Book: Дерево, що росте в мені



Дерево, що росте в мені

Жанна Куява

Дерево, що росте в мені


Спеціальна відзнака за психологічну глибину та розкриття міжособистісних стосунків Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»



«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші,

засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Дерево життя, яке треба плекати

Майже детективно розпочинається роман Жанни Куяви. Пацієнт алергологічного відділення обласної лікарні Сава Нагорний знаходить прощальну записку дівчини, котра явно має намір здійснити те, що тепер називають іноземним (і навіть модним) словом суїцид. Добрий і співчутливий до чужої біди Сава негайно розпочинає пошук авторки листа-волання. Авжеж, волання про порятунок. Бо ті, хто всерйоз вирішив звести рахунок із життям, роблять це, як правило, тихо й несподівано і не гублять передсмертних листів-записок.

Сава хутко знаходить авторку серед колег-алергіків. І цим на корені вбиває детективну інтригу. Зате дає поштовх до історії кохання. А відтак розпочинається розповідь про жіночу долю, точніше дві долі — Чеслави і її матері. «Така звичайна, така поширена, але така печальна історія», — пише в записці, в якій вихлюпує свій розпач, Чеслава. І запитує — себе? матір? людей? світ? — «Бо хіба не мають ті нещастя скінчитися?!»

Сава почує те волання. Але на зміну одним нещастям прийдуть інші, бо, як то заведено в жінок, вибирає не розум, а серце. А воно не вміє аналізувати й безпомилково відчувати, де добро, а де зло, де справжнє почуття, а де гра. Золотоволоска Чеслава ступить до другого кола душевно-почуттєвих пошуків. Але кого вона, власне, шукає чи від кого втікає? Від свого минулого чи минулого матері, негараздів душі чи чогось більшого, яке поки що не здатна зрозуміти?

Їй хочеться співчувати (так і тягнеться рука написати — дурненькій) — такій чулій і нерозбірливій водночас. Та вона така, як є. І мама Ярина, насмішкувато названа односельцями Королівською, дає урок не вишивання, а того, чого прагне сама: «Плоди на “дереві життя” символізують людські діяння». Наступний абзац стає символом подальшого зображеного і прихованого в романі: «Чеся, беручись до вишивки, найперше творила безперервний візерунок, що накочувався хвилею в нижній частині полотна. Видавалося, ніби та стяжка мала продовження і поза межами простирадла, бо тягнулася до самісінького краю… Завдяки суцільному орнаменту стяжку називали безконечником. Він точився з кінця в кінець, аби не переривалася життєва дорога того, кому ця вишивка призначалася. Дізналася дівчина й про те, що у чічках, листочках і бруньках теж чаїлася ціла філософія триєдності: народження життя, уособлене в пуп’янках, розвиток життя — його символізували квітки, та безперервність життя, яку передавало листя».

У романі постає і впізнаване моє рідне Полісся, своєрідні сільські стосунки. І звичайно, є й своя відьма, а де відьма, там неминуче пахне містикою, причаруванням. І вторгається, владно манячи до себе не лише Чеславу, інше життя, яке не вишити, не зупинити. Хіба що намагатися опиратися його жорстоким законам або ж прийняти його правила гри. «Дерево, що росте в мені» — це те, що неминуче мусить вирости. І що з того, що порятований мамою чоловік виявиться, як у нас у селі казали, «не дорослим до любові»? Що з того, що сучасний багатій Матвій Доброжанський — один у Чесиній уяві, інший у реальності? Ріст дерева життя не зупинити. Ні на вишивці, ні в реальності.

Читачам, а особливо читачкам, котрим насамперед адресовано новий роман Жанни Куяви, доведеться і напереживатися, і замислитися. Але як застереження звучать ці рядки: «Дивно. Бо коли нам зле, ми не міркуємо, як це виправити. Ми зазираємо кудись наперед і думки перебираємо, як уберегтися від іще більших нещасть, що можуть із нами статися. Щось на кшталт: нащо виправляти теперішнє, ліпше про майбутнє подбати. Але чи воно, те майбутнє, настане, якщо теперішнього не вберегти? Своїми ж думками ми заганяємо себе у безвихідь і відбираємо можливість діяти тут і тепер».

А Чеслава перейде ще один життєвий місток і мовби попрямує по своїй колишній вишивці. «Селючка» і вже «дитя міста», яка боїться відчинити хвіртку біля материного двору і все ж наважується. І там, коли вона засне, з’явиться… Втім, романи треба читати.


Володимир Лис

Дерево, що росте в мені

— Мамо, чому ми — такі, а не інакші?

— Нормальні ми з тобою, доню. То, бач, норми тепер інакші. Жаль… Бо то норми тепер — ненормальні…

Розділ І

Розчаровані в долі


1


«Люблю Тебе, А.!

Люблю вас, дорога мамко!

Бабо Секлетко, і вас люблю!

Але життя я любила найбільше…

Та воно полюбити мене чомусь так і не змогло…

Жаль, що вийшла в нас нерозділена любов…

Така звичайна, така поширена, але така печальна історія…

Не я — перша, не я — остання… така розчарована…

Бо хіба не мають ті нещастя скінчитися?!

Пробачте мене за все, моя дорога мамко!

Усі, кого люблю, пробачте!!!

Але в мене немає більше сил так жити…

Ліпше терпіти біль там, де на нього заслуговуєш…

Прощавайте!

Ваша Чеся».

Надірваний альбомний аркуш, із якого глипав синявими кривулями цей «передсмертний» напис, лежав на столі лікарняної їдальні. Сава помітив його, коли підійшов до вікна, щоб роздивитися вечірні пейзажі, намальовані затяжною непогодою. Чи радше навпаки — хлопець укотре взявся розкидати захоплені погляди довкіл мокрих лавочок і похнюплено-зморених через частий дощ дерев, що з висоти четвертого поверху нагадували смачнючі у приготуванні гриби-зонтики. І чарувався. Сава любив осінь, як і дощ, що його зазвичай називав дідом Поганяєм. Мовляв, цей старий і могутній добродій шпурляє з неба зливами не просто так: усе понуре-притомлене-розчароване, що росте на землі та нею ходить, він спонукає прокинутися з напівсну, зібратися, зворушитися, збадьоритися і поквапитися жити далі. Бо коли ж іще це робити, як не тепер? Оту мить, що ось-ось промине, як її не змарнувати та прожити сповна?!

Гриби-зонтики Сава теж любив. Але тепер про них йому марити було годі: дієта вимагала інших харчів і наїдків. І то — здебільше несмачних. Утім, як переконували лікарі, корисних для здоров’я. А здоров’я наразі — найбільш жадана манна небесна кожного, хто щойно в цій незатишній їдальні вдавав, ніби смакує лікарняною їжею, а насправді неохоче її пережовував.

Вечеря, що давала пацієнтам дрібку надії на одужання, завершилася. Завіконним дощовим оркестром і далі диригувала осінь. Сава тримав «передсмертну» записку, що під’юджувала його дізнатися, хто її написав. Бо той, хто її написав, як і Сава, любив життя. Але чомусь розлюбив. Чому? Що його так розчарувало?..

Хлопець пройшовся напівтемним коридором аж до виходу, де на дверях висіла табличка з написом «Алергологічне відділення». Гадав, може, підгледить-добачить щось підозріле в котрійсь із палат із прочиненими дверима. Однак після вечері пацієнти зазвичай бралися до сну, тому в цьому крилі коридору на Саву чекала невдача: двері всіх палат були зачинені.

Вже намірився було вертатися, як почув чиєсь надривне схлипування. Спинився й висунув голову за двері. На майданчику, що єднав приступками третій і четвертий лікарняні поверхи, на вузькому підвіконні сиділа дівчина.

— Усе добре? — запитав.

Вона не відповіла, тільки притихла. Вздовж стін шмигонула темними крильми тривожна, розбуркана тиша. Стало чутно лише неугавний дощовий мотив по-особливому магічного ранньоосіннього шелестіння.

Сава не знав, як чинити. Чи радше не хотів вдаватися до втішання цієї зарюмсаної довгокосої незнайомки. Саме її пишне білясте волосся передусім впало в око юнакові — воно спадало аж за край підвіконня, на якому сиділа, взявши в оберемок підібгані ноги, ця розкисла, наче мох у болоті, плакса. Йшлося не про Савину байдужість, бо насправді хлопець залюбки допомагав усім, хто просив у нього допомоги. Адже люди добре знали, що в Сави то виходить: здавна і не особливо натруджуючись. Просто він завше знаходив що сказати, аби розборонити, примирити, заспокоїти чи то сільських хлопців-задирак, чи рідних батька-матір, чи двох братів і трійко сестер. Недаремно ж навчався на вихователя! А на селі люди з освітою — то вам не абихто чи темнота якась, а всезнаюча і ясна голова! До такої гріх не прислухатися…

— Ти коли-небудь хтів умерти? — збурилося пір’я вечірньої коридорної тиші, ніби дивна білявка щойно скінчила скубати гуску і струсила фартух.

Слідом посипалися долу й махові пера юначого здивування.

— Я? — перепитав Сава.

— Ні, той дурень, що сидить у бесідці й на холоді тримає грудну дитину, — грізно відповіла незнайомка, киваючи вглиб присмерку двора. — Видно, теж хоче вмерти. Разом із малям, — додала холодно.

Сава підбіг до вікна, зирнув у лікарняний двір, що куняв, придрімував, укрившись пледом із густої мряки, і справді побачив чоловіка, який, зігнувшись над закутаним немовлям, хилитався в темпі осінньої вечірньої колисанки.

— Ой, але ж про це тре’ комусь сказати! — схопився схарапуджений юнак. — Його мусово забрати звідти! — гримнув дверима, помчав коридором до чергової медсестри й хутко розповів їй про побачене.

Повновида жінка в зеленкуватих медичних одежах і шапці повелася небайдуже: без вагань зателефонувала в пологове відділення, аби хтось збіг униз і забрав до палати згорьованого таточка. Про цього бідаку на ймення Матвій Доброжанський гомоніла вся обласна лікарня. Три дні, як померла при пологах його дружина, а він не може прийти до тями. От і зостався в лікарні з новонародженою донечкою: медики доглядають дитину, але більше — його самого. Не хоче молодий батько миритися з утратою…


Сава на мить околів. Застиг, наче грудка білого вапна на сонці, яким мати двічі на рік — перед Пасхою й Різдвом — підбілювала хатні стіни. То він так уважно слухав оповідь медсестри про знедоленого новоспеченого татка. А врешті зайшовся мало не дівчачими зойками: «Але ж горе! От, май’[1], комуняка!»

Цим забутим, чи то пак малознаним поміж молоді й одвіку неприємним для совісного українця словом «комуняка» юнак лаявся. Відкіля воно вчепилося, й гадки не мав. Але саме так проявляв нетерпимість, злість чи роздратування. Замість усілякої матірщини винайшов для себе цензурну нецензурність і так злостився. Тоді слухачі менше зважали на ту його лайку й навіть не здогадувалися, що для Сави сенс слова «комуняка» збігався з найпопулярнішим поміж простолюду гострим слівцем, що починалося буквою «б».

«Ох і горе! — запульсувало в парубочих скронях, навіть майнуло кольками в лівому плечі. — От, май’, комуняка! Я би теж не пережив, якби з моєю Лілечкою таке сталося», — проговорив подумки.

Сава згадав свою дівчину, з якою зустрічався ось уже п’ятий рік і з якою планував цьогоріч одружитися. Хоча кохана вимагала кликати її не інакше як Ліліана, Сава подумки завше казав на неї Лілечка. Так йому було простіше та миліше. А головно — без зверхності, що прочитувалася йому в імені Ліліана.

Чекати на одруження лишилося недовго. Сава вірив: із Лілечкою вони стануть найкращою парою в його рідній окрузі! Він працюватиме вихователем у сільському дитсадку, вона — вчителькою у школі, бо, як і він, закінчила педагогічне училище, щоправда, навчалася в іншому місті й не на дошкільному, а на педагогічному факультеті. Вийде з них інтелігентне подружжя — чим не привід для пошани від оточення?!


— А ви не знаєте, хто та дівчина, що сидить на підвіконні на сходовому майданчику? — зненацька запитав Сава медсестру.

— Хто? Де? На якому майданчику? — стрепенулася високочола пампуха. — Не знаю я… Не бачила, — підвелася з крісла, маючи намір якнайшвидше перевірити почуте.

Однак хлопець зупинив її:

— Довге таке, біле волосся в неї. Раніше я її тут не бачив, — конкретизував, бо ось уже тиждень, як лікував алергію, але досі невідомо яку.

Спершу обласні лікарі вважали, що в Сави Нагорного з віддаленого поліського села Мовчанівка[2] — харчова алергія. Згодом припустили, що така реакція організму — на холод. Навіть обговорювали можливість виникнення недуги внаслідок якихось нервових стресів чи надмірних хвилювань через щось глибоко інтимне. Але нічого подібного юнак не переживав — так казав. Себто медики досі не встановили, чому шкіра хлопця зненацька почала пересушуватися, лущитися, вкриватися тріщинами і кровоточивими ранами.

— Ні, не знаю в лице такої пацієнтки, мабуть, новенька, — впевнено відповіла медичка.

— Тоді піду сам переговорю з нею. — Зацікавлений Сава перехопив намір пампушкуватої медсестри бігти мерщій знайомитися з «новенькою». — Розпитаю, чо’ вона там мерзне. Не переживайте, я сам усе розвідаю, а потім коли що, то вам перекажу, — випалив рішуче, якось так істинно по-чоловічому, чого бракувало багатьом пацієнтам, ба навіть лікарям цього по-особливому вразливого клінічного відділення.


Видавалося, її волосся виростає з непроглядних віконних шиб, в’юнко стелиться, сягає самісінької лиштви, скидаючись на блідо-рожевий зорепад пишного суцвіття клематиса. Дівчина обдавала поглядом скляну глибоку синь, тож Сава зміг добряче роздивитися її густі, десь із метр завдовжки, зугарні коси. Вони сповивали ледь не всеньке її скоцюблене тіло, втім легко було розгледіти, що вона мала на собі довгу, лляну, з темно-фіолетовим вишиваним узором на подолі, домоткану сорочку. На фоні оздоби цієї вдяганки босі ноги дівчини мало вирізнялися — вони були вкриті синюватими плямами та прожилками.

«Певно, добряче задубіли», — вирішив юнак.

Уже за мить він укотре згадав про кохану Лілечку, тому поцікавився вкрай збайдужіло:

— Чоловік із дитиною — досі в бесідці?

Вона заперечливо крутнула головою.

— То чо’ далі тут сидіти? — запитав ніби знічев’я.

Золотоволоска мовчала. Сава і собі не знаходився з подальшою балачкою. Та все ж йому справді було цікаво, чому вона тут сидить. Тим паче, пробувши ось уже тиждень у лікарні без будь-яких приключок і найбанальніших пригод, він нарешті захотів нових емоцій. Раз на день телефонував Лілечці, відтак — рідним додому, але вражень це не додавало, хіба злегка теплішало в грудях.

— А як можна відростити таке довге волосся? — запитав і вмить пошкодував про сказане.

Дівчина вихором повернула до нього заплакане обличчя і зацідила ляпасом украй розпачливого погляду. Юнак не встиг його й роздивитися, вмент відвернувся, вирішивши йти геть. Проте голос, не менш безпорадний за погляд, заблагав його:

— Вернися!


Сава почувався, щонайменше, ніяково. Те, що він мався, наче маленький хлопчик, який сполохався веління чужої тьоті, було правдою, але на цьому він вирішив не зостановлюватися й близько до серця не брати. Не так уже й легко його налякати. Чи він життя не бачив? Чи йому не двадцять другий рік пішов?! Ні, він спокійно собі поводитиметься, бо нікого йому боятися. Ще чого не було?! Ще тільки плаксивої білявки не лякався!

Вона знову заховала погляд у простирадлі осінніх сутінків чи просто спрямувала його в нікуди — важко було розкумекати. Однак хлопця найбільше тішило, що дивачка перестала цілити в нього пекучими шпичаками тих безпросвітних і тужних позирків.

— То ти, кажеш, ніколи не хтів померти, — ствердно мовила дівчина низьким, охриплим голосом. І далі продовжила зашивати дірки завіконня голками печального взору.

Сава трохи загаявся, бо спершу подумав, що то — початок її оповіді, проте помилився — дівчина хутко замовкла. Тож він урешті відповів.

— Я не казав такого, — заперечив правдою.

— То що, хтів-таки? — перепитала незнайомка.

— Ні, не хотів, — відказав.

— О, то переді мною — унікальна людина? Істинний щасливчик? — Дівчина й не думала повертатися до співрозмовника.

Сава піймав думку, що цій білявці — більше літ, ніж йому. Саме це гайнуло хтозна-чому цієї миті.

— Та ні, трохи й мене побило життя. Але нащо хотіти помирати, як іще не пора?



— А звідки тобі знати — пора чи не пора? — Хрип незнайомки погустішав, низи говору розтривожилися й повилися оксамитовим відзвуком. — Тобі, мо’, відомо, хто ту пору встановлює, га? — Вона нарешті крутнула головою, але говорила ніби з собою, скерувавши погляд ниць, так, наче розглядала з-поміж вичовганої коридорної долівки справжні художні малюнки.

Сава й допіру не зміг роздивитися очей, що ховалися за шторами її розпухлих від тривалого плачу повік.

— Що, може, про нього будеш казати, про бездушного карателя і безжального управителя? — На якусь незначну мить дівчина звела погляд увись, вказуючи на небеса, і знову відвернулася. — О, то, певно, тільки йому можна вирішувати, коли і в кого забирати життя, тільки йому! Так? — схлипнула скрушно.

— Я не знаю, — тихо відповів Сава.

Білявка зненацька голосно розсміялася, проте смішно не було ні їй, ні Саві.

— Не знаєш, ну ясно, що не знаєш, — кивнула розтріпаною головою. — Зате я знаю, дорогенький, я тепер добре знаю, що й до чого. — Її схвильований говір набрав нових емоційних барв — істеричних. — Його не влаштовують ті, хто любить життя, хто йому радіє, йому б тільки про бідних і нещасних дбати, піклуватися про них! — взялася горлати, не соромлячись. — Скажи, нащо він забирає до себе молодих, га? Нащо йому гарні, повносилі, життєлюбні хлопці, знаєш чи ні, скажи мені! — Виголосила й вибухнула надривним плачем, сховавши обличчя в заполі своєї дивакуватої старовинної одежини.

Сава не сподівався почути щось подібне. Він вважав, що на підвіконні сидить хоч і доросла, та все ж дівчинка, якій захотілося додому, до мами, або їй щось заболіло, тому й вирішила порюмсати. Але те, що він говоритиме з білокосою дівицею про смерть, та ще й молодих хлопців, йому на думку не спадало.

Утім юнак розумів, що недаремно приходив сюди двічі, недаремно хотів дізнатися, чого ця білявка видерлася на холодне підвіконня, що намагалася роздивитися у темені і що то в неї за убір такий старомодний, мов із музейної скрині поцуплений…


Цікавість усе більше розбирала Саву, закутавши його у сповиток, наче новонародженого дітвака, ще й довгеньким опаском довкруж в’ялого стану закріпивши. Тілом шугували час од часу мурашині рої боязні, атож — дивачку яку зустрів! Вона йому… Так-так, ось воно що! Вона йому на русалку цілковито скидалася! Таку, про яких лишень пишуть або вигадують, що, мовляв, бачили десь серед густого річкового очерету… Ця ж бо сиділа нерухомо, наче безбоязно виповзла на берег погріти від холодної води делікатні боки. Як і дісталася четвертого поверху?!

— Я не думаю, що Бог любить тільки нещасних. Бо тоді нащо йому їх обездолювати? — мовив юнак попри зніяковілість.

Білявка знову взялася схлипувати, але дещо тихіше.

— Може, те, що для одного — недоля, для іншого — щастя? — проговорив запитально. — Бо що не людина — то загадок на шість томів. — Голос злегка дрижав, проте Сава тримався впевнено.

— А чо’ — на шість? — подібно до Савиної гутірки буркнула русалка.

— Просто… шість — то парне число. Три томи хорошого, три томи пустого[3], разом — сутність людини, — роз’яснив.

— Дурня якась, — шморгнула носом невдоволена плаксуха.

— Мій батько все каже, що наша матір — найліпша, що всі роки він був із нею щасливий, а вона доказує, що й половини з їхніх спільно прожитих літ не мала доброї долі. То кому з них вірити? І хто з них ліпший? — почухав за вухом: саме на скронях і потилиці найбільше дошкуляла йому невгамовна сверблячка. — Всі ми однакові, тільки в кожного — свої томи доброго й пустого. Все залежить від того, що саме є тим добрим і пустим для людини, — провадив Сава. — Нам — що? Ми, діти, й собі по-різному вважаємо. Найстарша сестра каже: «Таки так, мама заслуговує на ліпшого чоловіка». А братам і мені й так живеться неплохо[4]. Ну сваряться, ну б’ються деколи… А де та ідилія? Хіба є щасливі й ідеальні сім’ї? Нема.

Дівчина й далі дивилася вглиб ночі, проте видно було, що вона таки слухає «дурню» цього чудного хлопця.

— Так само немає щасливих та ідеальних людей, бо в кожного радості з болем — теж на шість томів, — вів далі Сава. — Тільки ясно, що різна та радість і біль у кожного свій, інакший… Може, котрусь жінку і справді чоловік шанує, не б’є, як от я свою, — ніколи й не зачеплю! — змахнув увись вказівним пальцем. — Але більше все ж таких пар, що живуть у брехні. Або тримаються купи через гроші. Або ще через якусь мару… Та що там казати — навіть саме слово «щастя» тепер не в моді! Ти телевізор дивишся? — спитав сміливіше незнайомку. Але враз додав: — Ото-то. Ти ж бачиш, що там показують… Біди, горе, сльози… Оте — і в моді. Кому ти треба зі своєю радістю, зі своїми успіхами?! Хіба собі.

Сава зачинив двері відділення, бо йому спало на думку, що їхня з русалкою говірка може привернути увагу когось небажаного. Відтак присів, обпершись об холодну стіну, і продовжив упевненіше:

— Але й радості стопроцентної теж не буває. Бо всього — три на три, як я казав. От навіть я. Ніби й задоволений життям: маю батька, матір, сестер, братів, кохану дівчину, — знову пошкріб шию. — Вивчився, оформлюся в садок, почну працювати, свої гроші заробляти… Але зараз лежу в лікарні і ніхто не знає, чо’ в мене алергія, як вивести з мене ту непоясниму болячку… То є чому радіти? Нема. Але й не страшно так, щоб аж на шість томів. Щасливий я тепер наполовину.

— Як ти можеш порівнювати смерть молодого хлопця з якимись там прищами, га? — тихо, проте гнівно запитала білявка.

— А я не порівнюю, — відповів Сава. — Я кажу, що хоч я в цілому й задоволений життям, але тепер — ні. Нині я — нещасний. Бо нічого стопроцентного нема. Всюди всього — половина…

— …золота середина, — бездумно додала дівчина.

— Може, той, за ким ти так побиваєшся, теж мав якісь проблеми або таємниці або щось мучило його, й у сто тисяч разів більше, ніж мене — мої болячки чи навіть тебе — твої страждання?

Білявка звісила ноги й випростала спину.

— Як не сумно те визнавати, але ніхто не знає, що в даний момент є ліпшим і кориснішим для кожного з нас — жити чи… піти за світи й не мучитися, — закінчив Сава.

Він не встиг звестися на ноги, як укотре задрижав від почутого.

— Хочеш сказати, що коли він пішов від неї до мене, то зразу став нещасним?! — загрозливо просичала незнайомка.

Сава вирішив, що тепер він точно піде геть. Дівчину він розворушив, та ще й як! Змусив подумати про щось інше, чи то пак — подумати про це «щось» інакше. Тож його місію завершено. Хлопець не став відповідати на запитання незнайомки. (Бо що мав відповісти? Авжеж, він не хотів сказати, що хтось пішов від когось до неї і відразу став нещасним. Бо звідки йому знати: хто, що, від кого й чому?) Він тихо відчинив двері та попрошкував коридором до палати.

Дорогою дійшов висновку, що записка, яку він знайшов у їдальні, найвірогідніше належить цій дівчині. І звати її Чеся.

«Дивне ім’я. Як і вона сама, — кинув думкою. — Розлюбила життя, бо, видно, втратила коханого, — виснував Сава, аналізуючи прочитане в записці та почуте з перших вуст. — Але, здається, тепер вона змінить напрямок своїх думок. Дівчата на те й дівчата, щоб переіначувати бажання, ще й зненацька та з лиця навиворіт. Навряд чи тепер вона захоче покінчити з життям. Але то вже хай мене не стосується», — постановив собі.

У лікарняному ліжку юнака миттєво скувала сонливість. А коли ніч кличе до сну, то не варто зволікати, бо потім неодмінно поплатишся безсонням. Тож Сава радо пірнув поза дійсність.


2


Лікарняна гречка з двома кілечками розм’яклого масла не обнадіювала ні одужанням, ні добрим вранішнім апетитом. Сава ліниво поколотив наїдок ложкою і зрозумів, що ліпше дочекатися булочки й узвару, що їх тут часто подавали на десерт. Його віднедавна почало нудити від запаху вареної гречки. І чого б то? До лікарні хлопець залюбки смакував цією кашею: мама, як ніхто, вміла заправити й присмачити її підсмаженими домашніми шкварками та цибулею. Але тут нею годували ледь не щодня, тому й почала поволі набридати. Як і все, чого отримуєш забагато…

Юнак узяв із тарілки обидва кільця масла й намастив дві тонкі скибки білого батона.

— Як твоя шкіра, далі лущиться? — прямо спитав сусід по столу, дядько Микола.

Доволі крепкий у плечах, із дотла посрібленим волоссям, але ще не старий, десь середнього віку бородань не добирав слів і не зважав на те, що, може, за столом не годиться обговорювати хворості. Та не була б то лікарня: тут у всіх на вустах — та сама балачка.

Щоправда, цей бородатий дядечко вельми полюбляв погуторити будь-де і з будь-ким, тому за першої ж нагоди ліпився докучливим шершнем до парубка, крутився поруч, аби натуркати йому у вуха свої безкінечні життєві історії. Цікаво, що слухати чоловік якраз не любив. А от повчати й наставляти — то була його стихія! Вважав: така його життєва місія — повідати, аби попередити.

— Еге, лущиться, — дружелюбно відповів Сава. — І все більше свербить, аж спати не дає, — додав, почухавши лівий лікоть, захований у рукав синього спортивного, «пумівського», як його називав, костюма.

— Так, то є кепська штука, — кивнув чолов’яга, ліниво жвакаючи гречану крупу. — Але не найгірше, що може статися.

У цей час до столу підійшла повновида жінка. Сава знав, що її звуть Марія Кіндратівна і що лежить вона у цій лікарні, тільки в дитячому алергологічному відділенні, поверхом нижче, зі своєю дворічною внучкою, яка страждає на діатез. Ця моложава бабуся десь почула була гутірку дядька Миколи й так нею захопилася, що приходила попослухати її ледь не після кожного сніданку й обіду.

Жінка сіла навпроти дядька Миколи.

— Як ваша Настя? — сивобородий хворий притьмом спитав про головне й у неї.

— Ой, щось не ліпшає, ніяк не ліпшає, немає добра, — чутно зітхнула рожевощока бабуся. — Що то таке, скажіть, із тими теперішніми дітьми?! Чи то ми колись отак-во боліли? — залепетала. — Чи наші діти такою-во всячиною хворіли?! І до чого сей нинішній світ прямує, в яку таку яму котиться, ох-ох?! — захитала фарбованою каштановою головою.

— Нічо’-нічо’, наладиться, — байдуже заспокоїв жінку Микола. — Головне — годувати дитину харчами з власного городу, а не магазинними, і все як рукою зніме, — порадив так, ніби величезний секрет розкрив. — От у мене мука — то мука, — потер правицею носа, голосно й відразливо шморгнувши. — Я все життя мучуся! — видав тужливо. — Тільки літом живу, як людина, хоч і купаюся не в озері, як усі нормальні люди, а в балії. Але все одно… літом я живу, — підкрутив вуса шершавими пальцями. — А тільки-но перші холоди, не кажу вже про заморозки, як гайда лікарнями лошаком гарцювати. Вона ж, ота проклять-алергія, волочить за собою цілий віз іще й інших болячок! Я вже не раз думав: от хай би вже та екзема на мені розплоджувалася й гризла-догризала, так-сяк, але її можна залікувати… хоч і до найменшого стресу… І хай би вже нудило, конфузило, чханням і кашлем замучувало — я би те витерпів. А воно, бач, ще й їсти ніц’ не дає. Нічого той клятий шлунок не хоче приймати — болить, пече, існувати не дає, таку твою перетаку! Ой не життя, а так… перебування якесь, од літа до літа, — злісно махнув правицею.

Марія Кіндратівна співчутливо похилитала головою, мов надламаним квітковим пуп’янком, а Сава змовчав, пережовуючи м’якуш білого хліба.

— То так, Саво, хоб ти знав, нервові зриви закінчуються, — зирнув на юнака чоловік. — Хоб ти знав, що вміти втримати себе в руках — то велике діло! Але не завше те виходить. Яким крепким, здоровим не був би чоловічисько, є така сила, що підкошує його, як ото серп натину[5], враз, огулом[6], ач, і нема ніг! Ач, і лежиш, як каліка. Але біда не в ногах, Саво, біда в тому, що підводитися не хочеш, розумієш? — сумно глянув на хлопця.

— Щось ви загадками говорите, дядьку Миколо, — відповів юнак.

— Які там загадки, поживеш — побачиш, тоді згадаєш дядька бородатого, — продовжив слабий неясну балаканину.

— Так-так, у нас колись сусід так само ходив-ходив, а потім раз — і інсульт, два — і спаралізувало, — підтримала розмову Марія Кіндратівна.

Але чоловіки сказане нею пропустили повз вуха. Авжеж, дядько Микола глибше копнув своїми думами-казаннями, та жінці того не зрозуміти — прочиталося в їхніх поглядах.

— Видно, вельми дорогим для вас було те, що отак-во скосило, ще й одібрало бажання підводитися, — Сава вирішив не переривати цікавої балачки. Бо раніше цей сивий дядько розповідав хіба байки про сільські трапунки та пертурбації. А цього разу те, що сказав, нема сумніву, стосувалося його особисто і було вельми важливим.

— Я, Саво, втратив найдорожче, я свою єдину дитинку не вберіг, — на диво хутко став відкриватися сивочубий чолов’яга. — Малесенька вона була, така, як ото ваша Настя, — звернувся до повнолицьої пані Марії. — Три роки мала. Пташечка моя, Галочка. Пізньої осені те було. Я листя вигрібав у садку, а вона, доця моя, квіточка найхоріщенька[7], коло мене крутилася. Бігала, гралася, човгала оранжевими чобітками, сухолист носаками підкидала… Як тепер бачу, — скривився, поквапними слізьми без грама сорому вмився. — Я й не помітив, коли вона з-перед очей згубилася. А як спохватився… Ой-ой… — Недужий розповідач укотре відразливо шморгнув носом і по-дитячому голосно захлипав.

Над столом зависла хмара ніякового мовчання.

— Гуси, — врешті видушив із себе дядько Микола. — Вони так галайкотіли[8], що на краю села, певно, чути було, — роз’яснив не вельми зрозуміло. — Вона ж за ними побігла, — додав крізь давкі сльози. — Пташечка моя, Галочка… Вони — до води, і вона — за ними, — вкотре вибухнув плачем. — Вони — на середину ставка, і…

Махнув рукою, натякаючи, що не має сил до кінця те все доказати.

А Сава й сам допетрав[9], до чого дядько Микола веде. Вловив, що його трирічна донечка втопилася і що через надсильний пережиток відтоді страждає він алергією на холод і на велику воду. Тому й купається в балії… Горе невимовне стерпів цей укритий задавненою сивиною поліщук, ой нестерпне горе!

Юнакові стало дещо зле. Йому подумалося, що за свій двадцять один із гаком рік він не наслухався стільки прикрих і печальних історій із життя, як отут, у лікарні, за тиждень. Вдома Сава намагався новин по телевізору не дивитися, кримінальних хронік у газетах не читати. Радше про хороше думав, як от про Лілечку. Часто, коли згадував кохану, то замилуванням її вродою, а не сумнівами та журливістю свої помисли повивав. Планував спільне життя-буття, уявляв пристрасні любощі-голублення… О, знав, що вони мають бути особливими! Бо пошлюбленими, а отже, розкутими. Не такими, як були дотепер, — боязкими й недолугими. Скоро прийде кінець отим примітивним ласкам і недовершеним пестощам. Сава мріяв про інакшу любов, справжню, таку, про яку в книжках читав і в кіно бачив. І вона невдовзі прийде. Ох!

Пристрасні думки й кохання жагуче покваплюють — вірив.

А тут — то золотоволоска зі своїми нещастями, то дядько Микола…

І так захотілося Саві втекти з цієї білостінної, просмерділої їдкими медикаментами пропасни[10], аби не чути подібних історій! Так закортіло зачинитися наодинці в улюбленому домашньому гаражі й забутися! Втім, саме цієї миті він відчув неймовірну потребу почухати чи то пак роздерти до крові свої руки в ліктьових згинах, плечі, шию, скроні й груди, що були вкриті сухими кровоточивими ранками, — болячка враз дала про себе знати, ще й указала, де ниньки Савине місце і що не варто на нього аж так нарікати, бо лишень тутечки бодай чимось стараються зарадити його прикрій хворості.

Ти тут, бо не од тебе залежить, де тобі опинитися…

Хто ти сам проти невдачі?

Хто ти сам проти недуги?

Як і цьому дядькові знедоленому не покерувати своїм кволим здоров’ям…

Як і цій жінці не осилити онуччину слаботу…

Як і золотоволосці… Годі їй упоратися з давким розпачем, мусить кричати, що їй потрібна поміч, — не просити, бо хіба тоді почують?..

Усі ми залежні від інших…

Усі ми залежні від чогось…

А від здоров’я — найбільше.

Хто ти, коли сам-самісінький? Де ти тоді?..

Лише обставини годні зробити тебе кимось. Лише вони формують твоє життя, що, мов мозаїка, складене з фрагментів багатьох схожих за кольорами картин…


Сава іноді уявляв справжнісінькі павутини, що утворювалися з його мінливих міркувань і густо снували попід лікарняною стелею, аж видко було ті недбалі просвітчасті завитки…


Кожне конкретне приміщення, населений пункт, країна збирають докупи тих людей, чиє місце саме там, а не деінде. А чому так? Мусить кожен сам у себе розпитати, в чому підмога обставин, що в них утрапив, сам має спізнати…

Кого з людини ліпиш, недуго?..


— Чого ж ви її не врятували хутчіш?! — мовила Марія Кіндратівна, чим іще більше розбуркала розтривоженого бородая.

Він так заридав, що аж почав захлинатися власними слізьми.

Сава хутко знайшовся: обійняв чолов’ягу й по-синівськи так поплескав по плечу.



— Тримайтеся, дядьку, бо, як бачите, ніхто замість вас те не зробить, — проговорив стиха, бо досі по-інакшому думи думав. — Ніхто замість вас, надламаного бадилля, не підведеться, — додав. — Самі мусите… Інакше зів’янете, зсохнетеся чи й зогниєте, — сказав, не добираючи слів.

— Ох! — скрикнула немолода Марія, затряслася її правиця, притулена до вуст, засіпалися повіки, попадали долу сльози, як гречана крупа з ложки незграбного їдця.

Дядько Микола тим часом, погоджуючись із Савою, похитав збілілою, мов притрушеною при молотінні свіжим борошенцем, головою.

— Ніхто, Саво, не підведе, як сам того не зробиш, — підтакнув юнакові. — Жінка моя все життя винуватить мене у смерті Галочки. А я й не одбріхуюся. Не виправдовуюся. Змирився з тягарем, що каменюкою мене тисне. Тому й живу так, як живу. Мучуся, — конкретизував. — Бо є за що. Я й не жаліюся вельми, чесно, — звів урешті погляд на сусідів по столу. — Мо’, одмучуся тут, то на небі легше буде, — додав. — Але якби тридцять літ тому я аж так не побивався, то трохи легше жив би весь цей час, — недоладно витер серветкою з лиця мокроту. — Слухай, хлопче, дядька, поки живий, бо як умру, ніхто тобі того не скаже, — зачав звичну гутірку. — Легше стався до того, що тобі випадає пережити. Бо як не зважиш, то сам бачиш, що може бути, — намірився завершити відверту розмову. — Ніщо не повинно накривати людину чорним страхом, затуманювати мозок, призводити до нервових зривів, непоправних стресів, одбирати бажання жити. Бо в темноті нічо’ не видно, навіть себе… А на себе тре’ дивитися, себе забувати не можна. Я того не знав колись, тепер шкодую…

— Йой, та не може такого бути, щоб отак-во нерви нас каліками, прости Боже, робили, — мовила на те Марія Кіндратівна.

— Думайте, як знаєте, а я вас попередив, — коротко відповів сивобородий чоловік і прислухався.

— Підходьте по десерт! — почулася здаля довгождана новина, й він почимчикував за малопомічною, проте необхідною наразі склянкою узвару та свіжою і пахнющою, як казав, булочкою.

Сава й собі підхопився з-за столу, але хряпнув навспак — цієї миті до їдальні ввійшла золотоволоска.


Вона була вбрана в домашній світло-зелений махровий халат. Обута в салатові капці. Волосся мала заплетене в довгу косу, й, викладене довкіл голови аж трьома кружалами, те плетиво створювало доладну зачіску.

Сава чомусь звів уста в півусміху. Ще поспостерігав, як дівчина сіла за стіл, тричі пригубила гречану кашу, яку їй люб’язно підніс немолодий сусід по столу, й відсунула тарілку. Дістала з кишені фломастер, згорток паперу і щось на нім вивела.

Коли Сава нарешті підвівся з-за столу й рушив за узваром, дівчина мовчки до нього підійшла й, ховаючи погляд, простягнула записку. Сама ж загубилася за дверима їдальні.

«Він помер за два тижні до нашого весілля», — прочитав Сава, забачивши точнісінько такий почерк, як у вчорашній «передсмертній» записці.

І знову відчув давкий жаль.

«Нічо’ собі, — почухав одразу за обома вухами. — От, май’, комуняка!» — гримнув подумки.


3


Вона й цього разу сиділа на підвіконні. Обхопила руками ноги, мов якусь дорогоцінну ношу. Зеленавий халат не давав мерзнути, ноги тепер теж не синіли, бо ховалися в теплій домашній обуванці.

Хутко ум’явши бодай трохи смачнішу за гречку духмяну булочку, Сава поспішив на пошуки таємничої русалки й укотре надибав її на майданчику зі східцями. Заледве прочинив двері й визирнув із коридору, як вуста самі скомпонували слова:

— Радий, що ти жива.

Золотоволоска, як і вчора, поїдала очима завіконне життя-буття.

— І вони живі, — вказала на вчорашніх «знайомих».

Сава підійшов до вікна, глянув углиб двору й побачив того-таки таточка з малим згорточком на руках. Але нині надворі квітнув погожий осінній ранок, тож бідкатися, що ті двоє замерзнуть, було годі.

— Це добре, — злегка всміхнувся юнак.

— А я ніяк не хочу жити, ніяк не хочу жити, не хочу, не хочу! — Дівчина закрутила білокосою головою й заридала.

Сава піймав себе на думці, що волів би обійняти незнайомку, втішити, розрадити. Але ні, він цього не зробить, бо якби те побачила Лілечка?..

— А як саме він загинув? — насмілився запитати, мовлячи про себе: «Та вже будь-що-будь».

— Просто… я не зможу цього пережити й перебути. Змиритися з цим не зможу ніколи! — заквоктала дівчина, наче курка на сідалі, мовби й не розчула запитання Сави. Говорила своє. А хлопець слухав.

«Добре, що в істерику не впадає», — подумав іще.

— Чого саме мені така доля судилася? Чого саме на мене стільки страждань насипалося? — лепетала незнайомка, плачучи. — Спершу татко помер: ще малою мусила з ним розпрощатися, потім дядька Мішку в тюрму запроторили, де пропав, бідолашний… Я його так любила… А тепер-от Андрійка не стало. Не стало! Забрали від мене і його! — ридала. — Нащо тепер мені ті коси довжелезні?! Нащо взагалі теперка жити?! Не треба! Не хочу! Не буду! — скрикувала.

Сава й поворушитися не смів.

А дівча вело своє.

— Він до неї ходив довго, більш як рік ходив, — плела словесні кошелі, годі було й розтовкмачити, що й до чого. — Вона ж бо — царівна! А я хто? Я — ніхто. Як люди казали, виплодок маленької жінки. Дитиня сліпця. Чудо горохове, що звалилося на двох калік хтозна-звідки… А вона — як намальована! Я й сама те знаю і бачу… Вивчилася аж на лікарку. Білий халат, біла шапка, білі руки… А я хто? Повариха з дипломом петеушниці. Каструлі в школі мию. Котлети з хліба, бо таким є державне м’ясо, для невдячних школярів ліплю, — витерла махровим рукавом мокроту попід носом.

Сава тим часом аж відчув аромат м’ясних смаколиків, бо з хліба котлет таки не уявляв.

«Ліпше про котлети не казала б», — кинув думкою.

— Вона завжди була найкрасивішою! Найкращою! Відмінниця у школі, співуха на ціле село, в’язальниця, вишивальниця, ще й вродливиця неземна! А тут — уже й лікарка, рятівниця всіхня й помічниця незамінна. Не ходила на свій медпункт, а пливла, як та лебідка. Тільки не біла, а чорнокрила. Бо не було в ній добра до нього. Їй би лише познущатися з того свого простака кавалера. Він їй — душу, а вона йому — насміхи. Він їй — серце, а вона йому — побрехеньки.

Сава нарешті дійшов, про що йдеться. Золотоволоска про коханого Андрія мову вела та якусь його зрадливу полюбовницю.

«Як же він загинув?» — не полишала Саву цікавість. Але він мовчав.

— А їй що? Вона раз у раз до району їде, навіть в область на всякі наради. А там хіба такі простаки, як Андрій? Аякже! Ясно як білий день, що там такі ж білорукі красунчики, як вона сама! А він страждає, метається, як той щур у западні, спокою не знає…

Сава зауважив, як цієї миті дівчина забула про сльози і її обличчя раптово обтягла маска з виразом ненависного людиська.

— Потім сам мені признавався, що вона його до хати тільки через вікно впускала, щоб батьки не бачили, з ким кохається. А на ранок так само через вікно випускала, щоб він, як нишпорка, між деревами в садку чаївся, непоміченим додому вертався… Він же до неї пішки приходив із сусіднього села, дванадцять кілометрів ішов! А часто й біг! Такий дужий був… Андрійко мій, який же він був дужий, — знову захлипала. — Зимою купався, як ті безстрашні моржі, влітку на турніках підтягався, м’язи, гой, які мав, такі хіба по телевізору показують! Який же він красень був, Андрійко мій! Я не можу змиритися, що його не стало, я того не витримаю! — вдарилася в сльози, але ненадовго. — Хіба їй треба була його любов?! Як вона не дозволяла йому підводою до хати під’їхати, приказувала, щоб навіть велосипедом не їздив, бо то не почотно! А їй треба, щоб усе було почотно! Все, до останньої крапельки, — про плач призабула. — Ні, їй тільки його дужість потрібна була, його тіло міцне, як у дуба, його зріст, як у величного правителя, його хоріство[11]. — Дівча знову заскиглило, мов цуценя, видно, вкотре стали перед очима обриси коханого. — То вона йому на смерть поробила, — злісно додала.

Сава зважився, торкнувся її плеча. Але враз відсахнувся. Укмітив — ніщо цій бідоласі тепер не зарадить. Хіба говоріння.

Юнак відійшов і, обпершись об холодну лікарняну стіну, продовжив слухати.

«Най ліпше говорить, ніж з вікна кидається», — вирішив.

— Мене він запримітив, хоч і був тоді п’яний упень, — захлинаючись слізьми, заквоктала золотоволоска. — Напився з горя, бо вона послала його далеко, — то він так розказував, — і сидів за столом у нашому барі сам-самісінький. Потім подивився на мене так сумно, так печально, що, здавалося, на дні відчаю потонули його зобиджені очі, вже й не виберуться з того болю… Сказав тоді: «Чесько, ходи, тутка-во вип’єш зо мною». А я й не постидалася. Він мені ще зі школи наравний[12] був. Бо як такий, як Андрійко, може не подобатися?! Як його сама Маріанна, ніби намальована, біля себе мостила, до його губ, як та п’явка, приклеювалася… Я тоді покинула дівчат, підсіла до його столу. А він каже: «Ніколи не топчися по любові, Чесько, бо то тобі не виноград, щоб його на вино перечавлювати. То тобі вельми рвучка і крихка штука. Згубиш — більше могтимеш не знайти. Моєї любові вже нема, її на дрантя передерли. А ти свою бережи, як маєш… А вже маєш?» — спитав. Я мовчки крутнула головою, що, мол, ні, не знайшла ще, але раптом проронила: «Угу, є вже!» То я його мала на увазі, Андрійка, то я йому, чи найперше собі, в тій любові призналася. Він того не розчув, лише проголосив: «За твою любов, Чесько, і випиймо!» І ми випили. Й одну стограмівку, і другу… Я тоді вже училище закінчувала, мати до клубу пускала, хоча пити горілку ще не дозволяла. Але тієї ночі нічого мені од мамки не перепало. Вперше її не послухалася, розчарувала, однак вона змовчала, коли я додому геть хмільна прийшла. Щоправда, потім на ранок таке сталося… Не забуду ніколи, але то вже лишиться між мною і мамкою… Стидно мені було, та я Андрійкові не могла відмовити. Я його над усе хтіла розрадити, щоб йому легше стало. Потім і додому його завела. А сама… Кепсько тоді вночі малася, кажу ж, бо мамка чогось не насварила, а треба було. Мучило мене її мовчання. Але головне, що вранці ми порозумілися, більше мамка не гнівалася. Її ж любов до мене — справжня і міцна, як ото шафа дубова! Сто літ генде в баби Секлетки така стоїть, і однакова! Ні-ні, мамина любов — то не дрантя, що хутко рветься. — Золотоволоска підтягла носом і зирнула на Саву.

Видалося, тільки тепер вона розторопала, що не з собою балачку веде, а зовсім із чужим хлопцем. Витерла сльози і звела очі на слухача, обдала його дивним мовчанням. Нині позирки її темних, як барва криничної глибочіні, очей були не гнівними, а чи не вперше — приязними.

— Якби ти знав, яка в мене класна мамка! — зненацька випалила дівчина.


4


Десь за півгодини вони почувалися наче добрі знайомі. Сава тішився, що йому не треба нікого рятувати від смерті, а його співрозмовниця, чи то пак розповідачка, знайшла кому вилити своє горе.

Вперше Чеслава відкривалася не досвідченій матері, яка добре знала життя, бо була ним і бита, й обласкана, а тепер хворіла та стерегла дім, навіть не старшому і не менш знаючому чоловікові, яким був дядько Мішка, нині покійний… Цього разу небайдужим слухачем виявився хлопець її віку. Бо Чеславі теж двадцять другий минав.

«Толковий ніби хлоп», — поміж тужних її зойків гайнула і добріша думка.

— Здається, що Андрійкова смерть — то найбільше горе, яке мені судилося пережити. — Цими думками золотоволоска поділилася, вже сидячи на дивані у просторій кімнаті без дверей, що її лікарняні пацієнти називали телевізійною, бо там стояв телевізор.

