Book: Фламандська дошка



Фламандська дошка

Перес-Реверте Артуро

Фламандська дошка

Хуліо та Росі, оборонцям диявола. Кристіану Санчесу Асеведо. Реймонду Смалліану за шахову партію.

І. СЕКРЕТИ МАЙСТРА ВАН ГЮЙСА

Ведуть крізь чорну ніч та білу днину гравець фігури, а Творець — гравця.

Який же бог за спиною Творця почав цю гру фантазій, часу й тліну?

X. Л. Борхес

Нерозпечатаний конверт — це загадка, що містить у собі інші загадки. Цей був великий, об’ємний, з дуже тонкого паперу, в лівому нижньому кутку стояв штемпель лабораторії. Тримаючи його в руці — ще невідкритий — і водночас шукаючи серед пензлів та слоїків ножиці для розрізування паперу, Хулія й гадки не мала, як докорінно цей порух змінить її життя.

Насправді вона знала, що лежить у конверті. Тобто, як з’ясувалося згодом, вважала, буцімто знала. Можливо, через те Хулія не відчувала нічого особливого, поки, діставши з конверта знімки, не розклала їх на столі, щоб роздивитися — дещо спантеличено, затамувавши подих. Саме тоді вона зрозуміла, що «Шахова партія» була чимось більшим за звичну повсякденну роботу, яку їй доводилося виконувати. В її професії часто траплялися несподівані відкриття — в картинах, меблях, палітурках стародруків. За шість років роботи реставратором мистецьких творів вона накопичила неабиякий досвід і добре розумілася на всіх цих мазках, штрихах, виправленнях та підфарбовуваннях, ба навіть на фальсифікаціях. Але досі їй ще ніколи не траплялися приховані під фарбою написи: три слова, виявлені на картині за допомогою рентгенограми. > Не в змозі відірвати очей від знімків, Хулія навпомацки взяла зім’яту пачку сигарет без фільтру й запалила. Ніщо не викликало сумнівів: ось цей напис, На позитивах рентгенівських знімків розміром ЗО на 40. Зображення на картині — фламандській дошці XV століття — чітко вирізнялося в усіх своїх деталях зеленкуватим кольором, так само як і волокна деревини та проклеєні з’єднання трьох дубових частин, з яких складалася дошка, що являла собою безліч мазків, штрихів та напівтонів — їх митець щедро наносив, аж поки створив картину. І внизу цей прихований напис готичними літерами, що виразно окреслився на дошці, вихоплений рентгенівським промінням із небуття через п’ять століть:

QUIS NECAVIT EQUITEM.

Хулія знала латину достатньо, щоб перекласти це без словника: Quis — питальний займенник «хто». Necavit походить від песо, вбивати. А equitem — знахідний відмінок однини іменника eques, лицар. Отже, «хто вбив лицаря». Речення вочевидь питальне, оскільки тут є слово «quis», що надає йому певної загадковості:

ХТО ВБИВ ЛИЦАРЯ?

Це як мінімум бентежило. Хулія глибоко затяглася сигаретою, потім стиснула її пальцями правої руки, а лівою тим часом переклала на столі кілька рентгенівських знімків. Хтось — можливо, сам художник — вимислив на картині якусь загадку, а потім приховав її під шаром фарби. А може, це зробив згодом хтось інший. Встановити дату треба було в проміжку в якихось п'ятсот років, і Хулія посміхнулася. їй не доведеться докладати аж надто зусиль, щоб це з’ясувати. Зрештою, в цьому полягає її робота.

Вона взяла знімки й підвелася. Сірувате світло, що проникало крізь велике слухове вікно в похилому даху її мансарди, падало просто на приміщену на мольберті картину. «Шахова партія», олія, дерево, створена 1471 року Пітером ван Гюйсом… Хулія зупинилася перед картиною й довго вдивлялася в неї. Це була побутова сцена, відтворена зі старанним реалізмом, яким позначені роботи художників п’ятнадцятого століття; один із тих інтер’єрів, зображуючи які за допомогою нової в ті часи техніки малювання олією великі фламандські майстри заклали основи сучасного живопису. Центральними постатями тут були двоє чоловіків середнього віку та благородної зовнішності, котрі сиділи з двох боків шахівниці, на якій розігрувалася партія. На задньому плані праворуч, біля стрілчастого вікна, що облямовувало даленіючий краєвид, дама в чорному вбранні читала книгу, яку примостила на колінах. Сцену доповнювали ретельно, в дусі фламандської школи вималювані деталі, відтворені з просто-таки математичною точністю: меблі та прикраси, біло-чорна кахляна підлога, малюнок килима, навіть невеличка тріщинка в стіні та тінь від цвяшка на одному зі сволоків. З не меншою скрупульозністю були зображені шахівниця та фігури, а також риси, руки та одяг персонажів; такий реалізм надавав картині надзвичайної витонченості завдяки живості барв, проти яких виявилося безсилим навіть спричинене плином часу потьмарення первісного лакового покриття.

Хто вбив лицаря. Хулія подивилася на рентгенівські знімки, що тримала в руці, а тоді на картину, не завваживши на тій неозброєним оком жодного сліду прихованого напису. Нічого не додав і більш прискіпливий огляд за допомогою бінокулярної лупи із семиразовим збільшенням. Тоді, запнувши шторою слухове вікно, після чого кімната занурилась у морок, вона присунула до мольберта триніжок із лампою Вуда, що випромінювала темне світло. Потрапляючи на картину, ультрафіолетові промені змушують флуоресціювати найдавніші матеріали, фарби та лаки, а більш сучасні залишають темними або чорними, виявляючи в такий спосіб фарби та виправлення, нанесені після її створення. Однак і під темним світлом позначилася лише рівномірно флуоресціююча поверхня, в тому числі й там, де містився прихований напис. Це означало, що його зафарбував сам художник або хтось інший одразу після написання картини.

Хулія вимкнула лампу, відкинула штору, й сірувате світло осіннього ранку знову опромінило мольберт і картину, наповнивши студію, де купчилися книги, полиці з фарбами, пензлями, лаками та розчинниками, столярні інструменти, підрамники та вимірювальні прилади, старовинні дерев’яні та бронзові статуетки, мольберти, а ще на забрудненому фарбою коштовному перському килимі повернуті обличчям до стіни картини, і в кутку на комоді доби Людовіка XV — стереоустановка, а поряд стоси платівок: Дон Черрі, Моцарт, Майлз Дейвіс, Саті, Лестер Боуї, Майкл Хеджес, Вівальді… Венеціанське люстро у позолоченій рамі, що висіло на одній зі стін, повернуло Хулії її власний відбиток: волосся до плечей, ледь помітні круги під великими, темними, ще не підмальованими очима. Приваблива, наче модель Леонардо, казав зазвичай Сесар, коли люстро, як зараз, облямовувало золотою рамкою її лице, ma piu bella[1]. І хоча Сесар міг вважатися радше знавцем ефебів, ніж мадонн, Хулія знала, що це його визначення цілком точне. їй самій подобалося задивлятися у це люстро у позолоченій рамі; в такі хвилини Хулії здавалося, буцімто вона знаходиться по інший бік якихось чарівних дверей і звідти — попри час та простір — до неї повертається її власний образ, позначений красою італійського Відродження.

Згадавши Сесара, Хулія посміхнулася. Вона завжди — змалечку — посміхалася, коли думала про нього. Посміхалася з ніжністю, часто по-змовницьки. Тоді поклала знімки на стіл, загасила сигарету у важкій бронзовій попільничці роботи Бенлюре й сіла до друкарської машинки.

«Шахова партія»:

Олія, дерево. Фламандська школа. Датовано 1471 роком.

Автор: Пітер ван Гюйс (1415–1481).

Основа: Три дубові, з’єднані шпонками частини.

Розміри: 60x87 см. (Три однакові чистини по 20x87.) Товщина дошки: 4 см.

Стан основи:

Зміцнення не потрібне. Заподіяні шашелем пошкодження не спостерігаються.

Стан фарбового шару:

Прилягання та поєднання шарів добре. Змін кольору немає. Спостерігаються вікові тріщини без надколин та відшарувань.

Стан поверхневої плівки:

Сліди сольового випотівання та вогкі плями не спостерігаються. Має місце надмірне потьмарення лаку внаслідок окислення; шар слід замінити.

У кухні свистіла кавоварка. Хулія підвелася й пішла налити собі велику філіжанку кави без молока та цукру. Повернулася з філіжанкою в одній руці, витираючи другу, мокру, об просторий чоловічий светр, напнутий на піжаму. Досить було злегка натиснути вказівним пальцем, і в студії, поміж потоків сірого вранішнього світла, пробилися перші ноти концерту для лютні та віоли Вівальді. Ковток міцної гарячої кави обпік Хулії кінчик язика. Вона знову сіла до машинки, поставивши босі ступні на килим, і продовжила друкувати довідку:

Обстеження за допомогою ультрафіолетового та рентгенівського опромінювання:

Значних змін, виправлень та підфарбувань не знайдено. У результаті рентгенівського опромінювання виявлено зроблений того ж часу готичними літерами зафарбований напис, який міститься на знімках, що додаються. Звичайне обстеження виявити напис не дає змоги. Напис можна відкрити, не пошкодивши картини, шляхом видалення шару фарби в тому місці, де вона його приховує.

Хулія вийняла аркуш із каретки друкарської машинки та вклала його до конверту разом із двома знімками. Тоді допила ще гарячу каву й намірилася викурити нову сигарету. Навпроти неї, на мольберті, перед дамою, котра, сидячи біля вікна, зосереджено читала книгу, двоє гравців продовжували розпочату п’ять століть тому шахову партію, відтворену на дошці Пітером ван Гюйсом так ретельно й майстерно, що фігури — як і інші зображені тут предмети — здавалися об’ємними й начеб виступали за межі картини. Відчуття реальності було таким сильним, що цілком досягало ефекту, якого прагнули старі фламандські майстри: домогтися, щоб глядач злився із художнім твором, переконати його, нібито простір, з якого він споглядає картину, є тим самим, що й відтворений на ній; мовби картина є часткою реальності або реальність — часткою картини. Цьому сприяли зображене в правій частині композиції вікно, крізь яке даленів краєвид, що виходив за межі вималюваної сцени, а також кругле опукле люстро на стіні ліворуч, в якому гравці та шахівниця віддзеркалювалися так, як їх міг бачити глядач, стоячи перед картиною; у такий спосіб досягався дивовижний ефект поєднання трьох планів — вікна, кімнати й люстра — в одному просторі. «Начеб глядач був там, усередині картини, поміж гравців», — подумала Хулія.

Вона підвелася, підійшла до мольберта й, схрестивши руки на грудях, знову довго вдивлялася в картину, стоячи перед нею майже незрушно, хіба що раз по раз підносила руку із сигаретою, аби, мружачись від диму, зробити нову затяжку. Гравцеві, котрий сидів ліворуч, на вигляд було років тридцять п’ять. Він мав каштанове, підстрижене за середньовічною модою на рівні вух волосся та орлиний ніс, на його обличчі відбивалася глибока зосередженість.

Він був убраний у червоний камзол, причому кіновар, якою той був написаний, чудово пережила плин часу та окислення лакового шару. На грудях у гравця висів орден Золотого руна, на правому плечі виблискувала вишукана, виписана до найменшої деталі філігранна застібка — можна було завважити навіть, як міняться на ній коштовні камінці. Гравець сидів, спершись лівою рукою на стіл, на якому, поряд із шахівницею, лежала і його правиця. Пальцями він тримав одну з виведених із гри фігур: білого коня. Над головою гравця готичними літерами було написано його ім’я: FERDINANDUS OST. D.

Інший гравець був худорлявий, років сорока, високочолий, майже чорноволосий — лише біля скронь видніли зроблені свинцевими білилами найтонші штрихи, що позначали сивину. Ця сивина, а також вираз стриманості на його лиці свідчили про те, що чоловік — як для свого віку — досягнув неабиякої зрілості. Спокійний, сповнений достоїнства профіль, на відміну від пишного придворного вбрання першого гравця просторий шкіряний нагрудник, на плечах навколо шиї захисний комір з лискучої сталі — незаперечна ознака того, що його володар — воїн. Схрестивши руки на краю стола, він схилився над шахівницею нижче, ніж його суперник, і, здавалося, уважно вивчає позицію, байдужий до всього, що відбувається довкруг. Його зосередженість підкреслювали ледь помітні вертикальні зморшки на похмурому чолі. Чоловік дивився на фігури так, мовби ті ставили перед ним складну задачу, розв’язання якої вимагало повної концентрації думки. Напис біля нього сповіщав, що це RUTGIER AR. PREUX.

Дама сиділа віддалік, біля вікна, на задньому від гравців плані картини. Її чорна оксамитова сукня завдяки вмілому поєднанню білих та сірих відлисків здавалася об’ємною у складках і мовби виступала на перший план. За реалістичністю зображення вона конкурувала хіба що з вигадливим малюнком килима та з точністю відтворення сволоків на стелі з усіма їхніми сучками, прожилками й стиками, так само як і кахляної підлоги. Схилившись над картиною, щоб краще оцінити її ефекти, Хулія відчувала професійне захоплення. Лише такий майстер, як ван Гюйс, міг так використати у вбранні чорну барву — колір, в основі якого відсутність будь-якого кольору; мало хто зважився б виписати сукню так досконало й водночас так реалістично, що здавалося, от-от почується легкий шерхіт оксамиту об ослінчик для ніг із подушечками з тисненої шкіри.

Хулія уп’ялася поглядом в обличчя жінки, гарне й дуже бліде, відповідно до тодішніх смаків. Під білим серпанком прибране на скронях пишне біляве волосся. З широких рукавів сукні визирали затягнуті у світло-сіру камку руки; довгі тонкі пальці тримали Часослов. Світло, що проникало через вікно, відбивалося металевим сяйвом від защіпки на розкритій книзі та від золотої обручки — єдиної прикраси на її руках.

Очі — як можна було здогадатися, голубі — були опущені, що надавало її образу характерного для тогочасних жіночих портретів виразу скромного та смиренного благочестя. Світло линуло з двох джерел — вікна та люстра — й огортало жінку, вводячи її в той самий простір, де знаходилися обидва гравці, й водночас залишаючи дещо осторонь, завдяки іншому ракурсу та грі тіней. Як свідчив напис над головою жінки, це була BEATRIX BURG. OST. D.

Хулія відступила на два кроки й знову подивилася на картину. Поза сумнівом, йшлося про справжній шедевр, як і зазначалося в долучених до неї висновках експертів. Це означало, що на картину чекають високі ставки на аукціоні «Клеймор» у січні наступного року. Можливо, завдяки прихованому напису, до якого додасться відповідна історична довідка, ціна картини ще більше зросте. Десять відсотків дістанеться «Клеймору», п’ять Менчу Роч, решта власникові. За винятком одного відсотка на страхування й гонорару за реставрацію та очистку картини.

Хулія роздяглася й стала під душ, залишивши двері ванної кімнати прочиненими, щоб чути крізь шум води музику Вівальді. Реставрація «Шахової партії» для аукціону обіцяла непоганий заробіток. Лише кілька років тому одержавши диплом, Хулія вже встигла завоювати добру репутацію й належала до числа тих художників-реставраторів, які користувалися найбільшим попитом у музеїв та антикварів. Методична та дисциплінована, сама досить талановита художниця в години дозвілля, Хулія була відома як фахівець, що з безперечною повагою ставиться до оригіналу, а такої етичної позиції не завжди дотримувались її колеги. У складному й часто обтяжливому духовному зв’язку, який виникає між кожним реставратором і твором, у суворій боротьбі двох бажань — зберегти та оновити — дівчині вдавалося не випускати з уваги головного принципу: мистецький твір не може бути повернутий до первісного стану без серйозної шкоди для себе. На думку Хулії, ознаки старіння, патина, навіть деякі зміни кольорів та лаків, пошкодження, виправлення та підфарбування з плином часу стають такою ж важливою часткою твору, як і він самий. Можливо, тому картини, що проходили через її руки, не набували нових — нібито подібних до первісних — яскравих кольорів та відтінків (Сесар називав їх нафарбованими куртизанками), а відзначалися делікатністю, з якою сліди часу робилися невід’ємною часткою твору.

Хулія вийшла з ванної кімнати, загорнувшись у купальний халат, з мокрого волосся на плечі стікали краплі води; вона запалила п’яту за ранок сигарету й тут-таки, перед картиною, почала вдягатися: туфлі на низьких підборах, коричнева плісирована спідниця, шкіряна куртка. Потім обдарувала задоволеним поглядом свій відбиток у венеціанському люстрі й, знову обернувшись до двох суворих шахістів, визивно підморгнула їм, але ті не завважили цього, їхні обличчя залишалися напруженими. Хто вбив лицаря. Ця фраза, наче йшлося про розв’язання якоїсь загадки, крутилася в голові Хулїі, поки та вкладала до сумки довідку про картину та знімки, і потім, коли, ввімкнувши охоронну сигналізацію, вона двічі прокрутила ключ у замковій щілині. Quis necavit equitem. Хай там що, але ця фраза повинна була мати якийсь сенс. Спускаючись сходами, поки її пальці ковзали по оббитих латунню перилах, Хулія пошепки повторювала ці три слова. Картина та прихований напис насправді заінтригували її, але справа була не лише в цьому. Хулію охопив якийсь дивний страх, і це її бентежило. Такий самий страх вона відчувала в дитинстві, коли, дійшовши до краю сходів, збирала всю свою мужність, щоб зазирнути в морок горища власного дому.



— Ось де краса, еге ж? Справжнісіньке кватроченто[2].

Репліка Менчу Роч стосувалася не однієї з виставлених у галереї, що носила її ім’я, картин. Її світлі, надто сильно підмальовані очі дивилися на широкі плечі Макса, котрий, стоячи біля шинквасу, розмовляв з кимось із знайомих. Макс мав метр вісімдесят п’ять зросту, спину плавця під добре скроєним піджаком та довге заплетене в косичку й перехоплене темною шовковою стрічкою волосся, його рухи були повільними та м’якими. Перш, ніж торкнутися губами запітнілих вінців келиха з мартіні, Менчу оцінююче глянула на нього з хазяйською втіхою. Макс був її останнім коханцем.

— Справжнісіньке кватроченто, — повторила вона, смакуючи водночас слова та напій. — Він схожий на ці чудові італійські бронзові статуї, еге ж?

Хулія знехотя погодилася. Вони були давніми приятельками, але її і досі дивувала та легкість, з якою Менчу перекручувала все, що бодай якось стосувалося мистецтва.

— Будь-яка з тих бронзових статуй — я маю на увазі оригінали — стала б тобі дешевше.

Менчу цинічно посміхнулася.

— Дешевше, ніж Макс?.. Авжеж, можеш не сумніватися, — картинно зітхнула вона, надкусивши видобуту з мартіні маслину. — Принаймні Мікеланджело ліпив їх голими. Йому не доводилось одягати їх за допомогою кредиток «Амерікен експрес».

— Ніхто не змушує тебе сплачувати його рахунки.

— У тому-то й заковика, голубонько, — галерейниця удавано покірливо змигнула, — що мене ніхто не змушує. Ще б пак.

Вона допила мартіні, навмисне й дещо визивно відставивши мізинець. Менчу, якій було вже за сорок, ба навіть ближче до п’ятдесяти, бачила секс в усьому, він ввижався їй скрізь і всюди, в тому числі й у найтонших нюансах мистецьких творів. Можливо, саме тому вона ставилася до мужчин з тією ж хижацькою розважливістю, з якою оцінювала шанси якоїсь картини. З-поміж своїх знайомих власниця галереї Роч мала славу жінки, котра ніколи не мине нагоди заволодіти картиною, мужчиною чи дозою кокаїну, що викликали її інтерес. Її ще можна було вважати привабливою, хоча важко було не помічати того, що Сесар убивчо називав естетичними анахронізмами. Менчу не наважувалася старіти ще й тому, що їй цього зовсім не хотілося. Можливо, навіть кидаючи виклик собі самій, вона опиралася, вдаючись до навмисної вульгарності в усьому, чого б це не стосувалося — макіяжу, вбрання, коханців. Утім, вважаючи всіх торговців мистецькими творами та антикварів усього лише кваліфікованими лахмітниками, Менчу зазвичай підкреслювала власну безкультурність (що не відповідало дійсності), свідомо переплутувала час та місце своїх зустрічей і відверто знущалася з того кола більш-менш вибраних осіб, в якому минало її професійне життя. Вона хизувалася всім цим з такою ж природністю, з якою запевняла, буцімто найсильніший оргазм у своєму житті спізнала, коли мастурбувала перед надрукованою в якомусь каталозі під якимось номером репродукцією «Давида» роботи Донателло; Сесар з властивою йому вишуканою, майже жіночою жорстокістю назвав цей епізод єдиним за все життя Менчу Роч виявом справді доброго смаку.

— Що робитимемо з ван Гюйсом? — запитала Хулія.

Менчу ще раз подивилася на знімки, які лежали на столі між її келихом та філіжанкою кави приятельки. Вії в галерейниці були підфарбовані синьою, такого ж кольору, що й коротка спідниця, тушшю. Хулія незлобливо подумала, що років двадцять тому приятелька направду була вродливою. І синій колір їй личив.

— Поки не знаю, — озвалася галерейниця. — «Клеймор» готовий виставити картину на аукціон такою, як вона є… Треба з’ясувати, чи змінить цей напис ціну.

— Ти гадаєш?

— Я просто в захваті. Хай там що, але ти, сама того не підозрюючи, влучила в десятку.

— Поговори з власником.

Менчу поклала знімки до конверта й закинула ногу на ногу. Двоє молодиків, котрі пили аперитиви за сусіднім столиком, потайки кидали погляди на її побронзовілі від засмаги стегна. Хулія роздратовано засовалась на стільці. Зазвичай її потішала демонстративність, з якою Менчу використовувала перед чоловіками свої спецефекти, але часом звичне видовище здавалося їй надмірним. «Зараз, — Хулія глянула на циферблат квадратної „Омеги“, яку носила на лівому зап’ястку із внутрішнього боку, — не час виставляти напоказ білизну».

— З власником проблем не буде, — пояснила Менчу. — Це чарівний старигань, який пересувається на інвалідному візку. Якщо завдяки знайденому напису ми збільшимо його прибуток, він очманіє від радості… От його племінниця з чоловіком, ті справжні п’явки.

Макс тим часом і далі розмовляв із приятелем, але — вірний обов’язку — раз по раз обертався до них, обдаровуючи приятельок осяйною посмішкою. «До речі, про п’явок», — подумала Хулія, але промовчала. Утім, Менчу, яка ставилася з чарівним цинізмом до всього, що стосувалося мужчин, пустила б це зауваження повз вуха; однак Хулія мала чудове чуття міри, яке не дозволяло їй заходити надто далеко.

— До аукціону два місяці, — мовила вона, не звертаючи уваги на Макса. — Доволі стислий строк для того, щоб зняти лак, відкрити напис і знову нанести на нього шар лаку… — Хулія замислилася. — А ще зібрати документацію стосовно картини та персонажів і написати довідку… На це піде чимало часу. Бажано якнайшвидше отримати дозвіл від власника.

Менчу згідливо хитнула головою. Її фривольність не поширювалася на те, що стосувалося професії — тут вона діяла зі спритністю досвідченої щурки. У цій оборудці вона виступала посередницею, оскільки власник ван Гюйса не був обізнаний з механізмами ринку. Саме вона вела переговори про аукціон із мадридською філією дому «Клеймор».

— Сьогодні ж зателефоную йому. Його звати доном Мануелем, йому сімдесят років, і він потішений тим, що, як сам каже, має справу з вродливою жінкою, котра добре розуміється на справах.

— Тут є ще дещо, — уточнила Хулія. — Якщо виявлений напис пов’язаний з історією зображених на картині персонажів, «Клеймор» зіграє на цьому, збільшивши стартову ціну. Можливо, ти могла б роздобути ще якусь корисну інформацію.

— Навряд чи щось важливе, — галерейниця закусила губу, пригадуючи. — Я все віддала тобі разом із картиною, тож тепер попрацюй ти, голубонько.

Хулія розкрила сумочку й довше, ніж це було необхідно, шукала в ній пачку сигарет. Тоді повільно витягла одну й подивилася на приятельку.

— Ми могли б проконсультуватися з Альваро.

Менчу здивовано звела брови.

— Так можна перетворитися на кам’яний стовп, наче дружина Ноя чи Лота, чи як там звали того йолопа, який марудився в Содомі? Чи то пак, соляний або якийсь іще. Гаразд, потім розповіси, — голос Менчу навіть захрип у передчутті сильних вражень. — Адже ви з Альваро…

Вона затнулася, всім своїм видом виказуючи щиру та перебільшену стурбованість, яку виявляла завжди, коли йшлося про справи інших людей, яких їй подобалося мати за беззахисних там, де йшлося про почуття.

Хулія незворушно витримала її погляд.

— Альваро, найкращий із відомих нам фахівців з історії мистецтва, — тільки й мовила вона. — І річ не в мені, а в картині.

На обличчі Менчу з’явився вираз глибокої задуми, потім вона згідливо — згори вниз — хитнула головою.

Звісно, це справа Хулії. Особиста справа, з тих, що довіряють «любому щоденнику». Однак на місці Хулії вона б утрималася від зустрічі. In dubio pro reo, як напучав Сесар, ця стара квочка. Чи, може, in pluvio?

— Запевняю тебе, я вже вилікувалася від Альваро.

— Існують невиліковні хвороби, голубонько. До того ж один рік — це ніщо. Як у тому танго.

Хулія не втрималася від іронічної посмішки на власну адресу. Минув уже рік відтоді, як вони з Альваро припинили давні стосунки, а галерейниця була в курсі подій. Сама Менчу без жодного заміру винесла колись остаточний вирок, намагаючись пояснити Хулії суть ситуації. Вона зробила це у своєму дусі, заявивши щось на кшталт того, що, мовляв, зрештою, моя люба, одружений чоловік зазвичай залишається зі своєю половиною. Бо підсумок битви вирішують роки, присвячені пранню шкарпеток та народженню дітей. «Усі вони однакові, — підсумувала тоді Менчу, вдихаючи носом кокаїн. — У глибині душі такі вірні, що аж вивертає. Апчхи! Мерзотники».

Хулія випустила густий струмінь диму й повільно допила каву.

Тоді все скінчилося дуже прикро: прощальні слова, грюкіт дверей. Так само прикро було це згадувати. Відчуття прикрості не полишало її і тоді, коли три чи чотири рази вони з Альваро випадково зустрічалися на якихось конференціях чи в музеях і поводилися просто-таки бездоганно: «Ти чудово виглядаєш, бережи себе» і таке інше. Адже вони були людьми цивілізованими й, окрім не надто тривалого спільного минулого, мали ще й спільний інтерес — мистецтво, з яким була пов’язана їхня робота. Зрештою вони були людьми вихованими. Дорослими.

Хулія завважила, що Менчу зі злорадною цікавістю спостерігає за нею, тішачись перспективою нових любовних перипетій, які обіцяли їй роль порадниці з тактичних питань. Галерейниця весь час картала Хулію за те, що після розриву з Альваро її спорадичні сердечні справи не варті й розмови. «Ти робишся пуританкою, голубонько, а це надто нудно, — торочила Менчу. — Тобі потрібна нова карколомна пристрасть…» З цієї точки зору сама лише згадка про Альваро відкривала цікаві перспективи.

Хулія розуміла це, але не обурювалася. Така вже Менчу, і такою вона була завжди. Друзів не вибирають, це вони вибирають тебе; їх або відкидають, або приймають такими, якими вони є. Цього вона також навчилася у Сесара.

Від сигарети залишився недопалок, і вона загасила його об дно попільнички. Тоді знехотя посміхнулася до Менчу.

— До Альваро мені байдуже. Мене цікавить ван Гюйс, — вона якусь мить вагалася, добираючи слова, щоб пояснити свою думку. — В цій картині є щось незвичайне.

Менчу стенула плечима, вона вочевидь думала про щось інше.

— Не переймайся цим, голубонько. Картина — то тільки полотно, дерево, фарби та лак… Важливо лише, скільки тобі перепаде, коли вона змінює власника. — Галерейниця подивилася на широкі Максові плечі й задоволено примружила очі: — Решта — дурниці.

Весь час, коли вони були разом, — упродовж усіх тих днів і кожного окремо — Хулія вважала, що Альваро повністю відповідає найпоширенішим стереотипам, пов’язаним із його професією; це стосувалося його зовнішності та вбрання: приємний, років сорока, полюбляє англійські меланжеві куртки та в’язані краватки. До того ж Альваро курив люльку, а це вже було щось неймовірне, тож уперше побачивши Альваро в аудиторії («Мистецтво та людина» — такою була тема його лекції), Хулія лише через чверть години зосередилася на тому, що він говорив, бо ніяк не могла повірити, що цей схожий на молодого професора чоловік насправді професор. Потім, коли Альваро попрощався з ними до наступного тижня і всі вийшли з аудиторії, вона наблизилася до нього й зробила це абсолютно природно, добре розуміючи, що мало статися: вічне повторення не надто оригінальної історії, класичний зв’язок між учителем та ученицею; Хулія покірливо прийняла це ще до того, як Альваро вже біля дверей розвернувся всім корпусом і вперше посміхнувся до неї. Було в усьому цьому — чи принаймні так здавалося дівчині, коли вона зважувала всі «за» та «проти», — щось неминуче, щось із домішком чарівливо-класичного фатуму, щось роковане Долею: до такого сприйняття Хулія була схильна ще відтоді, коли в школі перекладала текст про знамениті родинні перипетії цього геніального грека — Софокла. Спливло чимало часу, поки вона зважилася розповісти про все Сесару, й антиквар, котрий багато років — уперше це сталося, коли Хулія ще ходила в гольфах і заплітала кіски, — був її повірником у сердечних справах, лише стенув плечима й зумисне жартівливим тоном висловив застереження щодо банальності цієї солоденької історії, яка дала поживу, моя люба, для трьох сотень романів і такої ж кількості кінофільмів, особливо — презирлива гримаса — французьких та американських. «А це, ти повинна погодитися зі мною, принцесо, надає темі присмаку справдешнього жахіття»… Але на тому все скінчилося. З боку Сесара не було ні серйозних докорів, ні батьківських застережень, які ніколи — обоє це чудово знали — не давали ніякої користі. Своїх дітей у Сесара не було й не буде, але він мав особливий хист до таких ситуацій. Колись до антиквара прийшла упевненість у тому, що ніхто не вчиться на чужих помилках, відтак єдине, що може зробити гідний такої місії напутник, — а саме ним зрештою був Сесар, — це сісти поруч із предметом своїх турбот, узяти за руку і з безмежною доброзичливістю вислухати звіт про всі радощі та прикрості кохання, а тим часом природа і далі йтиме своїм неминучим та мудрим шляхом.

— У справах сердечних, — зазвичай казав Сесар, — ніколи не можна пропонувати порад чи готових рішень… Лише чистий носовичок у слушну мить.

Саме так він і вчинив, коли все скінчилося, того вечора, коли Хулія прийшла до нього — все ще з вологим волоссям, рухаючись, мов сновида, — й заснула в нього на колінах. Але все це сталося значно пізніше тієї першої зустрічі в коридорі факультету, під час якої не спостерігалися суттєві відступи від заздалегідь відомого сценарію. Дійство розгорталося й рухалося уторованим та передбачуваним, хоча й несподівано приємним шляхом. У Хулїї й перед тим траплялися любовні пригоди, але ніколи до того вечора, коли вони з Альваро вперше опинилися разом на вузькому готельному ліжку, вона не мала потреби проказати «я кохаю тебе» з болем, безсоромно, у щасливому заціпенінні вслухаючись у свій голос, у ці слова, що їх доти відмовлялася вимовляти, у власні незнайомі інтонації, радше схожі на стогін чи плач. Прокинувшись уранці й побачивши, що її голова лежить в Альваро на грудях, а потім обережно прибравши скуйовджене волосся з його чола, вона довго дивилася на нього, відчуваючи щокою, як розмірено б’ється його серце, аж поки він розплющив очі й посміхнувся, вловивши на собі її погляд. Цієї миті Хулія чітко зрозуміла, що любить його, а ще зрозуміла, що матиме й інших коханців, але ніколи не спізнає з ними того почуття, що спізнала з ним. А через двадцять вісім місяців, прожитих день за днем, як один день, надійшов час, коли треба було з болем отямитися від цього кохання й просити Сесара, аби той витягнув із кишені свого знаменитого носовичка. «Цього жахливого носовичка, — як завжди по-театральному, напівжартома, але пророче, мов Кассандра, проказав антиквар, — яким ми махаємо, прощаючись назавжди…» Ось, власне, і вся історія.

Одного року було достатньо, щоб загоїти рани, але замало, щоб притлумити спогади. Втім, Хулія аж ніяк не хотіла від них відмовлятися. Вона швидко подорослішала й увірувала (не без впливу сентенцій Сесара), що життя — це такий собі дорогий ресторан, де зрештою завжди доводиться сплачувати рахунок, однак через це не слід відмовлятися від того, що припало тобі до смаку. Зараз Хулія розмірковувала про все це, спостерігаючи за Альваро, котрий, розклавши на столі книжки, занотовував щось на білих картонних картках. Він майже не змінився, хоча у волоссі вже де-не-де пробивалася сивина. Очі такі самі — спокійні, розумні. Колись вона любила ці очі, ці тонкі довгі пальці з круглими відполірованими нігтями. Дивлячись на його пальці, що гортали сторінки й тримали авторучку, Хулія, на свій превеликий жаль, відчула далеке відлуння суму й, подумавши, вирішила сприймати це, як належне. Його руки вже не викликали у неї давніх почуттів, однак колись вони пестили її тіло. Дотики та тепло цих рук закарбувалися на її шкірі. І їхніх слідів не змогли стерти інші коханці.

Хулія спробувала стримати почуття, що враз полонили її. Ні за що у світі їй би не хотілося відступати перед спокусливими спогадами. До того ж не це було головним; вона прийшла сюди зовсім не для того, щоб оживити минуле, отже мусила зосередитися на словах свого колишнього коханця, а не на ньому самому. Після перших п’яти обтяжливих хвилин Альваро задумливо подивився на неї, намагаючись зрозуміти, наскільки важливою є справа, яка привела її до нього, коли минуло стільки часу. Він приязно посміхався, наче старий приятель чи товариш по навчанню, спокійний та уважний, готовий допомогти, й одразу взявся до справи — мовчки, лише раз по раз бурмочучи щось собі під ніс, — Хулія добре знала цю його звичку.

Окрім першого здивування при її появі, Хулія лише один раз завважила в його очах миттєве замішання, коли розповіла йому про картину, не згадавши при цьому про прихований напис, — вони з Менчу вирішили тримати цю подробицю в таємниці. Альваро підтвердив, що добре знає творчість цього художника та відповідний історичний період, хоча й гадки не мав, що картину мають виставити на аукціон і Хулія займається її реставрацією. Йому навіть не знадобилися кольорові фотографії, які прихопила Хулія; схоже було на те, що Альваро добре відомі і та доба, і персонажі картини. Тепер він шукав якусь дату, водячи пальцем по рядках старого тому «Історії Середньовіччя», зосереджений на роботі й нібито зовсім відчужений, байдужий до їхньої колишньої близькості, що, як здавалося Хулії, примарою ширяла між ними. «Можливо, він відчуває те саме, — подумала дівчина. — Можливо, й я здаюся зараз Альваро надто далекою та байдужою».



— Ось, будь ласка, — проказав цієї миті Альваро, й Хулія вчепилася за звук його голосу, як потопаючий за уламок деревини, зрозумівши, що не зможе робити двох речей водночас: згадувати та слухати, і це розуміння принесло їй полегкість. Вона впевнилася, що туга за минулим залишилася в минулому, і сприйняла це без смутку, більше того, її радість з цього приводу була, мабуть, такою очевидною, що Альваро здивовано глянув на неї, а тоді знову зосередився на книзі, яку тримав у руках. Хулія завважила назву видання: «Швейцарія, Бургундія та Нідерланди в XIV–XV століттях».

— Подивись-но, — Альваро вказав пальцем на ім’я в тексті, потім на знімок, що лежав перед нею на столі. — FERDINANDUS OST. D. — такий напис біля гравця в червоному, котрий сидить ліворуч. Ван Гюйс написав «Шахову партію» в 1471 році, отже, жодних сумнівів немає. Йдеться про Фердинанда Алтенгоффена, герцога Оренбурзького, Ostenburguensis Dux, який народився в тисяча чотириста тридцять п’ятому і помер… Авжеж, у тисяча чотириста сімдесят четвертому році. Коли він позував художникові, йому було тридцять п’ять років.

Хулія взяла зі столу картку й занотовувала дані.

— Де знаходився цей Остенбург?.. У Німеччині?

Альваро заперечливо похитав головою, а тоді розкрив історичний атлас і вказав на одну з мап.

— Остенбург — герцогство, що приблизно відповідало Родовінгії Карла Великого… Воно знаходилося ось тут, на межі французьких та німецьких земель, між Люксембургом і Фландрією. Упродовж п’ятнадцятого та шістнадцятого століть остенбурзькі герцоги намагалися зберігати незалежність, але врешті-решт Остенбург поглинула спершу Бургундія, а згодом Максиміліан Австрійський. Династія Алтенгоффенів, власне, припинила своє існування після смерті цього Фердинанда, останнього герцога Оренбурзького, котрий на картині грає в шахи… Якщо хочеш, я можу зробити копії.

— Щиро дякую.

— Нема за що, — Альваро відкинувся на спинку крісла, дістав із шухляди письмового столу бляшанку з тютюном і почав набивати люльку. — За логікою речей, дама біля вікна, позначена написом BEATRIX BURG. OST. D., — не інакше як Беатріса Бургундська, дружина герцога. Бачиш?.. Беатріса взяла шлюб із Фердинандом Алтенгоффеном у тисяча чотириста шістдесят четвертому році, їй тоді виповнилося двадцять три роки.

— Вона закохалася? — На обличчі Хулїї, котра дивилася на знімок, заграла посмішка, яка стосувалася невідомо чого.

Альваро посміхнувся й собі — коротко й трохи силувано.

— Сама знаєш, подібні шлюби рідко укладалися через кохання… Весілля було наслідком зусиль дядька Беатріси Філіппа Доброго, герцога Бургундського, що мали на меті зміцнити союз із Остенбургом, аби протистояти Франції, яка зазіхала на обидва герцогства. — Альваро теж подивився на знімок й сунув до рота люльку. — Фердинандові Остенбурзькому пощастило, бо вона була красунею. Принаймні так запевняє у своїх «Бургундських хроніках» Нікола Флавен, найвидатніший хроніст тієї доби. Здається, твій ван Гюйс поділяв цю думку. Беатрісу, мабуть, малювали й раніше, Піхоан наводить один документ, де зазначено, що ван Гюйс якийсь час був у Остенбурзі придворним живописцем… У тисяча чотириста шістдесят третьому році Фердинанд Алтенгоффен призначив йому утримання в сто фунтів нарік, половину з яких художник мав одержувати в День святого Хуана[3], а половину — на Різдво. У тому ж документі згадується про доручення написати портрет Беатріси, яка тоді була ще нареченою герцога.

— Є ще якісь згадки?

— їх чимало. Ван Гюйс був дуже знаменитим. — Альваро дістав із картотеки якусь теку. — Жан Лемер у своєму «Вінку Маргариті», написаному начесть Маргарита Австрійської, правительки Нідерландів, згадує Пітера з Брюгге (ван Гюйса), Гуго з Гента (ван дер Гуса) та Дірка з Лувена (Дірка Боутса) поряд із тим, кого вважає королем фламандських художників, — Яном (ван Ейком). У поемі сказано буквально таке: «Pierre de Brugge, qui tant eut les traits utez», чиї лінії такі чисті… Це було написано через двадцять п’ять років після смерті ван Гюйса, — Альваро уважно переглядав картки. — Існують ще давніші згадки. Приміром, у реєстрі майна Валенсійського королівства зазначено, що Альфонс V Великодушний володів творами ван Гюйса, ван Ейка та інших західних майстрів, але всі вони втрачені… Згадує його й Бартоломео Фасіо, близький родич Альфонса V, у своїй датованій тисяча чотириста п’ятдесят четвертим роком книзі «De viribus illustris»[4], називаючи його «Pietrus Husyus, insignispictor»[5]. Інші автори, надто італійські, іменують його «Magistro Piero Van Hus, pictori in Bruggia»[6]. Ось іще цитата від тисяча чотириста сімдесятого року, в ній Гвідо Разофалко згадує його картину «Розп’яття», яка також не дійшла до нас, — і пише буквально таке: «Opera buona di mano di un chiamato Piero di Juis, pictor famoso in Fiandra»[7]. Ще один італійський автор — його ім’я не збереглося — згадує картину ван Гюйса, яка до нас дійшла, «Лицар і Диявол», відзначаючи, що вона «A magistro Pietrus Juisus magno et famoso flandesco fuit depictum»[8] Можеш додати, що у шістнадцятому столітті його згадують Гвічардіні та ван Мандер, а у дев’ятнадцятому Джеймс Віл у своїх книгах про великих фламандських майстрів. — Альваро зібрав картки, обережно поклав їх до теки, а ту — до картотеки. Потім відкинувся на спинку крісла й, посміхнувшись, глянув на Хулію. — Ти задоволена?

— Дуже, — дівчина занотувала за ним усе й тепер про щось розмірковувала. За мить вона підвела голову, відкинула з чола волосся і з цікавістю подивилася на Альваро. — Ти наче готувався до лекції. Я просто вражена.

Посмішка професора трохи поблякла, він уникав дивитися Хулії в очі. Удав, нібито його раптом зацікавила одна з тих карток, що лежали на столі.

— Це моя робота, — озвався він. І Хулія не зрозуміла, чи то Альваро зосередився на чомусь іншому, чи то не хотів розмовляти на цю тему. Хтозна-чому вона раптом відчула якусь незручність.

— І ти, як завжди, чудово її виконуєш… — Кілька секунд Хулія з цікавістю дивилася на нього, тоді знову повернулася до своїх нотаток. — Ми маємо чимало даних про автора та двох його персонажів. — Вона нахилилася до репродукції картини й указала пальцем на другого гравця. — Нам бракує його.

Альваро саме розпалював люльку, тож трохи забарився з відповіддю. Він спохмурнів.

— Важко сказати достеменно, хто він такий, — нарешті мовив професор, випустивши струмінь диму. — Напис не зовсім зрозумілий, хоча дає змогу зробити одне припущення… RUTGIER AR. PREUX… — Він помовчав, задивившись на чубук люльки, наче сподівався знайти там підтвердження своєму здогаду. — RUTGIER — може бути Роже, Рохеліо чи Руджеро — існує щонайменше десяток варіантів цього імені, дуже поширеного в ті часи… PREUX може бути прізвищем або родинним ім’ям, але ця версія заведе нас у глухий кут, бо в хроніках не згадується жодна людина з таким прізвищем. Однак у добу пізнього Середньовіччя слово preux вживали як таке собі почесне означення, навіть як іменник в сенсі хоробрий, лицарський. Саме так називали відомих тобі Ланселота й Роланда… У Франції та Англії, посвячуючи когось у лицарі, до нього зверталися soyez preux, тобто «будь вірним, мужнім». Це був особливий титул, яким вшановували цвіт лицарства.

Через професійну звичку, непомітно для себе, Альваро перейшов на лекторський, майже менторський тон: рано чи пізно таке траплялося з ним завжди, коли розмова точилася навколо тем, які стосувалися його роботи. Це бентежило Хулію, бо розворушило давні спогади, присок забутої ніжності, що колись займала певне місце в часі й просторі та вплинула на формування й особистості. Це були рештки іншого життя та інших почуттів, які вона наполегливо викорінювала й зрештою зуміла притлумити, відкинувши їх, запхавши подалі — так засовують подалі книжку, яку не збираються перечитувати, і вона лежить на горішній полиці й вкривається пилом, але хай там що, вона лежить, вона є.

Хулія знала, що цьому треба було протидіяти. Зайняти голову думками про поточні справи. Говорити, розпитувати про якісь подробиці, нехай навіть непотрібні. Схилитися над столом, удаючи, буцімто старанно щось занотовуєш. Думати про те, що перед тобою зовсім інший Альваро, і це було правдою. Переконати себе, що то було дуже давно, бозна-коли й де. Поводитися й почуватися так, нібито спогади належать не їй та Альваро, а зовсім іншим людям, про яких вони просто колись чули й чия доля їх не обходить.

Одним із можливих виходів було закурити сигарету, й Хулія так і вчинила. Проникаючи в легені, тютюновий дим примиряв її з самою собою, з ним вона всмоктувала невеличкі дози збайдужіння. Рухи Хулії були повільними, вона тішилася, виконуючи звичний ритуал. Потім подивилася на Альваро, готова продовжити розмову.

— І яке ж твоє припущення? — власний голос здався Хулії впевненим, і це її заспокоїло. — Якщо Preux не прізвище, можливо, розгадка таїться в абревіатурі AR?

Альваро погодився. Примружившись од тютюнового диму, він почав гортати іншу книгу, поки не натрапив на потрібне ім’я.

— Ось поглянь. Роже Араський, народився тисяча чотириста тридцять першого року, того самого, коли англійці спалили в Руані Жанну д’Арк. Його сім’я мала родинні зв’язки з Валуа, які правили у Франції, а народився він у замку Бельсан, неподалік від Оренбурзького герцогства.

— Він може бути другим гравцем?

— Може. AR імовірно абревіатура від Арас. А Роже Араський — і про це свідчать усі тодішні хроніки — був у Столітній війні поборником короля Франції Карла VII. Розумієш?.. Він брав участь у відвоюванні в англійців Нормандії та Гієні, в тисяча чотириста п’ятдесятому році — у битві біля Форміньї, а через три роки — біля Кастильйона. Подивись на цю гравюру. Можливо, він — один із цих людей, ну, хоча б оцей воїн із опущеним забралом, котрий у розпалі битви віддає королю Франції свого коня замість убитого, а сам продовжує битися пішим…

— Ти мене дивуєш, професоре, — Хулія дивилася на нього, не приховуючи подиву. — Як чудово ти змалював цього воїна… А ти ж завжди казав, що уява, наче ракова пухлина, роз’їдає історичну точність.

Альваро щиро розсміявся.

— Вважай це позааудиторною вільністю на твою честь. Хіба можна забути, як ти полюбляла відходити від безбарвних фактів? Пригадую, коли ми з тобою…

Він невпевнено замовк. Хулія спохмурніла. Спогади зараз були недоречними, і, відчувши це, Альваро відступився.

— Мені прикро, — тихо промовив він.

— Нічого, — Хулія загасила сигарету, розчавивши її об дно попільнички й обпікши при цьому пальці. — Зрештою, це я винна, — трохи заспокоївшись, вона глянула на нього: — Ну, і як там наш воїн?

З видимою полегкістю Альваро швидко змінив тему. Роже Араський, пояснив він, був не лише воїном. Він мав безліч чеснот. Був взірцевим лицарем, зразковим середньовічним дворянином, на дозвіллі — поетом та музикантом. Роже Араського дуже цінували при дворі його кузенів Валуа. Отже титул Preux був у його випадку цілком доречним.

— Він грав у шахи?

— Даних щодо цього немає.

Заінтригована почутим, Хулія робила нотатки. Раптом вона спинилася й пильно подивилася на Альваро.

— Не розумію тільки, — вона прикусила кінчик авторучки, — що робить Роже Араський на картині ван Гюйса і чому він грає в шахи з герцогом Оренбурзьким…

Альваро розгублено засовався в кріслі, наче його охопив раптом якийсь сумнів. Він мовчки смоктав люльку, впершись поглядом у стіну за спиною Хулії, й довго вагався, перш ніж, ніяково посміхнувшись, нарешті знову заговорити.

— Я не знаю, що він там робить, окрім того, що грає в шахи, — Альваро розвів руками, даючи зрозуміти, що більше нічого не знає, проте Хулія була певна, що тепер Альваро дивиться на неї якось сторожко, начеб не наважуючись висловити вголос думку, що крутиться у нього в голові. — Що я знаю достеменно, — додав він по паузі, — оскільки про це згадується в книгах, так це те, що Роже Араський помер не у Франції, а в Остенбурзі, — і, трохи повагавшись, додав, вказуючи на знімок картини, — ти звернула увагу на дату її написання?

— Тисяча чотириста сімдесят перший рік, — його запитання заінтригувало Хулію. — А що?

Альваро випустив клуб диму й видав короткий сухий звук, начеб хихотнув. Тепер він дивився на Хулію так, немов сподівався прочитати в її очах відповідь на запитання, яке не наважувався поставити.

— Тут щось не збігається, — нарешті проказав він. — Або ця дата неточна, або тогочасні хроніки помиляються, або цей Rutgier Аг. Preux — не Роже Араський… — Альваро взяв іще одну книгу — цього разу репринтне видання «Хроніки герцогів Остенбурзьких» — і, погортавши, поклав перед Хулією. — Цю книгу наприкінці п’ятнадцятого століття написав такий собі Гішар д’Ено — француз, учасник тих подій, про які розповідає, до того ж він посилається на прямих свідків… Так от, д’Ено стверджує, що наш лицар помер у тисяча чотириста шістдесят дев’ятому році якраз на День поклоніння волхвів[9], тобто за два роки перед тим, як Пітер ван Гюйс написав «Шахову партію». Розумієш, Хуліє?.. Роже Араський не міг позувати для цієї картини, бо на той час він уже був мертвий.

Альваро провів її до факультетської парковки й віддав їй теку зі знімками.

— Тут майже все, — сказав він. — Історичні довідки, оновлений перелік каталогізованих творів ван Гюйса, бібліографія… — Він пообіцяв прислати їй додому хронологічну довідку та ще деякі матеріали, щойно матиме вільний час. Потім замовк, стоячи з люлькою в зубах, засунувши руки в кишені куртки й дивлячись на неї так, начеб хотів, але не наважувався щось сказати. — Сподіваюсь, я був тобі корисним, — мовив після короткого вагання.

Зніяковіла Хулія ствердно кивнула головою. В її голові вирували подробиці щойно почутої історії. Втім, не лише вони.

— Я вражена, професоре… Менш ніж за годину ти відтворив життя персонажів картини, якою досі ніколи не займався.

Альваро на якусь мить відвів очі, спрямувавши погляд у бік університетського містечка, потім поморщився.

— Не те щоб ця картина була мені зовсім невідомою, — в його голосі вчувався якийсь сумнів, і це — не знати чому — занепокоїло Хулію. Тож вона уважніше прислухалася до його слів. — Між іншим, у каталозі музею Прадо за тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік є її знімок… «Шахова партія» знаходилася там на зберіганні років двадцять. Від початку століття до тисяча дев’ятсот двадцять третього року, коли спадкоємці зажадали її повернення.

— Я цього не знала.

— Тепер знаєш, — Альваро зосередив увагу на люльці, яка мало не погасла. Хулія скоса спостерігала за ним. Вона надто добре — нехай і в минулому — знала цього чоловіка, тож відчувала, що його непокоїть щось важливе. Щось таке, про що він не наважувався заговорити.

— А чого ти не розповів мені, Альваро?

Він стояв незрушно, з відсутнім поглядом, посмоктуючи люльку. Потім повільно обернувся до Хулії.

— Не знаю, що ти хочеш цим сказати.

— Я хочу сказати, що для мене важливе все, що пов’язано з цією картиною. — Вона серйозно подивилася на нього. — Яв цьому дуже зацікавлена.

Альваро стояв, покусуючи мундштук люльки, наче не знав, на що зважитися, тоді зробив непевний жест.

— Ти вплутуєш мене в халепу. Здається, останнім часом твій ван Гюйс зробився дуже модним.

— Модним? — Хулія напружилась, наче земля захиталася в неї під ногами. — Ти хочеш сказати, що хтось уже розпитував тебе про нього?

Альваро непевно посміхнувся, наче шкодував, що бовкнув зайве.

— Можливо.

— Хто?

— У тім-то й річ. Я не маю права тобі цього говорити.

— Не мели дурниць!

— Я не мелю. Це правда, — його погляд благав про пощаду.

Хулія глибоко зітхнула, намагаючись позбутися дивного відчуття порожнечі в шлунку; десь усередині неї начеб пролунав сигнал тривоги. Однак Альваро знову заговорив, тож вона мусила уважно слухати, а раптом її осяє якийсь здогад. Альваро хотів би подивитися на картину, звісно, якщо Хулія не проти. І побачитися з нею знову.

— Я зможу все тобі пояснити, — підсумував він, — у слушний час.

«Можливо, він хитрує, — подумала дівчина. — Альваро здатний розіграти цю комедію, аби тільки ще раз побачити мене». Від хвилювання вона закусила нижню губу. У глибині її душі йшла боротьба між картиною та почуттями й спогадами, які не мали нічого спільного з тим, що привело її до Альваро.

— Як твоя дружина? — мовби ненароком спитала, підкорившись миттєвому пориву. Потому трохи підняла очі й лукаво глянула на Альваро; той з прикрістю випростався.

— Добре, — сухо відповів він, так уважно дивлячись на люльку, яку тримав у руці, наче вперше її бачив. — Вона у Нью-Йорку, готує виставку.

У пам’яті Хулії промайнув миттєвий спогад: приваблива білява жінка в строгому брунатному костюмі — піджак та спідниця — виходить з автомобіля. Хулія бачила її тоді заледве п’ятнадцять секунд, але цей короткий проміжок часу чітко, наче хірургічний скальпель, відітнув кінець її юності від решти життя. Хулія нібито пам’ятала, що ця жінка працює в якійсь державній установі, здається, в департаменті культури, і її робота пов’язана з виставками та відрядженнями. Якийсь час це спрощувало ситуацію. Альваро ніколи про неї не говорив, і Хулія також, але обоє відчували її присутність, вона стояла між ними, немов примара. І ця примара, яку Хулія випадково бачила тоді заледве п’ятнадцять секунд, зрештою виграла партію.

— Як вам ведеться?

— Більш-менш. Тобто я хотів сказати, непогано.

— Так.

Вони пройшли ще кілька кроків — мовчки, не дивлячись одне на одного. Нарешті Хулія прицмокнула язиком і, схиливши голову, посміхнулася в порожнечу.

— Що ж, тепер це байдуже. — Вона стояла перед ним — руки в боки, на губах грайлива посмішка. — Що ти думаєш про мене зараз?

Примруживши очі, Альваро невпевнено обвів її поглядом з голови до ніг, розмірковуючи.

— Ти гарно виглядаєш… Направду.

— А як ти почуваєшся?

— Трохи збентеженим… — Він сумно посміхнувся. — Іноді я запитую себе, чи вірне рішення прийняв рік тому.

— Цього ти ніколи не взнаєш.

— Хтозна.

«А він іще привабливий», — подумала Хулія і відчула тугу та роздратування. Тоді глянула на його руки та очі, знаючи, що стоїть на межі між ворожістю та жагою.

— Картина у мене вдома, — озвалася вона обережно, щоб нічого не обіцяти, а тим часом намагалася дати лад своїм думкам; хотіла упевнитися у власній стійкості, що так болісно їй далася, але водночас відчувала і ризики, і необхідність пильнувати, щоб не піддатися почуттям та спогадам. Ван Гюйс — понад усе.

Це міркування принаймні допомогло Хулії прояснити, чого ж вона хоче. Відтак дівчина потиснула простягнуту руку, відчувши в дотикові Альваро невпевненість. Це підбадьорило її, викликавши в душі приховану злостиву радість. І тоді, мовби імпульсивно, а насправді цілком свідомо Хулія раптом цмокнула його в губи — це був безповоротний кредит, аби викликати довіру, — а вже потім прочинила дверцята свого маленького «фіата».

— Якщо захочеш побачити картину, приходь, — кинула ніби ненароком, ввімкнувши запалювання. — Завтра, надвечір. І дякую за все.

«З нього цього вистачить». У дзеркальці вона побачила його, замисленого та збентеженого, зі здійнятою у прощальному жесті рукою, побачила університетське містечко, цегляну будівлю факультету. Подумки вона посміхнулася, проскочивши світлофор на червоне світло. «Ти заковтнеш наживку, професоре, — подумала вона. — Не знаю чому, але хтось десь вирішив зле пожартувати. І ти скажеш мені, хто він, не була б я Хулією».

У попільничці на столику, до якого можна було дотягтися рукою, було повно недопалків. Лежачи на дивані, Хулія допізна читала при світлі нічничка. Поступово історія картини, художник та його персонажі оживали перед нею, робилися дедалі виразнішими. Її розбирала цікавість, вона читала жадібно, напружено, намагаючись не пропустити жодної подробиці, яка могла б розкрити таємницю цієї загадкової шахової партії, що розігрувалася на мольберті біля її дивана в напівтемряві студії:

«… Позбувшись у 1453 році васальної залежності від Франції, герцоги Остенбурзькі намагалися втримати хистку рівновагу, маневруючи між Францією, Німеччиною та Бургундією. Політика Остенбурга викликала підозри короля Франції Карла VII, який боявся, що герцогство поглине Бургундія, яка швидко розвивалася й прагнула утворити незалежне королівство. В цьому вирі палацових інтриг, політичних союзів і таємних угод занепокоєння Франції зросли через укладений у 1464році шлюб між сином та спадкоємцем герцога Вільгельма Остенбурзького Фердинандом та Беатрісою Бургундською, небогою Філіппа Доброго та кузиною майбутнього герцога Бургундії Карла Сміливого.

Таким чином у ті вирішальні для майбутнього Європи роки при остенбурзькому дворі зітнулися дві непримиренні партії: бургундська, прихильна до інтеграції з сусіднім герцогством, і французька, яка виступала за возз’єднання з Францією. Протистояння цих двох сил позначало смутні роки правління Фердинанда Остенбурзького аж до його смерті, що настала в 1474 році…»

Хулія поклала теку на підлогу й сіла на дивані, обхопивши руками коліна. Стояла цілковита тиша. Якийсь час дівчина просиділа так, незрушно, тоді підвелася й підійшла до картини. Quis Necavit Equitem. Не торкаючись поверхні картини, провела пальцем по тому місцю, де був напис, прихований ван Гюйсом під кількома шарами зеленої фарби, якою художник намалював скатертину, що вкривала стіл. Хто вбив лицаря. Завдяки одержаній від Альваро інформації ця фраза на картині при тьмяному світлі нічничка здалася Хулії зловісною. Вона якомога ближче, майже впритул нахилилася до персонажа, позначеного як RUTGIER AR. PREUX: хоч би хто він був, Роже Араський чи хтось інший, Хулія була певна, що напис стосується його. Поза сумнівом, тут крилася якась загадка, однак вона не могла збагнути, яку роль в усьому цьому відігравали шахи. Відігравали. А раптом тут насправді йдеться лише про гру?

Хулія відчула роздратування — як тоді, коли їй доводилося за допомогою скальпеля видаляти непіддатливий лак, — і, схрестивши руки на потилиці, заплющила очі. А коли їх розплющила, то знову побачила перед собою невідомого лицаря, котрий похмуро й зосереджено дивився на шахівницю. «А він симпатичний, — подумала Хулія, — поза сумнівом, він був привабливим». Лицар мав благородну, сповнену достоїнства зовнішність, і художник вдало підкреслив це за допомогою кольорів, що відтіняли його фігуру. Окрім того, голова лицаря знаходилася на перетині ліній, відомому в живописі як золотий переріз: цей закон композиції, що давав змогу збалансувати зображені на картині постаті, як взірець класичного мистецтва художники використовували ще з часів Вітрувія…

Це відкриття вразило Хулію. За правилами живопису, якби ван Гюйс хотів підкреслити на картині особу герцога Фердинанда Оренбурзького — а саме йому з огляду на становище належала така честь, — він мав би зобразити його на місці золотого перерізу, а не в лівій частині композиції. Це ж стосувалося й Беатріси Бургундської, яку художник помістив праворуч біля вікна, та ще й на задньому плані. Відтак головним персонажем «Шахової партії» були не герцог і не герцогиня, ним був RUTGIER AR. PREUX, можливо, Роже Араський. Але Роже Араський на той час уже помер.

Не спускаючи з картини очей, дивлячись на неї через плече, начеб, якби повернути голову, хтось із персонажів міг поворухнутися, Хулія підійшла до полиць, на яких громадилися стоси книг. «Клятий Пітер ван Гюйс, — ледь не вголос проказала вона, — понавигадував загадок, які через п’ятсот років не дають спати!» Взявши присвячений фламандському живопису том «Історії мистецтва» Ампаро Ібаньєс, Хулія знову вмостилася на дивані з книгою на колінах. «Ван Гюйс, Пітер. Брюгге, 1415 — Гент, 1481»… І запалила чергову сигарету.

… Не нехтуючи як придворний живописець гаптування, коштовне каміння та мармур, ван Гюйс є, однак, по своїй суті художником буржуазним, що знайшло відображення в невимушеній атмосфері відтворених ним сцен і в його позитивістському погляді, що не випускає з уваги найменших подробиць. Під впливом Яна ван Ейка, але передусім свого вчителя Робера Кампена, розумно запозичуючи творчу манеру кожного, ван Гюйс дивиться на світ незворушними очима фламандця, виважено аналізуючи дійсність. Водночас, з огляду на його незмінну схильність до символізму, образам ван Гюйса притаманна наявність аналогій (закоркована пляшка та двері в стіні як ознаки непорочності Марії в «Молінні Богородиці», гра тіней навколо вогнища в «Родині Лукаса Бремера» тощо). Майстерність ван Гюйса виявляється в чітких контурах його персонажів та предметів і в його підході до найскладніших проблем тогочасного живопису, таких як пластична організація поверхні, неперервний контраст між напівтемрявою приміщення та денним світлом або мінливість тіней залежно від того, на що вони падають.

' Твори, що збереглися: «Портрет ювеліра Вільгельма Валгууса» (1448), Метрополітен-музей, Нью Йорк; «Родина Лукаса Бремера» (1452), галерея Уффіці, Флоренція; «Моління Богородиці» (бл. 1455), музей Прадо, Мадрид; «Лубенський міняйло» (1457), приватна колекція, Нью-Йорк; «Портрет торговця Матіаса Концині та його дружини» (1458), приватна колекція, Цюріх; «Антверпенський вертеп» (бл. 1461), Віденська художня галерея; «Лицар і Диявол» (1462), Рійксмузеум, Амстердам; «Шахова партія» (1471), приватна колекція, Мадрид; «Зняття з Хреста» (бл. 1478), собор Св. Бавона, Тент.

О четвертій годині ранку, відчуваючи в роті гіркий присмак кави та тютюну, Хулія закінчила читати. Історія художника, його картин та персонажів нарешті зробилася їй близькою, майже відчутною на дотик. Це вже були не просто намальовані на дубовій дошці образи, а живі істоти, які колись заповнювали певний час і простір між життям та смертю. Художник Пітер ван Гюйс. Фердинанд Алтенгоффен та його дружина Беатріса Бургундська. І Роже Араський. Хулія знайшла-таки доказ того, що лицар на картині, гравець, який вивчає розташування шахових фігур з такою сумною увагою, наче від цього залежить його життя, справді Роже Араський, який народився в 1431 році і помер у 1469-му в Остенбурзі. Вона вже нітрохи не сумнівалася в цьому, як і в тому, що картина дивним чином поєднує його з іншими персонажами та художником, котрий створив її через два роки після смерті Роже Араського. Смерті, подробиці якої містилися на копії сторінки з «Хроніки» Гішара д’Ено, що лежала в неї на колінах:

«Отже, на свято Богоявлення тисяча чотириста шістдесят дев’ятого року, коли месір Роже Араський, як звичайно, прогулювався о вечірній порі поблизу рову, що називався ровом Східної брами, якийсь стрілець поцілив його стрілою навиліт у груди. Роже Араський впав і закричав, благаючи, щоб його сповідали, та коли прибігли йому на допомогу, його душа вже відлетіла через утворений раною отвір. Смерть месіра Роже, взірцевого лицаря та високодостойного дворянина, засмутила в Остенбурзі прихильників Франції, до яких, казали, він належав. Через таку сумну подію лунали голоси, що звинувачували в злочині прибічників герцогського дому Бургундії. Інші вважали причиною смерті любовні пригоди, до яких таким охочим був бідолашний Роже Араський. Дехто навіть стверджував, нібито сам герцог Фердинанд був таємним натхненником убивці, оскільки месір Роже насмілився запалитися любов’ю до герцогині Беатріси. Герцога підозрювали в цьому злочині до самої його смерті. Так закінчилася ця сумна пригода, а вбивць так ніколи й не знайшли, і люди подейкували, буцімто втекти їм допомогла чиясь могутня рука.

А месір Роже був гарний на вроду, попри всі війни та битви, в яких він брав участь на службі французькій короні, перш ніж прибув до Остенбурга, щоб служити герцогові Фердинанду, разом із яким виховувався в юні роки. І чимало дам оплакували його. А мав він, коли загинув, тридцять вісім літ та був у розквіті сил…»

Хулія вимкнула нічничок і якийсь час сиділа, відкинувшись на спинку дивана і дивлячись на вогник сигарети, яку тримала в руці. У темряві вона не бачила картини, що стояла перед нею, але в цьому не було й потреби. Фламандська дошка до останньої деталі відбилася в сітківці її очей та в мозку; Хулія могла бачити її, сидячи в пітьмі з розплющеними очима.

Вона позіхнула, провела долонями по обличчю. Відчувала водночас утому й душевний підйом, мала дивне враження неповної, але збудливої перемоги: так до людини, котра подолала половину виснажливого шляху, раптом приходить передчуття того, що вона зможе дійти до кінця. їй вдалося відкинути лише краєчок запинала, залишалося з’ясувати ще безліч речей, але одне було очевидним: на картині немає нічого довільного чи випадкового, її створено задля ретельного здійснення заздалегідь продуманого плану, задля досягнення мети, сформульованої у прихованому запитанні «Хто вбив лицаря?», яке хтось — навмисно чи з остраху — зафарбував або наказав зафарбувати. І Хулія, хай там що, мала це з’ясувати. В цю мить, курячи в темряві сигарету, сама не своя через безсонну ніч та втому, з головою, повною середньовічних образів, ескізів, де свистіли випущені пізнього вечора в спину стріли, Хулія думала вже не про реставрацію картини, а про те, як відтворити її таємницю. «Це було б навіть утішно, — подумала вона перед тим, як поринути в сон, — від персонажів цієї історії вже не залишилося й скелетів, вони давно розсипалися на порох у своїх могилах, а їй, Хулії, вдасться знайти відповідь на запитання, яке фламандський художник Пітер ван Гюйс кинув, наче виклик, на його загадку, що пережила п’ять століть мовчання».


II. ЛУСІНДА, ОКТАВІО, СКАРАМУЧА

— Задзеркалля, можна сказати, схоже на велику шахівницю, — промовила нарешті Аліса.

Л. Керролл

Дзвіночок на дверях антикварної крамниці задзеленчав, щойно Хулія ввійшла до приміщення. Досить було зробити кілька кроків, щоб відчути гостинну, домашню атмосферу. Її найперші спогади були пов’язані з цим плавним золотавим світлом, що огортало старовинні меблі, барокові статуетки, важкі секретери з горіхового дерева, статуетки зі слонової кістки, килими, порцелянові вироби і потемнілі від часу картини, з яких похмурі, вбрані в чорне люди колись давно спостерігали її дитячі ігри. Чимало речей за цей час було продано, їх замінили інші, однак враження від розмаїтості кімнат, світла, що ллється на розташовані безладно, але гармонійно старожитні речі, залишалося незмінним. Як і кольори витончених порцелянових фігурок роботи Бустеллі: Лусінда, Октавіо та Скарамуча — три персонажі італійської комедії дель арте — були гордістю Сесара та улюбленими іграшками Хулії в дитинстві. Можливо, через це антиквар і не схотів розлучатися з ними й досі зберігав їх у заскленій шафці у глибині крамниці поряд із опломбованим вітражем біля виходу на внутрішнє подвір’я, де Сесар полюбляв читати якусь книгу — Стендаля, Манна, Сабатіні, Дюма, Конрада, — поки дзвіночок не сповіщав про прихід нового клієнта.

— Привіт, Сесаре.

— Привіт, принцесо.

Сесару було десь за п’ятдесят (Хулія так і не змогла вирвати в нього зізнання щодо його точного віку), у нього були блакитні очі, веселі й насмішкуваті, мов у пустотливого хлопчиська, для котрого найбільша втіха — в усьому суперечити світові, де він змушений жити. Доглянуте хвилясте волосся Сесара було бездоганно білим (Хулія підозрювала, що той уже не один рік його підфарбовує), а проте антиквар досі ще мав чудову фігуру — хіба що трохи розповнілу в стегнах, — зі смаком вбираючи її у вишукані костюми, єдиною вадою яких було те, що виглядали вони дещо визивно як для його віку. Сесар ніколи, навіть у найдобірнішому товаристві, не носив краваток, натомість полюбляв чудові італійські шийні хустки, зав’язуючи які він залишав незастебнутим комірець сорочки — завжди шовкові, з вишитими на них голубими або білими нитками трохи нижче серця його ініціалами. До цього слід додати, що Сесар був людиною таких широких знань і рафінованої культури, яких Хулія майже не зустрічала, а ще він як ніхто міг служити живим підтвердженням думки, що у людей вищого світу бездоганна чемність є виявом крайньої зневаги до інших. З усього оточення антиквара (яким, імовірно, слід було вважати все людство) лише Хулія могла тішитися цією чемністю, не боючись наразитися на презирство. Бо відтоді, як пам’ятала себе, антиквар завжди був для неї таким собі дивним поєднанням батька, повірника, друга та духовного напутника, хоча насправді не відповідав жодному з цих визначень.

— Маю одну проблему, Сесаре.

— Вибач. У такому разі ми маємо проблему. Тож розповідай усе, як є.

І Хулія розповіла йому все, не випускаючи жодної подробиці, навіть про прихований напис, на що антиквар лише звів брови. Вони сиділи біля вітража, Сесар слухав, злегка нахилившись до неї, — права нога на лівій, рука із золотим перснем, на якому красувався коштовний топаз, недбало лежала на зап’ястку іншої — з-під неї виблискував годинник «Патек Філіпп». Ось ця його неумисна (або яка вже давно перестала бути умисною) елегантність дуже легко зачаровувала сповнених невиразних бажань юних, незрілих художників, скульпторів, узагалі митців, які прагнули витончених почуттів і яких Сесар опікав віддано та незмінно — треба віддати йому належне — і після того, як їхні чуттєві стосунки припинялися, а вони в антиквара ніколи не були тривалими.

— Життя коротке, а краса минуща, принцесо. — На губах Сесара з’являлася меланхолійна й водночас глузлива посмішка, коли він починав говорити майже пошепки, вдавшись до свого довірчого тону. — Було б несправедливо володіти нею завжди… Як це чудово вчити літати маленького горобчика, адже його свобода передбачає твоє самозречення… Відчуваєш усі тонкощі цієї сентенції?

Хулія — як сама одного разу визнала вголос, коли потішений Сесар, котрого це вочевидь веселило, дорікнув, мовляв, вона влаштовує йому сцену ревнощів, — відчувала до тих горобчиків, котрі пурхали довкола Сесара, незбагненне роздратування, яке не виявляла лише через симпатію до антиквара та усвідомлення того, що він має повне право жити власним життям. Менчу, якій завжди бракувало такту, висловилася про це так: «Здається, голубонько, у тебе комплекс Електри, перевтіленої в Едіпа, або навпаки…» На відміну від сентенцій Сесара, сентенції Менчу часом приголомшували своєю влучністю.

Після того, як Хулія скінчила розповідь про картину, антиквар якийсь час мовчав, обдумуючи почуте. Потім згідливо хитнув головою. Здавалось, ця історія його не вразила — в справах мистецьких він був таким докою, що його мало що могло вразити, — але замість глузливого блиску в очах антиквара тепер світилася цікавість.

— Чудово, — озвався Сесар, і Хулія одразу зрозуміла, що може на нього розраховувати. Вона змалечку пам’ятала це слово і знала, що, промовляючи його, антиквар підмовляє її бути його спільницею в якійсь пригоді, разом іти слідами, що вели до таємниці — чи то піратського скарбу, схованого в шухляді старовинного — часів королеви Ізабелли — комода (зрештою антиквар продав його Музею романтизму), чи то вигаданої історії дами в мережаній сукні з портрета (його авторство приписували Енгру), коханець якої, гусарський офіцер, загинув у битві біля Ватерлоо, а перед тим нібито вигукував її ім’я під час кавалерійської атаки… Ось так, ведена за руку Сесаром, Хулія прожила сотні життів із сотнями пригод, і кожного разу антиквар учив її цінувати красу самозречення, ніжність, щиро тішитися спогляданням творів мистецтва, напівпрозорої фактури порцеляни чи навіть промінчика сонця на стіні, що, пробившись крізь шибку, заломлюється й міниться кольорами.

— Передусім, — казав тим часом Сесар, — я повинен уважно оглянути цю картину. Я міг би прийти до тебе завтра ввечері, десь о пів на восьму.

— Гаразд, — Хулія, вагаючись, глянула на нього. — Можливо, Альваро теж прийде.

Антиквар, якщо й здивувався, ніяк цього не виказав. Лише злостиво посміхнувся.

— Чудово. Я вже давно не бачив цього покидька, тож буду вельми радий запустити в нього кілька отруєних стріл, завуальованих під вишукані перифрази.

— Сесаре, облиш.

— Не турбуйся, люба. З огляду на обставини, я буду доброзичливим… Звичайно, моя рука завдасть рани, але кров не заплямить твій перський килим, який, правду кажучи, потребує чистки.

Хулія з ніжністю подивилася на антиквара й узяла його руки у свої.

— Я люблю тебе, Сесаре.

— Я знаю. Це нормально, таке трапляється майже з усіма.

— Чого ти так ненавидиш Альваро?

Запитання було безглуздим, і Сесар глянув на неї з легким докором.

— Він змусив тебе страждати, — серйозно відповів антиквар. — Якби ти дозволила, я був би ладен вирвати йому очі й кинути їх собакам, що блукають курними дорогами Фів. Усе, як у класичних творах. Ти могла б виконувати роль хору; ти чудово б виглядала у пеплумі, з оголеними руками, здійнятими до Олімпу, а п’яні боги хропли б десь нагорі.

— Одружися зі мною, Сесаре. Негайно.

Сесар узяв її руку й поцілував, ледь торкнувшись губами.

— Коли ти подорослішаєш, принцесо.

— Я вже доросла.

— Ще ні. Але коли ти справді станеш дорослою, я наважуся сказати твоїй високості, що любив тебе. І що боги, прокинувшись, позбавили мене не всього. Лише мого королівства, — він замислився. — Втім, це така дрібниця.

Цей діалог — задушевний, сповнений спогадів та спільних таємниць — тривав так довго, як і їхня дружба. Вони помовчали, чути було лише цокання старовинних годинників, що в чеканні покупця відміряли плин часу.

— Отже, — озвався нарешті Сесар, — якщо я вірно зрозумів, ідеться про розслідування вбивства.

Хулія здивовано глянула на нього.

— Дивно, що ти це кажеш.

— Чому? Тут ідеться про щось таке. Те, що це сталося у п’ятнадцятому столітті, нічого не змінює…

— Так. Але це слово — вбивство — виставляє все в більш зловісному світлі. — У посмішці Хулії прозирало занепокоєння. — Можливо, минулої ночі я була надто втомленою, щоб дивитися на все таким чином, але досі я сприймала це як гру, щось на кшталт розв’язання ребуса…

Як таку собі особисту справу, можливість потішити самолюбство.

