Book: Ваш покірний слуга кіт



Ваш покірний слуга кіт

Ваш покірний слуга кіт

Розділ І


Я — ваш покірний слуга кіт, просто кіт, без імені. Не пам’ятаю, де я з’явився на світ. Пригадую тільки, що нявкав у якомусь темному й вогкому кутку. Саме там уперше й побачив людину. Пізніше я довідався, що то був сьосей [1], один з тих, які належать до найжорстокішого людського поріддя. Кажуть, ті розбишаки іноді ловлять нас, смажать і пожирають. Однак тоді я нічогісінько лихого не підозрював, а тому й не злякався. Щоправда, я почував себе не дуже зручно, коли хлопчисько мене схопив і підняв високо догори. Але, трохи оговтавшись, я взявся роздивлятися його — що не кажіть, а це була моя перша зустріч з людиною. Вже тоді я подумав, що людина — химерна істота. І цієї думки я не зрікся й досі. От хоч би обличчя. Там, де його мала б прикрашати м’яка шерсть, воно голісіньке, як металевий чайник. Потім мені доводилось бачити безліч котів, але такої потвори серед них я не зустрічав. Якби ж то тільки це! А то ж посеред обличчя людини випинається якийсь наріст, а з його отворів раз по раз валить клубами дим, такий ядучий, що я мало не задихнувся. Тільки нещодавно я дізнався, що це дим тютюну, який люди полюбляють курити.

Таки довгенько я просидів у доброму настрої на руках у хлопчиська. Та раптом мене закрутило. Я не міг збагнути, що сталося: чи то хлопчисько рухається, чи навпаки — я, в усякому разі голова пішла обертом, у животі занудило. «Пропав», — майнула думка і тієї ж миті я гепнувся на землю, що аж в очах потемніло. Що було досі, я пам’ятаю, а от що сталося потім, далебі, не пригадую.

Коли я опритомнів, хлопчиська поблизу вже не було. Не було також нікого з моїх численних одноплеменців. Навіть моя люба матінка десь зникла. Я опинився в незнайомому місці, надміру яскраве світло сліпило очі. «Що за диво? Куди це я потрапив?» — подумав я й рушив поповзом, з кожним порухом відчуваючи нестерпний біль — адже піді мною тепер була не м’яка солома, а колюче пагіння молодого бамбука.

Нарешті я видобувся з бамбукових заростей й опинився на березі величенького ставка. Тут я присів і заходився розмірковувати, що його робити далі. Але нічого путнього на думку не спадало. Незабаром я вирішив, що як заскімлю, хлопчисько почне шукати. «Няв, няв», — почав був я, та ніхто не з’являвся. Тим часом від ставка потягло прохолодою. Сонце опускалося за обрій. Дошкуляв голод. Я так охляв, що не міг навіть плакати. «Треба шукати хоч якусь їжу», — вирішив я й поплентав уздовж берега. На серці було тяжко. Я насилу повз, повз і, нарешті, цілком несподівано відчув запах людського житла. «Якщо туди заберуся, то, може, хто й зарятує», — подумав я і через дірку в огорожі заповз у чийсь двір. Дивна все-таки річ — доля: якби не було того отвору, довелося б мені вмерти з голоду десь у рові. Правду кажуть: «Ніхто не знає, що його на світі чекає». Через ту діру я ще й досі ходжу в гості до сусідки Міке. Отож пробрався я у двір, але ж що робити далі? Тим часом надворі споночіло, похолоднішало, закрапав дощ, а живота підтягло зовсім. Де вже тут баритися! І я подався далі, де принаймні можна було знайти тепло й світло. Тепер я знаю. що тоді я надибав людську оселю. Там мені знову випало зустрітися з людиною, тепер вже іншою, не з хлопчиськом. Зі служницею. Вона повелась зі мною ще брутальніше, ніж хлопчисько: щойно вздріла мене, схопила за загривок і вишпурнула надвір. «Ну, це вже занадто», — подумав я і заплющив очі, довіривши свою долю небу. Однак голод і холод були нестерпні, а тому, скориставшись з того, що служниця відвернулася, я знову прослизнув до кухні. Мене тут же викинули. Пригадую, що я не раз і не два прокрадався у будинок, але відразу опинявся під дощем — мене щоразу викидали. Вже тоді впеклася мені та служниця. Якось недавно я поцупив у неї сайру і дуже втішився — що не кажіть, а таки помстився! Коли вона востаннє схопила мене, намірившись вишпурнути, з’явився господар дому.

— Що за галас? — спитав він.

Не випускаючи мене, служниця обернулась до господаря.

— Вже ради нема… Оця приблуда все лізе й лізе до кухні… Не знаю, що й робити…

Господар, покручуючи чорне волосся під носом, якийсь час приглядався до мене, а потім мовив:

— Коли так, то нехай залишається у нас. — І знову вернувся у кімнату.

Видно було, що він не з говірких. Служниця неохоче впустила мене в кухню. Отак я знайшов притулок у цьому будинку.

3 господарем мені рідко випадає зустрічатися. 3а фахом він, здається, вчитель. Прийшовши зі школи, він на цілий день замикається в кабінеті й майже не виходить. «Ото працелюб!» — думає челядь. А він лиш, удає такого, бо насправді він не такий трудівник, як їм здається. Інколи я крадькома зазираю у кабінет і бачу, як він серед білого дня спить, пускаючи слину на розгорнуту книжку. Господар слабує на нетравлення шлунка, тому шкіра в нього блідо-жовтава, а тіло мляве. Проте їсть він чимало. А наївшись донесхочу, п’є діастазу [2] Така. Потім іде в кабінет і розгортає книжку. Прочитавши кілька сторінок, засинає, пускаючи на книжку слину. Таке повторюється щовечора. Хоч я і кіт, а проте іноді думаю: «Ото добре вчителям! Був би я людиною, неодмінно вивчився б на вчителя. І кіт працював би на такій посаді: ти собі спиш, а служба йде». А спробуйте його спитати, то він вам скаже, що важчої, прикрішої роботи нема на світі. В усякому разі, він не забуває пожалітися на неї, коли приходять друзі.

Відтоді, як я оселився у цьому будинку, всі, крім господаря, обходяться зі мною безжалісно. Куди б не пішов, усі мене штурхають, а щоб погратися — ніхто і не думає. Досі навіть ймення не дали — ось як мене цінують. Тому-то я і намагаюсь якомога ближче триматися господаря — то ж він прихистив мене. Вранці, коли господар переглядає газету, я вмощуюсь йому на колінах, удень, коли він засинає після обіду, вилізаю йому на спину. І це не тому, що я обожнюю господаря, — просто мені більше ні з ким водитися. Невдовзі я обжився й узяв собі за звичку вранці спати на месібіцу [3], увечері — на котацу [4], а в погідний день відпочивати на веранді. Та найбільш я люблю залізти в постіль до дітей й спати з ними цілу ніч. Одній господаревій доньці п'ять, другій — три роки, сплять вони разом в одній кімнаті. Я намагаюсь знайти між ним хоч якийсь куточок для спання, але, крий боже, щоб хтось з дівчаток прокинувся, — тоді лиха не обберешся. Серед ночі, коли всі сплять, вони як заверещать, як заплачуть, — особливо менше вередливе насіння: «Кіт, кіт!» Звісно, від того вереску схоплюється з постелі хворий нервовий господар й вибігає з суміжної кімнати. От, приміром, зовсім недавно за таку витівку він дошкульно молоснув мене лінійкою по заду.

Чим довше я живу серед людей, чим уважніше приглядаюсь до їхньої поведінки, то більше переконуюсь, що вони істоти свавільні, нестерпно примхливі. А про дітей, з якими іноді сплю, шкода й мови. 3абандюриться їм, то вони тебе і перевернуть, і на голову накинуть мішечок, і жбурнуть на долівку, і штовхатимуть на вогонь. А от коли я наважусь постояти за себе, вся родина кидається за мною в погоню. Якось цими днями, коли я трошки погострив кігті об мату, господиня страшенно розгнівалась і відтоді не пускає мене у світлицю. Їй і горя мало, що хтось гибіє у кухні на холоді!

У будинку навскоси від нас мешкає шановна Сіро-кун [5]. Щоразу, здибавши мене, вона повторює: «Нема на цім світі істоти безжаліснішої за людину». Сіро-кун нещодавно привела четвірко, схожих на кульки, кошенят. Та вже на третій день, кажуть, хлопчисько з поріддя сьосеїв потопив усіх чотирьох у калюжі на задвір’ї. Крізь сльози докладно розповівши про своє нещастя, Ciро-кун сказала, що нам треба боротися з людьми, до ноги винищити їх, якщо хочемо забезпечити собі щасливе родинне життя, коли любов між батьками й дітьми не матиме жодних перепон. Гадаю, це слушне зауваження. А Міке-кун, теж сусідка, обурено додала: «Люди не мають жодного уявлення про право власності». Від діда-прадіда у нас, котів, заведено: якщо хто перший знайде чи то голову засушеної сардини, чи то черевце кефалі, той і має право з’їсти свою здобич. А коли хто порушить це правило, то у боротьбі з ним вдаються до сили. Люди ж, видно, цього не розуміють і завжди відбирають у нас ласий шматок, силоміць позбавляють нас того, що справедливо належить нам. Сіро-кун мешкає у будинку військового, господар Miкe-кун — адвокат. Що ж до мене, то я живу в родині вчителя, а тому можу бути більшим оптимістом, ніж мої знайомі одноплеменці. Аби тільки мені не погіршало. Все одно людському пануванню буде край. Отож наберімося терпцю й зачекаймо, поки настане котяча епоха.

Коли вже зайшлося про людські примхи, то я розповім, як мій господар через свою кепську вдачу вклепався в халепу. Він ніколи не вирізнявся своїми здібностями з-поміж інших людей, а проте за все хапався: то напише хайку [6] й відішле до часопису «Зозуля», то в «Ранкову зірницю» пошле вірші в новому стилі або ж набазграє повну помилок статтю англійською мовою. То захопиться стрільбою з лука, то вчиться співати утаї [7] або ж цигикає на скрипці. Але, на жаль, нічого путнього він не, досягає, хоч, незважаючи на хворий шлунок, з усім запалом віддається цим заняттям. Навіть у туалеті виспівує свої утаї. 3а те сусіди й прозвали його «паном Туалетом», а йому й байдуже, він знай мугикає собі: «Я хоробрий Тайра Мунеморі» [8]. А всі регочуть: «Ач, який Тайра знайшовся!»

Одного разу — якраз у день платні, через місяць, як я оселився в родині вчителя, — я аж розгубився, побачивши, що схвильований господар вернувся зі школи з великим пакунком. «Що б то могло бути?» — думав я. А виявилось, що господар купив акварельні фарби, пензель і ватманський папір. Відтоді він полишив хайку, утаї, а вирішив будь-що стати художником. Наступного дня в своєму кабінеті господар узявся до малювання. Так ревно працював, що навіть забув про пообідній сон. Та коли люди подивилися на його картину, ніхто не міг второпати, що ж там зображено. Та й він, мабуть, зрозумів, що в нього нічого не виходить.

Якось я підслухав розмову з одним його приятелем, здається, мистецтвознавцем.

— Щось у мене нічого путнього не виходить, — признався господар. — Глянеш було на чужу роботу — ну, здається, що там! А от коли сам берешся за пензель… Важко!…

— Спочатку завжди так, — приятель дивився на господаря поверх окулярів у золотій оправі. — Та й, зрештою, навряд чи можна намалювати добру картину, коли твоя уява обмежена стінами кабінету. Ось послухай, як у давнину висловився великий італійський майстер Андреа дель Сарто [9]: «Якщо хочеш намалювати справжню картину, зображуй все, що бачиш у природі. На великій живій картині природи є все: і мерехтіння зірок на небі, і блиск роси на квітах і бистрокрилі птахи, і прудконогі звірі, і золотаві рибки в ставку, і змерзле гайвороння на безлистому вітті зимових дерев». Якщо хочеш стати художником, може б, і ти спробував малювати з натури?

— Оце так! Невже Андреа дель Сарто справді так сказав? А я й не знав. 3вісно, він має слушність. Саме так і треба робити, — аж надто захоплено погодився господар.

3а окулярами в золотій оправі ковзнула глузлива посмішка.

Наступного дня, як звичайно, я вийшов на веранду й, зручно вмостившись, задрімав. Господар теж вийшов з кабінету (в цю пору дня такого з ним ще не бувало) і, ставши позад мене, щось ревно заходився робити. Коли я раптом прокинувся і на хвильку розплющив очі, то побачив, що він старанно втілює заповіти Андреа дель Сарто. Я мимоволі усміхнувся. Господар спіймався на гачок приятеля і для початку взявся малювати мене. Я вже трохи поспав і мені дуже кортіло потягтися й позіхнути. Та господар працював із запалом, і я зрозумів, що, ворухнувшись, зведу нанівець його роботу, отож терпів, поки терпілося. Господар уже накидав на папері обриси мого тіла й оце розмальовував мордочку. Признаюсь, як кіт, я не можу похвалитися винятковою вродою: ні зростом, ні шерстю, ані рисами мордочки я не перевершую своїх побратимів. Та хоч яка пересічна моя зовнішність, я нізащо не погоджуся, що схожий на страховисько, яким мене зображував у цей час господар. По-перше, я зовсім іншої масті. У мене, як у перського кота, ясно-сіра шкура з жовтуватим полиском і з чорно-блискучими, наче лак, плямками. Що-що, а це кожному видно. Проте на господаревій картині я не був ні жовтий, ні чорний, ні сірий, ні брунатний. Та якби ж то тільки це! А то ж на картині не було навіть натяку на ці кольори! Сказав би, шкура мала якесь своєрідне, незрозуміле забарвлення. Та найбільше мене вразили очі. Їх просто не було. Власне, це цілком слушно, бо господар малював мене сонного. Але щоб хоч якийсь натяк на очі — як не силкуйся, ніяк не добереш, чи намальований кіт сліпий, а чи спить. І- я подумав собі: «Нехай той Андреа дель Сарто каже що завгодно, а картина ні к бісу!» Однак треба віддати належне завзяттю, з яким працював господар. Я намагався не ворушитись, але мала нужда не давала мені всидіти. Я весь напружився і мені уривався терпець. Хоч-не-хоч, а довелось забути про етикет: простягнувши вперед лапи й пригнувши голову, я солодко позіхнув. Після цього вже зайве вдавати сумирного — все одно я збив господаря з плигу. Тому я підвівся і неквапливо подався на задвірок. тут же пролунав розпачливий господарів крик: «О, сто чортів!» Коли він когось лає, то неодмінно вигукує: «О, сто чортів!» Це його звичка; зрештою, він і не знає інших прокльонів. А я собі подумав: «Якби ти знав, скільки я витерпів, то не кричав би «О, сто чортів!» — все-таки воно нечемно. Звісно, господар бурчить і коли я видряпуюсь йому на спину, але я не ображаюсь, якщо на його обличчі видно хоч трошки доброти. Однак він ще жодного разу не зважив на мої бажання. От і тепер вилаяв, коли мені закортіло до вітру. Хіба ж це справедливо? Взагалі з давніх-давен люди хизуються силою. І невідомо, до чого вони дійдуть, якщо не з'являться сильніші істоти і не почнуть знущатися з них самих.

Якби людське свавілля цим і обмежувалося, ще б нічого. Але ж я знаю й випадки, коли людська несправедливість досягає куди більшого розміру. 3а нашим будинком є невеличкий, площею в кілька цубо [10] сад чайних кущів. Там завжди можна знайти чисту, зігріту сонцем місцинку. Коли діти зчиняють галас і вдома годі відпочити, коли я нуджусь або дошкуляє голод, я шукаю там розради й спокою.

Одної погожої осінньої днини, десь о другій годині пополудні, трохи відпочивши після обіду, я вийшов прогулятися й забрів у садок. Неквапом проходив повз чайні кущі, обнюхуючи, аж поки не дістався паркана, що огороджує сад із заходу. Пригнувши до землі засохлий кущ хризантеми, там міцно спав здоровенний котяра. Простягшись усім тілом, він голосно хропів — не прокинувся навіть тоді, коли я підступив майже впритул, — може, не помітив або вдавав, що йому байдуже, Це ж зухвальство прокрастися в чужий двір й спокійнісінько вилежуватись! Я аж позаздрив його відвазі. Кіт був увесь чорний, як смола. Полудневе сонце щедро пестило його своїм промінням і, здавалося, в м’якій шерсті кота спалахують невловимі іскринки. Кіт мав таку величну поставу, що його можна б назвати імператором котів. Напевне, удвічі більший за мене. Поки я, вражений красою незнайомця, забувши про все на світі, стояв як укопаний і роздивлявся його, легенький осінній вітровій гойднув звислою над парканом гілкою фірміани й кілька листочків з легким шерхотом упали на кущі хризантеми. Імператор котів ураз розплющив великі круглі очі. Ця хвилина закарбувалася мені на все життя. Його очі виблискували прекрасніше за бурштин, який так цінують люди. Чужак не ворушився. Очима, що зі своїх глибин немов випромінювали потоки світла, спинившись на моєму мізерному лобі, він запитав:

— А ти, власне кажучи, хто такий?

Я відразу подумав; що як на імператора, то ці слова трохи загрубі, але в його голосі вчувалася сила, що примусила б здригнутися навіть собаку, і тому, охоплений страхом, я змовчав. Однак і мовчати було небезпечно. Отож якомога спокійніше я відповів:

— Я — кіт. Просто кіт, без імені.

Серце моє закалатало швидше, ніж будь-коли.

Чужак зневажливо промовив:

— Що? Кіт? Казна-що, а не кіт… А де ж ти живеш?

«І нахаба ж», — подумав я і відповів:

— В будинку тутешнього вчителя.

— Я так і подумав. Недарма ти такий хирлявий, — пихато провадив своєї котячий імператор.

Судячи з його манери висловлюватися, я виснував, що він не з порядної сім'ї. Але він був гладкий, вгодований — одразу видно, що живе в достатку й їсть досхочу. Я й собі не втримався:

— А ти звідки?

— Я — Куро, живу в сім'ї рикші, - гордовито відповів той.

У нашій околиці той Куро вславився як страшенний бешкетник. Він був дужий, погано вихований, одне слово, виріс у рикші. З таким не те що ніхто не хотів знатися, а навпаки усі його остерігалися. Коли він назвав своє ім'я, мені стало моторошно, та водночас я відчув до нього зневагу. Щоб з’ясувати, наскільки він неосвічений, я спитав:



— А як ти гадаєш, хто кращий: рикша чи вчитель?

— Звісно, мій господар, він сильніший. А твій — сама шкіра й кістки.

— Ти теж, мабуть, сильний. У рикші, видно, тебе добре годують.

— Ти ще не знаєш мене! Я всюди добуду собі попоїсти. А ти далі чайних кущів і носа не потикаєш. Ходи зі мною. Не мине й місяця, як ти погладшаєш, нагуляєш м’язів так, що й не впізнаєш себе.

— Гаразд, але вже іншим разом складу тобі товариство, тільки не зараз. Та й як-не-як, а вчителів будинок просторіший за оселю твого рикші.

— От йолоп! Та хіба будинком, хоч би й великим, будеш ситий?

Видно, я його добряче роздратував. Бо, безперестанку ворушачи вухами, схожими на обрізані пагінці бамбука, він підхопився на ноги й пішов. Ось так я познайомився з Куро.

Згодом ми з ним не раз стрічалися, і щоразу він з піною на губах вихваляв свого господаря. Якось і він розповів мені про людську кривду, що про неї я вже згадував. Одного разу ми з Куро лежали на осонні серед чайних кущів й теревенили. Своїм звичаєм він вихваляв себе, вже вкотре повторюючи те, що я не розчув, але раптом обернувся до мене й спитав:

— Скільки ти вже впіймав пацюків?

Звісно, у мене більше знань, ерудиції, ніж у Куро, але що стосується сили й спритності, то тут він мене легко заломить. Тому його запитання збило мене з пантелику. Збрехати було не можна і я признався:

— Я ото все збирався, але жодного ще не спіймав.

Куро ворухнув настовбурченими вусами й зареготав.

Він неможливий хвалько, отже, й не дуже багатий на розум. Тому досить на його базікання захоплено муркотіти, як він стає лагідний і піддатливий. Це я збагнув ще з першого нашого знайомства. Отож, щоб не погіршити наших стосунків, я вирішив не виправдовуватись, а дати Куро похвалитися своїми заслугами і таким чином виграти час. Я влесливо промовив:

— У тебе куди більший досвід. Мабуть, чимало пацюків переловив?

Як і слід було сподіватися, Куро прорвало:

— Не так і багато, а кілька десятків набереться, — самовдоволено заявив він і провадив далі: — Сотню-дві пацюків завжди можна зловити, а от тхір ще в лапи не попадався. Якось через нього в халепу вскочив

— Та невже? — заохочував я.

А Куро, кліпаючи великими очима, не вгавав:

— Те сталося минулого року під час генерального

прибирання у нашому будинку. Господар узяв мішок і заліз під веранду по вапно і там наскочив на тхора. Він, стерво, було розгубився, а потім як очманілий вискочив надвір.

— Та що ти! — висловив я вдаваний захват.

— Не такий він і страшний той тхір, як дехто гадає. Та й сам він трошки більший за пацюка. «Ну, негіднику, ти від мене не втечеш!» — подумав я й, кинувшись навздогін, нарешті загнав його у канаву.

— Молодчага! Так йому й треба! — не переставав я захоплюватися.

- І в останню мить, коли я от-от мав його схопити, він випустив страшний сморід. Такий гидотний сморід, що й тепер, як побачу тхора, мене одразу нудить, — тут Куро навіть помахав лапою перед носом, немов відганяв той сморід. Мені навіть стало жаль його. Аби його підбадьорити, я мовив:

— Зате вже як тобі на очі потрапить пацюк, вважай, йому капець. Ти ж неабиякий мастак ловити пацюків. І погладшав ти, певне, тому, що завжди ласуєш м’ясом.

Дивна річ — мої одверті лестощі призвели до несподіваного наслідку.

Куро тяжко зітхнув і сказав:

— Ех, як подумаєш, що все марнота… Скільки б тих пацюків не спіймав… А ти знаєш, що в світі нема істоти, нахабнішої за людину? Тільки-но я зловлю пацюка, як люди його одразу відбирають і несуть поліцаєві. А він же не питає, хто зловив, а платить п’ять сен [11] тому, хто приніс. Господареві я вже заробив так до півтори єни. А щоб мене почастувати — і не збирається. Усі люди — грабіжники у подобі праведників.

Ти ба, як неосвічений Куро збагнув людську вдачу! Він неймовірно розлютився, шерсть у нього настовбурчилася. Мені стало аж лячно, і я вирішив забратися додому. Відтоді я вирішив ніколи не ловити пацюків і не приставати до Куро, щоб разом пошукати смачної їжі. Не треба мені тієї страви. Краще висплюся. Коли живеш у вчителя, сам починаєш скидатися на нього. А якщо не шануватися, то можна навіть захворіти на нетравлення шлунка.

Коли вже зайшлося про вчителя, то скажу, що останнім часом мій господар, здається, нарешті, зрозумів, що акварельними фарбами він нічого не досягне, і першого грудня записав у щоденнику:

«Сьогодні на зборах я вперше зустрівся з добродієм N. Кажуть, він страшенний розпусник. У нього справді вигляд бувальця. Такі жінкам до вподоби. Тому слушніше було б сказати, що N хоч-не-хоч змушений ходити в розпусниках. Подейкують, ніби його дружина була гейшею — ну, що ж, йому можна тільки позаздрити. Споконвіку розпусників ганять здебільшого ті, хто сам нездатен бути таким. Більше того, серед людей, що прагнуть набути репутації розпусників теж чимало невдах. І все ж вони не відступаються від свого. Вони досягають в розпусті того ж, що я в живопису, однак вважають себе бувалими людьми. Якщо можна зажити слави розпусника, випивши в ресторані чарку саке й відвідавши чайний будиночок з гейшами, то чим же я не художник? Будь-який неотесаний провінціал стоїть набагато вище від тих дурноверхих бувальців, як і кожна ненамальована картина краща за мою мазанину».

Навряд чи можна погодитися з такими міркуваннями про бувалу людину. А от заздрити чоловікові, в якого дружина була гейшею, взагалі не личить учителеві.

Лише в тому господар мав слушність, що критично поставився до своїх малярських спроб.

Та хоч він і правильно оцінив свої здібності, проте ще надмірної самовпевненості не позбувся. Через два дні, четвертого грудня, він записав у щоденнику:

«Минулої ночі мені приснилося, начебто невдалу картину, яку я викинув, хтось вставив у рамку й повісив на стіні. Стою я перед нею і раптом відчуваю себе справжнім художником. Важко й уявити, як мені було приємно! Отже, моя картина чогось таки варта! Але промайнула ніч, розвиднілося і з першими променями сонця я відчув себе знову нездарою».

Господареві навіть уві сні ввижається його картина. Значить, через свою вдачу художник не зможе стати бувалою людиною, одним з тих, кого називають «мудрецями».

Наступного дня, після того як господареві примарилася картина, його відвідав отой мистецтвознавець в окулярах із золотою оправою. Він уже давно не навідувався до нас. Зайшовши до кімнати, гість насамперед спитав:

— То як картина?

— Я послухався твоєї поради й спробував малювати з натури, — почав господар. — І справді, малюючи з натури, я навчився завважувати раніше непомітні для мого ока деталі, навчився відрізняти найтоншу гру барв. На Заході давно малюють з натури, тому й досягли великого поступу в мистецтві. О, великий Андреа дель Сарто!

Здавалось, господар зовсім забув, що він записав у щоденнику про великого майстра.

Мистецтвознавець розсміявся.

— А знаєш, я це тобі знічев’я наплів. — І почухав потилицю.

— Що «наплів»? — господар ще не здогадався, що його пошили в дурні.

— Та про того Андреа дель Сарто, яким ти так за хопився. Я все вигадав. Бо не сподівався, що ти так поважно сприймеш мої слова… Ха-ха-ха! — Видно було, що він задоволений своєю витівкою.

3 веранди я чув усю розмову й намагався уявити, що ж буде записано у щоденнику сьогодні.

Мистецтвознавець полюбляв жартувати, наплести співрозмовникові сім мішків гречаної вовни. Наче байдужий до того, який відгук у душі мого господаря знайшла розмова про Андреа дель Сарто, він гордовито промовив:

— Ну й потішно буває, коли людина всерйоз сприймає жарти. Недавно я розповів одному студентові, що Ніколас Ніклбі [12] порадив Гіббонові [13] не писати «Історію Французької революції»., найвидатніший твір свого часу, французькою мовою, і книжку опублікували англійською. Той студент мав з біса чудову пам’ять, і як було смішно, коли він буквально всі мої слова поважно, виклав на засіданні Товариства японської літератури. Близько ста чоловік уважно слухало й ніхто не засумнівався у словах промовця. А от іще одна цікава історія. Недавно в присутності одного літературознавця, коли зайшла мова про, історичний роман Гаррісона «Теофано», у мене вихопилося, що з усіх історичних романів цей найкращий і що особливо яскраво описано моторошну сцену смерті героїні роману. То цей добродій — він сидів навпроти мене — замість того щоб сказати, мовляв, «не знаю», «не читав», узявся повторювати: «Так, так, це справді чудовий уривок». Я одразу зрозумів, що як і я, він теж не читав цього роману.

Мій нервовий хворобливий господар аж очі витріщив з подиву.

— А якщо ти наплетеш щось таке, про що твій співрозмовник читав, що тоді?

Видно, господар допускає,що людей можна обдурю вати, а незручно буває лише тоді, коли брехня вилазить назовні.

Мистецтвознавець анітрохи не збентежився.

— Можна завжди щось придумати. Ну, хоч би й те, що переплутав з іншою книжкою, чи що… — і зареготав.

Хоч мистецтвознавець і носив окуляри в золотій оправі, проте вдачею був схожий на Куро. Господар мовчки курив, випускаючи кільця диму, а його обличчя ніби промовляло: «Хто-хто, а я на таке зухвальство не зважився б».

В очах гостя можна було б прочитати: «То навіщо ж ти берешся до малювання», — хоча вголос він сказав:

— Жарти, звичайно, жартами, а живопис — таки складна штука. Кажуть, Леонардо да Вінчі загадував учням перемальовувати плями на мурах храмів. Спробуй сам, ідучи в туалет, уважно придивитися до стін, що на них проступила волога, і побачиш, які чудові візерунки витворює природа. Ти старанно їх перемалюй — напевне вийде щось цікаве.

— Ти знов, мабуть, глузуєш?

— Е ні, це свята правда. А втім, хіба це не оригінальна думка? Таке Леонардо да Вінчі міг сказати — це в його дусі.

— Справді, оригінальна, — господар уже наполовину здався. Однак переносити студію в туалет він, здається, поки що не збирався.

Невдовзі після тієї розмови я здибав Куро. Він шкутильгав на одну ногу, його колись лискуча шерсть зблякла, полиняла. Його прекрасніші за бурштин очі гноїлися. Та найбільше мене вразило, що він занепав духом і страшенно схуд. Коли останнього разу серед чайних кущів я поцікавився: «Як живеться, Куро?» — він відказав:

— Я по зав’язку ситий тхоревий смородом й коромислом терезів з рибної крамнички.

Крізь соснове гілля, наче уривки прадавніх снів, тихо спадало листя найрізноманітніших червоних відтінків, кущики камелій, осипавши на землю рожеві й білі пелюстки, стоять зовсім голі. Настала зима, дні покоротшали, майже щодня у саду шумить холодний вітер і я вже не можу довго спати навіть на південній частині веранди.

Господар щодня ходить до школи, а повернувшись додому, замикається у кабінеті. Коли навідується хтось з гостей, він нарікає на свою роботу. Малює тепер також рідко. Якось господар сказав, що діастаза йому не помагає і він не буде її вживати. Діти, хвалити Бога, день у день ходять у дитячий садок. Вернувшись додому, співають, граються м’ячем, іноді смикають мене за хвіст. Годують мене абияк — на таких харчах не розкохаєшся. Тільки завдяки міцному здоров’ю я не охляв і якось живу, лиха прикупивши. Але пацюків не ловлю. Служницю ненавиджу, як і раніш. І все ще мені не дали імені. Але що з того, що мені хочеться! Видно, доведеться все життя прожити в учителя безіменним котом.


Розділ ІІ

На початку цього року я зажив слави. Яка ж то радість, що я, звичайнісінький кіт, можу тепер хоч трохи задерти носа!

Вранці нового року господар одержав листівку з новорічним привітанням від давнього приятеля — художника. Зверху листівка була червона, знизу — темно-зелена, а посередині пастеллю було вималювано якусь зіщулену істоту.

Господар зачинився в кабінеті й довгенько крутив-вертів ту листівку — то збоку гляне, то переверне. Нарешті вимовив: «Які неповторні барви!». «Час кінчати, доки можна захоплюватися!» — не встиг я подумати, як господар знову взявся розглядати листівку. Вигинаючись усім тілом, він то витягував руку й поглядав на листівку здалека, точнісінько як старі люди дивляться у ворожильні книги, то обертався до вікна й підносив її до самого носа. «Скільки ж можна роздивлятися?» — сидячи на тремтячих господаревих колінах, я побоювався впасти. Нарешті, коли ноги в господаря трохи заспокоїлися, він тихо промовив: «А що, власне, тут намальовано?» Від кольорів листівки господар був у захваті, а от що зображено на ній, ніяк не міг второпати, і тепер, здається, сушив над цим голову. «Невже це так незрозуміло?» — подумав я і ледь розплющив заспані очі. Далебі, та це ж мій портрет! Видно, людина, що малювала його, не наслідувала Андреа дель Сарто, як мій господар, а була справжнім художником, бо все тут було правильне — і обриси тіла, й барви. Кожен погодиться, що це кіт. А якщо в тої людини хоч трошки досвідчене око, то вона неодмінно побачить, що чудово намальовано не якогось кота, а саме мене. Сушити собі голову над такою очевидною річчю — тільки за це можна людину пожаліти. Якби ж то я міг сказати господареві, що на листівці зображено мене! Принаймні хоч би здогадався, що це кіт, якщо вже не впізнає мого портрета! Але люди такі тварюки, над якими небо не зласкавилося й не навчило розуміти нашу, котячу, мову. То що ж я можу вдіяти?

Хочу звернути увагу читачів на те, що, на превеликий жаль, у людей споконвіку повелося з будь-якого приводу без усякого сорому говорити про мене зневажливо: «Кіт, кіт». Приміром, серед учителів, які, не помічаючи свого неуцтва, ставляться до всіх зарозуміло, вкоренилася думка, нібито з покидьків, що. залишилися після виплоду людей, витворено корів і коней, а вже з коров'ячого й конячого лайна зліплено котів. Всяк скаже — це бридня! Адже навіть кота просто так не зробиш. Подивитися збоку, то може здатися, що всі коти, без винятку, не мають відмінностей, але досить приглянутися до котячого світу, як одразу розкривається вся його неповторність і різноманітність. З цілковитою підставою і сюди можна прикласти людську приказку: «Що голова. — то розум». Коти відрізняються один від одного і виразом очей, і формою носа, і кольором шерсті, й ходою. У котів і вуса ростуть по-різному, і вуха стирчать неоднаково, не кажучи вже про хвости. Про все у котів — красу й потворність, симпатії й антипатії, вишуканість і несмак — з повним правом можна сказати: «Безмежне розмаїття». А проте, незважаючи на таку разючу відміну між котами, люди, на жаль, не розрізняють нас навіть за зовнішніми прикметами. А про пізнання характеру й нічого казати! Зрештою, це й не дивно. Адже люди тільки те й роблять, що теревенять про поступ, зростання, Їхні очі завжди звернуті лише до неба. Здавна ходить по світу приказка: «Свій свояка вгадає здалека». Тому продавець моті [14] — це продавець моті, кіт — це кіт, і, коли йдеться про котячі справи, то ніхто, крім котів, нічого в них не втямить. І ніякий поступ людям тут не зарадить. Правду казати, люди не здатні зрозуміти котів ще й тому, що вони не такі розумні, як їм здається. А про таких, як мій господар, глухих до чужого лиха, шкода й мови. Адже він навіть не усвідомив, що взаємність найперша передумова кохання. Зашився як устриця у кабінеті, на світ божий носа не потикає, словом ні:t ким не перемовиться. Аж смішно, коли бачиш, як піп удає, ніби немає мудрішого за нього. Насправді ж до цього йому далеко. Бо чого ж не збагнув, що па листівці мій портрет, а лиш промимрив безглузду фразу: «Тут, певне, намальовано ведмедя, бо пішов другий рік війни з Росією»?

Отак міркував я собі, дрімаючи на господаревих колінах. Коли це несподівано служниця. принесла ще одну листівку. На ній чотири кішки заморської породи сиділи з олівцями перед розгорнутими книжками й виконували домашнє завдання. П'ята витанцьовувала на краю столика європейський різновид котячого танцю «Ти кажеш, що я кішка». 3вepxу чорнів напис японською тушшю: «Я — кіт», а праворуч було навіть написано хайку:


          О, перший день весни,

          Коли коти читають книги

          Й танцюють досхочу.



Цю листівку прислав колишній учень господаря. І хоч її зміст кожен зрозумів би відразу, мій невдатний господар нічого не добрав, а лиш хитав головою, примовляючи: «Що таке? Невже це рік Кота?» Видно, йому невтямки, що це я так уславився.

Тим часом служниця принесла третю листівку, цього разу без картинки., На ній було записано: «Вітаю з Новим роком… а збоку можна було прочитати: «Коли ваша ласка, передайте вітання і вашому котові». Так усе розжовано, що навіть недогадливому господареві можна б зрозуміти. Нарешті, здається, він таки утямив що до чого, бо здивовано витріщився на мене. Вираз його очей був незвичним — в них наче зблиснула іскорка поваги. «Це ж цілком природно, — подумав я, адже тільки завдяки мені мій нікому не відомий господар несподівано запобіг такої честі».



Саме тоді на ґанку задзеленчав дзвоник: «Дзень, дзень, дзелень». Напевне, прийшов хтось з гостей. Їх завжди зустрічає служниця. Я взяв за звичку вибігати тільки тоді, коли приходить Уметотомо з рибної крамнички. Тому я і далі спокійно сидів на господаревих колінах. А той прикипів стривоженим поглядом до дверей, наче потерпав, що от-от увірветься лихвар. Скидалося на те, ніби йому страх як не хочеться приймати гостя й попивати з ним саке. Ясна річ, нічого ганебного у цьому немає. Тільки б вийшов якомога раніше з дому і все було б гаразд. Але господареві забракло відваги — далася взнаки вдача устриці. Невдовзі ввійшла служниця й сповістила: «Канґецу-сан [15]завітали». Той Kaнґeцy теж колись учився у господаря, тепер він закінчив університет і, кажуть, устиг засягти пристойнішого становища, ніж його учитель. Незрозуміло тільки, чому він так учащає до господаря. Прийде й почне розводитися, та все про те, чи жінки люблять його чи ні, чи життя цікаве чи нудне. Наговорить цілу купу похмурих сластолюбних фраз і йде додому. Ніяк не втямлю, чого це він заводить ліричні розмови з такою стомленою людиною, як мій господар. Та найбільш потішно бачити, як ця людина-устриця уважно слухає й собі іноді вставляє слово.

— Давненько я не був у вас. Все думав: завітаю, завітаю, але наприкінці року в мене зібралось чимало справ і у вашій стороні якось не пощастило побувати… — загадково промовив гість, перебираючи пальцями шнурочок хаорі [16].

— А в якій стороні вам довелось побувати? — поважно спитав господар, посмикуючи рукав чорного хаорі з гербами. Хаорі було з бавовняної тканини, з-під його коротких рукавів на цілих п’ять бу [17] виглядало шовкове кімоно.

— Хе-хе-хе, трохи в іншій стороні… - Кaнґецу-кун засміявся.

Ту ж мить я завважив, що сьогодні йому бракує переднього зуба.

— Слухай, а що з твоїм зубом? — господар звернув мову на інше.

— Ото в одному місці.їв гриби…

- Що їв?

— Гриби, кажу. Хотів був відкусити шапочку, а зуб трісь — і зламався.

— Виходить, і грибами можна зламати зуба. От тобі й маєш! Тепер ти як старий дід. Темою для хайку це ще може бути, а от у любовних справах тільки зашкодить, — і господар легенько поплескав мене по голові.

— А оце той самий кіт? Добряче розповнів, тепер навіть перед Куро не поступиться. Симпатичний котяра! — взявся вихваляти мене Канґецу-кун.

— Справді, останнім часом він роз’ївся, — господар знову самовдоволено поплескав мене по голові. Гордощі аж розпирали мене, правда, голова трохи боліла.

— Позавчора ввечері ми влаштували невеличкий концерт, — Кангецу-кун повернувся до перерваної розмови.

— Де?

- Мабуть, вам і нецікаво знати де. В усякому разі було дуже приємно — три скрипки й супровід на піаніно. Коли грають аж три скрипки, то навіть при поганому виконанні слухати все-таки можна. На двох грали жінки, а я втерся між них третій. Мені навіть здалося, що я грав добре.

— А хто ці жінки? — заздрісно спитав господар. Завжди понурий і неговіркий, він, однак, не був байдужий до жінок. Якось в одному європейському романі він читав про чоловіка, який закохувався майже в кожну жінку. А коли господар дочитав до того місця, де автор іронічно зауважує, що герой закохувався загалом трохи менше, ніж у сімдесят відсотків жінок, то вигукнув: «То ж чиста правда!» Ось який мій господар! Отож мені й не зрозуміло, чому така легковажна людина живе наче устриця. Одні кажуть, що виною цьому — нещасна любов, другі — хворий шлунок, а треті — бідність й сором’язлива вдача. Зрештою, не істотно, яка тут причина. Адже йдеться не про людину, яка впливає на перебіг історичних подій в епоху Мейдзі [18] Важливо те, що господар заздрісно розпитував Канґецу-куна про жінок-музикантів.

Тим часом Канґецу-кун підхопив шматочок камабоко [19] і вп’явся в нього зубами. Я побоювався, що він зламає собі ще одного зуба, але все обійшлося.

— Ви їх не знаєте, — байдуже промовив Канґецу-кун.

— Ось вон-о-о… — протягнув господар і, не доказавши «що», впав у задуму.

Гість, напевне, вирішив, що саме нагода висловити

свою пропозицію.

— Чудова сьогодні погода… Чи не хотіли б ви трохи прогулятися, якщо, звісно, маєте час. У місті сьогодні велике пожвавлення — Порт-Артур здався.

Якийсь час господар сидів замислений. По обличчю було видно, що його більше цікавлять знайомі Канґецу, ніж капітуляція Порт-Артура. Нарешті, він наважився і рішуче встав.

— Що ж, ходімо.

Поверх чорного бавовняного хаорі з гербами господар нап’яв поношене кімоно з цумуґі [20] на ватяній підшивці, одержане, здається, років двадцять тому у спадок від старшого брата. Хоч би якою цупкою була цумуґі, та не можна ж її носити довіку. Подекуди кімоно так протерлося, що аж просвічували дірочки від голки, коли зісподу пришивали латки. Господар одягався однаково і в будень і в свято, і вдома і на людях. Вийшовши з дому, завжди запихав руки за пазуху. Я так і не розумів, чи в нього не було іншої одежі, чи, може, він не любив перевдягатися. У кожному разі, не думаю, що це від нещасного кохання.

Як тільки господар з гостем вийшли, я трохи порушив етикет і доїв шматочки риби на тарілці Канґецу-куна. Тоді я вважав себе незвичайним котом. Мені здавалося, що я повною мірою обдарований якостями котів, описаних в оповіданнях Момокави Дзьоена [21] або Греєвого [22] кота, що хотів поживитися золотими рибками. Таких як Куро я залишаю поза увагою. Навряд чи хто дорікне мені за з’їдений кусник камабоко. Зрештою, звичка їсти потай від інших у непризначений час властива не тільки нам, котам. І служниця частенько, коли господині нема вдома, без усякого сорому наминає моті з бобовим мармеладом. Та чи й одна служниця? Дітлахи мають таку звичку, хоча господиня всім роздзвонила, що її дітки дістають прекрасне виховання. Ось послухайте, що сталося кілька днів тому. Того дня діти прокинулись ще чи не вдосвіта і, поки батьки спали, посідали один навпроти одного за обідній стіл. Звичайно, щоранку вони з'їдають шматок хліба (його полюбляє мій господар), посипаний цукром. Та цього разу перед ними на столі стояла цукорниця, а біля неї лежали ложки. Поряд нікого зі старших не було, хто б, як ведеться, дав їм цукру, тож старша дочка, довго не роздумуючи, зачерпнула повну ложку цукру й висипала собі на тарілку. Молодша теж не відстала і насипала собі стільки ж цукру. Хвилину вони позирали одна на одну, а потім старша насипала собі ще одну ложку. Молодша не поступилась старшій — собі взяла стільки ж. Старша знову потяглася до цукорниці, молодша за нею. І так безперестанку. Тільки-но старша тяглася до цукру, молодша бралася за ложку й собі. Але незабаром, коли вже цукорниця спорожніла, протираючи очі, зі спальні вийшов господар й пересипав цукор знову в цукорницю. Стежачи за цим видовищем, я подумав: «Щодо уявлення про рівність, основану на егоїзмі, то люди, мабуть, перевершують котів, а от розумом, навпаки, відстають. Замість накладати цукор на тарілку, краще було б з'їсти якнайшвидше, і край». Але ж люди не розуміють того, що я кажу. Мені залишалось тільки сидіти мовчки на охаті [23] й з жалем споглядати цю сцену.

Цікаво, куди подався господар тоді, коли вийшов з Канґецу-куном на прогулянку? Додому він повернувся вже поночі, а вранці сів до сніданку аж о дев’ятій годині. Я сидів на охаті й дивився, як господар мовчки наминає дзоні [24]. Одна чашка дзоні заміняла другу. Хоч шматки моті й невеликі, та тільки, з’ївши шість чи сім штук, господар відклав хасі [25]: «Ну, досить». Він нізащо б не дозволив, аби хтось інший залишив страву в чашці, не доївши. Як справжній володар цього дому господар сидів за столом і згорда поглядав, як у каламутній підливі плавають підгорілі рештки моті. Коли господиня вийняла зі стінної шафки й поставила на стіл діастазу Така, він промовив:

— Не вживатиму, все одно не помагає.

— Але ж, кажуть, вона добре впливає на організм,

коли споживаєш їжу, багату на крохмаль. Може б, ви все-таки випили? — наполягала господиня.

— Чи є там крохмаль чи нема — все одно не помагає, - не здавався господар.

— Які ж ви непостійні, - наче сама до себе проказала господиня.

— Як це «непостійний»? Просто ці ліки мені не помагають.

— Але ж недавно ви казали: «Помагають, ще й як помагають» — і вживали щодня.

— То раніше, а тепер не помагають, — була коротка відповідь.

— Коли отак, як ви, день пити, а день — ні, то ніякі ліки не допоможуть. Наберіться терпцю, інакше шлунок вам не вилікувати. То ж не абияка хвороба, — і господиня зиркнула на служницю, що стояла поряд з тацею в руках.

— Свята правда. Спробуйте ще хоч трохи вживати, бо як же дізнаєтеся, добрі це ліки чи погані, - підтримала служниця господиню.

— Годі! Сказав не буду — значить, не буду. Ну що ви, жінота, в цьому тямите? Помовчіть краще!

— Гаразд, нехай ми — жінота, — господиня підсунула діастазу чоловікові, видно, хотіла, щоб було по її. Господар мовчки підвівся і зник у кабінеті. Господиня й служниця перезирнулися й засміялись. Щоб не опинитися на слизькому, в таких випадках я не наважувався йти слідком за господарем до кабінету і моститися йому на коліна. Я обійшов будинок, видряпався на веранду і крізь шпаринку в сьодзі зазирнув до кабінету — господар сидів перед розгорнутою книжкою. Здається, Епіктет [26]. Якщо він зрозумів прочитане, то він і справді видатна людина. Через яких п'ять хвилин він шпурнув книжку на стіл. Я не переставав стежити. Господар вийняв щоденник і записав таке:

«Прогулявся з Канґецу в Недзу, Уено, по Ікенохата і в околиці Канда. Перед чайним будиночком на Ікенохата гейша в новорічному кімоно з красивими візерунками грала в волан. Ошатно зодягнена, але з виду негарна, вона чимось скидалася на мого кота».

Можна було б, і не називати мене як взірець страшидла. Бо ж якби я зайшов у перукарню «Kiтадоко» та поголився, то, напевне, не дуже відрізнявся б від людини. Отак щодня зазнаю наруги від самовпевненого людського роду.

«Звернувши за ріг крамниці «Хотан», ми натрапили на ще одну гейшу. Струнка, з опуклими плечима, у скромному блідо-ліловому кімоно вона мала вигляд елегантної жінки. Усміхаючись разками своїх білосніжних зубів, гейша промовила: «Ґен-тян [27], я вчора була зайнята й тому…» Голос її охрип, як у ворони. В цю ж мить я відчув, що її врода втратила всю принаду. Я вже не мав охоти озиратися, щоб побачити, що ж це за Ґен-тян, і, не виймаючи рук з-за пазухи, вийшов на Онаріміті. Здавалося, Канґецу-кун нервувався».

Ніщо так не важко збагнути, як людську психологію. Хіба вгадаєш, сердиться господар, чи радіє, а чи шукає розради у творах філософа? Ніяк не второпаю, бере господар на глум цей світ, чи сам хоче знайти в ньому своє місце, роздратований недоладністю людського життя чи взагалі зрікся усього земного. У цьому розумінні коти куди простіші. Закортить попоїсти — їдять, на сон хилить — сплять, якщо вже сердяться, то всіма фібрами душі, а якщо плачуть — то відчайдушно. А головне, коти не носяться з таким непотребом як щоденник. Навіщо вів їм здався? Може, таким дволичним, як мій господар, вів і потрібен, щоб потай звіритися в тому, чого не можна виставити ва світ божий. Що ж до нас, то я гадаю, не варто підтримувати свою репутацію ціною таких зусиль, адже все наше життя — як ми ходимо, сидимо чи спимо, врешті, як випорожнюємося — справжній щоденник. Краще вже спати на веранді, ніж ото писати його.

«У Канда ми зайшли повечеряти в невеличкий ресторан. Після довгої перерви я випив кілька чашечок саке, і сьогодні вранці зовсім не відчував болю у шлунку. По-моєму, хворому шлунку найкраще помагає чарка саке під час вечері. Діастаза, ясна річ, нікуди не годиться. Що б не казали, а її я не вживатиму. Коли раніше не помогла, то вже не поможе».

Занадто настроївся мій господар проти діастази. Наче сам з собою свариться. Ще й досі дається взнаки вранішнє роздратування. Можливо, в цьому й суть людського щоденника.

«Недавно N сказав, що шлунок поправиться, якщо я перестану снідати. Я спробував кілька днів не снідати. І що ж? Тільки бурчало в животі, а користі ніякої. F порадив відмовитися від маринованих овочів. За його теорією саме вони причина всіх шлункових захворювань. Він висунув таку тезу: «Тільки-но перестанеш їсти мариновані овочі, як зачахне джерело хвороби, і ти одужаєш». Цілий тиждень я навіть не торкався маринованих овочів, але здоров'я не прибуло, тож я знову почав їх уживати. Коли я звернувся за порадою до R, той сказав: «Найпевніший засіб — масаж живота. Тільки не простий собі масаж. Треба, щоб тебе двічі або тричі масажували стародавнім способом «Мінаґава». Ясуї Соккену [28] теж подобався цей вид масажу. Навіть такий герой, як Сакамото Рюма [29], іноді вдавався до нього. Я негайно поспішив на Камінеґісі. Масажували мене там жорстоко, та ще й примовляли: «Кісток не перем’яти — не поправишся, нутрощів не перевернути — не одужаєш». Після такого масажу тіло стало як вата і я ніби поринув у летаргічний сон. З першого ж разу таке лікування мене пригнітило, і я його закинув. А-кун сказав: «Ні в якому разі не вживай грубих харчів». Я спробував день прожити на молоці. Цілу піч після того не міг заснути — в животі булькотіло, ніби повідь розпочалася. В-кун сказав: «Якщо глибоким диханням поворушити нутрощі, то, природно, шлунок запрацює краще. Спробуй». Я більш-менш випробував і цей метод, але набрався тільки клопоту. Іноді я похоплювався й заходжувався ревно дихати, та не минало й п’яти хвилин, як я забував про лікування. Щоб увесь час пам’ятати про нього, я всією увагою прикипав до діафрагми, а тому не міг ні читати, ні писати. Мистецтвознавець Мейтей, застукавши мене за таким заняттям, глузливо зауважив: «Що за диво? Невже це мужчина в родових потугах? Слухай, перестань» І я перестав. С-сенсей [30] порадив мені їсти гречану локшину. Я негайно послухався — поїдав її багато і в різному вигляді, але даремно, лише нажив проносу. Яких тільки способів я не перебрав, щоб позбутися своєї задавненої шлункової хвороби! — і все марно. І тільки три чашки caке, що я хильнув учора з Канґецу, виявилися корисними. Віднині щовечора випиватиму по кілька чашок саке».

Але хтозна, чи довго триватиме й це. Адже господарів настрій, як колір моїх очей, безперестанку змінюється. 3а що б не взявся, надовго його не вистачає. Така вже в нього вдача. Найдивніше, однак, що, ва сторінках щоденника він турбується про свій шлунок, а при людях зі шкури пнеться вдати здорового. Нещодавно завітав один приятель, учений. У нього своєрідні погляди. Він, наприклад, стверджував, що всі хвороби — це розплата за наші й наших предків гріхи. Добряче видно, попрацював — його теорія не позбавлена певної логіки й переконливості. Шкода тільки, що господареві бракує і глузду, і знань, щоб її спростувати. Однак, як жертва шлункової хвороби, він, очевидно, надумав будь-що виправдатися й зберегги репутацію. «Твоя теорія цікава, але ж і Карлейль [31] слабував на шлунок», — недоречно зауважив господар так, наче вірив, що нетравлення шлунка в Карлейля дає йому підставу пишатися. «Карлейль Карлейлем. Це ж не означає, що кожен хворий на шлунок може стати Карлейлем», — допік до живого гість, і господар замовк. Аж смішно: такий марнославний, а, видно, зрозумів, що краще позбутися нетравлення шлунка, і від сьогоднішнього вечора взявся до чарки. Якщо вдуматися, то вранці господар з’їв силу-силенну дзоні тому, що ввечері вихилив з Канґецу кілька чашок caкe. Раптом мені теж закортіло посмакувати дзоні.

Хоч я і кіт, але в їжі не перебірливий. У мене немає, як у Куро стільки енергії, щоб учиняти набіги на рибну крамничку в завулку. Не скажу, що розкошую, як Міке в учительки гри на двострунному кото [32]. Може, й дивно, але я нічим не гидую. Підбираю хлібні крихти, що падають на підлогу, люблю вилизувати солодку квасолеву начинку для моті. Мариновані овочі дуже несмачні, але, щоб і про них мати свою думку, я недавно з’їв два шматки маринованої редьки. Дивно, але виходить, що я майже все можу їсти. «І це не хочу, і те не люблю» — так вередують лише тоді, коли живуть у розкошах, а в домі вчителя про це забудь. Якщо вірити господареві, у Франції жив романіст Бальзак, дуже вибаглива, перебірлива людина… тільки не до їжі, а до своїх творів — адже він був письменником. Якось йому треба було придумати ім’я для персонажа свого нового роману. Хоч скільки імен він перебрав, жодне йому не сподобалося. Того дня до нього завітав приятель. Бальзак запропонував йому прогулятися, бо сподівався заразом нагледіти собі врешті-решт ім’я, над яким довго сушив голову. Нічого не підозрюючи, гість погодився. Пошуки по вулицях Парижа тривали від ранку до вечора. Тільки вертаючись додому, Бальзак раптом угледів вивіску на кравецькій майстерні. На ній було написано: «Mapкус». Бальзак заплескав у долоні: «Ось воно — те, що мені треба! Хіба не чудове ім’я Маркус? Поставлю перед ним ініціал З. і все буде гаразд. А от без 3. нікуди не годиться. 3. Маркус! Прекрасно. Коли сам вигадуєш ім’я, відчувається якась штучність, хоч би як воно тобі подобалося. Нарешті я надибав потрібне ім’я», — радів Бальзак, не помічаючи товаришевої розгубленості. Ой, яка то морока давати ім’я персонажам роману — цілісінький день треба ходити вулицями Парижа! Щоправда, нічого поганого немає в такій от вибагливості. Але хіба можна вередувати, коли тобі випало жити в домі людини-устриці? Мабуть, і те, що я не гребую першою-ліпшою стравою, зумовлене моїм становищем. І дзоні я вирішив поласувати не тому, що так мені заманулося. Ні. Виходячи з того, що треба наїдатися про запас, я подумав: «А чи не лишилося на кухні трохи дзоні, що не доїв господар?» І майнув у кухню.

Як і вранці, у чашці я угледів прилиплі шматки моті. Признаюсь, досі мені ще не доводилося скуштувати моті. Бачу — наче й смачне, але брати лячно. Передньою лапою відсунув набік листок городини. До кігтів причепилася скоринка моті. Нюхаю. Так пахне тоді, коли варений рис перекладають з казана в охаті. «Їсти чи не їсти?» — подумав я і озирнувся навколо. На щастя, чи, може, на нещастя, поряд не було нікого. Служниця — вигляд її показував, що їй байдуже, чи сьогодні Новий рік чи ні — грала у волан. Діти виспівували у вітальні: «Що ти кажеш, любий зайчику?» Якщо вже їсти, то негайно! Як проґавлю цю нагоду, тоді цілий рік і не знатиму, що воно за штука оте моті. В ту мить я, простий кіт, збагнув одну істину: «Як нагода трапиться, то й тварина хоч-не-хоч квапиться». Власне, мені й не дуже хотілося дзоні. До того ж, чим довше я вдивлявся у чашку, тим моторошніше ставало на душі — аж їсти перехотілося. Якби на порозі з'явилася служниця або я почув близько тупіт дитячих ніг, то без усякого жалю відвернувся б від чашки й, напевне, ще цілий рік не згадував про дзоні. Але хоч скільки я вагався, ніхто не прийшов. «Ну ж, чого баришся!» — квапив мене якийсь внутрішній голос. А я заглядав у чашку і думав: «Хутчій би хто зайшов!» Але ніхто не з'являвся. Що ж, доведеться з'їсти дзоні. Усім тілом кинувшись до чашки, я вп'явся зубами у моті з таким запалом, що будь-що міг би перекусити. Та ба! Зуби зав'язли. Спробую ще раз, може перекушу», — вирішив я, але навіть не міг ворухнути щелепами. «У моті вселилася нечиста сила», — здогадався я, але було вже пізно. Наче людина, що попала в трясовину, і, видобуваючись нагору, загрузає щораз глибше, я відчував, що після кожної спроби позбутися моті, дедалі важче розтуляти рот. Моті було таке тверде, що я не міг з ним упоратися. Колись мистецтвознавець Мейтей-сенсей казап моєму господареві: «Тебе важко розкусити». Сказано — як зав’язано. Це моті, як і господаря, важко розкусити. Я щосили стискав щелепи, і мені видавалося, що поки віку мого; стражданням, як діленню десяти на три, не буде кінця-краю. У тих муках мені сяйнула друга істина: «Тварини інтуїтивно відчувають, що їм корисно, а що шкідливо». Мені вдалося відкрити аж дві істини, але через кляте моті, що в’язнуло в роті, я не зазнав жодної втіхи. Зуби боліли так, наче їх хто вириває. Треба якнайшвидше кінчати з моті й тікати, поки не прийшла служниця. Спів теж, здається, ущух, тепер діти, напевне, прибіжать на кухню. Коли страждання досягли апогею, я шалено закрутив хвостом — марно, заворушив вухами, — то настовбурчу, то прищулю, — не помагає. Згодом я зрозумів — вуха й хвіст не мають жодного відношення до моті. Одне слово, я збагнув: марно крутити хвостом, насторочувати й прищулювати вуха, — і кинув це заняття. Нарешті я зметикував, що спекатися моті можна за допомогою передніх лап. Передусім я підняв праву лапу й обвів нею навколо рота. Цього було замало — моті не відірвалося. Тоді я простяг ліву лапу й різко окреслив коло з центром на роті. Але такої замови нечиста сила не злякалася. «За терпіння дасть бог спасіння», — подумав я і заходився махати, навпереміну то лівою, то правою лапою, але марно зуби й далі в’язнули в моті. «Ну й морока!» — і я почав орудувати відразу двома лапами. В ту ж мить сталося диво — я відчув, що можу стояти на задніх лапах. Наче я вже й не кіт. «Та хіба важливо в таку хвилину, кіт я чи ні? Перш за все треба прогнати нечисту силу». Я шалено, у нестямі, взявся дряпати собі морду. Мої лапи так навіжено крутилися, що раз по раз я втрачав рівновагу й мало не падав. Аби не покотитися на землю, довелося безперестану переступати з ноги на ногу. Через те я не міг устояти на місці, а гасав туди-сюди по кухні. «Хто б повірив, що я можу так вправно стояти на задніх лапах?» — подумав я. Раптом у голові виразно постала третя істина: «У хвилину небезпеки зробиш неможливе. Це називають Божою ласкою». Поки я, запобігши Божої ласки, змагався з нечистим, що засів у моті, почувся тупіт — напевне, хтось простував до кухні. «Який жах, коли мене тут заскочать!» — подумав я і ще несамовитіше забігав по кухні. Людська хода чулася зовсім близько. Який жаль, що не вистачило ще трохи Божої ласки! От уже й діти мене запримітили. «Гляньте-но! Кіт їсть дзоні й танцює!» — закричали вони. Служниця почула їхній вереск. Кинувши на землю волан і ракетку, з криком «О, харцизяка!» метнулася у будинок через задвіркові двері. З’явилася господиня в крепдешиновому кімоно з гербом і промовила: «От капосний котисько!» Навіть господар вийшов і сказав: «О, сто чортів!» Лише діти кричали: «Як цікаво! Як цікаво!» А тоді, наче змовившись, усі почали реготатися. Від гніву й досади, я геть знесилів, але вже не міг спинитися і далі витанцьовував з моті. Нарешті, коди сміх потроху вщухав, п’ятирічна дочка вигукнула: «Матусю, а кіт і справді наче здурів!» — і нова хвиля реготу прокотилася на кухні. Не раз мені доводилося бути свідком людської безсердечності, але я ще ніколи так не злостився на людей, як у цю мить. Кінець кінцем Божа ласка кудись здиміла, я став на свої звичні чотири і, загнаний у куток, жалюгідно закотив очі. Господар, видно, не хотів кинути мене напризволяще, бо наказав служниці: «Відбери-но в нього моті!» Та глянула на господиню — мовляв, може, нехай ще потанцює? Господиня і рада б додивитися танець, але, побоюючись, що спричиниться до моєї смерті, змовчала. «Відбери в нього моті, бо здохне. Мерщій, кажу!» — господар ще раз зиркнув на служницю. 3 невдоволеним виглядом наче їй перебили чарівний сон саме тоді, як вона заходилась коло ласощів — служниця схопила мене за морду і висмикнула моті. Хоч я і не Канґецу, але мені видалося, що я позбувся всіх зубів. Чи боліло, чи ні — і питати годі, адже разом з моті служниця немилосердно сіпнула й зуби. «3a насолоду треба платити мукою», — спізнав я на власній шкурі четверту істину й роззирнувся довкола. Поблизу вже нікого не було, усі повернулися до вітальні.

Натерпівшись такого сорому, я вже не міг лишатися вдома й відчувати на собі зловорожі погляди служниці. «3авітаю краще до Мікеко, що живе у завулку, в учительки гри на кото, і трохи розважуся», — вирішив я. і подався па задвірок. Мікеко — відома в нашій околиці красуня. Хоч я і кіт, але дещо в почуттях тямлю. Коли, надивившись на квасну фізіономію мого господаря й скуштувавши стусанів від служниці, я занепадаю духом, то неодмінно навідуюсь до цього товариша іншої статі погомоніти про всяку всячину. Непомітно на душі тоді легшає, забуваються життєві знегоди, неначе знову народжуюся на світ. А таки величезний вплив має на нас жіноча стать! «Чи вдома вона?» Я заглянув крізь щілину в живоплоті з криптомерій. Мікеко поважно сиділа на веранді, з нагоди свята її шию прикрашав новий бант. Годі передати словами, яким чарівним був вигин її спини. Взірець краси, що її взагалі може мати крива лінія! Неможливо знайти порівняння, щоб описати, як вона плавно зігнула хвоста, як підібгала лапки, як інколи лінькувато поводила вухами. Зігріта сонячним теплом, вона мала благородний і статечний вигляд, її гладенька, як оксамит, шкурка, відбиваючи весняні промені, мінилася барвами — здавалося, навіть такої тихої погоди її шерсть злегка колишеться. Зачудований її красою, я деякий час мовчки милувався нею. Тоді схаменувся і, помахуючи передньою лапою, тихенько покликав: «Мікеко-сан, Мікеко-сан». — «О, сенсей!» — озвалася Мікеко і спустилася з веранди. «Дзень, дзень», — зателенькав бубонець, прив'язаний до її червоного банта. Поки я захоплено думав: «Диви, на Новий рік навіть бубонець прив’язали, чудово видзвонює». Мікеко підійшла до мене й, повівши хвостом наліво, привіталася: «З Новим роком, сенсей!». У котячому племені заведено, вітаючись, підіймати хвіст угору, а потім крутити ліворуч. У нашому кварталі тільки Мікеко називає мене «сенсей». Хоч, як згадувалось раніше, я ще без імені, Мікеко поважає мене і називає сенсеєм, бо я мешкаю в сім’ї учителя. Я ж не заперечую, коли мені так кажуть й охоче відгукуюсь.

— Вітаю і вас, — відповів я. — О, як ви причепурилися!

— Це мені пані вчителька купила перед Новим роком. Непогана штучка, еге ж? — і вона дзенькнула бубонцем.

— Справді, чудово дзвенить! Такого я ще зроду не чув.

— Та що ви! Такі бубонці тепер носять усі. — «Дзень, дзень», — знову дзеленькнув бубонець. — Приємний звук, я задоволена. — «Дзень, дзень, дзень», — безперестанку дзенькала Мікеко бубонцем.

— Видно, господиня вас дуже любить, — охоплений водночас почуттям радості й заздрощів, мовив я, порівнюючи життя Мікеко зі своїм.

— Так, пані вчителька любить мене, як рідну дитину, — відповіла наївна Мікеко й простодушно засміялася.

Навіть коти вміють сміятися. Люди помиляються, вважаючи, що тільки вони це вмііють робити. Коли я сміюся, ніздрі набирають форми трикутника, борлак сіпається як навіжений. Та хіба людям зрозуміти такий сміх?

— А хто, власне кажучи, ваша господиня?

— Хто господиня? Дивно. Вона пані вчителька. Вчителька гри на кото.

— Я це знаю. Мене цікавить, з якої вона родини. Певно, колись вона посідала високе становище в суспільстві.

— Звичайно!

«Поки тебе я ждала, низька сосна…» — по той бік сьодзі [33] пані вчителька заграла на кото.

- Гарний голос, — похвалила Мікеко.

- Начебто й непоганий, але я не дуже тямлю у співі. До речі, що це вона грає?

— Це? Питаєте, що це таке? Сама не знаю. В усякому разі, пані вчителька дуже любить цей твір… Між іншим, пані вчительці вже шістдесят два. Але її здоров’ю можна позаздрити, правда?

Ясна річ, здоров’я у неї непогане, якщо дожила до такого віку. Я тільки вимовив: «Еге ж», — і замовк. Нічого не вдієш, коли на щось розумніше не спроможний.

— Все-таки вона з родовитої сім’ї. І завжди про це згадує.

— 3 якої?

— Здається, вона дочка небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама [34]

— Що, що?

— Чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама…

— Ага. Постривайте-но. Особистого секретаря молодшої сестри Тенсьоін-сама…

— Та ні! Молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.

— Гаразд, зрозумів. Отже, Тенсьоін-сама?

— Так.

— Особистого секретаря?

— Еге ж.

— З яким побралася…

— Молодша сестра якого побралася…

— Так, так, я помилився. Чоловіка молодшої сестри…

— Материного небожа донька!

— Материного небожа донька?

— Нарешті, здається, зрозуміли?

— Та де там! Усе переплуталось, ніяк не доберу до пуття. То ким вона доводиться Тенсьоін-сама?

— О господи, який ви недогадливий! Я ж вам відразу ясно розтлумачила — вона донька небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.

— Я це зрозумів…

- І добре, що зрозуміли.

— Атож, атож.

Мені лишалось тільки здатися. Іноді, залежно від обставин, доводиться безсоромно брехати.

Раптом двострунне кото за сьодзі вмовкло й почувся голос учительки: «Міке! Міке! Йди обідати!»

— Пані вчителька кличе. Треба йти, правда? — радісно стрепенулася Мікеко.

Що я мав відповісти? Все одно нічого не змінилося б.

— Заходьте ще, — видзвонюючи бубонцем, Мікеко побігла через двір, але тут же вернулась і стурбовано запитала: — Чого ви так змарніли? Що сталося?

— Нічого особливого. Просто від різних думок голова розболілася. От і вирішив: піду погомоню з Мікеко-сан, може, полегшає.

Хіба я міг признатися, як танцював з моті?

— Пильнуйтеся, бережіть здоров’я. До побачення.

Їй, здається, було жаль мене покидати; тому вперше після пригоди з дзоні я відчув полегшення. Настрій відразу покращав, і я надумав вернутися додому через знайомий садок з чайними кущами. По землі, що взялася голками трохи розталого інею, я добрався до огорожі, як навколо храму Кенніндзі. Крізь діру в ній я побачив. як Куро, вигнувши спину, сидить на кущику засохлої хризантеми й позіхає. Тепер я вже був не той, що раніше. 3агледівши Куро, я не тремтів зі страху, але, не бажаючи морочити себе розмовою, вирішив пройти мимо, наче його вперше у житті бачу. Але Куро не з тих, що змовчать, помітивши, як їх нехтують.

— Гей, ти, злидню безіменний! Чи не занадто ти останнім часом запишався? Думаєш, якщо на вчительських харчах, то можна так бундючно задирати пику. Я тобі не дурень.

Видно, Куро ще не знав, як я вславився. Я хотів було розповісти йому про це, але, зваживши, що він однаково не втямить, вирішив спершу привітатися, а потім чимшвидше позбутися його товариства.

— А, це ти, Куро-кун? Вітаю з Новим роком. Ти, бачу, бадьорий як завжди, — сказав я і, піднявши хвоста, крутнув ним уліво. Куро тільки підняв хвоста, але крутити ним убік і не збирався.

— Що?! Дурень? Якщо і дурень, то лиш на Новий рік, а такі, як ти, на цілий рік [35]. Гей, ти, мармизо — ковальський міху, начувайся!…

«Мармиза — ковальський міх» — здається, лайка, та я не був цього певен, тому й сказав:

— Пробач, а що таке «мармиза — ковальський міх»?

— Отакої! Тебе лають, а ти ще питаєш, що воно до чого. Сказано — дурень новорічний.

«Новорічний дурень»… Наче й поетично, однак ще незрозуміліше, ніж якась там «мармиза — ковальський міх». Хотів було спитати й про це (може, знадобиться в житті), але, згадавши, що все одно, скільки б не розпитував, чіткої відповіді не дістану, вирішив змовчати. Я стовбичив ні в сих ні в тих перед Куро, поки його господиня не заверещала: «Ой лишенько, а де ж це лососина, що я клала на полицю? Знову той гаспидський Куро поцупив. Чи хто бачив такого шкідника! Я йому вже покажу, де раки зимують! Хай тільки прийде!» Той крик брутально розітнув мирну атмосферу погідного весняного дня, порушив тишу «найяснішого царювання, коли жоден листочок на дереві ані шелесне» [36]. Значуще скрививши презирливу міну, — мовляв, хочеш лаятися, то й лайся, скільки влізе! — Куро випнув квадратне підборіддя, мов кажучи: чи чув, що вона сказала? Приголомшений, я тільки тепер запримітив біля його лап брудний огризок лососини, що коштувала яких два сени й три ріни [37].

— А ти все не кидаєш свого ремесла! — захоплено вихопилось у мене. Я навіть забув про недавнє непорозуміння. Але й після цього настрій у Куро не покращав.

— Ти, паршивцю, яке ремесло? З'їв шматок лососини, а ти вже «ремесло, ремесло!» Чого. ображаєш? Не забувай, що я Куро рикші, - і він узявся шкрябати проти шерсті праву лапу аж до плеча — так люди закасують рукави.

— Я давно знаю, що ти Куро-кун.

— Чого ж тоді пнешся зі своїм «ремеслом»? Чого, питаю, — доскіпувався Куро. Якби ми були людьми, він ухопив би мене за барки й задав би мені добрячого прочухана. Я трохи злякався і подумав: «От і вскочив у халепу», — коли це, порушуючи навколишню тишу, знову пролунав голос господині Куро: «Постривай, Нісікава-сан! Нісікава-сан. Маю до тебе прохання! Мерщій неси кін [38] яловичини! Зрозумів? Кін яловичини, чув? Тільки не твердої».

— Тьху на тебе! Замовляє яловичину раз на рік, а верещить як недорізане порося. Хоче, бач, похвалитися перед сусідами, що купує аж цілий кін м'яса. Що ти зробиш з такою бабою? — глузував Куро, пружинячи лапи. Я не знав, що й казати, а тому стояв мовчки.

- Ну що таке кін яловичини? Сміх, та й годі. Та що вдієш? З’їм хоч це, нехай тільки принесуть, — промовив Куро так, наче м’ясо те замовили для нього.

— О, тепер вийде справжній обід. Чудово, — мовив я, сподіваючись якнайшвидше звідси забратися.

— Що ти в цьому тямиш? Помовчи краще. Обридло! — і Куро раптом узявся задніми лапами шпурляти на мене грудками мерзлої землі. Поки я, зляканий, обтрушувався, Куро проліз крізь огорожу і зник. Мабуть, подався підстерігати, коли Нісікава принесе м’ясо.

Коли я повернувся додому, у вітальні панувала незвична, по-весняному радісна атмосфера, навіть чувся веселий сміх господаря. «Що за диво?» — подумав я, забираючись усередину через відсунуті сьодзі. Наблизившись до господаря, я вздрів незнайомого гостя. З акуратним проділом на голові, у бавовняному хаорі з гербами, у хакама [39] з кокури [40] незнайомець мав вигляд старанного учня. На ріжку грілки для рук поряд з лакованою цигарницею я помітив візитну картку: «Дозвольте рекомендувати вам Оті Тофу-куна. Ваш Мідзусіма Канґецу». Тепер я знав ім'я гостя і те, що він приятель Канґецу-куна. Я застав господаря і гостя уже за розмовою, а тому не відразу збагнув що до чого. В усякому разі, я здогадався, що, напевно, йдеться про мистецтвознавця Мейтея, про якого я вже згадував.

— Отож він і каже: «У мене є цікава пропозиція, підемо туди разом», — спокійно розповідав гість.

— Яка пропозиція? Пообідати в європейському ресторані? — господар налив чаю і підсунув гостеві.

— Я спершу й не второпав, що воно за пропозиція. Але подумав: «Коли вже він так говорить, то, напевне, буде цікаво»…

- І ви пішли? Що ж далі?

— Але трапилось несподіване.

«А я що казав!» — мало не вигукнув господар, поплескуючи мене рукою по голові, мені було трохи боляче.

— Мабуть, він знову встругнув якусь дурницю. То в його дусі, - господар умить пригадав історію з Андреа дель Сарто.

— Ось послухайте. Він спитав: «Ти б не хотів поласувати чимось особливим?

— І що ж ви їли?

— Насамперед ми переглянули меню й поговорили про різні страви.

— Ще перед тим, як замовили?.

— Так.

— А потім?

— Потім він трохи задумався і, позирнувши на кельнера, сказав: «У вас, певно, не знайдеться нічого особливого». На що той заперечив: «Качиного філе або відбивної з телятинки не бажаєте?» Сенсей відповів: «Невже ми прийшли сюди, щоб їсти таку банальність». Кельнер, видно, не зрозумів, що таке «банальність», бо мовчав.і спантеличено кліпав очима.

— Ще б пак.

— Потім сенсей повернувся до мене й запально промовив: «От якби ти поїхав у Францію чи Англію! Наївся б донесхочу і в стилі Теммей, і в стилі Манйосю [41]. А от у Японії усюди однаково. Навіть не хочеться заходити у європейські ресторани». А взагалі, сенсей бував за кордоном?

— За кордоном? Він будь-коли може туди поїхати: час має і грошей йому не бракує. Чого ще треба? Аби лиш заманулося. Мабуть, він збирався тоді у подорож. Отож і вирішив пожартувати: видав майбутнє за минуле, — господар, мабуть, вважаючи, що спромігся на дотеп, засміявся так, наче хотів розвеселити гостя. Але той не виявляв анінайменшого захоплення.

— Невже? А я, бачте, подумав, що він бував за кордоном, і сприйняв його слова за чисту правду. Він же так образно розказував про юшку з равликів і про тушкованих жаб, наче їх бачив на власні очі!

— Певно, хтось йому розповідав. Він мастак брехати, — в цьому його ніхто не переважить.

— Еге ж, ви, здається, маєте рацію, — трохи засмучений, гість поглядав на букетик нарцисів у вазоні.

— Оце й уся ідея? — допитувався господар.

— Ні, тільки початок, найголовніше було згодом.

— Ого! — зацікавлено вигукнув господар.

— Потім він сказав: «Коли вже не можемо поласувати ні равликами, ні жабами, то чи не зупинитись нам на тотімембо? Як ти гадаєш?» — «Гаразд», — відповів я, нічого не підозрюючи.

— Тотімембо… якась дивна страва.

— Ваша правда, аж надто дивна. Але сенсей поводився так поважно, що в мене не виникло жодних сумнівів.

Здавалося, гість вибачається за свою необережність.

— А що ж потім? — холодно спитав той. Гостеві докори сумління не викликали в нього жодного співчуття.

— Потім він гукнув: «Ген, кельнере, принеси-но дві порції тотімембо!». — «Ментібо?» [42] — перепитав кельнер, але сенсей ще поважніше поправив: «Не ментібо, а тотімембо».

— Оце так! Та хіба є така страва «тотімембо»?

- І мені ця назва здалася дивною. Aле ж сенсей великий знавець Європи (тоді я вірив, що він і за кордоном бував), був незворушний. Тому-то я і заходився втовкмачувати кельнерові: «Тотімембо, тотімембо».

— А кельнер?

— Кельнер, — як згадаю, не можу стримати сміху, трохи подумав, а потім мовив: «Дуже жаль, але сьогодні тотімембо немає. От якби ви побажали ментібо, відразу приніс би дві порції». Сенсей засмучено сказав: «От тобі й маєш! Даремно йшли в такий далекий світ. 3начить, ти для нас не роздобудеш тотімембо?» — і дав кельнерові двадцятисенову монету. «Пораджуся з кухарем, може, щось придумаємо», — сказав кельнер і побіг на кухню.

— Видно, Мейтею страшенно кортіло поласувати тотімембо.

— Незабаром вернувся кельнер і сказав: «Якщо замовите, можна приготувати, але доведеться трохи почекати». Мейтей-сенсей заспокоївся. «Чого б і не почекати, сьогодні Новий рік, часу маємо вдосталь», — проказав він, закурюючи сигару. Мені теж нічого було робити. Я вийняв з-за пазухи газету «Hiхон» і почав читати. Тим часом кельнер знову пішов радитися з кухарем.

— Ну й мороки ви йому завдали! — господар був такий уважний, наче читав зведення про події на фронті, аж уперед нахилився.

— Невдовзі з’явився кельнер і сказав: «Останнім часом сутужно на продукти для тотімембо. Ніде не можна купити: ні в Токіо, ні в Йокогамі. Мені дуже жаль, але нічим не можу зарадити». Позираючи на мене, сенсей кілька разів повторив: «Шкода. Виходить, ми даремно йшли сюди»… Далі відмовчуватись не годилося і я додав: «От прикро!»

— Правду кажеш, — погодився господар. Але я так і не второпав, що за «правду» мав на увазі господар.

— Кельнерові, видно, теж було неприємно. «Як тільки найближчим часом роздобудемо продукти, — сказав він, — ласкаво просимо, заходьте». — «З чого ви готуєте тотімембо?» — запитав сенсей. Кельнер нічого не відповів, тільки захихотів. «Напевне з «Hiхонxa»?» [43] — не вгамовувався сенсей. «Так, саме так. Дуже жаль, але останнім часом навіть в. Йокогамі не можна знайти».

— Ха-ха-ха! Це вже кінець? Потішно, — ще голосніше розсміявся господар. Його коліна тряслися так, що я мало не впав. Але господареві було не до мене — він знай сміявся. Здавалося, він радів, дізнавшись, що не

тільки він жертва Андреа дель Сарто.

— Коли ми вийшли на вулицю, сенсей гордо промовив: «Ну як, добре вийшло? Мабуть, потішна була ота балачка про Тоті Мембо?» — «Я в захваті», — відповів я, і ми розпрощалися. Уже час було обідати, я виголоднів і почувався препогано.

— Ще б пак. Це вже нікуди не годиться, — вперше поспівчував господар. Проти цих слів я теж не заперечував. На якийсь час розмова урвалася, було чути лише моє муркотіння.

ТоФу-кун одним ковтком випив прохололий чай, а тоді офіційним тоном провадив далі:

— Власне, я оце зайшов до вас з невеличким проханням.

- У якійсь справі? — господар споважнів.

— Як ви самі знаєте, я кохаюся в літературі й мистецтві, а тому…

— Це ж чудово! — підбадьорив господар.

— Нещодавно з друзями я організував гурток декламації. Ми вирішили збиратися раз на місяць і вести дослідження в цій галузі. Наприкінці минулого року ми вже збиралися на одне засідання.

— Пробачте, але як розуміти вашу «декламацію»?

— Ви читаєте вірші в супроводі мелодії? І взагалі, як ви влаштовуєте свої заняття?

— Маємо намір почати з класичних творів, а згодом перейти і до власних.

— 3 класиків ви, мабуть, виберете «Лютню» Бай Летяня? [44]

— Ні.

— То, може, щось схоже на Бусонову [45] «Сюмпубатейкьоку»?

— Ні, ні.

— Що ж тоді?

— Недавно ми читали одну з трагедій Тікамацу [46]про самогубство закоханих.

— Якого Тікамацу? Того, що писав п’єси для театру ляльок?

«Не було ж на світі двох Тікамацу. Коли заходить мова про Тікамацу, то саме про Тікамацу-драматурга. Ну й тупий у мене господар, коли навіть про таке перепитує!» — подумав я. Нічого не підозрюючи, господар ніжно гладив мене по голові. «Не велика біда, що помилився. І не таке трапляється. Бувають люди, готові вихвалятися тим, що в них закохався кривоокий», — виправдував я господаря і дозволив йому й далі гладити себе.

— Так, саме того, — підтвердив Тофу-кун, дивлячись на мого господаря.

— А як ви це робите? Хтось один читає, чи розподіляєте текст за ролями?

— Ми спробували розподілити ролі й читати, як діалог. Наша мета — перейнятися почуттями героїв твору, розкрити їхній характер. У цьому нам помагають міміка й жести. Найголовніше в декламації якомога виразніше зобразити людей тої епохи, щоб персонажі, чи то панночка, чи хлопець на побігеньках, були як живі.

— То я бачу, у вас, як у справжньому театрі.

— Може. Бракує тільки костюмів та декорацій.

— Вибачте, і добре виходить?

— Як на перший раз, гадаю, вдало.

— А що це за трагедія, про яку ви щойно говорили?

— Ми читали те місце, де мовиться, як човняр везе гостя в квартал розваг Йосівара.

— Ого, важка сцена! — як і личить учителеві, господар злегка нахилив голову. Випущена з носа хмарка тютюнового диму, торкнувшись вуха, попливла над головою.

— Не така вже й важка, — спокійно заперечив Тофу-кун. — Адже в ній виступають лише гість, човняр, повія, накаї, яріте і кембан.

Почувши про повію, господар трохи скривився. Про «накаї», «яріте» «кембан» він, мабуть, не мав жодного уявлення, тому насамперед запитав:

— Накаї — це служниця в будинку розваг?

— Ми ще не досліджували цього питання, але мені здається, що накаї — служниця в чайному будиночку, а яріте — радниця в жіночих справах у будинку розваг.

Хоч Тофу-кун кілька хвилин тому й казав: «Ми намагаємось наслідувати акторів, щоб персонажі були як живі», — але, видно, не з'ясував собі, хто такі накаї та яріте.

— Отже, накаї прислужує у чайному будиночку, а яріте проживає в будинку розваг? Гаразд, А кембан? Це людина чи якийсь заклад? І якщо людина, то чоловік чи жінка?

— Гадаю, все-таки чоловік.

— Чим він зайнятий?

— Таких подробиць ми ще не з’ясували. Найближчим часом візьмемося до цього діла.

«Певно, безглузді ті ваші діалоги», — подумав я і зиркнув на господаря. На превеликий подив, він мав поважний вигляд.

— Хто, крім вас, бере участь у декламації?

— Чимало людей. Роль повії виконував К-кун, юрист. У нього пишні вуса, а говорити йому доводиться солодким голосом. Тому виходить трохи кумедно. До того ж в одному місці повія має битися в конвульсії…

— Невже без конвульсії не обійтися? — поцікавився господар.

— Ні. Що не кажіть, а найголовніше — емоціональна виразність:- Тофу ніколи не забував виявити свої знання з літератури.

— Ну, й добре він бився у конвульсіях? — спромігся на дотеп господар.

— За першим разом це йому не зовсім вдалося. Що не кажи, а таки хвороба, — пожартував і Тофу-кун.

— До речі, яка роль випала тобі?

— Роль човняра.

— Човняра? — промовив господар, наче хотів сказати: «Якщо ти граєш човняра, то я впораюсь навіть з роллю кембана». — А потім ущипливо додав: — І важко було грати?

Тофу, здається, зовсім не розсердився.

— Через того човняра довгожданий вечір декламації зійшов нанівець, — спокійно розповідав він. — Річ у тому, що поряд з будинком, де збирається наш гурток, у пансіоні мешкають студентки. Звідкись вони довідалися, — сам не знаю, як їм це вдалося, — що збирається наш гурток, підкралися під вікна й слухали. Я виконував роль човняра як справдешній актор. «Коли так і далі піде, то я на коні», — тільки подумав я, коли це… Певно, я занадто жестикулював, і студентки, що досі стримувалися, раптом пирснули зо сміху. Зайве казати, як я розгубився, зніяковів. Мені відразу наче заціпило. Довелось нам усім розійтися.

Яким по-їхньому має бути провал, якщо вони вважають, ніби цього разу все обійшлося щасливо? Я не міг утриматися від сміху й замуркотів. Господар усе ніжніше гладив мене по голові. Приємно сміятися з людей, коли вони ж обдаровують тебе ласкою. Але трохи й моторошно.

— Як прикро, що так сталося, — промовив господар. Новий рік, а він, бачте, взявся висловлювати співчуття.

— Наступного разу ми докладемо всіх зусиль, щоб репетиція пройшла успішніше. Задля цього я й навідався до вас. Річ у тому, що ми просимо вас стати членом нашого гуртка.

— Але ж я не зумію битися в конвульсії, - почав відмовлятися мій флегматичний господар.

— Можна й без неї. Ось список осіб, що нас підтримують, — Тофу-кун обережно розв'язав фіолетову хустку й вийняв невеличкий зошит завбільшки з листок ханаґам [47].

— Поставте, будь ласка, над своїм прізвищем печатку, — Тофу-кун розгорнув зошит і поклав перед господарем. Я побачив імена відомих бакалаврів і докторів літератури, вписаних у зошит з дотриманням усіх правил етикету.

— Я не проти того, щоб стати протектором, але скажіть, до чого це мене зобов’язує? - устриця-сенсей чогось побоювався.

— Досить і того, що ви своїм підписом засвідчите нам свою підтримку.

— Якщо так, то будь ласка, — погодився господар, почувши, що це не накладає на нього жодних обов’язків: «Якби знаття, що не вскочу в халепу, я став би навіть членом антиурядової змови», — промовляло його обличчя. До того ж оце вперше в житті йому випала честь побачити своє ім’я поряд з іменами знаменитих учених. Тож не дивно, що господар недовго вагався.

— Вибачте, — господар підвівся і пішов у кабінет по печатку.

Я плюснувся на татамі. Тофу-кун узяв з тарілки печиво, запхав у рот і почав квапливо жувати. Я пригадав вранішній випадок з дзоні. Коли господар повернувся, печиво вже досягло Тофувого шлунка. Господар, здається, не помітив, що на тарілці, бракує одного печива. А якби й помітив, то подумав би, що це моя робота.

Тофу-кун пішов, а господар повернувся в кабінет і на столі раптом побачив лист від Мейтея.

«Прийміть, коли ласка Ваша, вітання з днем Нового року…»

«Щось дуже серйозний початок», — подумав господар. Звичайно ж у листах Мейтея не було майже нічого поважного. Останнім часом, наприклад, надходили такі листи: «Віднедавна мені нікого кохати, любовних листів теж не отримую, — загалом, живу щасливо, тож ласкаво прошу не турбуватися моєю персоною». А от сьогоднішній вітальний лист, на відміну від інших, вміщав багато подробиць.

«Хотів на хвилину завітати до Вас, але на противагу Вашій пасивності я дотримуюсь активного курсу, а тому з нагоди цього незвичного Нового року не маю перепочинку ні вдень ні вночі. Уявіть собі, працюю так, аж голова паморочиться…»

«Справді, хто-хто, а він, напевне, заморився від новорічної біганини», — подумав господар.

«Вчора знайшов вільну часинку і вирішив почастувати Тофу-куна тотімембо. Але на превеликий жаль, через брак продуктів, мій задум не здійснився…»

«Ну от, кінчив тим же, що й завжди», — всміхнувся господар.

«На завтра мене запрошено до одного барона на карти, післязавтра на новорічний бенкет «Товариства естетики», а ще через день — на вечір на честь професора Торібе, а наступного дня…»

— От нудота, — і господар пропустив кілька рядків.

«Як уже мовилось вище, за короткий час я брав участь у засіданнях «Товариства прихильників театру «Но», «Товариства аматорів хайку», «Товариства аматорів танка» [48], «Товариства прихильників сінтайсі» [49], а тому змушений привітати Вас листом замість того, щоб відвідати особисто. 3а що щиро прошу у Вас, добродію, вибачення…»

— Тебе ще тут не вистачало, — не втримався господар.

«Наступного разу при нагоді я хотів би з Вами повечеряти. І хоча взимку важко розжитися на делікатеси, я вже зараз думаю, як би Вас почастувати тотімембо»…

«Носиться зі своїм тотімембо, як кіт з оселедцем. От нечема!» — господар починав дратуватися.

«Однак останнім часом бракує продуктів для тотімембо, ніхто не може напевно сказати, коли приготують цю страву, а тому про всяк випадок я насмілюсь запропонувати Вашому витонченому смаку павині язички…»

«Ач який! Хоче, щоб я ганявся за двома зайцями», зметикував господар і захотів узнати, що ж буде далі.

«Як Вам відомо, м’яса на павиному язиці на півмізинця, а тому для наповнення такого ненаситного

шлунка, як Ваш…»

— Брехун! — зневажливо кинув господар.

«…доведеться роздобути штук двадцять-тридцять. Мене тільки турбує, що їх можна надибати лиш у зоологічному саду або в парку Асакуси, а в звичайній крамниці, де продають биту птицю, їх зі свічкою вдень не знайдеш…»

— Ти ж задля власної примхи морочиш собі голову, — в голосі господаря не вчувалося й крихти вдячності.

«B епоху найбуйнішого розквіту Стародавнього Риму павині язички були у великій моді, вважалися вершиною шляхетних розкошів, тому Ви можете собі уявити, яке жагуче бажання поласувати ними вкоренилося в моїй душі…»

— Ото дурень! Що там уявляти? — байдуже проказав господар.

«Пізніше, в шістнадцятому-сімнадцятому століттях, повсюдно у Європі без цього делікатесу не обходився жодний бенкет. Пригадую, граф Лейсістер, запросивши королеву Єлизавету в Кенілверс, пригощав її павиним м’ясом. А картини славетного Рембрандта… Скільки пав з розпущеними хвостами ви побачите на пишно заставлених наїдками столах!…»

- Якщо маєш час описувати історію страв з павиного м’яса, то, видно, ти не дуже зайнятий, — пробурмотів господар.

«В кожному разі, я, як і ви, захворію на шлунок, якщо й надалі їстиму стільки, як тепер».

— «Як і ви» зовсім недоречно. Нічого з мене робити якесь мірило хвороби, — мимрив господар.

«Історики пишуть, що римляни двічі-тричі на день влаштовували бенкети. А якщо сідати за стіл так часто, то можна зіпсувати шлунок навіть здорової людини, не кажучи вже про таких, як Ви…»

— От нахаба! Знову «як ви»!

«Завдяки клопітким дослідженням дійшовши висновку, що не можна сумістити ненажерливості з гігієною, римляни винайшли оригінальний спосіб поглинати силу-силенну розмаїтих наїдків і водночас підтримувати органи травлення в нормальному стані».

— Оце так! — господар повеселів.

«Після трапези вони неодмінно купалися у ванні, а тоді вибльовували все, що перед тим спожили. Після такого очищення знову сідали до столу й по саму зав’язку наїдалися різних ласощів, а порозкошувавши, знову верталися в купальню. Так вони досхочу смакували улюбленими стравами без жодної шкоди внутрішнім органам. Я особисто вважаю — римляни одним пострілом убивали двох зайців…»

— Таки правда, одним пострілом двох зайців. — На обличчі господаря проглядала заздрість.

«Що й казати — в нашому двадцятому столітті завдяки бурхливому розвитку засобів сполучення збільшилося число бенкетів. Я глибоко переконаний, що тепер, у критичному другому році російсько-японської війни, для нашого звитяжного народу настала потреба наслідувати стародавніх римлян й опановувати мистецтво гарячих ванн і випорожнення шлунків. У мене серце болить, як подумаю, що коли до цього не вдатися, то в недалекому майбутньому наша нація, як і Ви, слабуватиме на шлунок…»

«Знову «як ви»! — подумав господар. — От набрида!»

«Якщо за таких обставин ми, люди, добре обізнані із Заходом, вивчимо стародавню історію, легенди, відродимо занедбані істини, зробимо їх надбанням суспільства, то, так би мовити, викорінимо зло в самому зародку. Цією доброчинністю ми віддячимо державі за те, що день у день можемо розкошувати й насолоджуватися, скільки душа забажає…»

— Щось дивне він пише, — похитав головою господар.

«Тому-то останнім часом я кинувся на пошуки творів Гіббона, Момзена і Сміта [50]. Та, на превеликий жаль, я ще не міг добрати ключа до відкриття великої істини. Але, як ви самі знаєте, я належу до людей твердої волі і задумане будь-що доводжу до кінця. Тож сподіваюсь незабаром відродити безцінний давній звичай випорожнювати шлунок. Будьте певні, про вищезгадане відкриття я неодмінно повідомлю Вас. А вже тоді мені хотілося б почастувати Вас згадуваними тотімембо або павиними язичками. Гадаю, моя праця виявиться корисною і для мене особисто, і для вас, уже хворого на нетравлення шлунка. 3 щирою повагою Ваш Мейтей..

«А чи не хоче він ошукати мене?» — засумнівався господар. Та оскільки лист був написаний вельми серйозно, він спокійно дочитав його до кінця. Потім, засміявшись, промовив:

— Ну й ледащо! Навіть на Новий рік не обійдеться без витівок.

Наступні кілька днів минули без особливих подій. Мені обридло жити без пригод, спостерігати лише, як у білому порцеляновому глечику поступово в’януть нарциси, а натомість на гілці розпускається сливовий цвіт. Тож я двічі пробував зустрітися з Мікеко, але так і не побачив її. Перший раз я подумав, що її нема вдома, а коли завітав удруге, то дізнався, що вона захворіла. Сховавшись за аспідистрою, що росла в глечику для умивання, я почув за сьодзі розмову вчительки і служниці.

— Міке поснідала?

— Ні, від самого ранку й ріски не мали в роті. Я поклала їх на котацу, нехай погріються.

Здавалося, наче мова йде не про кішку. Піклуються про неї, як про людину. Порівнюючи її становище зі своїм, я і заздрив, і радів: мені було приємно, що моя кохана зігріта такою ласкою.

— Що ж його робити? Якщо вона нічого не їстиме, то зовсім ослабне.

— Правда ваша, пані. На що вже ми — і то, як день поголодуємо, назавтра не можемо працювати.

Виходило, що служниця вважає кішку благороднішою за себе. Таки справді в цьому домі кішку високо цінують.

— А до лікаря ти її носила?

— Звичайно. Трапився якийсь дивний лікар. Заходжу я з Мікеко на руках до кабінету, а він питає: «Що, застудилася?» — і норовить помацати мій пульс. «Ні, - кажу, — не я захворіла, а вона», — і показую на Міке. Лікар засміявся і каже: «Я не розуміюся на котячих хворобах. Плюнь ти на неї і вона вмить одужає. От побачиш». Ви бачили такого нелюда? Я розгнівалась. «Не хочете оглянути — не треба, але мені вона дорожча над усе в світі». Поклала Міке за пазуху й повернулася додому.

— Ти мала рацію.

«Навіть у нас таке слово як «рація» рідко почуєш. Напевне, його вживають лише ті, хто кимсь доводиться Тенсьоін-самі. Яке вишукане слово!» — захоплено подумав я.

— Здається, вона ніби на щocь скаржиться, хлипає.

— 3астудилися й тепер їй болить горло. Тут будь-хто закашляє.

Служниця говорила надзвичайно шанобливо, — недарма ж вона працювала в особи, що кимсь доводилася Теньсоїн-самі.

— А тут останнім часом ще якась недуга, — туберкульоз, чи що, — вкинулася…

— Справді, тепер мало не щодень нова хвороба: як не туберкульоз, то чума. Треба берегтися.

— Колись, за сьогунату [51], про таку напасть і не чули. Ти теж пильнуйся.

— Авжеж, авжеж.

Служниця розчулилася.

— Як же це вона застудилася, коли ніби й надвір не виходить…

— Та, знаєте, у неї останнім часом поганий приятель знайшовся, — змовницьки, немов виказуючи державну таємницю, промовила служниця.

— Поганий приятель?

— Отой бруднющий кіт, що живе в учителя на головній вулиці.

— Отого, що вранці репетує не своїм голосом?

— Саме в того, що ґелґоче, як гусак, коли вмивається.

Образно сказано: «Ґелґоче, як гусак». Коли господар вранці полоще у ванні рот, то має звичку постукувати зубною щіткою по горлянці й видавати якісь дивні звуки. В поганому настрої він на всі заставки ґелґоче, а в доброму й зовсім надсаджується. Одно слово, і в доброму і в поганому настрої безперестанку ґелґоче. Якщо вірити господині, то раніше, — до того, як вони тут оселилися, — у нього не було такої звички, та якось він несподівано заґелґотав і відтоді й дня не обходиться без цього. Годі й казати, звичка кепська, і вам, котам, невтямки, чого вона йому так далася. Зрештою, річ навіть не в тому. Надто допекли мене слова «труднющий кіт». Я нашорошив вуха.

— Цікава б я знати, що це за замову він вигукує. До Реставрації Мейдзі навіть слуги знали, що таке етикет, ніхто тоді так у садибах не вмивався.

— Ваша правда, пані.

Служниця аж умлівала від захоплення і надміру часто підтакувала.

— Тож і не дивно, що в такого господаря і кіт волоцюга. Ти його почастуй палицею, як іще прийде.

— Неодмінно почастую. Це ж, напевне, через нього наша Міке захворіла. Я йому цього не прощу.

«Яке несправедливе звинувачення! Віднині я не зможу й підступити до їхньої садиби», — подумав я і повернувся додому, так і не побачивши Мікеко.

Господар сидів у кабінеті й щось зосереджено писав. Якби я розповів йому, якої про нього думки в домі вчительки, він, напевне, розгнівався б, але, як кажуть, блаженний той, хто не відає, - щось бурмочучи собі під ніс, він силкувався вдати святого поета.

Несподівано заявився Мейтей-кун, той самий, який у листі сповіщав, що через надмірну зайнятість не може особисто навідатися й привітати з Новим роком.

— Що, сінтайсі пишеш? Покажи-но, коли щось цікаве, — сказав гість.

— Та так, — знехотя відповів господар. — Трапилося гарне оповідання. Дай, думаю, перекладу.

— Оповідання? Чиє?

— Не знаю.

— Невідомого автора? Зрештою, й у невідомих авторів трапляються цікаві речі, не треба і їх цуратися. А де ж ти його запопав?

— У другому томі шкільної хрестоматії, - незворушно відповів господар.

— У другому томі хрестоматії? Як це у хрестоматії?

— А ось так: те, що перекладаю, входить у другий том хрестоматії.

— Не жартуй! Хочеш, помститися за павині язички?

— Я не такий базікало, як ти, — крутнув вусом господар без найменшого збентеження.

— Подейкують, що в давнину якийсь чоловік спитав Сан’йо [52]: «Чи останнім часом вам траплявся видатний твір?» А той витягнув записку конюха з вимогою віддати борг і сказав: «3 найвидатніших творів, написаних недавно, на перше місце я ставлю оцей». Хто знає, може, і в тебе зненацька пробудився тонкий естетичний смак. Прочитай-но, я спробую його оцінити, — промовив Мейтей-кун тоном неабиякого знавця літератури.

Голосом ченця із секти Дзен [53], що читає заповіти великого Дайто Кокусі [54], господар почав:

— Велетень Тяжіння.

— Що?

— Велетень Тяжіння. — це заголовок.

— Дивний заголовок. Ніяк не второпаю, що він означає.

Очевидно, йдеться про велетня, на ім’я Тяжіння.

— Не зовсім певен, але це ж тільки заголовок. Облишимо це і підемо далі. Читай якомога швидше, у тебе приємний голос, я охоче послухаю.

— Тільки не перебивай, — попередив господар і читав далі: «Кет виглядає з вікна надвір. Там діти граються м’ячем. Вони підкидають його вгору. М’яч летить усе вище і вище. А за мить падає. Діти знову підкидають його вгору. І так багато разів підряд. І щоразу м’яч падає на землю. «Чому він не летить усе вище і вище?» — запитує Кет. «Бо в землі живе велетень, відповідає мати. — Це Велетень Тяжіння. Він, дуже сильний. Усе на світі притягує до себе. Притягує будинки до землі. Якби він їх не притягував, вони полетіли б. І діти полетіли б. Ти, напевне, бачила, як опадає листя. Це їх кличе до себе Велетень Тяжіння. Тобі з рук, напевне, падала книжка. Це Велетень Тяжіння кликав її: «Іди сюди». М’яч піднімається в небо, але тут його кличе Велетень Тяжіння, і він падає на землю».

— Це все?

— Правда ж, гарне оповіданнячко?

— Атож, я просто зворушений. Так несподівано дістав віддяку за тотімембо.

— Ніяка це не віддяка. Просто оповідання мені сподобалося і я вирішив його перекласти. Невже ти не згоден зі мною? — господар, намагався заглянути за окуляри в золотій оправі.

— Оце так диво! І не сподівався, що ти на таке здатний. І я попався на гачок. 3даюсь, здаюсь, — признав Мейтей-кун свою поразку, та господар нічого не второпав.

— Я й на думці не мав робити цього. Просто оповідання мене зацікавило. І я вирішив його перекласти. Оце й усе.

— Ну й потішно вийшло! Не вистачало тільки твоїх пояснень. Вражаюче! Я в захваті!

— Нема чим захоплюватися. Недавно я кинув малювати акварелями й узявся до письменницької роботи.

— Та хіба порівняєш твої картини без перспективи, без гармонії барв з перекладом. Тут я схиляю голову!

— Якщо ти вже мене так розхвалюєш, я ще ревніше візьмусь до літературної творчості, - господар ніяк не хотів збагнути гостевої мови.

Тим часом у кімнату зайшов Канґецу-кун.

— Радий тебе бачити. Я щойно прослухав один пречудовий твір і відчув, що дух тотімембо нас покинув, — загадково натякнув Мейтей-сенсей.

— Невже? — здивувався Канґецу. Тільки господар нічого не второпав і був незворушний.

— Недавно до мене заходив чоловік на ім’я Оті Тофу з твоєю рекомендацією, — звернувся господар до Канґецу-куна.

— Таки заходив? Цей Оті Тофу — чесний хлопець, але не без химер. Тому я побоювався, що він завдасть тобі клопоту. Але ж він так благав познайомити…

— Особливого клопоту я з ним не мав…

— А він нічого не розповідав тобі про своє ім’я?

— Ні, про це, здається, не було мови.

— Та невже? Він же має звичку кожному новому знайомому пояснювати своє ім’я.

— Як це пояснювати своє ім’я? — втрутився Мейтей-кун, що давно чекав слушної нагоди приєднатися до розмови.

— Він страшенно ображається, коли його ім’я «Kоті» читають за оном [55] як «Тофу».

— Чого б це? — поцікавився Мейтей-сенсей і вийняв із шкіряного капшука, гаптованого золотом, пучку тютюну «кумої».

— Він завжди попереджує: «Moє ім’я не Оті Тофу, а Оті Коті!»

— Дивно, — вимовив Мейтей, глибоко затягнувшись.

— Причина в його захопленні літературою. Він пишається тим, що його ім’я та прізвище римуються, а як прочитати «Oтi Коті», то вийде ціла фраза «тут і там». Отож, коли хтось читає «Коті» за оном як «Тофу», він скаржиться: «Скільки їм не тлумач, усе марно».

— Це вже справжнє дивацтво, — промовив Мейтей і спробував пустити дим носом, але раптом, стиснувши в руці люльку, закашлявся — дим, не дійшовши до ніздрів, потрапив у дихальне горло.

— Минулого разу вів розповів мені, як на репетиції декламаторського гуртка він грав човняра та як з нього поглузували студентки, — всміхаючись, заговорив господар.

— От, от, — Мейтей заходився вибивати люльку об коліно. І я злякано відступив убік. — Отой гурток! Про нього мовилось, коли я частував Тофу тотімембо. «На другу репетицію, — сказав він, — ми вирішили запросити видатних літераторів. Просимо й вас ощасливити нас своєю присутністю». — «I знову, — питаю, — читатимете побутову п’єсу Тікамацу?» — «Hi, ми вибрали собі сучасну річ, от хоча б «Золотого демона» [56]. — «Яка тобі, - питаю, — роль випала?» — «Я буду Омія». Цікаве видовище: Тофу в ролі Омія! Неодмінно треба побувати на репетиції й улаштувати йому бурхливу овацію.

— Так, це буде цікаве видовище, — Kaнґецу-кун якось дивно всміхнувся.

— А все ж він порядна людина, дуже щира і серйозна. Мейтей йому не рівня, — господар одним заходом віддячив Мейтею і за Андреа дель Сарто, і за павині язички.

Однак той пропустив його слова повз вуха і тільки посміхнувся:

— Зрештою, чим я не кухонна дoшкa з Ґьотоку? [57].

— Що ж, може, й так, — відповів господар. По правді, він не второпав виразу «кухонна дошка з Ґьотоку», Але на те і вчитель, недарма ціле, життя брехав. Як-не-як, а вчительський досвід у такі хвилини помагає.

— А що таке «кухонна дошка з Ґьотоку»? — простосердо запитав Kaнґeцy.

— Оцей нарцис я купив перед Новим роком, повертаючись з лазні. Правда ж, непогано зберігся? — позираючи на квіти в токонома [58], господар перевів розмову на інше.

— Твої слова нагадали мені дивовижну пригоду, що сталася зі мною наприкінці року, — Мейтей, наче штукар, крутив люльку кінчиками пальців.

— Яку пригоду? Кажи мерщій! — радий, що з «кухонною дошкою з Ґьотоку» покінчено, господар полегшено зітхнув.

І Мейтей розповів таке:

— Пам'’ятаю, це було двадцять сьомого грудня. Від уже згаданого Тофу я одержав записку: «Хочу завітати до Вас і поговорити про літературу. Уклінно прошу нікуди не йти». Від самого ранку я нетерпляче ждав гостя, але сенсей не з'явився. Після обіду я сів біля котацу почитати гумористичні оповідання Бері Пейна [59], коли це несподівано прийшов лист із Сідзуоки від моєї матінки. Вона вже старенька і я для неї завжди мала дитина. Тому вона й прислала мені чимало порад, от хоч би: «Серед зими не виходь увечері з дому», «Холодний душ — річ корисна, але ж не забувай натопити в печі, інакше застудишся». На що вже я легковажний і то розчулився: «Велике щастя — батьки! Хто ще про тебе потурбується, як не вони?». І тої ж миті мені сяйнула думка: «Годі ледарювати! Треба написати якусь велику книгу й тим прославити нашу родину. Нехай ще за життя матері світ дізнається, яке високе місце посів Мейтей у літературі епохи Мейдзі». Читаю далі: «Ти справді народився щасливим. Тепер, коли через війну з Росією молоді доводиться переживати страшні злигодні, віддавати всі сили на благо Вітчизни, ти щодень розважаєшся, у тебе цілий рік свято». Не так уже весело мені живеться, як думає матінка. Потім вона перелічила моїх шкільних друзів, які загинули або ж були поранені на війні. Перечитуючи одне по одному їхні імена, я відчув смуток: чому так низько цінується людське життя? Наприкінці матінка писала: «Я вже стара й, мабуть, востаннє скуштувала новорічного дзоні…» У цих словах була така безнадія, що я зовсім занепав духом. «Хоч би Тофу навідався., - подумав я, але сенсей не приходив. Тим часом настала пора вечеряти. Після вечері я взявся писати матері відповідь. Лист вийшов коротенький, якихось дванадцять рядків. Матінка прислала мені лист завдовжки десь з шість сяку [60], я ж спромігся заледве на десять рядків — на більше не вистачало хисту. Я цілісінький день нерухомо просидів удома, що надвечір аж в животі заболіло. «Забіжить Тофу, попросіть його зачекати», — сказав я домашнім і вийшов прогулятися, а заразом і відіслати листа. Замість іти, як завжди, до кварталу Фудзімі, я мимоволі попростував до кварталу Дотесамбан. Вечір був холоднючий, подекуди небо вкривалося хмарами, з-за Охорі дув різкий вітер. Від Каґурадзака долинув гудок, і незабаром підніжжям насипу промчав поїзд. Мене охопило страшне відчуття самотності. Думки про вбитих на війні, старечі немощі, про минущість долі й швидкоплинність людського життя вихорилися в голові. «Саме в таку хвилину і прокидається в людей бажання повіситися», — подумав я і поглянув на верх насипу. О диво! — я стояв якраз під тією сосною.

— Під тією сосною? Якою сосною? — схвильовано запитав господар.

— Під сосною повішених, — відповів Мейтей і запнув вилоги свого кімоно.

— Вона ж росте на пагорбі Конодай, — втрутився Канґецу.

— То сосна, на якій вішають дзвони, а на тій, що в кварталі Дотесамбан, вішаються люди. З давніх-давен ходять перекази, що кожного, хто пройде під тою сосною, пориває вішатися. Вздовж насипу росте з десяток сосен, але знайте: якщо хтось вкоротить собі життя, то тільки на цій. І таке трапляється кілька разів на рік. Дивно, але чомусь інші дерева не навіюють думок про смерть. Я поглянув на сосну. Її гілля хилилося над дорогою. «Яка краса! — подумав я. — Навіть жаль її покидати. Може, хтось надійде й захоче повіситися». Я роззирнувся, але не побачив і живої душі. «Доведеться, мабуть, самому вішатися, — міркував я. — Е ні, стривай, це ж небезпечно, так і життя можна загубити!» Кажуть, у давнину греки розважалися на бенкетах тим, що імітували повішання. Ось як це робилося: людина піднімається на підставку й стромляє голову в зашморг. У мить, коли з-під її ніг вибивають підставку, вона пускає мотузку й зістрибує на землю. Коли так, то чому б і мені не проробити таку процедуру. Я вхопився за гілляку й вона, граціозно вигнувшись, нахилилася додолу. Я уявив, як плавно вона гойдатиметься під вагою мого тіла, і відчув шалений захват. «Обов’язково повішусь, — вирішив було я, але, згадавши про Тофу, завагався: А що, як Тофу прийде і йому доведеться довго чекати? Краще вже спершу зустрінуся з ним, порозмовляю, як пообіцяв, а тоді вернуся сюди». І я подався додому.

- Оце й усе? — спитав господар.

- Цікаво, — посміхнувся Канґецу.

— Приходжу додому — Тофу нема. Натомість лежить листівка: «Сьогодні в мене багато пильних справ і не можу навідатися, але сподіваюся, що найближчим часом неодмінно з вами побачуся». Я заспокоївся й подумав: «Тепер без клопоту можу вішатися». Нашвидку взувши ґета [61], я мерщій подався на те саме місце…» — Мейтей поглянув на господаря, на Канґецу й замовк.

- Ну, прибіг, і що ж? — не витримав господар.

- Отут і починається найцікавіше, — промовив Канґецу, перебираючи руками мотузочок хаорі.

— Дивлюся, аж мене хтось випередив, — вже висить. Як прикро! Спізнився на хвильку і от маєш!… Як подумаю тепер, то наче сам бог смерті розпорядився моєю долею. Якби спитали Джеймса [62], то він пояснив би, що, мовляв, завдяки особливим законам причинності потойбічний світ нашої підсвідомості й реальний, в якому ми живемо, вплинули один на одного. Ну, хіба не дивовижа зі мною трапилася? — закінчив Мейтей.

Господар, зміркувавши, видно, що з нього кепкують, не прохопився жодним словом, а лише жував куямоті [63]. Канґецу, старанно підгортаючи попіл у хібаті, підвів гoлову й посміхався. Згoдом він незворушно зaговорив:

— Відразу в таке годі повірити, — надто чудернацька історія. Але я особисто в ній анітрохи не сумніваюся, щось схоже пережив недавно і я.

— Невже і тобі кортіло повіситися?

— Ні, я не вішався. Але випадок, що про нього я хочу розповісти, стався наприкінці року і, найдивніше, того ж дня, і майже о тій годині.

— О, цікаво, — Мейтей теж напхав у рот куямоті.

— Того дня ми зібралися в одного мого знайомого в Мукодзіма, щоб провести старий рік. Мав відбутися концерт, і я прихопив скрипку. Зібралося десь з п’ятнадцять панночок і паній, і все вийшло дуже весело. Так усе гарно влaштyвaли, що я подумав: «Давно я не зазнавав такої насолоди!» Скінчилася вечеря, незабаром минув і концерт, про все вже переговорили, та й година була пізня. Я збирався додому, коли це підходить до мене дружина одного професора й тихо питає: «Ви знаєте, N тяжко захворіла?» Кілька днів тому я стрічав її, як завжди, цілком здоровою, а тому здивувався і попросив розповісти докладніше про її стан. Від дружини професора я дізнався, що ввечері того дня, коли ми бачилися, в дівчини раптом з’явилася гарячка, марення. Це ще нічого! А то ж вона безперестанку повторювала моє ім’я.

Не тільки господар, але й Мейтей-сенсей утримався від натяків на зразок: «А може, він теє…» Вони мовчали й пильно слухали.

— Потім професорова дружина розповіла, як покликали лікаря, і як той не міг встановити хвороби. «Ясно одне: в дівчини гарячка, тому їй і затьмарило розум, — сказав він. — Якщо снодійне не поможе, справи кепські». Від таких слів мені стало моторошно, важко, наче в кошмарному сні. Здавалося, навколишнє повітря затужавіло й звідусіль тисне на мене. Вертаючись додому, я тільки й думав що про панночку. О, ця вродлива, жвава й спритна панночка!

— Постривай, ти кілька разів сказав «панночка». Якщо це не таємниця, то чи не міг би назвати її м’я?

Мейтей глянув на господаря. Той і собі промимрив «ага».

— Ні, краще не треба. Гадаю, їй буде неприємно, — відказав Канґецу.

— Отже, ти хочеш сховати кінці у воду?

— Не глузуйте! Я ж вам серйозно кажу… Тільки-но я довідався, що дівчина захворіла, як душу опосіла туга — перед очима зринув образ зів’ялих квітів й опалого листя, в одну мить я відчув у тілі знемогу й занепав духом. Непевною ходою я несамохіть добрів до мосту Адзумабасі й зіперся на поруччя. Я не міг зрозуміти, була пора припливу чи відпливу, я тільки бачив, як внизу густим потоком мчить чорна вода. Від Ханакавадо на міст вбіг рикша. Я супроводжував очима вогник ліхтарика, поки він все меншав і нарешті не зник за броварнею. Я знову втупився у воду. Несподівано з верхів’я річки долинув голос, що гукав моє ім’я. «Що за диво? Хто може кликати мене в таку пору?» — Я пильно глянув уздовж річки, але в темряві нічого не побачив. «Напевне, вчулося. Треба вертатися додому», — вирішив я. Але щойно я ступив кілька кроків, як знову хтось погукав мене. Я застиг на місці, прислухався. Коли покликали втретє, я вхопився за поруччя і затрусився. Хто зна, звідки линув той голос — здалека чи з-під води, — але, нaпевне, це був голос панночки. «Я тут!» — мимохіть вигукнув я. Злякавшись власного голосу, що луною прокотився над рікою, я озирнувся навколо. Ні душі. Навіть місяць заховався. У голові раптом виникло бажання: пірнути в густу пітьму чорної, як ніч, ріки, віддатися в її обійми. Знову почувся жалібний, сповнений муки крик панночки, що наче благала порятунку. «Вже йду», — відповів я і, перехилившись через поруччя, глянув на чорну воду. Мені здалося, той голос насилу вибивається з-під товщі води. «Вона там, під водою, — подумав я і виліз на поруччя. — Ще раз покличе, стрибну». Я рішуче вдивлявся у потік. Знову в повітрі тонкою ниткою повис жалібний поклик. «Час» Напружившись, я стрибнув уперед на цілий тан [64] і каменем безстрашно полетів униз.

— Таки стрибнув? — закліпав очима господар.

— А я не сподівався, що до цього дійде, — і Мейтей вхопив себе за кінчик носа.

— Я стрибнув і знепритомнів. А коли прийшов до тями, то відчув, що дуже змерз, хоч був сухий-сухісінький. Що за мара? Адже я стрибав у воду. «Дивно», — і я роззирнувся. Я тепер ще більше здивувався. Виходить, я збирався стрибати у воду, але помилився й стрибнув на середину моста. Який жаль! Тільки через те, що я переплутав напрями, мені не вдалося попасти туди, куди мене кликала панночка.

Канґецу посміхався і крутив мотузочком хаорі так, наче хотів його відірвати.

— Ха-ха-ха! Цікаво! Ця пригода своєрідна тим, що схожа на мою. І вона вдячний матеріал для професора Джеймса. Ото можна було б шокувати літературний світ, якби на фактичних даних написати книжку про людську індукцію!… До речі, що сталося з панночкою? — поцікавився Мейтей.

— Кілька днів тому я ходив вітати її з Новим роком. Перед ворітьми вона грала зі служницею у волан і була цілком здорова.

Господар, що вже давно над чимось зосереджено думав, аж тепер розтулив рота.

— Зі мною теж була пригода, — сказав він, наче давав зрозуміти, що, мовляв, і він не ликом шитий.

— Яка пригода? — запитав Мейтей. Від кого-кого, а від господаря він, звісно, такого почути не сподівався.

— І теж наприкінці року.

— Дивний збіг. У всіх наприкінці року щось трапилося, — посміхнувся Kaнґeцy. На місці викришеного зуба у нього стирчав шматок куямоті.

— А чи не того ж дня і о тій же годині? — втрутився Мейтей..

— Ні, приблизно двадцятого числа. «Замість новорічного подарунка, — сказала мені дружина того дня, — краще поведи мене послухати Сетцу Дайдзьо» [65]. — «Чому б і не повести, — відповідаю. — А яка сьогодні вистава?» Дружина заглянула в газету: «Унаґідані». — «Мені вона не подобається, краще сходимо в театр іншим разом». Того дня ми так нікуди і не пішли. Наступного дня дружина знову розгорнула газету: «Сьогодні «Хорікава». Може, підемо?» — «У ній надто багато грають на сямісені [66] Шуму багато, а змісту ніякого. Краще згодом». Дружина невдоволена вийшла з кімнати. Третього дня вона рішуче заявила: «Сьогодні показують «Сандзюсанґендо». Я будь-що хочу послухати Сетцу Дайдзьо в «Сандзюсанґендо». Не знаю, може, й ця п’єса вам не до вподоби, але прошу вас піти заради мене». — «Якщо вже ти так хочеш, можна й піти, але це найкраща вистава і, напевне, там не протовпишся. Тож сумніваюся, чи потрапимо ми в театр. Адже здавна повелося, що потрібні місця наперед замовляють у чайному будиночку при театрі. Не годиться порушувати узвичаєні правила. На жаль, і сьогодні не варто морочитися». Майже крізь сльози дружина проказала: «Я — жінка і тому не знала, що все так складно, але ж і мати Охара, і дружина Судзукі, Кімійо-сан, ходять у театр, поминаючи всякі формальності. Нехай ви і вчитель! Хіба ви не можете обійтися без зайвого клопоту? Нестерпна ви людина!»- «Гаразд, — здався я, — підемо, хоч я певен, що марно. Повечеряємо і підемо на трамвай». Настрій у дружини відразу покращав. «Якщо їхати, то треба встигнути туди до четвертої години. Нема чого гаятися». — «Навіщо до четвертої?» — питаю я, а дружина відповідає, що, як пояснила їй Кімійо-сан, треба заздалегідь зайняти місця. «Отже, після четвертої вже пізно?» — ще раз перепитав я. «Так, пізно», — відповіла дружина. І раптом — хочете вірте, хочете ні, - мене почало морозити.

- І дружину теж? — запитав Канґецу.

— Де там! Тільки мене. Я чомусь відразу зм’як, наче аеростат, в якому прокололи оболонку. Голова пішла обертом, руки й ноги скувала млість.

— Раптова хвороба, — прокоментував Мейтей.

— Яка досада! Я так хотів виконати жінчине прохання, хоч раз за цілий рік! Я весь час тільки те й робив, що сварив її, примушував тяжко працювати, доглядати дітей і за все це ні разу їй не віддячив добром. Як на те, тоді й вільний час був, і в кишені подзенькувало кілька монет. Можна б і поїхати. Але якби ж не кляті дрижаки! Хіба піднімусь я в трамвай, коли в очах потемніло і я не годен переступити через поріг? «Який жаль!» — подумав я, і мене почало морозити ще дужче, ще дужче потемніло в очах. «Якщо негайно вжити заходів і показатися лікареві, то до четвертої ще цілком можна одужати», — вирішив я і, порадившись з дружиною, послав по лікаря Амакі, але, на лихо, той з учорашнього вечора чергував в інститутській клініці і ще не повернувся. «Він буде вдома о другій і відразу навідається», — сказали нашій служниці. От халепа! Якби я випив абрикосової води, до четвертої я був би здоровісінький. Нема щастя, та й годі. Видно, не судилося мені побачити радісного обличчя дружини. «Отже, — питала вона докірливо, — ви не зможете піти?» — «Чому ж ні? Обов'язково підемо, — відповів я. — Заспокойся, я до четвертої видужаю. Піди хутчій вмийся, перевдягнися й чекай». У ці слова я намагався вкласти всі свої почуття. Але мене чимраз дужче проймало морозом, дедалі більше паморочилася голова. «Хто знає, що накоїть ця нерозважна дружина, якщо не одужаю до четвертої і не дотримаю своєї обіцянки? Ну й халепа! Що ж робити?» І тут я вирішив, що мій найперший обов’язок завчасно нагадати дружині про марність людського життя і неминучість смерті й тим самим підготувати її до найгіршого. Я негайно закликав дружину в кабінет. «Хоч ти й жінка, — здалеку почав я, — але, мабуть, розумієш, що означає європейська приказка mаnу а slip 'twixt the сир and the lіp [67]?» — «Хто його збагне, це європейське письмо! По-вашому, якщо я не розумію англійської, то вже й можна насміхатися? Якщо та англійщина вам так до вподоби, то чого б вам не оженитися з випускницею християнської школи? Такої жорстокосердої, як ви, людини ще світ не бачив», — накинулась на мене дружина. Старанно продуманий план умить провалився. Запевняю вас, я без злого наміру заговорив по-англійському. Ви дуже засмутите мене, якщо витлумачите той вчинок так, як і дружина. Насправді мою поведінку тоді визначала тільки щира любов. Як на те, все трапилось саме тоді, коли мене пройняв мороз, голова паморочилась, навіть мозок трохи потьмарився. Тому-то я так поквапно заговорив про марність людського життя і неминучість смерті і ні сіло ні впало перейшов на англійську мову, цілковито забувши, що дружина її не розуміє. Безперечно, я припустився помилки. Через неї мене ще дужче затрусило, перед очима ще прудкіше поплив навколишній світ. Як я і звелів, дружина подалася у ванну, роздяглася до пояса і заходилась чепуритися. Потім вийняла з шафи кімоно, перевдяглася і сіла, мовляв, я готова йти хоч зараз. А я не знав, на яку ступити. «Хоч би скоріше йшов Амакі-кун», — подумав я і глянув на годинник. Була третя. До четвертої лишалась тільки година. «Може, помалу підемо?» — крізь прочинені двері спитала дружина. Мабуть, воно й негодиться вихваляти свою дружину, але тоді я подумав, що вона ще не була такою гарною. Її шкіра, старанно вимита, виблискувала і на тлі хаорі з чорного крепдешину здавалась ще білішою. Її обличчя світилося з двох прнчин: першої, матеріальної, пов’язаної з тим, що дружина вимилася з милом, а другої, духовної — сподівання побачити Сетцу Дайдзьо. І тут я вирішив будь-що виправдати її надію. «3беру всі сили та встану», — подумав я і закурив. Нарешті прийшов Амакі-сенсей. Він таки виконав моє прохання. Розпитав, що болить, оглянув язика, помацав пульс, обстукав груди, погладив по спині, вивернув повіки, потер череп, а тоді задумався. «Щось серйозне?» — спитав я, а лікар спокійно відповів: «Навряд». — «Мабуть, і надвір можна вийти?» — запитала дружина. «Авжеж, — сказав Амакі-сенсей і знову задумався, а потім додав: — Якщо тільки їм не погано». — «Я себе недобре почуваю», — втрутився я. — «В кожному разі треба вам прописати порошків і мікстуру». — «Як це так? Невже мені щось загрожує?» — «Хвилюватися нема підстави. Не треба даремно нервувати», — заспокоїв мене лікар і пішов. Було пів на четверту. Служниця побігла по ліки. Дружина суворо наказала їй бігти до аптеки. 3а п’ятнадцять четверта. 3алишилося ще чверть години. Раптом мене занудило. До цього я нічого подібного не відчував. Дружина налила в чашку мікстури, поставила переді мною. Тільки я підніс чашку до рота, як з глибини живота вирвався немов бойовий клич: «Ге-е!» Довелося відставити мікстуру. «Пийте швидше, полегшає», — квапила дружина. «Я не виконаю свого обов’язку, якщо негайно не вип’ю і ми не підемо до театру», — вирішив я і пригубив чашку. Та знову оте «гe-e!» стало на перешкоді. Поки я то намагався випити мікстуру, то ставив чашку назад, годинник у їдальні вибив четверту. «Вже четверта, ніколи зволікати», — твердо вирішив я, підняв чашку і — о диво! справжнісіньке диво! — з четвертим ударом годинника я відчув, що мене вже не нудить і я можу без зусиль випити ліки. О десять на п’яту впевнився, що Амакі-сенсей таки великий лікар: як рукою зняло запаморочення голови, перестало морозити. Моїм радощам не було меж — адже я видужав. А ще недавно й на ногах не міг устояти.

— Потім ви з дружиною пішли до театру «Кабукі»? — спитав Мейтей з таким виразом, наче він не зрозумів суті пригоди.

— Хотів, але було запізно. Дружина вважала, що тепер ми вже не купимо квитків. Не було ради, довелося відкласти театр. Якби Амакі-сенсей прийшов на десять хвилин раніше, я виконав би свій обов’язок перед дружиною і вона була б задоволена. І все через якихось там десять хвилин! От досада! Як подумаю, то й зараз мені здається, що тоді наді мною тяжіло якесь прокляття.

3араз господар мав вигляд людини, якій нарешті вдалося довести до кінця відповідальну справу. Цим він, мабуть, сподівався утвердити свою репутацію перед співрозмовниками.

Посміхаючись беззубим ротом, Канґецу мовив:

— Справді, яка прикрість!

Наче сам до себе Мейтей наївно докинув:

— Щаслива та жінка, в якої такий чуйний, як ти, чоловік.

3а сьодзі почувся кашель господині.

Я уважно вислухав усі три розповіді і не завважив у них нічого веселого, ані cумного. Я дійшов висновку, що люди нудяться і, щоб згаяти час, патякають язиками. Вони настільки обмежені, що регочуть з несмішного і захоплюються нецікавим. Я вже давно помітив, що мій господар свавільний і вередливий, та оскільки він не з балакучих, я не розумів його до кінця. І ця таємничість трохи мене лякала. А от після сьогоднішньої розмови мені захотілося його зневажати. Слухав би собі мовчки тих двох! Чого він доcяг, коли погнався за іншими й собі взявся плести несусвітенні дурниці? Невже Епіктет навчав кого так робити? Одне слово, і гoсподар, і Кaнґецу, і Мейтей — сумирні відлюдники, але хоч вони і вдають із себе святих та божих, байдужих до суєти людей, насправді їм не чужі ні марнославство, ні зажерливість, ні інші земні бажання. Щодня у їхніх балачках проблискує саме суперництво — от би перегнати, обійти ближнього! Koли хтось виривається уперед, вони ладні перегризти йому горло, як хижі звірі, що потрапили в одну клітку. Як це жалюгідно! Тільки одна в них чеснота і то мізерна: їхні слова і поведінка позбавлені нудної одноманітності, властивої звичайним дилетантам.

Такі думки зовсім відохотили мене слухати їхню розмову. «Піду-но краще довідаюсь, як там Miкеко», — вирішив я і подався до двору вчительки. На брамі я вже не побачив святкових прикрас зі cоснового гілля і солом’яних гірлянд — як-не-як після Hового року минуло десять днів, але яскраве проміння весняного сонця лилося на землю з бездонногo неба без жодної хмаринки і невеличкий, з десять цубо, сад був чарівніший, ніж на Новий рік. На веранді лежав дзабутон [68], ніде ні живої душі, сьодзі щільно засунуті — мабуть, учителька музики пішла до лазні. А втім, мені було байдуже, дома вона чи ні. Мене турбувало інше: чи одужала Мікеко. Довкола панувала тиша. Я видряпався на веранду і з брудними лапами розлігся на подушечці. Виявилося, що лежати тут приємно. Koли я, забувши про Мікеко, непомітно закуняв, з-за сьодзі долинули людські голоси.

— Щиро дякую. Вже готове?

Значить, учителька була вдома.

— Пробачте, я трохи спізнилася. Коли прийшла до майстра, він саме закінчував.

— А покажи-но. Чудова робота! Тепер Мікеко може спокійно спочивати. Позолота не облетить?

— Я про це запитувала. Він сказав, що вибрав найкращу, триматиметься довше, ніж на іхаї [69] для людей… А ще він написав ієрогліф «й» в посмертнім імені Мьойосінньо скорописом, бо так, мовляв, гарніше.

— Неси-но мерщій у божник, запалимо кадильні палички.

«Що з Мікеко? Щось дивне тут коїться», — подумав я і підвівся на лапи.

«Дзень», — дзенъкнув дзвіночок і вчителька заголосила:

— Хай світиться ім’я твоє Мьойосінньо, хай святиться ім’я твоє будда Аміда [70]. І ти помолись за упокій її душі, - звернулась вона до служниці.

«Дзень», — і та й собі почала:

— Хай святиться ім’я твоє Мьойосінньо, хай святиться ім’я твоє будда Аміда.

У мене защемiло серце. Я завмер на дзабутоні, як вирізьблена з дерева фігурка, навіть перестав кліпати очима.

— О, яке лихо! Ой, яке нещастя! А все ж почалося з простої застуди.

— Якби Амакі-сан приписав якісь ліки, може, усе б і обійшлося. .

— Немилосердна людина цей Амакі-сан, що так жорстоко повівся з нашою Міке.

- Не треба погано говорити про людей. Так вже їй судилося.

Отже, й Мікеко лікувалася в Aмaкi-сенсея.

- А я гадаю, в усьому винен учителів кіт-волоцюга. Це він її виманював надвір.

— Авжеж, це він, тварюка, довів Мікеко до могили.

Мені так хотілось якось виправдатися! Але мусив терпіти і, ковтаючи слину, слухати. Розмова раз по раз уривалася.

— Скільки несправедливості на цьому світі! Передчасно вмирає красуня Міке, а ця бродяча потвора здорова і далі бешкетує…

— Ваша правда, пані. Іншої такої милої людини, як Міке, і серед дня зі свічкою не знайдеш, — погодилася служниця.

Замість «іншої кішки» вона сказала «іншої людини». Видно, служниця вважає; що коти людям рівня. Що правда, то не гріх: обличчя у служниці таки справді котяче.

— Якби замість Міке…

— Здох той вчителів волоцюга. Чого кращого ще бажати?

Буде мені непереливки, якщо їм заманеться виконати своє бажання. Мені ще не доводилось відчувати навласній шкурі, що таке смерть, а тому не певен, чи вона мені сподобається. Недавно я змерз і вирішив залізти у гасильницю з рештками жарин. Служниця й не підозрювала, що я там, і накрила мене покришкою. Страшно й згадати, якого страху я набрався. Сіро-кун мені пояснила, ще трохи і я, напевне, сконав би. Я прийняв би смерть замість Міке, але за будь-кого вмирати не хочеться, якщо це пов’язане з такими стражданнями.

— Її нічого жаліти, адже над нею, кішкою, і сутру [71] монах прочитав та й ім’я посмертне їй дали.

— Так, так, правду кажете, вона щасливиця. Тільки шкода, що він невиразно прохарамаркав ту сутру.

— Молитва була таки трохи закоротка. Коли я сказала Ґеккейдзі-сану: «Надто швидко ви скінчили», він відповів: «Я прочитав найсуттєвіше, а цього досить, щоб кішка потрапила в рай».

— Он воно що! А якби той волоцюга?…

Я не раз застерігав, що в мене немає імені, але служниця все одно називає мене волоцюгою. От нечема!

— Його провина неспокутна. Навіть найблагочестивішою сутрою не вимолити йому спасіння.

Не знаю, скільки ще після того вони повторювали слово «волоцюга». Я вже не міг слухати цю розмову, сповз із дзабутона і стрибнув на землю. Вісімдесят вісім тисяч вісімсот вісімдесят моїх волосків стали сторч, весь я тремтів. Відтоді вчительчин дім я обходив десятою дорогою. Тепер, напевне, Ґеккейдзі-сан нерозбірливо читає заупокійні молитви над нею самою.

Останнім часом я не наважуюсь виходити з дому. Світ видається мені похмурим і непривітним. Я зледащів не менше за господаря. Тепер я можу повірити, що причина господаревого відлюдництва — нещаслива любов.

Я все ще не брався ловити пацюків, і якось служниця навіть запропонувала мене вигнати, але господар, знаючи, що я не простий собі кіт, не дозволив цього. Без жодного вагання я складаю щиру подяку господареві, що й далі живу, лиха не знаючи, в його домі, і захоплююсь його проникливістю. Мене навіть не дратує, що служниця не визнає мене й поводиться зі мною жорстоко. Якби зараз з’явився Хідарі Дзінґоро [72] і взявся вирізьблювати на стовпі брами мій образ, а японський Стейнлен [73] заходився малювати на полотні мій портрет, ці тупі голови почервоніли б за свою сліпоту.



Розділ ІІІ


Мікеко вмерла, з Куро я не заприязнився, тож почуваюся самотнім. Але, на щастя, знайомство з людьми розвіює мою журбу. Нещодавно один чоловік листовно попросив господаря вислати йому моє фото. А днями на мою адресу прислано кібіданґо [74], що ними так славиться Окаяма. Поволі, як до мене прихиляються люди, я забуваю, що я кіт. Мені здається, ніби непомітно я став до людей ближче, ніж до котів, — останнім часом я навіть утратив охоту водитися з одноплеменцями і ставати проти двоногих панів. Я покладаю велику надію на те, що, вже досягши значного поступу, можу вважати себе мало не членом людського суспільства. Однак це не означає, що я зневажаю котячий рід, — ні, я просто знаходжу втіху в тому, що чиню згідно зі своїми вподобаннями. Тож мені прикро, коли дехто називає мене легковажним, лицемірним або зрадливим. Видно, не перевелися ще дурноверхі, жалюгідні особи, охочі обзивати людину всілякими неподобними словами. Зрештою, позбувшись котячих звичок, не годиться мати справу тільки з котами. Хотілося б із властивою людям самовпевненістю оцінювати їхні думки, слова та діла. І це мені, певен, вдалося б. Жаль тільки, що господар не зважає на мої глибокі знання, а поводиться зі мною як із звичайнісіньким кошеням, — без зайвих слів, безсоромно ум’яв кібіданґо. Фотографії моєї він теж ще не зробив і не вислав, куди його просили. Це мене, звісно, дратує, але що ж, мусиш терпіти — адже господар це господар, а я це я, тож не дивно, що наші погляди розходяться. Оскільки я майже став людиною, а з котами припинив стосунки, мені важко про них писати. Краще вже я розповім, як живуть панове Мейтей і Kaнґeцy.

Сьогодні неділя, ясний, погідний день. Господар вийшов з кабінету, поклав біля себе пензель, туш і купку паперу, сам ліг долічерева на поміст і щось забурмотів. «Певне, лаштується писати, коли видає такі дивні звуки», — здогадався я. Незабаром господар розмашистими ієрогліфами почав: «Духмяний ладан запалю».- «Невже взявся до віршів? Невже писатиме хайку? Як для господаря, «духмяний ладан» занадто вишукано», — промайнула думка, а він уже полишив «ладан» і хвацьки перейшов до нового рядка: «Давно я збирався написати про Теннен Кодзі» [75]. Та раптом пензлик завмер у його руках. Господар глибоко зітхнув. Видно, блискуча думка так і не сяйнула в його голові, тож він лизнув кінець пензля — аж губи почорніли — і внизу намалював кружечок. Всередині поставив дві крапки — очі, домалював ніс з широкими ніздрями, тоді провів горизонтальну лінію рота. Тепер це вже не скидалось ні на оповідання, ні на хайку. Очевидно, господареві набридло і малювати, бо він замазав мордочку. Потім розпочав з нового рядка. Певне, думав, що досить почати з нового рядка, як вірші поллються з його вуст. «Теннен Кодзі — людина, що вивчає повітряний простір, читає «Луньюй» [76], їсть печену солодку картоплю, під носом у нього висять шмарклі», — за одним подихом написав він розмовною мовою. Вийшло недоладно. Господар вголос перечитав написане й зареготав: «Ха-ха-ха! Цікаво. Щоправда «під носом у нього висять шмарклі» — трохи грубувато, викреслю», — і провів лінію. За першою черкнув другу, а тоді третю — вийшли рівні паралельні лінії. Хоч вони заходили на інші рядки, господар проводив їх одну по одній. Коли їх стало аж вісім, а наступне речення не спадало на думку, господар відклав пензля і завзято смикнув вуса то вниз, то вгору — мовляв, ось як викручують речення з вусів. Тим часом з їдальні вийшла господиня й сіла перед чоловіком.

— Послухайте-но, — звернулася вона.

- Що таке? — господарів голос лунав як удар гонга під водою.

Жінці, видно, не сподобався такий тон, і вона повторила:

— Послухайте-но.

— Ну, що таке? — Великим і вказівним пальцями господар висмикнув з ніздрі волосину.

— Цього місяця нам трохи не вистачило…

— Не може бути. Хіба ми не розрахувалися з лікарем, хіба не виплатили минулого місяця борги в книгарні? Повинно б вистачити, — відповів господар, розглядаючи висмикнутий волосок наче якесь диво.

— А проте… Ви ж не охочі до рису, вам подавай

хліб та ще й варення до нього.

— Власне, скільки я їм того варення?

— Цього місяця вісім слоїків.

— Вісім? Не пригадую, щоб я стільки з’їв.

— Не ви самі, а разом з дітьми.

— Що не кажи, а більше ніж на п’ять-шість єн наїсти ми не могли, — господар незворушно взявся приклеювати волосинки на папір. Він виривав їх з м’ясом, тому вони стирчали на папері наче встромлені голки. Захоплений несподіваним відкриттям, господар дмухнув на них щосили. Але вони міцно прилипли і тому не злітали.

— Ач, які вперті, - господар щосили дмухнув ще раз.

— І не тільки варення, — аж розчервонілась від обурення господиня. — Треба було ще дещо купувати.

— Можливо, можливо, — господар раз по раз устромляв пальці в ніс і висмикував волосинки. Вони були різних кольорів: руді, чорні, трапився навіть один сивий. Господар, вельми тим вражений, затиснув його між пальців і підніс перед очі дружини.

— Тьху! Гидота! — скривилась та й відштовхнула його руку.

— Ти лиш поглянь, навіть у носі посивіло, — господар, здавалося, не на жарт схвилювався. А господиня не витримала, розсміялась і зникла в їдальні, очевидно, махнувши рукою на фінансові проблеми. Господар тим часом узявся знову до Теннен Кодзі.

Прогнавши хитрощами жінку, господар заспокоївся. Висмикував волосинки і поривався писати, але нічого не виходило.

«Їсть печену солодку картоплю» — зайве, краще викреслю, — вирішив він. — «Духмяний ладан запалю» — надто несподівано звучить, теж треба викреслити, безжально дорікнув собі господар. Зосталося тільки: «Теннен Кодзі — людина, яка вивчає повітряний простір, читає «Луньюй». «Але ж так занадто коротко, — подумав господар. — От морока!.Якщо вже не оповідання, то хоч епітафію напишу». Господар помахав пензликом і заходився старанно малювати орхідею на верхній половині листка — незугарну подобу авторського малюнка на полях рукопису. Вся його марудна робота, до останнього ієрогліфа, звелася нанівець. Перевернув листок і на звороті ні до ладу, ні до складу написав: «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О, небесний, о, просторовий Теннен Кодзі!». І тут прийшов Мейтей. Напевне, він не визнавав різниці між чужим і своїм домом, бо заходив завжди безцеремонно, навіть не постукавши. Траплялося, що заявлявся через задвірковj двері. Ще при народженні він позбувся кращих людських якостей — несмілості, скромності й сором’язливості.

— Знову взявся до Велетня Тяжіння? — ще з порога спитав гість.

— Хіба ж можна весь час писати про Велетня Тяжіння? Я тепер клопочуся, яку б епітафію придумати для Теннен Кодзі — похвалився господар.

— Теннен Кодзі — це таке ж посмертне ім’я, як і Ґудзен Додзі [77]? — своїм звичаєм навмання спитав Мейтей.

— А хіба є таке ім’я?

— Нема. Але я спочатку подумав, що ти саме його маєш на увазі.

— Ґудзен Додзі… Такого я не знаю. А от Теннен Кодзі ти знаєш.

— Власне, кому захотілося мати ім’я Теннен Кодзі?

— Соросакі. Тому самому, який після закінчення університету поступив в аспірантуру, обрав темою дисертації «Теорію повітряного простору», але, перепрацювавшись, вмер від перитоніту. Він був мені найближчим приятелем.

— Ну й чудово, що вів був твоїм приятелем. Але ж хто перейменував Соросакі на Теннен Кодзі?

— Я. Я назвав його так. Це тобі не якесь заяложене ім’я, яке дають покійним ченці, - гордо промовив гocподар так, наче й справді «Теннен Кодзі» звучaло напрочуд вишyкaнo.

— Покажи-но мені свою епітафію, — зареготав гість і потягнувся до рукопису. — Що?!. «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О небесний, о просторовий Теннен Кодзi!. Непогано, саме така епітафія й пасує Теннен Кодзі.

— От би вирізьбити епітафію на давилі для барильця з квашеною редькою й вивести його за храм, щоб люди могли на чім силу міряти! Та й добра пам’ять про Теннен Кодзі залишилася б.

— Атож, непогано, — радісно погодився господар.

- Я так і думав зробити, — поважно відповів господар і додав: — Пробач, я вийду на хвильку, а ти пограйся з котом. — Не чекаючи на Мейтеєву відповідь, господар вийшов з кімнати.

Коли так несподівано мені випало розважати гостя, не пристало сидіти похмурим. Тож, намагаючись бути якомога привітнішим, я вибрався гостеві на коліна.

— Ти ба, як погладшав! — Мейтей грубо схопив мене за загривок і підняв угору. — Видно, пацюків не часто ловиш, якщо так ноги звисають… Господине, ваш кіт охочий до пацюків? — Мого товариства йому, напевне, було не досить, і гість звернувся до господині в суміжній кімнаті.

— Які там пацюки! Він над усе полюбляє витанцьовувати з дзоні, - ні сіло ні впало господиня виказала мій давній гріх.

Мейтей усе ще тримав мене, а я вимахував лапами, й почувався кепсько.

— У вашого кота й на морді написано, що він мастак танцювати. Він у вас, видно, хитрющої породи. І схожий на кота-перевертня, що я бачив у старовинній ілюстрованій книжці, - Мейтей силкувався втягти господиню до розмови. Вона невдоволено відклала шитво й зайшла у вітальню.

— Ви, певне, нудьгуєте? Зараз він повернеться, — господиня налила чашку свіжого чаю й подала Мей. теєві.

— Куди він подався?

— Хто його знає. Ніколи не каже, куди йде. Такий вже вдався. Мабуть, пішов до лікаря.

— До Амакі-сенсея? Ото морока лікареві з таким хворим.

— Авжеж, — погодилася господиня, не маючи, видно бажання розмовляти на цю тему.

Мейтей, вдавши, що нічого не розуміє, провадив:

— Як він почувається останнім часом? Зі шлунком краще?

— Та хто його відає. Гадаю, навіть Амакі-сенсей не зможе вилікувати, якщо сидіти на самому варенні, - господиня манівцями виповіла Мейтеєві наболіле.

- Невже він їсть стільки варення? Хіба він дитина?

- Та якби ж то тільки варення, а то недавно захопився тертою редькою, — вона, мовляв, помічна на шлункові захворювання…

— Та що ви? — здивувався гість.

— Вичитав у газеті, ніби терта редька містить діастазу.

— Напевне, хоче загладити шкоду, завдану варенням. Ну й вигадав! Ха-ха-ха!.. — Господинині нарікання розвеселили Мейтея.

— А нещодавно навіть маля нагодував…

— Варенням?

— Та ні, редькою… Уявляєте! «Іди сюди, дитинко, каже, — татко дасть тобі щось смачненького». Ну, думаю, хоч раз дитину приголубить, а він, бачте, що встругнув. А кілька днів тому висадив середульшу на шафу…

— Як це?

Мейтей у всьому дошукувався першопричини.

— Та так. Сказав їй: «А стрибни-но звідти». Та хіба ж чотирирічна дівчинка здатна на таку відчайдушну витівку?

— Таки справді це важко зрозуміти. А проте має добру душу.

— О, якби ще й злу, тоді зовсім не було б витерпу! — запально вигукнула господиня.

— Не ганьте його так. Краще жити з чоловіком у злагоді. Адже Кусямі-кун нелегковажний, скромний, невибагливий до одежі, справжній сім’янин, — недоречно весело моралізував Мейтей.

— Ви глибоко помиляєтеся…

— Може, він чимось нишком-тишком захоплюється?

— Зрештою, чого тільки не буває в цьому підступному світі,- загадково проказав гість.

— Я не сказала б, що він розбещений, якби не книги, що їх він безперестанку купує, але ніколи не читає. Та ще якби він знав міру і купував найнеобхідніше. А то ж піде в книгарню «Марудзен», набере купу книг, а коли під кінець місяця присилають рахунок, вдає, ні би це його не стосується. От хоч би й під Новий рік мені завдав клопоту: треба було виплатити відразу за кілька місяців.

— Та не беріть цього близько до серця, нехай купує. А коли прийдуть по борг, пообіцяйте принести, от вони й відстануть.

— Але ж все одно доведеться колись платити, до безвіку відтягувати не будеш, — сумовито вела господиня.

— Тоді поясніть йому, і примусьте урізати витрати на книжки.

— Я вже йому казала, та хіба він послухає? Оце недавно заявляє мені: «Ти, — каже, — не підходиш на дружину вченого. Ти ж анітрохи не тямиш, що таке книжки. Послухай, що сталося колись у Стародавньому Римі. Це тобі буде наука на майбутнє…

— А що ж там сталося? — загорівся Мейтей, розворушений не стільки співчуттям до господині, а скоріше звичайнісінькою цікавістю.

— Так от. У Стародавньому Римі жив цар Тарукін…

— Тарукін? Трохи дивно.

— Я ніяк не можу запам’ятати іноземні імена, вони такі важкі. В усякому разі він, здається, був сьомий.

— Сьомий Тарукін… дивно. Ну, то що ж сталося з цим сьомим Тарукіном?

— Ну що мені робити? І ви з мене глузуєте? Якщо все знаєте, розкажіть самі, зла ви людина, — накинулась господиня.

— Чого б це я глузував? 3овсім ні. Просто мені здалося, ніби сьомий Тарукін звучить якось дивно… Постривайте, сьомий римський цар… я точно не пригадую, але, здається, то був Тарквіній Гордий. А втім, це не важливо. То що сталося з тим царем?

— Якось прийшла до нього жінка з дев’ятьма книжками й запитала, чи не хотів би він їх купити.

— Ну, ну.

— «3а скільки?… — спитав цар. Жінка зажадала багато. «Дорого, може, віддаси дешевше?» — спитав цар.

Жінка взяла три книжки й шпурнула у вогонь.

— Це вже даремно.

— У тих книжках, кажуть, були записані пророцтва, чи що, яких ніде більше не можна було знайти.

— Ого…

— Цар подумав: «Коли вже з дев’яти книжок залишилося тільки шість, то й ціна, напевне, поменшала», — і запитав: «Скільки ти хочеш за шість книжок?» Жінка назвала попередню цифру, ні на один мон [78] не поступилась. «Та це ж чистий грабунок!» — тільки й устиг обуритися цар, як жінка кинула в полум’я ще три книжки. Цареві, видно, кортіло придбати решту книжок, тож він запитав: «Скільки ж ти візьмеш за три книжки?» — «Як і за дев’ять», — відповіла жінка. «3 дев’яти книжок залишилося шість, а з шести — три, а ціна не впала ні на один рін, гляди, щоб і цих три не опинилися у вогні», — подумав цар, виклав великі гроші й придбав уцілілі від спалення книжки… «Сподіваюсь, ти хоч тепер зрозуміла, чого варті книги», — пояснював чоловік, але я так нічого і не второпала.

Висловивши свою думку, господиня дала зрозуміти, то жде Мейтеєвої відповіді. Але навіть він розгубився. Витягнув з рукава кімоно хусточку та взявся мене дражнити, потім, наче щось придумавши, вигукнув:

— Але ж, пані, його тільки тому і вважають ученим, що він захаращує книжками свою оселю. Недавно про Кусямі-куна згадували в одному часопису.

— Справді? — господиня повернулася до Мейтея. Видно, вона не байдужа до чоловіка, якщо переживає за його репутацію. — Що ж там пишуть?

— Небагато, лише кілька рядків. Мовляв, у Кусямі-куна стиль легкий, як хмаринка на небі, прозорий, як джерельна вода.

Господиня радісно всміхнулася.

- І це все?

— Далі ось що було: «От-от, здається, докопаєшся до суті, як раптом усе зникає без сліду, навіть забуваєш, про що допіру йшлося».

Обличчя господині прибрало дивного виразу.

— Напевне, хвалили? — недовірливо спитала вона.

— Мабуть, хвалили, — спокійно відповів Мейтей, поводячи хусточкою мені перед очима.

— Що ж, якщо книжки потрібні йому для роботи. Та все ж він дивак.

«Ого, вона вже наступає з іншого флангу!» — подумав Мейтей, а, щоб захистити господаря і не образити господиню, ухильно промовив:

— Справді, він трохи дивакуватий, але ж не забувайте, що всі люди, причетні до науки, схожі на нього.

— Оце нещодавно прийшов він додому і каже, що має кудись іти, тож роздягатися, мовляв, не буде. Отак у пальті й сів на стіл, дзен [79] поставив на котацу й заходився їсти. Я сиділа з мискою у руках і з дива не виходила, позираючи на це чудернацьке видовисько…

— Кусямі-кун, напевне, скидався на генерала, по-сучасному елегантно одягнутого, що у цебрі розглядає голову свого ворога. Однак це в його дусі, принаймні не банально, — нахваляв Мейтей свого приятеля.

— Банально чи ні, - жінці однаково не збагнути. В кожному разі його поведінка переходила всякі межі.

— Найгірше — це банальність, — наполягав Мейтей.

Господиню така відповідь не задовольнила. Вона посуворішала:

— Усі ви тільки й умієте, що повторювати: банальність, банальність. А що воно таке — банальність?

— Банальність? Банальність — це… Отак зразу й не поясниш…

— Якщо ота ваша банальність така невизначена, то навряд чи вона означає щось добре, — з чисто жіночою

логікою напустилась господиня.

— Чого це невизначена? Просто її важко пояснити.

— В усякому разі, ви називаєте банальністю все, що вам не до вподоби, — ненароком улучила в ціль господиня.

За таких обставин Мейтею довелося якось рятувати свою банальність.

— Ось вам, пані, найпоширеніша банальність: «Люди двадцяти восьми — двадцяти дев’яти років, усім задоволені й безтурботні, готові завжди, як випаде сонячний день, йти гуляти на греблю Сумітей, прихопивши зі собою саке в баклазі, зробленій з дині».

— Невже є і такі? — навмання сказала господиня, не второпавши нічого з Мейтеєвої тиради, а відтак призналася: — Щось я нічого не второпаю.

— У такому разі приладнайте до Бакінового [80] тулуба голову майора Пенденніса [81] й пустіть їх на рік-два в Європу.

- І тоді вийде банальність?

Мейтей лише засміявся.

— Можна зробити простіше. Додайте учня середньої школи до продавця з крамниці «Сіракія» і розділіть навпіл. От і дістанете чудовий зразок банальності.

— Та невже? — задумано сказала господиня. Їй, очевидно, було важко збагнути Мейтеєву думку.

— Ти ще тут? — запитав господар, несподівано заходячи у кімнату і сідаючи поруч з гостем.

— От тобі й на! Ти ж сам сказав мені: «Почекай трохи, я вмить повернуся».

— Хіба це вперше? — глянула господиня на Мейтея.

— Поки тебе не було, я дізнався про чимало подробиць з твого життя.

— Жінку хлібом не годуй, а дай побалакати. От якби люди вміли мовчати так, як оцей кіт, — господар погладив мене по голові.

— Кажуть, ти хотів нагодувати дитину тертою редькою.

— Ну, — і господар засміявся, — а ти знаєш, які розумні теперішні малюки? Ти його питаєш: «Скажи, рибонько, де тобі гірко?» — а воно тобі язика показує. Отак!

— Що за мордування? Як можна муштрувати дитину, наче собаку? До речі, незабаром прийде Канґецу.

— Канґецу? — недовірливо спитав господар.

— Атож. Я послав йому листівку: «На першу годину дня приходь до Кусямі».

— От людина! Все робить, я йому заманеться, на інших не зважає.. Ну, навіщо було кликати Канґецу?

— Це не моя ідея. Канґецу-сенсей сам напросився. Сенсей сказав, що готується виступити з доповіддю на засіданні Фізичного товариства. «Я, — каже, — зроблю собі репетицію, а ти слухай». — «Гаразд, — кажу, — нехай і Кусямі послухає». От і вирішив запросити його сюди… Тобі не завадить послухати, — самовільно розпорядився Мейтей.

— Але у тій доповіді я нічого не втямлю, — заперечив господар, діткнутий Мейтеєвим самоуправством.

— Ти не думай, що доповідь буде нудна й нецікава, приміром, про якесь там сопло з магнітом. Тема доповіді надзвичайно своєрідна: «Механіка повішення». Раджу послухати.

— Це тобі варто послухати, ти ж пробував вішатися. А мені навіщо?

— Хто повірить, що людина, яка тремтить на саму згадку про «Кабукі», не може вислухати такої доповіді? — своїм звичаєм пожартував Мейтей.

Господиня захихотіла, глянула на чоловіка і перейшла в суміжну кімнату. Господар мовчки гладив мене по голові. Такої ласки до себе я ще не пригадую.

Через кілька хвилин, як було домовлено, прийшов Канґецу-кун. Готуючись до доповіді, яку мав виголосити ввечері, він зодягнувся в елегантний сюртук, високо підняв білий як сніг комірець і став на двадцять відсотків привабливішим, ніж завжди.

— Вибачте, що трохи запізнився, — спокійно звернувся він до присутніх.

— А ми ніяк не можемо дочекатися тебе. Починай, — і Мейтей зиркнув на господаря. Той тільки невиразно буркнув щось. Kaнґeцу-кун не квапився.

— Будь ласка, принесіть склянку води, — мовив він.

— Ти ба, хоче, як по-справжньому? Диви, ще й оплесків заманеться, — не вгавав Мейтей.

— Це лиш репетиція, тож одверто висловлюйте свою думку, — вийнявши з внутрішньої кишені текст доповіді, повільно проказав Канґецу-кун, а потім почав: — Страта злочинців через повішення була поширена здебільшого серед англосаксів, але якщо заглибитися в давніші часи, то стане ясно, що до повішення вдавалися переважно самогубці. У євреїв, кажуть, був звичай каменувати злочинців. Аналіз Старого завіту показує, що слово «повішення» означало віддавати на з’їжу хижим звірам або птахам підвішений на стовпі труп злочинця. Якщо вірити Геродотові, то ще до виходу з Єгипту євреї відчували огиду до привселюдного показу трупів у нічну пору. Кажуть, єгиптяни відрубували злочинцям голови, а на хресті розпинали тільки їхні тіла. Перси…

— Канґецу-кун, — втрутився Мейтей, — по-моєму, не варто відхилятися від теми.

— Потерпіть трошки, зараз переходжу до головного… Так от, що робили перси? Можна вважати, що й вони розпинали злочинців на хресті. Щоправда, невідомо, коли вони прибивали їх до хреста — живцем чи мертвими…

— Це не істотно, — господар знуджено приборкав позіх

— Я ще багато міг би розповісти, та боюся задати вам клопоту…

— Може, краще б сказати «завдати клопоту». Як ти гадаєш, Кусямі-кун? — прискіпався Мейтей.

— Все одно, — байдуже відповів господар.

— Переходячи до головної теми, повідаю…

— Тільки професійні оповідачі кажуть «повідати». Від доповідача хотілося б почути вишуканіше слово, — перебив Мейтей.

— Якщо «повідати» недоречне слово, то як же тоді сказати? — трохи роздратовано спитав Канґецу.

— Незрозуміло, навіщо тут Мейтей — слухати чи заважати. Канґецу-кун, не зважайте на цього крикуна, — прийшов на допомогу господар.

— «Він, роздратований, повідав про вербу», — як завжди несподівано промовив Мейтей. Канґецу мимохіть пирснув.

— На підставі власних досліджень можу твердити, що страта через повішення в чистому вигляді описується в двадцять другій пісні «Одіссеї». А саме в строфі, де розповідається, як Телемах повісив дванадцять рабинь Пенелопи. Було б доречно прочитати цей уривок грецькою мовою, але я цього не робитиму, бо можуть подумати, що я хизуюся. Ви впевнитеся, що я кажу правду, якщо прочитаєте рядки чотириста шістдесят п’ятий — чотириста сімдесят третій.

— Грецьку мову, мабуть, краще опустити. Інакше це скидатиметься на хвастощі. Чи не так, Кусямі-кун?

— Я згоден, не треба вихвалятися, так буде благородніше, — поспішно підтримав Мейтея господар. Обидва вони не знали грецької мови.

— В такому разі я випущу цих кілька речень і повід… і розкажу далі. Спробуймо уявити собі, як тоді вішали. Тут могли існувати два способи. Перший полягав у тому, що Телемах з допомогою Євмея і Філойтія прив’язав один кінець мотузки до стовпа. Потім наробив на ній зашморгів, накинув їх на голови жінок і натягнув другий кінець…

— Образно кажучи, ті рабині висіли на мотузці як сорочки в європейській пральні.

— Саме так. Другий спосіб полягав ось у чому: як і першого разу один кінець мотузки прив’язували до стовпа, другий прикріплювали до стелі. До натягнутої мотузки прив’язували кілька інших, робили на них зашморги, встромляли туди голови жінок і в останню хвилину вибивали з-під їхніх ніг підставки.

— Образно кажучи, рабині висіли як круглі ліхтарики на мотузяній запоні перед порогом харчівні.

— Не можу судити, я ніколи не бачив круглих ліхтариків. Але якщо припустити, що вони існують, то ви маєте слушність… Так от, послуговуючись законам механіки спробуємо довести, що перший спосіб не здійсненний.

— Цікаво, — проказав Мейтей.

— Еге ж, — погодився й господар.

— Передусім припустимо, що жінки висіли на однаковій відстані одна від одної. Далі вважатимемо, що мотузка між двома жінками, які висять найнижче, паралельна до земної поверхні. Нехай α(1), α(2)… α(6) — кути, утворювані мотузкою і горизонталлю, Т(1), Т(2)…. Т(6) — сили, що діють на кожний відрізок мотузки. Через Т = Х позначимо силу, прикладену до найнижчої частини мотузки. Запам’ятайте, W — вага жінки. Вам зрозуміло?

Мейтей з господарем перезирнулися.

— Загалом зрозуміло.

Однак оте «загалом» було сказано довільно і аж ніяк не означало, що з ним погодяться інші слухачі.

— Отож на підставі відомих вам принципів рівноваги для багатокутників одержуємо таких дванадцять рівнянь:


Т(1)COSα(l) = Т(2)COSα(2),

Т(2)COSα(2 )= Т(3)COSα(3)…



- Може, досить тих рівнянь? — урвав його господар.

- Але ж відповідь ґрунтується саме на них.

Канґецу-кун розгубився. Мейтей теж збентежився.

- Якщо й справді так, — мовив він, — то, може, вернемося до них пізніше?

— Без формул моє дослідження з механіки не варте й щербатого шеляга. Я ж стільки працював!…

— Ти без вагань викидай ті формули, — спокійно порадив господар.

— Ну що ж, нехай буде по-вашому. Хоч мені й жаль.

— Так буде краще, — Мейтей аж заплескав у долоні. — Перейдемо тепер до Англії. Згадка про «ґалґа», тобто шибеницю, в поемі «Беовульф» [82] дозволяє вважати, що страта через повішення була запроваджена саме в ту епоху. Якщо злочинець випадково не вмирав на шибениці, - пише Блекстон [83], - то його вішали вдруге. Але дивна річ — в поемі «Видіння про Петра Плугатара» [84] є така фраза: «Хоч би який був лиходій, нема закону, щоб вішати його двічі». Невідомо, кому з них вірити, але існує чимало прикладів, коли через недбальство ката, злочинець не міг умерти відразу. Тисяча сімсот вісімдесят шостого року вішали знаменитого лиходія Фіцджеральда. Однак чисто випадково, коли з-під нього вибили підставку, мотузка ввірвалася. Повторили спочатку — цього разу мотузка виявилась задовгою, ноги злочинця досягли землі і він знову залишився живим. І тільки за третім заходом, уже з допомогою глядачів, кажуть, вдалося його спровадити на той світ.

— Ого! — пожвавішав Мейтей.

— Оце так справді не щастило, — пожвавішав і господар.

— Цікава деталь: кажуть, зріст повішеного збільшується на один сун [85]. Тут помилка виключена, лікарі все точно визначили.

— О, це наукове відкриття! Повісити б отак на хвилину, приміром, Кусямі-куна, — може б, підріс на один сун і став би, як усі нормальні люди, — і Мейтей глянув на господаря. Той, всупереч сподіванню, цілком поважно запитав:

— Kaнґецу-кун, а чи траплялися випадки, коли повішені витягувалися на цілий сун і потім оживали?

— Це неможливо. Коли людину вішають, у неї розтягується спинний мозок, коротко кажучи, хребет не стільки видовжується, як розривається.

— В такому разі я на це не пристаю, — відмовився господар від свого наміру.

Доповіді не було кінця-краю, доповідач напевне торкнувся б і фізіологічних процесів у тілі повішеного, але Мейтей так настирливо вставляв свої безглузді зауваження, а господар так відверто позіхав, що Kaнґeцy урвав на півслові й подався додому. Ясна річ, я не міг узнати, як увечері поводився Kaнґeцy, як його красномовність вразила слухачів — усе це відбувалося далеко від нашого дому.

Кілька днів минуло без жодних подій. Коли це якось о другій годині пополудні, як завжди зненацька, наче той Ґудзен Додзі, заявився Мейтей-сенсей. Ще не встиг сісти, як одразу заговорив так запально, наче прийшов повідомити сенсаційну новину про падіння Порт-Артура.

— Ти чув, що сталося з Оті Тофу в Таканаві?

— Не чув, останнім часом я його не бачив, — своїм звичаєм понуро відповів господар.

— Сьогодні, думаю, розповім Кусямі-куну, як Оті Тофу вклепався в халепу. От і прийшов, хоч у мене й обмаль вільного часу.

— Знову перебріхуєш, нахабний чоловіче.

— .Ха-ха — ха, не нахабний, а впертий. Пора б уже відчувати різницю між цими словами. Ти ж зачіпаєш мою честь.

— Ет, — пропустив зауваження повз вуха господар, як справжній новоявлений Теннен Кодзі.

— Кажуть, минулої неділі Тофу відвідав храм Сенґакудзі в Таканава. Хоч у таку холоднечу міг би туди й не ходити… На таке здатен хіба провінціал, що зовсім не знає Токіо.

— На те його воля. Ти не можеш йому забороняти.

— Справді, не можу. Та, зрештою, не в цьому річ. На території храму розташувалася виставка «Товариства охорони реліквій вірних васалів». Чи чув про неї?

— Ні.

— Не чув? Адже ти бував у храмі Сенґакудзі.

— Ні.

— Не був? Дивно. Тепер зрозуміло, чому ти так захищаєш Тофу-куна. Як тобі не соромно — вроджений едокко [86], а не навідувався до храму Сенґакудзі.

— Вчителеві це простимо, йому ніколи — він не має вільної хвилини. — Господар дедалі більше прибирав подоби Теннен Кодзі.

— Годі про це. Так от, Тофу-кун саме оглядав виставку, коли прийшло двоє німців, — чоловік і жінка. Вони про щось запитали Тофу по-японському. Але, самі знаєте, сенсея хлібом не годуй, а дай поговорити по-німецькому. Отож він жваво випалив кілька німецьких слів. І навіть здивувався, що добре вийшло — у цьому, як пізніше виявилось, і таїлася причина майбутнього нещастя.

— А що далі? — господар клюнув на гачок Мейтея.

— Німці помітили коробку для ліків із срібним розписом по лаку, що колись належала Отака Ґенґо, і спитали, чи можна її купити. Ти лиш послухай, як дотепно відповів Тофу-кун. «Японці чесні і непідкупні, - сказав він, — отож нічого у вас не вийде». Спочатку все було гаразд, але згодом німці, видно, зрадівши, що надибали підходящого перекладача, засипали його запитаннями.

— Про що?

— Якби ж то він розумів, — клопоту не було б. Німці так багато і швидко питали, що сенсей нічого не второпав. Він тільки пам’ятає, що вони все торочили йому про пожежний гак і таран. Сенсей опинився в скрутному становищі, - адже він ніколи не вчив, як буде по-німецькому «гак» і «таран».

— Звісно, звісно, — згадавши прикрі хвилини свого вчительського життя, поспівчував господар.

— Тим часом зібрався чималий натовп цікавих. Вони обступили Тофу і німців і витріщилися на потішне видовище. Тофу почервонів, розгубився. Початковий запал перейшов у цілковитий розпач.

— Чим же все скінчилося?

— Нарешті Тофу вже не витримав, кинув на прощання «до побачіння» і дав ногам знати. Потім його питають: «Якось дивно ти попрощався. Хіба у тебе на батьківщині кажуть «до побачіння»? — «Ні, кажуть «до побачення», — відповів Тофу, — але ж то заради іноземців для милозвучності я вимовив «до побачіння». Оце людина! Навіть у скрутну хвилину пам’ятає такі дрібниці.

— Ну гаразд, а що іноземці?

— Кажуть, ті аж очі витріщили, ха-ха-ха. Правда, кумедно?

— Нічого кумедного я не бачу. Потішніше, що тобі захотілося про це розповісти мені, - мовив господар і струсив попіл з цигарки. У цю мить хтось рвучко сіпонув за дзвоник на ґанку і різкий жіночий голос промовив:

— Дозвольте?

Мейтей і господар перезирнулись і вмовкли.

«Жінки у господаря — нечасті гості», — тільки подумав я, як до кімнати зайшла власниця різкого голосу, тягнучи за собою поділ подвійного крепдешинового кімоно. Років їй було, сказати б, за сорок. Над лобом з глибокими залисинами виступала, мов гребля, кучма волосся заввишки з пів-обличчя. Вузькі, як у кита, щілинки очей піднімалися аж до вилиць, наче схили обабіч дороги, прорізаної в горах. Посеред обличчя величезний ніс. Здавалося, ніс цей належав комусь іншому, але жінка вкрала його й приставила собі. Наче кам’яний ліхтар, перенесений з храму пам’яті загиблих воїнів на невеличке, всього з три цубо, подвір’я, він займав майже все обличчя і здавався недоречним. Такі носи називають закарлюченими; він наче надумав видертися вгору, але на півдорозі засоромився і вирішив повернутися назад, зігнувся і повис, немов заглядаючи в рот. Завдяки його незвичайній формі здавалося, що жінка говорить не ротом, а носом. Щоб виказати повагу до цього розкішного носа, я маю намір відтепер називати гостю Ханако [87]. Скінчивши церемонію привітання, як годиться при першому знайомстві, Ханако уважно оглянула вітальню і мовила:

— У вас чудовий будинок.

«Бреши, та не забріхуйся», — у думці проказав господар, потягуючи цигарку. Мейтей, позираючи на стелю, звернув на інше:

— Диви-но, який чудернацький візерунок. Це стеля

тече? Чи, може, текстура дощок така? — цим він натякав господареві, про що слід говорити.

- Ясна річ, вода проходить, — відповів той.

- Прекрасно, — поважно сказав Мейтей.

«Вони не мають жодного уявлення, як поводитися у товаристві», — у душі обурилась Ханако. Якусь хвилину всі троє мовчали.

— Я хотіла дещо у вас розпитати, тому й прийшла,- знову почала гостя.

— Ага, — промимрив господар.

«Так я нічого не доб’юсь», — подумала Ханако і повела далі: — Власне, я мешкаю недалеко звідси — у наріжному будинку, на протилежному боці завулка.

— У тому великому європейському будинку зі складом? Недарма там висить табличка з написом «Канеда». — Здається, нарешті господар збагнув, що йдеться про будинок Канеди і про склад Канеди. Однак поваги до пані Канеда від того не побільшало.

— Правду казати, розмовляти з вами мав би мій чоловік, але справи фірми забирають у нього стільки часу… — продовжувала Ханако. «Тепер до вас дійшло?» — читалося на її обличчі. Але господаря така новина аж ніяк не зворушила. Ба навіть навпаки, роздратувала: як для першого знайомства, Ханако занадто нецеремонно поводиться.

- І не одної фірми, а двох чи трьох… Він усюди директор, — не вгамовувалася гостя. — Та ви, мабуть, знаєте. «Невже й це його не приструнчить?» — промовляв її вигляд.

Здавна до вчених або професорів університету господар ставився майже побожно, а от, дивна річ, до ділових людей не виявляв анінайменшої поваги. Він був переконаний, що вчитель гімназії на голову вищий за будь-якого ділка. А якби й не був переконаний, то однаково не приятелював би з ділками, бо знав, що, маючи незгідливу вдачу, не зможе запобігти у них ласки. Тому-то господар анічогісінько не тямив у справах, що не стосувалися наукової сфери: не знав, хто чим зайнятий і яке місце посідає у діловому світі. А якби й знав, однаково не схиляв би у покорі й шанобі голови перед цими можновладцями.

Ханако й не думала, не гадала, що десь на білому світі, під тим самим сонцем, та живе такий дивак. Їй доводилось стикатися з людьми різних суспільних верств, але досить було сказати: «Я — дружина Канеди», — як двері до будь-якого товариства широко розчинялися перед нею. Навіть наймаєтніші й найвпливовіші люди приймали її так, як і належить приймати дружину Канеди. А що ж тоді говорити про цього запліснявілого в чотирьох стінах сенсея? Ханако анітрохи не сумнівалася, що він буде приємно вражений і навіть не запитає, чим займається її чоловік, як тільки почує, що вона мешкає у садибі на протилежному боці завулка.

— Ти знаєш, хто такий Канеда? — недбало спитав господар Мейтея.

— Ясна річ, знаю, Канеда-сан — приятель мого дядька. Недавно вони разом були на пікніку, — поважно сказав Мейтей.

— А хто ж твій дядько?

— Барон Макіяма, — ще більше споважнів Мейтей.

Господар не встиг і заперечити, як Ханако різко повернулася до Мейтея. Обличчя Мейтея, який сьогодні на звичайне кімоно з цумуґі вдягнув кімоно із заморського ситцю, залишилося незворушним.

— О, то ви пана Макіями… Ким ви йому доводитеся? Пробачте, я не знала. Мій чоловік щодня повторює: «Ми всім панові Макіямі завдячуємо», — нараз чемно заговорила вона і схилилася перед Мейтеєм у низькому поклоні.

— Що ви, що ви, — всміхнувся той.

Господар нічого не розумів і тільки мовчки спостерігав за цією сценою.

— Чоловік, здається, просив ласкавого пана Макіяму потурбуватися про майбутнє нашої доньки…

— Та невже?

Цього разу здивувався навіть Мейтей, вражений такою несподіванкою.

- Правду кажучи, чимало хто сватався до неї, але ж наша родина займає поважне становище у суспільстві, тож нам не личить віддавати доньку за першого-ліпшого.

- Цілком слушно, — оговтавшись, погодився Мейтей.

— Ось чому я і прийшла, — знову самовпевнено звернулася Ханако до господаря. — Кажуть, до вас учащає такий собі Мідзусіма Канґецу. Власне, що це за один?

— А навіщо вам? — неприязно спитав господар.

«Мабуть, це пов’язано з одруженням доньки і їй кортить усе про нього взнати», — здогадався Мейтей.

— Було б добре, якби ви мені розповіли про нього.

— Отже, ви хочете видати доньку за Канґецу, — почав було господар, але Ханако його урвала.

— Хто каже, що хочемо? Нічого не станеться, якщо він з нею і не одружиться. У нас і так вистачає претендентів.

— Тоді нічого про нього розпитувати, — скипів господар.

— Але й утаювати нема чого, — напосідалася Ханако.

Мейтей сидів посередині й, тримаючи в руці срібну люльку, наче віяло судді під час боротьби сумо, вигукував у думці: «Хакке-йой-я, йой-я!» [88]

— А Канґецу сказав, що неодмінно хоче оженитися з дочкою? — не відступав господар.

— Не казав, але…

— Але ви гадаєте, що хоче? — господар, видно, зметикував, що з такою жінкою інакше говорити не слід.

— Аж так далеко ще не зайшло… Але Канґецу-сан, мабуть, не проти такого шлюбу, — вже притиснута до краю арени Ханако надумала виправляти становище.

— Канґецу якось виказував прихильність до вашої дочки? — спитав господар з грізним виглядом, ніби промовляючи:

«Спробуй лишень сказати, що виказував!» — і аж відхилився назад.

— Вважайте, що так…

Цього разу господарева атака захлинулася. Навіть Мейтея, що досі уважно стежив за поведінкою співрозмовників як справжній суддя, слова Ханако, видно, зацікавили, бо він відклав люльку і нахилився вперед.

— Може, Кангецу писав вашій доньці й любовні листи? Яка втіха! От вам ще один анекдот у новому році, буде що розповісти, — втішався Мейтей.

— Якби ж тільки листи!… А то ж… Та хіба ви не знаєте? — напосідала Ханако.

Господар як заворожений повернувся до Мейтея.

— Ти що-небудь чув?

Ні сіло ні впало Мейтеєві закортіло вдати скромного.

— Нічого не знаю. Гадаю, хто-хто, а ти з усім обізнаний.

Ханако розпирала гордість.

— Ні,- промовила вона, — ви обоє про це знаєте.

- Он як! — «обоє», приголомшені, вигукнули в один голос.

— Якщо забули, то я нагадаю. Наприкінці минулого року в Абе-сана, в Мукодзімі, відбувався концерт. Канґецу-сан теж там був, чи не так? І от увечері, коли він повертався додому, на мості Адзумабасі трапилося… Не буду про це розводитися, не хочу ставити його в незручне становище… Скажу тільки, що цього цілком досить. Ну, що ви скажете на це?

Пальцями в діамантових перснях спершись об коліна, Ханако умостилася зручніше на дзабутоні. Її видатний ніс ставав дедалі величнішим, і для неї господар і Мейтей наче перестали існувати. Не лише господар, але й Мейтей, здавалось, ніяк не міг оговтатися після такого підступного удару. Якусь мить вони сиділи розгублено, скидаючись на людей в пропасниці, але згодом отямились і, зрозумівши кумедність свого становища, зареготапи. Тільки Ханако, побачивши, що її сподівання не справдилося, сиділа похмура й сердита, своїм виглядом наче дорікаючи: «Хіба можна сміятися в таку хвилину?»

— То це була ваша дочка? Чудово, закохався… Тепер уже нічого приховувати, треба признатися, як ти гадаєш?

— Умгу, — промимрив господар:

— Справді, чого таїтися, і так усе ясно, — до Ханко вернулася її самовпевненість.

— Ну що ж, розповімо вам усе, що знаємо про Канґецу-куна. Гей, Кусямі-кун, ти ж господар! Може б, ти перестав сміятися, інакше розмова не вийде. Ну й страшна це річ — таємниця. Як ти її не ховай, все одно вилізе на світ божий. Аж дивно, як це пані Канеда про все дізналася? Ніяк не збагну, — розійшовся Мейтей.

— Я завжди насторожі, - переможно проказала Ханако.

— Навіть занадто. Все-таки, у кого ви довідалися?

— У дружини рикші, що мешкає за вашим будинком.

— В якого чорний кіт? — здивувався господар.

— Еге ж, я часто користувалася її послугами. Я вирішила дізнатися, про що говорить Канґецу-сан, коли навідується сюди, отож і попросила її підслухати і все мені переказати.

— Який жах! — вигукнув господар.

— Пусте. Мене зовсім не обходить, що ви робите й кажете. Мене цікавить тільки Канґецу-сан.

— Байдуже, хто: чи Канґецу, чи інший… Взагалі, дружина рикші — то добра шельма, вона мені зовсім не подобається, — розгнівався господар.

— Хіба їй не можна стояти за вашою огорожею? І якщо ви не хочете, щоб ваші розмови хтось чув, то або говоріть тихіше, або ж придбайте собі більший будинок, — безсоромно заявила Ханако.- І не тільки дружина рикші мені помагає. Багато чого мені передала й учителька музики.

— Про Канґецу?

— Не тільки, — погрозливо натякнула Ханако.

«Мабуть, нелегко йому зараз», — не встиг я подумати, як господар промовив:

— Та вчителька тільки вдає благородну, а сама дурна як пень…

— Дозвольте вам нагадати, що як-не-як вона жінка. Тож ви з своїм «дурна як пень» не в ті ворота штовхались.

Манера говорити видавала Ханако з головою. Вона, очевидно, прийшла сюди з наміром зчинити бешкет. Мейтей, як завжди, залишався собою і з цікавістю стежив за господарем і Ханако. Він сидів незворушно, як пустельник Теккай, що слідкує за двобоєм войовничих півнів.

3багнувши, що ущипливістю йому не переважити Ханако, господар на хвильку примовк. Та раптом його осяйнула думка.

— Отже, по-вашому, Канґецу закоханий у вашу дочку. А я от чув якраз навпаки, чи не так, Мейтей-кун?- господар шукав у нього підтримки. — Чиста правда, він тоді розповідав, буцімто ваша дочка захворіла… і марила.

— Брехня, — пані Канеда заперечила рішуче й прямолінійно.

— Однак Канґецу розповідав, що чув це від дружини одного професора.

— Все це моя робота, я сама попросила її звернути увагу Канґецу-сана на нашу доньку.

— І вона погодилась?

— Так, погодилась. Не думайте, що задарма. Довелось заплатити.

— 3начить, ви вирішили не повертатися додому, поки не вивідаєте все про Канґецу-куна? — несподівано грубо спитав Мейтей: видно, Ханако йому добряче впеклася. — Слухай, Кусямі-кун, будемо розповідати, але щоб не завдати шкоди Канґецу… Шановна, я і Кусямі розповімо про Кангецу-куна тільки те, що йому не пошкодить. Найліпше, якби ви задавали запитання.

Ханако кінець кінцем згодилась і, не поспішаючи, почала ставити запитання, тепер уже шанобливим і ввічливим тоном.

— Кажуть, що Канґецу-сан фізик. Чи не могли б ви розповісти, над чим він працює?

— В аспірантурі він досліджував земний магнетизм, — поважно відповів господар.

На жаль, Ханако нічого не второпала і, хоч вигукнула багатозначне «ого!», обличчя її виражало недовіру.

— А він зможе стати доктором наук?

— Тобто ви не віддасте доньку, якщо він не стане доктором? — поцікавився господар.

— Авжеж, не віддам. Адже людей з університетською освітою хоч греблю гати, — спокійно відказала гостя.

Господар бридливо глянув на Мейтея.

— Ми не можемо сказати, стане він доктором наук чи ні. Запитайте про щось інше, — настрій Мейтея теж упав.

— Останнім часом він і далі вивчав той земний… чи як там його?

— Кілька днів тому на засіданні фізичного товариства він прочитав доповідь про наслідки своїх досліджень на тему «Механіка повішення», — поспішив повідомити господар.

— Тьху, яка бридота! Повішення… Дивак якийсь. З отим повішенням або чимось подібним йому не досягти докторського ступеня.

— Звісно, якщо він повіситься, тоді це буде важко зробити. Але може статися, що саме завдяки «Механіці повішення» він стане доктором.

— Та невже? — Ханако допитливо глянула на господаря. На жаль, вона не знала слова «механіка» і тому не могла заспокоїтися.

Вважаючи, напевне, що не личить через таку дрібницю ганьбити честь сім’ї Канеди, гостя силкувалася що-небудь прочитати на лицях співрозмовників. Обличчя господаря спохмурніло.

— А чогось зрозумілішого він не досліджує?

— Аякже. Скажімо, нещодавно він написав трактат «Від проблеми стійкості жолудя до питання про рух небесних тіл».

— Невже в університеті вивчають і жолуді?

— Я всього-на-всього дилетант і на цьому не тямлюсь. В усякому разі такі дослідження чогось варті, якщо Канґецу-кун ними цікавиться, — поважно глузував Мейтей.

Зметикувавши, що наукові розмови не йдуть їй на руку, Ханако вирішила звернути розмову на інше.

— Я хотіла б спитати ось що… Це правда, ніби на Новий рік він їв гриби і зламав собі два передніх зуби?

— Правда, — підтвердив Мейтей, зрадівши нагоді зачепити улюблену тему. — Тепер замість них стирчить шматок куямоті.

— Невже йому, молодому, байдуже, що про нього подумають панночки? Чому він не користується зубочисткою?

— Неодмінно підкажу. — Господар захихотів.

— Мені здається, що в нього погані зуби, коли ламаються від грибів.

— Не скажеш, що добрі… А як ти гадаєш, Мейтей?

— Не добрі, але симпатичні. Тільки от не збагну, чого він і досі не вставив нових. Неприємне видовище оті поклади куямоті між зубами.

— Чому не вставив? Не має за що чи просто дивак?

— Не журіться, довго щербанем він не ходитиме, — до Мейтея поволі вертався добрий настрій.

Ханако знову перевела розмову на інше.

- Я хотіла б глянути на його листи, якщо ви маєте.

- Хіба що листівки, у мене їх чимало назбиралося. Ось погляньте.

Господар приніс з кабінету кілька десятків листівок. — Навіщо так багато… Досить однієї — двох…

— Дай-но мені, я виберу найкращі, - і Мейтей подав Ханако листівку з картинкою. — Ось ця, здається, цікава.

— Ого, навіть з картинкою! Гарненька картинка, поглянемо… Тьху, борсук! Навіщо малювати борсука?… Дивина, але борсук як живий! — в голосі Ханако відчувалося захоплення.

— А ви прочитайте написане, — сміючись, заохотив її господар.

Ханако почала читати листівку так, як наша служниця газету.

— «В останню ніч року за місячним календарем гірські борсуки влаштовують гульбище й танцюють до знемоги. Ось яку пісню вони співають: «Вечір зі собою кінець року веде і навіть подорожній з гір до нас не забреде. Тра-ля-ля». Що це? Ви глузуєте? — розгнівалася Ханако.

— А оця богиня як вам? — Мейтей подав іще одну листівку. На картинці богиня в хагоромо [89] грала на біва [90].

— В неї начебто замалий ніс.

— Звичайнісінький. Та ви на ніс не дивіться, а читайте.

А на листівці було написано:

«Давно колись жив собі астроном. Якось увечері, як звичайно, піднявся він на високу башту і взявся спостерігати за зірками. Коли це в небі з’явилася прекрасна богиня і на землю полилися звуки нечуваної в нашому світі чарівної музики. Астроном слухав як заворожений, навіть не помічаючи, як пронизливий холод заповзає в тіло. А вранці знайшли його труп, вкритий білою памороззю. «Це правдива історія», — сказав старий брехун».

— Що? Це ж нісенітниця! І писав це фізик? Хоч би іноді заглядав у часопис «Літературний клуб»… — на Канґецу-куна посипалися безжалісні удари.

— А ця подобається? — півжартома спитав Мейтей і подав третю листівку. На листівці було намальовано вітрильник, а внизу виднів недбало зроблений напис.

«Юна повія на пристані прокидається від гомону куликів на кам’янистім узбережжі моря і плаче — нема в неї рідних. Батько моряк — на дні морському».

— Чудова річ! Я в захопленні! Як він майстерно висловлюється, як тонко відчуває!

— Ви вважаєте, що майстерно?

— Звичайно. Під сямісен можна співати.

— Тоді вийде справжній шедевр. А як вам ці подобаються? — спитав Мейтей, закидаючи Ханако листівками.

- Годі, годі, я й так бачу, що він освічена людина.

Радості Ханако не було меж. Вона, очевидно, з’ясувала все, що стосувалося Канґецу, і наприкінці поставила егоїстичну вимогу:

— Я завдала вам багато клопоту. Прошу вибачення. Не кажіть тільки, будь ласка, Кангецу-сану, що я приходила.

Вона, напевне, вважала, що має право знати все про Канґецу, а щоб про неї згадували — крий Боже.

— Еге, — невиразно відповіли Мейтей і господар.

— А я вам найближчим часом віддячу, — пообіцяла Ханако, простуючи до дверей.

Господар і Мейтей, відпровадивши гостю, вернулися до вітальні. 3 їхніх уст зірвалося одне й те ж запитання: «Ну, що це таке?». Господиня у сусідній кімнаті й собі не втрималася — приглушено захихотіла.

Мейтей вигукнув:

- Господине, ось вам неперевершений зразок банальності! Коли банальність досягає такого рівня, вона стає неперевершеною. Отож не соромтеся, смійтеся на здоров’я.

— Передусім, неприємне обличчя, — бридливо проказав господар.

— А який ніс! — підхопив Мейтей.

— Та ще й кривий.

— Трохи згорблений. Горбатий ніс! Такого ще світ не бачив, — і Мейтей вдоволено засміявся.

— Такі особи старшинують над чоловіками, — ще з більшою досадою буркнув господар.

— Схожа на крам, не розпроданий в дев’ятнадцятому і залежалий на полицях до двадцятого століття, — як завжди, вигадливо підсумував Мейтей.

Тим часом до кімнати зайшла господиня й з чисто жіночою обачністю застерегла:

- Розмовляйте тихіше, а то дружина рикші знову підслухає.

- Нехай підслухує, якщо має з того користь.

— Все-таки негарно глузувати з чужого обличчя. Бо хто з власної волі погодився б мати такого носа? Тим більш нетактовно, коли йдеться про даму. Соромно за вас.

Обстоюючи ніс Ханко, господиня водночас захищала свою зовнішність.

- Чому нетактовно? Хіба ж то дама? Звичайнісінька дурепа! Правда, Мейтей?

- Може, й дурепа, але в біса спритна. Ач, якого прочухана нам дала!

- Як ти гадаєш, чого, на її думку, вартий учитель?

— Того, що й твій сусіда — рикша. Треба бути принаймні доктором, щоб заслужити увагу такої персони. Взагалі, ти припустився помилки, що не став доктором. А як ви гадаєте? — посміхнувся Мейтей до господині.

— Професора з нього не вийде, — господиня перестала дивитися на чоловіка.

— А може, й дарма ти мною нехтуєш. Тобі, напевне, невідомо, що в давнину чоловік на ім’я Ісократ [91] написав великий твір, маючи за спиною дев’яносто чотири роки. Софокл здивував світ, створивши шедеври ва похилому віці, коли йому було майже сто літ. Вісімдесятирічний Симоноїд [92] писав прекрасні вірші. Що ж до мене…

— Бридня! Так довго з вашим шлунком ви не протягнете, — оголосила господиня, наче заздалегідь вирахувала, скільки років життя судилося її чоловікові.

— Грубіянка!… Запитай в Амакі-сенсея!… Ти завжди даєш мені зім’яте чорне хаорі й латане-перелатане кімоно. Ось чому та жінка має мене за ніщо. Від завтра я вдягатимусь, як Мейтей. Приготуєш.

— Як це — приготуєш? У вас же немає такої дорогої одежі. Зрештою, дружина Канеди поводилася чемно з Мейтеєм тільки тому, що він згадав ім’я свого дядька. Одяг тут ні при чому, — вправно вивернулась господиня.

На слові «дядько» наче щось згадавши, господар спитав Мейтея:

— Оце сьогодні вперше почув, що в тебе є дядько. Ти мені про нього не розповідав. То це правда?

Ніби даючи зрозуміти, що такого запитання він чекав, Мейтей відповів:

— А-а, дядько! Він у мене страшенний впертюх… Це теж експонат з дев’ятнадцятого століття, — Мейтей позирнув на господаря та господиню.

- Ха-ха-ха… Ви завжди розповідаєте такі цікаві речі. А де ж він проживає?

— У Сідзуока. І не просто собі живе, а з тьоммаґе [93] на голові, Я не надивуюся. Ти йому кажеш: «Надягніть шапку», — а він так гордовито відповідає: «Я дожив до похилого віку, а ще не відчував потреби в шапці». Або: «Холодно, поспіть ще трохи», — а він: «Людині досить і чотирьох годин сну, а спати довше — розкіш», — і встає до схід сонця. Дядько полюбляє хвалитися: «Не один рік я наполегливо тренувався, щоб звикнути спати чотири години. Однак замолоду цього не вдавалося зробити — мене увесь час хилило на сон. Яка радість, що вже тепер я досяг такого віку, коли можу зробити все, що схочу». Тож нема нічого дивного, що у шістдесят сім років йому не спиться. І справа тут не в тренуванні чи якійсь іншій нісенітниці. А проте він упевнений, що домігся успіху лише завдяки силі духу. Тому-то, як виходить з дому, не забуває взяти залізне віяло.

— Навіщо воно йому?

— Не знаю. Бере, та й годі. Думаю, замість кийка. До речі, недавно з ним трапилася дивна пригода, — цього разу Мейтей звертався до господині.

— Он як! — господиня спромоглася на подив.

— Навесні цього року несподівано приходить від нього лист: «Терміново вишли циліндр і сюртук». Я розгубився і поспішив зробити письмовий запит. Незабаром надійшла відповідь, що циліндр і сюртук потребує сам старий. 3амовлення необхідно було виконати до двадцять третього числа, коли в Сідзуока відзначають свято перемоги. Але дивна річ, у листі було таке: «Купи капелюх помірної величини, розміри сюртука вибери на свій розсуд і замов пошити у «Даймару»…

— Невже тепер у «Даймару» шиють європейську одежу?

— Та ні, сенсей, він просто переплутав з «Сіракія».

— Як же це «вибери на свій розсуд»? Це ж важко.

— На те він і мій дядько. Це в його дусі.

— Як же ти дав собі раду?

— А що ж я мав діяти? Вибрав на свій розсуд і послав.

— Теж мені розумник! І що, вгадав розмір?

— Видно, дядько задовольнився. Бо в місцевій газеті я вичитав, що того дня ясновельможний Макіяма був у розкішному сюртуку, а в руці мав залізне віяло…

— То з віялом він не розлучається?

— Так, я думаю покласти його дядькові в труну, коли він помре.

— Добре, що капелюх і сюртук підійшли йому.

— Якби ж то! Я теж радів, що вийшло на лад. Та невдовзі одержую пакунок. Ну, думаю, не поскупився старий на віддяку. Розпакував, дивлюсь — аж там циліндр, а на додачу лист: «Щиро вдячний, що ви зласкавились на моє прохання, але циліндр трохи замалий. Тож, якщо вам не важко, передайте його шапкареві, нехай розтягне. Потрібні для цього гроші перекажу поштою».

— Який же ти недбайливий! — дорікнув господар, зрадівши, що на світі є люди недбайливі, як і він. По хвилі він спитав: — А що ж далі?

— Я почав сам його носити.

— Отой циліндр? — господар захихотів.

— Оце такий барон? — зчудувалася господиня.

— Хто?

— Та ваш дядько з залізним віялом.

— Де там! Він учений — китаєзнавець. Замолоду гибів над книгами Конфуція і його учнів, а тому й досі, коли всюди сяють електричні лампи, ходить з тьоммаге на голові. Що ти з ним удієш? — сказав Мейтей, нервово потираючи підборіддя.

— Але ж, стривай, ще недавно ти говорив про барона Макіяму!

— Говорили, говорили, я теж чула, — один-єдиний раз погодилась з чоловіком господиня.

— Он як, ха-ха-ха… — ні сіло ні впало розсміявся Мейтей, а згодом спокійно додав: — Усе це вигадка. Якби у мене був дядько барон, я б уже принаймні доскочив посади директора департаменту.

— А я думаю, що за чортівня, — втішився заклопотаний господар.

— Ого! То ви частенько так поважно брешете, як оце зараз? Ви мастак туману людям пускати, — захоплено проказала господиня.

— Куди мені до тієї жінки.

— Та ні, ви теж не пасете задніх.

— Але ж, люба пані, я прибріхую задля жарту, а в неї брехня підступна, подвійна, сказати б, злоякісна. Якщо ми не зможемо відрізнити примітивну хитрість мавпи від вродженого почуття гумору, то доведеться богові комедії пожаліти, що перевелися на світі благородні люди з гострим розумом.

— Хто його знає, - і господар понурив очі.

— Ет, все одно, — сміючись, мовила господиня.



Ще ні разу моя нога не ступала по той бік завулка, тож не дивно, що я не маю жодного уявлення про Канедову садибу. Лише тепер почув про неї. Вдома ніколи не заходила мова про ділків, а тому я, живучи на ласкавому хлібі господаря, ніколи ними не цікавився — вони просто для мене не існували. Однак, підслухавши краєчком вуха розмову під час несподіваного візиту Ханако й уявивши собі вроду її доньки, їхнє багатство, родовитість і могутність, навіть я, простий кіт, уже не міг спокійно вилежуватися на веранді. До того ж мені стало жаль Канґецу-куна. Яка користь, що він закінчив університет і став фізиком? Ця Ханако підкупила професорову, дружину рикші, ба навіть Тенсьоін з багатострунним кото; розвідала про нього геть усе, навіть те, що йому викришилися два передні зуби, а він лиш підсміюється і знай крутить мотузок хаорі. Не всяк одважиться підступити до жінки з таким здоровецьким носом. Господар, звісно, не буде втручатися у цю справу, тим паче, що в нього обмаль грошей. Мейтей живе в достатку, але він справжнісінький Ґудзен Додзі, тож допомоги від нього марно сподіватися. Кому-кому, а сенсею, що виступає з доповідями про механіку повішення, можна поспівчувати. Тому було б несправедливо, якби я не наважився прокрастися у ворожий табір і не вивідав, що ж там відбувається. Я простий собі кіт, але, живучи в домі вченого, що іноді почитує Епіктета і стукає його книгами по столу, відрізняюсь від дурних і нетямущих пересічних котів. Лицарський дух, що спонукає мене до такої авантюри, ховається на кінчику мого хвоста. Йдеться не про те, щоб віддячити Канґецу-кунові, або, тим більше, віддатися тому шаленому збуренню крові, коли безоглядно кидаєшся рятувати когось із біди. Кажучи пишномовно, мій блискучий, гідний похвали, вчинок продиктований волею неба, що понад усе ставить справедливість і поміркованість. Якщо Ханако та її поплічники, без відома Канґецу, роздзвонили про випадок на Адзумабасі, підсилають своїх нишпорок, а потім пихато розповідають першому-ліпшому, що вони довідались, якщо не гребують послугами рикш, конюхів, бешкетників, волоцюг-сьосеїв, старих поденниць, баб-повитух, відьом, масажисток, телепнів і забирають час у талановитих, корисних державі людей… то в кота теж вистачить рішучості. На щастя, день видався погідний. Одне лише мене турбувало: іній почав танути, тож служниця розгнівається, якщо своїми лапами забрудню веранду. Та для мене понад усе обов’язок — життя не пошкодую. «Не завтра вранці, а піду негайно, — вирішив я і, сповнившись відваги й почуття самопожертви, кинувся до кухні. Але тут же завагався: «Стривай!… Як кіт я досяг найвищого ступеня розвитку, мені навіть здається, що гостротою розуму не поступлюся й учневі останнього класу гімназії. Шкода тільки, що горло в мене котяче, і я не годен розмовляти людською мовою. Скажімо, я крадькома прошмигну в Канедову садибу, з’ясую, що відбувається у ворожому таборі… А далі? Все одно нічого не зможу розповісти Канґецу-кунові. І господар, і Меитей-сенсей теж нічого не взнають. Добуті дорогою ціною відомості пропадуть марно. Вони будуть як заритий у землю діамант, що не може відсвічувати в променях сонця. «По-дурному виходить, може, не варт і починати», — розмірковував я перед дверима.

Однак не пристало кидати розпочату справу на півдорозі. Я почував себе кепсько, як люди в посуху, коли чекають дощу, а чорні хмари пропливають над головою і зникають у сусідній провінції. Інша річ, якби я не мав рації. А от боротися за справедливість, заради гуманності, навіть якщо за виконання обов’язку доведеться накласти життям — заповітне бажання справжнього мужчини. Байдики бити й бігати по грязюці — ось на що приречений звичайний кіт. Мені судилось вродитися котом, і я не можу обмінятися думками з панами Канґецу, Мейтеєм і Кусямі, але як треба потай кудись закрастися, то ніхто мене в цьому не перевершить. Я люблю зробити те, що не до снаги іншим. Все-таки краще, що хоч я знатиму, що діється в домі Канеди. Мені так кортить дати їм зрозуміти, що хтось усе про них знає, хоч і не може розповісти іншим! Як же не піти, коли на мене чекає стільки приємних вражень? Ну що ж, або пан або пропав, піду.

Опинившись на тому боці завулка, я побачив перед собою на розі вулиці гордовитий, в європейському стилі, будинок. «Господар, напевне, такий же пихатий, які його кам’яниця». Я прошмигнув через браму в двір, оглядаючи цю понуру двоповерхову будівлю, яка не вирізнялася особливою архітектурою, створену, здається, тільки для того, щоб лякати людей. Певно, це і є та банальність, про яку говорив Мейтей. Проминувши парадний вхід, через палісадник я побіг на задвір’я. Кухня, як годиться, була простора, напевне, разів у десять більша, ніж у Кусямі-сенсея. Там панував ідеальний порядок, усе аж сяяло. Навряд чи вона поступиться кухні графа Оокума, про яку нещодавно з подробицями писала газета «Ніхон сімбун». «3разкова кухня», — подумав я і вкрався досередини. Дивлюсь — у широкому, в два цубо, передпокої дружина рикші розмовляє з кухаркою й рикшею Канеди. Я сховався за цебром.

— Невже той учитель не знає нашого пана? — питала кухарка.

— Хіба таке можливо? Треба бути без очей і без, вух, щоб жити поряд і не знати садиби Канеди-сана, — проказав рикша Канеди.

— Що тут скажеш! Адже той учитель такий дивак — його цікавлять тільки книжки. Якби знав, хто наш пан, то вжахнувся б. А втім, він, мабуть, не знає, скільки років власним дітям, — мовила дружина рикші.

— От бовдур, і не боїться Канеди-сана! Хай йому грець, ходімо всі та й налякаємо його.

— А й справді! Мудрагель який: то, бач, ніс у пані завеликий, то обличчя не до вподоби… А в самого пика, як у борсука з Імадо [94]. Напевно, має себе за нормальну людину! Тьху!

— А подивіться тільки, який у нього вигляд, коли він з рушником іде до лазні! Ніби на цілому світі нема кращого за нього.

Навіть кухарка зневажала Кусямі-сенсея.

— Ходімо під огорожу й вилаємо його.

— Щоб не задирав носа!

— Тільки не треба потикатись йому на очі. Нехай лиш голоси чує. Не давайте йому сидіти над книгами, допечіть до живого. Так пані веліла.

— 3робимо, — жінка рикші дала зрозуміти, що за нею затримки не буде: свою порцію прокльонів вона сенсеєві вділить.

«Далебі, ця компанія готується залити сала за шкіру Кусямі-сенсею», — подумав я і нишком шмигнув до кімнати.

У котів наче й ніг немає: ще ніхто з них мимоволі, через свою незграбність, не зчиняв шуму. Вони бігають нечутно, наче по хмарах. Їхня хода схожа на удар кам’яного гонга під водою, на передзвін китайської цитри у глибокій печері, на плин думок, коли мовчки насолоджуєшся делікатесами. Що мені до банального європейського будинку, до зразкової кухні, до дружини рикші, слуг, кухарки, панночки, покоївки, до самої Ханако та її чоловіка. Куди хочу — йду, що хочу — слухаю, оближуся, помахаю хвостом і неквапом, наїжачивши вуса, вертаюся додому. Тут я мастак на всю Японію. Я навіть подумав, чи, бува, той кіт-перевертенъ, у старовинній книжці, не родич мені. Кажуть, буцімто у ропухи на лобі коштовний самоцвіт, що виблискує у темряві, а от у мене на хвості вміщуються усі уявлення про природу — богів неба й землі, святе вчення Будди, щем кохання і марність нашого буття — й успадковані від діда-прадіда чудодійні засоби ошуканства. Мені, скажімо, легше гордовито прогулятися по коридорах Канедового дому так, щоб ніхто не помітив, ніж Ніосама [95] розтоптати токоротен [96]. Того разу, під враженням своїх здібностей, я збагнув, що всім завдячую хвосту, якого оберігаю, як найдорожчий скарб, і вирішив не відкладати, а негайно помолитися великому богові хвоста: «Вділи мені, боже, котячого щастя, не покидай у скруті». - І низько схилив голову. Тут мене спіткала невдача. Я мав тричі вклонитися, не випускаючи з-перед очей хвоста. Хотів було повернутися, щоб побачити хвоста, але він, очевидно, потягся слідом за тілом. «Не втечеш», — подумав я й оглянувся так, що замалим в’язів не скрутив, хвіст — на бік. Догнати його — все одно, що втиснути всесвіт у три суни. Обернувшись у погоні за хвостом сім з половиною разів, я вкрай знесилів і вирішив кинути марне заняття. Голова так запаморочилася, що я не знав, де опинився. «Що буде, те й буде», — і я поплентався світ за очі. Та раптом за сьодзі почувся голос Ханако. «Нарешті!» — Я завмер,

нашорошивши вуха й затамувавши подих. .

— Такий злидняк той учитель, а нахабства — і на віз не вбереш, правда? — надсаджувався знайомий різкий голос.

— Авжеж, нахабний тип. Треба його провчити. У тій гімназії працюють мої земляки.

— Хто саме?

— Цукі Пінске та Фукуті Кісяґо. Попрошу нехай допечуть йому.

Я не знав, звідки родом Канеда-кун, але чудернацькі імена його землячків видалися мені гідними один одного.

— Він учитель англійської мови? — провадив далі Канеда-кун.

— Дружина рикші казала, що він викладає англійську мову чи щось таке.

- В кожному разі, вчитель з нього нікчемний.

Слово «нікчемний» припало мені до смаку.

— Нещодавно я стрів Пінске і він розповів: «У нашій школі працює один дивак. Якось учні його питають: «Пане вчителю, як перекласти по-англійському «бантя» [97]? — а він цілком серйозно відповідає: «Бантя» по-англійському «savage tea». Тепер наші вчителі зробили з нього посміховисько. Такі тільки кидають тінь на інших. То, напевне, він»

— Напевне. Від такої пики чогось розумного й не сподівайся. А які в нього бридкі вуса!

— Огидний тип!

Виходить, якщо ти з вусами, то вже й огидний. У такому разі всі коти — потвори.

— А коло нього все крутиться якийсь Мейтей, чи П’яничка непросипущий [98], ніяк не пригадаю, як звати. Так той взагалі блазень пришелепуватий. Каже, барон Макіяма — його дядько. Я тоді подумала: «Неймовірно, щоб у такої мармизи та дядько був барон».

— Не варто сприймати його слова за щиру правду, коли не знаєш, що він за птах.

— Не варто, кажете? Але ж він мастак забивати людям памороки, — скрушно сказала Ханако.

Що за дивовижа? Про Канґецу-куна не обмовилися й словом. «Невже вони говорили про нього перед цим? А може, вирішили, що він їм не рівня і викинули з голови?» — думав я стривожено. Хоч-не-хоч я постояв хвилинку і вже збирався йти, як у вітальні навпроти задзвеніла. «Ого, й там щось відбувається. Не спізнитися б». — Я поспішив туди.

Почувся гучний жіночий голос. Оскільки він дуже скидався на голос Ханако, я здогадався, що говорить, мабуть, та панночка, через яку Канґецу-кун мало не втопився. Як прикро, що сьодзі заважали мені хоч краєчком ока бачити її великоцінну особу, а тому я не можу поручитися, чи її обличчя прикрашає великий ніс, а чи ні. Однак, судячи з її сопіння під час розмови, можна було дійти висновку, що в панночки аж ніяк не плескатий, непримітний для людей, ніс, а скоріше навпаки. Жінкаа говорила без упину, її ж співрозмовника не було чути. Напевне, вона перемовлялася по телефону, що про нього я вже чував.

— Хто це? Ямато? Я збираюсь завтра в театр, залиш мені квиток у третю ложу, гаразд?…Зрозумів?… Що незрозуміло? Який же ти, їй-богу! У третю ложу… Що? Чому не зможеш? Повинен взяти, чуєш! Ха-ха-ха, кажеш, жартую?… Мені не до жартів!… Чого ж глузуєш? Власне, хто ти? Tьокіті? О, який же ти безголовий, Тьокіті! Скажи, щоб господиня підійшла до телефону. Що? Сам упораєшся? Який же ти грубіян! А ти знаєш, хто я така? Я — Канеда!… Ха-ха-ха, кажеш, добре знаєш? Ну й дурень!… Канеда, кажу… Що? Щиро дякую за люб’язність? 3 якого дива тобі закортіло дякувати? Не треба мені твоїх подяк… Знову регочеш? Ти, напевне, йолоп… Ваша правда, кажеш?… Будеш глузувати, повішу трубку! Тобі байдуже?.. А мовчатимеш, то не порозуміємось. Кажи ж щось!

Ніхто не відповів. Очевидно, Тьокіті поклав трубку. Не тямлячись з люті, панночка так відчайдушно закрутила ручку телефону, що дзеленчало на весь будинок. З переляку загавкала китайська болонка, що сиділа поруч. «Не ловитиму гав», — я вибіг з дому і сховався під верандою.

Тієї ж миті в коридорі почулася людська хода, заскрипіли розсувані сьодзі. «Хто б це?» — Я нашорошив вуха.

— Панночко, вас кличуть пан і пані.

Здається, гукала покоївка.

- Знати нічого не хочу! — огризнулась панночка.

- Але ж вони веліли: «Поклич панночку, є невеличка справа».

— Чого ти причепилася як реп’ях! Я ж сказала: нічого знати не хочу! — лютувала панночка.

— Здається, мова йтиме про Мідзусіма Канґецу-сана, — спробувала заспокоїти її покоївка.

— Не знаю я ніякого Канґецу, ані Суйґецу! Ненавиджу! О, дурна пика! — Панночка заходилася зганяти злість на нещасному Канґецу-кунові. — О, а коли це ти зробила собі модну зачіску?

Покоївка полегшено зітхнула:

— Сьогодні.

— Безсоромниця! Служниця, а й собі до панів пнеться. Та ще й комірець поміняла, — не вгавала панночка.

— Це той, що ви мені ласкаво подарували. Він такий гарний, що мені шкода було його носити, тож я сховала в кошик. Але старий забруднився, довелось замінити

— Коли це я тобі дарувала?

— На Новий рік. Ви його купили в «Сіракія». На брунатно-зеленкуватому тлі — набивка у вигляді програми сумо. Ви ще сказали, що він вам не до смаку — старить вас — і що ви даруєте його мені. Ось як було.

- Як ти мені набридла! А тобі до лиця, осоружна.

- Дякую.

— Я не збираюсь тебе хвалити. Осоружна, кажу.

— Не розумію.

- Навіщо взяла таку гарну річ без дозволу?

Покоївка розгублено мовчала.

— Якщо вже він тобі пасує, то мені й поготів.

— Звичайно, він вам личить.

— То ти знала про це і мовчала! А тепер носиш, ніби так і треба, погань остання!

Лайка лилася нестримним потоком. Я уважно стежив, як розгорталися події. З вітальні навпроти саме пролунав голос Канеди-куна:

— Томіко! Томіко!

Панночці хоч-не-хоч довелось озватися і покинути кімнату з телефоном. Китайська болонка, трошки більша за мене, з очима й ротом наче стягнутими до середини морди, кинулася за нею. Я нишком вишмигнув з кухні на вулицю й побіг додому. Моя вилазка вдалася приблизно на дванадцять відсотків.

Коли я повернувся з розкішного будинку Канеди в нашу брудну халупу, мені здалося, наче я потрапив з осяяної сонцем гори в глибоку темну печеру. У домі Канеди мені було не до того, щоб придивлятися до оздоблення кімнати, до фусуми [99], сьодзі й такого іншого. І тільки опинившись у нашій оселі, я відчув усе її убозтво й не на жарт заскучав за так званою банальністю. Схоже, що ділки видатніші за вчителя. Однак така думка видалася мені надто дивною, і я вирішив послухати, що скаже на це мій шановний хвіст. «Саме так, саме так», — долинули з хвоста слова одкровення. Я здивувався, коли застав у вітальні Мейтея. В хібаті, скидаючись на бджолиний стільник, стирчали недокурки. Мейтей, недбало схрестивши ноги, про щось теревенив. Привіявся цього разу й Канґецу-кун. Підперши голову рукою, господар втупився в вологу пляму на стелі. Як завжди, тривало засідання безтурботних відлюдників.

— Канґецу-кун, минулого разу ти приховав ім’я жінки, яка марила тобою. Тепер уже, сподіваюсь, розкажеш, хто вона, — взявся глузувати Мейтей.

— Розказав би, коли б це стосувалося тільки мене. А то ж, може, їй буде неприємно…

— 3начить, не можна?

- До того ж я дав слово честі дружині професора.

- Що мовчатимеш?

— Так, — Канґецу-кун, своїм звичаєм засмикав мотузок хаорі. То був незвичайний бузкового кольору мотузок, такого тепер не знайдеш.

— Цей мотузок нагадує про епоху Темпо [100],- не підводячи голови, промимрив господар. Пригода з Канґецу-куном його анітрохи не цікавила.

— Авжеж, слідів епохи російсько-японської війни в ньому не відчутно. Він хіба що пасує до похідного шолома й бойового хаорі з гербом китайської мальви. Кажуть, ніби Ода Нобунаґа [101] зв’язав своє волосся у пучок на весіллі саме цим мотузком, — просторікував Мейтей.

— Насправді, цим мотузком користувався ще мій дід під час каральної експедиції в Тьосю, — серйозно заявив Канґецу-кун.

— Саме наспів час подарувати його якомусь музею, чи не так? Бо вченому-фізику Kaнґецу-кунові, лектору про «Механіку повішення», вдягатися як замшілий хатамото [102] — тільки зажити сумнівної слави.

— Звісно, я міг би послухатися вашої поради, але, кажуть, цей мотузок мені пасує, отож…

— Хто це сказав? То ж несмак, — подав голос господар і обернувся в другий бік.

— Ви його не знаєте.

— То й що? А все-таки хто?

— Одна жінка.

— Ха-ха-ха! І дивак же ти! Вгадати, хто? Напевне, та сама, що кликала тебе з дна Сумідаґави. А що, якби ти ще раз, вже в цьому хаорі, спробував утрапити на той світ? — завдав підступного удару Мейтей.

— Ха-ха-ха. Більше вона не кличе його з дна річки. Тепер у тому райському куточку на північний захід…

— Я б не сказав, що такий уже й райський. Чого вартий лише ніс!

— Що? — Канґецу підозріло глянув на приятелів.

— Нещодавно сюди вдерся носище з того боку завулка. Ми мало не зомліли, правда ж, Кусямі-кун?

— Атож, — буркнув господар, напівлежачи і сьорбаючи чай.

— Носище? Це ви про кого?

— Про ясновельможну матінку твоєї коханої.

— Що, що?

— Приходила дружина Канеди й розпитувала про тебе, — статечно пояснив господар.

«Цікаво, як зреагує на це Kaнґецу-кун? Здивується? Втішиться? Засоромиться?» — подумав я. Та де там! Він і вухом не повів.

— Мабуть, хотіла, щоб ви намовили мене одружитися з її донькою? — промовив він тихо й засмикав бузковий мотузок хаорі.

— Не вгадав. Та вельможна матуся з видатним носом… — почав було Мейтей, але господар урвав його й затеревенив таке, що купи не трималося.

— Постривайте, я уже давно складаю віршик про її ніс.

У сусідній кімнаті господиня пирснула зі сміху.

— Який же ти легковажний! І вже склав?

— Майже. Ось перший рядок: «На цім обличчі свято носа».

— А далі?

— Другий рядок: «Принесімо цьому носу священне вино».

— А далі?

— Все.

— Потішно, — всміхнувся Канґецу-кун.

— А що, як дописати: «Пітьмою в ньому вкриті дві печери», — взявся доповнювати Мейтей.

— Не знаю, чи сподобається вам така фраза: «Такі глибокі й темні, що й волосків не видно», — приєднався і Канґецу-кун.

Саме тоді, коли на приятелів зійшло натхнення, з-за огорожі кілька голосів заверещало: «Борсук із Імадо! Борсук із Імадо!» Господар і Мейтей здивовано глянули туди, звідки долітали голоси, намагаючись розгледіти крізь щілини в огорожі, що ж там діється. Там почувся регіт і тупотіння.

— Що означає «борсук із Імадо»? — розгублено допитувався Мейтей у господаря.

— Казна-що, — відповів той.

— Дотепно придумано, — похвалив Канґецу-кун.

Враз Мейтей, ніби щось пригадавши, скочив на рівні й серйозно почав:

— Вже не один рік я досліджую ніс з погляду естетики і сьогодні хочу викласти деякі свої спостереження. Отже, прошу вашої уваги.

Пропозиція була така несподівана, що господар тільки витріщився на Мейтея. Кангецу промимрив:

— Цікаво послухати.

— Я всебічно вивчив це питання, але походження носа так і не зміг встановити. По-перше, викликає сумнів доцільність у ньому двох отворів: адже навіть якщо ніс має чисто практичне значення, то двох отворів забагато. Йому зайве так чванькувато стирчати посеред обличчя. Однак чому він дедалі більше випинається вперед? — Мейтей для підтвердження торкнувся власного носа.

— А хіба він у тебе випинається? — без усяких лестощів зауважив господар.

— Принаймні він у мене не плескатий. Щоб уникнути непорозуміння, звертаю вашу увагу, що ніс — це не просто два отвори… Отже, на мою думку, розвиток носа пояснюється тим, що наслідки незначної дії, званої людьми сяканням, нагромаджувалися й спричинилися до виникнення такого яскравого феномена.

— Свята правда, — підхопив господар.

— Як ви самі добре знаєте, при сяканні ми хапаємось пальцями за ніс і подразнюємо ту його частину, за яку хапаємось. А згідно з великими принципами теорії еволюції саме та частина тіла, яка зазнає постійного подразнення, розвивається швидше за інші. Шкіра гpyбшає, тканина ущільнюється і врешті-решт утворюється хрящ.

— Даруйте… Навряд чи м’ясо так швидко перетвориться у хрящ, — заперечив Канґецу-кун, учений-фізик.

— Ваші сумніви не безпідставні, - любесенько вів далі Мейтей. — Але факти — найкращий доказ, ось він — хрящ, тут уже нікуди не дінешся. Хрящ утворився, а з носа все одно тече, отже, треба сякатися. Внаслідок цього хрящ звузився з обох боків й обернувся на високий виступ… справді, жахливий процес. Як незаперечно, що крапля довбає камінь, голова святого Біндзуру [103] випромінює світло, так само істина, що ніс видовжується й твердне.

— Але ж твій ніс м’який, як рисова балабушка.

— Доповідач побоюється, що йому буде важко спростовувати закиди на адресу названої частини тіла, тому-то він свідомо ухиляється від дискусії на цю тему. Він хотів би звернути вашу увагу лише на те, що ніс вельмишановної матінки Канеди — це всесвітнє диво, бо він досяг найвищого ступеня розвитку і являє собою зразок чудового й рідкісного носа.

Канґецу-кун мимоволі пирснув.

— Однак, хоча кожна річ, досягши вершини розвитку, справляє незабутнє враження, вона чомусь нас лякає і не дає наблизитися до себе. Без сумніву — у матінки Канеда розкішний ніс, але чи не занадто стрімко він пнеться вгору? Носи в людей минулого, як-от у Сократа, Голдсміта чи Теккерея, з погляду їхньої будови навряд чи можна б назвати бездоганними. Але саме це надавало їм особливої привабливості. Мабуть, носи поважають не за висоту, а за своєрідність? Якщо вірити приказці: «Краще рисовий коржик, ніж ніс» [104], то найбільшу естетичну вартість, безперечно, має ніс, схожий на Мейтеїв.

Канґецу-кун і господар зареготали. До них приєднався й Мейтей.

— Отож усе, що я вам повідав…

— Сенсей, «повідав» не те слово, воно діалектне і скорше пасувало б якомусь казкареві. Будь ласка, не вживайте його, — помстився за недавнє зауваження Канґецу-кун

— Так от, протремо очі й почнемо спочатку… Гм-м… Тепер я хочу торкнутися питання про відповідність носа й обличчя. Якщо розглядати ніс відособлено від інших частин обличчя, то ніс ясновельможної матінки можна сміливо демонструвати де завгодно… Такий ніс, мабуть, міг би одержати першу премію навіть на виставці на горі Курамаяма [105]. Можна тільки пошкодувати, що той ніс було виготовлено, без попередньої домовленості з добродіями Ротом, Очима та іншими. Ніс Юлія Цезаря — без сумніву, непересічний, але що було б, якби його обережненько відрізати та й приладнати на морду вашого кота? Образно кажучи, найясніший ніс стирчав би на котячій морді, як, статуя Будди з Нара на шахівниці. Мені здається, що таке різке порушення пропорцій тільки знижує його естетичну вартість. Ніс вельмишановної матінки, як і Цезарів, — це всього лише виступ, що вражає хвацькою красою й гордою поставою. Та гляньте, яке його оточення? Ясна річ, воно не таке бридке, як у вашого кота. Але ж це факт, що її брови спадають униз від перенісся, як на машкарі епілептички, а щілинки очей, піднімаються круто вгору, до скронь. Як же ж, панове, не пожалкувати, що такому обличчю та випав такий ніс?!

Як тільки Мейтей замовк, з-за будинку долинув голос:

— Все ще базікають про ніс. От уперті!

— Це дружина рикші, - пояснив Мейтеєві господар. А той провадив далі:

— Доповідач має за велику честь для себе виявити в несподіваному місці, за будинком, ще одного слухача — істоту іншої статі. Неждано-негадано нам випало щастя, що своїм чарівним, схожим на дзюркотливий струмок, голосочком вона скрасить нашу суху академічну лекцію. Намагатимусь пояснювати свої думки якнайдохідливіше, тим самим сподіваюсь віддячити прекрасній пані за увагу до нас. Однак зараз я повинен торкнутися деяких питань механіки, тож, природно, можна сподіватися, що шановним паннам буде важко все зрозуміти. Прошу набратися терпіння.

На слові «механіка» Кенґецу-кун знову захихотів.

— Я спробую довести, що такий ніс зовсім не гармонує з обличчям. Тут якраз той випадок, коли порушується закон про золотий переріз Цейзінґа. Я спробую переконати вас у цьому, використовуючи рівняння механіки. Нехай Н — висота носа, d — кут нахилу носа до поверхні обличчя. Зауважте, що W, безперечно, — вага носа. Ну, то як? Зрозуміло?

— Анічогісінько, — відповів господар.

— А вам, Канґецу-кун?

— Я теж нічого не второпав.

— Жаль. Як же так? Нехай уже Кусямі, але ти ж фізик, я думав, зрозумієш. Адже ці формули — суть моєї доповіді і якщо їх викинути, вся робота зійде нанівець… Ну гаразд. Облишу формули й перейду до висновків.

- І висновки є? — здивувався господар.

— А чого ж бо ні? Доповідь без висновків — все одно, що європейський обід без десерту… Слухайте уважно, переходжу до висновків. Отже, якщо на вищенаведену формулу подивитися з погляду теорії панів Вірхова і Вейсмана, то треба, очевидно, визнати спадковість апріорної форми. Далі, незважаючи на вагомі докази, що апостеріорність не успадковується, треба визнати, що духовний стан, відповідний цій формі є до певної міри її неминучим наслідком. Отже, можна дійти висновку, що носи в дітей, народжених від батьків з носами, які не відповідають їхньому суспільному становищу, теж матимуть вади. От хоча б Канґецу-кун. Через свою молодість він, напевне, не помітить особливого відхилення від норми в носі панночки Канеди. А оскільки інкубаційний період такої спадковості досить тривалий, то вона може виявитися будь-коли: досить різкої зміни клімату, як ніс почне рости, розбухати й за мить досягне розмірів матусиного. 3 огляду на ці обставини й наукові аргументи Мейтея, вважається найдоцільнішим і найобачнішим утриматися від цього шлюбу; я гадаю, не тільки господар цього дому, але й кіт-перевертень, що онде розлігся, не мають жодних заперечень проти цього.

Господар спроквола підвівся й запально погодився:

— Ясна річ! Кому потрібна дочка таких суб’єктів! Канґецу-кун, нізащо не одружуйся!

Щоб висловити і свою згоду, я нявкнув два рази: «Няв, няв».

Слова Мейтея, видно, не схвилювали Канґецу-куна.

— Що ж, — сказав він, — якщо шановні панове такої думки, то я міг би відмовитися від свого наміру. А якщо вона прийме мою відмову близько до серця і заслабне? Тоді провина впаде на мене…

— Ха-ха-ха, без вини винний!

Лише господар сприйняв слова Канґецу всерйоз.

— Такої дурепи зі свічкою у білий день не знайдеш! А донька теж, напевне, викапана мати. Тільки подумайте, прийшла вперше у дім і відразу ж причепилася до господаря. А пихи скільки! — випалив він, задихаючись від люті.

3-за огорожі знову долинув дружній регіт. Потім хтось закричав: «Дурень чванливий!» — «Мабуть, кортить перебратися у більший дім!» — підхопив інший. Третій заверещав на всі заставки: «Хоч би скільки приндився, все одно ти — жалюгідний хвалько!»

Господар вийшов на веранду і заволав, анітрохи не слабкіше за супротивника:

— Припиніть! Чого поставали під огорожею?

— Ха-ха-ха! Дикий чай, дикий чай! — посипалися на нього образи.

3нетямлений від люті господа схопив кийок і вискочив надвір.

— Оце так! Ура! Ура! — заплескав у долоні Мейтей. Канґецу лише посміхався, смикаючи мотузок хаорі. Я переліз через отвір у паркані й побачив, що розгублений господар стоїть посеред вулиці, спершись на кийок. Дивна річ, навкруги не було й живої душі.



Розділ ІV


Своїм звичаєм, я і далі нишком навідуюсь у садибу Канеди. Тепер уже не треба довго тлумачити, що таке «своїм звичаєм». Кожному відомо: «своїм звичаєм» — це «часто», піднесене до квадрату. Зроблене раз кортить повторити, а пережите двічі — зазнати втретє. Це, властиве не тільки людям, а й котам. Ми з цим народжуємося. Тричі повторена дія стає нашою звичкою, а та, точнісінько, як у людей, перетворюється у життєву необхідність. Того, хто здивується: навіщо, мовляв, учащати в садибу Канеди? — я запитаю: «А чому люди вдихають дим ротом, а видихають носом? Коли вже вони безсоромно ковтають те, що не помагає шлунку, й не лікує від запаморочення голови, то я не хотів би чути докорів за відвідини Канедової садиби. Бо для мене це все одно, що для них тютюн».

«Нишком навідуюсь» — мабуть, невдало сказано, трохи ріже вухо. Адже я не якийсь там злодюга чи зальотник. Щоправда, я вчащаю до Канеди без запросин, але ж не для того, щоб поцупити шматок тунця чи пошептатися з китайською болонкою, в якої морда поморщена, наче її зсудомило. То, може, я шпигун?… Аж ніяк. Бо, як на мене, то взагалі на світі немає заняття мерзеннішого за ремесло донощика й лихваря. Правда, якось я виявив невластивий котам лицарський дух і заради Канґецу-куна мимохідь підгледів, що відбувається у будинку Канеди, але ж то було лише один-однісінький раз, — опісля я вже ніколи не допускався ницого вчинку, який міг би заплямувати моє котяче сумління. В такому разі навіщо я вжив оці підозрілі слова «нишком навідуюсь»? О, тут криється глибокий зміст. Щиро кажучи, я вважаю: небо створено, щоб усе на світі вкривати, земля — щоб усе суще на собі нести… Навіть уперті, швидкі до суперечки люди — і ті навряд чи зможуть заперечити проти цього. Так от, якщо запитати, скільки праці вклали люди у створення неба й землі, то виявиться — анітрішечки! Здається, немає закону, який дозволяє не створене твоїми руками вважати своєю власністю. А втім, нехай люди думають, що їм заманеться, я твердо знаю одне: не мають вони права забороняти іншим ходити, куди тим захочеться. Люди не посоромилися розмежувати неосяжну землю, поділити її на окремі ділянки, наставити пакілля, пообгороджувати парканами, назвавши маєтками панів таких-от і таких. Але ж це все одно, що протягти по блакитному небу мотузку й заявити: «Оце моя частка неба, а ота — його». Якщо землю продають ділянками завбільшки в один цубо, то чому б не продавати вроздріб і повітря, яким дихаємо, розділивши його на кубічні сяку? А якщо не можна торгувати повітрям, якщо безглуздо ділити небо мотузкою, то хіба логічно визнавати приватну власність на землю? Ясна річ, що ні. Я глибоко переконаний у непорушності цього закону природи, а тому бігаю, куди душа забажає. Не хочу — не йду, але як захочу — будь-куди доберуся, ніщо мені не перешкода. То чого ж мені ніяковіти перед такими, як Канеда?.. Шкода тільки, що силою нам не зрівнятися з людьми. А оскільки ми живемо у світі, де шанують приказку: «Чия сила, того й правда», — то нам, котам, не вдається перемогти, навіть якщо розум на нашому боці. А спробуй-но наполягати на своєму — не зоглянешся, як скуштуєш коромисла терезів власника рибної крамнички. Як колись Куро рикші. Коли правда моя, але сила — на боці супротивника і постає питання: зректися своїх переконань і скоритися чи нишком відстоювати їх до кінця, — я, звичайно, вибираю останнє. Але щоб уникнути коромисла, доводиться затаюватись. А що заглянути в чужий дім мені ніщо не заважає, я не можу стриматись, щоб туди не заскочити. Ось чому я нишком навідуюсь у садибу Канеди.

Хоч у мене й немає бажання шпигувати, однак щоразу, тільки прокрадусь у дім Канеди, мимоволі стаю свідком того, чого волію не бачити, закарбовую в пам’яті те, чого не бажаю пам’ятати: як пані Ханако уважно витирає носа після вмивання, як панночка Томіко ласо споживає рисові коржики, як сам Канеда-кун… На противагу дружині, у Канеди-куна ніс плескатий. І не тільки ніс, усе лице його сплющене. Напевне, в дитинстві під час бійки якийсь шибайголова схопив його за барки й що мав сили притиснув обличчям до глиняної огорожі, а зла доля оберігала сліди тої події цілих сорок років аж донині. Безперечно, його обличчя досить спокійне, але завжди незворушне. Хоч би як він сердився; воно не виказує його емоцій… Так от мені доводиться спостерігати, як Канеда-кун заїдає сасімі [106] тунця, ляскаючи себе по лисині, як узуває високі ґета й одягає високу шапку, бо не тільки його обличчя, а й він сам наче приплюснутий, і як їхній рикша насміхається з хазяїна, а сьосей захоплюється: «Ну, й голова! Так йому й треба!» Та хіба все перелічиш!

Останнім. часом я звик прослизати задвірком у сад, і, сховавшись за штучним пагорбком, вичікувати. Якщо пересвідчуюсь, що сьодзі розсунуті й навколо тихо, неквапом заходжу в дім. Якщо ж чуються людські голоси і я побоююсь, що мене помітять з вітальні, обходжу ставок, прокрадаюсь повз вбиральню і прошмигую під веранду. 3а мною ніякої провини немає, тож нічого мені боятися. Однак я завжди готовий зустрітися з неприємністю — з нахабою, прозваним людиною. Якби у світі жили самі розбійники на взірець Кумасака Тьохана [107], то навіть благородні люди, уславлені своїми чеснотами, напевне, вчинили б так, як і я. Канеда-кун поважна ділова людина, тож мені нічого побоюватися, що він кинеться на мене, розмахуючи величезним мечем, як той Кумасака Тьохан, але подейкують, нібито через якусь хворобу він не вважає людей за людей. Що ж тоді казати про котів, коли він людей має за ніщо. Виходить так, що кожна істота котячої породи, навіть найславніша своїми чеснотами, повинна пильнуватися в його домі. Щодо мене, то саме необхідність остерігатися й приваблює — можливо, тому-то я, нехтуючи небезпекою, прокрадаюся через ворота Канедової садиби. Сподіваюсь повернутися до цієї теми пізніше, коли докладно проаналізую свої котячі думки.

«Цікаво, що ж там відбувається сьогодні?» — я приліг на моріжку вже знайомого штучного пагорбка й подивився на будинок. Крізь широко розсунуті назустріч весні сьомзі було видно, як у просторій вітальні подружжя Канеда розмовляє з незнайомим гостем. Жаль тільки, що пані Ханако повернула свій ніс до мене, а її злий погляд, ковзнувши над ставком, зупинився на моєму лобі. Канеда сидів до мене боком, повернувши своє пісне обличчя до гостя так, що воно видніло тільки наполовину. Носа наче й не було. Лише по їжакуватих, подекуди вже посивілих, вусах можна було здогадатися, що трохи вище прилаштувався ніс. Я дав волю уяві й подумав собі, як, напевне, приємно весняному вітру попестити таке гладке обличчя. Сама по собі пересічність — не біда, але тільки зіткнувшись з нею у храмі посередності й вульгарності, збагнеш, яка вона жалюгідна. І кого це в нашу просвічену епоху, епоху Мейдзі, доля нагородила таким безвиразним лицем? Сховаюся, як завжди, під верандою і послухаю, що говоритимуть, може, взнаю про кого.

— …тому жінка не пожаліла часу й пішла до нього розпитати, як… — своїм звичаєм чванливо провадив Канеда-кун. Чванливо, але не різко. Його мова була така ж одноманітно-нудна, як і лице.

— Якщо він колись учив Мідзусіму-сана… Справді, це непогана думка… справді, - з уст гостя тільки й зривалося оте «справді».

— Однак нічого не вийшло.

— А це тому, що Кусямі тугуватий на голову… Він був непутящий ще коли ми жили разом у пансіоні… Уявляю, як ви з ним попомучилися, — звернувся гість до Ханако.

— Попомучилися? Та за все життя зі мною ще ніхто так брутально не обходився. — Ханако засопла носом.

— Невже грубіянив вам? Зрештою, чого ще сподіватися під суб’єкта, котрий десять років підряд тільки те й робить, що викладає англійську мову? Він здавна страшно впертий… Тепер ви, мабуть, зрозуміли, звідки це в нього, — підладжувався до Ханако гість.

— Шкода про такого й мови. Тільки жінка хоче щось запитати, як він одразу її перебиває…

— От нечема! Повчи такого трохи, як він тут же забундючиться, а якщо до того ж він, крий Боже, бідняк, то на кожному кроці виставлятиме свій гонор… Ех, скільки нахаб розвелося на цьому світі! Вони не усвідомлюють своєї нікчемності, а тільки вичікують, щоб кинутися хижим звіром на, людину зі статками. Так, наче вони колись належали їм. Неймовірно! Ха-ха-ха, — вдоволено засміявся гість.

— Це щось нечуване! І, мабуть, винні в усьому його вередлива вдача й необізнаність з життям. Тому я гадаю, не завадило б його провчити. Дещо вже зроблено.

— Справді, це, напевне, пішло йому на користь.

— О, Судзікі-сан, якби ви тільки знали, який він упертий. Кажуть, у гімназії він уже й не розмовляє з Фукуті-саном і Цукі-саном. Я було подумав — нарешті схаменувся, от і мовчить. Та де там! Цими днями він кинувся з кийком за вашим безневинним сьосеєм… Тільки подумайте — йому понад тридцять, а він таке витіває. Певно, останню клепку загубив.

— І чого він так розійшовся?… — В голосі незнайомця вчувалася розгубленість.

— Й отак ні сіло ні впало. Наш сьосей проходив мимо його дому й щось сказав, а той за кийок — і надвір. А хоч би хлопець і щось сказав ненароком. Що ж тут такого? Адже він ще зовсім дитина. А ти, вусате здоровило, — вчитель же! Чого дитину займати?

— Авжеж, авжеж, — підтвердив гість.

— Так-так, учитель, — погодився й Канеда-кун. Здавалося, усі троє дійшли згоди в одному: коли ти вже вчитель — покірно терпи, наче дерев’яна статуя, хоч би які образи на тебе сипалися.

— Або погляньте на того Мейтея, чи як там його… Дивак, та й годі! Наплете вам сім мішків гречаної вовни… Такого дивака вперше бачу.

— А-а, Мейтей! Він, здається, без брехні дня не проживе. Ви його теж здибали в Кусямі? 3 ним поведешся — клопотів не збудешся. Колись, можна сказати, ми з одного казана їли. Але й сварилися — він полюбляв капостити.

— Такий будь-кому дозолить. Іноді й не без того, щоб збрехати, правда? Якщо перед кимсь завиниш або хочеш себе вигородити. А він тільки те й робить, що людей ошуку. Ну, що з таким поробиш? От я і думаю: яка йому користь з того патякання?

— Правду кажете І найстрашніше, що брехня для нього — розвага. От розпуста!

— А хоч би й та історія з Мідзусіма! Я навмисне зайшла до Кусямі, щоб докладно про все розпитати. Але дарма — все пішло нанівець. Така мене досада взяла, аж гидко було дивитися на нього… Але ж найперша річ — пристойність, отож, коли звертаєшся до когось у справі, то нічого вдавати, ніби не знаєш, що за це треба платити. От я й послала йому з нашим рикшею цілу дюжину пива. І що ви думаєте він сказав? «Я, — каже, — не можу прийняти, віднеси назад». - «Але ж це подарунок, — відповідає рикша, — візьміть, будь ласка»… А той негідник йому: «Я, — каже, — варення їм щодня, а от таку гидоту, як пиво, не вживаю». І тут же зайшов у дім… Наче нічого іншого не міг відповісти… Ну, що ви на це? Чи не грубіян?

— Страшний!

Здавалося, вже й гість переконався, що Кусямі таки нахаба.

- От я сьогодні й запросив тебе, — після короткої мовчанки заговорив Канеда-кун. — 3 такого йолопа було б досить і того, що з нього поглузували з-за паркана, але тут є одна делікатніша справа… — Канеда-кун поляскав себе по лисині, як і тоді, коли наминає сасімі тунця. Правда, я сидів під верандою, і тому, звісно, не міг бачити, чи справді він ляскав себе по лисині. Я просто здогадався. Адже останнім часом я досить наслухався того ляскоту. Як черниці розрізняють звук дерев’яного гонга, так і я з-під веранди можу безпомилково визначити, що ляскають себе по лисині. Аби тільки звук був чистий. — Так от, я хочу тебе трохи потурбувати…

— Не соромтесь, будь ласка, кажіть. Усе, що зможу, я зроблю… Адже я дістав посаду в Токіо лише завдяки вашій ласкавій допомозі, - квапливо погодився. гість. По голосу відчувалося, що гість багато чим завдячує Канеді. Ого, справа повертає на цікаве! Сьогодні випала гарна днина, і я йшов сюди без особливої охоти, зовсім не сподіваючись почути щось особливе. Це все одно, що прийти в храм на свято Хіґан, а попасти в гостини до ігумена на солодкі рисові балабушки. «Що ж це Канеда-кун збирається просити в гостя!» — і я під верандою нашорошив вуха.

— Кажуть, ніби той дивак Кусямі з невідомої причини підбурює Мідзусіму й патякає: мовляв, не варто одружуватися з донькою Канеди… Правда, Ханако?

— Не тільки патякає — прямо так і каже: «Де ви знайдете такого дурня, щоб оженився з донькою такої особи? Канґецу-кун, нізащо не одружуйся».

— «Такої особи». От нечема! Невже він так і висловився?

— Ще б пак! Дружина рикші мені про все точно доповідає.

— Ну, як, Судзукі-кун? Тепер ви все знаєте. Правда, набридливий тип?

— Не знаю, що й казати. 3давалося б, навіщо в таке діло пхати свого носа. Це й Кусямі повинен розуміти. Власне, навіщо воно йому?

— От я й звернувся до тебе, бо, кажуть, у студентські роки ти мешкав з Кусямі в одному пансіоні й досі підтримуєш з ним дружні стосунки. Може б, ти стрівся з ним та розтлумачив йому як слід, що йому корисно, а що шкідливо. Якщо його щось розсердило, дарма — він не має рації. Нехай краще втихомириться, а про себе я сам потурбуюся. Бо як буде гнути своєї, то нехай затямить: око за око, зуб за зуб… Одне слово, як буде впиратися, то нічого, крім шкоди, не матиме.

— Авжеж, дурна впертість йому тільки зашкодить. Я вже йому розтлумачу, що до чого.

— А ще скажи, що руки нашої доньки домагається багато хто і невідомо, чи ми ще віддамо її за Мідзусіму. Однак ми дедалі більше переконуємося, що Мідзусіма непогана людина, освічена. Можеш навіть натякнути, між іншим, що ми не проти віддати за нього доньку, якби він наполегливо працював і найближчим часом став доктором наук.

— Він, напевне, працюватиме старанніше, якщо дізнається про вашу обіцянку. Я з ним побалакаю.

— Далі, знаєш, яка штука… Я думаю, Мідзусімі зовсім не личить називати того дивака Кусямі сенсеєм. Взагалі, шкода, що він слухається його порад. Та менше з тим. Зрештою, на Мідзусімі світ клинцем не зійшовся, тож не велика біда, якщо Кусямі перешкоджатиме…

— Жаль тільки Мідзусіму-сана, — докинула слово Ханако.

— Я незнайомий з Мідзусімою-саном, але думаю, що поріднитися з вами — велике щастя для нього. Звісно, він не проти одруження.

— Мідзусіма-сан хоче одружитися, але його збивають оті два — Кусямі та Мейтей.

— Не гаразд. Освіченій людині не личить отак поводитися. Обов’язково зайду до Кусямі й поговорю.

— Ти вже пробач, але до тебе є ще одне прохання. Ясна річ, Кусямі найкраще знає Мідзусіму, але дружині останнім разом так і не вдалося про нього вивідати. В такому разі може б ти розвідав, яка у нього вдача, як він поводиться, чи розумний?

— Усе зроблю. Сьогодні субота, тож, напевне, застану Кусямі вдома. Тільки от я хотів би знати, де він останнім часом живе.

— Звернете від нашого будинку праворуч і підете до кінця завулка, потім повернете ліворуч і побачите його хату, огороджену струхлявілим чорним парканом, — пояснила Ханако.

— Це ж зовсім поряд. Вертатимусь, зайду на хвилину до нього. Я легко знайду його будинок по табличці.

— Майте на увазі, табличка не завжди на місці. Він, мабуть, приклеює вареним рисом на воротах свою візитну картку, яку щоразу змиває дощ. А тільки дощ перестане, знову її приклеює. Отож на табличку надії не покладайте. Ну, чи ж не ліпше було б прибити дерев’яну? От недогадливий!…

— Дивина, та й годі. А що, як спитаю, де будинок з трухлявим чорним парканом? Кожен, мабуть, покаже.

— Авжеж, іншого такого неохайного будинку в цілому кварталі не знайти, тож не помилитеся… Стривайте, є ще одна прикмета. Питайте, де будинок з порослим травою дахом.

— Дуже примітний будинок, ха-ха-ха…



Треба мерщій вертатися додому, поки туди не зволив прийти Судзікі-кун. Що ж до розмови, то я вже й так наслухався. Прошмигнувши мимо туалету, поза штучним пагорбком, я вискочив на вулицю, звідти гайнув до будинку з порослим травою дахом. Наче нічого й не сталося, виліз на веранду і присів навпроти вітальні.

Господар розіслав на веранді білу ковдру і, лігши долілиць, ніжився, в яскравих променях весняного сонця. А воно здавалось несподівано ласкавим — зігрівало халупу, порослу грициками, так само щедро, як і вітальню Канеди-куна. Жаль тільки, що ковдра була нужденна. Ткали її білою, і в крамниці імпортних товарів продавали як білу; більше того, сам господар, купуючи, сказав: «Дайте он ту, білу». Але відтоді минуло кільканадцять літ, тож давно вона втратила природний колір і стала темно-попелястою. Цікаво, чи ще довго вона протягне й чи набере чорного як смола кольору. Її, усюди протерту, що аж нитки знати вздовж і впоперек, гріх називати ковдрою. Правильніше сказати, то була не вовняна ковдра, а звичайнісінька рядюжка. Однак господар, напевне, вважає: коли вона протрималася рік і два, п’ять і десять літ, то повинна служити йому ціле життя. Що за легковажна, безтурботна людина! Так от, господар лежав долілиць на ковдрі, якій випала така тяжка доля. «Що це він робить!» — тільки я подумав, як одразу помітив, що, підперши обома руками випнуте підборіддя, між пальцями правої господар затис цигарку. Ото й усе. А втім, можливо, в його покритій лупою голові, як вогненна колісниця, проносилися великі істини всесвіту. Щоправда, як постежити за ним збоку, то в це важко було повірити.

Не помічаючи, що цигарка дотліла, а чималий стовпець попелу впав на ковдру, господар втупився у цівочки диму від цигарки. Підхоплений весняним вітерцем дим то піднімався вгору, то спускався вниз й, описавши кілька вигадливих кілець, темно-ліловим клубком осідав на вологому після миття волоссі господині… О, зовсім забув сказати кілька слів і про неї.

Господиня повернулася до чоловіка задом. Гадаєте, це непристойно? Аж ніяк. Назвати якийсь учинок чемним чи не чемним — залежить від того, як його тлумачити. Нема нічого непристойного, що жінка підняла свій величний зад перед носом у чоловіка, а той спокійнісінько вперся в нього головою. Адже вони вище передсудів: обтяжливих рамок етикету позбулися ще на першому році подружнього життя… Отож, прибравши названої пози, господиня демонстративно розпустила вимите у настої червоних водоростей і свіжими яйцями волосся, без жодного кучерика, й зосереджено шила дитячу безрукавку. Власне кажучи, вона винесла на веранду креп-муслінову ватяну ковдру й коробку для рукоділля та шанобливо повернулася до чоловіка задом саме для того, щоб висушити волосся. А може, навпаки, господар туди повернувся. Вже згадуваний тютюновий дим густими струмками пронизував розворушене вітерцем, чорне волосся, а господар, затамувавши подих, спостерігав, як несподівано перед ним постало марево. Дим, ясна річ, не стояв на місці, а згідно зі своєю природою перебував у безперервному русі; тому, бажаючи простежити, як він переплітається з волоссям, господар мусив вести за ним погляд. Розпочавши спостереження від тої миті, як дим пропливав над жінчиним попереком, господар неквапливо повів очима по спині, поковзнув по плечах, по потилиці, а досягши нарешті тімені, мимоволі йойкнув. На самій маківці голови його вірної подруги, з якою він поклявся жити до смерті, кругліла чимала лисина. Немов радіючи нагоді, вона зблискувала під теплим сонячним промінням. Вражений несподіваним відкриттям, господар витріщився на лисину, хоч вона й засліплювала йому очі. Спершу вона йому нагадала лампадку божника, що переходила у спадок уже протягом багатьох поколінь. Сім’я належала до буддійської секти Сінсю, а тому за давнім звичаєм мусила витрачати непосильні кошти на догляд за божником. Господар пригадав, що замолоду він бачив у коморі прикрашене сухозліткою дзусі [108] з підвішеною всередині латунною лампадкою, яка навіть опівдні тьмяно світилася. У навколишній темряві світло здавалося особливо яскравим, тому-то, мабуть, господареві навіяло спогади дитинства, пов’язані з лампадкою, як тільки угледів жінчину лисину. Та миттю видиво лампадки зникло. Йому згадалися голуби богині Каннон [109]. 3давалося б, що спільного між богинею Каннон і жінчиною лисиною? Але в голові господаря вони тісно перепліталися. В дитинстві, відвідуючи храм в Асакуса, він доконче купував горох для голубів, що його продавали в червоних тарілочках. І кольором, і величиною ті тарілочки напрочуд скидалися на лисину.

- І справді, схожі! — вигукнув господар.

— Що? — обізвалась господиня, не відриваючись від шитва.

— Що, що? А ти знаєш, що на твоїй голові величезна лисина?

— Еге, — промимрила господиня, не відкладаючи шитва. Видно, розкриття таємниці її анітрохи не лякало. Оце-то зразкова, вільна від забобонів жінка!

— Вона у тебе була й до одруження чи з’явилася вже після заміжжя? — спитав господар. «Якщо до одруження, значить, мене обдурили», — додав подумки, але вголос не сказав.

— Не пам’ятаю, коли. Що ж тут страшного — лисина? — Господиня втямила, що треба вдатися до хитрощів.

— «Що тут страшного?» Хіба тобі байдуже, яка в тебе голова? — господар починав дратуватися.

— Тому й не страшно, що моя, — сказала господиня і, схаменувшись, повела правою рукою по лисині. — Ти диви, яка велика, а я й не догадувалася.

Видно, господиня аж тепер помітила, що лисина побільшала.

— Якщо зав’язувати волосся вузлом, то шкіру зводить. Так і полисіти недовго, — боронилася господиня.

— Як лисітимеш так і далі, то в сорок років у тебе буде не голова, а металевий чайник. То, напевне, якась хвороба. Та ще, хай Бог криє, й заразна. Сьогодні ж звернися до Амакі-сана, — проказав господар, погладжуючи свою голову.

— От ви про інших говорите, а в самих у носі сиве волосся. Якщо вже лисина заразна, то сиве волосся й поготів, — напосідала господиня.

— Не біда, що сиве волосся з носа виглядає, а от лисина… А особливо в молодиці. Ото вже потвора!

— Потвора, то не треба було брати мене! Ви женилися з власної охоти, ніхто вас не силував, а тепер, бач, «потвора»!

— Бо не знав! Аж до сьогодні анічогісінько не знав. Якщо так пишаєшся своєю лисиною, то чого не показала мені ще нареченою?

— Що за нісенітниця! Де ж це видано, щоб нареченій перевіряли голову перед одруженням?

— Та Бог з нею, тою лисиною. Її ще можна стерпіти. А от зростом ти не вийшла. Аж дивитися сором.

— А хіба відразу не видно, якого зросту людина. Ви ж від самого початку знали, що я невисока, а все-таки попросили моєї руки.

— Ну, знав, звісно, знав. Але думав, що підростеш.

— Хто ж у двадцять років росте?… Не морочте голови. — Відклавши безрукавку, господиня різко повернулася до чоловіка. Увесь її гнівний вигляд наче про мовляв: «Побачимо, яка буде відповідь. Я свого не попущу».

— Нема такого закону, щоб у двадцять років людина не росла. Думав, підростеш, якщо тебе годувати як слід, — поважно міркував господар. Зненацька задзеленчав дзвінок на ґанку і хтось гучно спитав: «Дозвольте?» По грициках на даху Судзукі-кун, певно, розшукав лігво сонного дракона Кусямі-сенсея.

Відклавши сварку на майбутнє, господиня схопила шитво й зникла у вітальні. Господар згорнув свою сіру ковдру і вкинув у кабінет. Незабаром служниця принесла візитку картку. Господар глянув і здивувався. Сказав: «Проведи гостя до мене», — а сам з карткою подався в туалет. Ніяк не доберу, навіщо він поспішив туди, та ще й з візитною карткою Судзукі Тодзюро-куна. В кожному разі найбільше перепало візитній картці, якій довелося супроводжувати мого господаря у таке сморідне місце.

Служниця підсунула ситцевий дзабутон до токонома, мовила гостеві: «Будь ласка, сюди», — і вийшла. Судзукі-кун обвів поглядом кімнату. Оглянувши в токонома копію картини Му Аня [110] «Весна», намилувавшись вишневою галузкою у дешевій зеленкувато-блакитній порцеляновій вазочці, він раптом скинув оком на підсунутий йому дзабутон і помітив, що там уже розлігся кіт. Зайве, мабуть, казати, що то був я. Хвилину в душі Судзукі-куна кипіло, чого, проте, годі було прочитати на його обличчі. Безперечно, дзабутон запропонували Судзукі-кунові, але не встиг він опам’ятатися, як якась істота безцеремонно вмостилася на ньому. То було перше, що порушило душевну рівновагу Судзукі-куна. Одна річ, якби дзабутон запропонували і він лежав незайнятий. Тоді, може, щоб підкреслити свою скромність, Судзукі-кун очікував би господаря, сидячи на твердій маті. Та ще хто розташувався на дзабутоні, призначеному для нього? Якби то була людина, ще можна б стерпіти, а котові — нізащо. Котяче нахабство зовсім зіпсувало гостеві настрій. То була друга обставина, яка порушила душевну рівновагу Судзукі-куна. Врешті-решт своєю поведінкою кіт нервував його. Замість виправити помилку при появі гостя, кіт гордовито розлігся на дзабутоні, на якого не мав жодного права, і, кліпаючи круглими неприязними очима, мало не питав: «А ти хто такий?» То була третя обставина, яка порушила душевну рівновагу Судзукі-куна. Якщо я тобі не до вподоби, то вхопи мене за карк і стягни. Але Судзукі-кyн не з таких — він тільки мовчки глипав на мене. Аж не віриться, що така пишна особа, як людина, та побоялася кота й не дала волю рукам. Чому ж тоді Судзукі-кун не зігнав на мені своєї злості й не покарав? Гадаю, причиною тому — виняткове почуття гідності, яке не дозволяє йому, як окремому індивіду, зійти до цього. Коли мірятися силою, то зі мною легко впорається і мала дитина. Але якщо виходити з міркувань престижу, то навіть Судзукі-кунові, - правій руці Канеди-куна, - несила що-небудь удіяти з нахабним котом, який сидить собі на дзабутоні наче котячий божок. Хоч би поблизу й нікого не було, все одно заводитися з котом — тільки ганьбити звання людини. Зрештою, у двобої з котом з’ясовувати силою, чия правда — на таке здатна лише дитина. Смішно, якби до цього вдалася доросла людина. Краще вже деякі незручності, ніж ганьба. Однак, чим довше Судзукі-кун терпів, тнм ненависніше позирав на мене. А я тішився, дивлячись на його невдоволену фізіономію, і ледве стримувався, щоб не пирснути зі сміху. .

Поки ми з Судзукі-куном грали цю пантоміму, госпІодар, обсмикуючи на собі одяг, устиг вернутися до кімнатн і, з подивом вигукнувши: «Ти ба!» — сісти. Оскільки, за візитною карткою у руках господаря і слід загув, можна було здогадатися, що ім’я Судзукі Тодзюро-куна запроторено на довічне заслання у смердюче місце. Не встиг я і подумати: «Ох, яке лихо спіткало візитку картку!», як господар ухопив мене за загривок і з вигуком «о, стонадцять чортів!» вижбурнув на веранду.

— Бери, сідай. Аж не віриться. Коли це ти прибув до Токіо? — Господар запропонував дзабутон своєму давньому товаришеві. Судзукі-кун перевернув дзабутон і лише тоді сів.

— Багато роботи, тому й не давав про себе знати. Річ у тому, що недавно мене перевели в Токіо, у головну контору…

— От і чудово, ми з тобою давненько не бачилися. Якщо не помиляюсь відтоді, як ти поїхав у провінцію.

— Так, скоро десять pоків. Мені, звичайно, доводилось наїздом бувати в Токіо, але все у справах, то ти вже пробач, що не заглянув, не сердься. Фірма — це не гімназія, тут не відпочинеш.

— А ти перемінився за ці роки, — промовив господар, оглянувши гостя від ніг до голови.

Судзукі-кун зачісував волосся на проділ, одягав костюм англійського крою з модною краваткою, на грудях виблискував срібний ланцюжок. Хто б повірив, що це колишній приятель Кусямі-куна!

— Тепер, бач, доводиться начіпляти отакі штуки, — .Судзукі-кун не витерпів, щоб не похвалитися срібним ланцюжком.

— Справжнє срібло? — поцікавився господар.

— Ще б пак, вісімнадцятої проби, — всміхнувся гість. — А ти теж постарів. Напевне, й діти є. Одне?

— Ні.

— Двоє?

— Ні.

— Ще більше? Троє?

— Авжеж, троє. І хто зна, скільки ще буде.

— Ти, бачу, такий же безтурботний, як і колись. Скільки найстаршому? Мабуть, чимало.

— Точно не скажу, але десь шість чи сім…

— Хе-хе-хе, ну й живеться тим безтурботним учителям! Шкода, що й я не став учителем.

— 3а три дні обридло б.

— Невже? Чим же тобі кепсько? Живеш як у раю, без клопоту, вільного часу досхочу, можеш віддатися улюбленій справі. Чого тобі не вистачає? Комерсантом теж не погано, але не таким, як оце я. Як уже бути комерсантом, то великим. Бо, коли пасеш задніх, виходить по-дурному: то мусиш до когось підлещуватися, то ходити на бенкети й пити саке, яке на душу не йде.

— Ще з шкільної лави я не зношу ділових людей. Заради грошей вони на все здатні. Недарма їх колись називали гендлярами, — просторікував господар, немов забувши, що перед ним комерсант.

— Ну, може, занадто різко… Згоден — у них є щось огидне, але ж кожному ясно, що без певного ризику грошей не доскочиш… Однак гроші — хитра штука… Я оце був в одного комерсанта, то він каже: «Хто хоче збити грошенят, тому не обійтися без тригонометрії. Мусить розібратися у трикутнику почуттів: викинути з голови почуття обов’язку, милосердя і сорому». Правда, цікава тригонометрія? Ха-ха-ха.

— Який це дурень таке сказав?

— Не дурень, а розумна людина, відомий у діловому світі комерсант. Ти, мабуть, його знаєш. Він мешкає поблизу, в завулку.

— Канеда? Теж мені цабе…

— Ну, чого ти сердишся? Я ж пожартував: мовляв, не робитимеш так, то в кишені вітер гулятиме. Хіба ж можна сприймати жарти всерйоз?

— Гаразд, нехай ота тригонометрія — жарт. А що ти скажеш про ніс пані Канеди. Коли ти до них заходив, то, напевне, звернув на нього увагу.

— Ти про його дружину? Дуже приязна жінка.

— Ніс, ніс! Я маю на увазі її здоровецький ніс. Я навіть склав про нього епіграму.

— А що це таке, епіграма?

— Епіграма? О, та ти зовсім відстав.

— Гаразд, гаразд. Та й чи до літератури таким зайнятим, як я, людям.

— А ти знаєш, який був ніс у Карла Великого?

— Ха-ха. ха! Таке скажеш. Звідки ж мені знати.

— Підлеглі дали Веллінгтонові прізвисько Ніс. Тобі це відомо?

— Та що з тобою? Навіщо тобі здалися ті носи? Хіба не все одно, які вони?

— Певно, що ні. Ти про Паскаля знаєш?

— Чого ти причепився зі своїм «знаєш, знаєш»? Наче я прийшов до тебе складати іспит. То що ж зробив той Паскаль?

— Він сказав ось що.

— Що?

— «Якби ніс Клеопатри був трошки коротший, це спричинилося б до величезних змін у світі».

— Та невже?

— Ось чому не слід так легковажити носами, як ти.

— Ну гаразд. Приділятиму їм більше уваги. До речі, я прийшов до тебе у невеличкій справі… Отой… ну, якого ти колись учив, Мідзусіма… е-е Мідзусіма… е-е… ніяк, не пригадаю… Ну, отой, що вчащає до тебе.

— Канґецу?

— Так-так, Kaнґецy. Я прийшов розпитати дещо про нього.

— Чи не про одруження?

— Та, щось таке. Сьогодні у Канеди…

— Недавно Ніс сам сюди заходив.

— Он як! Згадав, пані Канеда розповідала. «Прийшла, — каже, — до Кусямі-сана розпитати, але, на жаль, там сидів Мейтей і безперестанку втручався у розмову. Я, — каже, — так і не збагнула, що до чого».

— Якби не ходила з таким носом, усе було б гаразд. — Слухай, вона ж не про тебе говорила. Все жалілася, що через того Мейтей-куна не змогла залагодити делікатної справи. От і попросила мене ще раз переговорити з тобою. Досі мені ще не доводилося виконувати такого доручення, але, гадаю, — звичайно, якщо обидві сторони не заперечуватимуть, — було б непогано дійти згоди…Тому-то я і навідався до тебе.

— Дякую, — холодно відповів господар, хоча слово «сторони» чомусь його зворушило. У нього було таке відчуття, якого зазнаєш паркого літнього вечора, коли прохолодний вітерець несподівано торкнеться розігрітого тіла. А взагалі мій господар — неотеса, впертий і понурий витвір природи. А проте він дуже відрізняється від людей, породжених нашою жорстокою і бездушною цивілізацією. Хоч він і звик з будь-якого приводу впадати в гнів, але здатний і на милосердя. 3 Ханако недавно посварився тільки тому, що не сподобався її ніс, а на дочці це не відбилося. Він ненавидить ділків, а заразом і Канеду, як людину одного з ними штибу, але та ненависть, треба сказати, не переходить на дочку. До неї не відчуває ні вдячності, ні злості, Канґецу ж, свого учня, любить як власного сина. Коли й справді, як каже Судзукі-кун, сторони кохають одна одну, то благородній людині не годиться ставати на перешкоді. (Як видно, Кусямі-сенсей все-таки має себе за благородного). Якщо, звичайно, сторони кохають одна одну… А втім, надвоє баба ворожила… Щоб виробити власну позицію в такій справі, треба виходити з реального стану речей.

— Слухай, а дочка хоче заміж за Канґецу? Мені начхати, що думають Канеда і Ніс. Я хочу знати наміри дівчини.

— Вона… ну… в усякому разі… мабуть, хоче.

Судзукі-кун відповів трохи невиразно. Правду кажучи, в його плани входило тільки розізнати про Канґецу-куна, що ж до намірів панночки, то вони його не цікавили. Навіть дипломатична спритність не допомагала — Судзукі-кун помітно розгубився.

— Невизначено якось — «мабуть».

Господар не заспокоїться, поки не огріє супротивника прямо по лобі.

— Та ні, я трохи не так висловився. Напевне, панночка згодна. Ну, ясна річ… га?.. Пані Канеда сама казала. Мовляв, іноді згадує поганими словами Канґецу-куна…

— Ота дівуля?

— Ага.

— От нахаба! Ти бач, поганими словами обзиває. Як на мене, це свідчить, що вона не хоче виходити за Канґецу.

— Життя — дивна штука. Буває, що й кохану людину навмисне проклинаєш. Хіба ні?

— Де ти здибав таких йолопів?

Видно, господареві нелегко збагнути таємниці людських душ.

— Що ж удієш, коли їх сила-силенна у світі. Правду казати, і пані Канеда так думає: «Напевне, — каже, — донька по самі вуха закохалася, коли обзиває його дурною пикою».

Чудернацьке пояснення так приголомшило господаря, що він утратив мову й тільки некліпно, як вуличний ворожбит, стежив за порухами гостевого обличчя. Судзукі-кун, видно, зметикував, що не виконає доручення, якщо й далі так підуть справи, а тому повернув розмову, як йому здавалось, у зрозуміліше і для господаря річище.

— Хіба ж ти проти, що невістку з такими статками, з такою вродою приймуть у порядний дім? Не заперечую, може, Канґецу й видатна людина, але його становище… о, мабуть, краще змовчати про його становище… Кожен. скаже, що з матеріального боку він їй не рівня. Бачиш, про неї турбуються батьки — умисне відрядили мене до тебе. Хіба це не свідчення її любові до Kaнґeцу-куна, — вправно пояснював Судзукі-кун.

Господар, здається, повірив у щиру любов Канедової доньки, і гість трохи заспокоївся. Але ж побоювався, що господар зненацька вигукне бойовий клич і перейде в наступ, якщо він ловитиме гав. Отож вирішив якнайшвидше скінчити переговори і завершити місію.

— Так от, тепер ти зрозумів, що їм не треба ні грошей, ні багатства, вони прагнуть лише одного — щоб зять посідав становище… ну, мається на увазі титул, науковий ступінь… Вони ладні віддати за нього доньку, як тільки він стане доктором. Не думай, що це марнолюбство… Зрозумій мене правильно… А то ж як пані Канеда до тебе приходила, Мейтей-кун такі дивні речі говорив… Ні, тебе ніхто не звинувачує. Пані Канеда тебе хвалила: мовляв, такий щирий, такий чесний. То все Мейтей-кун… Так от, якщо згадувана особа стане доктором наук, то це піднесе авторнтет і честь родини Канеди в очах суспільства. Як ти гадаєш, чи зможе Мідзусіма-кун найближчим часом подати на захист докторську дисертацію та здобути науковий ступінь?.. Годі казати, якби йшлося тільки про Канеду, то йому не треба ні звання доктора, ні бакалавра. Але ж людська слава… Хіба люди дадуть спокійно жити?

Наслухавшись таких доказів, господар, видно, в душі погодився, що прагнення Канеди мати собі за зята доктора наук небезпідставні. Коли так, то йому закортіло вдовольнити прохання Судзукі-куна. Одне слово, господар був тепер у руках Судзукі-куна. Це й не дивно, адже господар — простодушна й чесна людина.

— У такому разі я пораджу Канґецу, коли навідається, писати докторську дисертацію. Але передусім треба з’ясувати, чи він має намір одружитися з дочкою Канеди.

— З’ясувати? Послухай, якщо так незграбно робити, то діла нам не довести до ладу. Найпевніше — під час звичайної розмови вивідати, що в нього на серці.

— Вивідати?

— Ну, може, я трохи загрубо висловився… Я хотів сказати — поговорити. А з розмови все випливе.

— Може, й випливе, та я от розумію лише те, що мені відверто скажуть.

— Не розумієш — і не треба. Не гаразд, коли такі, як Мейтей, пхають носа в чужі справи й тільки шкодять. Якщо вже не можеш дати Канґецу-кунові доброї поради, то хоч не заважай, це ж його особиста справа… Ні, я не тебе маю на увазі, а Мейтей-куна. Такому як потрапиш на язик, то начувайся.

Судзукі-кун ганив начебто Мейтея, а насправді мав на увазі господаря. Та несподівано, ніби на підтвердження приказки: «Про вовка помовка, а вовк у хаті», разом з поривом весняного вітру, як завжди, через задвір’я до кімнати влетів Мейтей-кун.

— О, в тебе рідкісний гість! До таких, як я, непроханих зайд, Кусямі часто неуважний. До нього не слід приходити частіше, ніж раз на десять років. Цього разу й солодощі кращі, ніж звичайно, — Мейтей безцеремоино напxав у рот пастили. Судзукі-кун сидів ні в сих нів тих, господар посміхався, а Мейтей без упину плямкав губами. Поглядаючи з веранди на те видовище, я дійшов внсновку, що пантоміма — річ цілком здійспенна. Якщо ченці секти Дзен дискутують без слів, обмінюючись думками на віддалі, то чом же ця мовчазна сцена — не сеанс телепатії? Щоправда, надто короткий, але зате який виразник і насичений.

— Я оце недавно подумав, чи ти на все життя забився у провінційну глушину. Аж раптом ти вернувся. Непогано жити довго. Яких тільки щасливих зустрічей не матимеш! Як от з тобою. — Мейтей-кун обходився з Судзукі-куном не менш зухвало, як і з господарем. Зустрінуться приятелі через десять років — ніяковіють, навіть якщо їм доводилося жити під одним дахом і їсти з одного казана. Та не таким удався Мейтей-кун. Ніяк не доберу, з чого б це: з великого розуму чи недоумства?

— Помиляєшся. Я не такий дурник, як ти гадаєш. — Хоч Судзукі-кун і не образився, але помітно непокоївся і нервово перебирав пальцями срібний ланцюжок.

— Ти приїхав на електричці? — несподіваио задав дивне питання господар.

— Ви що, думаєте, я зайшов, щоб з мене глузували? Хоч ви маєте мене за провінціала… все-таки в мене шістдесят акцій акціонерного товариства міских трамвайних ліній.

— Оце так! А в мене їх було вісімсот вісімдесят вісім з половиною, однак зосталася тільки половина, бо решту, здається, міль сточила. Шкода, що ти раніше не приїхав у Токіо, я б тобі був віддав тих десять, яких тоді вона ще не пожерла.

— А тобі, бачу, й зараз пальця в рот не клади. Але жарти жартами, а тримати акції — вигідно, щороку їхня вартість зростає.

— Авжеж, навіть з половини через тисячу років я так розбагатію, що доведеться для добра будувати три комори. Ми з тобою люди сучасиі, заповзятливі — маху не дамо в такому ділі. От лише жаль таких, як Кусямі. Вони думають, що акція — начебто побратим редьки [111], - проказав Мейтей і, взявши ще одну пастилу, глянув на господаря. А той і собі, заразившись Мейтеєвим апетитом, потягся до тарілки, — адже все позитивне на світі має право на наслідування.

— Та годі з тими акціями. Мені от хотілося провезти Соросакі на трамваї хоч один раз, — сказав господар, здивовано роздивляючись сліди зубів на пастилі.

— Якби Соросакі сів на трамвай, то завжди доїжджав би до кінцевої зупинки Сінаґава. Нехай краще зостається той Теннен Кодзі викарбуваним на давилі для бочки з квашеною редькою — так спокійніше.

— Кажуть, начебто Соросакі вмер. Шкода. Така світла голова і на тобі… Який жаль, — проказав Судзукі-кун.

— Голова то в нього була світла, — підхопив Мейтей, — але готував їжу кепсько. Коли він чергував, я завжди виходив з дому і перебивався на гречаній локшині.

— Справді, рис у Соросакі завжди відгонив горілим, а всередині був недоварений. Це добре запам’яталося мені. Крім того, давав нам приправу з сирого тофу [112], такого холодного, що в рот не візьмеш, — Судзукі-кун викликав у пам’яті невдоволення десятирічної давності.

— Відтоді Кусямі й Соросакікі стали неролийвода, щовечора ходили разом їсти со. лодку юшку з червоною квасолею. Кусямі за це тяжко поплатився — тепер у нього хро. нічне нетравлення шлунка. Правду казати, Кусямі мав би конати раніше за Соросакіі, адже він напихався квасолею як ніхто інший.

— Дивна логіка! Ти б ліпше разповів, як щовечора ти ходив з бамбуковою рапірою на цвинтар за нашою оселею й вистукував по надгробках, аж поки тебе не заскочив чернець та не дав прочуханки. Куди там мені з червоною квасолею, — не бажаючи здаватися, госпо. дар виказав давні Мейтеєві грішки.

— Ха-ха-ха, твоя правда. Чернець сказав: «Перестань стукати по головах покійників, не заважай їм спати вічним сном». Та що таке я з тією рапірою у порівнянні зі сердитим Судзукі-генералом. Йому заманулось боротися з надгробками вручну, здається, штуки три повалив.

— Чернець тоді не на жарт розгнівався. «Негайно,- каже, — постав на місце». — «Почекайте, поки робітників найму». А він мені: «Ніяких робітників. Як не піднімеш і тим самим не покаєшся, то образиш душі померлих».

— Нічого й казати, виглядав ти жалюгідно. Наче тепер бачу, як ти в самій сорочці й фундосі [113] борсаєшся в калюжі…

— Як ти міг усе це спокійно малювати з натури! Мене важко розсердити, але тоді я аж вилаявся: «От нахаба!» Мені з пам’яті не вихо. дить, як ти намагався виправдатись. А ти вже забув?

— Ти мені скажи, хто може згадати через десять років свої відмовки? Пам’ятаю тільки, що на тому надгробку був викарбований напис: «Тут спочиває великий праведник Кокаку, епоха Ан’ей [114], 5-й рік дракона, січень». То був пpекрасний надгробок у старовинному стилі. Я навіть хотів його вкрасти, як переїздив на нову квартиру. Повірте, той надгробок у готичному стилі відповідає усім вимогам естетики, — Мейтеєві знову закортіло блиснути знанням.

— Воно то так, але яку ти знайшов відмовку… Ось що ти спокійнісінько заявив: «Я маю намір присвятити життя вивченню естетики, а тому повинен збирати матеріал для майбутніх. студій, змальовувати якнайбільше цікавих фактів і подій з життя природи та людей. Зітхати «ой нещасний», «ой бідолаха», видаючи свої особисті почуття, не личить людииі, так щиро відданій науці, як я. Я теж подумав, що ти стрaшенно черства людина, і брудними руками розірвав на клапті свій альбом.

— Відтоді заглух і більше не проявлявся мій великонадійний талант художника. То ти завдав йому смертельного удару. І я затаїв зло проти тебе.

— Не задурюй мені голови. То я злий на тебе.

— Уже тоді Мейтей був хвальком, — втрутився в розмову господар, доївши пастилу. — Не було такого випадку, щоб він дотримав слова. А коли заскочиш його на гарячому, він ніколи не признає вини, а завжди викручується. Коли в храмовому саду розцвів індійський бузок, вів сказав: «Поки облетять бузкові пелюстки, я напишу трактат: «Принципи естетики». — «Нічого в тебене вийде, — сказав я. — Я цього абсолютно певен». А Мейтей: «Я тільки з вигляду слабохарактерний, а насправді я — людина залізної волi. Якщо не віриш, поб’ємось об заклад». Я всерйоз сприйняв його пропозицію, і ми домовилися, що, хто програє, той частує переможця в європейському ресторані в Канда. Я заклався з ним, переконаний, що йому не впоратися з трактатом. Однак у душі трохи й побоювався: в мене ж не було грошей на частування в європейському ресторані. Та сенсей і не збирався писати. Минуло сім днів, двадцять, а він не написав ані сторінки. Нарешті відцвів індійський бузок, на кущах не залишилося жодної пелюстки, а Мейтей і вусом не веде. «Я вже в ресторані», — подумав я, коли надходив час одержати виграш. Час надійшов, а Мейтей: — ні пари з уст.

— Знову придумав якусь відмовку? — втрутився Судзукі-кун.

— Атож, він страшенно зухвалий тип. Уперся і все торочить: «Чого-чого, а сили волі мені не позичати».

— Хоча й не написав ані сторінки? — не втримався сам Мейтей-кун.

— Ясна річ. Ти тоді сказав: «Я певен, що силою волі не поступлюся ні перед ким. Тільки от жаль, що пам’ять підводить. У мене вистачало волі написати трактат «Принципи естетики», але лихо в тому, що на другий день після нашої розмови я все забув. І якщо трактат не готовий до визначеного дня, то винна в цьому не сила волі, а пам’ять. А коли так, то нічого частувати тебе в європейському ресторані». Ти сам зухвалий!

— Це схоже на Мейтея. Дуже цікаво, — невідомо чому захоплено вигукнув Судзукі-кун. Тепер він говорив іншим тоном, ніж до приходу Мейтея. Хтозна, може, це властиво всім розумним людям.

— Що ж тут цікавого? — Було помітно, що господар і досі сердиться на Мейтея.

— Дуже жаль, але я намагався якось загладити вину: так шукав павиних язичків, що мало ніг не повідбігав. Не сердься, будь ласка, почекай трохи. Та коли вже зайшла мова про трактат, я розповім вам незвичайну новину.

— З тобою треба пильнуватися — ти щоразу приносиш незвичайні новини.

— Але сьогоднішня й справді незвичайна. Ти знаєш, що Канґецу засів на докторську дисертацію? Я ж дyмав, що Канґецу, людина з надзвичайно розвинутим почуттям власної гідності, не марнуватиме часу на таке безглузде заняття. А що виходить? Ніби він теж небайдужий до кращої половини людства. От потіха! Послухай, конче треба сповістити про це Носа. Напевне, йому зараз ввижається уві сні доктор жолудяних наук.

Зачувши про Канґецу, Судзукі-кун очима й бородою подав знак господареві: мовчи, мовляв. Але господар не зрозумів. Вислухавши перед тим проповідь Судзукі-куна, господар було поспівчував доньці Канеди, однак тепер, коли Мейтей заторочив: «Ніс, ніс», — він пригадав недавню сутичку з Ханако і відчув, що його пориває на сміх, але не покидає і досада. Та найкращим подарунком для господаря була звістка, що Канґецу взявся до докторської дисертації. З усіх новин останнього часу хвалька Мейтея тільки ця одна була варта усіх попередніх. І навіть приємна й радісна. Врешті-решт не важливо, одружиться Канґецу з донькою Канеди чи ні. Важливіше, що він буде доктором наук. Господар не жалкував, що сам, як невдала дерев’яна статуетка, запліснявіє в кутку майстерні різьбяра, аж поки її не сточить шашіль. Тільки б якомога швидше вкрити позолотою досконало виконану скульптуру!

— Справді пише дисертацію? — запально спитав господар, нехтуючи знаки Судзукі-куна.

— Що за людина? Нікому не вірить… Хоча я й сам не знаю, яка в нього тема: жолуді чи механіка повішення. В усякому разі, Ніс, напевно, буде приголомшений.

Щоразу, як Мейтей безсоромно проказував «ніс», Судзукі-кун непокоївся. Але Мейтей, нічого не помічаючи, провадив далі:

— Після нашої розмови я й далі вивчав проблему носа й нещодавно відкрив, що в «Трістрамі Шенді» є міркування про носи. Шкода тільки, що Стерну не можна показати носа пані Канеди. Такий чудовий матеріал був би! Прикро, що такий ніс захиріє у глушині, хоча в нього є всі підстави зберегтися в пам’яті нащадків тисячоліття. Як тільки Ніс з’явиться тут іще, я спробую накидати з нього ескіз, який правитиме посібником при вивченні естетики, — не вгавав Мейтей.

— Кажуть, донька Канеди готова вийти за Канґецу, — повідомив господар новину, щойно почуту від Судзукі-куна. А той невдоволено скривився і ну підморгувати господареві. Та марно — господар реагував так само, як діелектрик на електричний струм.

— Трохи дивно, невже діти навіть таких батьків здатні любити? Але то, напевне, не любов, а якщо й любов, то в усякому разі несерйозна.

— Хай і несерйозна. Аби тільки Канґецу оженився.

— Як це так — оженився? А хіба кілька днів тому ти не був проти? Сьогодні, бачу, ти надто розм’як.

— Не розм’як, я взагалі ніколи не м’якну, а…

— З тобою щось таки сталося. Судзукі, ти от послухай, що я тобі скажу про отих Канеда, — ти крутишся там, у діловому світі, тож воно тобі знадобиться. Їм, бач, заманулося, щоб їхню доньку величали дружиною найобдарованішої в світі людини, нашого приятеля Мідзусіми Канґецу. Та це ж усе одно, що спарувати дзвона з паперовим ліхтарем. Хіба можна стерпіти таке? Навіть ти, комерсант, гадаю, погодишся зі мною.

— А ти, як завжди, енергійний, бадьорий. Чудово. За десять років анітрохи не змінився, молодчага! — пропустивши повз вуха Мейтеєві слова, спробував викрутитися Судзукі-кун.

— Коли вже ти мене так хвалиш, то я ще трохи блисну ерудицією. Стародавні греки надзвичайно високо цінували фізичну культуру й заохочували до неї, видаючи переможцям на різних змаганнях цінні подарунки. Але дивна річ: нема документа, який свідчив би, що вченим видавали нагороди за знання. Я і досі дивуюся: чого б це?

— Справді, якось дивно. — Судзукі-кун підладжувався до Мейтея.

— Аж ось кілька днів тому під час роздумів над проблемами естетики я зненацька відкрив причину того дивного факту. Мої багаторічні сумніви розтанули, на мене найшло таке божественне осяяння, що мені здалося, наче я вийшов з глибокої темряви й досяг райського блаженства.

Мейтей дав таку волю пишномовству, що навіть обличчя Судзукі-куна, неабиякого мастака говорити, наче промовляло: «Так і я не втну». Господар сидів похнюплений і постукував паличками зі слонової кістки по краю тарілки, немов хотів сказати: «Ну от, знову почалося». Лише Мейтей без угаву самовдоволено просторікував:

— Так хто ж, ви думаєте, докладно з’ясував природу цього суперечливого явища і вивів нас раз і назавжди з темного провалля сумнівів? То був, відтоді як існує наука, може, найвизначніший вчений, грецький філософ Арістотель. У його творах записано… гей, не стукай по тарілці, а уважно слухай… Призи, одержувані переможцями змагань, цінувалися дорожче за виявлене мистецтво. Тим-то вони правили водночас за премію і засіб заохочення. Ну, а як зі знаннями? Якщо вже давати винагороду за знання, то це мало б бути щось вартісніше. Однак що ще в світі зрівняється з таким рідкісним скарбом, як знання? Ніщо. Греки розміркували ось як: навіть якщо скласти заввишки з Олімп гору скриньок зі золотом, зібрати все багатство Креза, то цього все одно не вистачить, щоб винагородити за знання. 3багнувши, що, як не крути, а це речі незрівнянні, греки вирішили: вченим премій не видавати взагалі. Сподіваюсь, і ви зрозуміли, що ні золото, ні срібло, ні мідь не можуть зрівнятися зі знаннями. Так от, коли вже ви засвоїли цю засаду, вернімося до раніше порушеного питання. Що являє собою якийсь Канеда? Це ж банкнота з очима й носом, а не людина. Образно кажучи, не що інше, як ходяча банкнота. Донька ходячої банкноти в такому випадку всього-на-всього ходяча марка. 3 другого боку, хто такий Канґецу-кун? 3 ласки неба він найпершим закінчив найвищий храм науки і невтомно в благенькому хаорі з часів каральної експедиції на Тьосю день і ніч досліджував стійкість руху жолудів. На ньому він не зупинився; найближчим часом опублікує свій великий трактат, який затьмарить славу лорда Кельвіна [115]. Щоправда, чисто випадково він мало не стрибнув у воду з моста Адзумабасі, але цей вчииок можна пов’язати з властивою запальним юнакам схильністю до пароксизмів. Цей його замах на життя ніяк не підірвав репутації, що нею він втішався як ерудит. Якщо говорити про Канґецу-куна властивими мені епітетами, то він — ходяча бібліотека, двохсот-восьмиміліметровий набій, нафарширований знаннями. Якщо той набій одного гарного дня вибухне у вченому світі… так і дивись вибухне… таки вибухне…

На цьому місці Мейтеєві забракло, як він сам казав, властивих йому епітетів і він трохи збентежився на думку, що, як кажуть у народі: «Почав за здоров’я, а кінчив за упокій». Але за хвилю оговтався і вів далі:

— Ходячі марки, хоч би їх і тисяча, все одно обернуться на порох. А тому Канґецу-кунові така дружина ні до чого. Я проти, адже це однаково, якби найрозумніший серед звірів велетень слон та одружився б з ненажерливим поросям. Правда ж, Кус ямі-кун? — Господар знову мовчки застукав по краю тарілки. Судзукі-кун трохи злякався і навмання сказав:

— Може, не зовсім так…

Він не знав, що може встругнути такий нахаба, як мій господар, на додачу до ущипливих слів Мейтея. Найкраще якомога швидше нейтралізувати удар Мейтея і вибратися із скрутного становища. Судзукі-кун — не дурень. Він добре розуміє, що в наш час слід уникати відкритих конфліктів, що зайва суперечка — пережиток феодалізму. Мета людського життя — діяти, а не базікати. Якщо твої справи посуваються крок за кроком уперед, як ти прагнеш, мету життя досягнуто. А ще як досягнуто її без мук, клопоту й суперечки, то це по-райському. Завдяки цьому райському принципу Судзукі-кун багато чого досяг після університету, завдяки цій засаді носить золотий годинник. Нарешті, завдяки райському принципу він одержав важливе доручення від подружжя Канеди, майстерно привернув на свій бік Кусямі-куна і вже б, напевне, владнав справу, якби не привіяло волоцюгу Мейтея, який своїм виглядом збуджує підозру, що його психіку й вдачу не зміряєш простою людською міркою. А це вже бентежить Судзукі-куна. Райський принцип винайшов один панок в епоху Мейдзі, ввів у дію Судзукі Тодзюро-кун, а тепер через нього той самий Судзукі-кун не знає, на яку ступити.

— Ти нічого не знаєш, а тому спокійнісінько кажеш: «Може, не зовсім так…» Сьогодні у нас ввічлива, стримана розмова, але якби ти бачив, що тут було, коли прийшла власниця носа, то хоч би як була прихильна ваша вельможність до комерсантів, ти б, напевне, розгубився. Чи не так, Кусямі-кун? А пам’ятаєш, як ти з нею боровся?

— Однак вона, кажуть, ліпшої думки про мене, ніж про тебе.

— Ха-ха-ха, який ти самовпевнений! Недарма учні чи вчителі дражнять тебе «диким чаєм», не дають тобі ні хвилини спокою в гімназії. На що вже я людина з нестійкою волею і то не можу бути таким нахабним. Моє тобі шануваннячко.

— Про мене, хай базікають. От Сент-Бев [116], найвидатніший з критиків, давніх і сучасних, як викладач Паризького університету зажив собі такої поганої слави, що коли йшов на лекцію, мусив прихопити кинджала, щоб захиститися від студентів. От і Брюнетьєр [117], накидаючись в університеті на романи Золя…

— Але ж ти, здається, ще не професор університету, а тільки якийсь там учитель читання, а туди ж пнешся до великих людей. Це все одно, що малій рибчині порівнювати себе з китом. Та за такі порівняння тебе ще більше дражнитимуть.

— Помовчи! Я такий же вчений, як і Сент-Бев.

— Яка пиха! Все-таки небезпечно ходити з кинджалом, краще вже не наслідуй Сент-Бева. Якщо університетські професори носять кинджали, то вчителеві англійської мови досить і складаного ножика. Та оскільки холодну зброю носити ризиковано, ти б купив собі іграшкову пукавку та й ходив з нею за плечима. Симпатично виглядало б. Що ти на це скажеш, Судзукі-кун?

Судзукі-кун полегшено зітхнув — нарешті сім’ю Канади залишено у спокої.

— А ти такий же добродушний і веселий. От зустрівся з вами через десять років і здається мені, наче я вибрався з вузького завулка на широку рівнину. А от у нашому колі гав не лови. Завжди когось або чогось мусиш остерігатися. Оті вічні побоювання, страхи просто нестерпні. Як приємно щиро порозмовляти, не боячись, що тобі ногу підставлять! Та ще з товаришами давніх студентських років. Я радий, що несподівано зустрівся з Мейтей-куном. Але пробачте, у мене справи, мушу йти.

Як тільки Судзукі-кун підвівся, Мейтей і собі підхопився:

— І я піду. Мені треба на Ніхонбасі, спішу на засідання «Товариства оновлення театрального мистецтва». Нам, здається, по дорозі.

— Чудово. Трохи прогуляємось після стількох літ розлуки.

Обидва, взявшись за руки, вийшли надвір.



Розділ V


Докладно описати події, що відбулися протягом однієї доби, і все, до останнього рядка, прочитати — для цього потрібно щонайменше двадцять чотири години. Мушу признатися, що навіть мені, прихильникові реалістичного опису з натури, непосильні такі труднощі. Жаль бере, коли бачу, що в мене немає ні таланту, ні терпіння з усіма подробицями розповісти про дивовижні, варті якнайретельнішого фіксування й уваги, вчинки і чудернацькі висловлювання господаря. Жаль, але що вдієш. Хоч я і кіт, але й мені потрібен відпочинок. 3 відходом Судзукі-куна і Мейтей-куна сухий вітер ущух і несподівано стало тихо, як уночі зимою, коли з неба повільно спадають сніжинки. Господар своїм звичаєм замкнувся у кабінеті. Діти поснули. Господиня лежала за фусумою в кімнаті, що вікнами виходить на південь, і годувала груддю дворічну Менко-сан. Сонце по захмареному небу котилося до обрію, а знадвору до їдальні долітав виразний стукіт ґета нечастих перехожих. 3 пансіону в суміжному кварталі линули звуки флейти, що то затихали, то оживали, настирливо лізли у вуха, не даючи заснути. Надворі, видно, був туман. На вечерю мені вділили трохи рибної юшки, і живіт, перебравши до себе все, що вміщала черепашка морського вушка, вимагав спочинку. Якось я чув, начебто людям відоме таке поетичне явище, як котяча любов. Кажуть, напровесні бувають такі ночі, коли мої одноплеменці з цілого кварталу втрачають сон і гуляють до ранку. Щоправда, моя психіка ще не зазнавала такої метаморфози. Споконвіку любов — космічна життєва сила. Від бога Юпітера до черв’яка під землею чи капустянки усі віддаються коханню. Тож цілком природно, що ми, коти, відчуваємо на душі неспокій і радісну тривогу ночами, коли крізь завісу хмар просіюється місячне світло. Як заглянути в минуле, то мене теж сушило кохання до Мікеко. Ходить чутка, начебто й донька такого верховоди як Канеда, що вигадав оту свою тригонометрію, запалала любов’ю до Канґецу-куна. Я навіть і думки не маю насміхатися з того шаленства, яке охоплює котів і кішок усього світу розкішної весняної ночі, і зневажливо прозивати його гріхопадінням. На жаль, хоч скільки б спокушали мене, я не охочий до таких розваг. Зараз мені хочеться одного — відпочинку. Яка може бути любов, коли тебе хилить на сон. Я неквапливо вилізаю на край дитячої постелі й засинаю…

Раптом я розплющую очі і бачу: господар непомітно перебрався з кабінету до спальні і шугнув під ковдру поряд з господинею. У нього звичка на сон обов’язково прихопити з кабінету книжечку, написану чужою мовою. Однак, лігши спати, він ще не прочитав і двох сторінок. Іноді просто кладе її під голову. Якщо ти її не читаєш, то навіщо носити? Але господар господарем, і ніякі глузування господині тут не поможуть. Не раз вона його просить: «Та перестань», — він і слухати не хоче. Щодня завдає собі зайвого клопоту: приносить книжку, якої ніколи не читає. Інколи він перебирає міру і приносить аж кілька книжок. А недавно кілька вечорів підряд приходив у спальню з грубезним словником Вебстера під пахвою. Мабуть, це хвороба. Як деякі розпещені люди не можуть заснути, не наслухавшись булькоту води в чайнику роботи майстерні Рюбундо, схожого на шум вітру в сосновому вітті, так і господаря не здолає сон, якщо в головах не лежатиме книжка. Виходить, книжка для господаря не розвага, а снодійний засіб. Друковане снотворне.

«Напевне, і сьогодні щось приніс». Я заглянув. Поруч господаря, чіпляючись за кінчик його вусів, лежить напірозгорнута тонка, в червоній обкладинці, книжечка. Судячи з того, що великий палець лівої руки закладений між сторінками, можна дійти висновку, що господар виявив гідну похвали витримку і, здається, прочитав кілька рядків. Обік червоної книжечки, як звичайно, виблискує холодним, чужим весняній порі світлом кишеньковий нікельований годинник.

Господиня відсунула від себе маля і голосно хропе, широко розтуливши рота. Голова її сповзла з подушки. Взагалі я вважаю, що найгидкіше у людини — це спати з розтуленим ротом. Кіт, приміром, ніколи в житті так не осоромиться. Споконвіку ротом видають звуки, носом вдихають і видихають. Однак, чимдалі на північ люди лінивіші й, заощаджуючи сили, намагаються якнайменше відкривати рота, а тому гугнявлять. Та найогидніше, коли носа закладе і доводиться дихати ротом. Передусім небезпечно: а ну як із стелі впаде мишачий послід.

Я окинув поглядом дітей: вони сплять так само бридко, як і батьки. Найстарша — Тонко — немов стверджуючи своє старшинство, відкинула праву руку на вухо молодшої сестри. Молодша — Сунко — теж не залишилася у боргу, одну ногу закинула на живіт старшій. У таких неприродних позах, розлігшись упоперек одна до одної, обоє міцно сплять, не виказуючи жодного невдоволення.

Навіть лампа весною світить інакше. Її вогник чарівно поблискує, немов жаліючи, що за тою простою і вкрай непоетичною картиною ніхто не бачить чудової місячної ночі.

«Цікаво, котра година?» — Я оглянувся. Навколо стояла мертва тиша, порушувана хіба що цоканням стінного годинника, хропінням господині й віддаленим скреготом служниці. Ця жінка завжди заперечує, що вона вночі скрегоче зубами. А тільки їй про це нагадують, вона вперто заявляє: «Змалечку я ні разу не скригнула зубами. Це я добре пам’ятаю». Замість сказати: «Більше не буду» або «Вибачте, будь ласка», знай тількиповторює: «Такого собі не пригадую». Зрештою, як вона може пригадати, коли свої штуки витіває уві сні. Та біда в тому, що факти існують незалежно від того, пам’ятають про них чи ні. Трапляються у світі люди, що чинять зло, а мають себе мало не за святих. Їх самовпевнена невинність — похвальна річ, але, на жаль, вона не рятує іншого від неприємностей. Гадаю, цих леді, і джентльменів, й нашу служницю з ними слід віднести до одної категорії… Здається, вже дуже пізно.

У віконницю на кухні щось двічі cтyкнуло: «Тук, тук». Що ж це таке? Сьогодні наче й ніхто не збирався приходити. Напевне, миші. Коли так, то нехай побешкетують уволю. Я вирішив їх не ловити… Знову «тук, тук». Ні, навряд чи це миші. А якщо й миші, то надто обережні. Миші в оселі господаря, як і учні гімназії, де він викладає, день і ніч до нестями вправляються у збиткуванні та пустощах; та компанія вважає своїм покликанням перебивати сон моєму бідолашному господареві, тож не віриться, що вона така сором’язлива. Ні, на цей раз це таки не миші. Як порівняти з мишами, які оце недавно ввірвалися до спальні, вкусили господаря за кінчик і так короткого носа і з переможним пискотнею відступили, то заброда надто боязливий. Ні, напевне це не миші. Зненацька почулося, як хтось смикає віконниці і водночас повільно розсуває нижню половину сьодзі. Справді-таки, це не миші. Людина! Серед темної ночі, без дозволу, при зачинених дверях Мейтей-сенсей або Судзукі-кун не вдиратимуться. Може, це той славнозвісний злодійкуватий святий відлюдник? Якщо так, то треба якнайскоріше глянути на його благочестиве лице. Ось уже, здається, святий відлюдник пробрався через задвіркові двері j ступив два кроки в кухню, але раптом на третьому, видно, перечепився за ляду погреба, — і нічну тишу порушив страшенний гуркіт. Шерсть на мені настовбурчилась. Наче її хтось настовбурчив щіткою для чобіт. Хвильку було тихо. Я зиркнув на господиню — як і раніше, вона самовіддано вдихала атмосферу спокою широко роззявленим ротом. Господареві, мабуть, приснився великий палець, затиснутий між сторінками червоної книжечки. Незабаром я почув, як на кухні чиркнув сірник. Отже, святий відлюдник не бачить у нічній пітьмі, як я. Кухня у нас поганенька і йому, очевидно, не з руки.

Я сидів, зіщулившись, і міркував, чи святий відлюдник з’явиться у їдальні, чи зверне ліворуч і через ґанок попростує до кабінету. Заскрипіла фусума, і хода долинула вже з веранди. Святий відлюдник подався таки до кабінету. Знову навколо все завмерло.

Я нарешті доміркувався, що не завадило б якнайшвидше розбудити господарів дому. Але як же це зробити? Недоладні думки шалено крутилися, як колесо водяного млина, але чогось путнього на голову не наверталося. «Може, посмикати зубами за край ковдри?» — подумав я. Кілька разів сіпнув — жодного наслідку. Може, потерти холодним носом об щоку господаря? Але тільки-но я наблизився до його обличчя, як сонний господар різко простяг руку і болісним ляпанцем по писку віджбурнув мене. Ніс у котів — найдошкульніше місце. Мені було дуже боляче. Тепер, щоб розбуркати господарів, нічого не залишалось, як двічі нявкнути. Але що це? Саме в ту мить у горлі застряг якийсь клубок і я не міг навіть звести голосу. Нарешті після довгого вагання я нявкнув, але так тихо, що аж сам здивувався. Поки я впевнювався, що мій дорогоцінний господар і не збирається прокидатися зі сну, почулася хода святого відлюдника. Він переходив сюди по веранді. «Ось він уже тут, уже нема чого старатися»,- махнув я на все лапою і, заховавшись між фусумою й вербовим кошиком, взявся нишком стежити за дальшим перебігом подій.

Перед дверима спальні хода святого відлюдника несподівано стихла. Затамувавши подих, я нетерпляче ждав, що буде далі. Вже згодом я подумав, що було б непогано, якби під час полювання на мишей я мав такий душевний стан, як оце тепер. Від напруження я мало не луснув. Я щиро вдячний святому відлюдникові за те, що завдяки йому на мене найшло рідкісне прозріння. Нараз папір коло третьої поперечки на сьодзі потемнів, наче на нього впали краплі дощу, і на його тлі поступово вималювалася пурпурова тінь. У ту ж мить папір на сьодзі розірвався, з отвору висунувся червоний язик і за хвилю зник. Натомість по той бік отвору щось зблиснуло. Безперечно, то було око відлюдника. Дивна річ, я відчув, що те око, ковзнувши неуважно по кімнаті, втупилося у мене під кошиком. Лише на мить затримався той злісний погляд на мені, а наскільки вкоротив мені життя! Коли вже не стало терпцю довше чекати і я вирішив вискочити з-за кошика, сьодзі до спальні з легким скрипом розсунулись і довгожданий святий відлюдник явився перед мої очі.

За час своєї розповіді я матиму честь познайомити вас з цим несподіваним і рідкісним гостем — святим відлюдником — злодієм, але передусім я хотів би викласти перед вами деякі свої погляди. Прошу уваги. Стародавніх богів шанують за всезнання і всемогутність. Особливо Бога християнського, якого навіть тепер, у двадцятому столітті, наділяють ореолом всезнаючого і всемогутнього. Однак всезнання і всемогутність у розумінні людини пересічної часто обертається у звичайнісіньке неуцтво і безсилля. Очевидно, це парадокс. І головне: від початку світу я перший відкрив цей парадокс. Коли я думаю про це, в мені зароджується честолюбна думка, що я кіт неабиякий; зараз я хочу викласти свої аргументи і будь-що втовкмачити в ваші голови, чванливі люди, що котами не можна гребувати. Кажуть, начебто всесвіт створив Бог. Тоді людина — теж творіння Боже. У так званій Біблії про це начебто ясно написано. Так от, одне спостереження над собою протягом багатьох тисячоліть викликає у людей подив, а водночас дедалі більше схиляє до віри у всезнання і всемогутність Бога. Ось у чому воно полягає: людей на світі сила-силенна, обличчя у всіх різні, ви не знайдете серед них двох схожих. Але ж кожне обличчя складається з певних елементів більш-менш однакового розміру. Іншими словами, незважаючи на те, що всі обличчя виготовлені з одного матеріалу, з одної основи, ви щоразу бачите перед собою інший наслідок. Як подумаю, що з такого простого матеріалу витворено стільки різноманітних облич, не можу стримати захоплення майстерністю творця. Треба мати небуденну творчу уяву, щоб виліпити таке розмаїття облич. Якщо взяти до уваги, що навіть найвизначніші художники світу, вкладаючи всю енергію в улюблену працю, не змогли створити більше, ніж дванадцять-тринадцять типів облич, то мимоволі здивуєтеся винахідливості Бога, який узявся одним махом ліпити людей. Це така небувала, неможлива у людському суспільстві майстерність, що її можна назвати всемогутньою. Саме тому люди схиляються перед Богом. Ясна річ, з людського погляду таке схиляння цілком виправдане. Однак, якщо виходити з котячих позицій, то цей же факт можна розглядати як свідчення Божого безсилля. Гадаю, Бога можна вважати якщо не зовсім безсильним, то в кожному разі не сильнішим за людину. Кажуть, що Бог створив стільки облич, скільки й людей, однак незрозуміло, чи це розмаїття наслідок заздалегідь продуманого плану чи, може, він задумав виліпити кота й ополоник на один копил, але зазнав невдачі і довів справу до такого безладу. Різноманітність людських облич можна вважати пам’яткою про успіх, досягнутий Богом, але водночас вона, мабуть, свідчення Божого краху. Певна річ, тут можна розводитись про всемогутність, але ніщо не заважає назвати це безсиллям. Шкода, що очі в людей лежать в одній площині і не можуть дивитися одночасно вліво і вправо, а тому в Їхньому полі зору тільки половина предметів. Але на запаморочених, збитих з пантелику Богом людей не сходить прозріння; вони не хочуть помічати навіть очевидних фактів, доступних спостереженню в будь-яку пору дня і ночі, якщо тільки глянути під іншим кутом зору!.як важко при виготовленні чогось добитися різноманітності, так само нелегко досягти цілковитого повторення. Рафаель, напевне, розгубився б, якби йому замовили два однакових портрети Богородиці або ж вимагали намалювати двох зовсім схожих Мадонни. Ні, мабуть, таки важче намалювати дві однакові речі. Можливо, краще було б просити Кобо Дайсі [118] змінити манеру письма, ніж написати ієрогліфи «небо» і «море» так само, як учора. Що ж до навчання людської мови, то воно цілком опирається на принципи наслідування. Коли від своїх матерів, няньок діти засвоюють потрібні в житті слова, у них одна честолюбна мета — якнайточніше відтворити почуте. Як тільки можуть наслідують дорослих. На протязі десяти-двадцяти років у мові, що складена на основі наслідування, природно, виникають фонетичні зміни, які засвідчують, що люди не здатні до абсолютного копіювання. Що ж, справжнє наслідування — річ непроста. Так от, Бог справді довів би свою всемогутність, якби натворив людей з однаковими обличчями, як машкари, випалені одним тавром; а те, що він пустив по світу людей з найдивовижнішими, — яке хочеш, таке й маєш, — обличчями, поробив людей до запаморочення різними, тільки зроджує думку про його безсилля.

Я вже геть забув, з якої це причини я пустився у такі розумування. Якщо навіть люди мають звичку забувати, про що вже мовилось, то на таку котячу ваду й поготів можна дивитися крізь пальці. В усякому разі, коли я зиркнув на святого відлюдника-злодія:, що розсунув сьодзі і постав на порозі, на мене наринули вище згадувані почуття. Чому наринули?… Питаєте, чому? Стривайте, треба ще раз подумати… Ага, ось чому. Як тільки я вздрів обличчя святого відлюдника, що ставперед мої очі, воно… Хоч я завжди сумнівався у всемогутності Божій, але це обличчя вирізнялося однією особливістю, достатньою умить розвіяти мої сумніви. Ось у чому вона полягала: злодій напрочуд скидався на любого мені красеня Мідзусіма Кaнґецу-куна. Звісно, я не спілкуюся зі злодіями, але, наслухавшись про їхні безчинства, не раз силкувався намалювати в уяві образ злодія. Я чомусь вирішив, що і нього неодмінно муснть бути короткий, плескатий ніс, очі завбільшки з мідяк, а волосся на голові їжакувате. Та на уяву покладатися не можна — те, що я побачив, відрізнялося від мого уявлення про злодія, як небо від землі. Той святий відлюдник був витончений, елегантний злодій — стрункий, з прямими, як шнурочок, бровами. Йому можна було дати років двадцять шість — двадцять сім, навіть у цьому він повторював Канґецу-куна. Якщо Бог зумів створити хоч два таких подібних обличчя, то вже не годиться вважати його безсилим. По правді я навіть подумав, що Канґецу-кун зсунувся з глузду, а тому примчав до нас серед темної ночі. І тільки тому, що в заблуди під носом не чорніли вуса, я зметикував, що маю справу з цілком іншою людиною. У Канґецу-куна вродливе строге обличчя, виліплене так старанно, що воно змогло причарувати панночку Томіко з дому Канеди, ту саму, якій Мейтей дав прізвисько «ходяча марка». Однак і цей святий відлюдник не поступиться перед Канґецу-куном своєю фізіономією, коли йдеться про вплив на цю жінку. Якщо Канедова донька вклепалася в Канґецу-куна з першого погляду, то не закохатися до нестями в цього пана злодія — просто злочин. І не лише злочин, але й суперечить логіці. Така здібна, тямовита, здатна хапати на льоту, вона б це напевне зрозуміла і сама: якби замість Канґецу-куна їй запропонували цього злодія, вона б полюбила його усім серцем і жила б з ним у мирі й цілковитій злагоді. Поки живий і здоровий оцей злодій, панночці нічого журитися, що, крий Боже, Канґецу-кун підпаде під намову таких як Мейтей і таке вдале одруження зійде нанівець. Визначивши уявою май: бутнє Томіко, я облишив про неї турбуватися. Поки на світі існує пан злодій, щастя Томіко в безпеці.

Святий відлюдник під пахвою щось тримав. Ба, та це ж стара ковдра, яку недавно господар закинув у кабінет. Щойно відлюдник у куртці, оперезаній сірувато-голубим поясом, з голими до колін блідими ногами ступив на мату, господар, якому снилося, наче його вкусила червона книжечка, перевернувся на другий бік і голосно промовив: «Канґецу». Святий відлюдник пустив з рук ковдру і сахнувся назад. На тлі сьодзі я навіть помітив, як тряслися жижки його дебелих ніг. Господар, щось мурмочучи, відшпурнув червону книжку й заходився несамовито, як коростявий, чухати нігтями брудну руку. Невдовзі його голова скотилася з подушки, і він заспокоївся. Видно, господар проказав «Канґецу» підсвідомо, уві сні. Хвилину святий відлюдник постояв, дослухаючись~ що відбувається у спальні, а пересвідчившись, що господарі безтурботно сплять, зновуступив одиією ногою на мату. Цього разу господар непромовив K «аигецу», і святий відлюдник обома ногами ступив у спальню. Тінь його навпіл ділила кімнату завбільшки шість татамі [119], щедро освічену новорічним ліхтарем. Половина стіни, під якою стояв кошик і сидів я, була зовсім чорна. Я оглянувся і побачив, що невиразна тінь голови відлюдника пливе на висоті двох третин стіни. Якщо судити з силуету, то навіть у красеня чудернацький вигляд — ніби перевертень з головою одуда. Святий відлюдник глянув на сонну господиню і чомусь усміхнувся. На мій подив, усмішка була точнісінько, як у Канґецу.

У головах господині, наче яка скарбничка, стояла невелика, збита цвяхами коробка. Це був батат, який привіз і подарував господарям Татара Сампей-кун, вернувшись нещодавно з рідного містечка Карацу в провінції Хідзен. Незвичайна річ — прикрашати свою постіль бататом, але господиня така убога на розум, що навіть рафінований цукор, призначений для готування присмак, кладе в комод. Тож ніхто не подивується, якщо вона нанесе у спальню не тільки батату, але й квашеної редьки. Та святий відлюдник не Бог і не знає, що вона за жінка, отже, цілком слушно зміркував: якщо вони поставили коробку якнайближче до себе, значить, там зберігають коштовності. Відлюдник підняв коробку й одразу ж зрадів: коробка й справді виявилася досить таки важкою. «Невже поцупить батат? Такий красень, а краде батат?»- подумав я і мало не розсміявся. Але стримався, адже подавати голос зараз було небезпечно.

Незабаром святий відлюдник узявся обережно загортати коробку з бататом у ковдру. «Чим би його перев’язати?» — подумав й оглянувся навколо. На щастя, неподалік лежав крепдешиновий пояс, який господар зняв, лягаючи спати. Святий відлюдник обв’язав ним коробку і легко завдав собі на плечі. У такому вигляді він, напевне, не сподобався б жінкам. Тоді взяв дві дитячі безрукавки, запхав їх у трикотажні штанці господаря, так що холоші стали схожими на полоза, що проковтнув жабу… можливо, краще було б їх порівняти з вужем на останніх днях вагітності. В кожному разі, вони мали чудернацький вигляд. Якщо не вірите, спробуйте самі так зробити. Святий відлюдник повісив штани на шию. «Цікаво, що ж буде далі?» — тільки подумав я, як злодій розстелив господарів піджак з цумуґі й поскладав на нього пояс господині, хаорі господаря, спіднє кімоно та ще багато дечого. Я був у захваті від його спритності й майстерності. Нарешті він узяв стрічку й пояс від спіднього кімоно господині, поскладав усе докупи і зав’язав вузлом. «Може б, іще щось прихопити?» — подумав і озирнувся довкола. Поруч господаря запримітив пачку цигарок «Асахі» — устромив у кишеню. Одну цигарку прикурив від лампи. Глибоко, з насолодою, затягнувся і випустив клубок диму. Ще хмарка, огорнувши лампове скло молочного кольору, не розвіялася, як хода святого відлюдника вже доносилася з веранди, а незабаром і зовсім стихла. Господарі все ще міцно спали. Всупереч моїм сподіванням, і люди бувають безтурботні. Мені треба трохи відпочити. Від довгої балачки і захворіти можна. Я поринув у сон, а коли протер очі, на березневому ясному небі сяяло сонце, господар і господиня стояли під дверима на задвірку і розмовляли з поліцейським.

— Так от, він зайшов сюди, а потім попрямував до спальні. Ви спали й нічого не помітили.

— Ага, — трохи збентежено погодився господар.

— То коли ж сталася крадіжка? — задав поліцейський безглузде питання. Якби ж вони знали коли, тоді б їх не обікрали. Однак навіть нічого не знаючи, вони все-таки намагалися дати відповідь.

— О котрій годині це було?

— Дайте подумати, — міркувала господиня. Видно, вона вважала, що досить поміркувати, як усе з'ясується.

— Коли вчора ви лягли спати? — спитала вона чоловіка.

— Після тебе.

— Так, я лягла раніше.

— А коли прокинулась?

— Здається, о пів на восьму.

— О котрій же тоді вліз злодій?

— Мабуть, уночі.

— Ясно, що вночі, але я питаю, о котрій.

— Щоб точно сказати, треба добре подумати, — знову взялася міркувати господиня.

Поліцейський задавав питання тільки для годиться, йому було начхати, коли той злодій вліз у дім. «Кажіть, що вам заманеться, навіть брехню», — думав він, але подружжя не припиняло свого безглуздого діалогу, і поліцейський, здавалось, почав дратуватися:

— Отже, ви не знаєте.

— Та начебто… — своїм звичаєм невпевнено відповів господар.

Поліцейський навіть не всміхнувся.

— Тоді подайте таку скаргу: «Такого-то й такого дня, такого-то й такого місяця тридцять восьмого року Мейдзі, коли ми замкнули двері й полягали спати, злодій там-то і там відчинив віконниці, забрався туди-то й туди, украв такі-то й такі речі, про що й подаю цю скаргу». Не заяву, а скаргу. Адреси можете не вказувати.

— Речі перелічувати?

— Так. Складіть таку табличку: стільки-то й стільки хаорі, ціна — така-то й така… Ні, ні, мені нема чого заходити в хату після крадіжки, — заявив поліцейський і пішов.

Господар поставив посеред вітальні туш з пензликом, покликав дружину й сварливим голосом проказав:

— Я зараз писатиму скаргу про пограбування, перераховуй по порядку украдені речі. Ну, давай.

— Як грубо! Що значить «давай»? Хто ж таким тоном говорить? — Господиня, не попускаючи вузького обі [120] на кімоно, присіла на мату.

— Що в тебе за вигляд? Як у найпослідущої потіпахи з заїзду. Не можеш вдягти пристойного обі?

— Цей поганий, то купіть інший. А обзивати нема

чого. Хіба я винна, що вкрали обі.

— Навіть обі вкрав? От паршивець! Тоді почнемо з обі. Котрий?

— Ще й питаєте, котрий? Ніби в мене їх без ліку? 3 чорного оксамиту на крепдешиновій підшивці.

— Так… «Подвійний обі з чорного оксамиту з крепдешиновою підшивкою, один…. Скільки приблизно коштує?

— Єн шість, мабуть.

— Це ж зухвальство носити такий дорогий обі. Віднині будеш купувати не дорожчий за півтори єни.

— А хіба продаються такі. Я вам кажу, ви жорстокий. Вам байдуже, що дружина ходитиме неохайна, аби вам було добре.

— Гаразд, гаразд. Далі?

— Шовкове хаорі. Подарувала на згадку тітка Коно. Такого шовку тепер не знайдеш.

— Залиш при собі свої коментарі. Ціна?

— П’ятнадцять єн.

— Ми не такі багачі, щоб купувати хаорі за п’ятнадцять єн.

— А вам не однаково? Здається, не ви ж купували.

- Ще що?

— Чорні табі [121], одна пара.

— Твої?

— Ваші. Ціна — двадцять сім сен.

— Далі?

— Коробка батату.

— Навіть батат забрав? Що він з ним робитиме: зварнть і з’їсть, чи натре й приготує підливу?

— Не знаю, що він там робитиме. Підіть до нього й спитайте.

— Скільки коштує?

— Ціни на батат не знаю.

— Впишемо дванадцять з половиною єн.

— Ви що, з глузду зсунулись? Де ви бачили, щоб батат стільки коштував? Навіть якщо його привезли з Карацу.

— А чи не ти казала, що не знаєш ціни?

— Я. Так, не знаю, але дванадцять з половиною єн — такого бути не може.

— Ну, що це таке: «Не знаю, але дванадцять з половиною єн — такого бути не може»? Ніякої логіки. Ти як той Костянтин Палеолог [122].

— Що?

— Ти як Костянтин Палеолог.

— Що це таке — Костянтин Палеолог?

— Не має значення. Що далі? 3 моєї одежі ти щось нічого не назвала.

— Не має значення, що далі. Розкажіть, що означає Костянтин Палеолог.

— А що воно може означати?

— Невже важко пояснити? Стільки морочите мені голову, навмисне говорите всілякі неподобні слова, знаючи, що я не розумію по-англійському.

— Не кажи дурниць. Перераховуй далі. Спізнимося зі скаргою — речей не повернуть.

— Тепер уже однаково не встигнемо. Краще поясніть, що таке Костянтин Палеолог.

— Яка ти надокучлива! Я ж сказав, що нічого не означає.

— Он як? Тоді я теж мовчатиму.

— Вперта дурепа! Роби, як знаєш, та скарги про пограбування писати не буду.

— А я не скажу, які речі вкрадено. Ви самі захотіли писати скаргу. Невелика біда, як не будете.

— Ну й не буду, — своїм звичаєм господар пішов і зачинився у кабінеті. Господиня перейшла до їдальні і сіла перед скринькою для рукоділля. Обоє протягом десяти хвилин сиділи мовчки, кидаючи злісні погляди на сьодзі.

Враз двері відчинились і до кімнати енергійно зайшов Татара Сампей-кун, той самий, що подарував батат. Татара Сампей-кун колись був сьосеєм у цьому домі, а тепер закінчив юридичний факультет, влаштувався на роботу у відділі рудних копалень однієї компанії. Зерно діляцтва теж проросло в ньому, і він став послідовником Судзукі Тодзюро-куна. На знак давньої дружби Сампей-кун час від часу навідувався в халупу до свого колишнього вчителя і проводив тут святкові дні; у цій родині він почував себе легко й невимушено.

— Гарна сьогодні погода, господине, — промовив він з акцентом, схожим на карацуський, і сів на маті, схрестивши ноги й піднявши одне коліно.

— О, Татара-сан!

— Сенсей кудись пішов?

— Ні, він у кабінеті.

— Господине, так працювати, як сенсей, шкідливо для здоров’я. Та ще в неділю.

— Мені нема чого казати, ліпше йому нагадайте.

— Авжеж… — почав було Сампей-кун, а потім, обвівши поглядом вітальню, звернувся невідомо до кого: — Сьогодні й дівчаток не видно.

Не встиг він договорити, як із суміжної кімнати вибігли Тонко і Сунко.

— Татара-сан, ви нам сусі [123] принесли? — вимогливо спитала старша, згадавши про недавню обіцянку Сампей-куна.

— У тебе добра пам’ять. Наступного разу обов’язково принесу. Сьогодні забув, — Татара-кун зніяковіло почухав потилицю.

— Ху-у, — невдоволено вимовила старша. Молодша, наслідуючи старшу, теж проказала: «Ху-у».

Настрій у господині покращав, на обличчі з’явилася усмішка.

— Сусі я вам зараз не дам, а от батат я приносив. Ви його їли?

— А що таке батат? — запитала старша, молодша й собі не відстала від сестриці: — А що це?

— Ще не куштyвали? Попросіть, нехай мама скоріше зварить. У Карацу батат не такий, як у Токіо, кращий, — сказав Сампей-кун, гордий за свою батьківщину.

— Спасибі вам, Татара-сан, ви такі любязні. Стільки батату привезли, — похопилася господиня.

— Ну, то як? Куштували? Щоб не побився, я його щільно вклав у спеціально замовлену коробку. Мабуть, добре зберігся?

-Ви так старалися, а його минулої ночі вкрав злодій.

— Злодій? От йолоп! Невже йому подобається батат? — захоплено промовив Сампей-кун.

— Мамо, вчора у нас був злодій? — запитала Сунко.

— Так, — коротко відповіла господиня.

— Злодій був… і що… Який він? — допитувалася вже молодша.

Не знаючи, що відповісти, господиня сказала:

— Страшний, — і глянула на Татара-куна.

— Страшний? Як Татара-кун? — з дитячою безпосередністю спитала Тонко.

— Що? Хіба можна таке казати?

— Ха-ха-ха, невже я такий страшний? Ти ба, — і Татара-кун знову почухав потилицю, де видніла лисина діаметром в один сун. Вона з’явилася місяць тому, і Татара-кун звертався до лікаря, але, як видно, лікування ще не дало бажаних наслідків. Першою запримітила лисину Тонко.

— Ой, голова в Татара-сана виблискує, як у мами.

— Я кому сказала: мовчи.

— Мамо, а в учорашнього злодія голова теж блищала? — спитала молодша. Господиня і Татара-кун мимоволі пирснули, але діти заважали розмовляти, а тому мати випровадила їх:

— Йдіть надвір, пограйтеся. А мама вам дасть ласощів.

Коли діти вийшли, господиня серйозно запитала:

— Татара-сан, що з вашою головою?

— Лускатий лишай сточив. Ніяк не можу вилікуватися. У вас теж?

— Фе! Який там лишай! Жінки трохи лисіють там, де волосся збирають у вузол.

— Усі лисини через бактерії.

— Тільки не в мене.

— Просто вам так здається.

— Що завгодно, тільки не бактерії. До речі, як по-англійському лисина?

— Лисина — «боулд».

— Ні, не може бути. Напевне є довга назва.

— Не вірите, спитайте у сенсея.

— Сенсей нізащо не пояснить, тому-то я вас питаю.

— Крім «боулд», іншого слова я не знаю. Кажете — довше… Хто його зна?..

— Ага, он що: Костянтин Палеолог. Костянтин — лиса, Палеолог — голова.

— Що ж, можливо. Я зараз піду до сенсея у кабінет і загляну у Вебстера. До речі, сенсей теж дивна людииа. Така погідна днина, а він сиднем сидить удома… Так він не вилікує свого нетравлення. Порадьте йому хоч прогулятися в парку Уено, помилуватися квітами.

— Поведіть його самі. То такий, що жінки не послухає.

— Він і досі їсть варення?

— Атож.

— Недавно сенсей нарікав: «Лихо, та й годі,- каже, — дружина лається за варення. А скільки я там його з’їдаю». Мабуть, ви з доньками теж полюбляєте варення, га?

— Татара-сан, як вам не соромно?

— На вашому обличчі написано, що таки любите.

— Як це може бути написано?

— Та так… То ви анітрохи не їсте?

— Ну, трошки. Хіба не можна? Не чуже ж їм — своє.

— Ха-ха-ха, я так і думав… Справді-таки велике лихо, що вас обікрали. Тільки батат поцупили?

— Якби ж то тільки батат! Усю одежу вкрали.

— Шкода, мабуть, досить відчутна. Доведеться знову в борги залазити? Жаль, що цей кіт не собака… Господине, обов’язково заведіть собі здоровенного пса… Користі від кота, як з цапа молока. А мишей він хоч ловить?

— Ще жодної не впіймав. Він таки справді ледачий, безсоромний кіт.

— Справді, куди ж це годиться? Виженіть його мерщій. Може, я заберу його з собою, зварю та з’їм?

— Ой, Татара-сан, невже ви і котів їсте?

— Чом би й ні. Вони дуже смачні.

— Тоді ви герой.

Я давно чув, що серед сьосеїв трапляються дикуни, ладні їсти котів, але й сном-духом не відав, що й Татара-кун, завжди такий ласкавий зі мною, належить доних. Це тим більш прикро, що Татара-кун уже не сьосей, а відомий юрист, хоч недавно скінчив навчання, й обіймає не останню посаду в компанії Муцуї [124]. Що й казати, я не на жарт перелякався. Канґецу Другий своїм учинком зайвий раз підтвердив, що «У кожній людині сидить злодій», а от істину «В кожній людині сидить пожирач котів» я вперше засвоїв завдяки Татара-кунові. Кажуть: живеш — учися; навчишся — радій, але як тут радіти, коли тебе день у день підстерігають небезпеки, коли день у день треба пильнуватись. І те, що доводиться захищатися подвійним панциром хитрощів і підлості, теж наслідок життєвого досвіду, який приходить з роками. «Тим-то поміж старих важко знайти порядну людину. Можливо, для мене зараз було б найкраще опинитися в товаристві цибулі в баняку Татара-куна», — подумав я, забившись у куток, саме тоді, як в їдальню після недавньої сварки на голос Татара-куна вернувся господар.

— Сенсей, кажуть, ніби вас обікрав злодій. Що за прикра історія, — відразу напосівся Татара-кун.

— Дурень той, хто до нас заліз, — глибокодумно виголосив господар.

— Воно то так, але не дуже розумний і той, до кого залізли.

— Такі, як Татара-сан, у яких нічого поцупити, мабуть, найрозумніші,- сказала господиня, ставши цього разу на бік чоловіка.

— Та найдурніший — оцей кіт. І нема йому виправдання. Мишей не ловить, а об’являється злодій, вдає, наче й не помічає його. Сенсей, ви б не віддали цього кота мені? Він же вам ні до чого.

— Можна б віддати, але навіщо він тобі?

- 3варю і з’їм.

Від цих страхітливих слів rосподареві губи порушила неприємна посмішка людини, хворої на шлунок. Господар нічого певного не сказав і тому Татара-кун більше не наполягав. Отож з доброго дива мені пощастило.

Тут господар звернув розмову на інше.

— Та годі про кота. 3лодюга виніс усю одежу, а ти тепер мерзни.

Господар був пригнічений. Напевне, таки справді змерз. Адже до вчора він одягав два кімоно на ваті, одне поверх одного, а от сьогодні на ньому тільки сорочка з короткими рукавами й авасе [125]; до того ж господар від ранку до вечора безвилазно сидить удома, не виходить на прогулянку, тому-то його кров, якої і так обмаль, прилила до шлунка і майже не циркулює у ногах і руках.

— Сенсей, погано бути вчителем. Досить злодієві щось украсти, як одразу попадеш у скруту… Може, тепер ви передумаєте і станете комерсантом?

- І не згадуйте йому про комерсантів, він їх ненавидить, — докинула господиня. Вона, звісно, хотіла б, щоб її чоловік став комерсантом.

— Скільки років минуло, як сенсей закінчив університет?

— Цього року пішов дев’ятий, — і господиня зиркнула на чоловіка. Господар промовчав.

— Минуло вісім років, а платня та сама. Хоч би скільки ви старалися, а ніхто вас не похвалить. «Хлопця-молодця журба пойняла», — продекламував Татара-кун рядок із віршика, вивченого в школі. Господиня нічого не второпала, а тому теж промовчала.

— 3вичайно, я ненавиджу вчителів, але ще більше ненавиджу ділків. — Господар замислився, кого ж він усе-таки більше любить.

— Бо сенсей усіх ненавидить…

— Сенсей, певно, любить тільки господиню? — спитав нездалий на жарти Татара-кун.

— Не терплю, — почулася виразна відповідь.

Господиня ображено відвернулася, а трохи заспокоївшись, кинула погляд на чоловіка і, очевидно, маючи намір йому дошкулити, сказала:

— Вам, мабуть, і життя остогидло.

— Скорше навпаки, — байдуже відповів господар. Ну, що ти з таким удієш?

— Сенсей, якщо не будете частіше гуляти, збавите собі здоров’я… І комерсантом не завадило б вам стати. Нема нічого легшого, як збирати гроші.

— Ото ти й назбирав.

— .Яще й року не служу в компанії. А проте накопичив куди більше.

— Скільки ж ви накопичили? — запально спитала господиня.

- Єн п’ятдесят.

- Яка, власне, ваша платня? — не вгавала господиня.

— Тридцять єн. 3 них п’ять щомісяця здаю в компанію на зберігання, — будь-коли можу вибрати їх назад… Господине, може б, за свої кишенькові гроші ви придбали хоч кілька акцій столичної кільцевої трамвайної лінії? Не мине й трьох-чотирьох місяців, як у вас удвічі побільшає грошей. Важливо почати, навіть з незначної суми, а там гроші ростимуть, як на дріжджах.

— Якби нам такі гроші, крадіжка нас не злякала б.

— От чому найкраще стати комерсантом. Жаль, що й сенсей не вивчився на юриста. Працював би собі у компанії або в банку, заробляв би тепер щомісяця триста-чотириста єн… Сенсей, ви знаєте Судзукі Тодзюро, інженера?

— Еге ж, він учора сюди заходив.

— Невже? Якось я здибався з ним на одному бенкеті і зайшла мова про вас. «Невже, — каже, — ти був сьосеєм у Кусямі-куна? Я теж, — каже, — колись, як ще жили при храмі Коісікава, їв з Кусямі-куном з одного баняка. Будеш у нього, передай від мене вітання, я також незабаром заскочу».

— Кажуть, він недавно перебрався в Токіо.

— Правда ваша. Колись він працював на шахтах Кюсю, а тепер його перевели в Токіо. Чудова людина. Навіть з такими, як я, наче з друзями розмовляє… Як ви думаєте, сенсей, скільки він одержує?

— Хто його зна.

— Щомісяця дістає двісті п’ятдесят єн, на свято Бон [126] і під Новий рік йому виплачують дивіденди, отож пересічно набігає чотириста-п’ятсот єн. Якась нісенітниця: той чоловік загрібає таку купу грошей, а сенсей, знавець англійської мови, мусить десять років одягати той самий лисячий кожух [127].

— Атож, явна нісенітниця.

Навіть такий чоловік, як мій господар, — життєвий принцип якого стояти над усім, — і той дивиться на гроші, як і решта людей. Ні, він, мабуть, такий жадібний до них тому, що з біди не вилазить. Татара-кун так розхвалив вигоди, які мають комерсанти, що розмова зайшла в глухий кут. А тому він звернувся до господині:

— Господине, до вас навідується чоловік на ім’я Мідзусіма Канґецу?

— Авжеж, і досить часто.

— Що він за людина?

— Кажуть, надзвичайно вдатний до науки.

— Красень?

— Хо-хо-хо, мабуть, такий же, як Татара-сан.

— Невже? Такий, як я?

— Звідки ви дізналися про Канґецу? — спитав господар.

— Цими днями один чоловік попросив узнати про Канґецу-куна. Невже він вартий того, щоб про нього розпитували? — Ще нічого не почувши про Канґецу, Татара-кун поставився до нього упереджено.

— Набагато мудріший за тебе.

— Он як! Кажеш, розумніший? — Неможливо було встановити, господар радів чи сердився.

— Він скоро стане доктором наук?

— Кажуть, пише дисертацію.

— От йолоп! Узявся писати дисертацію! А я думав, він людина тямуща.

— А от ви, як завжди, самовпевнені,- засміялась господиня.

— «Коли Канґецу-кун стане доктором наук, то чи ожениться з донькою декого чи ні?» — спитав мене той чоловік. «Де ви ще бачили такого дурня, щоб ставав доктором заради одруження? Куди краще віддати її за мене, ніж за такого», — відповів я.

— Кому?

— Тому, хто попросив вивідати про Мідзусіму.

— Чи не Судзукі?

— Е, ні, такій людині я б так не сказав. Той чоловік — велика голова.

— Татара-сан таки хвалько. Перед нами кирпу гне, а перед такими, як Судзукі-сан, тихий і смиренний.

— Аякже! 3 ними інакше ризиковано.

— Татара-кун, прогуляємось? — несподівано запропонував господар. Йому було холодно одному авасе і він уже давно розмірковував, чи не вийти на прогулянку й трохи розігрітися; наслідком тих роздумів була його безпрецедентна пропозиція. Ясна річ, готовий на все Татара-кун не вагався.

— Ходімо, ходімо. В Уено? Чи, може, на коржики в Імодзака? Сенсей, ви коли-небудь їли тамтешні коржики? Господине, хоч раз сходіть туди й покуштуйте. Такі ніжні, й дешеві до того ж. Саке теж можна дістати.

Поки гість, як завжди, теревенив, господар устиг нап’ясти на голову шапку і вийти в передпокій.

Мені треба ще трохи перепочити. Що робили господар і Татара-кув у парку Уено, скільки порцїй коржиків з’їли в Імодзака — не знаю, зрештою, висліджувати їх не маю бажання, ані відваги. Тому скорочу розповідь, а вільний час використаю для перепочинку. Все на світі має право вимагати від неба належного відпочинку. Всі мешканці землі, яким велено жити й трудитися, повинні мати можливість і відпочити. Якби Господь сказав: «Ти народився для того, щоб працювати, а не для того, щоб спати», — я відповів би: «Ваша правда, я народився, щоб працювати, а тому прошу відпочинку, щоб працювати». Адже навіть така бездушна колода, як мій господар, невгамовний бурчун, і то іноді дозволяє собі спочити в будень. Природно, що мені — хоч я всього-на-всього кіт, — треба відпочивати більше, ніж господареві, адже за цілу добу моїй вразливій натурі доводиться пережити багато злигоднів і розчарувань. Тільки от прикрість: Татара-кун мене ославив, сказав, що з мене жодної користі, бо я, мовляв, умію лише спати. Як мені обридли люди з куцим розумом, які підпали під владу речей: вони живуть, підкоряючись тільки своїм найпростішим бажанням і навіть про інших судять із зовнішнього вигляду. Якщо ти не закасав рукави, не обливаєшся потом, то для них ти ледар. Розповідають, начебто святий Дгарма так довго сидів в медитаційвій позі, що аж ноги йому загнили, і яхби навіть крізь щілину в мурі проліз дикий виноград і затулив святому отцеві очі й рота, він однаково не ворухнувся б. То був стан, якого не назвеш ні сном, нісмертю. Його голова напружено працювала: він шукав доказів того, що основні засади дзен-буддизму стосуються однаковою мірою і святого, і мирського. Кажуть, начебто і конфуціанці відкрили для себе безперечну користь нерухомого сидіння в роздумах. Це не означає, що вони наслідують безногого каліку, який цілі дні сидить безвилазно в кімнаті. Їхній мозок тоді працює інтенсивніше, ніж звичайно. Оскільки зовні такі люди — втілення спокою і величності, невтаємничені вважають тих велетів духу звичайними людьми, що знепритомніли чи впали у летаргічний сон, і безпідставно ганять їх: ледарi! дармоїди! Зроду всі профани мають дефект зору: помічають тільки форму речей, а суті не бачать… І серед них найперше місце посідають такі, як Татара Сампей-кун. Тож не дивно, що Сампей-кун дивиться на мене, як на скребачку з засохлим лайном. Та найприкріше, що навіть господар, який хоч трохи читає старовинні й сучасні книжки, до певної міри розумів, що воно й до чого йдеться в світі, так легко погодився з неглибокою думкою Сампей-куна і не виступив проти смаженої котятини. Але коли поміркувати, то їхня зневага до мене — небезпідставна. Адже недарма з давніх давен живе приказка: «Шляхетні помисли не для голови простака, величну пісню не кожен проспіває». Змушувати людину, яка визнає тільки форму, помітити світло власної душі — все одно що силувати гирявого бонзу заплітати волосся або ж казати тунцю виголосити промову, вимагати від трамвая зійти з рейок, господареві радити піти на пенсію, або вмовляти Сампей-куна не думати про гроші. Без сумніву, таке бажання — марний замір. Однак навіть ми, коти, суспільні тварини. А коли так, то не істотно, як високо ми цінуємо себе — доводиться де в чому підладжуватися до суспільства. Шкода тільки, що і господар, і його дружина, і служниця, і Сампей-кун — усі не вміють скласти мені належної ціни, але тут я нічого не вдію, і якщо вони з доброго дива спустять з мене шкуру і продадуть у майстерню сямісенів, а м’ясо покришать і віддадуть Татара-кунові на з’їжу, то для мене їхня нерозсудливість матиме фатальні наслідки. Зроду-звіку на світі не було кота, якого небо обдарувало б таким, як у мене, розумом. А тому тіло моє набирає особливої вартості. Прислів’я каже: «Береженого й Бог береже», а тому без потреби наражатися на небезпеку, аби лише похизуватися своєю перевагою — не тільки собі нашкодити, алеі йти всупереч волі неба. І лютий тигр у зоопарку живе поряд з брудною свинею, а гуси та лебеді, потрапивши живцем у руки торговця птицею, вмирають на тій же кухонній дошці, що й курчата, і кури. Коли вже ти опинився в середовищі пересічних людей, то облиш комизитися і стань посереднім котом. А як уже став рядовим котом, то доведеться ловити мишей… Отож я вирішив ловити мишей.

Кажуть, начебто між Японією і Росією останнім часом точиться війна [128]. Оскільки я кіт японський, то, природно, японофіл. Якби змога, я б організував об’єднану котячу бригаду і подався б на фронт дряпати російських солдатів. Я відчуваю такий приплив енергії, що якби мені вистачило сили волі впіймати мишу-другу, то я б залюбки ловив їх навіть уві сні. В давнину один чоловік спитав превелебного отця: «Як зробити, щоб на мене зійшло прозріння?» — «Зроби так, як кіт, коли полює на мишей», — була відповідь. «Як кіт, коли полює на мишей» означає: «Якщо наслідуватимеш кота, не схибиш». Хоч є приказка: «Жінка кмітлива, а корови продати не зуміла», — ніхто не каже: «Кіт бувалий, а ловити мишей нездалий». Тому не може бути, щоб такий розумний кіт, як я, та не впіймав миші. І не просто впіймав, а щоб вона не вирвалася з лап. І якщо досі я не вловив жодної, значить не хотів.

Весняне сонце заходило за обрій. Раз по раз крізь отвір у сьодзі вітер заносив на кухню пелюсткову заметіль; осівши на поверхні води в цебрі, пелюстки невиразно білі ли у тьмяному світлі лампи. Саме цієї ночі я вирішив вразити домашніх своїх подвигом, а тим-то мусив заздалегідь оглянути бойовище і роздивитися рельєф місцевості. Звісно, фронт не повинен бути надто широкий. З усієї території завбільшки чотири татамі одну половину татамі займає умивальних, другу — невеличкий з долівкою передпокій: звідси мандрівні торговці вином і городиною пропонують господарям свій товар. Пічка, не до пари вбогій кухні, чудова, з вишаруваним до блиску казаном з червоної міді; позаду, на відстані якихось два сяку від стіни з дерев’яними панелями — моя мисочка з черепашки морського вушка. Ближче до їдальні — буфет з тацями, чашками, мисками, горщихами; стоячи впритул з полицями, він ще більше захаращує і так вузьху кухню. Внизу стоїть ступка, з неї на мене позирає денце барильця. Поруч висить тертушка, дерев’яний товкачик, а неподалік сумно примостився гасильник. На схрещенні закіптюжених крокв стирчить дерев’яний кілок, на ньому висить великий широкий кошик. Іноді від повіву вітру він статечно хитається з боку на бік. Вам цікаво знати, навіщо висить той кошик? Коли я прийшов у цей дім, я теж не міг збагнути навіщо, а як довідався, що в ньому ховають їжу від котів, до глибини душі відчув підступну людську вдачу.

А тепер настав час подумати про тактику. Де воювати з мишами? Певна річ, там, де вони ховаютъся. Хоч би яким зручним був рельєф місцевості, та коли сам-один очікуєш ворога, а він не йде, то яка це в біса війна? Якщо готуєш позицію, передусім слід розвідати, де мишині нори. «3 якого боку їх сподіватися?» — подумавв я і, ставши посеред кухні, оглянувся. Япочувався не котом, а адміралом Тоґо. Служниця ще не повернулася з лазні. Діти давно поснули. Господар, нам’явшись коржиків в Імодзака, зачинився у кабінеті. Господиня… Що вона робить, я не знаю. Куняє, напевне, і бачить уві сні батат. Раз по раз мимо дому проїжджав рикша; як тільки затихав його тупіт, душу огортав ще більший смуток. У моєму рішенні, у душевному стані, у навколишній мертвій тиші — в усьому вчувається щось трагічне. Себе я уявляв тільки котячим адміралом Тоґо. В такому стані кожна жива істота відчуває, як з-під товщі страху пробивається своєрідна радість. А от я відкрив, що на дні тієї радості ховається неспокій. Я заздалегідь вирішив, що воюватиму з мишами до кінця, тому не турбувався про те, скільки їх набіжить. Мене тривожило інше: я не знав, звідки їх чекати. Підсумовуючи наслідки ретельного обстеження, можу сказати, що нападу мишиної зграї треба сподіватися з трьох напрямів. Якщо це будуть не миші, а пацюки, то вони, напевне, проберуться по трубі й від умивальника кинуться до пічки! В такому разі я сховаюся за гасильником і перетну їм дорогу до відступу. А може, миші вилізуть з діри, через яку зливають у риштак помиї, і, обігнувши ванну, сипонуть у кухню. Тоді я займу позицію на покришці казана і, щойно вони опиняться внизу, стрибну і виловлю з десяток. «Ще звідки можна їх сподіватися?» — подумав я й озирнувся: управому нижньому кутку дверей буфета прогризено діру, схожу иа півмісяць. «Зручний для мишей вхід і вихід», — виникла у мене підозра. Я принюхався — тхнуло мишами. Якщо вони вибіжать звідси, я, причаЇвшись за стовпом, пропущу їх, а потім з флангу — хап! «А що, як вони спустяться зі стелі?» — я глянув угору: кіптява на стелі аж виблискувала, з моєю спритністю мені не вилізти туди, ані злізти з цього перевернутого догори ногами пекла. «Навряд чи вони стрибатимуть з такої висоти?» — заспокоївся я і вирішив не пильнувати ворога на цьому напрямку. Проте ще залишалася небезпека нападу з трьох боків. Якщо миші з’являться з одного боку, самим поглядом я нажену на них страху; якщо з двох — все одно я певен, що дам раду з напасниками. Але якщо миші кинуться з трьох боків, то і я не впораюся з ними, хоча про мене ходить слава, ніби я ловлю їх інстинктивно. Однак просити допомоги в таких, як Куро рикші, - тільки зганьбити себе. Що його робити? Коли отак думаєш, що його робити, і ніщо путнє на думку не спадає, найкращий спосіб заспокоїтися — вирішити, що твої побоювання зайві. І мені захотілося думати, що нічого несподіваного не станеться. 3рештою, погляньте на людей. Хіба виключено, що наречена, з якою ви вчора побралися, сьогодніне вмре? А проте молодий не виявляє жодної тривоги і тільки знай щасливо промовляє: «Прекрасно зацвіли камелії, клянуся, будем жити разом ми повік». І не журиться він не тому, що не варто журитися. Просто скільки б не журився, а лихові не зарадиш. У моєму випадку теж немає достатніх аргументів стверджувати, що напад не почнеться водночас із трьох напрямків, але таке припущення — зручний спосіб здобути душевний спокій. Спокій потрібен усім. Я теж прагну спокою. Тому-то я і вирішив, що нападу не буде з трьох напрямків.

Однак тривога мене не покидала. «3 чого б це?» — заходився я і враз збагнув. Мене турбувало те, що я не знаходив відповіді на питання, котрий з трьох планів операції найвдаліший. Я вжив відповідних заходів на той випадок, якщо миші вийдуть з буфета; у мене був план, як зустріти їх коло ванни: я знав, чим почастувати їх біля умивальннка, але губився, коли настав час вибору одієї з цих операцій. Розповідають, ніби адмірал Тоґо вельми хвилювався, не знаючи, якою дорогою рушить балтійська ескацра — чи пройде через Цусімську протоку, чи з’виться у Цугарській протоці, чи попливе в обхід через протоку Соя. у теперішньому станія розумію його, бо схожий на його ясновельможність не тільки своїм становищем, але й душевним сум’яттям у цій винятковій обстановці.

Поки я напружував усю свою вииахідливість, діряві сьодзі відсунулися і вигулькнуло лице служниці. Я сказав «лице» не тому, що в неї немає рук чи ніг. Просто інші частин тіла не було видно в нічній темряві, і тільки лискуче обличчя впало в очі. Червоніша, ніж звичайно, після лазні, і, видно, навчена вчорашнім гірким досвідом, служниця мерщій замкнула двері до кухні. 3 кабінету долинув господарів голос: «Поклади мій кийок біля подушки». Я не розумію, навіщо прикрашати постіль кийком. Не думаю, щоб господар удавав із себе вбивцю з берегів річки Ішуй [129] або сподівався побачити химерний сон про лютого дракона. Вчора батат, сьогодні кийок, а що ж буде завтра?

Ніч тільки заходила, і миші тим часом не з’являлися. Перед великою битвою не завадило б трохи перепочити.

На кухні в господаря немає дахового вікна. Натомість у вітальні прорізана так звана фрамуга завширшки один сяку, через яку літом і зимою проникає свіже повітря. Зляканий поривом вітру, що приніс із собою безжально зірвані пелюстки вишні, я розплющив очі: напевне, у вікно соталося тьмаве світло місяця, бо на ляді погреба лежала коса тінь пічки. «Чи не проспав я часом?» — подумав я і, кілька разів стріпнувши вухами, озирнувся. У домі панувала тиша, тільки, як і вчора, на стіні цокав годинник. Час би мишам вилазити. Хотів би я знати, звідки вони з’являться.

У буфеті щось дзенькнуло. Видно, миші вже щось пожирають, спершись лапами на край тарілочки. «Он звідки вони вискочать!» — зрадів я і принишк біля отвору. Але миші і вусом не вели. Дзенькіт тарілок невдовзі стих. Натомість раз у раз чувся глухий перестук порцеляни. Ворог нишпорив за дверцятами, перед самим носом, на відстані кількох сунів від мене. Іноді дрібна мишача хода наближалася до отвору, але, миттю віддалялася і жодна миша не висувалася назовні. Нудна історія: за дверима бешкетує ворог, а ти сиди біля діри і виглядай біля моря погоди! Миші влаштували пишний бал у своєму Порт-Артурі, серед чашок і тарілок. От тупа служниця: могла б прочинити дверцята, щоб я всередину забрався!

Тепер за пічкою задеренчало моє морське вушко. «Ворог і сюди добрався!» — Я підкрався ближче: з-поміж цебер щось вибігло і, мотнувши хвостиком, зникло під умивальником. Незабаром я почув, як у ванній мідниця вдарилось об полоскальницю. «О, та вони зайшли в тил!» — і я обернувся. В ту мить на віддалі яких п’яти сунів щось здоровенне випустило пакетик із зубним порошком і шугнуло під веранду. «Утече!» Я кинувся навздогін, але за ворогом і слід прохолонув. Виявляється, ловити мишей куди важче, ніж я собі уявляв. А може, я зроду нездалий до полювання.

Заходжу до ванної — ворог вискакує з буфета, пильную буфета — вишмигне з-під умивальника, стану посеред кухні, вичікую — зчинить галас з усіх трьох боків. Хоч як обзивай такого ворога — чи то зухвальцем, чи то боягузом, — а благородним не назвеш. Я оббігав кухню не раз, не два, вкрай заморився, захекався, і все дарма. Прикро, але якщо перед тобою такий нікчемний ворог, то ніщо тобі не поможе, навіть сам адмірал Тоґо [130]. Спочатку мені не бракувало відваги, я відчув жагучу ненависть до ворога і величну красу трагічного, але незабаром, виснажений, змордований, майже сонний, я зрозумів безглуздість мого становища і сів нерухомо посеред кухні. Навіть сидячи нерухомо, лише гнівним поглядом на всі боки можна присадити такого нікчемного ворога. Я гадав стати на герць з ворогом, а він несподівано виявився таким жалюгідним! Надія на те, що війна принесе мені славу, розвіялася; лишилася тільки відраза до мишей. Коли щезла відраза, — з’явилася цілковита байдужість. А як так, то робіть, що хочете, все одно нічого путнього у вас не вийде. Я хотів спати. То був вияв найбільшого презирства. Я спатиму. Відпочивати треба навіть в облозі ворога. У розчинене вікно знову війнула пелюсткова заметіль. В ту ж мить з буфета вискочила миша, та не встиг я ухилитися, як вона кулею. прорізала повітря і вп’ялася в моє ліве вухо. Вслід за нею якась чорна тінь непомітно підкралася ззаду і повисла в мене на хвості. Я навіть не мав часу оком змигнути. Без жодної мети я машинально підстрибнув. Що було сили я спробував труснути потвору. Та, що вп’ялася у вухо, втратила рівновагу і тепер висіла перед мордою. М’який, як гумова трубка, хвіст несподівано опинився у мене в роті. «Відкушу», — подумав я і, затиснувши хвоста в роті, пометляв головою: між передніми зубами остався тільки хвіст, тіло вдарилося об стіну, обклеєну старими газетами, і відскочило на ляду. Щойно миша піднялася, я притьмом кинувся на неї, але вона, злегка черкнувшись мого носа, відбилась, як м’яч, на край полиці й присіла, підібгавши лапки. Вона дивилась на мене з полиці, а я — на неї знизу. Між нами була віддаль п’ять сяку і смуга місячного світла, схожого на широке обі, пpocтелене в повітрі. Напружившись, я спробував доскочити полиці. Передні лапи вхопилися за її край, а задні зателіпалися у повітрі. Чорна потвора, що вчепилася за хвіст, здавалось, готова була радше здохнути, ніж розлучитися з ним. Наді мною нависла небезпека. Я силкувався міцніше вхопитися передніми лапами за полицю, але за кожною спробою миша на хвості стягувала мене щоразу нижче. Ще хвилина і я впаду на землю. Ой лишенько! Я вп’явся пазурами в полицю, що та аж заскрипіла. «Так більше не можна», — і я спробував учепитися міцніше лівою лапою, але не зумів і повис на одному кігтику правої лапи. Під власним і чужим, що на хвості, тягарем я повільно сповзав униз. Потвора, яка досі мовчки стежила з полиці, тепер вирішила, що настала її черга й, цілячись прямо в лоб, каменем полетіла на мене. Кігтик утратив останню опору. Три тіла, з’єднавшись докупи, в один клубок, промайнули крізь смугу місячного світла й плюснулись на землю. Наступної миті ступка з барильцем усередині й порожній слоїк з-під варення одною грудкою ринули вниз і, по дорозі підхопивши гасильник, опинилися хто на помості, а хто в глеку з водою. Серед нічної тиші зчинилась така веремія, що мені аж у п’ятах похололо.

— Пробі! — несамовито закричав господар і вискочив зі спальні.В одній руці він тримав лампу, в другій — кийок, в очах наче й не було сну, вони горіли лютим блиском. Я сумирно зіщулився біля черепашки з морського вушка. Обидві потвори зникли в буфеті. Збентежений господар гнівно закричав, хоч і не було до кого: «Який дідько зчинив такий галас?» Місяць стояв при заході, і смуга білого світла повужчала.



Розділ VІ


Такої спеки навіть кіт не витерпить. Розповідають, начебто якогось там Сіднея Сміта [131] вона так мучила, що той ладен був зняти шкіру, здерти м’ясо, аби лиш охолодити кості. Аж до кісток, може, й не слід оголюватися, а от випрати і висушити моє сірувате в плямках xутро або закласти його тимчасово у ломбард таки доконче треба було б. Люди, напевне, вважають, що обличчя у котів протягом цілого року не міняється, що коти живуть спокійним і забезпеченим життям, яке не вимагає від них жодних грошових витрат, але цьому не вірте, бо навіть коти болісно відчувають і холод і спеку. І мені інколи кортить облитися водою з шаплика, але я знаю, що висушити хутро за день не легко, а тому терплю запах поту; досі ще ні разу не відвідав лазні. Іноді виникає бажання обмахнутися віялом, але що вдію, коли не можу вдержати його в лапах. Порівняно зі мною люди надто вибагливі. Що можна з’їсти сирим, вони варять, смажать, поливають оцтом, місо [132] — одне слово, завдають собі клопоту, та ще й радіють. Їм, зроду недосконалим, мабуть, дивно, що коти цілий рік не скидають свого єдиного одягу. Але ж можна щасливо жити й не напинаючи на себе стільки шмаття. Люди здаються на ласку овець, їх утримують шовкопряди і беруть під опіку бавовникові поля. Можна з певністю заявити, що таке розкошування — наслідок бездарності. Якщо на їжу та одяг ще можна дивитися крізь пальці і знайти хоч якесь виправдання людям, то я ніяк не доберу, чому вони виводять свою нитку навіть у справах, які безпосередньо не впливають на їхнє лікування. От хоч би волосся на голові. Здавалося б, росте собі, ну і хай росте. Та де там! Люди вдаються до зайвих хитрощів, — надають волоссю найрізноманітніших форм і знаходять у цьому втіху. В ченців, чи як там вони себе називають, голова завжди полискує синявою. У спеку вони розкривають над собою парасольки, в холодну погоду зігрівають голову хусткою. Який тоді сенс доводити голову до такого стану, щоб вона синіла? Трапляються і такі, що залюбки ділять волосся нарівно з допомогою так званого гребінця — чудернацького інструмента, схожого на пилку. А якщо не нарівно, то по-людському штучно У співвідношенні трьох до семи. Є й такі, в яких проділ іде через тім’я аж до потилиці. Це вже схоже на штучний лист банана. Дехто вистригає маківку голови, а по боках підрізує волосся. Голова, наче вправлена в чотирикутну рамку, справляє враження етюду, що зображає садівника в огорожі з криптомерій. Крім того, розповідають, що стрижки відрізняються номерами: п’ять, три і навіть один. Мабуть, незабаром увійдуть у моду нові види стрижки з номером мінус один, мінус три тощо, коли почнуть стригти волосся всередині голови. Взагалі, чого намагаються досягти люди такою дивною пристрастю? Або ноги. То ж чистісінька примха — ходити на двох, коли їх у тебе чотири. На чотирьох люди швидше ходили б. А вони, капустяні голови, тільки двома вдовольняються, іншим двом нікуди дітися — знічев’я теліпаються, як сушена тріска. Як отак приглядаєшся, то доходиш висновку, що в людей далеко більше вільного часу, ніж у котів, їм нудніше, і щоб якось розважитися, вони вдаються у різні витівки. Тільки от дивовижа: як стрінеш такого неробу, він тобі вуха протуркоче, що, мовляв, і хвилини спочинку не має. Їxнi обличчя справді-таки заклопотані, люди так метушаться, аж страшно: а що, як той клопіт їх у могилу зажене? Поглядаючи на мене, дехто з них іноді каже: «Ото насолода пожити, як оцей кіт». Хочете жити в насолоді, ну й живіть. Здається, ніхто вас не просив метушитися. Самовільно вигадати для себе непосильну роботу, а потім скаржитися: «Ой тяжко, ой важко!» — однаково що розпалити вогнище і кричати: «Ой пече, ой пече!» Навіть коти, видумавши і двадцять способів стриження, не зазнали б спокою. Як хочете безтурботного життя, загартуйте свою волю, щоб і влітку, як я, не скидати хутра… А втім, під хутром трохи гаряче. Та де там трохи — надто парко.

Через це я не можу скористатися монопольним правом на денний сон. Хоч би щось цікаве сталося. Я ж так давно перестав стежити за людським суспільством, що не завадило б подивитися, як люди задля власної примхи метушаться. Але, на жаль, господар характером скидається на кота. Опівдні спить не гірше за мене, а надто, як почалися літні канікули, — роботу занехаяв, тож скільки за ним не пантруй, нічого не побачиш, а тільки знудишся. Коли в таку пору хоч Мейтей надійде, обличчя хворого нетравленням шлунка господаря трохи оживає і він на якийсь час перестає скидатися на кота… «Час би Мейтеєві завітати», — тільки встиг я подумати, як зачув, що хтось голосно плюскається у ванній. Як тільки хлюпіт стихав, у будинку розлягалося: «Гаразд!», «От приємно!», «Ще полий!» Голосно кричати і поводитися так безцеремонно — на це здатна тільки одна людина. Без сумніву, це — Мейтей.

«Нарешті прийшов, отже, півдня сьогодні не нудьгуватиму», — тільки я подумав, як витираючи піт і натягуючи на плечі кімоно, Мейтей-сенсей, як завжди, не питаючи дозволу, заходив у вітальню.

— Пробачте, а де Кусямі-сенсей? — гукнув він і шпурнув шапку на мату. Різкий Мейтеїв голос розбудив господиню від солодкого сну в суміжній кімнаті; знехотя розплющивши очі, вона побачила, що Мейтей, одягнутий у кімоно з тонкого caцумського полотна, вмостився якнайзручніше у вітальні й обмахується віялом.

— Ласкаво просимо, — мовила господиня, а потім трохи збентежено додала: — А я й не знала, що ви прийшли, — і вклонилася.

— Я щойно зайшов. І оце попросив служницю помити спину. Я наче знову на світ народився… Ну й спека сьогодні!

— Правду кажете, oциx кілька днів жахлива спека — хоч сидиш, а все одно потом обливаєшся… У вас ніяких змін?

На кінчику носа в господині блищали краплі поту.

— Спасибі, ніяких. У таку спеку не може й бути мови про зміни. Але цього літа особливо пече. Аж тіло мліє.

— Я рaнiше вдень не спала, а от у цю спеку…

— Спите? Це добре. По-моєму, нема нічого кращогo, якщо людина може спати і вдень і вночі, - своїм звичаєм, безтурботно теревенив Мейтей, але, видно, цього йому було замало, і він провадив далі: — А от у мене така натура, що я не хочу спати. Заздрю таким, як Кус ямі-кун — коли не прийду до нього, він завжди спить. Напевне, така спека вадить шлункові. Навіть здоровій людині несила тримати голову на плечах. однак, коли вже вона там стирчитъ, відривати не годиться, — вперше розгyбивcя Мейтей, не знаючи, як йому розпорядитися головою. — А з таким, як у вас, тягарем на голові всидіти, мабутъ, важко. Під вагою самої зачіски хочеться лягти. Подумaвши, що з вигляду зачіски Мейтей здогадався, що вона спала, господиня промовила: «Ох який ви злий на язик!» — і заходилась давати лад волоссю.

Байдужий до її слів, Мейтей бовкнув:

— Я вчора на даху спробував пригoтувати яєчню.

— Як же ви її готували?

— Черепиця на даху страшно розпеклася, тож я подумав, що не годиться проходити мимо. Я розтопив масла і вибив яйця.

— Ого!

— Але сонце пекло не настільки, як мені хотілося. Яйця навіть наполовину не засмажилися, тому я спустився вниз і сів читати газету. Коли це до мене завітав гість і мені випала з голови затiя. Сьогодні вранці раптом пригадав і виліз ва дах — ну, думаю, вже готова.

- І що ж?

— Не тільки не підсмажилась, а вся розтеклася.

— Ой-йо-йой, — забідкалась господиня, насупивши брови.

— Дивна річ: у розпалі літа було прохолодно, а тепер так гаряче.

— Атож. Нещодавно в літньому кімоно було холодно, а позавчора нараз потеплішало.

— Краби повзають боком, а цьогорічна погода задкує. Наче хоче сказати: «Замість іти вперед, чи не краще повернути назад?»

— Що ви сказали?

— Нічого особливого. Далебі, зворотній рух погоди схожий на поведінку Гераклового бика, — давши собі волю, заходився плести небилиці Мейтей.

Господиня, звісно, нічого не второпала. Але, навчена гiрким досвідом, вона більше не перепитувала, а тільки промимрила: «Ага». Як так, то зусилля Мейтеєві зійшли нанівець.

— Ви чули про Гераклового бика?

— Ні, такого бика я не знаю.

— Не знаєте? Може, я вам про нього розповім?

Господиня не могла відмовитися.

— Давно колись Геракл вів бика.

— Той Геракл був пастухом?

— Ні, він не був ні пастухом, ні власником крамниці «Іроха». Тоді в Греції ще не було м’ясних крамниць.

— А значить, ви про Грецію? Чого ж одразу не сказали? — З усього почутого господиня знала тільки назву країни: Греція.

— А хіба я не говорив про Геракла?

— Якщо про Геракла, то, значить, і про Грецію?

— Еге ж, адже Геракл — грецький герой.

— Он чому я його не знаю. То що ж зробив той чоловік?

— Той чоловік, як і ви, захотів спати й дав хропака…

— Який у вас злий язик.

- Поки він спав, до нього цідійшов син Вулкана.

— Що таке Вулкан?

— Вулкан — це коваль. Син коваля украв того бика. Але послухайте як. Він потяг його за хвіст. І даремно Геракл, прокинувшись, ходив навколо, гукав що було сили — знайти бика так і не зміг. Зрештою, це було неможливо. Адже Вулкан надумав примусити Геракла йти по слідах уперед, а сам тяг бика назад. Син коваля, а такий зух, — докінчив Мейтей, забувши, що мова йшла про погоду.

— До peчi, що з вашим чоловіком? Як завжди, спить? Денний сон, оспіваний у китайській поезії, благородна річ, але коли він стає звичкою, як оце в Кусямі-куна, то набирає відтінку вульгарності. Що за безглуздя! Спати вдень — все одно що вмирати на годину-дві. Пробачте, що завдаю вам клопоту, але розбудіть чоловіка, — напосідав Мейтей.

Господиня, видно, була тієї ж думки.

— Ій-бо, не знаю, що з ним робити. Це ж шкідливо для здоров’я. Адже він щойно пообідав, — і вона збиралася вставати, але Мейтей з невинним виразом обличчя об’явив:

— Ви заговорили про їжу, і я тут же згадав, що не обідав.

— Ой, як же це я не помітила, що час обідати?.. Біда тільки, нема чим вас пригостити, хіба що рису з чаєм поїсте.

— Ні, рису з чаєм не треба.

— О, вам ніколи не догодиш. Усе вам не до смаку, — обурювалася господиня.

Сподіваючись такої відповіді, Мейтей спритно викрутився:

— Дозвольте мені відмовитися і від рису з чаєм, і від рису з окропом. По дорозі сюди я дещо замовив, скоро принесуть і я пообідаю.

— О, — тільки й проказала господиня, але в цьому «о» прозвучав і подив, й образа, і вдячність за те, що її звільнили від клопоту.

Тим часом непевною ходою з кабінету вийшов господар. Настрій у нього зіпсувався, бо тільки-но він заснув, як його розбудив незвичайний галас.

— А ти, як завжди, верещиш. Думав, посплю, так ні, не дав, — невдоволено промовив господар, позіхаючи.

— О, ви вже прокинулися. Уклінно прошу вибачити, що ми вас розбудили. Нічого, зрідка можна. Сідай. — Мейтей заговорив таким тоном, що не розберeш, хто тут господар, а хто гість.

Господар мовчки сів, вийняв з дерев’яної різьбленої цигарниці цигарку «Асахі» й закурив. Раптом його погляд спиниася на Мейтеєвім капелюсі, що валявся у кутку.

— Капелюха купив?

— Подобається? — Мейтей зірвався з місця і мерщій показав капелюха гocподарям.

— Чудовий! 3 гycтoгo сукна й зовсім м’який, — відповіла господиня, погладжуючи капелюха.

— Капeлюх цей, гocподине, дуже зручний. Що йому скажеш, геть усе виконає, - і Мейтей тицьнув капeлюха кулаком. Як він і хотів, на капeлюсі з’явилася ум’ятина завбільшки з кулак. Господиня йойкнула, але Мейтей уже просунув кулак усередину капелюха і сильно натиснув — наголовок, схожий на казанок, загострився. Мейтей тоді схопив за криси і здушив з обох боків. Капелюх перетворився на розкачану локшину. Мейтей згорнув її у дудочку, як звичайно згортають мату, і сунув за пазуху, немов промовляючи: «От бачите!»

— Дивовижно! — вигукнула в захваті господиня, наче перед нею виступав штукар Кітенсай Сейті. Мейтей, видно, теж почувався циркачем і витягнув з лівого рукава капелюх, якого щойно засунув за пазуху. Вигукнувши: «А з нього, як з гуски вода!» — він насадив капелюха на вказівний палець і взявся крутити. «На цьому фокус, мабуть, закінчиться», — тільки-но я подумав, як Мейтей пожбурив капелюха на підлогу і плюснувся на нього задом.

— Слухай, і йому нічого не станеться? — Навіть господар затурбувався.

3вісно, господиня теж не лишилася байдужою.

— Схаменіться, що ви робите? Хто ж капелюха навмисне шматує? — застерігала вона.

— Дивовижний капелюх, правда? І не думає ламатися, — власник капелюха не тямився з гордощів, вийняв його з-під себе, розгладив і надів на голову. Дивна річ — капелюх миттю вернув собі форму голови.

— Справді міцний капелюх! Чому він такий? — захоплювалася господиня.

— Хто його зна, чому. Таким був, — відповів Мейтей, не знімаючи капелюха з голови.

— Не завадило б і вам купити собі такий, — порадила господиня чоловікові.

— А хіба у Кусямі-куна немає прекрасного бриля?

— Та ви знаєте, його недавно діти розтоптали.

— О, як жаль.

— Тому я подумала, що тепер варто купити такого міцного і гарного капелюха, як ваш.

Вона не знала, скільки коштує капелюх, а тому наполягала, щоб чоловік купив собі такий, як у Мейтея.

Тепер Мейтей-кун вийняв з правого рукава ножиці в червоному футлярі і заходився показувати господині.

— Годі про капелюха, ви погляньте на оці ножиці. Вони ще корисніші. Ними можна виконувати чотирнадцять операцій.

Господиня діймала чоловіка капелюхом, поки гість не вийняв ножиць; господаря врятувала лише її чисто жіноча цікавість, точніше, щасливий збіг обставин, ніж Мейтеєва винахідливість. Не встигла господиня запитати: «Як можна цими ножицями виконувати чотирнадцять операцій?» — а Мейтей уже самовпевнено проказав:

— Слухайте, я вам зараз усе докладно поясню. Гаразд? Ось бачите: виріз, наче місяць-молодик, просуньте сигару, чик! — і кінчик сигари відрізано. Далі: внизу невеличкий пристрій різати дріт. Ножиці плоскі — як покласти ребром, можна креслити. А ще: на другому боці леза видно подiлки, значить ножиці можуть замі нити масштабну лінійку. Ось на цьому боці напилок — підпилювати нігті. Оцей кінець може правити за викрутку. Без зусилля цими ножицями розкривають будь-яку міцно збиту цвяхами коробку. Далі, на кінчику цього леза зроблено свердлик. А он цим стирають неправильно записаний ієрогліф. Як роз’єднати половинки ножиць, дістанемо ножі. І останнє… Послухайте, останнє найцікавіше. Гляньте, ось тут кулька завбільшки з мушине око.

— Не хочу, знову мені голову дурите.

— От біда, що ви мені не вірите. Якщо думаєте, що

задурюю голову, гляньте самі. Не хочете? А дарма, цікаво, — Мейтей простяг ножиці господині. Вона їх узяла, піднесла до очей, шукаючи мушиного ока.

— Ну, що?

— Нічого, сама темрява.

— Погано, що темрява. Поверніть трохи ближче до сьодзі, так сильно не нахиляйте… О так-так, тепер, мабуть, видно.

— Ого, фотографія. Як же її сюди вклеїли?

— Правда, цікаво?

Між господинею і Мейтеєм зав’язалася жвава розмова. Господареві, який досі сидів мовчки, ні пари з уст, раптом закортіло й собі поглянути иа фото.

— Гей, покажи мені на хвилю, — подав він голос. Господиня, прикипівши поглядом до фотознімка, примовляла: «Справді чудово, гола красуня».

— Скільки разів треба говорити: покажи!

— Постривай хвилину. Яке в неї гарне волосся! До пояса. Дивиться вгору, дуже висока, але вродлива.

— Я ж тобі сказав: покажи, значить покажи, — втративши терпець, напосівся господар.

— Ой пробачте. Нате, дивіться скільки завгодно, — і господиня передала ножиці чоловікові. Саме в ту мить служниця повідомила: «Прийшло замовлення гостеві», — і внесла два кошички гречаної локшини.

— Господине, частування за мій рахунок. Дозвольте почати, — Мейтей чемно вклонився.

Господиня не розуміла чи гість всерйоз говорить, чи жартує, а тому не знала, як далі поводитися. Втупившись у Мейтея, вона лише коротко відповіла: «Будь ласка». Господар нарешті відірвався від фотографії:

— Слухай, у таку спеку шкідливо їсти локшину.

— Нічого страшного, все буде гаразд. Улюблені страви рідко вадять, — і Мейтей зняв покришку. — Ого, свіженька! Чудово! Від локшини, що злипається, як і від дурника, добра не жди. — Мейтей присмачив юшку прянощами і взявся її розмішувати.

— Не клади стільки хрону, гірчитиме, — стурбовано застеріг господар.

— Гречану локшину їдять з юшкою та хроном. Вона тобі, мабуть, не до смаку.

— Мені подобається пшенична.

— Пшеничну їдять погоничі. Людей, що не розуміються на локшині, можна тільки пожаліти, — балакучий Мейтей устромив хасі в кошичок і, підхопивши якомога більше локшини, підняв її на висоту два суни.

— Господине, є кілька способів їсти локшину. Тільки недосвідчені додають до локшини багато юшки. Так губиться смак. Ось як я дію, — Мейтей підняв хасі і довгий жмуток локшини завис у повітрі. Мейтей було в думці вирішив, що операція вдалася, як зненацька помітив ускладнення — з десяток локшин зав’язли в кошичку.

— Ну й довгі! Ви тільки погляньте, які вони довгi, — шукав він співчуття у господині.

— Еге ж, довгі,- відповіла господиня. 3давалося, що вона захоплена цією сценою.

— Оцю довгу локшину на третину занурюють у юшку і за одним духом ковтають. Жувати не годиться. Пропадає смак. Найкраще, коли локшина прослизає у гoрло. — Мейтей рішуче підняв хасі. Нарешті локшина відділилася від кошичка. Коли він, тримаючи в лівій руці чашку, поволі опускав туди локшину, рівень юшки згідно зі законом Архімеда підвищувався. Але юшка і так майже сягала вінець, тож не встигла локшина зануритися наполовину, як чашка переповнилась. На відстані п’яти сунів від чашки хасі на хвилину завмерли. Це й не дивно. Адже якби вони ще трохи опустилися, юшка потекла б через край. Мейтей теж, здавалось, вагався, але раптом отямився, нахилив рота до хасі, почулося цмокання, борлак на шиї засіпався — і локшини не стало. Дивлюсь — у кутиках Мейтеєвих очей сплили дві краплі, схожі на сльозини, і покотилися по щоках. І досі не збагну, яка причина тих сліз — хрін чи зусилля, потрачені на ковтання локшини.

— Молодець! За одним духом проковтнув, — захоплювався господар.

— Браво! — господиня теж не скупилася похвалити Мейтеєву спритність.

А він мовчки поклав хасі й кілька разів ударив себе в груди.

— Господине, один кошичок локшини я з’їдаю за три з половиною — чотири ковтки. Якщо довше воловодитися, пропадає насолода від їжі. — Мейтей витер хусточкою рота і передихнув.

Саме тоді надійшов Канґецу-кун. З якoгocь дива у таку спеку на ньому була зимова шапка, ноги запорошені.

— Ач, наш красень завітав. Вибач, що я без тебе взявся обідати, — Мейтей безсоромно перед очима усього товариства ум’яв рештки локшини. Цього разу його манера їсти не була такою вишуканою, як раніше, — він втерся хусткою, перевів подих і легко впорався з двома кошичками локшини.

— Канґецу-кун, ти вже дописав дисертацію? — запитав господар.

— Подавай дисертацію якнайскоріше, панночка Канеда жде не діждеться — підхопив Мейтей.

Канґецу-кун, як звичайно, похмуро всміхнувся:

— Я сам хочу якомога швидше спокутувати вину, написати дисертацію і заспокоїти панночку. Як не є, а тема у мене не з легких, вимагає чимало зусиль.

Він говорив цілком серйозно про те, що іншим і не здавалося серйозним.

— Якщо вона така велика, то ти не зможеш справдити надії Носа. До речі, той Ніс вартий того, щоб до нього підлещуватися, — тоном Канґецу-куна завважив Мейтей. І тільки господар зберігав поважний вигляд.

— Яка тема твоєї дисертації?

— Вплив ультрафіолетових променів на електричні процеси в очному яблуці жаби.

— Своєрідна тема. Я так і сподівався, що Канґецу-сенсей вибере собі щось оригіналъне, як-от очне яблуко жаби. Як ти гaдaєш, Кусямі-кун, чи не варто ще перед закінченням дисертації сповістити Канеді хоча б її тему.

Господар не клюнув на слова Мейтея, а звернувся до Kaнґeцy:

— Невже така річ потребує ретельного дослідження?

— Аякже. Це дуже складна проблема. По-перше, тому що будова кришталика в очному я6луці жаби не проста. Доведеться провести чимало дослідів. Але спершу, гадаю, треба виготовити скляну кульку, а вже згодом переходити до експериментів.

- А хіба скляну кульку не можна дістати у скляра.

- Та де там! — Канґецу-сенсей трохи випростав спину. — Споконвіку коло і пряма лінія — геометричні поняття, в реальному світі немає ідеального кола і прямої лінії, які б відповідали математичному визначенню.

— Як так, то подиш це діло, — докинув Мейтей.

— Так от, передусім я надумав виготовити кулю, яку б можна було використати для досліду. Я досить довго над цим працюю.

— Уже виготовив? — спитав господар так, ніби це легко зробити.

— Чому ж бо ні, - сказав Канґецу-кун, але відразу помітив невелику суперечність у відповіді й додав:- Важка це робота. Поволі шліфую, але бачу — в одному місці радіус завеликий, підточив тут трохи — от лихо! — інший бік випирає. Взявся деінде точити — доточився до того, що куля перестала бути круглою. Я давай вирівнювати — знову в діаметрах безлад. Куля завбільшки з яблуко поступово зменшилася і досягла розмірів полyниці. Але я не здався, і куля стала як горошина. Однак і тепер вона не мала правильної сферичної форми. Я точив з таким запалом… Від першого січня сточив яких шість кульок, — чи то правду кажучи, чи то брешучи, розводився Канґецу-кун.

— Де ти їх обточуєш?

— В університетській лабораторії. Починаю зранку, опівдні трохи відпочиваю і знову точу аж до смерку. Не скажу, що це легка робота.

— Ось чим ти зайнятий: щодня, навіть у неділю ходиш до університету виточувати кульки! Правда?

— Еге, тільки те й роблю, що з ранку до вечора обточую кульки.

— Став я доктором виточуваиня кульок і забрався у… [133] Почувши, який ти наполегливий, навіть Ніс сповниться вдячності. Недавно я заходив у бібліотеку, а як вертався, коло брами випадково натрапив на Робай-куна. Мене вразило, що він і по закінченні університету навідується до бібліотеки, і я сказав: «Ви молодець, і далі вчитеся!». На обличчі сенсея застиг подив і він відповів: «Що ви, я заходив не книжки читати, мала нужда сюди привела». Ми від душі посміялися. У новому виданні «Менцю» [134] я обов’язково хочу написати про твої чесноти й показати, як далеко Робай-кунові до тебе, — як завжди, велемовно прокоментував Мейтей-кун.

Господар споважніло запитав:

— Гаразд, ти щодня точиш кульки, але коли ж ти

думаєш скінчити роботу?

— Якщо в такому темпі, як зараз, то, може, за десять років, — відповів Канґецу-кун. Видно, до життя він ставиться ще безтурботніше, ніж господар.

— Десять років!.. Ти б трохи приспішився.

— Десять років — це швидко, побоююсь, що робота забере двадцять. .

— Який жах! Виходить, доктором не легко стати.

— Мені самому кортить якнайшвидше вас заспокоїти, але ж доводиться кульки точити, без них жодного досліду не поставиш…

Канґецу-кун на мить замовк, а тоді провадив далі:

— Але ви не журіться. Канеда теж добре знає, що я оце обточую кульки. Кілька днів тому я до них заходив і розказав про свої справи, — з переможним виглядом докінчив він.

— А хіба Канеда-сан з родиною місяць тому не поїхав на море в Оісо? — недовірливо запитала господиня, що досі тільки прислухалася до розмови, хоч анічогiciнько не розуміла.

— Дивно. Як же це так? — трохи збентежився Канґецу-кун.

У такі хвилини — як розмова обірветься, хтось розгубиться, опиниться у прикрому становищі, або закуняє — Мейтей-кун незамінний, обов’язково зарятує.

— От чудово, справжня містика: минулого місяця вони поїхали на море в Оісо, а кілька днів тому ти зустрічався з ними в Токіо. Так би мовити, спіритична зустріч. Таке буває в пору палкої закоханості. Здається, це сон, але ж і сни бувають реальніші за дійсність. Ви, господине, цілком справедливо засумнівалися — адже відтоді, як ви повінчалися з Кусямі-куном, не зазнали, що таке любов…

— На якій підставі ви так кажете? Як ви смієте…- господиня перебила Мейтея на півслові.

— А ти знаєш, що таке муки кохання? — прийшов на допомогу господині чоловік.

— Чутки про мої любовні пригоди не живуть довше, ніж сімдесят п’ять днів [135], а тому в вашій пам’яті нічого не залишається… Власне, те, що я не одружився — теж наслідок нещасної любові, - і Мейтей, впевнений у справедливості цих слів, обвів присутніх очима.

— Хо-хо-хо, цікаво, — сказала господиня.

— Знову баки забиваєш, — буркнув господар і відвернувся до вікна.

Тільки Канґецу-кун проказав:

— Я б хотів послухати ваші спогади. Собі для науки, — і, як завжди, глузливо посміхнувся.

— У них теж є чимало містичного. Якби розповісти покійному Коідзумі Якумо-сенсею, на нього ця історія справила б незабутнє враження, але, на превеликий жаль, сенсей спить вічннм сном, і в мене нема охоти вдаватися у спогади. Та коли вже так просите, не буду таїтися. А ви, в свою чергу, вислухайте мене уважно до кінця, — перестеріг Мейтей і нарешті почав розповідати:

— Як собі пригадую, це було… Стривайте, коли ж це було?… та грець з ним, припустімо, що приблизно років п’ятнадцять-шістнадцять тому.

— Оце вже бреше, — і господар пхикнув.

— У вас куряча пам’ять, — поглузувала господиня.

Тільки Канґецу-кун, додержуючи обіцянки, не прохопився жодним словом, а виглядом показував, що хоче дізнатися, як було далі.

— В кожному разі, це було взимку. Я тоді подорожував по провінції Етіго — перетяв долину Бамбукової парості в повіті Камбара і добирався до перевалу Спрутова Пастка, а звідти мав намір спуститися в Айдзу.

— І де ти понабирав таких чудернацьких назв? - знову урвав його господар.

— Мовчіть, будь ласка, це ж так цікаво, — перепинила господиня Кусямі-сенсея.

— Сонце зайшло, дорога незнайома, живіт підтягує. Як собі зарадити? Постукав у самітну хатину на перевалі, кажу так і так, таке-то і таке-то зі мною, чи не пустите на ніч. «Будь ласка, заходьте», — почулася відповідь. У світлі піднесеної до мене свічки я побачив обличчя дiвчини й обімлів. Ось тоді я спізнав чари підступниці, званої любов’ю.

- Оце пригода! Невже у глибині гір трапляються красуні?

— І в горах, і на морі… Якби ви, господине, хоч одним оком бачнли, яка то була дівчина! Волосся мала укладене в зачіску такасімада [136].

— Он як! — здивувалася господиня.

— Заходжу, дивлюсь, — посеред кімнати площею вісім татамі велика кабиця. Нас четверо — я, дівчина, дід і баба — посідали навколо вогнища. «Ви, напевне, зголодніли?» — спитала дівчина. «Дайте попоїсти що-небудь, тільки швидше», — попросив я. «Маємо сьогодні дорогого гостя, треба пригостити його зміятиною», — порадив дідусь. Слухайте пильно, я переходжу до історії нещасливого кохання.

— Сенсей, ми слухаємо пильно, як тільки можна, але, здається, навіть в Етіґо зимою не буває змій.

— Ну що ж, цілком справедливе зауваження. Однак, коли мова заходить про поезію, не слід педантично дотримуватися логіки. Хіба в романі Кьока [137] краби не вилазять з-під снігу?

— Таки так, — сказав Канґецу-кун і знову приготувався слухати.

— У той час мене б ніхто не перевершив у поїданні всілякої погані; сарана, равлики і трав’яні жаби добряче мені обридли, а тому зміятина видалась мені чимось вишуканим. «Охоче перекушу», — відповів я дідкові. Той насипав у баняк рису, поставив на вогонь і почав варити. Я глянув на покришку — в ній було з десяток отворів, з яких виривалася пара. Хитро придумано, як для такої закутини зовсім не погано», — захоплено подумав я. Коли це старий встав і кудись пішов, але незабаром вернувся з великим кошиком під пахвою. Я зазирнув у нього… Який жах! Там було-повно змій. Лякаючись холоду, вони сплелися в один великий клубок.

— Годі про таке. Гидко слухати, — мовила господиня, насупивши брови.

— Ніяк не можу перестати — в цьому головна причина нещасливої любові. Незабаром старий лівою рукою зняв покришку, правою легко схопив згадуваний клубок, кинув у баняк і накрив покришкою. Навіть мені в ту мить дух сперло.

— Ну перестаньте, мені аж моторошно, — лякливо сказала господиня.

— Потерпіть ще трохи, я переходжу до нещасливого кохання. Не минуло й хвилини, як раптом з дірки в покришці висунулася голова змії. Я затремтів. «Ач, вилізла», — думаю. Коли це з сусідньої дірки ще одна голова показалася. Я не встиг отямитися, як вилізла ще одна, а там інша. Невдовзі уся покришка була пронизана зміїними головами.

— 3 якого це дива вони повисували голови?

— У баняку запекло, от вони й шукали порятунку. Через якийсь час дід сказав: «Мабуть, уже готові, витягай». — «Ага», — відповіла стара. «Еге», — вимовила дівчина і заходилась хапати змій за голову. Разом з головою геть-чисто витягувалися кістки, м’ясо залишалося у баняку.

— Це називається витягувати зміїні кістки? — посміхнувся Канґецу-кун.

— Саме так. Спритно в них виходило, правда? Потім вона зняла покришку, ополоником перемішала рис з м’ясом і подала мені: «Пригощайтеся».

— І ти їв? — глузливо спитав господар.

— Годі вам. 3 душі верне, тепер нічого не зможу в рот узяти, — скривившись, пробурчала господиня.

— Ви так говорите, бо ні разу не їли зміятини. Раджу вам хоч раз скуштувати, такої смакоти повік не забудете.

— Тьху, не хочу. Хто ж їсть таку гидоту?

— «Вволю їжі дістати, про холод забути, дивитися на дівчину скільки душа забажає — що мені ще треба», — тільки-но подумав я, як дівчина сказала: «Може, відпочинете?» Мене так мандри втомили, що я відразу послухався дівчини, ліг і, забувши про все на світі, заснув міцним сном.

— Що сталося з вами потім? — нетерпляче допитувалася господиня.

— Потім… я прокинувся вранці, і зазнав, що таке нещаслива любов.

— Що сталося?

— Нічого особливого. Прокинувшись, я закурив цигарку і виглянув на задвір’я — біля рівчака милася якась лиса голова, схожа на чайник.

— Старий? Чи стара? — запитав господар.

— Я ніяк не міг розрізнити, хто. Стояв і приглядався, аж поки «лиса голова» не обернулася до мене. Я завмер з жаху. Ой лишенько! То була моя перша любов — учорашня дівчина.

— А ви хіба щойно не казали, що в неї на голові була зачіска такасімада?

— Напередодні була, до того ж чудова. Однак уранці я побачив не її, а лисину.

— Бреши, та не забріхуйся, — і господар, як завжди, втупив погляд у стелю.

— Я теж здивувався, аж злякався, і ну стежити, що ж буде далі. Нарешті «лиса голова» вмилася, легко нап’яла на голову перуку у вигляді такасімада і спокійно зайшла в хату. «От і маєш», — подумав я і з тієї хвилини почав нарікати на примхливу долю, що послала мені нещасливе кохання.

— Якесь безглуздя, а не нещасне кохання. Правда, Канґецу-кун, він занадто веселий і бадьорий, куди там йому до нещасного кохання, — звертаючись до Канґецу-куна, господар не залишив каменя на камені від Мейтеєвої нещасної любові.

— Однак, — заперечив Kaнґeцу-кун, — якби ця дівчина не була лиса і сенсей щасливо привіз би її у Токіо, то був би ще бадьоріший. В усякому разі, дуже жаль, що така дівчина виявилася лисою. А все-таки чому в такої молодої дівчини вилізло волосся!

— Я довго думав над цим і дійшов висновку, що від зміїного м’яса. 3 міятина наганяє забагато крові у голову.

— Однак у вас чомусь усе гаразд.

— Я уникнув полисіння, зате відтоді став короткозорим, — і Мейтей заходився обережно протирати окуляри в срібній оправі.

Раптом господар наче щось згадав.

— Власне кажучи, де тут містика? — для певності спитав він.

— Я ніяк не збагну, чи вона десь купила ту перуку, чи знайшла. Ось вам і містика, — і Мейтей нап’яв на носа окуляри.

— Наче послухала справжнього оповідача, — похвалила господиня.

Перша частина Мейтеєвих баляндрасів добігала кінця, і я подумав, що він замовкне. Та де там! Мейтей, видно, не вгамується, поки рота не затулять затичкою. Отож він провадив далі:

— Ясна річ, я зазнав розчарування, але якби я одружився з нею, нічого не підозрюючи про лисину було б ще гірше — вона б усе життя муляла мені очі. Треба добре подумати, щоб зопалу не втелющитися в халепу. Бо іноді трапляється, що тільки в останню хвилину вилізають назовні приховані вади. Так буває і з одруженням. Отож, Кaнґецу-кун, не впадай у тугу, не вдавайся в смуток, не муч себе, а заспокойся й обточуй свої кульки, — порадив Мейтей.

— Еге ж, біда. В тебе кульки збунтувалися, а з іншими ще не така чудасія трапляється. От хоч би Робай-кун, що ото пpибігав до бібліотеки за малою потребою. Ото дивак!

— Що він такого накоїв? — пожвавішав господар.

— От як було. Колись давно сенсей зупинився в готелі «Тодзайкан»… Тільки на одну ніч… І того ж вечора запропонував покоївці свою і серце. Я теж легковажний, але до такого ще не доріс. До речj, в готелі в ту пору була покоївкою відома красуня Онацу-сан. Тож не дивно, що він їй освідчився — адже саме вона обслуговувала його кімнату.

— Як же це так «не дивно», тож зовсім схоже на твою пригоду на перевалі.

— Трохи схоже. Правду казати, між Робай-куном і мною не така вже й разюча різниця. В усякому разі, він запропонував Онацу-сан вийти за нього заміж, але, не дочекавшись відповіді, звелів принести кавуна.

— Що ви кажете? — здивувався господар. Не лише господар розгубився. Господиня і Канґецу-кун, ніби змовившись, теж впали в задуму. Мейтей, на ніщо не звертаючи уваги, жваво вів далі:

— Він покликав Онацу-сан та й питає: «В Сідзуока є кавуни?»- «Навіть у Сідзуока є кавуни», — відповіла Онацу-сан і принесла на тарелі кавуна. Робай-кун строщив кавуна і жде відповіді. А її нема та й нема. І тут, як на гріх, у нього живіт заболів. Робай-кун стогне, ойкає — ніщо не помагає. От він кличе Онацу-сан і цього разу питає: «У Сідзуока є лікарі?» — «Навіть у Сідзоука є лікарі», — відповіла покоївка і привела лікаря на ім’я Тенті Ґенґо — дехто може подумати, що він украв ім’я з букваря. Хвалити Бога, наступного ранку біль ущух. Перед самим від’їздом Робай-кун викликав Онацу-сан і запитав, чи згодна вона прийняти вчорашню пропозицію. Онацу-сан, усміхнувшись, відказала: «В Сідзуока є кавуни, є лікарі, але нема дівчат, які б за одну ніч вирішили стати нареченими», — повернулась і вийшла. Відтоді, спізнавши, як і я, що таке нещаслива любов, Робай-кун розчарувався і почав ходити в бібліотеку тільки для того, щоб справляти малу потребу. Як подумати, то всьому виною жінки.

— Щира правда, — як ніколи запально підхопив господар. — Недавно я читав п’єсу Мюссе. Один її персонаж, цитуючи римського поета, сказав: «Що легше за пір’я? — Порох. Що легше за порох? — Вітер. Що легше за жінку? — Ніщо». Влучно сказано. 3 жінкою самий клопіт.

— Вам не до вподоби жіноча легковажність, а що ж доброго в чоловічому туподумстві? — не погодилася господиня.

— Як це розуміти?

— Самі знаєте, його у вас чимало.

— Чому це я тугодум?

- А хіба ні? — Зчинилася потішна суперечка.

Мейтей з цікавістю прислухався, а відтак і собі встряв у розмову. .

— Мабуть, саме в цьому суть подружнього життя: розчервонілі лиця, звинувачення, осуд і докори. В давнину сімейне життя, напевне, було зовсім беззмістовним, не те що тепер.

З Мейтеєвих слів важко було дорозумітися, чи він глузує, чи вихвалює господарів дому. Але й на цьому він не спинився, а, як звичайно, взявся просторікувати про зовсім непотрібні речі:

— Кажуть, що в давнину жодна жінка не наважилася б перечити чоловікові. Як на мене, то це не велике щастя — однаково що оженитися з німою. Краще вже, коли тобі жінка, як оце недавно господиня, кине, що ти тугодум чи щось подібне. Як з жінкою не посваришся, з нудьги вмреш. Моя матінка батькові тільки й казала «авжеж», «звичайно». Прожили разом двадцять років, а вона нічого не бачила, крім храму. Я так її жалію! 3ате вона вивчила напам’ять посмертні імена всіх наших предків. Те ж саме було між молодими. 3а мого дитинства нікому не дозволялося, як це робить Канґецу-кун, грати в оркестрі з коханою, призначати їй підозрілі спіритичні зустрічі.

— А жаль, — похнюпив голову Канґецу-кун.

— Таки жаль. Однак це не означає, що тодішні жінки поводилися краще, ніж тепер. Ви, господине, самі якось обурювалися, що гімназистки зовсім розбестилися. А в давнину вони ще не такі колінця викидали.

— Невже? — поважно спитала господиня.

— Таки-так. Я не просто базікаю — у мене є докази, і тут уже нічого не вдієш. Кусямі-кун, ти, мабуть, пам’ятаєш, ще коли нам було п’ять-шість років, дівчаток носили, як гарбузів, у кошиках на коромислі й продавали. Пригадуєш?

— Я цього не пригадую.

— Не знаю, як у твоїх краях, а в Сідзуока достеменно таке було.

— Сумніваюсь, — прошепотіла господиня.

— Невже? — недовірливо запитав Канґецу-кун.

— Я ж вам правду кажу. Мій батько сам прицінювався. Мені тоді, мабуть, було років шість. Прогулюючись, ми якраз переходили з Абураматі в Торітъо, коли це чуємо, як хтось навпроти вигукує: «Гарні дівчатка! Гарні дівчатка!» Ми поминули два квартали й на розі вулиці, перед крамницею мануфактури «Ісеґен», натрапили на того продавця. «Ісеґен» — найбільша в Сідзуока крамниця мануфактури, фасад завширшки з десять кенів [138], а комор аж п’ять. Як поїдете — подивіться. Безсумнівно, вона досі збереглася. Чудовий будинок. Прикажчика звали Дзембее. Він сидів за конторкою завжди з таким виразом, наче три дні тому поховав матір. Поряд з Дзембее-куном займав місце парубок двадцяти п’яти років. Звали його Хацу-сан. Той Хацу-сан був блідий як смерть, — здавалося, він вирішив йти за Унсьо [139] й двадцять один день перетяг на самій юшці з локшини. Сусідою Хацу-сана був Тьодон; він сидів, зіпершись на рахівницю, такий засмучений, ніби вчора в нього оселя згоріла. Біля Тьодона…

- Ти що, розповідаєш про крамницю мануфактури чи про торгівлю дівчатками?

— Звісно, про торгівлю дівчатками. Власне кажучи, про ту «Ісеґен» я теж знаю цікаву історію. Але, на жаль, мушу відкласти до іншого разу, сьогодні займемося лише торгівлею дівчатками.

— До речі, торгівлю теж краще облишити.

— Чому? Адже це такий вартісний довідковий матеріал для порівняння характеру жінки нашого двадцятого століття і перших років епохи Мейдзі. Невже ми так легко відмовимось від нього?.. Так от, коли ми з батьком опинилися перед крамницею «Ісеґен», згадуваний уже торговець звернувся до батька: «Пане, може, купите решту? Дешево віддам, купіть», — і, поставивши кошики на землю, витер піт з лиця. Я зазирнув усeредину — в кошиках сиділо двоє дівчаток дворічного віку. Батько сказав: «Якщо дешево, можна купити. У тебе тільки ці?» — «На жаль, сьогодні вже усіх продав, зосталося тільки двоє. Вибирайте, яка вам до вподоби», — відповів торговець і підніс дівчаток батькові під самий ніс, наче то були не люди, а гарбузи. Батько постукав по голові дівчаток і мовив: «О, непоганий звук». Почалися запеклі переговори, нарешті батько збив ціну і сказав: «Можна б купити, а ти за товар поручишся?» — «За передньою я весь час спостерігаю, у ній не сумніваюся, за другу не ручуся, може, й має який гандж — ззаду в мене очей немає. За неї не гарантую, а тому правлю менше». Я досі пам’ятаю цей діалог. Уже тоді дитячим серцем я відчув, що жінок треба остерігатися… Oднак тепер, на тридцять восьмому році Мейдзі, перевелися люди, котрі обрали собі таке дурне заняття, як торгівля дівчатками, ніхто вже не скаржиться, що носити дітей за плечима небезпечно. Я доходжу висновку, що під впливом європейської цивілізації у поведінці жінок знайшли прогресивні зміни. Як ти гадаєш, Канґецу-кун? .

Перш ніж як відповісти, Канґецу-кун довго відкашлювався, а тоді навмисне спокійним, тихим голосом виклав наслідки своїх спостережень:

— Тепер жінки відвідують школи, влаштовують концерти, добродійні вечори, пікніки і там же самі себе продають: «Гей, купіть!» У наш час уже нема потреби вдаватися до підлої комісійної торгівлі, намаючи городників, що ходять по місту і вигукують: «Гарні дівчатка! Гарні дівчатка!» Така природна зміна настає поступово, коли у людей розвивається почуття самостійності. Старі люди від зайвого страху перед майбут нім нарікають на цю самостійність. І дарма. Адже це настійне веління нашої цивілізованої епохи. Як на мене, така переміна — відрадне явище, в душі я його щиро вітаю. За одне можете бути спокійні: купівля стала іншою — тепер не знайдеться дикуна, який стукатиме дитину по голові й питатиме, чи товар надійний. У нашому заплутаному світі й так клопоту по горло. Тож ніколи стукати. А то до шістдесяти засидишся у парубках або дівках.

От що значить бути юнаком двадцятого століття! Канґецу-кун виклав цілком сучасні погляди і, глибоко затягнувшись цигаркою «Сікісіма», випустив дим Мейтеєві прямо в обличчя. Але Мейтей не з тих, кого можна спантеличити димом цигарки.

— Як ви слушно зауважили, теперішні гімназистки й дочки заможних батьків страшенно самозакохані й самовпевнені. Особисто мене розпирає втіха, що вони ні в чому не поступаються чоловікам. Якщо говорити про вихованок гімназії, що поряд з моїм домом, то я скажу: вони чарівні. Яка насолода спостерігати, коли вони у кімоно з вузькими рукавами теліпаються на турніку! Щоразу, коли з вікна другого поверху я бачу, як вони роблять вправи, мені на думку спливають жінки Стародавньої Греції.

— Знову Греція? — ущипливо випалив господар.

— Нічого тут не вдієш, адже саме у Греції бере свій початок прекрасне. Мистецтвознавець і Греція нероздільні… Коли я бачу, як наполегливо смагляві школярки виконують фізичні вправи, згадую притчу про Агнодіс, — з виглядом знавця базікав Мейтей.

— Знову ви зі своїми незрозумілими іменами, — посміхнувся Кангецу-кун.

— Агнодіс — видатна жінка, я нею просто захоплений. У стародавніх Афінах закон забороняв жінкам акушерувати. От безглуздий закон! Агнодіс, напевне, розуміла його безглуздість.

— Як ти сказав?

— Агнодіс. Таке ім’я жіноче. Так от, вона якось задумалася: яке безглуздя, яка ганьба, що жінкам забороняють бути акушеркою. «Як би його стати акушеркою?» — думала-гадала вона три дні і три ночі. Вдосвіта на четвертий день раптом почула вона, як у сусідів закричало немовля: «уа-уа-уа!» І відразу зійшло на Агнодіс велике просвітлення: вона миттю обрізала довгі коси, одяглась по-чоловічому і пішла слухати лекції Герофіла. Успішно прослухавши його лекції, вона впевнилась у своїх силах і почала акушерувати. І можете собі уявити, господине, здобула популярність! То тут, то там першим криком кричали немовлята і всюди помагала Агнодіс — багато користі принесла людям. Але доля примхлива: раз піднесе, другий кине, біда сама не йде — за собою іншу веде. Як виплила таємниця на чисту воду, Агнодіс стала перед загрозою прилюдної страти за порушення державного закону.

— Мейтей-сан, ви вроджений оповідач.

— Подобається? Однак афінське жіноцтво зібрало підписи й подало петицію. Тож влада не змогла обійти мовчанкою усю цю справу. Агнодіс визнали невинною і звільнили. Тут же на загальну радість афінянок було оголошено, що й жінки мають право акушерувати.

— Чудово! Ви стільки знаєте.

— Взагалі кажучи, знаю. Не знаю тільки, що я немудрий. Лише догадуюсь.

— Хо-хо-хо, все жартуєте…

Господиня всміхнулася на весь рот, і в ту ж мить задзеленчав дзвінок.

— Знову гості, - буркнула вона і пішла в їдальню. Не встиг я зміркувати, хто ж це розминувся з нею в дверях, як у вітальню зайшов уже знайомий вам Оті Тофу-кун.

Якщо й Оті Тофу-кун завітав, то це не означає, що вже всі приятелі, часті гості господаря, зібралися, але треба сказати, що й такого їх числа досить, аби розвіяти мою нудьгу. Отож грішно ремствувати. Якби лиха доля закинула мене в інший дім, я б, можливо, до смерті не дізнався, що серед людей живуть такі сенсеї. На щастя, я став придворним котом господаря, день і ніч вірно служу цій великій людині. Мені випала незвичайна честь, куняючи, спостерігати благородні подвиги не тільки мого володаря, але й панів Мейтея, Канґецу і Тофу — плеяди героїв, яких навіть у Токіо небагато знайдеться. Завдяки їм навіть у таку спеку забуваю про клопіт, якого мені завдає кожушок, і цікаво проводжу час. В усякому разі, якщо їх стільки зійшлося, — сподівайся чогось небуденного. «Цікаво, що буде?» — І я скромно виглядаю з-за фусуми.

— Вибачайте, що довго не подавав про себе вістки, — кланяється Тофу-кун, і я бачу, що його намащене волосся полискує, як і минулого разу. Якщо судити з волосся, він схожий на задрипаного актора, а коли зважити на цупко накрохмалені білі хакама з кокури — на учня славетного вчителя фехтування, Сакакібара Кенкіті. Тому звичайною людиною він здавався лише від плечей до пояса.

— Ти гарно придумав — гуляти в таку спекоту! Чого стоїш? 3аходь, — сказав Мейтей-сенсей так, наче він у себе вдома.

— О, сенсей, я вас так давно не бачив!

— Еге ж, давно, ще від весни, як ми були на вечорі

декламації. До речі, ваш гурток декламації останнім часом не розпався? Ну, а ти після цього вже не виступав у ролі Омія? У тебе тоді чудово вийшло. Ти, мабуть, помітив, як я тобі аплодував?

— Авжеж, ваші оплески надали мені відваги. Тільки завдяки їм я догріб до кінця.

— Коли ви ще збираєтеся? — поспішив запитати господар.

— Липень і серпень відпочиватимемо, а вже у вересні влаштуємо щось гучне. Нічого цікавого для нас на прикметі не маєте?

— Та бачиш… — мляво відповів господар.

— Тофу-кун, а мого твору не зіграєте? — втрутився Канґецу-кун.

— А що ти написав? Мабуть, щось незвичайне…

— П’єсу, — самовпевнено відповів Канґецу-кун. Усі троє приголомшено витріщилися на Канґецу-куна.

— П'єсу? Чудово. Комедію чи трагедію? — допитувався Тофу-кун. А Канґецу-кун ще більш зарозуміло вів далі:

— І не комедію, і не трагедію. Останнім часом багато крику про театр, стародавній і сучасний. От я і вирішив створити новий напрям у театральному мистецтві й написав «хайґекі».

— А що воно таке?

— Це я так скорочено назвав, а треба: п'єса в стилі поезії «хайку».

І господар, і Мейтей-кун аж заціпеніли від подиву, лише Тофу-кун не вгавав:

— Як вона побудована?

— В основу покладено «хайку», а тому вона коротка, без надмірностей. Я обмежився одною дією.

— Ого!

— Передусім про декорації. Бажано, щоб вони були якомога простіші. Посеред сцени ставлю високу вербу. Праворуч від стовбура — гілка, на гілку ставлю ворона.

— Добре, якщо твій ворон сидітиме покірно, — наче розмовляючи з собою, затурбувався господар.

— Нічого страшного, прив’яжу за ноги. Під деревом — цебер з водою. Повернувшись до глядачів упівоберта, купається красуня.

— Тхне декадансом. По-перше, хто згодиться на роль жінки? — спитав Мейтей-кун.

— 3а цим затримки не буде. Наймемо натурницю із школи художнього мистецтва.

— Департамент поліції, напевне, зчинить галас. Що тоді? — знову стурбувався господар.

— А хіба це їх обходить? Коли так, то й учням школи художнього мистецтва слід заборонити малювання з натури.

— Вчитися малювати і просто дивитися — трохи різні речі.

— Сенсей, якщо ви будете так думати, то Японія нічого не досягне. Театр таке ж мистецтво, як і живопис, — запально переконував Канґецу-кун.

— Суперечка — корисна річ, але ти краще розкажи, що ж там далі,- цікавився сюжетом п’єси Тофу-кун, видно, маючи намір її поставити.

— Так от, по ханаміті [140] на сцену виходить з тростинкою поет Такахама Кьосі [141]. На голові корковий шолом, на плечах хаорі з тонкого шовку, поділ кімоно з рідким, у горошок, візерунком затканий за пояс, на ногах черевики. Хоч на ньому одежа військового постачальника, він повинен бути зосереджений, заглиблений у поезію. Опинившись на сцені, він підводить натхненні очі й бачить величезну вербу, а в її затінку — жінку, що купається в цебрі. Кьосі зиркає вгору — на довгій гілці вмостився ворон і стежить, як купається жінка. Зворушений таким поетичним образом, Кьосі-сенсей яких п’ятдесят секунд споглядає, а відтак голосно декламує: «І ворон закохався у купальницю». В ту ж хвилю стукають калатальця і сцену затягують завісою… Ну як? Не сподобалась? Все-таки набагато краще грати роль Кьосі, ніж Омії.

— Надто сухо. Нам треба п’єсу, яка б хапала за душу, — з невдоволенням на обличчі поважно зауваживТофу-кун.

Досі Мейтей-кун сидів порівняно тихо. Але він не така людина, щоб вічно мовчати.

— Ото й усе? Таке безглуздя? Теж мені «хайгекі»!

Уеда Бін-кун [142] уважає, що поезія в стилі «хайку» і гумор — негативні явища, ознаки занепаду країни. Влучно сказано, в його стилі. Так от, спробуй поставити свою безглузду річ. Бін-кунові тільки того й треба. Бін тебе засміє. По-перше, дія так поволі розвивається, що неясно, це п’єса чи фарс. Пробач, але тобі, Канґецу-кун, краще вже шліфувати кульки в лабораторії. Хоч би скільки «хайґекі» ти написав, вони будуть свідчити лише про занепад країни.

Кангецу-кун скипів з досади і вдався у зайві пояснення:

— Невже дія поволі розвивається? А я гадав, навпаки. Особливо тоді, коли Кьосі-сенсей закохує ворона в красуню: «I ворон закохався у купальницю».

— Це щось нове. Обов’язково хотілося б послухати ваші аргументи.

— З погляду фізика нелогічно думати, що ворон закохався у жінку.

— Правду кажете.

— Але ця нелогічність, висловлена так щиро, набуває природності.

— Ви гадаєте? — втрутився зі своїм сумнівом господар, але Канґецу не звернув на нього уваги.

— Питаєте чому? Цій обставині легко знайти психологічне пояснення. Правду кажучи, любити чи не любити — почуття властиве тільки поетові, а ворон тут ні до чого. Поетові тільки здається, що ворон закохався, а насправді, то він сам утьопався. Закоханими очима він побачив, як ворон незворушно сидить на гілці й позирає вниз, і вирішив: «Ач, і він уклепався». Поет, звісно, помилився, але в літературі таке дозволено. Хіба те, що він без жодного вагання свої почуття поширив на ворона, не позитивний елемент? Як ви гадаєте, сенсей?

— Ви чудово аргументуєте. Kьocі, напевне, був вражений. Про ваше пояснення не скажеш, що воно не запальне. Тільки от п’єса глядача не схвилює. Правда, Тофу-кун?

— Авжеж, надто пасивна п’єса, — серйозно погодився Тофу-кун.

— Послухайте, Тофу-сан, останнім часом ви не створили жодного шедевра? — Господар, видно, хотів розрядити обстановку.

— Чогось видатного, гідного вашої уваги, — ні, але найближчим часом думаю видати збірку віршів… На щастя, я прихопив рукопис і хотів би подати його на ваш суд.

Тофу-кун добув з-за пазухи пурпуровий згорток, вийняв звідти рукопис на сторінок шістдесят і поклав його перед господарем. Той прибрав статечного вигляду, промимрив: «Ану лишень поглянемо», — і, розгорнувши першу сторінку, побачив:

Божественній, як сама аека, панночці Томіко присвячує автор.

З таємничим виглядом господар мовчки роздивлявся цю сторінку, аж поки не втрутився Мейтей-кун.

— Що, сінтайсі? — спитав він і заглянув у рукопис. — Ого, з присвятою. Тофу-кун, чудово, що ти зважився присвятити їх панночці Томіко.

— Тофу-сан, ця дама Томіко справді існує на світі? — здивовано спитав господар.

— Це одна з тих, що я запрошував разом з Мейтей-сенсеєм на заняття гуртка декламації. Вона мешкає тут поблизу. Правду казати, я щойно заходив до неї, думав показати вірші, але, на жаль, не застав — ще минулого місяця вона поїхала на курорт в Оісо, — вдавано серйозним тоном розповідав Тофу-кун.

— Куся: мі-кун, чого ти дивуєшся? Адже зараз двадцяте століття. Ти б краще прочитав нам цей шедевр. Знаєш, Тофу-кун, присвята твоя не зовсім вдала. Який зміст ти вкладаєш у це вишукане слово «аека»?

— Думаю, воно означає або тендітність, або ніжність.

— Звичайно, можна і так розуміти, але справжнє значення цього слова «небезпечність». Бувши тобою, я б написав по-іншому.

— Як же його написати, щоб було поетичніше?

— Бувши тобою, я б ось як написав: «Божественній, небезпечній панночці Томіко під ніс присвячує автор». Додано тільки два слова «під ніс», а як заграла фраза!

— Справді,- проказав Тофу-кун з виглядом людини, якій силоміць втовкмачили незрозумілу річ.

Нарешті господар мовчки перегорнув першу сторінку й прочитав:



В духмяних пахощах пливе

Твоя душа чи тінь кохання?

Який солодкий поцілунок

В гіркому цьому світі!


— Цього я трохи не розумію, — зітхнув господар і передав рукопис Мейтеєві.

— Перестарався, — зауважив Мейтей і передав Канґецу-кунові.

— Ого, справді,- погодився Канґецу й вернув рукопис Тофу-кунові.

— Цілком природно, що ви, сенсей, не розумієте. Адже за десять років поезія розвинулась, змінилася до невпізнання. Сучасної поезії не зрозумієш, якщо читатимеш її на сон або на станції; часто навіть сам автор безпорадний перед запитаннями читачів. Тепер вірші пишуться з натхнення, і автор ні за що не відповідає. Тлумачити вірш і шукати в ньому мораль — справа вчених, нас це не стосується. Недавно мій приятель Сосекі написав таке невиразне оповідання «Ніч» [143], що жоден читач нічого не второпав. Коли я зустрів автора і попросив роз’яснити що до чого, він не захотів мати зі мною діла, а лише відповів: «А я звідки знаю?» Гадаю, саме така риса характерна для поета.

— Можливо, він і поет, але як людина дивак, — мовив господар, а Мейтей доконав Сосекі-куна просто — назвав дурнем.

Тофу-кун ніяк не міг наговоритися.

— Сосекі нам не компанія, але я б хотів, щоб ви читали мої вірші з такою ж прихильністю, як і його. Особливо хочу звернути вашу увагу на: «В гіркому цьому світі» і «Який солодкий поцілунок». Над цим я добряче попомучився.

— Видно сліди ваших мук.

— Цікаве протиставлення солодкого і гіркого — все одно що принада вірша в стилі «хайку» перемішана з гіркотою перцю. Перед такою притаманною лише Тофу-кунові здібністю низько схиляю голову, — захоплюванся Мейтей, насміхаючись з чесної людини.

Нараз господар схопився і, наче щось пригадавши, побіг у кабінет. 3а мить він вернувся з листком паперу і при здоровому глузді заявив:

— Ви вже мали нагоду познайомитися з твором Тофу-куна, тож, прошу, висловіть тепер свою думку про коротке оповідання, яке я вам прочитаю.

— Якщо це епітафія Теннен Кодзі, то ми вже тричі її слухали.

— Будь ласка, помовчіть. Тофу-сан, звісно, я не можу цим похвалитися, але послухайте хоч би для розваги.

— Авжеж, послухаємо.

— Канґецу-кун, до речі, теж послухай.

— Можна послухати і не до речі. Сподіваюсь, не довгe оповідання?

— Близько шістдесяти знаків, — і Кусямі-сенсей почав читати саморобний шедевр.

— «Японський дух! — вигукнув японець і закашлявся, як сухотний».

— Винятковий початок, правда? — похвалив Канґецу-кун.

— «Японський дух! — кричить газетяр. — Японський дух! — кричить злодійчук. Японський дух за одним стрибком перескочив море. В Англії читають лекції про японсыкий дух. У Німеччині ставлять п’єси про японський дух».

— Ого, куди там епітафії! — Мейтей-сенсей випростав спину.

— «Адмірал Тоґо володіє японським духом. І торго вець рибою Ґін-сан володіє японським духом. І шахрай, і спекулянт, і душогубець володіють японським духом».

— Сенсей, додайте, будь ласка, що й Канґецу теж володіє.

— «Що таке японський дух?» — хтось запитав. «Японський дух — це японський дух», — відповіли йому і пішли, а через п’ять-шість кенів добряче відкашля. лись.

— Чудова фраза. В тебе літературний хист. А далі?

— «Японський дух трикутний? Японський дух чотирикутний? Японський дух, як показує назва, дух. А коли дух, то безперестанку коливається».

— Сенсей, усе це вельми цікаво, але, здається, багато у вас того японського духу, — зауважив Тофу-кун.

— 3годен, — поспішив сказати Мейтей.

— «Усі про нього говорять, але ніхто не бачив. Усі про нього чули, але ніхто не зустрічав. Невже японський дух однієї породи з тенґу?»

Господар випалив останнє речення і замовк, очікуючи на реакцію приятелів. Але шедевр був закороткий і слухачі не вловили суті, а тому ждали, що ж буде далі. Та хоч скільки вони чекали, а господар ні пари з уст. Нарешті Канґецу-кун спитав:

— Оце й усе?

— Ага, — коротко відповів господар. Безтурботнішої відповіді годі було сподіватися.

Дивна річ, цього разу Мейтей не заходив у довгу балачку, а, обернувшись до господаря, лише сказав:

— Може б, і ти зібрав свої оповідання в один том і кому-небудь присвятив? Як гадаєш?

Господар не розгубився:

— Може, тобі?

— Все, тільки не це, — відповів Мейтей і заходився обрізувати нігті ножицями, які недавно показував господині.

Канґецу-кун звернувся до Тофу:

— Ти знайомий з панночкою Канеда?

— Весною я запросив її на заняття нашого гуртка, ми подружилися, і відтоді підтримуємо знайомство. Щоразу, як я її стрічаю, мене охоплює своєрідне почуття: я відразу спішу виливати свою радість у віршах і піснях. Усі любовні вірші в цій збірці — плід натхнення, яке черпаю з дружби з представницею прекрасної статі. Оскільки я повинен був від усього серця подякувати цій дівчині, то користуючись нагодою, вирішив присвятити їй свою збірку. Кажуть, в давнину ні один поет не написав прекррасного вірша, якщо його не живила дружба з жінкою.

— Аякже! — відповів Канґецу-кун, у душі підсміюючись.

Вогонь розмови поступово згасав — навіть зборищу пустомолотів настає кінець. Я теж не зобов’язаний цілий день вислуховувати їхню одноманітну балаканину, тому попросив вибачення і вийшов надвір ловити богомолів. Проміння надвечірнього сонця просотувалося крізь густе листя фірміани, лягаючи на землю яскравими плямами, а на стовбурах аж заливалися співом цикади. Мабуть, увечері збереться на дощ.




Розділ VІІ


Останнім часом я захопився спортом. Якщо люди глузуватимуть, мовляв, нічого кіт у цьому не тямить, відповім: «А чи ж давно ви самі не знали, що воно за штука той спорт і найвищим покликанням у житті вважали — їсти й спати?»

Їм би слід пригадати, як ще недавно вони називали неробство блаженним зреченням від мирської суєти й марнували час, як вельможні пани, згорнувши руки й не відриваючи заду від дзабутона. Тепер, бач, безперестанку доймають одне одного своїми дурними порадами: захоплюйтесь спортом, пийте молоко, обливайтеся холодною водою, купайтеся у морі, а влітку виїжджайте в гори ковтати туман! Але ж це, вважай, не що інше, як модна заразна хвороба, привезена із Заходу в нашу благословенну країну, на взірець моровиці, сухот або неврастенії. Правда, я народився рік тому, тож звісно, не пригадую, щоб хтось заслаб однією з цих хвороб. Але, без сумніву, такі випадки трапляються у цьому нетривкому світі. Можна сказати, що один рік котячого життя рівнозначний десятьом людського. Тривалість нашого життя удвічі або й утричі коротша за тривалість людського, а проте навіть такий короткий час достатній для повного розвитку кожної котячої особини. Було б великою помилкою міряти вік людини й кота одною міркою. От хоч би я. Мені тільки рік сповнився, а я — ви, мабуть, помітили — багато чого навчився. А що можна сказати про наймолодшу господареву доньку? Кажуть, їй уже три роки, але, Господи, яка вона тупоголова! Вона тільки те й знає що плакати, дзюрити в ліжко і ссати молоко. Я роздумую над швидкоплинністю життя, обурююсь несправедливістю. А вона що у порівнянні зі мною? Дурепа, та й годі. Тож не дивно, що в моєму маленькому мозку вмістилася історія спорту, морських купань, поїздок на мінеральні джерела. І тільки люди — оті йолопи без двох передніх ніг — можуть мені не повірити. Люди споконвіку були йолопами. Ось чому лише останнім часом вони почали вихваляти благодатний вплив спорту на людський організм, розводитись про корисність морського купання, вважаючи, мабуть, це своїм найбільшим відкриттям. Усе це я чудово знав ще до народження. От, приміром, чому морська вода лікує? На таке запитання відповість перший-ліпший дурень, що побував на узбережжі моря. Не відаю, скільки риб плаває у морському безмежжі, але достеменно можу сказати, що не було випадку, щоб риба захворіла й звернулася по допомогу до лікаря. Усі вони плавають цілком здорові. Коли ж риба заслабне, її тіло стає безвладне. А коли вмирає, тіло обов’язково спливає на поверхню. Ось чому про рибу, яка переставилась на той світ, кажуть, що вона піднялася, тоді як про мертвого птаха кажуть — упав, а про людину — спочила. Спробуйте запитати людину, яка подорожувала закордон і перетинала Індійський океан: «Слухай, ти часом не бачив, де риби вмирають?» І вона вам напевне відповість: «Hi». Тільки так можна відповісти. Бо хоч би скільки разів ви перетинали океан уздовж і впоперек, не побачите риби, яка спустила дух… Власне, навіть не дух. Через те, що йдеться про рибу, треба казати «спустила солону воду». Отож ви не побачите жодної риби, що спустила солону воду. Якщо зважити, що люди споконвіку і вдень, і вночі нишпорили по малих і великих морях, по безкраїх океанах, спаливши не одну тонну вугілля, але ні разу не помітили, як піднімається риба, то можна дійти висновку: риби таки справді здорові істоти. Постає запитання: чому вони такі здорові? Людям, ясна річ, невтямки чому. Чого ж ще можна від них сподіватися? А пояснення просте простісіньке: риби здорові тому, що п’ють морську воду і повсякчас приймають морські ванни. Користь морського купання для риб очевидна. А якщо для риб очевидна, то для людей і поготів. В 1750 році лікар Річард Рассел роздзвонив на ввесь світ, що морські купання у Брайтоні миттю виліковують від бозна скількох хвороб. 3 такого запізнілого відкриття можна тільки посміятися. Мине якийсь час і навіть ми, коти, будемо їздити на курорт, наприклад, у Камакуру. Однак поки що це неможливо. Всьому свій час. Так само як до Реставрації японці не могли відчути благодатного впливу морського купання на організм, так і сучасним котам не траплялася нагода стрибнути в море голим. Поспіх — людям посміх. Ми не повинні безоглядно кидатися в море доти, поки усі коти, пожбурені в Цукідзі, не вернуться живі й здорові додому. Поки закони еволюції не вироблять у нас здатності чинити опір бурхливим хвилям — іншими словами, поки замість «кіт здох» повсюдно не казатимуть «кіт переставився» — буде нам важко мати користь з морських ванн.

Морські купання доведеться відкласти котам на майбутнє, а от спортом можна захоплюватись хоч зараз. Той, хто в наше двадцяте століття не займається яким-небудь видом спорту, заживає собі поганої слави злидаря. Про нього так кажуть: він не захоплюється спортом не тому, що не хоче, а тому, що не може, в нього нема вільного часу, він мусить заробляти на прожиток. У давнину спортсмена називали «оріске» [144], а тепер того, хто незугарний до спорту, вважають істотою нижчого ґатунку. Залежно від часу й обставин людські по гляди змінюються так само легко, як мої зіниці. Правда, мої зіниці всього-на-всього розширюються і звужуються, а от людські думки часом обертаються на собі протилежні. А людям байдуже. Відомо, що кожну річ можна розглядати з двох боків, з двох кінців, однак тільки люди вміють так спритно орудувати руками, що видають одне й те саме то за біле, то за чорне. Як поміняти місцями ієрогліфи у слові «хосун» (розсуд), то вийде «сумпо» (розмір). Цікаво, правда? Нахиліться і погляньте попід ноги на Аманохасідате [145]. Перед вами буде своєрідне видовище. Адже й Шекспір, такий, як він є, може обриднути. І якби не було людей, що, глянувши на Гамлета попід власні ноги, проказують: «Казна-що!» — напевне, поступ у літературі був би неможливий. Тому-то не дивно, що люди, які ганили спорт, раптом запалали любов’ю до спорту, і навіть жінки прогулюються з ракетками в руках. Було б ще краще, якби люди не глузували з котів, мовляв, спорт не наше діло. Так от, я собі думаю: може, хто поцікавиться, яким видом спорту я захоплююсь, тож намагатимусь дати йому пояснення. Як самі добре знаєте, на превеликий жаль, мої лапи не здатні тримати спортивне знаряддя. Тому-то я не в змозі користуватися м’ячем і бейсбольною битою. Зрештою, мені ні за що їх купити. 3 обох цих причин я вибрав собі такі види спорту, які, можна сказати, не потребують ані грошей, ані спортивного знаряддя. Дехто може подумати, що в такому разі мені залишається тільки або спроквола прогулюватися, або ж вистрибувати надвір з поцупленим шматком тунця у зубах. Але ж топтати землю, механічно переставляючи ноги у згоді з законом всесвітнього тяжіння, надто просто и нецікаво. Гадаю, що і вправи, які іноді робить господар, називати спортом — чисте блюзнірство. Не виключено, що, маючи стимул, такі вправи стали б модними. Добре прислужилося б у цьому розумінні змагання за шматок сушеного тунця або пошуки кети. Але такі вправи можливі, коли наявний стимулятор. Бо коли його забрати, змагання стає беззмістовним і до нього втрачаєш охоту. А як уже немає матеріального стимулу, то я віддаю перевагу вправам, що вимагають уміння і спритності. Я багато над цим думав. Стрибати з дашка кухні на покрівлю, втриматися чотирма лапами за фігурну, схожу на сливовий цвіт, черепицю на гребені даху, пройти по жердині, на якій сушать білизну — тут я зазнав невдачі: бамбук виявився слизьким і кігтям годі було вчепитися. Або ще одна дуже цікава вправа — несподівано ззаду стрибати на маля. Але як занадто часто нею захоплюватися, можна вскочити в халепу. Тому вдаюся до неї щонайбільше три рази на місяць. Напинати на голову паперовий пакет — важко і зовсім нецікаво. Без людської допомоги взагалі не варто і починати. Можна ще дряпати кігтями обкладинки книжок, але, якщо господар побачить, обов’язково відчухрає. До того ж ця вправа тpeнує лише кігті, а м’язи тіла залишаються без діла. Вищезгадані вправи я відношу до так званого старого зразка. А от серед нових є чимало цікавих. По-перше, полювання на богомола. Хоч воно не таке масштабне, як полювання на мишей, зате й набагато безпечніше. Ця прекрасна розвага триває від середини літа до початку осені. Ось у чому вона полягає. Спочатку виходите в сад і шукаєте богомола. Коли добра погода, розшукати: одного-двох — раз плюнути:. Так от, відшукавши богомола, за одним стрибком опиняєтеся коло нього. Той миттю займає оборонну позицію і піднімає голову на довгій шийці. Як для комахи, богомол досить-таки відважний: поки не відчує сили ворога, готовий чинити йому опір. Через це й гра стає цікавою. Правою передньою лапою злегка вдаряєте його по піднятій голові. Шия в богомола слабка і відразу хилиться набік. Тепер у богомола надзвичайно чудернацький вигляд: він ніби чимось заклопотаний. Але ви, не гаючи часу, підскакуєте до нього ззаду й легенько торкаєте його за крильця. Звичайно вони в нього щільно прилягають до тіла, але як тільки ви їх добряче смикнете, вони зімнуться і внизу покажеться тонка, як цигарковий папір, ніжно-блідого кольору білизна. Навіть улітку богомол старанно чепуриться і надягає аж два кімоно. Тим часом його довга шийка повертається назад. Іноді він сміливо кидається у бійку, але здебільшого просто стоїть, задерши голову. Ніби чекає нападу. Він може так стояти скільки завгодно довго. Але ж це вже не спорт, і ви знову його сіпаєте. Якщо богомол трапився кмітливий, він неодмінно втече. Тільки якийсь неотесаний богомол-дикун зважиться відчайдушно стати з вами на двобій. У такому випадку даєте йому добрячого ляпасу, і він, як правило, відлітає на кілька сяку. Але якщо супротивник покірно лізе вперед задки, мене бере жаль і я блискавкою кілька разів облітаю навколо дерева. За той час богомол не встигає проповзти навіть п’ятишісти сунів. Він уже відчув мою силу й не наважується більше чинити спротиву. Він лише розгублено метушиться, намагаючись уникнути зустрічі зі мною. Але я наступаю на п’яти і богомол зі страху розпускає. крильця, силкуючись злетіти. Власне, богомолові крильця до пари його шиї, вузькі та довгі. Наскільки мені відомо, вони йому служать прикрасою. Як і в людей англійська, французька та німецька мови, вони не дають жодної практичної користі. Тому-то, як богомол з усієї сили тріпоче цим непотребом, я й вусом не веду. Це тільки так мовиться — тріпоче, а насправді він їх волочить по землі. Мені навіть трохи шкода богомола, але ж спорт є спорт, і нічим тут не зарадиш: я прошу вибачення і мерщій вибігаю наперед. Він не в змозі повернути вбік і за інерцією повзе на мене. Я ляскаю його в ніс. Цього разу богомол падає, обов’язково розчепіривши крила. Легенько наступаю на нього передньою лапою і трохи перепочиваю. Потім піднімаю лапу і знову притискаю. Нападаю на нього, пускаючи в хід давню самурайську хитрість. Таким робом забавляюся з ним десь з півгодини, а пересвідчившись, що богомол не ворушиться, обережно беру його в рот, трясу і випльовую. Тепер він лежить на землі нерухомо, наче заснув. Я штовхаю його лапою. Від поштовху богомол підскакує, і я знову притискаю його до землі. Коли гра обридне, я вживаю останній захід — пожираю супротивника. До речі, скажу тим, хто не куштував богомолів, що вони не дуже-то смачні. Кажуть, і поживних речовин у них обмаль.

Крім полювання на богомолів, я захоплююсь ще одним видом спорту — полюванням на цикад. Просто «цикади» немає. Як і між людьми ведеться, цикади бувають різні: «череваті», «торохтійки» і «співунки». Цикада «черевата» настирлива і для спорту непридатна. «Торохтійка» чванлива, і з нею краще не заводитися. Найцікавіше ловити цикаду «співунку». Вона з’являється лише наприкінці літа. Коли непрошений гість — осінній вітер — забирається людям під одежу і холодить шкіру викликаючи застуду, ці створіння невгавучо виспівують, задерши хвости. Здається, наче саме небо веліло, щоб вони гарно співали, а їх коти ловили. На початку осені я іду на лови. Ця вправа називається «полюванням на цикад». Я дещо вам про це розкажу. Та коли вже мова зайшла про цикад, то передусім зауважу, що вони не повзають по землі. Якщо цикада лежить на землі, то її неодмінно обсідають мурахи. Я полюю не за тими цикадами, що перебувають у володінні мурашок, а за тими, що всідаються на гілках високого дерева і виводять своє улюблене «осій-цуку-цуку», Доречі, мені хотілося б дізнатися від фахівців, що співають цикади «осій-цуку-цуку» чи «цуку-цуку-осій»? Гадаю, що відповідь на це запитання немалою мірою сприяла б розвитку науки про цикад. У таких справах люди мають перевагу над котами і дуже тим пишаються. Якщо не зможете одразу відповісти, то добре помізкуйте. Правда, для полювання цикад як спорту порядок слів пісні не має жодної ваги. Треба лишень вибратися на дерево, прислухаючись до голосу цикади, що у нестямі виспівує свою пісню. Але ця на перший погляд легка справа вимагає чималих зусиль. У мене чотири лапи і я не згірш від інших тварин бігаю по землі. У всякому разі людині не поступлюся, адже проста математика показує, що чотири більше ніж два. А от що ж до лазіння по деревах, то виявляється: є тварини набагато спритніші за мене. Не кажучи вже про мавпу, є чимало гідних поваги майстрів цієї справи серед її прямих нащадків — людей. Я не вважаю ганьбою для себе, якщо мені не все тут удається. Адже діяти всупереч силі тяжіння — нелегка справа, тим паче в такому виді спорту, як полювання на цикад. На щастя, у мене є таке знаряддя, як кігті. Саме вони й помагають мені лазити по деревах, хоча це не так і легко, як здається. До того ж не забувайте, що цикади вміють літати. На відміну від богомола, зачувши небезпеку, цикада злітає; щойно ти насилу видряпався на дерево, як в останню мить цикада пурх — і нема. Тільки облизня скуштуєш, та й усе. А ще одна прикрість на тебе чигає: часто-густо цикада на тебе напаскудить. До того ж нерідко вона цілиться просто в очі. Зрештою, нехай би собі летіла, аби тільки не паскудила. Невідомо, який психічний стан викликає фізіологічну реакцію, що вона робить це саме перед відльотом. Може, це вияв розпачу. Мабуть, вона хоче приголомшити ворога і виграти час для втечі. Так само каракатиця викидає сепію, нахаба виставляє пазури, а господар пускає в хід латину — усі ці явища можна віднести в одну групу. Цією проблемою теж не слід нехтувати цикадологам. Ретельне її вивчення варте докторської дисертації. Однак повернемося до основної теми. Найчастіше цикади скупчпчуються… як не до вподоби «скупчуються», можна сказати «збираються», але останнє слово заяложене, тому я вибрав «скупчуються… Так от, цикади найчастіше скупчуються на фірміані. Здається, фірміана по-китайському «утун». Листя на фірміані рясне, до того ж кожний лист завбільшки з віяло і за їхнім плетивом анітрохи не видно гілок. Ця обставина ускладнює полювання на цикад. Я навіть подумав, чи, зокрема, не на мою честь складено пісню: «Чую голос твій, тебе не бачу». Нічого не вдієш: доводиться орієнтуватись на голос. Приблизно на висоті одного кена, як на замовлення, стовбур фірміани роздвоюється. На цьому розгалуженні я перепочиваю і, сховавшись за листям, вистежую цикад. А втім, буває, що я не встигаю досягти цієї місцинки, як сторожкі істоти, шурхотячи крильцями, злітають. Погано, як злетить хоч одна. А тим гірше, як почнуть, мов дурні, наслідувати одна одну. Вони-бо в цьому не відстають від людей. Досить полетіти одній, як слідом за нею кинуться інші. Буває, цикада виспівує у цілковитій тиші навіть тоді, коли я досягаю розгалуження. Але хоч скільки я оглядаюсь, хоч як вуха нашорошую, а знайти цикаду ніяк не можу. Починати наново — забарно, і я вирішую перепочити. Зайнявши зручну нозицію, чекаю нової нагоди й тут непомітно для себе потрапляю в обійми сну. Пробудження буває неприємним — падаю стрімголов на кам’яну доріжку саду. Але здебільшого мені щастить упіймати хоч одну цикаду. Прикро тільки, що на дереві цикаду треба обов’язково держати зубами. Тож коли спустишся на землю і виплюєш її з рота, найчастіше вона виявиться мертвою. І скільки б ти не грався з нею, скільки б не дряпав, вона не поворухнеться. Уся принада полювання на цикад у тому, щоб підкрастись і придушити «співунку» передньою лапою саме тоді, як вона насилу заворушить хвостом. Тоді цикада журливо скрекоче й нестримно тріпоче тоненькими прозорими крильцями. Швидкість і краса того руху — нечувана, іншого такого чудового видовища у світі цикад навряд чи можна собі уявити. Щоразу притискаючи «співунку» лапою, я хочу знову побачити цю мистецьку виставу. А як набридне спостерігати це видовище, я прошу вибачення і запихаю цикаду в рот. Трапляються цикади, що і в роті не перестають показувати виставу.

Після полювання на цикад іде інша вправа — ковзання по сосні. Нема потреби довго про неї розводитися, розповім коротко. Зачувши «ковзання по сосні», ви, либонь, подумаєте, що я справді ковзаю по сосні. Але це не так. Йдеться про один з видів лазіння по дереву. Під час полювання на цикад видряпуюсь по цикаду, під час же ковзання по сосні вилажу по дереву, аби лазити. В тому й полягає відмінність між тими двома видами спорту. Сосна, — вічнозелене дерево з давніх-давен, ще відтоді, як у храмі Саймьодзі під час церемонії постригу Ходзьо Токійорі [146] в ченці вперше спалювано карликову сосну, — має страшно шорсткий стовбур. Значить, немає на. світі нічого менш слизького за сосновий стовбур, нічого більш зручного для того, шоб чіплятися руками. І лапами. Іншими словами, немає нічого зручнішого для того, щоб чіплятися пазурами. Одним духом видряпуюсь нагору. А видряпавшись, збігаю вниз. Бігти вниз можна двома способами: хвостом угору, головою вниз або хвостом униз, головою вгору, тобто так, як і підніматися. Питаю вас, люди: котрим із цих способів легше спускатися? Ви завжди поверхово думаєте, а тому, напевне, вважаєте, що, коли вже мова йде про спуск, спускатися вниз головою — велика насолода. Та де там. Ви, мабуть, пригадуєте, як Йосіцуне [147] захопив перевал Хійодорі, і, напевне, думаєте, що коли вже Йосіцуне спускався вниз головою, то котам сам Бог велів так робити. Я не заслужив такої зневаги. Як, ви думаєте, ростуть мої кігті? Вони загнуті назад. Наче яструбиний дзьоб, вони можуть підчепити і тягти предмет, але штовхати назад — про це нічого й думати. Нехай я з розгону вибрався на дерево. Природно, мені — сухопутній тварині — не дозволено довго затримуватися на вершині сосни. Як тільки затримаюсь, обов’язково впаду. Падати, відпустивши лапи, — занадто швидко. А тому я повинен ужити якихось заходів, щоб хоч трохи сповільнити природний перебіг подій. Тобто я повинен спуститися. Здається, ніби між падінням і спуском велика різниця, але насправді це не так. Насправді ось що маємо: спуск — сповільнене падіння, падіння — прискорений спуск. Відміна між спуском і падінням зовсім невелика. А тому що мені не подобається падати, я мушу спуститися, сповільнивши падіння. Тобто я повинен якось зменшити швидкість падіння. Як уже мовилось раніше, мої пазурі загнуті назад, а тому, якщо я, з головою вгору, їх випущу, вони не дадуть мені впасти. Таким чином падіння обертається на спуск. Справедливість цього принципу очевидна. А от спробуй спуститися з сосни методом Йосіцуне, вниз головою. Тепер від кігтів немає користі. Лапи ковзають, втримати тягар власного тіла вже неможливо і той, хто мав намір спуститися. падає. Захопити перевал Хійодорі таким способом важко. З усіх котів мистецтвом ковзання, здається, оволодів тільки я один. А тому і назву цьому видові спорту дав саме я.

Наостанку кілька слів про «обхід паркана». Двір мого господаря з чотирьох сторін обгороджений бамбуковим парканом. Сторони, паралельні до веранди, завдовжки з вісім-дев’ять кенів. Довжина правої і лівої сторони разом яких чотири кени. Так от, спортивна вправа «обхід паркана», про яку я щойно згадував, полягає в тому, щоб пройти по верху огорожі, не впавши на землю. Буває, що зазнаю невдачі, але зате, як успішно обійду парканом, відчуваю незрівнянне задоволення. Подекуди в огорожі стирчать стовпці з обгорілим прикоренком. На них дуже зручно трохи відпочити. Сьогодні мені щастило: від ранку до обіду я обійшов парканом тричі. І щоразу виходило краще. А як так, то я чимдалі більше розпалювався і навіть вирішив обійти вчетверте. Але щойно я пройшов, половину кола, як із сусіднього даху прилетіли три ворони і повсідалися рядочком на огорожі на відстані одного кена від мене. «От безсоромні! Тільки заважають робити вправу. Якісь не прописані тут ворони, зайди без роду і плоду, розсілися на чужій огорожі», — подумав я і крикнув: «Гей, ви, ступіться з дороги! Хіба не бачите, що йду?» Найближча ворона глянула на мене й засміялася. Друга позирала на двір господаря. Третя чистила дзьоба бамбуком огорожі. Напевне, щось з’їла. Я стояв на огорожі, давши їм три хвилини на роздум. Кажуть, що ворон прозивають Кандзаемонами. То були справжні Кандзаемони. Хоч скільки я чекав, а вони не привіталися й не відлетіли. Не було ради, і я рушив поволі з місця. У ту мить найближчий Кандзаемон роз простер крила. «Нарешті,- подумав я, — злякався моєї сили і збирається тікати». Але він тільки повернувся на місці справа наліво. От нахаба! Якби на землі, я б йому не попустив. Та, на жаль, тут, на верху огорожі, на додачу до свого хисткого становища наживати собі ворога серед Кандзаемонів було нерозумно. А все-таки ждати, поки ця трійця забереться геть, добряче обридло. Перш за все, ноги не витримували. А мої супротивники, крилаті істоти, добре пристосовані до сидіння на огорожах. Значить, як захочуть, сидітимуть скільки завгодно. Я ж, крім того, втомився трьома обходами попаркані. Тим паче що ця вправа не легша за ходіння по линві. Ніхто не гарантує, що не впадеш, навіть як не буде перепон, а тут тобі дорогу перетяли цих три чорних страшидла. Що й казати, скрутне становище. Я вирішив у крайньому разі припинити вправу і спуститися з огорожі. І чим швидше, тим краще. По-перше, у супротивника була чисельна перевага, а, по-друге, ворог мав незвичний для мене вигляд. У ворон були страшно гострі дзьоби, а самі вони скидалися на маленьких тенґу. «Від таких добра не діждешся. Найрозумніше — відступити. Як заведуся з ними і, крий Боже, впаду, ганьби нe минути», — тільки встиг я подумати, як перша ворона сказала: «Ідіот». Друга повторила: «Ідіот». Третя негідниця, наче того вимагав етикет, прокрякала двічі: «Ідіот! Ідіот!» Незважаючи на свій м’який характер, я не міг пропустити повз вуха таке нахабство. Терпіти образу від зграй ворон у власній резиденції — тільки ганьбити своє чесне ім’я. Як скажете, що вони не могли завдати шкоди мені, бо його, мовляв, у мене немає, уточню — підривати мою гідність. Тепер я вже не міг відступати. Мабуть, ота трійця не така вже й сильна: адже недарма кажуть, що серед ворон немає порядку, що вони — безладна зграя. Вперед, тільки, вперед! І я, набравшись відваги, поволі рушив. Здавалося, наче ворони, не звертаючи на мене уваги, про щось розмовляють. Це мене остаточно роздратувало. Якби огорожа була на п’ять-шість сунів ширша, я б їм показав, де раки зимують, але, на жаль, хоч як мене гнів розпирав, я мусив переступати по огорожі повільно й обережно. Нарешті до ворожого авангарду залишилось кілька сунів. Я тільки встиг подумати: «Ще один ривок і наша взяла», — як Кандзаемони, наче змовившись, раптом залопотали крильми і підлетіли вгору на один-два сяку. Від того лопоту знявся такий вітер, що з несподіванки я ойкнув і, спіткнувшись, полетів додолу. «От не пощастило!» — подумав я і глянув угору на огорожу. Вся трійця сиділа на своїх місцях і, дружно виставивши дзьоби, позирала на мене згори вниз. От нахаби! В моїх очах запалала лють. А їм байдуже. Я вигнув хребет і завив — теж намарно. Як у простолюддя таємничі символічні вірші не збуджують ніяких емоцій, так і зовнішні ознаки гніву, які я демонстрував, не викликали у ворон жодної реакції. Зрештою, у тому є резон. Адже досі я обходився з ними як з котами. І даремно. Якби на їхньому місці був кіт, він би, напевне, якось відповів на мою демонстрацію. Та, на жаль, моїми супротивниками були ворони. Ну що ти вдієш з тими Кандзаемонами? Я почувався безпорадним. Як Канеда, що намагається взяти гору над Кусямі-сенсеєм і допекти йому до живого; як Сайгьо [148], коли Йорітомо під час аудієнції подарував йому вилиту зі срібла статуетку з моїм зображенням; як бронзовий пам'ятник Сайго Такаморі, коли вороння обляпує його своїм послідом. Я швидко можу зметикувати, коли варто ждати, а коли ні, а тому вирішив, що стояти під огорожею — тільки час марнувати, і подався на веранду.

Надходив час вечеряти. Спорт — річ похвальна, але переборщувати теж не годиться. Все тіло розм’якло, я почувався млявим, наче розвареним. До того ж зараз тільки початок осені, й моє хутро, під час вправ досхочу насотавшись проміння надвечірнього сонця, нестерпно пекло. Піт, виділяючись із пор, не стікав, а вмить застигав, як сало, при коренях волосся. Спина свербіла. До речі, я можу чітко розрізнити, коли свербить від поту, а коли від бліх. Якщо свербить там, де можна дістати зубами, кусаю, де лапами — чухаюсь, але як блохи тятимуть посеред хребта — не знаю, як собі зарадити. В такому випадку доводиться або людину шукати й коло неї добряче потертися, або показати мистецтво чухатися об шорсткий стовбур якої-небудь сосни. Якщо не можу скористатися ні з цього, ні з того способу, почуваюся кепсько — спокою не маю. Люди — дурні істоти. Досить улесливо до них заговорити… ні, це тільки люди влесливо розмовляють зі мною, я ж мав сказати «замуркотіти»… Так от, люди — дурні істоти, і досить підійти до їхніх колін, ніжно муркочучи, як вони сприймуть твою поведінку за ознаку любові й візьмуться тебе чухати, а подеколи навіть по голові погладять. Але недавно у моїй шерсті вкинулися якісь паразити, звані блохами, тож тепер, коли необачно наближусь до людей, мене обов’язково схоплять за загривок і вишпурнуть за двері. Я втратив людську прихильність через нікчемних комашок, яких і оком не розгледиш. Колись поет [149] сказав: «Махне рукою — дощ піде, долоню вгору поверне — хмари набіжать». 3вичайно, легко витівати такі штуки для свого задоволення, коли в тебе тисяча або й дві тисячі бліх. Найперша заповідь людська проголошує: «Люби ближнього усією душею доти, поки тобі вигідно». Оскількн ставлення людей до мене раптово змінилося, я не можу шукати в них допомоги, хоч би як меиі свербіло. Тож я не бачу іншої ради як скористатися з другого способу — чухатися об шорсткий стовбур сосни. «Як так, то піду й трохи почухаюся», — подумав я і знову скочив з галереї. Але відразу похопився: «Стривай! Це теж дурний спосіб. Тільки шкоди собі завдам». Та це й не дивно. Адже на сосні є живиця. Та живиця така клейка, що, як прилипне до шерсті, то хай грім гримить, хай иавіть уся Балтійська ескадра вибухне в Цусімській протоці, а вона не відчепиться. Більше того, як прилипне п’ять волосків, живиця відразу притягне десять; а де прилипне десять, там і тридцять. Я — кіт із своєрідними поглядами, люблю простоту і ясність. Ненавиджу цю вперту, липку, невідступну погань. Я не захотів би її навіть тоді, якби мені дали всю красу всесвіту. От клята живиця! Майже нічим не відрізняється від гною, що тече з очей Куро рикші, коли дме північний вітер, і, бач, псує мені сірий кожушок. Хоч скільки разів їй кажи: «Подумай, що ти робиш!» — нічого не вийде. Досить мені спиною притулитися до сосни, як живиця, відразу приклеюється до шерсті. 3 такою несусвітенною дурепою заведешся — не тільки честь, але й шерсть загубиш. Нічого не вдієш, доводиться терпіти, хоч би як свербіло. Але, не в змозі скористатися одним із двох способів, я опиняюся в безпорадному стані. Якщо я зараз чогось не придумаю, то, напевне, захворію від тієї сверблячої, липкої погані. «Що б його придумати?» — міркував я, сівши на задні лапи, і раптом згадав. Іноді мій господар бере рушник і мило й несподівано кудись зникає. А коли через півгодини вертається додому, його похмуре обличчя, здається, трохи свіжіє, яснішає. Якщо така прогулянка благодатно впливає на мого зачухраного господаря, то на мене повинна б і поготів. Я досить вродливий і не маю потреби намагатись стати ще симпатичнішим, але я б тяжко завинив перед природою, якби заслаб і, не доживши й одното року, передчасно вмер. Я дізнався, начебто господар відвідує так звану лазню — заклад, видуманий для того, щоб марнувати час. Оскільки лазня — людська вигадка, чогось доброго від неї годі сподіватися. Але що ж було робити в моєму скрутному. становищі? І я вирішив: спробую туди заглянути. Як переконаюсь, що користі від неї мало, зупинюсь на півдорозі. Але чи вистачить людям великодушності, щоб пустити до купальні, збудованої для себе, істоту іншого виду — кота? Навряд. Певна річ, куди навідується господар і мені не відмовлять зайти. А як, крий Боже, скажуть: вибачай і голоблі завертай, — що тоді? Сором, та й годі. Найкраще спочатку зайти й поглянути, що воно й до чого. Як побачу, що можна, схоплю в зуби рушник і назад притьмом вернуся. Зупинившись на такому задумі, я поплівся до лазні.

Повернувши із завулка ліворуч, я побачив, як у кінці вулиці з високої труби, схожої на водогінну, курився легкий димок. Оце, власне, й була лазня. Я прокрався всередину через задвірок. Кажуть, начебто прокрадатися через задвірок — боягузливість, але такі нудні докори можна почути тільки від тих заздрісників, які вміють заходити лише через парадні.двері. 3 давніх-давен відомо, що розумні люди завжди несподівано нападають саме ззаду. Здається, так написано на п’ятій сторінці першого розділу другого тому «Методів джентльменського виховання». А на наступній сторінці можна вичитати, що задвірок (за словами одного покійного джентльмена) — брама, через яку дментльмени набирають справжньої шляхетності. Я — кіт двадцятого століття, а тому мені не бракує таких знань. Тож нічого мене зневажати. Так от, я прокрався через задвірок. Ліворуч височіла гора соснових рубанців завдовжки з вісім сунів. Поруч, наче пагорб, лежала купа вугілля. Може, хтось запитає, чому стіс дров мав вигляд гори, а купа вугілля — пагорба. Особливо глибокого змісту в цьому немає, просто я вжив різні слова — спочатку «гора», а потім «пагорб». Шкода, що люди, поївши різну гидоту — рис, птицю і рибу — дійшли до такого виродження, що взялися жерти вугілля.

Перед собою я побачив розчинені двері завширшки один кен. За дверима панувала мертва тиша. Я пройшов трохи далі і почув людський гомін. Вирішивши, що так звана лазня міститься там, звідки долітають голоси, я проліз щілиною між дровами і вугіллям, звернув ліворуч і рушив уперед. Праворуч я запримітив засклене вікно, а за ним велетенську трикутну піраміду складених одна на одну дерев’яних балій. «Їм, круглим, напевне, неохота лежати складеними в трикутну піраміду», — в душі поспівчував я баліям. Кінець лави, яку займали балії, на кілька сяку залишався вільним, наче спеціально для мене. Лава була заввишки з метр, немов на замовлення якраз така, щоб я міг вистрибнути на неї. «Прекрасно», — подумав я і підстрибнув. І що ви думаєте? Так звана лазня опинилася під самим моїм носом, перед очима, перед самим обличчям. Що найцікавіше на світі? Покуштувати те, чого раніше не їв, побачити те, чого ніколи перед тим не бачив. Більшої радості немає. Якщо ви, панове, на взірець мого господаря проведете тридцять-сорок хвилин тричі на тиждень у так званій громадській лазні, то вас можнатільки похвалити. Але якщо ви, як я, ніколи не бачили, що воно за штука ота лазня, швидше спішіть подивитися. Можете не бути при смерті своїх батьків, але за всяку ціну огляньте лазню. Кажуть, світ широкий, але ніде не знайдете такої дивовижі, як у лазні. Дивовижі? Такої дивовижі, що я навіть соромлюся розповідати. Всі люди, що безладиим натовпом гули за шибками були голі-голісінькі. Справжні тайванські дикуни! Адами двадцятого століття! Якщо заглянути в історію одягу — зрештою, вона така довга, що полишимо її складання панові Тойфельсдреку [150], - то виявиться, що людина тримається на одязі. Відтоді, як у вісімнадцятому столітті на гарячих джерелах у Бат (у Великобританії) стосовно одягу було заведено строгі-престрогі правила, чоловіки й жінки почали з’являтися у купальних костюмах, що прикривали не тільки плечі, але й ноги. Приблизно шістдесят років тому, теж в Англії, в одному містечку заснували школу малювання. Тож цілком природно, що для такої школи було накуплено картин з намальованими голими тілами і скульптур, розвішано й розставлено їх усюди по класах. Та коли настав день урочистого відкриття школи, фундатори і викладачі опинилнся у прикрому становищі. Річ у тому, що на церемонію відкриття годилось запросити міських дам. Однак дами того часу вважали, що людина — одягнена тварина. Вони не припускали думки, що людина — молодший брат мавпи, вбраної у власну шкуру. «Неодягнена людина — все одно що слон без хобота, школа без учнів, а воїн без хоробрості. Вона втрачає своє єство. А втративши єство, перестає бути людиною. Стає твариною. Нехай це лише навчальні копії, та коли вони ставлять людину на один рівень з твариною, вони ображають гіддість шляхетних паній. Ось чому ми відмовляємося бути присутніми на церемонії», — переказали дами. «Ну й вередливі!» — подумали собі вчителі. Але ж, зрештою, і на Сході, й на Заході жінка — своєрідна прикраса. Вона не може стати ні мірошником, ні волонтером, зате вона — косметичне знадіб’я, без якого не обходиться жодна церемонія відкриття школи. Отож не було ради, і вчителі подалися в крамницю, закупили десь тридцять п’ять танів [151] чорної тканини і прикрили на тих картинах і скульптурах геть усе, що нагадувало про тваринну природу людей. Щоб, крий Боже, не чути скарг, вони навіть обличчя скульптур дбайливо зап’яли. Кажуть, що після того нарешті церемонія пройшла без затримки. От яке значения для людей має одяг. Останнім часом розвелося чимало панів, які безперестанку торочать про картини нудистів і закликають малювати голе тіло. Але вони помиляються. Ясна річ, помиляються, тому що я, наприклад, змалку ще жодного разу не роздягався догола. До повторного зацікавлення голим тілом, успадкованого від стародавніх греків, спричинилася розбещеність в епоху Відродження. Греки і римляни звикли до голого тіла, а тому їм і в голову не впадало, що воно може пошкодити суспільній моралі. Але ж Північна Європа — місцевість прохолодна. Навіть у Японії кажуть: «Голим на дорогу не вийдеш» [152]. А про Німеччину або Англію шкода й мови: вийдеш надвір голим — відразу помреш. Помирати — кепська справа, а тому всі спішать зодягнутися. А зодягнувшись, стають одягненими тваринами. Як так, то, зустрівши тварину голою, людина не помічає в ній нічого людського. Тож не дивно, що для європейців, особливо європейців Північної Європи, оголені постаті на картинах, скульптури голих людей — все одно як тварини, що якостями поступаються навіть нам, котам. Ви гадаєте, вони гарні? Нехай так, тоді їх можна вважати гарними тваринами. Мене можуть спитати, чи бачив я коли-небудь вечірню одежу європейської жінки. Я — кіт, і мені не доводилось бачити вечірнього плаття європейської жінки. Але я чув, що жінки в Європі оголюють груди, виставляють плечі, руки, і все це називають вечірнім туалетом. От безсоромні! До чотирнадцятого століття їхнє вбрання не було таким кумедним, тоді вони одягалися, як усі нормальні люди. Я не розповідатиму, чому їм раптом заманулось одягатися, як нікчемний цирковий штукар, — велика морока. Хто знає, той знає; хто не знає, обійдеться. Даймо спокій історії, а звернімо увагу на те, що названі дами гордо з’являються у своєму дивовижному вбранні лише о нічній порі; видно, в їхній душі залишилося щось людське, якщо зі сходом сонця вони не тільки закутують плечі, ховають груди і прикривають руки, а навіть мають за сором виставляти на світ Божий хоч би ніготь на нозі. Отож виходить, що вечірній туалет постав як наслідок якогось безглуздя і змови дурнів. Якщо вам прикро з цим погодитися, то спробуйте в білий день оголити свої плечі і груди. Те ж саме я повторю і нудистам. Якщо вже ви такі прихильники наготи, то роздягніть свою доньку, скиньте з себе одежу і прогуляйтеся в парку Уено. Не можете? Не те що не можете. Просто європейці цього не роблять, тож і ви їм вторуєте. Приміром, хіба ви не ходите гордовито до готелю «Тейкоку» в чудернацькій одежі? Виникає запитання: чому? Просто так. Європейці так ходять, то й нам так треба. Європейці сильні, а тому ви із шкури пнетесь, щоб їх наслідувати, навіть якщо це безглуздо. Сильному корися, під тягарем хилися? Що з вами? Голови на плечах не маєте? Вам, японці, можна пробачити, як прнзнаєтесь, що кебети у вас чортма. Але тоді нічого так заноситися. І в науці те ж саме. Зрештою, це одягу не стосується, тож я в подробиці не вдаватимусь.

Отже, ми встановили, яку важливу роль у житті людини відіграє одежа. Хотілося б ще взнати, що є вирішальним фактором: людина чи одяг? Я схильний думати, що історія людства — це не історія м’яса, не історія кісток, не історія крові, а всього-на-всього історія одягу. А тому, якщо побачиш людину без одежі, тобі здається, наче перед тобою не людина. Складається враження, ніби ти натрапив на перевертня. Нічого страшного, що саме поняття nеревертня втратить зміст, якщо всі, змовившись, стануть перевертнями. Правда, людям одягнутим тоді буде кепсько. Давно колись природа створила людей і пустила їх у світ рівними. З того часу так повелося, що всі люди народжуються голими. Якби людську природу задовольняла ідея рівності, то люди залюбки виростали б у чому мати породила. Але якось один голий сказав: «Працювати отак, як усі, не годиться. Наслідків твоєї тяжкої праці однаково ніхто не помітить. А я — це я, і я хотів би, щоб кожен, хто мене побачить, знав, що я — це я. Але для цього на тіло треба нап’ясти щось таке, щоб інші ахнули. Що б його придумати?» — десять років мізкував той чоловік і нарешті винайшов штанці. Не довго гаючись, натягнув їх на себе і ну хизуватися: «Бачили такого?». То був предок теперішніх рикш. Трохи дивно, що на винайдення такої простої речі, як штанці, пішло довгих десять років. Але так може думати лише той, хто забув, що від тієї неосвіченої епохи нас відділяє сила-силенна років. 3а тих часів не було винаходу, знаменитішого за цей. Кажуть, начебто Декарт змарнував понад десять років, щоб додуматися до зрозумілої навіть трирічному малюкові істини: «Я мислю, отже, я існую». Взагалі, треба багато поту пролити, аби щось винайти. Отож не дивина, що на винахід штанців потрачено десять років. Як для розумових здібностей рикші, то цей час навіть закороткий. Отож, як було винайдено штанці, верховодити світом стали рикші. Тоді один заповзятливий перевертень, обурений тим, що рикші в штанцях гордо прогулюються дорогами всесвіту, по шести роках роздумів винайшов такий непотріб, як хаорі. Пануванню штанців настав край, прийшла епоха розквіту хаорі. Городники, аптекарі, галантерейники — всі вони нащадки того великого винахідника. Після епохи штанців і епохи хаорі настала епоха хакама. Хакама винайшов перевертень у припадку ненависті до хаорі. Від нього походять давні самураї й нинішні урядовці. Отак у погоні за новизною, силкуючись переплюнути один одного, перевертні видумували щораз іншу одежу, поки нарешті не з’явився на світі потворний фрак з ластів’ячим хвостом. Якщо прослідкувати походження різних видів одежі, то виявиться, що вони виникли не з примусу, не знічев’я, невипадково і не через бездумність, а з непереборного почуття суперництва, з шаленої жадоби прибирати щораз іншого вигляду будь-що перевершити ближнього, щоб можна було сказати: «Я — не те, що ти». Такі ж психологічні мотиви лежать в основі усіх інших славнозвісних винаходів. Як природа не терпить порожнечі, так людина ненавидить рівність. 3 ненависті до рівності людина хоч-не-хоч звикла до одягу як до свого м’яса й кісток: одежа стала часткою її єства, а тому пропозиція відкинути її й вернутися до первісної епохи справедливості — маячня божевільного. Навіть якщо ви змиритеся з прізвиськом «божевільний», то все одно вернути давню епоху вам не вдасться. На думку цивілізованої людини, хто вернеться до наготи — той перевертень. Навіть якби мільйони людей підпали під вплив перевертнів і роздяглися — мовляв, так досягнемо рівності, нам не буде соромно, бо всі ми перевертні, - все одно навіть тоді нічого не вийшло б. Тому що відразу наступного дня, як у світі заживуть самі перевертні, між ними почнеться боротьба. Як не можна змагатися одягненими — будуть змагатися голими. Голі за всяку ціну знайдуть відміну між собою. Уже з цього погляду не варто скидати одежі.

А проте цілий натовп людей, що оце кишів перед моїми очима, поскидав із себе штанці, хаорі й хакама і поскладав їх на полиці. Безцеремонно виставивши на вселюдський огляд своє непривабливе єство, люди спокійнісінько, наче так і треба, дружньо розмовляють одне з одним, сміються. Саме таке видовище я раніше назвав дивовижею. От про це я матиму честь розповісти зараз з усією гречністю вам, цивілізовані панове.

Там панувало таке безладдя, що я, далебі, не знаю, з чого почати. У тому, що робили перевертні, не було жодної логіки, тож дати послідовний опис видовища неможливо. Почну з басейну, чи що? Я, правда, не знаю, чи це басейн, але думаю, що басейн. Басейн, завширшки три сяку, завдовжки півтора кена, поділений навпіл переділкою. В одну половину налито якусь білувату воду. Здається, її тут називають цілющою. Вода така каламутна, наче в ній розчинили вапно. І не просто каламутна, а якась масна і важка. Не дивно, що вона видається протухлою. Адже, як я довідався, її міняють раз на тиждень. У другій половині басейну звичайна гаряча вода. Але я б не міг присягтися, що вона чиста й прозора. Вона кольором скоріше подібна до дощової води в цебрі, коли її добряче збовтають. Тепер я розповім про перевертнів. О, це не легка справа. От коло басейну з протухлою водою стоять два молодики. Вони стоять один навпроти одного і поливають животи гарячою водою. Чудова забава! Обидва такі чорні, що далі нікуди. «Oтi перевертні з біса здорові!» — подумав я, кинувши погляд на парубків. 3ненацька один з них, розтираючи груди рушником, проказав: «Слухай, Кін-сан, щось мені тут болить. Чого б це?» Кін-сан запально відповів: «Не що інше як шлунок. Від шлунка не важко й померти. Отож гляди». — «Але ж у мене зліва болитъ», — і перший парубок тицьнув пальцем у лівий бік грудей. «Ото-ото, саме там лежить шлунок. Зліва шлунок, праворуч легені». — «Ого, — перший парубок поплескав себе по крижах, — а я гадав, що шлунок тут». — «Там про стріл буває», — сказав Кін-сан. У ту хвилину в басейн шубовснув чоловік років двадцяти п’яти з ріденькими вусиками. Прилипле до тіла мило разом з брудом сплило і заблистіло, наче осуга, на поверхні води. Поряд, ухопившись за коротко обстриженого чоловічка, про щось розводився лисий дідок. З води стирчали тільки їхні голови. «Старість — не радість. Як розум ослабне, з молодими не позмагаєшся. А от і тепер якнайгарячіша вода мені подобається». — «Пане, та ви ще молодчага хоч куди. Ви ж такі бадьорі і жваві. Що вам ще треба?» — «Е, жвавості в мене більше нема. Одне тільки добре, що не хворію. Якщо людина злого не вчинила, до ста двадцяти доживе». — «Ого, невже?» — «За сто двадцять ручуся. А от до Реставрації в Усіґоме при дворі Маґарібуті, сьогунового васала, один слуга до ста тридцяти дожив». — Оце чоловік пожив!» — «Еге, так довго жив, що навіть власних літ не пам’ятав. Казав, що до ста пам’ятав, а потім забув. Я його знав тоді, як йому сто тридцять було. Він тоді ще не вмер. Що сталося згодом, не маю жодної гадки. Може, і досі собі живе». І старий виліз з басейну. Чоловік з ріденькими вусиками злегка посміхався, розкидаючи навколо себе клапті піни, схожої на шматочки слюди. Замість дідка у басейн ускочив незвичайний перевертень з витатуйованою на спині картиною. Вона, мабуть, зображала Івамі Дзютаро [153] в ту мить, як він, розмахнувшись мечем, завдає останнього удару велетенському змієві. На превеликий жаль, картину не довершили: не вистачило змія, отже, і вигляд у Дзютаро був розгублений. Занурюючись у воду, перевертень з картиною на спині пробурчав: «От неподобство, охолола!» Незабаром услід за ним у воду поліз ще один перевертень. «Що це таке?… Трохи б гарячішої», — сказав він, а перекривлене обличчя видало, що йому нестерпно жарко. Зустрівшись поглядом з Дзютаро, перевертень привітав вого словами. «О, майстер!» У відповідь Дзютаро буркнув «а!» і спитав: «Що з Тамі-саном?» — «А що з ним може статися? Тішиться брязкотом грошенят, та й усе». — «Не тільки брязкотом…» — «Он як? Він таки темна особа… Чомусь його ніхто не любить, ніхто не довіряє. Майстру не слід бути таким». — «Еге ж, його не назвеш скромним. Дуже заноситься. Тому ніхто не йме йому віри». — «Правду кажете. Він не кмітливіший за інших, а кирпу, бач, гне. Собі тільки на шкоду». — «Старий на вулиці Сіраґане вмер, зостався тільки бондар Мото-сан, власник цегельні Омаса та ви. Ото й усі майстри. Я хоч тутешній, а Тамі-сан бозна звідки привіявся». — «Еге ж. Але все-таки він дечого доскочив». — «Доскочити доскочив, але чомусь він людям не подобається. Ніхто з ним не хоче водитися». Отак перетирали на зубах Тамі-сана.

Залишимо в спокої половину басейну з чистою водою. Я глянув на другу половину з білуватою водою: вона була напхом напхана людьми. Правильніше сказати, не люди входили у воду, а вода проникала в людей. Однак усі були щасливі й задоволені — за той час, поки я дивився, в цілющу воду тільки заходили, а ніхто не вилазив. «Якщо тут купається така сила людей, а воду міняють лише раз на тиждень, то вона, напевне, брудна, як помиї», — зміркував я і, щоб упевнитись у своїх здогадах, іще раз окинув поглядом басейн. Але що це? У лівому кутку я помітив червоного як рак, зіщуленого Кусямі-сенсея. «Бідолаха, — подумав я. — Дайте йому вийти!» Але ніхто й не ворухнувся. Правда, і господар, видно, не думав вибиратися з води. Він тільки дедалі червонішав. «Тяжке життя твоє, господарю. Напевне, ти вирішив червоніти на всі два з половиною сени, що заплатив за вхід до лазні», — подумав я, сидячи на підвіконні, і не на жарт занепокоївся (мені ж небайдуже, що скоїться з моїм господарем): «Якщо він негайно не вилізе, то знепритомніє і втопиться». У цю хвилину другий від господаря чолов’яга, гнівно насупивши брови, заволав, шукаючи співчуття у решти переверетнів: «3дається, перестаралися. За спиною вода наче кипить». — «Та що ви! Вода що треба. Якщо цілюща вода холодна, від неї жодної користі. У наших краях воду подають удвічі гарячішу», — переконували деякі гордовиті голоси. «А від чого ця вода лікує?» — спитав чоловік з рушником на гулястій голові. «Від усяких слабостей, — озвався власник худорлявого обличчя, і кольором, і формою схожого на огірок. — Від чого тільки не лікує! Чудово, правда?» Якщо ця вода така цілюща, то він мав би бути куди здоровішим. «Найкраще брати ванну на третій або четвертий день після того, як у воду запустять ліки. Сьогодні якраз запустили», — запевнив хтось з виглядом знавця. Я пошукав його очима — чоловіка наче роздуло. Напевне, погладшав від бруду. «А як пити, то помагає»? — звідкілясь донісся незнайомий писклявий голосок. «Як перемерзнеш, випий склянку і лягай у ліжко. Навіть на двір не захочеш уставати. Чудовий засіб, спробуй», — відповів хтось інший, але його обличчя я не вгледів.

Та годі з басейном, перейдемо до помосту. Тут і там розташувалися, кому як заманеться, Адами, непридатні для живописання, і мили що хто хотів. Найдужче мене здивували два з них: один лежав горілиць і поглядав у вікно в стелі, другий, лігши плазом, зазирав у риштак. За спиною бонзи, що сидів навпочіпки обличчям до муру, стояв послушник-бонза і побивав старшого по плечах. Очевидно, він був учнем дорослого бонзи і водночас правив йому за лазника. Тут же був і справжній лазник. Мабуть, він застудився, бо навіть у таку духоту одягнув теплу безрукавку. Він обливав плечі якогось пана з довгастого шаплика, великим пальцем правої ноги притискав до помосту сукняну ганчірку. Майже переді мною, жадібно згрібши до себе аж три цебри, мився чоловік, який настирливо пропонував сусідові своє мило і про щось розводився. «Цікаво», — вирішив я і прислухався. І ось що я почув: «Рушниці завезено до нас з-за кордону. Колись давно ми тільки різались мечами. А іноземці підступні, от і видумали таку штукенцію. Здається, не в Китаї, але таки за кордоном. За часів Хе Таннея [154] ще не було рушниць. Адже він — стародавній гepoй. Розповідають, коли Йосіцуне перебрався з Хоккайдо в Маньчжурію, до нього приєднався одии страшио вчений хоккайдець. Так от, син того Йосіцуне напав на великий Мін [155]. Ясна річ, Мін бачить, що йому непереливки, і посилає до третього сьогуна гінця, щоб той прислав три тисячі воїнів, а сьогун узяв та й затримав того гінця… Як же його звали?… Ну, зрештою, це не має значення. Так от, він тримав того гінпя два роки при собі, а потім завів у будинок розпусти в Нагасакі. Одна тамтешня повія привела сина. Ото й був Хе Танней. А коли гонець вернувся додому, великий Мін уже загинув від руки зрадників…» Я ніяк ве міг звести докупи слова, второпати що до чого. Позаду похмурий чоловік років двадцяти п’яти неуважно раз по раз прикладав до стегна припарку з цілющою водою. Здається, його мучив чиряк. Поруч з ним зухвало балакав хлопчина років вісімнадцяти, напевне сьосей з поблизького дому. З-поза хлопця виглядала чудернацька спина. На ній виступав кожен хребець так, наче тому чоловікові ввігнали у зад бамбукову палицю. На спині, зліва і справа від хребта, по чотири в ряд, наче фішки у грі «дзюроку-мусасі», слухняно розмістилися плямки, червоні від запалення, по краях загноєні. Мені не вистачило б часу докладно, одна за одною, описати всі плямки; зрештою, я не n змозі яскраво передати враження навіть від однієї. Поки я розгублений доходив такого висновку, на порозі з’явився сімдесятирічний бонза в кімоно з жовтого ситцю. Він шанобливо вклонився голим перевертням і без передиху випалив: «Дякую вам, панове, за щоденні відвідини. Сьогодні надворі трохи прохолодно, отож не спішіть, будь ласка. Користуйтесь цілющою водою, скільки самі бажаєте. Не спішіть, добре розігрійтеся. Гей, чоловіче! Подивися, чи вода гаряча!» — «Гаразд!» — озвався старший лазник, а Хе Танней розчулено похвалив: «Оце гостинність! Без неї діла не починай». Загледівши раптом такого чудного стариганя, я вирішив усе кинути, а звернути увагу на нього. Побачивши хлопчика років чотирьох, який щойно виліз з води, старигань простяг до нього руки й проказав: «Іди-но сюди, хлопче». Той, зиркнувши на дідyгана, схожого на розчавлене моті з квасолевою начинкою, видно, перелякався і заверещав. Старигань трохи збентежився, а відтак бадьоро докінчив: «Ай-яй, чого ти плачеш? Боїшся дідуся? Охо-хо!» Не було іншої ради, і старий спрямував вістря своєї гостинності на хлопцевого батька. «О, це ви, Ґен-сан? Прохолодно сьогодні. І який дурень той злодій, що пробрався учора вночі в крамницю Омія? Вирізав у дверях пpямокутну діру, і знаєш, що сталося потім? Утік з порожніми руками. Мабуть, побачив поліцейського або нічного сторожа». Злегка покепкувавши з необачного злодія, дідуга причепився до іншого відвідувача лазні: «Так-так-так, холодно сьогодні. Вам молодим ще нічого, а от як мені!» Мабуть-таки старий добряче змерз. Прикипівши очима до дідугана, я не тільки забув про інших перевертнів, але й випустив з уваги затиснутого в кутку господаря. Зненацька на помості хтось закричав. Я глянув — аж це таки він, Кусямі-сенсей. Я не вперше чую гучний голос господаря, але в новій для мене обстановці неабияк злякався. Я вмить зміркував що, безсумнівно, причина дивної поведінки господаря запаморочення від довгого і терпеливого вимокання у гарячій воді. Якби все пояснювалося хворобою, то господареві можна було б не дорікати. Але річ у тому, що господар був у цілковитій притомності. Ви зразу в це повірите, як тільки скажу, чого він так знавісніло крикнув. Він затіяв не гідну дорослого сварку з нікчемним і зухвалим хлопчиськом — служкою. «Геть звідси! Ти на мене бризкаєш!» — верещав, певна річ, господар. По-всякому можна дивитися на речі, а тому не обов’язково вважати той крик тільки наслідком запаморочення. Можливо, декому видасться, ніби це Такаяма Хікокуро ловить розбійника. Може, господар мав на оці цю сцену з п’єси, коли зчепився з хлопчиськом, але ж той не хотів погодитися на роль розбійника, а тому гра не дала бажаного результату. Служка обережно і чемно відповів: «Я тут уже давно миюся». Відповідь була проста, але не залишала надії на те, що служка поступиться місцем. Але ж господар навіть під час запаморочення мав би знати, що відмова робити так, як йому заманулося — недостатня підстава для того, щоб обходитись з людиною, як з розбійником. Треба сказати, однак, що господар упав у гнів не з приводу зайнятого місця — його дратувала зухвала поведінка служок, що вже довгий час надто самовпевнено, як дорослі, балакали собі про се про те. Тому служка лише чемно відповів, а на поміст слухняно перебиратися не думав. «От нахаби! — надсаджувався господар, аж йому в горлі пересохло. — Перестаньте бризкати брудною водою на мене!» Я теж зненавидів цих шибеників і в душі радів, що їх шпетять. «А як йому в школі, мабуть, важко», — поспівчував я господареві. Правда, жаль, що він такий неподатливий. Як жужелиця, та ще й затужавіла. У давнину, коли Ганнібал переходив через Альпи, його війську заступила дорогу велетенська скеля. Ганнібал облив скелю оцтом, розклав навколо багаття і так розм’якшив її, потім наказав розрізати пилами на дрібненькі шматочки і тим самим відкрив собі прохід через гори. Мені видається, що на таких людей, як мій господар, цілюща вода не впливає, скільки б вони в ній не мокли. Лишається одне: облити оцтом і підпалити. А ні, то навіть сотня сьосеїв за десять років не подолає господаревої впертості. Але ж ці люди, що поскидали з себе одяг, цей необхідний атрибут цивілізації, і тепер валяються на помості, мокнуть у кадобах, — збіговисько перевертнів і міряти їх звичайною міркою не годиться. Їм усе дозволено. На місці легенів може опинитися шлунок, Хе Танней може стати родичем імператора Сейва, а Тамі-сан людиною, не гідною довіри. Та досить їм вибратися з купальні, як вони перестають бути перевертнями. Вони виходять у світ, де живе звичайне людство, де носять необхідний для цивілізованої людини одяг. Отже, вони повинні чинити так, як личить людині. Ось зараз господар стоїть на порозі купальні, тобто на межі, з якої лаштується вернутися у світ щирості і втіхи. Якщо він упертий навіть у таку мить, значить його впертість — в’язниця для нього, хвороба, від якої треба лікуватися. Але від хвороби не так легко одужати. Я вважаю, є тільки один спосіб лікування. Ось у чому він полягає: треба попросити директора гімназії звільнити господаря з роботи. Господар, ні на що інше не здатний, опиниться таким чином на вулиці. Як наслідок — голодна смерть під тином. Іншими словами, звільнення з посади для господаря — головна причина смерті. Господар радо хворіє, але вмирати — дзуськи! Він хоче порозкошувати хворобою, але ні в якому разі не доводити себе до смерті. І якщо, йому погрозити: «Будеш отак хворіти — заб'ю!» — він, напевне, затруситься. Гадаю, що від того страху хворобу наче язиком злиже. А як ні, то хай так і буде.

Господар, дарма що немудрий і хворий, все-таки господар. Якщо навіть поет сказав: «Володареву ласку — чашку рису — повік не забуду», — то й мені слід турбуватися про долю господаря. Груди стиснув жаль до нього, і я мимоволі закинув спостереження за купальнею. Коли це раптом від басейну з білястою цілющою водою долетів галас. «Напевне, б’ються», — подумав я й обернувся. Перед невеличкими дверима в лазню метушилися перевертні, штовхаючи один одного волохатими литками й безволосими стегнами. Осіннє сонце якраз хилилося до обрію: було видно, як у клубах пари, що піднімалася аж до стелі, бовваніли їхні невгамовні, крикливі тіні. «Пече! Пече!» — доносилося звідусіль і, пронизавши вуха, переплутавшись у голові, розбігалося на всі боки. Ті голоси набирали для мене кольору — жовтого, зеленого, червоного, чорного — і, накладаючись один на одного, сповнювали лазню невимовним гамором. Вони виражали тільки сум’яття і розгубленість. Я стояв, заворожений цим видовиськом. Коли шум досяг найвищої межі, нараз із безладної юрби, пускаючи в рух лікті вигулькнув якийсь здоровило. Від решти сенсеїв він був вищий на цілих три суни. 3адерши свою розчервонілу пику (я ніяк не міг збагнути, чи то в ньогo борода росла з обличчя, чи обличчя з бороди), він ревнув як у тріснутого дзвона голосом: «Холодної! Пече! Пече!» Той голос й обличчя здоровила так виділялися у цій веремії, що якусь мить здавалося, наче ціла лазня зайнята одною людиною. Нaдто дикою. Тією самою, що про неї писав Ніцше. Володарем злих духів. Верховодою над перевертнями. Поки я за ним стежив, з-за басейну почулося: «Агов!» Я кинув очима в той бік — у сірому мороці я побачив, як уже знайомий вам лазник у ватяній безрукавці розбив вугляну брилу й уламки кинув у піч. Дверцята грубки зачинилися, вугілля затріщало й обличчя лазника раптом освітилося. Водночас, наче спалахнувши, з пітьми виступила й цегляна стіна позаду лазника. Мені стало трохи моторошно, я зістрибнув з підвіконня і подався додому. Дорогою я міркував: «Вони намагаються досягти рівності, скинувши хаорі, штанці й хакаама. Але і серед голих знайдеться герой, котрий інших, слабосилих, підімне під себе. Роздягайтеся скільки заманеться, однаково рівності вам не бачити, як своїх вух».

Коли я вернувся з лазні, на світі панував мир і спокій, а господар уминав вечерю. Обличчя його вилискувало після купелі. Помітивши, що я піднімаюся на веранду, він буркнув: «Що за безтурботний кіт! І де це він вештається?» Я зиркнув на столик: грошей у нього катма, а закусок он скільки! Серед них і смажена риба. Не знаю, як вона називається, але певен, що її вчора нишком виловили поблизу форту Одайба. Я вже повідомляв, що здоров’ю риб можна позаздрити, але хіба витерпиш, коли тебе варитимуть і смажитимуть? Краще вже слабувати й бути на волосинку від смерті, але хоч дихати. Отак міркуючи, я присів біля столика — сподівався, щось перепаде, — вдаючи, що мене анітрохи не цікавить їжа. Хто не вміє так прикидатися, нехай облишить надію поласувати смачненькою рибою. Господар покопирсався у рибі й відклав хасі — видно, риба йому не сподобалася. Господиня, сидячи мовчки навпроти, пильно слідкувала за рухом хасі та господаревих щелеп.

— Слухай, лясни кота по голові, - несподівано зажадав господар.

— Ляснути? Навіщо?

— Просто дай ляпанця, та й усе.

— Так? — і господиня злегка вдарила мене долонею по голові. Мені й не заболіло.

— Не нявкнув?

— Ні.

— Спробуй ще раз.

— Хоч скільки пробуй, все одно нічого не вийде, — і господиня ще раз мазнула мене рукою по голові. Пусте! Я мовчу. Однак, своїм глибоким розумом ніяк не збагну, навіщо все це. Якби знаття, що господар забрав собі в голову, я б знайшов раду. Але він тільки звелів: «Лясни», — поставивши у скрутний стан і дружину, й мене. Оскільки за трьома разами не вийшло на його, господар трохи роздратовано сказав:

— Удар так, щоб нявкнув.

— А як нявкне, то що? — розгублено спитала господиня і ще раз ляснула мене по голові. Тепер інша річ: я зрозумів, чого від мене вимагають, і зміг сповнити господареве бажання. 3а таку дурість я його не люблю. Сказав би: «Хочу, аби занявкав», — і не доводилося б господині кілька разів ляскати, а мені зайві побої терпіти. Наказ «просто лясни!» дають тоді, коли метою є удар. Бити — їхнє діло, нявкати — наше. Тож нахабство думати, що наказ «удар!» одночасно вимагає від мене нявкання, яким усе-таки я розпоряджаюся. То ж неповага до чужої особистості. Господар виставляє котів на посміх. Можна було б зрозуміти, коли б мова йшла про Канеду, як гадюка ненависного господареві. Але, як для господаря, що вихваляється своєю наготою, то це підло. А втім, правду кажучи, господар не така вже нікчемна людина. Той наказ — не наслідок хитрощів, а, здається, дурного розуму. Як наїсися, шлунок роздувається. Як уріжешся, кров тече. Як уб’ють, помреш. А тому господар вирішив: як ляснути, занявкаю. Але, на жаль, тут логіка шкутильгає. Якщо таким робом міркувати, то виходить: як упав у річку, обов’язково втопишся; як з’їв темпуру [156], захворієш бігункою; якщо одержуєш платню, то обов’язково ходиш на роботу; якщо читаєш книжки, станеш розумним. Не всіх би це влаштувало. Мені особисто не до вподоби теза: коли б’ють — нявкай. Який сенс уродитися котом, якщо з тебе роблять храмовий дзвін? У думці збивши пиху з господаря, я нявкнув на замовлення.

— Скажи, — звернувся господар до дружини, — оце «няв» — що? Вигук чи прислівник?

Запитання заскочило господиню несподівано. Ніде правди діти, я теж подумав, що господар ще не відійшов від запаморочення у лазні. Здавна між сусідами за ним закріпилася слава дивака, дехто навіть вважає його душевнохворим. Але господар надзвичайно самовпевнений. Він уперто повторював: «Не я душевнохворий, а цілий світ з’їхав з розуму». Коли сусіди обзивали його собакою, він їх — заради справедливості — свинями. Здавалось, господар усюди намагається бути справедливим. От біда, та й годі. Можливо, для такого дивака, як господар задати жінці чудне запитання — дрібна справа, але, як збоку подивитися, могло здатися, що йому не далеко до божевілля. Ось чому господиня заціпеніла й не вимовила жодного слова. Звісно, і я не міг нічого відповісти. Раптом господар заверещав:

— Гей!

— Ага, — злякано відповіла господиня.

— Оце твоє «ага» — вигук чи прислівник? Як ти гадаєш?

— От дурне запитання. Хіба тобі не однаково?

— Ні. Це велика проблема, над якою сушать собі голови наші філологи.

— Ти що? Над котячим нявканням? Яке безглуздя! А хіба коти нявкають по-японському?

— В тому-то й сила. В тому вся трудність. Це називається порівняльним мовознавством.

— Так що? — господиня була розумна, такі дурні проблеми її не зачіпали. — З’ясували, що до чого?

— Проблема важка і її одним махом не з’ясуєш, — сказав господар, пережовуючи згадувану раніше смажену рибу. Потім узявся до свинини з картоплею. — Це що, свинина? .

— Taк, свинина.

— Гм… — зневажливо гмикнувши, проковтнув шматок і простягнув жінці чашку. — Вип’ю ще одну.

— Сьогодні ви чогось багато п’єте. Он як почервоніли

— Все одно питиму… А ти знаєш, яке найдовше у світі слово?

— Знаю. Сакі-но кампаку-дадзью-дайдзін.

— Це ім’я. А я питаю, чи знаєш слово.

- Європейське?

— Eгe.

— Не знаю. Годі вам пити. Беріться до їжі.

— Ні, я ще вип’ю. Сказати тобі найдовше слово?

— Скажіть. І їжте.

— Архаїомелесідонофрунікерата [157].

— Якась нісенітниця.

— Не нісенітниця, а грецька мова.

— Що воно означає по-японському?

— Не знаю. Знаю тільки, як пишеться. Як розгонисто написати, розтягнеться на яких шість сунів.

Якась дивовижа: те, що інші люди кажуть напідпитку, господар виголошує у тверезому стані. А втім, сьогодні він таки перепився. Звичайно випиває дві чарки, а цього разу висушив аж чотири. В нього й після двох чарок обличчя пашить, а після чотирьох почервоніло як розжарені щипці для вугілля, і було видно, що йому зле. Але він на цьому не зупинився.

— Ще одну!

— Може б, уже перестали? — напосідала господиня. — Вам же погано.

— Нехай погано, буду звикати. Оматі Кейґецу [158] сказав: «Пий!»

— Теж мені велике цабе! — для господині навіть Кейґецу нічого не важив.

— Кейґецу — найвидатніший сучасний критик. Якщо він сказав: «Пий!» — значить, так треба.

— Балакай-балакай! Навіщо слухати того Кейґецу або Байґецу, чи як там його? Щоб потім мучитися?

— Не тільки пити. Він радив заводити знайомства, гyльтяювати, подорожувати.

— Бракувало ще цього! І це називається найвидатніший критик? Жах! Радить гyльтяювати сімейній людині…

— Гультяювати приємно. Я і без Кейґецу гуляв би, якби тільки мав гроші.

— От щастя, що не маєте. Ото було б жахливо, якби ви тепер загуляли.

— Якщо ти кажеш, що жахливо, не буду. Зате потурбуйся про чоловіка і краще частуй.

— На краще я не спроможна.

— Та невже? Гаразд, загуляю пізніше, як тільки гроші заведуться. На сьогодні досить, — і господар попросив рису. Здається, він з’їв аж три чашки рису. А мені перепали три шматочки свинини й голова смаженої риби.




Розділ VІІІ


Здається, я вже згадував про бамбукову огорожу навколо господаревого двору, коли пояснював спортивну вправу «обхід паркана». Але ви помиляєтеся, якщо гадаєте, ніби будинок сусіда Дзіро-тяна [159] стоїть відразу за тією огорожею. За оренду платимо небагато, адже тут живе Кусямі-сенсей. Від Йот-тяна і Дзіро-тяна — усіляких там «тянів» — господаря відділяє і тонка огорожа й небажання водити з ними компанію. За огорожею простягається пустир завширшки п’ять-шість кенів, скраю щільним рядом ростуть кипариси. Якщо глянути з веранди, вони здаються густим лісом… Можна подумати, що господар — відлюдник, який оселився якнайдалі від людей, серед природи, і коротає дні у товаристві безіменного кота. Однак кипариси ростуть не так уже щільно, як я oце об’явив, — з-поміж них безцеремонно визирає покрівля дешевого пансіону з пишною назвою «Гункакукан» — «Хатина журавлиної зграї». Тож уявити собі господаря таким, як я його щойно зобразив, теж важко. Якщо пансіон величають «Хатиною журавлиної зграї», то оселя господаря гідна назви: «Лігвище сонного дракона». Назва не оподатковується, то чому б не вибрати собі якнайгучнішої? Пустирище, завширшки п’ять-шість кенів, тягнеться вздовж кипарисів на схід і на захід на кенів десять, потім раптово загинається гаком й обступає господареву оселю з півночі. Саме ця північна частина пустирища — джерело чварів. Слід би гордитися, що пустир заходить за пустир і будинок відгороджений з двох боків від зовнішнього світу. Та де там! Не тільки власник «Лігвища сонного дракона», але і я, святий кіт, пожилець того лігвища, — обидва маємо клопіт з цим пустирем. Так само як на південному краї владно височать кипариси, на північному стоять у ряд сім чи вісім павлоній. За такі павлонії, завгрубшки один сяку, майстер, що виготовляє ґ'ета, дав би добрі гроші. Але, на жаль, ми тільки винаймаємо садибу і не маємо права розводити комерцію. Шкода господаря. Недавно посильний зі школи зрізав гілку і наступного разу прийшов до нас у павлонієвих ґета. Хоч ніхто не тягнув його за язика, він вибовкав, що зробив їх з тієї гілки. От спритник! Так от, павлонії у нас є, а користі від них для мене і для господаря катма. Здається, є давній вираз: «У кого перли, того й вина». А нам годилося б сказати: «У кого павлонії, у того ані гроша за душею». Справді-таки, у дурня і скарби зогниють. Ясна річ, дурень — не мій господар, не я, а власник будинку Дембее. Павлонії самі просяться в руки майстру, що виготовляє ґета, а Дембее нічого не помічає і приходить до нас тільки за орендною платою. Зрештою, я не відчуваю особливої злості до Дембее, тому не буду його більше ганити, а вернуся до головної теми — ознайомлю вас з цікавою історією, як пустир став яблуком незгоди. Тільки не кажіть про це господареві. Ось тільки послухайте. Здавна цей пустир мав одну ваду — не був огороджений. По ньому гуляв вітер, зчиняв куряву; люди протоптали стежки, ходили, як кому заманеться. Я кажу «гуляв вітер», щоб ви не подумали, ніби я брешу. Адже тепер дещо змінилося. Однак, якщо я не розкажу, що було, ви не зрозумієте причини чварів. Навіть лікар не зможе виписати рецепта, якщо не знатиме причини захворювання. А тому я почну розповідати з того дня, як ми переселилися у цей будинок. Навіть приємно, якщо влітку пустирем гуляє вітер. А тому що там, де немає грошей, нема і крадіжок, то господаревому дому не були потрібні всілякі там огорожі, паркани, вориння чи живоплоти. Однак, гадаю, спочатку треба було встановити, що це за люди чи тварини живуть по той бік пустирища. Тобто треба було з’ясувати, який характер у панів на тому краї пустиря. Поки не ясно, про кого йдеться — про людей чи про тварин, може, передчасно називати їх панами, але нехай. Адже в нашому світі і злодіїв і розбійників величають панами. В усякому разі, поліція ще не стикалася з ними. Натомість у них інша вада — їх виявилося дуже багато. Хоч греблю гати. Приватна гімназія «Ракуункан» на вісімсот учиів виховувала з паничів благородних панів, беручи з кожного дві єни щомісяця. Судячи з назви «Ракуункан» — «Палац рухливої хмарини», можете подумати, що мова йде про паничів з витонченими манерами. Але ви помиляєтеся. Адже це однаково що повірити, ніби в пансіоні «Хатина журавлиної зграї» оселилися журавлі, а в «Лігвищі сонного дракона» проживає кіт. Тепер, коли ви знаєте, що серед викладачів з університетською освітою трапляються такі от несповна розуму, як Кусямі-кун, вам стане зрозуміло, що не всі паничі мають шляхетний характер. А якщо не стане зрозуміло, то погостюйте три дні у мого господаря.

Я вже казав, що спочатку, як ми сюди переселилися, пустир не був огороджений і паничі з «Ракуункану» могли вільно зупинятися під павлоніями, балакати, уминаючи сніданки, валятися на траві — одне слово, робити все, що заманеться. Після себе вони залишали коробочки з бамбукового лика, старі газети, старі дзорі [160], старі ґета — загалом усе, що можна вживати з прикметником «старий». Незрозуміло, чому господар виявився пасивним, не протестував проти такого неподобства. Може, нічого не помічав, а може, помічав, але не мав охоти читати нотації. Однак поступово, як паничі діставали дедалі вищу освіту і вже, здається, набули вигляду благородних панів, їхня навала докотилася аж до південної частини пустища. Якщо слово «навала» не личить паничам, я б його не вживав, але іншого не можу підшукати. Немов кочовики в пошуках води й рослинності, вони посувалися вперед від павлоній до кипарисів. Кипариси росли навпроти нашої вітальні, а тому лише найхоробріші зважувалися на такий крок. Через пару днів вони посмілішали, і тепер їхня хоробрість стала великою хоробрістю. Що може бути страшніше за плоди освіти? Паничі не лише стовбичили перед вікнами вітальні, але й співали пісень. Я не пам’ятаю, які то були пісні, але пригадую, що не «танки», а щось вульгарне, хвацьке, до вподоби людям з низьким смаком. Дивна річ, не тільки господар, але і я, мимоволі, наче заворожені, заслуховувалися тим співом. Зрештою, ви, напевне, знаєте, що нерідко гнів і захоплення нерозривно пов’язані. Я жалію, що в той час ми несподівано зіткнулися саме з такою сумішшю почуттів. Господареві теж, мабуть, було неприємно, але він мусив кілька разів вискакувати з кабінету і проганяти паничів словами: «Тут вам нічого робити! Щоб я вас не бачив!» Але виховані паничі й слухати не хотіли. Тільки господар їх прожене, а вони знову тут. Вертаються і знову співають хвацьких пісень. Голосно розмовляють. Розмова, звісно, як личить паничам, своєрідна. Від них можна було почути: «Гей, братва!» або «А чо’ мені тре’?» Кажуть, що до Реставрації такі слова належали виключно носіям паланкінів, самурайським зброєносцям і лазникам. У двадцятому столітті їх засвоїли освічені паничі. Хтось пояснив, що повторилася історія зі спортом — спочатку зневажали, тепер не тямляться від захоплення. Господар знову вискочив з кабінету і, впіймавши найвправнішого в панській мові учня, спитав: «Чого сюди ходиш?» Паничеві миттю вилетіли з голови благородні слова, і він одказав вульгарними: «Ми думали, що тут шкільний ботанічний сад». Господар попередив, щоб у майбутньому цього не повторювалося, і випустив з рук учня. Вираз «випустив з рук» може здатися смішним, ніби мова йде про черепашеня. А насправді господар вів переговори, міцно тримаючи панича за рукав. Господар, мабуть, вирішив, що після такого попередження більше йому не докучатимуть. Але ж з часів богині Нюйви [161] відомо, що сподівання розходиться з дійсністю. Тож господар ще раз зазнав невдачі. Тепер паничі прослизали на південну частину пустирища через наші ворота; зачувши грюкіт, господар не встигав подумати, що, мабуть, гості прийшли, як уже з-під павлоній доносився регіт бешкетників. Становище дедалі погіршувалося. Плоди освіти давалися взнаки щораз більше. Тоді бідолашний господар, зрозумівши, що не впорається з паничами, зачинився в кабінеті й написав листа директорові «Ракуункану», в якому шанобливо прохав узяти в шори своїх вихованців. У листі-відповіді директор гімназії ввічливо попросив господаря зачекати, поки збудують огорожу. Незабаром з’явилося кілька робітників, і за півдня між нашою садибою і «Ракуунканом» постала гратчаста бамбукова загорода заввишки три сяку. «Нарешті дадуть мені спокій», — радів господар. От дурень! Хіба таким способом можна змінити поведінку паничів!

Взагалі кажучи, дражнити людей — цікаво. Навіть я, кіт, часто розважаюся, глузуючи з дочок господаря. Тож цілком природно, що паничі з «Ракуункану» беруть на кпини вайлуватого Кусямі-сенсея. Невдоволеною залишається тільки жертва глузувань. Аналізуючи, психологію жартів, відкриваємо два головних елементи. Перший: людина, піднята на глум, мусить обурюватися. Другий: жартун повинен перевищувати жертву і силою, і чисельністю. Якось, вернувшись із зоопарку, господар захоплено розповідав, що він там бачив. Я прислухався. Господар згадував про сварку песика і верблюда. Собачка вихором бігає навколо верблюда, а йому й за вухом не свербить, — стоїть собі непорушно й горби надимає. Хоч як собачка гавкав — усе марно. Довелось перестати. «От колода!» — посміявся з верблюда господар. Ця пригода схожа на історію з гімназистами. Хоч би яким майстерним був жартун, а з верблюдом не пожартує. 3 другого боку, не слід дражнити надто сильних, як-от лева чи тигра. Не встигнеш і пожартувати, як тебе розірвуть на шматки. Найбільша насолода жартувати тоді, коли нема загрози, коли жертва насміху щирить зуби, лютує, а вкусити не може. Питаєте, чому глузування приносить утіху? Для цього є чимало причин. Передусім так можна згайнувати час. Адже іноді з нудьги хочеться рахувати волосинки у власній бороді. Розповідають, що в давнину один в’язень розганяв журбу тим, що малював на стіні трикутники. На світі нема нічого нестерпнішого за нудьгу. Коли не відбуваються події, які б спонукали до діяльності, життя стає прикрим. Глузування саме і є такою спонукою до дії, а водночас розвагою. Тому з давніх-давен цій розвазі з нудьги віддавалися дурники-князі, що не розумілися на людській психіці, й молодики з примітивним інтелектом, якого вистачало хіба що для задоволення власних примх. По-друге, глузування — найпростіший спосіб довести на практиці свою вищість над іншими. Ясна річ, свою перевагу можна показати і вбивством, і пораненням, і обманом. Але до таких заходів удаються тільки тоді, коли перед вами стоїть ясна мета — вбити, поранити, обманути; відчуття переваги тоді — всього-на-всього неминучий наслідок цих дій. Тому найкраще дражнити тоді, коли можна виявити свою перевагу, але не завдати особливої шкоди людині. Однак без ніякої шкоди не обходиться — ви б тоді просто не довели своєї вищості. Якщо ви знаєте, що сильніші за інших, але довести цього не можете, то радості не відчуєте. Людина покладається тільки на себе. У найскрутніших випадках вона довіряє тільки собі. І не заспокоїться доти, поки не переконає у цьому інших. Але ж і дурноверхі обивателі і люди, що сумніваються у своїх можливостях, — усі використовують будь-яку нагоду, аби схопити в руки якомога більше акцій. Вони зовсім як той майстер дзюдо, якому іноді без жодної причини кортить жбурнути першу-ліпшу людину на землю. Ходять оті невмілі майстри дзюдо вулицями з одним-однісіньким наміром — знайти б хоч когось, слабкішого за себе, навіть необізнаного з технікою дзюдо, і повалити на землю. Є ще інші причини, чому глузування приносить насолоду, але за браком часу не буду їх торкатися. Якщо ж хочете продовжити розмову на цю тему, приходьте з коробкою сушеного тунця, — я завжди до ваших послуг. 3 вищесказаного, на мою думку, можна дійти висновку, що найзручніші для жартів — це мавпи в зоопарку і вчителі гімназії. До того ж учителі краще годяться, ніж мавпи… Ні, таки мавпи. 3рештою, на одне виходить, адже вони схожі. Як самі знаєте, мавпу держать на ланцюжку, і хоч як вона щирить зуби, сіпається, вам нічого боятися, що подряпає. Учителя ж тримають не на припоні — його прив’язують місячною платнею. Хоч би скільки з нього глузували, він усе стерпить — у відставку не подасть і своїх мучителів не поб’є. Якби йому стало відваги, він не був би вчителем — нянькою для учнів. Мій господар — учитель. Правда, він не учитель «Ракуункану», але все-таки вчитель. Він — найпідхожіша, найдоступніша і найбезпечніша для глузування людина. Учні «Ракуункану» — хлопчаки. Покепкувати з господаря — для них нагода вдовольнити свою пиху; вони навіть уважають, що дістали право дражнити людей завдяки шкільній освіті. Крім того, вони не знають, як за десятихвилинну перерву зужити енергію, що переповнює їхнє тіло й душу. Цілком логічно, що за таких обставин господар став посміховиськом, а учні — жартунами. Тож сердитися на них, як господар, вершина дурості. А тепер я вам розкажу, як учні здіймали господаря на поглум і якою дикістю той відповідав.

Ви, панове, мабуть, знаєте, що таке гратчаста бамбукова огорожа. Це проста огорожа, через яку вітер гуляє. Я вільно, без жодних зусиль, проходжу через будь-який отвір у ній — мені байдуже, вона є чи ні. Але ж її збудовано за наказом директора «Ракуункану» не для того, щоб мені перегородити дорогу — директор мав намір закрити доступ у наш двір своїм вихованцям. Хоч крізь огорожу і вітер гуляє, але людині через неї не пролізти. Через ті квадратні, завбільшки чотири на чотири суни, отвори навіть стародавньому китайському штукареві Цянь Шіцзуню не пробратися. Без сумніву, така огорожа ефективна стосовно людей. Тож не дивно, що господар зрадів, як побачив, що вона готова. Однак у логіці господаря була величезна прогалина. Куди більша за отвір в огорожі. Така величезна, що через неї пройшла б казкова риба — пожирач кораблів. Господар виходив з припущення, що ніхто не здогадається перестрибнути огорожу. Він уважав, що досить найпримітивнішої загороди, яка б показала учням кордони їхньої території, і вони віднадяться лазити до нас. Згодом він відкинув навіть це припущення і вирішив, що нічого не станеться, коли хтось порушить кордон. Іншими словами, господар поспішний висновок, що загрози нападу немає, бо жоден хлопчисько не зможе пролізти через вічко огорожі. Справді, хлопчисько — не кіт, через вічко не протиснеться, а от перескочити через огорожу — що може бути легшого для нього? Більше того, стрибати через огорожу — цікава вправа.

Наступного дня, як поставили огорожу, своїм звичаєм, учні знову сипонули на північну частину пустирища. Однак аж під вітальню не заходили. Заздалегідь урахувавши, що тепер для втечі треба більше часу, вони вешталися на безпечній відстані від нашого дому. 3 кабінету господареві, звісно, не було видно, що вони роблять. На жаль, за ними можна було стежити тільки з-за рогу хати або з віконця туалету. 3 вікна їх можна було бачити, але спіймати — дзуськи. Через вікно можна було насварити, але обійти будинок і заскочити на бойових позиціях неможливо — зачувши ходу, ворог устигав перехопитися через огорожу. Так само кидається врозтіч стадо морських котиків, що гріється на сонці, при наближенні браконьєрського судна. Звісно, господар не чатував у туалеті; вискакувати через двері, як тільки зачув гамір, він теж не збирався. Інакше йому довелося б кинути вчителювання і. перекваліфікуватися на бігуна. Господар займав невигідну позицію: в кабінеті чув голоси, але самого ворога не бачив; з вікна бачив, але спіймати не міг. 3багнувши невигідність господаревої позиції, вороги вдалися ось до якої тактики. Коли їхня розвідка доповідала, що господар у кабінеті, вони зчиняли галас. Навмисне голосно викрикували глузливі зауваження на його адресу. Причому робили так, щоб не було знати, де вони шумлять — по цей чи по той бік огорожі. Але тільки-но з’являвся господар, як вони давали драла або прибирали незалежний вигляд, якщо були по той бік огорожі. Коли господар заходив у туалет — звичайно, не гаразд, що я часто повторюю це слово, самому незручно, але без нього мені не вдасться описати війни — так от, коли господар заходив у туалет, вороги навмисне сновигали під павлоніями, силкуючись потрапити йому на очі. Якщо ж господар починав лаятися з туалету на всі заставки, ворог неквапом відступав на свою базу. Нова тактика збила господаря з пантелику. Тільки-но він подумає, що вороги на його території, і вискочить з кийком надвір, як їх наче лизень злизав. Прогнавши їх, він повертається у хату, заглядає у вікно — кількоро з них уже тут. Господар то вибігав надвір, то заглядав у вікно. І так безперестанку. Оце й значить вимучитися біганиною. Врешті-решт на нього найшло таке затьмарення розуму, що важко було сказати, хто він: учитель чи військовий. А коли затьмарення досягло вершини, ось що сталося.

Взагалі кажучи, причина багатьох подій — затьмарення розуму. Ієрогліфи, що становлять поняття «затьмарення розуму», буквально означають «підніматися проти течії». Ніхто не заперечував проти такого тлумачення ні Гелен, ні Парацельс, ані старомодний тепер Бянъ Цяо [162]. Питання лише в тому, куди піднімається проти течії. Неясно також, що піднімається. Згідно з стародавньою європейською легендою в нашому тілі циркулювало чотири рідини. Перша — рідина гніву. Коли вона піднімалася проти течії, людина сердилася. Друга — рідина тупості. Коли вона піднімалася, людина нічого не відчувала. Далі — рідина смутку. Наганяла на людину смуток. Остання рідина — кров. Запускала в рух руки й ноги.

Поступово з розвитком людської культури, рідини гніву, смутку й тупості непомітно зникли. Тепер у нашому тілі, як і колись, циркулює сама лише кров. Значить, потьмарення розуму може спричинити тільки кров. Але кількість крові в кожної особи строго визначена. Незначне відхилення від норми пояснюється особливостями конституції людини. Та загалом у людському організмі міститься приблизно десять літрів крові. Коли всі ці десять літрів крові починають рухатися у зворотному напрямку, місце, до якого вони піднімаються, жваво функціонує. Решта органів, відчувши нестачу крові, холонуть. Відбувається те ж саме, що й під час погромів поліцейських будок: на вулицях не лишається жодного поліцейського, усі збираються в управлінні поліції. Якщо поставити діагноз, то перед нами випадок затьмарення розуму поліції. Щоб вилікуватися від потьмарення розуму, треба розподілити кров по органах тіла рівномірно, як до захворювання. Для цього слід опустити вниз підняту кров. Є чимало способів цього досягти. Кажуть, що один з приятелів господаря, тепер уже покійний, у таких випадках клав на голову мокрий рушник і грівся біля котацу. В стародавньому китайському медичному «Трактаті про тиф» написано: голова в холоді, а ноги в теплі — запорука доброго здоров’я і довгих років життя. Тож, якщо хочете довго жити, не забувайте щодня прикладати до голови вогкого рушника. Якщо ж цей спосіб вам не підходить, можете вибрати інший, до якого вдаються бонзи. Бездомний чернець, що блукає по світу, як хмарина по небу, нeодмінно заночує на камені в затінку дерева. Ні, не заради умертвіння плоті зупиняється він під деревом. Він користується чудодійним способом, що його винайшов святий Ено після того, як утомився шеретуванням рису. Спробуйте присісти на камінь. Ясна річ, ваш зад охолоне. Зад охолоне, затьмарення розуму пройде. Цей процес цілком природний і сумніватися в ньому немає підстав. Отже, для лікування затьмарення розуму винайдено чимало способів. Жаль тільки, що ніхто не здогадався, як успішно його викликати. На перший погляд видається, ніби затьмарення розуму завдає тільки шкоду. Але не спішіть з висновком. Для декого, залежно від фаху, потьмарення розуму — надзвичайно важлива річ, без нього він не може обійтися. Найбільше його потребують поети. Воно їм потрібне, як пароплаву вугілля. Якщо воно їх покидає хоч на один день, поети стають посередністю, здатною лише сидіти й напихатися їжею. До речі, затьмарення розуму іншими словами — божевілля. Поетам незручно перед людьми називатися божевільними, а тому вони вживають інший термін. Змовившись, вони гордо називають затьмарення розуму «інспірейшн» — натхненням. Вони вигадали це слово, щоб людей в оману завести. Бо насправді натхнення — звичайнісіньке потьмарення розуму. Тягнучи руку за ними, Платон назвав таке затьмарення розуму священним божевіллям. Хай навіть воно священне, але люди не хочуть мати з ним справи. Тож, гадаю, краще вже називати його словом, дуже подібним до назви одних недавно винайдених ліків, «інспірейшн» — натхненням. Так само, як основою камабоко є батат, основою статуї Каннон — дерево, основою камонамбан [163]- птиця, а основою печені в дешевому пансіоні — конина, так і основою натхнення є затьмарення розуму. Потьмарення розуму — тимчасове божевілля. А тому поети обходяться без лікарні Cyґaмо [164]. Однак стимулювати таке тимчасове божевілля нелегко. Досить просто звести людину з розуму на все життя, а от на час, поки вона сидить перед листком паперу з ручкою — навіть винахідливі боги на це не здатні. Якщо боги відмовляються помогти, треба покладатися на свої сили. З давніх-давен і до наших днів вчені сушать собі голову над тим, як би навчитися лікувати і викликати затьмарення розуму. Один чоловік намагався збудити натхнення, наїдаючись щодня терпкої хурми. Він виходив з такої ідеї: від терпкої хурми буває запор, а запор обов’язково викличе потьмарення розуму. Інший залізав у кадіб з пляшечкою саке. Він уважав, що затьмарення розуму настане, як тільки він надудлиться саме в гарячій воді. Якщо ж нічого не вийде, то, на його думку, треба в кадобі нагріти вина й вимокнути. Тоді, мовляв, одразу поможе. Жаль, що він переставився на той світ, через брак грошей не встигнувши перевірити на практиці своєї ідеї. Нарешті хтось об’явив, ніби натхнення приходить, якщо наслідувати великих людей минулого. Він опирався на теорію, згідно з якою наслідування поведінки іншої людини, веде до душевної подібності з нею. Якщо варнякатимете як п’яниця, то незабаром відчуєте себе п’яним. Якщо, просидите у задумі нерухомо, поки згорить кадильна паличка, ваш душевний настрій скидатиметься на настрій бонзи. Отже, наслідуючи поведінку знаменитостей, що пережили годину натхнення, ви досягнете затьмарення розуму. Я чув, ніби Гюго думав над сюжетом твору, лежачи на палубі яхти. Ручаюсь, що вам розум обов’язково потьмариться, якщо залізете на корабель і втупитеся в блакитне небо. Розповідають, наче Стівенсон писав романи, лежачи на животі. Отож лягайте долілиць, візьміть перо в руку, і тоді ваша кров, напевне, потече у зворотному напрямку. Як бачимо, люди чимало придумали, але наслідки їхньої винахідливості поки що мізерні. В усякому разі, нині вважається неможливим добитися затьмарення розуму штучно. Жаль, але нічого не вдієш. А втім, немає сумніву, що рано чи пізно такий час настане. Заради людей я щиро прагну, щоб це сталося якнайскоріше.

Гадаю, про затьмарення розуму сказано досить багато. Переходжу до події. Однак усім великим подіям обов’язково передують малі. Оповідати про великі події, випускаючи з уваги малі, - гріх, властивий iсторикам з давніх-давен. Господареве затьмарення розуму після кожної незначної події ставало дедалі виразнішим і врешті-решт спричинилося до великої події. Тож, якщо я не розкажу про самий цей процес, неможливо буде зрозуміти, як же це господар загубив голову. Якщо так, то від господаревого затьмарення лишиться сама назва і люди не сприйматимуть його всерйоз. А якщо суспільство

щедро не оспіває господаревого затьмарення розуму, він утратить цікавість до життя. Нижче описані події, великі й малі, не роблять йому честі. Але я хочу відзначити, що попри це затьмарення його розуму найсправжнісіньке, аж ніяк не гірше, ніж. у багатьох поетів. Господареві особливо нічим похизуватися перед іншими, тож звеличимо його хоч би за втрату здорового глузду.

Останнім часом вороже військо, що юрмилося в «Ракуункані», винайшло своєрідні кулі «дум-дум» і протягом десятихвилинної перерви або після школи нестримно обстрілює північну частину пустирища. Завбільшки з голову товкачика, ці кулі «дум-дум», прозвані бейсбольними м’ячами, тільки й створені для того, щоб ворог міг пустити їх куди йому захочеться. Щоправда, він стріляє із спортивного майданчика, а тому, звісно, поцілити господаря в кабінеті ніяк не може. Навіть супротивник, видно, усвідомлює, що відстань завелика. Але саме на цьому ґрунтується його бойовий маневр. Кажуть, під час облоги Порт-Артура видатного успіху добився флот обстрілом фортеці з моря. Тож і м’ячі, сиплючись на пустир, можуть вплинути на перебіг баталії. Та ще коли кожний постріл супроводжується страхітливим гуком цілої ворожої армії. У господаря з переляку стискаються кровоносні судини рук і ніг, кров болісно зупиняється, а відтак піднімається у зворотному напрямку. Що й казати, хитрий план у ворога. У стародавній Греції жив письменник Есхіл. Кажуть, що його голова була придатна і до науки, і до літератури. Як на мене, така голова повинна бути лисою. Чому голова лисіє? Без сумніву, волосся перестає рости і губить життєздатність від недостатнього харчування. Учені і письменники найбільше клопочуть собі голову і, будучи убогими, геть усі лисіють від недоїдання. Есхіл — теж письменник, а тому, напевне, був лисий І справді, голова його скидалася на помаранчу. Так от, одного дня Есхіл, задерши ту саму голову — безперечно ту саму, бо немає голови на будень і на свято, — йшов дорогою. Ішов без шапки. Саме в цьому і полягає найбільша його помилка. Коли на лису голову падає сонячне проміння, далеко видно, як вона блищить. Якщо на високе дерево налітає вітер, то на лискучу голову теж щось мусило налетіти. Саме в той час над Есхілом кружляв орел, стискаючи кігтями десь пійману черепаху. Черепахи, ясна річ, надзвичайно смачні, але ж споконвіку вони покриті твердим панциром. І хоч які вони смачні, а добратися до їхнього м’яса не так уже й легко. Раків запікають у панцирі, а от з черепахами такого не роблять навіть у наш час. А про колись нема й мови. Так от, орел уже втрачав надію, коли внизу щось блиснуло. Орел зрадів. Він вирішив вдатися до крайнього заходу: кинути черепаху на лискучий предмет, розбити панцир і, спустившись додолу, поласувати м’ясом. «Саме так зроблю», — прицілився орел і без попередження випустив черепаху на голову Есхілові. На жаль, голова була м’якіша за панцир черепахи. Голова розлетілася, а Есхіла спіткав трагічний кінець. Воно то так, але важко зрозуміти намір орла. Знав він, що кидає на голову письменника, чи, може, переплутав лисину зі скелею? Якщо розв’язати це питання, то стане ясно, чи можна порівнювати шибеників «Ракуункану» з орлом. Правда, господарева голова не вилискує, як Есхілова або інших знаменитостей. А проте господаря слід зарахувати до категорії вчених і письменників, адже в нього є кабінет, хоч і невеличкий, всього на шість татамі, де він куняє над складними, незрозумілими книжками. І якщо господар не полисів, значить ще не заслужив. Безсумнівно, доля найближчим часом увінчає його лисиною. Треба визнати, що з тактичних міркувань обстріл голови господаря кулями «дум-дум» надзвичайно доречний. Якщо ворожа стрілянина триватиме протягом двох тижнів, то голова господаря з переляку і досади обов’язково виснажиться і перетвориться на помаранчу, чайник або мідний казанок. Якщо ж канонада не припиниться протягом наступних двох тижнів, то помаранча розплющиться, чайник протече, а казанок трісне. Не передбачити таких наслід ків, а всупереч усьому продовжувати боротьбу з ворогом — на це здатен тільки Кусямі-сенсей.

Якось пополудні, як завжди, я задрімав на веранді і побачив уві сні, ніби я перетворився на тигра. Я загадав господареві принести мені курятини. Тремтячи всім тілом, господар приніс. Тим часом надійшов Мейтей. Я сказав йому, що зголоднів, велів роздобути гусятини. Мейтей, своїм звичаєм, почав розводитись, мовляв, маринована ріпа з солоним печивом може замінити гусятину. Я не стерпів, широко розкрив рота і гаркнув. Мейтей аж зблід і лепече: «Як же я роздобуду? Ресторан у Ямасіта вже зачинений». — «Коли так, обійдусь яловичиною, — відповів я. — Біжи до Нісікави і принеси один кін філе. Тільки мерщій. Як ні, то розірву тебе на шматки!» Підтикавши поли кімоно, Мейтей кинувся бігти. Раптом моє тіло побільшало; простягшись майже на цілу веранду, я очікував Мейтеєвого повернення. Коли це в домі пролунав різкий крик, і я прокинувся, не скуштувавши довгожданої яловичини. Господар, який у сні боязко лежав долі переді мною, вискочив з туалету, штурхнув мене в бік і, нашвидку засунувши ноги в ґета, побіг у напрямку «Paкуункану». Мені стало неприємно і дивно, що я нараз змалів — з тигра перетворився на кота. Але штурхан і грізний погляд господаря привели мене до тями. «От потіха! Господар нарешті кинувся у бій!» — подумав я і, пересилюючи біль у животі, охоплений цікавістю, я шмигнув на задвір’я. У ту ж мить я почув, як господар заверещав: «Ґвалт! 3лодій!»- і побачив, як здоровий парубійко років вісімнадцяти у форменому кашкеті перелазив через огорожу. «Встигне чи ні?» — подумав я, а тим часом формений кашкет блискавкою летів на свою базу — видно, господарів лемент його добряче наполохав. Господар ще раз крикнув «злодій!» — і навздогін. Та щоб догнати ворога, господареві довелося б перестрибувати загороду. Вдиратися глибоко на територію супротивника теж не гаразд — тебе самого обізвуть злодієм. Не оглядаючись, господар біг до огорожі — видно, зопалу кинувшись услід за розбишакою, він був на все готовий. І ось у ту хвилину, коли до ворожих володінь залишався один крок, з табору супротивника виступив полководець з ріденькими безбарвними вусиками. Ставши по обидва боки огорожі, сторони почали переговори. Я прислухався і почув ось яку безглузду суперечку.

- Це учень нашої гімназії.

— Якщо він ваш учень, то чого лазить у чужий двір?

- Туди м’яч залетів.

— Чого ж він тоді не попросив дозволу взяти цей м’яч?

— Я йому негайно зроблю зауваження.

— Ну, як так, то гаразд.

Замість прозаїчних переговорів з таким скорим і щасливим кінцем я сподівався побачити величне видовище — герць дракона з тигром. Господар уміє тільки гарячкувати, а як доходить до діла — завжди скисає. Недавня сцена нагадала мені про власне перетворення з тигра у кота. Оце я розказував про малу подію. А тепер з нею покінчив, і порядок вимагає, щоб я перейшов до великої.

Відсунувши сьодзі на веранду, господар лежав долілиць у кімнаті і над чимось думав. Можливо, розробляв план оборони від ворога. В «Ракуункані», видно, йшли уроки, і на спортивному майданчику панувала незвичайна тиша. Було чути, як в одному класі учні слухають урок етики. Я наставив вуха — дзвінкий голос здібного викладача видавав полководця, який учора зголосився вести переговори від імені ворожої сторони.

— …суспільна мораль — надзвичайно важлива річ. Хоч би куди ви поїхали — у Францію, у Німеччину чи в Англію — побачите, що всюди, в кожній країні, суспільна мораль у великій шані. Ніхто, навіть людина з найнижчих верств населення, не зважиться її порушити. А от ми, японці, на превеликий жаль, у цьому відношенні не можемо рівнятися з закордоном. Дехто, може, з моїх слів зробить висновок, ніби ідея загального добра прийшла до нас з-за моря. Тоді він глибоко помиляється. Адже ще в давнину один мудрець писав: «Наставник повинен напучувати тільки на одну дорогу — дорогу щирості та співчутливості» Перефразоване речення з конфуціанського трактату «Луньюй»]. Ота співчутливість і є основою суспільної етики. Я, наприклад, не позбавлений людських слабостей, і мені іноді хочеться дзвінко заспівати. Але в мене такий характер, що я не можу працювати, читати, коли в сусідній кімнаті виспівують. Тому, навіть коли я знаю, що голосна декламація віршів з «Антології Танської поезії» підніме мені настрій, я все-таки утримаюсь від свого бажання, побоюючись, що комусь заважатиму. І ви, панове, теж повинні якомога суворіше дотримуватися суспільної етики, особливо не допускати вчинків, які завдали б шкоди іншим людям…

Господар, уважно прислухаючись до лекції, на останніх словах посміхнувся. Я мушу пояснити зміст цієї посмішки. Цинік прочитав би в ній елемент сарказму. Але господар не така зла людина, щоб насміхатися з подібних речей. Скоріше він людина з недорозвинутим розумом. Чому ж все-таки він сміявся? Повірте, з радості. Йому здалося, що після такої проникливої настанови учні напевне перестануть обстрілювати його кулями «дум-дум» Тепер і голова не лисітиме; як не відразу, то хоч поступово затьмарення розуму теж пройде. Йому не доведеться класти мокрий рушник на голову і грітися біля котацу, не доведеться сидіти на камені під деревом. Ось які думки зродили усмішку. Зовсім не дивно, що господар всерйоз сприйняв лекцію суспільної моралі, адже він щиро вірив, що і в нашому двадцятому столітті обов’язково сплачують борги.

Видно, минула година, і лекція етики скінчилася. В інших класах майже водночас уроки теж дійшли до кінця. І тоді запакований у класах натовп із восьмисот чоловік з войовничими криками сипонув надвір. 3давалося, то бджоли покидають розбитий вулик. 3відусіль — з вікон, з дверей, з усіх отворів — линула наввипередки невгамовна, галаслива учнівська юрба. Отоді й почалася велика подія.

Передусім почну з бойового порядку бджіл. Хто не вірить, що за такої війни буває диспозиція, той помиляється. Коли мова заходить про війну, люди звичайно пригадують битви на ріці Шахе, під Мукденом і Порт-Артуром. А в пам’яті дикунів з поетичним способом мислення спливають тільки казкові події: як Ахіллес дряпався на мури Трої, волочучи за собою труп Гектора або як Чжан Фей [165] з князівства Янь з алебардою в руках під Чанбаньцяо вистояв перед мільйонним військом Цао Цао. Кожен може згадувати, що йому заманеться, але думати, ніби всі битви схожі на ці — не годиться. Можливо, такі дурні війни вибухали в прадавні епохи, але тепер, у мирний час, та ще й у столиці Великої Японської імперії такі варварські побоїща — нездійснене чудо. Хоч би до яких заколотів доходило, а кінчаються вони щонайгірше спаленням поліцейських будок. Якщо подумати, то виходить, що війну між володарем «Лігвища сонного дракона» і вісьмомастами здорових хлопців «Ракуункану» треба віднести до найзвичайнісіньких битв в історії Токіо. В «Цзо-чжуані» [166] розповідь про Яньлінський бій починається описом диспозиції ворога. Споконвіку знамениті літописці, як правило, дотримуються такого стилю. Тож не гріх, якщо почну з диспозиції бджіл. Яка ж вона? По той бік огорожі вишикувався колоною загін піхотинців. Видно, його завдання полягає в тому, щоб господаря заманити у прифронтову смугу. «Не здається?» — «Ні, ні!» — «Куди ж це годиться!»- «Ніяк не виходить». — «Не здається?» — «Mусить здатися!» — «Ану, загавкай!» — «Гав-гав! Гав-гав-гав!» Потім загін дружно гаркнув бойовий клич. Праворуч, трохи віддалік від колони піхотинців, зайнявши вигідну позицію, на спортивному майданчику розмістилася артилерія. Один з офіцерів приготувався до пострілу в «Лігвище сонного дракона». Лице в лице з ним, на відстані п’яти-шести кенів стоїть ще один, позаду інший, обличчям до нашого дому — і так цілий ряд, усі артилеристи. Хтось мені пояснював, що це тренування з бейсболу, а не приготування до війни. Я неосвічений кіт і про бейсбол не маю жодного уявлення. Однак я чув, нібито його завезено з Америки і тепер він став популярним у всіх школах, за винятком хіба що початкової. Америка тільки й вигадує усяку чудасію, тож будьмо їй вдячні за те, що навчила нас, японців, розваги, дошкульної для сусідів і цілковито схожої на артилерійську стрільбу. Цікаво, чи американці справді вважають бейсбол спортивною грою? Сумніваюся. Однак навіть гра в чистому вигляді, якщо вона здатна залякати навколишнє населення, може заступити артилерійський обстріл! На підставі власного досвіду я зробив висновок, що майстерною грою ворог досягає ефективності артилерійського удару. А назвати можна, як хочеш. Якщо одні люди під виглядом благодійництва чинять шахрайства, а інші радіють з потьмарення розуму, назвавши його натхненням, то чому не можна воювати, прикидаючись, що граєш у бейсбол? Мені колись розповідали про нього, але то, напевне, був звичайний бейсбол. А от зараз я розкажу про особливий бейсбол — його грають тоді, коли потрібна артилерія для обстрілу обложеної фортеці. Спочатку, я вас ознайомлю, як стріляють кулями «дум-дум». Один з артилеристів бере кулю у праву руку і жбурляє власникові копистки. Стороннім людям невідомо, з чого роблять кулі. Це круглий і твердий, як камінь, колобок, обтягнений шкірою. Як я вже згадував, куля виривається з руки артилериста і летить, розтинаючи повітря, а чоловік навпроти, змахнувши кописткою, силкується її відбити. Якщо він іноді схибить, куля пролітає мимо, але здебільшого відскакує від копистки з гучним тріском. Удap виходить страшенний. Куля легко могла б розтрощити голову знервованому, хворому нетравленням шлунка господареві. Тієї кількості артилеристів, яка є, вистачає для бою, а ще ж навколо юрмляться роззяви і солдати підкріплення. Як тільки копистка влучає у колобок, розлягається плескіт долонь, крик: «Ура! Уpa!», «Ага, попав!», «Досить з вас чи, може, ще дати?», «Страшно?», «3даєтесь?» Це ще нічого, а тож за кожним третім разом відбита куля влітає в «Лігвище сонного дракона». Якби вона не залітала, мети нападу не було б досягнуто. В наш час кулі «дум-дум» виготовляють повсюди, але коштують вони дopогo. А тому покладатись на безперебійне постачання навіть під час війни не доводиться. В середньому на батарею припадає одна-дві кулі. 3а кожним ударом втрачати дорогоцінну кулю не годиться. Тому створено відділення підбирачів, які розшукують загублені кулі. Легко знайти кулю, якщо вона впала на рівне місце, а як закотилася в траву або на чужий двір, то біда. Отож, уникаючи непотрібної витрати енергії; артилеристи, як правило, закидають кулі туди, де їх легко відшукати. Але цього разу все було навпаки. Метою була не гра, а війна, й артилеристи навмисне шпурляли кулі в наш двір. А коли вже кулі падали на наш двір, то хоч-не-хоч треба переступати кордон. Найпростіше — перескочити через огорожу. Якщо при цьому зчинити шум, то господар неодмінно розлютиться. Бо інакше йому довелося б скинути шолом і підняти руки вгору. І від надмірної тривоги голова його полисіє.

Куля, щойно випущена ворожою армією, безпомильно пролетіла над огорожею, збила листя павлоній і влучила у другий оборонний вал нашого замку — веранду. Щось затріщало. Перший закон Ньютона стверджує: «Якщо на тіло не діє сила, воно не змінює своєї швидкості і рухається по прямій лінії». Якби рух кулі підлягав цьому закону, то голову господаря спіткала б та caма доля, що й Есхілову. Але, на щастя, водночас з першим Ньютон встановив другий закон. Господар уникнув небезпеки і врятувався від смерті. Другий закон механіки стверджує: «Зміна руху прямо пропорційна прикладеній силі і спрямована вздовж неї». Не знаю, що мав на увазі Ньютон, але, напевне, тільки завдяки йому куля «дум-дум» не пройшла через бамбукову ширму на веранді, не прорвала сьодзі й не розтрощила господаревої голови. За мить, як я і сподівався, супротивник вдерся на наш двір і давай, перемовляючись, перекидати кийками бамбукове листя: «Tут?» — «Мабуть, лівіше» Увігнавшись на нашу територію в пошуках кулі, вороги завжди надто голосно кричать. Якби вони забралися у двір, без галасу підібрали кулю, то їхня найголовніша ціль не була б досягнута. Ясна річ, вони дорожать кулею, але важливіше — допекти господареві. Цього разу вони здалека помітили, куди залетіла куля. Чули, як вона влучила в бамбукову ширму на веранді. Догадувалися, куди вона впала. Отож, якби вони хотіли нишком її підібрати, то це їм легко вдалося б зробити. За означенням Лейбніца, простір — порядок можливого співіснування явищ. Букви в алфавіті розміщені в певному порядку. Під вербою обов’язково водяться в’юни. Місяць завжди супроводжує кажанів. Не знаю, чи бейсбольний м’яч пасує до огорожі, але для тих, хто щодня закидає його у чужий двір, таке співіснування подій стає звичним. Тому вороги мали б знайти кулю за одну мить. Але вони галасують — значить, провокують господаря на двобій. За таких обставин навіть нерішучий господар мусив прийняти виклик на бій. Ще недавно, слухаючи лекцію з етики, він посміхався, а ось тепер, як несамовитий, вискочив надвір, і за мить узяв у полон одного ворога. Як для господаря, то це великий успіх, хоча полонений виявився хлопчиськом років чотирнадцяти. Вусатому господареві такий ворог не під ходить. Але господар, видно, і цим задовольнився. Потяг його до веранди добиватися вибачення. Тут годиться кілька слів сказати про тактику ворога. З учорашнього грізного вигляду господаря ворог здогадався, що господар обов’язково виступить на бій, і справа кепсько закінчиться, якщо він заскочить на гарячому якого-небудь неповороткого здорованя. Найліпший спосіб уникнути небезпеки — це послати на розшуки м’яча хлопчиська з першого чи другого класу. Навіть якщо господар його вловить і вичитає мораль, честі «Ракуункану» не буде завдано шкоди. Навпаки, осоромиться сам господар, по-дитинячому зчепившись з хлопчаком. Ось так міркував ворог. І цілком слушно, як усяка нормальна людина. Тільки от ворог забув узяти до уваги, що має справу з незвичайною людиною. Якби в господаря вистачало здорового глузду, він і вчора не вискочив би надвір. Затьмарення розуму підносить нормальних людей до рівня незвичайних, а в людей із здоровим глуздом відбирає тяму. Не варто гордитися потьмаренням розуму, коли ще можеш відрізнити жінку від дитини, а рикшу від погонича. Вам не попасти в товариство любителів затьмареного розуму, коли не здогадаєтеся, як спіймати в заручники якогось там учня першого класу гімназії. Жаль полоненого. Він, рядовий солдат — підбирач м’ячів, — виконавши наказ старшокласників, не встиг перебратися через огорожу, як, на лихо, божевільний ворожий генерал, переслідуваний генієм затьмареного розуму, схопив його і потяг додому. Коли вже таке сталося, вороги не могли спокійно дивитися, як над їхнім спільником чинять наругу. Наввипередки кинулись вони у двір — хто через паркан, хто через хвіртку — і вишикувалися перед господарем цілою дюжиною. Майже всі були без піджаків і жилеток. Одні в білих сорочках з закасаними рукавами — вони стояли, згорнувши руки на грудях. Іншим тільки для годиться прана-перепрана фланель закривала плечі. Я придивився — ось і жевжики у парусинових сорочках з чорною облямівкою і чорними ієрогліфами, вишитими на грудях. Кожен скидався на хороброго полководця, здатного стримати й тисячне військо. Їхні тугі м’язи під засмаглою шкірою так і промовляли: «Ми тільки вчора прибули з Сасаями [167], що в провінції Тамба». Шкода, що таких хлопців посилають у школу. Якби вони стали рибалками або моряками, напевне, більша користь була б державі. Усі, наче змовившись, босі, в закачаних штанях, вони, здавалось, прибігли гасити пожежу. Вони стояли перед господарем мовчки, ніби води у рот набрали. Господар теж ні пари з уст. Якийсь час лютими поглядами вони вивчали одне одного.

— Ви хто, злодії? — почав допит господар. У ньому, як у казані кипіло. Гнів, вириваючись назовні полум’ям, роздував ніздрі. Напевне, машкару лева скопійовано з розлюченого людського обличчя. А то вона не була б такою страшною.

— Ні, ми не злодії. Ми учні «Ракуункану».

— Ач, ще й бреше! Учні гімназії без дозволу не вдираються на чуже подвір’я.

— Але ж погляньте, на наших кашкетах значок гімназії.

— Напевне, фальшивий. Якщо ви учні «Paкуукану», то чого вдираєтеся до мене?

— М’яч сюди залетів.

— Навіщо його сюди закинули?

— Він сам залетів.

— От нахаби!

— Пробачте нам, віднині будемо обережніші.

— Хіба я можу так легко простити зайдам, що вдерлися у мій двір?

— Але ж ми учні «Paкуункану»…

— Якого класу?

— Третього.

— Справді?

— Ага.

Господар обернувся і гукнув: «Іди-но сюди!» Фусума відсунулась і показалося обличчя служниці.

— Поклич з гімназії кого-небудь.

— Кого?

— Все одно кого. Мерщій!

— Гаразд, — відповіла служниця.

Але видовище у дворі було настільки чудернацьке, доручення незрозуміле, а перебіг події такий безглуздий, що вона застигла в нерішучості і тільки посміхалася. Господар, видно, думав, що провадить велику битву. Йому здавалося, що виявляє свої запаморочливі здібності. Однак, замість тягти руку за господарем, служниця не тільки не поставилась серйозно до обстановки, а навіть посміхалася, слухаючи його наказ. Хоч-не-хоч довелось господареві дедалі більше навісніти.

— Що, не розумієш? Будь-кого поклич. Директора, його заступника, секретаря…

— Пана директора?…

Служниця знала тільки слово «директор».

— Я ж тобі кажу: директора, його заступника, секретаря. Не розумієш?

— А як нікого не буде, то сторожа можна?

— Яка ти дурна! Що в цьому сторож розуміє?

Тепер і служниця, видно, збагнула, що нікуди дітися, сказала «гаразд» і пішла. Але суті доручення, видимо, так і не второпала. Я вже було захвилювався: а що, коли служниця приведе сторожа? — як несподівано у двір з вулиці зайшов уже знайомий вам учитель етики. Виждавши, поки гість наблизиться, господар одразу взявся до переговорів.

— Щойно ці люди вдерлися в мою садибу, — почав він на взірець стародавнього васала, а потім трохи іронічно додав: — Це справді ваші учні?

Учитель етики, не виказуючи особливого подиву, спокійно перебіг очима по шерезі відчайдухів, потім звернув погляд па господаря і сказав:

— Справді, це учні нашої школи. Тепер щодня наставлятиму їх на розум, щоб більше такого не повторювали… Мені вельми неприємно… Чого ви лазите через паркан?

Учні на те й учні, щоб не перечити учителеві етики жодним словом. Вони похнюплено стояли, як захоплене снігом стадо овець.

— Нічого не вдієш, як у двір м’яч залетить. Коли вже я живу поблизу гімназії, цього не минути. Однак… Вони таку бучу збивають. Якби вони тихенько, щоб я не чув, залазили та підбирали, що їм треба, я б ще терпів…

— Маєте рацію. Я їм добре вичитаю. Але ж самі бачите, їх стільки… Чуєте, як м’яч упаде в цей двір, заходьте через хвіртку, попросіть дозволу, а тоді вже шукайте. 3розуміли?… Що й казати, школа велика, клопоту з дітьми не збудешся. Але ж спорт входить у систему виховання, тож забороняти спортивні ігри ми не маємо права. Я розумію, вони завдають вам багато мороки. Але, прошу вас, будьте до них поблажливі. А я зі свого боку постараюсь, щоб у майбутньому вони заходили у двір з вулиці й просили дозволу на пошуки м’яча.

— Як так, то домовились. Тепер можете закидати м’яч скільки завгодно. Тільки заходьте у двір через ворота і просіть дозволу. Будь ласка, забирайте своїх учнів. І пробачте, що потурбував.

Як завжди, господар почав за здоров’я, а зійшов на упокій. Учитель етики забрав своїх вихованців і повів через хвіртку до школи. На цьому скінчилась так звана велика подія. Як хтось сміятиметься, — мовляв, що то за велика подія? — нехай сміється на здоров’я. Просто для нього це незначна подія. Я ж розповів про велику подію з життя мого господаря, а не того жартуна. Можливо, дехто поспішить зневажливо порівняти господаря із стрілою — спочатку вона мчить, як навіжена, а в кінці безсило плюхкається на землю. Але я хотів би підкреслити, що саме в цьому полягає особливість мого господаря. Запам’ятайте, що саме завдяки цій особливості господар став персонажем гумористичної книжки. Можуть сказати: з чотирнадцятилітнім хлопчаком зчепитись — дурнем зробитись. Згоден. Господар — дурень! Саме тому Оматі Кейґецу зауважив, що мій господар ще не вийшов з дитячого віку.

Розповівши про малу подію, упоравшись з описом великої, я маю намір довершити книжку змалюванням пригоди, що сталася після великої події. Можливо, деякі читачі подумають, що я списую все, що наверзеться на голову. І дарма, адже я не такий нерозважний кіт, як їм здається. Кожне моє слово, кожне речення не тільки вміщають у собі великі філософські принципи всесвіту, але, злучені у нерозривну послідовність, якнайдоречніше доповнюють і роз’яснюють одне одного. Зміст моєї проповіді не дійде до вас, якщо будете легковажити нею, а як читатимете неуважно — лежачи або п’яте через десяте, — то взагалі мене образите. Кажуть, Лю Цзунюань [168] перед читанням творів Хань Туйчжі вмивав руки трояндовою водою. Я ж вдовольняюся найпростішою повагою — нехай кожен купить часопис з моїм твором за свої гроші, а не за позичені в товариша. Далі я розповідатиму про те, що сам називаю відгомоном подій, але ви страшно пожалкуєте, якщо вирішите, що про відгомін не варто читати, бо то, мовляв, нецікаво. Обов’язково дочитайте уважно до кінця.

Наступного дня з наміром прогулятися я вийшов за ворота. І тут я одразу помітив, що на розі завулка стоїть пан Канеда і про щось балакає з Судзукі То-саном. Вони здибалися якраз тоді, коли Канеда-кун їхав додому на рикші, а Судзукі-кун вертався, не заставши його вдома. Останнім часом і в домі Канеди не відбувалося нічого цікавого, і тому я туди нечасто показувався, однак цього разу знову побачити Канеду було чомусь приємно. Судзукі я теж давно не стрічав, тож вважав за честь для себе хоч здалеку помилуватися його подобою. 3 такими думками я неквапливо підійшов до них і зачув, про що вони говорили. Це не моя вина. Вони самі винні, що говорили. Якщо Канеда-кун такий сумлінний, що оточив мого господаря увагою своїх шпигунів, то чого ж йому сердитися, коли я ненароком підслухаю його розмову? А як розсердиться, значить не має анінайменшого уявлення про справедливість. Так чи інакше, а я слухав їхню розмову. І не тому, що хотів слухати. Навпаки, я не хотів, та слова самі лізли у вуха.

— Я щойно заходив до вас. Приємно, що все-таки ми зустрілися, — і То-сан уклонився.

— Угу. Он як. Я давно тебе не бачив і, правду кажучи, теж хотів з тобою поговорити. Як добре, що ти навідався.

— Я теж радий вас бачити. Маєте якусь справу до мене?

— Та ні, нічого особливого. Звичайно, нічого важливого, але тільки тобі під силу це зробити.

— Як тільки зможу, все зроблю. А яка справа?

— Так-так… — роздумував Канеда.

— Може, вам зручніше, щоб я прийшов іншим разом? Скажіть, коли.

— Знаєш, це не така важлива справа… Зрештою, якщо ти згоден, то ось що я тебе попрошу.

— Будь ласка, не церемоньтеся…

— Той дивак, ну, твій давній приятель… Кусямі чи як там його…

— Ну-ну, що ж такого накоїв Кусямі?

— Нічого. Але я досі без огиди не можу згадати того випадку…

— Цілком справедливо. Все через те, що Кусямі страх який пихатий… Йому слід би знати своє місце. А то ж думає, що світ — його царство!

— Отож-то. От нахаба! Патякає, що, мовляв, перед грішми голови не схилить, що ділові люди і те і се… Я йому покажу, на що здатна ділова людина! Я вже давно підставляю йому ногу, але він не здається. Страшно впертий суб'єкт!

— Не має жодного уявлення про вигоду, тому так нерозважно комизиться. Він завжди був такий. Пропаща людина! Ані крихти не розуміє, що йому на користь, а що зашкодить.

— Ха-ха-ха. Чого я тільки не перепробував? Нарешті вдався до гімназистів.

— Чудова думка! Що-небудь вийшло? Здається, цього разу досадив. Незабаром капітулює.

— Прекрасно! Хоч би скільки він пручався, все марно — один у полі не воїн.

— Атож. Один нічого не вдіє. Певне, зараз лікті кусає. Може б, ти зайшов до нього та розвідав, який у нього настрій.

— Он що! Нема нічого простішого. Зараз же піду. А як буду вертатися, розкажу, що бачив. От цікаво поглянути, як цей упертюх скис!

— Ну гаразд, заходь, як вертатимешся. Буду чекати.

- Тим часом бувайте.

О, знову підступи! Влада ділків таки безмежна. Довести мого пасивного, як камінь, господаря до запаморочення, замучити його так, щоб голова полисіла і на ній не могла муха втриматися, напустити на його голову біду, яка спіткала Есхіла.,- усе в руках багачів. Я не знаю, яка сила обертає землю навколо осі, але певен, що у світі порядкує золото. Ніхто, крім ділків, не збагнув його сили, ніхто, крім них, не розпоряджається його могутністю, як заманеться. Саме діловим людям завдячуємо тим, що сонце безперешкодно з’являється на сході й щасливо заходить.

Хоч я виховувався у домі пришелепуватого бідолахи-вчителя, але й мені не вадить знати, яке то щастя, що на світі є ділові люди. Цього разу, сподіваюсь, навіть моєму нетямущому господареві проясниться в голові. Бо якщо він не позбудеться своєї тупості, то лиха наживе. Завдасть непоправної шкоди своєму дорогоцінному здоров’ю. Хотів би я знати, що він скаже, як зустрінеться з Судзукі-куном. З його розмови відразу стане ясно, зійшло на нього прозріння чн ні. Треба квапитись. Хоч я й кіт, а про господаря турбуюся. І я поперед Судзукі-куна майнув додому.

Судзукі-кун — хитрюга. Про Канеду жодним словом не прохопився, а завів невинну світську балачку.

— Ти чогось змарнів. Що сталося?

— Нічого особливого. .

— Ти ж зовсім блідий. Тобі слід піклуватися про себе. До того ж погода зараз погана. Вночі спокійно спиш?

— Ага.

— Може, тебе щось гризе? Розкажи по правді,- як буду в змозі, зараджу твоїй біді.

— З якої це речі має мене щось гризти?

— Ну, що ж, чудово, якщо все гаразд. Гризота, бач, дуже шкодить. У цьому світі краще жити весело, з усміхом. А ти якийсь надто похмурий.

— Сміх також шкодить. Траплялося, що від нестримного сміху люди вмирали.

— Бреши, бреши! Адже недарма кажуть: хто сміється, до того щастя приходить.

— А от у Стародавній Греції жив філософ на ім’я Хрисіп. Ти його, мабуть, не знаєш?

— Не знаю. Так що з ним сталося?

— Помер від надмірного сміху.

— Ото дивовижа! Зрештою, то було в давнину…

— В давнину чи тепер — яка різниця? Побачив, як віслюк їсть інжир із срібної чашки, і йому стало смішно. Він так розреготався, що вже не зміг угамуватися. Так і помер бідолаха від сміху.

— Ха-ха-ха, навіщо сміятися безперестанку? Посміявся трохи і перестань. Тоді й настрій буде гарний.

Поки Судзукі-кун отак рознюхував душевний стан господаря, з гуркотом розчинилися ворота. Я подумав, що то гість, але помилився.

— Дозвольте забрати м’яч з вашого двору.

Служниця відповіла з кухні: «Будь ласка». Гімназист побіг на задвір’я. Судзукі-кун здивовано спитав:

— Що трапилося?

— Сусіди-гімназисти закинули у двір м’яча.

— Сусіди-гімназисти? Ти маєш таких сусідів?

— Поряд гімназія «Ракуункан».

— Гімназія? Он як! Напевне, галасують?

— І ти ще питаєш! Я працювати як слід не можу. Бувши міністром освіти, я б наказав закрити таку школу.

— Ха-ха-ха, я бачу, ти сердитий! Що, допікають?

- Ще б пак. З ранку до вечора.

— Якщо вони не дають тобі жити, то чом би тобі не переїхати на іншу квартиру?

— Як це так — переїхати? Вибачте, нічого в них не вийде.

— Ти хоч на мене не сердься. Куди тобі з ними тягатися. Це ж діти. Плюнь на них і все буде гаразд.

— Тобі, може, й буде гаразд, але не мені. Вчора я викликав учителя і мав з ним розмову.

— Цікаво. Напевне, він злякався!

— Ага.

Ворота знову розчинилися.

— Дозвольте забрати м’яч, він залетів у ваш двір.

- Ого, як часто ходять! Знову по м’яч.

— Ага. Ми домовились, що вони будуть заходити через ворота.

— Ось у чому справа… Тепер зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Ну… Чому приходять.

— Сьогодні вже шістнадцятий раз.

— Тобі, мабуть, обридло? А чи не краще зробити так, щоб вони не приходили?

— Як це так — щоб не приходили? Тут нічого не вдієш, усе одно докучатимуть.

— Нехай буде по-твоєму. Годі про це. Але чого ти такий впертий? У цьому світі вигідніше бути гладеньким, без гострих кутів. Круглий предмет легко котиться, а вугластий оббиває собі боки. Не один ти живеш на світі. Не думай, що до тебе всі будуть пристосовуватися. Отак! А як будеш мірятися силою з тими, у кого є гроші, тільки собі нашкодиш. Тільки нерви попсуєш і здоров’я згубиш. І ніхто тебе за це не похвалить, слова доброго не скаже. Що ти багачеві зробиш? Він сидить собі й наказує — роби це, роби те. Кожен знає, що один у полі не воїн. Звісно, впертість — похвальна річ, але ти перегнув і вона заважає тобі працювати вдома, завдає клопоту на роботі. Одне слово, ти нічого не доб’єшся, крім неприємностей.

— Пробачте, будь ласка. На задвір’я залетів м’яч, дозвольте підібрати.

— Бач, знову прийшли, — засміявся Судзукі-кун.

— От невиховані! — сказав господар і почервонів як рак…

Судзукі-кун, вирішивши, що загалом візит удався, попрощався і пішов додому. Натомість завітав Амакі-сенсей. Взагалі, можна нарахувати небагато прикладів, коли людина признавалася, що в неї затьмарення розуму. Але якщо вже вона помічала, що з головою щось негаразд, то затьмарення розуму наче й не було. Потьмарення розуму в господаря досягло апогею під час учорашньої великої події. Переговори сяк-так дійшли до кінця, хоча велися по-чудернацькому, і того ж дня, ввечері, зачинившись у кабінеті, господар наполегливо думав, думав і відкрив, що відбувається щось дивне. Одного він не міг збагнути: з ким відбувається — з учнями «Ракуункану» чи з ним самим, але твердо знав, що таки відбувається щось дивне. Господар відкрив, що, живучи поряд з гімназією, він цілісінький рік псує собі нерви. Ось що йому здалося дивним. Якщо так, то треба щось робити. Але що? Залишилося одне: ліквідувати джерело роздратування хабарем — ліками, які приписав лікар. Дійшовши такого висновку, господар забажав показатися своєму постійному лікареві, Амакі-сенсею. Розумно чи ні він зробив — це інше питання, але в усякому разі треба визнати, що господар виявив похвальну силу волі й обізнаність, помітивши у себе затьмарення розуму. Як завжди спокійно Амакі-сенсей спитав: «Ну, як себе почуваєте?» Здебільшого лікарі починають розмову таким запитанням. Я не довірився б лікареві, який не спитав мене: «Ну, як себе почуваєте?»

— Кепсько, сенсей.

— Невже?

— Скажіть, ваші ліки коли-небудь помагають?

Амакі-сенсей здивувався, але, будучи лагідної вдачі, спокійно відповів:

— Завжди, помагають.

— Як же це так, що моєму шлунку не краще? Я ж стільки ліків випив.

— Не може такого бути.

— Не може бути? Значить, ви гадаєте, що мені стало трохи краще?

— Неможливо швидко видужати. Потрібен час. Ліки діють поступово. Сьогодні вам краще, ніж учора.

— Невже?

— Ви все ще нервуєтеся?

— Авжеж, навіть уві сні.

— Вам треба зайнятися спортом.

- Як захоплюся спортом, ще більше буду нервуватися.

Видно, така відповідь збила Aмакі-сенсея з пантелику.

— Дайте я вас огляну, — сказав він і взявся оглядати. Після огляду господар ураз вигукнув: — Послухайте, сенсей, я недавно прочитав книжку про гіпноз. Там написано, що гіпнозом можна лікувати нечистих на руку та інші хвороби. Це правда?

— Так, є такий метод лікування.

— А його тепер застосовують?

— Еге ж.

— А гіпнотизувати важко?

— Зовсім ні. Я сам його часто застосовую.

— Ви теж умієте?

— Так. Можемо спробувати. В принципі кожну людину можна загіпнотизувати. Якщо хочете, я вас загіпнотизую.

— Цікаво. Спробуйте. Я давно про це мріяв. А раптом я не зможу прокинутися?

— Не журіться. Ну що, почнемо?

Згоди було досягнуто, і господар зважився випробувати на собі гіпноз. Я ще ні разу не бачив, як гіпнотизують, а тому з радістю стежив за перебігом подій з кутка вітальні. Лікар почав з очей: взявся гладити господареві повіки зверху вниз. Він не переставав гладити навіть тоді, коли господар заплющив очі. За якийсь час Амакі-сенсей запитав:

— Вам хочеться спати, коли я гладжу повіки?

— Авжеж, хочеться, — відповів господар.

Лікар і далі гладив повіки, проказуючи:

— Вам дедалі більше хочеться спати, чи не так?

Господар мовчав. Напевне, він хотів відчути те, що йому навіював лікар. Так минуло кілька хвилин.

Нарешті Амакі-сенсей оголосив:

— Тепер ваші очі не розплющаться.

Ой лишенько! Мій господар осліп!

— Невже не розплющаться?

— Вже ні.

Якусь хвилину господар сидів мовчки з заплющеними очима. Я був твердо повірив, що господар таки осліп. Згодом лікар наказав:

— Спробуйте розплющити очі, якщо зможете. Я певен, що вам не вдасться цього зробити.

— Невже? — мовив господар і ту ж мить його очі розплющилися. — Не вийшло, га? — сказав він глузливо.

Амакі-сенсей і собі засміявся:

— Еге, не вийшло!

Сеанс гіпнозу не вдався й Амакі-сенсей пішов додому. Потім з’явився… Ніколи в господаря не було стільки гостей. У нього таке мале коло знайомих, що поява величезної кількості гостей може здатися неймовірною. А однак це правда. Отож з’явився ще один гість, цього разу рідкісний. Я оповідаю про нього не тому, що він рідкісний. Як уже мовилось, я описую відгомін великої події. А той гість конче потрібен мені для цього опису. Не знаю, як його звуть. Можу тільки сказати, що то був чоловік років сорока, з продовгуватим обличчям і цапиною борідкою. На відміну від Мейтея-мистецтвознавця я називатиму його філософом. Ви можете запитати, чому саме філософом? Не тому, що той гість рекламував себе, як Мейтей, а через те, що під час розмови з господарем видався мені філософом. Напевне, він був господаревим однокурсником, — в їхньому поводженні відчувалася приязнь і щирість.

— Що, Мейтей? Легковажний тип… Вештається усюди, як розкисле у ставку тістечко. Недавно трапилась з ним ось яка пригода. Проходив він з приятелем мимо воріт якогось аристократа, цілком йому незнайомого, та й каже: «Слухай, ходімо на чашку чаю». І що ти думаєш — сам зайшов і приятеля затягнув. Ти бачив такого нахабу!…

— А що далі?

— Про це я й не пробував запитати… От химерник! До того ж вдатний. А зате як розкисле у воді тістечко. Здорового глузду в голові ні крихти. Що, Судзукі? Він до тебе заходить? Он як! Ну, той на розум небагатий, але спритний, гав не ловить. Тільки такі й носять золоті годинники. Правда, він душею мілкий, спокою ніколи не має. Торочить про дипломатію, тактовність, а сам і не нюхав, що воно таке. Якщо Мейтей — розкисле тістечко, то Судзукі — драглі, слизький і якийсь непевний.

Влучні порівняння викликали в господаря таке захоплення, що вперше за довгий час він зареготав.

— Ну гаразд, а ти хто?

— Я? Питаєш, хто я? Ну, я — начебто батат. Великий виріс, але все одно в землі сиджу.

— Просто заздрю тобі. Ти завжди такий спокійний, врівноважений. Легко живеш.

— Що? Як усі люди. Заздрити мені нічого. Можу похвалитися хіба що одним: я нікому не заздрю.

— В якому стані твої фінанси?

— Все в тому ж. То гроші є, то нема. Хвалити Бога, не голодую. Тому й не журюся.

— А от мене переслідують неприємності. Нерви зіпсовані, далі нікуди. Всюди самі клопоти.

— Клопіт теж непогана річ. Бо як клопіт минає, на деякий час приходить добрий настрій. Люди на світі різні, і хоч як силкуйся, а переробити їх на свій копил не зможеш. Правда, хасі всі держать однаково, інакше було б незручно їсти. Що ж до хліба, то найкраще, коли кожен різатиме його по-своєму. Кімоно, пошите вправним кравцем, відразу добре прилягає до тіла. А от якщо шив поганий майстер, то хоч-не-хоч, а звикай. І таки звикнеш. Бо у світі хитро заведено: як носитимеш невдало зшите кімоно, то з часом воно припасується, наче європейський костюм. Якщо тебе породили на світ заможні батьки таким, щоб ти відповідав вимогам часу, значить, ти щасливець. Ну, а якщо тебе не доробили, то залишається терпіти або пристосовуватися до життя. Іншої ради немає.

— До цього я незугарний: ніколи б не пристосувався.

— Як силоміць надягнеш піджака, шви розпорюються. Так і життя іноді дає тріщину. Люди сваряться, бешкетують, вкорочують собі віку. А ти лиш нарікаєш на долю, до самогубства чи до бійки ще не дійшов. Виходить, пристосувався.

— Та де там! Я ж цілими днями воюю. Хай у мене нема супротивника, — але ж я лютую, значить, воюю.

— А й справді, сам із собою воюєш! Кумедно. Гляди, не здавайся.

— Мені ж воно остобісіло!

— Тоді перестань.

— Ти ж сам добре знаєш, що не легко володіти собою.

— А, власне, чим ти невдоволений?

Тут господар виклав перед філософом усі свої неприємності, починаючи від історії з гімназистами і кінчаючи борсуком з Імадо, Пінске й Кісяґо. Пан філософ мовчки слухав, слухав, а тоді розтулив рота і взявся повчати господаря:

— Не зважай на те, що кажуть якісь там Пінске чи Кісяґо. Це ж дурниця. І гімназисти не варті того, щоб на них звертати увагу. Що, вони тобі заважають? Не думай, що переговорами чи навіть сваркою ти чогось доб’єшся. Вони все одно будуть тобі перешкоджати. Я думаю, що в таких питаннях стародавні японці були набагато розумніші за європейців. Останнім часом активність європейців здобула широку популярність. Але ж не слід забувати, що в неї є величезна вада. По-перше, активність не має межі. Хоч би як активно ти діяв, а все одно не зазнаєш задоволення, не досягнеш досконалості. Он бачиш кипариси. Вони тобі стоять на заваді, ти їх зрубуєш. Ну й що? Тепер тобі обрій заступає пансіон. Ти завалюєш пансіон, а тебе вже дратує будинок за ним. І так без кінця. Ось у тому й полягає європейський метод. Ні Наполеон, ні Олександр Македонський не дістали задоволення від своїх перемог. Мені людина не сподобалася — я з нею побився. Вона не здається я потяг її у суд. Процес виграв, а думаєш, заспокоївся? Де там! Того душевного спокою до смерті шукатимеш і не знайдеш. Не сподобався абсолютизм, перейдемо до парламентського устрою. Парламент обрид, захотілося чогось іншого. Ріка дибки стала, а ми її мостом осідлаємо. Гора муляє очі, тунель прорубаємо. Сполучення нікудишнє — давай прокладати залізниці! Але повік не вдовольнишся так. Хіба люди мають право сподіватися, що активність поможе їм досягти бажаної мети? Анітрохи. Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що західна культура — це культура людей активних, заповзятливих. Та водночас це культура людей, які не зазнали задоволення, культура, в основі якої ідея перебудови навколишнього середовища. На противагу європейській, японська культура не ставить собі за мету змінювати навколишній світ. Це її головний принцип. Європейці невдоволені стосунками, які встановилися між батьками і дітьми, вони намагаються їх поліпшити. Але це не приносить їм задоволення. Ми ж вважаємо, що існуючі відносини між батьками і дітьми непорушні, й почуваємо себе на вершині блаженства. Те саме можна сказати про стосунки між жінкою і чоловіком, між володарем і підлеглими, між самураями і городянами. Зрештою, і природу ми оцінюємо такою ж міркою. Якщо нам гора перепинає дорогу в сусідню країну, ми її не руйнуємо. Навпаки, ми шукаємо способу обійтися без сусідньої країни. Таким чином ми виховуємо у собі вміння зазнавати вдоволення, не руйнуючи гори. До речі, зверни увагу, що й дзен-буддисти, і конфуціанці у своїх діях, по суті, теж опираються на подібний принцип. Хоч би яким ти був могутнім і розумним, а світу не переробиш на свій копил, сонця не зупиниш, а води ріки Камоґава не повернеш назад. Лише над собою ти маєш владу. Якщо духовно загартуєшся, навчишся вгамовувати почуття, то ні бешкетування учнів, ні навіть борсук з Імадо не виведе тебе з рівноваги. А.якщо якомусь там Пінске закортить побазікати, то для твого душевного спокою буде достатньо назвати його неприторенним дурнем. Розповідають, начебто в давнину бонза, над яким завис меч, пожартував: «Весняний вітер перетинає блискавку» чи щось подібне. Ось яких вершин досягає людина самовдосконаленням душі! Досконалість — у пасивності! Я не хочу категорично заявляти, але мені здається, що помиляються ті, хто вихваляє європейську активність. Приміром, тобі не поможе ніяка активність, все одно гімназисти не перестануть з тебе глузувати. Становище змінилося б хіба що тоді, якби ти мав силу закрити гімназію або ж якби друга сторона поскаржилася на тебе поліції. А так, хоч би скільки ти виступав зі своєю активністю, тебе жде тільки невдача. Щоб активність принесла бажані плоди, потрібні гроші. І знову ми стикаємося з тим, що один у полі не воїн. Іншими словами, тобі доведеться схилити голову перед багатіями. Доведеться просити вибачення у хлопчаків, тому що їх більшість. Твоя біда в тому, що ти злидар і затіяв бійку одии проти багачів і юрби. Зрозумів?

Господар вислухав мовчки й не відповів, дійшло до нього чи ні. Коли ж рідкісний гість подався додому, господар зачинився у кабінеті й поринув у роздуми.

Судзукі-сан переконував господаря, що треба скоритися грошам і юрбі. Амакі-сенсей хотів заспокоїти йому нерви гіпнозом. А рідкісний гість радив досягти спокою, загартовуючи душу пасивністю. З власної волі господар може вибрати будь-який з цих шляхів. Ясно одне: так далі жити не годиться.




Розділ ІX


Обличчя в господаря віспувате. Кажуть, що до Реставрації дзюбаті лиця були популярні, а от тепер, коли укладено японо-англійський союз, вони здаються трохи старомодними. На підставі точних даних медичної статистики можна дійти висновку, що кількість рябих зменшується обернено пропорційно росту населення і що в найближчому майбутньому від них і сліду не залишиться. Навіть я, кіт, не можу заперечити проти такого переконливого висновку, побудованого на фактах. Не знаю, скільки рябих живе зараз на землі, але, якщо обмежитися тільки моїми знайомими, то серед котів нема жодного, а серед людей — один-однісінький. І як на біду, це мій господар. Щоразу, коли дивлюся на його лице, думаю: за які гріхи господар з такою чудернацькою зовнішністю приречений дихати повітрям двадцятого століття? За давніх часів, можливо, він був би помітною в суспільстві особою, але не тепер, коли ряботинам наказано переміститися на руки [169] і таким чином позбавлено права хизуватися тим, що вони займають тверду позицію на носі й щоках. Мені здається, що взагалі їх годилося б вибавити. Зрештою, їм самим уже, мабуть, обридло сидіти на людських обличчях. А втім, може, в наш час кризи політичних партій ряботини присяглися будь-що й далі окупувати лиця доти, доки сонце на небі не зупиниться. А як так, то не слід їх зневажати. Ба навіть навпаки, така співдружність вічно незмінних ямок, що опирається стрімкому потоку мод, заслуговує на велику нашу повагу. Власне, в них тільки одна вада — неохайний вигляд.

Коли господар ще був малий, у кварталі Ямабусі, що в районі Усіґоме, жив славнозвісний лікар, знавець китайської медицини, Асада Сохаку. Цей старигань ніколи не квапився — об’їздив хворих тільки в паланкіні. Однак по його смерті його зять і спадкоємець негайно віддав перевагу рикші. Можливо, коли він умре, його наступник, названий син, замінить китайські ліки ґеґеньтaн [170] на жарознижувальний засіб. Навіть за часів старого Асади Сохаку прогулюватися по Токіо в паланкіні вважалося не зовсім пристойним. Таким робом з цілком серйозною міною на фізіономії колись їздили тільки консервативні дідугани, царство їм небесне, а пізніше свині, яких силоміць доправляли на станцію у вагони, і Асада Сохаку. Ряботиння на господаревім обличчі застаріло так само, як і паланкін Асади Сохаку. І вельми жаль, що господар, не менш уперто, ніж знавець китайської медицини, щоденно ходить до школи викладати англійську мову, виставляючи перед усім світом ряботини, приречені історією на забуття.

Ставши за кафедру з лицем, покарбованим на згадку про минуле століття, він таким чином не лише навчає дітей шкільної науки, але й дає їм урок великих настанов. Замість спростовувати тезу «Мавпа має руки» він без жодних зусиль, не витрачаючи ні слова, розтлумачує учням важливу проблему «Вплив ряботиння на фізіономію». З того дня, коли серед учителів зникнуть люди, схожі на мого господаря, для розв’язання цієї проблеми учням доведеться бігати по бібліотеках та музеях, витрачаючи на це стільки ж енергії, скільки витрачають тепер на те, щоб у мумії розпізнати стародавнього єгиптянина з усією неповторністю його духовного і матеріального життя. Під цим кутом зору господареві віспини скромно й непомітно зроблять людству добру послугу.

Однак треба сказати, що не заради того, щоб прислужитися людям, господар обсіяв лице ряботинням. Хоча він справді-таки прищепив собі віспу. На нещастя, віспа перекинулася з рук на лице. Замолоду господар був таким же невинним дитям, як і тепер, і, природно, роздряпав нігтями геть усе обличчя так, що здавалося, ніби його залила вулканічна лава. Обличчя, успадковане від батьків, знівечилося до невпізнання. Господар інколи розповідав жінці, яким вродливим хлопцем, чарівним, як перлина, був він до щеплення. Він навіть вихвалявся, що коло храму богині Каннон в Асакуса на нього задивлялися європейські туристи. Можливо, що це правда. Шкода тільки, що нема свідків цієї події.

Хоч би яку користь приносили ряботини, хоч би чого навчали школярів, а як вони гидкі, то нікуди з ними дітися. Тож не дарма господар змалку, відтоді, як себе пам’ятав, не мав спокою. Чого тільки він не робив, якого способу не добирав, аби спекатися своєї потворності! Але ж ряботини — не паланкін старого Сохаку, їх нелегко позбутися. Вони й досі виразно проступають на господаревім обличчі. Його так непокоїть ця обставина, що кожного разу на прогулянці він рахує повісповані обличчя. В його щоденнику записано, скільки рябих за день зустрів, жінок чи чоловіків, де здибав — на торговиці у кварталі Оґава чи в парку Уено. Він твердо переконаний, що у своїх знаннях про рябих він ні перед ким не поступиться. Недавно господар запитав свого приятеля, який щойно вернувся з Європи і завітав до нього в гості: «Слухай, в Європі трапляються рябі?» Той на хвилю задумався, а потім відказав: «Нечасто». — «Як це — нечасто? Хоч трохи мусить бути», наполягав господар. Приятель байдуже уточнив: «Трапляються, але хіба що серед жебраків та волоцюг. Серед освічених людей рябих не бачив». — «Ого! Не те що в Японії».

За порадою філософа господар відмовився від бійки з «Ракуунканом», зачинився у кабінеті й віддався роздумам. Певне, наслухавшись доводів філософа, господар вирішив загартувати дух пасивністю, сидячи в позі людини, заглибленої у свої міркування. Але гідних уваги наслідків він не добився — адже він легкодухий і сидить надто похмурий, встромивши руку за пазуху. Гадаю, що було б краще, якби він заклав у ломбард свої англійські книжки і навчився у гейш веселих пісеньок. Але хіба такий незгідливий чоловік послухається кота? «А втім, нехай робить, що йому забагнеться», — вирішив я й кілька днів не заходив до нього.

Сьогодні якраз сьомий день. 3наючи, що ченці секти Дзен іноді зазнавали великого прозріння на сьомий день ревного сидіння із схрещеними ногами, я захотів дізнатися, як мається господар, чи він ще живий, а тому з веранди підкрався до дверей кабінету й заглянув усередину.

Господарів кабінет розмістився у південній половині будинку. На сонячному боці кімнати стоїть здоровенний стіл. Сказати «здоровенний» замало. То був здоровенний стіл завдовжки шість сяку, а завширшки три сяку й вісім сунів, з відповідною висотою. Ясна річ, такий стіл виготовляють тільки на замовлення. Цей рідкісний предмет, що правив за стіл і за ліжко, виготовили після довгих переговорів у поблизькій столярні. Я не питав господаря, а тому не знаю, навіщо він придбав собі такий великий стіл, а тим паче, з якого дива лягає на ньому спати. Можливо, господар обзавівся таким одороблом, піддавшись раптовій спокусі, або ж йому, як деяким душевнохворим, забажалося поєднати в одне ціле різнорідні поняття, в даному випадку сумістити в одному предметі стіл і ліжко. В усякому разі, він додумався до оригінальної ідеї. Оригінальної, та й край. Але, на жаль, ні до чого не придатної. Не так давно я був свідком того, як під час обіднього сну на столі, господар захотів перевернутися на другий бік і ненароком брязнувся на веранду. Здається, що відтоді йому перехотілося обертати стіл на ліжко.

Перед столом лежить тонкий мусліновий дзабутон, у кількох місцях пропалений цигаркою. З дірок витикається почорніла вата. На дзабутоні, шанобливо схилившись, спиною до мене сидить господар. Кінці зав’язаного брудно-сірого обі звисають до п’ят. Недавно я спробував погратися цим обі й дістав ляпанця. З таким обі не варт даремно заводитися. «Усе ще роздумує? Невже не знає приказки про те, як півень думав?» Я підкрався ззаду і зиркнув на стіл. На столі щось сліпучо виблискувало. Я мимоволі закліпав очима. Що за диво? Терпеливо зносячи блиск, я придивився і відразу збагнув — світло виходило з дзеркала, що рухалося по столу. Але навіщо господар маніпулює дзеркалом у кабінеті? Адже місце дзеркала у ванній. Ще сьогодні це дзеркало я там бачив. Я кажу «це дзеркало», бо іншого нема в нашому домі. Щоранку, помившись, господар перед ним зачісується. Дехто, може, не повірить, що така людина, як господар, зачісується, але це правда: усе занедбав, а от про голову піклується. Відтоді, як я тут оселився, я не помічав, щоб господар і у найстрашнішу спеку коротко стригся. Його волосся, завдовжки сунів два, завжди з проділом на лівому боці, трошки збите вгору над правою скронею. Воно, можливо, теж свідчить про розлад його психіки. Як на мене, така самовпевнена зачіска не гармонує із столом. А що вона не завдає нікому шкоди, то ніхто про неї злим словом не згадує. А от для господаря вона — велика гордість. Та годі про ту дженджуристу зачіску. Чому ж все-таки господар запустив собі довге волосся? Для цього була ось яка причина. Річ у тому, що ряботини пороз’їдали не тільки його обличчя, але вже давненько добралися до самого тімені. Тож якби господар стригся під нуль, то не один десяток ряботин виплив би на світ Божий. І ніяким чином не вдалося б їх розгладити. Можливо, таке видовище справляло б на декого приємне враження — наче світлячки поблискують серед засохлих билинок, але тільки не на господиню. Зрештою, навіщо самому розкривати свої вади, якщо можна сховати їх під довгим волоссям. Якби змога, господар приховав би ряботини на обличчі в такий же спосіб. Тож нема потреби марнувати гроші на стриження, розголошувати на цілий світ, що віспа доповзла й до твого черепа. Ось чому господар відпустив довге волосся. А коли так, то й проділ доводиться робити. Так само і в дзеркало без кінця заглядати. А це вже підстава для того, щоб повісити його не де-небудь, а у ванній. Нагадаю, що дзеркало у нас одне.

Якщо ж дзеркало, якому слід бути у ванній, опинилося в кабінеті, то це означає, що або воно стало сновидою, або його приніс господар. Якщо приніс господар, то навіщо? Може, воно йому потрібне для вдосконалення духу пасивністю. Колись давно один учений завітав до святого панотця і побачив, як той шліфує черепицю. «Що це ви робите?» — спитав учений. «Надумав дзеркало зробити от і стараюся», — була відповідь. Учений здивувався і сказав: «Хоч ви й свята людина, а з черепиці дзеркало вам не зробити». — «Невже? — зареготав превелебний отець. — Значить, доведеться кинути. А от ти не знайдеш дороги до істини, хоч би скільки книжок прочитав». Напевне, господар краєчком вуха чув про цю подію, а тому приніс з ванної дзеркало і взявся самовпевнено крутити ним собі перед носом. «Кепська справа», — зміркував я, придивляючись, що буде далі.

Нічого не підозрюючи, господар пильно вдивлявся в одне-однісіньке в нашому домі дзеркало. Взагалі кажучи, дзеркало — химерна річ. Кажуть, треба мати неабияку відвагу, щоб у просторій кімнаті нічною порою при світлі свічки дивитися у дзеркало. Коли одного разу господарева донька підставила дзеркало мені під ніс, то я так перелякався, що тричі оббіг навколо будинку. Навіть у білий день страшно дивитися у дзеркало так пильно, як господар. Тим паче, що його обличчя і так далеко не вродливе. За якийсь час господар пробурмотів: «Справді, гидка фізіономія». Господаря можна тільки поважати за те, що признався у своїй потворності. А проте він поводився, наче божевільний. Хоча й сказав правду. Ще один, крок і він злякається своєї непривабливості. Про людину, яка в глибині душі не признається у своїх гріхах, не скажеш, що вона ковтнула ківш лиха.

Така людина не в змозі зректися суєти цього світу. Я сподівався, що господар от-от скаже: «Який жах!» Але він лише сказав: «Справді, гидка фізіономія» — і ні сіло ні впало надув щоки і кілька разів ляпнув по них долонею. Невже це якесь замовляння? У цю мить мені чомусь здалося, ніби я десь бачив таку фізіономію. Добряче помізкувавши, я зрозумів, що така пика в нашої служниці. Тут буде доречно трохи розповісти про неї. Ви б тільки подивилися, яка вона роздута! Недавно хтось приніс господареві з храму Анаморі-Інарі подарунок — ліхтар, виготовлений з риби. Так от, фізіономія служниці — геть-чисто, як той ліхтар з риби. Її так роздуло, що очей не видно. Правда, риба в тисячу разів кругліша; бо обличчя служниці зроду вугласте, а тому схоже на шестикутний годинник, хворий на водянку. Але залишімо служницю в спокої, - щоб, крий Боже, не почула, — і вернімося до господаря. Як і раніше, господар поплескав себе по надутих щоках і ще раз промовив: «Як отак розтягти, то ряботиння не видно». Потім він повернув щоку до світла і втупився у дзеркало. «А ось так вони впадають в очі. Анфас вони здаються меншими. От дивина!» Господаря, видно, захопило таке відкриття. За хвилину він відставив дзеркало на витягнуту руку. «А от на такій відстані зовсім непомітно. Коли ж надто близько — нікуди не годиться… Зрештою, таке буває не тільки з обличчям», — сказав господар так, наче на нього зійшла велика мудрість. Та незабаром він раптом поставив дзеркало збоку й зіжмакав усю фізіономію — очі, лоб, брови, ніс — докупи. 3 першого погляду, напевне, второпавши, що видовище неприємне, промимрив: «Ні, так не годиться», — і тут же прибрав нормального вигляду. «Чого це в мене така сердита пика?» — наблизившись до дзеркала на три суни, недовірливо приглядався до себе господар. Вказівним пальцем правої руки погладив ніздрі, а потім сильно натиснув на листок промокального паперу на столі. На папері залишився круглий масний слід. Господар улаштував справжню виставу. Брудним вказівним пальцем вивернув нижнє повіко на правому оці й майстерно скорчив міну, прозвану в народі «бекканко». Я не зовсім зрозумів, чи господар досліджує ряботини, чи грається з дзеркалом, — мовляв, хто не витримає і раніше кліпне очима. Настрій в господаря — мінливий, як вітер, будь-коли від нього можна сподіватися якоїсь чудасії. А втім, якщо оцінювати господаря справедливою й поблажливою міркою, то можна стверджувати, що він витівав різні штуки перед дзеркалом заради самопізнання і вдосконалення душі. Адже, врешті-решт, усі людські дослідження зводяться до самопізнання. «Небо й земля», «ріки й гори», «дні й місяці», «зірки та планети» — усі ці слова лише інші назви людини, його «я». Тільки власне «я» варте дослідження. Якби людина могла вирватися із свого «я», воно б одразу перестало існувати. А крім «я», ніхто це «я» не буде вивчати. Що й казати, це неможливо, навіть якби знайшлися охочі вивчати чуже «я» або віддати своє «я» для вивчення. Тому-то стародавні герої стали героями тільки завдяки власним зусиллям. Якби можна було пізнати своє «я» за допомогою інших людей, то можна було б наїдатися яловичини через когось. Зранку нидіти над законами, ввечері шукати дорогу істини, не випускати з рук книжки — усе це лише спонукує до самопізнання. Тому що в чужих законах, в чужих дорогах істини, в купах поточеного мишами паперу нема ні крихітки нашого «я». А якщо є, то тільки його привид. Щоправда, іноді привид, можливо, кращий за ніщо. Трапляється, що в погоні за тінню доганяємо суть. Бо здебільшого тінь невіддільна від суті. І якщо господар марудиться з дзеркалом з цих міркувань, то він чогось вартий. В усякому разі, набагато краще вже отак марудитися з дзеркалом, ніж до нестями зачитуватися усякими там Епіктетами і вдавати з себе великого мудреця.

Будучи закваскою для самозакоханості, дзеркало водночас стерилізатор гордості. Ніщо так не розпалює у дурнів марнославства й легковажності, як дзеркало. Споконвіку у двох випадках з трьох, коли через надмірну пиху занапащали себе та інших, винне дзеркало. Як так званому лікареві, що під час Французької революції винайшов досконалий спосіб рубати голови, так і людині, яка вперше виготовила дзеркало, напевне, неприємно, прокинувшись уранці, згадувати про свій винахід. Правда, хто втратив до себе повагу, занепав духом, той не захоче дивитися у дзеркало. Це ясно, як Божий день. Він, напевне, запитає себе: як це я міг досі жити з такою фізіономією та ще називатися людиною? Цей момент залишає в душі людини найблагодатніший слід. Ніхто не заслуговує більшої поваги, ніж дурень, який признався у своїй дурості. Перед ним повинні схилити голови усі мудреці. Він сам гордовито зневажатиме себе, а вони віддаватимуть почесті тій його гордості. Мій господар, правда, не такий розумний, щоб, зазирнувши у дзеркало, міг зміряти глибину свого недоумства. Зате він досить правдиво вміє прочитати на обличчі, якої шкоди завдає йому ряботиння. Усвідомити непривабливість свого обличчя — значить стати на одну сходинку вище до розуміння душевного убозтва. Господар переконливий цьому приклад. Можливо, на цю стезю його штовхнув теж філософ.

З такими думками я не переставав стежити за господарем, який, не помічаючи мене, досхочу надивився на вивернуті повіки і, сказавши: «Очі налилися кров’ю, напевне, хронічний кон’юнктивіт», — заходився вказівним пальцем терти почервонілі повіки. Мабуть, йому свербіло, але ж хіба можна терти запалені очі? Не мине багато часу, й очі в нього загниють, як у солоного окуня. Я так і думав. Коли господар розплющив очі, вони були вкриті туманом, як зимове небо на півночі. А втім, очі в нього ніколи не були ясними. Як образно висловитися, то вони були настільки каламутні, що райдужна оболонка зливалася з білком. Як душа його постійно витає у мороці, так і очі його вічно плавають у каламуті орбіт. Кажуть, ніби це наслідок ембріональної екземи, а може, ускладнення після щеплення. Замолоду господаря лікували вербовими черв’яками і червоними жабами, але материні зусилля пропали марно: його очі залишилися такими ж каламутними, як і в день народження. Я гадаю, що нема чого звинувачувати ембріональну екзему або віспу. Причину того, що його очі блукають у безнадійній каламуті, треба шукати насамперед у темних звивинах мозку. Прояви його похмурої діяльності, природно, не можуть не залишити сліду на господаревій зовнішності. Бідна мати, мабуть, не знала, скільки клопоту завдасть їй дитина. Як не буває диму без вогню, так і не буває дурня без каламутних очей. Можна сказати, що господареві очі — дзеркало його душі. А оскільки душа в нього дірява, як темпосен [171], то й очі такі ж: хоч і великі, та нічого не варті.

Тепер господар узявся крутити вуса. Вони завжди неслухняні, кожний волосок росте, як йому заманеться. Ви не уявляєте собі, який то клопіт, коли в наш хвалений вік індивідуалізму волосся комизиться і вередує. 3 огляду на це останнім часом господар доклав чимало зусиль, щоб дати йому лад і як слід вишколити. Його ревна праця не пропала даремно — волоски хоч трошки пристосувалися один до одного. Дійшло до того, що господар може гордитися: волоски, як досі, не просто ростуть, а він їх тепер запускає. Заохочуваний успіхом, господар вирішив у думці, що перед ним блискуче майбутнє, а таму щодня, вранці чи ввечері, як тільки трапиться вільна часинка, муштрує вуса. Його честолюбність сягає високо: він прагне мати пишні та владні вуса, як кайзер. Тому для нього не важить, як росте окремий волосок. Він хапає їх пуком і нещадно закручує вгору. Вусам, напевне, тяжко доводиться, навіть господар, їхній власник, іноді кривиться від болю. Але нікуди не дінешся: муштра є муштрою. Хоч-не-хоч, а мусять волоски задиратися вгору. Як збоку глянути, то безглуздішої розваги не придумаєш; тільки господар знає справжню ціну такому заняттю. Якщо навіть вихователі силкуються змінити природні нахили учнів, щоб потім хвалитися своїми заслугами, то нема підстав докоряти господареві за турботу про вуса.

Тільки-на господар узявся старанно муштрувати вуса, як із кухні з’явилася багатокутна служниця і, сповістивши про прибуття пошти, просунула в кабінет свою завжди червону руку. Вхопившись правою рукою за вус, а лівою тримаючи дзеркало, господар обернувся до дверей. Уздрівши вуса в такому вигляді, наче їм хто наказав стати догори ногами, служниця майнула назад у кухню і, звалившись животом на баняки, зареготала. Господар, однак, й оком не змигнув, а поволі відклав дзеркало і взявся до листів. Перший лист, видрукуваний розкішними буквами, був такого змісту:

«Вельмишановний добродію. Вітаю Вас із щасливими подіями. Завдяки не одній перемозі наших військ настав кінець японсько-російської війни і запанував мир. Дотепер більша половина наших вірних і доблесних воїнів під крики «бандзай» з тріумфом вернулася на Батьківщину. Радості народній немає меж. Як тільки було оголошено Імператорський маніфест про війну, наші воїни на довгий час відправилися за тисячі рі [172] на чужину, зносили спеку і холод, самовіддано боролися з ворогом, не жаліючи життя для блага Вітчизни. Своєю вірністю вони заслужили на вічну пам’ять нащадків. Цього місяця тріумфальне повернення наших військ закінчується. Наше товариство від імені мешканців нашого району двадцять п’ятого числа цього місяця влаштовує бенкет на честь більше, ніж тисячі офіцерів, унтер-офіцерів та солдатів нашого району, а також для розради близьких родичів загиблих у цій війні. Своїм гарячим співчуттям і ми хочемо висловити свою вдячність нашим воїнам. Запрошуючи Вас узяти участь в урочистостях, сподіваємося, що бенкет зробить честь нашому товариству. Просячи Вашої згоди, покладаємо надію на Вашу щедру пожертву. Щиро Ваш…»

Відправник, очевидно, був аристократом. Господар мовчки дочитав листа і відразу з байдужістю на обличчі запхав його у конверт. Навряд чи від нього хто дочекається пожертви. Недавно господар пожертвував кілька єн на користь голодуючих у Тохоку і тепер першому-ліпшому торочить, що в нього взяли пожертву. Але ж кожен знає, що пожертву не беруть, її вносять. Невдало сказано, адже мова не йде про злодіїв. Правда, сам господар дотримується супротивної думки. Е ні, він не така людина, щоб роздавати гроші на підставі якогось там листа, виготовленого у друкарні. Навіть якби гроші пішли на вітання армії. І навіть якби просила титулована особа. Не знаю тільки, що вчинив би господар, якби йому до горла приставили ножа. Господар вважає, що перш ніж вітати армію, треба привітати себе. А вже привітавши себе, можна вітати інших. Певне, господар, поки в нього бувають труднощі із сніданком і вечерею, вирішив залишити вітання на сумлінні аристократів. Господар узяв другий лист і здивувався: «Ого, й цей друкований!»

«У цю холодну осінню пору вітаю Вас з процвітанням Вашого дому. Переходячи до суті справи, нагадаю, що, як Вам відомо, протягом останніх трьох років унаслідок перешкод, які чинила купка кар’єристів, наша школа опинилася у скрутному становищі. Глибоко усвідомивши, що причина лиха в нас самих, ми засудили наше недбальство й, навчені гірким досвідом, нарешті знайшли спосіб роздобути кошти на побудову нової школи, яка б відповідала нашим ідеалам. Кошти знайшли у виданій власними силами книжці під назвою «Секрети кравецтва». Ми написали цю скромну книжку на основі нашого багаторічного терпеливого вивчення принципів і законів названого кравецького мистецтва, вивчення, яке вимагало від нас чимало поту й крові. Ми задумали поширити названу книжку за невелику ціну з тією метою, щоб незначний прибуток використати на будівництво школи. Просимо у Вас вибачення, але нам здавалося, що Ви готові внести пожертву у фонд будівництва школи. Просимо Вас придбати цю книжку хоч би в дарунок Вашим слугам. Сподіваючись на Вашу підтримку, уклінно припадаємо до Ваших ніг. Найвища жіноча школа кравецтва у Великій Японії. Директор школи Сінсаку Нуїда».

3 холодним серцем господар зіжмакав цей шанобливий лист і пожбурив у кошик для сміття. Жаль, що скарги і благання Сінсаку-куна виявилися марними. Господар узявся до третього листа, в яскравому конверті з червоними й білими смужками, з пишним, як на вивісці крамнички солодощів, написом: «Високоповажному Тінно Кусямі-сенсею». Не ручуся що з цього конверта раптом не висунеться Отасан [173], але на вигляд він чудовий. Ось що в ньому було написано: «Якщо земля і небо в моїх руках, то я одним духом вип’ю воду з ріки Сіцзян. Якщо ж мене створили небо і земля, то я всього-на-всього порошинка. Як не є, а я міцно пов’язаний з небом і землею… Людина, що перша скуштувала трепанга, гідна поваги; того, хто вперше з’їв рибу, слід хвалити за відвагу. У того, хто з’їв трепанга, вселиться дух Сінрана [174]; у тому, хто посмакував рибою, втілиться Нітірен. Що ж до таких, як Кусямі-сенсей, то вони знають лише приправлене оцтом місо з сушеного гарбуза. Я ще не бачив людини, яка стала героєм, наївшись гарбузового місо… Хай зрадить тебе найближчий друг. Хай зненавидять тебе батьки. Хай покине тебе коханка. Щоб не знав ти ніколи багатства. Щоб утратив в одну мить титули і маєтки. Хай вкриються цвіллю твої знання, що зберігаються в голові. На що ти покладаєш надії? На що ти надієшся в небі й на землі? На Бога? Бог — глнняний бовван, виліплений змученою людиною, смердючий труп скам’янілого людського лайна. Спокій — це стан, коли покладаються на неможливе. Патякаючи всілякі нісенітниці, кривуляє до могили п’яниця. Вигорає олива і гасне лампадка. Що лишається робити, коли діло звершено? Сиди собі, Кусямі-сенсею, над своїм коритом… Ніщо не страшне, якщо не вважаєш людину людиною. Нічого сердитися на світ, якщо ні когось, ні себе не маєш за людину. Благородні люди, що досягли багатства і влади, здається, не вважали людей людьми. Чого ж ти з обурення червонієш, коли не визнають тебе за людину? Червоній скільки завгодно, дурню!.. Вважаючи себе людиною, а інших маючи за ніщо, буркотун стає жертвою нервового припадку. Цей припадок називається революцією. Але революція — не справа буркотунів. Її творять з охотою великі люди. В Кореї багато женьшеню. Чому не заживаєш женьшеню? Тендо Кохей з Суґамо. Вклоняюсь удруге».

Сінсаку-кун припадав до ніг, а цей вклонився і то лише двічі. Мабуть, так зухвало поводиться тому, що не просить грошової пожертви. Зате листа написав справді-таки незрозумілого. Вартого хіба що того, щоб його відкинув будь-який. часопис. Я був подумав, що господар, відомий своїм затьмареним розумом, порве листа на клапті, та де там, — господар читав його знову і знову. Напевне, він вважав, що в цьому листі є якийсь прихований зміст, і вирішив будь-що до нього докопатися. У світі є чимало незрозумілого, але нема чогось такого, чому не можна було б надати якогось змісту. Нехай текст незрозумілий — спробуйте його розібрати, і він проясніє. Назвіть людину дурною або розумною, і все стане на своє місце. Більше того, скажіть, що людина - собака або що людина — свиня, і проти такої тези ніхто не заперечуватиме. Нікому немає діла до того, що ви назвете гору низькою, а всесвіт вузьким. Ніхто не обуриться, якщо назвете ворону білою, Коматі [175] — огидною, а Кусямі-сенсея — благородним. Тож можна знайти певну логіку і в такому безглуздому листі, як оцей. Особливо, якщо до справи візьметься господар — він мастак без усякого сорому перекручувати невідомі йому aнглійські слова. Коли одного разу якийсь учень запитав його, чому «good morning» кажуть навіть у негоду, господар думав над відповіддю аж сім днів. А коли його спитали, як буде «Колумб» по-японському, він поринув у роздуми на три доби. Такі люди в будь-чому знайдуть зміст — навіть у фразах «гарбузове місто — герой всесвіту», або «наївшись корейського женьшеню, зробимо революцію». За якийсь час господар, видно, докопався за методом «good morning» — до змісту листа, бо захоплено об’явив: «Яка глибина думки! Так могла написати тільки людина, яка досконало вивчила філософію. Яка блискуча ерудиція!»

Уже з цих слів ясно, який він дурноверхий, але якщо подумати, то в дечому господар має слушність. У господаря є звичка високо цінувати незрозуміле. І не тільки в нього. Вважається, що в незрозумілому приховано те, що дурневі недоступне, а несподіване викликає в людини благородні почуття. Тому-то прості смертні розводяться про незрозуміле з виглядом, наче все розуміють, а вчені очевидні речі викладають якомога заплутаніше. Залишається фактом, що професори університету, які читають незрозумілі лекції, здобувають собі шану і славу, а тих, хто пояснює зрозуміло, не поважає ніхто. Та от, господар пройнявся повагою до автора, оскільки зміст листа незбагненний, а головну ідею неможливо схопити, оскільки в листі перемішалися трепанги із смердючим трупом скам’янілого людського лайна. З тієї ж причини послідовник Лао Чжуан не розлучається з «Книгою етики», конфуціанець — з «Книгою змін», а дзен-буддист з проповідями Лінь Цзі. Однак люди не заспокоюються, якщо їм щось цілком незрозуміле, а вдаються до довільного тлумачення, прикидаючись, що все збагнули. Споконвіку у людей заведено вдавати, що розумієш незрозуміле. Господар шанобливо згорнув листа, написаного вправною у каліграфії рукою, поклав його на стіл і, заклавши руки за пазуху, поринув у роздуми.

Саме в цю хвилину з передпокою хтось голосно попросив: «Дозвольте?» Наче Мейтей, а просить дозволу ввійти. Не схоже на Мейтея. Господар усе чув, але навіть не ворухнувся, видно, взяв собі за правило не зустрічати гостей, мовляв, це не його обов’язок, бо ще не траплялося, щоб він озивався до них з кабінету. Як на те, служниця вийшла купити мила, а господиня засиділась у вбиральні. Невже мені зустрічати гостя? Дзуськи! Не вийде. Та гість і не думав ждати — він зайшов у передпокій і взявся одне за одним розсувати сьодзі. Господар добре знає своє діло, а гість ще краще: тільки-но я подумав, що гість подався у вітальню, як фусума заскрипіла і він рушив до кабінету.

— Що за жарти? Що ти робиш? До тебе ж гості.

— О, це ти?

— Що значить «о, це ти»? Невже не міг озватися? Яка пустка в домі!

— Умгу… А. я задумався…

— Як задумався, то вже важко сказати «заходь»?

— Та неважко.

— Ти завжди такий незворушний.

— Бач, останнім часом я вдосконалюю душу.

— Ото дивак! Що ж тоді буде з твоїми гістьми, як ти настільки вдосконалиш душу, що перестанеш озиватися? Біда з твоєю незворушністю! Я ж не сам прийшов, а такого тобі гостя привів! Вставай, зустрінь його.

— Кого?

— Хіба не однаково, кого? Вставай, та й усе. Він дуже хотів тебе бачити.

— Хто?

— Байдуже хто, вставай.

Господар пробурчав: «Певне, знову дуриш» і, не виймаючи рук з-за пазухи, підвівся і через веранду попростував до вітальні. Там обличчям до токонома на маті врочисто сидів якийсь старигань. Господар миттю вийняв руки з-за пазухи й присів на мату під стіною. Але дідок сидів обличчям на захід, до токонома, а господар стояв за ним, дивлячись йому потилицю. Тож, зрозуміло, вони не могли як слід привітатися. А треба сказати, що старі люди дуже прискіпливі, коли йдеться про етикет.

— Будь ласка, сюди, — звернувся дідок до господаря, вказуючи на токонома.

Ще три роки тому господар вважав, що в кімнаті можна всідатися де завгодно. Але, згодом хтось прочитав йому лекцію про токонома, і господар довідався, що колись токонома була тронним місцем. Відтоді, як з’ясувалося, що токонома призначалася виключно для гінців сьогуна в імператорському дворі, він не підходив і близько до неї. Де вже тут думати про почесть, коли перед токонома розсівся незнайомий дідуган! Господар навіть не привітався як слід, спромігся тільки повторити гостеві слова, низько схиливши голову:

— Вудь ласка, сюди.

— Ні, так я не зможу шанобливо привітати вас. Будь ласка, сюди.

— Е ні, тоді я не… е-е… Будь ласка, сюди, — наслідуючи гостя, бездумно сказав господар.

— Своєю скромністю ви ставите мене в незручне становище. Я вельми зворушений вашою люб’язністю. Будь ласка, сміливіше. .

— Скромністю… Просто жах… Будь ласка… — почервонівши як рак, мимрив господар. Видно, вдосконалення душі не принесло ніякої користі. Мейтей-кун стежив за перебігом розмови з-за фусуми, і коли побачив, що підоспіла зручна мить, штурхнув господаря ззаду.

— Ну, йди вже. Ти так прилип до стіни, що мені ніде сісти. Йди сміливіше, — підохочував він його. Господар наблизився до токонома.

— Кусямі-кун, це мій дядько зі Сідзуоки, про якого я тобі не раз розповідав. Дядьку, а це Кусямі-кун.

— Дуже радий вас бачити, — мовив дідок. — Мейтей доступився вашої ласки, і я теж давно мріяв порозмовляти з вами. На щастя, сьогодні ми проходили мимо вашої господи, і я вирішив подякувати вам за щедру і ласкаву увагу до Мейтея. Прошу вас, не, погребуйте моєю особою і не позбавляйте мене вашої прихильності в майбутньому.

Старий виголосив цей монолог у старовинному стилі одним подихом. Неговіркому, понуркуватому господареві не траплялися такі старомодні дідки. І якщо спочатку він розгубився, то тепер, коли його обсипали таким градом вітань, господар геть забув про розцяцькований конверт і про корейський женьшень. Він лише насилу проказав:

— Я теж… Я теж… Збирався відвідати… Радий вас бачити… — і, підвівши голову, крадькома зиркнув на гостя. Але той все ще хилився у низькому поклоні, тож господар поспішив і собі шанобливо тицьнути носом у мату.

За хвилю дідок підвів голову:

— Колись і в мене тут був дім, і я довго жив у столиці. Але під час руїни [176] я надовго виїхав звідси і тепер нічого тут не впізнаю… Якби не Мейтей, я б не знав, що його робити. Хоч і кажуть, що все тече, все змінюється, але все ж таки рід сьогуна триста років…

Мейтеєві, видно, обридло слухати дядькові теревені й він його урвав:

— Можливо, рід сьогуна чогось вартий, але й епоха Мейдзі теж прекрасна. Напевне, в ті часи не було Червоного Хреста?

— Не було. Нічого схожого на Червоний Хрест не було. І бачити його Високість принца можна тільки тепер… От і мені, старому, пощастило взяти участь у сьогоднішніх зборах і почути голос його Високості принца. Тепер уже можна й помирати.

- І то добре, що побачили Токіо після такої довгої перерви. Знаєш, Кусямі, дядько спеціально приїхав із Сідзуоки на конференцію Червоного Хреста. Ми щойно були в парку Уено на цій конференції, а на зворотному шляху заскочили до тебе. Бачиш, він у сюртуку, що я замовив у «Сіракія».

Справді, на дядькові був сюртук. Але який? Явно не на його плечі: рукави задовгі, вилоги настовбурчені, на спині западина. До того ж тісний у пахвах. Навряд чи легко навмисне пошити такий незграбний сюртук. Як на біду, ще й білий комірець сорочки відстебнувся, і щоразу, як дядько підводив голову, висувався борлак між комірцем і сорочкою. Тепер уже важко збагнути, чи сорочці, чи сюртуку належить чорний бант. Сюртук ще можна терпіти. А от що за диво самурайська зачіска «тьоммаґe»! Я почав шукати очима залізне віяло, що про нього розповідав Мейтей, — акуратно складене, воно лежало коло старого. Господар нарешті оговтався і, з посиленою увагою розглядаючи одежу гостя, здивувався — він ніяк не сподівався, що Мейтей здатний казати правду. Те, що господар побачив, перевершувало Мейтеєві описи. Якщо господареве ряботиння — цінний матеріал для історичних досліджень, то самурайська зачіска «тьоммаґе» і залізне віяло у цьому розумінні мають далеко більшу вартість. Господареві кортіло розпитати докладно про залізне віяло, але він побоявся бути настирливим, а тому поставив звичайне запитання:

— Людей, напевне, зібралося багато?

— Дуже багато. І всі витріщили на мене очі… Таких цікавих світ не бачив. Колись люди не були такими.

— Еге ж, правду кажете, в давнину люди були інші, — відповів господар так, наче то він сам був дідком. Не подумайте тільки, що господар вдавав з себе всезнайку. Просто ця репліка виникла зненацька в його каламутному мозку.

— А знаєте, всі тільки й позирають на мій «шоломоруб».

— Напевне, оце віяло дуже важке.

— Спробуй візьми в руки, — запропонував Мейтей господареві. — Важкеньке. Дядьку, дайте йому.

Дідок натужно підняв віяло і ввічливо передав господареві. Кусямі-сенсей якусь хвилину тримав віяло так, як прочани у храмі Куродані в Кіото тримають меч Ренсьобо, а тоді мовив:

— Справді, - і повернув гостеві.

— Усі чомусь називають його залізним віялом. Але він не має нічого спільного з віялом, це ж бо «шолморуб»…

— Гм… А що воно за штука?

— Рубати шоломи… Коли ворог падав непритомний від удару, його добивали «шоломорубом». Ним користуються з часів Кусунокі Масасіґе [177]

— А що, цей «шоломоруб» належав Масасіґе?..

— Ні. Не знаю, кому. Знаю тільки, що він стародавній. Можливо навіть, його виготовили в епоху Кемму [178].

— Я не певний, чи в Кемму, але знаю, що добрячого клопоту завдав Канґецу-кунові. Слухай, Кусямі, сьогодні по дорозі додому ми принагідно — саме проходили мимо факультету природничих наук — заглянули у фізичну лабораторію. Так ото, через цього «шоломоруба», — ти ж знаєш, він залізний, — всі магнітні прилади показилися. От халепа!

— Та не може цього бути. Це залізо з часів Кемму, воно лагідної вдачі, то шкоди не зробить.

— Залізо є залізо. А лагідна вдача тут ні до чого. Канґецу-кун сам такої думки.

— А, Канґецу… той, що скляні кульки обточує? Шкода, що молоді роки марнує на таке дурне діло. Міг би чимось путнішим зайнятися.

— Авжеж, шкода, але не забувай: це називається науковим дослідженням. Як тільки він виточить кульку, стане знаменитим ученим.

«Як виточить кульку, стане знаменитим ученим? Так це ж будь-хто зможе. І я теж. І навіть пришелепуватий господар. Такі ремісники, звані ювелірами, в Китаї посідали скромне становище», — подумки казав я, сподіваючись від господаря підтримки.

— Так, так, — погодився господар.

— Всі оті сучасні науки вивчають мертву субстанцію. Може, з них і є яка користь. Але до пори, до часу. Бо в скрутну хвилину вони ні до чого. А от у давнину було по-іншому: самурайська служба пов’язана з смертельною небезпекою, щоб людина не розгубилася в останню хвилину, вона вимагала від неї духовного гарту. А це вам не кульки шліфувати або дріт витягувати.

— Авжеж, — погодився господар.

— Любий дядечку, по-вашому, вдосконалювати душу — значить сидіти без діла, зaсунувши руки за пазуху.

— Отаке сказав! Це не така проста справа. В трактаті Менцзи її названо поверненням душі до тіла. Шао Канцзе навчав, що це — звільнення душі. Буддійський чернець Тюхо закликав виховувати несхибну волю. Як бачиш, усе це не легко збагнути.

— Я ніколи цього не збагну. Я не розумію, що взагалі слід робити.

— А ти читав книжку дзенського монаха Такуана «Дивовижні записи про вроджену мудрість»?

— Ні, навіть не чув про неї.

— Ось послухай: «Куди звернути душу? Якщо на дії ворога, то вона потрапить у їхні тенета. Якщо на меч ворога, то вона потрапить у тенета його меча. Якщо на винищення ворога, то вона потрапить у тенета винищення. Якщо на свій меч, то вона потрапить у тенета свого меча. Якщо на позу людини, то вона потрапить у тенета пози. Одне слово, немає місця для душі».

— Як ви, дядечку, прекрасно пам’ятаєте. У вас чудова пам’ять. Такий довгий уривок і то не забули. А ти, Кусямі-куне, що-небудь уторопав?

— Аякже, — підтвердив господар.

— Ну що, хіба не правда? — зрадів дідок. — Куди звернути душу? Якщо на дії ворога, то вона потрапить у їхні тенета. Якщо на ворожий меч…

— Дядечку, Кусямі-сенсей усе це знає. Адже останнім часом він тільки те й робить, що вдосконалює душу. До такої міри її затуркав, що навіть не виходить назустріч гостям.

— О, за це можна похвалити. І тобі не завадило б спробувати за компанію.

— Ха-ха-ха, у мене на такі штуки часу нема. Думаєте, як самі нічого не робите, то й інші байдикують.

— А хіба ти не байдикуєш?

— Та, бачте, річ у тому, що дозвілля включає в себе багато справ.

— Атож, ти надто неуважний, тобі конче треба вдоконалювати душу. Всім відомо, що: «За роботою і відпочити можна», але я не чув, щоб хтось казав, як ти: «Дозвілля включає в себе багато справ». Як ви гадаєте, Кусямі-сан?

— Ага, я теж, здається, не чув.

— Ха-ха-ха! Ну, як так, то мені нічого тягатися з вами. До речі, любий дядечку, ви б не хотіли поласувати токійськими вуграми? Запрошую у «Тікуйо». Трамваєм звідси недалеко.

— Я не проти вугрів, але я пообіцяв зайти до Суїхари. То вже пробач, що мушу відмовитися.

— А, Суґіхара? Здоровий дід, правда?

— Не Суґіхара, а Суїхара. Ти часто помиляєшся. Негаразд перекручувати прізвища. Треба бути уважнішим.

— Але пишеться Суґіхара?

— Пишеться Суґіхара, а читається Суїхара.

— От дивина!

— Що ж тут дивного? Спрадавна деякі ієрогліфи читаються за асоціацією. От хоч би черв’як. Його ієрогліф читають «мімідзу». Чому? А тому що «мімідзу» означає «сліпий». Те ж саме з «жабою». Її ієрогліф читають «каеру»…

— Ого!

- Якщо вбити жабу, вона перевернеться на спину. Тому й читають «кaepy» — «перевернутися». Тільки селюк прочитає ієрогліфи «Суїхара» як «Суґіхара». Як будеш такий неуважний, люди засміють.

— То ви йдете до того Суїхари? А куди мені дітися?

- Як не хочеш іти зі мною, тут зостанься. Я сам піду.

— А ви доберетеся самі?

— Звісно, пішки важкувато. Тож я найму рикшу. Господар негайно послав служницю по рикшу. Старий церемонно розпрощався і, нап’явши циліндра на свою самурайську зачіску, пішов. Мейтей залишився.

— Це твій дядько? — спитав господар.

— Це мій дядько.

— Так-так, — промимрив господар і замислився, примостившись на дзабутоні й заклавши руки за пазуху.

— Xa-хa-xa, чим не герой? Яке то щастя, що маю такого дядька! Куди його не приведу — він усюди такий. Ти, мабуть, дивувався?

Мейтея страшно втішала думка, що він приголомшив господаря.

— Анітрохи.

— Якщо не здивувався — значить, у тебе мужній характер.

— Ти знаєш, у твого дядька є щось величне. Можна тільки схилити голову перед намаганням твого дядька удосконалювати душу.

— Схилити голову? Мені здається, що під шістдесят відстанеш ти від життя, як і мій дядько. Ти краще пильнуй здоров’я. А старовину викинь з голови — нічого привабливого в ній немає.

— Чого ти боїшся відстати від життя? Але ж не забувай, часом давнє має перевагу перед сучасним. По-перше, сучасна наука рухається все далі вперед, і кінця тому не видно. Від такого руху ми ніколи не відчуємо задоволення. А от східні науки пасивні, і в цьому їх принада. Адже вони вчать нас удосконалювати душу! - Господар заходився викладати теорію філософа, наче свою власну.

— Он що! Твоїми устами, бачу, рече Яґі Докусен.

Зачувши це ім’я, господар прикусив язика. Річ у тому, що філософа, який недавно завітав у «Лігвище сонного дракона і втовкмачував господареві свої ідеї, звали Яґі Докусен, а господареві аргументи — всього-на-всього переказ його слів. Начебто невинна згадка про цього сенсея допекла господареві, як щиголь у ніс.

— А ти чув про теорії Докусена? — обережно, щоб не вскочити в халепу, спитав господар.

— Ще б пак! Коли йдеться про його теорії, то вони анітрохи не змінилися за тих десять років, як він закінчив університет.

— Взагалі, істина нечасто міняється. Тим краще, що його теорії не змінилися.

— Докусен тільки й живе завдяки підтримці таких, як ти. І прізвище в нього Яґі — Цап — підходяще. Недарма в нього цапина борідка. Збереглася від студентських років. А про ім’я Докусен — Самотній відлюдник — вже й не кажу, кращого не придумаєш. Трапилась з ним така пригода. Одного разу навідався він до мене й зостався переночувати. Цілий вечір не давав мені спокою своєю теорією пасивного вдосконалення душі. Товче і товче одне й те саме. «Ти б краще ліг спати», — кажу йому. «Який ти безтурботний! Я спати не буду», — відказує і знай про пасивність торочить. Аж обридло. «Може, ти й не хочеш спати, але зрозумій, я більше не можу», — благаю. Хвалити Бога, нарешті вблагав… Та, на лихо, тої ночі де не взявся щур і відкусив Докусенові кінчик носа. Яку він бучу зняв! Просторікує, нібито осягнув найвищу мудрість, а життям, видно, дорожить. Як причепиться до мене: мовляв, щось роби, щуряча отрута страх яка небезпечна! Що було діяти? Я вирішив його обдурити — заклеїв носа папірцем з грудкою вареного рису.

— Як це так?

— Я йому сказав, що це імпортний пластир, винайдений славетним німецьким лікарем, що його індійці успішно використовують проти зміїних укусів. Мовляв, досить приклеїти, як отруту наче корова злиже.

— О, ти вже тоді знався на тонкощах шахрайства!

— Тобі ж відомо, який Докусен простак. Відразу повірив, утихомирився і заснув. От смішно було дивитися наступного ранку, як у нього з-під пластиру на цапииу борідку звисала нитка!

— Ого, я бачу, ти став ще більшим жартуном, ніж колись.

— Останнім часом ти його зустрічав?

— Тиждень тому він заходив до мене, я мав з ним довгу розмову.

— Невже витлумачував свою теорію пасивності?

— Мушу признатися, що мене захопили його ідеї, я навіть було надумав: з усією наполегливістю візьмусь удосконалювати душу.

— Наполегливість — похвальна річ. Але як братимеш за правду все, що тобі кажуть, у дурні пошиєшся. Взагалі, ти дарма так щиро віриш чужим словам. У Докусена вони як мед, а насправді сам він не кращий за інших. Пригадуєш собі землетрус дев’ять років тому? Докусен тоді стрибнув з другого поверху гуртожитку і пошкодив собі ногу.

— Але, здається, у своєму вчинку він убачав особливий зміст.

— Ще б пак! Як його послухати, то виходить, ніби розумнішого вчинку годі було придумати. «Багато крутих вершин у вченні Дзен. Та якщо їх досягнеш, зможеш миттю, за одним спалахом іскри, орієнтуватися в обстановці. Тільки мені судилося вистрибнути з вікна другого поверху (недарма ж я вдосконалював душу!), а інші тільки метушились і не знали, що робити»,- вихвалявся Докусен, накульгуючи. Такий ніколи не визнає, що його карту бито. Взагалі, краще не мати діла з тими, хто надміру базікає про Дзен і Будду. То непевні суб’єкти.

— Ти так гадаєш? — господар почав втрачати рішучість.

— Коли він недавно заходив до тебе, то чи згадував про якісь чернечі небилиці?

— Ага, торочив мені: «Блискавка розпанахує весняний вітер» — чи щось таке.

— От-от, та сама блискавка. Просто диво: він уже десять років носиться з нею, як кіт з оселедцем. Не було в нашому гуртожитку людини, яка б не знала про блискавку ченця Мукаку — так прозивали ми нашого Докусена. Найсмішніше те, що, розпалившись, сенсей іноді плутався і казав: «Весняний вітер розпанахує блискавку». Спробуй тільки заперечити, коли він спокійнісінько плестиме усякі дурниці! Він такого тобі набазікає, що все перевернеться догори ногами.

— Правда, з таким жартуном, як ти, йому не впоратися.

— Не розумію, кого ти вважаєш жартуном. А я страх не люблю ченців секти Дзен і тих, на кого, бачте, зійшло прозріння. Поблизу мого дому є храм Нандзоін, в якому проживає, уже на спочинку, старезний, під вісімдесят літ, чернець. Ото недавно зірвалася буря, блискавка вдарила у двір храму і розколола сосну поряд з ченцем. Що за диво: превелебний отець і вусом не моргнув. Чого б це? З’ясувалося, що він глухий-глухісінький як пень. Тому й не злякався. Ось де причина. Що ж до Докусена, то хай би носився із своїм прозрінням, але ж ні — спокушає інших. Куди це годиться? З його ласки вже двоє з’їхало з глузду.

— Хто? .

— Ти ще й питаєш, хто? Один — Ріно Тодзен. Він завдячує Докусенові тим, що схибнувся на вченні Дзен і подався на прощу в Камакуру. А там зовсім збожеволів. Ти, мабуть, пригадуєш, перед храмом Енкакудзі пролягає залізнична колія. Так ото він вискочив на перехід і, вмостившись прямо на рейках, заглибився у роздуми. Нахвалявся, що зупинить поїзд. Поїзд справді-таки спинився, і тільки завдяки машиністові Ріно Тодзен не загубив життя. Тепер, бач, почав розводитися, що тіло його тверде, як криця, у вогні не горить, у воді не тоне. І тут же забрався у ставок і давай ходити по дну.

— Втопився?

— На щастя, мимо проходив бонза і врятував. Та незабаром, вернувшись у Токіо, він дістав запалення очеревини й помер. Умер від запалення, а захворів через те, що наївся ячної каші й тухлих маринованих овочів у монастирській їдальні. Виходить, безпосередній винуватець його загибелі — Докусен. .

— Взагалі кажучи, надмірний запал має позитивну і негативну сторони. — Господар, видно, був прикро вражений.

— Правду кажеш. Але на цьому не скінчилося. Докусен занапастив ще одного товариша.

— Який жах! Кого?

— Татіматі Робай-куна. Він йому так забив памороки, що той почав верзти про вугра, який піднявся на небо, і врешті-решт став справжнім…

— Що значить — справжнім?

— Вугор піднявся на небо, а свиня зробилася святим відлюдником.

— Не розумію, що ти кажеш.

— Якщо Яґі — Докусен, тобто Самотній відлюдник, то Татіматі — Бутасен, тобто Свиня-відлюдник. Такого ненажеру ще світ не бачив. Ти уявляєш, що б сталося, якби його ненажерливість поєднати із злобним характером ченця секти Дзен! Спочатку ми нічого не завважили, але потім пригадали, що з ним давно щось негаразд. Скажімо, приходить він до мене та й питає: «На оцю сосну не сідають котлети? А от у наших краях камабоко плавають на дошці» То ще півбіди, якби він плів лише такі нісенітниці. А то ж він узявся намовляти мене копати у рові біля воріт бататове пюре! Тут я вже спасував. Через кілька днів він став нарешті Бутасеном, тобто Свинею-відлюдником, й опинився у лікарні в Суґамо. Взагалі кажучи, чого б свині божеволіти? Та, бач, Докусен поміг. В його руках велика сила.

— Той приятель і досі в Суґамо?

— Ти ще питаєш! У Татіматі манія величності, він тільки те й робить, що вихваляється. Недавно вирішив, що ім’я Татіматі Робай нікуди не годиться, і назвав себе Тендо Кохей [179], бо, мовляв, він — втілення справедливості. Просто жах, що з ним сталося! А ти навідайся до нього, сам побачиш.

— Кажеш, він тепер Тендо Кохей?

— Тендо Кохей. Несп6вна розуму, а таке гарне ім’я придумав. Іноді він підписується «Конфуціанська справедливість». Усім. приятелям і знайомим не дає спокою листами — мовляв, люди впали в гріх і треба їх рятувати. Я вже одержав від нього кілька листів; серед них були такі довжелезні, що двічі з мене взяли доплату.

— Виходить, я одержав листа теж від Робая?

- І ти одержав? Цікаво. Конверт червоний?

— Так, посередині червоний, з боків білі смужки. Чудернацький конверт.

— Кажуть, ті конверти він спеціально, замовляє у Китаї. Вони, можна сказати, ілюструють Бутасенів афоризм: «Путь неба білий, путь землі білий, а між ними червона людина».

— Яка глибока символіка!

— Втративши тяму, він з головою поринув у химери. Хоч і ненормальний, він, як і, завжди, ненаситний, ніколи не забуде написати про їжу. Дивина, та й годі. Тобі теж писав?

— Еге, про трепангів.

— Йому дуже подобаються трепанги. А ще про що?

— Щось наплів про козубеньку і корейський женьшень.

— Непогану комбінацію придумав. — козубеньку спарував з женьшенем. Мабуть, він хотів сказати, що треба лікуватися відваром женьшеню, як обжерешся козубеньки.

— Здається, не зовсім так.

— Та байдуже, як! Що ти з божевільного візьмеш? Більше нічого не писав?

— Чого ж ні? Ще написав: «Сиди собі, Кусямі-сенсею, над своїм коритом».

— Ха-ха-ха! Чого це він такий до тебе суворий? Напевне, думав допекти тобі до живих печінок. От молодець той Тендо Кoxeй! — розвеселився Мейтей.

Значить, відправник листа, що його господар з немалою повагою читав-перечитував, першокласний псих! Господаря взяла досада за недавній запал, мучив сором за те, що він так високо оцінив писанину якогось там ідіота, врешті в його душу закрався сумнів: а чи все гаразд з його власною головою, якщо він захопився маячнею божевільного? Уся ця суміш почуттів — досада, сором, тривога — відбилася на його стурбованому обличчі.

Цієї миті двері різко відчинилися і почувся важкий тупіт черевиків, потім гучно пролунало: «Дозвольте на хвилинку?» На противагу до вайлуватого господаря Мейтея не треба було довго просити: не чекаючи, поки служниця вийде назустріч гостеві, Мейтей гукнув: «Хто там?» — схопився на ноги і за двома кроками опинився у передпокої. Звичайно Мейтей вдирається у чужий дім без дозволу, правда, користь від нього є: перший виконує обов’язок слуги. Однак Мейтей все-таки гість, отож якщо вже він поспішив до дверей, то Кусямі-сенсею, господареві цього дому, сидіти непорушно у вітальні зовсім не личило. Інша людина обов’язково пішла б услід за Мейтеєм. Але господар не з таких: він спокійнісінько спочивав задом на дзабутоні. До речі, поняття «спокійнісінько спочивати задом на дзабутоні» і «бути спокійним» на перший погляд близькі, а насправді вони суттєво різняться.

Було чути, як Мейтей з кимсь жваво розмовляв у передпокої, а потім гукнув: «Гей, господаре! Вийди-но сюди. Без тебе не обійдеться!» Хоч-не-хоч господар, усе ще з руками за пазухою, попростував до передпокою. Дивиться — Мейтей присів навпочіпки (що за непристойна поза!), тримає у руці візитну картку з таким текстом: «Агент кримінального відділення поліцейського управління Торадзо Йосіда». Поряд з Торадзо-куном стовбичив високий молодик років двадцяти п’яти в елегантному тафтовому кімоно. Дивна річ, той чоловік стояв мовчки, застромивши руки за пазуху геть-чисто, як господар. «Наче я його десь бачив», — подумав я й придивився уважніше. Стривайте, стривайте, так це