Час до часу хтось із недужих приходив, умикав його, клацав на три кнопки, бо саме стільки тут було каналів, і йшов геть — уже давно не можна було в тій телевізії побачити чогось розумного. Інший відвідувач засинав, сидячи на дивані, але хутко пробуджувався і прошкував до палати, де мав лігво хоч незручне, втім на певний час своє і призвичаєне.

Тепер у телевізійній сиділи тільки Сава та його нова знайома, яка, не втихаючи, плакала-зітхала.

— Таткову смерть я вельми тяжко переживала, — почала розкриватися перед парубком, наче пролісок під сонцем. — Довго мучилася, коли й дядька Мішку міліція пов’язала: мо’, з півроку. Він же там у тюрмі і вмер… Ох-ох! Але без Андрія не відаю, як далі жити, не бачу, крім того, що ми разом, нічого перед собою. Та й не хочу бачити чогось іншого, не хочу, — тяжко зітхнула.

— Потроху, але мусиш, хоч і не хочеш, — мовив на те Сава.

— Не хочу, не хочу, не хочу! — вмилася рясними слізьми.

Сава допіру добре-добре роздивився, що в білявки на правій щоці, біля вушка — темна, кольору шоколаду, завбільшки з двадцятип’ятикопійчану монету родимка. Формою вона цілковито скидалася на мальоване серце, що часто зображають на всіляких листівках, зокрема й на валентинках. Юнак неабияк здивувався, бо якби спробував вивести щось подібне, приміром на шкільній дошці перед учнями, то так рівно й доладно не зміг би ті краї окреслити. От що то природа! Та ще й дівоча!

«Гарно, ніж навпаки», — виснував, відвівши погляд від диво-плямки.

Шоколадне серце побіч золотої сережки, що миготіла на витонченому вусі дівчини, направду її прикрашало. Бо вельми гармонувало з очима кольору добірної кави — такого ж насиченого й розкішного. А що обличчя цієї плаксухи досі нівечили сльози та розпач, то роздивитися його риси так само уважно поки було ніяк.

— Якраз сьогодні вранці я почув історію від дядька Миколи, сусіда по обідньому столу, може, бачила, сивий такий, — мовив Сава. — Колись смерть доньки скосила його, як серп лободу, та він мусив устати, інакше хтозна, чи дожив би донині… Він казав, що якби легше сприйняв той гіркий пережиток, то тепер був би здоровіший. А так… Тиняється лікарнями від літа до літа. І кому від того добре? Треба себе берегти, — додав уже власні повчання-висновки. — Буває в житті, коли нема на кого надіятися, лише самому треба зуміти про себе подбати, — виправився. — Бо кому ти хворий тре’? А без когось… Хто ти сам, без когось? Навіть сніг потребує морозу, щоб бути…

Хлопець раптом згадав, що кохана Лілечка за тиждень так і не навідала його в лікарні. Авжеж, вона шукає роботу в місті. Але якби, борони Боже, трапилося яке лихо з нею, то Сава кинув би і будь-які справи, і родину та помчав би стрімголов рятувати-втішати свою любу кралечку.

«Певно, вона вельми зайнята», — пояснив сам собі.

Поки це думав, золотоволоска мовчала. Зирила долу, повік не здіймаючи. Видавалося, нині вона творить витинанки з тьмяного орнаменту, що прикрашає колись темно-коричневий, а тепер вичовганий до мутного і бляклого тону лінолеум.

— Минуло два тижні, а я ні на що й ні на кого дивитися не можу, — заговорила врешті. — Все в землю втуплююся, лише вона переді мною: так, ніби ліг під ноги весь мій світ, ніби цілісіньке моє життя в землі закопане. Разом з Андрійком… І татком… І дядьком Мішкою… Куди б не йшла, то все ницьма. Не людей — тільки підошви від їхнього взуття бачу. Буває, наче в тумані роздивляюся їх. Усі такі різні: великі, малі, вичовгані і стоптані, з дірками навіть, а є новесенькі й лискучі… Рідко ті підошви малорухливі, хіба ті, що від дешевих і старих тапочок чи босоніжок викривлених, але зручних, бо, мабуть, одних-єдиних на майонтку[13]. Але немає між усіма тими підошвами просвітку, одна, знай, тьма… Ще — суєта. І курява… Всі кудись спішать. А їхні власники навіть не задумуються, що насправді в один бік прямують, до одного місця зустрічі крокують, — озвучила свої міркування юнка. — Тож чи треба старатися себе зберегти, як кажеш, коли знаєш, що ти — одна серед мільярдів пар підошов, які рано чи пізно зносяться? — мовила запитально. — Як тебе звати, до речі? — зиркнула крадькома на слухача.

— Сава, — відповів хлопець.

— Таке цікаве ім’я, — прокоментувала байдуже. — А мене — Чеслава, — додала.

— Нічого собі, — промовив із усміхом. — Он де — цікаве ім’я! Нетутешнє…

— То так мамка мене назвала. Бо з дитинства найбільш важливим був для неї вислів «чесне слово». Вона рідко його проказувала, але ніколи — здуру. Тільки коли в чомусь клялася або щось важливе комусь обіцяла. От і сказала таткові, що коли народиться в них дитина, то назве її Чеславом або Чеславою. Хоча я знаю, що ці імена від зовсім інших слів утворені — «честь» і «слава».

— Класна історія, — відказав Сава. — А я й не питав своїх ніколи, чого мене так назвали. Сава та й Сава. Знаю, що нікого в селі більше так не звуть, я один такий, — усміхнувся.

— А звідки ти? — спитала Чеся.

— З Мовчанівки.

— О, та це ж село, куди багато наших хлопців женихатися їздить, — здивувалася дівчина. — Давно кажуть: «У Мовчанівці — невістки, в Полотнищі[14] — женихи», — навіть це сумно проказала.

— О, то ти з Полотнища? — Сава й собі здивувався, бо деяких людей із цього села знав.

Полотнище з сусіднього району направду славилося вродливими та завидними кавалерами-женихами. Та ще більше — мальовничими краєвидами. Їхали подорожні звідусіль, аби тамтешніми річковими й озерними красотами помилуватися, лісами та березовими гаями прогулятись… Як по гриби, то тільки в Полотнище! Як на рибу, то теж у Полотнище! Біля озера відпочити, в чистій воді попірнати, на катамаранах покататися, у човнах поплавати, навіть палатки розбити поміж плакучих верб і крислатих вільх на кілька днів — усі, знай, до Полотнища безугавно поспішали… І картопля там родила найліпше, і цибуля така, що дай Боже! І морква, й помідори, і перці з огірками… Заготівельні машини цілорічно в цих краях перебували, на добрих господарів з полів чекали… Багатим був край, де виросла золотоволоска.

А в Мовчанівці що? Ні добрих доріг, ні річок зі ставками, ні близьких лісів. Хіба рови й канави, та й ті штучні, бо завдяки меліорації з’явилися: вельми вже болотистою одвіку була тут місцевість. Замість чорнозему — один тільки торф. Часом і в ньому родилася така-сяка картопелька й городина, але смаку в ній катма: для доброго врожаю не така земля потрібна.

Потерпали мовчанівці, що й казати. Нажите старалися збувати, а для власної споживи смачніші продукти на базарах скуповували. Молодь здебільшого в міста виїжджала, дідівські хати продавала або й напризволяще покидала. А дівчата, знай, лише полотнищенськими замужами марили, лише на тамтешні добрі землі хотіли переїхати, аби славно хазяйнувати, не задарма на полях спини гнути — будинки великі зводити, дітей поміж вабливих краєвидів ростити, лакомими наїдками ублажати…

Сава спом’янув навіть, що ненька його коханої Лілечки, секретар голови Мовчанівської сільської ради Світлана Микитівна теж частенько до Полотнища навідується, бо там живе її рідна сестра Наталія. Крім цього, його майбутня теща дотепер вирізняється, як і її доня Ліліана, яскравою вродою: не був завадою сій жінці ні вік, ні сільська робота, ні відповідальна посада…

«Гени такі! Така порода! А то все: село… робота… перевтома… ні на що більше нема часу», — думав, бува, Сава, дивлячись на понурих, аж стемнілих із виду, рідних мамку та найстаршу з сестер і слухаючи їхні безупинні нарікання-жалоби.


Зненацька золотоволоска прикипіла поглядом до дивини, що сміливо, хоч і криво, ступала коридором їхнього алергологічного відділення.

— Мамо! — не зволікаючи, дівчина підхопилася з дивана й метнулася з телевізійної.

Сава ледь не ковтнув язика, коли побачив чудо-людину, яка впевнено прошкувала вкритою лінолеумом коридорною долівкою. Завдяки чималій білій паці волосся та довгій, до п’ят, спідниці зрозумів, що то жінка. Але вона була завбільшки… Хлопцеві найперше вплило в голову, що ця людина-карлик навіть не вибралася б на дерев’яний табурет, який він улітку збив для матері, аби вона могла зривати вишні з середніх, як казав, гілляк. Бо була та жінка, як отой змайстрований ним табурет! Бігме! Так думав Сава.

«Ну, — припустив Нагорний, метикуючи й розглядаючи дитино-людину, — може, ледь-ледь вища за кухонний стіл, який тричі на день збирає нас, хворих, довкруж себе… Бо десь із метр тої людинки, не більше…»

А коли до жінки підскочила русалка й упала на коліна, щоб обійняти й обцілувати, Сава зрозумів, що дивачка зростом, наче семирічне дитя. Бо мав він сестричку Ганю, якій саме стільки стукнуло.

«Точно! Мати золотоволоски, як моя наймолодша сестра, — постановив. — Метр із мацюпусіньким гаком!»

Хлопець звернув увагу на руки диво-жінки. Дрібненькі й коротенькі пальчики були загнуті купочкою всередину й, наче продовгуваті пелюстки, хилилися до центру пуп’янка-долоні. Навіть коли вони випрямлялися, то однаково залишалися напівзігнутими. Певно, такою була їхня манюня природа…

Вкотре глянув на зачіску. Густі й широкі пасма волосся вкривали чималу, як для цієї дитино-людини, голову і були зв’язані на маківці у високий хвіст. Хвиляста гривка спадала невисоким чолом і підкреслювала злегка підведені чорними стрілами дрібні очиці. Ніс у жінки був витончений, губи пухкі, хоч і не нафарбовані. Загалом обличчя маленької матері годі було назвати потворним. Радше миловидим. Однак де й поділася та зугарність, коли Сава роздивився її стан, що скидався, прости Боже, на качиний.

Юнак виснував таке після того, як жінка на мить повернулася боком і він запримітив, як вигулькнули її вельми відстовбурчені чи то стегна, чи то сідниці, чи все разом узяте. Довга чорна одежина ховала той секрет у собі. Втім, коротенькі до неможливого, бо це таки очевидячки, ноженята були встромлені в чималий, дупатий, як сказав би Савин батько, зад, який при ходьбі так випинався й перекочувався з боку на бік, що здаля ввижалося, ніби чеберяє качечка. Щоправда, величенька. Одначе кривенька. Як у тій казці. Бо, йдучи, ця жінка помітно вихилялася в обидва боки: певно, одна нога була коротша, а друга довша…

Хтозна, де ховався живіт цієї маленької матері, адже виглядало, що з невеликих груденят виростають ноги, ніби пришиті якимись невидимими нитками до такої ж незграбної, як усе решта, спини. Шиї видко теж не було: вона ховалася за високим комірчиком білосніжної блузки. Ця одежина була куцою та вузенькою, звісно ж, дитячого розміру, проте диво-жінці — саме в міру. Поверх сорочки була накинута вовняна безрукава тілогрійка.

«Але й то ще терпимо, — подумалося Саві. — Бо як змиритися цій бідній людині з такою нерівною спиною?!»

Під сіруватим жилетом, що вкривав дугоподібну спину жінки, одна з лопаток, вдвічі більша за другу, стриміла так, ніби великий і шпичастий горб.

«Це щось неймовірне! — тихо мовив до себе Сава. — Як ця дитино-людина могла виносити отаку білокосу хорошуху?!» — Піймав себе на тому, що таки добачив у золотоволосці гарну дівчину. Допіру вона крокувала до своєї палати, поклавши руку на плече (ой, людоньки!) своєї манюньої матері-дитини.


5


Сава не зміг того всього проґавити, тому вперше в житті наважився скоїти грішне — підглядати й підслуховувати. Двері палати були прочинені, тож він узявся зазирати у шпарину одним лиш оком і дослухатися до того, що відбувалося всередині, одним лишень вухом.

Чеся лежала на ліжку, розкинувши ноги, як на гінекологічному кріслі перед лікарем. Якийсь час вони були зігнуті в колінах і вкриті полами халата, а по тому, як мама-дитина мовила: «Кицюню-доню, покажи, що з тобою зробилося, що то до тебе таке паскудне причепилося», — дівчина оголилася.

— Ох! — плеснула в дрібні долоні мала жінка. — Чого то тебе так обсипало саме на ногах, квіточко люба?! — спитала, роздивляючись доччину алергію, що буяла на внутрішній стороні стегон багряними трояндами-кірками, в’янути й не збиралася, хіба квітнула все новими почервонілими висипами. Вони лущилися і від постійного чухання сочилися та кровили.

— Угу, мамко, то так сталося зі мною через стрес, — відказала донька. — Лікарі такий діагноз поставили, — додала.

— Ой, доню-доню, моя ж ти кицюню. — Диво-жінка взялася вкривати ноги доньки лікарняним простирадлом. — А чи ти не переспала з ним, квітю любесенька? Чи ти вбереглася, птасю дорогесенька, до весілля? — захитала пишною пакою, не зводячи очей із доччиного обличчя. — Бо, може, то од того таке лихо з тобою приключилося?! Може, він вже проник у твоє тіло чистісіньке, гой?!

— Мамко, то ж ви знаєте, що ні, то нащо питаєте? — спокійно відповіла золотоволоска.

— Ой, доню-доню, а до мене сьогодні вранці баба Гапка приходила та такого нарозказувала, що я їй ледь не повірила… Квітю-доню, а люди кажуть, що він таки добрався до тебе. — Жінка вмить зачала плакати. — Невже ж ти, доню, йому віддалася?

— Мамко, ясно, що не віддалася. — Дівчина навіть губи звела у півусміху, щоб заспокоїти неньку.

Та мати не вгамувалася.

— А чо’ мені таке заповзялися розказувати, відкіля така слава дурна до тебе вчепилася, доню?!

— Мамко, та ви хіба Гапки не знаєте?! Та вона такого понавигадує! І що — вірити її побрехенькам?! — І тепер Чеслава до тривоги не вдалася, трималася спокійненько собі.

Тим часом мати зненацька взялася завивати:

— Квітю моя люба, Чесько дорогенька, як же мені тобі повірити?! Як повірити, коли люди гинче[15] кажуть?!

— Неправду ваші люди кажуть, мамко.

— Ой не кажи так, бо ж усі люди добрі, доню, всі під одним Богом ходять, як одного батька діти… Мене знаєш, що мучить? Що мені, бідоласі, зробити, як мені вспокоїтися, впевнитися, що таки неправда те, що кажуть?!

— Повірте мені, мамко, та й усе, — відказала Чеся.

— Бо я хоч і слаба була, хоч лежала з гарячкою до сорока, але мусила з ліжка схопитися, приїхати до тебе в область аж за сто кілометрів, хоб почути від тебе, дитинко ріднесенька, що неправда те, що кажуть. Я ж тебе так берегла, я ж тобі так довіряла, так догоджала… Як ти могла так учинити, квітю моя, душе моя?! — вибухнула надривним плачем.

— Мамко, нічого не було, кажу ж вам! Чого ви мені не вірите? Я ж вам правду кажу! — Чеслава неабияк розтривожилася.

— Я не переживу того, що ти, моя квітю, нечесна вже допіру, гой! — прикрила очі куцими долонями, далі хлипаючи.

— Чого ж ви мені не вірите, мамко? — й собі заплакала золотоволоска. Відтак підвелася, обняла матір.

— Прийшла вранці Гапка й давай тараторити, що ти з Андрієм переспала, бо так люди кажуть, — продовжила жінка-дітвак. — Я собі те як уявила, ой-ой, дитинко! — крутнула головою. — Чи для такої неслави я тебе годувала-ростила?!

— Мамко, ну мусите повірити, що нічо’ не було, бо Андрій мене справді не торкався, чесне слово! — випалила дівчина, захлинаючись од сліз, бо вельми ображеною відчула себе.

— Ой поклянися, дитинко, моєю смертю, хорошенька моя, поклянися, тоді повірю, — проказала жінка.

— Мамко, ви ж мене назвали Чеславою від слів «чесне слово». Бо ви цим словам, як ніяким іншим, завжди довіряли… Невже думаєте, що я би здуру їх зараз казала?

— Ой поклянися моєю смертю, — провадила своє кривенька качечка.

Золотоволоска встала з ліжка, опустилася навколішки перед матір’ю, глянула їй прямісінько в очі й серйозно проговорила:

— Клянуся, мамко, вашою смертю, що я — незачеплена. Ні Андрієм, ні жодним іншим хлопцем.

— І хай я завтра вмру, як ти збрехала, птасю, — додала диво-неня, затим взялася хутко втиратися од сліз чималим носовиком.

Видно було, що таки вспокоїлася злегка.

А чи правду сказала донька, завтра дасться знати…


6


Сава нинішнього дня навіть снідати не спромігся встати, так кепсько почувався. Лікар на обході зауважив, що від учора відлущування та сухість шкіри посилилися, зона ураження збільшилася. Юнак і сам відчував, що свербіж став інтенсивнішим, надокучливішим, а свіжі висипи дражнили нерви. Він аж задумався на мить, чи не причина тому нездоров’ю — його абияка телефонна розмова з Лілечкою? На жаль, учора ввечері їм чи не вперше довелося розсваритися.

— Так, Ліліано, мені вже ліпшає, — нещирою правдою відповідав на запитання коханої про самопочуття — спокій її беріг.

«То ти до неділі не видужаєш? — чув у слухавці. — Але ж ми збиралися разом іти на весілля до Олі Циганової, моєї однокласниці!» — підвищувала голос його любаска.

— То ж я не винен, Ліліано, що невчасно захворів, — відповідав на те Сава.

«Якось вельми часто з тобою щось невчасне стається, — дослухався вже до стишеного говору такої милої серцю дівчини. — То в тебе раптово батько пиятикою захворіє, то малі покалічаться і в лікарню мусиш із ними їхати, то ще якась бідося… Саво, чого я мушу сама на сільські беседи[16] ходити? Так, ніби в мене хлопця немає», — хникала.

— То ж не завжди сама, Лілечко, — і собі тихо відказував юнак.

«Гм-м-м, — чув у слухавці сердитість. То так гнівалася його Ліліана, бо не любила, коли її кличуть Лілечкою. — Не знаю, Саво, як піду й цього разу сама на весілля, то вже Колька Циганів точно проходу мені не дасть», — говорила кохана дошкульне. Знала, що Сава ні до кого її не ревнує, лише до цього задаваки, старшого на кілька літ рідного брата нареченої Олі, що то в неї весілля мало бути.

Колька Циганів не раз клинки підбивав до Ліліани, чий рід у селі прозивали Мальованим, бо такими вродливими зростали всі, хто в нім народжувався. Ще Ліліаниного діда Микиту так прозвали, бо красенем був на всю округу. Відтоді й причепилося те прізвисько до його дітей, мовби оводи до зіпрілого у спеку коня…

Сава, зітхаючи, відказував на те Ліліані:

— Як уже буде, так буде.

«О, то й добре! — сердилася дівка. — Як ти мені таке кажеш, то хай так і буде! — кричала. — Хай забирають у тебе твою Ліліану, як вона тобі вже більше не дорогоцінна! А я й не опиратимуся цього разу, щоб ти знав!» — сипала погрозами і врешті кинула слухавку.

Зле почувався Сава. Ой зле. Не хотів він із коханою сваритися. Бо любив її сильно. Однак рідко в коханні своїм зізнавався: не вважав, що має частіше те робити. Почув був якось од діда свого Данила: «Що більше чує, то менше шанує», та й притих із одкровеннями перед коханою.

А насправді Сава соромився. Коли тільки збирався щось полюбовне проказати, то ставала йому впоперек горла величезна грудка, розпухала в тім місці, де адамове яблучко, й годі було повз оту перепону якісь слова зсередини проштовхнути. Застрягали вони, гейби[17] авта з мотоциклами на вулицях його села після дощу: такими непроїжджими ставали ті дороги-рівчаки, скидаючись на суцільне болотяне місиво…

Зліг Сава. Хіба про золотоволоску згадував. Чи то ні, не про неї, а про її карликового зросту матір.


***


Після неньчиних відвідин Чеслава й собі занедужала. Крім того, що почервоніння та висипи вкривали її ноги, тепер вони почали з’являтися на грудях, плечах і шиї. Дівчина дедалі частіше чухала шкіру, через що роздерті ранки пекли, кровоточили, а краї уражених ділянок розросталися.

Але теперечки, хоч і лежачи, дівчина скидалася на обпеченого кип’ятком дітвака, який не може дочекатися одужання, аби плигнути з ліжка й поскакати до друзів грати у м’яча чи інші забави. Бо, як не дивно, покінчувати з життям Чеславі перехотілося. Навпаки, де й узялося бажання якнайшвидше одужати. І причина тому — не лише материна неосяжна до неї любов, а й новоспечений таточко Матвій Доброжанський. Чи, найпевніше, його манюня і ще не хрещена донечка. Адже напередодні сталося ось що.


…Ярина, так звали Чеславину матір, дріботіла приступками до виходу з лікарні, тримаючи доню за руку. Істинно — в цій парі за дорослу жінку більше правила довгокоса дівчина, а не її ненька.

— А чо’ ти сорочку не вбрала, дитинко? — спитала та, що маленька. — Ти ж знаєш, що вона помічна: тіло дихає в натуральній лляній матерії, хутчіше виліковується-зцілюється…

— Я на ніч її вбираю, мамко, — відказала та, що височенька. — В ній не прію, хоч у палаті душно.

— Не годиться спати без сорочки, ти ж те знаєш[18], — невідь-чого нагадала ненька.

— Знаю, мамко. Я роздягнена ніколи не сплю, кожний раз сорочку вдягаю…

— Ти й ту другу взяла, що квітками червонішими краї вишиті?

— Взяла, мамко.

— Вбиратимеш її, то згадуй бабу Секлетку, вона тобі той убір подарувала, сама ту сорочку вишивала, сліпала, пальці до крові сколювала… Багато добра зробила для нас моя хрещонка.

— Згадуватиму, мамко. Я і вас постійно згадую, коли вбираю ту сорочку, що з фіалками по краях. Бо ви ж її вишивали, для мене старалися, своїми маленькими хворенькими руками хрестики в один бік викладали, — нагнулася, чмокнула материну правицю.

— Як я любила й люблю тебе, моя квітю! — і собі торкнулася щокою Чесиної руки квола жінка.

— Знаю, мамко… І я вас люблю!

— Ти — єдине, що в мене зосталося, птасю любесенька, — скривилася, сплакнула качечка.

— А ви в мене — одна-єдина, мамочко, — сумовито відказала донька.

Мати обхопила дівчину за пояс куцими руками, притиснулася міцно, грудей не сягаючи, — така низька була проти доньки, — захлипала.

Чеслава мимовіль розчула неприємний запах, що йшов од матері. Так, наче перегаром тхнуло. Але не могла вона пусто про неню подумати. Та й не впивалася мамка ніколи. Так, зрідка, на свята… А чого допіру такий їдкий душок із її середини відригнувся? Не стала цим морочитися Чеслава. Бо то щось випадкове й скороминуче відбулося — заспокоїла себе.

— Могла б побути тут з тобою, походити коло тебе, пошкодувати, ти тоді ліпше почувалася б, доню, хутчіше видужала б, — плакала Ярина. — Але ж удома господарка, хто коло неї ходитиме, як не я? — додала хутко.

— Хай, мамко, я сама справлюся, я сама якось те все переживу-перебуду.

— Ти не смій так вельми журитися за Андрієм! — втерла сльози кривенька качечка, трясонула білою чуприною. — Будуть у тебе ще хлопці! Подивися, яка ти гарна! Не смій побиватися, доню, бо я помру вслід за тобою, а може, й раніше. Я твоїх сліз не витримаю, я їх не пересилю! Вони мене в могилу зведуть, хоб ти знала! — вкотре закашлялася давкою мокротою.

— Все добре, мамочко, все буде добре, — заспокоїла Чеслава матір, присіла, обняла.

— Ти в мене така розумниця, така красунька, така моя гордість! — зирнула в доччині очі, ніжно гладячи її золотаве волосся. — Якщо я змогла змиритися зі своїм каліцтвом, зі смертю твого татка, то й ти мусиш змиритися з Андрієвою, — так, ніби нехотя, наказала.

— Я постараюся, мамко, я все зроблю… Ради вас…


Ярина пошкандибала вузькою, вкритою розбитими бетонними плитами стежкою до низенької хвіртки, що абияк чатувала територію обласної лікарні. Чеся зауважила, як перехожі спиняються, обертаються, роздивляються її маленьку матір, кидають у неї зчудовані, рідше приязні, частіше зненависні погляди. А колись було, що сміялися і жахалися, ба навіть плювалися та сякалися… Себто реакція на дитинного зросту сорокап’ятилітню жіночку завше була миттєвою і неодмінною. Мовби привид ті люди бачили. Чи страхіття в жіночій подобі.

«От якби до всіх такими уважними були, то, мо’, менше довкіл п’яниць валялося та неприкаяних безробітних вешталося б», — часом думалося Чесі.

Однак людям, знай, видовища подавай.

Черева понаповнювати й очі задовольнити…

Тіла насолодити…

Не серця…

Але Ярині до того не звикати. Як і Чеславі, яка здавна не зважала на ті огудні позирки, спрямовані на матір, змирилася з тим, як зі звичністю, дивною свою мамку навіть у думках не вважала. Любила її всім серцем, та й годі.

«А людина до всього звикає, ще й не до такого — набагато гіршого», — згадала слова баби Секлетки, про яку недавно велося, неньчину хрещену…


Чеслава сіла на лавку, що ховалася попід дебелою парасолею з кленової гущави. Задумалася…

Рідко від’їжджала вона так далеко від дому. Коли вчилася у профтехучилищі в райцентрі, що за двадцять кілометрів від села, то, знай, раз на тиждень додому верталася. Дві-три нічки з семи просто-таки мусила в рідній хаті переночувати, в любім ліжечку поніжитися, бо тоді їй легкості додавалося, дивної якоїсь моці прибувало, а мамці й поготів ліпшало. Вони ж із нею стільки літ нерозлучними були! Так, наче з одного кореня з-під землі деревцями проросли і ніяк своє галуззя в різні боки розпустити не могли. Все в одному напрямку воно хилилося, все до одного сонця тягнулося…


Аж тут помітила Чеслава таточка згорьованого, який сидів на сусідній лавці з дитиною, як і вчора, як і позавчора. Зблизька нарешті роздивитися його змогла. Бо що зверху бачила, коли на підвіконня залазила й одною лишень погибеллю марила? Спину худу та голову біляву, що гойдалися, мовби перецвілий кущик жасмину на вітрі. А допіру й розгледіла, яка та його туга завбільшки.

«Мов чотириповерхова лікарня!» — виснувала Чеся.

Легко тій його переповненій міццю печалі замість рідної матері дитину приколисувати, і на день, і на ніч журливими вітряними переспівами присипляти…

Та нелегко носити такий тягар на худій спині сумовитому вдівцеві.

Добре примітила те Чеся.

Видавалося, нічого й нікого не помічав довкруж себе цей знедолений сердега. Все гойдав малечу на руках, час від часу під пелюшковий каптурок зазираючи, тулився до пухкої ковдрочки, в яку було завите дитя, і все хитався, і все колихався.

З боку в бік…

Туди-сюди…

У неугавнім танці вітровію…


Чеся мимоволі похнюпилася. Спало на думку, що її татко не люляв так любляче, коли вона була голопуцьком-немовлям. Він її вже на гойдалці виколисував: на кремезну гілляку старої груші намотав кінці товстючого мотузка, до якого приладнав обшальовану дощечку для сидіння. Соковитими плодами цього дерева, що бачило на своєму віку буйні грози сільського лиха й одрадні поблиски земного блага, він і частував малечу, тільки-но здалеку прибув. Чесьці тоді було штири, як вона казала, роки. А таткові — тридцять сім. Сама про це в нього розпитала.


…Він ішов поволі, як не ходив жоден чоловік в їхньому селі. У правиці держав тонкий, ніби посріблений блискучою фарбою кийочок (називав ту підпору металевою палицею, однак для Чесі вона таки залишалася «срібним кийочком»), постукував ним по землі перед собою, відтак підсовував уперед спершу одну ногу, долаючи зовсім коротку відстань, затим другу. Довкіл здіймалася кіпка кучерявої, як грива казкового Горбоконика, кіптяви, й у тій давкій і неприємній гущаві татко пересувався. Ні, таки плентався. Або й ледь-ледь волікся.

Холоші його штанів були брудними, з них аж сипалися дорожній пісок і дрібне каменяччя. Сорочка, що випраною, певно, мала ясно-голубий колір, тепер укривалася недоладним рисунком із мутних рівчаків, посірілих плям та їхніх синюватих розливів…

«Ой то, видно, з далекої далечіні добирався!» — виснувала баба Секлетка, побачивши ті запилюжені вбори. І вгадала. Татко ажня з Чехії прибув.

Мав густе і пряме, наче випростане та вкладене у доладну зачіску вправною перукаркою, темно-русе волосся, довгі, акуратні, ще й завиті на кінцях, козацькі вуса та густу попівську бороду. Очі мав великі й світлі-світлі, ледь голубуваті, наче небо за двома легкими хмаринками. Власників ясних, небесної барви очиць сільські жінки приписували до безпутників, мовляв, якщо чоловік має отакенну голубінь під повіками, то тре’ оминати його десятими дорогами, а не хтіти чи, борони Боже, йти за нього заміж. А того дня, запримітивши татка, вони змовчали, щоправда, ненадовго. Здогадалися-бо, що Яринин коханець і татко Чеславин — сліпий як кріт. Тому-то голубінь його очей, мов у тумані, втоплена…

Але він таки був красивий. Бо чого би стара і зчорніла з виду, як найбільша у світі туга-печаль, Мар’я Шолотиха, сільська відьма, яку боялися навіть обметані страхіттями війни старожилі хазяї, ба власна внучка, помітивши його на шляху ще в день приїзду, мовила: «Ох і закидають тебе недобрими поглядами, козаче, ох і зурочать! Пороблю, мабуть, і я тобі на лихе… Та не з власної волі, а через натуру зависну жіночу».

Ті слова, мов поштовим голубом, якнайскоріше донесли Ярині Королівській, саме так прозивали в селі маленьку жіночку. Прізвище вона мала звичайне — Будник. А от назвисько вчепили до неї насмішкувате. Спершу, по біді, що розвиднювалася в ній, чотирилітній, наче білий день після досвітку, стали обзивати її Карликівною. А дочувши від когось, що колись у королів прислуговували, розважаючи їх, такі ж маленькі, як Ярина, блазні, то приклеїли насмішку Королівська. Мовби коло королів такій жити й бути, а не в поліському селі, корчомахами та лісами зусібіч, як скатертина китицями, обшитому…

Ярина сказане почула, до баби Секлетки у двір розбурканою індичкою залетіла:

— Чули, хрещонко, що вже стара Шолотиха сказала? — мовила збентежено.

— Еге, — незворушно відказала стара.

— Як мені те пережити? — Лице Ярина до плачу скривила.

Та сліз випустити з себе не вспіла, почувши від сусідки:

— Я ниньки на добро тобі пошепчу, мо’, подіє…


Чеся тоді з-за груші визирала, як тато вже їхніми стежкою та двором помаленьку ступав. Мамка хоч і знала, що він із вранішнього автобуса зійшов, у людей про маленьку жіночку розпитав, де живе, куди йти попросив спрямувати, але чекала на нього вдома. На дорогу не вибігала. Мо’, боялася, а мо’, й не повірила, що то правда.

Хутко в хаті мости[19] повимивала, пити-їсти нарихтувала, подушки на ліжках попідбивала, двома ріжками доверху, гейби білочубих вартових, порозставляла… Будні вбори з себе скинула, новіше плаття зодягла, в косинку білосніжну світлі кучері, наче пір’я в насипку, спакувала.

Вийшла надвір, наблизилася до татка, що саме ступив на обійстя.

Чеся вмент зчудувалася, адже татко, тоді ще зовсім чужий для неї дядько, гой, який високий був! А мамка проти нього, як та пташка, дрібна… Торкнулася його руки здоровезної, він присів ураз. Подзьобав пучками довгих пальців її личко, поцілував скупо в чоло. А врешті пірнув носом у штурмак[20] мамчин, волосся попід ним став чутно винюхувати, очі ще ширше вирячувати.

— У-ум, — вдихнув глибоко і з насолодою, — моя улюблена пом’ятуха з часничком, — дивне мовив.

— Товкачі, — виправила його мамка. — В нас твою пом’ятуху товкачами називають, — усміхнулася.

Чогось одразу про картопляне пюре вони заговорили.

Чеська хихикнула.

Він відсахнувся.

— Дівчинка? То вона? — спитав тихо.

Чеся, втім, добре розчула його низький, як у місцевого диякона, голос.

Мамка ствердно захитала головою, собі мовивши ледь чутно:

— Вона.

І якось так осонцено, бо зі щастям на обличчі, заплакала.

— Чеславо! — за мить крикнула, кривого змокрілого виразу не змінюючи.

— Шо? — прошипіла мала, за стовбур груші ще більше ховаючись.

— Ходи сюди, квітю люба, — ніжно покликала мамка.

Чеся не рухалася і зі сліпого гостя очей не зводила.

— Чеслава? Ти справді її так назвала? — запитав він. Видно було — не на жарт здивувався.

Мамка знову затрясла штурмаком. Та він же того не бачив. Вона тоді муркнула:

— Угу.

— Ярко, чудо ти, ну чесне слово! — притиснув мамку до себе й широко заскалився.

Мамка й собі обвила руками таткову шию, дрібними долоньками поплескала його по дебелій спині й урешті дзвінко захихотіла.

— Я ж тобі казала, що так зроблю! Казала, що ніколи чесного слова здуру не даю, — відповіла.

— Доцю, а підійди-но до татка, — врешті мовив чоловік.

І Чеся звалилася долу. Впала так зненацька, як те роблять доспілі яблука в садку. Чогось ноги підкосилися, й гепнулося дівча побіч груші, не знаючи, як і підвестися.

Ярина миттю підскочила до неї, допомогла хутчіш встати.

— Доню, квітю моя люба, наш татко приїхав, гой! — схвильовано прошепотіла малій на вухо, обійняла міцно, крепко так стиснула, а тоді повела до гостя довгожданого.

Мамка доти рідко про татка споминала. Хіба розказувала, що гарний дуже і добрий, як баба Секлетка. І що приїде він до них неодмінно. І любитиме свою доню. Мамка те відчувала. І мовчки собі чекала.

І дочекалася.

Татко найперше торкнувся Чеславиної щоки. Правої. Там, де біля вушка пресолодкою шоколадною цукеркою, як казала мамка, красувалася її родимка. Лише так вона називала Чесину вроджену плямку. А донька й собі вірила, що її родимка солодка. Щоправда, відчути той предобрий смак зможе лише той, хто покохає Чесю всім серцем, — так мамка колись сказала. Доня, звісно, прийняла те на віру.

Гой, а в татка — точнісінько така на щоці! Побачила це Чеся, вже коли стояла навпроти ненька й дослухалася до його лагідних, м’яких, ніби з вати, ще й напрочуд лоскотливих торкань пальцевих пучок. А коли помітила на татковім обличчі ще й неймовірно щасливу посмішку, бо він якраз надибав на її личку оксамитову на дотик шоколадну «цукерку», то й ураз залюбилася. Так-так, саме тоді, коли татко посміхався не лише вустами, а й своїми невидющими захмареними очима, Чеслава відчула, як калатнуло біля лівого передпліччя, затим штрикнуло, ніби кошеня вп’ялося кігтиками, й дався їй знак: ось вона — любов до татка. Спала собі, як ведмедик у теплім барлогу, а нині прокинулася.

Обійняв її татко міцно, вона ж його, як уважала, ще дужче, і стала почуватися так добре, так добре, що й тепер того описати не могла! Тоді ще вдихнула на повну й так глибоко, аж низом живота щось кольнуло, зачула татків запах: від нього віяло свіжонарубаними сосновими полінцями, які так любила нюхати, коли з мамкою в шопі у рівні кострики[21] їх складала, — і зробилося їй затишно, спокійно й дуже-дуже радісно. Так, ніби отримала в дарунок, може, й п’ятьох великих пухнавих зайців. Але дві такі м’які іграшки Чеся вже мала. А татка, думала, не буде в неї ніколи.


7


Дядька Миколу виписали. Трохи підправили зсередини, як казав, тож вирішив він братися додому, до теплої грубки й холодної жінки. Але нічого, йому не звикати. Ліків прикупив для контролю за недугою та й до Сави в палату попрощатися зайшов:

— Бувай, хлопче, не болій! — махнув заяложеним капелюхом.

— Дякую, дядьку, — відповів юнак, відірвавшись од вікна, за чиї лаштунки дотепер зазирав.

— А дівка файна, і справді придивися, — бовкнув чоловік, наче постолом у кашу потурив.

— Ви про кого? — вдав нетямущого Сава, підійшовши ближче.

— Про неї, про неї, — підкрутив вуса бородань. — Тільки вона, бач, уже з іншим спільну мову знайшла, — додав. — Але ти все одно придивися, — поручкався, прощаючись.

— Бувайте, дядьку Миколо, добре, без пригод, вам додому добратися! — побажав дещо знічений Сава та подався слідом за чоловіком.

Вони дійшли до виходу з відділення. Саме цієї миті двері відчинилися й за поріг ускочила захекана Марія Кіндратівна, за нею вплигнула бадьора й уже без відразливого хворобливо-рожевого «ластовиння» на личку внука.

— О, бачите, який доленосний збіг? Нас теж сьогодні виписали! — виголосила збентежена чимось жінка.

— Це добре, — щиро втішився Сава і глянув на дядька Миколу.

Той, трохи хвилюючись, витягнув з-за пазухи складену вчетверо серветку та простягнув жінці.

— Дзвоніть, коли треба буде якась порада, — мовив і поправив знічев’я капелюх.

Марія Кіндратівна, наче заздалегідь із ним змовилася, і собі дістала з кишені картатого халата клаптик паперу.

— А це — мій номер. Дзвоніть і ви… Просто… Мо’, захочеться коли-небудь, — прощебетала.

Сава оторопів.

«Нічого собі хворенькі», — почухав під носом.

Дядько, мовивши наостанок: «До зустрічі, тільки вже у веселішому місці!», — подріботів приступками вниз. Затим і жінка, невпевнено помахавши на прощання правицею, хутко почимчикувала з онукою на нижній поверх — збиратися додому.


Нині Сава почувався ліпше. Ще вчора вранці зателефонував Ліліані, й, на щастя, вони примирилися.

— Ху-х, — видав по тому, як кохана йому сказала: «Ну добре, перебуду те весілля без тебе, а ти видужуй. Зараз головне — твоє здоров’я».

Він її кохає. Авжеж, він її неймовірно кохає!

Тільки…

Чого це йому кортить знову погуторити із золотоволоскою? Чому вона більше не йому сповідається, а тому невідь-якому вдівцеві Доброжанському?!

Сава почувався, ніби ревнував. Але то було не так — гадав. Просто йому хотілося бесідувати з русалкою цілими вечорами, а вона чомусь другий день пропадала у дворі, в лікарняній бесідці.

«І про що з ним можна балакати, як він, видно неозброєним оком, — міщанин і розкушняка[22]? — гримнув подумки Сава. — Такі хіба насміхаються з селюків. Але… Хай, як хоче, то її життя, її проблеми», — постановив і нехотя поплентався в телевізійну…


…Чеся почула дитячий плач і миттю повернулася до реальності. Образ татка розтанув, наче снігова грудка в дитячій долоні, натомість перед нею постав біловолосий удівець. Він старанно тряс малечу, але та не вгавала, кричала.

— Ч-ш-ш, — шелестів, але дитя не слухалося.

— Певно, їсти хоче. — Чеся й не зогледілася, як із її вуст випурхнули, мов ластів’ята з гнізда у перший політ, слова і сама вона вертким пташам шугнула до незнайомця у простору бесідку, ніби роздавали там розчудесні лакомини.

Чоловік підвів голову, глянув на Чеславу. Дівчина аж відсахнулася: таким похмурим був його погляд. Каламутним, як нечищена роками саджавка[23] біля хати тої безсовісної пліткарки баби Гапки, й геть кривавим через потріскані судини.

«То в татка були такі закривавлені очі, коли він помирав», — шпирнула дівочим мозком думка-спогад.

— М-м-м-може, ї-ї-ї-їсти з-з-з-захотілося? — тепер уже ледь видушила з себе слова.

Чоловік дістав із колиски-візочка пляшечку з дитячим покормом.

— Можна я? — знову хутко заторохтіла, простягаючи руки до малечі.

Незнайомець укотре в’яло глипнув на дивну юнку й, певно, сам собі дивуючись, передав їй свій згорток.

Чеслава, не вагаючись, відкинула з обличчя дитини тонку пелюшку, встромила у верескливий рот соску. Враз малеча затихла, хіба похапцем і чутно зассала.

— Хлопчик? — спитала Чеслава.

Вдівець заперечно крутнув головою, вкритою розкішним, мов у породистого скакуна, білявим чупром.

— Дівчинка, — вже не питально мовила Чеся.

Той знову, цього разу ствердно, заколихав крейдяною гривою.

— Красунька, — посміхнулася мала Королівська.

Чоловік здійняв погляд. Ох, як видимо кровили непоправним болем його очі!

— Мама її такою була, — проскрипів.

А Чеся й не сумнівалася. Дівчинка направду була гарненька, але її тато і собі красою не поступався: такий уже гарний осьде перед нею сидів! Але більше все ж — замучений і печальний. І говорив вельми жалісно, надміру тужливо…

— Шкода, що так усе сталося, — мовила дівчина. — Я теж не менше горе пару тижнів тому перенесла, то розумію вас як ніхто, — вразила незнайомця сміливим зізнанням.

— Чоловік? — запитав він.

Чеська скривила обличчя і вмент захлипала. Мовчки…

— Коханець? — уточнив удівець. Його голос із хриплого й тихого потроху переінакшився на більш звучний, баритоновий.

— Ні, ви що! — вирячила очі Чеся. Про плач призабула, почувши таке дивне запитання. — Наречений… Ось тепер у нас мало би бути весілля, — знову заскиглила.

— М-да, — буркнув удівець.

— Жити тепер не хочу, — додала тихо Чеся.

Чоловік аж примружився, так почав розглядати білокосу співрозмовницю.

— Серйозно? — перепитав.

— Угу, — хутко відповіла скривлена Чеслава.

— М-да, — заховав очі. — Я теж… не хочу, — додав.

— Що ви?! — хутко знайшлася сердега. — Ви маєте для кого! У вас оно яка красунька є! — вказала поглядом на малечу.

— А ти що ж, сирота? — спитав прямо.

— Ні, в мене мамка є.

— Напівсирота?

— Татко помер, коли мені й п’яти не було.

— Любила його?

— Дуже! Хоч він і не бачив нічого.

— Як це?

— Сліпий був.

— Що, геть?

— Угу.

— М-да…

— Але він так поводився, ніби все бачив! Такий добрий був! Такий розумний!

Незнайомець не ворушився, але врешті випрямився, навіть на спинку лавки обперся. Тим часом немовля підкріпилося і вмовкло, задоволено мружачи очка.

— Ну, піду я, — мовила Чеся, віддавши малечу таткові. — А як назвете? — поцікавилася.

— Ярославою, — відказав. — Так звали її маму.

— О, як гарно! Схоже звали мого татка! Ярославом! Мамка його Славком усе кликала, — випалила Чеся.

— М-да.

— Ну піду, — почала віддалятися.

— Тебе як звати? — кинув навздогін.

— Чеська, — відказала. — Чеслава! Від слів «чесне слово»!

Та й заховалася за вхідними дверима лікарні.


А наступного дня, після сніданку, дівчина вбралася у спортивний костюм, накинула на плечі куртку з кармазинового шкірозамінника, взула кросівки і знову подалася до нових знайомих. Волосся в коси не заплітала, лише ретельно розчесала, тож воно струменіло вздовж спини, скидаючись на казковий водограй із молочного коктейлю.

— Ну, як ви сьогодні? — вже в бесідці запитала похнюпленого, як завше, таточка.

— Так само, — відказав той.

— А мені після вчорашнього полегшало, — зізналася. — От би й сьогодні потримати на руках вашу Ярославку, — хоч соромилася, але попрохала. — Така вже вона гарненька!

Чоловік не став відмовляти, подав Чеславі малечу. Та із захватом зазирнула під бавовняну накидку, взялася до малої шавкотіти, дивною якоюсь мовою торохтіти.

— Гарне маєш волосся, — зненацька мовив чоловік.

— Ви теж, — відказала, як думала, Чеся.

Удівець посміхнувся. Вперше за останні дні.

А врешті…

— Хочеш жити з нами? — приголомшив.

— Як це?

— Доглядати за Яркою…

— Боже! Мій татко так само мамку називав! Але вона — Ярина…

— Може, то знак?

— Я не знаю.

Чеслава була така ошелешена, що направду вже нічого не знала і не розуміла…

Розділ ІІ

Суголосні з долею



1


— Добридень вам, Секлето! Що нового в селі? — призупинилася, спитала з-за паркану Яринину сусідку і хрещену матір десь сорокалітня, але доволі приваблива жіночка.

Секлета знала, що ім’я її — Зіна й що приїхала вона з райцентру до рідної сестри Наталки, яку в Полотнищі кликали Мальованою. Хоч рід цих сестер і сплодився-проріс в іншому районі, але назвиська з ними, рівно як імена, позоставалися. Бо як село в людині сидить до кончини, так і рід, зі всіма його познаками…

Наталка Мальована з Мовчанівки прийшла в невістки до Мар’ї Шолотихи, але жила окремо від відьми-свекрухи, бо хто з нею насмілиться під одним дахом бути?!

«Хіба рогатий», — плювалися полотнищенці.

А чого — Шолотиха? А хтозна! Ото скільки знають селяни цю злу чаклунку, стільки й кличуть саме так.

Старі люди, бува, мислять, що тому вона так зветься, що все шолотає[24] всяку-всячину собі під ніс. Де б не була, куди б не йшла, знай, шварґотить-нашіптує ненависні прокльони…

Тим часом молоді припускають, що, певно, те її назвисько все ж од слова «шолопати» пішло. Знають-бо: коли суха, як тріска, стара відьма чалапає біля хати, то так човгає важкими кирзаками, аж із дороги чутно!

А втім, хіба зогледишся, коли і яка муха-кличка до тебе приклеїться?! Маєш лишень до одного готовим бути: в Полотнищі, як і в багатьох інших поліських селах, мало хто тебе на прізвище знатиме-кликатиме, лише назвисько добре пам’ятатиме. Тому, як то в армії кажуть, будь готов! І то до всякого. Навіть найнесподіванішого.

