими мають бути спортивні тренери, але впевнений, що вони зовсім не такі, як місіс Акані, що була… ну, така, як качка. Я не хочу нікого образити, просто місіс Акані була дебела… і кругленька, з короткими ногами й руками. Крім того, на вигляд їй було років п’ятдесят, якщо не шістдесят, а це вже дуже поважний вік, як на мене.

Гадаю, що Кріс мав таку саму думку. Він здивовано вигнув брови, але дуже ввічливо запитав місіс Акані, яким чином вона могла б йому допомогти.

— Я впевнена, Крісе, що вам відомі всі тонкощі бігу, тоді як я у цьому нічого не тямлю. Але, дорогенький мій, ви щойно сказали, що ніби натикаєтеся на стіну, намагаючись бігти швидше. Ця стіна не має нічого спільного з вашою швидкістю. Ця стіна лише у вашій свідомості.

Тіну, Кріса й мене це дуже зацікавило. Склалося враження, що ця жінка знає щось важливе.

— Бар’єри у вашій свідомості можуть здаватися величезними і страшними, не кажучи вже про їхню непереборність. І все ж таки страх перед ними навіює вам тільки свідомість.

— Я розумію це, — погодився Кріс. — Але що ж мені з цим робити?

— Я гіпнотизерка, — заявила місіс Акані. — Допомагала курцям кинути курити. З моєю допомогою люди руйнують бар’єри у свідомості і вирішують усі свої проблеми. Минулого місяця до мене прийшла жінка, яка так боялася павуків, що не заходила у ванну, аж поки її чоловік не перевіряв там усі закутки. Я загіпнотизувала її і запевнила, що вона вже не боятиметься їх. Тепер у неї немає таких проблем. Вона навіть купила собі павучка замість домашньої тваринки.

Кріс нахилився і взяв місіс Акані за руку:

— Ви вважаєте, що зможете мені допомогти позбутися мого бар’єра, і я бігтиму швидше?

На це запитання відповів містер Акані:

— Скажемо так, містере Оконджо, вам це зовсім не зашкодить. Якщо нічого не вийде, ви й далі бігатимете, як дотепер. Але якщо гіпноз буде успішний, ваша швидкість зросте.

— Для мене буде великою честю попрацювати над вашим зціленням, — сказала місіс Акані. — І я нічого не братиму за свої послуги. Якщо ви виграєте золото, — це стане для мене найкращою нагородою!

— А через який час почне діяти гіпноз? — запитав Кріс. — За декілька днів я мушу долучитися до інших спортсменів у офіційному тренувальному таборі, а згодом розпочнуться Міжнародні ігри.

Місіс Акані замислилася:

— Це може тривати кілька днів. Усе залежить від того, наскільки міцна стіна у вашій свідомості. Але спробувати варто.

Кріс обдарував її білозубою посмішкою:

— Я упевнений, що це спрацює! — заявив він. — Я просто відчуваю це. Дякую вам, місіс Акані! — Кріс узяв Стрілку за голову й похитав її, від чого в тої аж залопотіли вуха. — Я думаю, Стрілко, що місіс Акані мала б і тебе загіпнотизувати, щоб ВСТАНОВИТИ бар’єр у твоїй собачій свідомості і не дозволяти тобі чинити стільки лиха!

Утрьох вони пішли розпочинати першу сесію гіпнозу. Ну, а ми з Тіною мали своє завдання — підготувати Стрілку до змагань із фризбі.

На жаль, Стрілка вже добряче пожувала мій диск, але Тіна мала ще один. Стрілка щосили смикала повідок, мало не вириваючи мені руку, тож я вирішив відпустити її на волю, і ШУ-У-У-У-УСТЬ! Вона умить зникла. Чесно, це справжня ракета на чотирьох лапах. Я навіть не кликав її назад, бо знав, що вона все одно не повернеться. Ми мусили просто дочекатися, коли вона набігається, вивільнивши бодай трохи своєї невичерпної енергії.

Ми посідали на травичку. Тіна лягла на спину й задивилася на хмарки.

— Там жаба, — сказала вона, показавши на небо.

— Якась розчавлена, — зауважив я, теж лягаючи на спину.

— Ні. Просто вона повзе.

— Її переїхала вантажівка, — буркнув я.

Тіна штурхнула мене в бік ліктем.

— Це жаба, яка тепер сидить.

Я також сів, тримаючись за бік:

— Це боляче.

— Ой-ой-ой, бідний Тре-е-евічку. Може, поцьомати бубу?

Я одразу підхопився:

— Цікаво, де та Стрілка, — квапливо змінив тему. — Стрілко! СТРІЛКО!

На диво, собака примчала назад, хляпаючи вухами й висолопленим язиком.

— Час ловити фризбі, Стрілко, — нагадав я. Показав їй диск, і вона його обнюхала. Навіть лизнула.

— Їй це сподобається, — повідомив я Тіні. Тоді відхилив назад руку. — Готова, Стрілко? Приготуйся! На старт! Увага! Руш!

Фризбі злетів у повітря, а Стрілка рвонула… хоча ні, нікуди вона не рвонула.

Вона сиділа й дивилася на мене. Дивилася на мою руку, немовби запитуючи: «А де ж поділася та штучка?»

Тіна засміялася:

— Їй це страшенно сподобалося, чи не так?

— Їй просто треба освоїтися, ось і все. Вона ж уже робила це, ти сама бачила.

— Я знаю. Але ж їй треба буде зробити це на Тваринячих іграх, інакше Чарлі Смаг кілька тижнів кепкуватиме з нас.

Тіна мала рацію. Я потупотів у траві, знайшов фризбі і тицьнув його Стрілці під ніс:

— Цього разу ти мусиш побігти за ним і впіймати, зрозуміла?

Стрілка дивилася на мене іскристими очима. Вона вся була взірцем… я волів би сказати — інтелекту, але насправді її інтелект був на рівні інтелекту вершкового морозива.

Я знову помахав перед нею фризбі:

— Готова? На старт! Увага! Руш!

Шу-у-у-у-усть!

— Вона побігла! — крикнула Тіна. — Давай, Стрілко, давай!

Фризбі линув у повітрі, поволі наближаючись до землі. Стрілка наздоганяла його широкими стрибками.

— Добре, Стрілко! — горлав я їй услід. — Лови його!

Фризбі падав на землю… Стрілка вже мало не хапала його… Диск торкнувся трави! Стрілка промчала, не зупиняючись, а фризбі за її спиною гепнувся на землю, тоді як вона летіла прожогом далі, сповнена дикої радості від самого процесу. Вона не пригальмувала, аж поки не сягнула другого кінця поля і не врізалася з розгону у живопліт. З гальмами у неї завжди виникали проблеми.

Я тим часом уже підняв із землі фризбі й поплентався до Тіни. Упав біля неї на землю, ми чекали, коли повернеться собака.

— Чарлі Смаг лусне зі сміху. Він просто не дасть нам проходу.

— Треворе, це ж тільки перше тренування. У нас ще є кілька днів до початку змагань. Ми якось викрутимося. Як завжди.

— Ага, — похмуро буркнув я. — Ми можемо знайти десь собаку, ЯКА СПРАВДІ РОБИТИМЕ ТЕ, ЧОГО МИ ВІД НЕЇ ВИМАГАЄМО! — я схопився на ноги і, не стримавшись, перейшов на крик, побачивши, що повертається Стрілка: — Дивися ти, паскудна шавко! Це фризбі! Принеси мені фризбі! ПРИНЕСИ!

Тіна спокійно забрала в мене диск:

— Дай-но, я спробую. Криком тут не допоможеш. Ні люди не люблять, щоб на них кричали, ні тварини. Заспокойся, добре? Я кину фризбі. Ось, Стрілко. Готова?

Тіна метнула диск. Він полетів угору, ширяючи в повітрі. Стрілка пострибала у високій траві навздогін, гавкаючи «гав-гав-гав», немовби попереджаючи: «Тепер я тебе упіймаю!»

— Зараз вона це зробить, зараз вона це зробить! — збуджено зашепотіла Тіна, поки фризбі летів понад травою. Стрілка бігла за ним, енергійно лопочучи вухами, дивилася вряди-годи вгору, а тоді, а тоді…

Раптом зупинилася, почухала за лівим вухом, розчепірилася і почала неквапливо СЮСЯТИ. Фризбі вдалині долинув до землі і зробив м’яку посадку.

— Ну, цього я ніяк не сподівалася, — зітхнула Тіна.

6. Конкурентів побільшало

Сьогодні ми знову бачили Кріса Оконджо. Він стояв біля гаю з містером і місіс Акані.

Ми з Тіною ще раз прийшли на поле самі знаєте для чого. ('Тренування з фризбі!) Ми запитали, як пройшов перший сеанс гіпнозу.

Місіс Акані усміхнулася:

— Добре. Кріс — сумлінний учень.

Бігун підтримав розмову:

— Смішно уявляти себе в ролі учня. Я вже сім років як закінчив школу, — він поклав руку на плече місіс Акані. Кріс був приблизно на півметра вищий за неї! — Я себе дуже добре почував після цього сеансу, знаєте, такий розслаблений і свіжий.

Місіс Акані пояснила:

— Так і має бути. Тепер ви зможете краще зосередитися на тому, як біжите. Ану, дайте мені секундомір, я перевірю ваш час.

Кріс передав їй секундомір, я теж зафіксував свій годинник на нульовій позначці. Кріс зробив кілька вправ для розігрівання м’язів і побіг.

— Гляньте на нього, — в очах містера Акані я помітив захоплення. — Цей хлопець біжить, як газель.

Це була правда. Кріс біг з неймовірною легкістю.

