Book: Нічийна троянда



Нічийна троянда

Пауль Целан

Нічийна троянда

Dem Andenken Ossip Mandelstamms

Пам'яті Осипа Мандельштама[1]

Нічийна троянда

І

Es war Erde in ihnen

Es war Erde in ihnen, und

sie gruben.

Sie gruben und gruben, so ging

Ihr Tag dahin, ihre Nacht. Und sie lobten nicht Gott,

der, so hörten sie, alles dies wollte,

der, so hörten sie, alles dies wusste.

Sie gruben und hörten nichts mehr;

sie wurden nicht weise, erfanden kein Lied,

erdachten sich keinerlei Sprache.

Sie gruben.

Es kam eine Stille, es kam auch ein Sturm,

es kamen die Meere alle.

Ich grabe, du gräbst, und es gräbt auch der Wurm,

und das Singende dort sagt: Sie graben.

O einer, o keiner, o niemand, o du:

Wohin gings, da's nirgendhin ging?

0 du gräbst und ich grab, und ich grab mich dir zu,

und am Finger erwacht und der Ring.

Земля була в них

Земля була в них, а вони

копали.

Вони копали й копали, так спливали

їхні дні, їхні ночі. І вони не славили Бога,

який, як чули вони, жадав цього всього,

який, як чули вони, відав про все це.

Вони копали й не чули більше нічого;

вони не ставали мудріші, не співали пісень,

не вигадували для себе іншої мови.

Вони копали.

Надходила тиша, надходила буря, відтак

надходили води морів.

Я копаю, ти також копаєш, копає й хробак,

і співоче там мовить: вони також копають свій рів.

О хтось, о ніхто, о жоден, о ти:

Куди ж воно йшло, що нікуди не вийшло правцем?

О, ти копаєш, копаю і я, щоб до тебе прийти,

і на пальці у нас уже проростає кільце.

Das Wort vom Zur-Tiefe-Gehen

Das Wort vom Zur-Tiefe-Gehen,

das wir gelesen haben.

Die Jahre, die Worte seither.

Wir sind es noch immer.

Weißt du, der Raum ist unendlich,

weiß du, du brauchst nicht zu fliegen,

weißt du, was sich in dein Aug schrieb,

vertieft uns die Tiefe.

Це слово про шлях-до-глибин

Це слово про шлях-до-глибин,

прочитане нами.

Ці літа, ці слова відтоді.

Ми все ще такі, як і перше.

А знаєш, цей простір безмежний,

а знаєш, тобі не потрібно літати,

а знаєш, що все, закарбоване в оці твоїм,

поглиблює нам глибину.

Bei Wein und Verlorenheit

Bei Wein und Verlorenheit, bei

beider Neige:

ich ritt durch den Schnee, hörst du,

ich ritt Gott in die Ferne — die Nähe, er sang,

es war

unser letzter Ritt über

die Menschen-Hürden.

Sie duckten sich, wenn

sie uns über sich hörten, sie

schrieben, sie

logen unser Gewieher

um in eine

ihrer bebilderten Sprachen.

З вином і самотністю

З вином і самотністю, з

рештками їх на денці:

верхи я мчав крізь сніги, ти чуєш,

мчав із Богом у далеч — ця близькість, коли він співав,

це був

наш останній галоп через

бар'єри людей.

Вони нахилялись, коли

чули тупіт копит над собою, вони

щось нотували, вони

перебріхували наше іржання

на одну зі своїх

надто барвистих мов.

ZÜRICH, ZUM STORCHEN

Für Nelly Sachs

Vom Zuviel war die Rede, vom

Zuwenig. Vom Du

und Aber-Du, von

der Trübung durch Helles, von

Jüdischem, von

deinem Gott.

Da-

von.

Am Tag einer Himmelfahrt, das

Münster stand drüben, es kam

mit einigem Gold übers Wasser.

Von deinem Gott war die Rede, ich sprach

gegen ihn, ich

ließ das Herz, das ich hatte,

hoffen:

auf

sein höchstes, umröcheltes, sein

haderndes Wort —

Dein Aug sah mir zu, sah hinweg,

dein Mund

sprach sich dem Aug zu, ich hörte:

Wir

wissen ja nicht, weißt du,

wir

wissen ja nicht,

was

gilt.

ЦЮРИХ, ГОТЕЛЬ «ПІД БУЗЬКОМ»[2]

Неллі Закс[3]

Про надмір йшла мова, про

обмаль. Про Ти

й Але-ж-Ти, про

потьмарення через сяйво, про

юдейське, про

твого Бога.

Про

це.

У день вознесіння,

Мюнстер[4] стояв навпроти, він ряхтів

позолотою у воді.

Про твого Бога йшла мова, я гудив

його, я

змусив серце, яке мав у грудях,

сподіватися:

на

його щонайвище, охрипле, його

громовісне слово —

Твоє око дивилось на мене, дивилось убік,

уста твої

мовили оку, я почув це:

Ми

не відаєм, знаєш,

ми

не відаєм,

що є

правдивим.

SELBDRITT, SELBVIERT

Krauseminze, Minze, krause,

vor dem Haus hier, vor dem Hause.

Diese Stunde, deine Stunde,

ihr Gespräch mit meinem Munde.

Mit dem Mund, mit seinem Schweigen,

mit den Worten, die sich weigern.

Mit den Weiten, mit den Engen,

mit den nahen Untergängen.

Mit mir einem, mit uns dreien,

halb gebunden, halb im Freien.

Krauseminze, Minze, krause,

vor dem Haus hier, vor dem Hause.

ТРІЙЦЯ, ЧЕТВЕРИЦЯ

Зелен-рута, рута-м'ята,

біля дому, біля хати.

Мить оця, твоя година,

уст розмова тихоплинна.

Уст розмова, їх мовчання,

слів уперте сперечання.

З далиною, з тіснотою,

із загибеллю близькою.

Із одним, з трьома у колі,

що невільні і на волі.

Зелен-рута, рута-м'ята,

біля дому, біля хати.

Soviel Gestirne

Soviel Gestirne, die

man uns hinhält. Ich war,

als ich dich ansah — wann? —,

draußen bei

den ändern Welten.

O diese Wege, galaktisch,

o diese Stunde, die uns

die Nächte herüberwog in

die Last unsrer Namen. Es ist,

ich weiß es, nicht wahr,

dass wir lebten, es ging

blind nur ein Atem zwischen

Dort und Nicht-da und Zuweilen,

kometenhaft schwirrte ein Aug

auf Erloschenes zu, in den Schluchten,

da, wo's verglühte, stand

zitzenprächtig die Zeit,

an der schon empor- und hinab-

und hinwegwuchs, was

ist oder war oder sein wird —,

ich weiß,

ich weiß und du weißt, wir wussten,

wir wussten nicht, wir

waren ja da und nicht dort,

und zuweilen, wenn

nur das Nichts zwischen uns stand, fanden

wir ganz zueinander.

Стільки сузір'їв

Стільки сузір'їв, які

відкриваються нам. Я був,

коли вперше побачив тебе — коли? —,

там, далеко, в зовсім

інших світах.

О ці шляхи, галактичні,

о ця година, що нам

перевантажила ночі

в наших імен ваготу. Це

неправда, я знаю,

нібито ми існували на світі, то тільки

подих сліпо снував поміж

Там і He-тут і Лиш-часом,

кометою око хурчало

до згаслого, у безоднях,

там, де віджевріло все, там постала

розкішна, як грудь материнська, епоха,

від якої усе відросло —

вгору, вниз і убік, все,

що є, було або буде —,

я знаю,

я знаю й ти знаєш, ми знали,

ми не знали, ми ж

були тут, а не там,

і лиш часом, тоді,

як Ніщо поміж нами стояло, ми

віднайшли одне одного.

Dein Hinübersein

Dein

Hinübersein heute Nacht.

Mit Worten holt ich dich wieder, du bist du,

alles ist wahr und ein Warten

auf Wahres.

Es klettert die Bohne vor

unserm Fenster: denk

wer neben uns aufwächst und

ihr zusieht.

Gott, das lasen wir, ist

ein Teil und ein zweiter, zerstreuter:

im Tod

all der Gemähten

wächst er sich zu.

Dorthin

führt uns der Blick,

mit dieser

Hälfte

haben wir Umgang.

Твоє заглиблення

Твоє

заглиблення в себе цієї ночі.

Словом я знов повернув тебе, ось ти,

все є правдивим, все є чеканням

правди.

Під нашим вікном

гінко в'ється квасоля: подумай

хто поряд з нами росте

й споглядає її.

Бог, ми читали про це,

є лиш часткою, друга ж розсіяна:

в смерті

всіх скошених

він зростається знову докупи.

Туди

провадить нас погляд,

з цією

половинкою

ми завжди у спілкуванні.

Zu beiden Händen

Zu beiden Händen, da

wo die Sterne mir wuchsen, fern

allen Himmeln, nah

allen Himmeln:

Wie

wacht es sich da! Wie

tut sich die Welt uns auf, mitten

durch uns!

Du bist,

wo dein Aug ist, du bist

oben, bist

unten, ich

finde

hinaus.

O diese wandernde leere

gastliche Mitte. Getrennt,

fall ich dir zu, einander

entfallen, sehn wir

hindurch:

Das

Selbe

hat uns

verloren, das

Selbe

hat uns

vergessen, das

Selbe

hat uns — —

Обіруч мене

Обіруч мене, там,

де мені виросли зорі, далеко

від усіх цих небес, близько

до всіх цих небес:

Як

там недремно! Як

нам відкривається світ, із середини

і через нас!

Ти всюди,

де є твоє око, ти

вгорі, ти

внизу, я

бачу

вихід.

О це мандруюче, це порожнє

гостинне осердя. Роздільно,

я випадаю тобі, ти

випадаєш мені, ми дістаємося

одне одному, ми бачимо

наскрізь:

Одне

й те ж

нас погубило, одне

й те ж

нас

забуло, одне

й те ж нас — —

ZWÖLF JAHRE

Die wahr-

gebliebene, wahr-

gewordene Zeile: …dein

Haus in Paris — zur

Opferstatt deiner Hände.

Dreimal durchatmet,

dreimal durchglänzt.

...........................

Es wird stumm, es wird taub

hinter den Augen.

Ich sehe das Gift blühn.

In jederlei Wort und Gestalt.

Geh. Komm.

Die Liebe löscht ihren Namen: sie

schreibt sich dir zu.

ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ

Рядок, що лишився

правдивим, зробився

правдивим: …твій

дім у Парижі — є

жертовником твоїх долонь[5].

Тричі продиханий,

тричі просвітлений.

...........................

Стає німотно, стає нечутно

поза бар'єром очей.

Я бачу, як квітне отрута.

В кожному слові й жесті.

Йди. Повернись.

Кохання гасить своє ім'я: воно

рідниться з тобою.

Mit allen Gedanken

Mit allen Gedanken ging ich

hinaus aus der Welt: da warst du,

du meine Leise, du meine Offne, und —

du empfingst uns.

Wer

sagt, dass uns alles erstarb,

da uns das Aug brach?

Alles erwachte, alles hob an.

Groß kam eine Sonne geschwommen, hell

standen ihr Seele und Seele entgegen, klar,

gebieterisch schwiegen sie ihr

ihre Bahn vor.

Leicht

tat sich dein Schoß auf, still

stieg ein Hauch in den Äther,

und was sich wölkte, wars nicht,

wars nicht Gestalt und von uns her,

wars nicht

so gut wie ein Name?

З усіма своїми думками

З усіма своїми думками я вийшов

за браму світу: там була ти,

о моя тиха, моя відкрита, і —

ти прийняла нас.

Хто

мовить, що все в нас умерло,

коли око нам заломилось?

Все прокинулось, все піднеслось.

Припливло велетенське сонце, сяйно

стояли віч-на-віч душа з душею, ясно,

владно вимовчали вони для нього

його майбутні орбіти.

Легко

розкрилося твоє лоно, тихо

піднявся в повітря легкий подув,

й те, що зіхмарилось, чи ж не було,

чи ж не було воно постаттю, що відділилась від нас,

чи ж не було воно

чимось таким, як ім'я?

DIE SCHLEUSE

Über aller dieser deiner

Trauer: kein

zweiter Himmel-

.......................

An einen Mund,

dem es ein Tausendwort war,

verlor —

verlor ich ein Wort,

das mir verblieben war:

Schwester.

An

die Vielgötterei

verlor ich ein Wort, das mich suchte:

Kaddisch.

Durch

die Schleuse mußt ich,

das Wort in die Salzflut zurück-

und hinaus- und hinüberzuretten:

Jiskor.

ШЛЮЗ

Над усім цим твоїм

смутком: жодного

іншого неба.

........................

На устах,

для яких воно тисячним стало,

загубив — загубив я слово,

котре зоставалось мені:

сестра.

У

многобожжі

згубив я слово, котре шукало мене:

Каддіш[6].

Я мусив

пройти крізь цей шлюз,

щоб від- і при- й перенести

це слово в солоний потік:

Іскор[7].

Stumme Herbstgeräusche

Stumme Herbstgeräusche. Die

Sternblume, ungeknickt, ging

zwischen Heimat und Abgrund durch

dein Gedächtnis.

Eine fremde Verlorenheit war

gestalthaft zugegen, du hättest

beinah

gelebt.

Безмовні запахи осені

Безмовні запахи осені. Айстра

ненадломлена, увійшла

між вітчизною і бездонням

у пам'ять твою

Чужа самотинність

була відчутна на дотик, ти тоді

майже

жив.

EIS, EDEN

Es ist ein Land Verloren,

da wächst ein Mond im Ried,

und das mit uns erfroren,

es glüht umher und sieht.

Es sieht, denn es hat Augen,

die helle Erden sind.

Die Nacht, die Nacht, die Laugen.

Es sieht, das Augenkind.

Es sieht, es sieht, wir sehen,

ich sehe dich, du siehst.

Das Eis wird auferstehen,

eh sich die Stunde schließt.



ЛІД, ЕДЕМ

Це край, що зветься Згуба,

там в плавнях місяць спить,

і мерзне все нам любе,

що жевріє й зорить.

Зорить, бо має очі,

сяйливі, мов Земля.

В ніч, у трутизну ночі

вдивляється маля.

Вдивляється зористо,

як я і ти, і ми.

Воскресне лід пречисто

ще до години тьми.

PSALM

Niemand knetet uns wieder aus Erde und Lehm,

niemand bespricht unsern Staub.

Niemand.

Gelobt seist du, Niemand.

Dir zulieb wollen

wir blühen.

Dir entgegen.

Ein Nichts

waren wir sind wir, werden

wir bleiben, blühend:

die Nichts-, die

Niemandsrose.

Mit

dem Griffel seelenhell,

dem Staubfaden himmelswüst,

der Krone rot

vom Purpurwort, das wir sangen

über, o über

dem Dorn.

ПСАЛОМ

Ніхто нас не виліпить знову із глини земної,

ніхто не оплаче наш прах.

Ніхто.

Будь славен навіки, Ніхто.

Задля Тебе

ми квітнем.

Супроти Тебе.

Ніщо

ми були, є і будем,

квітуючи:

троянда-Ніщо, Нічийна

троянда.

З маточкою

світлої душі,

тичинкою небесної пустелі,

келихом, що палає

від пурпурових слів, які ми співали

понад, о понад

терням.

TÜBINGEN, JÄNNER

Zur Blindheit über-

redete Augen.

Ihre-«ein

Rätsel ist Rein-

entsprungenes» —,ihre

Erinnerung an

schwimmende Hölderlintürme, möwen-

umschwirrt.

Besuche ertrunkener Schreiner bei

diesen

tauchenden Worten:

Käme,

käme ein Mensch,

käme ein Mensch zur Welt, heute, mit

dem Lichtbart der

Patriarchen: er dürfte,

spräch er von dieser

Zeit, er

dürfte

nur lallen und lallen,

immer-, immer-

zuzu.

(«Pallaksch. Pallaksch.»)

ТЮБІНҐЕН, СІЧЕНЬ

До незрячості пере-

конані очі[8],

їхнє — «за-

гадкою є

з чистоти постале»[9] — їхній

спомин про

Гельдерлінові вежі плавучі, мево-

окрилені.

Відвідини теслярів-потопельників

з цими

тонучими словами:

Якби прийшов,

якби прийшов чоловік,

якби прийшов у світ чоловік, нині

зі світлою бородою

патріархів: він міг би,

мовлячи про

цей час, він

міг би

лиш белькотіти, лиш белькотіти,

знову й знову,

раз-у-раз.

(«Палакш. Палакш.»[10])

CHYMISCH

Schweigen, wie Gold gekocht, in

verkohlten

Händen.

Große, graue,

wie alles Verlorene nahe

Schwestergestalt:

Alle die Namen, alle die mit-

verbrannten

Namen. Soviel

zu segnende Asche. Soviel

gewonnenes Land

über

den leichten, so leichten

Seelen-

ringen.

Große. Graue. Schlacken-

lose.

Du, damals.

Du mit der fahlen,

aufgebissenen Knospe.

Du in der Weinflut.

(Nicht wahr, auch uns

entließ diese Uhr?

Gut,

gut, wie dein Wort hier vorbeistarb.)

Schweigen, wie Gold gekocht, in

verkohlten, verkohlten

Händen.

Finger, rauchdünn. Wie Kronen, Luftkronen

um — —

Große. Graue. Fährte-

lose.

König-

liche.

АЛХІМІЧНЕ

Мовчання, мов переплавлене золото,

в обвуглених до кісток

долонях.

Велика, сіра,

близька, як найважча втрата,

постать сестри:

Всі наймення, всі

спалені разом

наймення. Скільки

попелу благословити. Скільки

здобутої раптом землі

понад

легкими, зовсім легкими

обручами

душі.

Велика. Сіра. Без-

жужільна.

Ти, тоді.

Ти, з блідим

надкушеним пуп'янком.

Ти у виннім потоці.

(Чи не правда, нас також

визволив цей годинник?)

Добре,

добре, як твоє слово тут мимохідь вмирало.)

Мовчання, мов переплавлене золото,

в обвуглених до кісток

долонях.

Пальці, тонесенькі, мов корони, етерні корони

навколо — —

Велика. Сіра. Без-

слідна.

Вінце-

носна.

EINE GAUNER- UND GANOVENWEISE

GESUNGEN ZU PARIS EMPRÈS PONTOISE

VON PAUL CELAN

AUS CZERNOWITZ BEI SADAGORA

Manchmal nur, in dunklen Zeiten.

Heinrich Heine, An Edom

Damals, als es noch Galgen gab,

da, nicht wahr, gab es

ein Oben.

Wo bleibt mein Bart, Wind, wo

mein Judenfleck, wo

mein Bart, den du raufst?

Krumm war der Weg, den ich ging,

krumm war er, ja,

denn, ja,

er war gerade.

Heia.

Krumm, so wird meine Nase.

Nase.

Und wir zogen auch nach Friaul.

Da hätten wir, da hätten wir.

Denn es blühte der Mandelbaum.

Mandelbaum, Bandelmaum.

Mandeltraum, Trandelmaum.

Und auch der Machandelbaum.

Chandelbaum.

Heia.

Aum.

Envoi

Aber,

aber er bäumt sich, der Baum. Er,

auch er

steht gegen

die Pest.

ШАХРАЙСЬКА Й ЗЛОДІЙСЬКА БАЛАДА

СПІВАНА У ПАРИЖІ ПОБЛИЗУ ПОНТУАЗА[11]

ПАУЛЕМ ЦЕЛАНОМ

З ЧЕРНІВЦІВ БІЛЯ САДАҐУРИ[12]

Часом лиш, в похмуру пору.

Генріх Гайне, До Едома[13]

Колись, коли ще стриміли шибениці,

тоді — хіба ні — існувало

небо.

Де моя борода, буревію, де

мій юдейський знак, де

моя борода, яку ти скубеш?

Кривим був шлях, яким я йшов,

кривим був, ая,

адже, ая,

він був рівним.

Гейя.

Кривим стає і мій ніс.

Ніс.

І ми подалися в Фріулі[14].

Перепало ж нам, перепало ж нам.

Бо тоді квітував рожевий мигдаль.

Рожевий мигдаль, можжевий риґдаль.

Рожевий сандаль, сажевий рондаль.

А також мигдаль-лавандаль.

Менораль[15].

Гейя.

аль.

Приспівка

І все ж,

і все ж стовбурчиться стовбур. Він,

він також

змагає супроти

чуми[16].

ІІ

FLIMMERBAUM

Ein Wort,

an das ich dich gerne verlor:

das Wort

Nimmer.

Es war,

und bisweilen wusstest auch du's,

es war

eine Freiheit.

Wirschwammen.

Weißt du noch, dass ich sang?

Mit dem Flimmerbaum sang ich, dem Steuer.

Wirschwammen.

Weißt du noch, dass du schwammst?

Offen lagst du mir vor,

lagst du mir, lagst

du mir vor

meiner vor-

springenden Seele.

Ich schwamm für uns beide. Ich schwamm nicht.

Der Flimmerbaum schwamm.

Schwamm er? Es war

ja ein Tümpel rings. Es war der unendliche Teich.

Schwarz und unendlich, so hing,

so hing er weltabwärts.

Weißt du noch, dass ich sang?

Diese —

o diese Drift.

Nimmer. Weltabwärts. Ich sang nicht. Offen

lagst du mir vor

der fahrenden Seele.

МЕРЕХТЛИВИЙ СТОВБУР

Слово,

з яким я охоче тебе б загубив:

це слово

Ніколи.

Це була,

й часом ти також знала про це,

це була

неймовірна свобода.

Ми пливли.

Ти пам'ятаєш, що я співав?

Я співав з мерехтливим стовбуром, зі стерном.

Ми пливли.

Ти пам'ятаєш, що ти пливла?

Нагою лежала ти переді мною,

лежала, лежала

перед

моєю ви-

ламаною з тіла душею.