Запитай-но в когось, як дочки Петра Долюка живуть, а ніц’ тобі ніхто не скаже! Бо сестри ці — Кулачкові! Кулачком прозивали їхнього батька, який народився в небідного ненька-господаря. Той мав добрий шмат, чи то пак кулак земельки, тому ще до нього прилипла ця кличка. Вже зо сто літ цьому прозвиську, а ніяк воно не відчепиться, не одпаде від роду…

Або про Варку Капітулу кого-небудь спитай. Ніхто її так не знає. Бо молодою Пширихою поголовно величають. Колись качки біля їхньої хати водилися, чирки. А мати Варчина не могла правильно вимовити їхню назву, то все «пширками» кликала… От і отримала жінка назвисько, що і дочки її — Пширихи, й онуки з правнуками…

Живуть у Полотнищі й Грицики — Василь із Галею та трьома дітьми. Певно, рідко згадують, що походить прозвання їхнє од назви зела, що встеляє від дороги просторий, ще дідівський двір. Василь на мостіння худобі ту «дику гречку» скошує та висушує. А те, що грицики — лікарські, що рекомендують їх ветеринари для худоби при кривавих проносах, того він, туманисько, досі не знає. Галя якось вичитала в котрійсь із газет-дорадниць, що ті рослини помічні при блювоті у вагітних жінок, при виразці шлунка та запаленні сечового міхура, а ще — при простуді, жовчних каменях, нетриманні сечі, жіночих хворобах. Сік зі свіжих грициків п’ють при ревматизмі й проносах. Але жінка тій народній медицині мало вірила, все на медпункт за допомогою квапилася. Тим часом навіть медичка якось зауважила, що грицики для ран гойні…

Ой, є в цім селі і Шпачишина родина, і Дзинґирів, і Драґуниських. А ще — Гаталяйчина, Крикотиських і Штрандина… Всяких вистачає назвиськ. Про деякі знають тутешні, чому й через що причепилися. А є такі, що й донині ніхто не відає, звідкіля та чому повелися…


Зіна до сестриного дому йшла з вранішнього рейсового автобуса. Доладно так ступала, як усі Мальовані те роблять, хай її нехай, бо ж так пригоже! Всякого недоброго говорили про цю красовицю. Багатьом поліщучкам вона за шкіру залізла — все через оте своє лице прехороше, що його чоловіки, знай, очима не минали, завше любувалися…

Але найбільше ширилися селом перегуди, що вельми пусто Зіні жилося в районі за чоловіком, начальником міліції, тому часто приїздила вона гостювати до старшої сестри в мальовниче й захвалене Полотнище.

— Ніяких, Зіно, новин не чула, бо до церкви сьогодні не ходила, — відказала Секлетка, підхопившись задля годиться на худі ноги — досі стара сиділа на ослінчику. Тоненька така, худенька, як молодий березовий паросток, і вбрана в усе найхоріще, як сама вважала й казала.

Зазвичай Секлета хвацько балачку з молодими вела, руками туди-сюди, вгору-вниз розмахувала, ногами притупувала, на недужу стару аж ніяк не скидалася. А нині по-тихому й стримано повелася, бо не хотіла з Мальованою розглагольствувати: недолюблювала Секлета Зіну, хоч і мало її знала. Як і сестру її Наталку, невістку відьми Шолотихи. Бо то саме Наталчину доню-одиначку вважали в селі найгарнішою. Саме її називали царівною. Адже була та Маріанна, хай її нехай, безсердечну, мовби з картини допіру зійшла! Як і матір, як і тітку, як і решту родичів уже покійного Микити з Мовчанівки, так і її кликали — Мальованою. А вона й направду красивою збіса була! Гейби кінозірка!


Усі задивлялися на Маріанну, коли йшла вона селом. Надто завидниці. Чоловіки сміливо озиралися, а от їхні дружини за віконними шторами таїлися, крізь скло кривими поглядами у красуню шпурляли. А врешті слину ковтали й очі ретельніше протирали: все ніяк не доходили до тями, як же такою можна вродитися, як отак прегарно можна вміти причепуритися!

Перше, що було в Маріанни Мальованої й чого не мала жодна дівка в окрузі, — то її точений, як у самої Галатеї, в яку закохався до безтями пристаркуватий Пігмаліон, стан. Хоч не бачили ніколи селяни тієї знаменитої скульптури, та багацько чули про її несусвітню красу, знали, як міцно залюбився в неї, камінну, талановитий майстер. Так і казали, дивлячись на Наталчину вродливицю: «Фігура — чисто як у міфічної красовиці». А Маріанна направду у плечах була вузенькою, у стегнах широченькою, а талію таку тонку мала, що могла обхопити її своїми ж руками.

«Хто тебе такою фігурною зшив, Маріанно, на якій фабриці, який такий чудо-майстер викроїв?» — сказав якось засліплений незрівнянною красою Андрій, сільський бездипломний трудяга, що про нього всі гуторили, мовляв, лишень у школі вчився, три літа як із армії вернувся, а похвалитися може такими вміннями та завзяттям до роботи, наче після кількох сільськогосподарських університетів!

Друге — не ходила Маріанна, а плавала. Та де там плавала — витала в повітрі. Видавалося, й не торкається землі, так легко і граційно ступала. А вслід за шовковими й завше довгими, по самі кісточки, подолами її суконь і плахт уздовж усенького шляху стелилася невидима пелена з трояндових пелюсток, бо обдавало такими пахощами, що баба Гапка щоразу старалася їх удихнути: надіялася, мо’, поздоровішає — такими свіжими та бадьорими вони були.

«Ти не ходиш селом, ти лебідкою витаєш, — засипав кохану компліментами Андрій. — І не годен я власних ніг утримати, самі за тобою мчать, самі за тобою поспішають… Хоч би на край світу, а не втомляться, доберуться, — казав. — Хоб тільки за тобою, хоб тільки тебе, неймовірну, перед очима бачити…»

А які звабливі ніжки мала Маріанна! Стрункі, довгі, ні тобі нерівності зайвої, ні вигину невдатного. Колінця гладенькі, без виступів, литочки витончені, ступні, попри чималий зріст дівчини, делікатні, малі. Чи то сиділа б Маріанна, чи стояла б, а ті форми, знай, як нарисовані: у стегнах повніші, в гомілках худіші, підйом стопи такий уже доладний, надто коли взута в босоніжки на підборах, — манять сильну стать аж до памороків.

«Цілував би, не вгавав би», — казав Андрій, до тих ніг спокусливих припадаючи.

«Щоб ти знав, Андрію, носаками всередину, як ото багато хто з наших дівчат, тільки боязливі люди ходять. Такі не вміють ні розмовою привабити, ні з незнайомцем контакт налагодити, не кажучи вже про стосунки з кавалерами, — бувало, набивала собі ціну Маріанна після пристрасних любощів із коханцем. — А я гарно ходжу, правда? — перепитувала, знаючи відповідь наперед. — Красива хода — те, чого людські очі не в силі проминути, — міркувала. — А є дівчата, які й ноги непогані мають, і фігуру, але не вміють ладно ходити: то дріботять, як ті гуси, то по-качиному стегнами крутять, то гойдають плечима, голови поопускавши, як ото змучені, запряжені у віз кобилиці, — обговорювала односельчанок. — А насправді нічого не треба вигадувати, коли йдеш, а просто вірити, що летиш над усіма і зверху на всіх споглядаєш… тільки тоді на тебе задивлятимуться і собі за тобою в ту вись злетіти хотітимуть. Бо небо всіх на світі манить… Зроду-віку…»

Що вже казати про Маріаннине вродливе личко! Квітнуло воно синіми, як цвіт льону, очицями, чарувало рожевуватими, наче офарблення ніжної космеї, вустами, заворожувало мережками завитих догори продовгуватих вій і рівненькими биндочками чорних від природи брів. Дівчина мала густе і, як казали старі жінки, пшеничне волосся-колосся, розбавлене лише де-не-де, мов ромашковим цвітом, побілілими на сонці пасмами. Майже завжди Маріанна прикрашала зачіску яскраво-голубими чічками[25] волошок: такі добирала приколки, що її коси справді скидалися на плекане поле з добірним колоссям. Зрідка Маріанна волосся в пучок збирала, більше розпускала, тож вилося воно вздовж спини доладним жовтогарячим прядивом, білястими, як серпанок, повісмами-хвилями до світу заграючи, у мінливі темнуваті пруги небайдужі погляди зазиваючи…

«У чім ти їх купаєш, що так дурманять? — питав щораз Андрій, обличчя тими косами умиваючи. — Хіба в молоці чи й у сметані полощеш, що такі м’які та розсипчасті…»

Урешті ставав навколішки, обвивався лапатим плющем довкола стану дівочого і проказував: «Яка ж ти прекрасна, Маріанно! Яка ж ти божественна й незрівнянна! Так і випив би тебе до дна, як найсолодше вино у світі! Так би й проковтнув, хоб у мені повсякчас була, моїми жилами разом з кров’ю текла…»

А дівчина й не шкодувала себе для обіймів. До такого красеня, як Андрій, ще старанніше чепурилася, найдорожчими, які мала, духами кропилася, якнайкращими, що купувала, кремами мастилася… Допоки заміж іти час не настав…


Ото через неї, місцеву Галатею, що тепер за статечним мужем в області розкошує, Чесин коханий Андрій голову попервах утрачав. То Маріанна Мальована його ледь не згубила…

А Чеслава Королівська до життя повернула.

Але… ох, біда-бідося!.. ненадовго…


— Та й хоріща за ту царівну наша Чеська, — бовкнула Секлета, непривітним оком молодицю Зіну вдалину вулиці проводжаючи. — Вона душу має світлу й серце отакенне! — аж розвела руками вшир. — Не тільки вроду… Бо що з тих камінних галатей візьмеш, окрім фігури? — розвернулася до рідної хати. — Серце — от що тре’ старанно шліфувати. Цілісіньке життя тре’ шліфувати й збагачувати, — додала.

А врешті й забула про всіх тих Мальованих. Бо мала що цієї неділі святкувати, мала чим Мельник Секлета Василівна сієї днини вдовольнятися — вісімдесят літ на світі прожила, не просто дня народження, а ювілею дочекалася!

То вам не кучері з молодих слухняних кісок вити…

То вам ціле поле болісті житейської скосити, але душу при цьому вхитритися наповнити лише врожаєм добрості.


2


«На такий вік файно збереглася баба Секлетка», — подумала Чеслава, бажаючи дорогій сусідці в день ювілею всяких благ і вручаючи вишите власноруч святкове простирадло.

Довго дівчина трудилася над цією красою, десь зо три тижні рук од роботи не одривала. Щойно з лікарні вернулася — взялася до вишивання. Згорток білісінької полуторної простині мамка з найдальшого у шафі закутка дістала й зусібіч рівнесенько попідрублювала. Затим прикупила в райцентрі довгий і водночас вузький кусень канви, звідти й ниток червоних і чорних привезла. Пришила ту тканину до поздовжнього краю простирадла: після вишивання саме ця частина мала звисати з ліжка ледь не до підлоги, визираючи з-під темнішого буденного покривала й ваблячи очі прихожих цвітастим, хоч і двоколірним, святочним узором.

Зразком для подарункової вишивки була Яринина простиня, над якою вона ще дівчиною майже півроку марудилася. Бо вельми гарний і пишний візерунок на ній творила своїми маленькими кривенькими ручками та власною вигадливістю.

Найперше на тій вишиванці впадали в очі великі троянди, чи то пак рожі, по-тутешньому. Вони доладно, хоч і врізнобіч, стелилися низом і разом із пагінням, листочками та дрібними пуп’янками вигравали червоно-чорними барвами. У центрі цього сланкого орнаменту Ярина вишила-«зростила» так зване «родинне дерево», що тягнуло віти вгору, аж до середини полотна, заворожуючи величністю та неосяжною таємничістю. Цей вишиваний хрестиком символ був вельми популярним поміж поліських вишивальниць і красувався під білястими стелями ледь не в кожній місцевій господі, щоправда на рушниках. А Ярина вигадала тому взорові ще й отаке несподіване «простирадлове» призначення.


— Добре роздивися, Чесю, як «дерево життя» виглядає на вишиванні, бо деколи його можна сплутати з букетом квітів чи вазоном, — настановляла доньку Королівська. — І знай, що то не просто рисунок, то є важливий для нас із тобою символ, недаремно й на рушнику, що в наших головах висить, на обох кінцях видніється, — хоч не прямо, та з притиском говорила Ярина, натякаючи дитині, щоб допіру уважно її слухала. — «Дерево життя» — то є безсмертя, Чесько, нескінченність вселенського буття і його розмаїття, розумієш? — навчала. — Воно стоїть понад часом, для нього не існує отого «колись»: що було чи буде. Воно об’єднує минуле, теперішнє і майбутнє. Немає для нього і простору, бо воно саме є центром світу, включає в себе небо, землю і воду…

Чеся направду слухала матір з охотою: вміла неня своєю розумашною гутіркою зачарувати.

— Бачиш, осьде по вертикалі воно ніби ділиться на три частини, — тицяла жінка коротюніми пальцями у вишивку. — Коріння — то підземний світ, стовбур — надземний, а крона — небесний. Ото тобі й минуле, і теперішнє, і майбутнє — така собі триєдність світу, розумієш?

Чеся хитала головою, мовляв, так, авжеж, бо в чім тут складність?

Ярина вела далі:

— Бачиш, це «світове», як його ще називають, дерево постає з чаші, чим вказує на свої витоки з минулого, з так званого лона світотворення. А в його верховіттях гніздяться небесні птахи, які символізують духовний світ, або й душі, що оберігають нашу родину. «Дерево життя» — це й «дерево роду». Всі ми виходимо з чийогось лона, виростаємо з чийогось коріння, плекаємо його паростки в собі, як і пам’ять про предків, бо це додає особливості нашій вдачі, неповторності. А далі чимось новим і самі сходимо, маючи те підґрунтя… Шануй, Чесько, землю, з якої ти вийшла, яка першим подихом тебе благословила, бо з нею матимеш найбільший зв’язок. Нічого ріднішого й ближчого вже не буде в тебе в житті. Твоя земля ніколи тебе не зрадить. І ти їй вірна будь. Як берегтимеш її в серці і помислах, то ніде не почуватимешся покинутою. А для кожної людини головне — бути потрібною… Рідна сторона завжди чекатиме. Як і мати, — скрушно зітхала, обіймаючи доньку.

— Добре, мамко, — ледь шепотіла дівчина.

Вельми вразили Чеславу слова материні. Не думала вона досі про це.

— А що означають рожі й дрібненькі квіточки на гіллячках? — запитала Чеся, дивлячись на вишивку.

— Цвіт на «дереві роду» — то теперішні людські життя, явний світ, — відповіла Ярина. — Ось чому так пригледілися мої квіточки бабі Секлетці, вони, бач, які величні, пишні та яскраві. То означає — буяє моє життя, доню, хай там що і хай там як. Я живу й радію з того. І це головне. Якби життя значило щось прикре й невеселе, то хіба стали б наші предки зображати його такими вогненними живодайними барвами на подібних вишивках? Певно, що ні.

— Так, мамко, певно, що ні, — із захватом повторила зворушена Чеся.

— А бруньки, що ось тут, у горішній частині «дерева», розташовані, означають майбутні покоління, — додала Ярина. — Най би в баби Секлетки все з тим майбутнім склалося добре, най би не забували її внуки та правнуки, най би і собі цвіли-розквітали, — не знати чого зітхнула Ярина. — Бо ти мене, дитино, ніколи не забудеш, правда ж? — глипнула скрушно на Чеславу. — Ти мене ніколи не покинеш? Нема чого мені за сим побиватися, завчасно хвилюватися?..

— Та ясно, що ні, мамко. — Дівчина обняла Ярину, не допитуючись, чому таким сумом із неньчиних очей війнуло.

— І квітнутимеш, люба моя, — горнучись до доньки, прошепотіла Королівська. — Я для цього все зроблю, — вдихнула глибоко.

А за мить:

— Плоди на «дереві життя» символізують людські діяння, — додала Ярина, вказуючи на такі ж червоні, як і ружі, полуниці, що тулилися попід чашею й вихилялися на два боки голівками долу. — Кожна людина старається по собі залишити слід, нехай і малий, неглибокий, проте пам’ятливий своєю добрістю чи хоча б нешкідливістю… Бо нащо жити так, щоб колись, згадуючи тебе, люди гнівалися й чортихалися?! Най ліпше всміхаються, най ліпше з радістю споминають, бо ж і життя нам дано, щоб усьому — не лише квітам і сонцю — радіти…

Чеся, беручись до вишивки, найперше творила безперервний візерунок, що накочувався хвилею в нижній частині полотна. Видавалося, ніби та стяжка мала продовження за межами простирадла, бо тягнулася до самісінького краю.

— Ці неперервні стрічки мають хвилеподібну форму, бо означають душевну рівновагу та мир, а також вічне життя і благодать, — продовжила роз’яснення Ярина.

Завдяки суцільному орнаменту стяжку називали безконечником. Він точився з кінця в кінець, аби не переривалася життєва дорога того, кому ця вишивка призначалася. Дізналася дівчина й про те, що у чічках, листочках і бруньках теж чаїлася ціла філософія триєдності: народження життя, уособлене в пуп’янках, розвиток життя — його символізували квітки, та безперервність життя, яку передавало листя…


Ото саме ці квіткові береги з «життєвим деревом» у центрі ледь не щодня пильно роздивлялася в Ярининій однокімнатній хатині баба Секлетка й чудувалася їхній красі та чарівливості. Тому Чеславина мама постановила подарувати точнісінько таку вишивку предобрій сусідці з нагоди її великого ювілейного свята. Однак сама з тою роботою знала, вже не впорається, от і скерувала вишивання працелюбній доньці.


Ювілярка тому подарункові, як малий дітвак, зраділа. Не стала й назавтра чекати, вийняла простирадло з пакунка празничного, ліжко низеньке ним устелила, головою білою закрутила…

— Невже ж то ця краса віднині — моя, гой, Ярино?! — залепетала, худі щоки покривленими долонями поплескавши. — Чи тобі не шкода такої великої праці чужій бабі віддавати, Чесько?! — не ймучи віри, до сумнівів удалася.

— Що ви таке кажете, хрещонко, — відповідала на те Ярина, і собі пальцями дрібненькими кістляві боки постукавши. — Ви ж для нас — рідна людина здавна! Ви ж мені як мати, — враз захлипала. — Якби не ви, хрещонко золота, де б я зараз була? Де? — втираючи бистрі сльози, промовила Королівська.

— Та ви все життя так тяжко трудилися, на городах спину гнули, у хлівах копирсалися… Ще й сімох дітей вигодували, то хіба такого дарунка не заслужили, бабо Секлетко?! — і собі прощебетала Чеслава.

— А чи буде хтось із ваших? — насмілилася запитати, сльози витерши, Ярина. — Чи приїдуть із днем народження матір вітати, з вісімдесятим, дяка Богу?! — ледь усміхнулася.

Певно, що ждала Секлета дітей на іменини. Бо ж то — свої, найрідніші, їх вона од серця силоміць одривала, коли у світи проводжала з чоловіком Іваном…

Народила їх сімох, здоровеньких. Здавалося б, радійте, татко-мамко! Одначе нині, коли вже сім літ як чоловіка схоронила і восьмий десяток діждала, старенька часто задавалася-мучилася питанням: чому ніхто з її дітей не зостався коло неї доживати? Чому до матері так зрідка навідуються, внуків не привчають старість шанувати? А ще — чому ні сини, ні дочки не щасливі в сімейному житті? Вона ж бо зі своїм Іваном, нехай і по-всякому було, але сорок літ у парі прожила!


Першим на неньчине свято з сусіднього села прибув підводою найстарший Секлетин син Максим. Але чого сам? Ніби ж дружину має, дітей…

— От і Максимко мій пожалував, — вийшла надвір баба Секлетка, помітивши з вікна ще здалеку підводу на шляху.

За нею полопотіли і Ярина з Чеславою.

— Ото подивіться який, — чутно проказала, хоч і намагалася говорити до сусідок тихо. — Мов бадилина: одні кістки, — зітхнула іменинниця, вийшовши ген на дорогу рідну кров зустрічати. — То ж, мо’, й любить випити, але ж і робить як віл! — не вгавала, провадила, кидаючи ввись короткі помахи недужими руками. — Таку вже якусь невдячну жінку має, таку невдячну, — далі торохтіла. — Вона все каже, що нездужає, і лежить повсякчас… А хіба ж так годиться?! Він, Максимко, і хліба напече, і дітей обпере, і свиням зварить, подасть, навіть корову щодня видоїть! — примовкла враз, коли син до неї підійшов, обійняв.

Секлета й собі його в обидві щоки тричі поцілувала.

— «Нє, не такий, як треба, чоловік, бо п’є!» — далі повела своє, голосу більше не шкодуючи. — Отака гутірка в моєї невістки. Чи має вона совість, чи не має, вже не братимуся судити, хай за мене те люди зроблять, — погладила поморхлими пальцями нову вдяганку: зеленаву парчеву блузку й темну, зі смарагдовим відливом, кримпленову спідницю, на яку, однак, начепила улюбленого брунатного фартуха. — Діти його не слухаються, тільки її одну… Повилазили батькові на голову, позвішували ноги та й пижаться. Тільки чим їм пижитися, тим моїм діточкам-онучкам? Старший уже в чарчину заглядає, середульша до роботи геть не береться, як і мамочка, така вже лінива, мовби тісто бездріжджове на палюшки. А наймолодший зі школи самі двійки приносить!

Чеслава на мить запідозрила, що баба Секлета вже випила з котримсь із гостей одну-другу стограмівку. Бо так уже заповзято мову вела! Так хвацько й діловито, понадміру емоційно, як мало коли те робила.

— Як же мені боляче… боюся й думати, що з них повиростає, з тих моїх онучків, — продовжила бідкатися. — Нащо їм бабу з ювілеєм вітати? Бо й нащо, коли грошей не дає, — міркувала старенька. — А що я їм дам? Я ж на одну пенсію живу, ще й доньці з онучком, тим, що в сусідньому селі у прабабиній хаті самотою живуть, мушу помогти, хоч у щось зодягнути…

На подвір’я якраз в’їхала велосипедом наймолодша Катерина. Тридцять сьомий рік їй минув, а заміж не вийшла, хіба синочка «знайшла» та до матері, як то кажуть, у приполі принесла.

— І хороша ж була! І кавалерів стільки мала, то ж ти знаєш, Ярино! — потрясла руками баба Секлетка, звертаючись до маленької сусідки. — Нема! Нема долі та й усе! — голосно заторохтіла. — Тепер тішиться синочком. Сама з хати майже не виходить, про мужиків і чути не хоче, ото їсти те-се стелепає[26]… Ой, що там стелепає, як у неї до печі та плити руки не виросли. Хіба в хаті лад наведе, підлоги помиє… Не хоче нічого робити. Молока вона не п’є, то я й продала корову, бо як стали пропадати в неї цицьки, бо стара була, то я її збула, а другу вже не захтіла купувати. Нема здоровця. Їм, молодим, не треба, то мені нащо? — не могла вгамуватися Секлета Василівна.

Діти, звісно, не чули слів материних. Максим по тому, як коня розгнуздав і розпріг, у садку, де трава висока, припнув, сам кругами ходив. А Катерина спершу ховалася в хаті, а щойно винесла миску з водою, вилила на город. Певно, таки додумалася переполоскати використаний іще вранці під час варіння посуд.

— А сала з’їсти-то хочеться, — стишила голос баба Секлета, як доню побачила, на улюблений низенький стілець умостилася. — А поросяті вилити — ліньки, городину пополоти — ліньки, матері помогти хоч би чимсь — ліньки. Тому-то я тільки одне поросеня й тримаю, бо ж малого Катриного шкода, Богдасика-внучка… Може, хоч він колись за бабу свічку поставить, помолиться…

Врешті на чималий вичепурений двір заїхала іномарка. З неї вийшли дві старші Секлетині дочки з онуками.

— Віто! Віро! — підвелася старенька з ослінчика й узялася обіймати рідню. — А який Василько вже великий! — звернулася до Віриного сина, що в останній, одинадцятий клас пішов у віддаленому від бабусиної домівки місті. — Ой, а Світланка вже на виданні! Бігме! — скрикнула баба Секлетка, злегка знітившись од сказаного.

— То ж так, мамо! Свєтка вже й попередила, щоб зимою сватів ждали, — живо відказала Віта.

Вона мала близько п’ятдесяти літ, була гарно вбрана, з пишною зачіскою, й усе тулила до себе доньку Світлану, що, видно було, тільки-но ступає на поріг дорослості.

— Ідіть до хати, розміщайтеся, а я тут, надворі, з дорогими сусідками ще хвильку побалакаю, — скомандувала баба Секлета й продовжила свою оповідку. — Віта вже двічі баба. Те ти, Ярино, знаєш. Старший її син, Петро, чотири роки як оженився, то покинув дому[27] — у прийми подався. Бо вона, Віта, — мало я про те вголос кажу, бо ж дитина моя, — але… ну якась не хазяйка, до чоловіків хіба заповзята, — вразила відкритістю іменинниця. — Свого ось уже десять літ як вигнала, бо пиячив безпробудно, то нині знайшла вже якогось другого — того я тобі, Ярино, не казала… Вітка без мужика не буде, вони до неї, як до горілки, злітаються. І чого? — знизала плечима. — Я геть не знаю… От і Свєтка її, тільки-но дев’ять класів закінчила, а вже заміж біжить… Є в кого вдатися, — похитала головою. — Ой нема до них доброго прута! — Баба Секлетка змахнула кулачком. — Але я чого лізтиму?! Та й чи послухають вони мене? То ж то молодьож, думають, що розумніші за нас, старих, що ліпше все знають! Ну то й нехай, — махнула рукою.

Ярина з Чесею мовчали, лише вуха нашорошили, бо давно не чули, щоб аж настільки довго та багацько баба Секлета розглагольствувала.

— Так і Віра… Вельми грамотна і діловита, але не в своїй хаті, — повела далі ювілярка. — Бачите, й допіру тільки з сином приїхала, без чоловіка… Бо вони розвелися. Думають, що я не знаю. А я ж знаю, хоча вони мені нічого не кажуть… Оцьой шофер, що привіз, то ж то, видно, її, Вірки, полюбовник. Але не признаються мені… Вельми чоловік бувший бив її. Я й про се тобі, Ярино, мало розказувала. А там же по-всякому було: і син на батька, і батько на сина… Ох-ох, — тяжко зітхнула Василівна. — Так і Колька мій, старший на три роки за наймолодшу Катю, кидався на батька, пам’ятаєш? — звернулася до кривенької сусідки. — Геть у діда, батька мого, що до крові матір збивав, удався… А Йван, чоловік мій, спокійний був, не задерикуватий, мовчазний… Терпів, хоч і боліло, в міліцію не пішов навіть тоді, коли син йому у двох місцях ребра переламав. Тому-то ми вигнали Миколу, сказали: «Забирайся, хоб і духу твого не було!» Він і подався. Де теперка? Ніхто не відає, — заплакала баба Секлетка. — Їздив до брата на Донеччину, там мій іще один син живе — Сергій, тож і ти, Чесько, те знаєш, — звернулася до малої Королівської.

Та лишень стрясонула зав’язаною на маківці ґулькою волосся.

— Буцім трохи поробив з ним на фермі, у колгоспному телятнику, а потім наче на сезон подався… Відтоді — ні звісточки…

— А Сергій як влаштувався? — спитала Чеслава.

— Трудиться на чужині. Там-таки, на Сході. Розвівся теж із першою жінкою… Хлопчик є, але рідко бачаться, бо вона за другого пішла, то, мабуть, малий уже того батьком кличе… Хіба я можу знати правду, що так далеко од моєї поліської хати сховалася?! — захитала врізнобіч головою Секлета. — Дзвонить часом. Гапка все з отим мобільником прибігає… Казав, що з другою зійшовся, разом вони на фермі теперка роблять… Отакі судьби абиякі, Ярино дорога й Чесько люба.

— А чого про останню, Ларису, нічого не кажете? — поцікавилася старша Королівська.

— А що казати, як усі в селі те знають, — розвела руками. — Лариса дев’ять літ як в Італії, сім’ю на Вкраїні покинула. Він, чоловік її перший, десь у Росії теперка живе, а дочка їхня одна-однісінька — коло тої баби, батькової… У Лариски — своє життя, «італьянське»! Мусить[28], ще подзвонить, привітає мене з днем народження! — завершила Секлета й урешті запросила всіх до святкового столу.


3


…Хата, в якій народилася і дожила до двох літ здорова, як усі, Ярина з татком-мамкою, стояла на цім місці, що й нинішня. Але тепер і дощечки від неї не зосталося: спопелилися прадавні порохняві стіни й рихлий, неміцний, іще солом’яний дах до останньої трісочки, тугим сивим димом у небокрай здійнялися. Як і Захар із Одаркою, батьки маленької Яринки. Душі їхні там, у висі, вже давно. А дівчинка дивом зосталася живою.

«Їй і пощастило, і не вельми. То з якого боку на ту бідойку[29] подивитися, — часто втирає сльози, журиться баба Секлетка. Але за кілька хвилин, як уже виплаче ту журу, враз спохвачується, додає: — Але головне, що живе. То таки головне».

Свого часу Секлета не раз заходила до молодого подружжя Захара й Одарки, не раз, щиро переймаючись, зазивала їх грубку та піч у хатині переробити, цеглу обвуглену і стару на нову змінити, діри й розколини позалатувати…

— Ой, спалите вите[30] хату, куми, як нічо’ з грубкою не вирішите, як піч не переробите, — не раз прямо казала Секлета, яка хрестила маленьку Яринку. — У вас же дитятко, його треба старатися вберегти, — прохала молодих і безпечних сусідів, бо сама, носячи під грудьми вже третю дитинку, знала, як то тяжко — тих кровиночок виношувати на селі, як то непросто — їх здоровими народити, бо ні лікарень, ні медичок, самі лише повитухи, та й то по одній на поселення.

Місцева бабка-повитуха Агафія Бадрайка, так її прозивали, старою вже була. Пусто бачила, й руки її тряслися так, що ледь немовлятко втримувала, коли з породіллі виймала. Востаннє навіть таке сталося, що вислизнуло дитя: таке вертляве хлопчатко сплодилося. Бухнуло долу, ручку переломило. Йой! Мусили кликати тоді небайдужі полотнищенці діда Голуба, знахаря з сусіднього села, він ті кісточки постарався, зложив був якось. Але два пальчики на правиці хлопченяти не згиналися більше ніколи. То він тими трьома, що добре рухалися, малювати навчився. Сам. І то так, що всеньке життя, хоч і коротке, як на людський вік (бо що ті сорок літ для чоловіка?!), хати розмальовував і церкви розписував, святих зображаючи. Причім вельми вміло, як ніхто в окрузі! Його так і називали — Трійця-художник, хоч і хрещений був Михайлом. То його так шанувала Яринина Чеслава, всенькою душею до нього прикипівши. Бо дуже вже малюнки дядька Трійці їй подобалися, бачила вона в тих талановитих картинах несусвітню щирість і правду, оцінити яку не всім дано було…

Бадрайка Яринку з Одарки дістала, але кров зупинити довго не могла. І цього разу за Голубом сусідок послала. Він, умілець, втихомирив кровотечу.

— Бережися, Одарко, бо як друге родитимеш, то, мо’, й уся стечеш кров’ю, — пройняв ляком до кісток породіллю сивочубий старець. — Не годен я буду тебе вберегти, — додав. — Бережися…

Захар коли про те од Голуба дізнався, вмить в іншого чолов’ягу переродився. Надалі вони з Одаркою не лишень про дітей не старалися, а й господаркою не переймалися, про нову хату балачки поміж них утихнули — ніщо не цікавило сю парочку, про все вони забули, ні до чого охоти більше не мали, все для них значимість утратило… Хіба одне одним, як джерельною водою, та горілкою упивалися. Гості до їхньої старої хати вчастили, а ще гірше — самі Захар із Одаркою по щедрих поліщуках затялися пропадати. Мала Яринка тим часом на роздутих грудях хрещеної Секлети засинала, награвшись за день із її дрібними дітьми. У чужих подушках довгі ночі перебувала.

Так було й тоді, коли спалахнула свічкою Захарова й Одарчина хата. Надворі мороз до тридцяти тріщав, то натопила сімейка, розжаривши ненадійну грубу до смороду давкого, а по тому, як гості-пияки з-за столу повставали й до своїх господ почалапали, намертво тато-мамка Яринині позасинали. Не додивилися, що на бильцях од ліжка, що стояло впритул до грубки, всяких лахів понавішувано було. Спалахнуло те манаття, гейби сінце-солома, зайнялося вогнем, хату чорним горем повиваючи, до смерті передчасної, ніби діточок до сну, Ярининих батьків заколисуючи…

Дотепер згадують у Полотнищі те пожарище неймовірне. Стовписька диму, як воронячі зграї, ще довгенько кружляли над селом. Сморід, задушливий до нестерпності, не одну днину витав довкіл…

Хоч і кинулися односельці хату, де відсипалися Одарка з Захаром, рятувати: воду з відер на вогонь лили, широкими лопатами сніг усередину вікон-дверей жбурляли, лахами всякими, пальтами найбільше, ще добресенькими, ті язики ядовито-зміїні збивали, — та збороти вогненне страховисько не змогли. Зжерло воно хатину. І людей, які в ній спочивали, а мо’, й побивалися, із життям так неждано прощаючись…

Щастя, що дитинка Одарчина й Захарова, Яринка дворічна, вдома на ніч не зосталася…

Та нещастя, що за півроку по тому впало те дівчатко з печі, вже в Секлетиній хаті. Бо то вона, як добра й совісна хрещена мати, після смерті батьків взялася доглядати Яринку.


Впало дівча з печі і не встало. Добачили те діти Секлетині, покликали мамку, яка хазяйство надворі порала. Прибігла вона ошелешена та й сповзла одвірком долу, мовби густий мед, що бочковими стінками після вдатного збору спливає.

Дитя хрипіло, наче лоша перед кончиною. Вкрилася Секлета білилом, ніби її, мов ту кляту піч, хтось глиною помазав. Що робити, куди бігти та й як встати, коли ноги відказали, сердега не знала.

Іван, чоловік її, в колгоспі коло худоби ходив — підвожчиком[31]. Перше важкий силос на підводу накидав, а тоді біля кожного корівника на купки розтрясав. Знай, не відірветься од такої невідкладної роботи.

А вона — ланкова, льон у колгоспі брала… І якраз в обідню пору додому примчала, де зненацька, як ото блискавка небо посеред літньої спеки розкраює, горе у своїй хаті застала.

Стрясонула гривою розколошканою Секлета, мов ота диковинна качка — чернь чубата, що хоч і рідко, та все ж водиться на поліських озерах-болотах, — так, ніби хтось відро води на її простоволосу голову вилив. Про переляк призабула, скочила на ноги, дітям наказала й пальцем Яринки не торкатися. А сама на ровер стрибнула і стрімголов, та так хутко, як ніколи нічого в житті не робила, помчала до Голубової хати. Вмент запрягла його лошицю у віз, ровера поміж вузькі драбини кинула, діда знаючого з хати вивела, ойкала, не вгавала й усе про порятунок стривоженого знахаря благала. І нумо додому підводою мчати, швидку лошицю раз у раз по спині довгим батогом репіжити. Високо той прут здіймала, крутила ним, махала, «но!» не своїм голосом кричала, дедалі сильніше лейці[32] натягаючи, все різкіше ними управляючи…

Прожогом примчала Секлета додому, Голуба, як останню надієчку, до хати привела. Ніби й не їздила нікуди. Бо забачила на долівці малечу: вона, точнісінько як і півгодини тому, якщо не менше, на долівці лежала, хрипи з себе разом із життям вичавлювала.

Голуб навколішки опустився, малу роздивився, ба навіть обнюхав.

— Житиме, — перегодя постановив.

— Гой! — тільки й скрикнула Секлетка, боячись словом радісну новину сполошити. Кулаками по власних грудях хіба товкла, до Божої милості взивала…

Голуб наказав широку дошку знайти, або двері, що не при ділі, чи й навіть із комірчини зняти. За хвилину-другу акуратно на них дитину переклав, делікатно пальцями бліде тільце обмацав. Урешті червоної матерії попросив, свічки звелів довкруж запалити, молитовник чи якусь іншу невеличку книжечку з кишені дістав, примовки зачав шепотіти. Та так, що з першого разу всіх їх Секлета, як «Отче наш», напам’ять завчила. Згодом і сама користалася заклинаннями цілющими. Але зрідка. Мало хто про те знав. Хіба найближчі.

А тоді вона од Голуба ні на мить не відходила. Добре те, що робив, роздивлялася і запам’ятовувала. Навіть зусиль до того не докладала, так ніби шептункою і вродилася. Бо лягали на язик ті примовки й заклинання легко-просто, певно, щоби згодом, при нагальній потребі, так само як струменем березового соку з великої кварти, з її середини пролитися, чиюсь добру душу скріпити, дужістю наситити…

Яринка оклигала. Потроху, поволі почала спинатися спершу на руки, потім взялася спинку зводити, без опертя сідала, а врешті, десь на восьмий місяць, і на ніжки стала.

Секлета тим часом удосвіта на роботу в ланку стрімголов летіла, але кожну другу годину додому на ровері верталася, до недужої хрещениці припадала, більше, ніж за кровними дітьми, за нею доглядала. Все свіжим молоком хвореньку поїла, бо так їй того питва хотілося, і з меду та сушених чорниць кашку калатала. Про цілющі властивості сих продуктів Секлеті мати ще хтозна-коли повідала.


Але за рік-півтора, хай його нехай, почало Яринчине тільце хворим деревцем кривитися: на спинці нерівний горбик проявився, а стегенця, невластиво малій дитині, вшир узялися відстовбурчуватися. Голівка й собі дедалі більшала, а ноги й руки мовби рости перестали: малими й короткими повсякчас зоставалися.

— Гой, лишенько, що ж робити?! Як же бути?! — перестала надіятися на Бога Секлета, дивлячись на калічку.

Урешті на воза дівчинку посадила, разом із Іваном до Голуба повезла. А знахар, розгледівши колишню «пацієнтку», почухав потилицю чималими пазурами, що їх уже й обрізати не мав сили, бо такими твердими, ледь не камінними, були, та й порадив: «Не плачте за нею, бо чо’ за нею плакать?! Нехай маленька, нехай кривенька, але всередині все має здорове. Не буде вам од неї клопоту. Хіба застудою якою хворітиме, як усі ми, а так… нічим більше…»

Заспокоїлася Секлета. Навіть до своїх діток уже більше лицем стала та серцем прихилилася… Згодом іще вирішила відбудувати для Ярини батьківську хату, аби мала хрещениця де прихиститися, бо в їхній із Іваном оселі шосте дитятко от-от на світ мало з’явитися. Хоч і дві кімнатки мали, але місця для всіх, знай, катма було.


4


Ярині було дванадцять, коли вона відчинила двері власної хатини. Зводили її всім миром. Лише завдяки односельцям таке диво вдалося втілити в реальність, то вони геть усім підсобили зобидженій сиротинці.

Секлета попервах до місцевих владців ходила, думала, хто-хто, а вони таки мають бодай чимось у пригоді стати.

Найперше до сільського голови поспішила, аби він поміг дівчинці, та ще й калічці, дах на головою звести. Але, почувши сміливу, ба навіть нахабну заяву прохачки, статний чоловічисько підпер гладкі щоки кулаками та мовив:

— Нема такого у планах розвитку села, йди, мо’, голова колгоспу чим допоможе.

Другий державець і собі лисою довбешкою покрутив:

— А що я годен зробити? Хіба в мене ліс є? Чи завод який-небудь цегельний?

— У вас мій чоловік уже десятий рік трудиться. Може, хоч кількома центнерами зерна підсобили б, аби продати їх і грішми бідній Яринці допомогти?

— У мене знаєш, скільки голів у хлівах стоїть?! Сотні! Коні, корови, телята, лошаки… Я тую збіж по зернині рахую… Вибач, Секлето, але непосильна для мене твоя просьба.

Пішла відтак жінка до лісника місцевого, що хрестив у них із Іваном другого чи то… третього хлопця… Вже й забула за тими клопотами… Ото він, добра душа, виділив ділянку старого лісу, аби того дерева на невеличку хатину для сироти покаліченої стало. Щоправда, заготовляти ліс треба було самотужки, тобто людей просити, всіх небайдужих до роботи кликати.

Секлета, недовго думаючи, зібрала довкіл усенької цієї благородної справи толоку. Сама з малою Яринкою та дітьми вдома була, але щодня обіди й вечері для натруджених робітників рихтувала і ровером ген до лісу у великих каструлях возила. Там чоловіки сосни дебелі пилками звалювали, а жінки сокирами їхні лапи одрубували. Вельми дрібне гілляччя спалювали, а товстіше на дрова в купки складали… Заготовлені бруси звозили до двору Ярининих батьків, де молодші парубки обтесували їх і згодом тиблями у справжні стіни збивали.

Диво та й годі, але по зимі на тому місці, де колись спопеліла старезна селитьба, виросла новенька, хоч і маленька, як і її господинька, хатина.

Стояла Секлета, сльозами бистрими вмивалася:

— Ох, люди-людоньки… І з вами тяжко, і без вас — ніяк, — проказувала.

Ще за трохи часу довели до пуття і середину сирітської оселі: хтось приніс із дому стіл непотрібний, хтось ліжко з бильцями залізними, хтось скриню з абияким віком, хтось віконну завіску одну-другу… Лавки для сидіння чоловіки попід стінами приладнали, а все решту Ярина сама настаралася. Бо хоч ріст і маленький мала, та розумом удалася величеньким.


Ярина вдома не сиділа, а поїхала до райцентру вчитися на кухарку. Не стала морочитися, що маленька і кривенька, радше про сирітство згадувала. Знала, що сама мусить про себе подбати. Бо хоч Секлета й була їй за матір, та в неї самої семеро ротів попоїсти просили. Маючи вже свій кут, Ярина воліла чим-небудь допомогти предобрій хрещонці. Так, наче вона для неї зробила все, що могла, тож тепер її, Ярини, черга віддячити прийшла…

Після училища, як одну з найкращих випускниць, запросили маленьку Ярину куховарити в районне кафе. А невдовзі оформили поваром на найбільш популярній в окрузі базі відпочинку «Світанок», що належала до Полотнищенської сільської ради. Вельми щасною почувалася тоді дівчина, бо добиратися до нової роботи їй було недалечко. Ось вона, її дома, а ген за селом, де озера, мовби шторами, березовим віттям обвішані, — її робота. Любота, що й казати!

На службі Ярина хутко добула похвальби та слави, бо ніхто, крім Королівської, таких смачних вареників, що їх смаженим салом, цибулькою та неодмінно часничком засмачувала, не вмів зготувати; ні в кого не виходили такі запашні й наваристі борщі та бульйони.

Заробила Ярина і на добрі меблі у свою хату, і на ліпший посуд. Постелі білісінької накупувала, покривал квітчастих нажила. Про кухонне причандалля подбала й про персидські килими на стіни та ворсисті паласи на долівку… Славно хатину очепурила, справжня була господиня. Хоч і маленька. Згодом і порося завела, і курей розплодила…

Але то було перегодя. До двадцяти двох літ Ярина роботу більше за себе й за дому гляділа, допоки не зустріла Ярослава. Він її долю, мо’, й нехотя, та все ж переколошкав.


5


Його знайшли непритомним побіч дороги, неподалік полотнищенської бази відпочинку «Світанок», що в затишні ялинові коміри й теплі, з палої хвої, званої тутешніми мешканцями шипотою, обуванки була зодягнена. Там тоді працювала Ярина. Хтось із відпочивальників прогулювався вдосвіта лісом — чи то гриб знайти сподівався, чи, може, й чорну горобину з безлистих кущиків для чаю зривав, — як зненацька надибав лежачого чолов’ягу. Спершу, як то завше буває, постановив, що це п’янюга валяється, бо, принюхавшись, од непритомного направду зачув неймовірний горілчаний сморід. А відтак зачалося гадання, що, може, то волоцюга, а може, й чийсь зобиджений і зраджений коханець.

Хто завгодно, але не заробітчанин із сусіднього поліського села.

Його вилиці були вкриті темно-брунатними шкоринками, що запеклися та скидалися на підгорілі оладки, замішані на крові та багнюці. Очі тонули в мішках-набряках, які, здавалося, от-от луснуть і витечуть звідти відразливі криваві цівки — свідчення людської жорстокості. Видно було: зловмисник, що творив над цим сердегою немилосердну наругу, навіть не замислювався, живою зостанеться його жертва чи віддасть Богові душу. Адже головним для кривдника було заволодіти зеленими купюрами, грошиками, що вміють засліплювати не згірш за найяскравіші сонячні промені. Вони-то й визирали, в’їдливо поблискуючи з відстовбурчених кишень нині подертої, а тоді, певно, добротної шкіряної куртки, накликавши біду на безпечного чоловіка.

Добре, що поруч була місцева амбулаторія. Там побитого оглянули й подбали про всі офіційні процедури. Врешті з’ясували, що звати бідолаху Ярославом, що прізвище має Карпук і що він — тутешній, з одного із навколишніх сіл.

Заповзялися лікарі виходжувати сіромашного, бо кого ж, як не своїх, у цім світі рятувати, кому ж, як не своїм, руку помочі простягати?!.


Ярина побачила сердегу ще в лісі. Почула про побитого нелюдом знайду і помчала на той жах несусвітній дивитися. Про каструлі з тарілками не думала, чи радше забула в ту мить. Ноги самі в біг зірвалися, серце долотом застугоніло, до лісового шляху зазвало… А чого так? Дівчина не знала.

Глянула на обличчя скривавлене, за серце вхопилася: невже ж отак можна сей світ зненавидіти? Невже ж замість душі отакенний камінь можна у власній середині виплекати-виростити? Щоб живу людину… та отак… обезвічити!..

А вона ж, хоч і сама-самісінька — ні батька, ні матері, — змогла своє єство душевним теплом повити!

Вона ж зуміла любові до світу не згубити! Попри каліцтво, що надокучливою червою засіло в нутрощах і гризло їх, пожирало, кров безжально випивало… Ярина тій гадині не корилася…

Боролася і з дошкульними муками, безбожними помислами, чорними думками, що шмигали її серединою, мов бджолині сонми, жалили, пекли, доймали, силу й охоту до життя відбирали…

Вона не здавалася!

Вона, як той доблесний лицар, із ними боролася!

Хоч не раз бігла до озера топитися…

Не раз підплигувала до аптечки, всі на гурт пігулки у жменю зсипала, труїтися хотіла…

Бо нащо їй, отакій бідачці-невдасі, на цім світі жити?!

Невже тільки для людських подивувань і насміхів колись дід Голуб до життя її повернув, кісточки роздроблені склав — кривенького недоростка склепав?!

Для кого їй було себе зберігати?!

Навіщо?!

Усі свої двадцять із гаком літ Ярина тими муками-запитаннями мордувалася. І Секлетку, яка рідну матір усі роки їй заміняла, цими загадками доймала. Та вона, бідна й пристаркувата, відповідей не знала. Бо й свого клопоту гору, що заввишки з церковні криласи, мала…

Утім Ярина не втопилася.

І не отруїлася.

Бо надію, що змалку жевріла в ній, нині до великого вогню розпалила.

І любов із тонких паростків добірним пшеничним колоссям зростила.

От що їй духу додавало!

Надія, що гріла душу.

І любов, яка своєю наснагою, наче хлібом, живила…

Тому-то й менше почала боятися Королівська світу, в якім жила. Він же її захистив-уберіг, згинути в батьківській хаті не дав, то хіба по-ворожому вчинив?! Далебі, як друг-приятель. Причім — великодушний. Тому нічого на нього ремствувати, у своїм каліцтві винуватити.

Світ плодить не для самозгуби. Світ плодить для самовдосконалення.

То й що, що Ярина — слабке й нехитре дівча, та ще й таке манюнє?! З отим черв’яком неугавним, який так пив її кров, на сухе й черстве тільце волів перетворити, вона довго мірялася дужістю… І таки здобула над ним перемогу. Бо з дівчини було доста одного каліцтва — тілесного. Душу ж вона берегла, мов найбільшу коштовність. Доглядала за нею ліпше, як за любою хатою, що була для неї найпершим притулком, захистом, міцним, як її соснова долівка, опертям. Удома дівчина на пухкій, зі світлих помислів подушці засинала і м’якою, ніби приязна доля, ковдрою вкривалася…

Але душу, знай, іще більше щадила: ясними думками, кріпкими надіями, як квіти водою, здобрювала, від прикрих і темних намірів, мов улюблені розлогі рудбекії од бур’яну, виполювала. Знала ж бо: тільки закине ту внутрішню над собою роботу — не зостанеться від неї нічого, спопелиться-розвіється димом-вітром, як те сталося з батьками та їхньою хатою. Кинули вони життя напризволяще — небуття навзаєм і дістали.

А Ярина хотіла пожити.

Нехай і кривилася тілом.

Зате душею цвіла…


«Як же треба ненавистю себе покалічити, хоб отак людину понівечити, на таке безпораддя її перетворити?!» — думала Ярина, тремтливими долонями за обличчя хапаючись, коли непритомного пильно розглядала. І зареклася враз: хай там що, а допоможе побитому на ноги стати. Їй-бо люди колись іще не так допомогли, коли хату нову звели та новісіньким шифером укрили…

За добро добром щораз платила Ярина. Нехай і меншим. Бо й сама — невеличка.


6


Вона носила йому попоїсти здебільшого картопляне пюре, посмачене вершковим маслом і притрушене дробинками молодого пашистого часнику. Рідше — легкі бульйончики з молодої курятини. Недужий Ярослав ніколи не відмовлявся, завше з насолодою поїдав ситні й ароматні гостинці: то тобі не лікарняні пісні та дієтичні потравки. Не зогледівся, як почав чекати приходу уважної добродійки, відданої опікунки. Вона щоразу приходила в той самий — післяобідній — час.

— Своїх нагодувала, тепер до вас прийшла, — казала Ярина, маючи на увазі зголоднілих до обіду відпочивальників. Затим хутко здіймала покришку з глибокої тарілки, де чаївся з душею приготований ароматний наїдок.

Палатою вмить розходилися апетитні пахощі по-домашньому, ба навіть по-материнському дбайливо скомпонованої страви.

— О, — прицмокував хворий, — моя улюблена пом’ятуха з часником.

— Товкачі, — посміхалася у відповідь Ярина. — У нашому селі пом’ятуху звуть товкачами, — годувала чоловіка з ложки, гейби рідну дитину.


Свою кровинку Ярина хоч і хотіла мати, але думки про материнство старалася відганяти. Як і про кохання, що його, певна річ, чекала й потребувала. Однак, будучи переконаною, що воно в неї буде неодмінно нероздільним, а отже, страждальним і сльозливим, умент про всі ці роздуми забувала — мук дівчина стерпіла вже доста.

А нині Королівська радості доскочила. Справжньої. Величезної. До того ж щоденної і дедалі відчутнішої. Бо коли приходила до свого «підопічного», то, знай, від душі вдовольнялася і, як ніколи й нічим, надихалася… Він же, хоч і гріх так думати, вважала: не бачить. Ні її величенької супроти всього тіла голови, ні низького, як у дитяти, зросту, ні потворної спини, ні кривеньких ніжок. Він її лише чує (а голос у Ярини хороший, навіть милозвучний, як багато хто зауважував) і смакує наїдками з її спритних та вправних, хоч і маленьких, рук.


Ярина закохалася в Ярослава, тільки-но побачила. Попри рани й опухлості, поміж кров’ю та синявою роздивилася його виразну вроду, запримітила на щоці серце-мітку. А ще більше привабив дівчину зріст молодика, бо був він, мовби сам Геракл!

Отакому б велетню на руках її, мацюпуню, носити!

Отакому б силачеві від недобрих очей її, дрібнюню, захищати!

Але ж ні!

Ні-ні-ні!

Жодних думок про кохання!!!

Тільки…

Що, коли воно вже вхопило Ярину за петельки, підняло над землею і понесло своїм летом, своїми путями незвіданими, тому такими чарівливими та манливими?..

Що мала робити Королівська?

Нічого.

Зажила вона, кохаючи вперше в житті, — літала без крил, веселіла з нічого, справжнє щастя пізнавала. Хоч і частинками — не цілком.

Ох і файно малася!

Ох і життєлюбною почувалася!

А що далі?

А хтозна.

Та й… чи важливе те «далі», коли ось воно, при тобі, таке живодайне «тут і тепер»?..


Вона й не питала Ярослава, чому він не бачить.

А якось…

— Ще не на таке заслуговую, — видав.

«Невже він злочинець? — мучило Ярину. — Невже біду комусь заподіяв? Чи шкоди великої десь наробив?! Чого такі прикрості каже?» Думати — думала, та нічого не розпитувала. Боялася, мабуть, правду почути.

— Якби й умер, мені себе не шкода було б, — укотре приголомшив сердега.

— А я живу, — відповіла на те Ярина. — Як є, так живу. Не скочиш вище себе, не зробиш більш як можеш. Змирилася з усім та й живу собі, — додала.

— Ти, Ярко, найдорожчих людей не зраджувала, ти їх напризволяще, мо’, не кидала, — зауважив незрячий.

«Зате вони мене кидали», — подумала Ярина, батьків споминаючи. А вголос додала:

— Головне — вину свою визнати. Тоді й камінь з душі впаде. Легше дихати стане…

— А я на «легше» не заслуговую. Я — остання падлюка, Ярко, — гепнув горілиць на подушку, скупу сльозу зронивши…

Ярина не знала, що й думати. Чого її любий так себе називає? Що гріховного накоїв? Чому життя на самоплив пустив, не бореться за нього? Хіба друге матиме?..

Авжеж, не матиме.

То як же йому помогти? Як же його врятувати?

«З часом дасться знати», — постановила.

Бо нікуди їй було поспішати. Вона собі мовчатиме… А коли раптом сам заговорить, то вона його неодмінно вислухає. Попри зайнятість і роботу не встане з місця, поки він до крапки не висповідається. Бо то вельми важливо — дослухати до кінця. Мало хто так уміє. Та й мало хто хоче…

А потім Ярина, чим могтиме, старатиметься зарадити.

І не переставатиме якнайліпшими наїдками Ярослава годувати.


На п’ятий день він і справді відкрився. Сам. Ярина нічого такого робити не просила, ні до чого не під’юджувала чи, борони Боже, силувала. Направду: коли один ніби знічев’я мовчить, то другий ніби знічев’я говорить. І майже щоразу — про те, що найбільше болить.

Дівчина, як і обіцялася, вислухала Ярослава до кінця. Щоправда, довелося незрячому на три дні свою оповідь поділити, бо відпочивальники, знай, чекали й вимагали від маленької і кривенької (таки лише тілом, добре те чужі люди завважили) кухарки попоїсти. Мусила вона від слухання відриватися, бігти до плити. Але назавтра до любого серцю розповідача поверталася, хоч і боялася почути щось нестерпне й болісне, що, мов вода з неба, могло стишити і вгамувати вогонь навіть найбільшої любові, найсильніших почуттів.


7


— Гой, Чеславо, там тебе питають! — улетів до хати схарапудженим птахом Секлетин Максим, що хвилину тому вийшов після святкового материного частування надвір перекурити. — Така машина! Така крута «волинянка»[33]! Чорна! Я ще не бачив таких!!! — обдав їдоків витрішками, ще й руками ввись, як ворон крилами, змахнув.

Чеся ніц’ не зрозуміла з почутого. Мовчки на Максима глипнула.

Ярина лишень брови, злегка підфарбовані чорною тушшю, суворо насупила.

Гостювальники разом із ювіляркою Секлетою голови від наїдків відірвали й собі в Максима зчудовані погляди, мов списи, встромили.

— Він спитав, ну… чи тут живе дівчина з дивним ім’ям Чеслава. А я що мав казати? Ну я й сказав правду, що ну… що онде ти, — пробелькотів розгублено підпилий поліщук.

Ярина, хоч і сидячи на місці, як та квочка на сідалі, враз закопошилася.

— Чи ти правду кажеш, Максиме?! — перепитала налякано. — Та бути такого не може! Хто ж її може питати?! — зморщила носа, стривожено глянувши на доньку.

— Іди вийди, то побачиш! — відказав на те Максим, киваючи головою в бік Чесі.

— Куди вийди?! Хто вийди?! — обурилася, продовжуючи вовтузитися, сама не своя Ярина Королівська.

— Іди, Чесько, то ж тебе той панисько зове! — махнув Секлетин первак худою правицею. — То ж людина стоїть надворі, жде тебе! Йди, кажу!

Чеслава й далі сухим пнем сидьма сиділа.

«Господи, але хто це? — лишень подумала стривожено. — Що мені буде, що мені зараз буде?!» — заплакала, та тільки нутром, не виглядом.

Ярина притьмом з-за столу вискочила, до вікна навпроти підбігла, завіску колись лазурову, а нині вицвілу до білястої відсунула, на дорогу глянула.

— Гой, — дрібні руки до грудей притисла. — Хто то, Чесю?! Хто то, моя птасю?! — обличчя так, ніби до сварки, скривила.

— Я не знаю, — відказала мала Королівська, так і не поворухнувшись.

— То йди глянь, як не знаєш, — тихо, проте строго, без люб’язності, наказала маленька мати.

«Хто це, Боже, хто-хто-хто?! — томилася роздумами дівчина, поки з-за столу вибиралася. Ох і боялася у вікно споглянути! Ох і страхалася того, що про неї оці люди, які тепер довкруж столу гостроверхими палями стримлять, як на засадженій стручковою квасолею грядці, скажуть. — А мамка… Щоб тільки вона на мене не зобидилася, щоб тільки я її не розгнівала…»

Чеслава здаля кинула оком у вікно.

— Гой! — скрикнула від здивування.

— Хто то?! — поспіхом спитала Ярина.

— Матвій, — тихо мовила дівчина. — Ми в лікарні… Він овдовів… У нього донечка…

Чесі в очах потемніло. Де й слова поділися, як побачила за замацаними віконними шибами красеня неймовірного. Високий, у чорному пальті, таких же брюках і сорочці, чистеньких, аж із полиском черевиках, він стояв за старим Секлетиним парканом і говорив із кимось по мобільному телефону. Біла грива розвівалася на осінньому вітрі й вабила погляд грайливістю. Чисто тобі герой кінофільму! Ні, не бачила їхня округа одвіку таких хорошунів!

Поруч — величезне авто. Чеся знала, що такі машини звуться джипами, але темний поліщук Максим обізвав сю розкіш волинянкою. Що поробиш, як, окрім свого сіробокого лошака Чуба, іншого транспорту неборака й не знає.

— І чого він приїхав? — схвильовано запитала кривенька Королівська.

— Мамо, я не знаю, — оговтавшись від побаченого, знизала плечима Чеся. — Ми в лікарні познайомилися, він із дитинкою там лежав, бо дружина його після родів[34] померла, — несміливо додала. — То я деколи гралася з маленькою…

— То ви вийдете чи хай він у хату зайде?! — спохватився захмелілий Максим, який досі товкся у дверях. Допіру йому вельми закортіло вийти на вулицю та погуторити із заможним містянином, цигарку-другу виканючивши й викуривши.

— То вийди, мо’, важливе щось має сказати, раз аж сюди приїхав, — пролепетала Ярина, а в самої в горлі наче кістка од щупака застрягла, такими давкими й небажаними були ті проказані слова.

Чеслава мусила вийти попри боязнь і зніяковіння. Ще місяць не минув, як вона з лікарні вернулася, тож Матвія Доброжанського добре пам’ятала. Втім рідко його згадувала. Носила чорну хустку ще за Андрійком, ще за ним, коханим, дотепер тужила й побивалася. А багатія сього й хорошуна не насмілювалася споминати: була то птиця не її польоту…

Накинула на себе пальтечко довгеньке у брунатні ромби, на всі ґудзики вдяганку ту застібнула. Так, ніби хотіла сховати своє нутро від прибульця, щоб не спромігся до серця її зболеного дістатися…


Широко всміхнувся гість, як біляву дівчину на подвір’ї побачив.

— То от у яких лісах ти заховалася! — промовив найперше.

А як Чеслава підійшла зовсім близько, руку білісіньку невироблену їй подав, привітався.

Вона й собі тихо мовила:

— Привіт!

— А знаєш, чого я сюди, аж за сто кеме, приїхав? — запитав, відтак дістав із кишені пачку з цигарками. Закурив.

Чеся обернулася, на хату Секлетину впівока кинула. Всі до одного гості були у вікні, наче мухи до «липучки», поприклеювалися до шибок.

— Я, щоб ти знала, слів на вітер не кидаю, — вів далі гордовитий Доброжанський, за клубами цигаркового диму ховаючись. — Тоді в лікарні покликав тебе з нами жити і тепер кличу, — рубонув.

Чеся витріщила на Доброжанського очі. Пригадала себе, точнісінько таку, розтривожену, в лікарняній бесідці, коли незнайомий удівець запропонував їй доглядати за маленькою Яркою. Але тоді Чеся дременула в палату, і слова у відповідь не мовивши. Бо що могла сказати?! Що мала в одну мить вирішити, коли, ні сіло ні впало, тебе на чужину не гостити, а жити кличуть?!

Більше й не вийшла до Матвія Доброжанського, хоч і бачила його у вікні: з маленькою на руках у тому ж таки дворі ще кілька днів у бесідці сидів. А врешті зник. Чи то пак, очунявшись од розпуки, злегка окріпнувши душею, подався вдівець додому, бо, певно, роботи мав гору. Про те всі гомоніли. Про його фірму маєтну й про благодійний фонд, що добрими ділами в окрузі славився, медики з пацієнтами ледь не в кожній палаті галайкотіли…

А ще за день-другий донесли Чеславі інформацію несподівану. Думало дівча, що то плітки либонь. Але чергова медсестра, та, що привітна й небайдужа пампуха, всенькі сумніви розвіяла: присяглася поліщучці, мовляв, на власні вуха чула, як Доброжанський просив адресу білокосої пацієнтки з дивним іменем Чеслава.

— То ясно, що хтось та й сказав йому, звідки ти, — додала медсестра. — Поїдеш додому, то жди! Побачиш, що приїде! А чого до такої хорошухи, як ти, та й не їхати?! — випалила.

Чеся того ніби не чула. Бо тоді вона хоч і захопилася маленькою Яркою, але за Андрійком своїм тужити не перестала. Та й у казки з дитинства мало вірила. Життя її, як і маму, змалку недолюблювало, до найгіршого загартовувало…

Щоправда, десь за тиждень по тих лікарняних побрехеньках куди й поділася з Чеславиного тіла болячка. Лікарі вирішили, що минувся в пацієнтки стрес, тому й алергічні висипи зійшли.

А Чеся інше відчувала…

Утім мовчала.

Секрету свого нікому не видавала.

«Мо’, колись із Савою ним поділюся», — подумала хіба. Бо по тому, як Доброжанський із донею поїхали, її посиденьки та бесіди з мовчанівським хлопцем відновилися…


— Чого мовчиш? — повернув дівчину зі спогадів Доброжанський. Тепер він закурював уже другу сигарету.

Чеся зауважила, що її статечний гість хвилюється.

«Дивина! — піймала себе на думці. — Невже такі от молодці можуть чимось та й перейматися побіля такої, як я, простачки?!»

Але зір дівчина мала добрий. Та й на інтуїцію рідко нарікала. Матвій направду поводився непевно.

— Сьогодні в нашої сусідки — ювілей, то ми святкуємо, — проказала зовсім не те, чого сподівався приїжджий.

Бо що мала відповісти на запитання: «Чого мовчиш?» Сказати, що сама нічого не вирішує? Що їй треба порадитися з мамкою?

Та й не це головне наразі!

Куди вона поїде з дому, з такої гойної та любої місцини, що від народження оберігає і її, і мамку?! Хай там як, але й селяни вже звиклися з їхнім незвичним «королівським» сімейством! А тепер… Вона має податися в незвідане? З ким? Чому? Навіщо?..

Безумовно, їй уже двадцять два і добре було б визначитися з парою — так радять усі сільські жінки, надто ті, що життя знають… Але Чеся не відала, чи готова кудись виїжджати з Полотнища. Та ще й із незнайомцем. Що з того, що таким гарним…


Дівчина, щоправда, якось його згадувала. То було з тиждень тому, ввечері, десь о годині дев’ятій. Тоді вкотре через сильні осінні вітри й дощі вдома не стало світла. Ярина дістала із запічка гасову лампу, запалила, й тускле світло обдало невеличку, проте чепурну кімнату. Чеся саме дов’язувала шалик із кашемірових ниток. А що знала: світла вже не ввімкнуть до пізньої ночі, то мусила закінчувати улюблену справу в потемках.

Ото саме тоді, коли сліпала над картатим із червонястим відтінком в’язанням, згадала свого недавнього знайомого.

Йому, либонь, світла вдома не вимикають зненацька, не попередивши.

Він таки пан-господар у своїй квартирі, бо всі в лікарні говорили, що Доброжанський — багатій іще той.

А заможним усе байдуже.

Вони й над світлом, а мо’, й над світом — владці.

Чеся ненавиділа ту пору, коли хата повивалася мороком. Їй увижалося, що тоді вона, як одежу, приміряє на себе тіло свого покійного незрячого татка, будучи змушеною, як і він, жити лише відчуттями. А в Чесі серце було вельми зболене. Вона за найдорожчими та найлюбішими у світі людьми вже й так настраждалася… Тому, коли єдина в хаті лампочка згасала, Ярина, не зволікаючи, лопотіла до запічка, діставала старезний світильник, чиркала сірником, підпалюючи просмерділий гасом ґніт, — похапцем усе робила, щоб її доня не встигла повитися болючими спогадами…

«Такі, як Доброжанський, живуть не так, як ми, — думала Чеся, вправно орудуючи шпицями і, попри довколишню темряву, щоразу встромляючи їх у потрібні рівненькі петельки. — Терпимо все! Що тільки не звалюється на наші сільські голови… Що не злива, то світло пропадає. То, бач, електричні стовпи застарі — хиляться од надсильного вітру. Чи проводи заплутуються, або й рвуться, от і стається коротке замикання. Поки приїдуть ремонтники, то й ніч може минути! Я вже не кажу про буревії й розбиті деревами хатні дахи… Немає нам спокою, — зітхала. — Як не одна бідося, то друга настигає…»


У такі безпросвітні холодні вечори мусили полотнищенці при свічках і лампах ночі чекати. А що при тім абиякім світлі видко? Хіба обриси людські. Однак чутно добре одне одного, як ніколи за дня. Тому зазвичай при гасових лампах поліщуки балачки правили, у сімейних колах всяку всячину згадували й переказували…

Як ото в першій хаті:

— Чи ви чули, мамо, що той Андрій, який до Маріанни Мальованої ходив, а потім до Чесі Королівської, вже перед самою смертю, ото як видихував востаннє, в них трьох пробачення просив? — одного з післягрозових вечорів питала неню Чеславина однокашниця Галька, сидячи навпроти покривленої свічки, що миготіла в центрі такого ж нерівного стола.

— У кого це у трьох? — перепитувала мати Павлина, руки попід дорідними грудьми вісімкою зав’язавши.

— Ну в Маріанни, в Чесі і в Ярини, — уточнювала донька.

— А в Ярини чого? — не доходила жінка.

— Певно, чимось обидив, — широко позіхала Галя, сита щойно спожитими дерунами, присмаченими хрусткими шкварками та густою домашньою сметаною. — Бо того понеділка, коли їхав кіньми від Королівських, — Чеслави вдома не було, тільки Ярина. Так стара Гапка оповідала.

— Нічого я про се не чула, Галько, — відказувала Павлина, викладаючи просто на стіл свою повну пазуху, що скидалася на куплені з машини у кримського торгаша величезні кавуни.

Ними вельми любили ласувати поліщуки вересневої осені, бо тоді ці ягоди були значно дешевшими, ніж у серпні, й набагато смачнішими.

— То тре’ Гапку й питати, чим він тую Карликівну зобидити міг, — байдуже відповідала Галина мати.

— А я й спитаю, бо мені цікаво, — хутко відрубувала дівчина. — Бо то вже, видно, вельми щось недобре зробив, раз, бачачи на власні очі свого розпореного живота, не про біль, а про провини думав, — додавала.

— Галько, не згадуй мені того страхіття! — гримала на дочку мати, стукаючи по столу гладкими долонями. Від того її здоровецькі перса, мовби закручені хвацьким ударом м’ячі, відскакували врізнобіч, а тоді хутко поверталися назад.

А випадок, спом’янутий Галькою, направду був страхітливим. Коли Андрія поносив хтозна-чого оскаженілий жеребець, хлопець, як той листочок хирлявий, із підводи злетів і прямісінько на стовпець придорожній зі штирем, бозна-чого в нього вбитим, всеньким тілом настромився та й сповз долу. До самісіньких кишок нутро розпанахав. Хто бачив молодика умираючим, той дотепер од єдиної згадки здригається…


Тим часом у другій хаті:

— То теперка Маріанна Мальована за самим депутатом в області замужем? — питала бабка Маня діда Стефана.

— А чо’ за депутатом? Я чув, що за вельми великим начальником, — відказував на те старий.

— То ж депутат то і є начальник, куди вже вище? — розмірковувала бабка.

— Та він же в області депутат, не в столиці, — правив своє дід.

— Та, — кидала бабка Маня, — хіба є різниця?! Депутат — він усюди, як найбільший начальник…


Ну а в третій господі, якби принишкнути побіч її вікна та прислухатися, то там таке говорили:

— Щось рідше і рідше теперка приїздить з району до сестри Зіна Мальована, — казав хтось жіночим низьким, певно, старечим голосом.

— А чо’ їй уже їздити, як і сама літа розтринькала, і мужики наші всі дотла спилися?! — відказувала інша співрозмовниця, але дзвінкіше, бадьоріше і ніби невдоволено.

— Та мо’, вона не така вже й непутяща, як кажеш, Надю? — питала та, що старшою видавалася.

— А чо’ тоді чоловік синить[35] її щотижня?! Чо’ б’є? За все добре?! — без жалю питала молодша.

Стара мовчала. Певно, дивувалася бесідниці…

— То коли Яринин Славко живий був, отоді вона звідсіля не вилазила, — далі різала правду-матінку молодша. — Проходу йому не давала та Зіна Мальована. Багато хто те бачив і знав! І Ярина Королівська знала! Але терпіла… То така людина, що все стерпить. — Голос молодиці зненацька м’якшав, ба навіть добрішав. — У неї тому безконечному терпінню тре’ ще повчитися… Звідки в такої малої людини таке велике терпіння, не скажете, мам’?!.


***


— Послухай, Че… Гм… С… Славо, я маю великий будинок, я маю машину, я… я й тобі куплю невеличку таку, дамську, як захочеш їздити, — вів своє Доброжанський. — Тобі знаєш, як добре буде в мене жити! — кинув погляд на присадкувату Секлетину хатину. — Матимеш що їсти, у що вдягнутися, ні про що не думатимеш, тільки за Яркою доглядатимеш. — Матвій таки став говіркішим.

Чеся примружилася — їй не сподобалося, що її допіру назвали по-іншому, не Чеславою. Втім щось у тому новому назвиську незвичного, таємничого, а, головно, притягального їй таки вчулося.

— Твоє завдання одне — доглядати за донькою, — видав Доброжанський, здогадуючись, що розмова про маленьку Ярку може неабияк вплинути на Чеславу. — До речі, хочеш зараз її побачити? — мило так усміхнувся.

Чеся аж стрепенулася. Невже він приїхав не сам, а з маленьким сонечком?!

— Диви, як спить… Правда, красунька? — Молодик зазирнув у машину крізь темне заднє скло.

Чеся і собі нахилилася до вікна, захоплено роздивляючись маленьку крихітку в рожевій люльці.

— То що, ти згодна? — перепитав багатій.

Дівчина перевела погляд на вікно старезної хати баби Секлети, де досі виднілися чуби цікавих і зчудованих гостей.

— Мамка мене не відпустить, — відказала стиха.

— А ми попросимо. Хочеш? — відійшов осторонь, лискучим черевиком недокурка затоптав.

Мала Королівська спіймала себе на думці, що за ті неповні два місяці, відколи не стало Андрія, підошов таких доладних і міцних черевиків вона не бачила. Таки інакшими дорогами ходила, ніж гість. Ой, не їхній він був. Чужий!

«А може, і справді саме за таким — як за кам’яною стіною?» — гайнула враз дівоцька думка. Але й розвіялася вмить, наче бабине літо.

— Ні, я її знаю, вона не відпустить, — проказала впівголоса.

— А ти можеш її покликати, щоб я сам у неї запитав? — наполіг Матвій, здивувавши Чеславу своєю рішучістю. Бо її Андрійко інакшим був. Скромним і несміливим.

— Не знаю, — знічено, чи то пак налякано відповіла Чеся. — Думаю, вона не захоче з то… з ва… з то… говорити…

— А ти поклич, ну поклич! — попросив іще раз.

Чеся поволі розвернулася та попрошкувала стежкою до хати. У вікні враз розвиднілося: обличчя зійшли, як сніг навесні. Але Чеся знала, що тепер усі Секлетині гості стерегли двері, що їх вона ось-ось мала відчинити.

Чеся натиснула клямку, зазирнула всередину.

— Мамо, а ходіть сюди! — гукнула Ярину.

Королівська прилопотіла в сіни, вискочила за поріг, гучно гримнувши дверима, й миттю закинула у вушко залізний гачок, щоб ніяка цікава варвара й носа не висунула, — нахраписто все робила: неспокій її доконував.

— Ну… Що? Хто? Що? — заторохтіла і брови тепер уже не насупила, а вгору звела, ніби дуги од кінської упряжі, що їх господарі зазвичай вивішують попід дашками хлівів.

— Мамо, він хоче з вами говорити, — зачала донька.

— Зі мною? Про що, дитино?

— Про мене…

— Про тебе? Нащо мені з ним про тебе говорити?

— Мамо, тільки не переживайте, тільки нічого дурного не подумайте, прошу вас, добренько? — Дівчина взялася гладити сполохану матір по худих плечах. — Він… — наважилася проказати те, що, знала, найбільше здивує її неню. — Він хоче забрати мене з собою, — сказала так, ніби окраєць черствого хліба відкусила й, не пожувавши, ковтнула.

— Що?!

Чесі здалося, що мамині очі зараз випадуть зі стулок повік і, як блискучі перлинки, покотяться долівкою.

— Мамо, ви тільки не переживайте, — знову заповзялася вспокоювати матір Чеслава. — Він удівець, а в нього дівчинка, манюнька, місяць від роду… Він хоче, щоб я за нею доглядала…

— Нянькою щоб була? — чи то отямилася Ярина, чи то перепитала, щоб гутірку підтримати.

— Ну так, мабуть, щось таке…

— До-о-о-обрий день, — відказала протяжно Королівська. — Чого це ти маєш у нього нянькою бути?! — Скидалося на те, що таки оговталася попервах схарапуджена Ярина. — Де таке бачено, щоб шанована у школі повариха за няньку хтозна-кому була?!

— Та я казала йому, що ви не відпустите, — глибоко видихнувши, відповіла Чеслава. — Добре, піду, так йому і скажу.

— Пожди, — зупинила доньку Ярина. — Пожди-но… Я сама…

Гості тепер іншу картину з малого вікна роздивлялися: як дрібненька Ярина, без грама сорому й зніяковілості, криво шкандибала до високорослого приїжджого хорошуна, а відтак настирно про щось із ним галайкотіла, куцими руками розмахуючи. Чеслава поруч стояла і, ніби знічев’я, спостерігала за напруженою й емоційною балачкою. Коли мати зверталася до неї, певно, про щось запитуючи, — дочка лишень знизувала плечима. Коли й вродливець словами в неї цілив — робила те саме.

Ніяк не могли допетрати Секлетині гостювальники — чи то байдуже сій дівці до приключки, що заскочила її зненацька, як ото смерть дужого молодого Андрійка, чи направду вона була аж такою нерішучою та плохенькою, що так поводилася, ніби й життя за неї ненька мала проживати…


А за місяць віддала Ярина єдину дитину заміж. За багатого Матвія Доброжанського. Весілля молоді не захотіли робити, лише в сільраді розписалися.

Всеньке село тій оказії дивувалося! Заздростило переважно, лише зрідка хто за Чеславу Королівську радувався…

А Ярина…

Так, ніби й щасливою почуватися мала б.

Однак…

Покотилося від неї щастя…

Мовби перлові сльози…

Попливло ген за край…

І не видко.

Розділ ІІІ

Розчаровані в собі



1


…У свої тридцять літ Євген Карпук, поліщук на прізвисько Нічийний, зостався з двома синами на руках: трирічним Тимофійком, який, бідолаха, мав уроджений порок серця, і дворічним, здоровішим за братика, дяка Богові, Ярославом. Бо дружина Надія (попри ім’я таки геть безнадійна, хай її нехай!) після чотирьох років шлюбного співжиття поклала собі проміняти дітей… на статки та квартиру.

— Якщо віддаси мені все, сини — твої. Як ні — підеш світом бомжувати і дітей не бачитимеш! — відрізала немилосердно.

Що мав робити сердега-батечко, який над усе синами дорожив?! Погодився на умови ненаситної жінки, знав-бо добре, що завела вона набагато молодшого за себе коханця й надумала зажити з ним у райцентрівському гнізді, разом із чоловіком після весілля придбаним і добром усіляким напханим.

Відмовився Євген від усього, поїхав із дітьми до батьківської хати, що на хуторі одного з поліських сіл не просто пустувала, а руїною зяяла. Бо не думав одинак схороненого десять літ тому Микити Карпука, що йому коли-небудь доведеться вертатися в рідну колиску з обжитого району, де на хлібопекарському заводі роками трудився.

Життя ж бо на сподівання людські не зважає, воно своїми шляхами веде: часто — кривими та вибоїстими, рідко — рівними, мощеними.

Дружина Надія тим часом офіційно дітей зреклася…


— Приїхали ми на хутір — якраз великі холоди йшли, — ділився з Яриною подробицями розтривожений Ярослав. — Першу зиму я, брат і батько — втрьох — тіснилися ночами на старому двоспальному матраці. Він роками лежав на задубілій підлозі й аж смердів нудотною, як ото самотність, забутістю… Ні тобі теплої ковдри не було, ні м’якої подушки… Потім селяни дечим помогли: хто одіяло приніс, хто одежину, хто ложку з мискою, а хто й дрівцями не поскупився поділитися… Далі батько вже сам і ліжка нажив, і столи, і решту хатнього причандалля й начиння… Але спершу ми добряче набідувалися, навіть, бувало, голодували, — згадував.


«Ой не впорається сам Нічийний, — бідкалися поліщуки. — Ой не спроможеться малих на ноги поставити, у світи спровадити…»

А Євген, як міг, старався. І в нього виходило. Потроху… Поволі… Бо все дочасне й скороспішне — нетривке й швидкоминуче. Тільки безперервні старання досягають плідного результату — уважав.

Незадовго після приїзду влаштувався Нічийний у місцеву школу сторожем, то бодай трохи тепліше зажили три бідаки. Заради дітей батько таємно від начальства брав, та що там казати, просто-таки крав по кошику брикету й поночі прудко ніс додому: кидав у грубку-розвалюху, аби хату забуту й занедбану протопити, діток дрібних хоч трішечки зігріти…


— А весною батько, наче віл, в роботу упрігся, — вів далі Ярослав. — Город коло хати самотужки лопатою скопав. Трохи далі, де було більше, але вкрай запущене поле, конем виорав… Про коня непросто було договоритися з селянами, бо сама знаєш, що для них ця тварина. Кінь для селянина — і за трактор, і за машину: куди треба — завезе, де треба — зоре-поволочить… Без коня на селі як без рук! Без нього ти не хазяїн, а так… ледацюга й перебендя. Але батько якось викручувався, таки домовлявся раз-другий із селянами і про воза, і про коня, то, бувало, й цілий день із ним воловодився… Головну роботу з ними зробить, а вже потім сам граблями вручну всю ту оранку волочить… Ой, — крутився Ярослав, як той в’юн, на ліжку, з превеликим жалем ненька споминаючи, — бульби, насіння моркви, буряка, що там іще?.. Ну все, що треба було для прожитку, він у людей випрошував. Дещо купував, було, й позичав, аби по осені віддати… Всі латки за хатою позасіював, нічого в нього пусткою не стояло, кропивою й будяком не заростало, як бувало в інших абияких хазяїв. Так уже трудився! Так старався! Як зійшла городина, знову тільки в полі його сорочка виднілася — полов, просапував, підгортав, ні жари не боявся, ні дощу… Ліпше за будь-яку хазяйку все допильновував! А вночі на роботу йшов. Не досипав, не доїдав… І все — ради нас, — мав переконання незрячий. — Усе ради синів.


Багато Євген і людям підсобляв. Зрідка — за спасибі, бодай за кусок хліба зі шкваркою. І толоками ходив, якусь мізерію заробляв… Бо мав клопіт превеликий — старшого Тимофія треба було лікувати: хвороба в нім не в’янула, а буяніла. Їздив батько в район, «вибивав» путівки в дитячі спеціалізовані санаторії, як міг, піклувався й рятував хлопченя, яке кволістю поміж однолітків вирізнялося та синявими обідками, що проступали довкола очей і на нігтиках.

А одного разу так «покрутився» Нічийний, що відправив обох синів на море! І то в ті часи, коли на курортах хіба великі чиновники при краватках відпочивали!

Що вже батьком Євген був, то на цілу округу!

«Усім батькам батько!» — перешіптувалися односельці.

Прасував, прибирав, скуповував усе необхідне, часом і грався з синами, ба ледь не щодня казки перед сном їм розказував… Гой, не було в селі чоловіків, щоб на таке спромогалися, бо ні часу, ні хисту до того не мали!

«Діти — то мамська турбота, — вважали. — Робота — то діло батька!»

А Євгенові дітлахи тільки-но засинали, як він знову брався до варіння й прибирання: в усі кутки позаглядає, павуків мітлою позганяє, штани-сорочки вручну господарським милом перепере, а врешті за стіл сяде і нумо фінанси підраховувати, що там на майонтку зосталося, бо не знав, хвилювався, чи стане тих грошей до найближчої зарплатні.

Якось Євген і сам був занедужав: грип так підкосив, що, здавалося, ось-ось і витече з потом всенька його міць, і розплавляться кістки та м’язи від такої гарячки, і не буде вже кому й піднятися з отого недоладного ліжка… Та цьому чоловікові вистачало лишень подивитися на сплячих синів, як сили хтозна-звідки бралися. Мовби курчата зі шкаралупи, вилуплювалася його дужість. І що то таке було? Сам не знав. Але й тоді, коли ноги не ходили й руки не робили, Євген однаково вставав і чалапав до плити, аби снідання своїм голубам найхоріщим приготувати. А по тому й до школи обох збирав, іще й велосипедом до села підвозив, бо з хутора далекувато було волочити ногами…


— Батько ніколи на себе не зважав, як би кепсько не чувся, ніколи того нам не виказував, — зітхав Ярослав. — Чи температуру мав під сорок, чи кістки йому сухим патиччям ломилися… Він для нас усе робив. Для нас і жив. Інших родичів не мав.


Сердегу Нічийного мало що в житті з пантелику збивало, сердило чи дратувало. Крім дітей, мало що Євгена й турбувало. Розумів, що нічого особливого не робить, просто за синами, з плоті своєї та крові, як і належить батькові, доглядає. По-інакшому й бути не могло!


— Пізніше, вже у школі, однокласники не раз із нас кпилися, батюсевими називали. Все казали, що ми з братом брешемо, бо ніхто кращим за маму бути не може і ніякий батько не годен її замінити, — додавав незрячий. — А ми все виправдовувалися й доказували, що, може, і справді нема таких дорогих серцю людей, як мами… але не в нашій сім’ї. Бо наш татко — всім таткам татко! Він і пожаліє, коли треба, й нагодує, і чисто зодягне… Він із нами й говорив повсякчас. — Ярославові очі, білястою павутиною, мов віконними фіранками, затулені, по таких словах наповнювалися слізьми, що тонкими цівками скапували на біле простирадло, яким був укритий. — Не йшов до компаній, не шукав випивки, навіть жінки його перестали цікавити, бо казав: «Хто ж полюбить моїх плохеньких синів?» — не соромлячись, схлипував чолов’яга. — Отакого ми батька мали, Ярко! Неймовірного, хоб ти знала! Несусвітнього! — аж закашлювався од плачу.

Ярина і собі раз у раз носом шморгала…


І, як на біду, зачастили до Євгенових синів хворості. Проводив Нічийний побіч хлопчачих ліжок ночі безсонні, чим міг, зараджував, як умів, виходжував своїх кровинок. То вони, бувало, перемерзнуть, то гидоти якоїсь наїдяться… Але то такі недуги, що посильними для люблячого й турботливого батька були. Однак найдужче давалися взнаки ті хвороби, що вродилися разом із синами, вони найбільше допікали.

Тимофійко з кожним роком ставав дедалі млявішим і малорухливішим. Мова його з чіткої, щебетливої переінакшувалася на повільну й невиразну. Здавалося, що радше душать його ті слова, ніж легко зсередини вилітають. Згодом хлопець майже перестав говорити. Хіба дещо. Та й то до батька.

До другого класу вже й не пустив Євген дітвака, забрав зі школи. Бо все помітніше вкривалося синове тільце, зобиджене хворобою, відразливою синявою, а довкіл губенят, обвітрених і пересохлих, проступало лячне, з фіолетовим відтінком, обарвлення.

Нічим не міг зарадити синові Нічийний. Хіба їсти все припрошував, навіть корову купив, аби цілющим молоком дитя напувати, і до річки вдосвіта з вудкою поспішав, аби риби наловити та дитину ненаглядну м’ясом дієтичним нагодувати…


А в Ярослава почав падати зір. Так, наче ні з того ні з сього…

«То спадкове», — констатували районні лікарі.

А Нічийний що про те міг знати, як то не його спадок такий нездоровий? Материн. Хай її нехай!


2


Не буває в житті так, щоб одна біда скінчилася, а друга вже більше ніколи не настала. Все в житті повторюється. До того ж більшою мірою та з більшою силою…

Нічийний хоч і прихиляв синам небо — бачили те всі односельці, — та доленька-непосида, чи то пак невгамовна вигадниця, ще більше випробування бідаці поліщуку послала. Так, наче промовляла при цьому: «Ото витримаєш, чоловіче, ще й оцю катавасію, то, мо’, надалі й заживеш спокійненько».

«А мо’, й ні», — аж увижалося Євгенові, як ген за хатою, над самісінькими вербовими верхівками, кривиться та безсовісна шкідниця, ще й регоче.

Бо нащо стільки гореська людині зносити?!

Чи здатний те все витримати й перетерпіти лише він, один, — бідолашний чоловічисько, та ще й нічийний, недаремно ж так звався?!


Ото забаглося його колишній дружині Надії — тій, що зовсім безнадійна, — заволодіти ще кращим житлом, ніж те, що мала, те, що на дітей рідних проміняла… Ой-ой! А для того, щоби ті хороми та й отримати, безбожниці треба було знову (що би ви думали?) обзавестися дітьми!

А п’ять літ уже минуло!

П’ять літ, як за матінкою слід загув, аж раптом вона, як пирій на щойно виполотім городі, на хуторі поліському виросла. Взялася хатину Євгенову небайдужими очицями роздивлятися…

— І не стидно тобі було сюди їхати? — спитав чоловік, вгледівши непрохану гостю.

— А чо’ мені стидно має бути?! — Її лице набуло зухвалого виразу. — Хіба я не мати?! — подала невдоволений голос. — Чи я не хочу знати, де мої діти живуть-поживають?! — таки не виказала сорому жінка.

— Поживають, Надю, поживають, а ти собі їдь, звідки прибула, — мовив сердито, втім стримано, Нічийний. — Їдь і на очі синам не показуйся! Не дам тобі дітям серця рвати! Бо вони, ті серця, і без того кволі… Їдь звідсіля!!! — різко руками змахнув, вказуючи в далину, що вела від хати. Його законної хати.

— А ти мене не гони, я сама піду. Але на суд хоб приїхав, бо я — мати! Я — мати! — піснею проспівала останні слова неждана гостя, колишучи задом, зодягнутим у широку ядучо-помаранчеву спідницю. — Суд матері дітей віддасть, не батькові! Бо де таке чувано, щоб у наш час від матері дітей забирали, а батькові віддавали! — засміялася, стегнами незугарно крутнула й покрокувала у вказану даль. Тільки й зосталося, що цеглове мерехтіння тої вдяганки…

Так, наче з вітром людина розвіялася…

Як і любов її материнська…


Суд і справді був. І Євген мусив там бути. Попри сором. Але — заради правди.

І…

І?..

І що ви думаєте?..

Диво та й годі!

Невже ж то правдою було?!

Часи — радянські! Закони — радянські!

Нехтували тоді інтересами батька, всім те відомо…

Однак…

Ой часто-часто стається не так, як гадається…

— А що то за суд такий нерозумний! — верещала Надя, приміщення холодне покидаючи, дорогою до квартири, що її ради коханця в дітей відібрала, нахрапом крокуючи.

Суд узяв до уваги те, що п’ять років діти жили з відповідальним, турботливим батьком, а мати жодного разу їх не відвідала: ні вчителі у школі, ні односельчани її не бачили. Тож позов громадянки Карпук Надії про передачу їй на виховання двох малолітніх дітей суд постановив не задовольняти. Бо ж вона, як було сказано в залі судових засідань, практично їх не знає, а отже, може негативно вплинути на їхній психологічний стан.

Але на тому не вгамувалася розгнівана та невдоволена Надія. Де ж таке бачено, щоб не по-неїному було?! Хіба вона простакуватого поліщука не здолає, хіба вона у сій війні його не переможе?! Ні, тоді вона — не вона буде, якщо не отримає того, чого забажала…

І затялася Надія скарги у всілякі інстанції аж до Москви писати, хоч і наклепуючи на чоловіка, справедливості вимагати. І таки… зажадали від Євгена віддати дітей до дитбудинку. Лише на тій підставі, що того вимагала мати.


— То було таке горе, таке страхоттє, що й не передати! — відкривався Ярослав перед Яриною вже другого дня. — До нас почали приїжджати якісь чужі люди, батька заповзялися викликати до школи. Вдома він усе згадував про якусь опікунську раду і службу у справах захисту дітей, що ото звідти так часто прибували люди й хотіли забрати нас із братом до якогось там інтернату… Треба було бачити нашого батька… Як же він страждав, як же він мучився! Але нам лиш одне обіцяв: «Все буде добре, все буде добре, хлопці. Ми все витримаємо, все переживемо, — казав. — Нас ніхто не розлучить», — обнадіював.


Євген чинив так, ніби йому було начхати, що станеться з ним після всього. Єдине, в чому він був переконаний: діти з матір’ю пропадуть. І в сиротинці теж. Тому вирішив боротися до останнього, не відступати ні на крок.

Людям отим приїжджим завше казав, що думав. Не кричав, ніби спокійно тримався, але обурення не приховував.

— На яких-таких підставах у мене хочуть забрати дітей?! — щиро дивувався. — Районні, обласні, навіть столичні комісії при всьому своєму бажанні не змогли висунути претензій, констатувати, що діти недоглянуті, — говорив грамотно, бо начитався кіпу документів, аж до памороків. — Навпаки, ті солідні дами з Москви, здається, з Комітету радянських жінок, після того як позаглядали в наш холодильник і покліт[36], підвал і комору, як наїлися приготованих мною страв, то не тільки рецепти просили, а й заявили, що діти ростуть і виховуються у сприятливих, добрих умовах, — доводив своє Євген.

Але колишня Нічийного знала, на що надавити.

Вона почала маніпулювати… чоловіковою інвалідністю.

— Але ж інвалідом другої групи я став після отриманих травм і кульового поранення! — і тут не змовчував рішучий поліщук. — Причому саме її, Надю, я тоді захищав! — виправдовувався перед черговими прийшлими інспекторами.


Тоді вони тільки зустрічалися, до весілля хіба готувалися… Євину подзвонила з райвно Надина знайома, з якою вони разом у профтехучилищі вчилися, запропонувала супроводжувати школярів до табору в Криму. Нареченим треба було в районі сісти з дітьми на потяг, потім в області на вокзалі на інший перекинутися, а відтак добру добу до місця призначення добиратися.

Завдання Наді та Євгена — очей із малих бешкетників і розумах не зводити, цілими та здоровими до табору їх доправити. То таке перед батьками зобов’язання мали. І перед начальством районним.

Зголосилися на пропозицію молодята, випадку такому доречному дуже втішилися, бо на морі доти ніколи не були. А того літа нарешті доскочили щастя у водичці захваленій викупатися та краєвиди розкішні, що їх лише в журналах бачили, роздивитися. Поїхали Надя з Євгеном…


— У батька завжди був той папірець, — казав Ярині Ярослав. — Він тим чужинцям, що приїжджали, показував його, цитував. То був протокол із місця події, якось так той документ називався, опис, де і як усе сталося.


У папері йшлося, що десять років тому Євген Карпук і його наречена Надія по тому, як оформили п’ятнадцятьох школярів у табір на березі Чорного моря, самі стали на ночівлю поблизу Алушти, де розклали намет. О другій ночі на них напали троє озброєних молодиків, які намагалися поглумитися з дівчини.

— Я тоді вступив у нерівний бій із бандитами, — розповідав чиновникам Нічийний. — Бився, свого життя не шкодував, бо за Надю боявся… щоб не зробили ті капосники того, що націлилися. Я ж, хоч ми й женитися планували, не торкався до неї, а вони таке виробляли! Дражнили, шарпали, безцеремонно так поводилися, кпилися, реготали, всюди її лоскотали… Страшно було. Вельми нам обом було страшно… Але я на її захист грудьми став. Коли бійня зав’язалася, то один із бандюг раптом витяг із-за ременя пістолет і вистрелив. Попав мені в живіт. Я тоді отримав наскрізне кульове поранення, а ще травми хребта й ноги, інші тілесні ушкодження… Надю вони більше не чіпали, певно, злякалися того, що зробив їхній безбожний поплічник. Вони повтікали, а ми… Ми якось добралися до найпершої хати й викликали «швидку»…


Після чергових перевірок бюрократи таки дали сімейству Нічийного спокій. Але не ображена Надія.

Євген тоді картоплю в покліті перебирав: гіршу, надгнилу поросятам на їдло відкладав, а цілішу, не зіпсуту — для садіння в мішки насипав. Весняне сонце потроху прогрівало білобокі хатні стіни, тож саме біля них тулився малий Тимофійко, бавився на лавці новеньким конструктором.

Але то Євген так думав.