— Які в нього довгі ноги, — заздрісно зітхнула Тіна. — Хотіла б я мати такі.

— Ти б мала ідіотський вигляд з чорними ногами й білими руками, — уїдливо зауважив я.

— А ти вже маєш ідіотський вигляд з чорним підбитим оком на білому обличчі, — Тіні не можна класти пальця в рот.

Містер Акані співчутливо поглянув на мене.

Ми чекали біля гаю, поки Кріс подолає свою дистанцію.

Тіна розповіла подружжю Акані, як у школі проводили День фізкультури і спорту і як вона виграла золото у стрибках у висоту. Вони запитали, чи я теж щось здобув, і я відповів: «Так, вірус» — і всі зареготали. Хоча мені було не смішно.

Я волів би краще брати участь у шкільних змаганнях, а не лежати й нудьгувати в ліжку.

— А ось і він, — сказав містер Акані. — Приготуйся, Міріам.

Місіс Акані натиснула на кнопку.

— Вісім хвилин, п’ять і дев’ять десятих секунди, — оголосила вона, знову ставлячи секундомір на нуль.

Кріс засяяв від радості. Я кліпнув очима й потрусив свій годинник.

— Дивно, — мені стало ніяково. — У мене показує вісім хвилин, вісім і три десятих секунди.

Крісове обличчя витяглося, але містер Акані узяв мене за зап’ясток і подивився на циферблат:

— Не хотів би тебе засмучувати, хлопче, але твій годинник не надто високого ґатунку. Ось подивись на Крісів. Це дуже дорога модель.

Кріс кивнув:

— А як же інакше? Я заплатив за нього купу грошей. Він суперточний.

Я зітхнув:

— Ну, так. Звичайно. Хотів би я такий мати! Там стільки різних кнопок. Для чого ось ця, наприклад?

— Для різних часових поясів, — пояснив Кріс.

— А ця?

— Альтиметр — показує, на якій ти перебуваєш висоті, де б ти не був у світі.

— А ось ця?

— Я не впевнений. Може, для миття посуду?

Ми всі розреготалися, хоч Кріс був трохи збентежений:

— Чесно вам кажу, я не маю поняття, для чого вона, але вдома в мене є книжечка з інструкціями. Там майже сотня сторінок.

Кріс подивився понад нашими головами на свою тренувальну трасу. — Вісім хвилин, п’ять і дев’ять десятих. Це швидше, ніж рекорд… і явно швидше від результату Азі Нуми. Дякую вам, місіс Акані.

— Ми ще не закінчили, Крісе, — м’яко заперечила вона. — Ми хочемо, щоб ви бігли ще швидше й обов’язково прикрасили свої груди золотою медаллю.

Вона повернулася до нас:

— Ми вас тут залишимо, ви можете продовжувати своє тренування. Нехай вам щастить із фризбі, і, може, ще побачимося.

Вони пішли собі, а ми з Тіною рушили ближче до середини поля, щоб мати більше простору для вправ.

— Отак, довіряй батькам, а вони дарують тобі на день народження дешевий годинник, — поскаржився я.

— У тебе нормальний годинник, Треворе. Тобі ж тільки десять років. Ти не можеш сподіватися, що батьки тобі куплять такий годинник, як у Кріса. Це ж унікальна модель.

Іноді Тіна говорить доволі розсудливо. Правда, звичайно, була на її боці.

Але я вже не можу дочекатися, коли стану дорослим, як Кріс. Тоді я куплю собі годинник, який робитиме все, що завгодно, включно з миттям посуду і прибиранням спальні!

Ми вже зібралися кидати Стрілці фризбі, як на стежці з’явилися три постаті. Я відразу помітив, що серед них не було Чарлі Смага, бо всі вони були приблизно мого зросту й будови тіла. Невдовзі я всіх упізнав. Це були учні з нашої школи — Софі, Тім і Нікі, і всі вони принесли фризбі і привели собак. Софі мені подобається.

— Привіт! — гукнула вона.

— Чого вона з ними? — настрій Тіни зіпсувався. Я здивовано глянув на неї.

— А чому б їй не бути з ними?

Тіна вдарила ногою по траві. Видно було, що вона розсердилася.

— Ви тренуєтесь до змагань із фризбі? — поцікавився Нікі.

— Можливо, — ухильно відповів я.

— Я так і подумав. Нам сказав Чарлі Смаг, що ви будете його конкурентами, то ми й запитали, чи можемо також узяти участь, і він відповів, що немає проблем. Добра ідея.

Ми з Тіною подивилися на різномастих собак, що їх вони привели з собою.

Софі мала таксу. Знаєте? Собаку-сосиску. У Тіма був колі.

— А це що за порода? — запитала Софі, показуючи на Стрілку.

— Я знала, що матимемо з нею клопіт, — ледь чутно мовила Тіна.

— Стрілка? Ну, вона суміш усього потрошку.

— Як піца, — засміялася Софі. — Треба було назвати її Піцою!

— Бачиш, — знову зашепотіла Тіна. — Маємо клопіт.

Я почервонів:

— Узагалі вона зветься Стрілкою, бо летить, як стріла. Вона неймовірно швидко бігає.

— Мабуть, у неї є трохи крові хорта, — зауважив Нікі, і я кивнув на знак згоди.

— Ага. Вона напівхортиця.

— А друга половина з шинки й ананаса! Подвійна піца! — вставив свої п’ять копійок Тім.

— Їй раз плюнути обігнати твого колі, — спокійно зронив я, і він замовк, бо знав, що так воно і є.

— Ви тут тренуєтесь? — запитала Софі, а Тіна кивнула головою.

— Але ми вже закінчили, — швидко додав я. У жодному разі я не хотів, щоб вони побачили, як «ловить» фризбі Стрілка. — Ви не проти, щоб ми поспостерігали за вами?

Софі стенула плечима і зняла повідок зі своєї такси:

— Її звати Труді. Ходімо, Труді. Ти готова?

Такса почала підстрибувати, а Софі кинула фризбі. Диск злетів у повітря, а Труді погнала за ним, пірнувши у траву, немов підводний човен на чотирьох лапах. Тепер ми тільки й бачили, як то тут, то там гойдається трава, і чули безперервний гавкіт. Фризбі пролетів півполя і впав на землю. Труді ще й досі бігала колами у трьох метрах від нас.

Ми з Тіною не змогли стриматися від реготу. Це було дуже кумедно. Софі кинула на нас залізобетонний погляд:

— Вона там нічого не бачила. Трава зависока.

— Я знаю, — намагалася стримати гикавку Тіна, тримаючись за боки. — Але це було так смішно.

Тоді настала черга Тімового колі, Чипса. Тім почав готувати собаку.

— Сидіти! Стояти! — спокійно наказував він, і собака виконував кожну команду. Моє серце тьохнуло. Цей собака був ВИДРЕСИРУВАНИЙ! Це те, чого я РОКАМИ намагався добитися від Стрілки, але без успіху.

— Біжи! — крикнув Тім, кидаючи фризбі. Чипс пострибав по траві, наздоганяючи фризбі, а коли диск почав опускатися — СКІК! — Чипс злетів у повітря — КЛАЦ! — затиснув фризбі щелепами і подріботів назад, не випускаючи його з пащі.

— Сидіти! — скомандував Тім, і Чипс слухняно сів, а Тім спокійно забрав у нього фризбі.

Софі заплескала:

— Геніально, Тіме! Ой, Чипсе, який ти розумник! Розумний-прерозумний песик!

Тіна ступила до мене:

— Я її ненавиджу.

Я вичавив із себе посмішку:

— Було цікаво. Ну, гаразд, ми мусимо вже йти. Побачимося іншим разом.

Ми йшли мовчки аж до дороги. Першою порушила мовчанку Тіна:

— Не все ще втрачено. Нехай той Чипс чудово ловить фризбі, але ми маємо дві стовідсоткові переваги. По-перше, він не зможе бігти швидше, ніж Стрілка, а отже, якщо ми навчимо її ловити фризбі, вона обов’язково переможе.

— Ну, так. Нам тільки треба навчити Стрілку, — погодився я. Навчити Стрілку. Чому від цих двох слів моє серце йде на дно швидше, ніж «Титанік»? — А ще тепер ми, крім Чарлі, маємо додаткових конкурентів, Софі і Тіма. Чудово.

— А по-друге, — вела далі Тіна, немов і не почувши моїх нарікань, — Чипс, як ми бачили, у дуже добрій формі. Він може випередити вівчарок Чарлі, а отже, той не переможе, чого так прагне, і буде дуже розчарований.

Я поміркував над цим. І знову Тінині думки були слушними. Це мене трохи підбадьорило, хоч я й волів би, щоб вони не були аж так часто слушними.

7. Піци — це добра ідея

Я прокинувся уночі з геніальною ідеєю. Вона була така чудова, що я відразу сів на ліжку і поділився нею зі своїм ведмедиком. Я знаю, знаю, ви думаєте, що Тревору десять років, а він ще й досі має ведмедика! Ха-ха-ха-ха!

То щоб ви знали, Я НЕ МАЮ ВЕДМЕДИКА, ЗРОЗУМІЛО?!

Колись я мав ведмедика, як і всі діти, коли був ще маленький, і так сталося, що цей ведмедик дотепер залишається в моїй спальні. Він сидить на книжковій поличці, і так сталося, що ця поличка причеплена до стіни навпроти мого ліжка. Тому коли я сідаю в ліжку, так просто стається, що інколи я бачу свого ведмедика. Усе зрозуміло?

Так чи інакше, але моя геніальна ідея, якщо сказати одним словом, це — піци. У моїй голові з’єднався такий ланцюжок думок: Стрілка любить їсти — багато. Фактично вона страшенна ненажера. Піци — це їжа. Піци подібні до фризбі. Кидаєте замість фризбі піци, і Стрілка за ними біжить.

