Книга: Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 4

АКАДЕМІЯ

НАУК

УКРАЇНСЬКОЇ

РСР

ВИДАВНИЦТВО

«НАУКОВА

ДУМКА»

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ

ВИДАВНИЦТВО

«НАУКОВА

ДУМКА»

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ТОМ

ДРАМАТИЧНІ

ТВОРИ

(1907-1908)

КИЇВ

1976

Редакційна колегія:

Є. С. ШАБЛІОВСЬКИЙ (голова),

Уі

У45

М. Д. БЕРНШТЕЙН, Н. О. ВИШНЕВСЬКА, і. А. ДЕРКАЧ, G. Д. ЗУБКОВ, А. А. КАСПРУК, П. Й. КОЛЕСНИК, В. Л. МИКИТАСЬ,

Ф. П. ПОГРЕБЕННИК

Редактор тому С. Д. ЗУБКОВ

Упорядкування та примітки А. М. ПОЛОТАЙ

Редакція художньої літератури

70403—296

М221 (ї)4)—7<

передплат «ге ^ Видавництво «Наукова думка», 1976

ДРАМАТИЧНІ

ТВОРИ

КАССАНДРА Драматична поема

ДІЯЧІ:

Кассандра— дочка троянського царя Пріама, пророчиця, жриця Аполлона.

П о л і к с е н а — її сестра, молода дівчина.

Д е ї ф о б — її найстарший брат, ватат військовий.

Г е л е н — другий її брат, віщун і жрець.

П а р і с — наймолодший брат Кассандри.

Гелена — жінка спартанського царя Менелая, що втекла з Парі-сом у Трою.

Андромаха — жінка Гектора, брата Кассандри.

Левко X р і з е

А й т р а рабині Андромахи.

К л і м е н а К р е у з а

Стара рабиня Поліксенина.

Д о л о н — молодий троянець, колишній наречений Кассандри.

О н о м а й — цар лідійський, що сватає Кассандру.

1-й вартовий^,|

2-й вартовий! _СТ0р_{0жа м}і_ста іліона в Трої.

3-й вартовий!

4-й вартовий]

Флейтист.

К і т а р и с т,

С і н о н — еллін, шпигун.

Агамемнон Атрід — цар аргоський, найстарший ватаг ахейського війська.

Менелай Атрід — брат його, цар

спартанський _п, . _ватаги

О д і с с е й - цар Ітаки ахейського війська.

Діомед А я к с

Клітемнестра — жінка Агамемиона.

Е г і с т — родич і намісник Агамемнона.

Троянці, троянки, раби, рабині, вояки троянські й еллінські.

Дібться в часи еллінсько-троянської війни в Трої, в місті Іліоні. Епілог — в Елладі, в столиці Арголіди Мікенах.

Кімната в гінекеї (жіночій половині) Пріамового дому. Г е л е н а сидить на низькім різьбленім стільці і пряде пурпурну вовну на золотій кужілці; сама пишно вбрана, на поясі висить кругле срібне свічадо.

Кассандра ввіходить у кімнату, замислена, дивиться поперед себе, погляд її падав на Гелену, немов пронизує її і немов бачить крізь неї ще щось далі. Так дивлячись, Кассандра спиняється посеред кімнати і стоїть мовчки.

Г е л е н а

Сестрице, радуйсяі

Кассандра

Радій, Гелено,—

бо ми не сестри.

Г е л е н а

Ох, я добре знаю, що осоружна я тобі, як смерть.

Кассандра І ти, і смерть — обидві рідні сестри.

Г е л е н а

Кассандро!

Кассандра

Так зови мене, Гелено, а не сестрою.

Г е л е н а

(вражена)

Більш тебе ніколи не пазову сестрою. Тільки чом себе ти не зовеш сестрою смерті,

було б тоді се більше ДО лиця.

Вже так* що до лиця!

Кассандра Візьми свічадо.

Г е л е н а

До чого сі слова?

Кассандра

Візьми свічадо І

Гелена мимохіть слухається і бере свічадо в руки. Кассандра став

з нею поруч.

Дивись: от ти і я,— у нас нічого подібного нема.

Гелена

А хто ж те каже?

Кассандра

Якби ж я так була подібна смерті, була б тобі подібна.

Г е л е н а

Геть іди І

Чого ти смерть на мене накликаєш? Кассандра

Хіба сестра сестру повинна вбити?

Сестра сестрі частіше помагає.

Гелена

Так ти того прийшла оце до мене, щоб дорікати? Що ж, печи, картай, вам тільки й радощів, коли я плачу.

Кассандра бере з її рук свічадо і держить проти її лиця. Гелена насуплює брови, але не плаче й не одвертається, обличчя їй дедалі випогоджується.

Кассандра

Ти плакати не можеш, як і смерть.

Дивись: твоє обличчя знов спокійне, знов тая сила у твоїх очах,

велика сила,— їй усі коряться,

всі смертні, і Кассандра вкупі з ними.

(Спускає свічадо:)

Ідеш ти — і старі, поважні люди склоняються перед тобою низько і мовлять урочисто: «Богорівна!»

Ти глянеш — кам’яніють мужі сильні і тихо шепотять: «Непереможна!»

Ти поцілуєш — і погасне погляд у наймолодшого з синів Пріама, кров хвилею потужною приб’є до серця, і німіє серце й слово, і блідне пам’ять, і обличчя блідне, і весь він твій, і вже нема для нього ні матері, ні батька, ні родини, ні краю рідного... Троянки, плачте! Умер, загинув молодий Паріс!

Гелена Ти братові своєму смерть віщуєш?

Кассандра Для мене він давно вже не живе.

Гелена

Ненависна! Я знаю, як ти зроду ворогувала на Паріса.

Кассандра

Зроду

любила я його.

Гелена

А нащо ж ти вмовляла батька й матір не приймати його до двору, як прийшов він вперше від пастухів убогих, що його ховали від пророцтва навісного?

Кассандра То не було пророцтво навісне.

Умерти або жити з пастухами було б єдине для Паріса щастя.

\ Г ѳ л ѳ н а

Чому ж то\так? Чому ж то Деїфоб, і Гектор, і Ґ^лен, і всі брати, і сестри всі, і ти сама, Кассандро, в палатах здатні жити, а Паріс у курені пастушім мав би скніти?

Кассандра

А скніти у палатах, може, краще, так як Паріс у тебе в гінекеї?

І Деїфоб, і Гектор, і Гелен, живуть, не скніють: Деїфоб на раді, а Гектор на війні, Гелен у храмі — живуть душею й тілом. А Паріс?

Він тільки й жив, як грав там на сопілці серед отар. Мовчить Паріс на раді, і зброю надягає, мов кайдани, боги з ним на розмові не бувають.

Г е л е н а З ним Афродіта розмовляє!

Кассандра

Ні!

Він раб її, з рабом нема розмови.

Вона велить, він слухає, та й годі.

Г е л е н а

Се ж тільки ти змагаєшся з богами, за те вони тебе й карають.

Кассандра

Що ж,

їх сила в карі, а моя в змаганні.

Г е л е н а

Для того ти й з Кіпрідою змагалась, коли вона Паріса напутила до мене в Спарту плисти? Що ж, Кассандро, Кіпріда, бач, перемогла тебе!

Кассандра Мене, Гелено? Ні, тебе й Паріса.

Г е л е н а Але ж Паріс послухав йе тебе.

Кассандра Глухий не чує — де ж тут перемога?

Г е л е н А

Та хто ж би слухав прбвісті твоєї?

Не говорила ж ти, почім ти знала, що вийде з подоріжжя.

Кассандра

Я не знаю нічого, окрім того, що я бачу.

Г е л е н а Та що ж могла ти бачити тоді?

Кассандра

Я бачила, як молодик вродливий з веселим серцем на чужину плив, не посланцем народу велемудрим, не збройним вояком і не купцем; шличок пастуший легкодумне чоло не зброїв, а красив. І я сказала:

«Гей, куйте шоломи, троянські мужі, утроє, вчетверо кладіть блискучу мідь!» А потім... ох, страшна була хвилина, як він прибув, а з ним і ти, Гелено, і я отой смертельний поцілунок побачила...

Г е л е н а

Кассандро! се неправдаї Паріса я в той час не цілувала.

Кассандра

І все-таки я бачила його,

той поцілунок, саме в ту хвилину,

коли до кашої землі торкнулась червоновзУта білая нога твоя, Гелено. Ранила ти землю.

Гелена

Ти крикнула др мене: «Кров і смерть!» Того тобі довіку не забуду.

Кассандра

Я не тобі те крикнула, Гелено.

Була я в той час нозонарождённа і криком болю світ новий стрічала.

Я бачила: Паріс на нас не глянув, устами тільки привітав троянців.

Я бачила, як на його думки сандалія червона наступила.

Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,— за жрицею рокована йде жертва!» Розвіяв вітер золотеє пасмо твого волосся. «Мчить Арес неситий на поводі Кіпрідинім, як огир в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» — волала я і бачила: на морі вже чорні кораблі багряну хвилю стернами різали, вітрила рвались...

На шоломах у вояків ахейських тряслися грізно гриви...

Гелена

Ти безумна!

Хіба в той день ахейці приплили?

Ми ж більше року прожили спокійно!

Кассандра

Ябачила в той день ахейське військо. Тепер я бачу: Менелай бере тебе за руку...

Гелена

Геть від мене, люта! Неправда то! неправда! І ніколи того не буде! Краще розіб’юся, упавши з вежі на каміння гостре!

Кассандра (з певністю)

Твій чоловік бере тебе за руку, і, ледве взяв, вже т и йЬго ведеш.

Ти попереду, він іде позаду...

Чужі моря, чужі краї минає ваш корабель, несучи вас додому... Огні погасли на руїнах Трої, і дим від Іліона в небі зник...

А ти сидиш на троні, ти цариця, прядеш собі на золотій кужілці пурпурну вовну, і червона нитка все точиться, все точиться...

Г е л е н а

Неправда!

Кассандра

0 богорівна! О непереможна!

Епіметея * дочко!

Г е л е н а

Що сё знов?

Яке нове безумство? Як ти смієш казать мені «Епіметея дочко»?

Кассандра

Був Прометей і був Епіметей, одного батька-матері синове.

Життя й вогонь дав людям Прометей

1 знав, що муки ждуть його за теє, провидець мук не відвернув від себе,— з усіх синів праматері Землі

його найгірше покарала Мойра *. Епіметей не знав нічого. Завжди у нього думка доганяла вчипок.

Він взяв собі за жінку ту Пандору, що смерть і горе людям дарувала, і був щасливий з нею, і довіку ніхто його нещасним не назвав.

Одного батька й матері синове, титани зроду не були братами, а ти хотіла, щоб тебе Кассандра

сестрою називала! Ні, Гелено, неправди я не можу говорити.

Г ѳ л е н а Неправда все, що ти коли говориш!

КаЬсандра

Епіметей казав так Прометею і був щасливий. Радуйся, царице!

(Виходить.)

Кассандрин покій. Кассандра пише Сівілінську книгу * на довгому пергаменті. Коло неї великий триніг з запаленим куривом.

Поліксена

(в білому убранні, червоні стрічки й червоні квітки з гранати в косах)

Кассандро, рідна, ти не знаєш, люба, яка щаслива я! Який вродливий мій Ахіллес, мій наречений! Часто я з брами бачу, як він їде полем, мов Геліос прекрасний, так він сяє.

З Атрідами * в незгоді він, і хоче в міцному мирі з батьком нашим бути, і шлюб наш буде вже одразу плідним,— так кажуть мірмідонці і троянці, бо з нього зродиться і згода, й сила, і не загине вже святая Троя, не вмре народ державного Пріама!

Кассандра

Пробач мені, сестричко, я не можу тепер з тобою говорити. Бачиш, тепер пишу я книгу, на розмові я мушу бути з яснокудрим богом.

Поліксена

Негарно заздрити сестрі, Кассандро, не винна я, що Ахіллес мене, а не тебе з усіх царівен вибрав,

не дівчина ж бо мужа вибирав, а він її. І з того я не винна, що ти не вміла догодить Кіпріді.

Кассандра Ні, Поліксено, я тобі н£ заздрю І (Заслоняв лице покривалом.)

Поліксена

Прости, кохана, я тебе вразила.

В своєму щісті я зовсім забула, що слово «шлюб» гірке моїй Кассандрі від того часу, як Долон зрадливий одкинувся від неї.

Кассандра

Поліксено, що говорить про те! Я добре знала, що я йому дружиною не буду.

Поліксена А нащо ж ти приймала подарунки?

Кассандра

Бо я його любила. Ті дари — то все, що міг Долон Кассандрі дати. Чому ж я мала б і того зрікатись?

Він щиро те давав, а я те брала, щоб мати спогад про хвилини щастя, бо знала я, їх небагато буде.

Дивись: і досі золота гадючка мені правицю обвиває так, як спогад в’ється коло мого серця... (Показує обручку на руці вище ліктя.) Долон не винен. Винні сії очі, не вмів їх погляд мовити: «Кохаю», хоч від кохання серце розривалось. Боявся їх Долон. Він сам казав, що вбили щастя наше тії очі холодними і твердими мечами.

Вони однакові були, незмінні перед богами і перед коханим.

Не міг Долон очей тих подолати, не міг він погляду їх одвернути від таємнипі до живого щастя.

І знала я, що в сих моїх очах моя недоля, тільки що робити?

Хіба осліпнула? Бо де візьметься у птиці віщої коханий погляд голубки, що воркує.

Поліксена дивиться їй в очі.

Поліксено!

Не придивляйся до моїх очей.

Не говори до мене, не питай нічого, нічогісінько. Ти знаєш, тебе я над усіх сестер злюбила.

Не говори до мене.

Поліксена

Ні, Кассандро, не думай ти, що й я тобі ворожа, як інші всі. Не винна ж ти, що хвора, що бог тобі так затуманив думку, що скрізь лихе ввижається тобі там, де його і признаку немає, що ти собі та й людям труїш радість.

Мені тебе, голубко, дуже шкода.

(Сідає на низенький ослінчик біля ніг Кассандри.) Сестричко, розчеши мені волосся.

Мені казала мати розчесатись, та бачиш, як заплуталось воно, та ще тут сі квітки ніяк не вийму.

(Виймав з-за пояса золотий гребінець і маленьке кругле

свічадо.)

Ось маєш гребінець.

(Подає гребінець Кассандрі, тая бере слухняно, починає розв’язувати стрічки, виймати квітки з волосся. Поліксена дивиться в свічадо.)

Кассандра

(шепоче)

Яка хороша моя сестричка! Заздрісні боги

собі найкраще в жертву вибирають.

0, краще б я тепер мечем жертовним життя її перетяла, от зараз,

поки вона ще горя не зазнала!

Поліксена (бачить в свічаді очі Кассандри)

Кассандро, я боюсь твоїх очей!

Чого так дивишся? Що ти шепочеш?

Кассандра

Нічого, ні, нічого. Ти казала, що хвора я. Так, може, се і правда, я, певне, хвора, не вважай на мене... Згадала я про нашого Троїла, до тебе він такий подібний був... а надто як лежав мечем пробитий... спокійний, тихий, гарний... Поліксено, ти вже забула, чий то був той меч у грудях брата нашого Троїла?

Поліксена

Кассандро, нащо спогадами труїш?

На те війна.

Кассандра Ох так, на те війна: убити брата, потім заручити сестру за себе...

Поліксена

Брат давно убитий, і я його зовсім не пам’ятаю, та й Ахіллес тоді зовсім не знав, кого він убивав.

Кассандра

Та ми те знаєм.

1, певне, Ахіллес того не знав,

що в той же час, як він шукав послів, щоб їх послати у свати до тебе, твій брат, наш Гектор, саме раду радив, щоб запалити кораблі ахейські.

В той час, як ти оці квітки з гранати у кучері вплутала, Гектор наш думливу голову шоломом зброїв.

П о\і і к с е н а Так що? Він мір^іідонців не зачепить, то й Ахіллесові про те байдуже, як і мені.

Андромаха

(вбігає)

Чи ви те чули, сестри?

Мій Гектор, кажуть, заколов Патрокла.

Се ж Ахіллес Патрокла мав за друга найпершого...

Кассандра

Ой горе! кров і помста!

Оце твій шлюб, нещасна Поліксено!

(Бере з-за тринога ножиці і обрізує коси Поліксені.)

Поліксена

Ой!

Кассандра Поліксено, де жалобні шати? Андромаха Безумна, що ти робиш?

Кассандра (в пророчому нестямі)

Андромахо, сестра по братові жалобу носить, вдова по мужеві бере ще глибшу, а сирота загине в сповитку!

Андромаха

Зловіснице, бодай ти заніміла!

Поліксена

Чом ти мені одразу не сказала, що горе близько? Може б, я могла затримать Гектора...

Кассандра/

Ох, Ц^ліксено, я завжди чую горе, баїу горе, а показать не вмію. Ц/не можу сказати: тут воно або он там.

Я тільки знаю, що гіоно вже є і що його ніхто вже не одверне, ніхто, ніхто. Ох, якби тільки можна, то я б сама те горе одвернулаї

Поліксена

Та й одвернула б, якби ти сьогодні сказала Гектору: не йди на бій.

Андромаха Вже ж ти це знала,— чом же не сказала?

Кассандра Хоч би й сказала,— хто б мені повірив?

Андромаха

Та як же й вірити, коли ти завжди не в пору й недоладно пророкуєш?

Поліксена

Віщуєш горе завжди, а чому й від кого прийде горе, не говориш.

Кассандра Бо я того не знаю, Поліксено.

Андромаха

То як ми можем вірити словам?

Кассандра

То не слова, я все те бачу, сестри, що говорю. Я бачу: Троя гине.

Андромаха

Чому? Від кого? Хто її зруйнує? Атріди? Ахіллес?

Не знаю, сестри.

Я бачу тількй,: Троя погибає, і шлюб дочки ЇІріама з Ахіллесом, червоним від крові троянських мужів, ганебний шлюб не врятував би Трої.

Живі вино готують на весілля, мерці волають: «Крові дайте, крові!»

...Ох, скільки крові чорної я бачуі І батько наш коліна обійпає катам своїх дітей... Я чую крик... ридав, плаче, скиглить, виє, виє...

То наша мати!.. Я пізнала голос!..

Андромаха

Боги всесильні, одберіть їй мову!

Кассандра хапається за голову і з жахом дивиться у простор. Поліксена з плачем кидається в обійми Андромахи.

III

Гінекей Андромахи. Рабині прядуть і тчуть, деякі гаптують і шиють. Андромаха тче великий білий плат, обходячи навколо

високі кросна.

Андромаха (до рабинь)

Підіть на браму ви, Левкб й Хрізё, іди й ти, Айтро; по черзі вертайтесь, поглянувши на бій і розпитавшись, про Гектора мені звістки приносьте.

Рабині виходять.

К л і м е н а (стара рабиня)

Чому ти, владарко, сама не підеш?

Не так би сумувала, подивившись, як твій герой воює ворогів.

Андромаха

Не можу я, Клімено, я боюся іржання коней, брязкоту мечів,

і куряви, і крику, а найгірше того смертельного співанйя стріл!

Як я те чую й бачу, то здається мені, що то повстав з бёзодні Хаос, що ні людей нема вже, ні богів, а тільки смерть панує самовладно.

А як не бачу лютої війни, то й не боюся, і тоді я вірю, що Гектора ніхто не подолає, бо він герой понад усіх героїв.

К р е у з а (молода рабиня)

Се правда, владарко! Щаслива жінка, що може про свойого чоловіка таку сказати правду...

Кассандра (раптом увіходить)

Правда й щастя! Як легко ти паруєш їх, Креузо!

Андромаха (з невиразним страхом)

Чого тобі, Кассандро? Ти, здається, забула вчора в мене веретено?

Креузо, пошукай...

Кассандра

Не треба, сестро.

Не буду я ні прясти, ані ткати. Жалобні шати маю, а на покрив смертельний ти сама давно напряла, не знаю тільки, чи доткати встигнеш.

Андромаха До чого ти се кажеш? Я на ложе для Гектора новий готую плат.

Кассандра Я тільки се й кажу.

А й т р а

(увіходить)

Наш владар в полі зустрівся з Ахіллесом.

Андромаха Ох!.. І що ж?!

А й т р а

Здається, він його перемагає.

Андромаха Та хто кого?

А й т р а

Наш владар Ахіллеса.

На брамі Поліксена аж зомліла, побачивши, як Ахіллесу скрутно.

Андромаха

От безсоромна! то вона не брата, а мірмідонця стежить?!

Кассандра

Андромахо, на неї Мойра наложила руку.

Не ти найнещасливіша у світі, тож не суди нещасних. Вдів багато, а межи братом вибирати й милим не часто мусить жінка.

Андромаха

Що ти кажеш?

Ти, наче п’яна, помішала в купу і правду, й вигадку...

Кассандра

Вино з водою помішані стають одним напитком.

JI е в к е

(увіходить і мовчки спиняється )

Ну, що, Левке?

JI е в к е

Не посилай мене на браму, владарко...

Андромаха

Кажи, що сталось?

JI е в к е

Нічого ще не сталось... я не можу...

Ох, сам Арес пустився б утікати, не то що смертний...

Андромаха

Що ти жебониш?

Хто ж утікає?

JI е в к е Владар наш... твій муж...

Андромаха ( замаху еться на неї човником ткацьким) Неправда! Як ти смієш?..

Кассандра (спиняє її руку)

Не поможе твоя рука проти правиці Мойри.

Андромаха

Геть, геть, зловіснице! Се ти, ти винна, коли то правда, що говорить сяя!

Ти одібрала Гектору відвагу, зламала дух зловісними речами, убила віру й певність. Бо ніколи мій Гектор не втікав від бойовиська,— надію ніс, приносив перемогу і славу. Але ти надію вбила проклятими словами: «Помита й смерть!» Бери ж на себе сором і неславу, що брат нещасний з бою принесе!

Кассандра Якби приніс хоч їх, я прийняла б.

(Тремтить і, не маючи сили встояти, сідає на перший порожній стілець.)

Ох, Андромахо, як я палко прагну, щоб не були мої слова правдиві!

Андромаха

Якби ти тільки їх не вимовляла і не труїла нас, то й не було б лихої правди. Не вгасав би дух.

Кассандра

Зрікаюсь, Андромахо, я зрікаюсь тих слів зловісних.

Андромаха

Пізно вже, Кассандро,

вже дух погас.

Кассандра

(мимохіть)

Ох! і життя погасло!

Ой горе! що робити? Я те бачу!

Я бачу: Ахіллес прудкий женеться, а Гектор упадає... страх і сором його підбили, а не меч Пелідів.

Андромаха

Ні, ти сама була б зо всього винна, не страх, не сором і не меч, а ти, отруйнице, коли ти правду кажеш!..

Ох, що ж вони не йдуть? Я більш не можу... тих звісток ждати... Я піду сама...

Кассандра

(затримує її)

Я не кажу, нічого не кажу, нічого не віщую... Тільки бачу!!.

Осліпніть ви, зловісні очі!..

X р і з е

(вбігає)

Горе!

Поліг наш владар від меча Пеліда!

Андромаха млів, рабині заходжуються коло неї, голосячи.

Кассандра (несамовита від туги, промовляє, мов непритомна)

Не страх, не сором і не меч, а я своєю правдою згубила брата...

(Закриває лице покривалом.)

Частина майдану коло Скейської брами оточена муром. Праворуч, трохи в глибині,— храм, ліворуч — брама. Смеркає. Довгі тіні простягаються через майдан. Невеличкий гурток троянців посередині, межи брамою й храмом, радиться пошепки про щось. Всередині гуртка Д о л о н, колишній наречений Кассандри,— до нього найбільше звертаються ті, що радяться. Кассандра з Поліксе-н о ю ідуть через майдан від храму, обидві в чорних жалобних шатах, тільки в Поліксени обрізані коси і непокрита голова, а Кассандра загорнена з головою в довге чорне покривало.

Кассандра (спиняє Поліксену й стає нерухомо)

Дивись, дивись, які непевні люди зібрались там...

Поліксена

Чого вони непевні?

То ж Агенор, Гелен і Деїфоб, а серед їх Долон.

Кассандра

Ох, і Долон!

Поліксена Чого ти так зітхнула й застогнала?

Кассандра Нічого, так.

Поліксена

Не можеш ти забути, що він тобі...

Кассандра Ох, Поліксено люба, я не про себе думаю тепер.

Поліксена

Про що ж?

Кассандра (складає з благанням до неї руки)

Сестричко, рідна, найдорожча, молю тебе, благаю, не питай і не примушуй говорити! Може, се правда, що слова мої отрутні, що й очі забивають людську силу! Осліпнути я хтіла б, заніміти...

Ох, се було б таке велике щастя!

Поліксена

Кассандро! схаменись! Де ж та людина, щоб тішилась каліцтвом чи бажала?

Кассандра Ось тут вопа, з тобою поруч.

Поліксена

Рідна,

ходімо звідси!

Кассандра

Ні, я не піду, я мушу надивитись на Долона, бо... ні, нічого... тільки надивитись.

Я не піду... не можу... ти ж іди, коли ти хочеш.

Поліксена

Я з тобою буду, самій же так тобі пе випадає.

Кассандрі байдуже, що випадав, що ні,— вона лиш те чинити мусить, що їй на долю випало.

Тим часом гурток скінчив нараду і розійшовся. Долон, зоставшись без товаришів, наближається до обох царівен.

Долон

Царівни,

вітаю вас.

(Хоче йти далі.)

Кассандра Долоне, стій І Долон

Що скаже

мені царівна?

Кассандра

(збентежена, шукає у що б спитати. Вона увесь час, поки говорить з Долоном, має покривало низько спущене на очі, так що обличчя її сливе не видко)

Я... хотіла, власне... тебе спитати... чи тобі до мислі були дари на поминках у нас по Гекторові?..

Долон (трохи здивовано)

Так, я дуже вдячен за ласку та за шану.

Кассандра

Чом же ти... не взяв тепер того щита з собою?

Долон

А нащо був би щит?.. Чи ти на здогад, пророчице?

Кассандра

(злякано)

Ні, ні, Долоне, ніі ЗО

Долон

(замислений)

Сѳ правда, я піду в непевну путь... та тільки щит розвідачу завада...

Я ж мушу крадькома зайти у табор ахейський, поночі усе розвідать, підслухати наради й повернутись теж крадькома.

Поліксена

Прости, воно не личить до справ громадських дівчині втручатись, але спитаю, нащо молодого тебе старіші на таке обрали?

Долон

Бо молодий ходу звиннішу має, ступає легше

_%(сміється) і втікає швидше!

Кассандра (впівголоса, до себе)

Як можна ще втекти!

Долон

Що ти сказала? Кассандра мовшть.

Я знаю, я на те не заслужив, щоб ти слова на мене витрачала... а тільки я хотів... Ні, я не вартий...

Вітаю вас, царівни...

(Похиливши голову, налагоджується йти.)

Кассандра

Постривай!

Що ти хотів?

Долон

Спитати...

А, спитати!

Ні, не питай, я не люблю питання.

Д о л о н То я таки піду...

Кассандра Питай, питай,

я відповім.

Д о л о н

Пророчице, скажи, чи я верну живий з моєї справи?

Кассандра

Чого ти, власне, в мене се питасш? Питай в Гелена, та чи мало ж є у нас у Трої віщунів?

Д о л о н *

Вже пізно

шукати їх тепер.

Кассандра

Та що ж тобі з мого пророкування. Про Кассандру лихая слава в Трої. Хто їй вірить? Ніхто з людей.

Д о л о н Не знаю сам чому, але мені бажалось би почути на се відповідь, власне, від Кассандри.

Кассандра Ти б їй повірив?

Д о л о н Може б, і повірив.

Кассандра

(гірко)

Та тільки «може»?

Долон

Я вразив тебе? Кассандра

О ні, я звикла, що мені не вірять! Долон

А все ж пророкування вислухають. Кассандра

На жаль!

Долон

Я прагну вислухать його!

Кассандра

А якби часом я тобі сказала — я не кажу, се тільки так, наприклад,— щоб ти не йшов тепер на ті розвідки? Чи ти б послухав?

Долон

Ні, скажу по правді, не міг би я послухати тебе, хоч бп смерть видиму віщувала, бо нечестю було б зректися потай того, що сам же я вхвалив прилюдно, на що пристав незмушений, по волі.

Кассандра

Та пащо знати, що тебе спіткає?

Долон

Так, я люблю дивитись долі в вічі.

Кассандра

О ні, Долоне, ти того не любиш, ніколи не любив, даремне кажеш!

Ти ще дитина для таких очей!

Долон

Дитина? Я, царівно, повнолітній, до ради вхожий і до війська здатний, я не хлоп’я давно!

Але для того, щоб знести долі погляд, повноліття того ще мало.

Д о л о н

Бачу я, царівно, що ти мені не хочеш відповісти, і я даремне тільки час гублю, а я його не маю вже багато.

Кассандра (здригається при сих словах)

Хто се тобі сказав?

Д о л о н

Ми призначили, щоб я вернувся, поки зійде місяць.

Кассандра Але ж тепера місяць рано сходить!

Д о л о н

То ж, власне, я тому не маю часу, здається, й так його не мало згаяв!

Поліксена Пождав би ти безмісячної ночі!

Д о л о н

Війна не жде, царівно,— поки б ми безмісячних ночей тих дожидали, то, може б, місяць освітив руїну святої Трої. Я піду, царівни.

Щасливі будьте!

(Іде до брами, не оглядаючись, і зникає в ній.)

Кассандра мовчки махав йому вслід рукою, а як він виходить поза браму, вона припадав до плеча Поліксени і гірко ридає.

Поліксена

Та чого ж ти плачеш?

Се ж я востаннє говорила з ним!

Що ж я йому казала? Все холодні, непривітні слова, як ті мечі ворожії, що мають заколоти єдиного, коханого Долона!..

Чом я не кинулась йому до ніг?

Чом не благала на богів Олімпських, щоб він не йшов у ту лихую путь?

Чом не сказала: «Ох, не йди, загинеш!» Чом я хоч поглядом не задержала? Злякався б він очей тих зловорожих і, може б... може б, він мені повірив,— він сам казав,— та, може б, і послухав. Дитина він перед очима долі, не зважився б іти на їх огонь, якби виразно бачив смерть видиму.

Ох, а тепер... Моє єдине щастя конає там...

Поліксена

Кассандро! та вгамуйся!

Тож він живий! Чого ти так голосиш, аж моторошно, справді? Не годиться, ще хто почує! Нам додому час.

Кассандра

Нехай там чує цілий світі Несила мені мовчати... Ох, ти ще пізнаєш, як тяжко найдорожчого втеряти!

Поліксена

Кассандро, годі! Що се ти говориш? Ходім, тут темно, страшно, я боюся. Вже пізно...

Кассандра

Пізно... хутко зійде місяць, освітить поле... Мій Долон на полі такий самотній, наче кипарис на роздоріжжі... він такий хисткий, він молоденький, ніжний — не до зброї, до ліри, до кітари він удався,

до весняних пісень... Ох, що ж ті руки порадять проти сих мечів важких, що здійнялись над ним... Рятунку!

Поліксена

Слухай,

чи ти безумна? Тож збіжаться люди!

Готові ще й ахейці сполохнутись!

Кассандра Ахейці?.. Я замовкну... я не буду...

Довге мовчання.

(Кассандра тремтить всім тілом, спочатку щільно закриває лице покривалом і стоїть нерухомо, потім одкриває-ться і пошепки говорить, стискаючи обидві руки Поліксені.)

Ходім на браму... Ти ходи зо мною... мені так страшно... я боюся долі...

Поліксена Та як же підемо? На сходах темно.

Кассандра Ох, ні, не досить темно, я все бачу...

(Простягає руки в простор.)

Ох, Артемідо, сестро Аполлона, богине ясна, погаси свій світач на сюю ніч, на сю єдину ніч!

Нехай коханці менше мрій зазнають, вони щасливі й так! Невже для того, щоб їм, щасливим, марилось любіше, мені, нещасній, відбереш ти мрію, остатню, розпачливу тую мрію, що є ще десь на світі мій коханий, м і й, хоч несуджений, та мій єдиний!

Коли то правда, що говорять люди, немов і ти зазнала раз кохання, на ймення чистої любові тої, благаю, зглянься!

Поліксена

(тремтить)

Годі, люба, годі!

Кассандра (спиняється, потім говорить зміненим голосом)

Так, правда, годі, нащо сі благання?

Що зможуть проти долі всі боги?

Вонп законам вічним підлягають так, як і смертні,— сонце, місяць, зорі, то світачі в великім храмі Мойри, боги й богині тільки слуги в храмі, всі владарки жорстокої раби.

Благати владарку — даремна праця, вона не знає ні жалю, ні ласки, вона глуха, сліпа, немов Хаос.

Рабів її благати — і даремне, і низько, я рабинею рабів не хочу бути!

Поліксена

Схаменись, нещасна!

В таку хвилину ти гнівиш богів?

Чи мало ще вони тебе карали за се твоє зухвальство? Хочеш кари ще більшої?

Кассандра

Якої ще? Не може рабиня долі, Артеміда тиха, ні на хвилину запалить раніше, ні погасити місяця на небі проти того, як доля призначила ще споконвіку. Не боюсь я кари!..

Ходім на браму!

Ідуть обидві по сходах на мур коло брами; тим часом, поки вони йдуть у темряві, тихо, на виноколі за муром небо починав злегка

червоніти.

Поліксена (стоячи на мурі над брамою)

Що се? там пожежа?

Долон ахейський табор запалив?

Кассандра (теж над брамою)

Ні, пі... се не пожежа...

Поліксена

Що ж то?

Кассандра

СтійІ

Мовчи!

Довга мовчанка.

Небо все яснішає, з-за виноколу показується повний місяць. Кассандра закриває лице щільно обома руками і стоїть мов скаменіла,

Поліксена (тулиться до Кассандри)

Ой, люба...

Кассандра

Я боюся долі... вона так дивиться отим великим та білим оком...

(Показує на місяць.)

Ой, вона все бачить!

Ніде, ніде нема від неї схову!..

А я тепер не бачу! Де Долон?

Поліксена

Припав і лізе по валах помалу.

Обидві царівни стоять який час нерухомо, їх чорні постаті різко визначаються в місячнім світлі.

Поліксена Тепер підвівсь... до табору пішов.

Кассандра Ой лихо, йдуть!

Поліксена Хто? де?

Кассандра Он тії два. Ідуть... ідуть...

Поліксена

Нічого, місяць скрився за хмару, і Долон припав додолу.

Вони не бачать.

Але я, я бачуі (Голосно кричить.)

Долоне!

Поліксена

Божевільна! він почув! схопився бігти! Вже за ним погнались...

Кассандра поривається кинутися з муру на поле, сестра утримує

і бореться з нею.

Кассандра

Пусти мене... пусти мене... пусти!

Я мушу з ним... пусти мене!!

Поліксена (щосили кричить)

Рятунку!

Гей, люди! слухайте! сюди, стороже!

Прибігають вартові вояки і помагають Поліксені утримати Кас-

сандру.

Кассандра Лишіть мене! Його, його рятуйте!

1-й вартовий

Кого?

Кассандра Долона! Там його мордують.

2-й вартовий

Де?

Кассандра

Там, у полі. Ой рятуйте, люди!

Скоріш біжіть!

1-й вартовий

Царівно, ми не можем,— нас тільки двоє! У ворожий табор побігли б ми хіба на певну згубу.

Та де ж ті всі троянці? поховались? чи неживі? Гей, люди! люди! люди!!

Починають збігатись на майдан люди. Поліксена Вже люди йдуть.

Кассандра Пустіть мене!

(Несамовито пручається, далі одкидається назад, знесилена боротьбою і розбита жахом.)

Вже пізно!..

Деїфоб і Гелен (брати Кассандрині, надійшли з людьми і, взявши за руки, хотять звести Кассандру з брами)

Ходи додому, сестро!

Кассандра (відпихає їх)

Гетьте! гетьте!

Се ви його убили!

(Раптом стишується і говорить зовсім убитим голосом.)

Ні, се я...

(Покірно дає себе вести і йде, ледве переступаючи, так, що її більше несуть, ніж ведуть.)

Місяць ховається за хмару, і темна купка людей, що веде Кассандру попід муром, ледве мріє, а далі зливається з глибокою тінню від храму.

Покій Кассандри. Нема нікого.

Деїфоб

(ввіходить)

Кассандро! сестро! де се ти? Рабині!

(Плеще в долоні і гукає.)

Рабині, гей!

З сусіднього покою увіходить рабиня старенька.

Рабиня Що, владарю?

Деїфоб

Та що се,

невже моя сестра служниць не має, що й не докличешся нікого?

Рабиня

Вжеж,

пророчиця рабинь всіх розпустила, казала: годі вже тих царських звичок, час привикати без рабинь до праці, бо хутко здасться.

Деїфоб

От нові ще примхи І

А ти чия?

Рабиня Царівни Поліксени.

Деїфоб Ну, все одно, піди поклич сестру.

Рабиня Котору? Поліксену?

Деїфоб

Ні, Кассандру,

та хутко.

Рабиня (йде воркотячи)

Хутко! бач, який швидкий.

Старі вже ноги в мене, де тут хутко...

(На порозі.)

Та он вона й сама... Царівно, швидше — там братик дожидається...

(Виходить.) (в кужілкою за поясом і з веретеном іде_к прядучи)

Вітаю.

Д е ї ф о б

І що ти справді вигадала, сестро?

Рабинь всіх розпустила, а сама кужілки з рук не випускаєш.

Кассандра

Брате,

воно завчасу краще привикати до неминучого.

Д е ї ф о б

Се рабська мова!

Царівна так би не сказала зроду.

Кассандра А що ж казати?

Д е ї ф о б

«Або царювати,

або загинути!»

Кассандра

Ми всі загинем, та не царюючи.

Д е ї ф о б

Дай спокій, сестро, і не частуй мене пророкуванням.

Се чисте горе: брат — пророк, сестра — пророчиця, нема де проступити у власнім домі за віщунством рідних.

Ось ти взяла кужілку, се й гаразд, казати правду, дівчині се личить далеко краще, ніж пророча мова.

Отож пряди й не пророкуй.

Кассандра

Я, брате,

сама б радніша прясти білу вовну, ніж віщувати всім нам чорну долю.

Деїфоб

Пряди, пряди — ниток багато білих зарученій потрібно на весілля, на шлюбні шати й на дари для гостей.

Кассандра

Се й ти вже, брате, бачу, у пророках, та шкода, що не в пору й не до речі. (Ображена одвертається.)

Деїфоб

І в пору, і до речі. Я, сестрице, не звик даремне марнувати мову.

Якщо кажу, то, значить, варто слухать,

а ти хоч і віщунка, та сама

своєї долі, видно, не вгадаєш,

то я тобі скажу: ми заручили

тебе оце тепер за Ономая,

царя лідійського.

Кассандра

Зарані, брате, говориш ти мені: «Ми заручили», бо ще ж я не рабиня поки що і маю власну волю.

Деїфоб

Ні, Кассандро, бо кожна дівчина, чи то рабиня, чи то царівна, слухає родини.

Кассандра

Я, брате, й не рабиня, й не царівна, а більше й менше, ніж вони обидві.

Деїфоб

Я не для загадок прийшов сюди, не для пустих розмов. Кажу виразно, що ти заручена. Цар Ономай тебе собі жадає в надгороду за спілку й поміч проти ворогів. Хвалився він, що піде в бій сьогодні, і всіх своїх лідійців поведе,

і що не зайде сонце, як вже буде розбите впень усе вороже військо.

«Коли се правда,— ми сказали,— завтра ти поведеш Кассандру до намету».

Кассандра

Хіба що так! «Коли се правда...» Власне, що се неправда.

Деїфоб

Я не сподівався, що ти, троянка і дочка Пріама, так самолюбно можеш відрікатись подать рятунок Трої і родині.

Атрідова дочка була величніш, недарма еллінки проти троянок так величаються, бо вийшла з них славутня Іфігенія, що радо життя своє дівоче положила за славу рідного народу.

Кассандра

Брате,

пе знаєш ти ціни жіночим жертвам, а я тобі кажу: з усіх жінок славутня Іфігенія зложила ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.

Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов зложили ті жінки, що не лишили імення по собі! Якби схотів ти від мене жертви крові, певне б, я її здолала дати, але с е ї — не можу, брате, я не героїня.

Деїфоб

Так, я се бачу, ти сестра Паріса, але не Гектора. Наш Гектор міг життя віддати, жінку залишити, осиротити сина для рятунку або для честі Трої. А Паріс готовий для Гелени загубити весь рідний край. Отак і ти, Кассандро, для тіні млявого свого Долона,

хоч сам він був зрадливий проти тебе, готова всіх нас утопити.

Кассандра

Брате!

Не ображай загубленої тіні!

Ти кажеш, млявий був Долон, зрадливий? Чому ж той млявий та пішов на згубу, на смерть видиму в той час, як ніхто з моїх братів-героїв не одваживсь?

Либонь, тому, що Гектор вже був мертвий, а Деїфоб одважний тільки словом.

Деїфоб

Старий я для розвідок. Ти ж, Кассандро, ще молода, щоб старшого судити.

Кассандра Над всіх старших найстарша Правда, брате. Деїфоб

Лишім. Хто вмер, не встане. Річ не в сьому, а в тому, що повинна т и вчинити для щастя й для рятунку всеї Трої.

Кассандра Почім же знаєш ти, що в тім рятунок? Деїфоб

Я знаю те, що се остатня змога.

Чи ти даси рятунок — невідомо, але повинна ти вчинить сю пробу.

Коли уб’ють лідійця — люди скажуть:

«Що ж, не судилось!» А як ти відмовиш, то скажуть всі, що ти нас загубила.

Цар Ономай до тебе зараз прийде, щоб ти йому сама сказала слово.

Єдине слово «згода!» — і лідійці, вшиковані до бою, рушать зараз.

Кассандра

Мій брате, се була б потрійна зрада — себе самої, правди і лідійців,

бо я отим одним-єдиним словом погнала б на погибель ціле військо.

Деїфоб Миліш тобі чужинці, ніж родина! Кассандра

А нащо ж нам даремне їх губити?

Не врятував нас Гектор богорівний, куди ж сьому лідійцеві!

Деїфоб

Кассандро, забула ти, що був тоді Пелід, теж богорівний, ще й богорожденний, тепер його нема.

Кассандра

Так говорила Пентезілея *, красна амазонка, що згинула за Трою без пори.

Деїфоб

Та що Пентезілея! Все ж то жінка! — не жінці врятувати Іліон.

Кассандра Се правда, брате, отже й не Кассандрі.

Деїфоб

(гнівно)

Гей, не чіпляйсь до слів!

Стара рабиня

(виходить)

Там той, чужий, все домагається, чому його не кличуть.

Кассандра

Скажи йому, щоб він ішов сюди, а ти лиши нас, брате.

Деїфоб

Що ж ти скажеш?

Кассандра Що бог мені звелить.

Деїфоб

Ну, пам’ятай, як тільки бог звелить сказать: «не згода»,— до тебе ймення зрадниці пристане віднині і довіку.

Кассандра

Деїфобе!

Деїфоб

Я перший прикладу його до тебе прилюдно, на майдані. Пам’ятай.

(Виходить.)

О н о м а й

(входить і спиняється у порога. Мовчання.) Царівно, радуйся.

Кассандра мовчить.

Я соромливість високо поважаю, але все ж бажав би я таки почути слово, хоч те єдине, що мені належить.

Кассандра Ти певен, що воно тобі належить?

О н о м а й Твій батько й брат запевнили мені те слово.

Кассандра Так від них ти й чув його, а я тобі його не запевняла, та ти ж і не просив, і не питав, а хочеш просто взяти як належне.

О н о м а й Прости, царівно, знаю, що дівчата солодкі речі люблять, але я

не вдавсь для того. В мене річ коротка, не ти мене, а я тебе посватав, то, значить, уподобав, справа ясна. Адже тебе за жінку я бажаю.

Кассандра

Як можеш ти мене бажать за жінку?

Ти ж бачиш, я душею не твоя.

О н о м а й

Як буде мій сей стан, і сії очі,

і сі уста, вся горда пишна постать, то де ж із них подінеться душа?

Адже й вона тоді моєю буде.

Кассандра Не більше, ніж душа твоїх рабинь.

О н о м а й Не прикладай сюди рабинь, Кассандро! Царицею ти будеш так, як личить моїй дружині і дочці Пріама.

Кассандра Не личить їй десь по неволі жити, хоч би й царицею.

О її о м а й

Я ж не беру тебе рукою збройною, по волі підеш.

Я міг би прилучитись до ахейців,

і зруйнувати Трою, і забрати тебе в полон, але я чесно хочу тебе від батька взяти, заслуживши послугою великою.

Кассандра Купити мене ти хочеш, царю?

О н о м а й

Всі герої,

найбільші навіть, купували так собі жінок.

То не було геройство. Герой користі не шукає зроду.

О н о м а й

Геройство мусить мати надгороду, се і боги, і люди признають.

Кассандра

Хіба не досить слави?

О н о м а й

Слави маю я й так, царівно, досить, а дружини не маю ще, от і беру тебе.

Кассандра

Уже й береш? Я ще не віддаюся.

О н о м а й

Царівно, правду мовити, я честь хотів тобі, питаючи, зробити, як жриці божій і царівні Трої, а в нас у Лідії *нема звичаю дівчат питати, коли батько згоден.

Кассандра

Знай, Ономаю, шлюб такий не буде з Кассандрою щасливий.

О н о м а й

Не лякай, пророчице, мене пророкуванням.

Я думаю, що й доля любить сильних, одважних і рішучих; кожна жінка повинна їх любити, а не любить, то муситиме полюбити.

Кассандра

Царю,

не знаєш ти мене, що так говориш.

О н о м а й

Жінок я досить знаю.

Кассандра

Та Кассандра ще не була між ними.

О н о м а й

От тому

я й хочу взять її.

Кассандра

На лихо взяв би!

Я не люблю тебе.

О н о м а й

Полюбиш!

Кассандра

Ні, ніколи не полюблю того, хто так підступно скористав з нашої недолі.

О н о м а й

Хто так славно

твій край відрятував?

Кассандра

Не квапся, царю, то ще лежить у Зевса на колінах.

О н о м а й

А якби стало так?

Кассандра

Я оборонцю хвалу і дяку склала б, якби вій покинув вимагати в надгороду мене...

О н о м а й

Я бачу, ти, царівно, мудра!

«Хвала і дяка» — от і вся заплата.

Та се я дам якому злидареві від свого столу м’яса, то й почую хвали і дяки досить.

Кассандра

Чи ти бачив, як оборонця визволені славлять?

О н о м а й

Не раз, не два! Скажу тобі, царівно, що переможця і не так ще славлять подолані. Я й те і. друге знаю — ціна обом однакова, бо все то безсилля силу славить. Але силу віддати за таке — збожеволіти!

Я не безумний. Голову нести, губити військо, щоб «хвалу і дяку» сказав хтось по-троянськи? Я се дома почую по-лідійськи від жіноцтва, як військо приведу назад без бою.

Мовчання.

Так що ж, царівно?

(Налагоджується йти.)

Кассандра мовчить, але, видимо, бореться з собою. Ономай бариться, завваживши се.

Деїфоб

(увіходить. Завваживши нерішучі постави обох, проник-ливо і грізно дивиться на Кассандру)

Згода, сестро?

Кассандра

Згода!

Ономай

По щирості?

Кассандра

Як голову нести, губити військо ти готов за теє, щоб я сказала: «Сі уста твої, ся постать, сії очі»,— добре, згода.