Я плив за нас двох. Я не плив.

Плив мерехтливий стовбур.

Чи плив він? Це була

мовби якась калюжа. Це був безмежний став.

Чорний, безмежний, він простирався,

він простирався вниз по світу.

Ти пам'ятаєш, що я співав?

Це —

о це дрейфування.

Ніколи. Униз по світу. Я не співав. Нагою

ти лежала перед моєю

кочовою душею.

ERRATISCH

Die Abende graben sich dir

unters Aug. Mit der Lippe auf-

gesammelte Silben — schönes,

lautloses Rund —

helfen dem Kriechstern

in ihre Mitte. Der Stein,

schläfennah einst, tut sich hier auf:

bei allen

versprengten

Sonnen, Seele,

warst du, im Äther.

ЕРРАТИЧНЕ[17]

Вечори зариваються глибше

під твоє око. Губою зі-

брані цілокупно склади — гарна,

нечутна кругова

допомога повзучій зірці

потрапити в осереддя. Камінь,

колись близький до твоєї скроні, тут відкривається:

біля всіх

підірваних

сонць, була ти,

душе, в етері.

Einiges Handähnliche

Einiges Hand-

ähnliche, finster,

kam mit den Gräsern:

Rasch — Verzweiflungen, ihr

Töpfer! —, rasch

gab die Stunde den Lehm her, rasch

war die Träne gewonnen —:

noch einmal, mit bläulicher Rispe,

umstand es uns, dieses

Heute.

Щось долонеподібне

Щось долоне-

подібне, темне,

прийшло з травами:

Прудко — хвилі відчаю, о

гончарі! —, прудко

віддала година глину, прудко

було добуто сльозу —:

ще раз, синюватою волоттю,

воно обступило нас, це невідступне

Нині.

…RAUSCHTDER BRUNNEN

Ihr gebet-, ihr lästerungs-, ihr

gebetscharfen Messer

meines

Schweigens.

Ihr meine mit mir ver-

krüppelnden Worte, ihr

meine geraden.

Und du:

du, du, du

mein täglich wahr- und wahrer-

geschundenes Später

der Rosen —:

Wieviel, o wieviel

Welt. Wieviel

Wege.

Krücke du, Schwinge. Wir — —

Wir werden das Kinderlied singen, das,

hörst du, das

mit den Men, mit den Sehen, mit den Menschen, ja das

mit dem Gestrüpp und mit

dem Augenpaar, das dort bereitlag als

Träne-und-

Träne.

…ШУМИТЬ ДЖЕРЕЛО[18]

Ви, молитовно-, ви богохульно-, ви

молитовногострі ножі

мого

мовчання.

Ви, мої по-

калічені мною слова, ви,

мої непокривлені.

І ти:

ти, ти, ти,

моє щодень правдиво- й правдивіш-

знівечене Пізніше

троянд[19] —:

Скільки, о скільки

світу. Скільки

шляхів.

Милиця ти і крило. Ми — —

Ми заспіваємо дитячу пісеньку про —

ти чуєш, про що,

про лю і про дей, про людей, про

чагарник і про

пару очей, яка там лежала напохваті як

сльоза-і-

сльоза.

Es ist nicht mehr

Es ist nicht mehr

diese

zuweilen mit dir

in die Stunde gesenkte

Schwere. Es ist

eine andre.

Es ist das Gewicht, das die Leere zurückhält,

die mit-

ginge mit dir.

Es hat, wie du, keinen Namen. Vielleicht

seid ihr dasselbe. Vielleicht

nennst auch du mich einst

so.

То вже не та

То вже не

та

часом з тобою

в годину занурена

вагота. То

вже інша.

То тягарець, що стримує порожнечу,

яка

йшла разом з тобою.

Він, як і ти, не має наймення. Можливо,

ви одне й теж. Можливо,

колись ти також назвеш мене

так.

RADIX; MATRIX

Wie man zum Stein spricht, wie

du

mir vom Abgrund her, von

einer Heimat her Ver-

schwisterte, Zu-

geschleuderte, du,

du mir vorzeiten,

du mir im Nichts einer Nacht,

du in der Aber-Nacht Be-

gegnete, du

Aber-Du —:

Damals, da ich nicht war,

damals, da du

den Acker abschrittst, allein:

Wer,

wer wars, jenes

Geschlecht, jenes gemordete, jenes

schwarz in den Himmel stehende:

Rute und Hode — ?

(Wurzel.

Wurzel Abrahams. Wurzel Jesse. Niemandes

Wurzel — o

unser.)

Ja,

wie man zum Stein spricht, wie

du

mit meinen Händen dorthin

und ins Nichts greifst, so

ist, was hier ist:

auch dieser

Fruchtboden klafft,

dieses

Hinab

ist die eine der wild

blühenden Kronen.

RADIX, MATRIX[20]

Так, як до каменя мовлять, як

ти

мені із безодні, із

вітчизни по-

ріднена, по-

жбурена, ти,

ти, що здавна мені,

ти, що мені у Ніщо найглибшої ночі,

ти у Знов-ночі зу-

стрінута, ти

Знову-Ти —:

Тоді, коли не було мене,

тоді, коли ти

міряла кроками поле, сама:

Ким,

ким було те

плем'я, те замордоване, те

чорно зависле у небі:

прутень і ядра — ?

(Корінь.

Корінь Авраама, корінь Єссея[21]. Нічийний

корінь — о

наш.)

Так,

як до каменя мовлять, як

ти

сягаєш моїми руками туди

і в Ніщо, таким

є, що тут є:

і ця

плодюча утроба зяє,

це

звергання

є однією із дико

квітнучих крон.

Schwarzerde

Schwarzerde, schwarze

Erde du, Stunden-

mutter

Verzweiflung:

Ein aus der Hand und ihrer

Wunde dir Zu-

geborenes schließt

deine Kelche.

Чорноземе[22]

Чорноземе, чорна

земле, ти — матір

годин

відчаю:

З долоні та

її рани тобі навстріч на-

роджене закриває

твої суцвіття.

Einem, der vor der Tür stand

Einem, der vor der Tür stand, eines

Abends:

ihm

tat ich mein Wort auf —: zum

Kielkropf sah ich ihn trotten, zum

halb-

schürigen, dem

im kotigen Stiefel des Kriegsknechts

geborenen Bruder, dem

mit dem blutigen

Gottes-

gemächt, dem

schilpenden Menschlein.

Rabbi, knirschte ich, Rabbi

Löw:

Diesem

beschneide das Wort,

diesem

schreib das lebendige

Nichts ins Gemüt,

diesem

spreize die zwei

Krüppelfinger zum heil-

bringenden Spruch.

Diesem.

...................................

Wirf auch die Abendtür zu, Rabbi.

....................................

Reiß die Morgentür auf, Ra- —

Тому, хто стояв за дверима

Тому, хто стояв за дверима, якось

увечері:

йому

я відкрив своє слово —: до

почвари він тюпав, до

напів-

облізлого, у

брудному чоботі кнехта

рожденного брата, із

кривавою

божественною

матнею,

цвірінькаючої істотки.

Рабі, скрипів я, рабі

Льов[23]:

Йому

здійсни обрізання слова,

йому

начертай животворне

Ніщо в саму душу,

йому

розчепір його два

покручені пальці для

зцілюючої молитви.

Йому.

..........................

Закрий браму вечора, рабі.

...........................

Розчахни браму ранку, ра- —

MANDORLA

In der Mandel — was steht in der Mandel?

Das Nichts.

Es steht das Nichts in der Mandel.

Da steht es und steht.

Im Nichts — wer steht da? Der König.

Da steht der König, der König.

Da steht er und steht.

               Judenlocke, wirst nicht grau.

Und dein Aug — wohin steht deine Auge?

Dein Aug steht der Mandel entgegen.

Dein Aug, dem Nichts stehts entgegen.

Es steht zum König.

So steht es und steht.

               Menschenlocke, wirst nicht grau.

               Leere Mandel, königsblau.

MANDORLA[24]

У мигдалі — що стоїть у мигдалі?

Ніщо.

Ніщо стоїть у мигдалі.

Стоїть собі і стоїть.

А в Ніщо — хто стоїть там? Цар.

Там стоїть собі цар, цар.

Стоїть собі і стоїть.

               Юдейський пейсе, не сивієш ти.

А око твоє — до кого стоїть твоє око?

Твоє око стоїть до мигдалю.

Твоє око стоїть до Ніщо.

Воно стоїть до царя.

Стоїть собі і стоїть.

               Людська чуприно, не сивієш ти.

               Мигдаль порожній, в сяйві синьоти.

An niemand geschmiegt

An niemand geschmiegt mit der Wange —

an dich, Leben.

An dich, mit dem Handstumpf

gefundnes.

Ihr Finger.

Fern, unterwegs,

an den Kreuzungen, manchmal,

die Rast

bei freigelassenen Gliedern,

auf

dem Staubkissen Einst.

Verholzter Herzvorrat: der

schwelende

Liebes- und Lichtknecht.

Ein Flämmchen halber

Lüge noch in

dieser, in jener

übernächtigen Pore,

die ihr berührt.

Schlüsselgeräusche oben,

im Atem-

Baum über euch:

das letzte

Wort, das euch ansah,

soll jetzt bei sich sein und bleiben.

..............................................

An dich geschmiegt, mit

dem Handstumpf gefundenes

Leben.

До нікого щокою

До нікого щокою притулене —

до тебе, життя.

До тебе, оцупком руки

віднайдене.

Ви, пальці.

Далеко, в дорозі,

на перехрестях, часом,

спочинок

з розслабленим тілом

на

порохнявій подушці. Колись.

Задеревілий сердечний запас: той

тліючий

слуга кохання і світла.

Пломінець половинної

лжі ще у

цім, у тім

наднічнім капілярі,

якого торкаєтесь.

Шарудіння ключа вгорі,

в подихо-

дереві понад вами:

останнє

слово, що дивилось на вас,

мусить нині бути в собі й там зоставатись.

...................................................

До тебе притулене,

оцупком руки віднайдене знову

життя.

Zweihäusig, Ewiger

Zweihäusig, Ewiger, bist du, un-

bewohnbar. Darum

baun wir und bauen. Darum

steht sie, diese

erbärmliche Bettstatt, — im Regen,

da steht sie.

Komm, Geliebte.

Daß wir hier liegen, das

ist die Zwischenwand —: Er

hat dann genug an sich selber, zweimal.

Laß ihn, er

habe sich ganz, als das Halbe

und abermals Halbe. Wir,

wir sind das Regenbett, er

komme und lege uns trocken.

................................

Er kommt nicht, er legt uns nicht trocken.

Дводомний, Вічний[25]

Дводомний, Вічний, ти єси, для житла не-

придатний. Тому

ми будуємо і будуємо. І тому

стоїть оце

жалюгідне ложе — під дощем,

там стоїть воно споконвіку.

Кохана, приходь.

Ми ляжемо тут, це

простінок —: Йому

вистачає самого себе, двічі.

Лиши його в спокої, він

почувається цілим, як половинка

й знов половинка. Ми,

ми — ложе під вічним дощем, він

прийде й висушить нас.

...........................................

Він не прийде, він не висушить нас.

SIBIRISCH

Bogengebete — du

sprachst sie nicht mit, es waren,

du denkst es, die deinen.

Der Rabenschwan hing

vorm frühen Gestirn:

mit zerfressenem Lidspalt

stand ein Gesicht — auch unter diesem

Schatten.

Kleine, im Eiswind

liegengebliebene

Schelle

mit deinem

weißen Kiesel im Mund:

Auch mir

steht der tausendjahrfarbene

Stein in der Kehle, der Herzstein,

auch ich

setze Grünspan an

an die Lippe.

Über die Schuttflur hier,

durch das Seggenmeer heute

führt sie, unsre

Bronze-Straße.

Da lieg ich und rede zu dir

mit abgehäutetem

Finger.

СИБІРСЬКЕ[26]

Молитви над луком[27] — ти

не проказував їх з усіма, це були,

як гадаєш, твої.

Чорний лебідь ширяв

на зорі світанковій:

з поїденим прижмуром віч

стояло обличчя — також під цією

тінню.

Маленький, на крижаному вітрі

полишений

бубонець

з твоїм

білим, як сніг, камінцем в устах:

І в мене застряг

тисячобарвний

камінь у горлі, камінь серця,

і я

накладаю зелену цвіль

на вуста.

Тут, понад рінню,

через море осоки

нині веде він, наш

бронзовий шлях.

Там я лежу й промовляю до тебе

із до кістки обідраним

пальцем.

BENEDICTA

Zu ken men arojfgejn in himel arajn

Un fregn baj got zu's darf asoj sajn?



Jiddisches Lied

Ge-

trunken hast du,

was von den Vätern mir kam

und von jenseits der Väter:

— — Pneuma.

Ge-

segnet seist du, von weit her, von

jenseits meiner

erloschenen Finger.

Gesegnet: Du, die ihn grüßte,

den Teneberleuchter.

Du, die du's hörtest, da ich die Augen schloß, wie

die Stimme nicht weitersang nach:

's mus asoj sajn.

Du, die du's sprachst in den augen-

losen, den Auen:

dasselbe, das andere

Wort:

Gebenedeiet.

Ge-

trunken.

Ge-

segnet,

Ge-

bentscht.

BENEDICTA[28]

Цу кен мен аройфґейн ін гімел арайн

Ун фреґн бай ґот цу'с дарф азой зайн?[29]

Єврейська пісня

Ви-

пила ти,

що дісталось від предків мені

і від тих, хто потойбіч предків:

— — пневму[30].

Благо-

словенна будь, звіддаля, із

потойбіччя моїх

згаслих пальців.

Благословенна: ти, що його привітала,

світоч темряви.

Ти, що слухала, навіть коли я заплющив очі, як

голос уже не співав:

'с мус азой зайн[31].

Ти, що мовила там, у без-

оких, в лугах:

те саме, та інакше

слово:

благословенно.

Ви-

пито.

Благо-

словенно

Ґе-

бенчт.[32]

À LA POINTE ACÉRÉE

Es liegen die Erze bloß, die Kristale,

die Drusen.

Ungeschriebenes, zu

Sprache verhärtet, legt

einen Himmel frei.

(Nach oben verworfen, zutage,

überquer, so

liegen auch wir.

Tür du davor einst, Tafel

mit dem getöteten

Kreidestern drauf:

ihn

hat nun ein — lesendes? — Aug.

Wege dorthin.

Waldstunde an

der blubbernden Radspur entlang.

Auf-

gelesene

kleine, klaffende

Buchecker: schwärzliches

Offen, von

Fingergedanken befragt

nach — —

wonach?

Nach

dem Unwiederholbaren, nach

ihm, nach

allem.

Blubbernde Wege dorthin.

Etwas, das gehen kann, grußlos

wie Herzgewordenes,

kommt.

À LA POINTE ACÉRÉE[33]

Лежать оголені руди, кристали,

друзи[34].

Ненаписане,

ущільнене в мову,

відкриває небесну браму.

(Викинуті нагору, беззахисні,

навскіс, так

і ми лежимо.

Ти був дверима колись, плитою

з начертаним знаком

крейдяної убитої зірки на ній:

тепер

її має — читаюче? — око.)

Дороги туди.

Лісова година

вздовж хлипкого сліду коліс.

По-

визбирувані,

зовсім маленькі, зяючі з-під лушпиння

горішки буків: чорнюще

Відкрите,

думками пальців опитане

про — —

про що?

Про

неповторне, про

нього, про

все.

Хлипкі дороги туди.

Щось, здатне ходити, без вітання,

серцем постале,

врешті надходить.

ІІІ

Die Hellen Steine

Die Hellen

Steine gehen durch die Luft, die hell-

weißen, die Licht-

bringer.

Sie wollen

nicht niedergehen, nicht stürzen,

nicht treffen. Sie gehen

auf,

wie die geringen

Heckenrosen, so tun sie sich auf,

sie schweben

dir zu, du meine Leise,

du meine Wahre —:

ich seh dich, du pflückst sie mit meinen

neuen, meinen

Jedermannshänden, du tust sie

ins Abermals-Helle, das niemand

zu weinen braucht noch zu nennen.

Сяйне каміння

Сяйне

каміння креслить повітря, сяйно-

біле, вісник

світла.

Воно не воліє

падати долу, ні звергатись,

ні цілити в когось. Воно злітає

до неба,

наче гірські троянди,

що розкривають пелюстки,

вони линуть

до тебе, о моя тиха,

моя правдива —:

я бачу тебе, ти рвеш їх моїми

новими, моїми

належними кожній людині руками, ти кладеш їх

в сліпучішу сяйність, яку вже ніхто

не сміє оплакати, ані назвати.

ANABASIS

Dieses

schmal zwischen Mauern geschriebene

unwegsam-wahre

Hinauf und Zurück

in die herzhelle Zukunft.

Dort.

Silben-

mole, meer-

farben, weit

ins Unbefahrne hinaus.

Dann:

Bojen-,

Kummerbojen-Spalier

mit den

sekundenschön hüpfenden

Atemreflexen —: Leucht-

glockentöne (dum-,

dun, un-,

unde sispirat

cor),

aus-

gelöst, ein-

gelöst, unser.

Sichtbares, Hörbares, das

frei-

werdende Zeitwort:

Mitsammen.

АНАБАЗИС[35]

Це

написане дрібно між мурами

незрушно-правдиве

Вгору й Назад у

серцесвітле майбутнє.

Там.

Слово-

моли, море-

барвні, аж

геть у незвідане.

Відтак:

шереги

буїв, скорботних буїв

із

прекрасними, мов секунди, стрибаючими

рефлексами дихання —: світло-

дзвонні тони (дум-,

дун-, ун-,

unde suspirat

cor)[36],

по-

гашено, за-

плачено, наше.

Зриме, чутне,

вільно-

постале наметове слово:

Разом.

Ein Wurfholz

Ein Wurfholz, auf Atemwegen,

so wanderts, das Flügel-

mächtige, das

Wahre. Auf

Sternen-

bahnen, von Welten-

splittern geküsst, von Zeit-

körnern genarbt, von Zeitstaub, mit-

verwaisend mit euch,

Lapilli, ver-

zwergt, verwinzigt, ver-

nichtet,

verbracht und verworfen,

sich selber der Reim, —

so kommt es

geflogen, so kommts

wieder und heim,

einen Herzschlag, ein Tausendjahr lang

innezuhalten als

einziger Zeiger im Rund,

das eine Seele,

das seine

Seele

beschrieb,

das eine

Seele

beziffert.

Бумеранг

Бумеранг, стежинами подиху,

так він мандрує, крило-

потужний,

правдивий.

Орбітами

зір, цілований

скалками світу, вкритий

шрамами часових зерен, часовим пилом,

осиротілий разом із вами,

лапіллі[37], що до розміру гномиків

зменшені та змалілі,

знищені,

переправлені та відторгнуті,

сам собі римою, —

так він ширяє

в польоті, так

знову вертає назад,

щоб зупинитись

на серця удар чи на тисячу літ

як однісінька стрілка на циферблаті,

яка чиюсь душу,

яка свою

душу

цілком описала,

яка чиюсь

душу

цифрує.

HAWDALAH

An dem einen, dem

einzigen

Faden, an ihm

spinnst du — von ihm

Umsponnener, ins

Freie, dahin,

ins Gebundne.

Groß

stehn die Spindeln

ins Unland, die Bäume: es ist,

von unten her, ein

Licht geknüpft in die Luft-

matte, auf der du den Tisch deckst, den leeren

Stühlen und ihrem

Sabbatglanz zu — —

zu Ehren.

ГАВДАЛА[38]

Одну,

єдину

нитку, її ти

прядеш — нею

оплутаний, на

волю, туди,

у зв'язане цілокупно.

Могутньо

стримлять веретена

в безплідну землю, дерева:

знизу,

світло, долучене до етерної

мати, на котрій ти стіл накриваєш, порожнім

стільцям та їхньому

блискові шабату на — —

на пошану.

LE MENHIR

Wachsendes

Steingrau.

Graugestalt, augen-

loser du, Steinblick, mit dem uns

die Erde hervortrat, menschlich,

auf Dunkel-, auf Weißheidewegen,

abends, vor

dir, Himmelsschlucht.

Verkebstes, hierhergekarrt, sank

über den Herzrücken weg. Meer-

mühle mahlte.

Hellflüglig hingst du, früh,

zwischen Ginster und Stein,

kleine Phaläne.

Schwarz, phylakterien-

farben, so wart ihr,

ihr mit-

betenden Schoten.

LE MENHIR[39]

Дикоростуча

сірість каменя.

Сіра постава, без-

окий ти, кам'яний погляде, із яким нам

явилась земля, по-людськи,

на темних, на білих дорогах степу,

ввечері, перед

тобою, небесна хлане.

Відринуте, тяжко доправлене, вгрузло

над пагорбом серця. Жорна моря

мололи.

Яснокрило висиш ти, вранці,

між дроком і каменем, —

маленький нічний метелику.

Чорними, філактерійно-

барвними[40] були ви,

стручки,

що молилися з нами.

NACHMITTAG MIT ZIRKUS UND ZITADELLE

In Brest, vor den Flammenringen,

im Zelt, wo der Tiger sprang,

da hört ich Dich, Endlichkeit, singen,

da sah ich dich, Mandelstamm.

Der Himmel hing über der Reede,

die Möwe hing über dem Kran.

Das Endliche sang, das Stete, —

du, Kanonenboot, heißt «Baobab».

Ich grüßte die Trikolore

mit einem russischen Wort —

Verloren war Unverloren,

das Herz ein befestigter Ort.

ПОЛУДЕНЬ З ЦИРКОМ І ЦИТАДЕЛЛЮ

У Бресті[41], де крізь пломіння,

Тигри стрибали — там

я почув твою пісню, о тління,

я побачив тебе, Мандельштам.

Небо над рейдом цілюще,

мева пірнає в єдваб.

Тлінне співало і суще —

Канонерко моя, «Баобаб».

Забутим російським словом

я привітав триколор.

Втрата віднині — обнова,

серце — надійний затвор.

BEI TAG

Hasenfell-Himmel. Noch immer

schreibt eine deutliche Schwinge.

Auch ich, erinnere dich,

Staub-

farbene, kam

als ein Kranich.

УДЕНЬ

Небо — заяче хутро. Все ще

черкає чиєсь виразне крило.

Я також, згадай-но,

пилюго-

барвна, прилетів сюди

журавлем.

KERMORVAN

Du Tausendgüldenkraut-Sternchen,

du Erle, du Buche, du Farn:

mit euch Nahen geh ich ins Ferne, —

Wir gehen dir, Heimat, ins Garn.

Schwarz hängt die Kirschlorbeertraube

beim bärtigen Palmenschaft.

Ich liebe, ich hoffe, ich glaube, —

die kleine Steindattel klafft.

Ein Spruch spricht — zu wem? Zu sich selber:

Servir Dieu est régner, — ich kann

ihn lesen, ich kann, es wird heller,

fort aus Kannitverstan.

KEPMOPBAH[42]

Злототисячнику зірчастий,

Вільх і буків, чар-зілля сон,

з вами, близькими, хочу впасти

в твій, вітчизно, п'янкий полон.

Лавровишня шаріє порфіром,

Пальма тихо снує прядінь.

Я люблю, я надіюсь, я вірю,[43]

Зяє мушля у височінь.

Вислів мовить — до кого? До себе:

Servir Dieu est régner[44] — між альтан

я читаю це, й сяйно у небі,

геть із Kannitverstan.[45]

Ich habe Bambus geschnitten

Ich habe Bambus geschnitten:

für dich, mein Sohn.

Ich habe gelebt.

Diese morgen fort-

getragene Hütte, sie

steht.

Ich habe nicht mitgebaut: du

weißt nicht, in was für

Gefäße ich den

Sand um mich her tat, vor Jahren, auf

Geheiß und Gebot. Der deine

kommt aus dem Freien — er bleibt

frei.

Das Rohr, das hier Fuß fasst, morgen

steht es noch immer, wohin dich

die Seele auch hinspielt im Un-

gebundnen.

Я різав бамбук

Я різав бамбук:

для тебе, мій сину.

Я жив.

Ця хатина, що завтра

буде знесена, ще

стоїть.

Я не зводив її разом з іншими: ти

не знаєш, в які

глиняні глеки

я збирав кругом себе пісок, давно, за

наказом і повелінням. Твій

прибуває із вільних просторів — він залишається

вільним.

Тростина, яка прижилася отут, вона

стоятиме й завтра, куди б

душа не зманила тебе в не-

стриноженім.

KOLON

Keine im Licht der Wort-

Vigilie erwanderte

Hand.

Doch du, Erschlafene, immer

sprachwahr in jeder

der Pausen:

für

wieviel Vonsammengeschiedenes

rüstest du's wieder zur Fahrt:

das Bett

Gedächtnis!

Fühlst du, wir liegen

weiß von Tausend-

farbenem, Tausend-

mündigem vor

Zeitwind, Hauchjahr, Herz-Nie.

КОЛОН[46]

Жодна збагачена досвідом мандрів

у світлі вігілії[47] слова

рука.

Але ти, оспала, завжди

мовноправдива кожною

з пауз:

за

скільки взаємно роздільного

знов споряджаєш усе це в дорогу:

ложе

пам'яті!

Ти відчуваєш, як ми лежимо,

білі від тисячо-

барвного, тисячо-

устого перед лицем

часо-вітру, подихо-року, серця-ніколи.

IV

Was geschah?

Was geschah? Der Stein trat aus dem Berge.

Wer erwachte? Du und ich.

Sprache, Sprache. Mit-Stern. Neben-Erde.

Ärmer. Offen. Heimatlich.

Wohin gings? Gen Unverklungen.

Mit dem Stein gings, mit uns zwein.

Herz und Herz. Zu schwer befunden.

Schwerer werden. Leichter sein.

Що відбулось?

Що відбулось? Полишив скелю камінь.

Хто тут прокинувсь? Ти і я.

Мова, мова. Суземля з зірками.

Вбога і беззахисна. Моя.

І куди тепер? В невідгомонне.

Разом з каменем верстаєм путь.

Серце й серце, ваготою повне.

Стати важчим. Легшим буть.

IN EINS

Dreizehnter Feber. Im Herzmund

erwachtes Schibboleth. Mit dir,

Peuple

de Paris. No pasaran.

Schäfchen zur Linken: er Abadias,

der Greis aus Huesca, kam mit den Hunden

über das Feld, im Exil

stand weiß eine Wolke

menschlichen Adels, er sprach

uns das Wort in die Hand, das wir brauchten, es war

Hirten-Spanisch, darin,

im Eislicht des Kreuzers «Aurora»:

die Bruderhand, winkend mit der

von den wortgroßen Augen

genommenen Binde — Petropolis, der

Unvergessenen Wanderstadt lag

auch dir toskanisch zu Herzen.

Friede den Hütten!

ВОЄДИНО

Тринадцяте лютого[48]*. В серце-вустах

зрина шибболет[49]. З тобою,

Peuple

de Paris[50]. No pasarán[51].

Ліворуч овечка: це він, Абадіас[52],

старець з Уески[53], прийшов зі своїми псами,

прийшов через поле, вигнанцем

біліла хмаринка

людської шляхетності, він проказав

нам слово в долоню, на яке ми чекали, це була

пастуша іспанська, в ній,

у крижаному сяйві «Аврори»[54]:

братня рука, що махає

пов'язкою, знятою з віч,

великою, наче слово — Петрополіс[55],

незабутих блукаюче місто, що лежало й тобі

тосканським смутком на серці.

Мир хатам![56]

Hinausgekrönt

Hinausgekrönt,

hinausgespien in die Nacht.

Bei welchen

Sternen! Lauter

graugeschlagenes Herzhammersilber. Und

Berenikes Haupthaar, auch hier, — ich flocht,

ich zerflocht,

ich flechte, zerflechte.

Ich flechte.

Blauschlucht, in dich

treib ich das Gold. Auch mit ihm, dem

bei Huren und Dirnen vertanen,

komm ich und komm ich. Zu dir,

Geliebte.

Auch mit Fluch und Gebet. Auch mit jeder

der über mich hin-

schwirrenden Keulen: auch sie in eins

geschmolzen, auch sie

phallisch gebündelt zu dir,

Garbe-und-Wort.

Mit Namen, getränkt

von jedem Exil.

Mit Namen und Samen,

mit Namen, getaucht

in alle

Kelche, die vollstehn mit deinem

Königssblut, Mensch, — in alle

Kelche der großen

Ghetto-Rose, aus der

du uns ansiehst, unsterblich von soviel

auf Morgenwegen gestorbenen Toden.

(Und wir sangen die Warschowjanka.

Mit verschilften Lippen, Petrarca.

In Tundra-Ohren, Petrarca.)

Und es steigt eine Erde herauf, die unsre,

diese.

Und wir schicken

keinen der Unsern hinunter

zu Dir,

Babel.

Вивінчаний

Вивінчаний,

виплюнутий у ніч.

Під якими

зірками! Лиш

сіро-сріблястий стукіт молотків серця. Та

коса Береніки[57], тут-таки, — я заплітав її,

я розплітав,

я сплітаю її, розплітаю.

Я сплітаю.

Блакитна безодне, в тебе

скидаю це золото. Навіть з ним,

розтраченим у повій і хвойд,

я приходжу й приходжу. До тебе,

кохана.

Навіть з прокльоном, з молитвою. Навіть

з кожною булавою,

що свистить наді мною: навіть вона,

суцільнолита, навіть вона,

фаллічно з тобою зіллята,

сніп-і-слово.

Іменами напоєна

в кожнім вигнанні.

Іменами і сім'ям,

іменами, занурена

в геть усі

келихи, повні твоєї

шляхетної крові, людино, — в усі

келихи велетенської

ґетто-троянди, з якої

ти на нас дивишся, ти, безсмертна від цих

на ранкових стежках перемерлих смертей.

(Ми також співали там Варшав'янку[58].

Зімкнутими устами, Петрарка[59].

У вуха тундрі, Петрарка.)

І здійметься раптом земля,

наша, оця.

Й ми не пошлемо

нікого з наших униз

до тебе, блудний

Вавілоне[60].

Wohin mir das Wort

Wohin mir das Wort, das unsterblich war, fiel:

in die Himmelsschlucht hinter der Stirn,

dahin geht, geleitet von Speichel und Müll,

der Siebenstern, der mit mir lebt.

Im Nachthaus die Reime, der Atem im Kot,

das Auge ein Bilderknecht —

Und dennoch: ein aufrechtes Schweigen, ein Stein,

der die Teufelsstiege umgeht.

Куди кануло слово

Куди кануло слово безсмертне моє:

в безодню небес, за чолом,

туди ж разом з брудом і слизом снує

семицвіт із зірчастим зелом.

Там рими у схові, там подих — сопун,

там око — лиш видив мана —

Однак: прямовисне мовчання, валун,

що диявольські східці мина.

LES GLOBES

In den verfahrenen Augen — lies da:

die Sonnen-, die Herzbahnen, das

sausend-schöne Umsonst.

Die Tode und alles

aus ihnen Geborene. Die

Geschlechterkette,

die hier bestattet liegt und

die hier noch hängt, im Äther,

Abgründe säumend. Aller

Gesichter Schrift, in die sich

schwirrender Wortsand gebohrt — Kleinewiges,

Silben.

Alles,

das Schwerste noch, war

flügge, nichts

hielt zurück.

LES GLOBES[61]

В заблукалих очах — там читай:

орбіти сонця, орбіти серця,

шумливо прекрасне Дарма.

Ці смерті й усе

з них народжене. Цей ланцюг

поколінь,

який тут похований і

який тут ще висне, в етері,

облямівкою хланей. Усіх

облич письмена, які

прогризає летючий словесний пісок — дрібновічне,

силабо-склади.

Все,

навіть найважче, вже

відлетіло, ніщо

не затрималось тут.

HUHEDIBLU

Schwer-, Schwer-, Schwer-

fälliges auf

Wortwegen und -schneisen.

Und — ja —

die Bälge der Feme-Poeten

lurchen und verspern und wispern und vipern,

episteln.

Geunktes, aus

Hand- und Fingergekröse, darüber

schriftfern eines

Propheten Name spurt, als

An- und Afterschrift, unterm

Datum des Nimmermenschtags im September —:

Wann,

wann blühen, wann,

wann blühen die, hühendiblüh,

huhediblu, ja sie, die September-

rosen?

Hüh — on tue… Ja wann?

Wann, wannwann,

Wahnwann, ja Wahn, —

Bruder

Geblendet, Bruder

Erloschen, du liest,

dies hier, dies:

Dis-

parates —: Wann,

blüht es, das Wann,

das Woher, das Wohin und was

und wer

sich aus- und an- und dahin- und zu sich lebt, den

Achsenton, Tellus, in seinem

vor Hell-

hörigkeit schwirrendem

Seelenohr, den

Achsenton tief

im Innern unsrer

sternrunden Wohnstatt Zerknirschung? Denn

sie bewegt sich, dennoch, im Herzsinn.

Den Ton, oh,

den Oh-Ton, ah,

das A und das O,

das Oh-diese Galgen-schon-wieder, das Ah-es-gedeiht,

auf den alten

Alraunenfluren gedeiht es,

als schmucklos-schmückendes Beikraut,

als Beikraut, als Beiwort, als Beilwort,

ad-

jektivisch, so gehen

sie dem Menschen zuleibe, Schatten,

vernimmt man, war

alles Dagegen —

Feiertagsnachtisch, nicht mehr, —:

Frugal,

kontemporan und gesetzlich

geht Schinderhannes zu Werk,

sozial und alibi-elbisch, und

das Julchen, das Julchen:

daseinsfeist rülpst,

rülpst es das Fallbeil los, — call it (hott!)

love.

Oh quand refleuriront, oh roses, vos septembres?

ВІТУЖЕТУ[62]

Важко-, важко-, важко-

ступне на

шляхах і прорубах слів.

І — авжеж —

одоробла поетів феми[63]

бурмочуть, бубнять, шамотять і сичать,

епістолюють.

Проквакане

з брижів долонь і пальців, над ними

не занесене в книги

пророка ім'я простирає слід,

ставши надписом, записом, гузнописьмом,

вересневою датою — днем небуття людей —:

Коли,

коли ж зацвітуть, коли ж,

коли зацвітуть уже тут, вітужетуть,

вітужету, ті вересневі

троянди?

в'йо — on tue[64]… То коли ж?

Коли, то коли-коли ж,

Ванзее,[65] цей безумний дриж —

брате

Засліплений, брате

Згаслий[66], ти нині читаєш

це, ось це:

Дис-

паратне —: Коли

зацвіте воно, це Коли,

це Звідкіль, це Куди, що

і хто

проживе, заживе, доживе й обживе цей

тон земної осі[67], Теллура[68], в його

чутливо

ширяючім

вусі душі, цей

тон осі в глибині

нашого

зорекулястого дому страждання? Бо

вона таки крутиться, в ритмі серця.

Цей тон, о,

цей о-тон, ах,

це А і це О[69],

це о-знову-цих-шибениць-тьма, це ах-як-воно-квітне,

на споконвічних полях мандрагори[70] квітує воно,

як неоздобно-оздоблене зілля,

як зілля, привілля, признака, як слово сокирне,

при-

кметниково, ось так

підходять вони до людської плоті, лиш тіні,

лишаються, всякий

спротив —

був тільки святковим десертом, не більше, —:

Скромно,

в ногу з законом і часом

береться за справу Ганс-живолуп[71],

соціально й алібі-ельбно,

і Юльхен, ах Юльхен[72]:

гладка і вдоволена, знову відригує гучно,

й цим приводить у рух гільйотину, — call it (гаття!)

love[73].

Oh quand refleuriront, oh roses, vos septembres?[74]

HÜTTENFENSTER

Das Auge, dunkel:

als Hüttenfenster. Es sammelt,

was Welt war, Welt bleibt: den Wander-

Osten, die

Schwebende, die

Menschen-und-Juden,

das Volk-vom-Gewölk, magnetisch

ziehts, mit Herzfingern, an

dir, Erde:

du kommst, du kommst, wohnen werden wir, wohnen, etwas

— ein Atem? ein Name —

geht im Verwaisten umher,

tänzerisch, klobig,

die Engels-

schwinge, schwer von Unsichtbarem, am

wundgeschundenen Fuß, kopf-

lastig getrimmt

vom Schwarzhagel, der

auch dort fiel, in Witebsk,

— und sie, die ihn säten, sie

schreiben ihn weg

mit mimetischer Panzerfaustklaue —,

geht, geht umher,

sucht,

sucht unten,

sucht droben, fern, sucht

mit dem Auge, holt

Alpha Centauri herunter, Arktur, holt

den Strahl hinzu, aus den Gräbern,

geht zu Ghetto und Eden, pflückt

das Sternbild zusammen, das er,

der Mensch, zum Wohnen braucht, hier,

unter Menschen,

schreitet

die Buchstaben ab und der Buchstaben sterblich-

unsterbliche Seele,

geht zu Aleph und Jud und geht weiter,

baut ihn, den Davidsschild, lässt ihn

aufflammen, einmal,

lässt ihn erlöschen — da steht er,

unsichtbar, steht

bei Alpha und Aleph, bei Jud,

bei den ändern, bei

allen: in

dir,

Beth, — das ist

das Haus, wo der Tisch steht mit

dem Licht und dem Licht.

ВІКНО ХИЖІ

Око, темнаве:

як хижі вікно. Збирає,

що було світом, лишається світом: мандрівний

схід,

ширяючих

людей-і-юдеїв,

народ-з-понад-хмар, магнетично

притягує, пальцями серця, до

тебе, земле:

ти прийдеш, ти прийдеш,

ми будемо жити, жити, щось

— подих? ім'я? —

в осиротілому ходить довкола,

пританцьовуючи, незграбно,

янголове

крило, важке від незримого, біля

зраненої ноги, з пере-

вантаженим трюмом

від чорного граду, який

випав і там, у Вітебську[75],

— а ті, хто посіяв його, вони

стирають його

міметичною лапою фауст-патрона! —,

Ходить, ходить довкола,

шукає,

шукає внизу,

шукає вгорі, далеко, шукає

оком, зводить

униз Альфа Центавру[76], Арктур[77], виводить

промінь з могил,

йде в ґетто й Едем, зриває

букет сузір'я, котрого вона,

людина, для прожиття потребує, тут,

серед людей,

викроковує

літери й літер смертно-

безсмертну душу,

йде до алеф і йод[78], йде собі далі,

будує його, щит Давида[79], велить йому

спалахнути, колись,

велить йому згаснути — ось він стоїть,

незримий, стоїть

біля альфи й алефа, біля йода,

біля інших, біля

усіх:

у тобі,

бет[80], — це

дім, де накритий стіл,

повний сяйва і сяйва.

DIE SILBE SCHMERZ

Es gab sich Dir in die Hand:

ein Du, todlos,

an dem alles Ich zu sich kam. Es fuhren

wortfreie Stimmen rings, Leerformen, alles

ging in sie ein, gemischt

und entmischt

und wieder

gemischt.

Und Zahlen waren

mitverwoben in das

Unzählbare. Eins und Tausend und was

davor und dahinter

größer war als es selbst, kleiner, aus-

gereift und

rück- und fort-

verwandelt in

keimendes Niemals.

Vergessenes griff

nach Zu-Vergessendem, Erdteile, Herzteile

schwammen,

sanken und schwammen. Kolumbus,

die Zeit-

lose im Aug, die Mutter-

Blume,

mordete Masten und Segel. Alles fuhr aus,

frei,

entdeckerisch,

blühte die Windrose ab, blätterte

ab, ein Weltmeer

blühte zuhauf und zutag, im Schwarzlicht

der Wildsteuerstriche. In Särgen,

Urnen, Kanopen

erwachten die Kindlein

Jaspis, Achat, Amethyst — Völker,

Stämme und Sippen, ein blindes

E s   s e i

knüpfte sich in

die schlangenköpfigen Frei-

Taue —: ein

Knoten

(und Wider- und Gegen- und Aber- und Zwillings- und Tau-

sendknoten), an dem

die fastnachtsäugige Brut

der Mardersterne im Abgrund

buch-, buch-, buch-

stabierte, stabierte.

СИЛАБА БОЛЮ

Воно далось тобі в руки:

неозначене Ти, безсмертне,

всяке Я прийшло через нього до себе. Довкола

плавали вільні від слів голоси, пустотілі форми, і все

увіходило в них, змішано

й геть розмішано

й знову

змішано.

І числа були

ввіткані

в незліченне. Одиниця і тисяча й те,

що стоїть перед ними і після них

було більшим за нього самого, меншим, ви-

зрілим,

уперед і назад

перетвореним

у кільчасте Ніколи.

Забуте сягнуло

в надто-забутливе, світу частини, серця частини

легко пливли,

потопали й пливли. Колумб,

з пізньо-

цвітом в очу, квіткою

для розсади,

мордував свої щогли й вітрила. Все вирушало,

вільно,

зі спрагою відкриттів,

відцвітала роза вітрів, гортала свої

пелюстки, світовий океан

квітував цілокупно й відверто, у чорному світлі

диких стернових румбів. У трунах,

урнах, канопах

прокидалися немовлята

яшма, агат, аметист — народи,

племена й роди, незряче

Х а й   б у д е

долучилося до

змієголових вільних

канатів —:

вузол

(і контр- й анти- й однак- і подвійний і ти-

сячний вузол), в якому

масничнооке поріддя

куничих зір у безодні

читало, читало, читало

по складах, по складах.

LA CONTRESCARPE

Brich dir die Atemmünze heraus

aus der Luft um sich und den Baum:

so

viel

wird gefordert von dem,

den die Hoffnung herauf- und herabkarrt

den Herzbuckelweg — so

viel

an der Kehre,

wo er dem Brotpfeil begegnet,

der den Wein seiner Nacht trank, den Wein

der Elends-, der Königs-

vigilie.

Kamen die Hände nicht mit, die wachten,

kam nicht das tief

in ihr Kelchaug gebettete Glück?

Kam nicht, bewimpert,

das menschlich tönende Märzohr, das Licht gab,

damals, weithin?

Scherte die Brieftaube aus, war ihr Ring

zu entziffern? (All das

Gewölk um sie her — es war lesbar.) Litt es

der Schwarm? Und verstand,

und flog wie sie fortblieb?

Dachschiefer Helling, — auf Tauben-

kiel gelegt ist, was schwimmt. Durch die Schotten

blutet die Botschaft, Verjährtes

geht jung über Bord:

          Über Krakau

          bist du gekommen, am Anhalter

          Bahnhof

          floß deinen Blicken ein Rauch zu,

          der war schon von morgen. Unter

          Paulownien

          sahst du die Messer stehn, wieder,

          scharf von Entfernung, Es wurde

          getanzt. (Quatorze

          jullets. Et plus de neuf autres).

          Überzwerch, Affenvers, Schrägmaul

          mimten Gelebtes. Der Herr

          trat, in ein Spruchband gehüllt,

          zu der Schar. Er knipste

          sich ein

          Souvenirchen. Der Selbst-

          auslöser, das warst

          du.

O diese Ver-

freundung. Doch wieder,

da, wo du hinmusst, der eine

genaue

Kristall.

LA CONTRESCARPE[81]

Викреши шеляг подиху

із етеру довкола себе, викреши дерево:

саме

стільки

вимагають від того,

кого сподівання кидає вгору і вниз

стрімкими схилами серця — саме

стільки.

на крутім віражі,

де його вразила хлібна стріла,

що спивала вино його ночі, вино

злиденних, королівських

вігілій[82].

Чи ж не прийшли з ним долоні тоді, сторожкі,

чи ж не прийшло те бездонне

в око келиху втоплене щастя?

Чи не прийшла, облямована віями,

по-людському співаюча березнева сурма, світлодайна,

тоді, в далечінь?

Чи не збився з дороги поштовий голуб, чи можна було

розшифрувати його кільце? (Всі ці

хмари навколо нього — їх можна читати.) Чи зграя

цим переймалася? І чи помітила

й далі собі полетіла, коли він відбився?

Еллінґ[83], похилий, мов дах, — на голубине

перо покладено все плавуче. Крізь перебірки

кривавиться звістка, задавнене

юно ширяє над бортом:

          Через Краків

          прибув ти, на Ангальтськім

          вокзалі[84]

          очам твоїм навстріч клубочився дим,

          він був уже завтрашнім. Під

          павлоніями

          ти бачив, як оголялись ножі,

          знову й знову,

          гострі навіть на віддалі (Quatorze

          juillets. Et plus de neuf autres[85].)

          Геть покривлені, мавп'ячі, косороті

          вдавали прожите. Якийсь чолов'яга

          вийшов, загорнутий у транспарант

          до юрби. Він клацнув

          себе,

          сувенірчик на пам'ять. Авто-

          спуском був

          ти.

О, це дружнє бра-

тання сердець. Але знову

там, куди ти повинен прибути, лиш єдиний

правдивий

кристал.

Es ist alles anders

Es ist alles anders, als du es dir denkst, als ich es mir denke,

die Fahne weht noch,

die kleinen Geheimnisse sind noch bei sich, s

ie werfen noch Schatten, davon

lebst du, leb ich, leben wir.

Die Silbermünze auf deine Zunge schmilzt,

sie schmeckt nach Morgen, nach Immer, ein Weg

nach Russland steigt dir ins Herz,

die karelische Birke

hat

gewartet,

der Name Ossip kommt auf dich zu, du erzählst ihm,

was er schon weiß, er nimmt es, er nimmt es dir ab,

                                                                mit Händen,

du löst ihm den Arm von der Schulter, den rechten, den linken,

du heftest die deinen an ihre Stelle, mit Händen,

                                                 mit Fingern, mit Linien,

— was abriß, wächst wieder zusammen —

da hast du sie, da nimm sie dir, da hast du alle beide,

den Namen, den Namen, die Hand, die Hand,

da nimm sie dir zum Unterpfand,

er nimmt auch das, und du hast

wieder, was dein ist, was sein war,

Windmühlen

stoßen dir Luft in die Lunge, du ruderst

durch die Kanäle, Lagunen und Grachten,

bei Wortsinn,

am Heck kein Warum, am Bug kein Wohin, ein Widderhorn

                                                                 hebt dich

Tekiah!

wie ein Posaunenschall über die Nächte hinweg in den Tag,

                                                             die Auguren

zerfleischen einander, der Mensch

hat seinen Frieden, der Gott

hat den seinen, die Liebe

kehrt in die Betten zurück, das Haar

der Frauen wächst wieder,

die nach innen gestülpte

Knospe an ihrer Brust

tritt wieder zutag, lebens-,

herzlinienhin erwacht sie

dir in der Hand, die den Lendenweg hochklomm, —

wie heißt es, dein Land

hinterm Berg, hinterm Jahr?

ich weiß, wie es heißt.

Wie das Wintermärchen, so heißt es,

es heißt wie das Sommermärchen,

das Dreijahreland deiner Mutter, das war es,

das ists,

es wandert überallhin, wie die Sprache,

wirf sie weg, wirf sie weg,

dann hast du sie wieder, wie ihn,

den Kieselstein aus

der Mährischen Senke,

den dein Gedanke nach Prag trug,

aufs Grab, auf die Gräber, ins Leben,

längst

ist er fort, wie die Briefe, wie alle

Laternen, wieder

musst du ihn suchen, da ist er,

klein ist er, weiß,

um die Ecke, da liegt er,

bei Normandie-Njemen — in Böhmen,

da, da, da,

hinterm Haus, vor dem Haus,

weiß ist er, weiß, er sagt:

Heute — es gilt.

Weiß ist er, weiß, ein Herzstrahl,

ein Fluss,

du kennst seinen Namen, die Ufer

hängen voll Tag, wie der Name,

du tastest ihn ab, mit der Hand:

Alba.

Все інакше

Все інакше, ніж думаєш ти, ніж думаю я,

стяг іще майорить,

ще існують малесенькі таємниці,

вони відкидають ще тіні, якими

ти живеш, я живу, ми живемо.

Срібняк розтає на твоїм язиці,

він має присмак світанку, всякчасності, шлях

у Росію зринає у серці твоїм,

карельська береза

віддавна

чекала,

ім'я Осип[86] прилине до тебе, ти розкажеш йому

те, що йому вже відоме, воно це приймає, воно

                                           це знімає долонями,

ти руку відділиш йому від плеча, десницю, шульгу,

причепиш свої на їх місце, з долонями, пальцями,

                                                 з плетивом ліній

— відірване знову зростеться —

ось маєш їх, ось же візьми їх, ось маєш їх двійко,

ім'я та ім'я, руку та руку,

візьми ж їх собі як заруку,

він це візьме, й ти матимеш знов

те, що твоє, що було чужим,

Вітряки

надувають повітря в легені твої, ти веслуєш

по каналах, лагунах і ґрахтах,

в сяйві слова,

жодних Чому на кормі, на носі ніяких Куди, шофар[87]

                                                    піднімає тебе

Текіа![88]

як сурм завивання крізь ночі у день,

                                          авгури[89]

розривають себе навзаєм, людина

має собі свій мир, Господь

має свій, кохання

знову вертається в ложа подружні, волосся

знов у жінок відростає,

глибоко втоплена

брунька персів її

знов набухає, на лінії

серця й життя оживає вона

під твоєю рукою, що все вище блукала стегном, —

як він зветься, твій край

за горами там, за літами?

Я відаю, як він зветься.

Як зимова казка[90] він зветься,

він зветься, як літня казка,

край трьох літ моєї матусі[91], це було,

це є,

він усюди мандрує, як мова,

відкинь же, відкинь її геть,

тоді її знову здобудеш, так само,

як камінь-голяк

із моравської низовини[92],

який твоя пам'ять принесла до Праги

покласти його на могилу, на безліч могил, у життя,

давно вже

він зник, як листи, як усі

ліхтарі, знову ти

мусиш шукати його, але ось він,

малесенький, білий,

за рогом, ну ось він лежить

біля Нормандії-Німан[93] — в Богемії,

тутечки, тутечки, тут

перед домом, за домом,

він білий, він білий, він мовить:

Нині — це важить.

Білий він, білий він, промінь

води протинає його, промінь серця,

ріка,

ти знаєш її на ім'я, береги

височать, повні світлого дня, як ім'я,

ти обмацуєш чіпко його, своєю рукою:

Альба[94].

UND MIT DEM BUCHAUS TARUSSA

Все поэты жиды

Marina Zwetajewa

Vom

Sternbild des Hundes, vom

Hellstem darin und der Zwerg-

leuchte, die mitwebt

an erdwärts gespiegelten Wegen,

von

Pilgerstäben, auch dort, von Südlichem, fremd

und nachtfasernah

wie unbestattete Worte,

streunend

im Bannkreis erreichter

Ziele und Stelen und Wiegen.

Von

Wahr- und Voraus- und Vorüber-zu-dir-,

von Hinaufgesagtem,

das dort bereitliegt, einem

der eigenen Herzsteine gleich, die man ausspie

mitsamt ihrem un-

verwüstlichen Uhrwerk, hinaus

in Unland und Unzeit. Von solchem

Ticken und Ticken inmitten

der Kies-Kuben mit

der auf Hyänenspur rückwärts,

aufwärts vervolgbaren

Ahnen-

reihe Derer-

vom-Namen-und-Seiner-

Rundschlucht.

Von

einem Baum, von einem.

Ja, auch von ihm. Und vom Wald um ihn her. Vom Wald

Unbetreten, vom

Gedanken, dem er entwuchs, als Laut

und Halblaut und Ablaut und Auslaut, skythisch

zusammengereimt

im Takt

der Verschlagenen-Schläfe,

mit

geatmeten Steppen-

halmen geschrieben ins Herz

der Stundenzäsur — in das Reich,

in der Reiche

weitestes, in

den Großbinnenreim

jenseits

der Stummvölker-Zone, in dich

Sprachwaage, Wortwaage, Heimat-

waage Exil.

Von diesem Baum, diesem Wald.

Von der Brücken-

quader, von der

er ins Leben hinüber-

prallte, flügge

von Wunden, — vom

Pont Mirabeau.

Wo die Oka nicht mitfließt. Et quels

amours! (Kyrillisches, Freunde, auch das

ritt ich über die Seine,

ritts übern Rhein.)

Von einem Brief, von ihm.

Vom Ein-Brief, vom Ost-Brief. Vom harten,

winzigen Worthaufen, vom

unbewaffneten Auge, das er

den drei

Gürtelsternen Orions — Jakobs-

stab, du,

abermals kommst du gegangen! —

zuführt auf der

Himmelskarte, die sich ihm aufschlug.

Vom Tisch, wo das geschah.

Von einem Wort, aus dem Haufen,

an dem er, der Tisch,

zur Ruderbank wurde, vom Oka-Fluß her

und den Wassern.

Vom Nebenwort, das

ein Ruderknecht nachknirscht, ins Spätsommerohr

seiner hell-

hörigen Dolle:

Kolchis.

З КНИГОЮ ІЗ ТАРУСИ[95]

Все поэты жиды[96]

Марина Цвєтаєва

Про

далеке сузір'я Великого Пса[97], про

яскраву зорю[98] в нім, про білого

карлика[99], що тче разом з ним

в бік землі віддзеркалені тракти,

про

посохи пілігримів, там також, про південне, чуже

й сплетене із волокон нічних,

як слова непоховані,

що розсипані

в сферах досяжних

цілей і стел, і колисок.

Про

правдиве, завчасне й спізніле-тяжіння-до-тебе,

про мовлене у височінь,

що лежить там напохваті, схоже

до одного з каменів серця, виплюнутих

разом з їхнім не-

знищенним годинником,

в антикрай, в античас. Про таке

цокання й цокання серед

кубів жорстви

слідами гієни назад

і вперед простежених

шерегів

предків, Тих-

з-ім'ям-та-його

круглястим проваллям.

Про

одне дерево, про єдине.

Так, про нього також. І про ліс доокола. Про ліс

геть незайманий, про

думку, з якої він виріс, як звук

і півзвук, і аблаут, і ауслаут, по-скіфськи

заримований в такт

скроні прибитих сюди,

із

подихом

степових стебел записаний в серце

цезури годин — в те царство,

у царств

щонайдальше, у

велику внутрішню риму

потойбіч

зони німих народів, у тебе,

мови ваго, слова ваго, вітчизни ваго

вигнання.

Про це дерево, про цей ліс.

Про кам'яний

парапет мосту, з якого

він стрибнув

у життя, окрилений

ранами, — про

міст Мірабо[100].

Де не плине Ока. Et quels

amours![101] (Кирилицю, друзі, також

верхи я мчав через Сену,

мчав через Рейн.)

Про одного листа, про нього.

Про того листа, про листа зі Сходу. Про шкарубку,

малесеньку купку слів, про

неозброєне око, яким він сягає

трьох

зірок у поясі Оріона[102] — о посоху

Якова[103],

знову пускаєшся в мандри! —

на карті небесній,

що відкрилась йому.

Про стіл, де це все відбулося.

Про однісіньке слово, з тієї купки,

від якого той стіл

став лавкою для весляра, про річку Оку

і про води.

Про слово супутнє, яке

процідить весляр у вухо пізнього літа

своїм

кочетам чуйним:

Колхіда[104].

In der Luft

In der Luft, da bleibt deine Wurzel, da

in der Luft.

Wo sich das Irdische ballt, erdig.

Atem-und-Lehm.

Groß

geht der Verbannte dort oben, der

Verbrannte: ein Pommer, zuhause

im Maikäferlied, das mütterlich blieb, sommerlich, hell-

blütig am Rand

aller schroffen,

winterhart-kalten

Silben.

Mit ihm

wandern die Meridiane:

an-

gesogen von seinem

sonnengesteuerten Schmerz, der die Länder verbrüdert nach

dem Mittagsspruch einer

liebenden

Ferne. Aller-

orten ist Hier und ist Heute, ist, von Verzweiflungen her,

der Glanz,

in den die Entzweiten treten mit ihren

geblendeten Mündern:

der Kuss, nächtlich,

brennt einer Sprache den Sinn ein, zu der sie erwachen, sie —:

heimgekehrt in

den unheimlichen Bannstrahl,

der die Verstreuten versammelt, die

durch die Sternwüste Seele Geführten, die

Zeltmacher droben im Raum

ihrer Blicke und Schiffe,

die winzigen Garben Hoffnung,

darin es von Erzengelfittichen rauscht, von Verhängnis,

die Brüder, die Schwestern, die

zu leicht, die zu schwer, die zu leicht

Befundenen mit

der Weltenwaage im blut-

schändrischen, im

fruchtbaren Schoß, die lebenslang Fremden,

spermatisch bekränzt von Gestirnen, schwer

in den Untiefen lagernd, die Leiber

zu Schwellen getürmt, zu Dämmen, — die

Furtenwesen, darüber

der Klumpfuß der Götter herüber-

gestolpert kommt — um

wessen

Sternzeit zu spät?

В повітрі

В повітрі, там зостається твій корінь, там,

у повітрі.

Де твердіє земне, по-земному,

подих-і-глина.

Великий

іде нагорі там вигнанець,

спалений: померанець, домівка його —

пісенька про хруща[105], материнська, літня, сяйно-

квітуча на облямівці

всіх жорстких

зимостійко-студених

силаб.

З ним

мандрують меридіани: при-

смоктані цупко його

сонцекерованим болем, що землі єднає за

полудневим словом

люблячої

далечини. По-

всюдно є лише Тут і Сьогодні, з одчаю,

той блиск,

до якого заходять поділені навпіл з їх

осліпленими устами:

поцілунок, нічний,

випалює сенс тої мови, до якої вони прокидаються, —

щойно вернувшись додому

в страхітливий промінь опали,

що збирає розсіяних,

допроваджених через зорепустелю душі,

розкладаючих шатра вгорі, у просторі

своїх поглядів і кораблів,

маленькі сніпочки надії,

з яких шелестять архангельські крильця, фатально,

браття, сестри, які

знайдені

надто легкими, надто важкими, надто легкими

на світових терезах[106] у крово-

змісницькім, у

всеплодючім лоні, довіку чужі,

сперматично увінчані зорями, важко

лежачи в темних глибинах, тілами

в пороги згромаджені, в дамби, — ті

мешканці бродів, понад якими

кульгава нога небожителів[107] ступить пере-

чепившись — на

чию

зіркову добу[108] запізно?

«EIN NICHTS IM ZUSTAND DES BLÜHENS»

Paul Celans Gedichtband «Die Niemandsrose»

Der Titel des vierten autorisierten Gedichtbandes Paul Celans Die Niemandsrose, der 1963 im S. Fischer Verlag erschien, scheint komplexer und vielschichtiger als die Titel seiner vorherigen Gedichtbände zu sein. Das rätselhafte Kompositum, das zuerst den Leser in eine gewisse Ratlosigkeit versetzt, ist eine Umwandlung des Epitaphs Rilkes, dessen Grab in Raron (Wallis) Celan am 31. März 1961 («Karfreitagsfahrt»)[109] besuchte. Rilke selbst hat dieses kurze Gedicht zu seinem Grabspruch bestimmt. Sein Text lautet:


Rose, oh reiner Widerspruch, Lust,

Niemandes Schlaf zu sein unter soviel

Lidern.[110]


Aus der Rose, die bei Rilke «Niemandes Schlaf» ist, wurde die Neuschöpfung «Niemandsrose», die zwar aus Rilkes Zeilen erwächst, im Grunde aber einen ganz anderen semantischen und symbolischen Kontext erweckt. Die Konnotationen, die hier entstehen, führen die Rose aus ihrem immanenten Schlafzustand in die Beziehung der anonymen Zugehörigkeit, in die Sphäre der negativen (apophatischen) Theologie über, wo Niemand ein Substitut des abwesenden Gottes ist, und die Rose selbst als eine mystische Rose erscheint, die im mythologischen Denken vieler Völker und insbesondere in der christlichen Tradition tief verwurzelt ist. Wenn Gott aber abwesend, ein Niemand ist, so scheint auch die Rose, die ihm gehört, kaum präsent zu sein, sie existiert nicht. Die Possessivbeziehung, die hier auf den ersten Blick so klar ausgedrückt ist, verliert dann jede Begründung. Die Rose hat keinen Geruch mehr, keine Farbe, keine festen Konturen. Sie hat nur noch einen Namen — die Rose, aber im dichterischen Sinne blüht sie. «Die Niemandsrose gehört niemandem, sie hat keine Identität, die auf Grund der Zugehörigkeit gebildet werden kann. Sie ist ein Nichts im Zustand des Blühens, und dieser Zustand hängt mit dem Schreiben zusammen»[111], — bemerkt dazu Yoko Tawada. Eines der wichtigsten Lebensorgane der Rose — wie vieler anderer Blumen — ist der Griffel (lat. pistillum), ein Wort, das im Deutschen auch die Bedeutung des antiken Schreibinstruments (griech. grapheion, lat. stilus) hat. In Celans programmatischem Gedicht «Psalm» sind diese beiden semantischen Bedeutungen aktiviert und zusammen gebunden.

Den Band Die Niemandsrose bezeichnete der Dichter in einem Gespräch mit Alfred Kelletat als ein «Intermezzo zwischen Sprachgitter und Atemwende»[112]. Diese Aussage sollte aber nicht täuschen, denn der Gedichtband ist kein Übergangs- oder Zwischenstadium, er hat ein sehr stark ausgeprägtes eigenes Profil und zeichnet sich durch mehrere innovative Züge aus. Vor allem bedeutet er einen originellen Daseinsentwurf, die Konstruierung eines eigenen Universums mit Elementen, die kein bisheriger Band mit solch dichter Intensität vorzeigen konnte. Er ist also nicht nur ein Mittel-, sondern auch ein Höhepunkt im Gesamtwerk des Dichters und vielleicht sein wichtigster Gedichtband, in dem sich alle Themen und Motive seines bisherigen Schaffens exemplarisch gekreuzt haben: jüdische Geschichte, Mythologie und Religion mit ihren mystischen Zügen und dem sehr persönlich gefärbten Leiden an der Shoah, menschliche Existenz im Weltall, Kreislauf der Evolution, ihre Irrwege und Aussichten, kulturelle Identität, Modalitäten des dichterischen Sprechens und Sprachkritik, Erotik und Liebe, Sehnsucht nach einer besseren Welt… Ein so reiches thematisches Spektrum kann man nur selten in einem Gedichtband des modernen Autors treffen.

Die Gedichte der Niemandsrose, die zwischen 1959 und 1963 entstanden sind, spiegeln in 53 Texten «den lyrischen Reflex existenziell besonders schwieriger Jahre»[113] wieder, die sich durch eine ernste Ehekrise, die widerwärtige Plagiatsinfamie Claire Golls, die ihn zutiefst erschüttert, die dadurch ausgelösten seelischen Depressionen und den ersten Klinikaufenthalt, aber auch durch den Beginn seiner langjährigen Arbeit als Lektor an der Ecole Normale Superieure, den regen Gedankenaustausch mit Nelly Sachs, die Entdeckung der russischen Poesie und die Verleihung des Büchner-Preises charakterisieren. In diese Lebensphase fällt auch die Arbeit an seinem bedeutenden Prosatext «Gespräch im Gebirg», der eine imaginäre Begegnung mit Theodor Adorno antizipiert sowie an seiner poetologisch wichtigsten Büchnerpreisrede «Meridian».

Die deutsche Celan-Forscherin Marlies Janz betrachtet die Konzeption der Niemandsrose als eine Art «Anti-Bibel», als «Revision der Heilsgeschichte»[114]. Vor allem wird hier auf das erste Buch Mose («Genesis») angespielt, in dem von der Erschaffung des Menschen die Rede ist. «Und Gott der Herr machte den Menschen aus einem Erdenkloß, und er blies ihm ein den lebendigen Odem in seine Nase. Und also ward der Mensch eine lebendige Seele» (Genesis, 2, 7). Celan geht von dieser alttestamentarischen Vorstellung aus, doch wandelt in seinem «Psalm» das Bild der Menschenschöpfung radikal um, indem er es in eine von der furchtbaren Erfahrung der Katastrophe bestimmte existentiell pessimistische Perspektive überführt, denn bei ihm heißt es: «Niemand knetet uns wieder aus Erde und Lehm, / niemand bespricht unseren Staub. / Niemand.» Das ist jedoch kein platter Atheismus im herkömmlichen Sinne des Begriffs, — der Dichter knüpft hier an die kabbalistische Tradition an und interpretiert Gott als Schöpfer, der sich von seiner Schöpfung entfernt und in seine eigene Substanz zurückkehrt (Zimzum), so dass seine Abwesenheit zum höchsten Modus seiner Präsenz wird. Als «Niemand» existiert er auch weiter, doch er bestimmt das Schicksal der Welt nicht mehr, obwohl die Menschen ihn auch weiter preisen und loben. Dieser paradoxe Zustand bildet den Hintergrund nicht nur des Celanschen Gedichts «Psalm», sondern auch den ganzen Bandes Die Niemandsrose. Bereits einleitende Verse «Es war Erde in ihnen» transformieren das Thema der Genesis bis zur Unkenntlichkeit, und das abschließende Gedicht «In der Luft» verbindet dann das Irdische mit dem Ätherischen («Atem-und-Lehm»). Der Mensch, der aus «Erde und Lehm» nach Gottes Ebenbild geschaffen wurde, gehört nicht mehr als Glückswesen zum irdischen Paradies, sondern steigt als Rauch in die Luft oder düngt mit Millionen seiner Leichen die Erde, «schwer / in den Untiefen lagernd, die Leiber / zu Schwellen getürmt, zu Dämmen», über die dann «der Klumpfuß der Götter herüber- / gestolpert kommt».


Der Band — schreibt dazu Marlies Janz — beginnt mit einem Gedicht, das […] von der Erschaffung des Menschen aus einem Erdkloß handelt, und er endet mit der Feststellung, dass nach Auschwitz Erlösung zu spät komme, ja in ihr Gegenteil sich verkehre; dass die Götter über den Leichenbergen der Vernichtungslager klumpfüßig wie Satan oder Goebbels erscheinen.»[115]


Die Niemandsrose ist somit, vielmehr als die vorigen Gedichtbände Celans, durch das Thema Shoah durchgehend geprägt, es gibt hier kaum ein einziges Gedicht, das damit — direkt oder indirekt — nicht zu tun hätte. Das geschieht im Zuge des um diese Zeit erwachten Interesses des Dichters für das Judentum, das vor dem Hintergrund der historischen Amnesie und der Wiederbelebung der antisemitischen Stimmungen im Adenauer-Deutschland zum Ausdruck kommt, die Celan höchst betrüben. Um diesen negativen Tendenzen gegenüberzustehen, entdeckt der Dichter für sich seit Mitte der fünfziger Jahre jüdische Theologie und Philosophie, erschließt jüdische Mystik, vor allem den Chassidismus und die Grundlagen der Kabbala. Er wendet sich den Schriften Martin Bubers und Gershom Scholems, den Werken Oskar Goldbergs «Die Wirklichkeit der Hebräer» und Margarete Susmans «Das Buch Hiobs und das Schicksal des jüdischen Volkes», Rudolf Ottos «Das Heilige» und Franz Rosenzweigs «Der Stern der Erlösung» zu. In den Gedichten der Niemandsrose treffen wir dann auf Bezeichnungen spezifisch jüdischer Geschichts- und Religionsbegriffe — Hawdalah, Tekiah, Kaddisch, Jiskor, Aleph, Beth, Jud (Jod). «In keinem Gedichtband Celans sind jüdische Namen und Begriffejüdische Mythologie, Mystik und Religion so präsent wie in der Niemandsrose»[116] — meint Jürgen Lehmann. Diese höchst intensive und kritische Auseinandersetzung mit dem Judentum gestaltet sich vor allem als Dialog mit zwei dichterischen Persönlichkeiten, die die Traditionen des Ostjudentums und des Westjudentums vertreten — mit Ossip Mandelstam und Nelly Sachs.

Die Niemandsrose hat eine Widmung: «Dem Andenken Ossip Mandelstamms». In der Gestalt des russischen Dichters jüdischer Herkunft, der vom stalinistischen Regime vernichtet wurde, sah Celan nicht nur einen ästhetisch und poetisch verwandten Autor, sondern auch seinen Schicksalsgenossen, mit dem er sich identifizierte. «Bruder Ossip» nennt er ihn in einem Gedichtentwurf. Mehrere Gedichte der Niemandsrose spielen mit seinem Namen, den er ganz anführt oder in Teile zerlegt, aber seine Präsenz im Gedichtband ist immer spürbar, vor allem in solchen Gedichten, wie «Eine Gauner- und Ganovenweise…», wo das mit dem Namen des russischen Dichters semantisch verwandte Wortstamm «Mandel» in mehreren Transformationen vorkommt, in «Mandorla», wo bereits im Titel eine lateinische Variante der Mandel auftaucht, oder in «Nachmittag mit Zirkus und Zitadelle», wo der russische Dichter auf einmal in einer seltsamen Vision als Person erscheint. Als erster übersetzte Celan Mandelstams Gedichte ins Deutsche und räumte diesen Übersetzungen einen nicht minderen Platz ein als seinen eigenen Gedichten. Es existieren im Werk der beiden Dichter mehrere Parallelen und Kongruenzen thematischen und formalen Charakters, die ihre Nähe bezeugen. Zu ihnen gehört vor allem das Konzept der Dichtung als Flaschenpost und Begegnung, als Unterwegssein, aber auch gemeinsame Motive wie Atem und Wort, Stein und Stern, Wasser und Nacht, Hand und Name. Zugleich hebt Celan das Jüdische in der Mandelstamschen Dichtung hervor, woran ihm besonders lag, und tritt mit dem russischen Dichter in einen Dialog, der über Zeit und Raum geführt wird.

Im Unterschied zur virtuellen Begegnung mit Ossip Man-delstam war die Begegnung mit der Literatur-Nobelpreisträgerin Nelly Sachs eine durchaus reale. Celan hat die Dichterin, die bereits seit 1940 im schwedischen Exil lebte, persönlich gekannt, beide standen im regen Briefwechsel und trafen sich einige Male in Paris und Zürich. In der Auseinandersetzung mit Nelly Sachs geht es um die Problematisierung jüdischer Glaubensvorstellungen, die angesichts der Schrekken des Holocausts fraglich geworden sind. Das charakteristische Beispiel dafür ist das Gedicht «Zürich, Zum Storchen», in dem die Dialektik des Celanschen «Gegenworts» in prägender Weise hervortritt.

Diese antinomische dichterische Gesinnung bedeutet für Celan Distanzierung von den überlieferten Vorstellungen, Normen und Klischees, Dekomposition der althergebrachten Werte, Polemik gegen konservative Denkart, auch gegen Abstumpfung der Sprache und ihre Instrumentalisierung durch totalitäre Ideologien. Die «Ästhetik der Negation» gehört zu Celans typischen Methoden des bildlichen Denkens und der Umgestaltung der Realität — durch das Negieren des Offensichtlichen kommt es zu der Aufdeckung tieferer Relationen zwischen den Objekten und Erscheinungen der realen Welt und zu ihrer schonungslosen Entlarvung. Auf diese Weise entsteht dann ein kreativer «Gegenentwurf», eine neue Wirklichkeit, deren Erschaffung die eigentliche Aufgabe jeder Kunst ist.

Celans «Gegenentwurf» ist also zugleich ein neuer Daseinsentwurf. Die Niemandsrose bietet uns eine persönliche Kosmogo-nie, mit ihrer Erde und ihrem Himmel, mit ihren Sternbildern, mit ihren Orten und Flüssen und vor allem mit ihren Namen. «Nicht Darstellung oder Interpretation der bestehenden, sondern Erschaffung einer neuen, anderen Welt in Sprache, als Sprache, ist dieser Gedichtband»[117] — meint Jürgen Lehmann. Auf diese Weise entsteht in der Niemandsrose ein bildlicher und sprachlicher Kosmos mit eigenen Dimensionen und Zusammenhängen, dessen Demiurg der Dichter allein ist.

Die Raumgestaltung dieses Kosmos beruht auf semantischen Oppositionen und Sinnparadoxien: Himmel — Erde, Licht — Dunkel, Niemand — Nichts, Mensch — Gott, oben — unten, nah — fern, weit — eng, schwer — leicht, offen — geschlossen, frei — gebunden, krumm — gerade usw. Außer solchen «absoluten» Oppositionen trifft man nicht selten auch kontextuelle Paradoxien von der Art: «Es war Erde in ihnen, und / sie gruben», «Trübung durch Helles», «Es wird stumm, es wird taub / hinter den Augen», «Es war ja ein Tümpel rings, es war der unendliche Teich», «Krük-ke du, Schwinge», «Wurzel Abrahams. Wurzel Jesse. Niemandes / Wurzel — o unser», «Der Stein trat aus dem Berge»; «Die Himmelsschlucht hinter der Stirn», «Und wir sangen die Warscho-wjanka. / Mit verschilften Lippen», «In der Luft, da bleibt deine Wurzel» u. a. Solch eine paradoxe Sicht zeigt dann die Welt nicht mehr in taktfester Harmonie, sondern in ständigen Spannungen und Brüchen, so dass sie nun als bedrohlich und unheilvoll vorkommt, was auch ihrem katastrophalen Zustand nach der Shoah entspricht.

Der Eindruck der kosmischen Dimension dieses poetischen Universums wird auch durch die Erwähnung astronomischer Begriffe verstärkt, so z. B. mehrerer Himmelskörper, die in diesem Gedichtband auftauchen.


Der Weg durch die Niemandsrose ist ein Weg unter Sternbildern — bemerkt dazu Kurt Oppens. - Sie sind durch das ganze Werk verstreut, «zusammengeflickt als Wohnung», Alpha Centauri, Hund mit Hellstern und Zwergleuchte, die drei kriegerischen Gürtelsterne Orions und Berenikes Haupthaar. Die Sternbilder aber sind zugleich die wahre Blindenschrift, an der auch der Sehende erblindet.[118]


Celans Blick auf den Weltall hat etwas von dem schwebenden Panoramablick des Schöpfers auf einer der zentralen Fresken der «Sixtinischen Kapelle» Michelangelos. Dieser Blick ist dynamisch und allumfassend, er sieht die Schöpfung nicht als etwas Erstarrtes, sondern eher als ein langsam abkühlendes Plasma. Eine ähnliche Optik verwendete der Dichter bereits in seinem längeren Gedicht «Engführung» aus dem Band Sprachgitter. In der Niemandsrose ist sie nun dominierend geworden: «Soviel Gestirne, die / man uns hinhält […] // O diese Wege, galaktisch, / o diese Stunde […] / Es ist / ich weiß es, nicht wahr, / dass wir lebten, es ging / blind nur der Atem zwischen / Dort und Nicht-da und Zuweilen, / kometenhaft schwirrte ein Aug / auf Erloschenes zu, in den Schluchten, / da, wo's verglühte, stand / zitzenprächtig die Zeit, / an der schon empor- und hinab- / und hinwegwuchs, was / ist oder war oder wird —». Es ist eindeutig ein kosmischer Blick, und solche Sichtperspektiven sind in der Niemandsrose keine Seltenheit, in den abschließenden Langgedichten («Hüttenfenster», «Es ist alles anders», «Und mit dem Buch aus Tarussa», «In der Luft») sind sie das grundsätzliche Prinzip der Bilderentfaltung.

Eine andere Facette der Raumkonstruktion in der Niemandsrose ist der Weg nach innen, der Prozess der Vertiefung, der Vergra-bung in die Erde, ein unaufhörliches «Zur-Tiefe-Gehen». Die Tiefe ist für Celan mit dem Wahren identisch, man gräbt sich zu ihm nur langsam und schmerzhaft hinunter. Das Graben bedeutet auch den Weg zu den Schleusen der Erinnerung, zum Gedächtnis an die Toten. Diese gegensätzliche Bewegung — nach oben, zu den Sternen, und nach unten, in die irdische Tiefe — bildet die senkrechte Achse des Celanschen Bandes, die sich allmählich biegt und in etwas Bogen- und Kreisförmiges verwandelt, in einen Meridian, der die wichtigsten Leitmotive, Themen, Namen und Daten seiner Dichtung verbindet.

Das Gedicht steht für Celan — wie er es in seiner Büchnerpreisrede Meridian formuliert — «im Geheimnis der Begegnung». «Das Gedicht will zu einem Anderen, es braucht dieses Andere, es braucht ein Gegenüber. Es sucht es auf, es spricht sich ihm zu.»[119] Auf der Suche nach dem Anderen mobilisiert der Dichter das reiche Arsenal der Weltkultur und tritt mit ihren Repräsentanten in einen regen Dialog. Die Niemandsrose überrascht mit der Fülle intertextueller Beziehungen, die das Konzept seiner Dichtung als Begegnung mit dem Anderen bezeugen.

Bereits frühe Titelentwürfe wurden in den Vorstufen zur Niemandsrose nicht nur mit der Widmung «Dem Andenken Ossip Mandelstamms», sondern auch mit einigen Mottos versehen. So standen dort ursprünglich die Zeilen von Hölderlin aus seinem Gedicht «Der Rhein»: «…Denn/Wie du anfingst, wirst du bleiben,/ So viel auch wirket die Not…», Mandelstams Verse aus dem Gedicht «Der erste Januar 1924»: «…Geschlechtern, fremdesten, mit Kalk in deinem Blute / das Gras zu pflücken und das Kraut der Nacht…» sowie eine Zeile aus Dantes «Divina Commedia» «…si che dal fatto il dir non sia diverso» («Daß Sache sich und Wort nicht unterscheiden», «Inferno», Canto XXXII, 12)[120]. Später hat der Dichter diese Mottos gestrichen, genauso wie jene aus Shakespeare und Robert Desnos, die die Binnengliederung des Bandes thematisch akzentuieren sollten[121]. Trotzdem bleibt die intertextuelle Dichte der Niemandsrose beeindruckend — außer Mandelstam, dessen Name hier mehrmals erscheint und dessen Silhouette Celan auf dem Vorsatzblatt des Buches anbringen wollte, tauchen hier Petrarca, Hölderlin und Heine, Marina Zwe-tajewa und Nelly Sachs auf, die er namentlich nennt, ihre Verse seinen Gedichten voranstellt oder mit ihnen polemisiert. Es finden sich dann Anspielungen auf Xenophontes, Frangois Villon, Georg Förster, Mozart, die Brüder Grimm, Rilke, Georg Heym, Sigmund Freud, Marc Chagall, Arnold Zweig, Hans Magnus Enzensberger oder explizite bzw. implizite Zitate von Catull, Büchner, Baudelaire, Verlaine, Apollinaire, Saint-John Perse. Dazu müssen noch Selbstzitate oder Anspielungen auf seine früheren Texte zugezählt werden, zu denen er in den Gedichten «Zwölf Jahre» («…dein / Haus in Paris — zur Opferstatt seiner Hände») oder«… Rauscht der Brunnen» («Später der Rosen») greift.

All diese Anspielungen und Zitate haben in Celans Gedichten eine spezifische Funktion, sie markieren seine weltanschaulichen und ästhetischen Orientierungen und beschreiben den Kontext, aus dem sich sein Identitätsbild speist. Aber, wie Bernd Witte hervorhebt, «hier von Zitaten zu reden, griffe zu kurz. Eher ließe sich schon sagen, der Text bezieht sich auf die Tradition, die viele, virtuell unendliche Menge von Texten einbegreift»[122]. Die Begegnung mit diesen Texten ist die Voraussetzung für Celans Polemiken nicht nur mit einzelnen Autoren, sondern mit ideologischen, politischen und kulturellen Richtungen, die sie repräsentieren. Diese Polemiken beziehen sich nicht auf abstrakte Erscheinungen und Kategorien, sie haben immer überaus konkrete Adressaten, die namentlich bezeichnet sind. Die Bedeutung des Namens, der schon immer eine große Rolle in der jüdischen Tradition spielte, nimmt mit der Zeit in Celans Dichtung spürbar zu. Auch in dieser Hinsicht konnte Mandelstam für ihn ein gutes Vorbild sein:


Dreimal selig, wer einen Namen einführt ins Lied!

Das namensgeschmückte Lied

lebt länger inmitten der anderen —

Es ist kenntlich gemacht inmitten seiner Gefährten

durch eine Stirnbinde,

die von Bewusstlosigkeit heilt […][123]


lesen wir in Mandelstams Gedicht «Der Hufeisenfinder», das Celan ins Deutsche übersetzte. Die «Heiligung des Namens» wird jetzt für einen Überlebenden zu seiner wichtigsten poetischen und ethischen Aufgabe, denn «die Toten — sie betteln noch, Franz», — wie er bereits in seinem Gedicht «Assisi» aus dem Band Von Schwelle zu Schwelle ermahnte. «Die Niemandsrose — schrieb schon ganz früh einer der ersten Rezensenten des Bandes Kurt Oppens — ist mit Namen gefüllt bis zum Rande, damit der Niemand wieder Jemand wird, damit sich eine neue Welt formen, der Genesungsprozess sich vollenden kann.»[124] Und das ist eigentlich die zentrale Botschaft des Celanschen Gedichtbandes Die Niemandsrose.

Zum persönlichen Weltuniversum, das Celan in seiner Dichtung konstruiert, gehören auch zahlreiche geographische, historische und religiöse Namen, von denen es in der Niemandsrose geradezu wimmelt. Das sind Ortsnamen (Paris, Czernowitz, Pontoise, Sadagora, Brest, Witebsk, Petropolis (St. Petersburg), Tarussa, Krakau, Prag, Zürich, Tübingen), Flussnamen (Seine, Rhein, Oka, Niemen), Namen von Regionen (Böhmen, Mähren, Friaul, Toscana, Normandie, Huesca, Sibirien, Kolchis) oder Namen topographischer Punkte inmitten der europäischen Städte (Anhalter Bahnhof in Berlin, La Contrescarpe und Pont Mirabeau in Paris, Hotel «Zum Storchen» in Zürich, Hölderlinturm in Tübingen). Schließlich finden sich in Celans Band auch etliche biblische (Abraham, Jakob, Jesse) oder religionsgeschichtliche Namen (Rabbi Löw). Diese unglaublich dichte Häufung von Namen verschiedener Provenienz zeigt Celan als einen überaus intellektuellen Dichter, als einen richtigen «poeta doctus», das bedeutet aber zugleich, dass sein persönlicher Kosmos immer «irdisch fixiert» ist.

Der intertextuelle Charakter der Niemandsrose äußert sich auch in der metrischen Hinsicht. Davon zeugt die Vielfalt der hier verwendeten Strophen- und Versformen, die im Laufe der Literaturgesichte ausgearbeitet worden waren. Außer den freien Rhythmen, die im Buch eindeutig dominieren, treffen wir hier Gedichtstrukturen, die an die Psalmentradition anknüpfen («Es war Erde in ihnen», «Psalm»), die altfranzösische Ballade ä la Francois Villon nachahmen («Eine Gauner- und Ganovenweise…»), den protestantischen Choral parodieren («Eis, Eden»), an romantische Muster (Eichendorff, Heine) angelehnt sind («Nachmittag mit Zirkus und Zitadelle», «Kermorvan»), die Gattung der Rilkeschen Elegie aufgreifen (besonders die umfangreichen Langgedichte) oder das Kinderlied imitieren («Selbdritt, Selbviert»), Im Vergleich zu den früheren Gedichtbänden gibt es hier auch viele Reimgedichte, die ebenfalls an eine enge Bindung mit der vorherigen literarischen Tradition denken lassen.

Der Reichtum intertextueller Beziehungen und Assoziationen soll aber jene Tatsache nicht verdecken, dass Die Niemandsrose eine ausgeprägte zyklische Struktur hat und als Einheit verstanden werden will. Die Einheit des Bandes wird durch mehrere künstlerische Mittel und poetische Modi verstärkt: durch die ständige Präsenz in allen seinen vier Teilen des Namens Ossip Man-delstams, dem er gewidmet ist, durch die enge Kohärenz seiner Themen und Motive, vor allem die Vorherrschung der Erinnerung an die Ermordeten, durch poetologische Aspekte und den dynamischen Charakter seiner Sprachkonzeption, durch stilistische Besonderheiten — syntaktische Freiheit, elliptische Konstruktionen, Enjambements und Leerstellen, häufige Inversionen, Wort-und Silbenbrüche, spezifische Zeichensetzung, die nicht selten semantische oder rhetorische Bedeutung bekommt, durch das besondere Gewicht des Einzelwortes. Viele Gedichte sind hier so angeordnet, dass sie als Weiterentwicklung des gleichen Themas, als Vervollständigung und gegenseitige Kommentare angesehen werden können. Die totale intertextuelle Strukturierung der Niemandsrose, die bereits um die Mitte des 20. Jahrhunderts vorgenommen wurde, hat ihre Zeit bei weitem überholt und die neuen Tendenzen dichterischer Entwicklung der Postmoderne entworfen. «Kein anderer Gedichtband bezieht sich so umfassend, so intensiv und so differenziert auf andere Texte. Celans Lyrik ist somit alles andere als «hermetisch», sondern extrem offen.»[125]


Petro Rychlo

«НІЩО У СТАНІ ЦВІТІННЯ»

Поетична збірка Пауля Целана «Нічийна троянда»

Назва четвертої авторизованої збірки віршів Пауля Целана Нічийна троянда, яка з'явилася в 1963 році у видавництві С. Фішера, є складнішою і багатограннішою, ніж назви його попередніх поетичних збірок. Загадковий композитум, який спершу викликає у читача певну безпорадність, є трансформацією епітафії Рільке, могилу якого в Рароні (Валліс) Целан відвідав 31 березня 1961 року («поїздка страсної п'ятниці»)[126]. Рільке сам розпорядився викарбувати цей короткий вірш як свій надгробний надпис. Його текст звучить:


Трояндо, о чиста розбіжносте, втіхо

бути нічийним сном під стількома

повіками.[127]


Із троянди, яка у Рільке є «нічийним сном», з'являється новотвір «нічийна троянда», яка, хоча й виростає із рядків Рільке, проте по суті викликає зовсім інший семантичний та символічний контекст. Конотації, які тут виникають, переводять троянду з її іманентного стану сну в стосунок анонімної приналежності, у сферу негативної (апофатичної) теології, де Ніхто є субститутом відсутнього Бога, а сама троянда постає як містична троянда, яка глибоко вкорінена у міфологічному мисленні багатьох народів, особливо у християнській традиції. Але якщо Бог відсутній, є Ніким, то й троянда, яка належить йому, майже неприсутня, її не існує. Відносини приналежності, які тут, на перший погляд, так яскраво виражені, втрачають будь-яке обґрунтування. Троянда більше не має запаху, не має кольору, не має чітко окреслених контурів. Вона має тільки ім'я — троянда, — проте в поетичному сенсі вона квітне. «Нічийна троянда не належить нікому, вона не має ідентичності, яка може виникнути на основі приналежності. Вона — це Ніщо у стані цвітіння, і цей стан пов'язаний з процесом письма»[128], — зауважує з цього приводу Йоко Тавада. Одним з найважливіших життєвих органів троянди — як і багатьох інших квітів — є маточка (нім. Griffel, лат. pistillum), слово, яке у німецькій мові має також значення античного інструменту для письма (грець, grapheion, лат. stilus). У програмовому вірші Целана «Псалом» ці обидва семантичні значення активовані й тісно пов'язані між собою.

Збірку Нічийна троянда поет у розмові з Альфредом Келлетатом означив як «інтермецо між Мовними ґратами й Зміною подиху»[129]. Проте це висловлювання не повинно вводити в оману, тому що збірка не є перехідною чи проміжною стадією, вона має свій власний, яскраво виражений профіль і вирізняється багатьма інноваційними рисами. Насамперед вона означає оригінальний буттєвий проект, конструювання власного універсуму з елементів, яких досі з такою інтенсивністю не демонструвала жодна інша збірка. Отож вона є не тільки осердям, але й вершиною всього творчого шляху поета і, можливо, його найважливішою поетичною книжкою, в якій взірцево схрестилися всі теми й мотиви його попередньої творчості: єврейська історія, міфологія та релігія з їх містичними рисами й дуже особисто забарвленим стражданням внаслідок Шоа, людське буття у всесвіті, колобіг еволюції, її манівці й перспективи, культурна ідентичність, модальності поетичного промовляння й мовна критика, еротика й кохання, туга за кращим світом… Такий багатий тематичний спектр нечасто можна зустріти в збірці віршів модерного автора.

Вірші Нічийної троянди, які виникали між 1959 та 1963 роками, відображають у своїх 53 поетичних текстах «ліричну рефлексію особливо важких років»[130], які характеризуються серйозною сімейною кризою, огидливою аферою Клер Ґолль зі звинуваченням поета у плагіаті, яка його надзвичайно глибоко вразила, викликаними нею душевними депресіями і першим клінічним перебуванням, але також і початком його довголітньої праці викладачем Вищої нормальної школи, жвавим обміном думками з Неллі Закс, відкриттям російської поезії та отриманням літературної премії Ґеорґа Бюхнера. На цю життєву фазу припадає також робота над його видатним прозовим текстом «Розмова в горах», який є антиципацією імажинарної зустрічі з філософом Теодором Адорно, а також над його поетологічно найважливішою промовою «Меридіан», виголошеною при отриманні Бюхнерівської премії.

Німецька дослідниця Целана Марліз Янц розглядає концепцію Нічийної троянди як своєрідну «Анти-Біблію», як «ревізію Святого Письма»[131]. Передусім тут містяться алюзії на Першу книгу Мойсея («Буття»), у якій іде мова про створення людини. «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її — і стала людина живою душею» (2, вірш 7). Целан виходить з цього старозавітного уявлення, проте радикально трансформує у своєму «Псаломі» картину людського творіння, переводячи її в спричинену жахливим досвідом Катастрофи екзистенційно песимістичну перспективу, позаяк в його вірші читаємо: «Ніхто нас не виліпить знову із глини земної, / ніхто не оплаче наш прах. / Ніхто.» Однак це не примітивний атеїзм у традиційному сенсі цього поняття, — поет долучається тут до кабалістичної традиції й інтерпретує Бога як Творця, який повертається зі свого творіння у свою власну субстанцію (Цімцум), так що його відсутність стає вищим модусом його присутності. В образі «Іншого» Всевишній існує й далі, проте він уже не визначає долю світу, хоча люди й продовжують уславлювати й величати його. Цей парадоксальний стан утворює тло не тільки Целанового вірша «Псалом», але й всієї поетичної збірки Нічийна троянда. Вже початкові рядки «Земля була в них» трансформують тему творіння до невпізнанності, а завершальний вірш «У повітрі» поєднує відтак земне з етерним («Подих-і-глина»). Людина, яка була створена «із глини земної» за подобою Господа, не належить більше, як щасливе створіння, до раю земного, а піднімається димом у повітря або удобрює мільйонами своїх трупів землю, «важко / лежачи в темних глибинах, тілами / в пороги згромадившись, в дамби», через які затим «кульгава нога небожителів ступить пере- / чепившись».


Збірка — зазначає з цього приводу Марліз Янц — починається віршем, у якому […] йдеться про створення людини зі шматка глини, і завершується констатацією того, що після Аушвіцу спасіння приходить запізно, ба навіть перетворюється на свою протилежність; що боги з'являються над горами трупів концентраційних таборів косолапими, як сатана чи Ґеббельс.[132]


Загалом Нічийна троянда ще більше, ніж попередні збірки Целана, позначена темою Шоа, тут майже немає жодного вірша, який — прямо чи опосередковано — не був би пов'язаний з нею. Це відбувається в руслі розбудженого інтересу поета до єврейської проблематики, який отримує своє вираження на тлі історичної амнезії та відродження антисемітських настроїв в аденауерівській Німеччині, які дуже засмучують Целана. Щоб протистояти цим негативним тенденціям, поет відкриває для себе, починаючи з середини п'ятдесятих років, єврейську теологію та філософію, єврейську містику, насамперед хасидизм та основи Кабали. Він звертається до праць Мартіна Бубера й Ґершома Шолема, творів Оскара Ґольдберґа «Дійсність гебреїв» і Марґарете Зусман «Книга Йова та доля єврейського народу», Рудольфа Отто «Сакральне» й Франца Розенцвайґа «Зірка спасіння». У поезіях збірки Нічийна троянда ми зустрічаємо відтак назви специфічно єврейських історичних та релігійних понять — гавдала, текіа, каддіш, їскор, алеф, бет, юд (йод). «У жодній іншій поетичній збірці Целана єврейські імена й поняття, єврейська міфологія, містика й релігія так широко не представлені, як у Нічийній троянді»[133], — вважає Юрґен Леман. Ця надзвичайно інтенсивна й критична полеміка з юдаїзмом втілюється насамперед як діалог з двома поетичними особистостями, які репрезентують традиції східного і західного єврейства — з Осипом Мандельштамом та Неллі Закс.

Нічийна троянда має присвяту: «Пам'яті Осипа Мандельштама». У постаті російського поета єврейського походження, який був знищений сталінським режимом, Целан бачив не тільки естетично й поетично спорідненого автора, але й свого побратима по долі, з яким він себе ідентифікував. «Братом Осипом» називає він його в ескізі одного зі своїх віршів. Чимало поезій Нічийної троянди оснащені цим іменем, яке він наводить повністю або розкладає на частини, проте його присутність у збірці завжди відчутна, насамперед у таких поезіях, як «Злодійська і шахрайська балада…», де в багатьох трансформаціях зустрічається споріднений з іменем російського поета словесний корінь «мигдаль» (нім. Mandel), у вірші „Mandorla“, де вже у заголовку зринає латинський варіант назви мигдалю, або у вірші «Полудень з цирком і цитаделлю», де російський поет несподівано постає у дивовижній візії як людська особистість. Целан був першим, хто переклав вірші Мандальштама німецькою і надавав цим перекладам не меншого значення, ніж своїм власним поезіям. У творчості обох поетів існує чимало паралелей і збігів тематичного й формального характеру, які засвідчують їхню близькість. До них належить насамперед концепт поезії як пляшкової пошти й зустрічі, як невпинне перебування в дорозі, але також і такі спільні мотиви, як подих і слово, камінь і зірка, вода і ніч, рука й ім'я. Разом з тим Целан найперше виділяє єврейський елемент мандельштамівської поезії, на чому йому особливо залежало, і вступає з російським поетом у діалог, який ведеться крізь час і простір.

На відміну від віртуальної зустрічі з Осипом Мандельштамом, зустріч з Нобелівською лауреаткою з літератури Неллі Закс була цілком реальною. Целан особисто знав поетесу (до речі, вона була Нобелівською лауреаткою з літератури), яка вже, починаючи з 1940 року, жила у шведській еміграції, обоє перебували у жвавому листуванні й кілька разів зустрічалися у Цюриху й Парижі. У полеміці з Неллі Закс йдеться про проблематизацію юдейських релігійних уявлень, які, перед лицем жахів Голокосту, стали сумнівними. Характерним прикладом цього є вірш «Цюрих, готель Під Бузьком», у якому яскраво виступає діалектика Целанового «антислова».

Ця антиномічна поетична манера означає для Целана дистанціювання від традиційних уявлень, норм і кліше, декомпозицію узвичаєних цінностей, боротьбу проти консервативного мислення, в тому числі й проти узурпації мови та її інструменталізації тоталітарними ідеологіями. «Естетика заперечення» належить до типових целанівських методів образного мислення й перевтілення дійсності — через заперечення, неґацію очевидного досягається розкриття глибших зв'язків між об'єктами та явищами реального світу, їхнє нещадне викриття. У такий спосіб відтак виникає креативний «антипроект», нова реальність, створення якої є питомим завданням будь-якого мистецтва.

Целанівський «антипроект» є водночас новим проектом буття. Нічийна троянда пропонує нам персональну космогонію, зі своєю Землею та своїм небом, зі своїми сузір'ями, зі своїми містами й річками й передовсім зі своїми іменами. «Не зображенням чи інтерпретацією існуючого, а створенням нового, іншого світу в мові, світу як мови, є ця збірка віршів»[134], — наголошує Юрґен Леман. У такий спосіб у Нічийній троянді виникає образний і мовний космос зі власними вимірами й зв'язками, деміургом якого є сам поет.

Просторове втілення цього космосу засноване на семантичних опозиціях та смислових парадоксах: небо — земля, світло — темрява, Ніхто — Ніщо, людина — Бог, вгорі — внизу, близький — далекий, широкий — вузький, важкий — легкий, відкритий — замкнутий, вільний — зв'язаний, криве — пряме і т. д. Крім таких «абсолютних» опозицій нерідко зустрічаються також контекстуальні парадокси типу: «Земля була в них, а вони / копали», «Потьмарення через сяйво», «Стає німотно, стає нечутно / поза бар'єром очей», «Це була / мовби якась калюжа. Це був безмежний став», «Милиця ти і крило», «Корінь Авраама, корінь Єссея. Нічийний / корінь — о / наш», «Полишив скелю камінь», «Безодня небес за чолом», «Ми також співали там Варшав'янку. / Зімкнутими устами», «В повітрі, там зостається твій корінь» та ін. Таке парадоксальне бачення показує світ вже не в строгій гармонії, а в постійних напруженнях і розривах, так що вони видаються нам загрозливими й згубними, що також цілком відповідає їхньому катастрофічному станові після Шоа.

Враження космічних масштабів цього поетичного універсуму підсилюється також введенням астрономічних понять, так, наприклад, багатьох небесних тіл, які зринають у цій поетичній книзі.


Шлях через Нічийну троянду є шляхом під сузір'ями, — зауважує з цього приводу Курт Оппенс. — Вони розсіяні по цілій збірці, «златані докупи яко житло», Альфа Центавра, сузір'я Великого Пса з яскравою зіркою й білими карликами, три войовничі зірки поясу Оріона й коса Береніки. Однак ці сузір'я є водночас справжнім письмом для сліпих, від якого і зрячий осліпне.[135]


Целанівський погляд на всесвіт має щось від ширяючого панорамного погляду Творця на одній з центральних фресок «Сікстинської капели» Мікеланджело. Цей погляд є динамічним і всеосяжним, він бачить творіння не як щось застигле, а як повільно застигаючу плазму. Подібну оптику поет використовував уже у своєму великому за обсягом вірші «Стретта» зі збірки Мовні ґрати. У Нічийній троянді цей принцип став домінуючим: «Стільки сузір'їв, які / відкриваються нам. О ці шляхи, галактичні, / о ця година […] Це неправда, я знаю, / нібито ми існували на світі, то тільки / подих сліпо снував поміж / Там і He-тут і Лиш-часом, / кометою око хурчало / до згаслого, у безоднях, / там, де віджевріло все, там постала / розкішна, як грудь материнська, епоха, / від якої усе відросло — / вгору, вниз, і убік, все, / що є, було або буде —». Це однозначно космічний погляд, і такі зорові перспективи у Нічийній троянді не рідкість, у завершальних довгих віршах («Вікно хижі», «Все інакше», «І з книгою з Таруси», «У повітрі») вони є основоположним принципом образного розгортання.

Іншою гранню просторової конструкції в Нічийній троянді є шлях всередину, процес заглиблення, закопування в землю, безперервний «шлях-до-глибин». Глибина ідентична для Целана з правдивим, туди докопуються повільно й болісно. Копання означає також шлях до шлюзів спогадів, до пам'яті про мертвих. Цей суперечливий рух — вгору, до зірок, і вниз, у земну глибину — утворює вертикальну вісь Целанової збірки, яка поступово вигинається, перетворюється на щось аркодужне й колоподібне, на меридіан, який поєднує найважливіші лейтмотиви, теми, імена й дати його поезії.

Вірш для Целана знаходиться — як він це формулює у своїй Бюхнерівській промові Меридіан — у «таємниці зустрічі». «Вірш прагне до Іншого, він потребує цього Іншого, він потребує співбесідника. Він шукає його, він віддається йому»[136]. У пошуках Іншого поет мобілізує багатющий арсенал світової культури й вступає з його репрезентантами у жвавий діалог — Нічийна троянда буквально переповнена інтертекстуальними зв'язками, які засвідчують концепцію його поезії як зустрічі з Іншим.

Вже ранні проекти назви збірки на підготовчих стадіях Нічийної троянди були оснащені не тільки посвятою «Пам'яті Осипа Мандельштама», але й кількома іншими епіграфами. Так, там первинно стояли Гельдерлінові рядки з його гімну «Рейн»: «…Бо / Де ти почнеш, там і лишишся, / Якби скрута не гнула тебе…», Мандельштамове мотто з вірша «Перше січня 1924» «…И с известью в крови, для племени чужого / Ночные травы собирать», а також рядок із «Божественної комедії» Данте Аліґ'єрі „…si che dal fatto il dir non sia diverso“ («Щоби діла від слів не відрізнялись», «Пекло», пісня XXXII, 12)[137]. Пізніше поет вилучив ці епіграфи, так само, як і епіграфи з Шекспіра й Робера Десноса, які повинні були тематично акцентувати внутрішній поділ збірки[138]. Однак і без них інтертекстуальна щільність Нічийної троянди вражаюча — окрім Мандельштама, чиє ім'я тут з'являється доволі часто й чий силует Целан спершу мав намір розмістити на форзаці книги, тут зринають Петрарка, Гельдерлін і Гайне, Марина Цвєтаєва і Неллі Закс, яких він називає поіменно, обирає рядки їхніх поезій епіграфами або полемізує з ними. Тут можна знайти алюзії на Ксенофонта, Франсуа Війона, Ґеорґа Форстера, Моцарта, братів Грім, Рільке, Ґеорґа Гайма, Зиґмунда Фройда, Марка Шаґалла, Арнольда Цвайґа, Ганса Маґнуса Енценсберґера або експліцитні чи імпліцитні цитати з Катулла, Бюхнера, Бодлера, Верлена, Аполлінера, Сен-Жона Перса. Сюди слід ще долучити автоцитати або алюзії на свої власні ранні тексти, до яких він звертається у поезіях «Дванадцять років» («…твій / дім у Парижі — / жертовником твоїх долонь») або «…Криниця шумить» («Пізніше / троянд»).

Всі ці алюзії й цитати мають у віршах Целана специфічну функцію, вони маркують його світоглядні та естетичні орієнтації та окреслюють той контекст, з якого постає образ його ідентичності. Але, як підкреслює Бернд Вітте, «говорити про цитати тут не випадає. Радше годилося б сказати, що текст співвідноситься з традицією, яка включає в себе безліч, віртуально безмежну кількість текстів»[139]. Зустріч з цими текстами є передумовою Целанової полеміки не тільки з окремими авторами, але й з ідеологічними, політичними й культурними напрямами, які вони репрезентують. Ця полеміка стосується не абстрактних явищ і категорій, вона має цілком конкретних адресатів, які названі поіменно. Значення імені, яке завжди відігравало велику роль у єврейській традиції, в Целановій поезії з часом помітно зростає. В цьому сенсі Мандельштам також міг бути для нього добрим орієнтиром:


Трижды блажен, кто введет в песнь имя;

Украшенная названьем песнь

Дольше живет среди других —

Она отмечена среди подруг повязкой на лбу,

Исцеляющей от беспамятства […][140]


читаємо у вірші Мандельштама «Нашедший подкову». «Освячення імені» стає тут для уцілілого від Голокосту його найважливішим поетичним та етичним завданням, тому що «мертві ще жебракують, Франциск», — як заклинав він вже у вірші «Франциск Ассізький» з поетичної збірки Від порога до порога. «Збірка Нічийна троянда — відзначав уже доволі рано один з перших рецензентів книги Курт Оппенс — до краю переповнена іменами для того, щоб Ніхто став Кимсь, щоб міг сформуватися новий світ, щоб звершився процес оздоровлення суспільства»[141]. Власне кажучи, це і є центральне послання поетичної книги Целана Нічийна троянда.

До особистого світового універсуму, який Целан конструює у своїй поетичній збірці Нічийна троянда, належить також велика кількість географічних, історичних та релігійних понять. Це назви населених пунктів (Париж, Чернівці, Понтуаз, Садаґора, Брест, Вітебськ, Петрополіс (Санкт-Петербурґ), Таруса, Краків, Прага, Цюріх, Тюбінґен), назви річок (Сена, Рейн, Ока, Німан), назви земель та регіонів (Богемія, Моравія, Фріулі, Тоскана, Нормандія, Уеска, Сибір, Колхіда) або назви топографічних пунктів всередині європейських міст (Ангальтський вокзал у Берліні, площа Контрескарп і міст Мірабо в Парижі, готель «Під Бузьком» у Цюриху, Гельдерлінова вежа в Тюбінґені). Нарешті у Целановій збірці зустрічаються також біблійні (Авраам, Єссей, Яків) або релігійно-історичні імена (рабі Льов). Це неймовірно щільне нагромадження імен різного походження показує нам Целана як поета-інтелектуала („poeta doctus“), але водночас це означає, що його персональний космос завжди «по-земному фіксований».

Інтертекстуальний характер Нічийної троянди виражається також у метричному відношенні. Про це свідчить розмаїття вживаних тут строфічних і віршованих форм, які були вироблені в ході літературної еволюції. Окрім вільних віршів, які в книзі безперечно домінують, ми зустрічаємо тут віршовані структури, що долучаються до традиції псалмів («Земля була в них», «Псалом»), наслідують старофранцузьку баладу Франсуа Війона («Злодійська і шахрайська балада…»), пародіюють протестантський хорал («Лід, Едем»), спираються на романтичні взірці Йозефа Айхендорфа чи Генріха Гайне («Полудень з цирком і цитаделлю», «Керморван»), підхоплюють елегію Рільке (особливо великі за обсягом завершальні вірші). В порівнянні з більш ранніми збірками тут є чимало строфічних римованих віршів, які так само змушують думати про тісний зв'язок з попередньою літературною традицією.

Багатство інтертекстуальних зв'язків і асоціацій не повинно, однак, затінювати той факт, що Нічийна троянда має яскраво виражену циклічну структуру і повинна розглядатися як єдність. Ця єдність збірки підтримується також багатьма художніми й поетичними засобами: постійною присутністю у всіх своїх чотирьох частинах імені Осипа Мандельштама, якому вона присвячена, тісною когерентністю своїх тем і мотивів, надто превалюванням пам'яті про загиблих, поетологічним аспектами й динамічним характером своєї мовної концепції, стилістичними особливостями — відчутною синтаксичною свободою, еліптичними конструкціями, анжамбеманами й «недовизначеними місцями», частими інверсіями, розривами слів і складів, специфічною пунктуацією, якій нерідко надається семантичного чи риторичного значення, особливою питомою вагою окремого слова. Чимало віршів розташовані таким чином, що вони можуть розглядатися як подальший розвиток однієї теми, як її доповнення чи взаємний коментар. Тотальне інтертекстуальне структурування Нічийної троянди, яке було здійснене ще в середині 20 століття, набагато випередило свій час і окреслило нові тенденції поетичного розвитку в руслі постмодернізму. «Жодна інша поетична книга не посилається так всеосяжно, так інтенсивно й диференційовано на інші тексти. Лірика Целана, таким чином, аж ніяк не є «герметичною», а екстремально відкритою»[142].


Петро Рихло


* * *

PAUL CELAN

DIE NIEMANDSROSE

Gedichte

Herausgegeben, ins Ukrainische übersetzt, mit Nachwort und Glossar von Petro Rychlo

Czernowitz

Knyhy — XXI

2015


ПАУЛЬ ЦЕЛАН

НІЧИЙНА ТРОЯНДА

Поезії

Упорядкування, переклад з німецької, післямова та глосарій Петра Рихла

Чернівці

Книги — XXI

2015

ББК 84(4HIM)

U 34

Пауль Целан

Нічийна троянда. Поезії / Упорядкування, переклад з німецької, післямова та глосарій Петра Рихла (нім. та укр. мовами). — Чернівці: Книги — XXI, 2015. — 200 с.

ISBN 978-617-614-099-3


Видання здійснене за фінансової підтримки

Представництва Австрійської служби академічного обміну, м. Львів


Нічийна троянда

Перекладено за виданням: Paul Celan. Die Niemandsrose. Gedichte. — Frankfurt am Main: S. Fischer Verlag, 1963.

В оформленні книги використано картину Гельґи фон Льовеніх «Нічийна троянда» до однойменної збірки поезій Пауля Целана (акварель з пігментними фарбами на французькому папері ручного виготовлення типу торшон, 30 х 21 см, 2015).

Bei der Ausstattung des Buches wurde das Bild von Helga von Loewenich «Die Niemandsrose» zu Paul Celans gleichnamigem Gedichtband (Aquarell mit Farbpigmenten auf handgeschöpften französischem Torchonpapier, 30 x 21 cm, 2015) verwendet.


Die Niemandsrose (1963)

© S. Fischer Verlag, Frankfurt am Main 1963.

© Петро Рихло, упорядкування, переклад, післямова, глосарій, 2015.

© Видавництво «Книги — XXI», Чернівці, 2015


Inhalt

Зміст

І

Es war Erde in ihnen …12

Земля була в них …13

Das Wort vom Zur-Tiefe-Gehen …14

Це слово про шлях-до-глибин …15

Bei Wein und Verlorenheit …16

З вином і самотністю …17

Zürich, Zum Storchen …18

Цюрих, готель «Під бузьком» …19

Selbdritt, selbviert …20

Трійця, четвериця …21

Soviel Gestirne …22

Стільки сузір'їв …23

Dein Hinübersein …24

Твоє заглиблення …25

Zu beiden Händen …26

Обіруч мене …27

Zwölf Jahre …28

Дванадцять років …29

Mit allen Gedanken …30

З усіма своїми думками …31

Die Schleuse …32

Шлюз …33

Stumme Herbstgerüche …34

Безмовні запахи осені …35

Eis, Eden …36

Лід, Едем …37

Psalm …38

Псалом …39

Tübingen, Jänner 40

Тюбінґен, січень …41

Chymisch …42

Алхімічне …43

Eine Gauner- und Ganovenweise …46

Шахрайська і злодійська балада …47


II

Flimmerbaum …52

Мерехтливий стовбур …53

Erratisch …56

Ератичне …57

Einiges Handähnliche …58

Щось долонеподібне …59

…rauscht der Brunnen …60

…шумить джерело …61

Es ist nicht mehr …62

То вже не та …63

Radix, Matrix …64

Radix, Matrix …65

Schwarzerde …68

Чорноземе …69

Einem, der vor der Tür stand …70

Тому, хто стояв за дверима …71

Mandorla …72

Mandorla …73

An niemand geschmiegt …74

До нікого щокою …75

Zweihäusig, Ewiger …76

Дводомний, Вічний …77

Sibirisch …78

Сибірське …79

Benedicta …80

Benedicta …81

Á la pointe acérée …82

Á la pointe acérée …83


III

Die hellen Steine …88

Сяйне каміння …89

Anabasis …90

Анабазис …91

Ein Wurfholz …92

Бумеранг …93

Hawdalah …94

Гавдала …95

Le Menhir …96

Le Menhir …97

Nachmittag mit Zirkus und Zitadelle …98

Полудень з цирком і цитаделлю …99

Bei Tag …100

Удень …101

Kermorvan …102

Керморван …103

Ich habe Bambus geschnitten …104

Я різав бамбук …105

Kolon …106

Колон …107


IV

Was geschah? …110

Що відбулось? …111

In eins …112

Воєдино …113

Hinausgekrönt …114

Вивінчаний …115

Wohin mir das Wort …118

Куди кануло слово …119

Les Globes …120

Les Globes …121

Huhediblu …122

Вітужету …123

Hüttenfenster …128

Вікно хижі …129

Die Silbe Schmerz …132

Силаба болю …133

La Contrescarpe …136

La Contrescarpe …137

Es ist alles anders …140

Все інакше …141

Und mit dem Buch aus Tarussa …146

З книгою із Таруcи …147

In der Luft …152

В повітрі …153


Nachwort …157

Післямова …169

Глосарій …181 


ПАУЛЬ ЦЕЛАН

НІЧИЙНА ТРОЯНДА

Поезії

Упорядкування, переклад з німецької, післямова та глосарій Петра Рихла

Підписано до друку 09.06.2015. Формат 60x84 1/32. Умов.-друк. арк. 9,49. Обл.-вид. арк. 9,95.

Видавництво «Книги — XXI»

Україна, 58000, м. Чернівці, а/с 418.

Тел./факс: +380 (372) 586021, моб. +380 (50) 9183202

e-mail: [email protected] www.books-xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію ДК № 1839 від 10.06.2004 р.

Віддруковано з готових діапозитивів в ПП “Ельдорадо”

(свід. Серія АА № 525106 від 06.01.1998 р.)

м. Кам’янець-Подільський, вул. Кн. Коріатовичів, 9

тел. 0 38 494 22 50, [email protected]

Замовлення № 334.

Примітки верстальника електронної версії

Тексти з суперобкладинки

Was seine Gedichte so schwierig macht, ist die Tatsache, dass sie nicht hermetisch sind — das jedes Wort, jedes Bild, jeder Rhythmus, jeder Hiatus, jedes Schweigen in ihnen bedeutsam ist. Alles, was verschlossen aussieht, hat seinen Schlüssel, wenn wir ihn nur finden können.

Um getreu zu sein, muss deshalb eine Celan-Übersetzung so schwierig — und so dunkel? — sein wie das Original.

Michael Hamburger


Те, що робить його вірші такими важкими, полягає в одному — вони не є герметичними, в них кожне слово, кожен образ, кожен ритм, кожне зіяння, кожне мовчання є значущими. Все, що виглядає замкнутим, має свій ключ — от якби ми тільки зуміли віднайти його. Щоб бути вірним, переклад Целанового вірша повинен бути таким же важким — і темним? — як і сам оригінал.

Міхаель Гамбургер


* * *

«Die Niemandsrose» ist […] eine Suche nach dem absoluten Buch, das zugleich das absolute Unbuch wäre. In diesem Sinne hat Celan „Mallarme konsequent zu Ende“ gedacht, wie er im „Meridian“ fordert. Mit seinem Text mutet er dem Leser zu, sich selbst auf den Weg zu machen, eigene Schritte zu tun. Seine Gedichte sind nicht zum Nachsprechen gemacht — eine Rekonstruktion ihrer Inhalte griffe zu kurz —, sondern zum Neusprechen. Sie wollen den Leser auf den Weg bringen.

Bernd Witte


«Нічийна троянда» є […] пошуком абсолютної поетичної книги, яка водночас мала б бути абсолютною архікнигою. У цьому сенсі Целан «послідовно додумав до кінця Малларме», як він того вимагає у своїй промові «Меридіан». Своїм текстом він спонукає читача самому відправитися в дорогу, робити власні кроки. Його вірші написані не для того, щоб їх за ним повторювати — реконструкції їхнього змісту недостатньо —, а для того, щоб навчити нас нової мови. Вони прагнуть вивести читача на цей шлях.

Бернд Вітте


* * *

Celans Gedichte sind Übersetzungen:

Sie übersetzen die Sprache der anderen in seine eigene Sprache, vielleicht auch: in seine eigene Fremdheit. Seine Gedichte sind Lesearten der Welt — und das ist in einem kreatürlichen Vorgang des Schreibens.

Sie übersetzen die schnelle, falsche Vertrautheit der deutschen Sprache (die ja für ihn auch die Sprache der Mörder gewesen ist) in die Fremdheit des Gedichts, in eine Sprache, in der und von der her Atem möglich ist.

Klaus Voswinckel


Вірші Целана — це переклади.

Вони перекладають мову інших на свою власну мову, можливо, навіть на свою власну чужість. Його поезії є способами прочитання світу — і все це в креатурному процесі писання. Вони перекладають скору, фальшиву інтимність німецької мови (яка водночас є для нього мовою убивць) на чужість вірша, на мову, в якій і з віддалі якої можливий подих.

Клаус Фосвінкель

Примітки

1

Осип Мандельштам (1891–1938) — російський поет, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик єврейського походження, автор поетичних збірок «Камінь», «Tristia» та ін., книг прози «Шум часу», «Єгипетська марка», «Подорож у Вірменію», поетологічного есею «Розмова про Данте» та ін. Один з найвидатніших представників акмеїзму. Став жертвою сталінських репресій, помер у Владивостоцькому пересильному пункті від висипного тифу. Став ідентифікаційною фігурою для Целана, який своїми перекладами по-справжньому відкрив його німецькому читачеві.

2

ЦЮРИХ, ГОТЕЛЬ «ПІД БУЗЬКОМ» — в цьому цюріхському готелі 26 травня 1960 р. відбулася зустріч Пауля Целана з Неллі Закс, яка зробила там коротку зупинку на шляху до розташованого на березі Боденського озера німецького міста Меррбурґа, де їй мали вручити літературну премію Аннетти фон Дросте-Гюльсгофф. Своїм комплексом ідей у відтвореній тут розмові незримо присутня також Марґарете Зусман, авторка релігійно-філософської праці «Книга Йова і доля єврейського народу».

3

Неллі Закс (1891–1970) — видатна німецька поетеса, яка вже з 1940 р. жила у шведській еміграції в Стокгольмі, лауреат Нобелівської премії з літератури (1966).

4

Мюнстер (нім. Münster, також Großmünster) — головний протестантський собор Цюриха з характерною подвійною вежею, що стала своєрідним символом міста.

5

…твій / дім у Парижі — є / жертовником твоїх долонь — цитата з раннього, написаного в 1948 р., себто 12 років тому, вірша Целана «У мандрах», що ввійшов до збірки «Мак і пам'ять».

6

Каддіш (гебр., буквально „святий“) — завершальна молитва єврейської синагогальної служби, також поминальна молитва.

7

Іскор (гебр.) — «пам'ятай», буквально «Нехай Він (Господь) пам'ятає»; тиха молитва, що проказується у певні юдейські свята (Йом Кіппур, Пессах, Шавуот і Суккот) після читання Тори тими членами релігійної громади, які втратили своїх батьків.

8

До сліпоти пере- / конані очі — алюзія на рядок з гімну «Рейн» німецького романтика Фрідріха Гельдерліна (1770–1843): «Але найсліпішими є / людські сини».

9

«за- / гадкою є / з чистоти постале» — розбита Целаном на три рядки цитата з гімну Гельдерліна «Рейн».

10

Паллакш, паллакш — ці позбавлені конкретного смислу слова любив повторювати німецький поет Фрідріх Гельдерлін, який майже сорок років прожив у стані душевного потьмарення у вежі над Некаром на утриманні теслі Ціммера. В залежності від настрою чи обставин вони могли означати «так» або «ні».

11

Понтуаз — містечко неподалік від Парижа, нині його передмістя, де народився найвидатніший поет французького середньовіччя Франсуа Війон (1431 — після 1463), автор «Великого тестаменту» та численних балад.

12

Садаґора (Садаґура, нині Садгора) — містечко неподалік від Чернівців, один з центрів хасидизму, де знаходилася резиденція садаґурських «вундеррабі», місце народження матері Целана. Сьогодні — частина Чернівців.

13

«Часом лиш, в похмуру пору» — рядок з вірша Генріха Гайне «До Едома», що є поетичним зачином до його повісті «Рабі з Бахераха». Едом (гебр. червоний) — перше ім'я старозавітного Ісава, за біблійною традицією — лютого ворога юдеїв (Буття, 25, 30), слугує збірним поняттям для позначення ворожого оточення євреїв загалом. Повний текст вірша в українському перекладі звучить так:

Вже ціле тисячоліття

Ми — немов одна сім'я.

Терпиш ти, що я існую,

Ти бушуєш — терплю я.

Часом лиш, в похмуру пору

Наша нищилась любов,

І твої побожні пальці

Випускали з мене кров!

Нині дружба в нас міцніша

І надалі їй рости,

Бо я сам став бушувати

І зробивсь таким, як ти.

(Пер. П. Рихла)

14

Фріулі-Венеція-Джулія — область у Північній Італії. Тут курсивом цитуються рядки зі створеної в 16 ст. «Пісні ландскнехтів», яка була записана у 18 ст. німецьким фольклористом Ґеорґом Форстером.

15

бо тоді квітував рожевий мигдаль. / Рожевий мигдаль, можжевий риґдаль. / Рожевий сандаль, сажевий рондаль. / А також мигдаль-лавандаль. / Менораль — словесна гра, заснована на принципі метатези, яка не піддається перекладові, оскільки видозмінені форми набувають в німецькому тексті Целана нових значень, які неможливо відтворити іншою мовою. Так, напр., нім. «Mandelbaum» (мигдаль) набуває внаслідок звукових трансформацій семантичних значень «Machandelbaum» («ялівець») та «Chandelbaum» (світло, свічка, де наявні також асоціації з семисвічником — єврейською менорою). У цій словесній грі прихована також алюзія на жорстоку казку братів Ґрімм про вбивство батьками свого сина, кістки якого ховають відтак під ялівцем, «Von dem Machandelboom" («Про ялівець»). В укр. перекладі ці значення частково відтворені в епітеті «можжевий», спорідненому з рос. словом «можжевельник» («ялівець»), та штучно утвореному слові «менораль», що етимологічно споріднене з «менорою».

16

супроти / чуми — епідемія чуми традиційно була приводом для єврейських погромів (згадується також в повісті Генріха Гайне «Рабі з Бахераха»). Не виключено, що тут присутні також ремінісценції з роману французького письменника Альбера Камю «Чума».

17

ЕРРАТИЧНЕ — від франц. erratique — блукаючий. Вживається головним чином в геології, напр., коли йде мова про т. зв. ерратичні валуни, що були перенесені льодовиком на великі відстані й складаються з пород, відсутніх у місцях їх відкладення.

18

…ШУМИТЬ ДЖЕРЕЛО — автоцитата останнього піввірша поезії «Кристал» зі збірки «Мак і пам'ять». Три крапки вказують на те, що їй передували інші слова.

19

Пізніше троянд — трансформація опущеної першої частини останнього вірша поезії «Кристал» зі збірки «Мак і пам'ять»: «Пізніше на сім троянд шумить джерело».

20

RADIX, MATRIX (лат. — корінь, матка).

21

Корінь Авраама, корінь Єссея. Авраам — біблійний персонаж, родоначальник багатьох народів (Буття, 17:1), один з трьох праотців всього людства, поряд зі своїм сином Ісааком та внуком Яковом; Єссей — батько Давида. В родоводі Христа ім'я Єссея згадується у Євангеліях від Матвія (1, 3–5) та від Луки (З, 32–34).

22

Чорноземе — алюзія на один з віршів Осипа Мандельштама з воронезького циклу («Воронежские тетради»), що зветься «Чернозем».

23

Рабі Льов — празькому рабі Льову Бен Бецалелу, що жив у 16 столітті, приписувалися різні магічні здібності, зокрема, його вважають творцем оживленої ним глиняної істоти — Ґолема. На цій легенді заснований також однойменний роман австрійського письменника Ґустава Майрінка (1868–1932).

24

MANDORLA (італ. «мигдалина»). В християнському іконописі — мигдалеподібний сяйний ореол, що оточує фігуру Христа.

25

Дводомний, вічний. «Дводомний» — біологічний термін. Дводомні рослини — це рослини, які мають одностатеві квітки, себто одностатеві чоловічі (тичинкові) і жіночі (маточкові) квітки розташовані в них на різних особинах (верба, тис, кропива, кошачі лапки тощо). Тут втілені уявлення єврейської містики про дуалізм чоловічого й жіночого в сутності Бога (Шехіна — це жіночий первень Бога). «Вічний» — ім'я Бога у юдейській традиції, введене Мозесом Мендельсоном (пор. «Itternel» одного з вождів Реформації Жана Кальвіна).

26

СИБІРСЬКЕ — тут Сибір, як місце заслання, асоціюється з холодом і самотністю. Тлом вірша є сибірське заслання Мандельштама, який наприкінці 1938 р. загинув у пересильному таборі «Вторая речка» біля Владивостока.

27

Молитви над луком — маються на увазі чарівні заклинання мисливців, які промовляються над луком перед полюванням. Вони покликані забезпечити мисливську удачу.

28

BENEDICTA (лат.) — благословенна. Це цитата з латинського гімну „Ave Maria“, в якому є такі слова: „Ave Maria, gratia plena, Dominus tecum: Benedicta tu in mulieribus et benedictus fructus ventris tui, Jesus“. — Цей текст спирається на вірші «Євангелія від Луки»: «Радій, благодатная, Господь з тобою! Ти благословенна між жонами» (Лк., 1,28) та «Благословенна Ти між жонами, і благословенний Плід утроби твоєї» (Лк., 1,42).

29

Цу кен мен аройфґейн ін гімел арайн? / Ун фреґн бай ґот цу'с дарф азой зайн? (їдиш) — «А можна і вище до неба сягнути / й спитати у Бога, чи так має бути?» Йдеться про популярну єврейську пісню, яка співалася на різні мелодії. Її текст, створений у 16 ст., належить Саломону Ефраїму бен Арону, празькому рабі.

30

пневма (грец. pneuma). Первинне значення — життєва сила, що регулює дихання й пульс. В елліністичну добу поняття було спірітуалізовано, в християнстві є еквівалентом Святого Духа (Лук., 1, 35).

31

’с мус азой зайн (їдиш) — так мусить бути.

32

Ґебенчт (їдиш) — благословенно.

33

À LA POINTE ACÉRÉE (франц.) — букв. «на загостреній точці», найчастіше вживається у значенні «гостро», «в загостреній формі».

34

Друзи (нім. Druse „щітка“) — в мінералогії цим терміном позначають групи хаотично розташованих кристалів, які зрослися своїми кінцями з одною загальною основою або кристалічні агрегати, що оздоблюють внутрішні стінки порожнин мінералів.

35

АНАБАЗИС — у перекладі з грецької — піднесення, сходження, особливо для позначення походу або маршу в місцевість, що не має виходу до моря. Також — кіннота. Під цією назвою відомий твір давньогрецького письменника та історика Ксенофонта (не пізніше 444 р. до н. е. — не раніше 356 р. до н. е.) та французького поета Сен-Жона Перса (1887–1975).

36

unde suspirat cor (лат.) — через них зітхає серце. Запозичено з трьохчастинного мотету Моцарта „Exsultate, jibilate“. Повний його текст звучить так:


Tu virginum corona,

tu nobis pacem dona,

tu consolare affectus,

unde suspirat cor.

Короно поміж дів,

пошли нам мир благий,

притлум усі жадання,

через які зітхає серце.

37

Лапіллі — дрібні уламки лави, викинуті вулканом.

38

ГАВДАЛА (гебр. розрізнення) — означає молитву, що промовляється по завершенні шабату, означає розділення сакрального й профанного, свята й буднів, світла й темряви.

39

LE MENHIR — бретонське слово menhir (men — камінь, hir — довгий) означає один із видів мегалітичних кельтських пам'ятників у вигляді вертикально поставленого продовгуватого каменя. Менгір біля французького Требабю, про який тут ідеться, має висоту 11 м.

40

філактерії — вузькі ремінці чорного кольору, на яких закріплені капсули з написаними на пергаменті уривками Тори, що нагадують про вихід євреїв з Єгипту. Під час молитви філактерії намотуються на руку.

41

Брест — портове місто у французькій Бретані, найзахідніший пункт Європи. Під час Другої світової війни слугувало військовою базою для німецьких підводних човнів, внаслідок чого було піддане жорстокому бомбардуванню. Назва співзвучна з радянським містом Брест-Литовськом, яке також зазнало численних руйнувань. У серпні 1961 р. Целан з дружиною Жизель та сином Еріком відвідали у Бресті циркову виставу.

42

КЕРМОРВАН — ренесансний замок Chateau de Kermorvan у бретонській місцевості Требабю, оточений старовинним парком, що належав дворянській родині Керморван. Під час літніх вакацій Целан з дружиною й сином знімав там апартаменти.

43

Я люблю, я надіюсь, я вірю — тріада кардинальських чеснот у католицизмі, що ієрархічно структурована в такому порядку: віра, надія, любов. Вже Гайне, який часто висміював її як символ реставраційної ідеології, вдавався до перестановки цих складників.

44

Servir Dieu est régner (франц. «служити Господу значить панувати») — девіз бретонської дворянської родини Керморван, що висічений на кам'яних гербах фасаду замку й приналежної до нього каплиці.

45

Kannitverstan — в оповіданні німецького письменника Йоганна Петера Гебеля, яке він запозичив у французького мандрівника графа де Кюстіна, розповідається про пригоду, яка трапилася з одним чужинцем в Амстердамі, коли той, не знаючи голландської мови, на свої поставлені німецькою запитання, кому належить цей чудовий дім, цей багато споряджений корабель і кого це саме проводжають на цвинтар, отримував одну й ту ж відповідь: Kannitverstan («не розумію»), яку він витлумачив як ім'я дуже багатої і впливової людини. Непорозуміння, засноване на незнанні мови, перетворюється тут на чинник пізнання тлінності земного буття.

46

КОЛОН (грец. kölon) — цим терміном зі сфери риторики позначають ритміко-інтонаційну одиницю мовлення, фразу, виокремлену паузами та об'єднану логічним наголосом. Найменша одиниця ритму, «одиниця дихання», як визначав її Целан.

47

віґілія (лат. vigilia) — «нічна варта», «нічне пильнування». Як літургійне поняття вживається для позначення різних форм молитовної практики, напр., нічної молитви й нічного пильнування біля померлого. У начерках до Бюхнерівської промови «Меридіан» читаємо: «Вірш — це безкінечна віґілія».

48

Тринадцяте лютого — 13/14 лютого 1934 р. відбулося повстання віденського пролетаріату проти австро-фашистського режиму канцлера Дольфуса.

49

Шібболет (гебр. колос, потік) — поняття, запозичене з біблійної Книги Суддів (12:4–6). Там воно означає словесний розпізнавальний знак, своєрідний пароль, за яким відрізняють своїх від чужинців. Так зветься також вірш Целана зі збірки «Від порога до порога», в якому це слово є символом приналежності до табору гнаних і переслідуваних.

50

Peuple de Paris (франц. «народе Парижа») — заклик до населення Парижа під час Паризької комуни 1871 р.

51

No pasarán (ісп. «вони не пройдуть») — лозунг республіканців під час громадянської війни в Іспанії 1936 р.

52

Абадіас — ім'я старого іспанського революціонера, що жив у французькому вигнанні. Будучи пастухом, він випасав свої череди в місцевості неподалік від літнього будиночка Целана в Нормандії.

53

Уеска (ісп. Huesca) — місто в Іспанії (Арагон), центр однойменної провінції. Існувало ще в доримську епоху. Під час громадянської війни 1936 р. за місто точилися запеклі бої.

54

«Аврора» — назва військового крейсера, холостий постріл якого 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. по Зимовому палацу в Санкт-Петербурзі знаменував початок більшовицького перевороту в Росії (т. зв. «Жовтневої революції»).

55

Петрополіс — ця переінакшена на грецький лад назва Санкт-Петербурга зустрічається в поезії Осипа Мандельштама («В Петрополе прозрачном мы умрем»).

56

Мир хатам! — частина епіграфа «Мир хатам! Війна палацам!» до прокламації «Гессенський сільський вісник» німецького письменника-революціонера Ґеорґа Бюхнера (1813–1837).

57

Коса Береніки (лат. Coma Berenices) — сузір'я північної півкулі неба, назване на честь єгипетської цариці Береніки II, дружини Птоломея III Еверґета (III ст. до н.е.), яка відрізала своє прекрасне волосся й пожертвувала його богам, щоб віддячити за подаровану її чоловікові перемогу над сірійцями.

58

Варшав'янка — польська революційна пісня Вацлава Свєнціцького на мелодію вільнолюбного польського «Маршу зуавів». Виникла в 1879 р., часто співалася також російськими революціонерами («Вихри враждебные веют над нами»).

59

Петрарка — видатний поет італійського Відродження Франческо Петрарка (1304–1374). За свідченням російського письменника Іллі Еренбурга, з мемуарами якого Целан був знайомий, під час свого перебування в одному з таборів ГУЛАГу Осип Мандельштам читав ув'язненим побратимам сонети Петрарки.

60

Вавилон (від аккад. bãb-ilãni «брама богів» — місто Давньої Месопотамії, в історичній області Аккад, економічний, політичний та культурний центр Стародавнього світу, «перший мегаполіс». В 11 главі біблійної Книги Буття згадується Вавилонська вежа — одна з найграндіозніших споруд стародавнього Вавилону, втілення хаосу й безладу. У вірші Целана Вавилон — символ мовного сум'яття і вигнання.

61

LES GLOBES — форма множини франц. globe, що означає небесне тіло, глобус (globe terrestre), очне яблуко (globe occulaire) або (земну) кулю. Незвичну для французької мови множинну форму слова можна розуміти як «світи», «небеса», що узгоджується з вибудованою у збірці космогонією Целана.

62

ВІТУЖЕТУ (в німецькому оригіналі HUHEDIBLU) — назва цього вірша є прикладом семантичного нонсенсу, утвореного за принципом звуконаслідування. Вихідним пунктом тут є німецький переклад поетичного рядка з вірша французького поета Поля Верлена «Ah, quand refleuriront les roses de septembre?» («Ах, коли зацвітуть вересневі троянди?», нім. «Oh, wann blühen wieder die Septemberrosen?"). Граничне еліптичне стягнення звукового складу цього рядка утворює, врешті-решт, той позбавлений значення, незвичний заголовок, який дешифрується тільки в кінці Целанового вірша.

63

фема — середньовічний суд надзвичайного призначення, який розглядав особливо тяжкі злочини. Таємні «судилища феми», що були формою розправи з політичними противниками та «єретиками», очолювалися фрейграфами й сімома судовими засідателями. «Поети феми» — саркастичне означення літераторів, що брали на себе неправомірні функції вершити долі своїх колег по цеху. Весь цей поетичний пасаж є реакцією Целана на розгорнуту проти нього наклепницьку кампанію зі звинуваченням у плагіаті (т. зв. «афера Клер Ґолль»).

64

On tue — від франц. дієслова tuer — вбивати, знищувати, губити, катувати. Тут подано в безособовій формі, букв. — «вбивають».

65

Ванзее — назва озера на околиці Берліна. Тут, у вітальні однієї з вілл, 20 січня 1942 р. відбулася скликана шефом служби безпеки Гайдріхом зустріч нацистських вождів, присвячена «остаточному вирішенню єврейського питання», в результаті якої було ухвалено, що всі євреї підлягають тотальному знищенню.

66

Брате Засліплений, брате Згаслий — в одному з більш ранніх начерків вірша ці рядки звучали «Брате Арнольде, брате Осипе». Йдеться про німецько-єврейського прозаїка Арнольда Цвайґа (1887–1968), автора антифашистського роману «Сокира з Вандсбека», який після війни був активним функціонером культурного життя НДР, та російсько-єврейського поета Осипа Мандельштама, що був знищений сталінським режимом.

67

тон земної осі — ремінісценція поетичного рядка Осипа Мандельштама «Услышать ось земную, ось земную» з написаного у воронезькому засланні вірша «Вооруженный зреньем узких ос», який Целан переклав німецькою.

68

Теллура (Теллус) — римська богиня земної родючості й землі (Terra Mater), відповідає давньогрецькій богині Деметрі.

69

це А і це О — алюзія на першу й останню літери грецької абетки (альфа й омеґа), що символічно тлумачаться як початок і кінець. В цьому сенсі вони є символом Божого імені та Божої сутності.

70

мандрагора — у міфології деяких народів корінь мандрагори є символом Великої матері, яка дарує життя. У єврейській символіці — втілення запліднення й плодючості. В ритуалах відьомського ворожіння вважався наділеним чарівною силою.

71

Ганс-живолуп (Schinderhannes) — історична особа на ім'я Йоганн Бюклер, що отримав прізвисько Ганс-живолуп, оскільки якийсь час був живодером на різниці. Ставши ватажком розбійницької шайки, багато років тероризував рейнські землі, сіючи жах як серед німців, так і серед французів. В 1803 р. його було схоплено й страчено в Майнці. Французький поет Ґійом Аполлінер присвятив йому свій вірш «Шіндерганнес» («зб. «Алкоголі»), який був перекладений Целаном.

72

Юльхен — коханка Шіндерганнеса на ім'я Юлія Блезіус, з якою він мав спільну дитину. Вже у вірші Аполлінера своєю відрижкою вона приводить в дію гільйотину.

73

call it love (англ. «назвіть це любов'ю») — назва вірша німецького поета Ганса Маґнуса Енценсберґера зі зб. «Захист вовків». Чужомовність та недбалість вислову різко контрастують тут з контекстом, у якому стоїть ця цитата, що є формою неавтентичного мовлення.

74

Oh quand refleuriront, oh roses, vos septembres? (франц. «O, коли знову розквітнуть, троянди, ваші вересні?») — видозмінена форма останнього рядка сонета французького поета-символіста Поля Верлена «Надія жевріє стеблом соломи в хліві» з кн. «Sagesse» («Мудрість»), який насправді звучить «Ah, quand refleuriront les roses de septembre?» («Ах, коли зацвітуть вересневі троянди?»).

75

Вітебськ — місто в Білорусії, біля якого народився видатний єврейський художник Марк Шаґалл.

76

Альфа Центавра — найяскравіша зірка сузір'я Кентавра в південній півкулі.

77

Арктур («Ведмежий пастух») — найяскравіша зірка в сузір'ї Волопаса в північній півкулі. Альфа Центавра й Арктур близькі тут тільки за абеткою, на небі їх ніколи не можна побачити разом.

78

Алеф і йод — перша й десята літери гебрайської абетки. З літери «йод» починається невимовне Господнє ім'я (Ягве).

79

Щит Давида (гебр. маґен Давід) — щит з Давидовою зіркою. Те, що щит «будують», пояснюється накладанням один на одного двох трикутників, які утворюють Давидову зірку. В алхімічно-теософському сенсі це вода і вогонь та їх взаємне проникнення у т. зв. «вогненній воді».

80

бет — друга літера гебрайської абетки, має також значення «дім». З літери «бет» починається гебрайська Біблія.

81

LA CONTRESCARPE (франц. «зовнішній вал, зовнішній схил фортеці», пор. військ, «ескарп»). Тут назва площі в Парижі (5-й район), місце збору бездомних.

82

Див. примітку 47.

83

еллінґ (гол. helling) — спеціальна похила площина (стапель), на якій закладається й будується корпус корабля.

84

Ангальтський вокзал — під час поїздки Целана в 1938 р. на навчання до французького міста Тур маршрут пролягав через польське місто Краків та Ангальтський вокзал у Берліні.

85

Quatorze / juillets. Et plus de neufautres (франц. «Чотирнадцять / липнів. І більше, ніж дев'ять інших). 14 липня, перший день, який Целан 1948 р. провів у Парижі, є національним святом на честь штурму Бастилії (1789), яке зазвичай відзначається на вулицях піснями й танцями. Форма множини вказує на 14 таких святкових днів від 1948 р. до часу виникнення вірша, більше дев'яти років лежать між листопадом 1938 р., першим Целановим перебуванням у Парижі, й липнем 1948 р.

86

ім'я Осип — російський поет Осип Мандельштам, якому присвячена збірка «Нічийна троянда».

87

Див. примітку 88.

88

Текіа! (гебр.) — особливий, розтягнутий в часі, вид сурмління у баранячий ріг (т. зв. шофар), до якого вдаються на єврейський новий рік (Рош Гашана) та у день прощення й покаяння (Йом Кіппур).

89

авґури (лат. augur від avis — птах) — жерці, що тлумачили в Давньому Римі волю богів за польотом птахів, падінням блискавки та іншими природними й небесними явищами.

90

Зимова казка — алюзія на драму Вільяма Шекспіра «Зимова казка» й поему Генріха Гайне «Німеччина. Зимова казка». У драмі Шекспіра королівство Богемія локалізується біля моря (географічна помилка англійського драматурга).

91

край трьох літ моєї матусі — під час Першої світової війни мати Целана зі своєю родиною знайшла притулок в одному богемському селі біля Брюнна (Брно).

92

Моравська низовина єднає Чехію зі сілезькою низовинною бухтою.

93

Нормандія-Німан — французька ескадрилья «Нормандія — Німан» брала участь у боях Другої світової війни, зокрема у Сталінградській битві, на радянському боці, про що розповідає однойменний французько-радянський фільм режисера Жана Древілля (1959).

94

Альба — (лат. Alba, від albus — білий) — латинізована назва річки Ельби.

95

Таруса — російське містечко на Південному Заході від Москви, розташоване на Оці (Калузька обл.). В 1961 р. Целан отримав від свого друга юності Еріха Айнгорна, який проживав у Москві, поетичний альманах «Тарусские страницы», де, між іншим, були опубліковані також вірші Марини Цвєтаєвої. Цей альманах вважається важливим літературним документом епохи, який знаменував початок хрущовської «відлиги» й послаблення цензури. У своїх листах Целан називає цей альманах «книгою із Таруси». В Тарусі проживала вдова Мандельштама Надєжда, з якою Целан вступив у листування.

96

Все поэты жиды — злегка видозмінений рядок з вірша Марини Цвєтаєвої «За городом» («Поэма конца»), який звучить так: «В сем христианнейшем из миров / поэты — жиды».

97

Сузір'я Пса — назва двох сузір'їв: Великий Пес (лат. Canis major) розташований південніше від екватора, Малий Пес (лат. Canis minor) — трохи північніше від нього. Тут мова, ймовірно, йде про Великого Пса.

98

Яскрава зоря й білий карлик асоціюються з Сиріусом, який ще називають зіркою Пса, або Собакою Оріона. Сиріус — це візуально-подвійна зоря, тобто зоря, що має зорю-супутника (білий карлик), яку можна безпосередньо спостерігати в телескоп.

99

Див. примітку 98.

100

Pont Mirabeau — міст через Сену в 15-му районі Парижа. Оспіваний в однойменному вірші французького поета Ґійома Аполлінера. Ймовірно, саме з нього в квітні 1970 р. Целан здійснив свій фатальний стрибок у небуття.

101

Et quels / amours! (франц. «І яка любов!») — злегка видозмінена цитата з вірша Гійома Аполлінера «Міст Мірабо».

102

Пояс Оріона — сузір'я Оріона розташоване на небесному екваторі перед сузір'ям Великого Пса. Його легко розшукати за трьома блакитними надгігантами, що утворюють астеризм Пояс Оріона: За давньогрецьким міфом, Оріон, син Посейдона, був мисливцем. На полюванні його супроводжував небесний пес Сиріус. За один із неблаговидних вчинків Оріона було осліплено, однак, отримавши від свого батька здатність ходити по хвилях, він морем дійшов до володінь бога сонця Геліоса, проміння якого повернуло йому зір. Невпинне просування Оріона на Схід збігається з вектором руху Целанового вірша.

103

Посох Якова — три зірки Поясу Оріона утворюють Посох Якова. Крім того, тут наявні також інші асоціації, насамперед з біблійним праотцем Яковом, праобразом вигнанця; з апостолом Яковом, до могили якого в Сантьяго де Компостела (іспанська Галісія) здійснюється паломництво, під час якого паломники тримають в руках посохи (апостол Яків вважається патроном паломників); «посохом Якова» в добу середньовіччя називали також інструмент для морського орієнтування (попередник секстанта).

104

Колхіда — рівнина, розташована між східним берегом Чорного моря та Кавказом. У давньогрецькій міфології — батьківщина Медеї, кінцева мета походу аргонавтів. Часто згадується в поезії Овідія, Мандельштама, прозі К. Паустовського. У Целана Колхіда уособлює не так конкретну місцевість, як певний духовний ландшафт, що поєднує в собі топос і логос, утопічний край і мовну вітчизну.

105

Пісенька про хруща — відома в німецькомовному просторі дитяча пісенька, що стала особливо популярною в часи Першої світової війни: «Maikäfer flieg! / Dein Vater ist im Krieg, / dein' Mutter ist in Pommerland, / Pommerland ist abgebrannt, / Maikäfer flieg!» («Хрущику, змайни! / Твій батько на війні, / мати в Померанії, / а вона вогняная, / хрущику, змайни!»). Ймовірно, поет перейняв цю пісеньку від своєї матері, тому вона символізує тут щасливе дитинство.

106

знайдені / надто легкими, надто важкими, надто легкими / на світових терезах — алюзія на біблійний епізод із Книги пророка Даниїла (5, 1-30), де розповідається про начертані таємничою рукою на стіні палацу халдейського царя Валтасара в завойованому ним Вавилоні слова: «Мене, мене, текел упарсін». Даниїл витлумачує їх так: «Мене» — порахував Бог царство твоє і покінчив його; «Текел» — ти зважений на вазі і знайдений легеньким; «Перес» — поділено царство твоє і віддане мідянам та персам. Широко відома написана на цей сюжет балада Г. Гайне «Валтасар», а в образотворчому мистецтві — картина Рембрандта «Бенкет Валтасара».

107

кульгава нога небожителів — у давньогрецькій міфології кульгавість була прикметою бога ковальського ремесла Гефеста, який у трагедії Есхіла приковує до скелі титана Прометея, що став на оборону людства. Кульгавим був міністр пропаганди Третього райху Йозеф Ґеббельс, який у своїх промовах виковував для німців словесні кайдани.

108

на / чию / зіркову добу запізно — тут йдеться про астрономічний термін, який означає часовий відтинок в історії Землі, її «зіркове» буття, коли нею було нагромаджено величезні запаси теплової енергії.

109

Axel Gellhaus., ln statu nascendi' — DIE NIEMANDSROSE und ihre Frühstadien — am Beispiel der Genese von «In Eins». In: Paul Celan. Die Niemandsrose. Lectures et Interpretation. Sous la direction de Ralf Zschachlitz. Nancy: Ventre de Recherches Germaniques et Scandinaves de l'Universite de Nancy II, 2003, S. 8.

110

Reiner Maria Rilke. Werke. Auswahl in drei Bänden. Erster Band: Gedichte. — Leipzig: Insel Verlag 1963, S. 352.

111

Yoko Tawada. Die Krone aus Gras. Zu Paul Celans «Die Niemandsrose». In: Text+Kritik, Heft 53/54 (Paul Celan). — 3. Auflage: Neufassung, November 2002, S. 177.

112

Alfred Kelletat. Hermeneutica zu Celan, anlässlich seines,Psalms' (Nachträge). In: Abhandlungen aus der pädagogischen Hochschule Berlin. Hrsg. von W. Heistermann. Bd. 1. Aus: Erziehungs-, Sozial- und Geisteswissenschaft. Berlin 1974, S. 301.

113

Theo Buck. «Auf Atemwegen». Zu Celans poetologischer Konfession in der «Niemandsrose». In: Lectures d'un oeuvre: Paul Celan. Die Niemandsrose. Ouvrage collectif coordonne par Marie-Helöne Queval. — Nantes: Editions Du Temps 2002, S. 13.

114

Marlies Janz. Vom Engagement absoluter Poesie. Zur Lyrik und Ästhetik Paul Celans. — Frankfurt a. M.: Syndikat, 1976, S. 129.

115

Marlies Janz, S. 129.

116

Jürgen Lehmann (Hrsg.) Kommentar zu Paul Celans «Die Niemandsrose». — Heidelberg: Universitätsverlag Winter, 4. Auflage 2003, S. 12.

117

Jürgen Lehmann (Hrsg.) Kommentar, S. 23.

118

Kurt Oppens. Blühen und Schreiben im Niemandsland. In: Über Paul Celan. Hrsg. von Dietlind Meinecke. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1970, S. 111.

119

Paul Celan. Der Meridian und andere Prosa. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1990, S. 55.

120

Paul Celan. Die Niemandsrose. Vorstufen — Textgenese — Endfassung. Bearbeitet von Heino Schmull unter Mitarbeit von Michael Schwarzkopf. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1996, S. 4–5 [Paul Celan. Werke, hrsg. von Jürgen Wertheimer. Tübinger Ausgabe]

121

Markus May / Peter Goßens / Jürgen Lehmann (Hrsg.) Celan-Handbuch. Leben — Werk — Wirkung. Stuttgart; Weimar: Verlag J. B. Metzler 2008, S. 82.

122

Bernd Witte. Der zyklische Charakter der «Niemandsrose». In: Argumentum e Silentio. International Paul Celan Symposium. Ed. by Amy D. Colin. — Berlin; New York: Walter de Gruyter 1987, S. 76.

123

Paul Celan. Gesammelte Werke. Fünfter Band: Übertragungen II. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag, 1992, S. 133.

124

Kurt Oppens, S. 109.

125

Jürgen Lehmann (Hrsg.) Kommentar, S. 27.

126

Axel Gellhaus. ‚ln statu nascendi’ — DIE NIEMANDSROSE und ihre Frühstadien — am Beispiel der Genese von „In Eins“. In: Paul Celan. Die Niemandsrose. Lectures et Interpretations. Sous la direction de Ralf Zschachlitz. Nancy: Ventre de Recherches Germaniques et Scandinaves de l'Universite de Nancy II, 2003, S. 8.

127

Reiner Maria Rilke. Werke. Auswahl in drei Bänden. Erster Band: Gedichte. — Leipzig: Insel Verlag 1963, S. 352.

128

Yoko Tawada. Die Krone aus Gras. Zu Paul Celans „Die Niemandsrose“. In: Text+Kritik, Heft 53/54 (Paul Celan). — 3. Auflage: Neufassung, November 2002, S. 177.

129

Alfred Kelletat. Hermeneutica zu Celan, anlässlich seines,Psalms' (Nachträge). In: Abhandlungen aus der pädagogischen Hochschule Berlin. Hrsg. von W. Heistermann. Bd. 1. Aus: Erziehungs-, Sozial- und Geisteswissenschaft. Berlin 1974, S. 301.

130

Theo Buck. „Auf Atemwegen“. Zu Celans poetologischer Konfession in der „Niemandsrose“. In: Lectures d'un oeuvre: Paul Celan. Die Niemandsrose. Ouvrage collectif coordonne par Marie-Helene Queval. — Nantes: Editions Du Temps 2002, S. 13.

131

Marlies Janz. Vom Engagement absoluter Poesie. Zur Lyrik und Ästhetik Paul Celans. — Frankfurt a. M.: Syndikat, 1976, S. 129.

132

Marlies Janz, S. 129.

133

Jürgen Lehmann (Hrsg.) Kommentar zu Paul Celans „Die Niemandsrose“. — Heidelberg: Universitätsverlag Winter, 4. Auflage 2003, S. 12.

134

Jürgen Lehmann (Hrsg.) Kommentar, S. 23.

135

Kurt Oppens. Blühen und Schreiben im Niemandsland. In: Über Paul Celan. Hrsg. von Dietlind Meinecke. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1970, S. 111.

136

Paul Celan. Der Meridian und andere Prosa. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1990, S. 55.

137

Paul Celan. Die Niemandsrose. Vorstufen — Textgenese — Endfassung. Bearbeitet von Heino Schmull unter Mitarbeit von Michael Schwarzkopf. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 1996, S. 4–5 [Paul Celan. Werke, hrsg. von Jürgen Wertheimer. Tübinger Ausgabe]

138

Markus May / Peter Goßens / Jürgen Lehmann (Hrsg.) Celan-Handbuch. Leben — Werk — Wirkung. Stuttgart; Weimar: Verlag J. B. Metzler 2008, S. 82.

139

Bernd Witte. Der zyklische Charakter der „Niemandsrose“. In: Argumentum e Silentio. International Paul Celan Symposium. Ed. by Amy D. Colin. — Berlin; New York: Walter de Gruyter 1987, S. 76.

140

Paul Celan. Gesammelte Werke. Fünfter Band: Übertragungen II. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag, 1992, S. 133.

141

Kurt Oppens, S. 109.

142

17 Jürgen Lehmann (Hrsg.) Kommentar, S. 27.


home | my bookshelf | | Нічийна троянда |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу