Book: Земля Георгія



Земля Георгія
Земля Георгія

Антон Санченко

Земля Георгія

Присвячую пам’яті мами — Раїси Олександрівни

Біла кішка, чорний кіт

It’s time to travel

It’s time to go

It’s time to pack my little darling

We gonna find another world

Oh can’t you see

You belong to me

It’s time to travel

It’s time to go

Time to depart

So hit the road

Take your tooth brush little darling

Take your luggage and your hope

Oh can’t you see

You belong to me

It’s time to travel

It’s time to go

All we need is long vehicle to go!

It’s time for boarding

So hit the road

Take your tooth brush little darling

Take your luggage and your hope

(Don’t forget a hope)

Oh can’t you see

We have no time for cup of tea

It’s time to travel

It’s time to go

All we need is long vehicle to go…[1]

Восени стада азовської хамси мандрують на південь зі свого вже зимного моря. У хамси губа не з лопуцька, зимує вона винятково на чорноморських курортах: під Ялтою та під Сочі. Хамса валом валить через вузьку Керченську протоку, як ті кияни через турнікет метро в годину пік, і в рибалок місцевого флоту починаються гарячі жнива — хамсова путина.

Рибалки збираються в Керч з усіх закутків Чорного моря на своїх сейнерах під брудними від кіптявих камбузних плит червоно-жовтими рибальськими вимпелами, і часом у ковші порту за ними вже не видно забортної води.

Вони тиснуться до причалів пачками по вісім-десять бортів — і виникає якийсь Шанхай. Ходять у гості. Пригощають один одного цуйкою, чачею, ракійкою, мастикою та буряківкою за секретними домашніми рецептами. Горлають пісень, б’ються та миряться і знову горлають. І все це — не сходячи на берег. А вранці повзають навколішки у своїх помаранчевих шторм-робах по виметаних просто на причал кошількових неводах — штопають та латають сітки. І цуцики з різних сейнерів, збившись у зграю, ганяють по цих зелених капронових галявинах і азартно дзявкають на чужинців.

Восени отари моряків далекого плавання збираються в Керч після літніх відпусток, відгулів та загулів, і піти в закордонний рейс практично неможливо.

— Підеш на місцевий флот? — спитали мене у відділі зв’язку.

— Піду, — знизав я плечима.

Наче молодий спеціаліст мав право не погоджуватися, коли його «питає» начальник відділу.

— PC[2] «Петро Кішка». Прийматимеш справи в Херсоні. Щойно з ремонту, а не розвалюха якась. Однокурсник твій на ньому ремонт відсидів. І — з підвищенням тебе. Перший рейс начальником усе ж таки.

— Що, справді перший? Це причина, — жартома підморгнув хтось із групових інженерів. Точніше, це я, молодий салабон, сприймав тоді такі натяки за жарти. А в хлопців і справді щось у горлі деренчало.

Отож я вийшов з відділу, свято переконаний, що моя кар’єра мчить уперед семимильними кроками: рейс стажером, рейс другим радистом і ось уже — начальник радіостанції! І був прикро вражений, коли перший же знайомець з бувалих моряків, якого я зустрів під дошкою пошани, вирячив очі та зі співчуттям запитав:

— Місцевий флот? За що тебе так, Марконі?

Дошка пошани перед відділом кадрів, прикрашена анфасами найкращих капітанів та старших механіків, була точкою, в якій сходились усі широти і меридіани. Сходилися під нею і моряки, які років сто не бачилися. Зустрінуться, погомонять, перекурять цю справу — і знову гайда на сто років, один — на північ, інший — на південь: судна рибної розвідки працювали від моря Ермінгера під Гренландією до моря Космонавтів під Антарктидою. Працювали і на Чорному морі. Проте потрапити на місцевий флот — у гордих альбатросів-мандрівців океанами — вважалося покаранням.

По-перше, на місцевому флоті не платили валюту. По-друге, саме туди майнали усіх шибеників, яким «прихлопнули візу», й екіпажі підбиралися з просто феєричних шибайголів. По-третє… А було ще й по-четверте і по-п’яте.

Я викурив під пильним оком найкращих капітанів буквально три цигарки і вже знав майже все про того кота, якого щойно придбав у мішку.

— Розумієте, колеги, є пароплави сірі й є пароплави білі… Одні по півроку шукають рибу в океані, висолопивши язика, а як тільки її знайдуть, злі флагмани промислових районів під Західною Сахарою чи Намібією одразу женуть туди весь флот супертраулерів та плавбаз, не давши розвідникові як слід тією рибою поласувати. А розвідника посилають далі, куди жоден Макар і справді телят не ганяв.

А інші пароплави ставлять трал двічі за рейс, і то лише тому, щоб якийсь планктон зібрати. Вони катають морями-океанами наукових туристів з Інституту Південних морів чи із самої Москви. Краще, звичайно, з Москви, з універу, — москвичам завжди чомусь випадало вивчати з аквалангом якісь страшенно екзотичні Сейшельські острови, і порт для отоварювання якийсь геть не завалящий — не Сингапур, так Лас-Пальмас…

— Одним усе, Марконі, іншим — якась Мапутівка, де і купити нічого, крім кокосів. І тому так корпуси тих суден і фарбують: трудяг «розвідників» — у сірий колір, а «науковців» — у білий…

— А який же корпус у «Петра Кішки»?

— Чорний, Марконі, чорний.

Але дізнався я дещо і про самого «Кішку». Не про матроса-героя, а про риболовецький сейнер «Петро Кішка»[3] і передісторію його хрестин. У кожного судна в управі було своє прізвисько. Не те, що на борту, а те, що на язиках у моряків. У «Новоукраїнки» — «Хохлушка», у «Середньої коси» — «Драная коза» і таке інше. У «Кішки» таких прізвиськ виявилося аж два. Одне поважне — «Петро». Причому, це звучало саме так навіть російською, все ж таки ми були на Чорному, а не на Білому морі. Інше прізвисько було дошкульне і зневажливе — «Кошак». І команда вся, звичайно ж, — «кошаки». І я відтепер, виходить, теж.

Раніше ж судно називалося зовсім інакше, РСам рідко випадає носити чиєсь ім’я, їх більше на честь нікому не відомих містечок називають чи ще якось, а то й просто під номерами залишають. Але попередня команда шибайголів під попереднім іменем так уславилася якимись браконьєрськими «подвигами» в Грузії, що судно вирішили, від гріха та грузинської рибінспекції подалі, перейменувати в героя першої облоги Севастополя. Саме в героя, щоб вище начальство не дошукувалося справжніх причин зміни назви. Петра Кішку всякий знає. Він адмірала Корнілова врятував, кинувши англійське ядро, що ось-ось мало розірватися в траншеї, до казана з кашею.

— Молодець, служивий! — похвалив матроса щойно врятований адмірал, зчищаючи кортиком куліш із кашкета та бакенбардів.

— Добреє слово і Кішці приємне! — не за статутом відповів винахідливий матрос.

— Молодці! — ухвалили перейменування в міністерстві. — Як же це ми про матроса Кішку забули?

А нам тепер — ходи морями з прізвиськом «кошаки». І втіха нам була одна: за другої облоги Севастополя уславився своїм подвигом такий собі «червонофлотець Голубець», тож вибір йшов між цими двома матросами. І стали б ми «голубцями», якби начальство ухвалило друге ім’я!

Одне слово, інформацію до роздумів бувалі моряки видали мені з надлишком. Хоч плач. Чи лягай апендикс видаляти. А в Херсон нехай посилають іншого. Але моряки не плачуть. Особливо молоді та недосвідчені. Вони ще вважають себе людьми героїчної професії. І в Херсоні побувати їм, щойно з того Херсона випханим у моря, все ж таки кортить.

Потяг на Херсон відходив опівночі.

* * *

Потяг з Керчі прибував о десятій. Але шлях від вокзалу до судноремонтного заводу я опишу в якомусь іншому оповіданні. Зараз краще про те, яким я вперше побачив «Кішку», бо всю дорогу в розбитому вагоні, їдучи нічними таврійськими степами, тільки про те й думав.

Сейнер із чорними бортами стояв під плавучим доком на іншому боці затону. На фоні такої сірої прямокутної брили він виглядав ледь не малюком.

Але він, безсумнівно, був — Пароплав. Я був молодим моряком, але вже знав цю морську манеру називати гарні надійні судна одним словом — Пароплав. Це як знак якості, це як назвати когось Зварником в Інституті Патона. «Атлантики» й «тропіки» — Пароплави. Середні траулери київської «Ленкузні» — Пароплави. А ось «супертраулери» штральзундської побудови — казна-що: головний двигун — лише один, і в сорокових широтах корпус вигинає на хвилі, як бамбук. Але РС-300, безсумнівно, був — Пароплав. Я це відчув, тільки-но побачивши здаля його силует.

Обрис «Кішки» був стрімкий, наче він кудись летів, навіть стоячи під доком. Нехарактерний для сейнера загострений ніс був, напевне, позичений у міноносця чи чайного кліпера. Плавний граціозний прогин верхньої палуби — так вигинаються, потягуючись, пантери — сполучав високий бак, який важко було захлиснути штормовій хвилі, і низький ют, з якого зручно було вибирати трал. Біла надбудова з бортовим номером та круглими ілюмінаторами була ближче до кормової палуби. Над нею приткнулася, наче іграшкова, стернова рубка, і крила капітанського містка були схожі на затишні балкончики на будинку з мезоніном. Балконний вигляд псували хіба що помаранчеві рятівні круги. Жовта висока фок-щогла, що проткнула надбудову одразу за капітанським містком, наїжачилася передавальними та приймальними антенами. Жовті ж вантажні стріли попереду та позаду надбудови були прибрані по-похідному. А чорну обтічну фальштрубу над спардеком якийсь роботяга саме фарбував, відбиваючи на ній рибальську, червону в жовтому канті, смугу.

Ні, людство ще не вигадало і не спустило на воду нічого вишуканішого та прекраснішого, ніж РС-300, а в людства було щонайменше двадцять років на роздуми з тої пори, як я вперше побачив «Кішку». Недарма їх на Далекому Сході називали «рисаками», але я про те ще не знав, а просто стояв на причалі й дивився на це диво серед сейнерів і відчував, що я вже наполовину сейнерист у своїй ще не просоленій моряцькій душі. І хай їй чорт, тій валюті і тій штрафній команді роздовбаїв.

«Кішка» завершив свої справи під доком, двічі пихнув сизим димком з недофарбованої фальштруби і плавно покотився затоном до мене, наче демонструючи себе з усіх боків. Він не гнав поперед себе хвилю, він її різав навпіл, мов ятаганом, і плесо води в затоні навіть не збурилося. Будь-який вікінг на моєму місці вже склав би цілу сагу про те, як чорний дракар ковзає водами похмурого фіорду, і героя на березі по черзі гукають матрос, боцман та шкіпер, а Ейрік Рудий…

— Та прийми ж кінця, так тебе розпротак через коромисло в Миколу Чудотворця і дванадцять апостолів! — гукнули вже в мегафон, а я нарешті зрозумів, що матрос та боцман гукали саме мене — не якогось приблудного вікінга. І я кинув свій багаж ледь не у воду та побіг ловити швартов з високого носа «Кішки».

— Старпоме, судячи з гальма на швартовці, це наш новий начальник рації, — продовжив той «шкіпер» на весь затон, не вимкнувши гучну трансляцію.

— Прийміть хлопця й поясніть, що до чого. Щоб назавтра він у мене міг відрізнити шпринг від прижимного кінця краще, ніж фазу від маси!

— Ну, я ще не старпом, — представився мені вусатий тлустуватий та носатий дядько, який щойно тягав ті швартови поруч зі мною, вискочивши на причал, як Тарзан, ледь борт сейнера м’яко навалився на великий гумовий кранець на стінці. — Але поганий той матрос, який не хоче бути старпомом. Ходімо, Марконі. Дам ключі від каюти, обживайся поки. Колеги твого знову нема, валандається десь у «навігаційній камері», як у нього це називається. Справи переймати поки ні в кого.

«Мабуть, не варто казати, що це мій однокурсник», — вирішив я подумки. І пішов слідом за матросом-кар’єристом до білої надбудови на чорному пароплаві.

«Може, на місцевому флоті так заведено, що ключі від кают у вахтового матроса зберігаються», — вирішив я, бо не стане ж старший помічник капітана Тарзаном скакати по гумових кранцях. Утім, ще кілька хвилин тому я також не уявляв, що вже завтра складатиму капітанові іспит зі швартових кінців: я ж радист! А як же улюблена приказка усіх радистів «Хто на що учився»?!

Це коли зла та втомлена підвахта суне до рибцеху патрати рибу чотири години після восьми годин на вахті, а ти, радист, стоїш у коридорі весь у білому і поплескуєш приятелів по плечу, примовляючи оте «хто на що учився», бо радисти рибу не шкерять, їм руки берегти за статутом належить. Невже на місцевому флоті ці найрозумніші розділи статуту не діють?

І літній матрос, мабуть, щось втямив з мого розгубленого вигляду, а може, й сам не раз чув ті балачки під дошкою пошани:

— Не сумуй, Марконі. Білі пароплави — чорне життя. Чорні пароплави — біле життя, — приказок на флоті і справді до біса, була й на такий випадок.

Я посміхнувся — цієї ще не знав.

— Григорович, — протягнув мені шорстку долоню мій перший знайомець на «Кішці».

— Марконі, — по-дурному представився я. Ще б позивним сигналом назвався! Тобто Антон… — одразу виправився, — …Віталійович, — додав, згадавши, що вже начальник.

А позивний у «Кішки», нанесений чорними літерами на стерновій рубці, теж був оригінальний — LYFT. В ефірі мені загрожувало вже персональне прізвисько «ліфтер».

* * *

Плановий ремонт необхідний не тільки кораблям, а й морякам.

Сімейне життя дало тріщину, дружина десь загубила твоє фото і вже геть забула, як ти виглядаєш, бо ти з рейсів по півроку не вилазиш, і вона ще, гляди, когось стороннього за тебе прийме на тролейбусній зупинці — час морякові сідати в ремонт. Або інший випадок: ти зовсім весь із себе холостяк, одружитися за плавбою по морях ніколи, а роки спливають, скоро вже і на танці «для тих, кому за тридцять» пускати перестануть — час сідати в ремонт. Або розлучитися, нарешті, пройти через усі суди й розпилювання лобзиком особисто привезеного з Румунії меблевого гарнітура — для цього теж необхідно бути на березі.

Ремонти саме для цього і призначені. Наче і на флоті, але і на березі — коріння пускаєш, як плавуча рослина мангр. Щоб не перевелися мангрові зарості на Землі. Херсон же для таких ремонтів наче й створений, усе при ньому. І дружини, і тролейбусні зупинки, і тьма незаміжніх дівчат, і судді, які знають, як то воно бути моряком. І, наче на замовлення публіки, ремонтувалися у ньому пароплави з усіх портів, у яких традиційно херсонці ж і працювали, — й Одеса, і Севастополь, і Керч.

Склався навіть прошарок «моряків ремонтного плавання», як мій зниклий у «навігаційній камері» однокурсник, який сходив в океан лише одного разу і застряг по ремонтах. А що? Зарплатня наче й не закордонна, зате вдома. Оклади ось-ось мали переглянути і підвищити геть усім. Та ще й «котлові», і «квартирні» гроші тобі виплачують як відрядженому з Керчі. Та й обов’язків не густо, не сам же ремонтуєш, лише стежиш, щоб роботяги те робили якісно. Чим не життя? Але я пишу про звичайних морських моряків, нехай уже мені колишні хитровжучені однокурсники вибачають.

Хоча з’ясувати, хто з нас хто, коли на судні одночасно товклося аж два екіпажі, ремонтний та основний, я не міг днів декілька. Особливо довго я не міг визначити, хто ж справжній старпом. Він, безсумнівно, був десь поряд, але ми якось розминалися на не такій уже й великій верхній палубі, я натрапляв лише на старпома ремонтного або на матросів. Я лише зрозумів, що поза очі усі дражнять старпома — «Борман».

Справа ускладнювалася тим, що в останні дні перед випиханням з ремонту на ту настелену деревом та просмолену верхню палубу «Кішки» нагнали стільки роботяг, аж не вільно було плюнути під ноги, щоб не влучити у зварника, теслю чи маляра. Судно нагадувало човен діда Мазая, переповнений понад усяку міру зайцями в брезентових зварницьких робах. Або — взятий на абордаж призовий транспорт. Причому десант неголених буканьєрів у коричневих беретах та темних окулярах газорізальників очолював особисто головний інженер. І здавалося, що він розмахує над білою каскою не записничком із прив’язаним до нього олівцем, а прапором, на якому майорить гасло: «За план! За премію!!!».

Але обидва екіпажі та зварювальні буканьєри вшивалися з «Кішки» до принад Херсона відразу по заводському гудку, і на судні залишався лише один вахтовий. Він тобі й матрос, він тобі й моторист, він тобі й вахтовий помічник капітана. Чи гадав я коли-небудь, що мене навчатимуть міняти форсунки в котлі та запускати стоянковий дизель-генератор, щоб поставити і мене на вахту? І чи мріяв про те, що таки навчуся той дизель запускати?

На це, до речі, є інша приказка: «Що менше пароплав, то більше моряки». І мають на увазі зовсім не розмір наших кендюхів, а якраз те, що кожен моряк маленького судна вміє робити геть усе, що необхідно, аби судно не затонуло ні під причалом, ані в морі. Вони (чи вже ми?) краще пристосовані до життя й навігації. І навіть судновий кухар на малих пароплавах вміє стояти на стерні, якщо доведеться. А матрос звичайний вміє куховарити.

Позаяк мені вшиватися було особливо нікуди, бо киянин, я відразу поселився на судні в каюті, яку ще дофарбовували та дозварювали, і першого ж вечора мене пригощав смаженою картоплею та домашніми наїдками саме вусатий матрос Григорович. Він мені ту приказку (і до приказки) й розказав. Добре ще, що я, попри сумніви, все ж привіз із собою пляшку «Білого лелеки», бо про ритуал якоїсь «прописки за судном» усе ж мав уявлення, хоча статут те й суворо забороняє.



Григорович дав мені ще одну напрочуд корисну пораду.

— Ти телевізором на дозвіллі займись. Що там радари й радіопеленгатори? Про них лише капітан та два штурмани знають. А вся інша братія оцінює працю радиста лише за тим, як телевізор працює. Туреччину ловить — вах, який молодець! Останкіно не бере — за борт його, на корм катранам! Я твого колегу весь ремонт просив антену телевізійну перепаяти, але його хіба допросишся, лише до риболовлі руки доходили. Спінінгіст!

Цю пораду я пам’ятав потім на всіх суднах, і лад у хазяйстві радиста завжди починав наводити саме з телевізора. І завжди був — вах, який радист! Найкращу ж похвалу своїй праці, не пов’язаній з телебаченням, я почув колись на одному рудовозі «ріка-море», на який навідався в гості через півроку після свого списання із судна. Ми, як водиться, випили за несподівану зустріч в Одесі, хоча статут те й забороняє, і старпом рудовоза сказав:

— Ми помітили, що ти працював, лише коли списався і прийшов інший начальник…

А мені захотілося матюкатися.

Матрос Григорович взагалі надавав мені до біса добрих порад щодо радіохазяйства «Петра Кішки». У тому числі по гідроакустичній апаратурі та радарах. Невже від матросів на місцевому флоті вимагали знати і таке? На чорта їм тоді штурмани та капітан?

До капітана у мене вже були особисті претензії. Річ навіть не в тім, що він встиг насміятися з мене по гучній трансляції ще до того, як я ступив на борт «Петра Кішки». З молодих спеціалістів на флоті жартує усяк, кому не ліньки. І молодь швидко до того звикає. Але капітан Атамас якось не відповідав моїм уявленням про капітана. Чому, ну скажіть, чому він носив замість «мічманки» — кашкета, розміром з маленький аеродром, — якийсь фетровий капелюх? Такий фасон продовжували носити лише якісь колгоспні бухгалтери у далекій провінції. І ця людина примушує мене вчити, чим шпринг відрізняється від прижимного?

— Та не ображайся ти на нього, Марконі, він ще у смак не увійшов, свій власний командний голос не напрацював, — називав справжню причину мого неприйняття капелюхів Григорович. — У старпомах Віталя засидівся, буває. Отак послухаєш його — о, це капітана Непийпива нотки прорізалися. О, а це — Акопян власною персоною. А на Непийпива ображатися за грубощі — дурниці. Працювати ніколи буде, — заспокоював мене бувалий матрос.

Я чув щось таке і про капітана Непийпива, і про Акопяна. Саме їхні суворі погляди з дошки пошани проводжали мене на чорний пароплав «Кішку». І я бовкнув те, що у всіх бувалих моряків під дошкою пошани вертілося на язиках.

— Не щастить щось Акопяну останнім часом. То акустик у Пальмасі втік із судна і політичного притулку попрохав в іспанців, а то старпом на міляку на Сокотрі його «Драную козу» посадив. Навстоячки заснув на вахті. Це ж треба зуміти. Мабуть, випив. Вони саме з якимось нашим же пароплавом перед тим зустрічалися в морі.

— Акопянові якраз дуже пощастило, — не погодився Григорович. — Там за три кабельтових ліворуч були камінці, а за півмилі праворуч — кораловий риф. А «Середня коса» вперлася просто поміж ними, носом просто в пісочок. Був на Сокотрі?

Випадково виявилося, що саме на Сокотрі я вже був.

* * *

О, Сокотро! Якщо колись складатиму перелік місць на земній кулі, про які щиро жалкую, що більше ніколи туди не потраплю, ти будеш у ньому під номером першим. І навіть добре, що до тебе не літають літаки, не пливуть до твоїх портів круїзні лайнери, бо й портів на тобі жодних нема, а про туристичні автобуси та камази шоферів-дальнобійників і згадувати смішно. Навіть Тура Хейєрдала місцева адміністрація не пустила на берег, бо вимагала узгоджень з Міністерством іноземних справ в Адені, і поки мій норвезький колега-радист отримував ті дозволи по радіо, комишовий «Тигріс» пронесло повз зачарований острів.

Сокотра, група островів (найбільший — о. Сокотра) в Індійському океані на схід від мису Гвардафуй (Африка). Входить до складу Народної Демократичної Республіки Йемен. Площа 3,6 тис. кв. кілометрів. Складені в основному з кристалічних порід. Висота до 1503 м (на острові Сокотра). Клімат тропічний, сухий. Середні температури січня — +21 °C, червня — +28 °C. Опадів — 250–300 мм за рік.

Рослинність напівпустельна, на сх. та в горах гаї ксерофільних дерев. Вирощування фінікової пальми. Розведення дрібної рогатої худоби. Рибальство.

Ось так стримано описувала колись Сокотру Велика Радянська Енциклопедія.

Все ж таки сучасні географи — люди без уяви та емоцій. Почали б вони здаля. З того, як несподівано протикають небокрай шпичасті гори Сокотри посеред безкрайого синьо-синього Індійського океану. Довгі тижні судно було в полоні повного кола горизонту, його неспішно хитала повільна океанська брижа, його палубу із самого рання розжарювало безжалісне тропічне сонце, і люди на його борту вже тижні не бачили нічого, крім альбатросів та летючих риб. І ось — земля! Острів прямо по курсу! І моряк генетичною пам’яттю пригадує радісний вигук марсового матроса «Пінти» Родріго Тріано, хоча в його роду не значиться жодного іспанця чи португальця. Veja chão!

Здається, щойно відкритий острів поруч, ось вони — скелі. Але до гір тих ще йти десятки годин повним ходом. Так насміхаються з моряків горизонт та кривизна земної поверхні.

Саме португальці, здається, і відкрили Сокотру для європейців. І добре, що лише для моряків, а не для туристів. Страшно уявити, що станеться з тими пляжами, на які не ступала нога Хейєрдала, і з тими крабами, які гасають по них, як гончаки, почувши шурхотіння чиїхось кроків. Ні, справді, тих крабів не можна наздогнати, їх на тому первісному пляжі з білим кораловим піском більше, ніж бліх на безпритульному котові, але вони віялом розбігаються вусібіч від вайлуватого мореплавця і забиваються у недосяжні шпарки серед прибережного каміння. Аборигени Сокотри — ті тихо підкрадаються до крабів з води на човнах-довбанках і, як ковбої ласо, накидають на цих рисаків спеціальну сітку на довгому мотузку.

Втім, іноді досить і моряків, щоб спаплюжити Едем. Пам’ятаю, як ми години три видиралися на прибережну вершину над пляжем, обдерли всі руки й ноги, ледь не зірвалися з гребеня, і все лише для того, щоб знайти на самій вершині, на пляшковому дереві, яке енциклопедія називає чомусь ксерофільним, емальовану суднову кружку на гілці та напис кирилицею на стовбурі «Тут був Вася, 1976».

А кораловий риф Сокотри? У мене й досі є одна з тих гігантських семипалих мушель, які моряки воліли перти до рідних сервантів, попри обмеження «Аерофлоту» на вагу багажу у тридцять кілограмів. А лангусти й мурени в прибережних розколинах? А струмки джерельної води між скелями та морем? І лише п’ять рядків в енциклопедії. І оце задля таких куцих довідок білі пароплави роками катали московську науку Індійським океаном?!

Тільки не подумайте, що саме я катав на Сокотру московських географів та аквалангістів. Так склалося. Наш цілком небілий траулер несподівано зняли з промислу і скерували перевозити в морозильних трюмах провізію на острів. Ми тоді ще водили дружбу з аденськими арабами, а в них якісь проблеми з харчами сталися на Сокотрі. До їхнього причальчика за рифами ми з нашою осадкою підійти не змогли, і траулер цілий тиждень простояв на якорі на глибинах, поки нас розвантажували баркасами. Тому й поставилися до нас зовсім не так, як до Хейєрдала, і запрошували на ті плантації фінікових пальм, і гірських козлів, яких в енциклопедії названо чомусь дрібною худобою, для нас заганяли, і ватага місцевих «максимок» супроводжувала нас у наших вештаннях островом усі дні стоянки.

Й ось виходить, Акопян, чи то пак, його сплюха-старпом прохід у тому бар’єрному рифі справді знайшов, якщо його «Середня коса» ткнулася носом просто у пляж, між камінцями ліворуч та рифом праворуч по борту. Дійсно пощастило!

— Ну, пощастило не тільки в цьому. Судно так м’яко виповзло на косу, що ніхто навіть поштовху не почув. Уже механіки помітили, коли в контур охолодження дизеля пісок потрапив і дизель грітися почав. І потім, за той тиждень, що рятувальний буксир з Адена до Сокотри чалапав, — жодного шторму. Хоча ми й завели усі якорі на шлюпці подалі від берега, щоб корму врозріз прибою тримати, але якби хоч невеличкий шторм трапився, я б з тобою зараз тут не сидів. Жоден буксир вже «Середню косу» не порятував би.

— То ви були там, Григоровичу?

— Ще б пак. Я ж той старпом. Борщевський моє прізвище.

— А Борман?

— Хто це вже розтріпався? Це моє ще училищне прізвисько. Боцман мене так ще й досі дражнить? Чи стармех? Бачиш, сиджу рік у матросах на ремонті. Хоча диплом штурмана місяць тому вже повернули. Віталя Атамас тримає мені місце старпома, раз я вже весь ремонт на «Кішці» відсидів, але управа щось ніяк не підтверджує мого призначення. Мабуть, ще розмірковують. Не кожен день у них старпоми навстоячки засинають, — вже реготнув Григорович, уявивши собі складність рішення, яке мало прийняти його начальство з відділу мореплавства.

— Насправді стоячи?

— Так, навіть лобом в ілюмінатор не впирався. Став біля автокерманича, сперся і відключився. Вже механік розтуркав. Ти правильно все розказав. Ми з «Хохлушкою» зустрічалися, спорядження всяке та харчі передавали з борту на борт увесь день. Я добу не спав на момент вахти. Але я не пив! Так своїм брехунам під дошкою пошани і передаси, як стрінеш. Був би пив, вже б десь у колонії рукавиці строчив на машинці. А я, бачиш, сиджу з тобою на вахті й теревені правлю. Ну, забрали штурманський диплом на рік, ну, змайнали в матроси, ну, вираховують із зарплати половину на оплату рятувальної операції. Але ж і «Середня коса» цілісінька, і я не за ґратами. Вважаю, що пощастило. І не Акопянові, а саме мені.

Телеантену я відкрутив з мачти, затяг до салону і перепаяв наступного ж ранку. Надворі вже морозно було, й олово не плавилося.

* * *

Не знаю, це попередні головорізи так наше керівництво нажахали, чи це мене нажахали горді птахи-говоруни під дошкою пошани, але жодного шибеника і шибайголови в основному екіпажі «Кішки» мною виявлено не було. Навпаки, усім нам перед відбуттям до Херсона кадровики та керівники казали: «Ну, з підвищенням тебе».

Другий механік ішов перший рейс другим механіком. Третій механік ішов перший рейс третім механіком. Кухар ішов у перший рейс взагалі. Щодо боцмана я не уточнював, нагоди не було, був він зі старих кадрових матросів, може, десь і боцманював до цього. Щодо другого штурмана й уточнювати не треба: на лобі в нього було написано, що перший рейс Другим, і то лише тому, що Третього у «Кішки» в штаті немає. Стармех теж раніше працював другим механіком на великих пароплавах. Про мене ви вже в курсі.

Й от, виявляється, капітан Атамас — теж перший рейс у капітанах. Це вже не штрафний пароплав виходив, а якийсь кар’єристський. Статистику дещо псували артільний матрос та Григорович. Але якщо зважати на те, що артільним матрос Вітя став уперше, а Григорович мав піднятися до старпома теж із матросів, винятку не було жодного.

Ох, ми їм наловимо риби! Це як кинути людину в море, не спитавши, чи вміє вона плавати. Випливе — значить вміє. Керівництво наше виправдовувало лише те, що іншого способу визначити, чи потягне людина начальництво радіостанції на РС-300, ніж призначити її начальником і подивитися, що з того вийде, насправді нема. І сама людина того не знає, навіть якщо допит влаштувати. Це кожного керівника зокрема виправдовувало. А от зібрати нас усіх докупи на борту «Кішки» одночасно — це вже був перебір.

Але море саме з’ясує, хто його вартий. Джозеф Конрад знався на морі і недарма вигадав девіз: «Зроби це або помри».

* * *

Добре все ж таки, що я пишу не вахтовий журнал. Вахтовий журнал розгортається вздовж непохитної лінії часу, як давньоруський літопис. Навіть якщо нічого не відбулося, в ньому заведено писати «нічого не відбулося», або «сигналів нема», або «стоїмо в попередній позиції» та інші «порожні роки». А от авторові оповідань вільно перескочити на три тижні вперед та ще й перенестися з Херсона одразу до Поті. І самому трохи посивіти, розкабаніти й порозумнішати заднім розумом. І все лише для того, щоб показати читачеві, що за людина був капітан Атамас і те, що не кашкет перетворює людину на капітана.

* * *

Штурмани цього не визнають, але вони всі — максималісти. Кожен з них, подаючи документи до морехідного училища, мріє стати капітаном. Не менше і не більше. Але вчать не на капітанів, вчать на «судноводіїв». Шлях на капітанський місток триває добрий десяток років, а для кого — і десятки років. Це радистам щастить — бац-бац — і в дамках. Уже начальник радіостанції, радіооператор першого класу, бо класи лише два, і вище першого не скочиш.

Шлях до капітанського жетона і погонів з трьома широкими золотими личками починається з матроса другого класу. Це обробник риби в рибцеху або палубний матрос, йому навіть на стерні стояти чи трал ставити ще не дозволяють, це вже матроси першого класу роблять. А далі — пішла писати бухгалтерія та кадри. Якщо є знайомий капітан, попросіть-но його показати свою трудову книжку. Можна й паспорт моряка, але штурманська ієрархія в один паспорт не влізе.

Четвертий помічник капітана ПР[4] «Ван Гог». Третій помічник на супертраулері «Зірка Азова». Ще з п’ять пароплавів на цій «веселій» посаді, коли ти в рейсі маєш вносити коректуру до всіх карт по всьому Світовому океану, вести суднову канцелярію, друкувати на машинці накази по судну, таскати за собою портами в портфелі усі документи екіпажу, а уявіть-но собі екіпаж у 120 осіб, як на тій «Зірці Азова», і в кожного щонайменше — паспорт, диплом та медична книжка, не кажучи вже про інші сертифікати. А, забув! Третій повинен усе це встигати зробити у вільний від вахти час. Бо вахту він уже стоїть самостійно.

Один мій знайомий «трояк» колись їхав з портфелем з управи на судно і вирішив попити по дорозі пива з діжки. Випив, сів на автобус та й їде до порту. Але щось муляє. Матінко рідна! Портфель з документами біля діжки забув!

Добре, що коли він рисаком прибіг на попередню зупинку, алкаші ще не второпали, що власник портфеля вже поїхав собі автобусом. Після цього цей «трояк» за тиждень до рейсу брав порожній портфель і ходив скрізь тільки з ним — портфельний рефлекс розробляв.

Ну, набігав тисячу морських миль з документами по причалах третім — можна тобі вже й другим помічником ставати. Цей на рибалках харчами та вантажем завідує, оскільки вантаж здебільшого — морожена риба, а вона — теж харчі. Кар’єрне зростання і набирання плавального цензу підкріпляється також зміною дипломів. Штурман малого плавання — капітан малого плавання — штурман далекого плавання — капітан далекого плавання. Другі помічники — вони ж Ревізори — вже, як правило, штурмани далекого плавання. Має Ревізор уже і першого підлеглого — артільного матроса, який рубає сокирою туші м’яса, видає на камбуз картоплю й цукор та краде морожену ковбасу з провізіонки. При цьому нікого не цікавить, як і де Другий ту ковбасу добув, коли повсюди планове господарство і ковбаси навіть на базу не завезли.

Старпом має стільки підлеглих, що ними вже не накеруєш без курсів підвищення кваліфікації. Уся штурманська служба, вся палубна команда з боцманом на чолі і вся обслуга: кухарі, пекарі, буфетниці, праля, матроси-прибиральники і таке інше. Крім того, він відповідає за «борти» — поточний ремонт та фарбування всього, що на верхній палубі, крім механізмів — за них «дід» (стармех) чи електромеханік («кулон») відповідають.

На кожному щаблі службових сходів штурмани «горять», як китайські феєрверки. Той не наніс вчасно зміну характеристик маяка біля порту Вішакхапатнам в Індії, бо судно працювало під Антарктидою, а його взяли та й перекинули під той Вішакхапатнам, але правити карту вже було пізно, і… Той при прийомі вантажу шийки лангуста з одеської експедиції в Аденській затоці «зівнув» два стропи. Строп — це двадцять паків. Пак — це три брикети по одинадцять кілограмів. Кіло шийки лангуста на італійські ліри коштує… — і другого помічника переносять у знаменник.

А в цього старпома просто роульс під час тралення зірвало ваєром і траловому матросу по нозі добряче вдарило, довелося до госпіталю в Кейптауні здавати (за валюту!). І всі розуміють, що судно стареньке, рік до капіталки залишився, і матрос ґав ловив, але перевидаток валюти на когось вищому керівництву списати треба, а позаяк за всі пристрої (не механізми!) на верхній палубі відповідає старпом, а роульс — це пристрій, — уже старпома в знаменник.

Кар’єра справжнього судноводія — це «злети й падіння». Ви вже взяли трудову книжку у свого знайомця-капітана? Пошукайте в ній сліди цих планомірних злетів і карколомних падінь. При цьому враховуйте, що судно судну не рівня. І старпом на супертраулері (РТМ-С) — це вище, ніж капітан на середньому риболовецькому траулері морозильному (СРТМ). А капітан-директор китобійної бази «Радянська Україна» — це вже номенклатура ЦК Компартії. Якщо ви жодних падінь не знайшли, самі злети — попросіть свого знайомця-капітана показати вам ворс на долонях і надалі можете його так і називати — «мій чарівний волохань». У людини ворс росте на долонях, якщо в неї рідний дядько — начальник главку «Азчерриба», а тесть — міністр рибного господарства Союзу РСР. Принаймні так вважають моряки.



Але ось ти вже старпом. Уже призвичаївся, притерся, міцно стоїш на палубі і службу свою знаєш. Один крок до вистражданого капітанського містка. Але бачили ми таких швидких, як Настя. Зась! Де на вас, кар’єристів, держава пароплавів набере? А якщо про СРСР вже згадувати — може, просто партійністю не вийшов. У тебе партія в шахи, ферзевий гамбіт, а потрібна — лише комуністична. І роки спливають, діти без тебе виростають, одружаться вже скоро, а ти все ще старпом.

А штурмани всі — максималісти. Вони геть усі в дитинстві капітанами мріяли бути. Не більше, але й не менше. І вони ладні проміняти РТМ-С на PC, Червоне море на Чорне і Порт-Луї на Маврикії на порт Поті в Грузії.

* * *

Про порт Поті моряки колись склали пісню, яка починається зі слів: Чорт придумав цеє Поті / І збудував на болоті. Порт Поті взимку — це мряка, сирість та мандарини, а також — штормові попередження чотири дні із семи, вітер до 25 метрів на секунду, тягун у порту на вхідних створах, і саме під час шторму тобі в порт заскочити не дають. Якщо комусь кортить вийти за такої погоди в море — вийти не дають теж. Це пастка для щурів. Отримав штормове попередження — бігом у порт, до рибного басейну, займай місце біля самого причалу, бо зараз набіжить охочих, на берег сходити через чотири борти доведеться. І починається штормовий відстій.

Втім, «Петру Кішці» та ще одному РСу-розвіднику дозволяли стояти обабіч морвокзалу за особливі заслуги перед Грузією. Просто під пальмами на набережній та рестораном на другому поверсі. Можна було завалитися усім екіпажем до ресторації, а вахтовому виставити стільця на балкон, щоб кричав усім стороннім: «Мужик, куди преш!»

Здавалося б, радій, радисте. З порту на передачу не працюють, приймай собі циркуляри з Керчі та дивися по телевізору «Того самого Мюнхгаузена», не виходячи з радіорубки.

Це була основна перевага у становищі радиста на РСі. Конструктори, яким потрібно було багато чого втиснути в малий об’єм, двері з радіорубки та з капітанської каюти вивели просто до кают-компанії. Вона ж салон, вона ж — їдальня команди. На малих пароплавах часто суміщають те, що на супертраулерах у різних кінцях пароплава. Два столи, намертво прикріплені до палуби, диванчики вздовж переборок та принайтовлені до спеціальних скоб на палубі стільці, віконечко на камбуз, двері до умивальника та душової. Трап на капітанський місток. І все це сходилося в кают-компанії.

Але найцікавішим було, звісно, те, що з душової можна було потрапити до машинного відділення та до вбиральні (моряки кажуть — гальюн). Це вже конструктори нахуліганили, звичайно. Миєшся, а тут якийсь механік, весь у мазуті, через твою душову кабінку до дизелів суне. Або з гальюна хтось як вискочить, зайшовши з верхньої палуби. Вбиралень з двома входами, через які можна потрапити до машини та до кают-компанії, ви в себе на березі точно не бачили.

Але ми на конструкторів не ображалися, а навіть раділи нахабності їхньої думки, коли на верхній палубі гуляла вода під час шторму, а потрапити в туалет усе ж треба і бажано не мокрим, як іхтіандр. Душ принаймні можна прикрутити на час розходження з брудним механіком. Крантик від штормів був не в наших руках.

Отож варто мені було просто розчинити двері радіорубки і всістися на диванчику, я бачив би телевізор, і мені не потрібно було займати зручні місця один поперед одного, як це водилося в наших механіків, матросів та кухаря. До речі, усіх наших матросів звали однаково, це вже не інакше, як знову кадровики пожартували. Але вихід із ситуації екіпажем винахідливого «Кішки» було знайдено. Один матрос був Вітя, один — Вітька, а один — Віктор Іванович. Причому, продовжуючи жарт кадровиків, Віктором Івановичем звали наймолодшого.

Кухар у нас був уже інший. Капітан Атамас показав свій власний командний голос, залишивши хлопця на причалі в Керчі, навіть не попередивши відділ кадрів. Зманив іншого кухарчука з відстійного судна і вже з моря дав радіограму «Прошу провести заміну». Попередній випускник кулінарного технікуму не тільки не переносив хитавиці, але й страждав якоюсь патологічною нелюбов’ю до їжі, що для кока неприпустимо.

Але мені було не до кіно, не до жартів і не до вечері. Я хотів пройти через умивальник та душову до гальюна, стати в отвір ногами й спустити воду. І щоб мене винесло кудись далеко від цього Поті та цього чорного «Кішки». Бо телевізор залишався єдиним приладом з мого завідування, який не згорів у перший же тиждень роботи. Якщо мій ремонтний однокурсник не перевертався уві сні, як пропелер, у далекому вже Херсоні, значить він абсолютно нечутлива й нечуйна людина. «Судно з ремонту, а не розвалюха якась», — пригадував я напучування начальника відділу, але не міг примусити себе посміхнутися навіть гірко.

У перший же тиждень роботи під Поті в мене згоріли: радіолокатор «Міус», радіостанція проміжних хвиль (ПХ) «Чайка», головний передавач «Барк», радіоприймач «Шторм-2», радіопеленгатор «Рибка», лаг електромагнітний «ЕЛ-8м», гідролокатор «Сарган», радіостанція ультракоротких хвиль (УКХ) «Сейнер», норвезький ехолот «SIMRAD», японський ехолот «FURUNO», траловий кабель-зонд «СКОЛ» і німецький ехолот, назву якого я вже забув. Ви можете спитати, навіщо на сейнері стільки ехолотів та іншої гідроакустики, от спитайте, а я вам тоді нагадаю, що ми були пошуковим судном, яке мало шукати рибу від Сочі до Батумі і наводити на неї інші судна. Шукати рибу в такому стані, коли на судні працює тільки телевізор, жоден капітан, навіть із дошки пошани, ще не навчився. Не вмів цього і Віталій Атамас. Він сидів у своїй каюті і теж не дивився «Того самого Мюнхгаузена» з Олегом Янковським у головній ролі.

Я ж сидів у радіорубці, обклавшись схемами та технічною документацією, і не знав, за що мені хапатися. Просидів таким чином вже добу, й очі мені лізли на лоба. Ось вже втретє перечитував фразу з німецького техопису «Ми бажаєм Вас усєгда повний трал» і не міг збагнути її змісту.

Згадайте, що писав я вам про капітанів та їхні тернисті шляхи на однойменний місток. Варто було Атамасу втратити свій шанс, іншого йому вже ніхто не надав би. Принаймні найближчими роками. Якщо я, молодий салабон, не відремонтую якимось чином усю апаратуру, судно працювати не зможе. Із цієї ситуації у капітана Атамаса було два виходи: повертатись у Керч на ремонт, щойно з ремонту в Херсоні вийшовши, що було для нього в першому ж капітанському рейсі небажаним, або безпечніший для капітанської п’ятої точки вихід — викликати з Керчі мені заміну і вчинити, як із попереднім кухарчуком.

Але капітан Атамас обрав третій шлях. Він вийшов зі своєї каюти, пройшов між кіношниками, відчинив двері радіорубки і зачинив їх за собою.

— Значить так, начальнику…

На цих його словах я стрепенувся, пізніше поясню чому.

— Начальнику, мені для роботи потрібні: радіолокатор — обов’язково, будь-який з ехолотів або гідролокатор — на вибір, станція ПХ або головний передавач та «Шторм» — на вибір. Почни з радара. Дуже бажано, щоб ти встиг це зробити, перш ніж закінчиться штормвідстій. Але не панікуй, шторми в Поті затяжні взимку. Щонайменше — ще три доби. Йди поспи годин шість. Усе інше ремонтуватимеш, як буде час і натхнення.

«Віталя Атамас» поставив на карту всі свої кар’єрні здобутки. І цією картою був молодий салабон, що третій тиждень працював самостійно. Я, звичайно, був ще салагою, але це зрозумів уже тоді, присягаюся. Може, не так виразно. Ну, в радянському кіно молодий салабон після таких капітанових слів мав би гризти броньовані кабелі зубами і відремонтувати все за одну годину. До речі, капітан Атамас мав би ще щось вставити про партію і комсомол.

— Ти ж комсомолець! Кажу тобі як член партії, — і я вже біжу гризти кабелі зубами, а радар сам собою ремонтується.

А він сказав тільки: «Ти ж начальник рації, йди спати». І виставив пріоритети.

Коли я йшов спати, Мюнхгаузен саме допитувався у коханої, чи хоче вона йому ще щось сказати перед прощанням: він відлітав з гармати на Місяць. Кохана не витримала і зізнавалася, що баронові підмочили порох, щоб він до Місяця не долетів, а гепнувся і насмішив публіку.

— Панове, чи є у когось із вас ТАКА жінка? — риторично запитував Мюнхгаузен.

І далі п’єса пішла не за сценарієм Григорія Горіна.

— Є. У мене, — спокійно відповів Янковському Григорович.

* * *

Радар я відремонтував уже наступного дня під вечір. Досі пишаюся собою, коли пригадую, як те зробив. Це Григорович надихнув, чесно кажучи. Там вигорів блок живлення, який у машинному відділенні, і вся проблема була в хитрому реле. Я обганяв уже половину Поті в пошуках цієї німецької релюхи, але на сусідніх пароплавах і навіть у навігаційній камері її ні в кого не було. Про те, що за дурною головою і ногам горе, я якось не згадував. І тут Григорович:

— А що твоя релюха має робити?

— Спочатку вона пускає струм на прогрів радара ось по цьому контуру, а потім перемикається і дає високу напругу на радар ось по цьому…

І тут я зрозумів, що все це можна зробити без релюхи взагалі. Це так чудово вийшло. Щоб увімкнути радар на «Петрі Кішці», відтепер треба було провести такі церемонії. Зателефонувати до машини і скомандувати: «Радар на товсь,[5] положення один». Механік клав трубку, йшов на інший бік машинного відділення і перемикав пакетний вимикач у положення «один». Повертався до телефону й доповідав: «Положення один». Тоді штурман вмикав перемикач безпосередньо на радарі й знову гукав у машину: «Радар на пуск, положення два!». Механік знову клав трубку, човгав через усю машину і клацав масивним пакетником на цифру два. І вже можна було нічого не доповідати, радар оживав і починав вимальовувати на екрані візерунки берегів та зустрічних пароплавів. Хоча мені й дивно, що ніхто при цих процедурах не кричав у мікрофон: «Поїхали!».

Я написав інструкцію окремо для штурманів, окремо для механіків і вивісив поблизу радара та блока живлення. Коли через рік знову у справах потрапив на «Кішку», на якому вже був геть інший екіпаж, я побачив незмінними і свої інструкції, і свій «тимчасовий» пакетник, і навіть побачив знову повністю процедуру «запуску радара на орбіту». Наступники внесли лише одне вдосконалення — подовжили шнур мікрофона, і тепер механік човгав через машину лише один раз. Ось так зароджуються флотські традиції. Вже ніхто не знає, чому воно так сталося. Вже ніхто не пам’ятає, що це було тимчасово, що треба викликати ремонтників. «Тимчасове — найбільш постійне!» — головне гасло моряків. А що замість хитрої релюхи працюють циркачі, то кому яка різниця.

Ви знаєте, до речі, що космонавти на Байконурі ще й досі їздять до своїх кораблів автобусом ЛАЗ і не хочуть жодних мерседесів, бо ЛАЗ — щасливий. Він Гагаріна до історії людства підвозив. Той же принцип. Працює — не чіпай!

Натхнення і часу мені вистачило на вказаний капітаном мінімум апаратури. А азарту, який замість досвіду, — навіть на максимум. За пару тижнів я зробив це. Останнім я відремонтував німецький ехолот, назву якого забув. «We did it!» — кричать у таких випадках герої голлівудських фільмів. А я не з крикливих. Я просто пригадував Конрадове «Зроби це або помри» і думав, що помирати мені ще зарано.

Ви розумієте, що з того Поті мені вже ультрафіолетово, якого капелюха носить мій капітан? Оце тільки зараз подумалось: може, той капелюх Атамаса теж був щасливим, як гагарінський ЛАЗ?

* * *

Але більше за все в оповіданнях мені подобається те, що ніхто не примушує в них писати «у цьому оповіданні пронумеровано й прошнуровано двадцять три аркуші» і скріплювати те печаткою портового нагляду, щоб ніхто не мав змоги видрати невдалу сторінку і переписати історію «Петра Кішки» так, як йому заманеться. І я, не змигнувши оком, гортаю сторінки на три тижні назад, і «Кішка» щойно відійшов від заводського причалу і лише прямує до Керчі, щоб прийняти на борт тралове спорядження, аварійний інвентар та запаси перед рейсом на Поті. До речі, усі суднові журнали зберігаються в архівах тридцять років, чого не скажеш про оповідання.

* * *

Час мандрувати Час іти

Збери-но речі, моя люба,

На нас чекають всі світи

Може, хто й не зна,

Але ти моя

Час вирушати

Час іти

Біла кішка, чорний кіт

Час відправлятись

Відкинь вагання

Візьми зубную щітку, люба,

Візьми багаж та сподівання

Час йти на борт

І час до дії

Спакуй зубную щітку, люба,

Спакуй манатки та надію

Ти не зітхай

Уже нема часу на чай

Час вирушати

Час іти

Нам потрібен лише транспорт

Щоб рушити…

Не знаю, що писали в судновому журналі штурмани. Я ж записав: 16–05 мск. Вийшли з п. Херсон. Вахту відкрив ШРМ такий-то.

ШРМ — це радіоскорочення для підпису начальника радіостанції. Радіооператор би підписувався ОП. Що не кажи, а приємно все ж таки вперше виводити в журналі оте ШРМ. Мені належало прийняти однодобовий та тридобовий прогнози погоди з Одеси і передати до Керчі написану капітаном радіограму про те, що ми вийшли з Херсона й ідемо на Керч. Очікуваний час прибуття (ЕТА) до Керчі 23-го 17–00 мск. Моряки дуже забобонні люди. Чи навпаки — реалісти. Вони ніколи не стверджують, що будуть у Керчі за дві доби. Вони навіть в усному мовленні неодмінно кажуть: «Сподіваємося бути».

Я записав обидва прогнози до журналу обліку вхідних радіограм і відніс на капітанський місток. За прогнозом виходило, що в нас є дві відносно спокійні доби зі швидкістю вітру 12–17 м/сек та висотою хвилі 15–20 дм, щоб проскочити в Керч. Ось на третю добу по районах 222 та 333 передбачалося підсилення вітру до штормового, тож ми мали поспішати. Потім я увімкнув головний передавач і почав викликати Керч. Керч почула мене досить швидко і сповістила, що також має для мене дві радіограми.

НАКАЗОМ НОМЕР 1235/1317 ВІД 21/11/87 МАТРОСА БОРЩЕВСЬКОГО ПЕРЕВЕДЕНО ПОСАДУ СТПОМІЧНИКА КАПІТАНА PC ПЕТРОКІШКА КРПК ПІДПИС.

— значилося в першому радіо. Це була гарна звістка.

Я з повним правом міг підійти до Григоровича і заявити, що з нього могорич.

ЗВЯЗКУ ПЕРЕГЛЯДОМ ШТАТНИХ РОЗКЛАДІВ ПІДВИЩЕННЯМ ПОСАДОВИХ ОКЛАДІВ ПЕРЕВЕСТИ НАЧАЛЬНИКІВ РАДІОСТАНЦІЙ СУДЕН КЛАСУ PC ПОСАДУ РАДІООПЕРАТОРА ОКЛАДОМ 190 КРБ КРПК ПІДПИС

Оцінювати цю звістку я не берусь як особа зацікавлена. Я дав собі слово не вживати нецензурної лексики навіть у морських оповіданнях. Виходило, що в начальниках я проходив усього тиждень і ось вже знову радіооператор другого класу. Та ще й оклади підвищили всім, крім мене. Тобто мене спочатку понизили до радіооператора, а потім підвищили мені оклад, і він залишився такий самий, як був. Де справедливість? Радіооператор — особа матеріально не відповідальна. А на мені вже висіла вся радіоапаратура «Петра Кішки», і те засвідчував приймальний акт у трьох примірниках.

Але я старанно записав і цю чорну звістку до журналу вхідних і відніс капітанові. Тепер ви розумієте, чому я так стрепенувся, коли Атамас звернувся до мене в Поті «начальнику»? Так уже знову радіооператором, а не ШРМом я вперше вийшов у Чорне море.

* * *

Берегова публіка знає Чорне море теплим і лагідним. І шторм для неї — лише можливість погойдатися на хвилях. Публіка ця складає пісні «Самоє сінєє в мірє, Чьорноє морє майо». Моряки ж прекрасно усвідомлюють, що такі назви морям даються неспроста. Якщо якийсь моряк із зневагою відгукнеться про Чорне море, значить, він просто ще салабон, і мушлі на його кормі — косметика.

Хвиля на Чорному морі коротка та стрімка. І різку хитавицю не порівняти з повільним гойданням на довгій океанській хвилі, коли судно встигає плавно спуститися з водяного пагорба і плавно заповзти на наступний. Через деякий час ти вже просто не помічаєш такої плавної хитавиці і безстрашно ставиш тарілку на стіл, навіть не піднявши спеціальних бортиків. На Чорному ж морі працюють самі акробати.

Склянок і тарілок на чорноморських пароплавах нема. Самі емальовані миски та кружки. І столи завжди застелено мокрою скатертиною. Втім, вечеряти нам було особливо нічим. Молодий Ревізор повернувся з бази, облизня піймавши. Того нема, цього не завезли, навіть масла вершкового на сніданок нема, самі хліб, макарони та морська капуста консервована. Ну, і макарони — харч, якщо іншого нема. Але молодий кухарчук так їх пересолив, що вони застрягали кілком у горлянці. А ще кухарчук той виявився таким моряком, про яких у характеристиках пишуть: «морські якості нижче середніх». Закачувався він.

Люди до хитавиці звикають по-різному. Одному — як з гуски вода, пика лише червоніє й апетит прорізується. Інші зеленіють, як фейхоа, і на їжу дивитися навіть не можуть. Але це ще не причина псувати людині характеристику. Зелений-зелений, але якщо пересилюєш себе і стаєш до роботи, нудота відступає. Матрос Віктор Іванович міг посеред вахти попросити «потримай-но стерно», вибігти на підвітрене крило містка, смичконути й повернутися до обов’язків стернового, наче нічого й не сталося. А от якщо людина залягає пластом у койці і лише стогне або причитає «ой, лишенько, ой, горечко», і жаліє себе, укохану, а не колег, яким доводиться виконувати ще й роботу за неї, цій людині на морі не місце, дверима вона помилилась.

У мене в характеристиці було написано: «морські якості гарні», але мене теж нудило, бо хитавиця РСів була мені незвичною. Ці судна мають надлишкову остійливість. Це значить, що хвиля може валяти судно, але воно, як іван-покиван, щоразу повертатиметься на рівний кіль з немислимих кренів. На Далекому Сході навіть цунамі не могло покласти РСи щоглами на воду й потопити. Їх так, на рівному кілі, на берег і викидало. Тож для судна надлишкова остійливість — це добре. Погано для шлунків моряків. Але ми — не пасажири на цьому світі, якось пристосуємося.

А поки що «Петро Кішка» вискочив з вузького горлечка Бузько-Дніпровського лиману і прямував на південь вздовж Тендрівської коси. І маяки супроводжували нас своїми вогнями, вказуючи, що на захід нам повертати поки зась.

— Закріпити все по-штормовому! — віддав команду капітан Атамас. Стосувалося це більше боцмана та матросів. Що мені було кріпити, крім журналів та кулькових ручок? Правда, під стільцем у радіорубці я віз до Керчі вібратор якогось ехолота, але він був такий важелезний, що його годі було зрушити з місця вдвох, не те щоб похитнути хвилею.

За Тендрівськими маяками відкрився Софійський, на вахті старпома я вже міг би побачити Тарханкут, якби не закрив вахту й не пішов до каюти. Каюта радиста на РСах у носових приміщеннях. І койка схожа на гойдалку. Вона підскакує догори, коли PC виповзає на чергову хвилю, і падає вниз, коли він через ту хвилю перевалює. Кращий спосіб до чогось звикнути — вирішити, що це навіть приємно. Як у гамаку. Гойда, гойда-да. Сонько-дрімко носить, усім, хто лиш попросить…

Гойда, гойда-да. Отакий капець, малятка, любі хлопчики й дівчатка…

Давав же собі слово не матюкатися навіть у морських оповіданнях. Але це не я, це Дід Панас. З класики слова не викинеш.

Ми з Чорним морем звикали одне до одного. Негостинне воно взимку — а все ж рідня.

* * *

Коли повертаєшся додому з довгого океанського рейсу своїм ходом і нарешті проходиш Босфор, і береги розбігаються в напрямках Грузії та Болгарії, кожен чорноморський моряк думає: «Ну, от і вдома». І не бере до уваги, що до рідного порту ще не менше, ніж півтори доби ходу, якщо це Севастополь. Бо Чорне море — це вже рідний дім. І кожна зустрічна хвиля видається тобі давньою знайомою.

Білий пароплав «Середня коса» пройшов Босфор майже одночасно з виходом «Петра Кішки» з Очакова. Екіпаж та московські науковці вже намилувалися мостами (брешу, тоді в Босфорі ще був лише один міст між Європою та Азією), фортецями, палацами й мечетями Стамбула. Під мостом усі кидали у воду дрібні монети. Чорноморська моряцька прикмета: щоб візу не прикрили. За кормою цього рейсу Індійським океаном і околицями «Середня коса» залишила декілька тисяч морських миль. Екіпаж уже пакував валізи й готувався до зустрічі з керченською митницею: ховав по секретних закутках зайві джинси, жуйки, запальнички, косметику та інші приємні дрібнички. До дому, вигуків рідні на причалі та інших урочистостей залишалося півкроку. Але моряки зовсім недарма не кажуть: «будемо в Керчі в п’ятницю». Кажуть «сподіваємося бути».

Одеса щось наплутала з довгостроковим прогнозом. Ми це зрозуміли, ледь пароплав висунув носа з-поза мису Айя на південному узбережжі Криму. Нам так дало по зубах, що встояти на ногах стало проблемою. Загриміли миски та кружки на камбузі. Покотилися салоном непринайтовлені стільці. Чорне море стало справді чорним, суворим і несентиментальним, виправдовуючи свою назву.

Ходова вахта була Борщевського, але капітан Атамас теж був на містку.

— Може, до Севастополя повернутися, переждати штормове? — запропонував варіант старпом.

— І наразитися на севастопольський портовий нагляд? — спитав Атамас.

— Вони там усі відставники, зірочки крізь морфлотівські погони ще й досі просвічують. А нас друга половина аварійного спорядження в Керчі чекає. Застрягнемо на тиждень, не менше, поки з їхніх пазурів вирвемось. А харчів на таку стоянку не вистачить. От же ж Другий. Взяв лише на три доби. Наче не для нього писано: «Ідеш у море на тиждень, бери харчів на місяць». Ні, давай вже до Ялти краще проскочимо. І до Керчі ближче, і не чіплятиметься ніхто у вантажному порту — на висілках.

Отже, мені було наказано терміново зв’язатися з Ялтою й запросити добро на штормовий відстій, чим я пішов доблесно займатися. Навіть така нескладна справа, як передача радіограми, за мисом Айя перетворилася на акробатику та еквілібристику. І далі я вже ніде не писатиму, що, передаючи РДО телеграфним ключем, я при цьому тримався рукою за стіл та інколи балансував на одній ніжці стільця, бо коли еквілібрист уже працює, то на такі дрібниці уваги не звертає.

Я викликав ялтинський радіоцентр на його частотах, а він мене ігнорував. Чи не чув, чи вдавав, що не чує. Ми ж не ялтинської приписки були. Я трохи подумав і підвищив категорію своєї радіограми до «термінової». Жодної реакції. Я підвищив її до «нагально термінової». Вище вже йшли лише категорії «аварійна», «урядова» та «кінець світу». Теж без реакції. Але нарешті десь під Форосом мені таки відповіли, РДО прийняли, і я став чекати на робочому каналі, поки передадуть відповідь із портового нагляду. Це вже була проста формальність. Але я прочекав її майже до Ластівчиного гнізда, коли до ялтинського порту вже в мегафон зручніше гукати.

Портнагляд давав добро. Але я не встиг навіть віднести радіограму на місток, починався циркулярний строк Керчі, коли радіоцентр передає без підтвердження прийому всі термінові радіограми, а радисти із суден уже підтверджують їх пізніше, коли на зв’язок виходять. Кожне судно в морі має виходити на зв’язок принаймні двічі на добу. Навіть якщо радіограм нема. Просто передають свої координати. Називається це QTH[6] здати. У циркулярі ж на 16–10 мск першою ж радіограмою для всіх пароплавів нашої управи йшло таке:

АВАРІЙНА

УСІМ СУДНАМ МОРІ

14-35 МСК ОТРИМАНО АВАРІЙНУ РДО СРТМ СЕРЕДНЯ КОСА КРПК СУДНО ДРЕЙФУЄ ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЧАСТИНІ ЧОРНОГО МОРЯ ПОЛОМКОЮ ГОЛОВНОГО ДВИГУНА КРПК ВІДРЕМОНТУВАТИ ГД СУДНОВИХ УМОВАХ МОЖЛИВОСТІ НЕМАЄ КРПК КООРДИНАТИ… КРПК УСІМ СУДНАМ ПОБЛИЗУ ВКАЗАНОГО РАЙОНУ ТЕРМІНОВО ВИЙТИ ЗВЯЗОК ДОПОВІСТИ ГОТОВНІСТЬ РЯТУВАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ КРПК ЯСНІСТЬ ПІДТВЕРДИТЕ ПІДПИС

Так я і приніс на підпис Атамасу одразу дві радіограми. Про те, що ми можемо перестояти шторм в Ялті, й аварійну — про те, що ми мусимо лізти в саму пащеку того шторму. Судно вже підходило до вхідних воріт ялтинського вантажного порту:

— Тебе тільки за смертю посилати, — пожартував Григорович.

Він ще не знав, що я приніс не лише добро на вхід у порт, поки Атамас не дав йому прочитати друге радіо.

— Ми начебто вже не в морі, а в порту, — озвучив Григорович можливі варіанти.

Радіо ми не підтверджували. До рятувальної операції ми не готові. У нас ні харчів, ні рятувального спорядження на борту. Портнагляд нам дав добро лише на разовий перехід до Керчі. РСом у такий шторм буксирувати СРТМ з його вітрильністю — марна справа. Управі нічого не заважає відправити в море співрозмірний пароплав, який хоч на хвилю з «Козою» на буксирі вигрібати зможе. Ну, прийдуть вони на чотири години пізніше.

Григорович, мабуть, вирішив полегшити Атамасу вибір і взяв на себе найбруднішу роль шукача виправдань. Але робив це якось непевно, роль йому самому дуже не подобалася.

— Чотири години, — повторив Атамас. — Сьогодні п’ятниця, робочий день закінчено. Поки зберуть із домівок екіпаж якогось судна і наладнаються до виходу в море, пройде всі вісім.

Атамас помовчав.

— І потім, це ж «Середня коса», Григоровичу… — несподівано підморгнув він своєму старпомові.

Мені так і кортить написати, що Григорович одразу вигукнув стерновому:

— Півборту право! — наче тільки й чекав на останні слова капітана. Бо це було б виграшним для оповідання й вірно б передавало експресивність моменту.

Але сумління та гарна морська практика примушує мене, щоб Григорович, як воно було насправді, буденно підійшов до примусової трансляції, кашлянув і сказав:

— Слухати в низах. Усім за щось триматися, йдемо на розворот!

І після цього теж буденно і навіть затихо скомандував:

— Стерно право п’ятнадцять.

— Стерно право п’ятнадцять, — повторив команду стерновий матрос Віктор Іванович, як було заведено. І не питайте мене, ким, коли і з якого дива було заведено. Я підозрюю, що вже років триста тому. Стерновий повторив наказ, розвернув стерно на 15 градусів і, коли стрілка на приладі стала належним чином, доповів:

— Є, стерно право п’ятнадцять!

— Тримайтеся, — нагадав нам Григорович.

І нас так поклало хвилею, яку ми прийняли усім бортом, що якби під нами був не гарний рисак «Петро Кішка» з його надлишковою остійливістю, рятувальники знадобилися б уже нам. Але «Кішка» відіграв, випрямився і побіг уже з попутною хвилею, приймаючи її з корми.

— Що це було? — спитав у мене кухарчук, отетеріло вискочивши з камбуза, коли я скотився трапом до салону.

— Йдемо до «Середньої коси».

— До Тузли? — перепитав кухарчук.

Бо Середня коса — це інша назва острова Тузла.

— Ні, до СРТМа. Він заглох посеред моря.

— Господи, куди я потрапив і де мої речі? — вирвалося в кухарчука.

«В рундуку речі, як у всіх, — подумки відповів я. — Зібратись — тільки підперезатись».

— Ого! Ну ви даєте! — вискочив з машинного відділення третій механік за училищним прізвиськом Гном. Він вчився колись майже одночасно зі мною, тільки в четвертій роті і курсом менше. Механік був дрібненький, у завеликій робі та в брудному ковпачку з помпончиком. Я подумав, що це училищне прізвисько, мабуть, теж прилипне до малого й мандруватиме з ним морями, як «Борман» прилипло до Борщевського. Очі Гнома горіли від щирого захвату. Мабуть, вперше бачив у своєму підземеллі такий крен, коли вже однаково, по підлозі чи по стіні тобі далі бігти, бо крен — 45 градусів.

— Ну, почекати трохи можна було? — вже як Пилип з конопель вискакував з душової артільний матрос Вітя.

Ви ж пам’ятаєте, що на «Кішці» через душову можна було потрапити будь-куди.

— Попереджати ж треба вчасно! Сиджу над очком, штани спущені. І тут «Триматися в низах! Йдемо на розворот!». А штани чим тримати?

— Розбився! Бутильок зі спиртом технічним розбився! — вискакував усе з тих же конопель старший механік. — Ну, старпоме! Я тобі це пригадаю! — Григорович саме спускався по трапу з рульової рубки.

— Куди йдемо? — стали його питати всі.

— «Середня коса» обламалася. Треба трохи підсобити колегам.

І стармех відразу вибачив Григоровичу цілу сулію «шила», як називають технічний спирт на флоті. Для такої людини, як наш стармех, це був справжній, а не показний героїзм:

— Ну, Бормане, покажи цим жевжикам.

І всі у кают-компанії, а зібрався тут майже весь екіпаж, окрім вахти, одностайно схвально зареготали. Не було з нами лише кухарчука. Втік ойкати та жаліти себе до каюти. А марно. Судно йшло тепер за хвилею, хитавиця зменшилася, і ми могли б останній раз поїсти гарячої страви «макарони по-флотськи, тільки без м’яса» перед тим гармидером, що почався за кілька годин.

* * *

Одеса, помилившись із довгостроковим прогнозом, тепер виправилася і впевнено пророкувала нам кінець світу в найближчу добу. Північно-східний вітер 18–23 метри на секунду, пориви до 25 метрів і висоту хвилі 30–35 дециметрів. Ви вмієте переводити дециметри в метри і метри на секунду в кілометри на годину? На нас зі швидкістю 90 кілометрів на годину мчав зимовий ураган і гнав поперед себе отари триметрових пінних баранів. І все на наші нові ворота.

Добре, що ми встигли до «Середньої коси» ще до того, як шторм підсилився до урагану, і змогли «взяти її за ніздрю». Так кажуть, коли беруть пароплав на буксир, пропускаючи його через носові клюзи. З нашої палуби «Середня коса» здавалася білим лобастим китом поряд з маленьким, але моторним чорним вельботом китобоїв.

Веселіш, молодці! Підналяжемо, агов!

Загарпунив кита наш гарпунник Петров!

Знерухомленого «кита» розвертало лагом до хвилі і нещадно валяло з борту на борт. Ми повинні були розвертати його носом на хвилю й утримувати так. Бо сподіватись, що наші триста кінських сил спроможуться на щось більше, не доводилося.

Тільки от гарпунили вони нас, а не навпаки: у нас не було линемета, який вистрілює на декілька десятків метрів тонким капроновим шнуром, — він чекав на нас у Керчі на складі. Але і цей леткий капроновий провідник ми змогли підхопити лише з третьої спроби. За провідником ми вибрали на борт поліпропіленовий міцний кінець, а вже по ньому нам на борт передали сталевий трос. Чого-чого, а сталевих тросів на будь-якому рибалці завжди із запасом: у справу йде ваєр, який зазвичай тягає трали.

— Буксир кріпити старпомові та боцманові особисто! — наказав Атамас.

— На юті нікому не вештатись ні під яким соусом! — наказав він по трансляції, коли ми дали хід і почали розвертати «Козу» на вітер.

Лише Гном у своєму брудному ковпачку сидів у розчахнутих дверях машинного відділення і стежив за буксиром. За його вахту нагода втягнути голову в плечі під бридкий струнний звук розірваної сталі видавалася двічі: штурмани ніяк не могли підібрати правильну довжину буксира, щоб «Коза» та «Кошак» виповзали на гребені хвиль одночасно. Коли «Кішка» вже падала у безодню між двома хвилями, «Коза» лише заповзала на горб попередньої. Буксир смикався, сіпав нас за корму, ляскав по хвилі і через деякий час вбивався з гітарним звуком «високе до».

Кода.

І знову потрібно було забігати на вітер і спускатися до «Кози» кормою вперед, маневруючи машиною. І знову старпом та боцман підкорювали звите у трос підступне залізо в самих рукавицях, які строчили на машинках інші старпоми, яким пощастило менше, ніж Борщевському. Добре, що ці експерименти теж закінчилися вчасно. Довжину буксира нарешті підібрали.

Ми мали свою вигоду з цих спускань за вітром, коли Атамас ризикував підставити корму «Кішки» під форштевень «Кози», так близько він щоразу підходив, перш ніж перевести ручку машинного телеграфа на «Повний вперед». Кожного разу нам встигали перекинути на борт мішок хліба. Хліб був ще гарячий і запашний. Якийсь пекар без гальм примудрявся пекти його в цьому гармидері посеред штормового Чорного моря.

Коли я приніс на місток одеське пророцтво про ураган, ми тягли «Козу» вже півдоби: Атамас дуже гарно думав про управу — там не спромоглися підготувати рятувальне судно не тільки за вісім, а й за дванадцять годин. Хоча листування в ефірі тривало жваве, нам обіцяли підмогу, але терміни тієї підмоги з різних причин переносили все далі і далі.

Чорне море посивіло. Воно вже не закручувало баранців на хвилях, воно зривало ту піну з гребенів і гнало поперед хвиль, як заметіль. Не варто було виходити на верхню палубу навіть із парасолею та в мокроступах. Від бризок, може, й прикриєшся, але відлетиш, як Мері Поппінс.[7] Полонена фальшбортами, вода вирувала у ватервейсах і виривалася назовні через штормові шпигати пінними водоспадами, поки «Кішка» здирався на хвилю. Але нові фонтани холодної води захльостували палубу вже наступної миті, коли «Кішка» перевалював гребінь і летів у прірву.

На крилі містка вітер забивав легені і перехоплював у горлянці всі звуки, які не могли вирватись назовні і блукали десь у животі.

— 32 метри на секунду! — отетеріло доповідав другий штурман, заскочивши з крила назад у рубку з анемометром, схожим на дитячий гелікоптер на держачку, що продовжував за інерцією скажено крутитися у руці.

— 115 кілометрів на годину! — перекладу я з «морської» для читача.

На березі вітер такої сили зриває дахи з будівель, вивертає з корінням столітні дерева та рве лінії електропередач, як ведмідь павутинки. У портах хвилі вискакують на причал і намагаються віднести в море маневрові тепловози, перевертають бетонні надовби хвилеломів, як пушинки, зривають з якорів і викидають на берег судна, що не встигли запустити машини чи просто не змогли вигребти на вітер. Єдине, що залишається судну, заскоченому таким вітром у морі, — штормувати, гребтися на хвилю, тримаючи ніс врозріз водяним валам.

І суть старовинного Конрадового девізу «Зроби це або помри!» була зрозумілою, як ніколи. Чорне море дозволяло нам жити лиш доти, доки ми боремося із хвилею та вітром, поки молотить, аж заходиться, наш головний двигун у машинному відділенні, а рука стернового править врозріз хвилі. Ми билися за двох, за себе і за того хлопця на буксирі, ми знемагали у цій бійці з ураганом, нам не вистачало сили, але здаватися ми аж ніяк не збиралися. Боротися й жити треба до кінця. Морю було однаково, який це рейс нашого судна і кожного з екіпажу. Йому ультрамариново, новачки перед ним чи морські вовки, і чи якісно ремонтували судно в заводі. Воно з кожного питає за найвищим ґатунком. І горе тому, хто не готувався до іспиту.

Ніхто вже не ходив до носових приміщень. Підвахта спала покотом просто в салоні, спритники встигали захопити диванчики, хитруни встигали розтуркати спритників, ніби їм на вахту, і захропіти, перш ніж обурені спритники допетрають, що їх ошукано.

Диванчик у радіорубці був закоротким для мене. Я міг лежати на ньому, лише зігнувшись у літеру «ґ» з дашком і підставивши стільця, який і слугував за дашок. При цьому одною ногою я притримував той клятий вібратор, який досі не подавав ознак життя за будь-якої хитавиці, а зараз ожив і став ковзати палубою. Аварійна частота була увімкненою весь час, я провалився в якийсь дивний стан свідомості, коли чи то спиш з розплющеними очима, чи то пильнуєш навіть уві сні. У ті години я вперше з подивом помітив за собою властивість прокидатися на звук свого позивного LYFT, яким би глибоким сном не спав. Керівництво вимагало доповідати про наші справи чи не щогодини.

— Та які там справи? — посміхався Атамас. — Діло — табак. Цигарки вийшли, картоплі нема, їмо саму морську капусту та хліб, дякувати «Косі». Так що незрозуміло навіть, хто кого рятує.

Він стояв на капітанському містку поруч із червоним, як піонерський галстук, Другим, якому вже хоч за борт стрибай від сорому, і, мабуть, проводив профілактичне навчання другого помічника капітана на тему «Ідеш у море на тиждень — бери харчів на місяць», і ураган йому в цьому не заважав, а допомагав. До речі, я не можу сказати, скільки вже капітан Атамас стояв на тому містку, бо щоразу, коли я приносив на місток радіограму з управи чи прогноз, він був там.

Другий хотів хоча б чимось компенсувати свій прорахунок, і таку нагоду Чорне море йому надало, не минуло і двох діб.

— Йес! — вигукнув він від штурманського столу, коли наніс чергову обсервовану точку на карту.

Ціла вервечка таких точок тяглася в бік турецького берега, хоча греблися ми до Криму.

— Йес! Два вузли! — це означало, що ми вже долаємо хвилі і рухаємось уперед зі скаженою швидкістю три з половиною кілометри на годину.

Ураган був на спаді. Барометр це підтверджував. Одеський однодобовий прогноз мав би підтвердити теж. Ще ніколи стільки людей одразу не чекало прямо під дверима моєї радіорубки на якусь буденну радіограму, яку кожен радист на Чорному морі приймає двічі на добу і яку навіть підтверджувати не потрібно.

— Ну що там, Марконі? — повернулися всі до мене, коли я вийшов зі свіжим прогнозом, щоб віднести його на місток.