Коли твій люд готов своїх жінок лишити вдовами, аби цареві здобути наречену — добре, згода.

По щирості кажу!

О н о м а й

Чудна у тебе,

Кассандро, щирість. Ну, та годі змагатися словами, час іти, щоб заслужити ділом надгороду.

Кассандра

Які діла, така і надгорода!

Прощай же, Ономаю!

О н о м а й

Будь здорова.

Ономай і Деїфоб виходять. Знадвору чутно глухий лемент великої

юрби.

Поліксена

(вбігає)

Кассандро, пробі, що ти наробила?

Кассандра Я мусила, сестрице, дати слово.

Поліксена Так ти дала? Так, значить, то неправда? Кассандра (холодно)

Ти, Поліксено, чиниш, мов безумна; не знаєш, за що і кориш і хвалиш.

Поліксена Хвалю за те, що ти вволила волю

і батька, й брата, і всії родини.

Кассандра То, значить, і твою?

Поліксена

Та що ж, сестричко, видима смерть страшна.

А для рятунку не варто жалувать, хоч і сестри?

Поліксена

Але ж тобі там буде добре, люба, царицею у Лідії багатій, її ж недарма золотою звуть.

Кассандра

На золото Кассандра не жадібна,

і з неї досить однії обручки.

(Дивиться на Долонову обручку на своїй правиці.)

Поліксена (пестить її)

Сестриченько, я знаю, як се тяжко забути милого, та нащо ж мертвим щось інше, крім волосся, сліз і жертви? Долонові ти справиш гекатомбу, як богові, бо Лідія багатша від Трої, там царицею ти будеш.

Кассандра

За нелюбом?

Поліксена

Та що робити, сестро?

Чи то ж багато є таких, що йдуть по волі й по любові? Се вже доля така жіноча слухати не серця, а волі рідних — добре ще, як рідних, а то ж не раз і переможець гордий примусить бранку за дружину стати.

Он Деїфобова Антея йшла за нього по неволі, а протее тепер вона йому дружина вірна

і дітям ніжна мати.

Кассандра

Поліксено, а якби знов посватали тебе після Пеліда за якого-небудь?

Поліксена

Та що ж... я знаю, другого не буде такого, як Пелід, але ж мені довіку дівувати не годиться,

і я пішла б, якби хто був до пари, як не дружину, то діток любила б, як не кохання, то хоч господарність, покірливість і вірність принесла б дружині в посаг.

Кассандра

А якби не мала нічого, крім ненависті й прокльонів, то що б ти принесла своїй «дружині»?

Поліксена

Яка ти знов страшна, як се говориш! Кассандро, признавайся, значить, правда, що ти його кляла і віщувала йому й лідійцям згубу?

Кассапдра

Відки знаєш?

Поліксена (трошки збентежена)

Мої рабині під вікном були, сушили вовну, чули ненароком розмову вашу. І не знаю, як твої слова передались лідійцям.

Ти чула гомін? То гукало військо лідійське: «Царю, ми не йдем на згубу, Кассандра закляла! Ми йдем додому!

Хай гине Троя, як їй те судилось!»

І вже три лави подались додому.

Кассандра

(мимохіть)

Хвала богам!

Поліксена Кассандро! безсоромна!

Але ж вони б загинули всі марне, бо се ж їх смерть — заручини мої!

Поліксена То нащо ж ти дала цареві слово?

Кассандра Не обертай меча в гарячій рані!

Се нечесть, Поліксено, тяжкий сором на голові моїй, отеє слово.

Се примус і ненависть промовляли ганебне слово, а не я. Ой сестро!

Я так його ненавиділа палко, його і все його безглузде військо, оту юрбу рабів! Я радо, щиро промовила — їм на погибель — «згода»!

Поліксена * Страшна, незрозуміла ти, Кассандро!

Андромаха

(увіходить)

Хвала богам! Пішли-таки лідійці! Пішли на бій. Цар Ономай сказав:

«Я маю слово згоди від Кассандри». Гелен запевнив, що по птаству бачив щасливий знак на шлюб і перемогу, а Деїфоб сказав, що то неправда, немовби ти кляла царя й лідійців.

І заспокоїлись вони, й пішли.

Кассандра Гелен казав, що він по птаству бачив щасливий знак на шлюб і перемогу? Неправду він сказав!

Андромаха

Та що, Кассандро, доволі з нас уже твоєї правди, зловісної, згубливої, так дай же нам хоч неправдою пожить в надії.

Ох, я вже втомлена від тої правди!

Ой, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро! Дай вірити хоч день, що мій синочок, Астіанакс єдиний, буде жити, що не загине він од рук ворожих

і буде сильний, владний, богорівний, як був його отець, мій любий Гектор! Ох, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро!

Кассандра

Для сну, для мрії ти згубить готова усе те військо? Сором, Андромахо!

Андромаха

Не сором, ні, і кожна мати скаже, що се не сором. Що мені чужинці?

Чого я маю жалувати їх?

А може ж, то і правда, що врятують вони нам Трою? Може ж, то і правда?

Кассандра

Та тільки «може»!

Андромаха

Досить і того.

Надія є, Кассандро, є надія!

Кассандра Прошу тебе, сестрице Поліксено, пошли свою рабиню по Гелена.

Поліксепа

Гаразд.

(Виходить.)

Андромаха Нащо тобі Гелен?

Кассандра

Я хочу

його спитати. Я собі не вірю.

Вже бачиш, довершилась божа кара: не тільки інші, а й сама Кассандра зневірилась в Кассандрі. Я не знаю, чи все те правда, що тепер я бачу.

Андромаха

А що ж ти бачиш?

Кассандра

Годі, Андромахо, мене питати, щоб потім клясти.

На голові моїй вже й так прокльони тяжать, немов залізпа діадема, сплелися над чолом слова вразливі, немов гадюки над чолом Медузи, шиплять вороже, труять, глушать розум... Іди, збери своїх рабинь, звели їм кітари й флейти взяти і музику збратати з ніжним співом, може, сон

і мрію золоту вони накличуть тобі на очі, втомлені від сліз.

Є в тебе фінікіянка рабиня, ота, що вміє змії замовляти, вона приспить в тобі змію тривоги,

і ти заснеш, і в сні тому не буде нічого злого, ні війни, ні смерті, ні страху, ні Кассандри.

Андромаха

Не глузуй.

Я вірю, що таки лідійці прийдуть з царем і з перемогою. Прощай!

(Виходить.)

Той самий Кассандрин покій. Кассандра і Гелен.

Кассандра

Так ти скажи мені по правді, брате, яку ти провість по пташках побачив? (Дивиться йому в вічі, Гелен їх спускає додолу.)

Гелен

Так що там! Ми обоє віщуни

і добре знаєм, що пташки, й утрібки,

і кров, і дим від жертви — все то тільки покраси й покривало голій правді, про людське око. Адже тая правда — цнотлива дуже і поважна жінка,

і сором їй ходити без одежі.

(Сміється.)

Кассандра

Але й сама я жінка, отже правду я можу бачити й невбрану.

Гелен

Сестро,

скажи мені, хто бачив голу правду?

Кассандра Я бачила її аж надто часто!

Гелен

Чи певна ти, що ти її очима своїми не наврочила?

Кассандра

Гелене,

торкнувся ти до виразки палкої, але стерплю одважно, хочу щиро порадитись тебе,— ти наймудріший з усіх братів, гнучкий і тонкий розум у тебе, як вогонь.

Гелен

Або як вуж?

Фрігійський розум, сестро! Ми, троянці, за довгий час облоги вже навчились звиватися вужами. Що робити?

Коли б ти бачила, як Деїфоб

звивавсь перед лідійцем, ти б сказала,

njo й другий брат гнучкий-тонкий зробився.

Кассандра

Не говори про гнучкість плаза, для мене то не мудрість, а гидота.

Скажи мені по щирості, як брат сестрі коханій: чи ти справді думав —

чи по пташках, чи просто, все одно,— що в сих заручинах рятунок Трої

і що рятунок той дадуть лідійці?

Гелен

Ти завдала мені трудне питання.

По щирості: раз думав, а раз ні.

Кассандра

Як розуміти се?

Гелен

А так. Спочатку я певен був, побачивши те військо, наїжене списами, незчисленне, на силу свіже, на одвагу дуже, що еллінам, потомленим війною, знесиленим облогою, не встоять проти царя, жадібного звитяги.

І певен я: коли б та перемога була в руці в Гелени, в Поліксени, чи в Андромахи, чи в котрої хочеш, та не в твоїй,— вона була б за нами.

Кассандра

Чи й ти гадаєш так, що все нещастя походить від Кассандри?

Гелен

Хоч не все,

але багато.

Кассандра

Брате! що ти кажеш?!

Гелен

Ти щирості хотіла, і вволив я твоє бажання, не моє, сестричко.

Та я тебе, Кассандро, не картаю, невинна ти з своєї вдачі. Певне, боги в тім винні, що дали тобі пізнати правду, сили ж не дали, щоб керувати правдою. Ти бачиш

і, склавши руки або заломивши, стоїш безвладна перед тим привиддям страшної правди, мов закам’яніла, немов на тебе глянула Медуза,

і тільки жах наводиш на людей.

А правда від того стає страшніша,

і люди тратять решту сили й глузду або ідуть з одчаю на пропаще, а ти тоді говориш: «Я ж казала!»

Кассандра А що ж би ти зробив?

Гелен

Те, що роблю.

Я з правдою борюсь і сподіваюсь

її подужати і керувати,

от як стерничий кораблем керує.

Кассандра

А Мойра, брате, невблаганна Мойра? її ж бо воля світом всім керує, а ти се мав би керувати нею?

Гелен

Не так, Кассандро. Мойра так врядила, щоб був і світ, і море, і керманич,

і корабель, і бурі, і погода,

і скеля, і затока; щоб була

і боротьба, й надія, й перемога,

і правда, і... неправда.

Кассандра

Коли так, вона бажає, щоб була й Кассандра.

Гелен

І щоб Гелен боровсь проти Кассандри. Оцю я правду бачу і борюся, щоб нам троянський корабель стягти з тієї мілизни, куди Кассандра його загнала правдою своєю.

Кассандра А ти його неправдою врятуєш?

Г е л,е н

Що правда? Що неправда? Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть. Одного разу раб мені збрехав, що мій фіал украдено, бо просто не хтілося йому шукать фіала, а поки лінувався раб, то й справді фіал було украдено. Де правда була тут, де брехня? Тоненька смужка брехню від правди ділить у минулім, але в прийдешньому нема вже й смужки.

Кассандра

Коли хто каже те, в що й сам не вірить, то се неправда явна.

Гелен

А як скаже, хоч в добрій вірі, тільки помилившись, не до ладу, то се вже буде правда?

Кассандра

А як же ти, Гелене, одрізняєш брехню від правди?

Гелен

Та ніяк. Я просто

даю їм спокій.

Кассандра

Як же ти віщуєш?

Що кажеш людям?

Гелен

Те, що треба, сестро, те, що корисно або що почесно.

Кассандра

Невже ніколи ти того не бачиш, що буде, неминуче, невблаганне?

Невже тобі не каже в серці голос:

«Так буде, так! так буде, не інакше!»

Гелен

По щирості сказавши,— ні, ніколи. Кассандра

То нам порозумітись дуже тяжко.

Але скажи, як можеш ти прилюдно казати: «Бог мені відкрив... я бачив... я голос чув таємний»,— коли то неправда все?

Гелен

Знов правда і неправда! Лишім оці слова, нема в них глузду. Ти думаєш, що правда родить мову?

Я думаю, що мова родить правду.

А чим же нам таку назвати правду, що родиться з брехні? Чи ти ніколи не бачила такого нарождення?

Я бачив безліч разів. Слово плідне і більше родить, ніж земля-праматп.

Кассандра

Але ти сам сказав: «Роблю, що треба, і що корисно, що почесно». Нащо ж потрібно удавати віщуна?

Хіба корисно то, хіба почесно?

Гелен

Авжеж! Якби сьогодні батько й браття і з ними всі троянці і троянки лідійців умовляли та благали, ні на що б не здалось те все,— лідійці сказали б тільки: «Закляла Кассандра, пророчиця,— війна і шлюб нещасні».

А я прийшов з повагою жерця, в віщунській діадемі, патерицю посріблену здійняв високо вгору, мов блискавка, вона свінула в вічі усім чужинцям. Я сказав: «Мовчіть і ждіть. Я випустив із храму свячених голубів». Замовкли миттю і галас, і розмови. Я сказав:

«Цар Ономай образив Аполлона, засватавши пророчицю його і не спитавши згоди стріловержця, і бог за те свій гнів йому прорік устами віщими Кассапдри. Можна ще одвернути гнів, офірувавши для бога пишну гекатомбу з білих волів, що не були ще під ярмом».

«Я обіцяю!» — крикнув цар лідійський. А я гукнув: «Я бачу, голубй вернулись і годують голуб’яток! Щасливий поворіт і шлюб щасливий!»

І словом тим я переміг тебе, видюща сестро.

Кассандра

Чи надовго, брате?

Гелен

Побачимо! Се правда, що на полі воюють не лідійці й не ахейці, а ти і я. Одвагою керує Гелен, а розпачем Кассандра править.

Кассандра

А що, коли Кассандра переможе?

Чим виправдить Гелен свою неправду?

Гелен

Прилюдно скаже: «Се сам Ономай себе згубив, бо замість гекатомби саму обіцянку дав Аполлону».

Собі ж він скаже: «Зброя поломилась, але ми іншу знайдем. Все ж почесніш при зброї гинуть, ніж голоруч».

Кассандра

Чому ж ти й сам не йшов у бій сьогодні, не з патерицею,— з мечем і списом?

Бо меч і спис мала для мене зброя, бо людські душі — от моє знаряддя, крилате слово — от моя стріла, люд проти люду — от мій поєдинок! Усім тим правлю я, фрігійський розум. Ся діадема, сяя патериця — то знаки влади над всіма царями.

Я рівного собі не маю тут

з-поміж усіх владарів і героїв.

Ти тільки рівна, може, навіть вища, і ми боротись будем до загину.

Кассандра

Ох, я сама не знаю, чи хотіла б, чи ні тебе перемогти сьогодні! Ненависний мені той шлюб, мов смерть, я так його боюсь, як згуби Трої.

Гелен

Либонь, у тебе не фрігійський розум. Чи ти не чула, як боги часами своїх обранців хмарою вкривають?

У мене є тайник під олтарем,— як станеш ти з тим Ономаєм поруч, приносячи богам весільну жертву, від жертви піде дим, сірчана хмара, а як розійдеться — замість Кассандри порожнє місце буде. Розумієш?

Кассандра

Се стид і ганьба — радити таке!

Чи се, по-твоєму, «почесний» вихід?

Гелен

Зате корисний і безпечний, сестро.

Кассандра

Вже краще б я себе мечем убила!

Гелен

І тим роздратувала б Ономая, а слово все-таки своє зламала б.

І некорисно, й непочесно, сестро.

(Дивиться з усміхом на неї.)

Ми не однакові, а все ж ми рівні, як не в ділах, то все ж хоч у думках.

Поліксена (входить)

Цар Ономай убитий, а лідійці урозтіч кинулись. Ой горе, горе!

Гелен

Радій, Кассандро, ти перемогла!

Кассандра (віщим голосом)

Не я, а Мойра. Я її знаряддя.

Тонкий фрігійський розум і гнучкий, його зігнула Мойра і зломила, її правиця і важка, й тверда, вона кує з народів зброю світу, а я і ти — ми тільки цвяхи в зброї.

Не перецінюймо себе, Гелене.

Андромаха (вбігає й несамовито кидається до Кассандри)

Ти, люта згубо, всіх нас загубила!

Кассандра (спокійно показує на Гелена)

Питай його, чом він не врятував.

Ми віщуни обоє — значить, рівні.

(Виймає з-за пояса кужілку і сідає прясти.)

VII

Великий майдан з храмом посередині на чималому підвищенні. Праворуч в глибині двір царя Пріама, ближче до сцени різні інші будови міста Іліона. Ліворуч близько до сцени Скейська брама.

Ясний ранок, майдан залитий сонцем.

Велика юрба люду троянського то входить у браму, товпиться перед храмом, гомонить то дужче, то тихше, часом зовсім затихав і

З Леся Українка, т. 4

жде чогось, насторожившись. З царського двору виходить Геіїен в святочній білій одежі, у срібній діадемі, з білою «осрібленою патерицею в руці: іде урочистою гієратичною походою *.

Голоси в народі Гелен іде! Дорогу прозорливцю!

Гелен

(зіходить на храмовий перистиль і дає знак патерицею, стукнувши нею тричі об мармуровий поміст, далі починає промову велично-віщим голосом)

Батьки, брати й синове! рідна Троє!

Боги з Олімпу зглянулись на сльози, на гекатомби, на благання наші,— без зброї подолали ворогів.

Зевс еллінам поклав у серце звагу по добрій волі залишити Трою.

Підіть за браму — зник ахейський табор, лиш кінь один стоїть на таборищі,— богам троянським в дар дали ахейці того коня. Він з дерева, не пишний і не коштовний військовий дарунок, та він дорожчий нам від срібла-злота, від мармуру й каміння дорогого.

Дарунок згоди ліпший над здобуток, що на війні ціною крові взято.

Ахейці відплили від нас по волі своїх і всіх богів, а дар лишили на знак пошани й згоди. Честь ахейцям!

Люд и Ахейцям честь!

Голос Кассандри (з храму)

За кров, за смерть, за сльози!

Деїфоб

(обертаючись до дверей храмових)

Мовчи, Кассандро!

Гелен (до троянців)

Вам, троянські мужі, я раджу дар той повезти у храм і край Палладіона * там поставить.

Кассандра

(з*являється на дверях з чорною патерицею і простяга її, немов загороджуючи вхід)

Я не пускаю в храм.

Гелен (одбивае її патерицю своєю)

Вступись, Кассандро!

Кассандра (знов загороджує)

Мені належить влада не пускати.

Чоловіки не сміють наближатись до постаті Паллади. Я сторожа Палладіона. Ти вступись, Гелене, гляди своїх пташок.

(Дивиться йому в вічі, він спускає патерицю.)

Нечистий дар!

Проклятий дар!

Люд порікує, видимо збентежений.

Голос з юрби Та геть її женіть,

зловісницю!

Другий голос Мовчи! вона ж царівна!

Перший голос

Дарма!

Вже те її пророкування уїлось нам в печінки. Не доки ж терпіти се!

Третій голос

Убить її!

Якийсь молодик заміряється списом,

Гелен (здержуе знаком руки)

Не руште!

Не проливайте крові — там святиня!

Деїфоб То як же буде, брате, з подарунком?

Гелен

Ми храм новий збудуємо для нього,

«храм згоди» буде зватись. Поки що стоятиме в царськім дворі дарунок.

(До Деїфоба.)

Ти призначи сторожу для пошани.

Кассандра Сліпий побитих на сторожу ставить!

Деїфоб

Кассандро!

Гелен

Брате, й ви, троянські мужі, перевезіть коня в царське подвір’я.

Деїфоб дає знак рушати і подається сам до Скейської брами.

Голоси з люду

Гелен наказує! Рушаймо, браття!

Гелена хай боги благословлять!

Він розум наш! Він наше око ясне!

Кассандра

Єдине око — й те більмом зайшло!

Увесь люд рушає за Скейську браму.

Гелен

Кассандро, слухай, нащо ти мене на пробу ставиш дотинками тими?

Кассандра На пробу, чи не станеш раз видющим.

Кассандро, се ж безумство! Річ видима: ахейський табор спорожнів; на морі ані човна, ні цяточки немае.

Розвідачів далеко розсилали

ми з Деїфобом, найбистріших хлопців

і кінно, й піхотою. І не видко,

щоб де була яка залога, чати

чи щось подібне.

Кассандра

Дурно не дає

дарунків ворог.

Гелен

Та же той дарунок — то миру знак. Чи ти ж не розумієш?

Кассандра

Вже ж ні. Якби оце посеред моря палка жарина плавала по хвилях, розжеврена вогнем,— то був би знак воді від полум’я на мир. Та хто ж би збагнув такеє?

Гелен

Люди не стихії, і лиху, й гніву людському є край. Ахеянок вже підросло багато за час війни, і, може, Менелай молодшу дома знайде від Гелени.

Кассандра

Гелену бачив він на Скейській брамі учора зрана.

Гелен Що ж?

Кассандра

Піди, Гелене, до неї в гінекей і там подумай, що ти сказав.

(задумується. Тим часом з Скейської брами показується гурт узброєних троянців. Гелен показує їх Кассандрі)

Ти бачиш ті списи і ті мечі? Не треба й остороги пророчої. Он вартовий сурмач.

То ж сурма голос має, Троя — вуха.

Кассандра Німий глухого буде вартувати!

Гелен

Кассандро, годі! Я глухий для тебе, так же й твої слова німі для мене.

Договорились ми до краю. Годі.

Деїфоб

(з юрбою узброєних веде зв*язаного елліна до Кассандри

й Гелена)

Сюди його, сюди! Нехай розсудять троянські прозорливці сюю справу і скажуть нам, що маємо робити з оцим чужинцем. Брате, й ти, Кассандро, послухайте і зважте. Ми застали сього чужинця край коня на полі.

Блукав мов непритомний, сльози лив і, руки ламлючи, слова безладні викрикував. Ми зайняли його, пізнавши елліна з одежі й мови.

Тепер між нами розділилась думка: одпі говорять одпустить його,— він тим покинутий, що божевільний, і, певне, він не зробить зла нікому, а другі кажуть: се розвідач хитрий, убить його, щоб не було біди.

Поки Деїфоб говорить, надходять люди, чоловіки й жінки, хто з

поля від Скейської брами, хто з будинків від міста, і збираються

в гурт.

Голоси з гурту Убить! убить!

Один голос

8а віщо?

Другий голос

Так, для помсти. Третій голос Для остороги.

Четвертий голос

Покарає Зевс за кров невинну.

Деїфоб

(дуоким голосом)

Замовчіть, троянці!

Не вам належить суд. Скажи, Гелене, убить його чи визволити радиш?

Гелен

Ні те, пі друге. Марне убивати немає честі нам, та й небезпечно, бо як дізнаються про те ахейці, що елліна убито без вини, то знову можуть розпочати чвару на довгі роки. Тільки ж і пустити пепевного чужинця — необачно.

Нехай собі живе, але у путах, під пильною сторожею.

С і н о н (полонений еллін)

Ой царю, чи віщий прозорливцю! Я не знаю, як маю величать мого владаря...

Але я бачу розум боговитий у тебе на чолі. Збагни ж, премудрий, ти душу елліна. Я сам з Еллади. Еллада — се ж колиска споконвічна святої волі. Правний син Еллади без рідної стихії жить не може, а хоч би й міг — не хоче.

Ти сим словом на смерть почесну в Трої заслужив.

Гелен

Чого на смерть? Пусти його на волю, коли нема вини на ньому.

Кассандра

Брате,

що єсть вина? Хіба гієна винна, що смертю й розпадом живитись мусить?

Деїфоб

Хіба ти знаєш заміри чужинця, що так його рівняєш до гієни?

Коли ти знаєш, то скажи виразно, що саме він замислив нам на згубу.

Кассандра

Не знаю я нічого, тільки бачу кривий гієни погляд, тільки чую проникливий хижацький голос...

(В раптовім нестямі.)

Ой!

Гієни бродять по руїнах Трої і лижуть кров іще живу... гарячу... обнюхують ще не застиглі трупи і радо скиглять...

(Стогнучи, закриває обличчя руками.)

Люди стоять у важкій мовчанці, далі починають перешіптуватись. Сіион тривожно оглядається на всі боки.

Деїфоб

(бере Кассандру за руку і потрясає. Стиха)

Сестро, спам’ятайся!

Доволі слів тих темних і страшних, що придавили люд, мов димна хмара.

(Вголос.)

Коли гієну бачиш в сім чужинці,

Ііу, що ж, убий його, ми не бороним.

Гелен (подає їй жертовний меч)

Ось маєш меч!

Кассандра

(збентежена)

Ні, браття, я не вмію

мечем владати.

Гелен

Жриця мусить вміти в потребі всяку жертву заколоти рукою власною.

Кассандра

Хіба се жертва?

Гелен

Се жертва прозорливості твоїй.

Кассандра

Чому ж ти сам сю жертву не заколеш?

Гелен

Сліпий наосліп лити кров не хоче.

Нехай твоє видюще око править рукою певною. Єдине серце нехай наказує руці й очам.

Деїфоб

Хай буде так. Нехай хоч раз Кассандра не скаржиться на людську неймовірність.

Коли не винен еллін, хай за кров спокутує Кассандра перед Зевсом, а людський суд мовчатиме тепер, за сеє ручить старший син Пріама.

Гелен вкладає ме-і в руку Кассандрі. Кассандра мовчки бере меч. На знак Деїфобовпй Сінона підводять ближче.

С і н о н

(простягає до Кассандри зв'язані руки і падає на коліна) Пророчице!.. Ох, як благати маю иегідний я пречистую тебе?

Чужі тобі дрібні діла людськії, ти, богорівна, дивишся, як Мойра, на болі серця смертного, слабкого...

Ще, може, горе кревної родини тобі, як і богам, святе здається, та я, нещасний, без родини в світі, я сирота, без матері, без батька,— признатись мушу, ти ж бо всевидюща...

Єдину тільки маю наречену,

вона мене кохає... 0, я тямлю,

для твого слуху сі слова — марниця...

Коли б ти знала... Ох, коли б ти знала, як рветься серце з тяжкої розлуки і як душа вмирає від тривоги!..

Серед троянок рух, зітхання, декотрі втирають сльози.

Кассандра (хоче запанувати над власним зрушенням)

Встань, елліне, і говори спокійно.

С і н о н (встає)

Пробач мені, але про це спокійно уста мої не можуть говорити... прости, вони тремтять...

(Закриває лице плащем і замовкає. Згодом одкривається і провадить далі.)

Чом я, бездольний, моєї Левкотеї не послухав?

Тож так вона мене тоді благала, як я тепер тебе благаю ревне.

«Ох, не вбивай мене! — вона волала,— згляпьсь на мої весняні молодощі!»

Та я стояв, мов скеля, і дивився на чорний корабель, на темні хвилі.

І крикнула до моря Левкотея:

«Ой море, море! Ти жива розлуко!»

І безліч раз оті слова безумні, ридаючи, нещасна промовляла...

І я їх чув, аж поки зашуміли навколо мене темні, чорні води...

(Береться за голову і тихим, немов далеким голосом кви• лить-промовляе.)

«Ой море, море! Ти жива розлуко!»...

Кассандра

(стурбована)

Тебе лишили вмисне?

С і н о н (покірно)

Так, царівпо. Кассандра

Навіщо?

С і н о н

Ох, царівно, я не знаю!

Мене лишили сонного. Прокинувсь — аж серед поля я, один як палець.

Либонь, давно ще мав на мене гнів потужний Діомед, що я прилюдно безжалісним назвав його Хароном в той час, як він, а з ним ще наших двоє, розвідача троянського вбивали.

Кассандра

(напружено)

Коли?

С і н о н

Давно, пророчице, тоді ще Пелід наш був живий. Та пам’ятливий у гніві Діомед,— його вразило, що я насмів обороняти бранця, його рукою взятого на смерть.

Але ж мені так жаль було троянця.

Такий був молоденький і вродливий, так жалісно благав про милосердя...

Ой горе! Так і я тепер благаю, та нікому за мене заступитись хоч би єдиним словом... Всі мовчать...

Смерть неминуча... Нащо ж протягати остатні сі хвилини під мечем?!

(Раптом падає на коліна і нахиляє голову.)

Спусти свій меч на мене, невблаганна!

Кассандра Гелене, я не певна, може, справді не винен цей чужинець? Як гадаєш?

Гелен

Я, сестро, не вгадаю без пташок.

Деїфоб

А я дивуюся з твого вагання.

Адже могла колись ти ціле військо людей невинних одіслать на страту єдиним словом,— і не жаль було.

Так що ж тобі якийсь один чужинець?

Невже він ласку заслужив у тебе заступництвом єдиним за троянця єдиного? Адже лідійське військо бажало врятувати цілу Трою і то від тебе ласки не зазнало.

Кассандра (з розпачливим поривом здіймає вгору меч над Сіноном, ллє рука їй затремтіла, і вона повагом спускає меч, не зачепивши Сінона)

Ти одібрав мені остатню силу тим спогадом... Пролита марне кров волає до богів супроти мене...

Багряна хмара насува на очі, на розум мій... Ох, непрозора хмара!

(Меч випадає їй з рук.)

Рука моя зов’яла... серце всохло... тьма... тьма...

(Хитається і падає на руки Геленові.)

Гелен

Вона зомліла! Поможіте, троянки-сестри!

Троинки нисуть Кассандру в глибину храму.

Гелен (до Сінона)

Елліне, ти вільний, бо не хотять боги твоєї смерті.

VIII

Той самий майдан. Вечорів. Ніч насувається швидко, темна, безмісячна, тільки зорі сяють різко, як в холодні вітряні ночі. На майдані поставлена сторожа: один вартовий коло царської брами, другий коло Скейської, третій коло храму, четвертий ходить навколо, вартує троянські оселі. Всі узброєні, як па війну.

Сторожа який час вартує мовчки. З царського двору чутно відгуки музики і веселого бенкетного гомону.

1-й вартовий (від Скейської брами)

Ну, свято, братця!

2-й вартовий

(від Скейської брами)

Та вже так, що свято!

Хто п’є-гуляє, а сторожа стій і стережи, хтозна-чого й від кого.

3-й вартовий (від храму)

Не стало Гектора, не стало й глузду.

О, той не марнував би часу нам, не збиткувався б над підвладним людом,— сам був герой, та й іншим ціну зпав, а сі...

4-й вартовий

(що ходить навколо, наблиоісаеться до 3-го і каже нишком)

Ти б трохи обережніш, брате, бо там Кассандра, їх сестра.

3-й вартовий

Дарма!

Вона з братами — як вогонь з водою, така в їх згода.

4-й вартовий

Все ж одна родина!

3-й вартовий

Нехай* би Гадес* їх усіх забрав!

Увірились воші усі троянцям, а вже найгірш ота зловісна птиця,

(киває на храм) все лихо з неї!

4-й вартовий Цить! Паріс іде!

Від царського двору наближаються Паріс і С і н о н. Паріс

(в святочній барвистій і вишиваній одежі, без зброї, на голові навколо червоного фрігійського шличка трояндовий вінок, з-під нього спадають на плечі довгі кучері)

Ну що? Вартуєте? Брат Деїфоб

мене прислав наглянути. Що ж — пильно,

гаразд вартуєте?

1-й вартовий (понуро)

Та вже ж вартуєм.

Паріс Чого ж такі сумні?

1-й вартовий

Потіхи мало нагблодно й насухо тут стояти в святковий день.

Паріс

Се правда!.. Та пождіть, ми щось придумаєм...

Кассандра (з храму)

Пильнуй, стороже!

Паріс

(здригнувся)

Що то таке?

1-й вартовий

Сестра твоя, Кассандра, вона пильнує там Палладіона.

Паріс

А, от що!

(Здригається знов і неспокійно оглядається.) Ох, яка холодна ніч!

1-й вартовий З гір вітер, без вогню сутужно буде. Паріс

А йдіть та принесіте дров сюди та розложіть вогонь.

Ближчі вартові йдуть.

С і н о н

Так, ніч холодна.

Паріс загортається щільніше в плащ.

Дружинонька твоя золотокудра, либонь, тепер багаття розпалила і пахощів насипала солодких, димок від курива, мов легка мрія, над сніжно-білим чолом піжно в’ється.

Паріс мовчить, розмаренпй, поглядає на царський двір.

Тепер, либонь, ті світозорі очі сльозою пойнялись. Вона сама.

Сидить, пряде і думоньку гадає, а ти то бенкетуєш, то вартуєш...

Паріс

(тихо, немов до себе, не дивлячись на Сінона) Чи є в тім глузд?.. Покинуть би це все... Ну, що тут станеться?..

(Наміряється йти.)

Кассандра (з'являється на дверях)

Стривай, Парісе!

Куди ти йдеш?

П а р і с ( збентежено )

Я?.. По тепліший плащ...

Холодна ніч...

Кассандра

Холодна, кажеш? Брате, даремне ти так холоду боїшся, не в тім твоя погибель.

П а р і с

Ой Кассандро, коли вже ти покинеш тії речі про смерть, про горе, про погибель марну?

Вже все скінчилось, і війна, і горе, час відпочити.

Кассандра

Як у тебе хутко скінчилось горе!.. Підійди, Парісе, і подивись туди.

Паріс дає знак Сіпонові, щоб той собі йшов, і підходить до Кас-сандри, вона показує йому рукою в долину, осяяну місяцем. Сіиоп

виходить.

Кассандра

Що там на полі?

Паріс Там?.. Там могила...

Кассандра

Ти забув чия?

Паріс мовчить і спускає очі додолу.

Під нею Гектор наш, троянська слава.

Паріс

Він вже давно поліг...

Кассандра

А ти зостався! То, значить, веселіться і радійте, троянські люди?

Паріс

Сестро, ти ніколи мене так тяжко не вражала словом.

Кассандра

Бо я тебе не бачила таким, як от тепер. Оті твої троянди мені вп’ялися в серце колючками і точать з нього кров.

Паріс

Кассандро!

Кассандра

Годі!

Іди, іди до неї, осоружний, до чарівної, гарної Медузи, і скам’яній, упавши перед нею навколішки,— так наша слава впала.

Паріс

Чого ж упала? Ми перемогли!

Кассандра

Ти звеш се перемогою? Вся слава, вся наша честь погинула давно, зосталась тільки крадена Гелена та ще безглузда деревина. Справді, преславна перемога!

Паріс

Слухай, сестро, як ти мене затримала для того, щоб я такі слова приймав від тебе, то я на те не згоден.

(Повертається, щоб іти.)

Кассандра

Вже ж іди!

Нехай не кажуть люди, що даремне загинула троянська сила и слава.

Нехай Паріс уп’ється тим коханням, що ми за нього ходим у жалобі, нехай тим щастям серце иавтішае, що ми за нього заплатили горем довічним! Се ж була мета преславна війни згубливої. Так доверши величну перемогу край Гелени в розкішнім гінекеї!

Паріс, налагодившись було йти, при перших словах Кассандри спинився і стоїть в нерішучості.

Де твій меч?

Паріс

Нащо той меч?

Кассандра

Узброєиий ти досить шличком червоним, вишитим хітоном, трояндами та чорними очима?

Для перемог твоїх сього доволі?

Паріс

(спалахнувши)

А для твоїх, скажи, чого бракує?

Спитав би й я: Кассандро, де твій меч?

Адже в твоїх руках він був сьогодні, чи ти ним запобігла честі й слави?

Мовчиш, проречиста, забракло мови!

Кассандра (мов прибита)

Прости, мій брате... правда... що ж... іди...

Паріс

(з дитячою радістю, забувши гнів)

Так, я піду... Я ненадовго, справді...

Ні, ти не думай...

(Вже на ході)

я піду по плащ, бо холодно... я хутко повернуся...

(Дедалі все прискорює ходу і хутко зникає в брамі царського двору.)

Кассандра іде в храм і засовує за собою завісу на храмовім вході. Чутно голос флейти, бренькіт кітари і співи. Незабаром з’являється Сінон з флейтистом і кітаристом, що несуть удвох велику амфору вина. Сіноп з кошиком овочів та з фіалом коло пояса, сам уквітчаний і на руці має скілька вінків. З другого боку йдуть з дровами та частками м’яса вартові, розпалюють перед храмом вогонь і заходжуються пекти м’ясо. Музики установляють амфору, вгородивши її в пісок, і лагодяться грати.

Сінон

(співає, флейтист і кітарист приграють)

На полях Асфоделонських *, на долині Єлісейській * ходять славою повиті тіні згублених героїв, та чого ж вони сумні?

Хор вартових

На полях Асфоделонських, на долині Єлісейській не цвітуть квітки.

Посеред співу 3-й вартовий сам одв’язує від Сіионового пояса фіал і починає пити, далі частує інших.

Сінон

(співає)

Понад Стіксом каламутним, попад Летою важкою ходять лаврами вінчапі тіні наших незабутніх та чого ж вони сумні?

Хор

Бо у Стійсі каламутнім, бо у Леті сумовитій не вино — вода.

С і н о п (співає)

Там у Гадеса в палатах, перед троном Персефони поставали в вічній славі тіні наших оборонців, та чого ж вони сумні?

Хор

Бо у Гадеса в палатах, перед троном Персефони не бринять пісні.

1-й вартовий (співає грубим голосом і невлад)

Понад берегом Кокіта ходять смутнії герої, в’ється дим від наших жертов, ллється кров від гекатомб, та чого ж вони сумують?

(Гукає.)

Гей, антистрофу!

К і т а р и с т

Одчепись, не хочу!

1-й вартовий (співає далі сам)

Бо немає сала-м’яса, ані ситого стегенця, тільки дим та кров.

5-й вартовий

Щось не під лад.

1-й вартовий

Дарма, аби до речі!

С і н о п

Сідайте, браття, до вогню хутенько. Хвала богам, ще ж ми на сьому світі, ще є вина, пісень, квіток доволі.

1-й вартовий Та ще й м’ясця!

(Заходжується коло печива.)

С і н о н

(роздає всім вінки, а 1-му, що порається коло печені, сам насуває вінок на голову)

Налийте ж і мені.

(Йому наливають, він п'є. До 2-го вартового.)

А ти чому не п’єш? Хіба не смачно?

2-й вартовий (нерішучо)

Нема води...

3-й вартовий

Та нащо там вода?

Сьогодні й чисте можна пить! Гуляймо!

2-й вартовий

Та чисте дуже в голову вступає...

3-й вартовий

Іще чого! Ну, то не пий зовсім!

Іди, вартуй, як сказано, на брамі.

2-й вартовий Який розумний!

3-й вартовий

То мовчи та й пий,

коли дають.

2-й вартовий п’є, фіал знов наповняють, і він переходить з рун

У руки.

3-й вартовий

Ну, що ж один фіал?

Марудно се, черги тієї ждати.

4-й вартовий (сміється)

Хіба піди в Кассандри попроси жертовних чаш. Оп там вона, у храмі.

Голос Кассандри (з храму)

Вартуй, стороже!

1-й вартовий

Бач, сама озвалась!

Пожди, царівно, хай спечем печеню, тоді й тобі дамо.

Сміються всі.

3-й вартовий

Ба, догадався!

(Здіймає з голови шолом, наливає вина й п'є.)

Чим не фіал?

За його прикладом інші роблять так само.

1-й вартовий

Розумний, що й казати!

Ось і печеня, їжте, милі браття.

(Здіймає один шмат із списа і ділить мечем, кожному по

шматочку.)

2-й вартовий

(їсть)

Сиренька, та дарма, аби гаряча.

С і н о н

Ось на перчину, трохи посмачи.

2-й вартовий Пектиме дуже.

3-й вартовий

То вином пригасиш,— амфора не мала!

4-й вартовий

А як не стане,

добудем другу.

їдять м’ясо, батуючи мечами, їдять садовину і п’ють шоломами вино, дедалі помітно вино починав їх розбирати. Музики тим часом

грають.

2-й вартовий

Ви б іще співали.

3-й вартовий

А ти?

2-й вартовий

Та я за вами, сам не вмію.-

Сінон заграв у флейту, потім передав її флейтистові, тон провадить далі, кітарист підхоплює, інші вступають співом.

Над річкою сад-виноград повився, ой саде-винограде!

Як буде йти до-річки Левкотея, обвий її, мій друже кучерявий...

1-й вартовий Ет, се нудна!

Кітарист

А ти ж якої хочеш?

1-й вартовий

(співає без музики, недоладним речитативом)

Жінки гляди не гляди, не вбережеш, дарма праця, будь ти хоч богом олімпським, мов кривоногий Гефест!

(Хитнувшись, спотикається і падає додолу. Мугикає ще разів два, мов пригадуючи.)

Мов кривоногий Гефест... кривоногий Гефест... (Далі мовкне й засипляє.)

2-й вартовий От так весела пісня!

3-й вартовий

На добраніч!

П’ють далі. Флейтист і кітарист грають тим часом без співів. Дедалі всі, окрім музик, зморені вином, вкладаються долі навколо вогню і засппляють. Сінон теж удає, ніби спить.

Флейтист (перестае грати)

От і поснули!.. Що його робити?

Кітарист

Собі заснути.

Флейтист

Ні, ходім на бенкет.

Допивають удвох решту вина і йдуть до царського двору.

На сцені який час тихо, всі сплять, тільки здалека чутно відгуки музик, пісень, гомону веселого.

Голос Кассандри (з храму)

Чувай, стороже!

Повна тиша. Відгуки затихають. Сінон помалу підводиться і сторожко оглядається навколо.

Голос Кассандри

Гей, чатуй! вартуй!

Сінон зривається, біжить до царського двору і зникає в брамі.

Кассандра (на дверях храму)

Не спи, стороже!

(Завважає сплячих вартових.)

Пробі, вартові!

(Кассандра зіходить до вартових і пробує їх побудити, дехто з них ворушиться, бурмотить щось невиразне, але жоден не має сили прокинутись. Кассандра подається до царського двору, волаючи)

Гей, хто живий?

Гей, хто живий? Троянці!

Назустріч їй з царської брами виходить С і н о н, аз ним узбровні елліни: Менелай, Агамемнон, Одіссей, Аякс, Діомед. Вони схрещують списи і загороджують Кассандрі дорогу.

Аякс

Стій, дівчино! Ти хто така?

Одіссей

Та се ж

безумная Кассандра, чи не знаєш?

Кассандра (хоче прорватись поза списи)

Троянці! Зрада! Зрада! Гей, троянці!

Агамемнои Схопіть її та зав’яжіть їй рота!

Кассандра хутко обертається і втікає в храм, там вона припадав до Палладіона, щільно обіймаючи статую.

Кассандра

Не руште! Я під захистом святині!

Аякс

Іще чого!

Діомед

Дарма! Ти наша бранка.

Діомед хапає Кассандру за ту руку, де патериця, Аякс хапає її за волосся, вона чіпляється вільною рукою за п’єдестал Палладіона, статуя хитається і враз із п’єдесталом падає додолу. Вояки витягають Кассандру з храму, в’яжуть їй руки, не одбираючи патериці, ремінням від мечів, а потім саму прив’язують до колони в портику храмовім над сходами.

Тим часом Сінон, Мепелай, Агамемнон та Одіссей одчиняють Скей-ську браму, а Діомед вертається в храм і забирає Палладіои.

Діомед

(гукає)

Наш, наш Палладіон! Сюди, герої!

В одчинену браму лавою суне ахейське військо. Кассандра (волає, зібравши всю силу)

Прокинься, Троє!! Смерть іде па тебе!!!

В царськім дворі та й в інших будинках спалахують тривожні світла. Еллінське військо хутко сповняв весь майдан і розтікається в різні боки по вулицях Трої. Незабаром здіймається в місті великий лемент, перебігають через майдан троянці, безоружні, в святочній одежі; за' ними навздогін збройні елліни, кого хапаючи, кого вбиваючи. Згодом займається пожежа. Дедалі втікачів і догонців меншає, але частіше з’являються переможці елліни, іцо женуть списами * поперед себе, мов отару, гурти вже полонених і пов’язаних у стяж троянців і троянок, одних заводять у храм, інших виводять за Скейську браму, інших примушують сідати долі на майдані, тоді тії падають ницьма на землю і голосять. Бранок з Пріамової родини ставлять і садовлять у портику храмовім, коло Кассандри. Коли заметня потроху втихає, то коло Кассандри вже є Андромаха, Поліксена і ще скілька жінок.

Андромаха

(ридає)

Моя дитино! Синоньку єдиний!

Навіщо я тебе на світ родила!

Розбили!.. Вбили!.. Кинули об камінь!..

Поліксена

Ой лихо тяжке! Батеньку! Матусю!

Наложницею стане ваша доня!

Інші жінки з царської родини

Тепер же ми рабинями й сконаєм!..

Рабинями... Далеко на чужині...

Андромаха

(до Кассандри)

Чого ж мовчиш? Чом смерті не віщуєш?

Тепер нам смерть була б єдина втіха.

Кассандра (з страшним спокоєм, якимсь неживим голосом)

Тут є такі, що іншу втіху знайдуть.

Андромаха

Проклін на тебе!

Кассандра (як і перше)

Так, проклін на мене,

бо я тепер побачила найгірше.

Троянки у неволі і — живі!

Обходять кросна, розділяють ложе, дітей годують еллінам на втіху...

Прокляті очі, що такеє бачать! ^

Андромаха

Уста прокляті, що такеє кажуть!

Кассапдра

Проклін на мене, я мозчать не вмію!

Ведуть у храм пов’язаних троянців з царської родини, між ними

Гелен.

Гелен (проходячи повз Кассандру)

Радій, Кассандро, ти перемогла!

Кассандра

Ти переміг. Ти вбив мене сим словом.

Мій розум зламаний, твій піде в світ, ти ним і переможців переможеш, а мій погасне вкупі з сим пожаром...

Гелена

(біжить через майдан, за нею Менелай з мечем)

Рятуйте, браття-елліни! Рятуйте!

За віщо він мене скарати хоче?

Зрадливо, силоміць я взята в Трою, я бранкою нещаспою жила, щодня по ріднім краю сльози ллючи!

Ахейці нерішучо розступаються перед нею, але не відштовхують, коли вона чіпляється за кого з них, намагаючись заховатись під його щитом.

Менелай

Ось кров Парісова на сім мечі твоєї крові прагне!

Кассандра

Ой ПарісеІ 91

Поліксена Мій братику!

Андромаха

Нещасний!

Г е л е н а

(оточена молодими вояками; раптом згорда)

Чоловіче!

їй справді хочеш покарать мене?

Чи ти на те пролив се море крові за честь мою й свою, щоб тут прилюдно ганьбить її й плямити самохіть?

То се такої шани дочекалась цариця Спарти? Хто ж тепер повірить цнотливості спартанок, як і цар свою царицю зрадницею вславив?

(До вояків.)

Чи й ви, спартанці, на таке пристали?

Вояки-спартанці (що оточають Гелену)

Вона не винна! Богорівна жінка!

Даремне, царю, ти ганьбиш дружину!

М е н е л а й (до Гелени лагідно)

Пробач мені,— я запальний, ти знаєш...

Г е л е н а

(всміхається і простягає руку)

Я бачу, царю мій, ти не змінився.

Менелай простягає й собі руку до Гелени. Гелена бере його за руку і веде межи ахейськими лотами за Скейську браму па поле; всі розступаються ьред нею з гомоном подиву.

Андромаха

Вона цариця знов, а ми — рабині!

Боги, де ж ваша правда?!

Кассандра

Ха-ха-ха!

Одна з троянок (до другої)

Кассандра засміялась... Ой як страшно!

Від неї сміху я не чула зроду.

Кассандра

(в нестямі, дивлячись, як язики полум'я грають по цар-ських будівлях)

Сюди, сюди отих квіток огпистих!

Гранати зацвіли! Весільний час!

Чутно за сценою голос старої жінки, він заводить, ридаючи страшно, немов виє.

Поліксена (з жахом прислухається)

То наша мати!

Кассандра

То весільна пісня!

Се мати дочок виряджа до шлюбу!

Кассандра все неправду говорила.

Нема руїни! Є життя!., життя!..

Голос старої жінки розлягається дужче. Раптом його покриває хряск від падання будови. Заграва пожару заливає сцену.

Завіса

ЕПІЛОГ

Діється в Елладі через довгий час після руїни Трої.

Дім аргоського царя Агамемнона в Мікенах * пишно заквітчаний знадвору, стежка від дверей до брами ви стелена пурпурною тканн-

и ою.

На небі громова туча. Блискає часом, але дощу нема. Цариця Клітемнестра з царським намісником Егістом наглядають, як раби й рабині кінчають прикрашати дім.

Клітемнестра (до Егіста)

Такої зустрічі ніхто з царів не мав ніколи.

Е г і с т

Правда, Клітемнестро.

(Важливо, дивлячись їй в очі.)

А пурпуру тобі не жаль?

Клітемнестра

О ні!

Не жаль мені нічого... і нікого!

Е г і с т Чого ж се ти здригнулась?

Клітемнестра

Адже бачиш,

як блискавка сліпить.

Вісник (вбігає задиханий)

Цар їде! Цар!

Клітемнестра (до рабів)

Гей, ширше браму відчиніть! Рабині, готуйтесь квіти сипати під ноги!

Чутно гуркіт колісниці. Раби одчиняють браму настежи. За хвилину увіходить у браму Агамемно н, ведучи за руку К а с -с а гідр у. Рабині сиплють їм під ноги квітки. Клітемнестра й Егіст перестрівають Агамемнона ще в брамі.

Клітемнестра

Мій царю! Мужу любий!

Я не вірю своєму щастю!

(Обіймає Агамемнона.)

Егіст

Брате мій коханий! (Цілує Агамемнона.)

Клітемнестра (показує на Кассандру)

Се хто з тобою?

Агамемнон

Се дочка Пріама, пророчиця Кассандра.

Е г і с т

То Гелен той, що приїхав з Трої і тепера у Дельфах волю божу провіщає, то брат їй?..

Кассандра

А!..

Агамемнон

Запевне. Я бажаю, щоб їй була повага в нашім домі, як жриці, як царівні подобає.

Для нас вона не бранка.

Клітемнестра

Добре, царю. Я звикла слухатись. Хоч я не знаю сієї жінки...

Кассандра

А тебе я знаю: ти мати Іфігенії.

Клітемнестра заслоняє обличчя покривалом,

Агамемнон (до Кассандри)

Навіщо

ти їй про се тепера нагадала? Кассандра

А нащо ти про се забув тоді, як віддавав свою дочку на жертву розгніваній богині? Ти забув, хто мати Іфігенії, хто батько.

Ти тільки пам’ятав, що треба жертви для того, щоб згубити нашу Трою.

Агамемнон

Ти все на мене ворогуєш, бачу.

Кассандра

У тебе, царю, є сильніший ворог,— то що тобі Кассандра?

Агамемнон

Розкажи, де ворог мій і що мене чекає?

Я не троянець неймовірний. Щиро слова твої прийму до свого слуху і в серці заховаю. Говори!

І вироком святим слова ті стануть для мого дому. Все, що ти порадиш, все я вчиню слухняно!

Кассандра

Я? Тобі?

порадить маю? Та хіба ми в Трої? Хіба се дім Пріама?

Агамемнон (трохи з досадою)

Ні, запевне, бо там би так не вірили тобі!

Кассандра Мені й не треба вірить.

Агамемнон

Я образив

тебе, царівно?

Кассандра

Ти спізнився, царю,— було про се питати в Іліоні.

Тепер для сих розмов немає місця па цілім світі. Краще нам мовчати.

Леся Українка з Маргариток) Комаровою. Фото. 1889.

«Кассандра».

Перша сторінка автографа (1907),

Клітемнестра

Так еллінка ніколи б не посміла озватись до царяі

Е г і с т (впівголоса)

Троянська вдача зухвала зроду. Кажуть, Андромаха таке показує над чоловіком, що дивно, як він терпить.

Кассандра

Андромаха?

Ся не була троянкою ніколи.

Давніш — то жінка Гектѳра була, тепер — то жінка елліна, та й годі.

Не еллінка вона та й не троянка.

(До Клітемнестри,)

Так, як і ти. Ти, правда, і не жінка.

Клітемнестра (до Агамемнона)

І се твоє бажання, царю мій, щоб так твою дружину зневажали?

Агамемнон » (стурбований, сумний)

Коли б же се була зневага тільки!..

Але тут, може, гірше скрито...

(До Клітемнестри.)

Жінко,

чи все гаразд у нашім домі? Клітемнестра

Все.

А що ж би мало трапитись лихого? Кассандра

Так мати Іфігенії питає.

Клітемнестра знов закривається.

Е г і с т

Вже б я давно звелів мовчати бранці.

Кассандра

Так каже той, хто звик тут буть царем і звички тої втратити не може, хоча для двох царів тісні Мікени.

Агамемнон Прошу, царівно, в хату завітати.

(До Клітемнестри.)

Веди нас, жінко.

Кассандра (хапає його за руку)

Стій! Невже пора ступати нам на шлях кривавий?

Агамемнон (до Клітемнестри й Егіста)

Що се?

Ви як таке пророцтво зрозуміли?

Е г і с т

Вона не важиться ступать на пурпур, бо тямить, що не личить се рабині.

Клітемнестра Вона безумна, ти її не слухай. Агамемнон (з тривогою, благаючи)

Царівно! Поясни, що ти віщуєш?

Адже тепера доля сього дому вже зв’язана й з твоєю.

Кассандра

(з дивним спокоєм)

Знаю, царю... Але не вір мені, цариці слухай, вважай на те, що родич твій сказав,

і не давай ваги словам рабині.

Колись була пророчиця Кассандра,— вона згоріла на пожежі в Трої, слова її пророчі спопеліли, і вітер їх розніс ген-ген по морю...

Се іскорка одна була запала сюди у серце простої рабині, спалахнула на хвильку та й погасла.

(Дивиться на свою патерицю.)

Як чудно? де взялась ця патериця?

Чия вона? Нащо ся діадема?

(Здіймає з голови діадему і кидає під ноги Клітемнестрі, Далі ламає патерицю і теж кидає додолу.)

Тепер нема нічого від Кассандри.

Царице, загадай мені роботу,— я вмію все, окрім пророкування.

Агамемнон (бере її за руку і веде вперед у дім)

Царівна ти і завжди будеш нею.

Клітемнестра (до Егіста пошепки)

Нам треба два мечі. Ти нагостри.

Ти бий його, а я її потраплю.

Сильний перун і раптова злива. Клітемнестра і Егіст спішно йдуть

і собі в дім.

Кінець

Ялта, 5.V 1907

АЙША ТА МОХАММЕД

Діалог

Садок в Мохаммедовім гаремі. Айша в малій виноградній альтанці сидить і їсть солодощі, ліниво одкинувшись на низенькому ослоні, вкритому великим килимом. Мохаммед* приходить і мовчки сідає біля її ніг на край килима.

Айша Коханий, глянь на мене!

Мохаммед мовчки переводить погляд з простору в той бік, де

Айша.

Глянь на м е н е!

Мохаммед Та я ж дивлюсь.

Айша

Ти дивишся й не бачиш!

Так дивляться на дерево, на камінь, на стіну, на колоду... я не знаю, ще там на що, але не на дружину, не на свою кохану!

Мохаммед

Я не знаю, чого ти хочеш, Айшо.

Айша

Ти не знаєш?!

Я хочу, щоб мене любив Мохаммед!

Мохаммед Хіба ж я не люблю?

А й ш а (не слухає)

Мене любив

і більш нікого!

Мохаммед

Нащо се бажання?

То все одно, якби ти забажала, щоб лиш тобі самій світило сонце, тобі самій служив вогонь. Від того не стало ж би тобі ані ясніше, ані тепліше, ніж тепер, як мусиш ти те добро з усім живим створінням нарівні поділяти, тільки іншим було б від того в світі жити гірше.

А й ш а

Ти першій милій не казав такого, Хадіджа слів таких не вислухала.

Мохаммед

(здивований)

Ти звідки знаєш?

А й ш а (злорадо)

А! Так я вгадала?

Мохаммед (опанував своє збентеження)

Ну що ж, се правда, я їй не казав сих слів, так се тому, що...

А й ш а

Що любив ти її безмірно більше, ніж мене!

Мохаммед (провадить, не вважаючи на її вибух)

...так се тому, що й сонце перший промінь чомусь одному завжди віддає, найпершому, що стрінеться.

А й ш а

Неправда!

Не перший промінь, все своє проміння ти їй віддав, мені лишився відблиск тьмяний, холодний...

Мохаммед

Айшо! І не сором тобі таке казати? Я холодний до тебе? Що ж би ти на те сказала, якби тебе я пестив тільки так, як першую дружину, ту Хадіджу, що ти їй заздриш так.

А й ш а

Того не знаю, але я бачу добре, що ніколи ти не любив мене так, як її, не любиш і тепер, та й не полюбиш,— ніколи я її не переважу в твоєму серці.

Мохаммед

Не годиться, Айшо, так мертвим заздрити. Хадіджа вмерла, і шкодити тобі нічим не може.

А й ш а

О, якби дав аллах, щоб не вмирала, то, може б, я її перемогла!

Мохаммед Я глузду в сих твоїх словах не тямлю.

А й ш а

Скажи по правді, де ти був сьогодні?

Мохаммед Та що тобі? Хіба не все одно?

Айша

Ти був на кладовищі! На могилі Хадіджиній! Я зараз те пізнала!

По очах бачу, не одуриш, ні!

Мохаммед

Навіщо б мав дурити? Так, я був там, хіба се гріх — пошанувати пам’ять людини, що була мені жоною?

Айша

І я твоя жона, проте не будеш вчащати так до мене на могилу.

Мохаммед

Не спокушай аллаха. Невідомо, хто з нас до кого прийде на могилу, одно відомо — я від тебе старший, і на багато літ.

Айша

Либонь, настільки, як старшою була твоя Хадіджа від тебе.

Мохаммед Так, щось коло того, певне. Айша

Ти взяв її таки зовсім старою?

Мохаммед

(похмуро)

Я вже тобі не раз про те казав, та ти й сама незгірше знаєш.

Айша

Дивно,

чому про се не можна споминати? Хіба не все одно тепер для неї?

Стара чи молода, бридка чи гарна

була вона, коли за тебе йшла,— однаково ж її нема на світі.

Мохаммед Се гріх — радіти так з чужої смерті.

А й ш а

Я не радію... А скажи по правді,— вона була коли хоч трошки краща, чи все така була, як от тоді, коли вже я її пізнала?

Мохаммед

Айшо,

навіщо се питання?

А й ш а

Ну, скажи, була вона коли така, як я?

(Нахиляється до Мохаммеда.)

Мохаммед (глянув на Айиіу)

Найкраща ти з усіх жінок на світі, живих, і мертвих, і ненарожденних!

А й ш а

Ти завжди думав так?

Мохаммед

Як тільки вглядів твою красу, одразу се збагнув.

А й ш а

І покохав мене?

Мохаммед

Як тільки вглядів!

А й ш а

А чом же ти мене тоді не взяв?

І я ж тебе одразу покохала.

Тоді жила Хадіджа!.. Ну, скажи, чому при ній не міг ти взяти другу?

Вона була багата,— через те?

Мохаммед

В той час я вже багатший був від неї.

І ти не думай, що вона купила мою прихильність грішми.

А й ш а

Ох, якби могла я думать се!.. Але за гроші нікого так не люблять у могилі!

Таж ти три роки жив у самотині по смерті жінки першої, а потім, як тільки взяв мене, взяв десять інших... Як і за віщо можна так любити стару, негарну, навіть мертву жінку? і зневажати гарну, молоду, кохану і закохану, живую?

Мохаммед

Не рвися, люба, і не рви мене.

6 таємниці в бога, їх збагнути не важмося.

А й ш а Скажи! Я хочу знать!

Мохаммед Якби я сам те знав!..

(Подумавши.)

От ти сказала: «Стару, негарну...» І в моїх очах вона ні гарною, ні молодою ніколи не здавалась. Не скажу я, що я не бачив і не завважав того нічого: я злічив всі зморшки у неї на обличчі... Літ її мені й сусіди не дали б забути...

але в ній щось було... щось вічне, Айшо... Мені здається, що воно живе, і дивиться на мене крізь могилу, і голосом таємним промовля, і всі мої слова та й думку чує...

Айша

А теє «вічне» є в мені, коханий?..

6 чи нема? Скажи!

Мохаммед мовчить.

Що ж ти мовчиш?

Мохаммед мовчки встав і йде з альтанки геть. Айша падав додолу на килим і ридав в безсилій лютості.

Ялта, 22/IV 1907

РУФІН І ПРІСЦІЛЛА

Драма в 5 діях

ДІЯ І

ОСОБИ І ДІЇ

Руфін Емілій — молодий римлянин значного роду. Прісцілла — його жінка, християнка.

А е ц і й П а н с а — її батько, значний римлянин, дідич. Кай Летіцій — префект, Руфіновий приятель.

П а р в у с — християнин невідомого роду-племені.

С е р в і л і я — римлянка, плебеянка.

Р а б — в Руфіновій господі.

Драма діється в II в. по р[іздву] Х[рпстовому].

Атріум в домі Руфіновім: велика гарна світлиця в квадратовим басейном посередині (impluvium) і такою ж великою незакритою кватиркою в стелі над ним (compluvium). Коло басейну простий хатній олтар без статуй. До світлиці притикає скілька бічних кімнат, відділених від неї не дверима, а важкими запонами з дорогих тканок; простінки межи завісами прикрашені малюванням та погруддями філософів на високих підставках. В глибині світлиці широкий з розсуненими запонами вхід до чималої і гарно врядженої кімнати (tablinum), де видко багато сувоїв пергаменту, таблиць і т. п., що робить кімнату подібною до бібліотеки; на задній стіні табліну є ще двері, теж одкриті. По обидва боки табліну широкі та короткі сіни провадять у внутрішній двір — перистиль. З атріума видко крізь сіни та крізь двері табліну той перистиль з колонадою навколо нього, ставок посеред нього з квітником та з декоративними ростинами. Сцена уряджена так, що атріума видко тільки половину, через те імплювіум приходиться на авансцені, таблін жѳ і сіни в перистиль через те не дуже відсунені в глибину.

Під час дії входиться до атріума через перистиль сіньми, а не

з бічних куліс.

В атріумі є чимало скамничок, ослонів, дзигликів, столиків, ваз на підставках, що робить світлицю оздобною та захисною, хоч вона й не надміру розкішна.

Смеркає. Руфін сам. Нетерпляче ходить по атріумі. Часом виходить у перистиль і дивиться вбік на вулицю. В його поводінні видко не тільки нетерплячку, але й тривогу,

На порозі сіней, що ведуть з перистиля, показується П р і с ц і л -л а, закутана в велике, з грубої тканки, покривало, вона його скидав, увійшовши, і її суворо проста одежа кидається в вічі дивним контрастом супроти оздобної оселі та й коштовного, хоч і благородно простого патриціанського убрання самого Руфіна. В руках у Прісцілли маленька лампочка (люцерна).

Р у ф і н

(кидається їй назустріч. З докором, в якому більше чутно біль, ніж досаду)

Прісцілло! як же можна?..

Прісцілла ( спокійно)

Що, Руфіне?

Р у ф і н

Ти знов була сьогодні в катакомбах?

Прісцілла (трохи помовчавши)

Якби могла промовчати — охоче промовчала б на се твоє питання, але ще більше, ніж оця люцерна, мене перед тобою зрадить щирість.

(Становить люцерну на один з постаментів.) Неправди я казать тобі не хочу, а правду перемовчать не здолаю: так, я була сьогодні в катакомбах і завтра знов піду, як тільки ти мені того не заборониш.

Р у ф і н

Люба,

ти знаєш, я ніколи не вживаю супроти тебе ні тієї сили, яку мені дала сама природа, ні того права, що дає закон.

Мені бридка слухняність поневолі,— я ж не рабиню взяв собі за жінку.

П р і с ц і л л а

У Римі небагато чоловіків таких, як ти, а може, ти єдиний на цілий Рим. Я тямлю се й ціную.

Бог,— всевидющий свідок почуваннів, всю вдячність мого серця бачить ясно, і^чей же він мені колись поможе ту вдячність виявить супроти тебе.

А поки що — коли б ти знав, як тяжко мені невдячною здаватись...

Р у ф і н

Годі,

лишімо се, не вдячності я хочу, та й ні за що тут дякувать...

(Збентежено.)

Прісцілло! дружино мого серця... я не можу ніяким словом вимовити страху, тривоги тої злої, що, мов яструб, кривавить, мучить, роздирає серце за кожним разом, як ти там буваєш.

П р і с ц і л л а ( лагідно )

Чого ж, мій друже, так уже боятись?

Р у ф і н

Вже те одно, що ти так пізно ходиш шляхом тим Нументанським *, те вже страшно. То шлях непевний,— всякий люд бродячий, усяке розбишацтво там буває, а ти смерком ідеш, самотня жінка...

Прісцілла

Нащо розбійникам мене займати?

Тепер я не подібна до багачки, та й якби мала що, дала б охоче 'усякому, хто б мав потребу в грошах,— то що ж мені боятися розбою?

Р у ф і н

Жінкам страшний не той розбій, що прагне срібла чи злота...

Прісцілла

Може, се й гординя,— нехай господь простить мені за неї! — але мені здається, що зайняти не зважився б мене гульвіса жаден, коли б я тільки глянула на нього проникливо й одважно в самі очі.

Руфін

Се виховання справжньої матрони і прирожденна чистота натури тобі таке говорять, та обачність мені отак впевнятись не дає.

Я б спокійніший був, якби з тобою був провожатий.

Прісцілла

В нас нема звичаю ходити з слугами на сі зібрання.

Руфін

Я не про слуг кажу... я б сам ходив...

Прісцілла

Але ж, мій друже... прикро се казати... та що ж... ти знаєш сам... ти там чужий...

Руфін ( гірко)

Я знаю, я чужий... та я б лишився стояти за порогом катакомбів так, як стою вже здавна за порогом душі твоєї, тільки ж боронити тебе хоч до порога я здолаю, дарма, іцо я чужий...

Прісцілла

Прости мені, не хтіла я тебе вразити словом.

Я знаю, ти здолаєш боронити, а хто ж тебе самого оборонить?

Р у ф і н

Мене? Я хтів би знати, хто посміє напасти на Руфіна?

Прісцілла

Хто? — Закон.

Коли побачить хто й подасть до суду, що ти вчащаєш на нічнії збори громади потайної,— не вборонить тебе ні зброя, ні одвага знана, ні рід патриціанський... О Руфіне! не можу я такого допустити!..

Увіходить раб, вносить світло і говорить, наче між іншим, байдужим голосом.

Раб

Там чоловік якийсь прийшов до панІ>

Ру фін До мене, може?

Прісцілла (тихо до Руфіна)

Певно, хто з братів»

Руфін

(до раба)

Веди сюди, се ти не розібрав.

Раб іде, мимрячи щось тихо про себе, Увіходить П а р в у с.

П а р в у с

Мир сьому дому!

Прісцілла

Мир тобі, мій брате!

Чом ти не був на службі божій?

П а р в у с (пошепки)

Що ж се?

Хіба Руфін вже наш?

Прісцілла

Ще ні, на жаль.

П а р в у с Так що ж ти так одверто?

Прісцілла

Чоловік мій не зрадив ще нікого і не зрадить.

Як ти непевний, то й мені не вір,— нічого я не крию від Руфіна.

Руфін

Та я піду, щоб вам не заважати.

П а р в у с

Ні, все одно. Гадаєш, я за себе злякався, як спинив твою жону?

Я дбав за спільну справу. Що ж до мене, я ідолянам не вступаю з шляху, не час тепер мовчати. В нас тепер іде свята війна за оборону небесної держави, і боротись ми всі за неї мусим до загину, хто чим здолає,— хто вогнистим словом, хто вчинками проречистими. Горе байдужому! Лиху полову спалить господь своїм вогнем.

Руфін

Лиха полова, то се, либонь,— такі, як я?

П а р в у с

Із Савла

бог Павла виявив *, то й над тобою ще, може, бог колись покаже чудо.

Руфін

Сказати правду, я не бачу дива ніякого в настанні Павла з Савла.

Все, що мені доводилось читати з листів сього тарсійського рубаки *, упевнило мене, що не змінилось нічого в ньому після того «чуда», крім літери єдиної в іменні.

Прісцілла Що ти говориш?!

Руфін

Тільки думку щиру. Адже в його листах, у кожнім слові, загонисту вояцьку вдачу видно: він словом бив, немов вояк мечем, дарма що про любов умів балакать.

Він бешкети чинив за справу віри, немов преторіанець за образу орда імперії,— єдина зміна, що знак ягняти став замість орла...

Прісцілла Се зміна не мала... ти мало знаєш апостолові твори, щоб судити.

П а р в у с Вся ваша ідолянська красномовність, усе письменство ваше — порох, цвіль проти писання праведників божих,— ти їх коли читав?

Руфін

Признатись мушу: мені не до душі писання ваших учителів. Мене той стиль простацький, безладдя в доказах і рабство думки аж до живого серця порива!

П а р в у с Якби ти прочитав хоч би оце,

(показує на рукопис) то, певне б, не одваживсь так казати.

Р у ф і н

Що ж се за твір?

П а р в у с

Се лист один... відповідь філософові Цельзові * од нас.

Прісцілла се переписати має.

Я їй лишу, то можеш прочитати.

Р у ф і н

Я дуже високо ціную Цельза і думаю, що навіть вороги-йому відмовить шани не повинні, бо твір його не пахне ні болотом, ні кров’ю, як здебільшого буває у ваших супротивників. Се ж правда?

(Не завважаючи, що Прісцілла й Парвус вмисне пере-

мовчали.)

Дозволь мені поглянуть на листа.

(Бере у Парвуса рукопис, читав кілька хвилин, потім — до Прісцілли.)

Скажи, Прісцілло, ти читала сеє?

Прісцілла Єпискогі нам усім читав уголос.

Р у ф і н

Не розумію, як могла ти взятись сю погань переписувать.

Прісцілла

Руфіне І

Р у ф і н

Та як же маю я назвать болото як не болотом? Тут уже немає і того талану, що в листах Павла усе-таки просвічує крізь нелад, і грубу форму, й забобони всякі.

Тут доказу ні одного. Ні факту, ні рації поважної, все «чуда» такі, як перегін в свиней бісів *,

та ще якісь рогаті силогізми, позичені в софістів з передмістя *.

П а р в у с

Що з того, що у Цельза тії «факти» нанизані на ниточку, мов перли дешеві на торзі,— вони фальшиві!

Прісцілла

Що з тих «поважних рацій», як не можуть вони ні одного створити дива у людських душах так, як то створили перекази чудові галілейські, що цвітом невмирущим зацвіли серед пустині людського невірства?

Руфін (все дивлячись у рукопис)

Ти ж тільки слухай, що се за слова (читає)

«гадючий виродку», «нащадку пекла», «душе смердяча»...

(Опускає рукопис.)

бридко вимовляти. Наперчено, немов погана юшка!

То се така лагідність християнська?

То се така свята премудрість ваша?

П а р в у с

Ні, се такий вогонь святого гніву!

Ні, се таке святе безумство віри, що не дає нам, християнам, бути такими, як філософ Цельз премудрий!

Прісцілла

Він справді ні холодний, ані теплий, як дерево, сухий, зовсім ніякий.

П а р в у с Волію я мучителя Нерона над ворога такого, що вбиває не тіло, тільки дух, що роз’їдає

нам віру нишком, наче міль одежу. Нерон — той був великий виноградар в саду господнім, кетяги достиглі давив, і з їх крові вино робилось, насичене ферментами новими.

Руфін

Великий жаль, що стільки крові ллється за вашу віру, бо добра не вийде, вино ще грає, а вже оцтом чути.

Я певен, що пожар великий Риму не християни вдіяли, та, може, вони пожар готують нам ще більший. Усе, що нам лишилося від славних часів колишніх, все та віра спалить і попіл рознесе на штири вітри.

П а р в у с На пожарищі світ новий настане. Руфін

Чи в тому світі буде й Рим новий?

П а р в у с

0 ні, не Рим, новий Єрусалим.

Руфін

1 се тебе так тішить? Хто ж такий ти? Юдей, римлянин?

П а р в у с

Ні. Я християнин і більш ніким не хочу буть.

Руфін

Се видно.

Чи й всі такі в новому світі будуть?

П а р в у с

Авжеж, ми всі там будем громадяни небесної держави, а не Риму,

і не Афін, і не Александрії, чи як там звуться ще столиці людські.

Ну, не хотів би я дожить до сього!

П а р в у с

Там будуть праведні, воскреслі з мертвих, а не такі, як ти.

Р у ф і н

Нехай і так.

Доволі з мене, що тепер я бачу.

Як далі піде так, ми хутко станем чужинцями у нашім ріднім краю, вигнанцями з небесної держави, бо їй нема на нашім світі місця, та й ми дістатися туди не можем, де перше треба вмерти, щоб ожити,

і втратити зовсім подобу людську, щоб статися не людьми й не богами, а чимсь таким, як тінь, як дим, як пара.

Прісцілла

Таким, як дух, безгрішний, чистий дух.

П а р в у с

Без марних клопотів, без людських злиднів. Не будуть там ні сіяти, ні жати...

Р у ф і н

Поки новий Єрусалим настане, то Рим піде в старці, бо ваша віра эруйнуе працьовитість, а жебрацтво в честь уведе, хоч і не дасть загоди голодній черні, тільки роздратує.

Прісцілла

Се ти говориш так, бо не збагнув, що значить боже царство — тут настане не цезарям свавільним панування, а богові єдиному.

Р у ф і н

Наступить той бог єдиний нам усім на шию,

мов східний деспот. Ні, вже я волію державу навіть цезарів найгірших,— хоч я республіканець, як ти знаєш. Волію щиро пантеон великий, де міститься республіка весела богів Еллади гарної, що стали в Італії сенатом при народі богів латинських мудрих, працьовитих. Юпітер не цурається з’явитись Серапісом в Єгипті чи Аммоном,

Венера подає Астарті руку так, як сестра сестрі.

П а р в у с

О, [з] сим не трудно погодитись, бо всі вони, злі духи, однаково злочинні та розпусні, їм легко в згоді жить.

Руфін

Так, мир і згода, гармонія небесна панувала в великім пантеоні. Поки дух юдейського народу, мстивий, заздрий, дав невидимий меч своєму сину Ісусу з Назарета. З того часу порушилась гармонія всесвітня на небі й на землі. Не видно краю великій боротьбі, що перейшла на землю з неба, від богів на люди.

П а р в у с

їй буде край, коли той пантеон до підмурівку знищить божа сила.

Руфін

А підмурівок?

П а р в у с

Стане олтарем

єдиному.

Олтар серед руїни!..

Се ідеал небесної держави?

П а р в у с

Так мусить буть. Не може помиритись вода з олією.

Руфін

Поки вогонь олію спалить, випарить всю воду і цілий світ оберне у пустиню.

Парвус злорадо всміхається.

Прісцілла

А звідки ж ти рятунку світу ждеш?

Таж ти не поклоняєшся віддавна нікому з тих богів, що в пантеоні.

Руфін (показує на бюсти філософів)

Ось постаті, яким я поклоняюсь і поклонятимусь довіку.

Парвус

Сії?

Зникомій тіні краще поклонятись, заблуканці-кометі, ніж таким.

Руфін

Вони блукали, правда, як і всякий одважний, хто нових країв шукає.

Прісцілла

Де ж край блуканню мандрівної думки? Де дно в розумуванні? Де котвиця, куди ти кинеш і за що зачепиш ту котву, щоб спинити корабель, утомлений одчаєм безбережжя?

Руфін

Нам рано ще котвиці закидати.

Нехай тяжка й трудна мандрівка наша,

але ж вона не так-то ще і давня, щоб думати про край і береги.

Хто втомлений, хай спиниться з Платоном, Зеноном, Епікуром або з іншим ловцем коштовних перел моря думки, а відпочивши з ними, хай рушає від них знов далі з вдячною душею.

П а р в у с Ну і куди ж він припливе нарешті?

Ру фін

Якби ми знали се, нащо б і плисти?

В таких мандрівках тільки невідоме нам може стати за мету.

П а р в у с

А... так!

Ну то пливіть собі на бездоріжжя, сказати просто — на погибель душ!

Ви самохіть відкинули котвицю, подану вам небесною рукою, свавільно поминули певну пристань, що вам отець предвічний урядив, і на маяк, поставлений високо, до зору всім, заплющили ви очі,— так варті ж ви, щоб вас розбили скелі підводні і безодня поглинула!

(Розпалюється все більше.)

Так варті ж ви, щоб вас пожерли змії і люті чуда-юда океану!

О, як душа моя в долоні плеще, ввижаючи погибель нечестивців!

Р у ф і н (до Прісцілли)

Любити ворогів по-християнськи зовсім не так вже трудно, як я бачу.

П а р в у с Христос дав не саму любов, а й меч!

Прісцілла (значно збентежена)

Ненавидить він тільки сліпоту, а не сліпих...

Руфін

Не поясняй, Прісцілло.

Він досить сам сказав. Я розумію.

(До Парвуса.)

Мій гостю, щоб тебе не дратувати, волію я розмову залишити про сі матерії.

П а р в у с Та я вже йду, мені немає часу на балачки.

Прощай, Прісцілло.

Прісцілла

Постривай, а лист?

П а р в у с Ти ж переписувать, либонь, не будеш.

(Скоса поглядає на Руфіна.)

Прісцілла Чому? я завтра все перепишу.

П а р в у с (з притлумленим сарказмом)

Таж чоловік твій стилю не вподобав.

Прісцілла (мовчки ховає рукопис під покривало)

Чи хто вже переписував?

Руфін, мовчки вклоняючись, виходить у свій таблііг і засуває завіси на дверях.

П а р в у с

Аякже,

Рената, Пріск, Альбіна — всі по разу, а я аж двічі.

Прісцілла

Двічі можу й я.

Парвус

От і гаразд. Сім списків. Розішлемо церквам, та й Цельзові до рук один.

Цікавий, як то він цей «стиль» вподоба! Ха-ха-ха-ха!.. Зостанься з богом, сестро!

Прісцілла

Хай бог провадить.

Парвус виходить через боковий вихід. Прісцілла сама його виводить.

Руфін

(виходить)

Вже пішов той «брат»?

Чи в вас в громаді всі такі?

Прісцілла

Він гострий, та тільки на словах, в ділах він добрий, він справжній християнин.

Руфін

Так, я вірю...

За сценою якийсь радісний гомін.

Стривай! Се що?

Ідуть обоє в перистиль.

Прісцілла (бачить когось за сценою)

Мій татко!.. Любий тату!

От несподівано! так пізно!

Аецій Панса (батько Прісціллин увіходить)

Шлях не близький, я рано вибрався. Здоров, Руфіне!

Вітаються.

Руфін

Вітай, коханий тестю. Певне, день сей щасливий надто, що тебе я бачу уперше в себе в хаті.

Аецій Панса

Пробачай, все досі я щадив старії кості, а се не втерпів, мусив вас одвідать.

І так зрадів, як вас побачив поруч.

Питаю: «Де дочка?» — «Там,— кажуть,—

з мужем».

Хвала богам! Од серця відлягло.

Руфін і Прісцілла переглянулись, трохи здивовані.

Прісцілла А що ж тобі гнітило серцо, тату?

Аецій Панса Та так, були там поголоски різні...

Руфін

Які? про нас?

Аецій Панса

Та ніби так... про вас...

Руфін

Не розумію!..

Аецій Панса

Щось там гомоніли, немовби ви розлуку мали брати.

Руфін

Розлуку? Ми?

(Глянув на Прісціллу, тая мимохіть схопила його за руку. У Руфіна гнівний вираз хутко зміняється в сміх.)

Аецій Панса (пильно дивиться то на дочку, то на зятя, потім обличчя його роз'яснюється добродушним усміхом)

Тепер я бачу: брешуть.

Найкраще так, побачити на очі,

тоді ніяким брехням не повіриш.

А то балакали...

Р у ф і н Що, власне?

Аецій Панса

Різне...

що ти її мені вернути хочеш, бо знеохотився бездітним шлюбом...

То знову, що вона тобі не вірна, кудись по ночах ходпть...

Прісцілла бентежиться.

Р у ф і н

Ну, дарма, пе варто нам про теє говорити, що там вигадують знічев’я люди.

Нам цікавіше знати, як живеш ти, чи все гаразд у хаті й в господарстві?

Аецій Панса

Хвала Церері й Весті, все гаразд.

Лиш так, сказати правду, невесело при старощах вдовцеві, ще й віддавши від себе одиначку.

Р у ф і н

Я б за щастя вважав, якби ти в мене оселився.

Прісцілла Ми ж, таточку, давно тебе просили.

Аецій Панса

Е ні, не вдався я до того зроду, щоб тут у Римі жити. Не тепер мені й звикати. Вам що інше, звісно, ви молоді,— тебе, Руфіне, слава, шаноба людська вабить, а тобі (кладе Прісціллі руку на плече)

либонь, після сільської глушини Рим очі осліпив. По правді, зятю, їебе вона уборами руйнує?

Руфін

Ні, батьку. Ми обоє більше вдома, при хатньому багатті сидимо.

Аецій Панса

Дочку за се хвалю. Вона у мене поведена по-старосвітськи: вдома найкраще місце жінці. А тебе за се хвалить не можу,— ти повинен ще послужити Римові чимало, щоб заробити право на спочинок.

Се я тепер засів на господарстві, а змолоду ж і я служив державі, хоч і не в Римі.

Руфін

Та... служив і я... вже дослужив...

Аецій Панса

Ще рано, сину, рано!

Прісцілла В теперішні часи служити трудно.

АеційПанса

Лінивий служби легкої шукає, я за Руфіном лінощів не знав.

Прісцілла

Він не лінивий, тату.

Аецій Панса (до Руфіна)

Не подоба громадської роботи оминати, ще хто готовий поговір пустити,

неначе ти вступив до тої секти, що млявість прищепляє та байдужість, педбайність про державу і громаду.

Р у ф і н

Я не боюсь ніяких поговорів.

Аецій Панса

Даремне, сину. Дбати всяк повинен про добру славу.

Руфін

Видно, любий тестю, що ти давно вже в Римі не бував, а то б ти знав, хто має славу в Римі і що ту славу може дати.

Раб

(увіходить. До Руфіна.)

Пане,

оце прибув шляхетний Кай Летіцій, за пізній час він просить пробачення.

Руфін

Для друзів час не пізній. Я прошу.

Кай Летіцій увіходить.

Кай Летіцій Здоров’я й щастя вам.

Руфін і Прісцілла

Вітай нам в домі.

Кай Летіцій (до Аеція Панси)

Панотче гідний, радий я спіткати тебе так несподівано.

Аецій Панса І я

випадком сим утішений немало.

Руфін

Перейдем, може, до мого табліну?

Кай Летіцій

Ні, вечір теплий, в хаті душно буде.

Сідає на мармуровім ослоні поруч з Руфіном і Аецієм Пансою. Прісцілла сідає на дзиглику окремо.

А я вже й так запаморочивсь трохи, просидівши від самого полудня в Кріспіна Секста на обіді.

Руфін

От як?

Ти був у Секста?

Кай Летіцій

Се тебе дивує?

Але ж я з ним давно знайомий.

Руфін

Так...

я знаю се...

Кай Летіцій

Та він мені казав, що і тебе він в гості сподівався.

Здається, він ображений чимало, що не діждавсь тебе.

Руфін

Та й не діждеться.

Кай Летіцій

На бенкетах Кріспінових, се правда, нема смаку правдивого; і сам я ті бенкети терплю як обов’язок, правдивої загоди з їх не маю.

Руфін

Та що за обов’язок їх терпіти?

Кай Летіцій

Бо треба ж якось, друже, з людьми жити.

Волів би я вже без людей зовсім, аніж з такими.

Кай Летіцій

В кожного знайдеться негарне що в поводінні чи вдачі.

Кріспіна Секста я не похваляю —

за всі його, тобі відомі, вчинки,

але ж злочином їх назвать не можна,

і хоч який він є в житті осібнім,

а все ж він добрий римський громадянин.

Руфін

Такі-то «добрі римські громадяни» колись наш Рим до згуби доведуть!

Аецій Панса (з забобонним страхом)

Нехай боги не чують сього слова! Загинути не може Рим ніколи.

Кай Летіцій Хай в добрий час ти мовиш се, панотче.

(До Руфіна,)

Чим можеш ти довести сюю думку? Кріспін справля громадські обов’язки республіці і цезареві — згодься — він чесно служить.

Руфін

Цезареві — може, але республіці — чим прислужився?

Чи тим, що він з своїм коханим другом, нікчемним Крустою, наводить жах на всіх погрозою своїх доносів?

Кай Летіцій

Доносів не цурався і Катон *, та й Ціцерон їх уживав в потребі.

Леся Українки з братом Михайлом. Фото початку 90-х років.

«Руфін і Прісцілла».

Перша сторінка чорнового автографа (1908).

Невже ти не для жарту порівняв Кріспіна й Крусту з ними?

Кай Летіцій (усміхнувшись)

Як сказати? Звичайне, сі дрібнішого розбору.

Аецій Панса Тепер усе дрібніше стало в світі.

Руфін

Либонь, що так! Дрібніша стала й мірка, якою міряють і честь, і цноту, і гідність громадянську.

Кай Летіцій

Ти, Руфіне, і сам чимало винен з того.

Прісцілла

Як?

Кай Летіцій (до Прісцілли)

Не ображайся, пані, бо докір мій хоч і тяжкий, та дружній. Чом твій муж не стане на чолі в державній службі, не дасть прилюдно прикладу чесноти, якій позаздрить міг би й сам Катон? Адже Руфін се може. Певне, мірка всіх римських цнот побільшала б ізнову, якби такий зразок було їй дано.

Прісцілла

Хіба чеснота більшає прилюдно?

Хіба вона у схованці дрібніє?

Кай Летіцій Жіноча — ні, а чоловіча — певне.

Аецій Панса

Отож-то й я кажу! От саме-саме перед твоїм приходом се казала Руфіне, чуєш? Може, ти подумав, що я тут мав яку таємну думку, що, може, я дочці своїй бажав здобути шани більше через тебе...

Кай Летіцій Твоя дочка й найбільшої достойна.

Аецій Панса (до Руфіна)

Але ж дивись, от чоловік сторонній, твій приятель, тобі те саме каже.

Руфін

Щоб ви про мене гірше же гадали, ніж вартий я, скажу по правді вам...

(Подумавши.)

Я знаю, що і приклади Катона та Ціцерона не одмінять вдачі Летіція, тож вимовлю щиріше те, що звичайне змовчувати звик...

«І цезарю, й республіці служити»...

У тебе се парується так легко, а в мене сі слова ідуть урозтіч і ставляться, як два мечі на герці, одно напроти одного так гостро, непримиренно...,

Кай Летіцій

Та... я вже не вперше у тебе помічаю тую нехіть до цезаря, хоч я не тямлю, справді, чим він тобі спротивився. Ти ж мусиш признати, що калігули й нерони давно вже стали байкою страшною, тепера цезарі в нас не тирани, а славні тіні стародавніх римлян братаються у всіх стоїчних циотах з представником республіки єдиним.

Єдиним, кажеш? Значить, він не може ні з ким брататись, тільки панувати або ворогувати. Всі навколо підніжками стоїчним цнотам служать того єдиного республіканця.

Ні, хто живе коло таких «єдиних», сподліти мусить він або страждати.

Кай Летіцій

Ніхто й не радить жити паразитом на Палатіні! * Діла є доволі при війську, при уряді, аби хіть!

Руфін

Отрута з Палатіну скрізь доходить, як те лихе повітря...

Кай Летіцій

Я дивую,

чому в тобі не відродився Брут аж до кінця...

Аецій Панса (з острахом)

Ой друже! що за жарти?

(До Руфіна.)

От бачиш, сину, до яких думок призводити твоя упертість мусить.

(До Кая Летіція.)

Ти ж не бери всього вже так поважно, Руфін таку звичайку здавна має, що в нього жарт одягнений, мов правда.

Кай Летіцій

Панотче, не бентежся, ми ж бо друзі.

То я пожартував. Що ж до Руфіна — він не жартує, се я добре тямлю,— але в життя думки ті не перейдуть, на те занадто наш Руфін філософ, і цезар наш спокійно може спати.

Руфін

(гіркоу думливо)

Так, так... спокійно може спати цезар, бо забагато вже було тих Брутів, щоб вірити в їх силу... Кожен Брут новому цезарю дорогу простав, та ще й не ліпшому.

Кай Летіцій

От сам ти бачиш — даремне проти цезарства змагатись.

Чи друг йому, чи ні,— миритись мусиш,— ти ж не одважишся йти напропаще, то краще йти на щирий мир, як я, та вже й служить республіці чим можеш і як здолаєш.

Аецій Панса

От розумне слово!

Руфін

На щирий мир пристати з неминучим смертельним вередом, що тіло їсть і душу Римові гноїть? Не можу.

Від нього ліків я не знаю, правда, але миритись не здолаю! Ні.

Хоч я дивлюся з невимовним болем, як гине Рим...

Кай Летіцій (нетерпляче)

Хто вигадав сю байку?!

Вже скільки раз я чув се «гине Рим»!

І скільки вже століттів Рим сей гине, а сила римська й влада все росте і хутко цілий світ собі підіб’є!

Та доки ж ми носитимем жалобу по стародавніх цнотах? Може, й справді плохіші стали римляни, та Рим, проте, величніший, ніж був він здавна.

І знаєш ти, що нам дає ту велич?

То римське право, то закони наші,

яким нема на цілім світі рівних! Ніякий «веред» їх не подолає, вони сильніші в нас за всяку владу...

Руфін

А тільки самовладство ще сильніше! Кай Летіцій

То тільки так здається, самовладства ніколи в Римі не було й не буде. Законові корився і Нерон.

Руфін

Бо сам його складав.

Кай Летіцій

І се неправда. Якби тоді сенатори стояли сторожею коло закону вірно...

Руфін

Якби ж!..

Кай Летіцій

Отут тебе ловлю на слові! Якби Руфін і всі йому подібні сторожею законові служили, а не сиділи склавши руки дома, то всякі вереди на тілі Риму ізслизли б геть, як віспа вітряна.

Руфін

Ти так впевняєшся на ті закони? Кай Летіцій

Ні, я одно хотів би знать, Руфіне, чи довго ти збираєшся носити оцю жалобу духу самовільну?

(До Аеція Панси.)

Се в їх тепер, панотче, наче пошесть, у сих філософів високородних: позамикались дома, наче в урни замазались, іще й не спопелівши,

обличчя в них повитягались давіть, пожовкли й щшісніли — хто б подумав, що всі вонц вступили в тую секту, в те мертводухе християнство...

Руфін

Друже,

ти справді запаливсь, мов Ціцерон.

Я хочу пал твій трохи пригасити.

Прісцілло, накажи вина принести і ще чого,— бо й татко не вечеряв.

Прісцілла виходить.

Незабаром раби вносять вино і столик з наїдками. Руфін часту в

гостей.

Кай Летіцій

Ох, теє християнство! Ось де веред!

І вирізать його ніяк не можна.

Аецій Панса

Чому?

Кай Летіцій

Не можна ж різати за віру, хоч поміж людьми всякі поголоски про тую секту ходять.

Руфін

Всякі брехні,

сказав би краще.

Кай Летіцій

Ні, се трудно зважить.

Ся віра зародилась в Палестині, а в тих країнах варварських і східних уже й самі стихії мов призводять до безміру і дикості в злочинах.

Руфін

Та християнами ж не раз бувають і люди, звісні цнотами своїми, невже б вони терпіли мовчки нечесть?

Кай Летіцій

А пригадай Кріспінову Сабіну, який страшний злочин вона зробила?

Вона ж була напевне християнка,— сама призналась, і Кріспін посвідчив.

Руфін

Вона призналася до віри тільки.

Кай Летіцій

А чоловік і свідки довели,

що й решта правда і що все те сталось

якраз через ту віру.

Аецій Панса

Що ж там сталось?

Про се до мене чутка не дійшла.

Кай Летіцій

Та якось аж немило говорити.

Сабіну ту засуджено за зв’язок нечистий з рідним братом.

Аецій Панса

Чи можливо! Такого ж бо не чувано ще в Римі!

Кай Летіцій Але ж і секта ся не так-то давня.

Руфін

То наклеп на Сабіну, то неправда.

Кай Летіцій

Але ж і суд признав її вину.

Руфін

Кріспін її навмисне оклепав, щоб здихатись. Се ж гадина — Кріспін той. Я проти нього виступив тоді і все готовий повторить хоч зараз.

Така була поважна та Сабіна і зроду мала добру славу...

Аецій Панса

Ба!

а все ж пішла, он кажуть, в християни, як хоч, се ж для матрони неподоба.

Чи пак Сабіна та була матрона?

Кай Летіцій Авжеж, і з роду чесного.

Аецій Панса

Се дивно!

Я просто й здумати собі не можу, щоб то, наприклад, так моя дочка... перейняла жидівське марновірство...

Се був би сміх і глум! Та ні, се просто і бути не могло б.

Кай Летіцій

Не всі матрони дорівнюють Руфіновій дружині, Аецієвій доні.

Руфін Я чував

про християнок родом ще значніших і цнотою не гірших, і тому-то я звик не вірити лихим чуткам про тую секту.

Кай Летіцій

Друже, ми не знаєм, які та секта наставля тенета на неофітів; і того не знаєм, яка клятьба і присяга тих в’яже, що таємних містерій доступили і до нічних зібраннів учащають.

Ті люди робляться мов одержимі, тоді ні виховання, ні сумління — ніщо від злої змори не рятує: бери їх на тортури — перемовчать, до серця промовляй — воно мов камінь, загрожуй смертю — люди сі мов трупи, чи мов безсмертні — їм усе не страшно.

Чи й Муцій Сцевола був одержимий, ти як гадаєш?

Кай Летіцій

Той страждав за цноту, а сі за бузувірство. На тортурах засвідкував недавно раб один, що в християн підслухав під дверима він сам слова такії: «їжте тіло і пийте кров».

Аецій Панса жахається.

Та я й від християн чув поговори всякі про таких же упертих сектярів, що називались у них «єретиками», а проте тому ж таки Христові поклонялись.

Аецій Панса

О, коли так, се небезпечна секта, бо ми ж не знаєм, хто з них єретик, а хто сектяр звичайний. Чи не краще б усю ту секту враз з єретиками узять та й викоренить раз назавжди?

Кай Летіцій Закон карать повинен тільки вчинки.

Аецій Панса Так сам же ти казав — злочинна секта.

Кай Летіцій

Але ж не кожний, хто сектяр,— злочинець, він тільки легше може стать злочинцем, ніж несектяр.

Руфін

Для мене се непевно.

Бо се ж відомо, що тих всіх злочинів ніхто ще не посвідчив віри гідний, а з нас ніхто не бачив оком власним.

Коли б я був суддею, не впевнявся б на свідкування темного раба, на поклепи Кріспіна або Крусти.

Кай Летіцій

По щирості, то й сам я не люблю таких процесів. Завжди темне дно бував в них,— його й збагнути трудно, се хаос, лабіринт, а не процес.

Руфін

От бачиш!

Аецій Панса

Я вже щось не розумію... (Задумується і повагом п'є вино, не вслухаючись в роз~

мову.)

Кай Летіцій

Та секта ся не тим страшна. Ще зроду ніхто не розвалив ладу в державі злочинами такими. Та відомо, що християни вороги державі; закон, релігія і вища влада — ніщо їм не святе. Богам не служать і культу цезаря не визнають.