— І що?

— А те, що ти цілком природно кажеш мені, що йдеться про справжнє вбивство, і я починаю усвідомлювати… — Хулія на мить замовкла з розкритим ротом, мовби, стоячи на краю прірви, зазирнула вниз. — Ти розумієш? Хтось убив або наказав убити Роже Араського в День поклоніння волхвів у тисяча шістсот шістдесят дев’ятому році. А особа вбивці зашифрована в картині. — Хулія була така збуджена, що навіть трохи підвелася. — Ми можемо розгадати таємницю п’ятьох століть… Можливо, вона на короткий час навіть змінила історію Європи… Уявляєш, скільки коштуватиме на аукціоні «Шахова партія», якщо ми зможемо все це довести!

Хулія випросталася й сперлася на рожеву мармурову поверхню круглого столика, що стояв поряд. Здивування антиквара змінилося захопленням.

— Мільйони, люба, — зітхнувши, погодився він і, подумавши, впевнено додав: — Багато мільйонів. — Якщо зробити добру рекламу, «Клеймор» може збільшити стартову ціну в три або й у чотири рази… Твоя картина — справжній скарб. Це факт.

— Ми повинні негайно зустрітися з Менчу.

Сесар заперечливо похитав головою, його обличчя спохмурніло.

— Е ні, моя люба. І не кажи мені про цю каргу. Не вплутуй мене в історії з Менчу… Я робитиму все, що ти скажеш, але триматимусь від неї подалі, як помічник тореро від бика.

— Не дурій. Ти мені потрібен.

— І я до твоїх послуг, люба. Тільки не змушуй мене мати справу з цією відреставрованою Нефертіті та її черговими сутенерами, а по-простому кажучи, звідниками. Від цієї твоєї приятельки у мене завжди починається мігрень. — Він тицьнув пальцем собі у скроню: — Ось тут, розумієш?

— Сесаре…

— Гаразд, здаюся. Vae victis[10]. Я зустрінуся з твоєю Менчу.

Хулія дзвінко поцілувала його в добре виголені, напахчені миррою щоки. Парфуми Сесар купував у Парижі, а шийні хустки — в Римі.

— Я люблю тебе, антикваре. Дуже люблю.

— Лестощі. Звичайні лестощі. І ти це кажеш мені, в моєму віці.

Менчу також купувала парфуми в Парижі, але не такі легкі, як Сесар. Про її прихід, наче герольд, сповістила хвиля пахощів «Румби» від Баленсіаги, що обдала вестибюль Палац-готелю, щойно вона ввійшла туди — стрімливо і без Макса.

— Є новини, — перш ніж сісти, вона потерла пальцем ніс і поривчасто вдихнула повітря. Менчу вже зробила технічну зупинку в туалеті, й на її верхній губі залишилися ледь помітні сліди білого порошку; Хулія розуміла, що саме через це приятелька така жвава й енергійна. — Дон Мануель чекає на нас, щоб обговорити справу.

— Який дон Мануель?

— Власник картини, люба. Щось ти не надто тямка. Мій чарівний старигань.

Вони замовили неміцні коктейлі, і Хулія ввела приятельку в курс свого розслідування. Менчу раз по раз широко розплющувала очі, підраховуючи прибутки.

— Це змінює справу, — вона швидко щось підсумовувала, креслячи криваво-червоним нігтем по льняній скатертині. — П’яти відсотків мені вже буде замало, тож доведеться загнати хлопців із «Клеймора» в кут: із п’ятнадцяти відсотків комісійних від продажу картини сім з половиною їм, сім з половиною — мені.

— Вони не погодяться. Це значно менше за те, що вони зазвичай одержують.

Менчу засміялася, прикусивши зубами вінця келиха.

— Або це, або нічого. «Сотбі» та «Крісті» недалеко шукати, вони аж завиють від радощів, маючи шанс заволодіти ван Гюйсом. Тут уже все або нічого.

— А власник? Раптом твій старигань має свою думку щодо цього? Може, він захоче вести справу з «Клеймором» напряму або через інших посередників?

Менчу хитро посміхнулася.

— Захоче, та не зможе. Він підписав мені папірця, — вона вказала на свою міні-спідницю, яка щедро відкривала всім бажаючим ноги в темних панчохах. — До того ж, як бачиш, я вбралася, наче на битву. — Я або укоськаю дона Мануеля, або піду в черниці. — Вона закинула ногу на ногу, тоді поміняла їх місцями, відсалютувавши в такий спосіб на честь присутніх мужчин, які були свідками видовища, мовби хотіла перевірити справлене враження, і задоволена повернулася до свого коктейлю. — Що ж до тебе…

— Я хочу півтора відсотки від твоїх семи з половиною.

Менчу гаряче запротестувала.

— Це ж ціла купа грошей! — обурилася вона. — У три чи чотири рази більше, ніж ми домовлялися за реставрацію.

Хулія витягла із сумочки пачку «Честерфілда» й закурила, даючи приятельці вибалакатися.

— Ти мене не зрозуміла, — пояснила вона, випускаючи струмінь диму, щойно дістала можливість докинути слівце. — Гонорар за мою роботу відраховуватиметься безпосередньо від тієї суми, яку одержить за продану картину твій дон Мануель. Я мала на увазі додаткові відсотки — від твого прибутку. Якщо картину буде продано за сто мільйонів, сім відсотків відійде «Клеймору», шість — тобі, півтора — мені.

— Отакої, — Менчу похитала головою, вона не могла в це повірити. — Ти ж здавалася такою скромною зі своїми пензликами та слоїками, такою беззахисною.

— Нічого не вдієш. Дружба дружбою, але гроші лік люблять.

— Ти мене просто жахаєш. Я пригріла на грудях змію, наче Аїда. Чи то була Клеопатра?.. Не думала, що ти так добре розумієшся на відсотках.

— Постав себе на моє місце. Зрештою, саме я докопалася до цієї історії. — Хулія поворушила пальцями перед лицем приятельки. — Оцими ручками.

— Ти користуєшся тим, що в мене м’яке серце, зміючко.

— І як тобі не соромно.

Менчу мелодраматично зітхнула. Її Макса позбавляли шматка хліба, але треба було домовлятися. До того ж дружба є дружба. Вона кинула погляд у бік дверей, і на її обличчі відбився жвавий інтерес.

— Авжеж, — не втрималася Хулія. — Згадаєш нечистого, а він уже тут. Макс?

— Не будь такою дошкульною. Макс не нечистий, він — янгол. — Менчу повела очима, запрошуючи приятельку нишком подивитися в той бік. — Щойно ввійшов Пако Монтегріфо з «Клеймора». І він нас помітив.

Монтегріфо, директор мадридської філії «Клеймора», — високий привабливий чоловік років сорока, вбраний з викінченою елегантністю італійського принца, мав бездоганну зачіску і таку ж бездоганну краватку, а коли посміхався, демонстрував ряд чудових зубів — надто чудових, щоб бути справжніми.

— Добридень, сеньйори. Яка приємна несподіванка.

Він стояв, поки Менчу їх знайомила.

— Я бачив деякі ваші роботи, — звернувся він до Хулії, дізнавшись, що це вона займається ван Гюйсом. — І можу сказати лише одне: вони чудові.

— Дякую.

— Нема за що. Не сумніваюся, що «Шахова партія» буде на тому ж рівні, — професійно посміхнувшись, він знову показав ряд білих зубів. — Ми покладаємо на цю дошку великі надії.

— Ми теж, — озвалася Менчу, — ви навіть не уявляєте, які великі.

Монтегріфо, мабуть, завважив якусь незвичну нотку в її голосі, бо в його карих очах з’явилася насторога. «А він не дурний», — подумала Хулія. Тим часом аукціоніст зробив рух до вільного стільця.

— У мене зустріч, — мовив він, — утім пару хвилин вони почекають. Ви дозволите?

Монтегріфо заперечливо хитнув головою офіціанту, котрий уже наближався до них, і сів навпроти Менчу. Він і далі тримався привітно, але тепер, здавалися, чогось напружено чекав, мовби намагався вловити далекий невиразний звук.

— Виникли якісь проблеми? — запитав спокійно.

Галерейниця заперечливо похитала головою.

— Жодних проблем. Жодних підстав для занепокоєння.

Однак Монтегріфо не здавався занепокоєним. Це була просто ввічлива цікавість.

— Можливо, — озвалася Менчу після короткого вагання, — нам доведеться переглянути умови угоди.

Запала обтяжлива мовчанка. Монтегріфо дивився на неї, мов на клієнта, який не вміє пристойно поводитися під час аукціону.

— «Клеймор» — поважана фірма, сеньйоро.

— Анітрохи в цьому не сумніваюся, — визивно відповіла Менчу. — Однак ретельне дослідження ван Гюйса виявило важливі деталі, які збільшують вартість картини.

— Наші оцінювачі нічого такого не виявили.

— Дослідження було зроблене пізніше. Знахідки… — Менчу знову завагалася, що не минуло непоміченим, — не на поверхні.

Монтегріфо із задумливим виразом обернувся до Хулії. Його погляд був крижаним.

— Що ви там виявили? — лагідно запитав він, мов сповідник, пропонуючи очистити совість.

Хулія нерішуче глянула на Менчу.

— Не думаю, що я…

— Ми не уповноважені, — втрутилася Менчу. — Принаймні сьогодні. Спершу ми повинні одержати інструкції від мого клієнта.

Монтегріфо повільно хитнув головою. Потім з виглядом світської людини так само повільно підвівся.

— Я мушу йти. Перепрошую.

Здавалося, він хотів щось додати, але зрештою лише з цікавістю подивився на Хулію. Він не виглядав стурбованим. Тільки прощаючись, висловив сподівання, — не відводячи очей від Хулії, але вочевидь звертаючись до Менчу, — що знахідка чи що б там не було не порушить досягнутих домовленостей. Потім, відкланявшись, попрямував, обминаючи столики, в інший кінець зали й підсів до якоїсь пари — схоже, іноземців.

Менчу засмучено дивилася на свій келих.

— Ну, й дала ж я маху.

— Чому? Рано чи пізно він би дізнався.

— Авжеж. Але ти не знаєш Пако Монтегріфо, — вона відпила ковток, дивлячись крізь келих на аукціоніста. — Він з усіма своїми манерами та світським блиском, якби тільки був знайомий з доном Мануелем, мерщій кинувся б до нього, аби дізнатися, що відбувається, й залишити нас поза грою.

— Ти гадаєш?

Менчу саркастично реготнула. Біографія Пако Монтегріфо не була для неї секретом.

— У нього добре підвішений язик, він знає свою справу, не обтяжений совістю, а запах вигідної оборудки чує за сорок кілометрів. — Менчу захоплено прицмокнула язиком. — А ще подейкують, буцімто Пако нелегально переправляє за кордон мистецькі твори й чудово вміє ладнати з сільськими священиками.

— Однак він справляє гарне враження.

— Він з того й живе, що справляє гарне враження.

— Не розумію, чому ти, знаючи за ним таке, не звернулася до когось іншого…

Галерейниця стенула плечима. Що з того, що вона в курсі життя та вихваток Пако? Репутація «Клеймора» була бездоганною.

— Ти спала з ним?

— З Монтегріфо? — Менчу зареготала. — Ні, голубонько. Це не мій тип.

— А по-моєму, він привабливий.

— Просто в тебе такий вік. Я віддаю перевагу пройдисвітам без блиску, приміром як Макс, котрі завжди мають такий вигляд, наче от-от зацідять тобі в пику… Вони кращі в ліжку і зрештою виходять значно дешевше.

— Звісно, ви ще надто юні.

Вони пили каву за лакованим китайським столиком, сидячи перед обвитою буйною рослинністю терасою. Зі старого патефона лунала мелодія «Музичного приношення» Баха. Час від часу дон Мануель Бельмонте уривав сам себе, мовби його увагу привертав раптом якийсь такт, прислухався й починав злегка вистукувати пальцями по нікельованому бильцю свого інвалідного візка. Його чоло та руки були вкриті темними цятками — ознаками старості, на зап’ястках та шиї випиналися вузлуваті голубі вени.

— Це сталося в сороковому чи то в сорокових роках, — вів далі старий, і на його сухих потрісканих губах відбилася сумна посмішка. — Тоді були скрутні часи, і ми продали майже всі картини. Найкраще мені запам’яталися дві — Муньйоса Деграйна та Мурільйо. Моя бідолашна Анна, упокой, Господи, її душу, так і не оговталася після втрати Мурільйо. Це був такий чарівний невеличкий образ Пресвятої Діви, дуже схожий на ті, що висять у Прадо… — Він заплющив очі, мовби намагаючись вирізнити ту картину з-поміж інших спогадів. — Її купив один військовий, який згодом став міністром… Гарсія Понтехос, якщо я не помиляюся. Цей негідник добре скористався ситуацією. Розрахувався з нами чотирма монетами.

— Уявляю, як тяжко було все це втрачати, — Менчу говорила з належним співчуванням, сидячи навпроти Бельмонте так, аби той міг милуватися її ногами.

Інвалід згідливо хитнув головою, його лице виражало звичну покору. Такий вираз приходить до людей з роками, лише ціною втрачених ілюзій.

— Ми не мали іншого виходу. Навіть друзі та родичі дружини відцуралися від нас після війни, коли мене звільнили з роботи — я працював диригентом Мадридського оркестру. Такі були часи: хто не з нами, той проти нас… А я не був з ними.

Він раптом замовк, здавалося, його увагу привернула музика, що долинала з кутка кімнати, де громадилися стоси старих платівок, а над ними в однакових рамках висіли гравюрні портрети Шуберта, Верді, Бетховена та Моцарта. За мить дон Мануель уже знову дивився на Хулію та Менчу, здивовано кліпаючи очима, наче повернувся здаля й не сподівався, що вони ще тут.

— Потім у мене почався тромбоз, і стало ще гірше. На щастя, у нас залишався спадок моєї дружини, якого ніхто не міг відібрати. Тож нам вдалося зберегти цей дім, деякі меблі та дві-три гарні картини, серед них і «Шахову партію», — він сумно подивився на порожнє місце на стіні вітальні — прямокутник, що вирізнявся своєю яскравістю на тлі вигорілих шпалер, де самотньо стирчав цвях, і погладив підборіддя, на якому пробивалися кілька сивих волосин, що уникнули бритви. — Цю картину я завжди любив найбільше.

— Від кого ви її успадкували?

— Від далеких родичів на прізвище Монкада. Від двоюрідного діда. Прізвище Анни за матір’ю було Монкада. Один з її предків, Луїс Монкада, в шістнадцятому столітті був інтендантом у Алессандро Фарнезе… Цей дон Луїс, мабуть, був шанувальником мистецтва.

Хулія кинула погляд на папери, що лежали на столику поміж філіжанками з кавою.

— Тут сказано: «придбана в 1585році… ймовірно, в Антверпені після капітуляції Фландрії та Брабанту…».

Старий хитнув головою з виглядом людини, яка намагається щось пригадати, наче сам був свідком тих подій.

— Авжеж. Можливо, нею заволоділи як трофеєм під час розграбування міста. Гвардійці, чиїм майном опікувався предок моєї дружини, були не з тих людей, які стукають у двері та виписують приходні ордери.

Хулія гортала документи.

— Більш давніх згадок про картину немає, — озвалася вона. — Ви не пам’ятаєте якоїсь родинної легенди, пов’язаної з нею? Якогось переказу чи чогось такого? Для нас важлива будь-яка зачіпка.

Бельмонте заперечливо похитав головою.

— Ні, наскільки мені відомо, ні. «Шахову партію» родичі моєї дружини завжди називали «Фламандською дошкою» або «Дошкою Фарнезе» — безперечно, щоб зберегти згадку про те, як вона їм дісталася… Під цією назвою картина навіть знаходилася двадцять років у музеї Прадо, поки в тисяча дев’ятсот двадцять третьому році батько моєї дружини не повернув її завдяки Прімо де Рівері, другу нашої сім’ї… Мій тесть завжди особливо шанував цього ван Гюйса, бо сам грав у шахи. Тому, коли картина перейшла до рук його дочки, я ніколи не хотів її продавати.

— А зараз? — поцікавилася Менчу.

Старий помовчав, задивившись на свою філіжанку, наче й не чув запитання.

— Зараз усе інакше, — нарешті озвався він, окинувши ясним поглядом спершу Менчу, а тоді Хулію й мовби глузуючи із самого себе. — Я перетворився на руїну, це впадає в око, — дон Мануель поплескав долонями по хворих ногах. — Моя племінниця Лола та її чоловік доглядають мене, і я мушу якось їм віддячити. Хіба ні?

Менчу промимрила щось, вибачаючись, мовляв, це родинні справи і, звісно, вона не хотіла бути нескромною.

— Облиште, не треба вибачатися, — Бельмонте примирливо здійняв праву руку з витягнутими двома пальцями, немов відпускав їй гріхи. — Все нормально. Картина коштує грошей, а тут вона просто висить на стіні. Лола та її чоловік кажуть, що ці гроші їм би не завадили. Лола одержує пенсію за батька, а її чоловік, Альфонсо… — старий подивився на Менчу, наче сподіваючись на її розуміння. — Ви ж його знаєте: він ніколи в житті не працював. Що ж до мене, — на губах старого знову з’явилася глузлива посмішка, — коли 6 я вам сказав, який податок мушу сплачувати щороку як власник цього дому, то ви б злякалися.

— Так, район тут гарний, — погодилася Хулія. — І дім теж.

— Авжеж, але в мене жалюгідна пенсія. Тому й доводиться час від часу продавати щось із речей, котрими я дорожив як пам’яттю… Картина дасть якийсь перепочинок.

Старий замислився й сидів, похитуючи головою, але не здавався надто пригніченим; ситуація, про яку він розповідав, радше потішала його, мовби він знаходив у ній щось кумедне, чого ніхто, крім нього, не міг оцінити. Хулія зрозуміла це, коли, дістаючи з пачки сигарету, перехопила його лукавий погляд. Хтозна, можливо, те, що на перший погляд могло здатися банальним обдиранням старого безсоромними племінниками, для нього самого було цікавим лабораторним експериментом, таким собі дослідженням жадібності родичів: «Ох, дядечку, ми тут працюємо на тебе, мов раби, а твоєї пенсії заледве вистачає на те, щоб покрити видатки… тобі було б краще в притулку серед ровесників… прикро, що ці картини висять отак без користі на стіні…». Тепер, маючи таку приманку, як ван Гюйс, Бельмонте міг почуватися спокійно. Після довгих років принижень він навіть перехопив ініціативу. Завдяки картині старий міг поквитатися з племінниками.

Хулія запропонувала донові Мануелю сигарету, той вдячно посміхнувся, але вагався.

— Не варто. Лола дозволяє мені одну філіжанку кави з молоком і одну сигарету на день.

— До біса Лолу! — Ці слова вихопилися в Хулії несподівано навіть для неї самої. Менчу перелякано глянула на приятельку, однак старого це не збентежило. Навпаки, Хулії здалося, що в його очах спалахнули змовницькі вогники, які одразу згасли. Старий простягнув кістляві пальці.

— Щодо картини, — мовила Хулія, схилившись над столиком, щоб дати донові Мануелю прикурити, — то тут виникла одна обставина.

Старий з насолодою затягнувся, довго не випускаючи дим, а коли нарешті це зробив, подивився на Хулію примруженими очима.

— Добра чи погана?

— Добра. Під фарбою ми виявили напис, зроблений, імовірно, самим художником. Якщо його відкрити, це збільшить вартість картини. — Вона відкинулась на спинку стільця й посміхнулася. — Звісно, вирішувати вам.

Бельмонте глянув на Менчу, тоді знову на Хулію, наче вирішуючи, на що зважитися. Нарешті, він, мабуть, зробив вибір і, затягнувшись ще раз, задоволено поклав руки на коліна.

— Здається, ви не тільки вродлива, але й дуже розумна, — звернувся він до Хулії. — Певен навіть, що вам подобається Бах.

— Я його обожнюю.

— Поясніть мені, будь ласка, про що йдеться.

І Хулія пояснила.

Бельмонте довго недовірливо мовчав, тоді хитнув головою.

— Ти ба! Я стільки років кожного дня дивився на цю картину і навіть не уявляв… — Він перевів погляд на порожнє місце на стіні, де раніше висіла картина ван Гюйса, й примружив очі, задоволено посміхаючись. — Отже, художник полюбляв загадки…

— Здається, так, — озвалася Хулія.

Бельмонте показав рукою туди, де в кутку і далі грав патефон.

— І не він один, — проказав старий. — Колись у мистецьких творах часто траплялися всілякі фокуси та загадки. У того ж таки Баха, приміром. Десять канонів «Приношення» — це вершина його творчості, а проте жоден із них не дописаний до кінця… Бах зробив це навмисне, він наче пропонував свої загадки Фрідріху, королю Пруссії… Такий собі музичний викрутас, поширений у ті часи. Він полягав у тому, щоб написати тему, супроводжуючи її з кількома більш або менш загадковими вказівками з тим, аби побудований на цій темі канон був розкритий іншим музикантом чи виконавцем. Тобто — оскільки йшлося про гру — іншим гравцем.

— Дуже цікаво, — докинула Менчу.

— Ви навіть не уявляєте, до якої міри. Бах, як і чимало інших митців, полюбляв фокуси. Він постійно вдавався до трюків, аби ошукати слухачів, вигадував різні штучки з нотами та текстом, хитромудрі варіації, незвичні фуги — в цьому йому допомагало надзвичайне почуття гумору… Приміром, в один зі своїх творів на шість голосів він потайки вставив власне ім’я, розділивши його між двома найбільш високими голосами. Але таке трапляється не лише в музиці: Льюїс Керролл, бувши математиком, письменником, а крім того ще й великим любителем шахів, уставляв у свої поетичні твори акровірші… В музиці, поезії та живописі існують надзвичайно дотепні способи щось приховати.

— Ваша правда, — згодилася Хулія. — В мистецтві часто надибуємо на символи й таємні шифри. У сучасному також… Проблема в тому, що ми не завжди маємо ключ для розгадки цих послань, особливо стародавніх. — Цього разу вона подивилася на порожнє місце, де раніше висіла картина. — Однак із «Шаховою партією» ми маємо кілька відправних точок, від яких можна відштовхуватися. Отже, можна спробувати.

Бельмонте відкинувся на спинку свого візка й, лукаво глянувши на Хулію, хитнув головою.

— Тримайте мене в курсі. Запевняю, ніщо мене так не потішить.

Вони прощалися в передпокої, коли прийшли племінники. Лола — довготелеса жінка років близько сорока, рудава, з маленькими хижими очицями, правою рукою, що визирала з рукава шкіряного пальта, обхопила ліву руку свого смаглявого, худорлявого, дещо молодшого за неї чоловіка, чия рання лисина ще більше впадала в око через сильну засмагу. Навіть без натяку дона Мануеля стосовно того, що його родич ніколи в житті не працював, Хулія здогадалася б, що цей тип належить до категорії любителів жити, докладаючи для цього якнайменше зусиль. Риси його обличчя, на якому під очима вже вимальовувалися мішки, свідчили про підступність та схильність до цинізму — якості, що їх іще більше підкреслював схожий на лисячий писок великий виразний рот. Чоловік був у синьому блейзері із золотими ґудзиками і, безперечно, мав вигляд необтяженої справами людини, котра ділить своє постійне дозвілля між розкішними кав’ярнями (відвідуючи їх у години, коли заведено пити аперитив) і модними нічними барами, не обминаючи при цьому казино й вочевидь добре знаючи всі секрети рулетки та картярських ігор.

— Мої племінники Лола та Альфонсо, — відрекомендував їх Бельмонте, і ті привіталися: племінниця байдуже, зате її чоловік з явним інтересом — він довше, ніж було необхідно, затримав руку Хулії у своїй і встиг окинути її з голови до ніг призвичаєним оком. Потім, обернувшись до Менчу, привітався з нею, назвавши її на ім’я. Схоже було на те, що вони давні знайомі.

— Вони прийшли стосовно картини, — пояснив Бельмонте.

Племінник прицмокнув язиком.

— Авжеж, стосовно картини. Твоєї знаменитої картини.

Подружжя ввели в курс справи. Альфонсо — руки в кишенях, — дивлячись на Хулію, посміхався.

— Якщо йдеться про збільшення вартості картини, по-моєму, це чудова новина, — звернувся він до Хулії. — Коли матимете ще такі сюрпризи, заходьте у будь-який час. Ми полюбляємо сюрпризи.

Племінниця не поділяла захвату свого чоловіка.

— Ми повинні це обговорити, — роздратовано заговорила вона. — Хто гарантує, що картину не буде пошкоджено?

— Цього було б неможливо вибачити, — докинув Альфонсо, не зводячи очей з Хулії, — але не думаю, що ця дівчина може заподіяти нам таку шкоду.

Лола Бельмонте кинула на чоловіка роздратований погляд.

— А ти не встрявай. Це моя справа.

— Помиляєшся, кохана. — Посмішка Альфонсо зробилася ще ширшою. — За шлюбним контрактом, нам належать однакові частки.

— Кажу тобі, не встрявай.

Альфонсо повільно обернувся до неї. Його обличчя зробилося злим, а відтак ще більше схожим на лисячий писок. Тепер його посмішка нагадувала лезо ножа, і, завваживши це, Хулія зрозуміла, що родич старого не такий безпечний, як здається на перший погляд. «Мабуть, не надто зручно мати справу з людиною, здатною так посміхатися», — подумала вона.

— Не будь смішною… Кохана.

У цьому «кохана» вчувалося все, що завгодно, тільки не ніжність, і, схоже, Лола Бельмонте знала це краще за інших; вона насилу стрималася після такого приниження та зневаги. Менчу виступила наперед, готова ринутися в бій.

— Ми вже переговорили з доном Мануелем, — заявила вона. — Він згоден.

«А це вже інший бік справи», — подумала Хулія, не перестаючи дивуватися. Бо старий сидів на своєму інвалідному візку, склавши руки на колінах, і спокійно спостерігав сварку, свідомо самоусунувшись, немов глядач, який, одначе, зі зловтішним інтересом чекає, чим усе скінчиться.

«Цікаві люди, — подумала Хулія. — Цікава родина».

— Саме так, — підтвердив старий, ні до кого конкретно не звертаючись. — Я згоден. У принципі.

Племінниця заломила руки, й браслети на її зап'ястках забряжчали. Вона здавалася засмученою чи роздратованою. А може, засмученою та роздратованою водночас.

— Але, дядечку, ми повинні це обговорити. Я не сумніваюся в добрих намірах цих сеньйор…

— Сеньйорит, — утрутився чоловік, не перестаючи посміхатися Хулії.

— Нехай сеньйорит, яка різниця, — Лола Бельмонте так розлютилася, що насилу вимовляла слова. — В кожному разі вони повинні були проконсультуватися з нами також.

— Що стосується мене, — озвався чоловік, — то я їх на це благословляю.

Менчу, не криючись, зухвало розглядала Альфонсо і вже поривалася щось сказати, але промовчала й уп’ялася очима в племінницю.

— Ви самі чули, що сказав ваш чоловік.

— Байдуже. Спадкоємиця я, а не він.

Сидячи на своєму візку, Бельмонте глузливо підняв худющу руку, наче просив слова.

— Я ще живий, Лоліто… Ти успадкуєш усе в належний час.

— Амінь, — проказав Альфонсо.

Гостре підборіддя племінниці націлилося на Менчу з таким оскаженінням, що Хулії на якусь мить здалося, нібито зараз Лола кинеться на них. Вона й справді могла становити небезпеку — зі своїми довгими нігтями, схожа на хижого птаха, — тож Хулія вирішила чинити опір, хоча серце в неї шалено калатало, виділяючи адреналін. Хулія не мала якихось особливих фізичних навичок, хоча в дитинстві Сесар навчив її кількох брудних прийомів, корисних, щоб здолати піратів. На щастя, оскаженіння племінниці обмежилося розлюченими поглядами, і вона, розвернувшись, вийшла з передпокою.

— Я цього так не залишу, — кинула на ходу, і її підбори сердито зацокали по коридору.

Альфонсо, який і досі тримав руки в кишенях, добродушно посміхався.

— Не ображайтеся на неї. — Він обернувся до Бельмонте. — Правда ж, дядечку?.. Наша Лоліта — чисте золото… Сама доброта.

Інвалід відчужено хитнув головою, він вочевидь думав про щось інше. Здавалося, його увагу привернув порожній прямокутник на стіні, начеб на ньому проступали таємничі знаки, розібрати які було під силу тільки його стомленим очам.

— Отже, з племінником ти була знайома раніше, — мовила Хулія, щойно вони вийшли на вулицю.

Менчу, яка саме оглядала вітрину якоїсь крамнички, ствердно хитнула головою.

— Давним-давно, — вона нахилилася, щоб роздивитися ціну якихось черевиків. — Роки три-чотири.

— Тепер зрозуміло, як ти вийшла на картину… Пропозиція була не від старого, а від цього жевжика.

Менчу єхидно посміхнулася.

— А ти попала в точку, голубонько. Тільки не подумай, бува, бозна-чого. Було у нас з ним колись те, що ти — із сердечної простоти — назвала б affaire[11] Відтоді багато води спливло, та коли йому засів у голові ван Гюйс, Альфонсо, треба віддати йому належне, згадав про мене.

— Чому ж він сам не домовився?

— Бо ніхто не йме йому віри, навіть дон Мануель… — Менчу зареготала. — Альфонсіто Лапенья на прізвисько Гральний автомат заборгував геть усім, навіть чистильнику взуття. Кілька місяців тому він ледь не опинився в буцегарні через якусь оборудку з нічим не забезпеченими чеками.

— Із чого ж він живе?.

— З того, що в жінки на шиї сидить, роззяв обдурює та совісті не має.

— І сподівається завдяки ван Гюйсу вийти зі скрути?

— Авжеж. Ніяк не дочекається, коли зможе обернути його на купу жетонів для рулетки.

— Темний тип.

— Звісно. Але я полюбляю пройдисвітів, от і Альфонсо мені подобається, — вона на мить замислилася. — Хоча його технічні дані, наскільки я пам’ятаю, на медаль не тягнуть. Він… Як це тобі пояснити? — Менчу задумалася, добираючи потрібне слово. — Він не надто вигадливий, розумієш? Тут Макс дасть йому фори. Альфонсо якийсь одноманітний, із тих, що тільки «здрастуй та бувай». Зате веселун, чудово розповідає непристойні анекдоти.

— А дружина в курсі?

— Думаю, нюхом чує, вона ж не дурна. Тому так на нас і визвірилася, зміюка.


III. ШАХОВА ЗАДАЧА

Ця благородна гра має свої безодні, в яких часто пропадали благородні душі.

Стародавній німецький майстер

— Гадаю, — мовив антиквар, — тут ідеться про шахову задачу.

Уже півгодини, дивлячись на картину, вони обмінювалися враженнями. Сесар стояв, спершись на стіну й двома пальцями — великим та вказівним — граційно тримаючи склянку джину з цитриною. Менчу томливо лежала на дивані. Хулія, покусуючи ніготь, сиділа на килимі, — перед нею стояла попільничка. Усі троє втупилися в картину, наче в екран телевізора. Кольори ван Гюйса поволі темнішали в них на очах у міру того, як згасало вечірнє світло, що проникало до помешкання через слухове вікно.

— Може, хтось увімкне світло? — запропонувала Менчу. — У мене таке враження, що я потроху сліпну.

Сесар натиснув на вимикач, що був у нього за спиною, і бічне світло, відбиваючись од стін, повернуло життя та кольори Роже Араському й подружжю герцогів Остенбурзьких. Майже тоді ж пролунали вісім ударів настінного годинника — їх розмірено відбив довгий маятник з позолоченої латуні. Хулія повернула голову, марно прислухаючись до кроків, які мали б пролунати на сходах.

— Альваро запізнюється, — проказала вона й завважила, як скривився Сесар.

— Хоч би як спізнився цей філістер, — пробуркотів антиквар, — все одно він завжди приходить надто рано.

Хулія осудливо глянула на нього.

— Ти обіцяв поводитися коректно. Не забувай про це.

— Я не забуваю, принцесо. Я стримаю свої хижі поривання лише через благоговіння перед тобою.

— Буду довіку тобі вдячна.

— Сподіваюсь на це. — Антиквар подивився на свого годинника, мовби не довіряючи настінному, якого колись давно сам подарував Хулїї. — А ця свинюка не надто пунктуальна.

— Сесаре.

— Гаразд, моя люба. Уже мовчу.

— Ні, не мовчи. — Хулія показала на картину: — Отже ти казав, що тут ідеться про шахову задачу…

Сесар ствердно хитнув головою. Він зробив театральну паузу: умочив губи в джин, а тоді витер їх витягнутим з кишені бездоганно-білим носовичком.

— Бачиш… — Він глянув на Менчу й ледь чутно зітхнув. — Бачите, у прихованому написі є одна деталь, на яку досі ми — принаймні я — не звертали уваги, necavit equitem справді перекладається як запитання: хто вбив лицаря? А це, згідно з наявними у нас даними, може трактуватися як загадка, що стосується смерті — або вбивства — Роже Араського… А проте, — Сесар зробив жест, з яким фокусники дістають із циліндра свій сюрприз, — цю фразу можна перекласти й інакше. Наскільки мені відомо, шахова фігура, яку ми називаємо конем, у Середньовіччі звалася лицарем… Навіть сьогодні в багатьох європейських країнах вона зветься саме так. Приміром, англійське knight означає лицар. — Він замислено подивився на картину, мовби зважуючи слушність свого висновку. — Можливо, в такому випадку запитується не хто вбив лицаря, а хто вбив коня… Або, як кажуть шахісти, хто з’їв коня?

Якийсь час вони мовчали, поринувши в роздуми. Нарешті озвалася Менчу:

— Шкода, наш повітряний замок розвіявся, — вона з прикрістю посміхнулася. — Затія виявилася безглуздою…

Хулія похитала головою, уважно дивлячись на антиквара.

— Зовсім ні; адже таємниця залишається. Хіба не так, Сесаре?.. Роже Араського вбили до того, як була написана картина, — підвівшись, вона показала на кут дошки. — Бачите? Онде дата її створення: Petrus Van Huys fecit me, anno MCDLXXI[12] Тобто через два роки після вбивства Роже Араського ван Гюйс, вдавшись до вигадливої гри слів, намалював картину, на якій зобразив жертву й ката, — якусь мить вона вагалася, бо їй в голову прийшла нова думка. — І, можливо, причину злочину — Беатрісу Бургундську.

Менчу виглядала спантеличеною, але надзвичайно схвильованою. Вона пересунулася на самісінький край дивана й широко розплющеними очима дивилася на фламандську дошку так, наче вперше її бачила.

— Поясни, що ти мала на увазі, голубонько. Я аж палаю з цікавості.

— Наскільки нам відомо, Роже Араського могли вбити з різних причин, і однією з них міг бути ймовірний роман між ним та герцогинею Беатрісою… жінкою в чорному, котра читає, сидячи біля вікна.

— Ти хочеш сказати, що герцог убив його з ревнощів?

Хулія стенула плечима.

— Я нічого не хочу сказати. Я лише припускаю таку можливість. — Вона показала на купу книг, документів та фотокопій, що лежали на столі. — Можливо, художник хотів привернути увагу до злочину… Не виключено, що саме це спонукало його написати картину, а може, він діяв, виконуючи чиєсь замовлення. Ми ніколи не дізнаємося про це напевне, але ясно одне: в картині міститься розгадка вбивства Роже Араського. Це доводить напис.

— Прихований напис, — наголосив Сесар.

— Тим паче.

— Не виключено, що художник боявся бути надто відвертим, — погодилася Менчу. — У п’ятнадцятому сторіччі теж не можна було звинуватити когось отак, з доброго дива.

Хулія глянула на картину.

— Може, ван Гюйс злякався, що явив усе з такою очевидністю.

— Або хтось зробив це після нього, — завважила Менчу.

— Ні. Я також думала про це, й окрім лампи Вуда застосувала стратиграфічний аналіз: узяла скальпелем зразок і дослідила його під мікроскопом, — Хулія дістала зі столу аркуш паперу. — Ось, будь ласка, тут відтворено все, шар за шаром: основа — дубова деревина, потім тонкий шар ґрунтовки — карбонат натрію та тваринний клей, свинцеві білила, масло, далі три шари — свинцеві білила, кіновар, знову свинцеві білила, резинат міді, лак тощо. Все однакове: ті самі суміші, ті самі барвники. Ван Гюйс власноручно приховав напис невдовзі після того, як зробив його. Щодо цього немає жодних сумнівів.

— Отже?

— Враховуючи те, що ми балансуємо на погано напнутій линві, якій уже п’ятсот років, я згодна із Сесаром. Цілком імовірно, що ключем до розгадки є шахова партія. А от думка про з’їденого коня не приходила мені в голову… — Хулія подивилася на антиквара. — А ти як вважаєш?

Сесар відійшов од стіни й вмостився на дивані, поруч із Менчу, тоді, зробивши маленький ковток, схрестив ноги.

— Я дотримуюсь тієї ж думки, люба. Гадаю, переводячи нашу увагу з лицаря на коня, художник намагався підказати нам головний слід… — Він неквапно осушив свою склянку й, побрязкуючи кубиками льоду, поставив її на столик. — Запитуючи, хто з’їв коня, він змушує нас вивчати партію… Скидається на те, що цей примхливий ван Гюйс, маючи своєрідне почуття гумору, запрошує нас зіграти в шахи.

У Хулії загорілися очі.

— Що ж, зіграємо! — вигукнула вона, обернувшись до картини. Після цих слів антиквар знову зітхнув.

— Мені б теж цього хотілося. Але це за межами моїх можливостей.

— Годі, Сесаре! Ти, мабуть, граєш у шахи.

— Твоє припущення абсурдне, люба… Ти колись бачила, щоб я грав у шахи?

— Ніколи. Але ж усі знають, як це робиться.

— Тут замало просто знати, як пересувати фігури… Ти завважила, що позиція досить складна? — Він по-театральному скрушно відкинувся на спинку дивана. — Навіть я маю деякі прикрі обмеження. Досконалих людей не існує.

У цю мить хтось подзвонив у двері.

— Альваро! — Хулія побігла відчиняти.

Однак це був не Альваро. Вона повернулася з конвертом, який приніс кур’єр; там було кілька фотокопій і надрукована на машинці хронологія подій.

— Дивіться! Він, мабуть, вирішив не приходити, але прислав нам оце.

— Як був нечемою, так і залишився, — зневажливо пробурмотів Сесар. — Міг би принаймні зателефонувати й вибачитися, негідник, — він стенув плечима. — Втім, у глибині душі я радий… І що ж нам прислав цей поганець?

— Не нападай на нього. Він мусив добре попрацювати, щоб це укласти, — осадила антиквара Хулія.

І почала голосно читати.

«Пітер ван Гюйс та персонажі картини „Шахова партія“. Біографічна хронологія:

1415: Пітер ван Гюйс народився в Брюгге (Фландрія). Нині Бельгія.

1431: Роже Араський народився в замку Бельсан, у Остенбурзі. Його батько, Фулк Араський, був васалом короля Франції і родичем правлячої тоді династії Валу а. Його матір, чиє ім’я не збереглося, походила зроду остенбурзьких герцогів Алтенгоффенів.

1435: Бургундія та Остенбург позбуваються васальної залежності від Франції. Народився Фердинанд Алтенгоффен, майбутній герцог Остенбурзький.

1437: Роже Араський виховується при остенбурзькому дворі, бувши товаришем у дитячих забавках та навчанні майбутнього герцога Фердинанда. У шістнадцятирічному віці він разом зі своїм батьком, Фулком Араським, бере участь у війні, яку король Франції Карл VII вів проти Англії.

1441: Народилася Беатріса, племінниця Філіппа Доброго, герцога Бургундії.

1442: Вважається, що в цей час Пітер ван Гюйс після навчання у братів ван Ейків у Брюгге та в Робера Кампена в Турне створює свої перші картини. Жодна його робота цього періоду не збереглася.

1448: Ван Гюйс створює „Портрет ювеліра Вільгельма Валгууса“.

1449: Роже Араський відзначається при відвоюванні в англійців Нормандії та Гієні.

1450: Роже Араський бере участь у битві біля Форміньї.

1452: Ван Гюйс створює „Родину Лукаса Бремера“ (найкращу з відомих нам його робіт).

1453: Роже Араський бере участь у битві біля Кастильйона. Того ж року в Нюрнберзі виходить друком його „Поема про троянду та лицаря“ (один примірник зберігається у Національній бібліотеці в Парижі).

1455: Ван Гюйс пише „Моління Богородиці“ (на картині немає дати, але, на думку експертів, вона належить до цього періоду).

1457: Помирає Вільгельм Алтенгоффен, герцог Остенбурзький. Його заступає двадцятидворічний син Фердинанд. Він майже одразу кличе до себе Роже Араського, котрий у цей час, як вважають, перебуває при дворі короля Франції Карла VII, якому дав обітницю вірності.

1457: Ван Гюйс пише „Лубенського міняйла“.

1458: Ван Гюйс створює „Портрет торговця Матіаса Концині та його дружини“.

1461: Помирає король Франції Карл VII. Можна припустити, що, звільнившись від даної французькому монарху обітниці вірності, Роже Араський повертається до Остенбурга. Приблизно в той самий час Пітер ван Гюйс завершує „Антверпенський вертепі перебирається до остенбурзького двору.

1462: Ван Гюйс пише „Лицаря і Диявола“. Фотографії оригіналу (зберігається в амстердамському Рійксмузеумі) дають підстави припускати, що лицарем, який позував для цієї картини, міг бути Роже Араський, хоча схожість між цим персонажем та персонажем картини „Шахова партія“ не є цілковитою.

1463: Офіційні заручини Фердинанда Остенбурзького з Беатрісою Бургундською. У складі вирядженого до бургундського двору посольства Роже Араський та Пітер ван Гюйс, якому доручено написати портрет Беатріси, що він і зробив того ж таки року. (Портрет, який згадується у хроніці шлюбної церемонії та в переліку майна за 1474 рік, до наших днів не зберігся.)

1464: Шлюб Фердинанда Алтенгоффена, герцога Остенбурзького та Беатріси Бургундської. Роже Араський очолює почет, що супроводить наречену з Бургундії до Остенбурга.

1467: Помирає Філіпп Добрий, якого заступає його син Карл Сміливий, герцог Бургундії та кузен Беатріси. Тиск із боку Франції та Бургундії спричиняється до інтриг при остенбурзькому дворі. Фердинанд Алтенгоффен намагається зберегти хистку рівновагу. Французька партія спирається на Роже Араського, який має великий вплив на герцога Фердинанда. Бургундська партія тримається завдяки впливу герцогині Беатріси.

1469: Убивство Роже Араського. Звинувачення падає на бургундську партію. Водночас поширюються чутки про любовний зв’язок між Роже Араським та Беатрісою Бургундською. Причетність Фердинанда Остенбурзького не доведено.

1471: Через два роки після вбивства Роже Араського ван Гюйс пише „Шахову партію“. Невідомо, чи художник все ще жив тоді в Остенбурзі.

1474: Фердинанд Алтенгоффен помирає, не залишивши спадкоємців. Король Франції Людо вік XI прагне відновити давні династичні права на герцогство, що погіршує і без того напружені французько-бургундські відносини. Кузен герцогині-вдови Карл Сміливий вдирається на територію герцогства, розгромивши французів у битві під Лувеном. Бургундія анексує Остенбург.

1477: Карл Сміливий гине у битві біля Нансі. Максиміліан І Австрійський заволодіває бургундською спадщиною, яка згодом перейде до його внука Карпа (майбутнього імператора Карла V) і зрештою опиниться в руках іспанської монархії Габсбургів.

1481: У Генті помирає Пітер ван Гюйс, який саме працював над триптихом „Зняття з Хреста“ для собору Святого Бавона.

1485: В одному з монастирів Льєжа помирає ув’язнена там Беатріса Бургундська.»

Ніхто довго не наважувався заговорити. Вони лише дивилися один на одного і на картину. Після довгої паузи, яка, здавалося, тривала цілу вічність, Сесар труснув головою.

— Мушу визнати, — стиха мовив він, — я вражений.

— Ми всі вражені, — озвалася Менчу.

Хулія поклала документи на стіл і зіперлася на нього.

— Ван Гюйс добре знав Роже Араського, — вона показала на папери. — Можливо, вони навіть приятелювали.

— І, створюючи цю картину, художник поквитався з його вбивцею, — мовив Сесар. — Усе збігається.

Хулія підійшла до своєї бібліотеки: вздовж двох стін помешкання громадилися дерев’яні стелажі, полиці яких аж прогиналися від ваги скупчених тут стосів книг. Якусь мить вона стояла перед ними — руки в боки, — а тоді витягнула грубий ілюстрований том, швидко погортала його й нарешті знайшла те, що шукала, й вмостилася на дивані між Менчу та Сесаром із розгорнутим виданням «Амстердамський Рійксмузеум» на колінах. Репродукція картини була невеликою, але на ній чудово вирізнялася фігура лицаря в обладунку, з непокритою головою, що їхав верхи на коні біля підніжжя узгір’я, на верхів’ї якого височіло оточене муром місто. Поруч із лицарем, подружньому розмовляючи з ним, на чорній худющій шкапі їхав диявол: правицею він указував на місто, куди вони вочевидь прямували.

— Можливо, це він, — завважила Менчу, порівнюючи риси лицаря з книги із обличчям гравця в шахи, зображеного на картині.

— А можливо, ні, — уточнив Сесар. — Хоча певна подібність між ними існує. — Він обернувся до Хулії. — Коли була написана ця картина?

— У тисяча чотириста шістдесят другому році.

Антиквар швидко підрахував.

— Тобто за дев’ять років до «Шахової партії». Це може бути поясненням. Вершник, якого супроводжує диявол, молодший за персонажа нашої картини.

Хулія не відповіла. Вона уважно вдивлялася в книжкову репродукцію. Сесар стурбовано глянув на неї:

— Щось сталося?

Дівчина повільно хитнула головою, наче боялася різким рухом сполошити відлюдкуватих духів, яких насилу зібрала.

— Так, — мовила вона голосом людини, змушеної змиритися з очевидним. — Як для простого збігу, то це вже занадто.

Хулія показала пальцем на знімок.

— Не бачу нічого особливого, — зізналася Менчу.

— Не бачиш? — Хулія посміхнулася сама до себе. — Поглянь на щит цього лицаря… У добу Середньовіччя кожен дворянин прикрашав його власною емблемою… Що скажеш ти, Сесаре? Що зображено на цьому щиті?

Антиквар зітхнув, провів рукою по чолу. Він був уражений не менше, ніж Хулія.

— Клітини, — не вагаючись, відповів він. — Білі та чорні клітини, — Сесар звів очі на фламандську дошку, і його голос начеб затремтів. — Як на шахівниці.

Хулія підвелася, залишивши розгорнуту книгу на дивані.

— Це не може бути випадковістю, — перш ніж наблизитися до картини, вона озброїлася сильною лупою. — Якщо намальований ван Гюйсом у тисяча чотириста шістдесят другому році лицар, якого супроводить диявол, — Роже Араський, це означає, що через дев’ять років художник обрав тему його щита як головний ключ до картини, на якій, імовірно, відтворив його загибель… Навіть підлога в помешканні, де він помістив своїх персонажів, складається з білих та чорних клітин. Це, як і символічний характер картини, підтверджує, що гравець у центрі — Роже Араський. І вся інтрига насправді обертається навколо шахів.

Хулія присіла навпочіпки перед картиною і довго роздивлялася через лупу всі по черзі шахові фігури на шахівниці й на столі, де та стояла. Так само уважно вона оглянула кругле опукле люстро у верхньому лівому куті картини, в якому відбивалися викривлені перспективою шахівниця та фігури гравців.

— Сесаре…

— Що, люба?

— Скільки в шахах фігур?

— Гм… Двічі по вісім, отже шістнадцять кожного кольору. Всього тридцять дві, якщо я не помиляюся.

Хулія перерахувала фігури, тицяючи у кожну пальцем.

— Так і є — тридцять дві. їх чудово видно: пішаки, королі, коні… Одні на шахівниці, інші поза нею.

— Це ті, яких уже з’їли. — Сесар опустився навколішки поруч із нею і показав на одну з виведених із гри фігур — ту, яку тримав пальцями Фердинанд Остенбурзький. — З’їдений один кінь — лише один. Білий кінь. Інші три — один білий та два чорні ще в грі. Отже, запитання necavit equitem стосується його.

— І хто ж його з’їв?

Антиквар зробив непевний жест.

— Саме в цьому й полягає проблема, люба, — він посміхнувся, як колись давно, коли Хулія була ще малим дівчиськом і сиділа у нього на колінах. — Ми вже з’ясували багато питань: хто обскубав курча, хто його приготував… Однак не знаємо, хто той лиходій, який його з’їв.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Я не завжди маю напохваті чарівні відповіді.

— Раніше ти їх мав.

— Раніше я міг брехати. — Сесар з ніжністю подивився на неї. — Тепер ти виросла, і я не можу так легко тебе ошукати.

Хулія поклала руку антикварові на плече, наче п’ятнадцять років тому, коли благала, щоб він вигадав для неї історію якоїсь картини чи порцелянової статуетки. В її голосі відлунювало те саме дитяче прохання.

— Я повинна це знати, Сесаре.

— До аукціону залишилося два місяці, — озвалася за їхніми спинами Менчу. — Часу обмаль.

— До біса аукціон. — Хулія і далі дивилася на Сесара так, ніби розв’язання проблеми було у того в руках. Антиквар знову зітхнув і, провівши рукою по килиму, вмостився на ньому, склавши руки на колінах. Він насупився й замислено покусував кінчик невеликого рожевого язика.

— Що ж, ми маємо деякі зачіпки, з яких можна починати, — мовив Сесар по паузі. — Однак мати їх замало, треба знати, як їх застосувати. — Він глянув на опукле люстро на картині, в якому відбивалися гравці та шахівниця. — Ми звикли вважати, що будь-який предмет і його віддзеркалення містять одну й ту саму реальність, але це не так. — Антиквар вказав пальцем на намальоване люстро. — Бачите? Досить поглянути на нього, щоб переконатися, що зображення перевернуте. Тож оскільки на шахівниці зміст партії перевернутий, то й у люстрі ми спостерігаємо те саме.

— У мене від твоїх розумувань страшенно болить голова, — простогнала Менчу. — Це занадто складно для моєї пласкої енцефалограми, тож я повинна щось випити… — Вона підійшла до бару й щедро бурхнула собі горілки із припасів Хулії. Але перш, ніж узяти склянку, галерейниця дістала із сумочки плаский відполірований камінь (це був онікс), срібну голку й маленьку коробочку і приготувала порцію кокаїну, висипавши його вузенькою смужкою. — Аптеку відкрито. Хтось має бажання?

Ніхто не озвався. Сесар, здавалося, так заглибився у вивчення картини, що нічого не чув і не бачив, а Хулія лише невдоволено насупилася. Стенувши плечима, Менчу нахилилася й швидко і вправно, у два заходи, вдихнула носом наркотик. Коли вона підвела голову, на губах у неї ясніла посмішка, а блакитні очі здавалися ще яскравішими попри відсутній погляд.

Сесар, узявши Хулію під лікоть, підвів її до фламандської дошки, мовби пропонуючи не зважати на Менчу.

— Проста гадка про те, — він проказав це так, ніби вони з Хулією були в кімнаті самі, — що на картині щось може бути реальним, а щось — ні, заганяє нас у пастку. Персонажі та шахівниця присутні тут двічі, й одне зображення якимось чином менш реальне за інше. Розумієш?.. Якщо ми беремо це за даність, то мусимо несамохіть опинитися в цій намальованій кімнаті, стерши таким чином межу між реальністю і картиною… Єдиний спосіб уникнути цього — відійти на таку відстань, з якої видно лише кольорові плями та шахові фігури. Але тут намішано стільки переінакшень…

Хулія подивилася на картину, потім, обернувшись, показала на венеціанське люстро, що висіло на протилежній стіні.

— А так — ні, — відповіла вона. — Якщо дивитися на картину через інше люстро, можливо, ми зможемо відтворити первісне зображення.

Сесар довго дивився на неї, мовчки обдумуючи почуте.

— Це справді так, — озвався він нарешті, і його підбадьорлива посмішка виражала схвалення. — Але боюся, принцесо, що картини та дзеркала створюють надто химерні світи, які можуть видаватися цікавими, якщо дивитися на них ззовні, однак рухатися всередині них дуже незручно. Для цього бракує фахівця, людини, здатної бачити картину не так, як бачимо її ми… І, здається, я знаю, де його знайти.

Наступного ранку Хулія телефонувала Альваро, однак на її дзвінки ніхто не відповідав. Вона зателефонувала до нього додому, але теж марно, тож, поставивши платівку Лестера Боуї на програвач, а кавоварку на плиту, вона довго стояла під душем, а тоді викурила пару сигарет. Потім, з іще вологим волоссям та голими ногами, напнувши на себе лише старий светр, випила каву й узялася до роботи над картиною.

На першому етапі реставрації треба було зняти шар лаку, що покривав усю поверхню картини. Художник, прагнучи добре захистити свій твір від вологості холодних північних зим, застосував жирний лак, розчинений на льняній олії. Рішення було вірним, але в п’ятнадцятому столітті ніхто, навіть такий майстер, як Пітер ван Гюйс, не міг убезпечити лак на п’ятсот років наперед від пожовтіння, що притлумило первісну соковитість барв.

Спробувавши в одному з кутів дошки різні розчинники, Хулія приготувала суміш з ацетону, спирту, води та нашатирного спирту й за допомогою ватних тампонів, які тримала пінцетом, почала розм’якшувати лак. Робила вона це дуже обережно, розпочавши з тих місць, де шар лаку був товщим, і залишаючи наостанок інші, де його було не так багато. Раз по раз дівчина припиняла своє заняття, аби оглянути тампони й упевнитися, що не зняла разом із лаком нанесену під ним фарбу. Так, без перепочинку, Хулія пропрацювала цілісінький ранок (у попільничці роботи Бенлюре за цей час накопичилася купа недопалків), лише інколи спиняючись на кілька секунд, щоб, примруживши очі, оглянути результати роботи. Потроху, в міру того, як вона очищалася від постарілого лаку, дошка віднаходила магію своїх первісних кольорів — тепер вони були такими, як їх змішав на своїй палітрі старий фламандський майстер: сієна, мідна зелень, свинцеві білила, ультрамарин… Хулія шанобливо спостерігала, як під її пальцями відроджується це диво, так начеб її очам відкривалася найпотаємніша загадка мистецтва та життя.

Опівдні зателефонував Сесар, і вони домовилися зустрітись увечері. Хулія скористалася паузою, щоб розігріти піццу та зварити ще кави, і тут-таки, сидячи на дивані, з’їла свій скромний сніданок. Дівчина уважно розглядала тріщинки — ці сліди старіння, впливу світла та деформації деревини, — що поцяткували фарбовий шар картини… Особливо вони були помітні на обличчях та руках персонажів, а ще на свинцевих білилах. У той же час там, де художник вжив чорну або темні фарби, тріщинки були майже непомітними. Особливо на об’ємній у складках сукні Беатріси Бургундської, де барви залишилися зовсім неушкодженими й, здавалося, досить було доторкнутися до неї пальцем, щоб відчути ніжність оксамиту.

«Цікаво, — подумала Хулія, — що нинішні картини вкриваються тріщинками невдовзі після того, як були написані, через застосовані новочасні матеріали або штучні технології сушіння, а твори стародавніх майстрів, котрі неухильно дотримувалися ремісницьких прийомів, попри плин століть, гідно доносять свою красу». В цю мить Хулія відчувала щиру симпатію до старого Пітера ван Гюйса, уявивши того в середньовічній майстерні, де художник старанно перемішує фарби і підбирає розчинники, щоб знайти потрібний відтінок, прагнучи залишити на своєму творі відбиток вічності, аби той пережив і його самого, і тих, кого він зобразив своїм пензлем на простій дубовій дошці.

Поснідавши, Хулія знову взялася до роботи — тепер вона знімала лак з нижньої частини дошки, де містився прихований напис. Тут вона працювала особливо обережно, аби не пошкодити мідну зелень, яку художник змішав із камеддю, щоб барва з часом не потемнішала: ван Гюйс написав нею скатертину, що вкривала стіл, — згодом він тією самою фарбою збільшив складки на ній, щоб приховати зроблений латиною напис. Це, як чудово розуміла Хулія, крім звичайних технічних проблем, висувало ще й етичну… «Чи правомірно, поважаючи дух картини, розкрити напис, прихований самим автором?.. Якою мірою реставратор може дозволити собі порушити волю митця, відбиту в його творі з таким пафосом, наче йшлося про заповіт?… І зрештою, після того як напис буде підтверджено та оприлюднено за допомогою рентгенівських знімків, в якому випадку ціна картини виявиться вищою — якщо розкрити напис чи якщо залишити його під шаром фарби?»

На щастя, підсумувала Хулія, вона лише робить за гроші свою справу. Вирішувати мають власник картини, Менчу і цей тип із «Клеймора», Пако Монтегріфо; вона, Хулія, тільки виконуватиме їхнє рішення. Хоча, якщо добре поміркувати, якби це залежало від неї, вона б воліла залишити все, як є. Напис існував, його зміст відомий, тож не було жодної потреби його розкривати. Зрештою, шар фарби, що вкривав напис протягом п’ятьох століть, теж був частиною історії картини.

Звуки саксофона, наповнюючи студію, відсторонювали Хулію від зовнішнього світу. Вона обережно провела змоченим у розчиннику тампоном по обличчю Роже Араського, навколо його носа та губ, і знову замислилася, дивлячись на ці опущені повіки, тонкі штрихи зморщок під очима, зосереджений на шахівниці погляд… В уяві дівчини відлунювали думки бідолашного лицаря. У них вчувалися відголоси кохання та смерті, наче кроки Долі в химерному балеті, розіграному білими та чорними фігурами на шахівниці, на його власному щиті, пробитому випущеною з арбалета стрілою. І блищала в напівтемряві сльоза жінки (вона, здавалося, поринула в читання «Часослова» — чи то «Поеми про троянду та лицаря»?) — мовчазної тіні біля вікна, яка згадувала світлі дні юності, вороновану сталь, настінні килими й тверді кроки по бруківці бургундського двору; шолом у руці, високе чоло воїна в розквіті сил та зеніті слави, гордого посланця того, іншого, з яким, виходячи з державних інтересів, вона мала взяти шлюб. І шепіт дам, і суворі обличчя придворних, і те, як спалахнуло її обличчя під спокійним поглядом його очей, від звуку його голосу, загартованого в боях і владного, яким може бути лише голос того, хто бодай один раз у житті мчав верхи на ворога, вигукуючи ім’я Бога, свого короля або своєї дами. І таємницю власного серця, яку вона зберігала протягом довгих років. І мовчазну подругу, останню супутницю, котра терпляче гострила свою косу, напинала тятиву арбалета біля рову Східної брами.

Барви, картина, студія, вібруючі звуки саксофона, здавалося, кружляли довкола Хулії. Була мить, коли вона, приголомшена, кинула роботу й глибоко вдихнула повітря, щоб звільнитися від раптового страху, що охопив її, бо Хулії раптом привиділося, нібито вона перебуває всередині картини: стіл і гравці мовби насунулися й опинилися ліворуч од неї, а сама вона метнулась уперед, через усю намальовану кімнату, до розчахнутого вікна, біля якого сиділа зі своєю книгою Беатріса Бургундська. Ніби варто було їй перехилитися через підвіконня, і вона б побачила підніжжя муру й ров Східної брами, де Роже Араського поцілила в спину стріла.

Хулія заспокоїлася лише тоді, коли вже з сигаретою в роті тернула сірника. Донести вогник до сигарети було непросто: рука тремтіла так, наче щойно торкнулася обличчя Смерті.

— Це звичайний шаховий клуб, — пояснив Сесар, поки вони піднімалися сходами. — Клуб імені Капабланки.

— Капабланки? — Хулія підозріливо подивилася на прочинені двері. У глибині приміщення можна було побачити столи, над якими схилилися якісь чоловіки. І купки глядачів навколо них.

— Хосе Рауля Капабланки, — уточнив антиквар, затиснувши під пахвою ціпок і знімаючи капелюха та рукавички. — Дехто вважає його найкращим шахістом усіх часів… У світі повно клубів і турнірів його імені.

Вони ввійшли до приміщення, поділеного на три великі зали приблизно на дюжину столів — майже за кожним точилася боротьба. Тут стояв якийсь особливий гул: було не гамірно, але й не тихо. Гул нагадував стриманий, майже урочистий шепіт у велелюдному храмі під час відправи. Дехто з гравців та глядачів здивовано, навіть осудливо втупився в Хулію: тутешня публіка складалася з самих чоловіків. У приміщенні пахло тютюновим димом та старою деревиною.

— Хіба жінки не грають у шахи? — запитала Хулія.

Сесар, котрий перед тим, як увійти сюди, взяв її під руку, замислився.

— Правду кажучи, я про це не думав. Утім, тут жінки, напевно, не грають, — підсумував він. — Можливо, вдома, між пранням та куховарством.

— Жінконенависник!

— Це так говорять задля дотепу, люба. Не дратуйся.

їх зустрів привітний, балакучий, уже немолодий чоловік з помітною лисиною та акуратно підстриженими вусами. Сесар відрекомендував його Хулії як сеньйора Сіфуентеса, директора аматорського товариства імені Хосе Рауля Капабланки.

— Товариство налічує п’ятсот членів, — з гордістю наголосив той, показуючи їм нагороди, дипломи та фотографії, що прикрашали стіни. — А ще ми проводимо загальнонаціональний турнір… — Сеньйор Сіфуентес зупинився перед вітриною, в якій було виставлено кілька комплектів шахів, радше старих, ніж старовинних. — Гарні, еге ж?.. Певна річ, ми тут користаємося лише моделлю «Стаунтон».

Він обернувся до Сесара, наче чекав на схвалення, й антиквар визнав за потрібне відреагувати належним чином.

— Авжеж, — мовив він, і Сіфуентес приязно посміхнувся.

— Вони дерев’яні, — завважив він. — Ніякої пластмаси!

— Ще б пак.

Потішений Сіфуентес обернувся до Хулії.

— Вам варто було 6 завітати до нас якоїсь суботи ввечері. — Він задоволено обдивився довкруг, наче курка, що оглядає своїх курчат. — Сьогодні звичайний день: любителі, які зазирнули сюди після роботи, щоб пограти перед тим, як піти додому вечеряти, пенсіонери, які просиджують тут цілими вечорами… Обстановка, як бачите, вельми приємна, вельми…

— Надихаюча, — мовила Хулія навмання, однак Сіфуентесу це визначення сподобалося.

— Саме так, надихаюча. І, як ви самі бачите, у нас багато молодих людей… Отой хлопець, приміром, це взагалі щось неймовірне. Йому лише дев’ятнадцять років, а він уже написав дослідження на сто сторінок про чотири напрямки німцоіндійського дебюту.

— Це ж треба. Німцоіндійського… Звучить… — Хулія відчайдушно шукала потрібне слово: — … вичерпно.

— Ну, може, вичерпно і перебільшення, — скромно визнав Сіфуентес, — але це справді вагома праця.

Хулія подивилася на Сесара, мовби благаючи про допомогу, однак антиквар лише звів брови, із ввічливим інтересом прислухаючись до їхньої розмови. Він нахилився до Сіфуентеса, склавши за спиною руки, що тримали ціпок та капелюх, і здавався дуже потішеним…

— Я й сам, — додав шахіст, тицьнувши себе пальцем у груди на рівні першого ґудзика жилетки, — кілька років тому зробив скромний внесок…

— Неймовірно, — озвався Сесар, і Хулія стурбовано глянула на нього.

— Це щира правда, — усмішка директора випромінювала удавану скромність. — Підваріант захисту Каро-Кан з системою двох коней. Знаєте, кінь, слон, ферзь… Варіант Сіфуентеса… — Він з надією подивився на Сесара. — Можливо, ви чули…

— Звичайно, — не змигнувши оком, відповів антиквар.

Сіфуентес вдячно посміхнувся.

— Повірте, я не перебільшую, коли кажу, що в цьому клубі, чи то аматорському товаристві — я волію називати його саме так, — зустрічаються найкращі гравці Мадрида, а може, й Іспанії… — Раптом Сіфуентес начебто про щось згадав: — До речі, я знайшов людину, яка вам потрібна. — Він обдивився довкруг, і його лице осяяла посмішка. — А ось і він. Ходімте зі мною, будь ласка.

Вони попрямували до віддалених столиків одного із залів.

— Це було непросто, — не вгавав тим часом Сіфуентес, — я цілий день прикидав так і сяк…

Вони зупинилися біля стола, за яким в оточенні півдюжини глядачів грали двоє чоловіків. Один із гравців злегка барабанив пальцями по столу, схилившись над шахівницею з тим самим зосередженим виглядом, що й персонажі картини ван Гюйса. Його супротивник, якого, здавалось, аніскільки не турбувало це постукування, сидів незрушно, трохи відкинувшись на спинку дерев’яного стільця й засунувши руки до кишень брюк, при цьому його підборіддя впиралося у вузол краватки. Він утупив очі в шахівницю, але було незрозуміло, чи то вони уважно вивчають позицію, чи то погляду шахіста відкривається щось таке, що не має жодного відношення до їхньої партії.

Глядачі шанобливо мовчали, наче тут вирішувалося питання життя або смерті. На шахівниці залишилося вже небагато фігур, але вони так перемішалися між собою, що новоприбулі не могли зрозуміти, хто грає білими, а хто чорними. Хвилини через дві гравець, який барабанив по столу, тією самою рукою поставив білого слона між своїм королем та чорною ладдею. Зробивши хід, він зиркнув на суперника, після чого знову спрямував погляд на шахівницю й забарабанив пальцями.

Після його ходу глядачі довго шепотілися між собою. Хулія підійшла ближче й побачила, що інший шахіст, який зустрів хід суперника, сидячи в тій самій позі, тепер уважно дивився на білого слона. Це тривало якийсь час, аж нарешті повільно — так, що навіть важко було здогадатися, до якої фігури тягнеться його рука, — він пересунув чорного коня.

— Шах, — мовив він і знову знерухомів, байдужий до схвального гомону довкола себе.

Ніхто нічого ще не сказав, але Хулія зрозуміла, що саме цього чоловіка порекомендує їм Сіфуентес на прохання Сесара, тож дівчина уважно подивилася на нього. Шахістові було років за сорок. Дуже худий, середнього зросту, волосся зачесане назад без проділу, на скронях чималі залисини. Великі вуха й трохи гачкуватий ніс, темні зіниці якось недовірливо дивилися на світ з глибини очних ямок. Він аж ніяк не був схожий на людину неабиякого розуму (саме такими Хулія уявляла шахістів), а на його стомленому, байдужому обличчі не проглядалося жодного інтересу до того, що діялося довкруг. «У нього такий вигляд, — розчаровано подумала дівчина, — ніби тільки те й уміє, що робити вірні ходи на шахівниці, і не покладає сам на себе великих сподівань».

Однак — а можливо, саме через оту безмежну нудьгу, що відбивалася на його незворушному обличчі, — коли суперник пересунув свого короля на одну клітину назад, а він повільно простягнув правицю, наміряючись узяти якусь із фігур, — у цьому кутку зали запала мертва тиша. Хулія — можливо, тому, що сприймала-тут усе як стороння людина, — зненацька інтуїтивно відчула, що глядачі недолюблюють цього гравця, ставляться до нього без найменшої симпатії. З виразу їхніх облич дівчина зрозуміла, що ці люди знехотя визнають його перевагу за шахівницею, бо, як любителі, вони не могли не оцінити те, як чітко, неквапно та неухильно він маневрує своїми фігурами. Та у глибині душі — Хулія вже була певна цього, хоча й не могла зрозуміти причини такого ставлення, — усі вони плекали надію, що колись-таки цей чоловік схибить і їм пощастить стати свідками його помилки та нищівної поразки.

— Шах, — повторив гравець. Він зробив, здавалося б, простий хід, пересунувши пішака на одну клітину вперед. Проте його суперник припинив барабанити пальцями по столу й притиснув їх до скронь, наче хотів притишити якесь несамовите стукотіння. Потім знову пересунув на одну клітину свого короля — цього разу назад по діагоналі. Було схоже на те, що він мав три захистки, але з незрозумілої для Хулії причини обрав саме цей. Гул захоплення, що здійнявся довкруг, здавалося, свідчив про слушність такого вибору, однак його суперник не знітився.

— Міг бути мат, — мовив він, але в його голосі не вчувалося ані нотки тріумфу; він просто повідомив своєму візаві доконаний факт. Утім не було в ньому й співчуття. Шахіст проказав ці слова перед тим, як зробив хід, наче не хотів супроводити їх практичною демонстрацією. Потім, якось знехотя, не звертаючи жодної уваги на здивування суперника та більшості глядачів, він пересунув, мовби здаля, свого слона через усю білу діагональ і поставив його поблизу ворожого короля, але без безпосередньої загрози для того. Довкола стола знову почувся гул коментарів, а Хулія спантеличено подивилася на шахівницю; вона мало тямила в шахах, але знала елементарні речі й розуміла, що шах і мат — це пряма загроза королю. А білий король нібито був поза небезпекою. Вона запитально глянула на Сесара, тоді на Сіфуентеса. Директор поблажливо посміхався й захоплено хитав головою.

— Тут і справді був мат у три ходи… — пояснив він Хулії. — Хай там як, а білий король потрапив у безвихідь.

— Тоді я нічого не розумію, — озвалася дівчина. — Що сталося?

Сіфуентес стиха реготнув:

— Цей білий слон міг прикінчити короля, хоча до того, як він зробив хід, ніхто з присутніх не завважив такої можливості… А проте цей кабальєро, чудово знаючи, яким повинен бути хід, не схотів його робити. Він зіграв слоном лише для того, щоб показати нам, якою мала бути комбінація, але поставив його не на ту клітину, і тепер ця фігура не являє жодної загрози.

— Все одно не розумію, — проказала Хулія. — Він що — не хоче виграти?

Директор клубу імені Капабланки стенув плечима.

— Цікава річ… Він уже п’ять років ходить сюди, і це найкращий з усіх відомих мені шахістів, але я жодного разу не бачив, щоб він виграв партію.

У цю мить гравець підвів голову, і його погляд зустрівся з поглядом Хулїї. Все його самовладання, вся впевненість, що він їх являв під час гри, мовби розвіялися, начеб, догравши партію й подивившись на довколишній світ, чоловік втратив ті свої риси, через які йому заздрили чи поважали інші люди. І щойно тепер Хулія звернула увагу на його позбавлену смаку краватку, на брунатний зім’ятий на спині й розтягнутий у ліктях піджак, на погано поголене підборіддя, де вже пробивався новий поріст, — чоловік вочевидь голився о п’ятій чи шостій ранку, перед тим як сісти в метро або тролейбус, щоб дістатися місця роботи. Навіть зір у нього погас, зробився сумним та невиразним.

— Дозвольте відрекомендувати вам сеньйора Муньйоса, шахіста, — мовив Сіфуентес.


IV. ТРЕТІЙ ГРАВЕЦЬ

— У такому разі, Ватсоне, — мовив Холмс, — хіба не цікаво пересвідчитися в тому, як іноді, щоб узнати минуле, слід спершу з’ясувати майбутнє?

Р. Смалліан

— Це реальна партія, — завважив Муньйос. — Дещо дивна, але логічна. Останній хід зробили чорні.

— Справді? — запитала Хулія.

— Справді.

— Звідки ви це знаєте?

— Знаю.

Вони знаходилися в студії Хулії, перед картиною, освітленою всіма наявними в помешканні лампами. Сесар вмостився на дивані, Хулія сиділа на столі, дещо зніяковілий Муньйос стояв перед твором ван Гюйса.

— Хочете випити?

— Ні.

— Може, сигарету?

— Дякую, я не палю.

В студії панувало замішання. Шахіст, здавалося, почувався незручно в зім’ятому, застебнутому на всі ґудзики плащі, якого він так і не зняв, мовби залишаючи за собою право будь-якої миті піти без жодних пояснень.

Вигляд у нього був похмурий і недовірливий; довелося докласти чималих зусиль, щоб затягти його сюди. Спочатку, коли Сесар та Хулія виклали йому суть справи, на обличчі Муньйоса відбився такий вираз, що не потребував коментарів: він вочевидь мав їх за божевільних. Потім шахіст нашорошився й приготувався до оборони. Мовляв, нехай вони його вибачать, він не хоче їх образити, але вся ця історія з середньовічними вбивствами та намальованою на картині шаховою партією видається надто дивною. І навіть, коли все, що вони розповіли, щира правда, йому незрозуміло, до чого тут він, Муньйос. «Зрештою, — чоловік повторив це так, мовби хотів установити певну дистанцію, — я лиш бухгалтер, звичайний службовець».

— Але ви граєте в шахи, — заперечив Сесар, зобразивши на своєму обличчі найчарівнішу посмішку. Вони щойно перетнули вулицю і тепер сиділи в якомусь барі неподалік від автомата з сигаретами, що час від часу турбував їх, видаючи звуки нехитрої мелодії, якою підманював простаків.

— Граю. Ну то й що? — у відповіді Муньйоса не було виклику, лише байдужість. — Багато хто грає в шахи. І незрозуміло, чому саме я…

— Кажуть, ви кращий за інших гравець.

Шахіст якось непевно подивився на Сесара, мовби хотів сказати, — принаймні так здалося Хулії, — «можливо, так воно і є, але це ніяк не стосується справи. Бути кращим — ще нічого не значить. Можна бути кращим так само, як можна бути блондином чи плоскостопим, але зовсім не обов’язково з’являтися з цим на люди».

— Якби було так, як ви кажете, — озвався нарешті шахіст, — я виступав би на турнірах та інших змаганнях. А я цього не роблю.

— Чому?

Муньйос подивився на свою філіжанку з-під кави, яку встиг випити, тоді стенув плечима.

— Не виступаю, і все. Щоб виступати, треба мати бажання. Тобто бажання вигравати… — Він глянув на них так, наче не був певен, що вони його зрозуміють. — А мені однаково.

— Ви теоретик, — Сесар промовив це серйозно, проте Хулія відчула в його словах приховану іронію.

— Можливо, — погодився шахіст по паузі. — Саме тому я не думаю, що буду вам корисним.

Він уже, власне, підводився, коли Хулія поклала на його руку свою. Це був миттєвий, сповнений туги дотик, який згодом, коли вони залишилися наодинці, Сесар, звівши одну брову, кваліфікував як «своєчасний вияв жіночності, люба, вчинок дами, котра благає про допомогу, не вимовляючи цього вголос, але подбавши про те, щоб пташка не спурхнула». Мовляв, він, Сесар, не зміг би зробити цього краще; хіба що вигукнув би щось недоречне за таких обставин. У кожному разі Муньйос глянув мигцем униз на руку Хули, яку та вже прибрала, й залишився сидіти, а його погляд, ковзнувши по поверхні стола, зупинився на його власних руках з не надто чистими нігтями, що обхопили з обох боків філіжанку.

— Нам потрібна ваша допомога, — тихо проказала Хулія. — Йдеться про дуже важливу справу, запевняю вас. Важливу для мене та моєї роботи.