Ну що, геніальна ідея, скажіть? Звичайно ж, геніальна, тому я поклав голову на подушку і знову заснув з широченною посмішкою, від вуха до вуха, і вона так і залишилася на моєму обличчі, коли я прокинувся наступного ранку. Я відразу побіг до Тіни. (Ну, спочатку, звичайно, одягнувся, ги-ги!) Тіна була вражена. (Моєю ідеєю, зрозуміло, а не тим, що я був одягнений.)

— Добра ідея, — сказала вона. — Є тільки одна проблемочка. Коли ти кинеш піцу, хіба вся начинка не впаде з тіста?

Я заперечливо похитав головою:

— Нє-а. Може, тільки трошки, шматочок помідора там чи ще щось.

— Гм-м-м. Ще одна проблемочка, — звела догори палець Тіна. — Хіба піца не зам’яка, щоб добре літати?

— Нє-а. Все буде добре, — буркнув я. Тіна почала мене трохи діставати.

— Гм-м-м. Ну, тоді ще одна маленька проблемка, — не вгавала вона. — Хіба вона не розпадеться на шматки, коли ти її кинеш?

Я утупився в Тіну убивчим поглядом:

— Мені здалося, ти казала, що це добра ідея, — нагадав я.

— Ідея СПРАВДІ добра, — погодилася вона. — Але мене непокоїть те, що стається з твоїми ідеями, коли їх починаєш застосовувати на практиці.

Ну, з мене вже досить:

— Гаразд, — відрізав я. — Я її випробую і повідомлю, як вийшло.

Тіна здивувалася:

— Ти не хочеш, щоб я тобі допомогла?

— НІ! Я впораюся сам. До зустрічі. Можливо.

Хай собі знає. Я почимчикував додому. Удома в нас майже завжди були піци — у морозилці, у холодильнику, у пічці, на тарілках або в роті. Моя улюблена — це салямі, сир моцарела і помідори. Я зазирнув у холодильник і зрозумів, що мені пощастило. На середній поличці лежала велика готова піца.

Я почав міркувати. Якщо я її заберу, мама відразу помітить. А якщо замінити її мороженою? Якщо пощастить, вона трохи розморозиться, тож коли мама зазирне до холодильника, вона побачить майже таку саму піцу. Просто її треба буде лише поставити в піч. Тож мама, мабуть, подумає, що забула її приготувати, бо ж ось вона лежить, чекаючи її. Мама постійно щось забуває.

Я прислухався, чи все спокійно. Тато пішов грати в гольф, а мама займалася на веслувальному тренажері. (Вона поки що з нього не падала, але я думаю, що до цього ще дійде. Або вона втопиться.) Я витяг з морозилки заморожену піцу, зняв з неї обгортку, забрав з тарілки готову піцу і поклав морожену. Готову піцу акуратно запакував у пластиковий мішечок.

Стрілка стежила за моїми діями з величезним зацікавленням, проводжаючи очима кожне переміщення піци, аж до мішечка. Коли ж я рушив до вхідних дверей, вона подріботіла за мішечком.

— Піду погуляю зі Стрілкою, — крикнув я мамі.

— Гаразд! — озвалася вона. Я швидко зачинив за собою двері.

Коли ми вийшли у поле, я спустив Стрілку з повідка. Зазвичай, коли я це роблю, вона відразу мчить кудись із надзвуковою швидкістю, повертаючись не раніше, ніж за півгодини. Але тепер вона просто приклеїлася носом до пластикового мішечка і не збиралася нікуди бігти, доки не з’ясується подальша доля піци.

Якомога обережніше я почав діставати її з мішечка, та все одно від неї відкришилося кілька шматочків, що було прикро: моєї вини в тому майже не було, просто я намагався втримати піцу подалі від Стрілчиних щелеп. Вона кружляла довкола моїх ніг, гавкотіла, намагалася видряпатися на мене і взагалі була неймовірно збуджена, особливо тоді, коли від піци відпадали кавальчики. Піца була трохи зам’яка. Якби її щойно витягли з печі, вона була б тверденькою і хрусткою, але ж я її взяв із холодильника, вона була холодна, липка і розм’якла. Я намагався втримати її в руках. Мав погане передчуття, що просто не зможу її далеко кинути.

— Ну, от, Стрілко, приготуйся. Увага! Пробний політ номер один.

Я розмахнувся й пожбурив піцу. Думаю, що вона встигла пролетіти добрих три САНТИМЕТРИ, перш ніж розвалилася на дрібні шматочки, більшість із яких упали мені на ноги. У руках залишився маленький кавальчик тіста. Стрілка енергійно скочила на мене й почала заковтувати тісто разом із моїми пальцями.

— Ой! Стрілко! Припини!

Я почепив до нашийника повідок і поплентався додому. З мене було вже досить, особливо тому, що все сталося так, як і передбачала Тіна. У моїх вухах відлунював її голос. «Начинка впаде… піца буде зам’яка… вона розвалиться на шматочки». Тіна такий всезнайко.

Я був рішуче налаштований довести свою правоту. Я знав, що моя ідея блискуча. Вона має спрацювати. Я вже пересвідчився, що м’які холодні піци не літають, тож залишалися два варіанти.

1. Дістати хрустку піцу прямо з печі. Проблема: це майже неможливе завдання. Крім того, спочатку вона буде загаряча, АЛЕ поки я донесу її до поля, вона знову стане холодною й розлізеться.

2. Використовувати заморожену сиру піцу. Проблема: чи вона сподобається Стрілці?

Я зупинився на другому варіанті. Може, якраз він і спрацює. Був тільки один спосіб це перевірити.

У морозилці було повно заморожених піц, не менше чотирьох. Мама ще й досі веслувала у вітальні. Сиділа там, мабуть, уже сто років. Напевне, за цей час перетнула пів Атлантичного океану. Тато й досі грав у гольф зі своїми приятелями. Мені було раз плюнути запхнути собі під светр заморожену піцу. (Я ніде не міг знайти ще один пластиковий мішечок.)

Стрілку це збило з пантелику. Вона витріщалася на мене, не розуміючи, чому ми знову вертаємося туди, звідки щойно прийшли. Думаю, вона також не могла зрозуміти, чому я так по-чудернацькому йду, втягуючи живіт і груди. А все просто: щоб уникнути контакту з холодною, як лід, і твердою, наче камінь, піцою. Сорочка стала мокрою й липкою. Я вже думав, що буду першою людиною в історії з відмороженим пузом.

Коли ми прийшли на поле, я одразу витяг піцу й добряче розтер живіт, щоб зігрітися. Стрілка не виявляла жодного зацікавлення й більше часу дивилася на хмарки в небі, ніж на піцу. Я підсунув піцу прямо їй під ніс. Вона понюхала її й почала досліджувати кульбабу.

Я зачекав хвилин п’ять, щоб сонце розтопило на піці крижану кірку і Стрілка принаймні змогла побачити там шматочки сиру й салямі. Я з прикрістю зауважив, що це була моя улюблена піца, але вже не міг повернутися назад, щоб замінити її на іншу. Знову показав Стрілці піцу, і цього разу вона її зацікавила трохи більше, тож я підкинув піцу вгору.

Стрілка помчала за нею. На жаль, піци літають не так елегантно, як фризбі. Моя пролетіла кілька метрів, розрізаючи повітря, тоді захиталася, перевернулася на бік, пішла в піке і врізалася у землю. Стрілка враз схопила її, клацнувши щелепою, у надії поласувати гарним соковитим куснем, однак натомість її зуби влипли у ледь розморожене тісто. Вона зателіпала головою, намагаючись його позбутися, але зуби приклеїлися міцно. Було таке враження, що їй у пащі залипла велика обідня тарілка, і вона знову й знову теліпала головою й гарчала. Я схопив Стрілку за шию, і ми спочатку вивільнили їй верхню щелепу, а потім нижню. Я подивився на піцу. На ній були глибокі сліди від зубів і повно собачої слини. Пречудово!

Я кинув її ще раз, і цього разу вона полетіла далі. Стрілка пострибала за нею і спромоглася схопити її відразу після приземлення. Справи пішли на краще, але піца швидко розморожувалася. Я зробив ще одну спробу. Стрілка навіть підстрибнула в повітря, намагаючись її схопити, але знову піца приземлилася першою. Цього разу Стрілка її зжерла. Отже, вона вже мала дві піци в череві, але принаймні до неї почала доходити суть.

Я вже збирався повертатися додому, коли на полі з’явилося подружжя Акані разом із Крісом. Вони помахали мені, і я підійшов.

— Ми націлилися на золото, — усміхнувся Кріс, роблячи розминку. — Я мав ще один сеанс гіпнозу. Упевнений, що нині бігтиму швидко. Це добре, бо післязавтра змагання. Сьогодні увечері я долучаюся до команди в тренувальному таборі, і там уже не матиму можливості спілкуватися з кимось іще, окрім товаришів по команді. Там не буде вже нічого, крім тренувань аж до забігу. Гаразд, я вже готовий.

Кріс передав секундомір місіс Акані. Я теж поставив свій годинник на нуль. Може, сьогодні він покаже час точніше? Кріс побіг, а ми залишилися чекати.

— Твоя собака… з нею все гаразд? — запитав містер Акані. — Вона виглядає нездорового.

Стрілка була пригнічена, низько похилила голову й опустила вуха. Вона кілька разів судомно ковтнула повітря, а тоді БЕ-Е-Е-Е-Е-Е! Все виблювала прямо під ноги містеру Акані.