Руфін

Скажи по щирості — хіба ти справді вважаєш цезаря за бога?

Кай Летіцій ( ухиляючись)

Власне, не цезаря, а генія його.

Руфін

Та хоч і так. Чи думаєш ти справді, що він, мов Юпітер, найвищий бог, душа народу римського?..

Кай Летіцій ( сухо)

Руфіне, мої думки нікому не відомі, а ділом я закону не ламаю, та й іншому ламати не дозволю, поки того закону не скасує в дорозі правній приналежна влада і поки я зовусь префектом римським.

Ніякова мовчанка.

Аецій Панса

Я б так постановив: щоб цяя секта зосталась для самих рабів.

Руфін

Се ж як?

Кай Летіцій

Чому?

Аецій Панса

Бо для рабів вона корисна.

Кай Летіцій здивовано дивиться на нього.

Ні, справді, я в своєму господарстві се добре перевірив: кожен раб, як тільки християнство те перейме, стає покірним, чесним, роботящим, хоч кия забувай! Я все купую в послугу християн. Що ж до звичаїв, то що з раба звичаїв вимагати? —

Аби корився та глядів роботи.

Ну, вільним громадянам — інша річ.

Чутно жіночий лемент у перистилі: «Пустіть мене, я мушу до префекта...»

Сей голос перебивається турботним гомоном слуг. В атріум вбігав С е р в і л і я, за нею Прісцілла.

Прісцілла (утримує Сервілію, хотячи її заспокоїти)

Та не турбуйся, знайдеться синочок.

Сервілія

Де знайдеться? Як знайдеться? Вже ніч! А я ж його шукаю від полудня!

Пропав! Пропав!

Руфін (підходить до Сервілії)

Та що з тобою, жінко?

Сервілія (до ІІрісцілли)

Чи се префект?

Кай Летіцій (теж підходить)

Ні, я префект. А що там? Чого се ти мене турбуєш в гостях?

Сервілія

У мене згинув син, єдиний син!

Кай Летіцій

Так що ж я тут пораджу?

Сервілія

Ох, мій пане! Се християни... хутко їхнє свято...

Вони його взяли на кров!!

(Голосно ридає.)

П р іс ц і л л а

Вгамуйся!

Як можеш ти таке казати!

Кай Летіцій

Слухай!

Чи зопалу ти слово се сказала, чи привід маєш щось такого думать?

Сервілія

Префекте! В нас сусіди християни, напевне знаю. А мою дитину

вони раз в раз до себе закликали, було й додому вже не йде від їх, бо то ж вони причарували хлопця.

Прісцілла

Та не вигадуй.

С е р в і л і я

Як то «не вигадуй»? Відома річ, вони чарівники!

Я й то, дурна, не вірила... Ой лихо!

Якби ж я знала, що діжду такого!

Там був один... старий вже дідуган, так той найбільше вабив... Отже, кажуть, що він із ним кудись за Тібр подався та більше й не вертався.

Кай Летіцій

Хто та з ким?

Сервілія Мій син з тим дідом... Дід же християнин.

Кай Летіцій А дід вернувся?

Сервілія

Не вернувся й дід.

Кай Летіцій

Де ж він?

Сервілія Якби ж я знала!

(Раптом падає до ніг Каєві Летіцівві.)

Пане, пане! Знайди мені, знайди мою дитину! Служитиму тобі довіку, пане!

Я вільна жінка, та піду в рабині, тобі служитиму!

Кай Летіцій (дає їй знак встати. Сервілія встає)

Се не до діла.

Ти хто така? Як звешся?

Сервілія

Я зовуся Сервілія, мій чоловік Фастідій, в легіонерах служить він тепера, в Паннонії *.

(Плачучи.)

Життям своїм там’важить за цезаря... А тут... з його дитйни ті людоїди... будуть пити кров... з’їдять мого синочка...

Кай Летіцій (з урядовою повагою)

Слухай, жінко І Я ручуся тобі законом римським, що. син твій знайдеться, як він жвдий, або ж за нього правна помста буде, коли з ним сталось так, як ти боїшся.

Я зараз же піду розпорядити вігілам * та й усім центуріонам *, щоб пильнували християнських зборів по цілім Римі.

(До Руфіна.)

Мушу йти додому, щасливі зоставайте.

(До Сервілії.)

Йди за мною.

Руфін

Іди здоров!

Прісцілла мовчки вклоняється.

Аецій Панса Іди здоров!

(До Руфіна.)

Ну, що се у вас тут в Римі діється? Страхіття!

Руфін

Та що ж там діється? Де не буває, що трапиться дитині заблукатись?

Прісцілла

Авжеж, там, може, досі те хлоп’я прийшло додому та й по мамі плаче.

Аецій Панса А жінка ж ся казала: християни...

Прісцілла

То жінка темна, тату, і не знає сама, що каже.

Аецій Панса

А почім ти знаєш, які ті християни? Ти ж не знаєш!

Руфін (перебиває, частуючи)

Там досі, татку, є тобі вечеря.

Аецій Панса Та нам, старим, вечеряти не конче.

(Встає.)

Мені б оце якби вже на спочивок.

Прісцілла

Ходи, ходи, татусю, там для тебе давно постелено.

(Веде Аеція Пансу через перистиль у дальші кімнати, незабаром вертається і сідає коло Руфіна. Який час вони

мовчать.)

Руфін

А знаєш, люба, мене таки не тішить ся пригода з дитиною. Почнуться знов наґінки за християнами.

Прісцілла

Що ж, воля божа, ми мусим перебути сюю пробу одважно й твердо, як годиться вірним.

Руфін

Прісцілло, раз ти вимовила слово, якого я не смів промовить перший, бо думав,— ти його не приймеш в душу. Але я бачу, що й твоя душа приступна ще земній тривозі людській. «Не можу я такого допустити»,— се слово т и сказала, а не я, подумай же тепер, чого коштує не промовляти сього слова.

Прісцілла (подумавши трохи)

Слухай,

і я б здолала заглушить се слово на дні душі, якби я тільки знала, що не за мене ти готов страждати, але за те, що вище над людей.

Що б ти сказав, якби почув від мене подібне слово в ті часи, як ти збирався воювать за славу Риму?

Руфін

Сказав би, що не гідно се матрони, дочки і жінки римських громадян.

Прісцілла

І не послухав би мене?

Руфін

Звичайне!

Прісцілла Тепер скажи: що якби я була уся у владі варвара лихого і не було б для мене оборони, як тільки смерть. Чи міг би ти сказати: «Умри, Прісцілло, не давайсь на ганьбу»?

Руфін

(подумавши)

Я міг би се.

Прісцілла

Тепер же погадай: те, за що я готова хоч і вмерти, мені дорожче і від слави Риму, і від моєї цноти.

Руфін

Й від Руфіна?

Прісцілла

Руфіне, ще ж сього ніхто не ставив на пробу.

Руфін

Але стане незабаром, як викриють тебе.

Прісцілла

Могла б я й вмерти, ти мусив би й ту втрату пережити.

Руфін

Чи пережив би, се ще невідомо.

Прісцілла (подавляє в собі зворушення)

Хіба ж ти вже, Руфіне, не римлянин, що не стерпів би твердо втрати жінки?

Руфін

Ти більше маєш твердості, ніж я, бо ти й мене готова утопити для слави християнства.

Прісцілла

Я? Тебе?

Хіба ж не я сама тебе просила, щоб ти мене не проводжав на збори?

Чи проводжать, чи ні, се мало значить. Тепер не про таємне товариство, а про злочин кривавий буде справа (коли до суду дійде сеє діло), і чоловік палкої християнки запевне здасться підозренним владі.

Прісцілла

Засуджено недавно християнку, неначебто за чари, до спаління, а чоловік її зоставсь безпечний.

Руфін

Бо чоловік її формально зрікся і виявив, що відколи вона до секти прилучилась, то не стала всіх шлюбних обов’язків виповняти супроти нього.

Прісцілла (спустивши очі)

Ти в потребі можеш те саме виявить про мене.

Руфін

Справді

ти думаєш, що я б се міг вчинити?

Прісцілла

Але ж ти виявив би тільки правду, сказавши се.

Руфін

Буває часом правда, якої виявляти не подоба.

Розлуки ми не брали.

Прісцілла

Взяти можем.

Се ж навіть не по правді, щоб я мала вживати твого захисту й опіки,

спокій твій і безпечність наражати, коли я справді не жона тобі.

Руфін мовчки відходить і спиравться, закрившись тогою, на п’єдестал.

Прісцілла (підходить до нього і кладе йому руку на плече)

Даремне ти вражаєшся, Руфіне, я ж тільки те сказала, що повинна б сказати вже давно, що й ти сказав би, якби сѳ про сторонніх річ зайшла в подібній справі.

Руфін

(палко)

Ні! ніколи в світі!

Се, може, в християн такі подружжя, що тільки й держаться, поки жага загоду повну має.

Прісцілла

Тільки зрада шлюб християнський розлучити може.

Руфін

А справжній — тільки смерть. Авжеж, Прісцілло, хоч зрадила мене ти для Христа, та я тебе не зраджу ні для кого і ні для чого. Я тебе пустив би, я б не держав тебе в неволі в себе, якби ти раз мені сказала в вічі:

«Пусти мене, бо ти мені бридкий, ненавидний душі моїй і серцю».

Ти можеш те сказати?

Прісцілла (з поривом)

Ні, мій друже!

Хоч, може, се була б с в я т а неправда, але ні серце, ні язик не може на неї зважитись. О ні, Руфіне!

Хоч би з тобою ми навік розстались,

а серцю був би ти найближчий завжди з усіх людей.

Руфін

З усіх людей «невірних»? Прісцілло, договорюй все до краю!

Прісцілла

(щиро)

Я все договорила. Знаю добре, що ні до кого серце так не б’ється, нікому так не вірить без вагання і ні за кого не болить так тяжко...

Руфін (перебивав з пекучим жалем)

Болить?!...

Прісцілла Ти знаєш... не питай...

Руфін

Кохана!

(Пригортає її ніжно, дедалі щільніше.)

Прісцілла (обережно, але твердо визволяється з його обіймів)

Не обіймай мене, Руфіне, так...

Мені ще тяжче від таких обіймів.

Руфін

(з болем, вражений, засоромлений)

А! я забув!.. Ніяк не можу звикнуть, що ти ж мене зовсім вже не кохаєш!..

Прісцілла

Якби се правда, не було б так тяжко...

Руфін

Скажи ж мені... я не збагну... для чого, навіщо мучиш ти себе й мене?

Чи се тобі громада наказала,

чи ваш єпископ шлюб наш розірвав?

Яка страшна сувора сяя віра, що розлучає жінку з чоловіком!

Молох кривавий в хижих карфагенців, і той таких жертов не вимагав!

Прісцілла

Не вимагає віра сеї жертви, але моя душа забороняє мені сей шлюб, поки твоя душа не може з нею злитись без останку.

Я знаю,— хоч сумна оселя наша, бо в ній не чутно голосків дитячих,— сумніш було б, якби дитячу душу щодня тут катували батько й мати.

Коли б я рано й вечір научала дитину промовляти «Отченаш» — я знаю, ти б мовчав, але дитина завважила б, що все бракує батька в нас при молитві хатній, і спитала б: «Чи татко мій — «невірний»?» А коли б ти перед ларами * поставив сина, як вимага традиція латинська, що мала б я робити? Я не знаю, чи я б себе примусила мовчати,

і, може б, син, відданий давній вірі, «сектяркою» назвав би рідну матір.

І певно б нам прийшлося розлучитись, коли не тілом, то душею й серцем, і та любов солодка до дітей, що людям навіть старощі скрашає, для нас була б гірка, немов полин, а для дітей отрутна.

Р у ф і п

Може, й так...

То, значить, вже судилося бездітним мені дожити віку... Ти — єдина родина в мене. Так невже й тебе я маю втратити?.. Скажи, Прісцілло,— якби я не наказував тобі, а попросив як друг, як твій найближчий,

щоб ти на ті зібрання не ходила, чи ти послухала б?

Прісцілла

Не можна, друже, нам, християнам, слухати прохання, бо то ж інакше половина вірних одкинутися мусила б од віри.

Руфін

Я б не просив тебе покинуть віру, лише не виставлятися прилюдно, не наражатися на небезпечність.

Прісцілла

Чи добре ти збагнув, що ти говориш? Здається, ні, а то б ти сам дійшов до того слова, що сказав апостол:

«Без діла віра мертва».

Руфін

Я те знаю.

Не раджу й сам я кидати того, що справді доброго є в християнстві: добро чинити, вбогих наділяти і мати милосердя над рабами.

З маєтків наших я тобі нічого не бороню й ніколи не спитав би, куди та на що гроші витрачаєш.

В господі нашій старшого немає над нас самих — то хто ж би приневолив тебе пенатам нашим поклонятись, коли вже ти втеряла віру в них?

Була б ти «вірна», чесна і безпечна...

Прісцілла

(переймав)

Такою можна буть хіба в раю, я ж на землі живу, та ще й у Римі.

Яка ж то «вірність» буде, що пенатам не поклонюсь'я вдома, а прилюдно з матронами піду богам служити, як вимагає давній римський звичай?

Хто смі€ звичай той ламать прилюдно, крім християн? По чім же й пізнають найбільше нас? Таж тільки християни одвагу мають виявляти щиро свої думки.

Руфін

(сумно)

Се правда.

Прісцілла

Не одна з нас від того починала, що ти радиш, але служити двом богам не можна, а надто в ті часи, коли господь свою пшеницю віє серед току великого. Не можу я полинуть легенькою половою по вітру погожому в безпечний тихий захист тоді, коли зерном важким, достиглим брати мої покірно ляжуть долі і будуть всі покладені під жорна на муку тяжку, щоб зробитись хлібом тим, що дає життя правдивій вірі.

З яким чолом та й як се я подам таємну поміч, скриту під полою, братам в той час, як на гучній арені їх спів заглушать і затоплять кров’ю леви та леопарди? Чи ж не більше було б їм помочі, якби мій голос хоч на хвилину довше всім до слуху слова святі й правдиві подавав?

Якби моя рука дала стискання в остатній час замученому вкупі?

Чи можу я таку велику службу па гроші перевести? Що всі жертви, коли любов жива у схові скніє, а світло правди гаспе, бо накрите? Скажи, якби твої всі друзі йшли за рідний край вмирать на бойовиську, щоб одвернуть од Риму наглу згубу, а ти б сидів безпечпо в себе дома, охочого пайнявши замість себе

та давши дар у військову скарбницю, чи ти б себе за чесного вважав?

Руфін

Запевне, ні!

(З подивом, повним пошани, дивиться на жінку.) Уперше зрозумів я, що як то тяжко склавши руки ждати, чи вернеться одважний друг додому з такого бою, де немає місця тому, хто стать під корогву не може...

Мов ганьба, так гнітить оця тривога бездільна і безсила!..

Прісцілла

Ще зарані так турбуватись. Може, вся та справа розвіється, немов лихий туман.

От, може, завтра знайдеться дитинка,— ми всі про се молитись будем ревне.

Руфін

І я так сподіваюсь... А молитись не маю я кому...

(Задумується. Погляд його з глибокою тугою звертається

в далечінь.)

Мовчання.

Прісцілла (кладе руку йому на плече)

Руфіне, любий, про що ти думаєш?

Руфін (стену вся)

Не знаю.,, так...

Повіяв вітер від садів з-над Тібру, запахло цвітом... пташка обізвалась досвітнім співом... Я згадав той сад на віллі в твого батька — першу весну з тобою вкупі там перебував я...

Така була тоді весна лагідна:

в рожевому й злотистому серпанку стояли всі мімози, анемони, як ті метелики в траві леліли і мов збиралися злетіти вгору...

Ти так любила їх, так обережно віночки вміла плести з їх, а я бажав, щоб зацвіли скоріш гранати: «Уквітчаю тебе вогнем!» — казав я...

І не судилось,— я в похід подався, а ти пішла тим часом в християни... Замість гранат блиснуло межи нами меча Христового жорстоке лезо.

І щастя, й спокій розрубало враз.

(Замовкає і низько схиляє голову на руки.)

У Прісцілли мовчазна мука на обличчі.

ДІЯ II

ОСОБИ II ДІЇ

Руфін.

Прісцілла.

Кней Люцій — молодий оптимат * християнин, приятель Руфі-новий.

К р у с т а — римлянин, паразит і донощик (delator)

Н а р т а л — африканець, відпущеник Люціевий Єпископ Диякон

Т е о ф і л — пресвітер

Фавстін-Редівівус 1 заручена пара, обоє християни

Нігріна-Рената J прості, але заможні А к в і л а — раб Ф л е г о н ]

У р б а н > ремісники

Фортунат j [Парвус]

Центуріон. Вігіли. Раби: християни і християнки.

Садок перед домом Руфіновим. Широка, обсаджена кипарисами стежка веде до дверей в літній триклініум на розі двоповерхового дому. Двері ті, зроблені широкою аркою, настежи розчинені, так що крізь них видно середину хати з гарною мозаїкою і фресками по стінах. Саме проти дверей над столом, обставленим лавами-ліж-ками, приходиться фреска, їцо ілюструє міф про Адоніса та Ве-,неру: ранений Адоніс конає, схилившись на коліна до богині, а край ніг Венериних цвіте кривавої барви квітка, що виросла з крові Адонісової. Під фрескою мозаїка, що зображав цілу плетеницю містерій в пам’ять Адоніса, його підземну мандрівку по царству тіней і його воскресіння в постаті Діоніса, оточеного хорами вакханок. Межи деревами, серед кущів міртових та лаврових, видко ще свіжі сліди недавно повикопуваних п’єдесталів від статуй, а де-не-де порожні п’єдестали, ще не поприймані, тільки під одною маслиною стоїть спижева постать * Катона Молодшого; кущі навколо сеї статуї так попідрізувані, щоб не заслоняли її — по всьому видко, що про неї хтось навмисне дбав, аби вона якнайкраще виявлялась. Руфін дуже поспішно виходить через триклініум в садок, становиться проти оплетеного гліциною та крученою рожею вікна, одчиненого на горішньому поверсі в жіночому покої, і гукає тривожно, але вмисне знижуючи голос.

Руфін Прісцілло, чи ти дома?

Прісцілла (подає голос, а незабаром і сама підходить до вікна)

Так, я дома, але збираюсь вийти незабаром.

Руфін

Зійди до мене вділ і якнайшвидше.

Прісцілла

Я зараз.

(Через хвилину виходить в садок до Руфіна, одягнена як до виходу з дому і в покривалі.)

Що там сталося, Руфіне?

Ти мов стривожений? Чому так рано вернувся з бенкету? Таж Кай Летіцій не любить рано відпускать гостей.

Р у ф і п

(бере її за руку і одводить в найдальший від дому куток

садка)

Я вийшов звідти крадькома, нікому чолом не давши... Ледве я почув тривожну звістку...

Прісцілла

Що? Про нашу справу?

Руфін

Так, я довідався, що ваші збори вже викрито і що туди сьогодні пошлють вігілів із центуріоном, щоб вас вхопити на гарячім вчинку.

Прісцілла Хто се казав?

Руфін

Мені прийшлось сидіти близенько від Кріспіна Секста й чути, як він, сп’янівши, голосно занадто .прошепотів до свого «друга» Крусти: «Сьогодні, друже, полювати будем,— наловимо кількадесят «святих», тоді ще й не такий утнемо бенкет!»

Прісцілла Та, може, се він так базікав сп’яну?

Руфін

Ой ні, він згадував про катакомби, про дерево сухе, що коло входу, по всьому видко, що напевне знає.

Прісцілла Як міг він теє взнати?

Руфін

Ох, Прісцілло, невже в громаді вашій всі — святі?

Прісцілла (перше з певністю, далі з гірким сумнівом)

Я думаю... а втім... було дванадцять коло Христа, і з тих одип Іуда, а пас далеко більше...

(Сумно задумується, але раптом стенається.)

Що ж се я?

То треба ж бігти сповістить їх швидшеї

Руфін

Куди ж ти підеш?

Прісцілла

В катакомби, звісно,

остерегти їх.

Руфін

Се вже буде пізно, бо ж там поставлено вже досі чати.

Я думав хоч тебе порятувати, упередивши...

Прісцілла

Як? мене саму?

І ти міг думать — я на се пристану? Нізащо в світі! Я піду туди.

Як не врятую, то загину вкупі!

Прощай, Руфіне.

(Подається йти.)

Руфін (хапає її за край одежі.)

Стій! Стривай, Прісцілло! Рятунок є. Я по хатах піду, сам сповіщу їх... всіх, кого поспію... Скажи мені, де хто живе... хоч старших...

Прісцілла

Ні, ні, се неможливо, ти не знайдеш.

Та й не впада, ти їм чужий. Ні, краще піду сама — так, як ти радиш... правда... ще можна... ще не пізно. Я піду!

(Іде, але обертається, припиняючись на ході.) Як забарюся, не тривожся дуже, то буде значити, що зберемось деінде.

Руфін Зберетесь? Та се ж безумство!

Прісцілла

Ми мусимо зібратись. Пильні справи нам догарають.

Руфін Переждіть хоч трохи.

Прісцілла

Не можна. З’їхались посли здалека зумисне на сьогодні. Є такі, що крадькома перебувають в Римі,

, хвилина кожна дорога для них.

Руфін

І ти конечне мусиш буть на зборі? Прісцілла

Так.

Руфін

Нащо?..

Прісцілла Ніколи се поясняти.

Руфін Де ж зберетесь?

Прісцілла

У кого-небудь в хаті.

Руфін

У кого?..

Прісцілла

Справді, я сього не знаю. Єпископ зважить...

(Раптом з одчаем.)

Боже, боже правий, рятуй свою громаду! Тож єпископ найдальше мешкає... Се ж треба двічі всіх обійти... Тож сюю біганину весь Рим завважить...

Розішли рабів.

Прісцілла

Ні, се непевна річ. Піду сама, і дійся воля божа!

Руфін

Стій, Прісцілло!

Я щось надумав. От що: тут зберіться.

Прісцілла (до краю здивована, аж не розуміє)

Де тут?

Руфін

У нас.

Прісцілла

У тебе?

Руфін

В нас, кажу я.

Прісцілла хоче щось сказати, Руфін рухом спиняє її.

Немає часу на сперечки, годі!

Іди, скажи товаришам скільком, хто мешкає найближче, і вертайся, а ті вже сповістять, кого там треба, що збір сьогодні в нас. Я буду тут, щоб одчинять. Стрічатиму гостей сам, без рабів. Нехай вони ввіходять не через браму, а в садову хвіртку з малої вулиці.

Прісцілла

Але ж, Руфіне...

Руфін (суворо)

Іди в сю мить! Наказую тобі!

Прісцілла йде.

Хутко після виходу Прісцілли входить Круста, його вводить рабу триклініум з глибини сцени не через сад, а через хатні двері. Круста трохи напідпитку, але держиться ще досить твердо

на ногах.

Круста

(до раба, стоячи на сходах у дверях з триклініума в сад) А де ж твій пан?

Руфін (озивається, не розгледівши)

А хто там? Що там треба?

Круста

Се я, коханий друже, Галлій Круста.

Руфін закутує з досади губу, але зараз же примушує себе до привітнішого виразу і підходить до Крусти.

Ми так стривожились — ти раптом зник, ні з ким не попрощавшись. Кай Летіцій боїться, чи тебе хто не образив у його в хаті.

Руфін Ні, ніхто ні словом.

Круста

Наш друг Кріспін завважив, що, здається, ти нас покинув саме в ту хвилину, як ми пили за цезаря.

Руфін

Неправда.

Круста

І я ж казав — неправда. Хоч і знаю, римлянин отакої вдачі й думки, як наш Руфін, волів би пить отруту, аніж вино за цезаря здоров’я!

(Грубо сміється і фамільярно плеще Руфіна по плечі. Той сахається від нього мимоволі.)

А все-таки я їм казав — неправда.

Я добре бачив: не тоді пішов.

Що не тоді, то не тоді. Кажу їм: піду довідаюсь, він, може, хворий.

Руфін (проводить рукою по чолі)

Так, дійсно, ти вгадав, я справді хворий.

Зо мною се буває... Десь в поході пропасницю дістав я...

К р у с т а

Любий друже, ти, може б, ліг в кімнаті?

(До раба.)

Постели своєму панові вигідно ліжко та принеси гарячого вина.

Я напою й догляну.

Руфін

Ні, не треба.

(До раба.)

Іди, як буде треба, я покличу.

Раб виходить.

(До Крусти.)

У хаті гірше,— душно, млосно якось.

У мене пал тепер.

К р у с т а (бере його за руку)

Рука холодна.

Руфін визволяє свою руку.

А дай чоло?

(Хоче помацати чоло Руфінові, той відхиляє голову.)

Руфін Ні, я сього не зношу!

К р у с т а А якби се була рука жіноча?

(Знов грубо сміється, раптом уриває.)

Ага, до речі, я зустрів Прісціллу на вулиці, кудись так поспішала, що я не встиг і привітатись гідно.

Чи то ти часто так її пускаєш ходити пізно, ще й саму, на місто?

Гай-гай, се необачно, любий друже!

До жінки ока треба, мура й кия.

( Сміється.)

Руфін (холодно)

Ти міг би ощадити стільки слів.

Вона пішла по лікаря для мене.

К р у с т а (облесливо)

Яке то щастя мати жінку дбайну!

І як се ти не жалуєш дружини?

По лікаря нехай пішов би раб, а жіночка б тебе гляділа вдома.

Руфін (згорда і гостро)

Ти не порадив, я не догадався.

К р у с т а

Мій бідний друже! Як тобі недобре, аж голос міниться! Ти ліг би справді хоч у триклінії на лаві. Дай лиш я поможу тобі зійти на сходи.

Заточуючись трохи, бере Руфіна під руку і тягне до сходів. В сю хвилину хтось тричі стукає в садову хвіртку. Руфін кидається відчиняти, вирвавшись від Крусти, що йде слідом за Руфіном, і перше, ніж Руфін встигає відчинити, питає.

К р у С т а

Хто там?

Голоси за хвірткою Раби господні.

6 Леся Українка, т. 4

161

К р у с т а

(зразу здивований, потім хитро, крізь зуби мимрить)

От так штука!

Руфін одчиняє. Увіходять: Невідомий християнин і Форту н а т.

Фортунат Прісцілла нам казала...

Руфін

(перебивав)

Так, я хворий.

Се дуже любо, дорогії друзі, що ви прийшли одвідати мене.

Я вдячний, дуже вдячний. Вибачайте, що, може, я прийняти не здолаю так, як годиться дорогих гостей, але ж я хворий... Я прошу вас, друзі, ходім в триклініум. Злягти я мушу, бо щось не встою.

(До Невідомого.)

Друже, вибачай,— я попрошу, щоб ти мені дав руку.

Здивовані християни не встигають прийти до слова. Руфін хапав Невідомого християнина під руку і швидко подається вбік від Крусти, що було налагодився знов взяти його під руку. Фортунат іде вкупі з Руфіном і Невідомим. На ході Руфін обертається до

Крусти.

Будь ласка, Крусто, зачини там хвіртку, я не здолаю.

К р у с т а (до Фортуната)

Ти, либонь, молодший,— там засуви тяжкі. Стривай, Руфіне!

Фортунат вертається й зачиняє. Круста доганяв Руфіна.

Хіба ж так можна бігти? Ще завадить!

Адже ти хворий.

Руфін

(до християн пошепки і шпарко)

Не кажіть нічого

і не дивуйтесь.

(До Крусти вголос.)

Я лягти спішуся.

Круста (ідучи й собі до триклініума)

Як я давно казав! Коли ж не слуха!

Погіршало. А ліг би ти завчасу та випив би гарячого вина...

(Остатні слова говорить уже на сходах.)

Руфін

Так, так, се правда. Я тебе прошу, піди знайди кого з рабів, скажи їм, щоб зараз же мені вина нагріли.

Круста А нам дали холодного? Чи так?

Руфін з слабким примушеним усміхом мовчки потакує головою.

Та тільки нащо ж нам раба шукати?

Ось я пучками клясну — прийде й сам.

(Кляскає пальцями.)

Приходить р а б з внутрішніх дверей. Круста звертається до нього.

Ти, слухай, панові нагрій вина, а нам скажи холодного принести,— коли нема кіпрійського, то й асті нам знадобиться. Швидко там справляйся.

Незабаром другий раб вносить кухоль вина і три фіали. Розставивши фіали перед гостями, наливає їм вина, далі стає в порога, налагодившись прислужувати в потребі.

Руфін (до раба)

Іди, ми почастуємось самі.

Раб виходить.

Я не терплю, як зайві люди в хаті під час бесёди нависають.

Невідомий (з косим поглядом на Крусту)

Справді.

Се дуже прикро.

К р у с т а

(випив тим часом фіал і наливає вдруге)

Але я волів би, щоб інший хто важкого кухля двигав.

Фортунат

Дай, я тобі наллю.

Круста підставляє фіал; Фортунат наливає і становить кухля на стіл.

К р у с т а

Що ж ти не п’єш?

Фортунат Я не вживаю.

Круста

Дивно! Знаєш, друже, що се образа бога Діоніса.

А ми тут під його покровом — бачиш?

(Показує на малюнок вакханалій; християни понуро спускають очі додолу.)

Руфіне, друже, гарна в тебе хата!

Мозаїка чудова!.. Тільки що се?

Куди всі статуї твої поділись?

Руфін

Та то... прийшлося нам поправить дещо... і то ж не всі... тут деякі лишились...

Круста

(п'яніючи)

Еге ж, еге... Катон Молодший є... колишній Рим... республіка...

(Знов тверезіше.)

Здається, колись тут бюсти цезарів стояли?

Руфін

Ніколи!

(Схаменувшись.)

Себто... щось не пригадаю...

Круста (знов п'янувато)

Так, так... забути легко...

Хтось стукав в хвіртку. Круста схоплюється, щоб іти одчинять. Руфін удержує його за руку.

Руфін (до Крусти)

Не турбуйся.

Тут є молодші.

(До Фортуната.)

Одчини, мій друже,

прошу тебе.

Фортунат іде, одчиняє старому християнинові Теофілові і щось пошепки говорить йому, той невдоволено крутить головою і повагом, з суворим обличчям, іде з Фортунатом в триклініум, вітається з Руфіном і мовчки сідає коло стола.

Руфін

От несподівано, кохані друзі, зійшлись ви всі до мене, тільки шкода, що саме я слабий.

Раб вносить гаряче вино.

Оце ж і ліки по наказу проречистого Крусти.

Т е о ф і л (нахилившись до Фортуната, стиха)

Який се Круста? Друг Кріспіна Секста? Фортунат

Той самий.

Теофіл нічого не каже, тільки ще гірше насуплюється.

Круста (до Теофіла)

Що се ти смутний, мій батьку?

Т е оф і л Старий я веселитись.

Круста

Що там старість! Анакреон старіший був над тебе в той час, коли складав веселі оди.

От якби нам хто заспівав котру!

(До Руфіна.)

Чи в тебе єсть із Греції рабині, щоб нам з Анакреона заспівали?

Руфін

Грекинь у нас нема, та й вибачай, але мені тепера не до співів, бо голова болить.

Круста

А правда, правда!

Як ти про цезарів, так я про слабість зовсім забув.

Знов стук у хвіртку, дуже тихенький. Круста його не чув, а Фор-тунат схоплюється і непрощений біжить відчинити. Увіходять троє християн-плебеїв: Урбан, Флегон і Аквіла, вони убрані просто, по-ремісницьки.

Урбан

Чи тута дім патриція Руфіна? нам сказано сюди прийти...

Руфін

(перебивае)

Так, так.

Тут є для вас робота.

Урбан

Як —- робота?

Там дещо...

(Підводиться_у щоб іти до них.)

Круста (удержує його)

Не трудися, ти ж бо хворий! (К ляскає.)

Раб увіходить.

Ось покажи сим людям, де робота.

Руфін (з досадою до Крусти)

Ти вже мене за мертвого вважаєш?

Але ж я маю ще і волю, й голос.

Я можу сам покликать слуг своїх і дати наказ їм, коли захочу.

(До раба.)

Іди, мені нічого не потрібно.

Раб виходить. Руфін звертається до ремісників. Ви сядьте там, під дубом, на ослоні.

А к В І л 8 (бурмотить)

Се щось непевне... Я не розумію...

Всі три сідають під дубом на камінній лаві.

Круста (до Теофіла)

Страх як псує хвороба вдачу людську! Лагідний друг мій став такий дражливий. Чи бачив ти його коли таким?

Теофіл мовчить.

Руфін

Та він моєї вдачі ще не знає.

Се мого батька друг. Прибув недавно 8 чужини, де прожив багато років.

А!

(До Теофіла.)

Де ж ти пробував, шановний батьку?

Теофіл МОВЧИТЬ.

Руфін

У Галлії.

(До Крусти тихо.)

Старий недочуває.

Теофіл здивовано скидає на Руфіна очима, той стрічається з ним благальним поглядом, Круста усміхається.

Увіходить молодий патрицій Кней Люцій із ним дуже молодий відпущеник — колишній його раб-африканець Н а р т а л, обидва християни. Руфін дивиться на Люція з непевністю, не знаючи, як має його зустріти, але побачивши, що всі християни вітають його як знайомого, стрічає і собі привітно.

Руфін

Приємна несподіванка! Не ждав я тебе сьогодні в своїм домі бачить.

Люцій

І я не сподівався, щоб Руфін

мене сьогодні, власне, мав приймати

укупі з іншими...

Руфін (поспішно перебивав)

Бувають часом усякі несподіванки. Наприклад, прийшов ось Галлій Круста, рідкий гість, прийшов некликаний...

Круста

І небажаний?

Руфін ( збентежено )

Я не хотів зовсім сього сказати.

Круста

(сміється)

Я знаю, знаю! Звісно! Я жартую!

Адже ми друзі, приятелі здавна.

JI ю ц і й (здержано і гордовито)

Сього вже я ніяк не сподівався.

Круста

(задирливо)

Як, власне, треба сеє розуміти?

JI ю ц і й

Не звик я пояснення додавати до власних слів, тож розумій, як хочеш.

Руфін

(поспішно)

Але ж, кохані гості, призволяйтесь!

Ось тут вино... Ну, та й господар з мене!

(Схоплюється, щоб налити вина, дуже жваво, але раптом в'яло схиляється на лаву.)

Ох, тая слабість! От уже не в пору!.. Приймайтеся самі, шановні гості.

Круста (підводить кухля)

Держіть фіали!

JI ю ц і й Я не п’ю, спасибі. Невідомий

Ні я!

Фортунат

Ні я!

Парвус Ні я!

Теофіл мовчки закриває свій фіал рукою.

От чудасіяі Уперше бачу стільки непитущих!

Ні, друзі, не гордуйте сим вином, тож при беседі випити годиться.

Се, чув я, так у християн ведеться

балакати насухо! Але й тії

хоч людську кров, та п’ють-таки часами.

Плебеї, що сиділи на лаві під дубом, схоплюються при сих словах і наближаються до сходів триклінія.

Руфін

Ну, знаєш, се вже вигадки запевне і чудно вірити в таке.

Круста

Чому ж?

Всі кажуть, що ніколи християни на бенкеті вина не п’ють, ні співів, ні оргій не заводять, поки крові з дитини вбитої не покуштують.

До того часу всі сидять, як мертві, а потім співи, й крик, і пиятика здіймається у них і щось такеє там чиниться на оргіях, що, кажуть, найгіршим з нас було б навдивовижу.

З братами сестри, матері з синами, з батьками дочки любощі заводять.

Н а р т а л Та се ж брехня!

Круста

(приоісмуривши очі, дивиться на Нартала)

А ти ж се звідки знаєш?

Руфін (впадає в річ)

Вже кожен, хто *штає хоч би Цельза, не може вірити сим поговорам, таж Цельз відомий ворог християнству, а й він доводить, що сьому неправда.

Ет, що там Цельз! Такий собі філософ, письмак, далекий від живого світу, та відки має поведінки знати такого мотлоху, як християни?

Н а р т а л ( спалахнув)

Ти кажеш, мотлоху?

Круста

Та певна річ!

Римлянин же порядний не пристане до секти бузувірної, що богом собі осла назвала?

Н а р т а л

Що ти мелеш?!

Теофіл мовчки встає і подається геть. Невідомий християнин іде за ним і щось пошепки йому говорить, але той, махнувши рукою, виходить за хвіртку; Невідомий християнин теж виходить за ним.

Круста

Та се ж відомо всім, що християни осла почитують як бога.

У р б а н (скочивши на сходи)

Брешеш!

Круста Руфіне, що се значить?

Руфін від збентеження не знаходить одразу, що сказати, тільки хапається за голову, неначе в приступі наглого болю.

Руфін

(хворим голосом)

На богів,

прошу вас, друзі, тихше. Я не можу...

Такий страшенний біль...

На стежці до триклініума з’являється Прісцілла, з нею дівчина християнка Рената.

Се ти, Прісцілло? Нарешті! Де той лікар? От ти знову якусь ворожку привела...

Прісцілла (з жахом)

Руфіне!

Руфін

Не говори, я знаю. От і Круста недарма про жінок так говорив, коли прийшов, зустрівшися з тобою.

(До Крусти.)

Тепер я згоджуюсь з тобою, Крусто!

Прісцілла Тут Круста?

(Німіє з дива і з жаху.)

Круста

Я, здається, не Медуза, а господиня наче скам’яніла, угледівши мене.

Прісцілла (намагається отямитись)

Ні, ні, я просто втомилась... Вибачай... Я не гадала, що тут гостей застану...

(До Руфіна.)

Ти не гнівайсь.

Я думаю, що лікар зараз прийде.

А се прийшла зо мною не ворожка, се дівчина, що в нас нитки фарбує.

Вона просила дати їй роботу.

Руфін

Гаразд, гаразд. Ось тут прийшли майстри теж по роботу. Може, ти покажеш, що їм робити.

(До плебеїв.)

Ви підіть за нею.

Прісцілла Ходіть, ходіть.

Швидко подається через триклініум в дім, плебеї і Рената йдуть

за нею.

У хвіртку входить старий диякон з речами, належними до ритуалу, загорненими в платину. Руфін встає назустріч дияконові.

Руфін

Ось і лікар!

(Переймав його на порозі.)

Як я тебе тут виглядаю! Пробі, скоріше дай пораду.

(До гостей.)

Вибачайте, що я покину вас самих на хвильку.

Коли дозволить, я вернуся хутко.

Ходім, прошу.

Бере за руку мовчащого з дива диякона і веде через триклініум

У Дім.

Круста (розлягається вигідніше на лаві)

Які тепер нахабні плебеї стали. Розпустилась чернь.

Пора б укоськати. Та що робити, коли патриції самі призводять до того. От я знаю сам таких, що цезаря готові зневажати — для них він, бач, тиран та узурпатор — самі ж при тому за гостей приймають усяких відпущеників, недавніх рабів, чужинців варварської крові, усяку темношкуру покруч.

Н а р т а л (з вибухом гніву)

Ти!

Сам покруч! Римське сміття! Як ти смієш?!

Л ю ц і й (тихо до Нартала)

А хто на ближнього «рака» промовить *, тому що буде?

Нартал сідає мовчки на місце, важко дишучи.

Круста (до Люція)

Я того й не знав, що ти навчився звірів заклинати, та ще й, либонь, по-вавілонськи?

Л ю ц і й

Нащо

у вавілонців мав би я учитись таких звичайностів, що не годиться не тільки зваду в гостях починати, але й до сварки допускати інших?

Се й в Римі всяк, хто носить тогу, знає.

Круста

(удає, мов зовсім не слухає і не чує Люція, розглядав малюнки по стінах)

Хороші фрески! Гарне малювання!

Мозаїка чудова!.. Адоніс...

«великомученик» назвати можна б його по-християнськи. Тільки де там!

Наш мученик мудріший був від тих, що здуру розпиналися на довбнях.

Фортунат і Парвус встають і виходять в садок, щось турботно шепочучи межи собою.

Бач, як розп’явся на розкішнім лоні безсмертної Венери! На Амура!

Я б сам готовий мучитись отак, а надто щоб воскреснути потому веселим Діонісом, паном вин, володарем бенкетів... От не знаю, чи той розп’ятий християнський бог, що нібито й собі воскрес із мертвих, теж розуміється на винах добре?

Здасться, так, бо хтось мені казав,

що за життя не був він непитущим і вмів з води робить вино червоне.

Се він і Діоніса переважив, коли не брешуть люди: з винограду вино зробити — не велике чудо, ні, ти зроби його з води! Не диво, що всі п’яниці з римської голоти охоче йдуть у християни — де ж пак не шанувати їм такого бога?

Та що! Я сам готов на те пристати і помирить Ісуса з Діонісом.

(Вимахув фіалом у лівій руці і ляскає пальцями правої.) Евое, Бакхе! Гала-галалуя!

Чи як то там гукають християни на циркових аренах проти звірів?

Н а р т а л (люто)

Мовчи!

Круста Образивсь ти за Діоніса?

Нартал хапає зо стола кухля і заміряється на Крусту. Люцій удержує його за руки, Круста нагинається під стіл.

Люцій (до Нартала)

Дай спокій! Схаменися!

(Нишком.)

Вчись терпіти!

Нартал

(блідий з надміру лютості, глухим голосом)

За себе міг стерпіти, а за святощ не можу...

(Раптом різким високим голосом.)

Гей, пусти, бо серце трісне!

(Силкується вирвати руки.)

Диякон (виходить з хатніх дверей)

Що тут за крик? Що сталося?

Та бачиш,

тут нове чудо бога з Галілеї * — '

оцей патрицій без вина сп’янів.

Диякон (підходить до Нартала, нишком)

Ти всіх занапастиш. Ну, будь же тихо!

Нартал випускав з рук кухля і кидається на лаву, зовсім знесилений погамованим вибухом. Люцій кладе йому руку на чоло і щось шепоче, нахилившись над ним низенько.

Диякон

(звертається до інших, головно до Крусти)

Господар просить вибачить йому, що він не вийде навіть попрощатись, бо я його покласти в ліжко мусив, а вас прохати мушу розійтись, бо хворому потрібен спокій.

Круста (підвівся, потім знову сів)

Може,

я ліг би тут собі тихенько спати?

Бо щось моїм ногам ніяк не йдеться.

Люцій

Ні, се не випадає. Ліпше я тебе додому проведу помалу.

Круста неохоче встає, Люцій помагає йому.

Диякон (до Нартала)

Тебе прошу, посидь коло слабого, поки ми з панею зготуєм купіль.

Круста

(спиняється)

Я, я посиджуї

Диякон (лагідно плескав його по плечі)

Ні вже, ти спочинь сам краще в ліжку дома. Адже кажеш:

«Ногам не йдеться». Де ж тобі глядіти слабих людей?

Круста

Ну, ну, бувай здоров!

(Виходить з Люціем.)

Ледве зачинилась хвіртка за Крустою і Люціем, з-за кущів у садку виходять Фортунат і Парвус, аз ними ще кілька інших, що непомітно для Крусти увіходили в садок і, остережені через двох попередніх, перестоювали в садку.

Фортунат Ну, слава богу, позбулися Крусти!

Парвус

(понуро)

Ще невідомо, що то далі буде.

Фортунат

Що ж може бути? Адже він пішов.

Парвус

Але куди?

Фортунат Та вже ж додому певне.

Парвус

Се невідомо.

Диякон

Люцій з ним пішов, то вже ж догляне й зради не допустить.

Парвус

Та так-то воно, так... А я волів би, щоб і за Люцієм ще хто пішов.

Диякон

Навіщо се?

П а р в у с

Щось я не маю віри до тих патриціїв високородних, занадто ввічливих та делікатних до всяких Круст.

Диякон

А як би Ж ТИ ХОТІЕ?

Так, як Нартал, із ними зачіпатись і наражати всіх нас на погибель вперед іще, ніж ми відбудем збори?

П а р в у с

Та я не знаю... Тільки ж вислухати, як той поганин ображає бога і перемовчувать — се теж спокуса, се може до байдужості довести.

Диякон

(подумавши)

Се справа трудна... Сам я не здолаю

розважити її. Нехай єпископ

нам роз’яснить на зборах се питання.

Фортунат Авжеж, найкраще так, нехай єпископ.

Дехто з новоприбулих Так, так, єпископ! Він нам се розважить!

П а р в у с

Як так, то й так... Я тільки знов скажу:

мені оті патриції непевні,

не бачу я в них щирості такої,

як у плебеїв. Щось вони мудрують,

філософів спогадують поганських

та всякі панські світові звичаї,

так мов не досить їм письма святого,

слів господа Христа і заповітів

отця небесного — ще їм потрібна

усяка мудрість марна сього світу.

Фортунат

Ну, так вони вже виховані, брате, привчені змалку.

П а р в у с

То ж і я кажу!

А для убогих духом се спокуса, що книжники й пани мов верховодять в громаді нашій, наче бог злюбив їх понад простолюд.

Диякон

Я гадаю, сину, що й сюю справу зважить нам несила. Ти поспитай єпископа на зборі.

Дехто з присутніх Авжеж! найкраще!

П а р в у с

Та нехай і так...

Я, власне, нагадав вам про обачність... Не сам я се подумав, а й старий наш подався навіть геть з тії «беседи»,— одно, що не хотів блюзнірства слухать, а друге, що йому здалось непевним поводіння і Люція, й Руфіна.

Диякон

Руфіна?

П а р в у с

Так. Що ж, ніде правди діти, воно й мені теж видалось непевним. Коли б тут не було якої пастки...

Між присутніми тривожне шепотіння.

Диякон

Ти стережись так кидати словами, зневір’я і нещирість посівати в громаді нашій братній.

Парвус

Чесний батьку, громаду нашу я шаную щиро, але Руфіна в ній я ще не бачив і що він за людина — теж не знаю.

Я говорив з ним раз, і не здалося мені, щоб він був другом християнам.

Диякон

Усі ми здавна знаємо Прісціллу і можемо їй вірити на слово.

Парвус

Але ж не жінка хаті голова, а чоловік, не їй його судити, не їй за його й ручити...

Фортунат

Та цить!

Руфін іде!

Розмова і шепотіння обривається. Мертва тиша.

З хатніх дверей виходять у триклініум Руфін, Прісцілла, Рената, Нартал, Флегон, Урбан і Аквіла.

Руфін

(зіходить з триклінія в садок до тих, що ждали там) Шановні гості, я прошу до хати.

Парвус

(непривітно)

Ми тут не гості, ми прийшли на збори.

Руфін

(лагідно)

Я знаю. Тож прошу почати збори, а сам я повартую коло хвіртки, щоб знову хто непроханий не вліз.

Парвус (крізь зуби)

Запізно трохи....

Руфін

Що?

П а р в у с (не відповідає і звертається до інших)

Так що ж, ходімо?

Диякон Нам треба ще єпископа пождати.

Руфін стає коло хвіртки і засовує її. Чутно, як хтось хутко стукнув у неї.

Руфін

Хто там?

Голос за хвірткою Господній раб.

Руфін одчиняє. Увіходить єпископ і з ним кілька християн і християнок.

Диякон

От і єдископ!

Єпископ

Мир, браття, вам.

Громада

І духові твоєму.

Диякон

Благослови нас, отче превелебний.

Диякон, а за ним усі, крім Руфіна, підходять під благословення до

єпископа.

Єпископ

(до Прісцілли, показуючи на Руфіна, що стоїть осторонь) Чи се господар хати?

Прісцілла

Так, мій отче.

Руфін (до єпископа)

Я сам і дім мій до твоїх послуг.

Парвус тим часом щось сказав на вухо дияконові.

