Book: Повернутися дощем



Повернутися дощем
Повернутися дощем
Повернутися дощем

СвітланаТалан

Повернутися дощем

Збіг прізвищ та імен прошу вважати випадковим

Ми боремося не тому, що ненавидимо тих, хто перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною!

Роман Шухевич

Частина перша

Болить мені… Ти знаєш, як болить?

Болить біда, що зараз в Україні.

Ця рана душу втомлену ятрить.

І сліз не можу втримати я нині…

Ліна Костенко

Розділ 1

Геник дістав із портмоне квиток на рейсовий автобус. Йому випало сьоме місце. Цього разу він не думав про те, чи місце знаходиться з сонячного боку і всю дорогу дошкулятиме спека, чи в рятівній тіні — звернув увагу лише на число сім. «Сімка — щасливе число, — майнула думка, — тож усе буде добре».

Геннадій допалив цигарку, дочекавшись, поки останній пасажир увійшов у салон, недопалок кинув у сміттєвий бак, поправив ремінь наплічника і знайшов своє сьоме місце. Усе складалося непогано. Йому випало їхати з несонячного боку, в салоні автобуса було чисто і навіть не спекотно. Автобус повільно рушив з місця, плавно колихнувся у вибоїні й виїхав на пряму дорогу. За мить він уже віз своїх пасажирів до місця призначення, і Гена подумав, що напевно у кожного з цих людей є місце, де їх чекають, люблять, можливо, сумують за ними, а його пункт призначення не позначений на жодній мапі світу і має незвичну назву — війна. Зазвичай люди поспішають у зворотному напрямку, тікаючи від війни, і лише меншість, найчастіше чоловіки, прямують туди, де лунають вибухи: вони їдуть назустріч клятій війні, щоб її зупинити.

Геннадій тішився з того, що мати одразу повірила йому. Вона сама не вміла брехати і не навчила своїх дітей, до того ж мама відчувала фальш якимось шостим відчуттям, і вони з Іванною з дитинства навіть не намагалися її обманути, заздалегідь знаючи, що їх одразу виведуть на чисту воду. Напевно, вчинки Іванни знищили це відчуття, бо вона одразу легко повірила легенді сина про роботу водієм у Києві. Геник не соромився цієї брехні, бо й справді, іноді брехня буває святою. Навіщо мамі зайві хвилювання? Звісно, правда рано чи пізно розкриється, але то буде потім, не зараз, коли материнське серце крається на шматки за безталанну доньку. Гена попросив матір не проводжати його, бо, мовляв, його проведе Уля, і вона погодилася. Улянка, на превеликий подив хлопця, навідріз відмовилася прийти на автовокзал. Коли дівчина дізналася, що він має намір їхати до Марка на фронт, аби поповнити лави захисників країни, заявила, що поїде з ним. Геннадій оцінююче подивився на худеньку постать дівчини, і, уявивши, як вона зігнеться та зойкне під вагою автомата, як він потягне її плечі донизу, щиро засміявся.

— Не сміши мене, Улянко, — сказав він тоді. — Війна не для жінок.

— Але погодься — я стріляю влучніше за тебе, — зауважила дівчина.

— Згоден. — Гена обійняв її. — Війна — жіночого роду, але вона і жінка не можуть бути разом. Війна — монстр, який пожирає життя, а жінка створена для того, щоб дарувати світові нові життя. Випробування, які влаштовує війна, не для слабкої статі.

— Але я можу бути корисною — я добре стріляю, — вперто повторила дівчина і, від образи закопиливши губки, відвернулася.

— Там не тир, де перед тобою іграшкова ціль і маєш час прицілитися, в житті все навпаки: твоя ціль — людина, яка хоче жити, а ти повинна відібрати в неї найцінніше. Цілячись у когось, сама будеш чиєюсь ціллю. Я не хочу, аби хтось полював на тебе як на хижого звіра.

Улянка довго мовчала. Важко було здогадатися, що вона думає в такі миті. Чи погоджується з ним, чи ні? Геннадій ще не до кінця навчився розуміти її мовчанку, тому додав:

— Я маю знати, що мене чекають вдома. Згадка про тебе буде мене зігрівати, давати надію на повернення. Я просто мушу вижити, щоб повернутися до тебе і знову обійняти. Розумієш?

Улянка мовчки кивнула і, загадково посміхнувшись, поклала йому голову на плече. Мила, добра дівчинка! Вона стільки років страждала від неподіленого кохання, а він був такий сліпий! Перед від’їздом Гена щодня зустрічався з Улянкою. Намагаючись надолужити згаяний час, він дарував їй світлі посмішки і тепло душі, обіймав за плечі, пригортав до себе, цілував м’які спокусливі губи і не більше. Підсвідомо він відчував, що дівчина не готова до ближчих, інтимних стосунків — ще ятрить рана від зґвалтування Змієм. Іноді Генику хотілося бути з нею лагіднішим, але він стримував себе, побоюючись образити Улю, щоб вона, бува, не вирішила, що він з нею лише із жалю. Часом він і сам не міг стовідсотково заприсягнутися, що кохає її щиро, — занадто багато часу він бачив у ній лише надійного друга. Геника притягала невидима сила неймовірної ніжності до мовчазної, потаємної дівчини з волошковими очима, йому було комфортно поруч з нею, але ж кохання не може бути недостиглим плодом або квітковим пуп’янком — має дозріти, налитися найкращими почуттями, розквітнути, щоб наділити людину найщасливішими митями життя. І хлопець не квапив події, він насолоджувався зустрічами з Улею, відчуваючи, як повільно, але впевнено його душа наповнюється теплом і приємним щемом. Геннадій помічав, як Уля з переполоханого пташенятка перетворюється на впевнену в собі жінку, як щільніше притискається всім тілом до нього, коли він її обіймає, як її уста щоразу сміливіше торкаються його губ і завмирають надовше, смакуючи солодощі кохання. Наче все добре, та одне «але» не давало Генику спокою.

Війна… Не «АТО», як повторювали диктори новин та речники міністерства оборони, а справжня війна. Щодня з екранів телевізорів лилися невтішні новини з фронту, гинули хлопці, і в Сєвєродонецьку було добре чути вибухи на лінії розмежування неподалік від міста. Десь там боронив спокій мирного населення друг Геника Марк, тож хлопець, як тільки більш-менш одужав, вирішив, що його місце там, де повинен бути кожен свідомий громадянин країни. Рішення піти на війну Геннадій прийняв самостійно, ні з ким не радячись. Він добре розумів, що його не відправлять на фронт через військкомат за станом здоров’я, та й не попадали під призов мешканці Луганщини, тому Гена телефонував Марку і просив допомоги. Врешті-решт, друг подзвонив і повідомив, що командир готовий провести з ним навчання на місці. Не гаючи часу, Геннадій повишкрібав з усіх заначок та карток залишки грошей, нашвидкуруч покидав у наплічник речі першої необхідності, купив квиток на автобус і лише тоді про все розповів Улянці.

— Ти прийдеш на автовокзал мене проводжати? — спитав юнак, коли, здавалося, дівчина швидко погодилася не їхати разом з ним на фронт.

— Ні, не прийду, — тихо, але впевнено відповіла Уля.

— Чому?! — Він був неабияк здивований.

Уляна відвела погляд.

— Не люблю проводжати, — мовила, — забагато суму. Краще я приготую вечерю, спечу тортик, посидимо вдома.

— Гаразд, — погодився Геннадій. — З мене шампанське.

Того вечора вони намагалися не говорити про війну — хотілося зберегти в пам’яті щось тепле і хвилююче. Згадували перше знайомство, поїздки в Слов’янськ на солоні озера, переглянули фотографії, де була їх Лугандія в повному зборі.

— Які ми тут безтурботні та щасливі, — зауважив Геннадій, вкладаючи в теку останнє фото.

— Здавалося, що так буде завжди, — зітхнула Уля.

— Не сталося, — у напівтемряві пролунало сумно, як подих далекого минулого, куди нема вороття.

— Я хочу запам’ятати тебе таким, яким ти є зараз, — сказала Улянка, дістаючи аркуш паперу та олівець.

— Ввімкнути світло?

— Ні, не треба. Нехай будуть свічки, на столі — келихи з недопитим шампанським, і ти, трохи сумний, задумливий і незвично дорослий, — промовила дівчина під ледь чутний шелест олівця по паперу. — Я залишу цей малюнок собі… Стільки всього намалювала і все роздала. Зараз шкода, що в мене залишилося всього кілька замальовок.

— Ти дочекаєшся мене? — запитав Геннадій.

— Чому ти питаєш? Я на тебе чекала не один рік.

— Тоді було спокійне мирне життя, а зараз…

— Не треба питати про те, на що сам знаєш відповідь.

— Мені важливо почути ці слова.

— Де б ти не був, я буду завжди поруч.

Він бачив її волошкові великі очі, був впевнений: вони не можуть брехати…

Погойдування на м’якому сидінні автобуса заколисувало Геннадія. Він хотів спати, але чомусь не міг заснути. Покидаючи рідні, до болю знайомі місця, він думав про те, що, може статися, він їх бачить востаннє. Скільки його ровесників ось так виїжджали з рідних сіл та міст, сподіваючись повернутися назад з перемогою, і не судилося. Гена подивився у вікно. Під пагорбом примостилося сумне самотнє кладовище. Могили щільно тулилися одна до одної, хоча навколо було багато степового простору. Горбки ніби говорили про те, що їм страшно бути на самоті, відірваними від звичного людського життя, яке для них уже скінчилося, тому перед незвіданим майбутнім вони тримаються купи.

«Людей завжди лякає невідомість, — майнула у Геника думка, і він заплющив очі. — Не варто думати про сумне, треба хоча б трохи подрімати і відпочити».

Розділ 2

Настя звикала до нового життя. Здавалося, старе, коли в неї була родина, залишилося далеко позаду і від нього можна безболісно відірватися, якби не вчинок Іванни. Хай що робила Настя, вона ні на мить не забувала про доньку. Навіть запам’ятала нове слово «номофобія» — страх залишитися без телефонного зв’язку. Вона тримала при собі мобільний телефон завжди: коли виходила з дому і навіть тоді, коли переходила з кімнати в кімнату; вона брала його у ванну і туалет, і, здавалося, якщо втратить з поля зору, у неї почнеться паніка та істерика. Настя чекала на дзвінки від Іванни, а донька все не телефонувала. Лягаючи спати, жінка ретельно перевіряла, чи вистачить зарядки мобільника до ранку, і клала телефон під подушку. Іноді, коли засинала, Насті здавалося, що окупація міста, розриви снарядів, донька на блокпосту ополченців — плід її уяви, і варто міцно заснути, щоб прокинутися вранці і зрозуміти, що то був лише жахливий сон. Проте щоранку жінка прокидалася налякана вибухом і доводилося повертатися до тями, щоб второпати, чи то насправді рвуться снаряди, чи наснилося.

Коли вона ночувала у Вадима, поруч з нею був він, коханий, милий, добрий, Настя притискалася до його тіла, обіймала і заспокоювалася. З ним їй було надійно та спокійно. Вона часто бувала в його квартирі і навіть не відчувала, що то не її житло. Адже домівка там, де тебе люблять, чекають, де ти бажаний. З Левком у неї і до цього були добрі стосунки, тож і зараз не виникало жодних проблем. З юнацьким запалом він рвався на фронт, але Настя з Вадимом запевнили його, що не потрібно поспішати: на все свій час, і наразі його першочергове завдання зміцнити здоров’я і продовжити навчання в інституті, а там уже й призов на службу. Аргументи були вагомі, тож Левко погодився. З колишнім чоловіком Настя не спілкувалася, але знайомі доклали їй, що Валерій шукає покупців на квартиру, аби виїхати жити в Росію. Кілька разів Настя поривалася йому зателефонувати, щоб дізнатися більше про долю Іванни, але не наважувалася. Якось Валерій сам їй зателефонував і попросив про зустріч. Розповів, що до нього приходили зі служби безпеки, цікавилися місцезнаходженням Іванни, зробили у квартирі обшук.

— Ти знаєш, де Іванна? — спитала його Настя.

— Ні.

— Ти ж не на допиті, — зауважила вона, — мені конче потрібно знати, де наша донька, як вона.

— Я дійсно не знаю, — запевнив Валерій. — Мені відомо не більше, ніж тобі. Я говорив Іванні, що хочу продати житло і бути разом з нею, і вона не проти. Коли надумаю приїхати, дасть свою адресу, — пояснив чоловік. — Я навіть не можу їй зателефонувати, бо вона дзвонить щоразу з нового номера. Донька розуміє, що наші телефонні розмови можуть прослуховувати. Ледь не забув… — Валерій дістав з кишені сорочки невеличкий папірець, складений учетверо, подав Насті. — Тебе також викликають на допит.

— Що я нового скажу, коли сама не знаю, де Іванна, — зітхнула Настя, — хіба що вибачитися за неї.

— Вибачитися?! — спалахнув Валерій. — Мине трохи часу, і країна пишатиметься такими героями, як наша донька!

— Годі, — зупинила його Настя, — мені час йти. Якщо будуть новини від доньки, одразу телефонуй.

— Гаразд, — кивнув чоловік.

Настю прикро вразило, що Валерій зовсім не поцікавився сином. «Лише Іванна досі пов’язує нас», — подумала Настя, дивлячись йому услід.

На допит її викликали ще кілька разів. Нічого не приховуючи, Настя розповіла все, як було, навіть про те, що тривалий час не здогадувалася, що донька взяла в руки зброю, а зараз Іванна живе десь у Росії. Одну невеличку деталь Настя не згадала — про те, як проводжала доньку на автовокзалі. Для служби безпеки ця деталь неважлива і не має значення в розслідуванні, для Насті ж навіть спогади — пекельний біль. Ніби намагаючись спокутувати провину доньки, жінка весь вільний час віддавала громадській роботі в організації «Оновлений Схід». Очолила її рудоволоса дівчина, саме та, яку Настя вперше побачила навесні, коли на флешмобі їх побили тітушки. Щоразу на загальні збори Настя приносила безліч різних ідей — їй хотілося змін на краще і якомога швидше. Керівниця була більш розсудливою і стриманою, тому кожну нову ідею виносила на загальне обговорення, де члени громадської організації зважували всі «за» і «проти», ретельно обдумуючи кожну деталь.

За вечерею Настя і Вадим ділилися новинами. Розповідь Насті завжди була палкою та емоційною. Натомість кожне слово Вадима — продумане і виважене. Нещодавно він познайомився з волонтером із Сєвєродонецька, який почав допомагати нашим воїнам ще до окупації міста.

— Сашко Гримайло, він справжній, — сказав Вадим, — з ним трапилася одна цікава історія підчас окупації.

— Можеш розповісти? — спитала Настя, непомітно підкладаючи овочевий салат на тарілку Вадима. Їй весь час здавалося, що чоловік, поки парубкував, був голодним, тому треба надолужити згаяне.

— Залюбки! — охоче погодився Вадим. — Побратими Сашка по Майдану повідомили по телефону, що на мікроавтобусі «Мерседес» везуть з Києва харчі, зібрані волонтерами, нашим солдатам. Їхали вони вперше, тож геть не орієнтувалися на місцевості.

— Вони не мали карти? — поцікавилася Настя.

— Звичайно, що мали, — уточнив Вадим. — Але на початку бойових дій не завжди немісцеві знали, де звільнена територія, де окупована, тож хлопці вирішили довіритися тупому навігатору. Вони зв’язалися з Сашком після Сватового, коли мали проїхати Слов’янськ і потрапити на Бахмутську трасу. Хтозна, чим думав навігатор, але вони поїхали через Лисичанськ і Сіверськ і направилися на блокпост до нашого міста.

— Де стояли сєпаратисти? Вони ж одразу звертали увагу на номери автівок з інших областей!

— Уяви собі, що один із волонтерів не раз з’являвся на екранах телевізорів під час Майдану, до того ж мав на голові примітного такого гарного «оселедця»!

— Можу здогадатися, яка була реакція на блокпосту!

— Нічого підозрілого сєпаратисти не помітили, бо вже було темно і вони добряче хильнули, — продовжив Вадим. — Вони зупинили позашляховик, побачили на хлопцях гарний НАТОвський камуфляж, як на них, тож не звернули уваги на зачіску і дозволили їхати. І саме тоді Сергій, той що з «оселедцем», угледів на бетонних плитах чужий прапор і натиснув на педаль газу. «Захисники» теж скинули оком на київські номери, почали волати: «Стій!» та стріляти з автоматів. Хлопцям нічого не залишалося, як тікати від погоні в місто.

— Ото влипли!

— Не знаючи міста, їм якось пощастило сховатися між будинками всередині кварталу. Сергій мав лише номер Сашка Гримайла, тож волонтери вимкнули світло, трохи відсиділися і лише тоді з ним зв’язалися.

Вадим уже відсунув від себе тарілку, а Настя так заслухалася, що й сама перестала жувати.

— Найцікавіше було далі, — посміхнувся Вадим, — коли Сергій попросив виручити, та не зміг пояснити, де вони є.

— Як знайшли вихід?

— Довелося Сергієві йти в розвідку. За кілька хвилин він дізнався, що неподалік школа № 11, тож Сашко тишком-нишком пробрався до побратимів. На їхнє щастя, поруч жив добрий знайомий Сашка, який мав гараж у цьому ж дворі, тож машину з харчами вдалося сховати. Одного з хлопців забрала до себе волонтерка — його можна було прийняти за місцевого, бо він розмовляв російською, а ось із Сергієм було трохи складніше. Сашко вже був на гачку в сєпаратистів, тож не міг ризикувати, ховаючи Сергія у себе вдома, до того ж у нього дружина, двійко діточок. Кум Сашка взяв на себе ризик прихистити хлопця, а вже зранку сєпаратисти оголосили розшук по телебаченню та на своєму сайті, обіцяли навіть нагороду. Вони знали, що з міста виїзди заблоковані.



— До Сашка приходили?

— Звичайно! Тож йому довелося не робити різких рухів і спокійно ходити на роботу.

— Де він працював? — поцікавилася Настя, захоплена розповіддю.

— Лікарем «швидкої допомоги», — пояснив Вадим. — А в той час українські сайти вже забили на сполох про зникнення двох волонтерів, які поїхали на Схід і безслідно зникли. Сєпари, звісно, зметикували, кого проґавили, і посилили заходи. За кілька днів Сашко мав інший клопіт. Стояла неймовірна спека, тож харчі в гаражі почали псуватися.

— Уявляю, як запах вчули бабусі! — посміхнулась Настя.

— Отож!

Вадим розповів, як знайомий Сашка кілька днів та ночей частинами виносив продукти, як сортував, ділив їх на придатні та зіпсуті. Довелося викидати такі дорогоцінні харчі в різні смітники, щоб не виникло жодної підозри, ризикуючи потрапити на очі окупантам.

Побратим Сергія вирішив виїхати з міста маршруткою до Харкова, загубившись серед пасажирів, хоча і Сергій, і Сашко були проти — занадто великий ризик.

— На жаль, його план провалився, — Вадим розвів руками. — Сєпари ретельно перевіряли всі документи, тож помітили київську прописку. До того ж він занервував і видав себе.

— Що з ним сталося?

— Зняли з маршрутки, кудись відвезли, і до цього часу його доля невідома.

— А Сергій?

— Напевно, він народився в сорочці, — сказав Вадим. — Сергій дав Сашкові номер керівника своєї організації у Києві, і там вигадали дати в ЗМІ фейкову інформацію про те, що, заблукавши, волонтер випадково потрапив в окупований Сєвєродонецьк і небайдужі містяни допомогли йому дістатися столиці, тож зараз його життю ніщо не загрожує.

— Спрацювало? — поцікавилася Настя. — Приспали пильність ворога?

— Уяви, що так!

Вадим розповів, що після того сєпаратисти послабили обшуки та перевірку документів, тож за кілька днів було вирішено вивезти Сергія з міста. Та що робити з такою зачіскою? Вихід один — поголити голову, але Сергій сказав, що краще нехай йому знімуть голову, ніж «оселедець»! Тоді Сашко здогадався приліпити чуба щільно до голови скотчем, вдягти розтягнуту плетену шапку та лахміття і винести Сергія з будинку на ношах «швидкої» під час його чергування. Звісно, що всевидющі бабці біля під’їзду одразу звернули увагу на незнайомця і поцікавилися, хто то є.

— Якийсь безхатченко, — пояснив їм Сашко, — зайшов у під’їзд, і йому стало зле.

Цікавість стареньких була вгамована, а Сергія таким чином транспортували від будинку до скверика, де він дочекався Сашка. Після зміни Сашко взяв вудки й відерце, і чоловіки, вдаючи сільських рибалок, успішно виїхали з міста мопедом, минаючи блокпости сєпаратистів. Вони взяли курс на Муратове, до позицій українських військових, благополучно проминули колишній дитячий табір «Альянс» і поблизу Скалонівки виїхали на ґрунтівку.

— Сама знаєш, що це за дорога, — продовжив розповідь Вадим. — Суцільний пісок, коли не накатана, то й ноги по коліно вгрузають. Але хлопці не зупинялися і поїхали через ліс. Аж раптом вони помітили, що їдуть по замінованій дорозі! Вертатися не було сенсу, бо міни і позаду, і попереду, тож вони помолилися і вирушили далі.

— Народилися в сорочці, — стиха промовила Настя.

— Безперечно! — погодився Вадим. — Хлопці виїхали з лісу і в найближчому селі у жінки дізналися, що взяли правильний напрямок, бо поблизу Муратового стоять наші танки. Там Сашко передав Сергія нашим, зателефонував у Київ і доповів, що «посилку доставлено».

— Смілива людина! — вигукнула Настя. — Хотіла б я з ним познайомитись!

— На тому Сашкові пригоди не скінчилися.

— Йому вдалося повернутися в місто до своєї родини? — нетерпляче запитала Настя.

— Так, йому допомогли свої люди. Сашко роздав частину гуманітарки місцевим волонтерам, які могли її невеликими партіями доставляти нашим бійцям. У той час посилилися обстріли, і він вирішив вивезти свою сім’ю в село до родичів. До речі, у волонтерів була попередня домовленість про те, що говорити в разі арешту. Вони вирішили здавати тих, хто вже виїхав і на той час перебував у безпечному місці.

Вадим розповів, як Сашко на своєму «Шевроле» разом з дітьми, дружиною та тещею під’їхав до блокпосту окупантів на виїзді з міста. Їх зупинили, і один сєпаратист почав кудись телефонувати. Чоловік одразу зрозумів, що над ними нависла загроза. Родину вивели із машини, жінки та діти почали плакати. Приїхав «Ланос», і Сашка забрали, автівку конфіскували, а родину відпустили.

— Ось познайомишся із Сашком і він сам тобі розповість про те, що довелося йому пережити в полоні, — сказав Вадим. — Його возили на допити і у відділення МВС, і в козаче формування, де тримали на бетонній підлозі в кайданках. Його допитували, вдягаючи заклеєний протигаз, били по ногах бамбуковою вудкою, дісталося й козацькою нагайкою.

— Хто його допитував?

— Сєпаратисти з місцевих, також слідчий з Луганська. Одного разу йому закрили очі балаклавою, вивезли в ліс і змусили копати собі могилу, — додав Вадим. — Тоді Сашко пообіцяв, що все розповість. Коли його везли назад на допит, сєпар прикладом автомата зламав йому ребра. На допиті Сашко сказав, з якою партією співпрацює, що за Росію, але проти ЛНР і ДНР, тому російські козаки пом’якшилися. Сашко дав їм ту інформацію, про яку заздалегідь домовлялися, головний лікар взяв його на поруки, і його відпустили. Те, що він бачив у центрі для біженців поблизу Харкова, він сам тобі опише — буде цікаво.

— Мені вже кортить з ним познайомитися, — сказала Настя.

— Зараз він активно волонтерить, я з ним уже не раз розвозив допомогу нашим бійцям, також сприяє звільненню полонених. До речі, я тобі також пропоную поїхати зі мною з волонтерською допомогою, — нагадав Вадим.

— Якби ж то був вільний час, — зітхнула Настя, — громадська робота його забирає.

Жінка підійшла до вікна, сперлася долонями на підвіконня і кудись задивилася. Вадим наблизився до неї і помітив її глибоку задуму.

— Про що думаєш, люба? — спитав він.

— Про Іванну… Я так сумую за нею, — сказала Настя стишеним голосом, і щокою побігла сльоза, яку вона швидко змахнула долонею.

Розділ 3

Ще якісь півгодини гойдання в автобусі розбитими дорогами, і в Геннадія почнеться нове життя. Морально він був готовий до фронтових труднощів, проте хвилювання його не покидало. Чи витримає всі випробування? Як приймуть його нові товариші? Напевно знав одне: вороття нема, тож треба все перенести, щоб з чистою совістю повернутися додому. Іноді прожогом проносилася думка, що прийняте рішення — свого роду спроба очищення, вибілення від дій сестри-сєпаратистки, спокутування гріха після вбивства колишнього друга. Він гнав від себе такі думки, бо його вибір виважений і зроблений тверезо. Іншого разу Геннадію спадало на думку, що його крок — помста за смерть Ніка, добряка, мрійника, трохи забудькуватого, який завжди щось губив у численних кишенях своїх штанів, але мав відкрите, усміхнене обличчя. Уже вкотре Геник доходив висновку, що йде не заради помсти чи очищення совісті, а тому, що повинен захистити свою землю, просто мусить.

Автобус зупинився, і водій оголосив зупинку на десять хвилин. Геннадій вийшов із салону, розім’яв м’язи спини, пішов до туалету — хтозна, коли ще випаде нагода. За приміщенням автовокзалу — дерев’яна споруда, на одних дверцятах написана червоною фарбою літера «м», інші з позначкою «ж». «Шпаківня» — так жартома називала вуличні туалети бабуся Богдана. Їй, як і матері, Геннадій не сказав, куди їде, аби не хвилювалася завчасно. Бабуся поїхала нарешті на свою батьківщину, тож нехай порадіє зустрічі з рідними місцями, родичами та знайомими. Геннадій відійшов подалі від туалету і запалив цигарку. Він поволі пройшовся навколо автобусу і раптом побачив таке, від чого цигарка випала з рота. З туалету до автобуса бігла… Уля! Дівчина зрозуміла, що Геннадій її помітив, і різко спинилася. Вона підійшла до хлопця.

— Привіт! — сказала і винувато закліпала очима.

— Ти?! Як ти… — ошелешено промовив він.

— Я тобі не збрехала — зауваж! Пам’ятаєш, я сказала, що буду завжди там, де ти? Було таке?

— Так, — погодився Гена. — Але куди їдеш?

— З тобою. Куди ти, туди і я.

— Це неможливо! Я проти! Ти уявлення не маєш, яке там пекло!

Геннадій нервово дістав пачку цигарок, знову запалив. Уля з винуватим виразом обличчя стояла перед ним і заявляла, що їде на фронт. Це неможливо! Ось чому вона відмовилася його проводжати! Напевно, прийшла на автовокзал трохи раніше і сиділа десь позаду, як мишка. Якби не приспічило їй у туалет, то їхала б нишком і далі. Потрібно зробити все, щоб відправити її назад!

— Послухай, Улянко, — Геннадій взяв її за плечі, щоб добре бачити обличчя, — я розумію твої пориви, вони дійсно благородні, але там стріляють, тебе можуть убити.

— Я знаю, — промовила стиха.

— Жінкам там не місце.

— Ти про гендерну рівність чув?

— Зараз не час дискутувати. Я пишаюсь тобою, але наполягаю, щоб ти негайно забрала свої речі і поїхала назад.

— Ні! — заявила вона твердо, мотнула головою, і неслухняний чубчик прикрив одне око.

— Якщо ти не повернешся, я ображусь, — промовив твердо і прибрав набік неслухняне волосся.

— Не повернусь! — промовила наполегливо.

— Ти повинна чекати мене вдома! Мені дуже важливо, щоб мене чекали, щоб я знав, заради кого взяв у руки зброю і заради кого маю вижити і повернутися! Ти це розумієш?! — Геннадій труснув дівчину за плечі, ніби намагаючись витрусити з неї саму думку іти воювати.

— Я не повернуся. Таке моє остаточне рішення, — сказала вона твердо, дивлячись своїми волошками йому в очі.

Геннадій не почув, як запрацював двигун автобуса і водій поквапив пасажирів зайняти свої місця. Він схопив в обійми дівчину, почав поспіхом цілувати і її волошки, і теплі вуста, ловлячи знайомий запах полуниці, і тоненьку шию.

— Мила, люба дівчинко, — говорив він, — прошу тебе, благаю, повертайся додому! Ти можеш загинути і я не переживу цього! Ти повинна бути вдома, чекати мене. Я повернуся, і ти мені народиш дитину. Добре? Заради цього ти мусиш жити, а там ніхто не дасть гарантій. Там смерть чатує над кожним, вона не вибирає, навпаки, забирає найкращих. Ти в мене найкраща, найгарніша, най-най-най! Обіцяй мені повернутися і берегти себе! Добре?

— Агов! Закохані, час їхати, — підійшов до них водій. — Ціла мильна опера!

— Вибач. — Улянка вивільнилася з обіймів. — Я тебе кохаю, тому завжди буду поруч, — сказала спокійно, але впевнено. — Ходімо, нас чекають пасажири.

— О, Господи! — скрикнув у розпачі Геннадій.

Уля швиденько прошмигнула вузьким проходом салону, всілася на заднє сидіння. Генику нічого не залишалося, як зайняти своє місце. «Ось тобі і сьоме щасливе число», — подумав він.

Автобус рушив. Хлопець решту дороги обдумував план подальших дій, як відправити Улю додому. «Попрошу командира, — вирішив він, і ця думка трохи заспокоїла. — Подивиться він на дівчину, та й відмовить — так вирішиться ця проблема».

Коли автобус зупинився, на Геннадія вже чекала автівка волонтерів. Старенькі «Жигулі» подали хриплуватий голос клаксоном, і назустріч йому вийшов Марк.

— Привіт, друже! — сказав він, міцно потис руку та обійняв.

— Привіт! Радий тебе бачити! — вигукнув Геннадій. — Тебе не впізнати!

— Чому?

— Змужнів, постаршав, форма… Тобі пасує!

— Краще б її ніколи не носити! — посміхнувся Марк. — А то хто? Невже?..

Геннадій обернувся. Поодаль мовчки з наплічником за плечима стояла Уля, засунувши руки в кишені джинсів. Махнувши рукою, Геннадій покликав дівчину.

— Моя дівчина Уля, вона зі мною.

Розділ 4

Настя і Вадим мали три вихідні, тож вирішили поїхати в село і викопати картоплю. Настя знала, що Вадим мав намір доправити хлопцям посилки на передову, але не виказав невдоволення тим, що поїздка зірвалася. Вадим віддав свою машину з вантажем Левкові, і син із волонтерами повіз передачу бійцям. Зранку Настя забрала зі стоянки свій «Опель» і підігнала його до будинку. Потрібно було взяти з собою харчі на три дні. Враховуючи те, що після копання картоплі не вистачає сил на приготування їжі, Настя заздалегідь зварила борщ, перелила його в трилітрову банку.

— Усе! Я пропав! — засміявся Вадим. — Моя кохана жінка три дні годуватиме мене самим борщем!

— Не вгадав! — посміхнулася Настя. — Твоя кохана жінка завбачливо купила ще й ковбаски, сиру та хлібчика! А що ти в сумку поклав?

— Не підглядати! То сюрприз!

— Добре. Головне, щоб приємний, — сказала Настя, зачиняючи багажник машини.

Дорогою Настя думала про те, що літо на Донбасі видалося добрим: вчасно проходили дощі, збивали спеку, яка зазвичай дошкуляла, і дуже жарких днів було не так уже й багато. Якби не дощі, то у мами на городі треба було б день і ніч заливати грядки, бо піщана земля вбирає воду, скільки не поливай — все одно мало. А це літо як на замовлення, буде гарний врожай, та от лихо — війна. Настя зітхнула, проїжджаючи повз колишній блокпост окупантів. Навколо розбитих бетонних плит купа розірваних мішків з піском, порожні пластикові пляшки та скляні горілчані, купи сміття. Окопи поволі обсипалися, а обабіч дороги на соснах мигтіли аркуші паперу у файлах: «Обережно! Міни». Блокпост наших солдатів за двісті-триста метрів. Стомлений засмаглий хлопець перевірив документи, чемно попросив відчинити багажник, побажав щасливої дороги. З іншого боку дороги зупиняв машини для перевірки літній чоловік. На вигляд йому було років шістдесят, не менше, тож Настя подумала, що скоріш за все то доброволець. Клята війна! Змусила покинути рідну домівку і юнака, якому час бігати на побачення в нових кросівках та з букетом квітів, а не стояти в берцах, важкому бронежилеті та касці, і літнього чоловіка, який заробив пенсію і мав відпочивати у своєму домі, тішити онуків, а не тримати автомата в руках. Коли це все скінчиться?..

Мамина хата зустріла Настю і Вадима домашнім затишком і тишею.

— Де це мій гультяй? — сказала Настя, виглядаючи Барсика. — Нема господині, і кота не дочекаєшся.

Настя виклала харчі з сумки, поставила банку в холодильник. Вадим дістав пакет і також запхав на поличку холодильника.

— Може, викласти з пакета? — спитала Настя і простягла руку.

— Ні! Не чіпай! Там сюрприз!

— Це вже не сюрприз, — посміхнулася Настя.

— Чому?! — брови Вадима полізли на лоба.

— Бо сюрприз бряжчить як скляні пляшки.

— Та невже?! — розсміявся Вадим. — Здогадка — то лише гіпотеза, а істина тобі ще не відома.

— Перевдягаймося, мій філософе, нас чекає город.

— Нічого страшного, фізична праця корисна! — весело промовив Вадим, знімаючи футболку.

Перші викопані кущі картоплі дали знати про добрий врожай. Картоплини були великі та сухі, і Настя зауважила, що це, напевно, найкращий урожай, який вона пам’ятає. Вона згадала, як одного року ціле літо поливали город, від чого неймовірно швидко він заростав бур’янами, а врожай зібрали такий, що на всю їхню родину вистачило того гороху лише до Нового року. Настя ледь не ляпнула Вадимові про це, але вчасно себе зупинила. Навіщо йому зайве нагадування про минуле? І самій потрібно відірватися від нього, бо почалося нове життя, в якому нема Валерки, свекрухи, нема й Іванки. Знову згадка про доньку, знову щемкий біль у душі.

— Де мій телефон?! — спохопилася Настя. — Я забула його в будинку!

— Заспокойся, він у кишені твого фартушка, — нагадав Вадим спокійним голосом.

Настя полегшено зітхнула. Треба ж так переполошитися! Вдягла мамин передник, щоб сховати у кишеньку телефон, і забула. Стало трохи незручно за істеричний вигук, і, щоб згладити незручність, Настя спитала:

— Бачив український прапор у сусідки?

— Так.

— Тітка Дуся мужня жінка, — продовжила Настя, збираючи картоплю. — Навколо аж сичать сєпарюги, а вона знову вивісила прапор, не побоялася.

— Їй і досі погрожують сусіди?

— Зараз трохи притихли. Після того, як у Сєвєродонецьку на ринку заарештували кількох підприємців, прикусили язики.

— Але ж потім, за кілька днів, їх відпустили, — нагадав Вадим.

— Так, але бачив би ти, з якими невдоволеними пиками вони повернулися на свої робочі місця! — посміхнулася Настя. — Ніби щойно кислицю скуштували! А тихенькі які стали! Миші в нірці — не ходи й дивитись! Напевно, якусь роботу з ними провели, і це добре — іншим наука буде. Тут, у селі, сичать, як змії, не вітаються з тіткою Дусею, але терплять.

— Але ж не всі тут сєпаратисти?

— Звичайно, не всі. Проте люди налякані, тож свою думку не завжди можуть відкрито висловити. Пусте! Мине небагато часу, і люди зрозуміють, що нема нічого кращого, ніж спокійно жити на своїй землі.



— Я також вірю, що їхні засмічені пропагандою голови просвітліють, — погодився Вадим. — Питання в тому, скільки треба для цього часу?

Працювали на городі допізна. За розмовами день минув швидко і непомітно. Лише коли повернулися до хати, Настя відчула, як гуде натруджена спина.

— Зараз у літній душ, вечеряти і спати! — Настя взяла рушник, наміряючись іти митися.

— Можна я першим? Швиденько обдамся водичкою і накрию на стіл.

— Йди.

Літній душ змайстрував у садку ще батько Насті. Він виклав стіни з цегли, а нагорі прикріпив залізний бак з краником. На одну стіну спиралася залізна драбина, яку теж зварив її батько. По тій драбині треба було залізти нагору з відром води, щоб залити у бак. Кілька разів угору-вниз — і чотири відра води в баку. Вода за день нагрівалася, тож увечері можна було прийняти теплий душ.

Щоправда, бак вже замінили на новий, іноді доводилося гріти воду на плиті і доливати, щоб була тепла, але Насті подобалась батькова споруда. Вона щозими нагадувала чоловікові, що треба зробити так, аби не лазити драбиною нагору з повними відрами. Валерій обіцяв, а коли теплішало, то на городі роботи вистачало і знову руки не доходили.

— Я вже чистенький! — голос Вадима вивів Настю із задуми. — Твоя черга.

Від нього приємно пахло шампунем, милом, свіжістю і чимось таким знайомим і привабливим, що хотілося обійняти його і притиснутися до тіла, відчути його тепло. Настя підвелася зі стільця, поглянула на свої руки. «Треба не забути на ніч змастити руки кремом», — подумала і пішла митися.

Коли Настя повернулася, в кімнаті не було світла, лише посередині гарно сервірованого стола горіла рожева свічка.

— Прошу до столу! — сказав сяючий Вадим. — Ми з Барсиком постаралися, щоб усе підготувати до твого повернення.

— Приблуда повернувся — це я помітила, — посміхнулась Настя і звичним рухом намацала в кишені халатика мобільник. — А ось з якої нагоди у нас свято ще не зрозуміла.

— Сідай за стіл, зараз про все дізнаєшся.

— Цікаво, дуже цікаво! — сказала Настя, сідаючи поруч з Вадимом, бо стілець навпроти вже зайняв кіт.

Вадим відкоркував пляшку шампанського, наповнив грайливим напоєм келихи.

— Моя люба, моя кохана Настенько, — мовив він стишеним голосом. — Зараз я зроблю те, про що мріяв не один рік. Я хвилююсь, як хлопчисько на першому побаченні…

Вадим узяв руку Насті і поклав на долоню золоту обручку.

— Настусечко, я прошу тебе стати моєю дружиною! — на одному подиху промовив Вадим. — Фух! Мало серце не вискочило з грудей! Ти… згодна? Так, здається, треба казати?

Настя дивилася то на обручку, яка виблискувала у світлі свічки, то на чоловіка, який був збентежений, схвильований і трохи розгублений. Милий, добрий, коханий Вадим! Скільки разів він приходив до неї у снах, не бажаючи показати своє обличчя! Вона здогадувалася, що у снах (чи то мріях?) саме його руки торкалися її оголеного тіла, викликаючи бажання кохатися, але вона проганяла ті думки геть, бо у неї було своє, інше життя, де не було місця для нього. Тепер він поруч, зовсім близько, він пропонує стати його дружиною, а вона кліпає очима і мовчить. У горлі грудка, не від болю, від чулості, на очі навернулися сльози, хоча вона сильна і не тонкосльоза. Чому тоді змокріли щоки і бракне слів? Настя бере його руки, притискає до серця, потім нахиляє голову і цілує їх. Сльози капають на цілунок, вона дивиться йому в очі і стиха промовляє:

— Я кохаю тебе так, як ніхто нікого не кохав.

— Ти будеш моєю дружиною?

— Так! Здається, так треба відповісти?

— Неважливо як, — майже пошепки говорить він, покриваючи ніжними поцілунками мокре обличчя, — головне, що ми завжди будемо разом.

— Завжди, — луною повторює вона. — До самої смерті, як кажуть у фільмах.

— Так, завжди, до самої смерті, разом, всюди, назавжди.

Він цілував її палко. Цілунки покривали шию, груди, набухлі соски. Вона обняла його за шию, і з грудей вирвався тихий стогін.

— Кохана, моя кохана! Найкраща у світі!

— Милий, мій любий, я щаслива поруч з тобою.

— Ні, це я найщасливіший чоловік у світі.

— Тоді я — на Землі.

— А я — у Всесвіті…

Вадим підхопив Настю на руки, поніс на ліжко. На столі в келихах шуміло шампанське останніми бульбашками і тихо потріскувало полум’я свічки.

Розділ 5

Цілу ніч Богдана Стефанівна не склепила повік. Під монотонне цокання коліс потяга пасажири мирно спали всі як один, лише схвильована жінка завмерла біля вікна, вдивляючись у темінь, яку розривали поодинокі вогники населених пунктів. Вона не могла розгледіти серед ночі будинки та дерева, але відчуття рідної землі наповнювало її душу приємним щемом настільки, що там, усередині, все мліло. Спогади навалювалися як цунамі, потужно, бурхливо, змушуючи серце жінки то тріпотіти, то шалено стугоніти, то завмирати. Ще кілька годин, і вона ступить на рідну землю. До цього часу Богдана Стефанівна не йняла віри, що знову побачить рідні Карпати, річку Стрий, батьківську хату. Багато років вона привчала себе до думки, що вже ніколи не побачить свою батьківщину, але спогади про неї виявилися невмирущими, бо не можна викреслити з життя те, що любив так щиро і палко. Гірські гамірливі річечки, величаві Карпати, вузькі гірські стежинки — все приходило до неї не лише у спогадах, а й у снах. Зараз вона не могла заснути і навіть не намагалася, бо боялася прокинутися знову в селі на Донбасі. Скільки разів так траплялося, коли бачила дуже реальний сон, де все справжнє: і кольори, і хмарки, які зачепилися за верхівки гір, і шум річок, — а потім прокидалася і довго не могла відійти від сну, повернутися в реальність, у своє буденне життя, де всього цього не було і вже ніколи не буде. Чи мріяла вона про те, що знову потрапить на рідну землю? Ні, надії собі Богдана Стефанівна не залишала, не мала права сподіватися на неможливе. Але життя непередбачуване — іноді може справдитися навіть неймовірна мрія…

Усе захиталося навколо, коли Богдана Стефанівна зійшла з потяга в рідному Стрию.

— Вам зле? Водички? Чи викликати лікаря? — якийсь чоловік підтримав її, помітивши, що жінка ледь не знепритомніла.

— Ні, дякую, все добре, — вона вдихнула повітря на повні груди, і будинки, вулиці, перон — все зайняло свої місця.

Богдана Стефанівна ходила знайомими вулицями, де знала чи не кожен будинок. Вона любила це тихе, спокійне містечко з вузькими вуличками, старими будинками, костьолами та церквами. Якби не люди, вона б упала на цю землю і цілувала б її. Походивши містом, вона пішла на околицю, до річки Стрий. Жінка знайшла безлюдне місце на березі, сіла на великий камінь, зняла хустку.

— Доброго дня, моя земле! — промовила.

І раптом сльози покотилися не з очей, а зі зболеної, згорьованої душі. Жінка не втрималася, впала на землю, припала грудьми, всім тілом до неї, до зігрітих сонцем пласких камінців. Вона пестила кожен камінчик, прикладала їх до свого обличчя, зігріваючи душу, поливала сльозами. Богдана Стефанівна втратила відлік часу. Та чи й важливий був для неї час, коли він роками стіною стояв між нею та рідними місцями? Потроху схлипування жінки стихали, мокре обличчя пестив вітер, висушуючи сльози, і жінка заспокоїлася.

— Ось я і вдома, — промовила вона, підводячись. — Це ж треба! Стільки років прожила вдалині, а сказала «вдома»!

Богдана Стефанівна зняла черевики і ввійшла у воду. Прохолодна вода лагідно лоскотала ноги, заспокоювала, і жінка відчула, як до неї повертаються життєві сили.

— Дякую тобі, водичко!

Вона плеснула в обличчя річкову воду, і сонячні промінчики враз висушили крапельки. Жінка підставила лице і сонячним променям, і пустуну-вітру, і свіжості річки, річки її дитинства та молодості.

— Я повернулася! Чекала на мене? — посміхнулася вона прозорій, як кришталь, воді.

…Поблизу міського кладовища Богдана Стефанівна зустріла стареньку, вони розговорилися, і виявилося, що в згорбленій бабці з палицею вона не впізнала колишню сусідку. Обнялися жінки після багатьох років розлуки, поплакали, погомоніли. Богдана Стефанівна розпитала про своїх знайомих та родичів, бабця охоче розповіла і навіть погодилася показати місця поховання. Наостанок старенька привела Богдану Стефанівну до могилки її матері.

— Не дочекалася тебе, — зітхнула бабця, — а як вона сподівалася тебе побачити хоча б перед смертю!

— Це я їй вкоротила віку, я… — сумно промовила жінка і попросила залишити її на самоті.

Богдана Стефанівна довго говорила з матір’ю, розповіла їй про своє життя, а ще довше просила вибачення.

— Винна я перед вами, мамо, — говорила стиха, обнімаючи горбок могилки, — і нема мені прощення, нема. Але я знаю, мамо, що ви мене чуєте і пробачите. Ви завжди мені вибачали: і в дитинстві, і в молодості — пробачте і зараз.

Маленька сіра пташечка з довгим тонким дзьобиком сіла на хрест материної могили, стріпнула крильцями, завмерла, ніби вслухаючись у слова жінки, яка вимолювала прощення. Богдані Стефанівні враз здалося, що біль, який накопичувався роками в її душі, відступає, дихати стає легше, ніби звалився камінь. Жінка невідривно дивилася на пташечку, і їй здалося, то душа матері пробачила провину безталанної доньки, яка мимохіть жила в надуманому страху, який перевернув її життя шкереберть, тож вона не змогла навіть навістити матір.

— Дякую, мамо, що ви мене вислухали, зрозуміли і вибачили, — стиха промовила жінка.

Пташка спурхнула і зникла зненацька, як і з’явилася. Жінка поцілувала хрест на могилі, низько вклонилася і подибала з кладовища.

Богдана Стефанівна зупинилася у своєї двоюрідної сестри Ганни. Новина про її повернення швидко облетіла сусідів, родичів, знайомих, і надвечір гостей було вже стільки, що просторі кімнати не могли всіх прийняти. Довелося виносити столи у двір і ставити вздовж них лавки, які принесли сусіди. Жінці було важко впізнати знайомих, бо невблаганний час жорстокий — колишніх юнок він перетворив на жінок з поораними зморшками обличчями, жінок — на стареньких бабць, не пошкодував і чоловіків. Але всіх вона радо зустрічала, обнімала і часом, розчулившись, плакала, не соромлячись сліз. Богдана Стефанівна знову відчула повною мірою гостинність своїх земляків, їхню щирість і відкритість, а сама з побоюванням чекала головного питання. Воно не забарилося. Усім було цікаво, де вона пропадала стільки років, чому не приїздила. Часом жінці вдавалося перевести розмову на інше і люди засипали питаннями про останні події на Сході. Але знову виникало те саме болюче для неї питання, на яке вона не могла відверто відповісти. Богдана Стефанівна й зараз не могла розказати цим щирим людям усю правду. Зізнатися, що її змолоду обдурив чоловік, якого вона так кохала? Не повертався язик. Розказати про свої надумані страхи? Хто тоді її назве розумною? Розповісти про втечу з дитиною на руках? Це означало б кинути тінь на свого колишнього чоловіка, а вона не хотіла цього. Богдана тепло згадувала Сергія, без ненависті, злоби чи образи.

— І все-таки, Богданочко, — її дядько підсліпувато примружив очі, — розкажи, що в тебе трапилося.

— Розповім, дядьку Миколо, — Богдана Стефанівна лагідно посміхнулася, — але трохи згодом. Гаразд?

— Бачу, болить тобі, — дядько з розумінням кивнув. — Згодом? Нехай так. Але якщо болить, то не треба тримати в собі біль, бо зжере. Коли буде погано, знай: ми — твої родичі, в нас тече одна кров, тож приходь до нас, коли схочеш, поділися болем, ми тебе зрозуміємо, підтримаємо, заберемо частину горя і тобі стане легше. Добре?

— Дякую вам! — жінка обняла дядька Миколу, поцілувала в щоку. — Якби ви знали, як я скучила за всіма вами!

Розділ 6

Кращого місця, ніж кав’ярня «Затишок», для зустрічі з Сашком Гримайлом, Настя і Вадим навіть не знали. Саме туди, де була господинею Валентина, приходили місцеві патріоти, не боячись прихованих сєпаратистів. Навіть під час окупації у Валентини вистачило сміливості тримати невеличкий прапорець на барній стійці. Одного разу до неї навідався російський офіцер і поцікавився, чому вона не прибрала український прапор. Смілива жінка відповіла, що вона живе в Україні і це прапор її держави. Можливо, в офіцера викликала повагу її мужність, можливо, згадав честь офіцера, але Валентину не заарештували і той прапорець для містян був як надія на звільнення. Коли прогнали окупантів, то Валентина заявила, що для наших солдатів кава безкоштовна до останнього дня війни. Відтоді біля кав’ярні, де у затишній атмосфері можна було трохи перепочити і насолодитися філіжанкою кави, майже завжди стояли військові машини. До кожного солдата Валентина підходила сама, брала замовлення і лагідно називала «синочком». Якось Настя поцікавилася, чому солдати, навіть старші за віком, називають її шанобливо тьотею Валею.

— Багато їх приходить, не можу всіх запам’ятати на ім’я та обличчя, тому, щоб солдатики не образилися, називаю їх синочками, а вони звертаються до мене «тьотя Валя». Я не проти! — пояснила Валентина.

У кав’ярні одразу після звільнення з’явилася скринька для пожертв на підтримку армії, сюди несли, що могли: макарони, крупи, картоплю та городину. На високому ґанку на день Валентина виставляла прапор України та Чернігівської області, звідки була родом, на ніч прибирала, бо знала, що знайдуться ті, хто спалить. Сюди часто приходили волонтери, яким Валентина передавала кошти та зібрані харчі. Одні люди її любили, інші — ненавиділи, але Валентина, вічна оптимістка, жвава й весела, була як промінчик світла у темряві, до неї тягнулися справжні патріоти і біля неї не знаходилося місця псевдопатріотам, яких жінка відчувала за кілометр. Вадим також добре знав Валентину, тож не раз передавав солдатам на передову зібрану нею гуманітарку.

Настя і Вадим прийшли до кав’ярні, і Валентина радо їх зустріла. Перекинулись кількома словами, коли до них підсів молодий чоловік.

— Знайомся, це — Сашко Гримайло, — відрекомендував Вадим.

Настя його уявляла зовсім не таким. Гадала, що Сашко високий, кремезний чоловік, а прийшов хлопець, невисокого зросту, з відкритим усміхненим обличчям. Сашко виявився говірким, тому за кавою одразу потекла непримушена розмова. Він розповів, що Майдан пройшов повз нього, не зачепив.

— Тоді я, на свій сором, навіть гімну країни не знав, — зізнався. — Лише одинадцятого травня зрозумів, що в мене хочуть відібрати країну. І знаєте, стало так боляче, хотілося ридати, але не міг. Було відчуття, що ми не потрібні Україні, але без неї не можу жити.

Настя з цікавістю слухала юнака, який робив відверті зізнання, і знаходила у його словах багато суголосного з її думками.

— Спочатку я примкнув до «диванної сотні», — продовжував Сашко, — уважно стежив за подіями по телебаченню, нишпорив по Інтернету, але відчував жахливий внутрішній дискомфорт. Потім почав вести війну в Інтернеті з проросійськи налаштованими людьми, але зрозумів, що того мало. Якось відчув, що мені бракує повітря, що я задихаюсь, ніби мене накрили ватяною ковдрою і щось розриває зсередини. Бачення історії почало змінюватися, і на всі події я поглянув іншими очима. Збагнув, що, сидячи вдома на дивані перед телевізором чи за комп’ютером, нічого не зміниш — потрібно діяти.

Сашко розповів, як познайомився через Інтернет з організатором однієї з перших волонтерських груп «Фенікс», знайшов їхні оголошення про збирання коштів на закупівлю касок та бронежилетів, прочитав статтю про жінку, яка після загибелі чоловіка продала будинок і почала самотужки возити допомогу солдатам. Отак він і долучився до волонтерів і почав активну діяльність.

— А потім була окупація, — зітхнув Сашко.

— Про той період вашого життя мені трохи розповів Вадим, — сказала Настя.

— Тоді не будемо повертатися.

— Ти краще розкажи про свої пригоди після звільнення з полону, — попросив Вадим.

— Далі було таке, що не всі мені повірять, якщо розповім, — посміхнувся Сашко. — Про це не пишуть у пресі, та все одно правда спливе назовні. Можете мені вірити, можете — ні, то ваше право.

— У мене нема підстав вам не довіряти, — сказала на те Настя.

— За кілька днів після звільнення з полону я пішов до ГІАПу — відчував, що над моєю родиною висить небезпека. Ми з дружиною боялися, що на першому блокпосту сєпаратисти завернуть нас. Але я мав маленьку надію, що мені повернуть машину, за яку я щойно виплатив кредит. Мене прийняв слідчий з Луганська, сказав, що я їм уже допоміг, — охоче розповідав Сашко. — Я попросив повернути мені машину і дати змогу виїхати в Росію.

— Ви справді мали намір туди виїхати? — поцікавилася Настя.

— Звичайно, ні! Але треба було підіграти, щоб випустили, — пояснив хлопець. — Слідчий сказав, що не знає, де моя автівка, але у них є в містечку під Харковом свій типу «центр для біженців». Так і сказав, що то їхній центр, туди їхатиме його родина, тож і я можу приєднатися до них.

— Але то українська територія! — вихопилося в Насті. — Як там може бути їхній центр?!

— Я був не менше від вас здивований, але чи міг я ставити зайві питання в приміщенні, де мене планували розстріляти?

— Вибачте.

Слідчий попередив Сашка мовчати про них, бо розстріляють і його, і родину. «У нас там усі свої, тож будуть за тобою стежити», — пригрозив. З його родиною Сашкова сім’я проминула блокпост сєпаратистів за містом, далі — Рубіжне, буферну зону, доїхала до Старої Краснянки, де майорів український прапор. Водій пояснив, що вивозить біженців, їх без зайвих питань пропустили, і того ж дня вони прибули в табір.

— Там сказали, що невдовзі нас частинами вивезуть у Ростов, на територію Росії, — розповів Сашко. — Два дні з нами ніхто не розмовляв, лише придивлялися до нас з недовірою, потім ми поступово роззнайомилися. Я впізнав кількох чоловіків, які стояли на бандитських блокпостах. Вони зализували рани, виїхавши разом зі своїми родинами. Весь час я відчував, як за нами стежить один чоловік.

— Напевно, табір існував за рахунок українських волонтерів? — спитала Настя.

— Звичайно! Але що я мав зробити? Нічого, бо поруч були мої діти і я за них відповідав. Там був і «син полка» — хлопчина років сімнадцяти, який воював за сєпаратистів і приїхав на відпочинок, і родини сєпаратистів, були й справжні біженці, які вивозили дітей подалі від обстрілів.

Сашкова родина подружилася з сім’єю із Сєвєродонецька, яка жодного стосунку до сєпаратизму не мала, навпаки, хотіла втекти звідти, але сестра жінки працювала у ГІАПі завідувачем медпункту. Тоді Сашко вирішив схитрити. Він зробив рентгенівські знімки, і виявилося, що в нього зламані ребра. Таємно зателефонував до Києва знайомим волонтерам, і вони зв’язалися з табором відпочинку «Ластівка» на Сумщині. Звідти зателефонували в табір з пропозицією перевести дві родини до них, бо, мовляв, у них кращі умови та є кваліфіковані лікарі.

— Мене викликали і спитали, чому нас не влаштовують умови, — продовжив розповідь Сашко. — Я відповів, що все добре, але бракує лікарів і дружині, як жінці, важко жити в одній казармі з чоловіками, які, вибачте, не перуть шкарпетки і весь час пукають.

Таким чином, двом родинам вісімнадцятого липня вдалося вибратися з табору, а за кілька днів звільнили місто і Сашко з родиною повернувся в Сєвєродонецьк. Він написав заяву про угон машини, завдання тілесних ушкоджень та незаконне позбавлення волі.

— Машину свою знайшли? — поцікавилася Настя.

— Знайшли мої знайомі, а не міліція, — сказав він. — Сєпаратисти на ній тікали, аж поки не стало пального. Трохи її побили зі злості й покинули на дорозі. Відремонтував за свій кошт і зараз допомагаю бійцям. Ось і Вадима підключив до роботи.

Вони ще довго сиділи в кав’ярні. Настя розповіла про громадську організацію «Оновлений Схід», у якій працює, про подальші плани. До них підійшла Валентина, стомлена, але усміхнена.

— Не заважатиму? — спитала вона.

— Звісно, ні! — відповіла Настя. — Та ми вже про все поговорили.

— І якого дійшли висновку?

— Кожен повинен робити для перемоги те, що у нього виходить, — підсумувала Настя. — Не можна залишатися осторонь, і тоді все буде добре.

— Повністю згодна! Ніколи не забуду того старенького з візком, який після звільнення міста прийшов уранці до зачиненої кав’ярні, — сказала Валентина, примруживши очі. — Отож він чекав півтори години, щоб передати нашим солдатикам півмішка картоплі з дачі, моркву та яблучка.

— А бабцю пам’ятаєш? — спитав її Сашко. — Це вже я був у місті. Дістає вона з гаманця гроші, а в самої руки та голова трусяться, бо хвора. Хочу, каже, допомогти захисникам. Ми її з Валентиною вмовляли, щоб собі залишила, бо впораємося самі, не послухала, дістала сто гривень, у скриньку опустила.

— А мене сльози тоді задавили, — зізналася Валентина. — Іноді руки опускаються, а згадаю тих стареньких — і розумію, що не можна розкисати, бо я, на відміну від тих людей, ще маю сили і кошти.

— Щодо коштів… — Сашко відсунув від себе порожню склянку, збирався вже йти, але згадав ще один випадок, про який йому розповіли бійці після звільнення міста. — Хлопці були шоковані, — розповів Сашко, — і я теж. Коли наші зайшли у місто, то в приміщенні ГІАПу працювали сапери, а поблизу стояв їхній мікроавтобус. Місце охороняли бійці, а до них проривалася старенька жіночка. Хлопцям було не до неї, тож вони ввічливо, але наполегливо попросили її не заважати. Старенька послухалась і кудись швиденько пішла. За кілька хвилин вона повернулася. Знаючи, що її знову близько не підпустять, старенька дістала важкого конверта, жбурнула у відчинений мікроавтобус і швидко зникла. Це сталося блискавично, хлопці не встигли навіть і оком змигнути. Довелося чекати саперів, щоб оглянули пакунок. Як же здивувалися солдати! У пакунку лежали десять тисяч гривень! Уявляєте?! Вони повсюди шукали стареньку, хотіли повернути їй гроші або принаймні подякувати, а вона ніби крізь землю провалилася.

— Неочікувано, як для наших містян, — задумливо промовила Настя. — Напевно, все життя збирала гроші на смерть. Та поки є такі люди, буде жити країна.

— І перемога буде, — додала Валентина. — Може, ще кави? — спитала гостей.

— Ні, дякую. Час по домівках, нам завтра рано вставати, — відповіла Настя.

Дорогою додому Настя знову згадала розповідь Сашка про жіночку, яка віддала всі свої заощадження.

— Ось кажуть, що пропаганда всім загадила мізки, — сказала вона, розмірковуючи про почуте. — А як тоді пояснити те, що частина молодих освічених людей стали на бік сєпаратистів, а частина людей похилого віку не потрапили під вплив пропаганди, навпаки, залишилися справжніми патріотами? Вони ж так само, як і всі, дивилися ті ж самі канали телебачення, були свідками одних і тих же подій. Одні бабці бігали на мітинги та референдуми, інші ладні віддати останнє нашим захисникам.

— Дуже складне питання, — завагався Вадим. — Гадаю, що наразі тобі ніхто не зможе дати правильної відповіді.

Настя, взявши Вадима під руку, замовкла, поринувши у роздуми. На місто тихо спускався сірими тінями спокійний літній вечір. Від увімкнених ліхтарів їхні тіні то видовжувалися на асфальті, ніби казкові чудовиська, то кумедно зменшувалися. Вони були схожі на одне ціле, так щільно Настя притислася до його тіла, і Вадимові хотілося йти ось так поруч завжди, до безкінечності, споглядаючи тіні на тротуарі.

— У нашому будинку, — почала Настя й одразу виправилася, — у колишньому, живе Натан, син подруги покійної моєї свекрухи. Він активно підтримував окупантів на блокпостах, постачав свої смердючі біляші та чебуреки — сама не раз бачила, — а в день звільнення раптово зачинив вікна чебуречної і зник. Гадала, що Натан або пішов разом з ополченцями, або ховається від правосуддя. Та за тиждень він знову підняв жалюзі й почав працювати. Саме в той час правоохоронці закликали сповіщати їх про спільників окупантів. Я наївно зателефонувала і все розповіла про Натана, мені подякували і запевнили, що вживуть заходи.

— І ти повірила? — спитав Вадим, і Настя почула в його голосі легку насмішку.

— Так.

— Повірити тим, хто здав наше місто без жодного пострілу? Нерозумно.

— Тепер я це збагнула. Отож я не бачила Натана кілька тижнів, — розповідала Настя, — а нещодавно випадково зустріла й одразу помітила невдоволений вираз на обличчі. Ні, навіть злий, а коли пройшла повз нього, то почула, як він мені кинув у спину: «Патріотка срана! Я тобі ще не раз згадаю той дзвінок! Ти пошкодуєш!»

— Це ж явна погроза! Треба з ним розібратися! — враз спалахнув Вадим.

— Не треба. Він своє знайде, але я зробила висновок, що правоохоронцям, як і раніше, не можна довіряти. Як ти гадаєш, зрадників з органів виженуть?

— Повинні. Зміни будуть, я впевнений у цьому, але не можна зробити все одразу.

— Сподіваюсь, що їх замінять на гідних працівників, нехай молодих, без досвіду, але не продажних.

— Згоден, — сказав Вадим.

Розділ 7

Командир батальйону Олексій Григорович кинув оцінюючий погляд на Геннадія та Уляну та покликав у бліндаж для перевірки документів. Високий, кремезний командир, якого бійці шанобливо називали Батею, ніби зійшов з екрану американського бойовика. Стисло розпитав про місце проживання, родину, записав їхні дані у журнал обліку.

— Ти зарахований у 39-й батальйон, — сказав він, зупинивши стомлений погляд на Генику. — Я обіцяв твоєму другові Марку і своє слово дотримав. Воюватимете разом, бо побратими з Майдану — це гарна рекомендація. Хлопці навчать тебе стріляти. В армії служив?

— Та ні, — знітився Геннадій.

— Нічого, синку, і ведмедів можна навчити танцювати. — Олексій Григорович дружньо поплескав хлопця по плечах. — Не святі горщики ліплять. Чи не так? Ми втратили гарного стрілка, потрібна заміна. Зараз іди до Марка, він розкаже, де отримати автомат та форму. Словом, знайомся з новими друзями, обживайся. А з Уляною мені потрібно поговорити.

Геннадій кинув погляд на дівчину і помітив, як вона напружилася, але не виказала свого хвилювання. «Сподіваюсь, що командир відішле її додому», — подумав.

Олексій Григорович сидів навпроти дівчини за дерев’яним, наспіх збитим столом. Зараз він мав вирішити долю цієї тендітної дівчини, схожої на хлопчика-підлітка. Лише очі, розумні, глибокі, кольору чи то волошок, чи неба, з густими чорними віями та по-дівочому пухкі вуста не давали її сплутати з юнаком. Не тут її місце, а там, де нема вибухів, нема смертей. Такі дівчата вміють кохати та чекати, а хлопцям ой як потрібно знати, заради кого вони ризикують життям. Вона повинна повернутися додому, а її Геннадій берегти себе і вижити заради неї, бо вона варта того, щоб дочекатися, вийти заміж та народжувати дітей. Що її сюди привело? Бажання бути поруч з коханим? Наївне дівча! Вона не знає, що тут, поруч з ними, живе смерть, ночує в бліндажах, ходить у розвідку, сидить в окопах — вона повсюди, щомиті чекає на свою здобич. Ця дівчина — ще зовсім дитина, яка не має уявлення про ті випробування, які чекають на кожного, хто взяв до рук зброю. Вона хоче бути поруч зі своїм хлопцем, не замислюючись про те, що його можуть вбити на її очах. Тоді вона якщо не дорікне йому, то подумає, що краще б він відіслав її додому, аби не бачити розірване вибухом тіло коханого. Але як це донести? Де знайти потрібні слова?

— Чому ти тут? — спитав він, знаючи, що питання безглузде і відповідь на нього знає заздалегідь. Напевно, винні у всьому спека і напруження, яке наростає щодня. А ще — втома, підкріплена недосипанням останніх днів та невідомістю, а їм потрібно будь-якою ціною взяти під свій контроль і тримати Іловайськ.

— Я хочу бути снайпером!

Її відповідь ошелешила командира. Він чекав пафосних заяв про патріотизм, бажання бити ворога до повного звільнення українських земель, про готовність померти за Батьківщину чи навіть те, щоб бути поруч з коханим, але… Снайпером! Таке знайоме слово. Він, кадровий військовий, пройшов крізь пекло Афганістану, у складі миротворців побував у Боснії та Герцеговині, потім у Косово.

Колись у нього було чорне, а не сиве чоло, він мав гострий зір, а міцні руки впевнено тримали зброю. Він був снайпером, чудовим спецом, навчив не одного бійця.

— Чому саме снайпером? — чоловік подивився їй просто в очі. Погляд у дівчини сповнений рішучості.

— Бо я вмію влучно стріляти. У мене добре виходить.

— У тирі навчилася? — посміхнувся Олексій Григорович.

Дівчина розповіла, що брала участь у змаганнях зі стрільби, має нагороди.

— Це чудово, але тут передова, мішень не висить на стовпі й ніхто не дасть часу прицілитися.

— Не дитина, розумію.

— Що для тебе означає бути снайпером?

— Влучно стріляти та добре маскуватися, — впевнено відповіла Уля.

— А ще спостерігати, — додав командир. — Чи ти знаєш, скільки треба нести на собі?

— Не можу точно сказати, але багато. Я тренована фізично, бо займаюсь спортом.

— Хочеш сказати, що готова витримати на своїх тендітних плечах ту ношу?

— Так!

— Ходімо зі мною! — наказав командир.

Вони вийшли з бліндажа, і Олексій Григорович, знявши бронежилет, надягнув його на дівчину. Він бачив, як вона стійко витримала навантаження, випростала спину. Командир дав їй гвинтівку Драгунова, автомат Калашникова, пістолет, начепив чотири гранати, перекинув наплічник.

— Там всього два магазини по десять патронів для автомата, — пояснив він, — зазвичай снайпер бере їх на завдання десяток, а ще п’ять магазинів по десять бронебійних патронів. Не забуваймо про саперську лопатку, запас води та… Ага, про кевларову каску забули. Та з тебе й цього досить поки що!

Чоловік допоміг Уляні вдягти спорядження.

— Як правило, дитинко, снайпери носять на собі від п’ятдесяти до шістдесяти кілограмів. Бачиш ось ту сосну? — він вказав на самотнє дерево на рівнині.

— Так.

— Туди рівно п’ятсот метрів. До неї і назад бігом марш! — скомандував він.

Олексій Григорович бачив, як важко дівчина рушила з місця. Здавалося, ноша тягне її до землі й за кілька кроків вона впаде, але Улянка мужньо побігла. Здалеку здавалося, що то біжить не тендітна дівчина з тоненькою талією, а суне щось гладке й незграбне. Командир подумав, що забув дівчині вдягти наколінники — якщо впаде (а він був впевнений у цьому), пораниться. Кілька разів Уляна й справді спотикалась, але втрималась на ногах. Вона обігнула сосну і побігла назад. Захекана, з розчервонілим обличчям, з мокрим від поту чубом, зупинилася.

— Досить чи ще раз? — спитала, важко дихаючи.

Він мовчки зняв з неї зброю та бронежилет.

— Ходімо! — покликав за собою в бліндаж.

Дівчина увійшла, зупинилася біля входу.

— Сідай, — кивнув. — Попий води.

Чоловік налив з пластикової пляшки, подав дівчині чашку. Вона пила не залпом, потроху, вдаючи, що спрага не дошкуляє. «Вперта», — подумав командир.

— Хочеш довести, що витримаєш будь-яке фізичне навантаження? — спитав дівчину.

— Витримаю.

У голосі впевненість, хоча досі хекає.

— Снайпер на завданні, що може тривати не один день, завжди в напруженні. Коли довго не спати, все навколо розпливається, очі застилає туман, а ти не маєш права на помилку, — розміреним тоном почав Олексій Григорович. — Не можна ворухнутися, бо кожен твій рух привертає увагу ворога. Тобі захочеться пити, а ще гірше — в туалет. І ти будеш довго мучитися, поки зрозумієш, що краще сходити під себе, ніж отримати кулю. Спека. Твоя сеча починає обпікати тіло, воно свербить, але ти маєш лежати нерухомо. Можна, заздалегідь надіти памперс, але війна, не завжди є така нагода. Ти й до цього готова?

— Так.

І знову — чистий, світлий погляд, упевнена відповідь.

— Гадаєш, так легко вбити людину?

— Ворога, — уточнила дівчина.

— Ворога, кажеш? — зітхнув чоловік. — Він також людина. Ти бачитимеш у приціл його обличчя, очі, захочеш не думати про те, що в нього є мати, діти, — не зможеш. Потрібно буде дивитися йому в очі й усвідомлювати, що ти відбираєш у нього найцінніше — життя. Ти гнатимеш від себе думку про горе його матері, нав’язливу, як спасівська муха, і нікуди — уяви, нікуди! — тобі не сховатися від неї! Від хвилювання у тебе шаленітиме в грудях серце, та муситимеш його вгамувати, бо постріл треба робити між його ударами і ти не маєш права на помилку. І якщо стане мужності натиснути на курок, то побачиш, як куля увійде в його голову, бризне врізнобіч кров із мізками і вибалушаться від жаху його очі. Думаєш, до цього можна звикнути? Ні. Ти все життя пам’ятатимеш кожного з них, вони переслідуватимуть тебе вночі.

— Я готова до цього.

— Напевно, надивилася бойовиків, де так просто і легко вбивають людей?

— Не люблю бойовиків.

— Якщо тобі хтось розповів, що до смертей звикають, то не вір їм.

Уля мовчала. Вона розуміла, що проходить випробування, і найбільше боялася, що не складе його і її відправлять додому. Як довести командирові, що вона зробила свій вибір свідомо, морально підготувавшись? Так, буде важко, але вона впевнена, що зможе все витримати.

— Дитинко, щоб убивати — потрібно ненавидіти, щоб ненавидіти — потрібно вміти любити, — сказав задумливо командир, поринувши у свої думки.

— Я ненавиджу ворога, але люблю свою країну, свою землю, тому я свідомо зробила свій вибір, — сказала дівчина і почервоніла, ніби засоромившись своєї балакучості.

— Звідки тобі знати, що таке ненависть? — стомлено спитав чоловік.

— Я бачила, як по моїй землі топталися чужинці, як убивали невинних жителів і патріотів, а ще більше зненавиділа їх, коли сєпаратист мене зґвалтував, — сказала Уля, і очі її стали вологими. — А що таке любов, я також знаю, — знайшла в собі сили, посміхнулася кутиком вуст. — Якщо ви мене не візьмете, я все одно піду воювати, в іншому місці.

— Та-а-ак, — протягнув чоловік, — бачу, хапнула ти лиха. Уляно, скажи мені коротко й відверто, чому ти хочеш воювати? Тобі б дітей народжувати, спокійно жити.

— Щоб спокійно жити, треба захистити свою країну від ворога. Я хочу народжувати дітей у вільній країні. А хочу воювати, щоб мої діти не знали, що таке війна, — спокійно, але твердо мовила дівчина.

— Кажеш, захистити свою країну?

Олексій Григорович випростав спину, зіперся на стіну.

— Саме так.

— Якби сказала «вмерти за рідну країну», одразу б дав тобі відкоша. А зараз іди в бліндаж до «бобрів». До завтра подумаю, що мені з тобою робити.

— Дякую!

Уля підвелася, ледь посміхнулася. «Настирна яка! — розмірковував командир. — Неговірка, розумна, витримана. Не знає, кого тут називають „бобрами“, і не спитала. Пішла із таким задоволеним обличчям, ніби їй коробку цукерок подарували. Тямуща дівчина, з неї можна зробити справжнього снайпера. А чи варто?»

Розділ 8

Настя чекала Вадима у його квартирі. Вона висунула шухляду і дістала шкатулку. Повільно підійшла до дивана, зручно на ньому вмостилася, підібгавши ноги та підсунувши під бік подушечку, і лише тоді відчинила шкатулку. Дві обручки, різні за розміром, зблиснули, піймавши промінчик сонця, і обличчя жінки запроменилося неприхованою радістю. Серце Насті затріпотіло, коли вона повертала шкатулку так, щоб сонце вигравало на білому золоті, й душа співала, коли вона уявила, як ці гладенькі обручки опиняться на їхніх з Вадимом пальцях. Це буде вже скоро, як тільки вона отримає свідоцтво про розірвання шлюбу. Її зовсім не бентежило те, що це буде її другий шлюб — була впевнена у своєму рішенні. Їх кохання, як добре витримане вино, солодке і терпке, щемливе і щире, палке і перевірене часом. Жодного сумніву не викликала їхня клятва бути разом до останку. То були не просто слова, викликані любовною пристрастю, їх промовляла сама душа, обдумано і виважено. Так, тепер вони завжди будуть разом. Від такої думки тепліло на душі і всі життєві негаразди здавалися не такими вже й нездоланними. Головне — не залишатися з ними на самоті, розділити з коханим свої сумніви і тривоги, йти з Вадимом крізь них, як крізь хащі, тримаючись за руки. Звісно, самі обручки не можуть скріпити почуття, але їй, як жінці, було невимовно приємно отримати такий подарунок від коханого чоловіка того незабутнього вечора в батьківській хаті.

Настя почула, як у вхідних дверях клацнув замок, і швидко сховала шкатулку.

— Ти повернувся! — Настя зустріла Вадима в коридорі, пригорнулася. — Дякувати Богу! Я так хвилювалася!

— Чому? Я ж казав тобі, що все буде добре. Казав чи ні?

Вадим повернув до себе її обличчя, зазирнув в очі, не стримався й ніжно торкнувся повік губами.

— Казав, — Настя ствердно кивнула. — Але вже не один волонтер загинув, то як можу бути спокійною? Я не переживу, якщо з тобою щось трапиться.

— Усе буде добре, — Вадим притиснув жінку до себе. — Я їздив безпечною дорогою. Що зі мною може трапитися?

— Я хочу поїхати з тобою. Коли ти знову збираєшся в дорогу?

— Завтра.

— Завтра?!

— Так. Сьогодні телефонував командир з «Айдару». Їм дещо зібрали волонтери, тож необхідно негайно відвезти. До того ж маю добру нагоду зустріти там старого знайомого. Щоправда, ми знайомі заочно — з форуму автомобілістів, — пояснив Вадим.

— У мене завтра вихідний, тож я їду з тобою, — заявила Настя. — Що ти повезеш?

— Є комплекти військової форми, берци, посилки від рідних, кілька бронежилетів, трохи харчів. Був заказ на медикаменти, яких катастрофічно бракує, але потрібна чимала сума. Дещо куплю сам, та на все коштів не вистачить, — зітхнув Вадим.

— Я зараз збігаю в кав’ярню до Валентини!

— Можна спробувати, але до завтра мало часу.

— Ми щось придумаємо! — сказала Настя, на ходу взуваючи босоніжки.

Непосидюча Валентина була на своєму робочому місці та, як завжди, пригощала кавою військових.

— Синочки, може, ще кави? — запитувала кожного. — Чи хто хоче чаю?

— Валю, є розмова! — покликала захекана Настя.

Валентина без зайвих питань кивнула, і жінки зайшли до кабінету, який більше нагадував склад для зберігання харчів.

— У мене тут безлад, — стенула плечима Валентина, — втім, як завжди. Такий хаос не дратує, лише тішить. Радію, як дитина, коли наші містяни не сидять вдома перед телевізорами з байдужими обличчями, а несуть хто що може.

— Цікаво, чи військовим допомагають тільки патріоти, чи є ті, хто наївся сєпаратизму вдосталь і втомився від бахкання? — спитала Настя, примощуючись на краєчок стільця, на якому до неї вже «всівся» мішечок з картоплею.

— Різні приходять люди, — відповіла Валентина. — Я не цікавлюся їхніми поглядами, щиро дякую і все. Думаю, що ті, хто й досі чекає повернення «наших рєбят», сюди носа не поткнуть. Є й ті, хто допомагає, лише аби швидше скінчилася війна.

— Нехай так, а свідомість пробудиться, наша громадська організація має велику просвітницьку програму. З вересня підуть до школи діти, студенти з’їдуться, ото роботи буде!

— Так, — замислилася Валентина, — люди повертаються в місто, але не всі поспішають до рідної домівки. Багато мешканців не вірять у те, що в нас тут спокійно, не повернуться бандформування та не відновляться бойові дії. Дехто не вірить у покращення життя в нашій країні і шукає кращого в сусідній. Кожен в цьому житті робить свій вибір, — підсумувала Валентина і спитала: — Але ж ти не просто поговорити прийшла?

— Ні, є важлива справа.

Валентина спорожнила скриньку для пожертв, і жінки перерахували гроші.

— Не вистачає на все, — зітхнула Настя, подивившись у списки, де Вадим олівцем вписав ціни на медикаменти.

Валентина телефонувала з півгодини знайомим і волонтерам, місцевим підприємцям, які мали проукраїнські погляди, прохаючи допомогти зібрати кошти на ліки. Згодом приходили люди, віддавали гроші Валентині, вона записувала їхні прізвища та суму в товстий пошарпаний журнал, схожий на скуйовджену вранці жінку, ставила свій підпис. Настю здивувало те, що більшість відвідувачів не хотіли називати своє прізвище, бажаючи залишитися невідомими. Коли була зібрана потрібна сума, Настя обійняла Валентину.

— Дякую! Навіть не віриться, що ми це зробили! Я піду?

— Поїдеш без гостинців? — Валентина здивовано глянула на Настю. — Так не годиться!

— Я щось приготую, — розгублено промовила жінка.

Вона дійсно не подумала про те, що хлопці скучили за домашніми стравами.

— Не сміши мене! — Валентина засміялася. — Ти вважаєш, що встигнеш самотужки наготувати їжі на сотню голодних солдатиків? Зараз я все сама організую, а ти займись ліками. В аптеках, здається, вже все є.

Настя ще раз подякувала, коли Валентина спохопилася:

— Зачекай! Ледь не забула…

Вона принесла домашнє печиво, запаковане в коробку.

— Віддай нашим солдатикам — я сама напекла. У кав’ярні я зазвичай торгую своєю випічкою, але зараз поменшало покупців.

— А бійці?

— Нікому про це не говорила, але тобі скажу. — Валентина стишила голос. — Коли нас звільнили і прийшли до мене перші відвідувачі військові, я пообіцяла, що пригощатиму їх кавою до кінця війни.

— Знаю, — вставила Настя.

— Я не про те. Пригостила їх своєю випічкою, різними смаколиками, бачу, що голодні, а чомусь не їдять. Спитала про це одного хлопчину, — розповідала Валентина. — Він знітився, але зізнався, що боїться отруїтися. Пропаганда таки зробила свою справу, тож я почала купувати печиво в упаковці.

— Уже другий місяць після звільнення. Нічого не змінилося?

— Знайомі солдатики мені вже довіряють, а для новеньких купую печиво, — посміхнулася Валентина.

Настя, зробивши закуп в аптеці, заходилася пекти пиріжки з картоплею та печінкою. Валентина запевнила, що є жінки, які приготують щось смачненьке домашнє для бійців, але Настя не змогла б спокійно спати, коли інші будуть ніч готувати, а вранці підуть на роботу.

Хіба можна в такий час відлежувати боки? Вона навіть не уявляла, що спекти двісті пиріжків забере стільки часу. Надвечір їй почали допомагати Левко та Вадим, але піч не встигала за ними і Настя відправила чоловіків відпочивати.

— Левко нехай іде спати, а я залишуся з тобою, — запротестував Вадим.

— Тобі завтра цілий день сидіти за кермом, а я зможу подрімати, поки ти будеш відповідальним за мою безпеку, — сказала Настя. — Тому негайно в ліжко!

Лише під ранок Настя впоралася зі своїм завданням. Вона сіла на стілець і лише зараз відчула втому. Нестерпно гули ноги, ніби на них навісили пудові гирі, нила спина, а вся кухня була запорошена борошном, ніби щойно випав перший сніг.

— Видно, що Гапка пироги пекла — і ворота в тісті. — Настя сама собі посміхнулася, згадавши приказку, яку любила повторювати її мама.

Мати змалку привчила Настю ніколи не залишати на ніч немитим посуд, і вона дотримувалася цього правила. Так, попереду не ніч, і можна доручити прибирання Левкові. Однак лягати спати на годину-дві не було сенсу, і Настя почалапала по віник та ганчірку. Коли все блищало, вона прийняла душ. Сон відійшов разом із ніччю. На кухні її зустрів Вадим.

— Ти прокинулася і вже встигла прийняти душ? — спитав він. — Я заварив тобі каву.

— Дякую, — посміхнулася Настя.

Вона зателефонувала Валентині, і жінка радісно повідомила, що чотири відра домашнього борщику, два — вінегрету та п’ять відер домашніх вареничків готові.

— А ще заберіть у мене свіжі помідори, — додала Валентина, — вітаміни солдатикам не завадять.

— Скільки їх? Багато?

— Та ні, пару ящиків.

— Вадиме, як ми все це довеземо? — спитала Настя чоловіка після телефонної розмови.

— Мікроавтобус і не таке вміщає, — посміхнувся Вадим. — Це ж ми тільки починали возити допомогу легковиком.

Розділ 9

На блокпостах поблизу Новоайдара та Співаківки бійці відмовилися від продуктів, посилаючись на те, що вони не голодні, бо до них доходить волонтерська допомога і місцеві жителі допомагають потроху.

— Везіть далі, — порадили вони, — айдарівці стоять на передовій, не всі туди їдуть.

Настя була трохи розчарована. Вона та жінки не спали цілу ніч, щоб порадувати бійців, а вони відмовилися. Чи варто було так вбиватися? Та за годину вона змінила свою думку.

У розташуванні батальйону «Айдар» було багатолюдно, але щойно їхня автівка пригальмувала, до них почали підходити бійці. Вони за руку віталися з Вадимом, як із давнім знайомим, обнімалися, плескали дружньо по плечу.

— Вітаю! Я — Руслан з автофоруму, — назвався один чоловік.

— Радий тебе побачити наживу! — Вадим потис йому руку. — Знайомся, це — моя дружина Настя.

— Дуже приємно! — чоловік подав їй руку. — Руслан, позивний «Світло».

— Чому «Світло»?

— Не тому, що подаю електроенергію, а тому, що Світличний, — посміхнувся чоловік, зблиснувши білими рівними зубами.

Він був геть не таким, як уявляла Настя. Молодий, високий, білявий, з чистим поглядом чоловік, який дійсно випромінював тепло і світло. Таким людям можна довірити потаємне, з ними приємно спілкуватися і навіть просто дивитися на них, бути поруч, заряджаючись енергією самого життя. Про себе Настя називала таких людей батарейками. До них вона зарахувала Валентину з кав’ярні, її подругу Ольгу, невгамовного підприємця, з якою Настя нещодавно познайомилася, а тепер ще й Руслана — світлого, як сонячний день, із щирою та лагідною посмішкою.

Вадим трохи поспілкувався із Русланом, і чоловіки домовилися зустрітися родинами після війни.

— Приїдемо до вас цілим кагалом, — посміхнувся Руслан і мрійливо подивився вгору. — У мене є дружина, двійко синочків, а ще з нами живе мій молодший брат. Як усе буде? Так, як мрію з першого дня на війні: не чути пострілів і вибухів, — продовжив замріяно, — немає постійної напруги, не треба вдивлятися в траву, шукаючи ворожу розтяжку. Буятиме навколо зелень, поруч — річка, діти будуть бавитися з м’ячами, бешкетувати й сміятися, жінки приготують куліш, а ми з Вадимом — шашлик.

— Гарна ідея! — схвалив Вадим.

— Страви з м’яса — справа чоловіків. Згоден?

— Звичайно! — захоплено сказав Вадим.

— Купимо найкраще м’ясо, незважаючи на ціну, спеції, вино, — Настя підхопила ідею.

— Так! Що таке гроші в порівнянні з людським життям, яке не має ціни? — Руслан сумно посміхнувся.

— Можна намітити дату, наприклад, на десятий день після припинення бойових дій, — запропонував Вадим.

— Згода! — підтримав Руслан. — Отже, друзі, заради того десятого дня треба вижити! А ось і наш Дід іде, — кивнув у бік, звідки до них прямував військовий. — Взагалі, нашого командира звуть Григорій Омелянович, та шанобливе Дід він заслужив.

Командир привітався і дав наказ розвантажувати машину. Поки чоловіки розмовляли, Настя сіла на спиляне дерево і спостерігала. Табір айдарівців нагадував метушливий мурашник. Одягнутих повністю у військову форму не було. Одні мали бушлат захисного кольору, другі — зеленого або плямисто-жовтого, треті — тільняшки або футболки. Багато бійців були вдягнені або у звичайні джинси, або у спортивні штани, із взуття — в основному гумові пляжні шльопанці, лише в одиниць — справжні берци. Настя гадала, що в розташуванні мусить панувати суворий порядок, відбуватися навчання. А тут все було інакше. Хлопець, роздягнений по пояс, прав свій одяг в емальованій мисці, ретельно натираючи його милом, інший, закінчивши прання, тинявся, шукаючи води для полоскання білизни. Троє бійців у трусах влаштували біля бліндажа купання, поливаючи один одного водою з пластикових пляшок. Між двома деревами на мотузці сушилася випрана білизна, а поруч, за столиком, двоє чоловіків різалися в карти. Хтось телефонував додому, інший шукав зарядний пристрій для мобілки, хтось закликав до совісті, бо кухар не встигає начистити на обід три відра картоплі. Великий мурашник жив своїм життям, де, здавалося, не було місця війні й не залишилося бодай жодної шпаринки для смерті.

— Про що замислилась, Насте? — відволік жінку голос Діда.

— Просто спостерігаю.

— І які висновки?

— Не образитеся?

— Ні.

— Табір нагадав мені мурашник, але там мешканці працюють злагоджено, а тут кожен робить, що заманеться.

— Тоді це не мурашник, а скоріше циганський табір? — посміхнувся командир.

— Напевно. — Настя стенула плечима.

— Так воно і є, коли тиша, — сказав Дід. — А ось коли вороги пруть, наші хлопці працюють злагоджено. Нема рівних «Айдару» в бою — запевняю вас. Коли треба, то за мить ці мирні хлопці перетворюються на хижаків, яких ніщо не зупинить, поляжуть за свою землю, і кожен з них — герой.

— Хлопці! — крикнув хтось із бійців поблизу машини. — Якщо нема бажання чистити картоплю і хочете поласувати домашніми стравами — гайда сюди!

За мить бійці оточили мікроавтобус. Швидко розвантажили відра та ящики із продуктами та стравами, виставили їх на довгий дерев’яний стіл. Хтось швидко приніс миски і покликав кухаря. Ще кілька хвилин, і «мурахи з мурашника» злагоджено зацокотіли ложками. Настя спостерігала, з яким апетитом хлопці наминали борщ з пиріжками. Не знайшлося й хвилинки, щоб перекинутися словом.

Бійці їли, як голодні люди. Вони доїдали борщ до останньої крапельки, а потім перевертали миски, допиваючи останню краплю, що залишилася на дні. Останнім доїв чоловік, якому на вигляд було не менше сімдесяти років, і його побратими терпляче дочекалися, поки він не вибрав шматочком хліба залишок юшки зі своєї миски, витер рукавом бороду.

— Ще по одній? — пробасив здоровань у тільняшці.

— А завтра що жрати будемо?

— Може, мені завтра вже не знадобиться їжа, — прогудів, як у трубу, велетень.

Почулися схвальні вигуки, і знову дружно забарабанили ложки. У Насті очі заслали сльози. І не тонкосльоза, а тут… Вона відвернулася, аби не бачити, як бійці швидко працюють ложками, низько схиливши голови над мисками.

— У вас погано з постачанням? — стиха спитала Настя.

— Яке там постачання! Місцеві принесли кілька мішків картоплі, трохи огірків-помідорів, а хліб за свій кошт хлопці купують, — пояснив Дід. — Компот варять з того, що зберуть. Неподалік є абрикоси, але, на жаль, цього року неврожай.

Настя зітхнула. Вона геть не шкодувала про безсонну ніч на кухні. Перед від’їздом командир дав список потрібних речей. Настя швидко пробігла очима і поцікавилася:

— Мобільник, цвяхи, бензопила, батарейки, ліхтарики, наколінники… А чому не вказані форма, берци, каски?

— Які форма, каски, берци? Хлопці мріють про кілька бронежилетів для групи розвідників та хоча б один прибор нічного бачення, — пояснив командир. — Усе це коштує недешево, ми розуміємо…

— Я спробую щось зробити! — пообіцяла Настя.

Дорогою додому вона мовчала, поринувши у свої думки.

— Ти б подрімала трохи, — сказав їй Вадим.

— Удома висплюсь, — відповіла і решту дороги не зронила ні слова.

Розділ 10

— Зараз прийдуть наші побратими, то познайомишся, — сказав Марк, зупинившись біля бліндажа. — Хлопці у нас класні — сам побачиш! Підемо поселятися?

— Зачекаю тут, — сказав Геннадій і дістав пачку цигарок. — Будеш?

Хлопці сіли на лавку, змайстровану зі свіжоспиляних стовпців корявої сосни та однієї дошки, прикріпленої двома великими цвяхами. Геник закурив і окинув оком своє нове помешкання. Бліндаж, зроблений із соснових колод нагадував великий гриб, який сховався від допитливих людських очей під маскувальним капелюхом, поверх якого бійці накидали землі та сухої трави. Від бліндажа тягнулися врізнобіч окопи. Подекуди піщаний ґрунт зсунувся, потроху засипаючи проходи, і на них виднілися візерунки — відбитки підошов. Геннадій поцікавився, чому не укріпили окопи, на що Марк сумно посміхнувся і відповів, що немає ані матеріалів, ані інструментів.

— Звичайно, допомагають волонтери, але нам стільки всього потрібно! Якщо вибираєш, чи каска з бронежилетом, чи пилка та сокира, то вгадай з першого разу, що треба просити?

— Сумно.

— Так, але ж це війна, на яку ніхто не чекав.

Неподалік від бліндажа, під терновим кущем, ще одна життєво необхідна споруда — туалет, до якого ведуть з різних боків протоптані в траві стежки. Перед бліндажем дерев’яний стіл та лавки, приховані зеленою маскувальною сіткою, а на стовпі — синьо-жовтий прапор, яким залюбки грається степовий вітерець. На тому стовпі прикріплений папір з написом.

— Що там написано? — спитав Геник.

— Піди почитай.

Хлопець розтоптав недопалок, перестрибнув через окоп і наблизився до стовпа. Угорі на аркуші — невеличка іконка із зображенням Ісуса, далі молитва, написана від руки. Кожна буква виписана старанно, ніби учень-відмінник намагався вразити не тільки знаннями, а ще й вправним письмом:

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,

У цьому полі, у розпал бою.

Серед руїни і серед краху

Не дай пізнати глибини страху.

Не дай упасти в зневіру й розпач

І побратимам розбігтись врозтіч.

Побудь, мій Боже, отут, між нами,

Душею батька, сльозою мами,

Сестри любов’ю, брата плечима,

Чеканням милої, її очима.

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,

Посеред світу, посеред болю,

Храни від смерті, від кулі вражої.

Будь мені, Боже, вартою, стражою.

Я тіло й душу тобі офірую.

Побудь, мій Боже, зі мною! Вірую!

— Гарна молитва, щира, — сказав Марк. — Раджу тобі її вивчити, допомагає.

Геннадій нічого не відповів. У молитві — про сестру, її любов. Про Іванну він намагався не думати. Марк знав, що сестра зрадила свою країну, а потім втекла, як щур з тонучого корабля, але жодного разу не нагадав другові, не дорікнув, і Геник був за це йому вдячний. Минулого вже не зміниш, і тавро сорому, яке наклала Іванна на їхню родину, залишиться назавжди, щоб при нагоді знову і знову пекти болем…

У бліндажі прохолодно, можна сховатися від спеки, попити водички та полежати на саморобних ліжках, і хлопці, які повернулися зі стрільб на полігоні, хотіли цим негайно скористатися, але побачили новачка.

— Васько, — першим потис руку Генику височенний, кремезний і гладкий юнак. Рука — клешня велетенського рака, мозоляста та сильна, стисла до болю. — Позивний «Кабан», — пробасив юнак.

— Філософ, — ніяково посміхнувся русявий худий хлопчина — цілковита протилежність Кабана, з тонкими пальцями піаніста.

— А ім’я? — спитав Геннадій.

— Добре, що нагадав, — потис руку юнак, — а то я вже забув, що маю ім’я. Петрусь, але все одно мене так ніхто не кличе.

— Злий, — буркнув бритоголовий хлопець із першими ознаками «оселедця» на голові. — Якщо спитаєш, як звати, то я — Тарас, хоча і не Шевченко.

— Не звертай уваги на не зовсім дружній тон Злого, — зауважив Марк. — Він у нас песиміст, тому все бачить у сірих тонах.

— Хочеш сказати, що війна кольорова, як райдуга? — кинув не зле Тарас, вмощуючись на своє ліжко.

— А взагалі, він надійний, як наш великий Кабан, — посміхнувся Марк, — не звертай уваги на буркотіння, і все буде добре.

— Так краще, — сказав Злий. — Себе не забув назвати?

— Геник — мій друг, він добре пам’ятає моє ім’я, — відповів Марк, допомагаючи хлопцеві розпакувати наплічник.

— А позивний?

— І справді. — Геннадій повісив наплічник на гачок із загнутого цвяха. — Я й досі його не знаю.

— Зауваж, позивний не я вибирав. Вони називають мене Мона.

— Мона?

— Так.

— Що це за слово?

— Скоро дізнаєшся, — озвався Філософ, розглядаючи себе в маленьке надщербнуте люстерко.

— Розумієш, друже, вони вважають, що замість слова «можна» я кажу «мона», а це неправда, — сказав Марк.

Хлопці ще трохи покепкували одне з одного і заспокоїлись. Кожен зайняв своє місце, розраховуючи на нетривалий відпочинок перед обідом.

— Їсти хочеться аж сил нема, — сказав Марк. — Злий, у тебе була пачка печива. Ще залишилось чи вже все приговорив?

— Є трохи.

— Мона взяти?

Бліндаж вибухнув дружним реготом. Разом з усіма сміявся і Марк.

— А йдіть ви до біса! — махнув рукою. — То мона печиво взяти?

Розділ 11

Олексій Григорович прийняв для себе рішення влаштувати Уляні ще випробування. Сказати, що дівчина йому сподобалась, — не сказати нічого. Йому імпонували її мовчазність і настирність. Такі завжди добиваються свого, незважаючи на перепони. Постав перед ними бетонну стіну — знайдуть спосіб її пробити. У житті, як правило, досягають висот, хоча і нелегко. Учора він навмисне відіслав її до «бобрів», впевнений, що дівчина не знає хто вони. Так і було. Командир чекав, як вона викрутиться і взнає значення цього слова, яке народилося серед військових. Уляна не дала взнаки, що не зрозуміла, не засипала звичайними дівчачими питаннями «куди-чому», огледілася і підійшла до хлопців.

— Вибачте, — сказала, — не підкажете, де бліндаж «бобрів»?

Бійці охоче показали на бліндаж, над яким виднівся прапор з червоним хрестом. Дівчина подякувала і спокійно пішла, а Олексію Григоровичу стало навіть шкода її. Звідки могла знати ця дитина, що так прозвали медиків за схожість старих машин «швидких» на бобрів?

Настав час перевірити дівчину на влучність. Олексій Григорович звик приймати рішення блискавично, хоча й робив повний аналіз, щоб не припуститися помилок, а тут завагався. З одного боку, дуже кортіло зробити з Уляни гідну собі заміну, влучного стрільця, бо дівчина й справді мала неабияку витримку й силу волі, що вкрай необхідно для снайпера. З іншого — розумів, що над ними висить чорна хмара, яка ось-ось загримить і впаде шквальним дощем. Ситуація на фронті складна — це відчувалося щодня. Незабаром буде жарко і не один захисник стече кров’ю, обіймаючи рідну землю. Він не хотів серед них бачити тіло цієї тендітної дівчини. Два протилежних почуття боролися в ньому навіть тоді, коли вів Уляну на полігон. Олексій Григорович не знав, як вчинити, тому спитав, як дівчина провела ніч на новому місці.

— Дякую. Добре.

І вся розмова! Ані нарікань на те, що нема матраців і дівчата сплять на дошках, покритих тим, що потрапило під руку і трохи м’якше від деревини, що нема душу і доводиться митися в мисці по черзі, а про забезпечення повноцінним харчуванням нема й мови.

— Що знаєш про гвинтівку СГД? — порушив мовчання.

— Снайперська гвинтівка Драгунова має прицільну дальність тисяча триста метрів з оптичним прицілом та тисяча двісті метрів з відкритим. У магазині десять патронів, і дальність прямого пострілу по ростовій фігурі шістсот сорок метрів, — розповідала дівчина так, ніби не він її навчає, а вона дає уроки. — Ударний механізм — курковий, спусковий дозволяє лише одиночний вогонь. Для зручності прицілювання на прикладі є регульована «щока»…

— Досить, — зупинив її командир. — На нашому полігоні нема споглядальних вишок та прапорців, добре, що хоч мішені є. Ти знаєш, що снайпер мусить бути гарним математиком, щоб обчислити дальність?

— Так, у мене з цим добре.

— Що таке деривація?

— Правильний розрахунок. При ідеальній погоді для стрільби на шістсот метрів куля відхиляється від наміченої цілі праворуч на двадцять вісім сантиметрів.

— Звідки знаєш?

— Просто знаю.

— Яка сьогодні погода для стрільби?

— Ідеальна.

Стримані однозначні відповіді. Теорію дівчина склала. Тепер практика — вона важливіша. Олексій Григорович зупинився на рівнині, попереду маячили фігурки з мішенями. Він дав дівчині добре пристріляну гвинтівку.

— Вітру нема, тобі пощастило. Сім на сім сантиметрів — твоя ціль. Дальність — сто метрів. Тобі всі козирі в руки!

Дівчина лягла на землю, зручно вмостилася, подивилася в приціл.

— Віддача сильна, — попередив він її.

— Так.

— У тебе три патрони.

— Добре.

Уляна стріляти не поспішала. Дочекалася, поки дихання стане рівним, вгамувала хвилювання, довго цілилася, і лише тоді з невеликими проміжками тишу розірвали три постріли. Командир сам пішов до мішеней. Гадав, що не втримається дівча, побіжить за ним, щоб теж подивитися. Ні, залишилася на місці і терпляче чекала.

— Вітаю! Ти впоралася із завданням! — не стримуючи радості, сказав Олексій Григорович. — Усі три — в ціль!

— Дякую, — сказала сухо, ніби й не вона влучила.

— Тепер на триста метрів.

Уляна знову лягла на землю, знайшла на прицілі цифру три і ще довше готувалася до пострілів. Від мішеней командир повернувся із сяючим обличчям.

— Ну ти даєш, дівчинко! Ідеальні постріли! Куля відійшла на чотирнадцять сантиметрів! Це ж супер! Так, молодь, ви кажете?

— Так, — сказала дівчина, і Олексій Григорович вперше помітив її легку, як весняний вітерець, посмішку.

— Що головне для снайпера? — допитувався.

— Маскування.

— Як у тебе з цим?

— Добре.

— Ось ми й перевіримо!

Олексій Григорович повів дівчину в степ, де цвіли маки, хоча вже стояв серпень. Літо видалося не дуже спекотним, часто дощило, тож і трави ще не пожухли, і маки, цариці степу, погойдували тендітними червоними голівками. Проте командиру ці квіти нагадували кров бійців, які густо полили нею донбаські землі. Він зупинився посеред серпневого буйнотрав’я, де віялом хиталася ковила, підставив сонцю обличчя, вдихнув на повні груди. На небі — ні хмаринки, лише безодня синя. Тихо, ніби не було війни, не лунали нещодавно вибухи. Позаду мовчки стояла Уля, чекаючи нових випробувань.

— У тебе є година, щоб влаштувати лігвище і повністю замаскуватися, а в мене п’ятнадцять хвилин, щоб його знайти. Годинника маєш?

— Мобільник є, — відповіла дівчина. — Але як я узнаю, коли минуть ваші п’ятнадцять хвилин, якщо буде вимкнутий телефон?

«Кмітлива, — відзначив командир. — Ще один — нуль на її користь», а вголос сказав:

— Впевнена, що добре замаскуєшся?

— Спробую.

— Тоді тримай, — сказав Олексій Григорович і дав дівчині гвинтівку, саперську лопатку, пластикову літрову пляшку з водою та гранату Ф-1. — Навчальна, не лякайся, — зауважив. — Уяви, що ти на бойовiй позиції. Після завдання тобі треба безпечно відійти, тож добре продумай план. Ясно?

— Так!

— Час пішов! — сказав він, поглянувши на годинник.

Олексій Григорович швидко покрокував геть. Він не випадково вибрав це місце. Уляна помітить невеличкий кущ терну й неодмінно влаштує засідку біля нього.

«Якщо одразу помічу її лігвище — відправлю додому, — вирішив чоловік. — Це буде моє остаточне рішення».

Розділ 12

Останнім часом у Насті майже не вмовкав мобільний. У рідкісні дні тиші вона часто його перевіряла, чи, бува, не відімкнувся. Найбільш жаданими були дзвінки від доньки, але востаннє вона телефонувала тиждень тому і Настя була в очікуванні. Від Дня Незалежності, коли вона дізналася, що Геник її обманув, сказавши, що працює таксистом у Києві, а сам пішов воювати, жінці тривог додалося. Та й зв’язок з ним з’являвся дуже рідко. Геник так і не сказав, де саме перебуває, віджартовувався: «Військова таємниця. Потім розповім».

Зранку Настя одразу за звичкою перевірила мобільник. Пропущених дзвінків не було, тож знову Іванна мовчить. Хоч би хвилинку з нею поговорити! Настя набрала сина, та нудний голос повідомив, що з ним нема зв’язку. «Може, Геник дзвонив мамі?» — подумала Настя і зателефонувала їй.

Богдана Стефанівна відповіла, що їй він також не телефонував.

— А ти як, мамо? — поцікавилась Настя.

— Усе добре! Я така щаслива, що потрапила на рідну землю! Ти навіть не уявляєш! Здається, десять, ні, двадцять років зі своїх плечей скинула!

— Я рада за тебе.

— Генику робота подобається? — спитала мати.

Настя зітхнула. Вона вирішила поки що не говорити матері правду, тож відповіла, що у нього все добре, тільки мало вільного часу.

— Мені Ніна нещодавно телефонувала, — голос жінки змінився, і Настя вловила нотки суму. — Каже, що у них з Володею все добре, вже знайшли роботу.

— Про мене питала?

— Ох! Не хочу навіть повторювати її слова.

— То й не треба, мамо. Здогадуюсь, що сестра сказала. Але ти не хвилюйся, мине трохи часу і вона зрозуміє, що українці там не потрібні, хіба що як малооплачувана робоча сила. Поживе трохи на чужині та й повернеться.

— Не думаю. Вони подаватимуть документи на отримання громадянства. Коли я тепер їх побачу?

— Час розставить усе на свої місця, — мовила Настя веселим голосом, аби підтримати та заспокоїти матір. — Ось ти, приміром… Чи уявляла, що колись повернешся на батьківщину? А воно ж сталося!

— Я хочу тут залишитися, — сказала мама.

— Якщо тобі там добре, то чому б і ні? Уже нагледіла собі будинок?

— Поки що ні, — зізналася мати. — Знаєш, мені часто сниться великий, старезний і розлогий дуб. Якась невидима сила тягне мене до нього, і я прокидаюсь із розумінням того, що повинна його знайти, бо там моє місце.

— Мамо! Прошу тебе! Ніяких снів і пошуків! Ти вже одного разу вирушила в подорож шукати статую хлопчика в капелюшку, і що з того вийшло?! Не лякай мене!

— Доню, я нікуди з цього краю не поїду, — засміялась жінка, — тож тобі нема чого хвилюватися. Іванка не телефонувала?

— Чекаю на дзвінок, щодня чекаю.

— Усе у нас буде добре. Чи не так, доню?

— Звичайно, мамо! — сказала Настя.

Настя поснідала разом із Вадимом та Левком, і чоловіки пішли забрати приватні посилки від волонтерів для бійців «Айдару». Не встигла Настя вимити посуд, як зателенькав мобільний телефон. Дзвонили з невідомого номера.

— Привіт, Насте! — почула вона в слухавці знайомий голос.

— Аліско! Привіт! Ти де?

Аліса сказала, що вони з чоловіком та донькою в Луганську, живуть у квартирі знайомої жінки.

— З Катею ми навчалися в Луганську в одній групі в технікумі, пізніше вона закінчила педагогічний інститут заочно, — пояснила Аліса. — Раніше листувалися, а потім наш зв’язок обірвався, зустріла її випадково, вона запросила нас у гості. Катя дізналася, що нам поки нема де жити, тож запропонувала своє житло.

— У неї є родина? — поцікавилась Настя.

— Уже нема. Чоловік кілька років тому помер від раку, а єдину доньку вони втратили давно, коли дитині було три місяці, — пояснила Аліса. — Катя добра жінка, вона працювала вчителем української мови та літератури.

— Чому працювала, а не працює? — запитала Настя.

— Уявляєш, яку дурість впорола? Вийшла на роботу у вишиванці і заявила, що вона — українка, любить свою країну і рідну мову. Її протримали три дні у підвалі, а потім відпустили, бо дала обіцянку виїхати з ЛНР. Завтра Катя поїде жити в нашу квартиру, поки банк її не відібрав, а ми поживемо у її. Можеш сходити до неї, познайомитися, вона ж за Україну, як і ти, на жаль.

— Алісо, жодного слова про це, бо не буду з тобою спілкуватися! — гнівно вигукнула Настя.

— Гаразд, лише особисте. Як Геник? Іванка?

— Іванна, ти ж знаєш, у Росії, Геник пішов добровольцем захищати свою країну. А ви як?

— Мій Андрій також пішов захищати нашу країну, — Аліса з притиском промовила останні слова, — обіцяють добре платити. Я влаштувалася на тимчасову роботу посудомийкою, тож все добре, проживемо. Гірше, ніж було там, уже не буде. От якби укри перестали обстрілювати…

— Аліско! Я кладу слухавку! — скипіла Настя.

— Ні-ні! Зачекай! Вибач, будь ласка, не хотіла тебе розсердити, — сказала жінка. — Я дійсно тебе дуже люблю і часто згадую роки нашої дружби. Стільки всього хорошого було — є що згадати.

— Я також тебе часто згадую. Якби ти не повірила в міф про райське життя у вигаданій країні, ми б і зараз були поруч, — зітхнула Настя. У неї ледь не зірвалося з язика: «І твій син був би живий». — Відверто кажучи, я ще сподівалася, що ти побачиш, як там люди живуть, точніше, виживають і зрозумієш, що прекрасне життя у невизнаній республіці — вигадка людей, які не бачили справжнього гарного життя. Але ця мрія-вигадка, яка призвела до ворожнечі, бачу, тебе й досі тішить.

— Бо я вірю, що ми збудуємо таке життя, своїми руками, відстоїмо незалежність і настане час, коли таких, як ми, вважатимуть героями, а наші нащадки будуть нам дякувати. Люба, ти ще приїдеш до нас у гості, побачиш, що ота «мрія-вигадка» втілена в життя, і тоді ми з тобою загуляємо! Згода?

— Не тіш себе марними надіями — такого ніколи не буде. Згадай Абхазію, Придністров’я. Там далеко не райське життя. Рай не можна побудувати на крові загиблих хлопців. Утім, це марна розмова. Як там Аллочка?

— Вона з глузду з’їхала. — Голос Аліси забринів, і Настя зрозуміла, що Аліса плаче. — Не знаю, чи вона потрапила під вплив Каті, чи сама докумекала, але категорично заявила, що не піде в сєпарську школу. Скільки їй намагалася вдовбати в голову, що отримає російський атестат, можна буде поїхати на навчання до Росії, вона ні в яку. Хоче назад, у Сєвєродонецьк, навчатися в українській школі, жити в Україні. Уявляєш?!

— Справді?! — вихопилося в Насті радісне. Їй кортіло сказати, що шістнадцятирічна дитина виявилася розумнішою за своїх батьків, але вона не хотіла образити Алісу. — То нехай повертається!

— Я втратила одну дитину і боюсь втратити другу. — Аліса розплакалась, не стримуючи емоцій. — Як ми без неї? Заради її майбутнього ми живемо і все робимо.

— Нехай приїжджає з твоєю подругою і вчиться, а потім видно буде. Принаймні тут безпечніше і вона отримає справжній атестат.

Аліса сказала, що вони з чоловіком проти, але, видно, дівчину не спинити.

— Якщо ми її не відпустимо, все одно втече, — схлипнула Аліса. — Втішає лише одна думка, що в Сєвєродонецьку не стріляють, тож Аллі там буде безпечніше.

— От бачиш, у всьому можна знайти позитив, якщо є бажання! — сказала Настя.

Аліса попросила Настю хоча б іноді навіщати її доньку, але телефонувати вона їй буде сама, бо її розмови можуть підслуховувати. Для таких дзвінків Аліса придбала нову СІМ-картку, про яку не знав навіть її чоловік. Жінки попрощалися, і Настя взялася домивати посуд. Вона мала вихідний і багато запланувала…

Ввечері Настя та Вадим стомилися так, що ледь трималися на ногах. Вони займалися підготовкою до поїздки в зону АТО, збирали посилки, закуповували ліки на зібрані кошти, сокири, пилки, батарейки, ліхтарики, генератор та продукти. Завтра вони повинні бути на роботі, а треба ще отримати передачу — одяг для солдатів.

— Післязавтра зранку завантажимо одяг та страви, які приготують дівчата, тоді й поїду, — сказав Вадим, сідаючи за стіл. — Віриш, за день і ріски в роті не було.

— Зараз повечеряємо, — відповіла Настя, накриваючи на стіл.

Вона промовчала про те, що сама за день нічого не їла. В обід хотіла заскочити в якесь кафе та перекусити, але знову перед очима постала картина: голодні хлопці, які намагаються не давати взнаки, що давно не їли гарячого та домашнього, і лише прискорене цокотіння ложок видає їх. Настя подумала, що не полізе їй шматок у горло, коли ті, хто ризикують щохвилини своїм життям заради спокою мирних жителів та її самої, голодні. Весь день вона піднімала на ноги волонтерів, шукаючи все для передової, де бійці голі та босі. Настя не звикла жалітися на труднощі, тож зібрала залишки своїх сил і подала вечерю. Їла механічно, не відчуваючи смаку, швидко і мовчки тамувала голод, поринувши у свої думки. Добре, що Вадим допоміг вимити посуд — навіть зараз, коли втома звалилася на неї важкою брилою, вона не могла залишити немиті тарілки в раковині до ранку. Залишався останній штрих до важкого і напруженого дня — душ. Автоматично ввімкнула бойлер, роздяглася, насилу переступила бортик ванни і підставила стомлене тіло під теплі струмені. Магічна сила води поступово змивала з неї втому. Настя розтерла тіло рушником і відчула приплив тепла, втома трохи відступила, проте дала шлях іншому — бажанню спати. Жінка розчесала волосся, навіть не поглянувши на своє відображення у дзеркалі, загорнулася в махровий халат і почалапала у спальню.

— Не спиш? — спитала чоловіка.

— Без тебе ні, — відповів стомлено. — Перебираю в пам’яті сьогоднішній день і все думаю, чи чогось не забув.

— У мене є до тебе серйозна розмова, — сказала Настя. — Сподіваюсь, що ти мене зрозумієш і підтримаєш.

— Цікаво!

— Я довго думала над цим… — Настя зробила паузу, і Вадим її не підганяв — відчував, вона прийняла якесь рішення. — Зустріч з айдарівцями змінила мене. Серце кров’ю обливалося, коли на власні очі побачила їх, мужніх і сильних духом, справжніх героїв, ладних віддати свої життя за нашу свободу, голодними і беззахисними. По телевізору звітують, що воїни всім забезпечені, а вони не мають навіть касок, бронежилетів, я вже мовчу про тепловізори. Десь там мій син, напевно, йому також нелегко. Вірю, що хтось його нагодує і допоможе.

Настя підійшла до столика, висунула шухляду, дістала дві обручки.

— Що таке кілька грамів металу в порівнянні з людським життям? — Вона показала Вадиму обручку. — Навіть якщо це біле золото, воно нічого не вартує, коли покласти на терези його і життя.

— Згоден, — мовив Вадим, — людське життя безцінне.

— Золото можна придбати, а втрачене життя повернути не можна, — продовжила Настя. — Ось я й подумала віднести в ломбард наші обручки, а на виручені кошти купити бодай пару бронежилетів.

— Йди до мене, — сказав Вадим замість відповіді і відкинув край ковдри. Настя лягла поруч, не випускаючи з рук обручки, запитально подивилася йому в очі. — Я цілком поділяю твої думки.

— Дякую! — палко мовила Настя та обняла чоловіка. — Я знала, вірила, що ти мене зрозумієш і підтримаєш!

— Чи ми не придбаємо їх потім? Головне — зберегти життя хлопців.

— Ти не будеш проти, якщо один бронежилет ми подаруємо особисто Руслану?

— Звичайно, ні! Руся мені сьогодні дзвонив. Заразила ти його ідеєю про шашлики! — посміхнувся Вадим.

— Він сам запропонував. Я також про нього думала, коли прийняла таке рішення.

— І коли саме ти його прийняла? Чи не тоді, коли ми поверталися від айдарівців?

— Ти й це помітив? — посміхнулась Настя.

— Я дуже добре відчуваю твій настрій, — сказав Вадим, пригортаючи жінку до себе, — навіть тоді, коли ти замикаєшся у собі й мовчиш.

— Виходить, ми дивимося в один бік. Лише тоді люди підсвідомо відчувають не лише настрій одне одного, а й думки… Завтра ти поїдеш на роботу і передаси керівництву мою заяву на місяць безоплатної відпустки. Не встигаю одразу всюди, хочу зайнятися волонтерською роботою. Поки наша організація має перепочинок до вересня, встигну зробити щось корисне для наших солдатів. Тим більше, що керівництво не проти того, щоб ми брали такі відпустки. Добре?

— Хочеш сказати, що ти будеш тут розриватися, а я сидітиму на роботі? Завод усе одно стоїть, тож підмітати подвір’я та фарбувати можуть і без мене. Я також напишу заяву.

— Чудово! Тоді післязавтра поїдемо разом?

Втома відступила, коли Настя з Вадимом почали будувати плани допомоги бійцям. Хотілося і те закупити, й інше, але бракувало коштів. Настя вважала, що до наступної поїздки потрібно будь-що купити айдарівцям тепловізор. Про себе жінка вирішила, що разом з обручками здасть і свій золотий ланцюжок, залишить собі тільки натільний хрестик. Вони шепотілися в ліжку аж до півночі. Врешті-решт розробили таку стратегію: вибрати ціль і не думати наперед, як досягти своєї мети, а просто йти вперед.

Розділ 13

Усі розмови бійців, з чого б вони не починалися, закінчувалися однією темою — Іловайськ, місто, розташоване за двадцять п’ять кілометрів від Донецька, стратегічний залізничний вузол. Треба було взяти під контроль Іловайськ, щоб відрізати шляхи постачання ворога зброєю та бойовиками. «Закрити Іловайськ», — звучало все частіше. Але це буде нелегко, бо в місті стояв Моторола зі своїм військом, Гіві, інша нечисть, ширилися чутки, що там уже є й російські найманці. Залізниця ділила Іловайськ навпіл, тож потрібно було взяти штурмом усе місто, щоб раз і назавжди перекрити постачання бандитських формувань. Ще дванадцятого серпня українські частини з боями пішли на штурм і взяли під свій контроль частину міста. Наступ почали підрозділи батальйону «Азов» і добровольці корпусу Правого сектора. Армійські частини вийшли із заходу, з боку Шахтарська, але просунутися далі на Зугрес їм не вдалося — бандформування отримало артилерійську підтримку з районів Моспиного та Харцизька. Ускладнювало ситуацію й те, що ворог вів вогонь із житлових кварталів. Підрозділ батальйону «Кривбас» стримував ворожі атаки понад два тижні, заглибившись уперед. До захоплення міста згодом долучились добровольчі частини МВС: окремі штурмові групи зі складу батальйонів «Азов», «Донбас», «Шахтарськ» та «Дніпро». Бійці рвались на штурм міста, але не вистачало бронетехніки та важкої артилерії.

Геннадій, як і всі хлопці поруч, був налаштований рішуче, тому часу не гаяв і готувався до штурму. Попри те, що ворог не дрімав, над головами дзижчали їхні безпілотники і час від часу долітали снаряди пристрілки, бійці вели розвідку, ходили на стрільби, готували зброю. Усі розуміли, що будь-якої миті може бути наказ виступати.

Кілька днів спілкування з новими друзями пішли Генику на користь. Він уже не прокидався в холодному поту від жаху, коли йому знову і знову снився Змій. Так, саме Змій, а не його друг далекого дитинства Яків. Геннадій намагався не думати про колишню дружбу і їхню клятву на солоних озерах Слов’янська. Розум не хотів сприймати те, що він убив друга. Геник навіть подумки називав Якова Змієм, людиною, яка наглумилася з невинної дівчини, задовольнивши свої амбіції та хіть. Він ледь не згубив життя Улянки, зламав його, залишивши травму на все життя, тому не мав права на існування. Такі думки трохи втішали Геннадія, але нічні кошмари не припинялися. Добре, що хоч Яків не снився в образі друга, бо було б ще нестерпніше і болючіше. Найчастіше Яків у снах просив допомоги. Він тягнув скривавлені руки: «Врятуй мене! Лугандія!»

Сни — повернення в минуле, постійне нагадування про нього — виснажували Геннадія, робили дратівливим і подеколи навіть злим. Останні дні все змінили. Відбулося переосмислення минулого, і колишній друг відходив усе далі, залишивши замість себе образ Змія, нахабного злого ґвалтівника та ворога. Тут над хлопцями висіла небезпека, тому кожен мав прожити день, як останній. Ніхто не знав, чи завтра побратим заговорить з друзями, чи замовкне назавжди.

— Дорожити потрібно тим, що маємо, — розмірковував Філософ, сьорбаючи міцний чай.

— А що ми маємо зараз? І чим можемо дорожити? — спитав Злий, підштовхуючи Філософа до розмірковувань.

Хлопці любили послухати Філософа. Уродженець Дніпропетровська, музикант, він з перших днів пішов добровольцем на фронт, приєднавшись до «Дніпра». Уже давно побратими не називали його на ім’я, та й сам він називав себе Філософом, майже не згадуючи Петруся, який не тільки грав в оркестрі, а й навчав прекрасного дітей у музичній школі. До науки філософії він не мав жодного стосунку, але любив аналізувати та розмірковувати.

— Чим дорожити? — повторив Філософ. — О, хлопці! Ми з вами маємо найцінніше і не знаємо про це?

— Найцінніше для людини — це її родина, — втрутився в розмову Малий. — Батьки від самого народження і до скону піклуються про нас. Для них ми завжди залишаємося дітьми, скільки б нам не було років. Навіть коли людина має свою сім’ю, дітей, їй усе одно потрібні батьки, бо лише вони можуть у час негараздів зігріти дітей теплом своєї любові.

— Малий, ми щодня чуємо розповіді про твоїх чудових батьків, — обірвав його Злий. — Проте не в усіх є батьки, тож, по-твоєму, ті, у кого їх нема, в житті не мають найціннішого?

— Стоп! — Філософ підняв тонкий вказівний палець. — Ти, Злий, підійшов близько до визначення найціннішого, що ми маємо.

— Не зрозумів, — стенув плечима Злий.

Геннадій не втручався в розмову. Він лежав, заклавши руки під голову, і намагався дати відпочинок спині, яку чи то застудив, чи щось у ній порушив під час занять. Він навіть ходив до «бобрів», але у них не було ніякої мазі. Порадили розтерти спиртом та укутати целофаном і чимось теплим. Залишки спирту пішли не за призначенням — хлопці налили його по стаканчиках, розвели водою і випили за вечерею. Малий помасажував болюче місце, і Геник обмотав спину чиїмось шерстяним светром.

— Не треба довго думати, — продовжив Філософ, — бо я вже сказав, що кожен з нас зараз має неоціненний скарб.

— Для мене був би скарбом гарний кевларовий бронік та каска, — невдоволено буркнув Злий. — І від тепловізора не відмовився б. Стоїш на вахті, як голий посеред міста, — тебе сєпари вночі бачать, а ти їх — ні. Як гра у кота й мишку!

— Не завадило б додати важкої артилерії! — додав Малий. — Було б набагато спокійніше і впевненіше.

— А для чого все це нам потрібно? — Філософ поставив чашку на підлогу. — Щоб вберегти найцінніше! Тобто?

— Життя, — вставив своє слово у розмову Геннадій.

— Прямо в ціль! — пожвавився Філософ. — Життя своє і рідних — це найцінніший скарб, і ми його маємо. Одна мудра людина сказала: «У людини два життя, і друге починається тоді, коли ми розуміємо, що життя лише одне».

— Краще розкажи нам про нірвану, — озвався Злий, — ти обіцяв, а то почали за здоров’я, а закінчимо за упокій. Коли говоримо про життя, одразу згадую загиблих побратимів.

Філософ налив у чашку, з якої щойно пив чай, води, зробив кілька ковтків і трохи помовчав. Він знав, що так можна привернути увагу і викликати цікавість до теми, над якою він розмірковує вже не один день.

— Нірвана — це стан переходу в абсолютну порожнечу, небуття, спокій, — почав він неквапливо, але Злий зауважив, що то не нірвана, а смерть. Філософ пропустив його слова повз вуха і продовжив: — Цей стан приходить тоді, коли людина відмовляється від будь-яких пристрастей і бажань, навіть від почуттів.

— Якась маячня, — не зле кинув Петро.

— Такий стан дозволяє звільнитися від страждань, — розповідав Філософ, — це і є головна мета нірвани. Лише уявіть собі: відсутність бажань, жодного конфлікту з навколишнім світом, відхід від звичайних людських цінностей і стан спокою. І страждань уже нема, лише повна внутрішня гармонія — це і є нірвана.

— Дурня! — посміхнувся Злий. — Покури травку — стан нірвани забезпечений!

Хлопці розсміялися.

— Не розумію я твою нірвану, Філософе, — сказав Малий. — Як це нема ніяких людських цінностей? Тобі буде добре, а як же рідні люди? Батьки? Невже байдуже, чи їм добре зараз, чи вони здорові? Ніяких хвилювань? Або я тупий і не розумію нірвану, або це якась дурня, яку вигадали ненормальні в психлікарні.

— Стан внутрішньої гармонії… — почав із запалом Філософ, але Малий його перебив і сказав, що далі йому нецікаво і він іде телефонувати батькам.

Філософ продовжив доводити переваги нірвани, коли до Геника на ліжко підсів Мона. Геннадій швидко звик звертатися до друзів на позивний, а ось до Марка ще не міг — для нього він і досі залишався просто Марком, побратимом по Майдану. Марк поцікавився, чи попустило в нього спину. Геник відповів, що вже краще, і хлопці вийшли надвір покурити. Неподалік проходжався Малий, розмовляючи по мобільнику. За уривками з розмови було зрозуміло, що Малий розмовляє з матір’ю.

— І так щодня по кілька разів, — сказав Марк, підкурюючи. — Він зовсім шмаркач, лише дев’ятнадцять років, — він подивився у бік Малого. — Йому б біля матері ще побути, а він тут. Весь час розповідає, які у нього батьки чудові.

— Це ж добре, — зауважив Геннадій, — отже, дуже любить.

— Так, але занадто вони в нього ідеальні, — стишив голос Марк. — Батько і своїми руками будинок збудував, і сад навколо посадив, і екзотичні рослини вирощує, і ще встигає непогано заробляти. А мати також мало не свята: пише вірші, працює, вся така правильна у вихованні, що жодного разу йому навіть у дитинстві потиличника не вліпила, голосу не підвищила. Віриш, що так буває?

— Не знаю, — похитав головою Геннадій, думаючи про своє. — Ти не бачив Улю сьогодні?

— Бачив, командир влаштовує їй різні випробування.

— Сподіваюсь, що вона їх не витримає і Батя відішле її додому.

— Злий ти, друже, — посміхнувся Марк. — Уля гарна дівчина.

— Тому й не хочу, щоб вона тут була.

Малий попрощався з матір’ю, підійшов до хлопців, дістав цигарку і прикурив.

— Аж на душі легше стало, — сказав він задоволено і випустив кільце диму. — А ти, Генику, вже зізнався своїм, де ти?

— Ще ні, — сказав Геннадій, — кажу, як ви навчили: граю в боулінг, працюю у Києві таксистом.

— Все одно рано чи пізно доведеться сказати правду, бо колись випливе на поверхню твоя брехня.

— Скажу на День Незалежності, — пообіцяв Геннадій, — уже вирішив.

— А позивний собі вигадав? — спитав Марк. — Бо приліпиться, як мені Мона.

— Так, Сєвєр я, від назви нашого міста, — сказав Геннадій і затоптав недопалок.

Розділ 14

Олексій Григорович прийшов на поле у визначений час. Він зупинився і пильно обдивився місцевість навколо невеликого кущика терну. Лігвище Уляна повинна була зробити десь неподалік. Про те, що дівчина могла влаштувати його з необачності за кущем, командир не думав — надто кмітлива. Поряд ані купки свіжої землі, лише трава, тож виходить, що ґрунт вона сховала. На далеку відстань таку кількість віднести дівчині не під силу, та й обмаль часу, тож її снайперське лігвище неподалік терняка. Олексій Григорович пройшовся ліворуч, вдивляючись у місцевість з іншого ракурсу, але не помітив жодного натяку на схованку. Кілька кроків праворуч не дали ніякого результату, і Олексій Григорович вирішив почекати. Ще кілька хвилин, і вона видасть себе необережним порухом. Він поглянув на годинник — минуло три хвилини, а лігвище він так і не знайшов, лише вітер гуляв степом, відчувши повну свободу, бо тут можна було розігнатися.

Командир оглянув місцевість ліворуч і праворуч на сто, потім двісті метрів. Може, дівчина злякалась і взагалі втекла?

— Один — нуль на твою користь, — сказав голосно.

Метрів за тридцять ліворуч від куща дівчина підняла руку. Олексій Григорович попрямував до неї, думаючи про те, що тепер доведеться її залишити.

— Вставай, — наказав він, — подивлюсь, як ти тут облаштувалась.

Дівчина мовчки підвелася, зняла з голови каску, замасковану травою, обтрусила її й запитально подивилася на командира. Він сів навпочіпки й уважно подивився на вириту схованку. Дівчині довелося чимало потрудитися, щоб видовбати цілину.

— Глибина задовільна, — сказав Батя, — сантиметрів тридцять буде, тож тобі ще один плюс. Але дно нічим не встелене, а це вже мінус.

Уля промовчала. Вона не виправдовувалась тим, що не встигла — сприймала інформацію і чекала на вердикт.

— Зазвичай саперам доводиться довго лежати у землі, тож треба заздалегідь вистелити дно ямки хоча б сухою травою, — продовжив чоловік. — Куди поділа викопану землю?

— Віднесла туди, — Уляна вказала на кущ терну.

Земля була вміло розсипана навколо і під самим кущем, до того ж присипана сухою травою та невеличкими гілками. Командир додав ще один плюс, про себе відзначивши, що така тендітна та худенька дівчина на собі встигла за короткий час перенести стільки ґрунту.

— Дай пляшку з водою, — попросив.

Уля подала пластикову пляшку, де було трохи менше води, ніж їй давав командир.

— Куди поділа воду? — спитав.

— Трохи випила. Залишила ще й на потім.

— Це добре, але я залишив воду не тільки для пиття, — сказав він і зробив паузу. Найпевніше, дівчина не знала іншого призначення води, тому промовчала. — Не буду мінусувати твої бали, одразу введу в курс справи. На піщаній місцевості досвідчений снайпер завжди ллє воду перед гвинтівкою, аби при пострілі не було пилюки, бо пил може видати лігвище. Зрозуміло?

— Так!

— Шлях відходу продумала?

Уляна одразу його вказала, вибравши низинку, яка веде до найближчої лісосмуги. Якби заздалегідь не знала про це, то не змогла б зорієнтуватися, тому командир відзначив її кмітливість ще одним плюсом.

— Де муляж гранати?

Дівчина дістала з наплічника.

— Погано! Дуже погано… — Чоловік скрушно похитав головою, і дівчина розгублено закліпала очима. — Треба підстрахувати себе при відході: витягти чеку в «ефки» і залишити для ворога на своєму місці.

— У мене не було наказу покидати лігвище, — випалила дівчина.

Олексій Григорович розреготався. Він давно так щиро не сміявся. Звісно, дівчина не врахувала це, але як швидко і спритно викрутилася!

— Беру тебе! — сказав. — І обіцяю зробити з тебе справжнього снайпера!

— Дякую! — Її обличчя осяяла радісна посмішка.

— Радієш так, ніби я тобі коробку цукерок подарував, — зітхнув командир. — Нічого, дівчинко, все у нас буде добре.

Уля пішла до бліндажа Геннадія. Вона не бачила його майже два дні, не телефонувала, не чула його голосу і зараз дуже хотіла побачити хлопця і похвалитися гарною новиною. Уляна перехвилювалася за цей час, боячись, що командир відішле її, але все вийшло добре, хоча іспит кілька разів був на межі зриву. Дівчина йшла вздовж окопів і курила. Ще здалеку помітила Марка, друга Геннадія, який щось майстрував з дощок. Поруч — незнайомий високий і худий юнак жестикулював, напевно, хлопці жваво розмовляли.

— Доброго дня! — привіталася Уля.

— А! Це ти, Улю, — Марк відкинув геть дошку, привітався. — Як справи?

— Добре.

— А це, Улю, Філософ, знайомся, — сказав Марк, і Уля привіталася. — Він мріє досягти стану повного блаженства, нірвани, — пояснив хлопець, — але після війни, бо, поки стріляють, про нірвану можна лише мріяти. А ось наш Злий вважає, що нема ніякої нірвани, хіба що наркоман обколеться і впаде у той стан блаженства на якийсь час. А я так думаю: людина повинна в щось вірити і йти до своєї мети. Хоче Філософ досягти нірвани — нехай пробує. Потім розкаже, яка вона, — посміхнувся Марк.

— Хоч одна людина тут мене розуміє, — зауважив Філософ.

— Ти до Геника? — звернувся Марк до Уляни.

— Так.

— Доведеться трохи зачекати. Злий, щоб нерви заспокоїти після розмови з Філософом, повів його постріляти по мішенях. Вони незабаром повернуться.

Уля сіла на лавку, до неї підійшов Філософ і знову повернувся до наболілої теми, яку ніяк не хотів зрозуміти і сприйняти Злий…

Геннадій зробив кілька одиночних пострілів і разом зі Злим пішов подивитися на результат.

— Не дуже, — насупився Злий. — Уяви, що перед тобою не мішень, а справжній ворог, і від того, як ти стріляєш, залежить твоє життя. Тут або ти його, або він тебе — іншого не може бути.

— Ворог також людина, — зауважив Геннадій. — Ти вже вбивав… їх?

— Так, вбивав, але не відчуваю себе вбивцею, якщо ти про це.

— Тобто, ти не думаєш про ворога як про людину?

— Не думаю, бо ворог він і в Африці ворог, а якщо ти прийшов сюди стріляти по мішенях, то тобі потрібно йти в тир. Тут убивають, а не граються у війнушку.

— Ну чому ти такий злий? — по-дружньому спитав Геннадій. — На Філософа визвірився, тепер на мене нагримав.

Хлопець дістав цигарку, сірники, чиркнув раз, вдруге, сірник зламався, і Геннадій подав запальничку. Злий смачно затягнувся і випустив хмаринку диму.

— Чому Злий? — спитав. — Розкажу, і ти зрозумієш.

Хлопці закинули автомати на плечі, поволі пішли до бліндажа. Злий ішов мовчки, налаштовуючись на розповідь. Від того важкого дня минуло понад два місяці, а спогади живі й болючі, ніби незагоєна рана, яка час від часу нагадує про себе. Уже час загоїтися, а вона ні в яку, ніби вічна й пекуча пам’ять про той день. Злий не хотів розповідати про нього, але Сєвєр, цей ще хлопчисько, який був на Майдані і прийшов сюди добровольцем, зовнішньо загартований, але внутрішньо не готовий вбивати, він зациклений на тому, що ворог також людина. З такою думкою він може загинути, коли бачитиме перед собою людину, з її радощами і болем, а не ворога, який прийшов убивати його самого, друзів, рідних. Кожен, хто опинився тут, також має серце у грудях, а не камінь, і не кровожерливий, а прийшов, щоб не лилася кров і не гинули люди. Звучить парадоксально, але добровольці вбивають заради миру, щоб ніхто більше не гинув. Сєвєр ладен віддати життя за свободу своєї країни, і в той самий час думка про ворога як про людину може коштувати йому життя. Якщо у час загрози він не зможе зробити постріл першим — ворог, не вагаючись, зробить це за нього. Тому Злий вирішив розповісти про події, які намагався не згадувати й не обговорювати. Він докурив, поглянув на побратима і важко зітхнув.

— Улітку поблизу кордону нас накрили шквальним вогнем з боку Росії, — почав Злий. — Так били з усіх боків, що ми крутилися як в’юни на сковорідці, хто зміг з неї вискочити, тому, вважай, пощастило. Втім, я не про це хотів тобі розказати, і навіть не про те, що нам не було чим відповісти ворогові. Ми міняли дислокацію, бо нашу місцевість уже добре пристріляли. Нас було десятеро, включаючи мого друга Гаврика.

— Твій земляк? — спитав Геннадій, знаючи, що Злий жив на Луганщині, у невеличкому містечку Свердлівка, і на боці України воював не один його земляк.

— Якраз ні. Гаврило, так звали мого друга, був з Ужгорода, але сам розумієш, Гаврило для нас звучало смішно і незвично, то й дали йому позивний «Гаврик». Усе обіцяв запросити мене в гості, показати красу гір…

Злий на мить замовк. Було помітно, що спогади йому болять і кожне слово — як дотик до тієї болючої рани.

— Так ось, — продовжив хлопець, — з нашої десятки всі вийшли живими, окрім Гаврика. Ми вже здолали майже весь шлях, відстрілюючись з «калашів», коли зненацька нас знову накрили вогнем. Не знаю, яку зброю використали з того боку, але я й досі не бачив такого. Гаврик був від мене на відстані кількох десятків метрів, коли поруч нього розірвався артилерійський снаряд. Вибух був надзвичайно потужним, ми всі впали оглушені, на нас посипалася земля, а коли прийшли до тями, то виявилося, що кількох хлопців зачепило осколками… Неподалік була вирва від вибуху. На наш подив, не така вже й велика, як, наприклад, від «Граду». Ми в першу чергу перебинтували рани пораненим й кинулися шукати Гаврика. Зазвичай після таких вибухів знаходиш відірвані частини тіла загиблого, рештки його одягу, взуття, а тут — нічого!

— Може, Гаврика не було там?

— Не тільки я, а й інші бачили його до вибуху, — дратівливо сказав Злий, — а потім… надпотужний звук, невелика вирва і все! Ми стали навколішки і почали нишпорити по траві, намагаючись знайти рештки тіла. А потім зрозуміли, що їх взагалі нема.

— Не розумію.

— Від тіла залишився фарш! — випалив на одному подиху боєць. — Уяви собі: фарш з людського тіла, ніби Гаврика пропустили крізь м’ясорубку, разом з одягом, із взуттям. Навколо вирви — лише дрібний фарш! Я не знаю з чого стріляли, яку зброю використовували, можливо, якусь нову, але такої потужності?!

Злий замовк. Перед очима так, ніби це було щойно, виникла картинка: вони лазять навколішки, розгортаючи траву, і раптом розуміють, що нишпорять по розірваному на дрібненькі шматки тілу свого товариша.

Жах сковує навіть тих, хто вже бачив справжнє пекло на землі. Після шоку — рішення: зібрати залишки друга в целофановий пакет.

— Ми знайшли пакет, — продовжив Злий, — Знаєш, уперше зраділи свинству наших відпочивальників, які повсюди після себе залишають сміття, назбирали голими руками ще теплі дрібні останки тіла для поховання і принесли в розташування частини. Командир сказав, що я, як ліпший друг Гаврика, повезу тіло для поховання в Ужгород. Я погодився. Сам розумієш, що в труну довелося покласти пакет… Оформили належні документи, і я поїхав… — сказав Злий і тихо додав: — на свою біду.

Він замовк, і Геннадій його не підганяв.

Чомусь він згадав Льончика, почуття втрати кращого друга було йому знайоме.

— Гаврик був єдиним сином у матері, — пояснив Злий. — Вона народила його, коли вже втратила надію. Її чоловік захворів на рак і доживав останні місяці, та природа змилостивилася над подружжям і вирішила продовжити рід.

Хлопець розповів, що батько так і не встиг побачити свого первістка, помер за місяць до пологів, тож мати все життя присвятила синові.

— Він був дійсно класним другом, справжнім, без фальші, за такими, як він, ідуть люди, бо вони, як тобі пояснити… — Злий добирав слова, — як ліхтарик, що світить у темряві та осяває дорогу. Дідько! Я так стану поетом! — посміхнувся Злий і додав: — Або філософом і почну нести нісенітницю про нірвану.

Геннадій не став на захист Філософа — не на часі суперечки.

— Мати дуже просила відкрити труну, щоб востаннє поглянути на сина, говорила, що не зможе повірити в те, що саме її Гаврило загинув, — розповів Злий. — Звичайно, я пояснив, що її син загинув на моїх очах від розриву артилерійського снаряда і такі труни не відкривають.

Та жінка навіть після цього вмовляла відкрити труну хоча б на мить, показати їй руку, ногу чи навіть палець загиблого сина.

— Що я повинен був їй сказати? Правду? Що навіть пальця не лишилося? Показати пакет з фаршем? — Хлопець знову запалив цигарку. — Вбита горем жінка хапала мене за барки, трусила і кричала: «Ось ти стоїш переді мною і я бачу тебе! Чому я не маю права побачити хоча б частину тіла свого сина?!» А я не міг нічого сказати! Вона мене била по щоках, але я не відчував болю — пекло всередині так, що я думав: «Краще б я став фаршем, ніж таке чути і бачити». Бідна мати збожеволіла б від побаченого. До чого я веду? — Юнак подивився на Геника. — Якщо будеш вагатися, ворог перед тобою чи все-таки людина, згадай мою розповідь, уяви все жахіття і відчуй біль матері. А тепер думай, чи стріляти у ворога, чи філософствувати. До слова, мій рідний брат воює на тому боці й мені ще важче, ніж тобі. Коли вбили Гаврика, я міг припустити, що то справа рук мого так званого братика. Тепер розумієш, чому я Злий?

Хлопці сіли на звалену сосну, і Геннадій розказав Злому про свою сестру і загибель Льончика.

— А я сумнівався в тобі, — зізнався Злий, — думав, прийшов хлюпик і почне шмарклі на автомат намотувати.

Розділ 15

Уляна дочекалась Геннадія вже надвечір. Хлопець привітався і, помітивши, як засвітилося її обличчя, посміхнувся неприхованій радості дівчини. Вони пішли прогулятися до найближчої лісосмуги, яка майже впритул підходила до бліндажів та окопів. За кілька днів настане перший осінній місяць, але літо не поспішало віддавати свої права наступниці: красувалося зеленню трав, тихим погойдуванням гілок на зацілованих сонцем деревах і бездонною синню неба. Сонце котилося лінивою кулею за обрій, туди, де небо зливалося зі степовими просторами Донбасу, лише вдалині верхівки дерев догорали смолоскипами під вечірніми променями. Дві фігури, чоловіча та жіноча, поволі йшли повз лісосмугу, тримаючись за руки. Праворуч, понад крученою польовою дорогою, — соняшникове поле з безліччю маленьких сонечок, повернутих жовтавими голівками в один бік, туди, де щоранку народжується новий день. Заколихані привітним легким вітерцем, сонячні голівки стиха шуміли, перешіптуючись між собою. Про що вони говорили, маленькі родичі великого сонця, уквітчані позолоченим віночком? Про те, що літо вдалося на славу: було теплим, а не спекотним, небо милостиво поливало їх вчасно літніми дощами? Чи про свою долю, про вибухи та постріли, від яких кожна голівка злякано здригалася? Чи розмірковували про те, що не зможуть тепло сонця, силу землі та свіжість повітря віддати восени турботливим рукам людей, які їх висадили зерням у землю, потім доглядали і чекали на врожай? За всіма законами природи за пару місяців вони мали б розлитися золотавою пахучою олією в пляшки і помандрувати до осель, але війна не знає ніяких законів, тим паче природи. Їй на все начхати, навіть на ту закохану пару, яка йде повз них, і їхні душі та тіла сповнені любові, якої теж не знає війна. Зітхнули важко золотоголові соняхи, позираючи на закоханих з-під густих вій…

Улянка похвалилася Геннадію своїми успіхами і, не стримуючи радощів, повідомила, що командир її залишив. Було пізно щось змінити, тож хлопцеві не залишалося нічого, як спокійно сприйняти новину і привітати. Втім, він ще раз нагадав, що категорично проти того, аби Уля воювала.

— Тепер я буду поруч з тобою, — вихопилося в дівчини, і вона зашарілася.

— Ми й так будемо разом, завжди, — відповів Геник.

— Як гарно! — сказала Улянка із захопленням. — Кажуть, що на Донбасі лише терикони та голі степи. Так може думати лише той, хто тут не бував.

— Але ж насправді є кращі місця, — заперечив їй Геннадій. — Взяти хоча б Карпати, де суцільна зелень, велика кількість річок та озер, чисте повітря і нема такої спеки та суховіїв.

— Ти так говориш, ніби не тут народився, — Улянка закопилила губи та насупилась. — Я не буду сперечатися щодо краси Карпат, але людина на землі, яка дала їй життя, бачить усе найкраще. Як можна не любити весняний степ, коли тут буяють трави, наповнюючи пахощами повітря, гуляє вітер?! І річки у нас є, і озера. У нашому місті суцільний пісок, але ж поруч Кремінна з лісами! Пам’ятаєш Слов’янськ? Сині озера — неземна краса!

— Усе-усе! — Гена підняв руки. — Не буду сперечатися, що наш край справді мальовничий. Одні бачать у ньому, як і в житті, лише погане, інші — його красу. — Хлопець посміхнувся. — Я згадав про двох комах, які летять і бачать одна красиву та запашну квітку, інша — купу лайна поблизу квітки.

— Зауваж: я такого про тебе не казала! — засміялася дівчина.

Геннадію було приємно бачити таку Улянку: розкуту, смішливу, говірку. Він зупинився і подивився їй у вічі. Бездонна синь озер, у яких можна потонути і не шкодувати про це. Він обійняв дівчину, пригорнув до себе. Її обличчя було так близько, що він відчув, як спокусливо пахне її тіло. У прекрасних зволожених очах Улянки застигло чекання, і вмить їхні обличчя зійшлися так близько, що дихання змішалося і губи злилися в палкому поцілунку. Він знову і знову цілував її пухкі, м’які та теплі, налиті знадою губи і п’янів від щастя, яке наповнювало його теплом та світлом.

— Моя, моя люба дівчинка, — шепотіли його губи.

— Твоя, лише твоя, — злетіло шелестом з її вуст.

Геннадій відчув теплий подих дівчини біля шиї, і відчуття відданості та бажання охопило все його єство. Він повів Улянку туди, де дерева та зарості чагарників могли сховати їх від сторонніх очей, сів, притягнув дівчину до себе. Зелені трави простелилися закоханим м’яким килимом, дерева обступили їх тісним кільцем, прикрили своїм віттям, а соняхи сором’язливо опустили жовтаві голівки. Лише пустун вітер, володар донецьких степів, пронісся повз закоханих, залишивши їх наодинці. Теплі руки хлопця торкалися обличчя дівчини, її неслухняного коротко стриженого волосся з непокірним чубчиком, опустилися нижче, щоб зняти камуфляжну форму, яка нагадувала про неспокійні часи. Де живе кохання, там нема місця для кровожерливої війни, там є лише двоє: він та вона, а ще їхні лагідні руки, палкі поцілунки і нестерпна жага життя. Волошкові очі Улянки променилися щастям, вони наповнилися ніжністю, теплом та чеканням. Геннадій цілував її губи, які мали присмак серпневого вечора і ще чогось привабливого і медово-солодкого. Дівчина повністю піддалася владі його міцних і водночас м’яких та лагідних рук. Рознісся жіночий стогін, чи не вперше на цій землі за останні місяці стогін не від болю — від насолоди. Поважний найстарший сонях з великою головою, уквітчаною підсохлими пелюстками, стиха усміхнувся, мовляв, кохання не має причин і йому байдуже, що десь знову чути вибухи, воно все одно сильніше від смерті.

Розділ 16

Перед від’їздом Настя дала останні вказівки Левкові. Добре, що хлопець не конфліктний, тож мовчки вислухав її настанови щодо того, що потрібно скласти у валізу. До початку навчання лишалося кілька днів, але Настя наполягла на тому, щоб він прибув до Києва на день раніше.

— Не потрібно робити все в останню хвилину, — повчала вона, складаючи документи в сумочку. — Ти повинен добре відпочити з дороги, напрасувати сорочку, обов’язково поснідати.

— Добре, — погодився Левко, — ви повернетеся, а я поїду.

— Не забувай, що мені треба буде провідати Юлю, я обіцяла Алісі про неї подбати.

— Про Левка можеш не турбуватися, — втрутився в розмову Вадим, — він уже дорослий чоловік, а не дитина, і його валіза вже три дні як зібрана.

— Ми повернемося, і я ще встигну тобі борщу три літри зварити, котлеток насмажу і ще чогось смачненького, — продовжила Настя, не звертаючи уваги на репліку Вадима. — Що ти їстимеш перші дні?

— Мені ще й борщ тягнути з собою? — Левко зітхнув. — Може, не треба?

— Я старша і знаю, що таке бути студентом, — відповіла Настя.

Хлопець не став перечити — борщ, то нехай буде борщ, хлопці поїдять. Настя дістала мобільник із сумочки, перевірила, чи зарядний пристрій на місці, і сказала, що потрібно присісти на доріжку.

Вадим пішов по машину, а Настя замкнула двері і вийшла надвір. Вона не вірила в прикмети і не вважала себе забобонною, але цього разу, коли першою на вулиці побачила жінку, чомусь стривожилась. Колись її свекруха навчила: побачиш першою жінку — день не задасться, а чоловіка — на удачу. Тоді Настя не надала особливого значення словам свекрухи, але не раз помічала: якщо зустрічала Семенівну — день ішов шкереберть. Чомусь саме зараз, перед дорогою, згадала свекруху. Може, щось трапилось із Геником? Він уже кілька днів не телефонував і з ним не було зв’язку. Тривожні та невтішні новини про події в Іловайську не давали їй спокою, хоча син запевнив, що він у Донецькій області далеко від Іловайська. Важко було розібратися з новин по телебаченню, де правда, і жінка вирішила, що про все достеменно знатимуть хлопці з «Айдару». Поки чекала на Вадима, встигла подзвонити Валі з кав’ярні та Ользі, яка також планувала передати щось їстівне бійцям. Жінки сказали, що вже чекають на них, тож можна заїхати і забрати приготоване. Настя не встигла сховати телефон, як він зателенькав. Дзвонили з незнайомого їй номеру.

— Мамо, привіт! — почула вона знайомий голос сина. — Не хвилюйся, у мене все добре, — запевнив він одразу бадьорим голосом, але їй здалося, що то напускна веселість.

— Генику, я тут мало не збожеволіла, поки дочекалася від тебе дзвінка! Чому ти дзвониш не зі свого телефону?

— Мій зламався, тому взяв у друга, — пояснив хлопець.

— Я куплю тобі новий і передам волонтерами, тільки скажи куди.

— Ні, не треба, я його віддам у ремонт, — сказав Геннадій.

— Де ти зараз? Як там у вас?

— У нас усе добре, тихо і не стріляють.

— Ти точно не під Іловайськом?

— Ні, я далеко від нього, — сказав Геннадій. — Мамо, як ти там?

— У нас все добре, не хвилюйся.

— Гаразд, я відмикаюсь, бо на цьому телефоні нема безкоштовних хвилин. Цілую тебе! Бувай!

Настя не встигла сказати, що може сама передзвонити йому, бо телефон уже запікав короткими гудками. Вона спробувала набрати номер, з якого дзвонив син, але абонент уже був поза зоною досяжності. Знову хвиля тривоги накрила Настю. Вона відчула серцем: син щось недомовляє і приховує, його голос був занадто збудженим. Від сумних думок її відволік ще один дзвінок. Телефонувала Людмила з Сум і цікавилася, чи не хоче Настя продовжити писати до газети, але жінка відповіла, що не має вільного часу.

— Людочко, зараз ми їдемо до наших хлопців, — пояснила Настя, — назбирали всього цілий мікрик.

— Можна було б написати про хлопців, як вони там, чим забезпечені, читачам дуже цікаво, — жваво почала подруга, — до того ж треба людям знати правду, щоб кожен намагався якось допомогти бійцям, підтримати їх.

— Добре, — зітхнула Настя, — я подумаю над твоєю пропозицією, але не зараз.

Під’їхав Вадим на «Форді», і вони вирушили до кав’ярні, де завантажили продукти.

— Бережіть себе, — сказала Валя, коли вийшла їх провести. — Щось у мене так тяжко на серці.

— Не каркай, а то накаркаєш, — дорікнула їй Ольга. — Усе буде добре.

— Нехай моє відчуття мене обдурить, — зітхнула Валя.

Машина вирушила, і незабаром Сєвєродонецьк залишився позаду. Настя їхала мовчки. Занепокоєння Валі, дзвінок від сина, зустріта вранці жінка — все це посіяло в її душі незрозумілу тривогу. «Не треба думати про лихо, то й не прийде воно», — вирішила Настя, намагаючись втішити себе, та марно. Щоб відволіктись від гнітючих думок, вона почала спостерігати за тим, що бачила навколо. Безлюдно і порожньо, хоча ця місцевість не була захоплена ворогом. Праворуч — поле соняхів, мирних маленьких сонечок із золотавими голівками. Їм байдуже, що гинуть люди, аби лише світило сонце, було тепло і йшли дощі. Соняшники цього року вдалися на славу: усі один в один, ніби ціла країна золотавих близнюків. Ліворуч — пшеничне поле, колосся налите, важке, вже час збирати врожай, бо аж гнеться до землі від ваги. Де господарі цього лану? Чи сєпари відібрали комбайни, чи сам фермер загинув? Ходили чутки, що більшість фермерів встигли вчасно вивезти техніку в Харківську область. Якщо так, то чому не повертаються? Якось Настя випадково почула розмову в тролейбусі, що вони бояться повертати техніку, бо сєпаратисти знову прийдуть і все відберуть. Невже колосся впаде на землю і згниє, ніколи не ставши запашним хлібом?

Вадим весь час кидав на Настю погляди і бачив її стурбованість. Він навіть запропонував зупинитися і попити з термоса кави, але Настя відмовилась, пославшись на те, що можна буде трохи перепочити в Старобільську.

— У мене в Старобільську живе далека родичка, — почав Вадим, намагаючись розважити Настю. — Іноді заїжджав навістити її — все-таки тітка.

Настя продовжувала зосереджено дивитися у вікно, але Вадим знав, що вона його слухає.

— Заїхав до неї, а у дворі сусіди жваво розмовляли, — продовжив Вадим. — Привітався, слово за слово, вона дізналася, що я їду до айдарівців, і знаєш, що мені заявила? Сказала, що я допомагаю фашистам, а вона сєпаратистка, не приховує цього, навіть пишається. Я запитав, чи знає вона, що таке сєпаратизм, то вона відповіла, що не хоче жити в Україні, їй треба Новоросія і незабаром «наші рєбята» повернуться і таких, як я, фашистів повісять.

— І ти все це проковтнув? — запитала Настя.

— Не на того напали! — посміхнувся Вадим. — Мене тітка так збісила, що я волав на всю вулицю, аж сусіди очі вирячили. «Зараз тебе зв’яжу і силоміць відвезу до „ваших рєбят“, — кричав я їй, — до того ж на шию пов’яжу синьо-жовтий шалик і подивлюся, повернешся ти назад живою чи ні».

— Не можу уявити тебе у гніві, — посміхнулася Настя, — ти завжди урівноважений і спокійний.

— Такі люди мене просто бісять! Пам’ятаю, що розповідав про те, як віджимають сєпаратисти автівки, як добивають поранених, як забирають людей і вони не повертаються, але за тітку заступилися сусіди. Я зрозумів, що гаю свій час і в їхніх головах вата, тож наостанок обізвав їх неляканими ідіотами і пішов. З того часу я до тітки не їжджу, а оте «нелякані ідіоти» мимоволі спадає на думку — про тих, хто не був в окупації і вірить у краще життя в ЛНР та ДНР.

Розповідь Вадима Настю трохи розвеселила, і вона навіть пожартувала, що було б непогано ще раз завітати до його тітки і спитати, чи не хоче вона проїхатися в ЛНР із синьо-жовтим шаликом на шиї. Непомітно за розмовами вони під’їхали до Старобільська.

— Ось там, — вказав Вадим праворуч, — живе моя тітонька.

— Хай живе собі й сопе потихеньку у дві дірочки, — сказала на те Настя і попросила зупинитися поблизу магазину, щоб купити хлопцям свіжого хліба.

На їх щастя, «Форд» забарахлив якраз тоді, коли вони зупинилися поблизу СТО, власником якого був добрий знайомий Вадима. Поки чоловіки колупалися в машині, Настя встигла попити каву. Минуло півгодини, поки Вадим підійшов до Насті і сповістив невтішну новину: полетіла голівка блоку циліндра, а замінити немає.

— Що ж робити? — стривожилася жінка.

— Якщо замовляти з Харкова, то доведеться чекати кілька днів.

— Ми не можемо так довго! У нас пропадуть харчі!

Поміркувавши, вони вирішили кинути заклик про допомогу у Фейсбук, і Настя пішла шукати Інтернет. Їй пощастило. У найближчому магазині був вай-фай, і Настя з мобільника написала повідомлення з проханням допомогти. Вже за півгодини отримала добру звістку: чоловік з Ізюма, який схотів залишитися невідомим, написав, що надішле запчастину негайно. Продавчиня з магазину звільнила один холодильник, і чоловіки перенесли туди їжу, яка швидко псується.

Цілу ніч чоловіки не спали. Вони чекали передачі та лагодили автівку, а Настя трохи передрімала в кабіні «Форда». Друг Вадима пропонував їй переночувати у нього вдома, але Настя відмовилася.

З першими променями сонця вони вирушили в дорогу. Спочатку заїхали у відділок «Нової пошти», де отримали посилки для бійців, потім витратили майже годину на пошук топографічних карт Луганщини, бо хлопці їх дуже просили. Лише в одному з магазинів Насті пощастило: залишилося чотири карти. Задоволена й усміхнена, вона сказала Вадимові, що можна спокійно вирушати в дорогу.

— Гадала, що хотітиму спати, а сон як вітром занесло, — сказала вона, вмощуючись зручніше на сидінні. — А ось у тебе очі червоні.

— Я маю такий поганий вигляд, що ти мене розлюбиш? — спитав Вадим з напускною серйозністю.

— Ні, — засміялася Настя. — З брудними руками та червоними очима ти виглядаєш дуже сексуально!

Вони проїхали з півгодини, коли Вадим сказав, що йому потрібно вмитися холодною водою, бо почали злипатися очі — про себе нагадала безсонна ніч. Вирішили зупинитися в найближчому селі.

— Давай сходимо ось до того будиночку, — вказала Настя.

Вони вийшли з автівки й остовпіли. Навколо будинку буяло справжнє царство троянд. Яких тільки кольорів там не було! Серед розмаїття увагу Насті привернули незвичні троянди — бузкового кольору з синьою окантовкою.

— Мало не весь город засаджений квітами, — промовила Настя, не в змозі відірвати погляду від такої краси.

— Поглянь, — зауважив Вадим, — тут квіти, а поруч вирви від снарядів.

— Як символи краси і смерті, — сказала Настя. — Мені здається, тут живуть добрі люди.

— Чому ти так вирішила?

— Бо квіти відчувають душу людини, — пояснила Настя. — У кого вона чорна, той не зможе виростити таку красу.

Вадим на таке пояснення лише посміхнувся: хто зна, може, так і є, жінкам краще знати. Чоловік постукав у хвіртку, і з хати вийшов чоловік похилого віку. Він привітався, і Настя одразу поцікавилася, хто вирощує троянди. На її подив, він сказав, що сам доглядає за квітами.

— Дружина моя кохалася на трояндах, — розповів, — та минулого року вона померла, тож я вирішив на пам’ять про неї залишити так, як було при ній.

Коли чоловік дізнався, що вони везуть допомогу солдатам, то спитав, чи є у них український прапор. Настя дістала прапор з машини, подала чоловікові. Він поцілував його, приклав до серця.

— Дякую, — сказав. — Полегшало на серці, і віри в перемогу додалося.

Настя і Вадим умилися водою з колодязя, трохи перекусили в хаті салом з цибулею і вирушили далі.

— Точно Валя накаркала, — сказала Настя, — несподівано зламалися в дорозі.

— Але ж тепер у нас все добре, — посміхнувся Вадим, — хоча я вже не такий сексуальний. Ти заспокоїлася?

— Так, — відповіла Настя. — Тепер я знаю, що попереду лише хороше. Незабаром зустрінемо Руслана, а він, як сьогоднішній день, світлий і сонячний.

Частина друга

Віра найбільше скріплює сили душі.

Степан Бандера

Розділ 17

Частину знайомих Геника відправили звільняти Іловайськ, аби перекрити постачання військової техніки та боєприпасів залізницею. Це місто, як фортецю, треба було взяти будь-якою ціною. Бійці розуміли, що ціна буде великою і вимірюється вона людськими життями, тому суворішали їхні обличчя і кожен ретельно готувався до наступу, бо чим краще підготуються, тим менше буде втрат. Вони були готові будь-якої миті вирушити в дорогу. Час від часу над їхніми позиціями пролітали ворожі безпілотники, і після цього частішали обстріли ворогів. Досвідченіші бійці пояснили Генику, що так вони пристрілюються.

— Промацують гади місцевість, — обурювався Злий, — наші позиції вираховують. Ну і ми не пальцем роблені! — хлопець хитрувато посміхнувся.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Геннадій.

— Наша розвідка також працює. А тим часом з боку Росії підтягують до кордону техніку. Нічого, завтра вранці піду в розвідку, може, щось винюхаю.

— Сам?

— Ти що?! З Гришкою, — пояснив Злий, — він сусід по бліндажу, позивний Груша, перевірений хлопець.

— Можна я піду з вами? — невпевнено спитав Геннадій.

— Сиди вже тут, — посміхнувся Злий. — Розвідник знайшовся! Краще на полігоні постріляй — більше користі буде.

Геннадій не образився на трохи зверхній тон товариша — на війні до всього звикаєш швидше, ніж у звичайному мирному житті. Геник призвичаївся спати на дошках, постеливши бушлат, хоча вдома на голій підлозі навряд чи заснув би. Умивався він у мисці, ще й примудрявся випрати там свою білизну і шкарпетки. Він звик до запаху поту, диму і цигарок у бліндажі. Задумався, чому так хутко звикаєш до нових умов і вчишся в них жити. Вирішив, що, коли нема вибору, людина швидше призвичаюється до того, що має. Тут вибору не було.

Щодня надходили звістки про загиблих під Іловайськом. Дізнавалися про це з новин, але не вірили, поки не було підтвердження від побратимів або командирів. Усі розуміли, що буде «жарко» і вони самі можуть опинитися в списку загиблих. Намагалися підтримувати одне одного, але останнім часом жартувалося все рідше. Іноді хтось пропонував подивитися «цирк» і вмикав на телефоні російські новини. Перевернута з ніг на голову інформація доходила до абсурду і хлопці голосно коментували і сміялися доти, поки хтось не витримував і не просив вимкнути це неподобство.

— Годі вам шмарклі розпускати, — сказав Олексій Григорович, подивившись на насуплені обличчя бійців. — Приніс вам карту місцевості, олівці та папір, тож сідайте і малюйте собі карти, незабаром знадобляться.

— Невже?! — аж підскочив Злий.

— Не патякай, а працюй, — кинув командир і вийшов з бліндажа.

— У нас буде урок малювання? — хіхікнув Малий.

— Це тобі олівці принесли, щоб сонечко мамі намалював! — сказав Злий.

— Навіщо ти так? — забасив Кабан. — Я за Малого і вмазати можу!

— Охолонь! — сказав Злий, беручи карту, — я про те, що йому зараз на студентській лаві сидіти, а він…

— А-а-а! — протягнув Кабан. — Так би й сказав! Малий, сідай поруч, допоможеш мені карту перемалювати.

— Треба знайти скло і на світлі перевести контури — так легше буде, — запропонував Малий.

— Тоді дуй на пошуки! — наказав Злий.

Хлопець зник, а бійці розібрали папір та олівці. У Кабана пропищав мобільний телефон, і він, незграбно підвівшись, дістав його з кишені.

— СМС-ка, — здивувався. — Хто б це міг писати?

— Кохана, — сказав Філософ, займаючи місце за невеличким столиком, складеним із ящиків з-під патронів.

— Опаньки! — скрикнув так голосно Кабан, що Геннадій аж здригнувся. — Хлопці, ви лише послухайте! Читаю: «Солдат, предлагаю тебе перейти воевать на сторону ДНР. Оплата достойная, 3000 долларов в месяц. Ты останешься жив и сможешь вернуться домой. В противном случае ты погибнешь».

— Який оператор? — спитав Гена.

— Лайф. Звідки вони дізналися мій номер? — Кабан здивовано закліпав очима.

— Може, навмання написали? — сказав Геннадій і осікся, зрозумівши, що бовкнув дурню.

— Виходить, що у нас є зрадники, — протягнув Кабан.

— І до всього, вони десь серед нашого керівництва, бо у них є всі наші номери телефонів та адреси, — сказав Філософ. — Весело! І це підчас наступу на Іловайськ!

— Не бзди, Філософе, — підбадьорив Злий, — усе буде добре! Ми такого жару дамо ворогам, що земля палатиме в них під ногами! А ти, Кабанчику, що вирішив робити? Грошенят хочеш підзаробити?

— Навіщо ти так? — ображено промовив хлопець. — Ти ж знаєш, чому я тут.

— Так пиши відповідь! Чого вирячився?!

— Зараз, зараз я їм напишу! — Кабан схилився над телефоном і почав тиснути на кнопки. — Хай читає зараза! Усе! Відправити! Ок!

— Що ти їм написав? — поцікавився Геник.

— Відіслав на три веселі букви! — бадьоро відповів хлопець. — Ще й ПТН ПНХ у кінці дописав, це замість «до побачення», нехай трішки полютують!

Хлопці дружно зареготали. Малий повернувся з уламком скла саме тоді, коли бліндаж здригався від сміху, і спитав, що їх так розсмішило. Не встигли ввести в курс справи Малого, як Кабану знову прийшла СМС-ка.

— Здається, у нас почалося листування, — сказав він і прочитав: «Тоді здохнеш, як собака!» Чому вони такі нечемні? Треба щось написати у відповідь.

І посипалися поради з усіх боків. Врешті-решт, Кабан побажав ворогові швидшого потрапляння у пекло і дописав: «Слава Україні!»

— Усе, — сказав він, — більше нічого писати не буду, нема чого гроші витрачати на сєпарів. — Занесу номер у чорний список.

А за обідом, коли всі бійці зібралися за довгим столом, з’ясувалося, що подібні послання отримав не один Кабан. Це ще раз підтвердило здогадки, що серед командування є зрадник. Щоб розрядити напруження, бійці жартували, розповідаючи, які відповіді надіслали ворогові.

— Як ти думаєш, — Гена впівголоса звернувся до Філософа, — наш командир може бути зрадником?

— Ти що?! — Філософ невдоволено зиркнув на Геннадія. — Це апріорі неможливо. Навіть не думай про це і нікому такого не кажи. Він з нами не один пуд солі з’їв.

До самого вечора хлопці малювали собі карти та обговорювали отримані послання від ворога. Злий першим зробив копію карти і раніше ліг спати, бо вранці мав іти в розвідку.

— Хлопці, я випадаю! — сказав він, вмощуючись на ліжку.

— А заснеш? — спитав Геннадій.

— Чом би й ні? — стенув плечима Злий. — Завтра відповідальний день. А як підстрелять і на тому світі шкодуватиму, що в останню ніч на землі не виспався?

— Тіпун тобі на язик! — прогудів Кабан. — Не можна таке не те що казати, а й думати!

— А я й не думаю, то я так жартую!

— По-іншому жартуй!

— Сєвєр, а ти на карті з іншого боку запиши номери рідних, — порадив Злий.

— Навіщо? У мене є для цього блокнот.

— Навряд чи візьмеш записник у наступ, а ось карта повинна бути у кишені — без неї ніяк, — пояснив хлопець.

— Добре, запишу, — сказав Геннадій.

Він поставив останню позначку на мапі й на звороті записав два номери — матері та Улянки; подумавши, що цього досить, склав карту вчетверо і поклав до кишені польового кітеля.

Геник уже два дні не спілкувався з Уляною. Вони зустрічалися за спільним столом, коли їли, але дівчина робила вигляд, що його не помічає. Геннадій сушив голову, чому вона так поводиться, чому уникає його, а коли ловить його погляд, опускає очі. Врешті-решт, вирішив наступного вечора сходити до неї і все з’ясувати. Можливо, він чимось її образив? Так було все добре і на тобі! З думками про дівчину він заснув. Йому наснилася не Улянка, а Льончик. Такий усміхнений, веселий, щасливий, він ішов з дівчиною, вбраною у вишиванку, але обличчя її не було видно.

— Льончику, ти живий? — спитав Геник.

— Як бачиш! І навіть одружений! Я такий щасливий!

— Але ж… Хто вона? Чому я не бачу її обличчя?

— Бо вона моя дружина, — відповів веселим голосом Льончик, зробивши наголос на слові «моя».

— А як же Марічка? У вас буде дитина.

— Знаю. Я її буду бачити і любити. Завжди любитиму.

— Як таке може бути? Ти ж…

— Ти мені не віриш? — сумно мовив друг. — Усе може бути, усе…

Льончик повернувся і пішов, тримаючи дівчину за руку, кудись угору, туди, де земля сходилась з небом, і зник серед пухнастих хмаринок.

— Льоня-а-а! — закричав Геник і прокинувся від свого крику.

— Чого волаєш? — стиха спитав Злий. — Хлопці ще сплять.

Геннадій узяв цигарки, тихенько босоніж вийшов надвір. Сіріло. Сонце ще не зійшло, і не було чути цвірінькання пташок. Така тиша, що здавалося, ніщо її не може порушити, нема війни і природа терпляче чекає народження нового дня.

До Геника приєднався Злий. Він сів поруч на колоду, запалив цигарку.

— Ти взуйся, — сказав стиха, — тепло оманливе, вже кінець літа, ще застудишся.

— Як ти думаєш, ті, що там, — Гена вказав поглядом угору, — можуть бачити, що діється на землі?

— Це ти у Філософа спитай, він тобі цілу лекцію прочитає.

— Я поцікавився твоєю думкою.

— Гадаю, що бачать. Якщо нема продовження життя деінде, то навіщо ми живемо? Щоб стати кормом для хробаків? А чому ти спитав? Зібрався туди? — тикнув пальцем угору.

— Ні, — посміхнувся Геннадій. — Загиблий друг наснився.

— Не думай про сни, проблем і на цій землі вистачає — їх треба тут вирішувати, — порадив Злий. — А ось і Груша! Привіт!

Хлопці пішли, а Геннадій ще довго сидів надворі. Сон минув, залишивши по собі спогади про минуле. Згадалася їхня Лугандія, дружба, клятви на вірність і обіцянка збиратися разом щороку на солоних озерах у Слов’янську. На порозі вересень. Не всі зможуть приїхати на зустріч. І чи зберуться ті, хто лишився на цій землі? Чи побачать їх ті, хто там? Геннадій підвів голову. На небі згасали останні зорі…

Злий повернувся по обіді.

Його одяг був забруднений кров’ю. Хлопці запитально подивилися на нього.

— Я не поранений, — сказав він одразу і попросив води. Малий швидко приніс пластикову літрову пляшку. Злий випив її до дна, сплюнув на землю. — Тьху, тепла, як окріп!

— Іншої немає, — розвів руками Малий.

Хлопці чекали на розповідь. Вони не підганяли Злого — війна навчила їх витримки: сам розповість, як зможе. Злий сів на колоду, закурив, затягся димом так, що аж закашлявся.

— Я лох! — мовив, коли напад кашлю минув. — Вскочив у халепу. І добре б, якби сам постраждав, а так… Грушу ніс кілька кілометрів, поки йшла мені назустріч допомога.

— Двохсотий? — запитав тихо Марк.

— Мона, не навроч! Живий, уже «бобри» повезли до лікарні, але важкий… — Злий потягнувся по наступну цигарку. — Уявіть собі, повземо, як ящірки, по кукурудзі, — продовжив він. — А вона якась, словом, недомірок, а не кукурудза. Спочатку йшли, зігнувшись у три погибелі, незручно, тоді поплазували, глянули по карті — поруч повинна бути дорога, і вирішили трохи відхекатися. Раптом чуємо, кукурудза шамотить, ми «калаші» приготували, чекаємо і не дихаємо. Виповзає нам назустріч у камуфляжній формі молодик, приклав палець до вуст, тихо, мовляв. У мене думка майнула перевірити шеврон, зирк, а в нього рукави закочені, папірець стримить з написом фломастером: «Я свой». Тоді я кивнув йому, давай, рухай далі. Він зник, і тут Груша напоровся на розтяжку. Уявіть, та тварина, щоб не видати себе російською вимовою, приліпила собі папірця і поставила розтяжку! — Злий смачно виматюкався. — Ненавиджу! Я їх буду мочити, давити, як гнид!

— Кажеш, важкий Груша?

— Так, — кивнув Злий, — але сказали, що шанси вижити є.

— Дай-то Боже! — сказав Марк.

— Мона, ти помолися за Грушу, — попросив Злий, — я якось… не вмію, не навчили нас.

— Добре, — погодився Мона.

Марк спустився в бліндаж, покликав Малого. Разом вони розібрали імпровізований стіл — зняли верхній ящик з-під набоїв, з другого дістали недопиту пляшку з горілкою. Малий подав кружку, налили повну.

— Віднеси Злому, — сказав Мона, — йому зараз треба.

Хлопець підняв кружку, промовив: «Пробач мені, Грушо! За твоє одужання!» і залпом випив.

Після цього Геник вирішив неодмінно зустрітися з Улянкою ввечері. Хіба думав Груша, що може не повернутися? Тут війна і все може трапитися, тож треба цінувати кожну мить життя.

Розділ 18

Того вечора Уляна сама прийшла до бліндажа Геннадія. Дівчина помітила хлопця здалеку — він щось прав у мисці. Вона підійшла і привіталася.

— Улянка! Привіт! — зрадів він. — А я сьогодні збирався з тобою зустрітися. Зачекай хвилинку, я зараз шкарпетки прополощу і все.

Геник ретельно викрутив шкарпетки до останньої краплі. Уля про себе посміхнулася. Хотіла сказати, що так можна і розірвати тканину, але промовчала. Хлопець розправив шкарпетки і повісив їх на колоду, відшліфовану до блиску від сидіння на ній бійців. Він витер руки об штани і посміхнувся.

— Тепер я вільний.

— Я у справі, — сказала дівчина. — У мене на рушниці не світиться шкала прицілу.

— А лампочка є?

— Я не блондинка, — пожартувала Уля. — Звичайно, що є, а ось батарейок нема. Не можна працювати в темну пору. Хотіла про це сказати командиру, але він такий заклопотаний.

— Ще б пак! Наші пішли на Іловайськ, є чого хвилюватися. Про батарейки не переймайся. Зараз покличу Марка, і він усе зробить.

Марк сів на облюбовану бійцями колоду, взяв у руки СГД, уважно оглянув зброю.

— Ніякої проблеми нема, — сказав він. — Точніше, є, але за годину вже не буде.

— Що ти збираєшся зробити? — поцікавилася Уляна.

— Це не мій винахід, але хлопці мали такий самий клопіт і придумали, як легко вийти з положення, — сказав Марк.

Він почав копирсатися, час від часу кидаючи невдоволені погляди на дівчину.

— Мона не любить коли у нього стоять над душею, — пошепки повідомив Геннадій, нахилившись до вуха дівчини. — Пішли пройдемося, поговоримо.

Уля мовчки пішла за Геником. Перед ними ніби випрасуваний степ, широкий, розлогий, лише вдалині ніби хтось пройшовся велетенським плугом, залишивши балки, які вже поросли кущами терну. Затишний вечір, здавалося, час зупинився, аби не сполохати закоханих, бо в такі тривожні дні ніхто не знав, скільки триватиме тиша.

Геннадій узяв Улю за руку, вона була тепла і по-дитячому м’яка.

— Я хотіла з тобою поговорити, — порушила мовчанку дівчина.

— Справді? — посміхнувся Геннадій і зазирнув їй у вічі.

А в тих очах — безодня, синя-синя, в якій можна потонути і буде не шкода.

— Я серйозно, — сказала дівчина і граційним жестом відкинула пасмо неслухняного волосся з лоба.

— Я тебе слухаю.

— Якщо те, що було між нами… — Улянка зашарілася. — Якщо ти був зі мною через жалість чи… тому, що нема поруч іншої, то можемо все забути.

— Улько, ти що?! — Він узяв її за підборіддя. Дівчина опустила очі. — Як ти могла таке подумати?! Так, я був повним і сліпим ідіотом — визнаю. Але зараз я не те що зрозумів, відчув серцем, що мені ніхто, чуєш, ніхто, крім тебе, не потрібен. Я кохаю тебе і заради цього навіть пішов на… — Геник вчасно прикусив язика, ледь не прохопившись про Якова-Змія.

— На що ти пішов?

— Піду на що завгодно! — Геннадій намагався врятувати становище. — Я міг би наполягти, і тебе відправили б додому. Втім, зараз це неважливо, головне, що ти є, ти поруч і я щасливий. Справді, Улю, я дуже тебе кохаю!

Дівчина підвела погляд, її очі запроменилися неприхованим щастям. У погляді дівчини було стільки тепла та ніжності, що Геннадій не втримався і торкнувся повік губами.

— Я кохаю тебе, — сказав він стишеним голосом і пригорнув до себе. — Улянко, моя люба дівчинка, я прошу, бережи себе.

— І ти себе.

— Я не зможу без тебе жити.

— Я вже давно не можу без тебе…

І знову соняхи сором’язливо опустили голівки, коли закохані упали на траву під кущем. Над ними тихо сідав вечір, тихий, безмовний, лише степом кудись пронісся вітерець, на мить зупинився, торкнувся м’якого волосся дівчини і понісся далі…

Розділ 19

Настя з вікна «Форда» з цікавістю розглядала навколишні краєвиди. Степ то простирався рівним полотном, то переходив у ярки, порослі кущами, то тішив око сонячними соняшниками, то змінювався на пшеничне поле.

— Чи зберуть фермери врожай, чи ні? Хоч і не пережила Голодомор, а все одно не можу спокійно дивитися, як гине майбутній хліб.

— Там пшениця вигоріла вщент, — вказав пальцем Вадим. — Росло зерно, наливалося, а тут таке…

— Шматочок хліба шкода викинути, а тут ціла нива стиглого зерна, — задумливо промовила Настя, — так шкода!

— Чекай, попереду на дорозі бетонні плити, мішки з піском і напис «Слава Україні!», проте людей не видно, — стривожився Вадим.

— Диви, як дорогу покраяли вибухи, — сказала Настя. — Схоже, тут був наш блокпост, але тепер дійсно нікого нема.

— Значить, наші хлопці пішли вперед. Це добре, так незабаром і звільнять усі захоплені землі, — уже веселіше промовив Вадим. — Взагалі, я цією дорогою ще не їздив, але ось вказівник: туди — на Луганськ, он туди — на Веселу Тарасівку. Луганськ під ворогом, тому ми повернемо на Тарасівку. Так?

— Напевно, — посміхнулась Настя. — Не поїдемо ж ми зараз у Луганськ?

Вони проїхали кілометрів п’ять, проминули дачі, на яких не було видно жодної душі, спустилися в низину, і асфальтована дорога скінчилася.

Машина, завантажена вщент, повільно повзла вузькою ґрунтівкою, здіймаючи хмару пилюки.

— У мене з’явилася підозра, що ми поїхали не туди, — сказав Вадим, пильно вдивляючись уперед.

— Заблукали? Нічого, зараз когось зустрінемо і спитаємо, — заспокоїла Настя. — У нас є мапа! Може, подивимося, де ми зараз?

— А ти назву останнього населеного пункту пам’ятаєш? — посміхнувся Вадим.

— Ні, — похитала головою Настя.

— Не треба карту, — сказав Вадим, — он стоять фури, зараз спитаємо у дальнобійників, ті завжди дорогу знають.

Шлях перегородили фури, лише збоку залишався проїзд. Вадим скерував машину й одразу помітив озброєних людей у камуфляжному одязі без розпізнавальних знаків, які жестом зупинили їх. Мікрик пригальмував, обдавши курявою людей з автоматами. До автівки з боку водія підійшов чоловік.

— Перевірка документів, — сказав він, простягнувши руку.

Вадим подав у вікно паспорт і водійські права. У Насті тривожно забилося серце — вона помітила наспіх збитий дерев’яний стіл, поруч — щось на кшталт польової кухні, хоругви і відсутність українського прапора, що невластиво нашим блокпостам.

Чоловік у камуфляжі розгорнув паспорт, подивився місце реєстрації, повернув документи.

— Куди прямуєте? — спитав.

— Їздимо всюди, те-се продати, щоб заробити копієчку, — сказав Вадим якомога спокійніше, бо вже й він помітив відсутність прапора України.

— Проїжджай!

І саме тоді, коли Вадим з полегшенням зітхнув і його рука потяглася до ключа запалення, до автівки підійшов інший чоловік, прискіпливо поглянув на Вадима.

— Зачекай! — наказав. — Вийди з машини!

— Зараз! — мовив Вадим і пошепки попросив Настю сидіти в кабіні.

— І вона нехай вийде! — кивнув чоловік зі зброєю.

Вадим і Настя вийшли з салону.

— Що везете?

— Та всяку всячину, — відповів Вадим. — Може, щось продамо, щось купимо.

— Відчини автівку! — знову послідував наказ.

Вадим відкрив задні дверцята, бо знав, що крайніми стоять закриті коробки. Настя наблизилася до Вадима, взяла його під руку, і холодок страху поповз по спині. На одній з коробок — яскраво-червоний напис «Ліки. SOS». Чоловік у камуфляжі сам дістав її, відкрив і аж присвиснув. Він спритно потягся до сумки, що стояла згори, і відкрив. Настя пополотніла, коли чоловік дістав звідти її курточку і помітив синьо-жовтий прапор.

— Оце так-так! — заволав він. — Пацани, здається, у нас непоганий улов! Ану гайда сюди!

За мить Вадима і Настю оточили чоловіки у військовій формі без розпізнавальних знаків, але сумнівів не лишилося — вони вскочили в лапи ворогів. З десяток чоловіків різного віку за мить уже порпалися в салоні, а один з них, як навіжений, носився навколо, розмахуючи синьо-жовтим прапором: «Укропів піймали! Нацики, вам хана!» Насті було не до цього чолов’яги, який або був з великого перепою, або прийняв дозу. Здавалося, вона нічого не помічала навколо, робила вигляд, що спокійна, а сама до болю стиснула руку Вадима. Земля під нею захиталася від хвилювання, але Вадимова тепла долоня, яка м’яко лягла на її руку, трохи заспокоїла. «З нами все буде добре! Все гаразд!» — втішала вона себе подумки, коли їх провели повз стіл, на якому мухи густо обсіли залишки обіду.

За довгим бетонним парканом, напевно, раніше розміщувалася автомайстерня. Про це свідчили високі бокси для машин, гаражі зі зламаними замками і кілька вантажівок поруч. Вадима і Настю обшукали, забрали в них мобільні, документи і наказали сісти на дошки, складені штабелями. Вони вибрали місце, де була тінь від сливи, що рясно вродила. Її гілки гнулися донизу від темно-синіх плодів. Під деревом опалі сливи стікали медом і на сонці, яке пробивалося крізь гілля, виблискували звабливими солодкими краплинками. Над ними гуділи мухи та бджоли. Саме на ті сливи Настя дивилася, щоб не бачити ворогів.

— Припливли, голубчики! Те-се продати! — радів один із них.

— До стінки й чергу по нациках! Що на них дивитися?! — лунало з іншого боку.

— Від’їздили своє!

— Укроп з укропчихою!

— Сволота фашистська!

— До вантажівки прив’язати і політати по дорогах!

— По тих, які вони розбили! — додав інший.

— Де їхня ганчірка?! Треба її спалити! — волав котрийсь.

— Варяг, ну тебе й ковбасить! — почувся дружній регіт. — У руках вона в тебе!

— А-а-а! Ось де він! — Неадекватний вирячив очі, тільки зараз помітивши, що тримає в руках український прапор. Він чиркнув запальничкою і підпалив його. — Класно горить! Як вам, нацики? Подобається?

Настя зітхнула і відвела погляд. Колись вона таке вже бачила. Це трапилося в її рідному Сєвєродонецьку, місті, яке вона безмежно любила, але вже ніколи не побачить. Було сумно, боляче і страшно. Смерть неминуча — це всім відомо, але вона ніколи не думала, що кістлява заскочить її зненацька. Порепані перестиглі сливи — це останнє, що вона бачить у житті. Не палаючий прапор, не цих людей, які називають себе ополченцями, не наркомана, що витанцьовує над полум’ям, а саме медові сливи вона згадає на тому світі, якщо згадає… А ще — Вадима. Він поруч, стискає її руку і тихо шепоче:

— Це я в усьому винен. Пробач.

— Твоєї вини нема.

— Не треба було брати тебе з собою.

— Така доля.

— Я заблукав. Я в усьому винен.

— Годі шепотітися! — наказали їм.

— Нехай посидять, зараз приїдуть наші.

Настя мовчала. Вона непомітно пестила руку Вадима. Хотіла запам’ятати надовго цей дотик. Вадим відповів — легенько провів пальцем по її руці. Настя думала про те, що людині загалом потрібно так мало. Вона все життя кудись пнеться, чогось намагається досягти, а на порозі вічності розуміє, що нема нічого ціннішого, ніж дотик руки коханої людини. І чому її щастя було таким коротким? Не встигла багато, не докохала, тому тепер треба всотати в себе і ласку ніжного дотику коханого, і його тепло, і просто відчути повноту щастя від самого життя, відлік якого неупинно йде у зворотному напряму. Минула ще хвилина. Лишилося жити на одну хвилину менше. Невгамовна бджола, напившись сливового меду, кудись полетіла. Напевно, коли повернеться, їх уже не буде…

— Встали! — голосно наказав чоловік, націливши на полонених автомат.

Настя і Вадим підвелися. Їх повели до бетонного забору, наказали повернутися до нього обличчям.

— Я кохаю тебе! — сказала вона Вадиму.

— Я також тебе кохаю, — мовив він тихо. — Пробач мені. Я винен перед тобою.

— Ні, це я винна. Ми могли прожити все життя разом. Вибач.

Настя подивилася на Вадима, і його таке кохане обличчя розпливлося. Вона намагалася не плакати, але так не хотілося помирати! Особливо безславно, від рук ворогів. Його обличчя — це останнє, що вона бачить перед тим, як усе поглине вічна темрява.

— Мовчати! — несамовито скрикнув неадекватний ополченець.

Настя від несподіванки здригнулася і ще міцніше стисла руку коханого чоловіка. Ополченець вихопив пістолет і притулив до скроні Вадима. Прогримів постріл. Настю оглушило, і вона ледь не впала. Отямившись, побачила, що Вадим хитається, обхопивши голову руками.

— Що з тобою?! — кинулася до нього Настя, хоча в самої ще дзвеніло у вухах.

— Усе добре, — сказав він, розігнувшись. — Я не чую на це вухо.

— У тебе кров?! — злякано спитала Настя, помітивши червону пляму на плечі, біля шиї.

— Нічого страшного, — відповів Вадим, — трохи зачепило.

— Що, нацики? — реготали ополченці. — У штани насрали? Жити хочеться?

— Диви! Точно обісрані! — знущалися вони, сміючись. — Давайте вгадаємо, хто перший дриснув?

— Та ні, вони просто посцяли в штанці, з переляку!

— Годі зубоскалити! — наказав один із них, перекрикуючи несамовитий регіт. — Ставте їх до стінки!

Настя і Вадим взялися за руки і почули, як позаду них клацнули затвори автоматів. Жінка підвела очі, і її погляд спіймав у сині неба пташку. «Ось і все, — майнула у неї думка. — Зараз моя душа злетить до неї…»

Розділ 20

Довгоочікувану команду виступати на Іловайськ бійці отримали звечора. Сімнадцятого серпня почалися ретельні приготування. Хлопці спакували речі й довго не могли поснути, хоча знали, що підйом буде рано-вранці й на них чекають випробування в бою.

— Що, Сєвєр, незабаром отримаєш бойове хрещення? — покрутившись на твердому ліжку, спитав Кабан.

— Та він уже його отримав, — озвався зі свого місця Злий, — ще раніше від тебе.

— Як це?

— На Майдані, — сказав Геннадій, — мене там поранили.

— То інше, — не погодився Кабан. — Там стріляли у вас, а тепер ти маєш зброю.

— Та будете ви сьогодні спати чи ні? — вибухнув Філософ. — Треба виспатися, бо не знаємо коли і де ще поснемо.

— Аби не в землі, — сказав Злий.

— А тіпун тобі на твого злого язика! — пробасив невдоволено Кабан.

— Я піду подзвоню батькам, — сказав Малий.

— Ніч надворі, — зауважив Мона.

— Нічого, мама буде рада.

Хлопець вийшов з бліндажа, а Злий зауважив, що Малий по кілька разів на день телефонує батькам, як мала дитина.

— Сєвєр, а ти вже зізнався своїм, що не в столиці таксуєш?

— Ще ні, — сказав Геннадій. — Я вже вам казав, що вирішив сказати на День Незалежності.

— Вирішуй сам, — Мона повернувся на другий бік, — на твоєму місці я б розповів правду, мало що може трапитися.

— Я так вирішив, — уперто повторив Геник.

…Ледь зімкнули бійці очі, а вже команда «Підйом!» Попили чаю з печивом, забрали наплічники з речами й попрямували до запилених військових «КамАЗів» темно-зеленого кольору.

— Олексію Григоровичу, — звернувся до командира батальйону Злий, — документи з нашими особистими даними забрали? Не залишаться тут?

— Командування запевнило, що про все подбає, — відповів Батя, — сам розумію, що в паперах усі дані про вас і домашні адреси рідних. Не можна допустити, щоб вони потрапили до рук ворога.

— Особливо дані на таких, як я, коли рідні залишилися на тій території, — додав Злий, закидаючи наплічник у кузов вантажівки.

Бійці зайняли місця на машинах, їх перевірили за списками.

— З Богом, хлопці! — сказав Батя. — Уперед, на Іловайськ! Не підведіть мене! І слава Україні!

— Героям слава! — озвалися дружно з машин.

Командир помахав на прощання і побіг до автівки, яка вже чекала на нього. Вантажівки заревли двигунами, рушили з місця, піднявши за собою густу куряву. Небо світліло. Ще не визирнули перші промені із-за обрію, але вже народжувався новий день. Угорі — сіре небо, на якому згасла остання зоря, обабіч дороги — соняшникові поля. Золотоголові земні сонця підвели цікаві голівки, очікуючи щедрот сонця. Лише мовчазні бійці притискали до грудей автомати і не знали, що їм принесе новий день. Пилюга від важких «КамАЗів» піднялася така, що бійці закашлялися.

— Апчхи! — голосно чихнув Кабан.

— Дивись, не зіпсуй повітря! — пожартував Злий, порушивши мовчанку. — А то буде так, як минулої ночі.

— А як було? — голосно спитав Кабан, протираючи запорошені очі.

— Ще й питає як! Навоняв так, що дихати не було чим!

— А чому ти думаєш, що то я підпустив? — ображено прогудів Кабан. — Гадаєш, як великий, то підлий? Ні, то не я.

— Знайшли про що поговорити, — озвався Філософ, — ніби нема інших тем.

— Ти у нас найрозумніший, то розкажи щось, — сказав Злий, — про нірвану ми вже наслухалися так, що аж сниться.

— Як тобі може снитися нірвана, коли ти не пізнав її на собі? — Філософ сперся на автомат. — Ось закінчиться війна, я попрацюю над собою і досягну внутрішньої гармонії. — І різко змінив тему: — А ви знаєте, що в Україні знаходиться четвертина всіх запасів чорнозему на Землі?

У Філософа взагалі дуже добре виходило привернути увагу слухачів до себе, хоча такої мети він перед собою не ставив. Іноді побратими жартували з нього, називаючи ходячою енциклопедією, але любили юнака з тонкими пальцями й аристократичним обличчям, який міг вчасно відвернути увагу від суперечок чи сварок, переключивши її на цікаву розповідь.

— Я знала, що у нас багато чорнозему, родючі землі, але не здогадувалася, що так багато, — сказала Улянка, міцно тримаючи під руку Геннадія.

— Взагалі українцям є чим пишатися, — продовжив Філософ. — Наша країна входить у першу трійку поставників ячменю, а з виробництва зерна є однією із найпотужніших. Разом із Францією, США та Німеччиною наша батьківщина займає чільне місце з вирощування цукрового буряка.

— Воно й помітно, що ми так «добре» живемо, — з іронією в голосі промовив Злий.

— Гаразд, змінимо тему, — спокійно мовив Філософ, — облишмо економіку. Автором однієї з першої у світі Конституцій був Пилип Орлик. П’ятого квітня 1710 року він був обраний гетьманом Запорізького війська і того ж дня проголосив «Конституцію прав і свобод війська Запорізького». Нагадаю, що у США Конституцію прийняли набагато пізніше, у 1787 році, а в Польщі та Франції — лише у 1791-му.

Така вже вдача у Філософа: не виставляти свої знання, а делікатно натякнути, мовляв, просто нагадав, хоча насправді знав, що більшість побратимів не змогли б назвати дати прийняття Конституцій у різних країнах. Філософ відчував, що хлопці напружені, тому намагався їх відволікти від тривожних думок. На його плече сіла бджілка, яка прокинулась раніше від своїх родичів. Хлопець пальцем підштовхнув її, щоб летіла працювати.

— Ще у 1814 році в Україні Петро Прокопович змайстрував перший рамковий вулик, — продовжив хлопець, спостерігаючи, як бджілка зникла з поля зору. — Наша країна попереду країн Європи за обсягами виробництва меду. О! Згадав ще один цікавий факт! Географічний центр Європи розташовується серед Карпатських гір, біля міста Рахів.

— А ми — поблизу Іловайська, — сказав Злий, — і він цікавить нас більше, ніж географічний центр Європи.

— Злий ти! — зітхнув Філософ і замовк. Злий чхнув, вдихнувши пилу, і юнак не втримався: — А ось про те, що при чханні всі функції організму зупиняються, б’юсь об заклад, ти не знав. Зупиняється навіть серце!

— Не знав, — здивувався Злий, — але вряд чи згодяться мені такі знання найближчим часом.

І знову запанувала тиша. Машина підскакувала на вибоїнах, і її пасажири у такт колихалися. Ґрунтова дорога закінчилася, і «КамАЗи» набрали швидкість на асфальті. Уляна дістала з кишені хустинку, протерла запилюжене обличчя, подала носовичок Геннадію.

— Справжній замазура, — посміхнулася кутиком вуст, спостерігаючи, як хлопець ретельно тре обличчя і шию.

— Я так боюся за тебе, — стиха сказав він дівчині.

— Та все буде добре, — заспокоїла Уля. — Я це відчуваю. Не може бути інакше.

— Перша спроба входу в Іловайськ з двох напрямків була невдала: наші наштовхнулися на замасковані укріпрайони сєпаратистів та заміновані ділянки, були «двохсоті».

— Упевнена, що наша розвідка вже попрацювала, — сказала дівчина. — Головне, ми разом, я кохаю тебе, тож усе має бути добре. Знаєш принцип ситуації? Ніколи не допускати, щоб ситуація важила більше, ніж взаємовідносини. Іловайськ ми візьмемо, війна колись скінчиться, все змінюється в житті людини, а почуття залишаються вічно.

— Дай мені слово, що будеш обережною, — попросив Геннадій.

— Обіцяю. І ти бережи себе. Кохання — це життя двох половинок, які не можуть окремо. Без тебе мене не буде, — сказала Уля і пригорнулася до юнака.

Розділ 21

— Та-та-та! — пронизливо заторохтів автомат, і рука Насті, яку міцно тримав Вадим, здригнулася.

Кулі пролетіли у них над головами, і ополченці залилися сміхом.

— Годі ржати! — почули вони позаду себе незнайомий чоловічий голос. — Поверніться до мене!

Вони зрозуміли, кому адресовано звертання, повільно переступили з ноги на ногу і розвернулися. Молодик у камуфляжі, але без автомата в руках, чорнявий і високий назвався Сергієм. Позаду нього — новенький легковик «шевроле» синього кольору, чистий, ніби щойно з автосалону.

— Я спеціаліст по роботі з військовополоненими, — пояснив він і облизнув губи.

Сергій був чисто виголений, охайний, але було в ньому щось таке, що одразу викликало в Насті відразу і недовіру. Колючий погляд з-під густих чорних брів ковзнув по жінці, і його обличчя скривилося так, ніби він тримав у руках якусь гидоту. Чоловік повів полонених у тінь сливи, і Настя подумала, що вже вдруге за день споглядатиме на землі потріскані медові сливи.

— Вам зрозуміло, хто я? — спитав Сергій, умощуючись на стільці, який йому завбачливо принесли бойовики.

— Так, але ми не військові, а цивільні, — сказав йому Вадим. — Тож ми не військовополонені, а ваші дії — це захоплення заручників.

Настя злякалася. Вадим, звичайно, мав рацію, але його заява може розлютити бойовиків і тоді їх точно розстріляють під парканом.

Вона взяла чоловіка під руку і ледь помітним натисканням пальців дала знати, аби обережніше висловлювався.

— Кажеш, грамотний? Так би мовити, юридично підкований? Усе знаєш? — примружив очі Сергій. — Не військовополонені?

— Так!

— Тоді я можу робити з вами що завгодно! — В його очах палали злість і ненависть.

Вадим промовчав. Йому не хотілося зайвих неприємностей, треба щось робити, аби їх відпустили.

— Гаразд, — мовив спокійно. — Ми цивільні, які заблукали. Можете забирати все, але відпустіть нас.

— Будь ласка, — додала Настя.

Сергій витримав паузу, дістав пачку «ЛМ», покрутив цигарку. Напевно, він був тут не останньою людиною, бо один із ополченців одразу ж зі спритністю коника-стрибунця підскочив до нього, чиркнув запальничкою.

— Я відпущу вас, але ви мені розповісте все без брехні, — сказав він, затягуючись димом. — Щось приховувати від мене марно — все одно дізнаюсь і тоді вам буде непереливки.

— Що ви хочете знати? — зітхнув Вадим.

— Усе! Звідки? Куди? Чому? Я ясно висловлююся?

— Так.

— Уважно слухаю, — Сергій знову облизнув губи.

— Ми з дружиною їхали із Сєвєродонецька, везли посилки українським військовим.

— На кого ви працюєте?

— Ні на кого. На себе. Мені подзвонили за оголошенням, запропонували роботу.

— Яку? — нервово спитав чоловік.

— Доставити вантаж військовим. Я навіть не дивився, що там у коробках.

— Брешеш!

— Та ні.

Один військовий сплюнув на землю і невдоволено сказав:

— Зуб, та бреше він усе! Хіба по його пиці не видно, що він ідейний?

— Поки такі, як він, скакали на Майдані, я в шахті гарував, як негр на плантації! — підпрягся його товариш. — Ви там були, а я на вас горба гнув!

— Що ти з них візьмеш? — підтримав хтось із натовпу. — Майданутим нічого в башку не вдовбиш, бо вони ідейні, правильні!

— А я залишив удома дружину та дітей, щоб знищувати майданутих! — скипів ненавистю кремезний чолов’яга. — Зуб, що ти з ними панькаєшся? До стінки, і крапка!

— Ми не були на Майдані, — сказав Вадим.

— Це правда, — підтвердила Настя.

Утім, їхня заява не заспокоїла, а навпаки, розлютила ополченців. Вони почали навперебій обзивати полонених та крити їх матюками.

— Ша! — крикнув Сергій-Зуб, і всі замовкли. — Я не вірю вам, — звернувся до Вадима та Насті. — Ви мені все одно розповісте всю правду. Ви — заслані козачки? Чи їхали на розвідку, вдаючи з себе невинних овечок?

— Відпустіть мою дружину, я вас дуже прошу, — сказав Вадим. — Можете мене залишити.

Його слова викликали лише нові насмішки.

— Я можу тебе відпустити, — запропонував Зуб. — Забереш автівку, будеш і далі їздити, волонтерити, а ось твою бабу ми залишимо собі. Згода?

— Ні, в жодному разі! Відпустіть її, а мене залиште. Навіщо вона вам? — схвильовано мовив Вадим.

Зуб примружив очі, облизнув губи, розмірковуючи. Напевно, в його стилі було промацати людину, знайти в неї ахіллесову п’яту, щоб завдати болючого удару. Він зрозумів, що слабким місцем Вадима є його жінка, тому наказав зв’язати руки полоненим. Неадекватний ополченець, перекинувши автомат за плече, дурнувато гигикаючи, підбіг до них та стягнув ззаду руки пластиковими монтажними хомутами. Сергій наказав Вадимові залишатися на місці, а Настю посадили на стілець перед ним.

— Якщо рипнеться, — Зуб кивнув у бік Вадима, — одразу стріляйте в голову.

— Запросто! — аж підскочив від задоволення обдовбаний.

— Дивись на неї, — наказав Зуб Вадимові. — Відвернешся — одразу отримаєш кулю в лоба, а потім і вона. Зрозумів?

— Так, — глухо відповів Вадим.

— Дайте мені пакет! — наказав Зуб.

У Насті похололо серце, і все навколо захиталося. Страх скував залізним обручем, у грудях похололо, і по тілу поповзли мурахи. Лякають чи вб’ють? Усе одно живими не випустять — або застрелять, або замордують. Треба дивитися на Вадима, запам’ятати його обличчя перед відходом у вічність. Страшно, дуже страшно. І жити хочеться. Де взяти мужності?

Вона побачила, як подали Зубу звичайний пакет з малюнком півонії. З такими ходять до магазину за продуктами, а зараз він стане знаряддям тортур або й убивства. Чоловік спритно надів пакет на голову жінки. Вона нічого не бачила і хотіла крикнути з відчаю, але від страху неминучої смерті скам’яніла.

— Що ти, бовдуре, мені приніс?! Він дірявий! — крикнув невдоволено Зуб і відкинув пакет. — Знайдіть мені цілий!

Настя знову побачила перед собою Вадима, його такий знайомий погляд, і хотіла підбадьорливо посміхнутися — не змогла.

— Відпустіть її, — попросив Вадим. — Навіщо вам жінка? Ви можете натягнути пакет мені, а не їй.

— Тобі? — скривив рота в єхидній посмішці Сергій. — Ти своє ще отримаєш, не поспішай!

Він з розмаху ударив Настю по обличчю. Вона тихо скрикнула і впала на землю.

Чоловік ударив її ногою в живіт, і Настя скорчилася від болю, підтягла під себе ноги, зігнувши їх у колінах.

— Не треба! Прошу вас! — вигукнув Вадим, але це лише викликало приплив азарту в Зуба.

Посипалися удари з усіх боків. Настя качалася по землі та стогнала, не маючи сил навіть кричати, а Вадима ополченець схопив за волосся, притулив пістолет до голови і кричав: «Дивись, тварюка! Не відвертайся!» Зуб бив жінку хвилин п’ять-десять, але Вадимові вони здалися вічністю. Нарешті прибіг розчервонілий чоловік, подав пакет для сміття, пояснив, що іншого не знайшов.

— Що ти мені приніс?! Він не прозорий! Крізь нього не буде видно, як вона задихається! — заволав Зуб. — Ви знаєте, що я люблю дивитися, як жертва б’ється в агонії?!

— Так, але інших пакетів немає, — стенув плечима ополченець.

— Посадіть її сюди, — наказав Зуб, облизнувши губи.

Настю підняли попід руки та посадили на стілець. Вона витерла обличчя об плече, звичним рухом голови відкинула волосся, знала, що це вже точно кінець. Жінка не відчувала особливого болю — страх смерті був сильнішим за фізичний біль.

Спритним рухом чоловік накинув їй на голову пакет, міцно стягнув його на шиї. Кілька вдихів, і Настя почала задихатися. Їй забракло повітря і вона відкривала рота, як риба на суходолі, намагаючись зробити вдих, але не могла. У голові задзвеніло, запаморочилося, і все почало зникати в темряві. Чоловік послабив хватку, даючи повітрю потрапити до легень жінки. Вона закашлялася, розплющила очі та вдихнула на повні груди. Але пакет міцно затягнули на її шиї, і так повторювалося знову і знову. Настя ніби оглухла, її мучила страшенна задуха, жахливий стан, коли є розуміння, що ти живий, хочеш дихати, а не можеш. Провалюючись у небуття, щоразу думала, що це кінець, потім поверталася до життя лише на мить і розуміла, що наступне стискання може бути останнім.

Пакет зняли з її голови, і Настя, відкашлявшись, вільно вдихнула. Вона примружила очі від сонячного світла. Коли все навколо перестало хитатися і солоний піт вийшов з очей разом зі сльозами, вона побачила перед собою Вадима. Їй вдалося посміхнутися коханому куточками розбитих до крові губ.

— Підійди до неї, — наказав Зуб Вадимові.

Чоловік підійшов, і Настя всім тілом притислася до нього.

— Прощайтеся, — мовив Зуб.

Настя й Вадим подивилися на нього.

— Даю вам хвилину на прощання, — пояснив Зуб, поглянувши на наручний годинник. — Потім ми її розстріляємо.

— Краще мене! Відпустіть її! — попросив Вадим.

— Я знаю, що краще! — з неприхованим роздратуванням кинув Зуб.

— Моя люба, найкраща, моя кохана, — прошепотів Вадим. — Я хочу ще раз повторити, що я безмежно тебе кохаю. Я винен перед тобою, що взяв тебе в цю поїздку, і ніколи собі цього не пробачу.

— Ти ні в чому не винен… Така наша доля, від неї не втечеш. Я хочу, щоб ти знав, що я також тебе безмежно кохаю. Дуже шкодую, що ми втратили свій шанс тоді, коли були молодими. Одна помилка — і життя перетворюється на страждання. Я щодня намагалася жити без тебе, вийшла заміж, народила дітей, але вночі ти приходив до мене. Не можна саму себе обдурити. Ти — моя радість, моє щастя, моє кохання! Люблю тебе!

— І я тебе, моя кохана!

Їх уста зійшлися в палкому поцілунку. Він був із присмаком піску, крові, сліз, але такий солодкий і… прощальний.

— Досить! Ваш час вийшов! — Зуб тицьнув довгим кістлявим пальцем на годинник. — Її у машину! — наказав. — Ти її більше ніколи не побачиш!

— Прощавай, любий! — встигла крикнути Настя до того, як за нею зачинилися дверцята вантажівки.

Вадим зціпив зуби, закрив очі та застогнав від болю, який розривав його груди. Коли розплющив очі, машина розпливлася перед зором, ніби в тумані. Він хотів витерти зволожені очі й не зміг — руки міцно стискав хомут.

Розділ 22

За сніданком двоюрідна сестра Богдани Стефанівни Ганна поцікавилася, чи має жінка намір залишитися жити на батьківщині.

— Поки що достеменно не можу сказати, — відповіла вона, — сама розумієш, що на Сході в мене залишився будинок, та й донька там живе. А чому ти спитала?

— Тут неподалік є село Розгірче. Ти там бувала?

— Так, чудова місцина! Принаймні такі в мене залишилися спогади про Розгірче.

— Там, попід горою, є будиночок. Господарі мешкають за кордоном, тож вирішили продати. Може б, ти подивилася? — спитала сестра, подаючи миску з варениками.

— Подивлюсь, — відповіла Богдана Стефанівна і додала: — Згодом.

— Якщо хочеш оглянути будинок зсередини, треба їхати негайно. Господарі приїхали ненадовго, не можна гаяти час, — пояснила сестра. — Мій чоловік готовий хоч зараз вигнати з гаража свого «Москвича», аби туди з’їздити. Подивишся, подумаєш, а потім визначишся.

Жінка погодилася. Хотілося знову побачити рідні Карпати зблизька, відчути їх силу, помилуватися красою, та й будиночок поблизу гір — її давня мрія.

Дорогою Богдана Стефанівна милувалася не лише краєвидами, а й охайними сільськими будинками. Мимоволі порівнювала вулицю свого села з тими, які пропливали за вікном автомобіля, і дивувалася. Не було жодного напіврозваленого старенького будинку, усі один в один, високі, світлі, здебільшого дво- та триповерхові, з колонами, високими ґанками, покриті металочерепицею різних кольорів, поштукатурені у світлі кольори. Навколо них — квіти, садки, низенькі парканчики, на подвір’ї не видно прибудови для непотребу, сараї для худоби також добротні, хоч живи там.

«Якби показати хоча б одне із таких сіл сусідці Валентині Петрівні, вона б не повірила, що тут мешкають звичайні сільські люди, — розмірковувала жінка. — Вона б сказала, що тут живуть олігархи. Скільки таких великих будинків у її селі? Жодного. У Сєвєродонецьку є такі, але ж не пересічних громадян, не звичайних працівників хімічних заводів і навіть не шахтарів, їх мають високопосадовці, які накрали кошти для таких замків, або підприємці, які спіймали хвилю в торгівлі. Шкода, що не можна привезти і показати всю цю красу тим, хто волав: „Донбас годує всю Україну!“»

— Про що задумалась? — спитала її Ганна.

— Звідки люди беруть кошти на зведення таких будинків?

— Хто де. Змалку дітей привчають до праці, заробляти гроші, — пояснила сестра. — Більшість їздять на заробітки за кордон. Люди покидають родини не на один рік, щоб збудувати будинок. А що робити? У нас уже давно зрозуміли, що нема на кого сподіватися, тільки на свої працьовиті руки. А у вас гірше живуть?

— Приїдеш до мене в гості — сама побачиш, — зітхнула Богдана Стефанівна, згадавши рідну вулицю.

Карпати наближалися. Вони сунули назустріч, зеленаві, величні й мовчазні. У Богдани Стефанівни затріпотіло від хвилювання серце. Якби могла, то обійняла б цих велетнів, пригорнула до себе. Десь там, на горі, величезна ялиця, а за її верхівку зачепилася самотня білявка-хмаринка, замріялася, замилувалася красою Карпат.

Приїхали в Розгірче і посунули вузенькими вуличками. І тут охайні будиночки, не величні замки, але й не такі, як у селі Богдани Стефанівни. Навколо осель — квіти, на подвір’ях не асфальт, не бетон, загиджений свійською птицею, а килим зеленої травички, навіть на вулицях чисто і прибрано, ніби село приготувалося до свята.

«Москвич» зупинився майже біля підніжжя гори.

— Приїхали! — сказала Ганна.

Богдана Стефанівна вийшла з автівки, і їй перехопило подих. На узвишші, перед горою, вона побачила… старий дуб зі своїх снів-видінь! Саме таким його малювала уява жінки. Самотній і величний вартовий гір. Щось у ньому було магічне й принадне! Жінка, не зводячи очей з дерева, поспішила до нього.

— Куди це вона? — спитав чоловік Ганну.

— Не заважай їй, — відповіла жінка.

— Приїхали ж будинок оглянути.

— Нам її не зрозуміти — ми не були відірвані від своєї батьківщини, не втрачали її.

Богдана Стефанівна, зачарована неймовірною красою столітнього дуба, підійшла до нього, легенько торкнулася тремтячими пальцями загрубілої кори.

— Скільки часу ти чекав на мене? — прошепотіла жінка. — Дочекався! Нехай вважають мене пришелепуватою, навіть божевільною, але я знаю: наша зустріч мала відбутися. Твоє гілля важке, але воно — твої руки, і ти розпростер їх, зустрічаючи мене. Інші скажуть: «Так не буває!» — і лише ти і я знаємо, що таке можливо. Дерева чекають на людей, тільки люди часто сліпі і не помічають цього. Чи не хочуть знати, що у дерев є душа, що вони можуть терпляче чекати людей роками. Якби так не було, то звідки б я бачила тебе ночами?

Сльози котилися борідками зморщок, застилали зір, але жінка не помічала їх. Вона обняла широченний стовбур дерева, пригорнулася, врослася всім тілом у нього і відчула, як життєві сили наповнюють її всю. Скільки так простояла — не вела лік часу. Відірвалася від дуба, коли відчула, що тіло наповнилося життєдайною енергією. Жінка вдихнула на повні груди гірське повітря з домішками сухотрав’я та хвої.

— Я залишаюся тут, — сказала вона чи то дереву, чи собі.

Ганна вже встигла подзвонити господареві будинку, і він під’їхав до своєї садиби. Богдана підійшла до нього, привіталася.

— Оце мій будинок, — показав чоловік на хату неподалік.

Лише зараз жінка звернула увагу на невеликий добротний будинок, збудований зі шлакоблоків, дах зі звичайної черепиці, огорожі навколо нема, у садку — кілька яблунь, рясно обліплених червонобокими плодами. Але головне — з вікна видно гори та величний дуб. До дерева лише якихось тридцять метрів.

— У будинку дерев’яні вікна, — пояснив господар, — але вони ще в гарному стані, навіть міняти не треба, лише підфарбувати, бо фарба з сонячного боку трохи полущилася.

Чоловік відімкнув хату, і вони зайшли всередину. Богдана Стефанівна одразу підійшла до вікна, замилувалася краєвидом, який відкривався перед нею. «Можна сидіти перед вікном і просто відпочивати душею, — подумала вона. — Ніколи не набридне дивитися на гори — вони щодня різні, то лише здається, що віками стоять непорушно».

— Долівка зроблена з сухого дерева, — пояснив чоловік, — зверху настелений теплий лінолеум. Є і піч, і газ. Кімнат три: спальня, вітальня і простора кухня. Якщо жити одному, то вистачить.

Богдана Стефанівна неуважно слухала господаря, який розхвалював свою домівку, бо вже відчула, що все це: і будиночок, і яблуневий сад, і зелений килим на подвір’ї, і столітній дуб за вікном, і гори — все її, таке омріяне і жадане. Так буває з людиною, коли вона із буденного пісного життя зненацька потрапляє в казку, яку сама вигадала. Як зачарована, вона повільно пройшлася кімнатами, визирнула надвір з кожного вікна. Жінка не йняла віри, що все недосяжне протягом багатьох років може стати реальністю. Богдана Стефанівна подумала, що саме тут має здійснитися ще одна її мрія — мати коня. Можна не зводити високі паркани, а зробити лише низеньку загорожу, щоб кінь мав відносну свободу. Вона навіть уявила, як він скубе травицю біля дуба.

— А сарайчик тут є? — спитала вона господаря.

— Звичайно! За будинком є добротна споруда, до речі, утеплена, якщо тримати худобу, то не замерзне, — пояснив господар. — А ви хочете придбати корівку? — поцікавився чоловік.

— Коня, — відповіла коротко і загадково посміхнулася.

— У нас багато хто тримає коней, а я колись хотів завести буйволиць, — зізнався господар, — щоб мати молоко, робити на продаж сири, а потім поїхав на заробітки… Це хата моїх батьків, а мій дім уже багато років за кордоном… Може, ви, жіночко, втілите в життя мої наміри?

— Хіба в нашій країні є буйволиці? — здивувалася жінка.

Вони вийшли з чоловіком надвір, і він їй детально розповів, де і в кого можна придбати буйволиць та яке корисне для здоров’я їхнє молоко.

— То що вирішили? — спитав господар. — Сподобалася садиба?

— А скільки тут землі? — спитала жінка.

Виявилося, що відведена земля сягає аж до дуба. Це втішило Богдану Стефанівну, і вона уточнила ціну.

На її подив, чоловік назвав трохи вищу суму, ніж говорила Ганна. Богдана Стефанівна відійшла у бік з сестрою і поцікавилася, чому так.

— У нас так часто буває, — пояснила жінка. — Стоїть роками будинок, ніхто його не купує, господарі ладні продати задешево, а коли знаходиться покупець, одразу ціна підскакує. Якщо хочеш придбати, то можеш з ним поторгуватися.

Богдана Стефанівна для себе вже вирішила, що неодмінно придбає цей будинок, але потрібно було порадитися з Настею. До цього часу вона не витратила ні копійки з грошей, які їй дав колишній чоловік. Час від часу вона ходила до банкомату і перевіряла кошти — рахунок залишався незмінним. Вона думала, що Сергій Андрійович погарячкував, мине час, і він передумає. Але він не телефонував, не давав про себе знати, але й грошей з рахунку не знімав.

Богдана Стефанівна спробувала подзвонити доньці, але з нею не було зв’язку. Жінка повторила спробу кілька разів — марна справа. Вона знала, що в Сєвєродонецьку час від часу зникав телефонний зв’язок, тож продавцю садиби сказала, що дасть остаточну відповідь завтра. Він погодився, але нагадав, що наступного дня ввечері виїжджає з країни.

— Документи для продажу готові, тому чекатиму на ваш дзвінок вранці. Якщо надумаєте купувати хату, то у нас буде час вдень, щоб оформити угоду в нотаріуса.

Коли продавець поїхав, Ганна запропонувала відвідати ще одне місце.

— Ще один будинок? — спитала її сестра.

— Не знаю, чи була ти там, але не побувати — гріх.

Розділ 23

Вадим не встиг дізнатися про подальші плани Зуба — раптово почався артилерійський обстріл. Неподалік так рвонуло, що на них посипалася земля.

«Настю розстріляють, — майнула у чоловіка думка, — тож нехай накриють наші хлопці вогнем цю кляту автобазу разом з усіма ненависними ополченцями. Рідкісний випадок, коли за щастя загинути від своїх».

Зуб поспішив до свого «Шевроле», за ним спритно побіг водій. Двоє ополченців старшого віку заштовхали Вадима на заднє сидіння легковика, самі вмостилися по обидва боки. Автомат вояка, що боляче вперся йому в бік, та зв’язані позаду руки спричиняли Вадимові незручності, але він не давав взнаки. Перед очима весь час стояла Настя, його кохана, яку він ніколи не побачить. Він подумки повторював кожне її слово, намагаючись вкарбувати в пам’ять, аби не забути. На губах ще був присмак прощального цілунку, навіть піщинки лишилися, можливо, і її кров, яка сочилася з розбитих губ. Він ніколи собі не пробачить ні те, що взяв її з собою, ні те, що втратив пильність. Від таких думок боліло в грудях, давило каменем, стискало горло. Та він не повинен перед ворогом показати свою слабкість, не можна давати їм привід для радості. Вадим зібрав усі свої сили і переключився на споглядання краєвидів за вікном. Вони в’їжджали в окупований Луганськ.

— Наше місто добре знаєш? — повернув до Вадима голову Зуб, акцентуючи перше слово.

Вадимові кортіло вчепитися в його кадик, перегризти горлянку, сплюнути і сказати: «Ні, Луганськ наш, український, ніяк не твій!»

— Ти мене почув? Луганськ добре знаєш? — повторив Зуб.

— Та так собі, — невпевнено мовив Вадим.

Він дійсно не дуже добре знав місто і зараз вперше про це пошкодував. Коли по роботі бував у Луганську, то їздив центральними вулицями. На екскурсії містом чи похід по музеях завжди бракувало часу, і свої наміри пізнати Луганськ краще відкладав на потім. Коли в Сєвєродонецьку у парку відпочинку імені Горького «чортове колесо» пішло на металобрухт, щоразу, коли Вадим бував у Луганську і минав парк ім. Першого Травня, де працювало таке саме колесо, обіцяв собі покатати тут Левка, але так і не знайшов часу. Роки спливали, син виріс, а татко не дотримав слова.

— Як тобі місто? — спитав Зуб.

Схоже, йому хотілося почути, що тут усе чудово. Попри те, що лагідний тихий вечір спустився на землю, місто виглядало сумним і спустошеним. Зазвичай улітку, близько восьмої вечора, коли спадає спека, на вулицях Луганська було людно. Виходили на прогулянку мами з дітьми, старше покоління покидало задушливі квартири, аби подихати свіжим повітрям. Автівок на дорозі було стільки, що подекуди на перехрестях утворювалися затори. Зараз поодинокі перехожі поспішали у невідкладних справах та на шаленій швидкості мчали машини з ополченцями. Дорогою Вадим помітив кілька груп озброєних людей, що найпевніше патрулювали вулиці, замість мам з дітьми.

— Про що задумався? — знову причепився Зуб. — Як тобі місто?

— Місто як місто, — неохоче відповів Вадим, хоча крутилося на язиці інше: «Чума прийшла в це місто».

— Он бачиш? — Зуб вказав на вщент зруйновану п’ятиповерхівку.

Поруч — будинки з вибитими шибками, обірваними балконами, з покраяними снарядами стінами з бетону. Вони визирали з-за дерев, ніби перелякані сироти, сумно звісивши з вікон пошматовані фіранки.

— Бачу, — зітхнув Вадим.

— Це зробили твої товариші, тому доведеться тобі за них розплачуватися.

Вадим на те змовчав. Він знав — буде нелегко і був готовий до всього. Машина пригальмувала біля колишньої будівлі обласної адміністрації, на якій очікувано не було прапора України.

— Піду порадую своїх сьогоднішнім уловом! — бадьоро сказав Зуб. — Заодно подивлюся, що там витворяють в «Однокласниках».

Ополченець вийшов покурити, і Вадим зміг вільно дихати — автомат вже не тиснув у бік. Хвилин за двадцять Зуб повернувся в чудовому гуморі.

— Ось! Знайшовся мій свисток! Гадав, що вже десь посіяв!

Він покрутив перед своїм носом суддівський свисток, який висів у нього на шиї на звичайному шнурку для взуття. Вадима здивувало, що свисток викликає таку радість. Зуб сів у «Шевроле», кинувши водієві: «Давай на Ленінський!» — і машина рушила. Вадим знав, що Ленінський — це один із районів міста, розташований у центрі.

— Уяви, укроп, — звернувся Зуб до Вадима, — цей свисток мені подарував тренер з боксу. Так, я займався боксом і виходило доволі непогано. А! — махнув рукою. — Тобі це не треба знати. Так ось його… — він знову взяв свисток, — я отримав у перший день, коли став на захист своєї землі.

— На захист від кого? — не стримався Вадим.

— Від фашистів і нациків, таких, як ти.

— Я простий волонтер.

— Це ти Філіну спробуєш довести! — засміявся Зуб. — Мої підлеглі вже запам’ятали: тільки свисну — вони як штик уже тут! Навіщо зайве напружуватися? Філін як побачив, то й собі захотів таку цяцьку, — патякав без упину Зуб. — А як я подарую, коли він став моїм талісманом. Сьогодні забув його і думав: усе, хана, а воно, бач, як добре вийшло — укропа піймав. А Філіну я таки дістав свисток. Підскочив до свого тренера, і він віддав свого, бери, каже, на добру справу нічого не шкода.

Легковик зупинився перед широкими металевими воротами і посигналив. Вийшла охорона, перекинулася кількома словами із Сергієм, і вони заїхали на подвір’я. Вадиму наказали вийти з салону.

Він опинився перед будівлею, яка дуже нагадувала в’язницю. Заґратовані вікна, паркан, обнесений колючим дротом, у клітці гавкають німецькі вівчарки, пропускна система, люди зі зброєю і жодного цивільного — все свідчило про те, що тут утримують полонених. Охорона повела Вадима довгим переходом, потім — сходами вниз до кабінету, де йому вказали на стілець і розв’язали руки.

— Пити хочеш, нацик? — посміхнувся Зуб. — Дуже раджу, бо Філін не такий добрий, як я, у нього взимку снігу не випросиш.

— Так, — сказав Вадим.

Не хотілося брати з рук ворога пляшку з мінералкою, але було б повною дурнею знепритомніти від зневоднення. Вадим залпом випив півлітрову пляшку води і відчув полегшення — додалося трохи сил.

Чекати довелося недовго. Тільки-но пішов Зуб, залишивши в кабінеті Вадима і двох вартових, увійшов Філін. Про те, що це саме він, Вадим здогадався зі свистка на шиї. Кремезний високий чоловік, підтягнутий, хоча й з помітним черевом, нагадував типового силовика. «Ким він працював? Яку посаду обіймав? — подумав Вадим. — Певно, Філін або колишній працівник міліції, або навіть прокурор».

Чоловік викликав відразу. Про таких кажуть «неприємна людина»: банькаті очі з важкими повіками, різкий хриплуватий голос з командними нотками. Філін переписав з документів всі дані Вадима, недбалим рухом кинув паспорт і водійські права в шухляду і почав допит, тому Вадимові довелося повторити все спочатку.

— Не вірю, — рипучим голосом промовив Філін і зле зиркнув. — Брешеш. Я — полковник міліції і не люблю, коли мені брешуть.

— Я розповів, як усе було насправді.

— Знаєш, що таке допит з пристрастієм? — Філін невдоволено скривив обличчя і свиснув.

Дебелі чолов’яги били Вадима кулаками і ногами, коли він упав. Вони нещадно гамселили його, а він, зціпивши зуби, стогнав і думав про Настю. Її, жінку, бандити також побили, але вона все стерпіла, і він мусить. Коли удари перестали сипатися, Вадим підвівся, витер скривавлене обличчя і сказав:

— Ви не полковник міліції, а звичайний бандит.

Філін кинув на нього зверхній погляд і огидно засміявся:

— Ха-ха-ха! Це ти бандит і фашист, а я — господар своєї землі. Це ти привів бандерівців на мою землю, а не я пішов до них.

— Нісенітниця! — видихнув Вадим.

— Відведіть його, — сказав Філін і для порядку свиснув своїм службовим «псам». — Ми ще подивимось, хто з нас бандит.

Вадима знову повели сходами вгору, потім довгим переходом. У невеличкій накуреній кімнатці, де окрім стола, стільця і шафи нічого не було, веліли зняти весь одяг. Вадим роздягнувся, і охоронці ретельно оглянули одежу та повернули. Чоловіка вивели в темний коридор і заштовхали до кімнати, за спиною сумно рипнули двері й клацнув замок.

Трохи призвичаївшись до темряви, Вадим спробував знайти вмикач, та марно. Було, певно, близько одинадцятої вечора. Один із найжахливіших його днів закінчувався в камері Луганського МВС. Вадим побачив вгорі маленьке заґратоване віконце, куди літній вечір впускав краплинку сірого світла. Чоловік стояв посеред камери розміром два на три метри. Біля стіни під віконцем — щось на кшталт ліжка: на зварених металевих кутах намощені дошки без матрацу та подушки. Столик і стілець зроблені з вмурованої в долівку товстої металевої труби, зверху — кілька дощок. У кутку — туалет, поруч — раковина для миття рук, також намертво вбетонована в стіну, над нею — дерев’яна поличка з рулоном туалетного паперу.

Вадим сходив у туалет, хлюпнув в обличчя водою й упав на ліжко, яке було більше схоже на імпровізовану сцену. День скінчився. Він живий, а Насті вже нема. Що далі? І чи є взагалі сенс жити?..

Розділ 24

Богдана Стефанівна разом із сестрою та її чоловіком доїхали до церкви, повернули ліворуч. Старенький трудяга «Москвич» не поспішаючи проминув сільський клуб, повернув праворуч і, додавши швидкості, помчав до кінця села, під самий ліс. Асфальт скінчився, і ґрунтівкою дісталися до підніжжя гори.

— Ти тут ніколи не бувала? — спитала Ганна сестру.

— Ні.

— Тоді ми правильно вчинили, що приїхали сюди, — сказала Ганна. — Цей пагорб у нас називають Городище.

Богдана Стефанівна побачила перед собою доволі високий пагорб, за деревами виднівся печерний монастир білуватого кольору. До нього нагору вели дві стежки, тож Ганна запропонувала піднятися по тій, де легше йти. Потихеньку вузькою стежкою, одне за одним, вони поволі піднялися на пагорб.

— Ось бачиш, — відхекалася Ганна, — якихось двісті метрів від південно-східної околиці Розгірчого і ми тут. Печери розташовані у два яруси, — охоче пояснила жінка і повела сестру всередину. — На нижньому ярусі — житлові приміщення, на верхньому — церква.

Богдана Стефанівна почувалася так, ніби потрапила вглиб віків. На стінах монастиря — старовинні написи. Вона доторкнулася долонями прохолодних стін, намагаючись відчути те, що відчували люди, видовбуючи в пагорбі ці стіни, уявила, як їх ретельно полірували, зупинила погляд на отворах у стінах, які слугували вікнами. Видовбаними сходинками вони піднялися на верхній ярус, де колись розташовувалася церква. У доволі просторому приміщенні на протилежній від входу стіні — ікони, поруч свічки та квіти.

— Тут завжди свічки та квіти, — пояснила Ганна. — Найстаріший запис на стінах монастиря датують 1675 роком.

— Як добре, що все це збереглося до нашого часу, — сказала Богдана Стефанівна, — бо це наша історія. Мені навіть соромно, що я була колись у Розгірчому і не прийшла сюди.

— Ніколи не пізно, — мовив чоловік Ганни. — Тепер у тебе буде можливість прийти сюди, коли виникне бажання.

— Не бажання, а потреба, — виправила чоловіка Ганна. — До таких місць треба йти тоді, коли душа покличе.

Вони оглянули ще три ніші для церковних риз з іншого боку печерного монастиря і зупинилися біля хреста. Від краєвиду, що відкривався звідти, у Богдани Стефанівни перехопило подих. Удалині простяглися гори, внизу — річка Стрий, в оточенні луків, будиночки принишкли внизу, зачаровані красою природи.

— Якщо є рай на землі, то він тут, — захоплено мовила жінка.

— Так, дійсно гарно, — кивнула Ганна.

— А що то за два великі камені?

— Ті, повз які ми йшли сюди? Напевно, то був центральний вхід до монастиря, така собі брама. Ще побудемо чи підемо вниз?

— Зараз підемо, — сказала Богдана Стефанівна. — Вона знову спробувала додзвонитися доньці, але зв’язку не було. Ходімо, я стомилася.

Ніч видалася довгою, ніч роздумів, щастя й тривоги одночасно. Жінка перебувала в стані збудження, бо лише простягни руку — і досягнеш мрії. Вона боялася заснути, аби все, що з нею відбулося, не виявилося вранці тільки прекрасним сном. Варто було заплющити очі, як вона бачила перед собою розлоге гілля дуба, красень кінь, струсивши гривою, нахиляється до землі, торкається м’якими губами шовку трави. А ось вона несе у відрі холодну водичку, щоб напоїти коня. Він повертає голову і бачить свою господиню. Поки кінь втамовує спрагу, вона пестить його гриву, пропускаючи крізь пальці пружне волосся. Невже все це справдиться найближчим часом?

Повернуло за північ, а сон усе не йшов. Богдані Стефанівні чомусь стало тривожно на душі. До самого вечора вона телефонувала Насті, та марно. Перед сном подзвонила сусідці в село. Валентина Петрівна одразу ж взяла слухавку і розповіла, що з Барсиком усе гаразд, що Настя і Вадим на днях викопали картоплю і що в них досі «бахкає та гепає». Після розмови Богдана Стефанівна трохи заспокоїлася, бо нещодавно сусідка бачила її доньку, тож з Настею все добре. Уночі тривога хробаком точила її зсередини. Кілька разів жінка тихенько підводилася з ліжка і, щоб нікого у хаті не потривожити, з мобільником виходила надвір. Вона поривалася набрати номер доньки, та навіщо лякати її серед ночі дзвінком. Треба дочекатися ранку. Де він забарився? І чи не забере з собою сподівання, надії та мрії?..

Ранок прийшов разом із головним болем, адже жінка так і не склепила повік. Стомлена і схвильована, вона вдяглася і вийшла з хати о п’ятій.

— Привіт! Нехай я підвелася ні світ, ні зоря, бо корівку треба порати, свиней та курей годувати, а тобі чого не спиться? — спитала, позіхнувши, Ганна.

— Не додзвонилася доньці, млосно на душі.

— Ми, матері, такі, — погодилась сестра, — один день не почуєш голос дітей, одразу б’єш у набат.

Жінка взяла відро з теплою водою, марлю й пішла до хліва. Богдана Стефанівна одразу дістала з кишені телефон. Знову з її абонентом не було зв’язку. Вона набрала номер Вадима — така ж історія. Трохи провагавшись, спробувала зв’язатися з Геником, але і з ним поговорити не вдалося, хоча онук був у Києві й з ним мав бути зв’язок. У розпачі жінка сіла на лавку, дочекалася Ганну.

— Чому така сумна, ніби тебе з хреста зняли? — спитала сестра.

Жінка пояснила, що й онук не відповідає.

— Хлопець працює таксистом, може, прийшов з нічної зміни та відімкнув телефон, аби не торохтів, а ти розквасилася. — Ганна сіла поруч, обняла сестру. — У вас удома частенько зникає мобільний зв’язок, ти ж сама розповідала, то чого зажурилася? Краще скажи: купиш будинок чи ні?

— Куплю, — запевнила жінка.

Слова сестри трохи заспокоїли Богдану Стефанівну, і вона подзвонила господарю будинку. Жінка була спокійна, коли вони пішли до нотаріуса й оформили угоду. Отримавши документи, полегшено зітхнула.

— Треба все як слід обмити, — весело запропонував чоловік Ганни.

— Усе зробимо, як слід, — пообіцяла Богдана Стефанівна, — дайте трохи часу, щоб прибратися в хаті.

Вона знову і знову намагалася додзвонитися бодай комусь із трьох, але марно. Жінка відмовилася від обіду, а надвечір почувалася край виснаженою. Нерви напнулися, як струна, серце не знаходило собі місця в грудях.

— З ними щось трапилося, — сказала вона Ганні, коли її покликали на вечерю. — Я це відчуваю, материнське серце не може помилятися.

Частина третя

Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю…

Кат будує своє «завтра» на горі людському…

Гірко плаче Україна і тяжко ридає…

Своїх синів, що померли, сльозами вмиває.

Плаче ненька Україна, плаче кожна мати,

Та, що сина відпустила волю здобувати.

Тарас Шевченко

Розділ 25

Вадим втратив відлік часу. Здавалося, він збайдужів до життя. Довгі роки чекання свого щастя, сподівання, люба і така бажана жінка — все вмить обірвалося в прірву. Працював, самотужки виховував сина і не замислювався про те, що життя надто коротке, аби марнувати його на чекання, а дорога під назвою «потім» може привести в країну під назвою «нікуди», і жити треба сьогодні, а не завтра.

Минула найдовша ніч у житті Вадима. У ґратчасте віконце зазирнув несміливий ранок, але й він не приніс бодай краплі надії. Чоловік лежав на голих дошках і навіть не відчував дискомфорту. Йому було байдуже і до нового дня, і до того, що він йому приготував. Вадим залишився лежати без руху навіть тоді, коли прочинилося віконце в металевих дверях і баландер[1] спитав без жодної емоції:

— Їстимеш?

— Ні, — відповів Вадим, не повернувши голови.

— Як хочеш, — пробубнів баландер і поставив тарілку в «кормушку».

— Цигарку?

— Ні.

— Може, чай?

— Дякую.

Було чути кроки по коридору, уривки розмов, але Вадим не прислухався. Він заціпенів, втупивши погляд в одну точку. Усі відчуття зникли: голод, страх і навіть жаль, лише повна апатія. Вадим перебував у прострації, коли рівень життєвої енергії упав до нуля і щезло бажання спілкуватися, думати і навіть жити. Він став подібний до мертвої деревини, на якій лежав. Зникло навіть почуття провини.

Вадимові знову приносили їсти, але він не підводився. День змінювала ніч, за нею приходив ранок, та його це не обходило. Цілковите збайдужіння до всього і до себе. Лише одного разу Вадим замислився над тим, скільки часу він пролежав у такому стані, і порахував ночі як найкращий орієнтир. Виявилося, що минуло три доби, довгі, як вік, безцільні й порожні…

Розділ 26

Здавалося, що Іловайськ покинуло все цивільне населення, на вулицях порожньо, лише іноді хутко пробіжить людина і зникне в під’їзді багатоповерхівки. На вулицях лише військові та техніка. Місто кричало голосами автоматних черг, поодиноких пострілів, гриміло вибухами, нервово здригалися міцні стіни, коли над ними свистіли «Гради». Летіло скло з вікон, викидало з будинків речі, спалахували пожежі, тхнуло димом, порохом і смертю. Почався штурм Іловайська, куди бойовики стягли чи не звідусіль техніку і живу силу.

Ударні групи батальйонів «Дніпро» та «Донбас» раптово атакували місто з двох боків. Їх підтримувала важка артилерія та бронетехніка, але бандформування встигли до цього часу підтягти з Донецька резерви і не збиралися здавати місто. Найманці чинили шалений опір, застосовуючи всі види зброї. Бої ускладнювалися тим, що бойовики невеликими групами розсіялися по місту. Гриміла важка артилерія, але вуличні бої не стихали. Силами батальйонів МВС «Дніпро» і 3-го батальйону Нацгвардії «Донбас» за підтримки армійських частин 17-ї Криворізької танкової, 51-ї Волинської та 93-ї Дніпропетровської механізованих бригад та інших частин вдалося звільнити частину Іловайська.

39-ка, до якої потрапили Геннадій та Уля, також брала участь у штурмі міста. Комбат Олексій Григорович забрав Уляну на особливе завдання, тож Геннадій не бачив її і навіть не знав, чи з нею все гаразд. Зі своїми побратимами він вибивав бандитів, які ховалися повсюди: у багатоповерхових та приватних будинках, у підвалах та на горищах. Їхнє місцезнаходження передбачити було неможливо, вони привидом виникали то в одному місці, то в іншому.

Геннадій пильнував: один необережний крок — і може статися непоправне. Просуваючись вулицями, бійці натрапили на групу найманців. Ворог вів шалений вогонь із-за будинку школи, не давав змоги йти далі. Тоді бійці вирішили розділитися на три групи. Двоє обійшли будівлю з боків, а третя група на місці взяла вогонь на себе і відволікала увагу ворога. Коли їх накрили вогнем ззаду, від несподіванки найманці, відстрілюючись, кинулись врозтіч. Один ополченець вибіг з-за рогу будинку просто на Геннадія, але Геник чомусь не міг натиснути на курок. Побачивши перекошене від злості та ненависті обличчя, він завагався — було щось неприродне в тому, що одна людина позбавляє життя іншу. Проте тієї миті, коли найманець направив автомат на побратимів Гени, останній, зціпивши зуби, блискавично прошив довгою чергою тіло найманця, який враз перестав бути для нього людиною. Він — ворог! Кров залила бойовика, і той обм’як, ніби втративши стрижень, що тримав його, і впав. Лише на мить хлопець відвів погляд, аби не бачити вбитого, як з іншого боку будівлі висипало кілька чоловіків. Уже не сумніваючись, Гена чергою скосив ворогів, як гостра коса соковиту траву. Він більше не думав про те, скількох ворогів знищив, — то було полювання: якщо не ти, то тебе і твоїх друзів. Його автомат замовкав лише на перезарядку або кількахвилинний відпочинок.

Бійці забули про те, що давно не їли, але дошкуляла спрага. Води в місті не було, а маленькі пляшки, які вони мали з собою, давно спорожніли. Їм вдалося напитися кілька разів у приватних будинках. Бійці забігали на подвір’я й іноді знаходили там воду. На одному з таких дворів стояла миска з водою, в яку вже встигли загидити кури. Не вагаючись, хлопці зачерпнули долонями воду, аби втамували спрагу.

За дерев’яним парканом Геннадій помітив жінку.

— Може, у неї є вода? — кивнув Геннадій у бік оселі.

— Спробуймо щастя, — сказав Злий хлопцям, — може, заодно й перекусимо.

Жінка мала намір зайти до будинку, але помітивши бійців, зупинилася на сходах.

— Доброго дня, шановна! — привітався Злий.

Гена одразу помітив ворожий блиск в очах жінки.

— А він добрий? — кинула невдоволено у відповідь.

— Буде добрий.

— Що вам потрібно?

— Нам би водички попити.

— Якби моя воля, я б вас напоїла розплавленою смолою.

— Чому так? Ми прийшли вас звільнити, — втрутився в розмову Мона.

Жінка почула українську мову і зле зиркнула на хлопця.

— Уже й до нас дісталися бандерівці, — похитала головою. — І хто тебе, нацику, сюди кликав?! Якого біса приперся?! — жінка вже не стримувала ненависті. — Я не прийшла бомбити твій Львів, чому ж ти прийшов сюди? Що ви принесли? Смерть? Дивіться, що з міста зробили! Усе розбито! Ми свій вибір зробили, то чому ви нам не даєте мирно жити? Ненавиджу вас всіх! — істерично кричала вона. — Мої діти сидять у погребі завдяки вам, а я ще повинна вас напувати? Чого вирячив баньки?! Стріляй уже чи що? Усе одно життя нема!

— Пішли звідси, — Геннадій шарпнув за рукав Злого, помітивши, як той зціпив зуби.

— Агов, хлопчики! — почули вони старечий голос.

Біля сусіднього будинку стояла згорблена старенька жінка і жестом кликала до себе.

— Може, там засада? — стиха промовив Мона. — Ви зачекайте, я сам сходжу.

— А чому хлопчики там лишилися? — спитала жінка.

— Зараз підійдуть, — відповів Мона, уважно обдивляючись навколо.

— Ви не ходіть туди, — стара махнула в бік сусідки. — У неї чоловік сєпаратист, воює в ополченні, ось вона і біситься. Заходьте до хати, там є трохи води і півбуханки хліба.

Мона увійшов у будинок, зазирнув до кожної кімнати і лише тоді покликав побратимів. Хлопці напилися води, набрали в пляшки.

— Ну ось, майже всю воду забрали, вам нічого не лишилося, — зітхнув Геннадій закручуючи пляшку.

— Нічого, не переймайтеся, — посміхнулася старенька, — я вже своє віджила, а вас мені так шкода! Беріть хлібчик, розділіть на всіх.

— Дякуємо, нехай вам лишиться, — відповів Геннадій, ковтнувши слину.

Стара не послухалася, розламала хліб на шматки, роздала хлопцям.

— Ви не думайте, що у нас усі такі, як моя сусідка, — сказала бабця, — у нас повно нормальних людей.

— Знаємо, — кинув Злий, дожовуючи на ходу хлібець. — Спасибі вам, мамо!

— А чому ви в хаті? Не в укритті? — спитав Геннадій. — Артилерія може накрити і не встигнете в погріб сховатися.

— А я, синку, не ховаюся, — зітхнула жінка, — все в руках Божих.

Хлопці ще раз подякували і пішли. Геннадій обернувся. Бабця наклала на них хрест, її губи шепотіли молитву. Він помахав їй на прощання рукою, привітно посміхнувся.

Розділ 27

Четвертий день полону Вадима закінчувався. Минуло кілька діб його життя без Насті. Після допиту його закинули в бетонно-ґратчасту клітку з відеовічком у кутку. Він довго лежав, припавши скаліченим тілом до холодної долівки. Почувався м’ясом, яке відбили та підсмажили на пательні. Потроху фізичний біль відступив, і чоловік підвівся, відкрутив кран, але звідти витекла тільки цівочка рідини, і він не встиг ні змити кров з обличчя, ні напитися. Вадим ліг на «сцену», закинув під голову руки. За вікном удалині кілька разів гупнуло. Думки його знову повернулися до Насті. Чому він повірив бандитам і вирішив, що її нема в живих? Можливо, вони просто хотіли на нього натиснути і добути зізнання? Чому він втратив віру? Може, все-таки Настя жива? Навіщо її розстрілювати? Втім, у бандитів, які себе іменують ополченцями та захисниками, немає логіки. Що для них життя жінки? Вони могли б її залишити живою, наприклад, аби вимагати викуп. Тож варто сподіватися і не впадати у відчай.

Від таких думок у Вадима стало легше на душі і побите тіло вже не озивалося болем при кожному русі. Як оптиміст, він завжди знаходив щось позитивне в кожному прожитому дні. Коли зникла Настя, він вперше побачив життя в темних тонах, але сьогодні йому спало на думку, що навіть крізь сірі будні може пробитися світлий промінчик надії.

Баландер відчинив «кормушку» і звичним нудним голосом спитав:

— Їсти будеш?

Не чекаючи відповіді, хотів промимрити: «Як хочеш» і забрати миску, коли почув від Вадима: «Так!»

— Тоді бери. — Чоловік поклав біля миски з пшеничною кашею два шматочки хліба і поставив металеву кружку з чаєм.

— Вода є? — спитав Вадим, забираючи їжу.

Баландер поставив пластикову літрову пляшку з газованою водою.

— А звичайна вода, щоб умитися? — поцікавився Вадим.

— Нема.

— То що мені робити? У туалет не ходити?

— А я звідки знаю? Все місто сидить без води, то чим ти кращий?

— Тоді дай ще одну пляшку, — попросив Вадим.

— Усім роздав по півлітровій, як встановлено, а тобі дав аж літр, — пояснив баландер. — Цигарки також видам за дні простою, — поглузував і дав чотири штуки.

Баландер збирався йти, коли його затримав Вадим.

— До речі, мене звати Вадим, а тебе як? — спитав він.

— Вітька.

— Ти тут на роботі чи на службі?

— Та так, — неохоче відповів, — відробляю.

— Як це?

— Спокутую провину працею… Хильнув якось зайвого з хлопцями, здалося мало, то ми в кіоску віконниці зламали, взяли ще пару пляшок і горланили ввечері на вулиці, за це й забрали на підвал, — пояснив стишеним голосом. — Потримали кілька днів, боки нам’яли і присудили півроку відробляти.

— Платять?

— Яке там! За їжу працюю. Все, мені час, а то ще додадуть місяць за патякання із затриманими.

— Вітьок, у тебе телефон є? Конче треба зателефонувати, — попросив Вадим. — Лише один короткий дзвінок!

— Ти що?! Зовсім здурів?! — обурився чоловік. — З тобою по-людськи, а ти…

— Що я такого сказав?

— Телефони прослуховуються, не можна! І нікого не проси — ніхто не дасть, до того ж усі здають мобільники охороні.

— І не можна пронести інший телефон?

— Можна, якщо хочеш розбирати завали або рити окопи під кулями. І це в кращому разі, — сказав Вітьок і посунув далі.

Вадим поїв каші, запив чаєм. Літр води розподілив на добу. Змочив кінчик футболки, протер обличчя та долоні, й на світлій тканині залишилися брудні розводи. Повернув посуд у «кормушку» і ліг. Тіло нило, але вперше за дні полону він почувався ліпше. Вадим подумав про те, що людина має здатність швидко призвичаюватися до будь-яких умов життя. Він лише четверту добу в камері, а вже навчився лягати на дошки так, щоб не дуже муляли. Ще треба наловчитися економити воду, щоб вистачало на добу. Вадим знав, що все стерпить, до всього звикне, аби лише з Настею було все гаразд. Ця надія додавала сил. А ще дуже шкода Левка. Звісно, він не пропаде, дасть собі раду, от тільки б дати йому звістку про себе.

«Треба зателефонувати Гримайлу, — подумав Вадим. — Він займається звільненням полонених». Його телефон він напровсяк запам’ятав, просив Настю дзвонити Сашкові, як щось трапиться. Чи запам’ятала вона його номер? Якщо так і з нею все гаразд, то вона сповістить Гримайла, а той уже зробить усе можливе, щоб їм допомогти.

Засинаючи, Вадим подумав, що прожитий день, попри все, приніс йому крихітну, нехай примарну, але надію, тож він зумів знайти в ньому щось позитивне.

Розділ 28

Після оформлення угоди купівлі-продажу Богдана Стефанівна зібрала свої речі, подякувала сестрі та всім, хто її гостинно прийняв, і переїхала до нової оселі. Ганна зібрала їй кілька сумок з харчами «на перші дні», подарувала набір каструль. Не встигла жінка обдивитися будинок, як почали один за одним приїздити люди, з якими познайомилася у сестри, і ті, яких знала раніше. Кожен прагнув допомогти жінці, яку вони поміж себе часто називали «нашою переселенкою». Богдана Стефанівна, розчулена до сліз гостинністю малознайомих людей, заходилася смажити картоплю і готувати салат. Не встигла нічого зробити, як завітали для знайомства сусіди, і ніхто не прийшов із порожніми руками. Поки смажилася картопля, принесли великий стіл, застелили скатертиною, поставили лавки, а за півгодини стіл вгинався від наїдків та напоїв. Чого тільки не було: і сало, і хліб, і огірочки, і домашня ковбаска, і сири, і різноманітні салати на закуску до горілки. Недумано й негадано почалося святкування входин. Трохи розгублена від надмірної уваги і збентежена, Богдана Стефанівна зателефонувала сестрі і попросила її приїхати.

— Стільки гостей, що я сама не впораюся, — сказала.

Жінка погодилась і незабаром була в Розгірчому. За столом гостям найбільше хотілося дізнатися правду про події на Донбасі з перших вуст. Питань було море, бо люди на Прикарпатті насправді багато чого не розуміли з того, що відбувається на Сході. Богдана Стефанівна охоче розповідала, хоча багато спогадів були для неї болючими, про Іванку — ані слова, доля онуки — закрита тема. Жінки заговорили про юнаків, які воюють в АТО, згадали, кого знають, поплакали й пожурилися. За розмовами Богдана Стефанівна відволіклася від тривожних думок про доньку та онука, до яких уже другу добу не могла додзвонитися. Коли чоловіки пішли надвір перекурити, а жінки прибирали на столі, Богдана Стефанівна вийшла в іншу кімнату і знову набрала номер Насті та Геника, але безуспішно. У розпачі почала перебирати в пам’яті тих, хто міг би прояснити ситуацію. На думку спало подзвонити Валерію, колишньому чоловіку доньки. Не дуже хотілося з ним спілкуватися, але, можливо, він знає щось про Настю.

Валерій одразу замість привітання кинув:

— Що ви хотіли?

— Ти давно бачив Настю? — спитала жінка.

— Сто років не бачив і не хочу бачити, — відповів, але поцікавився: — Чому питаєте?

— З нею нема зв’язку.

— То у вас є новий зять, дзвоніть йому.

— І з ним нема зв’язку.

— А я тут до чого?

— А з Геником ти давно спілкувався?

— Не хочу чути про нього, а з Іванкою — нещодавно. Якщо вас цікавить, як у неї справи, то все добре. Є ще питання?

— Коли подзвонить Іванка, то передай, щоб мені зателефонувала, — попросила жінка, зрозумівши, що розмовляти з Валерієм — марна справа.

— Якщо захоче, сама подзвонить, — сказав чоловік і, не попрощавшись, відімкнувся.

До Богдани Стефанівни підійшла сестра та обійняла.

— Не журися, все буде добре, — мовила лагідно. — Твоє коріння тут, тож тобі буде легко ужитися із сусідами. Коли буде важко — допоможуть, на душі погано — розрадять. Головне, бути відкритою, бо люди це відчують.

— Знаю, Ганно, знаю, — зітхнула Богдана Стефанівна. — Не можу заспокоїтися, поки не почую голос Насті.

— З нею все добре, — запевнила Ганна, — може, телефони вкрали, то, поки нові придбають, відновлять номери, мине кілька днів.

— Усе може бути, — погодилася задумливо жінка.

— Ходімо, гості вже сіли за стіл.

Жінки повернулися до столу, і один із сусідів сказав:

— Пані Богдано, дійшли чутки, що ви хочете придбати гарного коня.

— Уже пішли чутки? — посміхнулася жінка. — Як швидко!

— А в нас що знає один, то знає все село. Так то правда? Маєте такий намір?

— Так, — зізналася жінка, — тільки гарного, породистого.

— Для чого, якщо не секрет? Город орати?

— Ні, може, вам здасться дивним, але просто хочу мати друга.

— Та добрий кінь може стати і другом, і помічником.

— Ні, я не хочу щоб він важко працював, досить того, що сама, як коняка, все життя гарувала.

— Та я не про те, — палко сказав чоловік, якого підбивала до душевних розмов чарчина горілки. — Можна придбати коня й кобилку, а лошат продавати. Якщо купити породисту пару, то матимете і друзів, і гроші. Люди, чи я неправду кажу? Чи не слушну пораду даю «нашій переселенці»?

Гості підтримали пропозицію і поцікавилися, яку породу він може запропонувати.

— Тільки гуцулик! — гарячкував чоловік. — Неймовірно гарний гуцульський кінь!

— Ти як почнеш про коней, — зауважив вусатий чоловік за столом, — тебе й за день не переслухаєш!

— Якщо ти все знаєш і тобі не цікаво, то не слухай, а ось пані Богдана хоче про гуцуликів послухати.

— Я із задоволенням вас вислухаю, — сказала Богдана Стефанівна, бо її насправді зацікавила ця порода коней.

— Шановна пані Богдана, послухайте старого Михайла, який ніколи не бреше, — чоловік підсів ближче. — Хай у мене язик відсохне, коли скажу хоч слово неправди! Гуцулики — невисокі коні, у загривку можуть сягати ста сорока п’яти сантиметрів. Ця неймовірна порода виведена в суворих умовах Буковинських Карпат, тож де їм буде житиметься краще, ніж тут? Мають спокійний норов, прудкі та придатні для їзди верхи. Скажу вам так: гуцулики чудово підходять недосвідченим вершникам, тому їх часто використовують для іпотерапії[2], а також для туризму. А бачили б ви, як коні ходять горами! — із захоплення сказав Михайло.

— Справді? — здивувалася жінка. — Я й не знала.

— Вони унікальним способом підіймаються по гірських стежинках, дуже обережно, високо піднімаючи передні ноги, переступають через перепони. Я вам усе покажу! А ще у 1979 році гуцульські коні одержали статус реліктової породи і були взяті під охорону. Ось так! — Чоловік підняв палець.

— Ви мене заінтригували, пане Михайло!

— Я десь читав, що на планеті живе всього п’ятсот племінних гуцульських кобил.

— Це ти загнув! — кинув хтось за столом.

— Хай мене грім поб’є! — ображено промовив чоловік. — Якщо газети брешуть, то і я збрехав!

— І де цього коня можна придбати? — спитала Богдана Стефанівна.

— Я продаю, — зітхнув чоловік. — Була у мого сина мрія розводити гуцуликів, щоб потім продавати в країни Східної Європи, де їх здебільшого використовують для кінного спорту, а я хотів розвивати зелений туризм, лікувати людей за допомогою коней, та не судилося. Ми з сином і грошенят назбирали, і їздили у Бурштин на «парувальний пункт», — сказав чоловік і знову тяжко зітхнув.

— Не купили?

— Та купили, але син пішов добровольцем в АТО, — пояснив чоловік. — Усі гроші вклали в покупку, а за що придбати бронежилет, каску і все інше? Солдати ж голі й босі. Вирішили продати коней, а віддавати будь-кому шкода. Та вам би їх продав. Живу поруч, тож допоможу в усьому.

Вони ще трохи поговорили про гуцуликів і домовилися, що наступного дня Богдана Стефанівна подивиться на них.

Коли гості розійшлися, Ганна допомогла Богдані вимити посуд.

— Ну що, нема зв’язку? — спитала вона, побачивши, що сестра раз по раз бере мобільник до рук.

— Нема, — промовила Богдана Стефанівна ледь не плачучи. — У мене вже серце зболілося. Навіть не знаю, що робити.

— Сподіватися на краще і не думати про лихе, — сказала жінка, витираючи новим рушником останню тарілку.

Розділ 29

Геннадій побачив Улянку в школі, яку бійці взяли під охорону, бо в спортзалі переховувалися мешканці Іловайська. Дівчина спала в кутку на маті, обійнявши автомат. Хлопець підійшов ближче, присів поруч. Він ніколи не бачив її сплячою. Раніше, коли вони відпочивали компанією, він не звертав на це уваги. А зараз мав нагоду роздивитися. Уля була схожа на дитину, яка цілий день гасала вулицями, стомилася і заснула не вмиваючись. Трохи відкриті пухкі вуста з ледь помітними тріщинками від спраги, розчервонілі щоки, посмуговані кіптявою, гарні брови, непокірний чубчик, що прилип до спітнілого чола, і вираз цілковитого спокою на обличчі. Геннадій аж замилувався.

Він відчував смертельну втому, а ще хотілося їсти і пити. Треба зробити кілька кроків, щоб принаймні утамувати спрагу, але ноги важкі, як свинець. Лише заплющити очі та дати відпочинок стомленому тілу…

Геннадій підхопився від дзвінка мобільника, інтуїтивно схопився за зброю.

— Ти чого? — почув він лагідний голос Улянки. — Вибач, що розбудила, я не навмисне, ти так міцно спав.

— Я заснув? — Він протер очі.

Улянка сиділа поруч, посміхалась до нього. Чарівна усмішка, на щоках — невеличкі привабливі ямочки, а поруч недівочий автомат Калашникова.

— Я завела будильник, щоб не проспати, прокинулася раніше і забула його відімкнути, — винувато промовила Уля.

— Я… я не збирався спати, — закліпав очима Геник. — Тобі також дали час на відпочинок?

— Так, — кивнула, і чубчик прикрив її брови аж до чорних пухнастих вій. — Зараз перекушу, як щось залишилося, і піду на вахту.

— Куди?

— На горище школи, там є вікна, тож будемо пильнувати, — пояснила Уля. — А ти вже перекусив?

— Ще ні. Що нового чути?

— Краєм вуха чула від командирів, що деякі частини покинули зону бойових дій під Іловайськом, піддавшись паніці, — стишеним голосом сказала дівчина, — на штурм міста пішли лише добровольчі батальйони. Попередня інформація про незначні сили противника виявилася неправдивою.

— Так, наші хлопці теж про це говорили. Комбат сказав, що після відступу деяких наших частин утворилася дірка в лінії блокування. Такі невтішні новини трохи напружують, але я вірю, що ми візьмемо місто та втримаємо. Тільки б трохи допомоги! Бо протитанкові гармати погано протистоять потужній артилерії ворога.

— Треба вистояти, — погодилася Уля, — якби ще допрацювала розвідка… Та що ми тут розмірковуємо? Перед нами стоїть завдання, і ми повинні його виконати, а про інше подбає командування. То ми йдемо їсти чи ні? — Уля підвелася.

— Схоже, ми все проспали і потрапимо на розбір шапок, — посміхнувся Геннадій.

Уля та Гена увійшли до шкільної їдальні. Кілька військових зазирали в каструлю на плиті, інші дрімали по кутках.

— Привіт, друзі! — сказав Геннадій. — Є щось кинути до рота?

— Є, — буркнув один юнак, — окріп і печиво.

— І все?

— Подякуй і за це. Були залишки тушонки, то ще звечора віддали її цивільним у спортзалі.

Геннадій почухав потилицю, посміхнувся до Улянки:

— Ходімо обідати.

Вони налили в склянки окріп, юнак дав по два печива.

— Нема більше, — винувато знизав плечима.

— Ніколи в спеку не пив окріп, — зауважив Геник. — Але треба шлунок розігріти. От чай, то інша річ.

— А ти вважай, що п’єш чай, — сказала Уля, сьорбнувши окропу. — Шкода, що без цукру.

— Навіщо він? Кажуть, що багато цукру шкідливо.

— Отож, і так пересолодили, — засміялася Улянка.

Ледь встигли допити, як до них підійшли Злий і Мона. Хлопці попросили підмінити їх на півгодини, щоб трохи відпочити.

— Ходімо, я все покажу, — сказав Злий. — Уляно, ти вільна?

— Ні, я вже йду на завдання. — Дівчина закинула автомат на плече.

Поправивши ремінь, вона підморгнула Гені і пішла. Бійці спустилися в напівпідвальний спортзал, де від обстрілів сховалося кілька сотень мирних мешканців міста. Електрики не було, невеличкі вікна нагорі пропускали обмаль світла з вулиці, тож у спортзалі було напівтемно. Люди, здебільшого жінки з дітьми, позаймали місця на підлозі подалі від вікон. Для дітей розгорнули спортивні мати, на які жінки простелили ковдри, які встигли прихопити з собою із домівок. Здавалося, що діти відчували тривогу і страх дорослих і не шуміли, не бавилися, притискаючись до своїх матерів. Чоловіків майже не було, хіба що поважного віку. Страх за життя та дітей зігнав усіх сюди, він відчувався в напруженій атмосфері, яка панувала вже кілька днів. Сперте повітря тиснуло, стояла задуха, але на такі дрібниці ніхто не звертав уваги, всі прислухалися до кожного вибуху та пострілів. У декого з присутніх на обличчі неприхований страх, в інших — приреченість. Коли якась дитина починала стиха скиглити і питати, коли вже додому, на неї звідусіль націлювалися невдоволені погляди і матері заспокоювали дитину, обнімаючи ще міцніше.

— Ось тут можна присісти. — Злий подав стілець. — У пакеті їхні мобільні. Будуть просити — не давай, є наказ.

— Чому? — здивувався Геннадій.

— Ти можеш гарантувати, що серед них нема сєпаратистів, коригувальників чи розвідників? Я — ні. Так надійніше. До того ж усе одно нема зв’язку. Зараз підійдуть ще бійці, тож ти будеш не сам, — сказав Мона. — Ми трохи покимаримо і повернемося.

Хлопці пішли. Геннадій сів на стілець, сперся на спинку. Гули від втоми тіло і ноги. Скільки він поспав? Здавалося, відпочинку як не було, і знову хотілося пити. Підійшли бійці, принесли стільці, сіли поруч.

Знову запрацювала важка артилерія, здригнулися стіни приміщення, і зі стелі посипалася штукатурка. Одразу заплакало немовля.

— Тут є маленькі діти? — спитав Геннадій побратимів.

— Казали, що найменшій дитині дев’ять місяців.

Стихли вибухи, і люди з полегшенням зітхнули, пошепки загомоніли. До бійців підійшла молода жінка.

— Я тутешня вчителька, — пояснила вона, — але справа не в тому. Діти просять їсти, у людей давно скінчилися харчі. Багато хто взагалі нічого не встиг прихопити. Хочу від усіх нас подякувати бійцям, які віддали свою їжу. Вдень нас нагодували печивом і водою, ото й усе. Люди хочуть їсти і пити. Дорослі ще можуть потерпіти, але що робити з дітьми? Скажіть, можна хоча б чимось їх нагодувати?

— Зараз я дізнаюся, — пообіцяв Геннадій.

На кухні йому сказали, що води лишилося обмаль, тільки для бійців, печиво й те скінчилося.

— А де брали печиво? Може, ще є? — поцікавився Гена.

— Жінка-підприємець, яка також у спортзалі, принесла із собою два ящики, тож економили як могли, — сказав боєць. — А ось і Батя! У нього питай.

Олексій Григорович, здавалося, постарів за два дні на кілька років. Стомлений і виснажений, обличчя посіріло, під очима залягли темні кола. На питання про харчі відповів, що під’їзди до міста під активним прицільним вогнем противника, тож чекати на продовольство не варто.

— Спитаю в місцевих, де можна роздобути воду, — сказав комбат, — більше поки що нічого не можу обіцяти.

Геннадій повернувся з невтішними новинами. На нього з надією дивилися очі жінки. Він не зміг сказати правду, розбити її сподівання, тому заспокоїв, що щось придумають.

— Доведеться трохи почекати, — мовив він і відвів погляд.

— Дякую, спробуємо дітей чимось відволікти.

Повернувся з відпочинку Злий.

— Залишив Мону ще поспати, — сказав. — Як тут справи?

Геннадій розповів про прохання жінки нагодувати хоча б дітей та про розмову з командиром.

— Кепсько. — Злий почухав голову. Він поморщив лоба так, як робив завжди, коли приймав якесь важливе рішення. — Незабаром до вас приєднається Мона, — сказав бійцям. — Сєвєр, зі мною!

— Куди?

— Потім дізнаєшся.

Злий швидко попрямував на вихід, за ним побіг Геннадій.

Розділ 30

Ранок для Вадима почався вдало. Вітька зласкавився і приніс два літри води.

— Це встановлено, — подав півлітрову пляшку, — а про цю мовчи, — і велів сховати.

Вадим поїв супу на сніданок. Звісно, їжа не домашня, але в супі була і картопля, і морква, і навіть плавало кілька шматочків смаженої цибулі. Чоловік попив чаю, викурив цигарку. Він сидів на лежаку, пускаючи хмаринки диму в маленьке віконце, коли помітив маленьку пташку. Придивився, а то горобець скаче по підвіконню, щось цвірінькає пташиною мовою.

— Добре тобі, — сказав Вадим, — літаєш, де хочеш і куди хочеш, а я тут сиджу в чотирьох стінах і не маю змоги вибратися.

Здавалося, горобець прислухався до його голосу. Він на мить завмер і з цікавістю розглядав полоненого, повертаючи голівку в різні боки.

— Не хочеш помінятися зі мною місцями? — спитав Вадим, випустивши дим.

Пташка стріпнула крильцями і зникла. Вадим згадав, як Настя говорила, що пташка заглядає у вікно до людей, коли приносить якусь новину, і в нього з новою силою пробудилася надія. Він був майже впевнений у тому, що Настя жива і з нею все гаразд.

Вадимові не довелося довго терзатися — його знову повели на допит до Філіна. Йдучи довгим переходом та сходами, Вадим не думав про допит «з пристрастієм». Намагаючись знайти бодай щось хороше, він розмірковував, що засидівся в камері на самоті, а тут випала невеличка прогулянка, коли можна розім’яти ноги, розправити плечі й насолодитися ходінням.

— Чого тягнеш либу? — неприязно спитав охоронець, помітивши легку посмішку.

— Життя прекрасне, от і радію, — відповів йому Вадим.

— Філін навчить тебе ще більше радіти життю, — буркнув чоловік, заштовхуючи Вадима в кабінет.

Чолов’яга за столом не відповів на привітання Вадима, лише хижо зиркнув з-під насуплених брів. Складалося враження, що він завжди невдоволений і будь-якої миті готовий вибухнути люттю. Вадим подумав, що напевно той не одружений, бо важко навіть уявити, як може жити жінка поруч з такою людиною. «Жінці він теж дає сигнал свистком, щоб лягала в ліжко?» — майнула думка у Вадима, і він сам собі посміхнувся.

Філін коротко свиснув, і охоронець вийшов з кабінету. Мовчки вказав на стілець навпроти себе.

— Ти коригувальник нациків, — сказав ствердно Філін.

— Ні, я простий волонтер, — обережно заперечив Вадим.

— Ти ворожий коригувальник, — ще раз прохрипів Філін. — Ти це не заперечуєш, підписуєш папери, я все підготував.

— Я не буду нічого підписувати, — стримано, але чітко промовив Вадим.

— Усе одно підпишеш, — скипів Філін, — питання часу, а в мене його обмаль!

Він підскочив з місця, нервово заходив по кабінету. Вадим напружився і був готовий до нових побоїв. Філін лютував, кричав про те, що Вадим забирає в нього дорогоцінний час, що погано його знає, бо він, Філін, уміє розговорити навіть небалакучих і полонений підпише будь-що.

— Я не можу стверджувати те, чого не було, — повторив Вадим, коли потік емоцій у Філіна трохи пішов на спад, — я навіть не знаю, як робити те коригування.

— Зараз тобі пояснять, — сказав Філін і голосно й протяжно свиснув.

Він щось наказав охоронцеві, і за кілька хвилин до кабінету увійшов низький чоловік років сорока, у камуфляжному одязі, козирнув Філіну.

— Битимеш? — спитав Вадим і посміхнувся куточками губ. — Бий, а то якось сумно.

— Я введу тебе в курс справи, — сказав чоловік i дістав мапу. — Якщо ти не маєш гадки про коригування вогню, то я все докладно розповів. Ось карта, — він розгорнув її на столі. — Уявімо, що ти перебуваєш у населеному пункті, — вказав олівцем. — Ворожі позиції тут. Знаєш, що таке «равлик»? Це цілевказ. Карта має дев’ять квадратів, нумерація яких починається від центру і розкручується по спіралі…

Чоловік довго розповідав про роботу коригувальника, хоча Вадим мало що зрозумів, бо думки весь час крутилися навколо інших питань: «Навіщо це їм? Чого домагаються? Звинуватити в коригуванні?»

— Тобі все зрозуміло? — спитав чоловік, поклавши олівець на стіл.

Він згорнув карту і поклав у кишеню.

— Так, усе зрозуміло, окрім одного, — відповів Вадим.

— Що тобі не зрозуміло? Здається, він усе розклав по поличках! — гаркнув невдоволено Філін.

— Навіщо все це мені? — Вадим подивився на Філіна і відвів очі — не витримав важкого погляду.

— Бо ти — коригувальник і добре знаєш свою справу.

— Неправда! — заперечив Вадим. — Я вперше почув про цього «равлика».

— Тепер знаєш і підпишеш ось ці папери, — Філін підсунув до нього папку.

— Я нічого підписувати не буду, — чітко промовив Вадим.

Маленький чоловік блискавично ударив його, і Вадим снопом звалився на підлогу. Отримавши кілька ударів чоботом під дих, він зіщулився і скривився від болю.

— Підпишеш, куди ти дінешся… — просичав Філін і свиснув.

Уночі Вадим довго не міг заснути. Схоже, коротун зламав йому ребро. Було важко дихати, до того ж охоронцеві заборонили на ніч вимикати світло в камері. Здавалося, що навіть невелика лампочка на стелі неймовірно розжарена і від неї ще спекотніше. Вадим обливався потом, але води було надто мало, щоб освіжитися. Опівночі він не витримав, зробив кілька маленьких ковточків, змочив низ футболки, обтер пошерхлі, потріскані від спеки губи і приклав вологу тканину до лоба. Вадим ліг на дошки, заплющив очі. На мить йому стало легше і він задрімав, та ненадовго — футболка стала гарячою від його тіла. «Треба поспати бодай кілька годин, — думав він, затуляючи очі одягом. Нестерпно пекло все тіло. — Мушу відновити сили, щоб вистояти».

Коли за вікном заворушився ранок, чоловік забувся в тривожному сні. Йому наснилася Настя. Вона невтішно плакала і просила допомогти. Він хотів підійти до неї, але жінка весь час віддалялася.

— Зачекай! Насте! — крикнув він щосили і прокинувся.

Гримнуло металеве віконце у дверях.

— Це я, Вітька, — прошепотів у віконце чоловік. — Настя твоя дружина?

— Так! — Вадим різко підхопився й одразу ж зойкнув від болю в грудях. — А що?

— Вона сидить у п’ятій камері, майже поруч.

— Настя?! Вона жива?!

— Не кричи! Вона жива-здорова і передає тобі вітання, — сказав баландер і зачинив за собою віконце.

Розділ 31

Богдана Стефанівна пішла до сусіда Михайла подивитися на коней, яких він так розхвалював. Чоловік підвів її до огорожі, де пара гуцуликів мирно скубли траву. Коні помітили господаря й одразу підійшли. Михайло заговорив до них, але увага коней була націлена на незнайомку і вони з цікавістю дивилися на жінку.

— Пані Богдано, гляньте, які красені! — промовив чоловік, погладивши кобилку.

Коні дійсно були чудові. З добре розвиненим крупом, з глибокими та широкими грудьми, з виразною головою й великими гарними очима, вони одразу викликали в жінки захоплення.

— Справжні красені! — вихопилося в неї.

— А ви погляньте, які в них маленькі й акуратні вушка! А яка м’язиста й сильна шия! Копита маленькі та тверді, тому підковувати не треба, — нахвалював коней чоловік.

Мишастого кольору кобилка була трохи нижча від свого рудого друга. Здавалося, що її очі трохи більші та розумніші. В обох коней проходила смужка по хребту, а ноги були, як у зебри. Михайло розповів, що гуцулики надзвичайно кмітливі, добре пам’ятають усі шляхи й місця, де бували, тому можуть самостійно повертатися додому із високогірних долин.

— Гуцули їх жартома називають великими собаками, — посміхнувся чоловік і поплескав коня. — До речі, у нас є всі документи, зроблено щеплення. То що вирішили, пані Богдано?

Жінка торкнулася гриви кобилки. Скільки ж років вона мріяла про таке! У мріях пестила гриву коня, а тепер простягла руку — доторкнулася до мрії, відчула долонею тепло, провела по шкірі долонею. Вона ще не питала, скільки коштує кобилка, припускала, що немало, але вже відчула серцем, що ця мишаста красуня її.

— Як її звати? — спитала, не відриваючи погляду від кобили.

— Це — Герда, а кінь — Геракл.

— Герда, як із казки, — тихо промовила жінка, — вона й сама казкова. Скільки ви просите за неї? — спитала Богдана Стефанівна. Вона хотіла сказати звичне: «Скільки коштує», але язик не повернувся, бо ціну має річ, а перед нею — нова подружка, член родини.

Чоловік назвав ціну, і Богдана Стефанівна не стала торгуватися. Іншим разом спробувала б щось виторгувати, але зараз знала, для чого чоловікові потрібні гроші, та й чи має ціну дружба?

— Я згодна, — сказала, — заберу Герду.

— А Геракла?!

— Я не планувала купувати двох коней, — розгублено мовила, — це не входило в мої плани.

— Вони ж пара! Як можна їх розлучати?!

— Якщо пара, то розлучати не можна, — задумалась Богдана Стефанівна, — не можна робити їм боляче.

— Але Геракл коштує дорожче. Трішки.

— Зрозуміло. А де я візьму стільки сіна на зиму?

— Я продам своє, що заготував.

Того ж дня, коли Богдана Стефанівна купила коней і привела на подвір’я, вона найняла чоловіків, щоб зробили невисоку загорожу по периметру садиби.

— Зробіть її так, щоб дуб був посередині, — сказала вона чоловікам, про себе вирішивши, що зробить усе, аби отримати шматок землі, на якому росло дерево.

Радість від того, що придбала коней, змінилася на розпач, коли до пізнього вечора вона так і не змогла додзвонитися до Насті. Не відповідав і телефон онука. Жінка не знаходила собі місця, розмірковуючи кому ще можна подзвонити, щоб дізнатися про доньку. Аліска, колишня подруга Насті, зараз у Луганську. Валерій не цікавиться навіть долею сина. Номера Левка вона не знала, Валентини та Ольги, з якими Настя останній час спілкувалася, також. Іванка мовчала, не давала звістки про себе й Ніна. Коли мобільник завібрував у кишені, жінка від несподіванки здригнулася. Тремтячою рукою вихопила телефон, поглянула на світне табло — телефонувала Ганна.

— Як ти там, сестро? — спитала.

Богдана Стефанівна розповіла про ще один день, прожитий у чеканні.

— Я так більше не витримаю. Мушу повернутися на Луганщину і про все дізнатися. Ось тільки за коней боюся.

— Нічого страшного з ними не трапиться, сусіди доглянуть і нагодують, — заспокоїла Ганна.

— Я не про те. Хвилююся, щоб їх не покрали.

— Можеш бути спокійна, ніхто їх не викраде, — засміялася Ганна. — Може, ти поспішаєш з від’їздом?

— Ще один день почекаю. Вже перше вересня. Не знаю навіть що і думати, усі думки сплуталися, — зітхнула жінка. — Завтра дороблять огорожу, тоді й поїду.

Розділ 32

«Не вір. Не бійся. Не проси» — ця заповідь в’язнів, про яку Вадим дізнався з роману Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», спала на думку, коли пройшла ейфорія від радісної звістки про Настю. Чому він так легко повівся, одразу повіривши баландеру, якого майже не знав? Може, за цим криється якась гра, що її замислив підступний Філін?

Вадим нервово заходив по камері. Три кроки до вікна, поворот, три кроки до дверей — нема де розігнатися. Крихітне приміщення, де навіть на думки тиснуть бетонні стіни. Відеовічко незмигно спостерігає за кожним кроком. Нехай дивиться, все одно в душу не зазирне, думок не прочитає. Треба все проаналізувати і зробити висновки. Слід без паніки все обміркувати, аби не спійматися на гачок ворога. По-перше, «не вір». Не можна довіряти ані Філіну, ані Вітьку, навіть іншим ув’язненим. По-друге, «не бійся». В жодному разі не виказувати страху перед погрозами, бо віктимна поведінка провокуватиме насилля. Це він зрозумів під час затримання. Коли ворог бачить твій страх — це його розпалює. На допитах він намагався не давати взнаки, що боїться. «Не проси» — звісно, що у Філіна та йому подібних Вадим не збирався нічого просити. Бо вже якось попросив ополченців відпустити Настю. Вони скористалися його проханням тільки для того, щоб отримати важелі тиску на нього. Вітька також чекатиме подальших питань або прохань. Не виключено, що він засланий козачок. Але без нього не дізнатися напевно, чи Настя справді поруч, чи то все гра.

Розклавши все по поличках, Вадим зробив висновок: слід чекати, час покаже, як далі діяти, але розмову про Настю він не починатиме, хай як кортить.

Вадим прислухався: знову десь бахкає. Вибухи ставали дедалі голоснішими. У чоловіка зажевріла надія на те, що українська армія йде у наступ і незабаром буде тут. Від гучних вибухів здригалися стіни і дзенькали шибки. А вони то віддалялися, то наближалися.

— Ну давайте, рідненькі! — шепотів Вадим, нервово крокуючи з кутка в куток. — Молюся за вас!

Світло вимкнулося. Вадим змочив пошерхлі губи останніми краплями води з пляшки. Незабаром обід, тож Вітька принесе ще. Але їжу в камеру ніхто так і не приніс, лише надвечір хтось відчинив «кормушку». Стало добре чути метушню в коридорі. Хтось біг, важко гепаючи черевиками, лунали невдоволені голоси та окремі команди. Скидалося на паніку, і у Вадима радісно забилося серце. «Невже тікають? — зашуміло в скронях. — Припекло? Запахло смаленим?»

Коридором тягали щось важке, з команд стало зрозуміло — вивозять. Надія на звільнення Луганська загорілася з новою силою, і Вадим вслуховувався в кожен звук. Коли за вікном стемніло, все стихло. Вечері не принесли, але не голод мучив Вадима — почала докучати спрага. Він уже звик до неприємного запаху з туалету, міг витерпіти голодування, але від спеки неймовірно хотілося пити. У роті пересохло, і, здавалося, язик приріс до піднебіння. Вадим підійшов до віконця у дверях і визирнув у коридор. Здалеку падало світло.

— Агов, сусіде! — почув він жіночий голос.

Тьмяне світло в коридорі заважало роздивитися його власницю.

— Де ви? — спитав Вадим.

— У камері навпроти, — озвалася жінка.

— Тож виходить, ви моя сусідка?

— І сусід є, — почувся чоловічий голос. — Ми тут удвох з дружиною. Мене звати Семен, дружину — Олена.

— А я — Вадим. Звідки ви?

— Місцеві.

— А я із Сєвєродонецька, — сказав Вадим. — За що вас затримали?

— Я — кадровий офіцер, відмовився співпрацювати із бандитами, — пояснив чоловік, — за це й посадили.

— А дружину за що?

— За те, що я — дружина українського офіцера, — пояснила Олена. — А ви одружені?

Вадим розповів про Настю. На жаль, подружжя нічого не знало про неї. Сусіди розговорилися, і виявилося, що Семен і Вадим народилися в один день, як і Настя з Оленою. Вперше, відколи потрапив за ґрати, Вадим щиро засміявся.

— Це не просто збіг, — сказав він.

— Доленосний збіг, — погодилася жінка.

Вони домовилися після звільнення зустрітися сім’ями і потоваришувати. Вадим згадав Руслана і їхню домовленість. Треба лише дочекатися того часу, коли нечисть розбіжиться.

— Здається, вони повтікали і забули про нас, — сказав Семен.

— Схоже на те, — погодився Вадим. — Погано тільки, що води ні краплі не лишили.

— Нам також, — мовив Семен, — але потерпимо, аби лише позбутися цієї погані.

Розділ 33

Улянка грюкнула металевими дверима і піднялася сходами на горище школи. Чотири снайпери вже зайняли свої позиції біля вікон, які виходили на різні боки, лише одне вікно залишалося вільним, і до нього дівчина й попрямувала. Вона уважно оглянула в приціл місцевість і зручно вмостилась, бо в такому положенні залишатиметься кілька годин. Артилерія замовкла… Її завданням було охороняти цивільних, які сховалися від вибухів у спортзалі. Звідси було добре видно всі підходи до школи з її боку, інші сторони прикривали хлопці. Удалині горіло і здіймався високий стовп чорного диму, який, втім, не затуляв огляду. Подвір’ям снували бійці, від’їхала автівка Баті.

Думки Улянки повернулися до Геника, якого вона нещодавно бачила. Раніше вона вважала, що в АТО набагато легше тим, хто має поруч кохану людину. Тоді ворожі кулі та осколки їх оминатимуть, бо, хай яка жахлива війна, життя сильніше, а підкріплене любов’ю — у стократ. Закохана людина не буде безглуздо, як іноді трапляється, ризикувати своїм життям, аби не завдавати болю коханій людині, й сама любов має вберегти від загибелі. Війна показала свій жахливий вищир, байдужість до найглибших почуттів, кидаючи закоханим під ноги тіла коханих.

Після того, як Уляна і Геник опинилися в зоні бойових дій, де небезпека чатує на кожному кроці, дівчина зробила висновок, що на війні краще нікого не любити, не мати поруч коханої людини. Самотнім на війні спокійніше, простіше, безпечніше: не треба відволікатися, тривожитися про коханих більше, ніж про себе. Чомусь частіше гинули або ті, на кого чекали вдома, або ті, хто мав поряд кохану людину, завдаючи невимовних страждань, що їх не вилікують ані час, ані нові стосунки. А виживали необтяжені близькими взаєминами, неодружені та сироти. Чому так? Можливо тому, що життя вже влаштувало їм випробування на міцність? Чи тому, що їхня місія на землі ще не виконана: хтось мусить знайти своїх батьків, які покинули в дитинстві, інші — одружитися та народити дітей?

Часом Уля навіть шкодувала, що поруч є Геник, і вважала, що зробила помилку, пішовши воювати разом з ним в один батальйон. Навіть не бачачи його, вона весь час відчувала його присутність, небезпеку, яка висіла над ним, і тривожилася. Ішим разом Улянка впевнювалася, що вчинила правильно, саме так, як їй підказало серце.

Втім, війна не залишала багато часу на роздуми, головне було вижити і здобути таку жадану перемогу. Уля гнала геть думки про те, як житиме після того, коли жахіття скінчиться і настане омріяний мир. Не переймалася тим, що робитиме і як складеться її життя, бо мрії розривали снаряди, на них полював ворожий снайпер, чатували численні розтяжки та міни. Чи не стає вона так швидко і не очікувано для себе черствою, не втрачає жіночність? Втішала себе думкою, що на війні потрібен лише холодний розрахунок, продумування кожного кроку, тому не можна піддаватися емоціям, якими наділена жінка в мирному житті. Війна не залишила вибору жінкам, якщо вони взяли до рук зброю, і не треба загадувати про майбутнє, мріяти про те, що може ніколи не здійснитися. Свої мрії до найкращих часів слід сховати у найпотаємніший куточок душі, де не зможе побачити їх сторонній та й самій важко їх розгледіти. А поки що — чіткість рухів, пильність, чоловіча витримка — для війни не існує статі. І все-таки вона відчувала, що додалося сил після того, як побачила сьогодні Геннадія.

Розділ 34

Уночі Вадимові не спалося. Весь час прислухався, але в коридорі було тихо, ніби охоронці кудись щезли. Тішив себе думкою, що ополченці повтікали геть, покинувши місто, але ніч була глухою, місто німувало — ані пострілів, ані вибухів. І жодної звістки від Насті. Спрага мучила неймовірно, і від неї не було порятунку. Якби міг заснути, то думки не крутилися б біля води. Хай про що він думав — усе зводилося до спогадів про воду. Згадував Левка — одразу перед очима поставала річка Борова, тиха, спокійна, як життя до війни. Ось він іде понад берегом, по коліна у воді, зграйка рибок крутиться навколо ніг, сонячні промені досягають дна, і пісок схожий на золото. Він черпає долонями прохолодну воду і хлюпає на Левка. Дитина весело верещить і бризкає на нього водою. Вода зовсім поруч, варто лише простягти руки, зачерпнути її та напитися досхочу. Вадим простягає руки вперед, ще трішки і… руки натикаються на бетонну стіну. Він розплющує очі і бачить чотири стіни, віконце і перші ознаки ранку за ним. Сіро й тоскно. Вадим підвівся і ледь не впав. У голові паморочилося і непривітні стіни хиталися, готові розчавити бетонними брилами. Тримаючись на стінку, Вадим дійшов до крана, повернув. Надія зникла — води не було, жодної краплі. Похитуючись, дійшов до «кормушки», прислухався: десь було чути людські голоси. Він нагнувся до віконця і покликав:

— Сусіди!

— Доброго ранку! — почув у відповідь голос Семена. — Як ви там? Тримаєтесь?

— Мушу. Як Олена?

— Лежить, не може підвестися, їй зле без води.

— Агов! Де ви там є, чорти б вас забрали! — заволав Вадим, грюкаючи кулаками в металеві двері.

Почулися кроки, що наближалися.

— Чого репетуєш? — невдоволено спитав Вітька.

— Ви думаєте давати нам воду? — спитав Вадим, згадавши «не проси».

— Незабаром усе розвезу: і жрачку, і воду, — сказав Вітька. — У нас тут НП, не до вас було.

— Яка? — поцікавився Вадим.

— Та наші хлопці покрали генератори і кудись на Росію вивезли, — стишеним голосом пояснив чоловік.

— На біса вони їм?

— Як то? Воювати не хочуть, стирили генератори, а там продадуть, — охоче розповів. — Щось я тут розпатякався, — схаменувся Вітька, — за довгий язик можуть строк додати.

— А вода коли буде?

— Колись буде, бо наші націоналізували супермаркет «Метро». Ти гадаєш, воду в пляшках спеціально для вас закупили? — хихикнув чоловік.

— Не барися з водою, — не попросив, наказав Вадим.

Вітька пішов, і одразу ж неподалік розірвався снаряд, за ним другий, третій. За кілька хвилин пішла «відповідь» — просвистіло і десь далеко бахнуло. З годину було чути вибухи, потім зненацька стихло, як і нічого не було. Ця «розвага» трохи відвернула думки Вадима від води. Як тільки настала тиша, знову зашуміло в скронях.

Чекати довелося недовго. Проскрипіли колеса візка по коридору, стихли біля камери.

— Ще не відкинув ласти без води? — почувся голос баландера.

— Давай уже!

Вадим схопив пляшку, тремтячими руками відкрутив кришечку і припав до води. Прохолодна рідина здалася такою бажаною і смачною, як ніколи. Схаменувся Вадим, коли в пляшці лишилося води на палець.

— Перебір, — зітхнув він, з болем поглянувши на залишки води.

— Бери ще одну.

— За які заслуги? Краще віддай жінці в камері навпроти.

— Ти не дуже тут командуй, — буркнув невдоволено Вітька, — ти їм ще потрібен, тож наказано видати більше води, а там — вороги ЛНР, вони не хочуть співпрацювати з нашими. Вловив різницю?

— Але вона жінка.

— У неї є чоловік, нехай з нею ділиться, то їхні сімейні справи і аж ніяк не твої, і не мої, — хіхікнув баландер. — Краще б про свою спитав.

— Про Настю?! — мимоволі вихопилося у Вадима.

— А в тебе кілька дружин? Просила тобі дещо передати, — майже прошепотів.

— Що саме?

— Загадку. Слухай, а то забуду. Яка різниця між словами «перемога» і «побєда»?

Сумнівів не лишилося! Настя жива і вона поруч! Тільки вона, щоб якось підтримати Вадима, могла передати загадку! Тож вона не занепала духом, не зламалася!

— Дякую! — сказав Вадим, але візок уже поскрипів далі по коридору.

На радощах Вадим пізно схаменувся. «Який я телепень! — картав він себе. — Потрібно було передати їй воду!»

Лише коли ейфорія трохи спала, він подумав, що то на краще. «Не проси». Настя сильна, вона витримає. От якби можна було хоч на хвилинку її побачити! У животі загурчало, і Вадим згадав про їжу. Він забрав з «кормушки» миску, взяв зі столу ложку, яка давно не бачила води, і з’їв запарену окропом «Мівіну». «Мабуть, теж „націоналізована“ в „Метро“», — подумав, сьорбаючи.

Вадима не викликали на допит, тож сушив голову над загадкою Насті, перебирав різні варіанти, але ніяк не міг второпати різниці між двома словами. І чи є вона взагалі? Це ж треба було Насті таке вигадати!

Розділ 35

Коли Вадим і Настя поїхали, Левко не хвилювався. Сам уже не раз волонтерив з батьком, возив допомогу бійцям, тож знав, що такі поїздки важкі та виснажливі, але коли бачив радість солдатів, відчував їхню вдячність за допомогу, втома зникала і він знав, що робить корисну справу для перемоги і тому поїде ще і ще. Левко не телефонував батькові, щоб не відволікати його, а перед його поверненням вирішив приготувати обід. Він змалку навчився готувати різні страви. Батько працював, тож Левко звик бувати вдома сам і добре справлявся. Хлопець купив курячого фаршу, насмажив котлет. Поки варилася гречана каша, нарізав салат зі свіжих помідорів та солодкого болгарського перцю. Батько не дуже полюбляв перець, та Левкові він подобався, до того ж хотілося порадувати тітку Настю, якій перець смакував. А ще вона нахвалялася приготувати йому в дорогу трилітрову банку борщу. Левко змастив салат олією і про себе посміхнувся. Добра вона, тітка Настя, і батько, схоже, її дуже кохає. Нехай би вже швидше побралися і жили разом, щоб він там, у Києві, не думав, що батько самотній.

Левко поглянув на годинник. За годину-дві батько повинен бути вдома. Юнак ввімкнув телевізор, подивився новини. Схоже, кепські справи в бійців під Іловайськом. Інтернет був заповнений вщент матеріалами про Іловайський котел. Виклад матеріалу в ЗМІ різнився: одні писали, що вороже кільце навколо міста ось-ось зімкнеться, інші — що то ворожа пропаганда, на яку не треба вестися.

Левко ліг на диван і заплющив очі. Він незчувся, як задрімав під монотонне бубоніння ввімкненого телевізора, а коли відкрив очі, надворі було вже темно. На електронному годиннику світилися червоні цифри: двадцять третя година. Хлопець пішов на кухню. Каструлі стояли на місці. Для певності він зазирнув під кришку — ні, страви ніхто не чіпав. Левко зателефонував батьку, але з ним не було зв’язку. Він спробував зв’язатися з Настею, але до неї також не зміг додзвонитися. Левко зиркнув на мобільник — антенки на місці, тож у місті зв’язок є. Може, вони вирішили затриматися? То чому ж батько не повідомив? На нього це не схоже. До того, що зв’язок час від часу зникав, Левко вже звик, тож вирішив почекати до ранку. Він ще довго сидів за комп’ютером, переписувався з Юлею. Дівчина написала, що вже скучила за ним, але Левко заспокоїв її тим, що за кілька днів вони зустрінуться в Києві і будуть разом щодня. Хлопець ліг спати о першій годині ночі, але прокинувся рано. Годинник показував шосту ранку, і Левко одразу схопив мобільник. Він набирав номери по черзі: батько, тітка Настя, знову батько — марно. О десятій годині Левко взяв гаманець і поїхав у село, де жила мати тітки Насті. «Якщо вони спокійно висипляються, а я тут хвилююся за них, посварюся», — думав він, трясучись у незручній маршрутці.

Їх не було вдома. Лише Барсик вибіг назустріч, піднявши довгого хвоста, і жалібно занявчав.

— Нема нікого, — сказала сусідка.

— Ви не бачили, чи приїжджала тітка Настя з батьком вчора?

— Ні, нікого не було, — запевнила сусідка, — я була весь день вдома.

Левкові не залишалося нічого, як повернутися в місто. Додому він не пішов, а поїхав до тітки Валентини в кав’ярню.

У «Затишку» Валентина й Ольга якраз пакували ліки для бійців у зоні АТО. З відвідувачів були лише двоє хлопців, які сиділи за крайнім столиком і стиха розмовляли. Жінки Левкові щиро зраділи.

— Левко, як добре що ти зайшов! — Валентина обійняла хлопця. — Ти нам потрібен!

— Щось трапилося? — спитав він, привітавшись.

— Скупили майже все, що нам замовляли наші солдатики, — сказала Валентина. — Уже закінчуємо пакування.

— І чим я можу допомогти?

— Треба все це негайно відправляти, а Вадимові не можемо додзвонитися, — пояснила Ольга. — І Насті, до речі, також. Вони вдома?

— Приїхали! — сказав Левко і сів на стілець. — Сам хочу знати де вони.

З’ясувалося, що ніхто не знає, де Вадим і Настя. Левко не на жарт стривожився. Бувало всяке: волонтери і під обстріли потрапляли, і викрадали їх ополченці, і знаходили їх вбитими, і напорювалися на міни, і полон не був винятком. Левко сказав, що навіть із затримкою на добу-дві Вадим і Настя вже мусили повернутися. За час відсутності вони нікому не дзвонили, тому про них нічого невідомо.

— Тільки без паніки! — командним тоном сказала Валентина. — Якщо такі справи, то доведеться декого потурбувати.

Жінка кинула погляд на відвідувачів кав’ярні і пішла у свій кабінет. Вона вперше бачила цих юнаків, тож не була впевнена, чи можна при них говорити. «Краще перестрахуватися», — подумала Валентина і щільно зачинила за собою двері.

Вона зробила кілька дзвінків і з’ясувала, що Вадим та Настя затрималися в Старобільську, бо машина потребувала ремонту, потім вони забрали на пошті посилки для бійців і поїхали до айдарівців, але до місця призначення так і не дісталися. Командир Дід сказав, що й досі чекає на них, спробував зв’язатися з волонтерами, але не зміг. З отриманої інформації Валентина зробила висновок, що з друзями трапилось лихо. За три доби їх відсутності можна було вже кілька разів об’їхати всю Луганщину і повернутися додому. Що тоді? Міна під колесами, викрадення чи полон?

Валентина покликала до кабінету Левка та Ольгу, розповіла все, про що дізналася. Жінка бачила, як стривожився і занервував хлопець.

— Синку, заспокойся, — мовила вона, обійнявши хлопця. — Треба діяти.

— Що робити? — розгублено спитав він.

— Минуло три доби від часу зникнення, тому візьми вдома фотографії та напиши заяву в міліцію. У тебе є фото Насті?

— Знайду на Фейсбуці.

— Ось і добре! Не гай часу, йди. Головне, не падай духом і все буде добре, — Валентина поплескала хлопця по плечах.

— Левко, а ти продовжиш навчання? — спитала Ольга.

— Збирався, — зітхнув хлопець, — тепер не знаю, що робити.

— І не думай кидати! — категорично заявила Валентина. — Якщо ти будеш сидіти вдома і чекати — нічого не зміниться. Нехай міліція робить свою справу, а ми теж шукатимемо. Людина не голка, знайдеться!

— Навіть не знаю, — промимрив хлопець.

— Обіцяй, що поїдеш у Київ, — попросила Валентина.

— Не можу обіцяти, мені ще треба подумати.

— Іди зараз же додому, потім у міліцію, зроби все, як треба, а ми чекатимемо на твій дзвінок, — сказала Ольга.

Левко повернувся додому, знайшов фотографію батька. Той дивився на сина зі світлини радісно. Хлопець згадав день, коли сфотографував батька. Це було два роки тому, на день його народження. Вони святкували вдома, вдвох, але їм не було сумно. Вони з батьком завжди знаходили спільну мову. Якось тато пожартував, що в нього неправильний син, бо батьки з дітьми підліткового віку мають проблеми, а з Левком їх немає.

«Ось, тату, ми помінялися місцями, — сказав про себе Левко, тримаючи знімок, — з тобою, як із неправильним підлітком, є проблемка, але я зроблю все, щоб її розв’язати».

Він знайшов на сторінці в соцмережі світлину Насті, скинув на флешку, щоб роздрукувати. У міліції Левко провів майже день. Спочатку написав заяву, потім з годину чекав слідчого, який знову розпитав усе з самого початку і записав. Слідчий запевнив, що Вадима і Настю оголосять у розшук.

Стомлений Левко повернувся додому й одразу зателефонував Валентині. Він дістав з холодильника котлету і, не розігрівши, з’їв без хліба, запив холодною мінералкою і ліг на диван. Треба було вирішити щодо навчання. Левко мусив зробити самостійний крок у своєму житті, без поради батька. Лише зараз, коли того не було поруч, він відчув, як його не вистачає. Левко вважав себе незалежним і дорослим, а тепер хотілося повернутися на кілька років назад, пригорнутися до батька, відчути його тепло і міцні обійми. У Левка був номер Геннадія, але розміркувавши, він вирішив не сповіщати неприємну звістку. «Зачекаю кілька днів, потім подзвоню Генику».

Він набрав Юлю.

— Як ти? Уже зібрав валізу? Купив квитки? — засипала питаннями дівчина.

Левко розказав про батька і Настю.

— Я не можу поїхати на навчання, поки їхня доля не відома, — зізнався він дівчині.

Вони ще довго говорили по телефону. Юля переконала Левка продовжити навчання, і він погодився.

Розділ 36

— Ходімо, Сєвєр! — кинув Злий. — Потрібна поміч.

Геник допив окріп, забрав автомат і вийшов за Злим. Біля шкільного ґанку стояв мікроавтобус, за кермом якого сидів боєць.

— Сич, — назвався він Гені й спитав Злого: — Їдемо?

— Стартуємо! — сказав Злий, залазячи в салон.

Геннадій сів поруч. Вони проїхали кілька вуличок, завернули в провулок, оминаючи свіжі вирви. Машина зупинилася біля приватного будинку. Геннадій вийшов з мікроавтобуса і мимоволі замилувався. Схоже, будинок звели недавно. Двоповерховий, з червоною металочерепицею, рожевий будинок з кількома майже казковими вежами та флюгерами, нагадував би про мирне життя, якби не відсутній правий бік. Здавалося, що будинок сумно блимає чистовимитими вікнами, в яких застигли сльози, і не розуміє, що з ним трапилось.

— Що, задивився? — Сич жартома ткнув Геника в плече. — Будинок сподобався?

— Так, гарний, — погодився Геннадій, — напевно, тут було затишно. Бачиш виноградне шатро над подвір’ям? — кивнув він у бік відчиненої хвіртки.

Секцію бетонного паркану заміняла невеличка прибудова з написом: «Цілодобова продуктова крамниця „Світланок“». Господарі заходили в магазин з двору, а для покупців був вхід з вулиці. На дверях магазинчика красувався замок, а металеві двері будинку висіли, розкурочені вибухом. Сич метнувся у двір, а Геннадій спитав Злого:

— Чому «Світланок», а не «Світанок»?

— А дідько його знає, — знизав плечима. — Може, щось середнє між іменем господині «Світлана» і словом «світанок»? Хто їх, підприємців, зрозуміє? А тобі на який ляд знати?

— Просто поцікавився.

— Ходімо вже, цікавий ти наш, — сплюнув Злий і пішов на подвір’я — звідти їх покликав до себе Сич.

Хлопці пройшли бетонованою доріжкою, яку присипало штукатуркою та білими цеглинами. Першим до будинку увійшов Сич, за ним — Злий, потім — Геннадій. З великої вітальні Сич одразу чкурнув у кімнати, почав нишпорити.

— Що він робить? — здивовано і стривожено запитав Геник.

— Не твоє діло, — кинув невдоволено друг.

Геннадій помітив, як Сич відчинив шкатулку, поклав у бокову кишеню золотий ланцюжок.

— Стояти! — скипів Геннадій. Він швидким рухом скинув з плеча автомат і спрямував на хлопця. Той зреагував миттєво — направив на нього свій. — Поклади все на місце! Ну ж бо!

— Заспокойся, псих! — кинув Сич. — Не суй носа куди не просять!

— Це називається мародерство!

— Не тобі, шмаркачу, мене повчати!

— Я тобі не дозволю грабувати!

— Може, ще й кулю у мене випустиш?

— Випущу!

— Кишка тонка!

— Ша, хлопці! — втрутився Злий. — Сєвєр, опусти зброю.

— І ти з ним заодно?!

— Я тобі все поясню.

— Не треба! Я сам усе бачу! — викрикнув Геннадій.

— Заткнись! — наказав Злий так, що пішла луна.

— Я сам його пристрелю! — лютував Сич. — Відійди геть!

— Давайте один одного переб’ємо, — Злий став між хлопцями, — допоможемо ворогу? Га? А чом би й ні?! На двох бійців стане менше!

— Це — мародерство! — вперто повторив Геннадій.

— Ходімо, — Злий взяв Геника під руку, — я тобі поясню, як це називається. Ходімо, досить бичитися один на одного!

Геннадій неохоче опустив зброю і розвернувся. Вони пройшли до машини, закурили.

— Ти, друже, не гарячкуй, коли не знаєш, що й до чого, — спокійно мовив Злий.

Він затягнувся димом, сів на поріжок мікроавтобуса.

— То поясни мені, бовдуру, як це зараз називається, — невдоволено буркнув Геннадій. — Може, приватизацією чи, даруй, прихватизацією? Так, здається, у сєпарів називають грабіж?

— По-перше, власник цього будинку воює на тому боці, і його ніхто не змушував, пішов добровільно.

— Це не дає нам права грабувати будинок. Напевно, у нього є дружина, діти. Вони до чого?

— Та-а-ак, — протяжно мовив хлопець, — вони ні до чого. А ось у Сича ліпший друг зараз у реанімації в Харкові, лежить непритомний, бо куля в голові засіла і ніг нема, а він хотів зробити дружині подарунок на її день народження. Про золотий ланцюжок дівчина мріяла, а не мала змоги купити, бо нещодавно тільки покинула стіни дитбудинку.

— Все одно, він не має права, — уже тихіше і спокійніше сказав Геннадій.

— Не має. А вагітній дівчині, якій незабаром виповниться дев’ятнадцять, чоловік-інвалід зможе надіслати подарунок? Вона ще не знає про лихо, і Сич вирішив зробити їй подарунок нібито від чоловіка, а про біду не сповіщати до пологів. Ось такі справи, Сєвєр.

Геннадій мовчав. Він нервово докурив цигарку, недопалок із силою розчавив чоботом.

— А ти впевнений, що Сич узяв лише ланцюжок, а не поцупив усі коштовності? — спитав.

— Впевнений, що поцупив.

— І це не мародерство?

— Не будь мотузяною душею, — скривився Злий. — На війні як на війні, багато бруду, але серед простих вояків, які ризикують життям щомиті, його набагато менше, ніж там, нагорі, — він тицьнув угору, — де набивають собі гаманці за рахунок таких, як я, ти, Сич і ті хлопці, які незабаром почнуть непритомніти від голоду та спраги. Ти ось такий правильний, а хлопцям треба доставити воду. Де її взяти? Водогони перебиті, а спека докучає. Купувати в сєпара? — кивнув на магазинчик. — Ага, розігналися! За які шиши? Зараз відкрию магазин, завантажимо хлопцям воду. Сподіваюсь, що вона там є.

Не чекаючи від Геннадія нових звинувачень і дорікань, Злий приніс шматок арматури і спритним рухом збив замок.

— Прошу! — кивнув.

Усередині невеличкої продуктової крамниці все було так, ніби господарі щойно вийшли на хвилинку. На поличках охайно розкладені пачки печива, чаю, кави, кетчупи та консерви, у холодильних шафах — пляшки з напоями та газованою водою. Злий відчинив дверцята, дістав пляшку і жадібно зробив кілька великих ковтків. Він сплюнув на підлогу, нарікнувши на теплу воду.

— Холодильники не працюють, світла нема. Нічого, хлопці хоч трохи вгамують спрагу. Давай вантажити все, чим можна їх підгодувати та напоїти, — наказав.

Геннадій вагався.

— То ти будеш допомагати чи шмарклі тягати та сльози лити за сєпарським добром?

Геннадій мовчки дістав пляшки з водою. Прибіг Сич, приніс скатертину.

— Клейонки не знайшов? — невдоволено буркнув Злий, відчиняючи дверцята багажного відділення мікроавтобуса.

— Аристократи, мать їх… — Сич вилаявся, — клейонок нема, одні скатерті.

Геннадій хотів складати пляшки в автівку, але зупинився — долівка була залита свіжою кров’ю. Сич помітив його вагання, посміхнувся:

— Не знепритомній, шмаркачу!

— Добирай слова! — скипів Геннадій.

— Ну годі вам! — гаркнув Злий.

Він вирвав скатертину з рук хлопця, склав її вдвоє, прикрив кров у салоні. За мить просочилися кілька крапель, застигли на білосніжному полотні калиною. Злий поставив на них пляшки з водою. Бійці завантажили солодкі напої, мінералку, консерви, майонез, печиво та цукерки.

— Шкода, що хліба нема, — бідкався Злий, — і тютюну та горілочки. Нічого, наступного разу я знайду, де взяти.

— А тим людям, що у школі, дістанеться хоч щось? — спитав Геннадій.

— Не бзди, і їм роздобуду харчів, — відповів Злий, — уже дещо нагледів.

— Ще одна крамниця?

— А чом би й ні?

Коли скінчили роботу, в магазині лишилися тільки кілька баночок кави, трохи чаю, цукерки та жуйка. Сич сказав хлопцям, що іще повернеться.

— Там, за рогом будинку, трохи приберіться, — сказав наостанок.

— Ходімо, — покликав Злий Геника.

За рогом, там, де в будівлю влучив снаряд, громадилася купа цеглин, присипаних рожевою штукатуркою. З-під завалу стирчали кілька шматків черепиці, ніжка від стільця, кутик диванної подушки та вухо іграшкового зайця. Злий обійшов купу і покликав Геннадія.

— Ось вони, — кивнув.

Лише зараз Геник помітив труп молодої білявої жінки. З-під завалу виднілися її голова та рука, а поруч — мертве немовля. Гарненька дівчинка зі світлим волоссячком була неймовірно схожа на ляльку, яку вдягли в рожеве платтячко, а потім поклали відпочити, тож вона заплющила очі й міцно заснула. Геннадій втупив погляд у труп дитини і застиг як вкопаний, не в змозі відірвати очі. Бліде обличчя дитинки не присипало навіть пилом, воно було чисте й свіже, мов у янголятка. Навіть смерть не змогла зіпсувати її невинності та краси.

— Принеси щось загорнути трупи, — наказав Злий. — Добре, я сам, а ти дістань жінку.

Геннадій на ватяних ногах зробив кілька кроків до тіла жінки. Її рука вже почала синіти, і кінчики доглянутих тонких пальців з манікюром набули неприємного кольору. Він різко потягнув на себе холодну руку і від несподіванки скрикнув — від жінки залишилася тільки верхня частина тіла.

— Опаньки! — Злий кинув килим на землю. — І де нам тепер шукати другу частину?

— Не знаю.

Вони розібрали завал, обійшли все подвір’я, Злий навіть заліз по драбині, щоб оглянути розбите горище, але й там нічого не знайшов. Хлопці припустили, що частину тіла могли затягти собаки, але вона знайшлася метрів за тридцять, у садку, під кущем бузку. Солдати викопали неглибоку яму серед газону, щоб було одразу помітно, загорнули два тіла в килим й опустили. Присипавши землею, зробили помітний горбок.

— Нічого, потім люди перепоховають, — Злий витер піт з лоба, — головне, що в землі.

Хлопці вмилися мінералкою, присіли на ґанку перекурити.

— Приїде Сич, будемо шукати ще магазин, — сказав Злий. — Люди в школі… Вони теж жерти хочуть.

— Гадаєш, війна все спише? Нас посадять за мародерство, — мовив Геннадій, припалюючи цигарку.

— А я не боюся. Якщо ти сциш, то я візьму все на себе, але хлопцям на передовій, жінкам та дітям у школі не дам померти від спраги та голоду. Переможемо, тоді нехай саджають. Я навіть візьму провину за віджатий мікрик, на якому їздить Сич. Гадаєш, його надало командування? Тримай кишеню ширше! Не було на чому вивозити в тил поранених бійців, тож довелося конфіскувати, — він помовчав і додав: — І загиблих не можна залишати.

— У кого віджали машину?

— А я знаю? Мені насрати, — нервово пояснив Злий. — Хто купив один раз — придбає ще, але залишити помирати поранених… Я дав Сичу машину, і він вивіз шістьох важкопоранених. Шість життів врятовано. Що на терезах переважить: життя людей чи залізяка? Якщо навіть додати мої роки ув’язнення за мародерство, вона вартуватиме набагато менше, ніж врятовані життя. Тож усе добре, Сєвєр! Тільки б роздобути десь харчів, цигарок і горілочки!

— Цигарок і горілки? Без них можна обійтися.

— Це тобі так здається, бо справжнього пороху ще не нюхав.

— Не кажи так — це мене ображає, — зауважив не зле Геннадій. — Я теж ризикував життям.

— Коли гинуть на твоїх очах побратими, то нема заспокійливих слів, — криво посміхнувся Злий. — А ось сто грамів фронтової горілочки — те, що треба! Знімає напругу, можна пом’янути. А цигарки… Як без них? Коли мій побратим помирав у мене на руках, він попросив цигарку. Уявляєш, у мене її не було… А він так просив… закурити востаннє.

Злий підвівся, подивився в небо.

— Я ще тут, живу, воюю, при нагоді п’ю горілку, смалю цигарки… А він уже ні.

Розділ 37

Настя знала, що Вадим десь поруч, іще до того як їй повідомив Філін. Того дня, коли Настя востаннє бачила Вадима, її повезли на розстріл. Вона не мала сумнівів, що її позбавлять життя десь у яру і ніхто про це не дізнається. Жінку дійсно повезли до яру, поставили нагорі, і вона чула, як за спиною клацнули затвори. Пострілів не було, лише дикий регіт ополченців і, приперчені добірним матом, моральні знущання. Її повезли кудись автівкою зі зв’язаними хомутом руками за спиною, лапали її груди, грубо, боляче, нахабно. Здавалося, що в чоловіків у військовій амуніції не лишилося нічого людського, ніби ніколи не мали ані сестер, ані дружин. Ополченці відверто обговорювали її груди, насміхаючись з того, що вони занадто м’які та обвислі, потім один з них запропонував парі на те, які в жінки соски: темні чи світлі. Настя спочатку пручалася, та отримала удар прикладом у спину і після того лише беззвучно плакала. Зціпивши зуби, вона мужньо винесла знущання, коли згрубіла брудна рука ополченця оголила її груди. Вона думала про те, що краще б її розстріляли, ніж так принижувати. Настя здогадувалася, що то був лише початок випробувань на міцність. Коли під’їжджали до Луганська, ополченці трохи привели її в належний вигляд, бо «Філіну не сподобається».

Філін з першої зустрічі наводив на неї страх. Настя намагалася кілька разів під час розмови подивитися йому прямо у вічі, як завжди робила, але не могла. Колючий погляд банькатих очей спідлоба, сповнений ненависті й недовіри, її паралізував, лишав можливості тверезо думати, тому надалі жінка вирішила відводити очі. Напевно, Філін був гарним психологом і добре знав, як налякати жертву. Він зупинявся позаду жінки і починав допит. Так вона не бачила виразу його обличчя, не знала, чого чекати наступної миті, тому весь час перебувала в неймовірному напруженні. Улесливий і лагідний, наступної миті він міг завдати підлого удару ззаду.

Його погляд прошивав її наскрізь, ніби хотів зазирнути в душу і спопелити її. Філін мав звичку при розмові торкатися волосся жінки і неочікувано шарпати за нього, щоб зазирнути в очі. Вона боялася дивитися на нього, а Філіна, напевне, тішив її переляк. Настя не хотіла давати йому таке задоволення і при кожній нагоді схиляла голову. Філін домагався одного: Настя повинна підтвердити, що її чоловік — коригувальник артилеристів. Вона не знала, навіщо це йому, і твердила, що вони лише волонтери і ніякого стосунку до військової справи не мають. Одного разу Філін сказав, що все одно виб’є з неї свідчення. Вона підозрювала, що головний козир Філін приберіг на потім.

Настю відвели в маленьку порожню камеру, аби вона не отримувала ніякої інформації. Те, що Вадим живий і перебуває поруч, вона почула від самого ката. У перший день серед чотирьох бетонних стін вона, на свій подив, не відчула себе затворницею. Душа підказала, що її коханий поряд, часом Насті здавалося, що вона чує його подих, стогін, відчуває на фізичному рівні його біль. Вона не помилилася. Якось чоловік, що розносив їжу по камерах, обмовився, що Вадима тримають у камері на цьому ж поверсі. Це підтвердило її відчуття і Настя, коли була на самоті, почала подумки розмовляти з Вадимом. Часто зникало світло, але то не було найбільшою бідою — думкам воно не потрібно, їм вистачає і світла, і простору.

Дуже хотілося помитися, і одного разу Настя не витримала і запитала баландера про воду. Чоловік хихикнув і кинув: «Може, тобі ще й джакузі влаштувати?» Більше вона не поверталася до цього питання, але насувалася ще одна проблема, яку жінка не знала, як вирішити. На днях у неї починалися місячні, а вона не мала нічого, окрім трусиків, які були на ній. Їх вона прала на ніч у зекономленій воді для пиття, а от що робити, коли настануть жіночі дні? Не говорити ж про них з Філіном? Набравшись сміливості, вона спитала баландера, чи є у нього щось для жіночої гігієни. «Затички ти маєш на увазі? — перепитав він. — Так би й сказала». Наступного разу він поклав у «кормушку» кілька жіночих прокладок, завбачливо попередивши: «Не здумай забити ними унітаз — сратимеш посеред камери».

Настя часто думала про матір. Важко було уявити, що довелося пережити бідолашній жінці, коли вона дізналася про зникнення доньки. Напевно, вона одразу ж повернулася додому, так і не здійснивши давньої мрії купити на батьківщині будиночок і завести коня. Бідна мама! Не поталанило їй з дітьми. Ніна, як відрізаний кусень, геть збожеволіла, а тепер ще й Настя зникла. Як витримає негаразди мама? Напевно, плаче та тужить за дітьми вдень і вночі.

Іванна, донечка… Біль, смуток, часом розпач. Де зараз її кровинка? Ще життя не знає, а поневіряється на чужині. Скоріш за все, не додзвонилася Насті й від бабці почула погану новину. «Донечко, як ти там? І чому так вчинила? Чому не послухала матір?» — ці питання часто спадали на думку Насті.

Жінка не знала, коли побачить доньку і чи взагалі побачить. Можливо, прощання на автовокзалі у Сєвєродонецьку було останнім? До цього часу Настя картала себе за те, що не пересилила себе і не зрушила стіну непорозуміння й недовіри. Вона чекала першого кроку від доньки, тішила себе примарною надією на слова прощення. Не дочекалася. Вона, як мати, мусила зробити перший крок назустріч, обійняти свою дитину, притиснути до себе, пробачити, тоді, можливо, донька зрозуміла б свою помилку і вибачилася. А може й ні…

Геник… Де він зараз? Чи оминула його ворожа куля? Невідомо. Новин з фронту також нема. Під час обстрілів у Насті з’явилася надія на звільнення. Що ось-ось скрипнуть двері камери і на порозі вона побачить свого сина. Потім все стихло і надія зникла.

Час від часу Настю водили на допити. Коли вели довгим напівтемним коридором, у камері № 2 заздалегідь зачиняли віконце. Їй спало на думку, що саме там тримають Вадима, ховаючи від її погляду. Останні кілька днів Настю не турбували, і це ще більше напружувало і схиляло жінку до різних здогадок і домислів.

«Хай там як, казиться Філін чи ні, перемога буде за нами, — зробила втішний висновок Настя і задумалася. — Перемога… Яке значення має це слово? Пере-жити, пере-бороти все, перемочь — російською, усе задля того, щоб перемогти. „Победа“ російською мовою: по-біді, пройтися по бідах, щоб перемогти», — дійшла вона висновку. Вороги хочуть її залякати і принизити, щоб зламати, але такої насолоди вона їм не дасть.

— Їстимеш? — чоловічий голос у віконці відірвав її від роздумів.

— Так, і питиму також, — відповіла Настя.

— Що передати твоєму Вадимові? — спитав.

— Загадку від мене.

— Ти зовсім дурна чи трохи?

— То сам вирішуй, — весело відповіла Настя, — а моєму чоловіку передай загадку.

Розділ 38

Левко зібрав валізу, перевірив документи та квитки. Все було готово до від’їзду на навчання, не вистачало лише батька, його потиску руки на прощання та обіцяного борщу тітки Насті. Левко зранку сходив у слідчий відділ, новин не було, тож він попросив у разі чого телефонувати йому. Вже з валізою він зайшов до кав’ярні «Затишок». Валентина радо зустріла хлопця, обняла, заметушилася.

— Ми з Ольгою розмістили на своїх сторінках у Фейсбуці оголошення про Вадима та Настю, — сказала жінка, сівши поруч за столик і поставивши каву. — Попросила друзів перепостити, може, випливе якась інформація.

— Як буде, подзвоніть мені одразу, — попросив Левко.

— Звичайно! У мене на міліцію менше надії, ніж на оголошення в соцмережах. Ольга й на «Однокласниках» кинула об’яву, а я попросила молодь, що заходить на каву, розмістити інформацію ВКонтакті. Будемо сподіватися на краще. А ти вчися, повернуться твої додому — будуть задоволені.

Хлопець кивнув на знак згоди.

— Не знаю, чи варто сповіщати Богдану Стефанівну? — задумливо промовила жінка.

— Ви знаєте її номер?! А я їздив до неї в село з надією щось дізнатися.

— Запиши його напровсяк, — Валентина продиктувала номер Настиної матері. — То що будемо робити? Га?

— Гадаю, що не варто її турбувати, — сказав Левко. — Вона так давно не була на своїй батьківщині, а тепер… Подзвонимо, якщо буде нова інформація.

— Напевно, так краще, — погодилась Валентина. — Чув новину про ліквідацію на території Сєвєродонецького лісництва бази терористів?

— Ні, останні дні не слідкував за новинами, — зізнався Левко.

— Батальйони «Айдар», «Чернігів» та підрозділи СБУ накрили їх по повній програмі. Кажуть, це диверсійна група, яка недавно напала на блокпост «Айдару» в Смоляниновому, — розповіла Валентина. — Коїться казна-що в місті, і знову ніякої інформації для населення. Якось Ольга зі свого балкона вночі спостерігала, як проспектом ганяли машини з сиренами і строчили автомати, з кущів біля школи хтось кинув гранату, потім пораненого чоловіка забрала машина з мигалкою. Уяви собі, минуло кілька днів — і жодного повідомлення. Може, це операція силовиків, але ж мешканців міста, які стали свідками, потрібно якось інформувати! Хай би написали на місцевих сайтах, не хвилюйтесь, мовляв, громадяни, або збрехали, і то було б легше. А так… Невідомість породжує чутки і домисли.

Левко повністю погодився і запитав, що чути про Іловайськ.

— Двадцять восьмого серпня військові та їхні родичі мітингували під будівлею Міноборони України — показали по всіх каналах. — Вимагали відправити підмогу нашим бійцям, які потрапили в оточення.

— Відправили?

— Принаймні запевнили, що на Схід поїхали танки та бронетехніка, але від солдатиків інша інформація, — Валентина стишила голос. — Хлопці мені розказали, що ніякої підмоги так і не дочекалися. Сєпари поширюють чутки, що наші в оточенні.

— Все-таки Іловайський котел є?

— Не знаю достеменно, але солдатики, які сюди заходять, дуже стривожені. Схоже, що від нас багато чого приховують, — сказала Валентина і додала: — І не тільки в нашому місті.

Левко подякував жінці за гостинність та каву і сказав, що йому час іти. Жінка глянула на годинник:

— Ще рано, посидь трошки.

— Мені добиратися до Рубіжного, а там перевірка на блокпостах, — сказав Левко. — Краще зачекаю на вокзалі, ніж спізнюся на потяг, іншого не буде, він єдиний.

Розділ 39

Бійці йшли обережно, бо повсюди орудували диверсійні групи, тому вказівні пальці приросли до гачків автоматів, готові будь-якої миті на них натиснути. Злий та Геник крокували попереду, наказавши Малому не висовуватися. Щойно відстрілялась ворожа артилерія, тож була надія, що за час відносної тиші вони встигнуть роздобути харчі для людей у спортзалі. Після того, як хлопці обчистили приватну крамницю, Геник вирішив для себе, що з нього досить. Совість заспокоїв тим, що пограбування було вимушеним, аби підкріпити змучених побратимів, але більше в таких заходах участі не братиме. Але як то кажуть, не зарікайся. Коли він повернувся в спортзал, до нього підійшов хлопчик років двох. На його обличчі ще не висохлі сльози, він простягнув рученята до Геннадія і проскиглив: «Дядя, дай ням-ням!»

— У мене… нема нічого, — розгублено мовив і взяв дитину на руки.

Хлопчик обхопив його шию руками, розплакався:

— Дядя, я хоту ням-ням! Дай кетю! Я хоту пить! Дай-дай-дай!

Геннадія охопив розпач. Дитина плакала, розмазуючи по обличчю сльози і з надією притискаючи мокре личко до його неголеної щоки. Він не знав, як її втішити. Підійшла її мати, з немовлям на руках, яке теж плакало. Жінка стомлено повторювала: «Тихо-тихо-тихо! Тс-с-с!»

— Вибачте нас, — звернулася вона до Геннадія, — не можу дітей заспокоїти, вони дуже хочуть їсти. Чи не можна нам хоча б водички та ложку цукру?

Геннадій знав, що на кухні вже нічого не лишилося, навіть запасів води. Останній літр хлопці залили в пластикову пляшку і віддали медикам для поранених.

— Зараз щось придумаємо, — сказав він жінці те, що мусив. Передав хлопчика матері й поглянув на Злого. — Ходімо… Малий, ти з нами?

— Так! — підхопився хлопець.

— Поки ти тут соплі дитині втирав, — сказав на виході Злий, — Кабан вже попрацював, зараз йому потрібна допомога.

Геник здогадався, про що мова, але вже не ставив зайвих питань. Якщо потрібно буде обчистити магазин, він це зробить, але дітей нагодує.

Хлопці звернули з головної вулиці у вузький провулок. Геннадій помітив, як на одне подвір’я чкурнув високий худий юнак. Він уже не вперше бачив його в різних місцях. Запам’ятався йому цей хлопець своїм високим зростом і дуже кучерявим чорним волоссям.

— Зачекайте, — спинив рукою бійців і розповів про свої підозри.

— Скоріш за все розвідує, — висловив припущення Злий. — Підемо тихо, простежимо, а ти, Малий, прикриєш нас з вулиці.

— Чому я?!

— Цить! — шикнув Злий, і Малий одразу замовк.

Злий пішов першим. Він зазирнув за ріг будинку, рукою дав знак Геннадію. На столі, який стояв за будинком впритул до нього, лежали притиснуті камінцем карти з позначками. Виходить, Геннадій не помилився — юнак займався розвідкою, працював на ворога. Високий кучерявий хлопець з’явився перед ними зненацька із літньої кухні і закляк на місці.

— Стояти! Руки за голову! — крикнув Злий, націлившись.

Від несподіванки хлопець на мить розгубився і почав повільно зводити руки вгору.

— Не треба! Не чіпайте його! — закричала жінка, яка вибігла за хлопцем.

Вона була також високою і худорлявою. Хустка злетіла з голови, і по плечах розсипалося пишне чорне кучеряве волосся.

— Підеш з нами, розвіднику! — наказав Злий. — Руки за голову і три кроки вперед! Повільно!

Жінка затулила собою сина. Вмить юнак вихопив з кишені гранату, другою рукою відштовхнув матір.

— Відійди! — закричав, недобре зблиснувши очима.

— Ні! Не треба, синку! Прошу тебе! — заґвалтувала жінка і кинулася до сина.

— Хай живе Новоросія! — вигукнув юнак.

Жінка схопила сина в обійми саме тієї миті, коли він відірвав чеку і кинув гранату під ноги. Злий шарпнув Геника за рукав, і вони встигли одним стрибком укритися за рогом будинку.

— Що тут?! — прибіг Малий.

— Геть звідси! — крикнув Злий, штовхаючи його в плечі. — Де ти повинен бути?!

Злий схопив карти і пошматував.

— Ходімо, — наказав.

Бійці пішли далі провулком й побачили Кабана зі скривавленими руками. В одній руці він тримав ніж.

— Що у вас трапилося? — спитав він.

— Потім розкажу, — буркнув Злий і спитав: — У тебе як справи?

— Погляньте самі.

Посеред двору приватного будинку валялась голова бичка, а на клейонці — тушка, з якої Кабан вже встиг випатрати нутрощі і здерти шкуру.

— Ну як? — прогудів Кабан, вказуючи ножем на тушу.

— Молодець! — зрадів Злий.

— І кому це м’ясо? — Малий дивився голодними очима.

— І тобі дістанеться, — запевнив Злий.

— Господар бичка віддав? — спитав Геннадій.

— Ага, губи підкатай! — посміхнувся Злий. — Господарів нема, тож ми його конфіскували для потреб населення. Задоволений відповіддю?

— Ясно, — кивнув Геннадій.

Злий наказав Малому роздобути якусь клейонку або простирадло, щоб донести тушу до школи. Хлопець зайшов до невеликої прибудови і за мить витяг майже повний мішок гречки.

— Диви скільки! — радісно, якось по-дитячому, сказав він. — На всіх вистачить?

— Це як їсти, — сказав Кабан. — Я такий голодний, що міг би це теля сам зжерти.

— Обсерешся, — засміявся Злий. — Закінчаться набої, хто сєпарів мочитиме? Кабан, тільки на тебе надія, будеш кулаками їх добивати. Чому ти ще тут? — звернувся до Малого. — Де клейонка?

— Я зараз! — Малий чкурнув через паркан до сусідів.

Геннадій поцікавився, чому Кабан не розрубав тушу на частини, і той пояснив, що так зручніше нести та й обстріли можуть початися будь-якої миті.

— Слухай, а чому в тебе позивний Кабан? Не Слон чи якось інакше? — спитав Геннадій, прикурюючи.

Кабан витер руки ганчіркою, встромив ножа в тушу, також дістав цигарку.

— А, то цікава історія, — посміхнувся Злий. — Розкажи, Кабан, а то Сєвєр дуже допитливий.

— То було на початку війни, — Кабан присів навпочіпки, — коли ми сиділи в окопах, як зайці, а ополченці накривали нас вогнем. До нас не доходили ані волонтерські харчі, ані армійська тушонка. Хлопці так хотіли їсти, що коли знайшли в якомусь дворі півбуханки цвілого хліба, то вмить проковтнули і запили дощовою водою з банки з-під фарби. Тоді я пішов до покинутого хутора, де кілька днів поспіль волав голодний кабан. Вирішив, що зроблю одразу дві добрі справи: по-перше, позбавлю кабанця від голодної смерті, по-друге, врятую хлопців. Заколов кабанчика, закинув на плечі й пішов через поле. А сєпари помітили і відкрили вогонь. Наші кричать, щоб кидав кабана й тікав, але як його кинути, якщо півсправи зроблено?

— І не кинув? — посміхнувся Геннадій.

— Звичайно, ні! Я поклав його на землю, сам ліг поруч і, прикрившись тушею, поплазував до своїх. Уяви, Сєвєр, коли притяг його, знайшли в тушці вісім куль!

— Нічого собі! — засміявся Гена. — Тепер зрозуміло, чому в тебе такий позивний. Заслужений!

Повернувся Малий, сяючи від задоволення. Хлопець приніс простирадло і пакет з трьома десятками яєць.

— Стирив у сусідів? — спитав Злий.

— Ні, самі дали! Можна буде зварити найменшим дітям.

— Брешеш, сам взяв, — Злий подивився на хлопця з недовірою.

— Чес-слово самі дали! Я зайшов до погреба, де вони сховалися, і все.

— Зрозуміло, — посміхнувся Злий. — На їхньому місці, побачивши у своїй схованці солдата з автоматом, я б віддав яйця і не тільки.

— Я їм не погрожував.

— Годі ляси точити, — сказав Кабан.

Він сам перетягнув тушу на простирадло, згорнув його вдвоє і закинув собі на плечі.

— Нічого собі! — захоплено вигукнув Малий.

Злий і Гена взяли за «вуха» мішок з гречкою і вийшли на вулицю.

— А я що нестиму? — почувся позаду ображений голос Малого.

— Яйця, — відповів Кабан, крокуючи попереду.

Розділ 40

Одного вечора, коли в коридорі не було ополченців, Настя спробувала голосно покликати Вадима, але одразу ж прибігла охорона і наказала замовкнути, ще й пригрозила на ніч зачинити віконце. Ночувати в задушливій камері, де майже не промивався унітаз, при закритому вікні в спеку було чи не найбільшим покаранням, тому вона більше не робила спроби догукатися до чоловіка. Кілька днів поспіль її не турбували, тож Настя намагалася набратися сил, щоб витримати наступний допит. Вона розмірковувала, чому ополченці так хочуть добитися зізнання в тому, що Вадим коригував артилерійські обстріли. Зрештою дійшла висновку, що Філіну не вистачає підвищення, але вона помилилася…

Філін перебував у доброму настрої. Таким задоволеним, якщо так можна схарактеризувати криву посмішку на злобному обличчі, Вадим його бачив вперше. Такі зміни насторожили чоловіка, і він запідозрив щось неладне. Але Філін, схоже, цього разу не мав наміру влаштовувати тортури.

— Ну що, бандерівець, як справи? — Філін дружньо поплескав Вадима по плечах.

— Я — громадянин України.

— А твої діди воювали? — вишкірився сєпаратист.

— Так.

— За фашистів?

— За звільнення від фашизму.

— Бачу, ми говоримо різними мовами.

— Напевно.

— Твої діди воювали, а ти став фашистом.

— Який я фашист?

— Хто за Україну, той і є фашист.

— Дивна логіка, — посміхнувся Вадим.

— Тобі цього не зрозуміти. Ти коригував вогонь по тих, хто захищає землю своїх дідів, — Філін говорив спокійно, без звичної злості, — ти зрадив свого діда, спаплюжив пам’ять. Ставши на бік фашистів, які захопили Україну, ти й сам перетворився на фашиста. А ми — вірні нащадки, без вагань піднялися на захист землі, яку поливали кров’ю наші діди.

— Я не хочу слухати маячню «дєдивоєвалі», остогидло, — сказав Вадим і напружився, очікуючи підлого удару.

Проте Філін лише неприємно вищирився, обійшов навколо стільця, де сидів Вадим, і форкнув смішком.

— Ти розумієш, що нам фашисти не потрібні?

— Я не вважаю себе таким.

— Мені начхати, ким ти себе вважаєш, — прогарчав чоловік, — головне, що ми отримаємо за тебе і твою бабу непогані гроші.

— Я дорого коштую? — зіронізував Вадим.

— Ага! — хихикнув Філін. — За тебе як за коригувальника росіяни готові заплатити двадцять тисяч зелених! Непогано, як гадаєш?

— Я вже казав, що з мене коригувальник, як з корови балерина.

— А мені все одно, хто ти, — розвів руками Філін, — аби заплатили. — Він свиснув, і на порозі одразу ж постав охоронець. — Заводь! — наказав він.

Вадим побачив Настю. У грудях зашаленіло серце, застрибало сполоханою пташкою, й тепла хвиля ніжності обдала його з маківки до п’ят.

— Настя! — Чоловік підхопився з місця, але важка рука Філіна одразу лягла на плече, втиснула в стілець.

— Привіт, любий! — Настя посміхнулася кутиком губ.

Її всадовили на стілець за два метри від Вадима.

— Голубки, мать вашу! — Філін брудно вилаявся.

Настя прикипіла зором до Вадима. Обіймала його поглядом, пестила очима, намагаючись сказати, що любить його безмежно, вірить у те, що все у них буде добре. Вона не зламалася — Вадим бачив це, прочитав у її ніжному погляді, і підморгнув. Ледь помітна посмішка сяйнула на її обличчі, очі запроменилися, і Вадим був вдячний долі за цю мить щастя. Філін люто глипнув на них, звернувся до Насті:

— Кохаєш його?

— Так!

— А за що? Мені цікаво знати. Що в ньому такого? Звичайний чоловік і все.

— Хіба кохають за щось? — стиха промовила Настя. — Кохають за те, що ця людина є у житті.

— Так просто? — скривився Філін і метнув погляд на чоловіка.

Відтак зиркнув на годинник і сів за стіл. За кілька хвилин до кабінету увійшов статний чоловік у камуфляжній формі, привітався з ним за руку і сів поруч. З виправки та розмови російською мовою з характерним «ґ» було зрозуміло, що то російський кадровий офіцер. Чоловік пошепки поговорив з Філіном, переглянув папери. Потім оцінливо роздивився полонених.

— Фамілія, ім’я, отчєство, — звернувся він до Вадима і почав записувати.

Він ставив питання по черзі Вадимові та Насті, щось занотовував, супився від невдоволення, скоса зиркав, коли щось не подобалося. Офіцер розпитував детально, куди і звідки їхали, навіщо, що конкретно везли і кому, де бували раніше, як потрапили в полон. Він справляв враження дещо стомленої, але розумної та адекватної людини. Після години допиту він кивнув, щоб їх вивели. Коли Настя і Вадим були вже за дверима, то почули незадоволений голос росіянина:

— Каво ти хатєл мне падсунуть? Валантьори ани, нікакіє нє корєктіровщікі…

Вадим зрозумів, що Філін цього разу залишиться без двадцяти тисяч доларів, але найбільше непокоїло його те, чи дозволять їм тепер бути в одній камері з Настею. Охоронці зупинилися біля камери № 2, відчинили двері та заштовхнули Вадима всередину, Настю повели далі коридором.

Розділ 41

Не витримало материнське серце — поїхала Богдана Стефанівна на Луганщину. Сусід Михайло добровільно взявся доглядати господарство, сестра з чоловіком провели на потяг. У Києві жінка пересіла, і знову стукіт коліс та вихор думок. Чому людське щастя таке примхливе? Здавалося, справдилося неждано-негадано все, про що мріялося, настав час насолоджуватися щастям, а не вийшло — життя чашу з медом розбавило гірким полином. Чи то вже доля її така, чи сама в чому винна? Хто дасть відповідь? А ніхто, бо відповіді на всі питання знає лише Всевишній.

Богдана Стефанівна лежала і думала про те, чи правильно вчинила, витрачаючи гроші колишнього чоловіка. Може, знову помилилася? Що робити, якщо він передумає і вимагатиме повернути кошти? Якщо так, вона продасть будинок, а ось коней — нізащо. Вона вже відчула, що вони сприйняли її як нового господаря. Герда й Геракл перед її від’їздом самі підійшли до неї, довірливо ткнулися мордами в плечі ніби просили не покидати їх і не зраджувати.

— Я повернуся до вас, мої любі, лише чекайте на мене, — сказала вона коням і попестила їх.

Здавалося, вони зрозуміли її й довго дивилися вслід великими розумними очима. До від’їзду Богдана Стефанівна так і не наважилася сісти верхи на коня. Сусід довго її вмовляв, але вирішила зачекати. Скільки? Знову нема відповіді. Чоловік подумав, що вона боїться їздити верхи, але їй потрібен був час, щоб підготувати себе психологічно, переступити межу зайвої жалості, коли кінь — друг, а не робоча сила.

Монотонний стукіт коліс приспав змучену роздумами та тривогою жінку. Прокинулася Богдана Стефанівна у Сватовому. «Це ж треба так заснути! — подумала. — Можна і свою станцію проспати!»

— Чаю чи кави? — спитала провідниця.

Богдана Стефанівна відмовилась. Скільки там лишилося їхати? Кілометрів сімдесят? Навіть як сто, то що вони в порівнянні з тим шляхом, який лишився позаду? Жінка почала потихеньку збиратися. Спробувала додзвонитися доньці, але знову не було зв’язку. Жінка сховала телефон у кишеню, й він одразу озвався дзвінком. Швидко дістала мобільник, номер не визначився.

— Алло! — промовила схвильовано. — Я слухаю!

— Бабуньо, привіт! Ти мене не впізнала? — почула голос Іванни.

— Іванко, дитино, я так рада тебе чути!

— І я тебе!

— Як у тебе справи?

— У мене все добре. А ти як?

— Усе нормально. Розкажи, як ти? Де? Можеш дати свій номер телефону?

— Бабуньо, я тебе дуже люблю, — сказала Іванна. — І маму теж. За мене не хвилюйтесь, у мене все добре. Передай вітання мамі, я їй зателефоную тижнів за два. Ну все, я не можу довго гово…

У слухавці запікало.

— Та що ж це таке! — у відчаї промовила жінка. — Зв’язок обірвався!

— Тут часто губиться зв’язок, — сказала провідниця, яка проходила з порожніми склянками. — До Рубіжного буде те саме.

— Я ж не встигла сказати головне!

— А ви зачекайте, — порадила жінка, — передзвонять.

До самої станції Богдана Стефанівна не випускала з рук телефон, але Іванка так і не передзвонила. У Рубіжному жінка разом з іншими пасажирами сіла в таксі. Перевірка на кількох блокпостах — і за сорок хвилин опинилася в Сєвєродонецьку.

Сухий і гарячий вітер дмухнув їй в обличчя, коли вийшла на знайомому автовокзалі. Богдана Стефанівна одразу пішла до Мріївських будинків, де жив Вадим. Вона швидко знайшла його квартиру і довго та безуспішно тисла на кнопку дзвінка.

— Їх нема вже кілька днів, — сказала сусідка, яка вийшла з квартири навпроти.

— А Левко?

— Поїхав у Київ на навчання, — пояснила жінка. — Що передати, коли повернуться?

— Скажіть, що приходила Богдана Стефанівна.

— А хто ви їм?

— Вони знають.

— Ну добре, передам. До них вчора приходила якась жіночка з дівчинкою, назвалася Катериною Максимівною, а та, що молоденька, — Аллою. Не ваші родичі? — спитала.

— Ні, — стенула плечима Богдана Стефанівна, — не знаю таких.

— Я все їм передам, — запевнила сусідка, — у мене хороша пам’ять.

— Дякую вам.

Богдана Стефанівна вийшла на вулицю й вирішила ще раз спробувати поговорити з Валерієм. Вона знайшла лавку в тіні, присіла на неї, попила з пляшки води. Не дуже їй хотілося чути колишнього зятя, але треба, подзвонила, привіталася.

— Чого вам треба? — почула непривітне.

— Нічого не чув про Настю?

— Ні, нічого. І Геннадій теж мені не дзвонить. Усе?

— Зачекай! Мені потрібно знайти кав’ярню «Затишок». Ти не знаєш, де це?

— Це та, що по Гвардійському проспекту?

— Здається, так. Десь у центрі. Ти там не бував?

— Я?! У тій бандерівській забігайлівці, де нациків безкоштовно поять кавою? Моєї ноги там не буде! — вигукнув чоловік майже істерично.

— Не кип’ятись, — заспокоїла Богдана Стефанівна. — Я тебе туди не запрошую, мені потрібно знати, де це.

— Краще б знали де ваша донька.

— Дізнаюся, то мій клопіт.

— Дивна у вас родина Бидлот, — глузливо мовив Валерій, — весь час губитеся і шукаєте одне одного.

Боляче різонули його слова, але Богдана Стефанівна стрималася і спокійно ще раз попросила назвати адресу «Затишку». Коли Валерій детально пояснив, як дістатися кав’ярні, жінка не попрощавшись відімкнула телефон.

Валентина радо зустріла її, метнулася готувати каву. Подала напій, поставила блюдце з «Наполеоном»:

— Ви ж з дороги, попийте кави, скуштуйте мою випічку, а потім поговоримо.

Валентині не залишалося нічого, як викласти Богдані Стефанівні всю правду. Вона бачила, як зблідла жінка, коли дізналася, що донька і Вадим поїхали до айдарівців і загубилися, як затремтіли її губи і по щоках покотилися рясні сльози. Господиня як могла втішала матір, але нема тих слів, які б могли розрадити її горе.

— І Левко заяву до міліції подав, і ми робимо все можливе, тож щось з’ясуємо, а зараз потрібно набратися терпіння і чекати, — сказала Валентина, подаючи склянку холодної води.

Богдана Стефанівна записала номер Левка, пожалілася, що їй закинули те, що члени її родини весь час губляться, взяла номер Валентини й Ольги. Уже на виході вона додала:

— Якщо вимагатимуть викуп, то гроші в мене є. Я теж піду в міліцію.

— Сходіть, але краще зранку, — порадила Валентина. — Куди ви зараз?

— Додому, — сказала Богдана Стефанівна, подумавши про те, що нещодавно мала інший дім, який називала своїм.

Розділ 42

Бійці притягли телячу тушу, принесли гречку та яйця до шкільної їдальні.

— Ось, вполювали! — сказав задоволено Кабан, кинувши на землю важку ношу. — Сподіваюсь, хтось роздобув воду?

— Та є трохи, — відповів солдат у білому фартуху.

— Тоді починай кочегарити, бо люди голодні, та й ми не дуже ситі.

— Було б де кочегарити.

— Як це нема де? — встряв у розмову Злий. — Ти ж недавно кип’ятив воду.

— Еге ж, кип’ятив, — зітхнув чоловік. — Місцева родина принесли з дому газову плиту з балоном, і поки газ не скінчився, було на чому готувати, а зараз ні газу, ні енергопостачання.

— Чи й не проблема! Хлопці, несіть казани та каструлі на вулицю, — скомандував Злий. — Зараз дрова притягнемо, цегли навколо навалом.

— А якщо обстріли?

— Будеш молитися! — невдоволено сказав Злий. — Будівля у вигляді букви «П», тож можна розвести багаття біля ґанку, буде тобі прикриття з трьох боків, якщо, звичайно, снаряд не прилетить з четвертого, — насмішкувато додав.

Бійці швидко наносили гілля, на цеглини поставили великі каструлі та чавун. Порубали тушу на невеликі шматки, щоб швидше зварилася і на всіх вистачило, засипали гречкою, посолили. В окремій каструлі поставили варити для дітей яйця.

— Якщо воду не виливати після яєць, а навпаки, долити і додати яблука, то буде дітям солодкий компот, — вніс пропозицію Малий, підкладаючи під каструлю сухе гілля.

— У тебе є яблука? — глянув на нього Геннадій.

— Я миттю! — Малий підхопився з місця. — Тут зовсім поруч, у садку!

— Треба розділити потроху так, щоб вистачило на обід, вечерю і сніданок, — сказав i замислився Злий.

— Ага, скажи, ще на тиждень, — з іронією кинув боєць, витираючи руки фартухом.

— А що, не вистачить?

— Наші хлопці теж голодні. Не забув?

— То діли сам, як знаєш, — буркнув Злий.

Засвистіло, і всі хутко попадали, прикрили голови руками. Рвонуло десь неподалік, бо на хлопців посипалася земля. Прислухалися — тихо. Вони підвелися й обтрусили землю.

— Хай їм грець! — Злий вилаявся. — Відрощуєш оселедець, а його засипає!

— Як там наша каша? — Геннадій поглянув на каструлі.

— Як відчував, накрив, — сказав Кабан.

— Малий! — спохопився Злий. — Дідько! Де Малий!

— Та тут я, чого розкричався?

Хлопець вийшов із-за рогу. В оберемку тримав червонобокі яблука, обличчя трохи розгублене.

— Уявіть собі, осколок влучив у яблуко і застряг, а я їх не випустив з рук.

Злий дав йому потиличника і схвильовано мовив:

— Малий, якщо таке повториться, я… я сам тебе вб’ю. Зрозумів?

— Так!

Коли каша доварилися, до будівлі під’їхав на «УАЗі» Олексій Григорович.

— Як смачно пахне!

— Кашку будете? З м’ясом! — спитав Злий.

— Дякую, нема часу. Вам, хлопчики, десять хвилин на обід і десять на збори. Ідемо в атаку.

Розділ 43

За п’ять днів Настю жодного разу не водили на допити, і вона губилася в здогадках. Тішило те, що вона побачила Вадима, він був здоровий і головне — живий. Щоразу, коли вона чула постріли чи вибухи, з’являлася надія на звільнення, але з того, що випадково вдавалося підслухати, узнала, що то перестрілки між ополченцями. Різні угруповання весь час сварилися, щось ділили і з’ясовували стосунки за допомогою зброї. Надія на звільнення полишала Настю, і вона починала хандрити. Найбільше лякала її невідомість. Вона геть не уявляла, чого чекати наступної миті, на що сподіватися, у що вірити. Було б набагато легше, якби ополченці визначилися з її долею. Нехай це ув’язнення, аби лише знати, що після покарання її звільнять. От якби дозволили бути поруч з Вадимом! Що з ним тепер буде? Уночі думала про матір і давилася слізьми, так було її шкода. Якби ж то звістку про себе дати! Вона ж там виплакала всі очі. Спочатку Ніна мало не добила її своїми вибриками, потім — Іванна, а тепер і Настя. «Ми всі потроху її вбиваємо», — побивалася жінка і не знала, як зарадити цій біді.

Вадима теж не викликали на допит кілька днів. Російський офіцер розкусив Філіна і не захотів забирати простих волонтерів. Мабуть, Філін біситься, тому може вимістить свою лють на ньому або на Насті. Від цього підступного чоловіка всього можна чекати, тож Вадим дуже тривожився за Настю. Через баландера він щодня передавав їй вітання, Вітька переказував йому привіт від Насті. Вадим знав лише те, що вона в тій самій камері — на цьому інформація вичерпувалася. Що відбувалося на фронті — теж невідомо, але одного вечора сусіди навпроти сповістили новину.

— Вадиме, — Степан намагався говорити так, щоб не чув охоронець, — новини є, невтішні.

— З фронту?

— Так. Про Іловайський котел чув?

— Ні, коли нас затримали, речники АТО все спростовували, — відповів Вадим. — Більше нічого не знаю.

— Розбили наших бійців під Іловайськом, — прошепотів Степан. — Вони відступили з міста. Кількість загиблих точно не відома, ополченці вихваляються, що наших багато полягло.

— То, може, брешуть? Видають бажане за дійсне?

— Та ні, точна інформація, з надійного джерела.

— А добрі новини є? — поцікавився Вадим.

— Якби ж то, — сумно промовив Степан. — Наших розбили на Савур-Могилі. Бойовики захопили й Амвросіївку. Щоправда, п’ятого вересня Контактні групи підписали так звані Мінські угоди.

— Які деталі угоди?

— Підписано меморандум щодо двостороннього припинення вогню, — пояснив чоловік, — щось на кшталт припинення вогню і виконання плану мирного врегулювання ситуації на сході України.

— Невже кінець?! — вихопилося у Вадима радісно.

— Я б не був таким оптимістом, — розсудливо промовив Степан, — але надія є.

— Усе буде добре! — Вадим почув голос Олени. — Слава Україні!

— Героям слава! — відповів Вадим і відійшов від віконця — почулися кроки в коридорі.

Збуджений такою кількістю новин, Вадим майже не спав тієї ночі. Знову зажевріла надія на краще. Війни колись закінчуються, вони не вічні, то, можливо, вже кінець? А чи правдива інформація у Степана? Може, обман чи якийсь гачок йому підкинули? Хай там як, людині властиво вірити в краще, тому Вадим налаштував себе на позитив. Проте зранку його повели до Філіна, і його надії розбилися на друзки. У кабінеті було кілька чоловіків. Вадима усадили на стілець. Філін постукав олівцем по столу, зиркнув спідлоба.

— Тішишся, що не вдалося тебе продати росіянам? — скривився. — Нічого, бувають обломи. Недавно затримали українського СБУшника, думав, що бабла на ньому зароблю стовідсотково, а він їм, як і ти, не знадобився. Буває, — посміхнувся він, і його посмішка була схожа на звіриний вищир. — Не вийшло зробити з тебе ворожого коригувальника, то зроблю навідника ЛНР. Як тобі ідейка?

— Не вийде.

— Ще й як вийде! Хана тобі в Україні. Запросимо телебачення, наприклад «Life News», вони знімуть програмку, де ти, як герой ЛНР, отримуєш з моїх рук медальку. Знаєш за що?

— І за що ж? — іронічно спитав Вадим.

— Під Тарасівкою наші бійці розбили цілу колону укропської техніки, сімдесят одиниць. І завдяки кому? Завдяки навіднику, тобто тобі, — Філін скривився. — Нагорода від командування ЛНР, телебачення, фото зі мною поруч напам’ять — все як треба. А як же?! Ти добре попрацював, нехай про свого героя дізнаються в ЛНР і в Україні.

Філін чмихнув сміхом. Банькаті очі нагадували два зліплені докупи вареники, обличчя розчервонілося.

— Хто вам повірить? — розгубився Вадим.

— Повірять! — Філін різко припинив хихикати. — Відведіть його! — наказав і свиснув у свисток.

Розділ 44

Як і обіцяла батькам Алла, повернувшись з окупованого Луганська в Сєвєродонецьк, передусім сходила на могилу брата. Дівчина їхала в рідне місто з острахом, боялася, що батьківську квартиру банк продав за борги. Вона здогадувалася, що мати сподівалася на такий хід подій — вона ладна була пожертвувати житлом, аби лише донька залишилася в ЛНР. Вона навіть порадила взяти з собою особисті речі лише на перший час, щоб «потім не тягти назад». Дівчина не стала перечити матері, зібрала свій одяг в одну валізу і разом із Катериною Максимівною виїхала з Луганська. На їхнє щастя, квартиру навіть не опечатали, тож вони безперешкодно потрапили всередину. Провітрили і довго сиділи у ванні, насолоджуючись купанням. Навіть не вірилося, що можна скільки завгодно хлюпатися, не думаючи про економію води. Катерина Максимівна влаштувалася на роботу в школу, куди мала піти Алла.

— Нічого, Аллочко, — радісно сказала жінка. — Робота є, буде на що жити. Якщо пощастить, то знайду ще підробіток.

Алла боялася, що однокласники змінять до неї ставлення, докорятимуть за брата або життя в окупованому місті. Але все пішло добре, друзі зраділи її поверненню і перші дні навчання в школі були чудовими. Однокласники не ставили незручних питань, чи то з такту, чи з байдужості.

Першого вересня Алла наполягла сходити до тітки Насті, щоб познайомити з нею Катерину Максимівну.

— Ось побачите, вона вам сподобається і ви потоваришуєте, — сказала Алла, коли жінка погодилася.

На жаль, сусідка сказала, що Вадима і Насті вже кілька днів не видно, а Левко поїхав на навчання в Київ. Алла попросила Катерину Максимівну поїхати в село, де жила мати Насті, але жінка відклала поїздку до найближчих вихідних.

— У школі на вчителів в перші тижні після канікул лягає чи не найбільше навантаження, — пояснила, — тож доведеться почекати.

Алла з головою поринула в навчання. Після школи не одразу поверталася додому — йшла гуляти містом. Не вірилося, що можна ось так просто ходити вулицями і почуватися в безпеці. Часто вдень і навіть вночі було чути глухі вибухи, бо лінія фронту проходила неподалік, але в місті панував дух свободи. Дівчина навмисне обирала шлях для прогулянки в ті місця, де був установлений синьо-жовтий прапор. Вона сумувала за ним у ЛНР, але тепер це позаду, попереду нове життя.

Щодня з Луганська їй телефонувала мама. Відчувалося, що їй кортить почути щось негативне, аби сказати: «Ось бачиш, у нас краще, повертайся додому!» Вона так і казала «у нас» і «додому», але Алла знала, що її дім — тут, нехай у квартирі, на яку банк наклав арешт, але її батьківщина, її земля саме тут.

— Дуже хочу зустрітися з тіткою Настею, — сказала Алла матері і розповіла, що вони з Катериною Максимівною поїдуть у село, щоб її розшукати.

— Недавно я говорила з Настею, — згадала Аліса, — вона мені пообіцяла піклуватися про тебе, а зараз не можу до неї додзвонитися. Мабуть, щось із телефоном. Не їдьте поки що в село, спочатку я дізнаюся, де вона. Настя могла поїхати з матір’ю на захід, на її батьківщину.

— Добре, ми почекаємо.

— Доню, прошу, бережи себе, зі школи ходи разом із Катериною, в жодному разі не виходь сама на вулицю, — попросила жінка. — Там і айдарівці, і Правий сектор, ми чули про те, що вони з людьми коять.

— Мамо, ну що ти кажеш! — обурилася дівчина.

— Знаю, що їх захищатимеш, але люди приїжджають із Сєвєродонецька і розповідають, що військові викрадають людей, особливо дівчаток і хлопчиків, вивозять і потім ґвалтують.

— Яка маячня!

— Аллочко, доню, послухай мене, я тобі зла не бажаю…

— Знаю, мамо, але ти таку дурню городиш.

— Невже дурня і те, що айдарівці зґвалтували стару хвору бабцю? Чи те, що вбили стареньку, коли та намагалася захистити машину онука, яку «Айдар» прийшов «віджати»? Якщо у них піднялася рука на людей похилого віку, то чи є в них щось людське?! — обурилася Аліса.

— Ці казки я вже чула і не вірю їм. Скажи ще, що твоя знайома медсестра розповідала, що в Рубіжному айдарівці викрали двох дівчат і кілька днів їх ґвалтували? — мовила Алла з іронією, але мати її не почула.

— Звідки ти знаєш? Я тобі вже казала? — стривожилася Аліса.

— Ні, але цю жахачку переповідаєш не ти одна, і, що цікаво, кожен стверджує, що ця міфічна медсестра саме його знайома, — усміхнулася дівчина. — Не вір, мамо, дурні.

— Гаразд, не будемо сперечатися, — зітхнула в слухавку жінка, — але пообіцяй мені, що не будеш сама ходити вулицями.

— Добре, обіцяю, бувай, мамо! Вітання татові! — попрощалася дівчина і привітно посміхнулась патрулю, у якого на рукавах була нашивка «Айдар».

Розділ 45

Звільняти Іловайськ бійцям довелося без кількох підрозділів МВС, незрозуміло чому «Азов» і «Шахтарськ» перевели в район Маріуполя. З території Росії відкрили вогонь з реактивних систем залпового вогню. З інших боків найманці пішли в атаку, повсюди діяли штурмові та розвідувальні групи ворога. Українські бійці зазнали втрат, частина техніки була розбита, у солдатів, виснажених спекою, закінчувалися набої. З важкими боями вони зайняли півміста. Передовим був блокпост 39–06. Хлопці мали завдання закріпитися й утримувати позиції.

Розділившись на невеликі групи, по кілька осіб, побратими Геника посунули копати окопи на пагорбі серед невеличкого чагарнику. Почувши раптовий свист, Гена встиг крикнути: «Лягай!» Хлопці миттю припали до землі, обхопивши голову руками. Геннадій упав у неглибоку свіжу вирву, потужний вибух оглушив його. Рвонуло поруч, і майнула думка, що це останнє, що він чує в житті. Грудки землі боляче посипалися згори, і засмерділо порохом навіть під шаром ґрунту, який накрив його. Вуха заклало, у голові шуміло й гуло, але хлопець радів, що живий. Він ворухнувся і не відчув різкого болю — отже, не поранений. Спробував підвести голову, як одразу посипалася земля: запорошила очі, забилася до рота. Хлопець сплюнув і поволі почав вибиратися з-під завалу. Це виявилося не так важко — землі було не багато. Він підвівся з автоматом у руках і огледівся. Усе навколо хитнулося і почало набирати чітких обрисів. Праворуч, за десять метрів, ще диміла глибока вирва, пахло смаленим і порохом. Геннадій труснув головою, звільнюючи її від землі та чогось, що тиснуло на скроні і заважало слухати. Ніби крізь воду до нього донеслися звуки вибухів, чи то вдалечині, чи поруч. Він приклав долоні до вух, потім відпустив, як у дитинстві, коли на річці під час плавання у вуха потрапляла вода. На щастя, трохи відпустило. До нього повернулася здатність тверезо думати, і він одразу згадав про друзів, які були поруч до вибуху.

— Агов! Хлопці! Ви де?

Генику здалося, що він крикнув, а почув лише хрипіння. Навколо розкидана земля, ніби хто її ретельно розорав.

— Філософе, ти де?

Не видно нікого.

— Не може бути! — прохрипів Геннадій.

Снаряд розірвався майже поруч з ним, а хлопці були далі, на десяток метрів, тож мали лишитися неушкодженими. Він залишився живий лише дивом. Геннадій кинувся швидко розгрібати землю там, де помітив найближчий горбик. За руку витяг одного солдата — він не дихав, другого, третього… Усі загинули.

— Філософе, де ж ти?!

Геннадій не одразу помітив його під кущем, метрів за тридцять, на невеличкому пагорбі, де вони мусили окопатися. Він побіг до нього, в голові шуміло і паморочилося, спіткнувся, упав, підхопився і радісно повернув друга до себе обличчям:

— Як ти? Зачепило? — і побачив напівзаплющені очі та знекровлене обличчя. — Не може бути! — скрикнув, зрозумівши, що юнак не дихає. — Філософе, чому?! Як же так, Петрусю? Як же тепер нірвана без тебе? — Прикрив долонею очі побратима, стиха промовив: — Прощавай, друже. Ось тобі і нірвана…

Розділ 46

За два дні Вадима знову привели до кабінету Філіна, де вже чекала Настя. Жінка сиділа в кутку на стільці зі зв’язаними хомутом руками позаду стільця. Обабіч — двоє чоловіків у камуфляжі. Хто вони: міліціянти чи ополченці — годі розібратися, жодних розпізнавальних знаків. Вадима посадили навпроти Насті й також зв’язали руки позаду.

— Я підготував папери, — сказав Філін, не підводячи погляду, але було зрозуміло, що він звертається до полонених. — У них ти погоджуєшся на співпрацю з молодою республікою ЛНР. Потрібен твій підпис.

— Я не буду нічого підписувати, — чітко карбуючи кожне слово, мовив Вадим.

— Тобто ти відмовляєшся із нами співпрацювати? — Філін ледь стримував лють.

— Так!

Філін глипнув на Настю, і та не витримала його важкого погляду, опустила очі.

— Не хочете добровільно працювати на нас? Змусимо!

Він свиснув, і за його командою один чоловік відкрив пляшку горілки, другий — закинув голову Насті назад за волосся і наказав відкрити рота.

— Ні, не треба! — попросила жінка.

— Хто тебе питатиме? — хмикнув Філін.

Чоловік почав заливати горілку. Вона лилася по обличчю, по шиї, і жінка закашлялася. Вадим відвів погляд.

— Дивись! — Філін підійшов ззаду і міцними руками-лещатами стис його голову. — Чому зупинилися?! — крикнув чоловікам. Заливайте всю, у мене ще є! А ти, сучий сину, будеш дивитися, як твоя кохана нап’ється досхочу і буде ласкава до чоловіків. На твоїх очах її будуть трахати ось ці молодики, якщо, звичайно, вона не захлинеться.

— Ні! Не треба! — скрикнув Вадим.

— Зачекайте, — важко дихаючи і спльовуючи горілку, попросила Настя. — Я хочу зробити заяву.

— Про співпрацю? — блимнув баньками Філін.

— Моя донька воювала на вашому боці, — на одному подиху вимовила Настя.

— Не треба, — попросив її Вадим.

— Тобто? — Філін насторожився.

— Вона разом з ополченцями стояла на блокпостах поблизу Сєвєродонецька, — пояснила Настя, — тому ви не маєте права так чинити зі мною, її матір’ю.

— Де вона зараз?

— У Росії.

— Дременула?

— Виїхала, коли почалися бойові дії за звільнення міста, — зізналася Настя, розуміючи, що нема сенсу брехати, аби не зробити ще гірше. — Вона допомагала бойовикам.

— То виходить, що вона зрадила нас?! Як тільки запахло смаленим, то одразу в кущі?! Ти знаєш, що тепер їй сюди дороги нема? Як нема і в Україну? Вона — подвійна зрадниця, а таких ніде не люблять.

— Знаю, — прошепотіла Настя, — але ж вона допомагала ополченцям.

— Не клей дурня, — Філін скривив обличчя в посмішці, — це тобі не допоможе. Якби твоя донька і зараз була у наших рядах, інша річ, а так… Продовжуйте! — наказав воякам.

— Не треба! — тільки й встигла сказати жінка, як їй знову почали лити в рота горілку.

Настя кашляла, захлиналася нею, їй давали змогу вдихнути повітря і знову продовжували. Вона почала пручатися й одразу ж отримала удар у печінку.

— Зупиніться! — вигукнув Вадим.

— Підпишеш?

— Ви мені не залишили вибору, — зітхнув чоловік.

Поки Філін відволікся на пошуки ручки в столі, бойовик, який тримав пляшку, швидко допив залишки горілки. Філін подав папери, і Вадим, якому звільнили руки, поставив свій підпис. Після цього дали папери Насті. Жінці не залишалося нічого, як розписатися.

— Ну, голубчики, ви в мене на гачку! — Філін задоволено потер руки. — Ваша СБУ таких, як ви, не пробачає.

— Тепер ви вже можете нас тримати в одній камері? — спитав Вадим.

— Поки що ні, — відповів Філін, — вас переведуть в інше місце. Тут вас тримали як особливо небезпечних злочинців.

«Аби куди, тільки від тебе подалі», — подумала Настя. Філін невимовно лякав її, так, що жодного разу не змогла подивитися йому в очі. Було в ньому щось диявольське, віяло холодом і смертю, ніби він з’явився із самого пекла…

У камері Насті стало зле. Погане харчування, фізичні знущання, моральна втома — все нагадало про себе після горілки, яку в неї залили. У голові гуло, все навколо хиталося, і Настя, лігши на ліжко, заплющила очі. Карусель закрутилася, і її знудило. Вона ледь встигла добігти до туалету. Здавалося, що всі нутрощі вилізуть, спазмами хапало кишківник та шлунок. Жінка повернулася на ліжко, щоб вгамувати біль у животі, який різав гострим лезом, згорнулася клубочком, підтягла під себе ноги і застогнала. І знову нудота. Так тривало всю ніч. Над ранок їй стало ще гірше, і Настя постукала кулаками у двері. Сонний охоронець прийшов не одразу і невдоволено спитав у віконце:

— Чого тобі?

— Викличте лікаря, — попросила жінка.

— Його зараз нема, прийде о дев’ятій, — пояснив. — Спи вже!

Охоронець пішов. Настя зрозуміла, що допомоги чекати марно. Вона повернулася на ліжко і намагалася думати про щось заспокійливе. Найбільше їй хотілося помитися та переодягтися. З того часу, як вони потрапили в полон, вона не мала змоги скупатися. Тієї води, що видавали на добу, було так мало, що не вистачало навіть на пиття. Насті вдавалося протирати тіло вологою тканиною, вона примудрялася навіть прати трусики, якщо це можна було назвати пранням. Але стояла спека, вона пітніла, волосся злиплося на голові так, що вона навіть не могла уявити, як його вимити і розчесати. З часом під пахвами з’явилася пітниця, потім — під грудьми, на шиї, в паху. Червоний висип докучав нестерпно, все тіло свербіло, особливо голова. Кілька разів вона зверталася до охоронця з проханням надати їй змогу помитися, але отримувала відмову — майже все місто було без води. Настя лежала й уявляла, як стоїть під теплим душем вдома, по її тілу стікають приємні струмочки води. Вона набирає в долоню запашний гель для душу і розтирає тіло. Пахне морським бризом, і тіло звільняється від втоми та бруду…

Розділ 47

Не таким уявляла собі приїзд у село Богдана Стефанівна. Стомлена дорогою та морально пригнічена, вона ледь дибала знайомою вулицею. Сусідка, що підмітала біля свого подвір’я, кинулася їй назустріч і забрала ношу.

— Ходімо до мене, я тебе враз поверну до тями, — запросила.

— Дякую, Дусю, але я хочу додому, дорога була важкою, — стомлено мовила Богдана Стефанівна. — На лавці посидимо п’ять хвилин і піду.

Сусідки присіли погомоніти біля паркану, і Богдана Стефанівна стисло розповіла про себе та зникнення Насті та Вадима.

— Недавно хлопчина приїздив, також шукав їх, — сказала сусідка.

— То був Левко, син Вадима. А в тебе, я бачу, так і висить наш прапор. Заспокоїлися недоброзичливці?

— Висів і буде висіти, — запевнила Дуся і посміхнулася: — У мене тепер нове прізвисько — укробандерівка. Мені подобається!

Недовго побалакали сусідки, і Богдана Стефанівна пішла додому. Тільки ступила у двір — назустріч вибіг Барсик, мурчить, нявкає, лащиться до господині.

— Дочекався, от молодець!

Жінка взяла на руки кота, понесла до хати. Усередині віяло пусткою. Здавалося, стіни рідні такі, що рідніших немає, оселя обжита, а чогось не вистачає. Враження таке, ніби побував злодій і поцупив щось таке, про що одразу й не здогадаєшся. Богдана Стефанівна відчинила шафи — все на місці, ліжко акуратно заправлене, скатертина чиста, хіба що нема на стіні старого календаря із зображенням коня. Та навіщо він їй, коли має живих красенів?

Богдана Стефанівна переодяглася в халат — так звичніше і зручніше, відчинила холодильник, а там порожньо. Добре, що є картопля, можна насмажити.

— Барсику, картоплю будеш? Знаю, що ні, а мені нічого не хочеться, — говорила вона до кота, який ходив за нею, як прив’язаний. — Чим же тебе пригостити? Треба сходити до магазину, а в мене нема сил. Що нам робити? Одна донька поїхала світ за очі й не дзвонить, доля іншої невідома. Чому я така безталанна? Мовчиш? Мурчиш, задоволений моїм приїздом, а я мала на думці забрати тебе в нову хату. Поїхав би зі мною? Тепер не знаю навіть, коли я туди повернуся і чи взагалі поїду. Страшно мені, Барсику, ой як страшно! Тривожно так, що душа холоне!

Рипнули двері, і на порозі з’явилася ще одна сусідка, Валентина Петрівна.

— Отакої! — сплеснула руками. — А я вже думала, злодії до хати залізли!

Сусідки погомоніли, розповіли одна одній останні новини.

— Неправильно якось все, не по-людськи у вас, — похитала головою Валентина Петрівна. — Ти поїхала, залишивши листа, потім змучилася, чекаючи тебе Настя, повернулася Ніна, знову поїхала, а тепер Насті нема, Геник не дзвонить. Чи воно родинне у вас?

— Я таке вже чула, — прошепотіла жінка і зітхнула. — Не знаю, що за напасть на нашу родину? І хто її наслав?

— Слухай, ти ж голодна з дороги, а я тут язиком плещу! — сусідка попрямувала до виходу. — Зараз борщику гаряченького принесу і Барсику риби.

— Не треба, дякую, — запротестувала Богдана Стефанівна, — у мене нема апетиту.

— На мій борщ буде! А то в тебе в холодильнику не миша повісилася, так павук сплів павутиння, — було чути вже з коридору.

Гарячий домашній наваристий борщ з квасолею жінка дійсно поїла з апетитом. Вона одразу відчула себе краще, подякувала сусідці й поцікавилася, як її донька Людмила.

— Приїздила до мене, — розповіла сусідка, — погостювала один день і поїхала.

— Стосунки налагодили? — обережно спитала Богдана Стефанівна.

— Як сказати… — знизала плечима Валентина Петрівна. — Ми не розмовляли на болючі теми, тому й не сварилися, але натягнутість… вона залишилася.

— Головне, що приїхала, що ви побачилися, все-таки рідні.

— Знаєш, що вона надумала? Всиновити дитину.

— То це ж добре! Якщо Бог своїх не дав, то нехай стане матір’ю іншій дитині. Сирітка, напевно?

— Батька нема, а мати хлопчика загинула в Донецьку при бомбардуванні. Дитину забрала в Суми бабуся, але їй не дають опіки, бо вона хвора на рак.

— Виходить, дитинку сам Всевишній Людмилі послав!

— І все-таки чужа кров, — сумно промовила сусідка.

— Іноді чужа кров рідніша, ніж своя. Скільки рочків дитині?

— П’ять. Матір свою пам’ятає, тож хто зна, як воно буде.

— Чоловік Людмили не проти?

— Та ні.

— Усе буде добре, — впевнено сказала Богдана Стефанівна. — У Людочки золоте серце і добра душа, а діти це відчувають. Звикне дитина і полюбить їх, як рідних.

Валентина Петрівна розхвилювалася, побігла додому по «четвертину».

— Ти не питимеш, хоч посидиш поряд, — сказала сусідка, виставляючи на стіл пляшку з горілкою і нарізане шматочками сало з проріззю. — Я ж не якась там пияка, щоб самій пити.

Жінки посиділи, пожурилися над жіночими долями, і Валентина Петрівна пішла додому. Богдана Стефанівна спробувала зателефонувати Геннадію — з ним не було зв’язку, з Настею — також. Жінка взяла до себе на ліжко Барсика, обняла його, розплакалася з відчаю. Почувалася безмежно самотньою, покинутою і безпорадною.

Розділ 48

Два дні поспіль українську армію регулярно обстрілювала ворожа артилерія. О пів на шосту ранку починали бити «Гради» та «Урагани» і били без упину до сьомої тридцять. Артилерія працювала не прицільно, тому розбивала приватні будинки та багатоповерхівки, спалахували пожежі і над містом висів густий чорний дим. Артилерія замовкала, аби підлими поодинокими пострілами завдати неочікуваного удару.

Уже не тільки командування, а й рядові зрозуміли, що далі в атаку йти не можна. Сили української армії швидко виснажувалися під артилерійським вогнем ворога, багато техніки було пошкоджено, набоїв залишалося мало. Не було ким прикривати фланги, і велику небезпеку становив незахищений тиловий район під містом. Розвідка доповідала про те, що артилерійський вогонь ведеться здебільшого з території сусідньої держави, командири просили вище командування дозволу на вогонь у відповідь, але не отримали.

У рідкісні хвилини відпочинку, коли з’являвся зв’язок, бійці намагалися дізнатися новини через Інтернет. Так, у соцмережах розгорнулася кампанія з вимогою посилити угруповання українських військ, але відповідь командування була невтішною: немає резервів, війська повинні утримувати довгу лінію фронту.

…Злий кинув саперну лопатку на купу землі від окопу.

— Все! — витер з лоба піт. — Годі з мене.

Він стомлено сів у мілкий окоп, який ледь сягав коліна, випростав ноги і відчув прохолоду.

— Оце наш захист, — пробасив Кабан, втискаючи своє велике тіло у вузький окоп.

— А який сенс рити глибше? — долучився до розмови Геннадій. — Усе тимчасово, і не факт, що за годину не будемо рити землю в іншому місці.

— Можна подумати, що ці дитячі траншеї нас врятують, — сказав Мона, ховаючись від спеки в окопі. — Хіба що від кулі.

— Або від осколків «Градів», — стиха промовила Улянка, кинувши погляд на Геника.

— Якщо «градина» не влучить у цю ямку, — пробурчав Злий. — А де це Малий подівся?

— Пішов матері телефонувати, — сказав Геннадій.

— А що, є зв’язок? — Злий дістав мобільний. — О, є! — радісно вигукнув. — Зараз, хлопці, дізнаємося останні новини.

— Чиї? Наші чи сєпарські? — озвався Кабан.

— Усі, хвилинку! — Злий втупився в екран і за мить повідомив: — Цікаві новини, шановні! У Києві на День Незалежності буде парад. Знаєте, що демонструватимуть? Не вгадали! Військову техніку! Вони там отетеріли, чи що?! У нас тут патрони закінчуються, техніка розбита, її сюди треба гнати, а вона по столиці кататиметься!

— Напевно, так треба, — сказав Мона, позіхнувши, — щоб підняти бойовий дух, показати, що є ще порох у порохівницях.

— Навіщо займатися показухою! — Злий оскаженів. — Бійці гинуть, техніки не вистачає, сєпарські сайти кишать погрозами, що на День Незалежності нам усім тут кирдик, а там парад!

— Чого ти кип’ятишся? — заспокоював Мона. — Може, після параду ця техніка сюди прийде.

— Прийде, — хмикнув Злий, — у свинячий голос.

— Давайте будемо оптимістами, — сказала Уляна. — Нам не можна сваритися між собою.

— А я ні з ким не гризуся, — буркнув Злий. — Мене просто бісить несправедливість. Скільки вже наших полягло? Філософа нема, без нього сумно.

Усі замовкли, згадавши музиканта із Дніпропетровська, який мріяв пізнати нірвану. У Геннадія заболіло в грудях, коли він згадав побратима.

— Досі не можу збагнути, як так вийшло, що хлопці, які були далі від вибуху, загинули, а я — ні, — мовив Геннадій.

— А там і гадати не треба, — сказав спокійно Злий. — Ти впав на землю майже поряд від вибуху, усе начиння снаряду полетіло вгору і навсібіч, а ти опинився ніби під парасолькою, тому тебе не зачепило.

— Навіть барабанні перетинки не полопались, — замислився Геннадій.

— Ти народився в сорочці, — підбадьорив Мона. — Це ясно ще з Майдану.

— Заговорений від куль? — посміхнувся Гена.

— Кожному дароване життя для того, щоб виконати на землі призначену місію, — сказала Улянка. — Поки ми її не виконаємо, будемо жити.

— Тож виходить, що Філософ уже виконав свою місію на землі? — Злий криво посміхнувся. — Одружитися не встиг, дітей не мав, будинок не збудував, хіба що посадив дерево. Це вся його місія?

— Ти зможеш його забути? — Улянка уважно подивилася на хлопця.

— Ніколи!

— Він нас багато чого навчив, — підхопив Геннадій, — змусив задуматися над життям, робити висновки і будувати плани. Життя іноді жорстоке і несправедливе.

— Ось і я про те, а то місія, місія! Ніякої місії нема, живіть, поки живеться. Саме життя навчило цінувати кожну мить. Ось замовкла ворожа артилерія, ми припали до землі, відпочиваємо, майже нірвана! — посміхнувся Злий. — Якби нам ще ту техніку, що на парад виставлять!

— Телефонували знайомі з села неподалік, — сказав Кабан, — ходять чутки, що Іловайськ оточують і незабаром замкнуть кільце, утворивши тут котел до Дня Незалежності.

— Дурня! Ти сам віриш у таке?

— Я ні, — відповів Кабан, — але так кажуть.

— Чув, ніби росіяни перетнули кордон, — докинув Мона. — Якщо це правда, то справи кепські. Звідти вже не сєпари-недоумки прийдуть, а навчені військові.

— Друзі, не вірте всякій маячні! — нервово промовив Злий. — Спеціально вороги ширять чутки, щоб нас залякати. Не на тих нарвалися!

Повернувся Малий і, сховавши в кишеню телефон, сів в окоп. Злий поцікавився, чи вдалося поговорити з батьками.

— Так! — весело промовив хлопець. — Поговорив. Вода є?

— Розумнішого питання нема? — блимнув на нього Злий.

Відпочинок швидко скінчився. Командир взводу передав наказ комбата: поблизу помічені ворожі групи, треба іти в розвідку.

— Будьте обережні, — попередив, — схоже, й справді російські війська увійшли на нашу територію.

Злий взяв на завдання Геника та Уляну.

— А я? — обізвався ображений Малий.

— Ти вже одного разу сходив по яблука, — кинув йому Злий, обтрушуючи землю з одягу, — добре, що яблуко свідоме попалося і врятувало тобі життя.

Розділ 49

Уранці Настя наполягла на виклику лікаря. Її відвели до медпункту, де жінку оглянула лікарка.

— Я не можу жити в таких умовах, — сказала Настя, показуючи сип.

— Дорогенька, що я можу змінити? Чим зарадити? — зітхнула жінка. — Від мене нічого не залежить.

— У камері стійкий запах аміаку, туалети не промиваються.

— Люба, такий самий сморід у під’їздах багатоповерхівок, бо нема води, але ж люди якось живуть.

— Моє тіло незабаром почне загниватися, — сказала Настя, — треба хоча б раз на тиждень митися.

— Я все розумію, але де взяти стільки води? Я ще раз поговорю з керівництвом, але не думаю, що щось зміниться, — сказала лікарка. — До того ж ви тут тимчасово. Незабаром вас переведуть, то є надія, що умови утримання будуть ліпші.

— А зараз що робити?

— У мене обмаль медикаментів, але тримайте, — жінка дала Насті маленький тюбик мазі «Клотримазол», у якому залишилася половина, — змащуйте тонким шаром уражені місця, це зніме подразнення та свербіж. Візьміть ще й оце, — вона дала Насті п’ятилітрову пляшку води. — Звичайно, що повноцінне купання ви не влаштуєте, але хоч щось. Я вам віддаю свою воду, більше нічим не можу допомогти.

— Дякую вам! Хай у вас усе буде добре! — розчулено промовила Настя. Біля дверей вона зупинилася. — Ви дозволите мені скористатися вашим телефоном? — спитала Настя. — Я хочу сповістити маму.

— Ні, — похитала головою жінка, — це неможливо. Категорично заборонено.

Настю відвели в камеру, і вона одразу влаштувала собі банний день. Змочила футболку, обтерла все тіло, дочекалась, поки воно висохне, змастила подразнення маззю. Після цього прополоскала футболку та білизну водою. Покосившись на вічко камери спостереження, вдягла мокрий одяг і довго вагалася, чи вилити залишки води в унітаз, чи залишити ще на одне миття. «Одним літром води унітаз не промиєш, — вирішила, — а тіло освіжити вистачить».

Тієї ночі Настя спала спокійно: тіло не свербіло і одяг не прилипав до нього. Вранці жінка почувалася краще і бадьоріше. Вона поснідала пшеничною кашею, запила чаєм і подумала, що людині так мало потрібно, аби відчути задоволення. На інші роздуми не мала часу — охоронець наказав збирати речі і виходити. Настя посміхнулася. Вона забрала пляшку з водою і вийшла з камери.

Затриманих вивели на подвір’я, оточене парканом з колючим дротом нагорі. Настя замружилася від яскравого сонця, огледілася. Жінок підвели до автобуса і почали перевіряти за списками. Вони шепотілися про те, що зараз відбувається формування нового керівництва і їх переводять у приміщення обладміністрації, де нібито розміщується штаб. Чому переводять і чи на краще — ніхто не знав. Більше інформації Настя не почула, її увагу привернули ув’язнені чоловіки, яких вивели з приміщення. Серед них вона одразу помітила Вадима і помахала йому. На щастя, чоловіків привели до автобуса, який щойно під’їхав і зупинився біля натовпу жінок. Вадим підійшов до Насті, пригорнув до себе.

— Привіт, моя рідненька! — поцілував її в губи. — Вибач за нереспектабельний вигляд, — пожартував він, — були часи, коли виглядав краще.

— Тобі смішно? — Настя погладила його неголену щоку. — А я незабаром матиму свій бізнес.

Вадим запитально подивився на Настю.

— Власний розсадник вошей.

Чоловік посміхнувся.

— Ти молодець, тримаєшся! Скажи мені відгадку, бо я вже мізки зламав.

— Щоб дочекатися перемоги, потрібно «перемочь», «пережити» всі біди — «по бєдє» пройтися і перемогти. Ми все переживемо, бо перемагає лише той, у кого більше сили волі та терпіння. Чи не так?

— Звичайно! Ми сильні, все переживемо і винесемо.

— У тебе рана загоїлася? — спитала Настя, торкнувшись розірваної футболки на плечі, де запеклася кров, залишивши коричневу пляму.

— Звичайно! Як на собаці! А ти як?

— Не дуже, але тримаюся. Буває й гірше.

Чоловіків також перевірили за списками і наказали сідати в автобус.

— Жінки наліво, чоловіки — направо! — прокричав охоронець.

— Я кохаю тебе! — Вадим поцілував Настю.

— І я тебе! — встигла сказати Настя до того, як охорона розділила їх.

Їдучи в автобусі, Настя дивилася у вікно і намагалася запам’ятати все, що бачить навколо. Коротка вимушена екскурсія мала залишити їй спогади та враження, які там, у в’язниці, відволікатимуть від гнітючих думок. Вулиці міста були майже порожні. Здавалося, що невидима сила сховала мешканців у надійні місця. Не видно людей на балконах, тільки білизна висить подекуди. Води нема, то яке прання? Поодинокі перехожі несуть у пластикових бутлях воду, зігнувшись від тягаря. П’ятиповерховий будинок зяє розбитими вікнами. Деякі вікна залатані фанерою та плівкою, інші виблискують новим склом. Перед будинком — вирва від снаряду. Уламки асфальту складені поруч охайною купкою. Із-за будинків виглядає, витягнувши довгу шию, підйомний кран. Прогулюється бабуся з онуком, тримаючи його за руку. Стара швидко оминула натовп озброєних людей, які стояли посеред тротуарної доріжки і жваво розмовляли. На крамничках написи: «Зачинено на ремонт», «Вибачте, ми не працюємо» та коротке, без пояснень і визначеності «Зачинено».

…Жінок розмістили в приміщенні колишнього архіву. Одна велика кімната на всіх з металевими стелажами. Схоже, документи вивозили поспіхом, бо подекуди валялися пожовклі від часу папірці, розірвані теки, старі газети, ручки та олівці.

— Ось наше нове житло, — сказала якась жіночка. — Треба прибратися, пилюки повно.

Жінки знайшли в кутку старий віник, на їх прохання охоронець приніс пляшку води, миску, ганчірку, сказав, щоб обирали собі спальні місця. Настя облюбувала собі «ліжко» в кутку на нижній полиці. Відстань до наступної згори півметра, тому на боці спати проблемно, але в порівнянні з задушливою маленькою камерою, великий простір здався апартаментами, де можна ходити, поспілкуватися, навіть дихати легше.

Жінки взялися за прибирання й одразу роззнайомилися. У цей час чоловіків розмістили в підвальній бойлерній.

— Лягайте де заманеться, — сказав охоронець. — Звиняйте, але постіль не завезли, — посміхнувся. — Та й навіщо вона вам? Ви все одно вороги.

— Спочатку б розібралися, хто вам ворог, — буркнув Степан, якого розлучили з дружиною. — І де нам спати?

— На підлозі. Де ще?

— Але ж підлога бетонна, тут холодно, — заперечив Степан. — Люди захворіють.

— А мені яке діло? Я виконую наказ. Усі питання до керівництва. Зараз принесу з архіву картонки, тож можна буде постелити, — пообіцяв чоловік.

В архіві охоронці позбирали картонні коробки, натомість жінкам принесли старі ватяні матраци.

— Дами, прошу! — сказав охоронець, кидаючи їх на підлогу.

Це була вже розкіш. Жінки розібрали матраци, послали на «ліжка», вибравши той бік, де було менше брудних плям. Потім усіх повели у їдальню, тож Настя мала змогу поспілкуватися з Вадимом. Ніколи їжа не здавалася їй такою смачною. Поруч була кохана людина, гарячий свіжий суп, зварений на кістковому бульйоні, солодкий чай — що ще треба, аби порадіти прожитому дню?

Розділ 50

Богдана Стефанівна гадала, що засне швидко у своїй хаті, ще й дорога її втомила не на жарт, але не спалося. Барсик не відходив від неї і спати влігся поруч на ліжку. Кіт довго муркотів від задоволення, терся мордочкою їй об шию, облизав волосся, потім довго перебирав лапками і врешті-решт заспокоївся і заснув. Різні думки лізли в голову, снували невтішні здогадки. Вона вже знала, що з донькою та Вадимом трапилося лихо, і молила Всевишнього зберегти їм життя. Богдані Стефанівні почала муляти подушка, заважала ковдра, їй хотілося повернутися на інший бік, поміняти позу, але Барсик так міцно спав, що їй стало шкода улюбленця, і вона терпіла. Коли нарешті заснула, то наснилися діти. Маленька Ніна сидить на руках у свого батька і бавиться щойно отриманою в подарунок лялькою. Насті нема поруч. Богдана шукає її й знаходить за будинком у садку. Дівча сидить на лавці з лялькою і тихо схлипує.

— Дитинко, чому ти тут? — питає доньку. — Чого плачеш? Лялька не сподобалась?

— Сподобалась, — киває ствердно.

— То чому ти плачеш?

— Не знаю, — відповідає дівчинка. — Тато взяв Ніну на руки, — зізнається, схлипуючи.

Богдана Стефанівна розуміє, що Настя відчуває різне ставлення чоловіка до дівчаток. Вона садить її на коліна, притискає до себе і доводить, що Настя вже доросла дівчинка, а Ніна ще маленька, що батько обох любить, навіть ляльки однакові купив. А в самої серце тліє — дитину не обдуриш, вона відчуває фальш краще, ніж дорослі. Чоловік і справді приділяє більше уваги своїй дитині, але вона не має права його засуджувати, бо він не ображає її донечку, навіть записав на своє прізвище. Настя вірить матері, довірливо прихиляє до неї голівку і просить:

— Скажи, що ти мене любиш більше, ніж Ніну.

— Не можу, донечко, я люблю вас однаково.

Рука від лежання в одній позі заніміла, і жінка розплющила очі. Барсик потягнувся, вона лягла на спину. Чи то сон був? Ні, то спливли давні спогади, а здавалося, що спала. Скільки було таких випадків, коли Настя відчувала різне ставлення батька! Богдана, як мати, намагалася показати, що між дівчатками нема різниці, але маленька Настя була така чутлива і вразлива. Росли діти разом, а виросли такі різні. Може, справа в батьках? Зараз уже нема сенсу сушити голову над тим, чому і як щось сталося. У неї було дві доньки, а тепер одна десь далеко, інша…

Розплакалася Богдана Стефанівна, вткнулася обличчям у подушку, приглушуючи ридання. Невдоволений Барсик потупцяв по ній та улігся на її ногах. Вмовляла ж себе не ревіти, а не стрималася. Вкрай змучена жінка заснула під ранок, а о сьомій годині підхопилася й бігом умиватися.

— Проспали ми з тобою, Барсику, — сказала, на ходу перевдягаючись. — Мені потрібно до міліції, а ми з тобою спимо.

У слідчому відділі їй веліли зачекати. Богдана Стефанівна просиділа майже годину, а до неї так ніхто і не вийшов. «Напевно, забули про мене», — подумала і пішла до кабінету нагадати про себе. Там хлопець розповідав анекдот своїй колезі, яка сиділа за столом навпроти і голосно реготала.

— Я ж сказав зачекати! — невдоволено кинув він.

Богдана вийшла в коридор. Нічого не змінилося після звільнення міста: такий же безлад і нехтування відвідувачами. Хвилин за десять хлопець вийшов і відвів її до іншого кабінету, де їй знову порадили зачекати в коридорі п’ять хвилин. «У цього особливий годинник», — подумала Богдана Стефанівна, коли минуло двадцять хвилин.

Слідчий запросив її до кабінету, але нічого нового не повідомив.

— Працюємо, — запевнив він, — не сидимо склавши руки, але поки що про долю вашої доньки нічого не відомо.

— Зовсім нічого?

— Розглядаємо кілька версій. Перша: вони могли потрапити в полон до ЛНРівців. Друга: могли самостійно перейти на службу в ЛНР. Третя: могли випадково потрапити під вогонь і загинути. Четверта… Не хочу навіть говорити.

— Кажіть уже, — попросила жінка.

— Їх могли затримати і розстріляти ополченці, — сказав слідчий. — Такі випадки вже траплялися. Ополченці не дуже жалують волонтерів, які допомагають військовим. Не хочу вас засмучувати, але мусите бути готові до будь-якої новини.

Богдані Стефанівні не залишалося нічого, як залишити номер свого телефону і піти. Вона не одразу повернулася додому. Зайшла на ринок, купила трохи харчів та Барсику мороженої риби. До автобусної зупинки було шапкою докинути, але жінка вирішила сходити ще до Валентини в кав’ярню — може, у неї є якісь новини.

Валентина промовчала про новину, яку нещодавно розмістили в Інтернеті. Подружжя, яке допомагало військовим, ополченці закатували, місцеві знайшли їхні трупи. Богдані Стефанівні вона сказала, що кожного дня розміщує на різних сайтах оголошення про розшук, але поки що ніхто не повідомив важливої інформації, самі припущення.

— Усе одно хтось їх та бачив, — запевнила Валентина, — не може бути такого, щоб люди зникли серед білого дня і ніхто їх не помітив.

Богдана розповіла про припущення слідчого.

— Не слухайте ментів, — порадила Валентина, — вони вам такого наговорять! Краще б працювали! Пишуть, що більшість їх розігнали, але я не вірю. Знаю багатьох: як сиділи по своїх кабінетах, так і сидять сиднем! Але нічого, не все одразу змінюється, на все потрібен час, треба вміти чекати. Не хвилюйтеся, ми все одно їх знайдемо! Вірите мені?

— Тобі вірю, — жінка посміхнулася кутиком губ, усмішка вийшла сумна далі нікуди.

— Зробити вам кави або чаю?

— Ні, дякую. Поїду додому, купила рибки для кота, розмерзнеться і смердітиме.

— Пообіцяйте мені триматися, — Валентина обняла її за плечі.

— Обіцяю!

Розділ 51

Розвідгрупа з трьох осіб безшумно просувалася вперед: Злий, за ним — Геннадій і замикала Улянка. Коли Злий помічав щось підозріле, давав їм знак рукою. Діставшись до невеликої улоговинки, вони почули внизу, за кущами терну та шипшини, голоси. Хвилина на оцінювання ситуації — і Злий пошепки скомандував:

— Йду посередині, ви — ліворуч і праворуч, у разі чого стріляйте. Схоже, тут ополченці, а не росіяни.

Геник пішов ліворуч, віддалившись від Злого, і втратив з поля зору Улю, яка взяла праворуч. Злий наблизився до голосів. Дивно, що їхня група до цього часу залишалася непоміченою, хоча під ногами тріщало дрібне сухе гілля.

— Стояти! Руки за голову! — закричав Злий поблизу кущів.

Тієї ж миті звідти прожогом вискочив ополченець із автоматом. Прямісінько на Гену біг хлопець у плямистій формі. Ополченець натиснув на гачок, дав чергу з автомата вбік, хоча Геннадій добре бачив його вирячені очі. Хлопець у камуфляжі не міг не бачити супротивника, але стріляв чомусь навмання, не прицільно. Геник відкрив вогонь і всадив кілька куль йому в груди. Обізвалися автомати його побратимів, але вся увага хлопця була прикута до скривавленого ополченця, який продовжував бігти.

— Дідько! — скрикнув Гена, коли ворог опинився за кілька кроків від нього.

Він бачив його скляний погляд, спрямований кудись повз нього, фонтан крові, що била з горлянки. Відтак хлопець спіткнувся і ледь не впав, але втримався. Геннадій пустив ще чергу, тіло здригалося від кожної спійманої кулі, але хлопець пробіг повз Геннадія і здолав ще метрів десять. Лише тоді упав як підкошений.

— Що в тебе? Порядок? — голос Злого вивів Геннадія зі ступору.

— Що то було? — мовив розгублено. — Я таке бачу вперше. Він біг із кулями в тілі, не помічаючи мене. Людина не може так…

— Пішли, зараз усе зрозумієш.

Вони підійшли до схованки ополченців, де на них уже чекала Уля. Три трупи на землі, у кожного оголена ліва рука, на ній — сліди від уколів, а поруч щойно використані шприці.

— Наркомани? — спитав Геннадій.

— Отож! Щойно ширнулися, тому твоя здобич і бігла на тебе, — пояснив Злий. — У такому стані він, як зомбі, шурував і сам не знав куди. Ти що, струхнув?

— Не без того, — зізнався Геннадій.

Злий перевірив кишені вбитих, дістав їхні документи.

— Так і є, — сказав він, — ополченці з ЛНР. Шевронів нема, але можна було і не перевіряти документи, я одразу бачу цих сраних захисників.

— У них на лобі написано? — поцікавилася Уля.

— Поглянь на них: брудні, неохайні, — пояснив Злий. — Схоже, наші «колеги» послали їх у розвідку, але ті вирішили в кущиках зловити кайф. Кайфонули наповну і не помітили, коли до них наблизилася смерть. — Злий пошастав по кишенях убитих, дістав гроші. — Є гривні та рублі, отже, росіяни десь поруч. — Він засунув купюри собі в кишеню. — Сєвєр, не дивись на мене так, їм гроші вже не знадобляться. Не факт, що і я ними скористаюся, в разі чого дістануться тобі в спадок. Вибач, нема з собою ручки написати заповіт на твоє ім’я.

— Та йди ти знаєш куди?! — відмахнувся від нього Геник.

— Якщо це була розвідгрупа, то нам треба змінити маршрут, — запропонувала Уля. — Могли чути наші постріли і піти на них.

Вони взяли трохи праворуч і продовжили шлях. Хвилин за десять вони почули віддалений гуркіт двигуна військової техніки.

— Схоже, БТР працює, — прошепотів Злий. — Наших тут бути не може, виходить, ворожий. Ви собі як знаєте, а я хочу курити. Три хвилинки на відпочинок, і йдемо далі.

Він дістав цигарки, присів навпочіпки, запалив. За ним закурили Геннадій і Уляна.

— У мене перед очима досі стоїть той хлопець, — зізнався Геник. — Очі вирячені й скляні.

— Сєвєр, а ти колись пробував курити драп? — спитав Злий, затягнувшись димом.

— Ні, а ти?

— Звичайно, пробував! На те воно й життя, щоб усе спробувати.

— Ну і як? Сподобалося?

— Хвилинний кайф не вартий того, щоб занапастити собі життя. Спробував, узнав, як воно, на тому й усе. Кожен сам вирішує, як йому жити, і сам обирає собі майбутнє.

— Хіба Філософ сам собі обрав майбутнє?

— Іноді за нас вирішує вища сила, а іноді сама людина, — пояснив Злий. — Схоже, до мене перейшло щось від Філософа, ось почав розмірковувати про життя, філософствувати, як він колись… А ти, Сєвєр, точно не курив драп?

— Жодного разу!

— Неправильний ти, хоча й непоганий товариш.

— Чому неправильний?

— Що то за пацан, коли не знає, як пахне драп? — посміхнувся Злий. — Жартую. Загасіть недопалки і топаємо далі, — сказав він, підводячись.

Розділ 52

Вадим зрадів, коли його перевели в приміщення обладміністрації. Тепер він мав змогу вільного спілкуватися з іншими людьми. Чоловіки спали на долівці, підстеливши картонні коробки, вночі мерзли, бо кімната була сира і холодна. Двічі на день у їдальні Вадим бачився з Настею. Їм так і не дали змоги помитися, але щодня возили на роботу і, попри всі труднощі та невизначеність, життя урізноманітнилося. Зазвичай на роботу їх супроводжували одні й ті самi охоронці. Один день із затриманими були Костя та Олексій, хлопці років по двадцять п’ять, наступного дня була зміна старших охоронців: Сергію та Валерію було років по шістдесят. З обома змінами полонені мали змогу трохи поспілкуватися і дізнатися новини. Саме від них отримали інформацію про Мінські угоди і про те, що стрілянини стало менше. Схоже, що охоронцям обстріли також остогидли і вони хотіли спокійного життя. Звичайно, в обстрілах вони звинувачували укропів, які не дотримуються домовленостей, — іншого Вадим від них і не чекав. Охоронці часто розмовляли про нове керівництво, але певної думки не висловлювали. Схоже, вони не довіряли не тільки полоненим, а й один одному.

Найчастіше чоловіків возили розбирати завали будинків. Підганяли вантажівку, на яку полонені вручну закидали уламки бетону, цеглини, шматки асфальту, зламані гілки, розтрощені речі, які повилітали у вікна. Дрібніше сміття згрібали лопатами та мітлами, засипали його в мішки і також вантажили на машину.

Якось, коли охоронці всілися на бетонну плиту на перекур, неподалік зупинилися три бабці. Жінки про щось стиха розмовляли, час від часу тицяючи в полонених. Вадим зайшов за велику купу сміття, щоб сховатися з поля зору. Про втечу він навіть не думав, бо знав, що куля обов’язково його наздожене, а ось попросити у бабусь телефон можна.

— Вітаю вас! — звернувся до жінок.

Вони насторожилися і не відповіли.

— Можна скористатися вашим телефоном? Лише один дзвінок, конче потрібно, будь ласка, — сказав він упівголоса.

— Фашист! — кинула у відповідь старенька.

Такої реакції Вадим не очікував. У жінок ніби вселився диявол: їхні очі спалахнули такою ненавистю, що Вадимові стало моторошно.

— Навіщо ти прийшов сюди?!

— Вбивати нас?! — кричали вони наперебій. — Крові нашої захотів! Будь ти проклятий! Нехай твої діти вмиються кривавими слізьми! Хай здохне твоя мати за те, що такого вилупила! За що ви нас вбиваєте?! За те, що ми хотіли свободи? Твій дід не перевернувся в труні? То нехай перевернеться, побачивши, що ти накоїв! Убивця! Садюга! Проклинаю тебе і всю твою родину!

— За… за що? — тільки й мовив Вадим.

Але агресію стареньких уже годі було зупинити. Прокляття посипалися не тільки на Вадима, але й на решту. Охоронці почали заспокоювати жінок, але ті плювали в бік полонених, а потім кинули каміння. Нарешті охорона вмовила жінок піти геть, бо вони заважають працювати. Старі пішли, але ще довго у вухах Вадима бриніли їхні прокльони.

— Чому вони нас так ненавидять? — спитав, оговтавшись, Вадим у охорони.

— Бо хочуть розмовляти російською мовою.

— ?

— Майдан був проти.

— ?

— Ви танцювали на Майдані, напившись чаю з наркотиками, а ми в той час мирно працювали.

— Про наркотики то вже занадто!

— Знайома розповідала про свою доньку, — охоче почав Костя. — Вона без її відома поїхала на Майдан, там було холодно і їм розносили чай на травах. Після того чаю дівчина стрибала по Майдану дві доби без сну і їжі, а коли мати її забрала і повела в лікарню, то у крові виявили три види наркотиків.

— І ти особисто знаєш цю жінку? — скептично спитав Вадим.

— Звичайно! Це моя добра знайома!

— Такі побрехеньки розповідають і у нас у Сєвєродонецьку. І що найцікавіше: кожен знає жінку та її доньку.

— Та мені байдуже, що ти там думаєш, — сплюнув на землю Костя. — Я кажу те, що знаю.

Вадим не став сперечатися, бо, про що б не заходила мова, закінчиться однаково: по-перше, Майдан — ворог номер один, по-друге, Правий сектор і батальйон «Айдар» — також вороги, по-третє — ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ! І наостанок: «Дуже хочемо додому, остогидла війна!» — «То йдіть! Хто вас тримає?» — «Я хочу, щоб моя родина розмовляла російською».

І жодні докази, що ніхто не забороняє розмовляти російською мовою, не діють. У всіх ніби коротке замикання в голові, коли людина не здатна розмірковувати, робити висновки чи навіть дискутувати. Тому Вадим перевів розмову на інше і спитав про останні новини.

— Кажеш, ти віз допомогу «Айдару»? — Костя припалив цигарку Вадиму.

— Так, — підтвердив чоловік, затягуючись. — А що?

— Тоді новини для тебе невтішні, а для нас радісні, — хіхікнув юнак. — Знаєш, що з ними трапилося п’ятого вересня?

— Звідки я можу знати? То що?

— Айдарівці, здається з Волині, їхали вантажівкою по трасі між Металістом та Щастям, — почав балакучий Костя. — Проїхали вони поворот на село Цвітні Піски і десь за півтора кілометра побачили блокпост з укропським прапором. Солдат їх питає, хто, мовляв, такі. А командир без усякого відказує: «Ми — „Айдар“». Солдат як полосоне з «калаша» по них!

— Чому?!

— Не докумекав? — розсміявся Костя. — То ж наші хлопці їх підловили!

— Це ж підло!

— На війні всі способи годяться! — підтримав Олексій. — Усе чотко! Айдарівці як драпонули хто куди! Тікали, як щури з тонучого корабля! Частина все-таки втекла, чкурнувши у «зеленку», а решту поклали на місці.

— Багато загинуло? — спитав Вадим.

— А дідько їх знає! — знизав плечима Костя. — Казали хлопці, чоловік п’ятдесят поклали точно.

— Ні, під вісімдесят, — виправив Олексій. — Там ще була якась укропська баба, кажуть, що лікарка. Знайшлася героїня! — хмикнув юнак. — Приперлась рятувати поранених. Чудна! Можна подумати, що поранені комусь потрібні! Подобивали їх і всі дєла!

— Нам би таких баб та побільше! — сказав Костя. — Уяви, сама, без наказу, на автівці примчала! Вогонь, а не баба! Відчайдуха! Каже, віддайте поранених, а хлопці на те: «Вони вже з Богом розмовляють!», тоді, каже, віддайте вбитих. А навіщо? Чи не все одно, в якій землі лежати?

— Звичайно, ні, — глухо сказав Вадим, — у них також є батьки, діти, рідні люди.

— Ти думаєш, що ми звірі? — образився Костя. — Після бою за дві години почалося перемир’я, тож наші домовилися з укропами і за три дні віддали їм трупи. Уцілілих забрали в полон, бабу теж.

— А її за що? Вона ж лікарка.

— А щоб не пхала носа куди не треба! — засміявся Олексій. — Хай посидить, може, на когось обміняємо. Усе, годі ляси точити! До роботи!

Розділ 53

Алла мала намір поїхати разом із Катериною Максимівною в село до матері тітки Насті у перші вихідні. Вона вважала, що саме там мешкає подруга матері і напевно там нема зв’язку, бо скільки не намагалася додзвонитися до неї — все марно. Але Катерина Максимівна так стомилася, що в Алли не вистачило совісті тягти жінку. Сама теж не поїхала, бо мама категорично заборонила самостійно їздити будь-куди. Ще наполягала, щоб із дому сама не виходила, але то вже було занадто, і Алла порушувала свою обіцянку.

Наступного тижня Алла розповіла матері, що тітка Настя не заходила до них і з нею нема зв’язку.

— Ясно, — зітхнула Аліса, — отака, виявляється, у мене подруга.

— Що ясно?

— Для Насті я — сєпаратистка, ворог, то навіщо допомагати доньці сєпаратистки?

— Мамо, не будь такою категоричною. Ми ж не знаємо всього.

— Навіщо тоді обіцяла? Не вистачило сил сказати правду? — обурювалася жінка. — Могла б одразу сказати, що на мене не розраховуй і баста.

— Ти ж знаєш, що тітка Настя не така. Якщо вона пообіцяла, то дотримає свого слова.

— Чому ж тоді не бере слухавку?

— З нею взагалі нема зв’язку.

— Мабуть, внесла твій номер до чорного списку, щоб ти не могла з нею спілкуватися, — висловила припущення Аліса і додала: — Я також не буду їй дзвонити і тобі, Аллочко, забороняю. Ти мене почула?

— Так, — стиха мовила дівчина. — Мамо, я все одно хочу поїхати в село.

— Я забороняю, — карбуючи кожне слово, сказала мати. — Ти пам’ятаєш, що ми з батьком відпустили тебе з умовою, що ти слухатимешся наших порад.

— Ну, мамо, будь ласочка!

— Про це не може бути й мови! Якщо Настя сама не прийшла, як обіцяла, отже, вона не хоче знати, як ти і де. То навіщо її шукати? Хай живе своїм життям, а ми не будемо в нього втручатися. Домовились?

— Не знаю, — вагалася Алла.

— Дитинко, якщо я дізнаюся, що ти їздила в село, то вживу заходів.

— Яких?

— Забороню Катерині жити з тобою, і тобі доведеться повернутися в Луганськ. Це моє останнє слово. Ти ж мене знаєш, я не жартую.

Алла найбільше боялася того, що мати поверне її в Луганськ, тож неохоче пообіцяла більше не шукати зустрічей з тіткою Настею і не телефонувати їй.

— Якщо вона прийде до нас, то буду з нею спілкуватися, — сказала наостанок дівчина. — Буде нечемно, якщо мовчатиму.

— Вона не прийде, — запевнила жінка і попрощалася.

Ввечері Алла розповіла Катерині Максимівні про розмову з матір’ю.

— Батьки не завжди праві, — сказала на те жінка, — але потрібно дослухатися до їхніх порад. Коли станеш повнолітньою, тоді прийматимеш самостійні рішення, а поки роби, як порадила мати. Ти ж не хочеш назад у ЛНР?

— У жодному разі! — сказала Алла і довірливо пригорнулася до неї.

Розділ 54

— Ну що там? — спитав Злий Улянку, яка уважно дивилася у приціл снайперської гвинтівки.

— Розбита БМП, біля неї працюючий БТР, поблизу бачу чотирьох військових, — відповіла дівчина. — Розпізнавальних знаків на формі не видно.

— Так не видно чи нема?

— Взагалі їх нема.

— Дай подивлюся, — Злий взяв у дівчини СГД. — Це можуть бути росіяни, — сказав він згодом і віддав дівчині зброю. — Нам потрібно взяти язика, хоча б одного.

— Може, в БТРi ще хтось є? — припустив Геннадій.

— Не сидітимуть же вони там цілу годину? Зваряться, як раки в окропі. Чекаємо десять хвилин.

Уляна знову припала до вічка СГД. За кілька хвилин люди в камуфляжній формі дістали пляшку з водою, розпакували щось і почали їсти.

— Схоже, вони зголодніли, — доповідала дівчина. — Вирішили перекусити і напитися води.

— От тварюки! Жеруть, п’ють, а тут язик у роті від спраги скрутився, — пробубнів Злий.

— Треба не проґавити, бо можуть сісти в БТР і чкурнути, — сказала Уля. — Можливо, вони кадрові військові, бо підтягнуті, охайні й обережні. Їдять, напевно, спецпайки, судячи з пакування. Запивають водою.

— Улю, зможеш зняти двох, а третьому вцілити у ногу?

— Одразу не зможу. Після першого пострілу заметушаться. Зніму одного, того, що праворуч, іншому одразу цілюсь у ноги, — пояснила дівчина, — коли він впаде, у нього не стріляйте, приберіть інших. Якщо встигну, зніму ще одного. Готові?

— Не промаж!

Уля промовчала. Кілька секунд готовності — і пролунав перший постріл, за ним другий. Хлопці побігли вперед. Скориставшись сум’яттям, вони першими зробили кілька черг з автоматів. Злий стрибнув до пораненого, який, схопившись за ногу, качався по землі.

— Руки! Руки я сказав! — закричав він.

Чоловік потягнувся до пояса, але влучний постріл Улянки в плече змусив його зупинитися.

— Ти його не добила? — спитав і наказав пораненому: — Прибери руку!

Чоловік відвів руку, і Злий оглянув рану.

— Трохи зачепило, — сказав, відкидаючи зброю ворога. — На нозі теж легке поранення. Молодець, Улька!

— Сама знаю, — посміхнулась дівчина.

— Мені потрібен лікар, — сказав поранений російською, — я стікаю кров’ю.

— Сєвєр, забери їхні документи! — наказав Злий, проігнорувавши прохання. Відтак дістав з кишені чоловіка документи і присвиснув. — Так, як і думали! «Брати-росіяни», мать вас!

— Злий, поглянь сюди! — Улянка підняла зброю. — Автомат АК-100, такі є лише на озброєнні РФ.

— Непоганий улов! — зрадів Злий. — Сєвєр, збирай зброю, беремо набої і ноги в руки! Ех, якби техніку забрати!

— Ризиковано, — промовила Уля. — Наші можуть підстрелити.

— Тоді зробимо так, — Злий змусив пораненого підвестися, відвів його вбік. — Йдіть у тому напрямку, — показав побратимам, — а я зараз.

Він взяв у Геннадія трофейну гранату, повернувся до БТРа і закинув її у відчинений люк. Пролунав вибух, і машина спалахнула.

— Швидше звідси! — Злий схопив під руку полоненого і потяг за собою.

Вони відбігли на безпечну відстань і зупинилися перепочити. Злий дістав джгут, зв’язав полоненому руки попереду.

— Так буде спокійніше.

— Відпустіть мене, я не дійду, — попросив чоловік.

— Можу пристрелити, щоб не мучився.

— Давай!

— Зараз! Розігнався! Називатиму тебе Ґекало. Ти чув про те, що нам встановлено по двоє рабів?

— Так, чув.

— Так ось сьогодні мені пощастило, я впіймав першого раба. Тепер ти — моя власність. Нема сенсу вбивати свого раба. Підлікую тебе, отримаю землю, і будеш ти, Ґекало, з ранку до ночі ішачити. Подобається нове ім’я?

Полонений закліпав переляканими очима. Улянка не втрималася і пирснула зо сміху.

— У мене поранена нога, — повторив чоловік.

— Та не переймайся ти так! — Злий поплескав полоненого по плечу. — Мені кульгавий раб не потрібен. Вилікують тебе! Ти називав себе братом-росіянином, а воно бач, як усе повернулося! Був братом, станеш рабом! Життя таке непередбачуване! Чим швидше пересуватимеш ногами, тим скоріше потрапиш до мого особистого лікаря. А ти як думав! Ми про своїх рабів дбаємо!

— Тихіше! — сказала Уля. — Здається, попереду голоси.

Злий взяв у дівчини снайперську гвинтівку, пройшов кілька кроків уперед і прислухався. Відтак зиркнув у вічко прицілу і приклав палець до вуст.

— Хтось є.

Не встиг полонений відкрити рота, як Злий спритним рухом засунув йому кляп із носовичка.

— Ґекало, тихо! Шкода буде пристрелити такого дужого раба.

Пройшовши кілька кроків, вони почули постріли. Стріляли в їх бік, тому вони побігли, не відкриваючи вогню у відповідь. Коли віддалилися на безпечну відстань, вирішили обійти засідку.

— Сюди пройшли кілометр-два, а назад доведеться зробити гак, — сказав Злий, розглядаючи саморобну карту. — Ось тут, — показав пальцем, — на околиці є приватні будинки. Доведеться зайти туди і дізнатися, де чиї позиції.

— Боїшся, щоб ворог раба не відбив? — посміхнулася Уля.

— А ти б не боялася на моєму місці? — сказав Злий з таким серйозним виразом обличчя, що Геник розсміявся. — Сєвєр, зізнайся, заздриш мені?

— Ще й як!

Незабаром вони, як і припускали, опинилися на околиці населеного пункту. Окремо стояла невеличка охайна хатинка, на подвір’ї якої мирно кудкудакали кури.

— Піде хтось один? — спитала Уля. — Чи всі разом завітаємо?

— Усі, — скомандував Злий. — Щось підказує, що там можна буде напитися. Якщо не дадуть води, перегризу курці горлянку і нап’юся крові, — додав, зиркнувши на полоненого.

Підійшли до садиби, і Злий, витягнувши шию, зазирнув у двір.

— Ходімо, — кивнув Генику. — Улянко, бережи мого раба. Прикриєш у разі чого.

Дівчина кивнула. На подвір’ї нікого нема, двері будинку незамкнені. Злий штовхнув їх, і, злегка рипнувши, вони відчинились. У вітальні пусто, Геник показав, що залишиться біля дверей, і Злий тихенько прочинив двері в іншу кімнату. На широкому ліжку щось ворухнулося під ковдрою, і хлопець завмер, наставивши зброю. Спочатку з’явилася скуйовджена голова дівчини. Вона тонкою рукою повільно прибрала з обличчя волосся і здивовано витріщилася на хлопця.

— Слава Україні! — голосно сказав Злий.

— Героям слава! — неочікувано відповіла дівчина.

Злий від несподіванки роззявив рота.

— Ти хто? — спитала дівчина хрипким після сну голосом.

— А ти?

— Я — Оксана, — кліпнула.

— Я — Злий, тобто Тарас.

— Рідкісне ім’я. Як ти тут опинився? — Вона протерла очі.

— Піймав собі одного раба, шукав другого, а знайшов рабиню. Будеш моєю рабинею?

Дівчина вилізла з-під ковдри, потяглася до халатика. Хлопець відзначив про себе, що в неї гарні довгі ноги, струнка постать і доглянуте світле волосся. Оксана вдягла халатик, повернулася. Їхні погляди зустрілися і затрималися одне на одному. Дівчина посміхнулася, зблиснувши низкою рівних білих зубів.

— Якщо твоєю рабинею, — мовила, не відводячи погляду, — то буду.

— Сєвєр, — покликав Злий, — здається, сьогодні мій день. Я знайшов свою рабиню!

Розділ 55

Якщо ув’язнених чоловіків в одному приміщенні було сімдесят, то жінок менше — тридцять п’ять. Поступово жінки познайомилися, розповідаючи свої історії. Настя не поспішала відкривати перед подругами за нещастям свою душу, пам’ятаючи про те, що серед них можуть бути підсадні. Місцевим, яких затримали за різноманітні провини та за підозрами, було легше, бо до них приходили близькі та знайомі. Побачення не дозволяли, але ті передавали їжу чи одяг. Іноді й Настю чимось пригощала дівчина, до якої приходили батьки та родичі. Раїсу взяли разом із чоловіком і, як і Вадима з Настею, тримали окремо. Історію Олени та Степана Настя дізналася з перших днів, а ось Раїса була сумна, до розмов майже не долучалася і про себе воліла мовчати. Настя кілька разів увечері обережно говорила з Раєю, та її вислуховувала, а коли мова заходила про неї, на очі наверталися сльози і вона замикалася в собі.

Жінок також щодня відправляли на роботи, зазвичай прибирати завали, але жилося їм легше, ніж чоловікам. Якось, коли їх повезли прибирати повалені дерева, Настя опинилася поруч із Раєю. Двоє чоловіків бензопилами валили пошкоджені дерева, розпилювали гілки на частини, а жінки вантажили їх на машину.

— Спимо поруч і працюємо разом, — сказала Настя Раїсі.

— Отож, — погодилася Рая. — Так хочеться додому!

— Мені теж!

— Ви з Сєвєродонецька? — поцікавилася Раїса, тягнучи гілки.

— Так, а ти, знаю, місцева.

— Як сказати, народилася і жила в Луганську, а потім ми з чоловіком виїхали в Сєвєродонецьк.

— То ми майже земляки!

— Виходить, що так. Ось там, — жінка вказала рукою, — наша двокімнатна квартира. Якраз перед війною закінчили робити ремонт. А там, — вона вказала в інший бік, — інша. Ми здавали її студентам. Біля моїх батьків є ще одна, у ній теж жили студенти.

— Ого! Непогано! — посміхнулася Настя.

— Так, але ми працювали з чоловіком, як каторжні. Спочатку в нас була невеличка крамниця, потім відкрили свою гуртову фірму з продажу ковбасних виробів. Батьки допомагали, як могли. П’ятнадцять років, як одружені, а дітей ніколи було завести — все робота, з ранку до ночі, — розповідала жінка, а Настя боялася перебити її, розуміючи, що настав її час виговоритися. — У нас легковик, тож взяли за дорученням у власника ковбасної фабрики під Харковом мікроавтобус, щоб возити продукцію, а потім війна…

Жінка замовкла. Настя витримала паузу й обережно спитала:

— Ви все покинули і виїхали з Луганська?

— Трохи спробували працювати при ополченцях, але зрозуміли, що треба тікати якнайшвидше, — прошепотіла Рая й озирнулася. — Залишки ковбас вони конфіскували для армії, холодильне обладнання теж. Орендований мікроавтобус забрали на користь «молодої республіки», як і решту автівок, що стояли на автобазі. Ми встигли забрати особисті речі та гроші й виїхали до Сєвєродонецька. Ноутбук поклали на дно валізи, і нам пощастило, що ополченець був з перепою і полінився нишпорити. Попросив відчинити, я почала викладати звідти одяг, він махнув рукою, то ми й поїхали.

Подружжя швидко і не дуже дорого, всього за тисячу триста гривень на місяць, винайняло житло, влаштувалося на роботу торговельними представниками у велику фірму, але власник мікроавтобуса вимагав повернути автівку. Тоді подружжя вирішило повернутися в Луганськ і знайти віджату машину. За порадою родичів, проїхавши український блокпост, на номерах чорним скотчем заклеїли синьо-жовтий знак.

— Щоб не злити ополченців, — пояснила жінка. — Цілу добу ми провели з батьками в рідному домі, — сумно сказала Раїса, — а наступного дня пішли на пошуки.

Знайомі розповіли їм, що власникові автобази вдалося повернути собі машини. Він довго доводив, що автівки йому потрібні для розвитку молодої республіки, писав заяви про співпрацю з ЛНР, тож уряд пішов йому назустріч. Канал «Росія-24» зняв сюжет про те, як керівництво «молодої республіки піклується про своїх громадян» і повертає машини власникові. Знайомі порадили звернутися до чільників ЛНР, ключовою фразою, пояснили їм, мало бути «працювати задля розвитку молодої республіки».

— Знайомі сказали куди йти і що говорити, але випустили невеличку деталь, яка стала для нас фатальною, — посміхнулася Рая.

Настя відзначила про себе, що в жінки приємна і чарівна посмішка, шкода, що рідко з’являється, і в гарних карих очах застиг смуток. Вона не поспішала розпитувати, що було далі, бо знала — спогади важкі та ятрять душу. Жінка закинула гілля в кузов, і охоронець дав команду відпочити. Настя та Рая сіли на товсту колоду. Настя дістала цигарку, запалила.

— Чоловікам видають хоч помалу, а жінкам — ні, — сказала, — добре, що чоловік поділився.

— А я не палю. Дітей хочу народити здорових.

— Це правильно, а я… Як бачиш.

— То на чому я зупинилася? — Рая зітхнула і продовжила: — Пішли ми у Східні квартали, до гуртожитку машінституту, шукати Бєса. А народу сила-силенна! Багато студентів, які, пішовши на канікули та полишивши в гуртожитку особисті речі та комп’ютери, у вересні не змогли потрапити в приміщення. Молодь чекала прийому з ранку до вечора, намагаючись отримати дозвіл забрати своє майно. У натовпі також було чимало чоловіків, у яких віджали автівки. Запам’яталась уже немолода жіночка, яка слізно просила повернути зелений «Москвич», бо в них лежача хвора, яку треба возити в лікарню. До речі, ви в курсі, що містом з 24 липня було заборонено пересуватися на будь-якому транспорті? Не ходили навіть маршрутки.

— Ні, а чому?

— Бо ловили диверсійно-розвідувальні групи української армії, — Рая злегка посміхнулася. — Самі обстріляють якийсь район, а потім роблять вигляд, що ловлять ДРГ. Так було з ринком, який ополченці пограбували, а потім обстріляли, щоб загорівся, і почали ловити укропів! Ви звернули увагу на таблички, які висять на крамницях?

— Коли нас сюди перевозили, то я змогла прочитати ті, що написані великими літерами.

— Дехто з підприємців встиг зачинитися і повісити табличку «Ремонт» або «Зачинено», а хто не встиг, той прогадав, — охоче пояснила Раїса. — На всіх віджатих складах, заправках, гуртових базах та магазинах ополченці розвісили звичайні аркуші А-4 з написами «Конфісковане майно. Об’єкт охороняється міліцією ЛНР» або «Власність ЛНР. За мародерство — розстріл». На Лутугінській вулиці аж біліло такими папірцями.

Біля гуртожитку розміщувався блокпост ополченців, обкладений мішками з піском, тому ніхто не міг так просто потрапити на прийом до Бєса і з’ясувати долю свого майна, тож люди чекали своєї черги по кілька днів.

Час від часу виходила довірена особа, яка вислуховувала прохання і пізніше поверталася з відповіддю. Найчастіше Бульдог сповіщав, що «машину перевіряють на причетність до іншої сторони». Жіночці, яка просила повернути «Москвича», він відповів: «Ніякого „Москвича“ у нас нема і не було, його віджали укропи». Якщо машина була зареєстрована не в ЛНР, її взагалі не повертали.

— Я спитала в охоронця, як звертатися до довіреної особи, і він відповів, що то його нове ім’я, тому так і звертатися, — посміхнулася Раїса. — І сміх, і гріх! Як до людини можна звернутися зі словами «Шановний Бульдог»?

Поки стояли кілька днів у черзі, почули з розмов, що коли ополченці не хотіли повертати гарну машину власникам, то підкидали в багажник або салон гільзи чи прапор України. Тоді власників кидали на підвал і використовували як робочу силу.

— Знаєте, нам вірилося в це і ні, — продовжила Раїса, — аж поки на власні очі не побачили, як вийшов Бульдог, сказав одному чоловіку, що у нього в машині знайшли укропський прапор, його закинули в автівку і повезли геть. Ми злякалися по- справжньому, проте вирішили випробувати долю. Коли дійшла наша черга, ми все, як є, нічого не приховуючи, розповіли. Чесно сказали, що виїхали з Луганська в Сєвєродонецьк, там працюємо. У цьому зізнанні ми не вбачали якогось злочину, але виявилося, що помилилися.

— Вам щось підкинули? — спитала Настя.

— Та ні, нас звинуватили в зраді.

— У якій зраді?

— Що ми покинули рідне місто і працюємо не на благо молодої республіки, а на укропів, — пояснила жінка. — Навіть додав, що треба перевірити, чи не прибули ми в місто на розвідку. Ось так ми з чоловіком опинилися тут. Його на допитах били, боюся, що й до мене черга дійде. Є тут у них свій кат, якому подобається знущатися з людей, влаштовувати допити «з пристрастієм», Псих. Розповідає, що йому втрачати нічого і жити недовго, бо має важку форму цукрового діабету, тому лютує.

— Здавалося б, що в такому стані людина повинна думати про Бога, — замислилася Настя, — просити вибачення за гріхи і вимолювати прощення.

— А хіба є Бог у нелюдів? — стенула плечима Рая. — Ходімо працювати, вже кличуть. Тепер ми для них навіть не робоча сила, а рабська.

Розділ 56

Для Богдани Стефанівни потяглися довгі дні очікування хоча б якоїсь звістки про доньку. Час від часу вона їздила в слідчий відділ, але нічого нового не дізналася. До всіх хвилювань додалося ще й те, що жінка не могла додзвонитися онуку. Надворі задощило, і Богдані Стефанівні здавалося, що то не темне небо нависло над нею, а біда. Переступивши гордість, вона кілька разів телефонувала Валерію, питала про Геника, але той тільки повторював, що не спілкується з сином. Жінка знала, що в онука багато друзів, з ними він не раз приїжджав до неї в село, але хіба могла припустити, що колись знадобляться їхні номера телефонів?

Довгими ночами Богдана Стефанівна знову поверталася думками до слів Валерія. Може, він має рацію, коли називає їхню родину дивною, бо постійно хтось губиться? Чи то прокляття над ними висить? Але чиє і за що? Нікого не кривдила, нічого не крала, все життя чесно працювала. То чому її родині життя посилає все нові випробування? Кажуть, що Бог дає людині лише такі випробування, які вона може витримати. Тому треба їх гідно винести. Вона вижила в нелюдських умовах та знущаннях там, у чужій країні, коли поїхала шукати Ніну, варто і зараз набратися сил і чекати. Тільки де взяти ті сили? Удень працювала на городі, нахилилася, у голові запаморочилося, і вона порізала собі руку. Друга рука, поламана циганами, ниє вночі. Треба жити і чекати, а терпіння попросити у Бога.

Богдана Стефанівна згадала, які набожні люди в Західній Україні, і вона колись такою була. За багато років проживання на Луганщині уподібнилась до місцевих: до церкви ходила лише на великі свята, забула молитви, навіть дітки не знають, що таке перше причастя, бо тут не заведено. У церковні свята лише вдягають святкову хустку, готують різні страви та б’ють байдики. А Всевишній усе бачить звідти, його не обдуриш. Мабуть, треба іти до церкви і вимолювати прощення, благати сил, аби витримати випробування долі…

Уранці Богдана Стефанівна вбралася йти до церкви, коли раптом обізвався її мобільний.

— Я слухаю! — піднесла телефон до вуха, навіть на номер не встигла поглянути.

— Мамо, це я, Ніна, — почула знайомий голос. — Як ти?

— Потихеньку, а ти як, доню? Чому довго не дзвонила?

— Я на роботі з ранку до вечора, прийдеш додому, треба їсти готувати, прибрати, попрати. Та що я тобі розказую? Сама знаєш, яка жіноча доля.

— А Володя як? Чому ніколи не дзвонить?

— Він зі мною живе і працює, тож у нас усе добре.

— Ніночко, доню, а де ви живете? Чи не бідуєте?

— У будинку мого чоловіка, — пояснила Ніна. — Він чеченець за національністю, працюємо на будівництві у його бригаді. А ти зараз де? Вдома чи ще й досі на своїй бандерівщині?

Слова неповаги до батьківщини неприємно різонули, але жінка проковтнула образу і розповіла про будиночок у Розгірчому.

— Це неподалік від мого рідного Стрия. Таке чудове місце! Поруч гори, річка, повітря свіже, хоч пий, хоч на скибку намазуй! — говорила із захопленням. — А ще, Ніно, збулася моя мрія: я придбала двох коней елітної породи, гуцуликами їх називають. Мишасту кобилку звуть Герда, а рудого коня — Геракл.

— Мамо, мені не цікаво, як звуть коней і якої вони масті, — перебила донька. — Я не знаю, де твій Стрий, і не дуже хочу знати. Мене цікавить лише, де ти взяла стільки грошей?

— Приїдете до мене з Володею та новим чоловіком у гості, тоді й поговоримо, я тобі все поясню. Ось доведу до ладу садибу, і приїжджайте! А то й відпочити нема де, і куди покласти спати.

Ніна промовчала, жодного слова не сказала на те.

— Ніно, ти не хочеш спитати, як твоя сестра? Племінник?

— …

— Біда у нас, — сумно промовила Богдана Стефанівна. — Настя і Вадим волонтерили…

— Це той Вадим, що з ним Настя зійшлася після розлучення? — перебила її донька. — Мені нецікаво, чим вони займалися.

— Доню, вони повезли допомогу солдатам і зникли безвісти. Заяву в міліцію написали на розшук, а й досі нічого невідомо. У мене вже серце зітліло, — пожалілася жінка.

— То виходить, сестричці не сиділося на місці? Усе їй щось муляє в дупі! Кажеш, що допомагала нацикам?

— Ніно, вони допомагали нашим захисникам. Як ти можеш так казати?!

— Захисникам? — Ніна підвищила голос. — А ти забула, як ті захисники ледь не вбили Володю?! Як твоєму онукові довелося тікати з рідної землі голому і босому? Ти, напевно, забула, що хлопець поїхав з країни в шортах, футболці та шльопках?! І після цього моя так звана сестричка їм допомагає?

— Але ж солдати дали Володі змогу безперешкодно виїхати, ще й на квиток грошей дали, — нагадала жінка. — Ніно, давай не будемо сваритися. Твоя сестра зникла, і я не знаю, що робити. Я просто в розпачі!

— А я анітрішки!

— Як так? Ви ж сестри! Вас народила одна мати.

— Воно й видно, я поруч з сином, дбаю про нього, а в Насті син скакав на Майдані, а донька втекла галасвіта від такої матусі? — пустила шпильку.

— Ти часом не знаєш, як Іванка? Вона теж десь у Росії.

— Не знаю, вона мені не дзвонить, але якщо я випадково з нею зустрінуся, то допоможу всім, чим зможу. А щодо Насті… Мамо, мені неприємно говорити, але доведеться.

— Кажи вже все, що думаєш, — зітхнула жінка.

— До сьогодні я вагалася, чи зможу тобі це сказати, але тепер впевнена, що не тільки зможу, а й мушу.

— Доню, не муч мене, кажи вже.

— Розумієш, Росія — велика і могутня країна, а наш президент — свята людина…

— Я не хочу слухати цю маячню!

— Не перебивай. Я полюбила цю країну, її столицю, мені тут усе подобається. — Ніна намагалася говорити спокійно, але жінка відчула хвилювання доньки і сама затремтіла. — Мені простягла руку допомоги саме Росія, а в Україні фашисти ледь не вбили мого єдиного сина. Зараз у мене є чоловік і я поруч з ним почуваюся щасливою. Мені соромно йому зізнатися, що мати в мене бандерівка, а сестра на боці нациків.

У Богдани Стефанівни від почутого всередині похололо.

— Тому я вирішила раз і назавжди обірвати наші зв’язки, отримати російське громадянство і кляту Україну забути, як страшний сон.

— А російське рабство ти забула? — тремтячим голосом спитала жінка. — Ти зрадила пам’ять предків, пам’ять свого батька…

— Для мене рідним батьком є наш президент.

— Та-а-ак, — протягнула Богдана Стефанівна, — путінізм — тяжка і невиліковна хвороба. Добре, що твій батько цього не чує, а то перевернувся б у труні.

— Я вдячна тобі лише за те, що ти мені подарувала життя і виховала.

— Бачу, що неправильно виховала, — зітхнула жінка.

— Сьогодні я знищу свою СІМ-картку, — продовжила Ніна. — Я не знатиму твій номер, тому більше не подзвоню.

— Як?!

— Нарешті я перестану соромитися своєї родини і зможу почати нове життя з чистого аркуша.

— Ніно, зачекай! А якщо я помру? Ти не приїдеш зі мною попрощатися?

— Мертві не чують живих. Пробач, але не приїду. Хіба що колись зміниться все в Україні, тоді… Не буду обіцяти. Про нас не хвилюйся, ти ж знаєш, я не пропаду. Мене хоч на безлюдний острів викинь, виживу все одно. А тобі бажаю щастя, але вже без мене. Бувай!

У телефоні запікало. Богдана Стефанівна заклякла на стільці, не вірячи в почуте. Треба прокрутити все в пам’яті і зрозуміти, що відбулося. Але мозок втратив здатність аналізувати. У голові шуміло і наростав гул…

Розділ 57

Полоненого росіянина напоїли водою і посадили на лавку в тіні. Тільки звільнили його рот від кляпа, як він заскиглив, що стікає кров’ю.

— Зараз перев’яжу, не розпускай тут шмарклі, — сказала Оксана.

Дівчина принесла бинт та трохи самогону в склянці. Вона обробила рану і вправними швидкими рухами перебинтувала чоловіку ногу.

— Відпочивай! — сказала йому і пішла в будинок.

За нею кинувся Злий, встигнувши показати знак Геннадію не турбувати їх. Гена посміхнувся, кивнув і покликав Улянку. Вони сіли за стіл під абрикосою.

— Ніби й війни немає, — сказала Улянка. — Тільки зараз розумію, що людині для щастя потрібно так мало! Було б ось так тихо, спокійно. Попили водички, трохи перекусили, замовкла артилерія, і світ уже здається іншим.

Геннадій обійняв дівчину, поцілував у шию.

— Головне, щоб кохана людина була поруч.

— Як гадаєш, візьмуть Іловайськ у кільце? — спитала Улянка, припавши до плеча коханого.

— Я не вірю в це, — впевнено мовив Геннадій. — І ніхто з наших не вірить. Скоріш за все, це залякування, щоб посіяти паніку. Двадцять першого серпня сюди направили на підмогу техніку, тож незабаром вона буде.

— Не розумію, під’їзди заблоковані ворогами, нема постачання води та провізії, а техніка прийде?

— Мабуть, вищому командуванню відомо більше, ніж нам. До того ж упевнений, що після параду в столиці всю військову техніку одразу направлять у найгарячішу точку, а саме, — Гена чмокнув Улю в кінчик носа, — сюди, в Іловайськ.

— Вищому командуванню ще числа дев’ятнадцятого доповіли, що Іловайськ під нашим контролем, тоді як насправді тільки половина міста. Стільки неправдивої інформації, що навіть тут важко розібратися що до чого.

— Війна, що вдієш? Є інформація не для загалу. Можливо, тактичний хід командування.

— Давати неправдиву інфу?

— Наша справа — бити ополченців, — сказав Геннадій, — а все інше вирішить командування. Втім, у мене є ну дуже правдива інформація, яка не підлягає сумніву.

— Яка? — В погляді Улянки — сама ніжність.

— Скажу тобі по секрету, — хлопець стишив голос, нахилився до вуха дівчини, ніжно торкнувся його мочки й злегка прикусив. — Я безмежно тебе кохаю, і це найправдивіша інформація.

Улянка посміхнулась, поцілувала неголену щоку Геника і так само тихо сказала:

— І справді, секретна і правдива інформація. Мені також дещо розвідка донесла.

— Справді? Що?

— Що ніхто тебе так не кохав, не кохає і ніколи не покохає, як Улянка.

— Цій інформації… я… вірю!

Їхні губи злилися в солодкому палкому поцілунку.

— Краще б дали мені ще води, — полонений визирнув із-за рогу будинку, — ніж цілуватися на кожному кроці.

— Слухай, як тебе там звати? — звернувся до нього Геннадій.

— Олексій.

— Олексій, у тебе є родина? Діти?

— Є. І що з того?

— Чому тобі не сиділося вдома?

— Був наказ. Я повинен виконувати, бо я кадровий військовий.

— Кого ти прийшов вбивати?

— Фашистів, які захопили майже всю Україну. Ми прийшли на допомогу ополченцям, які хочуть відстояти свободу своєї землі.

— Ясно, — зітхнув Геннадій. — Добре, що Злий не чує, бо він би тобі одразу поставив мізки на місце.

Зненацька почувся свист і вибухи.

— Знову з твого боку артилерія працює, — сказав Геннадій, недобре глянувши на полоненого.

З будинку вийшли Злий і Оксана.

— Друзяки, нам час йти, — нагадав Злий, поправляючи кітель.

Улянка і Геник взяли зброю і пляшку води, яку дала Оксана. Дівчина обняла Злого, і вони поцілувалися.

— Ти справді повернешся до мене? — спитала вона, з надією зазираючи в очі.

— Я ж пообіцяв. Ти мене дочекаєшся?

— Клянусь! Я чекатиму тебе скільки завгодно, — палко промовила дівчина. — Ти тільки бережи себе, будь ласка, не лізь під кулі. Якщо ти вважаєш те, що було між нами, випадковістю, то скажи одразу, щоб я не сподівалась.

— Оксанко, я обов’язково до тебе повернуся, клянусь. Головне, щоб ти мене дочекалася.

— Любий, ти — найкращий!

— Я — Злий, — посміхнувся хлопець.

— Наймиліший Злий, — дівчина знову поцілувала його. — Якщо є кохання, то воно саме таке.

Геннадій посміхнувся і підійшов до Улі.

— Ходімо, Злий нас дожене.

Коли хлопець наздогнав їх, Геник спитав, чи справді в нього з Оксаною все серйозно.

— Секс на війні неймовірний! — посміхнувся Злий і додав: — Здається, я не рабиню знайшов, а сам став рабом.

— Що?! — посміхнувся Гена. — На тебе це не схоже.

— Не можеш уявити, що Злий став рабом кохання? І не треба.

— Надовго?

— На все життя, якщо такі, як він, — Злий вказав дулом автомата на полоненого, — його не відберуть.

— Тепер не мають права!

— Оксанка розповідала, що місцеві бачили, як російські війська перетнули кордон і увійшли на нашу територію. Добре, що цього впіймали, у штабі допитають — буде більше інформації.

— Нога болить, — знову заскиглив полонений. — Мені треба відпочити!

— Йди швидше, наволоч! — Злий штовхнув його прикладом у плече. — Сидів би вдома біля жінчиної спідниці, не довелося б скавчати!

Розділ 58

Вадим не розповів Насті про загибель бійців «Айдару». Він вирішив не поспішати, добре обдумати, чи варто саме зараз, коли їй і так важко, сповіщати неприємні новини. Він спробував вивідати в охоронців більше, але ті не мали доступу до списку загиблих. Скоріш за все, під підлий розстріл потрапили саме ті хлопці, яким він допомагав останнім часом.

Кінець вересня нагадав, що справжня осінь не за горами. Уночі було так холодно, що чоловіки не могли спати. Жінки допомагали їм, збираючи картон, з якого робили матраци. «Ліжка» були вже товстими, але від холоду не рятували. Увечері після роботи чоловіки розповідали свої життєві історії. Зазвичай біда зближує людей, і полонені не були винятком. Відразу у Вадима викликав лише один чоловік, місцевий бізнесмен Василь, власник супермаркету електроніки. Справи в нього йшли непогано, і, звикнувши купатися в грошах, він відчув уседозволеність. Коли в Луганську заборонили пересуватися будь-яким транспортом, вулицями їздили лише військові машини та техніка, а також автівки ополченців. Василь вважав, що правила не для нього, тому їздив своїм джипом, як і раніше. На перехресті його намагався зупинити ополченець, але Василь лише натиснув на педаль газу. Той дав по автівці чергу з автомата, але джип уже зник за поворотом. Ополченець зв’язався зі своїми по рації, і дорогу перегородили озброєні люди. Ополченці нам’яли боки Василеві за непокору й кинули на підвал. Чоловік сидів разом з усіма вже два тижні і досі вважав, що його затримали помилково. Щодня він вимагав зустрічі з керівництвом, йому обіцяли, але продовжували возити разом з усіма на роботу. Навіть полон його не змінив. Нікуди не поділися пихатість та зверхність, хоча дорогий костюм перетворився на лахміття. Чоловік просив звертатися до нього Василь Іванович, та всі пропускали це повз вуха. Бізнесмен патякав про яскраві перспективи молодої республіки, про благородство захисників та про майбутній розквіт свого бізнесу.

— З ним треба бути обережним, — сказав якось Степан. — Цей заради своєї вигоди підлиже будь-який зад.

— Та я й сам бачу, — погодився Вадим.

Зрештою Василь так дістав охорону, що вони пожалілися на нього керівництву і бізнесмена відвели до Психа для виховної роботи. Чоловік повернувся з розбитим носом та губами, із синцями під очима, але й це його не заспокоїло. Відлежавшись добу, він знову почав вимагати папір і ручку, щоб написати заяву до комендатури.

— Можемо зводити до Психа, він видасть тобі і папір, і ручку, все по повній програмі, — розсміявся охоронець.

Своєю зверхністю Василь відштовхнув від себе всіх, залишившись на самоті серед великої кількості людей, які намагалися підтримувати одне одного і морально, і фізично.

Якось увечері Вадим сказав охороні:

— Якщо завтра нам не видадуть теплий одяг, ми не працюватимемо. Передайте керівництву. Це наша вимога.

— Чого це ти за всіх розписався?! — витріщився на нього Василь. — Я нічого не просив!

— То й нехай твої яйця примерзнуть до бетону, — спокійно відповів Вадим.

У бойлерній чоловіки перемовлялися про те, що на них чекатиме.

— Видадуть, куди дінуться, — сказав Степан.

— Або всіх вас розстріляють за непокору, — буркнув Василь.

— Тебе, мурло, ніхто не чіпає, то лежи мовчки, — кинув Вадим.

Вадим довго не міг заснути. Він скрутився калачиком, намагаючись зігрітися, але марно. Він почав думати про Настю. Вона йому говорила, що дуже боїться Філіна. «Не знаю чому, — зізналася Настя, — але як тільки його побачу, у мене одразу підкошуються ноги. Наче я кролик перед удавом — мене паралізує його погляд. Жодного разу не змогла поглянути йому у вічі. Боюся його тут зустріти».

А Вадим сьогодні бачив Філіна, та не схотів лякати Настю, тому промовчав. «Нехай потім, не зараз», — вирішив. Усе одно рано чи пізно Настя про все дізнається сама.

Вранці чоловікам видали камуфляжні куртки. Добре, що були різних розмірів, тож кожен підібрав більш-менш підходящу.

— Жінок також вдягли? — поцікавився Вадим.

— Атож! Хіба ми не люди? — відповів охоронець.

Того дня на роботу їх повезли незнайомою дорогою за місто.

— Невже в аеропорт? — хмикнув Степан, розглядаючи за вікном знайомі краєвиди.

Він мав рацію. Чоловіків привезли до розбитого аеропорту, який нагадував кадри з фільму про апокаліпсис. Споруда скидалася на загиблого велета, якого зруйнувала надпотужна істота, розкидавши навкруги залишки бетонного тіла. А над скрюченим металевим скелетом кружляли зграї вороння.

— Сьогодні починаємо розчищати злітну смугу, — оголосив охоронець.

— А сапери вже тут попрацювали? — спитав Степан.

Охоронці дружно розреготалися.

— Ви сьогодні за них. Нерозірвані снаряди несіть обережно на вантажівку з піском, а завали розбирайте, як завжди, для них машина поруч. На третю машину вантажте метал. Візьміть рукавиці, візки, лопати і вперед!

— Нерозірвані снаряди можуть здетонувати, — зауважив Степан.

— Знаємо, — розсміявся охоронець, — тому ми стоятимемо віддалік, біля машин.

— Тримайся біля мене, — прошепотів Степан Вадиму, беручи лопату, — я все-таки військовий. Головне, не поспішай, уважно дивись перед тим, як грабатимеш лопатою.

Чоловіки розділилися на групи і взялися до роботи. Уже за кілька хвилин знайшли нерозірвані снаряди, яких було чимало. Полонені намагалися працювати обережно і не поспішали. Охоронцям теж не хотілося загинути, тому не підганяли. Вони повсідалися поблизу, розстелили перед собою газету і насипали соняшникового насіння, почали лузати.

Вадим перебував увесь час у напруженні. Він пильно вдивлявся, піднімаючи цеглу та шматки бетону. Потім попросив Степана допомогти відтягнути важкий шматок бетону, аби розбити його і закинути на візок.

— Піднімаємо повільно й обережно, — порадив Степан.

Чоловіки підважили брилу й побачили тіло загиблого. Вони сповістили про знахідку охорону.

— Розгребіть, подивіться його документи! — крикнув один, продовжуючи лузати насіння.

Над трупом кружляли великі чорні мухи. Схоже, солдат загинув давно, спека зробила своє діло, і з обличчя вже не можна було визначити вік. У кишені документів не було, але на рукаві виднілася синьо-жовта нашивка.

— Наш солдатик, — зітхнув Вадим. — Мабуть, загинув під час захисту аеропорту.

— А рідні чекатимуть і сподіватимуться на його повернення, — промовив Степан.

Чоловіки спитали ополченців, де поховати людину.

— Тягніть його он туди! — охоронець вказав на місце, де закінчувалося бетонне покриття смуги.

Підійшли ще чоловіки й оточили загиблого.

— Укроп? — спитав Василь.

Степан так на нього зиркнув, що того одразу заціпило.

— Допоможіть донести он туди, — попросив Степан.

Кілька чоловіків підняли тіло і віднесли.

— Коли його заберуть? — спитав Вадим ополченців.

— Куди?! Документів при ньому нема, отже, не наш.

— Це — людина, — наполягав Вадим.

— Це не людина, а рослина під назвою укроп, — засміявся охоронець. — Хто його сюди кликав? Ти знаєш, як вони обстрілювали наше місто? Убивали мирних мешканців? Собаці собача смерть! Беріть лопати і зарийте його там, де стоїте, якщо не хочете, щоб ворони доїли.

— Вибач, друже, — зітхнув Вадим і взявся за лопату.

Розділ 59

Кілька днів після серцевого нападу Богдана Стефанівна провела в лікарні. Добре, що Валентина Петрівна вчасно навідалася, а то хто знає, як би воно повернуло. Коли жінці стало краще, вона попросилася додому. Лікар рекомендував пройти десятиденний курс лікування, але Богдана Стефанівна наполягала на виписці.

— Призначте мені лікування, — попросила. — Яка різниця, де я лежатиму — все одно ліки купую за свій кошт, а вдома і стіни допомагають.

— Не маю права тримати вас силою, — погодився лікар. — Нехай хтось вас забере.

Богдана Стефанівна подзвонила Валентині й попросила допомоги. Жінка забрала рецепти в лікаря, спустилася на перший поверх в аптеку і купила ліки. Коли приїхала сусідка, вона вже чекала на неї з великим пакетом.

— Нарешті додому! — зітхнула з полегшенням.

Валентина викликала таксі, і, поки вони чекали, Богдана Стефанівна пожалілася, що не може додзвонитися до онука.

— Хоч самій їдь шукати Геника.

— Куди ви поїдете? Бійці сьогодні тут, завтра там, їх щодня кудись переводять. Ви хоча б знаєте, де він служить? У якій частині? — спитала Валентина.

— Служить? Геник? — Жінка здивовано округлила очі. — Він… Він у зоні АТО?

Валентина зрозуміла, що ляпнула зайве. Вона й не здогадувалася, що сусідка й досі не знає про службу онука.

— Що я накоїла?! Я не навмисне, вибачте!

— І коли він туди потрапив? Давно?

— Та давно, ще в липні. Я думала, ви знаєте.

— Настя знала?

— Він спочатку і їй не зізнавався, — розповіла Валентина. — Сказав, що в Києві працює таксистом, а потім, якщо не помиляюся, на День Незалежності розповів.

— А мені Настя нічого не сказала. Коли я востаннє з нею розмовляла наприкінці серпня, вона запевняла, що Геник працює в Києві.

— Мабуть, не хотіла, щоб ви зайвий раз хвилювалися.

— Так, Настя могла приховати, — похитала головою жінка.

Під’їхало таксі, і Валентина заявила, що почувається винною.

— Вам не можна хвилюватися, а я розпустила язика.

— За мене не хвилюйся, я сама впораюся, і вини твоєї нема. Їдь додому, а я хочу піти до церкви.

Богдана Стефанівна надовго завмерла перед іконою Спасителя. Вона вимолювала прощення за всі свої гріхи та гріхи її дітей і онуків. Просила Бога врятувати її доньку Настю та зберегти життя Геника. Вона щиро молилася про повернення Іванки і прохала Всевишнього впустити в серце доньки Ніни доброту і дати їй більше розуму.

Розділ 60

Добровольчі загони в Іловайську все ще сподівались, що їм прийдуть на допомогу війська ЗСУ. Радісна звістка про знищення кількох ворожих танків, вогневих точок та машин піхоти із загону Мотороли втішила ненадовго — танки і пушки, які їм направили на виручку, були розбиті по дорозі російською армією. На відміну від українських бійців, терористи отримали значне підкріплення від росіян. Ворожі безпілотники знахабніли, і солдати вже звикли до нескінченого дзижчання над головами. Українська розвідка доповідала про велику колону ворожої техніки без розпізнавальних знаків. Біля села Дзеркальне захопили десятьох російських десантників, як підтвердження того, що кордон перетнули регулярні частини РФ.

За кілька діб до Дня Незалежності ворог влаштував захисникам Іловайська справжнє пекло. Ворожі «Піони», «Смерчі», «Гради» відкрили шквальний вогонь з усіх боків. Бійці опинилися серед нескінченних вибухів, коли земля зійшлася з небом у суцільному вогні й диму. Палали будинки і техніка, вибухали боєприпаси, розкидаючи смертоносні осколки. Суцільний чорний дим накрив місто, пахло порохом, горілим і смертю. Куди бігти і де сховатися від артилерії? Здавалося, що горіла під ногами сама земля і не було порятунку. Не в змозі протистояти шаленому натиску, українські підрозділи почали неорганізований відступ. Надвечір двадцять четвертого серпня ситуація стала неконтрольованою, кілька підрозділів було розбито, а сотні добровольців у безнадійній ситуації здалися в полон.

Чутки про оточення міста поширювалися й раніше, але солдати не вірили в обіцяний ворогом котел до останнього. Лише коли з двадцять другого серпня опинилися під безперервним вогнем артилерії, це стало очевидно. Іноді артилерія замовкала хвилин на десять, і бійці, які намагалися підтримати одне одного, жартували, що ворог стомився і йому потрібен відпочинок.

— Попісяти, покакати і перекусити, — казав Злий, — їм також треба. Тож, користуючись нагодою, робимо те саме. Їсти-пити нема чого, а от у кущики збігати треба.

Коли хлопець відійшов, Уля витерла хустинкою обличчя і посміхнулася Геннадію.

— Я вже не така закопчена, як ти?

— Ох ці дівчата! Земля під ногами аж п’яти пече, а вони про свою красу дбають.

— Ти обіцяв зізнатися матері, що не таксуєш, — мовила дівчина. — Сьогодні День Незалежності. Не забув?

— Якби й забув, то «Гради» нагадали. Раз обіцяв, спробую додзвонитися.

Геннадій дістав мобільний, увімкнув і, приклавши до вуха, похитав головою.

— Нема зв’язку.

— Вийди з окопу і підніми телефон, — порадила дівчина, — інколи це допомагає.

— Зараз спробую, — сказав він і підвівся. — Гадаю, вороги ще не встигли справити нужду.

— І я з тобою.

— Не смій! Сиди! — наказав він, і дівчина повернулася на місце.

Геник набрав номер і шукав зв’язку, але марно. Довелося повернутися.

— Не вийшло, — зітхнув він.

— Спробуй ще, іноді зв’язок проскакує, — наполягала Уля.

Злий встиг повернутися до побратимів до того, як знову активно запрацювала ворожа артилерія.

— А щоб вам так жилося на тому світі! — кинув сердито він, коли неподалік розірвався снаряд, засипавши їх землею.

Здавалося, що ворог не видихається, а навпаки, нарощує темп. До пізнього вечора Геник не мав часу зв’язатися з матір’ю.

— Ти обіцяв, — нагадала Уля. — До того ж мобільник може розрядитися, а заряджати немає де.

— Це точно.

Геник став на невелике узвишшя і дивом почув довгі гудки виклику.

— Привіт, мамо! У мене все добре. А як ти? — випалив, побоюючись, що зв’язок урветься.

— Усе добре, синку, — почув рідний голос.

Зненацька просвистів снаряд і десь неподалік добряче гепнуло.

— Знову граєш у боулінг? — спитала мати.

— Усім в укриття! Обстріли справа! — крикнув хтось доволі голосно, і жінка почула.

— Що то? — спитала вона. — Де ти є?

Геннадій не встиг договорити, як Улянка потягла його в укриття. На щастя, зв’язок не перервався, і хлопець, захекавшись, зізнався:

— Не навчила ти мене брехати, мамо. Я не в Києві на роботі, а в зоні АТО.

— Я це зрозуміла, — тяжко зітхнула.

До того як зв’язок пропав, Геннадій встиг додати, що з ним Улянка і після війни вони поберуться.

— Нарешті! — сказав він Улі. — Аж на душі полегшало!

До бійців прийшов змучений командир батальйону Олексій Григорович. Завжди підтягнутий та охайний, з акуратно підстриженою борідкою, зараз Батя нагадував своїх бійців — брудний, неголений і вкрай виснажений.

— Що далі, командире?

— Ми справді в котлі?

— Коли чекати на допомогу? — посипалися на нього питання.

— Справи у нас такі, хлопчики, 82-міліметрові міни ми вистріляли, 120-ток майже нема, російські війська зайняли лінію фронту на схід і вже зрівняли з землею деякі наші позиції.

— Кепсько!

— Іловайськ оточили подвійним кільцем Псковська та Курська дивізії, — продовжив Батя. — Наші бійці захопили танк Т-72Б3, який є на озброєнні лише в РФ, знешкодили БМП з екіпажем і взяли в полон десятьох десантників, це ще один доказ вторгнення росіян на нашу територію.

— Вище командування знає?

— Нагору доповідаємо вчасно. Та не я все вирішую.

— І все-таки, чи варто чекати допомоги?

— Мої ви хороші, — зітхнув Олексій Григорович. — Ми не раз просили допомоги у Збройних сил, які з важкою технікою стояли неподалік, повідомляли в Генеральний штаб, але минув тиждень і… Самі бачите.

— Що ж далі?

— Якщо буде новий наказ — одразу повідомлю, а ви обіцяйте мені залишитися живими.

— Звичайно, обіцяємо!

— Не підведіть мене і дотримайте слова! — посміхнувся Батя на прощання.

Розділ 61

За останній тиждень випустили трьох жінок, яких утримували в колишньому архіві. У Насті знову зажевріла надія на їх з Вадимом звільнення. Уже навіть охоронці питали, коли їх відпустять, бо впевнилися, що вони прості волонтери.

Одного дня після обіду небо швидко затягло хмарами й линув холодний дощ. Жінок, які намокли і від холоду цокотіли зубами, забрали з примусових робіт. Вони розвісили сушитися куртки на вільних стелажах і полягали, намагаючись зігрітися. У сутінках непривітного приміщення із ґратами на вікнах надія на звільнення щохвилини танула. Про них з Вадимом ніхто не знає. Всі спроби зателефонувати Сашку Гримайлу, який займався звільненням полонених, були марними. Настя запам’ятала його номер, ще знала номер матері. Якщо випаде нагода зробити один дзвінок, то доведеться телефонувати Сашкові, бо лише він знає що до чого. З власної ініціативи ополченці їх не звільнять — це зрозуміло, але все-одно так хотілося сподіватись!

Лежачи на брудному матраці в незатишному приміщенні, намагаючись зігрітися, Настя відволікалася спогадами. Спала згадка про те, як уперше з’явилося відчуття неволі, коли Сєвєродонецьк опинився в окупації, важке, ніби тиснув невидимий прес, намагаючись вичавити і надію, і сподівання, і почуття власної гідності та патріотизму. Не вийшло. Вона вижила і дочекалася звільнення рідного міста. Напевно, до скону пам’ятатиме день, коли ще навколо гриміло і бахкало, а вони з Вадимом бігли подивитися на синьо-жовтий прапор як на символ свободи. І було відчуття ейфорії та неймовірного щастя, коли, попри все, небо здавалося вищим і синішим, сонце — яскравішим, а прапор — найріднішим. Тоді гадала, що все буде добре, що своє щастя вона вистраждала і заслужила, і навіть у страшному сні не уявляла, що за місяць з гаком буде нова неволя, ще страшніша, з тортурами та знущаннями.

— І коли це скінчиться? — промовила вголос.

— Один Всевишній знає, — зітхнула якась жінка, ніби продовжуючи думки Насті.

— Таке враження, що нас ніхто і не збирається звільняти, — додала інша. — То вони формували уряд і до нас не було діла, то займаються іншими справами.

— А хто нами займається? — долучилася до розмови ще одна жінка. — Серед них годі визначити, хто офіцер, хто рядовий, хто приший кобилі хвіст — жодних розпізнавальних знаків, усі в однаковому камуфляжі.

— Чи хто міліціонер, доброволець-ополченець або найманець з Росії.

— Не скажіть, дівчата, — озвалася Раїса, яка зазвичай відмовчувалась, — якраз найманців із сусідньої країни видно одразу: розкосі очі в бурятів, специфічне «ґекання» та «акання».

— Полонені кажуть, що росіяни до них більш гуманні, ніж місцеві, — сказала жінка, яку затримали разом із чоловіком за те, що вони хотіли повернути свою націоналізовану крамницю.

— Не меліть дурниць.

— Не всі, — уточнила жінка. — Я не мала на увазі кадирівців чи найманців за гроші, а кадрових офіцерів Росії. Принаймні, так розповідали чоловіки. А про нашу шушваль, яка взяла в руки зброю заради заробітку, я мовчу. Їм що накажуть, те й зроблять.

— Цікаво, а скільки з них насправді ідейних, які вірять у «розквіт молодої республіки»? — спитала Настя.

— Відсотків десять, не більше, — відповіла Раїса. — В основному це «козачки», які готові за ідею віддати життя, але вони хочуть будувати незалежну країну за своїми правилами, тому їх поступово приберуть.

— Вони між собою не можуть розібратися, що там про нас говорити. Хто ми взагалі? Полонені? Затримані? Ув’язнені? — Настя втрутилася у розмову, забувши про холод. — Якщо затримані до з’ясування обставин, то має бути слідство, а де воно? Полонені? Так ніхто з нас не воював. Виходить, що ув’язнені без слідства і суду?

— Ми — звичайна безкоштовна робоча сила, — озвалася Олена. — Ніхто не проводить слідчі дії, не доводить нашу провину, тому триматимуть нас ще довго.

— Поки не похворіємо і не подохнемо, — прокашлявшись, сказала якась жінка.

— Якщо ми не можемо нічого змінити, — палко промовила Настя, — то давайте вимагати покращення умов.

— Я пас, — похитала головою жінка, — нічого не доб’ємося, лише гірше зробимо.

— А чи може бути гірше?! — Настя різко підвелася й боляче стукнулася головою об полицю над нею. — Сьогодні два місяці, як я не купалася. Ні подушок, ні постільної білизни, незабаром кінець жовтня, а у нас нема теплого одягу. Так ми справді вимремо. Давайте тоді складемо руки на грудях і покірно чекатимемо смерті!

— Не кип’ятись, — зупинила Олена. Вона була старша від Насті і більш розсудлива. — Ми не будемо сліпо чекати смерті, але якщо розлютить ополченців, то це викличе зворотну реакцію. Давайте визначимось, що нам необхідно передусім?

— Ковдри!

— Помитися!

— Теплий одяг!

— Ні, краще взуття, бо якщо ноги померзнуть, одразу скосить застуда!

Жінки пожвавилися, звідусіль сипалися пропозиції, але Олена зауважила, що все одразу їм не дадуть, тому потрібно висунути вимоги про нагальні потреби. Після години гарячих сперечань і обговорень жінки заспокоїлися і вирішили вранці вимагати теплого одягу та взуття. А якщо вимогу виконають, наступним кроком наполягатимуть на можливості митися хоча б раз на тиждень.

Уранці жінки спокійно, але наполегливо виклали свою вимогу ополченцям, щоб ті передали її керівництву. Розбираючи завали в аеропорту нарівні з чоловіками, жінки стиха перемовлялися, розмірковуючи, чи підуть їм назустріч. Чоловіки також вимагали теплого одягу та матраців. Ніхто не знав, чим скінчиться тихий бунт, — від «визволителів» можна було чекати чого завгодно.

Після роботи полонених повезли до їдальні, що дало їм надію. Коли жінки повернулися в архів, до них увійшли люди в камуфляжній формі й кинули на підлогу плямисті куртки.

— Хотіли теплий одяг? — спитав один. — Розбирайте, тут є різні розміри. Самі розумієте, в нашій республіці ще не запрацювали швейні фабрики, тому одяг вживаний.

— А взуття?

— Взуття в мішках, теж не нове, але ще згодиться. Вибачайте, дами, що не на підборах, — хихикнув і вийшов, зачинивши за собою двері.

Як тільки повернувся ключ, серед жінок запанувало радісне збудження. Вони пішли розбирати одяг. Як виявилося, камуфляжні теплі куртки були навіть не випрані.

— На тобі, Боже, що мені негоже, — промовила одна із жінок, роздивляючись на світлі засмальцьовані рукави.

— Краще вже такі, ніж ніяких, — сказала на те Олена.

Жінки заходилися підбирати одяг за розміром, хоч це було нелегко: чоловічі куртки були їм великуваті.

— Господи! — скрикнула якась дівчина, кинувши одяг. — Там кров!

На грудях куртки і справді виднілася дірочка від кулі, а навколо неї велика пляма засохлої крові. Потім ще кілька жінок помітили на одязі дірки та кров.

— Вони зняли куртки з мертвих, — сказала Раїса, округливши очі від страху. — Не зможу носити такий одяг.

— У нас нема виходу, — зітхнула Настя. — Або доношувати одяг за покійниками, або померти від застуди та запалення легенів і стати ними.

— Я… Я не можу, — похитала головою Рая.

Жінка й справді була у відчаї. Схоже, страх паралізував її волю, і вона втупила погляд, сповнений жаху, на дірку в курточці.

— Давай її мені, — запропонувала Настя, — забирай мою, вона більш-менш чиста й без дірок.

У переляканої дівчини куртку забрала Олена, попри те, що рукави виявилися короткі.

— Де ще куртка з покійника? — жінка похилого віку підійшла до гурту. — Давайте, мені байдуже, я своє віджила, сама незабаром з ними зустрінуся на тому світі, тож передам подяку за курточки.

Розділ 62

Валентина та Ольга віддали бабусям борошно, яке купили на пиріжки для солдатів. Вони знову готували до відправки машину з допомогою для бійців і вже кілька днів метушилися в приготуваннях. Ольга після останніх відвідин непокоїлася через те, що не всі мають тепле взуття, а наближаються холоди.

— Валю, те, що я побачила, не вкладається в голові, — розповідала подрузі. — Після проливного дощу в окопах багнюки майже по коліна, а солдати взуті в кросівки. Вони ледве тягають ноги, на яких поналипало з пуд липкого ґрунту! Коли зайшли в бліндаж і роззулися, я мало не впала! Пальці ніг пожабилися від води і посиніли.

— Ох, синочки! — вигукнула Валентина. — Мені їх так шкода!

— Води нема навіть прополоскати шкарпетки, тому збирають дощову. Добре, якщо в кого родичі чи близькі мають змогу придбати берци, але ж ти знаєш наших хлопців — хай як важко, а вони не скаржаться, дзвонять додому і кажуть, що все в них добре.

— Бідні матері! — скрушно похитала головою Валентина. — Добре, що вони всього не бачать!

— А нігті! Майже в кожного грибок з’їв їх до ран. Минулого разу ми з чоловіком відвезли айдарівцям питну воду і тридцять пар берців, але то така крихта в порівнянні з тим, скільки всього потрібно. Навіть не знаєш, що насамперед придбати для них: бронежилет, каску чи взуття.

— І я зібрала невелику суму, не дуже накупуєшся. Мішок борошна на пиріжки придбала, куплю мазь від грибка — на більше коштів не вистачить.

— У нас теж виторг поганий, — пожалілася Валентина. — У людей грошей нема, «Азот», де більшість населення працює, так і не запустили. Минулого разу берци вдалося купити з невеликою знижкою, думала, що зможу підзаробити і придбати взуття, а тут хлопці попросили полагодити машину, бо зовсім без транспорту залишилися. Мій чоловік разом з бійцями відігнав машину на СТО, її відремонтували, і дванадцяти тисяч як не було.

— Серце кров’ю обливається, як подумаю про солдатиків! — голос Валентини забринів від хвилювання. — А ті, хто покликав сюди війну, спокійно розгулюють по вулицях! Як так? Ні, я ніколи з цим не змирюся! Олю, де справедливість? Вона є взагалі?

Жінки погомоніли, пожурилися і згадали Настю з Вадимом. Їх непокоїло, що до цього часу пошуки не просунулися ні на крок. Закрадалася думка, що їх нема в живих.

— Іноді я сама так думаю, — зізналася Валентина. — Не може бути, щоб вони досі не дали про себе знати.

— Давай про це не казати Богдані Стефанівні. На неї і так стільки всього навалилося.

— Звичайно! Не треба вбивати надію. — Он її Ніна три роки не з’являлася, а потім знайшлася жива і здорова.

— Гріх так казати, але краще б повернулася Настя, ніж та сєпаратистка, — зітхнула Ольга.

Розділ 63

Бійці в Іловайську припускали, що опинилися в оточенні через дезертирство окремих українських підрозділів. Солдати сперечалися, бо точно нічого не знали, сходилися в одному: не час шукати винних. Поповзли чутки про переговори між керівництвом України та Росії про те, щоб дати можливість добровольчим батальйонам вийти з оточення. Ця новина давала надію тим, кому пощастило залишатися живими під виснажливим вогнем противника. Про вдалу спробу прориву крізь кільце говорили лише відчайдухи, більш холодні голови розуміли, що прорив означає загибель, бо кільце на трасі між Кутейниковим та Старобешевим замкнули не бандформування якогось недоумка Мотороли, а одна з ротно-тактичних груп російських військ. На своїх місцях добровольчі батальйони з останніх сил чинили запеклий опір, але з кожною годиною він слабшав без серйозної артилерійської й авіаційної підтримки та налагодженого постачання.

Добровольчі батальйони зазнали чималих втрат. Лише за активну фазу боїв двадцять п’ятого — двадцять шостого серпня була розбита 4-та рота 51-шої ОМБР[3]. Бійці ще мали надію на БТГр[4] 92-гої бригади, яка пішла їм на допомогу, але двадцять сьомого серпня вона зазнала поразки. Колону бійців добре контролювали ворожі безпілотники, працювали грамотні артилеристи. 92-га втратила багато техніки й отримала наказ не йти далі на штурм, а двадцять дев’ятого серпня виходити назад невеликими групами.

В Іловайську бійці втратили останню надію на підмогу, і вже ніхто не міг заперечити, навіть найзапекліші оптимісти, що вони в котлі.

Нарешті до бійців від командування дійшла втішна новина про те, що президент на вищому рівні домовився про коридор для виведення з оточення сил АТО. Солдати могли взяти зброю і прапори, а також полонених російських десантників.

Пізно ввечері двадцять восьмого серпня ніхто з бійців навіть не думав про відпочинок — усі чекали команди про вихід з оточення. Настрій був піднесений, і Злий знову жартував.

— От непруха, — мовив із напускною серйозністю. — Роздобув собі одного раба. От скажи мені, Мона, я чесно його заробив?

— Звичайно!

— Тепер що виходить? Мого раба вивезуть з Іловайська разом з усіма. А хто дасть гарантію, що його не заберуть дорогою? Улько, ти можеш мені пообіцяти, що мій раб залишиться мені?

— Якби була генералом, то так.

— Далі, — продовжив Злий. — Знайшов дівчину, яка добровільно погодилася стати моєю рабинею, але вона залишається. Де гарантія, що її не забере якийсь Гіві чи Моторола?

— Хай цю гарантію дасть сама рабиня, — прогудів Кабан.

— Це точно, — змінив тон Злий. — Оксанка обіцяла дочекатися. Чес-слово, хлопці, ніколи не думав, що так буває.

— Як так? — спитав Кабан.

— Коли вперше бачиш дівчину і розумієш, що це на все життя.

— Так не буває, — озвався Малий.

— Малий, що ти тямиш у коханні?

— Не такий уже й малий.

— Так зізнайся, була в тебе дівчина? — повернувся до хлопця Злий. — Я маю на увазі не поцілунки в щічку в дитячому садочку, а по-справжньому.

— Що ти маєш на увазі?

— Секс. Що ж іще?

— Відчепися! — відмахнувся Малий. — Такі подробиці не розголошуються.

— Значить, не було. А ще повчаєш старших!

Малий з образою поглянув на Злого, відвернувся і закопилив губу.

Геник стиха спитав:

— У тебе й справді ще не було сексу?

— І що з того? Ще встигну, — буркнув він.

Прибув Батя і дав наказ готуватися на ранок до виходу з оточення.

— Формуватимемо дві колони техніки, — сказав він, — решта будуть виходити невеликими групами, то ділячись на менші, то об’єднуючись. Детальнішу інструкцію отримаєте пізніше. Ледь не забув… Усі жінки поїдуть з медиками.

Уля здивовано і розгублено кліпнула та відкрила рота, щоб заперечити, але Олексій Григорович усе зрозумів з її погляду. Сині очі благали не відправляти її окремо від коханого.

— Це наказ. Обговоренню не підлягає.

Командир пішов геть і сам собі посміхнувся, згадавши, як сказав «усі жінки». Улянці таке визначення не підходило, дівчина була схожа на підлітка, лише її неймовірно виразні очі та пухкі вуста були надто жіночі.

Розділ 64

Усім затриманим видали теплий одяг та взуття, і навіть матраци. Не встигли нарадітися, як охоронець Костя сповістив:

— Тепер будете їх відробляти.

— А то ми засмагали на сонці, — огризнувся Вадим.

— То ж за місцем перебування працювали, так би мовити, по- домашньому, — посміхнувся чоловік, — а тепер інші міста потребують допомоги. Будете розгрібати те, що ваші укропи накоїли.

— Ага, — скептично мовив Вадим, — а «захисники руського миру» святі.

— Ти допомагав нацикам? Допомагав! А тепер допомагатимеш нам, тільки вдвічі більше, — відказав ополченець. — Молода республіка потребує сил.

— Робочої сили, — сказав Вадим, — до того ж безкоштовної. Нахапали людей ні за що і тримаєте.

— Ти патякай, та не забувайся, — буркнув Костя, — після сніданку їдемо в Хрящувате милуватися краєвидами після укропського нападу.

Вадим замовк. Не хотів зайвий раз дратувати охоронця, хоча кортіло кинути, що не укропи захопили чужі землі і ще багато чого, але він знав — марна справа щось доводити. Тільки заходить мова про загарбників, одразу починається агресія, ніби невидима сила вимикає мізки.

За сніданком Вадим сів за стіл поруч з Настею. Вони, як завжди, обмінялися новинами. До цього часу він так і не розповів жінці про підлий розстріл айдарівців. Знаючи її вразливість, Вадим ще раз прикинув усі «за» і «проти» і сказав лише, що їх повезуть на роботи в Хрящувате.

— А нас знову в аеропорт, — зітхнула Настя. — Вчора знайшли ще одне тіло бійця, документів не було, але нашивка на рукаві жовто-блакитна. Поховали там, на місці.

…Автобус виїхав у селище Хрящувате. Полонених вивели з салону, роздали інструменти та наказали розбирати завали. Не встигли розпочати роботу, як позбігалися хлопчаки. Вони з цікавістю кілька хвилин розглядали прибулих, про щось перешіптувалися, а потім побігли геть. За кілька хвилин почали збиратися мешканці села. За півгодини прийшли напевно всі, хто лишився в Хрящуватому: переважно жінки похилого віку, кілька чоловіків, хлопчаки і двоє молодичок із немовлятами. Зупинилися віддалік, кілька хвилин мовчки спостерігали.

— Фашисти! — першою викрикнула стара бабця.

Її голос спрацював як запалений бікфордів шнур, натовп умить зірвався прокльонами:

— Кляті бандерівці! Хто вас сюди кликав?!

— Навіщо прийшли на нашу землю?

— Ми вас не чіпали!

— Дивіться, що ви зробили з нашим селом!

— Зарити б їх самих у цих руїнах! Живцем закопати!

— Хай би згнили у землі, як наші люди!

— Суча мати вас породила!

Василь, підприємець, не витримав. Він зіперся на лопату, подивився на людей.

— Чого розкричалися? — гукнув. — Тут не всі бандерівці та укропи, треба спочатку взнати, а потім пельку відкривати.

— Іч який грамотний! — озвалася смілива бабця. — Якби ти не завинив, то не махав би тут лопатою! Скільки на твоїй совісті загублених душ? Порахував чи з ліку збився? Інтелігент засраний, вбрався в дорогі штани, а сам, напевно, вбивця?

— Я нікого не вбивав, — пояснив Василь, — я підприємець, якого тимчасово затримали до з’ясування обставин, місцевий, з Луганська. Я готовий хоч зараз почати співпрацювати заради розквіту нашої республіки, а моє затримання — лише прикре непорозуміння.

— Сам ти непорозуміння! — почув у відповідь.

— Козел, а не підприємець! — понеслося далі. — Прикидається інтелігентом, а сам вбивця!

— Ну що, піймав облизня? — посміхнувся Вадим, складаючи цеглини.

— Знайшли цапа-відбувайла, — невдоволено й ображено пробубнів підприємець, — через таких, як ти, і мені дісталося.

Прокльони зі знайомими обвинуваченнями сипалися, ситуація загострювалася, і розлючений натовп уже ладен був кинутися на чоловіків і розірвати їх на шмаття.

— Чому ви мовчите? — звернувся до охоронців Вадим.

— Під час обстрілів загинули їх рідні, — пояснив той, — що я вдію?

— Поясніть, що ми не військовополонені, — сказав Вадим. — Ви нас привезли працювати, то поговоріть з людьми, щоб у нас була така змога.

Охоронець виплюнув жуйку, тяжко зітхнув і пояснив місцевим, що ці чоловіки не військові і не брали участі в бойових діях. Це трохи охолодило пристрасті. Люди ще трохи погомоніли і розійшлися по домівках. До вечора чоловіки працювали мовчки, перебуваючи в пригніченому стані, і лише іноді перекидались словами по роботі.

Розділ 65

Коли Ольга завітала до Валентини в кав’ярню, то одразу помітила, що її подруга чимось схвильована і засмучена.

— Щось трапилося?

Жінка мовчки заварила дві чашки кави, сіла поруч за стіл.

— Що ти думаєш про перемир’я?

— Є надія, що все стихне.

— А я не вірю. Не вірю і все! — в серцях промовила Валентина. — Мене просто бісить брехня і несправедливість! Пам’ятаєш перший день після оголошення перемир’я? Вмикаю телевізор, передають: «Усе тихо, обстрілів немає». А ми, виходить, сліпі i глухі? Не чуємо, що гримить і бахкає? Ну, думаю, нехай, може, так треба, щоб населення інших регіонів заспокоїти.

— Не все можна говорити для загалу. Може, це якийсь хід? — обережно сказала Ольга.

Вона добре знала запальний характер подруги: якщо понесеться, то вже ніщо її не зупинить.

— І я так думала. А потім знову чую в новинах, що у нас повний штиль, нема поранених, тим паче загиблих, а приходять солдатики і розповідають зовсім інше.

— Валю, а тобі не спадало на думку, що чутки ширять спеціально?

— Олю, — жінка уважно поглянула їй в очі, — ти сама віриш у те, що кажеш?

— Ні, — посміхнулась сумно. — Їздимо до наших хлопців, тож знаємо трохи більше, ніж телевізор.

— Бісить брехня по теліку, це факт, — зітхнула Валентина. — Нічого у нас не міняється. Сєпаратисти хочуть амністію, а я так думаю: навіщо вона, коли їх ніхто не саджає? Їм і так непогано живеться. Учора зустріла одного такого. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про нього, — сказала Валентина. — Коли нас звільнили, я одразу на нього заяву написала. Усе вказала: дати, коли особисто бачила його на блокпостах ополченців з автоматом, коли він їздив з ними на машинах і все інше. Він навіть не тікав із міста після того, як сюди зайшли наші солдатики. Чому? Невже він знав, що залишиться непокараним?

— Його не заарештували, як я розумію?

— Удома зробили обшук, знайшли великий арсенал зброї, то затримали…

— От бачиш! — вихопилося радісне в Ольги.

— Затримали, щоб одразу ж відпустити. Я того сєпара не раз зустрічала на вулиці, він неподалік живе, — схвильовано розповідала Валентина. — Щоразу тікав від мене на інший бік вулиці і це хоча б трохи тішило, а вчора йду і він назустріч, каже: «Ну що, добилася свого? Багато тобі допомогли твої „солдатики“? А ось наші рєбята незабаром прийдуть і повісять тебе першу у твоїй кав’ярні». Ти навіть не можеш уявити, скільки цинізму та насмішки було на його пиці!

— Можу уявити, що він почув у відповідь, — посміхнулась Ольга. — Напевно, крила матами на всю вулицю?

— Не вгадала! — засміялась Валентина. — У мене від такої нахабності навіть матюки з голови повилітали. Я вчепилася йому в пику ось цими нігтями, — Валентина показала зламаний ніготь. — Верещала як навіжена і дряпала його ненависну харю. Перехожі відтягли мене, але я встигла роздерти йому пику і так у носа зацідила, що він вмився червоною юшкою!

— Ну ти й бойова! Я б так не змогла!

— Я б пристрелила наволоч і рука не здригнулася, — сказала Валентина. — Потрапив він мені під гарячу руку, саме тоді, коли привезли наших хлопців з передової. Шість поранених! І це лише з Бахмутки! А вночі трьох прийняв морг. Ось таке у нас «перемир’я». А телеглядачам розповіли, що за добу лише один поранений.

Жінки згадали про каву, яка давно схолола на столі. Валентина запропонувала зробити іншу, але Ольга відмовилася.

— Читала, що біля міста проводять навчання? — спитала.

— Давно час, а то бахкає і не знаєш, що думати. Люди і так налякані, багато переселенців, які бояться більше від нас. А про те, що на Сиротянському блокпосту майже щоночі строчать автомати — ані слова.

— Як завжди, — погодилась Ольга. — Томашівський міст полагодили.

— Хоч одна добра новина.

— А про Настю і Вадима нічого не чути?

Валентина сказала, що ще не встигла увімкнути комп’ютер і переглянути пошту. Вона зайшла на Фейсбук.

— Олю, — покликала подругу, — погані новини. У приваті мені написали, що люди за селом у полі знайшли два трупи з ознаками насильницької смерті. «Волонтерів, чоловіка та жінку, закатували і викинули у полі», — пишуть.

— У них були документи?

— Ні, але вік збігається.

— Звідки тоді інформація, що вони були волонтерами?

— Місцеві їх не раз бачили, вони збирали допомогу по селах. Зараз трупи в місцевому морзі. Я поїду туди, — сказала Валентина. — Попрошу когось мене підмінити, бо не можна закривати заклад — будь-коли можуть зайти на каву солдатики.

Валентина зв’язалася з чоловіком, і за десять хвилин він з’явився на своїй автівці. Вони поїхали всі разом. У морзі й справді лежали два трупи, але то були не Настя з Вадимом.

Розділ 66

Улянка вкрай засмутилася, що мусить виходити з Іловайська в колоні, а не разом із Геником. Є наказ, та важко не відчувати підтримку коханого. Перше розставання після того, як вони поклялися бути разом, виявилося важчим, ніж вона могла уявити. Завжди стримана у своїх емоціях, вона не могла впоратися з хвилюванням і ховала від Геннадія зволожені очі.

— Улянко, ну що ти? Чому так розкисла? — Гена пригорнув дівчину.

Вона вткнулася обличчям йому в плече. Він чув, як тремтить від хвилювання її тіло, як дівчина тамує ридання і беззвучно плаче. Геник дивувався мужності й витримці Улі, яка ніколи не жалілася. Вона вміла мовчки, без взаємності, кохати роками, тихо страждати, могла нарівні з хлопцями тягати ящики з патронами і не жалілася на труднощі. Він бачив її плечі, на яких тендітну дівочу шкіру до ран натер ремінь автомата, вона безстрашно йшла на завдання і не панікувала при таких артилерійських обстрілах, коли у чоловіків не витримувала психіка. Геннадій звик бачити дівчину сильною, а зараз, коли вона проявляла слабкість, не знав, як утішити.

— Не треба, чуєш, Улянко, не треба, — повторював він і почувався справжнім бовдуром. — Як тільки колона промине гуманітарний коридор, одразу мені зателефонуєш.

— Куди? У тебе ж нема телефону.

Геннадій ляпнув, забувши, що недавно загубив мобільник.

… Коли їх мучила спрага, він згадав, що неподалік бачив люк.

— Спробую підняти люк, може, там є вода, — сказав він Злому.

— Куди? Під обстрілами?

— Я повзком.

— Тоді і я з тобою.

Зі Злим було марно сперечатися, тому вони поплазували разом, прихопивши порожню пластикову пляшку. Хлопці підняли люк і відчули вологу, яка йшла звідти.

Злий дістав ліхтарик і присвітив. Вода була занадто далеко, щоб дотягтися. Гена взяв камінець, щоб кинути його у воду і перевірити глибину. Він перехилився, і разом з камінцем щось булькнуло. Хлопець схопився за кишеню кітеля, помацав і вилаявся.

— Що трапилося? — спитав Злий.

— Телефон випав.

— Опаньки! Ну ти й роззява! Документи, сподіваюсь, не пішли в далеке плавання?

— Ні, в пакетику лежали мобільник, карта і папірець з телефонами.

— Хоч це радує. Повертаємось назад, — сказав Злий. — Вода надто далеко, і невідомо, чи питна вона.

Того ж дня Геннадій подзвонив матері з телефону Злого. Звичайно, вона запропонувала купити йому інший, тому Геник сказав, що мобільник йому привезуть волонтери…

— Ну добре, — сказав він, — я сам тобі дзвонитиму. У хлопців є телефони, тож не біда. Я напам’ять знаю два номери найкращих жінок у світі.

— Чиї?

— Моєї коханої Улянки і мами.

— Мені тривожно на серці, як ніколи.

— Усе буде добре. Колона піде під білими прапорами. У ній будуть машини з червоними хрестами, тому ти в безпеці. Ми чекатимемо наказу, впевнений, що підемо за колоною, а потім зустрінемося і знову будемо разом. Усіх жінок будуть відправляти у колоні, тож зраджувати тобі ні з ким.

— Дурень, — лагідно сказала вона. — Можеш зраджувати, якщо совісті вистачить, тільки благаю — збережи себе.

Геннадій поцілував мокру щоку дівчини і взяв її обличчя в долоні:

— Я кохаю тебе, і моя любов повинна оберігати тебе від ворожої кулі, від снарядів і полону. Нас розлучають обставини, але вони весь час змінюються. Ми не будемо разом лише невеличкий проміжок часу. Так потрібно для того, щоб потім знову зустрітися, вже назавжди.

Дівчина дивилася на нього вдячними синіми очима, в яких і біль розлуки, і кохання, і тривога. Росинка сльози викотилася з очей, побігла по щоці, завмерла на півдорозі. Геннадій торкнувся її губами.

— Солона… Цікаво, коли люди плачуть від щастя, які у них сльози на смак? Солодкі?

— Дурненький. — Легка посмішка майнула на її обличчі. — Коли зустрінемося, дізнаєшся.

— Згода. Мені так подобається, коли ти посміхаєшся! Головне, що ми вижили в цьому пеклі, — сказав він. — Гіршого і страшнішого бути вже не може. Тому все буде добре. Скажи, що згодна зі мною.

— Так! Мені час іти.

Уляна повторила ще раз, що кохає його, відійшла на кілька кроків і зупинилася.

— Генику, — сказала дівчина. — Якщо обставини розкидають нас у різні боки, знай, що я залишуся в зоні АТО до останнього дня, до перемоги. І де б я не була, я завжди чекатиму тебе. Навіть тоді, коли не буде надії, і дочекаюся, ти мене знаєш — я терпляча.

— Не думай про погане, — відповів він. — Я кохаю тебе, і це назавжди.

Дівчина повернулася і швидко пішла. Геннадій дивився їй услід, і мимоволі подумав, що бачить Улянку востаннє.

Розділ 67

Приміщення бойлерної, де ночували чоловіки, одного вечора заповнили вщент нові затримані. Одразу завели чоловіків двадцять-двадцять п’ять, усі місцеві і навіть з однієї вулиці.

— За що вас усіх? — поцікавився Степан, коли чоловіки поклали свої матраци, заповнивши все вільне місце на долівці.

— Усе через мене, — сказав один чоловік, Михайло.

На вигляд йому було за п’ятдесят, високого росту, широкий у плечах, підтягнутий. Схоже, або колись займався спортом, або стежив за фізичною формою.

— Чим же ти, Михайле, так завинив перед молодою республікою? — спитав Вадим, бо чоловік у нього одразу викликав довіру.

— Довгим язиком, — посміхнувся чоловік, вмощуючись на матраці. — Зібралися з сусідами у вихідні, взяли пляшку горілки, зварили у дворі кашу, жінка дістала банку огірочків — усе чин-чином, сидимо, випиваємо, ляси точимо. А про що розмови? Про що не почни, все закінчується обговоренням нинішньої ситуації. Алкоголь завжди сприяє щирій розмові, тож і я розпатякався, — охоче розповідав чоловік, — обізвав різними негарними слівцями з перчиком наших «славних захисників».

— Ополченців? — спитав Василь.

— А хто ж іще заслуговує на такі слова? Я — колишній спортсмен, боксер. З великого спорту вже давно пішов, бо вік, самі розумієте, а ось звичка виходити на вранішню пробіжку, працювати на турніках у сквері, раз на тиждень у спортзалі покачати прес — святе діло. А тут на тобі: комендантська година, спортзал не працює. Як їх не обізвати останніми словами? Чому я у своєму місті не можу рано-вранці побігати? Я вже мовчу про все інше, місто ніби вимерло.

— То за що вас усе-таки забрали? — не вгамовувався підприємець.

— Або хтось із ополченців почув з вулиці мої нарікання, або здали сусіди, — пояснив Михайло. — Ми розійшлися по домівках тихо-мирно, а сьогодні на світанку тарабанять у двері. Жінка відчинила, мені одразу руки за спину і сюди.

— Не одному тобі, — втрутився ще один новачок, — усіх чоловіків, хто залишився на вулиці, під одну гребінку затримали.

— І навіть тих, хто не випивав з вами? — знову озвався Василь.

— Кажу ж, усіх, — повторив чоловік. — Сказали, що потім розберуться. У нас вулиця майже порожня, всі, хто міг, виїхали. А ті, хто не ризикнув покинути свої оселі на мародерів, лишилися.

— Грабують порожні будинки? — поцікавився Степан.

— Ще й як! — відповів Михайло. — Виносять усе, що нажито роками, а ще й заселяють, поки нема господарів.

— Як так?

— Нахрапом, як ще? — відповів Михайло. — Один з будинків уже має нових господарів, хоча вони про те ще не знають.

— І хто там поселився непроханим гостем?

— Двоє братів-кадирівців, а недавно приїхали до них дружини з дітьми. Я оце думаю, чи не вони донесли на мене? Втім, яка тепер різниця?

На сніданок покликали всіх, окрім Михайла.

— Тебе Псих хоче бачити, — посміхнувся охоронець.

— Я сам скоро психом стану від такого життя, — буркнув Михайло, і його повели на допит.

…Чоловіків повезли на роботу в місто Краснодон на цілу добу, потім обіцяли день відпочинку. Висадили з автобуса на околиці поблизу зруйнованого триповерхового будинку. Про те, що тут була якась організація, свідчили розкидані папери та паперові теки, уламки офісних стільців та комп’ютерних столів. Через дорогу — приватні будинки. Неподалік — ватага підлітків, які, певно, нишпорили, шукаючи щось цікаве для себе. Хлопчаки сховались за рогом і спостерігали за чоловіками. Полонені мали розібрати завали, відділити цілі цеглини від розбитих.

— Ціла цегла знадобиться для відбудови, — пояснив ополченець.

Чоловіки взялися до роботи. Невдовзі прилетів камінець, то жбурляли, сміючись, хлопчаки. Кілька камінців влучили в чоловіків, ті вилаялися, але це лише розпалило підлітків. Охоронці з усмішкою спостерігали за витівками. Ще кілька влучних кидків, і хтось із полонених зойкнув, ухопившись за потилицю. Вадим розігнув спину й одразу отримав болючий удар уламком цеглини у вилицю.

— Чого ти мовчиш?! — крикнув він охоронцю. — Прожени їх!

— А я що? — знизав він плечима. — Діти бавляться, а вони, як відомо, наше майбутнє.

— Як потрапимо в лікарню, — сказав Вадим, витираючи долонею кров, — самі тут з дітьми будете працювати.

Пролунав свист, і хлопці кинулися до білявого юнака, який скомандував їм викинути каміння.

— Агов! — звернувся до нього ополченець. — Підійди-но сюди, є справа.

Юнак підійшов ближче, і охоронець дав йому два порожні відра, попросив принести води. Білявий тицьнув відра хлопцям, і ті помчали до поселення, а сам зник.

На обід полоненим видали сухпайок: по пачці печива та булочці. Хлопчаки принесли відра з водою, поставили неподалік й одразу відбігли на безпечну відстань. Вони про щось перешіптувались і реготали. Вадим всівся на складену цеглу, почав жувати печиво. З’явився білявий юнак, і хлопці щось йому розповіли, заливаючись сміхом. Юнак дав потиличника одному, інший отримав копняка, і всі замовкли. Схоже, він був за старшого. Білявий підійшов до завалу, перекинув ногою відра з водою.

— Агов, хлопче, ти що робиш?! — крикнув охоронець. — Чим я їх напуватиму?

— Принесу іншу, — сказав він спокійно, — хлопці насцяли у воду.

Він дійсно повернувся хвилин за сорок. За ним ватага хлопчаків тягнула бутилі з водою та велику важку каструлю, тримаючи її за вушка.

— Це добра вода, — запевнив юнак, — а ще мамка передала гарячої вареної картопельки.

Чоловіки оточили каструлю, розібрали картоплю. Ватажок сів на купу цегли біля Вадима.

— Вибачте, більше нічого смачного не знайшлося.

— Ти — молодець, — похвалив Вадим, — передай мамі велику подяку від нас. Давно вже не їв такої смакоти!

— На здоров’я! — посміхнувся юнак. — Ви не думайте, що у нас тут усі кончені, — стишив голос, — мій батько і дядько в АТО, вже три місяці воюють за Україну.

— Тс-с-с, — цитьнув Вадим, — тебе можуть почути, — кивнув у бік охоронців.

— Сам знаю, що треба тримати рота на замку.

— У тебе є мобільник?

— Так.

— Дай мені його непомітно, я наберу номер, а ти потім зателефонуєш. Що передати, я скажу.

— Гаразд.

Юнак поглянув на ополченців і непомітно сунув руку в кишеню. Вадим не встиг набрати Сашка Гримайла, коли охоронець заволав:

— Геть звідси!

З котячою спритністю він підскочив до Вадима, вихопив з його рук телефон і віддав хлопцеві.

— Ану дуй звідси, щоб я тебе більш не бачив! — наказав він.

— Добре, чого розкричалися? Бутилі хлопцям віддасте, а то мамка лаятиметься, — сказав юнак, забираючи каструлю, і пішов, насвистуючи нехитру мелодію.

Вадим дуже пошкодував, що проґавив нагоду сповістити Сашка про своє місцезнаходження. Свою помилку він зрозумів одразу: слід було просто назвати номер телефону, хлопець молодий, пам’ять гарна, тож десять цифр не забуде і сам подзвонить Сашкові. Вадим лаяв себе за таку необачність цілу добу, поки працював у Краснодоні і всю дорогу до Луганська.

У місто вони прибули вранці, і їх одразу повели на сніданок. Вадим знайшов очима за столом Настю, присів поруч.

— Привіт, люба.

— У тебе такий змучений і стомлений вигляд.

— Так, — кивнув.

— Ой, у тебе на вилиці кров!

— Пусте, цеглина відскочила.

— Слід обробити рану.

— Рану? То дрібниця, а не рана, — посміхнувся Вадим і почав сьорбати суп.

Він розповів про прикрий випадок. Настя заспокоїла, сказавши, що не треба шкодувати.

— Ходять чутки, що нас переводять в інше місце.

— От тобі й на! — посміхнувся Вадим. — Тільки-но обжилися, а вже треба кидати тепле гніздечко. А з чим це пов’язано?

— Хтозна, — стенула плечима Настя.

У бойлерній, куди повернулися чоловіки, лежав на матраці Михайло. Чоловік згорнувся клубочком і стогнав. Вадим і Степан підійшли до нього і помітили, що сорочка закривавлена. Чоловік притискав руки до живота, звідки крізь пальці сочилася кров.

— Ого, друже, — сказав Вадим, — схоже, у тебе було тісне спілкування із Психом. Що він тобі зробив?

— Штрикав ножем у живіт, — прохрипів Михайло.

— Навіщо?!

— Перевіряв, чи насправді в мене накачаний прес.

Степан постукав у двері й викликав охоронця.

— Пораненому негайно потрібна медична допомога.

Михайла відвели до лікаря, а охоронець повідомив:

— Готуйтеся до переїзду.

— Коли?

— Завтра вранці, тож пакуйте свої манатки.

— Куди? — поцікавився Вадим.

— У Жовтневий район, там наша комендатура, — пояснив охоронець.

— А Філіни та Психи також з нами?

— Завжди тобі більше від усіх треба, — пробубнів ополченець. — А як же вони без вас? Допатякаєшся колись.

— Один уже допатякався, — хихикнув Василь, коли охоронець вийшов, — повезли тепер латати дірки в череві.

Вадим скипів і схопив Василя за барки, процідив крізь зуби:

— Або заткнися, або я сам тобі пельку зашию!

Частина четверта

Пробач мені, Ісусе, Божий сину,

Що я вбиваю ворогів своїх,

Але вони прийшли в мою країну,

Прийшли з мечем, а то великий гріх.

Щоку не підставляю для удару,

Хоч заповідь таку ти нам даєш,

Їх «руській мир» тут не потрібен й даром,

Чому ж нахабство їх не знає меж?

Я мщусь за друзів, око тут за око,

Ветхозаветним воїном я став,

Тоді життя було таке ж — жорстоке,

Але повір, не я його обрав.

Любов й ненависть — два боки монети:

Любов до друзів й рідної землі,

Але є вороги, що всі «завети»

В ненависть перевернуть у мені…

Людмила Лєгостаєва. Молитва воїна

Розділ 68

Двадцять дев’ятого серпня рано-вранці були сформовані дві колони техніки, які мали піти двома маршрутами до рубежу Старобешеве — Новокатеринівка. Українські підрозділи чекали команди на вихід. Вони підняли білі прапори і зі зброєю та прапорами в супроводі двох БТРів зі складу збройних сил Російської Федерації вирушити «зеленим коридором». Добровольці підтримували одне одного жартами, прагнули вірити в те, що домовленості, досягнуті на вищому рівні, будуть чітко виконані, але якісь сумніви були в кожного, хоча ніхто не виказував хвилювання.

Рівно о шостій ранку до населеного пункту Многопілля, що неподалік Іловайська, прибув один російський БТР. Офіцер сповістив українське командування, що умови виходу змінено і буде лише один, новий, маршрут. Підрозділи підуть без зброї, боєприпасів і військової техніки. На питання, чому змінилися домовленості, росіянин не зміг відповісти і почав кудись телефонувати.

Колона стояла на місці, і потяглися довгі хвилини очікування, жарти зникли. Уля сиділа в кузові військового «Уралу» без тенту і спостерігала за всім, що відбувалося навколо. Попереду стояли кілька машин: перші — командирські, далі — пожежна машина, за нею — два таких самих «Урали» без тентів, позаду — машина медиків, за ними — машина з полоненими російськими десантниками, змійкою розтяглася колона техніки, яку зібрали з усіх ліній.

Минула година, а від російського офіцера не було чіткої відповіді. Стало зрозуміло, що йде затягування відходу, але залишалося питання чому. Українське командування мало вирішити, як діяти далі. Дізнавшись, що мусять іти обеззброєні, замовкли навіть найбалакучіші бійці, відчуваючи, що ворог замислив недобре. Покладалися лише на своє командування. Час наче зупинився. Ніхто навіть не думав про те, що давно не їв, що мучила спрага, бо невідомість тиснула більше, ніж прості людські потреби.

Лише о восьмій п’ятнадцять бійці дізналися, що командування вирішило йти за раніше погодженим маршрутом, зі зброєю, технікою і боєприпасами, під білими прапорами.

В один голос заревли двигуни. Колона рушила вперед, здійнявши куряву. Улянка поспіхом перехрестилася, прошепотіла: «З Богом!» і замружила очі від пилюки.

— Нарешті! — з полегшенням видихнули бійці на «Уралі».

Колона йшла вперед, ревучи різноголоссям стомленої боями та зраненої техніки.

Розділ 69

Полонених перевели в приміщення адміністрації Жовтневого району. Настя сподівалась, що Філін залишиться на старому місці, але прибувши на місце, одразу побачила його злу криву усмішку. Скільки разів вона давала собі установку не боятися, але щоразу при зустрічі з Філіном у неї підкошувалися коліна.

В’язнів вивели з автобуса, і вони побачили, що в будівлі робиться ремонт. Людей перевірили за списками і повели розміщувати в камери. На великий подив Насті, її помістили в одну камеру з Вадимом.

— Оце так щастя! — вигукнула Настя, оглядаючи їх нову оселю. — Колись мріяла про окрему квартиру, а тепер радію окремій камері.

У кутку, як і раніше, вічко відеокамери, на вікні — ґрати, двері також металеві, але без «кормушки», нема й туалету. По обидва боки камери чотири на чотири метри — двоярусні ліжка.

— Розраховано на чотирьох, — сказав Вадим, — будемо чекати підселення.

— Або розселення, — припустила Настя.

— Ага, ревнуєш? — посміхнувся Вадим. — Боїшся, що підселять жінок і я буду до них залицятися?

— Ой-ой! Можна подумати, що такий замазура комусь потрібен!

— Тобі не подобається такий брудний чоловік?

— Брудній жінці подобаються такі ж самі чоловіки… Які місця займемо? У цих апартаментах у нас є вибір.

— Давай ліворуч, — запропонував Вадим, — я нагорі, ти — знизу.

Вони простелили матраци, накрили їх ковдрами, які привезли з собою, повісили в головах куртки, у кутку виділили місце для взуття.

— Із входинами, коханий! — посміхнулась Настя, сідаючи на ліжко.

— Цікаво, куди тепер нас ганятимуть на роботу?

— Завтра дізнаємося, — відповіла Настя і додала: — Не забивай дурним голову. Чи нема про що думати?

— А ти про що думаєш?

— Понад усе хочу помитися. Дивуюся людській натурі, — задумливо сказала Настя. — Коли вдома лежала у ванні чи приймала душ, ніколи не думала, що це так приємно, що для когось це заповітна мрія. Звичайно, коли зустрічала брудного безхатченка, то загадувалася, чому він улітку не скупається в річці чи озері. Але взимку запросити його додому і дати змогу помитися — мені і на думку не спадало.

— Безхатченки — окрема тема. Колись я зробив так, як ти кажеш, а потім пошкодував. Поки я готував йому поїсти, він не став митися, украв мій гаманець і тихенько пішов геть. Хіба ти не помічала, що навіть влітку, коли можна помитися в озері, лише одиниці це роблять, інших туди не затягнеш. Допомагати варто тим, хто хоче отримати допомогу.

— Ось я, наприклад, хочу, щоб мені хтось допоміг, — мовила Настя після паузи.

— Яке бажання має моя королева? — Вадим спробував пожартувати, але його голос прозвучав надто сумно.

— Хочу вибратися звідси.

— Ти не забула номер Сашка Гримайла?

— Ні, пам’ятаю номери мами і його, але що з того?

— Подивимось, — підбадьорив Вадим. — Може, тут не такі уважні цербери, тож вдасться дати про себе звістку.

На ранок відчинилися двері і пролунав наказ:

— Усім вийти з камер і вишикуватися! Строєм ідемо на сніданок у супроводі охорони. Далі жінки окремо від чоловіків і на роботу!

Їх провели до їдальні, де у два ряди стояли столи, біля них — стільці.

— Як у ресторані! — сказала Настя Вадиму.

— Миємо руки! — прозвучала команда.

На стіні висів рукомийник з «носиком», під ним — миска. Люди підходили по черзі, мили руки з милом і витирали їх одним і тим самим рушником. Коли хтось затримувався, охоронець казав завчене:

— Досить! Наступний!

Настя помила руки, набрала в долоні води і вмила лице.

— Не дозволено! — гукнув їй чоловік. — Якщо вмиватися, то на всіх води не вистачить.

Настя поглянула на мокрий рушник і зітхнула:

— Моя мрія справдилася ось на стілечки! — за столом Настя показала Вадиму кінчик пальця. — Я не помилася, але обличчя згадало, що таке вмивання.

На сніданок їм дали суп, по шматочку хліба та чай з цукром.

— Справді, як у ресторані, — посміхнулась Настя. — Не вистачає лише офіціанта та других страв, наприклад, свинячих битків.

— Або смаженої риби.

— Мовчи, бо вб’ю! — Настя показала Вадиму кулак.

Розділ 70

Богдана Стефанівна зателефонувала в Розгірче сусіду.

— Як там справи, пане Михайле? — поцікавилась.

— Усе добре, не хвилюйтесь, пані Богдана! — запевнив її чоловік.

Він детально описав, як і чим годує коней, який у них настрій і як вони себе почувають. Жінка розповіла, що від доньки нема ніякої звістки, тож доведеться їй затриматися на невизначений час, можливо, надовго. Богдана Стефанівна також пожалілася, що нема зв’язку і з онуком, який зараз у зоні АТО.

— А де саме?

— Якби ж я знала, то, може б, шукала його. А ваш син де зараз?

— Теж воює. Каже, що на Луганщині, — розповів чоловік. — Якщо десь зустрінете, передавайте від мене вітаннячко.

— Я ж його ніколи не бачила, — зауважила жінка.

— Він — викапаний я! Не помилитеся, — схвильовано говорив чоловік. — Відкиньте від мене двадцять років, і побачите, який він.

Богдана Стефанівна спитала, скільки ще часу він зможе доглядати коней. Михайло відповів, що скільки треба, тому вона може не хвилюватися і не поспішати. Жінка подумала про те, що Ніну вона чекала майже три роки і невідомо, скільки чекати на повернення Насті, тож запропонувала Михайлу зарплатню.

— Скільки вам платити щомісяця?

Сусід образився за таке питання, тому Богдана Стефанівна попросила дати номер його картки і вирішила сама визначити суму. Наступного дня вона перерахувала дві тисячі гривень. Чоловік одразу їй передзвонив і дуже дякував. Тепер їй можна не хвилюватися за коней — вони в надійних руках.

Розділ 71

Колона пройшла крізь перше кільце оточення доволі спокійно. Дорожня пилюга висіла в повітрі, а коли вітер відніс її геть, бійці побачили неподалік велику кількість ворожої техніки. Скидалося на те, що ворог не встиг приховати її. Подекуди техніка була замаскована, деінде — прикопана в землі чи виднілася за лісосмугами. Поля кукурудзи та соняхів тягнулися до небокраю, але не було часу милуватися краєвидами — там, серед краси, зачаївся ворог.

Коли колона наблизилася до другого кільця блокування, виявилося, що ворог встиг спорудити захист для основної техніки та вирити окопи. Майже одночасно по колоні, що йшла під білими прапорами, вдарили з усіх боків. Один снаряд влучив у БТР, і з палаючої машини почали вискакували люди. Техніка заревла дужче, набираючи швидкість, але ворожа артилерія заглушила її. Машини об’їжджали палаючу техніку. Бійці відкрили вогонь у відповідь, але їхні автоматні черги здавалися тріскотінням дитячих іграшок у порівнянні з потужними розривами снарядів. «Урал», у якому їхала Уля, підскакував розхитуючись на свіжих вирвах, оминув розбитий БТР. Обабіч дороги лежали бійці, вже мертві і ті, що корчилися в агонії. Машина ледь не наїхала на хлопця, який зіперся на руки, потім припав до землі грудьми і простягнув руки до «Уралу». На мить Уля зустрілася з його поглядом, сповненим жаху, і лише тоді помітила, що він не має нижньої частини тіла. Вона відвела погляд, бо навіть їй, яка бачила не одну смерть, стало моторошно. «Зелений коридор» перетворився на справжнє пекло. Ворог не шкодував навіть своїх, влучним пострілом гранатомета була знищена машина з російськими десантниками. Одна з червоних пожежних машин, що сунула попереду, звернула на узбіччя, щоб об’їхати розбиту, й вибухнула від міни.

«Урал» продовжував шлях, а навколо все змішалося, палало, гриміло, стріляло, заглушаючи нелюдські крики поранених. Хтось благав про допомогу, інший лаявся на всі заставки, дехто стріляв з автомата на всі боки, вистрілюючи останні патрони. Розбита техніка палала й вибухала, сіючи навколо смерть. «Урал» тримався як приклеєний за попередньою машиною, обігнати яку не міг, бо узбіччя були заміновані. Один із бійців, можливо поранений чи контужений, побіг у поле соняхів, і за мить там пролунав вибух, розірвавши його тіло на шматки.

Важкий «Урал» попереду сильно пилюжив, а коли поруч пролунав потужний вибух, пил забарвився в рожевий колір. Лише за мить, коли ще дзвеніло у вухах, Уля зрозуміла, що то був рожевий фонтан крові з розірваних на дрібні шматки тіл. «Урал» занурився в хмарину людської крові, змішаної з курявою та димом, і Уля відчула, як від жаху в неї заворушилося на голові волосся. Вона зціпила зуби, не в змозі заплющити очі, аби не бачити, як кров’яний пил осідає на її тілі та одязі, скам’яніла від жаху. Їх обігнала інша вантажівка, зачепивши бортом, і дівчина впала. Щоб підвестися, їй довелося скинути з себе мертву дівчину. Ворог гатив з усіх боків з чого тільки можна, і, здавалося, дорозі не буде кінця. Уля почула, як поруч просвистів снаряд, й інстинктивно пригнула голову, обхопивши її руками. Гучно рвонуло, машину кинуло вбік, і в передпліччі озвався пекучий біль. «Урал» хитнуло так, що дівчина впала, боляче вдарившись головою. Біль пронизав усе тіло, залишивши одну мить на думку: «Усе. Кінець…»

Розділ 72

Жінок розділили на невеликі групи і повезли на різні місця роботи. Проїжджаючи вулицями Луганська, Настя відзначила їх безлюдність. Цивільного населення було мало, проте повсюди літали машини ополченців із увімкнутими мигалками. Кілька разів вибухнуло, але пішоходи на вулиці не звернули уваги на ті звуки — з часом усе стає звичним, навіть розриви снарядів. Подекуди будинки мали сліди пожежі: обвуглені стіни та кістяки балконів.

Автобус зупинився, і Настю провели до кафе «Піч». Жінка раніше тут ніколи не була, але чула про цей заклад як один із найкращих. Він прославився традиційною українською кухнею, тому Настя вирішила, що ополченці націоналізували цей заклад. Вона не помилилася. На дверях, прикріплений липкою стрічкою, папірець сповіщав, що тут тепер «Громадська їдальня». Охоронець, який супроводжував робітниць, передав їх іншому й повернувся в автобус.

— Сьогодні ви будете допомагати на кухні, — сказав чоловік і провів їх через велике просторе приміщення, заставлене столами і стільцями.

Жінки опинилися на кухні. Працювали пічки, великі каструлі парували, і приємно пахло.

— І не думайте втекти, — попередив охоронець, — на кожному виході наші люди. Також категорично заборонено користуватися телефонами, втім, зв’язку все одно нема. Агов, дівчата! — крикнув він. — Приймайте помічниць!

Одна з жінок у білому халаті, повненька з червоними круглими щоками, притягла Насті мішок картоплі, а її напарниці наказала мити посуд.

— Ось тобі ніж, каструля з водою і вперед! — сказала вона й дрібними швидкими кроками поквапилася у справах.

Чистити картоплю не така вже й важка справа у порівнянні з розбиранням завалів. Настя знайшла маленький стілець і взяла до рук першу картоплину. Якби це було вдома, то вона б чистила швидко й ретельно, та зараз у неї не було жодного стимулу. Якщо вона перечистить мішок картоплі, їй не дадуть відпочити, а навантажать роботою, тому працювала неквапливо, поринувши у свої думки. Настя хвилювалася за рідних. Краєм вуха чула, що Мінські домовленості бойовики не виконують. Переживала за Геника, що був у зоні АТО, багато думала про Іванку, сумувала за нею, але принаймні в Росії не стріляють. Згадувала матір, яка напевно змучилася від чекання. Про Ніну не хотіла думати, хоча мимовіль замислювалась і про її долю. Вони виросли в одній родині такими різними, ніби й не було спільного ліжка в дитинстві, ляльок та книжок, дівочих таємниць і мрій про кохання на все життя.

Настя не помітила, як, поринувши у роздуми, почистила півмішка картоплі. Вона випростала спину для відпочинку і встромила ножа у велику носату картоплину. Кілька жінок, перемовляючись, чаклували над каструлями. Настя не дуже прислухалася до розмов, чи посолений борщ та скільки підсмажено котлет, але один голос видався їй знайомим.

— Дівчата, котлети переверніть, бо згорять.

Жінка стояла до неї спиною, вбрана, як і решта, в білий халат. Настя вже не могла нічого робити, її увага була прикута до жінки. Аби дочекатися, поки вона повернеться до неї, але охоронець вже недобре зиркав у її бік. Настя взялася за картоплину, і її серце ледь не вискочило з грудей. Жінка прямувала у її бік, і сумнівів не лишилося.

— Алісо! — вихопилося в неї.

— Насте?!

Жінки кинулися в обійми, розчулилися так, що аж зволожились очі.

— Як ти тут опинилася? — спитала Аліса.

— Привезли на роботу.

— Я не про те.

— Везли з Вадимом допомогу солдатам, а нас затримали, — пояснила Настя.

— Ой, Насте! Догралася в патріотизм! І скільки вже ви тут?

— Третій місяць.

— Ого! Що обіцяють? Вас відпустять? Волонтерів тримають недовго.

— Не знаю, — знизала плечима Настя. — Нічого не знаю. Мені треба з тобою поговорити наодинці, — сказала Настя тихіше й кинула погляд на охоронця, який не спускав з них очей.

— Спробую прийти до тебе в кінці робочого дня, — пообіцяла подруга.

— Аліско, я не милася з дня затримання. Можна десь скупатися?

— Домовлюся із завідувачкою на вечір, — сказала Аліса. — Тоді й поговоримо. Добре? А зараз мені час бігти!

У Насті затеплилася надія на визволення, і вона завзято повернулася до роботи. «Якщо покажу, що добре працюю, ще сюди направлять», — подумала Настя, і в голові закрутилися різні варіанти звільнення.

Аліса стримала обіцянку і домовилася про те, щоб Настя помилася. Під кінець робочого дня вона сказала охоронцю, що отримала дозвіл для Насті піти в душову.

— У вас є десять хвилин, — чоловік зиркнув на наручний годинник.

— Я третій місяць не милася, дайте хоч півгодини, — попросила Настя.

— Двадцять хвилин.

Чоловік перевірив кишені Аліси, і жінки зайшли до невеличкої кімнати з табличкою «Душова».

— Води в крані нема, — пояснила Аліса, — її привозять у бочках, тому наберемо ванну. Ти налий холодну воду, а я принесу гарячої.

Жінки підготували ванну, і Настя із задоволенням лягла в теплу воду.

— Скільки часу я мріяла про це! Справжнє блаженство! Дякую тобі, Аліско!

— Ти краще розкажи, як вляпалася, — Аліса подала Насті шампунь та мило.

— Довго розповідати, а у нас мало часу. Алісо, напевно, ніхто в Сєвєродонецьку не знає й досі, де ми з Вадимом поділися, — сказала Настя, намилюючи тіло.

— А мати?

— Вона теж не в курсі. У нас відібрали телефони, і я не змогла їй подзвонити.

— То я можу!

— Поки не треба. Поговори зі своїм чоловіком. Він ополченець, то може допомогти звільнити нас.

— Не ображайся, Насте, але про це не може бути мови. Наперед знаю, що він не схоче.

— Гаразд. Тоді інший варіант. Я повідомлю людину, яка займається звільненням полонених. Можеш дати свій мобільник?

— По-перше, нам не дозволяють ними користуватися на роботі, та й зв’язок не завжди є. По-друге, мій чоловік воює в ополченні, я працюю в громадській їдальні, тож телефон можуть прослуховувати. Можеш уявити, що буде, коли дізнаються, кому я дзвонила? Тому подзвонимо з іншої картки, про яку не знає навіть мій чоловік. Звичайно, я ризикую, але заради тебе спробую.

— Запам’ятай номер, — і Настя продиктувала номер Сашка Гримайла.

Аліса кілька разів повторила його, поки не вивчила напам’ять. Настя попросила купити їй натільну білизну та пару футболок, щоб переодягтися. Вона не просила придбати білизну для Вадима, вирішивши, що й так добре, що колишня подруга не відмовила в проханні подзвонити Гримайлу. Коли Настю сюди більше не направлять на роботу, Аліса передасть їй одяг.

— Бачиш, як вийшло, — сказала Настя наостанок, — обіцяла підтримати твою доньку, а тепер сама прошу в тебе допомоги.

Аліса на те промовчала.

Настя попросила не говорити Аллі про полон, щоб випадково не дізналася Богдана Стефанівна.

— Алісо, ще раз спасибі за купання, — сказала Настя на прощання.

— Нема за що, — відповіла Аліса. — Ми ж подруги, хоча й колишні.

Останні слова були сповнені смутку.

Розділ 73

Осінь поволі починала старіти, і вересень уже котився за обрій, а Богдана Стефанівна так і не отримала жодної звістки ні від доньки, ні від онука. Чекання і невідомість — важкий тягар, але жінка знала, що найчастіше люди повертаються тоді, коли на них чекають. І сконцентрувала всі свої сили на очікуванні. Різне спадало на думку, сумне — гнала геть, залишаючи собі надію. Вона запевняла себе в тому, що материнське серце не помиляється, а воно відчувало, що її донька жива. Доля не залишила їй іншого вибору, ніж чекання. Не можна схиляти голову перед життєвими негараздами та випробуваннями, треба бути сильною. І вона була, могла би бути ще сильнішою, якби поруч був чоловік і підтримував у лиху годину.

Можна дати волю мріям, випустити їх на волю, щоб розгулялися і досягли небес, та Богдана Стефанівна ховала свої заповітні мрії про коханого чоловіка в глибини душі, куди самій було важко дістатися. Але мрії завжди вільні, не підвладні силі, вони не знають, що таке пута чи кайдани, їх не можна заґратувати. Довгими безсонними ночами мрії про Сергія Андрійовича поверталися до згорьованої жінки. Навіть наодинці, серед суцільної темряви і мертвої тиші, Богдані Стефанівні соромно було зізнатися самій собі, що вона безмежно хоче бути поруч із ним. Життя їх зводило разом уже двічі, і все марно, тож, мабуть, не судилося їм бути разом. Першого разу вона сама покинула його, втікаючи світ за очі, вдруге… Сам порвав з нею зв’язок, не пояснивши навіть чому. Було боляче і дещо принизливо, але коханню це не поясниш. Ним не поділишся навіть із близькими людьми, бо хто зрозуміє, коли тобі далеко за…

Іноді Богдана Стефанівна настільки далеко заходила у своїх потаємних мріях, що чітко уявляла коханого поруч. Фізично відчувала дотик рук, такий бажаний, ніжний, легкий, як весняний вітер. У ній ожило нерозтрачене кохання, колись нею ж поховане. Як з’ясувалося, воно дуже життєлюбне, не має строку, з роками не псується, а навпаки, стає сильнішим, таким тремтливим і бажаним, як у далекі роки юності. Різниця лише в тому, що молодість — безтурботна і самовпевнена, трохи вітряна, як весна, і може розпорошити, десь загубити серед життєвих доріг єдине кохання, не замислюючись, що іншого може не бути. У зрілому віці, коли розум бере верх над амбіціями та безумством, людина розуміє, що життя веде зворотний відлік часу, починає цінувати своє кохання, плекати, насолоджуватися ним щодня, щогодини, щосекунди. Вік відсіює все незначне і, як сказано у Святому Письмі, відділяє зерна від полови, залишаючи в житті лише значуще та дороге серцю. У кожного віку є свої переваги, треба лише їх помічати — це Богдана Стефанівна знала. У час, коли огорнула тривога і невідомість, їй безмежно не вистачало підтримки Сергія. Нехай би навіть на відстані, тільки б знати: він є, він хвилюється разом, думає про неї і… кохає. Богдана Стефанівна була впевнена, що Сергій — її останнє кохання, іншого не буде. Він просив більше не шукати його і не телефонувати, але ж вона так потребує його підтримки! Невже він цього не відчує на відстані? Невже їй дісталося кохання зі зламаними крилами?..

Розділ 74

Хлопці не встигли за колоною, яка швидко пішла вперед і за кілька хвилин зникла з очей. Поки намагалися додзвонитися до командира й отримати уточнюючу команду про подальші дії, з того боку, куди пішла колона, почулися потужні вибухи. Вони лунали один за одним, і над дорогою здійнявся чорний дим. Коли нарешті зв’язалися з командиром, отримали наказ виходити з оточення невеликими групами різними шляхами, зустрічатися в умовлених місцях і знову йти, розбившись на невеликі групи.

Колону підло розстрілювали. Як там його Уля? Що з нею? Чи проскочать крізь ворожий вогонь? На подальші роздуми часу Геник не мав. Бійці розклали карти, які самі малювали перед Іловайськом, визначили маршрут на Старобешеве. Потім розбилися на групи по тридцять осіб, далі на невеликі групки, які мусили триматися неподалік, щоб у разі чого прийти на виручку. Домовилися узгоджувати дії в телефонному режимі, хоча зв’язок був не завжди. Не прощалися, сказали: «Бувай! До зустрічі!» й вирушили в дорогу.

Гена, Мона, Злий, Кабан та Малий опинилися в одній групі. Йшли через лісосмугу, дослухаючись до кожного звуку, оминали населені пункти, щоб не нарватися на засідку. До того ж чули про непоодинокі випадки, коли місцеве населення здавало українських бійців ополченцям. Запасу води не мали, тож дивилися під ноги в надії знайти якусь пляшку чи банку із залишками дощової води.

— Патронів зовсім мало, — зітхнув Злий. — Натрапимо на засідку, і відбитися нічим.

— А Кабан нащо? — озвався Малий. — Він урукопашну піде. Один удар по башні — і сєпару хана.

— Мовчи вже, жартівник, — незле дорікнув Злий. — Знову клятий безпілотник гуде, — сказав, прислухавшись.

Хлопці трохи перепочили і рушили далі, як враз почули голоси. Злий зголосився піти в розвідку.

— Я піду, — сказав Кабан. — Чому завжди ти?

— Бо твої слонячі шаги чути не лише тим у посадці, а й у сусідній державі, — мовив Злий і закинув автомат на плече…

— Кепські справи, хлопці, — сказав Злий, повернувшись за кілька хвилин. — Там засідка ополченців. За моїм припущенням, їх там небагато, чоловік п’ять-шість, але невідомо, що далі. Неподалік село, тож не виключено, що їх там ще кілька пудів. Треба міняти план.

Порадившись, бійці вирішили чекати ночі й піти кукурудзяним полем.

— Є ризик натрапити на міну, але не думаю, що поблизу села поле заміноване, — припустив Мона. — Ополченців багато, і вони не такі дурні, щоб ставити міни, на які самі можуть напоротися.

— Кукурудза вже майже суха, тож вночі буде тріщати й шамотіти, — зауважив Малий.

— Розумний хлопчик, — посміхнувся Злий, — ти літати вмієш? Я теж ні, а Кабана й аероплан не підніме, тому іншого шляху не бачу.

— Спекотно, — сказав Кабан, витираючи лоба, з якого градом котився піт. — Ми від спраги за день поляжемо.

— Попроси водички в ополченців, — буркнув Злий.

— Навіщо ти так? — спитав його Геннадій. — Кабану найтяжче.

— Мені легко! — сказав Злий, вмощуючись під кущем. — Раджу вирити собі нори, щоб не було жарко. Бачили, як собаки копають?

Коли Злий задрімав, Малий вирішив пошастати кущами, сподіваючись знайти воду.

— Нічого нема, — зітхнув. — Ось виламав кілька качанів кукурудзи. Здається, не дуже старі.

— Нема чого пити, то будемо їсти? — сказав Геник, розгортаючи качан.

— Їсти сиру кукурудзу, щоб потім нею срати? — Злий розплющив очі й простяг руку по качан.

— Ні, будемо газами труїти ополченців, коли патрони закінчаться, — пожартував Кабан.

— Це ти можеш, я знаю! — посміхнувся Злий, відкусивши зерна.

— Я ж казав, що то не я! — ображено прогудів Кабан. — Скільки можна повторювати?!

…Стемніло. Бійці мовчки дивилися на заграву з того боку, куди «зеленим коридором» пішла колона. Серце у Геника стислося від болю. Що з Улянкою — невідомо. Згадував їхнє прощання, сльози коханої та її небажання розлучатися. Невже дівоче серце передчувало біду? Довго не міг відірвати погляду від рожевого неба, яке підсвічувала палаюча техніка.

Порадившись, хлопці вирішили йти пізніше, так безпечніше. Вони провели в лісосмузі довгий день без води та їжі й до настання ночі відчували виснаження. Від зневоднення паморочилося в голові й калатало серце.

— Ну що, хлопці, рушаймо? — спитав Злий. — Не доб’ють ополченці, то подохнемо тут без води.

— Мона я почитаю молитву в дорогу? — спитав Мона.

— Мона-мона, — посміхнувся Злий. — Так і не навчився правильно казати «можна».

— Мона не заважати? — сказав хлопець, і Малий пирснув зо сміху.

Після молитви пішли кукурудзяним полем. Удень воно здавалося нескінченним, а вночі, коли нічого не видно, ще більшим. Сухе кукурудзиння шелестіло і тріщало, било і дряпало обличчя.

— Таке враження, що нас за два кілометри чути, — прошепотів Геннадій.

— А що робити? — кинув Злий.

Кожні сто метрів вони зупинялися і прислуховувалися. Кілька разів сідали навпочіпки і завмирали, коли над ними дзижчав безпілотник. За годину спекотний день без пиття дався взнаки. Кабан, що йшов попереду, важко і часто дихав і обливався потом, снопом звалився на землю. Хлопці марно намагалися повернути його до тями.

— Що робитимемо? — спитав Малий.

— Не залишати ж його самого, — сказав Злий. — Будемо по черзі нести.

Злий і Геник закинули його руки собі на плечі та потягли. Ноша виявилася нелегкою, і за кілька десятків метрів довелося їм відпочити і мінятися. Малий був зростом чи не вдвічі нижчий від Кабана, тож йому було несолодко. На їхнє щастя, Кабан отямився і пішов самотужки, але хвилин за двадцять знову знепритомнів.

— Чому саме він? — сказав у розпачі Малий. — Мене було б легше нести.

— Хто б тебе ніс? — хмикнув Злий, підхоплюючи важке тіло побратима. — Ми б тебе тут лишили.

— Як?

— А так!

— Кабан великий і гладкий, тому йому найтяжче, — сказав Мона, допомагаючи Злому.

Ще з півгодини, і Кабан знову отямився і вони пішли швидше. За їхніми розрахунками, поле мало ось-ось скінчитися, коли зненацька попереду застрочив автомат. Хлопці припали до землі і завмерли. Ще кілька пострілів, і хтось посвітив ліхтариком.

— Навіть не знаємо, чи там ополченці, чи свої, — прошепотів Геник. — Але йти вперед небезпечно. Що робитимемо?

— Якщо вперед не можна, то змінимо маршрут, — сказав Злий. — Логічно?

Порадившись, пішли в обхід. До кінця кукурудзяного поля їм довелося тягти на собі Кабана, який то повертався до тями і просив у хлопців вибачення, то знову непритомнів. Геть знесилені, вони дісталися лісосмуги і попадали на землю. Відхекавшись, почули голос Кабана:

— Хлопці, не кидайте мене, будь ласка.

— Ти диви, озвався! — посміхнувся Злий. — Як тільки донесли його до посадки, одразу оклигав!

— Я не навмисне, — хрипко виправдовувався Кабан. — Мені зле.

— Чекайте тут, — наказав Злий. — Треба розвідати, що за дорогою.

— Неподалік село, бо чути гавкіт, — тихо промовив Геннадій. — Може, я піду по воду?

— А ти впевнений, що там нема ополченців? Отож. Сидіть тут і чекайте на мене, — повторив Злий. — Якщо за півгодини не повернуся, йдіть далі без мене.

Хвилин за п’ять хлопці почули кроки, що швидко наближалися. Майнула людська постать на дорозі, і Злий радісно зашепотів:

— Ледаща, приймате! Я сьогодні банкую!

Щось важке глухо гепнулося на землю, то були два великі кавуни.

— Налітайте, чого витріщилися як баран на нові ворота? — Злий дістав ножа. — Де наш Невмирайло? Кабан, ти живий?

— Живий, — прошепотів він і простягнув руку.

— Дам, якщо пообіцяєш іти своїми ногами, — сказав Злий, відрізаючи величезну скибку.

Кавуни були солодкі, як мед, пахли квітами, літом і миром. Хлопці жадібно впивалися зубами в соковиту м’якоть, тамуючи одразу і спрагу, і голод. За мить від великих кавунів лишилися обгризені шкірки.

— Мало! — зітхнув Малий, облизнувши губи.

— Через дорогу баштан, там ще є, — сказав Злий.

— І ти мовчав?! Я ледь не подавився! — дорікнув Малий.

— Хотів перевірити тебе на жадібність, — серйозно мовив Злий. — І знаєш, які висновки? Мишеня з’їло більше від слона.

— Я ще принесу! — підхопився з місця Малий.

— Сиди, я сам!

Солодкі кавуни і короткий відпочинок зробили свою справу. Бійці відчули, як до них повернулися сили, і вирушили далі. Йшли навмання лісосмугою, бо втратили орієнтири і чекали ранку. За годину почало сіріти і перед ними замаячили силуети будинків.

— Якесь село, — сказав Мона.

— Хай як не хочеться, але треба йти туди, — зітхнув Гена. — Роздобути води і дізнатися, чи в правильному напрямку рухаємося. Одразу заявляю, що піду сам.

— Гаразд, — погодився Злий, — усім іти не можна, людей полякаємо. Та спочатку подрімаємо пару годин. Хто вартуватиме першу годину?

— Я, — пробасив Кабан. — Моя черга про вас піклуватися.

Розділ 75

На вечері Вадима не було. Настя розхвилювалася, а потім зрозуміла, що привели їсти не всіх чоловіків. Степан також ще не повернувся.

— Мабуть, кудись далеко повезли на роботу і затрималися, — висловила припущення Олена і порадила Насті не панікувати.

Вадим повернувся в камеру пізно ввечері й був надто стомлений, щоб розповідати. Чоловік приліг, закинув руки під голову і лише через десять хвилин сказав:

— Був важкий день.

— Знову розбирали завали? — спитала Настя.

— Ні, нам знайшли кращу роботу. Возили в Хрящувате на розмінування.

— Що?!

— З нами були сапери, вони пояснили, як шукати міни і як їх розміновувати, а потім спостерігали віддалік, — пояснив Вадим.

— Але ж ви не професіонали… Взагалі не можу уявити, як таке може бути. Багато вас було?

Вадим розповів, що всього взяли п’ятнадцять чоловіків, в основному тих, хто служив, потім розбили на групи по п’ятеро людей на кожне поле.

— Сказали так: «Ваші укропи замінували, вам і розміновувати». Дехто злякався і відмовився, — розповідав Вадим. — Тоді ополченці наставили на них автомати і, наказавши бігти по полю, сміялися, мовляв, не можеш розміновувати руками, то розміновуй ногами.

— Справжні фашисти.

— Степан зголосився працювати сам, але хто його слухав? Довелося йти всім. Нам пощастило, жодного разу не рвонуло. Ну, а ти як? Куди посилали?

Настя пошепки розповіла про зустріч з Алісою при вимкненому світлі, бо вони не знали, чи працюють камери спостереження.

— Сподіваюсь, що твій план спрацює, — сказав Вадим.

Уночі Настя погано спала. Події останнього дня розхвилювали і дали надію. Вона слухала, як уві сні рівномірно дихає Вадим, і боялася соватися, щоб його не потривожити. Найбільше вона непокоїлася про те, чи вдасться їй знову зустрітися з Алісою.

Насті пощастило. Наступного дня її знову направили на роботу в громадську їдальню. Аліса привіталася з нею, коли проходила повз, і підморгнула. Настя почистила і перемила моркву і після обіду взялася за цибулю. Хоч вона мочила у воді ніж і саму цибулю, сльози все одно заливали очі.

— Давай допоможу, — почула вона голос Аліси.

Жінка сіла навпроти Насті спиною до охоронця і почала чистити цибулю.

— Не можу тебе порадувати, — прошепотіла Аліса. — Пробувала дзвонити, але такий номер не обслуговується.

— Ти нічого не переплутала?

— Та ні, — сказала Аліса і повторила номер. — Краєм вуха чула, що наші афганці допомагають у звільненні полонених, тож я можу з ними зв’язатися. У нас сусід — афганець, тому якщо ти не проти, я з ним переговорю.

— А це точно?

— Точніше не буває.

— Тоді поговори, не забудь про Вадима.

— Домовились. Може, все-таки подзвонити твоїй матері? Вона ж хвилюється.

— Якщо афганці погодяться нам допомогти, одразу їй подзвони, — сказала Настя.

Аліса принесла Насті білизну, дві футболки, мило і рушник.

— Вадиму я купила труси і футболку, — сказала, — наприкінці дня віддам на перевірку охороні і тоді забереш.

— Дякую тобі, — розчулилася Настя. — Алісо, а тобі подобається таке життя, коли охороні потрібно навіть труси показувати?

— Нічого страшного в цьому немає. Це ж для нашої безпеки. Ти навіть не знаєш, скільки хорошого роблять наші рєбята!

— І що ж вони роблять? Поясни, може, я чогось не доганяю.

— Можеш сміятися, не вірити, пускати шпильки, як ти вмієш, але спробую тобі дещо пояснити, — сказала Аліса. — Ця їдальня безкоштовна для населення, і вона така не одна на місто. Нам привозять гуманітарну допомогу, ми готуємо для людей. Тричі на день вони приходять сюди поїсти. В Україні є такі заклади? Нема і не буде. Ви звикли бачити в нас лише погане.

— Наприклад?

— Ваші ЗМІ засуджують комендантську годину і заборону на пересування містом цивільних машин. А те, що в місті орудували укропські диверсійні групи і було вжито всіх заходів безпеки, — цього ніхто не бачив. Не бачать ваші журналісти те, що в найтяжчі часи, коли не працював мобільний зв’язок, наші рєбята ходили по місту з раціями. До них ішли люди, щоб викликати «швидку» чи пожежну машину, відвезти породіллю в лікарню чи викликати до хворої дитини лікаря. Що б ми робили без них?

Настя не хотіла загострювати відносини з Алісою і промовчала.

— Коли населенню не було чого їсти, ополченці на своїх машинах возили хліб у магазини, — продовжила Аліса.

Настя не втрималася й уточнила, що хліб возили на віджатих автівках.

— Нехай, — погодилася Аліса, — але харчами ми були забезпечені. До того ж з гуманітарного борошна пекли хліб і розносили малозабезпеченим, родинам з дітьми і старим, які не виходять з дому. Можна ще багато чого розповідати, та, віриш ти мені чи ні, те, що роблять наші рєбята, — це подвиг. Ось за це ми їх любимо і не хочемо повернення в Україну.

— Та-а-ак, — протягла Настя. — Ополченці для луганчан — цар і Бог.

— Авжеж! Вони піклуються про своїх людей, а у вас керівництво думає лише про одне: як швидше набити собі кишені. Звичайно, нашій молодій республіці нелегко, починати завжди важко, тим, хто йде попереду, заважає зустрічний вітер, — почала Аліса, але Настя її зупинила:

— Алісо, я вже це чула від тебе. Дякую за все, що ти для мене робиш.

— Навіть не знаю, навіщо тобі допомагаю, — промовила стиха Аліса. — Мабуть, на згадку про роки дружби. Тоді у нас все було так добре! Ніколи й подумати не могла, що між нашими містами колись буде проходити кордон.

— Кордони бувають не лише між містами, а й між душами, — сказала на те Настя.

Розділ 76

Після короткого відпочинку Геник зібрався йти в розвідку.

— У тебе нема мобільника, — зауважив Злий, — візьми мій.

— Навіщо? Якщо за півгодини вас не наздожену, йдіть далі без мене. Телефон мені ні до чого, а вам ще знадобиться.

— Незабаром усі мобільники здохнуть без підзарядки, — зауважив Малий.

— Якщо в селі все тихо, можна буде підзарядити, — сказав на те Геннадій.

— Нема часу, — буркнув Злий. — Так обійдемося, — і додав: — Поки що.

Геннадій вирушив городами до крайньої хати. Він умисне обрав убогу хатинку, де навряд чи оселилися ополченці. У дворі на мотузці сушилися чоловічі спортивні штани та рушник, три курки мирно дзьобали з миски мішанку, на їх варті стояв чорний півень з великим хвостом. Він перший помітив чужинця, який ввійшов з городу, рипнувши хвірткою, і дав куркам сигнал тривоги. Двері веранди були відчинені, тож Геннадій зайшов і постукав у хату.

— Відчинено! — почув старечий голос.

Хлопець зайшов до хати, привітався із дідусем.

— Можна у вас розжитися водичкою та харчами? — спитав.

— Сідай, поїси борщу, — сказав старий і щось пробурмотів про те, що вже не першого годує. — Куди вас подінеш? — поставив на стіл каструлю.

Геник притулив автомат ліворуч від дверей, щоб не лякати зброєю старого, і сів за великий круглий старий стіл, який був посеред кімнати. Дід мовчки дав йому ложку і кусень хліба та налив борщу в глибоку миску, відійшов до вікна. Геннадій швидко сьорбав, думаючи про те, що треба попросити борщу для хлопців. Не встиг він доїсти, як у хату зайшов світловолосий хлопець у військовій формі, поставив автомат праворуч від дверей і привітався російською. Геник також поздоровався російською, бо хлопець не викликав жодної підозри. Той сів навпроти Гени, і дід мовчки поставив перед ним миску з борщем. Незнайомець наминав з апетитом, потім відкусив хліб і спитав:

— Звідки ти?

— З 39-ки, — відповів Геннадій. — А ти?

— І я з 39-ї Псковської дивізії, — здивувався білявий. — Стій, щось я тебе у нас не бачив…

Геник умить оцінив ситуацію. Від виходу з хати його відділяв великий стіл, автомат — біля дверей. Він рвучко підвівся, перекинувши важкий стіл від себе, і одним стрибком дістався дверей, схопив зброю і вискочив стрімголов надвір. Він ще ніколи в житті так швидко не бігав. Уже в кінці городу він почув позаду: «Стій!» і постріли. Геник перетнув дорогу і пірнув у «зеленку». Він біг між деревами, не помічаючи, як гілки до крові дряпають обличчя. Спинився тільки тоді, коли відчув себе в безпеці. Пострілів позаду не було, та й не такий дурний росіянин, щоб наражати себе на небезпеку в лісосмузі. Трохи відхекавшись, Геник пішов наздоганяти товаришів.

Хлопці чули постріли, тож полегшено видихнули, коли побачили свого товариша.

— Що там було? — спитав Малий.

Гена сів на траву і посміхнувся.

— Ви не повірите: я сидів за одним столом і їв борщ з бійцем Псковської дивізії.

Він розвеселив побратимів своєю розповіддю і попросив вибачення за те, що не зміг роздобути їм хоча б води. Вони вирушили далі і за п’ятнадцять хвилин на роздоріжжі побачили розбиту військову машину, на якій тріпотів вітер білий прапор.

— Нічого собі! — вигукнув Малий. — Метал як друшляк від куль. Я такого ще не бачив!

— Якщо є розбита техніка, то мають бути і люди. Логічно? — спитав Кабан.

— Але де вони? Пішли далі? — припустив Злий. — Треба все оглянути, тільки обережно, бо ще свої постріляють.

Довго шукати не довелося. За кілька кроків вони знайшли сімох вбитих солдатів.

— Схоже хлопці були поранені, а їх тупо добили, — сказав Мона. — Бо в кожного є поранення і прострелена голова. Тварюки!

Хлопці перевірили кишені — документів у вбитих не було, але шеврони вказували, що вони були українськими бійцями.

— Усе забрали: телефони, документи, зброю, — просичав Злий. — Наволоч! Ненавиджу!

— Треба їх поховати, — сказав Малий. — Не залишати ж їх, щоб собаки та звірі розтягли.

— Двоногі звірі попрацювали до цього, — сказав Злий. — Якщо ми почнемо ножами довбати землю, це затягнеться надовго. До того ж ми не запам’ятаємо це місце.

— То що ж робити?

— Складемо трупи докупи і накриємо гілками. Сподіваюсь, наші згодом заберуть їх для поховання.

Коли трупи бійців були надійно приховані сухим гіллям, Злий запропонував подзвонити побратимам:

— За моїми підрахунками, незабаром ми повинні зустрітися на річці Кальміус. Сподіваюсь, що хоч один мобільник живий.

— Аби лише був зв’язок, — сказав Мона, дістаючи телефон.

Злий з’ясував, що хлопці дійсно чекають на групи, які підтягуються в умовлене місце на Кальміусі, до якого лишалося кілька кілометрів.

— Дай телефон, — попросив Геник, — зроблю один короткий дзвінок.

Він набрав номер матері, але з нею не було зв’язку, тоді Гена подзвонив Улі, та дівчина не відповідала. Спробував ще раз — марно.

— Чому надувся? — спитав Злий.

— Уля не відповідає.

— Сподівайся на краще, — підбадьорив він і дав команду: — По конях, хлопці. Залишилося недовго, а там води — ціла річка! Пий — не хочу!

Розділ 77

Насті пощастило: її вже кілька днів поспіль відправляли на роботу до громадської їдальні, де вона могла митися і прати одяг, а також спілкуватися з Алісою. Щоправда, колишня подруга дуже переймалася тим, щоб її чоловік та на роботі не дізналися, що вона допомагає Насті.

— Усе за планом! — радісно сповістила Аліса. — Мій сусід афганець погодився вам допомогти. Він уже переговорив з керівництвом, і йому пообіцяли вас звільнити.

— Невже?! — вирвалося радісне в Насті.

— Ну, не просто так звільнити, а на когось обміняти, — пояснила Аліса. — Це забере трохи часу, але впевнена, що все буде добре. Він зв’язався з волонтерами з України, і вони шукають, на кого вас обміняти.

— Тобто вже йдуть перемовини?

— З його слів так. Насте, прошу: дай слово, що мій чоловік ніколи не дізнається про мою допомогу, — попросила жінка.

— Алісо, скільки можна?! Невже я сама собі ворог і тобі теж?

— Може, подзвонити твоїй матері? Чи попросити Аллу з’їздити до неї в село?

Настя задумалась. Звичайно, мати змучилась від чекання та невідомості. А якщо зірвуться перемовини? Не зможуть їх обміняти? Вона вирішила, що буде краще, коли мати знатиме принаймні, що вона жива.

— Гаразд, — сказала вона Алісі наприкінці робочого дня. — Нехай Аллочка все розповість мамі. Попроси її дізнатися, як там Іванка і Геник. Добре?

— Домовились. Не знаю, чи будуть тебе надалі сюди присилати, — сказала Аліса. — Охоронець на нас косо дивиться.

За вечерею Настя розповіла про добрі новини Вадиму.

— Нас скоро звільнять! — посміхнулась вона йому щасливо.

— Будемо сподіватися, — стримано відповів Вадим.

До їхньої камери підселили людей. Спочатку привели жінок, і з’ясувалося, що в камері чотири на чотири метри разом з Настею і Вадимом житимуть шістнадцять жінок різного віку: від дівчини, яку заарештували за проституцію, до сімдесятидворічної бабці.

— А вас за що затримали? — поцікавилася в неї Настя.

Старенька перелякано озирнулася, притисла до себе матрац і закліпала очима. Скидалося на те, що бабця взагалі не розуміє, що з нею і де вона.

— Будете сміятися, але її затримали за підозрою в коригуванні вогню, — хихикнула дівчина з густо нафарбованими очима. — Схоже, стара взагалі тю-тю, — вона покрутила пальцем біля скроні. — Мене, до речі, звати Аліною.

— Невже не зрозуміло, що вона не могла бути коригувальником?!

— Телефонувала по мобільнику біля блокпостів, то її і запідозрили, — пояснила Аліна.

— Гаразд, — зітхнула Настя, — у нас чотири ліжка, а нас шістнадцять чоловік. Потрібно якось розміститися.

— Один чоловік на всіх, — посміхнулася Аліна. — Я б його забрала до себе в ліжко, але він зайнятий. Попереджаю, з бабцею спати не буду — від неї тхне сечею.

— На кожне ліжко можна розмістити по дві жінки, — сказав Вадим. — Нехай лягають ті, хто старші за віком. Решта може спати на підлозі на матрацах. Цікаво, що трапилось? Чому всіх перевели в одну камеру?

— Укрів у полон взяли багато, тому нас трамбують, як оселедці в бочку, — кинула Аліна.

Не встигли полонені розстелити матраци, як знову відчинилися двері й привели трьох чоловіків.

— Ого! — вихопилося у Насті. — Це вже занадто!

— Поміститеся, нікуди не дінетеся, — сказав охоронець. — Це ж не назавжди. Пожили в п’ятизірковому готелі вдвох, досить! Не стовбичте, а лягайте — місця більше буде.

— Дякую за пораду! — сказала Настя. — Уже й стовбичити ніде.

Люди довго штовхались, натикаючись одне на одного, бо не було куди й ногою ступити, лише бабця перелякано дивилася на всіх, притискаючи свій матрац. Врешті-решт, Настя вмовила її простелити матрац і поклала жінку спати. Сама ж зайняла місце під ліжком біля стіни поруч з Вадимом. У камері дуже швидко стало задушливо, люди совалися, намагаючись лягти зручніше. Тільки-но стало тихо, як озвалася бабця:

— Я хочу в туалет!

— Ви можете трохи потерпіти? — спитала Настя.

— Я хочу в туалет! — повторила жінка плаксивим голосом.

Довелося грюкати у двері, викликаючи охорону. Бабця пішла навпростець, не помічаючи людей, які лежали на долівці, перечепилася, впала і почала плакати. Коли її підвели, то вона заявила, що вже не хоче до туалету. Знову повлягалися, але за півгодини стара заскиглила, що хоче в туалет, а її не випускають.

— Наступної ночі покладемо її біля дверей, — сказав чоловік, який мав місце біля виходу. — Шкода стару, треба пам’ятати, що всі такими колись будемо.

— Не приведи, Господи, дожити до такого! — похитала головою якась жіночка.

— Будемо сподіватися, що стареньку незабаром відпустять, — сказала Настя.

Розділ 78

До місця зустрічі з побратимами залишалося кілька кілометрів, але бійці двічі натрапляли на ворожі засідки і відходили назад. Відрізані від своїх, виснажені спекою та голодом, вони опинилися ще далі, ніж були зранку. Їм поталанило знайти банку із дощовою водою; пили по черзі, кожен по три ковтки тухлої води. Потім натрапили на залишки газованої води після відпочивальників, але й це не врятувало від зневоднення — Кабан непритомнів і бійці відступали, тягнучи на собі важкого побратима. Надвечір усі зрозуміли, що так далі не можна. Бойовий дух змагало виснаження. На дорозі, неподалік села, вони помітили чоловіка, який копирсався біля зерновозу.

— Нам потрібна ця машина, — сказав Злий. — Кабан так довго не протягне, ми можемо його втратити.

— А якщо у водія є зброя? — припустив Малий.

— У нас теж є, — відповів Злий. — Хто піде зі мною?

— Я, — озвався Геник.

Обмізкувавши, як краще вчинити, хлопці підкралися до машини з двох боків.

— Руки! — крикнув Злий, наставивши автомат. — Спокійно, без паніки!

Водій перелякано закліпав очима і повільно підвів руки.

— Нам потрібна машина, — пояснив Геннадій.

— Е-е-е, — злякано протягнув чоловік, — але пального майже нема.

— У селі є військові? — спитав Злий.

— Ні, нема нікого.

— На скільки вистачить палива?

— На кілька кілометрів.

— Заводь!

— А як назад доберусь?

— То вже не наш клопіт, — відповів Злий і наказав хлопцям сідати.

Кілька кілометрів шляху подолали швидко, але в село заїхати не ризикнули: не надто повірили водієві. Коли автівка чхнула і зупинилась, бійці вийшли на трасу. На їхнє щастя, назустріч їхав старенький «Москвич». Вони перекрили дорогу, і машина, за кермом якої сидів дідусь, зупинилася.

— Батьку, треба солдатів підкинути, — сказав Мона.

— У мене нема грошей на бензин, — відповів старий.

— У нас теж, — кинув Злий. — Сідайте, хлопці! Водій таксі люб’язно погодився підвезти нас безкоштовно.

— А як же?..

— Розвертайся, батьку! — наказав Злий.

— Це моя машина! — заволав старий. — Я не дозволю!

— Тоді ця машина буде негайно конфіскована для потреб української армії.

— Дідько б вас забрав! — вилаявся старий.

За кілька кілометрів він пригальмував.

— Отут невелике болітце, за ним — ваші. Я туди не поїду, хоч убийте.

— Дивись мені, батьку, — пригрозив Злий, — якщо надурив і навів на ополченців, з-під землі дістану!

— Ідіть до біса! — буркнув дід. — Мені до сраки і ви, і ополченці. Очі б мої вас не бачили! Усі вже дістали до печінок!

— Не зли мене, їдь своєю дорогою, — мовив Злий і гучно грюкнув дверцятами.

— Ти йому повірив? — спитав Кабан.

— Я ладен повірити будь-кому, аби лише не тягти твої два центнери.

Невелике болото виявилося справжнім випробуванням. Ноги вгрузали в багно майже по коліна, високий комиш боляче різав спітнілі тіла, але не було жодної калюжі, щоб можна було або напитися, або хоча б вмитися. Добре, що Кабан самотужки подолав болото. На високому березі бійці побачили своїх і з останніх сил вони виборсалися — перед ними зблиснула річка.

— Кальміус! — скрикнув Малий. — Вода!

Вони покидали зброю і кинулись у воду, черпали її, пили досхочу, відтак виклали з кишень документи та телефони й в одязі занурилися в прохолодні обійми річки. Побратими стояли на березі і спостерігали, як хвилин з двадцять хлопці хлюпалися у воді, пили й знову занурювалися у воду. Мокрі і щасливі, бійці вийшли на берег і лише тоді привіталися.

— Ви як стадо слонів, — посміхнувся командир роти Вусик. — Мабуть, дісталося вам! Довгенько на вас чекали.

— Пусте! — сказав Злий. — Головне, що вибралися. Скільки вас?

— Двадцять п’ять. Останніх, напевно, вже не дочекаємось. Вони або самотужки вибралися, або… Ви голодні?

— А сам як думаєш?

Хлопці принесли їм кілька кавунів та динь, поклали жовті огірки та стиглі помідори.

— Оце все, що довелося роздобути, — пояснив Вусик. — Майже в кожному селі то ополченці, то росіяни, тому ми не ризикували і вночі дещо роздобули на городах. Огірки гіркуваті, певно, залишили їх на насіння, та нехай не ображаються.

— Ну все, прощавай, шлунок, — сказав Малий. — Вода з річки, потім помідорчики та огірочки. Буде круто!

— Не навроч! — буркнув Злий, розрізаючи навпіл порепаний жовтий огірок.

Коли бійці перекусили, Вусик сказав, що додзвонився до своїх і отримав координати траси, якою їхатиме колона української техніки.

— Це не підстава? — з недовірою спитав Злий.

— Думаю, що ні, дані від нашого побратима. Зараз трохи відпочинемо й опівночі вирушимо. За моїми підрахунками, до п’ятої ранку будемо на місці.

Хлопці полягали в тінь під великою старою вербою і вмить міцно поснули.

Розділ 79

Настя так і не дізнатися від Аліси, як її мати та діти, — її більше не возили до громадської їдальні. Втішало тільки те, що їх звільненням займалися афганці з Луганська і вона встигла передати звістку про себе. Залишалося чекати і сподіватися. Настя тепер прибирала в комендатурі, мила вікна, підлогу, наводила лад у кабінетах, коридорах та туалеті. Події останніх місяців навчили її знаходити краплю позитиву в усьому. Без цього не можна було вижити і не зламатися, тому в перший день роботи на новому місці Настя відзначила, що робота не надто важка і лише до п’ятої години вечора, коли замикали комендатуру. Ванної кімнати не було, але в комірчині стояли ємності з запасами води для прибирання, було мило, відра і тазики, тож можна було зачинитися й обмитися холодною водою. Вона навіть могла принести свою та Вадима білизну і нишком випрати. У комендатуру іноді приходили волонтери, які знали, що Настю і Вадима незабаром обміняють, і щоразу питали: «Ви ще тут?» Якось Настя спитала волонтерів, чи вони, бува, не знають Сашка Гримайла.

— Та хто його не знає! Звичайно, ми знайомі! — відповів юнак. — Але зараз треба рятувати самого Сашка. Він поїхав у ДНР на переговори зі звільнення наших солдатів, а ополченці взяли його в полон. Ми намагаємося його обміняти, але не все так просто — ополченці багато хочуть взамін.

— А чому ви, волонтери, займаєтесь обміном полонених, а не наша держава?

Юнак посміхнувся:

— Наївні! Гадаєте, ви ще комусь потрібні?

…Коли Настя з острахом відчинила кабінет Філіна, то відскочила як ужалена. Біля дверей замість килимка для витирання взуття лежав синьо-жовтий прапор! Горло стиснуло, і вона кілька хвилин стояла, втупивши погляд у рідний прапор, який пораненим птахом розпростерся на долівці. Трохи оговтавшись, Настя переступила поріг і почала прибирати. Різні думки снували в голові, поки вона протирала вікна. Хотіла сховати прапор у шафу, але цим лише б накликала на себе гнів і тоді прощавай повернення додому. По-людськи поговорити з Філіном не вийде — вона до цього часу тремтіла від самої згадки про нього. «Пораджусь з Вадимом, — вирішила вона. — Так не можна! Потрібно щось зробити і при цьому не зашкодити обміну».

Коли черга дійшла до прибирання підлоги, Настя підняла прапор і відчула, як шалено забилося серце. Чомусь згадався день звільнення Сєвєродонецька, коли під шалений гуркіт снарядів вони бігли з Вадимом через усе місто, щоб побачити свій рідний синьо-жовтий прапор, і як вона нестримно плакала. І ось він у неї в руках, такий рідний, близький до щему в серці, спаплюжений ворогами, потоптаний їхніми брудними чобітьми. Хочеться пригорнути до серця цю вирвану частинку її країни і зігріти своїм теплом, а не можна! Настя зітхнула, обережно витрусила його і простелила на ще вологу підлогу.

За вечерею в їдальні Настя встигла прошепотіти Вадиму про свою нову роботу та український прапор.

— Вадику, що робити? — спитала вона, знаючи, що в камері розмови не вийде — занадто багато вух.

— Ми нічого не можемо змінити.

— Ти хочеш сказати, що нехай все так і лишається?!

— Є обставини, які ми не можемо змінити, не нашкодивши собі, — прошепотів. — Ти можеш врятувати прапор і накликати на себе біду. А якщо почнеш сперечатися щодо прапора, тебе затримають надовго. Так що, Настю, хай як боляче, нічого не можна змінити, — сказав Вадим і додав: — Поки що.

— Прапор лежить у кабінеті Філіна, — сумно промовила Настя.

— Тим паче! Він тебе не дуже любить.

— Взаємно, — промовила Настя. — Я його ще не бачила, але від думки про зустріч у мене підкошуються коліна. — Раптом вона згадала: — Куди тебе сьогодні возили на роботу? Знову на розміновування?

— Нікуди, — загадково посміхнувся Вадим.

— Скажи, що спав у камері.

— Мене не возили, а водили на роботу.

— ?

— Я копав траншеї для труб водопостачання тут, на задньому дворі. Поглядав у вікна в надії побачити тебе.

— Або якусь гарненьку молодицю, — Настя грайливо штовхнула його ліктем.

— Навіщо вони мені? Їх у нашій камері вистачає! Ось ти заснеш, а я підлізу до неї…

— Аби лише не переплутав і до бабці не потрапив.

— Скільки ще часу ту нещасну триматимуть?

Бабці, яка піднімала всіх на ноги, просилася в туалет або й навіть мочилася у штани і скиглила, вже не було, і всі полегшено зітхнули. Втім, все одно стомлені за день люди не могли відпочити вночі через задуху.

— Де поділи нашу стареньку? — встигла спитати охоронця Настя.

— Тобі яке діло? Не твоя ж стара, — грубо відповів він.

— Не моя, але всі колись такі будемо. То де ви її поділи?

— Розстріляли! — вишкірив зуби охоронець.

— За що?! — вихопилося в Насті.

— Та не верещи! — засміявся він. — Відпустили її!

— Вона хоча б знає, де її домівка?

— То вже не наші проблеми.

— Родичі в неї є? Їм сповістили?

— Заткнись! — крикнув чоловік. — Уся така правильна, що аж гидко! Гадаєш, тільки в тебе є серце, а ми тут наволочі безсердечні?! Тебе, виходить, жінка народила, а нас сука? У нас нема матерів?

Охоронець так гучно гепнув металевими дверима, що аж у вухах задзвеніло.

— Не знаю, хто вас народив, — прошепотіла Настя.

— І справді, чому ти завжди всюди пхаєш свого носа? — сказала якась жінка, розстилаючи матрац. — Тобі більше всіх треба?

— А тобі байдуже, що вони зробили з бабцею? — спалахнула Настя. — У тебе теж нема матері?

— Є у мене і мати, і бабця, і мені не байдуже, де зараз стара, — мовила жінка. — Але треба думати головою, а не сідницями! Ти тут не одна, можеш зашкодити всім.

— Чим?! Що я не так сказала? — щоки в Насті палали вогнем.

— Насте, де наша постіль? — озвався до неї Вадим. — Допоможи мені знайти наш матрац, а то в мене спина аж гуде!

Розділ 80

Вусик не розбудив хлопців опівночі, давши ще годинку поспати. На дорогу, якою йтиме колона української техніки, вони вийдуть засвітла, десь годині о четвертій-п’ятій ранку. На душі було тривожно. Вусик не мав сумнівів щодо бійця, з яким пліч-о-пліч воював з першого дня і який дав координати, а ось щодо колони… Техніку, яку направили раніше на підмогу в Іловайськ, вщент розбив ворог. Було цілком логічно, що керівництво мало прислати їм ще підмогу і направити колону техніки. Вперто ширилися чутки, що генерали зрадили своїх бійців, кинули напризволяще, але рішення надати допомогу бійцям, які виходять з оточення, свідчило про інше: їх не забули. Та гризли сумніви: як техніка могла пройти крізь подвійне кільце ворога й опинитися на території, де чи не в кожному кущі засідка? Утім, вони не знають всієї картини, бо на війні все може раптово змінитися. То чому ж так тривожно на душі? Вусик дістав пачку цигарок, порахував. Чотири цигарки, тож можна ще одну спалити, перед тим як піднімати бійців. Він запалив і спробував зв’язатися по мобільнику з командиром — зв’язку не було, а телефон жалісно запищав — сіла батарейка.

Після пробудження хлопці одразу побігли в кущі — дали про себе знати вода з річки та овочі. Вусик роздав усім по одному помідору і наказав набрати води в дорогу. Трохи перекусили перед виходом.

— Залишилося трохи, — сказав їм Вусик. — Години за три-чотири будемо зі своїми.

Вони пішли полями, оминаючи села. Соняшники шурхотіли пожовклим листям і голівками давали ляпасів хлопцям. Просувалися повільно, бо в багатьох почався розлад шлунка і доводилося відставати в потребі.

— Я на все життя зненавиджу соняшники, — стишено мовив Злий. — Уже сідниці обідрав їхнім шорстким листям.

— А якби йшли посадкою, то довелося б підтиратися кропивою, — хихикнув Малий.

Після соняшникового поля почалося кукурудзяне.

— Ну що, Злий, — сказав Малий, — тепер листя соняшника здається найніжнішим туалетним папером? У мене точно жопа в крові.

— Не треба було жерти помідори й огірки, — огризнувся Злий.

Раптом передсвітанкове небо розірвали вогні та гучні постріли «Градів». Снаряди летіли в бік Старобешевого, розривалися, осяваючи небо кривавою загравою.

— Що вони роблять?! — обурився Вусик. — Там нема наших, тільки мирне населення.

— Наволочі! — Злий смачно посипав матюками.

Розділ 81

Недовго тішилися полонені в тісній камері після того, як відпустили неспокійну бабцю. Замість неї привели новачка, Саню Жуліка. Трохи йоржистий, веселий добряк одразу став душею компанії. Саня міг утихомирити сварки і покращити настрій анекдотом, хоча спочатку, коли дізналися, що він рецидивіст і п’ять разів відбував термін за ґратами, сприйняли його насторожено.

— Саньок, за що тебе на цей раз прикрили? — спитав Вадим.

— Не повіриш! Сидів за різні гріхи, не заперечую, заслужено, але цього разу, — Жулік наморщив лоба, — зараз згадаю і точно сформулюю. Ага! «Для визначення моральних якостей». Хтось мені пояснить, що це таке? Що це за нова стаття? — І скільки мені світить? Хоча я й досі не втямлю, чим завинив перед новою владою.

— Ця стаття називається «Безкоштовна рабсила», — відповіла Настя. — А термін визначить нова влада.

— Ти хотіла сказати суд?

— Я з України, не місцева, не можу сказати, чи є тут суд!

— Оце прикол! Тільки відмотав своє, а тут війна! Хто з ким воює і за що, до цього часу не розберуся, — Жулік почухав потилицю. — Не встиг вдихнути повітря свободи — знову небо в решітку. Пропонували йти на захист ЛНР, в ополчення…

— А ти що?

— А що я? — Саньок кумедно округлив очі. — Усі знають Жуліка як злодія, крадія, а не вбивцю. Ні, Жулік на мокруху не підписувався. Краще вже буду трудову повинність відбувати, а там видно буде. Може, одружуся, дітей заведу. Як ти, фарбована, на це дивишся? — звернувся він до Аліни.

— Не зли мене, дядя, — невдоволено відповіла дівчина, — не бачиш, у мене горе.

— Яке, красуне?

— Косметичку не віддають. Ідіоти!

— Мені б твій клопіт, — зітхнула Настя. — Ну що, лягаємо спати?

Полонені не встигли розміститися, як до них привели Степана й Олену.

— Приймайте поповнення! — оголосив охоронець. — Ще трохи нациків наловили, тож чекайте на підселення.

— Та чи ви подуріли?! — обурилась жінка років сорока. — Це ж вам не бочка з оселедцями!

— Мовчати! — прикрикнув охоронець.

За кілька хвилин привели ще людей і набили в камеру стільки, що не було де лежати. Коли порахували, то з’ясувалося, що їх стало тридцять дев’ять.

— Можна записати в книгу рекордів Гіннесса, — не стрималася Настя. — Якщо в «молодій республіці» ще нема книги рекордів ЛНР. Можемо пишатися: на шістнадцять квадратних метрів тридцять дев’ять людей. Хто гарно рахує? По скільки на одну душу припадає?

— Я працювала бухгалтером, — озвалася жіночка. — Що там рахувати? І по півквадрата на одну людину немає.

— Круто! На зоні всяке довелося бачити, але таке вперше! — сказав Жулік. — Я можу спати, сидячи під дверима. Хочете анекдот про оселедці в бочці?

— Не до нього зараз, друже, — сказав Вадим. — Справи кепські. Бо всі лягти не зможемо. Який у нас вихід?

— Частині людей доведеться посидіти на підлозі біля мене до півночі, — запропонував Жулік. — Інші будуть спати, потім поміняємося.

— «Відмінно» за винахідливість! — похвалила Настя. — Іншого виходу нема: будемо спати по черзі.

— Попереджаю, — озвався Жулік, — це була моя ідея, тож і право вибору за мною. Ей, ти, та, що страждає без косметички! Сьогодні я сплю з тобою!

— Дістав! — зітхнула Аліна.

Розділ 82

Небо ледь рожевіло, очікуючи народження нового дня, сповненого надій бійців на зустріч зі своїми. Вкрай виснажені й помітно знервовані, бійці зупинилися на великому пагорбі. Вони зайняли зручну позицію серед купки дерев та кущів, які надійно приховували їх від стороннього ока. Униз, до траси, вів яр, де примостилися кущі терну та поодинокі дерева. З цього місця добре проглядалася хвиляста стрічка дороги.

У багатьох хлопців почався розлад кишківника після овочів та річної води, але в порівнянні з пережитим пронос здавався дрібницею. Сил додавала надія, що все незабаром скінчиться і вони потраплять на свою територію. Вусик дав команду відпочити десять хвилин та збігати в кущі. Не встигли хлопці розмістися на відпочинок, як удалині загуркотіла важка техніка. Мить бійці вслухалися у той звук, який нагадував гуркіт грому, не вірячи, що найтяжчі випробування позаду, що вони не потрапили в «коридор смерті», як охрестили «зелений коридор», не залишилися лежати назавжди в лісосмугах і полях.

— Нарешті! — вихопилося у всіх.

За кілька хвилин на дорозі з’явилася колона. Важкі танки, БТРи та плямисті машини сунули черепашачою ходою, не поспішаючи. Колона здавалася нескінченною і згори нагадувала іграшки, які хлоп’я повільно тягне на мотузці.

— Друзі, кому в кущі — біжіть негайно! — скомандував Вусик.

— Я не встиг! — ображено мовив Малий і схопився за живіт.

— Я теж! — сказав Злий.

Мона і Геннадій приєдналися до них.

— А ще на мене наговорювали! — посміхнувся Кабан. — Самі з кущів не вилазять, а у мене все в порядку!

— Ми підемо назустріч колоні, а ви нас доженете, — сказав Вусик. — Не хвилюйтесь, вас тут не залишимо.

Збуджені бійці почали спускатися яром, а Мона, Злий, Сєвєр та Малий розбрелися по кущах. Злий і звідти бубнів, що краще б уже голодував, ніж сидіти в кущах, коли свої поруч.

— Малий, ти так торохтиш, що танки заглушив! — крикнув Злий.

— Ой-ой! У мене живіт збунтувався не на жарт! — озвався Малий. — Хлопці, не лишайте мене, почекайте, будь ласка!

— Гадаєш, ти один такий? — посміхнувся Гена. — Сиди вже.

— Цікаво, що Вусик скаже нашим? — обізвався Мона. — «Зачекайте, хлопці, там у кущах сидять наші обісранці?»

— Серуни! — виправив Злий. — Так і скаже!

— Аж соромно! — зітхнув Малий.

— Соромно завоняти танк, — буркнув Злий. — Малий, як справи?

— Живіт крутить! Не можу йти!

Поки хлопці чекали Малого, гуркіт стих, бо колона зупинилась.

— Малий, ти винен у тому, що ми пропустили історичну зустріч! — докорив Злий.

— Я вже… нібито, — сказав Малий, виходячи.

Хлопці почекали, поки їхній наймолодший побратим застібне пасок, і почали спускатися.

— Нічого собі! — присвиснув Малий. — Напевно, двісті одиниць буде!

— Стояти! Назад! — неочікувано скомандував Злий. — Він махнув відійти до заростів, пригнувся і побіг назад. — Лягли всі!

Хлопці припали до землі й лише тоді зрозуміли, що внизу коїться щось не те. В оточенні людей у камуфляжі їхні побратими кидали зброю та броники до купи. Під дулами автоматів бійців обшукали. Зі своєї схованки група Злого бачила, як з кишень їх побратимів діставали документи та телефони. Один чолов’яга заходився перевіряти мобільники: дешевенькі кидав на асфальт і трощив чоботом, решту складав у наплічник, попередньо вийнявши СІМ-ки.

— Опаньки! — почухав голову Злий. — Оце обламалися!

— Нічого не розумію, — розгублено кліпав очицями Малий.

— Що не зрозуміло? — буркнув Геннадій. — Наші потрапили в полон до росіян. Схоже, що це їхня техніка.

— Я відчував, що тут якесь попадалово, — сказав Злий, — говорив про це Вусику.

— Не думаю, що він зрадник, — захистив командира Мона. — Схоже, що його побратима, який дав інформацію, взяли в полон і змусили обманути.

— Але ж він — командир! — не вгамовувався Злий. — Як можна було так безпечно повести за собою людей назустріч колоні?

— Якщо по правді, то ніхто з нас і гадки не мав, що таке трапиться, — сказав Мона.

А внизу хлопці познімали кітелі та футболки, лишившись лише в штанях та берцах. Якийсь начальник почав переглядати документи.

— Треба виручати! — гарячкував Малий. — Там наш Кабан. Ми ж не кинемо його?

— Дідько! Так усе по-дурному вийшло! — похитав головою Злий. — Двадцять шість наших побратимів! От зараза!

— Давайте їх відіб’ємо! — запропонував Малий.

— Як? — Мона глянув на Малого, як на божевільного. — У кожного з нас по три-чотири патрони на дві сотні важкої техніки. Ти взагалі нормальний?

— Я нормальний! А ось друзів залишати у біді — це як по-твоєму?!

— Таке враження, що ти сюди із дитячого садочка «Сонечко» прийшов, — сказав Злий. — Помовчи!

Полоненим наказали лягти на асфальт.

Кабан ліг, повернув голову і непомітно поглянув угору, де лишилися його товариші.

— Кабан дивиться на нас! — з розпачем промовив Малий.

— Бачимо, не сліпі! — кинув йому Злий.

— Він просить допомоги!

— Кабан просить тебе помовчати і не видавати себе, — заперечив Мона. — Він добре розуміє, що нам треба сидіти тихо.

— Займіть зручні позиції, — наказав Злий. — Зброю не виставляйте, фейси також. Будемо чекати. У кого пляшка з водою?

— У мене, — сказав Геннадій. — Півлітра на всіх.

— Не густо, — зітхнув Мона, — але нам легше, ніж їм.

Сонце швидко викотилося в небо і взялося до звичної справи — нестерпно пекти в безвітряний день. Згори було видно, як спини полонених стають червоними, наче раки, їм не давали води, забороняли повертатися.

— Тварюки! Справжні фашисти! — лаявся Злий. — Асфальт так розжарюється на сонці, що тіла хлопців підсмажаться, як на пательні!

— Вони лежать уже чотири години, — поглянув на наручний годинник Мона.

— Наш Кабан ослаб, — сумно мовив Малий. — Він довго не протримається.

— Кабан радів, що в нього нема проносу, — згадав Злий. — Краще б він обісрався разом з нами! Ніколи не знаєш наперед, що може врятувати тебе.

До полонених під’їхала автівка, з якої вийшов, напевно, якийсь командир. Бойовики заметушилися і вишикувалися перед керівництвом. З машини дістали важкий бідон і велику пластикову ємність з водою. Полонених посадили колом на дорозі, дали миски з їжею, воду та по цигарці. В цей час оператор знімав усе на відео. Командир щось розповів на камеру, кожного полоненого по черзі підводили і змушували щось говорити. Коли командир з оператором поїхали, українським військовим завели руки назад і скрутили пластиковими затяжками. Під’їхала вантажівка, з якої сипонули озброєні кадирівці — смагляві, чорнобороді, вони голосно розмовляли і багато жестикулювали. Полоненим зав’язали очі і наказали сідати у вантажівку. За мить машина повезла їх у невідомому напрямку, і колона рушила далі.

— Ось і все, — сказав Злий. — Малий, що з тобою?

Хлопець сидів на землі, обхопивши голову руками, і тихо схлипував. Злий підійшов до нього та обійняв.

— Не треба, Малий, чуєш? Ми розрахуємось з ними за Кабана. Ти мені віриш?

Малий мовчав.

— Полон — це ще не кінець, — сказав Гена. — Ми ще зустрінемось з Кабаном. Головне, що він живий.

Розділ 83

Робота прибиральниці давала змогу Насті іноді спілкуватися з ополченцями.

Зазвичай вони охоче йшли на розмови, коли залишалися з нею наодинці. Найбільше Настю цікавило питання, що спонукало їх взяти до рук зброю. Дехто з чоловіків чесно зізнався, що записався в ополчення через матеріальну скруту.

— Чим годувати дітей? Де можна зараз заробити гроші? — були типові відповіді.

Інші спокійно розмовляли, поки тема розмови не заходила про ворогів, від згадки про яких ополченці вмить звіріли й репетували:

— Майдан — це ворог!

— Правий сектор — фашисти!

— Ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ!

Настя здогадувалась, чому ополченці ненавидять айдарівців. Навіть до полонених дійшли чутки, що саме вони заходили в Луганськ і навіть підняли в місті синьо-жовтий прапор. Бійці «Айдару» мали всі шанси звільнити місто від бойовиків, але отримали наказ відступити, а потім завадили Мінські домовленості. Звичайно, про такі речі говорити з ополченцями було не можна.

Частенько вони жалілися Насті, що їм набридло воювати, і хочеться повернутися додому.

— То повертайся, — сказала Настя одному чоловіку. — Хто тримає?

— Хочу, щоб мої діти розмовляли російською мовою, — почула завчене у відповідь.

Подальші розмови не мали сенсу, бо пояснити, хто забороняє дітям розмовляти російською, ніхто не міг та й не намагався. Складалося враження, що люди враз отупіли та втратили спроможність мислити. Але найбільше Настю турбував прапор України, який лежав на підлозі в кабінеті Філіна. Великий, завдовжки два метри, вона щодня витрушувала його і знову стелила під ноги ополченцям. Зазвичай Філін виходив з кабінету, коли Настя приходила прибирати. Це її трохи заспокоювало, бо позбавитися страху перед цією людиною вона й досі не могла. Настя намагалася якнайшвидше прибрати, але й без Філіна тут у неї все валилося з рук.

«Якийсь диявол, а не людина, — думала Настя, витираючи пил на полицях та підвіконні тремтячими руками. — Але я повинна стати сильнішою за нього», — підбадьорювала себе. Та знову зустрівши, опускала очі і відчувала, як зрадницьки тремтять руки і підкошуються ноги.

Щодня Настя прокидалася з надією, що її повернуть на роботу до громадської їдальні, де вона зможе зустрітися з Алісою і дізнатися, як там її мама i діти, та марно. Втішало те, що Аліса сповістила матір про полон, колишня подруга напевно стримала свою обіцянку.

За вечерею Вадим спитав:

— Чому ти не попросиш волонтерів зателефонувати матері та Генику?

— Навіщо? Я знаю, що Аліса їм подзвонила, — відповіла Настя: — А ти чому не передаси через них звістку Левкові?

— Уже нема сенсу, — посміхнувся Вадим, — незабаром повернемося додому.

Щодня вони сподівалися, що частину полонених з камери відпустять по домівках, але всі тридцять дев’ять були на місці. Перші дні спали по черзі, але так було дуже незручно. Люди тільки встигали поснути, як треба було прокидатися і поступатися місцем. Тоді вони примудрилися спати або сидячи, або схилившись на плечі одне одному. Настя з Вадимом спали під ліжком, на боку, тісно притиснувшись і таким чином звільнивши площу під ліжком ще одній людині.

Листопад нагадав, що зима не за горами. У камері не топили, тому вдень за відсутності людей повітря охолоджувалося. Ввечері, навпаки, ставало задушливо, що справляло враження тепла. Настя підгортала частину матраца під бетонну стіну, щоб не притулятися до холодної стінки.

З іншого боку Вадим зігрівав її своїм тілом, тому їй пощастило не застудитися. Дехто зі співкамерників встиг підхопити застуду і не міг заснути від надривного кашлю, що заважав спати й іншим. Ніхто не дорікав за незручності, як було перші дні — люди швидко призвичаїлися співіснувати в нелюдських умовах, тішачи себе тим, що ці негаразди тимчасові. Прокинувшись уранці, вони часто розповідали про свої сни, ділилися думками — так, ніби жили великою родиною, яка змушена тимчасово тіснитися, але незабаром кожен з них повернеться до звичного життя окремо.

Олена прокинулася і зрозуміла, що її сусіди також не сплять, лежать, зігріті теплом сусіда, чекають на команду підйом.

— Доброго ранку! — посміхнулась вона Степану, який кліпнув очима і знову заплющився. — Мені сьогодні наснилася сім’я.

— Мені моя також щоночі сниться, — обізвалася одна із жінок.

— Сон був настільки чіткий, — продовжила Олена, — як реальність. Наче наша родина сіла на кухні снідати, брязкали тарілки, і смачно пахло супом з курятиною. Знаєте, коли ми зі Степаном жили спочатку разом зі свекрухою, вона прокидалася вдосвіта, починала гриміти каструлями, а нам молодим так хотілося ще трішки поспати!

— Знайома історія! — сказала якась жінка.

— До чого я веду? — продовжила Олена. — Сон був настільки реальним, що коли прокинулася, мені у вухах стояло, як свекруха гримить каструлями, розкладає на столі ложки і розливає по мисках суп. Вірите, що не хотілося розплющувати очі? І така ностальгія охопила за минулим! Колись понад усе хотілося зранку поспати і не чути, як вовтузиться свекруха на кухні, а тепер кілька років життя віддала б за таку мить! Уявила, що все повернулося назад, я сплю в теплому ліжку, прокидаюсь, а мати чоловіка вже приготувала смачний сніданок, ще можна поніжитися під ковдрою біля коханого, щоб потім зайти на кухню, вдихнути пахощі страв і сісти за стіл.

— А там супець з курячими крильцями! — додала та сама жінка.

— Чому ми не цінуємо те, що маємо? — розмірковувала Олена. — Чому нам здається, що може бути краще, ніж є? Чому нема науки, яка навчила б нас бачити в буденному житті все гарне, а не погане?

— Є така наука, — озвався Жулік. — І назва її — життя.

Люди замовкли. Кожен поринув у найкращі спогади у своєму минулому. Голосний гуркіт у металеві двері змусив їх здригнутися, повернув у реальність.

— Підйом! — почули вони хрипкий бас охоронця.

Розділ 84

Бійці увімкнули мобільні, щоб додзвонитися до своїх командирів, але вони розрядилися.

— Приїхали! — зітхнув Малий, який був у розпачі і не приховував того. — Куди тепер іти? Що робити? Як дізнатися, де наші? Усе! Нам гаплик! — Я більше нікуди не піду. Усе марно. Скільки ми блукаємо? Будемо куширями[5] лазити, поки нас не візьмуть у полон, як Кабана?

— Усім нелегко, — сказав Мона.

— Йдіть куди хочете, — Малий поклав автомат і сів на трухлявий пень. — Хай приходять ополченці й роблять зі мною що хочуть.

— Ти зовсім того? — Мона покрутив пальцем біля скроні.

— Мені все одно! — нервово промовив хлопець. — У кожної людини є запас сил, у мене він скінчився. Усе!

— Ну що ти розкис? — Геннадій сів поруч. — Якщо тобі начхати на своє життя, то подумай про батьків. Якщо тебе не буде, то чи стане їм легше. Хоча б заради них ти повинен триматися! Нам усім дуже важко, але легше, ніж тим, хто лежить у землі й ніколи не підведеться. Ми — живі! Це наш плюс. Нам уже пощастило, коли ми не пішли з колоною «коридором смерті», ми кілька разів потрапляли в халепи, але вижили. Наша місія на землі ще не скінчилася. Невже ти не хочеш добратися до своїх, щоб відпочити, помитися, поїсти і відомстити за Кабана? За тих хлопців, які зараз лежать у посадках і на полях?

— У тебе ще є сили, тому так говориш, — сказав Малий. — У мене їх нема. Мені все байдуже… Йдіть далі і не чіпайте мене! Так чи так нас візьмуть у полон.

— З будь-якої ситуації є вихід. Пам’ятаєш, як казав Філософ: «Виходу нема лише з труни. Тож не скигліть!»[6]?

— Відчепись! — відмахнувся хлопець.

— Злий, чому ти мовчиш?! — обурився Геник.

Злий сидів віддалік, жуючи травинку і думав про щось своє. Здавалося, що розмова побратимів його зовсім не обходить, бо внизу угледів щось надзвичайно цікаве.

— Сєвєр, не чіпай його.

— Може, і він тут лишиться разом із Малим чекати ополченців? — кинув Мона.

— Йдіть уже! Я стомився! Мені все набридло! — нив Малий. — Життя така мерзенна річ! Навіщо я жив?

— Злий! — знову звернувся до побратима Гена. — Що з ним робити?

— Облиште його, — спокійно мовив. — Хоче лишитися? Нехай. Зброя не його власність, тому автомат заберемо. Ополченці сюди навряд чи прийдуть. Навіщо їм лізти нагору? Посидить кілька годин на спеці, знепритомніє і піде на вечерю лисицям чи вовкам. Коли зуби хижаків устромляться в тіло, від болю отямиться і трохи поборюкається, волаючи до хрипоти, коли звірі ласуватимуть його плоттю.

Малий наче води в рот набрав. Він сидів, обхопивши руками коліна, і тихо зітхав.

Хлопці попили води, і Малий не відмовився, випив свої законні два ковтки.

— Злий, що будемо робити? — спитав Геннадій.

— Треба йти до своїх.

— Питання куди? — зауважив Мона.

— Давайте подумаємо, — Злий виплюнув травинку. — Гадаю, наші там. — Він вказав пальцем. — Вусик говорив, що від траси, де чекали українську колону, до наших позицій усього кілька кілометрів. Якщо ворожа техніка посунула праворуч, отже, там їхні, а нам — трохи ліворуч.

— Згоден, — підтримав Мона. — Злий діло каже.

— А якщо наші відступили? — зауважив Геннадій.

— Цього ми не знаємо, тому будемо сподіватися на краще, — Злий підвівся. — Хто йде далі? Ось і добре, — сказав він, помітивши, що Малий повільно підвівся і закинув автомат на плече.

Хлопці спускалися яром, аби перейти дорогу й потрапити на поле кукурудзи. Вони вже сховалися серед високих рослин, коли почувся гуркіт техніки, який щохвилини наростав. Кілька ворожих танків, що нещодавно пройшли в складі колони, чомусь повернулися.

— Що вони тут забули? — пошепки сказав Злий.

Схоже, що бойовики зупинилися надовго, вони жартували і голосно реготали.

— Доведеться трохи посидіти, — сплюнув Злий.

Хлопці всілися в тіні, ховаючись від палючих променів сонця та ворогів. Утім, ненадовго — позаду, на іншій дорозі, загуркотіла техніка.

— Вороги пруть звідусіль, — почухав потилицю Мона.

— Аби попереду їх не було, — буркнув Злий.

За півгодини зашуміло ще з одного боку.

— Ми як миші, — сказав Малий, який до цього часу не зронив ні слова, — куди не сунься — всюди пастка.

— Малий, не починай знову, прошу тебе! — розлютився Злий. — Треба думати, що робити далі.

— Якщо нас помітять і простріляють поле, то шансів вижити у нас нуль, — сказав Геннадій. — Ми у ворожому оточенні, що нагадує літеру «п». Вихід є лише з одного боку, але попереду зорана земля, де все, як на долоні. Чекати ночі?

— До ночі ми поляжемо без води, — зітхнув Мона. — Зараз комусь із них припече в туалет, побіжить у кукурудзу, добре, якщо недалеко, а як далі прогуляється? Поле маленьке, щоб нас надійно сховати.

— Або вирішать побавитися і простріляють кукурудзу просто так, — мовив Злий.

— Чи щоб упевнитися у своїй безпеці, — додав Малий. — Справді, хлопці, тут небезпечно.

— У тебе є шапка-невидимка, щоб непомітно перетнути відкриту місцевість? — спитав Геннадій.

— Якщо побігти полем, то автомат не дострелить, а поки вони залізуть у танк, розвернуть, ми вже будемо далеко.

— А далі що? — Злий поглянув на Малого.

— Далі «зеленка», кілька кілометрів і наші!

— Дурня! — криво посміхнувся Мона. — Це самогубство!

— А що? Мені ідея Малого сподобалась! — сказав Злий.

Розділ 85

Попри очікуване за Мінськими домовленостями перемир’я, сєвєродончани чули вибухи. Зі ЗМІ вони дізналися, що двадцять першого вересня за Лисичанськом під Кіровським українські військові потрапили під обстріл ворожої артилерії на сім діб, коли не можна було відповідати, довелося їм триматися без води та харчів. Невтішні новини приходили зі Щастя, де Луганську ТЕС знову обстріляв ворог. У ЛНР виліз, як черв’як із землі, отець Трохим. «Свята людина», яка напакостила в Сєвєродонецьку, повідомляла в Інтернеті: «У нашому полку поповнення! Добровольці з різних країн світу приїхали за покликом серця. У їх складі є французи, серби, білоруси, росіяни з різних кінців Русі і навіть дівчина з Ізраїлю. Був відслужений молебень, окроплені святою водою, бійці отримали благословення і напуття. На питання „Чи не боїтеся померти? Навіщо приїхали?“, відповіли: „Коли ми побачили фашизм у Новоросії, убивство мирних громадян, дітей, жінок, старих людей та наших братів окупантами, то не змогли залишатися байдужими. Якщо не зупинити зараз, фашизм і далі ширитиметься у світі… Фашисти йдуть у пекло, їх життя на цьому не закінчується, а у нас — зустріч з Богом. Хочемо померти жертовно, за віру і вітчизну — Святу Русь…“»

Один із керівників бойовиків Павло Дрьомов, що перебував чи то в Первомайську, чи у Стаханові, заявив, що не визнає Мінські домовленості і обіцяв наступ на «трикутник» Лисичанськ-Сєвєродонецьк-Рубіжне найближчим часом. Як завжди, призначалася чергова дата захоплення міст, щоб залякати населення в Сєвєродонецьку, були обстріляні тенісні корти, але життя, ще таке неспокійне, тривало і в місто стікалися переселенці. Дев’ятнадцятого вересня на місцевому сайті з’явилася офіційна інформація: зареєстровано 3115 осіб, найбільше із Первомайська (652) та Луганська (1300). У місто також почали переїжджати державні установи з окупованих територій, однією з перших була обласна лікарня. Відновив свій рух потяг «Київ-Луганськ», який не ходив з 26 червня 2014 року. Після відновлення залізничного мосту пішли потяги й до Сватового та Куп’янська, а із Рубіжного можна було доїхати до Харкова. У банкоматах зникла готівка, тому люди їхали в Харків, щоб отримати кошти. Важко, з потугами, життя поверталося у звичайне русло. У місті так і говорили «до війни» чи «після війни»…

Розділ 86

— Ми повинні розділитися, — запропонував Злий, коли хлопці вирішили прориватися через зоране поле.

— Навіщо? — запитав Геннадій.

— Якщо побіжимо вчотирьох і ворог накриє нас вогнем, шансів вижити не буде ні в кого, — пояснив Злий. — Якщо вб’ють двох, то є надія, що інші двоє зможуть відсидітися до ночі. П’ятдесят на п’ятдесят — це моя думка.

— Це якщо не прочешуть кукурудзяне поле після перших двох, — зауважив Мона.

— Звичайно, — погодився Злий.

Повисла мовчанка, коли кожен прокручував у голові різні варіанти порятунку.

— Не забувайте, що спека за день забере у нас останні сили, тому до вечора повинні лишитися більш витривалі, — першим озвався Злий.

— Тут забудеш про спеку, — зітхнув Малий. — Ще година, і я почну гризти суху кукурудзу. Хоча навіщо їсти, коли нема води?

— Може, спробуємо прорватися всі разом? — невпевнено спитав Геннадій.

— Якщо когось із перших двох зачепить куля, то інші двоє під покровом ночі зможуть допомогти, — спокійно мовив Злий.

— Або закопати тіла, — додав Малий.

— Не накаркай! — пробурчав Мона. — Давайте ще раз все добре обмізкуємо.

— Не знаю як у вас, — сказав Малий, — а у мене мізки вже закипають.

Хлопці ще раз прорахували всі «за» і «проти» і вирішили ризикнути. Вони дали одне одному слово, що не залишать друзів у біді, щоб дістатися до своїх разом. Залишалось визначити, хто піде першим.

— Безумовно, Малий, — запропонував Злий.

— Чому я? — скривився хлопець.

— Бо бігаєш спритно.

— Це тому, що я розскиглився?

— Тому, що в тебе лишилося мало сил — це по-перше, — пояснив йому Злий. — По-друге, ти серед нас наймолодший, тому ми зобов’язані дати тобі шанс. По-третє, ми всі знаємо, як ти любиш своїх батьків, як вони на тебе чекають, тому ти не маєш права злягти в цій клятій кукурудзі.

— Злий, хлопці, я повинен вам дещо пояснити, — почав Малий.

— Потім, не зараз. Добре? — Злий поплескав його по плечах.

— Ні, я хочу вам у дечому зізнатися… — продовжив Малий.

— У тому, що ти не спав із дівчатами? — посміхнувся Злий. — Це ми вже знаємо, а все інше — потім. Гаразд?

Злий зняв бронежилет і віддав Малому. Хлопець пручався, але старший товариш наполягав і йому довелося здатися.

— Ох і важкий! — сказав Малий.

— Вибач, іншого нема, — посміхнувся Злий. — З тобою піде…

— Ти підеш, — мовив Малий.

— Ні, з тобою піде Мона.

— Ні, нехай іде Сєвєр, якщо зараз більше шансів дістатися своїх. Він врятував мені життя, маю віддячити, — сказав Мона.

— Я не згоден, — почав Геник, але Злий нагадав, що зараз не час сперечатися.

Отож, першими йшли Малий і Сєвєр, а Злий і Мона в разі чого мали прийти їм на виручку.

— Я буду молитися за вас, — сказав Мона.

Хлопці обнялися наостанок і сказали: «Хай щастить! До зустрічі!»

— Усе! — скомандував Злий. — З Богом!

Малий кинув на Злого жалібний погляд, зітхнув, показав на пальцях знак перемоги і рушив.

— Бігом, зібравши всі сили, — сказав Геннадій, і вони, покинувши кукурудзяний прихисток, щодуху рвонули вперед.

За кілька метрів почалося зоране поле і бігти стало важче. Геннадій чув, як важко хекає Малий, але не відстає. Поле, яке здавалося невеликим, враз стало безмежним. Геник дивився під ноги, перескакуючи великі масні брили чорнозему, спотикався, падав, підводився і знову біг. Він не випускав із поля зору Малого і кидав швидкі погляди на лісосмугу, що бовваніла попереду.

— Ну, давай, рідненький, давай! — підбадьорював він хлопця, коли той падав і довго вовтузився, підводячись.

Ремені автомата натирали мокрі від поту плечі, зброя, гальмуючи, тягла донизу. По них випустили чергу з дороги, де стояли ворожі танки, запрацював двигун танка.

— Малий, тримайся! Швидше!

— Я… не можу!

Гена на мить зупинився, помітивши, що хлопець розпластався на ріллі. Відтак підбіг, потягнув за руки, допомагаючи підвестися.

— Вставай! Прошу тебе!

— Не можу! Броник важкий!

— Кидай його!

— Ні, це Злого!

— Зараз нас розстріляють! — крикнув Гена.

Не чекаючи, він швидко скинув з нього бронежилет, помітивши у його розширених від страху та відчаю очах сльози. Геник забрав його автомат, потяг за собою.

— Я сам! — видавив Малий і побіг.

Ще якась сотня метрів, подолати яр — і вони в «зеленці».

— Ще трішки! — хекаючи, прохрипів Геннадій. — Не можна зупинятися.

Вони скотилися яром донизу, підхопилися на ноги і побігли вгору. Невелике узвишшя було як нескорена гірська вершина, бо всі сили забрав ривок. Далі вони вже не бігли і не йшли, а повзли, скочувалися донизу і видиралися вгору, чіпляючись за траву пальцями. Лісосмуга, така бажана, рятівна, була вже за кілька метрів, коли потужний вибух десь зовсім поруч розкидав стомлені, зрошені потом, як зливою, два людські тіла в різні боки…

Розділ 87

Нестерпно довгими стали для Насті дні з того часу, як з’явилася надія на звільнення. Переговори щодо їх обміну чомусь затягувалися, і Вадим запевняв її, що все буде добре, слід набратися терпіння і чекати.

— Скільки ще? — питала Настя, розуміючи, що це безглузде питання.

Щоразу, повертаючись у камеру, всі сподівалися, що їх розселять, або частину затриманих звільнять, та марно. Якось зранку звільнили вагітну жінку, але ввечері підселили глуху жінку похилого віку, яка нібито некоректно говорила про ополченців. За день звільнили ще двох місцевих жінок, але одразу ж їх місце зайняли лікар-хірург та директор художньої галереї. Відпустили під обіцянку не займатися проституцією Аліну, але привели директора шахти. Після того, як вийшли на волю ще дві жіночки, у камеру підселили обісцяного алкоголіка, якого підібрали на вулиці під час комендантської години, та молодого наркомана. Порахували перед сном — їх знову тридцять дев’ять!

— Здається, я вже ненавиджу це число! — сказала Настя, залазячи навкарачки під ліжко на своє місце.

Настя не знала, що справжнє лихо не в числі, і навіть не в алкоголіку, від якого нестерпно тхнуло сечею та стійким перегаром. Ніч видалася неспокійною через наркомана, який перебував під кайфом. Він розмахував руками, голосно розмовляв по удаваному мобільному, реготав, підводився і знову падав на стомлених людей, які намагалися хоч трохи відпочити. Мешканці камери спробували приструнити і втихомирити юнака, та безуспішно — він знову і знову підривався з місця і бігав по головах. Хтось із чоловіків дав йому запотиличника, але хлопець не реагував на біль — він почав голосно гигикати. Коли о третій годині ночі йому приспічило до туалету, він розстібнув штани і почав дзюрити просто на людей. Жулік не стерпів такої наруги й одним важким ударом вирубив бешкетника, який снопом звалився на підлогу. Ніхто не засуджував Жуліка і не обурився його вчинком. Притихлого наркомана поклали під дверима у його ж сечі, і нарешті всі поснули.

Безсонна ніч далася взнаки. Вдень Настя вперше відчула фізичну втому. Відро здавалося занадто важким, тому вона набирала по піввідра води, але швабра з ганчіркою їй здавалися не легшими. Коли вона стала на стілець, щоб протерти вікна, у голові зненацька запаморочилося і вона впала. Ойкаючи, підвелася й озирнулася — на неї дивився ополченець.

— Тобі зле? — спитав він.

— Ні, все добре, — відповіла Настя.

— Ти бліда, як крейда.

— Нічого, минеться.

— Я попрошу керівництво дати тобі один день для відпочинку.

Настя хотіла заперечити, боячись, що ополченці можуть відмовитися від обміну, але їй насправді був потрібен відпочинок, бо невідомо що далі.

— Буду вам вдячна, — сказала на те Настя.

Охоронець стримав своє слово, і наступного дня її не погнали на роботу. Настя простелила матрац на ліжку і півдня проспала сном дитини. Прокинувшись, довго не могла зрозуміти, де вона, — їй наснилася домівка, коли вся сім’я сиділи за столом у маленькій і тісній кухоньці. Діти із апетитом їли пюре і смажену рибу, а Настя їх питала: «Кому добавки?» Іванка з розчервонілими щічками хитро поглядала на братика. Коли Геник сказав: «Мені ще шматочок рибки!», Іванка повторила за ним: «І мені ще шматочок рибки!» Вона дивилася, як її діти наминають за обидві щоки і почувалася щасливою. Коли прокинулася, то її довго не покидало відчуття того непомітного щоденного щастя, коли поруч — рідні люди, неквапливі розмови і жодного натяку на важкі випробування майбутнім…

Розділ 88

Геннадій струсив із себе землю, спробував поворушитися, але нестерпний біль пронизав усе тіло. У голові гуло, мов над ним пролітали реактивні літаки і своїм потужним ревом розривали мізки, вуха заклало, і все навколо хиталося, мов при землетрусі. Геннадій не одразу зрозумів, що трапилося. Він бачив над собою синю безодню неба, але гул заважав зосередитися. Він заплющив очі — гул почав поступово віддалятися. Геннадій відкрив очі, і засліпило сонячне світло. Що то гойдається, намагаючись увірватися в небо? Здається, то верхівки дерев. Вони простягають свої руки вгору і заколисують. Нестерпно хочеться провалитися в міцний сон. Втома сильніша за біль, за гул у голові, за спрагу. Якщо не ворушитися, то біль стає тупим і приглушеним. Коли заснути, то не пектиме тіло болем, не хотітиметься пити, не дошкулятиме неприємне гудіння. Геник відчув, що сон охоплює його своїми міцними обіймами, але лежати незручно: щось давить у спину. Він знову розплющився, і над ним захиталося таке зелене гілля… «Зеленка!» — мов струмом пронизала думка.

Геник спробував підвести голову — вона важка, мов чавун, але вже спроможна думати. Безмежне зоране поле, яке треба будь-що здолати. Поле — як життя, з перешкодами, які не під силу змученому тілу. «Зеленка» як міраж для подорожнього в пустелі, коли бажане бачиш, але досягти не можеш. Ні, то не міраж, то справжня лісосмуга поруч.

— Давай, Малий! Ще трішки! — шепочуть порепані губи.

Побратим десь поруч, і Геник усвідомлює, що він відповідальний за його життя.

— Малий! Ти де?

Генику здалося, що він голосно крикнув, але з вуст зірвалося лише хрипіння. Він підвівся і побачив, як з пошматованої правої ноги юшить кров. Рани майже не видно, але нестерпний біль розростається по тілу саме звідти.

— Малий! — гукає він.

Навколо лише дерева пнуться до неба, тихо шелестять зелені верхівки. Геннадій роззирнувся і побачив розірвані груди землі. Він дістав із кишені джгут, перетягнув ногу вище рани, хоча важко зрозуміти, де серед пошматованого одягу та плоті та рана. Потім згадав про шприц і зробив ін’єкцію, не відчувши проколу. Біль почав покидати тіло, і він спробував зіп’ястися на ноги. Неслухняна нога підвернулася, нагадавши про себе болем, і Геннадій упав. Лише зараз він помітив зламану кістку, яка стирчала з відкритої рани.

— Малий, ти де?!

Геннадій прислухався. Чи то вітер гуляє верхів’ям дерев, бешкетує, чи й справді голос? Хлопець зіперся на лікті й почув Малого, поповзом рушив на голос, прихопивши автомат. Малий лежав перед самою лісосмугою.

— Живий! — радісно мовив Геник. — Тобі пощастило, — повторював він, підповзаючи ближче, — відкинуло до дерев. Лежиш у тіні, відпочиваєш.

Він уже бачив обличчя хлопця, спітніле й запорошене землею, і дві руки, що прикривали груди. Аж тут Геник зрозумів, що хлопцеві якраз не пощастило: груди та живіт нагадували суцільну рану.

— І тебе також? — спитав Малий.

Його посмішка — неприхована радість від зустрічі із живим побратимом, але крива від нелюдського болю.

— До весілля заживе, — відхекався Геннадій. — Тебе треба перев’язати, а то кров юшить. Є укольчик?

— Є, — важко дихаючи мовив Малий. — Але… не треба мені… тобі згодиться.

— Ти що, Малий?! Злий за тебе розмаже по стінці.

— Ні, Злий — найдобріша у світі людина, — прошепотів хлопець, — шкода його броник!

Геннадій сів поруч, поклав голову Малого на неушкоджену ногу.

— Дістань з кишені аптечку, — попрохав Малий.

Геннадій спробував намацати нагрудну кишеню, але там було місиво.

— Знайшов джгут і шприц?

— Так, — відповів Геннадій і зробив вигляд, ніби дістав аптечку.

— Ось і добре, тобі згодиться.

— Малий, я тобі допоможу, — сказав Геннадій, дістаючи свій бинт.

— Залиш собі, — тихо мовив Малий.

— Ні, так не піде!

— Краще послухай, я хочу дещо сказати… те, що не встиг.

— Та встигнеш ще! Зараз треба зупинити кровотечу, щоб дочекатися наших.

— Пізно вже — моє життя на цій землі спливає.

— Не мели дурниць! Подумай про своїх батьків!

— Я хотів зізнатися, а ви мені тоді завадили, — ледь чутно мовив Малий. — Нема в мене батьків і ніколи не було.

— Як?! Ти ж весь час їм телефонував, розмовляв з ними, — здивовано сказав Геннадій.

— Удавав, що дзвоню їм, — сказав хлопець. — З дитбудинку я, мене знайшли в лісосмузі. Там почалося моє життя, серед дерев і скінчиться.

— Малий, ти мариш?

— Ні, Сєвєр, ні. Усе своє свідоме життя я мріяв про батьків, а потім я їх вигадав… Вони були майже реальні, турботлива мама і працьовитий тато, свій будиночок, садок і квіти… У моєму вигаданому житті було все, про що мріялося з дитинства… Я і сам вірив, що вони в мене є, що чекають на мене… що в мене є місце, куди я можу повернутися… Насправді ж у мене нема нічого… окрім тебе, Злого, Кабана… Ви — найцінніше, що було у мене… А я… Не хочу, щоб вважали мене брехуном… Не встиг тоді зізнатися…

— Малий, ти що?! Ми не вважаємо тебе брехуном. — Геник проковтнув важезну грудку, що застрягла в горлі. — Ти — справжній друг. Якщо ти вважав, що в тебе є турботливі та люблячі батьки, то так і є. Вони жили у твоїх мріях, а іншим людям, мені, Злому, Кабану, не можна зазирнути і побачити чужі мрії — підглядати не чемно.

— Ти насправді так думаєш? — Малий подивився в очі Геннадію, і легка посмішка промайнула на його обличчі.

— Я тобі хоч раз збрехав?

— Ні.

— Отож бо й воно!

— Сєвєр, попроси у Злого вибачення за те, що посіяв його бронежилет.

— Сам попросиш, коли зустрінетеся.

— Шкода, що я більше його не… побачу…

Хлопець відкинув голову, його тіло здригнулося, ніби ним пустили струм, і завмерло.

— Ні, Малий! Ні!

Геник струсонув недвижиме тіло Малого, потім обережно опустив, сам увіткнувся в землю обличчям. Він вчепився пальцями в траву, стис її до болю і заплакав. Йому не хотілося, щоб ридання бачив навіть мертвий Малий. Ще довго здригалося від плачу тіло юнака, який оплакував молодшого побратима, просив у нього вибачення за те, що не зміг його вберегти, і проклинав тих, хто покликав війну та ворогів…

Розділ 89

Валентина поставила на стіл чай.

— Смачного! — побажала бійцю, що завітав у кав’ярню.

— Дякую! — сказав чоловік і спитав, чи не посидить тьотя Валя з ним.

— Зараз покурю і повернуся, — відповіла Валентина.

— Палити шкідливо, — зауважив жартома чоловік.

— Знаю, дорогенький, — зітхнула Валентина, — але я вже доволі доросла тьотя, щоб самій розпоряджатися своїм здоров’ям і вирішувати, палити мені чи ні, — не зле кинула жінка і вийшла на ґанок.

Їй часто робили неприємні зауваження щодо паління. Жінка нервово дістала тонку цигарку, піднесла запальничку. Не хотілося виказувати своє хвилювання солдатові, тому поспішила заспокоїтися курінням. Уже кілька днів поспіль у соцмережах, де вона розміщувала оголошення про розшук Насті та Вадима, писали, що Настю розстріляли в Луганську. Після першого повідомлення Валентина не стривожилася, бо вже траплялися помилки, але щодня під дописом хтось писав про загибель подруги. Спочатку ця людина підписувалась як Петро Справедливий, бо приховувала справжнє прізвище і, за припущеннями Валентини, могла бути звичайним найманим ботом. Але сьогодні вранці, коли вона прийшла у кав’ярню і за звичкою одразу ввімкнула комп’ютер, побачила повідомлення під іншим іменем. Писала якась Людочка з Луганська: «Валентино, я маю не зовсім приємну новину. Живу в Луганську і працюю прибиральницею в приміщенні, де тримають полонених, тож на власні очі бачила, як вели на розстріл Настю з Сєвєродонецька. Згадала про ваші оголошення, подивилась фото, і сумнівів не лишилося, то була саме вона. Прийміть мої співчуття і передайте рідним цю страшну новину». Валентина кілька разів перечитала повідомлення і зателефонувала Ользі, просячи приїхати, бо розгубилася і не знала, чи говорити про це матері Насті.

— Я зараз зайнята, — сказала їй Ольга, — але за годину-дві звільнюся, тоді підскочу і разом помізкуємо, як бути.

Валентина стояла на високому ґанку, підставивши обличчя приємному легкому вітерцю. Кінець вересня радував сонячними днями, коли спека вже не докучала, дощі ще не періщили землю, дерева не роздяглися, лише змінили свій одяг на жовто-помаранчевий. Валентина зупинила погляд на бігборді навпроти її закладу. Обривки паперу, як розтріпані крила велетенського птаха, лопотіли на вітрі. Валентина згадала, як під час окупації ополченці розмістили на цьому бігборді плакат із закликом записуватися в ополчення і ставати на захист Донбасу від фашистів. Одного дня, коли вона вийшла на ґанок по чергову дозу нікотину, розбишакуватий вітер, прогулюючись широким проспектом, відірвав кутик плаката. З того дня вона спостерігала, як потроху вітер обриває папір. Їй спало на думку, що місто буде звільнене в день, коли вітер зірве останній шматок плакату. Напевно, вітер був не на боці ополченців, тому щодня відшматовував хоча б невеличку смужку. Коли у місто увійшли українські воїни, Валентина побачила, як вітер зірвав останній шматочок плаката і кинув просто під колеса військової техніки з синьо-жовтими прапорами…

— Дякую за чайок! — вирвав її зі спогадів голос бійця. — Я вже попив, не дочекався вас.

— Вибач, рідненький.

— Мені час іти!

— Бережи себе! — Валентина обійняла бійця.

Вона провела його поглядом. Скільки вже разів проводжала ось так, обіймала, а потім дізнавалася, що бачила хлопця востаннє. У попільничці — чотири недопалки, не помітила, як викурила. Жінка сховала в кишеню пачку з цигарками і побачила, як вулицею йде міліцейський патруль. Коли п’ятеро чоловіків у формі порівнялися з кав’ярнею, Валентина посміхнулась і голосно привіталася.

— Слава Україні! — вигукнула з гордістю, що нарешті можна не криючись промовляти такі слова.

Міліціянти зупинилися і невдоволено зиркнули.

— Що ти сказала? — невдоволено спитав один.

Валентина впізнала його, бо неодноразово бачила під час патрулювання вулиць разом із ополченцями і навіть знала його прізвище. Нічого дивного в тому, що він і зараз на службі. Частина їх так і лишилася працювати у правоохоронних органах, змінивши георгієвську стрічку на синьо-жовту.

— Слава Україні! — повторила Валентина здивовано. — Я щось не те сказала?

— Ти взагалі багато говориш!

— А ми з вами вже на «ти»?

— Ану повтори ще раз, що сказала спочатку!

— Слава Україні! — сміливо повторила Валентина, не зовсім розуміючи, до чого йде.

— А ти знаєш, що ми тебе зараз за такі слова заберемо на підвал?

Валентина від подиву і несподіванки навіть рота відкрила. Хвилину вона не могла повірити в почуте, а коли опанувала себе, то промовила:

— Я… не розумію.

— А я зрозумів, що ти сама напросилася на підвал!

— На підвал?

— Так!

— За слова «Слава Україні!» в українському місті?! Залюбки!

Валентина швидко забігла в приміщення, схопила ключі, вийшла і замкнула двері.

— Усе! Я готова! Можете мене забирати на підвал! — сказала вона із викликом, спускаючись сходинками. — Тільки побачимо, чим це для вас скінчиться!

Біля кав’ярні зупинився легковик, і Ольга з чоловіком поспішили до Валентини.

— Що трапилося? — спитала Ольга, побачивши подругу розлюченою до нестями.

— Мене забирають на підвал! — зухвало відказала Валентина. — Ви й гадки не маєте за що!

— За що? — спитала Ольга.

— За те, що привіталася із нашими «славними» правоохоронцями словами «Слава Україні!». Геть знахабніли! Мабуть, забули, що живуть не в Новоросії, а в Україні! — зле і схвильовано говорила Валентина. — Будь ласка, везіть мене на підвал! Чого дивитеся?! Чи злякалися за свої погони, які, я вам гарантую, полетять з вас так, що аж гай шумітиме!

— Валю, заспокойся, — Ольга обняла подругу.

— Ходімо звідси, — сказав міліціянт своїм товаришам по службі і стиха додав: — бандерівське кубло!

Міліціянти посунули вулицею, а Валентина вклала ключі від кав’ярні подрузі в руку.

— Олю, прошу тебе, побудь господинею одну годинку. Я повинна написати на них заяву в міліцію. Такі речі не мо