Трохи схиливши голову вбік, шахіст глянув на неї, але не прямо, а кудись униз, на підборіддя, мовби боючись дивитися їй просто у вічі, ніби це могло зобов’язати його до чогось такого, на що він не був готовий.

— Не думаю, що це мені цікаво, — відповів Муньйос.

Хулія нахилилася до нього.

— Уявіть, що це шахова партія, відмінна від тих, які ви грали досі… Партія, яку варто виграти.

— Не розумію, чому вона має бути не такою, як інші. Насправді шахова партія завжди та сама.

Сесару вже уривався терпець.

— Запевняю вас, дорогенький, — роздратування антиквара виявлялося лише в тому, як він крутив на одному з пальців правої руки перстень із топазом, — я ніяк не можу зрозуміти вашої дивної байдужості… Навіщо тоді ви взагалі граєте в шахи?

Шахіст замислився. Його погляд знову ковзнув по поверхні стола, а потім зупинився на Сесарі, причому дивився Муньйос не на його підборіддя, а просто у вічі.

— Можливо, з тієї самої причини, з якої ви є гомосексуалістом, — спокійно пояснив він.

Над столом наче війнуло крижаним вітром. Хулія поквапилася закурити нову сигарету; її жахнула нетактовність Муньйоса, хоча той проказав це зовсім не агресивним, а радше байдужим тоном. Більше того, шахіст дивився на антиквара з чемною увагою, начеб між ними відбувався звичайний діалог, і він очікував на відповідь шанованого співрозмовника. «У його погляді немає жодного заміру, — вирішила дівчина. — Навпаки, в ньому є певна безневинність, з якою міг би дивитися якийсь турист, несамохіть, через незнання, порушивши місцеві звичаї».

Сесар лише трохи нахилився до Муньйоса, з цікавістю дивлячись на того, а на його тонких блідих губах відбилася посмішка, начеб слова шахіста видалися йому кумедними.

— Дорогенький, — лагідно мовив він. — Судячи з вашого тону та виразу обличчя, ви не маєте нічого проти того, ким я так чи інак є… Гадаю, ви так само не мали нічого проти білого короля або шахіста, з яким щойно грали в клубі. Я правий?

— Більш-менш.

Антиквар обернувся до Хулії.

— Розумієш, принцесо? Все гаразд, немає жодних підстав для тривоги… Цей чарівний кабальєро хотів лише сказати, що коли він і грає в шахи, то лише тому, що ця гра притаманна його природі, — посмішка Сесара зробилася поблажливою. — В ній закладено щось нерозривно пов’язане з усіма цими задачами, комбінаціями, ілюзіями. Що значать у порівнянні з цим буденні шах і мат? — Сесар відкинувся на спинку стільця, дивлячись у вічі Муньйосу, котрий у свою чергу продовжував незворушно дивитися на нього. — Я вам скажу, що вони значать. Нічогісінько! — антиквар здійняв руки, мовби запрошуючи Хулію та шахіста переконатися в щирості його слів. — Хіба не так, дорогенький?.. Це лише прикра крапка в кінці фрази, вимушене повернення до дійсності, — він поморщився. — До реального існування, до звичайної повсякденної рутини.

Після Сесаревих слів Муньйос якийсь час мовчав.

— Цікаве тлумачення, — нарешті озвався він, і в його очах зблиснули вогники, які, однак, не відбилися посмішкою на губах. — І гадаю, цілком слушне. Але я ніколи не чув, щоб хтось казав це вголос.

— Радий, якщо я зробив це перший, — з притиском мовив Сесар і стиха засміявся, за що був покараний осудливим поглядом Хулії.

Шахіст знову втратив самопевність і, здавалося, навіть трохи розгубився.

— Ви також граєте в шахи?

Сесар реготнув. «Сьогодні він якийсь занадто театральний, — подумала Хулія, — втім, як і завжди, коли трапляється відповідна публіка».

— Я, як і всі, вмію пересувати фігури. Однак від цієї гри мені ні холодно, ні жарко… — Антиквар несподівано серйозно подивився на Муньйоса. — Я граю в іншу гру, мій вельмишановний друже, і ця гра полягає в тому, що мені щодня доводиться уникати шахів, які намагається поставити життя, а це вже немало. — Він ніби знехотя, але граційно зробив рукою жест, яким охопив їх обох. — І так само, як і ви, дорогенький, як зрештою всі, я мушу теж вдаватися до деяких трюків, щоб жити помаленьку.

Муньйос глянув на вхідні двері, все ще не знаючи, на що зважитися. Тьмяне освітлення бару робило його обличчя стомленим, підкреслювало тіні під очима, через що ті здавалися ще більш запалими. Зі своїми великими вухами, які стирчали над коміром плаща, великим носом та худим обличчям Муньйос був подібним до зачуханого охлялого собаки.

— Гаразд, — озвався він. — Ходімо подивимось на цю картину.

І ось тепер вони чекали на вирок Муньйоса. Спочатку той почувався збентеженим, опинившись у чужому домі в товаристві вродливої дівчини, антиквара із сумнівними нахилами та дивної картини, але це відчуття поступово зникало, в міру того, як зображена на картині шахова партія заволодівала його увагою. В перші хвилини він дивився на неї мовчки, незрушно стоячи трохи віддалік, заклавши руки за спину — «в тій самій позі, що й цікаві, які спостерігали за грою в клубі імені Капабланки», — подумала Хулія. Власне, саме так воно й було. Через деякий час, протягом якого ніхто не зронив ані слова, шахіст попросив олівець та папір і після коротких роздумів схилився над столом і почав креслити схему партії, час від часу підводячи очі, щоб подивитися на розташування фігур.

— Якого століття ця картина? — поцікавився Муньйос після того, як накреслив квадрат і вертикальними та горизонтальними лініями розділив його на шістдесят чотири клітини.

— Кінця п’ятнадцятого, — озвалася Хулія.

Муньйос насупив брови.

— Дата має велике значення. У ті часи правила гри в шахи вже були майже такими, як зараз. А раніше деякі фігури ходили інакше… Приміром, ферзь міг пересуватися по діагоналі лише на одну клітину, згодом почав стрибати через три. А королівська рокіровка до Середньовіччя взагалі не була відома, — Муньйос відірвав очі від креслення й зосередив увагу на картині. — Якщо ця партія розігрувалася за нинішніми правилами, можливо, нам пощастить її проаналізувати. Якщо ні, буде важко.

— Це відбувалося на території сучасної Бельгії, — уточнив Сесар. — Приблизно в тисяча чотириста сімдесятому році.

— У такому разі не думаю, що виникнуть якісь проблеми. Принаймні нерозв’язні.

Хулія встала зі стола, на якому сиділа, й підійшла до картини, пильно вдивляючись у розташування намальованих фігур.

— Звідки ви знаєте, що останній хід зробили чорні?

— Це очевидно. Досить глянути на позицію і на гравців, — шахіст вказав на Фердинанда Остенбурзького. — Оцей, що сидить ліворуч і дивиться на нас, грає чорними — він більш розслаблений, навіть дещо байдужий, здається, його увага спрямована радше на глядачів, ніж на шахівницю… — Тепер Муньйос вказав на Роже Араського. — А цей навпаки, вивчає хід, щойно зроблений суперником. Бачите, який він зосереджений? — Муньйос знову перевів погляд на свою схему. — Єй інший спосіб це прояснити, і саме до нього ми вдамося. Це так званий ретроспективний аналіз.

— Який аналіз?

— Ретроспективний. Виходячи з певної позиції на шахівниці, треба відтворити партію у зворотному порядку, щоб з’ясувати, як така позиція виникла… Це, щоб вам було більш зрозуміло, така собі гра навпаки… Метод індукції, коли починаєш із результатів, щоб дійти до причин.

— Як у Шерлока Холмса, — завважив Сесар, якого слова шахіста вочевидь зацікавили.

— Щось таке.

Хулія обернулася й недовірливо подивилася на Муньйоса. Шахи були для неї всього лише грою, хіба що зі складнішими правилами, ніж у нардах чи доміно, а відтак вимагали більше зосередженості та інтелекту. Через це дівчину так вразило ставлення Муньйоса до картини ван Гюйса. Зображений на ній триплановий простір — люстро, вітальня, вікно, — в якому тривала відтворена Пітером ван Гюйсом мить і де сама Хулія відчула запаморочення через оптичний ефект, до якого вдався художник, вочевидь був добре знайомий Муньйосу (незалежно від історичної доби та персонажів), хоча шахіст досі майже нічого не знав ні про картину, ні про пов’язані з нею тривожні обставини. У цьому просторі Муньйос, здавалося, почувався, як у своїй стихії: абстрагувавшись від усього, що не стосувалося партії, він одразу відчув позицію і цілком природно ввійшов у гру. Більше того, що довше Муньйос зосереджувався на «Шаховій партії», то вільнішим робився, позбавляючись ніяковості та розгубленості, що їх він явив у барі, й перетворюючись на того самого незрушного й упевненого в собі гравця, яким Хулія вперше побачила його в клубі імені Капабланки. Мовби наявності шахівниці було досить, щоб цей похмурий, нерішучий, непоказний чоловік віднайшов упевненість і віру в себе.

— Ви хочете сказати, що зображену на картині шахову партію можна грати назад, до початку?

— Не знаю, чи до самого початку… Однак, гадаю, відтворити кілька ходів ми зможемо. — Він глянув на картину так, наче побачив її в новому світлі, а тоді звернувся до Сесара: — Мабуть, саме на це розраховував художник.

— І ви повинні це з’ясувати, — відказав антиквар. — Кляте питання полягає в тому, хто з’їв коня.

— Білого коня, — уточнив Муньйос. — Адже поза грою лише один кінь.

— Елементарно… — мовив Сесар і, посміхнувшись, додав: — Любий Ватсоне.

Шахіст не звернув уваги на жарт або не схотів показувати, що зрозумів його; здавалося, така риса, як почуття гумору, не була йому притаманна. Хулія підійшла до дивана й сіла поруч із антикваром, зачарована, наче маленька дівчинка, видовищем, що розігрувалося перед її очима. Муньйос докреслив свою схему й показав їм.

— Ось позиція, зображена на картині (див. рис. 1).

— Як бачите, кожна клітина має певні координати, що полегшує спостереження за фігурами. Ми мовби дивимося на картину очима гравця, котрий сидить праворуч…

— Роже Араського…

— Роже Араського чи як там його звали. Дивлячись отак на шахівницю, ми пронумерували клітини від одного до восьми по вертикалі й позначили їх літерами від «а» до «h» по горизонталі. — Він показував це, тицяючи в клітини олівцем. — Існують більш технічні класифікації, але вам вони можуть видатися надто плутаними.

— Кожна позначка відповідає якійсь фігурі?

— Так. Це умовні позначки — одні чорні, інші білі. Внизу я записав, як позначається кожна з фігур (див. рис. 2):

Король — Кр Ферзь — Ф

Слон — С Кінь — К

Ладдя — Л Пішак — П

— Таким чином, навіть якщо ви не надто добре розумієтеся на шахах, то все одно легко переконаєтеся, що чорний король, приміром, стоїть на клітині а4. А, приміром, на П стоїть білий слон… Зрозуміло?

— Авжеж.

Потім Муньйос показав їм інші позначки.

— Досі нас цікавили фігури, розташовані на шахівниці; однак, аби проаналізувати партію, необхідно зважати й на ті, що опинилися поза грою. Тобто на вже з’їдені. — Він подивився на картину. — Як звали гравця, що сидить ліворуч?

— Фердинандом Остенбурзьким.

— Отже, Фердинанд Остенбурзький, граючи чорними, з’їв у свого суперника такі білі фігури (див. рис. З).

— … тобто слона, коня та двох пішаків. Роже Араський, у свою чергу, з’їв у свого суперника такі фігури (див. рис. 4).

— … тобто загалом чотирьох пішаків, ладдю та слона. — Муньйос замислено дивився на схему. — Якщо розглядати партію під цим кутом зору, то білі мають перевагу: ладдя, пішаки тощо. Однак, наскільки я зрозумів, питання полягає не в цьому, а в тому, хто з’їв коня. Цілком очевидно, що це зробила якась із чорних фігур; але тут треба рухатися крок за кроком, від самого початку. — Він винувато подивився на Сесара, тоді на Хулію, мовби перепрошуючи за свої слова. — Немає нічого оманливішого за очевидні речі. Цей логічний принцип можна застосовувати і до шахів: те, що здається очевидним, не завжди є тим, що сталося насправді чи має статися… Одне слово, ми повинні з’ясувати, яка з чорних фігур — чи то з тих, що залишилися на шахівниці, чи то з тих, що вже поза грою, — з’їла білого коня.

— Або хто вбив лицаря, — наголосила Хулія.

Муньйос зробив непевний жест.

— Це вже не моя справа, сеньйорито.

— Можете називати мене Хулією.

— Це вже не моя справа, Хуліє… — Шахіст глянув на аркуш зі схемою, наче той містив сценарій розмови, нитку якої він загубив. — Гадаю, ви змусили мене прийти сюди, щоб я сказав вам, яка фігура з’їла коня. Якщо з’ясування цієї обставини наштовхне вас на певні висновки чи допоможе розгадати якусь загадку — чудово. — Тепер він дивився на них більш упевнено, наче знання шахової гри надихало його, додавало віри у власні сили. — У кожному разі це ваша справа. Я лише гість. Лише шахіст.

Сесар погодився з його аргументами.

— Нічого не маю проти. — Антиквар глянув на Хулію. — Він робить ходи, а ми їх тлумачимо… Робота в команді, люба.

Хулія закурила нову сигарету й, випустивши струмінь диму, згідливо хитнула головою; все це здавалося їй таким цікавим, що дівчині не хотілося відволікатися на формальні подробиці. Вона поклала руку на руку Сесара й відчула його розмірений пульс. Тоді закинула ногу на ногу.

— Скільки часу на це потрібно?

Шахіст почухав погано виголене підборіддя.

— Не знаю. Півгодини, тиждень… Залежно від обставин.

— Яких?

— Різних. Від того, наскільки я зможу зосередитися. А ще від везіння.

— Ви могли б розпочати просто зараз?

— Звісно. Я вже розпочав.

— Тоді вперед.

Але в цю мить задзеленчав телефон, і шахову партію довелося відкласти.

Уже згодом, коли спливло чимало часу, Хулія запевняла, буцімто передчувала, про що йдеться, хоча сама ж визнала, що такі речі легко стверджувати a posteriori[13]. А ще вона казала, що в ту мить усвідомила, як усе жахливо ускладнюється. Насправді — і вона невдовзі це зрозуміла — складнощі почалися значно раніше й переплелися в клубок, який неможливо було розплутати, хоча доти не виявляли себе з такою прикрістю. Строго кажучи, вони розпочалися ще тисяча чотириста шістдесят дев’ятого року, коли той найманець, котрий стріляв із арбалета — темний пішак, чийого імені ми так ніколи й не дізнаємось, — напнув змазану жиром тятиву, а тоді причаївся біля рову остенбурзького замку, з несквапністю мисливця чекаючи на людину, за життя якої йому заплатили золотими монетами, що побрязкували в його гаманці.

Спершу поліцейський не здався їй аж надто неприємним типом, беручи до уваги обставини і те, що він був поліцейським; утім, попри те що головний інспектор Фейхоо працював у підрозділі з розслідування злочинів у сфері мистецтва, він майже не відрізнявся від решти колег. Його службові контакти зі світом, в якому він виконував свої професійні обов’язки, позначилися хіба що на вмінні сердечно вимовляти деякі слова на кшталт «добридень» та «сідайте, будь ласка», а ще більш-менш нормально зав’язувати краватку. Крім того, говорив головний інспектор повільно, не надто тиснучи на співрозмовника, і раз по раз, хоча не завжди доречно, хитаючи головою; Хулія так і не зрозуміла, чи це тік, пов’язаний із суто професійним намаганням завоювати довіру свого візаві, чи прагнення удати, буцімто йому вже все відомо. А взагалі це був низькорослий товстун у брунатному костюмі, з кумедними, на мексиканський манір, вусами. Щодо мистецтва як такого головний інспектор Фейхоо скромно вважав себе аматором: він колекціонував старовинні кинджали.

Про все це Хулія дізналася в кабінеті поліцейського відділку на бульварі Прадо буквально через п’ять хвилин після того, як Фейхоо повідомив їй деякі моторошні подробиці смерті Альваро. Мовляв, на превеликий жаль, професора Ортегу знайшли на підлозі ванної кімнати з розбитим черепом — він посковзнувся, коли приймав душ. Можливо, з огляду на цей факт інспектор теж відчував жаль, як і Хулія, розповідаючи про обставини, за яких прибиральниця знайшла труп. «Однак найгірше в цій справі те, — тут Фейхоо затнувся на якусь мить, старанно добираючи слова, а тоді скорботно глянув на дівчину, мовби пропонуючи їй замислитися над сумною долею людини, — що медичне обстеження виявило деякі деталі, які не могли не насторожувати: неможливо було точно визначити, про що тут ідеться — випадкову смерть чи умисне вбивство». Тобто існувала ймовірність — слово ймовірність інспектор повторив двічі, — що перелом основи черепа стався внаслідок удару якимось твердим предметом, а не від удару об ванну.

— Ви маєте на увазі, — Хулія сперлася на стіл, вона не йняла цьому віри, — що хтось міг убити його, коли Альваро приймав душ?

Обличчя поліцейського набуло такого виразу, ніби він будь-що хотів застерегти дівчину, щоб та не заходила надто далеко.

— Я лише згадав про таку можливість. Візуальне обстеження й первісна автопсія загалом збігаються в тому, що це нещасний випадок.

— Загалом?.. Про що ви кажете?

— Про те, що є. Про певні деталі, такі як характер перелому, поза трупа… Це технічні питання, які я не хотів би з вами обговорювати, але які викликають у нас певний подив, небезпідставні сумніви.

— Це просто смішно.

— Я майже згоден з вами, — мексиканські вуса співчутливо опустилися. — Але якщо ці сумніви підтвердяться, картина буде зовсім іншою: професора Ортегу вбили ударом у потилицю… Потім хтось роздягнув його, перетягнув до ванної кімнати і включив воду, щоб удати нещасний випадок… У ці хвилини провадиться повторна експертиза, бо не виключено, що небіжчикові завдали не один, а два удари: перший, щоб звалити його, а другий, щоб упевнитися, що він мертвий. Звісно, — Фейхоо відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях і лагідно глянув на дівчину, — це лише припущення.

Хулія й далі дивилася на співрозмовника, як людина, котра вважає, що з неї зле пожартували. Почуте не клалося в голову, вона не могла повірити, що Фейхоо говорить їй про Альваро. «Звичайно, тут якась помилка, хтось просто переплутав папери, — нашіптував їй внутрішній голос — інспектор розповідає про когось іншого». Це видавалося абсурдним — уявити Альваро, якого вона так добре знала, убитого ударом в потилицю, наче кролик, голого, із розплющеними очима під струменем холодної води. Яка нісенітниця! Подумки вона запитала себе, чи встиг сам Альваро завважити, як усе це безглуздо.

— Уявімо на мить, — озвалася Хулія після коротких роздумів, — що смерть не була випадковою… Хто мав причини його вбивати?

— Дуже гарне запитання, як кажуть у кіно. — Поліцейський прикусив нижню губу, на його обличчі відбився вираз професійної обачності. — Якщо по щирості, я навіть не уявляю, хто б це міг бути. — Він зробив коротку паузу, дивлячись на Хулію чесними очима (надто чесними, щоб бути насправді щирими) і намагаючись усім своїм виглядом явити, що розкриває перед нею всі карти. — Правду кажучи, я розраховую на ваше співробітництво у цьому питанні.

— На моє? Чому?

Поліцейський навмисне повільно зміряв дівчину поглядом з голови до ніг. Його чемність розвіялася, а в очах світився непристойний інтерес, наче він намагався довести її сумнівну причетність до того, що сталося.

— Ви були з небіжчиком у певних стосунках… Вибачте, такі вже в мене прикрі обов’язки… — Втім, судячи з утішливої посмішки, що проглядалася в нього з-під вусів, зараз ці обов’язки не здавалися головному інспекторові надто обтяжливими. Він засунув руку до кишені, витягнув звідти коробку сірників з емблемою одного відомого ресторану — це були чотири виделки — і порухом, який мав продемонструвати його галантність, підніс вогник до сигарети, що її Хулія щойно взяла до рота. — Я маю на увазі вашу… гм… історію. Мої відомості вірні?

— Вірні, — примруживши очі, Хулія випустила струмінь диму; вона відчувала незручність і роздратування. «Історію», — сказав поліцейський, отак просто підсумувавши цілий шмат її життя, рана від якого ще не затяглася. «Поза сумнівом, цей вульгарний товстун із кумедними вусами посміхається в душі, оцінюючи поглядом якість товару, — подумала вона. — А подружка небіжчика гарненька, — скаже він колегам, спустившись до службового бару, щоб випити кухоль пива. — Я й сам би не відмовився…»

Однак більше Хулію непокоїли інші сторони її власної ситуації. Альваро був мертвий. Можливо, його вбили. Безглуздя це чи ні, але вона знаходилася в поліцейському відділку, і було чимало темних моментів, яких дівчина не розуміла. А нерозуміння деяких речей могло виявитися вельми небезпечним.

Хулія відчувала, що все її тіло напружилося й зібралося в передчутті можливого нападу. Глянула на Фейхоо: той уже не здавався співчутливим та добродушним. «Це був просто тактичний прийом, — здогадалася вона. — Втім, головний інспектор не мав підстав для поблажливості, — подумала Хулія, намагаючись бути об’єктивною. — Він звичайний поліцейський — такий же тупий та вульгарний, як будь-який інший, і просто виконує свою роботу». Дівчина спробувала подивитися на ситуацію з точки зору свого співрозмовника: зрештою, у нього в руках була вона — колишня подружка небіжчика. Єдина ниточка, за яку він міг потягти.

— Але це вже давня історія, — Хулія струсила попіл у бездоганно чисту, повну металевих скріпок попільничку на столі у Фейхоо. — Вона скінчилася рік тому… Вам це, мабуть, відомо.

Головний інспектор, спершись ліктями на стіл, нахилився до неї.

— Так, — мовив Фейхоо майже довірчим тоном, ніби на доказ того, що вони давні партнери і він повністю на її боці. Потім посміхнувся, немов ішлося про таємницю, яку він заповзявся ревно берегти. — Але ж ви бачилися з ним три дні тому.

Хулія дивилася на поліцейського очима людини, яка щойно почула несосвітенну дурницю, і завдяки цьому їй вдалося приховати від Фейхоо своє здивування. Звісно, він розпитував на факультеті. Будь-яка секретарка чи швейцар могли розповісти, що Хулія приходила туди. Однак вона й не збиралася цього приховувати.

— Я звернулася до нього по допомогу — це стосується картини, яку я зараз реставрую, — її здивувало, що поліцейський нічого не занотовував, мабуть, це було складовою його методу: люди висловлюються вільніше, коли гадають, буцімто їхні слова розвіюються в повітрі. — Ми, як вам, мабуть, відомо, майже годину розмовляли у нього в кабінеті. І навіть домовилися про наступну зустріч, але більше я його не бачила.

Фейхоо крутив у руці коробку сірників.

— Про що ви розмовляли, якщо моя цікавість не видасться вам надто брутальною?.. Сподіваюсь, ви поставитеся з розумінням і вибачите мені такого роду… гм… особисті запитання. Запевняю вас, це звичайна формальність.

Хулія зробила затяжку, а тоді заперечливо похитала головою.

— Здається, ви маєте мене за ідіотку.

Поліцейський примружив очі й трохи випростався на стільці.

— Вибачте, я не розумію, з чого ви взяли…

— Зараз я вам скажу, з чого я взяла, — Хулія буквально розчавила недопалок у купці скріпок, не звертаючи уваги на жалісний погляд, яким Фейхоо супроводив цей її рух. — Я не проти того, щоб відповідати на ваші запитання. Але перш, ніж ми продовжимо розмову, прошу сказати мені, посковзнувся Альваро чи ні.

— Насправді… — Фейхоо трохи знітився, — я не маю доказів…

— Отже, нам нема про що розмовляти. Однак, якщо ви гадаєте, нібито в цій смерті є щось непевне, і намагаєтеся розв’язати мені язика, то я відразу хочу дізнатися, що відбувається: ви допитуєте мене як підозрювану?.. У такому разі я негайно йду звідси або прошу викликати адвоката.

Поліцейський примирливо звів руки.

— Це було б передчасно. — Він криво посміхнувся й засовався на стільці, ніби знову добираючи потрібні слова. — Поки що офіційно вважається, що професор Ортега помер через нещасний випадок.

— А якщо ваші неперевершені експерти зрештою доведуть протилежне?

— Тоді… — Фейхоо зробив непевний жест: — Вас підозрюватимуть не більше, ніж будь-яку іншу особу, пов’язану з небіжчиком. Уявляєте, який це довжелезний список…

— У тому-то й справа. Я не знаю жодної людини, здатної вбити Альваро.

— Що ж, це ваше діло. Я дивлюся на це інакше: виключені з університету студенти, заздрісні колеги, покинуті коханки, ревниві чоловіки… — Він перелічував, загинаючи пальці, й замовк, коли пальців забракло. — Ні. Ви не можете не визнати важливості своїх свідчень.

— Чому? Ви відносите мене до категорії покинутих коханок?

— Я не збираюся заходити так далеко, сеньйорито. Але ви бачилися з ним за кілька годин перед тим, як він зламав череп… Чи йому зламали.

— Годин? — цього разу Хулія справді розгубилася. — Коли він помер?

— Три дні тому. У середу, між другою годиною дня та дванадцятою ночі…

— Цього не може бути. Тут якась помилка.

— Помилка? — вираз обличчя поліцейського змінився, тепер він недовірливо втупився в Хулію. — Помилки не може бути. Це висновок експертів.

— І все ж вони помилилися. На двадцять чотири години.

— Чому ви так вважаєте?

— Тому що в четвер увечері, наступного дня після нашої з ним розмови, Альваро прислав мені додому документи, які я просила.

— Що за документи?

— Про історію картини, з якою я зараз працюю.

— Ви одержали їх поштою?

— їх приніс кур’єр увечері того ж таки дня.

— Ви пам’ятаєте, з якої агенції він був?

— Так. З «Урбекспрес». Це було в четвер близько восьмої… Як таке пояснити?

Поліцейський скептично пирхнув собі у вуса.

— Ніяк. У четвер увечері Альваро Ортега був уже цілу добу мертвий, отже він не міг послати бандероль. Хтось… — Фейхоо зробив коротку паузу, щоб Хулія піймала його думку. — Хтось зробив це за нього.

— Хтось? Хто саме?

— Той, хто його вбив, якщо його вбили. Гаданий злочинець. Або злочинниця, — поліцейський із цікавістю глянув на Хулію. — Не знаю, чому до людини, яка скоїла злочин, ми завжди застосовуємо іменник чоловічого роду… — Тут йому в голову вочевидь прийшла якась думка. — А до цих документів, нібито надісланих Альваро Ортегою, не був раптом доданий якийсь лист або записка?

— Там були тільки документи, але логіка підказує, що їх прислав він… Я певна, тут якась помилка.

— Жодної помилки. Він помер. у середу, а ви одержали документи в четвер. Можливо, агенція припізнилася з врученням.

— Ні. Я певна, що ні. На штемпелі стояла та сама дата.

— Хтось був із вами того вечора? Я маю на увазі — якісь свідки?

— Навіть двоє: Менчу Роч та Сесар Ортіс де Посас.

Поліцейський втупився в неї. Його здивування виглядало щирим.

— Дон Сесар? Антиквар з вулиці Прадо?

— Він самий. Ви з ним знайомі?

Фейхоо якусь мить вагався, перш ніж ствердно хитнути головою. «Так, вони знайомі. Це пов’язано з його службою. Але він не знав, що Хулія та дон Сесар друзі».

— Як бачите.

— Авжеж.

Поліцейський постукав кульковою ручкою по столу. Він почувався незручно і мав на те причини. Як дізналася Хулія наступного дня з вуст самого Сесара, головний інспектор Касиміро Фейхоо не був зразковим службовцем. Його професійні зв’язки зі світом мистецтва та антикваріату давали йому змогу наприкінці кожного місяця до платні, яку він одержував за службу в поліції, додавати непоганий куш. Час від часу, коли знаходили партію вкрадених мистецьких творів, якийсь із них зникав через задні двері. У цих операціях брали участь довірені посередники, які платили Фейхоо певний відсоток від свого прибутку. І — такі вже примхи долі — одним із цих посередників був Сесар.

— Хоч би там як, — мовила Хулія, котра поки що не знала подробиць біографії старшого інспектора, — гадаю, наявність двох свідків нічого не доводить. Я могла сама послати собі ці документи.

Фейхоо мовчки хитнув головою, але тепер у його погляді було більше остороги. А ще в його очах — як зрозуміла Хулія згодом, із суто практичних міркувань — з’явився новий вираз поваги.

— Авжеж, уся ця справа дуже дивна, — нарешті озвався він.

Хулія дивилася просто себе. На її думку, все це було вже не дивним, а зловісним.

— Не розумію тільки, хто міг бути зацікавленим у тому, щоб я одержала ці документи.

Фейхоо, прикусивши нижню губу, дістав із шухляди записника. Вуса в нього знову опустилися — безсило і стурбовано, — поки він, здавалося, зважував усі «за» та «проти» цієї ситуації. Поліцейського вочевидь пригнічувало скрутне становище, в яке він потрапив.

— А це, — пробурмотів він, знехотя починаючи занотовувати їхню розмову, — це, сеньйорито, ще одне гарне запитання.

Вона постояла на порозі, відчуваючи на собі цікавий погляд охоронця в поліцейському мундирі. На іншому боці бульвару з-за дерев прозирав неокласичний фасад музею, освітлений потужними прожекторами, схованими в довколишніх сквериках серед лавок, статуй та кам’яних фонтанів. Мрячив дрібний, ледь помітний дощик, але цього було досить, щоб від мокрого асфальту відбивалися вогники автівок та вогні світлофорів, що неухильно змінювали кольори — зелений, жовтий, червоний.

Хулія підняла комір шкіряної куртки й пішла тротуаром, вслухаючись у відлуння своїх кроків у порожніх під’їздах. Машин майже не було, лише зрідка фари якоїсь автівки освітлювали дівчину ззаду, і тоді власна довга вузька тінь спершу простягалася біля її ніг, а потім робилася коротшою та хисткою і переміщалася вбік у міру того, як посилювався за її спиною шум мотору, поки нарешті не розплющувалася на якійсь стіні й остаточно зникала, а тим часом автівка — тепер лише дві червоні цятки та їхні відблиски на мокрому асфальті — швидко віддалялася вулицею вгору.

Вона зупинилася біля світлофора. Чекаючи, коли спалахне зелений, пошукала в темряві інші зелені вогники й завважила їх на мигтючих таксі, у світлофорах, що блимали вздовж бульвару, в неоновій рекламі — там були ще синій та жовтий кольори — над скляною вежею, на останньому поверсі якої хтось іще прибирав або працював о цій порі. Загорівся зелений вогник, і Хулія перетнула вулицю, шукаючи тепер червоні вогники, яких зазвичай набагато більше пізнього вечора у великому місті; та раптом віддалік вона побачила синій спалах — це була блимавка поліцейської машини, що їхала, не ввімкнувши сирени, безшумно, наче в німому кіно. Червоні вогники автівок, зелені — світлофорів, синій неон, синя блимавка… «Ось гама кольорів, щоб відтворити цей дивний краєвид, — подумала вона, — палітра, необхідна для картини, яку можна було б іронічно назвати „Ноктюрн“ і виставити в галереї Роч, хоча Менчу, безперечно, зажадає, щоб їй розтлумачили, звідки така назва. І все має належним чином чергуватися з різними відтінками чорного — чорним, як пітьма, чорним, як морок, чорним, як страх, чорним, як самотність».

Чи вона справді відчувала страх? За інших обставин це запитання могло б стати непоганою темою для академічної дискусії: у приємному товаристві пари добрих приятелів, у теплій затишній кімнаті, біля коминка, з напівпорожньою пляшкою. Страх як несподіваний фактор, як моторошне усвідомлення реальності, що відкривається в певну мить, хоча вона існувала завжди. Страх як нищівний фінал несвідомості чи руйнування стану благодаті. Страх як гріх.

А проте, йдучи серед вечірніх огнів, Хулія була нездатна розглядати свої почуття як суто академічне питання. Звичайно, вона й раніше, хоча меншою мірою, відчувала щось подібне. Коли стрілка спідометра перетинає розумну межу, а краєвид тим часом швидко насувається праворуч і ліворуч й уривана смуга на асфальті здається чергою трасуючих куль, що їх поглинає ненажерне черево автомобіля. Або відчуття порожнечі, бездонної глибини та синяви, коли кидаєшся з човна в море і пливеш, відчуваючи, як вода обтікає твою голу шкіру, і з прикрістю усвідомлюючи, що твердий ґрунт десь надто далеко від твоїх ніг. І навіть ті невиразні страхи, які приходять до нас уві сні, де химерно переплітаються уява та справдешність, і які силою волі можна звести до споминів або й взагалі забути — досить лише розплющити очі й обвести поглядом знайомий інтер’єр спальні.

Однак цей страх, який Хулія виявила в собі щойно, був іншим. Новим, незвичним, досі незнайомим, позначеним тінню Зла з великої літери — першої літери того, що породжує страждання та біль. Зла, здатного повернути душовий кран над обличчям убитої людини. Зла, яке можна намалювати лише чорною фарбою — такою ж чорною, як пітьма, як морок, як самотність. Зла з великої літери «З» від слова згуба. Від слова злочин.

Злочин. Убивство. «Це лише припущення, — сказала вона собі, дивлячись на власну тінь на тротуарі. — Людина може посковзнутися у ванній, або впасти зі сходів, або метнутися на дорогу, не зважаючи на світлофор, — і померти. До того ж ці експерти та поліцейські часом хитрують, це в них ніби професійне збочення». Усе це було правдою, але ж хтось прислав їй підготовлену Альваро інформацію, коли той уже двадцять чотири години лежав мертвий. Це не було припущенням: документи лежали у неї вдома в шухляді письмового столу. І в цьому полягала реальність.

Вона здригнулася, а тоді озирнулася, щоб упевнитися, що за нею ніхто не йде. І хоча сподівалася, що позаду нікого немає, все ж розгледіла якийсь силует. Важко було зрозуміти, чи хтось переслідує її, чи просто йде вулицею, але силует рухався метрів за п’ятдесят від неї, часом опиняючись на освітлених місцях — там, де проміння прожекторів вихоплювалося з-за крон дерев і відбивалося від фасаду музею.

Хулія пішла далі, дивлячись просто себе. Всі її м’язи ладні були бігти світ за очі — таке траплялося з нею в дитинстві, коли їй доводилося перетинати темний під’їзд свого дому, перш ніж вона збігала сходами нагору й натискала кнопку дзвінка. Однак тепер Хулія прикликала на допомогу логіку розсудливої людини, якою, власне, й була. «Бігти просто так, лише через те, що хтось простує в тому ж напрямку, на п’ятдесят метрів позаду, було б не лише занадто, але й смішно. А проте, — майнула інша думка, — спокійно прогулюватися напівтемною вулицею, коли позаду, можливо, йде потенційний убивця, навіть якщо це тільки припущення, — не просто безглуздо, а й згубно для самої себе». Кілька секунд ці дві думки боролися в її уяві, поки врешті, відсунувши страх на виважений задній план, Хулія вирішила, що уява може зіграти з нею кепський жарт. Вона глибоко вдихнула повітря, а тоді, глузуючи з себе, скоса глянула назад і завважила, що відстань між нею та незнайомцем скоротилася на кілька метрів. І тут її знову охопив страх. Можливо, Альваро справді вбили, і той, хто це зробив, прислав їй потім інформацію про картину. Вибудовувався певний зв’язок між «Шаховою партією», Альваро, Хулією та гаданим, імовірним чи яким він там був убивцею. «Ти вже по вуха вскочила в цю халепу», — сказала вона собі і вже не мала підстав глузувати з власної тривоги. Дівчина обдивилася довкруг, шукаючи когось, до кого можна було б звернутися по допомогу або просто, повиснувши на його руці, попросити, щоб він провів її якомога далі звідси. А ще вона подумала, що варто повернутися до поліцейського відділку, але тут виникала одна перешкода: незнайомець заступав їй дорогу туди. «Може, спіймати таксі?» Однак зеленого вогника — вогника надії — ніде не було. Хулія відчула сухість у роті, язик мовби прилип до піднебіння. «Спокійно, — сказала вона собі. — Спокійно, дурепо, інакше лиха не обженешся». І вона змусила себе заспокоїтися настільки, наскільки принаймні це було необхідно, щоб кинутися бігти.

Туга труби — розпачлива та самотня. На програвачі платівка Майлза Дейвіса, кімната занурена в напівтемряву — лише нічничок, що стоїть на підлозі, вихоплює з мороку картину. До цокання настінного годинника додається притишений металевий відгомін щораз, коли маятник гранично відхиляється праворуч. На килимі перед диваном попільничка, над якою цівкою здіймається димок, склянка з недопитою горілкою та льодом; на дивані, підібгавши ноги й обхопивши руками коліна, сидить Хулія; пасмо волосся затуляє їй обличчя. Вона уважно дивиться перед собою, але не бачить усієї картини, зіниці дівчини втуплені в якусь ідеальну точку на задньому плані, між інтер’єром та краєвидом, що бовваніє вдалині, між шахістами й дамою, яка сидить біля вікна.

Хулія не знала, скільки часу просиділа ось так, у цій позі, слухаючи музику, що приємно проникала в її мозок разом із горілчаними випарами, і відчуваючи руками тепло власних голих ніг. Часом у напівтемряві якась нота лункіше злітала вгору, і дівчина повільно, в такт музиці, похитувала головою сюди-туди. «Я люблю тебе, трубо. Цієї ночі ти моя єдина подруга, притлумлена та тужлива, наче печаль, що ятрить мені душу». Цей звук ковзав темною кімнатою й іншою, освітленою, де гравці продовжували свою партію, і линув з вікна її помешкання, розчахнутого над сяйвом вуличних ліхтарів. Можливо, там, унизу, хтось — стоячи — у тіні дерева чи під’їзда — дивився вгору і слухав музику, що линула також і з іншого вікна — зображеного на картині — до відтвореного зеленою фарбою та охрою краєвиду, серед якого даленів намальований тонким пензликом шпиль невеличкої дзвіниці.


V. ТАЄМНИЦЯ ЧОРНОЇ КОРОЛЕВИ

Тепер я вже знав, що поткнувся до зачарованої країни, але не знав правил боротьби.

Г. Каспаров

Октавіо, Лусінда та Скарамуча застигли в поштивому мовчанні й дивилися на них розфарбованими порцеляновими очима крізь скло своєї шафки. Світло відбивалось від опломбованого вітража барвистими ромбами й падало на оксамитовий піджак Сесара, роблячи його схожим на вбрання Арлекіна. Ще ніколи Хулія не бачила свого приятеля таким мовчазним і смиренним, таким подібним до однієї з бронзових, теракотових чи мармурових статуй, що стояли тут-таки серед картин, кришталю та килимів у його антикварній крамниці. Певною мірою вони обоє — Сесар та Хулія — були мовби часткою цього інтер’єра, що нагадував радше декорації якоїсь банальної барокової комедії, ніж реальний світ, де минула більша частина їхніх життів. Сесар виглядав якось особливо вишукано — на шиї шовкова хустка кольору бордоського вина, пальці стискали довгий мундштук зі слонової кістки, — і сидів він осяяний різнобарвними променями, прибравши класичної, майже гетевської пози: нога на ногу, одна рука із завченою недбалістю на другій, що тримала мундштук, хвилясте біле волосся в ореолі золотавого, червоного й блакитного світла, яке линуло од вітража. Хулія була вбрана в чорну блузку з мережаним комірцем, її венеціанський профіль відбивався у великому люстрі, в глибині якого купчилися меблі з червоного дерева й перламутрові шкатулки, гобелени та ткання, колони, що аж вигиналися під вагою облуплених готичних скульптур, і навіть повергнутий бронзовий гладіатор — він лежав оголений горілиць, спершись на лікоть, і з покірливим та відчуженим виглядом чекав на вирок — піднятий чи опущений великий палець невидимого, але всевладного імператора.

— Мені лячно, — зізналася Хулія, і Сесар відповів їй жестом — турботливим і водночас безсилим. Легким порухом здійнятої з виразом величної, але безпорадної солідарності руки, на якій у жовтавому світлі вирізнялися тонкі голубі вени. Жестом свідомої своїх обмежених можливостей любові, виразним та елегантним — так міг би привітати кохану даму якийсь придворний вісімнадцятого століття, забачивши в кінці вулиці обрис гільйотини, до якої їх обох везла похмура хура.

— Можливо, твої страхи перебільшені, люба. Або принаймні передчасні. Поки що ніхто не довів, що Альваро не посковзнувся у ванній.

— А документи?

— Правду кажучи, я не знаходжу цьому пояснень.

Хулія схилила голову вбік, і кінчики волосся лягли їй на плече. Її думки заполонили тривожні видіння.

— Сьогодні, щойно прокинувшись, я благала Господа, щоб усе це насправді було лише прикрим непорозумінням…

— Можливо, так воно і є. — Антиквар обмірковував таку можливість. — Наскільки я знаю, поліцейські та судові експерти чесні й непохибні лише в кіно. Хоча, звісно, і тут трапляються винятки.

На його губах відбилася гірка силувана посмішка. Хулія дивилася на нього, не надто уважно вслухаючись у його слова.

— Альваро вбили… Ти розумієш?

— Не мучся цим, принцесо. Це лише химерна поліцейська гіпотеза… А з іншого боку, ти не повинна так багато про нього думати. Усе скінчилося, він пішов. Зрештою він пішов ще раніше.

— Але не так.

— Так чи інак — байдуже. Пішов — і все.

— Це надто жахливо.

— Авжеж. Однак ти нічого не виграєш, повертаючись весь час до цього.

— Нічого? Альваро загинув, мене допитували, я відчуваю, що за мною стежить хтось, кого цікавить моя робота над «Шаховою партією»… І тебе дивує, що я повертаюся до цього? А що мені ще робити?

— Усе дуже просто, дівчинко. Якщо це тебе так турбує, можеш повернути картину Менчу. Якщо ти направду гадаєш, нібито Альваро помер не через нещасний випадок, зачини на якийсь час своє помешкання й рушай у подорож. Ми б могли провести два-три тижні в Парижі — я маю там купу справ… Тобі треба побути десь подалі, поки все минеться.

— Але що, зрештою, відбувається?

— Найгірше те, що я цього не знаю. Ми й гадки про це не маємо. Мене, як і тебе, вся ця історія з Альваро не надто б хвилювала, якби не документи… — Антиквар глянув на неї і ніяково посміхнувся. — А вона, мушу зізнатися, мене турбує, бо я по натурі не герой… Можливо, хтось із нас несамохіть відкрив щось на кшталт скрині Пандори…

— Картина, — Хулія аж здригнулася. — Прихований напис.

— Саме так. Здається, все почалося звідти.

Хулія озирнулася й довго вдивлялася у свій відбиток у люстрі, мовби не впізнаючи молоду чорняву жінку, котра мовчки дивилася на неї великими темними очима, під якими на блідій шкірі вирізнялися спричинені безсонням круги.

— Можливо, мене хочуть убити, Сесаре.

Пальці антиквара стисли мундштук зі слонової кістки.

— Поки я живий, цього не станеться. — У розважливому й стриманому тоні почулися войовничі нотки; його голос забринів і зробився пронизливим, мов у жінки. — Я можу бути найбільшим боягузом на світі, люба. Або навіть ще більшим. Але тобі ніхто не заподіє шкоди, поки я здатний вберегти тебе від цього.

Хулії не залишалося нічого іншого, як тільки розчулено посміхнутися.

— Що ми можемо вдіяти? — спитала вона по паузі.

Сесар схилив голову й замислився.

— Гадаю, зарано вдаватися до якихось дій… Поки ми навіть не знаємо, була смерть Альваро випадковою чи ні.

— А документи?

— Я певен, що хтось-таки зрештою відповість на це запитання. Воно, по-моєму, полягає в тому, чи причетна людина, яка їх тобі надіслала, до смерті Альваро, чи одне ніяк не пов’язане з іншим…

— А якщо підтвердиться найгірше?

Сесар озвався не одразу.

— У такому разі, як на мене, існуватимуть лише дві можливості: утекти або й далі рухатися вперед. Маючи перед собою таку дилему, я волів би утекти, але не треба надавати цьому великого значення. Знаєш, якби я поставив це собі за мету, то зрештою зробився б неабияким страхополохом.

Хулія, схрестивши руки на потилиці, під волоссям, розмірковувала вголос, дивлячись у ясні очі антиквара.

— Ти насправді втік би, не дізнавшись, що відбувається?

— Насправді. Сама знаєш, цікавість занапастила кота.

— А пам’ятаєш, чого ти навчав мене, коли я ще була маленькою дівчинкою?.. «Ніколи не виходь з кімнати, не перевіривши всі шухляди».

— Так, але тоді ніхто не підсковзнувся у ванній.

— Ти облудник. У глибині душі ти аж помираєш із цікавості, так тобі кортить дізнатися, в чому тут справа.

Антиквар докірливо подивився на неї.

— Казати, що я помираю, голубонько, за таких обставин просто моветон… Чого б я аж ніяк не хотів, так це померти, а надто тепер, коли я вже майже старий і чарівні юнаки полегшують мені тягар мого похилого віку. Так само я не хочу, щоб померла ти.

— А якщо я вирішу рухатися далі, поки не дізнаюся, що відбувається навколо цієї картини?

Сесар закусив губу, а його погляд блукав, наче всім своїм виглядом він показував, що навіть не припускає такої можливості.

— Чого б ти мала так вчинити? Назви мені бодай одну поважну причину.

— Заради Альваро.

— Для мене це не причина. Альваро вже не важив для тебе так багато, я достатньо знаю тебе, щоб бути певним цього… До того ж ти сама розповідала, що в цій справі він вів не зовсім чесну гру.

— Тоді заради мене самої, — Хулія визивно схрестила руки на грудях. — Зрештою йдеться про мою картину.

— Слухай, а я гадав, ти перелякалася. Ти ж сама казала.

— Авжеж, перелякалася. От-от обкаляюся від страху.

— Розумію, — Сесар сперся підборіддям на зчеплені пальці — на одному з них виблискував топаз. — Насправді, — додав він після недовгих роздумів, — ідеться про пошуки скарбу. Адже саме це ти хочеш сказати, еге ж?.. Як у старі часи, коли ти була маленьким упертим дівчам.

— Як у старі часи.

— Який жах. Ти і я?

— Ти і я.

— Ти забула про Муньйоса. Адже ми внесли його до списку команди і взяли на борт.

— Маєш рацію. Звісно, Муньйос, ти і я.

Сесар посміхнувся. В його очах спалахнули веселі вогники.

— Що ж, доведеться навчити його піратської пісні. Навряд чи він її знає.

— Навряд.

— Ми збожеволіли, дівчинко. — Антиквар пильно подивився на Хулію. — Ти розумієш?

— Байдуже.

— Це не гра, люба… Цього разу — не гра.

Хулія незворушно витримала його погляд. Вона й справді була дуже вродливою — з оцим рішучим блиском в темних очах, що його віддзеркалювало люстро.

— Байдуже, — стиха повторила вона.

Сесар вибачливо похитав головою. Тоді підвівся, і жмут сяйливих ромбів зісковзнув по його спині на підлогу, до ніг дівчини, а тим часом антиквар попрямував у глиб зали, до свого кабінету. Кілька хвилин він вовтузився біля вмурованого в стіну сейфа, схованого за старим малоцінним килимом, що являв собою не надто вдалу копію «Дами з єдинорогом». Потім повернувся з невеличким згортком у руці.

— Тримай, принцесо, це тобі. Мій подарунок.

— Подарунок?

— Саме так. Бажаю щастя, хоч сьогодні і не день твого народження.

Здивована Хулія розгорнула поліетиленову плівку, потім промаслену ганчірку і зважила на долоні маленький пістолет із хромованого металу із перламутровим руків’ям.

— Це «дерінджер» — він такий старий, що ліцензія на зброю тобі не потрібна, — пояснив антиквар. — Однак працює, як новий, і стріляє кулями сорок п’ятого калібру. Пістолет зовсім невеличкий, тож можеш носити його в кишені… Якщо цими днями хтось наблизиться до тебе або вештатиметься біля твого дому, — антиквар пильно глянув на неї, в його стомлених очах не було й натяку на жарт, — зроби мені таку ласку, витягни цю забавку й продіряв йому голову… Пам’ятаєш? Наче сам капітан Гак.

Повернувшись додому, Хулія протягом півгодини мусила відповідати на три телефонні дзвінки. Першою зателефонувала Менчу, стурбована прочитаною в газетах новиною. За словами галерейниці, в усіх повідомленнях ішлося тільки про нещасний випадок. Хулія пересвідчилася, що смерть Альваро залишила приятельку байдужою; єдине, що її хвилювало, це можливі ускладнення, здатні негативно вплинути на домовленості з Бельмонте.

Другий дзвінок став для Хулії цілковитою несподіванкою. Пако Монтегріфо запрошував її повечеряти сьогодні разом і поговорити про справи. Хулія погодилась, і вони домовилися зустрітися о дев’ятій в «Сабатіні». Поклавши слухавку, дівчина замислилася, намагаючись знайти пояснення такій несподіваній зацікавленості з боку аукціоніста. Якщо йшлося про ван Гюйса, той мав би переговорити з Менчу або призначити зустріч їм обом. Саме це Хулія сказала йому під час телефонної розмови, однак Монтегріфо не забарився розтлумачити, що йдеться про справу, яка стосується лише їх двох.

Дівчина думала про це, поки перевдягалася, і потім, коли запалила сигарету й вмостилася перед картиною, наміряючись продовжити знімати старий шар лаку. Вона встигла кілька разів доторкнутися ватним тампоном до дошки, коли телефон, що стояв поряд, на килимі, задзвонив утретє.

Хулія смикнула дріт, підтягнувши апарат ближче до себе, і зняла слухавку. Протягом наступних п’ятнадцяти — двадцяти секунд, хоч як уважно вона вслухалася, Хулія не почула нічого у відповідь на своє кілька разів повторене «алло», яке вона вимовляла з дедалі більшим роздратуванням, поки врешті-решт сполохано не замовкла. Дівчина посиділа ще кілька секунд, затамувавши подих, а тоді поклала слухавку, відчуваючи, як на неї раптовою хвилею накочується темний, незбагненний жах. Вона подивилася на апарат, що стояв на килимі, наче це була якась чорна лиснюча отруйна твар, і несамохіть здригнулася, зачепивши ліктем і розливши слоїк зі скипидаром.

Цей третій дзвінок не давав їй спокою. Тож коли подзвонили в зачинені двері, Хулія залишалася так само незрушно сидіти в іншому кінці помешкання, втупившись у них, і зреагувала лише після того, як подзвонили втретє. Вийшовши вранці з антикварної крамниці, дівчина десяток разів заздалегідь глузувала подумки з того, що вчинила наступної миті. Втім, їй зовсім не хотілось сміятися, коли, перш ніж відчинити двері, вона затрималася на якусь мить, щоб дістати із сумочки невеличкий «дерінджер», звести курок і покласти зброю до кишені джинсів. Хай там як, а її не залишать лежати мокрою у ванній.

Муньйос обтрусив воду з плаща й ніяково закляк у передпокої. Через дощ його волосся прилипло до голови, з чола та кінчика носа раз по раз капала вода. Він витягнув з кишені портативну шахівницю, загорнуту в пакет з емблемою якогось супермаркета.

— Ви знайшли рішення? — спитала Хулія, щойно зачинила за ним двері.

Шахіст якось боязко й винувато похнюпився. Він вочевидь почувався незручно й непевно в чужому домі, а молодість та привабливість Хулії аж ніяк не покращували ситуацію.

— Поки що ні, — Муньйос розгублено подивився на невеличку калюжу, яку утворила коло його ніг вода, що стікала з плаща. — Я просто з роботи… Вчора ми домовилися зустрітися тут о цій порі. — Він зробив два кроки й зупинився, мовби вагаючись, скидати плаща чи ні. Хулія простягнула руку, й він нарешті таки скинув плаща. Опісля пройшов за дівчиною до студії.

— У чому проблема? — спитала та.

— Жодних проблем. У принципі. — Муньйос, як і напередодні, обвів байдужим поглядом студію; він мовби шукав точку опертя, яка б дала йому змогу обрати відповідну до обставин лінію поведінки. — Просто тут треба добре поміркувати, і на це потрібен час, от і все. А я тепер лише те й роблю, що думаю про це.

Муньйос стояв посеред кімнати з шахівницею в руках. Хулія бачила, як він вдивляється в картину; не було навіть потреби стежити за його поглядом, щоб збагнути, куди той спрямований. Обличчя шахіста змінилося, з невиразного зробилося твердим і напрочуд напруженим, наче в гіпнотизера, котрий завважив власне віддзеркалення в люстрі.

Муньйос поклав шахівницю на стіл і наблизився до картини. Він зробив це доволі своєрідно: підійшов туди, де були зображені шахівниця та фігури, наче усього іншого — кімнати й персонажів — просто не існувало. Нахилившись, уп’явся в них очима набагато уважніше, ніж напередодні. І Хулія зрозуміла, що, кажучи: «я тепер лише те й роблю, що думаю про це», він анітрохи не перебільшував. Муньйос дивився на картину, як людина, котра намагається вирішити щось більше, ніж просто чужу проблему.

Після тривалого споглядання він обернувся до Хулії.

— Вранці я відтворив два останніх ходи. — У цих словах не було хизування, в них радше вчувалася ніяковість через такий скромний, на його думку, результат. — А потім зіштовхнувся з однією проблемою… Це пов’язано з розташуванням пішаків, воно трохи незвичне, — він показав на фігури. — Перед нами неординарна партія.

Хулія була розчарована. Відчинивши двері й побачивши змоклого Муньйоса з шахівницею в кишені, вона вже ладна була повірити, що відповідь на загадку десь зовсім поряд — досить простягнути руку. Звичайно, шахіст не знав ані того, яка нагальна ця справа, ані деяких пов’язаних із нею обставин. Однак їй не випадало втаємничувати Муньйоса в усі подробиці.

— Інші ходи не мають жодного значення, — мовила вона. — Нам слід лише дізнатися, яка фігура з’їла білого коня.

Муньйос похитав головою.

— Я весь час думаю про це, — він трохи повагався — так буває перед тим, як зробити зізнання. — Я тримаю ходи в голові і роблю їх у прямій та зворотній послідовності, — він знову повагався, а тоді скривив губи в сумній відчуженій напівусмішці. — У цій партії є щось дивне…

— Йдеться не лише про партію, — вони обоє дивилися на картину. — Насправді для нас із Сесаром ця партія — тільки фрагмент картини, ми нездатні виявити в ній щось іще… — Хулія замислилася над власними словами. — Хоча, можливо, все інше на картині — просто додаток до цієї партії.

Муньйос ледь помітно хитнув головою, і у Хулії виникло таке відчуття, що минула ціла вічність, перш ніж вона дочекалася цього поруху. Отакі повільні жести, на які шахіст витрачав значно більше часу, ніж було необхідно, здавалося, безпосередньо пов’язані з його способом мислення.

— Ви помиляєтеся, коли кажете, нібито нічого не бачите. Ви бачите все, але не можете це витлумачити… — Шахіст, не обертаючись, показав підборіддям на картину. — Гадаю, проблема полягає в точках зору. Перед нами кілька рівнів, що містяться одні в одних: на картині зображено підлогу, яка водночас є шахівницею, на якій знаходяться персонажі. Ці персонажі грають на шахівниці, де розташовані фігури… До того ж усе це відбивається в круглому люстрі, що висить ліворуч… Якщо бажаєте ускладнити справу, можете додати ще один рівень — наш, з якого ми спостерігаємо цю сцену чи то послідовність сцен. А щоб усе ще більше заплутати, приплюсуйте сюди ще й рівень, з якого художник вимислив нас, споглядальників його твору…

Він говорив безпристрасно і якось відсторонено, наче повторював одноманітний перелік чогось такого, чому не надавав надто великого значення й на чому зупинився лише задля того, щоб задовольнити цікавість інших. Хулія сторопіло чмихнула.

— Цікаво, що ви це так бачите.

Шахіст знову апатично хитнув головою, не відриваючи очей від картини.

— Не знаю, чого ви дивуєтеся. Я бачу шахи. Не одну партію, а кілька. Хоча насправді всі вони являють собою одну-єдину партію.

— Це занадто складно для мене.

— Зовсім ні. Зараз ми перебуваємо на рівні, з якого можемо почерпнути чимало інформації: на рівні партії, що розігрується на шахівниці. Щойно розв’яжемо її, зможемо застосувати висновок до решти зображеного на картині. Це просто питання логіки. Математичної логіки.

— Я й гадки не мала, що математика може бути якось пов’язана з цим.

— Вона пов’язана з усім. Будь-який уявний світ — як, приміром, ця картина — підпорядковується тим самим законам, що й світ реальний.

— І шахи теж?

— Особливо шахи. Однак мислення у шахіста-професіонала відбувається на іншому рівні, ніжу любителя: його логіка не дозволяє йому бачити ймовірні хибні ходи, бо він їх автоматично відкидає… Так само талановитий математик ніколи не вивчає хибні підходи до теореми, тоді як менш здібні люди змушені працювати саме так, раз по раз долаючи помилки.

— А ви не припускаєтеся помилок?

Муньйос неквапливо перевів погляд з картини на дівчину. На його губах з’явилася подоба усмішки, в якій, однак, не було й натяку на гумор.

— У шахах ніколи.

— Звідки ви знаєте?

— Коли граєш, перед тобою постає безліч можливих ситуацій. Часом їх можна вирішити за допомогою простих дій, а часом потрібні інші дії, щоб визначити, які саме прості дії слід застосувати… Або виникають незнайомі ситуації, і тоді доводиться вигадувати нові дії, які вбирають в себе або відкидають попередні… Помилки можна припуститися тільки тоді, коли робиш вибір на користь тієї чи іншої дії. А я роблю хід лише після того, як відкину всі непридатні дії.

— Мене дивує така впевненість.

— Не знаю, чому. Адже саме через це ваш вибір припав на мене.

Дзвінок у двері сповістив про прихід Сесара: з парасолі в того стікала вода, черевики геть промокли, і сам він на всі заставки лаяв негоду та дощ.

— Я ненавиджу осінь, люба, присягаюсь. З оцими її туманами, вологістю та іншими капостями, — поскаржився антиквар, потискаючи руку Муньйосу. — Коли людина досягає певного віку, деякі пори року зрештою починають здаватися жахливою пародією на неї саму… Ти не проти, якщо я наллю собі келишок? Здається, я бовкнув дурницю. Звісно, ти не проти.

Він приготував собі щедру порцію джину з лимоном та льодом і за п’ять хвилин приєднався до них, а Муньйос тим часом розклав на столі свою шахівницю.

— Я ще не дійшов до ходу білого коня, — пояснив шахіст, — однак, гадаю, вам буде цікаво дізнатися, чого ми змогли досягти на цей момент… — За допомогою невеличких дерев’яних фігурок він відтворив позицію, що була на картині. Хулія завважила, що шахіст робить це по пам’яті, не дивлячись ані на твір ван Гюйса, ані на схему, яку накреслив напередодні і тепер дістав із кишені й поклав поряд на столі. — Якщо хочете, я можу пояснити, якими міркуваннями керувався, відіграючи партію назад.

— Ретроспективний аналіз, — зацікавлено докинув Сесар, відсьорбнувши свій напій.

— Саме так, — озвався шахіст. — І ми скористаємося тією системою запису, з якою я ознайомив вас учора. — Він нахилився до Хулії, тримаючи в руці схему й водночас показуючи позицію на шахівниці (див. рис. 5).

— … Виходячи з розташування фігур, — вів далі Муньйос, — і маючи на увазі, що останній хід зробили чорні, передусім слід з’ясувати, яка з чорних фігур зробила цей хід. — Кінчиком олівця він показав спершу на картину, тоді на схему і нарешті на свою шахівницю. — Це буде легше зробити, якщо виключити ті чорні фігури, які не могли зробити хід, тому що були заблоковані або через своє положення… Цілком очевидно, що три чорні пішаки на a7, b7 та d7 ще не ходили, бо всі вони стоять там само, де й на початку гри… Що ж до останнього пішака, на а5, то він теж не міг зробити хід, бо його затисли білий пішак і власний чорний король… Відкинемо й чорного слона на с8, який стоїть на первісній позиції, адже слон рухається по діагоналі, а між тим на обох діагоналях, якими б він міг ходити, йому заважають це зробити чорні пішаки, які самі не зробили ще жодного ходу… Що ж до чорного коня на b8, то він теж досі не ходив, бо міг би опинитися тут, якби пішов з а6, с6 або d7, а всі ці клітини зайняті іншими фігурами… Ви розумієте?

— Авжеж, — Хулія, схилившись над шахівницею, стежила за поясненнями Муньйоса. — Отже, шість із десяти чорних фігур не могли зробити ходу…

— Більше шести. Вочевидь це ще й чорна ладдя, що стоїть на сі, бо вона ходить по прямій лінії, а три клітини коло неї зайняті… Таким чином, ми можемо виключити сім чорних фігур як такі, що не могли зробити останнього ходу. Втім, ми можемо виключити й чорного коня, розташованого на <11.

— Але чому? — поцікавився Сесар. — Адже він міг потрапити туди з b2 або з еЗ…

— Ні. Знаходячись на будь-якій з цих двох позицій, чорний кінь загрожував би шахом білому королю, що стоїть на с4: в ретроспективній партії ми можемо назвати це уявним шахом. А жоден кінь чи будь-яка інша фігура, що загрожує королю шахом, не відмовиться від такої загрози добровільно, цей хід просто неможливий. Замість залишити цю клітину, він з’їсть короля й закінчить партію. Така ситуація невірогідна, відтак ми можемо зробити висновок, що кінь на сії теж не робив ходу.

— Це скорочує імовірні варіанти до двох фігур, еге ж? — Хулія, котра не відводила очей від шахівниці, по черзі доторкнулася до них пальцем. — Короля та королеви.

— Певна річ. Останній хід могли зробити лише король або королева, яку ми, шахісти, називаємо ферзем. — Муньйос подивився на розташування фігур на шахівниці й простягнув руку до чорного короля, але так і не доторкнувся до нього. — Проаналізуємо спершу позицію короля, який пересувається на одну клітину в будь-якому напрямку. Це означає, що він міг потрапити на а4, де зараз знаходиться, лише з клітин b4, bЗ або аЗ… теоретично.

— Щодо b4 та bЗ це зрозуміло навіть мені, — озвався Сесар. — Король не може знаходитися поруч із клітиною, де стоїть інший король, еге ж?

— Саме так. Якби чорний король знаходився на b4, йому б загрожували шахом білі ладдя, король та пішак. А на bЗ — ладдя та король. Ці позиції неможливі.

— А він не міг піти знизу, з аЗ?

— Звичайно, ні. Йому б загрожував шахом розташований у клітиніb1 білий кінь, який, судячи з позиції, опинився там не щойно, а знаходився протягом кількох ходів. — Муньйос подивився на Хулію та Сесара. — Отже, це ще один уявний шах, який доводить, що король не робив останнього ходу.

— Таким чином останній хід зробила королева, перепрошую, чорний ферзь… — підсумувала Хулія.

Шахіст непевно розвів руками.

— Це в принципі наше припущення, — мовив він. — Якщо вдатися до чистої логіки, коли ми виключаємо все неможливе, те, що залишається, хоч яким неймовірним чи складним воно б здавалося, мусить бути вірним… До того ж у нашому випадку ми можемо це довести.

Хулія подивилася на шахіста з іще більшою повагою.

— Просто неймовірно. Як у детективному романі.

Сесар закусив губу.

— Боюся, люба, це саме той випадок. — Антиквар підвів очі й подивився на Муньйоса. — Продовжуйте, Холмсе, — додав він, приязно посміхнувшись. — Мушу визнати: ви тримаєте нас у підвішеному стані.

Муньйос ледь помітно посміхнувся куточками рота — не тому, що був потішений, а просто з чемності. Впадало в око, що вся його увага була прикута до шахівниці. Його очі ще більше запали й гарячково блищали: у нього був вигляд людини, яка поринула в уявний абстрактний простір, невидимий нікому, крім неї.

— Розгляньмо, — провадив він далі, — можливі ходи чорного ферзя, що стоїть на клітині с2… Не знаю, чи відомо вам, Хуліє, що ферзь — найсильніша фігура в грі, здатна пересуватися на будь-яку кількість клітин у будь-якому напрямку, тобто ходити, як усі інші фігури, крім коня… Як ми бачимо, є чотири клітини, з яких міг зробити хід чорний ферзь: а2, b2, bЗ та d3. Ви, мабуть, і самі здогадалися, чому хід не міг бути зроблений з bЗ, чи не так?

— Авжеж, — Хулія зосереджено насупила брови. — Гадаю, він би нізащо не змінив позицію, в якій загрожував шахом білому королю…

— Ще б пак. Ще один випадок уявного шаху, а відтак ми можемо виключити ймовірність знаходження чорного ферзя на bЗ… А що ви скажете стосовно dЗ? По-вашому, чорний ферзь міг піти звідти, приміром, щоб уникнути загрози з боку білого слона, розташованого на П?

Хулія досить довго аналізувала це припущення. Нарешті її обличчя осяяла усмішка.

— Ні, не міг з тієї ж самої причини! — вигукнула вона, здивована, що самостійно дійшла такого висновку. — Стоячи на 63, чорний ферзь також загрожував би білому королю уявним шахом, еге ж?.. Тому він не міг піти звідти, — дівчина обернулася до Сесара. — Диво, та й годі! Адже я ніколи в житті не грала в шахи…

Тепер Муньйос показав олівцем на а2.

— Такий само уявний шах був би й у випадку, якби ферзь знаходився тут, а отже, ми можемо відкинути й цю клітину.

— Тобто хід міг бути зроблений лише з b2, — завважив Сесар.

— Можливо.

— Що значить «можливо»? — спантеличено й водночас зацікавлено перепитав антиквар. — По-моєму, це очевидно.

— У шахах не часто трапляються речі, які можна було б розглядати як очевидні… Зверніть увагу на білі фігури, розташовані на вертикалі b. Що було 6, якби ферзь знаходився на b2?

Сесар задумливо погладив підборіддя.

— Йому б загрожувала біла ладдя, розташована на b5… Звичайно, саме тому його пересунули на с2 — щоб уникнути загрози з боку ладді.

— Непогано, — погодився шахіст. — Але це лише одна з можливостей. Утім, причина, що спонукала зробити цей хід, поки що для нас неважлива… Пам’ятаєте, що я вам щойно казав? Виключивши неможливе, ми залишаємо те, що так чи інак має бути вірним. А тепер підіб’ємо підсумки: якщо, по-перше, останній хід зробили чорні; по-друге, дев’ять з десяти розташованих на шахівниці чорних фігур не могли його зробити; по-третє, єдина фігура, яка могла зробити хід, це ферзь; по-четверте, три з чотирьох імовірних ходів ферзя неможливі… то в такому випадку чорний ферзь зробив єдиний можливий хід — зbЬ2 на с2 — і, мабуть, зробив його, щоб уникнути загрози з боку білих ладдей, розташованих на b5 та b6… Це зрозуміло?

— Ще б пак, — озвалася Хулія; Сесар дотримувався такої ж думки.

— Отже, — підсумував Муньйос, — ми змогли відтворити перший хід у цій ретроспективній партії, яку ми розігруємо. Наступна позиція — тобто попередня, бо ми граємо навпаки, — має бути такою (див. рис. 6).

— Бачите? Чорний ферзь і досі стоїть на b2, він ще не перемістився на с2. Відтак тепер ми повинні з’ясувати, який хід білих примусив ферзя до такої передислокації.

— Зрозуміло, що це був хід білої ладді, — завважив Сесар. — Тієї, що стоїть на b5. Ця підступниця могла переміститися з будь-якої клітини п’ятої горизонталі.

— Можливо, — відповів шахіст. — Однак це не повністю виправдовує втечу ферзя.

Сесар здивовано закліпав очима.

— Але чому? — Він перевів погляд на Муньйоса, а тоді знову на шахівницю. — Цілком очевидно, що ферзь утік через загрозу з боку ладді. Ви самі щойно це сказали.

— Я сказав: «можливо», він утік через загрозу з боку білої ладді, але я не стверджував, що до втечі його примусило переміщення білої ладді на b5.

— Я вже не знаю, що й думати, — зізнався антиквар.

— Подивіться уважно на шахівницю… Байдуже, який хід зробила біла ладдя, що зараз стоїть на b5, бо інша біла ладдя, розташована на b6, ще раніше загрожувала чорному ферзю. Розумієте?

Сесар знову почав зосереджено вивчати позицію, цього разу його мовчанка тривала кілька довгих хвилин.

— Кажу вам: я здаюся, — спантеличено промовив він нарешті. Він уже встиг випити до останньої краплі свій джин з лимоном. А Хулія, яка сиділа поруч із ним, курила сигарету за сигаретою. — Якщо це не був хід білої ладді на b5, тоді всі наші умовиводи летять шкереберть… Де б не знаходилася ця фігура, той капосний ферзь мав зробити хід раніше, бо загроза шаху існувала раніше…

— Ні, — заперечив Муньйос. — Не обов’язково. Ладдя могла, приміром, з’їсти якусь чорну фігуру, розташовану на b5.

Підбадьорені такою перспективою, Сесар та Хулія з новою енергією заходилися вивчати партію. Минуло ще кілька хвилин, і Сесар підвів голову й шанобливо подивився на Муньйоса.

— Авжеж, — захоплено проказав він. — Бачиш, Хуліє?.. Якась чорна фігура, що стояла на b5, прикривала ферзя від загрози білої ладді, розташованої на b6. Інша біла ладдя з’їла цю чорну фігуру, і ферзь опинився під прямою загрозою, — антиквар знову подивився на Муньйоса, шукаючи підтримки. — Гадаю, все було саме так… Іншого варіанта немає, — він знову втупився в шахівницю, наче вагаючись. — Адже його немає, еге ж?

— Не знаю, — чесно зізнався шахіст, і Хулія не втрималась й розпачливо прошепотіла: «О Господи!». — Ви щойно сформулювали гіпотезу, а в такому разі завжди існує небезпека викривлення фактів задля того, щоб вони збігалися з теорією, замість висновувати таку теорію, яка б відповідала фактам.

— Отже?

— Йдеться саме про це. Поки що ми можемо вважати лише гіпотезою, що біла ладдя з’їла чорну фігуру на b5. Треба перевірити, чи існують інші варіанти, і в такому разі відкинути всі неможливі. — Блиск у його очах згас, і тепер він здавався ще більш стомленим та незугарним, коли непевно розвів руками, чи то виправдовуючись, чи то вагаючись. Упевненість, з якою він пояснював ходи, зникла, і Муньйос знову зробився похмурим та незграбним. — Саме це я мав на увазі, — його очі уникали очей Хулії, — коли сказав вам, що зіштовхнувся з проблемами.

— А яким буде наступний крок? — запитала дівчина.

Муньйос покірливо розглядав фігури.

— Гадаю, це буде неквапне й ретельне вивчення шести чорних фігур, які вже поза грою… Спробую дізнатися, як і де саме була з’їдена кожна з них.

— На це доведеться витратити кілька днів, — завважила Хулія.

— Або хвилин, хтозна. Іноді це питання інтуїції або везіння. — Він іще раз уважно подивився на шахівницю, а тоді перевів погляд на картину ван Гюйса. — Однак є одна річ, яка не викликає в мене жодних сумнівів, — озвався він після хвилинних роздумів. — Автор картини або той, хто вимислив цю задачу, дуже своєрідно грав у шахи.

— Що ви можете сказати про нього? — поцікавилася Хулія.

— Про кого?

— Про відсутнього тут гравця… якого ви щойно згадали.

Муньйос глянув униз, на килим, а тоді знову на картину. Хулії здалося, що в його очах промайнув вираз захоплення. Можливо, це була інстинктивна повага шахіста до майстра.

— Не знаю, — ухильно відповів він тихим голосом. — Хоч би хто це був, він якийсь дуже підступний… Усі сильні гравці такі, але в цього було щось іще: незвична здатність виводити на хибний шлях, розставляти всілякі пастки… І його це потішало.

— Хіба таке можливо? — спитав Сесар. — Хіба ми можемо визначити характер гравця залежно від того, як він поводиться за шахівницею?

— Гадаю, що так, — відповів Муньйос.

— У такому разі, що ви ще думаєте про людину, яка вимислила цю партію, маючи на увазі, що зробила вона це в п’ятнадцятому столітті?

— Я сказав би… — Муньйос зачудовано дивився на картину. — Я сказав би, що в її манері грати в шахи було щось диявольське.


VI. ПРО ШАХІВНИЦІ ТА ДЗЕРКАЛА

І де кінець, збагнеш, коли дійдеш до нього.

Балада про ленінградського старого

Коли вона повернулася до припаркованої біля тротуару автівки, Менчу вже сиділа за кермом, тож Хулія прочинила дверцята невеличкого «фіата» й гепнулася на сидіння.

— Що вони сказали? — поцікавилася галерейниця.

Хулія відповіла не одразу, вона мала багато що обміркувати. Задивившись на машини, які рухалися вулицею вниз, дістала з сумочки сигарету, сунула її до рота і натиснула на автоматичну запальничку.

— Учора до них завітали двоє поліцейських, — озвалася вона нарешті. — Розпитували про те саме, що і я, — щойно запальничка клацнула, дівчина піднесла її до кінчика сигарети. — Адміністратор запевняє, що конверт принесли тоді ж таки у четвер, близько першої години дня.

Менчу сиділа, вчепившись руками в кермо, на її блідих пальцях мінилися кольорами персні.

— А хто приніс?

Хулія повільно випустила струмінь диму.

— Адміністратор твердить, нібито це була якась жінка.

— Жінка?

— Він так сказав.

— Яка жінка?

— Середнього віку добре вбрана білявка. Вона була в плащі та темних окулярах, — Хулія обернулася до приятельки. — Це могла б бути й ти.

— Кепський жарт.

— Авжеж. І справді кепський. — Хулія глибоко зітхнула. — Але така портретна характеристика може стосуватися будь-кого. Вона не залишила ні імені, ні адреси, тільки координати Альваро як відправника. Попросила якнайшвидше передати пакет і пішла. От і все.

Вони виїхали в район бульварів. Збиралося на дощ, і перші крапельки вже ряхтіли на вітровому склі. Менчу гучно перемкнула швидкість і стурбовано зморщила ніс.

— Слухай, Агата Крісті зробила б із цього детективний роман.

Хулія сумно посміхнулася.

— Так, але зі справжнім небіжчиком, — вона піднесла сигарету до рота, а сама в цю мить уявила голого мокрого Альваро. «Якщо існує щось гірше за смерть, — подумала дівчина, — то це отака безглузда смерть, коли люди приходять і роздивляються тебе, мертвого. Бідолашний».

— Бідолашний, — повторила вона вголос.

Вони зупинилися перед переходом. Менчу, відірвавши погляд від світлофора, занепокоєно глянула на приятельку. Сказала, її турбує, що Хулія вскочила в таку халепу. Мовляв, вона сама — щоб не ходити далеко за прикладом — почувається такою збентеженою, що всупереч власним неухильним правилам оселила у своєму домі Макса, поки все з’ясується. І Хулія повинна наслідувати її приклад.

— Забрати Макса до себе?.. Ні, дякую. Краще вже я потерпатиму сама.

— Облиш свої штучки, голубонько. Не мели дурниць. — Світлофор загорівся зеленим світлом, і Менчу натиснула на газ. — Ти чудово знаєш, що я мала на увазі не його… До того ж, він такий чарівний.

— Еге ж, чарівний, от тільки смокче твою кров.

— І не лише кров.

— Будь ласка, не треба непристойностей.

— Ти ба, яка праведна черниця Хулія.

— Мала б за честь.

— Знаєш, хоч би який був Макс, але він такий красень, що, дивлячись на нього, я щораз роблюся мов не своя. Наче Батерфляй із отим капітаном, кахи-кахи… Чи то була Травіата зі своїм Дюфолем? — Вона лайнула якогось пішохода, котрий раптом вигулькнув перед «фіатом», і обурено сигналячи — пропхала автівку у невеличку щілину, що утворилася між таксі та огорнутим хмарою вихлопних газів автобусом. — Утім, якщо говорити серйозно, гадаю, це нерозважливо, що ти й далі живеш сама… А раптом убивця насправді існує і тепер надумає напасти на тебе?

Хулія роздратовано стенула плечима.

— І що, по-твоєму, я маю робити?

— Не знаю. Переїхати до когось. Якщо хочеш, я можу піти на жертву: вижену Макса, і ти житимеш у мене.

— А картина?

— Прихопиш її з собою і працюватимеш у мене. Я накуплю консервів, кока-коли, алкоголю та касет з порнофільмами, і ми житимемо в облозі, наче у Форті Апаче, поки не спекаємося цієї картини. Між іншим, май на увазі дві речі. По-перше, я домовилася про збільшення страхової суми, про всяк випадок…

— Який такий випадок? Ван Гюйс у мене вдома, за сімома замками. Не забувай, я віддала купу грошей за охоронну сигналізацію. У мене тепер не дім, а Національний банк, тільки скромніший.

— Усяко буває… — Дощ посилився, і Менчу ввімкнула «двірники». — А по-друге, не прохопися про все це ані словом донові Мануелю.

— Чому?

— Ти що, дурненька?! Цього тільки й бракує його паскудній племінниці Лолі, щоб зіпсувати мені справу.

— Поки що ніхто не пов’язує смерть Альваро з картиною.

— Твої слова та Богові б у вуха! Проте поліцейські такі безцеремонні, що, можливо, вже зв’язалися з моїм клієнтом… Або з цією пройдисвіткою Лолою… У кожному разі все так ускладнилося, що я готова перекласти цю проблему на «Клеймор», одержати свої комісійні, і крапка.

Крізь мокре скло все довкола здавалося сірим та невиразним, утворюючи біля автівки якийсь химерний краєвид. Хулія подивилася на приятельку.

— До речі, сьогодні я вечеряю з Монтегріфо.

— Що ти кажеш?

— Те, що чуєш. Йому дуже кортить поговорити зі мною про справи.

— Про справи?.. А ще пограти в кота-мишки.

— Я зателефоную і все тобі розповім.

— Я не стулю очей, поки ти цього не зробиш. Бо цей тип також щось відчув. І нехай я залишуся незайманою протягом моїх трьох наступних перевтілень, коли це не так.

— Невже ти не можеш обійтися без непристойностей — я ж тебе просила.

— А я прошу тебе не зраджувати мене, голубонько. Не забувай, я твоя подруга. Найближча подруга.

— Отож вір мені й не жени так.

— Слухай, я заколю тебе кинджалом. Як Кармен у Меріме.

— Гаразд. Але ти проскочила світлофор на червоне. А оскільки машина моя, то й штрафи потім доводиться платити мені.

Хулія глянула у дзеркальце водія і завважила іншу автівку — синій «форд» із затемненим склом, — який також проскочив за ними на червоне світло і за мить зник, повернувши праворуч. їй здалося, нібито цю машину вона вже бачила, коли вийшла з кур’єрської агенції, — та стояла біля тротуару на протилежному боці вулиці. Втім через інтенсивний рух і дощ дізнатися це напевне було неможливо.

Пако Монтегріфо був із тих типів, які чорні шкарпетки залишають шоферам та офіціантам, а самі змалку носять темно-сині. Пошитий у кравця костюм аукціоніста сидів бездоганно і також був темного кольору, тільки сірого, із охайно розстебнутими нижніми ґудзиками на обох рукавах, наче його власник зійшов зі сторінок якогось журналу високої чоловічої моди. Сорочка з віндзорським комірцем, шовкова краватка та хусточка, що скромно визирала з нагрудної кишені, робили бездоганним вигляд аукціоніста, котрий підвівся з одного із крісел, що стояли у вестибюлі, й зробив кілька кроків назустріч Хулії.

— Святий Боже, — мовив він, потискаючи її руку й випромінюючи сліпучо-білу посмішку, що приємно контрастувала з його засмаглою шкірою. — Ви така чарівна.

Цей вступ означив першу частину їхньої зустрічі. Він відверто вихваляв чорну оксамитову сукню Хулії, яка щільно облягала її стан; потім вони вмостилися за зарезервованим столиком біля широкого вікна, за яким можна було спостерігати вечірню панораму королівського палацу. Починаючи з цієї миті, Монтегріфо обдарував Хулію безліччю хоч і не зухвалих, але проймаючих поглядів та спокусливих посмішок. Після аперитиву, поки офіціант розставляв закуски, директор «Клеймора» перейшов до коротких запитань, що вимагали розважливих відповідей, які він вислуховував, спершись підборіддям на сплетені пальці рук та з напіврозкритим ротом, підкреслюючи таким чином свій інтерес, що не могло не тішити співрозмовницю, і водночас скориставшись нагодою продемонструвати білість своїх зубів, у яких відбивалося полум’я свічок.

Єдиним натяком на ван Гюйса до того, як їм подали десерт, можна було вважати те, що Монтегріфо, ретельно добираючи вино до риби, замовив біле бургундське. «На честь мистецтва», — дещо по-змовницьки проказав він, не забувши при цьому виголосити короткий спіч про французькі вина.

— Це питання, — пояснював він, поки офіціанти продовжували обставляти стіл, — з віком переживає цікаву еволюцію… Спочатку ти палкий прихильник бургундського — червоного чи білого: воно — твій кращий друг, поки тобі не виповнилося тридцяти п’яти років… Однак потім, не зраджуючи бургундське, треба переходити на бордоське вино для дорослих, серйозне та злагідне. Лише після сорока років людина готова заплатити цілий статок за ящик «Петрю» чи «Шато д’Ікем».

Монтегріфо покуштував вино й схвально звів брови, і Хулія належно оцінила цей спектакль, готова якнайприродніше підтримати його гру. Вона навіть дістала задоволення від вечері та банальної розмови і подумки вирішила, що за інших обставин аукціоніст з його поважною манерою говорити, засмаглими руками та тонким ароматом парфумів, добре вичиненої шкіри й дорогого тютюну міг би бути приємним супутником. Навіть незважаючи на його звичку погладжувати вказівним пальцем праву брову та час від часу потайки дивитися на своє віддзеркалення в шибці.

Вони продовжували розмовляти про все, що завгодно, крім картини, навіть після того, як вона доїла свою порцію лососини по-королівськи, а він за допомогою однієї лише срібної виделки покінчив із морським окунем а-ля Сабатіні.

— Справжній кабальєро ніколи не користується ножем для риби, — пояснив Монтегріфо й посміхнувся, позбавивши свій коментар пафосу.

— А як ви відділяєте кістки? — поцікавилася Хулія.

Аукціоніст незворушно витримав її погляд.

— Я ніколи не ходжу до ресторанів, де рибу подають з кістками.

Коли їм принесли десерт і перед Монтегріфо вже стояла філіжанка міцної чорної кави — той замовив собі таку саму, що й Хулія, — він дістав срібний портсигар та обережно витягнув з нього англійську сигарету. Тоді кинув на Хулію погляд, який мав виражати найщирішу прихильність до дівчини, й нахилився до неї.

— Я хочу, щоб ви працювали на мене, — мовив він стиха, мовби побоюючись, що хтось у королівському палаці може його почути.

Хулія взяла сигарету без фільтра й зазирнула в карі очі аукціоніста, котрий поквапився піднести їй вогонь.

— Чому? — коротко спитала вона: в її голосі вчувалася та сама байдужість, наче йшлося про когось іншого.

— Є кілька причин, — Монтегріфо поклав золоту запальничку на портсигар і підштовхував її пальцем, аж поки та не зайняла своє місце в самісінькому його центрі. — Головне, я отримав про вас якнайкращі відгуки.

— Приємно це чути.

— Я кажу серйозно. Як ви самі здогадуєтеся, я наводив довідки. Мені відомо про вашу роботу для музею Прадо та приватних галерей… Ви й досі працюєте в музеї?

— Так. Тричі на тиждень. Зараз я займаюся однією придбаною нещодавно роботою Дуччо ді Буонінсеньї.

— Я чув про цю картину. Таку роботу довірять не кожному. Мені відомо, що ви одержуєте важливі замовлення.

— Іноді.

— Навіть ми в «Клейморі» мали честь виставляти на аукціон деякі відреставровані вами твори. Приміром, Мадрасо з колекції Очоа… Ваша праця дозволила нам на третину збільшити первісну ціну. А минулої весни у нас виставлялася ще одна ваша робота, здається, це був «Концерт» Лопеса де Аяли?

— Ні, «Жінка за піаніно» Рохеліо Егускіси.

— Авжеж, ви маєте рацію, перепрошую. Звичайно, «Жінка за піаніно». Вона зберігалася у вологому приміщенні, і ви чудово виконали свою роботу. — Аукціоніст посміхнувся, бо їхні руки ледь не торкнулися одна одної, коли кожен із них потягнувся до попільнички, щоб струсити попіл. — І вас це задовольняє? Я маю на увазі таку нестабільну роботу. — Він знову широко посміхнувся, виставивши напоказ сліпучо-білі зуби. — Роботу вільного художника.

— Я не нарікаю, — Хулія, примруживши очі, роздивлялася крізь дим свого співрозмовника. — Друзі дбають про мене, знаходять замовлення. До того ж за своєю натурою я людина незалежна.

Монтегріфо пильно поглядав на неї.

— В усьому?

— В усьому.

— Отже, ви молода і щаслива.

— Можливо. Але й працюю я багато.

— «Клеймор» має чимало справ, які потребують такого фахівця, як ви… Що ви на це скажете?

— Скажу, що не вважаю розмову на цю тему недоречною.

— Чудово. Ми 6 могли обговорити її більш офіційно за кілька днів.

— Як вам завгодно, — Хулія вперлася поглядом у Монтегріфо. Вона вже не могла стримувати далі глузливу посмішку, яка з’явилася на її губах. — Що ж, тепер ви вже можете перейти до ван Гюйса.

— Перепрошую…

Дівчина загасила сигарету в попільничці й, спершись підборіддям на сплетені пальці рук, трохи нахилилася до аукціоніста.

— До ван Гюйса, — майже по складах повторила вона. — Якщо тільки ви не хочете покласти свою руку на мою й заявити, що я найвродливіша з-поміж усіх дівчат, які траплялися вам у житті, або зробити якесь інше чарівне зізнання на кшталт цього.

За якусь частку секунди Монтегріфо знову посміхався, виявивши чудову витримку.

— Я охоче б це зробив, але ніколи не говорю про таке, поки не доп’ю кави. Що аж ніяк не означає, нібито я про це не думаю, — наголосив він. — Це питання тактики.

— У такому разі поговоримо про ван Гюйса.

— Поговоримо. — Аукціоніст пильно подивився на неї, і Хулія завважила, що — попри посмішку на губах — його карі очі не посміхалися, а дивилися з напруженою насторогою. — До мене дійшли деякі чутки, самі знаєте… Обмежений світ людей нашої професії такий схожий на подвір’я, де стільки сусідок-плетух… адже всі ми знаємо одне одного. — Він зітхнув, і у цьому зітханні вчувався докір на адресу щойно згаданого ним світу. — Здається, ви виявили щось у цій картині. І, як мені казали, це значно підвищує її вартість.

Хулія зобразила на своєму обличчі байдужість, як зазвичай роблять гравці в покер, хоча й розуміла заздалегідь, що цього замало, щоб ошукати Монтегріфо.

— Хто вам бовкнув таку дурницю?

— Пташка наспівала. — Аукціоніст замислено погладив пальцем праву брову. — Утім, це байдуже. Важливо те, що ваша приятелька, сеньйорита Роч, здається, наміряється мене шантажувати.

— Не знаю, що ви маєте на увазі.

— Я певен щодо цього. — Монтегріфо продовжував посміхатися. — Ваша приятелька хоче зменшити комісійні «Клеймора» і в такий спосіб збільшити власні… — Він байдуже махнув рукою. — Зрештою законом це не заборонено, адже між нами існує лише усна домовленість; вона може розірвати її і спробувати знайти того, хто заплатить їй більші комісійні.

— Рада, що ви виявилися таким тямким.

— Як бачите. Однак це не заважає мені водночас дбати про інтереси моєї фірми…

— Я так і знала.

— Не приховуватиму від вас; я розшукав цього вже немолодого сеньйора, власника ван Гюйса. Точніше кажучи, я вийшов на його племінників. Не приховуватиму і того, що вчинив я так задля того, щоб ця родина відмовилася від посередництва вашої приятельки і залагодила справу безпосередньо зі мною… Ви розумієте?

— Авжеж. Ви вирішили вивести Менчу з гри.

— Це можна називати по-різному. Гадаю, можна й так. — Його побронзовіле чоло спохмурніло, а на обличчі з’явився вираз болю, наче в людини, яку в чомусь безпідставно звинуватили. — Кепсько те, що ваша приятелька, як жінка передбачлива, змусила власника картини підписати один документ. І цей документ зводить нанівець будь-які мої дії… Що ви на це скажете?

— Скажу, що поділяю ваші почуття. І бажаю, щоб наступного разу вам більше поталанило.

— Дякую, — Монтегріфо запалив нову сигарету. — Втім, гадаю, ще не все втрачено. Ви близька подруга сеньйорити Роч. Можливо, ви б могли схилити її дійти дружньої згоди. Якщо ми працюватимемо разом, то зможемо отримати від картини такі прибутки, що всі зароблять на цьому купу грошей — і ви, і ваша приятелька, і «Клеймор», і я. Що ви на це скажете?

— Цілком можливо. Але чому ви розповідаєте все мені замість поговорити з Менчу?.. Ви б заощадили на одній вечері.

Монтегріфо зобразив на обличчі вираз щирого суму.

— Ви мені подобаєтеся, і не лише як реставратор. Якщо чесно, дуже подобаєтеся. Ви здаєтеся мені розважливою жінкою, до того ж дуже привабливою… Я більше сподіваюся на ваше посередництво, ніж на розмову з вашою приятелькою — особою, як на мене, перепрошую, дещо легковажною.

— Отже, — підсумувала Хулія, — ви очікуєте, що я зможу її вмовити.

— Це було б… — аукціоніст якусь мить вагався, старанно добираючи потрібне слово. — Це було б чудово.

— А що від цього виграю я?

— Звичайно, прихильність моєї фірми. І нині, і на майбутнє. Що ж до винагороди — завважте, я не запитую вас, на яку суму ви розраховували, взявшись за роботу над ван Гюйсом, — можу гарантувати вам удвічі більше. Певна річ, це слід розглядати як аванс, який ви отримаєте окрім двох відсотків од кінцевої ціни «Шахової партії» на аукціоні. Поза тим я готовий запропонувати вам контракт на посаду керівника відділу реставрації мадридської філії «Клеймора»… Що ви на це скажете?

— Звучить вельми спокусливо. Ви й справді сподіваєтеся добре заробити на цій картині?

— Вже є зацікавлені покупці в Лондоні та Нью-Йорку. Якщо зробити гарну рекламу, це може виявитися найграндіознішою подією у світі мистецтва відтоді, як «Крісті» виставив на аукціон саркофаг Тутанхамона… Як ви розумієте, за таких обставин претензії вашої приятельки на однаковий з нами гонорар є надмірними. Вона лише знайшла реставратора та запропонувала нам картину. Решту робимо ми.

Хулія розмірковувала над його словами, проте ніяк не виявляла своїх почуттів; надто вже все змінилося за ці кілька днів, аби тепер щось могло її вразити. Потім вона подивилася на праву руку Монтегріфо, що лежала на скатертині зовсім близько від її руки, і спробувала порахувати, на скільки сантиметрів та посунулася вперед за останні п’ять хвилин. «Цілком достатньо, щоб поставити кінцеву крапку», — вирішила дівчина.

— Я спробую, — пообіцяла вона, беручи свою сумочку. — Але гарантувати нічого не можу.

Монтегріфо погладив пальцем брову.

— Спробуйте, — його оксамитові вологі очі з ніжністю дивилися на неї. — Спробуйте заради всіх нас, я певен, це у вас вийде.

У його голосі не було й натяку на погрозу. Лише благання — таке дружнє та безневинне, що скидалося на щире. Потім аукціоніст підніс руку Хулії і поцілував — дуже обережно, ледь торкнувшись губами.

— Не пам’ятаю, чи я вже це вам казав, — мовив він стиха, — ви надзвичайно вродлива жінка…

Вона попросила висадити її поблизу «Стефанса» і далі пішла пішки. Після дванадцятої двері закладу відчинялися для вузького кола клієнтів, обмеженого високими цінами та суворими правилами, що виключали присутність тут небажаних осіб. Це було місце зустрічі усього Мадрида, тобто всіх так чи інак причетних до мистецтва людей: від агентів іноземних фірм, котрі приїздили, сподіваючись придбати тут виставлені на аукціон ікони чи приватні колекції, і до численних галерейників, дослідників, імпресаріо, журналістів, які спеціалізувалися на мистецтві, та відомих художників.

Вона залишила пальто в гардеробі і, привітавшись із кількома знайомими, попрямувала проходом до дивана в глибині зали, де зазвичай сидів Сесар. Антиквар і справді вмостився там — нога на ногу, в руці келих, — ведучи неквапну бесіду тет-а-тет із якимось дуже вродливим білявим хлопцем. Хулія чудово знала, з якою глибокою зневагою ставиться Сесар до закладів, куди зазвичай вчащають гомосексуалісти. Для нього було питанням доброго смаку уникати замкненої, ексгібіціоністської та незрідка агресивної атмосфери цих місць, де — як він сам казав, насмішкувато кривлячи губи, — «дуже важко, люба, не уподібнюватися у власних очах до старої королеви, котра велично походжає по курнику». Сесар був мисливцем-одинаком (дивацтво, що доходило в нього до елегантності), який чудово почувався у світі гетеросексуалів, де він цілком природно підтримував дружні стосунки і здобував свої перемоги: його підопічними були юні таланти, котрих він спрямовував на пізнання їхньої справжньої чутливості, принцесо, яку ці хлопчики, ці янголята не завжди здатні усвідомити a priori. Сесарові подобалося виступати перед своїми чарівними знайдами в ролі Мецената й Сократа водночас. Потім, після відповідних медових місяців, проведених у Венеції, Марракеші чи Каїрі, кожна з цих історій еволюціонувала власним осібним шляхом. Уже доволі довге й напружене життя Сесара (Хулія чудово це знала) було ланцюгом захоплень, розчарувань, зрад, але й прикладів вірності, про які він у хвилини відвертості розповідав їй з дивовижною делікатністю, так само дещо відчужено і тим самим іронічним тоном, за яким старий антиквар зазвичай сором’язливо приховував свої найінтимніші почуття.

Він здалеку посміхнувся їй. «Моя улюблениця», — нечутно проказали його губи, коли, поставивши келих на столик, Сесар підвівся, простягаючи до неї руки.

— Як вечеря, принцесо?.. Мабуть, це було жахливо, адже «Сабатіні» вже не той, яким був колись… — Він скривив губи, а в його блакитних очах спалахнули злостиві вогники. — Усі ці вискочні — чиновники та банкіри зі своїми кредитками та ресторанними рахунками, які сплачує фірма, — зрештою занапастять геть усе… До речі, ти знайома з Серхіо?

Хулія була знайома з Серхіо і завжди, спілкуючись із приятелями Сесара, помічала, як вони бентежаться в її присутності, не розуміючи справжньої природи стосунків, що пов’язували антиквара з цією вродливою спокійною дівчиною. З першого ж погляду вона упевнилася, що принаймні сьогодні із Серхіо ускладнень не буде. Юнак видався їй чутливим, розумним і не ревнивим; до того ж вони вже бачилися раніше. Через присутність Хулії він лише ніяковів.

— Монтегріфо спробував зробити мені одну пропозицію.

— Дуже люб’язно з його боку, — Сесар, здавалося, з усією серйозністю поставився до цієї ситуації і, поки вони всі разом сідали за столик, докинув: — Але дозволь запитати тебе, як казав старий Цицерон, qui bono[14] Кому це вигідно?

— Звісно, йому. Правду кажучи, він хотів мене підкупити.

— Молодець Монтегріфо. І ти йому це дозволила? — Кінчиками пальців антиквар доторкнувся до губ Хулії. — Ні, люба, не відповідай одразу, дай мені трохи насолодитися цією чарівною непевністю… Сподіваюсь, пропозиція була принаймні розважливою?

— Непоганою. Здається, роблячи її, він подбав і про себе.

Сесар очікувально-глузливо облизнув губи.

— Це схоже на нього: спробувати одним пострілом поцілити двох пташок… Він завжди був надзвичайно практичною людиною. — Антиквар напівобернувся до свого білявого компаньйона, мовби радячи тому берегти вуха від деяких прикрощів повсякденного життя. Тоді хитро глянув на Хулію, ледь не тремтячи в передчутті очікуваної втіхи. — І що ти йому відповіла?

— Що я все обміркую.

— Ти просто богиня. Ніколи не слід спалювати кораблі… Чуєш, любий Серхіо? Ніколи.

Юнак скоса глянув на Хулію, а тоді знову занурив ніс у коктейль із шампанським. Хулія — і в тому не було жодного збочення — уявила, як він стоїть голий у напівтемряві спальні антиквара, гарний і безмовний, наче мармурова статуя, із пасмом білявого волосся на чолі, випнувши те, що Сесар, запозичивши цей евфемізм, здається, у Кокто, називав золотим жезлом або якось так, готовий угамувати його в antrum amoris[15] свого літнього візаві, а можливо, навпаки, літній візаві заволодів печерою юного ефеба. Хоч якими близькими були вони із Сесаром, Хулія ніколи не розпитувала того про такі подробиці, а проте іноді її мучила трохи нездорова цікавість. Вона скоса глянула на такого чепурного та елегантного Сесара — в білій сорочці, із синьою в червону цяточку шовковою шийною хусткою, з трохи закучерявленим за вухами та на потилиці волоссям — і вже вкотре запитала себе: в чому полягає особливий шарм цього чоловіка, який — попри те, що йому вже за п’ятдесят — усе ще зваблює таких-от молодиків, як Серхіо? «Певна річ, — сказала вона собі, — в іронічному блиску блакитних очей, в елегантності жестів, відточених із покоління в покоління добрим вихованням, у тій неквапній прихованій мудрості, що ніколи не лежала на поверхні, хоча давалася взнаки в кожному мовленому ним слові, і так само ніколи не сприймала сама себе аж надто серйозно — в мудрості пересиченій, поблажливій і безкінечній».

— Ти повинна побачити його останню картину… — мовив тим часом Сесар, і Хулія, заглиблена у власні думки, не одразу здогадалася, що йдеться про Серхіо. — Це щось неймовірне, люба. — Антиквар зробив рух, наче збирався покласти свою руку на руку юнака, але не зробив цього. — Світло в первісному стані, що вихлюпується на полотно. Це справді чудово.

Хулія посміхнулася, сприйнявши думку Сесара як незаперечну рекомендацію. Серхіо зворушено й ніяково дивився на антиквара, примруживши очі в ореолі білявих вій, наче кіт, якого гладять по спині.

— Звичайно, — провадив далі Сесар, — самого лише таланту замало, щоб пробитися в житті… Розумієш, хлопчику? Великі мистецькі форми вимагають певного знання світу, глибокого досвіду людських стосунків… Це не те саме, що абстрактні сфери, де ключову роль відіграє талант, а досвід лише доповнює його. Я маю на увазі музику, математику… Шахи.

— Шахи, — повторила Хулія. Вони перезирнулися, а Серхіо занепокоєно поглядав то на антиквара, то на дівчину, і в цьому погляді були розгубленість і ревнощі, що золотим піском спалахнули з-під його білявих вій.

— Так, шахи, — Сесар схилився над своїм келихом і зробив великий ковток. Його зіниці звузилися, занурившись у таїну цього слова. — Пам’ятаєш, як дивиться Муньйос на «Шахову партію»?

— Авжеж. Він дивиться якось інакше.

— Саме так. Інакше, ніж дивилася б ти. Або я. Муньйос бачить на шахівниці те, чого не бачать інші.

Серхіо, який мовчки слухав їхню розмову, спохмурнів і навмисне торкнувся плеча Сесара. Здавалося, він почувався зайвим, і антиквар приязно глянув на нього.

— Ми говоримо про речі, надто брутальні для тебе, любий, — вказівним пальцем він доторкнувся до пальців Хулії, тоді трохи підніс руку, мовби вагаючись, кому з двох улюбленців віддати перевагу, і зрештою поклав її на руку дівчини. — Залишайся таким самим безневинним, як і досі, мій білявий друже. Розвивай свій талант і не ускладнюй собі життя.

Він цмокнув губами, адресуючи цілунок Серхіо, і тієї ж миті в кінці проходу в супроводі Макса з’явилася Менчу — в норковій шубці, з-під якої стирчали довгі ноги, — й зажадала інформації про зустріч із Монтегріфо.

— Тварюка, — підсумувала вона, щойно Хулія закінчила розповідь. — Завтра ж поговорю з доном Мануелем. Підемо в контратаку.

Сполоханий Серхіо знітився перед балакучістю Менчу, яка так і сипала словами, перескакуючи від Монтегріфо до ван Гюйса, від ван Гюйса до різних загальників, а тоді до другого та третього келиха, які тримала вже не надто твердою рукою. Макс, сидячи поруч із нею, мовчки із апломбом курив — такий собі смаглявий, добре вбраний племінний огир. Сесар, відчужено посміхаючись, раз по раз зволожував губи в келиху джину з лимоном, а потім витирав їх носовичком, якого діставав з верхньої кишені піджака. Іноді він зморгував, наче повертався звідкілясь іздаля, і, схилившись до Хули, неуважно гладив її руку.

— У цій справі, — пояснювала Менчу Серхіо, — є два типи людей, голубе: ті, хто малюють, і ті, хто заробляють гроші… І дуже зрідка це ті самі люди, — вона глибоко зітхала, схвильована юністю співрозмовника. — А ви, молоді митці, такі-от біляві, такі чарівні, — галерейниця нишком обпекла Сесара уїдливим поглядом. — Такі апетитні.

Сесар визнав за необхідне поволі повернутися з далекої далини, де щойно перебував.

— Не слухай, мій юний друже, цих голосів, що отруюють твій золотий дух, — проказав він неквапно й похмуро, начеб висловлював Серхіо не пораду, а співчуття. — Ця жінка мовить зміїним язиком, як і всі вони, — він подивився на Хулію, поцілував їй руку й уточнив. — Перепрошую. Майже всі.

— І хто це каже! — Менчу скривила губи. — Наш доморощений Софокл. Чи то був Сенека?.. Я маю на увазі того мудрагеля, котрий мацав юнаків, посмоктуючи цикуту.

Сесар глянув на Менчу, зробив паузу, щоб знов ухопити нитку розмови, й, відкинувшись головою на спинку дивана, театрально заплющив очі.

— Шлях митця — я кажу це тобі, мій юний Алківіаде, чи краще Патрокле, а може, Серхіо… — Шлях митця — це подолання одна по одній перешкод, поки нарешті йому не пощастить зазирнути всередину себе самого… Важке завдання, якщо поруч немає проводиря Вергілія… Розумієш цю тонку параболу, хлопчику?.. Саме так митець урешті-решт пізнає вільні радості найсолодшої втіхи. Його життя стає чистою творчістю, і йому вже непотрібні мізерні зовнішні чинники. Він далеко, дуже далеко від решти подібних до нього, але жалюгідних створінь. Відтепер у ньому живуть простір та зрілість.

Почулося кілька глузливих оплесків. Спантеличений Серхіо усміхнено позирав на присутніх. Хулія розсміялася.

— Не звертай на нього уваги. Всі ці сентенції він, поза сумнівом, у когось запозичив. Він завжди гак лукавить.

Сесар розплющив одне око.

— Я знуджений Сократ. І з презирством відкидаю твої звинувачення у плагіаті, чи то пак запозиченні чужих цитат.

— Насправді це дуже кумедно, — звернулася Менчу до Макса, котрий похмуро слухав їхні теревені, і взяла в того сигарету. — Припали-но її мені, мій кондотьєре[16].

Епітет загострив ворожість Сесара.

— Cave canem[17], молодий здорованю, — звернувся він до Макса, і, мабуть, лише Хулія зрозуміла, що canem латиною може стосуватися як чоловічого, так і жіночого роду. — Історичні дані свідчать, що найбільше кондотьєри повинні стерегтися тих, кому служать. — Сесар глянув на Хулію і жартівливо посміхнувся: алкоголь почав діяти і на нього. — Буркгардт[18], — пояснив він.

— Спокійно, Максе, — мовила Менчу, хоча Макс начебто зовсім не нервував. — Бачиш? Це навіть не його слова. Він напинає на себе чужий терновий вінець… Чи то лавровий?

— Бузковий, — засміялася Хулія.

Сесар скрушно подивився на неї.

— Et te, Bruta[19] — він обернувся до Серхіо. — Ти розумієш увесь трагізм цього питання, Патрокле? — Антиквар відпив великий ковток джину з лимоном, а тоді драматично озирнувся довкола, мовби шукаючи дружнє обличчя. — Не знаю, що ви маєте проти чужих лаврів, мої любі… Насправді, — подумавши, додав він, — будь-які лаври певною мірою чужі. Чистої творчості не існує; хоч як це прикро, я змушений повідомити вам цю сумну новину. Ми не є, чи то пак, ви не є, адже я не творець… І ти також, Менчу, моя кралечко… Може, ти, Максе… не дивися на мене так, знадливий condotiero feroce [20], може, ти — єдиний з-поміж нас справжній творець… — Він стомлено й граційно махнув правою рукою, мовби демонструючи в такий спосіб, як остобісіло йому все, навіть власні докази, і ніби ненароком зупинив її зовсім близько від лівого коліна Серхіо. — Пікассо — хоч як прикро згадувати мені цього блазня — це і Моне, і Енгр, і Сурбаран, і Брейгель, і Пітер ван Гюйс… Навіть наш приятель Муньйос, який зараз, напевне, схилився над шахівницею, намагаючись приборкати своїх примар і водночас звільняючи нас від наших, — це, власне, не Муньйос, а Каспаров, і Карпов, і Фішер, і Капабланка, і Пол Морфі, і середньовічний майстер Руй Лопес… Усе являє собою різні фази тієї самої історії, а можливо, це історія повторює сама себе; тут я не надто певен… А ти, чарівна Хуліє, стоячи перед нашою знаменитою картиною, замислювалася над тим, де ти є — всередині її чи зовні?.. Авжеж. Ну, звісно, замислювалася, бо я знаю тебе, принцесо. І знаю, що ти так і не знайшла відповіді. — Він засміявся, але якось невесело, й обдивився їх усіх по одному. — Насправді, діти мої, парафіяни мої, всі ми — одне шляхетне військо. Нам вистачає зухвалості намагатися розкривати таємниці, які насправді є загадками наших власних життів. — Він підняв свій келих, наче виголошуючи тост, ні до кого особисто не звернений. — А це, якщо добре зважити, має свій ризик. Це наче розбити люстро, аби побачити, що там є за шаром амальгами… Ну що, мої любі, вас дрижаки ще не хапають?

Була друга година ночі, коли Хулія повернулася додому. Сесар і Серхіо провели її до під’їзду й наполягали на тому, що мають піднятися разом із нею на третій поверх, проте вона не дозволила їм цього зробити й, поцілувавши на прощання кожного, почала підніматися сходами — повільно, раз по раз тривожно озираючись. А дістаючи із сумочки ключі, доторкнулася пальцями до холодного металу пістолета й заспокоїлася.

Хай там як, а повертаючи ключ у дверній щілині, вона із подивом усвідомила, що взагалі-то сприймає все напрочуд спокійно. Вона відчувала справжній, конкретний страх, і, щоб збагнути його масштаби, зовсім не потребувала дару абстрагування, як зазначив би Сесар, пародіюючи Муньйоса. Однак цей страх не викликав ані принизливого розпачу, ані бажання втекти. Навпаки, він наче просотувався крізь напружену цікавість, до якої домішувалися чимале зухвальство та виклик. Ба навіть гра — небезпечна й збуджуюча. Як тоді, коли вона вбивала піратів у Країні Ніколи й Нізащо.

Вбивати піратів. Вона змалку звикала до смерті. Першим її дитячим спогадом був батько, який нерухомо, із заплющеними очима лежав у спальні на ліжку, а довкола якісь похмурі серйозні люди розмовляли стиха, наче боячись його розбудити. Хулії було шість років, і це незрозуміле й урочисте дійство залишилося в її пам’яті назавжди пов’язаним із образом матері, котра навіть тоді — уся в чорному і ще більш неприступна, ніж зазвичай, — не зронила жодної сльози; а ще з дотиком її сухої владної руки, що підвела дочку до небіжчика, змушуючи востаннє поцілувати його в чоло. Саме Сесар — тільки тоді він був значно молодший — підхопив опісля дівчинку на руки й відніс до сусідньої кімнати, подалі від сумної церемонії. Сидячи у нього на колінах, Хулія дивилася на зачинені двері, за якими кілька працівників похоронної служби готували труну.

— Він не схожий сам на себе, Сесаре, — проказала вона, стримуючи ридання. «Ніколи не плач», — постійно напучала її матір. Це, наскільки пам’ятала Хулія, був єдиний урок, який та їй дала. — Тато не схожий сам на себе.

— Це вже не він, — почула вона у відповідь. — Твій тато пішов до іншого місця.

— Куди?

— Байдуже куди, принцесо… Він уже не вернеться.

— Ніколи?

— Ніколи.

Хулія замислилася, по-дитячому набурмосившись.

— Я не хочу більше його цілувати… У нього холодна шкіра.

Сесар якийсь час мовчки дивився на неї, а тоді міцно обійняв. Хулія пам’ятала тепло його рук, легкий аромат шкіри та вбрання.

— Коли тільки захочеш, можеш прийти й поцілувати мене.

Хулія не могла пригадати, коли дізналася, що Сесар гомосексуаліст. Мабуть, вона усвідомлювала це мало-помалу, завдяки чи то якимсь незначним деталям, чи то інтуїції. Одного дня — їй тоді виповнилося дванадцять років — одразу після школи Хулія зайшла до антикварної крамниці й завважила, як Сесар погладив по щоці якогось юнака. Тільки це: короткий дотик кінчиками пальців, і все. Юнак пройшов повз Хулію, посміхнувся їй і зник. Сесар саме закурив сигарету й довго дивився на дівчинку, перш ніж заходився заводити свої годинники.

Кілька днів по тому, бавлячись фігурками роботи Бустеллі, Хулія запитала:

— Сесаре… Тобі подобаються дівчата?

Антиквар сидів за письмовим столом і гортав свої книги. Здавалося, він не почув запитання. Та невдовзі підвів голову і спокійно уп’явся блакитними очима в очі Хулії.

— Єдина дівчина, яка мені подобається, це ти, принцесо.

— А інші?

— Які інші?

Жоден із них не зронив більше ні звуку. Але того вечора, перед тим як заснути, Хулія думала про слова Сесара й почувалася щасливою. Ніхто не відніме його у неї; такої небезпеки не було. І він ніколи не піде далеко, туди, звідки не повертаються, як не повернувся тато.

Потім настали інші часи. Часи розповідей у золотавому освітленні антикварної крамниці: молодість Сесара, Париж та Рим перемішалися в них з історією, мистецтвом, книгами та пригодами. А ще спільні міфи. «Острів скарбів», що читався розділ за розділом серед старих скринь та поржавілої зброї. Бідолашні сентиментальні пірати, які в місячні ночі на Карибському морі відчували, як лагіднішають їхні кам’яні серця, коли вони згадують своїх старих матерів. Адже й пірати мали матерів, навіть такі непроторенні негідники, як відомий своєю жорстокістю Джеймс Гак, котрий, проте, наприкінці кожного місяця надсилав кілька іспанських золотих дублонів, щоб полегшити старість жінці, яка спородила його на світ. А між цими історіями Сесар діставав із якоїсь скрині пару старих шабель і втаємничував Хулію у фехтувальні прийоми флібустьєрів, показуючи положення «до бою» та відступ, різницю між колючим і ріжучим ударами, а ще навчав, як правильно кидати абордажний гак. Він діставав також секстант, щоб вона вміла орієнтуватися по зорях. І стилет зі срібним руків’ям роботи Бенвенуто Челліні, котрий, окрім того що був злотником, пострілом із аркебузи вбив бурбонівського офіцера під час грабування Риму. І жахливий кинджал — довгий та фатальний, — що ним паж Чорного Принца добивав повалених на землю французьких лицарів, устромляючи його в прорізи в їхніх шоломах під час битви біля Кресі…

Минули роки, і Хулія подорослішала. Тепер уже Сесарові доводилося мовчки вислуховувати її зізнання. Перше кохання в чотирнадцять років. Перший коханець у сімнадцять. У таких випадках антиквар слухав її мовчки, тримаючи свої думки при собі. Лише щораз наприкінці посміхався.

Хулія ладна була віддати будь-що, аби тільки цієї ночі бачити перед собою його посмішку, яка додавала їй хоробрості й водночас позбавляла події значущості, надавала їм їхнього справжнього виміру в круговерті світу й неспинному плині життя. Однак Сесара поруч не було, тож вона мусила протистояти їм сама. Як часто повторював антиквар, ми не завжди маємо можливість обирати товариство чи долю.

Вона приготувала собі склянку горілки з льодом і, посміхнувшись, заклякла в темряві перед роботою ван Гюйса. А ще — і Хулія мусила це визнати — їй здавалося, буцімто, якщо й скоїться якесь лихо, то з кимось іншим. «З головним героєм ніколи нічого не трапляється, — згадала вона, зробивши ковток, і кубик льоду вдарився об її зуби. — Вмирають тільки інші — другорядні персонажі, як оце Альваро». Вона чудово пам’ятала, що пережила вже сотню таких пригод і завжди виходила сухою з води, дякувати Богові… Чи кому? Чортові?

Хулія глянула на своє віддзеркалення у венеціанському люстрі: ще одна тінь серед інших тіней, бліда пляма обличчя, невиразний обрис, великі темні очі — Аліса визирала зі свого Задзеркалля. Потім вона подивилася на картину ван Гюйса — в намальоване люстро, де відбивалося інше, венеціанське: у відбиття відбиття відбиття. І знову відчула запаморочення й подумала, що о цій порі дзеркала, картини та шахівниці зле жартують з уявою. А може, просто час і простір стають зрештою всього-на-всього відносними, а отже, зневаженими поняттями. Дівчина зробила ще один ковток, і кубик льоду знову вдарився об її зуби, а в неї виникло відчуття, що варто простягнути руку, і вона зможе поставити склянку на вкритий зеленою скатертиною стіл, якраз туди, де містився прихований напис, — між незрушною рукою Роже Араського та шахівницею.

Вона наблизилася до картини. Беатріса Остенбурзька, котра сиділа з опущеними очима біля стрілчастого вікна, поринувши в читання книги, що її тримала на колінах, нагадувала Хулії Богородиць, якими їх зображали доренесансні фламандські художники: із зачесаним назад білявим волоссям, туго зібраним на голові під майже прозорим очіпком. Біла шкіра. Урочиста й відчужена у своєму чорному вбранні, такому відмінному від зазвичай яскраво-червоних, типових для Фландрії суконь із шерсті, коштовнішої за шовк та парчу. Чорний колір — тепер Хулія чудово це розуміла — символізував жалобу. Це був чорний колір удівства, в який Пітер ван Гюйс, геніальний любитель символів та парадоксів, одягнув її. Але вдівства не по чоловіку, а по вбитому коханцю.

Овал її обличчя був тонким, досконалим, а схожість із ренесансними Богородицями підкреслювалася кожним нюансом, кожною деталлю. Однак це була не італійська Богородиця з тих, що їх зобразив Джотто, — господиня, годувальниця і навіть коханка, і не французька — матір та королева. Це була Богородиця буржуазна — дружина шанованого синдика чи дворянина, якому належали розлогі рівнини із замками, хуторами, річками та дзвіницями — на кшталт тієї, що височіла посеред краєвиду, який даленів за вікном. Богородиця дещо самовдоволена, незворушна, спокійна та холодна — втілення тієї північної краси a la maniera ponentina[21], що мала надзвичайний успіх у південних країнах — Іспанії та Італії. І блакитні — чи це тільки здавалося — очі, їхній відсутній погляд, зосереджений лише на книзі, а проте проникливий, як у всіх фламандських жінок на картинах ван Гюйса, ван дер Вейдена, ван Ейка. Загадкові очі, які старанно приховували, на що вони дивляться чи воліли б дивитися, які думки володіють ними. І які почуття.

Хулія запалила нову сигарету. Смак тютюну та горілки змішався й гірчив у роті. Вона відкинула з чола пасмо волосся й, торкнувшись пальцями поверхні картини, провела ними по губах Роже Араського. У золотавому сяйві, що огортало лицаря своєрідною аурою, його сталевий захисний комір яснів м’яким, майже матовим блиском, як добре оброблений метал. Спершись підборіддям на великий палець правиці, освітленої цим лагідним ореолом, Роже Араський із наче викарбуваним на старовинній медалі обличчям сидів, трохи посунувшись уперед й уп'явши погляд у шахівницю, що символізувала його життя та смерть, і мовби не помічав жінки з книгою позаду себе. Та, можливо, його думки ширяли далеко від шахів, можливо, вони линули до тієї Беатріси Бургундської, на яку він не дивився через гордість, з обачності чи то просто з поваги до свого сеньйора. В цьому випадку тільки його думки були вільні й могли бути зверненими до неї, так само як і думки дами в цю мить, можливо, були далекими від сторінок книги, яку вона тримала, а її очі, хоча їхній погляд не був звернений до нього, все ж тішилися тим, що бачили широку спину лицаря, його елегантну спокійну позу; і можливо, вона згадувала його руки та шкіру або лише відгомін стриманого мовчання, сумного та безсилого погляду його закоханих очей.

Обидва люстра — венеціанське та намальоване — поміщали Хулію всередину якогось химерного простору, роблячи невиразною межу між тим, що знаходилося по різні боки поверхні картини. Золотаве світло огорнуло і її, Хулію, коли повільно, ледь не спираючись на вкритий зеленою скатертиною намальований стіл, вона дуже обережно, щоб не перекинути розставлені на шахівниці фігури, нахилилася до Роже Араського й ніжно поцілувала його в куток холодних вуст. А коли обернулася, завважила, як блищить орден Золотого руна на червоному оксамитовому камзолі іншого гравця, Фердинанда Алтенгоффена, герцога Остенбурзького, темні непроникні очі якого уважно дивилися на неї.

Коли настінний годинник пробив третю, в попільничці вже було повно недопалків, а майже порожні філіжанка та кавниця стояли серед книг і документів. Хулія відкинулася на спинку стільця й дивилася на стелю, намагаючись дати лад своїм думкам. Вона запалила всі лампи, що були в помешканні, аби відігнати примар, які підступали до неї з усіх боків, і межі реальності поволі знову окреслювалися, займаючи своє місце у часі та просторі.

Зрештою Хулія дійшла висновку, що існували інші, значно практичніші способи бачення цього питання. Інша точка зору, поза сумнівом, більш адекватна, якщо розглядати себе не як Алісу, а як уже дорослу Венді. Для цього треба було лише заплющити очі, а тоді знову розплющити їх і подивитися на ван Гюйса так, як зазвичай дивляться на написану п’ять століть тому картину, й узяти олівець та аркуш паперу. Так вона і вчинила, допивши перед тим холодну каву. «О цій порі, — подумала Хулія, та ще й коли зовсім немає сну і найбільше мучить страх зірватися у прірву ірраціонального, дати лад своїм думкам у світлі останніх подій було б незле. Зовсім незле». Отож вона почала записувати:

I. Картина датована тисяа чотириста сімдесят першим роком. Шахова партія. Таємниця. Що сталося насправді між Фердинантом Алтенгоффеном, Беатрісою Бургундською та Роже Араським? Хто наказав убити лицаря? До чого тут шахи? Чому ван Гюйс намалював цю картину? Чому, написавши «Quis necavit equitem», ван Гюйс зафарбував напис? Боявся, що його теж уб’ють?

II. Я розповідаю про відкриття Менчу. Звертаюся до Альваро. Він уже в курсі: з ним хтось консультувався. Хто?

III. Альваро знаходять мертвим. Мертвим чи вбитим? Очевидний зв’язок із картиною чи, можливо, з моїм візитом і моїм дослідженням. Чи існує щось таке, чого хтось не хоче, щоб це знали? Чи з’ясував Альваро щось важливе, чого не знаю я?

IV. Незнайомець (можливо, це вбивця — чоловік чи жінка) надсилає мені зібрані Альваро документи. Знав Альваро щось таке, що інші вважали небезпечним? Що, на думку цього незнайомця (незнайомців), мені можна знати, а що не можна?

V. Якась білявка приносить конверт до «Урбекспресу». Причетна вона до смерті Альваро чи це просто посередниця?

VI. Помирає Альваро, а не я (поки), хоча ми обоє досліджуємо одну тему. Схоже навіть на те, що мені намагаються полегшити роботу або спрямувати її на щось мені не відоме. Цікавить їх картина через свою фінансову цінність? Цікавить моя робота з її реставрації? Цікавить напис? Цікавить проблема шахової партії? Вони зацікавлені в тому, щоб оприлюднити чи приховати певні історичні факти? Що може пов’язувати якусь людину XX століття з драмою, що сталася в XV столітті?

VII. Головне питання (поки): Чи задовольнить можливого убивцю збільшення ціни картини на аукціоні? Чи є в картині щось таке, чого я досі не виявила?

VIII. Імовірність того, що питання полягає не в цінності картини, а в таємниці відтвореної на ній партії. Робота Муньйоса. Шахова задана. Як це може спричинити смерть людини через п’ять століть? Це не лише смішно, а й безглуздо. (На мою думку.)

IX. Чи загрожує мені небезпека? Можливо, вони сподіваються, що я виявлю щось іще, що я працюватиму на них, не здогадуючись про це. Можливо, я досі жива, бо потрібна їм.

Вона згадала слова, почуті від Муньйоса, коли той вперше опинився перед роботою ван Гюйса, й почала відтворювати це на папері. Шахіст говорив тоді про наявність у картині різних рівнів. [22] Розтлумачення одного з них могло привести до розуміння їх усіх.

Рівень 1. Місце дії на картині. Підлога, що має вигляд шахівниці, на якій знаходяться персонажі.

Рівень 2. Персонажі картини: Фердинанд, Беатріса, Роже.

Рівень 3. Шахівниця, за якою двоє персонажів розігрують партію.

Рівень 4. Фігури, що символізують трьох персонажів.

Рівень 5. Намальоване люстро, в якому перевернуто відбиті шахова партія та персонажі.

Вона уважно дивилася на результат, креслячи лінії між різними рівнями, однак спромоглася виявити хіба що кілька тривожних зв’язків. П’ятий рівень включав чотири попередні, перший співвідносився з третім, другий із четвертим… Дивне коло, що замикалося само в собі (див. рис. 7).

«Правду кажучи, — сказала вона собі, вивчаючи цю доволі цікаву схему, — все це марнославне гаяння часу». Всі виявлені нею зв'язки свідчили лише про витончений розум автора картини. Але це не могло прояснити смерть Альваро — чи то він сам посковзнувся у ванній, чи то йому хтось допоміг це зробити — через п’ятсот років після написання «Шахової партії». Хоч би які стрілочки та рамки креслила Хулія, картина ван Гюйса не могла містити нічого дотичного до Альваро чи до неї самої, бо художник не міг передбачити їхньої появи на світ… А раптом міг? В голові у неї зародилася тривожна думка. Споглядаючи цю повну символів картину, чи повинен був глядач надавати їм того чи іншого значення, чи ці значення містилися в ній, відколи її було створено?

Хулія продовжувала креслити стрілочки та рамки, коли раптом задзеленчав телефон. Захоплена зненацька, вона підвела голову й перевела погляд на апарат, що стояв на килимі, не наважуючись підняти слухавку. Хто б це міг телефонувати о пів на четверту ночі? Жодна з можливих відповідей не заспокоювала її, і телефон продзеленчав іще чотири рази, перш ніж вона зрушила з місця. Хулія йшла до нього повільно, непевною ходою, коли це зненацька подумала: якщо дзвінки урвуться до того, як вона дізнається, хто їй телефонував, буде ще гірше. Дівчина уявила, що решту ночі сидітиме, зіщулившись, на дивані й перелякано дивитиметься на апарат в очікуванні нових дзвінків… Про таке не могло бути й мови. Вона мало не розлючено схопила слухавку.

— Алло! — Полегшене зітхання, що несамохіть вихопилося в неї, либонь, почув навіть Муньйос, котрий урвав свої пояснення й запитав, чи з нею все гаразд. Він перепрошував, що зателефонував о цій порі, але йому здалося, що справа варта того, щоб її розбудити. Він сам був дещо схвильований, тому й дозволив собі таку вільність.

— Що? Саме так. Лише п’ять хвилин тому… Алло!.. Ви слухаєте? Тепер уже напевне відомо, яка фігура з їла білого коня.


VII. ХТО ВБИВ ЛИЦАРЯ

Білі та чорні фігури, здавалось, являли собою механістичне протиставлення світла та пітьми, добра та зла в самому духові людини.

Г. Каспаров

— Я не міг спати, весь час думав про це… Аж раптом зрозумів, що аналізую єдиний можливий хід, — Муньйос витягнув з кишені й поклав на стіл шахівницю, а поряд зім’яту, поцятковану його примітками схему. — А проте ніяк не йняв цьому віри. Ще годину все перевіряв уздовж і впоперек.

Вони сиділи в якійсь drugstore[23], відкритій усю ніч, коло вітрини, крізь яку можна було бачити безлюдний о цій порі широкий проспект. Люди були тільки в приміщенні: кілька акторів з розташованого неподалік театру та з півдюжини сновид обох статей. Поряд із обладнаними електронною сигналізацією вхідними дверима позіхав, раз по раз поглядаючи на годинник, охоронець у схожій на військову уніформі.

— Зверніть увагу, — шахіст показав на схему, тоді на шахівницю, — ми відтворили останній хід чорного ферзя, або, як ви кажете, чорної королеви, — з b2 на с2, проте не знали, який попередній хід білих змусив його до цього… Пам’ятаєте? Зважаючи на загрозу з боку двох білих ладдей, ми вирішили, що ладдя, яка стоїть на b5, могла потрапити туди з будь-якої клітини п’ятого ряду, однак це не виправдовувало втечу чорного ферзя, бо інша біла ладдя, розташована на b6, ще раніше загрожувала йому шахом. Можливо, міркували ми, ця ладдя з’їла якусь чорну фігуру на b5. Але яку саме? Це нас спинило.

— І яку ж фігуру вона з’їла? — Хулія уважно дивилася на шахівницю, чорно-біла, геометрично правильна поверхня якої була для неї вже не якимось незнаним, а добре знайомим простором. — Ви казали, що з ясуєте це, проаналізувавши, як були виведені з гри фігури, котрі опинилися поза шахівницею.

— Саме так я і вчинив. Дослідив одну по одній з’їдені фігури й дійшов вражаючого висновку (див. рис. 8).

— … Отже, яку фігуру могла з’їсти ця ладдя на b5?.. — Муньйос дивився на шахівницю стомленими через безсонну ніч очима, ніби й справді досі не знав відповіді. — Звичайно, не чорного коня, бо обидва вони знаходяться на шахівниці… І не слона, бо клітина b5 біла, а чорний слон, що ходить білою діагоналлю, ще не зрушив зі свого місця. Ось він — на с8, й обидва його можливі виходи заблоковані ще не введеними в гру пішаками…

— Це міг бути чорний пішак? — запитала Хулія.

Муньйос заперечливо похитав гловою.

— Мені довелося витратити чимало часу, щоб відкинути таке припущення, бо найхимерніше в цій партії — саме позиція пішаків. Однак жоден чорний пішак не міг цього зробити, адже той, що стоїть на а5, прийшов туди з а7. Ви вже знаєте, що пішаки з’їдають фігури по діагоналі, тож, гадаю, цей пішак міг з’їсти дві білі фігури на b6 та а5… Що ж до інших чотирьох чорних пішаків, то вони вочевидь були з їдені далеко звідси. І ніяк не могли потрапити на b5.

— У такому разі це могла бути лише виведена з гри чорна ладдя… Біла ладдя мала з’їсти її на b5.

— Це неможливо. З огляду на розташування фігур навколо клітини а8, цілком очевидно, що чорна ладдя була з’їдена саме там, на своєму первісному місці, навіть не зрушивши з нього. Її з’їв білий кінь, хоча в нашому випадку це не має жодного значення…

Хулія розгублено підвела погляд, відірвавши його від шахівниці.

— Я нічого не розумію… Це спростовує версію щодо будь-якої чорної фігури. То кого ж з’їла ця біла ладдя на b5?

Муньйос злегка посміхнувся, але в його посмішці не було й натяку на самовпевненість. Здавалося, його просто потішає запитання Хулії або відповідь, яку він намірявся дати.

Насправді нікого. Тільки не дивіться на мене так. Цей ваш ван Гюйс був неабияким штукарем і вмів чудово заплутувати сліди… Бо на b5 ніхто нікого не з’їв. — Він схрестив руки на грудях і мовчки схилився над шахівницею. Потім подивився на Хулію, а вже тоді торкнувся пальцем чорного ферзя. — Якщо останній хід білих не створив загрози чорному ферзю з боку білої ладді, така загроза могла виникнути внаслідок переміщення якоїсь білої фігури… Я маю на увазі білу фігуру, що стояла на b4 або bЗ. Ван Гюйс, мабуть, добре посміявся, розуміючи, що це примарне видіння — дві білі ладді — зіграє кепський жарт з тим, хто спробує розв’язати його загадку.

Хулія ствердно хитнула головою. Досить було Муньйосу вимовити цю фразу, й куток шахівниці, який перед тим видавався статичним, неважливим, раптом відкрив безліч можливостей. Була якась особлива магія в тому, як цей чоловік умів вести інших через складний біло-чорний лабіринт, — наче мав від нього потаємні ключі. Він мовби міг орієнтуватись у сплетінні невидимих ниток, напнутих під шахівницею й здатних створювати неймовірні, несподівані комбінації, які — щойно до них вдавалися — миттєво оживали й поставали з такою очевидністю, що було дивно, як їх не помічали досі.

— Розумію, — мовила по паузі Хулія. — Ця біла фігура затуляла чорну королеву від ладді. І, відійшовши, залишила чорну королеву під загрозою.

— Саме так.

— І що ж це була за фігура?

— Можливо, ви самі здогадаєтеся.

— Якийсь білий пішак?

— Ні. Одного з’їли на а5 або b6, а другий знаходився надто далеко. Інші тут також ні до чого.

— Правду кажучи, мені ніщо не спадає на думку.

— Подивіться уважно на шахівницю. Я міг би сказати вам ще на початку, але це означало 6 позбавити вас задоволення, на яке ви, гадаю, заслужили… Подумайте спокійно, — шахіст обвів рукою приміщення, де вони сиділи, безлюдну вулицю, філіжанки з кавою на їхньому столику. — Ми ж нікуди не поспішаємо.

Хулія втупила погляд у шахівницю. Невдовзі, не відводячи очей від фігур, вона витягла сигарету й загадково посміхнулася.

— Здається, я здогадалась, — обережно проказала дівчина.

— Кажіть.

— Слон, який рухається по білій діагоналі, стоїть на А, тобто на своєму первісному місці, бо міг би опинитися тут, хіба що прийшовши з bЗ, але не мав на це часу. А клітина b4 — чорна… — Перш ніж заговорити знову, вона глянула на Муньйоса, сподіваючись, що той хитне головою, підтверджуючи її слова. — Я маю на увазі, що на це йому довелося б витратити щонайменше… — вона порахувала за допомогою пальця, — три ходи, щоб переміститися з bЗ туди, де він знаходиться зараз… Отже, це не хід слона спричинив загрозу чорній королеві з боку білої ладді. Я маю рацію?

— Цілковиту. Продовжуйте.

— Біла королева, яка стоїть на е1, теж відпадає. І білий король так само… Що ж до білого слона, який рухається по чорній діагоналі й знаходиться поза грою, бо його вже з’їли, він нізащо не міг би опинитися на bЗ.

— Дуже добре, — погодився Муньйос. — А чому?

— Оскільки клітина b3 біла. З іншого боку, якби цей слон зробив хід по чорній діагоналі з b4, то він і досі залишався б на шахівниці, але його тут немає. Гадаю, його з’їли вже давно і за іншої ситуації.

— Міркування вірне. Що ж у нас залишається?

Хулія глянула на шахівницю, і по її спині та руках пробіг легкий дрож, наче б дівчина відчула дотик ножа. Залишалася тільки одна не згадана нею фігура.

— Залишається кінь, — проковтнувши слину, проказала вона, несамохіть стишивши голос. — Білий кінь.

Муньйос із серйозним виглядом нахилився до неї.

— Авжеж, білий кінь. — Якийсь час шахіст сидів мовчки, дивлячись уже не на шахівницю, а на Хулію. — Білий кінь, який пішов з b4 на с2 і цим ходом відкрив і поставив під загрозу чорного ферзя… І тоді чорний ферзь — щоб позбутися загрози й виграти фігуру — зробив хід на с2 і з’їв коня. — Муньйос знову замовк, розмірковуючи, чи не випустив він, бува, з уваги якоїсь важливої подробиці, а потім блиск у його очах зненацька згас, наче його хтось вимкнув. Він відвів погляд від Хулії і заходився однією рукою збирати фігури, а другою — складати шахівницю, мовби підводячи у такий спосіб риску під своєю участю в цій справі.

— Чорний ферзь, чорна королева, — спантеличено повторила Хулія, відчуваючи, майже чуючи, як стугонить її напружено працюючий мозок.

— Так, — стенув плечима Муньйос. — Лицаря вбила чорна королева… Хоч би що це означало.

Хулія піднесла до губ недопалок і, перш ніж кинути його на підлогу, востаннє жадібно затяглася, обпаливши собі пальці.

— Це означає, — прошепотіла вона, приголомшена своїм відкриттям, — що Фердинанд Алтенгоффен невинуватий… — 3 її горла вихопився сухий смішок, дівчина недовірливо подивилася на схему партії, що й досі лежала на столику. Потім простягнула руку й торкнулася вказівним пальцем клітини с2 — рову Східної брами Оренбурзької фортеці, де був убитий Роже Араський. — Це означає, — здригнувшись, додала вона, — що лицаря наказала вбити Беатріса Бургундська.

— Беатріса Бургундська?

Хулія ствердно хитнула головою. Усе тепер здавалося таким зрозумілим, таким очевидним, що вона ладна була надавати собі ляпасів за те, що не здогадалася про це раніше. Все аж волало про це — і в шаховій партії, і на самій картині. Ван Гюйс засвідчив усе ретельно до найменших подробиць.

— Інакше й не могло бути, — мовила Хулія. — Звичайно, чорна королева: Беатріса, герцогиня Остенбурзька, — вона на мить замовкла, добираючи слова. — Клята лисиця.

І ось серед безладу пропахлої фарбами та скипидаром майстерні вона виразно побачила художника, який рухався поміж світлотіней, утворених палаючими біля самісінької картини сальними свічками. Він застосовував резинат міді, щоб зробити зелений колір стійким, непідвладним часові. Потім накладав його повільно, шар за шаром, домальовуючи складки на скатертині, що покривала стіл, поки не приховав під ними напис «Quis necavit equitem», який за кілька тижнів перед тим сам наніс за допомогою ауріпігмента. Напис був зроблений красивими готичними літерами, і йому не хотілося їх зафарбовувати, либонь, назавжди, проте герцог Фердинанд мав рацію: «Це занадто очевидно, майстре ван Гюйс».

Мабуть, усе відбувалось якось так, і, поза сумнівом, старий щось бурмотів крізь зуби, повільно накладаючи мазок за мазком на дошку, на якій при світлі свічок ясніли всіма відтінками ще свіжі барви. Можливо, в якусь мить він протер стомлені очі й похитав головою. Його зір був уже не той: роки брали своє. Вони заважали зосередитися навіть на тому єдиному задоволенні, заради якого в години зимового дозвілля, коли дні ставали короткими, а світло занадто тьмяним, щоб орудувати пензлем, він кидав малювання, — зосередитися на грі в шахи. Цю пристрасть поділяв покійний Роже Араський, якого він ревно оплакував і який за життя був його покровителем та другом і — попри свою родовитість та становище при дворі — не боявся забруднити фарбою камзол, тож часто приходив до нього в майстерню, щоб зіграти партію в шахи серед слоїків з олією та скуделлю, пензлів та незавершених картин. Він, як ніхто інший, вмів поєднувати шахові баталії з розмовами про мистецтво, кохання та війну. Або про свою дивну, стільки разів повторювану ідею, яка тепер була подібна до жахливого передвістя: буцімто шахи — це гра тих, хто полюбляє зухвало розгулювати по пащі диявола.

Картина була готова. Пітер ван Гюйс, коли був молодший, зазвичай супроводжував останній мазок зверненою до Господа короткою подячною молитвою з нагоди щасливого завершення нового твору; однак з роками його вуста зробилися мовчазними, очі сухими, а волосся сивим. Тож він обмежився тим, що злегка хитнув головою, встромив пензель у слоїк з розчинником і витер руки об старий шкіряний фартух. Потім підніс угору канделябр і відступив на один крок. Нехай Господь йому пробачить, але він не міг не відчувати гордості за свою роботу. «Шахова партія» перевершувала те завдання, яке поставив перед ним його повелитель-герцог. Бо в ній було все: життя, краса, любов, смерть, зрада. Ця дошка була мистецьким твором, що мав пережити і його самого, і тих, кого він на ній зобразив. І старий фламандський майстер відчув у своєму серці гарячий подих безсмертя.

Хулія побачила Беатрісу Бургундську, герцогиню Остенбурзьку, яка, сидячи біля вікна, читала «Поему про троянду та лицаря», і сонячний промінь, що падав навскіс на її плече, освітлював прикрашені віньєтками сторінки. Побачила, як злегка, наче листок на дереві від ледь чутного вітерця, тремтить біла, мов слонова кістка, рука герцогині, на якій у промені світла виблискує золота обручка. Можливо, вона кохала й була нещасливою, і її гордість не могла витримати зневагу цього чоловіка, котрий посмів відмовити їй у тому, в чому сам лицар Ланселот не зміг відмовити королеві Гвіневрі… А може, все було не так, і найманий убивця пострілом з арбалета помстився за прикрість, що її залишила по собі агонія колишньої пристрасті після останнього цілунку та жорстокого прощання… Над краєвидом на задньому плані в блакитному небі Фландрії пливли хмари, і жінка, поринувши у свої думки, продовжувала сидіти з книгою на колінах. Ні, це було неможливо, бо Фердинанд Алтенгоффен ніколи б не заповзявся увічнювати зраду, а Пітер ван Гюйс не віддав би цьому свій талант та вміння… Слушною була думка, що опущені очі не дивляться прямо, бо приховують сльозу. Що чорний оксамит — це жалоба за власним серцем, простромленим тією самою стрілою, що просвистіла біля рову. Серцем, яке підкорилося державним інтересам, шифрованому посланню кузена Карла, герцога Бургундського, — складеному в кілька разів аркушу пергаменту з розламаною печаткою, який вона, оніміла від розпачу, зіжмакала холодними руками, перш ніж спалити в полум’ї свічки. Конфіденційне послання, передане таємними агентами. Інтриги та павутиння, що плелися навколо герцогства та його майбутнього, від якого залежало майбутнє Європи. Французька партія, бургундська партія. Глуха війна дворів, безжальна, мов найжорстокіша битва: без героїв, але з катами в камзолах, чиєю зброєю були кинджал, отрута й арбалет… Голос крові, почуття обов’язку, до якого закликала рідня, не вимагали нічого такого, чого б не могла полегшити згодом щира сповідь. Лише її присутності в певний день о певній порі біля вікна вежі Східної брами, де кожного надвечір’я камеристка розчісувала їй волосся. Біля вікна, під яким Роже Араський прогулювався щодня о тій самій порі, розмірковуючи на самоті про своє неможливе кохання та про свою тугу.

Так. Мабуть, ця жінка в чорному — чорна королева — опустила очі й дивилася в книгу, яку тримала на колінах, не тому, що читала, а тому, що плакала. А може, вона не наважувалася поглянути прямо в очі художнику, бо зрештою ними в неї уважно вдивлялися Вічність та Історія.

Хулія побачила Фердинанда Алтенгоффена, безталанного герцога, взятого в облогу вітрами зі Сходу та Заходу в Європі, яка, на його думку, надто швидко змінювалася. Вона побачила його — покірливого та безсилого, бранця себе самого та свого часу, побачила, як він, тремтячи від люті та болю, шмагає себе замшевими рукавичками по коротких штанах, не в змозі покарати убивцю свого єдиного друга. Побачила, як він стоїть, притулившись до колони у завішаній килимами та прапорами залі, й згадує роки юності, спільні мрії, захоплення юнаком, котрий пішов на війну й повернувся вкритий шрамами та славою. В замку ще відлунювали його сміх, його спокійний розважливий голос, його дошкульні репліки та звернені до дам вишукані компліменти, його мудрі поради, відгомін і тепло його дружби… Але його самого вже не було. Він пішов кудись у пітьму.

А найгірше, майстре ван Гюйс, найгірше, старий друже, старий художнику, — ти ж бо любив його майже так, як я, — найгірше те, що помста неможлива; найгірше те, що вона — як і я, як і він сам — усього лише іграшка в руках інших, більш могутніх сил: тих, хто, маючи гроші та силу, вирішує, нібито плин століть повинен стерти Остенбург з мап, що їх креслять картографи… Я не маю голови, яку міг би зітнути біля могили мого друга, а якби навіть і мав, все одно не міг би. Тільки вона все знала — і мовчала. Вона вбила його своїм мовчанням, дозволивши йому прийти — я теж маю добрих шпигунів — до рову Східної брами, куди його вабила безмовна пісня сирени, що штовхає чоловіків назустріч Долі. Тій самій Долі, котра здається сплячою або сліпою, поки одного дня не розплющить очі й не втупить у нас свій погляд.

Помститися, як бачиш, неможливо, майстре ван Гюйс. Лише твоїм рукам і твоїй вигадливості я доручаю цю помсту, і ніхто ніколи не заплатить тобі за жодну картину стільки, скільки заплачу я за цю. Я хочу справедливості, хоч би й для себе одного. Аби вона знала, що я знаю, і щоб, можливо, хтось іще, окрім Господа, дізнався про це, коли всі ми, як Роже Араський, обернемося на тлін. Тож напиши цю картину, майстре ван Гюйс. Заради самого неба, напиши її. Я хочу, щоб у ній було все і щоб вона зробилася твоїм найкращим і найжахливішим твором. На пиши її, і нехай Диявол, якого ти якось зобразив верхи на коні поруч із ним, забере всіх нас.

І нарешті Хулія побачила лицаря в камзолі та коротких червоних штанах, із золотим ланцюжком на шиї та марним кинджалом на паску: ось він прогулюється в годину надвечір’я біля рову Східної брами — сам, без зброєносця, аби той не завадив плину його думок. Вона побачила, як він підводить погляд, дивиться на стрілчасте вікно й злегка посміхається — відчужено та сумно. У таких посмішках зазвичай відбиваються спомини, кохання та ризики, а ще передчуття власної долі. І, можливо, Роже Араський передчуває, що по інший бік одного з вищерблених зубців муру, де серед каміння ростуть покручені кущі, зачаївся стрілок, який уже напинає тятиву свого арбалета й цілиться йому в бік. І раптом він розуміє, що все його життя, весь довгий шлях з баталіями, в яких він бився під скреготливим обладунком, із хрипом і потом, і жіночими обіймами, всі ці тридцять вісім років, що їх він несе, мов тягар, закінчаться саме тут, у цьому місці і в цей час, і після відчуття удару вже більше не буде нічого. І його охоплює глибока туга за самим собою, бо йому здається несправедливим скінчити життя отак, на заході сонця, підстреленим, наче вепр. Він зводить тонку та красиву, а проте руку чоловічу, дивлячись на яку несамохіть замислюєшся над тим, яким мечем вона потрясала, яке повіддя стискала, чию шкіру пестила, яке перо вмочала в чорнило, перш ніж написати слова на пергаменті… Він зводить руку на знак протесту, нехай навіть марного, бо, крім усього іншого, не надто добре розуміє, до кого слід його звертати. Йому хочеться кричати, однак він згадує, що так чинити йому не випадає. І тоді він зводить іншу руку й хапається за кинджал, бо гадає, буцімто померти ось так, зі зброєю в руках, нехай навіть такою, більш достойно лицаря… І в цю мить до нього долинає звук спущеної тятиви, й він інстинктивно хоче ухилитися від траєкторії стріли, але усвідомлює, що стріла швидша за людину. І відчуває, як його душа повільно сходить гіркими слізьми, оплакуючи сама себе, й відчайдушно шукає в пам’яті Бога, якому міг би звірити своє покаяння. І з подивом виявляє, що в нього немає жодного каяття, до того ж він не певен, чи знайдеться в цих сутінках Бог, готовий його вислухати. І тоді він відчуває удар. Йому вже доводилося відчувати удари, тепер у тих місцях на його тілі шрами, однак він знає, що цей удар не залишить шраму. Немає навіть відчуття болю, от тільки душа, здається, відлітає разом із подихом. І западає невідворотна ніч, і, перш ніж поринути в неї, він розуміє, що цього разу вона триватиме вічно. І коли Роже Араський кричить, він уже не чує власного голосу.


VIII. ЧЕТВЕРТИЙ ГРАВЕЦЬ

Шахові фігури були безжалісними.

Вони утримували й поглинали його.

В цьому був жах, але водночас і єдина гармонія.

Бо хіба існує у світі щось, крім шахів?

В. Набоков

Муньйос злегка посміхнувся — машинально та відчужено, — і посмішка ця, здавалося, ні до чого не зобов’язувала й не свідчила бодай про бажання викликати симпатію.

— Отже, йшлося про це, — мовив він стиха, пристосовуючи свою ходу до кроків Хулії.

— Так, — дівчина простувала похнюплена, поринувши у власні думки. Потім витягла одну руку з кишені куртки й прибрала з обличчя пасмо волосся. — Тепер ви знаєте всю цю історію… Гадаю, ви маєте на це право. Ви заслужили на нього.

Шахіст, дивлячись просто перед собою, розмірковував про це щойно набуте право.

— Авжеж, — пробурмотів він.

Вони йшли поруч — мовчки, неквапно. Було холодно. Найвужчі та найглухіші вулички ще стояли, поринувши в темряву, і світло ліхтарів відбивалося раз по раз на мокрому асфальті, наче на щойно вкритій лаком поверхні. Поступово тіні в найбільш відкритих місцях почали блякнути в тьмяному світлі ранку, що поволі займався десь наприкінці бульвару, де силуети будівель, які затуляли світло, з чорних поволі робилися сірими.

— І ви мали якусь особливу причину досі від мене це приховувати? — запитав Муньйос.

Перш ніж відповісти, Хулія скоса глянула на нього. Він не здавався ображеним, хіба що трохи зацікавленим: байдужий погляд на безлюдну вулицю, що простяглася перед ними, руки в кишенях плаща, натягнутий до вух комір.

— Гадала, можливо, ви не захочете обтяжувати собі життя.

— Розумію.

За рогом їх привітав гуркіт вантажівки-сміттєзбірника. Муньйос зупинився на якусь мить, допомагаючи їй пройти між двох порожніх контейнерів.

— І що ви робитимете тепер?

— Не знаю. Мабуть, закінчуватиму реставрацію. А ще напишу довжелезну довідку про всю цю історію. Завдяки вам я стану трохи знаменитою.

Муньйос слухав неуважно, — його думки, певно, були зайняті чимось іншим.

— А як посувається поліцейське розслідування?

— Зрештою вони знайдуть убивцю, якщо такий є. Вони завжди знаходять.

— Ви когось підозрюєте?

Хулія розсміялася.

— Святий Боже, звісно, ні, — та, подумавши, з прикрістю додала: — Принаймні сподіваюсь на це… — Вона глянула на шахіста. — Гадаю, розслідувати злочин, якого, можливо, не було, це дуже схоже на те, як ви досліджували картину.

Муньйос знову злегка посміхнувся.

— Як на мене, це питання логіки, — відказав він. — І, можливо, це те спільне, що є у шахістів та детективів, — він примружив очі, й Хулія не могла збагнути, жартома він це говорить чи всерйоз. — Кажуть, Шерлок Холмс теж грав у шахи.

— Ви читаєте детективи?

— Ні, хоча те, що я зазвичай читаю, трохи на них схоже.

— Наприклад?

— Шахова література, безумовно. А ще математичні ігри, логічні задачі… І подібні речі.

Вони перетнули безлюдний бульвар. Опинившись на протилежному тротуарі, Хулія знову нишком подивилася на свого супутника. Він не був схожий на людину, наділену винятковим розумом. Вочевидь життя не усміхалося йому. Руки в кишенях, сорочка із заношеним комірцем, великі вуха, що стирчали над старим плащем, — він справляв враження людини, якою й був насправді: пересічним чиновником, для котрого єдиною можливістю втекти від сірості свого буття був світ комбінацій, задач та їхніх розв’язань, і цю можливість надавали йому шахи. Найцікавішим у Муньйоса був його погляд, який згасав, щойно він відводив очі від шахівниці; а ще звичка схиляти голову набік, могло здатися, що на в’язи йому тиснув якийсь надмірний тягар: шахіст мовби сподівався, що таким чином зовнішній світ обмине його й не зачепить надто сильно. Він чимось нагадував полонених солдатів з похнюпленими головами, яких Хулія бачила в старих документальних фільмах про війну. Муньйос, поза сумнівом, був схожий на людину, яка програла битву ще до її початку, на людину, яка щодня прокидається й розплющує очі переможеною.

А проте було в ньому щось іще. Коли Муньйос пояснював якийсь хід або розплутував складну комбінацію, в ньому з’являлися твердість, навіть блиск. Здавалося, попри зовнішній вигляд, усередині шахіста нуртував надзвичайний дар — талант логіка, математика чи ще когось, — що надавав самовпевненості та незаперечної владності кожному його слову чи жесту.