— Вибачте, — зніяковів я, хоча нічим не міг тут зарадити. Ми відійшли звідти подалі, і я почав з місіс Акані розмову про гіпноз. Вона пояснила, що це небезпечно, якщо не знати, що треба робити.

— Можна завдати більше шкоди, ніж допомогти, — сказала вона.

Невдовзі ми побачили Кріса, що вибігав із гаю, і наготувалися зупиняти годинники. Місіс Акані переможно здійняла руку.

— Молодчина, Крісе! Вісім хвилин, п’ять і одна десята секунди. Це майже на цілу секунду швидше, ніж учора. Глядіть, не забудьте, що нині о сьомій вечора останній сеанс гіпнозу.

Я навіть не хотів повідомляти їм, що показав мій годинник (вісім хвилин, десять і дві десятих! Тобто ГІРШЕ, ніж учора!).

Я заздрісно зиркнув на розкішний Крісів секундомір. Але все одно добре, що він біжить усе швидше.

Ми поверталися назад разом. Крісове авто було неподалік, тож він на ньому від’їхав, а я відпровадив подружжя Акані аж до їхньої вулички, неподалік від моєї, і помахав їм на прощання рукою, коли вони заходили у свій будинок.

Не встиг я зайти до хати, як із кухні вийшла мама. (Вона, мабуть, таки зуміла якось доплисти до берега.)

— Треворе, — сказала вона таким тоном, що мені відразу стало моторошно. — Що ти мені можеш сказати про зниклі піци?

КАПЄЦ!

8. Тревор і Тіна падають з дивана

Я й досі живий. Я знаю, це просто дивина. Як я уникнув смерті? Розказав мамі всю правду… в принципі.

— Це Стрілка з’їла. Я тільки на кілька секунд залишив відчиненим холодильник, а вона відразу зжерла піцу. (І це була правда, бо вона справді її зжерла, а де й коли, на мою думку, не жало аж такого великого значення. Та й, зрештою, пиці вже не повернути… хіба що так, ян повернула її Стрілка на полі. Бе-е!)

— Але як вона її дістала? — мама була приголомшена. — Вона ж була на середній поличці!

— Мамо, — пояснив я, — собаки вміють стрибати.

— Давай-но все з’ясуємо, Треворе. Стрілка підстрибнула і цапнула піцу прямо з тарілки?

— Саме так, — кивнув я на знак згоди.

— А після цього вона ще схопила з морозилки морожену піцу, тоді знову підстрибнула й поклала морожену піцу туди, де зовсім недавно лежала готова піца? — вигнула брови мама. На цьому вона мене й підловила.

— Слухай, я просто не хотів, щоб вона ускочила в халепу, тому й поклав на тарілку заморожену піцу. Я думав, що ти не помітиш. Ти ж завжди все забуваєш.

— О, справді? Дякую, що ти це нагадав. Май на увазі, Треворе, я можу забути, що ти мій син і що я маю тебе годувати й одягати, або взагалі забуду, що ти тут живеш. Я попередила! — і після цих слів дозволила мені йти геть. — І забирай із собою ту паскудну собаку! — гукнула вона навздогін.

Отож, я вижив. Я взагалі вийшов майже сухим із води.

Я взяв Стрілку і пішов до Тіни, щоб повідомити новини.

— Кріс починає бігати швидше, а мій годинник сповільнює хід. Від нього жодної користі. Куплю собі новий, як тільки…

— Як тільки що? — перепитала Тіна.

— Просто як тільки, — повторив я. — Коли, очевидно, матиму гроші. О, і ще мало не забув, — додав я ЗОВСІМ байдуже, — я випробував свою ідею щодо піци-фризбі, і вона почала спрацьовувати.

— Справді? Чесно? Піца не розвалилася на шматки?

Я обдарував її своєю найширшою від-вуха-до-вушною посмішкою. — Я використовував заморожену піцу.

— Заморожену? Нічого собі. І Стрілці вона смакувала?

У моїй уяві промайнув спогад про Стрілку, щелепи якої намертво склеїла напіврозморожена піца.

— Вона не могла відірватися від неї, - сказав я.

— О, це добре. А чи вона її упіймала?

— З цим ще треба попрацювати. Завтра буде друга спроба. Знаєш, що сьогодні увечері Кріс уже від’їжджає до тренувального табору?

— Давай побажаємо йому перед від’їздом щастя, — запропонувала Тіна. — Мама хоче, щоб я пішла в місто і щось їй купила. Підеш зі мною?

— Можна. Моя мама зараз трохи не в гуморі, тож краще триматися від неї подалі.

— А що сталося? — поцікавилася Тіна.

— Вона помітила, що з холодильника зникла піца, і я мусив зізнатися, що її з’їла Стрілка.

— Треворе!

— Ну, а де ще я міг дістати піцу? — розреготався я. Це все було дуже смішно. Навіть розлізлий фризбі був кумедний, якщо чесно, але про це я в жодному разі не міг розповісти Тіні.

Ми рушили до міста з обома собаками. Іноді корисно бути разом з Мишкою. Він такий величезний, що всі розступаються перед нами, бо він суне напролом, розчищаючи шлях у юрбі, тож нам залишається тільки простувати за ним.

На жаль, Чарлі Смага майже неможливо обминути, особливо коли з ним преться Шерон Бленкінсоп, учепившись йому попід руку. Щойно вони нас побачили, як Чарлі завів пісеньку:

— А ось і наречена, мов індичка печена…

І хто б це казав — оцей жирнющий, прищавий, мордатий Чарлі з вухами бабуїна і капустою замість мізків?

— Ну, і як там гра у фризбі? — глузливо запитав він.

— Дуже добре, — відповів я. — А як твої ельзасці?

Чарлі самовдоволено вищирився:

— Їм не потрібно тренуватися. Я їх уже чудово видресирував. ВИДРЕСИРУВАВ, — голосно повторив він. — Твоя собака не розуміє цього слова, чи не так? — уїдливо додав Чарлі. — ВИДРЕСИРУВАВ!

— Ходімо чогось вип’ємо в кафе, Треве? — запропонувала Тіна, не звертаючи жодної уваги на Чарлі.

— Слушна думка, — підтримав я.

Чарлі захихотів:

— Ага, любасі-пупасі, підіть попийте сюсю-пусю. Тільки не забудь потім купити їй весільну обручку! Гурр-гурр-гурр!

Чесно, у того Чарлі Смага почуття гумору, як у рисової запіканки. (Іншими словами, він просто тупий, як колода.)

Чарлі почалапав геть зі своєю любасею Шерон, пирхаючи й озираючись. Ми купили все, що просила Тінина мама, й повернулися додому.

Мені подобається Тінин дім. Там спокійніше, ніж у нас. Тінина мама не марнує свій час на те, щоб ціле життя веслувати або крутити педалі у вітальні. Здебільшого ми намарне сперечалися про собак, фризбі й піцу, тоді як Мишка і Стрілка учинили суперечку про улюблену Мишкову подушечку. Я тільки можу додати, що на початку суперечки у цій подушечці було повно набивки з пінопласту, а по її завершенні (у ній перемогла Стрілка) УСЯ вона опинилася назовні.

Тіна увімкнула телевізор. Передавали новини, дивитися які зазвичай страшенно нудно, бо завжди якісь сивочолі мудрагелі говорять про гроші, будинки і гольф. Але сьогодні ведучі розмовляли з деякими спортсменами, що беруть участь у Міжнародних іграх.

— Там може бути Кріс, — сказала Тіна, тож ми теж сіли дивитися.

Кріса там не було, але був Азі Нума, Крісів найголовніший конкурент. У нього брала інтерв’ю репортерка Тамсін Планк.

— Ви гадаєте, що переможете Кріса Оконджо? — запитала вона. Він широко усміхнувся.

— Звичайно! Перемога за мною!

— Ось так, — сказала в телекамеру Тамсін Планк. — Азі Нума кинув рукавичку. Але давайте послухаємо, що скажуть його вболівальники. Сьогодні до ефіру я мала розмову із двома з них.

На екрані з’явилося двоє літніх людей.

МІСТЕР І МІСІС АКАНІ!

Чи ми були здивовані? Та я мало не впав із дивана. Тіна почала щось говорити, але я затулив їй рукою рота, щоб почути, у чому річ. Тамсін Планк піднесла їм мікрофон.

— Ви вірите в те, що переможе Азі, чи не так? Чому саме так?

— Він найкращий бігун, — сказав містер Акані.

— Найшвидший на планеті, — додала місіс Акані. — Я думаю, що цього разу він зможе побити рекорд.

Тамсін Планк усміхнулася і знову подивилася в камеру:

— Звичайно, я мушу повідомити, що ця пара — дуже специфічні вболівальники, оскільки мають особливе зацікавлення в успіхах Азі, адже це його батьки!

Тепер уже я справді впав із дивана разом із Тіною. Ми отямилися лише тоді, коли Тамсін прощалася з ними:

— Дякую вам, містере і місіс Нума, за розмову, і на цьому ми завершуємо наш спортивний огляд. Повертаємось у студію.

Упродовж деякого часу ми з Тіною мовчки сиділи на підлозі. У мене в голові все вирувало. Тіна взяла мене за руку й міцно її стиснула.

— Що нам тепер робити? — прошепотіла вона.

Я зазирнув у глибину її очей і вимовив поволі й рішуче:

— Ти мусиш відпустити мене, дякую. Ось що нам треба зробити, — і я спритно вивільнився з її рук.

9. Вгадайте, хто по телебаченню?

Я глибоко замислився, намагаючись засвоїти усю щойно почуту приголомшливу інформацію. Це були містер і місіс Акані, хоч насправді не містер і місіс Акані, а містер і місіс Нума, батьки Азі Нуми.

— Чому ж тоді вони представилися містером і місіс Акані? — запитала Тіна.

— Власне. Щось тут діється дуже дивне, і мені це не подобається. — Я зиркнув на свій годинник. Сьома година. Кріс Оконджо якраз мав би починати свій останній сеанс гіпнозу.

— Ходімо, мусимо на якийсь час стати детективами, — сказав я Тіні.

— Справді? Дуже цікаво.

Ми вирушили без собак. Я не хотів, щоб вони плуталися під ногами. Тим паче, що ніколи не відомо, що ушкварить Стрілка наступної миті.

— Куди ми йдемо? — поцікавилась Тіна, намагаючись не відставати від мене. Я вже майже біг.

— До будинку Акані. Я знаю, де вони мешкають.

— Ти хочеш запитати в них, чому вони назвалися Акані?

— Ні. Ми спостерігатимемо за ними. Я хочу побачити, що діється під час гіпнозу.

— Для чого? — у Тіни роїлося море запитань.

— Бо я відчуваю тут якесь шахрайство, а якщо це так, то Кріс у великій біді і ніколи не зможе завоювати золоту медаль. Насамперед нам треба перевірити тих Акані.

— А може ті люди, яких ми бачили по телеку, просто схожі на містера і місіс Акані? — припустила Тіна.

— Обоє? Приходить подружжя, і так стається, що вони обоє подібні до містера і місіс Акані? Ні, ті, кого ми бачили, — це точно Акані.

Ми квапливо повернули на вулицю Марлі. Я показав на невеличкий будинок, що приліпився до чотирьох інших і був серед них останній. Збоку від нього вузенька стежечка вела на задній двір, у садок.

Ми пройшли повз будинок, намагаючись ніби мимохідь зазирнути крізь вікна у вітальню.

— Треба, щоб нас не помітили, — прошепотів я, припадаючи до землі біля невисокого муру перед будинком. Смикнув за руку Тіну. — Опусти нижче голову.

Тоді я спробував зазирнути через мур. Вікна будинку Акані відблискували вечірнім сонцем. З них було мало користі. Я нічого там не бачив.

Раптом у мене над вухом гримнув гучний голос, і я з переляку мало не вистрибнув зі шкіри.

— З вами все гаразд?

— Ой! Що? — Я глянув угору і побачив, що наді мною нависла похмура дебела молода жінка.

— Я запитую, чи все гаразд? — гаркнула вона. — У вас такий вигляд, ніби щось сталося. Я медсестра, знаєте. Ну, вчуся на медсестру. Наступного тижня іспити. Могла б перев’язати вас, якщо треба.

Що вона тут до біса патякає? Чому б їй просто не забратися геть? Ми з Тіною лежали на хіднику, дивлячись на неї.

— Дякую, з нами все гаразд. Нам не потрібна перев’язка.

— То може зміряти пульс? Чекайте-но, я маю тут у сумці новий електронний термометр. Можу зміряти вам температуру.

— З нами все гаразд, — повторив я, намагаючись не підвищувати голосу. Нам тільки не вистачало тут якоїсь тупої медсестри, щоб привертала загальну увагу.

— Жодних травм голови? Порізів чи ранок? Зламаних кісток? — ревіла медсестра.

— Ні! — засичав я.

— Я знаю! — вигукнула медсестра. — Хтось із вас мусить мати діарею… ну, знаєте, рідку каку!

— Там наприкінці вулиці є хворий хлопчик, — втрутилася Тіна. (Яка ж ти розумна, Тіно!)

Я чимдуж закивав головою:

— І він, здається, кривавить, — додав я.

— Справді? Пресвяті небеса. Він може померти, — забідкалася медсестра. — Мушу бігти його рятувати.

— Покваптеся, — порадив їй я. — Він там за рогом, біля газетного кіоску.

— Не журіться! — крикнула медсестра, що-ще-була-не-зовсім-медсестрою. — Я вже біжу, — і вона помчала геть, імітуючи звук сирени. — Ні-і-на-а-ні-і-на-а-ні-і-на-а!

Тіна подивилася на мене:

— За рогом немає газетного кіоску, — сказала вона.

— І хлопчика там теж немає, — нагадав я їй, і ми ляснули одне одного в долоні. — Ходімо, спробуємо зайти ззаду.

— Ти упевнений?

— Ага, — я намагався говорити переконливо, хоч, звісно, ні в чому не був упевнений, і моє серце робило в грудях сальто-мортале, але ж ми мусили з’ясувати, що там діється.

Нам пощастило. У садочку на задньому подвір’ї було тихо, але з відчиненого вікна внизу долинали голоси. Ми з Тіною підкралися до нього навпочіпки. Я зазирнув туди.

Місіс Акані-Нума стояла навпроти Кріса. Його очі були заплющені, а місіс промовляла вкрадливим низьким голосом.

— Ви відчуваєте дрімоту. Ви дуже втомлені. Ваші ноги важкі, наче налиті свинцем. Ви ледве можете бігти. Ви дуже втомлені. Вам просто хочеться лягти й заснути, заснути, заснути, — місіс Акані-Нума зробила паузу, а тоді лагідно запитала Кріса, як він себе почуває.

— Я мушу спати, — вимовив він голосом, що ніби долинав із Країни Зомбі. — Я мушу спати. Я дуже втомлений. Годі мені бігати. Я мушу спати.

Місіс Акані-Нума посміхнулася сама собі.

— Добре, — сказала вона. — Це дуже добре. А тепер, коли я клацну пальцями, ви прокинетесь. Ви нічого не пам’ятатимете. Ви думатимете: «Тепер я зможу бігти дуже швидко». Але в день забігу вам не хотітиметься нічого, тільки спати. Ха-ха!

Місіс Акані-Нума клацнула пальцями, і Кріс одразу прокинувся. Він засяяв до неї білозубою посмішкою.

Я знову став навпочіпки:

— Ходімо звідси. Мусимо подумати, що робити тепер.

Ми забралися геть і рушили до Тіниного будинку. Там ми цілу вічність просиділи на її ліжку, луплячи по підлозі п’ятами й розмірковуючи, що ж нам робити. Усе це було божевіллям. Ми сумнівалися, чи варто розповісти про все Тіниній мамі або моїм батькам, але я похитав головою.

— Ти ж сама знаєш, які вони. Вони нам не повірять. У нас немає доказів. Це все тільки на словах. Якщо ми повідомимо поліцію, вони допитають Кріса, і той їм скаже лише те, що йому навіяли казати під гіпнозом. Ми просто в пастці.

— Ми мусимо повідомити Кріса, — наполягала Тіна. — Треба його попередити.

— Ага. Можна бодай спробувати. Ти знаєш, де він живе?

Тіна похитала головою:

— Ні, але ж має бути якийсь спосіб зв’язатися з ним.

Кілька хвилин ми просиділи мовчки.

— Щось придумала? — запитав я врешті- решт, але вона знову заперечливо похитала головою. Ми були такі безпорадні! Це мене доводило до сказу.

— Єдине, що мені спадає на думку, — наважився я, — це погуглити його ім’я й побачити, чи не буде там підказок.

Тіна витягла ноутбук. Іноді я трохи їй заздрю. У мене немає ноутбука, а в неї є. Щоправда, у мене є тато, а в неї нема. Я б хоч зараз обміняв свого тата на її ноутбук! (Ну, не по-справжньому! Але ж ви знаєте, про що йдеться!)

Ми набрали «Кріс Оконджо», і з’явилося море інформації про його трофеї й забіги, була там назва бігового клубу, до якого він належав, і номер телефону цього клубу.

— Спробуємо це, — сказав я. — Це єдиний наш шанс.

Тіна передала мені мобілку. Мені відповів якийсь чоловік. Я запитав, чи можна поговорити з Крісом Оконджо.

— Його тут немає, — відповів чоловік.

— Чи не могли б ви дати його номер телефону? Це дуже важливо, — попросив я.

— Я ж вам сказав, що його тут немає, — повторив чоловік. — Кріс уже поїхав до тренувального табору. Ми не маємо права контактувати з ним, аж поки закінчаться всі його забіги. Ніхто не зможе контактувати з ним. До побачення!

Він поклав слухавку. Ми з Тіною перезирнулися. Що далі, то гірше й гірше.

10. Ще один геніальний план — ймовірно

Я майже не спав цієї ночі. Тисяча й одна ідея товклася в моїй голові. З цієї ситуації мав би бути вихід, але я не міг його знайти. Настав ранок, і я почувався зовсім безпорадним. До Крісового старту залишався один день.

За сніданком я спробував розповісти мамі з татом про змову з метою уповільнити Крісову швидкість.

— Треворе, тобі, мабуть, це все приснилося, — сказала мама.

— Це правда.

Тато склав газету й усміхнувся:

— Ніхто не робить такого. Загіпнотизувати спортсмена світового класу? Про таке хіба що прочитаєш у бульварній пресі.

— Це правда, — повторив я. — Ми з Тіною були біля їхнього будинку. Ми самі чули, що казала місіс Акані.

— Вам здалося, що ви чули, — виправив мене тато. — Знаю я вас із Тіною. Постійно вам щось причувається.

Я витріщився на тата. Мені щось причувається? І що він таке верзе?

— Тату… — розпочав я, але він перебив мене, замахнувшись на мене газетою, немов на якусь надокучливу муху.

— Я не хочу більше це слухати. Піди краще до своєї дівчини або зроби щось корисне.

Грр-р-р-р-р-р-р! Я зціпив зуби й подався геть із хати. Піди краще до своєї дівчини. Я знаю, що татові це здалося кумедним, але він зараз був нічим не ліпший за Чарлі Смага, скажу я вам. Так чи інакше, я скористався його порадою й пішов до Тіни.