Таємниця радіозв’язку забороняє зачитувати службові радіограми усім охочим, та ще й перш ніж їх прочитає капітан. Але вона не забороняє флотських приказок:

— А погода так і шепоче: позич, але випий, — сказав я і пройшов на капітанський місток.

На містку були старпом, стерновий Віктор Іванович і незмінний Атамас.

— По 333-му району 6-12 метрів на секунду, — оголосив я наш вирок.

На горизонті вже кіптявив небо СРТМ «Залізний потік» на прізвисько «Залізяка», який ішов нам на допомогу з Керчі.

— Справу зроблено, — із задоволенням підбив сухий залишок Атамас.

— «Кішка» — «Косі», — викликали нас по «Сейнеру».

— Говорить капітан Акопян. Матрос Борщевський на борту?

— Нема, — відповів передовику з дошки пошани капітан Атамас.

— А мені здалося без бінокля, що то він буксир у вас заводив.

— На борту — старпом Борщевський. Запросити?

— Гм… Так, звичайно.

— Біля апарата Борщевський…

— Дякую… старпоме, — неквапно, наче пробуючи кожне слово на смак, сказав капітан Акопян з білого пароплава.

— Відійдемо вбік? На наш канал, — запропонував Борщевський.

Коли моряки кажуть так, це значить, що вони хочуть перейти на робочий канал, номер якого відомий тільки їм двом, щоб побалакати без десятків цікавих вух, що прослуховують канал визивний. Відійдемо вбік і ми. Бо підслуховувати чиїсь телефонні переговори, може, й цікаво, але чинять так тільки молоді радіооператори, які ще не знають, що чим менше чужих таємниць знатимеш, тим кращий апетит.

Якби бухгалтерія чула цю розмову двох моряків, можливо, вона закрила б за нашим старпомом борг за рятувальну операцію під Сокотрою, провівши взаємозалік. Але бухгалтерії було не до того, вона обчислювала надприбутки управи від хитрого фінта вухами з пониженням начальників радіостанцій суден типу РС-300 до радіооператорів.

* * *

А я от думаю. Чому забобони такі однобокі? Чому якщо дорогу перебіг чорний кіт — то це недобрий знак, а коли біла кішка — то ніякий, а зовсім не навпаки — добрий? А якщо чорна кішка перебіга дорогу у Чорному морі? Чи дасть це плюс у результаті? Що сказав би про це Конфуцій? Ну, якби він був бухгалтером у чорних нарукавниках і сидів у чорній кімнаті, в якій жодної кішки нема? Чи зарахував би він одну рятувальну операцію за другу, щоб наш старпом не сплачував половину зарплатні наступні вісім років?

Мабуть, що ні. Але коли я складатиму перелік пароплавів, за якими щиро жалкую, що більше ніколи не пройдуся по їхній крутій палубі й не полізу на щоглу ремонтувати їхні антени, «Петро Кішка» буде записаний у ньому під номером першим. Я напевне знаю, що більше ніколи не буду таким молодим і щасливим. І я не знаю: це ми обираємо собі пароплави чи це вони нас собі обирають.


7.08.2006

Земля Георгія

Є, є в цьому світі моряки, які радіють шторму. І Лєрмонтов тут ні при чому. Просто для сейнера «Петро Кішка» штормове попередження означало захід у Поті, на штормвідстій.

«Петро Кішка» був науково-пошуковим судном, хамсу не ловив, а шукав і наводив на неї справжніх рибалок. Тому недовиконаність планів вилову через шторм нас не обходила. Та в нас і трюму ніякого вже не було: там жив тлустий окуляристий науковець Самборський в джинсах, які весь час сповзали з пуза, і він їх підсмикував у найнесподіваніші моменти розмови чи праці, наприклад, коли вибирали трал, а він саме патрав рибу для дослідів. Або заміряли температуру забортної води термометрами на тросику. Тоді він одною рукою підсмикував джинси, а другою ще й поправляв на носі окуляри. Одразу видно — спеціаліст з хамси.

Отак відпрацюєш, бувало, в ефірі з Керчю, приймеш тридобовий прогноз з Одеси, де чорним по білому — «вітер північно-західний, 20–25 м/сек», відчиниш двері радіорубки, а під ними, в салоні команди, вже народ тусується перед телевізором. І всі одразу замовкають і не скреготять ложками об миски, проводжають благально тебе поглядом, поки ти пробираєшся до трапу на капітанський місток. А ти недбало через плече вже:

— Штормове!

А народ так, одностайно, наче наші гол забили:

— Йе-е-ес!

І бігом голитися-прасуватися-зуби чистити — Поті, зустрічай!

А ще штормове — це причина вищезгаданому науковцю Самборському, який веде бухгалтерію нашого підпільного синдикату, десь через півгодинки зайти до радіорубки зі своєю канцелярською текою із зав’язочками, підтягнути зрадливі джинси, махнути рукою «працюй-працюй!» і, перегнувшись через плече, покласти тобі просто до вахтового журналу певну кількість радянських купюр з червоним профілем вождя. Він відслинюватиме червоних «іллічів» по одному, мугикаючи на кожну купюру:

— Мг, мг, няу, му — дев’яносто!

І ти, теж мовчки, киваєш Самборському через плече. 90 так 90. Розписок не вимагається. Це — ліві гроші, що утворилися з повітря грузинських субтропіків. Звітувати в Керч про них не треба. Економити — теж. Завтра буде день і будуть нові гроші. І якось вже не курвить, що далека керченська контора намахала радистів з підвищенням окладів.

* * *

Республіка Грузія зустрічала нас теплою субтропічною мжичкою, дарма що грудень місяць, пальмами під морвокзалом, затопленим просто під причалом рибного порту іржавим траулером «Шедар» і неоковирним пам’ятником грузинським колоніалістам на виході з порту. Якісь гранітні генацвале у коркових шоломах та з батіжками спостерігали, як негодовані грузинські вантажники-кулі тягають на спинах важкі, гранітні ж, мішки чи то з чаєм, чи то з лавровим листом, чи то й з мандаринами. Що це мало символізувати, який такий колоніальний період з історії Грузії, нам жоден дружній грузин так і не зміг пояснити. Що з нього взяти — пам’ятник!

А тим паче ми не здогадувались, що через якихось шість років декому з нас, зокрема мені, доведеться зображати тих кулі власною спиною. Судно тоді заскочить до вже знайомого рибного порту в розпал бою за міст через річку Ріоні, і ми налякано бігатимемо з трюму на берег довгою сходнею, згинаючись під вагою мішків з цукром, дослухаючись до канонади й звуків кулеметних черг на самих підходах до порту. Жоден портовий кран вже не працював. Кожну спробу повернення скинутого президента Гамсахурдія потійці радісно зустрічали військовим переворотом зі стріляниною на вулицях та мінуванням мосту, бо Звіад був їхнім земляком з неподалекого Зугдіді. Втім, виявилося, що війна не скасовує комерції, лише підвищує ставки.

Але це все потім, потім. Уже в країні Грузії. Республіка ж Грузія не рахувала дріб’язок, не давала решти копійками, їздила на автівках «чорний волга» й торгувала чачею на базарі у розпал всесоюзної боротьби з пияцтвом імені Єгора Лігачова. Все це, а також купа інших колоритних дрібниць, примушували задуматися, хто тут метрополія, а хто колонія, і про що був пам’ятник на прохідній порту, яку ми щойно проминули.

Усі навколишні магазини були завалені марокканськими апельсинами в тонкостінних дерев’яних ящиках і пляшками з експортним коньяком, на якому чесно писали іноземною мовою «бренді восьмирічної витримки». Для внутрішнього користування бренді самовпевнено називали коньяком і малювали щонайбільше шість зірочок. Апельсини-лимони завозили, а коньяк експортували через торговий порт. І, звісно ж, логічно начебто, що саме ними торгували і в припортових лавках.

— Ага, логічно, як же, — не погоджувався старпом Григорович.

— Коли цитруси возили через Херсон, транзитом на Москву, мало того, що жодного лимона в Херсоні не продали за всі десять років, так ще й докерів до трусів на прохідній шманали, щоб за пазухою не виносили. Що на судні з’їв — те твоє. Вітьку-Директора на прохідній з двома кілограмами лимонів зловили, хотіли складати акт, так він зжер ті два кіло, як яблука якісь, зі шкіркою, поки за старшим караульним ходили.

— Лимонів? Два кіло?

— Лимонів. Кислувато, а що поробиш? Він і досі чай порожній п’є. Мабуть, таки набив оскомину, — реготав старпом. — Дурний, ми тоді в портофлоті на буксирі якраз працювали, треба було просто домовитися з докерами, щоб вони пару ящиків за борт «впустили». Цитрусові не тонуть і дрейфуюють собі в ящиках по течії. Виловиш з Дніпра, поділишся потім з тими докерами, і жодної прохідної. Е, учиш-учиш таких — самі «двійки».

Ми ж переходили міст через бурхливу взимку Ріоні і знову натикалися на ті апельсини в гастрономах, і вони не давали Григоровичу спокою.

— Отже ж, наче їм своїх мандаринів мало. Ось чому так, Марконі? Одним усе, а іншим — дулю з маком. Чим ми гірші за грузинів? Ну ось хіба можна хінкалі зрівняти з нашими глевкими фабричними пельменями?

Ми якраз до хінкальні навпроти контори капітана порту і йшли. Благосне, перевірене було місце, ласкаве до моряків, не керченська пельменна. Хінкалі ліпили руками. Тут же, на місці мовчазна дружина балакучого вусатого хінкальника розкатувала тісто. Жіночий труд взагалі був нетиповим для Поті. В усіх крамницях, на всіх базарах стовбичили самі чоловіки. Чорнорота продавчиня на касі — то був геть не грузинський типаж. Навіть, пробачте, в магазині жіночої білизни тут торгували вусаті дядьки. Тільки не питайте, що ми зі старпомом забули в магазині жіночої білизни. Так, просто повитріщатись зайшли.

У хінкальні можна було курити, що зайвий раз доводило: це не пельменна. В Грузії взагалі поблажливіше ставилися до шкідливих звичок, і курити можна було навіть на задній площадці автобуса. А ще в хінкальні наливали вино чи горілку. До другої години пополудні, з якої дозволено пиячити законно, — просто в порцелянових чайничках та філіжанках, а не в карафках та чарках. І доведіть, що це не чай. І з чаю людей, бува, розвозить. Псувало її лише одне — занадто близько до медвитверезника. А грузинські медики в міліцейських кашкетах якраз за рахунок приблуд-моряків план своєї установи і звикли виконувати. Не своїх же, грузинів, їм протвережувати було, слушай, да?

Щедрий батоно-шинкар поклав у хінкалі стільки перцю, що вже байдуже було — закусювати хінкалями чи запивати горілкою. Горлянка горіла що так, що так. Ми випили, швиденько заторохкотіли заварочними чайничками, щоб по другій, але Григорович не попускався, жодного натяку на блаженство буття не відбилося на його похмурому чолі. Чи цього нас вчив генацвале Епікур?

— Що сталося? — спитав я.

— Та ще не сталося, але може. Рибінспектора нам на борт саджають. Плакав наш синдикат. З браконьєрством, мабуть, доведеться зав’язувати. Якось невдобно буде, інспектор на борту, а ми камбалу наліво штовхаємо.

— Перше правило Синдикату — ніколи не говори про Синдикат! — мав би відповісти я, але Стронґовський тоді ще не переклав «Бійцівський клуб» Паланіка. Стронґовському, власне, було тоді лише чотири рочки, не найкращий вік для перекладача.

* * *

Синдикат наш імені Петра Кішки, героя першої облоги Севастополя, заснувався однієї глупої грудневої ночі, десь під пляжами Кобулеті, коли ми щойно поставили трал, греблися собі повільно вздовж берега. Наша «авоська» волочилася за кормою на глибині 40 метрів, вигрібала з дна все живе і неживе, збираючи якісь необхідні науковцю Самборському зразки чорноморського бентосу. Вибирати трал треба було ще не скоро, тож уся підвахта зібралася в салоні дивитися телевізор. Це було ще одне грузинське диво. Навіть радянський телевізор тут по ночах показував не таблицю для налаштування кінескопа, а кіно. Не місцеві канали — Центральне телебачення, з Москви. Але нічне. Щоб грузини, значить, турецький телевізор по ночах не дивилися. Чому не можна було повторювати «Рабиню Ізауру» по ночах і в Херсоні, в нас було кілька версій. Мабуть, щоб ткалі ХБК спали перед зміною. Дві інші версії були антирадянськими і непечатними.

І ось просто посеред тридцять шостої серії цього бразильського шедевру про фазенди й пампаси двері з палуби розчахнулися і в кают-компанію боком, перечіпаючись на високому комінгсі, ввалився НЕЗНАЙОМЕЦЬ! Якийсь привид у підкачаних рибальських чоботях, ватнику і брудній шапочці адідас. Вночі! На судні, що йде по морю! В прикордонній зоні! Ми б прийняли його за привид Летючого Голландця, але триденна їжача неголеність і акцент одразу виказали в ньому Летючого Грузина:

— Мужики, риба єст? — сказав він нам замість «здоровенькі були».

— ???

— А херовий риба єст? Я барабулька тоже покупал буду, — звісно, я відцензурував деякі слова. — Сорок рубель бочка.

До цього вся барабулька з прилову в кращому разі йшла на камбуз у юшку. Але скільки там тієї барабульки на юшку насправді треба? За борт викидали, її навіть не патрав своїм ножичком і не заміряв лінійкою науковець Самборський. Справа була варта того, щоб покликати капітана. Принаймні.

Коли мандрівний риботорговець озвучив ціни на справжню рибу — камбалу та білугу, дарма що вона в Червоній книзі, тралу без різниці, теж іноді в прилові трапляється — капітан вирішив, що справа варта того, щоб викликати тралмайстра і старпома й усамітнися з гостем в капітанській каюті. А тут якраз і трал вибирати настав час.

— Ой, йо! — вже починав було лаятися тралмайстер Арменак Вікторович, коли побачив у світлі прожектора, що цього разу трал уполював стільки чорноморської акули катрана, що ми не зможемо його підняти лебідкою на палубу, й повна вегетаріанських акул «авоська» сиротливо бовтається під бортом. Катран, на думку українських рибалок, був уже взагалі «сміттєвою» рибою — від нього ж сечею смердить, у нього кровоносні судини й сечові канальці сполучені, і як його готувати — ніхто до пуття не знав. Треба було спускати шлюпку, розрізати кутець і один по одному, за хвоста, перекидати півтори тонни цього сміття за борт.

— Ой, йо! — почав було тралмайстер озвучувати цю невеселу перспективу, але старпом вчасно ткнув його під ребро ліктем — вказав на реакцію нічного гостя.

— Bax! Катран! Красавчік! — гопки скакав Летючий Грузин і махав рукою, закликаючи до борту свій моторний човен «Амур» зі стаціонарним двигунцем, з якого і перескочив був на ходу до нас на борт на початку тридцять шостої серії. Схоже, в Грузії катран вважався делікатесом.

За годину грузини не тільки забили свій човен катраном настільки, що він вже сидів у воді по планшир, по-генацвальськи розрахувалися з нами за кожен хвіст хрусткою готівкою, але ще й підкликали до борту дві інші бригади, на «Казанці» й на «Прогресі», бо катран все не закінчувався. Та ще й, наче щоб ми вже точно не сумнівалися у всесхваченості цього нічного промислу, додаткові човни на нас спрямовували по радіо прикордонники. Ну, хоч недарма ми їм щогодини доповідали, що ще не дали драла в турецькі води.

Коли грузини, та ще й незадарма, виконали усю тралмайстрову роботу і розтанули вночі, надсадно крекчучи моторами, ми знайшли себе в цікавому становищі, яке слід було добре обміркувати. Не було ні гроша, і раптом алтин. За одну ніч, та де там — за дві години ми заробили щось дві з лишком тисячі рублів — десь половину фонду заробітної плати, яку платила нам держава за місяць. Дві з лишком тисячі ще тих, радянських доінфляційних рублів, коли келих пива з жовтої бочки в Керчі коштував чотирнадцять (!) копійок. У вас таке бувало в житті? І як, впоралися?

Як його тепер ділити? Зараз я вже бувала людина і можу пригадати багато випадків, коли весь скарб, скажімо, турецького шоколаду намагався захамарижити капітан одноосібно. Нічого путнього з цього, до речі, не вийшло. Але наш капітан Атамас у старомодному бухгалтерському капелюсі був тертий орел-мужчина. Він з Генічеська родом. А там усі рибалки недарма живуть офіційно розлучені з дружинами, й маєтність вся на жінку записана.

Бо кримінальна стаття за браконьєрство передбачає конфіскацію майна. Знав наперед він усі ці браконьєрські розклади.

Викликав Самборського. Призначив його банкіром. Здав йому усю касу. Й наказав ділити порівну між усіма членами риболовецького угруповання.

— І коку теж, — одразу ж припинив невдоволення тралмайстра, який вважав несправедливим, що він, божою милістю тралмайстер, і молодий кухарчук роблять нерівнозначний внесок у спільну справу, а гроші ділитимуть порівну. — За внесок тобі держава більше на десять рублів платить, а в нас — підпільний синдикат. Хтось невдоволений поскаржиться, спливе це діло — усім кирдик. Я сказав.

Ось тут нам карта і повалила. Вдень за косяками дурної хамси де попало ганяємось, Самборський хамсу ножичком своїм препарує, а тільки ніч на воду — в море виходить мафія. На ізобату сорок метрів, камбальна глибинка! Таки є калкана трохи. О другій стаємо на якір і доповідаємо прикордонникам, о чверть на третю підвалює Летючий Грузин на своєму «Амурі». Отаром його звали, познайомились ще першого разу, звісно. Самборський камбалу вже не лінійкою міряє, а зважує на терезах, бо розрахунок — за кілограм живої ваги. У гросбух усе записує. А там і штормове. І час йому хрустіти купюрами й підводити баланс, а нам — готуватися до берега, отих хінкалів, шашликів і коньяку з вісьмома зірочками. І — решти не треба, генацвале, слушай, які там ще копійки між своїми людьми. Гарно це грузини придумали. Просто тобі — рейганоміка якась.

І виходить що? Виходить, один рибінспектор на борту здатний обламати нам таку красиву гру? Ех, давайте ще по одній, Григоровичу.

— І повторити!

* * *

І все ж не слід сміятися над чужими халепами, поки сам у таку ж не потрапиш. Коли ми здійснили спробу повернутися в порт через прохідну, виявилося, що в Грузії все настільки інакше, ніж в Херсоні, що просто тобі навпаки — охоронець відмовився нас запускати В ПОРТ з двома кілограмами куплених на базарі мандаринів.

— Наказ ЦК із Тбілісі. Поки республіка не виконає план по збиранню цитрусових, мандарини в порт заборонено пропускати.

— Та ми ж місцеві! Рибалки з путини. На судні поїмо, за кордон не вивеземо, — почав було старпом.

— Тут їжте. Не пропущу, — відповідав невблаганний ворошилівський стрілець у синьому кашкеті зі зеленим околишем.

Ми сіли під пам’ятником грузинським колоніалістам і заходилися жерти мандарини.

— Саме що два кілограми. Простий збіг? Не думаю! — сказав я.

Ось коли вже потрапив у таку саму, як Вітька-Директор, халепу, — можна і посміятися.

— Добре все ж, що не лимони, — нервово загиготів Григорович, прожовуючи чергову мандаринку, і несподівано вигукнув у грудневу ніч:

— Чорт придумав цеє Поті і заснував на болоті!

З медвитверезника одразу виглянув місцевий мент у білому халаті і з надією спитав:

— Слюшай, матрос, ви вобще трєзвий, да?

— Як скельце, генацвале! — впевнено відповів старпом. — Мандаринів хочеш?

* * *

Інспектора до нас на борт привіз на своїй «чорний волга» особисто флагман промрайону. Ми стояли вздовж борту усім кагалом, і, поки той ішов до трапу, роздивлялися його пістолет у кобурі на поясі — справді там Макаров чи ТТ, чи огірок і варені яйця, як водилося тоді в гаїшників. Інспектор був невисокий, кривоногий, як злий ковбой з фільму «Хороший, поганий, злий», і взагалі якийсь кругленький, без прямих кутів — йшов розвальцем, наче перекочувався. Хоч і не зовсім товстий, але вже череватий. Може, й не лисий як бубон, але трохи лобастий, із залисинами довкола неслухняного чубчика на чолі, який уподібнював його до давнього українця. Аби ще не такий волохатий — волосся на звороті долонь кучерявилося, як золоте руно, яке давньогрецький герой Язон колись здобув, заваливши дракона у тутешнім евкаліптовім гаю. Ті реліктові зарості на Ріоні, до речі, ще досі цілі. Їх тільки трохи прорідили-попиляли, коли Росія перекрила газ, і всі багатоквартирні будинки Поті наїжачилися трубами пічок-буржуйок у вікнах й топили всім, чим можна. І лише через кілька років усі ті квартири обійшов дільничий міліціонер і попередив, що за вирубку евкаліптів відтепер знову саджатимуть у в’язницю. Їм більше років, ніж місту, та що там — більше, ніж Грузії. Але то таке, то вже знову пізніше.

— Реваз, — представився інспектор капітанові. — Можна просто Резо.

І поставив свою важку валізу просто на ногу Самборському. В іншій руці тримав-не випускав каністру, як потім виявилося, з домашнім коньяком. Якраз у каюту до науковців, у колишній трюм, його і підселили. Жахаючий нас чорний пістолет він одразу здав на зберігання у сейфі капітанської каюти. Мабуть, планував обійтися цього разу без стрілянини. На першій же вечері напоїв усіх своїм коньяком, довго й красиво говорив тости за здоров’я і за мир на морях. Наступного дня на сніданку навчив нашого кухарчука готувати хачапурі, й так його далі і називав жартома — Хачапурідзе. Ну, це вже в морі, знову під Кобулеті.

Та він і на кормовій лебідці стояв краще за Самборського й за мене, коли трал вибирали, чесне слово. Що з радистів та науковців взяти, вони тих сигналів глухонімих стропальщиків, коли віра, коли майна, а коли майна помалу, якими вперто керував нами тралмайстер Арменак з кормової палуби, в своїх академіях не складали.

І ось на другому траленні нам і трапилася та дурна хрюшка. Тобто білуга. Дурна — тому що зловили ми її зовсім не на «звалі» — далеко від берега, де прибережний шельф урвисто спадає в глибочінь Чорного моря, й глибини вже вісімдесят-сто метрів (де й живуть усі осетри та білуги, що себе поважають), а на мілкоті, ледь не під самим пляжем, хоча цілилися всього лише на барабульку. Дурна хрюшка, але ж яка файна. Кілограмів на сто тридцять. Та по вісім рублів за кіло живої ваги, два на ум пішло… А тут інспектор не просто на борту — сам на лебідці, бічо, стоїть.

— Упс, — наостанок сказала носата красуня, вивалюючись на палубу з кутця.

— Заактуємо! — одразу пообіцяв інспекторові Самборський. — І випустимо в живому вигляді! — саме так придумали радянські законники з прокуратури, далекі від іхтіології. І кримські рибалки того суворо дотримувалися. Ну, не завжди, лише коли рибінспектор на борту.

— Самборський, ти іхтіолог чи придурюєшся? — спитав у нього Резо. — Ти що — не знаєш, що коли повітря в міхур вже потрапило, білуга навіть зануритися не зможе? Так по поверхні й хлюпатиметься, поки не здохне.

Резо був практиком. Грузини, як я помітив, взагалі мали в носі усі закони, якщо вони розходилися зі здоровим глуздом.

— Так що ж робити? — придурювався далі неіхтіологом Самборський.

Резо витягнув з чохла свій вокі-токі (так моряки називають переносні рації) й почав зв’язуватися з прикордонниками. Грузинською, яка гарантувала захист від прослуховування сторонніми. Через чверть години до борту підвалив… наш старий знайомець Летючий Отар! Посеред білого дня, просто попід пляжем. Справжня мафія може не чекати до ночі.

— Резо! Красавчік!

— Отарій! Камарджоба, бічо! — махали вони одне одному ще здаля, хоча доля білуги все ще була нам неясна.

— Так як же? — спитав Самборський.

— Зараз поясню, — пообіцяв Резо, відібрав олівець і просто в журналі вилову, який тримав у руках наш банкір-науковець, почав креслити потрібну суму, так само мугикаючи на кожну цифру:

— Мг, няу, му!

Самборський насупився й зганяв за капітаном.

— Тільки камбала й білуга, — підтвердив Резо. — Вони в Червоній книзі. До барабулі вашої й пікші мені діла нема, — а що, може, й справедливо. Грузія! У чужий монастир зі своїм статутом не ходять, як зауважив наш капітан, затверджуючи оборудку.

Тут нам карта й повалила. Звісно, доводилося тепер ділитися. Але порозуміння з інспектором дало нам можливість навіть удень, навіть для пристойності не шукати ту набридливу чорноморську хамсу, а одразу зосередитися на камбальній глибинці в сорок метрів. Самборський просто підслуховував розмови сейнерів на робочому каналі, хто де заметався та скільки центнерів хамси взяв, зводив це у величезну радіограму в Керч, яку скромно завершував фразою: «Інформацію доведено до суден промислового флоту». А хто їм лікар, якщо ті судна ловлять не різноглибинним тралом, як ми, а кошільковими неводами, обметуючи косяки хамси довкола, й лише заважають справжнім поганим хлопцям шукати калкана й осетра? Хамсою вашою копійчаною грузини все одно потім корів годують. Траплялося вам молоко, яке відгонить чогось рибою? Оце воно!

Дарма старпом за синдикат переймався. Поки його вахта — воно все вже й порішалося.

— Ну що, Марконі? Грузинська рейганоміка виявилася складнішою, ніж нам видавалося? — підковирнув таки мене старпом. Але наскільки складнішою, ми ще навіть не уявляли. Коли через кілька днів уже закінчився коньяк з гостевої каністри і я нарешті приніс зі своєї радіорубки довгоочікуване штормове попередження, то заскочив батоно Резо за якимось дивним зайняттям.

Він сидів у кают-компанії і замість заповнювати якісь промислові журнали чи ще якусь пов’язану з рибою звітність, старанно, висолопивши язика, заповнював якісь, як він сам пояснив, «заявки на парти». Мені одразу пригадався персонаж з «Міміно» Георгія Данелія. Він весь фільм шукав якісь експериментальні парти для школи в своєму гірському селі, і я ледь не розреготався. Втім, як виявилося, ні Георгій, ні Реваз не жартували.

Я потім ще не раз на таке наражався. Парти для школи шукали і солідний торговець сливами зі Шроми, який фрахтував наше судно до Геленджика, й директор чайного заводу поблизу Батумі, звідки ми возили чай на Херсон. І неодмінно експериментальні якісь. Що ці грузинські учні з тими партами робили? Які-такі експерименти? У Києві, на філологічному факультеті он ще досі користуються партами Олександрівської гімназії з відкидними кришками, за якими сиділи Паустовський та Булгаков. А тут таке пожвавлення на ринку парт. Чим більше я пізнавав Грузію, тим більше зміцнювалася моя підозра, що вчителі просто збувають ті парти щороку на якісь таємні склади міносвіти, щоб підтримати кругообіг парт в країні й примусити батьків знову витягувати з гаманців хрусткі купюри.

— Мій уже в дев’ятому класі. Того року вступатиме. Треба, щоб школу нормально закінчив, та ще й на вступ репетиторів найняти, таких, щоб самі в приймальній комісії і засідали. Ось де здирництво! Їм же за те, що вони професори, доплачувати доводиться, що їм якийсь нещасний рибінспектор…

— На іхтіолога вступатиме? — спитав я.

— Ні, навіщо, на юриста!

— Ну як же навіщо! Буде династія. Залишиш потім сину справу. Прибуткову справу.

— Ні, — впевнено сказав Резо. — Поки вивчиться, риба в морі закінчиться.

Зате, з подачі Резо, в порту стояли ми тепер не в рибному закапелку, затиснуті сейнерами, а просто під морвокзалом. Вахтовому можна було сидіти на балконі тамтешнього ресторану й відганяти витріщак від борту «Петра Кішки» криками:

— Ей, шановний! Куди преш!

Підпільний синдикат легалізувався і процвітав.

* * *

А тут ще отой флагман взяв моду, поки ми в порту, проводити з нашої радіорубки свої промислові наради, так звані флаг-строки. Ну там, скільки хто з сейнерів хамси зловив, кому бочкотара, кому пальне треба і таке інше. Флагман був наш, керченський, але так давно застряг у Поті у відрядженні, що говорив уже з грузинським акцентом. Кавказькі акценти — вони прилипучі. Як і звички.

— Ці шторми нам всю путину попсували, — скаржився нашому капітану. — Косяк азовської хамси від Утрішів пішов на південь, зараз вже десь у районі Піцунди. Деякі косяки спустилися аж до Сухумі.

Тож флагман перш за все пильнував, щоб промисловий флот «не лазив за паркан» — північніше 43-ї паралелі, й не виконував план за рахунок азовських переселенців. Азовську хамсу, яка зимувала на чорноморських курортах, ловити було зась, бо у неї саме був період ікряних любощів. А хто ж, крім науковця-іхтіолога, азовську хамсу від чорноморської відрізнить? Це дві раси одного виду. Ну, як ми й китайці чи негри. Але стати хамсовим расистом було дуже складно, бо впевнено їх розрізняли лише два м.н.с.-и з Інституту біології Південних морів, і один із них сидів на «Кішці», а інший — на «Контурі». І нас зривали з приловлених рибних місцин під Батумі й посилали на північ пасти азовську хамсу й відганяти від неї нахабних промисловиків. Псували ці ненажери-промисловики нам весь бізнес, одне слово.

А суден промислового флоту на хамсову путину збиралося тоді з усіх усюд до чорта. І з Маріуполя, і з Бердянська, і з Керчі, і з Севастополя, і з Херсона, і з Одеси, і навіть — з братушечної Болгарії коли-не-коли. Ну і грузини усі, які були в наявності, звісно, — це були їхні води. В штормові дні сірі, з білими рубками, биті іржею сейнери забивали басейн рибного порту «під жвак», як кажуть моряки, — води за дерев’яними палубами й іржавими бортами вже не було видно. Пакувались до причалів, швартувались до чужого борту, і варто було затриматися в морі після оголошення штормового попередження, як усі місця під причалами вже було зайнято меткішими пароплавами й на берег доводилося перестрибувати через п’ять-шість бортів.

Сейнери коптили небо камбузними плитами, які ще на вугіллі працювали, наповнювали субтропіки специфічними пахощами прілих капронових сіток і невигойним духом чорноморської хамси, що в’їдався у куфайку та в шкіру. Такий самий духмяний натовп у теплих рибальських куртках з грубого брезенту, ватяних штанях зі шлейками та високих рибальських чоботях вихлюпувався у місто через прохідну порту. Це була якась орда. Чи єгипетський епос про нашестя «морських народів» на дельту Нілу. Якби не пильний медвитверезник через дорогу від портової прохідної, навіть не знаю, як грузини від цих навал відбивались би. Думаю, що в штормові дні медики-карателі виконували свій план на двісті відсотків.

Якщо хто й не мав жодних шансів відбитися від цих новітніх варварів — це була, знову ж таки, чорноморська хамса.

Самборський довго обмірковував нашу ситуацію, а потім запропонував капітанові заплатити флагману хабара, щоб на Північ послали не нас, а «Контур». Ну що? Чому дурня? За звичаями порту!

* * *

Будь-яка рейганоміка потребує взаємної довіри. Навіть сумнівний браконьєрський промисел. Суспільства, де кожен жде від іншого лише кидка й намахалова, приречені на вимирання. А Грузія, попри все, існувала вже понад тисячу років. Інспектор Резо ні краплі не сумнівався, що ми платитимемо йому належний оброк з кожного червонокнижного хвоста навіть після того, як він сам пересів на інше судно. Куди ми подінемось, якщо все одно здавали ми рибку велику та маленьку на бригади Летючого Отара та його неголених друзів, які справно відраховували подушне та звітували про кожен хвіст — вага в кілограмах, зріст у сантиметрах. Рейганоміка — то контроль та облік.

Тож Резо просто приходив на борт, коли ми були в порту, і навіть капітана не турбував — одразу йшов до банкіра Самборського. Отримував свого хабара, дякував, бажав успіхів у риболовлі та йшов шукати професора-репетитора для сина чи куди там ще йому треба. А Самборського, як справжнього одесита, душила жаба з Куяльницького лиману. Одеська рейганоміка, як відомо, з дитинства побудована на геть інших принципах. В Одесі — не зівай, Химко, на те й Привоз. Хай ти навіть весь із себе рибінспектор з чорним пістолетом. Тож працювати з якоюсь лівою бригадою, яка нам трапилась серед хвиль та ще й у човні із заглохлим мотором, запропонував капітанові саме наш банкір наук. Мотор їм наші механіки полагодили, човна взяли на буксир. І Самборський почав втілювати свої підступні плани:

— Ви нас не знаєте, ми вас не знаємо. Білугу (мова йшла якраз про величеньку, аж королівську, рибину кілограмів на 200) самі взяли на снасть у морі. По руках?

У малохольній бригаді якимось дивом не було жодного грузина, самі місцеві росіянці, на що Самборський і розраховував. Нещасний, він навіть не здогадувався, що відсоток з тіньового прибутку сплачують рибінспекції не тільки летючі заготівельники на «Казанках» та «Кримах», але й та торговка на базарі, яка патрає рибу та коптить з неї балик. Нас попалили наступного ж заходу в порт.

Ніхто не вміє вдавати здивування краще за одесита.

— Яка білуга? — переконував інспектора Самборський, задираючи брови аж понад оправу окулярів.

— 200 кілограмів, 175 сантиметрів, — казав її паспортні дані Резо. — Самборський, не клей дурня. З тралом в мене на промислі працює всього два судна. «Контур» саме стояв у порту. Ваша рибина.

— А ось не треба! — ображено підсмикував зрадливі джинси наш парламентер. — Не треба мені шити сторонню білугу!

— Надурив? Да? Скільки ти там намухлював? Сто рублів? Гордишся собою? Ну, дивися, я тебе попереджав! — розлючений Резо як ніколи був схожий саме на злого ковбоя з фільму. — В тебе є три години, щоб передумати й покаятися!

— Мені нема в чому каятися! Не знаю я ніякої білуги! — гнув своє Самборський і ображено поправляв на носі окуляри.

* * *

Якщо я скажу, що через три години перед нашим бортом вишикувалася уся Ревазова рать, усі ті жителі Поті, які завдяки складним та заплутаним міжнародним морським законам та радянським підзаконним актам мали право прийти на судно й компостувати мозок капітанові, це буде перебільшенням. Бо через три години до нас на борт приперся лише старенький ввічливий дідусь санітарний лікар зі своїм портфелем системи саквояж. У краватці, в чорному береті та сірому плащику, ввічливий:

— Пане матросе, потрудіться викликати капітана…

— Пане кухарю, де ваш кухарський ковпак та біла курточка?

— А яким розчином ви миєте камбуз? 10 % розчином хлорки? Чудово! А скажіть-но, молодий чоловіче, 10 % розчин хлорки — то 10 частин води —1 вапна, чи 9 частин води — 1 вапна?

За п’ятнадцять хвилин такого ввічливого спілкування наш Хачапурідзе вже почав затинатися й ганяти кругами довкола рубки. Старпом вирішив, що дешевше буде дідуся нагодувати борщем, ну і до борщу, ну і з собою тормозок, ну і промокнути підпис на акті огляду промокашкою з профілем вождя відповідного кольору. Старомодний дідусь писав, звісно ж, чорнильною ручкою із золотим пером.

— Ну, якщо ви так наполягаєте, — ввічливо погодився на півсотні «Іллічів» і сховав їх у шкіряне портмоне, хоча ніхто начебто й не наполягав особливо. Просто — шанували звичаї порту. Акт дідусь так і «забув» на столі в кают-компанії, головне, що не забув тормозок.

— Оце і вся твоя рать, Резо? — із задоволенням порвав той акт старпом і пішов заспокоювати кухаря, який усе ще затинався й міг пересолити котлети, чого на пристойному судні допускати категорично не можна.

Краще б він промовчав. Бо різні перевіряльники потягнулися на судно просто косяком. Хижим, акулячим. І це був зовсім не безпечний чорноморський катран. Не всі гуртом, день за днем, якось наче й непомітно в трудових буднях, але варто нам тепер було заскочити в порт, як хтось та припреться. Ми навіть відмовилися від свого блатного місця під морвокзалом, намагалися загубитися серед сейнерів у рибному закапелку, але вони знаходили нас і там.

Прикордонний наряд з собакою шукав у нас на борту якогось порушника прикордонного режиму, тріумфально виявляв, що нашому матросові Віктору Івановичу три дні тому виповнилося 25 років, а він ще досі не вклеїв до паспорта відповідне фото…

Портовий наглядач знаходив у нас чотирнадцять невідповідностей правилам Регістру Союзу РСР, для усунення двох з яких потрібно було ставити судно в док…

Пожежний інспектор задумував провести планову тривогу в порту, помістивши саме наше судно в епіцентр умовної пожежі, оточивши червоними пожежними машинами, обплутавши шлангами й брандспойтами, як морський змій Лаокоона, щоб вже точно не вирвались…

Митники відпрацьовували нас на якусь контрабанду, хоча ми були каботажним судном, й навіть не думали закривати кордон, бо, бачте, був сигнал…

Навіть сам капітан порту повадився приїздити на наш причал «на каву» до нашого капітана на своїй рідкісній в ті часи іномарці з дизельним двигуном, і щодня несподівано виявлялося, що в нього порожній бак, просто з порту тепер не виїде, хлопці, виручіть, хоча буквально вчора ми заповнювали йому той бак судновою соляркою під жвак…

І кожен візит цієї портової раті завдавав невигойних ран бюджету нашого підпільного синдикату, ми ризикували ще й доплачувати цій сарані вже з офіційних наших зарплат. Тож коли на судні, наче нічого й не стряслося, знову намалювався Резо, капітан та старпом аж прожогом вискочили на палубу, щоб перехопити його ще до каюти Самборського. Але той саме виліз зі свого трюму на божий світ і підтягнув джинси.

— Вибач, Самборський! — несподівано сам пішов на мирову Резо. — Це була не ваша білуга! Ці зальотні щєгли божаться, що на снасть її взяли. Та рятувальники якісь з пансіонату. Знайшлися, куди дінуться? Вибач!

— Резо, так може б ти тоді того. Відкликав свою сарану? Ну, непорозуміння ж, — обережно запропонував капітан.

— Не можу, шені черіме. Я всього лише сказав їм, що у вас є. Далі вони вже самі. Вибачте, бічо.

Тож коли на флаг-строку в радіорубці капітан Атамас ніби ненароком став випитувати у флагмана, чи не можна нас замість «Контура» послати на Північ, під Сочі, сторожувати 43-тю паралель, я одразу зметикував, що готується організований відступ, й переповів на містку старпомові, щоб готувався. Мене виставили, знайшовши причину, з радіорубки, але я ще почув тренованим радистським вухом, як флагман, із кавказьким акцентом, сказав:

— Ну, якщо ви так наполягаєте. Звичаї, самі розумієте, порту… — мабуть, прилипучий не тільки кавказький акцент, але й гроші.

Коли я повернувся з капітанського містка, розшукавши потрібний вахтовий журнал, флагман вже розпікав нашого капітана:

— Пацани якісь. Ви думаєте, ми чому «Контакт» на «Петра Кішку» перейменували й на півроку в ремонт в Херсоні поставили? Ми ж не можемо перейменовувати вас кожен місяць!

* * *

Отож, усе йшло до того, що Новий рік ми зустрічатимемо вже в Керчі, а цей наш захід у Поті — останній, принаймні в цьому році.

— Ти як хочеш, Марконі, — сказав старпом. — А я без мандаринів у сім’ю не повернуся! Пішли на базар!

— А як же прохідна? Ти певен, що Грузія вже план по цитрусах виконала?

— Там побачимо!

Але і бачити нічого не довелося. Базар уже розбігся. Вітер ганяв сміття в порожніх торгових рядах, і тільки в дальньому закутку якісь діти гір продовжували дегустувати вино з десятилітрової плетеної сулії, виголошувати тости й пригощати всіх, хто зазирнув на вогник. Пригостили і нас, чого вже там.

Сумні та невеселі плелися ми назад на судно, за мостом через Ріоні звернули не на ту вулицю і несподівано опинилися в приватному секторі. Будинки тут були всі солідні, двоповерхові, з майже пласкими, критими черепицею дахами й галереєю довкола всього будинку на рівні другого поверху. Вже пізніше, з Паустовського, якому теж не дуже пощастило в Поті, я вичитав, що раніше Ріоні розливалася щороку, а всі мешканці просто переселялися на другий поверх і виходили з човнів просто на ті галереї. Та поки я роздивлявся архітектуру, старпом займався ділом.

— Дивись, Марконі! В них у кожному дворі мандарини ростуть! Давай попитаємо на продаж. Казав же, без мандаринів до дітей не вернуся!

Мені досі дивно, чому та стара пані в одному з будинків не злякалася нас запустити у двір. Хоча тоді було якраз дивно, чому вона так перелякано на нас дивиться. Подумаєш, два якихось вар’яти, пузатий та цибатий, у смердючих рибальських куфайках і чоботях посеред ночі в обійстя ломляться. А я ще й, до того ж, вже місяць бороду не голив — викапаний абрек, аби не рудий. Але вислухала, зрозуміла, чого нам треба, сторгувалися. І ящики в неї були. Сказала лише:

— Тільки, прошу вас, хлопчики. Не могли б ви нарвати, скільки вам треба, самі, — і пропустила нас у сад, кутаючись у свою вовняну хустку.

Мандариновий сад був густим, духмяним, як Новий рік, і колючим, як кактус. Збирали навпомацки. Я ледь око собі не видряпав. Потім вирулювали назад на знайомий проспект, що впирався в портову прохідну, примостивши на пузо по ящику. Брешу, то Григоровичу зручно на пузі нести було, я тоді ще через живіт спину чухав, попри всі старання кухаря Хачапурідзе, часто зупинявся й просив перекуру. Зате одразу на проспекті нас ледь не задавив особисто капітан порту на своєму дизельку. Упізнав, повернувся заднім ходом і сказав:

— У порт? Кидайте свою тару в багажник, бічо. Підкину.

Так, з вітерцем, примчали ми просто під трап через широко розчахнуті ворота порту. І без жодного огляду — ворошиловські стрільці, упізнавши машину, звично брали під козирьок. Так я досі і не знаю, чи виконала того року Грузія план по мандаринах.

А на борту вже був переполох.

— Так, двоє знайшлися, — резюмував капітан Атамас і сердито зиркнув на старпома. — Самборський пропав. Пішов проводжати Резо до прохідної і пропав. Уже б давно знялися в рейс, якби не цей бардак на борту, старпоме.

— В ресторані на морвокзалі шукали? — по-діловому спитав старпом, наче нас двох щойно теж не обшукалися.

— Шукали. Нема.

— Ну тоді місце зустрічі змінити не можна, — впевнено заявив старпом. — Тільки доведеться викуповувати…

І точно! Коли ми повернули за прохідну, почули їх раніше, ніж побачили. Резо та Самборський у простирадлах, схожих на тоги римських патриціїв, сиділи перед заґратованим вікном медвитверезника з того боку ґрат і проникливо виводили «Де ж бо ти, моя Суліко»: рибінспектор — грузинською, а науковець — одеською мовою.

* * *

Мабуть, варто було б ще розповісти, як Самборський не встеріг 43-ю паралель, просто написав двозначну й не твердо заперечну радіограму щодо азовської хамси, яка маскувалася під чорноморську, й увесь той варварський флот з усіх околиць Чорного моря ломанувся під Сухумі «виконувати план». На нашій, можна сказати, українській хамсі, та ще й під час її риб’ячих любощів. Бо всі наші браконьєрські забави були дитячими іграшками порівняно з отим радянським «плануванням від досягнутого». Треба тобі та хамса чи корів нею годуватимеш — ніхто не переймався. Аби лиш доповісти в ЦК, що більше, ніж минулого року. І так сімдесят літ.

А рибалкам який план не спусти — все одно перевиконають, бо ці злі неголені мужики без особистого життя зібралися на промисел гроші заробляти, а не горобцям дулі тицяти. Міг написати ще й про таке, але напишу про інше, це нехай лишається на совісті Інституту біології Південних морів.

Напишу, що коли 31 грудня того ж року вивалився з аеропортівського автобуса в Києві, на Бессарабці, мандаринний ящик старої потійської пані, який відбув уже три перевалки в Керчі та в Симферополі, нарешті не витримав і луснув. Дошка відірвалася якраз знизу. Я притримував її рукою і йшов додому. А мандарини все одно знаходили шпарину і котилися вниз бульваром Лесі Українки. Я повертався додому, а за мною тягнувся мандариновий слід.

Усе в житті недарма. Навіть каботаж. Моя донька потім так згадувала ті часи:

— Коли татко працював на нашому морі, щомісяця приїздив додому і завжди привозив мені мандаринки.

А, і ще таке. Першого січня я вибрався в новий універсам на Печерській площі, той, що тепер звуть «барабан», і побачив у рибному відділі, в акваріумі, худосочний витвір радянських генетиків. Бестер — гібрид білуги та стерляді. Без ГМО, як зараз кажуть. На живу вагу — вдвічі дорожче, ніж уже балик у тієї грузинської торговки після всієї рейганоміки і всіх належних хабарів.

Чому розвалився Радянський Союз? Ось тому.


Київ, 2015

День медика

На рибах і зорях

Гойдає шаланду:

Три греки Одесі

Везуть контрабанду.

На правому борті,

Де прірва відкрилась,

Янакі, Ставракі,

І тато Сатирос.[8]

Едуард Багрицький, 1927

З рейсу на Пірей в нас ще залишався мішок макаронів. Рейс був такий дикий, що з екіпажів двох сістер-шіпів, які зараз відстоювалися в Херсоні під причалом рибкомбінату, залишився хіба що один. Нас ледве не арештували в тому Піреї, на зворотному шляху за Босфором нас прихопив батумський вітерець штормової сили, який розігнав чотириметрову хвилю через усе море, ми ледве вгамували бунт вірменських туристів на борту, які всі як один волали: «К берегу давай!» — і хапалися за столові ножі, бо всі інші вони вдало розпродали на пірейському базарі. Та ще й грошей нам за цей дикий рейс ніхто не заплатив. Якби не контрабандна горілка, взагалі був би голяк. Тож не дивно, що одразу після приходу в Херсон від нас чкурнули не тільки чудом порятовані вірмени, але й обидва капітани та інші слабаки, які вважали, що життя моряка сповнене лише курортним повітрям та дзенькотом грецьких драхм і впевненістю в завтрашньому дні, й ніколи не буває в ньому чорних смуг, які на професійному сленгу звуться «прогар».

Далека київська управа теж, схоже, ще не оговталася від такого епічного пшику й геть забула про два своїх пароплави, за цілий місяць не надіславши нам жодної цінної вказівки, не кажучи вже про зарплатню чи «котлові гроші».

А пароплави — така вредна скотина, біля якої щодня треба поратися, їх не можна просто замкнути й повісити на дверях табличку: «Райком зачинено, усі пішли на пляж». Вони від цього геть виходять з ладу й виводяться з експлуатації, тонуть під причалом і потребують потім ремонту. А ми були щойно з отого ремонту, капітального, муха не кохалася, надії на взаємовигідну експлуатацію в нас ще залишалися. Бо як там той казав: буде пароплав — буде і пісня? Тому й не розбігалися, стояли вахту та колупалися потихеньку по завідуваннях: механіки щось там підварювали та перебирали (їх дуже вдало залишилося двоє, стармех Володька з одного пароплава і другий механік Ігор — з іншого), боцман Олег та матрос Юрчик підфарбовували білі борти зі шлюпки (фарба була з одного пароплава, а валики й пензлі — з іншого), останній штурман — вайлуватий старпом Серьога — займався коректурою путівних мап, а що обидві кухарки теж втекли та в провізіонці залишалися самі макарони, яких не зіпсуєш, — куховарили по черзі. Того дня була моя. Що не кажи, поки працює камбуз, пароплав живий. Хай навіть один камбуз на два пароплави. І замість кухаря макарони жменями відміряє начальник радіостанції.

Тож початок цієї історії мені дуже легко відновити аж до дня на календарі. День медика. Третя неділя червня. Ми традиційно поснідали макаронами в кают-компанії «Фобоса», традиційно заварили чифір без цукру і почали традиційні моряцькі розмови за життя, бо велика робота починається з великого перекуру. Мовляв, як несправедливо влаштоване життя кораблядське. Маємо аж два пароплави. Та суперлайнери, що там казати. Каюти на 20 пасажирів, трюми на 50 тонн, всі діла. Більш того, навіть лівого пального повні танки встигли з переляку закачати. Ось хоч зараз бери та йди в рейс…

— Тільки, я вас прошу, не на Пірей, — вставив боцман Олег. Всі загиготіли.

…Йди в рейс, гроші греби лопатою. А ми натомість чаї без цукру ганяємо. Бо якийсь нехороший чоловік спер чи не півмішка солодкого піску з камбуза «Фобоса» одразу після рейсу…

На цих словах боцман чомусь гикнув і заходився гортати відривний календар на переборці. Він же колись його і повісив був у кают-компанії. Боцманові, щоб не стати алкоголіком, дуже важливо знати, за що сьогодні п’ють. День танкіста там або день бульдозериста. А без пристойної підстави синячать забалківський самогон лише кончені аватари.

…А проте пароплав — то і є правдива стаханівська лопата для заробляння грошей. Будь-який. Робота знайдеться для будь-якого, навіть для підводного човна. Не кажучи вже про два таких супер-пупер лайнери з пасажирськими каютами та трюмами. Трюмами, боцмане! Каютами, чифе! Коли ми на набережній під готелем «Фрегат» стояли всю зиму, кілька разів до нас якісь грузинські базарники шастали, шукали, чим би вантаж на свою Джорджію відправити. Голодно в них там зараз і не солодко, війна і неспокій. А коли нервуєш, їсти ще й як хочеться. Та капітан наш вперся — і ні в яку. Крига, мовляв, у лимані. Хоча кригу ту криголами щотижня били, чистили канал. От що значить — з пасажирського флоту був мужчина. Тільки на пасажирах якихось заробляти і знав. Якісь парочки переночувати просилися, бо в готель їх без штампа в паспорті не пускали. І наш бувалий пасажирський капітан це одразу зметикував. Хіба кохання вимагає штампа? Йому досить ключа від порожньої пасажирської каюти. Як за номер «люкс» з них лупив, пройдисвіт! А нам потім простирадла в машинці пери.

— Японський бог! Так завтра ж — День медика! — перервав цей лінивий трьоп боцман Олег, догортавши до потрібної сторінки календаря. — Я зараз!

І так, нічого нікому не пояснивши, чкурнув з борту на причал. Ми лише продовжували флотську травлю, мовляв, до знайомого начмеда в поближнє морехідне училище наш дракон полетів, щоб той начмед виставлявся медичним спиртом. Але, мабуть, щось пішло не так, бо боцман зник надовго, тож ми просто розповзлися по роботах. Я — головну антену з мідного тросика ремонтувати. Щоб швиденько знову натягнути її між щоглами і ніхто не злямзив. Кілограмів двадцять щирої міді, жартуєте? Та всім було що робити, я ж кажу.

Чим вище на щоглу залізеш — тим далі видно. Горизонт поширюється. Тому не дивно, що коли на прохідній рибкомбінату загавкали собаки, я перший побачив двох мандрівних грузинів на причалі, як китобій-дозорець з «воронячого гнізда». Дрібненький кругленький батоно в літній ментовській формі з крислатим кашкетом у білому чохлі й міцний двометровий бічо в цивільній одежині — його дрібненький використовував для носіння барсетки. Така в них була тоді мода на джур-барсетконосців. Я про всяк випадок викликав на палубу старпома.

Грузини спочатку відправилися до рибальських суден, що стояли під причалом поперед нас, про щось довго розпитували вахтових матросів, а потім цілеспрямовано попрямували до нашого трапу, де вже ошивався наш останній старпом Серьога Віталійович.

— Ґдє капітан? — почав діловий грузин одразу з посутнього.

— Ну, я за нього, — недовірливо розглядав прибульців старпом. Знову, мабуть, боцман в ментовку загримів, з нього станеться. Але чому тоді мент грузин, та ще й полковник, та ще й у білому кашкеті? Це якимось Остапом Бендером у кашкеті міліціянта з гербом Києва попахувало. Чи піснею про Міміно.

Грузин так само недовірливо оглянув старпомові тропічні лляні шорти, агітаційну американську футболку «Джойн зе неві» і шльопанці на босу ногу. На користь Серьоги говорило тільки те, що він розслаблено байдикував, поки всі інші навколо шурхотіли, як бджілки. Мабуть, цього виявилось достатньо, щоб визначитись, що таки він тут старший.

— Капітан, Поті єхать надо. Сахар двє фури вєзті. Документ впорядкє. Когда сможєшь єхать? Сколько дєнєг? — полковник одразу брав бика за роги.

Старпом з полегшенням зітхнув. Боцман на волі, все інше — робочі питання. І запросив гостей до каюти. Бо говорити про 50 тонн цукру на Поті не за келихом представницької розчинної кави в каюті, а просто на причалі, на флоті вважається непристойним. Як і заморська розчинна кава тоді ще вважалася шиком, блиском і форсом флотським. Коли воно все змінилося, чому зараз все навпаки, і знову всі люблять каву мелену, хто його вже розбере. Втім і та, на той момент крута, кава була без цукру. Але схоже було, що Провидіння почуло наші скарги на злу долю на дієтичному сніданку і намагалося одним махом вирішити наші проблеми не тільки із зарплатнею, але і з цукром до чаю. Дві фури цукру на Поті. Жартуєте? Скільки ж це буде в купонах? До Поті того миль шістсот… 710? Ну ось, треба в табличці портів глянути. А поклич-но мені стармеха до каюти, моряк. Тут без вищої математики не обійтись.

З кавою ще так-сяк. Ну було так, стало навспак. А ось з купонами якраз зараз найбільша складність. Скільки не напиши, навіть Борис Бурда не пригадає, багато це тоді було, чи мало. Навіть курс долара з архівних записів Нацбанку нічим не зарадить. Бо, по-перше, долар в тому році ще не ходив між люди вільно, та й купони лише щойно надрукували в Канаді і ввели в обіг у Неньці. А по-друге, 20 доларів на початку 90-х і 20 доларів зараз — то геть різні гроші, хоч у півлітрах, хоч в біґмаках, хоч у тоннах дизпалива їх вимірюй. Судячи з усього, запропонованої грузинами торби грошей виявилося настільки достатньо, що старпом Серьога так і не признався, що капітана в нас нема. Думав, головне вдарити по руках, а там якось устаканиться. Капітанів далекого плавання у цьому Херсоні мало чи що? Місто двох морехідних училищ. Знайдемо варяга з потрібним дипломом. Коли там ще в той рейс? Грузини ж геть несподівано одразу заплатили завдаток на пальне і продукти, барсетка добряче схудла. І одразу проявили себе вкрай непосидючими фрахтувальниками. А чого кота за хвоста тягнути? Готуйтеся цукор вантажити, зараз камази підженемо. Ну, по руках. Митницю й прикордонників замовляють вони самі. На завтрашній ранок.

Отож мрійте обережно, пацани. Лише годину тому ми ще сиділи й горобцям дулі тицяли, на життя скаржилися, а тут — раз, і всі мрії збуваються. І це, виявляється, такий напряг, не знаєш, куди спершу бігти і що наперед намилювати. Де цей боцман завіявся? Кого взяти в рейс кухарем, скільки харчів купувати? І головне, де, хай вам чорт, ми до ранку знайдемо капітана?

* * *

Але це, виявляється, збулися ще не всі наші мрії, попри те, що були вони взаємовиключними. Все, або нічого, сказало Провидіння. І викручуйтесь, як знаєте. Бо десь за годину на борт повернувся-приперся боцман. І не один, а з двома групами студентів-медиків. Точніше, студенток. Медсестра в медсестру, одна одної кровомолочніше, тільки облизуйся. Він їх перестрів просто під медучилищем, загітував на річкову прогулянку на суперлайнері херсонськими плавнями їхню старосту. У вас же, мовляв, професійне свято, нехарашо без круїзу, і вже зібрав зі студенток та їхніх хахалів-медбратів дурні гроші.

— Ну, чого ви, пацани? Ну, самі ж замовляли. Цукор? Вантаж? Поті? Ну, так у нас же два пароплави! — у логіці нашому боцману не відмовити.

Стармех Володька був страшенно бувалий моряк. Йому було аж сорок років, як Джеймсу Куку в Австралії. Людина, куди не кинь, досвідчена, з модним на флоті черевцем. Боцмана він несподівано підтримав. Грошей взад, мовляв, у дракона все одно вже не віднімеш, я його знаю. А ми вдвох з ним запустимося і на «Деймосі» медсестер покатаємо. Заодно й продуктами на обидва судна затаримося в магазині портовому. Нам шампані й ананасів, вам каші геркулесової. Та потрібні дівкам ті плавні, вони ж не орнітологи. За годину понапиваються, заспівають Альону Апіну про електричку і по каютах парочками розбредуться, поснуть. І ось тоді ми тихенько, на малих обертах, знімемося і повернемося до причалу. Я перескочу на «Фобос» і в рейс піду, а Олег нехай залишається сторожувати і вранці вже з ними якось розбирається. Як вам план? Як я вже зараз розумію, не останню роль в підступному плані Володьки відіграло те, що саме йому не треба було мішки з цукром по сходні у трюм на горбі таскати, самі впораємось. Нам — цукор. Йому ж — сестри Гіппократа й амарето. Хто на що вчився. До того ж він досвідченим оком одразу порахував, що медсестер більше, ніж медбратів. Може, ще якісь смаколики обломляться.

Аж тут і камази на прохідну приїхали, сигналять, не до галасливих пасажирів уже. Старпом зіщулився, але підступний план стармеха Володьки схвалив. Куди подітися? Що характерно, в здатності пароплава маневрувати і знаходити фарватер поміж комишами без жодного штурмана, з самим боцманом на стерні, він ні на хвилину не засумнівався. Таки знав щось про штурманів і боцманів. У тому, що ми вчотирьох: радист, механік та два матроси (матрос Кирюха, щоки скоро ніс задавлять, саме з київського поїзда доїхав, з корабля на бал, тобто навпаки) — знічев’я перекидаємо п’ятдесят тонн цукру в трюмі, він теж не засумнівався. П’ятдесят тонн — то тисяча мішків усього. По 250 на брата. А хлопці ж ми в нього які? Орли, випробувані Піреєм! Не скигліть. Йому он ще в портовий нагляд відхід брати, а потім капітана та кухарчука на рейс шукати, і він не ниє. Може з кимось охочим помінятися, до речі. З нього вантаж, а з нас капітан. Ми перезирнулися і не пристали на цю благородну пропозицію. Ні вже, Серього. Хто на що вчився. Зустрінемо портовий нагляд, не чіпатимемо його, він твій. Хоча вантажити 50-кілограмові лантухи на спинах жодного з нас, якщо чесно, в училищі теж не вчили. Розповідали щось на парах наївні викладачі про автоматизацію, вантажні крани, палети, контейнери та боббі-кари. А на реальному виробництві он яка логістика, як у часи Магеллана й адмірала Чічагова — на горбі в трюм.

* * *

Я знаю одне. Коли був рибалкою, ножем нашкерив на траулері в Атлантиці риби ще й на своїх дітей. А потім, у казкові 90-ті, завантажив, перевіз та вивантажив на причали в Грузії стільки цукру, що його вистачило б ще моїм онукам, навіть якби вони вирішили відкрити невеличкий кондитерський цех. Ні, «Рошен», мабуть, не потягну. Це ж ще Липецька фабрика.

Ніщо, скажу я вам, так не підвищує самооцінку мужчини, як здатність підперезатися широким, як у штангіста, шкіряним паском, крякнути, впертися, рвонути, підважити, за ніч перекидати з причалу на борт сотню тонн ХАРЧІВ. Забити ЇЖЕЮ трюм під жвак, під саму його кришку. Цупкими та липкими джутовими лантухами, від яких навіть піт вже солодкий. Видихнути, розпити пляшку горілки в кают-компанії і вже розслаблено перерахувати отримані від стивідора хрусткі купюри та недбало запхати їх в нагрудну кишеню моряцької роби. Ці розцінки в чорноморських портах я пам’ятаю мускульною пам’яттю, а не цифрами на калькуляторі. Чотирнадцять доларів за перевалку тонни з причалу на борт. Десь по сотні баксюків на ніс за ніч роботи. А чого ж, можна жити. Викладачі універу отримували тоді вп’ятеро менше. За місяць. Тож можна себе поважати як людину, що в цьому житті непогано влаштувалася і не пропаде. Особливо, якщо ти весь цей кач і бодібілдинг ще й сам замутив.

Все так, але існують ще на світі злі люди-докери, які теж хочуть їсти і збивають ціни. У цих грузинських рейсах важливо було виторгувати оту перевалку силами команди, два завантаження і два вивантаження на рейс, 400 баксів на ніс, і хоч трава не рости. Саме в грузинських рейсах. Бо у світовій торгівлі це моветон, і світова профспілка транспортних працівників починалася з того, що домовилася: моряки не вантажать суден, а докери не ходять у море і підтримують страйки одне одного.

Але в Грузії було не так, ніяких профспілок, феодалізм надворі. Тож — крякнули, вперлися, отримали. І рахуйте потім свої ставки фрахту й тривалість рейсу хоч до діареї. То вже потім судновласник розрахується з командою, якщо не прогорить і не прокине. А за вантажні операції фрахтувальник платить на місці, на борту. І наперед. Головне сторгуватися з ним, щоб не наймав місцевих.

Я так розписався зараз, наче шкодую за тими часами, і весь із себе одеський бендюжник. Може, потім я таким і став. Приїздив додому, казав дружині: «А пішли-но в філармонію». А вона ображалася: «Чого матюкаєшся!». А вже, бляха, й не помічав за собою, бляха, що вже й говорю, як бендюжник.

Але це був перший наш грузинський рейс, нічого такого ми ще не знали, не встановили навіть дослідним шляхом, скільки діб той цукор виходить боком після такої романтики. І скільки грошей за цю некваліфіковану працю може втішити дипломованого радиста, якому Статут забороняє брати до рук щось важче за сім кілограмів. Але молоді-зелені, а торгувалися з грузинами до останнього, найбільше наполягав худий, як бусол, і такий самий довгоносий механік Ігор, ніс в тавоті, і виторгував-таки в полковника непогані гроші й що вивантаження в Грузії — теж наше. Ось звідки в нього ця хватка взялася, перший же рейс механіком-вантажником?! Навіть отих грубих шкіряних пасків у нас ще не було.

Але ми крякнули, вперлися, підперезалися, чим було, і потихеньку-помаленьку до вечора перекидали-таки до трюму оті два камази цукру. І отримали розрахунок, і розпили переможну пляшку казенки з козирком (теж пояснюй тепер молоді, навіщо горілці був потрібен козирьок), і побачили, що це добре. Аж тут і старпом повернувся. На бровах. Але зі щитом. Тобто — з капітаном.

* * *

Уся світова пригодницька література повна страшних історій про молодих хлопців щойно з села, ласих до дармового шнапсу, яких в портовому шинку підступно підпоїли злі моряки, й прокинулися ті селюки вже в морі матросами. І з підписаним контрактом на 25 років хлотської служби. Але не пригадую, щоб хоч в одній книжці, хоч Жуля Берна, хоч Джека Лондона, хоч Миколи Трублаїні, таким чином на судно завербували цілого капітана. Наш Серьога був першим. Капітана Ковтуна він знайшов у пивбарі «Анна Кареніна» на Одеській площі. Той саме ковтав восьмий бокал пива і ні в який рейс зовсім не збирався, навпаки — обмивав щасливо відновлений капітанський диплом, який за якусь провину в нього на півроку були забрали. Портнагляд забрав, портнагляд і віддав. І він же порадив Серьозі Ковтуна наздогнати або шукати вже в «Анні Кареніній» — не промажеш. Та побачиш. Кучерявий такий, рудий, конопатий. У форменному кітелі і з портфелем. Якщо вже нам справді так потрібен капітан на підміну на один рейс, зійде й рудий. Так, він правильно розуміє, це той пивбар впритул до портової залізниці. Вийшов з бару — і одразу хоч під вантажний потяг з морського порту. Зручно.

Уся світова пригодницька література повна страшних історій про гаванський чи пуерториканський ром, який моряки дудлять у таких випадках у портових тавернах з глиняних келихів. Але ми були не в Пуерто-Рико, а щойно з совка. Капітан Ковтун саме замовляв на радощах восьму півлітрову баночку для консервацій із зіпсованим фарбою дінцем, щоб не крали і не здавали на склотару, як вже покрали й побили всі пивні бокали з «Кареніної». Така начебто велика кількість видудлених капітаном «бокалів» пінного напою пояснювалася тим, що в усіх пивбарах автентичного Херсона пиво нещадно розбавляли водою, а для збереження пінності додавали прального порошку. Не намагайтеся відтворити цього на сучасному пивному обладнанні, вийде з ладу. Серьога скривився, але взяв і собі баночку того пива. А потім ще три, а потім ще дві. Все вагався, як до того Ковтуна під’їхати, щоб вийшло оте незабутнє довгоносикове:

— Шерлок Холмс!

— Доктор Ватсон!

— Давайте жить вмєстє у місіз Хадсон!

Це вам і про Довгоносиків уже, мабуть, пояснювати треба? Була така стьобна компашка колись в телевізорі. Скільки їх всього було досі, ніхто порахувати точно не може, бо вони весь час міняли носи.

На щастя, портовий туалет системи «сортир» знаходився по інший бік залізничної колії, а за такої половинної кріпості і подвійної пінності пива скакати до нього по шпалах доводилось удвічі частіше, ніж за нормального споживання сучасного пива відомих українцям сортів. В один з таких забігів через рейки Серьога дуже вдало висмикнув замріяного капітана Ковтуна просто з-під маневрового тепловоза, і це було достатньою підставою для знайомства:

— От же ж бля! Ну його на! Гена.

— Так отож. Серьога. Йди до нас капітаном на підміну на один рейс.

— А що за рейс?

— Та на Поті й одразу назад. Цукор.

— А що за пароплав?

— Та «Фобос». Колишнє госпітальне судно.

— А, отой біленький під горбатим мостом?

— Він. Класний пароплав, поляк. Корпус — оцинкований.

— Бреши більше.

— Гадом буду, цинк.

— По руках. Але стій, а грошей скіко?

— Там розберемося. Не образимо. Але в рейс — вже сьогодні.

— Я, в принципі, додому не дуже й збирався. Тещу з Донецька чорти принесли. Ну, ще по бокальчику пропустити встигнемо?

І вони пропустили ще. Капітан Ковтун ледь дотягнув старпома Петренка просто на борт на плечах і по-батьківськи вклав відпочивати в каюті. Так що хто кого на 25 років завербував, бабця надвоє сказала. Але — канонічно. Ісконно. Ісполать. Будь-який сценарист дурнуватих серіалів про моряків був би задоволений. Аж тут і боцман на «Деймосі» повернувся. Як і планувалося, на малих обертах, щоб медсестер не побудити. Але чомусь заднім ходом. Як виявилося, він так і не розібрався, де вмикається гідравлічна стернова машина, коли її вибило на самому вході в Кошову, тож вцілити у вузьку річечку зміг тільки задом наперед, маневруючи двома машинами. Все ж таки ходити в рейс без штурманів навіть за сучасного рівня автоматизації було ще рано. Вони останні, що розуміються, де потрібний вимикач, і стримують повстання машин.

* * *

У заснуванні Херсона звинувачують зазвичай Грицька Нечесу, відомого також як світлійший князь Потьомкін Таврійський, фаворит однієї німкені з Петербурга. Все, що не вкладається в цю краєзнавчу картину світу, намагаються не афішувати в місцевій пресі. Наприклад, що то за шанці й редути, яким на морське опукле око років на сто більше, ніж збудованій світлійшим фортеці, що їх третього року пацани на мікрорайоні Острів знайшли. І чому оця річечка, рукав Дніпра, називається Кошова, а не Гренадерська чи там Гусарська? Що то за Кіш такий тут стояв? Мовчать краєзнавці. А гідроніми не брешуть. Про те, звідки на поближній бандитській Забалці взялися катакомби, в які іноді після дощу по дах провалюються міські автобуси і які ще давніші за ті запорозькі шанці, в краєзнавців уже точно краще не питати, щоб не порвались їхні ватяні пукани. Ну, а морякам те без різниці. Потьомкін так Потьомкін. Гарний був броненосець. Хоча оце виводиш, бувало, фарбою на кормі порт приписки, домалюєш літери до половини і думаєш: «Княже Григорію, хер ти був правий. Міг би і попростіше якось, без підвивертів, місто назвати. Пояснюй тепер усім, що це з грецької. Півострів по-нашому, а не фалічний символ України».

А Кошова — річка знатна, що тут казати. Вона відгалужується від Дніпра одразу за Морвокзалом, від Нижнього рейду. У неї на вході швартуються до причалів річкові трамвайчики, що везуть дачників на острови посеред Дніпрових плавнів та на Голу Пристань або Цюрупинськ. Тут же, біля дебаркадерів портового нагляду, рейдові катери висаджують на берег ще тверезих моряків з океанських пароплавів, що кинули якорі на плесі Дніпра. А на іншому березі височіє готична будівля яхт-клубу. Далі річка омиває отой Острів, на який ведуть Горбатий та Залізничний мости, біжить до самої Білозерки, де народився кінорежисер Бондарчук. Не той, що лисий мажор, а той що П’єр Безухов у пенсне. І саме на ній, у два-три борти, пришвартовані до сваїв, відстоюються усі іржаві ремонтні пароплави, байдуже сухогрузи «ріка-море» чи рибальські, бо судноремонтних заводів два. Також тут облаштувався річковий порт із портальними кранами, численні пакгаузи та склади, залізничні колії, міліцейський причал, з якого зеків возили колись косити комиш у плавнях, і причали рибокомбінату, на яких і присусідились були «Фобос» з «Деймосом», просякаючи запахом копченої риби. Жвава така, робоча річечка, по якій весь час хтось шастає, не буксир так водолазний бот чи моторні човни з Кузнів (район такий — Кузні, з наголосом на «і» чомусь). Навіть уночі виблискують на її темних хвилях відблиски прожекторів портальних кранів річкового порту й блимають червоні та зелені ходові вогні якогось опівнічного приблуди. «Деймос» — написано на білому борті. Це якраз наші з гульок повертаються.

* * *

О четвертій ранку на Кузнях у приватному секторі зрадницьки співають півні. «Деймос» уже кілька годин стояв під причалом і нікого це не курвило, аж тут якийсь опритомнілий від наркозу медбрат продер очі, вибрався з каюти на верхню палубу посцяти за борт, а «з платформи говорят: ето город Ленінград». Або, як у перекладі Малковича, «то є славне місто Львів». І почався цирк на дроті. Чи й навіть корида на трапі. Ми й не задумувалися ніколи, що в наших медсестер стільки братів.

— Зрада! Повертай гроші! Зліва обходь! — волали якось миттєво пробуджені студенти й гасали по всіх палубах, коридорах, трапах, каютах і кубриках «Деймоса» в пошуках боцмана Олега. При цьому вони брязкали броньованими дверима, матюкалися, перечіпаючись через високі комінгси й набиваючи гулі об переборки, гуркотіли металевими сходами трапів і побудили всіх нас, попри те, що ми спали на «Фобосі». На боці боцмана були: краще знання місцевості і тренована роками флотська спритність у з’їжджанні поручнями трапів на руках. Не намагайтесь повторити цього без підготовки, студенти, копчики ціліші будуть. Але коли до ловів підключилися медсестри, яких джентльмен боцман цурався бити по лобі, щоб прорвати оточення, об’єднаним силам пікадорів вдалося загнати нашого бичка на ніс судна, на бак. Нещасні, вони не знали, що бак — то споконвічні боцманські землі, на яких притаївся форпік з боцманською кладовкою в ньому. Щоб перетворити форпік на форпост, потрібно змінити всього декілька літер.

Оточений боцман Олег схопив з тієї кладовки перший ліпший лінемет і навів на ворогів. Лінемет — то такий ручний варіант гарпунної гармати, який стріляє помаранчевим ракетним снарядом, до якого приторочено чи не сто метрів міцного капронового линя. Його використовують, коли судно не може підійти близько до причалу чи іншого судна в шторм, а швартов чи буксир усе ж треба завести. Та на інший берег Кошової той капроновий линь подати було дитячою справою. Отримати тією помаранчевою довбнею в лоба жодному студенту не хотілося, солідно вона виглядала, як якийсь секретний боцманський фаустпатрон. Особливо, коли не знаєш, що то пінопласт. Почався новий тур «мінських» переговорів.

— Відійшли всі від форпіка на десять кроків, бо я за себе не відповідаю!

— А гроші в тебе?

— У мене, в кого ж їм бути!

— Поверни, і розійдемося миром! Це намахалово! Ми сьогодні ще збиралися шашлики смажити на острові.

— Так смажте тут, під причалом. Хто вам не дає?

— Кароче. Або ми знову йдемо на прогулянку в Дніпро, або через півгодини тут півобщаги кулінарного технікуму. І тоді буде мало місця всім.

— Якого технікуму? — з недовірою перепитав боцман. — Дівки, ну ви що, не могли якийсь пристойніший контингент вибрати? Ви ж майбутні медики! Та я…

— А! Йклмн!

— Бабах! — боцманові довелося застосувати свою зброю, бо підступні кулінаристи намагались обійти його з флангу, поки тривали переговори.

Він гуманно вистрілив не в нападників, а під ноги, в палубу, але цього виявилося достатнім, щоб прорвати облогу й чкурнути на берег за пакгаузи, а там і слід загув у КузнЯх, так та помаранчева ракета заходилася рикошетити від бортів, кнехтів і переборок, обплутуючи переслідувачів міцним капроновим линем. Дівки-медички верещали так, що розбудили не тільки нас, але й нашого фрахтувальника Міхо, того що полковник. Варто йому було невдоволено визирнути на крило містка у своєму білому кашкеті і формі, як із криками «атас, менти!» чоловіча половина круїзу метнулася на берег услід за боцманом, зминаючи сонних матросів «Фобоса». Кирюха наш ні за що отримав ляпаса, ледь висунувся на палубу з надбудови.

— Дівчата! Відставити! — припиняв тривалий вереск стармех Володька. — Це правильні менти. Йдіть собі по каютах, досипайте. Ми м’ясо на шашлики у вас викупимо, щоб не пропадало, якщо хочете.

Ця розсудлива пропозиція не порятувала його від того, щоб дізнатися усі подробиці свого сексуального життя з дизелями і куди він має засунути собі шашлики, бо херсонським дівкам пальця в рота теж не клади, але таки сприяла компромісу в цих складних умовах. Круїз триває під причалом до одинадцятої години, а далі дзуськи, бо на дванадцяту грузини замовили митницю та прикордонників. А з прикордонниками жарти кепські. В них великі чорні автомати й треновані на Альону Апіну собаки. Не забалуєш.