Хулії захотілося краще познайомитися з ним. Вона зрозуміла, що не знає про нього нічого, крім того, що він грає в шахи та працює бухгалтером. Однак було вже надто пізно. Роботу скінчено, й перспектива нової зустрічі виглядала примарною.

— Дивні були у нас стосунки, — мовила вона вголос.

Погляд Муньйоса кілька секунд блукав, ніби він шукав підтвердження цих слів.

— Звичайні стосунки серед шахістів, — озвався він. — Ми були разом, поки тривала партія. — На його губах з’явилася та сама невиразна посмішка. — Зателефонуйте мені, коли знову захочете зіграти.

— Ви мене просто-таки бентежите, — вихопилося в неї несамохіть. — Справді.

Шахіст зупинився й глянув на дівчину. Він більше не посміхався.

— Не розумію.

— Я теж, коли вже на те пішло, — Хулія якийсь час вагалася, мовби почувалася непевно, ступаючи на незнайомий ґрунт. — У вас немов живуть дві різні людини. Часом ви якийсь боязкий, замкнений і через те зворушливо незграбний… Та щойно справа доходить до чогось такого, що пов’язане з шахами, ви стаєте напрочуд упевненим у собі.

— Ну то й що? — мляво поцікавився шахіст, ніби сподівався, що вона доведе свою думку до кінця.

— Це все, нічого більше, — нерішуче відказала вона, присоромлена власною нетактовністю, й ніяково усміхнулася. — Мабуть, це виглядає безглуздо, та ще й о такій порі. Вибачте.

Він стояв перед нею — руки в кишенях плаща, з випнутим з-під розстебнутого комірця сорочки кадиком на погано виголеній шиї, з нахиленою в лівий бік головою, — мовби замислившись над щойно почутими словами дівчини. Однак тепер Муньйос уже не здавався розгубленим.

— Авжеж, — озвався він і здвигнув підборіддям, даючи зрозуміти, що здогадався, про що йдеться, хоча навіть Хулія не могла б цього пояснити. Тоді подивився кудись за неї, мов чекав на когось, хто підкаже йому забуте слово. А потім зробив те, про що згодом дівчина завжди згадувала зі здивуванням. Не сходячи з місця, за якусь хвилину, за допомогою лише півдюжини фраз, тим самим байдужим, холодним тоном, ніби йшлося про когось іншого, шахіст стисло переповів їй своє життя — чи, може, Хулії це тільки здалося? Муньйос приголомшив дівчину, звірившись їй за одну мить, без пауз та відступів, і висловлюючись при цьому так само чітко, як тоді, коли він коментував переміщення шахових фігур. А коли замовк, на його губах знову з’явилася невиразна посмішка, наче він кепкував із самого себе, з тієї людини, яку щойно змалював і до якої він — шахіст — у глибині душі не відчував ні співчуття, ні зневаги, а хіба що солідарність, помірковану й позбавлену ілюзій. А Хулія стояла перед ним і довго не знала навіть, що на це сказати, запитуючи себе, як, чорт забирай, цей небалакучий чоловік зміг так виразно їй усе розтлумачити. Бо щойно вона дізналася про маленького хлопчика, котрий подумки грав у шахи на стелі своєї спальні, коли батько карав його за недбальство в навчанні; і про жінок, здатних із ретельністю годинникаря розбирати ті пружини, що рухають чоловіком; і про самотність, що зробилася зворотним боком поразок та безнадії. Хулія збагнула все це зненацька, не маючи часу навіть обміркувати, тож після того, як його сповідь розпочалася й майже одразу скінчилася, дівчина не мала певності щодо того, що саме з усього цього він їй розповів, а що домалювала її уява. І зрештою до неї прийшло усвідомлення, що Муньйос, мабуть, робив іще дещо, крім того, що вбирав голову між плечі та посміхався, наче втомлений гладіатор, байдужий до того, підніметься чи опуститься палець, який вирішить його долю. І коли шахіст замовк (якщо він узагалі щось говорив) і сіруватий досвіток висвітлив половину його обличчя, залишивши іншу половину в тіні, Хулія чітко усвідомила, чим є для цього чоловіка невеличка поверхня, розділена на шістдесят чотири білі та чорні клітини: бойовищем у мініатюрі, де розігрується загадка самого буття, успіху та поразки, жахливих потаємних сил, що владарюють над долями людей.

Вона дізналася про все це менш ніж за хвилину. А ще збагнула значення тієї посмішки, яка ніколи не окреслювалася виразно на його губах. І вона поволі схилила голову, бо була тямущою дівчиною і зрозуміла його; а він глянув на небо й сказав, що дуже холодно. Потім вона витягла пачку сигарет і запропонувала йому, і він узяв: це був перший і передостанній раз, коли вона бачила, як Муньйос курить. І вони пішли далі й нарешті дісталися до дверей будинку, де мешкала Хулія. Було вже вирішено, що на цьому шахіст виходить з гри, тож вони вже простягнули були одне одному руки для прощального потиску. Але в цю мить дівчина глянула на домофон і помітила невеличкий, згорнутий удвоє, конверт — у таких зазвичай присилають візитки, — що стирчав зі щілини біля дзвінка до її помешкання. І коли вона розпечатала конверт і дістала картку з тонкого білого картону, то зрозуміла, що Муньйосові ще рано йти. І що перш, ніж вони із Сесаром дозволять йому це зробити, станеться ще чимало подій, і жодна з них не буде приємною.

— Мені це не подобається, — сказав Сесар, і Хулія завважила, як тремтять його пальці, що тримали мундштук зі слонової кістки. — Мені зовсім не подобається, що якийсь божевільний вештається тут, граючи з тобою у Фантомаса.

Ці слова антиквара, здавалося, стали сигналом для всіх годинників, що були в його крамниці: деякі з них один по одному, деякі водночас на різні голоси — від ніжного бурмотіння до гучного передзвону — пробили чотири чверті й дев’яту годину. Однак навіть такий збіг не змусив Хулію посміхнутися. Дівчина дивилася на Лусінду роботи Бустеллі, що нерухомо лежала за склом, і відчувала себе такою ж крихкою, як вона.

— Мені це теж не подобається. Але я не певна, що ми маємо вибір.

Вона відвела погляд від порцелянової фігурки й перевела його на стіл доби Регентства, на якому Муньйос розклав свою шахівницю, вже вкотре відтворивши на ній позицію з картини ван Гюйса.

— Якби ж той негідник потрапив мені до рук, — бурмотів Сесар, знову кинувши підозрілий погляд на картку, котру Муньйос тримав за краєчок, наче пішака, якого не знав, куди поставити. — Як жарт це вже за межами смішного.

— Це не жарт, — заперечила Хулія. — Хіба ти забув про бідолашного Альваро?

— Забути про Альваро? — Антиквар підніс мундштук до губ, тоді нервово й різко видихнув дим. — Якби ж то я міг!

— А проте це має якийсь сенс, — озвався Муньйос.

Хулія та Сесар уп’ялися в нього очима. Шахіст, не звертаючи уваги на враження, яке справили його слова, спершись руками на стіл і все ще тримаючи двома пальцями картку, дивився на шахівницю. Він досі не зняв плаща, і світло, що проникало крізь опломбований вітраж, вихоплювало його синяве неголене підборіддя й окреслювало спричинені безсонням круги під стомленими очима.

— Мій друже, — звернувся до нього Сесар, і в його голосі змішалися чемна недовіра й дещо іронічна повага. — Прийміть мої вітання, якщо вам пощастило знайти в усьому цьому якийсь сенс.

Муньйос стенув плечима, пропустивши репліку антиквара повз вуха. Було зрозуміло, що він зосередився на новій задачі, зашифрованій у картці:

ЛbЗ?.. d7-d5+

Якийсь час Муньйос ще дивився на цифри, порівнюючи їх із розташуванням фігур на шахівниці. Потім підвів очі на Сесара і нарешті на Хулію.

— Хтось, — і від цього хтось дівчина відчула, якії кинуло в холод, наче неподалік прочинили невидимі двері, — хтось, здається, зацікавлений у тому, щоб дограти цю партію… — Муньйос примружив очі й хитнув головою в бік картини, мовби здогадуючись, що спонукало до цього таємничого любителя шахів. — Хоч би хто це був, він уявляє, як розвиватиметься партія, і знає або здогадується, що ми розв’язали його загадку, розігравши її назворот. Тож він пропонує нам робити ходи не назад, а вперед, продовживши партію з тієї позиції, що зображена на картині.

— Ви жартуєте, — проказав Сесар.

Запала незручна мовчанка, Муньйос тим часом уважно дивився на антиквара.

— Я ніколи не жартую, — нарешті озвався він, мовби вирішивши спеціально наголосити на цьому. — А надто, коли йдеться про шахи, — Муньйос тицьнув вказівним пальцем у картку. — Запевняю вас, саме це він робить: продовжує партію з того моменту, який відтворив художник. Погляньте на шахівницю (див. рис. 9).

— … Бачите, — Муньйос показав на картку, — ЛbЗ?.. d7-d5+. Цей запис ЛbЗ означає, що білі пересувають ладдю з b5 на bЗ. Тут стоїть знак запитання, який, на мою думку, означає, що нам пропонують зробити такий хід. Це дає підстави припустити, що ми граємо білими, а наш суперник — чорними.

— Цілком імовірно, — погодився Сесар. — Він і справді доволі зловісна фігура.

— Не знаю, зловісна чи ні, але діє він саме так. Він каже нам: «Я граю чорними і пропоную вам піти цією ладдею на bЗ»… Розумієте? Якщо ми приймаємо гру, то повинні зробити цей хід, хоча могли б обрати кращий. Приміром, з’їсти чорного пішака на b7 білим пішаком, що стоїть на а6… Або білою ладдею b6… — Шахіст замовк, поринувши у власні думки, — здавалося, його мозок в автоматичному режимі оцінював можливості, які давала щойно згадана ним комбінація, потім закліпав очима: повернення до дійсності вочевидь коштувало йому неабияких зусиль. — Наш суперник певен, що ми приймемо його виклик і пересунемо білу ладдю на bЗ, щоб захистити білого короля від можливого переміщення чорного ферзя ліворуч, і водночас цією ладдею, підтримуваною іншою ладдею та білим конем, створити загрозу мата для чорного короля, розташованого на а4… З усього цього я роблю висновок, що йому подобається ризикувати.

Хулія, яка стежила на шахівниці за поясненнями Муньйоса, підвела очі на шахіста. Вона була певна, що в його словах пролунало захоплення невідомим гравцем.

— Чому ви так кажете?.. Звідки ви знаєте, що йому подобається, а що ні?

Муньйос увібрав голову між плечі, покушуючи нижню губу.

— Не знаю, — повагавшись, озвався він. — Кожен грає в шахи залежно від того, що він за один. Здається, я вже вам якось це пояснював. — Муньйос поклав картку на стіл поряд із шахівницею. — d7-d5+ означає, що чорні наміряються рушити пішаком з d7 на d5 і загрожувати шахом білому королю… Цей хрестик поряд із цифрами вказує на шах. Отже, ми в небезпеці. І небезпеки можна уникнути, з’ївши цього пішака білим, що стоїть на е4.

— Так, — підтвердив Сесар. — Щодо ходів я з вами згоден. Але не розумію, як це може стосуватися нас… Який зв’язок між цими ходами та дійсністю?

Муньйос зробив непевний жест, наче від нього вимагали надто багато. Хулія завважила, що очі шахіста шукають її очей, та щойно їхні погляди зустрілися, він відвів свій погляд.

— Я не знаю, який саме зв’язок тут існує. Можливо, йдеться про попередження. Цього я не можу знати. Однак наступним логічним ходом чорних після втрати пішака на d5 мав би бути ще один шах білому королю шляхом переміщення чорного коня з сії на 2… У такому випадку в білих залишається тільки один хід, щоб уникнути шаху, а водночас тримати й далі в облозі чорного короля: з’їсти білою ладдею чорного коня. Ладдя на bЗ з’їдає коня на b4. А тепер придивіться до позиції, що склалася на шахівниці (див. рис. 10).

Усі троє сиділи мовчки, незрушно, вивчаючи нове розташування фігур. Згодом Хулія запевняла, нібито саме в цю мить, задовго до того, як вона зрозуміла сенс цього ребуса, її охопило передчуття, що шахівниця перестала бути простою послідовністю білих та чорних квадратів і перетворилася на реальність, в якій відбувався плин її життя. Шахівниця мовби обернулася на люстро, і вона відчула щось знайоме в маленькій фігурці, що була білою королевою і стояла на своєму полі сі, така незахищена перед загрозливою близькістю чорних фігур.

Однак першим це зрозумів Сесар.

— О Господи! — мовив він. І це пролунало так дивно в устах невиправного агностика, що Хулія стривожено глянула на нього. Антиквар сидів, втупивши очі в шахівницю, а його рука з мундштуком застигла за кілька сантиметрів від рота, так, ніби несподіване усвідомлення ситуації завадило йому продовжити цей рух.

Хулія знову подивилася на шахівницю, відчуваючи, як глухо стугонить кров у скронях та на зап’ястках. Вона бачила лише беззахисну білу королеву, проте спиною відчувала небезпеку. Тоді дівчина підвела погляд на Муньйоса, благаючи про допомогу, і завважила, що шахіст замислено хитає головою, а на чолі в нього з’явилася глибока вертикальна зморшка. Потім його губи на якусь мить торкнула вже знайома невиразна усмішка, в якій не було й натяку на веселість. Це був миттєвий, ледь досадливий вираз обличчя людини, змушеної, згнітивши серце, визнати талант свого суперника. І Хулія відчула напад темного, нестямного страху, бо зрозуміла, що навіть Муньйос чимось дуже вражений.

— Що відбувається? — запитала вона й не впізнала власного голосу. Клітини шахівниці стрибали в неї перед очима.

— Відбувається те, — озвався Сесар, обмінявшись серйозним поглядом із Муньйосом, — що біла ладдя тепер загрожує чорній королеві… еге ж?

Шахіст ствердно хитнув головою.

— Так, — проказав він за мить. — У нашій партії чорний ферзь, якому раніше ніщо не загрожувало, тепер опинився в небезпеці… — Муньйос помовчав; схоже було на те, що йому нелегко тлумачити якісь дії, не пов’язані із шахами. — Це може означати, що невидимий гравець подає нам якийсь знак: можливо, він певен, що таємницю картини розгадано. Чорний ферзь, тобто ця чорна дама…

— Беатріса Бургундська, — прошепотіла дівчина.

— Так, Беатріса Бургундська. Ця чорна дама, здається, вже здійснила одне вбивство.

Останні слова Муньйоса повиснули в повітрі, мовби не потребували відповіді. Сесар, який сидів мовчки, простягнув руку й обережно струсив попіл сигарети до попільнички, причому зробив він це надзвичайно ретельно, як людина, змушена щось вчинити, аби не втратити відчуття реальності. Потім озирнувся довкола, наче серед картин і меблів своєї антикварної крамниці сподівався знайти відповідь на питання, які вони собі ставили.

— Це неймовірний збіг, мої любі, — мовив він. — Це не може бути реальним.

Антиквар підніс руки догори, а потім безсило їх опустив. Муньйос тільки похмуро стенув плечима під зім’ятим плащем.

— Тут немає жодного збігу. Той, хто це спланував, — справжній майстер.

— А як там біла королева? — поцікавилася Хулія.

Кілька секунд Муньйос дивився дівчині просто у вічі, а тоді простягнув руку до шахівниці й зупинив за кілька сантиметрів від фігури, мовби не наважуючись доторкнутися до неї. Потім показав пальцем на чорну ладдю, що стояла на сі.

— її можуть з’їсти, — спокійно повідомив він.

— Бачу, — Хулія відчула розчарування: думала, коли хтось інший підтвердить уголос її здогад, це справить на неї сильніше враження. — Якщо я добре зрозуміла, та обставина, що ми розкрили таємницю картини, тобто провину чорної королеви, знайшла своє відображення в цьому ході ладді на b2… А біла королева опинилася під загрозою, оскільки повинна була відійти в якесь безпечне місце, замість залишатися тут, ускладнюючи собі життя… Мораль у цьому, сеньйоре Муньйос?

— Більш-менш.

— Але ж усе це сталося п’ять століть тому, — заперечив Сесар. — Хіба що божевільному може спасти на думку…

— Не виключено, що ми маємо справу з божевільним, — спокійно завважив Муньйос. — Але в шахи він грав — чи то грає — чудово.

— І не виключено, що він міг здійснити ще одне вбивство, — додала Хулія. — Зараз, кілька днів тому, у двадцятому столітті. Вбивство Альваро.

Сесар обурено здійняв руку, наче з її вуст вихопилась якась непристойність.

— Годі, принцесо. Ми вже геть заплуталися. Жоден убивця не живе п’ятсот років. А звичайна картина не здатна вбивати.

— Це ще як подивитися.

— Я забороняю тобі казати такі дурниці. І не плутай різні речі. З одного боку, ми маємо картину й злочин, скоєний п’ятсот років тому… З другого — мертвого Альваро…

— І надіслані документи.

— Але ще ніхто не довів, що той, хто їх надіслав, убив Альваро… До того ж не виключено, що цей бідолаха справді розбив собі голову в ванній, — антиквар підніс вгору три пальці. — По-третє, комусь просто заманулося пограти в шахи… От і все. Немає доказів того, що всі ці речі пов’язані між собою.

— Картина.

— Це не доказ. Це лише гіпотеза. — Сесар глянув на Муньйоса: — Хіба не так?

Шахіст не озвався, мабуть не бажаючи стати на чийсь бік, і Сесар з прикрістю подивився на нього. Хулія показала на картку, що лежала на столі поряд із шахівницею.

— Тобі потрібні докази? — вигукнула вона, бо щойно зрозуміла, що це насправді. — Ось доказ того, що між смертю Альваро і цим таємничим шахістом існує прямий зв’язок… Мені надто добре знайомі ці картки… Альваро користувався ними під час роботи. — Вона помовчала, щоб краще усвідомити власні слова. — Убивця міг прихопити в його домі купу таких карток. — Хулія замислилася й витягла нову сигарету «Честерфілд» з пачки, яку тримала в кишені куртки. Ірраціональне відчуття панічного жаху, що охопило її кілька хвилин тому, поступово розвіювалося і замість нього з’явилося нове, більш чітке усвідомлення реальності. «Це дві різні речі, — переконувала вона себе, — абстрактний страх перед чимось темним, невідомим і конкретний страх бути вбитою якоюсь людиною». Можливо, спогад про Альваро, про цю смерть при ввімкненому світлі та відкритих кранах прояснив її мозок, звільнивши його від інших, зайвих страхів. їй було досить і цього.

Вона піднесла сигарету до губ і закурила, сподіваючись у такий спосіб довести обом чоловікам, що не знітилася. Потім випустила перший струмінь диму й проковтнула слину, відчувши при цьому неприємну сухість у горлі. їй терміново треба було випити келишок горілки. Або й півдюжини келишків. Чи зайнятися сексом — до нестями — з гарним, сильним та мовчазним мужчиною.

— І що тепер? — запитала вона так спокійно, як тільки могла.

Сесар дивився на Муньйоса, а той на Хулію. Вона завважила, що погляд шахіста знову зробився невиразним та безживним, ніби його вже ніщо не цікавило — до тієї миті, коли новий хід вимагатиме його уваги.

— Тепер залишається чекати, — озвався Муньйос і показав на шахівницю. — Наступний хід чорних.

Менчу дуже розхвилювалася, але не через таємничого шахіста. В міру того, як Хулія переповідала їй останні події, її очі робилися дедалі ширшими, і здавалося, досить було нашорошити вуха, щоб почути, як безсоромно клацає в її голові касовий апарат. В усьому, що стосувалося грошей, Менчу й справді відзначалася хижою жадібністю. А надто тепер, коли вона підраховувала прибутки.

«Хижа дурепа», — подумала Хулія, бо Менчу, здавалося, зовсім не турбувало існування ймовірного убивці-любителя шахів. Вірна собі, Менчу, коли наражалася на проблеми, які потребували розв’язання, воліла поводитися так, наче вони взагалі не існують. Нездатна протягом тривалого часу зосереджуватися на чомусь конкретному, а може, й обтяжена присутністю в домі Макса в ролі горили-охоронця (що заважало іншим її вибрикам), галерейниця вирішила подивитися на цю справу під іншим кутом зору. Тепер вона сприймала все як низку цікавих збігів або дивний і, можливо, безневинний жарт якоїсь людини з химерним почуттям гумору, чиї мотиви були їй незрозумілі через їхню вигадливість. Це була найбільш заспокійлива версія, особливо з огляду на бариші, що чекали на неї за посередництво. Що ж до смерті Альваро, то невже Хулія ніколи не чула про юридичні помилки?.. Як, приміром, коли той тип, Дрейфус, порішив Золя… чи, може, навпаки?., або випадок з Лі Гарві Освалдом та інші подібні ляпсуси. До того ж усі ми бодай один раз у житті сковзалися у ванній. Або майже всі.

— Що ж до ван Гюйса, — сама побачиш. Ми заробимо на ньому купу грошей.

— А що робитимемо з Монтегріфо?

Відвідувачів у галереї було мало: двійко літніх дам, які розмовляли біля виконаного олією у класичному стилі морського краєвиду, та вбраний у темний костюм чоловік, котрий гортав теки з гравюрами. Менчу вперлася рукою в стегно, наче хапаючись за револьвер, а тоді театрально заморгала й стишила голос:

— Ми обламаємо йому роги, голубонько.

— Ти певна?

— Ще б пак. Або він погодиться, або ми переходимо на бік противника, — самопевно посміхнулася галерейниця. — 3 твоєю історичною довідкою і цим просто-таки карколомним кіносюжетом про герцога Остенбурзького та його супутницю-розпутницю «Сотбі» чи «Крісті» приймуть нас у розкриті обійми. А Пако Монтегріфо не дурний… — Нараз вона нібито щось згадала. — До речі, він запрошує нас сьогодні на каву. Тож готуйся.

— Запрошує нас?

— Тебе й мене. Він зателефонував сьогодні вранці, був сама люб’язність. У цього шалапута чудовий нюх.

— Тільки мене не вплутуй.

— А я і не вплутую. Це він наполіг, щоб ти теж була. Не знаю, чого він так прикипів до тебе, голубонько. До такої худорби.

Підбори Менчу, тобто її неймовірно дорогих, пошитих на замовлення туфель — зате на два сантиметри вищі, ніж зазвичай, — залишали глибокі сліди на бежевому ворсяному покритті. В її просторій, витриманій у світлих тонах, освітленій непрямим світлом галереї переважало те, що Сесар називав варварським мистецтвом-, акріл, гуаш, колажі, грубі полотнини, що чергувалися із заржавілими гайковими ключами, пластиковими трубами та пофарбованими у блакитний колір автомобільними рулями, які домінували тут, хоча в найвіддаленіших кутках де-не-де можна було завважити щось більш звичне — портрет чи якийсь краєвид: вони були тут хоч і небажаними, але обов’язковими гостями, покликаними засвідчити позірну широту поглядів сповненої снобізму господині. Втім галерея давала Менчу прибуток; навіть Сесар згнітивши серце змушений був це визнати, з сумом згадуючи часи, коли в залі засідань будь-якої адміністративної ради обов'язково повинна була висіти солідна картина з відповідним її віку нальотом, у масивній позолоченій рамі, а не ця постіндустріальна маячня, така співзвучна духові — пластикові гроші, пластикові меблі, пластикове мистецтво — нових поколінь, які займали ті самі приміщення, де до них уже побували найдорожчі дизайнери, переробивши все за останньою модою.

Парадокси життя: Менчу та Хулія саме споглядали дивну суміш червоного та зеленого кольорів, пишномовно названу «Почуття», що лише кілька тижнів тому зійшла з мольберта Серхіо, протагоніста останньої романтичної пристрасті Сесара: антиквар особисто рекомендував галерейниці цю картину, щоправда, при цьому — факт залишається фактом — сором’язливо відводив очі.

— Хай там що, а я її продам, — смиренно зітхнула Менчу після того, як приятельки обдивилися картину. Насправді все продається. Як це не дивно.

— Сесар дуже вдячний тобі, — озвалася Хулія. — І я теж.

Менчу невдоволено зморщила ніс.

— Це мене найбільше дратує. Що ти ще й виправдовуєш вихватки свого приятеля-антиквара. В його віці треба вже трохи посерйознішати, дурненька.

Хулія погрозила приятельці кулаком.

— Не чіпай його. Сама знаєш: Сесар — це святе.

— Ще б пак, голубонько. Ти завжди, скільки я тебе знаю, вихваляєш свого Сесара… — Менчу з прикрістю подивилася на картину Серхіо. — 3 вами хіба що психоаналітик розбереться, та й у того розплавиться запобіжник. Так і уявляю, як ви сидите вдвох у нього на дивані й розводитеся в дусі цього вашого Фройда: «Знаєте, лікарю, в дитинстві мені не так хотілося пригорнутися до рідного батька, як потанцювати вальс із цим антикваром. Він, хоч і педик, але обожнює мене…» І сміх, і гріх, ‘голубонько.

Хулія глянула на приятельку: слова Менчу не викликали в неї посмішки.

— Це вже занадто. Тобі добре відомий характер наших стосунків.

— Авжеж, відомий.

— Ну, то йди до дідька. Ти чудово знаєш… — Хулія затнулася, а тоді роздратовано кинула: — Це просто нісенітниця. Завжди, коли ти починаєш говорити про Сесара, я мушу виправдовуватися.

— Бо є у ваших стосунках щось незрозуміле, красуне. Згадай, навіть коли ти ще була з Альваро…

— Облиш нас із Альваро. Займися краще своїм Максом.

— Макс принаймні дає мені те, що мені потрібно… До речі, а як там той шахіст, якого ви витягли бозна-звідки? Мені кортить подивитися на нього.

— На Муньйоса? — Хулія несамохіть посміхнулася. — Він тебе розчарує. Це не твій тип. І не мій, — вона замислилася; їй ще ніколи не спадало на думку спробувати змалювати його. — Він схожий на дрібного службовця з чорно-білого кіно.

— Але ж він з’ясував для тебе загадку ван Гюйса. — Менчу хитро підморгнула, висловлюючи в такий спосіб своє захоплення шахістом. — Отже, він має якийсь хист.

— Він може бути навіть блискучим на свій манер… Проте не завжди. Часом він дуже впевнений. Розмірковує безпомильно, наче машина, а часом знічується просто на очах.

І тоді ти помічаєш, що комірець його сорочки заношений, обличчя пересічне, і тебе вже не відпускає думка, що він, либонь, з тих чоловіків, у яких смердять шкарпетки…

— Він одружений?

Хулія стенула плечима. Вона дивилася на вулицю, що простяглася по інший бік вітрини, в якій було виставлено кілька картин та щось із кераміки.

— Не знаю. Він не з тих, хто буває відвертим, — вона замислилася над власними словами і зрозуміла, що про це також не думала: досі Муньйос цікавив її не як людина, а як засіб розв’язання задачі. Тільки вчора, перед тим, як — перш ніж розпрощатися з ним — вона виявила у дверях цю картку, Хулія вперше трохи зазирнула в його душу. — Мабуть, одружений. Або був одружений… Є в ньому деякі ознаки руйнації, які здатні спричинити лише ми, жінки.

— А Сесару він подобається?

— Подобається. По-моєму, шахіст видається йому кумедним типом. Сесар ставиться до нього з повагою, часом дещо іронічною… Так, наче коли Муньйос блискуче аналізує якийсь хід, він відчуває укол ревнощів. Та досить Муньйосу відвести погляд від шахівниці, як він знову стає недорікою, і тоді Сесар заспокоюється.

Хулія здивовано замовкла. Вона все ще дивилася крізь вітрину на вулицю й раптом біля протилежного тротуару завважила машину, що здалася їй знайомою. Де вона її вже бачила?

Проїхав автобус, затуливши автівку. Тривога, що відбилася на обличчі в Хулії, привернула увагу Менчу.

— Щось сталося?

Хулія розгублено похитала головою. За автобусом з’явилася вантажівка, яка зупинилася перед світлофором, тож було невідомо, чи та машина й далі стоїть, де стояла. Однак дівчина її розгледіла. Це був «форд».

— Що відбувається?

Менчу дивилася то на приятельку, то на вулицю й не могла нічого збагнути. А Хулія відчула знайому порожнечу в шлунку — це часто траплялося з нею в останні дні — і заклякла на місці, щосили напруживши зір, ніби завдяки цьому її очі могли прозирнути крізь вантажівку й побачити, чи стоїть за ним та сама автівка. Синій «форд».

Їй стало лячно. Вона відчула, як страх кублиться в усьому її тілі, стугонить у скронях та на зап’ястках. «Зрештою, — подумала вона, — цілком імовірно, що хтось стежить за мною. Можливо, вже не один день, а ще відтоді, коли ми з Альваро… Синій „форд“ із затемненим склом».

І раптом вона згадала. Синій «форд», припаркований біля тротуару навпроти кур’єрської агенції, синій «форд», що проскочив світлофор на червоне того дощового ранку на перетині бульварів. Тінь, яка іноді мигтіла під її вікнами, на сусідній вулиці чи в метушні дорожнього руху — то тут, то там… А раптом це та сама автівка?

— Хуліє, голубонько, — тепер Менчу насправді здавалася стурбованою. — На тобі лиця немає.

Вантажівка так само стояла перед світлофором. Може, це просто збіг. У світі повно синіх машин із затемненим склом. Хулія зробила крок до вітрини й водночас полізла рукою до шкіряної сумочки, що висіла в неї на плечі. Альваро у ванній з відкритими кранами. Вона шукала навпомацки, відсунула пачку сигарет, запальничку, пудреницю. Нарешті доторкнулася до рукоятки «дерінджера» і відчула радісну полегкість, але водночас і лють до тієї, зараз невидимої автівки, що уособлювала тінь неприхованого жаху. «Скурвий син, — подумала вона, і рука, що стискала в сумочці револьвер, затремтіла від страху та гніву. — Скурвий син, хто б ти не був, хоча на черзі хід чорних, я навчу тебе грати в шахи…» І на очах у приголомшеної Менчу Хулія вибігла на вулицю, зціпивши зуби й уп’явшись очима у вантажівку, що затуляла синій «форд». Вона проскочила між двома припаркованими біля тротуару машинами, і в цю мить на світлофорі загорівся зелений. Ухилившись від бампера, байдужа до відчайдушних гудків у себе за спиною, вона мало не витягла просто посеред вулиці свого «дерінджера», бо не могла дочекатися, коли вже зрушить з місця вантажівка, і нарешті — крізь хмару вихлопних газів — добігла-таки до протилежного тротуару й встигла побачити, як синій «форд» із затемненим склом і номером, що закінчувався на літери ТН, віддаляючись вулицею вгору, губиться у швидкому плині машин.


IX. РІВ СХІДНОЇ БРАМИ

Ахілл: А що відбувається, якщо ви знаходите картину всередині тієї картини, в яку ввійшли?

Черепаха: Саме те, на що ви, мабуть, очікували: я проникаю в цю картину в картині.

Д. Р. Гофштадтер

— Це вже було занадто, люба, — мовив Сесар, накручуючи на виделку спагеті. — Уявляєш?.. Добропорядний громадянин випадково затримується на світлофорі, сидячи за кермом своєї — знов-таки випадково, з примхи долі — синьої машини, — коли зненацька до нього підбігає симпатична дівчина, розлючена, мов василіск, і ні з того ні з сього наміряється ввігнати в нього кулю… — Антиквар обернувся до Муньйоса, звертаючись до його здорового глузду. — Так будь-хто зомліє з переляку, еге ж?

Шахіст припинив котити пальцями по скатертині хлібну кульку, проте очей не підвів.

— Але ж вона не ввігнала в нього кулю, — байдуже уточнив він. — Автівка поїхала раніше.

— Логічно, — Сесар простягнув руку до келиха з рожевим вином. — На світлофорі вже горів зелений.

Хулія поклала виделку та ніж на край тарілки з лазаньєю, до якої майже не доторкнулася. Вона їх мало не жбурнула, і брязкіт посуду змусив антиквара кинути на неї з-за свого келиха докірливий погляд.

— Послухай, телепню, автівка стояла там ще до того, як на світлофорі загорілося червоне світло, і вулиця була порожня… Просто навпроти галереї, розумієш?

— Таких машин сотні, люба, — Сесар поставив келих на стіл, знову витер губи й примирливо посміхнувся. — А може, — додав він, стишивши голос до пророцького шепоту, — то був залицяльник твоєї цнотливої приятельки Менчу… Такий собі мускулястий дженджик у розквіті сил, котрий намірився повергнути Макса. Або щось таке.

Хулія відчула глухе роздратування. Її лютило, що в критичних ситуаціях Сесар, як це роблять старі досвідчені змії, вдавався до свого агресивного лихого язика. Однак їй не хотілося піддаватися поганому гумору й сперечатися з ним. А надто в присутності Муньйоса.

— А може, — відказала вона, озброївшись терпінням і подумки порахувавши до п’яти, — цей тип побачив, що я виходжу з галереї і вирішив про всяк випадок забратися геть.

— Це було б надто неймовірно, люба. Направду.

— Те, що Альваро знайшли у ванній з розбитою головою, мов кроля, ти теж назвав би неймовірним, але, як бачиш…

Антиквар стулив губи, так, ніби згадка про це видалася йому недоречною, і жестом вказав на тарілку Хулії.

— Твоя лазанья охолоне.

— До дідька лазанью. Я хочу знати, що ти про це думаєш. І хочу правди.

Сесар кинув погляд на Муньйоса, але той продовжував байдуже котити хлібну кульку. Тоді антиквар поклав руки на край столу — симетрично з двох боків тарілки — і втупив очі у глиняну вазочку з двома гвоздиками, білою та червоною, що стояла в центрі столу.

— Можливо, ти маєш рацію, — Сесар звів брови, у його душі відчайдушно боролися любов до Хулії й відвертість, якої та вимагала. — Ти це хотіла почути? Ось, будь ласка, я це сказав, — блакитні очі дивилися на неї зі спокійною ніжністю, в них не було й тіні недавнього сардонічного прикидання. — Зізнаюся, мене непокоїть ця машина.

Хулія гнівно подивилася на нього.

— Дозволь спитати, чому ж ти тоді півгодини блазнював перед нами? — вона нетерпляче вдарила кісточками пальців по столу. — Можеш не відповідати. Сама знаю. Татусь не хоче, щоб його дівчинка хвилювалася, еге ж? Мені буде спокійніше, якщо я встромлю голову в пісок, як страус… Або як Менчу.

— Кидатися на людину, яка видалася тобі підозрілою, — це не вирішує проблеми. До того ж, якщо підозри виправдані, це може бути навіть небезпечно. Тобто небезпечно для тебе.

— Я мала твій пістолет.

— Сподіваюсь, мені ніколи не доведеться шкодувати, що я дав тобі «дерінджера». Це не гра. В реальному житті лиходії теж можуть мати при собі пістолети… І грати в шахи.

Слово «шахи», як завжди, вивело Муньйоса із заціпеніння.

— Зрештою, — пробурмотів він, ні до кого конкретно не звертаючись, — шахи — це комбінація ворогуючих між собою імпульсів…

Обоє здивовано подивилися на нього; його слова не мали жодного стосунку до їхньої розмови. Муньйос дивився в порожнечу, мовби ще не повернувся остаточно зі своїх довгих мандрів до дальніх далей.

— Вельмишановний друже, — звернувся до нього Сесар, дещо вражений цим втручанням. — Я нітрохи не сумніваюся у приголомшливій справедливості ваших слів, однак ми були б щасливі, якби ви висловлювалися більш зрозуміло.

Муньйос крутив у пальцях хлібну кульку. Він був у синьому немодному піджаку й темно-зеленій краватці. Зім’яті й не зовсім чисті краї комірця сорочки стирчали догори.

— Не знаю, що й сказати, — тильним боком долоні шахіст витер підборіддя. — Останніми днями я весь час думаю про цю справу… — він повагався, наче добираючи потрібні слова. — Про нашого суперника.

— Мабуть, так само як і Хулія. Або — як я. Ми всі думаємо про цього негідника…

— Однак по-різному. Ви щойно назвали його негідником, отже дали йому суб’єктивну оцінку… Це нам не зарадить, ба більше, може відволікти увагу від того, що є насправді важливим. Я намагаюся думати про нього крізь призму того єдиного об’єктивного, що нам відомо: його ходів у шаховій партії. Тобто я хочу сказати… — Він провів пальцем по запітнілому склу свого келиха, вина з якого навіть не пригубив, і на мить замовк, наче через цей порух загубив нитку своєї короткої промови. — Гравця визначає стиль… Здається, я вже колись це вам казав.

Хулія зацікавлено нахилилася до шахіста.

— Ви хочете сказати, що протягом цих днів серйозно вивчали особистість убивці?… Що тепер ви його краще знаєте?

На якусь мить на губах Муньйоса знову з’явилася невиразна посмішка. Однак Хулія завважила, що погляд шахіста залишався дуже серйозним. Цей чоловік ніколи не іронізував.

— Існують різні типи гравців, — Муньйос примружив очі, мовби вдивляючись у далекий, але більш знайомий йому світ ген за межами ресторану. — Окрім манери гри, кожен має якесь власне дивацтво — те, що відрізняє його від інших: Стейніц під час гри зазвичай мугикав щось із Вагнера, Морфі ніколи не дивився на суперника до останнього, визначального ходу… Дехто щось шепоче латиною чи якоюсь вигаданою мовою… Це спосіб позбутися напруження, не зневіритися. Так чинять до чи після ходу. Але майже всі.

— І ви також? — запитала Хулія.

Шахіст трохи повагався.

— Гадаю, так.

— І яка ж ваша приповідка?

Муньйос втупив погляд у власні руки, що й далі крутили хлібну кульку.

— Ходім туди, де жаби літають.

— Ходім туди, де жаби літають?

— Так.

— Ходім туди, де жаби літають, — а який тут сенс?

— Жодного. Просто я бурмочу це крізь зуби або й подумки перед вирішальним ходом, до того як торкаюся фігури.

— Але ж це нісенітниця…

— Звичайно. Проте ці дивацтва, нехай навіть безглузді, пов’язані з манерою гри. І вони також дають інформацію про гру суперника… Коли аналізуєш манеру гри чи особистість гравця, важлива кожна дрібниця. Приміром, Петросян ішов від оборони, він чудово відчував небезпеку, тож постійно вибудовував захист проти можливих атак, часом навіть раніше, ніж суперникові спадало на думку на нього напасти…

— Параноїк, — завважила Хулія.

— Бачите, це зовсім не важко… В інших випадках у манері гри відбиваються егоїзм, агресивність, манія величі… Візьмімо того ж таки Стейніца: у шістдесятилітньому віці він запевняв, буцімто підтримує безпосередній зв’язок із Богом і може виграти в нього партію, давши фору в одного пішака, та ще й граючи чорними…

— А наш гравець-невидимка? — поцікавився Сесар, котрий так уважно слухав Муньйоса, що навіть не доніс до рота взятий зі столу келих.

— Він добре грає, — не вагаючись, відповів Муньйос. — А часто добрі гравці — люди доволі складні… Майстер розвиває особливу інтуїцію щодо вірних ходів та відчуття небезпеки стосовно ходів помилкових. Це своєрідний інстинкт, який неможливо пояснити словами. Коли він дивиться на шахівницю, то бачить не статичну картину, а поле, де перетинається безліч магнетичних сил, у тому числі й ті, що їх він несе в собі, — кілька секунд Муньйос дивився на хлібну кульку, що лежала на скатертині, потім обережно, наче маленького пішака на уявній шахівниці, пересунув її вбік. — Він агресивний і полюбляє ризикувати. Ця відмова від використання ферзя, або по-вашому королеви, для захисту свого короля… І це блискуче застосування чорного пішака, а згодом чорного коня, щоб тримати в напрузі білого короля, залишивши на потім, щоб помучити нас, можливий розмін ферзів… Гадаю, цей чоловік…

— Або жінка, — урвала його Хулія.

Шахіст нерішуче глянув на неї.

— Не знаю, що й думати. Деякі жінки добре грають у шахи, але таких небагато. В цьому випадку ходи нашого суперника чи суперниці свідчать про певну жорстокість і, я сказав би, якусь садистську цікавість… Він грає, наче кіт з мишею.

— Отже, підсумуємо, — Хулія почала загинати пальці. — Наш суперник — швидше за все чоловік, але, можливо, й жінка, хоча це менш імовірно; він упевнений у собі, має агресивний та жорстокий характер, і відзначається садизмом, властивим людям, які полюбляють підглядати еротичні сцени. Вірно?

— Гадаю, що так. А ще йому подобається ризикувати. Він — і це впадає в око — нехтує класичну установку, згідно з якою шахіст, який грає чорними, повинен оборонятися. Крім того, він має добру інтуїцію щодо ходів суперника… І здатний ставити себе на місце іншого.

Сесар склав губи так, мов хотів присвиснути від захоплення, й подивився на Муньйоса з іще більшою повагою.

А шахіст знову прибрав відчуженого вигляду, — могло здатися, що його думки вже ширяли десь далеко.

— Про що ви думаєте? — поцікавилася Хулія.

Муньйос озвався не одразу.

— Ні про що особливе… Часто на шахівниці точиться боротьба не двох шахових шкіл, а двох філософій… Двох світоглядів.

— Білого та чорного, еге ж? — уточнив Сесар і, мовби читаючи вголос давно закарбований у пам’яті вірш, додав: —Добра та Зла, раю та пекла і всіх цих чарівних антитез.

— Можливо.

Муньйос махнув рукою, наче визначаючи, що йому не до снаги проаналізувати це питання під науковим кутом зору. Хулія подивилася на його проясніле чоло та великі вуха. У стомлених очах шахіста, здавалося, знову засвітився той вогник, що так її зачаровував, і дівчина подумки запитала себе, скільки часу мине, перш ніж він — уже вкотре — згасне. Коли очі шахіста ось так палали, вона відчувала непідробну цікавість, бажання зазирнути йому в душу, краще пізнати цього похмурого чоловіка, що сидів перед нею.

— А до якої школи належите ви?

Запитання, здавалося, здивувало шахіста. Він простягнув руку до свого келиха, але, спинившись на півдорозі, та знову опустилася на скатертину й знерухоміла. Непригублений келих залишився стояти там, де його поставив офіціант.

— Гадаю, що не належу до жодної, — ледь чутно озвався Муньйос; часом складалося враження, що він дуже соромиться говорити про себе. — Я, либонь, належу до тих, хто бачить у шахах своєрідну терапію. Іноді я запитую себе: як живете ви, ті, хто не грає, як ви уникаєте божевілля чи туги… Я вже вам казав: є люди, котрі грають, щоб вигравати, такі як Альохін, Ласкер, Каспаров. Як майже всі видатні майстри. Мабуть, до них належить і наш таємничий гравець-невидимка. Інші, приміром, Стейніц, Пшепюрка, воліють демонструвати свої теорії або робити блискучі ходи… — він вагався, не знаючи, чи варто продовжувати, бо в такому разі йому б довелося згадати й про себе.

— Що ж до вас… — підказала Хулія.

— Що ж до мене, я не схильний ні до агресії, ні до ризику.

— Через це ви ніколи не виграєте?

— У глибині душі я гадаю, що можу вигравати; що коли я поставлю це собі за мету, то не програю жодної партії. Та мій найзатятіший суперник — я сам, — він торкнувся кінчика свого носу й схилив голову. — Якось я прочитав, що людина народжується не для того, щоб розв’язати загадку нашого світу, а щоб з’ясувати, в чому та полягає… Можливо, саме тому я не намагаюся знаходити якісь рішення. Я занурююся в шахову партію як таку заради неї самої, й інколи, коли всім здається, нібито я вивчаю позицію на шахівниці, насправді я сню з розплющеними очима; я уявляю різні ходи, свої та чужі, або забігаю на шість, сім чи більше ходів наперед від того, над яким замислився мій суперник.

— Шахи в чистому вигляді, — наголосив несамохіть вражений Сесар, стурбовано позираючи на Хулію, котра якомога ближче нахилилася до шахіста, вбираючи кожне його слово.

— Хтозна, — озвався Муньйос. — Але таке відбувається з багатьма шахістами, яких я знаю. Партії можуть тривати по кілька годин, протягом яких родина, проблеми, робота залишаються осторонь… Це відбувається з усіма. Різниця полягає в тому, що одні бачать у партії битву, яку вони повинні виграти, а інші — і я належу до них — бачать у ній світ мрій та розігруваних у просторі комбінацій, де «перемога» чи «поразка» — лише позбавлені сенсу слова.

Хулія взяла зі столу пачку сигарет, витягла одну, злегка постукала нею об скло годинника, який носила з внутрішнього боку зап’ястка. Поки Сесар підносив їй запальничку, дівчина дивилася на Муньйоса.

— Але ж раніше, говорячи про двобій двох філософій, ви мали на увазі вбивцю, того, хто грає чорними. Цього разу, здається, ви хочете виграти… Хіба ні?

Погляд шахіста знову загубився десь удалині.

— Гадаю, що так. Цього разу я хочу виграти.

— Чому?

— Це інстинкт. Я шахіст, добрий шахіст. Хтось мене провокує, і це змушує мене уважно стежити за його ходами. Правду кажучи, я не маю вибору.

Сесар глузливо посміхнувся і теж закурив одну зі своїх сигарет із позолоченим фільтром.

— Оспівай, о музо, — на манер урочистої пародії продекламував він, — Муньйоса гнів благородний, котрий наважився врешті залишити власні покої… Нарешті наш друг у похід зібрався. Досі він діяв як такий собі іноземний радник, тож мене тішить, що він зважився стати під наші знамена. Він справжній герой, нехай усупереч власній волі, але герой. Шкода лише, — високе бліде чоло антиквара спохмурніло, — що йдеться про таку з біса хитромудру війну.

Муньйос з цікавістю глянув на антиквара.

— Дивно, що ви це кажете.

— Чому?

— Тому що шахи й справді є своєрідним сурогатом війни, але не тільки… Я маю на увазі батьковбивство, — він невпевнено подивився на них, мовби благаючи не сприймати його слова надто серйозно. — Адже йдеться про шах королю, розумієте?.. Тобто про вбивство батька. Як на мене, шахи більше пов’язані не з мистецтвом ведення війни, а з мистецтвом убивати.

За столом запанувала холодна мовчанка. Сесар дивився на вже стулені губи шахіста, трохи примруживши очі, так, наче йому заважав дим власної сигарети, мундштук зі слонової кістки він тримав пальцями правої руки, сперши її лікоть на ліву. Його очі випромінювали щире захоплення, ніби Муньйос щойно прочинив двері, за якими ховалися незбагненні загадки.

— Це просто вражаюче, — пробурмотів він.

Хулію, здавалося, також зачарували слова шахіста, однак — на відміну від Сесара — вона дивилася не на його губи, а на очі. Цей пересічний і мізерний на вигляд чоловік з великими вухами, боязкий та неохайний, чудово знав, що він каже. У таємничому лабіринті, сама думка про який змушувала здригатися від безсилля та страху, один лише Муньйос знаходив пояснення його знакам; він володів ключами й міг заходити туди й виходити звідти неушкоджений, уникнувши щелеп Мінотавра. І там, в італійському ресторані, сидячи перед тарілкою холодної лазаньї, до якої вона майже не доторкнулася, Хулія з математичною, майже шаховою точністю усвідомила, що цей чоловік певним чином найсильніший з-поміж них. Його мозок не був затьмарений упередженнями щодо суперника — чорного гравця, потенційного вбивці. Він оцінював загадку з тим самим холодним егоїзмом та науковим розрахунком, що й Шерлок Холмс загадку цього жахливого професора Моріарті. Муньйос намірявся зіграти цю партію до кінця не через почуття справедливості; його спонукали до цього мотиви не етичні, а логічні. Він учинить так лише тому, що він гравець, який волею долі опинився по цей бік шахівниці, так само — Хулія здригнулася від самої цієї думки — як міг би опинитися по інший її бік. Грати білими чи чорними, — зрозуміла вона, — йому однаково. Для Муньйоса питання полягало в тому, що вперше в житті він хотів дограти партію до кінця.

Її погляд зустрівся з поглядом Сесара, і Хулія збагнула, що він думає так само. І тут антиквар заговорив — лагідно, тихо, мовби побоюючись, як і вона, що блиск в очах шахіста знову згасне.

— Вбивство короля… — він повільно підніс мундштук до рота і затягнувся. — Дуже цікаво. Я маю на увазі фрейдистську інтерпретацію цієї проблеми. Я не знав, що в шахах може йтися про такі моторошні речі.

Муньйос трохи схилив голову набік, поринувши у свій внутрішній світ.

— Зазвичай перших кроків у грі малюка вчить батько. І мрія кожного малюка, котрий грає в шахи, — виграти партію у батька. Тобто вбити короля… До того ж шахи швидко дають змогу виявити, що цей батько, цей король — найслабша фігура на шахівниці. Він весь час під загрозою, потребує захисту, рокіровок; він пересувається лише з клітини на клітину… Та хоч як це парадоксально, без цієї фігури не буде гри. Навіть сама гра названа на її честь, адже слово шахи походить від перського шах, тобто король, і це слово вживається в такому значенні практично в усіх мовах.

— А королева? — поцікавилася Хулія.

— Це матір, жінка. Під час будь-якої атаки на короля вона найкраще його захищає, бо має для цього найрізноманітніші та найдієвіші засоби… А поруч із цією парою стоїть слон, якого в Англії називають bishop, тобто єпископ: він благословляє їхній союз і допомагає в битві. Не забуваймо також про арабське faras, тобто коня, що долає лінії суперника, — по-англійськи він зветься knight, лицар… Узагалі ця проблема постала задовго до того, як ван Гюйс створив «Шахову партію», люди намагаються розв’язати її вже протягом тисячі чотирьохсот років.

Муньйос замовк, тоді знову поворушив губами, ніби збирався щось додати. Але замість слів на його вустах уже вкотре з явилася подоба посмішки. Потім шахіст опустив очі, втупившись поглядом у хлібну кульку, що лежала на столі.

— Іноді я запитую себе, — нарешті вимовив він, і, здавалося, йому коштувало величезних зусиль здобутися на слова й висловити вголос свої думки, — чи це людина вигадала шахи, чи тільки спромоглася на те, що відкрила їх… Можливо, шахи існували завжди, відколи існує Всесвіт. Як цілі числа.

Мов уві сні, Хулія почула, як ламається сургучева печатка, і вперше з усією очевидністю усвідомила ситуацію: гігантську шахівницю, що містила минуле й теперішнє, ван Гюйса та її саму, а ще Альваро, Сесара, Монтегріфо, родину Бельмонте, Менчу й самого Муньйоса. І раптом вона відчула такий жах, що лише завдяки майже неприхованому фізичному зусиллю ледве стримала крик. Цей страх, мабуть, відбився у неї на обличчі, бо Сесар і Муньйос занепокоєно подивилися на неї.

— Усе гаразд, — Хулія мотнула головою, наче сподіваючись у такий спосіб заспокоїтися й привести до ладу свої думки, а тоді дістала з сумочки схему різних рівнів, що їх, за словами Муньйоса, містила картина. — Погляньте-но сюди.

Шахіст уважно обдивився аркуш, потім мовчки передав його Сесару.

— Ну як? — запитала дівчина.

Сесар непевно скривив губи.

— Це не може не турбувати, — проказав він. — Втім, а раптом ми сприймаємо все надто трагічно?.. — він знову глянув на схему. — Я запитую себе: над чим ми зрештою сушимо голови — над чимось справді глибинним чи, може, абсолютно банальним?

Хулія не відповіла. Вона пильно дивилася на Муньйоса. За мить шахіст поклав аркуш на стіл, дістав з кишені кулькову ручку і виправив щось на схемі. Потім повернув її Хулії.

— Я додав один рівень, — в його голосі вчувалося занепокоєння. — Принаймні ви тепер пов’язані з цією картиною так само, як інші персонажі (див. рис. 11).

Рівень 1. Хулія.

Рівень 2. Місце дії на картині. Підлога, що має вигляд шахівниці, на якій перебувають персонажі.

Рівень 3. Персонажі картини: Фердинанд, Беатріса, Роже.

Рівень 4. Шахівниця, за якою двоє персонажів розігрують партію.

Рівень 5. Фігури, що символізують персонажів картини (а відтепер і реальних персонажів).

Рівень 6. Намальоване люстро, в якому перевернуто відбиті шахова партія та персонажі.

— Так я й думала, — підтвердила дівчина. — Перший та п’ятий рівні, еге ж?

— Разом буде шість. Шостий рівень, що містить у собі всі інші, — шахіст показав на аркуш. — Подобається це вам чи ні, але ви вже там, усередині.

— Тобто… — Хулія дивилася на Муньйоса широко розплющеними очима, наче біля її ніг розверзлася безодня. — Це означає, що людина, котра вбила Альваро, та сама людина, яка прислала нам цю картку, розігрує якусь безумну шахову партію… Партію, в якій не лише я, а й усі ми, абсолютно всі, є фігурами… Так?

Шахіст мовчки витримав її погляд, проте його обличчя не виглядало пригніченим, у ньому радше прозирала вичікувальна цікавість, мовби все це могло привести до приголомшливих наслідків, які він сподівався побачити.

— Мої вітання, — на його губах знову з’явилася невиразна посмішка. — Нарешті ви здогадалися.

Менчу старанно нанесла макіяж і так само старанно продумала своє вбрання: на ній була коротка, в обтяжку спідниця та дуже елегантний жакет з чорної шкіри, з-під якого визирав пуловер кремового кольору — він так облягав її бюст, що Хулія назвала це скандальним. Можливо, передбачаючи таке, сама Хулія вирішила вбратися цього вечора менш формально: туфлі без підборів типу мокасинів, джинси, замшева спортивна куртка, на шиї — шовкова хустка. Якби Сесар побачив їх, коли вони вийшли з «фіата» Хулії, припаркувавши його навпроти мадридської філії «Клеймора», то ущипливо завважив би, що вони схожі на матір та доньку.

Цокіт підборів і запах парфумів Менчу сповіщали про їхній прихід, поки вони йшли до оббитого деревом, просторого, з величезним столом із червоного дерева, люстрою та модерними кріслами кабінету, де Пако Монтегріфо підвівся й поквапився поцілувати їм руки, демонструючи в посмішці свої бездоганні зуби, ще більш сяйливі на тлі засмаглої шкіри, зуби, що, здавалося, правили йому за візитну картку. Коли дами вмостилися в кріслах, сидячи в яких мали можливість милуватися дорогою картиною роботи Вламінка, що була окрасою кабінету, аукціоніст сів під нею, з іншого боку столу, зі скромним виглядом людини, яка щиро шкодує, що не може запропонувати гостям щось більш достойне. Приміром, Рембрандта, — здавалося, промовляв його погляд, який, байдуже ковзнувши по виставлених напоказ ногах Менчу, ніби прикипів до Хулії. — Або Леонардо.

Монтегріфо швидко перейшов до справи, щойно секретарка поставила перед ними порцелянові філіжанки Ост-Індської компанії з кавою, яку Менчу підсолодила сахарином. Хулія випила свою міцну чорну каву без цукру маленькими ковтками — та була дуже гаряча. А коли закурила сигарету — аукціоніст зробив марну спробу піднести їй вогню, перехилившись через стіл зі своєю золотою запальничкою, — господар кабінету вже пояснив їм у загальних рисах ситуацію. І в глибині душі дівчина мусила визнати, що, не відступивши ні на йоту від правил доброго тону, Монтегріфо, однак, волів не говорити манівцями.

У його вустах питання виглядало чітким і прозорим, мов скло: «Клеймор», на жаль, не може пристати до умов Менчу щодо рівного розподілу прибутку від продажу ван Гюйса. Водночас він доводить до її відома, що власник картини, дон… — тут Монтегріфо незворушно зазирнув у свої папери, — дон Мануель Бельмонте, у повній згоді зі своїми племінниками, вирішив анулювати угоду з доньєю Менчу Роч і передати повноваження щодо картини ван Гюйса фірмі «Клеймор».

— Усе це, — додав аукціоніст, спершись на край столу й сплівши пальці рук, — викладено в нотаріально завіреному документі, який лежить в одній з шухляд мого письмового столу.

Вимовивши це, Монтегріфо сумно подивився на Менчу й співчутливо зітхнув, як і годиться світській людині.

— Ви хочете сказати… — Менчу була так обурена, що філіжанка затремтіла в її руці й дзенькнула об блюдце, — що погрожуєте відібрати у мене картину?

Монтегріфо так глянув на золоті запонки своєї сорочки, ніби це вони бовкнули дурницю, потім підтягнув накрохмалені манжети.

— Боюся, ми вже її у вас відібрали, — мовив він скорботним тоном людини, змушеної передати вдові несплачені рахунки її померлого чоловіка. — У кожному разі ваш відсоток від продажної ціни залишається незмінним, звичайно, з вирахуванням видатків. «Клеймор» не збирається нічого вас позбавляти, а просто хоче убезпечити себе від ваших надмірних претензій, шановна сеньйоро, — аукціоніст неквапно дістав з кишені срібний портсигар і поклав його на стіл. — Ми в «Клейморі» не бачимо підстав для того, щоб збільшити ваш відсоток. Це все.

— Не бачите підстав? — Менчу з прикрістю глянула на Хулію, сподіваючись від приятельки обурених вигуків на знак солідарності чи чогось такого. — Підстава, Монтегріфо, полягає в тому, що завдяки нашому дослідженню ціна картини набагато збільшиться… Гадаєте, цього недостатньо?

Монтегріфо мовчки подивився на Хулію, чемно даючи зрозуміти, що не вважає її причетною до цього непристойного торгу. Потім обернувся до Менчу, і його погляд посуворішав.

— Якщо це ваше дослідження, — слово «ваше» він вимовив так, що не залишалося жодних сумнівів щодо його думки про дослідницькі здібності Менчу, — збільшить ціну картини, автоматично збільшиться й сума, що належатиме вам згідно з обумовленим відсотком… — Тут він дозволив собі поблажливо посміхнутися, а тоді знову, забувши про Менчу, перевів погляд на Хулію. — Що ж стосується вас, то нова ситуація жодним чином не порушує ваших інтересів, радше навпаки. «Клеймор», — аукціоніст посміхнувся їй так, що було цілком очевидно, кого саме він мав на увазі, — «Клеймор» вважає вашу участь у цій справі винятково важливою. Тому ми просимо вас продовжити роботу з реставрації картини. Фінансовий бік справи жодним чином не повинен вас турбувати.

— А можна поцікавитися, — крім руки, що тримала філіжанку з блюдцем, у Менчу тепер тремтіла ще й нижня губа, — звідки вам так добре відомо все, що пов’язано з картиною?.. Може, Хулія дещо й наївна, однак я не уявляю, щоб вона інтимничала з вами при свічках. Чи я помиляюся?

— Бачите, сеньйоро Роч… Ваша подруга відкинула деякі професійні пропозиції, які я наважився їй зробити кілька днів тому, під тим делікатним приводом, що повинна їх обміркувати. — Він відкрив портсигар і ретельно вибрав сигарету з виглядом людини, яка зайнята дуже важливою справою. — Подробиці про стан картини, прихований напис та інше визнала за доцільне повідомити мені племінниця власника. До речі, цей дон Мануель, як з’ясувалося, чарівний чоловік. І мушу вам сказати, — аукціоніст клацнув запальничкою, затягнувся й випустив невеличкий струмінь диму, — він не одразу погодився на те, щоб передати нам ваші повноваження стосовно картини ван Гюйса. Гадаю, дон Мануель — людина слова, бо він так само уперто наполягав, щоб ніхто, крім Хулії, не торкався картини, поки її не буде повністю відреставровано… В усіх цих переговорах дуже корисним був мій, так би мовити, тактичний союз із племінницею дона Мануеля… Що ж до сеньйора Лапеньї, її чоловіка, то він не мав заперечень після того, як я натякнув на можливість авансу.

— Ще один Юда, — прошипіла Менчу.

Монтегріфо стенув плечима.

— Гадаю, — розважливо мовив він, — до нього можна застосувати таку дефініцію. Як і деякі інші.

— Я теж маю підписаний документ, — запротестувала Менчу.

— Мені це відомо. Однак ваша угода не оформлена належним чином, а моя завірена нотаріусом, засвідчена племінниками і передбачає всі необхідні гарантії, в тому числі фінансову заставу з нашого боку… якщо дозволите, я хотів би повторити слова Альфонсо Лапеньї, сказані ним у ту саму мить, коли він ставив свій підпис під нашим документом: «чиста робота» — ось так-то, шановна сеньйоро.

Менчу нахилилася вперед, і Хулія перелякалася, що філіжанка з кавою, що її галерейниця тримала в руці, зараз полетить у чистісіньку сорочку Монтегріфо, проте Менчу лише поставила її на стіл. Жінка аж задихалася від обурення, й — незважаючи на макіяж — через лють, що вирувала в ній, її обличчя, здавалося, враз постаріло. Спідниця в приятельки задерлася від різкого поруху, оголивши стегна, і Хулія у цій безглуздій ситуації почувалася ні в сих ні в тих. Вона дуже шкодувала, що була змушена тут сидіти.

— А що робитиме «Клеймор», якщо я звернуся з картиною до іншої фірми? — випалила Менчу.

Монтегріфо дивився на струмінь диму, що піднімався від його сигарети.

— Чесно кажучи, — здавалося, він серйозно обмірковує почуте, — я радив би вам не ускладнювати собі життя. Це було б протизаконно.

— Я можу завалити вас усіх паперами й затягати по судах, які триватимуть не один місяць, і тоді ви не зможете виставити картину на аукціон. Таке вам не спадало на думку?

— Звичайно, спадало. Але першою через це постраждаєте ви, — він чемно посміхнувся, немов людина, котра дає найкращу пораду з усіх можливих. — У «Клеймора», як ви, мабуть, розумієте, чудові адвокати… Практично, — якусь мить він вагався, мов не був певен, що варто щось додавати, — ви можете втратити все. Було б шкода.

Менчу, різко смикнувши спідницю донизу, підвелася.

— Знаєш, що я тобі скажу?.. — вона звернулася до нього на «ти», голос у неї тремтів од люті. — Ти найбільший покидьок з усіх, яких я тільки знала!

Монтегріфо та Хулія підвелися також: вона зніяковіла, аукціоніст був незворушний.

— Мені дуже прикро, — спокійно мовив він до Хулії. — Справді дуже прикро.

— Мені теж, — дівчина подивилася на Менчу, яка саме повісила на плече сумочку, наче то була рушниця. — Хіба всі ми не можемо бути трохи розважливішими?

Менчу спопелила її поглядом.

— От і будь, якщо тобі так до вподоби цей дженджик… А я залишаю це розбійницьке кубло.

І вона пішла, не причинивши дверей, її підбори швидко й роздратовано процокотіли по коридору. Хулія так і заклякла на місці, їй було соромно, вона не знала, на що зважитися: піти слідом за приятелькою чи залишитися. Монтегріфо стенув плечима.

— Жінка з характером, — мовив він замислено, зробивши затяжку.

Хулія, й досі розгублена, обернулася до нього.

— З цією картиною вона пов’язувала багато сподівань… Спробуйте її зрозуміти.

— Я її розумію, — примирливо відказав аукціоніст. — Але я терпіти не можу, коли мене шантажують.

— Ви теж діяли підступно, за її спиною змовлялися з племінниками… Я це називаю брудною грою.

Посмішка Монтегріфо зробилася ще ширшою. «Таке вже життя», — наче хотів сказати він. Потім глянув на двері, за якими зникла Менчу.

— Як ви гадаєте, що вона робитиме тепер?

Хулія похитала головою.

— Нічого. Вона розуміє, що програла.

Аукціоніст, здавалося, замислився.

— Амбітність, Хуліє, — риса цілком законна, — озвався він за мить. — І коли йдеться про амбітність, єдиним гріхом тут є поразка; переможці, як відомо, завжди праві, — він знову посміхнувся, але цього разу його посмішка не адресувалася їй. — Сеньйора, чи то пак, сеньйорита Менчу спробувала вести гру, яка їй не до снаги… Інакше кажучи, — Монтегріфо випустив кільце диму й дивився, як воно піднімається до стелі, — її амбітність не відповідала її можливостям. — Карі очі Монтегріфо зробилися жорстокими, і Хулія подумала, що він може бути небезпечним противником, коли скидає з себе цю бездоганну чемність. А може, він здатний бути небезпечним і чемним водночас. — Сподіваюсь, вона не завдасть нам нових клопотів, бо за цей гріх її б довелося покарати… Ви розумієте, що я маю на увазі? А тепер, якщо ви не проти, поговоримо про нашу картину.

Бельмонте був у домі сам і прийняв Хулію та Муньйоса у вітальні, сидячи у своєму візку біля стіни, на якій колись висіла «Шахова партія».

Самотній іржавий цвях і прямокутний відбиток на стіні надавали помешканню розпачливого вигляду пограбованої та спустошеної оселі. Бельмонте, перехопивши погляди гостей, сумно посміхнувся.

— Мені поки що не хочеться нічого сюди вішати, — пояснив він. — Поки що… — старий безсило махнув худющою рукою. — Важко звикнути…

— Розумію, — з щирою симпатією відповіла Хулія.

Старий повільно нахилив голову.

— Так. Я знаю, що ви розумієте, — він перевів очі на Муньйоса, вочевидь сподіваючись і на його розуміння, але той і далі мовчав, утупивши невиразний погляд у порожню стіну. — Ви одразу здалися мені розумною дівчиною. Чи не так, кабальєро? — звернувся старий до шахіста.

Муньйос повільно перевів погляд зі стіни на старого й, не розтуливши рота, ствердно хитнув головою. Здавалося, він поринув у свої думки.

Бельмонте глянув на Хулію.

— Що ж до вашої приятельки… — він спохмурнів, вочевидь почуваючись незручно. — Я хотів би, щоб ви їй пояснили… Запевняю вас, я просто не мав вибору.

— Я вас чудово розумію, не турбуйтеся. І Менчу теж зрозуміє.

Обличчя інваліда проясніло, він вдячно посміхнувся.

— Було б добре, якби ви їй розтлумачили, адже на мене сильно тиснули… З іншого боку, сеньйор Монтегріфо зробив спокусливу пропозицію. До того ж він пообіцяв якнайкраще прорекламувати історію картини… — Старий погладив погано поголене підборіддя. — Мушу визнати, це також мене привабило, — він тихо зітхнув. — Ну, й гроші…

Хулія показала на патефон, з якого долинала мелодія, що розпливалася по вітальні.

— Ви завжди ставите Баха чи це просто збіг? Минулого разу я теж чула цю платівку…

— «Приношення»? — Бельмонте здавався потішеним. — Я часто його слухаю. Це такий складний та вигадливий твір, що я і досі відкриваю в ньому іноді щось несподіване. — Він помовчав, мовби щось пригадуючи. — Ви знаєте, що існують музичні теми, які нібито підсумовують усе життя?.. Наче дзеркала, в які ми дивимося… Приміром, цей твір: одна тема виконується на різні голоси і в різних тональностях. Часом навіть у різному темпі, і в зворотному порядку… — Він перехилився через бильце свого візочка й прислухався. — Ось послухайте. Чуєте? Починає один голос, який співає свою тему, потім вступає другий голос, він починає на чотири тони вище або нижче, ніж перший, а тим часом той переходить на іншу, побічну, тему… Кожен голос вступає в певну мить, як це трапляється в житті… А коли лунають усі голоси, жодних правил уже не існує. — Бельмонте усміхнувся до Хулїї та Муньйоса широкою, але сумною посмішкою. — Як бачите, йдеться про цілковиту аналогію зі старістю.

Муньйос показав на порожню стіну.

— Цей самотній цвях, — дещо різко мовив він, — теж багато що символізує.

Бельмонте уважно подивився на шахіста й повільно хитнув головою.

— Ваша правда, — знову зітхнувши, погодився він. — І знаєте, що? Іноді я споглядаю це місце, де висіла картина, і мені здається, нібито я її там бачу. Її вже немає, але я бачу. Через стільки років, — старий підніс палець до чола. — Вона у мене тут, — з усіма персонажами та найменшими подробицями… Я завжди найбільше любив у ній отой краєвид за вікном та опукле люстро ліворуч, в якому відбивалися гравці.

— І шахівницю, — додав Муньйос.

— Авжеж, і шахівницю. Часто, особливо на самому початку, коли моя бідолашна Анна щойно дістала її у спадок, я на своїй шахівниці намагався відтворити цю партію.

— Ви граєте в шахи? — неуважно запитав Муньйос.

— Колись грав. Тепер майже не граю… Але, правду кажучи, мені ніколи не спадало на думку, що цю партію можна розіграти назворот… — Він на якусь мить замислено замовк, постукуючи себе пальцями по колінах. — Грати назворот… У цьому щось є! Знаєте, Бах дуже полюбляв музичні інверсії. У деяких своїх канонах він наче вивертає тему навиворіт, створює мелодію, що йде вниз, тоді як оригінал іде вгору… Ефект може видатися трохи дивним, та коли звикаєш, усе зрештою сприймаєш як цілком природне. У «Приношенні» є навіть один канон, який виконується навпаки стосовно того, як він був написаний, — старий глянув на Хулію. — Здається, я вже казав вам, що Йоган Себастьян був дуже підступним хитруном. У його творах чимало різних викрутасів. Ніби раз по раз якась нота, модуляція чи пауза промовляють до нас: «У мені приховано послання, зрозумій його».

— Як і в картині, — завважив Муньйос.

— Так. Але, на відміну від неї, в музиці присутні не лише образи, певне розташування фігур, або в цьому випадку вібрацій повітря, а й емоції, що їх ці вібрації викликають у мозкові кожної людини… Ви 6 наштовхнулися на серйозні проблеми, якби спробували застосувати до музики ті методи дослідження, до яких ви вдалися, аналізуючи шахову партію, зображену на картині… Вам би довелося з’ясовувати, яка саме нота спричиняє певний емоційний ефект. Вірніше, які комбінації нот… Вам не здається, що це значно складніше, ніж грати в шахи?

Муньйос замислився.

— Гадаю, ні, — нарешті озвався він. — Адже загальні закони логіки однакові для всіх царин. У музиці, як і в шахах, існують свої правила. Питання полягає в тому, щоб вирізнити певний символ, ключ, — на його губах з явилася крива посмішка. — Це наче Розетський камінь[24] для єгиптологів. Коли його маєш, усе інше — лише питання праці, методу. І часу.

Бельмонте насмішкувато змигнув.

— Ви так гадаєте?.. Ви й справді вважаєте, що всі приховані послання можна розшифрувати?.. Що завжди можна знайти точне рішення, застосувавши певну систему?

— Я в цьому переконаний. Бо існує універсальна система — загальні закони, що дають змогу довести очевидне й відкинути неможливе.

Старий скептично похитав головою.

— Вибачте, але я дотримуюся протилежної думки. Всі ці поділи, класифікації, розсортування та системи, якими ми наділяємо Всесвіт, насправді штучні й сумнівні… Немає жодного, який би не містив у собі власного заперечення. Це вам каже стара людина, в якої за плечима довге життя.

Муньйос поворухнувся, його погляд блукав по вітальні. Він вочевидь був не надто задоволений ходом розмови, однак Хулії здалося, що й змінювати тему він не збирався. Дівчина знала, що цей чоловік ощадливий у словах, тож вирішила, що чинить він так навмисне. Можливо, й Бельмонте був серед тих фігур, які шахіст вивчав, щоб розв’язати загадку.

— Щодо цього можна посперечатися, — нарешті озвався Муньйос. — У Всесвіті, приміром, є безліч речей, які можна довести: прості числа, шахові комбінації…

— Ви справді вірите в це?.. Що все можна довести? Як колишній музикант, — старий зі спокійною зневагою показав на свої ноги, — або як людина, котра, попри це, залишається музикантом, мушу вам сказати, що будь-яка система неповна. І доказовість — поняття набагато більш вразливе, ніж істина.

— Істина подібна до оптимального ходу в шахах: він існує, але його треба знайти. Якщо маєш необхідний час, завжди можеш його довести.

Почувши таке, Бельмонте лукаво посміхнувся.

— Як на мене, цей оптимальний хід чи істина — називайте, як хочете, — можливо, насправді існує. Але його не завжди можна довести. І будь-яка система, що намагається це зробити, обмежена й відносна. Відправте мого ван Гюйса на Марс чи на планету Ікс і побачите, чи зможе хтось розв’язати загадку там. Ба навіть більше: відправте їм цю платівку, яку ми зараз слухаємо. Або, коли вже на те пішло, ще й розбийте її на друзки. Яке значення міститиметься в ній?.. А оскільки ви вочевидь є прихильником точних законів, дозвольте нагадати вам, що сума внутрішніх кутів трикутника в евклідовій геометрії дорівнює ста вісімдесяти градусам, в еліптичній вона більша, а в гіперболічній менша… Річ у тім, що єдиної системи не існує, аксіом не існує. Системи не подібні між собою навіть у межах однієї системи… Ви полюбляєте розв’язувати парадокси? їх чимало не тільки в музиці, але й у живописові і, гадаю, в шахах. Ось, будь ласка, — старий простягнув руку до столу, взяв олівець та аркуш паперу й, написавши на ньому кілька слів, передав Муньйосу. — Прочитайте, будь ласка.

Шахіст уголос прочитав:

— «Фраза, яку я зараз пишу, — та сама, яку ви зараз читаєте». — Він здивовано глянув на Бельмонте. — Ну, то й що?

— Те, що я казав. Цю фразу я написав півтори хвилини тому, а відтоді, як ви її прочитали, минуло сорок секунд.

Тобто я писав… а ви читали її в різні моменти. Однак на папері перше і друге зараз, безперечно, збігаються і становлять один і той самий момент… Відтак ця фраза, з одного боку, реальна, з другого — недійсна… Чи, може, поняття часу ми не беремо до уваги?.. Непоганий приклад парадоксу, чи не так?.. Бачу, ви не маєте на це відповіді, але ж те саме відбувається і з правдивою природою загадок, які підносять нам чи то мій ван Гюйс, чи то будь-яка інша річ… Хто каже вам, що ваше розв’язання задачі вірне? Ваша інтуїція і ваша система? Нехай так, але якою вищою системою ви можете довести, що ваша інтуїція та ваша система вірні? І якою ще системою ви підтвердите чинність цих двох систем?.. Ви шахіст, і, гадаю, вам видадуться цікавими ці рядки… — І Бельмонте неквапно продекламував:

Але й гравець, хоча не знає сам,

теж бранець гри (казав Омар Хайям).

Ведуть крізь чорну ніч і білу днину

гравець фігури, а Творець — гравця.

Який же Бог за спиною Творця

почав цю гру фантазій, часу й тліну? [25]

Увесь світ гігантський парадокс, — підсумував старий. І прийміть мій виклик: спробуйте довести протилежне.

Хулія глянула на Муньйоса й завважила, що той уважно дивиться на Бельмонте. Шахіст трохи схилив голову, його погляд зробився невиразним, а на обличчі відбилася розгубленість.

Після випитої горілки музика — м’яка джазова мелодія з поставленого на мінімальну гучність диска, схожа на ледь Чутне бурмотіння, що мовби долинала з темних кутів помешкання, — огортала її, наче пестила — лагідно й заспокійливо, — даруючи умиротворення та просвітління. Здавалося, геть усе — ніч, музика, тіні та світлотіні, навіть приємне відчуття комфорту в потилиці, що сперлася на бильце шкіряного дивана, — зливалося в повній гармонії, де й найменший з оточуючих Хулію предметів, і найневиразніша думка знаходили своє належне місце в мозку чи просторі, з геометричною точністю вкладаючись у її світосприйняття та свідомість.