Бо малий поплентався ген за двір, цікаво йому було на дорогу вийти та сконструйованого тракторця не лавкою, а правдивим шляхом прокатати…

А там, як на лихо, ще й справжня машина з’явилася. А з неї тьотя гарна вийшла. Та дуже ласкаво до Тимофія заговорила. Ще й мамою назвалася. Чудно стало Тимофійкові — ніколи не було в нього мами. Та ще й такої гарної! Поїхав із нею…

Куди везла, туди і їхав…

Дорогою Надя і молодшого сина забрала. Покликала люб’язненько, коли Ярослав зі школи виходив…

Отак і зоставили голуби-сини не жалуваного життям Нічийного.

Призабули, що вони батюсеві…


Ніч Євген просидів під дверима Надиної квартири, що і його колись була. Щойно помітив, що малого Тимофія біля хати нема, одразу недобре вчув. Не став чекати, скочив на велосипеда, до школи помчав. Там хвилювання його та здогадки вчителі з техробами[37] підтвердили — забрала обох хлопців жінка, яка із завидної автівки визирала…

Помчав Нічийний тим же двоколісним транспортом у район, не шукав ліпшої підмоги. Сам за все дбав і боровся. Завше.

Але не відчинилися двері колишнього його покупу-квартири.

— Нікого там нема, — мовила сусідка, стукіт безкінечний посеред ночі зачувши.

— Як же нема? — не доходив Євген. — Як же нема? — заскавчав, мов побите собача, сліз не встидаючись.

— То ж продала вона цю квартиру, — відказала сонна жінка. — Давно. Місяці зо два, як продала.

Відчув Нічийний, як земля під ним хилитається, але втримався на ногах, що давно від утоми здерев’яніли.

Що йому, небозі, робити?

Куди за дітьми бігти-їхати? Де їх шукати?

Сповз по стіні холодній, головою до неї приткнувся.

— Де ви, сини мої? — не лише слізьми, а й словами давився. — Де ви, мої голуби?.. Де?.. Що ж ти робиш зі мною, доле безжальна? — не міг угамуватися. — Нащо так глумишся з мене, за що?..

Так і просидів ніч у сльозах, як у твердих подушках. Так і не зімкнув очей.

А на ранок зірвав із найближчого стенда одну з кіноафіш, гострим камінцем мізинець різонув і кров’ю на звороті напис вивів: «Поверніть мені синів. Не дайте вмерти ні їм, ні мені».


— Тиждень батько голодував, сидів просто на площі перед районною радою, з місця не вставав, — ділився Ярослав із Яриною болючими спогадами вже третього, завершального, оповідального дня. — Заявив у міліцію про наше викрадення. А ми тим часом із матір’ю та її коханцем жили в якомусь закинутому і вельми недоглянутому будинку в іншій області, у якомусь невідомому нам селищі. Це пристанище було у сто разів гіршим, ніж оте поліське, куди ми п’ять літ тому переїхали з батьком. Тут не було нічого, навіть підлоги… Але мати постійно говорила про якісь царські хороми, в які незабаром маємо переїхати. Вона не переставала казати, що скоро заживемо, як найбагатші люди в області, і в нас буде все так добре, так добре, що й не снилося нікому! І ми зі змарнілим і хворим Тимофійком вірили в те…


Коли Євген із міліцією з’явився на порозі того закинутого й запущеного дому, надвір вийшов лише старший Тимофій.

— Сину мій, — кинувся до небораки Нічийний, ледь упізнавши дитя. Воно мовчало і дивилося хтозна-куди, лише кліпало блідими, кольору задавненого прокислого молока, повіками. — Що з тобою, дорогий? Що тобі болить?! — затряс малого батько, але хлопчик лишень проговорив синявими вустами:

— Мій тато тепер — дядько Льоня.


— За той час, поки ми були з матір’ю, вона навчила нас, що саме треба казати, коли зустрінемося з батьком, — повів далі незрячий Ярослав. — Тож коли він приїхав, я навіть не вийшов із хати. Досі шкодую… А брат сказав те, що сказав… Батько не повірив йому. Але пішов. Він навіть не обернувся. Хоча я стояв у вікні й вельми-вельми ждав, хоб він глянув на мене. То, мабуть, уже тоді я відчував, що більше ніколи добре не побачу ні його очей, ні його сумного виразу, ні скупої усмішки… Батько йшов, схиливши голову. Мені й тепер ввижається його замащена і подерта тужурка. Ніколи не забуду тієї картини! Це ж скільки він нас шукав?! Скільки мучився, скільки голодував, себе не щадив?! А ми… Ота його спина, та заяложена й пошарпана тужурка — останнє, що я чітко роздивився. І це те, що я до сьогодні зберіг у пам’яті про нього, — шморгнув носом Ярослав, витерши спітніле чоло. — Після того мій зір дуже сильно погіршився… Тепер я розумію, що батько навіть тоді на нас не обидився, бо що хотіти з малих дурбецалів[38], як казав деколи жартома. А не обернувся він тому, що не хотів, аби ми бачили, як він плаче. Бо ми батькових сліз ніколи не бачили… З того дня почалося наше пекло. Хоча ми з Тимофієм вірили, що то — рай.


Надин тюхтій Льоня ніде не працював, хіба горілочку попивав. А де п’ється, там не тільки ллється, а ще й б’ється. Тому за найменші провини незаконний вітчим лупцював малих хлопчаків. Ярослав, утім, попервах не дуже тим переймався, адже, відколи зажили з мамою, йому, як і старшому Тимофієві, не треба було ходити до школи, вчити уроки, рано вставати, вмиватися, вбирати чисту сорочку та шкільну форму. Він робив тільки те, що хотів. Щоправда, тоді, коли вештався вулицями.

Вулиця заміняла Ярославові рай.

А дома ставала йому пеклом.


— Мати була зайнята дядьком Льонею та якимись документами, — продовжив Ярослав. — Одного разу, коли мені дуже захотілося їсти, а в хаті нічого не знайшлося, я рішив утекти назад до батька: надумав пішки через ліс добратися в село, де ми жили. Спитав тихого повсякчас Тимка: «Підеш зо мною?» Але де там! Він же такий худючий був і нездоровий! Сидів усе біля вікна… Що він там виглядав? — втер скупу сльозу.

Любив він брата.

Та не долюбив.

Не встиг…

— Я йшов уже в полі, далеко за містом, коли дядько Льоня на ровері мене наздогнав. Тоді я схопив стусанів недитячих. Він мене так періщив ременем, що іскри з очей сипалися! Наступного дня не міг з ліжка встати, але за три дні знову взяв і втік. Мені тоді до батька понад усе на світі захотілося! У нашу хатину, де грубка кожного деньочка топилася і добра їжа в ній у маленькому чавунчику варилася…

Але й друга втеча невдалою виявилася для Ярослава. Тоді дядько Льоня вже не церемонився: так віддубасив малого і кулаками, і дрюком якимсь, що про втечу той назавше забув.

— А ще надвечір, коли ми з братом уже засинали, він увірвався п’яний упень і полосонув Тимка ножем по нозі. Кров юшила зі стегна, як вода з крана. Мати спинила кровотечу шматком простині, на якій ми спали, але не пожаліла нас. Навпаки, пригрозила, щоб я більше не брикався, як отой незагнузданий лошак, і вспокоївся, бо вона не захищатиме мене від дядька. А коли перемотувала рану Тимкові, то приповідала йому, що я тому такий заляканий і вередливий, що колись батько нас теж вельми бив, просто ми були зовсім малими й нічого про те не пам’ятаємо. Нібито дядько Льоня — то суще добро проти батька! Я ж пам’ятав тата тільки добрим, то спочатку перечив матері, але з часом і сам почав вірити в те, що вона казала. Особливо після того, як дядько Льоня знову взявся мене виховувати… Він наче експерименти проводив над нами, бо бив чим бачив: і патикою[39], і ланцюгом, і поліном, і, ясно, нещадним кулаком… З того часу я став боятися свого батька, бо повірив, що він іще жорстокіший…


Дивно. Бо коли нам зле, ми не міркуємо, як це виправити. Ми зазираємо кудись наперед і думки перебираємо, як уберегтися від іще більших нещасть, що можуть із нами статися. Щось на кшталт: нащо виправляти теперішнє, ліпше про майбутнє подбати. Але чи воно, те майбутнє, настане, якщо теперішнього не вберегти? Своїми ж думками ми заганяємо себе у безвихідь і відбираємо можливість діяти тут і тепер.


— Коли батько вдруге з’явився в нашому дворі з міліціонером, я знову не насмілився до нього вийти. А Тимко тоді поїхав із ним. Мати відрядила, бо бачила, що він дуже слабий, а бажання і часу виходжувати та лікувати сина вона не мала…


Натомість Євген рук не складав. Він почав писати у всілякі газети, до журналістів за допомогою звертатися. Вирішальним стало те, що хтось із газетярів-сміливців надрукував матеріал про нехтування прав Євгена Карпука, про те, що жінка відібрала в чоловіка дітей, порушуючи рішення районного суду.

Боротьба за молодшого сина тривала півтора року.

І врешті скінчилася.

Євген переміг.

Не Надія, хоч як зарікалася…


— Як зараз, пам’ятаю той день, коли батько за мною приїхав уже втретє, — розказував Ярослав. — На той час я закинув навчання, ріс без нагляду, бо дядько Льоня від нас пішов, покинув матір і вона взагалі ні про що не дбала, додому й уночі не верталася. Я спав де випадало, жив упроголодь, ходив голий-босий. Крім цього, в мене хтозна-відкіля з’явилася пристрасть до вогню. Палив усе, що бачив: смітники, пластмасу, сухе листя біля школи… Було, зловив мене сторож, то добряче вуха надер. Мені здавалося, що мене хоче побити кожен, кому не ліньки. Я боявся людей і всього світу. Може, тому хотів його спалити… А може, то я так своє дитинство спалював, щоб забути, мов сміття, спопеляв…


«І знову про вогонь», — майнула Ярині думка. Смерть батьків згадала.


Якось Ярослав-шкодороб обпік собі гарячою розплавленою пластмасою голі ноги й руки. На тілі з’явилися криваві рани, але лікувати їх ніхто не кинувся. Мати сина просто знову… добряче побила.


— Інфекція потрапила в організм, на тілі з’явилися великі гнійники, але я терпів, — оповідав Ярослав. — Біль став частиною мого життя, до того ж звичною, невід’ємною…

Комусь купляли іграшки, а я отримував стусани.

Когось обіймали й цілували, а мене принижували.

Когось жаліли…

Когось любили…

Когось не били…

Але то було не моє життя.

Я був призначений для болю…

Комусь батьки гоїли невеличкі подряпини, а я сам видавлював зі своїх ран гній разом із кров’ю: боліло так, що дихати не давало. Але я знав, що для мене це норма, що по-іншому — то не моє…

Чужі мами, дорослі тітки, коли мене бачили, згадували про тюрму, про зламану долю, про міліцію, про що хочеш, лиш не про співчуття чи жалість, не кажучи про найменшу допомогу.

І мені теж до них було байдуже…

Біль. Він був єдиним моїм другом. Бо ніколи мене не покидав. Біль мене не зраджував…


Коли настало чергове Перше вересня, Ярославові на диво захотілося до школи. Але він лише за ворітьми постояв, на причепурених малявок подивився… Потім попросив матір завести його до школи. Але вчителі відмовилися приймати запущену дитину до п’ятого класу, і він залишився у третьому, де, однак, учився на самі двійки…


— Коли одного дня мене покликали до директора, я страшенно злякався, бо думав, що то вже мене вирішили вигнати зі школи, за що мати знову побила б. Але в кабінеті директора на мене чекав… тато.


Наступні півроку Нічийний присвятив лікуванню вже Ярослава. Зойкнув, коли роздягнув бідака, щоби викупати в балії. Боявся й мочалкою тернути, бо, видавалося, от-от лусне прозора тонка шкіра на синовому тілі: таким уже худючим був. Що вже казати про стреси, які довелося пережити малому. Коли лікарі обстежили Ярослава, то зауважили, що має слабкий зір і хвору, неврівноважену психіку. Тоді Ярослава, як і старшого брата, визнали інвалідом дитинства.

Але рідних тішило одне — тепер вони разом. Наступні роки хлопчаки купалися в батьковій любові, мовби в домашній копанці, про холод, голод і біль призабули. За друзів тепер радість і щастя мали.

Та згодом…


— Коли Тимкові виповнилося вісімнадцять, він пішов від нас, — стиха мовив Ярослав. — Так спокійно й сумирно, що дотепер думається, наче він просто заснув і досі спить. Просто спить. І йому нічого не болить… Ми знали, що він довго не протягне. Лікарі йому тільки пару літ давали, а він, силач наш і кріпиш, аж до повноліття дотягнув.

Чоловік притих.

Урешті.

За три останні дні Ярослав уперше притих посеред розмови.

— Ярко, — раптом мовив тихо.

— Шо? — прихилилася.

— Тоді я думав, що пережив найбільше горе у своєму житті, — продовжив так само, ледь чутно. — Тоді, коли ми вдвох із батьком сиділи коло свіжої могили нашого Тимофія, я подивився на нього: змертвілого, але живого, і сказав: «Тату, якщо ми з вами й се переживемо, то нам уже нема чого в житті боятися». А батько на те відповів: «Кожна друга біда, що стається з людиною, завсіди більша за першу, що вже забулася. Так, синку, хоб ти знав, завжди стається. Так буде і з нами…» Тоді я йому не повірив. Бо що могло бути гіршим за втрату брата? Що могло бути гіршим за його смерть?! Ми ж стільки разом пройшли і витримали!.. Батько тоді на очах постарів. Став сивий, як ото улюблений наш лошак Дунай, якого ми купили кілька літ перед тим…

На мить укотре запала тиша.

— Ярко, — таки озвався.

Скоцюблена дівчина досі уважно слухала, схиливши голову над коханим.

— Але найгірше було попереду, — продовжив. — Тепер я батьковим словам вірю, бо те, що сталося потім, боліло мені так, як ніщо й ніколи до того. Терпіти той біль я не міг. Бо він був душевним, а не тілесним, як ото в далекому дитинстві, розумієш?

— Угу, — мугикнула.

— Коли болить душа, тоді й тіла не чуєш…

По тому Ярослав замовчав.

Ярина вирішила, що, певно, то все, чим годен поділитися з нею її незрячий любко.

Але не так було.

— Коли мені стукнуло двадцять два, я осліп, — приголомшив Королівську Ярослав. — Можеш собі уявити мій стан.

— Ні, не можу! — зронила Ярина.

— Так, на щастя, не можеш, — додав, і кутики його губ склалися в легкий півусміх.

— Хоча уявити твою печаль можу, — додала дівчина. — Навіть відчути…

З кінчика язика вже просилося зізнання про те, що сталося колись із нею. Але Ярина ту кортячку проковтнула, як ложку злегка пригорілої манної каші, та промовила:

— Бо мені якраз двадцять два зараз.

Ярослав тепер уже всміхнувся ширше.

— Молоденька геть, — проказав.

А врешті:

— Я мушу розказати тобі головне, — видав.

— Розказуй, я тебе слухаю…

І він розповів.

Про те, як славно вони з батьком хазяйнували. Як нажитим лошаком Дунаєм обробляли майже гектар поля. Як не боялися роботи й навчилися заробляти чималі гроші на щедрих врожаях картоплі, моркви, помідорів і перцю, а також на перших полуницях, доглядати за якими ой як непросто було. Бо не виполеш їх хоча б раз, то забуяють заростями та бур’яном так, що про ягідки можеш забути! І буряк цукровий вирощували, здавали на переробний завод. І яблука — в цех, де їх на сік чавили. І до лісу по тамтешній харч ходили. Тільки-но лисички починали ясніти попід хвоєю, батько з сином рано-ранесенько квапилися їх збирати, а потім заготівельникам здавали. І білі гриби, певна річ, не минали: ліпші продавали, а червиві сушили для запашних борщів. І чорниці цілими відрами, починаючи з кінця червня, на приймальні пункти носили…

Добре жив Нічийний із сином.

Аби не той ранок…


— Батько чудувався, як я з таким кепським зором можу збирати чорниці, — казав Ярині Ярослав. — А я ті чорні ягідки ліпше за полуницю червону бачив! З того часу, як тато мене від матері забрав, зір у мене хоч і не поліпшився, але більше не падав. Зблизька я бачив краще, здаля — набагато гірше. Але ж бачив хоч як-небудь… Та й любив я ліс. Вельми любив ним ходити. А ще більше — на стовбур сосни обпертися й сісти посидіти. Для мене то було, як до лікаря сходити, бо ніби здоровшав коло тих дерев. Але в лісі тобі нічого не колють, ніяких ліків не приписують, ніхто на тебе не бурчить і не гримає. Тільки жде і лікує… Жде і, знай, любить…

— Того разу пішли ми з батьком по гриби, — далі згадував. — Може, то й смішно, але ми часом бавилися, як у дитинстві. Татко знаходив гриб, тобто здаля його помічав, та й казав мені: «О, вже одного бачу! Ану-но, Славку, роздивися кругом, чи знайдеш? Отут, у радіусі восьми метрів». І я шукав його знахідку. Знав, що вона десь близько і точно є. Мені було так радісно, що батько допомагав і мій кошик до вершечка наповнювати. Тоді люди не сміли казати, що я не просто недобачаю, а навіть грибів не бачу. А того ранку… Батько ще додав: «Оце так боровик, Славку, оце так красень з бурим чубом!» Мені той гриб якнайхутчіше побачити захотілося. Я так напружив зір, так старався знайти його поміж падолисту! «Ось він!» — вигукнув, коли забачив білого. А батько: «Ні, сину, то не мій гриб, то вже твій, молодець!» Я поклав того гриба в кошик. Задоволений був як слон! Але найбільше батькового відшукати хотів. Знову, бачу, визирає білувата шапка з-під листви. Кажу: «Цей?» Батько щиро відповідає: «Ні, мій у гинчому місці. Ото-то ти сьогодні грибник славний, Славку», — вкотре похвалив.

Після того як добре обчистив ніжку й поклав уже другого білого у свій кошик, я глянув на батька. Він, обпершись об кленовий стовбур, і далі посміхався. «Все добре, тат’?» — спитав його. «Так-так», — відказав. А сам бачу, як він поволі сповзає тим деревом на землю, ліву руку до грудей притиснувши. Я підскочив до нього: «Тату, що з вами? Що?!» — «Шукай, Славку, шукай боровика, він отут, геть близько», — прошепотів. Підборіддя його посиніло, я те добре помітив, очі потемніли, щоки побіліли. Жах мене пройняв. «Тату, що? — я скривився. — Що мені зробити, хоб вам поліпшало?! Що?» — схилився над ним. А він так і не переставав посміхатися. «Зараз пройде, — мовив, за серце тримаючись. — Зараз пройде, сину». — «Тату, тату, будь ласка, — я ридав над ним, як малий. А мені вже двадцять два було. — Тату, будь ласочка, скажіть, що мені зробити, хоб вам поліпшало? Що зробити?!» — більше я не знав, що казати. Тільки це тараторив: «Що зробити, хоб вам поліпшало?!»

Десь хвилин за десять батько глибоко так видихнув і прошепотів: «Ти зробив, сину, все, щоб мені поліпшало».

Він лежав у мене на руках і далі посміхався. Йому справді полегшало. Ми навіть балакали тоді… І я знайшов його боровика…

Потім у лікарні нам сказали, що в батька стався інфаркт і там, у лісі, він міг померти.

«Коли я побачив твої очі, сину, коли побачив, як ти хочеш мені помогти, я не міг програти бій зо смертю, — сказав мені в лікарні батько. — Твої очі й величезна охота чимсь зарадити не дозволили мені здатися. Я не мав права померти в тебе на руках. Тож тримався як міг. І таки втримався. Ти все зробив для цього…»

— Батько ради мене вижив, — зітхнув Ярослав. — А я… Коли ми приїхали з лікарні, в той же день, коли його виписали, вдома, за вечерею, я стежив за його світлим, але таким змученим поглядом і… і в цей момент… мій світ утопився в чорноті… Батьків погляд зник. І зникло світло. Я не знав, як йому про се сказати. Що робити? Як поводитися? Страшно боявся, що, коли він дізнається, його серце знову не витримає, знову надломиться… Але я мало знав свого батька. Бо він був у тисячу разів сильнішим за мене, молодого. Він одразу запримітив, що я переінакшився. І сказав: «Сину, твоя ніч протягнеться недовго. Ти знову побачиш світло. Я для цього все зроблю. Так, як ти для мене в лісі…»


Ярина слухала Ярослава і дедалі більше чудувалася: невже чоловіки вміють отак глибоко відчувати, так сильно любити, так ревно берегти й цінувати?! Вона подумки дякувала Богу вже за те, що зустріла парубка, який повідав їй таку життєствердну історію. Вона зрозуміла, що не всі чоловіки, та й люди, однакові, що все в усіх по-різному. Бо всі ми різні. І доль однакових не буває. І люблять не одних і тих самих. А, отже, вона може сподіватися на щось особливе і у своєму житті. Вона може надіятися, що хтось і її, хоч кривеньку, оцінить, хоч маленьку тілом, але велику душею, полюбить, відчує і покохає. По-справжньому. Бо ж хіба не для цього дано нам життя?..


— Ми об’їздили море лікарень, побували в найкращих окулістів країни, — вів далі Ярослав. — Батько поступово розпродував хазяйство: Дуная, корову, поросят і курей, бо ми постійно були в дорозі й дивитися за всім тим талалайством[40] уже було нікому. Та й гроші на обстеження були потрібні. Батько не жалів для мене нічого, знав одне: я мушу знову побачити сей світ і ми маємо знову піти вдвох по гриби…

Та лікарі лише розводили руками. Не знали, чим допомогти зобидженому, хоч і такому вродливому молодому поліщукові.

— А потім один професор, десь аж за п’ять років наших митарств, порадив нам поїхати в Чехословаччину, мовляв, у Празі є клініка, де роблять хоч складні та дорогі, але гарантовано результативні операції. Він дав адресу, розказав, як туди їхати, і назвав суму, яку треба було на все те витратити.


Євген, на прізвисько Нічийний, продав усе. Продав останнє, що мав, — хату. Свою затишну й розбагатілу за роки тяжкої праці господу, з обробленими городами та новими хлівами… Євген знову зостався ні з чим. Але він знав, що мав зробити саме так. І ні про що не шкодував.


— Ми сиділи на чемоданах на вокзалі, я безперестанку плакав. Схилившись батькові на плече, шепотів: «Тату, як же ви житимете? Що з вами буде?» — «Ти за мене не журися, — відказував він. — Ти за себе журися…» — «Ми викупимо нашу хату, тату, обіцяю вам!» — клявся я насамкінець. А потім я поїхав, Ярко, — мовив голосніше. — Мене зустріли, завезли в клініку, за пару тижнів зробили операцію, і я таки побачив цей світ, Ярко, я його знову побачив! — скрикнув Ярослав і вибухнув плачем.

— Що? Чого ж ти плачеш? — Ярина забулькотіла так, мов була окропом у казані.

— Але я зрадив його, Ярко, я його зрадив! — прошипів із ненавистю до самого себе.

— Кого? Як? — не змогла дійти тями дівчина.

— Я залишився там! У Празі! Знайшов роботу, почав заробляти і про батька свого… забув! — заридав. — Я про нього забув… на цілих… на цілих… п’ять літ!!! На цілих п’ять літ!!!


Ярина сиділа сама не своя.

Гіркотою душилася.

Давкою…

Аж нестерпною…

«Як же ти міг?» — просилися слова. Але вона змовчала. Правдиві емоції приховала…


Часто ми жертвуємо правдою заради коханих. Але чи варто те робити? Бо правда не любить, коли її приховують. Вона однаково зринає. Чи то випурхує прудкою пташкою, чи виповзає лякливою гадюкою. Але щоразу робить те зненацька. Так, ніби нізвідки з’являється. Але насправді вона з отих схованок, де її притримують, вигулькує, як шило з мішка. І тоді, знай, значно більше шкоди завдає, навіть болю, і саме тому, хто так старанно її приховував, іншого жаліючи, а не тому, хто про існування тієї правди не знав і не здогадувався…


***


Нічийний доживав віку в будинку престарілих. Хоча мав ледь за шістдесят — виглядав на всі дев’яносто. Після років поневірянь по чужих закутках і роботи на «пана» за кусень хліба, про постійний дах над його головою подбали колишні знайомі журналісти. Знали, скільки пережив цей чоловічисько. Вони вкотре написали в газету статтю про Євгена Карпука, розхвалили, мовляв, от який батько в нашім районі живе — всім батькам батько, — розпродавав усе нажите заради здоров’я єдиного сина… Тож районним можновладцям не випадало зоставляти такого шанованого «героя» без покрову — попросили для нього ліжко в місцевому геріатричному центрі, що його в народі називали будинком престарілих.

А Євген і втішився. Бо все, що мав зробити на цім світі, — вже зробив. Ліжко в пансіонаті йому було треба лише для одного — для полюдської смерті.

Він помер із посмішкою на вустах. Останнім часом сумним Нічийного в будинку престарілих рідко бачили. Знали, чому так радіє. Професор, який понад п’ять літ тому проклав дорогу до синового щастя та світла, надіслав йому листа. Особисто Євгенові Карпуку. «Батькові з великої букви» — так і зазначив на конверті. Того листа татові-«герою» передали з райради.

Професор писав, що недавно був у Празі, бачився з колегами-чехословаками, запитував про «вашого» Ярослава. Вони сказали, що з лікарні він пішов бачачи…

«Сподіваюся, ви щасливі й уже не одну осінь ходите з сином по гриби», — додав професор наприкінці листа.

«Так і є», — прошепотів Нічийний.

І йому востаннє наснився осінній ліс, повен білих грибів…


***


— Тепер ти розумієш, Ярко, чим я заслужив на муки? — прошепотів Ярослав.

— Думаю, ніхто не заслуговує на муки, — відказала Ярина, складаючи до торби миски з рештками Ярославового обіду. Сьогодні її незрячий «пацієнт» не мав такого, як завше, завидного апетиту. — І головне, що твій батько твоїм мукам не зрадів би. Не для цього він жив, трудився і тебе рятував…

— Твоя правда, Ярко. Він жив для мого щастя, а не для моїх мук, — погодився чоловік. — Я приїхав із Праги з тиждень тому. Приїхав із грішми, бо хотів викупити батьківську хату. Я ж пообіцяв. І я виконаю обіцянку, — вів далі. — Але коли прийшов на його могилу, коли знову про все згадав, то не витримав. Геть розкис. Усі наступні дні після приїзду я безпробудно пиячив. Не знав, як мені прийняти те, що сталося. Як прийняти себе. Бо я ні недогледів батька до смерті, ні не попрощався з ним. Не вибачився! І як мені з усім цим жити, я не знав і зараз не знаю, — дивився ввись, але не плакав. — В одному генделику до мене підсіли якісь хлопці, я пригостив їх, ми добряче випили. Потім вони запросили мене в гості, а насправді вивезли в ліс. Хотіли вбити — я се чув. І навіть змирився. Не знаю, як довго і чим саме вони мене добивали… Але, видно, не пора мені ще до батька йти. Ще мушу щось на землі зробити… Думаю, щось корисне… Коли очуняв уже тут, у лікарні, і коли зрозумів, що знову нічого не бачу, я направду не розстроївся. І те, що в мене вкрали всенькі гроші, теж сприйняв спокійно. Тепер хочу пожити в цій темряві. І в бідності. Бо так жив мій батько. Бо так мій батько помирав…

Розділ ІV

Зачаровані іншими



1


Ліліана не йшла — виписувала довгими стрункими ногами заворожливий текст. Той, кому ті «розчерки пера» призначалися, без труднощів прочитував фрази, що вилітали з-під цокотливих десятисантиметрових підборів: «Ось вона, я! Бачите? Дивіться! Бо де ще таку узрієте?! Авжеж, ніде! Я ж бо недаремно — як намальована!»

Так вона «писала», так вона і вважала. Бо змалку, тільки-но приміряла котрусь із нових сукенок, що ними задарювали внучку-племінницю-доню гарнюню-лялечку-мов-намальовану дідусі-бабусі-мама-дядьки-тітки, як на її світло-русяву голівку дощем падав шквал захоплених зойків: «Ти наша красунечка! Ти наша принцеса!»

«Квіточка» Ліліана роками насичувалася компліментами-примовками, майже скоромовками, тож нині скидалася на терпку двадцятитрилітню настоянку, яку добрі хазяї планували відкоркувати на найбільше родинне свято. Дівчина почувалася цілком упевненою та переконаною, що нікуди її вродливість не зникає, навпаки — доспіває, мов соковиті вишні.

П’ятий рік минав, як вона, чи не найкрасивіша з-поміж волинського дівоцтва, жила в обласному центрі, приїхавши сюди з провінції (ох, та вона й слова такого до пори до часу не знала). Чотири роки вчилася на вчительку початкових класів, тепер має роботу. Тут вона, як справжня принцеса, сподівається вийти заміж за найкращого з-поміж усього волинського, чи, мо’, й українського, чоловіцтва принца!

Та, яку викохали поміж акацієвих ароматів, соснової бадьорості й озерної прохолоди, прибула до запилюженого міста продемонструвати непідробну красу. Однак щойно в один бік розточила, як годиться духмяній квітці, пахощі своєї чарівливості, як поперхнулася випущеним навзаєм чадом непривітної наглості та злобної дерзкості. Блиснула була осяйною щирістю в іншу сторону, як очі натомість засліпила ядуча розкіш, показна гламурність і помпезність.

«Ох, Ліліано, багацько на тебе роботи чекає в цьому дивному місті», — думала тоді. І старанно вчилася на вчительку. І переконана була, що стане чи не найкращою в цій сфері, бо в цьому запевняли її дідусі-бабусі-мама-дядьки-тітки…

А нині пливла міським центральним парком — о, довгонога краля! — якій увечері заступати на ніч, себто йти на нічну зміну до одного з тутешніх клубів, де працювала адміністратором.

Ні-ні, не варто думати щось погане чи непристойне, бо задля того, щоб досягнути таких «висот», Ліліані понад півроку довелося служити в цьому крутому закладі простою офіціанткою. Отака не вчителька, хоч і з освітою. Але в неї все ще буде, бо все ще — попереду.


Сонце чавило безжальною спекою, як посеред літа, хоча насправді довкіл полум’яніла зріла осінь. Певно, то минали останні осонцені дні перед сезоном холоднечі та затяжних дощів.

Була п’ятниця, і Ліліана вийшла прогулятися. Ситцева туніка апельсинового тону з широкими нерівними полами розвівалася вогняними язиками довкола доладних сідниць, лише трохи їх прикриваючи. Вони, ті сідниці, обліплені білими лосинами, зрідка визирали з-під прозорої поли, скидаючись на підступних чародійок, що можуть спокусити-приворожити, навічно позбавивши глузду. Вибілене до молочного кольору волосся було закручене в тугу велику ґульку на самісінькій маківці. Ліліана мала начеплені на ніс величезні чорні окуляри, намащені персиковою помадою губи і, головне, була обута в модні босоніжки. Бо ніжки — то її фішка. Надійне оружжя, що володіло шифром геніального, хоч і не літературного, та все ж твору. Аби лишень — уважні читачі-поціновувачі.

Цього дня, як ніколи, Ліліані хотілося уваги та компліментів від якихось просвітлених, голубооких, тверезих кавалерів. Адже нічні залицяння неотесаних затуманених пацанів їй давно приїлися. Волілося чогось нового. Такого, що приходить раз і назавжди. Ліліана відчувала — цей час настав.

Вона минала поодинокі дерева, що ніби хизувалися пишними жовто-багряними кронами, розпечені лавочки, переповнені відходами людського споживання урни; цокотіла розбитими плитами, гордовито демонструючи розхристану пазуху, але захопливі окрики чула хіба від молодиків, що, незважаючи на аномальну, як на цю пору, спеку, активно футболили об пересохлі стовбури спорожнілі й брязкучі пивні бляшанки.

Невчулася, як її хода сповільнилася, — дівчина запримітила звичну, на перший погляд, картину — врешті вона присіла на лавці навпроти того, що таки змусило її зупинитися.

З нею таке вдруге. Якось в автобусі, коли разом із невиразним натовпом до салону ввійшла сяюча од щастя пара з манюнім синочком, Ліліана відчула різке поколювання у шлунку. Тоді вона подумала, що, може, то від голоду чи задавненого гастриту, але, коли в очах гайнула темінь, а в голові щось дивно зашелестіло, нагадуючи мурашину шамотню, і проступили сльози, зрозуміла, що помиляється. Вона відсахнулася поглядом від сімейної ідилії, але змусити себе не зиркати на круглощокого карапуза зі схиленою на таткове плече голівкою не могла. Погляд Ліліани раз у раз ковзав дрібним личком, лоскотав чорні очка-квасолини, пестив товстенькі пальчики-цукерочки, якими, певна річ, щоднини ласує щаслива матуся. Зітхання мимоволі виривалися з її середини та призводили до несподіваного плачу.

Ліліана не знала, куди ховати сльозливі очі та розпашіле обличчя. У голові дедалі гучніше роїлася комашня, у животі пекло, у горлі чавило. Але щойно сімейка вийшла з автобуса, як дівчина опанувала себе, вивільнилася з кокона дивного стану: він зник за брязкотом зачинених дверей разом зі щасливою трійцею.

Цього разу перед нею сиділа мама з донечкою. Дівчинці у прегарному біло-рожевому комбінезоні й такій же косинці було, певно, трохи більше року. Вона й хвилини не сиділа на неньчиних руках, щоразу сповзала долу, дріботіла непевними кроками недоладним тротуаром. Перечіплялася за надломи плит, падала, проте з дивовижною заповзятістю хутко спиналася і наполегливо торувала свій шлях далі. Враз поверталася і, голосно сміючись, припадала до маминого приполу.

Бо то таки правда, що кожен сам, незалежно од віку, прокладає свій шлях. Але про кількість ям та їхню глибину «дбають» усе ж інші…


«Що за чудасія?! Знову те саме», — зойкнула Ліліана про себе, обхопивши чоло тонкими пальцями, що променіли темно-брунатним довгим манікюром. У голові задзижчали оси, груди стиснули лещата. Проте в очах не потемніло, мабуть, тому що Ліліана сходу заповзялася розтирати й масажувати скроні.

«Це в мене така реакція на дітей?» — виникло знічев’я дивне питання.

Ліліана вперше зауважила: тіло намагається їй щось пояснити. Але що саме, розум осягнути поки не міг.

Білявка загубила думку, коли як слід придивилася до неньки тієї квіточки в рожевому вборі. Та жінка, на відміну від причепуреної доні, скидалася на малолітку, яка не спала цілу ніч, бо гульбанила. Нерівно підстрижені пасма волосся воронячої масті спадали на запухлі очі та бліді, із зеленкуватим відливом, як шапки лісових поганок, щоки. Молода мамка вражала й недоречністю вдяганки: попри спеку на ній були сині джинси, кросівки та розтягнута біла футболка, ніби позичена в якогось приятеля-культуриста.

Ліліана дістала з сумочки невеликий записник і взялася махати ним перед самісіньким носом, оцінюючи вбрання незугарної незнайомки. Видавалося, не по-осінньому безжальні промені сонця вдаряються в ту невиразну футболку і, заломлюючись об білий колір, спрямовуються на вродливицю Ліліану. Через це дівчина на якусь мить відчула себе зірваною трояндою, загубленою неуважним кавалером, який спішив до коханої. Але хіба можна не помітити таку згубу й не підняти її з дороги?! Хіба може таке трапитися з красивою та неповторною Ліліаною Мальованою?!

Дівчина вмить стрясла з себе спекотну втому, випрямила спину, розгладила краї туніки… І все було б добре, якби не побачила вона те, що побачила.

Суперечливе враження від матусі-нечупари та її ошатної крихітки виявилося мізером порівняно з тим величезним здивуванням, що охопило Ліліану, коли поруч із тією незграбною півтораметровою, на думку Мальованої, малоліткою з’явився Він.

Так, це був принц із її давніх мріянь і фантазій.


2


Ярославка вихором ускочила таткові на руки.

— Привіт, мала, — мовив той. — Гуляєш на сонечку, так? — чмокнув доньку в обидві щоки. — Сьогодні твоя мамка в такому незвичному вигляді вийшла з хати подихати свіжістю, так? — заторохтів, повернувши білогриву голову в бік чорнявки, яка стовпцем сиділа на лаві, опустивши погляд ниць. І хоча йшлося про неї, відповідала хіба мовчанням.

Але це зовсім не хвилювало Матвія.

«Мало що може влізти в її поліщуцьку довбешку», — подумав.

Останнім часом йому дедалі частіше згадувалася саме ця ознака дружини — те, що вона походила з віддаленого поліського села.

— Чудова погода, правда?! — додав бадьоро молодик, одягнений у білий жакет. — Саме для прогулянок парком. Бо в місті з машини й носа висунути страшно — пражить, як у серпні, — видав короткий смішок. — Я тут вам соку привіз, яблук і ватрушок — ще теплі, щойно печені, — поклав пакет в одне з відділень дитячого візка. — Ще щось треба? — звернувся до безмовної жінки.

— Ні, — таки відважилася, буркнула та.

— Тоді я полетів на роботу, — вкотре поцілував доньку Ярославу. — До вечора! — торкнувся чорнокосої «занімілої» маківки, поставив малу долу. — Довго не ходіть на сонці, ховайтесь у тіньочку, — крикнув уже здаля, сідаючи за кермо великої чорної машини.


***


Матвій Доброжанський помчав до офіса — сьогодні в нього особливий день: вдалося врятувати життя чотирирічного хлопчака, якого фактично витягли з-під коліс водія-живодера, що вихором мчав пішохідною зоною поміж будинками. Малий катався на велосипеді і, як виявилося, невчасно вискочив з-за рогу триповерхового дому, в якому жив, на асфальтований провулок. Утратив багато крові, тож, коли «швидка» домчала його до лікарні, звідти одразу зателефонували до Матвієвого офісу, попросили терміново допомогти з донорською кров’ю. Довколишні медичні заклади добре знали про благодійника Доброжанського і його Фонд швидкої медичної допомоги «Яр&Слава». Щоправда, чому він став таким заповзятим рятівником усіх важкохворих і травмованих, ніхто не знав. «Лікарня звела зі світу його дружину, а він із її «вбивцею» пов’язав життя», — дивувалися люди.

Часом доля саме так і чинить — чи карає, чи рятує, чи, мо’, випробовує, коли на жорстокому рингу життя зіштовхує лобами людину з її найбільшим ворогом…

Матвій хутко забезпечив реанімацію необхідною кількістю крові й уже по обіді почув у телефонній слухавці, що хлопчик житиме. Ще за кілька хвилин йому зателефонували з іншої лікарні та попросили приїхати на святкування з нагоди появи в онкологічному відділенні такого довгожданого обладнання, як сепаратор клітин крові. А позаяк саме фонд Доброжанського купив це новітнє медичне обладнання, то починати дійство без головного «винуватця свята» медики не хотіли.

— Катю, то я поїхав, — мовив до помічниці, яка манливо позирала з-за комп’ютерного монітора. Видно було, що секретарка небайдужа до свого доброчинного начальника. Втім, наразі, як, у принципі, й завше, він не зважив на її довгі фіолетові стріли, що радше споганювали, а не прикрашали її зеленкуваті очі.

Ще глянув на фото в рамці на робочому столі. З нього лукаво посміхалася загадкова чорнобрива красуня. То була його покійна дружина.

«До завтра, Ярославо», — мовив про себе. Ще з хвилину мовчки постояв біля столу, а затим вискочив із кабінету й помчав до своєї темнобокої автівки.


3


Ліліана сиділа ошелешена. Чи, радше, розгнівана.

«І чому так відбувається? Чому ось таким непомітним сірим мишам дістаються принци?!» — сварилася мовчки, проводжаючи поглядом білявого красеня до його чорного джипа.

Ліліана бачила схожу картину не вперше. «Він-вона-воно» називала її. Завше, коли споглядала ту чи ту закохану пару з дитинчам, їй видавалося, що мужчина в тому тріо — диво-красень, а от жінка — «чортє-шо-і-збоку-бантик».

«А як би гарно я виглядала поруч із ним! — думала щоразу. І то не зважала на те, чи чорнявий був глава сімейства, чи русявий, чи високий, чи низький, чи з твердими біцепсами, чи худорлявий. Видавалося, Ліліані подобаються всі чоловіки, поруч із яким були некрасиві чи непоказні, на її думку, супутниці.

«Сліпець якийсь! — гримнула подумки. — Невже і цей не може відрізнити королеву від селючки?» — ще ширше роздула ніздрі, розгнівавшись, що її, квітку Ліліану, яку мама любесенько змалку плекала, вкотре проігнорували! Принц у білому жакеті навіть не глянув на красуню, що сиділа навпроти його безбарвної дружини-«макаки»!

— Телепень! — кинула вслід уже не подумки, а впівголоса. Відтак підвелася, діловито крутнулася перед невиразною чорнявкою й гордовито почимчикувала геть.


Крок за кроком, вихиляси за вихилясами — білявка в чорних окулярах не йшла, пританцьовувала, сідницями-чародійками чоловічі погляди до себе приманюючи. Втім, як на біду, в осінній полудень «серйозних» і «просвітлених» мужчин у цьому сп’янілому од спеки парку не помічала.

— Ай! — скрикнула, не соромлячись. — А-а-а, — застогнала.

Один із підборів, що не витримав величної ходи власниці, тріснув, мов олівець, і його довша «решта» стрімко відскочила вбік, поповнивши купи розкиданого довкруж сміття та гори палого листя. «Писанина» ніби натякнула їй, що хоч вона й вулична, та потребує акуратності.

Ліліана не стала принижуватися — підбирати з землі зламану шпильку, а якнайшвидше пошкутильгала вперед, у напрямку найближчого взуттєвого магазину.

— Допомогти? — почулося збоку.

Мальована повернула голову й побачила, що з вікна недорогої іномарки до неї улесливо підморгує якийсь непримітний хлопчина.

— Чим? — відрізала дівчина.

— Підвезти, може, кудись? — Молодий водій не був оригінальним.

— Ну підвези. — Білявка сміливо, хоч і незграбно, підскочила до автівки й вмостилася поруч із залицяльником.

— Куди прямуємо? — перепитав.

— Босоніжки мені купиш? — видала, не соромлячись, і ледь усміхнулася. Її намальовані помаранчевою помадою пухкі губи скидалися на порцію масного морозива, политого абрикосовим варенням.

Ліліана зняла окуляри, і тепер її великі сині очі дивилися просто на завороженого незнайомця.

«Така красуня, може, й не сиділа ніколи на цьому паркому місці», — подумала дівчина, запримітивши, як мисливець за принадами потопає в туманній сині її погляду, поволі перетворюючись на трофей.

— Куплю, — примружився спокусливо молодик, не ховаючись від пронизливого погляду норовистої білявки. — І не тільки босоніжки, — нервово крутнув ключем, перемкнув передачу.

Ліліана була незадоволена. Та й цей чувак — не принц із її роману. Ніби й нічогенький вродою — темно-русий, коротка сучасна стрижка, густі брови над голубими очима, ніс акуратний, губи… нормальні… Але застібнута майже до кадика строката сорочка на короткий рукав, світлі на кант брюки, широкий срібний браслет на правій руці, що зовсім не пасував до цілковито літнього образу, аж ніяк не сподобалися Ліліані. Від цього сміливого, на перший погляд, багатообіцяючого мужчини віяло провінційністю. А такому поруч із Мальованою Ліліаною місця не було.

Тим часом безвихідь і зламаний каблук диктували своє.

— Така красуня — і сама гуляє парком?

О, як же набридли їй такі висловлювання!

— Нема достойних, — посміхнулася над силу.

— До речі, я — Павло.

— Ліліана.

— Ліля? — перепитав.

— Ліліана, — витягнула шию.

— Ліліана-Ліліана, ти красива і жадана…

«Фу, як заїжджено», — просичала подумки.

— О, та ти ще й поет? — мовила вголос.

— І навіть романтик! — відчув гордість за сказане.

Але Ліліану це нітрохи не ощасливило.

— Ось, «взуття» написано, бачиш? — тицьнула пальцем у вікно, вказуючи на вивіску.

— Так, — відповів і завернув машину до входу в магазин.

Ліліана вирішила подякувати своєму рятівнику за таку швидку реакцію: обдала його широкою усмішкою та вкотре зирнула багатообіцяючим поглядом.

Павло йшов до дверей, як півень: піднесено, гордовито, радісно. Ліліана, зауваживши його невисокий ріст, хоч і накульгувала, — виструнчилася, проявивши всю свою чарівність, красу та… зверхність. Довгі ніжки цитували якісь збожеволілі від кохання рядки, кисті рук, наче пензлі, майстерно підмальовували її і без того звабний портрет. Але по тому, як босоніжки опинилися на її ніжках, дівчина сухо подякувала новому знайомому й подалася геть.

— А телефончик? — спантеличено кинув услід красуні Павло.

— Я тебе знайду! Я тебе обов’язково знайду, — пообіцяла Ліліана, крокуючи якнайшвидше.


Набридли!

Як вони набридли, ці телепні!

Де в цьому місті мужчини?!

Де вони?!

Дівчина засипала себе роздумами, мов осіннім падолистом, і піймала на тому, що мусить виплакатися. Давно вона того не робила. Видно, саме тепер — пора.


4


Саву Ліліана понад рік як покинула. Сама так постановила. Тоді, на весіллі в однокласниці Олі, коли дозволила врешті провести себе додому Цигановому Колі, вона намірилася поставити крапку у стосунках із Нагорним. І дозволила Кольці себе поцілувати. І гаряче приласкати. І…

І хтозна-звідки звалилася на красуню Ліліану лиха слава. На ціле село. Навіть на дальшу округу…

Колька щосуботи в подробицях розповідав пацанам у клубі про свою майстерну проворність, про те, як він легко заволодів завше недоторканною Ліліаною Мальованою. Казав, що, скориставшись нею раз, більше не хоче. Бо нащо йому та, що вже першого вечора віддалася?! Ні, він шукатиме іншу дівчину, гідну себе, гордовитого.

Ліліана була заскочена такою ницістю кавалера. Надто матері в очі дивитися не могла. Бо як вона мала стерпіти плітки, які щодень прилітали до її кабінету — секретаря сільської ради, — мов ластів’ята, щоразу оброслі ще більшими пір’їнами-деталями?!

Але жінка своєї царівни, яка цьогоріч стала дипломованою вчителькою та з обласного центру, де навчалася, повернулася до рідного села на практиці свої знання застосовувати, не била й не сварила. Сказала лишень: «Повертайся, доню, в теє місто, там шукай роботу. Бо тут тобі не бути й добра не бачити. А потім час покаже. Може, й вернешся, як за добрий заміж не вийдеш».

А Ліліана знала, що добре вийде заміж. Бо як інакше? Кому, як не таким красуням, як вона, щастя-долю мати?! Тож навіть не сумнівалася, що так усе й буде.

Сава — то таки не її партія. Бо надто сором’язливий був, нехитрий. Хоч і розумний. І добродушний. І… все ж таки вродливий, порівняно з рештою сільських хлопів.

Так Ліліана заповзялася шукати свого принца в місті. Вже рік те робила. А він, такий шкідник, усе від неї переховувався, на очі не показувався. От паскуда, хай його нехай!


Нині дівчина сиділа в чужому дворі й давала волю сльозам. Чи не вперше за той період, коли через випадок із Колькою мусила повернутися до міста.