Диякон (до єпископа)

Я маю щось довести, володарю, до твого відома зовсім зокрема.

Єпископ відходить з дияконом трохи осторонь і, перемовивпіи нишком кілька слів, знов приступає до гурту.

Єпископ

Ходім до хати і почнімо збори.

Всі, крім Руфіна, подаються йти, але єпископ рухом спиняє Пріс-

ціллу.

Ти поки що зостанься з чоловіком.

Ненадовго,— тебе покличуть згодом.

Прісцілла, здивована і збентежена, мовчки відходить до Руфіна

попри хвіртку.

(До Редівівуса і Ренати.)

Ви теж не входьте, поки вас покличуть.

(До диякона стиха.)

Се молодим не випадає слухать.

Єпископ і громада увіходять у триклініум, диякон замикає двері від саду. Руфін і Прісцілла зостаються біля хвіртки, а молода пара проходжується по саду, тихо розмовляючи.

Руфін

Коли б ти знала, як мене тривожить се несподіване втручання Крусти!

Прісцілла

Коли ти так боїшся, то скажи, ми зараз підемо з твоєї хати десь інде, може, хто притулок дасть.

Руфін А я куди піду?

Прісцілла Самому буде

і тут безпечно.

Руфін

Як же ти гадаєш, за кого я боюся?

Прісцілла (стискає руку)

Вибачай!

Я справді щось не до ладу сказала. Руфін

Які то причандали ніс отой, що по тобі прийшов?

Прісцілла

Він наш диякон і ніс потрібні при відправі речі: платину, чашу й інше.

Руфін

Нащо ж то?

Яка ж то має бути в вас одправа?

Прісцілла Сього тобі сказати я не смію.

Руфін ( вражений)

Невже ти не впевняєшся на мене?

Прісцілла

Сього не вільно знати й неофітам, поки вони не введені у хрест, се божа таїна, свята встанова.

Одно сказати можу: в тім нічого злочинного немає, ні гидкого, і вірити мені прошу. Ти віриш?

Руфін (просто і щиро)

Тобі я завжди вірю без вагання.

Але скажи, коли сказати можна,— зібрались ви не тільки для відправи?

Прісцілла

Ні, єсть і другі справи. В нас тепера велика чвара церкву роздирає, змагання йде, коли справляти паску, чи в той час, як юдеї, чи не в той.

Руфін

Чи се ж так важно, що для того варто на небезпеку наражатись?

Прісцілла

Важно.

Се може церкву розколоть надвоє.

Руфін

Ви не могли пождати?

Прісцілла

Не могли, бо паска незабаром, треба зважить.

Руфін мовчки здвигає плечима.

Ще й інша справа є нам до обради: чи дозволять жінкам пророкувати?

Руфін

Хіба сей дар від дозволу залежить?

Прісцілла

Не всякий може ним послугуватись, хоча б і мав його, коли від того для церкви може вийти шкода. Тим-то і ми, жінки, повинні буть на зборах, бо нас обходить сеє близько.

Дивно,

невже й ця справа теж така нагальна? Прісцілла

В єретиків жіноцтво пророкує, і шириться та єресь, мов зараза, вона страшна для церкви, мов чума, і зволікати ніколи з рятунком.

Руфін Ти щиро се говориш?

Прісцілла

Так, Руфіне,— для мене церква дорога, як мати, як рідна мати; все, що їй на шкоду, болить мене, і мучить, і турбує.

На ліки їй віддати я готова і кров свою, й життя.

Диякон (вихиляється з дверей)

До збору, сестрої

Прісцілла йде в триклініум.

Стук у хвіртку.

Руфін

Хто там?

Голос Люцієвий

Кней Люцій.

Руфін (одчиняє йому)

Відпровадив Крусту?

Прісцілла (з порога триклініума)

Ренато! Редівівусе! До гурту!

Рената і Редівівус входять в триклініум.

Люцій

Так, відпровадив. Посеред дороги він мало-мало не звернув на бенкет знов до Летіція, та я завів його до хати, і поклав на ліжко, та ще й приспав, як мати немовлятко.

Я сподіваюся, що Круста завтра забуде все, що п’яним чув і бачив, бо він напився, наче винний міх.

Я мав з ним клопіт! Та зате вже певен, що з ним заснула наша небезпека.

Руфін

Коли б вона проспала хоч до завтра!.. Не в пору був сей гість... Мені здається, що не мине добром гостина тая...

Люцій

Як ти так думаєш, то, може, краще ти попроси громаду розійтися?

Руфін

Тепер се річ громадська, не моя.

Я все їм розказав, що знав, про Крусту, була нарада при мені й без мене,— коли вони тепера зостаються, то, значить, зважили, що їм безпечно. Не можу я їм показать порога, коли їх сам до себе в хату кликав.

Люцій

Як сталося, що ти нас запросив?

Ти, може, став сьогодні неофітом?

Руфін

Сьогодні, вчора й зроду я той самий: я римський громадянин, більш ніхто.

Люцій

Чого ж у тебе християнські збори?

Дозволь промовчати на се питання і вір, що я, як римський громадянин, супроти всіх поводжуся по правді і з ворогами звик боротись чесно.

JI юцій

Як маю розуміти сі слова про ворогів?

Руфін

Ти гість мені сьогодні — образити тебе я не хотів би.

JI ю ц і й

Я — твій товариш, друг з дитячих літ, і певен, що Руфін супроти Кнея не може мати ворожнечі,— значить, те, що сказав ти, більше або менше від того, що образою звуть люди.

Руфін

Ти все такий розсудливий і добрий, яким ти змалку був, яких не звик я між християнами стрічати.

JI ю ц і й

Дивно!

ти розуму й лагідності не бачив у християн?

Руфін

Сього я не кажу.

В них розум є, але якийсь непевний, немов багаття з дерева сирого, що більше з нього кіптяви, ніж світла; тепла теж мало. Справді, християни лагідні понад людську міру й звичай, а добрості в них щирої немає, вони не людяні, вони нічого дарма не роблять — все за надгороду, та ще й не за малу, за вічне щастя

на небесах! На меншу не пристали б. Нікого їм не жаль, тортури вічні готові обіцяти з легким серцем всім «грішникам» — так, наче бог їх кат, що присуди виконує безумні.

Люцій

Ти помилився: бог у нас не кат, а вищий судія. Хіба ж не краще, якби тирани наші віддавали всі присуди свої на розсуд божий і «грішникам» не завдавали муки в надії на геєну вічну?

Руфін

Може.

Люцій

Так само й з розумом. Хай наш вогонь від дерева сирого, але згодься, що ми й сире примушуєм горіти, а твій вогонь саме сухе, добірне спроможен запалити, сирина ж гниє тим часом без ужитку, марне.

Руфін

Чи філософський розум не пройняв би ту сирину?

Люцій (заперечуе, хитаючи головою)

Така природа людська, що досконале може в ній прийматись помалу і в тісному крузі тільки.

Якби всі римляни були подібні натурою до тебе, я сказав би, що Рим зробивсь Новим Єрусалимом без чуда божого. Але я знаю, що мало римлян є таких, як ти, і вірю, що потрібне чудо боже, щоб Рим відбудувати.

Що тобі

тепер до Риму? Ти вже християнин, «Єрусалим» тепер твоя столиця! Республіка вже не лежить на серці, монархію Христову ти будуєш.

Люцій

Тобі ввижається там розбрат, де є згода. Я всесвітянин римський і бажав би побачить Рим столицею всесвіта, і щоб зруйнований Єрусалим в Італії мов фенікс відродився і крила розпростер на римські гори.

Коли в нас буде цар один на небі, то на землі вже місця не достане тиранам-цезарям, і церква наша республіку міцну заложить в Римі.

Руфін

То вже не буде Рим, бо ваша церква не дбає про закон, про славу Риму, вона перейняла юдейський звичай, і віру, і закон.

Люцій

Не так, Руфіне.

Юдеї відреклись Мессії свого, і він всесвітнім богом став. Так води, з рік невеличких викинуті в море, світ обтікають вкупі з океаном, братаючись із водами всіх сторін.

Тут п’яний Круста розумом простацьким і грубими словами те завважив, чого мудріші люди ще не знають, та з п’яних уст пророчий дух озвався: Христос погодиться і з Діонісом, бо Слово вже з Ідеєю з’єдналось.

В Христі воскресне Діоніс удруге!

Руфін

(смутно)

Ні, вір мені, боги не воскресають.

Міг Діоніс воскреснуть з Адоніса, бо Адоніс був смертний. Що героя за бога вславлено, се річ звичайна.

З рук смерті люди дістають безсмертя, не так боги. Бог мусить жить невпинно, так, як живе Платонова ідея, бо як умре, то вже не воскресає.

Коли ваш бог живий, а наші вмерли, то згода межи ними запанує хіба тоді, коли вже й ваш умре.

JI юцій

Наш бог не може вмерти!

Руфін

Час покаже... Та поки що не ви, а ми в жалобі...

(Показує на яму від статуї.)

Тут статуя стояла Діоніса, тепер тут яма — не спіткнись на неї як-небудь в темряві — сю порожнечу що виповнити може?

JI ю ц і й

Я пораджу: в ті ями, що від статуй полишились, ти дерева хороші посади, і зараз твій садок повеселіє.

Бо там, де мертві постаті стояли богів умерлих,— зацвіте весна живою, плідною красою.

Вони який час мовчки походжають по стежках. Руфін

Друже,

ти в мене заронив зерно надії...

Коли б ти знав, як я часами прагну повірити, ну, хоч отак, як ти, в те християнство! Бачу я, та віра

у тебе «з зерням солі», як то кажуть, вона холодна...

Люцій

Ні! ти помиливсь!

Хіба холодне те ждання пекуче, що живить нас і мучить край постелі слабого батька? Не ладні ж хіба ми тому і руки, й ноги цілувати, хто верне хворому здоров’я й силу?

Чи ж ми не віддамо і срібло, й злото за ліки, хоч вони гіркі й несмачні?

Чи ж ми самі не помагаєм ревне слабого й одурити у потребі, щоб тільки він зажив спасенних ліків? Хоч у душі зринає часом сумнів про лікаря і про корисність ліків, але як ми не знаєм більше ради, то ми той сумнів глушимо і пильно ховаємо від хворого. Де ж холод, коли душа горить від сподівання?

Руфін

Не знаю... Все ж непевні тії «ліки» і небезпечні...

Люцій

Бо така ж і слабість!

А ти хіба які певніші знаєш?

Руфін

Я думав, що не знаю, і даремне прогаяв стільки дорогого часу, бо думав, що я сам на цілий Рим і що мені товаришів немає для замислів моїх. Але тепера мені щось блиснуло... От ти, такий одважний, мудрий, благородний... інші у вашому гурті теж мають силу терпіти все, іти на смерть за те, що їм здається правдою. Я бачу, що в Римі люди є ще й героїчні, та нащо ж те геройство марне йде!

Уділено вам силу Геркулеса для подвигів — то знищили б ви гідру * преторіанську, вигнали б химеру в одежі цезарській геть з Капітоля, стовпи закону міцно встановили б. Утишились би й черні нуртування, і варварів подужать ми здолали б, запанував би римський мир усюди.

Люцій

Хто може чернь утишити, крім бога?

Хто цезарську сваволю подолає, пиху преторіанську погамує, як не Христос? Хто римський мир запевнить по цілім світі, як не добра вість про згоду і братерство межи людьми і про найвищу правду в царстві божім? Заздалегідь я знаю, що ти скажеш: традиції, законність, римські цноти.

Ох, друже, та хіба ж ти сам не бачиш, що з того всього полишились ями, а постатів давно нема? Попробуй укупі з нами садівничим бути!

Коли закон умер, нехай зростає хоч те бажання вічної заплати та божий страх, аби вони спинили злочини й зло. Традиції замінить нова легенда, ще не збайдуягіла, не спрофанована. А римські цноти нехай відродяться у християнських — вони доволі схожі між собою.

З тим ми діждемось другого пришестя Христа і слави римської. Руфіне!

Одважся і ходім садок садити!

Як хочеш, я введу тебе в громаду.

Ходім!

(Подається до триклінія.)

Руфін

(нерішуче)

А хто ж тут буде одчиняти?

Хто буде вартувати вас?

Одчиняються двері, і смуга світла падав на Руфіна і Люція. Виходить з триклінія Прісцілла, стиха підходить, пильно придивляючись до обох.

Прісцілла

Руфіне!

Руфін

А що?

Прісцілла

Скажи, де б нам узяти глини або якої фарби, тільки швидше?

Нам невигідно кликати рабів.

Руфін

Навіщо се?

Прісцілла

Та... бачиш... там єпископ та й вся громада зважили, що слід би замазати той міф про Адоніса...

JI ю ц і й (мимоволі)

Оті коштовні фрески? Ту предивну мозаїку?

Руфін Прісцілло, чи ж не досить на жертву богові твоєму статуй?

Прісцілла

Тепер не я рішаю. Ціла церква уражена пащекуванням Крусти, і прикро їй дивитися на те, що спокушає до думок блюзнірських.

Єпископ не почне для нас одправи, поки ми не забілим тії стіни.

Він наказав мені...

Руфін (гордо і гнівно)

Хто тут господар — я чи єпископ? Я його не кликав

7 Леся Українка, т. 4 193

наказувать мені й моїй дружині, як маємо держати стіни в хаті, у нашій власній хатії

Прісцілла

Я сама

тебе прошу, щоб ти мені дозволив малюнки знищити.

Руфін

Сама?... Прісцілло,

«де я господар, там ти господиня», так говорив я, шлюб з тобою бравши, і не ламав ніколи сього слова, не ламлю і тепер.

(З великим болем.)

Іди руйнуй, що хочеш і як хочеш. Та не змушуй мене до того докладати рук — се понад силу, я того не можу...

Диякон (трохи відхиливши двері)

Прісцілло, ми знайшли коновку фарби і вже брати замазують.

Прісцілла

(слабо)

Гаразд...

(Стоїть на сходах, не вважаючись ані вернутись, ані йти

до Руфіна.)

Сильний стук у хвіртку,

Руфін

Хто там?

Голос Раби господні!

Руфін одчиняв хвіртку, в неї впадав центуріон з вояками-в і г і л а м и, що зараз займають вхід, всі стежки і сходи до триклінія.

Руфін

Що се значить?!

Центуріон Я посланий, щоб виконать закон.

З триклінія вибігав диякон і скілька християн.

Диякон

Сторожа в перистилі! Зрада, зрада!

Ховайтеся, рятуйтеся, хто може!

(Завважае центуріона з вігілами і мовчки застигає на

місці.)

Н а р т а л (вибігає)

Де зброя? Гей, Руфіне! боронімось!

Руфін

Я зброї не здійму на слуг закону.

Його в’яжуть, він не борониться.

Прісцілла (кидається до Руфіна)

Мене в’яжіть! мій чоловік не винен.

По знаку центуріона вігіли в’яжуть її вкупі з Руфіном. Центуріон Хто винен, хто не винен, суд рішить.

Єпископ повагом виходить і став на порозі.

Н а р т а л (виривається і бореться з вігілами)

Не смієте в’язати! Я не злодій!

Єпископ Нам сказано: не супротився злому.

Нартал кидав боротьбу і дав себе зв’язати.

Єпископ зіходить вниз і сам дав собі зв’язати руки. Вся громада чинить те саме за його прикладом.

ОСОБИ III ДІЇ

Руфін Редівіву с

Прісцілла Рената

Аецій Панса Аквіла

Люцій Флегон

Нартал Урбан

[Парвус] Фортунат

Єпископ Нофретіс — рабиня Прісціллина.

Диякон Ключартемничний.

Т е о ф і л

Сторожа при темниці. Християни і християнки, що були забрані в Руфіновому домі.

Темниця, чимала, тільки дуже низька, з малими, ширшими як довшими віконцями під самою стелею. Світло падав скупо, і тільки привичне око може розглядіти добре людей, що сидять та лежать долі або снуються з кутка в куток одноманітним кроком, брязкаючи кайданами. Серед в’язнів в Теофіл, Парвус, Фортунат, Єпископ, Диякон, Редівіву с, Рената і всі, що були на вборах у Руфіна. Н а р т а л прикований до стовпа посеред темниці на короткім ланцюгу, кайдани дуже гальмують всі його рухи, але він дуже неспокійно поводиться і скільки може ворушиться.

Диякон

Щось довго не приводять їх назад.

Фортунат

Либонь, їх знову на тортури взято.

Люцій

І нащо се? Адже Руфін сказав все так по правді, як повинен суддям казати чесний римський громадянин.

Парвус (крізь зуби)

І навіть більше того...

Люцій

Що ти кажеш?

Що значать сі слова?

П а р в у с (понуро)

Я так, нічого...

Одно мене дивує, що Руфін,

той «справедливий римський громадянин»,

не ознаймив так просто, як усі ми:

«я християнин», а крутив, крутив, сюди й туди, і сяк і так...

JI ю ц і й

Неправда!

Ніяк він не крутив, сказав одразу:

«Я добре знав, які то й нащо збори, і самохіть, не змушений ніким, їх запросив до себе в хату». От що префектові сказав він, я те чув і все затямив що до слова.

П а рвус

Добре,

хто має добру пам’ять! А скажи лиш, коли ти так усе запам’ятав,— що він сказав, коли суддя спитався, чи признається він до християнства?

JI ю ці й

Що ж! він сказав: «Судіть мене за вчинки».

П а р в у с

Хіба се просто й щиро? а згадай же, що він сказав на запит, чом у нього не слідно культу цезаря в господі.

«Сим нехтують не тільки християни!» — сказав Руфін, прегордо усміхнувшись, і більш нічого не схотів казати.

Ні, правда, ще сказав, і се найгірше, коли його про заміри спитали, які він мав, нас кликавши до себе,— він відповів: «Що заміряв, те сповнив».

JI ю ц і й Нічого тут лихого я не бачу.

П а р в у с (вибухнув гнівом)

Авжеж! Бо й ти в компанії з ним був, ті «заміри» сповняючи!

Люцій (не розуміючи)

Що значить...

(Раптом догадуючись.)

Ти, слухай, договорюй все до краю, коли почав, або не починай, а то сичиш, мов гадина підступна.

П а р в у с

(до громади)

Се так патрицій-християнин каже. Лагідний, добрий, ввічливий.

Люцій (трохи засоромлений)

Ні, справді, коли в чім винуватиш, то кажи виразно й просто, як годиться браттям. Адже ми вкупі носимо кайдани, однакова всіх нас чекає доля...

П а р в у с

Ну, се ще невідомо, хто як довго носитиме кайдани та й яка кого спіткає доля...

Люцій

Нам відомо, що ми засуджені на смерть.

П арвус

Тоді вже, як вирок збудеться, відомо буде, хто справді з нас засуджений, хто ж тільки про людське око. Зроду не повірю, щоб той, хто вояків на нас привів, міг бути справді скараний на горло.

Хіба що судді зрадою заплатять тому, хто зрадив нас.

Фортунат

Нас Круста зрадив, се ж річ відома нам усім,— навіщо заводити розмови небратерські?

Парвус

Та Круста Крустою, а де ж був Люцій, поки центуріон прийшов по нас?

Люцій

Приспавши Крусту, я назад вернувся, і ми з Руфіном розмовляли.

Парвус

Дивно!

Патриції, замість іти на збори, ведуть якісь балачки по кутках!

Однак ти на суді щось перемовчав, про що була розмова межи вами.

Люцій

Я не хотів пошкодити Руфіну, бо кожен сам про себе хай свідкує; я навертав його на нашу віру і мав от-от в громаду нашу ввести...

Парвус

(іронічно)

Але центуріон вам перебив?

Люцій (не зовсім певним голосом)

Я думаю, що так.

Парвус

Все можна думать.

Люцій (знов раздражнений)

А ти що думаєш?

П а р в у с

Мої думки хай краще будуть при мені.

Люцій (до громади)

Вас, браття, я кличу в судді межи ним і мною.

Фортунат

(миролюбно)

Та нащо ті суди? «Ви не судіте, щоб вас не суджено»,— сказав господь, і сам він тільки спогадав про зраду Іудину, та не судив Іуди і не вказав апостолам його, щоб не судили й ті.

Люцій (тремтячим голосом)

Ти, Фортунате, я знаю, простий духом і не тямиш, яка отрута в цих твоїх словах...

Н а р т а л (раптом озивається хрипким голосом)

Та що там «простий духом»? Доки будеш ти, Люцію, тут панькатися з ними та короводитись? Якби я був на твому місці, якби мав я руки хоч у кайданах, тільки не прип’яті так до стіни, я б їм давно, сим «браттям», своє братерство показав, щоб знали, як жалити спроквола та сичати!

Кубло гадюче! перед ворогами під ноги стеляться, мов поздихали, а перед братом сторчака стають і раді закусати! Скорпіони!

Єпископ

(підходить повагом з дальшого кутка до Нартала) Смирись, мій сину...

Н а р т а л (гостро)

Я тобі не син.

Знайшовся батько!

Єпископ (з жахом до громади)

Що вступило в нього?

Н а р т а л

Що? Жовч! Бо ви їй не давали волі помалу вишуміти, от вона тепер мене готова задушити, хіба що виплюну тобі в лице!

Плює на єпископа, той сахається, громада з грізним брязкотом кайданів кидається до Нартала.

Єпископ (хутко отямившись після образи)

Не зачіпайте! Я стерпів образу, і ви стерпіть за мене, я благаю.

Одна вівця паршива хай не губить заразою отари усієї.

Нартал, дико, проникливо крикнувши, затіпався мов у корчах.

Темничний вартовий (впадає до темниці з ремінною тройчаткою)

Що тут у вас?

(До Нартала.)

Се знов оцей скажений?

Ти будеш тихо? Проклята почваро!

(Потягає його кілька разів тройчаткою, той хрипить, заціпивши зуби, вартовий виходить знов за двері, кілька раз оглянувшись і загрозивши на ході тройчаткою.)

Який час у темниці панує важка тиша.

JI ю ц і й

(підходить до Нартала, що якось весь опустився, немов умерлий на хресті)

Здається, він зомлів. Хто має воду?

Рената

(подає воду в глиняному кухлику і помагає Люцієві очу-тити Нартала)

Вже дивиться. Либонь, йому вже легше... (Відходить знов набік до свого нареченого Редівіву са.)

Люцій

(тихо до Нартала. Вся дальша розмова ведеться впівголоса, ледве коли чутно її іншим)

Мій дорогий, коли б ти знав, як тяжко мені, що ти за мене постраждав.

Але ж даремне ти так стурбувався, бо я зовсім уже не так журюся тим, що про мене Парвус той говорить, я вірю, що як не тепер, то згодом, а правда виявиться всім їм навіч.

І я прошу тебе, на ймення дружби, на ймення тої влади, що колись я мав над твоєю щирою душею...

Нартал (тихо, але терпко)

Не говори до мене і не згадуй про тую владу. Я ж і сам те знаю, що був твоїм рабом, що ти, патрицій, римлянин і багач, купив мене, убогого та дикого номада *, і з тілом, і з душею.

Люцій

Любий хлопче, я ж викупив тебе, а не купив!

Ти був моїм рабом хіба хвилину і то формально.

Нартал Завжди був рабом!

Римляни ж не дають ніколи, зроду своїм рабам визволу. Ти купив мене з душею. Поки був у пана, я знав, що слід римлян всіх ненавидіть, а тут я мусив полюбить тебе.

Люцій (з лагідним усміхом в галасі)

Хіба ж се зле?

Н а р т а л

(крутить головою, ѣри чому кайдани стиха бряжчать)

О зле, се дуже зле!

Се щонайгірше!.. Я колись був дикий, і щирий, і палкий, як звір в пустині.

Попавшись в клітку, гриз і сіпав грати, як лев, як барс, і рвався у пустиню або на ворога, на свого пана, і, певне б, вирвався або сконав, якби не ти.

Люцій Тебе я не неволив, ти міг іти додому, якби хтів.

Н а р т а л

Якби хотіти міг! Але ж, кажу я, тим і панує хитрий Рим над нами, що він нам одбирає змогу хтіти.

Римлянин всяк загине сам скоріше, ніж варвару дасть волю,— так і ти!

Ти став мені показувати зараз, не через грати, а на вільній волі, красу Італії, багатство Рима,— у мене дух зайнявся! І забув я пустиню рідну й батьківський намет для нечесті блискучої. А потім ти показав мені ще інші скарби,— світ філософії, науки, хисту,— і я, нещасний варвар, думав щиро, що я римлянином навіки став, що й Рим прийняв мене за свого сина...

Я помилився, хутко показали мені сю помилку твої краяни, патриції та запанілі хами,— щодня вони презирством викликали зо дна душі моєї знову звіра, і знову я ставав номадом диким, душею повертаючись додому.

Але ти знов на мене сплів сильце: ти навернув мене у християнство.

Тоді-то й почалася повна влада, безмежне панування надо мною.

Ох, як же тяжко я тоді страждав!

Не знав ти, як було ридав я гірко по ночах, як оплакував неволю.

І жалував про ту залізну клітку, де я був тілом раб, душею вільний.

Та вороття мені вже не було.

Краси Італії, багатства Рима і скарбів розуму не досить стало для відпущеника, що ти розпестив.

Зопсована душа запрагла неба, розкоші вічної, надземних скарбів, і я за них продав і честь, і гордість.

JI ю ц і й Але здобув любов і спокій духу.

Н а р т а л Неправда! Сам ти знаєш, що неправда!

Я не навчився ворогір любити, я сам себе дурив, що їх люблю, щоб хоч обманом запобігти неба.

Але ж обманом неба не здобути, і я зламав себе зовсім даремне, я на безслав’ї гину — ні за віщо! прикутий, мов собака, до стовпа,— от надгорода за життя собаче!

Я не любив нікого, окрім тебе, тебе ж любив, як пес той свого пана, бо я не. знав, що ти найгірший ворог, а то б ненавидів тебе й тоді так, як тепер. Але ж я тільки тута, на довгому темничному дозвіллі, збагнув усю глибінь моєї ганьби і твій злочин.

JI ю ц і й (з глибоким почуттям, щиро)

Моя дитина бідна!

ІІартал проривається коротким риданням, але зараз гамує його в собі силоміць.

Нартал

Мовчи! Мовчи! Ти знов мене оплутать, піймати в пастку хочеш? Знаю я тепер всі підступи лукаві римські.

Я зрозумів тепер, що вас призводить, вас, вояків жорстоких, переймати релігію любові та покори,— ви сковуєте тим ще не закутих, без війська хочете весь світ зажерти, всіх варварів в кормигу запрягти, всі Карфагени зруйнувать без зброї.

Хіба ж неправда?

Люцій мовчить

Га, мовчиш, мовчиш? Ага, я наступив тобі на горло?

Люцій

Ні, ні, пожди! Яка ж кормига буде? Нехай над вами Рим і запанує, але ж не зброєю, любов’ю тільки.

Нартал

Хотів би ти, щоб Карфаген тепера над Римом панував, хоч би й любов’ю? Люцій мовчить.

Тепер мене нічим ти не одуриш, нічим не зв’яжеш дикої душі!

Ох, якби тільки сих кайданів збутись, помстився б я на Римові!

Люцій

Нещасний!

що б ти зробив?

Нартал (раптом вигукнув на всю темницю)

Пожар пустив би в Римі! В громаді чутно крик жаху.

І римський попіл вітром би розвіяв, і сіль посіяв би па пожарині, щоб і трава не виросла!

Дехто з християн

О боже!

Що тільки сей безумний варвар каже?

Фортунат Коли б там ще дозорці не почули...

Люцій (уже трохи суворим голосом)

Ти плещеш неподобне. Се неправда.

Ти б не одваживсь на таке ніколи.

Нартал Я б не одваживсь?!

(Раптом замовк, потім глухо застогнав.)

Адже правда! правда! згноїв мою одвагу Рим!

Бурно ридав з лютості і з жалю. Люцій стоїть коло нього мовчки, опустивши руки, далі, зітхнувши, відходить.

Нартал

(заводить так, що нагадує орієнтальний надгробний спів-

плач)

Ой горе, горе! Батьківські намети!

Нащо я зрадив вас? О ясна зброє, чом я тебе на ворога не зняв?

Ф л е г о н (з марновірним жахом)

Хто меч підійме, від меча загине.

Нартал (з раптовим поривом, немов з радістю)

Боги мої! Яка почесна смерть!

Чом я про се давно не догадався?

(Сміється спазматично, потім уриває.)

Ех! є про що журитись! От візьмуть нас, і варварів, і римлян, чорних, білих, гарненько всіх засмолять і запалять, мов скіпочки. І будем ми світити в садах у цезаря,

(знов зо сміхом)

мов світло правди!

Єпископ

Безумний мовив мудро ненароком:

«Ми будемо світити світлом правди».

Се пам’ятаймо і радіймо серцем, що бог сподобив нас такого щастя.

Співаймо алілуя!

Диякон (а за ним хор християн)

Алілуя!

Осанна в вишніх! Слава в вишніх богу!..

Шалений сміх Нартала покривається голосним екстатичним співом християн. Одчиняються двері, і сторожа вводить скованого Руфіна, в самій туніці, без тоги, він блідий, змучений, ледве переступав ногами, слідом за ним вносять Прісціллу з слабкими ознаками притомності.

Начальник сторожі (до в'язнів)

Гей ви! Чого се так розвеселились?

Доволі галасу?

Спів утихав. Нартал тільки не втих.

(До сторожи)

Сього замкніте у карцер на ніч.

(Показує на Прісціллу.)

Тут її кладіть.

Вона, напевне, вмре сієї ночі.

Показує місце в ніші, де й кладуть Прісціллу на соломі, Руфін сідає коло неї долі, прихилившись до стіни.

(До Руфіна.)

А ти надумайся, натисни пам’ять, а то як візьмем завтра на тортури, то вже не випустим живим. Добраніч!

Виходить з сторожею і з Нарталом.

JI ю ц і й

(надходить до ніші. Пошепки до Руфіна)

Вас мучили?

По тілу Прісцілли пробігає тремтіння.

Руфін (махає на нього рукою)

Не згадуй... не питай... не озивайсь, нехай вона спочине.

JI ю ц і й (ще тихше)

А ти?

Руфін

Я так... я буду коло неї... лиши нас...

Люцій відходить набік.

JI ю ці й

(до Парвуса, що стоїть при стіні, супротилежній ніші, поруч з пресвітером Теофілом)

Що, твоє сумління чисте?

П а р в у с

Чому ж бо ні?

Люцій

(показує на нішу, де лежить Прісцілла, а коло неї сидить

Руфін)

Ти бачиш тих обох?

П а р в у с Так що ж? Хіба то я завдав їм муку?

Люцій А що ти говорив тут, пригадай?

П а р в у с Що говорив, те й знов сказать готовий.

Люцій Ти знаєш, за що мучили Руфіна?

Парвус

Обох їх мучили, щоб допитатись, хто був той другий, що покинув збори укупі з Теофілом.

Люцій

Ну, і що ж?

Ти чув, що говорив отут начальник?

Парвус Прісцілла вже ж не скаже, хоч і знає!

Люцій

Але й Руфін...

Парвус

(перебивае)

Не знає, то й не скаже, а якби знав, то певне б не мовчав.

Люцій (ледве-ледве панує над собою)

Ти доведеш мене до божевілля чи до гріха!

Теофіл (озивається повагом)

Ти, Люцію, даремне сам знов розпочинаєш ту розмову, що раз уже до лиха довела.

Встрявати в неї не хотів я досі, бо каменя на ближнього свого я кидать не люблю, хоч і за діло.

Я думав, хай тобі вже краще Парвус «Хомою неймовірним» видається, ніж в другові пізнати Юду маєш.

Люцій

(спалахнувши)

ІУДУ?- Теофіле, ти подякуй своїй сивизні, що стерпів я сеє.

Теофіл

Сивизна ж та мені не дозволяє словами розкидати необачно, я тільки те кажу, чого я певен.

Чи знав Руфін товариша мого, того не відаю й казать не буду, але ж як він казав про мене Крусті, що я вернувся з Галлії *, те чув я на власні вуха.

Люцій

(здивований до краю і збентежений)

Ні, ти помилився,

тобі причулося.

Теофіл

Скажи ж ти сам, від кого Круста міг про те дізнатись, що «давній друг Руфінового батька вернувся з Галлії»? По сих ознаках знайшли мене й забрали. А раби Руфінового дому вже до краю мене вклепали.

Люцій

їх же кликав Круста І

Теофіл

Раз і Руфін покликав.

Люцій

Теофіле?

Руфін тебе не знав, я запевняю,

він батька втратив ще малим хлоп'ятком

і друзів батькових з очей втеряв.

Про те, що ти вигнанцем був і де, ніяк не міг він знати.

П а р в у с

А Прісцілла чи не могла йому сказать?

Т е о ф і л

Нічого

додати чи відняти більш не можу.

Що знав, те я сказав.

(Відходить до другої стіни.)

П а р в у с (єхидно до Люція)

А ти що скажеш?

Люцій (не вважає на нього, в задумі)

Ні, ні... се щось не так... не може бути...

(Підходить до ніші.)

Прости, Руфіне, маю щось питати.

Руфін Не можна потім?

Люцій Ні, нагальна справа.

Руфін

(з великим зусиллям встає. Люцій йому помагає, вони відходять трохи далі від ніші, туди, де стоїть Теофіл; Руфін прихиляється до стіни. Парвус, побачивши те, надходить ближче до їх)

Ну що там?

Люцій (поспішно, без намислу)

Ти казав про Теофіла що-небудь Крусті?

Руфін

(пригадує)

Теофіл? Се хто?

Люцій

(показує)

Оцей старий.

Руфін

А, сей... Стривай, згадаю. Як се було?.. Щось Круста здивувався, що гість мене не знає, тут я мусив щось вигадати раптом...

(Спиняється, тре собі чоло.)

Люцій

Ну і що ж? Руфін

Здається, я сказав, що він друг батьків і довго в Римі не бував... здається, сказав, що він з Германії приїхав.

Люцій

Не з Галлії?

Руфін

Чи з Галлії... тепера вже не згадаю, що я плів тоді, бо я й тоді не дуже теє тямив.

Та нащо се тобі?

Люцій Так, Tpe_f6a знати.

(До Теофіла.)

От бачиш, се випадок нещасливий,— він мовив навмання, не знав, що вигад зійдеться з правдою. Бач, як се просто!

Руфін

З якою правдою? Який випадок?

Т е о ф і л

Випадок той, що по твоїх словах мене у Римі викрито.

Руфін

(мов ужалений)

Що кажеш?! Теофіл

Те, що було.

Руфін

А чом же на суді мене про те нічого не питали?

Теофіл

Бо як мене взяли, то я признався, хто я і звідки,— що ж було зрікатись?

П а р в у с (надійшов тим часом до їх)

Та шпигів добровільних не питають прилюдно судді.

Руфін Шпигів добровільних?!

Ти...

Люцій (бере його під руку)

Дай, я проведу тебе назад. Прісцілла там сама.

Руфін

Ні, я не можу

сього так залишити.

Люцій

Та нема що про се балакати, се ж ясна річ: випадок нещасливий, Теофіле, адже й тобі се ясно?

Теофіл

Що я чув, те я сказав, нічого більш не знаю.

Хай бог твоє сумління судить. (Відходить у глибину темниці.)

Руфін

(услід Теофілові)

Слухай!

Я Римом присягаю...

Теофіл не вертається і не озивається.

Парвус

Не приймаєм такої присяги. Лиш бог єдиний, якби посвідчив, був би свідком певним.

Диякон (надійшов на остатні слова)

Не спокушайте бога й не кляніться нічим. Так — так, ні — ні,— без жадних

присяг.

Парвус

Поганам я на слово не повірю ніколи в світі, присяги ж поганські для мене марні.

Диякон

Брат наш не поганин.

(До Руфіна.)

Ти ж християнин?

Руфін (холодно і вже спокійно)

Се не йде до речі.

Парвус

Отак він завжди! Люцій говорив, що вже Руфін до віри нахилявся, чому ж тепер не може він признатись до віри просто? Саме був би час!

Люцій

От, власне, що тепер не час. Образа була б для бога, якби хто признався до нього для хвилевої користі.

Я розумію, чом Руфін воліє

для сього вибрати хвилину іншу в слушніший час. Я ж, давній християнин, тобі за нього ручу. ^;

Парвус

Певна річі Ви однієї спілки! Християнин в тобі перед патрицієм сховався.

Люцій

О боже, дай терпливість! Чоловіче, подумай же: яка б йому вигода була в тому, щоб Теофіла зрадить?

Парвус

(затято)

Така ж самісінька була й тобі, як ти тоді центуріона кликав на нашу згубу! Ви обоє вкупі там накладали!

Руфін

(спокійно)

Іншої подяки од вас не сподівався я ніколи.

Люцій

Сим не жартуй, ми мусим оправдатись.

¹ Руфін

Я не оправдуюсь проти безглуздя.

Щоб ти, патрицій, як він каже, друг мій, центуріона вів до мене в хату — се щось таке безглузде, що не варте відповіді поважної.

Парвус

Ну, добре, а нащо ти скликав у себе збори, не бувши християнином? Невже ж пак, щоб догодити жінці? Не чував я щось про такі подружні подарунки!

Чому ж ти вже для більшої догоди не вступиш до громади?

Руфін мовчки відходить і сідає коло Прісцілли.

Прісцілла (слабким голосом)

Ви про що там

змагалися?

Руфін

Та так, пуста розмова, ти не турбуйся...

Прісцілла

Голос твій тремтить.

Руфін

Я змучений.

Прісцілла

Се правда. Ляж, єдиний, все ж буде легше.

Парвус, а за ним Люцій підходять до Прісцілли. П а р в у с

Вибачай, Прісцілло, що я турбую...

Люцій

Схаменися, брате! Тривожити сю мученицю!

Парвус

Слова

єдиного прошу, се вже ж не тяжко.

Я хтів би знати, чи тобі траплялось про Теофіла з мужем говорити?

Прісцілла

(байдужо)

Не пам’ятаю, може, й говорила...

Парвус (до Люція злорадо)

Се значить, що напевне говорила, і значить, не випадком, а свідомо Руфін про нього Крусті розплескав!

Прісцілла (поспішно, голосніше, ніж досі)

Що ти говориш? Бійся бога, брате!

Парвус

А ти не знаєш, нащо то Руфін закликав нас до себе? Ти просила його про те?

Прісцілла

Ні, не просила. Сам він те в свбму серці зважив.

Парвус

Чи не хтів він в той вечір неофітом об’явитись?

Прісцілла Того не знаю.

Парвус

Досить. Вибачай, що я тебе потурбував.

(Відходить набік.)

Прісцілла

Руфіне!

Якесь нещастя! В чім нас винуватять? Руфін

Тебе ніхто ні в чім не винуватить.

А я обвинувачень не приймаю.

Я знаю, ти без присяги повіриш, що я не зрадник.

Прісцілла

Я, Руфіне, вірю без присяги й без слів, та інші браття...

Руфін Яке мені до інших діло?

Прісцілла

Правда, тобі вони чужі, але ж мені вони брати, вони родина близька душі моєї! Я не можу знести, щоб ти 'з іменням зрадника зостався у пам’яті нащадків християнських!

Люцій

Прісцілло, заспокойся, я сю справу єпископу й громаді розкажу і суду попрошу.

Прісцілла

Іди, мій брате, іди, хай дух святий тобі поможе!

Люцій іде в глибину темниці до єпископа.

Прісцілла

(пригнічено)

Іще одна доклалася вага до тягару великого на серці...

О господи, дай силу донести з покорою тягар сей...

Руфін

Що ж, єдина, тебе гнітить, окрім сієї справи про вигадану зраду?

Прісцілла

Сяя справа не так би пригнітала, якби я не знала, що єдино задля мене страждаєш ти невинно. Якби справді

могла я відповісти на питання, чи не хотів ти стати неофітом:

«Так, він хотів, я знаю се напевне»,— мені було б тоді на серці легше.

Руфін

Чому? Хіба ж се справу одміняє? Прісцілла

Безмірно! Та хоч би й не відмінило сієї справи, я б сама те знала, що ти загоду матимеш від бога по всіх стражданнях.

Руфін

Я тії загоди ніколи не хотів би, хоч би й справді пристав до християнства,— сяя думка мене б скоріш від нього відштовхнула.

Не для користі власної я прагнув повірити в обітниці великі нової віри, що в одній розмові мені відкрив і роз’яснив був Люцій.

Прісцілла

Ви говорили? Ти се прагнув щиро?

Руфін

Так, щиро!

Прісцілла От мені тепер вже легше... (Закриває очі і всміхається.)

Я в тілі навіть вже не чую болю...

І що ж, скажи, ти міг би прихилитись до віри нашої? Я се питаю не для громади, не для сеї справи, мені самій, самій се треба знати! Скажи, ти міг би?

Руфін

(подивившись на неї, робить героїчне зусилля)

Міг би.

Прісцілла

(тихесенько)

Слава богу!

(Безгучно ворушить устами, немов проказуючи молитву, руки набожно складені на грудях, очі закриті.)

Єпископ, а за ним більшина громади наближається до Прісцілли

та Руфіна.

Єпископ

Тобі не тяжко говорити, дочко?

Прісцілла

Ні, ні, не тяжко, превелебний отче!

Руфіне, підведи мене, я сяду.

Руфін підводить її так, що голова її спирається йому на груди.

Питай, мій отче, рада відповісти я на твої питання все по правді.

Єпископ

Чи говорив твій чоловік тобі, для чого він нас кликав до господи?

Прісцілла

Про се було б і говорити зайво, він остеріг, що збори в катакомбах вже небезпечні й наказав потому, щоб я вас кликала в господу нашу.

Річ ясна: він гадав, що безпечніше в господі нашій...

Єпископ

Досить. Ти не знаєш, як ставився твій муж до християнства?

Прісцілла

Все знаю і нічого не втаю.

Він перше мав до нього неохоту, хоч і не вірив поклепу на віру і не хвалив ганьбй на християн.

А потім щиро прихиливсь душею до віри нашої і міг би зараз

пристати до громади, якби сеє обвинувачення не заважало.

Єпископ Ти знаєш се напевне?

Прісцілла

Так, напевне!

В громаді шепотіння. Парвус про щось пошепки перечиться з іншими.

Єпископ

Коли ж могла настати сяя зміна в душі Руфіновій?

Прісцілла (щось пригадує з хвилину)

Було се, певне-либонь, в остатній вечір. Ви послали мене шукати глини. Я застала Руфіна з Люцієм в садку, обидва провадили розмову, я вгадала по їх обличчях, що розмова тая була поважна, про високі речі і небайдужі для душі. Гадаю, що та розмова думку одмінила моєму чоловікові.

Єпископ

Ти кажеш, що Люцій був з Руфіном у садку, як ти прийшла?

Прісцілла

Так, превелебний отче.

Єпископ Коли вернувся Люцій, ти не знаєш?

Прісцілла

Коли мене покликано до гурту, то саме одчиняв йому Руфін.

Редівівус-Фавстін І я те чув.

Рената-Негріна І я те чула.

Єпископ (до Парвуса)

Сину,

ти мусиш Люція перепросити за необачні та вразливі речі.

Парвус

(примушено)

Прости мені, мій брате.

Люцій

Бог простить.

Та не для себе я здійняв сю справу, а для невинного Руфіна.

(До єпископа.)

Отче,

перепитай ще ти сестру Прісціллу, нехай вона, сумлінно пригадавши, нам скаже, чи вона не говорила Руфінові про Теофіла.

Єпископ (до Прісцілли)

Дочко,

ти чула се питання — дай відповідь. Прісцілла

(помалу, голосом упевненим, хоч з великими паузами)

Святого духа я благала ревне зміцнити думку... просвітити пам’ять, розхитану й затемнену від мук...

І зглянувся господь — я серцем чую...

Як у душі моїй слова Христові, так в пам’яті моїй усі розмови,

які я мала з чоловіком, стали, немов написані... Я їх читаю, мов розгортаючи пергамент...

(Довга пауза.)

НіІ

Про Теофіла там нема ні слова.

Се свідкування від святого духа — тепер мої уста його знаряддя.

Єпископ (до Теофіла)

Що скажеш ти на се?

Теофіл

Те, що й казав: нічого більш додати я не маю, відняти теж не можу.

Люцій

Отче й браття, сестрі Прісціллі можемо повірить, як праведній душі у царстві божім. Хто може їй не вірити?

Голоси з громади

Се правдаї Вона свята! Христос її злюбив!

Парвус

Сестрі Прісціллі вірить я готовий, але Руфіновій жоні не можу.

Коли в подружжі є дві різні віри, там жінка має дві душі: одна святою може бути, але друга за чоловіком лине хоч у пекло.

Голоси з громади Се правда!

Влучно, влучно Парвус мовив.

Єпископ (до Парвуса)

Не спокушай малих сих. Нам Прісцілла запевнила, що сам Руфін вже близький до шляху в царство боже.

Парвус

Я волів би, щоб се сказав хто інший, а не жінка Руфінова, та ще й при чоловіку...

Та хай і так. Нехай розмова з другом Руфінові змінила думку так, як не могли змінити всі розмови з дружиною, що здавна християнка.

Та Круста ж був ще до розмови тої, тоді ж Руфін іще невірним був, і всі оті розмови, що Прісцілла читала нишком перед нами в думці, велися ще з невірним чоловіком.

(До громади.)

З невірним, браття, але з чоловіком.

Нехай тепера чоловік той близько

до шляху в царство боже, але де він

стояв у ті часи, коли Прісцілла

не тільки з ним провадила розмови,

а й жінкою невірному була?

І де могла тоді Прісцілла бути, яким шляхом її душа ходила, _v коли до чоловіка серце рвалось?

Чи не було і в неї дві душі?

Котра ж із них тепера нам свідкує?

Чи свідкування се не є провина проти святого духа? Хто се скаже?

(До Прісцілли.)

Як може бути, щоб тіла ходили одним шляхом і вкупі, але душі двома шляхами й врозтіч?

Прісцілла

Се питання за нас господь рішив, і я не мушу його рішення людям відкривати.

Руфін

(нахиляється до неї і шепоче)

Відкрий їм правду про подружжя наше

і відлучи себе від сеї справи, за віщо маєш ти це все терпіти?

Прісцілла хитав заперечливо головою і слабо всміхається. Парвус

Велебний отче, браття й сестри в бозі, ви чуєте, як міниться їй мова, коли заходить річ про чоловіка?

Хіба таке ми звикли чуть від неї, від щирої, як золото, Прісцілли?

Як очерет, хитаються слова: мені одно казала, вам знов інше на всі питання.

Фортунат

Може, їй тортури думки поплутали...

Парвус

Не знаю, може... одначе на тортурах не сказала нічого зайвого сестра Прісцілла, то, значить, їй думки не потьмарились.

Люцій (не витримує)

Та там же не було такого ката, як ти!

Парвус

(іронічно)

Спасибі, брате!

Єпископ

Мир вам, діти!

(До громади.)

Пора нам закінчити сюю справу.

Ми ж не судити — вислухати мали.

Ми чули все, що нам сестра Прісцілла

могла й хотіла розповісти. Суд не нам належить, а святому богу.

Той єсть найвищий судія над нами.

Колись одно подружжя провинилось гріхом великим у христовій церкві, той гріх перед апостола понесли брати на суд, апостол гріх побачив, та не судив. Сам бог скарав подружжя.

Ждім божого суда.

Люцій

Велебний отче, невже оце твоє останнє слово?

Єпископ Так, сину мій.

Відходить набік, за ним більшина громади.

Прісцілла (до Люція)

Мій брате, не турбуйся.

Суд божий прозорливіший над людський,

і я йото спокійно жду. Суд божий не помиляється:

Руфін

(стиха до Люція)

Згадай, мій друже, розмову в нашому садку й подумай, чи ти б сказав ізнов усе те саме?

Люцій, похиливши голову, мовчки відходить в інший куток. Раптом одчиняються двері і вривається Н о ф р е т і с, Прісціллина єгиптяпка-рабипя.

Н о ф р е т і с Та де ж воии? Як темно! боже, боже!

Прісцілла (стиха озивається)

Се ти, Нофретіс?

Нофретіс

Я, кохана пані!

(Кидається на голос Прісціллин і припадає їй до ніг, голосячи.)

Ох, наймиліша пані! Ой, ніжки, ніжки біленькі, змучені та збиті!

(Цілує ноги.)

Ой, рученьки поранені!..

(Припадає до рук.)

Прісцілла

Вгамуйся, радіть повинна ти з моєї долі.

Н о ф р е т і с (пристрасно )

Не можу, пані!

Прісцілла

Я тебе .прошу, не завдавай тортур моєму серцю.

Нофретіс

(з величезним зусиллям гамує ридання, розсовує собі одежу на грудях і дістає звідти фігурку бога з баранячою головою)

Ось, люба пані, я тобі принесла...

Прісцілла

(з жахом)

Нофретіс! бійся бога! Знову ідол?

(Невже ти зрадила Христа?

Нофретіс

(невинно)

Ні, пані, як зрадила, хай бог мене скарає!

А се не ідол.

Л р і сц і л,л а 'Як же? Ое Аммон!

Н о ф р е т і с

Ні, пані наймиліша, се ягнятко, ягнятко боже! Брат один з Єгипту мені його привіз, побожний брат.

Прісцілла

Він помилився, хоч і в добрій вірі.

Ні, ні, Нофретіс, не прийму сього.

Н о ф р е т і с То, може, ласка ось оце прийняти?

(Виймає круглий камінчик і подає Прісціллі.)

Прісцілла Камінчик? Що ж се? Нащо?

Нофретіс

(таємничо)

О, це сила, велика сила! Се велике слово.

Прісцілла Тут щось написано?

(Читає напис на камені)

«Абраксас». Що за нечисть! тебе хтось одурив, ти кинь сей камінь.

Нофретіс

(смутно)

А брат казав, що втишує се болі... Прісцілла

Не треба втишувать, я не страждаю.

Я щось тобі скажу. Схилися ближче.

Нофретіс нахиляється.

Твій пан, Руфін, вже серцем привернувся до господа.

Нофретіс

Ой, слава ж тобі, боже!

То се ж і пан воскресне вкупі з нами!

Не будеш ти вдовицею в раю!

Ой, як же наші всі зрадіють! Пані!

Позволь мені усім це розказати!

Прісцілла

( всміхаючись)

Як хочеш...

Н о ф р е т і с

Я піду їм всім скажу, що й пан мій вже святий, не тільки пані! Щаслива ж я, святих панів рабиня!..

Біжу! Лечу! Я хутко знов вернуся... (Поривчасто падає Прісціллі до ніг і цілує їх, потім схоплюється, біжить до дверей і стукає в їх кулаками.) Гей, варто, відчини!

1-й вартовий (одхиляє двері)

Куди спішишся?

(Зачіпає Нофретіс.)

Н о ф р е т і с (відштовхує його)

Ну, відчепися! Я не маю часу!

(Зручно прослизнувшись попід його руками, вибігає геть з темниці, вартовий зо сміхом зачиняє двері, не входячи

в темницю.)

Прісцілла

Руфіне!

Руфін

(надходить)

Що, Прісцілло?

Прісцілла

Сядь край мене, дай прихилитися до тебе, любий.

Руфін сідав так, що Прісцілла прихиляється^ до -нього: їй не видно його обличчя, вона дивиться поперед себе;

Коли б ти^; знав; як радісно мейі...

Уже давно, давно так не бувало...

Ні, так, здається, не було ще й зроду...

І знаєш... пахилися ближче... ближче...

Руфін нахиляється зовсім близько, так що Иріїсцілла говорить мало не на вухо йому нишком.

Якби тепер нас визволила чудо з темниці сеї, я була б твоя, зовсім твоя.»..

(Голосніше.)

Щасливий ти?

Руфін

(знов підводить голову так, що Прісціллі не видно його

обличчя)

Нас чують.

Не можна говорити.

Чутно бренькіт замкам

Хтось прийшов.

(Трохи відступає від Прісцілли.)

В одчинені двері увіходить Аецій Панса з ключарем.

Панса (з порогаУ Де тут Прісцілла?

Прісцілла

Боже! Татків голос!.,

Ключар

(ввічливо, навіть облесливо, провівши Пансу до ніші)

Преславний пане, розмовляй в спокою,— як хто з старших надійде, я скажу.

(Виходить.) :П а н cja

(якусь хвилину M0S4.ur.bj зрушений, прислонивши трохи обличчя тогою, тимчасом як Прісцілла силкується встати йому назустріч, а Руфін мовчки стискає йому руку. Далі говорить голосом тремтячим, з видимим зусиллям удавати твердість і суворість)

До *чого я дожив?! Чого діждав?!

Яка неслава на весь рід мій впала!

Від кого ж? Від єдиної дитини...

Руфін Даремне ти її картаєш, батьку.

Панса (до Руфіна, гостріше)

Так, справді, слід мені тебе картати, а не її. Ти взяв її від мене в звичаях добрих виховану, чесну, римлянку справедливу — чим же стала вона в твоєму дому? А тепера яку нову господу ти їй дав?

Матрона римська —у тюрмі домує!

Подружнє ложе їй — гнила солома!

І тілові її це муж господар, а кат...

(Голос йому переривається, і він знов закривається

тогою.)

Прісцілла

Мій таточку, не гань Руфіна!

Не він мені, а я йому дала нову господу і нового пана.

Панса

(шов запанував над собою)

вьому б то правда? Що я чую, зятю?

То се вже ти в ярмі у жінки ходиш?

^Сквнь те ярмо! Ти ж пан їй по закону!

Якби ще я мав право над дочкою, я зпав би, як направити її на чесний иідеях!

Прісцілла чесна, батьку, їй честі не уймай.

Прісцілла

Є справи, тату, де вже ні батьківське, ні мужнє право не мають сили.

Панса

Що ж то вже й за справи!

Руфін

Так, батьку, вір мені,— немає сили, що змусила б до зради християнку, душею щиру, серцем незрадливу.

Панса

(тратить свою удавану суворість. Тривожно, безпорадно)

Так що ж се? Як же се? Я не збагну...

Так чим же се скінчиться? Як же буде?..

Прісцілла

(простягає до нього руку)

Сядь, батеньку, край мене, поговорим.

Панса сідав коло Прісцілли, вона притуляється до його плеча головою.

Я, таточку, не вірю, щоб ти справді-нечесною вважав свою Прісціллу.

Панса

( розчулений)

Ні, ні, забудь про се, моя дитино!

Ти чесна, добра, ти лагідна, вірна, у матір ти вдалась... А знаєш, мама за ціле наше пожиття подружнє мене вразила раз лиш — тим, що вмерла...

Прісцілла

Так саме мушу й я вразити...

Панса

Доню!

Не говори такого! Мама вмерла, бо час її настав, боги судили, з недугою прийшла до неї смерть.

Тобі ж боги не відняли здоров’я, твоє життя в твоїх руках.

Прісцілла

Ні, тат}/,

настав уже й мій час. Отак невидно перетинається життя людське...

Я здавна вже мов гість на сьому світі.

Душа моя вгорі...

Панса

(встає, відчужений дивним екстатичним виразом її слів)

Руфіне! Що се?

Вона мов зачарована! Запевне, дання дали їй тії християни.

(Трясе Прісціллу за плече, мов хоче пробудити.) Прісцілло! Донечко моя! Прокинься! Опам’ятайся!

Прісцілла

(просто)

Батеньку, чого ти?

Таж я зовсім притомна.

Панса

Лихо тяжке з притомністю такою... Ні, Руфіне, я вже до тебе вдамся. Ти ж бо знаєш — для мене ти не зять, а син єдиний, тобі я передам своїх пенатів, коли умру.

Руфін Я вмру скоріш від тебе.

Панса

Ой не кажи сього! Се ніж для мене!

Та що з тобою? Я не розумію.

Яке тобі до сеї секти.діло?

Я но збагну! Се просто божевілля!

Р у.ф і н

Бач, довго поясняти, як се склалось, а часу обмаль. Вір мені на слово,— я б не завдав тобі такої :рани, якби мене не змусила до того повинність вища пад родинні зв’язки.

Панса

Яка ж повинність? Ти ж повипен жити, щоб службу Римові сповняти чесно. Забудь свої республіканські мрії.

Син добрий самохіть іде в неволю,

.щоб тільки батькові допомогти.

Твій батько — Рим у тяжкій скруті, сину. Оп варвари гермапські наступають, Паннонія в огні, і схід, і захід, полуднє й північ бурею грозять, а в нас — безлюддя, нелад і драпіжність. Руфіне, кожний чесний громадянин тепер за десятьох служить повинен, за сто, за тисячу! А ти — втікач, в таку хвилину зброю склав! Ой сором, ой ганьба, сину, ой тяжка неслава!

Руфін (видимо стурбований)

Ти боляче мене словами б’єш... гірка се правда... Та нема вже ради... запався шлях до чесного життя...

Мені одно лишилось — чесно вмерти.

(Показує на громаду в'язнів.)

Он подивись, багато є нас тута, значні і прості, вільні і раби,— а зр.адника ще не було й одного.

Невже Руфін одним там має бути?

Тут кожен має звагу та й одвагу, шануючи і люблячи владаря, таки йому не кланятись, як б.огу.

Я ж ним гидую — і вклонитись мав би? Неслава й батькові прийняти поміч від сина-зрадника.

Панса (оглядаючись, нишком)

Стривай, Руфіне.

Я* ж^? думав не про зраду.

Руфін

А про що ж?

Панса

Я заплатив старшому ключареві, щоб він двох в’язнів випустив смерком. Ось персні

(дав Руфінові два персні)

покажіть — і вас пропустять. На першому завулку будуть ждати мої раби — я вибрав з християн — вони поможуть вам переховатись у певнім місці. Потім заберетесь в яку глуху провінцію, а згодом, як все забудеться, і в Рим вернетесь.

Мовчання.

Що ж, діти, згода? Що ж ви мовчите? Прісцілла

Всі, хто тут є, могли б сказати «згода», а тільки ми не сміємо.

Панса

Чому?

Прісцілла

їх всіх узято в нашій хаті, батьку.

Було б се, наче ми їх всіх піймали в смертельну пастку, а самі втекли.

Панса

Неправда! Ви ж заздалегідь не знали, що я вас порятую.

Прісцілла Все одно

в очах людських се так здаватись буде. Руфін задумується. Прісцілла пильно дивиться на нього.

Панса

Та хто ж із сих людей тебе побачить?

Руфін

(хитає зважливо головою)

Ні, батьку, ні! Се не для мене шлях.

Ти мовив: «Жити й Римові служити»,— яка ж то служба: жити втікачем, ховаючись і від погоні влади, і від людських очей, немов злочинці?

Таке життя від смерті гірше.

Прісцілла

Слухай,

мій батеньку. Розлука наша буде зовсім недовга.

П а ас а (радісно )

Так? Ти звідси вийдеш? Прісцілла

На небо, тату. Так нам сподіватись велів Христос.

Панса

Боги! вона безумна! Опам’ятайся, дочко, що ти кажеш?

Прісцілла

Мій рідний, я надією живу, що й ти колись побачиш божу правду, бо ти се заслужив своїм стражданням, і ми з тобою будем вічно жити, не розлучаючись, в раю господнім.

Панса

(хапаючи Руфіна за руку з мукою і страхом)

Про що вона говорить? Я не тямлю.

Мені се страшно!

Прісцілла

Таточку, не бійся, ти все це зрозумієш, коли схочеш, я попрошу братів, вони поможуть.

Панса (все з острахом)

Яких братів?

Руфін Се значить — християн. Панса

Нехай поможуть визволити вас,— я їх озолочу.

Прісцілла Не треба злота

моїм братам.

Панса

Почім ти знаєш, дочко?

Кому не треба злота? Треба всім.

Ось я покличу їх сюди до нас...

Чи з ними можна щиро говорити?

Прісцілла Авжеж, татусю, нас брати не зрадять.

Панса (до громади)

Гей, люди добрі! приступіть, прошу вас. Громада з єпископом наближається до ніші.

Порадьте! поможіть! Ось я прийшов, щоб визволить свою дочку і зятя...

Єпископ

Як?

Панса Не питайте як... Втекти поможу.

От сії персні виведуть їх звідси... (Показує на персні, що дав Руфінові.) За гроші все можливо.

Фортунат

Вжеж!

Парвус (з посміхом)

Чи ж пак?

Панса Та от ніяк не допрошуся згоди.

Бояться діти добру славу втратить, як порятуються. Невже се так?

Життя порятувать — хіба ж се ганьба?

Парвус Залежить, як і хто його рятує. Єпископ

На божий суд ми віддали їх справу. Нехай же бог їх судить до кінця.

Коли сумління стане — хай втікають. (Подається вбік, щоб відступити.) Панса (утримує єпископа)

Ні, бачу, ви не хочете пустить їх!

Чому не хочете? Нащо вам діти?

Ваш бог жадає крові? Любить смерть? То я пришлю рабів їх замінити.

Парвус Чи ти без глузду? Що се ти плетеш?!

Панса

(злякано)

Не гнівайся, добродію. Я теє...

Я хтів сказати... Я можу дати грошей...

Я можу справить золотий олтар для бога вашого. Лиш поможіть мені моїх дітей одрятувати!

Т е о ф і л

(рукою утишує Парвуса, що мав сказати щось гостре)

Наш бог не потребує твого злота, йому найпаче мила людська віра.

Панса

Я й вірити готов, лиш поможіть!

Т е о ф і л (до єпископа)

Про се, либонь, поміркувати варто,— він,, бачиш, вірити готов.

Парвус

Ет, слухай!

Біда притисне — всі готові вірить, а де він був, як не було біди?

Тсофіл відмахується від Парвуса і щось потиху допроваджує дияконові, часом звертаючись і до інших, хто ближче стоїть.

Панса (до Руфіна)

Вони дозволять, синку, попроси їх, вопи дозволять¹.

Руфін

Не про дозвіл мова.

Заборонити пам ніхто не може, та ми самі собі забороняєм, і вже ніхто тут не поможе.

Панса

(до Прісцілли)

Доню!

Прошу тебе, благаю, будь слухняна!

Що я для нього? Я не рідний батько,— йому то байдуже, що дід якийсь терпіти буде старощі самотні...

Ти ж кров моя, дитя моє єдине,

живий дарунок, пам’ятка прекрасна Летіції моєї! При тобі я часто забував своє сирітство.... а хто ж мені його скрасить без тебе?

Куди ж мені подітись? Я піду в порожній дім ваш, сяду безпорадний при згаслому багатті, буду лити старечі сльози, поки очі згаснуть... стурбую ваші мани *, хай прилинуть потішити мене...

(В знесиллі притуляється до стіни.)

Прісцілла

Ой боже мій!

Такої муки я ще не терпіла!

Дай силу, господи! Дай звагу, ХристеІ

Панса

(кидається до неї)

Прісцілло! Знай, що ти мене уб’єш!

Чи бог твій дозволяє батька вбити?

Десь, кажеш, ми зустрінемось, то як же ти глянеш в очі батькові старому, що згинув від одчаю через тебе?

(Кидається до ніг Прісцілли.)

Ой доню, зглянься! Донечко, не кидай!

(Ридає.)

Прісцілла

(близька до млості)

IcyceL

Руфін мовчки стискає руки, ламлючи пальці. В громаді зітхання, сльози, тривожне перешіптування.

Люцій (підводить Пансу)

Встань, панотченьку шановний, і не вбивайся так. Либонь, громада умовить їх послухати тебе.

Глянь, всі з тобою плачуть. Сам єпископ насилу стримує сльозу.

Панса

(немічно спираючись на Люціеву руку)

Мій сину, нехай тебе благословлять боги...

Теофіл

(навчаюче)

Богів нема багато, бог єдиний.

Панса (покірно до Теофіла)

Так, так, єдиний.

(До Люція.)

Я тебе прошу, ти знаєш, як тут говорити треба, промов за мене, попроси тут ваших, нехай вони мені дітей врятують.

Ключар (увіходить. Поспішно до Панси)

Центуріон іде. Не слід би, пане, щоб він тебе тут бачив.

Люцій (тихо до Панси)

Так, се може

пошкодить справі.

Панса (з тривогою)

З чим же я піду? Люцій Я все владнаю. Я ручусь за теє.

Панса Руфіне, ти що скажеш?

Руфін

Я не знаю,

що міг би я сказати...

Панса

(схиляючись до Пріщіми)

Допю! Доню!

Скажи хоч слово! Зглянься: надо мною!

Прісцілла міцно, без слів, обііімав батька і цілує довго з безгучним

риданням.

Ключар

Добродію, я мушу нагадати...

Прісцілла випускає батька. Люцій підводить його, заслоняє йому вид тогою його і веде попід руки до дверей, тихо потішаючи.

Завіса

ДІЯ IV

ОСОБИ IV ДІЇ

Всі ті, що в III дії, без Аеція Ианси та Нофретіс, а крім того ще: Адвокат Семтіроній Чоловік — одвідач Д і в ч її її а — сестра Ренатииа

1-а ж і н к а

2-а ж і її к а Молода дівчина

1-й молодий християнин

2-й молодий християнин Старий християнин Свояк Форту пазовий Хлопець

Чоловік-вояк Ремісник

Троє, що прийшли каятись Старший громадянин з громадки прохачів Клієнт Р у ф і її о в и й

Християни і християнки, що прийшли одвідати в’язнів.

Та сама темниця.

Прісцілла сидить у ніші, вона здається дужчою, ніж в попередній дії. Коло неї Руфін.

Люди в темниці всі ті самі, що і в III дії. Нартал на своєму місці, прип’ятий ще важчим ланцюгом, але давшим- так що може

сидіти коло стовпа; громада видимо сторонить від нього так само, як і від Руфіна. Нартал здебільшого тримається безучасно, тільки зрідка подає короткі, їдкі репліки.

Чутно брязкіт замка в дверях. Ключар уводить адвоката

Семпронія.

Ключар (показує Семпроніеві на нішу)

Он там Руфін, а Люція сам знайдеш.

[Виходить і замикає двері).

Люцій

(виходить назустріч Семпроніеві і проводить його в нішу до Руфіна. Говорить на ході)

Здоров, Семпронію. Я проведу.

Тут, поки звикнуть очі, дуже трудно.

Руфіне, се наш адвокат Семпроній, що я казав.

Руфін

Добродію, вітаю.

Семпроній

Я радий послужити, чесний пане.

Найперше треба вияснити справу твою, Руфіне.

Руфін

Чом же се найперше?

Семпроній

Вона ж бо єсть окрема в самій річі, бо, скільки знаю, ти не християнин.

Прісцілла

Ти помиляєшся.

Семпроній

А... коли так...

Се шкода... ми б інакше доказали, що ти зовсім не знав, які то збори, а був упевнений, що ся громада звичайне похоронне товариство

і що твоя жона, як то буває, фупдаторкою в ньому.

Руфін

Все одно.

Признався ж я, що зпав мету сих зборів. Семпроній

То ще дарма. Ти ж не сказав виразно, що й сам ти християпин...

Прісцілла

Завтра скаже.

Люцій

Тоді, коли скликалися ті збори,

Руфін ще справді був нехристиянин.

Семпроній

А, так? Се дуже добре! Дуже добре...

Він культу християнського не знав?

Прісцілла

Ні.

Семпроній

Значить, він до вбивства непричетний,— то ж ритуальне вбивство.

Прісцілла

Ти говориш так, наче справді вбивство те було!

Семпроній Я, пані, не допитуюся правди.

(До Руфіна.)

Се помогло б мепі обороняти і Люція.

Люцій

Чому?

Семпроній

Річ дуже проста: хоч ти й християнин — правда, краще,

якби ти ним не був — але на той раз прийшов ти не на збори, тільки в гості, і цілий час був у садку з Руфіном.

Був Круста в гостях, був і Люцій в гостях,— хіба ж се неможливо?

Люцій

Се не йде.

Семпроній Чому не йде?

Руфін Так, се не випадав.

Семпроній

Ти можеш помогти, але не хочеш,— се не по-дружньому.

Люцій

Нехай Руфін про себе думав та про дружину,— вони ж і так за всіх нас постраждали.

Семпроній Прісцілли справа трудна.

(До Прісцілли.)

То найгірше, що бачили тебе із тим хлоп’ятком якраз в той день, як згинуло воно.

То ж, кажуть свідки, ти дала гостинця дитині, стрівши в християнській хаті, там саме був і той старий, що зник...

Якби ж було ще можна те довести, що ти не християнка.

Прісцілла

Не доводь, бо я всі доводи зруйную.

Семпроній

Чудно,

як часом'люди гинуть самохіть!

(До Руфіна.)

Найбільше се мене в тобі дивус...

Руфін

Ти забуваєш: на мені ще й інші обвинувачення тяжать.

Семпроній

Ет, що то!

Що культу цезаря не визнаєш? та що боги зруйновані в господі?

Доволі кинуть курива дрібочок прилюдно цезареві на олтар — і перший пункт упав. Так само й другий. Хоч ти собі чимало сам пошкодив, боронячи в розмові християн, та ще байдужістю до справ громадських, але ти можеш оправдатись,— тільки скажи виразно: «Я не християнин»,— і доведи се твердження на ділі.

П р і с ц і л л а

То се в законі римському дві правди?

Семпроній

Повинен же злочин причину мати?

Яка ж римлянину причина, справді, ламати римський культ?

Люцій

Прошу, порадь, чи нам¹ не можна виправдатись якось, не нідлучаючи себе від інших?

Семпроній

Є два шляхи: один — сказати ймення того старого, що в той вечір зник. Сервілія по розповідях Крусти гадає, що то він і є той самий,

хто десь її синка завів на безвість.

Якби його знайшли та допитали, то, може б, кару він один поніс,

Люцій І се не йде.-— А другий шлях?

Семпроній

Усім

зректися християнства і довести, що гурт ваш похоронне товариство.

Прісцілла Сей другий шлях ще гірше недоладний.

Семпроній (розводить руками)

А третього нема...

(Задумується.)

Хіба... стривайте... там знайдено в вас ритуальні речі: велику чашу, ніж і ще там дещо.

Підслухано якісь слова містичні

про тіло й кров. Се вам найбільше шкодить.

Коли б хто розказав хоч би мені,

яка в тому потреба і значіння,

далось би, може, збудувати якось

на тому оборону.

Руфін

Ти гадаєш?

Прісцілла (до Люція)

Сього, либонь, ніхто йому не скаже.

Тим часом Парвус говорить щось єпископові, помазуючи на Сем-пронія. Єпископ і громада наближаються до ніші.

Єпископ Се що за чоловік?

Люцій

Наш оборонець. Єпископ •

Його хто кликав?

Люцій

Я його просив так тільки, на пораду...

Єпископ

Що ж він радить?

Люцій

(ніяково)

Він радить нам відкрити на суді всі таємниці нашої відправи.

Єпископ (суворо, невдоволено)

Він християнин?

Люцій

Ні.

Парвус (наче до себе)

Се дуже дивно!

Нас боронити мав би ідолянин?..

Люцій

Він чесний і тямущий чоловік і щиро нам готовий помагати.

Єпископ Сьому я вірю. І мені не дивно з його поради — він не християнин, а то б він знав, що се порада марна.

Семпроній Чому, добродію? Я не збагну: коли нема ні ганьби, ні злочину в тих таємницях — чом їх не відкрити?

Єпископ Є таємниці й в інших вірах.

Семпроній

Знаю,

але, на жаль, про ваші таємниці найгірша слава йде.

Єпископ

Ми в тім не винні.

Що ті чутки не можуть буть правдиві, про те не раз доводилось листами апологетів. Суд, либонь, же знає писання тії.

Семпроній Суд бажає фактів,

не слів.

Єпископ

В надії будем дожидати, поки господь всіх суддів просвітить.

Семпроній

До того часу може не діждати ніхто живий з громади сеї.

Єпископ

Значить, така на те господня воля буде.

Семпроній (до громади)

Се спільна думка?

Голос з громади

Так! Звичайно! Спільна!

Семпроній (до єпископа)

Тут, бачу, ти велику силу маєш.

Єпископ Не я, а божа правда й божий страх.

Семпроній

Все ж я б хотів тебе перекопати, щоб ти не дав громаді сій загипуть.

Є таємниці й в інших вірах? — правда!

Та в інших вірах легко їх держати, тому вони й доховуються довго.

Але ж якби за тії таємниці та мали вигинути вірні .всі, то, певне б, зважили й жерці святії розкрити для рятунку таємниці, бо вкупі з вірними то й віра ж гине,— нема людей, кінчиться й культ богів.

Парвус

(вибухнув глумливим реготом)

Ха-ха, ха-ха! О мудрощі поганські!

Які ж глибокі! Наче брід в посуху!

:Семпроній (до Люція)

Чого регоче сей?

Люцій здвигає плечима.

Парвус

Якби ж ти знав, що в нас нема жерців, ні марних культів! А справжній культ ми справимо на небі, у мученських вінцях!

Семпроній з запитохм дивиться на єпископа.

Єпископ

Він правду каже.

Семпроній

Про віру я перечитись не буду, але ж гадаю, що не всі готові на нѳбо ікгц...

Голос з грам а д и Усі! Усі!

Парвус

Як смієш?!.

Семпроній:

Образити я не хотів нікого, я тальки' хтів сказати: не один? з ваег, родину мав...

Ф о р ту н а т (голосно зітхає)

Звісно... вжеж... родина...

Д\и я к о н (нишком)

Помовчав би ти краще, Фортунате.

Семпроній

Хто ж буде ту родину годувати?

Теофіл

Господь про те подбає.

Диякон

Ти не знаєш, який братерський дух у нас панує.

Вдовиці й сиротята не бідують в громаді християнській.

Семпроній

Де ж візьметься громада та, як всі отак загинуть?

Як християни всі схотять на пебо, то їх жіпки, що й досі ще римлянки, старі батьки та матері — всі будуть тинятися поміж людьми чужими, нещасні, безпорадні... Дрібні діти ростимуть, мов бур’ян, або й погинуть...

В громаді рух і стримане перешіптування з боязкими поглядами

на впископа.

Парвус

Геть, сатано-спокуснику! Геть, кате!

Се ти прийшов тортури завдавати стражденним душам! Ти призвести хочеш до зради нас!

Семпроній

Не маєш проганяти, бо й сам я йду вже геть з такого гурту, де перше кличуть, потім ображають.

Люцій

Дрости, Семпронію, і не вважай на запальні слова. Не всі в громаді так зле цінують щиру добру волю, що призвела тебе нас боронити.

Парвус (з огидою одвертається)

Дивитись бридко на таке лигання!

Єпископ Коли ти не призводиш нас до зради... Семпроній

Таж кожен тямив би, що се даремне!

Я хтів порадити: коли не можна відкрити таємниці, то хоч ділом пошану до закону показати, щоб суд упевнився, що ви слухняні і чесні громадяни.

Єпископ

Як же саме?

Семпроній

Прилюдно вшанувати установи,

сотворені віками, і признати

культ цезаря й богів, принісши жертву.

Парвус

І се, по-твоєму, не зрада?!

Семпроній

Ні.

Я ж не кажу зректися християнства. Вшануйте римський звичай, і ніхто вам не заборонить кланятися богу, якому хочете. Он єгиптяни котів шанують, всяку звірину...

Єпископ (раптом до громади)

Ходімо, діти! Сеє вислухати нам не подоба!

(Відступає з громадою набік.)

Семпроній (збентежений до Люція)

Чим я їх образив? Люцій

Се довго поясняти... Річ видима, що я потурбував тебе даремне.

Пробач.

Семпроній

Ні, вір мені, я був би радий до помочі вам стати.

Люцій

Вірю, вірю...

Семпроній

Я все-таки промову приготую. Зостаньтеся здорові.

Люцій

Йди здоров. Руфін Прощай, Семпронію.

Прісцілла

Іди в спокою,

Семпроній повагом іде до дверей попід стіною, щоб не переходити поміж громади, скупченої посеред темниці. В темному кутку його переймає Фортунат.

Фортунат

(пошепки)

Стривай, добродію...

Семпроній А що?

Фортунат

Та... теє... чи суд помилував би... після жертви?

Семпроній У всякім разі поменшив би кару.

Фортунат І випустив живим?

Семпроній

Я так гадаю.

Парвус (зненацька підійшов до Фортуната)

Ти тут про що?

Фортупат

Я?., ні про що... я так лиш... Семпроній стукає в двері, ключар одмикає. Семпроній виходить.

Парвус Чи не задумав ти чого? Гляди!

Фортунат (до краю збентежений)

Та я ж... хіба ж я що?

Парвус

Май на увазі: відступникам немає вороття.

(Відходить.)

Фортунат (з острахом до диякона)

Який він гострий!

Диякон

Що ж, він правду каже. Відступника не прийме церква вдруге, кого ж відкине церква, бог відкине і покарає душу вічним пеклом.

(Диякон відходить.)

Фортунат стоїть похнюпившись.

И а р т а л

Куди не кинь, то клин,— так, Фортунате?

Фортунат Дай спокій вже хоч ти! Без тебе досить.

Н а р т а л

Біда святому.

Фортунат відходить.

За дверима чутно гомін багатьох голосів. Ледве ключар відчиняє двері, в їх вривається юрба одвідачів. Ключар і його помічник, стоячи на дверях, стримують натовп.

Ключар

Не товптесь! Я казав вам: по черзі!

Не всі гуртом! Гей, вижену назад!

Чоловік

(що попереду увійшов, середнього віку, з одежі досить

заможний )

Не гнівайся, добродію!

(Нишком кладучи щось в руку ключареві.)

Я завтра

ще принесу.

Помічник

(підслухавши)

Він завтра тут не буде.

Чоловік То, може, пощастить тебе застати.

(Дає і помічникові.)

Помічник (до ключаря)

Замкнем їх тут та й підемо?

Ключар

А звісно!

Нам треба стерегти дверей.

(До гурту одвідачів.)

Ми прийдем незабаром, то щоб усі балачки тоді скінчились враз і — мах додому!

Чоловік

Авжеж, добродію, авжеж, не як!

Ключар і помічник виходять і замикають за собою двері. Перекликання з в’язнями, гомін, вітання. Громада в’язнів мішається з юрбою прибульців. Дедалі вирізняються окремі групи і розмови. Одві-дачі просять благословення у в’язнів, дають дарунки, виражають

пошану.

Дівчина

(сестра Репати, не дуже молода, порядно вбрана, з клуночком, старанно завиненим у чисту платину)

Ренаточко!

Рената Сестричко! Ось я тут!

(Цілується з новоприбулою.)

Сестра Ренати Я принесла тобі нову одежу.

Рената

Одежу білу?

Сестра Ренати

Білу, ти ж хотіла.

Я й нареченому твому принесла теж білі шати.

Рената

(кидається знов їй на шию)

Ой спасибі, любаї

Р е д і в і в у с (вклоняється сестрі Ренатиній)

Шановна сестро, бог тобі заплатить.

Рената

Тепер, кохані, я зовсім весела, ми станемо убрані, мов до шлюбу, і з серцем радісним до бога підем.

(Відходять розмовляючи в глибину темниці.)

Жінка

(немолода. Стає навколішки перед Прісціллою) Благослови мене, святая сестро!

Друга жінка (молодша. Так само склоняється перед Прісціллою) Скріпи мій дух, він немічний, сестрице!

Молода дівчина (в пориві кидається до Прісцілли)

Ой гину, сестро! Поможи! Я грішна!

Прісцілла

Я, сестри, не свята. То бог святий, то дух його дає слабким нам силу.

Молімося, щоб він нам допоміг земні труди найшвидше покінчити і заробити вічного спокою...

(По черзі кладе їм руки на голови і цілує всіх трьох, ті відходять потішені.)

Двоє молодих християн наближаються до Руфіна і вклоняються.

1-й

Благослови нас, брате преподобний! дай душам мир.

Я сам його не маю.

2-й

То помолися богу вкупі з нами.

Руфін Молитись я не можу.

2-й

Ми негідні?

Руфін, мов не почувши, перейшов мовчки до протилежної стіни

до Нартала.

Люцій (до християн)

Він, браття, ще не хрещений — не сміє благословення вірним уділяти.

1-й (до Люція)

Благослови нас ти.

Люцій благословляє )

Щасти вам, боже!

Християни відходять.

Нова невеличка громадка одвідачів увіходить, впущена

ключарем.

Старий християнин (з нових одвідачів, гукає од дверей)

Де тут диякон? Розступіться, браття!

Несу дари Христові й чесний хліб!

Громада розступається, старий християнин проходить до диякопа і віддає йому святі дари і кошик з хлібом та всякими наїдками.

Старий християнин (до диякона)

Причастя в нас було й агапи братні, то се громада посилає вам частки найкращі. Просимо згадати в молитві вашій вбогу нашу церкву,

за нас негідних богу помолитись, щоб нас господь помилував для вас, для ваших чесних ран і мук великих. (Кланяється дияконові і громаді на всі боки.)

Диякон

Сто раз вам бог надгородить за те, що ви не забуваєте про в’язнів.

Нартал (до Руфіна)

Чималі тут проценти, як я бачу, та ще й якась заплутана рахуба!

Старий християнин відходить. Диякон роздав з великого кота наїдки тим в’язням, що підходять до нього.

Урбан

(взяв шматок печені з рук диякона і куштує її)

На волі зроду я не їв такого!

Флегон

Та вже ж ми заробили — перед смертю.

А к в і л а

Не гріх було б і ліпшого принести, таж ми страждаємо за їх усіх.

Свояк Фортунатовий (довго розшукував Фортуната поміж громадою, нарешті знайшов, ухопив за рукав і одводить набік, недалеко від Руфіна і Нартала)

Тебе вітає жінка.

Фортунат

А сама чом не прийшла?

Свояк Вона сюди боїться.

(Тихше.)

Вона тебе просила врятуватись — ти знаєш як.

Фортунат Боюся бога, брате!

Свояк

Та се ж про людське око тільки буде, не справді ж ти зламаєш віру.

Фортунат (боязко)

Цить!

(Оглянувшись, нишком.)

Мене ж тоді не приймуть до громади, я втрачу поміч і загрузну в злиднях, я ж буду, як вівця паршива!

Свояк

Байка!

Я знаю церкву, де приймають всіх, аби покаявся, то й приймуть знову, се навіть недалечко.

Фортунат (втішений, з надією)

Ні! чи справді ж?

Свояк

Та я тобі кажу! На мене здайся.

Ну, будь здоров. А жінка завтра прийде туди на суд і приведе дітей.

Фортунат

(невдоволений)

Ну, а навіщо се? Ой лихо з нею...

Свояк, здвигнувши плечима, киває дружньо і таємнично Фортуна-тові і відходить.

Хлопець .

(дуже худий і блідий, кидається на коліна перед Форту-

натом )

Святий, безгрішний мученику, пробі!

Прости мене! Позбав мене гріха!

Фортунат

(збентежений)

Як можу я?., що?., чим ти грішний?

Хлопець

Брате!

Я матір допустив принести жертву за мене Ескулапові, бо тяжко я на пропасницю недугував.

Тепер я каюся так гірко, тяжко!

Господь мене скарав — заслаб я гірше!

Фортунат Усі ми грішні, може, бог простить.

Хлопець

Ти помолися богові за мене, як станеш у раю, сконавши в муках.

Фортунат

(безсило киває хлопцеві головою, силкуючись усміхнутися

лагідно)

Мир, брате, мир... іди...

Хлопець

Святий! Безгрішний! (Хлопець поривчасто обіймає і цілує Фортунатові коліна

і відходить.)

Чоловік

(молодий, дужий, з військовою виправкою. Склоняє голову перед Парвусом)

Я, брате, на пораду.

Парвус

З чим приходиш?

Чоловік

Це завтра свято військове у нас, ми маємо усі піти в вінках,

орлів імперії врочисто нести повз образ імператора.

Парвус

І ти

зробити се наваживсь?

Чоловік

От про се

я й раджуся тебе.

Парвус

Яка порада, яке вагання може тута бути?

Святий для тебе бог чи імператор?

Чоловік Я думав, що як жертви не приносить...

Парвус

Не жертва се — вінок на голові?

А той орел в руці? А честь поганська тій статуї камінній? Схаменися!

В геєну линеш па орлиних крилах? Заквітчався до сатани на бенкет?

Чоловік (зважливо, але сумно)

Послухаю тебе, шановний брате, але ти знаєш, як у нас при війську?

З життям мені прийдеться попрощатись, коли зламаю звичай.

Парвус

Ну, так що ж?

Ти через се похнюпився, вояче?

За римського орла вмирати легше, піж за Христа? Що ж! до твоєї волі! Христос не потребує вояків, що йдуть без радощів на смерть за нього.

Чоловік

(здіймав вгору обличчя без найменшого сліду смутку)

Я, брате, буду бравим вояком в христовім війську. Нагадай про мене моєму панові на небесах, як будуть роздаватись надгороди₄

Парвус ( впевнено)

Кажу тобі, забутий ти не будеш.

Н а р т а л (до Парвуса)

А ти там консулом у бога будеш?

Парвус презирливо дивиться на нього.

Вояк, уклонившись, відходить.

Ремісник-одвідач стоїть в гурті з Флегоном, Урбаном і Аквілою, розмовляючи з ними.

Ремісник (до Флегона)

І як ти не боїшся умирати?

Ф л е г о н

Воно страшненько, як сказати правду.

Та се, бач, так, як літом в річку лізти: спочатку жаско, а нирнеш — то й рай.

Отак же й християнам умирати,

А к в і л а

Велика штука — вмерти! Я, мій брате, хотів у гладіатори податись, та Парвус залучив у християни.

Ет, хоч куди подайся — вмерти треба, як не тепер, то згодам.

Ремісник

То-то й ба, що як на мене, то вже краще згодом.

А к в і л а

Ну й слизнеш, наче міль. А в нас душа по смерті пануватиме, мов цезар.

Ремісник

Уже й «як цезар!»

У р б а н

Що там панування... Якби ти, брате, знав моє життя, то тямив би, що я готовий вмерти, аби вже мати спокій від біди.

А спокій мають тільки християни, поганам буде мука ще й по смерті.

Ремісник Се хто ж казав?

У р б а н Та вже такі, що знають. (Нишком.)

Ось тут є Парвус — був на тому світі. Він замирав, а потім знов оджився.

Ремісник

Та чи не бреше він?

У р б а н

Я бачив сам, як він лежав холодний, наче мертвий. Шпигнули голкою і то не чув.

А як прокинувся, то щось балакав хтозна-якою й мовою.

Ремісник

Ото!

Которий же се Парвус?

У р б а п (показує рукою)

Он отой.

Ремісник (з забобонним острахом)

А він таки якийсь непевний, справді.

(З боязкою цікавістю подається в гурт ближче до Пар-

вуса.)

Ф л е г о н

Великий чоловік!

А к в і л а

А що вже смілий!

У р> б а н

І розумом удався дуже гострий.

Мішаються з гуртом.

Тров людей різного віку підходять до Нартала і Руфіна.

1-Й (до Нартала)

Де тут єпископ? Як його пізнати?

Нартал

Котрий найбільш до сухаря подібний, ото і він.

Троє збентежено зглядаються.

Руфін

(показує на єпископа поміж юрбою)

Отой старий, високий.

Троє йдуть до єпископа і стають перед ним навколішки.

Троє (говорять навперебій)

Велебний отче... ми прийшли... ми хочем... ми просимо...

Єпископ

Мир, діти, вам! Устаньте.

(до 1-го)

Ти, старший, говори. Чого вам треба?

1-й

Велебний отче! Заступись за нас.

Нас вигнано із нашої громади.

Єпископ Хто вигнав вас?

1-й

Пресвітер.

Єпископ

А за віщо?

1-й

Ми по-юдейському справляли паску, по-батьківськім звичаю.

Єпископ

Ваш пресвітер

мав рацію.

1-й

Ми каємось, владико.

Всі троє знов стають навколішки і б’ють себе в груди.

Благаємо тебе: дай нам листа до нашої громади, хай простить нас, ми будемо слухняні вівці в стаді.

(Простягає єпископові навосковану дощечку і стиля.) Два слова до пресвітера й громади!

Святий, велебний отче, порятуй!

Єпископ (до 2-го)

Устань, молодший, стань зо мною поруч.

2-й встає, несміло поглядаючи, стає коло єпископа. Єпископ бере від 1-го табличку і стиль, прихиляє табличку до плеча 2-го, пише на ній кілька слів і віддає 1-му.

Се покажіть пресвітеру й громаді, і, певне, вас простять, а ви шануйтесь та з послуху ніколи не виходьте.

Троє

Велика дяка, найчесніший отче!

(Кланяються єпископові в ноги і відходять.)

Н а р т а л (до Руфіна)

Чому він їм не наступив на шиї?

Ото б то дякували!.. Барани!

Громадка людей (різно вбраних, але здебільшого вбогих, кидається до єпископа, цілує йому руки, ноги, кланяється і навперебій

благає)

Велебний отче!.. Батеньку!.. Єдиний!

Ми сироти без тебе! Гинем! Гинем!..

Мутить нас єресь!.. Монтанівці * вкрались!.. Пророчиці облудні нас бентежать!..

Порадь, як боронитись! Ми простацтво!

Ми люди темні, неписьменні! Отче, загинемо без тебе!

Єпископ

(владно)

Мир вам! Спокій.

Хіба у вас пресвітера немає?

Чом ваша старшина вас не глядить?

Один з громадки

Ох, наша старшина попала в пастку дияволові!

Єпископ (підводить очі догори)

Се велике горе!

Великий іспит, браття!

2-й з громадки Ми...

3-й Ісіпає його)

Мовчи!

Прісцілла

Руфіне!

Руфін повагом подається до неї; його переймає недалеко від ніші підстаркуватий чоловік, колишній його клієнт.

Клієнт

Пане гідний!

Я мало з радощів не вмер, почувши, що й ти святий.

Руфін Се хто ж тобі казав?

Клієнт

Нофретіс. Звістка ся по людях ходить.

Та я й давно собі метикував: чому такий вельможний пан, багатий не служить Римові? Аж ось воно!

Руфін

Любити можна Рим і не служивши.

Клієнт

Любити Рим? Сей Вавілон поганий?

Жартуєш, пане! Хай він западеться!

Хоч кажуть люди, що як Рим скінчиться, то й світ скінчиться, та мені дарма,— нас, християн, Христос від смерті збавив, ми житимем і по скінченню світу.

(Став на одно коліно.)

Прошу тебе, благослови мене.

Руфін

Якби я знав, чим проклясти тебе, то я прокляв би!

Клієнт

(схоплюється)

Господи!

Прісцілла

Руфіне!!

Руфін, не оглядаючись, вертається до Нартала, клієнт іде і намагається протовпитись до єиископа.

Єпископ (після паузи, до новоприбулої громадки)

Пождіть, ми зараз вам дамо листа з наукою про віру справедливу до вашого пресвітера.

2-й з громадки

Мій отче, боюся — не послухає й листа пресвітер наш,— він плеще привселюдно, що ти... не смію слів тих повторити.

Єпископ

Я дозволяю і велю сказати, бо мушу знати всі недуги церкви.

2-й

Він каже, що не з божої встанови ти став єпископом. «Син князя лжі» — так він тебе назвав на наших зборах.

Листа твого до церкви в Сіракузах, що ти писав про єресь монтанівську, дістав він раз до рук, але...

(Мовкне.)

Єпископ

І що ж?

2-й

Віддав пророчиці, а та ногами його стоптала й прокляла тебе.

Єпископ (глухим голосом)

О господи! Тяжкі подвійно пута ти наложив єси на мене...

Клієнт ( підходить)

Отче,

я маю скаргу...

Єпископ (суворо)

Підожди. Не час.

Диякон відстороняв клієнта, той покірно став збоку.

1-й з прохачів (до єпископа)

Ох, якби визволить тебе з темниці!

2-й з прохачів (озивається)

Якби ж то визволить! Ти б їх скрутив, тих вражих монтанівців, стер би в порох!

3-й з прохачів

Іще б пак! Сказано, живеє слово не те, що листи!

1-й з прохачів

Наша старшина не встояла б віч-на-віч проти тебе.

3-й з прохачів

Один твій погляд скине лжепророків!

Єпископ стоїть задуманий. Теофіл підходить до нього.

Т е о ф і л

Велебний отче, є тобі рятунок.

Тут є два персні, що з тюрми виводять, їх дав Руфінові й Прісціллі батько.

Одного персня ти візьми собі.

Люцій (до Теофіла)

За інших так рішать не можна, брате.

Парвус

В їх справа рішена, вони не хтіли чи не посміли скористати з перснів.

Люцій Якби громада ставилась інакше...

Єпископ ( суворо)

Громада ставилась, як бог велів.

Парвус (до Люція)

Руфін тобі дорожчий, ніж єпископ? Єпископ

Стривайте, діти, я ще не сказав, що я візьму ті персні.

Диякон

Чесний отче!

Не закривай очей на шлях рятунку, що безсумнівно вказує сам бог.

Адже й великий наш апостол вийшов з темниці потай по знаку господнім.

З нас кожен певен, що ціни не має в твоїх очах життя наземне марне, що дух твій поривається на волю в горішні високості. Та чи може йти на спочивок пастир, коли пан сказав йому: паси мою отару?

Ось тут прийшли до тебе вбогі духом, благаючи рятунку і поради.

Хто порятує їх? Хто їх порадить?

Хто витягне їх з пастки злого духу?

За їх здаси ти справу перед богом.

Не пастир їм Руфін, ані Прісцілла —

подружжя чесне матиме заплату на небесах від господа.

Теофіл

Амінь.

Диякон (до громади)

Просіте, браття, ради сирот наших, щоб наш отець велебний вийшов звідси, бо вже диявол клацає зубами, заблуканих готовий поглинути!

Голоси з громади

Заблуканих рятуй!

Громадка прохачів

Рятуй нас, отче!

Іди до нас! Благаємо тебе!

Єпископ

Тяжкої жертви просите ви, діти, а мушу слухати...

Громада перебивав його криком радощї.

Єпископ (до диякона)

Ти нагадав про мій великий довг супроти бога.

Теофіл То я піду по персні.

(Подається йти, але спиняється.)

Чи накажеш

один лишити їм?

Єпископ

Авжеж, лиши. Теофіл Руфінові лишити чи Прісціллі?

Єпископ Коли Прісцілла схоче, дай їй персня.

Т е о ф і л А як не схоче?

Єпископ

Дай його Руфіну.

Т е о ф і л А як не схоче й він?

Єпископ

Віддай мені.

Т е о ф і л (підходить до Руфіна)

Де, брате, персні ті, що дав твій тесть? Ти чув? Ми врадили одного дати єпископу...

Руфін

А нас ви поспитали?

Т е о ф і л

Єпископ так рішив. Сього доволі.

Адже ви християни. Що ж питати?

Нартал

Та хто ж пита овець, котру з них різать?

Руфін Я досі ще не жив ладом овечим.

(До Теофіла.)

Ми з жінкою порадимось самі.

(Іде до Прісцілли.)

Т е о ф і л І я піду, мене послав єпископ.

Підходять удвох до Прісцілли.

Теофіл

Прісцілло* муж твій не дає нам персня, щоб визволить єпископа з темниці.

Руфін

Я вдвох з тобою хочу се рішити.

Прісцілла Прошу, віддай мені обидва персні.

Руфін дає.

Свій перстень я єпископу даю.

(Дає один перстень Теофілові).

А твій тобі лишиться.

(Хоче дати другого персня Руфінові, Теофіл перехоплює.)

Теофіл

Дай сюди.

Єпископ наказав не так зробити.

Сказав віддать тобі, коли ти схочеш.

(Теофіл затискає в лівій руці одного персня, а правою подає другого Прісціллі.)

Прісцілла Я не візьму його, як бог живий!

Теофіл (до Руфіна, урядово)

Тепер тебе питаю, хочеш взяти?

Р у ф і п Мені його не треба.

Теофіл повертається йти.

Постривай,

я передам його...

Теофіл

Ні, так не можна.

Єпископ сам рішить, кому віддати.

(Теофіл іде з перснями до єпископа.)

Прісцілла (до Руфіна)

Руфіне, нащо ти віддав свій перстень?

Руфін На те, навіщо й ти.

Прісцілла

Але ж, Руфіне, fбере його за руку, притягає до себе, шепочучи пристрасно)

ти ж... ти не віриш! Ти мене дурив!

А я братів дурила — через тебе.

Яка ж се нечесть! Як ти міг зробить се?

Руфін (визволивши руку, тихо)

Не час тепер про сеє говорити.

(Відходить знов до Нартала.)

Теофіл

(до єпископа, з поклоном подає персні)

Вони обидва персні віддали.

Єпископ (бере персні, до громади)

Вважайте, діти, се великий приклад,— так чинять справедливі християни.

Велика радість буде їм на небі, і церква в молитвах їх не забуде.

Громада перешіптується, з побожним подивом поглядаючи на Руфіна і Прісціллу.

(Єпископ надіває одного персня собі на палець, а другого держить в руці)

Сей перстень я віддам...

Фортунат (падає до ніг єпископові)

Велебний отче! віддай його мені! благаю!

Єпископ

Сину,

тут є достойніші. Врятуєш душу, коли загубиш тіло,— се твій жереб. Тут є такі, що й інших порятують — між них шукає бог собі обранців.

(До Парвуса.)

Ти, сину мій, зо мною підеш.

Парвус

Ні!

Єпископ (суворо)

Кому ти кажеш «ні»? Чи ти гадаєш, що я тебе по слабості старечій як молоду підпорку хочу взяти собі в послугу? Я беру тебе на море світове ловити душі.

Бог дарував тобі огнисте слово, ретельне серце і незламний дух, ти божий знаряд, мусиш на роботу.

Не будь рабом лінивим.

Парвус

Чесний отчеі Я не лінивий. Працював я щиро.

Не позбавляй мене того вінця, що бог мені показує щоночі.

Єпископ

Що бог тобі показує?..

Парвус

Авжеж!

Вогненний круг спускається на мене, і голоси мені співають «слава!», і я не чую голоду від посту.

Єпископ

Ти постуєш? хоч я заборонив

для в’язнів піст? Лукавий рабе! знаєш,

які то видива тебе морочать?

То навождення злого духа!

Парвус

Ні,

в собі я чую божий дух! І горе тому, хто вимовить лихе на нього.

(В нестямі до громади.)

Іде господь! служіть йому вогнем, моліться кров’ю! Смертю поклоняйтесь!

Один з прибулих

Нестотно так пророчиці говорять у монтанівців. Ой яке страхіття!

Єпископ (сильним голосом)

Свят, свят господь! Замовкни, душе лжі!

Він одержимий.

(До Теофіла.)

Поручаю, брате, тобі сю душу. Ти ж бо в сій громаді зостанешся намісником моїм.

(Показує на Парвуса.)

В такому стані взять його не можу.

(До диякона.)

Беру тебе, слуго христовий.

Диякон (з трудом криючи радість)

Отче,

чим заслужив я?..

Єпископ

Ти покірний раб і з волі пана не виходив зроду.

Диякон кланяється.

Єпископ

Нам треба два плащі. Хто має, діти?

Скілька чоловік з одвідачів подають свої плащі. Диякон вибирав

два кращі.

(До в'язнів.)

Тепера попрощаймось...

Теофіл

Чесний отче,

я маю ще прохання.

Єпископ

Говори.

Теофіл

Руфіна треба в чесний хрест увести, щоб не загинула його душа.

Люцій

В громаді нашій він не оглашенний *, та ще й не знає він науки віри.

Теофіл

В сутужний час дозволено й без сього. Велебний отче, правда?

Єпископ

Так, мій брате.

(До громади.)

Хто має воду? дай її сюди.

Простягається скілька посудин з водою.

Хто має чисту одіж?

Редівівус

(подав одежу, що йому подарувала Ренатина сестра)

Ось, прийміте!

Єпископ (до Теофіла)

Хрещеним батьком будеш ти.

Теофіл ^ «

Так, отче.

Єпископ (голосно до Руфіна)

Руфіне, божий рабе, приступи!

Мовчання. Руфін не рушиться.

Руфіне, чи ти чув?

Прісцілла

(голосом, зміненим від муки, мов чужим, без відтінків)

Мій чоловік себе не чує гідним. Я се знаю.

Він має слушність. Облишіть його.

Єпископ (до Руфіна)

Не трать одваги, сину, сповідайся

з гріха таємного, покайся щиро

перед громадою й передо мною,

як перед батьком. Може, гріх простимий —

я рог грішу тебе іменням божим,

очистишся і приймеш чесний хрест,

без нього ж бо нема душі рятунку.

Мовчанка.

Кажи свій гріх. Ми слухати готові.

Руфін Нікому з вас нічого я не винен.

Єпископ

З нас кожен і без сповіді простив би вину супроти нього. Я питаю про гріх супроти бога.

Руфін

Я не знаю,

про що говориш ти.

Єпископ

Вчинив ти, може, яку оману, ймення боже взявши собі за покрив?

Руфін

Я тобі кажу, що я вам не вчинив нічого злого.

Яке ж вам діло до моїх гріхів?

Єпископ

Ми дбаємо про тебе по-братерськи, душі твоїй рятунок дати хочем.

Руфін

Я звик про себе завжди дбати сам.

Єпископ

В твоїх словах бринить якась гординя, не пристоїть вона такій душі, яка бажає одяг правди взяти і змитися у джерелі безсмертя.

Смири свій дух, вчини себе достойним великої святої таїни.

Руфін

Чимсь іншим, ніж я сам, я буть не можу. Навіщо ж марнувати дурно час на сі розмови, і тяжкі, й даремні?

Вам, може, є що інше до_чобради.

А я ж бо й не просив од вас нічого. (Відступає набік.)

В громаді рух і гомін.

Люцій

Я з ним поговорю. Він завтра буде готовий до хресту.

Теофіл

Се буде пізно.

Ми завтра йдем на суд останній.

Люцій (крізь гомін, що зростає)

Завтра

удосвіта... вночі... Через годину!..

Єпископ Тепер або ніколи. Час не жде.

Голоси з громади (вириваються з галасу)

Руфіне!.. Брате!.. Згодься!.. Будь покірний! Покайся! Сповідайся! Охрестися!

Негідний!.. Бог простить!.. Очистить хрест!.. Руфіне!.. Ні, не вартий!.. Він святий!..

Він врятував єпископа!.. Прісцілла — вона свята, а не Руфін!.. Обоє!

Єпископ їх обох у приклад ставив!

Молитись має церква за обох!

Нехрещений! Дарма!.. Святий!.. Негідний!..

Ключар (одчиняє двері)

Чи ви тут попилися? Що за галас?

Ви навідились? Годі! Гетьте звідси усі чужі! Одвідали, ну й досить.

(Сіпає тих одвідачів, що ближчі до нього.)

Кому я се кажу? Чи ви поглухли?

Одвідачі кидаються прощатися з в’язнями. Заметня і гомін. Єпископ і диякон закутуються з головою в плащі і подаються до дверей в гурті одвідачів.

Ключар затримує їх.

Ви хто? Куди?

Єпископ і диякон мовчки показують персні. Ключар удав ніби спустив їх з очей і звертається, до інших.

Ну, ну! хутчій, хутчій.

Одвідачі всі виходять. Зостаються в’язні без єпископа і диякона.

Ключар (до в'язнів)

Тепер і ви збирайтеся. На допит вас казапо привести. Та не всіх.

Руфін з Прісціллою хай зостаються, їх питано.

(До Нартала.)

Ага, ти сам не встанеш.

Гей, вартові, сюди!

Увіходять двоє вартових.

Розкуйте трохи сього добродія, та не зовсім.

І стережіть, щоб він не втік з дороги.

Вартові здіймають з Нартала частину ланцюгів, але руки й ногп лишають у кайданах.

Т е о ф і л

(до громади, поки розковують Нартала)

Не тратьте зваги, діти, будьте тверді.

Мені вас доручив єпископ.

(До Парвуса.)

Слухай,

поводься здержано, в речах будь мірний.

Парвус Я бога слухаю, а не тебе.

Т е о ф і л (до громади)

Він бунтівник. Ви з ним не розмовляйте, нехай покається.

Нартал (до Парвуса зо сміхом)

Поздоровляю, товаришу! Тепер мені є пара!

Ключар Ну, вже готово?

(До вартових з Нарталом.)

Ви вперед. Рушайте.

Всі виходять. Руфін і Прісцілла лишаються самі. Прісцілла

Руфіне!

Руфін (по хвилі мовчання)

Що?

Прісцілла

Ходи сюди до мене.

Навіщо я тобі! Ти ж осудила мене прилюдно і не вислухавши.

Про що ж тепера маєш говорити? Навіщо завдавати ще тортури, коли я й так засуджений від тебе?

Прісцілла

Коли б ти знав, які тяжкі тортури я завдала собі, тебе судивши!

Та й не судила я. Хіба то суд?

То стогін болю. Я його тлумила, поки могла... Як боляче, як страшно теряти віру в дорогу людину!

Мов гине цілий світ!.. Яка се мука!

І як могла я пережити теє?!

Руфін

(підходить до неї ближче)

Тебе ж просив я: відлучи себе від справи про довір’я їх до мене.

Прісцілла Скажи ти серцю: відлучись від тіла!

(З поривом.)

Руфіне, дорогий! Я дуже винна супроти тебе! Марним підозрінням сплямила я себе! Картай мене! Скажи, що ти ніколи не простиш образи лютої. Зречись мене!

Але скажи, що то я помилилась, що ти нікого не дурив, що ти...

(голос її переривається від турботи)

що ти... душею християнин... правда? Неприязно поводився ти, згорда — патриціанська звичка з того винна, але ж ти каєшся? Тепер? В сю мить? Мовчиш? Не гідна я твоєї мови?

Суди мене!.. Клени мене!.. Картай,

та не мовчи... Ти християнин?..

Правда?

Чому мовчиш? Чи я для тебе вмерла?

(Зривається, хапає Руфіна за руку. Але опускається на коліна, тремтячи від слабості і крайньої стурбованості.)

Руфін

(підводить її і підтримує, вона з риданням притуляється

до нього)

Не рвися, люба, так. Не муч мене.

Я все б тобі сказав, але боюся, що ти не зрозумієш.

Прісцілла

(трохи вгамувавшись. В голосі лагідний докір і наче неповна притомність)

Як? Прісцілла свого Руфіна вже не зрозуміє?

Уже їй, значить, голову відтято?

Але ж вона почує й з того світу і зрозуміє все!

Руфін

(притуляється до колони, що посеред тюрми, не випускаючи Прісцілли з своїх обіймів)

Так, зрозуміє.

Я тямлю се. Тепер так близько б’ється коло мого се вірне, щире серце, нема між нами всіх тих рабських душ, заляканих сумлінь і темних мислеи, скалічених гординь.

Прісцілла

Ти не суди їх.

Вони спокутують свої всі вади, сконавши в лютих муках за Христа.

Руфін

І я скопаю, тим-то саме час мої всі вади розсудити щиро.

Скажу тобі: я справді гріх вчинив.

Я одурити хтів

Прісцілла здригається, мов ножем діткнута, але не їх,

і не тебе...

Прісцілла Кого ж?

Руфін

Себе, Прісцілло. Прісцілла

Як?

Руфін У мене в серці віри не було.

Я розумом хотів до вас пристати, бо марилось мені: новая віра врятує, може, Рим. Ся марна мрія спалахнула була, немов зірниця, в ту незабутню ніч, отам в садку, серед руйновища богів колишніх...

Б темниці тут я довго мучив душу, щоб нахилить її під ваші ярма!

Та не гнучка вона. Таки чужі мені сі люди, їх думки і речі.

Прісцілла Був час, коли й мене вражала прикро недосконалість братня, але згодом навчилась я, що все те марна одіж, а вічний дух від неї буде вільний, покинувши сю землю.

Руфін

Якщо дух

у вас те саме значить, що ідея, то трудно вірить, щоб погану одіж могла посить якась ідея гарна.

Тут душі деякі так нечепурно убралися, що видержати тяжко в сусідстві з ними. Але я терпів, бо все ще жевріла якась надія.

Аж тут прийшов клієнт і покінчив мою надію.

Прісцілла

Та хіба ж усі такі, як той клієнт, умом убогий?

Адже ж і Люцій — християнин.

Руфін

Люцій

умів себе примусити до того, до чого я себе не міг нагнути.

Він раз побачив марево в пустині і думає, що то прийдешній Рим.

Прісцілла

Він говорив тобі про царство боже?

Так то ж не марево, то справжнє місто.

Руфін

Та хоч би й так. Воно мені чуже, бо то столиця варварів духовних.

Те місто може навіть Римом зватись, але мені про те байдуже. Ні, мене болить, що Римом зватись може така потвора...

Прісцілла (упалим голосом)

Посади мене...

Руфін саджав її.

Як гірко се, що ти даремне гинеші Хто зна, за віщо й нащо. Так безвинно!

Руфін

Безвинно? Ні! Я знаю, за що гину. Коли підданий цезарської влади не служить цезарю — слугу такого убити цезар мусить. Так ведеться.

Коли республіканець руки склавши і мовчки терпить люту тиранію — повинен смерті він. Се так по правді.

Довге мовчання.

Руфін

(після задуми, немов сам себе випитуючись)

Я ще не все сказав, не до кінця...

Прісцілла Коли се боляче, то, може, годі...

Руфін

(мов сам до себе, думаючи вголос)

Чому я хтів упевнити себе,

що й я повинен так служити Риму,

як Люцій? Міг же бути й інший спосіб.

Чи се ж єдиний шлях? То ж скільки треба тонких софізмів сплести, щоб вловити у християнський невід римську душу.

Ні, я дурив себе... Се не для Риму...

Я тільки хтів, щоб римськеє сумління не сперечалось... хтів його приспати...

Прісцілла

Навіщо ж се? Якби ти справді вірив, було б за що боротися з собою,— ти б виборов собі небесне царство.

Руфін

Собі? собі? Запевне, сеє слово святе для християн, коли й Прісцілла його поставила на чільнім місці.

Та я, бач, «ідолянин», я забув про сії святощі...

Прісцілла

Руфіне, годі! догадуюсь... і се мені так тяжко... і... якось любо... я не знаю як... мішаються всі почуття... так трудно... аж розривається душа надвоє...

Руфіне!!

(В пориві підводиться і простягає до нього руки.)

Руфін (притуляє її до себе і голубить)

Мучу я свою єдину... свою голубку бідну... я ж так марив їй дати радощі хоч наостанку.

І не спромігся! І не дав я ліків своїй слабій, замученій дружині.

Ох, ся тверда душа! Упертий розум!

Чом я не міг зломити їх?

Прісцілла (потроху заспокоюється, слухаючи його)

Ні, любий, не треба їх ламати, та й не може зламати людська воля те, що бог створив незламним. Ти не знаєш бога, але ж то він створив тебе. Я вірю, що там, на небесах, де вічна правда очам душі з’являється відкрито, її збагне незламаний твій розум.

І ми тоді в одну зіллємось душу, єдину, неподільну і щасливу.

Уже й тепер я бачу щастя одсвіт, як заграву далеку...

Мовчання довге.

(Прісцілла говорить тихо, просто, як дитина.)

От, як чудно, мене мов сон бере...

Руфін

Спочинь, кохана, я буду тут близесенько.

(Кладе її на послання.)

Прісцілла

Дай руку...

Руфін бере її за руку.

(Вона промовляє ледве чутно, немов засипаючи.)

І завтра так... поберемось за руки... не будем розлучатись... Правда?

Руфін

Правда.

(Тихо цілує її в чоло.)

Завіса

ДІЯ V

ОСОБИ V ДІЇ
Руфін	Убогий
Прісцілла	Жрець Цібели
Н ар т ал	Вулична жінка
Парвус	Молодий грек
Покликач судовий	Скульптор з передмістя
Матрона	Жрець Ескулапа
X л 0 п е ц ь	Багатий крамар
Комонник	Дрібний крамар
Гетера	Наглядач з крематорію
Поет	Бабуся
Молодий юрист	Хлоп’я
Старий юрист	Підліток
Молодий вояк	Фортунатова жінка
Дідич-провінціал	Ремісник
Другий дідич	Міщанка
Лихвар	Молодий хлопець
Римлянин у д а л м а т її ц і	(х р II с т и я н и н)
Його клієнт	Молода дівчина
Багатий плебей	(християнка)
1-й табулярій*	Раб
2-й табулярій	Рабиня
Провінціалка	Карніфекс* і два
Римлянка	вояки-катн
1-й відпущеник	Стара селянка
2-й відпущеник	Старий селянин
В ігі л	Циркова юрба— римський
Хлопець-пролетарій	люд всяких станів
Пролетарій старший	і професій.
Вуличний філософ
Хор християн - засуджених (за сценою).10 Леся Українка, т. 4289

Цирк. На сцені видко чверть цирку з глядачами і частину арени. Лавки йдуть чвертькругом (сегментом) у три поверхи — в кожному по скілька рядів,— поперетинані східчастими проходами згори додолу, повні людей. На найнижчих лавках люди значніші, багатші; на середніх — люди середнього достатку, плебеї; на найвищих, крутих і тісних,— простолюд, пролетарії. Процес християн судовий відбувається на дальшому кінці арени (за сценою), про нього сповіщає голос покликача судового. По видимому кутку арени часом проходять сурмачі, помагаючи покликачеві втихомирити сурмленням розгаласований люд.

Час полудневий. Багато сонця.

Гомін, махання тогами, покривалами, пальмовими листками для

прохолоди.

Часом чутно окремі вигуки, короткі розмови тих, що ближче до авансцени. Молоді хлопці й дівчата бігають в проходах межи лавками, розносячи воду, напої, наїдки, квітки.

Молода матрона (в нижчих лавах)

Як душно!

Молодий комонник (кличе кивком руки хлопця з кухлем)

Ось вино з водою, пані.

Матрона

Вино? Ой ні, вина не п’ю ніколи, здоров’я в мене дуже делікатне.

Вино до крові схоже — я не зношу!

Хлопець Так ось водиця з медом.

К о м о н н її к

Дай сюди!

(Бере й частує матрону.)

В тих же лавах, але вище.

Поет (до гетери)

Чого така смутна моя Адмея?

Гетера Ох, вчора згинула моя папуга!

Поет

Котра?

Гетера Зелена! Мучилась як, бідна!

(Закриває очі покривалом.)

Поет Утрати — людська доля.

Гетера

Слухай, Каю, ти мусиш епітафію зложити моїй папузі.

Поет Конче, богорівна!

Ю р и с т

(молодий. Задиханий, спішно протовплюється і займав місце коло поета)

Яка досада! Як я запізнився!

Кінчається промова?

Поет

Де там! Довго, без краю ще тягтиметься. Семпроній в Лаконії не вчився, як відомо *.

Гетера

На жаль! Коли вже мусить бути нудно, хоч би ж недовго.

Молодий вояк (що сидить по другу руку гетери)

Так, воно нудненької Семпроній сей не тямить красномовства.

Юрист (трохи роздражнено)

Ти звідки сеє знаєш? Тут, здається, не чутно ні словечка.

Вояк

Все одно,

я бачу, що нудота.

(Показує кудись у далечінь рукою.)

Он, дивися: сенатори, як верші, позіхають!

Юрист

Сенатори твої багато тямлять!

Вони старої школи, а Семпроній з нового табору.

(Встає.)

Ні, я піду десь ближче місця пошукаю, там, бо звідси нічогісінько не чутно.

(Подається йти, але спиняється.)

Ба! що обвинувачені казали?

Старий юрист

Зрікалися, що не вбивали, звісно, та свідки й ціла справа проти них.

Та й всі вони запеклі християни.

Молодий юрист зникає між рядами.

Старкуватий дідич-провінціал

Невдячне то завдання для юриста в такім процесі бути адвокатом.

Другий дідич (молодший, сусід попереднього)

Чому ж?

1-й дідич Пропаща справа — очевидно!

2-й дідич

Тямущий адвокат свій хист покаже у кожній справі...

Лихвар (худий, жовтовидий)

Вивішать їх треба,

тих адвокатів!

2-й дідич Се ж чому?

Лихвар

Боронять усяку наволоч! Ті християни — всі вороги добробуту й держави,

і не повинен би закон давати їм права оборони.

1-й дідич (спокійно, флегматично)

Отакої!

Се ти вже щось занадто розігнався, добродію...

Молодий римлянин у далматиці^¹

(голосно позіхає)

Уа! Яка нудота!

Скоріше б вирок той! Чого марудять?

Клієнт його (сидить за спиною молодого римлянина у вищому ряду)

Патроне, як гадаєш, що їм буде?

Молодий римлянин (недбало)

Ну, звісно, смерть.

Клієнт

Яка?

Молодий римлянин (ліниво)

Яку присудять.

Клієнт

Якби на мене, я б їх присудив оддати до театру,— цікавіше, коли на сцені справжня смерть буває, а не удавана.

Молодий римлянин (як вище)

Звичайне.

Клієнт

Гарно,

коли жінкам доводиться вмирати так якось мальовничо.

(Показує в далечінь.)

Та, висока,

Макарію зограла б па кострищі чудово!

Молодий римлянин

Що ти плещеш? То ж матрона! їй тільки можуть голову зрубати.

Старий юрист (скромніше вбраний, сидить поруч того, що в далматиці)

Я чув, що Панса скаргу подавав сенатові.

Клієнт За віщо?

Старий юрист

На тортури <, дочку його і зятя брато. Власне, се не належиться високородним.

Багатий плебей (сусід старого юриста)

А як же справді се могло так статись?

Старий юрист Бо справа надто гостра.

1-й табулярій

Не терплю

тих християн. Сварливі, галасливі.

2-й табулярій Невже? Я чув, вони такі лагідні.

1-й табулярій

Не вір! Я раз підслухав їх нараду, то там таке чинилось, гамір, лемент.

Я мало не оглух.

2-й табулярій Чого ж вони?..

1-й табулярій

Все сперечалися, як слід казати, чи «односущий», чи «подібносущий»*

2-й табулярій

До кого?

1-й табулярій Я того не розібрав!

Вони й самі, либонь, того не тямлять...

Провінціалка (в середніх лавах. Убрана з претензіею на виборність, але досить незграбно)

Сусідко, а за віщо се їх судять?

Римлянка ((убрана не без краси, але досить убого)

Ти, певне, не тутешня?

Провінціалка fвражена, але цікавість бере гору)

Я сьогодні

вернулась з подорожі.

Римлянка

Цілий Рим про це говорить. Бач, вони убили дитину...

Провінціалка

Нащо?

Римлянка (з меншою певністю)

Треба їм, для культу.

Відпущеник (з вищої лавки)

Вони дітей їдять!

Провінціалка (до сусідки)

Що ти говориш?!

Чи се ж можливо?

Відпущеник

Хто ж сього не знає?

Провінціалка

Та я се чула... тільки ж... от страхіття!

Відпущеник (нахилившись і зазираючи нахабно провінціалці в лице)

Я, коли хочеш, розкажу достоту.

Я чоловік бувалий, знаю все.

Вони замазують дитину в тісто, а хто новий до їх пристане,— значить, такий, що ще не знає їх звичаїв,— вони дають йому ножа і кажуть:

«Розкрай нам тісто...»

Другий відпущеник (в тому ж ряді, тільки трохи далі, озивається)

От і все неправда!

Верзе абищо! Ти не слухай, пані.

Я розкажу доладпіше.

1-й відпущеник

Аякже,

не чули тут іще брехні твоєї!

2-й відпущеник Брехун до себе світ весь приміряв.

Провінціалка (до 2-го відпущеника)

Що ж ти нам розказати хтів?

2-й відпущеник

Се, пані,

у їх такий є звичай: ставлять свічник посеред хати і собаку в’яжуть до свічника...

1-й відпущеник

Ото куди заїхав!

Хіба ж тоді се роблять, як дитину зарізати хотять?

2-й відпущеник (дражненно)

А то ж коли?

1-й відпущеник

Тоді, як оргії у них бувають.

Се, бачиш, пані, так: покажуть м’ясо тому собаці...

Провінціалка (з жахом)

Людське?

1-й відпущеник

Ні, не конче. Собака кинеться і свічник звалить, і темно в хаті стане...

(Спиняється.)

Провінціалка (з палкою цікавістю)

Ну, а потім?

1-й відпущеник А потім...

(Показує за сцену.) ось ходім туди, під портик.

Я покажу, що потім.

Провінціалка

(спалахнула)

От нахаба!

2-й відпущеник

(до 1-го)

Як смієш зачіпати сю матрону?

1-й відпущеник Така матрона се, як ти патрицій!

2-й відпущеник Я покажу тобі, хто я!

(Штовхає його.)

1-й відпущеник

Геть, дурню! (Вихоплює короткого ножа.)

, Провінціалка проникливо вереснула. Підбігає в і г і л. В і г і л

Що тут таке?

Римлянка (показує на обох відпущеників)

От сії два побились.

Вігіл виганяє їх з цирку. Вони виходять, гвалтуючи. 298

1-й відпущеник (до вігіла)

Бери його! Bin християнин!

2-й відпущеник

Бреше!

От він, так християнин!

В і г і л

Ну, виносьтесь!

В кустодії вже розберуть, хто бреше. (Виганяє їх стусанами.)

Стара селянка (в найвищих рядах)

І що воно за люди — християни?

Старий селянин Вони чарівники!

Хлопець-пролетарій

Я в се пе вірю.

Чарівники б від суду врятувались.

Старий

Не проти всього чари помагають.

З Фемідою змагатись їм несила.

Той християнський бог від наших слабший, лиш над хоробами він має силу.

Стара

А як же зветься бог отой?

Стари й

Забув.

Так якось наче Хрестус.

Хлопець

Я чував

зовсім інакше. Нехороше ймення, якесь жидівське.

Старий

Може. Не згадаю.

Пролетарій (озивається з сусідньої лавки)

Та то зовсім не бог. Був утікач з рабів, на ймення Хрестус, він розбійник чи злодій був, гаразд не пам’ятаю.

Так от його уловлено й розп’ято.

Товариші зробили з нього бога, та вигадка й пішла собі по людях...

Стара жінка Ну хто б там злодія вважав за бога?

Вуличний філософ (з вищої лавки)

Чому ж? Меркурій, бабко, теж прокрався.

Дуже вбогий чоловік (озивається з лави ще вищої)

А я чував, що їм не можна красти.

Жрець Цібели (обідраний, обвішаний амулетами)

Кому?

Вбогий Та християнам же.

Жрець Цібели

Не можна?

Проте ж вони оце дитину вкрали.

Вбогий Та, може ж, і не вкрали?

Жрець

Може, скажеш, що не вони колись і Рим спалили?

Вбогий Та вже ж се невідомо...

Жрець

Гей, братухо,

чи й сам ти не з таких?

Вбогий ховається поза людьми й зникає.

Жрець

(до вуличної жінки, що стоїть поруч із ним)

Сей з боязких, а є такі, що й до ножа беруться.

Жінка

Та де там до ножа? Вони плохі!

Я знаю їх, вони ж у нас бувають.

Жрець

Еге, плохі! А тільки що завівся

один з них так, що й справді ніж схопив.

Чи ти ж не бачила? Там, в нижчих лавах. (Показує на місце, де недавно билися відпущеники.)

Жінка Хіба ж то християнин?

Жрець

Ну, а хто ж?

Грек (до жінки)

А в тебе все бувають християни?

Жінка Бувають і піфагорейці ваші.

Мо лодий грек

Піфагорейці? Се вже ти збрехала, се чисті люди, хоч кого спитайся!

Ж і нк а

Дивись ти! «Чисті»! Я хіба не чиста?

Молодий грек зневажливо регоче.

Жінка (До сусідки)

Чого сей гречик слннявнй припхався?

Адже зомліє, як побачить кров.

Грек

А ти, либонь, аж догори підскочиш?

Жінка

(згорда)

Римлянка я і крові не боюся.

(Обертається до нього плечима.)

В рередніх лавах, але в вищому їх ряді:

Скульптор з передмістя (до жерця Ескулапового, що тільки що надійшов) Коли б ти чув, що там селюк той плів!

(Показує вгору на селянина.)

Що християнські лікарі мудріші од вас.

Жрець Ескулапів

Вони ученики невдячні.

В нас учаться, та й нас же зневажають.

Скульптор

Ця секта навіть гірша від жидів.

Краси ніякої нема в тій вірі.

Наглядач з крематорію

Вони ж мерців своїх не палять навіть, а в землю загрібають... Пху! Аж бридко!

І як їм сеє дозволяє влада?

У вищих лавках.

Дрібний крамар

Проте одно в їх добре: помагають удовам, сиротам і всім убогим, між ними чоловік не пропаде.

Багатий крамар

Та злодії держатись купи мусять, хто чесний — проживе і без людей.

Дрібний крамар

Ні, не кажи, якби римляни мали ту злагоду і товариську поміч, не так би ширилось те християнство. Чимало винні наші багачі.

Багатий крамар (одвертається від дрібного крамаря до лихваря)

Добродію, ти пізнаєш по сонцю, яка тепер година?

Лихвар (дивиться вгору)

Десь полудень.

Грек (до дрібного крамаря)

То винні все закони ваші римські — заборонили чесні товариства, гетерії — ті наші братства славні — от маєте тепер злочинні банди!

Старий юрист (оглядаючись на грека)

А хто се там закони римські ганить?

Грек ховається.

X л о п’ я (до старенької бабусі)

Чи християни всі чарівники?

Скажи, бабусю!

Бабуся

Ні, не всі, дитинко, на те учитись треба. От із сих, то тільки двоє ворожбитів.

X л о п’ я

Знаю!

Отой-о чорний та отой худий!

Бабуся

Ні, їх уже тепер немає тута, бо визволились чарами з темниці.

Хлоп’я

Як, як, бабусю?

Бабуся

Та вони вже слово такеє знають. Туману пустили ї здиміли.

X л о п’ я А як туман пускають?

Публіка здіймає нетерплячий гомін.

Голоси звідусіль

Гей, адвокате! Годі вже! Доволі!

Збудіть мене, як він скінчить!

(Дехто вдає звірячий та пташиний крик.)

Ку-ку!

Кукуріку! Гав-гав! Няв-няв! А кшшш!

Голос покликача судового (в рупор)

Народе римський! Суд спокою просить!

Сурми.

На хвилину публіка втихає. Далі пролетарій-підліток кидає жменю висмоктаного виноіраду на лисину дідичеві в долішньому ряді.

Дідич (люто )

Гей, ви там! Шушваль! Що се за безличність? Підліток

Од винограду кучері зав’ються, сподобаєшся паням!

Дідич

Гей, вігіли!

Підліток

От зараз вже й вігіли! Я жартую!

Таж тут повітря казиться з нудоти!..

Кидав горіхове лушпиння в інші ряди, звідки відповідають тим же; сміх, крик, перекидання; вігіли метушаться, втихомирюючи люд.

Фортунатова жінка (бліда, задихана, вбігає межи горішні лави. На лівій руці має немовля, правою суне за ручку старшеньку дитинку)

Ой людоньки! Ой людоньки! Пустіте!

Ой горе нам! Чи ще вони живі?

Вояк

Куди ти прешся! І без тебе тісно!

Фортунатова жінка Ой там мій чоловік!

Ремісник (посувається і дає їй місце. Тихше.)

Ти християнка? Фортунатова жінка Не знаю...

(Вдивляється в далечінь, далі зриває з себе покривало, встає, старшу дитину становить на лаву, меншу підіймає вгору одною рукою, другою рукою махає покривалом.)

Фортунате, Фортунате!

Чоловік (що позад неї)

Та сядь!

(Смикає її за туніку.)

Жінка (поруч з попереднім)

Повибиваєш людям очі!

(Вириває у Фортунатової жінки покривало, тая сідає.)

Голос покликача

Обвинуваченим остатнє слово!

Голоси з публіки

А! Ось воно! Та цитьте! Я не чую! Ніхто не чує!

Фортунатова жінка

Фортунате!!

Голос

Цить І

Голос з найгустіших рядів

Христос вам поможи! Одважно, браття!

Голос покликача

Раб Аквіла, Урбан, Флегон, Фавстін, Негріна — всі посполу прості родом — зреклися слова.

Римлянин у далматиці (до клієнта)

Ще б чого не стало — простацьке красномовство вислухати!

Голоси з публіки Обридли вже балачки!

Голос покликача Теофіл,

вигнанець і втікач, а християнський пресвітер — має слово.

Римлянин у далматиці (позіхає)

Ну, почнеться! Старий селянин Якби ж я чув хоч слово!

Філософ

То таки! розумного нічого не почув би.

Гетера (до поета, вказуючи в далечінь)

Чого ті двоє осторонь стоять? — смуглявий варвар і худий злочинець — забула, як їх звати...

Поет

Та, здається, вони там щось на інших наклепали, то ті вже їх до гурту не приймають.

Гетера То, може, сих і виправдає суд?

Поет

А ти б хотіла?

Гетера

Ні. Далеко краще, коли б сих двох до звірів присудили. (Мрійно.)

Сей варвар африканський, певне, добре з левами вміє битись... А худого я б віддала пантері...

Голос покликача Теофіл

все потвердив, що говорив і перше.

Голос з публіки Ха-ха-ха-ха! Було що слухать! Справді!

Голос покликача Кней Люцій, громадянин, промовляє.

Матрона

(до молодого комонника)

Який він гарний! Правда, дуже шкода, що мусить згинути за тую секту?

Комонник (сухо)

Я зрадників державних не шкодую.

Якби в когорті нашій об’явилась ота зараза,— я б тих сектярів руками власними саджав на палі.

Матрона (видимо дражнячись)

А може, й є вона в твоїй когорті?

А може, й сам ти потайний сектяр?

Комонник Я б радив так не жартувати, пані!

Матрона

Бо що?

Комонник

Бо я перенесу цю справу на суд до твого мужа.

Матрона

(згорда)

Дуже добре.

А поки що, добродію, прошу мені не заважати слухать справи і більш не озиватися до мене, бо все одно відповіді не буде.

(Пильно дивиться на арену, одвернувшись від комон*

ника.)

Комонник (трохи згодом, лагідніше)

Добродійко...

(Тихшеу покірливо.)

Авреліє...

Матрона (до сусіда, старого патриція)

Панотче, дозволь перемінятися місцями,— мені є невигода тут сидіти.

Старий патрицій пускав її на своє місце, сам сідає біля комонника, але той раптово встає і виходить геть.

Голос покликача

Кней Люцій просить взяти до уваги, що всі обвинувачені ніколи себе злочином не сплямили досі, що всі вони покірливі піддані і добрі громадяни.

Старий юрист

Хай докажуть!

Старий вояк

Вжеж, хай докажуть! Говорити легко!

Голос покликача

Кней Люцій свідчить ранами своїми, що він здобув, воюючи за Рим.

Голоси з гурту молодих вояків

Ми знаємо його! Він добрий ватаг!

Хай Люція помилують весталки!

До імператора на скаргу підем, коли його скарають!

(Здіймають галас.)

З гурту табуляріїв Бач, які!

Навчають суддів і самих весталок, що їм робить!

Голос покликача

Відпущеник Нартал сказав, що він не хоче знати Риму, що він би хтів скупатись в римській крові, за теє суд його позбавив слова.

Вихром пролітають у цирку порікуванпя, суперечка, гомін.

Молодий вояк До звірів!

Поет Він безумний.

Гетера (ласо)

Ох, до звірів!

(До поета.)

Гукай-бо, Каю! в тебе дужчий голос!

Я хочу, щоб до звірів!

Поет

Ні, Алмеє...

Гетера

(круто одвертається від поета до вояка)

До звірів?

Вояк (усміхнувшись до неї)

Вжеж, красуне!

(Кричить дуоюим голосом.)

Гей, до звірів!!

Гетера поривчасто обіймає його. Сміх, оплески серед сусідів гетери

і вояка.

Голос покликача Промовить має Фортунат-плебей.

Жінка Фортунатова (знов стаєу як уперед, махаючи покривалом)

Я тут! Ось діти! Змилуйся над нами!

Ремісник Та сядь, туди ж однаково не чутно.

Жінка Фортунатова Ні, він почув! Побачив!

(Кричить надриваючись.)

Фортунате!!

Голос покликача

Він заявив про щире каяття і має зараз се довести ділом.

Готовий він богам принести жертву.

В цирку здіймається крик обурення всуміш з оплесками*

Ремісник і двоє йогосусідів

Відступник! Зрадник! Бог тебе скарає!

Вігіли кидаються на сі поклики і арештовують всіх трьох. Жінка Фортунатова кидається геть з цирку.

Інші голоси

Сей чесний! Сей не винен! Дати пільгу!

На волю випустить!

Голос покликача

Народе римський,

спокою просить суд!

Сурми. Галас помалу втишується.

Тихший голос

Відступник!

Раптом настав коротка, але повна тиша і потім з тисячі грудей. Спільний крик

Ах!!!

Потім зараз же лемент несамовитий, лютий. Багато людей схоплюється на лавкп, грозять кулаками. Чутно тільки найдужчі голоси.

Голоси

Убити! Розірвати! Розп’ясти!

До звірів! На кострище! Миттю! Зараз!

Сурма покликача судового проривається крізь галас, але глухне. Дехто поривається скочити на арену — сусіди утримують; багато людей збігають по сходах уділ. їх здержують вігіли, але з великим зусиллям. На підмогу вігілам прибігають вояки міської когорти і сяк-так утихомирюють люд, загрожуючи зброєю. Неспокій, однак, триває довго. Глухий гомін раз у раз прокочується по рядах, але вже можна чути окремі слова і розмови.

Провінціал ка (до римлянки)

Що саме сталось? Я не роздивилась.

Римлянка Він плюнув на олтар, отой худий.

Провінціалка

Боги всесильні! Що ж йому за теє?

Чому ж його не вбито?

Табулярій

Вирок буде.

Голос покликача

Оскаржений, що сам себе зве Парвус, образив тяжко маєстат святині і через те утратив право слова.

Вояк

Іще чого не стало! Право слова!

Одно він має право — на кострище!

Старий юрист

Ні, посадити б на залізне крісло та розпекти...

Голос покликача

...Прісцілла промовляє.

Римлянин у далматиці (до клієнта)

Дивися. То ж Макарія твоя вже грає героїню.

Клієнт

Що ж, і гарно,— велична постать, рухи благородні.

(Плеще в долоні. Римлянин у далматиці смикає його,

щоб затих.)

Провінціалка (до римлянки)

Невже й вона дитяче м’ясо їла?

Римлянка Матрони ті чого не виробляють!

Перший дідич (до другого)

Аецій Панса тяжко захворів,— Прісцілла ся його дочка єдина.

Другий дідич

Які тепер настали діти — горе! — і батька рідного не жалують!

Лихвар

Ця секта

примушує зрікатися родини, і через те вона найгірша в світі.

Міщанка (до сусідки)

Прісцілла звабила оту дитину, що потім закололи християни.

Сусідка

(неймовірно)

Ну!

Міщанка Я сама з Субурри можеш вірить.

Голос покликача

Префект казав Прісціллі говорити про себе тільки.

Юрист Так і слід! Авжеж!

Голос покликача

Прісцілла так до суду промовляє: «Оправдуйте мене їх оправданням, їх карою карайте. Я готова і рада вмерти за Христову правду».

Провінціалка Яку то правду? Як вона казала?

Високий істеричний голос жінки (з високих рядів)

Святая сестро! Помолись за мене в господньому раю!

Молодий хлопець (збігає по сходах уділ)

_t Я християнин!

Беріть мене! В’яжіть! Я теж був з ними!

Молода дівчина (збігає слідом за ним)

І я! Й мене беріть! Я християнка!

Вігіли виводять їх.

Перший дідич (до другого)

Сі, певне, подуріли!

Д ругий дідич

Се зараза.

Лихвар Всіх вигубить — то й буде край заразі. Жрець Цібели

Прісцілла ся дитяче серце з’їла, тепер вона у християн найстарша, от тим вони і рвуться вслід за нею.

Тихий гомін сусідів жерця передавться на дальші ряди.

Голос покликача

Руфін Емілій має слово.

Голос з народу

Цитьте!

Се вже остатній.

Другий голос (зо сміхом)

Що ж ти там почуєш?

Третій голос Він має довгі вуха, не журися!

Раб

(до сусідки рабині, нахилившись близько)

Ти знаєш чудо? Сей Руфін прокляв свого клієнта за гріхи — в ту ж ніч, до світу ще умер клієнт.

Рабиня

Ой лихо!

Руфін сей ворожбит?

Раб

(тихше, оглядаючись)

Ні, він святий.

(Шепоче їй далі щось на вухо, вона чудується.)

Голос покликача

Руфін заздалегідь приймає вирок і просить виконать його скоріше.

Лихвар

Розжалобити хоче! Ні, не діжде!

Голос покликача

Префект ясновельможний Кай Летіцій гадає, що зменшити кару можна...

Лихвар

Іще чого!

(Тупотить ногами і стукає києм, його наслідують інші.)

Голос покликача ...з уваги на покірність.

Жрець Цібели

Усі вони покірні! Не одурять!

Голос покликача

Але Руфін покірність хай докаже: присягу імператору хай зложить,

богів олімпських жертвою вшанує і генієві цезаря віддасть належну честь.

Вояк

Він мусить се вчинити!

Дехто підводиться з лавок, щоб ліпше бачити, інші спиняють.

Клієнт

(до римлянина у далматиці, що застує йому, вставши) А що? Він присягнув?

Римлянин у далматиці

Ні, відступився і руки заложив. Ото ще дурість!

Я б для рятунку присягнув хоч довбні!

Не розумію сих людей!

Б публіці, надто серед вояків, галас.

Голос покликача (після сурмлення і деякого втихомирення)

Руфін

сказав, що імператором гордує, як громадянин...

З гурту вояків

Ні, як бунтівник!

Покликач (покриваючи гомін)

...а до богів байдужий, як філософ.

Філософ

Брехня! Філософи богів шанують!

Він християнин! Він сектяр!

Раб

(в нестямі)

Авжеж!

Він християнин! Мученик!

Вояки

Скарати!

Не милувати! Не зменшати кари!

Нехай живе наш цезар-імператор!

Нехай загинуть вороги його!

Покликач

Префект...

Лемент заглушав його.

Вояки

Нехай мовчить! Доволі! Годі!

Чого він вигороджує злочинця?

Хто любить імператора — кричи:

«Бунтівникові смерть!»

Багато голосів

Бунтівникові

смерть!

Вояки Зараз кара!

Жерці

Закопать живцем!

Бо він богів зневажив!

Покликач (просурмивши багато раз)

Вирок суду!!

Голоси

Та цитьте! Дайте слухать! Вирок суду!

Помалу спільний гомін стихає, хоча все ще прокочується гомін.

Вояк

Ну, що вони там мимрять? Голосніше!

Табулярій Та май терпець — покликач перекаже.

П окликач

Утікача-вигнанця Теофіла, упертого повторного злочинця, суд присудив на хрест.

Старий юрист

Отак і треба!

Покликач

Урбан, Флегон, раб Аквіла, Фавстіп — інакше Редівівус, і Негріна, вона ж Рената,— всі віддані будуть в театр і там в трагедії умруть собі па кару, людові на втіху.

Оплески і крики втіхи в публіці.

Покликач Відпущеник Нартал до звірів піде.

Знов оплески.

Гетера (не тяжиться з радощів)

До звірів! Як я рада! Як я рада! Покликач

Названий Парвусом найгіршу кару зухвальством заробив ■— його живцем спечуть на дзиглику залізнім.

Крик згоди.

Жрець

Добре!

Жерці Отак його! Він заробив! Спекти!

Покликач

Зосталось три почеснішого стану, то вирок їм ще затвердити має божистий цезар-імператор.

Голоси

Маєш!

Коли ж се буде? Ми не згодні ждати! Жерці

Вони втечуть! Не підемо додому, поки не зроблять їм кінець.

Голос

Авжеж!

П окликач До імператора послано вирок. Вояки

А ми тим часом що робити маєм?

Голос

(іронічно)

Очима лупати!

Голоси (з горішніх рядів)

Я так не хочу! Видовиська давайте! Хай скарають хоч одного! Ні, двох! Ні, трьох! Усіх! Чого ж уводити? Готовий вирок!

Гетера

Авжеж! і звірі ж є!

"Вояк

Я бачив сам

нових пантер.

Г о л о с и (маса)

До звірів християн!

Покликач

Суд повелів, що зараз приймуть кару засуджені Нартал і Парвус.

Голоси

Славної!

Голос

Го-го! Дивіться! Розпікають крісло!

Другий голос Вже бестіарії * пішли по звірів! Третій голос

Скоріше!

Матрона (до старого патриція)

Подивись, лишень, панотче,— се що за знак? Плебеї всі стоять, і ні один не йде прощаться з ними, а тільки Люцій підійшов близенько до варвара...

(з обуренням)

Ну, чи ти бачиш! Варвар його штовхнув!

Патрицій

Боги, яка розпуста! Відпущеник штовхає свого пана...

Те християнство стани всі руйнує.

Клієнт

(скрикнув)

Прісцілла варвара поцілувала!

Матрона (соромливо закриваючись) Матрона варвара цілує! Ганьба!

Патрицій Тепер того, худого заволоку.

Матрона Прилюдно! О Юноно!

(сплескуе руками)

Вояк

(поло гетери)

Християнка

не добрий має смак!

Р а би н я (до раба)

Чи се так треба?

Раб

(тихо)

Се поцілунок миру. Так годиться. Патрицій

А чоловік стоїть і — хоч би слово! Безлична секта...

Голос Вже ведуть пантеру!

Голоси Де? де? Не бачу! Та не застуй! Геть! Сюди, до нас хай ближче приведуть! Та що се справді? Цілий день сиди і нічогісінько нам не покажуть!

Жрець Ескулапа Дивіться! вже на крісло посадили!

Се близько, добре видко! Та дивися ж! (Шарпає сусіда за одежу.) Сусід

(нетерпляче визволяється від жерця) Ет, є на що дивитися!

(Кричить.)

Пантеру!

З пантерою сюди! Гей, бестіарій!

Голос Парвуса (за сценою, але не дуже далеко) Віддай їм, господи, по їх ділах, і звеличай раба свого!

(З болем.)

О боже!..

Рабиня (до раба)

Чого се свариться отой старий на сього печеного?

Раб

То пресвітер остерігає від недобрих слів.

Провінціалка (з відразою)

Ой, смаленим запахло!

Рим ля н к а (спокійно)

Ну, то що?

Голос Парвуса (екстаз у нього бореться з болем і мукою)

Господь мій захист!.. Мій притулок... сила...

(З раптовим одчаем і наче здивовано.)

Невже ти, господи, мене покинув?

Жрець Ага! Скоренько припекло! А бач?

Голос Прісцілли (здалека, але виразно співає псалом)

«Господь мій захист і моя потуга! *

Нічого не боюся — він зо мною.

Тверда і певна віра мого серця, її не подолає брама пекла!..»

Згодом до неї прилучаються голоси й інших засуджених християн*

Голос Парвуса (знову екстатично)

Вінець!.. Мені вінець!.. Я бачу!.. Боже!..

(Конаючи.)

Прийми твого раба...

Раб

(торкає рабиню. Таємничо)

Ти бачиш? Там...

вінець над головою...

Рабиня

Ні, не бачу.

Та він уже зомлів чи, може, вмер.

Старий юрист (з досадою)

Ех, розпекли занадто швидко крісло!

Не тямлять справи!

В публіці свист.

Голоси

Ну? Се що ж таке?

От так видовисько! То се вже й край?

А де ж пантера? — Он же, там сидить, мов кіт, напроти варвара... Гиджа!

Ну, панночко цяцькована! Скоріше!

Доволі хизуватись! Скоч до нього!

Чи ж він не гарний хлопець? Твій земляк!

Регіт, тупання, цькування. Хтось пускав на арену загострену паличку — стиля.

Грек

(злякано)

Ой влучив! Скочила!

Вулична жінка

А ти злякався?

Н а р т а л

(зненацька вибігає на видимий куток арени)

Меча! Меча!

Вояк (кидає йому меча)

Ось, на тобі, воюй!

(До гетери.)

Так цікавіше буде.

Гетера потакує головою і, не одриваючись, зорить на арену. Нар-тал знов зникає з видимого кутка. В публіці палка цікавість. Багато хто спинається, щоб краще стежити за боєм Нартала з пантерою, що відбувається за сценою.

Старий юрист

Вперте бачу, щоб християнин збройно боронився.

Гетера (кричить на арену)

Гей, християнине, чом не співаєш?

Голос Нарталовий (подає дикий бойовий крик)

О-о-о — гей!

Голос

Ох, як сплелися!

Весь цирк завмирав в напруженні. Грек, затулившись плащем, утікає геть з цирку..

Вояк

Га!! Убив!

Грім оплесків. Буря загоди. Потім раптом:

Голоси Давайте звіра ще! Пускайте лева!

Н а р т а л

(скривавлений, розшарпаний вибігає на видимий куток

арени)

Гей, ви, римляни! Вас я викликаю!

Невже ви не одважніші од звірів?

Гетера (торкає вояка)

Іди, іди! побийся з ним!

Вояк

(згорда)

Іще що?

Хіба я гладіатор?

Нартал

(раптом заточується, хапається за груди і падає)

Ой... конаю...

Поет

Він ранений...

( Одвертається.)

Ні, се зовсім негарно... чом не подасть весталка знак добити?

Цирковий «карніфекс» приходить, добивав Нартала і виволікав його за сцену великим гаком.

Люди сідають. Обмахуються віялами. Відпочивають.

Гетера

Ну, а тепер же що? Сього нам мало.

Голос покликача судового

Зволив божистий цезар-імператор, щоб Кнея Люція скарать вигнанням,

Руфіна ж і Прісціллу зарубати.

Вояки і частина люду

Хвала тобі, наш цезар-імператор!

Покликач

Сенат і римський люд постановляє, щоб виконать сей вирок необарно.

Голоси Народові й сенатові хвала!

Римлянин у далматиці Ну, знов прощальна сцена! Як се нудно!.. (Ліниво одкидається на спинку лавки і заплющує 04i.)_t

Клієнт А Люцій і Руфін прощались гарно.

Римлянин у далматиці (не ворухнувшись)

Нехай собі... лінуюся дивитись...

Клієнт

Глянь! Ось вони обходять всю арену, прощаються з народом римським.

Патрон ( стрепенувшись)

Де?

На видимому кутку арени незабаром показуються Руфін і Прісцілла. Вони побралися за руки і ступають повагом. За ними йдуть два вояки з голими мечами. Деколи обоє засуджені спиняються і вклоняються людові.

Руфін

Прощай, мій Риме, хутко й ти загинеш. Жерці

Він заклинає Рим! Рубайте швидше!

Прісцілла Хай бог тебе рятує, рідний люде.

Вояки

Нам геній цезаря найбільший бог!

Руфін і Прісцілла проходять за сцену. Незабаром чутно глухий, але сильний стук двох мечів, що рубають враз. Коротке зітхання пролітає по людях. Публіка гучно встає і рушає виходити з цирку.

Кінець

ПРИМІТКИ

У даному томі вміщено драматичні твори Лесі Українки, написані у 1907—1908 pp.

У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у фонді Лесі Українки (ф. № 2) ^² зберігаються чистові та чорнові автографи цих творів.

КАССАНДРА

Вперше надруковано в «Літературно-науковому віснику», 1908, т. 6, кн. 1, стор. 76—97, і кн. 2, стор. 241—281.

В архіві зберігаються: чистовий автограф (ф. 2, № 785), чорновий автограф (ф. 2, № 786) та варіанти окремих сцен (ф. 2, № 787).

Перша згадка про драму зустрічається в листі поетеси до Ольги Кобилянської від 14.111 1903 р. з Сан-Ремо. В ньому Леся Українка пояснювала, що обрала Кассандру героїнею нового твору тому, що «ся трагічна пророчиця, з своєю ніким не признаною Правдою, з своїм даремним пророчим талантом, власне такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо; вона сама боїться свого пророцтва і, що найтрагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи, навпаки, події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити; вона знає, що її рідна Троя загине, і родина, і все, що їй миле, і мусить сказати те вголос, бо то правда, і, знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли й намагається робити, то діла її гинуть марно, бо — діла без віри мертві суть, а віри в порятунок у неї нема і не може бути; вона все провидить, вона все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо («нервами», як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям,— тому вона ніколи не каже: «Я знаю», а тільки: «Я бачу», бо вона справді бачить те, що буде, але пояснити аргументами, чому воно мусить так бути, а не інакше, вона не може. І пророчий дух не дар для неї, а кара. її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра».

Леся Українка писала драму протягом 1903—1907 pp. (див. її листи до О. Кобилянської від 27.111 1903 р. з Сан-Ремо, 19.VI 1903 р. з Гадяча, 26.11 1906 р* з Києва).

К. Квітка — чоловік Лесі Українки у спогадах про неї писав: «Ранньою весною 1907 року виїхала (Леся Українка.— Ред.) в Крим, де в маю, вдалі від київської сутолоки, приготувала до друку «Кассандру». Багато роботи потребувала остання сцена, розбита на дві і грунтовно перероблена у порівнянні з тим, що було написано кілька літ перед тим» (Спогади про Лесю Українку. К., «Дніпро», 1971, стор. 240).

По закінченні роботи над драмою Леся Українка надіслала її до «Літературно-наукового вісника». І. Франко, ознайомившись з рукописом, мав намір повідомити поетесу про своє перше враження, та лист залишився незакінченим (див. лист І. Франка до дружини Ольги Франко від 28.VIII 1907 р. з Криворівні, ІЛ, ф. З, № 1235).

Чорновий і чистовий автографи датовані: «5.Ѵ 1907 p., Ялта».

Чистовий автограф, який надіслано до ЛНВ (ф. 2, Яг 785), переписаний Лесею Українкою та К. Квіткою чорним чорнилом на 129 сторінках + 8 сторінок епілога. Перші 46 сторінок писані самою поетесою російською транскрипцією. Пізніше російська транскрипція була виправлена нею на українську червоним чорнилом. Очевидно, спочатку драма готувалась до публікації в журналі «Киевская старина» (див. «Спогади про Лесю Українку», стор. 235). На перших двох сторінках чистового автографа записані: скорочений перелік дійових осіб (тут між рядками, на звороті першої сторінки, вписані олівцем деякі дійові особи, які увійшли в остаточний текст) і початок першої дії.

У чистовому і чорновому автографах Леся Українка послідовно дотримувалась написання імені головної героїні драми через подвоєне с — Кассандра. В редакції ЛНВ, починаючи з третьої сторінки чистового автографа, який став набірним, почали викреслювати чорним чорнилом одне с. Також з третьої сторінки тим самим чорнилом відділено закінчення -ся у дієсловах по всьому тексту драми. На перших двох сторінках цього автографа (скорочений перелік дійових осіб та початок першої дії) редакторських поправок нема.

Чорновий автограф (ф. 2, № 786) писаний чорним чорнилом і частково олівцем. Безпосередньо самий текст з численними поправками, дописками, перекресленнями починається від початку першої дії без чорнового переліку дійових осіб. Але до цього тексту приєднані три сторінки зовсім іншої фактури паперу, на яких начисто переписаний повний перелік дійових осіб (як і в першодруку) і початок першої сцени. Тут тим самим чорнилом, що й на сторінках чистового автографа, закреслена одна літера с в імені Кассандри, а також послідовно відділена частка -ся у дієсловах. Гадаємо, що Леся Українка одночасно посилала до редадг-ції ЛНВ два переліки дійових осіб драми, з яких до друку було обрано повний, переписаний начисто. Саме він був опублікований ї зазнав з боку редакції в процесі підготовки до друку тих самих поправок, що і весь текст драми.

Згодом чистовий текст перших трьох сторінок було механічно долучено до чорнового автографа, внаслідок чого в другому томі видання творів Лесі Українки у п’яти томах (К., Держлітвидав, 1951) текст «Кассандри» подавався за чистовим автографом без урахування наявних трьох перших чистових сторінок при чорновому автографі, і тому перелік дійових осіб друкувався у скороченому вигляді.

Доказом того, що начисто переписані три сторінки є останньою волею поетеси, може бути зміна імені однієї з дійових осіб — лідійського царя. В чорновому автографі він називався Протезі-лаєм. Це ім’я було перенесено і до чистового автографа, але пізніше закреслене Лесею Українкою і замінене на Ономай. Можливо, така заміна сталася тому, що Протезілай справді був царем Філаки, який, першим ступивши на ворожу землю, загинув на самому початку Троянської війни. На перших трьох сторінках начисто переписаного автографа в переліку дійових осіб значиться вже ім’я Ономай, як воно увійшло і до першодруку. В чисто-вому автографі скрізь послідовно виправлено ім’я Протезілай на Ономай. Цим підтверджується приналежність згаданих трьох сторінок до остаточного варіанта драми.

Як свідчить К. Квітка, в Ялті Леся Українка доопрацювала драму, додавши епілог: «їй відраджувано його подавати, але вона з сею порадою не згодилася. Але через кілька літ, як були розмови про можливе видання окреме «Кассандри», вона знову її переглянула, та вже з власної ініціативи сказала, що надрукує її без епілога, який ослабляє тонус після останньої сцени» («Спогади про Лесю Українку», стор. 240).

Очевидно, спираючись на це свідчення, у виданнях «Книго-спілки» (Твори, т. З, 1923, і т. 6, 1927) драма друкувалась без епілога, який був винесений у примітки.

Зіставлення текстів чистового автографа і першодруку засвідчує, що, крім помилок, які йдуть від складальника, в друкованому тексті є чимало різночитань, внесених редакцією ЛНВ. Так, змінені закінчення у прикметниках довгому, білому, чималому на довгім, білім, чималім; дієсловам волають і похідним від нього редакцією ЛНВ надано форму або взивають, або кличе (тричі); вшиковані замінено на уставлені, керувати — на кермувати (шість разів), керманич — на стерничий і один раз залишено керманич; цнотливості — на тій чесності; оточають — на окружають, туча — на хмара та ін.

Всі ці слова у чорновому і чистовому автографах мають однакове написання.

Своє незадоволення втручанням в авторський текст Леся Українка висловила у листі до редактора ЛНВ від 31.1 1908 р. Зокрема вона писала: «В першій частині моєї драматичної поеми «Кассандра», уміщеній в 1 кн. «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» за сей рік, трапилось, на жаль, чимало друкарських помилок, а крім того, нарушена версифікаційна правильність строф 5-сто-пового білого вірша тим, що до деяких строф перенесені початки слідуючих строф, подекуди додано слова, яких в моєму рукопису не було, або, навпаки, викинуто ті, які були. Через те читач мусить дістати таке враження, ніби сю поему написано без знання елементарних правил версифікації, а се може шкодити не тільки літературній репутації автора, але й журналу, що містить такі твори. Зважаючи на се, я прошу долучити до другої книжки, де має бути кінець «Кассандри», сей спис важніших помилок (дрібніші, яких є ще споро, я поминаю), причому надто прошу не проминути поставлених у відповідних місцях //.

Щоб уминути надалі подібних помилок, я прошу прислати мені коректу 2-ї частини «Кассандри» (обіцяю не затримати більш як від ранньої до вечірньої пошти і не виправляти орфографії навіть там, де мої погляди розходяться з прийнятими в редакції). Коли б се моє прохання вже спізнилось, бо, може, початок 2-ї кн[иги] вже відбито, то прошу прислати видруковані аркуші моєї поеми мені раніш, ніж буде зброшурована книжка, щоб я могла, в разі потреби, списати важніші помилки і щоб вони були надруковані (вкупі з тим реєстром, що посилаю тепер) при другій книжці Л[ітературно]-н[аукового] вісника».

Список помічених Лесею Українкою помилок не був надрукований часописом і в матеріалах архіву ЛНВ не зберігся.

Все це дає підстави останньою авторською волею щодо тексту драми «Кассандра» вважати не текст першодруку, а текст чисто-вого автографа.

В процесі роботи над драмою Леся Українка неодноразово поверталась до чорнового автографа, вносила поправки, скорочувала одні місця та доповнювала інші. Особливо значних змін зазнали останні дії драми.

В «Кассандрі» є чимало сцен, які поетеса намагалася передати стисліше, лаконічніше. Зокрема це стосується п’ятої дії чорнового автографа, де викреслена частина діалога Кассандри і Деїфоба від слів Кассандри:

Кассандра Над всіх старших найстарша Правда, брате.

Далі закреслено:

На ймення правди, я тебе питаю, за що ти тінь Долонову образив, за що героя ти назвав зрадливим, героя, що за рідний край загинув?

Кого він зрадив?

Деїфоб

Та тебе ж, Кассандро!

Чи ти забула?

Кассандра

Брате, ти не знаєш, яка буває зрада. Я тобі на ймення Аполлона присягаюсь: я перша віддала Долону перстень, бо я від нього не хотіла жертви такої, як тепер від мене ти бажаєш.

Нещиро стати за дружину — зрада, але Долон мій зрадником не був.

В цій же дії в сцені з’ясування взаємин між Кассандрою і Ономаєм (у чорновому автографі — він Протезілай) закреслено такий уривок після слів Ономая:

Ономай Прости, царівно, знаю, що дівчата солодкі речі люблять, але я не вдавсь для того. В мене річ коротка, не ти мене, а я тебе посватав, то, значить, уподобав, справа ясна.

Адже тебе за жінку я бажаю.

Далі йшло:

Кассандра

З одного боку.

Протезілай А дівчат питати про любощі не випадає, кажуть, бо все одно вони не скажуть правди.

Кассандра Ні, я скажу, Протезілаю, знай, я іншого любила.

Протезілай Де ж той інший?

Кассандр а Загинув він за рідний край.

Протезілай

Дарма!

Хто вмер, не оживе, і що минуло, не вернеться.

Кассандра То був мій наречений, Протезілаю.

Протезілай Що ж, я гекатомби для тіні не пожалую, царівно, коли її загодити чим треба.

Кассандра А чим же ти мене загодиш, царю?

Протезілай Я нареченій змовчу се питання, а жінці відповім.

Кількома рядками нижче знову викреслено варіант діалога між Кассандрою і Ономаєм (Протезілаєм) після слів Кассандри:

Кассандра Я оборонцю

Далі йшло:

хвалу і дяку склала б,

але за себе я б його кляла,

так як тепер клену, даючи слово.

Протезілай А слово все ж даєш?

Кассандра Я мушу, царю.

Протезілай Про те я не питаю, з мене досить, коли ти скажеш: «Згода».

Кассандра

Згода, царю.

Так каже бранець, як спитає ворог.

Протезілай Я друг твого народу, ти побачиш.

Кассандра Я не побачу. Коли є ще правда в богів, то я тебе востаннє бачу!

Протезілай Як я загину, то загине й Троя.

Кассандра (в пророчому нестямі)

Загине Троя, і Пріам загине, і все даремне, всі слова, всі жертви, усі несвітські муки... Нащо? Нащо моє карання, сей даремний біль?

Протезілай Царівно, коли так ти серцем рвешся, то заспокойся, я вертаю слово.

І справді ти мене востаннє бачиш.

Ще до заходу сонця геть відійде у Лідію усе лідійське військо.

Кассандра У Лідію?

Протезілай Вже ж не куди, царівно.

Невже ти думала Протезілая

для Трої в оборонці залучити

речами згірдними та ще й прокльоном?

Кассандра Протезілаю, я тобі казала, що склала б щиро я хвалу і дяку тобі за оборону, якби він покинув вимагати в нагороду мене...

У чистовому автографі перед початком восьмої дії зберігаються два аркуші начисто переписаної сцени, яка за змістом е логічним закінченням сьомої дії. В чорновому автографі ці рядки в дещо зміненій редакції перекреслені. Але в остаточний текст драми ця сцена не ввійшла і, очевидно, не надсилалась до редакції J1HB. Тут, зокрема, збережене написання імені Кассандри через два с, а також не відділена частка -ся у дієсловах. Після слів Гелена

Гелен (до Сінона)

Елліне, ти вільний,

бо не хотять боги твоєї смерті

в чорновій редакції сьомої дії йшло:

Сінон відходить і, змішавшись в юрбу троянців, іде до царського двору. Тим часом у Скейську браму вводять великого дерев’яного коня і з радісним гуканням тягнуть його глибиною сцени теж до царського двору.

Деїфоб (визначає місце сторожі)

Ти будь отут.

(Показуючи па браму царського двору)

Ти коло брами стій.

(Показує на Скейську браму)

А ти при храмі. Ти ходи навколо, меч наготові. Ти на мурі стань і сурму щоб у руках держав.

Пильнуйте!

(Хоче йти.)

З храму виходять троянки і йдуть за сцену.

Кассандра

(знов стає на дверях храмових, держачись за одвірок. Несміливо) Зостанься, брате.

Деїфоб

Я яришлю Паріса.

Я старший брат, без мене не годиться на бенкеті. Ладу не дасть без меде наш батько — він уже недобачав, обрааити чиюсь повагу може, частуючи недбало найстаріших.

Кассандра Нехай Паріс на бенкеті лишиться.

Деїфоб Ти, сестро, мов забула всі звичаї!

Кассандра При надзвичайному нема звичаїв.

Деїфоб Та що ж тут надзвичайного такого?

І дурень може на сторожу стати.

Кассандра Допильнувать розумний тільки здатен.

Деїфоб Тут ти, розумна, будеш.

Кассандра

(пригноблена)

Я безсила.

Деїфоб Так, на діла немає в тебе сили, а на словах ти справжня амазонка!

(зневажливо одвертається від неї і йде геть.) Кассандра

(Іде в глибину храму, стає коло Палладіона, обіймає ноги статуї і ховає обличчя в її иіаті.)

Закреслені або перероблені окремі місця хоч і не увійшли в остаточний текст, проте відіграють значну роль для характеристики дійових осіб і насамперед образу головної героїні драми, засвідчують величезну роботу поетеси над твором.

На публікацію «Кассандри» у JIHB з’явилось кілька відгуків. Дехто з критиків дуже поверхово сприйняв нову драму, дійові особи якої взяті з грецької міфології та історії. Так, якщо в газеті «Киевская мысль» відзначалась штучна піднесеність деяких місць твору, то в газеті «Рада» говорилось про те, що письменниця «дооре ознайомлена з побутом давніх троянців». З приводу цього Леся Українка в листі до матері від 21.111 1908 р. писала: «Ах, сміхота була мені читатгі рецензії на мою «Кассанд-ру»! Люди, очевидячки, прийняли її за побутову п’єсу «з троянського життя»!»

1908 р. у краківському журналі «Krytyka» (№ 7-8) з’явилась грунтовніша рецензія, в якій, зокрема, відзначалось: «З поезії («Літературно-наукового вісника») на перший план висувається драматична поема Лесі Українки «Кассандра». Друга книга Вер-гілієвої «Енеїди» знайшла тут прекрасний, могутній відгук. Треба подивляти не тільки силу слова і почуття (Леся Українка є поет-кою відомою і визнаною), але рівно ж і визначну класичну освіту та уміння вдуматися глибоко в історичну трагедію, в боротьбу двох народів, в змагання різних ідейних напрямів. Головна постать пророчиці Кассандри, наче якоїсь старовинної Рози Венеди, великої любов’ю батьківщини, страшної своїм маскованим спокоєм,— зарисована тут рукою сильною, не жіночою. В цілому це твір, котрий повинен справити потрясаюче враження і запліднити не одну голову» (див.: Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 10. К., «Дніпро», 1965, стор. 476—477). Леся Українка була задоволена цією рецензією, що засвідчувала не тільки визнання її роботи, а й здобутки української літератури в цілому: «Ся похвала, по-моєму, найбільша, а то вони (польські критики.— Ред.) все хвалять нас за «тихий смуток», «резигнацію» і подібні, зовсім не страшні речі, та пора вже їм завважити, що й ми можемо мати «сильну руку» (див. лист Лесі Українки до Ф. П. Петруненка від 22.ХІІ 1911 р. з Хоні).

В «Спогадах про Лесю Українку» К. Квітка писав: «Якось значно пізніше написання «Кассандри» — героїня, як відомо, дужо звична в літературі — Леся прочитала в одній книзі по римській древності, що кожний поет в епоху Августа і пізніше вважав за свій обов’язок по-своєму виспівати кінець Трої. «От і добре,— сказала вона тоді,— значить, і я свій обов’язок виконала».

За життя Лесі Українки драма «Кассандра» на сцені не ставилася.

Текст подається за чистовим автографом (ф. 2, № 785), перелік дійових осіб за чорновим автографом (ф. 2, № 786).

«Літературно-науковий вісник» — український художній, науковий і публіцистичний журнал. За ідейним спрямуванням історія журналу поділяється на три періоди: 1) демократичний (1898—1906, Львів); 2) буржуазно-ліберальний (1907— 1914) і буржуазно-націоналістичний (1917—1919, Київ —Львів); 3) буржуазно-націоналістичний, профашистський (1922—1939, Львів. З 1933 р. виходив під назвою «Вісник»).

«К и е в с к а я старина» — історично-етнографічний та белетристичний журнал ліберально-буржуазного напряму. Видавався у Києві у 1882—1907 pp.

«Киевская мысль» — щоденна газета ліберально-буржу-азного напряму. Виходила у Києві в 1906—1908 pp.

«Р а д а» — щоденна газета ліберально-буржуазного напряму. Видавалась у Києві в 1906—1914 pp.

Петруненко П. Ф.— маловідомий український поет, що друкувався переважно в «Літературно-науковому віснику». Добрий знайомий родини Косачів.

Епіметей — за грецькою міфологією, брат Прометея, цілком протилежний йому за характером, чоловік Пандори.

Мойра — у древніх греків богиня людської долі.

Сівілінська книга — зібрання афористичних висловів, пророкувань у древніх греків та римлян.

А т р і д и — сини Атрея (Атріда) Агамемнон та Менелай.

Пантезілея (Панфесілея) — цариця амазонок, яка прийшла на допомогу троянцям під час війни, вбита Ахіллесом.

Лідія — рабовласницька держава в західній частині Малої Азії в XII—VI ст. до н. е.

...гієратичною походою — урочистою, якою ходили гіе-родули, служителі храмів у древній Греції.

Палладіон — статуя озброєного божества.

Г а д е с — брат Зевса, ворог всього живого, володар надр Землі.

Асфоделонські поля — за уявленням древніх греків, поля потойбічного світу, якими ходять душі померлих і на яких не ростуть квіти.

Єлісейська долина — в грецькій міфології — долдна щастя, вічної весни в потойбічному світі.

...списами...— У чорновому автографі слово де написане авторкою. У чистовому автографі воно, очевидно, механічно пропущене і дописане іншою рукою.

Мікени— у III—II ст. до н. е. місто-держава на Пелопоннеському півострові, центр Егейської культури, багатий монументальними архітектурними спорудами.

АЙША ТА МОХАММЕД

Вперше надруковано в журналі «Дзвін», 1913, № 1, стор. 6—8.

В архіві зберігається чистовий автограф (ф. 2, № 772) з датою: «Ялта, 22.IV 1907» та виготовлений К. Квіткою список з підписом Лесі Українки без дати (ф. 2, № 16).

Автограф та список майже ідентичні. Між першодруком і автографом є деякі відмінності. У першодруку, мабуть, при наборі механічно пропущено кілька рядків. Після слів Айші

Айша Ти завжди думав так?

йшли слова:

Мохаммед

Як тільки вгледів твою красу, одразу се збагнув.

Айша

І покохав мене?

Відсутній у першодруку й підзаголовок («Діалог»), випущено займенник се в словах Мохаммеда: «Нащо се питання?..», який відіграє смислову і ритмічну роль; змінений займенник твоя на тобі в словах Айші: «І я твоя жона, проте не будеш...»

Зважаючи на пропуски та інші відмінності першодруку, не пов’язані з творчою роботою, а також на відсутність відомистел про читання та правку Лесею Українкою коректури, подаємо текст за автографом.

Діалог «Айша та Мохаммед» під назвою «Магомет і Айша» був поставлений на честь великої поетеси М. Старицькою у Києві (див. лист Лесі Українки до матері від 14.1 II 1913 р. та в кн.: «Леся Українка. Документи і матеріали. 1871—1970», К., «Наукова думка», 1971, документи № 190, 191).

«Дзвін» — український буржуазно-націоналістичний журнал. Виходив у Києві 1913—1914 pp.

Старицька Марія Михайлівна (1865—1930) — українська драматична актриса, режисер і педагог.

Мохаммед, або Магомет (бл. 570—632) — релігійний проповідник, родом з Мекки, вважається засновником магометанської релігії, або ісламу. Про його життя існують численні легенди. Однією з них скористалася Леся Українка: в молоді роки Мохаммед начебто служив погоничем, а пізніше прикажчиком у багатої вдови Хадіджі (Хадізі). В 25 років одружився з 50-річною господинею і щасливо прожив з нею 24 рокп. Після смерті Хадіджі одружився з молодою дівчиною Айшою, хоч, крім неї, мав ще 10 жінок.

Вперше надруковано в «Літературно-науковому віснику», 1911, т. 56, кн. 10, стор. 3—44, і кн. 11, стор. 193—241, без п’ятої дії.

Перша згадка про драму зустрічається в листі Лесі Українки до сестри Ольги від 23.11 1907 p., хоч робота над нею була розпочата ще восени 1906 р.

В архіві поетеси збереглись: недатований чистовий рукопис, писаний Лесею Українкою, К. Квіткою та невідомим переписувачем (ф. 2, № 802), чорновий автограф, датований «28.ѴІІІ 1908 p., Ялта» (ф. 2, № 803), підготовчі та бібліографічні матеріали, виписки іноземними мовами (ф. 2, № 804, 805) та недатований повний список драми невідомою рукою (ф. 2, № 820). Закінчивши роботу над драмою у 1908 p., Леся Українка після деякої перерви знову повертається до неї і в листі від 24.IV 1910 р. до Н. К. Ки-бальчич з Гелуана пише: «...оце викінчую (властиве, вигладжую) торік дописану* драму з перших віків християнства «Руфін і Прісцілла». Через кілька днів (29.IV 1910 р.) вона надсилає драму до «Літературно-наукового вісника» з таким супроводжуючим листом: «Ніяково мені так хутко по видрукуванню моєї чималої драматичної поеми («У пущі».— Ред.) посилати Вам оцю свою «драмищу», однак мушу се зробити. Посилаю саме тепер через те, що боюся, коли б вона — в разі, якби її везти на Україну,— не дістала в руки «иностранной цензурьг», а звідти ще й до «духов-ной цензуры» (за сюжет з перпгохристиянських часів), а там їй легко міг би бути «амінь». По новому курсові щодо «инородцев» усього можна сподіватися. Може, се я вже й в іпохондрію вдаюся, але хворій людині се простимо. Навряд, чи я ще коли напишу таку велику (щодо об’єму) річ, бо сила моя не вертається, а ще падає, навіть переписати вдруге цю саму я вже неспроможна, в тих же сторонах, де я мешкати мушу тепера, навіть переписувач з українського навдивовижу хіба трапиться. Сим, між іншим, пояснюється і те, що «Руфіна і Прісціллу» переписано не так добре, як би я хотіла. Хоча працювала я над сим твором багато й інтенсивно, а все ж, може, я ще попрошу Вас колись (наприклад, восени, як буду знов у Єгипті) переслати її мені назад для нових remaniements¹. Коли б можна було Вам до того часу її прочитати, то се було б мені дуже до мислі, бо, сподіваюсь, Ви б не відмовили вказати мені на промахи в ній щодо історії. Я дуже хотіла показати її якому спеціалістові по римському карному праву (властиве, знавцеві процесу судового в справах карних), але досі не знайшла такого, надто ж такого, що розумів би українську мову... З погляду історико-юридичного важно переглянути першу і остатню сцени 1-ї дії, остатні дві сторінки 2-ї, перші 2—3 стор. 3-ї, першу сцену 4-ї дії і всю 5-ту дію. Се вже так a la rigueur², якщо не схочеться читати цілої «дрампщи», а для мене, звичайне, було б краще, якби ціла була прочитана. Безмірно буду вдячна Вам за всяку поміч і пораду в сій справі. Ся драма дуже лежить мені на серці, і хотілось би випустити її в світ без грубих промахів».

¹ Переробок (франц.).— Ред.

² В крайньому разі (франц.).— Ред.

Редакція JIHB, ознайомившись з драмою, повернула її авторці для грунтовної переробки, пропонуючи звести перші дві дії в одну, вилучити останню дію й усі місця, спрямовані проти угодовства і ренегатства. Леся Українка була вражена цими вимогами, які фактично руйнували її задум. «І і II акти,—писала вона у відповідь 28.Х 1910 р.,— ніяк не можна злучати в один без нарушення сценічного плану, тому не сполучуйте». Заперечувала вона і проти інших втручань у текст. «Коли нема грубих промахів історичних, то вже, може, друкуйте без змін...— зауважувала вона і, посилаючись на хворобу, додавала: — Тепер я не можу ще довго взятись до обміркування їх, а як трохи поправлюсь, то, либонь, знов кудись на довші ліки помандрую, мінятиму адреси, томитимусь, відпочиватиму і тільки гаятиму час і Вам і собі». Вона неначе відчувала, що часу їй лишилося небагато, і, щоб хоч якось швидше надрукувати свою «драмищу», змушена була все ж піти на деякі поступки. Леся Українка погодилася, що «...І акт можна скоротити, обірвавши діалог з префектом, ледве він скаже, що був у Секста і бачив Крусту, а тоді одразу дати сцену з жінкою, що розшукує свою дитину». П’яту дію, проти друкування якої рішуче заперечувала редакція, вона просила віддати Михайлові Кривинюку «на схов», сподіваючись згодом повернутися до неї («може, колись той акт на щось мені придасться»). «Fiat voluntas Dei» ^³ над моїми святими і грішними героями,— гірко зауважує поетеса,— а я вже їм не поможу».

Одержавши рукопис з ЛНВ і не полишаючи думки в майбутньому надрукувати свій твір повністю, Леся Українка спробувала дещо пристосувати його до цензури, звернувши особливу увагу на місця, пов’язані з гострою критикою християнства і релігії. Не псуючи свого рукопису, вона поробила деякі купюри; нові варіанти написала на окремих смужках паперу і приклеїла їх до країв рукопису; автокупюри, що не мали варіантів, обережно заклеїла чистим папером, який закривав тільки попередній текст. Таким чином, текст всієї драми був збережений і став основою для повного її друкування вже в радянський час.

Леся Українка не раз поверталася думками до драми; дбаючи про історичну достовірність, вона ще в червні 1911 р. думала щось уточнити чи змінити в ній. Після опублікування «скаліченої» драми вона пише сестрі Ользі 27.Х 1911 р. з Хоні: «...забери «Руфіна і Прісціллу»... колись, може, сей рукопис буде потрібний, як буде нагода видати сю річ з непопсованим текстом, на що я не трачу надії». Навіть через рік, коли чергова спроба провести п’єсу через драматичну цензуру в Петербурзі не вдалася (див. журн. «Рідний край», 1912, № 7, стор. 23), Леся Українка 5.Х 1912 р. писала сестрі Ользі: «Мені здавалось, що я не смію вмерти, не скінчивши «Руфіна і Прісціллу».

З гірким почуттям писала Леся Українка і матері 25.ХІІ 1912 р. про «скалічену» драму, яку вона мусила підписати своїм власним іменем: «Невідомо, що тяжче, чи підписуватися ініціалами, чи підписувати своїм повним іменням річ свідомо скалічену, як це трапилося з «Руфіном і Прісціллою». Там автор сам калічив (і з яким болем!), сам і підписуватися мусив...»

Тільки через сорок років М. С. Возняк у праці «Свідомо скалічена драма Лесі Українки» опублікував за чистовим автографом вилучені з тексту драми місця та редакційні скорочення («Літературно-критичний збірник», Львів, 1951, стор. 52—77).

Вперше повністю за чистовим автографом (ф. 2, № 802) драма була опублікована в другому томі п’ятитомного видання 1951 р.

Між чистовим і чорновим автографами є великі відмінності. Чорновий автограф являє собою текст з численними авторськими поправками, закресленнями, варіантами окремих сцен, писаними чорним чорнилом, олівцем, а потім виправлених чорним і червоним чорнилом. У чорновому автографі зберігається аркуш, на якому Леся Українка записала назву планованої дилогії — «Великі роздоріжжя. Драматична поема в двох образах». Перший образ циклу мала скласти драма «Руфін і Прісцілла». Оскільки друга частина дилогії не була написана, в чистовому автографі ця загальна назва знята. У процесі роботи значних змін зазнав образ самої героїні, була перекомпонована перша дія, скорочені окремі монологи і діалоги, змінена кількість дійових осіб, знято деякі персонажі (Арістобал, Валерія, Альбіна), змінено ім’я Амрітіс на Нофретіс та ін.

Чистовий автограф відтворює текст чорнового з врахуванням останніх поправок, зроблених у ньому червоним чорнилом. Проте і в чистовому автографі є також чимало закреслень і поправок, варіантів окремих рядків, ремарок, реплік, діалогів та ін. Зберігаються окремі сторінки, розрізані на невеликі клаптики, які засвідчують перекомпонування сцен після повернення рукопису з ЛНВ. Є також сліди роботи редактора ЛНВ — закреслення і підкреслення червоним і синім олівцями, вказівки на те, які місця необхідно зняти у п’єсі (саме ці рядки у ЛНВ не друкувались) .

В чистовому автографі бракує кількох сторінок кінця четвертої дії, від слів Прісцілли:

Та хіба ж усі

такі, як той клієнт, умом убогий?..

Вони збереглись у чорновому автографі і збігаються з текстом, надрукованим у ЛНВ.

Переписуючи начисто драму, Леся Українка вносила деякі зміни, скорочувала, редагувала окремі місця, ущільнювала текст. Так, уже в чистовому автографі була закреслена частина слів Руфіна з другої дії:

Руфін Мені прийшлось сидіти близенько від Кріспіна Секста й чути, як він, сп’янівши, голосно занадто прошепотів до свого «друга» Крусти,—

далі йшло:

пройдисвіта відомого: «Сьогодні я пом’яну свою покійну жінку і наловлю кількадесят «святих», щоб згодом їх відправити на той світ — все ж веселіше буде їй, небіжці!»

Закреслено також кілька діалогів з п’ятої дії, які уповільнювали розвиток сюжету. Після слів:

1-й табулярій Я того не розібрав!

Вони й самі, либонь, того не тямлять..,

далі йшло:

Римлянин в далматиці

Ти не знавш, хто та чорнява молоденька? Якось я не почув, як викликали ймення.

Клієнт заклопотано поглядає на сусіда.

Багатий плебей

Я знаю, то Негріна, в неї батько багатий крамар, пурпуром торгує, така неслава! А родина чесна...

Молодий римлянин (дивиться в далечінь, прижмуривши очі)

Гарненька.

Ремісник (що сидить коло клієнта)

В християн вона не зветься Негріною, для них вона Рената.

Клієнт А ти ж се звідки знаєш?

Ремісник

(ніяково)

Та... не знаю... так якось... чув.

В цій же дії після слів:

G та.рий ...лиш над хоробами він має силу.

далі йшло:

Хлопець Втім, Ескулап найдужчий!

Старий

Ну, хто знає...

Я сам раз перевірив. В нас невістка була заслабла раптом на падучку, ми й лікарів скликали, і жерців від Еокулапа...

Хлопець Хто ж поміг?

Старий

Ніхто.

Та жінка десь назнала ворожбита з тих християн...

Хлопець Ну й що?

Старий

Прийшов він, руку поклав на голову невістці нашій і так в очах рукою зняв хоробу.

Стара жінка Так від руки самої й помоглося?

Старий Ні, він ще тричі богом заклинав. Стара Яким?

Старий Та християнським же, звичайно!

Стара А як же зветься бог...

І знову в цій же дії після слів:

Клієнт

(скрикнув)

Прісцілла варвара поцілувала!

далі йшло;

Римлянин в далматиці її, не бійсь, не відштовхнув.

Клієнт

Іще б пак!

Мене аж завидки беруть...

Римлянин в далматиці Ти хочеш туди до їх! Ну, що ж, я поможу. (Голосніше, немов виказуючи на клієнта) Сей чоловік...

Клієнт (з жахом)

Патроне! що за жарти?

Римлянин в далматиці регоче.

Матрона (соромливо закриваючись)

Матрона варвара...

Ще після слів:

Голоси Народові й сенатові хвала!

далі йшло:

Клієнт

(до римлянина в далматиці, свого патрона)

Як се шкода, що вони обоє почеснішого стану. От би добре, коли б і їх віддано до театру!

Патрон В твоєї героїні добрий голос, чи є талан сценічний, ще не знаю.

Оце побачимо...

(дивиться)

Прощання сцена мені не до смаку. У них се нудно.

Римлянин в далматиці Ну, знов прощальна сцена! Як се нудно!

(Позіхає і одкидається на спинку лавки.)

Клієнт (що весь час дивиться)

Найкраще з Люцієм Руфін прощався.

Патрон Так?., все одно...

Крім того, у чистовому автографі п’ятої дії є два незакреслені варіанти, які переписані начисто, але не увійшли до остаточного тексту. Після слів:

Жінка Хіба ж то християнин?

далі йшло:

Жрець Ну, а хто ж?

Там хтось пожартував собі з тієї, що на суді, високої матрони, він і скипів.

Жінка Та, може, він їй родич або коханець.

Ж р е ц ь Родич не сидів би в лавках з простацтвом. А якщо коханець, то, значить, християнин, бо з чужими вони не водяться.

Жінка Еге ж, якраз!

До нас оті святі ще й як вчащають! сестричками зовуть... такі масні...

Ну й красні є між ними! В нас одна за «братиком» побігла на край світу.

Жрець От диво, що така, як ти, побігла!

Жінка А за такими, як ти, я не біжу.

Жрець

Я жрець! Не смій рівняться до мене.

Жінка Видала я ще і не таких жерців, бували в мене й ті, що в білих шатах.

Грек (до жінки)

А в тебе все бувають християни?

Трохи далі, після ремарки:

Старий патрицій пускає її на своє місце, сам сідає біля комонника, але той раптово встає і виходить геть.

Далі йшло:

Старий патрицій Який він нарваний, оцей вояк!

Матрона Признати мушу, хоч мені він родич.

Патрицій Тобі, я бачу, шкода християн.

Матрона

О ні! ані краплиночки! Се жарт.

Голос покликача Кней Люцій просить взяти до уваги...

З чорнового автографа Леся Українка не переносить до остаточної редакції великі, художньо викінчені сцени. Так, в кінці другої дії вона знімає діалог між Руфіном і Люцієм. Після слів:

Люцій Не так, Руфіне. в чорновому автографі йде:

Тут п’яний Круста розумом простацьким та грубими словами те завважив,

чого мудріші люди ще не знають, у що тверезі голови не вірять, чом ображаються гордливі душі, проте ж його пророкування вірне: Христос погодився із Діонісом, бо Слово вже з Ідеею з’єдналось.

Руфін

(смутно)

Ні, вір мені, боги не воскресають.

Міг Діоніс воскреснуть з Адоніса, бо Адоніс був смертний, а по смерті герої часто робляться богами у пам’яті своїх нащадків. Певне, так і герой юдейський з Назарета дістався на почесне місце в небі.

З рук смерті люди дістають безсмертя. Не так бог. Бог мусить жить невпинно, бо як умре, то вже не воскресає. Платонова ідея не вмирала, тому її не зодолало й Слово і мусило погодитися з нею.

Коли ваш бог живий, а наші вмерли, то згода межи ними запанує хіба тоді, коли вже й ваш умре.

Люцій Наш бог не може вмерти!

Руфін

Час покаже. Тепер не ви, а ми в жалобі.

Коли вже справді вмер наш Діоніс, то вічний жаль зостанеться по ньому, бо він уже не встане з мертвих... Бачиш, тут статуя стояла Діоніса, тепер тут яма — не спіткнись на неї як-небудь в темряві — сю порожнечу уже ніщо заповнити не може...

Люцій Природа ненавидить порожнечу І завжди виповнить її. Гадаю, що християнство виповнить і прірву, розкриту під ногами в нас. Я вірю, що Рим не згине, бо його врятує новий закон, нові звичаї й віра в нового бога. Я тобі пораджу: в тії ями, що од статуй полишились, ти дерева хороші посади, і зараз твій садок повеселіє.

Бо там, де мертві постаті стояли богів умерлих,— зацвіте весна живою, плідною красою.

Драма подається за чистовим автографом (ф. 2, № 802), крім втрачених окремих сторінок, які подаються за чорновим автографом (ф. 2, № 803),

Кибальчич Надія Костянтинівна (1878—1914) —українська письменниця демократичного напряму.

Кривинюк Михайло Васильович (1871—1944) — товариш Лесі Українки та її брата Михайла. За участь у революційному русі не раз зазнавав жандармських репресій. Згодом одружений з сестрою Лесі Українки Ольгою.

«Рідний край» — український щотижневий громадський і літературно-науковий журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Полтаві, Києві та Гадячі (1905—1916).

Нументанський шлях — дорога, що йшла з Рима в напрямку міста Нументум (Номентум).

Із Савла бог Павла вияви в...— За релігійними легендами апостол Павло перед тим, як стати ревним послідовником Христа, був язичником, лютим ворогом християнства і звався Савлом.

...з листів сього тарсійського рубаки...—В місті Тарсі народився і провів своє дитинство апостол Павло (Савл). Приписувані йому так звані послання — звернення до християнських громад, насправді були написані пізніше різними авторами.

Цельз (Цельс) Корнелій — римський філософ II ст. н. е., доводив недоречність християнства, описував його негативні сторони.

...в се «чуда» такі, як перегін в свиней бісі в...— Йдеться про євангельську розповідь, як Христос явив «чудо» — перегнав з хворої людини «легіон» бісів в отару свиней і ті потопились у морі.

...софістів з передмістя...— Йдеться про послідовників філософського вчення (софізму) в давній Греції, більшість яких жила в передмісті Рима.

Доносів не цурався і Катон...— Катон Молодший (95—47 до н. е.), римський політичний і громадський діяч, республіканець; у своїй діяльності проявляв доброчесність, боровся з розтратниками і демагогами.

...ж и т и... на Палатіні! — Палатін — один з семи горбів, на якому було засновано Рим; символ палацу, резиденції.

Паннонія — римська провінція в південних придунайських землях.

Вігіли — вартові, сторожа в римському війську.

Центуріон — начальник сотні воїнів у римському війську.

Л а р и — за уявленням древніх римлян, боги, охоронці дому

і сім’ї, яким у дні родинних свят приносили жертви. У римлян були також і громадські лари — покровителі міст і навіть вулиць.

Оптимати — частина римської аристократії, до якої могли входити представники й інших суспільних верств.

Спижева постать — статуя з бронзи чи міді.

А хто на ближнього «рака» промовить.— Образливе слово «рака» сірійського походження, що означає людину пусту, нікчемну, за нього притягали до суду.

...н ове чудо бога з Галіле ї...— Йдеться про Христове «чудо» перетворення води в вино на одному весіллі.

Гідра (Лернейська) — потворне багатоголове морське чудовисько, вбите Геркулесом. Тут вживається алегорично: боротись з преторіанською гідрою — з ворожою партією преторіанців.

Номади — бродяче плем’я кочових скотарів.

Галлія — римська провінція на території нинішньої Франції.

М а н и — у давньогрецькій міфології добрі душі померлих, які жили в підземному царстві.

М о н т а н і в ц і — єретична секта в християнстві у II ст. н. е., заснована Монтаном, який хоч і прийняв християнство, але не визнавав ієрархії в ньому.

Оглашенний — той, хто приймає християнську віру, але ще не охрещений.

Табулярій — у римлян невольник, на обов’язку якого було вести записи у прибутково-видаткових книгах дому та розносити листи.

К а р н і ф е к с — служка цирку (амфітеатру) в Римі, який виносив з арени трупи після бою гладіаторів.

...в Лаконії не вчився, як відомо.— Лаконія — місто древньої Спарти. Його мешканці славились умінням висловлювати свої думки коротко і чітко. Звідси — лаконізм, лаконічно.

Субурра — у стародавньому Римі частина міста біля Капі-толія.

Бестіарії — неозброєні гладіатори, які на арені боролись з дикими звірами. Це були переважно злочинці, засуджені до смертної кари.

«Господь мій захист і моя п о т у г а!» — Слова з Давидового псалма,

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

Леся Українка з Маргаритою Комаровою. Фото. 1889. 96—97

«Кассандра». Перша сторінка автографа (1907). 96—97

Леся Українка з братом Михайлом. Фото початку

90-х років. 128—129

«Руфін і Прісцілла». Перша сторінка чорнового автографа (1908). 128—129

ЗМІСТ

ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ

ЛЕСЯ УКРАИНКА

СОБРАНИЕ СОЧИНЕНИЙ В ДВЕНАДЦАТИ ТОМАХ

ТОМ 4

ДРАМАТИЧЕСКИЕ

ПРОИЗВЕДЕНИЯ

(1907—1908)

(На украинском языкѳ)

Редактор О. Я. Безпальчук Художній редактор P. К. Пахолюк Оформлення художника В. М. Дозорця Технічний редактор Б. М. Кричевська Коректори 3. П. Школьник, Н. О. Луцька

Здано до складання 12. II 1975 р. Підписано до друку 7. VIII 1975 р.

Зам. 1123. Вид. № 284. Тираж 100 000. Папір jvft 1, 84ХЮ87з₂-Лрук.-фіз. арк. ll-f-2 вкл. Умовно-друк. арк. 18,69. Обліково-видавничих аркушів 17,33.

Ціна 1 крб. 29 коп.

Видавництво «Наукова думка»,

Київ, Репіна, 3.

Надруковано з матриць Головного підприємства на Київській книжковій фабриці республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, вул. Воровського, 24.

1

Далматика — вишита одежа не римського крою, що носили тільки джигуни.

2

Далі у примітках зазначатимемо лише номери фонду та одиниці збереження.

3

Хай буде воля божа (лат.).— Ред.