Ніщо, навіть найнеприємніші спогади, не могло зруйнувати спокій, що панував у душі дівчини. Це вперше у неї з’явилося відчуття душевної рівноваги, і вона повністю йому віддалася. Навіть телефонні дзвінки, що передували загрозливому мовчанню, до якого вона вже майже звикла, були нездатні розвіяти це зачарування. І лежачи ось так, із заплющеними очима, злегка похитуючи головою в такт музиці, Хулія посміхнулася сама до себе. У такі миті, як ця, було просто жити в злагоді із собою.

Вона ліниво розплющила очі. В мороці до неї посміхнувся й мерехтливий лик готичної мадонни, чий погляд загубився в тиші століть. На заплямованому фарбою ширазькому килимі, притулившись до ніжки столу, стояла картина в овальній рамі, з наполовину знятим лаком — романтичний андалуський краєвид, сумний та заспокійливий: повільна севільська річка із вкритими буйною рослинністю зеленими берегами і човен, і віддалік — дерева. А посеред студії, поміж усіх цих дерев’яних та бронзових статуеток, рам, картин, слоїків із розчинниками, полотен на стінах і на підлозі, напіввідреставрованої барокової фігури Христа, стосів книг і дисків та керамічних виробів — на дивному перетині всіх цих ліній та перспектив нібито випадково, а проте безперечно домінувала «Шахова партія», вносячи урочистий лад у цей позірний безлад, що так нагадував атмосферу аукціону чи антикварної крамниці. Приглушене світло з передпокою лягло на картину вузькою прямою смугою, і цього було досить, щоб поверхня фламандської дошки ожила й Хулія зі свого місця могла бачити її досить чітко, хоча й крізь оманливий серпанок світлотіней. Дівчина скинула туфлі й лежала, загорнувшись у чорний вовняний светр, що прикривав її ноги до колін. У слухове вікно дріботіли краплі дощу, але в студії завдяки ввімкнутим радіаторам було тепло.

Не відриваючи очей від картини, Хулія простягнула руку, навпомацки шукаючи пачку сигарет, що лежала на килимі поряд зі склянкою та гранчастою пляшкою. Намацавши її, поклала пачку на живіт, неквапно витягла одну сигарету, піднесла її до рота, але не запалила. В цю мить вона навіть не мала потреби курити.

Золоті літери виявленого нещодавно напису ясніли в напівтемряві. Це була ретельна й важка робота, яку вона мусила раз по раз переривати, щоб фотографувати кожну стадію процесу, але в міру того, як Хулія видаляла зовнішній шар резинату міді, з-під нього дедалі виразніше пробивався ауріпігмент готичних літер — уперше після того, як п’ятсот років тому Пітер ван Гюйс його зафарбував, аби краще приховати свою таємницю.

І ось тепер він був на видноті: Quis necavit equitem. Хулія воліла б залишити напис під первісним шаром фарби, адже для підтвердження його існування було достатньо рентгенівських знімків, однак Монтегріфо наполіг на тому, щоб його відкрити: аукціоніст вважав, що це викличе ажіотаж серед клієнтів. Невдовзі картина постане перед очима усього світу — аукціонерів, колекціонерів, істориків… Назавжди закінчувалося те непримітне становище, в якому вона перебувала досі за винятком короткого періоду знаходження в музеї Прадо. Мине небагато часу, і «Шахову партію» досліджуватимуть фахівці, вона опиниться в центрі запеклих суперечок, про неї писатимуть статті, дисертації, наукові розвідки на кшталт тієї, яку зараз готувала Хулія… Навіть її автор, старий фламандський майстер, не міг уявити, що на його твір чекає така слава. Що ж до Фердинанда Алтенгоффена, то якби відгомін усього цього долинув до нього, його кістки затремтіли б від радості під вкритим пилом надгробком у якомусь бельгійському чи французькому монастирі. Врешті-решт пам’ять про нього тепер належним чином реабілітована. Пару рядків у підручниках з історії доведеться переписати.

Хулія подивилася на картину. Майже весь верхній шар окисленого лаку був уже видалений. А заразом і жовтизна, що приглушувала первісні барви. Тепер, без лакового покриття і з видимим написом, навіть у напівтемряві картина набула яскравості й досконалості кольорів. Контури фігур були надзвичайно виразні й точні, і вся ця домашня сцена — «парадоксальним чином домашня», подумала Хулія, — виглядала так гармонійно, давала таке чітке уявлення про стиль та добу, що ціна картини на аукціоні мала сягнути вражаючої суми.

Парадоксальним чином домашня — цю концепцію було суворо дотримано. Ані у двох поважних мужчинах, які грали в шахи, ані в дамі в чорному, котра, зі смиренним виглядом опустивши очі, читала біля стрілчастого вікна, ніщо не наштовхувало на думку про драму, що плелася підспудно, як плететься під землею покручене коріння зовні гарної квітки.

Хулія вдивилася в профіль Роже Араського, який схилився над шахівницею, зосередившись на цій партії, де розігрувалося його життя і де насправді він був уже мертвий. У своєму захисному сталевому комірі та нагруднику він нагадував воїна, яким, власне, й був колись. Воїна, котрий у цьому самому вбранні, а може, в обладунку, який був на лицарі, що їхав верхи поруч із Дияволом, супроводив Беатрісу до шлюбного ложа, яке уготували їй державні інтереси. Хулія виразно побачила її, Беатрісу, ще зовсім юну, молодшу, ніж на картині, без цих гірких зморщок у кутках губ: ось вона визирає із-за запинала свого паланкіна, а нянька, що сидить поруч, насилу стримує сміх, бачачи, як її вихованка захоплено підглядає за звитяжцем, чия слава докотилася до них, випередивши його самого — наперсника її майбутнього чоловіка, ще доволі молодого воїна, який бився під лілеями французьких знамен проти британського лева, а тепер знайшов спокій у домі друга свого дитинства. І побачила, як її широко розплющені блакитні очі зустрілися на мить зі спокійними та стомленими очима лицаря.

Неможливо, щоб цих двох людей ніколи не єднало ніщо, крім цього погляду. Через якесь невиразне передчуття, через якусь незбагненну примху уяви — ніби години роботи над картиною загадковим чином пов’язали її з цим уламком минулого — Хулія споглядала відтворену ван Гюйсом сцену так, немов сама жила поряд із її персонажами й до найменшої подробиці знала їхню історію. У намальованому на картині круглому люстрі, що висіло на стіні, відбивалися не лише двоє гравців, а й вона, так само як у дзеркалі в «Менінах» відображені король та королева, котрі спостерігають — зсередини картини чи ззовні? — намальовану Веласкесом сцену, або в «Родині Арнольфіні» дзеркало відбиває також присутність та уважний погляд Яна ван Ейка.

Хулія посміхнулася в напівтемряві й нарешті надумала закурити. Вогник сірника на якусь мить осліпив її й приховав од її погляду «Шахову партію», та поступово сітківка очей знову ввібрала знайому сцену, персонажів, барви. Тепер дівчина була певна: вона завжди перебувала там, від самого початку, відтоді, як у Пітера ван Гюйса виник задум картини. Ще до того, як фламандський майстер уміло приготував суміш карбонату кальцію та кісткового клею, щоб — перш ніж взятися за роботу над картиною — нанести на дошку ґрунтовку.

Беатріса, герцогиня Остенбурзька. Звуки мандоліни, на якій біля підніжжя муру грає якийсь паж, викликають сум у її задивлених у книгу очах. Вона згадує свою юність у Бургундії, свої сподівання та мрії. У вікні, що облямовує бездоганно чисту синяву фламандського неба, даленіє кам’яна капітель, прикрашена образом святого Георгія: той простромляє списом змія, що звивається під копитами коня. Невмолимий погляд художника, котрий спостерігає цю сцену, — так само як і погляд Хулії, котра спостерігає за художником, не випустивши з уваги, що плин часу зламав святому Георгію вістря спису, а замість правої ноги святого, поза сумнівом взутої колись у чобіт з острогою, стирчить якийсь обрубок. Відтак огидного змія побиває напівбеззбройний кульгавий святий Георгій із кам’яним щитом, підточеним вітром та дощами. Але, можливо, саме тому постать лицаря видається Хулії такою близькою і нагадує їй — чи це лише примхлива гра уяви? — героїчну фігурку одноногого стійкого олов’яного солдатика.

Беатріса Бургундська, котра, попри шлюб, за своїм походженням та кров’ю завжди залишалася Бургундською, читає. Читає цікаву книгу, палітурка якої прикрашена срібними цвяшками, із шовковою стрічкою, що править за закладку, зі схожими на витончені кольорові мініатюри заголовними літерами — ними починається кожен розділ. Вона читає книгу, яка має назву «Поема про даму та лицаря», — офіційно її автор вважається невідомим, але всі знають: цю книгу майже десять років тому при дворі короля Франції Карла Валуа написав остенбурзький лицар на ім’я Роже Араський:

Сеньйоро моя, росинки,

що досвіт прикрасив ними

у вашім саду троянди

сяйливі, немов перлини,

хай завтра на бойовищі

сльозами спадуть сумними,

хай серце моє і очі,

і зброю мою омиють…


Часом її сяючі фламандською яснотою блакитні очі відриваються від книги й дивляться на двох мужчин, які грають за столом у шахи. Її чоловік розмірковує, спершись на стіл ліктем лівої руки. А його пальці машинально погладжують орден Золотого руна, який висить у нього на шиї на масивному золотому ланцюгові, — цей орден як свій весільний подарунок прислав Фердинандові дядько його майбутньої дружини, нині покійний король Філіпп Добрий. Фердинанд Остенбурзький вагається, простягає руку до фігури, торкається її. Але, добре подумавши, прибирає руку й перепрошує поглядом Роже Араського, який спокійно дивиться на нього й чемно посміхається. «Якщо доторкнулися, ходіть, монсеньйоре», — шепочуть його губи, і в цьому шепоті вчувається дружня іронія, тож трохи присоромлений Фердинанд Остенбурзький стенає плечима й робить хід фігурою, до якої щойно доторкнувся, бо знає, що його суперник у цій грі не просто один із придворних, а друг. І, відкинувшись на спинку крісла, він, попри все, почувається щасливим, бо розуміє, як це добре мати поруч людину, котра час від часу нагадує тобі, що й для герцогів існують певні правила.

Звуки мандоліни зринають над садом і долинають до іншого вікна, якого звідси не видно: за ним Пітер ван Гюйс, придворний живописець, приготовляє щойно проклеєну його учнем дубову дошку, що складається з трьох частин. Старий майстер іще не знає, як використає дошку. Можливо, зважиться написати картину на релігійну тему, яка вже давно не йде йому з голови: юна Богородиця, ще майже дівчинка, гірко плаче, дивлячись на своє порожнє лоно. Однак добре все зваживши, ван Гюйс хитає головою й сумно зітхає. Він знає, що ніколи не намалює цієї картини. Ніхто не зрозуміє її до пуття, а він кілька років тому вже мав клопіт зі святою інквізицією; його старе тіло не витримає катувань. Перемазаними фарбою нігтями він чухає голову під вовняним беретом. Він постарів і знає це; йому бракує практичних ідей, його мозок заполонили фантасмагорії. Щоб позбутися примар, він на якусь мить заплющує стомлені очі, а коли їх розплющує, знову вдивляється в чисту дошку, сподіваючись, що в голову йому прийде якась думка, здатна її оживити. З саду долинають звуки мандоліни: мабуть, це сумує якийсь закоханий паж. Художник посміхається й, умочивши пензель у глиняний дзбанок, продовжує наносити ґрунтовку тонкими шарами від верху до низу, вздовж волокнин деревини. Раз по раз він дивиться у вікно, наповнюючи очі світлом, вдячний теплому променю сонця, що скоса проникає до помешкання й зігріває його старі кості.

Роже Араський щось стиха каже, і герцог сміється: він у доброму гуморі, бо щойно з’їв у суперника коня. А Беатрісі Остенбурзькій, чи то Бургундській, музика видається нестерпно сумною. І вона вже ладна послати одну зі служниць і через неї наказати музикантові, аби той припинив грати, але не робить цього, бо в сумних нотах вчуває відгомін туги, що сповнює її серце. З музикою зливається тиха дружня бесіда двох мужчин, які грають у шахи, а Беатріса Бургундська тремтячими пальцями тримає поему, зачарована її щемкими рядками. І в її блакитних очах тими ж самими росинками, що омивають троянди та зброю лицаря, стоять сльози, коли, звівши погляд, вона зустрічається з поглядом Хулії, котра мовчки дивиться на неї з напівтемряви. І вона думає, що погляд цієї темноокої, схожої на жительок південних країн дівчини, яка нагадує їй деякі портрети, привезені з Італії, це лише відбиток — на затуманеній поверхні якогось далекого дзеркала — її власного погляду, пильного та зболілого. І Беатрісі Остенбурзькій, чи то Бургундській, здається, нібито вона вже не в цій кімнаті, а по інший бік темного скла і звідти споглядає сама себе, під зображеним на готичній капітелі й підточеним плином часу святим Георгієм, перед вікном, яке облямовує синяву неба, що контрастує з чорним кольором її вбрання. І вона розуміє, що жодна сповідь не полегшить її гріха.


X. СИНІЙ АВТОМОБІЛЬ

— Це був брудний трюк, — мовив Гарун до візира. — Покажи-но мені інший, чесний.

Р. Смалліан

Сесар похмуро звів брову під крислатим капелюхом, погойдуючи в руці парасолю, потім зі зневажливою прикрістю обдивився довкруг: у такий спосіб він зазвичай намагався відмежуватися від дійсності, коли та підтверджувала його найгірші побоювання. А цього ранку ринок Растро виглядав і справді непривітно. Сіре небо віщувало дощ, і власники довколишніх крамничок, які й утворювали ринок, вживали запобіжних заходів проти можливої зливи. Подекуди шлях крізь людський натовп утруднювали клапті брезенту та брудні поліетиленові накриття, що звисали з яток.

— Насправді, — звернувся він до Хулії, котра саме роздивлялася два чеканних латунних канделябри, виставлені напоказ на розстеленій просто на тротуарі ряднині, — ми лише гаємо час… Я вже давно не купував тут нічого, що варте уваги.

Це було не зовсім так, і Хулія знала про це. Подеколи Сесар своїм досвідченим оком фахівця в купі мотлоху, яким, власне, був старий ринок, з-поміж цього велетенського кладовища розбитих мрій, викинутих на вулицю хвилями незримих корабельних аварій, вирізняв справжню забуту всіма перлину, невеличку коштовність, яку доля воліла приховати від інших очей: кришталевий кубок вісімнадцятого століття, старовинну раму, маленьку порцелянову фігурку. А якось у непоказній крамниці букініста, наповненій старими книжками та журналами, він знайшов дві чарівні титульні сторінки, вишукано розмальовані якимось невідомим ченцем у тринадцятому столітті, й після того, як Хулія їх відреставрувала, продав із непоганим зиском.

Вони неквапно йшли вулицею вгору, туди, де вздовж кількох будинків із облупленими стінами та в похмурих внутрішніх подвір’ях, що поєднувалися між собою через вузькі заґратовані хідники, розмістилася більшість крамничок зі старожитностями, які можна було вважати серйозними; втім, навіть говорячи про них, Сесар скептично махав рукою.

— О котрій годині ти зустрічаєшся зі своїм постачальником?

Переклавши в іншу руку парасолю, — предмет надзвичайно дорогий, з витонченим срібним руків’ям, — Сесар відсунув манжет сорочки, щоб глянути на золотий годинник. Антиквар виглядав дуже елегантно у крислатому фетровому капелюсі тютюнового кольору з шовковою стрічкою, накинутому на плечі пальті з верблюжачої шерсті й у шовковій сорочці з розстебнутим ґудзиком на оповитій хусткою шиї. Сесар завжди й в усьому доходив до межі, але не переступав через неї.

— За п’ятнадцять хвилин. Ми ще маємо час.

З цікавості вони зазирнули ще в кілька крамничок. Під насмішкуватим поглядом Сесара Хулія роздивлялася дерев’яну розписну таріль з доволі незграбно намальованим на ній пожовклим сільським краєвидом: віз, який обсадженою деревами дорогою тягнуть запряжені в нього воли.

— Але ж ти цього не купиш, люба, — антиквар вимовив це по складах, підкреслюючи в такий спосіб своє невдоволення. — Вона викликає відразу… Ти навіть не торгуватимешся?

Хулія розкрила сумочку, що висіла в неї на плечі, і дістала гаманця, не звертаючи уваги на протести Сесара.

— Не знаю, чим ти Незадоволений, — озвалася вона, поки їй загортали таріль у сторінки якогось ілюстрованого журналу. — Ти ж завжди казав, що люди comme il faut[26] ніколи не торгуються: вони або платять, або йдуть з гордо піднятою головою.

— Тут це правило не діє, — Сесар озирнувся з виглядом професійної зневаги й зморщив ніс від самого лише вигляду всіх цих жалюгідних крамничок із різним непотребом. — Тільки не з цими людьми.

Хулія поклала згорток до сумки.

— Нехай так, а проте ти міг би виявити тактовність і подарувати її мені… Коли я була маленькою, ти завжди купував мені все, що мені забагалося.

— Коли ти була маленькою, я надто тебе балував. До того ж я не бажаю платити за таку вульгарну річ.

— Просто ти зробився скнарою. З віком.

— Замовкни, зміючко. — Криси капелюха затулили обличчя антиквара, коли той нахилився, щоб закурити, біля крамнички, у вітрині якої громадилися запорошені ляльки. — Ні слова більше, інакше я викреслю тебе зі свого заповіту.

Хулія спостерігала знизу, як Сесар піднімається сходами: сповнений гідності, з трохи піднесеною вгору рукою, в якій він тримав мундштук зі слонової кістки, з погордливо-знудженим виглядом, якого він часто прибирав, — виглядом людини, котра не сподівається ні на що значуще наприкінці свого шляху, а проте продовжує йти із суто естетичних міркувань, намагаючись робити це максимально бездоганно. Як Карл Стюарт, котрий зійшов на ешафот, наче зробив ласку катові, вже готовий вимовити remember[27] і так підставити голову для страти, щоб юрба бачила його профіль — такий самий, як на монетах.

Притиснувши сумочку до боку — запобіжний захід проти злодіїв, — Хулія блукала серед яток. Тут було багато людей, тож вона вирішила повернутися до сходів, що вели на площу та центральну вулицю ринку, які з висоти нагадували скупчення тентів та наметів, між якими, наче мурахи, сновигали люди.

Дівчина мала знову зустрітися з Сесаром за годину в невеличкій кав’ярні на площі, розташованій між крамничкою з морськими приборами та яткою лахмітника, який торгував різним військовим причандаллям. Спершись на перила, вона закурила «Честерфілд» і довго стояла так, нерухомо, дивлячись на людей унизу. Під сходами, вмостившись на краю кам’яного фонтана, де плавали папірці, лушпиння від фруктів та порожні бляшанки з-під пива, якийсь вбраний у пончо юнак з довгим білявим волоссям грав на примітивній тростинній флейті мелодії андійських індіанців. Хулія кілька хвилин прислухалася до музики, а тоді знову почала блукати поглядом по ринку, гамір якого долинав до неї невиразно, притишений відстанню. Вона докурила сигарету, а потім спустилася сходами й зупинилася біля вітрини з ляльками. Тут були ляльки голі й одягнені в барвисту селянську одіж чи у вишукане романтичне вбрання, що включало також рукавички, капелюшки й парасольки. Були ляльки-дівчата й ляльки-жінки. З грубими, дитячими, безневинними та розпутними личками… їхні руки та ноги заклякли в різних позах, немов захоплені зненацька холодним подувом часу, що минув відтоді, коли їхні власниці кидали їх, або продавали, або помирали. «Дівчата, котрі зрештою зробилися жінками, — подумала Хулія, — вродливими й непривабливими, які потім, можливо, кохали та були коханими, а колись голубили ці ганчіркові, картонні чи порцелянові тільця руками, що вже перетворилися на цвинтарний тлін». Однак усі ці ляльки пережили своїх власниць; вони — мовчазні, нерухомі свідки, що зберігали в несправжній сітківці своїх несправжніх очей давні домашні сцени, вже викреслені з часу та з пам’яті живих. Розпливчасті образи, що прозирали крізь млу забуття, хвилини родинного затишку, дитячі пісеньки, обійми закоханих. А ще сльози та зневіру, несправджені мрії, занепад і сум. Можливо, навіть зло. Було щось приголомшливе в цій безлічі скляних та порцелянових очей, які, не моргаючи, дивилися на неї з виразом священної мудрості, властивої лише часові; нерухомих очей, вставлених у бліді воскові чи картонні личка, та їхньому потемнілому від часу вбранні, побляклих та бруднуватих мереживах. І в цьому волоссі, зачесаному чи скуйовдженому, але натуральному — Хулія здригнулася від самої думки про це, — яке колись належало живим жінкам. Сумна асоціація змусила її пригадати рядки вірша, почутого давним-давно від Сесара:

Якби ж то збереглось усе волосся

усіх жінок померлих…

Вона насилу відірвала очі від вітрини, у склі якої над нею відбивалися важкі сірі хмари, що затягували небо над містом. А обернувшись, щоб іти далі, побачила Макса. Вони мало не зіштовхнулися на середині сходів. Він був убраний у морську куртку з цупкого сукна з піднятим коміром, що прикривав зібране в жмут на потилиці довге волосся, і йшов, опустивши очі, наче людина, котра намагається уникнути небажаної зустрічі.

— Оце так сюрприз! — вигукнув він і посміхнувся, по-вовчому вишкіривши зуби (Менчу була в захваті від цієї посмішки), після чого спромігся на пару банальних фраз про погану погоду та юрми людей на ринку.

Попервах Макс не казав, що привело його сюди, однак Хулія завважила, що тримається він дещо сторожко, мовби бентежачись чогось або когось. Можливо, Менчу, бо, як він пояснив згодом, вони домовилися зустрітися неподалік: йшлося про купівлю якихось рам, які після реставрації — Хулія часто так чинила — могли б чудово прислужитися в галереї Роч.

Хулія недолюблювала Макса, пояснюючи це тим, що в його присутності завжди почувалася незручно. Навіть якщо не брати до уваги природу стосунків Макса з її приятелькою, було в ньому щось неприємне, що дівчина відчула, щойно з ним познайомилася. Сесар, чия тонка, майже жіноча інтуїція ніколи його не підводила, стверджував, нібито в Максі, окрім чудової будови тіла, є щось темне, нице, що виявлялося в його манері нещиро посміхатися та в тому, як він зухвало поглядав на Хулію. Дівчина не могла довго витримувати на собі Максів погляд, а коли вже думати забувала про нього, раптом знову відчувала на собі цей погляд — облудливий, сторожкий, ухильний і разом з тим невідступний. Це був не той непевний погляд, що блукає довкруг, а потім знову спокійно зосереджується на предметі розмови чи співрозмовникові (так дивиться Пако Монтегріфо), а один із тих пильних поглядів, що їх кидає людина, коли гадає, буцімто цього ніхто не помічає, і який негайно ковзає кудись убік, щойно той, хто так дивиться, виявляє, що за ним спостерігають. «Погляд людини, яка щонайменше наміряється вкрасти твого гаманця», — визначив якось Сесар, маючи на увазі коханця Менчу. І Хулія, котра, почувши це, зробила невдоволене обличчя, мовби засуджуючи злостивість антиквара, подумки визнала правоту його слів.

До цього домішувалися ще деякі прикрі моменти. Хулія знала, що ці погляди є виявом не лише цікавості. Певний у своїй фізичній привабливості, Макс за відсутності Менчу або за її спиною часто поводився виважено та скрадливо. Будь-які сумніви щодо цього розвіяла одна пізня вечірка в домі Менчу. Розмова поволі згасала, коли господиня вийшла з кімнати по лід. Макс, перехилившись до столика, на якому стояли напої, взяв склянку Хулії й підніс до рота. От і все, і на тому справа б скінчилася, якби, ставлячи склянку на столик, Макс не кинув на дівчину миттєвий погляд, а тоді облизнув губи й цинічно посміхнувся, мовляв, шкода, що за браком часу він не може зазіхнути на щось більше. Звичайно, Менчу ні про що не здогадувалася, і Хулія радше б вирвала собі язика, ніж завела з приятелькою розмову, яка могла б викликати сміх, якщо заговорити про це вголос. Отож після тієї історії зі склянкою Хулія у ставленні до Макса обрала єдину можливу манеру: вона трималася з ним підкреслено зневажливо, коли обставини змушували дівчину звертатися до нього. Навмисне холодно, щоб означити дистанцію, коли вони зустрічалися випадково, як оце на ринку, лицем до лиця і без свідків.

— До зустрічі з Менчу в мене ще купа часу, — мовив він, і на губах у нього заграла самовдоволена посмішка, яку Хулія так ненавиділа. — Може, вип’ємо по келишку?

Вона уважно подивилася на нього, а тоді навмисне повільно проказала:

— Я чекаю на Сесара.

Посмішка Макса окреслилася ще виразніше. Він чудово знав, що антиквар його теж не жалує.

— Шкода, — промимрив Макс. — Ми не надто часто зустрічаємося ось так, як сьогодні… Я маю на увазі — наодинці.

Хулія лише звела брови й озирнулася довкруг, начеб Сесар мав от-от з’явитися. Макс простежив за її поглядом. А тоді стенув плечима під морською курткою.

— Я домовився зустрітися з Менчу за півгодини ось там, біля статуї солдата. Якщо хочеш, можемо потім випити щось разом. — Він навмисне помовчав, а тоді підкреслено додав: — Учотирьох.

— Побачимо, що скаже Сесар.

Вона дивилась, як він іде, бачила його широку спину, що продиралася крізь юрбу, поки він не зник з очей. Як і кожного разу після зустрічі з Максом, у неї залишилося відчуття невдоволення, ніби вона не зуміла розставити все по місцях, ніби — попри відмову — Макс знову зміг зазіхнути на її внутрішній світ, як тоді у тій історії зі склянкою. Сердита на себе, хоча й не знаючи до ладу, за що собі дорікати, вона запалила нову сигарету й жадібно затягнулася. «Часом, — думала вона, — я віддала б усе, що завгодно, щоб бути достатньо сильною й роз’юшити Максові цей його звабливий писок самовдоволеного огира».

Перш ніж зайти до кав’ярні, вона ще із чверть години блукала поміж яток. Сподівалася, що довколишня метушня, вигуки крамарів і людська юрба розважать її, а проте її обличчя залишалося похмурим, а погляд відсутнім. Про Макса Хулія встигла забути, тепер вона переймалася іншим. Картина, смерть Альваро, шахова партія раз по раз нав’язливо виринали в уяві, не давали спокою й ставили запитання, на які не було відповіді. Можливо, гравець-невидимка теж був десь поряд, серед цього тлуму, й спостерігав за нею, плануючи свій наступний хід. Вона підозріливо обдивилася довкруг й крізь шкіру сумочки намацала подарований Сесаром пістолет. Це був якийсь абсурд на межі жорстокості. Або навпаки: жорстокість на межі абсурду.

Підлога в кав’ярні була дерев’яною, тут стояли старезні столики на металевих ніжках із мармуровими стільницями. Хулія замовила склянку прохолодного напою, сіла за один із столиків біля вікна і завмерла на місці, дивлячись на затуманене скло й намагаючись ні про що не думати, поки нарешті розгледіла невиразний силует антиквара. І вона кинулася до нього, мовби в пошуках розради, що в принципі було близьким до істини.

— А ти щораз гарніша, — Сесар відпустив цей комплімент з удаваним захопленням, картинно зупинившись посеред вулиці й уперши руки в боки. — Як це в тебе виходить, люба?

— Не дурій, — вона з відчуттям безмежної полегкості вчепилася в його руку. — Ми не бачилися лише годину.

— Саме це я й маю на увазі, принцесо, — антиквар стишив голос, наче намірився поділитися з нею секретом. — Ти єдина з усіх знайомих мені жінок здатна зробитися ще гарнішою за якихось шістдесят хвилин… Якщо тут є якась хитрість, ми повинні її запатентувати. Направду.

— Ідіот.

— Красуня.

Вони попрямували вулицею вниз, туди, де Хулія залишила свою автівку. Дорогою Сесар розповів їй про успішну оборудку, яку він щойно здійснив: йшлося про «Скорботну Богородицю», яку невибагливий покупець може визнати за роботу Мурільйо, та датований тисяча вісімсот тридцять другим роком секретер у стилі бідермаєр з особистим клеймом Вірйеніхена, хоч у плачевному стані, але справжній, тож добрий червонодеревець дасть йому раду. Тобто дві справді вдалі знахідки, придбані за помірну ціну.

— Особливо секретер, принцесо, — задоволений покупкою Сесар крутив у руці парасолю. — Сама знаєш, існує такий соціальний клас, благослови його Господи, що жити не може без ліжка Еухенії Монтіхо або bureau[28], за яким Талейран підписував свої облудні папери… А ще ж існує нова буржуазія — такі собі parvenus[29], для яких найвищим символом успіху, коли вони хочуть наслідувати тих, перших, є саме стиль бідермаєр… Вони приходять до тебе і з порогу вимагають бідермаєр, не уточнюючи, що саме мають на увазі — стіл чи письмовий стіл; їм просто потрібен бідермаєр за будь-яку ціну. Хоч би що це було, чорт забирай. Деякі з них навіть сліпо вірять в існування бідолашного пана Бідермаєра, гадаючи, що це, либонь, постать історична, і дуже дивуються, коли бачать на меблях інший підпис… Спочатку вони розгублено посміхаються, потім починають підштовхувати один одного ліктями й запитують, чи не маю я, бува, іншого, справжнього Бідермаєра, — антиквар зітхнув, поза сумнівом нарікаючи на лихі часи. — Якби не їхні чекові книжки, присягаюся, я багатьом казав би chez les grecs[30].

— Наскільки я пам’ятаю, ти вже якось таке казав.

Сесар знову скрушно зітхнув:

— Так, я можу бути відчайдушним. Часом я не стримуюся й роблюся нестерпним, наче стара скандальна королева… Наче Джекіл і містер Гайд. Добре, що в наші дні майже ніхто не розуміє до пуття по-французьки.

Вони дійшли до припаркованої в одному з провулків машини Хулії, коли дівчина саме розповідала про свою зустріч з Максом. Досить було їй згадати це ім’я, щоб обличчя Сесара спохмурніло під кокетливо загнутими крисами капелюха.

— Добре, що я не бачив цього альфонса, — роздратовано мовив антиквар. — Він і досі дошкуляє тобі своїми брудними натяками?

— Майже ні. Мабуть, боїться, що Менчу пронюхає.

— І перестане його утримувати: ось де його слабке місце. — Сесар обійшов автівку, прямуючи до правих дверцят. — Поглянь-но сюди! Здається, нас оштрафували.

— Не може бути.

— Авжеж. Ось папірець, під «двірником», — антиквар сердито вдарив парасолею об асфальт. — Неймовірно! Просто посеред ринку! Ці поліцейські замість, як і належить, ловити злочинців і всіляку потолоч виписують штрафи… Яка ганьба! — повторив він голосно, визивно озираючись. — Яка ганьба!

Хулія відкинула залишений кимось на капоті балончик з-під аерозоля й узяла не папірець, а клаптик картону завбільшки з візитну картку. Й одразу знерухоміла, як громом ударена. Мабуть, усе, що вона відчувала цієї миті, відбилося в дівчини на обличчі, бо, глянувши на неї, стривожений Сесар підбіг до Хулії.

— Дівчинко, ти вся пополотніла… Що сталося?

Збігло кілька секунд, поки вона спромоглася на відповідь, а коли заговорила, не впізнала власного голосу. їй нестямно хотілося чимдуж тікати звідси — байдуже куди, аби лише там було затишно та безпечно і можна було сховати голову й заплющити очі, відчувши, що ти врятована.

— Це не штраф, Сесаре.

Вона тримала в пальцях картку, і в антиквара вирвалася лайка, що здавалася ще більш брутальною в устах такої вихованої людини, як він. Бо на картці коротко та ясно вже знайомим обом шрифтом було надруковано:

… а7 х Лb6.

Хулія, відчуваючи, що голова в неї йде обертом, приголомшено обдивилася довкруг. У провулку нікого не було. Лише крамарка, яка торгувала образками, сиділа на плетеному стільці метрів за двадцять, на розі, зосередивши всю свою увагу на людях, що проходили повз її виставлений тут-таки на асфальті крам.

— Він був тут, Сесаре… Розумієш?.. Він був тут.

Вона сама відчувала, що в її голосі бринить не подив, а лише страх. І — усвідомлення цього вже накочувало на неї хвилі безмежного розпачу — це вже був не страх перед несподіваним, а якась похмура покора; мовби таємничий гравець, його загрозлива близькість перетворилися для неї на неминуче прокляття, з яким відтепер вона мусила жити все життя. «Навіть, — сяйнула прикра, але слушна думка, — якщо жити мені ще довго».

Сесар, змінившись на лиці, крутив у руці візитівку. Від обурення він насилу вимовляв слова:

— Ач, негідник… Покидьок…

Тим часом Хулія вже забула думати про візитівку. Увагу дівчини привернув знайдений на капоті порожній балончик. Вона нахилилася за ним і відчула, що рухається, немов уві сні, однак, узявши балончик до рук, спромоглася зосередитись та зрозуміти напис на етикетці. Потім, хитнувши головою, простягнула його Сесару. Ще одна безглузда загадка.

— Що це? — поцікавився антиквар.

— Аерозоль, який наносять на проколини в шинах… Вводиться через ніпель, колесо при цьому накачується насосом. Узагалі це така біла маса, що заклеює проколину зсередини.

— І як він опинився тут?

— Якби ж то знати.

Вони заходилися перевіряти шини. Обидві ліві були в порядку, і Хулія обійшла машину, щоб перевірити праві. Все начебто було гаразд, та коли дівчина вже намірилася викинути балончик, її увагу привернула нова обставина: на ніпелі правого заднього колеса не було затички, зате виднілася бульбашка білої маси.

— Хтось підкачав цю шину, — Сесар здивовано дивився на порожній балончик. — Можливо, вона була проколота?

— Ні, коли ми припаркувалися тут, вона не була проколота, — озвалася дівчина, й вони перезирнулися, сповнені лихих передчуттів.

— Не сідай до машини, — мовив Сесар.

Крамарка, яка торгувала образками, нічого не бачила.

— Тут ходить багато людей, тож треба пильнувати, — пояснила вона, поправляючи розп’яття й фігурки святого Панкратія та Богородиці, що лежали на асфальті. — А от у бік провулка я й не дивилася. Може, й проходив хтось із тутешніх, але не більше трьох-чотирьох людей за останню годину.

— Ви нікого не запам’ятали? — скинувши капелюха, Сесар нахилився до крамарки — пальто на плечах, парасоль під пахвою: «справжній кабальєро — либонь, подумала жінка, — хіба що тільки ця шовкова хустка на шиї виглядає дещо визивно для людини його віку».

— Нібито ні, — крамарка загорнулася краще у вовняну хустку; її обличчя набуло зосередженого вигляду — жінка намагалася щось пригадати. — Здається, проходила якась сеньйора. І двійко молодих людей.

— Як вони виглядали?

— Самі знаєте, як виглядає нинішня молодь. Шкіряні куртки, джинси.

У голові Хулії крутилася безглузда думка. Втім за останні дні межі неможливого дуже розширилися.

— Ви не бачили нікого в морській куртці? Я маю на увазі чоловіка років двадцяти восьми-тридцяти, високого на зріст, із зібраним у жмут волоссям…

Макса крамарка не бачила. А от жінку запам’ятала, бо та зупинилася на якусь мить біля її образків, тож крамарка вже була подумала, що та в неї щось купить. Це була добре вбрана білявка середнього віку. Однак крамарка не завважила, щоб жінка метушилася біля автівки, та й взагалі вона була не з таких. «А ще, — пригадала крамарка, — на ній був плащ».

— А темні окуляри?

— Так.

Сесар серйозно подивився на Хулію.

— Сьогодні немає сонця, — мовив він.

— Авжеж.

— А раптом це та сама жінка, яка надіслала тобі документи? — Сесар помовчав, його погляд посуворішав. — Або Менчу.

— Не кажи дурниць.

Антиквар похитав головою, придивляючись до людей, що проходили повз них.

— Твоя правда. Але ж ти сама подумала про Макса.

— Макс… інша річ, — Хулія спохмурніла, пильно роздивляючись довкруг, наче Макс або білявка в плащі могли блукати десь поблизу. Але від того, що вона побачила, не лише слова застрягли в неї в горлі, а й сама вона здригнулася, мов від удару. Ніякої жінки, схожої на ту, що її змалювала крамарка, не було; але на розі серед накритих брезентом та поліетиленом яток виднів припаркований автомобіль. Синій автомобіль.

Звідти, де вони стояли, Хулія не могла розібрати, чи був це «форд», але напруга, яку відчувала дівчина, вибухнула в ній. Відійшовши від крамарки, Хулія — на превеликий подив Сесара — зробила кілька кроків по тротуару й, обійшовши пару яток з різним непотребом, зупинилась, а тоді, ставши навшпиньки, щоб краще бачити, втупилася в ріг вулиці. То був синій «форд» із затемненим склом. Номера Хулія не бачила, думки плутались у неї в голові, проте для одного ранку цього вже було задосить: Макс, Менчу, картка за «двірником», порожній балончик, жінка в плащі, а тепер ще цей синій автомобіль — найбільший з-поміж кошмарів, що мучили її. Вона відчула, що руки в неї тремтять, тож сунула їх у кишені куртки, й одразу за своєю спиною почула кроки антиквара. Це додало їй хоробрості.

— Ось та машина, Сесаре. Розумієш?.. Хоч би хто це був, він усередині.

Сесар не озвався. Він повільно зняв капелюха, либонь вирішивши, що той виявиться недоречним у ситуації, яка може скластися, й подивився на Хулію. Вона ніколи досі не любила його так, як у цю хвилину: зі стиснутими тонкими губами, випнутим підборіддям й примруженими блакитними очима, в яких з’явився незвичний рішучий блиск. Тонкі риси його старанно виголеного обличчя були напружені, на щоках виступили жовна. «Нехай я гомосексуаліст, — прочитала в цих очах дівчина, — нехай я людина з бездоганними манерами, зовсім несхильна до насильства, але я не боягуз. Принаймні, коли йдеться про принцесу».

— Зачекай мене тут, — мовив він.

— Ні. Ми підемо разом, — вона з ніжністю глянула на нього. — Якось вона грайливо поцілувала його в губи, як тоді, коли була маленькою дівчинкою. Тепер їй захотілося вчинити так само, але це вже була не гра. — Ти і я.

Вона сунула руку до сумочки й звела курок «дерінджера». Сесар, абсолютно спокійно, наче вибирав ціпок для прогулянки, взяв парасолю під пахву й, наблизившись до одної з яток, ухопив величезну залізну кочергу.

— З вашого дозволу, — звернувся він до приголомшеного крамаря, поклавши йому в руку купюру, яку, не дивлячись, дістав із гаманця. Потім незворушно глянув на Хулію. — Один лише раз, люба, дозволь мені пройти першим.

І вони попрямували до автомобіля, ховаючись за ятками, щоб їх не помітили: Хулія, засунувши праву руку в сумочку, Сесар із кочергою в правій руці, парасолею та капелюхом — у лівій. Серце дівчини закалатало, коли вона нарешті розгледіла номер машини. Сумнівів не залишалося: синій «форд», затемнене скло, літери ТН. В роті у неї пересохло, живіт наче щось стисло. «Мабуть, так само почувався Пітер Влад, коли йшов на абордаж», — подумала вона.

Вони дійшли до рогу, а потім все відбулося дуже швидко. Хтось у салоні опустив скло біля місця водія, щоб викинути недопалок. Сесар кинув на тротуар капелюха та парасолю, підняв кочергу й почав обходити автомобіль з лівого боку, готовий, у разі необхідності, повбивати всіх піратів чи кого завгодно, хто сидів у машині. Хулія, зціпивши зуби й відчуваючи, як кров стугонить у скронях, метнулася вперед, вихопила з сумочки пістолет і сунула його у віконце, перш ніж піднялося скло. Під дулом пістолета окреслилося незнайоме обличчя молодого бороданя, який перелякано дивився на зброю. Той, хто сидів поруч із водієм, аж підстрибнув, коли Сесар, посмиком розчинивши другі дверцята, заніс над його головою кочергу.

— Виходьте! Виходьте! — крикнула Хулія, майже не тямлячи себе.

Бородань, змінившись на лиці, благально підняв догори руки.

— Заспокойтеся, сеньйорито! — промимрив він. — Заради Бога заспокойтеся… Ми поліцейські!

— Мушу визнати, — інспектор Фейхоо схрестив руки на своєму письмовому столі, — поки що ми не надто ефективно діяли в цій справі…

Не договоривши фрази до кінця, він безтурботно посміхнувся до Сесара, начебто неефективність поліції могла виправдати будь-що. «Ми — світські люди, — здавалося, промовляв його погляд, — можемо дозволити собі трохи конструктивної самокритики».

Однак з усього було видно, що Сесар не збирається залишати все, як є.

— Це просто спроба назвати по-іншому те, — зневажливо мовив він, — що можна кваліфікувати як цілковиту некомпетентність.

Посмішка Фейхоо одразу поблякла, зауваження Сесара його вочевидь як громом прибило. Зуби під розкішними мексиканськими вусами покусували нижню губу. Інспектор глянув на антиквара, тоді на Хулію й нервово постукав по столу дешевою кульковою ручкою. Задиратися із Сесаром йому не випадало, і всі троє знали, чому саме.

— Поліція має власні методи.

Це були порожні слова, і вони роздратували Сесара. Те, що він мав із Фейхоо бізнесові справи, не зобов’язувало його виявляти до інспектора симпатію. А надто спіймавши того на брудній грі.

— Якщо ці методи полягають у тому, щоб стежити за Хулією в той час, коли якийсь божевільний залишається на свободі і має можливість надсилати їй анонімні картки, я волів би не висловлювати вголос того, що думаю про ці методи… — Сесар подивився на дівчину, а тоді знову перевів погляд на поліцейського. — У мене просто в голову не вкладеться, як ви могли запідозрити її у вбивстві професора Ортеги… Чому у своєму розслідуванні ви не перевірили мене?

— Ми перевірили, — поліцейського дійняло до живого зухвальство Сесара, і він ледве стримувався. Правду кажучи, ми перевіряємо всіх, — він розвів руками, ніби був готовий визнати величезну помилку. — На жаль, це наша робота.

— І ви щось з’ясували?

— На жаль, ні, — Фейхоо почухав під піджаком пахву й засовався на стільці, почуваючись незручно. — Коли вже начистоту, то ми тупцюємо на місці… Експерти також не можуть дійти згоди стосовно причини смерті Альваро Ортеги. Якщо в цій справі справді є вбивця, тоді залишається сподіватися, що він зробить якийсь хибний крок.

— І через це ви стежите за мною? — В Хулії ще не минулося роздратування. Вона сиділа з сумочкою на колінах та димучою сигаретою в руці. — Щоб перевірити, чи не зроблю цього кроку я?

Інспектор похмуро глянув на неї.

— Ви не повинні брати це близько до серця. Це звичайна рутина… Нормальна поліцейська тактика.

Сесар звів брову.

Якщо це тактика, то не надто обнадійлива. І дуже повільна.

Фейхоо проковтнув слину, а заразом і сарказм Сесара. «Цієї миті, злостиво подумала Хулія, — інспектор, мабуть, від щирого серця шкодує про свої таємні комерційні зв'язки з антикваром. Досить Сесару сказати кілька слів у двох-трьох відповідних місцях, і — без жодних прямих звинувачень та офіційних паперів, тишком-нишком, як зазвичай робляться такі справи на певному рівні, — головний інспектор завершить свою кар’єру в якомусь невідомому кабінеті якогось безвісного поліцейського відділку. Завершить її канцелярською крисою і без жодних надбавок до платні».

Можу лише вас запевнити, — озвався нарешті Фейхоо, мабуть перетравивши частину зневаги, тоді як решта і це виразно читалося на його лиці — застрягла в нього десь у шлунку, — що ми продовжимо наше розслідування. — Цієї миті він, здавалося, згадав щось таке, що його зовсім не тішило. — Ну і, звичайно, сеньйорита перебуватиме під особливою охороною.

— Про це не може бути й мови, — заперечила Хулія. Приниження Фейхоо було замало, щоб змусити її забути власне. — Будь ласка, не треба синіх автомобілів. Досить!

— Йдеться про вашу безпеку, сеньйорито.

— Ви вже бачили, що я можу постояти за себе сама.

Поліцейський опустив очі. Мабуть, у нього й досі дерло в горлі після тієї прочуханки, яку за кілька хвилин перед тим він дав двом інспекторам за те, що їх застукали зненацька. «Бовдури!.. — горлав він. — Чортові нероби!.. Ви підвели мене під монастир! Я з вас три шкури спущу!..» Сесар та Хулія чули все це крізь зачинені двері, поки чекали в коридорі відділку.

— Щодо цього, — заговорив він після тривалих роздумів. Впадало в око, що в ньому відбувається жорстока внутрішня боротьба між обов’язком та користолюбством, в якій врешті-решт гору взяло останнє. — 3 огляду на обставини я не думаю… Я хочу сказати, цей пістолет… — перш ніж подивитися на Сесара, інспектор знову проковтнув слину. — Зрештою йдеться про старовинну річ, а не, власне кажучи, сучасну зброю. І ви як антиквар маєте відповідну ліцензію, — поліцейський втупився в стіл. Безперечно, він думав зараз про останню річ — годинник вісімнадцятого століття, — за який кілька тижнів тому дістав од Сесара добру винагороду. — Зі свого боку, я маю на увазі також двох інспекторів, причетних, — він ще раз нещиро посміхнувся й примирливо додав: —… я хочу сказати, що ми готові заплющити очі на подробиці цієї пригоди. Ви, доне Сесар, можете забрати свій «дерінджер», тільки пообіцяйте в майбутньому краще його пильнувати. Ви, сеньйорито, повинні тримати нас у курсі своїх новин і, звичайно, якщо виникнуть якісь проблеми, телефонуйте. Ну й ніяких там пістолетів… Ви зрозуміли?

— Чудово, — відповів Сесар.

— Гаразд, — поступка щодо пістолета нібито задовольнила Фейхоо, тож, звертаючись до Хулії, він уже не так нервував. — Стосовно колеса вашої машини, хотілося б знати, чи наміряєтеся ви подати скаргу.

Хулія здивовано глянула на нього.

— Скаргу?.. На кого?

Головний інспектор озвався не відразу, мовби сподіваючись, що Хулія відгадає сама, без ніяких пояснень.

— На невідому особу чи осіб, винних у замаху на вбивство.

— Вбивство Альваро?

— Ні, ваше, — зуби поліцейського знову визирнули з-під мексиканських вусів. — Бо хоч би хто надсилав вам ці картки, його наміри значно серйозніші, ніж просто пограти в шахи. Аерозоль, який накачали у вашу шину, попередньо її спустивши, можна купити в будь-якому автомагазині… Але у ваш балончик перед тим за допомогою шприца впорснули бензин… Така суміш бензину, газу та пластичної речовини, що первісно містилася в балончику, доведена до певної температури, перетворюється на вибухівку… Досить було вам проїхати сотню метрів, шина б нагрілася й вибухнула під самісіньким бензобаком. Автівка перетворилася б на смолоскип, а ви б сиділи всередині… — 3 його губ не сходила заворожена посмішка: Фейхоо потішало, що, розповідаючи це, він мовби бере невеличкий реванш за недавнє приниження. — Жахливо, чи не так?

Шахіст з’явився в крамниці Сесара за годину: вуха в нього стирчали над коміром плаща, голова була мокра.

«Він схожий на худющого бродячого собаку», — подумала Хулія, дивлячись, як Муньйос струшує з себе краплі дощу в передпокої серед килимів, порцелянових статуеток та картин, на які йому не вистачило б і річного заробітку. Муньйос потиснув дівчині руку — потиск був короткий та сухий і ні до чого не зобов'язував, — й злегка вклонився Сесару. Потім, намагаючись тримати мокрі черевики подалі від килимів, спокійно вислухав розповідь про те, що сталося на ринку Растро. Раз по раз він згідливо хитав головою, хоча скидалося на те, що історія з «фордом» та Сесаровою кочергою його анітрохи не цікавила; погаслі очі шахіста ожили тільки тоді, коли Хулія дістала з сумочки й поклала перед ним картку. За кілька хвилин він уже розклав шахівницю, з якою останніми днями не розлучався, й вивчав нове розташування фігур.

— Не розумію лише, — Хулія проказала це, дивлячись на шахівницю через його плече, — навіщо вони залишили балончик на капоті. Там ми не могли його не завважити… Хіба що тому, хто це зробив, довелося швидко тікати.

— Може, це тільки попередження, — озвався Сесар зі свого шкіряного крісла, що стояло біля опломбованого вітража. — Причому попередження найгіршого штибу.

— Спустити шину і знову її накачати… Однак їй довелося взяти на себе чимало клопотів, еге ж? Підготувати балончик, спустити шину і знову її накачати… До того ж її могли застукати за цим заняттям, — Хулія загинала пальці, не ймучи віри. — Доволі кумедно… — Раптом на її лиці відбився подив. — Ви звернули увагу? Я кажу про нашого гравця-невидимку в жіночому роді… Ця загадкова жінка в плащі не йде мені з голови.

Можливо, ми надто далеко зайшли, — завважив Сесар. — Самі подумайте, сьогодні вранці на ринку Растро були десятки білявок у плащах. Деякі з них навіть мали ще й темні окуляри… Втім, щодо порожнього балончика ти маєш рацію. Він лежав на капоті, на виду… Це й справді кумедно.

— Не дуже, — озвався Муньйос, і обоє втупилися в нього. Він сидів на табуреті біля низенького столика, на якому розклав свою шахівницю. Муньйос зняв плащ та піджак і залишився в зім'ятій немодній дешевій сорочці, зібраній та застроченій на ліктях, щоб рукави не були задовгими. Шахіст мовив це, не зводячи очей з фігур та поклавши руки на коліна. І Хулія, сидячи поруч із ним, завважила в кутку його губ уже добре знайомий їй непевний вираз чи то мовчазної задуми, чи то ледь помітної посмішки. І тоді вона зрозуміла, що Муньйос розгадав новий хід.

Шахіст наблизив палець до пішака, що стояв на клітині а7, не доторкнувшись до нього.

— Чорний пішак, розташований на а7, з’їдає білу ладдю на b6… — пояснив він, показуючи їм ситуацію на шахівниці. — Це те, що наш суперник позначив на картці (див. рис. 12).

— І що це означає? — запитала Хулія.

Муньйос помовчав кілька секунд, перш ніж відповісти.

Це означає, що він відмовляється від іншого ходу, якого ми певною мірою боялися. Я маю на увазі, що він не братиме білого ферзя на е1 чорною ладдею, що стоїть на сі… Цей хід неминуче призвів би до розміну ферзів, — він підвів очі від шахівниці й стурбовано глянув на Хулію. — 3 усіма відповідними наслідками.

Хулія широко розплющила очі.

— Тобто він не наміряється з’їсти мене?

Шахіст стенув плечима.

— Можна трактувати це і в такий спосіб, — він замислено дивився на білу королеву. — В такому разі він мовби каже нам: «Я можу вбити, але зроблю це, коли захочу».

— Це наче гра в кота-мишки, — Сесар вдарив рукою по бильцю крісла. — Негідник!

— Або негідниця, — додала Хулія.

Антиквар недовірливо поцокав язиком.

— Ніхто не каже, що жінка в плащі, якщо це саме вона була в тому провулку, діє на власний розсуд. Можливо, вона чиясь спільниця.

— Але чия?

— Я теж хотів би це знати, люба.

— Хай там як, — завважив Муньйос, — якщо ви забудете на хвилину про жінку в плащі й уважно подивитеся на картку, то зможете дійти ще одного висновку про особу нашого суперника… — Він глянув на кожного з них і, стенувши плечима, показав на шахівницю, так, ніби пошуки відповідей поза нею вважав безглуздим марнуванням часу. — Ми вже знаємо, що в нього збочений розум, але він до того ж особа самовпевнена… І гонориста. Втім, це може бути й вона. Одне слово, суперник хоче взяти нас на пушку… — Він знову показав на шахівницю, пропонуючи їм роздивитися позицію фігур. — Ось, погляньте. Говорячи практично, з точки зору шахів, взяття білого ферзя — кепський хід… Білим не залишиться нічого, як тільки погодитися на розмін ферзів і з’їсти чорного ферзя білою ладдею, що стоїть на b2, а через це чорні опиняться в жахливому становищі. Єдиним виходом для чорних відтепер був би хід чорною ладдею з е1 на е4, що створює загрозу для білого короля… Однак його можна захистити простим ходом білого пішака з сії на 64. Потім фігури суперника оточили б чорного короля і вже ніщо не змогло б йому зарадити, відтак шах і мат були б неминучі. Чорні програли б партію.

— Отже, вся ця історія з балончиком на капоті та загрозою білій королеві — лише пуста похвальба?

— Мене б це не здивувало.

— Чому?

— Бо наш суперник обрав хід, який я теж зробив би на його місці: з’їв білу ладдю на b6 пішаком, що стояв на а7. Це послаблює тиск білих на чорного короля, становище якого досить складне, — шахіст захоплено похитав головою. — Я вже вам казав, що він гарний гравець.

— І що тепер? — поцікавився Сесар.

Муньйос провів рукою по чолу й замислився.

— Тепер ми маємо два варіанти… Мабуть, нам варто було б узяти чорного ферзя, однак це може спонукати нашого суперника до обміну ферзями, — він глянув на Хулію, — а таке мені не подобається. Не будемо змушувати його до того, чого він сам не зробив, — шахіст знову хитнув головою, ніби чорно-біла шахівниця підтвердила його думки. — Цікаво, що він знає, що ми міркуватимемо саме так. Це дуже важливо, адже я бачу ходи, які він робить і надсилає нам, а він лише уявляє, якими будуть мої… Він їх навіть обумовлює. Досі ми робимо тільки те, що він нам пропонує.

— Ми маємо вибір? — запитала Хулія.

— Поки що — ні. А далі побачимо.

— І яким буде наш наступний хід?

— Це буде хід слоном. Ми перемістимо його з П на dЗ і створимо загрозу його ферзю.

— А що робитиме він… Чи вона?

Муньйос відповів не одразу. Він довго сидів нерухомо й дивився на шахівницю, ніби не чув запитання.

— У шахах, — озвався він нарешті, — передбачення також має свої межі… Найкращий з можливих чи ймовірних ходів той, який ставить суперника в найбільш скрутне становище. Отже, щоб з’ясувати доцільність наступного ходу, треба просто уявити, що ви його зробили, й проаналізувати партію з точки зору суперника; тобто поставити себе на його місце. З цієї позиції ви придумуєте хід у відповідь й одразу обертаєтеся на суперника свого суперника. Відтак знову стаєте самим собою. І так до нескінченності. Залежно від ваших можливостей… таким чином я хочу сказати, що знаю, куди дійшов я, але не знаю, куди дійшов він.

— У такому разі, — мовила Хулія, — він, напевне, обере той хід, який завдасть нам найбільшої шкоди. Чи не так?

Муньйос почухав потилицю. Тоді дуже повільно пересунув білого слона на поле b3, зовсім поряд із чорним ферзем. Здавалося, він знову поринув у роздуми, аналізуючи нову ситуацію, що склалася на шахівниці.

— Хоч який хід він зробить, — нарешті проказав шахіст, і його лице спохмурніло, — я певен, що він з’їсть якусь нашу фігуру у відповідь.


XI. АНАЛІТИЧНІ НАБЛИЖЕННЯ

Не будьте дурнем. Прапора не може бути, отже він не може повівати. Це повіває вітер.

Д. Р. Гофштадтер

Несподіваний телефонний дзвінок налякав її. Хулія неквапно прибрала змочений у розчиннику тампон з кута картини, над яким саме працювала, — крихта лаку в’їлася у вбрання Фердинанда Остенбурзького — і взяла пінцет у зуби. Потім недовірливо глянула на телефон, що стояв на килимі біля її ніг, запитуючи себе, чи не доведеться, знявши слухавку, знову почути тривалу тишу, до якої вона вже звикла за останні два тижні. Спочатку вона лише мовчки притискала слухавку до вуха, з нетерпінням чекаючи хоч якого звуку, бодай тільки дихання, що засвідчило б присутність якоїсь людини, хоч яке б занепокоєння та викликала. Однак дівчина чула лише абсолютну тишу, позбавлена навіть такої сумнівної втіхи, як клацання при роз’єднанні. Таємничий мовчун — чи мовчунка — завжди був більш терплячим; хоч би скільки Хулія чекала, вона все одно клала слухавку першою. Хоч би хто був той мовчун, він залишався на лінії, на чатах, нікуди не поспішаючи й не боячись, що поінформована Хулією поліція може поставити її телефон на контроль і засікти його. Найгірше було те, що той, хто телефонував, і гадки не мав про власну безкарність. Хулія нікому не розповідала про ці дзвінки — навіть Сесару, а тим паче Муньйосу. Ці нічні дзвінки здавалися їй чимось ганебним, хоча вона сама не знала до ладу, чому саме; дівчина вважала їх принизливими, бо вони проймали нічну тишу її оселі, яку вона дуже любила, поки не почався цей кошмар. Це нагадувало щоденне ритуальне зґвалтування — без дотиків чи слів. Вона взяла слухавку лише після шостого дзвінка і з полегкістю почула голос Менчу. Однак її спокій тривав не більше хвилини: приятелька добряче набралася, «можливо, там не тільки алкоголь, а й щось міцніше», — стривожено подумала дівчина. Досить голосно, щоб перекрити гамір голосів та музику, наполовину ковтаючи слова, Менчу повідомила, що сидить у «Стефансі», а тоді почала плутано розповідати якусь бридню, в якій перемішалися Макс, ван Гюйс і Пако Монтегріфо. Хулія нічого не зрозуміла, а коли попросила приятельку повторити, що ж усе-таки сталося, Менчу п’яно, істерично зареготала й поклала слухавку.

Надворі було холодно, стояв густий туман. Тремтячи у своїй хутряній куртці, Хулія вибігла на вулицю й зупинила таксі. Вогні міста швидко ковзали по її обличчю миттєвими спалахами, і Хулія неуважно хитала головою балакучому таксисту. Невдовзі вона відкинула голову на спинку сидіння й заплющила очі. Перш ніж вийти з дому, вона ввімкнула охоронну сигналізацію й зачинила на два оберти зовнішні двері, а в під’їзді не втрималася й кинула погляд на домофон, боячись виявити нову картку. Однак цього вечора там нічого не було. Гравець-невидимка ще розмірковував над своїм наступним ходом.

У «Стефансі» було велелюдно. Першим, кого Хулія побачила, був Сесар, котрий сидів удвох із Серхіо на одному з диванів. Юнак раз по раз хитав головою — при цьому пасмо білявого волосся елегантно спадало йому на очі, — слухаючи антиквара, який шепотів йому щось на вухо. Сесар курив, сидячи нога за ногу, рука з сигаретою лежала на коліні, а другою, супроводжуючи жестами свої слова, він водив у повітрі дуже близько від руки свого протеже, але не торкаючись її. Завваживши Хулію, Сесар підвівся й пішов їй назустріч. Здавалося, його зовсім не здивувала її поява тут о цій порі, без макіяжу, в хутряній куртці та джинсах.

— Вона там, — тільки й мовив антиквар і байдуже показав рукою в глиб закладу, марно намагаючись приховати нетерпляче очікування кумедного видовища. — На одному з задніх диванів.

— Вона багато випила?

— Не менше за грецьку губку. І, боюся, до того ж спожила чимало білого порошку… Надто вже часто вона ходила до дамського туалету, щоб тільки мочитися, — він глянув на догораючий вогник своєї сигарети й дошкульно посміхнувся. — А щойно взагалі влаштувала скандал, давши ляпаса Монтегріфо просто посеред бару… Уявляєш, люба? Це було щось просто-таки… — він посмакував слово, перш ніж вимовити його з видом справжнього connaisseur[31], — чарівне.

— А Монтегріфо?

Посмішка на обличчі антиквара з дошкульної зробилася злостивою.

— Він тримався чудово. Майже божественно. Пішов сповнений достоїнства, з гордо піднятою головою — це в його манері. Під ручку з якоюсь дуже ефектною блондинкою — можливо, дещо вульгарною, але вбраною зі смаком: бідолашна аж задихалася, і небезпідставно. Це ж не дрібниці, — Сесар жовчно посміхнувся. — Правду кажучи, принцесо, цей жевжик уміє триматися. Дістав по пиці й оком не змигнув, як оті мачо у фільмах. Цікавий тип цей аукціоніст… Мушу визнати, повівся він бездоганно. По-чоловічому.

— А де Макс?

— Його я, на жаль, не бачив, — на губах у Сесара знову з’явилася недобра посмішка. — А це було б справді цікаво. Родзинка вечора!

Залишивши Сесара, Хулія попрямувала в глиб зали. Не зупиняючись, привіталася з деякими знайомими, й угледіла приятельку: та сиділа сама, з помутнілими очима, притулившись до бильця дивана, — при цьому її коротка спідниця задерлась, явивши спущену петлю на одній панчосі. Здавалося, вона раптом постаріла на десять років.

— Менчу…

Приятелька глянула на Хулію, не впізнаючи, бурмочучи щось нерозбірливе й безглуздо посміхаючись. Потім покрутила головою туди-сюди й п’яно реготнула.

— Ти багато що втратила, — мовила вона нарешті, затинаючись і не перестаючи сміятися. — Цей козел стояв отут, а половина пики в нього була багряна, мов помідор, — Менчу сіла трохи рівніше і почала терти почервонілий ніс, не помічаючи цікавих та обурених поглядів, які кидали на неї відвідувачі, що сиділи за ближчими столиками. — Бундючний телепень.

Хулія відчувала, що на них усі дивляться, чула перешіптування. Вона несамохіть зашарілася.

— Ти можеш вийти звідси?

— Гадаю, так… Але спершу я тобі розповім…

— Потім розповіси. А зараз ходім.

Менчу насилу звелася на ноги, незграбно поправила спідницю. Хулія накинула їй на плечі пальто й допомогла більш-менш достойно подолати відстань до дверей. Сесар, котрий усе ще стояв там, де його залишила Хулія, наблизився до них.

— Усе гаразд?

— Так. Гадаю, я впораюся сама.

— Напевне?

— Напевне. Побачимося завтра.

Менчу, п’яно похитуючись, стояла на тротуарі й намагалася впіймати таксі. Хтось із віконця машини, що проїздила повз них, крикнув їй якусь непристойність.

— Відвези мене додому, Хуліє… Будь ласка.

— До тебе чи до мене?

Менчу глянула на неї, мовби не впізнаючи. Вона рухалася, наче сновида.

— До тебе.

— А Макс?

— З Максом усе скінчено… Ми посварилися… Все скінчено.

Вони зупинили таксі, і Менчу, зіщулившись, вмостилася на задньому сидінні. Потім вона заплакала. Хулія обійняла приятельку й відчула, як та здригається від сліз.

Таксі зупинилося на світлофорі, й вогні якоїсь вітрини висвітлили спотворене плачем лице Менчу.

— Вибач… Я…

Хулії було соромно, вона почувалася незручно. Все це скидалося на фарс. «Клятий Макс, — подумала дівчина. — Кляті всі вони…»

— Не мели дурниць, — роздратовано урвала вона приятельку.

Хулія подивилася на спину таксиста, який з цікавістю спостерігав за ними в дзеркальце, а тоді знову обернулася до Менчу й помітила в її очах незвичайний вираз, ніби на якусь мить у них несподівано спалахнула свідомість. Наче в приятельки десь іще залишалося місце, куди не проникли випари наркотику та алкоголю. І Хулія з подивом завважила цю безмежну, сповнену прихованого сенсу глибину її погляду, який так не відповідав станові Менчу, що дівчина розгубилася. А Менчу знову заговорила, і слова її були ще більш дивними.

— Ти нічого не розумієш, — вона через силу хитала головою, наче поранена тварина. — Але хай буде, що буде… Я хочу, щоб ти знала…

Менчу раптом замовкла, мовби прикусила собі язика, і, коли таксі зрушило з місця, її погляд знову загубився у темряві, залишивши Хулію в розгубі. «Забагато всього для одного вечора, — подумала вона й глибоко зітхнула, відчуваючи невиразну тривогу, яка не віщувала нічого доброго. — Не вистачило тільки знайти в домофоні ще одну картку».

Того вечора нової картки не було, й Хулія зайнялася Менчу, яка була мовби в тумані. Перш ніж покласти приятельку спати, вона приготувала їй дві філіжанки кави. Потім вмостилася поруч із диваном і поволі, — виявивши максимум терпіння й відчуваючи себе психоаналітиком, — з безладного бурмотіння та затинань зуміла-таки відтворити картину того, що сталося. Максові, невдячному Максові заманулося вирушити в подорож у такий неслушний момент; у нього з’явилася безглузда ідея пошукати роботу в Португалії. Менчу переживала скрутні часи, і витівка Макса скидалася на егоїстичне дезертирство. Вони посварилися, і замість залагодити ситуацію, як він завжди чинив у таких випадках, Макс грюкнув дверима. Менчу не знала, чи збирається він повертатися, але тоді їй було на це начхати. Вирішивши не залишатися на самоті, вона подалася до «Стефанса». Кілька доз кокаїну допомогли їй розслабитися, але ввігнали в стан агресивної ейфорії… Так вона й сиділа у своєму закутку, — забувши про Макса, цідячи дуже сухе мартіні й накинувши оком на якогось красунчика, котрий уже почав був про щось здогадуватися, та в цю мить знак, під яким минав вечір, змінився: і надало ж сюди припхатися Пако Монтегріфо та ще й у товаристві якоїсь пройдисвітки, з якими його час від часу бачили… Питання відсотків було ще надто болісним, тож у вітальному жесті аукціоніста Менчу запідозріла іронію, що, як пишуть у романах, роз’ятрила її рану. Відтак вона й дала йому гучного ляпаса, з тих, що стають притчею во язицех, а він аж остовпів… Зчинився великий скандал. От і все. Завіса.

Менчу заснула близько другої години ночі. Хулія вкрила приятельку ковдрою і якийсь час сиділа поруч, чатуючи її неспокійний сон. Раз по раз Менчу крутилася вві сні і щось бурмотіла зі стиснутими губами, скуйовджене волосся розметалося по її обличчю. Хулія дивилася на зморшки біля рота, на чорні круги розмитої слізьми та потом туші під очима, що надавали Менчу зворушливого вигляду: приятелька була схожа на літню куртизанку після бурхливої ночі. Сесар не забарився б з ущипливими висновками, але в ці хвилини Хулії не хотілося чути голос Сесара. І вона благала в життя, коли надійде її черга, мати достатньо смирення, щоб гідно постаріти. Потім зітхнула з незапаленою сигаретою в зубах. «Мабуть, це жахливо, під час корабельної аварії не мати надійного плота, щоб урятуватися», — подумала Хулія. І збагнула, що за своїм віком галерейниця могла б бути її матір’ю. Від цієї думки їй зробилося соромно, начеб вона скористалася сном приятельки, щоб у якийсь незрозумілий їй самій спосіб зрадити її.

Вона допила холодну каву й закурила. У слухове вікно знову дріботів дощ. «Це звук самотності», — сумно подумала вона. Шум дощу нагадав їй інший дощ: тоді, рік тому, припинилися її стосунки з Альваро, і вона зрозуміла, що у неї всередині назавжди зламався якийсь механізм, якого вже неможливо було полагодити. А ще вона зрозуміла, що відтоді ця самотність із гірким і водночас солодким присмаком, яка стискала їй серце, буде єдиною нерозлучною подругою, що супроводжуватиме її до скону на всіх життєвих шляхах, які їй ще судилося пройти, під небом, де, регочучи, помирали боги. Тієї ночі вона так само довго сиділа зіщулена під дощем: з душа текла вода, а всю її огортала хмарина теплої пари, і сльози змішувалися з водою, що струмувала на прилипле до обличчя волосся, на голе тіло. Цей теплий очисний потік, під яким вона сиділа майже годину, забрав із собою Альваро за рік до його фізичної смерті — справжньої та остаточної. І за якоюсь дивною іронією Долі, до якої Вона така охоча, сам Альваро скінчив життя ось так, у ванній — із розплющеними очима та розбитою потилицею — під душем; під дощем.

Вона відігнала цей спомин. Бачила, як він розвіюється разом із видихнутим струменем диму серед тіней, що огорнули студію. Потім подумала про Сесара й поволі похитала головою в такт уявній меланхолійній мелодії. В цю мить їй хотілось притулитися головою до його плеча, заплющити очі, вдихнути знайомий змалку легкий аромат тютюну та мирри… Сесар. Пережити б знову разом із ним історії, які — це завжди було відомо заздалегідь — матимуть щасливий кінець.

Вона ще раз вдихнула сигаретний дим і довго його не видихала, бо сподівалася, що відчує запаморочення, і тоді думки відлетять якнайдалі. Якими далекими зробилися ті часи, коли все — всупереч здоровому глузду — мало щасливий кінець!.. Іноді було дуже прикро бачити своє віддзеркалення в люстрі, почуваючись вигнаною назавжди з Країни Ніколи й Нізащо.

Вона загасила світло й продовжувала курити, сидячи на килимі навпроти картини ван Гюйса, обриси якої прозирала перед собою. Вона довго сиділа так, нерухомо, ще й після того, як докурила сигарету, і в її уяві поставали персонажі фламандської дошки, і вона чула віддалений відгомін їхніх життів, що й досі тривали навколо шахової партії — попри час і простір, — наче повільний та безжальний годинниковий механізм, що кидає виклик століттям, і ніхто не в змозі передбачити, коли він зупиниться. І тоді Хулія забула про все: про Менчу, про тугу за втраченим часом і відчула вже знайомий дрож — це був страх, але водночас і якась викривлена та незвична втіха. Таке собі хворобливе вичікування. Немов у дитинстві, коли вона, згорнувшись клубком, вмощувалася на колінах у Сесара, щоб послухати якусь нову історію. Зрештою, можливо, Джеймс Гак не загубився назавжди в тумані минулого. Може, тепер він просто грав у шахи.

Коли Хулія прокинулася, Менчу ще спала. Дівчина безшумно вдяглася, поклала на стіл в’язку ключів і вийшла, обережно причинивши двері. Була вже майже десята година ранку, та після вчорашнього дощу в повітрі залишилась якась брудна мряка — суміш туману та нечистот, що, випаровуючись, огортала сірі обриси будівель і надавала примарного вигляду автівкам, які мчали з увімкненими фарами: їхні промені розпадалися на вологому асфальті на безліч дрібок світла, що утворювали довкола Хулії, яка крокувала, засунувши руки в кишені плаща, фантастичну сяйливу ауру.

Бельмонте зустрів її, сидячи у своєму візку, в тій самій вітальні, де на одній зі стін залишався слід від картини _ ван Гюйса. З патефона так само линула мелодія Баха, і Хулія, дістаючи з сумки папери, подумала, що старий, либонь, ставить цю платівку кожного разу, коли очікує на її прихід. Бельмонте висловив жаль з приводу відсутності Муньйоса — математика-шахіста, як мовив він з іронією, що не лишилася непоміченою, а тоді уважно проглянув підготовлену Хулією довідку про картину: всі історичні дані, підсумковий висновок Муньйоса[32] про таємницю Роже Араського, фотографії різних етапів реставрації та видану нещодавно «Клеймором» кольорову брошуру про картину й майбутній аукціон. Він читав повільно, задоволено похитуючи головою. Раз по раз підводив її і кидав на Хулію зачарований погляд, а тоді знову віддавався читанню довідки.

— Чудово, — озвався він нарешті, закриваючи теку, коли скінчив читати. — Ви надзвичайна дівчина.

— Йдеться не лише про мене. Як вам відомо, до цієї роботи долучилося чимало людей… Пако Монтегріфо, Менчу Роч, Муньйос… — вона затнулася. — Ми зверталися також до мистецтвознавців.

— Ви маєте на увазі покійного професора Ортегу?

Хулія здивовано подивилася на старого.

— Я не знала, що вам про це відомо.

Старий похмуро посміхнувся.

— Як бачите, відомо. Після того як він помер, поліція зв’язалася зі мною та моїми племінниками… До мене приходив інспектор, не пам’ятаю, як його звати… Такий товстун із великими вусами.

— Це Фейхоо. Головний інспектор Фейхоо, — вона з прикрістю відвела очі. — Хай йому чорт! Клятий бовдур… Але ви нічого не сказали мені про нього, коли я була тут востаннє.

— Я сподівався, що ви самі розповісте. І вирішив, що коли ви цього не робите, то маєте якусь причину.

У голосі старого вчувалася стриманість, і Хулія зрозуміла, що от-от може втратити спільника.

— Я гадала… Знаєте, мені направду шкода. Я боялася розхвилювати вас через ці історії. Зрештою ви…

— Ви маєте на увазі мій вік та здоров’я? — Бельмонте склав на животі худющі поцятковані плямками руки. — Чи ви боялися, що це може вплинути на долю картини?

Дівчина похитала головою, не знаючи, що відповісти. Потім стенула плечима й посміхнулася, а на її обличчі відбилося щире зніяковіння — вона чудово розуміла, що лише така відповідь може задовольнити старого.

— Що я можу вам сказати? — пробурмотіла вона, упевнившись, що влучила в ціль, коли Бельмонте посміхнувся й собі, погоджуючись на запропонований нею змовницький тон.

— Не турбуйтеся. Життя непросте, а людські стосунки тим паче.

— Запевняю вас, що…

— Ви не повинні мене ні в чому запевняти. Ми говорили про професора Ортегу… Це був нещасний випадок?

— Гадаю, так, — збрехала Хулія. — Принаймні так я зрозуміла.

Старий подивився на свої руки. Було неясно, вірить він їй чи ні.

— Хай там як, але це жахливо… Еге ж? — він кинув на неї проникливий та серйозний погляд, в якому відбивалася невиразна тривога. — Ці речі, я маю на увазі смерть, мене таки вражають. А в моєму віці мало б бути навпаки. Цікаво, що всупереч будь-якій логіці людина чіпляється за своє існування тим дужче, чим менше їй залишилося жити.

Ще трохи — і Хулія була б уже ладна викласти йому все до кінця: про існування таємничого гравця, про погрози, про невиразне відчуття, що мовби тяжіло над нею. Про прокляття ван Гюйса, слід від якого — порожній прямокутник з іржавим цвяхом — дивився на них зі стіни, наче лихе передвістя. Але це означало б ударитися в пояснення, на які у неї забракло б сил. До того ж вона боялася ще більше зайве наполохати старого.

— Вам не слід турбуватися, — намагаючись бути переконливою, знову збрехала вона, — все під контролем. Як і сама картина.

Вони знову посміхнулися одне одному, щоправда цього разу дещо вимушено. Хулія так і не второпала, вірить їй Бельмонте чи ні. А інвалід сперся на спинку свого візка й спохмурнів.

— Я хотів би сказати вам дещо стосовно картини, — він замислено помовчав. — На другий день після того, як ви заходили сюди з вашим приятелем-шахістом, у мене з голови не йшла думка про зміст картини… Пригадуєте, ми дискутували з ним про систему, необхідну, щоб зрозуміти іншу систему, і про те, що обидві вони потребують ще іншої, вищої системи, і так до нескінченності?.. Я навів тоді вірш Борхеса про шахи і про Бога, який за спиною Творця рухає гравцем, котрий рухає фігури… Так от, розумієте, по-моєму, в цій картині щось таке є. Щось таке, що містить саме себе і до того ж повторює саме себе, постійно ведучи глядача до вихідної точки… Гадаю, справжній ключ до «Шахової партії» не в лінійному поступальному русі, ця картина мовби весь час повертає назад, спрямовує того, хто її споглядає, всередину себе самої… Ви мене розумієте?

Хулія ствердно хитнула головою: слова старого вразили дівчину. Те, що вона щойно почула, підтверджувало її власні здогади, але було висловлено чітко та вголос. Вона пригадала схему, яку сама накреслила: шість рівнів, що містилися одні в одних, вічне повернення до вихідної точки, картини всередині картини.

— Я розумію вас краще, ніж ви гадаєте, — озвалася дівчина. — Це так, наче картина докоряє сама собі.

Бельмонте розгублено помовчав.

— Докоряє? Це дещо різниться від моєї думки, — він трохи подумав, тоді насупив брови, мовби відкидаючи те, що не міг збагнути. — Я мав на увазі інше… — старий показав рукою на патефон. — Послухайте Баха.

— Як завжди.

Бельмонте по-змовницьки посміхнувся.

— Сьогодні я не мав жодних планів стосовно Йогана Себастьяна, але вирішив поставити його на вашу честь. Отже, це французька сюїта номер п’ять. І зверніть увагу: твір складається з двох частин. І кожна з них повторюється. Тоніка першої частини «соль». А завершується вона на «ре»… Чуєте? А тепер увага: здається, твір завершився в цій тональності, та раптом підступний Бах одним стрибком повертає нас до початку, знову з’являється тоніка «соль», що, як і вперше, переходить у «ре». Не встигаємо ми оговтатися, як це повторюється раз по раз… Як вам таке?

— По-моєму, це просто вражаюче, — Хулія продовжувала уважно слухати музику. — Наче замкнене коло… Наче на картинах та рисунках Ешера, де ріка рине вниз, утворює водоспад, а тоді незрозумілим чином повертається до власних витоків… Або сходи, що ведуть у нікуди, до свого початку.

Бельмонте задоволено хитнув головою.

— Саме так. І це можна грати в різних ключах, — він подивився на порожній прямокутник на стіні. — Гадаю, найважче полягає в тому, щоб зрозуміти, в якій точці цих кіл ти перебуваєш.

— Авжеж. Це надто довго пояснювати, але в усьому, що відбувається з цією картиною, щось таке має місце. Коли вже здається, нібито історія скінчилася, вона починається спочатку, нехай навіть в іншому напрямку… В нібито іншому напрямку… Адже, можливо, ми взагалі не зрушуємо з місця.

Бельмонте стенув плечима.

— Цей парадокс повинні розв’язати ви і ваш приятель-шахіст. Мені бракує даних. До того ж, як вам відомо, я — лише любитель. Я навіть не здогадався, що цю партію слід грати назворот, — він уважно подивився на Хулію. — А з огляду на Баха, таке для мене взагалі непробачно.

Дівчина полізла до сумочки по сигарети, розмірковуючи про ці несподівані нові тлумачення. «Це наче нитки в мотку, — подумала вона. — Забагато ниток для одного мотка».

— Окрім поліцейських та мене, до вас останнім часом заходив хтось, кого цікавила картина?.. Або шахи?

Старий не поспішав з відповіддю, мовби намагався зрозуміти підспудний сенс цього запитання. Потім знову стенув плечима.

— Ні те, ні друге. Коли була жива моя дружина, до нас вчащали гості; вона була більш товариською, ніж я. Але після її смерті я підтримував зв’язки лише з кількома приятелями. Приміром, з Естебаном Кано; ви надто молода, щоб пам’ятати Естебана в часи, коли він був знаменитим скрипалем… Та одної зими він помер, це сталося майже два роки тому… Правду кажучи, моє старе невеличке товариство поволі розпалося, я один із небагатьох ще живих, — він покірливо посміхнувся. — Залишився тільки Пепе, оце справжній друг. Пепін Перес Хіменес, пенсіонер, як і я, а проте він ще навідується до казино й інколи заходить сюди, щоб зіграти зі мною партію в шахи. Однак йому вже майже сімдесят, і в нього починаються напади мігрені, якщо доводиться грати понад півгодини. Він був добрим шахістом… він досі іноді грає зі мною. Або з моєю племінницею.

Хулія, яка саме діставала з пачки сигарету, так і заклякла. А коли оговталась, то жести її зробилися повільними, ніби через хвилювання чи нетерпіння вона боялася зробити різкий порух, здатний розвіяти щойно почуті слова.

— Ваша племінниця грає в шахи?

— Лола?.. Так, і досить добре, — інвалід якось дивно посміхнувся, мовби йому було прикро, що чесноти його племінниці не поширюються на інші сторони життя. — Я сам навчив її грати багато років тому, але вона перевершила свого вчителя.

Хулія намагалася зберігати спокій, хоча це було нелегко. Вона наказала сама собі неквапно запалити сигарету і, перш ніж знову заговорити, повільно випустила два струмені диму. Дівчина відчувала, як калатає серце у грудях. Постріл навмання.

— А що думає про картину ваша племінниця?.. Вона схвалила рішення її продати?

— Вона була просто в захваті. А її чоловік тим паче, — в голосі старого вчувалася прикрість. — Гадаю, Альфонсо вже знає, на який номер рулетки поставити кожний одержаний за ван Гюйса сентаво.

— Але ж він їх іще не одержав, — уточнила Хулія, пильно дивлячись на Бельмонте.

Інвалід незворушно витримав її погляд і довго не озивався. Потім у його світлих вологих очах зблиснув і одразу згас спалах жорстокості.

— У мої часи, — мовив він несподівано лагідно, і в його зіницях Хулія бачила тепер лише добродушну іронію, — ми казали, що не варто продавати лисячу шкуру, поки не вполюєш лисиці…

Хулія простягнула йому пачку сигарет.

— Ваша племінниця говорила коли-небудь про якусь таємницю, пов’язану з картиною, її персонажами чи шаховою партією?

— Не пригадую, — старий глибоко затягнувся. — Ми вперше почули про це від вас. А доти ця картина була для нас, можливо, улюбленою, але в усьому іншому такою ж, як решта… І аж ніяк не таємничою, — він замислено глянув на прямокутник на стіні. — Усе в ній начебто було на виду.

— Ви не знаєте, перед тим або тоді, коли Альфонсо познайомив вас із Менчу Роч, ваша племінниця не домовлялася стосовно картини з кимось іншим?

Бельмонте спохмурнів. Здавалося, така версія була йому дуже не до вподоби.

— Сподіваюсь, ні. Зрештою картина була моєю, — поглядом помираючого, котрий востаннє дивиться на святе причастя, старий подивився на затиснуту між пальцями сигарету, й на його губах відбилася мудра, сповнена лукавства посмішка. — І залишається моєю.

— Можна ще одне запитання, доне Мануелю?

— Вам усе можна.

— Вам не доводилось чути колись від ваших племінників, що вони консультувалися з якимись фахівцями з історії мистецтва?

— Здається, ні. Я цього не пам’ятаю, хоча, гадаю, мав би запам’ятати, якби йшлося про щось таке… — він з цікавістю глянув на Хулію, в його очах знову з’явилася недовіра. — Саме цим займався професор Ортега, еге ж? Історією мистецтва. Сподіваюсь, ви не хочете сказати…

Хулія зменшила запал. Вона зайшла надто далеко, відтак спробувала виплутатися за допомогою найчарівнішої зі своїх посмішок.

— Я мала на увазі не Альваро Ортегу, а будь-якого фахівця… Адже можна припустити, що ваша племінниця цікавилася вартістю картини, її минулим…

Бельмонте замислено подивився на свої поцятковані плямами руки.

— Вона ніколи про це не говорила. А мала б сказати, адже ми часто розмовляли про картину ван Гюйса. А надто, коли розігрували ту саму партію, що й її персонажі… Звісно, ми розігрували її вперед, а не назад. І знаєте що?..

Хоча перевага в партії нібито на боці білих, Лола завжди вигравала її чорними.

Майже годину Хулія йшла кудись навмання в тумані, намагаючись дати лад своїм думкам… Її лице та волосся були всіяні дрібними крапельками дощу. Вона саме проминала «Палац-отель», під піддашком якого в циліндрі та розшитій золотими галунами лівреї стояв, ховаючись від дощу, швейцар: він запнувся плащем і через те був схожий на лондонця вісімнадцятого століття, а туман лише підкреслював цю схожість. «Бракує тільки кеба з тьмяним через сіру млу ліхтарем, з якого б вийшли худорлявий Шерлок Холмс та його вірний друг Ватсон. І щоб десь у густому тумані на них уже чатував лиховісний професор Моріарті. Наполеон згуби. Геній зла».

Щось забагато людей грали останнім часом у шахи. Здавалося, ледь не кожен мав свої підстави бути причетним до твору ван Гюйса. Ця клята картина містила забагато портретів.

Муньйос. Він був єдиним, з ким Хулія познайомилася після того, як почалася ця загадка. В години безсоння, коли вона крутилася в ліжку не в змозі заснути, дівчина лише його не пов’язувала з образами свого кошмару. Муньйос на одному кінці мотка, решта фігур, решта персонажів — на другому. Проте навіть у ньому Хулія не могла бути певною. Вони й справді познайомилися після того, як почалася перша загадка, однак до того, як історія повернулася до своєї вихідної точки, а тоді почалася знову, але в іншій тональності. Нитки були надто тонкими, щоб хтось міг мати абсолютну певність стосовно того, що смерть Альваро та наявність таємничого гравця якось пов’язані між собою.

Хулія зробила ще кілька кроків і зупинилася, відчуваючи на обличчі вологу від туману, що її оточував. Зрештою вона могла бути певною лише щодо себе самої. От і все, що вона мала, аби рухатися далі. Тільки це та пістолет, який лежав у неї в сумочці.

Вона подалася до шахового клубу. Підлога у вестибюлі була вкрита тирсою, тут стояли парасолі, висіли пальта й плащі. Пахло вогкістю, тютюновим димом і ще чимось специфічним, властивим тим місцям, куди ходять лише мужчини. Хулія привіталася із Сіфуентесом, тутешнім директором, котрий уже поспішав їй назустріч, і поки вщухали спричинені її появою перешіптування, почала обдивлятися столи, поки за одним із них не завважила Муньйоса. Той сидів нерухомий, мов сфінкс, зосередившись на грі, спершись ліктем на бильце крісла й підперши долонею підборіддя. Його суперник, якийсь молодик у дуже товстих окулярах, облизував язиком губи й раз по раз кидав тривожні погляди на Муньйоса, наче побоюючись, що той от-от зруйнує складний захист, вибудувати який навколо свого короля, судячи з того, як він нервував і з його виснаженого вигляду, молодикові коштувало неабияких зусиль.

Муньйос виглядав спокійним і, як зазвичай, байдужим; його нерухомі очі, здавалося, не так вивчали позицію, скільки відпочивали, дивлячись на шахівницю. Можливо, він саме поринув у ті марення, про які розповідав Хулії, й перебував за тисячі кілометрів од партії, що розігрувалася в нього перед очима, а тим часом його математичний мозок сплітав та розплітав нескінченні та неможливі комбінації. Троє чи четверо вболівальників, стоячи довкола столу, вивчали партію чи не з більшим інтересом, ніж самі гравці; раз по раз вони пошепки обмінювалися репліками стосовно можливого ходу тією чи іншою фігурою. З напруження, яке панувало тут, було зрозуміло, що від Муньйоса очікують рішучого ходу, який завдасть смертельного удару молодикові в окулярах. Через це той так нервував, а його збільшені скельцями очі дивилися на суперника так, як дивився залишений сам-на-сам із левом на арені римського цирку раб, благаючи милосердя у вбраного в багряницю всемогутнього імператора.

У цю мить Муньйос підвів очі й помітив Хулію. Кілька секунд він пильно дивився на неї, мовби не впізнаючи й повільно приходячи до пам’яті: на його обличчі відбився подив людини, яка щойно прокинулася від сну чи повернулася з тривалої подорожі. Аж ось його погляд ожив, і він злегка хитнув дівчині головою на знак вітання. Потім знову глянув на шахівницю, наче хотів упевнитися, що там усе гаразд, і, не вагаючись, — вочевидь не поспіхом і не навмання, а цілком свідомо — пересунув пішака. Довкола столу почувся шепіт розчарування. А молодик в окулярах подивився на нього спершу здивовано, немов помилуваний в останюю мить злочинець, а потім зраділо.

— Тепер тут буде нічия, — озвався один із уболівальників.

Муньйос, підводячись з-за столу, стенув плечима.

— Так, — відказав він, уже не дивлячись на шахівницю. — Але якби піти слоном. на d7, через п’ять ходів був би мат.

Він відійшов од столу й наблизився до Хулії, а любителі заходилися аналізувати щойно згаданий ним хід. Дівчина ледь помітно хитнула головою в їхній бік.

— Вони, либонь, щиро вас ненавидять, — прошепотіла вона. Шахіст схилив голову набік, а на його обличчі відбилася чи то невиразна посмішка, чи то презирлива гримаса.

— Гадаю, так, — відповів він, знімаючи свого плаща й прямуючи до виходу. — Вони завжди злітаються, наче стерв’ятники, сподіваючись побачити, як хтось нарешті мене розшматує.

— Але ж ви дозволяєте себе обігрувати… їх це, мабуть, принижує.

— Не в тому річ, — у його голосі не вчувалося ні втіхи, ні погорди; лише безстороння зневага. — Вони нізащо у світі не пропустять жодної моєї партії.

Коли Хулія та Муньйос дійшли до оповитого сірим туманом музею Прадо, дівчина почала переповідати шахістові свою розмову з Бельмонте. Муньйос дослухав її до кінця, не перервавши навіть тоді, коли Хулія згадала, що племінниця старого грає в шахи. Муньйос мовби не зважав на мряку: уважно прислухаючись до слів Хулії, він крокував неквапно в розстебнутому плащі, у краватці з послабленим, як зазвичай, вузлом, схиливши голову та втупивши очі в носаки нечищених черевиків.

— Якось ви запитали мене, чи є жінки, котрі грають у шахи, — заговорив він нарешті. — І я відповів, що, хоча шахи — чоловіча гра, деякі жінки непогано в них грають, але вони становлять виняток.

— Який підтверджує правило, еге ж?

Муньйос наморщив чоло.

— Ви помиляєтеся. Виняток не підтверджує, а робить нечинним або руйнує будь-яке правило… Тому треба бути дуже обережними з узагальненнями. Я кажу лише, що жінки зазвичай погано грають у шахи, а не що всі вони грають погано. Розумієте?

— Розумію.

— Це аж ніяк не відкидає того факту, що на практиці жінки-шахістки досягають не надто високого рівня… Щоб ви мене краще зрозуміли, скажу лише, що в Радянському Союзі, де шахи поширені в масштабах усієї країни, тільки одна жінка, Вєра Менчик, піднялася до гросмейстерського рівня[33].

— А чому так відбувається?

— Можливо, тому, що шахи вимагають цілковитої байдужості до зовнішнього світу, — він зупинився й глянув на Хулію. — А яка вона, ця Лола Бельмонте?

Дівчина замислилася, перш ніж відповісти.

— Навіть не знаю, що сказати. Неприємна. Мабуть, владна… Агресивна. Шкода, що її не було вдома, коли ви заходили туди зі мною.

Вони стояли біля кам’яного фонтана, в центрі якого, загрозливо нависаючи над їхніми головами, бовваніла в тумані якась фігура. Муньйос провів рукою по волоссю від чола до потилиці, подивився на вологу долоню й витер її об плащ.

— Агресивність, зовнішня чи внутрішня, властива багатьом гравцям, — він коротко посміхнувся, не уточнюючи, чи має на увазі й себе. — А шахіст зазвичай ототожнює себе з людиною обділеною, певним чином гнобленою… Атака на короля, що становить сенс шахів, є замахом на владу, а відтак своєрідним вивільненням од такого стану. І з цієї точки зору шахи насправді можуть цікавити жінку, — на губах у Муньйоса знову з’явилася миттєва посмішка. — Під час гри з того місця, де ти сидиш, люди здаються дуже маленькими.

— Ви виявили щось таке в ходах нашого суперника?

— На це запитання важко відповісти. Мені потрібно більше інформації. Більше ходів. Приміром, жінки полюбляють грати слонами… — щойно Муньйос почав входити у подробиці, його лице пожвавішало. — Не знаю, чому, але характер цих фігур, які пересуваються по діагоналях на будь-яке поле, можливо, найбільш жіночий з усіх, — він махнув рукою, начеб сам не надто вірив у свої слова й волів перекреслити їх у повітрі. — Однак досі чорні слони не відігравали важливої ролі в нашій партії… Як бачите, ми маємо чимало красивих, але марних теорій. Наша проблема така сама, як і та, що виникає на шахівниці: ми можемо лише формулювати уявні гіпотези, припущення, не чіпаючи, однак, фігури.

— А ви маєте якусь гіпотезу?.. Часом складається враження, нібито ви вже дійшли певних висновків, але не хочете нам про них розповідати.

Муньйос трохи схилив голову вбік, як зазвичай, коли перед ним виникало важке питання.

— Це досить складно, — мовив він після короткого вагання. — У мене в голові крутиться пара ідей, та проблема полягає в тому, про що я вам щойно сказав… У шахах неможливо нічого довести до того, як зроблено хід, а потім уже нічого не можна виправити.

Вони знову рушили вперед повз огорнуті туманом кам’яні лави та загорожі. Хулія тихо зітхнула.

— Якби мені хтось сказав, що я на шахівниці йтиму слідами ймовірного вбивці, я відповіла б йому, що він збожеволів. Безнадійно.

— Я вже якось говорив вам, що між шахами та поліцейським розслідуванням є багато спільного. — Муньйос знову простягнув руку в порожнечу, мовби роблячи шаховий хід. — Адже до дедуктивного методу Конан Дойла існував метод Дюпена, героя По.

— Едгара Аллана По?.. Тільки не кажіть, що він теж грав у шахи.

— Він захоплювався ними. Найзнаменитішим у цьому сенсі епізодом було дослідження ним автомата, відомого як «Гравець із Мелцела», який майже ніколи не програвав… По присвятив йому нарис, надрукований у тисяча вісімсот тридцять якомусь році. Щоб розгадати його таємницю, письменник розробив шістнадцять аналітичних наближень, аж поки дійшов висновку, що всередині автомата схована людина.

— Це те саме, що робите зараз ви? Шукаєте сховану людину?

— Я намагаюся, але це нічого не гарантує. Я не Едгар По.

— Сподіваюсь, вам це вдасться, я покладаюсь на вас… Ви — моя єдина надія.

Муньйос стенув плечима і якийсь час мовчав.

— Я не хотів би, щоб ви тішили себе надмірними ілюзіями, — озвався шахіст, коли вони пройшли вже кілька кроків. — Коли я тільки починав грати в шахи, іноді мені здавалося, що я не програю жодної партії… І от, сповнений ейфорії, я програвав, і поразка змушувала мене знову спуститися на землю, — він примружив очі, мовби угледів когось у тумані. — Адже завжди є хтось, сильніший за тебе. Тому краще лишатися у блаженному невіданні.

— По-моєму, це невідання просто жахливе.

— На те є свої причини. Хоч якою б запеклою була боротьба в партії, кожен шахіст знає, що це безкровна битва. «Зрештою, — втішається він, — це лише гра»… Але у вас інший випадок.

— А у вас?.. Як ви гадаєте, йому відома ваша роль у цій грі?

Муньйос знову зробив непевний жест.

— Не знаю, чи відомо йому, хто я. Проте він розуміє, що існує хтось, здатний витлумачити його ходи. Інакше гра не мала б сенсу.

— Гадаю, нам слід навідатися до Лоли Бельмонте.

— Згоден.

Хулія глянула на годинник.

— Ми поряд із моїм домом, тож спершу запрошую вас на каву. Там у мене Менчу, сподіваюсь, вона вже прокинулася. У неї проблеми.

— Серйозні?

— Здається, так; учора ввечері вона поводилась якось дивно. Я хочу, щоб ви з нею познайомилися, — дівчина якусь мить стурбовано про щось думала, — особливо зараз.

Вони перетнули бульвар. Автівки їхали повільно, засліплюючи їх увімкненими фарами.

— Якщо все це влаштувала Лола Бельмонте, — несподівано проказала Хулія, — я готова вбити її власними руками.

Муньйос здивовано втупився в неї очима.

— Якщо припустити, що теорія агресивності вірна, — мовив він, і в його погляді Хулія завважила новий вираз поваги й водночас цікавості, — ви могли б бути чудовою шахісткою, якби вирішили зайнятися шахами.

— Я вже ними займаюся, — відповіла Хулія, з прикрістю дивлячись на тіні, що громадилися в тумані навколо неї. — Я вже давно в них граю. І мені це, чорт забирай, зовсім не до вподоби.

Вона встромила в замкову щілину ключа і двічі провернула його. Муньйос чекав поруч, на сходовій площадці. Знятого плаща він тримав у руці.

— У мене повний розгардіяш, — попередила Хулія. Вранці я нічого не встигла прибрати…

— Не турбуйтеся. Головне — кава.

Хулія ввійшла до студії й, поклавши сумочку на стілець, відсунула з дахового вікна штору. Млисте світло проникало знадвору, наповнивши помешкання сірістю, що залишала в мороці найвіддаленіші його кутки.

— Надто темно, — мовила Хулія, наміряючись увімкнути лампу. Аж тут вона завважила вираз тривоги на обличчі Муньйоса й, охоплена несподіваним почуттям паніки, подивилася туди ж, куди він.

— Куди ви переставили картину? — запитав шахіст.

Хулія не відповіла. Всередині неї, в самісінькій глибині її єства, щось вибухнуло, й вона знерухоміла, втупившись широко розплющеними очима в порожній мольберт.

— Менчу, — пробурмотіла дівчина за кілька секунд, відчуваючи, що світ довкола неї пішов обертом. — Вона попереджала мене вчора, а я не здогадалася!..

Хулія відчула напад нудоти, від якого звело шлунок, в роті стояв гіркий присмак жовчі. Дівчина бездумно глянула на Муньйоса й, не в змозі стримати блювоту, метнулася до ванної кімнати, але сили залишили її, й вона знову знерухоміла в коридорі, спершись на косяк дверей, що вели до спальні. І тоді вона побачила Менчу. Та лежала на підлозі біля ліжка, горілиць, і хустка, якою її задушили, була обмотана в неї навколо шиї. Спідниця недоладно задерлася до самої талії, а між ніг стирчала встромлена шийкою в піхву пляшка.


XII. КОРОЛЕВА, КІНЬ, СЛОН

Я граю не безживними білими чи чорними пішаками.

Я граю людьми з плоті та крові.

Е. Ласкер

Слідчий наказав забрати труп лише о сьомій, коли вже споночіло. Цілий день у домі сновигали поліцейські та судовики, в коридорі та спальні раз по раз зблискували спалахи фотоапаратів. Нарешті Менчу винесли на ношах, у застебнутому на «блискавку» білому пластиковому мішку, і від неї залишився тільки силует, накреслений крейдою на підлозі байдужою рукою одного з інспекторів — того самого, котрий сидів за кермом синього «форда», коли Хулія витягла пістолет на ринку Растро.

Останнім пішов головний інспектор Фейхоо, але перед тим він майже годину товкся в помешканні Хулії, уточнюючи свідчення, які встигли дати дівчина, Муньйос та Сесар, котрий поквапився прийти, щойно йому по телефону повідомили новину. Поліцейський, який ніколи в житті не торкався шахів, вочевидь розгубився. Він глядів на Муньйоса, мов на якусь дивовижу, з підозріливою серйозністю хитав головою у відповідь на пояснення шахіста й раз по раз озирався на Сесара та Хулію, наче запитуючи себе, чи не намагається, бува, ця трійця пошити його в дурні. Час від часу головний інспектор щось занотовував, поправляв вузол краватки й діставав із кишені, — щоб тупо впертися в неї очима, — знайдену поряд із тілом Менчу картонну картку з надрукованим на машинці текстом, від якого, після того як Муньйос спробував його пояснити, у Фейхоо страшенно розболілася голова. Вся ця історія видавалася йому досить дивною, насправді ж його цікавили подробиці сварки між галерейницею та її залицяльником, що сталася напередодні. Адже — спеціально відряджені співробітники повідомили про це надвечір — Максімо Олмеділья Санчес, неодружений, двадцяти восьми років, за фахом натурник, зник, і його місцезнаходження залишалося невідомим. Важлива деталь: двоє свідків — таксист та конс’єрж сусіднього будинку бачили схожого зовні на нього молодика, який між 12. 00 та 12. 15 виходив з під’їзду, де мешкала Хулія. А згідно із попереднім висновком судмедексперта, Менчу Роч була задушена, стоячи лицем до вбивці, який перед тим, між 11. 00 та 12. 00, завдав їй смертельного удару в передню частину шиї. Щодо встромленої в піхву пляшки (джин «Біфітер», на три чверті повна) — Фейхоо кілька разів уїдливо згадав про неї, поквитавшись у такий спосіб за шахові нісенітниці, які верзла ця трійця, — поліцейський вважав її важливим доказом на користь того, що злочин стався на сексуальному ґрунті. Зрештою, вбита жінка — як щойно засвідчили сама Хулія та дон Сесар — не відзначалася бездоганною моральністю. Стосовно ж зв’язку між цим злочином та смертю професора Ортеги, то такий зв’язок можна вважати очевидним з огляду на зникнення картини. Головний інспектор дав іще кілька пояснень, уважно вислухав відповіді Хулії, Муньйоса та Сесара на свої нові запитання й нарешті попрощався з ними, призначивши на завтра всім трьом зустріч у поліцейському відділку.

— А ви, сеньйорито, можете не турбуватися, — він зупинився на порозі й подивився на Хулію з видом чиновника, який добре володіє ситуацією. — Тепер ми знаємо, кого шукати. Добраніч.

Зачинивши за ним двері, Хулія сперлася на одвірок і подивилася на обох своїх приятелів. Її очі дивилися тепер спокійно, але під ними окреслилися глибокі круги. Вона багато плакала від горя та люті, потерпаючи через власне безсилля. Спершу плакала мовчки, в присутності Муньйоса, після того як виявила тіло Менчу. Потім, коли невдовзі прийшов Сесар, — новина справила на антиквара таке жахливе враження, що він аж змінився з лиця — Хулія обійняла його, як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою, й — уже не контролюючи себе — зайшлася плачем, вчепившись у нього, а він шепотів їй на вухо марні слова розради. Не лише смерть приятельки довела Хулію до такого стану. «Це було наслідком, — мовила вона придушеним голосом крізь сльози, що обпікали їй обличчя, — нестерпної напруги останніх днів, принизливого усвідомлення того, що вбивця й далі безкарно грає їхніми життями, певний у своїй владі над ними».

Поліцейський допит принаймні позитивно подіяв на дівчину, повернувши їй відчуття реальності. Безглузда упертість, з якою Фейхоо відмовлявся визнати очевидне, його облудна згідливість, коли йшлося про речі, яких він не лише не розумів, але й не намагався зрозуміти попри те, що всі троє дали йому детальні пояснення подій, які мали місце, переконали дівчину в тому, що з його боку не варто розраховувати на щось посутнє. Телефонний дзвінок інспектора до Макса додому та наявність двох свідків остаточно впевнили Фейхоо в безпомильності його типово поліцейського міркування: найпростіша спонука зазвичай і є найімовірнішою. «Авжеж, ця шахова історія доволі цікава, — погодився він. — Вона певним чином доповнює пригоду деякими подробицями. Однак, якщо дивитися в корінь, це просто смішно… Визначальною деталлю в справі є пляшка. Звичайна кримінальна патологія. Бо хай там що пишеться в детективних романах, сеньйорито, а зовнішні ознаки ніколи не обманюють».

— Більше немає сумнівів, — мовила Хулія. Кроки поліцейського ще лунали на сходах. — Альваро вбили, як і Менчу. Хтось уже давно причаївся за цією картиною.

Муньйос, стоячи біля столу із засунутими в кишені піджака руками, дивився на папірець, куди, щойно Фейхоо пішов, він переписав те, що було надруковано на знайденій біля тіла картці. Сесар сидів на дивані, де перед тим спала Менчу, ошелешено втупившись у порожній мольберт. У відповідь на слова Хулії він похитав головою.

— Це не Макс, — подумавши, проказав антиквар. — Абсолютно неможливо, щоб цей недоумок усе так організував…

— Але ж він був тут. Принаймні на сходах.

Антиквар стенув плечима, мовляв, факт залишається фактом, але з усього було видно, що дівчина не змогла його переконати.

— Отже, тут є ще хтось… Якщо Макс був, скажімо, виконавцем, то хтось інший смикав за мотузки, — він повільно звів руку й підніс до чола вказівний палець. — Той, хто це все придумав.

— Таємничий гравець. І він виграв партію.

— Поки що ні, — озвався Муньйос, і вони здивовано поглянули на нього.

— Але ж він забрав картину, — заперечила Хулія. — Якщо це не виграш…

Шахіст підвів погляд від схеми, що лежала на столі. В його очах світилося невимовне захоплення, а розширені зіниці, здавалося, прозирали кудись далеко за межі цих чотирьох стін і бачили математичне розв’язання складних комбінацій.

— З картиною чи без неї, але партія триває, — проказав він, показуючи їм папірець:

… Ф: Л

Фе7? --ФbЗ+

Кpd4? d7: с6

— Цього разу, — вів далі шахіст, — убивця позначив не один, а три ходи. — Він підійшов до свого плаща, що висів на спинці стільця, й дістав з кишені шахівницю. — Перший хід цілком очевидний: Ф: Л, чорний ферзь бере білу ладдю… Ця ладдя уособлювала Менчу Роч, так само як у цій партії білий кінь уособлював вашого приятеля Альваро, а на картині Роже Араського, — усе це Муньйос говорив, розставляючи фігури на шахівниці. — Отже чорний ферзь з’їв уже дві фігури, що були в грі. А на практиці, — він кинув короткий погляд на Сесара та Хулію, котрі наблизилися до нього, щоб роздивитися позицію на шахівниці, — дві з’їдені фігури — це жертви двох убивств… наш суперник ототожнює себе з чорним ферзем; коли якась інша чорна фігура з’їдає когось, як це сталося за два ходи перед тим, коли ми втратили білу ладдю, не відбувається нічого особливого. Принаймні, наскільки нам відомо.

Хулія показала на папірець.

— А навіщо ви поставили ці два знаки запитання після двох наступних ходів білих?

— Це не я. Вони вже стояли на картці; вбивця передбачає два наші наступні ходи. Гадаю, цими позначками він пропонує нам зробити саме ці ходи… «Якщо ви вчините так, то я вчиню ось так», — каже він нам. І в цьому разі, — шахіст пересунув кілька фігур, — партія виглядатиме так (див. рис. 13).

— … Як ви бачите, відбулися важливі зміни. Взявши ладдю на b2, чорні передбачили, що ми зробимо найкращий з можливих ходів — пересунемо нашого білого ферзя з е 1 на е7. Це дає нам певну перевагу: лінію діагональної атаки, що загрожує чорному королю, рухи якого і без цього обмежені, оскільки в безпосередній близькості від нього розташовані білі кінь, слон та пішак… Упевнений у тім, що ми зіграємо саме так, як зіграли, чорний ферзь іде з b2 на bЗ, щоб зміцнити позицію свого короля й загрожувати шахом білому королю, якому не залишається нічого іншого — і ми насправді так і вчинили, — як перейти на сусіднє поле праворуч — з с4 на 64, — тікаючи від ферзя…

— Це вже третій шах, який він об’являє нам, — завважив Сесар.

— Так. І це можна тлумачити по-різному… Приміром, третій шах передує поразці, і саме оголосивши третій шах, убивця викрадає картину. Здається, я починаю потроху розпізнавати його. І навіть його своєрідне почуття гумору.

— І що тепер? — запитала Хулія.

— Тепер чорні з’їдять нашого білого пішака на с6 чорним пішаком, що стоїть на b7. Цей хід прикриває чорний кінь, розташований на b8… Після цього наш хід, але суперник не пропонує нам на картці нічого… Він начеб каже: тепер відповідальність за ваші дії покладається не на мене, а на вас.

— І як же ми вчинимо? — поцікавився Сесар.

— Ми маємо лише один гарний варіант: знову зробити хід білим ферзем, *— шахіст глянув на Хулію. — Однак грати ним означає ним ризикувати.

Хулія стенула плечима. Єдине, чого вона хотіла, це щоб швидше настав фінал, хоч би яким був ризик.

— Зробимо хід королевою, — мовила вона.

Сесар, склавши руки за спиною, схилився над шахівницею, як робив це, коли хотів роздивитися зблизька якість порцелянової статуетки, щодо якої мав певні сумніви.

— Становище цього білого коня, що стоїть на b1, теж погане, — неголосно звернувся він до Муньйоса. — Як ви гадаєте?

— Так. Навряд чи чорні дозволять йому довго залишатися тут. Своєю присутністю він загрожує їм в тилу і є головним опертям для атаки білого ферзя… Разом із білим слоном, розташованим на 63. Ці дві фігури вкупі з ферзем є ключовими.

Чоловіки мовчки перезирнулися, і Хулія завважила між ними іскру взаємної симпатії, якої доти не помічала. Це було подібним до покірливої солідарності' — перед лицем небезпеки — двох спартанців у Фермопільській ущелині, котрі зачули вдалині гуркіт перських колісниць.

— Хотів би я знати, якими фігурами в цій грі є кожен з нас, — Сесар звів брову, на його губах з’явилася бліда посмішка. — Правду кажучи, не хотів би я виявитися цим конем.

Муньйос підвів палець.

— Це лицар, пам’ятайте: Knight. Таке тлумачення більш почесне.

— Я маю на увазі не тлумачення, — Сесар стурбовано дивився на фігуру. — Справа цього коня, лицаря чи хто б він був пахне порохом.

— Згоден.

— Це ви чи я?

— Гадки не маю.

— Зізнаюсь вам, я волів би бути слоном.

Муньйос замислено схилив голову й утупився в шахівницю.

— Я також. Він у більшій безпеці, ніж кінь.

— Саме це я мав на увазі, дорогенький.

— Що ж, бажаю, щоб вам пощастило.

— Навзаєм. Нехай останній вимкне світло.

Після їхнього діалогу запала мовчанка. Її порушила Хулія, звернувшись до Муньйоса.

— Оскільки тепер наш хід, то яким він буде?.. Ви говорили про білу королеву…

Муньйос глянув на шахівницю, але якось неуважно. Його мозок професіонала вже проаналізував усі можливі комбінації.

— Спершу я намірявся з’їсти чорного пішака на с6 нашим пішаком, що стоїть на d5, але це давало 6 суперникові надто велику свободу маневру… Тому ми пересунемо нашого ферзя з е7 на е4. Таким чином, прибравши наступним ходом короля з того місця, де він стоїть, ми зможемо об’явити шах чорному королю. Наш перший шах.

Цього разу Сесар сам пересунув білого ферзя на відповідне поле, поряд із королем. Хулія завважила, що, попри спроби антиквара здаватися спокійним, його пальці злегка тремтіли.

— Ось ця позиція, — підтвердив Муньйос, і всі троє знову втупилися в шахівницю (див. рис. 14).

— А що тепер робитиме він? — запитала Хулія.

Муньйос схрестив руки на грудях і, не відводячи погляду від шахівниці, на якусь мить замислився. А коли відповів, дівчина зрозуміла, що розмірковував він не над ходом, а над тим, чи варто його коментувати вголос.

— Він має кілька можливостей, — ухильно відповів шахіст. — Одні менш цікаві, інші — більш… Але вони й більш небезпечні. Відтепер партія розгалужується, наче гілки на дереві, і має, як мінімум, чотири варіанти. Деякі з них досить плутані й можуть втягти нас у тривалу позиційну боротьбу — імовірно, на це й розраховує суперник… Інші могли б привести партію до розв’язки за чотири-п’ять ходів.

— А яка ваша думка? — поцікавився Сесар.

— Зараз я волію не висловлювати своєї думки. Наступний хід за чорними.

Він зібрав фігури, закрив шахівницю й знову поклав її до кишені плаща. Хулія з цікавістю подивилася на нього.

— Щойно ви сказали одну цікаву річ… Я маю на увазі — про почуття гумору вбивці: ви сказали, що навіть почали його розуміти… Ви справді знаходите в усьому цьому якийсь гумор?

Шахіст озвався не одразу.

— Можете називати це гумором, іронією, як хочете… — мовив він нарешті. — Але нашому суперникові, поза сумнівом, подобається гра слів. — Муньйос поклав руку на папірець, що лежав на столі. — Тут є дещо таке, про що ви обоє, мабуть, не здогадалися… Вбивця за допомогою знаків Ф: Л пов’язує смерть вашої приятельки з ладдею, з’їденою чорним ферзем. Прізвище Менчу було Роч, еге ж? А це слово, так само як англійське rook, може тлумачитися по-іспанськи як юса, тобто скеля, але також і як roque — тура, так у шахах іноді називають ладдю.

— Вранці приходили поліцейські, — Лола Бельмонте з прикрістю дивилася на Хулію та Муньйоса, начеб вважала їх безпосередніми винуватцями цього. — Усе це… — вона марно намагалася віднайти потрібне слово й обернулася до чоловіка, аби той їй допоміг.

— Вельми неприємно, — озвався Альфонсо і знову безсоромно витріщився на бюст Хулії. Було помітно, що хай там як — з поліцією чи без неї, — але він щойно встав з ліжка. Темні круги під набряклими повіками підкреслювали його звичний блудливий вигляд.

— Не просто неприємно! — Лола Бельмонте знайшла нарешті відповідний термін, і її сухоребре тіло навіть посунулось уперед на стільці. — Це ганебно: чи знайомі ви з тим-то й тим-то… Ніби ми злочинці.

— А ми не злочинці, — з цинічною серйозністю завважив її чоловік.

— Не мели дурниць, — Лола Бельмонте кинула на нього розлючений погляд. — У нас поважна розмова.

Альфонсо реготнув крізь зуби.

— Ми тільки гаємо час. Єдина реальність полягає в тому, що картина зникла, а разом із нею і наші гроші.

— Мої гроші, Альфонсо, — втрутився в розмову зі свого візка старий Бельмонте. — Якщо ти не проти.

— Це я просто так сказав, дядечку Маноло.

— Тож зважай, що кажеш.

Хулія помішала ложечкою у своїй філіжанці. Кава була холодною, і дівчина запитала себе, чи, бува, не навмисне племінниця подала її такою. Втім вони прийшли без попередження, майже опівдні, під тим приводом, що хотіли поінформувати родину Бельмонте про останні події.

— Гадаєте, картина знайдеться? — запитав старий. Він був у светрі та домашніх капцях і тримався люб’язно, компенсуючи в такий спосіб неґречність племінниці. Інвалід безпорадно дивися на них, сидячи з філіжанкою кави на колінах. Новина про крадіжку картини та вбивство Менчу приголомшила його.

— Справу розслідує поліція, — мовила Хулія. — Я певна, що вони дадуть цьому раду.

— Наскільки мені відомо, існує чорний ринок мистецьких творів. Картину можуть продати за кордон.

— Так, але поліція має опис картини; я сама передала їм кілька фотографій. Її буде нелегко вивезти з країни.

— Не розумію, як злодії змогли потрапити до вашого помешкання… Поліцейські казали, що у вас там зовнішні двері та охоронна сигналізація.

— Можливо, це Менчу відчинила двері. Основний підозрюваний — Макс, її залицяльник. Є свідки, котрі бачили, як він виходив з під’їзду.

— Знаємо ми цього залицяльника, — кинула Лола Бельмонте. — Вони якось заходили разом. Він такий високий, вродливий. Я ще тоді подумала: надто вродливий… Сподіваюсь, його скоро затримають, і він дістане по заслузі. Для нас, — вона глянула на порожній прямокутник на стіні, — це непоправна втрата.

— Принаймні ми одержимо страхові, — Альфонсо посміхнувся до Хулії, наче лис, що кружляє довкола курника. — Завдяки передбачливості цієї красуні, — раптом він мовби щось згадав і спохмурнів, надавши своєму обличчю належного виразу. — Хоча це, звісно, не воскресить її приятельку.

Лола Бельмонте з прикрістю зиркнула на Хулію.

— Бракувало тільки, щоб вони її не застрахували, — жінка зневажливо відкопилила нижню губу. — Однак сеньйор Монтегріфо запевняє, що порівняно з сумою, яку можна було заробити, ці страхові просто мізерні.

— Ви вже розмовляли з Пако Монтегріфо? — поцікавилася Хулія.

— Так. Він зателефонував рано-вранці. Практично він розбудив нас своїм дзвінком. Тому, коли прийшла поліція, ми вже були в курсі… Цей Монтегріфо — справжній кабальєро, — Лола, ледь стримуючи роздратування, подивилася на чоловіка. — Я вже казала, ця справа від самого початку пішла не так, як слід.

Альфонсо всім своїм видом показував, що умиває руки.

— Пропозиція бідолашної Менчу була гарною… — мовив він. — Я не винен, що потім все ускладнилося. До того ж останнє слово завжди залишалося за дядечком Маноло, — Альфонсо з перебільшеною поштивістю глянув на інваліда. — Хіба не так?

— Про це ми ще поговоримо, — відказала племінниця.

Бельмонте подивився на неї з-понад філіжанки, яку саме підніс до губ, і Хулія завважила в його очах знайомий стримуваний блиск.

— Картина поки що належить мені, Лоліто, — старий акуратно промокнув губи зім’ятим носовичком, якого перед тим дістав із кишені. — Добре йшла справа чи погано, вкрали картину чи ні, це стосується мене. — Якийсь час він мовчав, мовби поринувши в роздуми, а коли його очі знову зустрілися з очима Хулії, вони випромінювали щиру симпатію. — А щодо цієї дівчини, — Бельмонте підбадьорливо посміхнувся, наче це Хулія потребувала підтримки, — я певен, що вона поводилася бездоганно… — Він обернувся до Муньйоса, який досі не брав участі в розмові. — Як по-вашому?

Шахіст сидів у кріслі, простягнувши ноги й спершись підборіддям на сплетені пальці. Почувши запитання, він трохи схилив голову вбік і закліпав очима, ніби його вивели з глибоких роздумів.

— Безперечно, — відповів він.

— Ви все ще вірите, що будь-яку загадку можна розв’язати за допомогою математичних законів?

— Авжеж.

їхній короткий діалог нагадав Хулії дещо.

— Сьогодні не чути Баха, — проказала вона.

— Після того, що сталося з вашою приятелькою, та зникнення картини сьогодні музика недоречна, — Бельмонте, здавалося, про щось замислився, а тоді знову таємниче посміхнувся. — Хай там як, а тиша не менш важлива за злагоджені звуки… Як ви гадаєте, сеньйоре Муньйос?

Цього разу шахіст погодився зі старим.

— Ваша правда, — він знову з цікавістю дивився на співрозмовника. — Гадаю, це як негативи фотографій. Тло, яке нібито не містить зображення, теж є джерелом інформації… З Бахом відбувається те саме?

— Певна річ. У Баха є негативні обшири, простори тиші такі ж красномовні, як ноти, ритми, акорди… Ви також досліджуєте вільні простори у своїх логічних системах?

— Звичайно. Це однаково, що змінити ракурс спостереження. Часом це так, наче дивишся на сад, який з однієї точки видається неупорядкованим, а з іншої бачиш, що він має чітке геометричне планування.

— Боюсь, — Альфонсо з іронією глянув на них, — ваша бесіда занадто вчена для мене о такій порі. — Він підвівся й підійшов до бару. — Хтось хоче випити келишок?

А що ніхто не озвався, то Альфонсо стенув плечима й заходився готувати собі коктейль. Потім, спершись на буфет, підняв склянку, адресуючи цей жест Хулії.

— А ця історія з садом по-своєму цікава, — мовив він, підносячи склянку до губ.

Муньйос, який, здавалося, не слухав його, тепер дивився на Лолу Бельмонте. Шахіст закляк на місці, немов мисливець у засідці, хіба що в його очах спалахнув уже знайомий вираз проникливої зосередженості: єдина ознака того, що під видимою байдужістю цієї людини ховається невсипущий дух, цікавий до всього, що відбувається в зовнішньому світі. «Він уже готовий зробити хід», — задоволено подумала Хулія, відчуваючи себе в добрих руках, і відпила ковток холодної кави, щоб приховати змовницьку посмішку, що з’явилася у неї на губах.

— Мабуть, — повільно проказав Муньйос, звертаючись до племінниці, — для вас це теж було важким ударом.

— Звісно, — Лола Бельмонте знову докірливо глянула на свого дядька. — Ця картина — ціле багатство.

— Я мав на увазі не лише економічний бік справи. Адже ви не раз розігрували цю партію… Ви полюбляєте шахи?

— Трохи.

Її чоловік підняв склянку з віскі.

— Правду кажучи, грає вона чудово. Мені жодного разу не щастило в неї виграти, — він замислився над власними словами, а тоді підморгнув і хильнув ще коктейлю. — Втім, суперник з мене ніякий.

Лола Бельмонте підозріливо дивилася на Муньйоса. «У неї водночас святенницький та хижий вид, — подумала Хулія, — ці непомірно довгі спідниці, тонкі й кощаві, схожі на пазуристі лапи, руки, твердий погляд, гачкуватий ніс над войовничо випнутим уперед підборіддям». Дівчина завважила напружені сухожилля на тильному боці долоней, що наче акумулювали стримувану енергію. «Небезпечна гарпія, — сказала вона собі, — злостива й пихата». Неважко було уявити, як вона смакує плітки, переносячи на інших свої комплекси та невдачі. Обмежена особа, затуркана обставинами. Атака на короля як критичний випад проти будь-якої влади, якою не є вона сама, обачлива жорстокість, зведення рахунків з чимось або з кимось… З дядьком, з чоловіком… Можливо, з цілим світом… Картина як нав’язлива ідея хворобливого, нетерпимого мозку. І ці худі нервові руки, досить сильні, щоб завдати смертельного удару в потилицю, щоб задушити шовковою хусткою… Хулія легко уявила її в плащі та темних окулярах. Однак дівчина не могла виявити бодай якогось зв’язку між Лолою та Максом. Це вже було на межі абсурду.

— Нечасто, — правив своєї Муньйос, — трапляються жінки, які грають у шахи.

— А я граю, — Лола Бельмонте, здавалося, була напоготові, здатна зайняти глуху оборону. — По-вашому, це погано?

— Навпаки. По-моєму, це чудово… На шахівниці можна робити такі речі, які на практиці, тобто в реальному житті, є неможливими… Як ви гадаєте?

Вона зробила непевний жест, наче ніколи не запитувала себе про це.

— Можливо. Для мене шахи завжди були грою. Способом згаяти час.

— Мабуть, ви маєте хист до цієї гри. Ще раз повторю, нечасто трапляються жінки, які добре грають у шахи…

— Жінка здатна робити будь-які речі. Інша річ, що нам цього не дозволяють.

Муньйос підбадьорливо посміхнувся кутками губ.

— Вам подобається грати чорними? Зазвичай вони змушені оборонятися… Ініціатива на боці білих.

— Яка нісенітниця! Не розумію, чому чорні повинні заклякнути й чекати наступу білих. Це однаково, що жінка в домі, — Лола кинула зневажливий погляд на чоловіка. — Всі вважають, що мужчина глава сім’ї, бо він у штанях.

— А хіба це не так? — Муньйос злегка посміхнувся. — Візьмімо, приміром, партію, зображену на картині. Вихідна позиція здається, сприятлива для білих. Чорний король під загрозою. А від чорного ферзя спочатку жодної користі.

— У цій партії чорний король небагато важить; вся відповідальність покладена на чорну королеву. На королеву та пішаків. Перемогу в цій партії приносять королева та пішаки.

Муньйос сунув руку до кишені й витягнув звідти якийсь папірець.

— Ви не пробували грати такий варіант?

Лола Бельмонте спантеличено глянула на співрозмовника, тоді на папірець. Очі Муньйоса неуважно розглядали кімнату і нарешті, мовби несамохіть, зустрілися з очима Хулії. «Добре зіграно», — прочитав він у погляді дівчини, проте обличчя шахіста залишалося незворушним.

— Гадаю, так, — озвалася по паузі Лола. — Білі розмінюють пішаків, королева стоїть поруч із королем, готуючись наступним ходом об’явити шах… — вона задоволено глянула на Муньйоса. — Тут білі вирішили зіграти королевою, і, по-моєму, це вірно.

Муньйос згідливо хитнув головою.

— Згоден. Але мене більше цікавить наступний хід чорних. Як би вчинили ви?

Лола Бельмонте підозріливо примружила очі. Здавалося, вона намагалася збагнути прихований зміст цих запитань. Потім повернула папірець Муньйосу.

— Я вже давно не грала цієї партії, але пам’ятаю принаймні три варіанти: чорна ладдя бере коня, і це приводить до нудної перемоги білих завдяки пішакам та королеві… Інша можливість, гадаю, віддати коня за пішака або з’їсти слоном пішака… Варіантів безліч, — вона глянула на Хулію, а тоді знову на Муньйоса. — Однак я не розумію, який зв’язок між усім цим…

— Як вам щастить, — незворушно урвав її Муньйос, — вигравати чорними?.. Може, ви скажете мені, як шахіст шахісту, в який момент ви досягаєте переваги?

Лола Бельмонте вочевидь почувалася потішеною.

— Ми можемо зіграти партію, коли захочете. Так ви й дізнаєтеся.

— З радістю, і ловлю вас на слові. Проте залишився один варіант, який ви не згадали, бо, можливо, забули. Варіант, який передбачає розмін ферзів, — коротким порухом руки він мовби скинув фігури з шахівниці. — Ви знаєте, що я маю на увазі?

— Авжеж. Коли чорна королева з’їдає пішака на 65, розмін ферзів має вирішальне значення. — Після цих слів на обличчі Лоли Бельмонте відбилася жорстка торжествуюча посмішка. — І чорні виграють… — Її очі хижого птаха зі зневагою подивилися на чоловіка, а тоді втупилися в Хулію. — Шкода, що ви не граєте в шахи, сеньйорито.

— Що ви про все це думаєте? — запитала Хулія, щойно вони вийшли на вулицю.

Муньйос трохи схилив голову набік. Він ішов праворуч од Хули, майже по краю тротуару, йшов зі стиснутими губами, дивлячись невидющими очима на обличчя перехожих, які простували їм назустріч. Дівчині здалося, що йому не хочеться відповідати.

— З технічної точки зору, — знехотя завважив шахіст, — це могла бути вона. Лола знає всі можливості партії, до того ж вона добре грає. Я навіть сказав би — дуже добре.

— Здається, ви не надто переконані…

— Є деякі деталі, які не узгоджуються.

— Однак вона наближається до нашого уявлення про нього. Вона досконало грає партію з картини. Має достатньо сил, щоб убити чоловіка чи жінку, до того ж є в ній щось приховане, що змушує почуватися незручно в її присутності, — Хулія спохмурніла, намагаючись віднайти потрібні слова, щоб додати остаточних штрихів до портрета Лоли Бельмонте. — Вона здається поганою людиною. І ставиться до мене з явною антипатією, природи якої я не розумію… Адже, якщо зважати на те, що вона говорить, я мала б видаватися їй зразковою жінкою: незалежна, вільна від родинних пут, досить упевнена в собі… Сучасна, як мовив би дон Мануель.

— Можливо, саме через це вона вас ненавидить. Бо ви така, якою б вона хотіла, але не спромоглася стати… Я не надто добре пам’ятаю всі ці казки, що їх ви з Сесаром так полюбляєте, але пригадую, в якійсь із них була одна відьма, яка зрештою зненавиділа своє люстерко.

Може, це виглядало недоречно, але Хулія не стримала сміху.

— Не виключено… Мені б таке не спало на думку.

— Майте це на увазі, — Муньйос посміхнувся кутками губ. — Намагайтеся найближчими днями не їсти яблука.

— Але ж я маю двох принців. Вас і Сесара. Слон і кінь, еге ж?

Посмішка зникла з обличчя Муньйоса.

— Це не гра, Хуліє, — озвався він за мить. — Не забувайте.

— Я не забуваю. — Дівчина взяла його під руку й відчула, що Муньйос ледь помітно напружився. Здавалося, він почувається незручно, але вона не відпускала його руки. Тепер їй уже навіть подобався цей дивний, незграбний, похмурий чоловік. «Шерлок Муньйос і Хулія Ватсон», — посміялася вона подумки, охоплена якоюсь невтримною радістю, яку притлумив лише раптовий спомин про Менчу.

— Про що ви думаєте? — запитала вона в шахіста.

— Усе ще про племінницю.

— Я теж. Правду кажучи, вона повністю відповідає предметові наших пошуків… Хоча ви не надто впевнені в цьому.

— Я не говорив, що вона не могла бути тією жінкою в плащі. Я лише кажу, що не впізнаю в ній нашого таємничого гравця…

— Проте деякі речі насправді збігаються. Вас не дивує, що всього лише за кілька годин після того, як у неї вкрали картину, котра коштує купу грошей, така зацікавлена особа, як вона, раптом припиняє обурюватися й починає спокійно говорити про шахи?.. — Хулія відпустила руку Муньйоса й пильно подивилася на нього. — Вона або добре прикидається, або шахи важать для неї набагато більше, ніж здається. В обох випадках це кидає на неї підозру. Можливо, вона весь час прикидалася. Після того як Монтегріфо їй зателефонував, вона мала вдосталь часу, аби підготувати те, що ви називаєте лінією оборони, оскільки розуміла, що поліція завітає до неї.

Муньйос ствердно хитнув головою.

— Авжеж, це можливо. Зрештою вона шахістка. А шахіст уміє вдаватися до різних засобів. Особливо коли треба вийти зі скрутної ситуації…

Він пройшов кілька кроків мовчки, дивлячись на носаки своїх черевиків. Тоді підвів очі й заперечливо похитав головою.

— Не думаю, що це вона. Мені завжди здавалося, що, коли ми опинимося сам-на-сам, я відчую щось незвичайне. А я нічого не відчуваю.

— Вам не здається, що, можливо, ви надто ідеалізуєте суперника? — після хвилинного вагання запитала Хулія. — Не може бути так, що через своє розчарування дійсністю ви відмовляєтеся сприймати факти?

Муньйос зупинився й незворушно глянув на дівчину. В його примружених очах не було жодних емоцій.

— Я вже думав про це, — пробурмотів він, втупивши в неї безбарвний погляд. — І не відкидаю такої можливості.

Попри лаконізм шахіста, Хулія зрозуміла, що тут ідеться про щось іще. Його мовчання, його схилена набік голова і невидющий погляд, загублений в лише йому відомих, непроникних для інших думках, упевнили дівчину в тому, що ці його думки аж ніяк не пов’язані з Лолою Бельмонте.

— Є щось іще? — запитала вона, не в змозі стримати цікавість. — Ви там виявили щось таке, про що не розповіли мені?

Муньйос не відповів.

Вони зайшли до крамниці Сесара, щоб повідомити тому подробиці своїх відвідин. Антиквар чекав на них, стривожений, і щойно почув дзеленчання дзвіночка, поквапився їм назустріч й виклав новину:

— Затримали Макса. Сьогодні вранці, в аеропорту. Півгодини тому телефонували з поліції… Він у відділку на Прадо, Хуліє. І хоче бачити тебе.

— Чому саме мене?

Сесар стенув плечима, мовби хотів сказати: «Я добре розуміюся на голубій китайській порцеляні чи живописові дев’ятнадцятого століття, а от психологія альфонсів і взагалі злочинців поки що не мій фах. Отакі-то справи».

— А що з картиною? — запитав Муньйос. — Не знаєте, її не знайшли?

— Щодо цього я маю великі сумніви, — блакитні очі антиквара випромінювали стурбованість. — Гадаю, саме в цьому проблема.

Головний інспектор Фейхоо, здавалося, зовсім не зрадів, побачивши Хулію. Він прийняв її у своєму кабінеті під портретом короля та календарем Управління державної безпеки й навіть не запросив сісти. Фейхоо вочевидь був не в гуморі й одразу перейшов до справи.

— Це дещо поза нашими правилами, — з прикрістю мовив він. — Адже йдеться про ймовірного злочинця, винного у двох убивствах… Але він наполягає на тому, що не даватиме офіційних свідчень, поки не поговорить з вами. І його адвокат, — тут головний інспектор насилу стримався, щоб не викласти все, що він думає про адвокатів, — згоден із ним.

— Як його знайшли?

— Це було нескладно. Вчора ввечері ми розіслали його прикмети по всіх усюдах, в тому числі на прикордонні пости та в аеропорти. Сьогодні вранці його упізнали під час проходження контролю в аеропорту Барахас[34], звідки він за фальшивим паспортом збирався вилетіти до Лісабона. Опору він не чинив.

— Він не сказав, де картина?

— Він не сказав нічого, — Фейхоо підняв вказівний палець із рівним нігтем. — Звісно, крім того, що він не винний, таке ми чуємо тут постійно — це схоже на ритуал. Та коли я ознайомив його зі свідченнями таксиста й конс’єржа, він знітився. І почав вимагати адвоката… Саме тоді й висловив бажання зустрітися з вами.

Головний інспектор вивів її з кабінету й повів коридором до дверей, біля яких стояв на чатах поліцейський у мундирі.

— Я про всяк випадок залишатимусь тут. Він наполягав на тому, що має зустрітися з вами наодинці.

Двері за її спиною зачинили на ключ. Макс сидів на одному з двох стільців, що стояли обабіч дерев’яного столу в кімнаті без вікон та будь-яких інших меблів, брудні стіни якої були оббиті матрацами. Макс був у зім’ятому светрі, одягненому на сорочку з розстебнутим комірцем; волосся скуйовджене, розтріпані пасма падали на вуха та очі. Скуті кайданками руки лежали на столі.

— Привіт, Максе.

Той підвів голову й довго дивився на Хулію. Під очима в нього темніли спричинені безсонням круги, він виглядав розгубленим, змореним, наче після тривалої та важкої, але марної праці.

— Нарешті знайоме обличчя, — в словах Макса вчувалася стомлена іронія; він кивнув на вільний стілець, запрошуючи дівчину сісти.

Хулія запропонувала йому сигарету, й він жадібно закурив, наблизивши обличчя до простягнутої запальнички.

— Навіщо ти хотів мене бачити, Максе?

Перш ніж відповісти, він якийсь час дивився на неї. Він важко дихав і тепер був схожий не на красеня-вовка, а радше на загнаного до власної нори кроля, котрий чує наближення тхора. Хулія запитала себе, чи не віддухопелили його, бува, поліцейські, але синців на тілі Макса нібито не було. «Мабуть, вони більше не б’ють затриманих. Мабуть, ні», — подумала дівчина.

— Я хочу попередити тебе, — мовив Макс.

— Попередити?

Макс озвався не одразу. Він курив, тримаючи сигарету перед своїм обличчям скутими кайданками руками.

— Вона була вже мертва, Хуліє, — тихо проказав він. — Це не я. Коли я ввійшов до твого помешкання, вона вже була мертва.

— Як ти зміг ввійти? Вона відчинила тобі?

— Я щойно сказав, вона була мертва… вдруге.

— Вдруге? Отже, було і вперше?

Спершись ліктями на стіл, Макс струсив із сигарети попіл і підпер великими пальцями рук неголене підборіддя.

— Стривай, — він насилу видихнув це слово. — Краще я розповім тобі все від самого початку… — Макс знову підніс сигарету до губ і, примруживши очі, випустив струмінь диму. — Ти знаєш, як Менчу озлилася на Монтегріфо. Вона блукала по дому, наче роз’ярілий звір, вивергаючи прокльони й погрози… І раз по раз кричала: «Він обікрав мене!» Я намагався її заспокоїти, ми почали обговорювати цю справу. І тут мені прийшла до голови одна думка.

— Яка думка?

— Я маю певні зв’язки з людьми, здатними вивезти з країни будь-що. Тож запропонував Менчу вкрасти ван Гюйса. Попервах вона наче оскаженіла, лаяла мене на всі заставки, мовляв, ви приятельки і все в такому дусі, аж потім второпала, що це тобі не зашкодить. Страховка покрила б усе, а щодо твоїх відсотків від продажу картини… ми б щось вигадали згодом, щоб тобі їх якось відшкодувати.

— Я завжди знала, що ти справжній скурвий син, Максе.

— Так. Можливо. Але це тут ні до чого… Головне те, що Менчу пристала до мого плану. Вона повинна була зробити так, щоб ти привезла її до себе додому. П’яну, напхану наркотиками… ну, сама знаєш… Правду кажучи, я не сподівався, що вона так добре з цим впорається… Наступного ранку, коли ти підеш з дому, я повинен був зателефонувати й пересвідчитися, що все гаразд. Так я й вчинив, а потім заїхав до тебе. Ми загорнули фламандську дошку, щоб вона не впадала в око, я взяв у Менчу ключі від твого помешкання… Я мусив припаркувати автівку внизу, на вулиці, й повернутися по ван Гюйса. Згідно з планом, після того як я пішов би з картиною, Менчу повинна була влаштувати пожежу.

— Яку пожежу?

— У твоєму помешканні, — Макс знехотя посміхнувся. — Це було частиною плану. Мені прикро.

— Тобі прикро? — приголомшена Хулія обурено вдарила кулаком об стіл. — Святий Боже, він каже, що йому прикро!.. — Вона втупилася очима в стіну, а тоді знову в Макса. — Ви, либонь, збожеволіли, якщо придумали таке.

— Ми були при тямі, і це мало спрацювати. Менчу вигадала б якийсь нещасний випадок, приміром, сказала б, що не загасила недопалок. А з такою кількістю розчинників та фарб, як у тебе… Ми вирішили, що вона триматиметься до останньої хвилини, а тоді вибіжить, задихаючись од диму, в істериці, й почне гукати по допомогу. Хоч би як швидко приїхали пожежники, півдому згоріло б дощенту. — Він похнюпився, мовби вибачаючись, що не все сталося, як гадалося. — І ніхто б у світі не довів, що ван Гюйс не згорів разом із іншими речами. А що було б далі, тобі здогадатися неважко… Я продав би картину в Португалії знайомому приватному колекціонеру… Того дня, коли ти бачила мене на ринку Растро, ми з Менчу саме зустрічалися з посередником… Звісно, Менчу була б винною в пожежі, яка сталася у твоєму домі, однак з огляду на те, що ви приятельки і що йшлося б про нещасний випадок, звинувачення не було б надто суворим. Обійшлося б позовом домовласника, та й потому. З іншого боку, вона казала, що найбільшою втіхою для неї буде побачити, яку міну зробить Пако Монтегріфо.

Хулія недовірливо похитала головою.

— Менчу була нездатна на таке.

— Менчу була здатна на все, як і кожен з нас.

— Ти покидьок, Максе.

— Хоч би хто я був, це не має жодного значення, — Макс з прикрістю посміхнувся. — Важливо те, що мені знадобилося півгодини, аби підігнати й припаркувати автівку. Пам’ятаю, туман був густий, а я ніяк не міг знайти потрібного місця й раз по раз позирав на годинника, побоюючись, що ти можеш раптом повернутися додому… Близько чверті на першу я знову піднявся до тебе. Цього разу я не дзвонив, а відімкнув двері ключами. Менчу лежала в передпокої, горілиць, із розплющеними очима. Спершу я подумав, що вона перенервувала й знепритомніла, та коли нахилився до неї, завважив на горлі пляму — то була закипіла кров. Вона була мертва, Хуліє. Мертва й усе ще тепла. Я мало не збожеволів од страху. Зрозумів, що, коли зателефоную до поліції, то муситиму дати чимало пояснень… Тож я кинув ключі на підлогу, причинив двері й побіг униз, перестрибуючи через чотири сходинки… Я не міг ні про що думати. Цілу ніч провів у якомусь пансіоні — нажаханий крутився в ліжку, так і не стуливши очей. Вранці подався до аеропорту… Решту ти знаєш сама.

— Коли ти побачив Менчу, картина ще була там?

— Так. Це було єдине, на що я подивився, крім неї… Картина лежала на дивані, загорнута в газету та перетягнута клейкою стрічкою, — я сам поклав її туди, — він з прикрістю посміхнувся. — Однак мені забракло сміливості її забрати. «І без неї я вже вскочив у халепу», — подумав я тоді.

— Але ти кажеш, що Менчу лежала в передпокої, а ми знайшли її в спальні… Ти бачив у неї на шиї хустку?

— Не було ніякої хустки. Шия була гола, з кривавою плямою. її вбили ударом в горлянку, точнісінько в кадик.

— А пляшка?

Макс роздратовано глянув на дівчину.

— І ти теж з цією пляшкою… Фараони, бач, доскіпувалися, чого це я засунув Менчу в піхву пляшку. Присягаюсь тобі, я гадки не маю, про що йдеться, — він підніс недопалок до губ і жадібно затягнувся, а його очі стривожено й підозріливо дивилися на Хулію. — Менчу була мертва, і край. Її вбили одним ударом. Я її не чіпав. Та й був я там, у тебе, не більше хвилини… Це, мабуть, зробив хтось інший, потім.

— Коли потім? Ти ж сам сказав, що вбивця вже пішов.

Макс зморщив чоло, намагаючись щось пригадати.

— Не знаю, — він здавався вочевидь спантеличеним. — Може, вбивця повернувся, коли я вже пішов, — раптом Макс зблід, мовби щойно здогадався про щось. — 'А може… — Хулія завважила, як тремтять його руки в кайданках. — А може, він був там… Причаївся десь і чекав на тебе.

Вони вирішили розподілити обов’язки. Поки Хулія ходила до Макса, а потім переповідала розказане ним старшому інспекторові, котрий слухав її, навіть не намагаючись приховати свого скептицизму, Сесар та Муньйос решту дня присвятили розпитуванню сусідів. Надвечір вони зустрілися в одній старій кав’ярні на вулиці Прадо. Примостившись за мармуровим столиком, на якому стояла повна недопалків попільничка та порожні філіжанки з-під кави, вони довго обговорювали і так і сяк розповідь Макса. Схилившись головами, огорнуті сигаретним димом вони стиха, наче троє змовників, гомоніли між собою, не звертаючи уваги на голоси за сусідніми столиками.

— Я вірю Максові, — підсумував Сесар. — В його словах є сенс. Уся ця історія з викраданням картини цілком у його стилі. Але мені в голову не кладеться, щоб він був здатний на все інше… Пляшка джину — це вже занадто, дорогенькі. Навіть для такого типу, як він. З іншого боку, тепер ми знаємо, що там не обійшлося и без жінки в плащі. Лоли Бельмонте, Немезіди чи хоч би хто вона була, чорт забирай!

— А чому не Беатріси Оренбурзької? — запитала Хулія.

Антиквар докірливо глянув на неї.

— Подібні жарти, по-моєму, зовсім недоречні, — він занепокоєно засовався на стільці, подивився на незворушного Муньйоса і — чи то жартома, чи то всерйоз — перехрестився, щоб відігнати привидів. — Жінка, котра кружляла навколо твого будинку, була з плоті та крові… Принаймні я на це сподіваюсь.

Антиквар розпитав конс’єржа з сусіднього будинку, котрий знав його на обличчя. Відтак Сесарові пощастило дізнатися деякі цікаві подробиці.

— Приміром, між дванадцятою та пів на першу, коли він саме закінчував підмітати тротуар коло свого під’їзду, конс’єрж бачив високого молодика з заплетеним в кіску волоссям, який вийшов з того під’їзду, де мешкала Хулія, і підійшов до припаркованої біля краю тротуару автівки. А невдовзі, — тут голос антиквара затремтів од збудження, наче він переповідав якусь старосвітську плітку, — можливо, за чверть години, прибираючи бак для сміття, конс’єрж ледь не наштовхнувся на якусь білявку в плащі та темних окулярах… Розповідаючи про це, Сесар стишив голос, оглянувши перед тим сусідні столики, ніби ця жінка могла сидіти за одним із них. Конс’єрж, за його власними словами, не роздивився її як слід, бо вона швидко пішла вулицею в тому ж напрямку, що й молодик… Він також не міг з певністю твердити, що жінка вийшла з того під’їзду, де мешкала Хулія. Просто, коли обернувся, пораючись біля бака, то побачив її. Поліцейським, які допитували його вранці, він не розповів про це, бо вони ні про що таке не питали. Він би й не замислився над цим, зізнався конс’єрж, почухавши скроню, якби дон Сесар не спитав. Він також не пам’ятав, чи тримала вона в руці великий пакет. Просто побачив білявку, яка йшла вулицею. От і все.

— На вулиці повно білявок, — завважив Муньйос.

— У плащах і темних окулярах? — відреагувала Хулія. — Це могла бути Лола Бельмонте. Я саме сиділа у дона Мануеля, і ні її, ні її чоловіка не було вдома.

— Ні, — заперечив Муньйос. — О дванадцятій ви вже були в мене, у шаховому клубі. Ми ходили вулицями близько години й прийшли до вас додому приблизно о першій… — Шахіст подивився на Сесара, і той відповів йому розуміючим поглядом, який перехопила Хулія. — Якщо вбивця чекав на вас, то, оскільки ви не поверталися, йому довелося змінити свій план. Отож він прихопив картину й пішов. Можливо, це врятувало вам життя.

— Чому він убив Менчу?

— Мабуть, не сподівався зустріти її там і позбувся небажаного свідка. Не, виключено, що він збирався зробити інший хід замість брати ладдю ферзем… Можливо, це було блискучою імпровізацією.

Сесар невдоволено звів брову.

— Гадаю, дорогенький, «блискучою» — це занадто.

— Називайте, як хочете. Змінити задум ось так, на ходу, враз застосувавши варіант, більш підхожий до ситуації, й залишити поруч із тілом картку з відповідним записом… — шахіст замислився над власними словами. — Я мав час її розгледіти. Запис зроблено на друкарській машинці — на «Оліветті» Хулії, як вважає Фейхоо. І без жодних відбитків пальців. Той, хто це зробив, діяв напрочуд спокійно, але швидко й точно. Як годинник.

На якусь мить дівчина пригадала, яким був Муньйос кілька годин тому, коли вони чекали на прихід поліцейських: шахіст опустився навколішки біля тіла Менчу, ні до чого не доторкаючись і не зронивши ні слова. Він вивчав візитівку вбивці так само холоднокровно, як дивився на шахівницю в клубі імені Капабланки.

— Я й досі не розумію, чому Менчу відчинила двері…

— Гадала, що це Макс, — припустив Сесар.

— Ні, — заперечив Муньйос. — Макс мав ключа — ми знайшли його на підлозі, коли ввійшли. Вона знала, що це не Макс.

Сесар зітхнув, крутячи на пальці перстень із топазом.

— Мене не дивує, що поліція мертвою хваткою вчепилася в Макса, — пригнічено мовив він. — Вони вже не мають нікого на ролі підозрюваних. Якщо це триватиме далі, то невдовзі не залишиться нікого й на ролі жертв… А якщо сеньйор Муньйос і далі неухильно застосовуватиме свій дедуктивний метод, це призведе… Ви уявляєте, до чого це призведе? Ви, дорогенький, стоятимете серед трупів, наче в останній дії «Гамлета», дійшовши неминучого висновку: «Я — єдиний, хто вижив, отже, за суворою логікою, якщо відкинути неможливе, тобто небіжчиків, вбивцею маю бути я…» І здастеся поліції.

— Це ще не доведено, — мовив Муньйос.

Сесар докірливо глянув на нього.

— Що ви вбивця?.. Вибачте, дорогенький, але наша розмова стає небезпечно схожою на діалог у божевільні. Я й на думці не мав…

— Я не про це, — шахіст подивився на свої руки, що лежали на столику, обабіч порожньої філіжанки з-під кави. — Я маю на увазі те, що ви щойно сказали, — що не залишиться підозрюваних.

— Тільки не кажіть, — недовірливо пробурмотіла Хулія, — що ви маєте якийсь здогад.

Муньйос підвів очі й уважно подивився на дівчину. Потім ледь чутно цмокнув язиком і схилив голову набік.

— Можливо.

Хулія зажадала пояснень, однак ні вона, ні Сесар не змогли витягти з шахіста ні слова. Той відчужено втупився в поверхню столика між своїми руками, ніби бачив у прожилках мармуру таємничі ходи уявних фігур. Час від часу на його губах з’являлася на мить невиразна посмішка, що захищала його від проявів зовнішнього світу.


XIII. СЬОМА ПЕЧАТКА

У палаючому просвіті він побачив щось нестерпно страшне: усе жахіття шахової безодні.

В. Набоков

— Звичайно, — мовив Пако Монтегріфо, — ця прикра подія не порушує наших домовленостей.

— Щиро дякую.

— Нема за що. Ми знаємо, що ви непричетні до того, що сталося.

Директор «Клеймора» завітав до майстерні Хулії в музеї Прадо, скориставшись, — як зазначив він сам, несподівано з’явившись там, — зустріччю з директором музею, під час якої сподівався обговорити придбання своєю фірмою однієї картини Сурбарана. Він застав дівчину за роботою: Хулія саме вводила клейку суміш, одержану на основі кісткового клею та меду в місце здуття фарби на триптиху, приписуваному Дуччо ді Буонінсеньї. Полишити своє заняття Хулія не могла, тож тільки поспіхом хитнула головою на знак вітання й продовжила витискати пальцем зі шприца приготовану суміш. Аукціоніст, здавалося, був дуже потішений тим, що заскочив дівчину зненацька, — він так і сказав, обдарувавши Хулію своєю найсяйливішою посмішкою, а тоді запалив сигарету й, вмостившись на одному зі столів, став спостерігати за нею.

Хулія почувалася незручно й хотіла якнайшвидше скінчити роботу. Вона накрила оброблений фрагмент картини вощаним папером і поклала на нього кульок із піском, стежачи, щоб між ним та поверхнею картини не лишилося зазорів. Потім витерла руки об замазаний різнобарвними плямами халат і взяла з попільнички все ще димуючий недопалок.

— Справжнє диво, — Монтегріфо показав на картину. — Чотирнадцяте століття, еге ж? Маестро ді Буонінсенья, якщо я не помиляюся.

— Так. Музей придбав її кілька місяців тому. — Хулія критичним оком оглянула результати своєї роботи. — Я мала деякі проблеми із золотим остружком, яким оторочений плащ Богородиці. В окремих місцях він облупився.

Монтегріфо нахилився над триптихом, роздивляючись його з професійною увагою.

— У кожному разі ви чудово виконали свою роботу, — озвався він, закінчивши оглядини. — Як завжди.

— Дякую.

Аукціоніст подивився на дівчину з сумною симпатією.

— Хоча, звичайно, він не йде в жодне порівняння з нашою любою фламандською дошкою…

— Звісно, ні. За всієї поваги до Дуччо.

Обоє посміхнулися. Монтегріфо доторкнувся до бездоганно білих манжетів сорочки: ті мали виступати з-під рукавів темно-синього двобортного піджака точно на три сантиметри — саме настільки, щоб можна було похизуватися золотими запонками з власною монограмою. А ще на ньому були сірі, бездоганно відпрасовані брюки та лискучі — попри дощову погоду — чорні черевики.

— Є якісь новини про ван Гюйса? — поцікавилася дівчина.

На обличчі аукціоніста з’явився вираз елегійної печалі.

— На жаль, ні, — хоча на підлозі було повно остружків, клаптів паперу та фарбових плям, він елегантно струсив попіл у попільничку. — Однак ми підтримуємо зв’язок із поліцією… Родина Бельмонте передала мені всі повноваження, — тепер його обличчя виражало схвалення такої розважливості й водночас жаль з того приводу, що власники картини не зробили цього раніше. — А найпарадоксальніше в усьому цьому, Хуліє, те, що, якщо «Шахову партію» все ж відшукають, її ціна — внаслідок пов’язаних із нею сумних подій — неймовірно зросте.

— Щодо цього я не маю жодних сумнівів. Але ж ви самі сказали: якщо все ж відшукають.

— Бачу, ви налаштовані не надто оптимістично.

— Після всього, що сталося за останні дні, я не маю підстав для оптимізму.

— Я вас розумію. Проте покладаю надію на поліцію… Або на везіння. І якщо нам пощастить повернути картину й виставити її на аукціон, запевняю вас, це стане справжньою сенсацією, — він посміхнувся так, наче мав у кишені чарівний подарунок. — Ви читали «Мистецтво та старожитності»? Вони присвятили цій історії п’ять шпальт з кольоровими знімками. Нам весь час телефонують журналісти, які пишуть про мистецтво. А наступного тижня вийде репортаж у «Файненшл таймс»… Звичайно, деякі журналісти просять звести їх із вами.

— Я не хочу ніяких інтерв’ю.

— Шкода, якщо ви дозволите мені висловити свою думку. Від вашого престижу залежать ваші заробітки. А завдяки рекламі зростають професійні акції…

— Тільки не завдяки такій рекламі. Зрештою картину викрали з мого дому.

— Ми намагаємося не наголошувати на цій подробиці. Ви не відповідаєте за це, і поліцейський звіт не залишає щодо цього жодних сумнівів. Існують ознаки того, що друг вашої приятельки передав картину невідомому спільникові, й розслідування ведеться в цьому напрямку. Я певен, що вона знайдеться. Вивезти з країни таку знамениту картину, як фламандська дошка ван Гюйса, дуже непросто. В принципі.

— Рада, що ви такий впевнений. Я це називаю вміти програвати. По-моєму, це зветься мати спортивний характер. Я гадала, що крадіжка стала для вашої фірми прикрим потрясінням…

На обличчі Монтегріфо відбився біль. «Сумнів кривдить», — здавалося, промовляли його очі.

— І це чиста правда, — озвався він, дивлячись на Хулію так, наче дівчина несправедливо звинуватила його. — Щиро кажучи, мені довелося давати багато пояснень нашому головному офісові в Лондоні. Однак у цьому бізнесі ми змушені стикатися з такими проблемами… Хоча немає лиха без добра. Наша нью-йоркська філія виявила ще одну роботу ван Гюйса — «Лубенського міняйла».

— «Виявила» — мабуть, надто гучно сказано… Це відома картина, вона є в каталогах. І належить приватному колекціонерові.

— Бачу, ви добре поінформовані. Я хотів сказати, що ми ведемо переговори з її власником; він вочевидь вважає, що зараз слушний момент, щоб добре заробити на своїй картині. Цього разу мої нью-йоркські колеги випередили інших.

— У добрий час.

— Я подумав, що ми з вами могли б це відсвяткувати. — Монтегріфо глянув на свій «ролекс». — Зараз майже сьома, отже я запрошую вас повечеряти разом. Нам варто обговорити вашу майбутню співпрацю з «Клеймором»… Ми маємо одну розмальовану дерев’яну фігуру святого Михаїла, індо-португальська школа, сімнадцяте століття, і я хотів би, щоб ви глянули на неї.

— Щиро вам вдячна, але мені якось не до того. Смерть приятельки, викрадення картини… Сьогодні ввечері з мене буде нікудишня супутниця.

— Як хочете, — Монтегріфо так само посміхався, покірливо й поштиво вислухавши її відмову. — Якщо ви не проти, я зателефоную вам на початку наступного тижня… Як щодо понеділка?

— Гаразд, — Хулія простягнула руку, яку аукціоніст ніжно потиснув. — І дякую за візит.

— Бачити вас — для мене щораз справжня втіха, Хуліє. І в разі потреби… — він подивився на неї проникливим багатозначним поглядом, який дівчина так і не розшифрувала. — Я маю на увазі, будь-якої потреби, про що б не йшлося, не вагаючись, телефонуйте.

Він пішов, кинувши їй з порога останню сяйливу посмішку, і Хулія залишилася сама. Вона ще півгодини працювала над картиною Буонінсеньї, потім поскладала речі. Муньйос та Сесар наполягали, щоб вона кілька днів пожила не в себе, й антиквар знову запропонував оселитись у нього, однак Хулія відхилила цю пропозицію, обмежившись тим, що замінила замок. «Ну, ти й затята», — з прикрістю завважив Сесар, котрий раз по раз телефонував до дівчини, аби упевнитися, що з нею все гаразд. Що ж до Муньйоса, то Хулія знала (антиквар прохопився про це), що наступної після вбивства ночі вони обидва замість спати чатували про всяк випадок біля її будинку, потерпаючи від холоду й зігріваючись кавою з термоса та коньяком з фляги, що їх завбачливо прихопив Сесар. Закутавшись у пальта й шарфи, вони кілька годин поспіль простояли разом на своєму посту, і це зміцнило дивну дружбу, яка внаслідок відомих подій зблизила цих двох таких різних людей, бо обидва дбали про Хулію. Дізнавшись про це, дівчина заборонила їм чинити так надалі, пообіцявши натомість не відчиняти нікому двері й лягати спати, лише поклавши під подушку «дерінджер».

Складаючи речі до сумочки, вона побачила пістолет і кінчиками пальців доторкнулася до холодного хромованого металу. Минуло чотири дні після загибелі Менчу: за цей час не було ні нових карток, ні телефонних дзвінків. «Можливо, — подумала вона, сама не надто переконана в цьому, — весь той кошмар уже минувся». Дівчина накрила полотниною картину Буонінсеньї, повісила до шафи халат і вдягла плаща. Годинник на зап’ястку її лівої руки показував за чверть восьму.

Вона вже хотіла була вимкнути світло, але в цю мить задзеленчав телефон.

Хулія поклала слухавку й заклякла на місці, затамувавши подих і водночас стримуючи бажання тікати якнайдалі звідси. Наче крижаним вітром обдало її, морозець пробіг по спині, й вона здригнулася так сильно, що була змушена вчепитися руками в стіл, щоб бодай трохи оговтатися. Вона не могла відірвати переляканих очей від телефону. Голос, який вона щойно чула, був невпізнанний, якийсь безстатевий, схожий на голоси бентежних ляльок, що ними маніпулюють черевомовці. Верескливий голос, що вселяв сліпий жах, від якого мурашки бігали по тілу.

«Зала номер дванадцять, Хуліє…» А далі мовчанка й придушене дихання, можливо, через притиснутий до слухавки носовичок. І знову: «Зала номер дванадцять». І по паузі: «Брейгель-старший». А тоді короткий, сухий, зловісний смішок і клацання покладеної слухавки.

Хулія спробувала дати лад своїм хаотичним думкам, намагаючись не піддатися паніці. «Під час полювання, — сказав їй якось Сесар, — найпершими мисливець поціляє наполоханих качок…» Сесар. Вона зняла слухавку й набрала спершу номер крамниці, а потім будинку антиквара, однак їй ніхто не відповів. Так само безрезультатним був і дзвінок до Муньйоса; отже якийсь час — думка про те, скільки насправді це може тривати, жахнула дівчину, — їй доведеться розраховувати лише на власні сили.

Хулія витягла із сумки «дерінджер», поставила на звод курок. Принаймні озброєна, вона сама може стати такою ж небезпечною, як і будь-хто. І знову дівчина пригадала слова, які чула від Сесара ще в дитинстві. «У темряві — це був ще один його урок у відповідь на її розповідь про свої дитячі страхи — всі речі такі самі, що й при світлі; просто ми їх не бачимо».

З пістолетом у руці дівчина вийшла в коридор. О цій порі будинок музею вже спорожнів, лише нічні чергові обходили його, але Хулія не знала, де вони могли бути зараз. У кінці коридору сходи вели донизу: три прольоти, розташовані під прямим кутом один до одного, з просторими сходовими площадками. Лампочки охоронної сигналізації розсіювали густий морок, обертаючи його на синювату напівтемряву, в якій можна було прозирнути тьмяні картини на стінах, мармурову балюстраду сходів та бюсти римських патриціїв, що чатували у своїх нішах.

Хулія зняла туфлі й поклала їх до сумочки. Холод від підлоги проник крізь панчохи в її тіло; у кращому випадку ця нічна пригода могла скінчитися сильною застудою. Вона спускалась отак сходами, раз по раз зупиняючись, щоб обдивитися, нахилившись над перилами, однак не завважила нічого підозрілого. Нарешті вона опинилася на нижній площадці й мусила вирішити, що робити далі. Звідси, перетнувши кілька залів, що правили за реставраційні майстерні, дівчина могла дістатися до обладнаних сигналізацією дверей і, скориставшись своєю електронною карткою, вийти на вулицю неподалік од брами Мурільйо. Інший маршрут пролягав через вузький коридор і вів до інших дверей, які сполучалися із залами музею. Зазвичай вони були зачинені, однак на ключ їх замикали не раніше десятої, коли охоронці востаннє робили свій обхід.

Стоячи босоніж на сходах із пістолетом у руці і відчуваючи, як студеніють її ноги й шалено пульсує кров у венах, Хулія обдумувала обидва варіанти. «Я надто багато курю, — промайнула безглузда думка, коли вона приклала до серця руку, в якій стискала „дерінджер“. — Чимдуж тікати звідси чи дізнатися, що там зрештою відбувається — в залі номер дванадцять?» Другий варіант означав, що їй доведеться шість-сім хвилин блукати самій порожнім музеєм. Хіба що їй пощастить, і на своєму шляху вона зустріне охоронця, котрий чергує в цьому крилі: то був молодик, який, побачивши Хулію за роботою в майстерні, зазвичай частував її кавою з автомата й казав щось жартівливе про її гарні ніжки, запевняючи, що вони є найбільшою окрасою музею.

«Чорт забирай!» — подумки вигукнула вона після кількахвилинних роздумів. Вона, Хулія, вміла перемагати піратів. Якщо вбивця там, то це чудовий, можливо, єдиний шанс, зустрітися з ним сам-на-сам й уздріти його обличчя. Зрештою це ж він рухатиметься, а вона, обачна качка, спостерігатиме краєм ока, тримаючи в правиці п’ятсот грамів хромованого металу, перламутру та свинцю, що — приведені в дію з короткої відстані — здатні докорінно поміняти ролями учасників цього незвичного полювання.

Хулія була доброю мисливицею і, найголовніше, знала про це. В мороці її ніздрі розширилися, мовби винюхуючи, звідки чекати на небезпеку; вона зціпила зуби й прикликала на допомогу всю свою стримувану лють, яку живили спогади про Альваро та Менчу, всю свою рішучість бути не переляканою маріонеткою на шахівниці, а людиною, здатною при першій-ліпшій нагоді поквитатися оком за око й зубом за зуб. Хоч би хто це був, якщо він прагне зустрічі з нею, то матиме таку зустріч. У залі номер дванадцять чи в самісінькому пеклі. Бог — свідок, він матиме таку зустріч.

Вона дійшла до внутрішніх дверей: як і гадала дівчина, вони були незамкненими. Нічний черговий знаходився, либонь, десь далеко, бо тиша була абсолютною. Хулія проминула проліт, а заразом і страхітливі тіні мармурових статуй, що дивилися на неї порожніми застиглими очима. Потім пройшла через залу, де містилася середньовічна іконотека: тут у пітьмі її очі змогли розрізнити лише тьмяні полиски позолоти й золотої фольги, що становила тло деяких із експонованих творів. У самому кінці цієї довгої галереї, ліворуч, дівчина завважила невеличкі сходи, що вели до приміщень з роботами старих фламандських майстрів, у тому числі й до зали номер дванадцять.

На якусь мить вона зупинилася на першій сходинці й сторожко обдивилася довкруг. Стеля тут була нижчою й лампочки охоронної сигналізації давали змогу краще розгледіти деталі інтер’єра. В голубуватій напівтемряві можна було розрізнити світлотіні на картинах. Дівчина побачила майже невпізнанне в мороці «Зняття з хреста» ван дер Вайдена: нереальна сутінь надавала картині зловісно величного вигляду, виокремлюючи лише найбільш світлі місця — фігуру Христа, лице знепритомнілої матері, її руку поряд із безживною рукою сина.

Тут не було нікого, крім персонажів картини, більшість яких, огорнута темрявою, здавалося, спали глибоким сном. Не довіряючи цьому видимому спокою, вражена присутністю стількох образів, створених руками померлих сотні років тому людей, образів, які мовби стежили за нею зі своїх старовинних рам, Хулія дійшла до порогу зали номер дванадцять. У горлі в неї пересохло, але вона марно спробувала проковтнути слину; тоді ще раз озирнулася, однак не завважила нічого підозрілого й глибоко — так що аж щелепи звело — зітхнула, перш ніж увійти до зали так, як бачила це в кіно: з пальцем на курку, тримаючи пістолет обома руками й цілячись у темряву.

Тут теж нікого не було, і Хулія відчула безмежну п’янку полегкість. Першим, що вона побачила в мороці, був геніальний кошмар — «Садутіх», який займав більшу частину стіни. Хулія обперлася об протилежну стіну і своїм диханням затуманила скло, що прикривало «Автопортрет» Дюрера. Тильним боком долоні вона витерла піт з чола й наблизилася до третьої, дальньої стіни. Поки дівчина йшла, її очам відкривалися спершу обриси, а тоді найбільш світлі тони картини Брейгеля. Цей твір, який вона також упізнала, хоча напівморок приховував більшість його деталей, завжди якось особливо зачаровував Хулію. Трагічні нотки, якими дихав кожний мазок, експресивність незліченних фігур, наче підхоплених смертельним і неминучим подихом, численні сцени, що зливалися в моторошній перспективі, багато років тривожили її уяву. Тьмяне голубувате світло, що проникало зі стелі, вихоплювало юрмище скелетів, які постали з-під землі й рухалися, наче спустошливий вітер помсти; далекі пожежі, що висвічували чорні руїни на обрії; танталові колеса, що рухалися на своїх жердинах; скелет, який здійняв меча, готовий опустити його на закляклого навколішках злочинця із зав’язаними очима, який шепотів молитву… А на передньому плані — монарх, захоплений зненацька під час бенкету; коханці, які не відають, що надійшла остання година; усміхнений кістяк, котрий б’є у литаври Страшного суду; пойнятий жахом лицар, який, однак, зберіг досить мужності, щоб востаннє явити хоробрість та непокору й видобути з піхов меча, готовий дорого продати своє життя в кінцевій безнадійній битві…

Картка була там, у нижній частині картини, між полотном та рамою. Над самісінькою позолоченою табличкою, на якій Хулія радше вгадала, ніж прочитала два слови, що складали назву картини; «Тріумф смерті».

Коли Хулія вийшла на вулицю, дощ лив, мов із цебра. Світло ліхтарів доби королеви Ізабелли вихоплювало з темряви суцільні потоки води, що линули згори й розбивалися об бруківку. Калюжі вибухали безліччю розбризканих крапель, розбиваючи на скалки віддзеркалення міста в безладній грі світла та тіней.

Хулія підвела голову, і струмені дощу вільно потекли по її волоссю та щоках. Холод зводив вилиці та губи, мокре волосся прилипло до лиця. Вона застебнула комір плаща, крокуючи поміж кущів та кам’яних лав і не звертаючи уваги на дощ і на те, що її туфлі повні води. Образи Брейгеля досі стояли перед нею, закарбовані в сітківці її очей, засліплюваних фарами автівок, що мчали бруківкою, протинаючи золотими конусами дощ, висвітлюючи раз по раз силует дівчини, який довгими хисткими тінями відбивався на вкритому водою тротуарі. Жахлива середньовічна трагедія вирувала перед її очима, серед огнів, що мигтіли довкола, і в ній, в усіх цих чоловіках та жінках, які гинули під лавою прагнучих помсти скелетів, що їх вивергала земля, Хулія безпомильно впізнавала персонажів іншої картини: Роже Араського, Фердинанда Алтенгоффена, Беатрісу Бургундську… І навіть, на другому плані, Пітера ван Гюйса з покірливо похиленою головою. Усе переплуталося в цій жахливій фінальній сцені, де зійшлися — незалежно від того, яка цифра випала їм, коли гральні кості були востаннє кинуті на зелене сукно Землі, — краса та потворність, любов і ненависть, добро та зло, мужність і безпорадність. І себе впізнала Хулія у люстрі, що з безжальною точністю відбивало, наче на фотографії, розкриття Сьомої печатки Апокаліпсису. Це вона була дівчиною, котра, сидячи спиною до дійства, поринула у свої мрії, зачарована мелодією, що її награвав на лютні усміхнений кістяк. На цьому похмурому краєвиді вже не залишалося місця для піратів та прихованих скарбів; юрби скелетів кудись тягли Венді, яка відчайдушно їм опиралася, Попелюшка та Білосніжка з широко розплющеними від жаху очима вбирали запах сірки, а олов’яний солдатик, чи то святий Георгій, котрий забув про свого змія, чи то Роже Араський, який наполовину видобув із піхов меча, вже нічим не могли їм зарадити. Хіба що, аби зберегти власну честь, завдати кілька марних ударів порожнечі, а тоді, як і всі інші, сплести свої руки з безтілесними кістлявими руками Смерті, що підхопила їх у моторошному танці.

Промені фар якоїсь автівки висвітлили телефонну будку. Хулія, немов у напівсні, зайшла всередину, відшукала в сумочці кілька монет. Вона автоматично набрала номери Сесара та Муньйоса, але ніхто не відповідав, а з мокрого волосся вода стікала в слухавку. Дівчина повісила її, притулилася головою до скла будки й, діставши вологу сигарету, сунула її в рот, стиснувши затерплими, нечутливими через холод губами. Вона курила, огорнута хмарою диму, із заплющеними очима, аж поки її пальці обпекло жаром, і тоді дівчина кинула недопалок. Дощ монотонно дріботів по алюмінієвому даху будки, але й тут Хулія не почувалася в безпеці. Йшлося лише — вона зрозуміла це з відчайдушним відчуттям безмежної втоми — про непевний перепочинок, який не рятував її ні від холоду, ні від довколишніх світлотіней.

Хулія не знала, скільки часу простояла так у будці. Але якоїсь миті вона знову кинула в щілину монети й набрала номер — цього разу Муньйоса. Почувши голос шахіста, дівчина поволі почала оговтуватися, начеб повертаючись — і так воно було насправді — з далеких мандрів. Поступово заспокоюючись, в міру того, як вона про це розповідала, Хулія повідомила шахістові все, що сталося. Муньйос запитав про зміст картки, й Хулія відповіла С: n, слон бере пішака. На іншому кінці дроту запала мовчанка, потім Муньйос якимось дивним тоном, якого дівчина ніколи доти від нього не чула, запитав, де вона знаходиться. Почувши відповідь, шахіст попросив її залишатися там і пообіцяв приїхати якнайшвидше.

Через п’ятнадцять хвилин біля телефонної будки зупинилося таксі, і Муньйос, прочинивши дверцята, запросив дівчину до машини. Хулія побігла під дощем і за мить сховалася від нього в салоні. Таксі рушило з місця, і шахіст зняв з неї промоклий до рубця плащ та накинув на плечі свій.

— Що відбувається? — тремтячи від холоду, запитала дівчина.

— Дуже скоро ви про це дізнаєтеся.

— Що означає: слон бере пішака?

Відблиски вуличних огнів раз по раз освітлювали похмуре обличчя шахіста.

— Це означає, — відказав він, — що чорний ферзь наміряється з’їсти ще одну фігуру.

Хулія ошелешено змигнула. Тоді взяла руку Муньйоса в свої крижані долоні й стривожено глянула на нього.

— Треба повідомити Сесара.

— Ми ще маємо час, — озвався шахіст.

— Куди ми їдемо?

— Туди, де жаби літають.

Злива не вщухла й тоді, коли таксі загальмувало біля шахового клубу. Муньйос прочинив дверцята, не випускаючи руки Хулії зі своєї.

— Ходімо, — мовив він.

Дівчина покірливо йшла за ним. Вони піднялися сходами й опинилися у вестибюлі. В залі за столами ще сиділи кілька шахістів, однак директора Сіфуентеса ніде не було видно. Муньйос повів Хулію одразу до бібліотеки. Там, серед нагород та дипломів, на засклених полицях стояли сотні дві книжок. Шахіст відпустив руку Хулії й, відсунувши скло на одній з полиць, дістав грубий том у тканій палітурці. На корінці тьмяні через дотики людських рук і плин часу позолочені літери складали напис, який Хулія з подивом прочитала:

Шаховий тижневик. Четвертий квартал.

Рік було написано нерозбірливо.

Муньйос поклав том на стіл і перегорнув кілька пожовклих, надрукованих на поганому папері сторінок.

Шахові задачі, аналіз партій, інформація про турніри, давні фотографії усміхнених переможців у білих сорочках, краватках, костюмах, із зачісками за модою тих років. Аж ось він відкрив розворот із великою кількістю знімків.

— Подивіться уважно, — мовив Муньйос.

Дівчина схилилася над фотографіями. Вони були поганої якості, і на всіх перед апаратом позували групи шахістів. Деякі з них тримали кубки чи дипломи. Заголовок сповіщав: «Другий національний турнір на кубок Хосе Рауля Капабланки». Хулія спантеличено глянула на Муньйоса.

— Я не розумію, — пробурмотіла вона.

Шахіст вказав пальцем на одну з фотографій. На ній була зображена група юнаків, двоє з яких тримали невеликі кубки. Інші четверо урочисто дивилися в об’єктив. Під фотографією містився напис: «Фіналісти в юнацькій категорії».

— Ви когось впізнаєте? — запитав Муньйос.

Хулія вдивлялася в обличчя, одне за одним. І лише лице юнака, котрий стояв крайнім праворуч, видалося їй нібито знайомим. Це був хлопець п'ятнадцяти-шістнадцяти років, із зачесаним назад волоссям, у піджаку та краватці, з жалобною пов’язкою на лівому рукаві. Він дивився в об’єктив спокійними розумними очима, в яких Хулія, здавалося, завважила виклик. І тоді вона впізнала його. Її рука тремтіла, коли вона вказала на нього пальцем, а підвівши погляд на шахіста, побачила, що той ствердно хитає головою.

— Так, — мовив Муньйос. — Це і є гравець-невидимка.


XIV. РОЗМОВА У ВІТАЛЬНІ

— Якщо я знайшов його, то це тому, що я його шукав.

— Що?.. Хіба ви сподівалися його знайти?

— Я гадав, що це не є чимось неймовірним.

А. Конан Дойл

Світла на сходах не було, і вони піднялися в потемках. Муньйос ішов попереду, спираючись на поруччя, а коли опинилися на площадці, обоє, не зронивши ні слова, прислухалися. З-за дверей не долинало жодного звуку, проте з-під них, окреслюючи поріг, пробивалася смужка світла. Хулія не бачила в темряві обличчя свого супутника, однак відчула, що Муньйос дивиться на неї.

— Ми не можемо відступати, — мовила вона, відповідаючи на непоставлене запитання, й почула у відповідь лише спокійне дихання шахіста. Тоді знайшла навпомацки кнопку дзвінка й натиснула один раз. Дзеленчання дзвінка пролунало й розтануло, наче далеке відлуння, в іншому кінці довгого коридору.

Невдовзі почулися кроки, що наближалися. їхній шум завмер на якусь мить, а тоді почувся знову — дедалі повільніший та ближчий, — аж поки не затих по той бік дверей. Замок відмикали неймовірно довго, та врешті двері прочинилися, відкинувши на них прямокутник світла, що осліпило їх у першу мить. Потім Хулія подивилася на окреслений у прорізі знайомий силует і подумала, що насправді не бажає цієї перемоги.

Він відступив, пропускаючи їх до помешкання. Здавалося, несподіваний візит анітрохи його не збентежив; він виглядав лише дещо чемно-здивованим, і єдиною ознакою цього була зніяковіла посмішка, яку Хулія завважила на його губах, коли він зачиняв за ними двері. На масивній вішалці з горіхового дерева та бронзи доби короля Едуарда висіли плащ, капелюх та парасоль, з яких краплями стікала вода.

Довгим коридором з високою ліпною стелею та стінами, що радше нагадували невеличку галерею севільського пейзажного живопису дев’ятнадцятого століття, він провів їх до вітальні. Поки він ішов отак попереду, раз по раз озираючись з виглядом уважного господаря, Хулія марно шукала бодай якусь рису, що виказала б у ньому того, іншого, котрий — тепер вона це знала — чаївся десь, витав, наче привид, між ними і чийого існування, хоч би що сталося далі, вже не можна було ігнорувати. А проте — і попри все, — хоча світло розважливості поступово проникало в найвіддаленіші закапелки її сумнівів, хоча факти, немов бездоганно підігнані пазли, окреслювали поверх образів «Шахової партії» світло та тіні іншої трагедії чи трагедій, що накладалися на ту, відтворену в символіці фламандської дошки… Попри все це, попри болюче усвідомлення, яке поступово витісняло з її почуттів первісне заціпеніння, Хулія ще не була здатна ненавидіти чоловіка, котрий, напівобернувшись до неї, ішов попереду коридором — такий люб’язний, такий елегантний навіть у власному домі — у синьому шовковому халаті, гарно скроєних брюках та зав’язаній під розстебнутим комірцем сорочки шийній хустці; його волосся злегка кучерявилося на потилиці та скронях, зведені брови надавали йому похмурого вигляду старого денді, що його — як завжди в присутності Хулії — пом’якшувала ледь помітна лагідна, сумна посмішка, застигла в кутках тонких блідих губ антиквара.

Жоден із трьох не зронив ані слова, поки вони не зайшли до вітальні — просторої кімнати з високою стелею, на якій були зображені класичні сцени (до цього вечора Хулія найбільше полюбляла ту, де Гектор у блискучому шоломі прощався з Андромахою та їхнім сином) і де серед увішаних килимами та картинами стін зберігалися найбільші коштовності антиквара — ті, які протягом усього життя він добирав для себе, ніколи не виставляв на продаж, хоч би яку ціну за них давали. Хулія знала їх так добре, начеб вони належали їй, вони здавалися їй ріднішими навіть за ті речі, що були колись у батьківському домі, і за ті, що знаходилися в її теперішньому помешканні: оббитий шовком диван у стилі ампір, на який Муньйос — з посуворілим кам’яним лицем, з руками в кишенях плаща — не наважувався сісти, хоча Сесар порухом руки запрошував його це зробити; бронзову статуетку фехтувальника роботи Штайнера — витончену фігурку з гордовито випнутим підборіддям, що височіла на своєму п’єдесталі — голландському секретері кінця вісімнадцятого століття, на кришці якого, скільки Хулія себе пам’ятала, антиквар зазвичай розкладав свою кореспонденцію; кутову засклену шафу доби Георга IV з чудовою колекцією карбованого срібла, яке Сесар власноручно начищав раз на місяць; найдорожчі картини, позначені іскрою Божою: «Портрет молодої дами», приписуваний Лоренцо Лотто, чарівне «Благовіщення» Хуана де Сореди, могутній «Марс» Луки Джордано, меланхолійне «Надвечір’я» Томаса Гейнсборо… І колекцію англійської порцеляни, і настінні та підлогові килими, і віяла — речі, які Сесар дбайливо добирав одну по одній: довершені та різні за стилем, походженням і генеалогією, вони складали приватну колекцію напрочуд особисту, так щільно пов’язану з естетичними смаками та характером свого власника, що, здавалося, всі ці предмети — разом і поодинці — відбивали його сутність. Бракувало лише невеличкого порцелянового тріо персонажів комедії дель арте: Лусінди, Октавіо та Скарамучі роботи Бустеллі, які залишалися на першому поверсі крамниці у своїй заскленій шафці.

Муньйос і далі стояв, похмурий і зовні нібито спокійний, але щось у ньому — можливо, те, як він розставив ноги на килимі чи розвів лікті рук, які й досі тримав у кишенях плаща, — свідчило, що він насторожі, готовий зустрітися віч-на-віч із будь-якою несподіванкою. У свою чергу Сесар дивився на нього з безпристрасною чемною цікавістю і лише раз по раз переводив погляд на Хулію, ніби вона була тут у себе вдома, а Муньйос — зрештою єдиний чужак — повинен був пояснити, що привело його сюди о такій пізній порі. — Хулія, яка знала Сесара так само добре, як саму себе (до цього вечора вона гадала, буцімто знає його, як саму себе, подумки виправилась дівчина), усвідомлювала, що антиквар, щойно відчинив їм двері, зрозумів, що це не просто візит до третього товариша по пригоді. За його дружньою поблажливістю, за його посмішкою та безневинним поглядом чистих блакитних очей дівчина розпізнала сторожке вичікування, сповнене цікавості та деякої іронії; те саме, з яким багато років тому, тримаючи її на колінах, він чекав, коли Хулія вимовить чарівні слова у відповідь на його дитячі загадки, які вона так полюбляла: «Схоже на золото, тільки не срібло…» або «Йде на чотирьох, тоді на двох, а потім на трьох…». І найвишуканіше з усіх: «Закоханий без вагання назве і наймення дами, і колір її убрання…»

А проте Сесар і далі дивився на Муньйоса. В цей дивний вечір, у цьому приглушеному, спрямованому на стос книжок світлі англійської лампи під пергаментним абажуром, що відкидало тіні на оточуючі предмети, очі антиквара майже не дивилися на дівчину. Не тому, що уникали її погляду, бо, зустрівшись бодай на мить з її очима, він дивився на неї прямо й відверто, мовби між ними не існувало жодних секретів. Здавалося, щойно Муньйос скаже те, що має сказати, і піде, — він, Сесар, готовий буде дати чітку, переконливу, логічну й остаточну відповідь на все, що залишалося нез’ясованим між ним та Хулією. Можливо, це буде розлога відповідь на всі запитання, які виникали в Хулії протягом усього життя. Однак було вже запізно, і це вперше Хулія не мала бажання слухати. Її цікавість була задоволена біля «Тріумфу смерті» Брейгеля-старшого. Тепер їй уже не був потрібен ніхто, навіть він. Усе це сталося ще до того, як Муньйос розкрив старий том шахового альманаху й показав на одну з фотографій, тож не мало жодного відношення до її появи цього вечора в домі Сесара. Нею рухала суто формальна цікавість. Естетична, як зазначив би сам Сесар. Вона мусила бути тут — водночас героїня та хор, актриса й глядачка найзахоплюючої класичної трагедії (бо всі були тут: Едіп, Орест, Медея та інші давні друзі), якої доти ніхто й ніколи не грав перед нею. Зрештою це була вистава на її честь.

Усе це здавалося таким нереальним, що Хулія, закуривши сигарету, вмостилася на дивані: нога за ногу, одна рука на бильці. Перед нею стояли двоє чоловіків, і сцена ця нагадувала сцену на зниклій фламандській дошці. Муньйос стояв ліворуч на краєчку старовинного пакистанського[35] килима; плин часу, позбавивши його колишньої яскравості, лише підкреслив красу червоно-вохряних барв. Шахіст — «тепер вони обидва можуть називатися так», — подумала дівчина з якоюсь дивною полегкістю, — так і не зняв плаща й, схиливши трохи голову набік, дивився на антиквара з тим виразом особливої гідності такого собі Шерлока Холмса, якого надавав йому передусім погляд стомлених, поринулих у споглядання суперника очей. Втім, у погляді Муньйоса не було самовдоволення переможця. Не було й ворожості ані бодай підозри, цілком виправданої за таких обставин. Лише напруженість — в очах і в тому, як окреслилися жовна на його кістлявій нижній щелепі, але це, на думку Хулії, було пов’язано з тим, що тепер шахіст вивчав зовнішність суперника після того, як стільки часу приділив його способу мислення. Поза сумнівом, він зараз пригадував давні помилки, подумки відтворював ходи, оцінював різні можливості. Лице шахіста зберігало упертий і відсутній вираз гравця, котрий, завершивши за допомогою блискучих маневрів партію, прагне лише одного: зрозуміти, як це, чорт забирай, суперник спромігся «з’їсти» у нього незначущого пішака, забутого на якійсь другорядній клітині.

Сесар стояв праворуч; посрібленим волоссям та шовковим халатом він нагадував елегантного персонажа якоїсь комедії початку століття: спокійний, сповнений гідності й упевнений у собі і в тому, що килим, на якому стоїть його співрозмовник, був виготовлений двісті років тому й належить йому. Хулія бачила, як він засунув руку до кишені, дістав пачку сигарет із позолоченим фільтром і вставив одну з них у мундштук зі слонової кістки. Ця сцена була надто надзвичайною, щоб не відкластися в пам’яті: тло, що становили потемнілі від часу й побляклі старожитності, та стеля із зображеннями витончених класичних образів, і старий елегантний денді, котрий виглядав якось двозначно, та худий, недбало вбраний чоловік у зім’ятому плащі — віч-на-віч, мовчки спостерігаючи один за одним, мовби в чеканні, що хтось, можливо суфлер, котрий сховався в якійсь старовинній меблі, подасть першу репліку, щоб розпочати останній акт. Відтоді, як Хулія завважила знайомі риси в обличчі юнака, котрий дивився в об’єктив фотоапарата з усією серйозністю своїх п’ятнадцяти чи шістнадцяти років, вона передбачала, що ця частина вистави виглядатиме більш-менш таким чином. Це було подібним до цікавого відчуття, що зветься déjà vu[36]. Вона вже знала, яким буде фінал, де бракувало хіба що мажордома в смугастій камізельці, який би сповістив, що вечерю подано, аби все перейшло межі гротеску. Вона подивилася на двох своїх улюблених персонажів і піднесла до губ сигарету, намагаючись щось пригадати. «А в Сесара дуже зручний диван, — майнула думка, — на ньому так добре сидіти знічев’я; в жодному амфітеатрі не знайшлося б такого комфортного крісла». Так. Спогад повернувся — цього разу без жодних зусиль — і був зовсім недавнім. Вона вже встигла кинути погляд на цей сценарій. Це сталося лише кілька годин тому, в залі номер дванадцять музею Прадо. Картина Брейгеля, гуркіт литавр, на тлі якого нищівне дихання неминучого на своєму шляху змітає з лиця землі геть усе, аж до останньої травинки, перетворюючись на один суцільний гігантський вир, на гучний регіт якогось п’яного бога, що вивергає свою олімпійську блювоту ген за почорнілими пагорбами, димуючими руїнами та відблисками пожеж. Інший фламандець — Пітер ван Гюйс, старий майстер, що жив при Остенбурзькому дворі, теж пояснив це: на свій манір, можливо, більш тонко та вишукано, більш герметично та завуальовано, ніж брутальний Брейгель, але з тим самим наміром; зрештою, всі картини є картинами однієї картини, як і всі дзеркала є відбитками одного відбитку, а всі смерті — смертями однієї Смерті:

Все суще — шахівниця з ночей і днів, на якій Доля грає людьми, наче фігурами.

Хулія пробурмотіла цю фразу подумки, дивлячись на Сесара та Муньйоса. Все було гаразд, отже можна було розпочинати. Слухайте, слухайте, слухайте! Конус жовтавого світла, що йшло від англійської лампи, вихоплював обох персонажів. Антиквар трохи схилив голову й закурив сигарету саме тоді, коли Хулія відвела від губ свою. Ніби то був сигнал до початку розмови, Муньйос повільно хитнув головою, хоча ніхто ще не зронив ані слова. Потім він мовив:

— Сподіваюсь, Сесаре, у вас знайдеться шахівниця.

«Не надто блискуче, — подумки визнала дівчина. — Ба, навіть недоречно. Вигадливий сценарист, безперечно, вклав би в уста Муньйоса кращу репліку, однак, — розчаровано сказала вона собі, — автор цієї трагікомедії, зрештою, такий самий нездара, як і створений ним світ. Не можна вимагати, щоб фарс переважив у талановитості, тупоумстві чи розпутності власного автора».

— Не думаю, що нам знадобиться шахівниця, — відповів Сесар, і це трохи покращило діалог. Завдяки не словам, які також не були якимись особливими, а вдалому тону, який використав антиквар, надавши фразі певного відтінку прикрості; це було дуже схоже на нього, ніби все, що відбувалося довкруг, він спостерігав, сказати б, здаля, сидячи на залізній, пофарбованій у білий колір садовій лаві з келихом дуже сухого мартіні в руці.

Сесар був таким самим витонченим у своїх декадентських позах, як і, мабуть, у своєму гомосексуалізмі чи у своїй розпутності, і Хулія, котра любила його також і за це, змогла належним чином оцінити його поведінку в цій ситуації — точну, безпомильну й таку бездоганну в усіх своїх виявах, що вона, спершись на бильце дивана, в захваті дивилася на антиквара крізь кільця сигаретного диму. Бо найбільш захопливим було те, що цей чоловік обманював її впродовж двадцяти років. А проте, якщо бути справедливою до кінця, винуватцем цього обману був, зрештою, не він, а вона сама. В Сесарі ніщо не змінилося: усвідомлювала це Хулія чи ні, але він завжди був — мусив бути — самим собою. І ось він стояв тут, спокійно курив сигарету, і — вона чітко це розуміла — його зовсім не мучили докори сумління, він не відчував навіть занепокоєння через те, що скоїв. Він позував — такий же чемний та самовпевнений, як і тоді, коли Хулія слухала з його вуст чарівні історії про закоханих та воїнів. Ніби от-от збирався заговорити про довготелесого Джона Сілвера, Венді, Лагардера чи сера Кеннета, лицаря Леопарда, і це анітрохи не здивувало б дівчину. Однак це він залишив Альваро під душем, це він устромив Менчу між ніг пляшку джину… Хулія повільно вдихнула сигаретний дим і примружила очі, смакуючи власну гіркоту. «Якщо він такий самий, як завжди, — подумала вона, — а вочевидь так воно і є, виходить, змінилась я. Тому цього вечора я його бачу інакше, іншими очима: бачу негідника, блазня та вбивцю. А проте залишаюся сидіти тут, зачарована, і знову чекаю його слів. За кілька секунд, замість якоїсь пригоди в Карибському морі, він розповість, буцімто все це вчинив заради мене чи щось у такому дусі. І я, як завжди, слухатиму його ще й тому, що ця оповідь переважить будь-яку іншу історію Сесара. Переважить уявою та жахом».

Вона прибрала руку з бильця дивана й нахилилася вперед, трохи розтуливши рота: зосереджена на тому, що відбувалося в неї перед очима, Хулія не хотіла пропустити найменшої подробиці. І цей її рух, здавалося, став сигналом для продовження діалогу. Муньйос — руки в кишенях плаща, голова схилена набік — дивився на Сесара.

— Розвійте один мій сумнів, — мовив він. — Після того, як чорний слон з’їдає білого пішака на а6, білі вирішують зробити хід королем з 64 на е5, відкриваючи можливість шаху чорному королю з боку білого ферзя… Як тепер мають зіграти чорні?

В очах антиквара з’явився блиск, вони пожвавішали, мовби посміхалися, попри те що його обличчя зберігало незворушний вигляд.

— Не знаю, — повагавшись якусь мить, озвався він. — Це ви у нас гросмейстер, дорогенький. Ви повинні знати.

Муньйос зробив непевний жест, ніби відкидав титул гросмейстера, яким уперше удостоїв його Сесар.

— А проте, — повільно проказав він, розтягуючи слова, — я волів би знати вашу особисту думку.

Посмішка, яка досі, здавалось, обмежувалася очима антиквара, заграла і на його губах.

— У такому разі я прикрив би чорного короля, пересунувши слона на с4… — Він чемно глянув на шахіста. — Як по-вашому, це вдалий хід?

— Я з’їм вашого слона, — майже брутально відповів Муньйос. — Білим слоном, що стоїть на dЗ. А потім ви поставите мені шах конем на (17.

— Я нічого вам не ставитиму, друже, — антиквар незворушно витримав його погляд. — Не знаю, про що це ви. До того ж зараз надто пізно, щоб загадувати один одному загадки.

Муньйос уперто насупив брови.

— Ви поставите мені шах на d7, — повторив він. — Облиште ваші історії й зосередьтеся на шахівниці.

— З якої це речі?

— Аз такої, що у вас залишилося мало варіантів… Я уникну цього шаху, відвівши білого короля на 66.

Почувши це, Сесар зітхнув, і його блакитні очі, які через тьмяне освітлення кімнати здавалися надзвичайно світлими, майже безбарвними, втупилися в Хулію. Сунувши в зуби мундштук, антиквар двічі засмучено похитав головою.

— Відтак, хоч як це прикро, — мовив він і, здавалося, це йому справді було неприємно, — мені доведеться з']сти ще одного вашого коня — того, що стоїть на b1. — Він безпорадно розвів руками й глянув на співрозмовника. — Шкода, еге ж?

— Так, особливо з точки зору коня. — Муньйос закусив нижню губу й проникливо подивився на антиквара.

А чим ви його з’їсте — ладдею чи ферзем?

— Звичайно, ферзем, — Сесар здавався ображеним. — Адже існують певні правила… — Не договоривши, він тільки махнув правою рукою. Блідою тонкою рукою, на тильному боці якої проступали голубуваті вени і яка — тепер Хулія знала це — була здатна так само природно вбити; можливо, її смертельний удар розпочинався з такого ж елегантного поруху, який щойно Сесар зробив у повітрі.

І тут — уперше відтоді, як вони зайшли до Сесара додому, — на губах Муньйоса з’явилася та невиразна відчужена посмішка, що була пов'язана радше з його дивними математичними роздумами, ніж із довколишньою реальністю.

— На вашому місці я пересунув би ферзя на с2, але тепер це вже неважливо… — мовив він тихо. — Просто я хотів дізнатися, як ви збиралися вбити мене.

— Не кажіть дурниць, — в голосі антиквара пролунало щире обурення. Потім, мовби апелюючи до доброго виховання шахіста, він вказав рукою на диван, де сиділа Хулія, однак не дивлячись на неї. — Сеньйорита…

— Зараз, — відказав Муньйос, так само посміхаючись кутками губ, — сеньйорита, гадаю, відчуває не меншу цікавість, ніж я. Але ви не відповіли на моє запитання… Ви збиралися вдатися до своєї старої тактики, завдавши удару в горлянку або в потилицю чи готували для мене якусь більш класичну розв’язку? Я маю на увазі — отруту, кинджал чи щось таке… Як би ви це визначили? — шахіст глянув на розмальовану стелю, шукаючи там потрібне слово. — Ах, так. Щось на венеціанський манір.

— Я сказав би: на флорентійський, — уточнив Сесар з властивою йому педантичністю, не приховуючи, однак, деякого захоплення. — Я не знав, що ви можете іронізувати над такими речами.

— А я й не можу, — озвався шахіст. — Зовсім не можу… — він глянув на Хулію, а тоді вказав пальцем на антиквара. — Ось, будь ласка, слон, що займає місце довіреної особи біля короля та королеви. Або, якщо хочете більш фігурально, bishop, тобто єпископ по-англійськи, єпископ-інтриган. Великий візир-зрадник, який потайки плете свою змову, бо насправді це перевдягнена Чорна королева…

— Чарівна історія, — глузливо проказав Сесар, повільно й беззвучно аплодуючи. — Однак ви промовчали, яким буде хід білих після того, як вони втратили коня… Щиро кажучи, мій любий, я аж пропадаю з цікавості.

— Слон на dЗ, шах. І чорні програють партію.

— Так просто? Ви змушуєте мене непокоїтися.

— Так просто.

Сесар зважив ситуацію. Потім витягнув з мундштука недопалок і, акуратно стряхнувши присок, поклав його до попільнички.

— Цікаво, — мовив він, піднявши мундштук, як піднімають вказівний палець, вимагаючи тиші. Тоді повільно, щоб не стривожити марно Муньйоса, наблизився до англійського ломберного столика, що стояв поряд із диваном, праворуч од Хулії. Провернувши срібний ключик у замковій щілині шухляди з лимонного дерева, дістав жовтуваті, потемнілі через плин часу старовинні шахові фігури зі слонової кістки, які дівчина ніколи доти не бачила.

— Цікаво, — повторив він, розставляючи своїми тонкими пальцями з добре доглянутими нігтями фігури на шахівниці. — Отже, позиція у нас така (див. рис. 15).

— Саме так, — погодився Муньйос, який дивився на шахівницю здаля, не наближаючись до неї. — Білий слон, відійшовши з с4 на d3, відкриває можливість подвійного шаху: білим ферзем чорному королю і тим-таки слоном чорному ферзю. Королю не залишається нічого іншого, як тікати з а4 на bЗ й кинути чорного ферзя напризволяще… Білий ферзь оголосить йому ще один шах на с4, змушуючи ворожого короля відступити, перш ніж білий слон покінчить із ферзем.

— Чорна ладдя з’їсть цього слона.

— Так. Але це вже не має значення. Без ферзя чорним кінець. До того ж після зникнення з шахівниці цієї фігури партія втрачає сенс.

— Мабуть, ви маєте рацію.

— Авжеж. Долю партії чи радше того, що залишилось від неї, тепер вирішує білий пішак, який стоїть на 65 і, з’ївши чорного пішака на с6, просуватиметься вперед, поки не перетвориться на ферзя, і ніхто не зможе йому завадити це зробити… Це станеться за шість, максимум за дев’ять ходів, — Муньйос засунув руку до кишені й дістав папірець, поцяткований зробленими олівцем позначками. — Приміром, ось таких: d5: сб Кd7-f6

Фс4-е6 а5-а4

Фе6-e6 а4-аЗ сЗ-с4+ Крb2-с1

Фf6-сЗ+ Крс1-d1

ФсЗ: аЗ Лbі-с1

ФаЗ-bЗ+ Крd1: d2 с6-с7 b6-b5 с7-с8 (Чорні програють)

Антиквар узяв папірець із позначками, потім абсолютно спокійно подивився на шахівницю, і далі стискаючи зубами порожній мундштук. Він посміхався з видом людини, яка змиряється зі своєю поразкою, передвіщеною перед тим зорями. Заходився переставляти — одну по одній — фігури, поки не вибудував фінальну позицію (див. рис. 16).

— Визнаю, виходу справді немає, — озвався він нарешті. — Чорні програють.

Муньйос перевів погляд з шахівниці на Сесара.

— Брати другого коня, — незворушно мовив він, — було помилкою.

Антиквар, так само посміхаючись, стенув плечима:

— Починаючи з певного моменту, чорні вже не мали вибору… Вони, сказати б, зробилися бранцями власного руху, власної природної динаміки. Цей кінь довершував гру. — На якусь мить Хулія завважила, як очі Сесара спалахнули гордістю. — Насправді вона була майже досконалою.

— Не з точки зору шахів, — сухо зронив Муньйос.

— Шахів?.. Е, дорогенький, — антиквар зневажливо показав на фігури. — Я мав на увазі дещо більше за звичайну шахівницю, — його блакитні очі зробилися глибокими, наче крізь них прозирав якийсь потаємний світ. — Я мав на увазі саме життя, ці шістдесят чотири клітини чорних ночей та білих днів, які згадував поет… А можливо, навпаки: білих ночей та чорних днів. Усе залежить від того, з якого боку від гравця розмістити зображення… Чи то дзеркала, якщо вдаватися до символів.

Хулія завважила, що Сесар не дивиться на неї, хоча, звертаючись до Муньйоса, він весь час начеб звертався до неї.

— Як ви дізналися, що це він? — запитала дівчина в шахіста, і тут антиквар, здавалося, вперше був Заскочений зненацька. Щось змінилося в його поведінці, мовби Хулія, підтримавши вголос звинувачення Муньйоса, порушила якусь обітницю мовчання. Від недавньої скритості не залишилося й сліду, а посмішка на його губах перетворилася на гримасу — глузливу й водночас прикру.

— Так, — озвався він до шахіста, уперше таким чином визнавши свою провину. — Розкажіть, як ви дізналися, що це я.

Муньйос трохи схилив голову в бік Хулії.

— Ваш приятель припустився кількох помилок… — Шахіст повагався, обдумуючи сенс власних слів, а тоді зробив короткий, адресований антикварові жест, ніби вибачаючись перед ним. — Втім, називати це помилками було б невірно, адже він весь час знав, що робить і чим важить… Хоч як це парадоксально, але саме ви змусили його виказати себе.

— Я? Але ж я й гадки не мала, поки…

Сесар похитав головою. «Майже з ніжністю», — подумала дівчина, лякаючись його почуттів.

— Наш приятель Муньйос висловився фігурально, принцесо.

— Не називай мене принцесою, благаю тебе, — Хулія не впізнала власного голосу; навіть їй він видався незвично суворим. — Сьогодні не треба.

Антиквар кілька секунд дивився на неї, а тоді згідливо похилив голову.

— Гаразд, — мовив він, ніби насилу пригадуючи, про що оце щойно говорив. — Муньйос намагається пояснити тобі, що твоя присутність у цій партії була для нього лакмусовим папірцем, який давав змогу спостерігати за намірами суперника. Наш приятель — чудовий шахіст, але до того ж він виявився гарною нишпоркою, навіть кращою, ніж я гадав… Не те що цей бовдур Фейхоо, який, побачивши в попільничці недопалок, щонайбільше спроможеться на висновок, що хтось курив. — Він глянув на Муньйоса. — Адже вас насторожив хід, коли слон бере пішака, хоча це можна було зробити ферзем, тобто королевою, еге ж?

— Так. Принаймні це був один із тих чинників, що викликали підозру. Четвертим ходом той, хто грав чорними, знехтував можливість з’їсти білу королеву, хоча це вирішило б долю партії на його користь… Спершу я був подумав, що це гра в кота-мишки або що Хулія — тобто біла королева — настільки необхідна для гри, що її зарано з’їдати — тобто вбивати. Однак, коли наш суперник — тобто ви — вирішив з’їсти пішака на 65 слоном, а не королевою (а це неминуче призвело 6 до розміну ферзів), я зрозумів, що таємничий гравець узагалі не мав наміру з’їдати білу королеву; ба більше: він був готовий навіть програти партію, аби тільки не зробити цього. А зв'язок між цим ходом та балончиком на ринку Растро, і ця самовпевненість: мовляв я можу вбити тебе, але не роблю цього, були такими очевидними, що в мене вже не залишалося жодних сумнівів: загрози білій королеві — це лише омана, — він подивився на Хулію. — Бо насправді в цій грі вам ніщо не загрожувало.

Сесар згідливо хитав головою, начеб ішлося не про нього, а про дії якоїсь третьої особи, до якої йому було зовсім байдуже.

— Ви зрозуміли також, — озвався він, — що ворог не король, а чорна королева.

Муньйос стенув плечима, не виймаючи рук із кишень.

— Це було неважко. Зв’язок із убивствами був очевидним: лише ці фігури, з’їдені чорною королевою, символізували справжні вбивства. Відтак я заходився вивчати ходи цієї фігури й дійшов цікавих висновків. Приміром, захищаючи чорні фігури, ви боронили також білу королеву — свого головного суперника, — до якої ставилися, немов до святині… Просторова близькість до білого коня — тобто до мене — адже обидві фігури розташовані на суміжних клітинах, майже як добрі сусіди, й чорна королева не наважується встромити в коня своє отруйне жало, відкладаючи це на потім, коли не залишиться іншого виходу… — він дивився на Сесара невиразними очима. — Принаймні я тішуся тим, що ви вбили б мене без ненависті, навіть з деякою делікатністю та симпатією спільника; з вибачливою посмішкою на губах, благаючи, щоб я вас зрозумів. З огляду на суто шахові обставини.

Сесар зробив рукою театральний жест, як це робили у вісімнадцятому столітті, й схилив голову, на знак вдячності за таке точне визначення.

— Ви маєте цілковиту рацію, — мовив він. — Але скажіть… Як ви здогадалися, що ви кінь, а не слон?

— Завдяки цілому ряду більш або менш важливих ознак. Вирішальною стала символічна роль слона як довіреної фігури королівської пари, я вже згадував це. Ви, Сесаре, грали в усьому цьому надзвичайну роль: білого слона, перевдягненого в чорну королеву, який діє то по один, то по інший бік шахівниці… І саме це зумовило вашу поразку в партії, яку ви, хоч як це дивно, розпочали саме задля цього: щоб програти. І останнього удару, що добиває вас, припиняючи ваші муки, завдає ваша ж рука: білий слон з’їдає чорну королеву, антиквар, приятель Хулії, власною грою викриває гравця-невидимку, скорпіон жалить себе своїм хвостом… Запевняю вас, це вперше в житті я став свідком самогубства, розіграного на шахівниці, й до того ж так майстерно.

— Чудово, — мовив Сесар, і Хулія не зрозуміла, що той мав на увазі: аналіз Муньйоса чи власну гру. — Скажіть мені, однак… У чому, на вашу думку, полягає моя ідентичність із чорною королевою та білим слоном?

— Гадаю, якщо вдаватися до подробиць, це забере у нас цілу ніч, а на обговорення всіх деталей довелося 6 витратити не один тиждень… Зараз я можу говорити лише про те, що побачив на шахівниці. 'А побачив я роздвоєну особистість: темне, чорне зло, Сесаре. Вашу жіночу сутність, пам’ятаєте? Ви самі якось попросили мене це проаналізувати: особистість уражену, пригнічену власною двоїстістю, виклик усталеному порядку, поєднання ворожих та гомосексуальних імпульсів… Усе це, втілене під чорним убранням Беатріси Бургундської, або — що те саме — шахової королеви. А з іншого боку цьому, наче денне світло, протистоїть ваша любов до Хулії… Цей другий стан для вас так само тяжкий: чоловіче начало з відповідними нюансами, естетика ваших лицарських вчинків — те, чим ви хотіли бути, але не стали. Роже Араський, втілений не в коні і не в лицарі, а в елегантному білому слоні… Як ви гадаєте?

Сесар зблід і немов закляк, і це вперше в житті Хулія бачила його таким, паралізованим від здивування. За кілька секунд, що здалися їй цілою вічністю, коли чути було лише цокання настінного годинника, який відміряв плин цієї тиші, в кутках безкровних губ антиквара окреслилася слабка посмішка. Але цього разу то був машинальний порух, звичайне скорочення м’язів у відповідь на безжальний розтин, що зробив йому Муньйос та ще й заявив про це вголос, кинув просто в обличчя, як кидають рукавичку.

— Розкажіть мені про цього слона, — хрипко попросив він.

— Розкажу, якщо ви просите, — очі Муньйоса пожвавішали, в них спалахнув лихоманковий блиск після того, як він зробив вирішальні ходи. Він відплатив суперникові за сумніви та вагання, які той змусив його пережити перед шахівницею: це був його професійний реванш. І, збагнувши це, Хулія зрозуміла також і те, що в якийсь момент їхньої партії шахіст уже був повірив у власну поразку.

— Слон, — провадив далі Муньйос, — фігура, яка найбільше уподібнюється до Гомосексуалізму завдяки своїм діагональним проникливим ходам… Так. До того ж ви взяли на себе чудову роль в образі цього слона, котрий боронить безпорадну білу королеву, а в ендшпілі, в пориві величної зваги — спланованому від самого початку — завдає смертельного удару власній темній сутності, а ще дає своїй улюбленій білій королеві повчальний та моторошний урок… Усе це я прозирав поступово, узгоджуючи між собою різні здогади. Але ви не грали в шахи. Тому спочатку були поза підозрою. Однак згодом, коли я вже мав деяку певність, це збивало мене з пантелику. Розвиток партії був надто досконалим для звичайного шахіста і неймовірним для простого любителя… Насправді це й досі спантеличує мене.

— Все має своє пояснення, — озвався Сесар. — Втім, не хочу вас переривати, дорогенький. Продовжуйте.

— Власне, це майже все. Принаймні тут і на сьогодні. Альваро Ортегу міг убити хтось, хто був із ним знайомий, але мені було мало що відомо про це. А от Менчу Роч ніколи б не відчинила двері незнайомцеві та ще й за таких обставин, про які розповів Макс. Тоді в кав'ярні ви сказали, що вже майже не залишилося підозрюваних, і це було правдою. Я спробував розв’язати цю задачу, вдавшись до послідовного ряду аналітичного наближення. Лола Бельмонте не могла бути моїм суперником: я зрозумів це, коли її побачив. І її чоловік також. Що ж до дона Мануеля Бельмонте, його цікаві музичні парадокси дали мені поштовх для багатьох роздумів… Однак підозрювати його було б занадто. Його здібності як шахіста були нижчими за всі інші. До того ж він інвалід, а це виключало можливість його нападу на Альваро та Менчу… Можливий дует «дядько-племінниця» — якщо взяти до уваги білявку в плащі — також не витримав детального аналізу: чого б це вони мали красти те, що однаково належало їм?.. Стосовно ж Монтегріфо я дещо з’ясував і знаю, що він не має жодного стосунку до шахів. А крім того, Менчу Роч нізащо не відчинила б йому двері того ранку.

— Отже, залишався тільки я.

— Ви вже знаєте, що, коли виключити все неможливе, те, що залишиться, хоч яким неймовірним воно б здавалося, неодмінно має бути правдою.

— Я це пам’ятаю, дорогенький. І вітаю вас. Я радий, що не помилився щодо вас.

— Саме тому ви мене вибрали, еге ж?.. Ви знали, що я виграю партію. Ви хотіли бути переможеним.

Сесар поблажливо посміхнувся, даючи зрозуміти, що це не має жодного значення.

— Я справді очікував на це. Я вдався до ваших добрих послуг, оскільки Хулія потребувала когось, хто б супроводив її в спуску до пекла… Бо цього разу я мусив обмежитися роллю диявола й зіграти її якомога краще. Супутника тобі даю. Саме так я і вчинив.

Щойно він вимовив це, очі дівчини спалахнули. В її голосі вчувалися металеві нотки.

— Ти грав не диявола, а Бога. Вирішував, де добро, де зло, кому жити, а кому вмирати.

— Це була твоя гра, Хуліє.

— Брешеш. Твоя. А я була лише приводом, от і все.

Антиквар невдоволено відкопилив губу.

— І ти нічого не розумієш, моя люба. Втім, тепер це не має великого значення… Подивися в будь-яке дзеркало — і, можливо, ти збагнеш, що я правий.

— Пішов ти, Сесаре, зі своїми дзеркалами…

Він глянув на неї, і в його очах був справдешній біль — так дивляться несправедливо скривджені собаки та діти. Та поступово німий, сповнений абсурдної відданості докір згас у блакитних очах, і його погляд зробився відчуженим, задивленим у пустку й дивним чином вологим. І тоді антиквар повільно повернув голову й знову глянув на Муньйоса.

— Ви, — мовив він, і, здавалося, йому було важко віднайти тон, в якому він досі вів цю бесіду з шахістом, — ще не розповіли мені, як пов’язали свої індуктивні теорії з фактами… Чому ви з Хулією прийшли до мене сьогодні, а не, приміром, учора?

— Бо вчора ви ще не відмовилися вдруге взяти білу королеву… До того ж я лише сьогодні знайшов те, що шукав: підшивку шахового тижневика за четвертий квартал тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Гам є знімок фіналістів юнацького турніру. І на цьому знімку є ви, Сесаре. А на звороті — ваше ім’я та прізвище. Мене тільки дивує, що не ви стали переможцем… А ще я не розумію, чому відтоді загубився ваш слід як шахіста. Ви більше не зіграли офіційно жодної партії.

— Я теж дечого не розумію, — озвалася Хулія. — Точніше, я не розумію багато чого в усьому цьому божевіллі… Я знаю тебе стільки, скільки тямлю себе, Сесаре. Я виросла біля тебе й гадала, буцімто знаю твоє життя до найменших подробиць. Але ти ніколи не говорив зі мною про шахи. Ніколи. Чому?

— Це довго пояснювати.

— Ми маємо час, — проказав Муньйос.

Це була остання партія турніру. На шахівниці залишалося мало фігур, боротьбу вели пішаки та слони. Біля дощаного помосту, на якому зійшлися в двобої фіналісти, кілька глядачів стежили за ходами, які один із арбітрів позначав на панелі, що висіла на стіні між портретом генерала Франка та календарем, на якому стояла дата: 12 жовтня 1945 року; під ним на столику виблискував срібний кубок, що чекав на переможця.

Юнак у сірому піджаку машинально торкнувся вузла краватки й розпачливо глянув на свої — чорні — фігури. Методична, безжальна гра суперника на останніх ходах безнадійно загнала його в глухий кут. У тому, як грали білі, не було особливого блиску, радше йшлося про поступове просування вперед завдяки надійності обраного захисту, де перевага досягалася лише умінням терпляче вичікувати й використовувати — одну по одній — кожну помилку суперника. Це була гра, позбавлена уяви, в якій білі нічим не ризикували, але саме тому руйнували кожну спробу атаки на свого короля з боку чорних фігур, тепер уже нечисленних та розпорошених, нездатних не лише допомогти одні одним, але й завадити поступу двох білих пішаків, які, роблячи по черзі ходи, наближалися до поля, де кожен із них міг перетворитися на ферзя.

У юнака у сірому піджаку паморочилася голова від утоми та сорому. Впевненості в тому, що він міг виграти цю партію, що його гра переважала гру суперника, відзначалася більшою сміливістю, було не досить, щоб утішити себе перед неминучою поразкою. Нестримна, бурхлива уява його п’ятнадцяти років, надзвичайна душевна чулість і ясність розуму, навіть та майже фізична втіха, яку він відчував, доторкаючись до покритих лаком дерев’яних фігур, коли, діючи на власний розсуд, пересував їх на шахівниці, плетучи на білих та чорних клітинах тонке мереживо майже досконалої та гармонійної гри, виявилися марними, ба більше — поганьбленими тим брутальним самовдоволенням та зневагою, що відбивалися на обличчі його тріумфуючого суперника, такого собі похмурого нечеми з маленькими очицями та вульгарними рисами, єдиною заслугою якого, що принесла йому перемогу, було обачне вичікування павука в центрі свого павутиння, його нечуване боягузтво.

«Отже, в шахах трапляється й таке, — подумав юнак, який грав чорними. — А надто це приниження через незаслужену поразку, через те, що нагорода дістається тим, хто нічим не ризикує». Ось що відчував він тієї миті, сидячи перед шахівницею, яка була не просто полем безглуздої боротьби білих та чорних фігур, а дзеркалом самого життя, з плоті та крові, народження та смерті, героїзму та самопожертви. Як колись під Кресі, де слава бундючних французьких лицарів виявилася марною, потьмареною вепськими лучниками англійського короля. Юнак бачив, що сміливі та добре зважені атаки його коней та слонів, їхні прекрасні, блискучі, наче удари меча, поривання розбиваються одні за одними, немов могутні, але безпорадні хвилі, об флегматичну незворушність суперника. А білий король, ненависний білий король по той бік нездоланної шереги своїх плебеїв-пішаків, стоячи в безпечному місці з тим самим виразом зневаги, що відбивався й на обличчі гравця, якому він належав, спостерігав розгубленість та безсилля самотнього короля, котрий не міг нічим зарадити своїм вірним, але розпорошеним пішакам, що чинили безнадійний, безладний опір за принципом «рятуйся, хто може».

На цьому безжальному бойовищі з байдужих білих та чорних клітин не залишалося навіть місця для гідної поразки. Це був розгром, який знищував геть усе — не лише переможеного, а й його уяву, його мрії, його самоповагу. Юнак у сірому піджаку сперся ліктем на стіл, приклав долоню до чола й на якусь мить заплющив очі, слухаючи, як поволі стихає брязкіт зброї в повній тіней долині. «Ніколи більше», — сказав він собі. Наче подолані Римом галли, які не бажали вимовляти вголос ім’я того, хто завдав їм поразки, так і він відмовиться до кінця свого життя згадувати те, що відкрило його очам усю марноту слави. Ніколи більше він не гратиме в шахи. І, можливо, йому вдасться пустити їх у непам’ять, так само, як ішли в небуття фараони, чиї імена по смерті закарбовували на пам’ятниках.

Суперник, арбітр та глядачі чекали на наступний хід із неприхованою нудьгою, бо ендшпіль надто вже затягнувся. Юнак востаннє глянув на свого оточеного короля і з сумним відчуттям пережитої разом самотності вирішив, що йому залишається тільки власноруч убити власного короля, аби той помер гідною смертю, звільнивши його від приниження сконати, як бездомний собака, затиснутий у глухий кут. І тоді з безмежною ніжністю він простягнув руку до переможеного короля й своїми пальцями повільно та обережно поклав його на шахівницю.


XV. ЕНДШПІЛЬ КОРОЛЕВИ

Моя спричинила чимало гріхів, і з-поміж них пристрасть, противенство, марнослів’я — якщо не брехню — в мені, моєму суперникові або в нас обох. Шахи змусили мене забути про мої повинності перед Богом та перед людьми.

«Гарлейський альманах»

Закінчивши свою оповідь, — говорив він тихо, втупивши погляд в якусь невизначену точку в кімнаті, Сесар відчужено посміхнувся й неквапно обернувся та задивився на розкладену на столі шахівницю й фігури зі слонової кістки на ній. Потім стенув плечима, мов давав зрозуміти, що ніхто не вільний обирати своє минуле.

— Ти ніколи не розповідав мені про це, — мовила Хулія, й звук власного голосу видався їй безглуздим, недоречним вторгненням у цю тишу.

Сесар озвався не одразу. Світло з-під пергаментного абажура вихоплювало лише частину його обличчя, залишаючи іншу в тіні й таким чином підкреслюючи зморшки навколо очей та губ антиквара, увиразнюючи його аристократичний профіль, тонкий ніс та підборіддя, наче вибиті на старовинній монеті.

— Навряд чи я зміг би розповісти тобі про те, чого не було, — лагідно проказав він, і його очі, а можливо, їхній послаблений півтемрявою блиск, нарешті зупинилися на очах дівчини. — Протягом сорока років я ретельно тільки те й робив, що гадав, нібито так воно і є. — Його посмішка зробилася глузливою, і кпив він вочевидь сам із себе. — Відтоді я ніколи не грав у шахи, навіть сам із собою. Ніколи.

Хулія здивовано похитала головою. їй важко було повірити в таке.

— Ти просто хворий.

Він засміявся: коротко й сухо. Тепер світло відбивалося в його очах, і вони здавалися крижаними.

— Ти мене розчаровуєш, принцесо. Я сподівався, що принаймні ти зробиш мені честь і не підеш легким шляхом, — антиквар замислено глянув на свій мундштук зі слонової кістки. — Запевняю тебе, я при повному розумі. Інакше як би я зміг так ретельно вибудувати всі деталі цієї чарівної історії?

— Чарівної? — дівчина спантеличено втупилася в нього. — Йдеться про Альваро, Менчу… Ти сказав: чарівної історії? — Вона здригнулася від жаху та зневаги. — Заради Бога! Що ти верзеш?

Антиквар незворушно витримав її погляд, а тоді обернувся до Муньйоса, мовби сподіваючись на його підтримку.

— Існують аспекти… естетичного характеру, — мовив він. — Надзвичайно специфічні фактори, які не можна так поверхово спрощувати. Шахівниця — це не просто білі та чорні поля. Є вищі площини, з яких слід розглядати факти. Об’єктивні площини, — він подивився на них із несподіваною засмутою, яка здавалася щирою. — Я гадав, ви зрозумієте.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, — озвався Муньйос, і Хулія здивовано озирнулася в його бік. Шахіст так само стояв посеред вітальні, засунувши руки в кишені зім’ятого плаща. В кутку його рота окреслилася знайома невиразна відчужена посмішка.

— Знаєте? — вигукнула Хулія. — Що в біса можете знати ви?

Вона обурено стиснула кулаки, стримуючи дихання, що відлунювало в її вухах, наче відсапування тварини після тривалого бігу. Однак Муньйос залишався незворушним, і Хулія завважила, що Сесар кинув йому спокійний вдячний погляд.

— Я не помилився, обравши вас, — проказав антиквар. — І тішуся цим.

Муньйос не відповів. Лише оглянув помешкання — картини, меблі, хатнє начиння — й повільно хитнув головою, мов побачене дало йому змогу зробити якісь висновки. За кілька секунд він указав підборіддям на Хулію.

— Гадаю, вона має право взнати все до кінця.

— І ви теж, дорогенький, — уточнив Сесар.

— І я теж, хоча я тут лише свідок.

У його словах не було ні докору, ні погрози. Здавалося, шахіст просто воліє зберігати якийсь безглуздий нейтралітет. «Неможливий нейтралітет, — подумала Хулія, — адже рано чи пізно надійде мить, коли слова вичерпаються і доведеться приймати якесь рішення. А проте, — підсумувала вона, приголомшена відчуттям нереальності, якого ніяк не могла позбутися, — ця мить надійде, вочевидь, ще не скоро».

— Отож, почнімо, — мовила дівчина і, почувши власний голос, з несподіваною полегкістю зрозуміла, що втрачений спокій повертається до неї. — Розкажи нам про Альваро.

Антиквар згідливо хитнув головою.

— Альваро, — тихо повторив він. — Але спершу я повинен сказати дещо про картину, — на обличчі Сесара з’явився такий вираз, наче йому було прикро, що він забув якесь правило елементарної пристойності. — Я досі нічого вам не запропонував, а це негаразд. Вип’єте щось?

Ніхто не озвався. Сесар попрямував до старовинної шафки, яка правила йому за бар.

— Я вперше побачив цю картину у твоєму домі, Хуліє. Пам’ятаєш?.. Її привезли за кілька годин перед тим, і ти тішилася з цього, мов дівчинка. Я майже годину спостерігав за тобою, поки ти доскіпливо вивчала її, пояснюючи, яку техніку збираєшся застосувати, щоб — цитую — фламандська дошка зробилася найпрекраснішою з-поміж твоїх робіт. — Говорячи це, Сесар узяв вузьку склянку з дорогого різного скла й наповнив її льодом, джином та лимонним соком. — Я відчував зачарування, бачачи тебе щасливою, і, правду кажучи, принцесо, теж почувався щасливим, — антиквар обернувся до них зі склянкою в руці, пригубив коктейль і, здавалося, залишився задоволеним. — Однак тоді я не сказав тобі… Так. Насправді мені й зараз важко це висловити… Ти була зачарована досконалістю картини, довершеністю композиції, барвами та світлом. Я також був зачарований, але з інших причин. Ця шахівниця, гравці, котрі схилилися над фігурами, дама, яка читала, сидячи біля вікна, розбурхали в мені спляче відлуння давньої пристрасті. Уяви моє здивування: я вважав її забутою, аж ось вона гримнула, наче гарматний постріл. Я почувався збудженим і нажаханим водночас, мов щойно відчув на собі подих безумства.

Антиквар на мить замовк, і на тій половині його рота, куди падало світло, відбилася лукава посмішка, ніби цей спомин робив йому особливу приємність.

— Йшлося не лише про шахи, — вів далі він, — а про якесь особисте глибинне відчуття, про цю гру як зв’язок між життям та смертю, дійсністю та мрією… І поки ти, Хуліє, говорила про пігменти та лаки, я майже не слухав, бо був уражений тим потрясінням, в якому змішалися втіха й дивна туга і яке проймало мене, поки я сидів поруч із тобою на дивані, дивлячись не на те, що Пітер ван Гюйс зобразив на фламандській дошці, а прозираючи думки цього чоловіка, цього геніального майстра, які роїлися у нього в голові, поки він малював.

— І ти вирішив, що картина має бути твоєю…

Сесар глянув на дівчину з іронічним докором.

— Не спрощуй, принцесо, — він відсьорбнув зі склянки ковток і благально посміхнувся. — Я вирішив — і це сталося зненацька, — що неодмінно мушу вичерпати цю пристрасть до останньої краплі. Таке тривале життя, як моє, не минає марно. Поза сумнівом, саме тому я одразу відчув — ні, не послання, що, як з’ясувалося згодом, містило ключ до загадки, а той незаперечний факт, що в ній прихована якась захоплююча й жахлива таємниця. Можливо, — спробуй це збагнути — таємниця, яка нарешті доведе, що я маю рацію.

— Маєш рацію?

— Авжеж. Світ не такий простий, як нам намагаються втовкмачити. Обриси розмиті, відтінки багато важать. Ніщо не є чорним або білим; зло може вбратися в шати добра чи краси, і навпаки: одне не виключає іншого. Людина може кохати й зраджувати коханого, але її почуття через це не стає менш реальним. Можна бути батьком, братом, сином і коханцем водночас, жертвою та катом… Ти сама можеш навести приклади на свій розсуд. Життя — це непевна пригода в непевному краєвиді, межі якого весь час пересуваються, де кордони штучні, де все може скінчитися й початися знову будь-якої миті або раптом урватися — зненацька, наче від несподіваного удару сокири — на віки вічні. Де єдиною абсолютною, справжньою, безперечною та остаточною реальністю є смерть. Де ми — лише короткий зблиск між двома вічними ночами і маємо обмаль часу.

— І як усе це стосується смерті Альваро?

— Усе стосується всього, — Сесар здійняв руку, просячи тиші. — До того ж життя — це послідовність подій, пов’язаних між собою, іноді несамохіть… — Він оглянув на світло вміст своєї склянки, наче там плавало продовження його міркувань. — Тоді — я маю на увазі того дня у твоєму домі, Хуліє, — я вирішив з’ясувати все, що стосувалося картини. І так само, як і ти, першим, про кого я подумав, був Альваро… Я ніколи його не любив — ні тоді, коли ви були разом, ні потім. Однак тут є одна суттєва різниця: я ніколи не пробачив цьому негідникові, що він змусив тебе страждати…

Рука Хулії, яка саме дістала з пачки нову сигарету, зависнула в повітрі, дівчина здивовано подивилася на Сесара.

— Це було моєю справою, — кинула вона. — Моєю, а не твоєю.

— Ти помиляєшся. Це було моєю справою. Альваро зайняв те місце, якого я ніколи не зміг би зайняти. Певним чином, — антиквар затнувся, а потім з прикрістю продовжив, — він був моїм суперником. Єдиним мужчиною, здатним віддалити тебе від мене.

— Між мною та Альваро все було скінчено… Безглуздо пов’язувати одне з одним.

— Зовсім не безглуздо, але годі про це. Я ненавидів його, і крапка. Звичайно, це не підстава, щоб когось убивати. Інакше, запевняю тебе, я не зволікав би з цим так довго… Наш світ — світ мистецтва й старожитностей — вельми обмежений. Нам з Альваро доводилось час від часу підтримувати професійні контакти — це було неминуче. Певна річ, наші стосунки не можна було назвати теплими, проте часом гроші та інтереси призводять до дуже дивних зближень. Доказом цього може бути хоча б те, що ти сама, коли постала проблема з ван Гюйсом, звернулася до нього… Тож я поїхав до Альваро та попросив, аби він підготував мені довідку про картину. Звісно, не безкоштовно. Я запропонував йому розумну ціну. Твій колишній — упокой, Господи, його