Вона запропонувала звернутися до поліції, тож ми так і зробили. Ви, мабуть, уже здогадалися, хто був там за конторкою, — сержант Смаг, Чарлів батько.

— О, це ви, баламути, — прогарчав він. Тож я з самого початку знав, що нам тут нічого не світить. Але ми мали спробувати.

Ми по черзі все йому виклали. Смаг стояв за столом, підпираючи голову рукою й відверто нудьгуючи. Він навіть кілька разів голосно позіхнув. Ось скільки уваги він приділяв нам. Коли ми закінчили, поліцейський утомлено зітхнув.

— Я знаю містера й місіс Акані. Місіс Акані лікувала мою дружину.

— Від страху перед павуками? — запитала Тіна.

Сержант Смаг гостро на неї глянув:

— Ні, вона боялася пончиків.

Тіна блискавично затулила рукою рота, щоб не розреготатися.

— Пончиків? — перепитав я.

— Так. Варто було їй побачити пончик, як вона починала тремтіти і прагнула втекти якнайдалі. Я вже й не пригадую, скільки разів я залишав у кав’ярні недопиту каву, бо моя жінка раптом підхоплювалася й бігла до дверей із криком «Рятуйте мене від пончиків!». Місіс Акані успішно її вилікувала, і тепер місіс Смаг може спокійно дивитися на пончик, не мліючи і не тікаючи геть. Тож ваші звинувачення місіс Акані в тому, що вона намагається уповільнити біг містера Оконджо, здаються мені сміховинними. Бувайте здорові!

На цьому й закінчився наш візит у поліцію. У мене була ще одна ідейка, найостанніша. Ми знову повернулися до Тіни й пошукали в ноутбуці телефонні номери гіпнотизерів.

— Не має значення, хто це є, — сказав я. — Ми просто мусимо порозмовляти з одним або двома.

— Спробуй цей номер, — запропонувала Тіна, і я його набрав. Мені відповів якийсь чоловік. Я глибоко вдихнув і почав:

— У мене до вас одне запитання, але дуже важливе. — Я хочу допомогти одній людині, яка була загіпнотизована і хоче позбутися навіювання. Як це зробити?

— Ну, але ж сама суть гіпнозу полягає в тому, що він настільки глибоко закарбовується у вашій свідомості, що ви взагалі не можете цього позбутися.

— Так, я це розумію, але якщо ви ВСЕ Ж ТАКИ бажаєте вийти з-під дії гіпнозу? Чи можна примусити свідомість не підкорятися йому?

Гіпнотизер кахикнув:

— Зазвичай цю процедуру має виконувати насамперед та особа, що й навіяла шляхом гіпнозу певні настанови пацієнтові. Такою є нормальна практика.

— Так, я це також розумію, але, скажімо, той гіпнотизер помер і не може нічого зробити.

— Зазвичай такого не буває, — пролунала відповідь.

Я заскрипів зубами. ГРР-Р-Р-Р! Чи я хоч колись отримаю корисну інформацію?

— Ну, але все ж таки? Якщо, наприклад, гіпнотизера переїхав автобус?

— Зазвичай автобуси не переїжджають людей.

— НУ, АЛЕ УЯВІТЬ, ЩО ТАКЕ СТАЛОСЯ! — заверещав я, та вмить спохопився і стишив голос. — Скажіть мені, будь ласка, як можна позбутися дії гіпнозу?

— Ну, отже, — бубонів у слухавку чоловік, — якщо, приміром, загіпнотизований пацієнт дістав несподіваний шок, він може вийти з гіпнотичного стану, але це спрацює тільки в тому разі, якщо пацієнт по-справжньому був під впливом гіпнотичного навіювання.

— Дякую вам, — сказав я і відклав слухавку. Тоді повернувся до Тіни. — Ми мусимо піти завтра на Міжнародні ігри і так шокувати Кріса, щоб він забув, що був загіпнотизований. І це має статися саме під час його забігу.

Тіна витріщилася на мене:

— Ну, це ж буде зовсім-зовсім легко зробити, так? — безнадійно кинула вона. — Про це можна вже забути.

Я впав на Тінине ліжко й задивився у стелю. Як би ми змогли шокувати Кріса, та ще й під час змагань? Що мали б для цього зробити?

— Може, стати збоку біля траси й кинути у нього чимось? — із сумнівом промовив я.

— Що кинути? — запитала Тіна.

— Я не знаю. Наші черевики? Наші обіди?

— Людям це дуже сподобається, — зронила Тіна. — Нас моментально заарештують і викинуть геть. Твої мама й тато не надто втішаться, га?

— Якийсь маразм, — застогнав я. — Кріс справді думає, що бігтиме швидше, ніж будь-коли, хоч насправді це буде повільніше, ніж будь-коли. Це так несправедливо.

Тіна помовчала. А тоді вона промуркотіла:

— М-м-м-м-м-м.

— Що м-м-м-м-м-м-м? — запитав я.

— Ти оце казав про те, щоб кидати на Кріса наші обіди. Думаєш, що це б допомогло?

Я сів на ліжку:

— Мабуть, не дуже. Я просто жартував.

— Я знаю. Але це було б великою несподіванкою.

Ми обоє захихотіли, уявивши, як кидаємо на бігунів бутерброди:

— Це буде як тоді, коли Кріс сів на піцу, а Стрілка погналася за… — я раптом похлинувся й замовк. Ми перезирнулися й одночасно схопили одне одного за плечі.

— Стрілка! — вигукнув я. — Не треба кидати бутерброди. МИ КИНЕМО СТРІЛКУ! Візьмемо її на Міжнародні ігри, і коли Кріс пробігатиме повз нас, спустимо її з повідка. Кріс буде у своїх щасливих шортах для бігу, а на них повно залишків піци.

— Якщо тільки він їх не виправ, — зауважила Тіна.

— Це наш останній шанс.

Тіна кивнула головою:

— Гаразд, але як ми проведемо Стрілку на ігри? Твої ж батьки не дозволять нам узяти її з собою, хіба не так?

— Не дозволять. Ми мусимо пронести її контрабандою.

Тіна знову кивнула:

— Ага. Раз плюнути. Пронести контрабандою на Міжнародні ігри здоровенну собаку. Яка дрібничка!

Ми обоє у розпачі застогнали й попадали знову на ліжко.

11. Місіс Акані завдає удару у відповідь!

Виконати першу частину задуму виявилося доволі просто. Ми запхнули Стрілку до найбільшої Тіниної торбини. Нам потрібно було тільки ховати її голову, коли поблизу були мої батьки, і стежити, щоб вона мала чим дихати. Оскільки це була Тінина сумка, батьки не ставили зайвих запитань, хоч моя мама якось дивно глянула на Тіну і сказала, що та, мабуть, набрала з собою повно різних перекусок, якщо їй знадобилася така величезна сумка.

— А ще я туди поклала свій плащ, — пояснила Тіна. — На випадок дощу.

Стрілці дуже сподобалося ховатися в Тіниній сумці. Проблема полягала лише в тому, що їй постійно хотілося гратися в гру «Визирни і знову сховайся». Доводилося іноді з цим боротися. Проте ми вже сиділи в машині, що прямувала на ігри, і нам із Тіною було доволі весело. Ми сиділи на задньому сидінні авта, перехрестивши на щастя наші пальці, ноги, вуха, очі й майже все решту.

І раптом Стрілка почала скімлити.

— Що це за звуки? — запитав тато.

— Які звуки? — перепитав я.

— Такі, скигління.

— Мабуть, це вітер свистить за вікном, — припустив я, а Стрілка знову заскавуліла.

Тато пирхнув:

— Мені це нагадує Стрілку, якщо хочете знати. З нами ж на борту немає Стрілки, га? — і він засміявся, бо це був жарт, тож я теж засміявся і почав йому підігравати.

— Ага, де ж наша Стрілка? Може, тату, під капотом?

— Ні, вона вчепилася своїми лапами за дах, — реготав тато. — Ха-ха-ха!

Стрілка зненацька вистромила голову й завила:

— У-у-у-у-у-у!

— Це Тіна, — поспіхом пояснив я. — Удає із себе Стрілку.

— У-у-у-у-у! — люб’язно підхопила Тіна.

Я чудово розумів, що означає це скавуління. Стрілка намагалася сказати нам:

— Я хочу пісь-пісь!

Я у відчаї зашепотів Тіні:

— Ми мусимо забрати Стрілку з авта і сумки, щоб вона могла подзюркати.

Тіна прошепотіла у відповідь:

— А що ж нам робити? Виставити її з вікна?

— Не будь дурною! Прикинься, що тобі потрібно в туалет, і візьми її з собою!

— Треве, коли я ходжу в туалет, я не беру з собою величезну сумку та ще й із собакою.

— Ну, але цього разу мусиш, — і перш ніж Тіна встигла мене зупинити, я простягнув руку і поплескав тата по плечі.

— Вибач, тату, чи не міг би ти зупинитися? Тіні потрібно, е-е, ну, знаєш.

— Та що ж це таке? — вибухнув тато. — Ми ж тільки півгодини тому вийшли з дому!

— Вибачте, — пробурмотіла Тіна, а тато з’їхав на узбіччя.

— Ти краще збігай за ті кущики, — порадила мама Тіні, яка відчиняла дверцята. — Хочеш, щоб я пішла з тобою?

— Ні, я сама, — відповіла Тіна.

— А навіщо тобі та сумка? Не треба її тягати.

— У мене там… — Тіні відібрало мову. Що вона мала сказати? їй нічого не спадало на думку.

— Туалетний папір! — швидко підказав я.

— Ти взяла з собою туалетний папір? — здивувалася мама. — Ти що, завжди так робиш?