Ліліана завжди була переконана, що, викресливши Саву зі свого життя, вона, не зволікаючи, знайде йому заміну. Але цього не сталося ні через місяць, ні через два, ні навіть через півроку. І це її страшенно гнітило. Вона не хотіла зізнаватися собі в тому, що помилилася. Рішення покінчити з найбільш тривалими дотепер стосунками вважала правильним. Бо вона, Мальована Ліліана, заслуговує найкращого! Однак із кожним днем її впевненість у собі танула, наче смалець на пательні, і це наповнювало її злобою, ба навіть розгубленістю.

Якогось дня дівчина навіть зважилася на неймовірне — через півроку після розлуки вона приїхала в село, пішла до Сави додому й викликала його на розмову. Надворі було темно, та це радувало Ліліану, адже її ніхто не бачитиме. Односельці не знатимуть про її приниження, не запідозрять Мальовану в розкаянні. Цього вона не хотіла…

— Саво, мені треба тобі дещо розказати, — мовила, коли хлопець сховався разом із нею за хатою в густому садку.

— Що таке? — приготувався слухати.

— Тоді на весіллі в Олі Циганової мені поробила їхня баба…

— На що поробила?

— На те, щоб я про тебе забула й пішла до Кольки.

— Хто тобі таке сказав? — спитав спокійно Сава.

— Оля, — хутко знайшлася Ліліана. — Вона мені буквально вчора прийшла та розказала, що перед її весіллям Колька просив свою бабу… То ж ти в курсі, що вона щось знає, недарма ж — Циганова. — Ліліана намагалася зберігати правдивий і щирий вираз обличчя. — Він просив, щоб стара на весіллі щось підлила мені у випивку і щоб після того я тебе покинула, а його полюбила…

— І що, вийшло?

— Що — «вийшло»?

— Полюбити Кольку…

— То ж ти знаєш, що ні! — розсердилася Ліліана. Вона ж бо так старалася, так хотіла помиритися з Савою, а він, такий-сякий, не повівся на її виверти!

— Я лиш одне знаю, Ліліано, — ти мене зрадила, — мовив Нагорний.

— Але ж я не з власної волі! — занервувала Мальована. — То Циганова баба постаралася!

— То чого ж ти до мене прийшла? Йди до тої старої, — на диво байдуже відказав Сава. Зараз йому хотілося видати інакше: «На холеру ти мені отут локшину на вуха вішаєш?» Але змовчав, бо завше вмів контролювати свої емоції.

— Отже, ти мене проганяєш?! — аж затряслася Ліліана. — Ти мені не віриш?! — скривилася чи то до жалісливого плачу, чи до бучної істерики.

— Вірю, Ліліано, — збрехав хлопець. — Але вже пізно щось виправляти.

— Не пізно, Савочко, повір. — Дівчина й незчулася, як переінакшилася на ласкаву кішку. Розуміла — це її останній шанс повернути такого хорошого, як урешті визнала, хлопця і знову бути його коханою. Адже вона страшенно зачахла і затвердла від браку чоловічого тепла й любові, через що почала скидатися на загрубілий і засохлий столітник, який хазяї перестали поливати, а врешті викинули на смітник. А він же, той вазон, цілющі соки в собі мав і ними міг неабияк прислужитися, допомогти, загоїти… Ліліана хотіла знову пірнати в обійми та відчувати небайдужість до себе, любов, що проявлялася б не на словах, а таки на ділі. Вона хотіла бути жаданою…

— Савочко, повір мені, — взялася благати, через що зненавиділа себе просто тут, у цьому принишклому й напівсонному весняному садку. — Давай усе повернемо, як було, — защебетала. — Нам же так добре разом…

— Ні, Ліліано, — вистрелив Сава незгодою, як кулею, прямісінько дівчині в серце. — Не склеїти розбитого глека, не приростити зламану гілку, — вголос розмислював. — І добре нам було наполовину, і правда твоя правдива наполовину, — мовив незрозуміле. — Бо все в цьому світі — три на три…

— Ну що за дурниці ти верзеш? — попри роздратування люб’язно прошепотіла Ліліана. Хоч і хотіла замахнутися правицею на непробивного, як бетонна стіна, коханого, ляпасом добряче стрясонути, як оту яблуню, щоб посипалися долу плоди його зневір’я. — Повір мені, — не вгавала. — Прости, — сама себе не впізнавала. — Простиш? — як могла, вибивала з парубка прощення.

— Та я давно простив, Ліліано, — усміхнувся хлопець цілком щиро. — Ти за це не бійся.

— Саво, давай повернемо все, як було, будь ласка, — підійшла впритул, наміряючись пригорнутися.

Хлопець зупинив її обома руками.

— Усе в тебе буде добре, Ліліано, от побачиш, — утішив. — Не принижуйся, тобі не личить, — ужалив болючіше, ніж отруйний шершень.

— Ну й живи собі! — різко мовила скривджена, чи то пак розчарована, бо програла бій, Ліліана. — Ще кусатимеш лікті! Ще не раз жалітимеш, згадуватимеш! — кинула «пророцтвом», стрімко прямуючи з двору.

— Та згадуватиму, — пробуркотів Сава, йдучи до хати. — Тільки не тебе, — брязнув дверима веранди.


По тому Ліліана зареклася думати про Саву Нагорного. Крапка комою ніколи не стане. Все. Вона має жити майбутнім, та ще й рожевим і прекрасним. А з цим селюком не бачити їй завидного життя, якого заслуговує.


***


«Все наладиться, все буде добре, — обтерла Ліліана останні сльози, поглядаючи на новісінькі босоніжки.

Сьогодні вона піде на роботу, й туди неодмінно завітає принц із її мріянь. Вона в цьому переконана.


5


Чеслава вкотре почувалася деревом. Вона сиділа в парку на лавці, стежачи за малою Ярославкою, і аж бачила себе збоку.

Ось воно — коріння, що тягнеться під шкірою ніг, заміняючи м’язи, та проростає в самісіньку землю, глибоко пускаючи в’юнкі відростки, аж до підземних джерел. Там те коріння хапається до води, як справжнє, впивається нею, живодайною, й міццю насичує Чеславине тіло. Але то тепер, коли вона на самоті. Бо вчора Чеслава сиділа на бундючному, як королівський трон, дивані, а чоловік Матвій укотре розказував, що їй треба змінитися й забути про своє затуркане, провінційне, несучасне й застаріле минуле. Королівській ввижалося, що ті крепкі корені з кожним мовленим словом утрачають силу, всихаються, води не досягаючи. Так, ніби чоловік своїми прикрими звинуваченнями, як тугим шнуром, перев’язав ураз змарнілі корінці і став ждати, коли той жмут відпаде, зсохнувшись нанівець, і більше не зможе пароститися…

Тих коренів, як і батьківщини, Чеслава й сама силкувалася позбутися…

І гілляччя, що проростало з неї, нині бачила. Мовби стоїть із піднятими руками, а з них віти розпускаються врізнобіч, до сонця тягнуться од самих передпліч, подвоюючи твердість шиї і додаючи раменам неабиякої моці. Не хистко відтак почувалася Королівська, а впевнено, стійко. Однак учора, коли її коханий Матвій стиха, немов лагідний вітерець, однак із натиском, як раптовий порив, вигинав те гілляччя до самісінького долу, вказуючи на Чеславині вади характеру, на її нікому не потрібні щирість, відвертість, великодушність і люб’язність, де й щезали та дужість і сила. Ламалися живі гілки, наче хмиз перед спалюванням, листя безпорадне навсібіч розкидаючи, світом у безвість пускаючи…

Того віття, як себе самої, Чеслава теж віднедавна спекатися намірилася…

Але коріння може відгнити…

Гілляччя може відпасти…

А як бути зі стовбуром, що займає всеньке нутро і є тим міцнющим стержнем, завдяки якому твердо на ногах тримаєшся, до коріння примкнувши, й руки догори од щасливості, що ти є самим собою, здіймаєш?!

Чеславин стовбур був понівечений. Він був порубаний сумнівами щодо власної принадності, подертий неприйняттям свого «я», посічений щоденними докорами за неправильну поведінку, надгризений кпинами з недолугості її вчинків, їх невиправданості та непотрібності, покремсаний зчудуваннями з її роздумів і висловлювань…

Чеслава говорила тоді, коли варто було мовчати…

Чеслава мовчала тоді, коли варто було говорити…

Вона сміялася так само недоречно, як і сумувала…

Вона думала не так, як мала би…


«Оце зараз, так, зараз ти могла б надутися, але не вчора! — зауважував ледь не через день Матвій. — Учора твоя поведінка була незрозумілою. Нерозумною! Сльози — ні з чого й ні до чого! Як істеричка! Не роби так! Бо це — по-дурному й по-сільському!» — додавав.


«Сталін виграв війну, а вона, коли в телевізорі комуністи розумне говорять, іде з кімнати! Чуєш, Матвію?! Тоді, коли я прошу: «Послухай розумних людей!», то вона хапається щось робити. Ну, та… ж… Та… ж знаємо, що насправді самі ж западенці, бандерівці, у тридцять третьому голод сотворили, бо забирали їжу у своїх же і вбивали своїх же!» — переконання свекрухи-незападенки звучали, як константа.


«Усі ми — люди вільні, й тебе не має дивувати Павло, бо він — мій друг, то по-перше. А по-друге, якщо він має коханку й не приховує цього, то це його право! Якщо тебе такі речі досі дивують, то це, щоб ти знала, у тобі проблема, бо то — консерватизм. А консерватизм — поняття застаріле, тому вибирайся з минулого… Ми живемо в часи демократії і свободи», — щоразу повторював чоловік, коли Чеслава намагалася уникнути товариства його розпусного, як на неї, друга Павла.


«Ти знову не хочеш дослухати, Славо?! І що тут дивного, що тут незрозумілого?! Це ж треба! Її дивує, Матвію, портрет Леніна, що висить у нас на дачі у вітальні, та… ж… то раритет, написаний маслом[41], та… ж… через роки я зможу продати його за шалені гроші! Вона, ну, та… ж… я так бачу, не вірить мені! Могла би й повірити старшій і розумнішій людині, я життя прожила! А то… ну, та… ж… ну, ясно… Виросла в лісі, де хіба здичавілі вовки — за друзів-приятелів», — дорікала свекруха.


«Скільки можна говорити про те забите Полотнище, люба?! Що там у вас знають?! Що там у вас вміють?! Місто — он де плацдарм для великих можливостей. Сюди з усіх куточків злітаються, як мухи, найкращі уми!»


«Нагодувати чоловіка, усміхнено зустріти, сорочки попрасувати, полотенцем борідку, коли треба, витерти непомітно — ось що головне для дружини такого мужа, як Матвій, невістко!»


«Люба, ми у двадцять першому столітті живемо, в нашій квартирі повсюди має бути хай-тек! Які рушники, які скатерки!? Забудься й викинь із голови свій первісний вік! Які традиції, які родинні свята?! Які дванадцять страв, люба, яка свята вечеря?! Ти що, в селі досі живеш?! Прокинься!»


Ще трохи, і стовбур у її середині розсиплеться. Чеслава чекала цього. Навіть просила допомогти його зруйнувати.

— Матвійку, поможи мені, — часом благала чоловіка. — Я аж бачу той стовбур у собі. Двадцять два роки він ріс по-своєму, розумієш? Тверднув, укріплявся саме такими поняттями, як у Полотнищі, набирався сили саме такої, яку мамка мені передавала, вона мене творила, вона в мене, як у ту каструлю, всякі інгредієнти складала. От і вийшов борщ такий, що тобі не любий…

Чоловік у моменти непевності дружини прикидався уважним слухачем, чи то пак не байдужим до чужого лиха помічником. Одне слово, благодійником.

— Але ж можна зварити інакший борщ, — далі вела неборака. — Можна змінити інгредієнти і зварити страву таку, що стане твоєю улюбленою… Допоможи мені стати такою, як ти хочеш. Я справді стараюся, справді змінююся…

Видно було, що Матвій неабияк любив слухати, коли дружина потверджувала його сумніви щодо своєї невдалої природи.

— От навіть учора, коли ми сиділи в кафе, — згадала Чеслава. — Коли до нас підсів отой твій знайомий, який сказав, що він є якимось інопланетянином чи то ким?..

— Людиною шостої раси, — виправив недолугу дружину чоловік.

— Так, людиною шостої раси, — і собі згадала не знане досі чудо-визначення. — От я почула, що він — істота, яка щодня виходить в астрал і вірить не в Бога, а в своє вище «я», то розмислила і вирішила, що кожен із нас має право сам обирати, як жити, навіть переінакшувати релігію, а не сповідувати віру своїх батьків… Ти, Матвійку, дуже сильно на мене впливаєш, я це відчуваю, — зробила висновки Королівська. — І, кажу ж, я стараюся стати такою, як тобі хочеться, — вільною, розкутою, незацикленою, як ти кажеш…

А наступного дня Матвій зняв ікони, що висіли над їхнім ліжком, і поклав у шухляду, під якісь непотрібні папери.

«То — щоб ти менше матір згадувала, а разом із нею своє минуле», — пояснив.

Ті образи Спасителя та Божої Матері Ярина в день розпису подарувала молодим.

А ще назвав несмаком фотографії з розпису, що висіли на стіні. На тих світлинах Чеслава — щаслива понадміру, весела як ніколи, окрилена та неймовірно осонцена. А Матвій, її коханий золотушний, посланий щедрим Усевишнім чоловік, на якого вона, певна річ, не заслуговує, — серйозний і заглиблений у собі.

Вона його так кохає!

Чи зрівняти ці почуття з тими, що вона мала до Андрія?

Ні, ні з чим не зрівняється любов, яку вона почуває до зобидженого долею, бо такого молодого, а вже вдівця, чоловіка. Ось чому вона мусить задаровувати його коханням і турботою, ось чому їй треба жертвувати своїм єством ради Матвія. Він витягнув її з такого хутора, як казав. Привів у такі розкішні хороми! Обдарував таким багатством! Довірив їй виховання донечки Ярославки! Щоправда, з маленькою сиділи здебільшого нянечки та бабуся, але однаково…

За що їй таке щастя, за що їй така благодать?!

Ні, вона того не варта. Ні на крихту. То не реальність, а справжнісінька казка, героїнею якої обрано саме її. І невідомо, за які-такі заслуги до цієї щасливої житейської книги Матвій запросив саме її, поліщучку Чеславу, доньку двох калік.

Її коханий, її золотушний Матвій… Який же він добрий! Навіть прізвище Бог дав йому відповідне — Доброжанський!

Ось як він хоче про Чесю подбати! Змінити! Преобразити! Викроїти з дешевої матерії вечірню сукню, що матиме вигляд дорогої, ба навіть дизайнерської! Її коханий Матвій хоче зробити з сільської затурканої Чеславки високодумну красуню містянку Славу, аби завидували йому найуспішніші чоловіки цілої області!

«Це — щоб ти ламала свої стереотипи», — пояснив, коли ті світлини з розпису догори дриґом перевернув, так і лишивши висіти на стіні.

Вмить перевернувся Чеславин світ з ніг на голову. І вона тому втішилася. Бо хотіла стати іншою. Не такою, як була. Не собою, такою кепською та сірою…


***


— Саво, знаєш, я до мамки так рідко дзвоню, — зізнавалася Чеся в телефонній розмові єдиному другу з тих, дозаміжніх, часів. Саме з цим юнаком-волиняком, який, уважала, розуміє, як ніхто інший, вона могла бути відвертою. Але й то — не завжди.

Іноді Чеся малювала образ Сави на білій стелі, над отим королівським набундюченим диваном, і говорила з ним ніби віч-на-віч, ніби бачила його насправді. Бо мала такі почування й терзання, які не могла відкрити навіть найближчій людині. Але виговорити їх мусила, щоб хоч ненадовго позбутися…

А про нових знайомих і поготів не йшлося. За щирою порадою чоловіка, Чеслава мала триматися з ними на віддалі, бути загадковою, малоговіркою, аби всі лишень здогадувалися, що таїться за цими коштовними вборами, якими задарює свою нову дружину Матвій Доброжанський.

— Мені часом серце болить через те, що з мамкою рідко говорю, — казала Королівська у слухавку Саві. — Бо я відчуваю, як вона переживає, як їй хочеться, щоб ми частіше до неї приїжджали, щоб деколи й на більше днів зосталися в селі. Але, ти ж знаєш, Матвій страшенно не любить їздити на Полісся. «То чужий для мене край, він мені немилий», — каже. І я його розумію, він же містянин до саміх кісток…

«А ще я перестала вечорами молитися, — зізнавалася вже витвореному на стелі образу Нагорного. — Матвій того не робить, то і я перестала. Він ікони зняв, а ввечері, як лягаємо, то й говорити забороняє. Каже, це псує настрій перед… перед… ну ти розумієш… Бо я одного разу подивилася передачу про бродячих собак, і так мені жаль стало тих тварин! І я, коли лягла, взяла та й сказала, дурепа, Матвієві, що досі в мене перед очима стоять ті жалісливі мордочки і вчувається їхнє нестерпне скавучання. А він мені: “Дякую, що підготувала мене до здорового сексу”. І одвернувся. Я після того мовчу в ліжку як риба. І до… гм… кохання, і після нього… Мовчу, хоч і кортить щось сказати…»

— Ти знаєш, Саво, часом так хочеться погуторити з ним перед сном, — казала реальному слухачеві. — Про щось таке, знаєш, тепле, щоби душу зігрівало і щоби серце трепетало… Пробач, що так відверто кажу… Просто… кому я ще таке скажу? Тільки тобі…

Чеся не могла всього розповісти Саві, бо соромилася. Не насмілювалася проказати: боялася нерозуміння, а головно — насміху.

«Як же мені бажається поговорити з ним перед… перед се… перед любощами — про любов! Щоб поцілувати його ще дужче захотілося, — ці відвертості теж несправжньому Саві звіряла. — Щоб усеньким тілом і серединою його любити заманулося… Але він мовчить. І робить так, як хоче він, як добре йому… І хай… Бо я і без того не знаю, за що мені таке щастя…»

— Деколи вельми хочеться і до церкви піти, Саво, подякувати Богу за чоловіка, але з ким я піду? Сама? Думаєш, самій піти? Але коли? — не чекала відповіді у слухавці. — В неділю я не можу натішитися тим, що він удома, що не на роботі, бо цілими днями їздить у справах, втомлюється, повертається пізно, вечеряє, щось там у комп’ютері ще доробляє і лягає. І лягаємо ми…

Спиняла себе час від часу. Але хутко вела далі, бо Сава слухав! Уважно, не перебиваючи. Так, ніби відчував, що жодна з його порад наразі не підсобить Чеславі, не вгамує її тривоги. Але потім…

Для себе юнак вирішив, що колись обов’язково прийде їй на допомогу. Але то буде згодом, у майбутньому, коли Чеслава багато чого зрозуміє, і найперше — себе.

— А в неділю він хоч і спить до обіду, але потім встає і в халаті по хаті ходить. Це так приємно, коли він такий неофіційний, домашній, такий зворушливий батько і чоловік… Мій… Тому я й не хочу в неділю до церкви йти. А в будні маю клопоту багацько. Мій день теж розписаний, Саво, я ж не просто дружина! Я жінка успішного чоловіка! Мушу відповідати його рівню, мушу дому пильнувати, про порядок дбати і про себе…

— Знаєш, Саво, я все менше і менше готую, — не встидалася й цього, була відвертою з поліщуком Нагорним. — Бо він із супермаркетів усяку їжу привозить, каже: «Нащо тобі морочитися?!» А я хіба можу сказати, що то для мене не морока, що я в ту їжу душу вкладаю, що я її хочу найсмачніше у світі саме для нього приготувати, щоб тільки «дякую» почути. Але він не каже, Саво, «дякую»! Він каже: «А хіба ти мені дякуєш, коли я тобі гроші даю?» А я, Саво, щоразу дякую, просто він не чує чомусь… Каже: «Це нормально для жінки — готувати. А не хочеш — не готуй». Ото я собі думаю, як йому байдуже, то нащо мені готувати? Правда, Саво?.. Якщо йому та моя їжа не тре’…

«Але я, Саво, завжди буду йому вдячна ще й за те, що він витягнув мене з моєї туги за Андрійком, — дивилася у стелю, співрозмовника уявляючи. — Ти ж пам’ятаєш, яка я була в лікарні?! Думала, ніколи чорної хустки не скину. Але мій чоловік усе зробив для того, щоб я зажила іншим життям. Щоб я про минуле й не згадувала…»

— Ще тоді в лікарні відчула, що ліпшає мені, що алергія зникає, бо малесенький вогник у той час у моїй душі заблимав, — якось прямо зізналася Саві Королівська. — Так, ніби відчула, що ось він, Матвій Доброжанський із донечкою, — мій порятунок і мої ліки. Так і було. Я тільки почала час від часу про нього думати, як мені стало ліпшати…


«От, май’, комуняка, — матюкнувся тоді про себе Сава. — Мене ж, коли виписували, теж казали, що зненацька стала болячка минати! От, май’, комуняка, бо я вже тоді більше про тебе, Чеславо, думав, а не про Ліліану!»


— Я тобі, Саво, один секрет розкрию, — додавала Чеся у слухавку. — Коли мені вельми кортить додому, до матері, я знаєш, що роблю?

— Що? — перепитував небайдужий парубок.

— Я вбираю нічну сорочку, ту, що мамка для мене своїми манюніми руками вишила, а наверх, Саво, натягаю пальтечко оте, в ромби, що в ньому перед заміжжям ходила, і хустку на голову зав’язую, ту, що мамка мені в сумку непомітно поклала, коли ми до міста виїжджали. Ще сказала тоді на вухо: «То хрещонка Секлетка мені подарувала, коли я у свою хату перебралася, пам’ятай про це, птасю, не забувай доми, доню, і хай у новій оселі тобі буде так само затишно, як було в нашій…» А я частіше забуваю, Саво, ніж згадую. Але коли згадую, чи то… не просто згадую, а коли тужу за матір’ю, за нашою хатою, за садком і за бабою Секлеткою, то вдягаюся у ті свої дівоцькі сільські вбори й так ходжу… По хаті ходжу, — уточнювала відразу. — Бо куди я в них вийду?! Щоб, борони Боже, побачив мене такою хтось із Матвієвих знайомих?! Ні, я не можу так його підставити. Я не можу так йому нашкодити. Тож я собі вдома так ходжу. А тут місця вистачає, тут кімнат ого-го — на цілих три поверхи!..

— І ще один секрет тобі, Саво, відкрию, — шепотіла у слухавку. — Коли я зачинаю плакати, то на кухню біжу. Кран із водою відкручую, вода шелестить, ото тарілки полощу чи бокали, так, наче вони не дуже добре вимиті… Хоч і вимиті… добре… Отоді я собі плачу… Тоді ніхто не винуватить, що я істеричка…

«І останній секрет, Саво, — ворушила губами, аби ніхто не чув, говорила в пустку. Чи, певно, до себе. — Мамка завжди казала, що моя родимка на щоці, ця, що в формі серця, — солодка. Добре розумію, про що вона казала. Ясно, не про справжній солод ішлося, а про інший. Але Матвій жодного разу про ту мою плямку не згадав, нічого ніжного про неї не сказав. Бо вона, певно, йому геть ніяка. Може, й немила. Він її і помічає рідко, не те що смакує нею чи хоча б погляд солодить…»


***


— Дивний чоловік цей Доброжанський, — буркнув якось Сава після однієї з таких от коротких, але емоційних і відвертих бесід із Чеславою.

Він і сам частіше говорив із собою, ніж з русалкою. Її він слухав. І жалів. До глибини душі…

«Ти тільки бережи себе», — казав Чеславі наприкінці кожної розмови.

На що отримував: «Що ти, Саво, так, як береже мене Матвій, ніхто й ніколи не беріг! Навіть мамка!»

«Ох», — тільки й зітхав Нагорний.

Бо щось не те говорила його співбесідниця. Але що мав сказати їй натомість?! Чим мав зарадити війні, яку вона затіяла з власною совістю, зі своїми сутністю та природою, з деревом, що росло в ній і яке вона так невпинно з себе викорчовувала?! Що мав робити поліщук? Хіба любити… Щиро і таємно… Аби ніхто його запалу не відчув, про надії не дізнався — не сполохав наміченого й жаданого…

Сава кохав Чеславу всім серцем. Тільки-но повернувся з лікарні додому, як почав сумувати за їхніми вечірніми розмовами, що минали невимушено, безпосередньо й непомітно. Він ревнував її до Доброжанського — зрозумів це, коли вже вдома роздумував над лікарняним життям, над усім, що з ним відбулося… А дядько Микола, той сивобородий чоловічисько, помітив Савине захоплення золотоволоскою ще раніше, ніж він сам! От що значить — досвід! От що значить — життя прожити!.. Та ще й витримавши всі випробування, які на тім «полі» траплялися…

Коли «добрі» люди донесли Саві про зраду його коханої Лілечки, знаної в окрузі своєю чарівною вродою, він, авжеж, здивувався. Але не так, як здивувався б хто-небудь інший на його місці. Він чудувався ось чому: який же добрий до нього Бог, як же мудро Він розпорядився, щоб отак доречно кохана йому зрадила. Бо Сава однаково поставив би крапку в тих стосунках, адже в його серці оселилася інша дівчина. З довгим волоссям і з шоколадним серцем на щоці…

І навіть тоді, коли Чеся зателефонувала після кількох місяців мовчання й захоплено розповіла про щасливе заміжжя, що впало на неї, мовби град на село серед ясного літа, Сава тримався спокійно. Йому залежало на тому, щоб ця дівчина посміхалася. Аби вона не плакала так часто, як робила те під час їхніх вечірніх розмов у лікарні — невимушених і щирих, швидкоплинних і, знай, незабутніх.


***


— Ма! — видала односкладно Ярославка, падаючи просто перед Чеславою.

Дівчинка зачепилася за каменюку, що невідь-звідки взялася посеред, здавалося б, упорядкованого дитячого майданчика. Дитина скривилася до плачу, однак, побачивши неньчині руки, що простяглися до неї з готовністю погладити та приголубити, хутко заспокоїлася.

— Ярко, кицю моя, ходи сюди, ходи до мами, — залепетала любляче Чеслава.

Вона взяла малечу на руки і почала співати. Колискову. Ту, яку ще від матері чула, — про котика сіренького. Саме під неї Ярославка залюбки засинала.

І вкотре відчула Чеся: не розсипається стовбур у її середині на друзки, тримається купи. Як би вона не старалася, як би не руйнувала, а щось удержує його і зберігає. Так, ніби якась стороння сила без Чесиної на те згоди дбала про її внутрішню цілісність, про її самобутність. І звідкіля та поміч бралася? Може, і з власних думок, що їх вона так поспішно відганяла…

Згадала щойно про своє останнє переінакшення, коли в одну мить вирішила відрізати довгі, аж до стегон, коси й перефарбувати себе на чорнявку. Бо почула, як її Матвій обсипав компліментами якусь безтурботну й безшабашну, як сказав, коротко підстрижену, мов підліток-шибеник, брюнетку з телевізора.

«А ще мені дуже подобаються спортивні дівчатка, — додав. — От би й ти, Славо, вилізла коли-небудь зі своїх нестильних сарафанів і селюцьких спідничок і вдягла модні джинси, бейсболку та кросівки».

Так і вчинила Чеся.

І тепер сиділа, вбрана в усе чоловіче, і хтозна-як малася. Головно — не по-своєму.

Не по-звичному.

По-чужому.

Чого й прагнула здавна.

Але нині, як ніколи раніше, їй надміру боліло всередині.

Можливо, то страждало понівечене дерево…

А може, стогнала заблудла душа…


6


Матвій над усе любив експериментувати. Змалку. Ще немовлям батьки віддали його на виховання бабусі в село, бо самі мусили «на ноги ставати», новопридбану в обласному центрі величезну квартиру до пуття доводити — ремонт грандіозний у ній робити. Ну й… іще більше грошей заробляти. Тож Матвій жив там, де жити не хотів. І не любив. Аж до п’яти літ. Весь цей час він щотижня чекав суботи, бо знав, що тоді в їхній запущений, старий двір заїде королівська, як вважав, машина і звідти вийдуть рідні й водночас такі чужі мама з татом.

Того разу він скучив за батьками понад міру. Тож коли грюкнули дверцята автівки і назустріч синові ступила розкішно прихорошена матуся, малий кинувся навтьоки. «Синку, синочку!» — тільки й скрикувала ненька, наздоганяючи зобидженого невідомо чим хлопчака. А врешті побачила, що син полетів вихором через поле до бабусі, де та чистила зібраний кормовий буряк, упав грудкою на її брудні коліна й закричав: «Бабо, там чужа тьотя! Баб’, там чужа тьотя!!!»

Матвієва мама ледь не зомліла, зачувши од сина таке. Втім уже наступного дня, хитро посміхаючись, хлопчак складав у велику валізу улюблені іграшки та необхідний одяг: батьки вирішили забрати його з собою, «інакше малий геть забуде, чий він син».

«Спрацювало», — вдоволено муркнув тоді Матвій. Його найперший у житті експеримент удався! Отже, все в цьому житті можна отримати, головне — вигадати правдоподібний спосіб, щоб вразити або й розчулити потрібних людей. Словом, не залишити байдужими.

Відтоді експериментування стало сенсом Матвієвого життя, воно його найбільше надихало, навіть збуджувало, крім того, було чудовим способом наживи. Щоправда, хлопець ненавидів, коли ті «досліди» завершувалися не з його ініціативи, без його на те згоди. А саме так вийшло з його першим шлюбом, коли мусив змиритися зі смертю дружини Ярослави.

Він цього не передбачив, і це вибило його з колії, наче потяг, що зійшов із рейок. Ось чому так страждав Доброжанський: у нього забрали його власність, забрали без попередження, без відома, не спитавши. А він же не збирався розставляти крапки над «і», навпаки, отримавши довгождане «так!» від жінки, якої майже рік добивався, хотів якнайдовше насолоджуватися успіхом — йому таки вдалося завоювати ту, яка належала іншому і яка, попри все, потрапила врешті-решт до його запопадливих, могутніх і таких загребущих рук.

Бо Ярослава пручалася довго. Вона була заміжня, кохала свого чоловіка й когось іншого у своєму житті не уявляла. Саме це й треба було Доброжанському. Він завше ставив перед собою позахмарні, як казав, цілі, втілював їх у життя і пишався тим. Ситився своїми «подвигами», як найсмачнішою у світі їжею, вдовольнявся, як найчудовішим серед інших наркотиком! І не міг без цього. Хай там що, а добивався свого. Понад силу. Як великий воїн, як ТойХтоПеремагаєЗавжди[42].

Те саме було і з Чеславою. Ця наївна та відкрита, як прохідний двір, поліщучка попервах видалася експериментатору-аматору «мрією всього життя». По-перше, вона мала чудернацьке ім’я, і ця таїна неабияк вабила Доброжанського. По-друге, вона була на диво гарненька, але — неотесана, до того ж зовсім не вміла користати зі своєї краси, отже, треба було її цього навчити. По-третє, видавалася повною протилежністю його першій дружині Ярославі, яка була замкнутою і таємничою.

Ох, скільки експериментаторства попереду мав Доброжанський! Скільки нових емоцій і вражень!

Як той павук, іще в лікарні націлився на скромну жертву й не міг дочекатися, коли почне розкидати свої невидимі засліпленому скорботою оку сіті…

Передусім він мав оженити цю дику дівку на собі.

Далі він мав перетворити її на білого лебедя. Чи ні… Можна й на чорного, аби лишень на цілковиту протилежність тій, якою вона була дотепер.

І останнє, найголовніше, — йому неймовірно кортіло перевірити себе самого: як довго він буде зацікавлений новим сімейним життям, на скільки стане в нього витримки бути добрим, турботливим і люблячим чоловіком?.. Це те, що дражнило Матвієву уяву та фантазію не згірш за будь-які попередні експерименти! Нині він мав ляльку, мав живий корпус, який міг удосконалювати і ззовні, і зсередини так, як волів. Лише він. Лише Він. О, яке прекрасне насправді життя!!! Яке ж воно цікавуще!!!

Така ж історія приключилася і з благодійним фондом «Яр&Слава». Багаті батьки, які нічого, крім бізнесу й збагачення, довкіл себе не бачили, свого часу запропонували синові-одинаку, що змалечку творив себе сам, як умів і хотів, очолити одну з десятка родинних фірм. Але що таке — торгувати, приміром, нерухомістю й отримувати навзаєм лише гроші?! Бути для всіх добрим, затребуваним, необхідним, як саме життя, — ось чого прагнув Доброжанський у той блаженний, як йому видавалося, час. Адже тривав шалений період буття, в якому розгледіти байдужість за вдаваною добрістю мало в кого виходило…


Він зайшов до нічного клубу. Сьогодні Матвієві забаглося випити чогось міцненького й подивитися на молоді красиві жіночі тіла. Чому б ні? Чеславині форми йому давно приїлися. Він і без того ось уже більше року ні до кого не чіплявся, ні на кого не задивлявся. Був настільки заклопотаний спершу горем утрати, а згодом утіленням у життя власних ідей, жаданим експериментуванням, що про оточення забув украй. Тепер йому захотілося нових емоцій. Утіхи для очей, зокрема. Не для тіла, ні. Він до цього був мало охочий. Завжди.

Ця дівка випливла десь із підземелля й тихо, мов граційна пава, прошелестіла тонким шифоном, прямуючи до одного зі столиків. Туди кликали адміністратора, отже, вона — як-не-як начальник. Матвій заціпенів. Бо десь уже бачив цю кралю. Вона ще тоді йому так сподобалася, що довго її образ перед очима відрадними споминами спливав.

«Ох, чортяка, і красива, — рикнув про себе. — Де ж я її бачив, де?!» — здавив вказівними пальцями скроні, насупився.

Тим часом білокоса вродливиця, певно, аби цей навдивовижу гарний пан довго не мучився, сама поспішила йому на поміч. Ще хвилька, і заговорить до нього, і скаже, де ж вони могли раніше бачитися…


7


Ліліаниному щастю не було меж. Недарма вона ронила сьогодні тужні сльози й зарікалася саме цього п’ятничного дня зустріти кохання свого життя. А вона ж іще в полудень його запримітила! Іще вдень так сильно, аж до чорності, позаздрила негарній, косматій, невиспаній і змореній смуглявці, бо саме її торкався та пригощав ватрушками красень у білому жакеті. А мав би пригощати її, Ліліану, і не ватрушками, а якимись дорогими ресторанними смаколиками та несусвітніми екзотичними лакоминами.

І от він сам прийшов туди, де вона на нього чекала. Ох і приязна до неї доля! Ох і любить її небо! Бо зараз вона постарається так, як ніколи! Зробить усе, щоби цей ясноволосий «дарунок» лишився поруч, аби цей неймовірний красень назавше забув свою недолугу супутницю, не рівню йому, ой, не рівню!

— Чи все подобається вельмишановному пану в нашому клубі? — упевнено спитала.

— Ні, — спантеличив її Матвій.

— Що не так?! Скажіть, і ми одразу виправимо! — знайшлася неляклива адміністраторка.

— Не можу згадати, де я бачив одну прекрасну особу…

— Яку ж? — Дівчина вдала, ніби роздивляється люд, що потроху виповзав із-за столів до танців.

— Цю, що біля мене стоїть, — видав Матвій.

— Мене? — прикинулася здивованою Ліліана. Вона була переконана, що він сьогодні добачив її в парку на лавочці, таки помітив, даремно на себе нарікала…

— Тебе-тебе, — мовив усміхнено Матвій. — Як, до речі, звати?

— Ліліана.

— Ліліана… яке чудове ім’я! — відказав.

Дівчина глибоко та задоволено вдихнула: перший чоловік, який не назвав її Лілею. Це — знак, а він — принц із її мріянь, — втішилася.

— І все-таки де я міг тебе бачити, красуне? — знову поцікавився Доброжанський. Одне, в чому був переконаний, — то було давно. Бо її туманний образ виринав, ніби із закутків притупленої пам’яті. Але де це було і коли?

— Хай це залишиться загадкою, яку ми спробуємо розгадати згодом, — запропонувала Ліліана, натякаючи, що ця зустріч не остання. Вона має намір іще побачитися зі своїм обранцем, навіть якщо це не входить у його плани.

— Нехай, — хутко зголосився Матвій. — Вип’ємо?

— Ні, бо я на роботі. Але потім я із задоволенням складу вам компанію.

— Домовилися, — відповів Доброжанський, і цієї миті в його уяві сплодилася неймовірно жадана картина: вона, ця безконечно зваблива й самовпевнена краля, стоїть перед ним навколішках, її миловиде личко потопає у сльозах, а очі, спотворені слідами намоклої туші, з благанням дивляться на нього… І от вона, вбрана в дорогу шубку й такі ж недешеві сукню та панчішки, про які він для неї охоче подбає, молить його не робити «цього»… Вона просить… не бити її.

Яка чудова ідея!

Він-бо ще ніколи не здіймав руку на жінку…

Певно, це захопливо?!

Він іще не знає цього.

Тож мусить проекспериментувати…

Розділ V

Незгодні з долею



1


— Ярко…

Ярослав, мов отой перший сонячний промінець, обережно сколихнув звертанням передсвітанкову розіспану тишу.

— Шо?..

Ярина не хотіла говорити. Вона воліла мовчати, так і не відкриваючи очей і не впускаючи у своє життя звичної буденності. Нині вона відзначала найбільше свято своєї молодості — кохання. Не те, що змусило б її печалитися через невзаємність і якого вона так остерігалася. А те, що проникло в найдальшу схованку її серця і, скидаючись на задиристе собача, яке заливчасто гавкає, ховаючись за господаря, аж скрикувало: «Ось вона — блаженна радість! Ось воно — справжнє кохання!» Цієї ночі Ярина була бажаною, як і будь-яка красива, без вад дівчина. Вона була любимою, цілованою… Їй не вірилося. Але то була правда.

Ярослав, її перший чоловік, такий дужий і такий красивий, нині лежав поруч із нею, в її хатині, під теплим укривалом із качиного пір’я, і стрічав новий день.

Вони стрічали цей день разом.

О, яке то було щастя!

Воно було невимовним…

— А ти мене ждатимеш? — запитав Ярослав.

— Ох, Славку, ти ще питаєш, — підтягла до грудей нерівні ноженята й невеликим кострубатим калачиком підсунулася до м’язистого тіла.

— Так ждатимеш, як ждав мене батько? — Біль Ярослава не стихав, тож мусив його проговорювати, виказувати, ділитися ним із цією диво-дівчиною, яка так щиро пообіцялася в усьому йому допомагати.

І допомагала…

— Ой, Славку, не знаю, як ждав тебе батько, але я тебе ждатиму так… так… як ото кожного нового дня жду, — відповіла тихо. — Бо тепер я точно знаю, що життя кожну людину задарює щастям, треба тільки дождатися. Тільки набратися капку терпіння і все. Щастя, видно, до найтерплячіших приходить…

Ярина й сама не знала, звідки в неї бралися такі натхненні слова, що ними, як мжичкою, обсипала нинішній світанковий спокій.

— Яким сонцем, Славку, якими кольорами… ой, пробач, — ніби перепрошуючи, погладила короткими пальцями мужні груди чоловіка. Бо ж не бачив кольорів її коханий. Та вона йому розповість про все, що він попросить, про всі барви світу повідає, аби лишень слухав. Аби лишень хотів цього. — Небом яким! Яким добрим і щедрим небом життя нас задарює, Славку!

— Ярко…

— Шо?..

— Але я тебе не бачу…

— Ой, ну то й шо?!

— А хочу…

— То дивися, Славку. — Вона відкинула ковдру, стягнула з себе сорочину й отак, голісінькою, але геть невстидливою цієї миті, бо неймовірно закоханою, пред’явила себе любому серцю чоловікові.

Досі він цілував лише її вуста. І обіймав лише за плечі. Нерівні й покалічені. Але в купелі плотської жаги він, може, й не завважив усіх її вад. А мусив знати, яка вона. Ніхто того не знав, а йому вона довіриться до краю.

— Ярко, — прошепотів, обпершись на лікоть, бо справді намірився «роздивитися» ту, яка запросила його до свого покрову, у своє життя.

Вона два місяці носила йому найкращі наїдки, яких не смакував і в закордонах. Вона вислуховувала, як ніхто, крім батька, якого вже не вернути. Вона запросила його у день виписки з лікарні, окріплого тілом, але досі хворого душею, до свого дому на вечерю, і він зостався.

Він уже не хотів від неї йти.

Хоч мусив…

— Шо? — захлинулася боязню Ярина, бо зараз коханий ретельно обмацає її кривизну, яка могтиме назавше йому опротивитися.

— Дякую тобі…

— За шо?

— За тебе… таку… таку…

— Ой, Славку, то я тобі дякую! — перебила, не чекаючи відповіді: не знала напевне, чи хоче чути його правду. Бо що, коли вона буде аж надто улесливою?..

Він торкався пучками пальців її губ, підборіддя, далі — носа, щік, вух, волосся. Відтак — шиї…

— Гарна…

— Ой, Славку…

— Гарна-гарна, — шелестів, цілуючи «побачене»…

— Ох, Славку, не кажи нічого, прошу…

— Чого?

— Бо я боюся… Пробач…

— А ти не бійся…

— Ой…

— Довірся…

Зараз він «бачив» її груденята. Кругленькі, хоч маленькі, та пружні — чого ще хотіти?

— Гарні, — прошепотів, цілуючи в настовбурчені пипки.

— Ні, — зронила, важко дихаючи.

— Гарні-гарні, не нарікай, — усміхнувся.

І їй злегка відлягло…

Ярослав уже торкався її живота. Він ховався глибоко під нерівними й гостро випнутими ребрами та різко перетікав у так само надміру відстовбурчену лобкову кістку.

Ярина затамувала подих.

— Ярко…

— Шо? — її переляку не було меж.

— Чи можеш ти виносити дитину? — запитав прямо, водячи правицею її кістлявими боками.

Нічого, що мовлене ним прозвучало, може, й нахраписто. Ярина витримає все. Бо вона кохає по-справжньому.

— Можу, — відказала, бо була в цьому впевнена.

— Гарно, — відповів незрозуміло.

Він іще «розгледів» її ступні. Вони були невеличкі, але лежали на простирадлі одна вище, друга нижче. Проте Ярина більше не боялася. Тепер вона якнайшвидше хотіла розцілувати тіло цього ніжного, хоч такого великого супроти неї чоловіка і собі, заплющивши очі, поринути у світ його найтонших відчуттів, навдивовижу лагідних доторків. Вона хотіла віддячити йому за цю ніч. Навіть якщо наступної вже ніколи не буде.


2


Небо до Королівської виявилося прихильним. Ярослав лишився в неї ще на одну ніч, а потім іще на дві. Відтак поїхав.

Він сказав:

— Я зароблю за кордоном грошей і приїду. Ти ж знаєш, я мушу викупити батькову хату.

— Я знаю, — відповіла на те.

— Я приїду.

— А я тим часом мріятиму про сина…

— Нашого?

— Ну а чийого, Славку?! — всміхнулася, кокетливо стукнувши його по лівиці, хоча з її очей збігали сльози.

— Або про дочку, — додав він.

— Або про дочку, — підхопила вона.

— Ти серйозно кажеш? — перепитав.

— Чесне слово, — відказала.

— Ти мене й так ощасливила, Ярко.

— А я ще більше хочу.

— Справді?

— Чесне слово!

— Дякую, — присів навпочіпки та пригорнув її. — Бо я хочу стати найкращим у світі батьком. Таким, як був мій.

Запала мовчанка. Він так і тримав її в обіймах, як найдорожчу й найріднішу людину. Бо нікого ближчого в нього справді не було.

А за мить…

— Ум-м, — глибоко вдихнув, зачувши улюблений запах. — Я мушу вернутися до тебе ще й ради сієї добрізної пом’ятухи з часником, — щиро засміявся. — Ніхто й ніде її так смачно не готує!

— Товкачі. У нас твою пом’ятуху звуть товкачами, — відказала звично Ярина.

— Іду я.

— Іди.

— Я приїду…

— Я вірю…

— Справді?

— Чесне слово! — взялася півусміхом.

А затим:

— Так і дитину нашу назву — Чеславою або Чеславом, — видала.

— Як?

— Чесним словом.

— ???

— Бо я ніколи здуру чесного слова не даю.

— Дякую…

І він пішов…

Не на рік.

І не на два.

А на цілих п’ять…


3


Ярослав нікому того не казав. І не скаже. Бо не зможе. Адже в Празі, як і минулого разу, він зупинився в помешканні… матері. Тієї Надії, яка завше була безнадійною, але, дізнавшись, що її єдиний син осліпнув і подався робити операцію до чехословацького міста, де вона на той час жила вже другий рік, будучи замужем за пристаркуватим підполковником, запросила сина в гості. А врешті вмовила зостатися на довше.

Хлопець думав, що лише трохи на чужині затримається. Але по тому, як мати подбала ще й про добру, бо легку (порівняно з сільською) для нього роботу, забув про вкраїнське Полісся. Почасти згадував батька, згодом переймом вертав до нього думками, а врешті викинув із голови. Бо відчув смак грошей — малознаний, дражливий, ненаситний, запаморочливий. Працював у двох ресторанах, мив посуд: в одному від шостої вечора до опівночі, а в другому — з дванадцятої ночі до світанку. Але час на сон мав. Та й «живі», як казав, бо відразу після зміни отримані, гроші, яких раніше ніколи не заробляв, тепер кишеню гріли.

У них із батьком на Волині було що попоїсти, у що вбратися, чим обробляти поля й городи, але як воно — купувати щось більше, ніж треба, Ярослав не відав. А тут пізнав. І це його звабило, наче дівку, що побралася з омріяним багатієм. А що далі? Оте «далі», коли є надміру, мало кого цікавить…


Надія Ярославові рідною так і не стала. Ні близькою, ні небайдужою — ніякою. Вона собі вигадала, що, прийнявши пожити під свій дах колись покинутого сина, зможе спокутувати чи бодай забути всі свої провини та зажити ще легше і безтурботніше. Однак…

Де те небо чисте й невагоме? Коли таким було?..

А що вже про землю задубілу казати…

Ярослава мало цікавили вчинки матері, він над тим не замислювався. Не старався з нею зблизитися, не розпитував про роздуми чи наміри, бо мав з дитинства лише батька, був батюсевим. Ото ходив на роботу й утішався заробленим. Аж поки йому не наснився сон. Буцімто збирає він із татком гриби в дубовині. Що не гляне на знайду, а вона цілковито червива. Що не білий, то червами поточений. Не було такого в реальному житті Ярослава: збирали вони з батьком переважно молоденьких і не зіпсутих білоголовців!

Прокинувся молодик і задумався. Забув він про батька. Покинув надовго.

Нищиться його щасливе минуле, зогниває, як оті гриби зі сну. Мусить він додому вертатися. За білими та бурими лісовими красенями з батьком іти. Не червивими.

Але не мав Ярослав дому.

І батька більше не мав.

Нічийним, як і ненько за життя, почувався…

Доки Ярку не стрів.

Неймовірну.

Королівську…


Він знав, що Ярина його дочекається. Та не знав, що з дочкою. Коли зайшов у призабутий поліській двір, не сподівався торкнутися личка дитячого. А ще більше не вірив, що серце-родимку коло вушка «набачить». Щастя відчув невимовне! Його то дитятко! Він тепер батько! Батько! О, як же він цього хотів!