— Студенти вже пішли? — обережно спитав з-поза пакгаузу боцман Олег рівно об одинадцятій тридцять.

Начебто підслуховував подробиці перемовин. А потім одразу почав ділитися якимись своїми черговими напрацюваннями. Хотів, щоб його взяли у рейс, а сторожувати «Деймос» залишили матроса Кирюху, раз вже той так вчасно приїхав. Старпом Серьога аж крякнув, але стримався і завів щось про те, що на рядового моряка судно полишити не зможе. Тільки на боцмана. Нехай вже всі зароблені круїзні гроші, так і бути, йому залишаються. Боцман одразу пожвавішав. Ось воно як буває. Класний ти пацан, Олеже. Не заскучаєш з тобою, весь час якісь приколи і халепи, тільки встигай відмазувати від ментів, завжди є що згадати. Але в рейс ми краще візьмемо когось нудного, без несподіванок. Лише щоб на стерні вахту стояв і не відсвічував. Отакі вони, моряки, нудні люди без фантазії. А тоді ще скаржаться, що нема в нас пригодницької літератури. А звідкіля ж вона візьметься? Ось звідкіля?

Але останній сюрприз цього ранку чекав на нас уже після того, як треновані на нелегалів собаки оглянули пароплав, і прапорщик-прикордонник вже сидів у кают-компанії і звіряв неголені мармизи екіпажу з нашими фото у паспорті. На Грузію тоді досить було радянського-молоткастого паспорта, тож прапорщик не дуже переймався і вже готувався штампувати суднові ролі, коли до кают-компанії зазирнув якийсь незнайомий нам цибатий, стрижений коротко парубок і здивовано запитав:

— А де всі?

Добре, що капітан Ковтун ще так і не встиг вивчити весь екіпаж в лице і строго скомандував:

— Паспорт!

Парубок збентежено поліз у кишеню джинсів і виклав паспорт, прапорщик звірив його з фото, відпустив.

— В каюту і по судну до кінця огляду не вештатись! — строго скомандував капітан Ковтун. — Розпустив вас старпом!

— Ще пасажир? — спитав прикордонний прапорщик.

— Та ні, кухар, — впевнено відповів капітан.

І як у воду дивився. Бо це був останній заблукалий відучора студент. Але ж — кулінарного технікуму. І жодних інших варіантів, окрім як враз згадати усі свої конспекти за три курси, у хлопця просто не залишалося. Бо голодні моряки — злі та небезпечні люди. Краще їх до гріха не доводити.

Заблукалого кулінара звали Лесик. А про голодних моряків йому все популярно пояснив старпом Серьога, вже коли «Фобос» віддав швартови і взяв курс на Грузію. І ви знаєте, непоганий кухарчук виявився, цілком пристойний. Бо коли Провидіння взялося повністю укомплектувати екіпаж для вікопомного рейсу, воно вже не підсуне абикого.

* * *

— Не вірю, — резонно скаже в цьому місці якийсь совковий начальник відділу кадрів, який роками маринував моряків «на бичі», в так званому «резерві», вимагаючи хабарів тільки за те, що посадить їх на судно і відправить в рейс не в якусь бананову Мапутівку, а у вільний порт Лас-Пальмас, на Канари, за дублянками, килимами й двокасетними магнітофонами. Хочеш магнітофон «Панасонік» — готуй хрусткий конверт. Не маєш хрустиків — суши сухарі на пляжі в Аршинцево.

— Не вірю, — скаже якийсь сучасний підфлажний моряк, який вже заманався отримувати черговий конче необхідний грецькому судновласникові сертифікат для роботи на цементовозах, уже кожному матросу персональна канцелярія потрібна, стільки паперів на нього заведено.

А в капітана необхідні документи в портфель вже не влазять.

А вони тут нахапали перших ліпших бичів з херсонських вулиць, навіть до Суворовської не піднялися від порту, і в рейс ідуть. Коли таке було? А було. Спитайте в Колумба. Буває таке час до часу навіть у геть тоталітарних, заформалінених країнах. У часи змін, якими лякають одне одного китайці. Коли руйнуються підвалини й розсипаються карткові будиночки. А в рейси все одно треба ходити.

— Кадри ловили мене, та не спіймали, — підтвердить вам мандрівний філософ Григорій Савич Сковорода. Це радянський моряк був кріпаком, прикріпленим до своєї «управи» намертво. Навіть паспорт громадянина у нього відбирали, даючи натомість «паспорт моряка», по якому й розписатися з якоюсь принагідною медсестрою не вийде, тільки проголосувати за єдиного кандидата від блоку комуністів і безпартійних. Але закінчився ваш радянський час, совки, злазьте. Кадровики йдуть лісом, бо виявилося несподівано, що нікому вони не потрібні, пароплави і без них чудово морями ходять. Портові шинки, наш споконвічний коворкінг, як і колись, чудово заміняють відділи кадрів. Та в усіх людей, які не комуняки, так колись і було. Чи знаєте ви, що Регістр Ллойда названо за лондонською кав’ярнею «У Ллойда», в якій кілька років збиралися капітани, судновласники і відправники вантажів, щоб обговорити неформально і вирішити свої нагальні судноплавні проблеми? І лише через десятиліття це товариство вирішило зареєструватися офіційно? Ну, не пивбар, кав’ярня, так. Але ж принцип!

Податківців та інших фіскалів молода Українська держава теж ще собі не придумала. Навіть митники клонуються якось кволо, ще їх в кожних п’ятихатках не посадили пильнувати, за державу обижатися, сидять лише в портах та на кордонах, діло для моряків звичне. Вдумайтесь — ще жоден Микола Янович не компостував нікому мізки зі своїми «кровосисями» й не ліз у кишеню з касовим апаратом. Комуністи вже пішли, олігархи ще не прийшли. Гроші вже надрукували. Чого ж вам ще треба? Крутіться! Роби, що хочеш, довідок брати ще ні в кого. Можна все. Ну, майже все. Придумав — зробив. Ми ось придумали переобладнати два госпітальних судна на пасажирів, рік життя в судноремонтному заводі вбили, але вже пожинаємо перші плоди — йдемо на Грузію Херсонським лиманським каналом. Пройшли Рвач, і лиман розкинувся перед нами широко, розвівши ледь помітні береги, як рибалка, що показує розмір вловленої позаторік щуки-чемпіонки — ось така! Ні, ось такенна! рук не вистачає! Цар-щука! Від Прогноїв до Станіслава! Але це ще оманлива шир. Мілко тут. Судна мають рухатися вузьким прокопаним каналом, позначеним буями.

— Ближче до буя! Ближче! — командує капітан Ковтун стерновому, споглядаючи в бінокля. — За бровку не виходь! Маяк бачиш? Ось на нього стернуй!

І неввічливо відповісти йому, що дав би він і мені бінокля, може, і я того маяка посеред лиману побачив би. А так — вибачайте, йдемо по приборах. Але грузини обидва якраз на містку, роздивляються навколо, тому кажу дисципліновано:

— Єсть, на маяк! — і стерную, куди бачу неозброєним оком. Радист на «Фобосі» відтепер теж стернує. Оптимізували одного матроса. Таке ось хто на що не учився. Але де й тренуватися, як не в лимані? На маяк, так на маяк! Буде вам Вірджинія Вулф і окрема маленька каюта для кожної леді.

Мене завжди найбільше бентежили оці перші години рейсу. Зібрали братію на борту з усіх усюд, хто в ліс, хто по дрова. А усі моряки, як старі коні, що навчені везти від шинку до шинку й біля кожного зупинятися, — свою справу знають, погоничів їм не треба. Стерновий — стернуй собі. Механік — дизелі пильнуй. Радист — приймай прогноз погоди тридобовий з Одеси. Старпом — пояснюй кухарю Лесику, куди він потрапив і де його речі, але щоб суп з галушками на обід був, насиділись на дієті вже під причалом, хвате. Он матроси Юрчик та Кирюха, поки я на стерні стою, озброїлися лійкою з камбуза і полізли в трюм потрохи цукру з кожного мішка між швами зцідити в бутильок. І не вчив їх ніхто, наче все життя тільки цим і займалися.

І всі при ділі, і всі по вахтах розібралися, а корабель — пливе. Тобто, судно — йде, дотримуймось моряцької термінології. Перші милі на гребний вал намотує. І наче теж дорогу вже знає, як той кінь. Праворуч не треба — там Миколаїв. Пропусти зустрічний балкер з Гвінеї. Та звідки я знаю, з якої? Гвіней тих в Африці розвелось! Бачиш — боксити везе. Червоні, гвінейські. Це все, що моряк має знати. А яка така конкретно Гвінея, то до дипломатів.

Балкер здоровенний, чорний борт нависа над верхівками наших щогл, біла в червоному бокситному пороху надбудова. Розходимось лівими бортами.

— Ось такий би вам цукром навантажити! — підколює батоно Михаїла капітан Ковтун. — Гарний балкерочок, 50 тисяч тонн! Та ще й порт приписки — Батумі. Ваш, грузинський.

— Нєт. В Батумі нє вийдєт. Там другой полковнік. Поґудєть єму можєшь, да? Я виходіл помахаю.

І вже коли за кормою залишиться острів Первомайський, який запирає вхід у лиман, пірнуть у зелену воду останні метри піщаної Кінбурнської коси, що відділяє спокійні лиманські води від бурхливого моря, судно захитається на першій хвилі, відіграє, задзвенить на камбузі якась проґавлена кухарем тарілка, а море, як синій спалах, вибухне ультрамарином в усіх суднових ілюмінаторах — хвилі, самі тільки хвилі й нічого, крім хвиль, до самого виднокола, теж синього, куди не глянь — ось тут і розумієш, за що люди, особливо моряки, люблять волю, а не тісні фарватери, буї, приписи, інструкції, довідки й щоквартальні звіти. В морі на все це насрати.

— Воля! — зашипить хвиля під бортом і старатиметься забризнути аж на крила містка.

— Воля! — видихне вітер у відчинені двері стернової рубки і здмухне якісь нікчемні папірці зі штурманського стола й понесе їх по палубі поперед старпома Серьоги.

Роздолля! Сам обирай собі долю. Стернуй, куди очі глядять. Роби, чого серце просить.

— Ай, Чорнеє море, хорошеє море! Ай, добреє діло, хорошеє діло! — як сказав поет. І зримував те з грудою наживи — коньяку, панчіх і презервативів.

— Горизонт, виднокіл, виднокрай, обрій! — як сказав словник.

— Капітан, ну ти дароґу на Поті знаєшь, да? Нє заблудімся, да?

— Та не переживай, шановний. У Стамбулі, в разі чого, теж цукор потрібен.

І стерновому:

— Лягай на 165 градусів. На Тарханкут. Поки так підемо.

* * *

Крим-Карим-караїм. Країна зайд. Утілення мрій персональних пенсіонерів про гори і море «без мєстних». Скрізь, деінде, в Карпатах, у Сочі мєстні все їм псували. Від них тільки галас. А тут таке щастя — залишились тільки руїни. Крим-крам-храм. Що залишилось у тобі від аборигенів, окрім грецьких і татарських назв мисів? Тарханкут, Херсонес, Фіолент, Сарич. Крим-керим-калим. Ти вже тоді хотів стати островом, начитавшись фантазій Аксьонова. І ніхто не сказав тобі, що всякий Аксьонов — то Гоблін. Поплутали береги та географію з белетристикою. І хто тобі дохтур? Вже й тоді у Криму бузили. Малювали собі аквафрешевий прапор у пику Києву, переводили час на московський, лякали дітей страшними бандерами і обирали президента Мєшкова. Мєшков ховався від страшних бандер на Кіпрі чи у Верховній раді АРК і хворів на дитячу вітрянку. Чи кір? Подумати, саме дитяча хвороба самозванця штовхнула тоді шальку терезів на бік України. Але саме поверталися із азійського заслання справжні господарі, старі люди сказали: треба їхати, бо батьківщина, тож киримли поверталися й персональні пенсіонери неспокійно йорзали у віджатих татарських і грецьких хатах. Бо миси не брешуть: Тарханкут, Херсонес, Фіолент. І Форос до купи.

Тарханкут відкривався вночі проблисками двох своїх маяків. Херсонес бовванів у легкій імлі своїми величними руїнами опівдні. А до вечора ми вже споглядали Форос і говорили з грузинами про Горбачова.

Історія була ще свіжесенька. Ще не з підручника. Лише рік тому останній генсек радянців сидів заблокований заколотниками у своєму білому палаці над Чорним морем. Капітан Ковтун саме був у рейсі, гнав судно з Керчі на Одесу. І погранці, й сторожові кораблі ЧФ старанно відганяли усі судна подалі в море. Миль на десять від берега. Щоб не втік.

І не в радість йому був білий палац і Чорне море, і те, що Раїса-ханум пробила у скелі ліфт прямо на пляж і завезла на той пляж пісок аж із Болгарії, зі Златих Пясців, наш пісок їй не годився. На тому пляжі й знімав своє відеозвернення до нащадків останній радянець. Бо хтозна, як усе повернеться. Лише рік, а вже ніхто не згадає ні слова з того звернення. Чи нащадки слабували на пам’ять, чи слова виявились черговим бла-бла-бла навіть у цей історичний момент. Пам’ятали лише червоне призахідне сонце, скелі в морі і сині хвилі у кадрі. Красота. І приреченість усіх персональних пенсіонерів.

— Слухай, а міг би втекти? В нього ж була величезна урядова яхта «Крим»? Он же вона, білесенька, стоїть зараз на якорі в бухті, — не вгавав наш Серьога.

— Хто ж там тепер замість нього? Як вашого звати? Кравчук? — хвилювались цікаві грузини й цокали язиками. І роздивлялись у біноклі білу двопалубну яхту з супутниковою антеною.

— У мєня тожє будєт такой! — вирішував мовчазний бічо-барсетконосець, і це були чи не єдині його слова за весь рейс.

Ось так складалися віш-листи наших гобсеків — мавпували генсеків. Ніхто з наших майбутніх мільйонщиків ще не був у порту Монте-Карло. Чорний волга, бєлий яхта, красний ікра, вертольот, як у Міміно. Жити красиво. Цікаво, чи в нього є вже та яхта?

— Серього, дарую ідею, — казав капітан Ковтун. — Не треба ніяких рейсів із цукром. Набираємо у Поті охочих генацвале і робимо їм морські екскурсії на Форос. Попит, я бачу, буде.

Погода нас балувала. Штиль, лише де-не-де хитне судно перелякана хвилька. Одеський прогноз був сприятливий. Капітан Ковтун вирішив від Айтодора йти напрямки на Грузію, а не плестись попід берегом, Керч-Новоросійськ-Туапсе, втрачаючи зайвий ходовий день.

— Капітан, ну ти дарогу знаєшь, я віжу, да. Только прошу тєбя — прівєзі в Поті, а не в Сухумі. Там друґой полковнік, понімаєшь, да?

Сухумі був ще, до речі, грузинський. Війни начебто ще й не було, так, заворушення — скидали й повертали кількох своїх президентів і збройно гасали по горах, билися поки що навкулачки у парламентах. Парламентів було забагато, як на таку невеличку країну. Абхазія, Аджарія, Осетія. Повний федералізм. Буза та анархія. Господи, вбережи Україну. Що цікаво, таки вберіг. Ми прогуляли свою війну в 90-х. Залишили її своїм дітям з онуками. Вберіг, але так і не дочекався жодних подяк. Усі думали, так і треба. І хто розбере цих невдячних хохлів?

Капітанові Ковтуну, який вчасно згадав про шашлики, ми завдячуємо ще однією традицією цих мандаринових рейсів. Звісно, якщо дозволяла погода, але ми потім завжди стопували судно прямо посеред Чорного моря, найближча земля — два кілометри під кілем. Вивалювали забортний трап, скакали за борт у хвилі, греблися щосили, лише щоби залишатись на місці, щоб течією не віднесло від судна, бо хана, замахаєшся тонути два кілометри. Але у ці хвилі гарантовано не сцяв жоден відпочивальник з Гуся-Хрустального чи з Тагіла і не мив у них чоботи жоден Жириновський. І це було того варте. У полковника в пляжній формі, в самих труселях, віднайшовся профіль Сталіна на волохатих грудях. Ось тобі й мент. А на десерт — шашлики та вино. Грузини гарно співали навіть удвох, хоча мав би хтось підтягувать третім голосом, як вони вміють. Хоч якийсь українець Валерій Меладзе. Казали тости, які годі записати на одному аркуші, цитували Шота Руставелі, жертвували останній ковток вина морським богам, а наступного ранку ми вже підходили до країни співучих полковників. Кавказькі засніжені гори витикалися в імлі над горизонтом ще за десятки миль у морі, за кілька годин ходу до берега. З-поза них сходило сонце.

— Ну ось тобі й Поті, батоно.

Вже знову показував телевізор. І полковник піймав місцеві канали і прожогом летів на місток.

— Ти слишал, что Звіад сдєлал? Он опять захватіл телевидєніє! Маладєц! Бистро в порт!

* * *

І ось тільки вже під причалом, у знайомій рибній гавані, ми, простаки, визначили, хто є хто. Полковник-сталініст швиденько попрощався з рудим капітаном Ковтуном, сказав:

— Грали б у нарди на гроші, ти б уже програв мені пароплав, — і швидко втік у своїх міліційних справах.

Десь у місті, на підходах до порту, стріляли. Поті щораз підтримував спроби земляка із Зугдіді повернути собі грузинську булаву військовим переворотом. А ось той, якого всі ми вважали джурою-барсетконосцем, й навіть не дуже знали, як його звати, виявився справжнім фрахтувальником і власником вантажу. Автанділ. А ми йому бічо-бічо.

— А полковник?

— Та так. Просто їхали разом, щоб не нудьгувати, — сміявся Автанділ. І вже домовлявся про вантажівки. Йому треба було везти цукор ще далі. Його село було десь у горах. І гроші на цукор збирали і виряджали його в Україну всім селом. Коли сторони навзаєм виконали свої зобов’язання по контракту, всі задоволені і сміються, можна й погомоніти за життя. Нікому до тих горян нема справи. Жодній владі. Завжди все самі. Звикли. Живуть у хмарах.

Що справи в грузинів не дуже, ми зрозуміли по тому, скільки охочих неголених чоловіків набігло вантажити ті камази. Автанділ розраховувався з ними натурою — цукром. З нами — грошима, як домовились ще в Херсоні, рублями російськими. Скривився, правда, наші херсонські розцінки у Грузії були ще ті. Але договір є договір. Кривися, але переплачуй. Це бізнес. Судноплавство — то брудна справа, як казав один грек.

Ну, здрастуй, Поті. Знову я тут в оксамитових кльошах, вітання. Скільки ж це років пройшло? Вже шість? Ось і зарікайся. Шість років тому до нас на судно приходили зблатувати нас вантажниками на рибкомбінат усього на ніч за хороші, як на ті часи, гроші. Рази в три більші, ніж в Херсоні. Місцеві такою роботою гребували. А зараз — черга охочих уже під нашим бортом. От і скажи. Автанділ відібрав десятьох щасливчиків нам у поміч. Крани безнадійно не працювали, ми знову бігали на берег довгою сходнею, зігнувшись під вагою мішків, як нещасні кулі на колоніальному пам’ятнику на виїзді з порту. А грузини гордо носили лантухи на плечі, вперши для противаги в бік вільну руку, як якісь тифліські водоноси з вистави про сваху Хануму. Ще трохи і заходяться танцювати. Інша школа бендюжників, не одеська. Виросли на «Боржомі».

У місті таки стріляли. І вибухнуло раз потужно десь біля порту. Втім, грузинські вантажники не зважали, наче це була новорічна петарда, так само бігли на берег вервечкою і звалювали мішки з цукром у фури. Нормальні, робочі постріли, таке тут щодня — розуміли ми й не переймалися і собі. Капітан Ковтун відпустив на берег тільки старпома Серьогу, щоб оформив прихід у портовому нагляді і зразу й відхід. Не до гульок. Серьога повернувся десь за годину, незворушний. У місті по вулицях дирчали нормальні робочі БТРи, а далі, біля мосту через Ріоні, чути було гуркотіння нормального робочого бою. Вразили старпома тільки труби буржуйок у вікнах звичайних панельних будинків. Взимку, мабуть, зовсім невесело, хоч і субтропіки. Палять реліктовими евкаліптами. Скільки ж це вони вже воюють? Рік? Нам теж готуватися? Україно, з речами на вихід? Світла в портовому нагляді, до речі, теж не було. Штампували папери навпомацки, з ліхтарем.

Ще десь за годину жвавої біганини ми докінчили трюм й прощалися з нашим «бічо». Автанділ наостанок удружив нам ще й зворотний вантаж. Ну, не зовсім зворотний — на Сочі. Купи наживи на цей раз складали тюки з чоловічими бавовняними чорними штанями, шитими в якомусь грузинському кравецькому цеху, і чорні трикотажні жіночі спідниці з якимись блискучими ланцюжками. Ну, звісно, не коньяк, панчохи і презервативи, але все ж делікатний товар.

— За жінок і шотландців не скажу, а штані такі я б носив, — оцінив мануфактуру другий механік Ігор, той що з носом у тавоті. — Скільки коштує, генацвале?

— У тєбя дєнєг нє хватіт на мой штани!

Сердитий відправник вантажу навіть не став розмовляти. Мало я вам грошей плачу? А грошей платив справді мало. Якби не бажання вшитися з цього нормального воєнного порту того-таки дня, ми б його просто не взяли. План сердитого хитруна був такий: у країні війна, блокпости на дорогах й грабують товар на кордоні з Росією. Тож його ПОРОЖНІЙ камаз із двома дальнобоями, один з яких світлорусий, бо мама-хохлушка, значить руський, тож до нього менше чіплятимуться російські погранці, поїде на Сочі по суходолу. А ми з крамом — морем. Там знову вантажимо фуру тюками, і шлях на Тагіл та Гусь-Хрустальний відкрито. В жопу війну, коли в людей бізнес. Щось придумають хитрі торгові люди. Каравани верблюдів йшли Великим Шовковим шляхом навіть у розпалі воєн Чингісхана. Такий історичний факт. Чим ми гірші за верблюдів?

Гарний план. Тільки ось ображати механіків було зайвим. Механіки — люди, може, й непоказні та непомітні, сидять у машині й нікого зайвий раз не чіпають, вислуховують лише про себе всяке на швартовках по трансляції, коли капітан нервує, і мовчки дублюють команди машинного телеграфу, дзинь-дзелень, дзелень-дзинь. Але злопам’ятні. Причому, пам’ять дуже добра. Сердитий штанько навіть це підозрював, правильно здогадався. І товару того було начебто тільки сім тонн штанів та спідниць, але тюки займали весь трюм і навіть дві пасажирські каюти. Герр Штанько вирішив пильнувати.

Ми знялися ввечері, ледь завантажилися. І лише зараз помітили, який мертвий Потійський порт. Ні ходового вогню приблудного судна, ні гудка маневрового тепловоза, ні прожекторів на причалах, ні жвавої суєти морячків, ні сяяння морвокзалу. Наче вимерло все. Навіть медвитверезник — порожній. Витверезник — порожній, боцмане! Брр, зомбі-апокаліпсис. У море! Там місяць на хвилях блищить.

І лежить дорога на Сочі. Дорога на Сочі, де темнії ночі. Ай, Чорнеє море, хорошеє море!

* * *

Йти до Сочі було ніч і день. Генацвале Штанько так трусився за свої штані та спідниці, що якби міг, одяг би на себе всі сім тонн і так пішов спати. Особливо — за ті, що не в трюмі, а в каютах. Спати таки пішов не на койці, а на тюках. І коли механік з машини не визирне подихати свіжим повітрям — суворо поглядом його проводжає. Знаємо, мовляв, дихають киснем, О-два, тут усілякі, а потім тюк спідниць надірваний і недостача. Механік уже і так вийде подихати, і через носові двері, і через аварійний люк — а Штанько все пильнує.

Дарма матрос Кирюха гукав з палуби:

— Дельфіни! Дельфіни!

Збіглися всі, крім грузина.

Дарма кухарчук Лесик (чи вже справжній кок, ображаєш) запрошував його до кают-компанії на вечерю й сніданок.

— Прінєсі мнє в каюта, бічо!

І смакував на своїх тюках Лесикові смаколики, і обтирав масні пальці об наші фіранки, кепський пасажир.

Навіть коли на траверзі Піцунди погнався за нами росіянський сторожовик, містер Штанько не вискочив зляку нагору. А мав би. Штані були контрабандні.

Погранець гнався знатно, як у кіно про пильних погранців. Яке ж кіно про погранців без погоні? Йшов напереріз, але не міг чомусь наздогнати, ми ж — поляк, теж військовий, теж катер. Два дизелі Зульцер-Манн. Моща ого-го. Нас проектували на одну з ним ескадренну швидкість. Приладнуйся у кільватер, колего! Тільки так поки що.

— Серього, глянь, шо воно хоче? — чухав потилицю капітан Ковтун, коли сторожі кордону почали пускати сигнальні ракети. — Тонуть, чи що?

— Та ні, ракети не аварійні…

— О, вже прожектором щось сигналять. Покличте Марконі!

Матрос Юрчик викликав мене з радіорубки. Штурманів, взагалі-то, екзаменують з коду Морзе якраз прожектором, а не на слух, як радистів. Але той відставний капітан першого рангу, що приймає іспити у Херсоні, сам умів передавати морзянкою лише одну фразу. За довгі роки штурмани її знали напам’ять, як Матюша гуси. Це точно була не вона. Клич, кажу, того проханого Марконі. Тобто мене. Втім, прожектор був проти сонця, все одно нічого не розібрати.

Коли я підійшов на місток, росіяни махали вже сигнальними прапорцями.

— Ні, ну це вже ні в тин, ні у нові ворота! Я не мушу знати прапоровий семафор, мене в училищі такому не вчили! — став я клеїти свого радистського дурника.

— А де вчили? — одразу вчепився капітан Ковтун. Він тонко відчував усі нюанси.

— В клубі юних моряків. Ну, сміх же! Двадцяте століття кінчається!

— Сміх — не сміх, а він вже розчехляє гармати. Бери прапорці! Відповідай!

— 16-й канал. Сейнер, — прочитав я через п’ять хвилин напружених обопільних помахів рук, помахів рук, повторити, прийнято, далі, знак питання, а ось тепер ясно бачу сигнальника-першогодка і своїх, бо в тому семафорі, щоб читати, теж треба махати. І просити повторів нерозібраних слів. Я два рази, два рази ніколи не повторюю.

— От блін. Та ми чергуємо на шістнадцятому, він у нас всю дорогу увімкнений! — нічого не розуміли обоє-цвай штурмани. — Який сейнер? Їм повилазило? Ми схожі на сейнер?

— Це назва УКХ-радіостанції. Як наш «Рейд», — здогадувався я своїм радистським інтелектом.

— «Вельбот» теплоходу «Фобос»! — викликав капітан на шістнадцятому. — Прапор — Україна. Йдемо з Поті на Сочі.

«Вельбот» — то такий позивний погранців.

— Слідуйте своїм курсом! Щасливого плавання! — несподівано відповів погранець.

— Ну от, що це було, чифе? Серього, я вас питаю, — знову чухав потилицю капітан.

Я ось тоді промовчав, бо питали не мене, на флоті з цим строго. А вам розкажу свою версію. Інформація стовідсоткова. Від нас відчепилися, ледь почувши, що ми отой «теплохід», а не «корабель». Військову осанку не проп’єш у ремонті. Ми ж — таки госпіталь, як нас не назви. Веземо не що інше, як український десант у Анапу. Нє, ну а шо? Через півроку на нас так само кидались турецькі сторожовики. Й робили стійку, як мисливський собака, знайшовши рябчика. Вояк вояка бачить ще далі, ніж хрестоматійні рибалки. Така ось вам версія. Нє, ну а шо?

* * *

У місті Сочі на нас вже чекали на причалі обидва дальнобої: і той, що русявий, і той, що носатий. План спрацював. І на нас налетіли орди докерів з криками:

— Хлопці, дайте нам заробити! Ви — перше судно в порту за два роки! — ось тобі й на, а воюють начебто в Грузії. Ледь відбилися:

— Та що вам тут заробляти? Всього сім, якщо не брешуть, тонн.

Докери понуро верталися у свою роздягальню, а десь у далекій Швейцарії плакали клерки міжнародної транспортної профспілки ITF. Ще трохи таких нігілістів, і докери всього світу припинять свої попереджувальні страйки, грюкнуть касками об причали, і всі як один підуть у море хоч матросами. Навіть бригадири. І звідкіля тоді брати внески в швейцарських франках? А все — жадібні до вивантаження моряки «Фобоса»!

Втім, ми тут же пошкодували, таку прийомку вантажу влаштував нам містер Штанько. Кожний тюк роздивлявся, чи не надірваний. Чи не надірваний, а потім зашитий акуратно і непомітно. Своїх дальнобоїв поставив пильнувати: одного в кузові, а іншого — біля кришки трюму. Сам біга весь час з борту на причал та назад. А ми, знай, борюкаємося з тими тюкованими штанами. Гірше за цукор, один тюк треба нести удвох. Ні, щоб у трюмі вдягнути штани, а в кузові зняти. Було б швидше. Ледь їх ще втрамбували у фуру. Наче той же камаз, а не лізе вже, зайві тюки залишаються. Знову вивантажили й ледь запхнули все, а Штанько вже лається з капітаном, портові збори не хоче платити, ледве наш рудий Ковтун з нього видавив кілька тисяч рублів, щоб стояти до ранку. Ну, в нас, уже бувалих вантажників — інша пісня. Ми ж берем наперед.

До обіду ми з ним промурижились. Так і в місто не встигнеш сходити. Але вийшли. Що я робив на березі в Сочі — геть не пам’ятаю. Це означає або-або. Або нічого особливого, як завжди в будь-якому порту. Або щось таке геть особливе, про що було краще одразу забути, щоб не вибовкати в старості дітям. Втім, обов’язкове для всіх сочинських візитерів трешеве фото є в моєму альбомі. Механік Ігор, матрос Кирюха, я. Втрьох ми складаємо, мабуть, повного закінченого черкеса. Чи джигіта. Чи абрека. Бо я у мерлушковій шапці-папасі, Ігор у черкесці із газирями, а Кирюха з кинджалом. Нахабна мавпа жере в кадрі сомбреро, яке Кирюха без реверансів зняв просто з фотографа, попри крики, бо йому не дісталось папахи. Бо джигітів без сомбреро і мавп не буває, це вам будь-який сочинець скаже, особливо фотограф. І звичайно ж — під пальмами. Треш так треш. І сказав би нам хтось тоді, що через двадцять років інший хтось проводитиме під цими пальмами ЗИМОВУ олімпіаду. Що б ми йому відповіли, особливо фотограф з мартишкою у сомбреро? І його, цього хтося, ще й оберуть президентом Росії? Не лякайте, не треба. Такого не вигадав навіть король жахів Кінґ. Бідна країна.

А про злопам’ятливість механіків я все зрозумів, коли перед виходом в море механік Ігор, наче так і треба, витягнув у трюмі з під пайол цілий нерозпечатаний тюк штанів і цілий нерозпечатаний тюк спідниць. Він сховав їх у коридорі гребного валу, що йшов через трюм. Вчіть будову судна, дальнобої нещасні. Не жартуйте з механіками. Я з тих пір їх, не дай, Боже, не ображаю. Навіть стармеха Володьку. Штани поділили по-братськи на весь екіпаж. На мою долю припало одинадцять пар, і я носив їх три роки. Забруднилися — беру нові. А ось спідниці…

* * *

Про те, що світ змінився за час нашої відсутності, ми здогадалися, ледь примірилися тихенько собі пришвартуватися знову до «Деймоса». Наче все, як і два тижні тому. Херсон — як Херсон. Кошова — як Кошова. Причал — як причал. А ось «Деймос»… На нестатутній шворці від капітанського містка до флагштока на носі обтряхало на сонці якось підозріло багато предметів жіночого туалету. Білий медичний халат, біла шапочка, якісь, звиняйте, сукні, вибачте, труселя, і, даруйте, станики. І не купальні — спідні, мережані. І боцман Олег приймав у нас швартови якийсь тихий, замріяний, без своєї фонтануючої живості, якось так:

— А, це ви, пацани. Ну, з поверненням, — і нічого не відчубучив навіть.

— Олеже! Олеже! Де ти подів мою плойку? — чулося з броньованих дверей на палубу з нутрощів судна.

— Ой, вибачте, — визирала з дверей і шарілася… староста тих студенток-медичок.

— Та ось, розписалися. Можете нас поздоровити, — в свою чергу шарівся наш боцман.

— Що? Розписали? По паспорту моряка? — не втерпів старпом Серьога.

— Ну, якщо в чорнобаївській сільраді, то, виявляється, можна, — смиренно пояснював боцман. А потім ображався, що старпом йому не вірить, і вже доводив у звичнішій для нас манері:

— Та ось в начмеда училищного можете спитати! Він був за свідка!

— Хлопці, — сказав капітан Ковтун. — Хлопці, я людина, звісно, серед вас тимчасова, і свій рейс вже відпрацював, як домовлялися. Але я думаю, ви знаєте, що подарувати щасливій молодій.

А ми таки знали. Механік Ігор та матрос Кирюха тут-таки мотнулися в трюм і кинули до ніг збентежених молодят весь тюк грузинських контрабандних спідниць. Така ось купа наживи підвернулася. Нє, ну а шо? Вже не знаю, чи зносила їх та медсестра, чи ще й досі носить.

А старпом Серьога споглянув похмуро на весь цей дурдом-веселку, пішов і на всі гроші від цього прибуткового рейсу придбав водогрійний котел. Такий, що працював і на газі, і на вугіллі, і на дровах. А позаяк усе ніяк не міг відправити його в свою Бучу, прокатав на судні увесь рік, і всі митники Чорного моря просили довести, що не на продаж у Туреччині, і ніхто безкоштовно не вірив, тільки за бакшиш. Турки теж. І з кожним рейсом все більше вимощувала своє гніздо десь на щоглі «Фобоса» Діва Обида. Але Діва Нажива теж нами не гендлювала — гроші на бакшиш у старпома завжди були.

Ой, славнеє діло, хорошеє діло. Коньяк, і панчохи, і презервативи.


2015

Херсон-Батумі,

або

Помполітська недуга

Усі прізвища, імена, назви пароплавів та портів змінені. Збіги випадкові.

* * *

Буває таке. Зазвичай — у помполітів. Манія переслідування навпаки. Зійде моряк пройтися суходолом уздовж рідного борту, оглянути ззовні своїм опуклим морським оком патьоки іржі під шпигатами та завалений при швартовці фальшборт, вийде розвіятись, заземлити на ґрунт накопичену за рейс статичну електрику, відчути під ногою не брижі, але твердь, і ненароком заглянути з причалу в ілюмінатор буфетниці Свєтки, і — цап моряка за руку.

— Кравченко, ви намірялися дати драла в інпорту!

Це Помпа. Помполіт, по-вашому. Дах у нього від пильності їде. Де-де, а в цьому ось Дубаї Кравченку тікати ніякого резону нема. Тому як у тутешніх об’єднаних емірів — сухий закон.

Буває таке.

Але помполітів ось скасували, а в мене почалося. Невже заразне?

* * *

А ходову вахту стояв я з Мастером. З капітаном, по-вашому. Мастер, інакше — Папа. Але наш на батечка віком ще не вийшов.

Молодий. Непитущий. Не зануда і не статутний буквоїд. Встиг попрацювати і в пароплавстві, і на рибалках, і в портофлоті. До нас чкурнув з Чукотки. Три роки за контрактом. Капітаном лоцманського бота чи що?

Рання сивина. Стриманість. Очі глибоко заховані в зморшках: не чукча, доводилось мружитися. Мабуть, з усієї галереї капітанів, з якими я мав честь ходити вісьмома морями двох океанів, лише він викликав довіру з першої ж зустрічі, з першої розмови. Була в нього така властивість. Люди вірили йому одразу. Причоїиу усі, без винятків. Від портового наглядача до покинутої жінки.

Не Мастер, а рубль за підкладкою за день до получки. Тільки ось… занадто ввічливий.

— Миколочко, віддай правий якір, будь ласка.

Це він боцману-то. Дракону. «Шкурі», як правильно кажуть мурманчани. І стерву, треба сказати, — теж винятковому. Право — кулак та чорний рот. А йому: «Миколочко… будь ласочка». Не можна так з нашим братом. На другому «будь ласочка» на голову сяде. Моряка куди не цілуй — скрізь задниця. А капітану голова дана для форменого головного убору та для прийому їжі, а не щоб боцман на ній сидів і сякався. А ви мені: «Ввічливість…»

Цього в Мастері нашому було, мабуть, через край. Вибачатися починав за п’ять кроків до того, як на ногу вам наступить. Ніколи з таким феноменом серед їхньої судноводійської братії не стикався. А перебачив я їх… без звізди, дійсно надивився. Все ж таки — стерновий.

* * *

А бігали ми в те літо з Херсона та на Батумі. «Ми» — це 93-ій. Номерний пароплавчик. Не більше тазика для гоління. Замість помазка — швабра за бортом бовтається.

Два трюми, кубрик матроський, камбуз, вісім шлунків за столом у салоні та сейф у капітанській каюті — всього того пароплава.

Машина — спрацьована. Механіки — з безпросипних. Так що «бігали» — це я з перебільшенням. Чалапали собі по сім вузлів. Тринадцять кілометрів на годину тобто. Без тридцяти шести метрів.

Від траверзу Сочі — взагалі скрадалися навшпиньки. Підгадували проскочити війну вночі. З погашеними ходовими вогнями. Портнагляд наполягав, щоб Сухумі проходили на значному віддаленні від берега. Не менше півсотні миль. Але ні-ні, а раз на місяць хтось з грузинських суден потрапляв під роздачу. Роздавали, переважно, з вертольотів. Панічні чутки про швидкісні катери, на щастя, залишалися чутками.

Маяки не горіли. Але можна було визначатися за спалахами артобстрілів на горизонті. Бої тривали під Очамчирою і Гудаутою. Сухумі відстрілювалося приречено, як Порт-Артур, але ще не було здане. То ще до російського десанту і конфіскації важких озброєнь. А Сухумі тільки артилерією і трималося.

Зустрічні пароплави, теж темні, як до винайдення лампочки Едісоном, сахалися один одного, як опівнічні пішоходи в Одесі часів Мішки Японця. Капітан Олег не відходив від радара всю ніч. Каву глушив кінськими дозами, а випалених за ніч цигарок вистачило б на вбивство невеличкого табуна. Після дезертирства старпома, який згадав про свою виразку і непоклеєні шпалери на кухні після першого такого рейсу, капітан Палич залишився останнім судноводієм на цьому судні. Якби і він надумав клеїти шпалери на чиїйсь там кухні, курс прокладати довелось би кухарю. На щастя, Олег Павлович щойно пішов від дружини і був абсолютно безпритульним.

Батумі відкривалося вранці таким собі амфітеатром зелених пагорбів, схожих на мурашники. В Херсоні пагорби ці перший називав би горами, але на заднику якимось велетенським Піросмані був намальований Малий Кавказ у шапках снігу й хмарах. І перед цим «малим» до рангу гір велетенські мурашині купи не дотягували. Софітами палали на сонці оцинковані дахи будинків на пагорбах.

Оркестровою ямою, стиснутою молами та хвилерізами, лежав між морем та містом порт. І нафтові танки на Захисному молу видавалися суфлерськими будками. Буфет у цьому театрі працював з перебоями. Яйця на базарі продавали вже поштучно. Чергу за хлібом займати треба було вчора.

Ми возили на Батумі цукор, масло, борошно, сир і взагалі — пожерти. І не як гуманітарну допомогу. Голод у Грузії чомусь не лякав гуманітаріїв з Бонна та Вашингтона. М’який субтропічний клімат і брак реальних можливостей перетворити дощово-мандаринову зиму на зиму ядерну, вочевидь, збивали заморських доброчинників з пантелику. Підприємливі сини гір викручувалися самотужки.

Війна обіцяла підприємливим постійний аншлаг у театральному буфеті й потрійну ресторанну націнку. Саме це, а також «гробові» накрутки, піднесли ставки фрахту настільки, що за ту суму, яку грузин-«чайник» ладен був платити готівкою прямо на причалі, в інші роки він міг би доперти свою тонну чаю до Південно-Східної Азії, до Бомбея чи навіть до Коломбо. Але грузини чомусь надавали перевагу Геленджику й Керчі з Бердянськом.

Хамсу і шпрота на Чорному морі продовжували ловити тільки найвідчайдушніші з рибалок. Весь «тюльчин флот» залучився до перевезень лаврового листа, цитрусових і кавказьких біженців.

Відомо, що обидві світові війни сприятливо позначилися на кількості риби у світовому океані. Для відновлення запасів чорноморської хамси воювати потрібно не рідше, ніж раз на три роки. Такий уже в неї, хамси, період відтворення.

* * *

Капітан Олег горілки не пив. Не підшивався й не кодувався. Просто не любив. Надавав перевагу лікерам та солодким винам. Зазвичай, у протокольні моменти, виручав його старпом. Цей був наш чоловік, на похмілля здатний взяти істинний пеленг на найближчий шинок в десяти милях у густому тумані.

Момент настав, але кухня, в якій старпом клеїв свої шпалери, була віддалена від Батумі на 565 миль. Портовий наглядач вимагав дотримання протоколу і пити на самоті відмовлявся. Не хочу, щоб думали, що друге місце з визначень в тумані посідав я, але того вечора саме я виявився заступником старпома з протокольної частини.

Портовий наглядач був росіянин, але російською розмовляв уже з грузинським акцентом. Зате пив по-російськи: похмуро, запоєм.

Портовий нагляд сказав:

— Капітане, ти вночі біля причалу краще не стій. Відійди на рейд. Від гріха.

Капітан відповідав:

— Ти вибач, що цікавлюся. Ти одружений? І як? Троє? А в мене ось все через бабу сторчма пішло…

Портовий нагляд казав:

— Олеже Павловичу, гарує тут одна шайка-лійка. З автоматами, в чорних масках…

Капітан продовжував:

— Ти вибач, якщо навантажую тебе. Ні? Я ж на Чукотку всього на рік завербувався, за контрактом. Дружину там же, в порту, тальманшею пристроїв. Ну, й натальманила вона мені. Контейнер коньяку проґавила, дурепа. Начальник порту — добрий дядя виявився. Каже мені, мовляв, не хочеш, щоб її посадив, продовжуй строк свого контракту на ті ж три роки. Ну що мені було робити? Не негідник же я…

Портнагляд страхав:

— Паличу, минулого місяця новоросійців, «Камелію», саме під цим ось причалом пограбували. Перед цим на нафтовому молу, з батумського ж танкера, з «Херсона», посеред білого дня тридцять вісім штук зеленню з капітанського сейфа взяли…

Капітан вибачався:

— Ти вибач, що з кружок доводиться. Сам розумієш, не на танкері. Одне слово, вкалую я, як папа Карло, по десятку швартовок на день, в накат, в пургу, другий рік без відпустки, наче насправді строк за неї мотаю, і нарешті довідуюсь. Селище не без добрих людей. Виявляється, поки я на своєму боті по зовнішньому рейду розсікаю, ця дурепа, теж за графіком, добу через три, живе з добрим дядею начальником…

Портовий нагляд обурювався:

— Олеже, ти зрозумій, ця сволота вже і рибачків місцевих грабувати не гребує. Бічіко, з колгоспного сейнера капітан, виступив було: роботяг оббирати за якими хочеш законами — свавілля. Прострелили хлопцю руку, кістку зачепило. Я — швидку викликати. А вони, падли, їхати вночі бояться…

Капітан співчував:

— Ти вибач, що горілка тепла. Живлення з берега вирубили. Не ганяти ж движок заради одного холодильника. Що на Чукотці гарно було — холодильник не потрібен. Я коли у відпустку вирвався, перший час від спеки казився просто. Начальник, добрий дядя, відпускати не хотів. Сподобалось, мабуть. Диплом йому під заставу свого повернення в сейфі залишив. Може, й досі чекає, гад. Бамага недавно прийшла: з такогось числа пишуть прогули. А я вже рік, вважай, тут на Півдні, працюю. Добре, корочку свою тристатонника після училища й штурманського диплома не викинув (я до армії два роки в портфлоті відпрацював). Так з цією коронкою і плаваю. Слава богу, тоннажність дозволяє. І паспорт моряка новий мені кореш, Горбатов, усього за тиждень зробив. Не дали пропасти, одне слово. Ні, друзі — це святе. Я ж з дому в чому був пішов: у джинсиках і в оцій ось футболочці. Минулого року на Болгарію побігали, хоч трохи прибарахлився. А дружина? Назад на Чукотку полетіла. Теж, мабуть, сподобалося… І тут портовий нагляд сказав:

— Ну і плюнь, Олежко. Хіба мало баб в європейській частині залишилось? А диплом… Який у тебе був? Штурмана далекого плавання? З цим — складніше. Можу в торговому порту попитати. А малого плавання можу виписати тобі хоч завтра. А на ніч біля причалу краще не залишайся. Хоча, поки я у вас на борту, навряд чи якась падла сунеться, але все ж…

Останню фразу портового наглядача особисто я зрозумів як наказ відкорковувати другу пляшку. І де в той вечір була моя помполітська хвороба? Багато чого просто не сталося б.

* * *

Одразу зізнаюся: перелякався аж до непристойності. При чому — завчасно. Буває таке. Начебто все, як завжди. Хіба що вахту стоїш не свою, а за того боцмана (Скользький пішли на берег з августійшого капітанського дозволу і повернутися до своєї вахти поки не вважали за потрібне). Темний пароплав пришвартований під порожнім причалом рибокомбінату. Хвиля під сваями хлюпає. Погода — так і шепоче. Тиша така, що чутно гавкіт собак та автоматні черги на іншому кінці міста. Все спокійно.

А тобі не йметься. Хвиля якогось печерного жаху раптом накотиться — і борсаєшся в ній. Хоча ніч, народ дрихне в кубрику і зображати героя особливо і нема перед ким. Хіба що перед Куклою — напівводолазною-напівдворянською судновою сучкою.

Коли ці четверо з’явилися-таки в кінці причалу, Кукла загавкала, а я задихав глибше. З полегшенням.

І вже не до жахів. Крутилася тільки в голові дурна фраза з Бабеля. Спокійно, мовляв, — це нальот. І ще про те, що якщо стріляти не в повітря, можна влучити в людину.

До честі грузинських абреків, навіть найнакуреніший з них, той, що зіскочив на нашу палубу для проби першим, стріляв тільки в повітря. І потім — над вухом того, кого він вважав капітаном.

Незадовго до цього я намагався будити інакше, але без пістолета в мене це не вийшло. В капітанській каюті замість рідного капітана я намацав тіло вчорашнього портового наглядача. Дістатися до кубрика й зіграти полундру більше зацікавленим особам вже не вигоріло: зіштовхнувся ніс до носа, пузом до ствола з передовим туташхією біля капітанських дверей на палубі. Якщо хто забув уже кіно про Дату Туташхію, шукайте в словнику за словом «абрек».

Брехав усе портовий нагляд: ніякі не чорні маски — так, шаликами носи обмотали.

А потім мене сміх пробрав. І, головне, чесно намагаюся пояснити місцевому Бенціону Кріку, що той, кого вони збираються бити по голові руків’ям пістолета, ніякий не капітан і нічим допомогти їм не може. Ну, не знає він, де ключі від сейфа. Не тутешній він. Ось розбуджу механіків, генератор запустимо — при світлі, може, і знайдемо. До того ж знав я, що гроші наші суднові ніякий дурень у сейфі не тримає, їх же від митниці ховати треба. Тому й реготав, розумник.

Дореготався, змайнали мене в кубрик по трапу. Тільки двері за мною брязнули. І задрайки заклацали. Підперли чимось ззовні.

Добре, що не в стоматолога. Це там ні матюкнутися, ні зуби стиснути. Хвилини дві я зупинитися не міг. А ви самі у вільний час якось порахуйте. Дванадцять сходинок трапу і всі — копчиком.

З механічного закутка одразу ж на чому світ стоїть крити мене почали. Десять років на флоті, мовляв, людина, начебто не вербований, а по трапу спускатися ніяк не навчиться і товариство від сну пробуджує. Коли довідалися, що до чого, якось одразу замовкли й засопіли. І капітан Олег тут же знайшовся. В моїй койці спав, виявляється.

— Скільки їх? — питає.

— Четверо, — доповідаю.

А він ноги з койки звісив і… так і просидів мовчки аж доти, коли над головою загуркотіло, і матрос наш, Кела, загорлав згори у люк:

— Давай всі нагору! Пашку заручником забрали!

Чого це йому тої ночі в стерновій рубці влягтися спати закортіло, Кела і сам потім пояснити не міг. А пострілів, каже, не чув. Прокинувся вже тоді, коли портовий наглядач, шнуром від магнітофона зв’язаний, з капітанської каюти ногами в переборку молотити почав.

Портовий наглядач, перш за все, підняв хвилю, що Пашку забрали. А Пашка цей — це ж я і є. І таке зло мене взяло: казала ж людина чорним по білому — на рейд знімайтесь. Так ні ж. Іще й Скользького на берег відпустив. Щоб, значить, вже напевне чого доброго не знялися? Так виходить?

Дуже злий я на Олега Палича був. Ще більше, ніж на Скользького. З Драконом — знайома пісня. Кореші приблатньоні і випивка дармова через п’ять хвилин після того, як кінці на причал подали. В будь-якому порту. Я на Скользького завжди злий, а тут ще як подумаю, що це замість нього копчиком по трапу…

І перед портовим наглядачем соромно було. Я за нього не дуже й глотку рвав. Не з нашого ж пароплава. А він он як. Першим ділом спохопився, що це ж мене немає. І отримав — за того хлопця. Гостинний який хлопець виявився!

Коли нальотники таки допетрали, що ключа їм від нього не отримати, вони просто понесли сейф з собою. Важко, звичайно. Але що робити?

Грошей у сейфі не було. Так, але саме в ньому були усі наші корочки.

— І просив же їх, не бийте по правому боку! — сміявся портовий наглядач, поки йому бинтували голову.

— Вічно мені по правій половині черепка дістається…

Портовий наглядач був росіянин. І сміявся по-російськи, заднім числом.

А мені — хоч крізь палубу провалися. Теж англійський гуморист знайшовся. Ну і що, що нервове?

А на рідного свого капітана був я злий, як Черчилль на комуністів. Але це ще не було початком моєї помполітської хвороби.

* * *

Поліція приїхала, коли розвиднілося. Теж по ночах боялася їздити. Оглянула місце пригоди. Одразу ж спитала:

— Де труп?

А взнавши, що Бог милував, на борт вже й не підіймалася. Гільзи й патрони загублені я їм на причал виносив. Так що марно Олег Палич хвилювався і просив Келу свайкою дірок у переборці наробити. Начебто неприкручений (порушення) сейф з м’ясом видрали.

Хоча ні, спустився один. Експерт, мабуть. Хромований пістолет за пасок просто, без кобури, заткнуто. Була в них тоді така мода. Щоб всі бачили — наділена владою людина йде. Якщо ж із калашем — значить не менше, ніж прокурор. Це вже потім вони всі з радіотелефонами навідліг ходити містом стали. Спустився один все ж таки, значить, і одразу став камбуз оглядати.

— Це у вас що? Масло? Загорніть!

Склали протокол. Взяли з капітана розписку, що документи він загубив…

— Ти зрозумій, генацвале. Я твій справа розслідувати не можу. Одеський слідчий на літак летіти повинен. Судно твій — територія іноземний держава. Да. Напиши бумага, що документи в тебе на березі зник. Ну, в ресторан забув. Я всі сили прикладу, щоб цей негідник розшукати.

— Подумати лише, який негідник! — підспівував поліціянту Папа Гогі — капітан порту, в профіль схожий на вождя ірокезів… І більше нікого з них, крім Папи Гогі, ми не бачили до самого нашого відходу з Батумі.

Справа була зрозуміла. Відбулися. Всі живі. Суднові папери й гроші цілі. А на дипломи й інші корочки — протокол є. Ідеш до капітана одеського порту й виписуєш дублікати. Ну, на оголошення в газеті витратитися доведеться. Так що чекаємо Скользького, запускаємося, і до…

— На рейд, — наказав Мастер. — Нічого, на катері добереться. На горілку гроші є, і на катер знайде.

І до мене:

— Лаєш мене, мабуть? Ну, вибач негідника. Повірив цьому п’яничці, що поки він «прихід оформлює», жоден собака до нас не сунеться. Та і Дід теж: «Пальне хто економитиме? Лейтенант Шмідт?»

— Дуже забився? Потерпи, підлікуємо тебе трохи, як на якір станемо. В мене розтирка від попереку в аптечці є. Дуже прошу, хоч на стерні постій. Кела на палубі сам впорається.

Умовляє він мене чи що? Чи я вже не стерновий матрос, а дівка цільна? І навіть злитися на нього забув. Знялись ми, милі півтори від порту відбігли й залізяку, якір тобто, за борт бухнули.

Мастер з крила на крило через рубку бігає, дві змички за борт витравити наказує. І знову зі своїм «будь ласочка». Уже й не злюся, посміхаюся у вуса з його ввічливості палубної, а він, мабуть, вирішив мене остаточно добити:

— А що, Пашечко, — каже, — якщо ми тебе старпомом зробимо? Та ти не дрейф. Не боги горшки випікають. Я натаскаю. Нічого в судноводійській науці надприродного нема. А корочки — купимо. Раз уже все одно всі недипломованими стали.

І далі за своє. Мовляв, парубок я не дурний. Англійською, знову ж таки, пристойно натаскався на великому флоті… На туреччини-греції побіжимо, зовсім не зайве буде. Та й гультяї і ділові партнери по усілякій контрабанді мене, либонь, в Туреччині чекають — не дочекаються.

І хто йому про мене набрехав такого? Головне — все правда. Навіть про контрабас.

Коли підвалив рейдовий катер і Скользький почав бурчати, що ж це його на березі покинули, я подивився на його нахабну мармизу з крила містка і подумав про себе:

— Ну, пожди трохи, братішка. Потанцюємо ще.

І на обіді, коли вся артіль розходилася, що далі робити, першим сказав: «Стояти. Нас без документів і в Одесі-мамі не дуже-то й чекають. Замахаєшся пояснювальні писати».

Кела, колега мій, першим мене підтримав. Хоча, здавалось би, які у матросів дипломи?

Так, мабуть, тоді й почалася моя хвороба. Але поки ще не помполітська. Те гівно, що з мене тоді полізло, зовсім інакше називається.

* * *

Ось тут і почались у нас швартовки, перешвартовки, постановки на якір та зняття з якоря. Регулярні. По кілька разів на день. Але механіки вже чомусь не бухтіли, що це ж їм усю ніч «малюка» ганяти, а паливо і моторесурс потрібно економити (і спати їм, маслопупим, хочеться), а Скользькому вже не треба було на берег (ні до корешів, ні до коханих жінок).

Зовсім не буркотіти Скользький не міг:

— Ну що він горлає на мене з містка? Не тримай якірний ланцюг, не обжимай стопора! Я що — тримаю чи перший рік замужем? Та відпрацюй ти назад машиною — і дві змички кулею вилетять! Чи в нас тут лялькова комедія?

Ввічливості палубної дійсно у нашого Мастера поменшало, кричати почав на Скользького. Це завжди корисно, але тут вже — дарма. На шістнадцяти метрах під кілем півсотні метрів ланцюга самі не висиплються, це вам будь-хто скаже. І швартуватися з викидкою на лушпайці нашій — дурного робота. Гогі Ірокезович чи його єдиний швартовник-інвалід цей кидальний кінець на причалі приймуть? Ох, вже ці замашки пароплавські!

Та носом до причалу приткнися, свій матрос на берег вискочить і сам гаші на кнехти накине. Нема чого тут за десять метрів цілитися, машину стопувати, а потім горлати в матюгальник усяке. Наче в школі не вчився. Либонь не на балкері. Але бухтіти в марлечку — це наше право. Бухтиш, але ж виконуєш і з порадами своїми до капітана ж не лізеш. Та й на нормального, без отих «перепрошую-посуньтеся», судноводія став наш Палич більше схожим. Воно й не дивно: ми засмагаємо собі третій тиждень, Кукла жаб у навколишніх калюжах ганяє, а Мастер кожен світловий день по ОМОНах, афганцях, злодіях в законі та іншій владі мотається.

У контррозвідці йому гранату подарували, на майбутнє. ОМОН був тбіліський, батумська влада його не жалувала. Злодії в законі від справ відійшли. Який закон? Бєспрєдєл настав у Батумі. Зібрав нас Мастер, мовляв, так і так, будемо документи всім нові купляти. Гроші поки цілі. Ну, доведеться ще хіба місяць без зарплатні, народ, перекантуватися. А інакше з цього Батумі нам не піти.

— Без грошей, так без грошей, — погодились ми. А що робити?

* * *

Я взагалі-то на ПТСі нашому був свіжою людиною. Не команда — а м’ясне асорті в тазику для гоління.

Родіон (він же Радик) — цей з техфлоту. Мілини від Усть-Дунайська до Туапсе він не просто знав, він їх насипав. Кажуть, саме його шаланда присипала той підводний човен на ґрунті під Затокою. Не довезли пісок до району звалища ґрунту, висипали одразу за підхідним каналом. Та які шаланди полниє кефалі?! Шаланда — це баржа така самохідна з люками в днищі. Пісок від землечерпалок у море на глибину відвозить. А ви що подумали? Кубанська фракція (боцман, кандей і другий матрос) потрапила на 93-ій з «Востока». Проміняли двістіметрове шило на наш обмилочок. «Восток» — річ тонка. Одних бабів в екіпажі — під шість сотень. Боти роз’їзні — якраз завбільшки з наш «тазик для гоління». По одинадцять місяців у рейсі — і грошей не платять. Тут не тільки на «тазик», на «тузик» (на човник, по-вашому) втечеш.

Кубанці взагалі — народ цікавий, кавказьких звичаїв. Сьогодні морди в юшку одне одному поб’ють, завтра — знову кунаки. Шаблею махати їм по Менделю й Моргану заповідано.

— А що, єсауле, може, здря ми вчора студентів в капусту порубали?

— Може, й так. А втім — нехай не плошають.

Особливо в Скользькому Мендель не прорахувався. Він мені одразу заявив, що був би він на тій вахті… Хоча, коли документи нам назад принесли, за шаблюкою фамільною щось не шибко тягнувся.

Мене тільки по першому рейсу трійця кубанська ця напружувала. Свіжа людина я був на «дев’яносто третьому». Дід Вітька (стармех, по-вашому) — цей вже з душком. Одразу мені сказав:

— Пашо, випивайте і закусюйте. Нехай вас не хвилює цих кубанських дурниць.

Дід Вітька був з корінних. З Молдаванки. Дитинство у дворі з засохлим фонтаном, юність на танцювальній клітці біля бурси техфлотівської. І ніс йому за боксерським фасоном там само підрихтували. В рибачки-колгоспники він потрапив уже з верхньою освітою. На жаль, штатний причал морського буксира-рятувальника «Титан», без відриву від якого Дід здобував вищу освіту, розташувався в небезпечній близькості з причалом винбази, куди возили вино танкерами з Болгарії, а все, що у трубах та насосах залишалося… Життя колгоспне привчило його не сотворити з судноводія кумира. Так, на «дев’яносто третьому» машина відпрацьовувала назад не одразу по команді з містка, а після Дідового контрольного стуку ногою об палубу в районі тридцять сьомого шпангоута. Це в моряків так заведено, вони номери шпангоутів білими циферками на палубі пишуть, щоб орієнтуватися при тривогах, де пробоїна чи де горить. Тридцять сьомий — якраз над головою вахтового механіка виходило. Дизелі свої Дід любив більше за бортів. За борти нехай старпом думає, перш ніж на швартовці з «повного вперед» на «повний назад» перекидати. Який дизель це витримає?

Третім механіком у Діда Вітьки був мічман Панін. Однокашник Діда по техфлоту, якого колись занесло на військовий флот, мовчун та інтернаціоналіст. Про його ставлення до того, що відбувається на палубі «дев’яносто третього», здогадуватися доводилося за інтонацією, з якою він вимовляв своє звичайне: «Ну, ось…». А інтернаціоналістом він був тому, що в будь-якій країні Чорного моря його з готовністю визнавали аборигеном: болгарином, румуном, турком, грузином. І намагалися спілкуватися з ним рідною мовою.

Про мене воду в ступі товкти нічого. Херсонська мореходка. Вилетів з третього курсу. Восьма тихоокеанська ескадра. Югриброзвідка керченська. Рудовози «ріка-море» (ріка-горе) херсонські. І пасажирчик маленький Ялта-Синоп. Кожного тижня двічі.

Всі начебто. Хоча ні, Куклу забув. Водолазку дворянської крові нашу. Єдину баришню на борту. Не собака, а дзвіночок. Спробуй тільки хто чужий на трап сунутися. Своїх же визначала Кукла за обіднім столом. Якщо за стіл у салоні когось запросили — значить свій. І пам’ятала довго. Я роки через півтора, на іншому пароплаві, в Горбатова, зустрів її несподівано. Впізнала, сучка. Дзявкнула для годиться спросоння, а потім аж завищала з радощів, хвостом ледь не прибила й лизатися полізла. Ми ж з нею після того нальоту неначе як родичі стали. І їй дісталося, коли мене захищати кинулася.

Цуцики від Кукли в нашому порту користувалися постійним попитом. Але і пропозиція не примушувала на себе чекати: гуляща була псина.

Олег Павлович казав, що в Бургасі йому довелося повертатися за Куклою від самого приймального буя. Загуляла баришня. Агент по радіо вже викликав. І знала ж, сучка, до кого кинутися зі своїми жіночими бідами. Посміявся болгарин, але навіть по «вокі-токі» на тридцять третьому каналі дав їй погавкати. Як тут не повернутися? Горбатов, як старпом, бурчав, правда, що Кукла взагалі — предмет контрабанди, завезена до братської Болгарії без належних санітарних паперів, і пахне все це міжнародним скандалом і штрафом. І в наступний прихід в Іллічівськ Палич оформив Куклі санпаспорт і щеплення… Але це вже з легенд «дев’яносто третього». Де той Горбатов? І хто хранить ці повісті минулих літ зараз, коли я пишу ці рядки?

Виходить, крім мене, нікому. Тому й мучуся, борюся з недоумством та красномовством. А що робити?

* * *

Чортове Батумі! Ось і сумувати, начебто, нема за чим, мали ми в носі усі твої колоніальні зваби.

І пальми в Мапуту ще більше пилюкою запорошені.

І корови в Бомбеї — ще більш недоторкана скотина. Так само бредуть проїжджою частиною врозріз руху.

І жінки в Дубаї — взагалі в намордниках, а не тільки в усьому чорному, в неодмінних хустках по заміжжю.

І контрабандний ринок у Джибуті — таке само жваве й пропаще місце, де тебе обведуть круг пальця й обкрадуть зі сміхом, не вважаючи потрібним навіть тікати: на крок відступив і загубився в натовпі.

І французька морська піхота блищить виголеними потилицями нітрохи не гірше костромських дембелів у камуфляжі і тільниках, які отоварюються колоніальним товаром з нагоди відправки на батьківщину. (Евакуація, дядя. Завтра на транспорт вантажимося.)

І цитруси в Піреї ростуть просто вздовж доріг, а не за парканами…

А пиво «Ефес Пільзен» дешевше і смачніше пити в Туреччині, а не під пальмами поблизу морвокзалу. Хоча шашлики й хінкалі, можливо…

Та що це я? Того року в Батумі не до шашликів було. Хліб діставати доводилось через корешів Скользького, через діру в паркані хлібзаводу. Єдине, чим ще торгували вільно, було спиртне і автомобільні шини. Втім, спиртне батумської перегонки відгонило тією ж гумою.

Недарма і з Феодосії привезли ми повний вантаж автомобільних скатів.

Війна війною, а скакунів своїх підковуй регулярно. Кавказ.

Навіть кавказькі біженці тікають від війни на жигулях та волгах.

Кожен ранок причали рибкомбінату пожвавлювалися криками «майна-віра», корисними порадами, багатозначним цоканням язиків і суперечками витріщак.

Рибний порт давно забув, чим пахнуть хамса і шпрот. Хоча дороги, за звичкою, замість гравію посипалися раковинами рапанів. У Ялті на таких заробляють, як на сувенірах.

Рибу в Батумі продовжували ловити тільки двоє: «Бешумі» і «Цискара». До їх приходу збирався на причалі натовп з відрами, щасливці-ялики намагалися взяти сейнер на абордаж ще на підході, раніше голопузих бойових плавців з місцевої пацанви, що атакували палубу з води вже в порту. Інші рибачки давно вже продали свої неводи туркам і зайнялися більш прибутковим.

СЧС, середній сейнер тільки за назвою, брав на палубу до дев’яти легковиків. Це моряком треба бути, але ви все ж, на віру, здивуйтеся: «І куди вони (легковушки) там вміщалися? Сейнера того — двадцять сім метрів по палубі». Дві останніх машини вже за корму колесами звисали. І знову ж таки на віру: «І як вони (сейнери) не переверталися від перевантаження?»

Переверталися. Але більше взимку. Від зледеніння. Коли борти вкривалися кригою — кожен кілограм криги вже був зайвим.

Машинами по всій палубі сейнера і далекосхідника не здивуєш. Вони там натаскалися возити з Японії. Але тут з кожною машиною їхали жінки, діти, двоюрідні дядьки і троюрідні сестри водія. Зі скарбом, пожитками та харчами на перехід. Всю дорогу — в машині чи на палубі. Позеленілі, як Грінпіс. Голодні. На клунках і тюках. Просто тобі останній пароплав на Стамбул.

Все повернулось на круг. Емігранти. Бої на околицях. Мішки Японці.

«З коником не можна на корабель?» Дурня. Сто п’ятдесят зелених — і кінь твій вже припнутий до кнехта. Так що дарма Висоцький стріляв ся, дарма «Служили два товаріща» на «Мосфільмі». Не тільки з конем, з гарматою взяли б, тільки плати.

Знову брешу, герой Висоцького проходив би по іншій канцелярії. По його душу прийшов би до Батумі транспорт «Баскунчак» російського Чорноморського флоту. І не тільки по душу. Я на цей «Баскунчак» надивився ще в Перській затоці. І на думку тоді не спадало, що на вертолітному майданчику і в ангарах чудово стають камази з мандаринами. Евакуація.

Ціни вони нам збивали… Поки військовий транспорт стояв під морвокзалом, нам залишалося сподіватися хіба що на схибленого грузина: раптом нулі на купюрах рахувати не вміє. Траплялись, звісно, і серед їхнього грузинського племені диваки. Один оно цілий день просидів із сачком під сваями причалу, розважаючи нас піснями пахмутівського репертуару.

— Як рачки? Ловляться? — по обіді не витримав Скользький.

— Ні, ось там, за молом, краще, — відповідав чудик, продовжуючи черпати воду своїм решетом. І по третьому колу затягнув:

— Мінє пріснілься шюм даждя-а-а…

Зустрічали ми й таких. Але щоб сотню з тисячею плутав?..

Наш клієнт у кепці зі своїм вічним питанням: «І гдє капитан?» — і після відходу штрейхбрехерів від ВМФ продовжував обходити наш ПТС-93 дугою великого круга. Все Батумі знало вже, що саме цей пароплав нікуди не йде, і його час уже ставити на пляжі поруч з близнюком-братом, переобладнаним якимись рестораторами в шинок. На Мілкому морі, як називався цей шматок пляжу.

Дід Вітька розшифровував ПТС не як «приймально-транспортне судно», а як «поки тут стоїть».

Ось ми і виправдовували.

* * *

Може, десь на відході грають «Прощання слов’янки», а на «дев’яносто третьому» оркестр замінював капітанський магнітофон з єдиною касетою. Леонтьєв. «Куди поїхав цирк».

По швартовому розкладу стояв я на стерні. Скользький з Келою самі, без погонича, одразу ж після відходу кріпили все по-штормовому. «Перший раз заміж, чи що? Чи в нас тут лялькова комедія?»

Машина сама, без команд з містка, накручувала оберти до повного ходу, як тільки дизель достатньо прогрівався. «Випивайте й закусюйте, нехай вас не хвилює цих механічних дурниць. Дорослі начебто мужчини, а такою юриндою займаєтеся. Ну, ось…»

Навіть пароплавчик наш, як старий кінь візника-пияка, сам лягав на потрібний курс. Без усяких «будь ласочка».

Поки акуратист Палич рахував магнітне схилення і поправку компаса в стовпчик на аркушику записничка, «Поки Тут Стоїть» наш, по пам’яті, лягав на Геленджик. Я до штурвалу навіть не торкався, чесне скаутське.

Горбатов ніколи над прокладкою не парився. Генеральний курс прикине, око примружить і:

— Лягай на триста п’ять, — скаже. На морське опукле око. В стовпчик виходило триста чотирнадцять і дві десятих. Смішила мене віра Палича в те, що незалізний стерновий по магнітному компасу зможе ці дві десятих витримати. Тут і позначок таких нема на картушці. Але виду я не подавав:

— На румбі 314,2!

— Я коли з пароплавства на рибачки потрапив, ніяк звикнути не міг. Як у школі вчили: визначення, точечку на карті кожних півгодини… Капітан з похмілля на мостик підніметься, і: «Що це ти онанізьмою займаєшся? Їхай прямо, повз Дірку не промажемо». — «Що за дірка?» — питаю.

«Тю. Керченська протока. Чому вас у Сєдовці[9] вчать?» — озвався від локатора Палич.

— Телепат він чи що?

— Лягай поки на триста п’ять. Праворуч щось несе. Поті радар ще бере. Так і під роздачу в Сухумі можна потрапити.

Отож. На Горбатівське опукле, виходить, точніше. Море, воно теж горбате.

— Мене в Поті цьому позбавили диплома на рік на першій же путині. Стільки риби на палубу взяв, що сейнер вже як підводний човен йшов…

А Скользький підміняти мене все не йшов. Ні як підводний човен, ні як вахтовий стерновий. Вирішив скористатися авральним розкладом і дочекатися обіду, прохіндєй.

— Так що Сєдовку я двічі закінчував. Швидше виявилося разом із заочниками вдруге іспити скласти і новий диплом зробити, ніж рік чекати. А ти кажеш: «Відновити, дублікат випишуть…»

…Точно! Вже в зубах колупається Скользький! Відобідали! І на місток все одно не поспішає. Походжає довкола волги вірменинової, ногою по колесах стукає. Розкріпляти зібрався? А там, гляди, й Келина вахта вже. Плезіозавр кубанський!

Кукла вибігла до борту й стала в антидельфінячу стійку. Грузини — за нею. Ну, Куклу хлібом не годуй, дай дельфіна обгавкати, а ці ж то? Дорослі, волохаті мужики, а як діти. Пальцями тичуть, регочуть. Ґелґочуть «сакартвелою» своєю щось. Навіть заздрісно. Я дельфінів теж завжди чекаю, але не до індіанських танців — біля борту все ж таки. Велике стадо, голів сто. З десяток вже прилаштувалися стрибати навперегін з пароплавом. Бестії! Перед самим носом вистрибують. А штевнем по задниці?

Скользький зайшов у стернову рубку і почав без довгих вступів:

— Паличу, так як же так? Машин що, не було більше?

Ну, нарешті! Навіть на дельфінів дивитися не став, так поспішав.

— До мене ж підходили люди, питали…

— Миколочко… — ввічливо почав Палич.

— Курс? — спитав у мене Скользький, приймаючи штурвал. Арифмометр під його черепком клацав без упину. (Сто п’ятдесят, та п’ятдесят за причеп, та…)

— 980 рублів за долар, — намагався підколоти я. — 980 прийняв, — відповідно до встановленого ще Ноєм ритуалу доповів стерновий Скользький незмінному вахтовому штурману Паличу. Арифмометр зашкалювало. Не до моїх підколок йому було.

— Палич, так як же? — попросив про починку рахувального пристрою Скользький. — Не було більше машин? (Сто п’ятдесят, та п’ятдесят за причеп, та на вісім осіб…)

— Миколочко! Та ми й так з перевантаженням! — ввічливо благав Палич. — Я від кренометра далі двох кроків відійти боюся!

— 305 здав! — не поспішав я покинути арену цирку.

— А як же грузини возять? У них що, арифметика інша? (Сто п’ятдесят, та на дев’ять — помножити, а не поділити! — та…)

Я думав, що Палич потягнувся за тлустим томом «Інформації по остійливості», тільки щоб у Скользького ним запустити. Але ні, гортати заходився. А чого там гортати, якщо закладок з баксів не зробив? Кути закату й метацентри усілякі Скользькому й задарма не потрібні. До того ж пораховано й зведено в таблиці суднобудівником для завантаження рибою, а не чаєм та волгами. Заново по формулі перерахувати треба. В стовпчик, як він любить.

— Як бочками з тюлькою на промислі, так не порушується остійливість. А жигулі всього шістсот кілограмів важать. (Шістсот, та на сорок — п’ятнадцять діжок усього).

— Нічого, це минеться, — пообіцяв я Скользькому замість «спокійної вахти».

— Палич, але мені не зрозуміло… — продовжував Скользький. Просто так з бойового курсу його було не збити.

Такі ж непохитні люди, тільки італійці, — бойові плавці — волочили вручну свої зіпсовані торпеди, перетаскували їх через сіткові загородження, мучилися, глитали солону воду й мазут, перебороли відпливну течію, але таки підірвали англійський крейсер на рейді італійського порту Бриндізі. Правда, потім виявлялося, що Італія капітулювала за день до їхнього звитяжного подвигу, і саме тому крейсер був непристойно, як для військового часу, ілюмінований святковими вогнями…

Ми ж капітулювали в день ловця рачків, коли на пароплав з’явився-не запилився наш любий вождь ірокезів і сказав Паличу:

— Послухай, капітане. Ти сьогодні на рейд не ходи. У мене таке передчуття, що тобі вночі принесуть документи.

Не варто їхати в Індокитай, як в останній район піратства. Мадам Вонг проживає в Батумі. І звати її Гогі.

Документи нам принесли саме тієї ночі разом з сейфом, і Палич їх викупив у нальотників майже за всі суднові гроші. Місцевий Джон Сільвер ще й вибачався, що сейф кувалдою роздовбали. Кваліфікованого ведмежатника менти саме загребли в кутузку.

— Палич, так як же з машинами? — ніяк не міг вгомонитися Скользький. Плювати йому було зараз на капітуляцію Італії, на остійливість, на те, що після відходу Леонтьєв співає про мандрівний цирк вже по третьому колу.

Якби за бортом пропливали не бескиди Кавказу, а кряжі Жигулів, капітан Палич вже б кинувся довбати граніт без динаміту й вантажити на нашу палубу.

— Миколочко, — простогнав він, хоча треба було лише послати Скользького в правильному напрямку або, хай тебе дідько вхопить, порахувати остійливість.

Не знаю, куди поїхав цей чортів цирк, але клоунів від нього відстало багацько.

* * *

Грузини поділялися на «сливачів» і «чайників». Вірменин з волги не поділився нічим. Він взагалі обізвав грузинів дикунами з гір, ледь ми віддали швартови, якими до пароплава була припнута Грузія. Вірменин тікав від війни в Краснодар на своїй забитій килимами, шубами та сервізами волзі з причепом. На третій волзі тікав. Там продавав, купляв у Батумі наступну і знову тікав.

— Ну сам подумай! Все життя він у Батумі прожив, будинок триповерховий на мандаринах збудував, добра он скільки нажив! А тепер ми для нього — дикуни! — ображалися генацвале, пригощаючи нас сливами й домашнім сулугуні.

До викидання шуб за борт руки не дійшли, але всю дорогу вірменину довелося просидіти у своїй волзі. А ходу до Геленджика було — дві ночі і день.

— Сливи не згорять? — переймалися сливачі.

— Випивайте і закусюйте, — заспокоїв Дід, вилізаючи з трюму у тілогрійці і ватяних штанях.

— Я навпаки — боюся, як би не поморозити.

— Казав же цьому — не треба було зніматися! До нуля хоч би на рейді простояти, — вилаявся Дід, тільки-но заспокоєні сливачі послухалися його поради пити в салоні чачу й закусювати сулугуні. Вдало здані істмат з діаматом чомусь лише укріпили Діда в його думках про те, що в п’ятницю, та ще й тринадцятого числа, в море виходять лише салаги, які шукають пригод на свій не порослий мушлями зад. За згадку зайця на борту Дід взагалі міг зашибити ключем на сорок п’ять. У випадку крайньої необхідності говорити треба було «довговухий». Але краще навіть не згадувати. Рибалки-с! Темний забобонний народ-с!

— Що-що! Витік фреон з системи! Компот зі слив ми до Геленджика довезем! Ось тобі і забобони!

Ні, не дарма слов’янка не прощалася з нами! Це ж треба так зіграти, щоб грузин повірив, що це не піт з-під належної за роллю шапки-вушанки крапає, а сльози радощів! Цирк!

Під Сухумі все так само палахкотіло й промацував море якийсь потужний прожектор. Але нічого, проскочили.

* * *

З моря Геленджицька бухта прикрита мисами Товстий та Тонкий. На одному з мисів пильнував російський страж кордонів. І в бухту нас без портнаглядівського «добра» не впускав. Портнагляд «добра» нам дати не міг, бо ганебно хропів на визивному каналі. Заснув з увімкнутою радіостанцією. На тангенту придавив. Глибини там біля самого берега — під сімдесят, на якір не станеш, і бовталися ми до самого ранку в дрейфі, як фекалії в ополонці.

У Геленджику закінчувався цей великий мандариновий шлях з грузин в кубанці. Новоросійськ з його лютим міграційним контролем грузини не дуже жалували. Надавали перевагу проникненню в нього з чорного ходу.

Та й сама бухта, в плані схожа на страусяче яйце в профіль, була спокійніша за Цемеську з її вічними протягами бори під 25 метрів на секунду.

Північний берег бухти горбатий ще по-кубанськи. Південний — вже по-кавказьки гористий.

Санаторії, кафешки на набережній, курячі стегенця лендлізівські на кожному кроці.

Кандей наш (коком кухаря тільки берегова публіка та наш Мастер дражнить, начитавшись пригодницьких книжок, а виходить непристойно, якщо англійською) примудрявся, правда, і ніжки Буша довести до кондиції протухлого ще в яйці страуса. З кулінарією він товаришував щільно, але не з того боку: через «Востоківську» шахиню, шеф-кухаря по-вашому, яка навіть подарувала йому перед рейсом свій грубий зошит з рецептами. А на критику своїх товаришів, що зібралися за столом в салоні, він відповідав зі своєї камбузної амбразури, як проклятий фашист Олександру Матросову. І крити, крім як пузом власним, було нам нічим.

Найприкріше було те, що числився за нашим пароплавом природжений кухарчук Андрюха. Але судновласник наш, Семен, списав його. Якісь порахунки з митницею, як пояснив Палич.

Взагалі-то це старпомова справа — кухарчуків ганяти. І я свого часу не подумавши ляпнув, що турки, мовляв, взагалі без помічників капітана якось працюють. А Палич диви як за цю думку схопився. Навіть Родіона, якого на підміну Горбатову з портового буксира висмикнули, в машину навіщось загнав. Тому-то — яка різниця? Хочеш Родіоном зви, хочеш — Радиком. Сумісництво в портофлоті, обидва дипломи на руках, і судноводійський, і механічний. А Паличу — не до камбузних баталій, звісно. В капітана голова іншим забита. Та й не сидів він на своєму законному стільці в головах столу ніколи, аж дивно. Підсиджуй капітана, кому не ліньки. Святим духом і кавою тримався, мабуть…

Коротше кажучи, коли вже в місті, на іншому березі бухти, Палич поцікавився, як я ставлюся до мале-е-есенького курчати табака он в тій кафешці біля портнагляду, я сказав:

— Ну, чому ж саме малесенького?

Ні, не тільки святим духом харчувався капітан Палич. Над курчам розімлів:

— Міняти треба кухаря. Як би його так зняти з рейсу… Прикордонників попросити, чи що?

— Ну як ти не розумієш. Толик — людина Семена. Просто так я його не можу списати.

Ось так, Химко. Андрюха — людина митниці. Толик — людина судновласника. А я ж тоді чия? Палича, мабуть. Не дарма ж курчатами мене вигодовують, поки народ там з Толиком через амбразуру перестрілюється. Але промовчав. Є в мене така шкідлива властивість. Мовчу. А люди вирішують, що або дурень, або погодився. По затоці бадьоро бігали яхти. По набережній манірно виписували жінки. Від мангала йшли життєствердні пахощі шашлику. Шелестіло листя на деревах. Чигикали й цвірінькали птахи. І в повітрі не було війни. І життя було чарівне, як перший день після піврічного рейсу кудись під Кергелен.

— Дивись-дивись, ах який заєць! Та не за столиком, офіціантка. Он, реве чомусь в куточку. Це хто ж такі ноги образив? Негідник, негідник… — Ось за що мені життя моряка подобається. Прийшов з моря — начебто все заново. І від тривалості рейсу, маю тобі сказати, це зовсім не залежить, — знову вирішив продемонструвати звої здібності телепата Палич. Він навіть вирішив розв’язати свій антиалкогольний вузол. — Я в Жданові на агловозі, матросом ще, працював. Рейси, як у трамваї. Жданов-Керч. Жданов-Керч. І все одно чи не кожного рейсу Дядя команду з ресторану «Гірник» ледь не силою витягував. Люди на агловозах, звісно, добірні збираються. Штрафна лінія Азовського пароплавства. За візу вже ніхто не дрижить… А я і не знав раніше, що «махновці» своїх Пап Дядями дражнять.

— І трапився мені Дядею пердун старий, герой соцпраці. На підміну на наш пароплав прийшов. Зловив з бабою на трапі. «Жаров, ви на флоті — випадкова людина», — каже.

— Та ти що, Дядю! У мене братан, і вся інша рідня, хто у портофлоті, хто в пароплавстві. З третього класу усі канікули — на братовому буксирі… — І уяви собі, тесть мені трапився — теж капітан. Навіть весілля доччине в Японії на ремонті прогуляв. Зустріне ПТС наш в морі, мабуть, без вагань переїде лісовозом своїм і навіть до вахтового журналу не запише. Я тебе не дуже навантажую, ні?

Я хитнув головою — та, звісно, ні.

— Ну ось, повертається тесть з рейсу, ми вісім місяців вже живемо. І вгадай хто. Той самий пердун соцпраці? Та ні, брешу. Але капітани — не матроси, незнайомців між ними нема. Щось там мій герой соцпраці такого про мене йому розказав, що мені в пароплавстві після цього зовсім нічого робити стало. Поїхали на Чукотку…

Добре, що ми їхали значно південніше.

— А в Одесі, коли на літак її саджав, знав уже, що не повернусь. А їй — звісно, заєць, як домовлялися. Через тиждень на Чукотку повертаємось. Квитки не здавай. А сам знаю вже, що в Горбатова залишаюся. Думаю про себе: «Ну й покидьок…». Ха. І ручкою, ніжненько так до виходу її підштовхую. Потім, коли вже вона полетіла, тещі подзвонив, скандал їй закотив. Як же так, ми ж разом домовлялися. Її ж і зробив кругом винною…

Палич підкурив.

— Слухай, не зробиш мені по дружбі одне діло? Подзвони, набреши їй чого-небудь. Ну, мене навіщось шукаєш. Чим вона там диха. Вона з місяць тому в Маріуполь вже повернутися повинна була. Он будки телефонні міжміські через дорогу. Я поки замовлю ще чогось. Не заперечуєш?

Черга біля будки була довжиною милі півтори. Коли я, впрілий, вийшов з кабінки, вже було замовлено по шашлику, шампанське і… «ах яка» офіціантка вже не рюмсала в кутку: сиділа бочком за нашим столиком.

— Так що давайте. Чекаємо в гості. Та й сину, мабуть, цікаво по пароплаву полазити буде. Ну, значить, іншим разом. Ми до Геленджика тепер часто заходитимемо, чує моє серце. І не треба плакати. Красивим жінкам не можна плакати.

Офіціантка випорхнула при моїй появі і стала курсувати між шинквасом і нашим столиком, заставляючи його тарілками до стану перевантаженого автомобілями грузинського сейнера: останні тарілки вже звисали за краї столу.

— Хороший у вас друг, — прошепотіла мені в один з рейсів з вантажем бутебродів з червоною ікрою.

— Що за гульня? — спитав я, оглядаючи негабаритні тарілки. — Здавалося, що зараз хитне, і…

— Є причина. Сьогодні рівно рік.

І все. Результатами мого впрівання в телефонній будці Палич за весь вечір так і не поцікавився. А марно.

— Знаєш, чому ревіла? Не хотіла розповідати, все одно, мовляв, ніхто її горю не зарадить. А горя-то… Син розбив лобове скло на іномарці господаря. Двісті баксів горя всього-то. Подивись, як сяє! Так що гульня за рахунок закладу. Ти зайвого не надкусюй. Як би вона ще в мінус не пішла після такої гостинності. Краще завтра ще раз навідаємось на каву.

І тут я не витримав і почав переставляти надлишок тарілок на палубу.

— Не зважайте. Це моряцьке, — пояснив Палич ошелешеним «ах яким» ногам.

На пароплав поверталися пішки довкола затоки.

— Гроші? Ну, спишемо на накладні витрати. Митників зажерливих поїти можна, а безкорисливо жінці допомогти — ні? Чи ми не джентльмени? Чорт, носову хусточку на столі залишив. Ну нічого, якщо не дурепа, випере і випрасує.

Вивантажувалися ввечері. Дійшли сливи.

— Та нащо лебідка? Вручну все викидаємо, швидше буде, — вирішив на власному прикладі надихнути нас Палич. Але встигнув кинути на борт вантажівки ящиків п’ять, перш ніж згадав, що йому ще треба до митника. До того самого? На якого списали «накладні витрати»?

Вручну виходило дійсно швидше, тільки спина боліла. Обидва трюми розвантажили години за чотири. Палич затримався «на митниці» ледь не до ранку.

* * *

— Агов, бородатий! Прийми кінець, досить дрихнути! — гукнули мені з води.

Грубо гукнули, але битися я не поліз. Навпаки. Обійматися. Отже ж, життя кораблядське! Стільки років не бачилися, щоб зустрітися у Геленджику якомусь! Повний пароплав рідних мармиз, а на містку — Станіслав Юрійович власною персоною. Ось вже Папа так Папа був у мене на «Залізяці» — середньому риболовецькому траулері «Железняков» тобто. Це я ще в Керчі, в Індійському океані точніше, ловами лангустів на банці «Сайде-Майя» балувався під його керівництвом. Оце — Мастер! З двох реверсів першим бортом до причалу вліз, посунувши нас у другий ряд.

— Давно загоряєте? — питає.

Вони тарілками, була така тема, звичайні супові тарілки судновими партіями, на Батумі вантажитися повинні були, а нам ще попутного вантажу на Херсон чекати треба.

Ось вже на що не сподівався… І яким це вітром Юрійовича на лушпайку на кшталт нашої з його дипломом КДП занесло?

— Перебудовним, мать його так, вітром, Пашко. Ти в якому році з Керчі втік? Дуже навіть вчасно. Пішло псові під хвіст усе наше океанічне риболовство. Є в Києві думка на Печерську, що риба Україні не треба, сало давай. Половина флоту по Пальмасах та Конакрі гниє, повернути нема за що. Ми з Нігерії ледве вирвалися. Пароплави чорним людям на пограбування кинули. Двоє наших від малярії дійшли… Отож більше я в такі іграшки не граюся. Добре, подумали тут з хлопцями, скинулися і ПТС придбали. Ти ж пам’ятаєш, я бюрократом один рік у Рибакколгоспспілці сидів? Бюрократи — вони не те, що моряки, пропасти одне одному не дають. Продали судно по залишковій вартості.

Це він вже потім у кают-компанії своїй нам у жилетки поплакався.

— Агов, Юрчику! Зобрази чого-небудь, досить ковбасу морожену тріскати, — сказав він у камбузне віконце.

— Знову на обіді мене підсиджував? — жартома вичитував він кухарчуку, поки той, підморгнувши мені, нарізав ковбасу й сир зі швидкістю шулера-картяра. Кулінарне шоу, а не камбуз. Юрійович славився тим, що таскав свого улюбленого кухарчука Юрчика за собою з пароплава на пароплав, він казав, як запоруку від гастриту.

— Юрійовичу, ти вибач, що цікавлюся, — почав щось вже мені знайоме капітан Олег.

— Одружений? І як? Двоє? А в мене все сторчма через бабу пішло… Після вчорашньої телефонної розмови з цією «бабою» я прослухував цю арію на біс вже трохи інакше. Але диви як — слово в слово! Потім заговорили на професійні теми, про остійливість ПТСів. Речі мені мало зрозумілі, і я занудьгував. Воно і їжаку ясно, що чим більший вантаж знизу, біля кіля, тим судно остійливіше, як іван-покиван. А якщо перевантажити згори, на палубі, можна й перекинутися. Та як це рахувати — нехай у капітанів голова болить. Вони в школу ходили. Добре, що, до слова, з’ясувалося про гастрит, і Палич погнав мене до своєї каюти, щоб приніс Юрійовичу якісь болгарські пігулки з його аптечки. Та не згадаю назви. Зелена з жовтим коробка. Ледь знайшов, стільки там було тих пігулок. Не капітанська каюта, а лазарет якийсь.

— А щодо перевантаження, Олеже Павловичу, марно переймаєшся. Я в себе з трюмів усе рефустаткування й термоізоляцію в ремонті викинув — тонни три баласту позбувся. І водяний танк на дві тонни згори над рубкою, на спардеці зварив. І рахував остійливість — до критичної ще далеко. ПТСи — морехідні коники, запас великий закладено, — сказав наостанок Юрійович і вибачився. Саме завантаження починалося, капітан має бути на палубі й тальманити, поки хлопці горбатяться. Юрійовичу хлопці тарілки вантажили лебідкою. Дрібничка, а приємно. І розтирок від попереку потім не треба.

— Заздрю Славкові, — сказав Палич. — Диплом капітана далекого плавання. Власний пароплав…

Коли у Форміо, в Італії, рибмайстер намагався зажати презент від фірми, якій ми шийку лангуста привезли, Юрійович у наказовому порядку розподілив усе вино й цигарки між командою порівну, а рибмайстра залишив взагалі ні з чим. З педагогічною метою. Сам не знаю, чому воно згадалося. Мабуть, у будь-якої хвороби, навіть у помполітської, є інкубаційний період. І в мене він закінчився.

* * *

Завжди винні у всьому баби. Ні, не телефонна дружина, і не та іллічівська дамочка, яка пригріла нашого Мастера — безхатька в проміжку від Маріуполя до Херсона і яку мені довелося випроваджувати з судна в Херсоні, бо Палич ганебно сховався і боявся поткнутися на пароплав, коли вона приїхала автобусом з Одеси, і не та геленджицька «митниця» з ax-якими-ногами, від якої поки ніхто не ховався, а, навпаки, запрошував на судно. Але винна в усьому Кукла, яка за своїм звичаєм загуляла відхід.

Я всі шхери в порту дослідив, поки Скользький клеїв дурня перед прикордонниками, перш ніж знайшов її. Вона, правда, вже й сама поверталася. Побачила мене позаду, зупинилася, чекає. І подивилась ще так на мене: ну що ти там, ти йдеш, чи як? Наче це її за мною посилали. Я від такого сам загавкав. Йду, лаю її, Бургас їй пригадую, і що нема на її нахабну морду Горбатова. А тут і Скользький з дурнуватою міною:

— Хто це тобі про Бургас розповідав? — питає. — Я ж на «дев’яносто третій» пізніше прийшов.

— Палич? Ну цей розкаже. Горбатов за Куклою і повертався. І санпаспорт їй після цього випадку теж він оформлював. Він же її двомісячною на пароплав приніс. Ніякими Паличами ще й не пахло. Взяв, на свою голову, старпомом. Мало того, що підсидів Горбатова, так ще й байки тепер розповідає.

— Та які кореша? Олег зі своїм церковно-приходським дипломом тристатонника в морську агенцію якусь сунувся, під грецький прапор найнятися. Там з нього посміялися, звичайно, й направили до Горбатова. Він вже рік без постійного старпома працював, набридло йому. А в агенції якийсь його однокурсник штані якраз протирає і хабарі з морячків бере, щоб на грека завербувати. За Куклою він повертався! Як же! Якби я прапорщикові баки не забив, і зараз би на березі її без вихідної допомоги залишив. Хто там за ним женеться? Прибіг: «Поїхали». Механік йому: «Зачекай, заведусь!». — «Поїхали, потім заведешся».

— І про Андрюху нехай не звіздить, — додав Кела.

— Семену до кухарів діла нема. А кум Андрюхин — дійсно на Іллічівській митниці, інспектором. І минулого року розкопав у Палича контрабас якийсь після Бургаса. Рік, виходить, нагоди чекав поквитатися. — І головне, чуєш, Андрюха ж його тоді від митниці і відмазував, — підтвердив Скользький.

Я подивився на Куклу. Підтвердження від неї чекав чи що?

* * *

Власне, заводієм бунту я не був. Вітька казав, що Скользький підіймав цю бузу ще раніше. На арифметичному ґрунті. Всього-нічого, на дев’ятсот зелених зубчики його арифмометра заклинило. В Херсоні ще діло було, я на берег саме пішов. До того ж вважали вони мене… Оце так, за все життя такого про себе не чув. Так що який там з мене заводій був би? На Сільвера ногою не вийшов.

І як він тоді відмазався? На Семена послався, оренду, мовляв, йому сплатив за судно та на накладні витрати всілякі. Образився ще на товариство. Дуже навіть натурально. А й треба було лише не питання, а одразу відповіді ставити. І на театральні штучки не вестися, як не кортить. Каже «ні», читай — «так». Найпевніший рецепт проти нього.

Потім вже нальот все списав. Але ніякої змови і не було. Ні діжок порожніх, ні Джима з яблуком. Просто сиділи в салоні після вечері. Усі, крім Палича і Скользького. Вони на вахті були. Я все бургаську «кукольну» комедію перетравлював, а потім взяв та й виклав хлопцям усе, що перетравив.

— Мужики, — кажу. — Він же з усіма людьми тільки як з бабами-дурепами поводитися може. Подарунком дорогим ошелешити, локшини про тяжку долю на вуха навішати, хусточку сопливу підсунути і — вдути. А ми всі — велися на це?

Ну і розповідаю їм про курчат табака цих та про двісті доларів суднових. Покидьком себе відчуваю, а все одно розповідаю.

А Кела на мене вже не очима, а повітряними кулями братів Монгольф’є просто витріщився.

— Зачекай, — каже. — Ножем чоловік-алкаш перед Паличем не вимахував?

— Та який ще чоловік? — не розумію я.

Тут і Дід Вітька все допетрав.

— Можеш заспокоїтися, — каже. — Не вийшло з тебе негідника, навіть якщо дуже хотілось. Дюма-онук наш просто переказав тобі, як Кела з дружиною своєю в Чорноморці познайомився. А Людка Келина справді в барі в Чорноморці працює, це і я знаю. Кела їй іноді на розливі пива допомагав. Самі збитки, а не поміч. Пів-«Востока» корешів, і третя частина — в борг. Невеличка різниця, — Вітька продовжує. — Кела половину особисто заробленого за рейс виклав. І просто так. Без усіляких сопливих хусточок. Пожалів просто добру жінку. Малуватий наш ПТС буде, щоб усіх баб Д’Артаньяна нашого з суднової каси оплачувати. У самих сім’ї на бую по його милості третій місяць сидять. Сходи-но ти, Пашко, на міст, викличи його як Сільвер капітана Флінта. А ми тут поки чорну мітку з журналу «Плейбой» виріжемо.

Салон на ПТСі — курям на сміх. Стіл та дивани всім одразу вилізти заважають. Строго по одному тільки. Але сидимо спокійно. В морі ми. І шлюпки навіть на тазику нашому нема, щоб нас усіх тут заперти і на Острів скарбів утекти. Навіть гранату переховувати не стали, хоча Панін як відставний вояка про неї тут таки й згадав. Навіщо?

Як миленький виклав наш Флінт усі свої скарби, так не очікував нічого подібного. Здали ми касу Родіону. Як за статутом належить: молодшому помічнику. Ми вже самі його до старшого помічника, як в судновій ролі записано, вибачайте-посуньтеся, підвищили. А старший помічник на нашій лушпайці молодший і є. І нічого геройствувати цілодобово на містку. А якщо вже й так, то за Конрадом — мотузками до поручнів містка прив’язуватися, а не в шезлонзі на крилі дрихнути.

— Дійсно, Палич. Негарно виходить. У машині — троє. На мосту — один. Я розумію, що за три місяці курсів зробити з механіка капітана далекого плавання нереально, але нам далекого і не треба. Цілком можу я з моїми документами другу штурманську вахту стояти. Воно і надійніше. Море все ж таки. Море — воно різне. І треба до нього з повагою.

— А ціни на паливо такі, як ти нам втираєш, — тільки в Югославії. Так їх ООН в блокаді тримає. А в Геленджику шістдесят доларів за тонну — красна ціна, з усіми паперами, — сказав Дід Вітька.

— І тонну не добрали, одначе, — сказав мічман Панін. — До Херсона не вистачить.

— І грошей на жратву дав — як кіт наплакав. На ковбасу представницьку, яку ти під подушкою тріскаєш і на камбуз не ходиш, — і то більше. Мене за ці макарони самого з’їдять скоро, — вставив свої п’ять копійок кандей Толик. І додав ще й за Скользького:

— Миколка дзвонив тут декому з Геленджика. Так Семен каже, що оренди він з нас минулого місяця не отримував і не збирався навіть. Нехай, мовляв, хлопці спочатку розкрутяться.

А Кела мене просто вдруге за вечір ошелешив — заговорив ввічливо:

— Так що не сприйміть за чорну невдячність, Паличу, — каже. — Красно вам дякую за таку заманливу пропозицію. Та тільки старпомом, мабуть, я у вас не буду. Мармизою не вийшов.

Ми з ним довго потім при здачі вахти підколювали один одного. По-свійськи, як старпом старпома. Скользький так і не признався, але і він наживку цю злопав, щоб мені більше ніколи лангустом не закусювати, якщо не так.

Мав я тепер у носі Гамлета, принця данського. «Дзуськи, — каже. — Не заграєш на мені, либонь не флейта». А яка там флейта — свистка вистачає. І ми ж усі підряд на це соло на свистку купувалися. Збиває з пантелику, коли ледь знайомі, і не знає ще до пуття свистун, чим ти йому в подальшому пригодитися зможеш, а вже — душа наопашки, співчуття шукає, на жалість жме.

А павич цей перед кожним зустрічним хвоста свого розпускає, як перед черговою своєю куркою. Хіба це важко? Монолог ошуканого дружиною моряка вже розучено слово в слово. Знає ж куди моряка бити, стерво. Де його найбільший жах і нічний кошмар, незахищене місце. Ну а ні, то вкраде в Горбатова історію, як за Куклою в Бургас верталися, в Кели — як Людку свою від алкашів такелажним ножем відбивав, усе собі припише і таки зірве аплодисменти. Я, може, й туго доганяю, в театр строєм давно не водили, але це ось зрозумів. Куклі спасибі. Хоча і не спанієль вона, щоб фазанів та павичів ганяти. Більше по дельфінах.

Така ось лялькова комедія, як каже Скользький. І без чорної мітки обійшлося.

Скользький, той, напевно, таким результатом задовольнився б. А моя помполітська недуга тільки сильніше від такої швидкої капітуляції розігралася. Буває ж таке.

* * *

З вечора сонце було хороше. Червоне.

Від кавказького берега відірвалися до нуля годин. Скользький на десять хвилин пізніше мене зміняв. І без всяких сигналів точного часу знали вже всі троє, що годинник у рубці на ці десять хвилин бреше. Воно начебто й дріб’язок, але вперше я серед штурманів бачив таку неповагу до часу. Навіть Родіон, механік начебто, перш за все попросив мене часову радіостанцію знайти і годинник виставив. Я тепер з ним вахту стояв. Не хотів капітан Флінт наш з Сільвером на одному містку бути. При зміні вахти доводилось, правда, терпіти мою одноногу присутність.

— Як вважаєш, Радичку, не заштормить? — по-діловому так питає, наче сонце в воду не для нього сідало.

— А прогноз же одеський є, — Родіон йому. — Є в нас один хоча і недовчений, але радист. Гріх не користуватися.

Я ледь вдруге на копчик свій нещасливий не сів. Виходило, як Горбатов пішов з пароплава, прогнозів моїх і не читав ніхто. Причому двічі на добу.

Я всю вахту самоїдством розважався. Ось відкрився переді мною пройдисвіт по-дружньому, мовляв, ось такий я покидьок, а підступи мої такі ось та ось такі. Й пішов собі гадити далі. А я візьми та плюнь проти вітру в душу. Підступно? Але тут сталася зі мною ображена професійна гордість, хай і недовчена.

— Паличу, тільки ось я забув, де 19666-ий район граничить з 19555-им. Вибачайте вже неграмотному суміснику. По шостому району дають поривчики до 14 метрів на секунду після полуночі.

Не знав, що відповісти — випікач горщиків наш. Йому б сказати просто: «А чорти його маму знають, зараз подивимось», але ж це, по-перше, неввічливо, а по-друге… це ж треба знати, чого тобі можна і не знати, і в яку шпаргалку піддивитися. Перед мордою ж просто, на переборці шпаргалка висить, як на справжньому пароплаві.

— По нашому району — бунація, — кажу.

Вже вмикаю підступність.

— Чого-чого? — навіть про те, що не розмовляє зі мною, забув «Мастер», так не дочув. Родіон теж не зрозумів. А «бунація», по-азовському, — штиль. Тільки на азовських рибачках слово це італійське і залишилось. Раніше, кажуть, повсюдно на Чорному морі італійською термінологією користувалися, а петровську Німеччину називали «хлотською» й дико з неї насміхалися. Навіть у херсонській морехідці як іноземну мову вчили італійську під іспит. І ось на Азові серед рибалок деякі такі слівця збереглися. Бунація — це штиль. Прикольно.

Отакої, ось тобі й азовський рибалка, думаю. Здаю Скользькому курс 276 і йду на корму курити в гордій самотності. «Стій, давай по порядку», — думаю.

А пароплав стояти не бажає. Знай собі — біжить, гоголь-моголь з води забортної гвинтом збити намагається.

І море пласке й рівне, як стіл більярдний. Жодної тобі хвилі. Начебто з Чорного в Червоне потрапили. Нічого собі нев’язочки!

Котимося, значить, як та куля, до мису Сарич, щоб від кримського берега, як від борту в середню лузу, у БДЛК вскочити (Бузько-Дніпровський лиманський канал, для нетутешніх). А тут і Дід Вітька з машини подиміти виповз. Правильно все: місяць у повні. Час вампірів та вахтових механіків.

— Вітько, — кажу, — що таке «шурубра» знаєш?

???

— Значить, на дніпровських пароплавах не працював.

— Ну, ти прямо як Василь Іванович і логіка! Фурманов, вудочки нема в тебе? Значить педераст! — Давай по порядку, — кажу йому. І викладаю все, так, мовляв, і так.

— Точно, не рибак! — погодився Дід. — У п’ятницю, тринадцятого — і хоч чортихнувся, що в море доводиться виходити, та…

— І не капітан лоцбота, — продовжую. — Бачив ти хоч на одному лоцботі такий цирк на швартовках? Уже в кого, в кого рука набита… Це рибаку з «супера» якогось вибачити можна, вони по чотири рази за рік швартуються, в океані по півроку. Але ж він не рибак?

— Викреслюємо, — погодився Дід.

— Не третій помічник. Точно не Трояк. На друкарській машинці одним пальцем букви шукає. І Толика навіть до суднової ролі «коком» записати намагався. Портнагляд реготав, питав, чому боцмана Драконом тоді не пишемо.

— Не Другий. Який Ревізор остійливість елементарно порахувати не може? Якщо він — вантажний помічник і робить це постійно. Якому-небудь капітану лоцбота, де вантажів нема, це, може, й слід вибачити, але портофлот ми вже викреслили.

— Не старпом. Що з фарбуванням, що з продуктами… Так що не Чиф. Хотя чому? Рік на «дев’яносто третьому». Капітана навіть підсидіти примудрився. Не вояка. Цих за версту чутно. «Двадцять четвертий, доповідайте чотирнадцятому на півста другому: в чотирнадцять великих мій маленький роботу під букі двадцять сьомого виконав. Роботу — виконав. Видайте квитанцію». А цей навіть з пацаном-прикордонником по рації так розмовляє, наче переспати його вмовляє, а не на якірну стоянку до ранку запустити. Теж мені — лейтенант запасу.

— Не річковик. Повір мені на слово.

— Так хто ж тоді залишився? Яхтсмени? Рік все ж таки відкатався з нами. Чи ми свого від вербованого не відрізнимо? — засумнівався Дід.

— Матросом на агловозах маріупольських був колись. Це може бути. Не знав я, що махновці своїх Пап Дядями дражнять. І «Гірник» — є в Керчі в Камиш-Буруні шинок такий. Хоча не здивуюся, якщо він і ці історії, як штани, — від старшого брата доношує. Он як з Келою та Куклою попалився. Йому ж не на містку, йому на підмостках виступати треба. Гине талант.

— Так, суцільна драмкомедія, — Дід зауважує. — Та і сам відчуваю, що помполітський маразм усе це якийсь. «Мене посіли смутні сумніви. У Шпака — магнітофон. У посла — медальйон». Нічого ж руками не помацати. А в дипломі відміток «за сало» не ставлять.

— Слухай, так він і до тебе теж з дипломом клини підбивав? — пожвавився Дід Вітька.

— Я йому, пройдисвіту, зробив ксерокопію диплома вищої морехідки, — признався Дід.

— За сорок доларів, — признався Дід ще більше.

— Тільки скористатися ним він не зможе, — остаточно самовикрився Дід. — Там номер — механічної спеціальності. Але ти його поки не засмучуй. Нехай вже портовий нагляд якось йому пояснює.

Щоб ти жила, Одеса! І нехай заб’ють шампанським усі засохлі фонтани на Молдаванці.

— Слухай, значить, жодного судноводія на борту, а ми премо, як той паровоз вперед летить? А я давно казав, що «рогаті» на фіг на судні не потрібні. Тільки машину реверсами гробити на швартовках. Ти шлункам нашим поки що не кажи. У самого ще в голові не вляглося. Ну, такий же маразм помполітський, що в дурку в Херсоні здаватись треба. Але ж іншого пояснення нема? З грошима простіше. Їх помацати можна. Особливо, якщо за руку в своїй кишені зловив. Мюллере, і ви таки знаєте, що Штірліц російський шпигун, і досі його не арештували?

— А який сенс? Все одно викрутиться, — тільки і залишалося відповісти мені, коли до Діда дійшло по-справжньому.

— Який Херсон? У нас же тонни пального як не вистачало, так і нема його. Я ж думав, цей щось міркує. На бурових чи в буксирів очаківських… Ось зараз і ти догнав. Нема кому тут міркувати. Наш це тепер обов’язок.

І пішли в каюту до нього. Напряму. Та не спав він. Ви б спали?

* * *

Так, гинув талантище! Актор Великих і Малих імператорських театрів. Мені секунд двадцять навіть шкода його було. Гарно готувався, старанно текст зубрив.

— Я довго думав, — каже. — Пишу листа Семену. Все як є. Біс з грошима цими поплутав. Усе на прибуток сподівався, що з нього розрахуюся. Шмотки свої збираю і сходжу в Херсоні. Нехай Семен іншого капітана вам присилає. Того ж Горбатова, п’яноту вашу любу, — не вперше, мовляв, йому в одних джинсиках і футболочці йти.

І знаю вже, що все сказане на зворотний курс, на 180 градусів, перевернути треба. І такого він Семенові напише, і такого потім наплете, куди там Штірліцу. Знаю ж це, а теж вуха розвісив, слізку втираю, так шляхетно й стримано репліки всі він з себе видавив. Але двадцять секунд пройшло.

Тут я буром на нього і попер. А що, розкланюватися накажете?

З грошима поки ясно. Тобто, нічого не ясно. Але це — до Скользького. Цей пояснить до копієчки. Ми тут про дещо інше порадились, і все про тебе як «судноводія» нам, дійсно, розвиднілось. У сейфі чукотському, кажеш, диплом штурманський залишив? А може — в холодильнику? Сало в холодильнику зазвичай тримають. Що з пальним робити, капітан ти наш п’ятнадцятилітній, збираєшся? Тонни ж як не було, так і нема її. Ми тільки у Феодосії взяти й могли, а йдемо чомусь до Сарича. І не треба хоч зараз хвилю гнати. Гроші ми в тебе, банкір ти наш швейцарський, уже в морі конфіскували. Ти минулого рейсу шістдесят доларів на нафтобазу, мабуть, так само на «накладні витрати» списав? Дід на ніч саме домовився з одним буксиром геленджицьким щодо лівого соляра, а ми знову відходили, наче за нами чота автоматників гониться.

Дивлюся — нема більше шляхетного і розкаяного героя-коханця переді мною. Текст забув. Чи не було такого в сценарії? Фізіономію — аж корчами звело. Перекосило — ікла видно. Звір звіром. З-під брів мене буравить, дірку в лобі пропалити хоче. Еге ж, від нічних прогулянок верхньою палубою краще мені було тепер утриматися. Краще мені було не перевіряти, чи шанує він шосту заповідь так само, як всі наступні. А то скажуть потім: за борт Пашку змило. Або навіть — сам здуру скочив. Буває.

— Так, недооцінив я тебе, — гарчить.

Добре, що не тет-а-тет я на це рандеву приперся. З секундантом. Хоча він на Діда і не зважав уже:

— І все ж — дурень ти. Підійшов би тихо-мирно, поговорили б, забрав би свої гроші, з відсотками навіть, і зійшов у Херсоні. А так же навіть вкладеного в ремонт не повернув. А може, ще й спрацювались би? Чого не буває? Ти, я бачу, не тільки англійською натаскався. І радист великий, і капітану через плече в карту зазираєш. Замполітом при комуністах не був?

— Помполітом, — подумки зауважую. Не виправляти ж. А за ідею подякував так само подумки.

І точно. Дурень я. Філологією страждаю. Так кажуть, так не кажуть. Здається, і нормальному стерновому на прокладку цю на путівній мапі подивитись цікаво буде. Поправку він у стовпчик рахує. Акуратист який!

— І про Херсон, — вирішив нагадати про себе Дід. — 3 пароплава, якщо не пасажир звичайно, заведено не «сходити», а здавати судно. Це тобі на майбутнє. І на теперішнє: по сезону, повинна вже прийомка маріупольська в Феодосійській затоці на широті працювати. Це я тобі як рибалка одеський «рибаку» жданівському нагадую. А листа Семену — пиши. Люблю Дюма!

Ось Дід точно дурнем не був. Завжди я йому в шахи продував.

— Буде завтра в мене лист на руках, — каже, — може, кубанці наші подробиць до самого Херсона і не довідаються. Ти ж їх знаєш. Казакі.

* * *

А прийомку маріупольську ми таки знайшли. Не в Феодосійській затоці, але поруч. За мисом Киїк-Атлама. «Рибак» наш і тут ледь все не зіпсував. Дід же просив його: тупо підвалити до кранців, щоб він на борт до маріупольців перестрибнути міг і з механіками без сторонніх переговорити. А цей за сто метрів в мегафон: «Пального не дасте?» — горлати став. А народ маріупольський весь, як водиться, до борту вивалив повитріщатися. Зовсім без сторонніх вийшло. І що значить «дасте»? Шляються тут по морю одесити усілякі, паливо клянчать.

Відбігли ми з півмилі і теж на якір стали. Приїхали. Тепер вже і до Очакова не дотягнемо.

Одне добре, Скользький, хазяйська дитина, мішки з чаєм, які на верхній палубі були, брезентом перечохляти нас з Келою вигнав. Маріупольці в бінокль за нашею працею поспостерігали, і самі нас по радіо до борту підкликали.

Але наш власний маріуполець і тут ледь все не зіпсував. Домовлялися вже, звісно, на капітанському рівні. Видав Родіон йому сотку вбитих єнотів, механікам би і меншого вистачило, вигадали б з нашим Дідом ремонт якийсь до нічної вахти… А азовчанин наш ще візьми й проавансуй оборудку. Тут вже взагалі «махновці» розпоясалися. Тонни не буде, кажуть. Кілограмів сімсот — максимум. Це другий механік вже. Йому після «капітанського рівня» вже зовсім нічого не перепадало, очевидно. Наш Вітька аж плюватися після цього став. Заміряли, скільки у нас в лівому танку, «махновець» ні на крок від мірної лінійки нашої не відходить, плюнули вони нам дев’ятсот. Але Дід одеситом не був би, якби просто так втерся. Крейдою рівень на лінійці помітив на очах у марупольця, витер її насухо, а потім просто догори ногами її перевернув, зробив 6 з 9, і тиче йому:

— Ти що, зовсім мене під монастир підводиш? Шістсот усього. Ти ж моряк, знаєш, що таке посеред моря потухнути. А вскочимо в погоду?..

Легко сказати — плюнути ще сто. Поки увімкнеш насос, поки заміряють, та крикнуть згори в машину… Плюнули ще раз. Дід заміряє подовше, щоб і те пальне, що в шлангах, до нас, а не назад в Маріуполь злилося.

Але розквиталися й розбіглися. Дід злий, лає всіх без розбору. Панін під гарячу руку трапився:

— Іди, — кричить на нього Дід. — Переміряй, що я там з них вимутив.

А Панін йому:

— До Херсона вистачить, — і спати пішов. Не його вже вахта.

— Ну ти диви! Я вираховую. Витрати — до грамів, температурний режим, оберти, економний хід. А цей мічманюга: «Вистачить!» — і в койку! С-с-сундук з клопами!

Тільки вже на вечері Дід висловив своє здивування. Але так, щоб мічман теж чув:

— А знаєш, таки правий сундук наш. Вистачає до Херсона. Щось паливо повільно витрачається. Не сходиться з розрахунками. Тричі перераховував.

А мічман чай свій допив спочатку, кандею подякував у віконце камбузне і:

— Клапан перепускний закрий, — каже.

І в машину пішов.

Утрьох ми застряглу макаронину з Дідового стравоходу вибивали. Виходить, як тільки Дід і маріуполець клапани всі перевірили і, як білі люди, по трапу на палубу піднялися, мічманюга, як Тарзан, у машину через світловий люк спустився, і пальне, в результаті, ми приймали в обидва танки зразу. Ви закон сполучених посудин у школі вчили чи прогулювали?

— Ось тобі й вища математика. Ось тобі й умні формули, Діду.

Атож, панове маріупольці та інші шведи. Не намагайтесь об’єгорити одеських єгорів, собі дорожче вийде. Я ось давно вже навіть не пробую. Слабкий мозковим м’язом. Тим, що від кепі мічманського утворюється. Тільки відреготав, виявилося, що я знову вахту стою з Мастером. Але мені що? До Херсона дві доби всього залишалося.

* * *

А ось Ейнштейн був недурним дядьком. Дві доби. Це ще як подивитися, багато чи мало.

Річ навіть не в тому, що за Херсонесом почало нам давати по зубах від північного заходу і швидкість фотонного зорельота нашого ще більше від швидкості світла відрізнятися почала.

Все одно жоден моряк не скаже: «Будемо у Херсоні тридцятого».

— Сподіваємося бути, — скаже. Але мені цих два дні вже полярними здаватися почали. Всю вахту Леонтьєв про цирк надривається. Всю вахту сопе вампір-заплічник за спиною. Мовчить. Команди на стерно ледь не через механіка мені передає. І дірку в потилиці поглядом пропекти примірюється. Судноводій — кажеш? Так споглядай у свій бінокль. Або в радар. Під Ялтою он, вночі, в димці, ледь під самий штевень танкеру якомусь не залізли. А я ще дивлюся, милі за дві відкрився червоний вогонь і пеленг на нього все не змінюється, значить сходимося. А він танкерний круговий за лівий бортовий (теж червоний) вогонь прийняв і задоволений.

І головне ж, усі команди його тепер фільтрую. Фільтри вже забиватися стали. Тяжка це справа — думати, виявляється. Що ж це він ліворуч весь час підвертає? Хто в тумані ліворуч ворочає? Та й зона розділу руху тут.

Проїдьтесь якось по трасі зустрічною смугою. А потім те саме — вночі, коли далекобійники один за одним пруть. А тепер той самий атракціон, але з водієм, який рулити вчора вперше спробував і де газ, де гальма — ще плутає.

Отож бо й воно. А ви мені — нерви…

Хоча підлікуватися мені тоді вже було варто. Зловив себе на тому, що постійно шепочу щось. Тихо сам з собою, так би мовити. Та яка мені зрештою різниця, скільки гвинтів у лоцбота, як це впливає на швартовці, як позначається питома вага чаю на остійливість ПТСа, чи малюють штурмани на карті течії хвилястими стрілочками, як у підручнику для юних моряків, і чи обчислюють поправки на калькуляторі?

У Сідовці ростовській він вчився чи курсах червоних командирів у Керчі, чи взагалі — в медучилищі, мені то що?

Що з того, що жоден штурман вам не признається, що навігація — справа нехитра, і шість років штани без ширіньки він за партою марно протирав? Не тому, що туману напускає. Туману якраз штурмани усі як один не люблять, хоча і радари вже на кожній лушпайці встановлено. А тому, що справа ця — хитра. Стільки всього за простою формулою приховано. Це матросу, який тільки стругання олівців спостерігати може, судноводіння дитячою забавкою здається. А що там, я олівці теж точити вмію.

Що мені до того, коли нормальний капітан, який у чомусь «плаває», буває й таке, просто сідає на шию грамотному старпому, вдаючи заохочення ініціативи? Підступно, але по-флотськи. А цей? Порозганяв усіх штурманів з пароплава, а сам ні бельмеса ні в чому не рубить.

Славкові, каже, заздрю! КДП у нього! За чверть години Юрійович для нього Славком став. Рівня ж. Капітан з капітаном зійшлися. А ти, трубка клістирна, не заздри, о, похитайся морями зі «Славкове». Очі на нічних вахтах так видивись, що газети вже тільки з іншого кінця кімнати читати зможеш. Зуби на дистилаті залізні наживи. Гастрит отой від самозваних кухарчуків. І повний букет профболячок (може, й на баб в кожному порту вже не потягне).

Поганяй портнаглядами з портфелем у зубах третім штурманом; перелайся з докерами-злодюжками на десяти мовах вантажним помічником; побудь чопом в усіх дірках, від пробоїн нижче ватерлінії до завагітнілих у рейсі буфетниць, — старшим помічником. А потім, коли заслужиш оте КДП, вияви в один чудовий момент, що дочка так поспішала з весіллям, що і батька з рейсу вирішила не чекати, й вискочила, дурепа, за такого пройду, якого твій же товариш списав з судна за натуральне блядство… На трапі зловив, діло молоде. А те, що дівка верещала, як недорізана, і впиралася, як шалена, з цим що робити накажете?

Стою, кручу штурвал, тримаю на курсі, а губи все ніяк не стопуються. Мічман Панін навіть помітив:

— Не бери важкого в голову, а дурного в руки. Чи навпаки? Він тобі зараз спецом на психіку давить. А ти стовпом ліхтарним прикинься. Допомагає в таких випадках.

І раптом що — стукай ногою в палубу. В районі тридцять сьомого шпангоута. Це в мене прямо над головою. Почую.

Це була найдовша фраза, яку я чув від Паніна за рейс.

* * *

— Така ось лялькова комедія… — почав Скользький. — Зайшли в Пальмас, пошту отримали — думав, до приходу додому звар’юю. А ще чотири місяця рейсу трубити залишалося.

Ти ж в мене був: дім на околиці, і баба — одна з двома дітьми. І повадився один шоферюга ходити. Та знав я його як облупленого, постійно в Чорноморці на пиві бачились.

Так ось, ходить і ходить. Наче як мій знайомий, вигнати дружині його незручно. А він, сволота, користується тим, що чоловік далеко і в морду йому дати нікому. Дійшло до того, що чіплятись став, повалив її у літній кухні, сукню порвав. Моя і крикнути навіть не може, діти ж у хаті. А цей ще радить: кричи, мовляв. Сусіди прибіжать, завтра вся Чорноморка тільки про тебе й говоритиме.

І чотири місяці ще. Сходив до помполіта, листа йому показав: в разі чого, кажу, я вас попереджав.

Ну, приходимо в Іллічівськ. У той же вечір іду в пивняк. Жду. Не з’являється. Наступного дня — теж. Тільки на четвертий день Кела мені признався, що він козла цього попередив. Чотири ж місяці за мною придивлявся, в одній каюті жили.

Ну, попередив і попередив. Бог з ним. Я ж знаю номер його камаза. І де вони в кар’єрі піском вантажаться — теж знаю. Приїхав увечері, фари погасив, стою збоку. Точно — на другій зміні козел цей. Годині о дев’ятій приперся на своєму 17–32.

Тільки він під екскаватор підрулив, я вилізаю і йду до нього. Спокійно, повільно так іду: фари сліплять. Вилізай, побалакати треба, показую. Як рвонув він з місця, я ледь відскочити встиг. Екскаваторник так над порожнім місцем ковш і просипав. Я — до тачки своєї, і по газах.

Біля переправи наздогнав. Хочу обігнати і до бровки притерти — куди там. Вихляє, крутиться, як вуж на сковорідці. Я ледь під автобус на зустрічній смузі не влетів. Спокійно, думаю. Нікуди від мене він не відірветься, нехай хоч до румунського кордону шпарить. Бензину в мене — повний бак. До першого шлагбаума погоня ця.

Вискочили до Бурлачої Балки. Дивлюся, він не до Чорноморки, а до Таїрова повертає. Я не відстаю, як приклеївся. Попереду, на переїзді, вже мигає, не встигає він. Я вже за ножем потягнувся до бардачка, гальмую, а він, падло, на зустрічну вискочив і перед самим потягом, просто перед тепловозом пролетів. Я по газах — ліворуч по ґрунтівці вздовж колії, щоб на наступному переїзді вискочити і перехопити. І забуксував, пузом на рельсах застряг, ні туди — ні сюди. Пішов, гад. Шукай тепер його камаз в Одесі.

Але камази, вони ж не дикі. Наступного дня взнаю, де гараж його. Приїздю, питаю: де такий-то. Та оно, на ямі, ремонтується. Точно — стоїть самоскид на ямі. Движок розкиданий, інструмент розкладений, куртка валяється. Навіть бичок, жирний такий, димиться. А шоферюги і слід прохолов. Чекаю його годину, чекаю другу — нема. Іду до диспетчерської, беру мікрофон і на всю автобазу обіцяю йому: «Все одно, гад, дістану тебе. Не тільки з ями, з шахти тебе витягну. Дихай поки. Але — бійся».

Вирішив я його прямо в общазі, тепленьким, брати.

— Де муж твій? — у дружини його питаю.

— А він вам по якому ділу потрібен? Нема його.

— По правому ділу, — відповідаю і ввічливо так в бік її відсовую і до кімнати входжу. Точно — нема. Виплодок його сопливий, папаша-інвалід — усі на місці. А його — таки нема.

Баба його вой підняла, наче я його в солдати брити прийшов, діти — туди ж. Батяня-доходяга в ноги бухається, не чіпай синочка дорогого, мил чоловік.

— Що зробив-то він тобі, чортяко рудий? — жінка виє.

— А ось сама в янгола свого і випитай, добра жінко, — раджу.

Дарма прийшов. Ніякої розмови при бабі та при баті його не вийде.

Вирішив дати йому з місяць, щоб розслабився і пильність втратив. Нікуди від мене не подінеться. Чотири місяці я дня цього чекав, ще й п’ятий потерплю, терпілки вистачить.

Рівно через місяць, уже й сніг випав, з ночі ще стаю під гуртожитком, глушу мотор і сиджу-курю до ранку. І все по поличках помсту свою розкладаю. Що я скажу, і що він відповість, а я йому: «На коліна, мерзото!».

Ледь знову не проґавив. Якось швидко він з бабою своєю вискочив і на трамвай побіг. Ледве встиг я жигулем своїм упоперек колії стати і в двері вскочити.

— Ну, злізай, приїхали, мил чоловік.

Баба його знову завила:

— Люди добрі! Серед білого дня вбивають!

А народу в трамваї битком, усі на зміну поспішають, припини дуріти, кричать мені.

— Тихо, громадяни! Діло праве. Ніхто цього гада поки що не вбиває. Просто вийти побалакати людині треба.

Народ бачить, тверезий я начебто. Значить, справа серйозна. Мовчить вже народ, не заступається.

Три трамваї вже в корму дзвенять, а я все типа цього ніяк на світ божий витягнути не можу. Вже півтрамвая мені допомагає, на зміну ж, а все ніяк від перил дилду цього з бабою його припадочною відірвати не можемо. Віриш чи ні, разом з поручнем я його з трамваю видрав. І з бабою.

— Не вбива поки ніхто твого янгола, — кажу.

— Лізь з ним разом у мій жигуль. Мені від людей ховати нічого.

Шоферюга аж посірів увесь. Жінки своєї, мабуть, ще більше, ніж мене, боявся. А ця вчепилася в нього, їдемо.

Привіз я це святе сімейство до себе додому, заводжу у літню кухню, і свою з дому викликаю. Вона як шоферюгу цього побачила — в істерику.

— Заспокойся, — кажу, — Галюню! Зможеш вголос повторити, що в листі мені написала?

— Ні, — каже, — Колюню, не можу.

Тоді звертаюся я до дилди спітнілого:

— А ти, Василю Тимофійовичу, розкажи-но при жінці своїй, що ось у цій самій літній кухні півроку тому між тобою і дружиною моєю Галюнею сталося.

Тільки мичить щось дилда і головою мотає. Баба його зрозуміла вже все, в очі йому заглядає, чи правда.

— Добре, — кажу, — є в мене на такий випадок письмовий документ. Ти, Галюню, вийди, постій на дворі, якщо хочеш. Пізніше покличу.

Дістаю з кишені листа того злощасного і спокійно його перед присутніми зачитую. Баба шоферова вже й сама готова в патли йому вчепитися. Але не при мені ж, не при чортяці рудому.

— Підтверджуєте, значить, Василю Тимофійовичу? Заходь, Галюню! Ось, Василю. На коліна, і ноги цілуй цій жінці. Вибачить вона тебе за те, що знасильничати морячку беззахисну намагався, будеш жити. А ні, нічого тебе не спасе, не вийдеш ти з цієї літньої кухні живим. І ні хріна мені за тебе не буде. Я цих ще в Пальмасі попереджав. На коліна, мерзото.

Закляк дилда, а баба його знову завила і сама Галюні в ноги валиться:

— Прости ти нас, Галочка! — реве. — Двоє дітей і папаша-інвалід на утриманні!

— Замовчи, добра жінко. І підведися. Тебе їй вибачати нема за що. Мовчи. Нехай муж твій покається.

— Та нехай уже, Колю. Відпусти його, досить, — Галюня моя каже.

— Ні. П’ять місяців я цього дня чекав. Не відпущу живим, поки на коліна перед тобою не впаде і прощення вимолюватиме, — і ніж дістаю.

Побачив дилда ножа, бухнувся, поділ сукні їй виціловує, життя випрошує. Стільки я моменту цього ждав і уві сні бачив, півроку ні про що інше думати не міг, заговорюватися вже почав, на Галку гримати ні за що, а збулося — ніякого задоволення. Бридко. Але попустило.

Бог з тобою. Валяй, поки я добрий. І Келі, другу моєму любезному, по гроб дякуй, — кажу. — Трапився б ти мені в перший день, вже б на Таїрова лежав ліворуч від входу.

Брешу все: не хотів я його і в перший день після рейсу мочити. Хотів штани на ньому ножем на смуги розпустити чи ще як перед народом зганьбити.

Мужики кажуть, два тижні ще шоферюга усю Чорноморку бланжем підсвічував. Але це не від мене. Це власна добра жінка пристаралася. А пиво в Людчин бар не ходив він більше пити.

Така ось лялькова комедія…

* * *

Ось тобі і Скользький! Цілий пригодницько-автобіографічний роман тиснув! Це він на цілу годину раніше з койки катапультувався, щоб мене посеред вахти розмовою розважити? І — підтримати? Ну, щоб не психував.

І Кандей наш — теж ні з того ні з сього уважним дуже став. Другу пайку макаронів ледь не насильно запхнути в мене намагався. І знову про дурне в голову і про те, що всі баби…

Впав у койку — не спиться мені. Ось звідки вітерець дме. Швидко чижик оговтався. Талантище. Виходить, усі контри мої з ним — через бабу. Цікаво, через яку? А раз так, то словам моїм вірити не можна. Не в собі я. Несу якусь пургу. Дах в мене їде. Не помітно хіба?

Марення помполітське все. Все «смутні сумніви» й неймовірні версії. В кишеню не засунеш, до справи не підшиєш.

Я ось Кандея на вечері одразу й послав на хутір його кубанський. Сто років мені Паличеві кралі бальзаківського віку треба були. А може, він…

Та ні, дурня. Моя-то і бачила злидня Палича цього лише одного разу, в Херсоні, поки цукром вантажилися на Кошовій. Сказала потім, правда. Вчися, мовляв, у капітана свого. Одразу видно — культурний, вихований мужчина. А ти навіть підійти до жінки не вмієш: як на ногу не наступиш, так плечем зачепиш.

— Ну звиняйте, який вже є, — насупився я тоді.

А вона засміялася й каже:

— Такого й люблю.

Дзуськи. Не той жанр, Паличу. Що ж це тебе з навігації весь час в якийсь дамський роман заносить? Вчи матчастину. Перевернувся на інший бік і заснув. Херсон покаже, хто є ху. Моряк спить, а Херсон все ближчає. З кожним обертом гвинта.

* * *

Під Донузлавом вельбот, сторожовий катер по-вашому, за нами припустився. Як у кіно: освітлювальні ракети, «наказую застопорити хід!», доглядову групу на захоплення мирного ПТСа приготувати! Зловив порушника кордону.

До абордажу справа не дійшла: штивало пристойно. Ще звалиться між бортами якийсь матросик.

— Звідки і куди прямуєте? Чому не відповідаєте на визивному каналі? — мегафоном прикордонник обмежився.

Як йому поясниш, що в нас усю вахту то цирк кудись від’їздить, то білі ворони по рубці літають? Не дивно, що й рацію не почули.

— ПТС 93-ий, прямуємо з Батумі на Херсон, — відповідає Радик як заведено. — А рибки не дасте? — вирішив відпрацювати навчальну задачу до кінця прикордонник.

— Тільки чаю. Тобто вантаж в нас — чай в мішках, — доповідає Радик.

— Індійський? — з надією питає прикордонник.

— Індійський нам возити район плавання не дозволяє, — Родіон йому відповідає. І до Паніна:

— Мічманюго, як у вас у BMC? По глобусу Грузії заліки складають?

— Та що з нього взяти? Лейтьоха… — махнув рукою Панін.

Ось мічманюга наш після зустрічі з рибалками, хай і мандариновими, не поплівся б охороняти кордон натщесерце. Взяв би все, що дають, не кривлячи аристократичного носа. Ну, грузинський чай, але ж — мішок!

А Дід Вітька мені:

— Ти бачив, як він забігав? Досі в каюті паперами шурхотить. Ти б сказав йому, що прикордонники — не митниця. До вантажних паперів їм справи нема, якщо не настукають окремо. І що відвалили вони вже, теж попередь людину. А то він всі бланки коносаментів штампом для білизни зараз попсує. Ні, ти це бачив? У нас ще й з вантажними документами на чай не слава Богу.

* * *

Вишки на Родіоновій вахті проходили.

Понатикано їх уже в морі під Тарханкутом, як у Перській затоці. Тільки що ніякі іракці по них ракетами не шмаляють. І нафти нема. Все ніяк не добуряться. Самий газ. А так — один до одного.

— Знаєш, Пашко. Схоже, він шмотки вже пакує. Брав я у нього довідник капітана, вернути попросив, — Родіон каже.

— Це ще що, — відповідаю. — Панін гранату на місці не знайшов. Хто її запакував?

— Усіх я вже попитав. Ти останній. Ми думали…

І таке зло мене взяло. Дорослі ж начебто мужики… Ще чого думали?

Мнеться Родіон.

Тоді я і викладаю йому, що ще. В стилі дамського роману.

— Так ти знаєш? Я ж просив і кубанців, і механіків помовчати.

— А ніхто й не казав. Навпаки — не знали, куди ще поцілувати. Коли це в нас таке було? Раз Палич таке заспівав, значить, точно нічого не було. До його слів капітанську поправку, 180 градусів, додавати треба.

І тут мене нарешті прострелило. Поправка!

Я — до стола штурманського. Ось вона — акуратність у стовпчик. Східне схилення. Істинний курс мінус схиленння плюс-мінус девіація… На аркушику все по вченому — дельти та сигми усілякі. Але не треба грецьку вивчати, щоб плюс від мінуса відрізнити.

Не може бути, щоб так легко. Я розсміявся навіть. У мене звивина за звивину загортаються, в Холмса й Ватсона одна з одною грають і філологічні теорії вибудовують, на заздрість Бодуену де Куртене. А ось він — мій письмовий документ на такий випадок. Довідка моя на медкомісію — здоровий. Ніякої помполітської хвороби. «Гвозді би дєлать із етіх людей…»

У довідник капітанський він, нарешті, зазирнути вирішив! Так нема ж там цього! Це ж перший курс, другий семестр. Мене й то пізніше з морехідки витурили. Радистам без фанатизму, один семестр, але також прокладку викладали.

— Слухай, Родіоне, — кажу. — Заспоримо?

— На що?

— А на те, що під Очаковом гросс-адмірал наш заходиться тебе судноводінню навчати. Довірить командування судном у вузькостях.

— Так у нашого моторного човна — забровкове плавання, поза каналом можна, до чотирьох кабельтових.

— А в капітанському довіднику це є? — питаю.

— Ось і перевіримо, — сміється Родіон. — Добре, замьотано. На шашлики й пиво — по приходу.

Про те, що ми повз Тендрівський маяк промажемо, як завжди знесе, я поки не став об заклад битися. Сам пересвідчитися хотів. Але шашлики Родіон вже, вважай, програв. Шлункові соки в мене вироблятися почали, ледь відкрилася Кінбурнська коса. (Мимо Тендри таки «знесло».)

І як Суворов ганяв по ній турецький десант? Коса ця — одна назва, що берег. Вузька, як шампур. Хвилі іноді перескакують.

— Судно, що рухається з моря в лиман, відповідайте Лагерному-94! — ожив прикордонник з Первомайського острова.

До революції називався він островом Морської батареї.

У 1905 році на ньому чекав суду лейтенант Шмідт, який насправді був уже капітаном другого рангу. Судили його навіщось в Очакові. Місті, однойменному з його бунтівним крейсером.

* * *

— Отже, заступай, Родіоне. Попрактикуйся. Дійсно, навіщо нам сторонню людину на старпомське місце брати? Не боги горщики ліплять. Я на крилі буду. В разі чого підстрахую.

Як тут англійським гумористом не станеш? Знав я, що нічого нового наш тенор вигадати не годен, але ж не так дослівно! Якраз і я, і Кела на місткові, міняємося. А він — слово в слово. Гарно текст завчив. І хто йому пише ці репліки?

— До шостого коліна каналу я хіба що з закритими очима ще не практикувався. Мій буксир до Чорноморського заводу п’ять років прикомандирований був…

— Пробач, Радичку, зовсім забув. У тебе ж і дружина миколаївська? І як? А у мене ось все через бабу сторчма пішло…

Якби він у «Запорожці за Дунаєм» зненацька затягнув арію варязького гостя, диригент упав би в оркестрову яму з меншим гуркотом, ніж ми з Келою на задниці.

* * *

На Станіславо-Аджигольських створах Родіон витребував мене на стерно.

— Я по Херсонському каналу давненько не ходив, у 86 році востаннє, коли землечерпалку на Чорнобиль буксирував.

Палич, як і обіцяв, «підстраховував» Родіона на крилі: роздивлявся в біноклі баб на прогулянковій палубі зустрічного пасажира. Одного тільки разу дії практиканта-Родіона помітно стурбували наставника: коли Радик зібрався відійти в гальюн посцяти.

На Великих Касперівських створах Радик, не відриваючись від бінокля, попросив у свого капітана-наставника технічної допомоги: глянути по карті, який там компасний курс на цьому коліні каналу виходить.

— Вісімдесят і п’ять десятих — вирахував у стовпчик наставник.

— На румбі сімдесят! — доповів я, виправивши одразу на десять градусів, щоб не цяцькатися.

— На створі! — підтвердив Радик. А як же інакше?

Радик опустив бінокль і подивися на мене абсолютно неазіатським поглядом: очі на лоба що в татар, що у хохлів однаково лізуть. Маракував Радик швидко, не те що його «наставник».

— Не люблю я по річках ходити. Створи, буї ліворуч-праворуч. Як по проспекту. Думати не треба, — сказав ще одну дурницю капітан Олег.

— 93-ій! Увійшли ви вже у Рвач? Ворушіться. Там «Юліус Фучик» на Широкому Плесі назустріч вам йде, — одразу ж відгукнулося на цю дурницю Кізомис-радіо 18. Оперативно, як Бог, який, як відомо, не фраєр.

І звідки все ж він звалився на наші голови, цей Палич? Ось що за дурища цей ліхтеровоз «Юліус Фучик», він точно здогадується. Диви пополотнів як. За папіросу, як потопельник за соломину, схопився. Забув навіть, що лише «Мальборо» курить, Дік Сенд наш сорокалітній.

* * *

Дачний сезон на Потьомкінських островах був у розпалі. Рибалки закинули вудки з містків, діти хлюпалися під берегом, безсоромно, топлес, засмагали на містках емансиповані херсонські жінки. На кожен ПТС, що каналом проходить, увагу звертати — забагато честі. Та хоч у телескопа нехай розглядає, нахаба.

Родіон так само майстерно, як з «Юліусом Фучиком», розходився з водними велосипедами під Гідропарком. Занервував, правда. Чорти його маму знають, що у цих велосипедистів у головах! Улюблену примовку про дорослих мужчин, які займаються якоюсь дурнею, до них не застосуєш.

З-поза Карантинного острова вже відкривався нижній рейд. І пливли течією білі пластівці піни. Якийсь турок-тисячник вантажився в порту міндобривами.

Херсон насувався на нас невідворотно, як розплата за гріхи.

* * *

— Так я не зрозумів, — сказав Скользький. — Не міг же він дати драла без диплома. І шмотки всі на місці. Магнітофон і касета з Леонтьєвим тільки зникли.

— Слава Богу! — сказав Дід Вітька. — Нарешті цей цирк хоч кудись поїхав.

— Слухай, Пашко, хоч зараз поясни, навіщо ти притяг на пароплав карту Східно-Сибірського моря?

— Ну так стоїмо ж на Кошовій, прямо під морехідним училищем. Кузня кадрів, бастіон морської освіти і все таке. Дай, думаю, зайду. Мені лише подивитись одну фігню на тій карті й треба було. Пішов у кабінет навігації. А викладач мене ще пам’ятає, спитав, чому після армії не відновлююся.

Ну, думаю, тоді вициганю карту Чукотки по старій пам’яті. Той хмикнув, але каже, бери.

— Палич коли цю карту на штурманському столі побачив, аж підскочив, як чорт від ладану, — зареготав Кела. — Що там на ній такого?

— Магнітне схилення. Ось дивіться, в нас, на Чорному, воно східне, додатне. А в них, на Чукотці, західне, від’ємне. Не скрізь. Над Східно-Сибірськими островами магнітна аномалія, мінус десять. І тягнеться вона аж до — правильно, порту Певек, Чукотський автономний округ. Тобто коли в нас його віднімати треба, в них додавати, ну і навпаки. Його якийсь тамтешній штурманець натаскував по навігації по бистрячку, без теорії, лиш би курс тримав. А воно он як вилізло. Він і на Чорному морі, як по Чукотці їздив усю дорогу. В судноводійській же науці нічого надприродного нема. Як два пальці об асфальт. А дипломи купимо. Отак та постійна наша похибка під десять градусів, «поправка на чукчу», і набігала. Ну, грубо. 4,5 туди, плюс 4,5 сюди — ось воно й майже десять. І як ми взагалі хоч кудись потрапляли?

— Методом опитування місцевого населення, — зареготав Дід.

— А хочеш почитати, що Дюма-онук наш понаписував? Лист до Семена таки досі в мене, — запропонував Дід.

— Ні, ось Семен з Одеси приїде, нехай сам і читає.

— Я дзвонив учора, — сказав Скользький. — Всю лялькову комедію пояснив в особах. Семен каже, тобі могорич з нього, Пашко. Тільки ось шпалери доклеїть, і примчить з Одеси розгрібати, що цей клоун нахомутав.

— Показились усі з цими шпалерами, — сказав Дід Вітька. — Сідай, Пашко, за шахи краще.

— Без одної тури! — почав торгуватися я, але все рівно Дідові знову ганебно продув.

— Слабак ви, Ватсоне, — сказав Дід.

— І як ти тільки тенора нашого викрив? Ну «смутні сумніви» бентежать. А в нас їх не було? Ну, пройдисвіт. А ми самі хіба не такі? Але ж рік вербований з нами, кадровими, відкатався.

— Він же тебе не підбивав колишній дружині подзвонити. Ну, поговорили про те, про се. А наостанку вона передала йому привіт від начальника… аптекоуправління.

— Але хлопці, так я не зрозумів, — знову почав Скользький. — Його корочка тристатонника в сейфі разом з іншими. Ключі у Радика. Не міг же він утекти без диплома.

— Знаєш, Вітько, мені здається, я знаю, на що пішли чотириста доларів з тих дев’ятисот, яких не вистачало. Мені здається, грузинам фіолетово, що номер на ксерокопії диплома був механічний.

Капітан Палич був відсутній на судні вже третю добу. Капітан далекого плавання Жаров уже, мабуть, прямував до нових портів, нових пароплавів і нових ошуканих судновласників, матросів та самотніх жінок.

— Я тут порахував, — сказав Дід Вітька. — Одного порту йому вистачало в середньому на рік. Одесу, Херсон викреслюємо, Феодосія на ум пішла. Маріуполь, Батумі — та Боже ж мій. Скільки там тих портів залишилося?

* * *

З того часу я завжди питаю прізвище капітана, перш ніж найматися на судно. Не те, щоб мені було тісно на одному морі з капітаном Олегом, але я зітхну спокійніше, коли цей сибірський аптекар перебереться на Балтику.


1993–2015

Взірцевий український діловар,

або

Діалоги про бізнес

Чорне море, гарне море — гей, гей-гей

Чорна гора, гарна гора — гей, гей-гей

Я нікому і ніколи

Не віддам ці гори, доли,

Знає моя Чорна гора, знайте, гей

Чіто, гріто, маргаріто —

ми із кумом два бандита

Чорна гора, моя гора

Знайте, гей

Вася «Клаб» (Гонтарський)

— Емм. Взагалі-то солярку в Батумі продають, а не купують.

— Як продають? Це ж буде контрабанда.

— Іноді каністрами, іноді в бак камаза, іноді рибалки місцеві самі під борт підходять вночі. В них тонна пального втричі дорожча, ніж в Одесі. Їм солярка всім потрібна, вони нею «буржуйки» топлять, опалення з початку війни не працює. Митниця ще ні разу не наїхала. Їм теж солярка треба.

Капітан Накладний Василь Іванович, старий лисуватий одеський дядько кабінетного вишколу, не переставав мене дивувати. Він на все вимагав накладні. А зараз хотів купити пальне в Батумі. Офіційно. До Одеси вистачало, але ж — штормовий запас. Ми ж уже чотири роки не бачили «правого» пального, саме тільки «ліве». Як і штормового запасу в достатній кількості. Соляркою в Батумі ми за весь час не бункерувалися ні разу, я навіть не знав, до кого бігти. Він, схоже, теж. Кілька останніх років Василь Іванович керував відділом мореплавства в якійсь державній конторі, яких в Одесі ще залишалося, як у Сірка бліх, і заробив там законне прізвисько Чапаєв. А всякому Чапаєву потрібен Петька, сам він не тямить «порішать вопроси». Він картопляний стратег. Тільки ось Петькою працювати я не хотів.

Чорноморське пароплавство вже повністю розікрали і розпродали по суденцю на Мальту та в Сан-Маріно. Незнищенні відділи мореплавства залишалися. Але, мабуть, вже трохи гуляв протяг під стільцями бюрократів. Ось Накладний і згадав про диплом капітана. Мореплавство ж, принаймні чорноморське, за цей час встигло стати принципово іншим. Замість накладних ходили долари. Усі оборудки освячували тільки зелені американські президенти.

Наче на підтвердження моїх слів, до причалів рибокомбінату поряд з нами почав швартуватися переобладнаний на танкерок грузинський сейнер, про що свідчив червоний танкерний вогонь на його щоглі (спеціально доварили червоний ліхтар, кулібінідзе). «Приймаю чи здаю вибухонебезпечний вантаж». Сейнер — на танкер. Махнули наосліп. Вони купували бензин у Геленджику чи Новоросійську, забивали трюм і палубу діжками під жвак й везли на Батумі. У воєнні часи це було певніше, ніж ловити рибку велику й маленьку неводом. Тільки-от бажано було не курити на палубі всю дорогу до Батумі.

Я вибачився перед Накладним і пішов на причал прийняти від сейнер-танкера швартови. Тут так усі діяли. Правило ввічливості. Єдиний рибкомбінатівський швартувальник-інвалід Валіко давав хропака у своїй дерев’яній буді в кінці причалу — не будити ж таку шановану людину задля якогось сейнера. А я йому ще винен був за один випадок у попередньому рейсі. Він мене вночі з води між бортом і сваями причалу витягнув, куди я в темряві навернувся зі сходні і вже втратив надію догукатися вахту на нашій «Нерпі», вчепившись за якірний ланцюг. Воно субтропіки субтропіками, а за бортом майже зима. І світла ліхтарі цього причалу не бачили вже півдесятиліття. Бо таки війна. Електрика на причалі, до речі, іноді бувала. А ось лампочки відповідні виявилися дефіцитом. Поперегорали у ліхтарях, а взяти було ніде. Але ніхто й не переймався — це головне для психічного здоров’я нації.

— Та не хвилюйтеся, Василю Івановичу. На Феодосію вантаж буде. Там нафтобаза, там забункеруємося, я вже домовлявся місяць тому і за причал, і за бункер. Це на третину ближче, ніж до Одеси. Треба було б механікам сказати, щоб здали решту пального, як питатимуть грузиняки, а не докуповувати, — продовжив я перервану сейнеристами розмову.

Капітан Накладний червонів, психував і стримувався з останніх сил. Так вже вийшло, що він із себе весь сивий бойовий капітан, а мусить слухати якогось малолітнього сопляка Марконі, бо той — представник фірми на борту. Не побоюсь цього слова — суперкарго.[10] Так уже вийшло, що PC «Нерпу» (ви ж пам’ятаєте, як я люблю РСи) зафрахтували ми втрьох з одним київським бізнесюком і одним одеським стармехом. Але на борту постійно був тільки я, моїм компаньйонам було не до батумської екзотики. Ось і доводилося радистові з’ясовувати тонкощі бункеровки дизпаливом, бо трест вилетить в трубу, як в того О’Генрі. Хіба хочеш — мусиш! Капітан Накладний натомість був на «Нерпі» перший рейс, замінив попередника, який в Іллічівську забухав і з якогось дива викинув на рейки під товарняк свій капітанський диплом. Тобто, я знав, з якого дива. Але волів про те забути. Попередник був моїм корешем Серьогою, ще з «Деймоса» шльондралися морями й пароплавами разом, йому всієї цієї мандаринової кухні пояснювати не доводилося, бо ми разом її рецепти засвоювали, відкривали, а іноді й винаходили, ось уже чотири роки. Але Серьога дуже невчасно забухав, бо набридло оце мандаринове мореплавство і нескінченна грузинська війна гірше солоної тюльки. Зараз це називають емоційним вигоранням, а ми називали — забухав. Він вже ригав тими мандаринами. ТОЙ наш компаньйон, що одесит, не побивався за Серьогою, а швиденько запропонував на його місце Накладного. Дарма, що той років сім уже в море не ходив. Тобто, капітанив ще за совка. І ось тепер маємо незручні бесіди. Він мені — як має бути. Я йому — як є.

Бензин грузини потім продавали на районі, який місцеві з гумором називали Кувейт, бо в кожному дворі там повкопували баки з пальним, а шланги з пістолетами звисали просто з парканів уздовж всієї вулиці. Я любив Грузію і за зневагу до дурних законів. Але на цій вулиці теж краще було не курити. У Грузії ніколи не вмирав дух підприємництва. Місцеві діловари пересиділи по базарах навіть 70 років радянської влади, вчасно відкуповуючись від усіх кровопивців — від ЧК до ОБХСС. За всіма документами автомайстерня належить побутовому комбінату, але усно всі знають, хто справжній хазяїн, і справу мають тільки з ним. Ось і колгосп начебто, але голова колгоспу — чомусь князь. І знамените грузинське:

— Где капитан? — бажання спілкуватися тільки з капітаном зі щонайменшої причини пояснювалося просто: їхні капітани дійсно були повноправними власниками своїх сейнерів, приймально-транспортних суден і риболовних ботів. І вирішували все одноосібно, а не на партійних зборах. Не так, як наші рибколгоспники, кого райком призначить.

«Нерпа» ж взагалі була рибінспекторським судном. Без жодних натяків на тралову лебідку та вантажні стріли. Тож до нашої з Серьогою появи на борту в Іллічівську простояла під причалом уже два роки. В рибінспекції хронічно не було пального, щоб відправити її ловити нахабних камбальних турків під островом Зміїний. Ну, як не було? Думаю, що у звітах вона кудись там ходила й щось там охороняла, пальне просто списували. А негодований, із затримками зарплати по півроку, екіпаж вже розбігся хто куди — на живі пароплави. Залишилися лише найстійкіші, які знали, кому штовхнути згвинчену на судні мідну хреновину одразу за олександрівський самогон, оминаючи грошову фазу обміну товарами та послугами. «Нерпу» доводилось ремонтувати наново перед кожним рейсом. І оце тепер моя команда. Це була ще одна з причин, чому я безвилазно сидів на борту «Нерпи» навіть під час довгих стоянок в Іллічівську. Який там Київ? В Одесу нагоди вибратися чекав тижнями. Бо ось купили ми брезенти для палубного вантажу, не пожмотилися. А кому їх тепер стерегти від власних же ініціативних матросів? Що украв ти, те твоє, — стверджував одеський переклад Шота Руставелі. І крайнього потім не знайдеш.

У Грузії ініціативність була якась геть інакша, тут нікого не дивувало, коли стара грузинська бабця прикрашала дерево біля подвір’я порожніми пляшками та блоками з-під цигарок «Мальборо» і просто у віконечку хати відкривала «цілодобовий магазин». Ялинкові прикраси на платані біля дороги мусили зорієнтувати шановне панство щодо асортименту, а саму хазяйку можна було викликати до «прилавку» дзвоником, вискочивши на тротуар з авто. Такий ось батумський мак-драйв. А що такого? Має право. Це її подвір’я. Жодна санепідемстанція й пожежні інспектори не мішайся. В Херсоні подібні метиковані бабці існували теж, навіть за комуністів, особливо в часи боротьби з пияцтвом, їх дахували менти, але діяли вони в умовах революційної конспірації: адреси «точок» з вуст у вуста передавали один одному місцеві алкоголіки, як політичний анекдот про Горбачова. В Грузії ж нічого не приховували. Бо свій маленький бізнес — то природне право будь-якої людини від народження. Як дихати. Як пити. Як сцяти з причала у воду.

Продавщиця фрезерного морозива з італійського автомата на набережній Сухумі в сезон отримувала 100 карбованців за день. Ще тих, радянських, місячну зарплату інженера. А ви пробували вибити для свого хаптресту в СРСР італійський автомат? Отож бо. То тільки грузину було під силу. Але в Сухумі тепер війна. Морозиво нікому жерти. Ось чого їм ще було треба?

Взагалі Батумі залишалося оазою миру у переораній війною країні. Ну як — миру? Наскільки то взагалі було можливо. Усі місцеві готелі й турбази переповнені біженцями з Сухумі та Осетії. Цілі сім’ї, усі три покоління, роками жили в тісних готельних кімнатах і сплачували готельний збір. Чоловіки прийшли з фронту всяк зі своєю зброєю (мрія недолугих українців, яких зараз розводять на петиції президенту), і в поєднанні з їхнім південним темпераментом і загальним економічним гапликом це давало несподівані наслідки. В Батумі, що не воювало ані дня, вулиці по ночах вимирали. Швидка і навіть поліція відмовлялися їздити на виклики вночі. То в тому, то в іншому кутку міста починали стріляти. Без зла, по-мирному. Просто від радості володіння зброєю, надлишку боєприпасів і наявності необережних нічних перехожих, які зовсім страх втратили, ходять тут ночами та ще й з гаманцями, либонь. Поближній до порту ресторан мав неформальну назву «Зоряне небо», бо, в традиціях фільмів про салуни і ковбоїв, чоловіки напідпитку щовечора стріляли в стелю і продірявили її, зрештою, до стану планетарію.

Українські судна кілька разів грабували під причалом і виносили з них сейфи. Добре, що ми, навчені ще першого разу, ніколи не тримали гроші в тому сейфі. Усі офіційні особи були озброєними, причому тягали свої хромовані пушки без кобури, просто заткнутими за пасок, щоб усі бачили, що людина при виконанні. Не знаю, скільки яєць при цьому було відстрелено, але виглядало грізно, дискутувати з митницею, наприклад, зовсім не хотілося. А прокурорські взагалі ходили містом з калашем на плечі. Але це все була ковбойщина й Голлівуд порівняно з історіями, які розповідали нам балакучі власники вантажів, які приходили під наш борт.

— Добре, що я вдома ховаю автомат окремо, а патрони окремо. Мій старшенький вже ходив у школу розбиратися з учителем фізики, навіщо двійку ставив. Взяв калашникова й ходив до школи, вйо. Добре, що патрони не знайшов. Але ж учитель того не знав… — в цьому місці розповіді генацвале реготав, як несамовитий, а капітан Накладний похмурнів і сопів. Йому б про свого старшенького саме час було щось розповісти, як той побив перед рейсом батькову машину, і виторгувати ще кілька доларів фрахту на кожній тонні вантажу, волжану ж биту треба тепер рихтувати, самі розумієте. Але торгуватися в кайф, за кожен долар фрахту, з жартами-примовками-скоромовками він теж не вмів, не те що Серьога, цього вчать на турецьких базарах, а не в кабінетах, тож більшість відправників вантажу йшли домовлятися ще до когось. У ті кілька хвилин, які в нас були на все про все, важко було пояснити грузинові-мандариннику, що ми хочемо більше баксів, ніж інші, не тому, що одесити жадібніші (хоча так, і жадібніші теж, не без цього), а тому що до Іллічівська 669 миль, а не 396, як до Феодосії чи решти Криму. Не з нашим щастям було таке пояснити. Це треба було б карту на причал виносити.

Схоже, ми застрягли в Батумі. І як надовго, залежало лише від мене і кон’юнктури торгів мандаринами на шанхайській біржі (насправді ні, насправді — тільки від Провидіння). І поскаржитися нікому. Чорт, Серього, нафіга ж так підставляти бойових товаришів? Та навіть вмазати чачі тепер на борту ні з ким, щоб попуститися. Чи хоча б у місто на набережну, під пальми, вибратися, раз вже Накладний, як і велів Статут торгового мореплавства, забороняв вживати на борту. Чи не вперше в мене таке в рейсі — повний пароплав нахабних морд, а дерябнути й нема з ким. Матроси й механіки вовком дивляться. Я для них не Марконі, а фірмач, який забороняє красти брезенти, зливати дизельку і взагалі стукає про все фрахтувальникам, доповідає по радіо в Одесу, що там у нас та як там у нас. Добре, що каву на набережній можна пити і на самоті. Батумська набережна пахла кавою на три милі над морем.

У дні зарплати, щоправда, мене любили і клялися, що шанують, як фалеристи купюру в два долари. Але ще вигреби до тієї зарплати з такими розкладами. Морякові ми платили добові баксами за кожен день на борту. Ми всі троє, оті злі підступні фірмачі, були моряками, тож оклади встановили не зовсім грабіжницькі. А Накладний, схоже, цілком у дусі радянської морської приказки «більше суток — більше шмуток», затягував рейс до непристойності, не розуміючи, що жодної «управи», яка нам щось там винна й перекладає з кишені у кишеню мільярди чеків ВТБ, над нами нема. Наше тільки те, що заробимо, і Чорне море. В Батумі ми йшли вісім днів, хоча мали дійти за три ходові доби. Наші відправники вантажу вигнали свій гірський народ рвати мандарини на пагорбах, як тільки ми вийшли в море. А ми запізнились на п’ять (!) діб. Шо ти скажеш будеш дєлать?!

Накладний вдавав, що шторм, армагеддон, хвилі три метри в холці і далі Криму іти неможливо — й три доби простояв на якорі під Євпаторією. Євпаторією, Кларо! Подивіться на карту. Навіть у шторм зі Сходу, а шторм таки був, можна було рухатися принаймні до Севастополя. Крим прикривав, і хвиля просто не встигала розігнатися попід берегом. Навіть матроси вже розпереживалися на третій день перестою. Вони, навчені, мандаринову економіку розуміли вже краще за кабінетних капітанів. Делегували мене лаятися зі штурманами.

— Ми взагалі збираємося виконувати свої зобов’язання? — спитав я в Накладного і його ручного старпома, якого він сам і притягнув на борт у комплекті з улюбленою куховаркою Женею. Спитав і цикнув зубом.

Цикання зарахували, ми знялися з якоря і таки пішли попід берегом. І таки дійшли, куди мали. Це ж PC, рисак, а не якісь волго-балти, які згинає на хвилі! Звір-машина, створена для штормів. Але штурмани такого не вибачають. Ну, й чорт з ними, п’ять діб, а були б усі десять. Взимку на Чорному морі усі шторми не перестоїш.

Тож не дивно, що наш вантаж гірських мандаринів нас на причалі не дочекався, здимів з першим же принагідним транспортом, і ніяких претензій грузинякам висувати я не міг. У морду не били, цукор швиденько вивантажили, розрахувалися (не накладними, а президентами) й на тому дякувати. Слід було ловити попутний вантаж на причалі. В цьому не було нічого неймовірного, бо порядний грузин, якому треба кров з носа відправити десять тонн мандаринів хоча б кудись, ніколи не піде вештатись по кабінетах. На причал він і піде, шукати судно і домовлятися. І першою фразою обов’язково буде оте:

— Где капитан?

Навіть те, що стояла «Нерпа» зараз не на набережній у центрі міста, а в закапелку рибного порту, нічого не важило. Треба буде — знайдуть і на Мілкому морі. Але на набережну, до портового нагляду у старовинному фарбованому лазурним особняку все ж варто було прогулятися, а не чекати приречено на борту на зальотних мандаринових королів. Вовка ноги годують. Просто глянути, що там до чого. І чи пішов уже військовий транспорт «Баскунчак», бо вояки збивали всім нам ціни не гірше штрейкбрехерів. Пальне за рахунок ЧФ і безоплатні безвідмовні матроси-строковики виводили їх в іншу вагову категорію. А в ангари для гелікоптерів на палубі чудово ставали одразу цілі камази з мандаринами. Ми такого собі не могли дозволити. Це вже був якийсь паром, а не пароплав. Я не певен також в тому, що танкодесантні кораблі під час потійської десантної операції зворотним рейсом не везли камази з мандаринами. Туди танки, назад камази. Може, й не з мандаринами, але з військовими трофеями. Повні трюми віджатих у грузинів великів і пральних машинок, як у них заведено. Ну, щоб не порожніми.

Пішов відпрошуватися на берег в Накладного. Той знову скривився, але відпустив. Куховарка Женя вдало зорієнтувалася і попросила купити на базарі кіндзи. Вона була класна цьоця, ця Женя. Мій шлунок, як ніхто, погоджувався з Накладним. Готувала — пальці захрумкаєш. Але їй було тут не місце. Та які забобони? На погрузках тепер не вистачало одного бодібілдера. Нас було семеро, вона восьма. Раніше кухар-мужик також ходив тягати лантухи з цукром чи борошном. Капітан тальманив, рахував вантаж тобто, й не ганьбився бодібілдингом, зберігав себе для розумової праці. Я ще в Одесі натякав на це Накладному. Не повірив, взяв у рейс улюблену куховарку, бо гастрит. Ще взяв штук сто банок варення з домашніх запасів і килимок з оленями на переборку в каюті. Тепер ось тягав лантухи разом з нами і психував. Воно капітанові треба? А це перевірено — двоє в трюмі, двоє на палубі, один на лебідці і двоє в кузові вантажівки. І менше вже не можна, скоротили екіпаж до останньої межі. Але Женя, звісно, тут була ні при чому. Кіндза так кіндза.

* * *

— От же блін Клінтон… йоханий бабай… єдріть твою царство францію англію америку… йоксель-моксель… та ну нах той йоперний тіатр… япона мать… курче бадилля… єтіть-колотить… кабздець якийсь… йорж твою мідь… в Миколая-угодника й петриківський розпис… матері твоїй ковіньку… срака-мотика… повний трьохчлен… бляха-муха… Йосип на кобилі… ірреспонсабілідад… рубато чізо, терци ма форте, кретіно проксімато, анкоре а міа ларінгс, куартеме де дьябло, бартіссімо делла куетне перкуцці! Ва бене… — сказав я і брудно та викобелисто вилаявся. До отого вашого сучукрліту лайку в текстах прийнято було забивати зірочками, але я, навпаки — забив короткий зміст попередньої серії, бо нащо читачеві читати його двічі? Я тоді ще сильно лаявся, віра моряцька дозволяла, не на філфаці, да. І треба було швидко ввести співрозмовника в курс справи.

— Ну, по одній. Поки шашлик досмажується, — запропонував співрозмовник.

Грузія таки потихеньку оклигувала. І першою ознакою цього були мангали, які витягли під пальми на набережну, наставили столиків, стільців, парасольок з оптимістичними написами «Ефес Пілзен». Гуляй, моряччо. Рік тому в Батумі, вибачте, яйця поштучно продавали. А зараз від шашлику вже пашіло так, що паморочилося в носі.

Схоже, я таки знайшов, з ким нажлуктатися, під першою ж батумською пальмою. І не якогось там стрьомного бармена, слюшай, да, а свого давнього знайомого. Ехе-хе, якого знайомого. Мало що давнього, та ще й перевіреного. Якщо й була в світі людина, якій я більше зрадів би, зіштовхнувшись ніс до носа на батумській набережній під портовим наглядом, то це хіба дружина з дочкою. Правильна весела людина в твідовому піджаку з модним шкіряним портфелем на ремінцях, у бездоганній сорочці із запонками, в ідеально випрасуваних штанях, з акуратно підстриженою щіткою рудих вусів над губою, які видавали в ньому флотського денді. Ну так, за вусами моряка іноді навіть вдається вичислити, в якому училищі той вчився. Він утік з депресивного військово-морського флоту у квітучий судноплавний бізнес вже років три тому, хвацько вдавав із себе якогось столичного бізнесового франта, але флотську виправку не проп’єш. Ба більше, саме він той судноплавний бізнес заснував і зробив квітучим. До нього нічого не було, а тут стало. Маленька судноплавна лінія. Два невеличкі пароплави на 300 тонн. Батумі-Феодосія. Феодосія-Батумі. Регулярно, як київський фунікулер. І кому яке діло до того, що з тих пароплавів, колишніх дослідових суден секретного морського заводу, «забули» демонтувати торпедні апарати. Це була умова судновласника, який віддавав судна в оренду. Ану як знову мілітаризація, а не роззброєння? Секретні військові заводи все ще сподівались на війну. Досліди полягали в тому, що вони відстрілювали пробні партії торпед, самі ж їх ловили у морі на полігоні сітками з катерів-торпедоловів, витягали краном на борт і повертали на завод доопрацьовувати. Дуже доцільний кран на палубі. Дуже зручні, довгі, горловини трюмів, наче створені для ящиків з мандаринами. Що стріляти торпедами вони ні по кому не будуть, будуть мирно возити мандарини, чай, аличу в трюмі й автівки з прочанами на палубі, ніде, крім Батумі, не повірили. Закордонні порти були для них закриті наглухо, не те що в нашої «Нерпи»-всюдихода. Але ж ось чудо — пароплави все ж працюють! Ну, ось кому й побідкатися на судноплавні негаразди, як не йому. Те, що дохтур прописав.

Правильна людина у правильному місці за правильних обставин.

Приятель, здатний порадити. Звали його Єгором, а телефоном він вимушений був представлятися весь час однаково:

— Доброго дня. Мене звуть Городецький. Ні, не архітектор, — усі жартуни по той бік слухавки були такі передбачувані, і кожен думав, що жартує вдало. Мобіл тоді ще, до речі, не було. Представлятися доводилося часто.

Судячи з пахощів, шашлик на мангалі вже доходив. Ну, не нам грузинів учити шашликування, да.

— А ти сам у це віриш? — спитав мене Єгор.

— У що?

— Що можна отак взяти і піти з Батумі з порожніми трюмами? В сезон! У мандариновий!

— Ні, — чесно відповів я.

— Ну і все. Давай просто вмажемо, бачу, що дістав тебе твій капітан. Все інше — несуттєві подробиці.

— Тільки нагадай мені потім про кіндзу, — попросив я.

«Айн момент», — жестом показав Єгор, підізвав до нас мангальника і щось сказав йому грузинською. Той перепитав. Єгор схвально закивав головою і спитав уже в мене:

— Тобі скільки пучків треба? Два? Буде два за п’ятнадцять хвилин. Я думаю, питання з нагадуваннями про кіндзу зняте? Викреслюю. Ось тепер можна вмазати, — зареготав Єгор, надихнувшись моєю фізіономією ошелешеного мускусного кота. І ми негайно вмазали.

— Будеш сміятися, але кілька місяців тому ми на ОС-2 привезли в Батумі двадцять мішків сім’я коріандру. Не здивуюся, якщо це з нашого насіння вже наросло. Субтропіки, три врожаї на рік збирають.

— Стривай, то їхня кіндза — наш коріандр? Ми теж возили той коріандр, ти скажи. Але мене ніяка ботаніка, крім того, як вона в коносаменти записана, не цікавила.

— Тебе взагалі, крім іржавого корабельного заліза, нічого не цікавить. Ну, ось яка кому різниця, скільки людей у тебе на вигрузці, що ти так цим переймаєшся? Вивантажили — плюс, не вивантажили — мінус. Дві галочки в блокнотику. Ні, повинна, звісно, бути на фірмі й така людина, але, значить, компаньйони твої булки розслабили, мишей не ловлять. До речі, у тебе ж був інший кеп. Серьога? Це ж ми з ним випивали колись біля музею Айвазовського? Нормальний же був пацан. Ось він ці теми фільтрував. Побачиш ще, передай низький уклін за мімозу, він зрозуміє. Вчасно він тоді, перед самим восьмим березня, за пивом бовкнув. Я цілий пароплав мімози тоді з Батумі пригнав, усі гроші вклав, наші дивилися на мене, як на ідіота. А ми — колону фур на Київ. Трійний підйом після всіх транспортних витрат і непоняток. Головне — встигли до світлого жіночого свята. Ггггг. Спасибі Кларі Цеткін.

— Тобто, ми отак з тобою на пиві попащекували, а ти наступного ранку взяв і відправив пароплав за мімозою?

— Сюжет ще крутіший. У мене ОС-1 уже в Батумі без вантажу застрягла. Маю таку постійну проблему. Ну, від нас на Грузію — зрозуміло. Завжди самі ж грузини везуть як не цукор, то борошно, весь рік, не прогадаєш. Жерти ж їм щось треба. Отримав гроші за фрахт ще в Феодосії в конторі й не переймаєшся. А назад, окрім мандаринового сезону, їдуть хіба що біженці на автівках. Накидаєш на палубу десять автівок, пасажирів у кают-компанію пустиш пересидіти перехід, а трюм завжди порожній. Ну, серце ж кров’ю обливається. Тож я наступного дня телефоном замовив одному батумському бічо вісімдесят тонн мімози, сам прилетів літаком через Москву. ЯК-42 літає. Прикольний, до речі, в Батумі аеродром. Перед тим, як прийняти борт, диспетчер сідає на велосипед і розганяє корів зі злітної смуги. Священна тварина. Просто тобі, як в Індії, ги. В Москву їхав поїздом з великою сумою грошей, і мене намагалися викинути з поїзда, та що там намагалися, викинули, тільки грошей у багажі не знайшли. Я їх у шкарпетках ховав, не здогадалися. Пішов у лінійний відділ міліції, багаж на наступній станції зняли, менти теж про шкарпетки не здогадалися, самі офігіли, посадили на наступний поїзд, майже не запізнився. До речі, про саму поїздку з грошима знали лише троє наших з фірми. Ось як це розуміти? Так, люди — свині. І доводиться з цим миритися. Бо працювати буде ні з ким. Але і це ще не всі пригоди.

— Зачекай, я записую, — як Шурик у кіно, перебив я, ми зареготали і випили по третій.

Зараз молодь не розуміє вже в своїй більшості цих радянських мемів. Ну, і чудово. Шашлик все ще не несли, але вже принесли два пучки кіндзи.

— Той батоно, якому я замовляв мімозу, працював чиновником чи то у міськвно, чи райвно, чи як там у них називається в республіці Аджарія, вигнав на збір квітів ні в чому не винних педагогів і дітей з кількох шкіл, історія набула розголосу в пресі. До речі, щоб ти знав, це не мімоза, це акація такого сорту, теж тропічний кущ, але акація. Плутанина в назвах. Справжня мімоза росте тільки у тропіках і згортає листя від дотику, дуже ніжна, тому й отримала таку назву. Цей сорт на Кавказ завезло чи то російське, чи то грузинське дворянство з Ніцци, де її французи вдало акліматизували. Але квітла вона, за звичкою, як у Південній півкулі, взимку. Чому й набула популярності. Програвся ти такий взимку на рулетці в Монте-Карло вщент, а тобі такий букет мімози втішний і шампанського. Життя вдалося. В нас вона прижилася тільки на Кавказі. Бачиш, скільки корисного можна дізнатися з грузинських газет, які пишуть про тебе викривальні статті? Одне слово, коли прийшла черга вантажити пароплав, під рибним портом стояли в пікеті усі батумські «зелені», чоловік триста, з плакатами і вувузелами, протестували проти нищення кавказької природи. Добре, що вони запізнилися, судно ми завантажили ще вночі, ректальний барометр не підкачав, відчував, що щось тут буде. Розказав усім своїм матросам і капітанові, хто тут головний, з усіма посрався, та вийшло, що недарма. Але вже портовий нагляд відхід побоявся давати з усіма цими демонстраціями і демаршами. Мій грузинський компаньйон махнув рукою, мовляв, Єгоре, рубай кінці, на мою голову, все потім порішаю, тільки вийди вже з порту від телекамер. Нас уже в Тбілісі показують. Не віриш? Як у кіно. Сокирою швартови рубав сам, бо весь причал був у цих «зелених».

— А водички в тебе можна попросити? — спитав Єгор у мангальника. — Ні, не «Боржомі». «Колотаурі», якщо є, — мангальник подивився на нас з повагою і ледь не козирнув. Мабуть, Єгор був першим, хто знав, що не вся грузинська вода — «Боржомі».

— Ти думаєш — це все? Справжні пригоди почалися тільки в Україні. Ну, з кримськими бандюками в нас все ясно, в них принципи — десять відсотків вантажу віддай, і не май клопоту. Натурою. Привіз десять тонн мандаринів — одну відвантаж, самі приїдуть заберуть. Зловив центнер хамси — віддай десять кіло. На пиво хлопці сходять. Вони ріпи почухали, що їм з цією мімозою тепер робити, повний же пароплав прийшов, але хіба то мої проблеми? Головне, до Перекопу жоден собака на нас не гавкнув, колона пройшла, як ніж крізь масло. А ось вже на материку… Ну, ми хлопці досвідчені, ми коли цукор там чи тарілки возили, пускали поперед колони завжди легковика з флотською переносною рацією, у водил теж рації в кабінах. Легковик перехрестя перевірить, чи чисто, потім колона рухається. Сам знаєш, які часи. Отож піймали нас вже тільки на одеській трасі. Та страх Господень. З автоматами, в броніках, у балаклавах, мордами в асфальт, всі діла. Зловили контрабандистів. Вони навіть вже з телеоператором були, так у телевізор і потрапило потім, ніхто не спростував. Це теж про журналістику, але вже нашу. Припинили діяльність злочинного угруповання. Але відігнали камази на режимний склад, вивантажили — яка зброя, наркотики, сало? — сама мімоза. Документи всі в порядку, все розмитнено і навіть фітосанітарний контроль пройшли. Нема за що нас тримати. Ну, могли б і місяць мурижити, звісно, довелося посприяти справедливості матеріально. Майже дві доби втратив на цю катавасію. Старший групи, коли відпускав, сказав: «Подякуйте своїм доброзичливцям». Кажу ж тобі, свині люди. Але працювати буде ні з ким. Часу розбиратися не було, мені до шостого березня в Києві треба вантаж здати. Його ж ще в целофан загорнути і по точках розвезти. Але це вже не мій головний біль був. Я гуртом здавав. І встиг, здав. Без пригод. Трійний підйом. Або по-вашому, по-вченому, — 300 % доходу. А все оце, що зараз ти прослухав, — неважливі подробиці.

— Так. Добре ти з нами пивка попив під Айвазовським, — реготнув я.

І тут подали шашлики, і нам було вже не до розмов. Принаймні не до таких розлогих і неспішних. Життя знову було прекрасне. Шашлики в Україні, на природі, виходять геть не такі, навіть якщо їх смажить якийсь принагідний грузин. Страво, знай своє місце. Я не відаю, що тут важить. Але регочу, коли свої незрозумілі страви з сирої риби київські ресторатори із замаскованими кухарями-казахами називають чомусь суші. Японія помішана на свіжині. Рибу з вранішнього улову вже ніхто не їсть увечері і ніхто не купує марковане вчорашньою датою молоко. А від Бессарабки до найближчого моря — п’ятсот кілометрів. Їхня кухня на таку наругу не розрахована. Смачного! Ви ще фугу як-небудь почніть готувати. Буде прикольно.

— Ти не зрозумів, — прокоментував це Єгор. — Японська молочка кожного дня працює, як ми оце перед Восьмим березня та Новим роком. Тільки уяви, і все.

— Ну, з іншого боку, навряд чи їх перестріває на дорогах якудза й менти.

Єгор схвально хрякнув.

— Вчасно ти мені підвернувся, — сказав я Єгору, плямкаючи правильним шашликом.

— Ну, хто кому. Мені тут саме сімдесят тонн мандаринів треба було відправити, щоб клієнта не втратити, «Оса» моя в Феодосії застрягла, а процес вже пішов. Я знову літаком прилетів, тільки прийшов до портового нагляду, а тут ти. І пароплав на заміну, я так розумію, шукати вже не доведеться.

— Щось серйозне з «Осою»? Ремонт?

— Ну, ось — знову ти про залізо думаєш. У мене зараз весь офіс сидить, цукерки по кульочках фасує. Підрядився новорічні подарунки для батумських дітей підігнати. Серйозні люди просили. Ну — дуже серйозні, краще не підводити. Війна війною, а дитячі ялинки за розкладом. Я підрядився, а в Феодосії в перший же день закупок цукерки в усіх крамницях закінчилися. Ми вигребли все. В Сімферополь на базу довелося їхати, і звідти теж все забрали. Ну, ось як ви з Туреччини два роки шоколад возили, а в них все не закінчувалося? Ну, ось як? А тут всього-то один пароплав цукерок треба, а в Криму вже голяк. Отож всі наші, з секретаркою на чолі, зараз фасують подаруночки, я знаю тепер, де розташований офіс Санти, і це не Лапландія. А я приїхав поперед батька танцювати канкан «А ти знаєш, все ще буде», щоб серйозні люди не переймалися.

— А ось знаєш, — зненацька спало мені на думку. — В Криму ж мімоза теж росте. Принаймні я в Нікітському ботсаду начебто бачив.

— Ну і добре, що я не знав, — не розгубився Єгор. — Наливай.

Коли я повернувся за три години у смурну та невеселу кают-компанію, за столом сиділи і чекали чогось все ті ж. Але мармизи в них уже були не звірські, а якісь навіть прикольні. Не Босх, а Брейгель. «їдці хамси». Якщо й зарізяки, то веселі. Два пучки, як виявилося, коріандру, я тримав перед собою, як восьмоберезневий букет.

— Женю, кіндза! — задоволено сказав я. І почав знайомити капітана Накладного з Єгором. Навіть не переживав, чи сторгуються на рейс. Совкові капітани були Єгору на один зуб. Звісно, спочатку дивився сичем, але коли на причалі з’явилися поліцейські мигалки й привезли нашого заарештованого матроса Толяна, того, що бородатий, Накладний запанікував, а Єгор залишився незворушним. Вийшов на причал говорити з поліцією саме він, ще й заспокоїв Накладного:

— Та не нервуйтеся, капітане. Ну що ж це за рейс на Батумі, якщо нетверезий матрос не намагався викопати пальму біля кафешки на набережній? Кожен рейс одне й те ж. Зараз розберемося.

І таки розібрався. Накладний запосміхався і став запопадливим, як варення з капітанської каюти. А ти кажеш.

— Та я питав у халдея, чи можна, — виправдовувався бородатий матрос Толян. — І цей довбаний лакуз дозволив, порадив, отут копай, а сам викликав поліцію.

Вантажилися мандаринами на Феодосію ми вже наступного дня. Таки семеро і ні людиною менше. Перевірено.

* * *

Жальче всього мені Феодосію. В Севастополі мене заганяли плисти «зоряний заплив» у мазуті на День флоту в Північній бухті. В Керчі я замерзав і голодував на бичі (так у радянських моряків називалося безробіття). В Ялті мене мучили щоранкові відхідняки від масандрівського портвейну, змішаного з новосвітським шампанським, яке добрі люди продавали вночі вахтовому матросу під самим трапом. А у Феодосії я був щасливий.

Заходиш такий у порт з вантажем лаврового листа й чаю в мішках. Минулої ночі Сухумі проскочили, а тут красота: не гримить і не палахкотить на горизонті, ні гради, ні шилки не стріляють, з гелікоптерів дуже хитрим, що під берегом хотіли проскочити, гостинців не роздають. Люди ситі, веселі й вгодовані. Мир, а ніхто не цінує. Все, знай, лають «етіх ваших хахлов». Хмарки над горами білі. Небо над степом синє. Парапланеристи над пляжем ширяють. Сонце пече, море тече, влітку на палубі так гаряче. Прийми кінець, матері твоїй ковінька. Так стояти будемо.

І матрозен такі тобі, давай, вали, щоб через фюнф мінутен ми тебе на бортен не бачилисьмо. Самі якось цей чай вивантажимо і здамо, як в аптеці, не суєтися під клієнтом. Бриєшся-голишся, зачісуєшся такий в умивальнику перед люстерком, підкачуєш насосом воду в бачок, бо морда лиця ще в милі, зуби чистиш панцирем каракатиці, бо паста зубна вже у всіх закінчилася тижні два тому, витягаєш в кубрику з-під матраца койки парадні штані (це замість праски такий моряцький прикол), підмащуєш мазутою мокасини, хто там розбере, мазута чи гуталін, думаєш, що постригтись теж вже не завадило би, бо заріс, як московський патріархат, і цигель-цигель ай-люлю — на берег по трапу. Ну, здрастуй, Феодосіє, Місто Боже! Як ти тут без мене три тищі літ живеш-можеш? Та й ідеш собі, куди знаєш. А знаєш тільки назву санаторію.

Ну, мєстні матроси на КПП кажуть, є такий санаторій дійсно, не наплутано в радіограмі. Від профспілки секретних військових заводів, десь там, у бік Керчі, по пляжу. Ну, пеленг на Керч по морській мапі відомий, тож після прохідної тобі праворуч. Одразу за напівроздовбаною на цеглини генуезькою баштою. Це по-свійськи, по-кримськи. Що трястися над кожною генуезькою баштою, коли цегла треба? На сарайчик, в який пускатимуть влітку колорадос, тища купонів койка. Колоради в кримчан тоді значило геть не те, що зараз в нас. Ні, не жуки й не сепаратисти. Так вони називали відпочивальників. Щось у цьому дійсно було. Орда колорадів з континенту налітала щоліта і вщент вигризала всі прилавки крамниць. А всю зиму аборигени обговорювали: ах, який був сезон.

Одразу за прохідною — бульвар. І такий тінистий, епічеська сила, бульвар, просто тобі Ваня Бунін, «Темнії алеї» якісь, а не вас вітає кримське пекло. Наче й не полудень. Наче й не серпень. Повіває легкий бриз. Десь біля підніжжя гори тут базар з волохатими персиками. А колись так само продавали наших дідусів і бабусь. Прадідусів і прабабусь. Ну, не рідних, звісно, двоюрідних, бо ж ми не турки, не побасурманилися досі, та й не з галери ми, а з теплохода.

Знайомі турки казали, що прабабусі таки розвалили Османську імперію зсередини. Все вони. Встановили дідівщину в гаремах. Виховали замість яничарів якихось посіпак. Було всесвітнє царство, Сонцесяйна Порта від Олександрії до Озова, а стало шайтан зна шо. А ви думали — з нашими легко? Ви б спитали спочатку в бувалих людей. Ну, правила поводження, коли вона стоїть руки в боки. Але пізно, імперія йок. Тешекюр ідерім. До речі, про вірменів.

Під галереєю Айвазовського, схожою на вафельний торт з балконами, завжди стоїть зграйка юних художників з мольбертами й мастихінами — малюють море. Все те ж, незмінне, синє на вигляд — чорне на слух і вічно інше. Хмарка набігла — і все перемальовуй. Як він так його малювати примудрявся? Добре, що є надійний дороговказ за спиною. Малювати море треба так, щоб до твоїх картин також колись стояла черга бундесових туристів і наших колорадів, чисто глянути одним оком хоча б парад чорноморського флоту 1849 року, а галерею охороняли ліниві менти з кобурами на сраках. Не факт, що в тих кобурах не огірки й варені яйця, до речі. Мир же ж у нас, Йосип на кобилі. Мир.

Жінка художника побудувала для міста водогін, який бере воду десь у горах і досі працює, бо труби керамічні, а наших сантехніків до них не допускають, втратили креслення. Сам академік мистецтв проклав залізничну колію прямо по пляжу, в себе під вікнами, своїм коштом, бо Феодосія залишалася осторонь залізниці, яку саме будували з Джанкоя на Керч. Подружжя добрих геніїв міста. Якось впорались і без урядів, і без столиць. Були б гроші й талант. Тобто навпаки. А ще — чин контр-адмірала.

Перервемося, саме прибуває потяг з Києва, шипить і розлякує чайок, вивергає з вагонів нові порції білих ще пляжниць і пляжників прямо на пляж. Красота.

Але чи не на половині картин, якими по той бік колії торгують вже дорослі й трохи підтоптані послідовники живописця, для туристів, на пам’ять, є невідома Івану Костянтиничу барва — багряна. Музей Олександра Гріна поряд з галереєю, Гриневські мешкали через дорогу від Айвазовських і теж дослужились до музею. Тож тепер багряні вітрила місцеві маляри, що підлаштовуються під смаки публіки, примальовують до всіх своїх картин з кораблями в порту. Ми лише півгодини тому зайшли в порт зі своїм чаєм та лавровим листом, а наше судно — вже на полотні. І багряні вітрила на щоглах. Щось у цьому є. Яка була б економія дизельки в однім тільки рейсі. Треба порахувати вартість парусини і багряної фарби.

У концертному залі, який насправді колишній портовий пакгауз, може, ще генуезький, сьогодні ввечері певно що буде аншлаг. На афішах — Дельфін і Русалка. Гастролюють, гарують, косять капусту в Криму на курортах. І під пакгаузом уже ошиваються наш матрос і наш кухар.

— А можна так? Ми купуємо зараз чотири квитки, віддаємо вам, а коли ввечері прийдемо на концерт, ви квитків не питатимете, просто пропустите нас чотирьох, а я скажу: «Це зі мною»… — говорить білетерші матрос.

— А смисл? — не доганяєш ти глибини матроських підступів.

— Скажемо дівкам, що апаратуру Наташі Корольовій на нашому пароплаві привезли, а ми звукооператори Ігоря Ніколаєва й запросимо в гості на борт, — пояснюють нетямусі матроси. І йдуть шукати підходящих за IQ дівок на набережній. Серед усіх цих Ассолей та багряних вітрил. І як на зло (не мені — матросам), на набережній самі молоді мамці з дітьми. Діти ганяють, падають, ревуть. Матусі їх втішають, і стоїть такий галас, що зразу стає зрозумілим — мамський курорт, не до гульок. Хіба що на час концерту вкладуть дітей спати.

А тобі не до дівок і не до концертів, дружина з малою десь саме зараз в цій Феодосії мають відпочивати, а ти знаєш лише назву санаторію — ні корпусу, ні номера, і мобільних телефонів ще ніхто, крім ІНМАРСАТу, не винайшов, але не сумуєш, міркуєш тільки, з якого району починати пошуки. І чи вже починати, чи ще випити пива через дорогу від музею, і черга менша, ніж у музей Гріна, до речі.

І ось коли ти вже тримаєш у руках справжній, що дивно, гранчастий бокал у крапельках роси, повний чогось янтарного й пінного, зараз спробуємо, що то таке є, чуєш з-поза спини знайоме:

— Ну, я ж тобі казала, доню, де його треба шукати. Де ж іще?

І несамовитий дитячий крик на всю площу:

— Тату!

І обійми, й цілунки, й дитина на шиї висить, і не знаєш куди подіти те пиво. Перед дітьми потім не виправдатися, перед дітьми потім буде соромно. Дуже швидко ростуть, повернешся з рейсу колись, а воно вже — чиясь наречена. І до лялькового театру вести вже пізно. А обіцяв же. І коли вже діти повиростають, їм чомусь невтримно навертатимуться сльози в Одесі поруч з бронзовою морячкою Сонею та її гециком-синком на морвокзалі.

Отака романтична зустріч на набережній. Ну, ось, як у таке місто не закохатися? В музей Гріна, до речі, я так досі і не потрапив, тоді не до того було — влаштовувався за хабара в той же санаторій на день, і доводилося вдавати з себе коханця, а не чоловіка, щоб не було зайвих питань у покоївок. А на пароплав же нізя, принаймні не бажано, там вже досі матроси й наташі корольові мікрофон шукають.

До слова, це саме в тому рейсі ми почали працювати з Єгором, він ходив з нами на Батумі — «показував дорогу», як він казав. І ми дудлили холодний чифір з уже аж чорного від кіптяви чайника у кают-компанії, смажилися на палубі, коли в механіків щось там, як завжди, сталося й ми заглохли посеред Чорного моря й цілий день дрейфували на лінивій хвилі десь за Туапсе, мружились на сонце, рахували дельфінів й нарешті запускали движок ледь не зі штовхана — старі акумулятори сіли. Курорт, а не рейс, аби не зносило до Сухумі. Очко ж не гумове.

Тоді в Феодосії «відпустив» мене з вигрузки до дружини й дитини саме Єгор. Ми стояли у військовій гавані, тож він у притаманній манері зловив на причалі першого-ліпшого матроса строкової служби:

— Стояти, моряк. Який фронт робіт до вечері? Хто в тебе старший? Давай, підсоби морякам, не образять. Старшому скажеш — Городецький просив.

І моряк казав «єсть підсобити», а потім, після вигрузки, повертався в екіпаж з повними кишенями цигарок, мішком чаю через плече, нагодований флотським борщем і напоєний шнапсом — точно не обділений, служба ж іде, навіть поки ти вантажиш чай і лавровий лист, а нахабний Марконі десь там, у санаторії, розкошує. Отримує від життя те, що берегові жевжики мають щодня і ні фіга не цінують.

Ось не люби після такого ту Феодосію. Ось не жалкуй. Ми теж не цінували своє Боже місто, поки воно в нас було.

* * *

Щоб ви не сумнівалися, в Феодосії Єгор зустрічав нас вже на причалі. Навіть раніше — вийшов на зв’язок по радіо, ще коли ми тільки просили добро ставати на якір на рейді. Ну, нормально ж. У Батумі відправив, тут зустрів. Його «Оса» повернулась ще вчора. І він на борту «Оси» — раніше за «Нерпу». Я виразно подивився на Накладного. Той тільки пхикнув. У найкращих традиціях економно-валютного ходу ми перестояли дві доби в Цемеській бухті під Новоросійськом і на зворотному шляху. В Цемеській, Кларо, бухті з її зненацькими протягами з гір, яку десятою дорогою воліли обходити всі мої попередні капітани, байдуже — влітку чи взимку. Район 19555. Бора. Розумному досить. У Феодосії ж навіть на якір ставати не довелося, на нас уже чекали в порту. Власник мандаринів намотував круги довкола Єгорового офіса — де ми пропали?

Той Єгорів офіс взагалі був прецікавим місцем. Треба було, щоб поблизу порту, але за три тисячі літ, усі підходящі ділянки, як ви розумієте, були забудовані. Ще греками, чи генуезцями, чи князівством Теодоро. Зліва від порту здіймалася гора з татарською забудовою. Але вулички були такі стрімкі, що на них буксували навіть армійські джипи. Тільки віслюки. Але негодовані осли ревіли-заходилися й здохли за тиждень після 18 травня 1944 року. Сюргунлик. З того дня в цей район тільки пішки.

Підходящих приміщень поруч теж не було, я вже не кажу про офісні центри («купи-продай»-фірми сиділи ще всі в готелях цілими поверхами, як ось наш київський бізнесмен у готелі «Братислава»). Але поруч з військовою гаванню нахабне командування військово-морської бази колись втулило свої гаражі. Не військові — кооперативні. Для офіцерських жигулів та москвичів. Жодного чину, якому по рангу належала волга без черги у феодосійській базі, начебто й не було. Хіба що тільки сам начальник, контр-адмірал. А гаражі ось були. Офіцери відводили душу, обладнуючи їх барами з елітним самогоном та настоянками на «шилі», як звуть флотський спирт, із стереосистемами й акустичними колонками з такими басами, від яких у порту здіймалось цунамі, варто було запустити Річі Блекмора чи Боба Марлі, а не Машу Распутіну. Смоук он зе вогер, смали! Ями під гаражами розширювали до розмірів таємних кімнат Гаррі Поттера, як сказала б Джоан Роулінг, якби вона сама ще не вчителювала у португальській школі. Лейтенанти ж умебльовували свої таємні кімнати продавленими боженківськими диванами й вбитими телевізорами «Електрон», щоб було де проспатись, коли жінка виганяла з офіцерського гуртожитку в ніч або з іншої нагоди. Офіцерське сімейне життя, зазвичай, гідне мексиканського телесеріалу. Найбільш непосидючі прибудовували в гаражі другий поверх.

Саме в такій надбудові з балкончиком і вікном у всю стіну з видом на зовнішній рейд і починалась Єгорова фірма. Знімали по дружбі в якогось мічмана. Фірма швидко переросла цю шпаківню, і Єгор підійшов до справи ґрунтовно: домовився з директором кооперативу й надбудував другий поверх над всією лінією гаражів. Тепер на рейд можна було споглядати з галереї, як у якомусь Бостоні, де такі «галереї вдовиць» — ознака приморського стилю. (Жінки моряків виглядали з них своїх пройдисвітів-китобоїв). Матеріали і виконавець не могли зробити цю лунку галерею з профнастилу з корабельними трапами й леєрним огородженням хоч трохи несхожою на місток корабля. З галереї в бінокля нас, нашу «Нерпу», Єгор цього разу і вигледів. І викликав на визивному каналі. Радіостанція в офісі теж була своя, стаціонарна. «Рейд» чи «Сейнер», не пам’ятаю вже. Який там ще дозвіл на частоту? Тут військові, нам можна.

Та що там рація! Саме в Єгора в бухгалтерії я вперше в житті побачив персональний комп’ютер, пісі. Не в київських фірмачів, не в столичному НДІ — у феодосійських гаражах. Спочатку неабияк злякався нової техніки, а потім, заохочуваний Єгором, пересилив свій страх, усе ж радист, друкувати вмію, яких тільки клавіатур механічних вже не бачив на телеграфних апаратах. Цей набирає тихенько, приємно. Але як же скавчить і скрипить, коли вже друкує! За кілька годин засвоїв, де шукати апостроф. І решту часу, ледь не цілу добу, програв у якусь комп’ютерну гру. Чи в пасьянс, чи в кульки. Який там був мегахіт бухгалтерії всіх часів і народів? А, згадав — «Залізничний магнат»! Ну так, все ті ж транспортні задачі. Що ж мене ще могло так захопити? Сходив на берег, одним словом. Навіть пива попити не встиг. Спасибі Стіву Возняку й Сіду Мейєру. Який же це рік був? Який апарат? На них ще писали тоді «айбіем-пісі-сумісний», з ч/б монітором, під флоппі-диск ще. Не знаєте, що таке флоппі-диск? Гугліть, словами це не описати, як неможливо пояснити слово «гранчак».

— А мені без цієї шайтан-друкарки ніяк. Компенсує мій склероз. Мені вже пів-Батумі винне. Попросять такі: «Слушай, клянусь, дєньги отдам, когда продам мандарін в Крівом Рогє. Вот, возьмі часи в залог, очєнь ценний!» — і в мене вже скриня годинників, перснів-печаток, цепур і навіть весільних обручок. Хоч би хто повернувся викупити. Хоч би раз. Користувалися тим, що я добрий, а їх багато і всі чорняві. Навіть по кілька разів потім їздили в мене ж, спробуй ще пригадай, як хто виглядав, у кого яка була кепка. А з’явився комп’ютер — інша річ. Вони ж усі мають бути вписаними в суднову роль на кордоні, готують паспорти, а я їх підступно заношу в файлик. Вношу, а розумна машинка — такий вже є! Торчить тобі тищу! Знаєш, такі боржники спливли. Бачиш «Вольво» під офісом? Засоромився один, дуже багато вже заборгував, розрахувався одразу машиною. Гнав аж з Білорусі, тому не дивуйся номерам. А ти кажеш, марно гроші на оргтехніку витрачаю. Та не смійся, ще годна машинка. Оцинкований кузов, сам перевіряв, не повірив. От вміють же шведи. Зносу нема.

Грузинів щодня крутилось довкола офісу і на тій галереї таки багато. Кружляли довкола тих гаражів, як бджоли довкола вулика. Укладали якісь документи, якісь списки, ксерили щось тут же в секретарки. Оформляли машини, які везли на палубі. Виглядали з балкона, коли вже прийде та «Оса», когось зустрічали. Навіть готували якісь тормозки на Батумі, як з провідником залізниці. Щось одне одному розповідали і реготали, і ґелґотали, тож секретарка, яка їх шикувала всіх, як старшина новобранців (сувора була мамзель, щойно з дитсадка!) — щоб щось оголосити, відкривала двері своєї кімнати й кричала за звичкою:

— Усі закрили ротики!

Нормальний такий движ. Атож. Живе місце. Всі при ділі. А судна в морі. Феодосія — Батумі. Батумі — Феодосія. Як фунікулер на Поштовій. А в нас досі, як ми не билися, виходив лише один круговий рейс на місяць, Одеса — Батумі — Одеса — завелике плече. А тут ще Накладний зі своїм економно-валютним ходом. Гарний рейс у таких капітанів той, коли один оберт гвинта дорівнює одному долару. Таких люблять матроси й механіки та навіть радисти. Але ж я був уже й не начальником рації, я був фірмачем, суперкарго, і той долар насправді був мій на тридцять три центи, ми втрьох його вклали, порівну, а не міністр морського флоту в Москві, як звик наш капітан. Більше того, зайвого долара в нас не було. Тільки те, що відіб’єш і заробиш у Чорному морі.

— Чому ставлять у військову гавань? Там причальний збір менше. Я їздив, домовлявся якраз перед рейсом.

— Подати швартови, йоханий бабай. Заводьте шпринг. Підберіть повздовжній носовий. Добре. Так стояти будемо. Готуйте лебідку.

Здрастуй, Боже Місто. Знову ми. Знову в оксамитових кльошах.

* * *

Здивованим я не був. Я чекав на цю розмову одразу після вигрузки. Але саме на розмову, а не загальносуднових зборів. Забув, з ким маю справу. Розслабив булки, хряпнувши своїх сто грамів у кают-компанії. Бачив, що Накладний просто запахався. Я навіть вигрузку кілька разів хотів перервати, начебто перекур, але він запсихував ще більше. Безпардонне сученя, я навіть намагався повторити Єгорів фінт вухами і завербувати Накладному на заміну матроса строкової служби. Був посланий привселюдно: Накладний вперто достояв на своєму місці в ящикошвиргальному ланцюжку до самого кінця вигрузки, хоча йому було непереливки, він усіх гальмував, і це бачили всі молоді нарвані головорізи з команди, які теж упахалися «мамо, не сумуй», яких би гераклів ми там з себе не вдавали. Сімдесят тонн — то сімдесят тонн. По десять, виходило, тонн на брата. Тільки коли по колу пустили другу пляшку горілки, забиті біцепси-тріцепси й м’язи спини з болем почали відходити й відчуватися. Що характерно, Накладний навіть забув про антиалкогольні положення Статуту. Друга вигрузка за тиждень. Не до Статуту торгового флоту. За статутом вантажать електрокари й підйомні крани.

Назрівав конфлікт нарваної самовпевненої молодості з хитро вжученою, але гордою старістю. Молодість ту ще життя як слід не било, а тільки примірялося, але вона себе вважала з біса професійною й бувалою. А старість все ніяк не могла зрозуміти, що весь її хвалений досвід уже нікому не потрібний — світ незворотно змінився. Але живописати той конфлікт й нагнітати пристрасті, щоб потішити читача, мені щось геть не хочеться. Хоча пристрасті вирували й кипіли, як гейзер в ісландських снігах. Усе просто — мені вже стільки років, як тоді було Накладному, і я теж щось поки не записую себе в старигани. Життя нас уже давно розсудило. Я досі на боці молодості, хай вже і не своєї. Хоча, Боже, збав мене від того мандаринового бодібілдингу в такому віці, досить щорічного свята закопування-викопування картоплі в тещі. Накладний був ще ліберал. Я цих молодих бородатих вискочнів у піжонських пасках штангістів (щоб пупи не порозв’язувалися) просто постріляв би з капітанської ракетниці, щоб не мучитись.

Отож ми сиділи в кают-компанії, відхекувались, відсапувались, курили сигарети «Козак» і папіроси «Біломорканал», травили старі анекдоти, бо де ж нам нові взяти, а тут Накладний взяв і оголосив суднові збори. А всі вже й так у зборі. І трохи припухли, бо не чули цих забутих радянських слів вже років зо п’ять. Добре хоч загальносуднові, а не комсомольські. Оскільки ми щойно випивали, доповідь Накладного мала би скидатися на виступ начальника транспортного цеху лікеро-горілчаного заводу в Жванецького, від цього можна було навіть отримати свій фан. Але ота нарвана молодість, як водиться, дуже серйозно до себе ставиться і не відчуває гумору ситуації, заводиться з півоберта і вступає в полеміку. Отож тези доповідача зараз я б законспектував так:

1) Це не зовсім те море; 2) це не зовсім той сезон на не тому морі; 3) це не зовсім той пароплав не в той сезон на не тому морі; 4) це не той вантаж не того пароплава в не той сезон на не тому морі; 5) це не та фірма везе не той вантаж на не тому пароплаві не в той сезон на не тому морі не з того порту не в той порт платять мало роботи багато та на Волго-Балті в мене оклад би був удвічі більший а горб не болів би та нах воно мені закреслено всім вам треба на вас чекають круїзні лайнери де пасажири самі вантажаться і самі вивантажуються правда в усьому іншому гівно гівном аби не Кариби-Багами й піратські скарби. Отож ставлю на голосування — хто за те, щоб повернутися в Одесу? Проти? Утримався? Одностайно!

І що характерно: ще не забуті радянські казенні формулювання мали над нами таку магічну силу, що навіть я рефлекторно проголосував за! П’ять років без комсомольських зборів — то замалий термін, щоб позбутися умовних рефлексів. Але я тут-таки стряхнув полуду з очей і заволав:

— Стоп-стоп! Що значить — «ставлю на голосування»? З якого це часу на голосування ставлять рейсові завдання? Досі ми збиралися, поки триває мандариновий сезон, зробити три-чотири рейси на короткому плечі, Феодосія-Батумі! З якого хуліо хуреніто я оце попередньо їздив сюди домовлявся? Треба відпрацювати. І лише потім повертатися в Одесу. Ми, взагалі, навіщо тут зібралися? Гроші заробляти чи в Одесу повертатися? Та ви ж в курсі, чого варто випхати судно в рейс саме з Одеси? Ну, всі ж упирі знову налетять — пожежники, морський регістр, екоінспекція, портовий нагляд, медики, погранці, митниця! Знову якийсь ремонт намалюється. І все нашим коштом. Ви думаєте, скільки нам коштували ті чотири танкові акумулятори, які довелося замінити перед рейсом? Та якраз увесь прибуток, що ми за минулий рейс намутили. Але ж і не міняти вже не можна було, згадайте, як дрейфували під Сухумі. Очко ж не гумове.

Я не брехав: в Україні судну під українським прапором чомусь завжди найскладніше вийти у рейс саме з порту приписки, там усі упирі вже знають, що саме в цього судна не так, і свого не проґавлять. Та ще й портнагляд з екоінспекцією в парі працюють. Відкачав баласт під причалом — плати екологам за забруднення акваторії. Відкачав баласт у морі — плати портнагляду, що заходив у порт без баласту, міг же й перекинутися. А таки міг. Просто обирай, кому хабара платитимеш цього разу. І я ще промовчав про інші хабарі, бо збори, матроси почують, навіщо ото усім знати про начальство. Хабар — річ інтимна. Ми тільки заради цього інтиму генерал-стармеха одеського в свій хаптрест і брали. Може, саме тому під прапором України на 2015 рік залишилося всього сімдесят три судна? Сімдесят три, Кларо! Сімдесят три! Мабуть, уже ті, хто ніяк не втече під молдавський чи ще який прапор — буксири й лоцботи. Молдавський, Кларо! Дохазяйнувалися упирі: думали, моряки вічно їх терпітимуть, аж тут вудка урвалася. Судновласники — меткі хлопці. Для порівняння, реєстраційний номер «Нерпи» у Іллічівському порту був 1551. Це був тільки один порт, а тут на всю Україну — 73. В одній Ялті було більше…

Але повернімось на два десятиліття назад в українську ще Феодосію. Була моя черга доповідати на зборах.

— Зараз сезон, — сказав я. — Мандариновий. Ми все довбане літо на нього чекали. Ставки фрахту зросли чи не вдвічі. Поки ми знову випхнемо «Нерпу» в рейс, буде вже Новий рік, ставки знову впадуть, бо впаде ціна на мандарини. Ну, ви ж в курсі.

Я неестетично шморгнув носом.

— Так, це PC, це малий пароплав, він не прогодує капітанів-стармехів за дві тищі баксів (я нагнітав, на Волго-Балтах тоді платили капітанам доларів 700). 80 тонн є 80 тонн, а не тисячі. Але це ж PC! Звір-машина і всепогодний бомбардувальник. Хто як, а я сейнерист змалечку і не бачу в тому ні трагедії, ні проблеми. Тільки набої подавай. Лєнта за лєнтою. Ой, це мабуть зайве. Це війна так задерла ставки фрахту, інакше нам просто не було б роботи. В мирний час за ці гроші можна доставити тонну чаю до Коломбо. Але так чи інак — сім’ї свої прогодуємо. За ті гроші, які на РСі можна заробити. Це все одно більше, ніж на промислі шпроту під Зміїним, такі часи, риба не в ціні на Привозі, не кажучи вже про те, скільки вам платили в рибінспекції на бичі. Ви всі знали, куди йшли, насильно ніхто не тягнув. Поки робота є — треба працювати. На бичі насидітись ще встигнете. Хлопці, просто знайте, що голосуєте й за те, чи підете в наступний рейс. Кого чекають на Карибах, тільки скажіть. Візьму квиток на Одесу за рахунок фірми. Заміна наздожене. А пароплав ганяти задля цього — панські витребеньки. На Кариби — вже якось самі, автостопом.

— До речі, про війну, — підхопив Накладний. — Та ви ще гробові повинні платити! За форс-мажор! Дякую, що нагадав! Ставлю на голосування повторно!

Молодість запальна й дурна. Я програв Накладному вже в той момент, коли почав сперечатися і щось доводити. Теж мені Цицерон. Я прийняв його правила гри, в яких це голосування було чогось варте. Ну, от з якого дива? За капіталізму голосують лише акціонери. Навіть в радянські часи один дуже вредний старпом, до речі, земляк, любив повторювати: «Вирішувати на загальносуднових зборах, яким курсом йти судну, ми не будемо!». Це був нонсенс, як не крути, хоч радянський, хоч капіталістичний. Я вже був таки бувалий вискочень: піднімав заколоти на борту і їх вгамовував, міг пояснити, чим заколот відрізняється від страйку за голландським законодавством (наш Статут такого сором’язливо не передбачив), витримував тривалі страйки проти судновласника в закордонних портах і кількома репліками переконував не робити цього, коли всі збиралися застрайкувати. Просто казав, що треба закупити побільше рису на турецькому базарі, бо коли закінчиться пальне дизель-генераторів і потухнуть холодильники, харчуватися доведеться тільки кашею з казанів. І страйк чомусь припинявся, не розпочавшись. Крикуни думали: страйк — то швидко. Та всякого було. Але капітан-заколотник — то якось не вкладалося в шаблони мого досвіду і пригодницької літератури. Ти ж і так капітан, навіщо заколот? Ну, Серього, я тобі це ще пригадаю. Хоча Серьога-то тут був при чому? Він за два роки на «Нерпі» не провів жодних зборів.

Цього разу був один голос проти — мій. І один утримався —… куховарки Жені. А я ще стояв і загадував: ну, ось як матрос Роберт скаже, так і буде. Це не той бородатий матрос, що з пальмою. Той Толян. Цей — типовий такий, як розрив шаблону, одеський кучерявий очкарик, якого простіше було уявити на заняттях зі скрипки, ніж на палубі. Але прокачаний такий ботан, жилавий. Років десять, як скрипку покинув і по блату влаштувався матросом. В Одесі все роблять по блату, навіть на сміттєвозах працюють. Роберт ніколи не бузив і не горлопанив, мовчки гарував і добре рахував гроші. На палубі, так на палубі. На стерні, так на стерні. На вигрузці, так на вигрузці. І ось Роберт — за. Тобто проти. А Женя утрималась. Це треба було обміркувати. Я підвівся і мовчки пішов на ніс у свою каюту. Переодягнув штани й куртку, взяв з шухлядки свій паспорт моряка і скільки там залишалось грошей від Батумі, й пішов собі на берег, ні в кого не питаючи дозволу. Буза так буза. Подивимося, як ви в рейс без радиста підете. І без пального. З нафтобазою домовлявся таки я.

Це теж було не за правилами. Радянські капітани та їхній гідний представник Накладний звикли, що моряки дають драла на берег у закордонних портах, а не в рідних. Але раз уже все в цьому рейсі пішло не за правилами, тримайте таке. Вам теж не варто булки розслабляти. Адью.

Мені було куди податися у богохранимій Феодосії. На мене чекав готель «Китовий фонтан», як я його називав.

* * *

Книжки не знаходять нас зненацька. Ось і «Мобі Дік» Германа Мелвілла полював за мною щось із десяток років.

Неможливо цікавитися мариністикою і не наштовхуватися на згадки, алюзії й прямі цитати з «Мобі Діка».

Ось читаєш собі критику на такого собі Курта Кламана «В дикому рейсі», і критик, звичайно ж, не втримається від зауваження, що ця історія про ірського кочегара-короля і величезну рибу-молот, яка переслідує його морями, — переспів Мелвілла. Чи там, скажімо, герой Конецького, що, як Йона, живе в шлунку кита, але відмовляється звідти виходити, бо навпаки — сховався туди від світу — це теж данина мариністів Мелвіллу.

Отож, що це одна з найвеличніших книжок американської літератури, а можливо, й людства взагалі, я собі добре затямив, але якось все не виходило її почитати. То шрифт дрібний, то бібліотечний абонемент прострочений, то інших справ до дідька, ось хоч би мандаринками торгувати чи шоколадками.

Втім, справи чомусь не заважали читати мені інші романи Мелвілла, ті ж «Тайпі», «Ому» та «Білий бушлат».

Останній, до речі, сприяв тому, що в американському військовому флоті скасували тілесні покарання. Мелвілл мотивував це в книзі протиставленням з російським військовим флотом. Мовляв, там пани дають канчуків своїм кріпакам, а нас, вільних людей, по якому праву деруть, як Сидорових кіз? Але то таке. Просто підстава задуматися, що менш відомі й забуті книжки, можливо, більше змінили світ, ніж усі шедеври літератури. І гарна відповідь усім літераторам, які переводять папір «для вічності». Вічність — дама з витребеньками, їй не вгодиш. Мелвілла ось теж ледь не забули.

Схвальні відгуки критиків на перші романи надихнули його все покинути й піти на творчі хліби, намагатися жити за гонорари й писати романи, як скажений принтер — роман на півроку. «Редберн», «Білий бушлат», «Беніто Серено». Але все це були тільки спроби підступитися до «Мобі Діка». Величного, як айсберг, і мудрого, як Біблія, перекладена сленгом нантакетських китобоїв. Якого сучасники геть не зрозуміли, рознесли на друзки, змішали з лайном і пострибали на кістках — розгромили взірцево. Мелвілл образився і пішов працювати митником у нью-йоркському порту. Митнику писати історії для розваги публіки вже було не з руки: контрабандисти засміють, тож він продовжував писати під псевдонімами, але теж марно. За сорок років від виходу роману до смерті автора продалося щось із дві тисячі примірників «Мобі Діка». Сумно знайомий українським літераторам тираж. Ніщо не вказувало на те, що через сімдесят років його врешті-решт прочитають, і зрозуміють, і відкриють, що Мелвілл був провісником дикого капіталізму, усіх тих Вандербільдтів і Морганів, шалених капітанів промисловості, для яких важило лише рейсове завдання за будь-яку ціну і золотий дублон, прибитий до щогли, що зрештою зробило Америку Америкою, покривши її залізничними коліями, металургійними заводами, бавовняними фабриками, зерновими елеваторами й хмарочосами. Читачі наздогнали роман лише через сто років. І ось тут вже розпробували: «Мобі Дік» став найцитованішим романом двадцятого століття.

Ось і я все не міг наздогнати того білого кита, «Мобі Дік» все якось не траплявся під руку. Та зі своєю книгою розминутися неможливо. Виявляється, «Мобі Дік» лише очікував, поки мене поносить світом по хвилях і я зазнайомлюся з сучасними капітанами ахавами в житті, а не в літературі. Щоб це було не відкриття, а впізнавання, тільки і всього. Саме підготовка до мандаринового сезону того року привела мене восени до Феодосії. До Єгора і його фірми в гості. А потім трапилась одна бандитська історія — і мене мусили сховати на декілька днів, щоб вляглося. І сховали в старому татарському будинку на схилі гори з видом на море. Будинок неопалюваний, вода лише дощова — в глиняному глечику на людський зріст, вкопаному посеред двору. По шибках колись стріляли з кулькового пневматичного пістолета, і зараз у них свистів зимний вітер з моря. Декілька разів на день відмикали віялом струм, але замість свічки в мене був турецький ліхтар на акумуляторах з радіо та годинником в тому ж корпусі, щоб двічі не вставати. В будинку було лише одне ліжко, вкрите строкатою ватяною ковдрою з клаптів, і лише одна книжка на тумбочці. Ви, мабуть, вже здогадалися, що це був саме «Мобі Дік», і що відкрився він одразу на розділі «Готель „Китовий фонтан“», де головний герой спить у неопалюваному номері саме під такою ковдрою та ще й в одному ліжку з гарпунером-канібалом?

Я прочитав «Мобі Діка» за два дні, не вилазячи з-під тої ковдри. В сутінках ховалися по кутках татуйовані матроси-людожери й відгонило спермацетом. Шторм прибився, бандити попустилися, а я все читав і думав, що зі своєю книгою людина просто не має шансів розминутися. Рано чи пізно та книга її вполює і загарпунить, це лише справа часу.

Отож я ще з осені пам’ятав, під якою цеглиною в паркані лежить ключ від хати-читальні імені Мелвілла, і що в пробиту кулями шибку гарно видно з гори усю гавань. Коли тікаєш з судна — це важливо: зняти найдешевший готельний номер, не рипатися, сидіти, дивитись на порт і чекати, поки твоє судно піде в море без тебе, а потім вже здаватись місцевій владі. Це мені пояснював мій колишній начальник радіостанції, який таким чином тікав зі свого траулера в Луанді, Ангола. Ну ось і мій готель для такої нагоди. Місця треба знати. Добре, що не в Луанді — кажуть, найдорожчий порт світу для іноземців. Поруч з «Нерпою» стояло якесь судно-кабелеукладач. Повністю темне. В нас же світилися ілюмінатори в кают-компанії та капітанській каюті. Не спиться Накладному щось. Ну, й добре, а я посплю. Нарешті я нікуди не поспішаю.

* * *

— Так і знав, що ти тут, — сказав Єгор. — Зранку був у тебе на судні, Накладний психує. Просив тебе знайти. Що там у вас трапилось?

— Отже, йоханий бабай, — почав переповідати Єгорові те, що читачеві вже відомо. Спросоння я лаявся кволо і невинахідливо, тож майже не було чого забивати зірочками.

— Гроші за рейс в тебе? — уточнював Єгор.

— В Накладного в сейфі. Печатка фірми у мене, договір на пальне на фірму, а не на судно.

— Ну, були б гроші. Наші мічмани з бази продадуть йому чорта лисого, а не тільки дві тонни пального.

— Ну, це навряд. Він до такого не звик. Все за накладними. За законом. Я не знаю, де він так зберігся усі ці роки. А механіки мої заточені тільки здавати пальне наліво, а не бігати містом і шукати бензовози під нафтобазою. Цим завжди займався я. Хоча, звісно, біда навчить. Можуть і без мене забункеруватися. Мій диплом радіооператора теж на борту. Можуть змухлювати з судновими ролями в портовому нагляді, щоб дали відхід. Але махлював і підписи підроблював теж завжди я, у Серьоги був почерк, як у фармацевта. Але плювати. Підуть — так підуть. І головне ж, у суботу-неділю бучу затіяли, я нікого зі своїх компаньйонів видзвонити не зміг. Одесит десь на дачі на Дністрі, киянин десь у відрядженні в Запоріжжі. Моя справа — затримати судно до понеділка, а там вже розбиратися.

— Якось рано ви почали ці розборки, — сказав Єгор. — Розбиратися, хто козел, хто правильний пацан, треба починати тоді, коли всі вже з грошима. Справу зроблено, скарби поділено. Отоді й треба влаштовувати срачі, що хтось там щось недопрацював чи взагалі забив болт, і всі через нього вигрібали. Все у вас не як у людей.

Я промовчав. Про те, що все у нас, не як у людей, я вже чув місяць тому від Серьоги. Але з іншої нагоди.

— До речі, в гавані в будь-який момент можуть розпочатися маневри. Ну, такі собі, невеличкі навчання по боротьбі з бойовими плавцями, скажімо. Щоб вхід перекрили протичовновими сітками і бонами. Звісно, в суботу це важко організувати, але можливо, май на увазі ще такий аргумент. Ви скільки своїм матросам платите за добу?

Я сказав скільки.

— О, ну зовсім по-божеськи. Але я завжди казав нашим розумникам, скільки вовка не годуй, він страйкує, не в окладах щастя… Розбалувані ви, одесити. Мої отримують вдвічі менше. Ну, теж, звичайно, бузять і вимагають прибавки іноді. Так я тоді просто ставлю судно в ремонт на місяць, на їх жебрацький державний оклад. І — як рукою знімає. В рейс давай! На грузинах своє візьмуть. На погрузках зароблять. Ось ти що куриш? Досі «Біломор»? Я теж — папіроси «Сальве». А мої чортяки вже звикли курити тільки «Честерфілд». Так що не хвилюйся, навіть якщо всіх своїх захочеш замінити, черга феодосійських моряків стоятиме від причалу до прохідної порту. Якщо захочеш бути злим босом, нехай твої розумники самі до Одеси і добираються. Якщо добрим — можемо винайняти їм навіть автобус. Не проблема. Так що давай, дивись. Рішення за тобою..

— Так отож, — сказав я. — Складне це діло. Вирішувати. Знаєш, чого Серьога звалив? Сіли ми вибирати типовий контракт за підручником, був у нього такий, поцупив ще в Морській академії своїй. Балтайми там і бербоут-чартери усілякі. А нам у наших реаліях все не підходить. Усе якось занадто крупно і глобально. А тоді таки підібрали один договір. Наче для нас писаний. Англійський. «Публічний перевізник» називається. Я почав передруковувати на машинці, а Серьога став матюкатися і забухав. Це договір середини XIX століття, ще для вітрильників. Тільки-тільки перші пароплави з’явилися. Вперед у минуле. Всі ці дрібні партії вантажів, в коносаментах чорт ногу зломить, перестої в портах, поки повний трюм збереться, кругові рейси, відправники-кидали, вивантаження, наче в індійських кулі в колоніях, все власним горбом. Десь уже контейнеровози за похвилинним розкладом у порт заходять, як трамваї Тихий океан перетинають, а ми досі працюємо з бендюжниками й ломщиками в нашій калюжі. Може, комусь і романтика, а Серьогу вже задрало.

— Тю, що так близько? Дев’ятнадцяте? Епоху Великих географічних відкриттів не хочеш? — несподівано засміявся Єгор. — Ну ось сімдесят років нас за Берлінським муром і колючим дротом тримали, вже забули, як той закордон виглядає, глобус вчили тільки для понту, а тут пішла хвиля, наново відкриваємо світ. Ви відкрили Туреччину, а я ось — Грузію. І тепер ведемо колоніальну торгівлю.

Єгор не змовкав:

— У мене теж були схожі думки, але про сімнадцяте, коли читав біографію Даніеля Дефо. Ні, ти багато втратив, здичавів на борту. Почитай, як трапиться. Унікальний чувак. Не книжка, а готовий бізнес-план з пограбування голландських колоній Тихого океану. Та який там «Робінзон Крузо»? То вже для душі. Сама проповідь про переваги середнього класу чого варта. Але ж усі ці нудні сторінки пропускають, починають одразу з кораблетрощі на острові. А там — похвала стійкості капіталів, здобутих методичною щоденною працею, а не захапаних на дурняк, як прийшли, так пішли. Маніфест середнього класу. XVII століття! Поливати і стригти, і так триста років. Він торгував іспанськими винами, відучував багатих англійців від елю. Це було складно. Сам мандрував за товаром у Кадіс. Доводилось багато дегустувати, хе-хе. Мав панчішну фабрику й ферму для мускусних котів з острова Ява.

— А це ще навіщо?

— Парфуми. Він доїв, вже не знаю як, своїх котів і додавав мускус у парфуми для стійкості запаху. Був страховиком. Страхував ризики морських підприємств. У тому їх, первісному значенні — enterprise — зібралися кілька чуваків, накупили товару, найняли судно і вперед на Кариби чи в Індокитай торгувати. Нічого тобі не нагадує? Ось усі скаржаться на дикий капіталізм, а підйом тоді був непоганий — в рази, а не на нещасних п’ять відсотків, як у цивілізованому світі, де ходять твої похвилинні контейнеровози. Такий, як у нас на Грузію, одне слово. Лови момент, потім буде пізно, прийде цивілізація. Але і тонули кораблі часто — пірати, війни, ненадійні карти, те та се. Великий навар — великі спокуси. Тому вони й вигадали страхові компанії. Справжні страхові, які платять компенсацію в разі втрати вантажу, а не тільки внески з лошків-автомобілістів збирають, як наші. Що, вже заздриш? А кажеш, дев’ятнадцятому дзуськи. Ось Дефо й був таким страховиком. І збанкрутував, коли почалася англо-голландська війна, і всі застраховані кораблі водночас потопили голландці. 17 тисяч фунтів — тих ще фунтів! — боргу. Тоді 50 фунтів було пристойним для життя річним доходом. Ну це так, якби зараз він заборгував тобі пів-Керчі. По Аршинцево.

Єгор прокашлявся:

— До речі, ти знаєш, що отой хвалений Регістр Ллойда названо за назвою кав’ярні, в якій усі ті страховики, капітани та фрахтувальники збиралися? Ну, треба ж знати стан судна, коли страхуєш, ось вони між собою і перетирали цю справу. За кавою. Вони двадцять років вже збиралися неформально, перш ніж оформилися як товариство. А наші повторюхи бачать вже тільки сучасність, інспекторів у годинниках Ролекс, представницькі мерси лупаті, контори по всьому світу і чи не половину світового тоннажу в їх реєстрі. І починають мавпувати одразу з годинників і мерседесів, а не з посиденьок на каві. Карго культ.

Єгор розминав цигарку:

— Але про війну і борги. Коли він зрозумів, що комерсам треба знати все про війну, щоб вона менше в них жерла товарів і пускала по світу з торбою, він почав видавати «Воєнний вісник» чи якось так — перший англійський журнал, двічі на тиждень кров з носа, статті сам писав, тож став ще й першим англійським журналістом. Тричі стояв біля ганебного стовпа за наклепи в пресі. Ще той був писака. Перші платні статті, «джинса» — теж його винахід. Війна тривала ще десять років, і він десять років видавав свій журнал. В результаті той став таким впливовим виданням, що уряд викупив борги видавця в кредиторів, тільки щоб журнал продовжив виходити, а самого Дефо найняв у секретні агенти, і він створив Інтелідженс Сервіс, забезпечив роботою усіх наступних джеймсів бондів. Сам бухав у шинках з моряками й збирав відомості про заморські краї, племена, товари, морські шляхи і можливі прибутки. Звідти й довідався про Робінзона. І написав перший реалістичний роман, на хвилинку. Ні, унікальний чувак, згадаєш — і дихати легше.

Єгор запалив свої «Сальве»:

— Ти думаєш, мене не дістало все це? Увесь цей перманентний шухер і абордаж, яким є зараз наш бізнес? Я чого з флоту втік? Не хотів так і зотліти в офіцерській общазі, на тому боженківському дивані, одному на всіх трьох, і на мене з жінкою, і на дитину. Думав, квартиру куплю, буду кум королю. І таки вже купив, трикімнатну. Але дочки не бачу. Приходжу з фірми — вона ще спить. Вона йде до школи — я ще сплю. І так місяцями. Ти свою скільки вже не бачив — півроку? Ну ось я теж десь так. А я ж не в морі. То в Грузії, то в Москві, то в Києві. То бандити за мною женуться, то менти, то ось — фішка нового сезону — податкова наїхала. Є у вас у Києві такий собі Микола Янович, створив армію нових професіоналів. Ґрунтовно підійшов. Відчуваю розмах. Ти ось свого киянина бізнесюком зневажливо називаєш, ну, він же не в морі, ми ж моряки — такі, зневажаємо всіх, хто не в морі, а я так розумію, що всі стосунки з державою у вашому підприємстві закриває саме він. І життя в нього, повір, — куди там тому «Острову Скарбів» з Сільвером напохваті. Отак нагрянуть «кровосісі» у броніках, балаклавах і з калашами, вкладуть усіх твоїх бухгалтерів пицюнями у ковролін, тиждень потім відпоююєш мамзелів коньяком після цих масок-шоу і переконуєш, що все пусте, прорвемося. Запам’ятала, Сузанно, що таке той ПДВ? Потім їдеш у офіс, стоп, зупинишся на світлофорі на зеленому світлі, усі вже в корму сигналять, і розумієш, що вже забув, навіщо це все починав. Не до дружини тобі вже і не до дочки. Руський бізнес, як руська рулетка. Ну, про бандюків ти в курсі — дикий Захід. Боні і Клайди на бімерах. І куди не кинь — клин.

Єгор забичкував свою «Сальве» в попільниці з банки з-під солоних горішків:

— Вперед у минуле? Ні, якраз навпаки, ми в тій жопі вже сімдесят років сиділи, ми просто повинні швидко пройти через усі ці забуті віки, пропущені уроки історії, економіки й права. Перескласти всі іспити. Все похерене комісарами відродити і відбудувати, що є в нормальних країнах. Ти думаєш, мені не кортіло просто переказувати гроші через банківську картку впродовж чотирьох хвилин, як я це робив у Стамбулі, хвилин! — а не чотирьох банківських днів, як у нас? Та ще затримують у банку, крутять щось і наварюють, поки твої купоно-карбованці не переполовинить інфляція. А тим паче не возити гроші поїздом через Москву у шкарпетках? А воно ж у нас вже майже так. Клієнт-банк у бухгалтерії. Оце було свято. В Росії ще досі авізовки крутять. І гроші нормальні вже ввели замість купонів. І банки. Мине кілька років, і кредити даватимуть таки банки, а не бандити. Ще й самі за секретарками бігатимуть: візьми гроші на машину під некепський процент, але в нас, а не в сусідньому банку в мого кума. Що смієшся? Так і буде. Ти ж був у європах, там уже зараз так і є. Ти подивись, ми за цих сраних п’ять років уже відіграли й прожили років п’ятдесят. Усе відрубане колись відростає, як хвіст на ящірці. Ну ось — шоколадна біржа в Ялті? Хто її створював? Голландці від себе завезли з XVII століття? Саме ж відросло, наче по їхніх підручниках історії. Так що процеси йдуть, як швидкісний експрес. Років за двадцять наздоженемо цивілізований світ. Це болісно, а іноді й боляче. Після викидання з того поїзда я місяць ходив у темних окулярах, і все одно всі грузини звертали увагу на мій бланш у півщоки, — захихотів Єгор.

— Ну, згадай, що тут, у Феодосії було за комуністів. Ну, униле ж гівно. Тут ніколи б не заснували Регістр Ллойда, бо не було жодної пристойної кав’ярні, на честь якої він зміг би самоназватися. Для нас навіть генделики на набережній з пластиковими турецькими столами й строкатими парасольками — то вже ого який прогрес. Та навіть кіоски зі спиртом «Рояль», чіпсами і жувачками «Турбо» — скажений стрибок уперед. Вони ж цілодобові! До мене тут плем’яш на канікули приїздив. Питаю, на пляжі валятимешся всі три місяці чи діло робитимеш? Діло давай, каже. Поставив йому апарат для солодкої вати на набережній, парасольку, він на море вже і не ходив. Там же треба тільки цукор, центрифуга і палички. І контингент відпочивальників. З дітьми. А ми ж не Ялта. До нас всі їдуть з дітьми. Так гарно пішло, іноді я сам гроші у нього позичав до получки. Каже, тепер зрозумів сенс життя, дядьку Єгоре, чекаю наступних канікул. Сказав, що з трійками в чверті у бізнес не братиму. Як підмінили пацана, сестра пише — вчитися почав. Тому навіть генделі під турецькими парасолями — вже прорив. Вони ж когось годують, хоча б своїх хазяїв, нарощують отой середній клас. Ти згадай радянські їдальні з їх клепаними на секретних заводах столами, які вічно хитаються, бо одна ніжка зі сталевої труби не дістає до підлоги, із погнутими алюмінієвими виделками і жирними тарілками. І ресторани з перервами на обід. Ресторани — на обід. Саме тоді, коли всім треба їсти. Збирайся, втікачу. Поведу тебе в одне непогане місце. Погодую, чим Бог послав.

А мені вже от точно зібратись було — тільки підперезатись.

— Добре. Тільки спочатку дай заскочу на міжміський переговорний пункт. Наздожену тебе вже в генделі, як ти кажеш, він називається? Ага, біля музеїв? Спробую ще додзвонитися в Київ та Одесу. А раптом?

Але «раптом» не сталося. До киянина не додзвонився. А до одесита — краще б не додзвонився. Поплямкав і поцикав зубом мені в слухавку щось нерозбірливе, поохав і самоусунувся, кинув слухавку. Мовляв, я хабарі ношу справно, а це ваші проблеми. «Нерпа» все ще стояла в порту, нікуди за ніч не пішла. Схоже, рішення залишалося все ще за мною. Єгор поїхав на фірму. До прийому їжі в його товаристві залишалося з годину. Треба було десь потинятися й обмізкувати.

* * *

Іван Костянтинович Айвазовський вже нікуди не поспішав років дев’яносто. Вмостився собі на зручному ослінчику, підібгавши ноги; з палітрою й пензлями в лівій руці, випростав навідліг правицю — і забронзовів. Холодний штормовий вітер з моря вже марно намагався скуйовдити бакенбарди. Я теж нікуди не поспішав, принаймні до понеділка. І теж любив Чорне море, навіть зимове. Достатня причина зазирнути до Айвазовського в гості. Коли там ще нагода видасться. Але якщо Провидіння має щось проти таких гостин, воно вже щось та підгадає на кожен захід твого судна в Феодосію: під пам’ятником провідному мариністу суходільної імперії стовбичила куховарка Женя. Терпляче, наче на побаченні. А вітер холодний. А цей козел з квітами, чай-кава-потанцюємо, все не йде і не йде.

— Вибач, я сьогодні без коріандру, — сказав я Жені, підступно підкравшись з боку бронзового Айвазовського. А вона майже не злякалась на мій дурний жарт, навіть схоже було, що зраділа. І схоже, що щиро.

— А я як відчувала, що зустріну тебе під Айвазовським.

— Накладний послав?

— Ні, ходила на ринок. Яйця закінчились. Накладний захворів після вигрузки. Так, тому що такого з ним ніколи не бувало: просити сніданок у ліжко, там парочку яєчок. Дай, думаю, Маркошу пошукаю. Дай, думаю, під Айвазовським. Але щось ти не дуже радий, я бачу.

— Ну чому ж? Хіба можна не радіти єдиному члену твого екіпажу, який відмовився товкти тебе привселюдно мордою в кізяки. Хотілося б знати, чому відмовилась.

— Знаєш, Маркошо. Я оце слухаю тебе, і ти правий. Все правильно говориш. Такі вже часи. Тільки те твоє, що заробиш. І ти — добрий. Я бачила, як ти хотів підмінити його на вигрузці. Ну, пацани ж. Весільні індіанці. Та не заперечуй, я на вас, мужиків, надивилася за двадцять років. На всяких. Навіть коли жодної жінки на борту нема, ви все одно такі. Ти в сухумському мавп’ячому розпліднику був? Ось, саме такі. Живете, як у зграї. Самці, що грають в царя гори. А вже якщо жінка, скажімо, куховарка, на борту трапиться… І смішне бувало, і сумне, й навіть страшне. Півжиття в морі, був час моряків зрозуміти. Ну, пацани ж, скільки б років вам не було. От чого йому було не погодитися, щоб той матросик його підмінив? Тепер ось не розігнеться…

— Гггг, а ти знаєш, коли в Сухумі прийшла війна і мавп стало нічим годувати, наглядачі просто випустили їх з вольєрів, на самовипас. І частина мавп одразу пішла в гори, а частина — навпаки, в місто, до людей. Нахабні, обносять городи й садки. На господарів не реагують. Нічого не бояться, навіть артилерії — звикли. Найнахабніші — павіани.

— Саме один з таких зараз переді мною, — засміялася Женя. Сміялася щиро. Мабуть, я дійсно був схожий. Збуджений і волохатий.

— А послухаю Василя Івановича — його правда. Так, я знаю, він вже підстаркуватий для морів, життя примушує згадати молодість. Але він своїх людей, екіпаж береже, опікується. Можеш не вірити. На всіх пароплавах таке було.

— Так, я помітив. Ми розморозилися в отой березневий мороз, ну пам’ятаєш, цього року? Сухий лиман замерз і море милі на три навіть від берега, пароплави з криголамом з порту виводили. Березень, бляха. Одеса, матка боска. Стояли під причалом в Іллічівському порту, в Бурлачій Балці, дизелі не працюють, живлення з берега вимкнули, «Нерпу» інеєм вкрило, як на Полюсі, механіки злити воду прошляпили й електричний нагрівач у душовій кригою вигнуло, розперло зсередини, як страусове яйце, він потік. Стоянковий. В рейсі дизель працює — гаряча вода є. А на березі — що ж, можна й холодною митися, або й зовсім не митися, не дворяни. Стармех роботяг з судноремонтного викликав, вони тільки рукою махнули: таке не ремонтується, шукай новий нагрівач. А де ж його візьмеш? Так півроку і проходили, вже звикли і думати забули. А твій Накладний одразу знайшов якогось правильного трубача, який усе те поремонтував. Газорізкою якось нагрів і вирівняв. У людей завжди має бути гаряча вода, мовляв. Я зацінив. Тільки ти йому не кажи. Це так, до слова.

— Ну ось, бачиш. А мені він взагалі… усе життя тільки хороше й бачила від нього. Коли я народила дівчинку…

Я перевів погляд з бакенбардів Айвазовського на Женю якось занадто стрімко, і вона зрозуміла, про що я подумав.

— Ні, не він. Не те, щоб… Але не він. Можеш повірити, в мене завжди був багатий вибір потенційних татусів. Той списався з судна, поїхав додому кудись назавжди і досі не знає. Просто зрозуміла — вже час народжувати, бо залишусь сама. Все життя по пароплавах, серед вас, павіанів, навіть приткнутися на березі ніде, хіба що в общазі. З общаги ж техфлоту, ледь стало помітно, мене просто виперли. Куди йти, кому скаржитись? Сиджу, реву на причалі. А Накладний, він уже в начальники вибився, ми до цього довго з ним працювали, кілька рейсів, як довідався — вибив для мене «гостінку» на Лузанівці. Народила вже у власній хаті. Маму змогла з Котовська викликати і прописати. Ось, знову працюю. Мала росте. Гарна, як ураган. Козир-дівка. Татусь теж був такий — красунчик, що твій Андрій Любка. Кажу ж, в мене був час підібрати серед павіанів. Я в далекі рейси тепер не ходжу, щоб не довго. Так, по Чорному морю. Бачиш, ось і зараз він про мене згадав, пам’ятав, що сиджу без роботи. Ось він — такий. Який уже є. Гарна людина. І ти гарна людина, я відчуваю. Що ж ви так зіштовхнулись лобами? Але знаєш, Маркошо, він своїх людей жаліє, а ти і себе не жалієш. Працювати морякам краще з ним, вибач, що я так кажу. Але що є, те є. Слухала оце про той нагрівач і думала, чи ти про свою дружину розповідав би так, як про цю нашу «Нерпу»?

— Щось вас на одне й те ж переклинило. Чую вже вдруге за рейс. Мабуть, правда. Що там на «Нерпі»? Пальним забункерувались?

— Так, забункерувались ще вчора вночі.

— Відхід у портнагляді взяли?

— Так, взяли. Старпом усе вибігав. Він меткий, гарний помічник. Ти дарма його зневажаєш.

— Що, це аж так помітно?

— Ні, мужикам не помітно, а мені — так. Ніяка він не шістка. Просто поважає Накладного, кажу ж, є за що. Він з ним у море ходив ще третім помічником, одразу після мореходки.

— Тоді не бачу причин, чому ви досі не відійшли на Одесу. Передавай вітання капітану.

— Ну, дурне, Марконі, — посміхнулася Женя. — Я ж тобі кажу, причина є: він ніколи не кидав своїх моряків у чужому порту. А всяке ж бувало. Чому б мав на старості літ змінювати свої звички? Ти піди на судно, поговори з ним. Не домовитесь, хоч речі свої з каюти забери. Побіг же, у чому стояв. Хто так робить?

— А справді, — подумалось мені. — Хто так робить?

* * *

З Накладним ми зіштовхнулися на капітанському містку. Стояв біля радара «Міус» і тупо дивився в екран. Зелений промінь на екрані не малював навіть протилежного молу гавані. Зате в центрі розгортки блимала яскрава пляма. Ну, гаси світло, зливай мастило. Прийняти пальне і відхід у портнагляді взяти — виявляється ще не все. Ще є на судні норовливі радари. Злий штурман підійде — в радара горять запобіжники. Добрий радист у нутрощах викруткою поколупається — радар задоволено зафурчить і запищить магнетронами. Радар був за мене. І без бойових плавців обійшлося.

Накладний не знайшов нічого кращого, ніж вдати, що я нікуди не відлучався з судна в попередню добу.

— Щось не паше локатор ні фіга. Марконі, подивишся?

— В понеділок, — сказав я. — Я чотири роки не був у відпустці. Зроблю собі курорт. Маю право. Феодосія — гарне місто.

— В понеділок буде вже пізно. В понеділок недобре в море виходити. Хоч так, хоч інак, відійдемо до нуля годин понеділка. Якщо хочеш знати, я починав працювати, коли радарів на пароплавах просто ще не було. Ну, доведеться згадати молодість. Хоча очі вже не ті, що казати.

— Ні, без бойових плавців не обійдеться, — втомлено подумав я. Набридло мені все. Хай вже насправді йдуть.

— Але думаю, до цього не дійде. Ти ж — нормальний, Марконі. Принаймні в судновій ролі записано саме так — начальник радіостанції. І в зарплатній відомості, до речі, — також. А що нормальний, а не самодіяльний, так у мене око гостре. Радист як радист. То ми збираємося виконувати свої обов’язки?

Ні, зубр. Зубр. Стара гвардія. Знав, коли згадати нашу розмову під Євпаторією. Слово в слово. На слабо, так на слабо. Плювати. Мені тільки цирку з бонами загородження не вистачало. Поганяв радар на різних шкалах, покладав тумблери глибокодумно. І видав діагноз щодо радарової болячки:

— Вода в хвилевод потрапила. Треба літр спирту, віхоть і сталевий дріт.

— Спирт у тебе є? Виписав перед рейсом? — суворо спитав Накладний. Мене від того «виписав» аж тіпнуло. Я мовчки і навіть зі здивуванням на нього дивився. Це «виписав» залишилося вже так далеко за горизонтом, що і з супутника ІНМАРСАТ годі роздивитися.

— Не заробили на спирт. Тільки на акумулятори, — сказав я.

— Що ж робити? — вже без всяких понтів спитав Накладний.

— Мені казали, у вас дуже меткий старпом. Цілодобовий кіоск із спиртом «Рояль» — на набережній. Я поки розкручу хвилевод.

Накладний викликав на місток старпома і таки послав його за необхідним «Роялем». Ну просто якийсь рояль у кущах, а не старпом.

— Слухай, ну ось ти ж нормальний, Марконі, англійську знаєш. Чому тримаєшся за цю «Нерпу»? Та ще й на Грузію її ганяєте. Та ще й під час війни. Міг би вже працювати десь на греках. Уже повідкривались крюїнгові контори, де греки вербують наших моряків. Був би молодший — сам пішов би. Ну ось навіщо?

«А все ж таки мав рацію Єгор, — подумав я. — Скажений експрес. Які там контори, крю… крюї… менше з тим», — а вголос сказав:

— Василю Івановичу, а ви чому не пішли з палуби до кінця вигрузки?

Накладний крякнув і механічно схопився за поперек. Я розкручував гнучке коліно на зеленій прямокутній трубі хвилевода під стелею рубки. Не дочекався відповіді і продовжив:

— Ми, звичайно, здуру спочатку у все це ув’язалися. Гарна нагода, гарні гроші, можливість швидко заробити на грузинах. Грузин — це людина з грошима. Принаймні так досі гадають наші матроси й механіки. Але ось уже четвертий рік ходимо на Кавказ, і щось не збагатилися. Пропили більше, ніж відклали. Відкрилися інші речі. До них зараз єдиний шлях — Чорним морем. Всі інші, крім кордону з турками в Сарпі, блоковані. І ніхто, крім наших та їхніх рибалок, не ходить. Тільки тюльчин флот. Великі судновласники бояться. Може, й справедливо, нащо цей цирк. Але оті двоє відправників, яких ми підвели і вантаж мандаринів зірвався — біженці із Сухумі. Другий рік живуть у готелі з сім’ями. І не стогнуть, вигрібають, тримають хвіст пістолетом, возять харчі з України для всього Батумі. Якщо я зараз все кину, бодайся ти в кнехт, мовляв, і піду працювати на греків, я почуватимуся так, наче втік з вигрузки.

— Ясно. Добре, тебе не переконаєш, вже бачу. Але ці ваші ігрища не про мене. Не розумів, куди вскочив. Повернемося з рейсу, здам судно, і творіть, що знаєте, але без мене. Але скажу тобі таке. Зупинися. Ти молодий ще хлопець. Якщо так піде далі, ти втратиш сім’ю. Зі мною вже було. Шкодую. Теж хотів випити все море і всім щось довести по молодості. З роками приходить розуміння, але вже пізно. Нічого не переграти. Ти подумай про це.

А тут і меткий старпом повернувся зі спиртом. І мені було вже не до розмов — просушував хвилевод. Ні, я все ж таки був нормальним Марконі. Причину правильно встановив, ліки правильно прописав, над старпомом познущався — радар зафуричив. А куди ж ти подінешся, рідненький, коли до справи беруться не аматори?

Накладний заспокоївся остаточно. Шлях «Нерпі» у море було відкрито. Я теж заспокоївся — рішення прийнято.

— Василю Іваничу, мені ще треба зійти на берег. Подякувати за турботи. Чекатимете?

— Ну, вже наче й більше чекали. Там Женя тримає тобі розхід з обіду — на камбузі у духовці. Іди поїж, утікачу, перш ніж знову бігти.

Взагалі, коли на камбузі тобі тримають порцію після вахти, мабуть, дійсно чекають. Не брешуть. Мабуть, ти таки мєстний.

— Єгоре, вибач, але я вже пополуднював на судні.

— На «Нерпі»? Ну що, я ж казав, це було твоє рішення. А ти знаєш, що сьогодні вирішувалося, чи будеш ти хоч колись багатієм? Гроші відчувають, коли людина не може переступити через сентименти. Не йдуть до таких. Це шкодить ділу.

— Знаю. Тільки про це й думав весь день. Про золотий дублон, прибитий до щогли. Але що ти там казав про рішення?

— Так, воно твоє.

— Розумієш, якщо навіть без емоцій, — хоча чому? — я не можу усіх їх замінити в чужому порту, судновласника Кіндрат схопить, вирішить, що я віджимаю його пароплав. А замінити треба. Всіх, по черзі, як тільки трапиться пристойна заміна. Без поспіху й галасу. Хочу працювати не зі свинями, які комуніздять брезенти. Може, хоч вдома частіше буватиму. Накладний дав урок — тягни на судно своїх і не комплексуй. У мене стільки друзів і гарних спеців сидять на бичі, а я перед цими алканами розшаркуюся. Досить.

Я закурив «біломорину».

— З рейсами теж визначився. Якщо місяць на круг, і кілька тижнів простою в Одесі, поки збирають вантаж, треба просто саму вахту на борту залишати, а з грузинів брати за трюм, як за зберігання на складі. Зібрався вантаж — всі з’їхалися і пішли в рейс. У нуль виходити, навіть з усіма упирями, бандюками, ремонтами і хабарами, ми таки навчилися. Іноді навіть у пристойний плюс, якщо не крастимуть паливо, звісно. Але це вже — моя печаль. Треба брати таких, щоб не крали. Не віддам цього почесного права жодному з компаньйонів. Мені з ними в морі бурлакувати, а не їм. Звіт звітовано. Плани заплановано. Вибач, що підвів тебе, якщо підвів.

— Ну, не дуже. Підвів, звичайно, але не критично. Раз ти не голодний, сідай у машину, повезу тебе в інше цікаве місце, — сказав Єгор.

— А ти хоч водити вже навчився? Газ і гальма не плутаєш? — засміявся я. Восени ще було саме так.

— Ще буває, що з ручника забуваю зняти, — визнав Єгор.

Ми вже їхали з центру.

— Ти знаєш, на чому я піднявся? Думаєш, на мандаринах? То вже друга серія. На торпедах.

— Я так і знав, що ти замаскований торговець зброєю. Але навіщо грузинам торпеди? Вони переобладнували на сторожовики свої сейнери, просто ставили кулемети і гармати на сейнер. Не бачив там торпедних апаратів.

— Ні, ти не зрозумів, — засміявся Єгор. — Коли торпеди відстрілюють на полігоні, вони часом тонуть. А це ж грошей-грошей, там навіть контакти усі позолочені, два центнери срібла, кожен постріл по ворогу коштує, як це «Вольво». А вони тонуть. Ну, звісно, місця затоплення позначають на карті, а хрін ти її з водолазами знайдеш, усе дуже приблизно. Повір командиру катера-торпедолова. Отож карта цих скарбів у мене була… Куди преш! Повилазило? Увімкни поворотник!

Якийсь ветеран на жигулях нахабно повертав ліворуч з другого ряду. Добре, що Єгор цього разу таки вже не плутав педалі гальм, як восени.

— Торпедолова? А яке у тебе звання? Я думав, ти принаймні капітан-лейтенант. Катер — якось дрібно, — сказав я, перш ніж подумав.

— Мічман. Тобто — старший мічман. Мікроадмірал, — засміявся Єгор. — Капітан-лейтенанти — мої зами зараз. Чкурнули з флоту, коли фірма вже процвітала. Що, розрив шаблону? Та не бійся, я правильний мічман. Закінчив одеську мореходку технічного флоту, залишився на контракт після строкової, думав — квартиру дадуть. Аякже-аякже. Але знаєш, головне, що командир, хай і катера. Сам собі голова. Самостійність рішень прокачує. Це вам не склад на причалі. Хоча, по грошах склад, звісно, був би кращим…. Отож слухай про карту. А може, — покатаємось на Золотий пляж? Як у тебе з часом?

— Обіцяли чекати до понеділка, потім обіцяли піти, — засміявся я.

Ми мчали по трасі в бік Керчі, по самому жовто-брудному пляжу, вздовж урізу води, так близько проходить дорога; море лютувало, хилиталися під вітром хлипкі пляжні грибки, ховалися під забиті на зиму пляжні генделі і бунгало нічийні собаки, ми мчали і мовчали, поки сонце не пробилося в розриві хмар і не заходилося промацувати навскісними променями свинцеві хвилі. А тоді Єгор сказав:

— Так ось, про карту. Я орендував ОС-1, винайняв аквалангістів, лозоходців та екстрасенсів… Ну що ти регочеш? Ось всі твої капітан-лейтенанти теж так реготали, коли я пропонував. І в результаті судно орендував я сам-один. Вклав усі накопичення мічмана. Якраз на жигулі. А воно спрацювало. Можеш скільки хочеш сміятися, але екстрасенси шукали торпеди краще, ніж ехолот. Ми гарно піднялися. Заводське начальство зрозуміло, що зі мною можна кашу варити, і віддало мені «Осу» в довгострокову оренду. Потім вже було Батумі. Нас арештували в першому ж рейсі за торпедні апарати. Оце був шухер. Далі ти уявляєш.

Єгор несподівано з’їхав з траси і вирулив на самий пляж.

— А слабо скупатися?

— Взагалі-то мене «на слабо» сьогодні вже брали. А не слабо!

І ось ми вже незворушно роздягалися біля «Вольво», намагалися не стукотіти зубами від холоду й вітру, без поспіху, споглядаючи, хто стратить першим. Прочовгали до урізу води по піску в самих труселях. Море пінилось, вирувало і шипіло під п’ятами. Єгор все не здавався. Я теж. Зайшли у крижану воду вже по коліна… Перезирнулися і разом заволали:

— Та ну його на фіг!

І тут нас накрило хвилею. Але якщо питатимуть, я тепер можу прибрехати, що купався у Феодосії взимку.

Потім відігрівались у «Вольво», Єгор увімкнув пічку. Закурили і мовчки дивились на море.

— Моя пароплавна лінія існує, поки триває війна, — сказав Єгор. — Це цинічно, але як вже є. Поки війна. Нас ніхто в закордонні порти не пустить. Пора вже мені ворушитися. Думати щось собі. Я тому й сподівався на «Нерпу». У вас же є нормальні суднові документи. Хотів пробити нову лінію, на закордон.

— На Туреччину? — спитав я.

— Ні, на Туреччину з Криму зараз не ходить вже тільки сліпий та немічний. Доведеться штовхатись ліктями інтенсивно, битись за вантажі. Я хочу спробувати взагалі без заходів в українські порти, бо дістали. Особливо миколяновичі, вже тісно мені з ними в одній країні. Хочу спробувати з Болгарії на Грузію. Перспективний напрямок. У Грузії зрозуміло — Батумі. Там все схвачено. В Болгарії ще не знаю, Варна чи Бургас.

— Краще Бургас. Там Рибно стопанство. Рибалки — наші люди. З ними простіше. Я працював колись у радянсько-болгарському екіпажі. Був такий експеримент. З ними можна домовитись. І місто — просто казка. Навіть сумніваюся, чи не більше я його люблю, ніж Батумі. Не хотілося з нього повертатися. Мову всі розуміють, а живуть — як люди. Навіть дивно. Навіть у радянський час так було. З нами не порівняти. Європа.

— Ну ось бачиш. Ти навіть вже в темі. Давай, підбирай свої хвости в Одесі і можемо спробувати. Дістали кровосісі. Фіг вам.

На зворотному шляху Єгор несподівано замість центру міста повернув на якийсь мікрорайон, звичайний нудний совкобуд багатоповерхівок з білої цегли. Зупинились біля однієї з них.

— Раз не голодний, запрошую на каву, — сказав Єгор. — Ось це і є те цікаве місце.

Хоча нічого цікавого в ньому не було. Мені теперішньому. Зараз нікого не здивуєш перукарнею, аптекою чи й банківським відділенням на першому поверсі житлового будинку, а тоді я таке бачив уперше. Завжди хтось щось робить вперше. Просто на колишній балкон вели широкі сходи, а над дверима була вивіска «У Каті».

— Грузинській бабусі можна, а Каті ні? — прокоментував Єгор.

За дверима — привітна офіціантка всадовила нас за столик під картатою скатертиною з якимись рюшиками, заходилася щебетати, наче ми бундеси якісь. На чайові сподівалася? Чайові в нас тоді теж іще не практикувалися. Я б за якісь сто тисяч купонів удавився. Видно було, що Єгора тут добре знали. Мабуть, вчащав. Я придивився до кафешки уважніше: вона була дивною, повною якихось подушок, диванів, етажерок з книжками. На ближчій я помітив старого знайомця «Мобі Діка». Потрібних слів тоді ще ніхто не вигадав, але зараз би я її назвав хіпстерською. А тоді обізвав шаблонно — сімейною. Так нам розхвалювали в телевізорі за Горбачова. Замовили каву.

— Дивись, як для своїх звари, — жартував Єгор з офіціанткою, мабуть, отою самою Катею. Гарна така, доглянута й тугенька фігуриста білявка у фартушку в ту ж шотландську клітинку. В офіціантки все має бути красиве — і фартушок, і меню, і скринька для чайових.

— Єгор про вас багато розповідав, — сказала Катя, коли подавала каву. Кава була італійська, у філіжанках з біло-червоно-зеленими прапорцями. Я таких теж ще не бачив. Точно — здичавів на борту. Мій ареал були генделі, розчинна й пластикові стаканчики. Я проґавив, коли розчинна стала відстоєм, а модним — еспресо.

— Чим я так відзначився, що про мене вже розповідають офіціанткам? — спитав я в Єгора.

— Вона власниця, — заперечив Єгор.

— І дружина, — сміючись, додала Катя.

— Ну, так. Замутили кав’ярню, щоб мене не пиляла і була при ділі. А то сидить вдома цілий день, начитається журналу «Наталі» і мучить потім мене тестами «Який він — Буратіно?»

Саме час мені було теж розсміятися.

— Початок покладено, — сказав я Єгору, коли Катя пішла за шинквас. — Кав’ярня вже є. Я знаю, як називатиметься український судноплавний Регістр, коли усі суднові брокери Феодосії прозасідають у вас двадцять років і вирішать вийти з підпілля. Тож назвуть його «Регістр Каті».

* * *

Потім Єгор підвіз мене до самого порту.

Потім ми повернулися в Іллічівськ. Цього разу шторм, що підсилився, Накладному не завадив.

Потім ми з’ясовували стосунки і звіряли годинники з компаньйонами. Не побилися — і те добре.

Потім я поступово замінив усю команду, як і грозився Єгору. Тим, хто читає цю повість у збірці, достатньо сказати, що нового капітана звали Борщевський. І вся решта — теж херсонці і рибалки. В них не боліли спини на вигрузках, бо рибалки все життя перевантажуються борт до борту у морі, авралять всім екіпажем. І не плачуть. А в порту під причалом ще й не хитає, це бонус. Крю… крюї… крюїнгових агенцій у Херсоні ще не так щоб завелося більше, ніж моряків, тож вони не рвалися на Кариби. Дякували за ту роботу, що мають.

Тож потім почався чи не найщасливіший рік мого життя. Ми працювали з двома-трьома бригадами перевірених грузиняк, які не кинуть. Бізнесюк, бізнесмен, діловий, діловар, ділок, ділець… — усе не те. Як спаплюжили в нас усі слова, пов’язані з ділом. Канадці підказали одне не спаплюжене — діловик. Одне слово, мій київський компаньйон, якому набридло перепродувати трактори, сидячи в готелі, згадав, що він теж нівроку штурман, почав сам ходити в рейси отим суперкарго, а мені почалась лафа. Ми всі, вся команда, зналися ще у минулих життях і не крали брезенти одне в одного. Чорне море було таке, як завжди. А згадати і нічого. Хіба що оце: ми навмисне глушили дизелі на півдорозі до Кавказу, над найглибшим місцем, хлюпалися за бортом, а під кілем було два кілометри. І грузини ще й смажили шашлики на мангалі і виводили про Суліко. Спокійні розмірені рейси, коли всяк на своєму місці. Так буває, коли все налагодилось, притерлось, і працює — краще не чіпати. Я навіть запишався — в мене вийшло! Все запрацювало. Став якати і приписувати усі чесноти собі, а не компаньйонам. Був покараний за самовпевненість. Провидіння не спить, усе занотовує.

Потім у мене народилася друга дочка. Я подумав про те, що радив обмізкувати Накладний. Уже не стирчав на борту місяцями, за нагоди щоразу їхав додому. І бодайся все в кнехт. Я навіть сам забирав їх із дружиною з пологового. Таким може похвалитися геть не кожен моряк. Пощастило. Перша народилася, коли я був у Червоному морі. Ось як складно переплетено: щоб мала народилася, мені треба було посперечатись з Накладним.

Потім ми заходили іноді в Феодосію. Кілька разів бачив Єгора. Але на його лінію на Болгарію ми так і не стали. Були тому свої причини. Він їх знав. Я його попередив, сумління моє було чистим, тож залишалися друзями.

Потім під час одного такого візиту його заступник з капітан-лейтенантів перелякано повідав, що Єгор зник. Довелося тікати з країни. Зійти з судна у Бургасі і не повернутися. Я не розпитував аж занадто, теж був шокований. Плутана історія з підставою. Повертатися було небезпечно. Через деякий час він потай перетягнув у Болгарію і дружину з дочкою. Єгор не дочекався тих часів, коли за нами таки справді почали ганятись банкіри й умовляти взяти кредит. Суми, про яку йшлося, зараз якраз вистачило б на якесь «Рено». І підставив його той, про якого я попереджав. Було прикро. Ну, але ж ви пам’ятаєте оте його «люди — свині, але не буде з ким працювати». Не послухав.

Потім життя закінчило примірятися і почало бити мене насправді, навідліг. І мені вже було не до звісток про Єгора. Не думаю, що вже готовий про це писати, може, колись. Дякую все тому ж Провидінню, що все завершилось як завершилось. Було болісно й місцями боляче.

Потім настав 1999 рік, коли скасували морзянку, радисти стали непотребом, і потрібно було вибирати — переучуватися на штурмана чи вже досить моря. Все не вип’єш. Знову вибір. Але цього разу обставини обирали за мене. Я закінчив філфак університету з червоним дипломом. Філологів, виявляється, не ділять на класи, як радіооператорів. Я сподівався на диплом філолога першого класу і був трохи розчарований. Пішов працювати в IT, коли це ще не було трендом, а інтернет-користувачів в Україні було менше, ніж мешканців Троєщини. Спасибі Єгору, що підсадив на комп’ютер, да.

І ось уже років через надцять після тих подій, коли я вже почав записувати свої моряцькі побрехеньки і вивішувати їх на літературних сайтах, під одним з оповідань відгукнувся Єгор. Написав багато і літературно, варто ще однієї повісті. Розставив усі крапки над і у тій незрозумілій історії з втечею. Його просто вичавило з країни, яка стрімко змінювалася, їй вже було не до колишньої бізнесової вольниці. Можливо, це теж лише полустанок на колії того скаженого експреса, можливо, країна мусила пронестися і через такий тунель. Сервер, з якого писав Єгор, був аргентинським. Я написав, але отримав відлуп: скринька переповнена, її вже давно не перевіряють. Якщо навіть так, я радію за Аргентину, що отримала мешканця, який має дар перетворювати на самодостатні бізнеси все, до чого доторкнеться. Я знаю, що раз вже він зміг щось робити тут, він не пропаде ніде в світі. Але мені прикро за Україну.

Єдиною його претензією до моєї повісті, яку ви, сподіваюся, прочитали перед цією, було: «Навіщо ти зробив мене портовим наглядачем? Усе ж таки це мене в’язали — і не краваткою, а шнуром від відеомагнітофона — в капітанській каюті під час нальоту в Батумі. Вимагаю спростування в наступних книжках».

Ну ось, Єгоре. Маєш і спростування. Я не думав, що так довго збиратимуся, але як вже вийшло.


Вересень-жовтень, 2015

Мандариновий шлях

ВАНТАЖ

Коли в нас випадає перший сніг і до Нового року залишається якийсь місяць, у мене починається дивна сверблячка. Мені кортить послати до лисого дідька щасливе сімейне життя, захопливі статистичні звіти і сумлінне конспектування лекцій про дискурс постмодернізму, невиховано, як на майбутнього філолога, сплюнути під ноги, матюкнутися й сісти на корабель, що вирушає у рейс. Не пасажиром і не спостерігачем — хвала Богові, маю ще одну — суто чоловічу — спеціальність, засвідчену сіменсбуком та ще з десятком сертифікатів, що їх повинен мати професійний мореплавець. У першому своєму житті я врешті-решт дослужився до стернового. Мені кортить здихатися суходолу і ступити на суднову палубу саме стерновим і саме в цей передноворічний час. Все дуже просто: в Грузії починається мандариновий сезон.

Та що я вам розповідаю? Адже ви самі, напевно, не уявляєте собі Нового року без мандаринів. Так само, як без ялинки, шампанського й салату олів’є. Мандарини в нас бувають марокканські й грузинські. Марокканські — великі помаранчеві, товстошкурі й засолодкі. Грузинські — дрібненькі, жовтенькі й кисленькі. Кожен обирає за смаком. Про марокканські нехай напише якийсь інший автор, а от про грузинські, про той шлях, який їм щороку доводиться здолати, перш ніж потрапити під ваші ялинки, я розповім докладно. Бо всі чорноморські моряки чекають на той сезон увесь рік, і (як в анекдоті про нашого актора, що відмовився від ролі в Голлівуді, бо в нього саме були новорічні ялинки) відмовляються на цей час від риболовлі, бойових навчань, поглиблення фарватерів та перевезень базарних торговок на Стамбул. Одне слово — Сезон почався.

СЕЗОН

Так повелося здавен, ще з радянських часів. Я навіть пам’ятаю такі старовинні порядки, коли жодного кілограма мандаринів не можна було вивезти за межі Грузинської РСР, доки республіка не виконає план по цитрусових, і доводилося з’їдати придбані в місті кілограми просто на прохідній порту, якщо не вдалося домовитися з портовою вартою. А на кому ж та варта мала б демонструвати свою принциповість, як не на прибулих морячках з України та Росії? Не на своїх же земляках, слушай, да?

Ось за це я грузинів, як не дивно, поважаю. Своїх вони навіть до медвитверезника не брали, а невідворотний у радянські часи план таких закладів теж виконували за рахунок приблуд і пройдисвітів — моряків.

А медвитверезник у Поті саме біля прохідної порту і розташовано. І бігають наші капітани, як шилом вжалені: судну треба в море виходити, а половину команди до медвитверезника ні за що загребли просто з ресторації на морвокзалі — все ж поряд. І сидиш собі у витверезнику тверезий, закусуєш контрабандними мандаринами, поки рідний капітан тебе за рибу чи солярку на волю викупить. Свої ж, грузини, між собою завжди домовляться. Хоч зі своїми моряками, хоч із мандариновими торговцями, яким необхідно було вивезти свій крам на ринки СРСР раніше, ніж буде знято заборону.

Мандарин дорогий до Нового року, як ложка до обіду, а яєчко до Великодня. Тож умій крутитися й домовлятися, генацвале, да?

ВІЙНА

А потім у Грузії почалася війна. Спочатку її назвали «громадянською», потім — «міжетнічними конфліктами». Тільки-но в одному місці перестануть стріляти, в іншому розпочинається. Шлях суходолом відрізано. Та виявилося, що Сезон важливіший за війну. Пароплави йшли за мандаринами до Поті та Батумі вночі, затемнені, без ходових вогнів, повз берегову артилерію та обстріли з гелікоптерів. Бо війна війною, а мандарини до Нового року — за розкладом. Ні свята, ні мандаринові дерева миру не чекають. Одне слово — Сезон розпочався.

Рейс, про який я писатиму, відбувся наприкінці цих воєн, коли воюючі сторони вже втомилися, і не було зрозуміло, це ще війна чи вже мир. Не те щоб у нас усе в той час було безхмарно та ясно, але без війни, дякувати Богові, обійшлося. Хіба що безробіття й купони замість грошей. Але що то порівняно з війною чи грудневим штормом?

РЕЙС

Я сидів собі на лікарняному з гіпсом на лівій клешні, бо в попередньому — «дорослому» — рейсі на турецькому середземноморському сухогрузі дуже «вдало» засунув ліву руку під двотонну кришку трюму в останній день рейсу. Та гроші ще залишалися, гіпс мали зняти лише перед Новим роком, можна було з чистим сумлінням сидіти вдома й друкувати мемуари одним пальцем на машинці чи щодня перевіряти доччин щоденник, знаходячи в ньому лише відмінні оцінки — жодного азарту. Але щось уже свербіло не тільки під гіпсом, який ніяк не почухати. Сезон почався. Мандарини вже дозрівали в далекій Грузії, віддаленій від Херсона на шістсот морських миль. Я міряю від Херсона, бо саме з цього міста на Дніпрі мені і зателефонували. Подзвонив мені кок, по-морському — це кухар, Юрасик, і без прелюдій запитав:

— То ти в рейс ідеш? Арташезович тримає тобі місце.

Юрасик знав, що я в гіпсі, він сам відвозив мене до портового травмопункту в Одесі на портовій карі. Капітан Арташезович (це по батькові таке, а не прізвище, він вірменин, а не те, що ви подумали) — теж знав. І попри це… Лікарняних, утім, мені жоден злий турок не сплачував. Я, власне, засунув руку під кришку трюму, коли на судно вже прибула змінна команда, і хто мені тепер пояснить, навіщо я взагалі поперся закривати той трюм, по-турецькому — камору, коли те мав уже робити мій змінник. Отож зайві гроші мені не завадили б. Піти у справжній «дорослий» рейс без лівої руки мені жодна медкомісія не дала б. А тут люди самі запрошують… І — Сезон.

— Коли маю бути на судні? — спитав я в Юрасика.

ПАРОПЛАВ

Була ще одна причина, щоб піти в цей рейс. Пароплав і недбала фраза мого корешка старпома Серьоги, стати б йому швидше капітаном.

Пароплав називався «Вадічка». А мій братчик Серьога колись недбало кинув за кухлем пива:

— Хто не працював на «Вадічці», той не херсонець.

І я те запам’ятав.

«Вадічка» зазвичай стояв на набережній, навпроти пам’ятника першому чорноморському фрегату «Слава Катерини», поруч із навчальним вітрильником «Товариш», який тоді ще не видурили в нашого мореходного училища німці з Бременхафена. Вже це одне має свідчити про винятковість цього судна. Усім іншим, навіть білим пасажирським пароплавам, стояти на набережній було зась. «Вадічка» був штральзундським логером[11] 1953 року побудови. Як би це вам пояснити? Хіба що автомобілісти зрозуміють мене, якщо я порівняю штральзундський логгер із довоєнним «хорьхом» чи «опель-кадетом». Такі пароплави вже розучилися будувати. Крупівська, з переплавлених «тигрів» та «пантер», сталь. Клепані, а не зварні, могутні борти, гідні криголама, а не траулера. Справжні штуртроси,[12] що йшли від полірованого сотнями зашкорублих рук дерев’яного штурвала до стерна й шурхотіли на роульсах на спардеці — жодної гідравліки та автокерманичів. Вилизані до стану паркету хвилями та поколіннями матросів дошки верхньої палуби. Червоне дерево кают та кубриків, а не обридлий малозаймистий пластик сучасних пароплавів з візеруночками «під горіх». Логери колись ловили оселедців дрифтерними[13] сітями в Північній Атлантиці, і то були перші наші океанські промисли. І про це можна багато чого понаписувати. Й усі пахощі Ньюфаундленду, Ісландії, Гебридських та Фарерських островів ще пашіли на цій палубі і через десятки років.

Геть усіх сестер (бо англійці називають однотипні судна саме сестринськими — сістершипами) нашого «Вадічки» вже переплавили на шпильки та голки ще років двадцять тому. А «Вадічка» якось вцілів під невсипущим оком Регістру торгових суден та портового нагляду і був не музеєм, а робочим судном, ходив то на Болгарію, то на Туреччину, хоча його вже сміливо можна було вважати судном антикварним.

ПРИЧАЛ

На набережній, втім, він стояв не через антикварність, а тому, що в його теперішнього судновласника були теплі взаємини з управлінням порту. І взагалі теплі взаємини з усіма: Херсон — місто маленьке, не розминешся ні з бандитом, ні з санепідемстанцією. Та й бандюкові, й пожежному інспекторові іноді потрібно кудись повести якусь вбивчо прекрасну херсонську дамочку, скажемо так — однокласницю, щоб це був не банальний кабак на вулиці Суворовській, а щось несподіване й романтичне — на набережній, з якої видно нижній рейд з океанськими пароплавами на якорях, чути крики чайок і де пахне далекими шляхами. На судні ж, що стоїть у порту, завжди знайдеться вільна каюта.

Та й іншим херсонцям «Вадічка» ставав у пригоді. Завжди можна було попросити вахту увімкнути по трансляції музику на замовлення й танцювати просто на набережній, між бортом судна та припаркованими автомобілями. Була тоді така мода в херсонців: з’їжджатися ввечері на набережну й танцювати твіст чи медляки під бортом «Вадічки». Отож у проміжках між рейсами, особливо коли тримачтовий барк «Товариш» уже відбув у свій останній рейс на ремонт в Англії, судновласник не перечив проти романтичних відвідин його судна херсонським бомондом, чи як там одним словом і бандюка, й СБУшника ще назвати? Тож і мав теплі взаємини з багатьма, хоча без завидющих очей, звичайно, не обходилося.

Він поставив «Вадічку» працювати «на короткому плечі», на Варну, Бургас чи Батумі, і не один херсонський моряк перебивався на ньому до наступного океанського рейсу, якщо гроші вже вийшли, а виклик на судно з крюїнгової агенції ще не прийшов. Саме через це мій корешок Серьога і сказав ту недбалу фразу «Хто не працював на „Вадічці“, той не херсонець».

ХЕРСОНЦІ

Усе то так, але ж я був киянином. Що мені до тої фрази? Та мені неабияк поталанило: в графі «місце народження» в паспорті я мав Херсон, а не Київ.

Це вирішувало безліч проблем, бо відтак я мав повне право рекомендуватися херсонцем, а не пояснювати довго кожному цабе, яким це вітром занесло мене з Печерська на моря. А це неабищо.

Херсонський моряк — в міру питущий, у міру жадібний, у міру роботящий, у міру сімейний, ще й при цьому — чудовий спец. Я це не для хвастощів кажу, я ж киянин.

Але коли херсонці йдуть до портового ресторанчика пити пиво, вони дійсно п’ють пиво, а не йорж з горілкою, як ростовчани.

Коли одесити кожну хвилину в іноземному порту мріють використати під якийсь гендель і розбігаються з судна по крамницях та автомобільних звалищах, варто митниці надати судну вільну практику, херсонці залюбки зачищають трюми після металобрухту чи слябів,[14] чим заробляють собі копієчку, а судновласникові економлять карбованця.

Херсонці люблять не довгі океанські рейси на Південно-Східну Азію чи Гамерику, а роботу на середземноморських лініях із заходами в чорноморські порти, щоб частіше бачити сім’ю, хай і заробляючи при цьому на тисячу талярів менше, а клопоту на свою голову маючи більше, бо чим більше портів, тим більше клопоту: паперів, митників та швартовок. Хай так, але сім’я того варта.

Щодо чудових спеців, то саме в Херсоні два найстаріших на Чорному морі морехідні училища — торговельного та рибного флоту, і навіть викладання в них вже давно стало справою династій, я вже не кажу про навчання в них з діда-прадіда, цим у Херсоні не здивуєш нікого. Кузня кадрів. На який флот не приприся, все херсонця зустрінеш. І флоти на херсонських кадрів не скаржилися ніколи. Це добра слава, панове. Гріх до неї не примазатися, якщо маєш таку нагоду. Херсонець — то звучить гордо.

Знаю це не лише я, але й численні вітчизняні, російські, грецькі, турецькі та кіпрські судновласники і крюїнгові агенції, які набирають екіпажі під свої прапори по всьому світу. Тож видавати себе за херсонця було для мене корисним рішенням. Та я так довго грав у цю гру, що мені вже й самому було важливим, щоб усі навколишні і справді переконувалися: я нічим від справжнього херсонця не гірший. Те, що я й досі не мав у своєму паспорті моряка прописки за «Вадічкою», руйнувало мою легенду, бо див. вище, що сказав про «Вадічку» та херсонців старпом Серьога. Не зараз казав, зараз він саме сидів у буцегарні на Сицилії за якісь там контри з еміграційною службою Італії, але про це якось іншим разом. Зараз про те, що піти в цей рейс на «Вадічці» мені було просто необхідно навіть без Серьоги. Просто щоб справдити своє реноме справжнього херсонця.

— До Нового року повернемось, — пообіцяв я дружині на своє виправдання. — Це ж мандарини, їх після свят вже нічого везти. Ну, зустрінеш мене з дітьми в Херсоні в разі чого. Відсвяткуємо Новий рік у гостях.

КАШТАН

Капітан Арташезович, який тримав для мене місце, був таким самим херсонцем, як я. Бо Херсон ще не у Вірменії, як не крути. Але щоб з повним правом носити горде наймення херсонця по всіх морях та океанах, йому довелося пожертвувати значно більшим: одружитися в Херсоні.

Річ, звичайно, нехитра, значно складніше, якраз, у Херсоні не одружитися, коли твоє судно стало в капітальний ремонт на заводі Куйбишева. Бо херсонські дівчата та жінки — це щось. Тобто — хтось. Та ще й які хтось! Моряк, що перевальцем ступив на берег після шести місяців винятково чоловічого товариства посеред хвиль та пінгвінів, на вулицях Херсона ризикує просто звернути собі шию, так йому, сердешному, доводиться крутити головою, проводжаючи поглядом зустрічних красунь, що йдуть на нього просто на своїх двох, без охорони, цілими табунами, ще й хихочуть, цокають каблучками та піддражнюють зустрічного мореплавця. Бермудський трикутник, а не порт. Не один водоплавний холостяк назавжди в ньому залишився.

До того ж усі ті тисячі курсантів обох морехідних училищ мали традицію не відкладати одруження на потім, щоб не одружитися часом з вищезгаданим пінгвіном, і одружуються одразу після випуску або навіть трохи раніше, щоб встигнути понахвалювати тещині борщі ще до того, як просурмить сурма, заграють Єгерський марш гелікони та корнет-пістони — і молодого спеціаліста скерують на судно у Петропавловську-Камчатському споживати борщі флотські. Усі ті тисячі одружених курсантів уже також визнавалися повноцінними херсонцями, бо уявити собі одруженого з херсонською дівчиною молодого спеціаліста, що розпробував тещиних борщів, який за першої ж нагоди не чкурне з Авачинської губи назад, до Кардашинського лиману й тещиного холодцю, просто неможливо.

ПЕНЕЛОПА

Ось і Арташезович одружився ще в училищі, здоров’я та довголіття його дружині. І за першої ж нагоди, що підвернулася лише через три роки, чкурнув з Петропавловська, що на Камчатці, на Херсонський рибний комбінат — на річці Кошовій. Але доля знущалася з нього не згірш, ніж з Одіссея, який вже бачив вогні рідної Ітаки і вже чув, мабуть, пахощі борщу своєї Пенелопи, коли якісь ідіоти й дебіли з матросів розв’язали лантух з вітрами та бурями, й Одіссеєву галеру віднесло ще далі від Ітаки, ніж вона була на початку «Одіссеї». У випадку Арташезовича таким неподобним матросом, що пожав бурю, був особисто перший секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов, якому закортіло засунути їжака в штані Гамерики й розпочати Карибську кризу.

Арташезовича мобілізували просто з його причалу під мостом через Кошову, і він довгі вісім років підвищував рівень бойової та штурманської підготовки бригади десантних кораблів Балтійського флоту, яку з нагоди «холодної війни» перекинули на Чорне море. Термін строкової служби тоді був сім років, але командир корабля підступно не списав Арташезовича перед виходом на бойову до Середземки, так звик до матроса, що розуміється на навігації краще за штурманських офіцерів, і Арташезович ще цілий зайвий рік відбув на точці якірної стоянки між Кіпром та Ізраїлем у повній готовності відразу висадити десант на англійську військову базу в Ларнаці або й відразу до Єрусалима. Куди адмірали накажуть.

З військового флоту Арташезович повернувся з відповідним татуюванням — з синім силуетом БДК (великого десантного корабля) на тлі земної кулі, якорів, та військово-морського прапора — і з нерибальськими звичками у маневрах. Навіть через десятки років він міг довести до істерики капітанів зустрічних суден, коли починав маневрувати, як військовий, і лягав на бойовий курс замість тихо-мирно розходитися із зустрічним пароплавом лівими бортами. Рідненька Пенелопа таки дочекалася покращення міжнародних стосунків і повернення Арташезовича на вулицю Іллюші Кулика. Не будемо довго зупинятися на подальшому житті цього українсько-вірменського подружжя, хоча я б за таке ставив пам’ятники за життя усіляким Пенелопам, але боюся цих херсонських Пенелоп розбестити: адже вони ще й досі вважають усе це природним, усі ж так живуть, і по-іншому бути просто не може, а встанови їм пам’ятника — ще задумаються, чи виходити їхнім дочкам заміж за чергових курсантів під звуки Єгерського маршу, а не маршу Мендельсона.

ЗАГИБЕЛЬ ЕСКАДРИ

На момент достигання тих мандаринів, про які я пишу, Арташезович проплавав у морях та океанах уже тридцять із хвостиком років. І кожен з членів екіпажу колись та працював під його командуванням чи в Атлантиці під Західною Сахарою на ловах сардини, чи в Індійському океані під Маврикієм на лангусті, чи ще деінде на морях цього світу.

Коли Арташезович про щось розповідав, він майже завжди мав нагоду сказати: «Ось Голопупенко не дасть збрехати, у 86-му році під Кергеленом сезон був не з кращих…». І черговий голопупенко те справді підтверджував, бо саме 86-го року ловив з Арташезовичем кликача під французьким островом Кергелен в Антарктичній частині Індійського океану. Ніколи не куштували кликача? То у вас усі гастрономічні фестивалі ще попереду. Негайно йдіть до супермаркету й купіть хоча б рибину, хай зараз той кликач і польський та страшенно дорогий. Зараз уже цю рибу можна скуштувати кожному, а не тільки міністрові рибного господарства: раніше вона тільки на експорт та для міністрів йшла.

Арташезович ходив у море на рибалках до початку дев’яностих, коли вже інший мудрагель, уже не генсек, але теж з їхнього племені, сказав на міністерській нараді, що українському народові потрібні не риба, а сало, і вся наша океанічна риболовля безславно пустила тихона. Вся Африка й околиці були засіяні іржавими корпусами наших траулерів та сейнерів, яких не було змоги повернути звідти додому, хай хоч на консервацію та відстій, та хоч на металобрухт, не було змоги навіть команди звідти визволити, почалися арешти суден у портах і суди, а пального на втечу додому нема, і не дуже-то втечеш під пукавками корветів берегової охорони, і їсти екіпажеві вже нема чого, і вода питна навіть закінчується, і малярія всіх косить, і… хай тому мудрагелю теж тикнеться ще за цього життя, бо гикати лише на тому світі буде для нього занадто добре.

Арташезович пережив два таких суди в Лас-Пальмасі й обидва, як не дивно, виграв, повернув обидва судна додому, де його зустріли без захвату. Арташезович образився і пішов зі своєї риболовецької управи на «Вадічку». І на «Вадічці» він вже пропрацював з перервами та підмінами щось років із п’ять. Тож, фактично, з ним устиг поплавати чи не кожен херсонець, бо див. вище, що казав старпом Сергійко про «Вадічку» та херсонців. Серьогу Арташезович колись несподівано відмовився брати на «Вадічку» другим помічником капітана, сказавши, що вік у Серьоги вже старпомський. І Серьога пішов старпомом на той пароплав, з якого його й забрали до італійської буцегарні. Нелегалів вони везли до Європи чи що… Арташезович на таке ніколи не погоджувався, хоча і йому якісь аферисти колись пропонували.

ТАКСИСТ

Таксист усю дорогу слухав якусь херсонську ФМ-станцію. Не шансон. І це вже було добре. Мабуть, відчуваючи урочистість моменту мого першого побачення із судном вже в новому статусі, DJ у радіостудії увімкнув Скрипку:

Рідне місто, місто Херсон,

Миліше тебе нема.

Білі стіни гарних домів,

Балкони на цих домах.

А я іду, гукаю тебе

Гуляти до зорі.

І ми

Самі

Гуляємо.

Місто квітне, наче букет.

Дарую його тобі.

Чисті площі, митий проспект,

В них дивляться ліхтарі.

А ми вночі, над нами — зірки,

Нікого скрізь нема.

І голос твій, і потиск руки,

І перший поцілунок.

Серед дерев дихання зібрав,

Тебе я зупинив.

Кажу

Тобі:

«Я люблю».

Були, були, були.

Були, були, днини.

Були, були, були.

Моє життя, кохання моє,

Товариш мій — Херсон.

Спілки, шлюби —

В твоє ім’я.[15]

— Отакої, — тільки й мав присвиснути я, розраховуючись із таксистом за дорогу від вокзалу до набережної. «Вадічки» біля причалу не було.

— Тю, — мовив таксист. — Ти б так зразу й казав, що тобі на «Вадічку». Вони вчора в завод пішли. Сідай назад.

— Люблю Херсон, — нелогічно відповів я таксистові. Він так і не допетрав, за що саме я Херсон люблю, а став викручувати кермо на зворотний шлях.

Мені не залишалося нічого, окрім спитати:

— А в якому заводі? Комінтерну?

— Ображаєш — Куйбишева, — засміявся таксист.

Завод Комінтерну колись ремонтував торговельні судна, а Куйбишева — рибальські.

Таксер був нашою людиною, бо знав, що таке контри між рибальським та торговим флотом. У таксеровій обізнаності не було нічого дивного. Кожен другий херсонський мужчина ходив у моря. Або ще й досі ходить. Або ще піде.

— «Тюльку» закінчив? — спитав у мене таксер, коли ми саме проїздили навчальний корпус рибного морехідного училища з антенами радарів на даху.

Радари були застарілими. На них би історію радіолокації вивчати. Але таксерове питання вимагало відповіді, а не лекцій з електрорадіонавігації.

— Аякже. Одинадцята рота, — відповів я, облишивши у спокої радари.

— Четверта, — зареготав таксер, бо намічалися вже інші, внутрішньорибальскі контри — між судноводіями та механіками. Четверта рота була механічною.

Ви теж помітили, що найгірші контри якраз між майже родичами? Між галичанами та волиняками чи там між одеситами й молдаванами? Про двохсотлітні контри між Херсоном та Миколаєвом я взагалі промовчу. Кожен матч між місцевими футбольними командами завершувався розбитими шибками в навколишніх кварталах незалежно від того, хто виграв цього разу. Хоча ці два міста навіть будувалися за одним генпланом. Спочатку побудували Херсон. А потім, щоб не витрачатися ще раз, Миколаїв. Мабуть, між трамвайниками та тролейбусниками теж існують контри. Перевірити останнє на місці мені не випадало: найближчі трамваї ходили аж у Миколаєві.

— Спокійно, я радист, а не штурман, — посміхнувся я таксерові.

Радисти в протистоянні «рогатих» та «духів» намагалися участі не брати, бо були «дятлами». Втім, якщо доводилося, «дятли» все ж тяжіли до штурманів. Давалося взнаки спільне вивчення радіолокаторів, які штурмани потім ламали, а радисти ремонтували й матюкалися. Це ж який на «Вадічці» мусить бути радар? Теж антикварний?

Таксист уже вилетів на горбатий міст на Карантинний острів, де розташовані всі суднобудівні заводи в Херсоні. З мосту гарно видно всі щогли суден навіть у внутрішніх басейнах заводів Куйбишева та Комінтерну. Але горбатим цей міст зроблено не для цього, а щоб під ним могли проходити пароплави, не завалюючи щогли. Колись тут ремонтували китобоїв та середні траулери з Одеси, Севастополя й Керчі. Колись їхав повз цей завод на тролейбусі, і здавалося, що проїжджаєш якийсь ліс зі щогл та антен, так багато суден збиралося в затоні на ремонт. Зараз в усьому заводі я побачив лише дві щогли. Й обидві вони, вочевидь, належали «Вадічці».

— Бурячкові привіт, — сказав таксер на прощання. — Від Гоші.

ГУДОК

Те, що я побачив щогли «Вадічки» з мосту, ще нічого не означало. Переді мною виникла не те щоб неочікувана, але неприємна перешкода на прохідній заводу. Старий служака з заводської варти (ВОХР) відмовлявся пропускати мене на територію, бо мене не вписано до суднової ролі. Суднова роль — це документ, до якого вписано всіх членів команди та пасажирів. Щоб мене вписали до суднової ролі, мені потрібно було потрапити на борт «Вадічки» і знайти старпома. Але як мені потрапити на той борт і знайти того старпома, якщо мене не пускають через прохідну, бо мене не вписано до суднової ролі…

— То зателефонуйте… — пропонував я.

— Телефон не працює, — незворушно бурчав ворошиловський стрілець.

— То пошліть когось, хай викличе старпома до прохідної.

— Кого послати? Ти не бачиш, що я сам?

— Речі у вас залишити можна? — спитав я у ворошиловця.

Я вийшов з прохідної, пройшов із півкварталу і зрадів. Дірка в паркані була на місці. Я потоваришував з нею ще зі своєї першої курсантської практики на цьому заводі. Минали роки, десятиліття, змінювалася дирекція та форми власності, а дірка була невмирущою. На цій прохідній перепусток ні в кого не вимагали.

Ледь я протиснув черево через вічну дірку, загув заводський гудок. Це не сигналізація спрацювала. Гудок закликав пролетарів на обід. Спочатку кволо, кахикаючи, а потім, наладнавшись, зовсім як колись.

І я немов відчув себе на п’ятнадцять років молодшим. Тільки от ліз через дірку не в тому напрямку. Бо курсанти-практиканти зазвичай використовували цю дірку між режимним та безконвойним світами для того, щоб втекти з роботи, а не щоб на неї потрапити.

ЕКІПАЖ

Отже, екіпаж на «Вадічці» підібрався з бувалих моряків, яким жаба цицьки вже не раз давала, та не дала. Були серед них і мореплавці передпенсійного віку, як-от старший механік Петренко, яким через загибель ескадри, не описану жодним Корнійчуком, вже просто не було куди подітися, крім «Вадічки»: англійської Петренко не знав безнадійно. Старпомом у рейс ішов його ж, страмеха, син — Петренко, що саме розійшовся з дружиною і перебрався мешкати до батьків. То батько його заодно й на «Вадічку» влаштував: каюти старшого помічника та старшого механіка на «Вадічці» були поряд. Така династія.

Старпом та стармех — головні антагоністи в тій трагікомедії, яку італійці звуть «віта ді бордо» — життя на борту. Один командує «рогатими» (палубною командою), інший — «духами» (мотористами та механіками). Одному кортить усе вифарбувати й надраїти, іншому — все замазати мастилом і тавотом. Один відповідає за дизелі, інший за борти. І на швартовках стармех з осудом крякає при кожному реверсі — особливо несприятливому для дизелів режимові роботи, а старпом, як навмисне, перекидає ручку машинного телеграфа з «середнього вперед» на «повний назад» і реверсує, бо вболіває не за дизелі, а за борти.

— Що ж твої механіки в масних черевиках з машини просто по палубі ходять, — лаявся Петренко-старпом.

— А що їм, літати? Ти вже у шльопанці в коридорі доперевзувався, зовсім за двері виставили, — приплітав заборонені подробиці особистого життя опонента Петренко-стармех.

— Просидів би ти під арештом в Африці стільки, як оце я, і тебе теж виставили б, не сподівайся, — махав рукою Петренко-старпом, ображався на батька остаточно й грюкав дверима своєї каюти. Він щойно повернувся з Африки, куди потрапив ще за радянської влади, до нашого дивного незалежного суходольного життя середини дев’яностих, і в’їжджав у це життя з труднощами й нервами.

А були в екіпажі й цілком адаптовані до постескадреного незалежного життя молодики, як-от другий помічник Сашко, який навіть став власником двох автостоянок з охороною на мікрорайонах Острів та Шуменський, але чомусь з радістю готовий був покинути ті джерела свого надприбутку майже напризволяще і пертися в той рейс на Батумі. Кажу ж — Сезон.

Ну, кухаря Юрка ви вже знаєте, він саме повернувся з Перської затоки з «саплаїв» — так називають судна-постачальники, що возять на бурові вишки всілякі труби та журнали «Плейбой». При цьому, хоча весь час довелося курсувати між іранськими та еміратськими портами, на берег Юрка не випускали дев’ять місяців. Лише портом повештатися, до прохідної. Крім того, Юрко виявився наймолодшим членом екіпажу «Вадічки», а це, я вам скажу, завжди додаткове навантаження: усяк матрос вважає своїм обов’язком брати тебе на кпини.

ЖІНКИ В ЕМІРАТАХ

— Там, в Еміратах же, горілки зовсім нема, як же ти дев’ять місяців на «саплаї» тому відсидів? — глузували механіки Ігор та Вітьок. Вони все робили разом, ці Гвинтик зі Шпунтиком. Хіба що вахту окремо стояли. Але один якраз зміняв іншого.

— Чого це нема? — обурювався за дружні Емірати Юрик. — Є, у фрішопі в порту. Сто доларів пляшка.

— А з жінками як в арабів? — встрявав зі своїм артільний матрос Бурячок, якому я мусив передати привіт від таксиста Гоші. — Вони ж усі в паранджах ходять, а невірних дружин біля ганебного стовпа камінням побивають. Важко тобі було там, Юрко, ой важко. Я б не витримав.

— Та… — починає про жінок в Еміратах Юрасик, але початок цієї розповіді ми опускаємо, це в автора увімкнувся внутрішній автоцензор. Тим паче, що самого автора ще й на борту немає, валандається десь по причалах, розшукуючи «Вадічку», і з’явиться він лише на заключній фразі Юрасика: «…а тоді дивлюся на дамоччин кітель, а вона — капітан другого рангу. Ледве втік».

— Виявилось, що авіаносець «Ентерпрайз» саме до порту зайшов, а в Штатах дамочки теж на флоті служать. І просто шаленіють, бо з підлеглими субординація не дозволяє, а де ти непідлеглого візьмеш на авіаносці, якщо ти вже капітанша другого рангу?

— Від дамочки — втік? — не вірить Бурячок.

— А ти зміг би з капітаном другого рангу? — регочуть механіки вже з Бурячка.

Юрик хоч і молодший член команди, але на нього де сядеш, там і злізеш. Завжди стрілки переведе на кого треба. Та ще й — кухар. Сваритися з такою важливою на судні людиною нікому не варто, навіть капітанові. Бо все минеться. Шторми, штилі, літа й зими. І тільки їсти морякові хотітиметься завжди.

Ніколи не сваріться з судновими кухарями, любі друзі. Це найперша заповідь бувалого моряка. Я от колись ту заповідь порушив, і… Та про це я вже розповідав. Юрасик зі мною якраз товаришував.

— Марконі приїхав! — голосно сповістив він товариство, щойно я просунув свою бородату фізію до дверей кают-компанії. І відразу ж виставив через віконечко камбуза ще одну порцію смаженої риби й картоплі. Мабуть, таки справді чекав на мене. Був понеділок. На флоті — рибний день.

СТОРОННІ

Але сиділи за столом у кают-компанії і сторонні люди. Між нами кажучи — бандюки. Це я не тому кажу, що один з них сидів саме на штатному стільці радиста, а другий — взагалі геволт! — на місці самого Арташезовича. Професія в людей така була.

Чого не буває зі сторонніми через незнання флотських традицій, за якими сидіти на капітанському місці — зась, хай навіть усі інші стільці в кают-компанії потрощило тринадцятиденним тайфуном у Східно-Китайському морі (докладніше див. у Джозефа Конрада, капітана з Житомирщини). Але цей незабутній прикид, цей бандюцький міфологізований спецодяг, ці малинові піджаки, чорні светрики-водолазки, «лицарські» ланцюги на бичачих шиях, «гайки» на пальцях, волосся йоржиком… Бандюки, мабуть, були з провінції: і в Києві, і в Херсоні мода на малинові піджаки вже пішла в історію буремних дев’яностих.

— А Марконі — це хто? — поцікавився один з бандюків, той, що менший, з перебитим боксерським носом.

— Радист, — запопадливо пояснив доброзичливець з команди (як потім виявилося, Бурячок).

— Начальник радіостанції, — поправив я доброзичливця з притиском на «начальник», бо був єдиним начальником на пароплаві, всі інші начальники сидять на березі і передають якраз через мене свої напрочуд доцільні поради та накази, в яку сторону пароплавові плисти. Підлеглих у мене, до речі, ніколи не було. Точніше, був один практикант колись, і через нього я… Я був справжній начальник — і все.

На слові «начальник» у бандюків щось клацнуло під зачісками йоржиком. Це було слово з їхнього семантичного поля посеред усіх цих незрозумілих «чифів», «ДІДІВ», «ревізорів», «кандєїв» і «драконів» та інших прізвиськ моряків на судні, залежно від штатного розкладу. Слово ж «начальник» в їхній бандюцькій професійній підмові перетиналося зі словом «опер» чи казна з чим ще, я ту підмову професійно не вивчав.

— Це ми на твоєму місці сидимо? — здогадався той, що менший. І скомандував тому, що більший: — Андрюхо, вставай, хазяїн прийшов (от з яким словом перетиналося в нього «начальник» у синонімічному ряду).

Але краще б той Андрійко не вставав. Чи бачили ви коли-небудь Омельченка поруч із Кличком? Ну, коли Сан Санич на радощах на ринг вискакував у Лас-Вегасі чи ще коли? Я далеко не мерської статури, але поряд з тим Андрійком відчув себе шкетом з першого курсу поруч із пам’ятником адміралові Ушакову. Андрійко встав так рвучко, що розтрощив плафон на стелі. Плечем. Тільки друзки розлетілися по тарілках. Пізніше виявилося, що Андрійко штангіст і вставати повільно без штанги не вміє.

— Та сидіть-сидіть, я на боцмановому місці пообідаю, — отетеріло замахав я рукою в гіпсі, а навкруги вже все реготало.

Спочатку обережно гигикнув Бурячок. Потім зарохкав хтось із механіків, потім, уже не стримуючись, зареготала решта, з адміралом Макаровим на портреті олією включно.

Це був гарний дебют на «Вадічці». Саме про такий дебют на легендарному судні я мріяв усі довгі роки своєї флотської кар’єри.

ФРАХТ

З першого погляду було зрозуміло, що «Вадічку» на цей рейс зафрахтували. Саме ці, кажу без тіні негативу, бандюки. Ви помічали, як трансформувалася сама назва їхньої кармалюцької професії з часу відродження на початку «перебудови»? Спочатку їх романтично звали заморським словом «рекетири», потім — виробничим словом «бригада», потім вони якось непомітно стали «охороною», а хто не тримав носа за вітром і стати «охороною» не встиг, почав зватися вже з відтінком іронії — «бандюком». Остання їхня назва — «рейдери», але в ті часи про рейдерство ще не чули.

Скажу відразу, що наші бандюки зробили всі можливі помилки молодого фрахтівника. Не буду перераховувати їх, щоб надмірно не збільшувати обсягів цього твору, було їх щось із сто сімнадцять. Це я вам як погорілий фрахтівник кажу, була така помилка в моїй морській біографії, коштувала вирваних років, але дечому навчила.

Наприклад, такому — ніколи не слід поступатися екіпажу, коли йдеться про ремонт. Я, вже як ненажерний начальник радіостанції, а не колишній фрахтівник, накатав цілу поему про ремонт радіообладнання, а фрахтівники чинні все те… старанно сплатили, не скоротивши ремонтного кошторису вдвічі, як того вимагала добра морська практика.

Вони ходили заводом з пачкою вічнозелених грошей (ще одна помилка, купонами було краще торгуватися, хоча й нулі вже не влазять у калькулятор, і замість портмоне потрібна була торба) і розраховувалися готівкою зі зварниками, з ливарниками, з дизелістами, з судномоделістами, зі столярами, з малярами, з кранівниками, з гуртівниками, з калюжниками, з бендюжниками, з вальцювальниками, з поливальниками, з токарями, з шахтарями та іншими пролетарями. Як пацани чисто конкретні, вони воліли самі домовлятися з роботягами, справедливо не довіряючи екіпажу, але позаяк обізнані були з цінами на ремонт мерсів, а не пароплавів, краще б вони довіряли нам сторгуватися. Дешевше б стало, навіть зважаючи на гендлярські таланти декого з команди, особливо Бурячка, якому я так і не передав привіт від таксера Гоші.

Стосик грошей ставав все меншим, фрахтівники вже чухали потилиці, а до виходу судна з ремонту все ще було, як до Києва рачки. Ну, Жванецького вони навіть у своїх Черкасах мали б слухати в сауні над Дніпром, якщо вже закортіло сунутися на моря. Як каже класик саме про таке: «Ремонт — це не дія, це стан. Його не можна закінчити, його можна лише припинити». А фрахтівники натомість, як діти, самі питали в старшого механіка: «Що ще треба?»

А якому ж старшому механіку Петренку не потрібен другий пароплав, такий же, але в розібраному вигляді — на запчастини?

ПРАВИЛО СТІЛЬЦІВ

Та й сама їхня запланована експортно-імпортно-бартерна операція не надихала. Це був контракт століття «борошно-мандарини». Вони уклали пакт з якоюсь грузинською сільрадою, що привезуть їм пароплав борошна з України в обмін на пароплав мандаринів з передгір'я Кавказу. Це теж була помилка. Чому не 3,14 пароплава мандаринів? Або 0,72 пароплава борошна?

Розраховуватися одне з одним, маючи за одиницю лічби відразу пароплав, вкрай незручно для комерції. Правильну одиницю лічби надавали інші одеські класики, Ільф та Петров, коли писали: «Вантажте апельсини діжками. Брати Карамазови». Але хто з черкаських кармалюків ту одеську класику читає? А от один мій феодосійський знайомець, якраз справжній фрахтівник, перечитував «Дванадцять стільців» та «Золоте теля» щороку, з 1 січня починаючи, щоб не втрачати бізнесової форми.

— Вранці гроші — ввечері стільці. Ввечері гроші — вранці стільці.

— А можна спочатку стільці, а потім гроші?

— Можна, але гроші вперед!

— Вчіться, Кісо. Яка прозорість думки! — хотілося іноді сказати вже нашим фрахтівникам. Але за навчання нам ніхто не платив. Кожен мусить набити свої власні ґулі на цьому великому мандариновому шляху. Інакше для людини Сезон втратить смак.

Як битий Сезоном фрахтівник я знав головний парадокс мандаринового бізнесу. Коли обраховуєш майбутні прибутки в рідному порту, виходить щонайменше «трійний підйом». Коли дістаєшся до Батумі чи Поті, надприбутки вже лише стопроцентові. А коли через усі негаразди доставляєш мандарини до Одеси чи Херсона, думаєш уже лише: «Вернути б своє».

З такими шаленими темпами видатків, на які повелися наші фрахтівники в судноремонтному заводі, в мене вже тоді зародилися сумніви в тому, що бюджет цього рейсу зійдеться в кінці. Кажучи небухгалтерською мовою — на зарплатню команді грошей уже не вистачить. Бо команді якраз платять у самому кінці рейсу за кожну добу на борту судна. І це найвразливіше її, команди, місце.

Але це був «Вадічка» (див. вище, що казав про «Вадічку» старпом Сергійко). І власної комерції екіпажу ще ніхто не заборонив.

— Нічого, привезу задарма свої власні мандарини. Вони мають покрити все, — так думав чи не кожен з бувалих моряків «Вадічки».

— Треба лише повернутися днів за декілька до Нового року. Часу ще більше ніж досить, — заспокоювали себе бувалі моряки. І це теж була чергова фата моргана, але ми старанно не визнавали. Бо — Сезон.

РАДІО

Тримай зі мною зв’язок!

Тримай зі мною зв’язок!

Тримай зв’язок зі мною, разом вийдемо в ефір!

Тримай зі мною зв’язок!

Тримай зі мною зв’язок!

Приходь до мене вранці, друже, слухати ефір!


У славетній історії Херсона є невеличка історія і про Радіо. Саме так, з великої літери. Бо це ж тут відбувся перший на Чорному морі і другий у світі радіотелеграфний зв’язок. Як і на Балтиці, встановив його винахідник радіо капітан першого рангу Попов власноручно. Між херсонським портом та лоцманською станцією у Голій Пристані в гирлі Дніпра. І першою переданою кодом Морзе в нашому українському ефірі фразою було: «Херсон, Херсон, я Гола».

Не буду сперечатися з прихильниками Марконі, а не Попова як винахідника радіо. Чого не забрати в Марконі: він відразу почав встановлювати свої радіостанції на цивільних пароплавах, а не засекретив їх за мурами Адміралтейства і саме тому виявився хрещеним батьком усіх суднових радистів, яких напівофіційно ще й досі величали марконями.

ХЕРСОНСЬКЕ АДМІРАЛТЕЙСТВО

Портова радіостанція в Херсоні розташована поблизу Адміралтейства — пам’ятки потьомкінської архітектури. Не в сенсі потьомкінських сіл, хоча б тому, що Адміралтейство має не тільки фасад, але й інші три стіни і простояло вже двісті років: потужна, солідна будівля якогось там розповсюдженого в імперії помпезного стилю XVIII століття. Власне, радіоцентр не поблизу, а просто в дворі того Адміралтейства, в яке за останні сто років не завітав жоден адмірал. Усі інші будинки цього двору — житлові. І щоб потрапити на радіоцентр, доводиться пробиратися між лавочками з пильними бабцями та білизною, яка сохне за херсонським звичаєм посеред двору, добре що не на приймальних антенах радіостанції, натягнутих тут-таки, поряд з мотузками для білизни.

— А що ти думаєш? Намагались і на антенах сушити. Але ж ти знаєш: на антені передавача шашлик підсмажити можна, а не те що простирадло, — заспокоїв мене мій однокурсник Доня, до якого я оце і приперся на радіоцентр.

БЕЗ ФРАНКІВ ТА САНТИМІВ

Завдаток приніс. Бо в ті цікаві часи «неплатежі» ще було актуальним словом. Судна Чорноморського пароплавства заборгували своїм власним радіостанціям декілька мільярдів купонокарбованців. Бо як не крути, а кожне передане по радіо слово коштувало п’ять копійок ще радянськими грошима. А скільки то коштувало в купонах і який у слів був індекс інфляції, для мене досі таємниця. І радистам відтак доводилося налагоджувати зв’язки не тільки в ефірі, але й у матеріальному світі. Пішов перед рейсом, залишив скількись там мільйонів папірців, по завершенні рейсу розрахувався мандаринами за кожне слово. Ніяких радіокомпаній і рахунків у швейцарських франках та сантимах. Пароплавів та однокурсників у персоналу вистачало якраз на те, щоб радіоцентр і далі підсмажував простирадла передавальними антенами і на ньому відсиджувалися між рейсами під позивним сигналом UHZ аси коротких та середніх хвиль.

НІЧНА ВАХТА

Позаяк вахта у Доні була нічна, без начальства, я приніс із собою ще слоїк пива та рибу. Носити пиво в бутильках зараз уже теж не водиться. Як швидко змінюються наші звички… Але в ті часи пластикові пляшки ще навіть не викидали на смітник, а зберігали в хазяйстві як рідкісну корисну річ, щоб носити на роботу квас чи компот. І роботи вже ні в кого майже не було, але поки люди думають про пообідній компот у перерву, їх жодна зла сила не здолає. Кожному кортить іноді поспілкуватися на суто професійні теми, в яких ніхто, крім колег, не петрає, а радист — професія одинаків. Їх лише по одному на кожному судні. Це не значить, що ми не були знайомі. Ми лише не знайомились наочно, а тільки чули один одного в ефірі. Найбільша кількість радистів, яку я бачив укупі за останні сім років, було троє. На рейдовому катері якось здибались. А тут був цілий радіоцентр радистів, дарма що нічна вахта. Отаке мале — і вже радист. Це було до дідька приємно.

Пілікала морзянка в стареньких, але колись піжонських німецьких приймачах EKD 300, які пережили свою країну-виробника. Якийсь пискля-турок з-під Очакова викликав Херсон, щоб передати замовлення на лоцмана по Бузько-Дніпровському лиманському каналу (БДЛК, це скорочення в Херсоні слід пам’ятати, якщо вдаєш із себе тутешнього моряка).

ДЕЩО ПРО ТЕЛЕГРАФІЮ ТА ТЕЛЕГРАФІСТІВ

Почерк у турецького оператора був жахливий. Він чомусь працював на віброплексі, як японець чи кореєць (а може, і був ним). Віброплекс — це такий спеціальний телеграфний ключ, до якого прикріплено грузик, і по ньому варто вдарити вказівним пальцем одного разу, щоб він завібрував і видав в ефір цілу пісню цвіркуна з крапок чи тире. Головне його вчасно зловити великим пальцем, коли він уже передав усі потрібні рулади цвіркунової пісні. А з цим у турка були великі проблеми. Позаяк крапки й тире в коді Морзе все ж мають іти в якійсь визначеній послідовності, розбирати цього віртуоза було проблематично.

Донін напарник лаявся, а ми відтягували його миколаївським пивцем, щоб не переймався. Турок довів нашого колегу до того, що він вимкнув свій електронний ключ й став ледь не п’ятою тиснути на «клоподав», єдиний відомий широкому загалу різновид телеграфних ключів, якого повно в усіх кіно про море, але якими вже років з тридцять ніхто не працював, лише в аварійних ситуаціях та за наказом кінооператора.

Понабирають ліворуких на флот — і працюй тут з ними! Доніного напарника не попускало навіть з пивом. І злився він зовсім не через цього некаліграфічного турка. Я саме розповідав про попередній рейс. Про пошесть схожих за змістом радіограм, які я впродовж всього рейсу приймав ледь не з усіх середземноморських портів. Порти припиняли працювати кодом Морзе. Радисти прощалися один з одним і з ефіром, і певен, що не в одного мене бриніла сльоза, коли ми приймали з Марселя, з Валетти чи з Хайфи ці слова forever, never again та nevermore. Від слів цих уже віяло Едгаром Аланом По.

ХВИЛИНИ РАДІОМОВЧАННЯ

Потім ми помовчали три хвилини. Замовк також і турок. Це в нас усіх, включно з турком, теж було професійне. Усі радіооператори світу отак замовкали в ефірі двічі на годину і слухали аварійну частоту на середніх хвилях, лише щоб із чистою совістю записати до вахтового журналу «сигналів нема». Славнозвісний SOS я за все життя приймав разів із двадцять, і сімнадцять з них за одну ніч, яку журналісти потім охрестили Варфоломіївською ніччю Перської затоки. І лише одного разу моє судно виявилось поблизу і справді могло допомогти (і допомогло) потерпаючим колегам. Але навіть цей один раз, мабуть, був вартий десятка років пильнування на частоті 500 кілогерц.

«Нічого, ОМіки, буду їздити в одеських трамваях, приставати до дівчат і стверджувати, що я остання людина, яка працювала кодом Морзе на чорноморському басейні», — жартував я.

ОМ

ОМік (ніякий не комік) — це секретне звертання радистів один до одного, яке є скороченням від Old Man (стариган); вже не знаю, з чиєї легкої руки всі радисти світу відгукувались на таке панібратське звертання поміж своїх. Цікаво, що багато інших радистських скорочень, як-от славнозвісне ІМХО чи менш відоме АСАП, пребралися в інтернет і живуть там і досі, навіть не здогадуючись про свій родовід.

Хлопці запосміхалися. Мабуть, теж натрапляли в трамваях на тих жвавих одеських дідків, які ще не проти хоча б позалицятися до дівчат. Кожен з цих життєрадісних стариганів стверджував, що саме він був останнім кочегаром Чорного моря і кинув у топку пароплава останню лопату твердого палива. Поки є прогрес, будуть і його жертви. Та жертви мають сприймати це з гумором.

МОРЗЕ НЕ ВМЕР

— Посвідчення матроса першого класу я собі вже зробив. Тепер з чистою совістю можу стояти на стерні, — похвалився я своїми кар’єрними здобутками після десяти з лишком років начальництва.

— А я вже заочно на штурмана вчуся, — сказав Доня.

— Ну, то візьмеш колись мене в свою вахту стерновим. Команди зможеш віддавати мені морзянкою. Морзе буде жити! — відразу зметикував я.

— Так можна цілий пароплав з колишніх радистів набрати й оголосити командною мовою на судні код Морзе, — розвинув ідею Донін напарник, який вже опрацював того турка й заповнював вахтовий журнал.

На цій оптимістичній ноті ми допили те миколаївське пиво, я домовився з хлопцями щодо термінів зв’язку і тільки мене й бачили. Ми азбуку Морзе поки що не збиралися забувати. Особливо я. Адже мав іти в рейс на антикварному судні, поставити на яке супутникову станцію міг тільки дуже великий оригінал. Станція б та коштувала дорожче за пароплав.

От Блін Клінтон, тільки зараз, через стільки років, спало на думку. Принаймні два оригінали саме вешталися заводом. Це були наші фрахтівники. А що якби я випередив стармеха Петренка з його заявкою на поршні, клапани, кільця та іншу номенклатуру, другий дизель у розібраному стані? Може, була б і на «Вадічці» супутникова станція? Ні, запізно я приїхав на «Вадічку». Торміз! Ні, тірмоз! Одне слово, гальмо, якого, до речі, на жодному пароплаві нема. Добре, хоч візит радарника з навігаційної камери перед рейсом здогадався замовити.

РАДАР

Якщо шановний читач уже занудьгував і лається, коли ж ми вже вийдемо в те море за тими мандаринами, нехай потерпить ще буквально один розділ. Камази з борошном з Черкас ще не надійшли. А треба ж іще те борошно завантажити, митницю замовити, «відхід взяти» в портовому нагляді, бункер (так моряки називають пальне та прісну воду) прийняти, продукти на весь рейс завезти з Привозу на Бурячковому «Москвичу» і таке інше, перш ніж незабутній капітан Арташезович зможе вийти на капітанський місток і скомандувати: «Віддати швартови! Малий вперед! Стерно півборту право!» Але мучити шановного читача всіма цими подробицями я аж ніяк не збираюся. Хоча вони теж показові, бо дають уявлення, скількох ще людей на березі годували ці мандаринові рейси. Мені залишилося познайомити його лише з головним героєм цього мандаринового епосу. Звати його радіолокатор «Донець».

Це і справді був антикварний апарат, такої заслуженої антени не було навіть на історичному даху рибної мореходки. Лампове диво виробництва ростовського засекреченого заводу одна тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року випуску. Мабуть, ви вже здогадуєтесь, що радарником був теж мій однокурсник, я любив Херсон зовсім недарма, і принаймні на щиру увагу до свого радара-ветерана я міг розраховувати.

СВІТИЛО-РАДАРНИК

Радарник приходить на судно, коли простий начальник радіостанції сам уже не може з’ясувати, що з «хворим». І він переважно поводиться, як світило-професор у розмові з коновалом-фельдшером.

— Де пацієнт? — питає радарник і дістає з валізи свій власний тестер, паяльник та викрутку, відсуваючи вбік сувої електросхем, по яких вже дві доби лазив на колінах коновал-радист, перш ніж сказати правду капітанові про свою неспроможність вирізати апендицит через задній прохід автогеном.

Радарник усі ті схеми знає краще, ніж те, в якому класі вчиться син, і, визначивши симптоми хвороби, відразу викусує обценьками якись конденсатор, навіть не тицьнувши в нього задля пристойності тестером. Якщо капітан при цьому присутній, начальник радіостанції виглядає просто йолопом.

— Ця серія вся бракована пішла, ще з заводу, сімнадцятий аналогічний випадок за останніх два місяці, — пояснює світоч-радарник коновалові-радистові.

Але капітан уже з рубки вийшов.

Просто щастя, що мій однокурсник дослужився саме до такого світила-професора. Наче не одну мореходку закінчували. Принаймні обійшлося без цирку перед Арташезовичем.

Але і світила-професори безсилі перед звичайною старістю. Адже це був навіть не напівпровідниковий, а ще ламповий екземпляр. Мій однокашник пропотів над «Донцем» три години, перш ніж пацієнт почав подавати ознаки життя, а потім ще з півгодини його налаштовував.

Лампи геть спрацьовані, а замінити нічим. Такі вже давно не випускають. Я підкрутив живлення на максимум, якийсь час ще протягне.

— Але не ганяй його марно на високій напрузі. Дідько його зна, скільки там ще тих електронів на катодах залишилось до остаточного гаплика.

— А ми за цей час до Грузії дійти хоча б встигнемо? — розсміявся я, уявивши, як пильнуватиму катоди поелектронно.

До портів Грузії з Херсона йти було три доби з хвостиком. Але, як ви вже знаєте, моряки ніколи не кажуть «будемо в Батумі в п’ятницю» — кажуть «думаємо бути». Тож доби можна було сміливо перемножувати на якесь покищо невизначене число, більше за одиницю. Світило-однокашник лише розвів руками. І ми пішли туди, куди й мають піти два однокашники з одинадцятої роти після чесно виконаної справи, коли до відходу одного з них з Херсона на Поті залишається кілька годин. Ви задоволені, шановний читачу?

ВІДХІД

Чув я, чи то снилось мені,

Що існує країна мрій,

В тій країні росте чарівний гай.

У гай той може кожен війти.

Відчувати таємниці.

Володіти секретом дивних чар.

Хай несе мене ріка

У фантастичному човні,

У небо несе,

Наче уві сні.

Там є своєрідні ходи,

Що сягають самих глибин,

Там тварини небесної журби.

Але я не питаю себе,

Де на мапі країна ся.

Та й негайно рушаю у дальню даль.

Нас несе, несе ріка

У фантастичному човні

У небо несе, наче уві сні.


Даремно Олег Скрипка не питав себе, де на мапі країна Грузія, і не написав чесно, що чарівний гай мандариновий. А ось про ріку в нього гарно вийшло. Холодний свинцевий Дніпро котив свої води з Валдайської височини транзитом через Україну у Чорне море. Він ще не замерз від гирла аж до Каховки, зима була тепла, але про купання краще було забути до весни. Навіть чайки воліли не сідати на його зимну воду.

Фантастичний човен «Вадічка» випроваджував з борту останніх проводжаючих, а саме судновласника та одного з фрахтівників, того, що боксер. Андрійко-штангіст мав іти з нами до Грузії на фантастичному човні, а його напарник летів літаком через Москву.

— Я вас прямо на причалі в Поті й зустріну. Все вже схвачено, про все домовлено. В кращому вигляді. Не ображай тут хлопців, Андрюхо, поки мене нема, — настановляв свого громилу добряк-боксер.

— А ти в літаку не приставай до пілотів, щоб покермувати дали, — наставляв громило Андрійко свого боса.

Але відчувалося, що йому трохи ніяково.

У мене вертілося ідіотське неначальницьке запитання до фрахтівного боксера, чому ми йдемо саме на Поті, а не на Батумі, якщо йдемо за мандаринами. Проте я був не настільки йолоп, щоб патякати про таке. Втім, потім виявилося, що іноді краще бути трохи ідіотом і ставити дурні запитання вчасно. Аби знаття, що в кума пиття…

Арташезович, який теж мимоволі чув розмову розлучених бандюків, у свою чергу пообіцяв, що Андрійка теж ніхто з його хлопців пальцем не торкне і покермувати «Вадічкою» він йому якраз дасть спробувати. Але вже у відкритому морі, коли зустрічних суден та буїв не буде.

ШВАРТОВКА

А потім почалася вистава для тих, що залишалися на причалі. Бо швартовка — то чи не єдиний момент, коли моряки працюють на публіку. Особливо, коли відходиш від набережної, і старовинні гармати фрегата «Слава Катерини» дивляться на тебе своїми двохсотлітніми жерлами. Та й просто публіки, яка прогулювалася набережною, теж вистачало.

У сценарії цієї вистави на публіку значилось таке. Капітан виходить на те крило містка, з якого берег, недбало запалює цигарку і, збиваючи попіл просто на глядачів, починає чеканити в мегафон:

— По місцях стояти, зі швартових зніматися! Баковим на бак, ютовим на ют![16]

Та яка вам різниця, що те все значить? Просто стійте на набережній, слухайте і дивіться. І знайте, що спектакль саме для вас. Ось носова й кормова партії швартовників, одні під орудою старшого помічника, інші під командою другого помічника капітана, вже розійшлися по місцях на палубі і вмить виконують усі команди, які недбало, але чітко подає Арташезович між двома затяжками сигарети.

— Трап на борт! Віддати шпринг!

І сходня, наче сама собою, з грюкотом влітає на борт, а повздовжній товстий швартов з петлею-гашею на кінці змією повзе набережною, з плюскотом та бризками зривається у воду між бортом та причалом і швидко втягується у клюз. Матроси та боцман тут-таки змотують його на в’юшку, щоб не заплутатися в цій хижій манільській зміюці, як Лаокоон з синами.

— Машину на товсь!

І ось вже два-три рази фиркнув стисненим повітрям і заторохкотів-загув головний двигун в утробі машинного відділення, як люлькою, пихнувши в небо сажею та вихлопом через фальштрубу. У кожного дизеля свій голос і ритм, і добрий механік визначає тип дизеля та виробника лише за тим, як він рохкає на холостих обертах. Для немеханіків рохкання не несе ніякої інформації, лише тим, хто проводжає на березі, вже доводиться кричати до тих, що залишаються на борту.

— Чекаємо з подарунками до новорічного столу!

— Дивіться, не зазимуйте в субтропіках!

Кричать здебільшого якісь дурниці.

Бо все вже відміряно й відрізано, ми зреклися землі остаточно, а як воно там буде, покаже лише час та Чорне море, залишилось лише дві пуповини, якими до пароплава прив’язано Херсон. Але ось надходить і їхня черга.

— Віддати носовий! Віддати кормовий! Стерно півборту право! Малий вперед!

ПРОЩАЛЬНИЙ ГУДОК

І судно рве останні зв’язки з грішною землею, ніс його котиться вправо, відстань між бортом і причалом збурюється хвилею, а я залишаю вас, шановний читачу, на причалі, бо сам ще маю вскочити на борт, поки не відбило від причалу корму. Бо ви залишаєтесь, а ми відходимо в якісь далекі чи не такі вже й далекі краї. Але ви того не знаєте, так навіть краще. Можна вважати, що ми вирушаємо саме до країни ваших мрій, яка в кожного своя. У Колумба — Японія. У Бендера — Ріо-де-Жанейро. У Лазаренка — Панама. А в мене от — Грузія.

Позаяк у Херсоні усі судна швартуються до причалу лівим бортом, носом проти течії, гудіти на прощання в нас ведеться вже тоді, коли судно зробить розворот через правий борт посередині Дніпра і ляже на курс до моря.

Ту-уу-уу-уу! Ту-уу-уу!

Іще деякий час до проводжаючих доноситься рохкання дизеля і шерхіт хвилі, але вони поступово затихають, і чутно вже лише шелестіння вітру в голих деревах та жалісний крик змерзлої чайки. Фантастичний човен «Вадічка» бере курс на Рвач. А священна ріка усіх українців підхоплює його на свої хвилі та несе через Лукомор’я до найсинішого на світі Чорного моря мого.

КОРАБЕЛИ

«Вадічка» саме проходив повз нижній рейд, де на якорях під жовтими карантинними прапорами чекали постановки до причалів усі прибульці з Туреччини чи Греції, і повз величні корпуси цехів сто другого суднобудівного заводу та циклопічні плавучі доки, вифарбувані у сірий (на флоті кажуть «шаровий») колір. Кожна літера з виведеного на борту доків наказу «ТИХИЙ ХІД!» була величиною з «Вадічку». Проте, Арташезович наказав збільшити хід до повного. Ми вже давно нікому не могли нашкодити своєю хвилею.

Ах, які кораблі тут колись спускали на воду у цих доках! Ліхтеровози, бурові судна й балкери, контейнеровози, траулери, усе, крім танкерів. Танкери будували Миколаїв та Керч, бо прохідних глибин морського каналу для цих монстрів не вистачало. Коли я казав про кожного другого херсонського мужчину, який ходить у моря, я мав на увазі те, що кожен перший будував для другого кораблі.

І куди все це поділось? Чому занепало? Зараз херсонці цілими бригадами їздили на закордонні верфі, до польського Ґданська чи до турецького Текир-Дага. І було приємно зустріти в галалакаючій Туреччині цілу бригаду спокійних флегматичних «трубачів» (вони суднові трубопроводи прокладають, а не на дудках грають) чи дизелістів.

САНДАЛОБУДУВАННЯ Й БОЛТИ ПЕТРОВСЬКОГО

Суднобудування у Туреччині було ще те. Зварювання на коліні і плаз, розбитий просто на березі на колодах, а не на стапелях. Я сам бачив, як щойно збудоване судно відразу по спуску на воду перекидається і тоне, бо ніхто й не думав про якийсь там твердий баласт у трюмах. Зовні схоже на корабель? Тож мусить триматися на воді! Втім, міжнародний поділ праці брав своє. Туркам не довіряли нічого, крім корпусів суден. Порожні корпуси потім тягли на буксирі в Норвегію, Фінляндію чи десь інде і вже там встановлювали на них дизелі, прокладали трубопроводи й кабелі та фарширували іншим високотехнологічним начинням.

Порівняно з турками ми були на століття попереду щодо технологій, адже колись будували авіаносці й ліхтеровози з ядерними реакторами. Але турки були на століття попереду щодо організації праці та фінансування.

Турки не тримали при своїх заводах засадних полків «білих комірців» із заводоуправління, що зводили нанівець усі наші переваги в технологіях та кваліфікації комірців «синіх». П’явки управ, куди неможливо було потрапити просто так, а лише за блатом, присмокталися до наших підприємств намертво. Їх не могла вже врятувати ніяка реорганізація, лише банкрутство. Це жорстокий приклад, бо нам це справді боліло, але знайте і ви. Фінальний розклад збанкрутілого чорноморського пароплавства, яке колись було найбільшою судноплавною компанією світу, — три пароплави з шістдесятьма моряками і шістсот управлінців в управі. Десять начальників з ложкою на одного моряка з сошкою. І нікого ж не виженеш, бо всі блатні.

ТЕКИР-ДАГ

У Текир-Дазі не зустрінеш таких гігантських заводів, як сто другий. Увесь берег обсіли, як жаби копанку, маленькі верфі, сто метрів (328,08 футів) по берегу, а вздовж причальних стінок сто другого «Вадічка» ось уже двадцять хвилин йшов повним ходом і краю ще не добіг. Але через сто метрів у Текир-Дазі була вже інша верф. Бо саме там була вільна економічна зона, і кораблебудування до чортиків вигідне, ним кортить займатися всім. Не кожна з цих суднобудівних фірмочок навіть мала козловий кран. Турки обсідають корпус корабля, як мураші, таскають усе на собі, варять на коліні й клепають на лобі, та спускають «сандали» на воду дідівським способом — волоком по колодах.

Знаєте, як виглядає турецький токарний цех? Це взагалі не цех. Це маленька майстерня на п’ять верстатів. За ширмою сидить менеджер або частіше сам господар. Він закриває усю «білокомірцеву» частину роботи. П’ять до одного, але вже в чисельнику. Всі такі майстерні в одному районі міста. І якщо саме в цій майстерні нема відповідного верстата, менеджер за руку веде тебе до сусіди. Креслень турецькі токарі читати зовсім не вміють. Хочеш, щоб все було зроблено належним чином, знімай деталь і неси її токареві, щоб він її сам обміряв штангелем. От тоді він ас. Зробить усе, як під копірку. А над кресленням лише чухає потилицю.

Нічого дивного: в Туреччині лише шестикласна обов’язкова освіта. Бісмарк недарма казав, що війни виграють учителі. Що вже про виробничі «війни» казати — на них думати треба. Але чомусь турецькі верфі були завалені роботою, а наші ось уже півдесятиліття простоювали, іржавіли й розтягувалися на металобрухт тими з роботяг, хто не мав талантів до іноземних мов, але мав талант розвідати, де що погано лежить, і здати незамінну шестерню з високопрецезійного верстата вартістю сотні тисяч доларів на металобрухт за тисячу купонів. І ті купони пробухати. Це ще два чинники того, чому турки вигравали в нас у конкурентній боротьбі. Вони не крали і не бухали. Аллах не схвалював.

КОМУ БІЛЬШЕ ЗА ВСІХ ТРЕБА?

Я дивуюся, як до середини дев’яностих ми не розтягли Херсон повністю, по болту завода Петровського, поки верхи із залученням бандюків чубилися один з одним, кому ж мають належати ці заводи, газети й пароплави. Мабуть, болтів Петровського за радянські часи встигли виточити досить багато, якщо ціле покоління нетверезих роботяг вижило за їхній рахунок.

Але серце все ж обливалося кров’ю, коли «Вадічка» проходив повз занедбаний сто другий. Тю на мене! Чи мені більше за справжніх херсонців треба? Коли потрібно було викупити з англійського полону судно, яке було навіть на гербі міста, трищогловий барк «Товариш», на рахунок потерпільців надійшли якісь копійки, які тут-таки з’їла інфляція. Я ж лише йшов до Грузії по мандарини повз колишню велич та міць Херсона, величніші за піраміду Хеопса. А перед цим лише вивозив ці вкрадені болти Петровського з металобрухтом до Італії пароплавами, теж кимось украденими. Такі вже часи були. І як найбільших альтруїстів ми шанували саме тих, хто вкрав те, чого він дійсно жадав, і не давав тому занепасти, не давав розтаскати по болтах, по цеглинах, по шиферинах, і крутився як білка в колесі, щоб та вкрадена любов вижила в бардаку дев’яностих.

До речі. Власник «Вадічки» про це мовчав, але він був одним з небагатьох, хто кошти на порятунок «Товариша» все ж переказував. По-сусідськи.

ЛУКОМОР’Я

З легкої руки няні Арини Родіонівни, яка розповідала казочки на ніч великому російському поетові Олесю Гарматному, казкове Лукомор’я чомусь розташовують на російській півночі. Між тим, сакральний дуб наших предків, колись оповитий золотим ланцюгом, росте просто посеред Херсона. Ні, не так. То Херсон розбудували навколо цього реліктового дуба. І це найточніший орієнтир, навіть колишні курсанти домовляються про зустріч у річницю випуску під дубом, а не перед КПП училища. Під таким деревом можна судити народи, але зараз під ним здебільшого призначають побачення.

Втім, іноді кажуть, що саме той казковий дуб ріс зовсім не тут, а трохи південніше, на острові Березань. І саме біля нього начебто наші язичницькі предки приносили були жертви, перш ніж вийти на утлих лодіях у Руське море і йти грабувати Константинополь чи Трапезонд. Але це миколаївці, мабуть, вигадали, бо Березань вже в їхній області. Щодо Луки Моря то це, безперечно, Бузько-Дніпровський лиман та околиці на кшталт Тендри та Ягорлицького лиману, і ніяких суперечок щодо цього з миколаївцями нема. Далі я цей елєґанцький (якщо по-галицьки) вигин берегів називатиму вже на сучасний лад — БДЛК. Ви ж запам’ятали це скорочення?

Край БДЛК дуб зелений.

І якірний ланцюг на нім:

Щодня, щоночі лоцман вчений

На ланцюгу кружляє тім.

І далі за текстом. Навіть русалки на місці. Точніше, русали. Будемо проходити повз них, покажу і розповім, тільки нагадайте. Та вчений лоцман нам був не потрібен, усі наші штурмани склали іспит на безлоцманську проводку по БДЛК. Вони тут усі мілини знали. Ось перша. Жартую-жартую.

Прохідна осадка по херсонському морському каналу вісім метрів (двадцять шість футів). А завантажений борошном по саму ватерлінію «Вадічка» сидів у воді щось метри на три з копійками. Канал обладнано створами та буями, і нам лише потрібно було пильнувати, щоб не вийти за його бровку. Буї та сигари від верхнього рейду і нижче — вже морські, вони відрізняються за формою та кольором від річкових. Вам може бути незрозумілим, яке це має значення, але в кар’єрі моряка це могло мати значення доленосне. Скажімо, якщо моряк набирав плавальний ценз на відповідний диплом у портофлоті, плавання до Голої Пристані йому вже зараховувалося за морське. А плавання до Каховки — за річкове. Отак, потрапив перевіряти квитки не на ту лінію — і пролетів мимо диплома штурмана малого плавання. А ви кажете…

ДЕЛЬТА ДНІПРА

Дніпро за суднобудівним заводом вужчає. Ні, не так. Дніпро стає навіть ширшим, але розтікається по рукавах, єриках, «конках» та протоках, і судно має маневрувати між Потьомкінськими островами, як слаломіст на трасі. Причому досить часто незнайомий з тутешніми водами штурман потрапляє у становище витязя на розпутті: Дніпро зненацька розгалужується на три рукави, то котрий обрати? Ліворуч підеш — у Цюрупинськ потрапиш, прямо підеш — на Голу Пристань попадеш, тож нам праворуч, до Рвача, повз пустельні взимку пляжі Гідропарку. Влітку ж це найнебезпечніша ділянка морського каналу. Дістали ці водні велосипедисти, справді, дістали. Тями нема, що, попри всю ширину Дніпра, судно стиснуте каналом, як трамвай рейками, і велосипеда твого об’їхати не може.

Кожне гирло дельти Дніпра має свою власну назву, ІМХО, досить промовисту. От що б ви, на слух, обрали: Рвач чи Прогної? Рвач? Ви мухлюєте, ви знали, знали!

ПЛАВНІ

Від Гідропарку судно вже йшло між заростями очерету та осоки на берегах. Це починалися уславлені херсонські плавні. На моторному човні, якому досяжні невеличкі єрики та протоки, в них можна заблукати назавжди. Під час війни тут певний час діяв дивний партизанський загін на бронекатері, який не встиг прорватися в Чорне море і втік від німців у комиші. І ні літаки, ні тим паче пароплави знайти їх не могли. Тут ще й досі водяться дикі кабани, олені, браконьєри, а також чаплі, чорногузи, крякви та інше птаство. Тож партизани не голодували. Але більше всього комарів.

Найсухіші та найвищі острови забудовано дачами-бунгало херсонців, і вони, попри комарів, охоче переселяються сюди влітку, бо на дачі ходить трамвай. Річковий, звичайно. Жар південних степів над річкою не такий дошкульний. І раків просто під хатою можна ловити. А про рибалку та купання з містків можна й не згадувати. Але зараз дачі були порожні. Тож хвиля від «Вадічки» марно забризкувала ті містки: на них зараз не засмагала жодна херсонська дамочка.

РИБКОЛГОСП

На стерні стояв Бурячок. Вахта була не капітанська, але Арташезович сам вів судно у вузькості, якою і є Дніпро з морської точки зору від Рвача аж до витоків. Добре, що річкові погляди не збігаються з морськими, бо річкові капітани не мали б змоги покинути капітанський місток аж до Києва. Але в річковиків була інша хвороба. Коли вони потрапляли у море, то жахалися цієї безбережності й повної відсутності буїв аж до обрію. Пливи собі, куди серце бажає! А куди ж саме? Хоч хтось пальцем тицьни!

Коли я працював з річковиками… Але про це ж я вже згадував. Зараз доречніше про те, як я працював на рибалках: саме проходили причал рибколгоспу. Як не дивно, ті рибколгоспи, а не гігантські управління океанічної риболовлі, виявились найбільш життєздатними морськими підприємствами. А все тому, що в них ще працювали діди, які сходилися до колгоспу всяк зі своєю шаландою та зі своєю сіткою. Тож жодного сейнера наліво ці діди не давали продати, бо своє ж, а не державне. Ти вважаєш інакше? То ти, синку, уже не голова нашого колгоспу! Або віддавай назад мою шаланду, розумнику!

Сейнери стояли біля причалів щільно, в два-три борти, й займалися своїми рибальськими справами. Сіль приймали на борт, трали та кошільки (тільки не гаманці, кошільок — це сітка така) латали тощо. Але один з рибалок, не сейнер, а ПТС (приймально-транспортне судно), як виявилося, теж був «мандариновим». Він відійшов від причалу під самим нашим носом, наче займати чергу до грузинських причалів потрібно було ще в Херсоні.

ПТС «ВІКІНГ»

— ПТС, який лізе поперед батька в пекло, відповідайте «Вадічці»! — лайнувся на ультракороткій хвилі Арташезович.

— Аг’ташезович, г’адий чути! Це «Вікінг»! Йдемо на Батумі.

Це гаркавлення неможливо було підробити. Я посміхнувся. Арташезович теж упізнав його.

— Це ти, Морячок? Чути теж радий, а твою корму бачити в себе під самим форштевнем — не дуже. Додай обертів! Йдемо на Поті.

— А чому не на Батумі? — відразу ж спитав Морячок.

Фрахтівник Андрійко-штангіст був поруч, але замість зацікавитися тим, чому ми йдемо не на Батумі, він зацікавився таким дивним прізвиськом:

— Морячок, це що, поганяло? Тоді чому? Ви ж усі моряки, і раптом серед вас один Морячок?

Очевидно, він не міг уявити собі, що в бригаді, де всі бандюки, може бути хтось із поганялом Бандючок. Ну, що тут можна було сказати? Те, що той, хто не знав Миколку-Морячка, не херсонець? Чи, за прикладом Кості-Моряка, за весь Херсон того не казати, а лише про Забалку та Воєнку?

МИКОЛКА-МОРЯЧОК

Миколка геть не схожий на вікінга. Він був цілком південною людиною. Чорнявий, засмаглий, тонкорисий, як хлопчик, та гарячий, як південний помідор. Якби помідори могли бути непосидючими, я б залюбки написав «непосидючий, як помідор». Його б енергію та в мирних цілях! Вона б турбіни запросто обертала.

Не пам’ятаю вже, з якої це було причини, але якось ми втрьох (третім був уже згадуваний Серьога) видивлялися на верхньому рейді один «волгодон» — це тип судна такий. У Херсоні всі «волгодони» було названо іменами річок, і виглядали ми чомусь «Ірпінь». Якийсь «волгодон» саме ставав на якір, але назви на такій відстані було не розібрати.

— Це не «Іг’пінь», — впевнено заявив Миколка.

— Чому? — спитав Серьога.

— Бачиш пег’ехідний місток між фальштг’убами?

— Бачу…

Далі я вже Миколку не імітуватиму, бо це неввічливо.

— А на «Ірпіні» його нема. Я сам його зрізав к чортовій матері, коли був там старпомом, — пояснив Миколка.

— Миколко, навіщо? — здивувся я, бо уявив обсяг проведених робіт.

— А на хрін він потрібен?

І я побачив в очах Серьоги такий само щирий захват від того, що комусь вдалося зрізати автогеном цілий місток на судні та ще й на такій височині над палубою, просто тому, що він «на хрін не потрібен». Ні, така людина, якщо вже поставила перед собою якусь мету, обов’язково її досягне. Мета ж у Миколки була зовсім неоригінальна як для штурмана. Він хотів бути капітаном. У штурманів це професійне, хоч вони й не люблять визнавати. Бо в училищі вчать не на капітанів, а на судноводіїв.

КАР’ЄРА Й КАДРИ

А от з цим у Миколки довго не складалося. Він і на «волгодонах», які ледь не штрафною лінією вважали, бо випускали їх у море тільки до Болгарії, прижився, тому що вважав: шлях на капітанський місток на них буде коротшим. Але система, ще та, радянсько-кафкіанська, працювала чітко. Прискіпливі кадровики з першого відділу записали, мабуть, до його особової справи щось таке, що, здавалося, назавжди закрило Миколці шлях до капітанства.

Це як стіна, хоч лобом бийся, хоч каску одягай — не проб’єш. Підстави, за якими тобі відмовляють у підвищенні, завжди різні, і людина думає, що сама десь недопрацювала, недовислужилась і недорвала зубами. А все може бути надто простим і від людини не залежним, аж вовком вити хочеться, коли випадково дізнаєшся. Родичі за кордоном, про яких ніколи не чув і не знав. Підлітком загребли у міліцію. Національність. Я не тільки про євреїв, вони просто вміють скаржитися і складати анекдоти, тому про них це відомо. А от зустрічали ви коли-небудь грека — військового моряка? Не могли б зустріти, не напружуйте пам’ять. Греків просто чомусь не приймали до військово-морських училищ. Не приймали і все. Раціонального пояснення цьому немає. Система колись виробила таке правило і, можливо, воно мало хоч трохи зрозумілий сенс у момент виникнення, несправедливий, але зрозумілий, як-от уславлений пункт про родичів на окупованій території, а потім ніхто зі старих служак-кадровиків просто не розмірковував, а лише сімдесят років ставив галочки в формі. А в людини доля шкереберть летіла.

ЯК ПОЧИНАЛИ ДЕЯКІ СУДНОПЛАВНІ МАГНАТИ

Але що я там казав про Миколку і про його наполегливість та непосидючість? З початком казкових дев’яностих перед моряком відкрилося стільки нових можливостей для професійного й кар’єрного зростання на пароплавах, на яких ніхто не питав у тебе родовід до сьомого коліна, що тільки геть оброслий мохом старпом тим не скористався би. З’явилися нарешті грошовиті люди, які могли дозволити собі купити пароплав, і не один, але вони геть не знали, навіщо він їм потрібен. І Миколка пояснював тим колишнім кооператорам та цеховикам, навіщо потрібен пароплав. А потім ще й де його можна взяти. Його вимога була прогнозована і лише одна — капітаном на тому пароплаві мусив бути він, диплом йому вже давно дозволяв. Не буду ображати жодного сучасного судноплавного магната і називати прізвища — я їх уже геть позабував. Тим паче, якщо хтось із цих магнатів затримує зарплатню екіпажам, Миколку можуть побити прямо в Середземному морі, а цього мені теж не хочеться.

Оскільки в такій ситуації «вільного польоту» через дуже незначний час опинилася більшість херсонських моряків, навіть не такого авантюрницького, як у Миколки, складу характеру, Миколка став досить відомим серед них і без цієї історії, що увійшла в херсонський морський фольклор. А ось коли про нього почав складатися епос, його вже знав геть кожен херсонський моряк.

ЕПОС

Цю історію я чув від різних оповідачів стільки разів, що її вже можна віднести до усної народної творчості. Фольклор же, як відомо, відрізняється від художньої прози відсутністю автора та варіативністю. Отож і мені розказували принаймні у п’яти варіантах, причому троє з оповідачів були капітанами і мали свій особистий погляд на судноводіння, а Сергійко, який теж ходив на той перегін на «Оймяконі», був уже старпомом і теж заслужив право на певні ремарки щодо навігації. І з кожною оповіддю збільшувалось число криголамів, які обколювали Миколку.

Власне, не самого Миколку, а його судно «Комсомолець Удмуртії». Сам Миколка якраз міг би зійти на кригу і почалапати собі пішки поміж торосами до найближчої залізниці, що він врешті-решт і вчинив. Тож криголами обколювали все ж не особисто Миколку, а його «чешку». Але про капітанів і пароплави моряки кажуть в одній особі. Не судно сіло на мілину — капітан сів, хоча на його зріст у цьому місці, можливо, було навіть з головою. Про це ще Борис Житков колись писав в оповіданні «Ніколай Ісаїч Пушкін». Як неважко здогадатися, Пушкін у цьому сталому словосполученні — назва пароплава, а Ніколай Ісаїч — ім’я по батькові капітана, чого берегова публіка не розуміла і вважала моряків двієчниками з російської літератури. Але по порядку.

РВАЧ

Перепрошую. Схоже на те, що на епохальну оповідь про Миколку читачеві доведеться зачекати ще трохи. Бо до моєї радіорубки, яка одночасно й каюта начальника радіостанції і виходить просто на капітанський місток, уже стукають.

— Агов, пірате Джон Залізний Гак! Ти як? На стерні зі своїм гіпсом стояти зможеш?

Це Арташезович хоче мене поставити до стерна, а боцмана та Бурячка послати кріпити все на палубі по-штормовому. В мене теж були деякі побоювання щодо гіпсу, бо штурвал на «Вадічці», кажу ж, був справжнім, без гідравліки чи електрики, і троси від нього йшли безпосередньо на сектор стерна. Але виявилося, що стояти я зможу. Все було так чудово врівноважено й розходжено, що троси лише нечутно шурхотіли у роульсах, і штурвал той можна було обертати взагалі без рук. Чим? Ну, в кого що є. Наприклад, гіпсом.

Я залишу двері з радіорубки на місток прочиненими, щоб і ви могли бачити своїми очима Рвач, як його бачить штурман та стерновий матрос, понад носом власного судна, а не так, як бачать його з борту пасажири.

«Вадічка» саме проходив Широкий Плес — місце морського каналу, на якому зазвичай розминаються зустрічні пароплави, і другий помічник Сашко вже зв’язувався з Кізомис-радіо18, заполонивши своїми огрядними тілесами весь простір навколо архаїчної УКХ станції «Корабель», теж ще лампової. Зустрічних не було, диспетчер дав добро на прохід у Рвач спочатку «Вікінгу», а потім і нам.

Береги Рвача підсипано великими брилами каміння, і фарватер проходить просто під якимись плакучими вербами та кабінками на пляжі піонерського табору, посеред якого стирчить маяк Касперівського створу. А попереду вже розгортається широкий морський горизонт: неозора водна поверхня ген до обрію, збурена хвилями, білопінна чи, як зараз, спокійна й свинцево-глянцева. Береги розбігаються вбік й губляться за тим горизонтом, зливаючись із безхмарним небом. Але це ще не море, це лиман, оте саме Лукомор’я. Пароплавові ще не вільно тут розвертатись, куди очі дивляться, він мусить рухатися лиманським каналом, суворо дотримуючись створів та буїв.

МАЛІ КАСПЕРІВСЬКІ СТВОРИ

Ось ми пройшли Малі Касперівські створи й повернули на Великі Касперівські. Другий помічник Сашко саме користається з того й перевіряє поправку обох магнітних компасів. Бережися усяк зустрічний, бо Сашко, що ганяє від компаса до штурманського столу та назад, це гірше за монгольську кавалерію в марші на Москву. Це полк бойових індійських слонів, не менше. Ще поворот. На цьому коліні каналу за ліву брівку взагалі не бажано виходити, десь тут, якщо вірити Миколці, затонуло судно.

А ось на цьому коліні мій знайомий четвертий штурманець з київського пасажира «Генерал Ватутін» колись неправильно визначився, і трипалубний красень з німецькими туристами на борту на повному ходу вискочив на міляку, на радість туристам. Коли ще рятувальну операцію на сімейне відео зможеш зняти. Зняли й того четвертого помічника.

Але вже не на відео. Забрали диплом на рік і відправили матросом на вантажний флот, де ми і познайомились.

Нарешті всі ці мілини та інші підводні перешкоди пройдено, «Вадічка» лягає на прямий курс поміж буями, що, як ліхтарі на проспекті, йдуть до горизонту й маяка, який стовбичить вдалині, вказуючи нам напрямок. Маяк той нагадує хатинку на ніжках, але не на курячих, а на чаплиних, бо стоїть на одній по коліно у воді просто посеред лиману. Ніяких маневрів не передбачається, можна просто триматися за «Вікінгом», який таки не схибить і на манівці не заведе, бо на ньому ж капітаном Миколка-Морячок, який на своїх «волгодонах» ходив цим БДЛК тисячі разів.

Виходьте, любий читачу, на місток зі своєї засідки в радіорубці. Станьте якось так, щоб не дуже впадало в очі другому штурману, бо сторонніх на місток не пускають. Та хоч розклиньтеся між радаром «Донець» та переборкою, вдаючи із себе ехолот. Що, там вже штангіст Андрійко? То ставайте з іншого боку. Нехай послухає й Андрійко. Адже йому теж було цікаво, чому Миколка такий знаменитий.

ВЕЛИКИЙ ДЕРИБАН

Десь у середині дев’яностих пароплави на Чорному морі закінчилися. При певному сприянні керівництва пароплав досить легко привласнити. Він же не нерухомість, а якраз дуже рухома маєтність. Вигадані чи дійсні претензії, арешт у чужоземному порту і суд з упередженням — і нема в тебе пароплава, наче й не було, якщо твої морські юристи не провадять цілком конкретних зустрічних дій. Але ж і юристу можна заплатити, щоб він тих дій не провадив. У морських контрактах сам чорт ногу зламає, якщо буде чортом суходільним.

За такою нехитрою схемою було розпродано все чорноморське пароплавство в Одесі, а Херсон залишився без навчального барка «Товариш».

«ТОВАРИШ»

Він був вітрильником побудови ще двадцятих років минулого століття, отриманим з Німеччини у 1945 як репарації з переможеного фашиста.

І перейменували його у «Товариша» на честь іншого уславленого навчального вітрильника, фашистами ж під час війни й потопленого. Зрозуміло, що застосовувати до такого антикварного судна усі сучасні вимоги Регістру Ллойда було тим самим, що вимагати, щоб Тур Хейєрдал чи Тім Северін встановив на своїх папірусних та шкіряних човнах вертолітні майданчики та вогнебезпечні танкерні шлюпки. Але саме так із «Товаришем» і вчинили, варто йому було зайти на ремонт до Англії.

До історичного судна, яке не раз під командою капітана Ванденка брало перші місця на всесвітніх регатах навчальних вітрильників, англійці виставили стільки вимог, що якби Ванденко, який тоді одночасно був і начальником Херсонського морехідного училища, пустив з молотка навчальні корпуси та гуртожитки, грошей на належний ремонт все одно не вистачило б.

А без цього принципові англійці відмовлялися випускати «Товариша» з порту. Хіба що тут-таки продати його на металобрухт. Аж явилися, наче з-під землі виросли, німці з Бремена, які до цього таїлися в засідці, але, мабуть, усю ту епопею з полюванням на «Товариша» і затіяли. Вони погодилися викупити знаменитий вітрильник і вкласти гроші в ремонт, але «Товариш» відтепер мав базуватися на Бременхафен і лише подеколи приймати на практику наших херсонських курсантів.

Репарації та контрибуції — невідворотна доля усіх переможених у війні. Я ні нащо не натякаю, бо і війни ніякої не було, але цього разу контрибуцію німцям сплатили таки ми.

До речі, варто було французам на вимогу якоїсь швейцарської компанії затримати у своєму Бресті побратима «Товариша» чотирищогловий барк «Сєдов», який базувався на Калінінграді, Міністерство закордонних справ Росії влаштувало таку психічну атаку французам, що ті відразу забули про якісь швейцарські претензії і судно відпустили. «Сєдов» свого часу теж по репараціях від німців отримали, як і сам Калінінград.

А нашому МЗС у ті часи не до моряків якось було. Це десятиліття тривало без зовнішніх справ, із самими вишиванками, щедрівками та колядками в амбасадах, бо їх розхапали якісь рухівські письменники. Але треба віддати їм належне: зараз вони принаймні навчилися реагувати хоч якось, коли наш екіпаж захоплять у заручники сомалійські пірати та при інших моряцьких негараздах.

ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ

Отож на «Товариша» було повністю начхати усім, крім Ванденка, який відмовлявся полишити судно в Англії на вірну переплавку на голки, і його екіпажу, якому вже не було чого їсти, і їх підгодовували якісь християнські проповідники.

У такі ж тенета одне за одним потрапляли й одеські судна. В який порт Середземного моря не зайдеш, усе арештованого одесита зустрінеш на рейді чи в порту. Сучасні ролкери та підстаркуваті пасажирські лайнери, сухогрузи, контейнеровози, яким би лише працювати та геть не кепську копієчку заробляти, — усе стояло по чужоземних портах і чекало на те, поки сума збитків зрівняється з вартістю судна.

Якщо Одеса повністю залишилась без торгового флоту, Херсон відбувся жертвоприношенням. І жертовним агнцем став «Товариш», на якому колись проходив практику кожен другий херсонський курсант.

Причину того, що поклоніння кумирові Дерибану замінили на жертвоприношення, слід шукати, як не прикро, не в самих херсонцях, а в тому, що на чолі «Укррічфлоту» в Києві сидів такий собі Славов, міцного йому здоров’я і належної оцінки його вчинку нащадками. І його прізвище я ніколи не забуду, і школярам розказуватиму, що певний час жив з ним в одному будинку, як розказували мені ветерани про Щорса чи про Ковпака.

Славов сказав одну коротку фразу, якої ніхто так і не дочекався від жодного начальника інших пароплавств, з якими Україна увійшла у незалежність:

— Тільки через мій труп.

Й «Укррічфлот», до якого і належали всі херсонські судна «ріка-море», залишився єдиною нерозпроданою судноплавною компанією України. Рідне місто Херсон могло спати спокійно: дерибану не буде.

Але як же без дерибану?

УСІ СВОЇ, УСІ ПРИ СВОЇХ

У 90-ті роки в Україні було зареєстровано понад двісті судноплавних компаній. Більше, ніж в усіх інших чорноморських країнах разом узятих. Хоча це і не враховує усіх тих мальтійських та панамських прапорів, під які заганялися прихватизовані пароплави, але принаймні показує той потенціал, який ми мали. І бажання займатися судноплавством, у якому ми, мабуть, поступалися лише грекам.

Єдине, що вміє моряк, ходити в море. Єдине, про що мріє капітан, мати власне судно. Більшість тих арештованих суден ЧМП, як виявилося, переходило від судноплавства зовсім не до злих греків та італійців, які були тільки підставними особами, а до своїх же ділків.

Найбільш сентиментальні з них навіть вносили до заповіту умову приймати на роботу лише українські екіпажі, хай навіть самі вже переселилися до Монако. Не знаю, чи дотримуватимуться того нащадки, але поважаю чужі сентименти.

Я людина незаздрісна. І якщо судна не були втрачені так безславно та бездарно, як наш рибальський флот в Африці та околицях, а просто змінювали власника на когось зі своїх, значить, у такий час ми жили, і хто отримував зиск — справа третя.

Прості моряки від того тільки виграли. Бо завжди можна покинути того судновласника, що платить мало, й піти до того, що платить більше, зокрема іноземця. І через якихось п’ять років плавсклад уже отримував цілком пристойні європейські зарплати, хай менші за грецькі, але більші за турецькі та болгарські. Це не була безвихідь часів СРСР, коли шлях нагору був один-єдиний, і всі штовхалися на ньому ліктями, бо судноплавна компанія була, власне, одна.

ВЕЛИКІ АВАНТЮРИ

Отож підприємливі одесити на середину дев’яностих уже роздерибанили своє найбільше у світі пароплавство. Але херсонці були не менш підприємливими морськими ділками.

Крім того, вони знали дещо, чого не знали одесити: які вигідні перевезення ріка-море, коли не потрібна перевалка у морських портах та залізниця і судно вантажиться безпосередньо біля причалів заводу в Запоріжжі, Дніпропетровську чи біля елеватора в Каховці. І те, що Славов перекрив їм кисень, пароплави прихопити було ніде, штовхало майбутніх судноплавних магнатів просто на билинні авантюри.

Вони шукали пароплави по всьому Азово-Чорноморському басейні та річках, що в нього впадали, не оминаючи й сусідніх країн, ні Туреччини, ні Росії. Здивовані ростовчани, які думали, що продають свої судна на металобрухт, через деякий час із подивом бачили їх у Ростові, Таганрозі чи Азові навіть під тою самою назвою, але вже під панамським чи, тримайтеся, молдавським прапором.

Річкове судно після певної модифікації і хабара Регістру можна видати за морське. З обмеженнями у районах плавання Середземкою, але морське. У роботі були просто неймовірні проекти, як-от вкорочення «омських». З річкового пароплава типу «омський» видалялася середня частина з одним трюмом, потім пароплав знову збирали докупи, і він вже витримував морську хвилю, його на ній не згинало, як папірусну пірогу. На морські судна переобладнувались також СТ та СТК, які в Росії ходили тільки річками. І таке інше.

Перегін же старих «чешок» із сибірських річок до Херсона я взагалі відношу до таких видатних авантюр, як відкриття Дежнєвим протоки між Азією та Америкою чи завоювання Кортесом Мексики.

«ЧЕШКИ»

«Чешки» — це серія річкових трюмних сухогрузів, побудованих у Чехії в шістдесяті роки минулого сторіччя. До Сибіру їх тоді гнали, маючи за карту всю пачку цигарок «Біломор»: Дунаєм, Чорним морем, Волго-Донською та Біломоро-Балтійською річковими системами і Північним морським шляхом. Ви ж не забули, що було намальовано на пачці «Біломору»?! Хоча що це я, ви вже, мабуть, цигарок від сигарет не відрізняєте.

Для мене особливий присмак був у тому, що одним із тих перегонників, які у шістдесяті кидали виклик Льодовитому океану на плоскодонних річних пароплавчиках із майже паперовими бортами, був класик-мариніст Віктор Конецький — зараз його іменем уже названо танкер на Далекому Сході. І я щиро раджу своєму читачеві відкласти мої нотатки на цьому місці і пошукати «Солону кригу» Конецького в перекладі Анатолія Шевченка. Мене довго бентежив сам факт появи цього чудового перекладу українською дуже специфічної морської прози Віктора Вікторовича, але потім я зрозумів, що це було зроблено лише для того, щоб усі два українські мариністи не розхолоджувалися.

ЙДЕМО ПО ПАЧЦІ «БІЛОМОРА»

Отож у дев’яності «чешкам» належало пройти майже весь той шлях у зворотному напрямку. Бо херсонці вже поклали на них око. Річ у тім, що судна на сибірських річках працюють три-чотири місяці на рік, а інший час зимують, вмерзнувши у кригу в прісній — підкреслюю це — воді. За таких умов експлуатації вони підійшли до часу, коли їх вже належало списати й продати на металобрухт у відносно пристойному стані. І хтось із херсонських капітанів, що працювали свого часу і на Єнісеї та Лені, те знав. Я навіть підозрюю, хто саме. Мабуть, Горбеша. Він саме повернувся з Ленська після розвалу СРСР, як єврей з єгипетського полону, за першим же покликом неньки.

Тоді багато хто з херсонських моряків, зваживши усі «за» і «проти», повертався з Далекого Сходу та Сибіру, хоча і заклику ніякого наша сомнамбулічна держава не виголошувала, але батьківщина в людини одна.

Отож усе склалося докупи. Варто було тому ленському капітанові в належному товаристві тим своїм знанням поділитися, і вже за якийсь час збиралися десять із гаком екіпажів на перегін старих «чешок» Північним морським шляхом та річковою системою Росії до Херсона.

Вибачайте, читачу, за таку розлогу передісторію цього Миколчиного рейсу, включаючи не тільки власне херсонську, але й одеську, але я знаю, що, крім мене, записати цього нікому. Єдиний одеський автор, який теж міг би, чомусь вирішив, що він — фантаст, тому пише в перервах між рейсами якусь космооперу.

Отож я нарешті повертаюся до того Миколчиного рейсу, який увійшов до усної народної творчості і зробив Миколку знаменитим на весь Херсон. Ні, за весь Херсон все ж не казатиму, лише за мікрорайони Шуменський та Острів.

МИКОЛЧИН РЕЙС

Криголам провів караван до чергової ополонки, «чешки» повтикалися носами у лід і зупинилися на ночівлю. В Арктиці вже розпочиналася осінь, полярний день закінчився, але ночі ще були світлими та короткими.

Головним, відразу за криголамом, досі йшов Горбеша на «Оймяконі». Він чи не єдиний з усіх капітанів мав досвід льодового плавання за криголамом. Бо БДЛК під Херсоном навіть не кожного року замерзає, а навіть коли і замерзає, здебільшого криголаму досить двічі на добу, чи й рідше, пробити в ньому канал до Очакова. А тут було інше.

Миколка на «Комсомольці Удмуртії» йшов десь у хвості каравану й обурювався: канал, пробитий криголамом, встигав затягнутися, і його «Комсомолець» весь час здригався від зіткнення з досить великими крижинами, що виринали з-під бровки каналу.

ВАРІАТИВНІСТЬ

Далі в розповідях очевидців і починається ота варіативність. Серьога та інші кажуть, що коли прийшла «Арктика» і почала формувати караван, щоб провести їх через протоку Вількицького, Миколка наче спеціально тримав дизелі прогрітими всю ніч, вискочив поперед «Оймякона», щоб цього разу йти першим одразу за криголамом. Сам Миколка розповідав дещо інакше.

Але факт залишається фактом. Коли атомна «Арктика» врубалася в розлоге крижане поле, першим за нею вскочив до каналу саме Миколка.

Й останнім. Бо канал затягнуло раніше, ніж Горбеша встиг до нього підійти: почалося посування криги.

ПОСУВАННЯ

Неозоре крижане поле зрушило з місця й попрямувало на південь, підминаючи під себе дрібні крижини, вистрілюючи пасмами торосів, зіштовхнувшись зі стамухами — крижинами, що сиділи на мілині, та підводними камінцями. І права бровка щойно пробитого «Арктикою» каналу за якісь лічені хвилини навалювалася на ліву й казала «хлоп». «Комсомолець Удмуртії» опинився в мишоловці, йому залишалося лише щодуху гребти через крижану кашу за атомною «Арктикою», скоротивши дистанцію до мінімуму.

Йти одразу за криголамом виявилося не такою вже й вдячною справою: брили розтрощеного «Арктикою» льоду виринали тепер просто по курсу, у бурунах від гвинтів криголама. Миколка ризикував пошкодити ними стернові насадки на своїх гвинтах, які спрямовували струмінь води у потрібному напрямку.

Те, що Горбеша досі не жалівся на це по УКХ, означало лише те, що він був звичним до плавання за криголамом і сприймав ці удари, як невідворотне зло. Через деякий час руху через поле «Удмурта» розклинило впоперек каналу, і він втратив хід.

НЕ ПОЗАЗДРИШ

Миколка опинився між молотом та ковадлом. Навіть більше під ковальським пресом, який стискав борти наче й неспішно, але був вагою у декілька десятків тисяч тонн і міг зробити з «Комсомольця» холоднокатану продукцію, якусь розмазану по кризі бляшанку чи складніший профіль — швелер, наприклад.

Тоненькі шестиміліметрові борти вже скавчали й тріщали під натиском криги. Але в трюмах поки було сухо — Миколка регулярно посилав заміряти лляла.

«Арктика» розвернулася по широкій дузі й почала Миколку обколювати: бити кригу навколо бортів «Удмурта». Але посування тривало. Нова стіна льоду сунула на місце розколотого криголамом, і обколювання не можна було припиняти ні на хвилину.

«Арктика» викликала на допомогу атомну ж «Росію».

У цьому місці розповіді теж є певна варіативність. Число криголамів в усній народній творчості варіювалося від чотирьох до восьми. Саме стільки їх врешті-решт зібралося навколо Миколки, намагаючись витягти його зі щелеп крижаного поля.

Я пам’ятаю назви лише ще двох: «Таймир», який потім спускав водолазів, та «Капітан Драніцин». Останній був дизельним і мілкосидячим, його викликали, коли поле з майже розчавленим Миколкою винесло на малі глибини й атомники вже нічим не могли зарадити.

КРИГОЛАМ «ДРАНІЦИН»

«Драніцин» мав дизель-електричну машину потужністю вісімдесят п’ять тисяч кінських сил і ще дещо. Оскільки його якраз і проектували для проведення суден у гирлах сибірських річок, корма його мала спеціальний сліп, у який річкове судно могло встромити свого носа і вже неначе становило суцільний корпус із криголамом. «Драніцин» міг тягнути його на короткому буксирі «на вусах». Підім’ята під себе криголамом крига шерхотіла вже під корпусом «Комсомольця» і вискакувала аж за кормою. Отож «Драніцин» взяв Миколку «на вуса» й потяг геть із підступного крижаного поля до чистої води.

Миколка продовжував працювати обома машинами на «середній вперед», вносячи свою лепту у просування цього «тягни-штовхая» до води. Старшим у цьому дуеті, звичайно, був криголам. Миколка вже не міг сказати «не хочу, не буду».

Через деякий час Миколка доповів на криголам, що клинить праву машину. Потім ліву. А ще через деякий час машини розклинило, і гвинти знову почали обертатися.

Потім, після водолазного огляду, вже на чистій воді, стало зрозуміло, що саме тоді кригою зрізало обидві стернові насадки, які спочатку опустилися на гвинти і їх заклинило, а потім насадки знесло кригою, й опустилися вони вже на дно Льодовитого океану. Крім того, коли «Драніцин» випустив ніс «Комсомольця Удмуртії» зі своїх обіймів, у трюмах з’явилася вода: два метри в першому і метр двадцять у другому. Схоже, було пошкоджено навіть водонепроникну переборку між трюмами. Втім, пароплави в Ленську приймали вже завантаженими лісом, і щодо переборки Миколка був не певен.

ВЕСЕЛИЙ ВОДОЛАЗ

Водолаз, спущений з «Таймиру», коли його витягали з-під Миколчиного борту, ледь не реготав. Справді смішно: пробоїна виявилась довжиною 15 метрів і шириною 80 сантиметрів. Через неї комік-водолаз бачив ребра шпангоутів, а це під водою дуже смішне явище. Миколка приготувався висаджувати екіпаж на крижину, неначе якийсь челюскінець.

Добре, що «чешку» було завантажено лісом, і стовбури сибірських дерев додали «Удмуртові» плавучості. Судно лише «стало свинею», глибоко зануривши ніс і майже повністю піднявши над водою гвинти та стерно. Насадок на гвинтах справді не було.

У форпіку[17] «Комсомольця» було тонн із сімдесят прісної води, яку можна було перекачати на корму, щоб диферент вирівнявся і судно принаймні занурило гвинти у воду й стало слухатися стерна, біс уже з тими насадками. Але трубопроводи чи то замерзли, чи то в них утворився повітряний корок, і поки механіки з тим розбиралися, криголами, які назбігалися до протоки Вількицького рятувати Миколку чи не з усього Західного сектору Арктики, швиденько провели весь караван «чешок» через підступне крижане поле, яке нарешті зупинилося, впершися в мілину під берегом.

Зрештою, механіки перекатали прісну воду з форпіка, і криголам дав Миколці добро йти своїм ходом по чистій воді до порту Діксон. Миколка сподівався вивантажити в порту ліс з першого та другого трюмів і принаймні тимчасово заварити пробоїну. Караван у Діксоні не зупинявся й пішов далі, погудівши на прощання «удмуртам».

ВЕСЕЛИЙ КАПІТАН ПОРТУ

Але капітан порту Діксон мав інший погляд на безпеку мореплавства. Якщо на Чорному морі капітани портів нізащо не випускають у море аварійні чи просто непідготовлені судна, капітани полярних портів, навпаки, випихають у море все, що хоч якось може самостійно рухатися, щоб судно, чого доброго, не вмерзло в кригу під причалом і не залишилось у порту на зимівлю до наступної навігації, збільшивши кількість ротів на полярній станції і головний біль у ввіреній капітанові порту акваторії.

— Один з усього каравану пробився? Та ще й своїм ходом дійшов? Чудовий результат! — спантеличив Миколку діксонський капітан порту. — Та в протоці Вількицького щорічно двоє-троє з вашого брата, що й льодового класу не має, форменим чином тоне.

Суворі арктичні моряки мали свої погляди на аварійність та безпеку мореплавства.

НАВВИПЕРЕДКИ З «УДМУРТІЄЮ»

Так, на пробитому судні, що майже не слухалося стерна, маневруючи машинами, дістався Миколка до Біломоро-Балтійського каналу і вирішив, що якщо вже він у такому стані пройшов половину Арктики, то треба йти далі. Бо ремонт у Херсоні для судновласника був більш прийнятним, ніж десь за полярним колом. І Миколка спускався собі Біломорканалом, Ладогою, Волгою, а потім Доном, а крига гналася по п’ятах за судном, що вирвалося з її пащеки в осінній Арктиці. Як тільки Миколка проходив на «Комсомольцеві Удмуртії» повз якусь річку чи притоку, на ній починався льодостав, наче наставала суцільна Удмуртія.

Остаточно наздогнала його крига вже в Ростові-на-Дону, перед розвідним мостом. Це було останнє розведення моста в цю навігацію. В передостаннє розведення Миколка, як не намагався, не зміг вцілити в потрібний прогін моста, так погано «Комсомолець» керувався без насадок, із самим лише стерном.

КАПІТАН-НАСТАВНИК

Ось тут і прибув на борт капітан-наставник з Херсона. Увесь караван уже був там. Капітан-наставник, може, й був старшим за Миколку і більш досвідченим, але він був тропічним моряком. І коли судно застрягло в молодому льоду, який щойно схопив Таганрозьку затоку, він вимагав, щоб Миколка дав задній хід і пробивався до близької чистої води, не чекаючи криголамних буксирів з Азова.

— Тільки із записом у судновий журнал, — відповів Миколка.

Бо давати задній хід у кризі не можна — втратиш іще й стерно. Так і хочеться написати «останнє стерно», але воно й було одне-однісіньке. Миколка був щойно після арктичних університетів і те собі затямив міцно.

Але наставник виявився впертим, запис до суднового журналу вніс власноручно, йому не «посміхалося» зазимувати в Удмуртії посеред Азовського моря до весни. І балер стерна[18] при першому ж реверсі зігнуло кригою на літеру «Г».

— Приймай судно, Валеро, якщо вже так, — сказав Миколка, зібрав речі, зійшов з борту на кригу і пішки почалапав між торосами до Таганрога. А «Комсомолець Удмуртії» зазимував у кризі Азовського моря аж до весни, бо коли буксири пробили-таки канал до Азова, рухатися самостійно вже не міг. І єдиною втіхою було те, що це справді не Діксон.

Коли я думаю, чому саме ця історія набула такого розголосу серед херсонських моряків, то першим чинником вважаю незвичний арктичний антураж, а другим те, що десять екіпажів, повернувшись із перегону, чотири місяці пояснювали усім спільним знайомим, де вони загубили одинадцятий.

За статистикою, всі люди у світі знайомі через п’ятьох осіб. Тобто теоретично між будь-якими двома із шести мільярдів можна вибудувати ланцюжок із п’яти осіб, що особисто знають одне одного. Що вже про моряків казати?

ФЕЛЮГИ

— Зліва по курсу фелюги! — доповідає другий помічник Арташезовичу, який щойно піднявся на місток.

— Може, рибки купимо в них? — клопочеться про меню Сашко.

І в результаті ми стишуємо хід, порівнявшись із чорними човнами, що навіть взимку виходять у лиман, ставлять сітки у відомих тільки їм рибних місцях, днюють і ночують просто неба у своїх помаранчевих клейончастих штормробах, зігріваючись гарячим чифіром, що кип’ятять тут-таки, на човні, та ще дечим міцнішим. Фелюги ці залишилися у лимані наче спеціально для того, щоб нагадувати сучасним рибалкам, яким тяжким був хліб їхніх пращурів, зокрема козаків. Пункт про безперешкодну ловлю риби в лимані вони включали у тексти всіх своїх угод з турками і татарами. Човни ці не зазнали жодних змін ще з давніх-давен, рухаються під вітрилом або на веслах, хіба що підвісні двигуни на них з’явилися. Але двигун не можна використовувати, коли вибираєш чи виметуєш сітку, доводиться гребти скоцюрбленими від холоду руками, перебирати мокрі тенета на морозі, виплутувати рибу й кидати її на дно човна.

— Хлопці, риба є? — питає в мегафон Арташезович.

Гребці наче не чують і продовжують гребти. Це запитання не до них. Є риба чи її нема, може вирішувати лише керманич. Червонопикий бригадир задумується на хвильку і схвально киває головою: для «Вадічки» риба є.

— Судак! — кричить він, взявши одну рибину за зябра й піднявши над головою.

— Беремо? — питає в Арташезовича другий помічник. І «Вадічка» стопорить машину, а фелюга підгрібає до борту.

— Поторгуйся там, — наказує Арташезович Другому, відпускаючи його з рубки на палубу.

— Ні, тільки не судак! — виривається в мене, а Арташезович сміється.

— Чому це? — перепитує штангіст Андрійко.

І мені доводиться йому пояснювати, що колись на Азові ми отак домовилися про рибу з одним сейнером. Ми могли розплатитися двома тоннами зекономленого палива, а рибалки пообіцяли віддати нам усе, що принесе щойно поставлений трал. І той клятий трал приніс аж чотири тонни судака. Ми всією командою цілу добу шкерили того судака, відтинаючи голови, ми забили ним усі морозильні камери, яких на сухогрузі не так уже й багато, і в результаті всі наступні місяці їли тільки судака, бо м’ясо просто нікуди було брати. От ви вдванадцятьох за скільки б з’їли чотири тонни риби?!

— Не переживай, ми кілограм п’ятдесят усього візьмемо. Андрійкові на один зуб. Треба ж його до Грузії чимось годувати, — кпинив Арташезович.

ЗНОВ ЗА РИБУ ГРОШІ

Фелюга вже підійшла під борт. Другий помічник Сашко запекло торгується з бригадиром рибалок. Його хлібом не годуй — дай поторгуватися. Він пройшов школу східних галалакаючих базарів з їхніми «дручбадручба два динари». Але і бригадир знає свою справу, все життя збувавши рибу наліво у Станіславі чи Кизомисі, куди втаємничені в рибальський бізнес херсонці наїжджають на своїх авто, щоб придбати свіжу рибу щойно з лиману. Нарешті спільну мову знайдено, неабияк прислужилася цьому рідка валюта з представницьких запасів капітана. Бо що ті гроші у лимані? Папірці. Вони не варті пари сухих вовняних шкарпеток. А ось горілка, після якої вже не важливо, чи сухі в тебе шкарпетки, зовсім інша річ.

Пам’ятаю один оригінальний психологічний тест, в якому пропонувалося розмістити в порядку важливості різні речі на рятувальному плоту. Були там такі дивні, на моряцький погляд, штукенції, як балон з гасом, шкарпетка та стодоларова купюра. Я впевнено розмістив гроші на останньому місці, бо море швидко привчає до справжніх цінностей, і на плоту бляшанка консервованої води встократ важливіша, навіть якщо купюра буде тисячодоларовою. Але підступні психологи мали на увазі те, що від купюри можна підпалити гас у балоні, заткнувши його шкарпеткою, коли над місцем катастрофи пролітатиме рятувальний літак. Вони не знали, що для цього на кожному рятувальному плоту є сигнальні ракети, радіолокаційний відбивач, геліограф та маячки, що живляться від сухих електролітичних батарей, які варто вмочити у солону воду, щоб вони десять годин давали струм. Хай їм грець, тим психологам. Той тест я провалив, начебто марно все життя складав правила користування рятувальними плотами щопівроку.

Але в лиманських рибалок була спільна з нами система цінностей, бо ні ощадкас, ні горілчаних магазинів посеред Лукомор’я немає. Поки ми проводили цю бартерну операцію, «Вікінг» добряче відірвався від нас, і далі ми пішли вже знову в одиночному плаванні, й стерновому стало не до балачок.

РУСАЛИ

Добре, що ви нагадали про них. Зараз змінюся з вахти, передам Бурячкові стерно та курс, і таки розповім. Бачите отой острівець? До революції він називався островом Морської Батареї, і на ньому сталося принаймні дві події, що потрапили до підручників з історії.

Острів цей закриває вхід у Бузько-Дніпровський лиман, якраз навпроти Очакова, і в Кримську війну тут відбулася перша артилерійська дуель між нашою фортецею й англійською броненосною батареєю, яка поклала край епосі вітрильних флотів та дерев’яних кораблів.

По-друге, саме в його казематах сидів у 1905 в очікуванні вироку лейтенант Шмідт. Судили його навіщось у місті Очакові, ім’я якого носив його бунтівний крейсер, а стратили на сусідньому острові Березань.

Зараз острів Морської Батареї називають Первомайським, батареї там вже нема, але саме на ньому вирощують отих русалів. На ньому уславлена, попри засекреченість, школа бойових плавців.

Уславленість секретних об’єктів завжди становила для мене певну загадку. В сусідньому Очакові при згадці про сучасних людей-амфібій хрестяться й плюють через ліве плече. Бо ж диверсантам треба на комусь відпрацьовувати свої диверсії, і під час навчань вони то захоплюють у полон увесь районний відділок міліції, то викрадають якісь транспортні засоби з державних гаражів під охороною, і ніякі берданки й сіль у набоях їх не зупиняють. «Вадічка» одного разу теж потрапив під їхню руку. Боцман Антонович про це любить розказувати як безпосередній учасник подій.

БЕЗ ПАНІКИ

«Вадічка» саме стояв на якорі під Кінбурнською косою з морського, а не лиманського її боку. Був літній вечір, погода так і шепотіла, команда, повечерявши, вийшла на палубу з гарячими кружками чаю, виставивши їх рядком на планширі, щоб охолоджувалися, а боцман саме приладнався з кимось на кришці трюму грати в нарди. Нарди та шеш-беш — найулюбленіші ігри на флоті. Тому що залежать не тільки від вправності гравця, як шахи чи шашки, але й від щасливого випадку. А щасливі випадки на флоті цінують, іноді вони морякам вкрай необхідні.

Але варто було боцманові кинути кості, як кружки з чаєм із брязкотом покотилися по палубі, а з-поза борту вискочило якесь страховисько. Вирячені, як у пуголовка, очі, блискуча еластична шкіра, вивернуті назовні зябра, незграбні хвостові плавці, балони й автомат Калашнікова на спині. Страховисько виплюнуло загубник і заговорило людською мовою:

— Без паніки. Судно заміновано.

Більш вдалої фрази для зчинення тієї самої паніки годі було придумати. Усі, хто був на палубі, тієї ж миті кудись побігли з вигуками «полундра», але позаяк на судні не розбіжишся, то панікери лише оббігли судно по правому борту й повернулися до чудовиська-мінувальника по лівому. На цей гармидер вискочив з рубки капітан.

Нальотчик уже зняв ласти й маску і з почуттям виконаної важкої справи всівся біля покинутого гравцями шеш-бешу.

— Та не хвилюйтеся. Це навчальне мінування, — пояснив він капітану. — Іспити в нас. Дайте, будь ласка, дві зелених ракети. Я вас сам і розміную після підтвердження.

— А що, як не підтвердять? — задумався Арташезович, але дві зелених ракети у небо пустив.

І через чверть години до борту підійшов адміралтейський катер з екзаменаційною комісією.

Комісія переконалась, що «Вадічку» заміновано за всіма правилами підривної науки, спитала, чи нема рибки, вважаючи «Вадічку» рибалкою, дозволила розмінувати судно, забрала курсанта-відмінника на борт і попрямувала вже до іншого судна на рейді, яке мінував двієчник, бо двома зеленими ракетами із судна не вистрілили. Якби це були не навчання, а справжні мінування, судновласники усього світу в той день недорахувалися б цілого флоту, як англійці в Александрії в 1941 році, коли італійські колеги наших русалів провели свою найуславленішу за всю війну операцію.

ЦІЛКОМ ТАЄМНО

Найуславленіші операції випускників острова Первомайського поки що перебувають під грифом таємності, і навіть західні історики лише обережно припускають, що це були саме вони. Наприклад, так і невідомо досі, хто поцупив цілу дизельну субмарину з американської військової бази у Перл-Харборі за часів «холодної війни».

Ми ж, рибалки, бачили їхню роботу в Анголі, де на зовнішньому рейді Луанди всі наші судна мали щопівгодини кидати за борт гранати, неначе під час війни в Александрії, щоб відлякувати намібійських диверсантів. А наші іхтіандри, навпаки, кожен день оглядали днища пароплавів, шукаючи і знешкоджуючи міни.

Колись із цього таки знімуть усі грифи таємності і хтось та має розповісти і про це. Із самого острова Первомайського секретність уже зняли і показували його по телебаченню.

МОРЕ

Про те, що судно вже в морі, одразу дізнається кожен член екіпажу чи пасажир, де б він не був на кораблі: у каюті, на камбузі, в машинному відділенні чи в кают-компанії. Все дуже просто: судно починає хитати.

У кают-компанії починають ковзати по столу бачки, вихлюпуватися з мисок борщі, ляскати незачинені дверцята буфета і шкварчати в динаміках телевізора радіоперешкоди від роботи радарів та УКХ станцій.

— Це шторм? — заклопотано питає штангіст Андрійко.

— Ні, прогноз сприятливий.

Треба лише підняти на столі спеціальні буртики, занурити у борщ ложку, закрити на ключ усі дверцята й вимкнути телевізор. Моряки чи не єдині, хто вміє жити і розважатися без цього ящика. Це я вже зазначав. Щодо інших рухливих речей у каютах існує дві школи, до одної з яких точно належить кожен моряк.

Перша школа: акуратисти в усьому. Вони розкріплюють усі свої речі, принайтовлюють до палуби стільці, прив’язують мотузочками геть усе, що може покотитися чи впасти, і потім пересуваються власною каютою, як гравці в таємних кімнатах Форту Буаярд, серед власноруч поставлених пасток і тенет, невтомно підтягують вузли, що чомусь весь час слабнуть під час хитавиці. І все одно в них іноді вискакують із гнізд на переборці графини та склянки, скачуть на волю зірвані з прив’язі стільці, і корзини зі сміттям вивертаються їм на голову під час сну. Бо закріпити геть усе геть назавжди неможливо.

Інша школа: нехлюї або філософи. Вони живуть під гаслом — «усяка річ сама знайде своє місце». Треба лише не зважати на тимчасовий гармидер у каюті, коли всі ті речі з гуркотом перекочуються з місця на місце, перш ніж намертво розклинитися в якомусь закутку між рундуком та столом. І вже жодна хвиля, жоден критичний крен їх із того місця не виштовхне, бо річ своє місце знайшла природним шляхом.

Майже весь екіпаж «Вадічки» з прихованою цікавістю спостерігав, яке місце знайде собі штангіст Андрійко. Бо бути пасажиром — найгірша позиція на вантажному судні. Тут немає пасажирських помічників, які скачуть на одній ніжці, розповідають бородаті анекдоти, співають фальцетом і проводять конкурси «Міс круїз», як на білих пароплавах. Бачив колись документальний фільм одного штатного мандрівника з каналу «Дискавері» про його перехід через Тихий океан на вантажному балкері.

МАНДРІВНИК НА БАЛКЕРІ

Мандрівникові було нудно, він не знав, що зняти на свою приховану камеру, і проґавив геть усе.

Моряки балкера входили в його становище і вигадували якісь неіснуючі традиції, як свято Нептуна не на екваторі, а на лінії переміни дат, але нічим не могли зарадити нудоті того фільму, який у цьому аспекті перевершив самого Сартра.

Мандрівник чесно знімав, що бачили очі, але вся напруженість і насиченість суднового життя чомусь залишалася за кадром. Він так і не довідався, хто цього разу виграв у шеш-беш у нескінченному турнірі між боцманом-філіппінцем та другим механіком-греком і який загальний рахунок по партіях. З його фільму жодного разу не було зрозуміло, що ж сьогодні було на обід. Його не цікавило, коли ж боцман та матроси закінчать оббивати іржу на надбудові і візьмуться суричити та фарбувати фальшборт. Він не зафіксував, хто саме не вклався у час при навчальній тривозі і що два штурмани з трьох не вміли крутити педалі аварійного передавача, коли капітан дав ввідну «начальник рації загинув». А рятувальну шлюпку взагалі розклинило на шлюпбалках, і її вивалювали за борт неможливо довго — три пароплави затоне в реальних обставинах, і хто отримав за це наганяя.

Більше того, його камера жодного разу не зафіксувала повністю розходження з іншими пароплавами від їхньої появи на горизонті, швидкого збільшення у розмірах, маневрах із розходження лівими бортами і до зникнення на кормових курсових кутах. Лише хмари над океаном і сонце в того мандрівника вийшли гарно, але жоден знавець не підказав йому, що їх потрібно знімати щоранку чи щовечора і що розглядання хмар — дійство, сповнене внутрішньої напруги для моряка, а не просте милування дорожнім пейзажем.

СОНЦЕ Й ПРИКМЕТИ

Сонце цього вечора було хороше. Червоне. Бо сказано:

Звечора сонце червоне сідає —

Полохатись жоден моряк не має.

Зранку сонце червоне встає —

Вдень моряка до нутра дістає.

І таке інше. Цікаво, що всі ці прикмети, які більшість моряків вважає народними, було заримовано для кращого запам’ятовування капітаном далекого плавання Дмитром Лухмановим, що довгий час командував навчальним вітрильником «Імператриця» на Чорному морі, а потім був начальником Ленінградського морехідного училища і капітаном барка «Товариш». Того самого, який потопили у війну. Історики флоту його називають «Товариш-1». (Чи ж буде в нас колись «Товариш-3»?) Але його скоромовки та приказки вже, безперечно, морський фольклор, бо знає їх усякий моряк, а про авторські права жоден з них не здогадується. Якби за приказки платили потиражні, як за виконання пісень по радіо, Лухманов, мабуть, міг би відлити золоті якорі для свого «Товариша».

КОРИСНІ НАВИЧКИ

Сонце було хороше, на вечерю на «Вадічці» був смажений судак із гречкою, але штангіст Андрійко від добавки відмовився. Він, власне, і першу порцію не зміг подужати. Таки доконав його судак. Або як кажуть у східних казках: «Ось тут і засміялася смажена риба».

— Не туди, на підвітрений борт! — уже в спину гукнув йому боцман, бо все, навіть блювання за борт, на флоті вимагає певних навичок.

Чи пробували ви коли-небудь просто зачерпнути забортної води відром на ходу судна? І як, грали після цього тривогу «людина за бортом» чи обійшлося? Отож наголошую для нетутешніх. Якщо вже вас море таки дістало до нутра, як у приказці, стругати треба з підвітреного борту. Тоді боцманові не доведеться зачерпувати відром забортної води, а вам прати свої лахи. Добре ще, що це був уже не малиновий піджак, а турецький спортивний костюм.

Перуть моряки теж досить оригінально, пропускають мотузок через рукави та штанини й кидають за борт на певний час. Потім залишається лише виполоскати в прісній воді. Тьоті Асі та Досі відпочивають. Треба лише вчасно витягнути лахи з цієї пральної машини, бо випере не тільки від бруду, але й від барвників.

Отож штангіст Андрійко таки знайшов собі заняття на борту, а не заліг пластом у койці за першої ж своєї зустрічі з морем. Це було доброю ознакою. Мабуть, наша людина.

СУДНО В МОРІ

Життя на борту «Вадічки» увійшло в звичне русло. Екіпаж поділений на три ходових вахти: хто стояв вахту, хто спав, а хто бавився нардами, а «Вадічка» хвацько біг собі знайомим шляхом вздовж Тендрівської коси, перескакуючи з хвилі на хвилю. Радар «Донець» крутив антеною, випромінюючи з катодів ламп непораховані електрони, які в результаті усіх мандрів в електросхемах малювали на зеленому екрані береги аж до Одеської затоки й зустрічні судна, що йшли на Очаків зі Стамбула чи з Варни. Арташезович перевіряв нанесену другим помічником на карті прокладку на Поті.

Старпом Петренко-молодший визначався за локатором по пеленгах на маяки. Повернення від африканських маяків до Тендри й Санжейки — це як повернення до першого кохання.

— І що характерно, на шістнадцятому каналі тиша, — ледь не із захопленням констатував Петренко.

В Африці всю ніч на визивному каналі то скавучать, то гавкають, то «філіппіна манкіз» усю ніч викликають. Одне слово, суцільне «банана-радіо».

І не вимкнеш же визивний канал. Раптом хтось «мейдей» волатиме.

«Мейдей» — це аварійний сигнал у радіотелефонії, такий собі SOS для неграмотних судноводіїв, яких не навчали морзянці.

— Переходь на карту 32102, — каже старпомові Арташезович.

Це моя улюблена карта. Коли старпом перейде на неї і поставить у потрібному місці хрестик у кружечку (перехід з іншої карти), напише поряд із ним час та назву судна, я проведу вас по цій карті, як провінційний екскурсовод повз миргородську калюжу.

Але це трохи згодом.

МОРСЬКІ МАПИ

Кожне судно возить із собою у штурманському столі весь Світовий океан. Океан старанно перенумеровано, відкориговано дбайливими руками коректорів, прийнято за описом і складено за номерами в чотирьох просторих шухлядах. Шухляд штурманського столу саме чотири за кількістю океанів. У цій ось складено всю Атлантику, в іншій — Індійський океан. А там — Тихий та Льодовитий. Ну, може, й не весь, від району плавання залежить. На «Вадічці» були лише Чорне й Середземне моря. Далі його вже не випускали. Старість — не радість.

Що насамперед впадає в око, коли роздивляєшся морські карти: вони абсолютно байдужі до суходолу. Їх не цікавить нічого поза вузькою береговою смугою. Якщо, приміром, ваша дача не далі ста метрів від пляжу, вона морського картографа ще може зацікавити як примітний з моря об’єкт. Якщо вона буде на сто першому метрі, його погляд пройде повз неї, навіть якщо це пам’ятка архітектури, яку охороняє держава. Його значно більше цікавитиме, який той пляж (галька, пісок), плаский чи урвистий у вас берег і як далеко від берегової лінії проходить десятиметрова ізобата. Берег на морських картах — суцільна жовта пляма з невідомими формами життя, рельєфом, історією, корисними копалинами та державністю. Морського картографа цікавило, цікавить і цікавитиме саме лише море.

Ось тут він старанно намалює усі буї, бакени та віхи, напише поряд їхній колір та характеристики світлових сигналів вночі. Позначить усі місця, де дном прокладено високовольтні кабелі, ще й напругу на кабелі вкаже, щоб жоден старпом Петренко не надумав стати там на якір. Накреслить усі ставні неводи рибалок вздовж берега. Усі затонулі судна з глибинами над їхніми найвищими точками. Старанно зафарбує блакитним усі мілководдя між берегом і десятиметровою ізобатою. Вказуватиме глибини морського дна регулярно та старанно, через кожні дві милі з точністю до десятків сантиметрів. А скільки ж це поколінь моряків ті глибини на ту карту наносили?!

Старанно виходили на точки і кидали лоти — важкі тягарці на півстаметрових линях із кольоровими прапорцями та іншими марками. Тягарці було змащено салом, щоб до них приставали проби ґрунту. Це теж позначено на карті: мул, пісок, галька, скеля. Бо від цього залежить, чи триматиме якір. Позначено навіть райони скупчення водоростей.

Іноді на картах, особливо віддалених морів, трапляються веселі приписки: «За даними фрегата „Бігль“, 1834 рік». Або «експедиція Дюмон-Дюрвіля, 1840».

І судноводій знає, кого саме винуватити в тому, що його судно вже третю годину йде там, де на карті позначено жовтий берег. Точність визначень за зорями у XIX столітті не порівняєш із сучасним визначенням за навігаційними супутниками. І далекі острови нанесено на карти з похибкою. Але Чорного моря взагалі і карти 32102 зокрема це не стосується.

КАРТА 32102

Цю карту сходжено й переходжено усіма, хто прямує з Одеси до Криму, на Кавказ чи в Азовське море. Лівий верхній кут карти займає Тендрівська коса, схожа на гігантський сперматозоїд, який так поспішає вскочити туди, куди сперматозоїдам хочеться, в БДЛК, що вискочив аж на поля карти. І чорно-біла лінійка розмітки у мінутах та градусах східної широти чемно цього пуголовка обминає.

На Тендрі, що плавно вигинається з півночі майже на схід, понатикано аж п’ять маяків: Тедрівський Північний, Тедрівський, Тендрівський Південний, Білі Кучугури, Тедрівський Залізний. Вночі ця низька піщана коса досить підступна, про що свідчать позначки затонулих під нею суден.

Правий нижній кут карти займає Крим з півостровом Тарханкут та затишною Караджинською бухтою, яка рясніє підводними та надводними каменями під берегом. Вхід до бухти позначено двома маяками: мис Тарханкут та мис Прибійний.

Між Кримом і Тендрою кутом врізається в суходіл широка Каркінітська затока з найбільшим чорноморським островом Джарилгач, курортом Скадовськ, Залізним Портом та Хорлами. Фіолетовим пунктиром позначено на карті територіальні води. Червоними та зеленими переривчастими лініями — рекомендовані шляхи пароплавів. Червоними квадратами — заборонені для плавання райони. Синіми звивистими лініями — ізобати, або лінії рівних глибин.

Така ось простенька провінційна карта без великих портів і відомих з підручника географічних назв. Хіба можна навчати школярів, що десь є коса Свиняча, Бабин острів та портовий пункт Більшовик? Але і ця карта не може поскаржитися на неувагу всіляких митців. В її межах відбувається перша частина кращого фільму всіх часів і народів Сергія Ейзенштейна. Бо потьомкінців хотіли нагодувати червивим м’ясом саме під Тендрою, де броненосець «Потьомкін» був на артилерійських навчаннях. На цій карті розгортається дія двох оповідань Бориса Житкова («Погибель» та «Джарилгач») і повісті Миколи Трублаїні «Шхуна, Колумб». Тендру згадано у «Думі про Самійла Кішку», бо запорожці часто саме за нею притоплювали свої човни до кращих часів і поверталися на Січ пішки, щоб не битися під Очаковом із турецькими галерами.

Саме на ній Олександр Марінеско, будучи старпомом сухогруза скадовської лінії, на свою біду, порятував командування Чорноморського флоту на заглухлому торпедному катері, і його через тиждень призвали на військовий флот. І занапастили людині життя, перевчивши його на підводника, як він не пручався й не клеїв дурника в надії, що виженуть назад на цивільні пароплави. І те, що він врешті-решт став найуславленішим підводником світу, було слабкою втіхою. Бо він хотів бути неуславленим капітаном, але торгового судна. І на Чорному морі, а не на Балтиці.

Але для мене ця карта близька ще й тим, що саме на ній, у точці з координатами 46 градусів 5 мінут північної широти, 32 градуси 32 мінути східної довготи, я зустрів тебе, бейбо. Й усе моє життя, усе життя пішло псові під хвіст. Але про це теж якось іншим разом. Будь ласка, цього разу придбай квитки на Херсон завчасно. Сама знаєш — свята.

Вервечка обсервованих точок на карті тягнеться навскіс від Тендри до Тарханкуту. Ось уже моргають нам обидва його маяки. Скоро старпом знову поставить хрестик у кружечку на карті в правому нижньому її кутку і переходитиме на інший номер.

А ми перейдемо одразу до Грузії.

ПОЛОНИНА

Гей! Лине біля річки

Пісня чоловіча.

А дівчина-молодиця

Миється у річці.

Полонина, полонина,

Полонина, а-а!

Гей! Хлопець притомився,

Їхав довгим шляхом,

Де конем, а де бродом,

Та пісню співає.

Полонина, полонина,

Полонина, а-а!


Грузинські села не схожі на українські. Принаймні на ті села, які бачили ми з Шевченком. Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі. І садок вишневий. Або щоб степ безкраїй і висока могила зі скіфськими бабами. І страуси по тому степу ганяють. У Грузії все не так.

Якщо наші села тиснуться до якої-не-якої річечки, хай навіть навесні вона може розлитися й наробити шкоди, грузинські села вперто пнуться вгору, від води подалі. На пагорби, схили та скелі. Наче грають у «царя гори». І до річки з обійстя спускатися хвилин двадцять. Але то нічого: грузинські жінки куди слухняніші за наших і наносять води глечиками.

Але ж, усяк на своїй вершині, вони таки дійсно царі. Атож.

Якщо наші хати й подвір’я кучкуються довкола сільради, і завжди прослідковується якась система вулиць, кутків, майданів, городів і інших одиниць, які можна нанести на план і дати їм адресу, в грузинському селі вулиць у нашому розумінні нема взагалі, як нема сусідів. Кожен ґазда ґаздує собі на окремому пагорбі, і плантації чаю на схилах, виноградники чи мандаринові садки спускаються додолу просто від хати, і вулицею ті стежки та дороги між окремими садибами може назвати лише той, хто дивиться на них із космосу. До сільради поселянам добиратися так довго, що вони можуть потім сидіти під нею весь день, спілкуватися з односельцями і чекати на попутну машину, щоб дістатися додому. Отаке.

Є ще одна характерна деталь, поглянувши на яку одразу розумієш, що ні, ми не в Україні. По вуличках тих сіл вільно розгулюють свині. Худі та м’язисті, як тхори. На самовипасі. Лише деяким з них господарі майструють спеціальний ошийник з паличок, щоб не рилися. Наш Бурячок, коли побачив таку недбалість у поводженні з рохкалками та поросятами, просто отетерів.

— Мішка, дайте ж лантуха хто-небудь! Та зупиніть же машину! Ух ти моє малесеньке!

І видав цілу повчальну новелу про те, як спритники в наших селах виманюють льох та підсвинків з хазяйського подвір’я, щоб накинути їм на голову мішка й потягнути світ за очі, як у казці про Котика й Півника. Все дуже просто: зі свині спочатку роблять алкоголіка, згодовуючи їй брагу, а потім, на похмелюгу, свиня сама підриє який хочеш паркан і втече з двору, варто їй зачути запах спиртного. Все як у людей. А тут свині просто по вулиці і без охорони гасають! Ну дають!

Ми ж гасали по цьому селу вже добрих півдня. Втрьох, якщо не брати до уваги Отара, винайнятого водія старого побитого жигуля. Чоловік підрядився возити нас по селах всього за двадцять доларів. Бурячок, Сашко-Другий і я. Стукали у хвіртки, здоровалися, заходили в обійстя, пояснювали, хто ми і звідки, домовлялися, пробували мандарини, кривилися, торгувалися, залишали завдаток, потискали руки й обіцяли приїхати завтра й забрати ящики з мандаринами камазом.

Ми закуповували мандарини безпосередньо з колючих дерев. Отож-бо.

Як ми дійшли до такого життя — окрема історія. Але завдяки їй я вперше бачив грузинське село і розгадав деякі загадки, що мучили мене чи не останні п’ять років. А саме: що то блищить у горах, як прожектор, коли підходиш до Грузії з моря ясної днини.

Ті сонячні зайці палахкотять, як юпітери в кіностудії, пробиваючи димку, якою оповито гори. Десь над тією пеленою мряки бовваніють снігові вершини Малого Кавказу. Нижче неї блищать блакитні хвилі моря. А таємничі прожектори прошивають променями хмари між морем та вершинами й підморгують тобі приязно за десятки миль від берега, хоча їх на карті і не позначено як навігаційні знаки. Я давно здогадувався, що банальні оцинковані дахи не можуть так палахкотіти на сонці, і цього разу таки в цьому переконався. Але по порядку.

ЯК МИ ДІЙШЛИ ДО ТАКОГО ЖИТТЯ

А дуже просто дійшли. Ногами. По твані. Чвяк-чвяк. Ми встали рано, можна сказати, що ми не лягали, бо в результаті складних маніпуляцій із часовими поясами і зимовим часом, на який Грузія не переходила, а ми перейшли, різниця між судновим та місцевим часом становила аж чотири години.

На «Вадічку» і справді вже чекали у Поті. Фрахтівний боксер недарма летів поперед нас літаком. Нас швидко завели в порт. Швидко поставили до причалу.

Чомусь у військову гавань. І на цьому швидкість скінчилася. Почалися якісь нестиковки та заморочки з митниками, фітокарантинним контролем та іншими портовими інстанціями, про які наші фрахтівники якось забули чи й не мали уявлення, сподіваючись на своїх грузинських компаньйонів. Кажу ж: кожен набиває власні ґулі на цьому мандариновому шляху.

Як добре, що все це була вже не моя печаль і не мої ґулі.

Але печалі, як виявилося, вистачило і на нашу долю. Ми попили на доріжку чайку, завареного запопадливим Юрчиком, і пішли на базар раніше, до його відкриття.

За бортом ще було темно, хоч в око стрель, і гавкали на зорі та на чужинців собаки у дворах. За судновим часом була друга година ночі.

— А може, ми не так годинники перевели? — сумнівався Бурячок.

— Все правильно! — відмахувався від нього другий штурман Сашко, який відповідав, у тому числі, й за судновий час. Тобто заводив усі палубні годинники і звіряв хронометр на містку за сигналами точного часу, які я транслював йому з радіорубки. Вони і за радянської пори не за Москвою жили.

— Але ж не чотири години різниці в нас було! — обурювався Бурячок.

З військового порту на базар у Поті ми ніколи вдень не ходили і раз по раз збивалися на манівці, не знаходячи моста через річку. Ріоні дуже швидка та бурхлива річка. Колись, допоки її не сховали в бетонне русло, вона щороку розливалася і перетворювала Поті на Венецію. Залишки цього були помітні в архітектурі аборигенів. Усі приватні будиночки були двоповерхові, з галереєю на стовпах навколо другого поверху. Колись до тих стовпів прив’язували човни, якими пересувалися містом під час повеней, і виходили з човнів одразу на другий поверх. По-моєму, я про це вже згадував, можете вважати перевіркою пройденого матеріалу. Про те, якою була Колхіда до того, як осушили її мангрові плавні й болота, можна почитати в Костянтина Паустовського, який колись втік до Поті з голодної повоєнної Одеси.

Крапав за комір дощик. Ми кружляли нічними вуличками в пошуках мосту, весь час впираючись у берег річки не там. Спитати б у кого. Але поодинокого перехожого ми бачили лише раз.

Та й той втік. Мабуть, на сторонній погляд, ми були ще ті троє. Тлустий, як Пантагрюель, довгий, як Паганель, та моторний, як Спанієль. Носатий, вусатий та бородатий. Бушлат, ватянка та шкірянка. Штиблети, гріндерси та рибальські чоботи.

Кашкет, картуз та шапочка півником у динамівських кольорах. Зверніть увагу, що фаном «Динамо» був не я.

— Ти б ще спартаківського шарфика напер! — лаявся Сашко.

— Спокійно, може, це «Динамо» Тбілісі, — відповідав Бурячок.

— Ви не скажете, як пройти на стадіон? У другій годині ночі! — передражнював персонажів «Операции ЬІ» Сашко.

— За Грінвічем, — незворушно нагадував Бурячок.

І тут ми побачили Царя. Мідного Вершника. Величезна кінна статуя заволоділа небом поперед нами. Темна, неосвітлена, озброєна мечем. Хотілося стишити голос до шепоту й пройти повз цього батоно[19] кавалериста навшпиньки. Солідний був мужчина, та й кінь нічогенький. Без скульптора Церетелі тут явно не обійшлося. Ніхто з нас не пам’ятав цього парубка з попередніх відвідин Поті, значить, його поставили стерегти переправу через Ріоні вже за незалежних часів. Під час воєн та смути. Міст виявився неподалік.

— Чим гірше справи в країні, тим більші пам’ятники треба встановлювати, — резюмував Сашко.

— А ти пам’ятник Петру Першому в Москві бачив? — відразу спитав Бурячок.

Той Петро, якби захотів, спокійно переступив би Москву-ріку.

А я згадав нашого людяного Паніковського на розі Хрещатика та Прорізної і за зворотним принципом вирішив, що справи в Україні, мабуть, все ж непогані.

Такі справи.

Любимо ми себе жаліти. Скільки не випивав у ті часи з членами Спілки письменників (було й таке), стільки й чув оте:

— Ой, вмирає Україна! Загибає Ненька! Ой! Останній час настав!

Говорилося це під чарку української горілки з перцем, бутерброд із салом та ніжинський огірочок. А мені хотілося нагадати їм перший рядок нашого гімну. Мені було з чим порівнювати.

Україна — прекрасна країна з великим майбутнім. Перехворіє якось і видужає. Найстрашнішого, на щастя, не сталося.

— Як же не сталося? Усе занепадає, культура гине, книжок ніхто не купує, нас ніхто не друкує, — вели свою арію письменники. — Ти знаєш, які ми мали тиражі? А зараз? Ой, помираємо!

— Це ваш внесок у нашу плату за незалежність, — намагався я їх урезонити. — Усім кепсько, а письменники мають шикувати?

— Безробіття, купони, бандитизм… ЗАВОДИ СТОЯТЬ! Повний гаплик! — наче я випивав з токарями якимись, а не з майстрами пера.

«Ех, не бачили ви, шановні, того гаплика», — вже подумки відповідав я їм, щоб не розпатякувати марно. Їх усіх слід було вивезти на екскурсію до Грузії.

НАШІ В ГРУЗІЇ

Я не марно згадав Паустовського, що втікав до Поті 1921 року. Він був кореспондентом газети «Моряк» на першому повоєнному круговому рейсі пароплава з Одеси на Батумі. І грузинський митний інспектор дозволив йому зійти на берег лише в тому, в чому стоїть перед ним, щоб навіть до каюти не заходив. Боявся, що кореспондент не повернеться на пароплав, а залишиться в Грузії.

Правильно боявся. Паустовський махнув рукою на свою валізу (і навіть на рукописи) і на судно вже не повернувся. Бо сита й спокійна Грузія з її демократичним урядом була острівцем стабільності посеред буревіїв революції та громадянської війни, що котилися через Україну нескінченними валами: червоні, білі, зелені, німці, поляки, інтервенти, Центральна Рада, гетьман, Директорія, знову червоні, знову білі. Київ переходив з рук до рук дев’ятнадцять разів. Голод, тиф, розруха, війна, терор, зима, ВЧК… А в Грузії світило сонце, дозрівали мандарини, працювали театри музкомедії, виходили газети і продавали булки довоєнного зразка. Паустовський майже не здивувався, коли зустрів у Батумі Бабеля, що також втік з Одеси до цього мирного щастя.

У дев’яності роки двадцятого століття, за часів других конвульсій імперії, Грузія й Україна неначе помінялися ролями.

ЩО ТАКЕ СПРАВЖНІЙ ГАПЛИК

У Грузії спочатку точилася громадянська війна. У нас був один рейс, коли за час переходу з Херсона до Поті влада в країні змінювалася двічі. Поті на земляцьких засадах завжди підтримував Звіада Гамсахурдія (він родом із Зугдіді), і за кожної його спроби повернутися миттєво зчиняв революцію, стрільбу з автоматів на площах, мінування мостів через Ріоні і перегони на бронетранспортерах вулицями.

— Ти чув, що Звіад зробив! Він знову захопив телебачення! Молодець! — ледь не гопки скакав наш черговий фрахтівник, як ви вже здогадалися, з Поті родом. Та поки ми діставалися до Грузії, влада в Тбілісі знову змінювалася.

— Ну, нічого, цього раз не вийшло, — не хнюпився фрахтівник-оптиміст. І ми незворушно вивантажували цукор у мішках під акомпанемент автоматних черг ар’єргардного бою на мостах перед портом.

У той рейс Поті вразив мене трубами буржуйок, що стирчали з вікон панельних будинків, і платнею, за яку грузинські докери ладні були вивантажувати судно. Ні наш докер, ні, тим паче, член екіпажу за ті копійки і не почухався б. Мабуть, тому, що погано жив і загибав. А колись же нас, українських морячків, винаймали підробити вантажниками на місцевому рибокомбінаті за скажені, на наш погляд, двадцять карбованців за ніч.

«Мої обійдуться мені вдвічі дорожче», — пояснював нам тоді начальник цеху.

Взагалі, вражав саме контраст із довоєнною Грузією, де найменшою розмінною монетою був одразу карбованець, ніхто не думав давати решту копійками, але й ніхто, крім нас, того дріб’язку з продавців і не вимагав. Якщо Грузія і була колонією, то дуже специфічною, яка якось навчилася жити значно краще за метрополію. І відчувалося це в усьому. Навіть у тому, що на базарі можна було вільно продавати вино та чачу.

І раптом такий контраст. З того рейсу ми намагалися перебрати на екіпаж лише вантажні роботи в українських портах. Хай грузини в себе вдома заробляють, їм потрібніше. А в рейсі на «Вадічці» ми залишилися і без цього заробітку. Зараз дорозповім вам про гаплик і наїду на Бурячка.

ПРО МЕРКАНТИЛЬНИХ ТИПІВ

Потім сталися етнічні конфлікти в Південній Осетії та Абхазії, суходільний шлях до Грузії остаточно було відрізано, і наші кораблики залишилися для грузинів єдиною ниткою сполучення із зовнішнім світом. Мандариновим шляхом. Це миттєво підняло ставки фрахту до таких висот, що в мирний час за ці ж гроші підприємливий грузин міг би доставити свою тонну чаю чи лаврового листу до Індії.

Але кому в Індії той чай був потрібен? Грузинів цікавили базари Росії та України. І поїсти. Назад вони везли цукор, борошно, сир, картоплю, крупи, макарони, цукерки. Навіть коньячний спирт у діжках. Дожилися. У Грузію зі своїм коньяком і своїм сулугуні.

У базарних торговців був свій спосіб мислення. Воюють дурні. Розумні роблять гроші. Бо під час війни все дорожчає принаймні втричі. Але оці ось меркантильні торгаші фактично врятували свою країну від голодної смерті. Бо уряду в країні довгий час просто не було або було їх одразу декілька, і годі було з’ясувати, який саме повинен нагодувати голодний народ.

Це якось збіглося з повним крахом нашого рибного господарства, ціни на рибу ще не встановилися в прийнятних для галузі межах, риба все ще коштувала копійки, а пальне вже мільйони, і більша частина нашого «тюльчиного» флоту врешті-решт втягнулася у ці мандаринові перевезення. Не з альтруїзму і не з любові до пригод на свій зад, не з патріотизму і не з бажання порятувати Грузію. Нами теж рухали корисливі, низькі мотиви: наші сім’ї теж хотіли їсти, а за ці рейси ми мали, як нам тоді здавалося, гарні гроші. Але якщо мене хтось спитає, чи є мені чим пишатися у цьому житті, я, може, й промовчу, але обов’язково подумки згадаю, що п’ять років ходив у рейси на Грузію в найтяжчий для неї час.

Ще зі школи мене бентежила історія іспанської облоги Нідерландів. Зруйновані дамби, затоплені міста і кораблі, що пливуть прямо вулицями. Кораблі ті належали морським гезам, колишнім морським розбійникам, і лише вони виявилися здатними прорвати іспанську блокаду й нагодувати обложені міста. Була в підручнику історії така картинка. Було в «Кінопанорамі» таке кіно про Тіля Уленшпігеля.

І лише у зрілому віці в мене нарешті з’явилося запитання не для підручника:

— Стривайте? А з яким наваром гези це робили? Хоч потрійний підйом у них виходив? Ми вже, мабуть, стали колегами.

ВСЕ НА КРУГИ СВОЯ

Власне, в ті роки на Грузію ходили не тільки ми. І росіяни, і турки, і, само собою, грузини, які забули, як пахне хамса і шпрот. Рибу ніхто більше не ловив. Усі були зайняті перевезенням харчів та біженців — невідворотної ознаки кожної війни. Якщо хто і виграв від цих воєн, то це чорноморська хамса.

Але біженці були кавказькі. Всяк тікав від війни на своєму авто. Я до цього ніколи не знав, що на сейнер можна запихнути аж одинадцять легкових авто. Дві останні машини вже колесами за борт звисали.

Біженці всю дорогу сиділи в кабінах своїх авт чи на палубі. Старі, жінки, діти — всі зелені від морської хвороби. В очікуванні на лютий іміграційний контроль в Новоросійську чи Геленджику. На непевність і невідомість на чужині. Це вам не третя еміграція до Нью-Йорка.

Мабуть, так колись тікали наші перші емігранти з останніми пароплавами на Стамбул. З таким перевантаженням пароплавів ще ніхто ніколи не працював. Зимою, особливо якщо судно починало обмерзати, в нього вже майже не було жодного запасу плавучості. Грузинські сейнери, що зазвичай відрізнялися особливою недбалістю до таблиць остійливості судна, зимою часто переверталися й тонули через перегруз.

Ще на нас чатували артилерія та гелікоптери під Сухумі. Перевантажені грузинські сейнери підсвідомо тулилися до берега, і вночі їх часто обстрілювали, сплутавши з військовими кораблями чи катерами котроїсь із воюючих сторін. Ми ж зазвичай намагалися обходити Сухумі далеко в морі, не ближче п’ятдесяти миль від берега, але теж, про всяк випадок, гасили ходові вогні і будь-яке світло на судні, а назустріч нам сунули такі самі темні привиди. Зустрічні пароплави сахалися одне одного, як опівнічні перехожі в бандитському передмісті. А горизонт нам підсвічували залпи «шилок» та «градів» довкола обложеного Сухумі. І відвоювалі грузини пояснювали нам, з якого саме гвардійського міномета зараз луплять по наступаючих абхазах та чеченцях. Справа була ще до російського десанту і конфіскації важких озброєнь.

Все повернулось на круги своя. Емігранти, бої на околицях, бандити, що грабували наші судна у грузинських портах, як Бабелів Беня Крик. І ніякої блатної романтики в тому не було. В кожного грузинського мужчини в ті часи з’явився власний автомат. І коли сини-двієчники крали в батьків «калаші» і ходили до школи з’ясовувати стосунки з учителем, який поставив двійку, оце і був уже повний гаплик, панове письменники.

Господи, святий кріпкий, святий безсмертний, дякую тобі, що цього разу ти таки помилував Україну.

Але годі з цим. Де той Бурячок? Буду лаятися з ним за його гендлі, як обіцяв.

ХИТРИЙ ГЕНДЕЛЬ

Гендель був такий. Братки-фрахтівники в Херсоні домовилися, що камази з борошном вантажитиме екіпаж, але Бурячок тут-таки передомовився з якимись роботягами за меншу ціну, а різницю поклав би у кишеню, якби Арташезович вчасно не кахикнув. Бурячку довелося поділити той «заробіток» на всіх членів екіпажу. Вийшло аж по десять доларів. Це було чесно, але безглуздо.

— Моя справа — гіпс. Права голосу я в цій справі не маю, але ви хоч розумієте, що через ці гендлі відмовилися підняти із землі щиру сотню доларів на кожного? За ніч! Капав я на мозок Бурячку та Другому, поки ми переходили міст через Ріоні і визначалися зі шляхом на базар.

Вони більше за всіх у Херсоні галасували, що не моряцька то справа — лантухи на горбу таскати.

Вантажні роботи — єдиний момент мандаринового судноплавства, коли гроші екіпажу виплачують негайно й авансом. Нема грошей — нема вантажу. Закон стільців у дії. На один рейс припадає дві погрузки і дві вигрузки. Отож грубо, ви, хлопці, відмовилися від чотирьохсот доларів кожен.

Бо наші фрахтівники вже з екіпажем не домовлятимуться і шукатимуть докерів одразу на стороні. І не тільки в Поті, а й коли повернемося до Херсона. І скільки ти на цьому гендлі заробив, Бурячку? Десять доларів?

Мої супутники лише кректали й ухилялися від дискусії, але я був ще той зануда, я продовжував:

— Про таких, як ви, є анекдот, який в Україні євреї колись розповідали про нас, а в Південній Африці бури розказували про негрів банту. Приїздить, значить, єврейський комерсант до селища банту… чи бур до нашого селища? А, неважливо. Важливо те, що й українські селяни, й негри банту геть усі неписьменні, записувати не вміють, та й ні на чому. Отож хитрий бурський єврей і каже: «Куплятиму у вас борошно мішками по карбованцю за лантух. А раз ви такі неписьменні, даватиму вам спочатку за кожний мішок гривенника. Потім, коли все завантажимо, розрахуємося. За кожного гривенника віддам вам по карбованцю». А гривенники всі нові, блискучі. І коли настає час розрахунку, щирий банту-українець «обманює» бурського єврея і ховає частину гривенників у кишені, щоб не віддавати їх комівояжерові.

— На десяти дармових доларах ви покарали себе на 390 доларів заробітку, — не вгавав я.

Але, схоже, що сам анекдот зацікавив моїх супутників значно більше, ніж його мораль.

— Стій! — ледь не одночасно допетрали і Бурячок, і Сашко. — А якщо в мене були гривенники до того, їх теж на карбованця можна обміняти?

Це був старий анекдот. Не про сучасних українців.

Сподіваюся.

— Пусте, — сказав Сашко. — Зараз усе компенсуємо на мандаринах.

І почав загинати пальці:

— За митницю не платимо — раз. За перевезення не платимо — два. Новий рік на носі — три. Вкладаєш триста, витягуєш дев’ятсот. Потрійний підйом гарантовано…

— У Батумі все ж краще. Там вантажівки з мандаринами просто під борт підганяють. Плати — і вантаж, — зітхнув Бурячок. — А тут шукай цей базар поночі.

— Не скигли, вже прийшли, — вказав Сашко на ворота базару.

ХІНКАЛЬНЯ

А потім ми зайшли до найближчої хінкальні, замовили по склянці червоного вина, випили і тоді спитали один одного:

— Що робити?

Чернишевські та й годі.

Мандаринів на базарі в Поті НЕ БУЛО. Жодного.

Грузинські хінкальні, взагалі-то, завжди були колоритними генделиками. По-перше, шинкарями в них завжди були самі лише чоловіки. Як і продавцями в магазинах, і торговцями на базарах. Такі вже місцеві традиції. По-друге, самі хінкалі — це мегавареники чи гіперпельмені з такою кількістю спецій, що не запивати їх пивом чи вином просто шкідливо для життя. Тому навіть у люті часи боротьби з пияцтвом тут завжди наливали, хіба що до другої години в конспіративні чайні кружки, а після другої — в нормальні кухлі. По-третє, в них завжди можна було палити. З палінням у Грузії настільки не боролися, що чоловіки курили навіть в автобусах та закладах громадського харчування. Уявити таке в нашій пельменній було неможливо.

— Якого чорта ці брати-бандюки приперлися в Поті? — журився Бурячок. — Батумі, любе Батумі зараз завалене тими мандаринами, як Ельбрус снігом.

— От же ж, — сказав я, щоб підтримати розмову.

— Отож, — сказав Сашко.

І сказали саме це ми лише тому, що якийсь автор колись нерозважливо дав слово не вживати в своїх оповіданнячках матюків. І ми замовили ще по склянці червоного.

— Генацвале, куди поділися всі мандарини? — спитав у шинкаря Сашко.

— А скільки вам треба? — спитав хінкальник і дістав з-під прилавка штук п’ять.

Ми подивилися на Бурячка. Гроші всього екіпажу і список були у нього. Він розгорнув папірця і сказав:

— Та тонн п’ять-шість. Не більше.

— Ну, це вам у гори треба їхати домовлятися. У Шрому. Наші з аджарцями поцапалися, блокпостів на кордоні наставили, ось ніхто до нас їх і не везе тепер.

Отже, все було ще гірше, ніж нам здавалося. І ми замовили ще по склянці червоного. І тут Сашка нарешті пробило на слушну думку:

— Слухайте, шановний. Як вас звати? А ви не могли б нас у ту Шрому відвезти? Ми заплатимо.

— Резо, — представився хінкальник. — Відвезти не можу, хінкальню нема на кого кинути. Зачекайте, другові зателефоную. Він зможе.

Взагалі-то, найкраще уявлення про будь-яку країну дають ось такі найдешевші заклади громадського харчування. Судячи з хінкалень, Грузія — найгостинніша з країн світу.

ДОРОЖНІЙ РУХ

Правила дорожнього руху в усьому Радянському Союзі були одні і ті ж. Але як по-різному трактували їх на місцях! Киянина-пішохода не рекомендується відпускати без супроводу аборигенів у чужому місті, навіть у Херсоні чи Харкові. Бо він певен, що машини обов’язково зупиняться, якщо він тільки занесе ногу над зеброю пішохідного переходу. Серйозно, що найбільше дивує москвичів у Києві, це те, що машини зупиняються там, де вони мусять зупинятися. Ще й підморгують нажаханим такою галантністю гостям української столиці фарами й махають рукою: ну, йди вже, горечко, звідкіля ти таке перелякане приїхало… Це розхолоджує. Побачивши «зебру», та ще й зі світлофором, піший киянин не чекає від автотранспорту жодних підступів.

Й ось уявіть собі такого безконвойного киянина у Москві або, страшно навіть вимовити, на Кавказі. Я міг скільки завгодно вдавати із себе справжнього херсонця, але свято вірив, що авта зупиняються на червоне світло, і це вже було в підсвідомості.

Поки ми йшли до стоянки, наш провідник Отар, неголений хлопчина років двадцяти п’яти, принаймні двічі рятував мене від наглої смерті, висмикуючи просто з-під коліс грузинських автобусів, легковиків і навіть камазів. Причому, я ще й обурювався, що задавити мене намагалися на зелене світло. Наче нагла смерть зважає на світло.

Ось на таких дрібницях і засипаються зазвичай закордонні агенти та інші засланці. Яку б легенду я не створював, які б прописки не збирав до свого паспорта, я таки був киянин, а не херсонець чи одесит. Утім, знайомий грузин з Одеси колись зізнався мені, що він теж із місяць боїться сідати за кермо, повернувшись до Грузії. Звикає до кавказьких правил по-новому.

Але справжнє випробування нервів на розрив почалося, коли ми всілися в Отарову «копійку» і стали колісними учасниками грузинського дорожнього руху, головним гаслом якого, схоже, було «Кому треба, той об’їде». Машини рухалися, як їм заманеться.

Вони зненацька гальмували, здавали назад на цілий квартал, якщо проминули потрібний поворот. Завертали ліворуч з правого ряду, навіть для пристойності не моргнувши підфарниками.

Джигіти-водії могли загальмувати посеред вулиці, відкрити наопашки дверцята й лінивою ходою почимчикувати до тротуару, на якому запримітили гарну дівчину. А вся вулиця терпляче чекала в миттєвій тисняві на результат цього залицяння, і ніхто навіть не думав обурюватися чи сигналити. Більше того, усім, схоже, було цікаво, чим це побачення закінчиться. Красуня у чорній довгій сукні (в Грузії не схвалюють жодного «міні» і навіть повії носять чорні спідниці до п’ят) казала залицяльникові щось зневажливе, і він, вже не як павич, а як побитий сірко, вертався до своїх дверцят: помилочка вийшла, натрапив на пристойну дівчину. Все ж таки коли жінки легкої поведінки одягаються так само, як порядні, це досить незручно в побуті.

ПРО ЖІНОК, БЕНЗИН ТА БАКАЛІЮ

Звичайно ж, Бурячок не утримався від того, щоб констатувати цей факт вголос. Й Отар не забарився з гідною відповіддю:

— Зате у вас в Україні навіть пристойні жінки вдягаються, як повії. Це теж досить незручно. Я декілька раз отримував по пиці ні за що.

— І давно ти був в Україні, Отаре?

— Я там вчився. В мене родичі по матері в Каховці живуть.

— То ми ж земляки! — зрадів Бурячок.

— Відкрию вам страшну таємницю, — змовницьким тоном сказав Сашко із заднього сидіння. — Порядних жінок не існує в природі. Особливо в Херсоні. Це все вигадки педінституту імені Крупської.

— А звідки ти взнав, що я саме там вчився? — здивувався Отар.

— Елементарно, бічо. Дедукція, — засміявся Сашко.

— Так, я вчитель фізкультури за освітою. В школі працюю.

— І скільки грузинський вчитель зараз отримує? — спитав Бурячок.

Він завжди питав про гроші. Таке в нього хобі було.

Отар лише махнув рукою.

— Менше, ніж ви мені заплатили.

Невдалий джиґун вже заліз у свого жигуля й закрив дверцята. Можна було рушати далі. Й ось лише тепер уся колона автівок почала сигналити, й махати руками, й посилати повітряні поцілунки, проїжджаючи повз горду дівчину.

На вулицях Поті ще переважали жигулі та волги, і це теж свідчило про не найкращі часи в Грузії. Усе тут крутилося ще з довоєнних запасів.

Ми заправилися на якійсь дивній заправці, просто у приватній садибі посеред міста, і шланг до бензобака тягли через паркан. У сусідніх подвір’ях були вкопані такі само баки й так само звисали над парканами гумові кишки. І район цей так і називався — Кувейт. Ні про яку пожежну безпеку, вочевидь, не йшлося. Схоже, грузини почувалися царями не лише на своїх вершинах, але й у власних подвір’ях.

— Почому бензин? — спитав Бурячок і присвиснув. — Блін! Яке борошно? Бензин сюди треба було везти!

Потім ми заїхали ще на одне подвір’я, й Отар завантажив багажник різними продтоварами: консерви, цукор, олія. Цей ґазда перетворив свій гараж на бакалійну крамницю, про що свідчили порожні пляшки з-під горілки та блоки з-під цигарок на навколишніх деревах. Така зовнішня реклама.

— У мене троюрідний брат у Шромі живе, — пояснив наш водій. Треба йому щось підкинути. Зовсім їм тяжко. Одні мандарини та чай, хліб не завжди є.

Може, це й соромно усвідомлювати, але поки Отар гасав до комори та назад до багажника, ми обговорили ситуацію і вирішили, що жоден українець так про своїх троюрідних братів не піклується. І про рідних не завжди.

Й ось нарешті ми вирвались на шосе за містом, що перетинало Колхідську рівнину і впиралося просто в підніжжя гір. Усю дорогу до селища Отар не прибирав ногу з педалі газу. Але значно пікантнішим було те, що він не прибрав її з газу і тоді, коли ми вискочили на старий, вимитий зливами й напівосипаний серпантин. Іноді здавалося, що наші праві колеса буксують у повітрі над урвищем, і ми котимось просто по хмарах. А наш замаскований під вчителя фізкультури гонщик лише знай наспівував пісеньку Девіда Бові про Майора Тома і ще більше натискав на газ аж до самої Шроми. Мабуть, у душі він був щонайменше пілотом-винищувачем.

ДЕЩО ПРО РИНКОВУ ЕКОНОМІКУ

Біля повороту в гори ми промчали повз цілі ряди ящиків з мандаринами, вишикуваних вздовж дороги. То була мандаринова біржа, куди звозили урожай з навколишніх сіл. Це не було суто грузинським винаходом. Такі біржі стихійно виникали в той час і в Україні. Наприклад, під Херсоном, під Голою Пристанню була подібна біржа кавунів просто в степу на перехресті двох доріг. Кавуни туди звозилися з баштанів. Або й не звозилися, і покупець, сторгувавшись, їхав із продавцем на той-таки баштан і вантажив кавуни ще теплими. Покупці з’їжджалися з усіх навколишніх областей, а везли повні фури кавунів далі в Росію, Білорусь та Прибалтику.

У Ялті один час існувала шоколадна біржа, на яку перли цукерки з Туреччини усі пароплави з ялтинських ліній і з’їжджалися перекупники з усієї України. Це було в рік, коли наш Кабмін чомусь забув закупити какао-боби в Бразилії, і країна страждала від лютого шоколадного голоду. Ця ялтинська біржа, з одного боку, підняла ціну на шоколад, бо не може привезена з-за моря цукерка коштувати дешево, з іншого — показала всім, що наш шоколад значно кращий за турецький, лише запаковано його погано. Тобто за якийсь рік підготувала ринок для того, щоб кондитерська галузь знову стала прибутковою і надприбутковою. Не будемо тицяти пальцями в наших коханих шоколадних олігархів, всі і так їх знають. Але вимагатимемо від тих олігархів поставити пам’ятник шоколадній торговиці перед кондитерською фабрикою Карла Маркса. З шоколаду, звичайно.

Так, для цього варто було запустити на ринок турецький шоколад, щоб наш не ляканий до того виробник зрозумів, у чому його сила, і повчився у турків та німців малювати сучасні фантики. Бо наш шоколад був дійсно кращий і конкурентноздатний. Ще через рік-другий вже Росія вводила мито на наші цукерки, захищаючи свій нерозвинений ринок від навали наших шоколадок та карамельок. Вдумайтеся, неозора, озброєна ядерними боєголовками імперія галасувала в Думі, захищаючись від… українських карамельок. Нам таки було чим пишатися, окрім ракет та танків.

У Керчі під час хамсової путини так само продавали рибу. І найбільш метиковані пенсіонери, що мали безкоштовний проїзд в електричках, самими приміськими поїздами їхали аж до самої Керчі, щоб придбати цілий бідон солоної риби й таким само шляхом приперти його до себе в Дніпропетровськ чи Чернігів.

У Білій Церкві на трасі продавали автомобільні шини. А ще десь баранівську чи дружківську порцеляну. До речі, нашу порцеляну теж возили до Грузії і Туреччини пароплавами. Звичайні тарілки для громадських їдалень, без розпису та вибриків, які в нас коштували копійки, і тими тарілками розраховувалися з робітниками фабрик, коли не стало чим платити. Була така тема.

Я досить довго возив торгашів до турецьких базарів та назад, щоб пройнятися до них непідробною повагою. Це слідопити й піонери будь-якого ринку.

Знайти вдалу тему — то ціле мистецтво, усіх подробиць якого я не знаю. І це добре, принаймні не викрию вам чужих таємниць. Але поексплуатувати навіть вдалу тему можна лише якийсь час. Це як засічне землеробство. Не встигаєш озирнутися, і відкриту тобою тему, що дає найбільший прибуток, починають експлуатувати всі знайомі, а потім знайомі знайомих, ціни потроху падають, і врешті-решт якийсь комерсант зі значним капіталом привозить до Туреччини цілий пароплав тих клятих тарілок і вбиває тему остаточно. Треба шукати нову.

Далі вже йдуть у бій суднові партії краму й регулярна торгівля з її довгостроковими контрактами, обов’язковою сертифікацією й торгово-промисловими палатами. Але без слідопита-торгаша того ніколи б не відбулося. А піонер має шукати нове поле діяльності, але з того не журиться. Іноді він таким чином відкриває цілі нові країни, як ось Емірати чи Південну Корею.

Після епохи шоколаду на Чорному морі настала ера цибулі. Так, звичайної турецької цибулі. Хто б міг уявити, що Росія відчуватиме такий помітний дефіцит цього харчу, що його стане вигідно перти зі Стамбула?!

Урожай цибулі в Туреччині росіяни скуповували просто на ланах, а найкмітливіші навіть брали ті поля в оренду на декілька років. Якщо заселений нашими земляками Краснодарський край не міг зорієнтуватися і вирощувати ту цибулю просто вдома, то хто їм лікар?

Панове письменники, негайно припиніть лаяти отих «ницих» торговців, які за якісь три-чотири роки зробили те, чого від радянської влади ви не дочекалися за сімдесят: одягнули й нагодували свою країну.

Може, на грузинський погляд це й дивно, але у нас цими годувальниками й одягальниками виявилися здебільшого огрядні жінки у велотрусах із гаманцями для виручки на паску навколо колишньої талії. Куди поділися в ті часи наші чоловіки, чому не вони перли картаті лантухи через ялтинську та одеську митниці, для мене залишається загадкою.

І це ж я ще не зачіпав таких реалій, як бандитизм та кримінал, що незворотно переслідував наших «човників» у їх мандрах навіть за кордоном…

Але як би там не було, а мандарини, на щастя, тема вічна, а ніякий не черговий бум. Треба лише привезти їх до Нового року. І ми, проминувши біржу, неслися серпантином до самих витоків цієї мандаринової ріки, до Шроми.

О гей-гей, біля сільради

Він йшов вулицею села,

Вітер у кишенях є.

Обличчя грає, мов весна,

Бухе.

«Що не квітне те пов’яне»,

Тако, тако каже мій дід.

«Траву м’яти біля хати

Не слід, ой, Грицю, не слід».

О! Гей! Мамо! Гей! Хлопці грають,

О! Гей, гей! Біля сільради,

О! Гей! Їх у клуб не пускають

Гей! Бо вони дуже патлаті.

Ми вже вторгували свої «п’ять-шість не більше» тонн мандаринів з господарями Шроми, позалишали завдатки і поверталися в Поті.

— Камаз завтра знайдемо, — пообіцяв Отар. — Є в нас толока в місті, де дальнобійники збираються. Без мене не йдіть, бо заломлять вам стільки, що й грошей не стане, як побачать, що ви не місцеві.

Але в селі відбувалося ще щось. Усі ґазди й ґаздині з ціпками сунули зі своїх круч кудись в одному напрямку. Отар зупинився і підсадив до нас одну стареньку бабцю в чорній хустині. Бабця російської геть не розуміла, як і ми не розуміли грузинської.

— До сільради підвеземо, нам по дорозі, — пояснив Отар.

Каже, борошно до села привезли. Багато, вистачить на все село. Цілий пароплав з України прийшов. Іде чергу займати.

Біля сільради, під старою розлогою шовковицею, зібрався вже чималенький натовп тубільців кавказьких гір. Аборигени гомоніли, лаялися, розмахували руками, то записувались у якісь списки, то кидали їх на землю — і сторінки розліталися в різні боки. Зграєю носилися над цим натовпом потривожені сороки та круки.

Коли ми пригальмували, щоб висадити бабцю, натовп на якусь хвилину зосерджено замовк і знову загомонів, вже радісно й бадьоро: на площу перед сільрадою випхався, надсадно крекчучи двигуном, перший камаз із борошном. На приступці кабіни, у прочинених дверях стояв… наш штангіст Андрійко.

Його компаньйон-боксер саме вийшов із сільради разом з головою і діловим кроком попрямував до камазів, коли побачив нас:

— Опаньки, оце так зустріч! А ви, хлопці, що тут робите?

— Так це і є те село, куди ви борошно везли? — по-одеськи спитав натомість Сашко-Другий.

— Отже ж. До останнього не вірили, що ми борошно їм привеземо. Вже і голова з нами до порту їздив, підтверджував їм, що пароплав і борошно справжні. І вантажників ми з села привезли. А жінки й баби затялися: дулю вам, а не мандарини, знову надурити хочете. Поки борошна не побачимо, збирати не будемо…

— Чому ж ми тоді пішли на Поті, а не на Батумі? — спитав я. — Адже Шрома — це вже Аджарія.

— А що, є різниця? — здивувався боксер.

— Завтра побачимо, — сказав Бурячок.

— Там на кордоні блокпост виставили. Бачили? — спитав я. — В разі чого, можна наш камаз замаскувати…

— Гм, посеред вашої колони? — поцікавився Бурячок. — Ну, і митниця там, те-се…

— Валяйте! — великодушно махнув рукою боксер. — Камазом більше, камазом менше…

— Ну, то до завтра, — пообіцяли ми.

Але боксерові вже було не до нас. Андрійко відкривав борти першої машини. Натовп горян шикувався у чергу. Борошно було справжнє, камази були справжні, пароплав був справжній, і ми були справжні.

До речі, щодо загадок. А саме: що то блищить у горах, як прожектор, коли підходиш до Грузії з моря ясного дня. Виявляється, живучи постійно навіть не під хмарами, а в самих хмарах, аборигени Кавказу криють нержавіючою бляхою не тільки дахи, але й фасади своїх будинків. Щира нержавійка, сам пальцем колупав. І скажіть, що вони погано жили до війни. Недарма саме в Поті був завод, що виготовляв судна на підводних крилах, усі ті «комети» й «метеори», саме з нержавійки.

МОЛОДІ ВЕТЕРАНИ

Нас спочатку вилаяли. Арташезович. Бо ми забарилися за своїми пошуками витоків мандаринової ріки аж до глупої ночі. Мало що могло статися. Може, нас вже в якесь сванське село завезли і в рабство за сулію чачі продали. Були й такі випадки з нашими земляками. Ми ж не попередили нікого, що попремося у Шрому.

А потім нас нагодували смаженою картоплею й похвалили. Юрик. Він вже теж встиг мотнутися на базар по своїх кухарських справах і виявити, що мандаринів у Поті нема, чим неабияк нажахав решту екіпажу. Після тижня незапланованого перестою у військовому порту Поті про сумнівні перспективи щодо зарплатні в кінці рейсу вже здогадувався не тільки я, але навіть механік Петренко. Усі прогарні рейси, як моряки називають рейси, за які їм не платять грошей, починаються з отаких от перестоїв.

На борту були ще якісь місцеві хлопці зі Шроми, яких поселили в порожньому носовому кубрику, щоб вони завтра з самого ранку почали вантажити нову партію борошна, бо камазів у Шромі не вистачало, щоб розвантажити пароплав однією ходкою. Чесно кажучи, це навіть не камази, а колхіди були, про які за радянських часів серед водіїв ходили анекдоти, що завод-виробник у Кутаїсі спеціально побудовано на горі, щоб випихати ці дива вантажного автомобілебудування з воріт, бо завести деякі з них було неможливо.

Хлопці приїхали зі своїми сільськими харчами і саме вечеряли в кают-компанії, коли ми втрьох повернулися зі своєї мандаринопошукової експедиції й накинулися на залишену Юрком смажену картоплю. Хтось з вантажників дістав закорковану кукурудзяним качаном чималу пляшку чачі, хтось пригостив нас домашнім сиром, і вечеря плавно перетворилася на вечір україно-грузинської дружби.

Хлопці були молоді, майже підлітки. Але кожен з них вже воював, і це позначилося на їх психіці. Хильнувши чачі, вони почали похвалятися якимись бойовими звитягами, лаяти якихось командирів, показувати нам номери табельної зброї, записані до військових квитків ще радянського зразка, і плутано переповідати якісь окопні історії: селище Шрома тримало 17 кілометрів позицій на абхазькому фронті. Так, усім селищем, і тримали фронт. Молодші зміняли старших, як в казці про Мальчиша-Кибальчиша. Лише Червона Армія в цій казці йшла вже не на допомогу, а навпаки — висаджувала десанти їм в тил.

Іменинників відпускали на побувку додому. Іноді вночі ходили пити горілку до ворожих окопів, щоб вдень знову стріляти одне в одного. Опинившись у стані війни геть без регулярної армії, Грузія кинула на фронт селищні громади. І воювати вони вчилися вже в боях. А коли усі дорослі чоловіки воюють, хто ж годуватиме країну?

Це були ветерани вже п’ятої війни, що відбувалася на моїх очах. Були ще Перська затока, Ефіопія, Югославія і Придністров’я. І усі вони були чимось схожі: капловухі пацани, що навчилися стріляти раніше, ніж думати своєю головою, і вже ніколи не довідаються, що людське життя — найбільша цінність на цій землі.

Вони навіть не замислюватимуться над тим, що у жодній війні нема переможців. Усі переможені, за ким би не залишились Сухумі та Очамчира. І приклад напівзруйнованої Грузії, яка до війни квітла й багатіла, був тому кращим підтвердженням.

Старпом Петренко-молодший, який теж мав свої порахунки з війною, в Анголі, нарешті не витримав і зчепився з якимось хмільним молокососом зі словами:

— Чи ти Господь Бог, щоб вирішувати, кому жити, а кому помирати?

Ледь їх розтягли, зашикавши кожен на свого.

Тож похвальба тим, у чому можна лише зізнаватися на сповіді, нарешті завершилась і почалися пісні. Співали вони гарно, багатоголосо.

ЗНОВУ МАЙОР ТОМ

Ну, раз пішло таке алаверди, мусили щось заспівати у відповідь і ми.

— Тащи свою гітару, — сказав старпом Юрасикові.

Це була заслужена гітара, бо Юрасик прикрашав деку назвами усіх пароплавів, на яких він ходив у море. Була там вже і назва «Вадічки».

Юрасик довго налаштовувався, підтягував струни, видобуваючи з них плаксиві звуки, як кожен дворовий гітарист. А потім взяв перших три акорди й двічі стукнув по деці гітари долонею. І я знову пізнав «Майора Тома», або «Space Oddity», як правильно називається ця пісня Бові. Схоже було, що пісенька мене переслідує.

Це дуже стара балада. Девід Бові написав її ще 1969-го, в часи найбільшого розквіту американської космічної програми, що закінчилася прогулянкою людини Місяцем. Але до херсонських дворових гітаристів вона дісталася лише десь у середині вісімдесятих. Але звідтоді її мав співати кожен дворовий кумир, який себе поважав.

Ground control to Major Tom,

Ground control to Major Tom:

Take your protein pills and put your helmet on

Ground control to Major Tom:

Commencing countdown engines on

Check ignition and may Gods love be with you,

— співав Юрасик, а Майор Том приймав свої протеїнові пігулки, перевіряв запалювання і слухав зворотний рахунок до старту своєї ракети.

This is ground control to Major Tom,

you've really made the grade!

And the papers want to know whose shirts you wear,

now it's time to leave the capsule if you dare

Майор Том успішно виходив на орбіту, й журналісти приставали до його друзів на Землі з ідіотськими запитаннями. Час було виходити з капсули у відкритий космос.

This is Major Tom to ground control,

I’m stepping through the door

And I’m floating in the most peculiar way

And the stars look very different today

For here am I sitting in a tin can, far above the world

Planet Earth is blue and there’s nothing I can do

Майор Том доповідав у Центр управління польотом, що виходить через люк і пливе в невагомості посеред кабіни, схожої на консервну бляшанку, високо над світом. Зорі здавалися йому дещо дивними.

Планета Земля була блакитною, і нічого з цим подіяти було неможливо.

Мене завжди найбільше розчулював саме цей рядок: «Planet Earth is blue and there’s nothing I can do».

Але Юрасик знову вдарив по струнах чосом і двічі прихлопнув долонею по деці.

Though I’m passed one hundred thousand miles,

I’m feeling very still

And I think my spaceship knows which way to go,

tell my wife I love her very much she knows

Майор Том пролетів вже сто тисяч миль, але почувався добре. Космічний корабель неначе сам знав дорогу. Майор саме просив передати дружині, що він її дуже любить, коли сталося щось незрозуміле:

Ground control to Major Tom:

Your circuit’s dead, there’s something wrong.

Can you hear me Major Tom?

Can you hear me Major Tom?

Can you hear me Major Tom? Can you…

Майор Том не відповідав на безперервні виклики ЦУПу. І його контури життєзабезпечення відмовили.

Але мелодія Бові, яка наче сама була втіленням шаленого лету над голубою земною кулею, на висоті, з якої непомітні жодні кордони; Кавказ та Карпати здаються носами на зашкарублій шкірі земної поверхні, причому Карпати — кирпатим слов’янським, а Кавказ, відповідно, чималим носярою Фрунзика Мкртчяна чи Вахтанга Кікабідзе; з якої Чорне Море видається дрібною калюжкою, козячим копитцем, що з нього сестриця Оленка забороняла пити братику-Івасику; з якої Дніпро та Ріоні схожі на ручаї поту на чолі чи сліз на щоках; з якої усі наші негаразди і навіть війни здаються дрібними непорозуміннями, бо не війни, а лише мир, здатні змінювати вигляд Землі з космосу: розливати ріки, загативши їх греблями, намивати посеред моря рукотворні острови, диміти трубами невтомних заводів, змагаючися з хмарами, виривати цілі Великі каньони крокуючими екскаваторами та перевозити їх руду до пащек доменних печей самоскидами, схожими згори на мурашів; фарбувати цілі країни в колір тюльпанових полів чи стиглої пшениці, зеленити їх висадженими ще пращурами лісами, покривати простір суші мереживом автомобільних шляхів та залізниць, проганяти нічний морок на темній половині Землі блискітками ліхтарів на вулицях мегаполісів, міст, містечок та селищ, які з космосу здаються світляками різного розміру, що обсіли темну сушу; змінювати берегову лінію морів, насипаючи дамби чи вириваючи й поглиблюючи цілі затоки, перетинати океани на жуках-плавунцях, що залишають довгий білий слід за кормою, який помітно навіть з космосу, і везуть в череві нафту чи зерно, метал чи крам, навіть отари живих овець з місць, де цього з надлишком, до місць, де цього не вистачає; робити ще безліч справ, яких непомітно з космосу, але без яких наш метушливий гігантський мурашник посеред холодних зір не міг би жити й кидати виклик тим зорям.

Here am I floating round my tin can, far above the moon

Planet Earth is blue and there's nothing I can do

Тож мелодія Бові несла Майора Тома над усім цим зі швидкістю 11 кілометрів за секунду, і майор був безпорадним, але, мабуть, щасливим, що зміг побачити нас з височини, з якої раніше міг нас бачити лише Бог.

Planet Earth is blue and there's nothing I can do, —

співав Юрик, і пісня його неслася над водою нічної гавані й відлунювала від хвилеломів.

КІНЕЦЬ МАНДАРИНОВИХ ЖНИВ

Навряд чи вам буде цікаво, як ми наступного дня таки пригнали того камаза до борту «Вадічки». Скажу лише, що зробили ми те занадто рано, впоравшись значно раніше за наших фрахтівників, і до нас одразу приперлася митниця і стала вимагати того, чого вимагає будь-яка митниця: оформлення вантажу чи відступного. Цікаво, до речі, порівнювати українську та грузинську митниці в цьому питанні.

Наші навіть якщо брали хабара, вимагали бездоганного оформлення усіх паперів. Грузинів же цікавив лише той папір, на якому друкують американських президентів. Професія митного брокера, який бере гроші якраз за те, щоб усі ті коносаменти й декларації були заповнені правильно, у Грузії не має жодних перспектив.

Але й ми не найперший раз мали справу з митниками. Нас засмучувало лише те, що ці видатки були незаплановані, і грошей на них ми не залишали. І тут виявилося, що дехто гроші таки приберіг. А саме Бурячок. І хоча він божився, що гроші продуктові, сидітимемо тепер на макаронах та воді, я підозрюю, що він їх зекономив для якогось іншого гендля, хто вже його тепер розбере. Ми вивантажили мандарини у носовий кубрик, в якому ніхто з екіпажу не жив, усім вистачало місця на кормі. А потім сіли підбивати бабки. І знову у нас не зійшлося. Ми з Сашком перераховували двічі, поки не згадали, що ті п’ятдесят доларів заплатили двічі першому господареві, не врахувавши вчорашнього завдатку. Повернутися коштувало знову ж таки двадцять доларів. Виходить, тридцятку можна було повернути. Теж гроші, особливо коли вираховувати б їх мали з нас з Сашком двоосібно. За все хороше, як то кажуть.

Такі вже особливості артільного бізнесу. Горлопанів вистачає.

— Поїдеш знову? Отар ще п’є чай в кают-компанії, — мовив Сашко.

Я для годиться покомизився, але погодився повернутися до гір. І не жалкую. Бо став свідком найепохальнішого випадку цього рейсу чи й усіх цих мандаринових рейсів взагалі. А саме, як Андрійко-штангіст проходив контроль на блокпосту.

ПОЄДИНОК

Якщо наш камаз мав потійські номери і нас ніхто не зупиняв на дорозі, Андрійкова колона геть уся була з аджарськими номерами, і її тормознули на самому кордоні. Звичайно, її супроводжували і селяни зі Шроми, але краще б їх взагалі не було. Кажу ж, найтяжчі контри між майже родичами. І хоча сторонньому спостерігачеві було важко визначити, хто з цих неголених галасливих чоловіків був мегрелом, а хто аджарцем, а тим більш розібрати, що саме вони один одному кричали, бо таких слів не наводять у жодних словниках для іноземців, потійський блокпост навідріз відмовився пропускати до міста колону з автономної республіки Аджарія. У вас, он, своє Батумі є. Туди і везіть.

— Мені взагалі-то в Херсон треба, а не в Батумі. Це мої мандарини, — кахикнув Андрійко, коли йому переклали суть претензій прикордонної варти.

— А ти хто такий? Звідки?

— Андрій. З України, — і виліз з машини.

І тут з грузинами стався приблизно такий само шок, що і зі мною, коли я вперше того черкаського Андрійка побачив на борту «Вадічки». Вони позадирали голови, аж шапки з них почали падати, щелепи їм повисли від захвату, що не перевелися ще богатирі на Землі, і крапка.

— Так, нічогенький хохол! Чим тебе мати такого викохала, шені черіме? Ну, ми теж на харчі раніше не скаржилися. Малхазе, виходь! Тут до тебе братан з України приїхав!

З вагончика, в якому ночувала варта, вийшов місцевий богатир, Малхаз. Він був нижче за Адрійка зростом, але теж кремезний і аж квадратний у своїй бичачій силі. Український та грузинський богатирі зустрілися поглядами і витримували їх, як якісь претенденти на титул світового чемпіона на зважуванні. Малхаз відвів погляд першим, але лише тому, що позіхнув.

— Добре, хохол! — вирішив старший прикордонник, дрібний та балакучий волохань. — Покладеш нашого Малхаза на руках, пропущу твою колону!

І ось вже поперед блокпоста винесли стіл і стільці, супротивники скинули свитки, та й сорочки скинули, аж до майок оголилися, зарухали м’язами, розминаючись. І мегрели, і аджарці перемішалися, збіглися у коло і гукали кожен своє. Богатирі всілися, вчепившися в стіл лівими руками, а правиці зчепили, вирівнявши лікті в лінію. І стіл той аж в землю вгруз від ваги самих їхніх десниць.

— Пашол! — гукнув старший розбійник, і все навкруг зашуміло, загуло, закричало, спочатку галасливо, врізнобій, а потім усе, навіть дерева і гори, зловило ритм і почало скандувати. І те, що праворуч, гукало:

«Мал-хаз!» а те, що ліворуч, волало: «Ан-дрій!».

Тріщали стільці під сідницями велетнів, хитався благенький стіл. Малхаз навалився на руку Андрія з гарячковим натиском гірської ріки, аж зуби йому заскреготали. Й Андрієва набичена рука хитнулася на якийсь сантиметр, а розбійники-мегрели заґелґотали радісно.

— Мал-хаз! Мал-хаз! Мал-хаз! — кричали мегрельські трибуни.

— Вай! Тримай, тримай Андрію! — загули аджарські.

І Андрійко згадав Дніпро під рідними Черкасами, що залишаться без мандаринів перед Новим роком, якщо він підкориться Малхазові, і повів плечем, і відіграв той сантиметр, і продовжив тиснути, аж земля під ним задвигтіла. Та Малхаз не здавався.

Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря на заглохлі камази Андрієві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля прикривають. Стяги говорять: хмари ідуть од Дону, і од моря, і зо всіх сторін руські камази обступили. Діти бісові кликом поля перегородили, знову став Малхаз гору брати, аж припіднявся трохи, що правилами заборонено.

Навалився на Андрієву длань усім тулубом своїм бусурменським, лікоть від столу відірвав. Ось-ось руку Андрієву до стола дотисне.

— Не за правилами, не за правилами! — заволали аджарці.

Та хто на них зважав, судді заангажовані, разом з іншими «Малхаз!» кричать.

Яр-туре Андрійку! Стоїш ти в обороні, прищеш ти на здирників стрілами, гримиш ти об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскакає, своїм золотим зубом посвічуючи, там і лежать поганії мандарини аджарськії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи мегрельські, тобою яр-туре Андрійку! Тримайся ж, не залиш Черкаси без мандаринів!

А підступний Малхаз вже з останніх сил крекче, ще трохи й увесь на руку Андрійкову всядеться, аби перемогти, хоч і не за правилами. І згадав Андрійко жону свою милу, красну Глібівну, звичаї і обичаї, і дочку маленьку свою, Настоньку, як замовляла вона йому перед відрядженням не манго й не фейхоа, не карамболь і не авокадо, не ананас і не банан, і навіть не квіточку багряну, а мандаринку грузинську, чарівний плід Матері Землі, маленьке сонечко.

— Так не буде ж твоя зверху! — вигукнув, заревів вепрем, вперся лівою рукою в бік і одним махом руку Малхазову до стола припечатав, аж стіл той на друзки розлетівся.

— Молодець! — загорлали чомусь і аджарці, і мегрели разом і кинулися Андрійка обіймати. Бо і доля, і люди люблять самих переможців, а про невдах чимшвидше воліють забути.

— Заводьте камази! — гукнув Андрійко своїм аджарцям. І подав Малхазові руку, щоб той підвівся.

До речі, десь у цих краях князь Мстислав зарізав був Редедю пред полкы касожскыми.

Так все і було. Може, я дещо прикрасив, але трошки-трошки.

В ПОПЕРЕДНІЙ ПОЗИЦІЇ

«Стоїмо в попередній позиції» — пишуть до вахтового журналу помічники капітана, якщо жодних змін за їх вахту не сталося. Це був вже шостий аналогічний запис за цей тиждень. Ми остаточно застрягли в Поті, хоча були вже завантажені мандаринами під саму зав’язку, прийняли навіть палубний вантаж, і тепер могли ходити в носову частину судна лише по сходнях, покладених на ящики з мандаринами.

Я вже раніше писав, що взимку порт Поті схожий на мишоловку, бо за щонайменшого шторму від Західних румбів, так званого Варненського вітерця, на виході з порту починає працювати тягун: відбита від хвилеломів та берегів хвиля накладається на хвилю вітрову, на воротах гавані утворюється сутолока, що кидає пароплави на бетонні надовби хвилеломів, зриває їх з якорів і викида на берег. Я колись бачив на власні очі, як саме в такий вітерець викинуло на цей берег іранського танкера. Само собою, портовий нагляд не дає добро на вихід у море за таких обставин.

Але навіть герметично закупорений штормом порт продовжував жити своїм життям. Снували його трьома басейнами — рибним, торгівельним та військовим — буксирчики, бункерувальники та лоцманські катери. Працювали портальні крани, й маневрові тепловози підганяли на причали вантажні вагони для завантаження. І щодня до нас приходили якісь гості з кораблів, що також застрягли в Поті на штормовий відстій.

Спочатку до нас прийшли хлопці з плавучого елеватора — спеціального судна для перевантаження зерна під причалом. Питали, чи не на Одесу ми йдемо.

Хлопці хотіли передати з якимось судном гостинців додому. Їм посміхалася удача зустрічати Новий рік у Грузії. Елеватор був одеський, та й зерно було наше.

Потім до нас щовечора стала приходити після зміни кранівниця Валя. Просто поспілкуватися з земляками. Валя була з Чорнобаївки, але жила в Поті вже років з двадцять. Від неї ми довідалися, що лише на початку цієї зими усіх обійшов дільничний міліціонер і попередив: топити евкаліпти заборонено, за це знову саджатимуть до в’язниці. Ці евкаліпти, мабуть, ще пам’ятали, як припливали до Колхіди аргонавти. І саме в одному з цих гаїв чарівний дракон стеріг Золоте руно.

Тіма Северина на його копії грецької галери пам’ятали вже ми, зокрема Сашко-Другий, який тоді саме проходив військове стажування на Потійській військово-морській базі. Історичну галеру тоді пришвартували саме біля причалу, де зараз стояв «Вадічка». Плавання Северина наочно показали, яким великим був світ за часів давньогрецьких мореплавців. Тобто, якщо дивитися на нього з низької палуби історичного суденця, а не в ілюмінатор реактивного літака. Відстань від Батумі до Поті галера долала шість діб, хоча зараз між ними всього дві години шляху на авто. Шлях від Греції тривав кілька місяців.

Мабуть, треба сказати кілька слів і про військову гавань, в якій ми стояли. Її теж почали потихеньку відбудовувати. Екіпажі відремонтували, плацом марширували грузинські моряки у чорних шинелях та шапках із семикутними зорями. Гіркий комізм ситуації полягав у тому, що моряки в Грузії вже були, а військового флоту ще не було. Йдучи з Поті, росіяни потрощили і вивели з ладу усе, що не можна було вивезти з собою. Навіть шибки в екіпажах повибивали. Навіть, звиняйте, насрали скрізь, де спромоглися, у кімнатах, на постах та в пакгаузах. Чим тих матросиків тільки годували задля цієї патріотичної місії? Це був метод випаленої землі. Нічого дивного: саме таким чином вони «передавали» об’єкти і нашим воякам у Криму. І особливим знущанням після цього виглядали заяви, що як тільки прийшли українці, об’єкти вийшли з ладу і занепали.

Розподіл же Чорноморського флоту, на частку якого Грузія мала законне право, Грузія за своїми війнами проґавила, і тепер переобладнувала на сторожові катери рибальські сейнери й моторні яхти. Тож обстріли сейнерів з біженцями під Сухумі пояснювалися ще і цим. З гелікоптера не видно, біженці в тебе на палубі чи військовий десант.

В цілому відчувалося, що порт починає оживати після вимерлої занедбаності воєнних часів. І остаточно я в цьому переконався, коли побачив, що рибний басейн переповнено сейнерами, які знову зібралися на хамсову путину з усіх куточків Чорного моря, чи не вперше за останні роки. Були серед них і наші земляки з Ізмаїла, Херсона та Одеси. Тож все потихеньку поверталось на довоєнні часи. Серед одеситів я зустрів багатьох знайомих по Іллічівську.

Але було і зовсім нове. Таке, що я одразу зрозумів: наше мандаринове судноплавство відходить у минуле. В торговельному басейні стояли кормою до рампи два пороми. Наш та болгарський. Наш «Герої Шипки», і болгарський «Героита на Одеса». Це були монстри, до яких через відчинену апарель заїжджали цілі вантажні потяги та колони автотрейлерів. Їх колись було збудовано всього чотири, і працювали вони між Одесою та Варною. Причому, наші називались на честь болгарських героїв Шипки та Плевни, а болгарські — на честь наших Одеси та Севастополя. Чотирма такими поромами можна було б вивезти до України чи Болгарії половину населення Грузії. Конкурувати з ними надалі наші маленькі пароплавчики аж ніяк не могли. Це був кінець будь-якій блокаді. І мандариновим рейсам. Я ще не міг вирішити, весело мені з того чи сумно, але для Грузії то був справжній порятунок, як від появи регулярної кавалерії в кінці голлівудського вестерна.

Але наш рейс, хай і останній, ще не завершився. Ми чатували на щонайменше «вікно» у штормових прогнозах, щоб вискочити з цієї мишоловки і прямувати на Херсон. Час нас уже піджимав. До Нового року залишалося не так вже й багато.

МЕЙДЕЙ

Я саме приймав у радіорубці прогноз з Одеси, коли через прочинені