— Так, — зніяковіла Тіна. — Моя мама не дозволяє мені нікуди йти без туалетного паперу. Про всяк випадок, — і вона поквапливо побігла за кущі.

Тато озирнувся й серйозно подивився на мене:

— Треворе, — сказав він, застережливо піднімаючи вгору палець. — Не одружуйся з нею. Дівчина, що носить із собою «про всяк випадок» туалетний папір, має бути трошки того, ну, знаєш, причмелена, куку на муню!

— Тату, це зовсім не моя дівчина, — сказав я йому у мільярдний раз.

А тим часом повернулася Тіна. Вона вмостилася на задньому сидінні, і ми поїхали далі.

Більше не було жодних проблем. Я думаю, що Стрілка заснула. Невдовзі ми вже приїхали на місце проведення ігор, пропхалися крізь людський натовп і сіли на свої місця на величезній арені.

Це було грандіозно! Арена стадіону була вщерть заповнена тисячами й тисячами глядачів. Нам пощастило, бо наші місця були в третьому ряді.

Одночасно розігрувалися медалі у багатьох видах програми, здебільшого серед бігунів на різні дистанції. Відбувалися забіги на сто метрів, двісті метрів, стартували бігуни на дистанції з бар’єрами, і було багато іншого. Нам було надзвичайно цікаво, і ми тішилися, як дурник цвяшком.

Аж ось настав час того виду програми, що його ми чекали найбільше. Починався забіг на 3000 метрів з перешкодами, і ви б почули, як заверещали ми, коли, оголошуючи учасників забігу, назвали ім’я Кріса! Це була фантастика. Єдиним недоліком було те, що всі ці крики й галас розбудили Стрілку, яка тепер відчайдушно намагалася вилізти з торби, тоді як ми з Тіною не менш відчайдушно намагалися втримати її. Ми не могли зовсім закрити сумку, бо тоді бідолашна собака не мала б чим дихати. Крім того, ми чекали, коли настане вирішальна мить. На щастя, вона була вже зовсім близько.

Спортсмени вишикувалися в одну лінію, і суддя дав команду: «На старт!». Пролунав постріл стартового пістолета, і бігуни зірвалися з місця. Вони розпочали перше з семи з половиною кіл дистанції. Кріс Оконджо й Азі Нума трималися спочатку всередині основної групи бігунів, але на п’ятому колі почали вириватися вперед. Ми підбадьорливо заревіли, коли повз нас пробіг Кріс.

— Крісе, давай! Ти зможеш!

Вони обидва бігли нога в ногу на протилежному кінці бігової доріжки. Виходили вже на шосте коло дистанції. Кріс почав відставати. Я бачив, яким напруженим стало його обличчя. Він мав такий виснажений вигляд! Азі все більше відривався від нього. Мало того, Кріса обігнало ще троє бігунів. Він уже був п’ятий і відставав ще більше. Це було жахливо.

Гіпноз місіс Акані продовжував свою чорну справу.

Настав час випускати на волю нашу секретну зброю.

— Пора, — прошепотів я Тіні. — Наступного разу, коли Кріс пробігатиме повз нас, ми вибігаємо вперед і перекидаємо Стрілку через огорожу.

— А це спрацює? — засумнівалася Тіна.

— Запізно ставити запитання. Це наш єдиний шанс. Ось біжить Кріс. Приготуйся! Вперед!

Ми з Тіною схопилися з місць і почали продиратися поміж здивованими глядачами, що сиділи попереду.

— Вибачте! Вибачте! Вибачте! Ой! Перепрошую! — бурмотів я, наступаючи людям на ноги, руки, плечі й голови, спотикаючись, заточуючись і вислуховуючи обурені вигуки.

— Ай!

— Геть!

— Де ти лізеш, йолопе!

Нарешті ми дісталися до огорожі й перекинули Стрілку прямо на бігову доріжку саме тоді, коли нас минали бігуни. Якусь мить Стрілка просто дивилася на них і на все довкола, а тоді раптово схопилася з місця. Вона помчала разом із бігунами, підстрибуючи й гавкаючи.

Глядачі на трибунах реготали й підбадьорювали собаку, що крутилася під ногами, аж раптом Стрілка зауважила Кріса чи просто занюхала піцу і помчала стрімголов. Вона бігла й гавкала, наздоганяючи його. Кріс озирнувся й побачив собаку, що гналася за ним. Захищаючись, він інстинктивно затулив рукою свій зад. Стрілка гналася за його піцошортами!

Вона вже наступала йому на п’яти, і тут Кріс почав вище піднімати ноги й робити довші кроки. ВІН НАБИРАВ ШВИДКОСТІ! Він мчав дедалі швидше, обганяючи суперників. Ось він уже четвертий… третій… другий, лише Азі Нума залишався попереду!

Але що то за жахливий вереск?

Хто опинився на біговій доріжці?

ЦЕ БУЛА МІСІС АКАНІ!

Вона перевальцем, мов качка, чалапала за бігунами. У неї в руці був мегафон, і вона кричала Крісові:

— ТИ ХОЧЕШ СПАТИ! ТВОЇ НОГИ НАЛИТІ СВИНЦЕМ! ТИ НЕ МОЖЕШ НИМИ РУХАТИ! ВОНИ ЗАТВЕРДЛИ У БЕТОНІ! ТИ ЗАБАГАТО З’ЇВ ПУДИНГУ З ДЖЕМОМ І НЕ ГОДЕН БІГТИ!

Але Кріс її не слухав. Стрілка ось-ось мала вчепитися у його щасливі шорти, і Кріс біг усе швидше й швидше. Наближалася фінішна лінія, Азі Нума ще й досі був попереду, але Кріс наздоганяв його і… стадіон вибухнув! Змагання закінчилися!

Хто ж переміг? Фінішна лінія була з протилежного боку, і ми з Тіною цього не бачили. Ми дивилися на величезний екран, чекаючи оголошення результатів. Минуло кілька секунд, екран замерехтів, і на ньому показали результат забігу. Перше місце виборов…

КРІС ОКОНДЖО!

Він переміг! Фактично він досі ще не зупинився, а Стрілка весело стрибала за ним. Вони, мабуть, обоє вирішили зробити коло пошани.

Мама й тато були дуже здивовані.

— Звідки взялася ця собака? Що вона там робить? Її не має бути на біговій доріжці. Викапана Стрілка. Пресвяті небеса… та це ж і Є Стрілка! Як вона тут опинилася? Треворе? Тіно? Де ви? Ви щось про це знаєте? ТРЕВОРЕ?!

І на завершення

Нас із Тіною очікувала чимала небезпека, але не довго. Ми ще не встигли доїхати додому, як по радіо повідомили новину:

— Перед мікрофоном Тамсін Планк. Сьогодні на Міжнародних іграх було на що подивитися під час забігу на 3000 метрів, де суперниками були Кріс Оконджо й Азі Нума. Нума випереджав усіх майже до кінця забігу, як раптом на бігову доріжку вибігла собака і погналася за Крісом Оконджо. Оконджо зробив потужний ривок і обійшов Нуму на останніх метрах дистанції, установивши заодно світовий рекорд. Собаку упіймали й повернули розгубленим власникам. Крім того належний перебіг змагань порушила матір Азі Нуми, котра, либонь, загіпнотизувала Кріса Оконджо, сподіваючись уповільнити його біг. Поліція затримала місіс Нуму і тепер її допитує.

Ми з Тіною сиділи на задньому сидінні машини, а Стрілка — між нами. (Уже не в сумці!) Ми сиділи мовчки — ні пари з вуст, поки мої батьки слухали радіо. Дослухавши, тато вимкнув радіо, і кілька наступних хвилин ми їхали мовчки. Урешті-решт тато кахикнув:

— Гм, гадаю, що ми маємо вибачитися перед вами. Бо ви ж намагалися це все нам розказати, а ми вам не повірили? Мені тепер дуже прикро.

Я поплескав тата по плечі:

— Усе гаразд. Ти ж не можеш постійно мати рацію, правда?

Татові очі звузилися:

— Ні, Треворе, не можу. Але прошу не надто захоплюватися цим висновком.

Ми з Тіною тихенько засміялися.

Отже, цю проблему ми розв’язали. Тепер залишалося якось протриматися під час Тваринячих ігор, а це означало стати віч-на-віч з Чарлі Смагом, не кажучи вже про трьох його ельзаських вівчарок, і з колі-вундеркіндом Чипсом.

Наступного дня я довго мив і розчісував Стрілку, аж поки вона не засяяла, як новий чайник, — гладенький, блискучий, готовий закипіти. Змагання відбувалися на футбольному полі, де зібралося море народу з домашніми тваринами.

Першим видом змагань були перегони на швидкість. Чарлі й Шерон хизувалися своїм Ламборджіні, довкола якого зібралася невеличка юрба. Він був міцно збудований і мав вигляд упевненого в собі переможця: чистопородний, зі стрункими довгими лапами й елегантними обрисами тіла. Я був неприємно вражений. Я, звичайно, волів би відчувати ненависть до цього собаки, бо ж він належав Чарлі й Шерон, але, попри все, мусив-таки визнати, що пес прекрасний і досконалий. Порівняно з ним Стрілка була коротшою і нижчою на зріст стовідсотковою дворняжкою. Ну що ж, якщо вже Стрілці й судилося програти, то принаймні гідному суперникові.

— У тебе жодного шансу, — фиркнув Чарлі, побачивши нас. — Не тратьте, куме, сили — спускайтеся на дно.

У перегонах брали участь дванадцять собак. Нам треба було стояти з ними на лінії старту й чекати сигналу. Товстий лисий чолов’яга виконував роль стартера.

— Я не маю стартового пістолета, — вибачився він. — Тому просто вигукну: На старт! Увага! Бабах! Зрозуміли? Ну, тоді НА СТАРТ!.. УВАГА!.. БАБАХ!!!

І вони помчали… принаймні більшість із них. Трьом собакам було значно цікавіше обнюхувати одне одного, як це люблять робити пси. Решта дев’ятеро утворили щільну собачу зграю на чолі з Ламборджіні, що мчав уперед елегантними довгими стрибками. Стрілка біля нього виглядала очманілим павуком, що відчайдушно намагався не відстати. Мене охопила жалість до неї. Бідолашна Стрілка! І навіщо я прийняв той ідіотський виклик? Вона тут рвала за мене кишки, але ж їй усе одно судилося програти.

Вони дісталися до першого повороту, і я зауважив дивовижну річ: усі собаки сповільнювали рух на цьому повороті, що був доволі крутий… усі, крім Стрілки, що й далі мчала на повній швидкості. Так, як робила це завжди. У неї міцні, хоч і не дуже довгі лапи, і швидкісні повороти завжди були її фішкою.

На прямих відтинках траси Стрілка програвала Ламборджіні, але надолужувала на поворотах. У цілому можна сказати, що вони бігли лапа в лапу.

— Давай, Ламбе! — заревів Чарлі.

Це був останній поворот, і хорт відчував у себе на хвості Стрілку. Він, очевидно, вирішив повернути на швидкості. Його лапи роз’їхалися, він не зміг утримати рівновагу, спіткнувся і впав, тоді як Стрілка прожогом промчала повз нього й вийшла на фінішну пряму. Ламборджіні підхопився й полетів за нею, наздоганяючи гігантськими стрибками, але вже було запізно. Я не міг повірити власним очам. Стрілка перемогла.

МОЯ СОБАКА, СТРІЛКА, ПЕРЕМОГЛА!

МОЯ СОБАКА!

МОЯ ЧУДОВА-ПРЕЧУДОВА СТРІЛКА!

Чарлі зміряв мене своїм наймерзеннішим поглядом.

— Зачекай-но, — просичав він. — Ще буде змагання з фризбі, і я там тебе порішу. Знищу разом із твоїм дурнуватим дзявкалом!

Якщо ви ще цього не зауважили, Чарлі не надто приємний тип.

Тінине обличчя стало суцільною широченною посмішкою. Вона обхопила руками Стрілку й мало не задушила її. — Ти найкраща у світі! — вигукнула вона. А тоді підскочила й обхопила руками мене! А-а-а-а-а! — І ти найкращий у світі! — пискнула Тіна, а тоді поцілувала! У щоку! НА ОЧАХ У ВСІХ! Подвійне а-а-а-а-а-а-а-а-а!

— Облиш, — сердито буркнув я. — Зараз будуть змагання з фризбі.

Там було тільки п’ять собак. Стрілка, всі три вівчарки Чарлі і Чипс, Тімовий колі-вундеркінд. Чипс підстрибував, махаючи своїм неймовірно пухнастим хвостом, неначе говорив: «Ха-ха, ну, чи ж не найкраще я створіння на землі? Ви тільки погляньте на моє розкішне хутро, чудово вимите й розчесане. Хіба ж я не найвродливіший? Хіба не найгарніший? Ой, подивіться ж ви на мене!»

А якби вівчарки Чарлі вміли говорити, вони б сказали: «Повідгризаємо вам голови, усім вам! Начувайтеся!»

А якби Стрілка вміла розмовляти, вона б запитала: «Чи є тут десь піца? Прошу сказати «так»!»

Змагання з фризбі було дуже непростим. Усього мало бути шість метань, і та собака, яка найбільше разів упіймає фризбі, здобуде абсолютну перемогу.

Товстий лисий суддя-стартер приніс великий жовтий диск фризбі і пояснив правила. Він попросив виставити собак в одну лінію:

— Як тільки фризбі вилетить із моєї руки, ви можете спускати собак. На старт! Увага!..

— Ви знову скажете «Бабах!»? — не дав йому закінчити Тім.

— Ні, синку. Цього разу я скажу «Шусть!», що, на мою думку, більше пасує фризбі. Отже, починаємо. НА СТАРТ! УВАГА! ШУСТЬ!

Фризбі злетів у повітря, і п’ять собак кинулися за ним.

На мій подив, Стрілка була попереду. Вона підстрибнула, схопила фризбі й подріботіла назад. Неймовірно!

— Одне очко Стрілці, — оголосив суддя. — Наступна спроба. На старт! Увага! Шусть!

Фризбі шугонув угору, але цього разу Чипс показав, на що він здатний, і впіймав диск, тоді як Стрілка з невідомих причин пішла обнюхувати лівий черевик судді.

Фризбі злетів утретє, і цього разу я помітив краєм ока, як щось випало у Чарлі з долоні. Четверо собак побігли за фризбі, а Стрілка занюхала великий шмат шоколаду, що лежав біля ніг Чарлі. Шахрайство! Він навмисне кидав на землю ласощі, щоб відволікати Стрілку! Стрілка спритно хапнула шоколад і всілася з дуже задоволеним виглядом, тим часом одна вівчарка Чарлі схопила Чипса за хвіст, тоді як дві інші зловили удвох фризбі і разом принесли його назад.

— Отже, кожен учасник має по одному очку, — повідомив суддя. — Починаємо четверту спробу. На старт! Увага! Шусть!

Фризбі полинув угору. Стрілка метнулася за ним, але цього разу її увагу відволік метелик, і вона почала з гавкотом стрибати на нього, тоді як одна з вівчарок Чарлі забрала фризбі. Чипс спочатку побіг, а тоді зупинився. Я не думаю, що він був готовий знову наражати на небезпеку свій розкішний хвіст. Це ж зіпсує зовнішній вигляд, якщо його хвіст ненароком зігнуть або з ним станеться й ще щось гірше! Тім сумовито погладив свого собаку.

— Я більше не беру участі у цьому змаганні, — заявив він. — Я не хочу, щоб завдали шкоди моєму песику.

Я підійшов до Тіма і сказав, що мені прикро чути про його відмову. Він подивився на вівчарок:

— Ти в цьому не винен, Треворе. Знаєш, як то буває з деякими людьми. Удачі тобі!

За п’ятою спробою Стрілка немовби отямилася. Вона обігнала псів Чарлі, схопила фризбі і принесла його назад попри те, що на неї напали дві ельзаські вівчарки. Зчинився шалений гавкіт, і бійку довелося розбороняти.

— Тримай свою шавку під контролем, — розлючено засичав Чарлі.

Суддя суворо на нього глянув:

— Юначе, цей напад був явно спровокований двома вашими собаками. Дивіться, щоб вас не дискваліфікували. Зараз буде остання спроба. Дві собаки мають по два очки. Нехай переможе найкраща. На старт! Увага! Шусть!

Я не повірив власним очам. Чарлі зробив це знову! На землю прямо перед Стрілкою упав кусень шоколаду. Вона нахилилася й обнюхала його, тоді як собаки Чарлі погнали за фризбі.

— Біжи, Стрілочко, біжи! — заволав я. Вона глянула на мене, тоді на ельзаських вівчарок, що зникали вдалині, ще раз зміряла поглядом шоколад, і помчала ловити фризбі.

— Біжи! — кричав я їй услід, а Чарлі стояв і підсміювався:

— Гурр-гурр-гурр!

Вівчарки були далеко попереду, і хоч фризбі ще ширяв доволі високо в повітрі, все ж починав поволі опускатися. Вівчарки мчали за ним, а Стрілка потроху їх наздоганяла. Я знав, що вона не зможе підстрибнути так високо, як вівчарки, але вона б могла їх обігнати і вже майже сиділа у них на хвості… але ж і фризбі стрімко летів до землі.

Він падав униз, і та вівчарка, що бігла першою, підстрибнула в повітря, роззявивши пащу, щоб схопити фризбі. Стрілка ніколи в житті не змогла б так високо підскочити, але вона все одно вирішила стрибнути. О, Боже мій! Я затамував подих. Стрілка підстрибнула в повітря, а тоді ще раз підскочила, відштовхнувшись ВІД СПИНИ ЕЛЬЗАСЬКОЇ ВІВЧАРКИ! Вона скористалася вівчаркою, як трампліном, щоб досягти фризбі, схопила його й помчала назад під грім підбадьорливих вигуків!

— Це шахрайство! — лютував Чарлі. — Це проти правил! Ця собака дискваліфікована! Викличте поліцію! Я хочу, щоб цю собаку заарештували за шахрайство!

У натовпі почали реготати, а суддя з суворим виглядом покрокував до Чарлі:

— Юначе, суддя тут я, а не ви, і Стрілка перемогла у цьому змаганні абсолютно чесно. А тепер потисніть одне одному руки, і на цьому закінчимо!

Чарлі мусив потиснути руку мені!

Гурр-гурр-гурр!

Він поплентався додому зелений від люті. Не розмовляв навіть із Шерон, яка дріботіла за ним, примовляючи:

— Чарліку, скажи мені щось, Чарліку!

А Тіна під шумок уже вдруге цього дня мене обійняла. Вона навіть намагалася знову мене поцілувати, але я встиг ухилитися, і їй дістався тільки вершечок вуха.

На цьому все й закінчилося. Кріс Оконджо залишився в результаті із золотою медаллю, світовим рекордом і рештками піци на щасливих бігових шортах. Стрілка здобула дві золоті медалі і кілька неочікуваних шматочків шоколаду.

А що ж у підсумку отримав я? Найкращу в цілому світі собаку, ось що. І найкращу у світі дівчину. (З якою я просто товаришую, а НЕ зустрічаюся.)


home | my bookshelf | | Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 16
Средний рейтинг 4.4 из 5



Оцените эту книгу