І вдруге Ярослав у Празі грошей підзаробив. Попри сліпоту. Й уже без материної помочі роботу знайшов: вона ж бо більше на розважальних закладах зналася. Влаштувався оббивачем м’яких меблів. На цю роботу його запросив давній знайомий, що не раз навідувався до ресторанів, у яких Ярослав мийником посуду працював. У меблевій конторі, як її називав беручкий поліщук, не один він, незрячий, трудився. Адже у Празі була школа імені професора Клара, як розповіли йому товариші в недолі, де такі, як Ярослав, навчалися всякого ремесла. До того ж із тисяча вісімсот якихось там років! Але якщо в давнину сліпих тут учили в’язати і прясти, згодом плести кошики та стільці, то тепер учні школи ставали і настроювачами музичних інструментів, і масажистами, і гончарями… навіть оббивачами м’яких меблів і палітурниками! Без роботи сліпі у Празі не сиділи.

«От би Україні такого Клара, — не раз думав Ярослав. — Але чеський професор, бач, неспроста присвятив себе допомозі сліпим: він і сам мав проблеми з зором, тож знав, як воно — жити в темряві. А в нас про когось знедоленого згадують хіба задля звітів…

За зароблені гроші Ярослав рішуче намірився викупити батькову хату. Та ще й тепер, коли мав кровиночку-спадкоємицю! Але не встиг він цього зробити. Не дали…

Не земляки.

Землячки…


4


Чеся була для Ярослава очима. Вона була його сонцем і небом. А ще — пташкою найдзвінкішою з усіх донині чутих. І піснею найбільш милозвучною. Найкращою музикою був для нього гомін доньчиного сміху. Найбільш жадане слово — «тато», — промовлене дитячими вустами. Ярослав повивався Чесиним говорінням, наче відрадним літнім вітром, умивався її голубленнями, мовби бадьористою водою з криниці, цінував зворушливі цілунки, як церковне миро. Він слухав свою доню якнайуважніше, сприймав її, наче храмову молитву.

— Тату, хочете, яблуко з садка вам принесу? — щебетала малеча, щойно з постелі надвір босоніж вистрибувала.

— Принеси, — відказував Ярослав, на ослінчику сидячи, косу вправно (як і виходило?) після ранкового косіння клепаючи.

— Нате! — простягала викупаний у росі фрукт. — Сказати, яке воно?

— А я й сам знаю, — дивував малечу батько.

— Знаєте? — перепитувало дівча, у глибочезні й непроглядні таткові очі зазираючи.

— Знаю, — дражнився.

— Тож вам не видно!

— Все одно знаю, — усміхався.

— І яке це яблуко? — допитувалася донечка.

— Велике, червоне й доспіле, тобто пале, — відказував упевнено батько.

— Але як ви вгадали? — не тямила дитина, дивлячись на точно такий, як описав татко, плід у своїх руках.

— Бо хіба ти принесла б мені маленьке, зелене й кислюче, зірване з гілки? — обіймав малечу. — Ти ж найхоріще яблуко мені принесла, правда ж, доню?

— Правда, — тулилася до батька Чеся.


А того ранку…

— Тату, а книжку вгадаєте, яку я зараз винесу з хати? — запитала дівчинка, наміряючись погратися з незрячим батьком у захопливу гру.

— Постараюся, — відказав той.

Чеся вітром гайнула до хати й за мить вибігла, тримаючи в руках буквар.

— Ну? — загадала, сміючись.

Тим часом батько вдав задуманого та серйозного, на мудреця скидаючись.

— Ну… — почав протяжливо. — Мабуть, то буквар, — відгадав нараз.

— Тату, але як?.. Ви що, бачите? — забула про смішки, дивлячись на ненька.

— Не бачу, Чесько, то ж ти знаєш…

— То як ви вгадали, що то буквар?

— Бо ти тільки в кухню скочила, а вчора я чув, що після вечері ви з мамою там за столом букви вчили. От я і вирішив, що то не казки. Бо казки коло твого ліжка лежать, у кімнаті, — пояснив.

Дівчинка втішилася-усміхнулася.

— Ну, біжу я до Улянки, — набачила подружку за парканом у сусідському дворі.

— А поснідати? — спинив доньку Ярослав.

— А ви будете?

— Буду, — відказав.

— Тоді ходімо, — посунули обоє до хати.

— Добридень! — зненацька почулося з-за паркана.

Чеся вгледіла тьотю вродливу. Знала, що то Зіна Мальована, яка знову з району до сестри приїхала. Не любила дівчинка цю жінку, як і баба Секлетка…

Батько відказав красовиці: «Добридень!» — і, схиливши голову, зайшов до хати.

Чеся голосно гримнула дверима. Так, ніби розгнівалася на щось. А може, й на когось…


5


Про їхні побачення мало хто з полотнищенців знав. Хіба здогадувався. Зіна на вихідні лишень приїжджала, і тими суботніми та недільними вечорами Ярослав ішов з дому. Мовчки, нічого Ярині не кажучи. А вона й не питала. Бо що мала допитуватися, як і без того все бачила та розуміла? Вірила хіба: Бог — добрий, а небо — щедре. Не покине її доля напризволяще, вбереже від нестерпного болю. Вже й так набідувалася, натерпілася, наплакалася…

Але запаслася терпінням.

Ним одним.

Бо щастя приходить до найтерплячіших…


— Господи, Ярику, як же я тебе люблю! — кидалася з обіймами на сліпого й чужого чоловіка Мальована, як її завше кликали, Зіна. Пірнала тонкими пальцями в пряме густе волосся, обціловувала гарячими губами втоплені у темені очі. — Не могла сей тиждень пережити, ледь дождалася, коли знову приїду в Полотнище, тебе побачу та притулюся…

Ця жінка на дику кішку скидалася. Так, наче ласки людської зроду не відала. Зіна не могла натішитися Ярославом, обіймала-цілувала безперервно та пристрасно й усе про любов галайкотіла. Не втихала, ось уже шосту зустріч. Три тижні минуло відтоді, як побачила вона на подвір’ї Ярини Королівської красивого та кремезного, хоч і повільного в рухах чолов’ягу, і вмить загубила спокій. І залюбилася в ту статність і вроду. Як і в темінь, що в ній він жив. Чекала ночей полотнищенських, суботніх і недільних, аби побачитися з любим серцю чоловіком. То й що, що чужим? Вона ж його в сім’ї не одбирала…

— Наташо, ти йтимеш зараз коло їхньої хати, то, як набачиш Ярослава у дворі, попроси його вирватися сьогодні ввечері до лісу, туди, де яловець густий росте. Прошу тебе! Відклич його якось непомітно і передай сю мою просьбу, — того ж дня, як побачила Ярининого чоловіка, взялася благати Зіна рідну сестру, яка йшла домовлятися про комбайн із сусідом Королівських, Павлом Дзинґиром. — Ти ж знаєш, як я зі своїм живу, — згадала чоловіка-міліціянта, начальника великого. — Дозволь мені хоч тепер, у тридцять вісім літ, відчути щось справжнє!

— Не буду я того робити й ніколи не зроблю! — відрубала різко сестра. — Ти хочеш, щоб Ярина взнала?! Щоб люди мене разом із тобою прокляли?! Не хочу, не буду, і не проси! І сама забудь про те, що просиш! — твердо видала. — Мені тут жити! І йому тут жити! Він же тільки приїхав, Зіно, дай тій Королівській хоч трохи в радості набутися. — Скидалося на те, що Наталка справді жаліє зобиджену долею односельчанку. — Ти ж бачиш, яка вона… Чи тобі до неї рівнятися?!

— То й що, що я красива, скажи, ну то й що? — зачала хлипати Зіна. — Як я бита через день! Як я місяцями не цілована!

— Зіно, то знайди собі розраду в районі, не тут же! Бо тут усе як на долоні! Нічого ні від кого не сховаєш…

— Наташко, прошу, поможи мені, — не відступалася.

— А як не захоче прийти? — спитала бозна-чого.

— Хоч і не хотітиме, то прийде. З цікавості. Я в цьому впевнена…

— Ні, Зіно, я не проситиму.

— Хто ж мені поможе, як не ти? — заплакала сестра.

— Не знаю, — відказала Наталка, рушаючи у справах.

А Зіна вирішила, що й сама впорається. Дочекалася сутінків суботніх і в село пішла. Ховалася поміж тополями придорожніми, таїлася за кленами дорідними, на подвір’я Королівських нишком поглядаючи. Як набачила Ярослава — гукнула ледь чутно. А голосніше й не треба було, бо чув він найтихіші звуки та слова…

Повела тоді русоволосого сліпця до гаю ялівцевого, що в підніжжі хвойного ліска розкинувся. Колючими були ті невисокі кущі, проте надійними: мало хто посеред ночі туди дерся б, навіть якби зачув людські голоси. Зіна Ярославові про себе розповіла, про те, що красива достобіса, але нещасна понадміру.

— От подивися, яка я, — пропонувала Ярославу руками тілом своїм «пройтися». Годі було не відчути його статності та принадності, навіть не бачачи.

Ярослав і справді Зіниним високим зростом і тонкою талією чарувався. Не до порівняння були принади Мальованої супроти Ярининого каліцтва…

Але він не квапився в ту розкіш приязну та доступну поринати. Стояв, дослухався…

Утім другого вечора до поцілунків удався…

А третього — до обіймів пристрасних…

— Я Ярину не покину, Зіно, — сказав був після любощів, лежачи напівроздягненим на тужурці. — І Чеською своєю більше, ніж життям, дорожу, — додав.

Не хотіла Мальована чути такого. Але мусила. Інакше не бачити їй цих плечей міцнющих, очей глибоченних, котрі бачать, певно, більше за зрячі. А головно — доторків більше не відчувати таких несусвітніх: м’яких і ласкавих…


— Мій знову мене бив, — вражала правдою коханого поліщука й цього вечора. — Сам бракований, дітей мати не може, а мене ганить!

Зіна знала, як жалість до себе прикликати, любов чоловічу якнайдовше втримати. Бо Ярослав до неї ніяк не прив’язувався, як не старалася, до чого не вдавалася. Віяло від нього прохолодою. Але Мальована обнадіювала себе, що то лишень уроджена стриманість.

— У понеділок бив і у вівторок. Кричав, що я курва і сука, бо такими є всі красиві жінки. Але я, Ярику, вірною йому була. До зустрічі з тобою…

— Чеся відчуває, що я щось недобре роблю, Зіно, — і собі відкривався Ярослав. — А вона… ти ж знаєш, що вона для мене означає…

— Ярику, думаю, то тобі здається. Вона ж дитина, що їй відомо про тата і маму?

— Все відомо, Зіно, — відповідав Ярослав. — Вона мене відчуває краще за інших.

— Я тебе відчуваю, Ярику! І люблю більше за всіх на світі! Без тебе я помру, — тулилася до серця.

— А я без них помру, Зіно, — цілив у коханку правдою. — Без Ярки і Чесі не буде мені життя…


***


— Наташо, не виходить у мене нічого, — поділилася клопотом із сестрою Зіна, прийшовши з побачення цієї ночі. Спати не могла.

Її охопили сумніви та невдоволення. Серце чоловіка, якому вона прислуговувалася більше, ніж собі, належало не їй, єдиній, воно було віддано іншим. Доньці. Дружині-каліці. Зіну це не влаштовувало від початку. А сьогодні вона розчарувалася дощенту. Ярослав лише впивався її красою. Він її не любив.

— А що ти хотіла? — вкотре не відзначилася сердечністю Наталка Мальована.

Навіть із сестрою вона поводилася стримано та без надмірних сентиментів. Може, то так заміжжя на неї вплинуло, бо ж вона була не просто невісткою, а невісткою відьми! А може, то зовнішня врода так середину висушила, добро зі співчуттям, як гарна квітка водичку з вазки, випила…

— Наташо, до свекрухи твоєї мушу йти, — ошелешила намірами сестра.

— Що? — допіру вискочила з сонливого стану друга Мальована, як із купелі зимної, ба навіть льодяної.

— Проситиму, щоб на любов поробила, — відказала Зіна. — Він мене не любить.

— Геть звихнулася, сестро, так?! — пальнула, не добираючи слів, Наталка.

— Я ж не зло комусь заподіяти хочу, — взялася виправдовуватися закохана сестра.

— Не зло? — ледь не закричала Шолотишина невістка. — А те, що твій тебе заб’є до смерті й закопає де-небудь у лісі, ніхто й шукати не стане, бо прикаже! То не собі на зло ти хочеш поробити?! Тобі мало страждань?! Ще більших хочеш?!

— Більших, як маю, не буває…

— Буває! — ще гучніше рикнула полотнищенка.

— Без тебе минулого разу справилася, то й цього разу сама все зроблю, — вразила Зіна рішучістю.

— Договоришся, більше до хати не впущу! І не бачити тобі Ярослава! Бо більше в Полотнищі тобі нема до кого з нічлігами приїжджати! — вдарила Наталка несестринською жорстокістю.

— Не вірю, що ти так зробиш!

— Повіриш, як зроблю!

— І роби!

— І зроблю!

— А я… а я… до свекрухи твоєї їздити почну!

Наталя такого не чекала. Зрозуміла: сестра її — в пастці полюбовній. Треба відтіля її якось рятувати, на світ Божий витягати: до реальності — з позахмарності. Інакше не бачити Зіні добра: роз’ярілий чоловік направду закатує. А Наталка ж бажає сестрі тільки найліпшого. Щоправда, Зіна того не помічає… Зіна одну лише людину побіч себе бачить — Ярослава.

«Треба щось робити», — надумала Мальована Наталка. І зробила…


6


Ярослав помирав довго. Місяця півтора. Чахнув, як паросток, сонцем не зігрітий і дощем не политий. Покидали його сила та міць неугавно, напористо, не знав ніхто в окрузі, що робити і як бідаку рятувати. Одне знали: коли Мар’я Шолотиха на смерть комусь робить, то нічим уже тій біді не зарадиш. А те, що саме вона зі світу Ярослава звела, ніхто й не сумнівався. Не знали тільки — на чию просьбу цю гріховність учинила.

Тим часом Ярослав і сам не вельми за життя хапався. Повторював лишень: «То я заслужив так… То так правильно…»

А Ярина мовчала. Давно збагнула, що саме це її рятує, на ногах утримує, долу, як неживе опудало, не звалює. Бо коли вона мовчить, ніхто у вогонь оливи не підливає, не роздмухує її болю, не розпалює страждань, жару словесного не наганяє, плачу та зойків, як багаття, не розводить. Тому крик Яринин, стражденний і давкий, сидів у її душі, мовби псюка в буді. Тільки слово про розпач мовила б, знай, собацюра з хованки вискочив би й зачалося б гарчання. А Ярині того ґвалту не треба. Їй би з чоловіком погуторити… безслівно. Про любов свою сказати… мовчки. І подякувати, що трапився саме їй. Не ридатиме вона біля нього. Митями останніми впиватиметься, бо ж не сама, а з ним вона досі! З мужем, якого небо їй, наче манну рятункову, так своєчасно прислало…

Знала, що то все ненадовго.

Бо не буває великого й тривкого щастя.

Як і любові…

Те і те — є якийсь час… благодатний…

Ну, а далі…

Далі хай і втопиться Ярина в печалі, але не тепер. Подушки під голову найм’якіші чоловікові підкладала, сорочки й кальсони байкові на нього вбирала. І все кров, що невідь-чого сльозами лилася з хворобливих очей, якнайделікатніше витирала. І все мовчала. І все подумки цілувала… Серце-родимку — найчастіш…

— Ярко…

— Шо?

Тиша нічна хилитнулася, оком-місяцем угорі сіпонула…

— Ти мене пам’ятатимеш?

— Завжди.

— Як пом’ятуху варитимеш, часник додаватимеш?

— Ні.

— Додавай, бо тоді вона смачніша…

— Без тебе, Славку, вже нічого не буде мені смачним…

— Ярко…

— Шо?

— Зла на мене не триматимеш?

— Ніколи.

— Справді?

— Чесне слово!

— Дякую…

— То я тобі дякую…

— Люби її… Нашу доню…

І він пішов…

Не на п’ять літ — назавжди.

І вона пішла.

У безмовність.

Але повернулася.

Коли Чеся заговорила вже про свою любов. Першу…


7


Чеславі виповнилося дванадцять.

— Чесю, а прийди сьогодні, хочу намалювати твій портрет! — покликав дівчинку Трійця-художник, крадькома зазираючи з-за паркана.

Мала Королівська знала, чого він так робить, — недолюблювали дядька Мішку в селі. Пив багацько оковитої. Тому часто й не віталися з ним односельці, деякі зовсім відверталися, але коли треба було щось прегарне намалювати, то, знай, навіть до столу кликали. А відтак знову забували, знову не віталися або й відверталися. Тому він зазвичай таївся, непомітним бути волів.

— То що, прийдеш? — спитав чоловічисько, вбраний у старезні лахмани, ще й патлатий і нечесаний, густими кучерями, як бур’янами, зарослий. Навприсядки, згорбившись, до паркану обпершись, — зараз він на недорікуватого скидався.

Чеся підійшла ближче. Вона дядька Мішку, талановитого Трійцю-художника, не боялася. Вона до нього, як мало хто, добре ставилася.

— Очі в тебе, як в ангела, — додав. — Хочу їх намалювати…

— Хіба в ангелів карі очі? — перепитала Чеслава. — Мамка казала, що голубі.

— Бувають і карі. Головне — яке з них світло йде, — пояснив.

— А яке світло може з них іти? Хіба світло буває різнокольоровим? — не втямила дівчинка.

— О, ще й яким різнокольоровим! — затряс кудлатою гривою художник.

Видно було, що він невимовно вдячний цій гарненькій світлокосій дитині, яка не цурається його, горопашного, а балачку з ним розводить.

— І що, зеленим теж буває світло в очах ангелів? — запитала Чеся.

— Еге! Коли весною милуються…

— І фіолетовим? — Чесі подобалося Трійцю розпитувати.

— Еге! Коли грозою літньою тішаться…

— А синє світло буває в очах ангелів?

— І синє буває, коли зимове нічне небо споглядають…

— А коли літом милуються, то яке світло з очей ангелів іде? — поцікавилася.

— Хіба ж ти не знаєш? — криво посміхнувся захмелілий чоловік.

— Знаю, — і собі усміхнулася Чеся. — Жовте!

— Або золоте, — уточнив художник.

— А срібне — коли сніг іде?

— А срібне — коли сніг іде, правильно, — відказав чоловік.

— Я навіть червоне світло в очах ангелів бачила, — трохи перегодя мовила Чеся.

— Коли вони на вогонь дивилися?

— Ні. Коли татка на той світ проводжали. Мамка тоді його ангелом була. І її очі, як і татові, червоним світилися.

Мішка промовчав. Але за хвильку-другу додав:

— То любов була, Чесько. То не кров, не журися.

— Добре.

— То що, прийдеш, хоб я тебе намалював? — запитав укотре.

— Прийду, тільки в мамки відпрошуся.

— Добре, то я ждатиму, — пошкандибав дорогою.

Чеся дивилася вслід клишоногому моложавому чоловікові і передусім відчувала жаль. А чого? Тож живе собі людина, ну в хаті «шевченківській», як казали односельці, ну сирота… Баба Секлетка якось все про Трійцю-художника Чеславі розповіла. Як його старенька мати мріяла, аби син «в люди вибився», до Києва поїхав, де б його талант помітили й оцінили по заслузі, й вивчився б її Мішка на митця і став би знаменитим. Бо направду дивовижними здібностями вирізнявся. То й що, що тільки трьома пальцями малював? Однак як малював! Усі люди старій матері заздростили…

Але не судилося Мішці в Києві вчитися. Не вступив він до художнього вишу. Вернувся додому.

— Жили вони вельми бідно, — повідувала баба Секлетка. — Батька в Мішки не було, мати все нездужала. Але хлопчисько малювати не переставав! Навіть ота рука незугарна йому не заважала. Малюнки його файними були: кольоровими, яскравими, навіть гарячими. Од них тепло йшло. Справжнє. Не раз отак-во стану коло картини, тої, що він не так давно за добрий обід мені подарував, то геть чую, як теплом звідтам оддає, — розширювала невиразні, але зчудовані очі Василівна. — А вже потім, як наловчився, то малював і малював, навіть міг дві картини за день сотворити! І почав їх продавати. Щоб було за що прожити…

Невдовзі в усіх довколишніх селах зачалася мода: дівчина, яка виходила заміж, у придане неодмінно брала ще й картини Трійці-художника. А в Полотнищі не було такої хати, де б не красувалися його полотна. Мішка ж додумався до того, що навіть на стінах малював орнаменти, пейзажі, ікони…

— Ото зайдеш у хату, а на стіні — гігантські маки цвітуть, — вела далі баба Секлетка. — Або сидять Матінка Божа з Ісусом… Хоріство, нема що казати! Око радується і душа. Бо ті образи, як живі. А кольори аж променіють вогнем! То далі навіть таке було, що Мішка почав храми розписувати… Ой, то талановитий чоловічисько! Тільки бездольний, — зітхала старенька. — Не послав йому Господь жінки, обділив сім’єю, а коли чоловік у селі нежонатий, то, знай, пропащий… Ще коли мати жила, то ліпше вони там у тій хатині малися. А як умерла Харитина, то й Мішка подався. Пиячити взявся, і то часто й багато, а малював уже мало…

З роками давка самотність лише додавалася, поїдала Трійцю-художника, як шкодливий жук картоплиння. Аби не зотліти вщент у безмовній непотрібності, щодень ішов до людей, виконував таку-сяку роботу, а замість грошей обіди отримував. З випивкою. Ото пив і їв. Щоправда, пив багато, а їв мало. Так і жив.

«Обділений долею», — говорили про Мішку кучерявого поліщуки.

«Зобиджений Усевишнім», — і так вважали.

«Сам себе загубив», — були й такі думки.

«То за материні молодечі гріхи розплачується», — навіть таке плели.

Але найбільше повторювали: «Народжений убогим — нещасним і вмирає».


Чеслава Королівська до Трійці-художника так і не пішла. Боялася відчинити двері запущеної, страхітливої, повитої зусібіч будяком і кропивою хатини, що на пустку скидалася. А за кілька днів почула, що Мішку в тюрму міліція забрала, бо в тій його хатині знайшли мертвого чоловіка з сусіднього села. Мав він велику рану на скроні од фатального удару. Значить, винен художник, бо, видно, бійку зачав, то й що, що горілкою вона була спровокована. Людини не стало, отже, мусить хтось за це відповісти…

Тоді Чеся й розкисла враз. Плакала, як ото за батьком колись.

— Чого ти, дитино? — чудувалася Ярина.

— Шкода його, — відповідала Чеся.

— Та шкода, — погоджувалася ненька. — Але ж він чужий тобі!

Чеся мовчала та ще більше починала плакати. Бо Мішка їй не чужим видавався. Не знала, що саме почувала до цього бідаки, але те, що небайдужою до нього була, розуміла напевне.

Затим довго бігала до баби Секлетки, в картину, творену талановитим Мішкою-художником трьома пальцями, вдивлялася, сутність автора збагнути силкувалася. І врешті піймала себе на думці, що він такі вогнисті й життєрадісні картини малював, бо саме таким бачив життя. Шкода, що доля по-іншому розпорядилася: чорно-білими днинами Мішку задарювала. Він ті днини приймав, отак чорно-біло їх проживав, але світу любити не переставав і бачив його здебільшого кольоровим. Як доказ тому — його веселкові й барвисті картини, що роками зі стін радістю поліщуків обдавали. Мов живі були. Дивні, як і він сам…

Трійця-художник і тепер із тих картин усміхався до односельців. Бо любив людей. Як і життя. Жаль, що любов ця була невзаємною…

Жити можна по-одному, а відчувати й бачити життя — цілком по-іншому.

За якийсь час дійшла до Полотнища чутка, що Мішка-художник у тюрмі помер. Але тоді Чеслава вже не плакала за ним. Бо кохала Андрія. І вже не по-дитячому…


***


За тими малозрозумілими доньчиними слізьми, коли Трійцю посадили, прийшло до Ярини розуміння, що її дитина виросла. Серце Чеславине, що донині цвіло хіба любов’ю вселенською: до рідних, близьких, односельців, світу, в якому росла і який небо на втомленій спині тримав, напризволяще не кидав, — пронизували паростки перших проявів кохання. Тьохнуло серце материне: її донька відтепер стане ще вразливішою. А що зробити, як повестися, аби її одне-однісіньке дитятко якнайменше плакало в житті? Як захистити кровиночку від болю? Як уберегти від розпачу?

Хай уже мати настраждалася…

Небо, якщо треба, Ярина прихилить доньці.

Та чи впору те зробить?

Якби ж то знати, коли саме материної помочі дитина чекає…

Бо зазвичай буває запізно…


— Доню, квітю люба, а ходи погуторимо трохи, — якось прикликала Ярина Чесю до свого ліжка.

Була зима. Ранки ліниво обарвлювалися денною білизною, і це дозволяло селянам зайву годину-другу ніжитися після сну у прогрітих ліжках біля завішаних тонкою тінявою вікон.

Чеслава пірнула до матері під ковдру.

— Чи ти знаєш, люба, що ти вже в мене доросла? — запитала дивне Королівська.

— Знаю, мамко.

— Птасю моя, дорослій дівчинці треба вельми берегтися, бо ж ти знаєш, які теперішні хлопці…

— Знаю, мамко.

— Якби ти знала, доню, як я боюся за тебе, як я переживаю, як хочу вберегти тебе, хоб ти ніколи не страждала й не плакала через них. — Ярина міцно обняла доньку, чиє тільце набирало помітних округлих форм, ставало більш жіночним.

— Не бійтеся, мамко, я берегтимуся, — відказала Чеся.

— Збережи себе лише для одного-єдиного, найкращого хлопця…

— Для того, якого полюблю?

— Для того, якого полюбиш, але найперше — для того, який тебе полюбить. По-справжньому. І за якого вийдеш заміж…

— Добре, — зголосилася Чеся.

Запала мовчанка.

— Мамко…

— Шо?

— А любити можна тільки раз на все життя?

— Не знаю, доню. В мене було раз на все життя.

— Бо вам такий татко зустрівся?

— Еге, — тільки й мовила Ярина.

— А йому — така добра мамка? — уточнила Чеся, усміхаючись.

— Еге. — Ярина і собі обдалася усміхом.

— Я би теж хотіла полюбити раз і на все життя.

— Життя насправді таке коротке, доню, — відказала Ярина. — Якби ж то не помилитися, якби ж то зустріти того єдиного, з яким би оту єдину любов можна було розділити та пронести до кінця…

— Я буду добре приглядатися, мамко.

— Ой приглядайся, доню… І дослухайся… Я не кажу, що вони всі хочуть тільки обманути. Але багато хто заставляє плакати і дівчат, і їхніх матерів. Я так за тебе боюся! Але разом з тим вірю у твою розсудливість. Ти ж у мене розумниця?

— Я вас не підведу, мамко.

— Ти — найдорожче, що в мене є…

— А ви — в мене…

А відтак:

— Мамко…

— Шо?

— А коли я зрозумію, що хлопець по-справжньому мене любить?

— Коли він подякує тобі за те, що ти… що ти просто є… така… така, як є… За те, що просто живеш, за те, що просто дихаєш…


А за кілька літ…


То був понеділок. Чеслава лишень дві години поспала після перших посиденьок із Андрієм, схопилася вдосвіта, бо мала їхати вранішнім автобусом в училище, де останній рік довчалася на повара. Ярина провела доньку, як завше, до зупинки. Дорогою довідалася про зобидженого Маріанною Мальованою кавалера, про випиті в барі стограмівки самогонки, після яких Чеся мовби побитою почувалася. Але не сварила Ярина дитину. Не може ж її Чеслава завжди й у всьому поводитися якнайпристойніше! Хоча Ярині так цього хотілося…

Автобус поїхав.

Ярина вернулася додому.

Бозна-чого зирнула на лавку, де Чеся з новим кавалером сиділа-вечіркувала, і враз за серце схопилася. Так їй недобре стало, коли кров на лавчині побачила, що аж дихання перейняло. Кинулася навздогін автобусові, та куди там… і слід пропав.

Що робити?

Як бути?

Невже ж то її Чеся, квітка люба й пташка найдорожча, першого ж вечора парубію малознаному віддалася?!

Йой, не переживе того Ярина!

У кого ж ту правду розпитати?!

Як перебути дні, доки Чеся додому не верне?!

«Чи ж то правда?! Чи ж то вже сталося?! Чи ж то для такого безчесного пересипу я тебе берегла, дитино?!» — повторювала Ярина, метаючись то двором, то хатою.

А врешті поспішила в село, забігла на пошту, попросила листоношу знайти номер телефону училища, аби важливе прохання Чеславі передати.

Слухавку взяли у приймальні директора.

— Алло.

— Будь ласка, прошу вас, молю, передайте Чеславі Будник, студентці третього курсу, хоб відпросилася на цей день і вже додому їхала, бо вельми занедужала її матір, — викарбувала Ярина, навіть не привітавшись із людиною на тім кінці дроту.

— Добре, я передам, не хвилюйтеся, — почулося звідтам.

Королівська поклала слухавку. Листоноша глянула на побілілу Ярину та й собі подумала, що не збрехала вона про недугу, — стоїть, ледве дихає, мовби смерть справжнісіньку побачила…

Коли Чеся забігла до хати, також застала неньку розбитою. Лежала вона на ліжку, вся в сльозах, блукаючи розпачливим поглядом.

— Мамко, що з вами? Що сталося? — впала Чеся до ніг найрідніших, хоч і нерівних, як у качечки кривенької.

— Чи ж то правда, доню? — захлипала. — Невже ти… ти…

Ярина перевернулася ницьма в подушку, заридала.

— Що я? Що, мамко? — не доходило дівча.

— Ти ж його не знаєш зовсім…

— Кого, мамко?

— Андрія! — скрикнула Ярина.

— І що?

— І вже… І вже, — захлинулася слізьми, — і вже віддалася!!! — Голос Ярини на хриплий ревіт схожий був.

— Але, мамко, чого ви таке кажете? — мовила тихо ошелешена Чеслава, руки до грудей притиснувши.

— Бо я бачила…

— Що ви бачили? — видавалося, Чеславині очі ось-ось випадуть із повік.

— Кров… Я бачила твою кров, — чи то прошипіла, чи то прошепотіла Ярина.

Чесі хотілося провалитися крізь землю. Щойно ненька звинуватила її в тому, чого й близько не було. Як їй таке на думку спало? Адже Андрій і справді був для Чеслави ще чужий і малознайомий. То чого б мала чинити так бездумно? До того ж вона обіцяла матері бути чесною аж до заміжжя! А Андрій… Він навіть не поцілував її, не те щоб…

— Скажи, шо то неправда, — схопилася Ярина, помітивши сумне й таке скрушне доччине обличчя.

— То неправда, — стиха мовила дівчина.

— А кров? Звідки на лавці кров? — мучила дитину Королівська.

— У мене місячне почалося!

Чеся вийшла з хати. Сховалася у клуні, давши волю сльозам.

Чого їй так рясно плакалося? Невже аж так любила матір, що її зневіра різонула серце, мов гострий ніж?!

Чи, може, вмивалася слізьми, бо матір жаліла? Бо змусила її страждати ледь не цілий день? Призвела до розпачу?..

Чого так вийшло?

Вона ж не хотіла мамчиних мук!

Вона ж її, маленьку, кривеньку й горопашну вдовицю, так любить!

Більше, ніж себе, любить!

Зрозуміла це напевне.

Кинулася до хати, впала коло матері на ліжко, обійняла міцно й, плачучи, заторохтіла:

— Вірте мені, мамочко, не підведу вас… я про вас не забуватиму. Коли з хлопцем якимось зустрічатимуся… так і скажу йому, що до весілля нічого не буде… Якщо любить, то підожде, а як не підожде, значить, не любить… Не думайте про мене погано, бо я вас ніколи не підведу, вірте мені…

— Вірю, моя птасю, вірю, квітю люба…

Коли до хати попросився вечір, Королівські зустріли його гостинно й утихомирено. Чеслава від матері не відходила до самої ночі, гомоніла з нею про все на світі й розпитувала про найважливіше…

Перехрестивши доньку, яка заснула, Ярина вдалася до сльозливої молитви. Нині її звернення до Бога тривали довше, ніж будь-коли раніше, і більше скидалися на сповідь.

Розділ VI

Залюблені в себе та життя



1


На кухні хтось тарабанив посудом.

«Певно, свекруха», — подумала Чеслава, поволі виповзаючи з ліжка.

На годиннику вибило лишень сьому ранку, але Королівській не спалося. Ще б пак, сьогодні її день народження!

Цікаво, що подарує їй коханий Матвій? Бо свекруха, знала точно, презентує конверт із грішми. Вона завжди так робила на «великі» свята. На Новий рік, Восьме березня і День закоханих дарувала невістці гроші. «Купиш, що тобі треба», — промовляла, на що Чеслава з десяток разів дякувала. Бо справді була невимовно вдячна цій щедрій жінці, яка не жаліла для неї своїх «тяжко зароблених».

Про це Чеслава якось навіть сказала по телефону Саві Нагорному.

— Ти не уявляєш, Саво, яка в мене добра свекруха! Часом порівнюю її з мамкою і думаю: «Ох, мамко-мамко, яка ж ви в мене старомодна! Вас як послухаєш, то й того не можна, і цього не можна, і так не годиться, і сяк не годиться… А свекруха — сучасна! Вона до сина діла не має, все йому дозволяє, не вказує, як йому зі мною жити…» А мамка як тільки бачить мене, то все просить: «Не сварися, Чесю, з чоловіком, будь терпима до нього, люби його одного…» Тож я так і роблю! Але все одно свекруха — то інакше! Вона така якась… от ніби є, а ніби й нема її в нашій родині… Мені це так подобається, Саво! Бо мамка постійно чогось повчає, на щось вказує, виправляє мене. А свекруха діла до нас із Матвієм зовсім не має!

— А може, їй просто байдуже? — запитав тоді Сава.

— Ну що ти?! — заперечила Чеся. — Вона ж грошей нам не жаліє. Дзвонить… ну… не до мене, до Матвія дзвонить, у нього про все розпитує… Ні, вона цікавиться нашою сім’єю, — ніби саму себе переконувала Чеслава. — Просто носа свого до нас не суне. Ось що мені найбільше подобається!

— Ну, коли тобі так добре, то, значить, хай так і буде, — відповів на те Сава. — Радий за тебе, — додав.


Чеся ледь чутно спускалася приступками з другого поверху. Мала таку звичку: вдома поводилася тихо й обережно, щоб нікому не заважати, не мозолити очі, нікого не турбувати та не порушувати нічийого спокою.

І раптом дочула голоси.

— Знову ця каліка торбу з якимись харчами маршруткою передала. — Чеся впізнала голос свекрухи. — От… має та їжа запах якийсь неприємний. Правда ж, Матвію? Смердить мені… селом і все! Тобі ні?

— То викинь, — відповів Матвій, проігнорувавши питання.

— Та… ж… як я викину?! — мовила свекруха. — Та… ж… то, певно, подарунок такий від матері дочці на день народження… Бо що вона ще може дати?

— Ну то хай стоїть. Все одно ніхто того їсти не буде.

— Ну та… ж… маєш жінку, то хай вона сама з цим розбирається…

— Ой, мамо, ну яку жінку, — невдоволено відмахнувся Матвій. — Не люблю цього слова, просто страх!

— Ну, та… ж… Ну а як тоді казати?

— Співмешканка… тимчасова, — відповів Матвій і побачив у дверях Чеславу.

— Привіт, люба, — привітався. Затим підійшов, скупо поцілував і мовив: — З днем народження! З мене подарунок, але ввечері, після роботи, — поспішив до виходу.

— Ти не ночував удома, Матвію, — несміливо мовила Чеся.

— Мав багато роботи, в офісі спав, — відказав чоловік.

— А подзвонити, попередити, що не приїдеш, хіба не міг? — далі допитувалася Королівська. Чоловікова поведінка її неабияк здивувала, навіть образила, було неприємно, що він при цьому тримається спокійно й зовсім не відчуває за собою провини, не вибачається.

— До вечора, Славо! — попрощався Матвій і щез за дверима.

— Тобі тут подарунок від матері, з села, — мовила свекруха, вказавши на картату, «базарну», як називали її поліщуки, торбу. — Я теж іду, вже ввечері побачимося! — посунула до виходу ошатно вбрана жіночка.


Чеся сіла на вкриту блискучим паркетом долівку, просто біля материної сумки. Розкрила її та взялася поволі витягати зрихтовану «передачу».

Трилітрова банка засолених огірків, трилітрова банка маринованих помідорів у томатному соусі, дволітрова банка кислої капусти — на борщ, трилітрова банка свинячих реберець — теж на борщ або й на супи, дві півлітрові банки маринованих білих грибів, п’ять літрових банок із полуничним, чорничним, сливовим, вишневим і аличевим варенням, півторалітрова банка з яблучним повидлом, лоток домашніх яєць, грудка збитого в масничці масла, чималий кавалок сиру, пляшка свіжого молока, випотрошені й вимиті (тільки клади в духовку та запікай!) курка з качкою, в’язка сушених краснюків і бабок, мішечок сушених яблук, готові налисники, голубці та котлети. Й улюблена Чеславина пом’ятуха з часником. Ще тепла.

Королівська дістала загорнутий у махровий рушник лоток, відкрила, взяла пушку, відчула запах навдивовижу ароматний, незрівнянний, а врешті впала на ту торбу картату й гірко заридала.

«І все це вони хотіли викинути, — плодила думки поміж схлипуваннями. — Як можна це викинути?! Воно ж мамчине! Вона ж робила це своїми манюніми рученятами! Старалася! Готувала! Маршруткою передавала! А вони…»

— О, Боженьку, нащо ти нагородив мене такою любов’ю до мамки?! — Тепер Чеслава говорила сама до себе, чи то до Господа, і дедалі більше давилася слізьми. — Чого мені плачеться, тільки-но згадаю про неї, тільки-но уявлю, як вона все це до торби складала, як вона старалася мені… нам!.. усій цій родині догодити… Так хотіла, щоб ми її похвалили, щоб нам посмакувало, щоб ми їй подзвонили й подякували за те, що маємо відтепер попоїсти на цілий тиждень, а то й на місяць! Але, мамочко, якби ви знали, що ніхто в цьому домі ваших харчів не їсть! Ніколи, мамко, не було такого! Тільки я їм ваші харчі! Навіть коли вже зіпсуті чи поцвілі, все одно не можу їх викинути, все одно обрізаю, обчищаю і стараюся з’їсти. Бо ж то ваше… Бо ж то ваш труд, ваша любов… до нас… до всіх… Ох, як мені часом та ваша любов заважає, мамко! — невідь-чого сердилася Чеслава, обпершись на дубові дверцята кухонної шафки, так і сидячи на підлозі. — Як мене, буває, дратує, мамко, ота моя любов до вас, така надсильна! — стукала кулаками по меблях. — Ну як уже так, щоб їсти прокислу сметану чи задавнений просмерділий сир, ну скажіть?! А я їм, — дивилася то на торбу, то на банки з пакунками.

Мить помовчала, втираючи сльози, та знову взялася себе картати.

— От чого мені так плачеться за вами зараз, мамко, ну чого?! Хіба ця «передачка» — це щось священне?! Чого я так нею дорожу, ну чого?! — питала, як то часто бувало, в нікого. — Чого так неспокійно мені, боляче, коли чую щось пусте й недобре про вас, мамко? — захлипала. — День народження, а я… а я…

За мить…

Чеслава зіпнулася на ноги, обхопила руками розбуркану голову.

— Що відбувається, Боже? Чому мені так тяжко на душі? — терзалася…

А ввечері її Матвій прийшов додому без подарунка. Чи то пак із подарунком, але вельми несподіваним. І неприємним. Чоловік без передмов, зволікань і сум’яття заявив Чеславі, що надумав розлучатися. І наказав, щоб назавтра вдома її не було. Бо сюди має в’їхати інша, набагато краща за Славу, жінка. Експеримент із цим сімейством закінчено. Він воліє зажити по-іншому, по-новому. Не сіро і сонно, як то було дотепер, а яскраво й бурхливо. Так і сказав: «Не сіро і сонно, а яскраво й бурхливо».


2


— Матвію, ти жартуєш? — перепитала Чеся, стоячи біля святково накритого столу. Цього дня вона вирішила таки приготувати щось із переданих мамкою харчів і підігріти готові страви. Сподівалася, що бодай завдяки її дню народження родичі захочуть подякувати поліській свасі й тещі за гостинці. Але було не так.

Свекруха вітати невістку не прийшла взагалі.

А чоловік обливав її крижаною водою безжальних слів і робив це так легко й просто, ніби бавився в якусь химерну, лише йому зрозумілу гру.

— Ні, я серйозно, — спокійно відповів Матвій, набираючи в чайник води.

Чеслава зрозуміла, що він хоче чаю, отже, про жодне частування-святкування двадцятитриріччя дружини, чи то «тимчасової співмешканки», для нього не йшлося.

— Але ж ми — чоловік і дружина, ми обіцяли одне одному…

— Ой, прошу тебе, Славо, ну не треба! — гнівно скривився Доброжанський. — Не можу я слухати ці дешеві й нікому не цікаві заморочки… Немає «ми» і ніколи не було. Хіба я тобі цього не казав? Є «я», і є «ти». Пожили під одним дахом і досить. Все. Крапка.

Чеслава мовчала. Дивилася на чоловіка, якого досі безмежно кохала, і щиро вірила, що все це — ніщо інше, як розіграш. Такий собі шалений, драйвовий, емоційний і яскравий подарунок на день народження. «А тепер схолонь, люба, це все був жарт, я тебе люблю і ніколи не покину», — ці слова, вважала, ось-ось прозвучать із уст коханого.

— Матвійку, правда це жарт? — повторилася.

— Славо, завтра я попрошу хатню робітницю допомогти тобі зібрати речі, і ти собі поїдеш у Полотнище. Будь ласка, тільки давай без сліз та істерик, — спокійно вів своє молодик.

— І що, отак легко можна сказати шлюбові «прощай»?!

— Бр-р, ненавиджу це слово! — прошипів Доброжанський. — Якщо я не хочу бути з тобою, то ніякий шлюб чи печатка в паспорті не змусять мене до цього, розумієш?! — подивився в очі ще законної дружини. Спокійненько так подивився. Нічого ж особливого не відбулося, як на нього.

— Але що сталося? Що таке сталося, що вранці ще все було добре, а ввечері ти вже зі мною розходишся? — Чеся не доходила, що діється. Вона нічого не розуміла. Не знала, що робити, як реагувати на почуте. Знала одне — це якась помилка, якась дурнувата гра, яку негайно треба припинити й забути!

— Слухай, я людина, яка понад усе цінує свободу, я непостійний, люблю експерименти. Ми з тобою пожили… Непогано ж, правда? — запитав.

Вона лишень дивилася на нього.

Що він говорить?

Так, вона чує…

Але не вірить!

— Експеримент із тобою закінчився! Не знаю, чи вдався, але знаю, що закінчився, — додав Матвій.

— Я не вірю, що чую це, — мовила Чеслава, і на її розкішну світло-бірюзову сукню закрапали бистрі, забарвлені чорною тушшю сльози. Але Чеся трималася. Знала ж бо — коли зачне голосний плач, чоловік узагалі піде геть і зостанеться вона зі своїми терзаннями та нерозумінням віч-на-віч. — Я не вірю тобі, — вичавила з себе, понад силу стримуючи крик.

— Зараз я з тобою чесний як ніколи, — відказав на те Матвій. Обхопив пальцями горня зі щойно запареним чаєм, смикнувся, бо було надто гаряче, і хлюпнув окропом собі на руку. — Бля! Обпікся!

Чеся метнулася до шухляди, де лежала аптечка, схопила тюбик із маззю проти опіків, кинулася до Матвія.

— Пече? Давай швидше намастимо, — пролепетала.

— Відійди від мене, прошу, — відіпхнув Королівську Доброжанський, не дав і торкнутися. Наче перед ним не власна, ошатна жінка, а якась огидна бомжиха стояла.

Насправді ось уже цілий день Матвієві ввижався образ Ліліани Мальованої. З нею він ніч провів, з нею і життя подальше прожити хотів. Не важливо, як довго те триватиме. Важливо, що хотів він цього вже: тут і тепер. А поліщучка мусить поїхати. Мусить зникнути з його життя, наче й не було її ніколи. Все. Крапка.

Чеся поклала тюбик назад до аптечки. Відчувала: надривний плач рветься з її грудей, мов хижак із клітки. В неї день народження, а коханий чоловік підготував їй ось такий дарунок. За що? Чому він так із нею чинить? Вона ж любить його віддано, всім серцем… Невже для нього це не важливо? Невже для нього це більше нічого не означає?

Та вона мусить зберігати спокій. Ще трохи має потерпіти, щоби помиритися з Матвієм, спустити його з неба на землю і повернути в сім’ю, де так добре жилося. Це все, чого хотілося Чеславі, — знову відчути життя таким, яким відчувала його вчора, позавчора, весь цей рік… Ніколи й нічого вона не благала в долі так, як тепер, — повернути їй чоловіка такого, яким він був до вчорашнього дня.

Але сьогодні він був інакший.

Чеслава це бачила.

Втім не хотіла чути того, що він каже. Їй бракувало сил і терпіння…

— Матвійку, давай забудемо те, що ти сказав, сядемо до столу й відсвяткуємо мій день народження, — мовила, насилу всміхнувшись.

— Славо, ти недочуваєш?! Тебе для мене більше немає! Все, ти випарувалася! Стала невидимою! Йди краще, речі збирай! — Чоловік був твердим.

Нині він скидався на скелю, зрушити яку міг би хіба казковий чарівник. Але Чеся не з казки і вона не чарівниця. О, як шкода, що не було казкою і її заміжжя, у що вона так щиро вірила!

— Але ж я людина, Матвію, я жива, і мені боляче… Нащо ти мене роздираєш, ніби я все на світі можу стерпіти?! Ти ж вириваєш мені серце, ріжеш по живому! — Чеслава не мала більше сил стримувати плач, тож чутно захлипала.

— Ти сама себе ріжеш. Спокійно зберися і без істерик їдь додому, до матері, — холодно проказав, запарюючи вже другу чашку чаю.

— А що я їй скажу? Що я скажу своїй мамці, ти про це подумав?! — скрикнула.

— Буду я ще думати, що ти скажеш своїй матері, — вкотре вразив Матвій немилосердям.

— Але ж ти обіцяв їй, що мені з тобою буде добре, як у Бога за пазухою!

— А тобі було погано?

— Ні, мені було добре.

— То які питання?

— Але ж ти не можеш викинути мене на вулицю, як собаку! — заверещала Чеся.

— Ти мене дістала, Славо! Що ти собі придумуєш? Якого собаку?! Мільйони людей розходяться, що тут дивного, чорт забирай?!

— Але я не хочу розходитися…

— А я хочу!

— Ти не можеш ось так, спонтанно…

— А як ти хотіла?

— Ніяк не хотіла. Просто… Я ж геть до цього не готова. — Сіла на стілець, стала витиратися білісінькою серветкою з вишитими по краях вишеньками. «Господи, кому це все треба, для кого я старалася, ці серветки вишивала, цей стіл накривала?! Невже це нікому й ніколи не було потрібно?!» — задвиготіли сумніви в її голові, мовби дебелою палюгою хтось по скронях гамселив. — Ти не можеш так зі мною вчинити…

— Можу! Бо чого я маю терпіти?!

— Що терпіти? Мою до тебе любов?

— Ти мені немила, Славо! Йди з очей! — махнув правицею.

— Матвію, але як?.. Чого ти так кажеш? Що з тобою?!

— Я так вирішив, і крапка.

— Що ти робиш, Матвійку? — сховала обличчя у крилах скатертини, вона, хоч новенька й обшита по краях в’язаною власноруч мережкою, теж нікому не була потрібна. — Що я скажу матері?! Що я скажу своїм сусідам, односельцям?! — заголосила.

— Ну це вже точно останнє, що тебе має хвилювати! Яка тобі, на хрін, різниця, хто що про тебе скаже?!

— Я все могла уявити, Матвію, все на світі могла уявити: свою смерть, мамчину смерть, твою, пробач, смерть, яку не пережила б, пішла б за тобою в могилу… Але не розлучення, — крізь сльози, проте впевнено виказувала своє Чеслава. — Ти єдиний дорогий і любий мені чоловік, я думала, ми проживемо разом до смерті. Не уявляла, що може бути інакше… Сім’я — найцінніше, що в мене було! То святе! Як ти можеш так легко це руйнувати?! Як ти можеш отак топтатися по святому?!

— Як створив, так і розвалив…

— Ти ж не такий, Матвію, як зараз, ти ж добрий, — глянула у вічі, проте не побачила там ні співчуття, ні жалості, ні розуміння. — Ти з Ярославкою — сенс мого життя, зрозумій це, не відбирай у мене найдорожче!

— Ти не влаштовуєш мене як дружина. Все. Крапка.

— Боже милий, але що я не так роблю?! — Чеславин біль усередині розпалювався хутко, мов солома влітку. — Весь цей час я змінювалася, старалася стати такою, як ти хотів, а ти й тепер кажеш, що не така?!

— Ти — ніяка, Славо! Селючка, наївна, недалека й затуркана! Задовбала своєю любов’ю, своїми говоріннями, своєю душею! Хочу іншу жінку, інший секс, інше життя. Все. Забирайся!

— А як же дитина, як же Ярославка? — захлинаючись емоціями, запитала Чеся. — Як же я без неї?..

— Нічого, проживе без такої матері, як ти!

Земля похитнулася.

Він пішов із дому.

Вона зосталася сама.

Чи то — її не стало.


Коли очуняла, побачила, що лежить на підлозі у ванній кімнаті. Що вона тут робить? Певно, вмиватися приходила. Королівська підвелася, озирнулася довкруж — усе, як було. Кремові рушники, кавові стіни, брунатні двері з дзеркальними вставками… Усе таке рідне. Але вже завтра (чи вже сьогодні?) все це має стати для неї чужим.

А як, коли вона приросла до цього дому, мов щепа до дерева?

А як, коли ці стіни і стелі були для неї небом, а голоси, що тут звучали, заміняли ангельські піснеспіви?!

Як вирвати себе звідти, куди вросла, як кажуть, із м’ясом? Тепер годі відділити-зрозуміти, де твоє тіло, а де — його. Його, такого коханого, такого дорогого і найбажанішого у світі чоловіка… Як роз’єднатися, коли почуваєшся одним цілим?

У голові промайнули дні її щасливого, як уважала, сімейного життя.

І…

Не згадала Чеслава й разочка, щоби там, де вони з Матвієм були вдвох, він веселився чи почувався щасливим.

Певно, добре йому було деінде. Не з нею…

Не згадала Чеслава й теплих, відвертих розмов із чоловіком.

Певно, інших приятелів мав для цього…

Вони рідко дивилися разом кіно, бо йому подобалися бойовики, а їй — мелодрами…

Вони не влаштовували пікніків, бо чоловік не любив відпочивати на природі, як вона, тому вихідні сім’я перебувала вдома…

Вони не їздили у відпустку на море чи закордон, бо робота для Матвія була головною, не міг покинути фонд надовго…

Вони жили, як уміли… Вона — всередині дому, він — поза ним…

Нічого спільного…

Ніде разом.

І не згадала Чеслава, щоби хтось колись у цім домі за щось її похвалив. Матвій жодного разу не сказав, що вона йому потрібна, що він її цінує, любить, що хоче з нею прожити життя…

Так, це була правда. Він не казав їй про кохання… Не казав… Мабуть, не заслужила. Або не постаралася, як інші — добрі, правильні, кохані й безцінні дружини, — зробити все для цього необхідне…

Чеславі почала спливати в пам’яті тільки критика, що безкінечно сипалася на її голову…

«Твоя поведінка незрозуміла! Нерозумна!» — загриміли в мозку часто повторювані фрази, наче хтось у двері затявся стугоніти.

«Сльози — ні з чого! Як істеричка!»

«Не роби так! Бо то — по-дурному і по-сільському!»

«Викинь із голови свій первісний вік!»

«У тобі проблема, бо ти — консервативна!»

«Ти що, в селі досі живеш?! Прокинься!»

Ох і запекло в душі від тих споминів… Ох і зануртувало…

А врешті пригадала, як колись, іще в лікарні, її друг Сава Нагорний сказав, що сутність людини складається з хорошого та пустого. «Три томи хорошого, — аж почула його голос, — і три томи пустого». На жаль, дорогі їй люди бачили в ній лише погане.

Видно, і не старалися щось позитивне знайти.

Може, цілий світ так сприймали — тільки вади в усьому вишукуючи…

Хай там як, але нині Чеслава відчула, як увесь той негатив, що, за словами чоловіка та свекрухи (свекра Королівська бачила, мо’, три-чотири рази: самим бізнесом жив), був її сутністю, розтікся всеньким нутром, мов рідина з уколу, просочившись у кожну клітину тіла, від чого її почало нудити. Певно, саме тому й прибігла була до ванної, де врешті знепритомніла.

І щойно, згадавши останні Матвієві слова, що вона — ніяка, що вона йому набридла, що вона — селючка й недалека, а головно — абияка мати, Чеслава кинулася до унітазу й закашлялася, заревла. Її знудило від самої себе. Вона блювала не спожитими стравами, а власною недолугістю. Тому їй так було зле і препаскудно. Бо наїдки можна з себе вихаркати й виплювати, а відчуття, що ти — лайно і смердиш сама собі, так просто не позбудешся.


Чеслава себе зненавиділа. Після розмови з чоловіком усвідомила власну нікчемність і бездарність, їй стало бридко бути у власному тілі, дивитися на себе в дзеркало, думати про своє селюцтво й обмеженість. Матвій виявився таким переконливим, що Королівська беззаперечно повірила кожному його слову.

Вона — ніяка. Вона — недалека. Вона…

Чеслава вкотре закашлялася від нудоти і гепнулася на холодну долівку. Її мозок і тіло не витримали того, що з нею коїлося в цій страхітливій і безжальній реальності. Там, у невідомості й безпам’ятстві, вона справді малася легше…



3


З вітальні почувся телефонний дзвінок. Чеся, попри важку поволоку напівсну чи напівжиття, поповзла навкарачки до столу. Телефонував Сава. Ні, вона не має, що йому сказати… Поклала слухавку, лиш зачувши його голос. Та й узагалі, чи знайдеться зараз людина, яка зможе їй бодай чимось зарадити, підказати, як повернутися до нормального життя? Що робити далі?..

Чеслава помітила, що в будинку немає світла, та умикати його їй аж ніяк не хотілося. Темінь тепер була більш ніж доречною: вона була такою ж безпросвітною, як і Чеславин стан.

Татко колись, у непростому дитинстві, також дружив із болем. Згодом заприятелював із темнотою. Може, і її чекає схожа доля?

— Боженьку, як мені жити далі? — витиснула з себе питання без відповіді. — Як мені жити без нього, без сім’ї?..

Кинула оком на телефон.

«Свекруха, — зринула думка. — Може, вона щось підкаже? Може, поговорить із сином і він спам’ятається?»

Тремтливими руками Чеся набрала номер жінки, яку не просто називала, а й вважала другою матір’ю.

— Алло? — почулося по той бік.

— Мамо, — так і сказала Чеслава.

— Слухаю…

— Мамо, Матвій хоче, щоб я пішла, — промовила те, у що досі не вірила. — Вже завтра…

— Ну… та ж… якщо він так вирішив…

Чеся промовчала.

— Якби він у мене поради просив, то я б йому щось та й сказала, — почулося десь із того світу. — А так… Що я можу зробити, як він так вирішив?..

— То мені йти?

— Ну… та ж… ви там удвох розберіться, що й до чого…

Чеся поклала слухавку.

Це правда. Все, що відбувається з нею, — чистісінька правда, і нікуди від неї не втекти. Так само, як не втекти від самої себе. Як би не хотілося…

Королівська вирішила піднятися сходами у спальню. Ноги не йшли, але вона мусила. Здолавши кілька метрів, згадала: ні, їй треба назад у кухню.

Знову ледь-ледь прошкандибала вітальнею, повз накритий гнітючою святковістю стіл, висунула нижню шухляду. Пакети, мішечки, торбинки — все було складено як під лінієчку. Так вона робила, щоб свекруха доброю хазяйкою називала, щоб чоловікові це приємно було чути.

Було…

Дістала картату сумку.

«Господи, мамко, що я вам скажу, дорога, коли приїду?! Що?! Як поясню, чого не вберегла сім’ю?! Я — ніяка дружина, мамко, то я в усьому винна, — заплакала. — Куди мені подітися?! В яку-таку яму провалитися, де сховатися від усіх, від цілого світу, зникнути, щоб нічого нікому не пояснювати?! Бо я не знаю, що казати… Я нічого вже тепер не знаю… Я — ніхто. Безпомічне людисько. Нездара».

В оту торбу Чеслава склала свої дівочі вбори. Інших не взяла: їх купував чоловік, а він для неї має стати ніким, як і його вдяганки — нічим. Таким собі маревом…

Чеслава вийшла з будинку. Того, який вважала своїм і який, проте, весь цей час був для неї чужим.


4


Сава прокинувся мокрим від поту, мовби виплигнув із пропареної до задухи лазні. Надворі щойно зажевріли вранішні просвітки, отже, вставати і йти на роботу було зарано. Ось уже місяць, як хлопець працював вихователем у місцевому дитсадку. До своєї роботи він ставився вкрай сумлінно, бо любив і цінував її. Глянувши на годинник, зрозумів, що має в запасі ще понад три години.

Щойно йому наснилася золотоволоска. Вона борсалася у брудній, схожій на болото водоймі та благала про допомогу. Сава добре розгледів її розпачливе обличчя, яке то зринало з-під густого багнища, то знову в ньому топилося. Він простягав руки, намагався витягнути її з пропасного гниловоддя, але вона поводилася так, ніби не бачила його і не чула.

Сава добре знав, що такий сон — на пусте. Бо то коли сниться, що плаваєш у прозорій, як кришталь, воді, — тоді на добре. А брудна вода всякчас пророкує небезпеку.

Хлопець іще довго крутився, намагаючись заснути, але йому вже не спалося.

«От, май’, комуняка, — матюкнувся про себе. — Чого ж вона вчора і слова не мовила, коли дзвонив?!» — задумався.

Не було раніше такого. Русалка щоразу відповідала, хоча Сава й не зловживав і не надзвонював понадміру. Раз на тиждень це робив, та й то посеред дня. Знав, що в таку пору Чеся вдома сама й може вдосталь наговоритися. Але вчора йому заманулося набрати її номер увечері. Та й привід був — день народження, врешті-решт! Після першого разу він телефонував іще зо п’ять, але тоді вже й слухавку ніхто не брав.

За дві години, коли Сава виповз із ліжка й намірився вбрати на себе хатні штани, злий вислів «от, май’, комуняка!» прозвучав з його вуст доволі гучно та безстидно. Хлопець помітив на своїх грудях і ліктях знайомі червоні плями з густим дрібним висипом. «Алергія, май’, — зрозумів ураз. — Чого знов?» — скривився.

По тому, як глянув на себе у дзеркало, побачив, що відразливе «буряковиння», як казав, з’явилося ще й на потилиці та потроху перекочовувало на плечі.

— От, чортяка, що ж робити?! — мовив до себе.

Коли ту хворість забачила мати, то вмить заторохтіла, що треба їхати «в больницю», бо тут, у селі, ніхто й нічим йому не зарадить.

— От, май’, комуняка, — просичав Сава й подався збирати речі в лікарню. Подзвонив до директора дитсадка, попередивши, що мусить поїхати до обласних медиків, які колись уже виводили з його організму спричинену невідомо чим болячку.


Згодом, коли Сава сидів перед знайомим лікарем алергологічного відділення обласної лікарні й відповідав на запитання: чи не переїв якихось ягід червоного кольору, чи не перепив вина, чи не пережив великого стресу, — він сам дійшов висновку, що в нього алергія на надмірно тривожний стан.

Тоді, коли його тіло вперше вкрилося червоним «буряковинням», Сава відчував недобре у стосунках із Лілею, яку щиро кохав. Бо вона, повернувшись додому з великого міста після закінчення педагогічного училища, ніби переінакшилася. Коли вони зустрічалися і про щось розмовляли, поміж слів, як поміж прочитаних у книжці рядків, йому вчувалися недомовленість, віддаленість, навіть байдужість, через що хлопець неабияк переймався і тривожився. Видно, Ліліана вже тоді намірилася з ним порвати. І коли він через ті нерви в лікарню зліг — недарма жодного разу не навідала його. Ще й так легко зголосилася на пропозицію Кольки Циганового провести її з весілля додому. Потім цей дивний трапунок звалила на його бабу-знахарку, але ж ясно було як білий день, що Ліліана сама спричинила все, що сталося. Вона розлюбила Саву. І він це відчував.

— Мені треба взнати, що з нею, хоб заспокоїтися, — мовив про своє до лікаря. — Коли перестану тривожитися, тоді й видужаю, — додав.

Затим попросив доктора виписати якісь найнеобхідніші пігулки та мазі й зібрався в дорогу. Він вирішив поїхати до Полотнища, розпитати, де живе маленька жіночка, яка має красиву, схожу на казкову Золотоволоску доньку. Відчував: із Чесею щось недобре, і він мусить їй допомогти.


5


Чеся стояла біля материного двору, боялася відчинити хвіртку. Та все ж наважилася. Підійшла до груші, що зжовкла і ніби зіщулилася, проте досі асоціювалася з дитинством і татковою саморобною гойдалкою. Сіла на прикорень. Обдала поглядом неньчину хатину. Манюня… Яка ж вона манюня супроти того будинку, в якому до вчорашнього дня царствувала Чеслава…

Царствувала? Господи, про що вона?! Певно, то найприкріше, що може статися з жінкою чи дівчиною, — почати вважати своїм королівством те, що насправді є тимчасовим прихистком, чужим домом, видінням, витвореним власною уявою.

Чеся піддалася впливу Її Високості Несправжності від початку своїх сімейних стосунків і до самого їхнього кінця. Не справжнім, а вдаваним був її коханий. Несправжньою, бо нерідною, мамою для малої Ярославки була й вона. Чеся зажила в несправжності і нині від цього потерпала. Так, наче Її Величність Дійсність чинила над нею розправу, та ще й безжальну.

Але чому?

У чім була Чеславина провина?

Вона ж зоставалася правдивою, вірною, чесною не лише перед чоловіком і дитиною, а й перед цілим світом! Вона щиро вірила в добро і навіть не уявляла, що життя навзаєм може «задарувати» несправедливістю та оманою.

Мамка змалечку навчала її бути собою, не вдавати з себе когось, казала, що саме справжність — рятівна й помічна для душі, бо тоді ти не засмічуєш її брехнею.

І так оберігала дитину від обману…

Але не вберегла…

«Може, треба було стрибнути з висоти тоді, коли помер Андрійко, — зринула думка у зболеній голові. — Але яка ж я була недалека, — чоловікове слівце згадала. — Тоді я думала, що переживаю найбільше в світі горе… А насправді…»

Нині Чеслава розуміла, що впоратися з теперішнім станом їй буде не до снаги. Вона почувалася розпиляним навпіл деревом, зростися й відновитися якому ніхто і ніщо вже не допоможе. Аж відчувала, як відпадає гілляччя з рамен, втрачаючи сік здоров’я, та перетворюється на сухий і ламкий хмиз, а хирляві ноги-корені стають гниллю… Вона сиділа, обпершись об стовбур груші, бо свого всередині вже не мала — розсипався на друзки після всього почутого від коханого чоловіка, не треба більше й просити про його знищення. А ще знала: їй однаково, що буде з нею завтра, післязавтра, через місяць…

А то найгірше — втратити цікавість не просто до життя, а до самого себе…

Чеслава згубила себе. До того ж блискавично. Так само як миттєво позбулася найбільшої для жінки цінності — сім’ї.


«А чого мамка досі з хати надвір не вийшла? Де вона? — отямилася врешті Чеся, не так від власних роздумів, як від незвичної, як для її дому, тиші. Попри каламутність і туманність розуму на світ іще зринали тверезі думки.

Дівчина вкотре зирнула довкола. Материна хата теж скидалася на царство. Щоправда, по-осінньому сонячне, жовтогаряче, квіткове. То було мільйонне царство малесеньких яскравих сонць, які позакидали врізнобіч свої голівки й не втомлювалися задарювати кожного перехожого чи гостя світлом і радістю.

«Справжнє — не придумане — світло ллється з очей ангелів, коли вони милуються цим осіннім квітковим дивом», — сказав би Трійця-художник, якби був живий…

Чеслава тішила погляд цим величезним золотавим морем із прегарних капелюшків, шапочок, кепочок, — словом, манюніх, живих кульок, що їх у селі називали жовтою рожею, а в книжках — рудбекією. Ця дивовижна, невибаглива, високоросла, аж до двох метрів заввишки, вкрита лапатими чепурними шишками рослина повивала золотом усеньке Яринине подвір’я: пнулася ген попід дах коло хатніх вікон, хилилася на товсті дрючки за хлівом, плелася придорожнім парканом і виструнчувалася довкіл круглобокого колодязя, створюючи на пару з не по-осінньому теплим вітром неймовірне танцювальне дійство.

«Ось де вона, справжність», — подумалося Чесі.

А за мить…

— Королівські, — хмикнула. — Може, тому ми з мамою Королівські, що маємо отакенне золото-царство?! — Чеслава заплющила очі й укотре опинилася подумки в будинку Матвія. Ні, цього шаленого болю втрати стерпіти було несила. Хтось мусить щось вдіяти, інакше її голова трісне, як переспілий кавун, від ядучих, мов отрута, терзань-передумувань або її просто не стане. Витече з неї життя, як зі спиляного дерева… Та й нічого. Втрата ж бо, як зауважив чоловік Матвій, невелика. Ніяка.


Хтозна скільки часу просиділа Чеслава під грушею. Може, годину, а може, й більше. Та коли побачила, що корову з череди до їхнього хліва заганяє не мамка, а баба Секлетка, неабияк сполохалася. Де й сили взялися, бо підхопилася на ноги, хоч і ватяними були, до сусідки поспішила.

— Бабо Секлетко, а чо’ ви?.. а що?.. а мамки хіба нема? — засипала запитаннями сусідку, забувши й привітатися.

— Чесько, ой, то ти вдома? А я не знала! — привітно, як завше, зустріла її старенька. — А я бачу, що Ярина коло хати не воловодиться, то й пригнала корів… А ти сама чи з сімейством? — спитала, здавалося б, звичне. Проте, глянувши на Чеславині сплакані та розпухлі очиці, збагнула недоречність запитання. — Ти заходь, але… мо’, до мене спершу зайдеш?

Чеслава не второпала, про що йдеться та чому вона має, минаючи рідну хату, йти до сусідчиної.

— Приболіла мамка трохи, — збрехала Секлета, носа брудним мізинцем хутко потерши.

— Що таке, що? — тільки й випалила Чеслава, кинувшись до хати.

Те, що побачила, прибило її намертво. Сповзла дверною рамою, як колись Секлета, забачивши малу Ярину, яка впала з печі.

Але нині Ярина не з печі впала.

Нині Ярина впала, бо була п’яна.

— Ні, я не вірю! — заревла Чеслава не своїм голосом, за голову зболілу вхопилася, коли вдихнула на повні груди й відчула ядучий горілчаний сморід, що повивав їхню з матір’ю завше чепурну хатину. Ще й порожню пляшку з-під оковитої на столі угледіла. — А-а-а-а! — вдушилася розпачем, безслівно голосячи.

Стара Секлета обняла худе Чеславине тільце, взялася бистрими рухами гладити по незвичній чорноволосій голові, не спинялася, приказувала:

— Ти не переживай, Чесько, то все минеться, мамка видужає, не переживай… Просто самота її доконує, ти не дзвониш, не приїздиш, вона сама… та й мусить якось забуватися… Нечасто вона те робить, не переживай… як пламита[43] найде… Бо вона вже всенькі сльози виплакала, вже всенькі сили з неї вийшли… Все каже, що тобі за твоїм Матвієм пусто живеться, що відчуває вона те давно… а то ж вона тебе за нього віддала… от і мучиться, от і терзається… Ой, життя-життя, яке ж воно непросте, яке ж воно всяке-різне… Але ти не журися, бо мамка як побачить, що ти вернулася, то й жити почне… Бо дотепер мучилася вона — не жила, Чесько, а так, перебувала день у день… Мусить у людини бути хтось, хто тримав би її на землі, як ото Господь тримається за небо, а дерево — за землю, з якої росте… так і нам тре’ хтось, хоб не падати, а стояти… Ти для мамки, бач, єдина розрада, а вона тебе не вберегла од болю, вона тебе не одгородила од сліз… а так старалася, так переймалася… Тримайся, Чесько, бо не переживе твоїх сліз мамка, ти й сама те знаєш… Тримайтеся, бо ж і я тут, коло вас… хоч води подасте…

Секлетка й собі розлилася, але бистрих сліз зі своїх пересохлих щік не втирала, а лиш гладила раз у раз Чеславині густі розкуйовджені космаки, заспокоювала горопаху. І себе заодно.

— Ярина — хазяйка, то не мати її Одарка, бабуся твоя покійна, що молодою на той світ пішла… Ярина вибереться з того паскудства, не переживай, Чесю, не переживай… Усе наладиться, все знову стане добре й щасно… от побачиш… от поживеш — побачиш… треба тільки потерпіти трошки… тільки потерпіти… і все.


Коли Ярина прийшла до тями та побачила на ліжку сплячу доню, її радості не було меж. Як і болю. Вона побігла до Секлетки, виплакалася і, за порадою старої і дорогої, як рідна мати, хрещонки, вернулася до хати, де передусім навела звичні для цієї домівки чистоту та порядок. А коли Чеся прокинулася, Ярина розказала їй дещо важливе. Те, що, думала, ніколи не повідає. Але якщо так гірко потерпає людина від приховуваної правди, то ліпше з нею якнайшвидше розпрощатися. Як і з брехнею…

— Того дня, коли розбився Андрій, було таке, — почала свою правдиву оповідь Ярина.


6


…Двері відчинилися, і за порогом з’явилася дебела Андрієва постать. Ярина сиділа біля ледь протопленої грубки та вибирала з розрізаних навпіл гарбузів насіння. Вона завжди сушила цілі міхи диньок[44], аби взимку, довгими вечорами, вони з Чесею мали що лузати під час тривалих бесід або переглядів улюблених щемливих фільмів. До того ж усі знали, що сушене гарбузове насіння вельми корисне для шлунка.

— Чесі нема? — запитав Андрій.

— Нема, побігла плаття весільне міряти. Танька Гудикова казала, що, може, неїне підійде, то Чеся взяла би собі напрокат на той один день, — детально роз’яснила Ярина.

— Ясно, — хмикнув поліщук. — То вона там, поки те-се, загається, — поправив старого кашкета, здійнявши козирок вище перетисненого чола.

— Та певно, — погодилася Королівська.

— А ти, Ярино, заміж більш не хоч’? — ступив до хати.

Королівська здивовано глянула на молодика. Він був добряче захмелілий.

— Та ні, — відказала, стежачи за нахрапистими кроками Андрія. Минувши цілу кімнату, він без дозволу сів на акуратно застелене Яринине ліжко.

— А чо’ не хоч’? — далі вів своє. — Що, опше вже нічо’ не хоч’? — почав шкіритися.

— А чо’ ти такий сміливий, Андрію? Може, в яку лотерею мільйон доларів виграв, чи шо? — відказала на те Королівська.

— Та я ще більше виграв, ніж мільйон! Я твою дочку, Ярино, виграв!

— У кого? — широко розкрила очі.

— Та в життя!

— А, ну як в життя, то добре, бо я вже й злякалася, — скривила губи в нещиру посмішку.

— Мені, Ярино, цікаво завше було, — почухав скроню. — От скільки тебе бачив, завше було цікаво, яка ти… ну… яка ти без одежі, — видав зухвало.

— Ти, Андрію, перепив?! — скрикнула Ярина. — Мо’, піди, проспися?! — встала з ослінчика. На ній були темно-сіра довга вовняна спідниця, коричневий гольф і яскраво-синя куртка-вітрівка.

— Нє, я хочу остатися… Скоро тут уже буде і моя дома, правда ж? — обперся заяложеною штурмівкою об виструнчені подушки, повиті білісінькими пошивками.

— Ти, певно, хочеш, аби я Чесі те все, що ти допіру гуторив, розказала, нє, Андрію?

— А що розказувати?

— Шо ти так нагло поводишся!

— Бо я випив.

— Ну, як випив, то чо’ йти до дівки?! — гримнула.

— Бо хочеться…

— Ну, мало шо кому хочеться!..

— От тебе, Ярино, мені зараз хочеться вельми, скажу тобі, так хочеться, — мовив Андрій і кинувся вовком на кривеньку жіночку.

Але Ярининій проворності можна було лише позаздрити. Вона випурхнула з-під Андрія, як шустре курча, та вилетіла стрімголов надвір. Помчала до Секлетки, повідала про гнітючу приключку, заплакала гірко.

— Як бути?! Чи сказати Чесі про те, що сталося? Чи змовчати? Бо як вона те все сприйме й перетерпить?

Стара хрещонка не знайшла що сказати, лише заповзялася, як дитина, долонями приплескувати, губами прицмокувати та головою збілілою похитувати.

— Ой-ой, — торохтіла хіба. — Ой-ой!

Андрій і собі випурхнув шулікою з Ярининого двору. Шугнув на воза, змахнув високо батогом над вороним лошаком і помчав зі швидкістю вітру геть із кутка, де жила його майбутня дружина, заміж яку взяти він так і не встиг.

— А тоді, як ти лежала в лікарні, алергію лікувала, побивалася за покійним Андрієм, а врешті стріла свого, — назвати ім’я Матвія Ярина не наважилася, — за день до того, як ото я до тебе приїжджала, до мене прийшла… Мар’я Шолотиха, — продовжила ділитися несусвітніми розповідями Чеславина матір.

— Відьма?! — перебила Чеся, плачучи.

Де й бралися швидкі неспинні сльози? Вона не мала сил по-іншому реагувати на те, що дізналася і що її дедалі більше ранило й приголомшувало. Лишень ковтала неугавно сльози і тримала руками охлялу головешку, аби не відпала через нестерпний тягар пережитого та почутого за останню добу.


…Коли Ярина запримітила біля груші місцеву відьму, ледь не впала де стояла. Боялася грізного, нещадного, навіть здичавілого старечого погляду і зовсім не хотіла його бачити. Не тому, що Королівська ненавиділа цю мерзенну жінку, котра, як гуторили односельці, згубила зі світу її незрячого, але такого роботящого та ніжного мужа Ярослава. Просто намагалася оминати її, аби здуру чи ще з якого чуда не проклясти стару й осоружну ворожку. Не хотіла Ярина грішити. Тому й трималася якнайдалі від зловмисниці.

Хтозна, чого ця завше похмура та зчорніла з лиця жінка-привид усім видавалася аж такою страхітливою. Чому Ярині гіршою за пропасницю була — зрозуміло. Однак Шолотиха і матір’ю своєму сину-одинаку була, й бабусею єдиній красуні онуці Маріанні, що її Мальованою прозивали, і свекрухою Наталці… Незвичною, щоправда, родичкою була цим людям Шолотиха, але ж серце, знай, полюдське мала, таки ж не звірине!

Ярина якось питала в Секлетки про відьму, яка була з нею одного віку. Але та лиш відмахнулася: «Вона того Кольку хтозна од кого родила, може, й од чорта самого! Бо ніхто ніколи коло її хати хлопів чи мужиків не бачив!»

Але люди бачили, і Ярина знала, чому її хрещонка так про Шолотиху відгукувалася, бо її любесенький Іванко саме з нею, молодою та файною, ходив-парубкував попервах. Вони й жили, наче муж із жоною, довго, роки штири, як малою казала Чеся. Але Мар’я наступника Іванові не родила, от він і пішов од неї до здоровішої стократ Секлетки, яка одне за одним діток на світ привела. Але пробачити суперниці-односельчанці те, що її благовірний ліжко полюбовне, одне на двох, саме з нею роками ділив, Секлета так і не змогла. Більше Королівська гутірку з хрещонкою про відьму не заводила.

— Шось хтіли, Марйо? — заговорила Ярина, втираючи спітніле чоло.

— Сказати дещо, — почулося з-під нерівно зав’язаного, нечупарного штурмака.

— То кажіте, — відповіла Королівська, змусивши себе підійти ближче до нежданої гості.

— У хату зайдімо, — запропонувала відьма.

Ярина злякалася не на жарт. А що, коли Шолотиха зараз утне щось і не стане в Ярини хати: спопелиться, як колись батьківська?! Або і їй на смерть, як Славкові, поробить відьма ця ненаситна?!

Шолотиха так, наче прочитала думки Королівської, бо хутко додала:

— Не бійся, але говорити мушу в хаті.

Королівська сіла на табуретці біля дверей, щоби мати змогу втекти хутчіш, коли зачує щось недобре.

— Не прийшла б, якби про хворість твеї Чесі не почула, про ту алехіру, що аж в області мусить лічити, — мовила відьма хриплим відчуженим голосом, дивлячись на долівку, наче зчитувала звідти те, що мала казати. — Ти ж знаєш, що Андрій перед смертю пробачення у вас трьох просив? — таки звела погляд на Ярину.

У тих позирках Королівська не забачила ненависті чи бажання втнути щось зле, гріховне. Радше — приховане, як хатній дух за віконним тюлем, якщо дивитися знадвору, тепло.

— Знаю, — відказала Ярина.

— Чо’ в тебе пробачення просив, то ясно, — далі хрипіла стара. — Чо’ в Чесі, тоже ясно, бо не любив її…

— Не любив? — перепитала Ярина.

— А ти хіба по-гинчому вважаєш?

Ярина опустила очі. Авжеж, так само. Надто після того, як поглумитися з неї, каліки й тещі майбутньої, Андрій хотів.

— А чо’ перед мею онукою Маріанною вибачався, знаєш? — знову долу голову схилила, не видко стало, що тепер у її погляді таїлося.

— Не знаю того, — сказала Ярина. — Сама про се не раз думала, — додала.

— Скажу про головніше, що маєш знати, — не ворушилася відьма. — Не моїх рук смерть твого Ярослава.

— Не ваших?! — втупилася в гостю здивована Королівська.

— Не моїх, — голосніше повторила Шолотиха.

— А чиїх же?! — допитувалася Ярина. Вона ж бо досі була переконана, що то відьма безжальна її Славка золотушного погубила!

— Наталчиних, — відказала.

— Чиїх?! — стукнула дрібними руками по нерівних колінах.

— Невістки меї, Наталки, — конкретизувала стара.

— Боже милий! А вона тут до чого?! — плеснула в куці долоні Королівська.

— Про сестру так дбала… Про Зіну, — відказала відьма.

— Але ж як вона?.. Наталка… Хіба вона… хіба… вона… знає щось, уміє?

— Знає. Тільки стала мею невісткою, щодень про все розпитувала, хтіла «знати», тягло її до знахарства…

— Боже милий, вперше таке чую…

— Наталка бачила, що Зіна дуріє од твого… Просила її дурного не чинити… Побачила, що діла не буде, що губить голову Зіна од любові до твого… та й зробила те, що зробила… Мо’, й не хтіла, хоб ажня смертю все скінчилося, але не могла вже ніц’ назад вернути… Зіну чоловік і без того добивав, а якби вона з твоїм іще довше злигувалася, то він би її точно забив. І нічо’ йому за те не було б, він же начальник у міліції…

— Боже милий, Боже милий, — заторохтіла кривенька качечка.

— Тепер друге, що маю сказати, — продовжила Мар’я.

Ярина нашорошила вуха. Але не вгавала:

— Боже милий, Боже милий, — шавкотіла.

— Андрій до твеї Чесі не з власної волі ходив, а з Наталчиної.

— Як то? — скривилася до плачу Королівська.

— Пороблено й тут… Од свеї дочки Наталка Андрія одвела, а до твеї привела…

— Шо?! — Яринині очі стали схожі на дві канави, що ось-ось розіллються од надмірного дощу.

— Маріанна ж по-справжньому того хлопа любила, — знову ошелешила каліку-односелицю Шолотиха. — Але то вже потім втямила, як депутат її заміж покликав. Приїхала якось додому та й сказала, що кидатиме його, бо хоче назад до Андрія вернутися… Наталка як почула те, то стала її відмовляти, на Андрія наговорювати, що він бідний, а Маріанна, така хорошуха, може за добрий заміж вийти, зажити, як ніхто й ніколи в селі не жив! Але донька Наталчина однаково Андрієм марила… І вони таки сходилися ще! Знову зачали бачитися, тільки нишком… Затим тайно вінчатися надумали — то диякон проговорився Наталці, бо бачив, як Маріанна з Андрієм до батюшки ходили… От Наталка і втнула те, що втнула. Андрій того й вибачався, що Маріанну, ніц’ не сказавши, покинув… Вона ще й мучилася, сльози лила, як побачила, що він до твеї Чесі став ходити, а потім ще й женитися з нею надумав… Але ж то не з власної волі. З Наталчиної…

Ярина язик проковтнула і лиш дивилася на стару, що повільно, мов дим, виходила з її хати, криво та чутно шолопаючи, з однієї ноги на другу переступаючи.

— Боже милий, Боже милий, — шелестіла, мов падолист восени.

По тому, як Шолотиха покинула її двір, випила цілих півлітра самогонки. Іншої розради для себе натоді не бачила.

Відтак Королівська почала вдаватися до пиятики щоразу, коли згадувала про сказане відьмою (чи ж відьмою?) або коли думала про нещасну (за що, Боже?!) долю своєї дитини з чесним, як і її душа, іменем.


7


Сава, не стукаючи у двері, тихо зайшов у хату. Кілька хвилин тому надворі схвильована, але привітна маленька жіночка розказала йому, що її донька хворіє і другий день не встає з ліжка — переважно спить, бо коли очунює, то починає в усьому себе винуватити й казати, що їй, такій недалекій і нікому не потрібній, нема чого робити на цім світі.

— Ти так кажеш, доню, як татко твій колись казав, — обережно дорікнула Ярина Чеславі ще вчора, перед сном. — От якби він таки постарався, поборовся, то, може, й довше пожив би, — промовила. — Не здавайся, доню, бо ти так мало життя побачила…

— Мамо, чому ми — такі, а не інакші? — натомість спитала неньку.

— Нормальні ми з тобою, доню, — відказала Ярина. — То, бач, норми тепер інакші. Жаль… Бо то норми тепер — ненормальні.

— Заважає мені моє серце, мамо, — то вже сьогоднішнього ранку шепотіла, плачучи, Чеся. — Надто велике воно, надто багато в ньому любові, а тепер болю. Якби те серце було меншим, мамо, щоб як у всіх… Або… якби ту любов можна було вирізати, як ото апендикс, щоб не боліло так всередині й не мучило…

— Доню люба, ну, коли вже так багато теї любові маєш, то згадай про себе, птасю, себе полюби, квітю моя, — благала Ярина, сльозливі ріки на доччинім обличчі витираючи.

— За що? Як я ніяка…

— За серце велике, дитино! Найперше за серце себе полюби, бо сама розумієш, що мало хто таке має!

— Якби ж воно, як у всіх, було, мамо, — вела своє розбита Чеслава. — Щоб так не страждати, щоб скоріше забувати…

Ярина трималася. Вона коло доньки сліз не розпускала, до причитань не вдавалася. І про оковиту назавше забула. Ось її світ — лежить під покривалом і так, наче вода з рук, витікає. Мусить ловити, хапати, рятувати, докупи збирати, бо не стане його, то і Ярина пропаде. Вона без Чесі — так само вода. Нежива. Непотрібна…

— Ще він до твоїх слідів приглядатиметься, — неохоче згадувала Матвія безсердечного. — Але то буде тоді, коли ти про все забудеш, доню моя, коли ти себе полюбиш, квітю люба, і тебе хтось достойний полюбить… по-справжньому.


Чеслава спала. Лежала, вкрита зугарним домотканим рядном, на широкому ліжку та важко дихала. Сава сів на стілець, що стояв поруч.

Русалка… Тепер її годі було так назвати — куди й поділися ті прегарні золотаві плетива кіс. Перекинулися вони, мов за велінням якогось злого чаклуна, на чорні й недоладні космаки.

Відчувши чиюсь присутність, Чеся розплющила затуманені очі. Сон її був неміцним і рвучким, ніби змокріла од сліз паперова серветка.

— Ти? — прошепотіла без усмішки.

— Не ждала? — і собі запитав Нагорний.

Вона заперечливо крутнула головою. І вмент скривилася.

— Його ждала, — проскрипіла й заплакала.

— Думаєш, вернеться? — мовив юнак, але й собі імені Матвія не назвав.

Вона знову захитала головою з боку в бік.

— То нащо ждеш? — спитав співчутливо.

Сава піймав себе на думці, що якби зараз йому трапився той мерзотник Доброжанський, то він уперше за роки мирного та спокійного парубкування розпустив би кулаки — відколошматив би паскудника, як найшкодливішу тварюку. Бо Чеслава виглядала, як тяжкохвора людина чи й при смерті. Не було більше світла в її очах! Чеся скидалася на ніч, ще й таку, що не минає…

— Вміти втримати себе в руках — то велике діло, — заговорив Сава словами давнього знайомого дядька Миколи, з яким колись у лікарні лежав, від алергії лікувався. Чомусь саме цієї миті згадав застільну балачку, коли старий бородань повідував про свою невимовну біду — втрату маленької доньки, яка втопилася у ставку. — Якою крепкою не була б людина, є така сила, що підкошує її, як серп натину, чи вирва дерево, раз — і лежиш, як каліка чи поліно, — трохи переінакшив дядькову примовку. — І біда в тому, що підводитися не хочеться, — сумно глянув на дівчину. Саві здалося, що вона його слухає. — Подумай: хто тебе скосив, Чеславо?! Чи вартий він хоча б сльози твоєї, не те що смерті? — додав.

Юнак не знав, чого так сказав, але розумів: як і тоді, в лікарні, мусить вивести її з цього стану, має змусити думати про інше, чи то пак думати про те, що сталося, по-іншому.

— Тримайся, — торкнувся розкуйовдженої зачіски. — Колись дядько Микола, пам’ятаєш, сивовусий такий, із лікарні, — не дожидаючи відповіді, продовжив: — казав, що ніхто, крім самої людини, про неї не подбає. А я думаю, що вельми добре, коли є хтось, хто нагадує людині про її значимість і потрібність. Те, що ти йому не потрібна, не означає, що ти не потрібна нікому. І то така… така… яка ти є…

— Я не хочу, не хочу без нього… без них жити, — взялася з надсадою схлипувати Королівська, так, ніби й не почула таких важливих і потрібних кожній людині слів. Тих, за якими, як навчала мати, розпізнається справжнє кохання.

— Ти вже колись так казала, коли на підвіконні в лікарні сиділа, пам’ятаєш? І про те, що найбільше горе тоді переживала, казала, пригадуєш? — Сава не чекав відповідей од Чеслави, говорив своє: — Ні я, ні твоя мати не дамо тобі зсохнутися. Ніщо не повинно накривати людину чорним страхом, затуманювати мозок, одбирати бажання жити — тепер я це добре знаю… Навіть на місці дерева, яке спилюють, пароститься молоде галуззя. Що вже про людину казати, якій суджено стерпіти стільки, скільки вона здатна витримати. І жити далі… і хотіти жити…

Чеслава не сподівалася почути щось подібне від Сави. Вона справді не бачила сенсу у своєму завтрашньому дні, але нині цей сильний духом і характером хлопець повернув її в ті часи, коли вона переживала невимовну печаль за Андрієм, а він виявився…

«Історія повторюється, — подумала Чеся. — І то з більшою силою…»

— Десь я чула, Саво, що від жінки все в сім’ї залежить, що вона тримає в хаті три кути, — врешті мовила стиха. — Але то не так, Саво. Бо я тримала, може, й усі чотири, але не втримала…

— Бо ти в тій хаті хазяйкою, як годиться, не була, — аж розгнівався Сава. — Чи він тебе за дружину мав?! Три кути тоді жінці належать, коли її справді за жінку в хаті мають! За хазяйку! А в домі-вигадці нема що й тримати!

Правду говорив хлопак, але Чесі важко було з ним погодитися, змиритися з тим, що й сама розуміла. Вона витягла з-під укривала руки, і Сава помітив на них чималі розчервонілі плями.

— О, і в тебе алергія?! — зчудувався. — Невже історія повторюється? — промовив здивовано й аж до ліктів закасав рукави своєї кофти.

Чеслава побачила алергію на шкірі друга.

— Невже ми знову разом лежатимемо у лікарні? — Їй закортіло всміхнутися — попри біль: фізичний і душевний. І вона справді заворушила вустами. Так, наче саме цієї миті побіч спиляного й безживного дерева її понівеченої сутності пробився тонкий свіжий паросток-надія.

— Історія повторюється, — укотре мовив Сава. — Бо все у світі — три на три, — заяснів радістю. — Але маємо постаратися, щоб цього разу кінець історії був інакший, не такий плачевний, — обдав Чесю закоханим поглядом.

— Дивина просто, — звела брови дівчина.

— Добрий знак! — усміхнувся хлопець.


***


За кілька днів, коли Сава з Чесею приїхали в обласну лікарню, при вході вони зустріли сивочубого поліщука дядька Миколу, який широко посміхався, а укмітивши знайомих молодих, і поготів розреготався.

— Здоров був, Саво! — здійняв капелюха бородань.

— Добридень, дядьку! — відказав юнак, роздивляючись вагітну жінку, яка йшла попідруки з говірливим чоловічиськом. Підійшовши ближче, ледь не впав: то була… Марія Кіндратівна.

— Дивина просто, — мовив Сава.

— Добрий знак! — поправила його Чеся.

Замість епілогу


Матвій із Ліліаною зайшли в дорогий ресторан. Саме тут новоспечений муж красуні-білявки, яку вдома, на Поліссі, кликали Мальованою і яка тепер носила під грудьми таку довгождану дитину (от чого так неугавно хотіло, чи то пак вимагало її тіло), мав уперше зустрітися з іще незнайомими родичами: Ліліаниною двоюрідною сестрою Маріанною та її владним, заможним чоловіком-депутатом. Приміщення майоріло помпезною позолотою, було обставлене бундючними меблями з вишневою оббивкою, на столах ясніли білосніжні скатерки з червонавими, в тон меблів, серветками по краях… Усе, як любив Доброжанський. Мав переконання, що новим «непростим» родичам це недешеве місце неодмінно сподобається.

Коли в залі з’явилася довгождана пара, Матвія наче обухом по голові вдарило. Перед ним стояла саме та краля, з якою він не так давно в нічному клубі сплутав свою теперішню дружину. Так, то була вона — справжня царівна-лебідь із колись прочитаної нелюбою бабусею казки.

Вродливиця була вбрана в довгу, до звабливих щиколоток, чорну шовкову сукню, вишуканий темно-синій, аж до п’ят, шкіряний плащ і взута в замшеві, такої ж прегарної барви туфлі на високих підборах. Її золотаве (бо яке там пшеничне, як казали затуркані поліщуки) волосся, як і тоді, коли запримітив її, нереальну, в Полотнищі, спадало дощем по витончених плечах, а на вухах і шиї палахкотіли дорогоцінні, з приголомшливо сяйливих сапфірів, волошки.

«Так, це вона», — повторив про себе Доброжанський і згадав той день у Полотнищі.

Тоді він віз у місто Чеславу, свою законну дружину. Тільки з Ярининого двору виїхав, як побачив красуню, що пливла дорогою, мов лебідь. Матвій аж спинився, роззираючись крізь затемнені вікна своєї автівки.

— Нічого собі кралечка! — мовив уголос.

Однак Чеся на почуте не відреагувала.


А тепер ось стоїть перед ним жінка його мрії!

Ось вона — захмарна ціль його наступного експерименту!

Як саме завойовуватиме Маріанну Мальовану, Доброжанський іще не знав. Але в тому, що візьметься за цю складну, а тому таку бажану справу, був упевнений як ніколи.


2013

Від автора

Майже всі прізвиська в цьому романі належать реальним жителям реального села Датинь Ратнівського району Волинської області, у якому мені пощастило народитися. Однак жоден герой у моєму романі, якому належить те чи те прізвисько, не має нічого спільного зі справжніми людьми. Мені важливо було зберегти ці чудові назвиська в літературі, аби вони жили якнайдовше і про них довідалися українці з інших регіонів. Тому прошу читачів, зокрема датинців, не проводити жодних паралелей чи аналогій. Це — лише художній твір.

Дякую за розуміння!

І зичу добра всім читачам!

Примітки

1

Май’ — тут: маєш тобі. — Тут і далі прим. авт., якщо не зазначено інше.

2

Мовчанівка — назва села, вигадана автором.

3

Пустий — тут: поганий.

4

Неплохо — непогано, незле. — Прим. ред.

5

Натина — тут: листя буряка. — Прим. ред.

6

Огулом — цілком. — Прим. ред.

7

Найхоріщенька — найгарнесенька.

8

Галайкотіти — тут: голосно ґелґотіти. — Прим. ред.

9

Допетрати — додуматися.

10

Пропасна — тут: пекельна безодня.

11

Хоріство — краса, вродливість.

12

Наравний — симпатичний.

13

Майонток — хазяйство.

14

Полотнище — вигадана автором назва поліського села.

15

Гинче — інше.

16

Беседа — тут: родинні або сільські святкування з того чи того приводу.

17

Гейби — ніби. — Прим. ред.

18

Йдеться про поліське повір’я. Вважалося, що жінці не годиться спати голою, бо як настане Страшний суд, то соромно буде перед Богом стати, а вбратися буде ніколи.

19

Міст — підлога.

20

Штурмак — зав’язана кінцями на потилиці хустка.

21

Кострик — стос.

22

Розкушняка — той, хто живе в розкоші.

23

Саджавка — невелика штучна водойма, що служить для господарських потреб.

24

Шолотати — говорити багато й непутящо. — Прим. ред.

25

Чічка — квітка. — Прим. ред.

26

Стелепати — тут: абияк приготувати.

27

Дома — дім. — Прим ред.

28

Мусить — тут: мабуть.

29

Бідойка — нещасна. — Прим. ред.

30

Вите — ви.

31

Підвожчик — розвізник. — Прим. ред.

32

Лейці — віжки. — Прим. ред.

33

Волинянка — автомобіль виробництва Луцького автомобільного заводу. — Прим. ред.

34

Роди — пологи.

35

Синити — бити до синців.

36

Покліт — господарська прибудова, що служить холодильником. — Прим. ред.

37

Техроб — технічний працівник. — Прим. ред.

38

Дурбецало — дурень. — Прим. ред.

39

Патика — палиця, зламана гілка.

40

Талалайство — свійські тварини і птаство.

41

Масло — олійна фарба. — Прим. ред.

42

Алюзія до кінофільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Режисер М. Іллєнко.

43

Пламита — депресія.

44

Диньки — висушене гарбузове насіння.


home | my bookshelf | | Дерево, що росте в мені |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу