Book: Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)



Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)

Галина Вдовиченко

Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів

© Вдовіченко Г. К., 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2015

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2015

* * *

Галина та її добромильські духи

Колись я давала інтерв’ю Галині Вдовиченко й побачила в її редакційному кабінеті світлину: на плетеному з вербових кілків тину висять настромлені півлітрові слоїки, такий своєрідний симбіоз української народної культури та сучасних реалій. Ця світлина ніби натякала: глиняні горщики давно розбились, але традиція сушити помитий посуд на сонці залишилась. І з приємністю дізналась, що це було сфотографовано поблизу Добромиля, майже на кордоні з Польщею. І що не я одна зачарована цим місцем.

Відтоді спливло чимало води у примхливій Вирві, і Добромиль – оселя славного роду Гербуртів – посів помітне місце на літературній карті України. Про крихітне містечко, де мешкає усього чотири тисячі люду, тепер знає кожен, хто бодай трохи обізнаний із сучасною українською літературою. Два романи, ні, тепер уже три – «Слуга з Добромиля» і «Магнат» Галини Пагутяк і «Тамдевін» Галини Вдовиченко – обрали своїм тлом Добромиль та його околиці. Такого могло б і не статись, бо в Україні повно цікавих куточків, але, раз прийнявши, Добромиль уже не відпустив нас, Галин. Магію цього місця, яке любить пожартувати, але ніколи не заподіє зла, відчуваємо не лише ми, а й ті, хто потрапляє в Добромиль і підіймається звивистою дорогою до найвисокогірнішого замку в Україні. Три чудові гори, як три піраміди, були зображені на фресках у замку Гербуртів, який з XVIII століття поволі перетворювався на руїну. За межами понищених мурів відчуваєш напругу, неспокій, усередині – тепло й затишок. Тут блукають вовки та літають орли, тут Вирва раз чи два на рік виходить з берегів, позбуваючись сміття, яким осквернили її люди. У середині XVII століття невелика гірська річка знищила костел, де був похований найвідоміший і найнещасніший представник роду Гербуртів – Ян Щасний Гербурт. І ось сюди приїжджає молода жінка, щоб порятувати своє серце, утопити в прекрасній грізній стихії смуток, і натомість виявляє, що все воно не таке, яким їй марилось в огламуреному туризмом рідному Львові. Що тяжка праця гірських бойків робить цих людей не лише витривалими, а й черствими, що за суворістю може приховуватись гостинність або навпаки. І що дух моравських лицарів, які чотириста років тримали Добромиль у своїх долонях, оселився тепер у диких пущах. Містика, що плавно переходить у буденність, поступово повертає втрачену допитливість, загострює почуття, і три вовчі шкурки на горищі старої хати викликають болючий спазм у горлі…

Ще не відійшов той щем від перечитаного роману Галини Вдовиченко, як на письмовий стіл лягли «Вовчі історії замку Гербуртів». Я з радістю помітила, як природно вплітаються в розповідь слова місцевої говірки, як письменниця влізає в шкуру людей і тварин, а дух її ширяє над цим напівзабутим світом, огортаючи його теплом любові і співчуття. Ця нова Галина Вдовиченко мені подобається ще більше. Це вже не трохи збентежена карпатською екзотикою львівська пані, а господиня свого маленького царства в селі під Добромилем. Нині вона сама може зцілити від душевної порожнечі того, хто прийде до неї чи просто розгорне цю книжку. Любов творить дива: вона підносить правду життя до художньої правди.


Галина Пагутяк

15 жовтня. Карпати

Кумовi потрiбна була людина. Без людини нічого не виходило. I вiн наважився.

Чекати довелося довго. Коли почулися нарештi голоси та смiх й попри розлогий кущ з яскраво-червоними ягодами глоду пройшли двi дiвчинки, вiн навiть не ворухнувся. Такi люди були йому не потрiбнi.

Щонайменше годину на стежцi нiкого не було, аж поки знову не з’явився виразний запах, який Кум не сплутав би з жодним іншим, – запах людини, – i з-помiж дерев вийшла жiнка. Човгала урозхит, з помiтним зусиллям переносячи вагу тiла з ноги на ногу. Через кiлька днiв у неї народиться дитинча. Вона теж не годиться. Кум навiть не простежив за жiнкою поглядом.

Нескiнченно потягнулося нове очiкування, але Кум умiв чекати. Коли смуги холодного вечiрнього туману закрили не лише далекi пагорби та потемнiлий лiс, а й близькi чагарники з деревами, залишивши самi верхiвки, Кум нашорошив вуха, втягнув чутливими нiздрями вогке повiтря. До чагарника стрiмко наближався чоловiк. Молодий, з пружними м’язами та запахом, який нагадав Кумовi про Брата. Це було саме те, що треба. Кум нечутно обiйшов кущ, обережно ставлячи лапи слiд у слiд, рiвним прямим ланцюжком, й зупинився бiля самої стежки.

Юнак, побачивши перед собою щось темне – теля чи пса, – сповiльнив енергiйну ходу. Зупинився.

– Ти чий? Чого тут?… – запитав вiн розгублено. Й закляк нерухомо, вiдчувши, як миттєво змокрiла спина.

Перед ним стояв вовк.

Сутулий, гостровухий, з широколобою головою, облямованою «бакенбардами». Уважнi очi золотисто-жовтого кольору, видовжена морда, плямиста шерсть кiлькох вiдтiнкiв. Хлопчина судомно, коротко й шумно втягнув носом повiтря. Звiр ледь помiтно ворухнув прямим хвостом – тримав його похило, ближче до землi. Усе своє сiмнадцятирiчне життя юнак прожив у гiрському карпатському селi, але нiколи не зустрiчав серед лiсу живого сiроманця. Однак те, що перед ним зараз стояв вовк, впевнено заступивши стежку, вiн зрозумiв одразу, всотавши поглядом усi особливостi вигляду чужинця й запам’ятавши цю картину на все життя.

Вiд людини рiзко повiяло гарячою хвилею страху – й по тiлу вовка пробiгло тремтiння. Вiн теж боявся, але, на вiдмiну вiд зненацька заскоченого хлопця, мав перевагу – готовнiсть до зустрiчi. Кум не зводив з юнака очей. Той, на щастя, не побiг, смикнувся, проте залишився стояти – ноги не слухалися. Кум теж ледве стримався, аби не дременути свiт за очi.

Бовванами завмерли обоє на стежцi, напруженi, з однаково розширеними назустрiч один одному зiницями очей.

Вовк мусив зробити свою справу, вибору вiн не мав. Слiд було показати свої добрi намiри – i вiн привiтався, дружньо ворухнувши хвостом. Але хлопчина не зрозумiв. Немов варом, його обдало хвилею гарячого жаху, i вiн уперше в життi зрозумiв значення багатьох банальних словосполучень iз втраченим первинним змiстом. Волосся стало дибки. Мову вiдiбрало. Слова звiльнилися вiд нашарувань та похiдних значень, набули свого первiсного сенсу.

Тремтячою рукою хлопець витягнув мобiлку, намацав кнопки – засвiтилося табло, не показавши жодної рисочки зони. Вовка тiєї ж митi вiдкинуло убiк, далi вiд плями свiтла, загрозливої й небезпечної. Кум зник у густому туманi без звуку, мов привид.

Зони покриття тут немає – хлопець знав це, але ще раз перевiрив. До першої хати, де є люди, ще з кiлометр. А в тих, попри якi вiн iшов, уже роками нiхто не мешкав. Долав вiдстань вiд сусiднього села навпростець, старою дорогою, вздовж темних закинутих хат. Iз затягнутих павутиною вiкон нiхто б не визирнув на його крик, гукай не гукай. Даремно було кликати на допомогу, та й з горла видерлося тiльки слабке сичання. Озирнувся в пошуках гiлляки, патика або каменя – й зустрiвся поглядом з жовтими очима: вовк знову стояв перед ним на стежцi.

I тут хлопець згадав. Його баба, яка знала безлiч казок, колись говорила йому, маленькому: «Як зустрiнеш у лiсi вовка, скажи: ти вовк i я вовк. Тодi вiн тебе не рушить».

Побачив свою бабусю так чiтко, нiби вона була поруч.

– Т-ти… – видихнув хлопець, – вовк… I я вовк.

Хижак повiльно присiв, виструнчився, немов зіп’явся на пуанти, – i, як у балетi, переступаючи дрiбними кроками, посунувся боком на два-три метри. Постояв кiлька секунд, повернувши голову i дивлячись на людину, знову вiдбiг, запрошуючи iти за ним. Паралiзований страхом хлопець не розумiв, що вiдбувається. Вiн змусив себе просунути ногу трохи вперед по стежцi – сiроманець повернувся й повторив свiй дивний танець: вiдбiг, постояв, вiдбiг, постояв. Вовк поводився не агресивно, але й не давав дороги. Щойно хлопець робив крок, пiдсвiчуючи собi екраном мобiлки, звiр зникав зi стежки, щоб через кiлька секунд знову опинитися попереду. Наполегливо кликав кудись чи виконував дивний ритуал…

Усе вiдбувалося в повнiй тишi – людина, i звiр, i лiс, i гори втратили голос.

Це тривало пiвгодини. Якби не годинник на екранi мобiлки, могло б здатися – цiла вiчнiсть. Хлопець уже зрозумiв, що хижак не заподiє йому шкоди, але в думках пульсувало одне: аби цi тортури якнайшвидше закiнчилися i вiн спустився до села, до своїх.

Нарештi Кум припинив метушню й пропустив хлопця вперед, спостерiгаючи, як той повiльно спускається, задкуючи й намагаючись не повертатися до хижака спиною.

Вовк вiдвернувся. Вiн втратив цікавість до того, хто виявився полохливим i нездогадливим. Кiлька секунд стояв, опустивши морду, коли раптом нашорошив вуха, прислухаючись до чогось, нечутного для людського вуха. Кiлька стрибкiв – i звiр зник у туманi.

I. Жiноча половина

Початок жовтня. Санкт-Петербург

Якби хто запитав: «З якого дива ти купила квиток на потяг «Санкт-Петербург – Львiв»? Годину ж тому нiкуди не збиралась!» – один з варiантiв вiдповiдi мiг би звучати так: «Тому що в сумцi спiвала мобiлка, а я не змогла її знайти».

Голос улюбленого Джо Коккера у цю хвилину дратував, виводив iз себе – нiяк не могла розшукати джерело цього спiву в нутрощах мiсткої торбинки! Хiба можна знайти щось у тому безладi, серед записникiв, квитанцiй, ключiв (а ось i ключ вiд гаража!.. не забула його на роботi, виявляється), паперових носовичкiв, помад, грошей, авторучок, пластикових карток, парфумiв (як тут опинилися одразу два флакончики?), вiзитiвок, тушi для вій, флешок, розiрваної пачки жуйок (розсипала, мантелепа!), нерозкритої упаковки колготок… Хай йому грець, отому необхiдному мотлоху!

Уже й без того була накручена до нестями: гаратнула зранку добру половину невiдкладних справ з довжелезного списку, задоволено помiчаючи «галочками» – зроблено! Хоча довелося переробити ще й купу зайвого, того, що забирає сили та поглинає час, залишаючи по собi не спокiйне задоволення, а дратiвливе виснаження.

I от я вела авто, однiєю рукою копирсаючись у своїй просторiй, з кiлькома внутрiшнiми кишенями «бiркiн», а мобiлка все не вгамовувалася. Так поспiшала, сiдаючи в авто, що поставила сумку на пасажирське сидiння, забувши вийняти мобiлку та встромити у пiдставку для телефону. I тепер, втрачаючи витримку, була готова якнайдалi жбурнути свою сумку – дорогу забавку для енергiйних бiзнес-ледi (ненав’язливе уточнення для моїх понтових замовниць, якi все одно не тямили як слiд у дорогих аксесуарах). Насправдi ж – доступну й зручну торбу, куплену за триста зелених через Iнтернет-аукцiон.

Тiльки-но мобiлка замовкла, я її знайшла. А тодi виявилося, судячи з номера телефону, що дзвонило одне цiлеспрямоване дiставало, для якого я була потрiбною людиною, а вiн менi – п’ятим колесом до воза. I той впертюх мене таки дiстане – не мине й кiлькох хвилин – своїм черговим дзвiнком. А я i без його втручань уже нiчого не встигала. Попередженi про катастрофiчне спiзнення, мене ще чекали на бiзнес-ланчi. Але можна було вже викреслювати цей пункт як наразi невиконаний i вирiшити питання згодом, по телефону. Натомiсть ще iснував шанс вчасно приїхати на наступну, справдi важливу зустрiч. Однак уже встрягла в дорожню пробку, з вiдчаєм розумiючи, що це надовго. Знову повний цейтнот. I знову не маю часу навiть на те, аби зробити найнеобхiднiше.

А що для мене найнеобхiднiше?

Зараз? Навести лад у торбинцi. Зайве викинути, потрiбне залишити – щоб на душi стало легше. Бо далi так жити не можна.

Оп-па, зрушили з мiсця. Давайте, хлопцi й дiвчата, давайте! Хутчiш, хутчiш! Погнали. Бiжи, Лоло, бiжи! Загнаних коней пристрiлюють, чи не так? Пофiгiст-кiномеханiк не помiтив, як запустив кiноплiвку в пришвидшеному режимi, а сам пiшов пити каву. Або щось мiцнiше. Я ж спостерiгаю за прискореним миготiнням кадрiв i вже нiчого не розумiю, але й погляду вiдвести не можу.

Ця хвилина пошукiв мобiлки вирiшила все. Iнстинкт самозбереження пiдказав менi: «Стоп! Досить ганяти. Це не життя – це якiсь перегони на виживання. Ти не витримаєш. Стоп».

I я розвернула машину в напрямку залiзничних кас.

От чому купила квиток на потяг «Санкт-Петербург – Львiв».

Або ще такий варiант вiдповiдi – теж чесний i вiдвертий: через Олега. Свята правда, через нього. Не можу бiльше залишатися поруч. Опинилась на роздорiжжi: направо пiдеш – коня втратиш, налiво пiдеш – сама згинеш. Куди менi? Хочу додому, у Львiв.

– …Я їду, – сказала, дiставшись до нього ввечерi.

«До нього», бо у нас «гостьовий» шлюб. Ми не живемо пiд одним дахом – ми зустрiчаємося. Зараз так модно. Хоча спочатку нашою була спiльна кiмната в помешканнi його батькiв. Коли я почала добре заробляти, запропонувала чоловiковi купити власну квартиру. Вiн iдеї не пiдтримав, може, тому, що сам заробляв ледь-ледь, а може, не хотiв іти вiд мами. Я переїхала – вiн залишився. Тепер зустрiчаємось у мене, переважно в суботи-недiлі.

Кiлька знайомих теж так облаштували своє життя. Дружина одного з моїх замовникiв живе з дiтьми-дошкiльнятами в замiському будинку. Чоловiк, щоб не витрачати час та бензин на далеку дорогу, повертається щовечора в однокiмнатну холостяцьку квартиру в центрi мiста. Наприкiнцi робочого тижня приїжджає до сiм’ї як дорогий гiсть, з подарунками та повними торбами смаколикiв. Каже, йому так зручно. Не знаю, чи його дружина такої ж думки.

Менi теж зручно. Майже не готую, i у мене завжди чисто. Чоловiк доглянутий – мама дбає про його випрасуванi сорочки, зiбранi по парах шкарпетки, капцi на порозi, свiжу пресу в газетницi в туалетi.

– …Я їду, – сказала йому.

Вiн навiть не ворухнувся. Сидiв, утопившись у м’якому глибокому фотелi, з пультом у руцi, з порожньою склянкою бiля нiг, не вiдводячи каламутного погляду вiд телеекрана. Спав з розплющеними очима, чи що?…

Показували виступ вiдомого гумориста: бездарний клоун сипав банальностями й робив багатозначнi паузи – глядачi в залi вмирали вiд смiху.

– Цiкаво?

Нульова реакцiя.

– Був у майстернi?

Склянi порожнi очi та глуха мовчанка. Вiн не вдає, справдi не чує. Так само не чує i не бачить того, що вiдбувається на екранi телевiзора.

Чого до хлопа вчепилась? Навiть якщо й був, навiть якщо й брався за пензлi та фарби – що з того? Довше години не працював. Робота над черговим шедевром у мого чоловiка просувається як мокре горить.

– …Кутасов приводив одного папiка, – озвався Олег, ледве повертаючи язиком, – усе ж таки чує! – i той сказав…

Глянув на мене, спробував сконцентрувати погляд на моєму обличчi.

– …що готовий заплатити за мою картину… п’ятсот доларiв! – У його голосi бринiла неприхована гордiсть за себе. – А я йому сказав: на цю роботу черга стоїть! – Олег голосно гикнув й додав: – Десять покупцiв! Ви – одинадцятий.

– Доведеться бiдолазi довгенько чекати…

Олег кинув у мiй бiк недобрий погляд, потягнувся за пляшкою на пiдлозi.

– Додай нуль до своєї цiни, – не втрималась я, – i у тебе на цю картину залишиться один покупець. Усе в життi коштує рiвно стiльки, скiльки люди готовi за це заплатити. А ще краще – не пий, тодi й працюватимеш швидше…

– Супер-пупер-майстер з продажiв! Ги-ги-ги… Рiвних тут тобi немає! – корок вискочив з Олегових рук на пiдлогу, останнє моє зауваження вiн пропустив повз вуха. – Ти а-ас у цiй справi у на-ас…

I цi слова, i вираз його обличчя, i те, що я чомусь вперто намагалася викликати чоловiка на розмову (хотiла ще раз переконатися, що прийняла правильне рiшення?), – усе зараз було жалюгiдним.

Вiн наповнив склянку, хлюпнувши вином на бiлий вовняний килим. На обличчi читалася вiдраза.

Очi в Олега червонi й випуклi, нiби в окуня. Вiн у такi хвилини робився копiєю своєї мами, яка час вiд часу дивилася на мене таким самим риб’ячим поглядом.

Учора ввечерi у розпал вiдкриття нової експозицiї в моїй галереї вiн мав такий самий погляд. Численнi гостi спiлкувалися групками, тримаючи в руках тарiлки та келихи, коли раптом пролунало вимогливе… «Ану йди сюди!» Олег кликав офiцiанта, який обносив шампанське на iншiй половинi зали.

«Гей, я до кого звертаюся?!» Й без того вже червоне обличчя мого чоловiка вкрилось хмiльними плямами. Гостi не могли збагнути, чого це вiн розлютився. Натомiсть я знала: зараз йому здавалося, що його хочуть принизити привселюдно вiдсутнiстю уваги. I хто?! Обслуговуючий персонал! А вiн цього терпiти не збирався. На нього почали озиратися. Хлопчик-офiцiант теж повернув голову до епiцентру скандалу. I зрозумiв, що те викличне «Позакладало, чи що?!» стосувалося саме його, а не когось iншого. Обличчя юнака спалахнуло, мов у пiдлiтка.

Однi старанно вдавали, що не звертають уваги на шум, iншi повитягували шиї, намагаючись не пропустити жодної деталi iнциденту. Тримаючи на обличчi гiдну, як менi здавалося, усмiшку, й припускаючи, що збоку вона виглядає досить безпорадно, я просувалась до Олега. З iншого боку в тому ж напрямку поквапом наближався заскочений хлопчик-офiцiант.

Я готова була крiзь землю провалитися.

…Як довго живе любов без поваги?

Практика свiдчить: iнодi довго. Навiть усе життя. Який відсоток любовi мiстить прив’язанiсть до людини, яка занадто часто дає пiдстави себе зневажати? Якщо б кохання включало в себе повагу, автоматично, як необхiдну складову, тодi б не бажали молодятам досвiдченi люди: «Кохання, поваги, взаєморозумiння!» Саме так – окремо й через кому.



…Колись давно, хильнувши зайвого, Олег ставав подiбним на сонну дитину. Траплялося це украй рiдко, так рiдко, що навiть смiшило мене. Несинхронно клiпаючи обважнiлими повiками, Олег лагiдно прощався з усiма та йшов спати. Коли я вперше побачила його добряче напiдпитку, не одразу й зрозумiла що сталося, чому вiн такий кумедний. Второпавши – розреготалась. А тут i сусiдка надiйшла, побачила мою реакцiю й скрушно похитала головою: «Чого смiєшся, дурненька?…» Її чоловiк, алкоголiк зi стажем, часто запивав, i тодi за стiною було чути дзвiн посуду, крики дорослих та дитячий плач. Сусiдка реагувала на кожного п’яного чолов’ягу, як бик на червону шмату. Такий у неї виробився умовний рефлекс.

Я й справдi не помiтила небезпечного переходу: на змiну захмелiлiй розчуленостi на пiдпилого Олега надто швидко почала накочуватись свинцева хвиля роздратування та пiдозр. Вiн прискорено долав стадiю розслабленої лагiдностi й без причини робився агресивним, шукаючи, на кому зiрвати злiсть. Найчастiше це була я. I що важливiша подiя при цьому вiдбувалася, що поважнiшi люди збиралися за столом, то бiльше вiн намагався опинитися в центрi уваги й тим очевиднiшi глупоти виговорював. Я ловила на собi спiвчутливi погляди. А вiн наступного дня нiчого не пам’ятав.

Або вдавав, що не пам’ятає.

…Однокурсниця Марiя, подруга зi студентських часiв, почувши про те, що їду у вiдпустку на два тижнi, зрадiла новинi – її голос радiсно забринiв у телефоннiй трубцi:

– Нарештi, трудоголiку! Згадала про право на вiдпочинок? Я вже й забула як ти виглядаєш. А Олег?… Ну, шкода… Дивись лишень, не застрягай у Львовi. Давай до нас, у гори! Хоч на кiлька днiв. Молока з-пiд корови поп’єш, здоровим повiтрям подихаєш, по гриби пiдемо. Знаєш, якi у нас зараз опеньки?! Нема як додому донести – доводиться куртки з себе знiмати… Як для чого?… Побачиш, для чого. Приїжджай!

I менi закортiло якнайшвидше опинитися в тому далекому селi, у глухому закуттi, де за горою синiли вже польськi Бескиди.

Передала справи своїй помiчницi Свiтланi, тож два тижнi вона без мене протримається без проблем. Час для вiдпочинку я вибрала невдалий – жовтень, розпал нового виставкового сезону i кiлька проектiв на рiзних стадiях реалiзацiї. Ми щойно вiдкрили виставку, результат тривалої пiдготовки моєї творчої бригади. Саме час працювати, брати замовлення. Але вiдкладати далi перепочинок було нестерпно. Бiля серця дедалi вiдчутнiше вiбрувала струна, i все частiше хотiлося безпричинно плакати.

…Поїзд виявився тим самим, «ковбойським» – розхитаним та розшарпаним, як кiлька рокiв тому. Коли я, вчорашня випускниця Львiвської академiї мистецтв, переконана у власнiй неординарностi та закохана в генiя-аспiранта з берегiв Пiвнiчної Пальмiри, рвонула за ним у плацкартному вагонi – пiдкоряти Пiтер.

I тодi, i тепер зi мною їхали молодята. Крива замкнулась, окресливши коло вiд точки до точки. Тiльки тодi то були гамiрнi студенти, а тепер – романтична мовчазна пара рокiв тридцяти. Коли з горішньої полицi звiшувалася рука, роблячи в повiтрi вiтально-пошуковий жест, їй назустрiч уже тягнулася рука знизу.

У сусiдньому купе хлопцi-заробiтчани, що поверталися додому, раз у раз бадьоро виголошували «Будьмо!» й спiвали на увесь вагон: «Горiла сосна, палала! Горiла сосна, палала, пiд нев дiвчина стояла, пiв нев дiвчина стояла…»

Горiлиць я лежала на верхнiй полицi з книжкою в руках i радiла, що нiкому не видно мого обличчя. Сльози бiгли по скронях, лоскiтливо заповзали у вуха, а сусiдам знизу здавалося, що мовчазна сусiдка, тримаючи над собою роман, занурена в читання. Але там, де душа, тремтiла натягнута струна. Нiколи в життi не влаштовувала ганебних сцен, але зараз боялася, що тонка нитка увiрветься i я вибухну iстерикою без будь-якої зрозумiлої для випадкового свiдка причини. Чи то вiд голосного спiву хлопцiв-сусiдiв у вагонi, чи то вiд запаху ковбаси та варених яєць у купе. Краще не рухайте мене, не зачiпайте i, Боже збав, не запитуйте, що зi мною.

Львiв

…Дрiбним дощиком, полисками мокрого асфальту та запахом мiської вогкостi та опалого листя – фiрмовий прийом! – зустрiв мене Львiв. Узяла таксi, збивши цiну майже наполовину одним коротким зауваженням: «Я львiв’янка, прошу пана». Рiдне мiсто постало крізь автомобiльне вiкно домашнiм, нiби дитяча кiмната у помешканнi батькiв.

Мама з татом метушилися бiля мене, заважаючи одне одному, не знали куди посадити, чим нагодувати i весь час переймалися милими серцю дрiбницями. На столi стояв той самий фаянсовий пiвник-сiльничка – кобальтовий, з позолоченим розписом по бiлому, з червоними дзьобом та гребенем i корком пiд хвостом. Стiну пiдпирав радiоприймач-колгоспник. Думала, таких уже нiде немає, натомiсть тато не збирався його мiняти на жоден iнший.

Поки я розповiдала про свої успiхи, мама смажила рум’янi деруни, а тато розтирав у полумиску базарний сир зi сметаною, аби було у що мачати картоплянi пляцки. Посiдали за стiл, накритий цератою в соняхи, i, слухняно погоджуючись на добавки, я забула про те, що картоплi не їм.

У моїй кiмнатi майже нiчого не змiнилося, навiть немодна тепер кiмнатна рослина «бабинi плiтки» звивалась по нитцi, закрiпленiй цвяшком на стiнi.

Наступного дня прогулялася брукiвкою в центрi мiста, пригадуючи, якi крамнички та кав’ярнi були колись на мiсцi нових. Побачила назву «Пiнгвiн» бiля Опери, не втрималася, зайшла всередину. Такого не буває! Той самий iнтер’єр кафе, те саме морозиво кульками у креманках iз нержавiйки i такий самий молочний коктейль, який ми тут замовляли пiсля примусових шкiльних вiдвiдин «Запорожця за Дунаєм». Новому власниковi вдалось обiйтися без змiн, а тепер уже й не варто нiчого змiнювати, бо особливiсть «Пiнгвiна» у його випадково збереженiй атмосферi дитинства кiлькох поколiнь львiв’ян. Тепер саме цю випадково збережену старомоднiсть слiд пiдкреслювати й подавати як раритет.

На площу Ринок пiшла через пасаж Андрiоллi. Туристи фотографували його побитi столiттями принади, нацiливши об’єктиви вгору, на рiвень внутрiшнiх балконiв з розвiшаною бiлизною, на вiкна з вазонами алое. Замовила кави, комфортно почуваючись за вiльним столиком у режимi споглядання. Подивитися є на що.

Он бабусi, точнiсiнько як дiвчата-школярки, завзято обговорюють новини, не помiчаючи нiчого навколо. Дивакуватий пан у клоунськiй кепцi театрально жестикулює, розмовляючи з трьома котами, що дрiмають на входi, який веде просто з вулицi у квартиру.

Коли минулого разу приїжджала додому, в компанiї львiвських художникiв ми вивели формулу взаємозв’язку мiж наявнiстю мiських дивакiв та здоров’ям мiста. Сидiли на Вiрменцi за столиком, винесеним на вулицю. Мiй приїзд до Львова збiгся з перебуванням у рiдному мiстi художника Юрiя Чаришникова. Вiн давно жив в Америцi, але за будь-якої можливостi приїжджав додому, працював тут i знову повертався в Штати.

Заслухалися тодi одного мiського вар’ята. Вiн усмiхнувся менi здалеку, я вирiшила, що то знайомий – i привiталася. Сприйнявши це як запрошення, пiдiйшов до нас – дивний, незграбний, бурмочучи на ходу: «…У ваннi короп золотистий плюскоче, наче з пiни панна…» Дочитав увесь вiрш до кiнця i, усмiхнувшись, без паузи видав про «молодiсть тверду i кучеряву…». А тоді: «Мов птах, спiває телефонна трубка…» І далі: «Лежу, мов мудрий лис, пiд папоротi квiтом…»

Дiрку пiд пахвою в пiджаку було видно щоразу, коли декламатор робив змах рукою. Коньяк на нашому столику його не приваблював, вiн потребував слухачiв. Тверезий, безпосереднiй як дитина, читець, мабуть, був лiтературознавцем або актором, що з’їхав з глузду. Пiшов вiд нас, жестикулюючи та бурмочучи пiд нiс досконало вибудуванi фрази про поезiї Богдана-Iгоря Антонича. Проводжаючи його поглядами, ми вивели закономiрнiсть: наявнiсть фрикiв свiдчить про духовне здоров’я мiста. Бо за тоталiтарного устрою спостерiгається або вiдчутний дефiцит дивакiв на вулицях, або ж цiлковита їх вiдсутнiсть.

«У Нью-Йорку кiлькiсть фрикiв – найпомiтнiша серед усiх вiдомих менi мiст, – навiв аргумент зi свого заокеанського життя Чаришников. – У Нью-Йорку аж зашкалює». Ми тодi договорилися до того, що по сутi кожен із нас фрик, бо дiапазон нормальностi в нашому сприйняттi набагато ширший, анiж у тих, котрi вважають себе нормальними.

…Мене видзвонила колишня однокласниця, я погодилася на зустрiч, але згодом пошкодувала. Її цiкавив лише власний бiзнес та кориснi зв’язки, усi розмови крутилися довкола цього. Вона займалася газом, працювала в посередницькiй фiрмi. У школi, наскiльки пам’ятаю, мала твердi «трiйки» з усiх предметiв, а тепер виявилася дiяльною та напористою. Про таких жiнок кажуть – «кiнь з яйцями».

Я замовила качку пiд апельсиновим соусом. На тарiлцi закарамелiзованi часточки апельсина апетитно сусiдили з рум’яною качкою, завбiльшки з голуба, зеленню руколи та ляльковими помiдорчиками черi. Враження, однак, псував вибiр однокласницi, яка iз задоволенням потягувала екзотичний коктейль, на який я намагалась не дивитися. Це була фуагра, але дивна. Гусяча печiнка, доведена у блендерi до стану рiдкого питва, – страва невизначеного та неприємного кольору. Ми замовили грузинське мукузанi, номерну пляшку, каву молiнарi й врештi-решт залишили в ресторанчику мiсячну зарплату менеджера середньої ланки i вбитi пустопорожнiми балачками пiвтори години.

Я прагнула бездiяльностi та вiдпочинку, але не настiльки безглуздих.

Вiд такого байдикування втомилася ще бiльше. Однокласниця витягнула з мене обiцянку прийти на засiдання мiсцевого клубу дiлових жiнок. «Хочу здивувати своїх бiзнес-партнерiв, – довiрливо розкрила вона карти. – Нiчого робити не треба. Просто прийди, гаразд? Поможи подрузi по старiй пам’ятi!» Слово «подруга» рипучим смичком ковзнуло по струнi у грудях, видобувши фальшивий звук. Яка вона менi подруга?

Наступного дня я вирiшила зробити батькам приємне – запросила маму з татом на обiд у цей ресторан. Але нiхто з нас не отримав очiкуваного задоволення.

Мама взяла до рук книжку-меню у шкiряному паспарту, i в неї вихопилося: «Це що? Сто дев’яносто вiсiм гривень за салат?! А сiк – вiсiмдесят?…» Її обурення було щирим та надто гучним.

– Це свiжовичавлений сiк, – упiвголоса пояснила я. – Хочеш апельсиновий?

– Хiба я з глузду з’їхала? – не заспокоювалася мама. – За такi грошi можна вдома цiлий тиждень харчуватися!

Обiд проминув в удавано-безтурботнiй напруженiй атмосферi. Батькам так i не вдалося розслабитися – вони вибирали страви не за бажанням, а за цiною, тому замовили найдешевше i знайшли згодом купу недолiкiв на своїх тарiлках. М’ясо було недостатньо просмаженим, салат – недосоленим, вино – кислим.

– Краще пiшли б у «Лiхтарик» на нашiй вулицi, – бiдкався тато. – Взяли б по вiдбивнiй та смаженiй картопельцi, оселедчика з цибулькою замовили, маленьку карафку горiлки до нього – ото було б свято! – мрiйливо зауважив вiн, схрестивши виделку та нiж на тарiлцi з королiвськими креветками-гриль…

– Який «Лiхтарик»? – охолоджувала його запал мама. – Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?

– Хiба з пивом, – погодився тато.


…Наступного дня менi довелося давати iнтерв’ю.

– Доцю, тобi з газети телефонують, – урочисто повiдомила мама зранку, тримаючи слухавку перед собою. – Знають, що ти у Львовi!

Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: їду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте… Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас є рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приїзду, знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своєї старшої сестри, вашої однокласницi… Я спробувала було вiдкараскатися – не вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньої акули пера.

Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплої куртки-бобки, робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кав’ярнi поблизу мого будинку.

– У своїй серiї «Абортарiй» ви зображаєте жахливi речi, – увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. – Жахливi речi в розкiшних iнтер’єрах. Чому так? Для чого?

– Вас мої картини шокують? – перепитала я. – Саме цього я прагнула. Якщо мої картини викликають таку реакцiю, зачiпають за живе – мети досягнуто. Ви розповiдатимете комусь побачене, обговорюватимете свої враження… Вони довго не вiдпускатимуть. Якщо ж ефект буде тимчасовим i ви все забудете, закривши журнал, альбом, сайт чи… де ви бачили мої роботи?… менi буде шкода. Не для того я бралася за пензлi та фарби…

Дiвчинка скосила очi на диктофон, перевiряючи, чи все гаразд, i змiнилася на обличчi.

– Ой! Плiвка не крутиться! – пробурмотiла вона. – Що таке? Почекайте, будь ласка… Зараз… Вибачте, я зараз.

Вона намацала щось на сподi свого вельветового наплічника з багатьма дешевими прикрасами на шпильках, витягнула упаковку нових батарейок, розiрвала папiр тремтячими пальцями, поспiхом почала вставляти їх на мiсце старих, помиляючись із полярністю i вiд того ще бiльше нiяковiючи.

Я мовчки всипала в горнятко ложку цукру, повiльно розмiшала, намагаючись не дивитися журналiстцi пiд руки. Її диктофон застарiлої моделi ожив, заблимав зеленим оком – вона перевела дух i натиснула на клавiшу запису.

– Мене понад усе цiкавить жiночий свiт. Не саме кохання, а його зворотний бiк, – почала я спочатку. – А от чоловiчий свiт та його мистецтво, вiдверто кажучи, не дуже. Хiба як галерейницю… Вагiтнiсть, пологи, аборти – це речi, про якi варто говорити вiдверто або не говорити взагалi. Те, як це роблю я, є шоковою терапiєю…

Зробила ковток – кава була чудова, як завжди у Львовi. Дiвчинка кинула ледь помiтний погляд на диктофон – переконалася, що плiвка крутиться.

– Ми не уявляємо свого життя без Інтернету та мобiльного зв’язку, а за кiлькiстю абортiв попереду планети, – я теж чомусь подивилася на диктофон.

– Ви – чи ми? Вибачте, Росiя чи Україна?

– I ви, i ми. Звiдси – певнi сюжети, певнi контрасти…

– От ви зараз говорите, а у мене перед очима та ваша робота, де жiноче крiсло в кабiнетi лiкаря, але є у ньому щось вiд трону. Оксамитове сидiння… Iнструменти гiнеколога на золотiй подушцi… Або iнша робота – ембрiони в банках, на дубовому антикварному столi – розгорнуті медичнi атласи, старi книги з гiнекологiї…

Дiвчинка почувалася впевнено, вiд розгубленостi не лишилося й слiду.

Вона хотiла справити на мене враження своєю обiзнанiстю. Я терпляче чекала запитання.

– Кажуть, що ваша творчість – це колективна робота, – зробивши невеличку паузу, вимовила журналiстка. – Скажiть, це правда, що на вас працюють iншi художники?

Вона витиснула iз себе смiливе запитання, але юний голос зрадницьки затремтiв.

– Правда, – погодилась я. – Саме така органiзацiя роботи дає найбiльший ефект. Iдеї – мої, загальне керiвництво – моє, а деталi виписують iншi, фаховi талановитi майстри. Або я займаюся першим етапом, виконую основну роботу, а далi беруться за справу помiчники. Фiнальнi акценти розставляю згодом.

– Але робота виходить пiд вашим iменем…

– Звичайно, пiд моїм! Чи треба подавати увесь список, включаючи автора рами? Моє творче псевдо – це спiльний бренд, торгова марка. За нею – кiлька художникiв. Є майстер i є пiдмайстри… Часи митцiв-одинакiв, що мiсяцями працюють над однiєю картиною, минули. Сьогоднi художник мусить працювати швидко, оперативно постачаючи на ринок новi твори i навiть новi варiанти одного й того ж твору. Упiймав хвилю – тримайся на гребенi, давай те, у чому є нинi потреба. Бо завтра виникне потреба в iншому.

Дiвчинка не зводила з мене очей. Вона забула про свiй старенький диктофон.

– А як уживаються пiд одним дахом два художники? Чи не ревнує вас чоловiк до успiху?

Вона таки справдi добре пiдготувалась до iнтерв’ю. Особливо з огляду на те, що напередоднi з її сестрою ми цих тем не торкалися.

– Важко уживаються, – усмiхнулася, вiдчуваючи дрижання внутрiшньої струни. – У чоловiка депресiї, в хатi скандали…

Допила каву, увiмкнула в мобiлцi звичайний режим дзвiнкiв, який пiвгодини тому перевела на беззвучний, i сховала телефон у торбинку.

– А як ви… – почала було журналiстка нове запитання.

– Вибачте, – зупинила її, – сьогоднi їду в гори, менi вже час збиратися…

– Я вас сфотографую, – миттєво вiдреагувала журналiстка. Спалах не дав навiть волосся поправити. – Ще раз! – реакцiя у неї була блискавична.

Моєю вiдповiддю була щира усмiшка в об’єктив. Молодець, дiвча. Кує залiзо, доки гаряче, далеко пiде.

Willa Anna

По обiдi виїхала в село до Марiйки – на батьковiй «Таврiї». У бардачку лежала довiренiсть на водiння «Жабки» – так ми з татом називали її через зелений колiр. Не раз пропонувала батькам помiняти авто, подарувати комфортну недорогу iномарку, але вони любили непрезентабельну «Жабку». I вона з усiх своїх сил намагалася виправдати їхню прив’язанiсть.

Поставила в переносний СD-плеєр компакт з аудiокнигою – люблю слухати в дорозi книжки. Учора в супермаркетi згадала, що їхатиму за маршрутом героя Ярослава Гашека, але у зворотному напрямку – вiд Львова до Нижанкович на кордонi, та й купила комплект з чотирьох дискiв «Пригоди бравого вояка Швейка». Ще й улюблена «Алiса в Країнi Чудес» Льюїса Керролла потрапила на очi, час звучання – двi години, тобто стiльки ж, скiльки перебуватиму в дорозi. Але тепер бажання слухати зникло. Нагодувала «Жабку» бензином на заправцi та й їхала у тишi, зосередившись на дорозi та своїх думках.




…Слова мали б наближати людей до iстини, а вони нерiдко викликають зворотний ефект. Хочеш висловити думку, ретельно добираєш слова – а виходить брехня. У кожному моєму iнтерв’ю траплялася думка чи констатацiя факту, якi наступного ж дня, ба навiть того ж самого, життя викручувало навиворiт, заперечуючи «усе вищесказане».

Не втримувалася правда життя в лещатах застиглих формулювань.

Колись я впевнено озброїлась двома перевагами успiшного митця – епатажнiстю та iнтенсивнiстю роботи. З епатажнiстю проблем не виникало – iдеї фонтанували, реалiзацiя не барилася, натомiсть особистий трудоголiзм швидко довiв: рiч не стiльки в iнтенсивностi, скiльки в потребi оптимально органiзувати процес. Так виник авторський бренд, за яким стояла не лише я, а й мої талановитi помiчники.

Це була добре органiзована гра в чотири руки. Трьох правих i однiєї лiвої, бо один з нас був шульга.

Таке ноу-хау – вiдлагоджена робота колективом на одне iм’я – виштовхнуло мене на гребiнь популярностi та фiнансового успiху. Усi задоволенi. Галерея процвiтає. Менi, як фронтмену, тобто фронтвумен арт-групи, доводиться давати iнтерв’ю, коментарi, брати участь у телешоу, свiтитися на екранi та в мас-медiа. Формулювати думки вголос. Але публiчно щось озвучивши, незабаром переконуюсь у протилежному. Заперечиш щось без тiнi сумнiву – чекай потрапляння в тенета власної категоричностi. Зафiксуєш певну ситуацiю словами – i не встигнеш замовкнути, а вона вже змiнилася. Навiть у особистiсних речах.

Достатньо було сказати в iнтерв’ю, що мiж мною та чоловiком повне взаєморозумiння, як найближчим часом ми вже завзято сварилися. Зiзнавалася в нелюбовi до хатньої роботи – i наступного ж дня зi мною ставався напад охайностi, мене пiдхоплювало бажання створити в хатi затишок i я влаштовувала генеральне прибирання з пересуванням меблiв та винесенням кiлькох мiшкiв непотребу на смiтник.

Не сьогоднi в мої думки потрапила бацила сумнiву: чи все роблю правильно? Дiвчинка-журналiстка запитала, i знову ворухнувся сумнiв стосовно певної штучностi в роботi методом артiлi. Було в ньому чимало переваг, але й недолiкiв не бракувало. Дивлячись на сiру стрiчку дороги, змушена була зiзнатися: менi набрид цей передовий колгосп мого iменi…

Мчала на зухвалiй, як для «Жабки», швидкостi. Якщо колись купуватиму замiський будинок, вiн ховатиметься вiд мiста на значнiй вiдстанi – достатнiй, аби вiдчути смак втечi. Щоб довго миготiли за вiкном поля, лiси та пагорби, а стрiчка дороги розкручувалася й розкручувалася з-пiд колiс. Аби одна реальнiсть поступово перейшла в iншу, а я за той час отримала б можливiсть вистигнути вiд напруги, як та вимкнута перегрiта пiч. I насолодитись розкiшшю мовчання. Отож в аудiокнижках не було зараз потреби.

За Самбором призахiдне сонце заслiпило очi, заливаючи дорогу золотом. Їхала в нереальнiй золотiй дiйсностi. Сонце пересунулось у правий вiд дороги бiк i блимало тепер азбукою Морзе у ще густих кронах придорожнiх дерев. Об’їхала гору – i сонце знову опинилося злiва.

Уже майже дiсталася до Старої Солi, коли побачила при дорозi двох жiнок. Молода намагалася зупинити машину, пiдтримуючи вiльною рукою бабусю. Пiзно побачила – майже проскочила повз них, але пригальмувала, здала назад, вiдчинивши дверцята.

– Прошу панi, чи не будете ласкавi пiдвезти до Старої Солi? – сказала молода, зазирнувши до салону. – Менi бабцю треба в лiкарню доправити.

– Сiдайте.

Бабуся на мене навiть не глянула. Мовчки вмостилася на задньому сидiннi, повернувши голову до вiкна. Погляд людини, заглибленої в себе. Здавалося, навiть не чула, про що ми дорогою розмовляли з дiвчиною.

– Зараз у Старiй Солi, при дорозі, буде костел святого Михайла, а лiворуч – лiкарня… – попередила молода. Вона напружено витягнула шию, боячись пропустити зупинку i завдати менi клопоту.

– Де ж вона? – не зрозумiла я, коли ми майже порiвнялися з напiвзруйнованим костелом, вкритим риштуваннями.

Лiкарнi при дорозi не було.

– Лiкарня трохи нижче. А тут поворот. Дякую, ми дiйдемо…

– Я завезу. Тут повертати?

– Авжеж тут, – зрадiла дiвчина. – Он той особняк з похиленим шпилем на вежцi…

Вона ще не встигла договорити, а я вже побачила дивний будинок.

В оточеннi сiльських хатин вiн виглядав чужинцем – як порцеляновий супник на простому дощаному столi з дерев’яними ложками.

– А хто найбагатший? – раптом озвалася мовчазна бабуся.

Я здивовано подивилась у дзеркало на лобовому склi. «Прошу?» – вже мало не зiрвалося з язика. Проте жiнка нi до кого не зверталася.

У люстерку можна було бачити вираз її обличчя – вона говорила сама з собою.

– Той, хто не має нескiнченних бажань, – голос її звучав дещо хриплувато. – А хто найбiднiший? – знову озвалася вона i, зробивши паузу, завершила: – Захланний.

У дзеркалi було видно, як бабуся несподiвано витонченим рухом обсмикнула рукавички. Була вона одягнута дуже просто, але рукавички, на якi я лише тепер звернула увагу, справляли таке ж дивне враження, як дiалог пасажирки iз самою собою. На мешканку придорожнього села вона аж нiяк не була подiбна.

– Ось тут, – показала менi рукою дiвчина, не звертаючи жодної уваги на бабусю, i потягнулася до своєї торбинки – за грошима. Я зупинила її, вона помiтно зрадiла, щиро сказала «дякую».

Особняк, у якому розмiстилася лiкарня, приголомшував неподiбнiстю на сусiдiв. Це, без сумнiву, стиль сецесiя, як його називали на цих теренах сто рокiв тому, або модерн – у пiвнiчно-схiдному варiантi, або ар-деко – у європейському формулюваннi. Асиметрична вежа, багатий рослинний декор – лiпнина у виглядi пагонiв, листочкiв та квiтiв. Нiчого схожого не сподiвалася тут побачити.

Бабця спокiйно спостерiгала крізь вiкно автiвки за голубами на подвiр’ї лiкарнi. Вона не мала намiру залишати салон, сидiла, не роблячи жодних спроб вийти назовнi.

– Давайте допоможу, – запропонувала я.

Хотiлося не лише довести дивну пасажирку до дверей лiкарнi, а й роздивитися зблизька пишну архiтектуру. Бабця слухняно вийшла з авто i вперше уважно подивилася на мене…

– Анно, – сказала вона строгим голосом. Я здригнулася, почувши своє iм’я. – Ти поводишся мов та дикунка! Цiлковита дикунка!

Не знайшла, що їй вiдповiсти. Вона похитала головою, махнула рукою в рукавичцi й пробурмотiла:

– Коли прапор в’ється, про голову не йдеться.

Вона не мала потреби в спiврозмовниковi: запитання вона б не почула, вiдповiдi її не цiкавили. Я нiколи не лiзла в кишеню за словом, але зараз, принишкла й розгублена, мовчки подала старiй панi руку. Вона сперлася i, не повертаючи голови, кинула в бiк своєї супутницi:

– Каву подаси в альтанку! У розенталiвському сервiзi. Бiло-синьому. I не забудь нарiзати жоржин до вiтальнi.

Молодиця мовчки заклала руку старенької собi попiд лiкоть, i ми повели її вздовж зарослих кущiв. Вона йшла, оглядаючи будинок поглядом господинi.

Особняк постав перед очима в усiй красi. Обрамлений гiлляччям дерев, виглядав зараз немов картинка у книзi – гарний, пошарпаний, щедро оздоблений лiпленими вiночками, квiтами, гiрляндами. На другому поверсi впадав у вiчi кам’яний напис з двох слiв, роз’єднаних вiкном: WILLA, – а через вiкно – ANNA.

Навiть без слiв було зрозумiло, що будиночок цей жiночого роду, але архiтектор чи господар ще й письмово пiдтвердив. Вiд колишньої сліпучої красунi, доля якої виявилася несправедливо тяжкою, неможливо було вiдвести погляд. Ще вище, у нiшi фронтону, добре видно скульптуру, мабуть, якогось святого, а по обидва боки вiд нiшi – рiк зведення будинку: цифри 19 – по один бiк, 11 – по iнший.

Однак найсильнiше враження справляв сильно похилений шпиль на башточцi. Здавалося, кiлька порухiв сильного вiтру – i витончена робота, яку вивершував досконалий металевий вiзерунок, опиниться на землi. Дах колись прикрашали чотири кулi. Якби не одна, що збереглася, важко було б здогадатися, що трималося колись на грубих металевих штирях.

Дiм був настiльки дивний i настiльки не вписувався у своє оточення, що я майже не здивувалася, прочитавши на табличцi бiля входу: «Неврологiчне вiддiлення».

Повернулася за кермо i кiлька хвилин не торкалася ключа запалювання.


…За Старою Сiллю пейзаж на обрiї змiнився. Сонце зникло, навiть не помiтила куди – чи то сiло за довге блакитне пасмо, чи сховалося за далеким лiсом. Щойно було – i вже немає.

Коли промайнув придорожнiй вказiвник «Муроване», з суцільного пасма чiтко виокремилися двi гори, якi за формою нагадували жiночi груди.

Хоч як дивно, пам’ятала це мiсце – ми зупинялися на цьому перевалi, коли на останньому курсi всiєю групою їхали до Марiйки на весiлля у її пограничну далечiнь. Побачивши гiрську панораму, закричали: «Зупинiться, зупинiться!» – та й заклякли на поворотi, забувши про команду «Дiвчата – налiво, хлопцi направо». З’ясувалося, що тримаємо путь за тi гори. I тодi немов сама знайшлася назва «Загруддя», а хлопцi запропонували свiй варiант – «За пазухою».

Тему грудей розвинув Марiйчин дядько – вiн гонорово приїхав за студентами старим роздовбаним автобусом аж до самого Львова, розважав молодняк своїми жартами: «У Старосамбiрському районi є три найгарнiшi села: Велика Передiльниця, Волосянка та Мурованi Ляшки…»

I перший реготав по-школярськи над своїми дотепами.

Зупинилася на узбiччi. Повiтря прозоре i смачне, нiби джерельна вода. Двi однаковi гори синiли в призахiдному туманi. Серпантином униз звивалась дорога, аби далi знову вискочити угору, ще вище, назустрiч мальовничим краєвидам. Чому я так рiдко тiшу себе дрiбними радощами? Вiд них – найбiльша втiха. Зупинитися i вийти з машини – така проста, усiм доступна насолода. Спостерегти змiни в деревах та травi, вiдчути рiзницю мiж денним та вечiрнiм повiтрям. Запам’ятати гру кольорiв та вiдтiнкiв на жовтневих пагорбах. Куди я постiйно жену?

Намагаюся усюди встигнути, а досягаю протилежного – усе проходить повз мене, однаково не встигаю. Що далi – то бiльше не встигаю.

У цi вечiрнi хвилини осiнь вiдверто демонструвала менi свої принади – вона достигла, нiби пiзнє яблуко, а я навiть не помiтила, як вона переходить iз однiєї стадiї в iншу. Пам’ятаю лиш перший дзвiночок, коли вийшла з дому на своєму проспектi Корольова – i побачила пiд деревом кiлька жовтих листочкiв. Лiто, серпень, i думка: незабаром осiнь… Пропустивши всi промiжнi зупинки, немов прокинулась здивована: люди добрi, який розкiшний зрiлий жовтень!

Дерева вздовж дороги починали облiтати з нижнiх гiлок.

Посерединi листя було жовтим, а верхiвка ще залишалася зеленою. Осiнь пiднiмалася вiд землi до неба. Можливо, це загальне правило, якого дотепер не помiчала?… Е нi, у кожного дерева – свiй характер. У довгому волоссi придорожнiх верб вже блимали срiблясто-жовтi нитки, що нагадувало мелiрування тоненькими смужками по зеленому. Старiючi верби художники малювали вже тисячi разiв… А такими, може, лиш я їх побачила.


…У жовтнi сутенiє рано. Останнi кiлометри долала вимушено повiльно, обережно об’їжджаючи ями. Дорога – для вiдчайдухiв-екстремалiв та для тих, хто не має вибору. Смерть ходовiй частинi – як i понад десять рокiв тому, коли ми їхали гамiрною студентською ватагою. Побитий асфальт зiйшов клаптями, часто-густо залишивши баюри, заповненi брудною дощiвкою. «Жабка» гiдно проходила випробування, дедалi бiльше нагадуючи вiйськовий бетеер. Коли повернули на ґрунтiвку, всюдихiдна «Таврiя» вiдчула себе впевненiше i поскакала, мов кiзочка.

Дорога була майже безлюдна. У густих сутiнках вже за Добромилем побачила самотню фiгуру на дорозi. Зауважила її лише завдяки «пiдсвiтцi» на одязi. Провiнцiйна гусяча звичка – ходити в сутiнках посеред дороги. У непохитнiй впевненостi, що водiї тебе бачать здалеку…

Марiйчина хата

Марiйка стояла бiля розчахнутих навстiж ворiт, чекала, запнувшись у вовняну картату хустку.

Серце пiдстрибнуло, закалатало. Я вискочила з машини, не заглушивши мотора. Подруга обiйняла мене, вiдсторонилася, аби роздивитись. Її очi сяяли.

– Чого стоїш на холодi? – дорiкнула їй. – Ти ж сказала – крайня хата за розлогим дубом. Я б не заблукала!

– Хто вас, пiтерських, знає! Ще трохи – i кордон. Пояснюй потiм хлопцям на заставi, як ти опинилася в прикордоннiй зонi.

Я з насолодою втягнула носом вечiрню прохолоду:

– Боже! Яке повiтря! Роби, Марiйко, з цим повiтрям закрутки – i продавай у мегаполiсах. Попит гарантовано!

Марiя засмiялася.

– Заїжджай сюди, – показала рукою. – Сюди давай, за стодолу.

У сiнях дерев’яної хати зi мною чемно привiталися дiвчатка-бiлявки, Оксанка й Наталочка. Вони зашарiлися вiд обiймiв та поцiлункiв, розгубившись, перезирнулися. Не знали, чи можна вже розгортати подарунки, а чи краще без зайвого поспiху вийти з пакунками в сусiдню кiмнату i вже там дати волю цiкавостi. Дiвчата були майже одного зросту, хоча одна вже в третiй клас пiшла, а друга лише мiсяць тому стала першокласницею. Першокласниця не мала верхнiх переднiх зубiв, вона дуже кумедно й зворушливо виглядала, коли усмiхалася.

Марiйчин чоловiк Петро посивiв та схуд. А мама – панi Оля – залишилася такою ж, якою була в часи нашого студентства. Уже тодi вона видавалася нам старшою жiнкою, особливо через спрацьованi руки з синiми випуклими жилами. Я пам’ятала її покрученi пальцi з хворими суглобами та темними трiщинками на загрубiлiй шкiрi. Панi Оля накривала на стiл – притрушувала щойно зваренi вареники смаженою цибулею. Запах у хатi стояв такий, що рот миттєво наповнився слиною. Вже й забула, як пахне цибуля, смажена у свiжому смальцi.

– Давно на тебе чекаємо. Давай одразу за стiл, доки не вистигло! – закомандувала Марiя. – Усе решта – потiм.

– Обiцяла молоком вiдпоювати, – нагадала я, побачивши стiл, – а наготували, як на весiлля.

– Йой! – озвалася панi Оля, вiдставляючи вбiк макiтру з варениками i розв’язуючи фартух. – Я ще корови не здоїла. Зара буде молоко, зара.

Вона збиралася негайно бiгти до стайнi.

– Панi Олю, – зупинила її, – це в мене жарти такi недолугi. Бовкнула, не подумавши. Давайте їсти, бо ж слиною вдавлюся…

Господиня розгублено озирнулась на доньку.

– Мамо, – пiдтримала мене Марiйка. – Онде ж молоко стоїть, у ринцi. Лишень би хотiли…

– Воно несвiже, вранiшнє, – не вгамовувалася панi Оля.

Мене ця фраза розчулила остаточно.

– Несвiже вранiшнє?! – повторила я. – Нам би по наших Львовах та Пiтерах таке несвiже пити. У паперових пакетах молоко й за мiсяць не скисає. Бо з консервантами! А ви кажете, несвiже вранiшнє…

Марiя вже стояла з рушником напоготовi бiля рукомийника – точної копiї «умивальникiв начальника» iз книжки дитинства.

Я iз задоволенням пiдбила знизу металевий патичок з бумбочкою на кiнцi – отримала порцiю води з бачка… Нiби вчора це було: лiто, село на Iвано-Франкiвщинi, ситцева сукенка з круглим комiрчиком, з плямами на животi вiд роздушених вишень, сачок для метеликiв у руцi, бабця кличе обiдати… Де тi «мийдодири» дитинства? Ось один з них – людям служить, не протiкає, не шкутильгає, на пенсiю в дровiтню не збирається.


…Стiл аж просився на полотно. На святковiй, вишитiй маками скатертинi, парувала в глиняному полумиску гiрка вареної картоплi з пiдталою грудкою вершкового масла. У поливаних макiтрах – вареники, щедро притрушенi золотисто-коричневими шкварками зi смаженою цибулею: бiлi вареники окремо, темнi – окремо. Першi, мабуть, з картоплею чи сиром або i з тим, i з тим навпiл. А другi – з квасною капустою. Знаю. Якби були без шкварок, ще б засумнiвалася – раптом солодкi, з маком? Бо ж темнi. Хоча, коли я востаннє їла вареники з маком? Мабуть, ще в дитинствi, у баби в селi, коли на кожному городi маку росло повно. Картину зваблення довершували маринованi бiлi грибочки, огiрки з палець завбiльшки та домашнiй грубо порiзаний сир, политий жовтою сметаною.

Вiдчула лютий голод, немов не їла три днi. Ми гамiрно всiлися, я взяла собi на тарiлку темних вареникiв і не втрималась, одразу вiдкусила. Не вiдгадала, вони виявилися з капустою та гречкою навпiл.

Петро тим часом витягнув з глибин старого рiзьбленого креденса пляшчину без етикетки. З одного погляду на неї стало зрозумiло: це самогон.

– А може… – вiн зробив красномовний жест, обвiвши страви на столi розкритою догори долонею, – по келишку бiмберу за зустрiч?

Я негайно погодилася:

– За законом гармонiї – тiльки бiмбер!

До такої гостини i справдi пасувало не що інше, як домашнiй самогон. Ковток прозорої рiдини проклав гарячу стежку вiд горла до шлунка. Петро, зауважила, випив мiнералки.

Поступово, за розмовами, наїлися як удави.

А тодi вже панi Оля пiшла до стайнi, прихопивши низенький ослiнчик, цинкове вiдро та шматок змоченої в теплiй водi марлi – аби обтерти коров’ячi дiйки.

– Я з вами! – пiдхопилась я. – Подивитися хочу.

– Ходи, дитино, ходи, – й загримiла дійницею попереду.

У стайнi стояв теплий коров’ячий дух, пахло сiном. Руда вгодована красуня, ремигаючи трав’яну жуйку, хитнула головою, немов хотiла зiгнати рогом докучливого ґедзя зi спини. Ще й хвостом енергiйно махнула.

– На-ай, Зозулько! – прикрикнула на неї жiнка, провела рукою по коров’ячому боцi, обмила дiйки. Присiвши на ослiнчик, примостила відро мiж розчепiрених колiн.

Першi цiвки молока дзвiнко вдарили в металевi стiнки. Я знала, що через кiлька секунд звук змiниться, з дзвiнкого перетвориться на м’який, шиплячий, й зiб’є на днi мiцну пiну. Пiд тугими молочними струменями вона почне рости у вiдрi, немов тiсто в дiжцi. У дитинствi любила ходити з бабою доїти корову, стояла збоку, простягаючи горнятко з намальованим пiвником та вiдбитою бiля вушка емаллю… Обережно торкалася верхньою губою теплої пiни, i вона залишала менi бiлi вуса.

Як передати фарбами усi всотанi в дитинствi i майже один до одного повторенi зараз кольори, смаки, запахи, враження?…

Петро, вiдправивши дiвчат спати, курив на ґанку. Марiйка збирала зi столу.

– Що у вас з Олегом? – вiд порогу зустрiла мене питанням. Так, нiби ми не закiнчили розпочатої розмови. Або нiби вона продовжила свої думки вголос. – Щось серйозне?

– Сама не знаю… Сваримося весь час. Або мовчимо. Не вiд розумiння мовчимо, а вiд байдужостi. Та й ще п’є вiн, Марiйко…

– Петро теж пив. I вже два роки – анi краплi. А ранiше – матiнко Божа! – згадати лячно… Розказати?…

Марiйка струсонула над мискою iз зiбраним посудом шмату, якою стирала зi столу, сiла до мене, стишила голос.

– Не повiриш, до бiйок доходило. Звiром ставав. Чого я тiльки не робила!.. Навiть фотографувала його п’яного, записувала на магнiтофон розмови дурнi… Згодом показувала – подивися на себе. Давала послухати: чуєш, що верзеш. Нiчого не допомагало… Коли тверезий – зовсiм iнша людина, хоч до рани прикладай. У нас тут жiнки є, вiд багатьох хворiб лiкують… А от перед цiєю бiдою безсилi.

Щось у сiнях гримнуло. Петро вилаявся впiвголоса, зайшов до кiмнати, глянув на жiнок: усе зрозумiло, час жiночих секретiв. «Пiду я, дiвчата, до телевiзора». – «Спочатку подивись, аби малi портфелi поскладали».

– …А одного разу до нас приїхали поважнi люди зi Львова, на вовкiв полювали, – повела далi, коли за чоловiком зачинилися дверi, – i серед них був лiкар, Iван Iванович. Вони у нас тиждень жили. Мисливцям тут зручно зупинятись, ми ж пiд самим лiсом, крайня хата… Лiкар два днi приглядався, а тодi сказав Петровi: давай, чоловiче, поговоримо… А тодi попросив його не пити п’ять днiв. На шостий день Iван Iванович три години з Петром розмовляв. Три години сидiли на подвiр’ї! Вперше таке бачила, аби Петро слухав без посмiшки, без своїх пiдколок, ще й запитував, ще й сам лiкаревi щось розповiдав… А тодi зайшли до хати, попросили мене вийти – не бачила, що там далi робиться. Хвилин сiм це тривало. I з того часу Петра немов пiдмiнили, знову став таким, як був колись.

– Закодувався?

– Нiби й не закодувався… Не знаю, як це насправдi назвати. Але що не тягне його до горiлки – переконалася… Може, й тягне – та ж не п’є. Я що сказати хочу… Може, Олега до того лiкаря завезти?

– Ти думаєш, я нiчого не робила? – Настрiй у мене зiпсувався, хотiла швидше закiнчити цю розмову. – Олег i слухати не хоче: «У мене з цим проблем нема». I край! Вiн навiть не визнає, що це проблема. Не хочу, Марiйко, про це говорити. Кожен з нас живе, як хоче. Вiн хоче так.

Ми згадали нашого однокурсника, який не раз напивався на практиках, але в станi веселого куражу влаштовував незабутнi розiграшi. Потiм виринув iз пам’ятi iнший, який нiколи не пив, але був страшенним занудою. Перебрали iмена багатьох, з ким разом вчилися, розповiли, що знаємо з їхнього теперiшнього життя, аж поки в сусiднiй кiмнатi не згасло свiтло – дiти та баба полягали спати.

Хоча хата зовнi справляла враження невеликої, всерединi була мiсткою та зручною: чотири кiмнати, одна з них – кухня. Можна пройти по колу злiва направо або справа налiво й знову опинитися на порозi. Ми вечеряли у великiй кiмнатi, за дверима зi скляними вiконцями ще півгодини тому хихотiли, перемовляючись перед сном дiвчата, а баба сердито на них гримала.

Тихенько зiбрали зi столу.

– Це буде твоя кiмната, зараз постелю, – сказала Марiя.

Ми вийшли через кiмнату, де Петро хропiв на лiжку перед увiмкнутим телевiзором. За кухнею веранда – цегляна простора прибудова з п’ятьма вiкнами.

Аж раптом я ледь не ляснула себе долонею по чолi – згадала про гостинцi, якi ми залишили для фiналу застiлля, до чаю, але забули, бо я пiшла дивитись, як корову доять. Пакет iз супермаркетiвськими смаколиками стояв на кутньому столику.

– А тепер – сюрприз! – пошепки оголосила я, показавши Марiйцi на бамбетель пiд стiною: сiдай, мовляв. Вона сiла. Дивилася на мене дитячими очима.

– Метеоритний чорнослив у шоколадi! – я вiдчула себе фокусником з цирку. – Пам’ятаєш?

Заради цього виразу обличчя й готувала свiй сюрприз. Марiя миттєво вступила у гру: закрила обличчя руками, розсунула пальцi, кумедно визираючи з-пiд долонь. Була зараз юною, незамiжньою, смiшливою студенткою-ласункою.

То було наше з Марiйкою ноу-хау, вiднайдене в iнститутi. Ми купували шоколадно-горiховi цукерки «Метеорит» (тепер вони називаються «Сузiр’я» i вже далеко не такi смачні, як колись), вибирали на базарi великий, лискучий, вугiльно-фiолетовий чорнослив. Сiдали на лавочцi в парку, i починалася вакханалiя. Нетерплячими пальцями розривали м’якуш чорносливу, вкладали у сливове черевце шоколадно-горiхову грудочку цукерки – i вiдправляли смаколик до рота. Словесний обмiн враженнями у цi хвилини був зайвим. Ми послуговувалися лише вигуками та жестами. Їх було достатньо для висловлювання всiєї гами вiдчуттiв та оцiнок.

Любов до солодощiв стала додатковим змiцнювачем нашої дружби.

Ми вiджартовувалися, що нам, мабуть, бракує в органiзмi якихось хiмiчних елементiв. Першими дiзнавались про новинки, що з’являлися в продажу, проводили ретельний тест– контроль, давали однокурсницям вичерпнi рекомендацiї, приносили на лекцiї пробнi зразки. При цьому смiливо експериментували i вдавалися до незвичних композицiй. Генiальнi вiдкриття на кшталт «метеоритного чорносливу в шоколадi» робили випадково.

Якось в одному пакетi у нас опинилися видовженi шматочки в’яленої динi та насiння соняшника в шоколадi (ця солодка дрiбнота щойно з’явилася в крамницях). Шоколадне сiм’ячко обсiло липку медову диню, i виник новий рiзновид чи то цукерок, чи то тiстечок – чудернацькi шишки-катуляшки, досконалий тандем взаємодоповнюючих смакiв.

Насiння в шоколадi та в’ялену диню я теж купила у Львовi, поставивши на вуха персонал торгового залу супермаркету. Усi зусилля – заради того, аби зараз, регочучи та шикаючи одна на одну «Тихо!», влаштувати яскравий фiнал застiлля.

– Боже! Бачили б дiти! Сказали б: отакої! Без нас?!

– А пам’ятаєш, як ти купила коробку з тiстечками i ми з’їли їх на останнiй парi? – згадала я, розливаючи по склянках мiнеральну воду.

Таке не забувається. Того дня Марiя їхала додому i перед останньою парою купила вузеньку довгу коробку з кiлькома рiзновидами тiстечок – кожного по одному. «Хочеш подивитися, якi вони ладнi?…» – запропонувала подруга. Ми розв’язали золотисту перекручену нитку, привiдкрили кришку – i кiлька секунд милувалися досконалiстю форм та широтою асортименту. Еклер, кошичок, наполеон, трубочка, картопля лежали рядочком у гармонiйному ансамблi.

«Якiсь вони занадто маленькi», – зауважила Марiя.

У її голосi звучав щирий захват. Я мовчки проковтнула слину. «Давай одне з’їмо?» – запропонувала подруга. Ми вибрали вишневий рулетик – забула! – там ще був вишневий рулетик! З нього ми й почали – його вистачило на два укуси, по одному на кожну. Це нас лише розпалило. Я не подала вигляду, що зрадiла, почувши: «Якщо ми прикiнчимо картоплю i ось так розсунемо в коробцi решту, нiчого не буде помiтно». Вiдсутнiсть двох тiстечок i справдi виявилася настiльки малопомiтною, що ми витягнули з солодкої шеренги ще й трубочку.

А потiм – кошичок iз пiрамiдкою безе. I ще – прямокутник листкового торта… Коли в коробцi залишився один еклер, Марiя зробила логiчний висновок – не везти ж одне тiстечко у такiй довгiй коробцi! I ми з’їли еклер.


…Засиналося менi в Марiйчинiй хатi напрочуд солодко, незважаючи на переповнений шлунок. Не заважали новi запахи та звуки, не лякало нiчне шурхотiння чи то гiлок знадвору… чи то мишей у стiнi… чи то пам’ять нагадала про нiжне торохкотiння макового насiння в сухих стиглих сховках.


…Сiльськi маракаси в дитячих руках: ших-ших-ших-ших… Перш нiж пробити щiлинку й витрусити смакоту на долоню, пiдносили їх до вуха, слухали музику колишнiх квiтiв. Важко було повiрити, що цi сухi пуделка на прямих патичках були на початку лiта серцевиною нiжних пелюсток. Червонi та рожевi квiти гойдалися на тонких волохатих нiжках… та й облiтали, оголивши зеленi коробочки. Вони зрiли й сохли, мiняючи колiр та форму, аж поки не перетворювалися на подобу грецьких горiхiв з тонкими нерiвними стiнками та коронкою на макiвцi. А всерединi з тишi народжувалася музика: ших-ших-ших-ших…

Жива гора

Розбудив пiвень пiд вiкном. Розкiшний когут у зелено-червоному пiр’ї заспiвав на повну горлянку, але закiнчити музичну фразу бiдоласi не вдалося. Петро шугонув його, сердито буркнувши щось навздогін, – лиш почулося трiпотiння крил переляканого птаха. Я побачила у вiкно його ганебну втечу.

Попрокидалися дiти в сусiднiй кiмнатi. З кухнi пахло чимось смачним, розiгрiтим на пательнi, а ще – липовим чаєм. Чути було стишений голос Марiйки: «Потiм цукерки, потiм! Не хапайте». Знову лягла пiд ковдру, заплющила очi на хвилину, аби не вставати й не заважати, – а прокинулася через годину вiд легенького подзенькування горнят: Марiя мила посуд. Я навiть не почула, як Петро запускав двигун стареньких «жигулiв», як дiти клацали дверцятами, вирушаючи до школи, як панi Оля шарудiла целофановими кульками, пакуючи домашнiй сир на базар.

– Доброго ранку, країно! – вийшла зi свого закутка, загортаючись у халат та мружачись на сонечко у вiконних шибах. – Ти не уявляєш, як давно я так добре не висипалася…

I почався чудовий день, наповнений подiями та новими враженнями.

Пили каву, зварену на печi…

– Знаєш, як у нас зветься верхня частина печi? Блят, – попередила Марiя. – А цей маленький банячок – ринка…

Задоволення вiд кави з учорашнiми смаколиками присмачували теревенями. Люблю такi блаженнi ранковi хвилини, коли можна потiшити себе фiлiжанкою запашної кави iз книжкою у руках або споглядаючи, що дiється за вiкном. Або розмовляючи з подругою нi про що.


…У саду пiд деревами збирали золотисто-коричневi шерехатi яблука i такi самi золотисто-коричневi шерехатi опеньки. Розповiм у місті – не повiрять. Несподiване поєднання було досконалим, як нашi експериментальнi смаколики часiв студентства. Я зрiзала мiцнi цвяшки плямистих грибiв i вiдправляла їх у плаский кошик без ручки. Вiн був старий, темний, обламанi гiлочки навсiбiч стирчали з плетива його нерiвних бокiв.

Вибирала з трави стиглi паданки ранети, наповнювала ними ще один кошик – iншої форми, новiший, з двома вухами. Часом рука помилялась – кiлька опенькiв опинялися в кошику з яблуками. Або навпаки.

По мiцних сходах вилiзли на горище – я би затрималась у цьому запилюженому царствi сiльської екзотики надовше, але нас чекала робота. Стягнули звiдти сухi кукурудзянi плетiнки та, взявши межи ноги кошики, повсiдалися лущити кукурудзи курам. Марiйка не запитувала, чи хочу я терти один об другий кукурудзянi штурпаки, не вибачалася за незручностi, не говорила нiчого зайвого та меншовартiсного, жодних «ось бачиш, як живемо…». Була їй вдячна за душевну мудрiсть та правильний тон.

Вона безпомилково визначила, що саме побутової простоти та незвичної для рук простецької роботи потребувала я зараз. I я слухняно бралася за все, що пропонувала менi Марiйка. Наполегливо трощила жорсткi рядочки жовтих кукурудзяних зубiв, намагаючись ставити штурпаки навскiс один до одного – i тодi зерно сипалося додолу не рiдким градом, а зривалося яскравою зливою. Чим вiдчутнiше болiли долонi та пальцi, тим легше ставало на серцi й свiтлiше на душi.

– Розпали пiч, – сказала Марiя, прибираючи кошики. – Грибну юшку зваримо – пiдемо на гору. Вмiєш пiч розпалювати?

Думала, що вмiю. Нiчого складного – те саме, що вогнище в походi розпалити. Та виявилося, тут є свої секрети. Перш за все – витягнути шубер, тобто заслонку, в димоходi. Її можна повернути на мiсце, лише коли дрова в печi прогорять, бо iнакше можна вчадiти.

Аби запам’ятати нове слово, подумки причепила його до Шуберта: композитор без Т – шубер. Витягнути шубер, пошарудiти коцюбою в печi, аби зола просипалася крізь решiтку донизу, i маленькою шуфлею-совком, розрахованою саме на ширину нижнього отвору, повитягувати золу у вiдро. I лише пiсля цих приготувань розкласти на пожмаканий газетний папiр у звiльненiй печi тоненькi трiски. Зверху – полiнця.

Зробила все за iнструкцiєю, та дарма. Знов i знов пiдпихала зiжмаканий папiр пiд полiна, пiдносила запалений сiрник. Вогонь, спалахнувши, на цурпалки не перескакував.

– Забагато напхала дров. Так не розгориться, – взялась допомагати Марiя. – Пiч має вiльно дихати…

Розiбрала ретельно складену конструкцiю, залишила на тоненьких щепах лише два полiнця.

– Запалюй!

Сiрник лиш торкнувся газети, i язики полум’я взялися впевнено господарювати в печi. Промайнула думка: мої руки колись давно-давно знали, як це робиться, i, якби Марiя не пiдказала, вони б згадали…

– У нас газ прокладають. Усi радiють: нарештi! А я, віриш, не хочу того газу. Ми його, звичайно, проведемо, але розгалуження на всi п’єци робити не буду. Ось тут палитимемо дровами. Люблю живий вогонь у хатi. Їсти варитиму на дровах.

– А мама?

– Що мама? Вона каже: робiть як знаєте, вам жити… Та як у хатi без живого вогню?

Я ще посидiла на пiдлозi бiля печi. У мене вдома все робить електрика, на вогонь дивлюся хiба на пiкнiках. Щось важливе мене обминає, не можу сказати, що саме. Лише вiдчуваю, що справдi чимось обдiлена, чогось бракує.

…Так i зайвих кiлограмiв набрати можна: грибна юшка видалась на диво смачною. Неможливо зупинитися на стадiї «напiвголодна». Збiгала за блокнотом: кажи, Марiйко, рецепт.

З’ясувалося, нiчого складного. Головне – запам’ятати цифру п’ять. Гриби зварити, додавши наприкiнцi лавровий лист та перець горошком, окремо на пательнi засмажити п’ять дрiбно порiзаних цибулин на олiї, п’ять ложок борошна й довести до золотаво-коричневого кольору, розвести водою, вимiшати, вилити в бульйон, через п’ять хвилин кипiння витиснути п’ять зубчикiв часнику i зняти з вогню. П’ять хвилин постоїть…

Так просто.

– Смачна їжа не складна, – погодилась Марiя.

Пiсля обiду пiднялися за хатою вгору. Йшли мiж кущами молодого ялiвцю та розлогої стиглої шипшини. Маргаритки у травi! Осiнь сягає свого апогею, а тут – лiтнi квiти. А трохи далi – притрушенi опалим листям острiвцi бузкового кольору. Крокуси! Веснянi гiрськi квiти. Просто пiд ногами.

I онде на горбочку.

Дива та й годi! Студентами ми завзято фотографувалися поруч з ними, лягаючи на невеличкi проталини, вiльнi вiд снiгу. Але було це в першi днi травня… Ми тодi пiднiмалися на гору Петрос, другу за висотою пiсля Говерли…

Як у жовтневiй травi могли опинитися веснянi крокуси? А поруч – лiтнi маргаритки! Казка про дванадцять мiсяцiв виявилась реальнiстю, сплутавши ознаки мiсяцiв та їхнi iндивiдуальнi прикраси.

Село залишилося позаду, лише кiлька дахiв зблискували бляхою на сонцi. До вершини хребта ще далеко, хоча знизу здавалося: пiвгодини ходу. Стояла тиша, яку порушувало легке постукування, нiби хтось клепав косу чи лагодив реманент. Небо теж було особливим, з усiма рiзновидами бiлих хмар – пiр’їстими й купчастими. Згадала шкiльнi уроки природознавства. Нiде ще не бачила такого дивного малюнка бiлим по синьому.

Хмари теж дивилися на мене. I модрини з ялiвцем. I крокуси з маргаритками спостерiгали за мною. Я була тут як новачок у класi – в усiх на виду. Вiд синього лiсу на сусiднiй горi йшла насторожена хвиля прискiпливої уваги. Що за дива? Жива гора говорила до мене.

Це було запрошення. Або виклик. Особисто менi.

А де Марiя?

Вона зривала ягоди шипшини з куща, складала у кошик. Кiлькасекундна збентеженiсть вiдступила, залишивши впевненiсть: моє сприйняття свiту однiєю гранню зiйшлося в цей момент з чиїмось чужим… Несподiвано – я аж здригнулась – озвалася мобiлка. Вона мовчала від учора i лише приймала вiтання вiд польського оператора мобiльного зв’язку. Тут, на горi, знову з’явилась наша зона покриття, телефон опритомнiв, почав приймати есемески. Я поговорила з мамою, перевiрила, хто дзвонив. Телефонного номера Олега в повiдомленнях не було.

– Ось там за хребтом, – показала Марiйка напрям, – двi гори, як сестри.

– Бачила…

– Пiд однiєю – монастир стоїть, а на другiй – замок Гербуртiв. I кожна має по двi назви. Одна називається Чернеча, або Монастирська, друга – Замкова, або Слiпа. Ми туди пiдемо. Завтра чи пiслязавтра.

Почувся дивний звук. Нiби пес завив, а собаки пiдхопили. Вiд того хору зробилося холодно спинi, i я потягнула подругу додому.

Побачили здалеку старшу жiнку – вона човгала назустрiч у старих черевиках без шнурiвок. Коли порiвнялися, виявилось: ще не стара, лиш зайвих рокiв додають важка хода та помiтний живiт, але не як у вагiтних, а як у тих, хто їсть багато хлiба та бульби, i мало – морепродуктiв та цитрусових…

– Слава Iсусу Христу! – привiталася вона. – Нема нiц?… Погано сте шукали. Гриби є! Чи вам садових опеньків досить?

Я не стримала усмiшки. На селi вiд людей не сховаєшся i секретiв не вбережеш. Село живе за своїми законами, тут усi про усiх все знають. Навiть те, що в крайнiй хатi пiд лiсом зранку збирали яблука та опеньки в саду. Марiя з односельчанкою обговорили останнi сiльськi новини, я ж стояла мовчки, дивуючись з обiзнаностi цiєї жiнки: вона знала, о котрiй годинi я вчора приїхала i о котрiй пiслязавтра Петро має бути на пилорамi.


…Увечерi молодша Марiйчина донька змагалася зi мною, хто з нас найкмiтливiший.

Почала я.

– Поле немiряне, вiвцi не рахованi, пастух рогатий – що це?

Семирiчна розумничка серйозно вiдповiла:

– Я знаю. Це небо, зорi та мiсяць.

Ми сидiли на ґанку, загорнувшись у теплi кофтини. Вечiр був свiжий, зоряний. Тут, у горах, зорi над головою висiли великi, лапатi, яскравi, не подiбнi на тьмяну дрiбноту, що ледь помiтно проступає в неоновiй мiськiй височинi над Пiтером, Львовом чи Парижем…

– А тепер ви вiдгадайте, – запропонувала дiвчинка. – Без чого хлiба не спечеш?

– Без чого хлiба не спечеш?… – перепитала я. – Без вогню?

Наталка заперечливо похитала головою.

– А! – зрозумiла я. – Без борошна?… Нi? Тодi – без води.

Мала хитро усмiхалась, чекаючи наступних варiантiв.

– Без печi, – висунула нову версiю.

– Це все правильно, – подала голос дiвчинка. – Але це неправильні вiдповiді.

Я оцiнила витонченiсть словесної конструкцiї й вирiшила, що здогадалася:

– Без рук! Без рук, звичайно.

– А от i нi.

– Без чого хлiба не спечеш… – пiшла я на новий виток.

Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiєю в чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не руки – це щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiєї хвилини, сама, без пiдказки маленької дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.

Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на одну.

– Без скоринки, – сказала вона. – Хлiба не спечеш без скоринки.


…Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд’юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п’янiють iншi, у того, хто не п’є, теж виникає стан сп’янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.

Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду в змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула всi його сильнi риси – вiдвертiсть, упевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.

Або Олег не захотiв бути переможцем.


…Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла…

У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизну – простирадла, пiдковдри, наволочки – розгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а дерев’янi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давніми, як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, вона пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоїки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зиму – видно, розпочала пiдготовку. Хто рано встає, тому Бог дає.

Марiя йшла назустрiч із порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.

Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном і дитинством.

Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?

– Яка рiзниця! – я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. – Яка то велетенська рiзниця… мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене в Пiтерi, i тою, яку продув наскрiзь свiжий вiтер…

Смiх Марiї щирий та заразний. Почуєш – починаєш усмiхатися без причини. Що я такого сказала?

Марiйчин Петро, оголений по пояс, рубав дрова без напруги, немов бавлячись. Сухе дерево розлiталося на цурпалки весело i дзвiнко.

– Чого це ти зранку за сокиру вхопився? – привiталась я.

– Обiцяв до роботи наколоти, – Петро пiдхопив ковбанець, прилаштував на колодi й одним впевненим ударом із вiдтяжкою розколов на чотири полiна. – Мiй дiдо казав колись: не роби зi свого писка холєви. Ляпнув вчора не подумавши, тепер хiба хочу – мушу…

Найгарнiше мiсце на чоловiчому тiлi, доступне сторонньому погляду – навскiснi м’язи збоку тулуба. Коли руки й спина в напруженому русi – очей не вiдвести.

Жiночi спини iншi. У жiнок найпривабливiше вiдкрите мiсце – видовжена ледь помiтна впадинка збоку над колiном, акуратна рисочка вздовж стегна, наочне втiлення витонченостi та довершеностi.

Я нiколи не бачила свого чоловiка за важкою фiзичною роботою. А може, правдива причина розчарування в шлюбi ховалася в цiй втраченiй можливостi – бачити те, як твiй чоловiк, мужчина, самець, рубає дрова, гемблює дошки, цвях у стiну забиває, вiдкриваючи жiночому погляду досконалий рельєф на спинi…

– Не рухайте тут нiчого! – почулося з хати. – Уже до школи спiзнюєтеся. Бiгом звiдси!

Я встигла побачити в дитячих руках свою коробку з флосами та щiтку для язика. Вони розглядали незрозумiлi забавки у ваннiй кiмнатцi, хихочучи та видираючи одна в одної з рук. Ми ще встигли пореготати над моєю короткою iмпровiзованою виставою – показала їм пантомiму про чищення зубiв. Ванна, до речi, лише так називалася. Митися тут було незручно, i це єдине, що менi на третiй день уже почало дошкуляти…

На пiвдня засiли з Марiєю за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще її бабуся працювала. Вiд тривалого багаторiчного тупцювання майстринi пiдлога перед верстатом була витерта до заглиблень. Марiя показала, як дiє давня конструкція, – килимова дорiжка трохи виросла пiд її вправними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в iнститутi декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.

Показала менi свої роботи – я очам не повiрила. Близько двох десяткiв гобеленiв, кожен з яких – маленький шедевр.

– Марiє, ти ж на золотi сидиш!..

Смiється у вiдповiдь. Не продає, бо шкода. Цi – найулюбленiшi. Але приблизно два гобелени на мiсяць вiддає на реалiзацiю мiсцевому бiзнесмену. Енергiйний хлопець їздить курортними мiстечками i там, бiля бюветiв, пропонує приїжджим вироби народних умільців: килимки, вовнянi шкарпетки, овечi камiзельки, дерев’янi кульковi ручки, ложки, сiльнички, рiзьбленi тарелi…

Свої роботи, простi, лаконiчнi, досконалi за добором кольорiв, Марiя робила без попереднiх ескiзiв, використовуючи нитки, пофарбованi цибулинням, чорницями, вiдварами трав… Кожен гобелен – у єдиному екземплярi.

Єдине, чого їм бракувало, – вiдповiдної оправи.

У мене виникла iдея. Я принесла з двору галузки, якi залишилися вiд грубих вишневих гiлляк, що порубав зранку Петро. Приклала до країв одного з килимочкiв – у рамцi з нерiвних гiлочок з червонуватим вiдтiнком вiн виглядав досконало. Але як цi гiлки закрiпити?

– Я знаю як, – сказала Марiя, хоч я й слова не вимовила. – Зараз…

Понишпоривши в сусiднiй кiмнатi, вона всилила грубу вовняну нитку в голку з великим вушком, прошила краї килимка, обертаючи нитку навколо вишневої гiлки. У чотири руки швидко одягнули килимок у рамку, зв’язавши кутики зустрiчних патичкiв такою ж ниткою та залишаючи краї дерева виступати хрестом над мiсцем стику. Натягнутий гобелен опинився посеред рамки на плетивi сiрих ниток.

У салонi декорiв Пiтерського передмiстя на таку красу можна ставити смiливу цiну, з розмахом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповiдує принципи екожиття, має алергiю на євроремонти i платить за хробачливi яблука бiльше, нiж за пiдозрiло гарнi, у парафiновiй плiвцi…

Треба лише знати, куди Марiйчинi шедеври запропонувати.


…Пiсля обiду я поїхала до Львова.

– Що сталося? – не розумiла Марiя. – Чи тобi горить? Хотiли ж завтра на замок Гербуртiв йти…

Менi горiло. Я вирiшила не вiдкладати справу, кувати залiзо гарячим.

Нiколи не вiдсувала втiлення своїх iдей на потiм. Якщо задум не потребував дозрiвання та вiдлежування, я бралася до реалiзацiї одразу. Зараз був саме той випадок.

Бiля хат уздовж траси чатували табуретки з городиною. Марiя передала батькам золотi ранети, але я зупинилася, побачивши улюбленi з дитинства великi жовтi яблука. На лавцi бiля паркану чекав покупцiв сивий дiдусь, писав щось на картонi олiвцем. Виявилось, оформлював цiнники. На картонках були виведенi назви сортiв: «Айдаред», «Джонатан», «Антонiвка». Бiля полумиска з червоним сортом «Слава переможцям» – тато на дачi має кiлька таких яблунь – старанно виведено нерiвним почерком: «Слава героям».

– Героям слава! – привiталась я iз господарем. I вiн, задоволено кахикнувши, вiдсипав менi на вказану в цiннику суму в пiвтора раза бiльше яблук.

Сусiди в пiд’їздi

Мрiяла: приїду, тоді гаряча ванна, згодом поп’ємо з мамою i татом чаю з варенням, потеревенимо… А вийшло по-iншому.

Щойно сiли вечеряти, як у дверi подзвонили. На порозi – повнувата бiлявка з нашого сходового майданчика. Я пам’ятала її обличчя, хоча iменi не знала i не впiзнала б її у натовпi.

– Прошу вибачення, може, ви маєте мобiльний телефон нашої сусiдки Галi, – вона показала, яку квартиру має на увазi, – або її старшої доньки? Або молодшої.

Ми не мали.

Бабця сусiдiв – вiсiмдесятирiчна баба Шура з Горлiвки – гостювала в доньки другий тиждень. Вийшла на балкон, протяг затраснув за нею дверi. Бабуся намагалася докричатись до пiдлiткiв на лавцi, але за шумом автомобiлiв з дороги вони бабцю не почули… Добре, що сусiдка проходила пiд балконами i випадково глянула вгору.

Вона вибачилася й пiшла сходами вниз, шукати телефон доньки або онучок баби Шури. А я згадала, як рокiв iз десять тому, коли я вчилася в iнститутi, старший син бiлявки приходив до нас дзвонити своєму батьковi. Вони тодi щойно переїхали в наш будинок – жiнка з двома синами, молодшому ще й року не було, а старший тiєї осенi пiшов до школи. Хтось обiзнаний пустив iнформацiю про те, що нова сусiдка розлучилася з чоловiком i вони розмiняли житло. Її старший час вiд часу стукав у нашi дверi, бо не дiставав до дзвiнка, просився: «Можна подзвонити?» I казав у слухавку тоненьким голосом: «Тату, коли ти прийдеш?…»

Вiдклала рушник, пiшла за сусiдкою. Її голос було чути поверхом нижче. Вона розмовляла з життєрадiсним дiдусем з другого поверху, який постiйно пiдсмiювався. Зазвичай ця його звичка виглядала доброзичливо.

– …А може, ви маєте її робочий телефон? – допитувалася сусiдка.

– А де ж вона зникла проти ночi? Чого в хатi не сидить? – обличчя сусiда зiбралось веселими зморшками, нiби йшлося про щось кумедне.

– Вона до подруги поїхала. Може, на її роботi є зараз люди, якi знають її мобiлку. Вона теж часом працює в нiчну змiну…

– А чому бабка своїх ключiв не має?

У сусiдки виявилися мiцнi нерви.

– Якi ключi? – спокiйний тон не змiнився. – Вона ж на балконi сидить, вийти звiдти не може.

– Мiй син має другу пару ключiв вiд моєї хати, – життєрадiсно повiдомив сусiд. – Що б там не сталося зi мною, – вiн задоволено гигикнув, – син без перешкод потрапить у квартиру.

– То ви не маєте жодного телефону сусiдiв? – терпiння сусiдки було феноменальним.

– Не маю! – весело пiдтвердив дiдок. – А нехай бабка трохи посидить на балконi! Не цукрова, не розтане!

За вiкном почав накрапати дощик.

– А коли Галя має прийти додому? – запитала я. Ми пiднiмалися на наш поверх.

– Пiсля десятої, наскiльки я зрозумiла. Там, з вулицi, чути погано. Одна внучка в Єгиптi. Друга, вона окремо живе, годину тому дзвонила, коли баба Шура ще в кiмнатi була… Вони можуть уже й не телефонувати сьогоднi. Що ж робити?…

– Скинемо бабцi з верхнього поверху щось тепле i почекаємо, поки Галя прийде, – запропонувала я.

– Вона там чимось накрилася, щось знайшла на балконi. Каже, не холодно…

Ми ще трохи порадились i вирiшили: якщо Галя затримуватиметься, викличемо рятувальникiв.


…Помила посуд пiсля вечерi, зазирнула в кiмнату – тато сидiв бiля телевiзора. Вiн не пропускав жодного випуску новин, подивиться один канал – перемикає на iнший. Мама розмовляла по телефону зi своєю колежанкою. «Нi склянками, нi ложками, – упiймала я уривок розмови. – Просто розводжу в баняку з водою сiль i куштую – вода має стати вiдчутно солоною. Так, нiби ти пересолила, розумiєш?… Коли ж розклала усе по слоїках…» Я обережно причинила дверi. За вiкном побачила, як зi старого «уазика» виходять двоє чоловiкiв у комбiнезонах зi скрученими тросами на плечах. Їм назустрiч уже йшла сусiдка, з якою ми розмовляли пiвгодини тому. Я накинула куртку, збiгла сходами вниз.

Вони стояли пiд балконами горiлиць, зосереджено оглядаючи плацдарм майбутнiх дiй. Обличчя полоненої слабо бiлiло над перилами. Сусiди згори, спершись на пiдвiконня яскраво освiтлених квартир, спостерiгали за тим, що робиться внизу. Побачивши мене, сусiдка сказала:

– Галя приїде лише завтра. Завтра пiсля десятої вечора.

– На шостому свiтиться, – вголос мiркував старший рятувальник. – Звiдти нам навiть зручнiше буде. Спускатимемося з шостого поверху, – глянув на нас. – Одна з нами, друга – тут.

Я слухняно залишилася пiд балконами. З пiд’їзду вийшов хлопець з далматинцем – з верхнього поверху саме почала спускатися мотузка – i залишився стояти поруч. Далматинець збiгав пiд дерево й сiв бiля нiг господаря.

– Там кiнець дiстався до землi? – крикнув чоловiк у вiкнi.

Хлопчина випередив мене:

– Так!

З хвилину у вiкнi нiкого не було. Я думала, що вони спускатимуться на балкон, але мотузка звисала з розчахнутого кухонного вiкна. Встигла коротко розповiсти сусiдовi, що тут сталося, i навiть запитати, як кличуть його собаку. «Арнi», – вiдповiв вiн.

У вiкнi показалась фiгура молодшого рятувальника. Вiн закрiпив мотузку до поясного ременя й ледь помiтними поштовхами почав спускатися. Пройшов темне вiкно п’ятого поверху, освiтлене вiкно четвертого – уявляю, як заметушилися б люди, якi могли сидiти там за вечерею…

Але нiхто до вiкна не пiдiйшов. Рятувальник обережно торкнувся ногами пiдвiконня третього поверху. За кiлька метрiв вiд бабусi, яка мовчки спостерiгала за тим, як до неї просувається допомога.

Мовчали всi – випадковi перехожi та люди у вiкнах. Навiть Арнi, вiдчуваючи настрiй господаря, не скавучав – терпляче чекав, коли про нього згадають. Тишу порушувало лише потрiскування рацiї – хлопець на пiдвiконнi щось стиха говорив своєму напарниковi, але слiв було не розiбрати. Трохи затримався бiля прочиненої кватирки. Було погано видно, що вiн там робить у темрявi. Хлоп’яча фiгурка зникла в розчахнутiй половинi вiкна.

Щойно на бабинiй кухнi засвiтилося, я пiшла нагору. Сусiдка саме спускалась – ми зiйшлися на нашому поверсi. З дверей бабусиної квартири визирнув хлопець-рятувальник, покликав нас пiдписати протокол.

При кiмнатному свiтлi вiн виявився зовсiм юний: обтер рукавом розпашiле обличчя, дiловито вiдкинув край скатертини й заходився заповнювати документ. Бабуся натхненно розповiдала, як вона вийшла на балкон, а за її спиною захряснуло протягом дверi, мало скло не повилiтало.

– Язичок ручки потрапив у паз, лише з кiмнати можна було вiдчинити, – пояснив хлопець. – Давайте паспорт.

Бабуся хутко подрiботiла в сусiдню кiмнату.

Хлопець потягнувся до рацiї.

– Що там у тебе? – з хрипом та потрiскуванням озвався аппарат, з пiвцеглини завбiльшки.

– Василю Iвановичу, заповнюю протокол i виходжу.

– Давай, – прохрипiла рацiя.

– Вас спецiально цього вчать? – запитала я.

– Я скелелаз. А тут пiдробляю у вiльний вiд роботи час. – Тодi додав, нiяковiючи: – Нашi виклики платнi, сто п’ятдесят гривень. Бабуся грошi має?

– Я принесу, – пiдвелася сусiдка.

Коли вона повернулася, хлопець, зашарiвшись, пояснив: сто двадцять гривень – виклик, але довелося їхати з iншого району, а на бензин грошей не видають, тому сто п’ятдесят…

– Не знаю, де паспорт подiвся, – пожалiлася баба Шура.

Тремтячими руками вона повитягала на стiл вмiст потертої шкiряної торбинки без ручок – старi квитанцiї, з’єднанi канцелярською скрiпкою, посвiдчення почесного донора, профспiлковий квиток… Бабу Шуру за документами звали Серафима. Паспорта в торбинцi не було.

– Може, метрика пiдiйде? – баба Шура-Серафима простягнула нам жовтий прямокутник з поламаними кутиками.

– Яка метрика? – не зрозумiв хлопець.

– Свiдоцтво про народження, – допомогла сусiдка.

– Не пiдiйде. I посвiдчення донора не пiдiйде. Ми мусимо скласти протокол про проникнення в помешкання. Потрiбний документ iз пропискою.

– Ви хочете сказати, що баба Шура повинна довести, що вона не є квартирним злодiєм? – здивувалась я. – А якщо ми засвiдчимо, що бабуся тут живе?

Хлопець увiмкнув рацiю i двiчi покликав свого напарника по iменi та по батьковi. Рацiя мовчала.

– Давайте вашi паспорти, – самостiйно прийняв рiшення хлопець. Я пiшла додому, обдумуючи, який документ принести. Прописки ж у мене немає. Ситуацiя нiяк не могла наблизитися до розв’язки. Але до мого закордонного паспорта хлопець не дуже приглядався. Свою адресу я продиктувала. Це йому не сподобалося, однак вибору вiн не мав. Сусiдка виявилась єдиною людиною з нормальними документами. Пiсля того як ми поставили пiд протоколом свої пiдписи i вийшли у коридор, я нарештi запитала:

– Яке ваше iм’я?

– Марiя, – вiдповiла вона. – А ви, здається, Свєта?

– Нi, я Анна.

Ми усмiхнулись одна до одної. Якби не сьогоднiшнiй вечiр, я б так i не дiзналася iменi сусiдки i нiколи не впiзнала б її у натовпi.

Замок Гербуртiв

У салонi екологiчних iнтер’єрiв справа залагодилась напрочуд швидко, навiть вiртуозно. Можливо, їм бракувало саме таких варiантiв декору, як Марiйчинi гобелени в саморобних гiлкових рамках. Можливо, далася взнаки заздалегiдь продумана розмова з власником салону. Однак визначальну роль зiграла випадковiсть.

На столi енергiйного молодого господаря салону лежав журнал «Сучаснi iнтер’єри», причому номер з моїм iнтерв’ю та фото моєї галереї. Я подумки подякувала долі за пiдтримку – i через пiвгодини Олег («Можна просто Олег, ми ж колеги», – запропонував вiн) вийшов зi свого кабiнету, супроводжуючи до виходу пiтерську гостю, львiв’янку forever. Ми з ним домовилися про реалiзацiю Марiйчиних робiт на прийнятних для обох сторiн умовах. Вiдтепер Марiйка зможе поставити крапку на наївно-безглуздiй спiвпрацi з мiсцевим перекупником, який за її шедеври платить копiйки. Залишалося провести з подругою сеанс пiдняття власної самооцiнки.

Там же, у салонi, я вирiшила зробити Марiї сюрприз. Це буде несподiванка, ефектнiша за студентський «метеорит у чорносливi». Iдея виникла, щойно я побачила у вiтринi з авторським срiблом два дивнi перснi – у виглядi чи то замку-фортецi, чи то старовинного особняка. З наскрiзними вiконечками, вежами та брукiвкою. Один перстень був немов дзеркальним вiдображенням iншого. В одного замок-фортеця дивився в один бiк, у iншого – в протилежний.

– Кому як зручно носити, – пояснила продавчиня. – Хтось хоче перстень на лiву руку, хтось – на праву. А можна i ось так… – дiвчина наділа перснi на два пальцi однiєї руки.

Купила обидва, собi й Марiйцi. Уже знала, як i де подарую їй цей дивний перстень. Розiграю маленьку виставу. Уявляю, як вона здивується. Закриє обличчя долонями, визирне з-пiд розсунутих пальцiв…

Десь на другому планi ворухнулася ще одна думка. Про хороший пiар-хiд, який можна згодом запустити в черговому iнтерв’ю.

«Чи вiрите ви в мiстику?» – запитає мене чергова журналiстка. «Бачите перстень на моїй руцi? Це подарунок Гербуртiв. Знайшла його в стiнi, на розвалинах замку Гербуртiв, у наймiстичнiшому мiсцi, в самому серцi Європи, на межi України та Польщi… I з того часу, вiрите чи нi…»

Життя – гра, особливо якщо йдеться про життя успiшного художника, якому раз у раз треба нагадувати публiцi про себе всiма можливими засобами. Подумала так – i згадала чоловiкове «ти а-ас з продажiв у на-ас», чи як вiн там казав…

Вiдiгнала думку i про чоловiка, i про усi прорахованi наперед ходи та гачки для покупцiв. Чого я зараз насправдi хочу? Здивувати Марiю, розiгравши перед нею виставу. Тож дивуй, розiгруй.

План був такий. Марiя чекає на мене завтра, як домовились, i того ж дня ми маємо йти в замок. А я приїду сьогоднi, без попередження, по дорозi побувавши на Замковiй горi. Сховаю в надiйному мiсцi перстень-фортецю, неподалiк – другий, а в третiй сховок вкладу записку з текстом про те, що Гербурти вiтають Анну та Марiю. Завтра все це «знайду» на очах у здивованої подруги. Уявляю її очi!

Вона переконувала мене, що Замкова гора – мiстичне мiсце, що час там зсувається, як пiщаний ґрунт, десять хвилин виявляються десятьма годинами або навпаки – нiби пiвдня минуло, а насправдi заледве година збiгла… Ото дивуватиметься! Випитуватиме, коли це я встигла таке втнути. Цiлком у дусi студентських розiграшiв…

Що далi вiд Львова, то гiршою ставала дорога та мальовничiшими краєвиди. Пiсля чергової петлi дорога вперлася за небокраєм у двi гори, подiбнi на жiночi груди. Одна – Монастирська, друга – Замкова. Або ж Чернеча та Слiпа. «Для чого по двi назви?» – запитала Марiю два дні тому. – «Для захисту, – вiдповiла вона. – У нас i людям дають подвiйнi iмена, аби подвоїти захист».

На Замкову гору, казала Марiя, веде дорога. Зараз перевiримо.

Зблизька гори здавалися не такими й високими. Крайнi добромильськi хати залишилися позаду – повернула на монастир, на банi його церковцi та стiни, що бiлiли попереду. З монастирської прибудови при самiй дорозi вийшов чоловiк, трiпонув з ґанку запилючений коцик, з цiкавiстю провiв поглядом незнайому автомашину. Хотiла пригальмувати, запитати дорогу на Замкову гору, але гора височiла лiворуч, а дорога була одна…

Вартувало їхати сюди лише за тим, аби подихати цим осiннiм повiтрям. Воно було дзвiнким та чистим, пахло смереками, опеньками i ще чимось гiркуватим. А дорога, звичайна сiльська ґрунтiвка, йшла вбiк, довкола Монастирської гори. Треба роздивитися, зорiєнтуватися, куди їхати. «Жабка» пискнула сигналiзацiєю, вiдпустивши мене подивитись на другу гору. Ось вона. Лише поле перейти. Тут «Жабкою» не проїдеш, застрягну – без коней не виберусь. Уявляла собi тутешнi мiсця трохи iншими. Думала, поблизу люди є, картоплю копають. Або яблука збирають. А тут нiкого…

Ворухнувся сумнiв: може, не варто самiй пертися? Пiдемо завтра, удвох з Марiйкою. Але ефект уже буде не той…

Та й близько ж – за пiвгодини у зручних кросiвках скочу туди й назад.

Довкола гори серпантином вилася вгору стара дорога. Лiс золотаво-срiбний, казковий: золото дерев та рудого шару листя пiд ногами, срiбло букових стовбурiв та летючої павутини в повiтрi.


…Замок постав серед високих дерев раптово, дорога повернула – i ось вона, стара вежа, кам’янi мури. Кiльканадцять бiйниць, темний отвiр вхiдної брами. Озирнулася назад, туди, де залишила «Жабку», – i забило дух вiд краси. Добромиль лежав перед очима в оточеннi пагорбiв та далеких гiр. Вiд нього розходилися дороги, якi було видно далеко-далеко, скiльки око сягало.

Груба пухка ковдра опалого листя вистелила вхiд до замку. Вiтер шумiв у високих кронах, i два птахи, орли чи яструби, кружляли в небi, розкинувши крила. Над брамою, в неглибокiй нiшi, залишився слiд вiд герба, залишки напису – обриси чогось втраченого. Кортiло зайти мiж руїни, але неприємний неспокiй, що почав наростати в душi, не пускав. Немов вiдчувала на собi чийсь погляд. Жодної живої душi навколо, лише вiтер куйовдить волосся. Й по спинi холодок.

Скрикнув птах – i немов хтось штовхнув у плечi: присiла бiля кам’яного муру, вiдшукала очима отвiр, перстень – туди, закрила камiнчиком iз землi, вiдрахувала три каменi убiк, другий перстень – у шпарину, замаскувала жмутиком сухої трави. Поруч притулила скручену записку.

Усе.

Розвернулася, майже побiгла.

Анi сонечко, нi краєвид, нi лiсовi пахощi – нiщо тепер мене не займало в цьому безлюдному мiсцi. Рвонула серпантиновою дорогою донизу, вiдчуваючи за спиною дихання холодного провалля брами.

Що за панiка? Чого перелякалась? Зараз дiстануся до своєї вiрної «Жабки», виїду за монастир, ближче до хат, i перш за все вип’ю кави з термоса, який менi приготувала мама. Зараз усе буде гаразд.

Дорога закручувалася в протилежний вiд Монастирської гори бiк. Так спускатися занадто довго. Пiду навпростець.

Нi, таки трохи схибила, бо звiдки ж узявся тут яр зi струмком?… Пiвгодини тому його тут не було. Спустилася, загрузаючи в пiщаному ґрунтi, напилася води. Чiпляючись за гiлки кущiв, вибралась на схил. Звiдси не було вже видно не лише мурiв замку, а й самої гори.

Де вона подiлася?

Лише стовбури букiв та поваленi буревiєм сухi смереки довкола. Треба взяти трохи праворуч. Там зараз має бути поле. А тодi вже тримати курс на бiлi стiни монастиря, вiд однiєї гори до другої, туди, де залишила машину.

…Поля не було.

I гiр не було.

Нi однiєї, нi другої. Нi Монастирської-Чернечої, нi Замкової-Слiпої.

Чому її назвали Слiпою? Чому я її не бачу? Вона ж має бути за спиною…

Голосно трiснула суха гiлка пiд ногою – серце закалатало, як у дитинствi пiсля несподiваного вигуку: «Вiддай моє серце!». Нiби хтось iз ровесникiв стишеним голосом розповiдав страшну iсторiю: «У темному-темному домi, у темнiй-темнiй кiмнатi стояла темна-темна шафа…», а тодi зненацька, розчепiривши пальцi обох рук та виставивши їх перед собою, кидався до слухачiв: «Вiддай моє серце!»

Якась маячня. Ти ж бо доросла людина! Негайно заспокоїтися – i визначитися, у якому напрямку йти.

Легко сказати – заспокоїтися i визначитися. Нiчого з того не виходило.

Лiс зробився густiшим і темнiшим. Чи то вже сутiнки? Але якi можуть бути сутiнки серед бiлого дня?…

Зробилося гаряче. Навiть куртку розщібнула. Куди тепер? Он туди, у просвiт серед дерев. Просвiтом виявилася ледь помiтна лiсова дорога. Триматися дороги – вона врештi-решт кудись виведе. Тим паче, що менi не здалося: лiсовi тiнi виявилися раннiми сутiнками, що густiшали на очах.

Оце так халепа! Проста дорога до замку на зворотному шляху виявилась лабiринтом. Iсторiя з перснем тепер видавалася цiлковитою нiсенiтницею, пiдлiтковим дуркуванням. Екран мобiлки показував вiдсутнiсть зони покриття. Те, що мене так тiшило в цих диких мiсцях позавчора, – вiдiрванiсть вiд цивiлiзацiї, безлюддя та тиша – тепер лякало i вводило в зацiпенiння. Такої глупоти я давно не робила. Краще нiкому й не розповiдати.

Розшукати свою машину вже не намагалася. Я її зовсім не тут залишила.


…Заблукала.

Лише хотiла швидше спуститись до Добромиля. Але те, що я сприйняла за лiсову дорогу, вкрилося горбочками та колючими кущами, а iншi корчi, вищi та густiшi, лiзли сухими гiлками в очi, чiплялися за одяг та ставили пiднiжки.

Перечепилася через дряпуче ожинове плетиво, що стелилося по землi, i впала в хащi. Ледве вибралася, обiдравши руки до кровi. Тiло скував крижаний страх. Гнав навмання, доводив серце до шалу, збивав подих, гупав у скронях.

Не знаю, скiльки часу продиралася мiж кущами та деревами, – батарея мобiлки сiла, екран згас, я не орiєнтувалася в часi. Уже у повнiй темрявi почула шум води i зупинилася прислухаючись. Рiчечка. Пiшла по каменях вздовж берега, поки не побачила кладку на той бiк.

Це була Вирва, iншої рiчки тут немає. Але у якому мiсцi? Судячи з того, що поблизу немає хат, десь уже за Княжполем. Невже? Як це я таку вiдстань вiдмахала? Страшенно хотiлося пити, в ротi пересохло, зачерпнула води – стало легше.


…Сльози виступили на очах, коли побачила дорогу, якою кiлька днiв тому приблизно в той самий час їхала до Марiї в село. Пiзнала вигин рiчки злiва, лiс з високими соснами праворуч. Звiдси – добрих три кiлометри до Марiї. Не вiдчуваючи втоми, зосередилась на русi: раз-два, раз-два, давай-давай.

Жодної машини, жодної людини. Де ж тi хати? Де свiтло у вiкнах? Iззаду почувся шум машини, свiтло вистрибнуло з-за спини на дорогу. Озирнулася й нiчого не побачила, ослiплена фарами.

Машина проїхала повз мене.

А чого я чекала? Що вона пригальмує? Зупиниться?

Горло стиснуло, готова була розревітися, як ображена школярка.

I раптом перед очима спалахнув спогад-блискавка, немов побачила кадр з кiно. Сльози, якi вже пiдступили до очей, миттєво висохли. Три чи скiльки там доби тому на цiй дорозi я обiгнала людину, яка зосереджено, зiбрано, як вояка на маршi, поспiшала додому. Ще думка промайнула: ходять посеред дороги, гадають, що їх у свiтлi фар видно: такої пiзньої години, на такiй темнiй дорозi… Може, пiдвезти?

Але не зупинилась тоді. Невiдомо, що за людина. А може, лиха? Хоча й вiдчула приштрик совiстi: а якби це я йшла, а хтось їхав… У салонi моєї «Жабки» було тепло, затишно, тихо лунав джаз. Забула про цю зустрiч на дорозi, побачивши тодi через кiлометр чи два першi хати Марiйчиного села.

Неймовiрний здогад змусив тепер похолонути. На тiй людинi на безлюднiй дорозi була куртка з двома свiтлими смужками на каптурi та двома такими ж смужками на лiвому рукавi – вони свiтилися вiд автомобiльних фар.

Куртка – як моя зараз, з такими ж смужками на тих самих мiсцях.

У тої людини при кожному кроцi ще миготiли двi плямки на кросiвках ззаду. Тепер, стоячи на дорозi i дивлячись услiд легковику, що вiддалявся в темряву, перевела погляд на свої кросiвки. Стала так, аби було видно. I у свiтлi автомобiльних фар, якi вже майже зникли на дорозi, побачила те, на що дотепер нiколи не звертала уваги: фiрмовi знаки на задниках взуття мали флуоресцентне покриття. Свiтилися двома плямками.

Як у тої людини, яку я не пiдiбрала на нiчнiй дорозi, обiгнавши в безлюдному мiсцi.

Джерельце на обiйстi

Вчорашня витiвка втратила сенс, тому що одного персня на мiсцi не було. Ми й другий ледве знайшли в кам’янiй шпаринцi замкового муру. Ретельно спланований жарт видався менi сьогоднi безглуздим вибриком.

Нас пiдвiз до залишеної «Жабки» сусiд Марiйки Василь, вiк якого неможливо визначити на око. Йому могло бути i тридцять, i п’ятдесят рокiв. Цiлу дорогу вiн жартував, оглядаючись на мене, та пiдморгував у дзеркало на лобовому склi. Запропонував почекати, але, перевiривши чи все гаразд iз «Жабкою», ми подякували йому. Виявляється, я намагалася дiстатися пiднiжжя Замкової гори не з того боку…

…Бiля вхiдної брами замку Марiя показала вгору:

– Бачиш мiсце над входом? Там був колись родинний герб Гербуртiв – яблуко, проштрикнуте трьома кинджалами.

Я обшукала шпаринки та траву пiд муром – мого персня нiде не було. Ефект вiд сюрпризу вийшов змазаним.

– Дiвчисько ти, – сказала Марiйка, надівши свій перстень. – Невже сьогоднi не можна було це зробити без пригод?… Який вiн, однак, незвичний…

Не стала їй казати, що задум був iншим. І без того вийшла дурня.

Пройшли пiд склепiнням брами на внутрiшнє подвiр’я, повернули лiворуч й пiднялися вгору, на мури. Через високi бiйницi прозирав навколишнiй лiс. Замок стояв щiльно оточений високими деревами, надiйно схований вiд очей на макiвцi гори. Вiтер шумiв у високих кронах. При ранковому свiтлi тут нiчого не лякало.

– Колись довкола замку дерев не було, – Марiя стояла у вiконному отворi, тримаючись за стiни. – Кажуть, мiсцевiсть проглядалася на всi боки. З найвищих мурiв у пiдзорну трубу можна було навiть Перемишль побачити. Он там, глянь-но, вже польськi Бескиди…

Сонце заливало ближнi й далекi гори м’яким золотавим свiтлом. Час зупинився.

Два боковi мури розходились вiд вхiдної вежi клином, нависали над крутими схилами, з яких пнулися догори стовбури дерев та непролазнi хащi. Задню стiну замку було зруйновано вщент. Мабуть, з висоти пташиного польоту замок нагадує гiгантського птаха з розкинутими крилами.

Недаремно менi таке спало на думку – у вiдповiдь на мої фантазiї Марiя розповiла легенду. Не одне столiття правив у цих землях славний рiд Гербуртiв, вони прийшли сюди з австрiйської Сiлезiї ще у XIV столiттi. Удача вiдвернулася вiд них, коли один iз нащадкiв на полюваннi порушив табу, поцiливши в рiдну кров. Адже всi чоловiки з роду Гербуртiв пiсля смертi перетворювалися на орлiв i оселялися неподалiк… Сьогоднi небо над замком було вiльним вiд птахiв та хмар. Мала б тут етюдник з фарбами, палiтру, розчинники, бiлило, олiю, пензлi, мастихiни, – спробувала б вiдтворити цю чистоту кольорiв на полотнi.

Швидко, однак, згадала про роботу… А про натягнуту струну в грудях, навпаки, забула…

На зворотному шляху стояли в очах краєвиди, що розкинулись з вiкон замку, склепiння брами пiд вхiдною вежею, вимуруване – як i пивниця на Марiйчиному подвiр’ї, як i брукiвка навколо добромильської ратушi, – з рiчкового камiння. Дотепер нiде такої не бачила: нi у Парижi, нi в Амстердамi, нi в Празi. Своєрiдний малюнок утворювали поставленi боком пласкi каменi.

Зупинилися в центрi Добромиля. Купили свiжоспеченого сiльського хлiба, сiрникiв, рису, томатної пасти, я набрала мiських смаколикiв для дiвчат, хоч Марiя й пручалася: «Не псуй менi дітей…» Люди тут ходили неспiшно, вiтаючись направо й налiво, обмiнювалися новинами. Уже йшли до «Жабки» з пакунками, коли Марiю зупинила якась жiнка. З цікавістю глянула в мiй бiк. Я привiталася й пiшла до авто, розглядаючи брукiвку пiд ногами й будiвлю ратушi, бiля якої припаркувались. Побачила на фронтонi герб мiста: яблуко, простромлене мечами.

Перше, що з’ясувалося дорогою до села, – яблуко на родовому гербi Гербуртiв та мiста Добромиля було зеленим. Не жовтим, не червоним, а саме зеленим. Не знаю, чому це було для мене важливо. Про цю особливiсть герба свiдчили, за словами Марiї, iсторичнi джерела.

I друге. Моя iдея продавати гобелени через дорогий салон видалася подрузi невдалою. I контракт, про який я домовилась, i його вигiднi умови Марiя сприйняла без ентузiазму.

– А хто їздитиме до Львова? Хто вiдвозитиме роботи? Я буду змушена вiдповiдати вимогам, виконувати умови угоди, спiшити… Не хочу. Контракт! Бр-р-р. Це не для мене.

– Невже тобi грошi не потрiбнi?

– Потрiбнi. Але перетворювати життя на гонитву за копiйкою не хочу. Менi достатньо того, що маю. Я живу по-iншому, Анно.

Посеред дороги йшов хитаючись дядько. Обережно об’їхали його, вiн впевнено махнув нам рукою: вперед, дiвчата! На обличчi у нього застигла щаслива усмiшка.

– Можна, звичайно, почуватися добре в будь-який ситуацiї, – я не могла зрозумiти Марiїної реакцiї. – Справа не лише в грошах. Але тепер такий час, що талановитий художник бiдним не буває.

– Менi достатньо того, що маю, – повторила вона спокiйно, нiби терплячий вихователь до дитини.

– А що ти маєш? Щоденну важку працю?

– А тобi легко? Кожному здається, що деiнде в чомусь iншому буде легше. А це не так. Я знайшла свiй… режим, чи що… Свiй ритм роботи. Його й дотримуюсь. Залишаю для своїх гобеленiв не бiльше двох годин на день. Ще й перерви роблю у два-три днi. Тому для мене стати до верстата – це радiсть, а не зобов’язання.

Побачили на узбiччi гурт чоловiкiв, якесь дивне зiбрання пiд парканом.

– Чого це вони?… – не зрозумiла я.

– А-а, то Iгор Бугай паркан лагодить, а хлопцi радять, що й як робити.

Ми повiльно проминули чоловiкiв – усi повернули за нами голови. Сидiли навпочiпки, пихкаючи цигарками, або стояли iз замисленим виразом облич, немов і не в розпал робочого дня. Лише один прибивав до нових дерев’яних прогонiв новi штахетини.

– А успiх не цiкавить? – повернулась я до нашої розмови. – Чи тебе приваблює прижиттєва iсторiя Пiросманi?… Або Ван Гога?

Марiя хмикнула:

– Куди тебе понесло…

– Митець мусить бути нав’язливим. Iнакше стане вiдомим лише пiсля смертi. Скiльки ти знаєш талановитих художникiв? Набагато бiльше, анiж вiдомих, чи не так? За умов жорсткої конкуренцiї недостатньо бути талановитим. Грошей та успiху на всiх не вистачає. Я знаю, як узяти те, що тобi належить. Чому ти пручаєшся, не збагну…

– А з чого ти взяла, що я хочу, аби цi гобелени коштували шаленi грошi й були доступнi лише жирним котам? Їх можуть купити тi, кому вони подобаються. А до чужого успiху менi байдуже. Мене жаба не тисне.

– Чужий успiх – це класний стимул! I жаба тут вiдпочиває. Своє мiсце пiд сонцем треба вiдстоювати, як у бою. Ти ризикуєш занапастити свiй талант, а це грiх.

– Анно, та який грiх? Рекламуючи свої роботи на всi боки, можна одного дня зробити неприємне вiдкриття, що ти вже давно все поставив на конвеєр i, по сутi, дуриш споживача, годуючи його… вторинним продуктом.

Ми замовкли. Пауза, заповнена не роздратуванням чи образою, а намаганням зрозумiти одна одну.

– Для того, аби бути нав’язливим, треба ще й мати час, – першою порушила тишу Марiя. – А менi шкода витрачати його на це. Бо ж бачиш, скiльки iншої роботи маю. Якщо матиму контракт – доведеться щодня, щогодини затуляти цю амбразуру. Не хочу. Ти маєш вузьке коло людей, якi купують твої роботи, – це дуже заможнi люди. Коло моїх потенцiйних покупцiв набагато ширше. Не повiриш – менi так добре! Без великих грошей i без щоденної гонитви за ними. Менi великих грошей не треба. Занадто багато вони вимагають взамiн. Менi достатньо мiнiмуму.

– Поясни, чому один дорогий гобелен, проданий через салон, гiрше для тебе, анiж кiлька дешевих через дядька Василя по базарах?

– Пояснюю. По-перше, бiльшiсть робiт залишаю собi, продаю досить рiдко i, до речi, не за копiйки, як ти кажеш… А по-друге, коли купують на простих базарах у дядька Василя – вiн, до речi, молодший вiд нас, – менi бiльше радостi…

– Тобi бiльше роботи! – не дала я закiнчити фразу.

– …I менi, i людям бiльше радостi, – повторила Марiя. – Я працюю з радiстю, а люди купують із радiстю. Менi так краще ще й тому, що не маю отих додаткових клопотiв – з поїздкою туди, назад, з усiєю зайвою супроводжувальною марнотою. I маю час на ткання.

Вона кинула на мене швидкий погляд i додала:

– Звiсно, один гобелен на мiсяць я б у салон могла пропонувати. Але ж довезти його, усе оформити, потiм за грошима приїхати… Чи воно того вартує?

– Не зрозумiла, ти лінуєшся, чи що? – пiшла я на новий виток, однак роздратувати Марiю не вдавалося.

Вона засмiялась.

– Господи, як я люблю полiнуватися! I як рiдко менi це вдається!

– Або тебе мiсто лякає? – не вгамовувалась я.

– Пiсля того, як п’ять рокiв там прожила?

– Саме так!

– Якщо ти серйозно, то я тобi серйозно вiдповiм, – очi Марiї усмiхалися. – Ти зараз багато чого не бачиш iз нашого тутешнього життя. Колишню ферму покажу, коли схочеш. Вiд будiвлi сам кістяк залишився – голi бетоннi стовпи, а цеглу геть усю розiбрали, розтягнули, дивитися страшно. Зараз дощi пiдуть, знаєш, на що дороги перетворяться?… Дякувати Богу, Петро тепер має роботу на пилорамi. Платять небагато, але не треба знову їхати свiт за очi на заробiтки… У нас тут свої проблеми. Та однаково… У мiстi я жити не хочу. Там майже всi втратили здоровi людськi iнстинкти та потреби – якi не вiзьми: батькiвства, вiдчуття дому, сiмейної єдностi… До брата приїжджаю – лишенько! Усi бiгають, нiхто нi з ким не розмовляє. Хiба от: «Коли будеш? Хлiба купи». Або: «Що у школi? Щоб о десятiй був удома!» Нiхто нi з ким по-справжньому не спiлкується, бо часу на це не має. Разом за стiл не сiдають, кожен їсть сам по собi… Дiти – хап тарiлки! – й знову за комп’ютер.

Я мовчала. Давно не зачiпала в розмовах подiбнi теми.

– I головний iнстинкт – самозбереження. Люди живуть, нiби вони тут головнi й усе вирiшують. Дивлюся на тих, хто видерся нагору, i на тих, хто доповзає, та думаю собi: мовчать їхнi iнстинкти… Грошi вiд головних негараздiв не захистять: iмунна система вся в дiрах, нерви розсипаються на порох, у душi – неспокiй, у сiм’ях – корпоративна етика замiсть живих почуттiв. Багатьох тримають разом не почуття, а спiльний бiзнес, спiльнi iнтереси.

Я з подивом глянула на подругу.

– Бiльшiсть законiв порушено, за що рано чи пiзно настанне покарання… – вона говорила тихо i впевнено. – Ось тобi i шлях до гармонiї… I з природою так само чинять – як насильники. Зi своєю вiльною натурою – як ґвалтiвники. А я маю свiй острiвець… На ньому далеко не усе, як має бути. Але я залишуся на призначеному менi мiсцi, вибач за голоснi слова, вони щирi.

Чому мене дивувало почуте? Чому я вирiшила, що Марiї з її щоденними клопотами немає дiла до таких роздумiв i до вибору?…

Нам назустрiч рухалася похоронна процесiя. Зi швидкiстю повiльного кроку котилася вантажiвка з вiдкинутим краєм кузова, на застеленiй килимом пiдлозi – труна. За вантажiвкою йшли люди. Уздовж дороги зупинилося кiлька автiвок, на узбiччi стояли водiї та пасажири.

– Ходiмо, – сказала Марiя, беручись за ручку дверцят, i я вийшла, немов знала чи згадала про цей ритуал, сповнений поваги до останнього шляху людини, що покидає цей свiт. Нiхто не сидiв у машинi чи на фiрi, перечiкуючи жалобну ходу.

У великому мiстi немає такої поваги до смертi, а значить, i до життя…


– …Ходiмо, щось покажу! – покликала Марiя, щойно ми припаркувалися за стодолою. Слухняно пiшла за нею до крутого пiдйому, який вигинався просто вiд їхнього подвiр’я, не огородженого з цього боку парканом.

– Сюди, сюди… – показала вона.

Вiдчувши пiд ногами сирiсть, я взяла влiво.

Почали пiднiматися схилом, i я побачила те, заради чого сюди йшли.

У схованiй серед трави розщелинi бiг струмок, по давно прокладеному шляху, серед бережкiв з кiлькох шарiв: трава, розгалуженi кореневища, земля iз дрiбним камiнням, великi каменюки…

– Джерельце, – сказала Марiя, розсуваючи руками заростi.

Вище вiд потiчка з-пiд каменя навилiт била пружна цiвочка срiбної води.

– Справжнє джерело? – перепитала я.

Марiя розсмiялась.

– У сiльських студнях… Знаєш, що таке студнi? Криницi. У наших студнях спекотного лiта може знизитися рiвень води. Нiде води не буде – а джерелу хоч би що… Перевiрено…

Я озирнулася – куди ж вода зникає?

– У землю сходить. Звiдси виходить, а через кiлька метрiв ховається i пiд землею бiжить до рiчки.

– Марiйко! Рокiв через тридцять, а може, й швидше, коли у свiтi почнеться дефiцит природної питної води, у вас буде своя, яка нiколи не закiнчуватиметься, – повiдомила я.

Марiя сяяла усмішкою.

– Я читала, – додала я, – що вода буде коштувати, як бензин. Ви будете нафтовими магнатами!

– А також молочно-яєчними королями, – додала моя подруга. – I… кукурудзяними президентами. I… що ще? Грибними верховодами! А ти кажеш, мiсто… Такi маєтки напризволяще не полишають. Я до брата їздила у Львiв – пiвдня по мiсту на маршрутках згаяла. Нiчого ж не робила: корови не доїла, городу не полола, курей не годувала, а втомилася – ледве ноги тягла. День пролетiв, як година. Воду вони купують у великих бутлях, а з крана на кухнi така тече, що в горлi застряє. Ти цього не зрозумiєш, ти в мiстi народилася… А менi тут добре. Село ще вiдродиться, я дочекаюсь.


…Обiдали ми яєчнею. Менi було комфортно тут, бо Марiя не забивала собi голову, руки й час зайвими клопотами щодо їжi.

– Борщ залишимо для дiтей, – запропонувала вона, – будеш яєчню?

Яйця були ще теплi, щойно з-пiд курки. Шкаралупа свiтилася на сонцi найнiжнiшими вiдтiнками. Жовтки – насиченим жовто-гарячим кольором.

Ми їли з однiєї пательнi, тримаючи в руках по грубому кусневi хлiба.

Ще вiд студентських часiв у нас з Марiєю встановилося правило – говорити вiдверто на важливi теми i не ображатися, якщо розбiжностi виявляться суттєвими. Головною в таких розмовах була iнтонацiя.

Не слова та формулювання, а саме iнтонацiя. Ми рухалися, мов два кораблi замiнованим полем, уникаючи зiткнення. Далеко не з кожною людиною менi таке вдавалося, можливо тому, що тон у цiй майстерностi задавала Марiя.

Я зрозумiла сьогоднi, чому моя подруга виглядає молодшою за свої роки.

Її обличчя не спотворювали гримаси незадоволення, злiсть чи напруга. Їй вдавалося бути доброзичливою навiть пiд час незручних розмов. Мiмiчнi зморшки не ламали чоло мiж бровами суворим насупленням, кутики губ не опускалися приречено донизу. Свiтле вiдкрите обличчя робило Марiю подiбною на дорослу дiвчинку. От тiльки руки свiдчили про те, що вона їх не манiжить, складеними не тримає i з дорогими СПА-процедурами вони не знайомi…

До того, як дiти прийшли зi школи, ми встигли чимало. Почувалися разом, мов двоє пiдлiткiв, яким доводиться виконувати дорослi хатнi обов’язки, але вони знаходять час i на улюбленi iгри… Марiя показала менi найдорожчi в хатi речi. Прабабусин креденс, у якому сусiдували давнiй та сучасний посуд. Старими глечиками ще користувалися, щоправда, їх бiльше шанували, не шарпали, але вони так напрацювалися за своє довге життя, що й порожнi зберiгали запах молока.

У темних рамках, прикрашених фiгурними ходами шашеля, пiд склом зберiгали прабабусинi вишивки, натягнутi на пiдрамники. Вишивки хрестиком я не зауважила – лише гладь: вiд дрiбонької, з макове зернятко, до грубшої, зi стiбком не менше сантиметра.

В однiй з кiмнат, тiй, де спала баба з дiтьми, в кутi стояла зроблена та власноруч розписана ще прадiдом Марiї скриня.

– Дивись, як дивно, – сказала вона. – Ця скриня з двадцятих рокiв минулого столiття. Звiдки дiд узяв такий орнамент? Це ж очевидний вплив модерну! Мама каже, зробив скриню пiсля того, як побував у Львовi. Бачиш, яка лiнiя рослинних мотивiв?… Такi собi враження сiльського майстра вiд сецесiйного Львова…

Марiя зберiгала пожовклi фотографiї з краями-витинанками, з вiдламаними кутиками та плямами вiд чорнила. Я бачила подiбнi на стiнi в ресторанi, де ми з колишньою однокласницею їли качку та фуагра, – давнi фото були складовими сучасної композицiї пiд склом. Серед них – паспорт із вiдбитком великого пальця, вицвiле гранатове чорнило, калiграфiчний почерк, польська мова, українське iм’я та прiзвище… «Цi речi наш дизайнер привезла з гiр, – вiдповiв на моє запитання офiцiант. – У людей купувала. Паспорт – за десять доларiв…» Головний життєвий документ неписьменного бойка Iвана опинився врештi-решт не в сiмейному архiвi, а в ресторанному iнтер’єрi.

Розповiла Марiї про паспорт на стiнi дорогого ресторану.

– Така його доля, – зауважила моя розсудлива подруга. – Так йому судилося – бути обмiняним на доляри й перебратися до Львова. Уже краще ресторанних вiдвiдувачiв забавляти, анiж у вогнi згорiти. Чи зотлiти в стодолi серед непотребу.

Марiя поскладала фотографiї в бляшану коробку з-пiд печива.

– От у Фiлякiв згорiла стодола, а заразом скриня зi старими речами. Чого вони їх там тримали?… У хатi – сучасний непотрiб, а дорогi сiмейнi речi – в стодолi. Скiльки вишивок пiшло за вiтром! Краще б вони їх продали для якогось ресторану… Ми часом не можемо зрозумiти, чому сталося так, а не iнакше, квапимося зi своїми докорами та осудом. А свiт влаштований розумнiше, нiж видається. Не все можемо зрозумiти та пояснити собi – як iз тим паспортом.

У Марiйчинiй хатi – лише зараз це зауважила, коли ми побували в усiх кімнатах, – не було сучасних меблiв.

– Для чого? – здивувалась вона. – Дiдовi меблi ще й моїм дiвчатам служитимуть.

Дiти вихором увiрвалися до хати. Скинуті куртки метляли рукавами, заправленими за ремiнцi шкiльних наплічникiв.

За ними на порозi вирiс кiт, худий, смугастий, ще майже кошеня. Став у дверях й занявчав вимогливим голосом.

– Це сусiдський Васько, – Марiя представила смугастика. – Поки усе не зжере – не вступиться.

Васько й справдi був по-звiрячому голодний – дiвчата поставили перед ним бляшанку з-пiд шпротiв, намачали у залишках олiї два куснi хлiба. Кiт ледь дочекався, поки заберуть руки, – пхався, заважаючи ламати хлiб. Хирлявий котяра iз впалими боками за кiлька секунд проковтнув вмiст бляшанки, вилизав усерединi, по самi очi запхавши мордочку пiд гострий хвилястий край вiдхиленої убiк покришки.

Кiт так завзято торохкотiв бляшанкою, тягаючи її ґанком, як хокеїст шайбу, що Марiя вiдiгнала його вбiк i вклала у чисту бляшанку голубець, що залишився вiд вечерi, та ще й ложки сметани не пошкодувала. Кiт прийняв цей бонус як належне й, не глянувши у бiк господинi, завзято взявся за «друге». Якби серед котiв проводили змагання на швидкiсне поглинання їжi, Васько вийшов би переможцем. Голубець зник, мов i не було.

Проте в кота ентузiазму не поменшало. Вiн упевнено переступив хатнiй порiг, всiвся посеред сiней, ретельно облизався i заверещав щосили, немов не його тут щойно годували.

– Дiвчата, йому стане зле, – попередила я.

– Стане, – погодилася Марiя. – Якщо ми нiчого бiльше не запропонуємо нахабi.

Дiвчата розвеселилися, вони запевняли мене, що цей кiт їстиме стiльки, скiльки йому даватимуть. Вiн справдi проковтнув вареник iз сиром та кусень хлiба з маслом i ще було почав вимогливо нявчати… Голос у нього погустiшав, набув лiниво– байдужої тональностi. Марiя нагнала його, махнувши кухонним рушником: йди вже, ненажеро! I кiт, трусонувши головою, неквапом почимчикував у прочиненi дверi, озирнувшись на виходi: оце й усе?

Ми вибухнули смiхом. У кота в цей момент на мордi був «вираз обличчя» – щось таке з розряду «ех, ви…». А над тоненькими нiжками випирала правильної форми кулька живота. Васько скидався на ситу корову, що повертається додому з пасовища.

Реготали до слiз, як ненормальнi. Кiт дивився на нас iз докором, застигнувши на порозi упiвоберта. Вичавив iз себе ще одне незадоволене «м-ня-яв!», що означало, судячи з iнтонацiї: «Скнари нещаснi, у самих на столi он скiльки усього залишилось…»

I гордовито пiшов геть.

По обіді я пiднялася схилом трохи вгору, аби потрапити в зону мобiльного зв’язку. Набрала номер мами. Вона видала порцiю новин: тато на дачi зiбрав залишки винограду, вчора вони весь вечiр чавили ягоди на вино, тож тепер сидять бiля телевiзора з синiми руками. I ще дзвонили з телебачення, цiкавилися, коли буду у Львовi, – хочуть запросити на прямий ефiр.

– Ма, а де мої дитячi щоденники? – запитала я.

– Усi поскладанi разом, перев’язанi стрiчкою. Лише за шостий чи за сьомий клас загубився.

– Нi, не шкiльнi. Тi щоденники, якi я вела рокiв у дванадцять i згодом… – Менi захотiлося прочитати, що я там писала у дитинствi.

– А! Цi теж є, – маму несподiваними запитаннями було важко збити з пантелику. – А що таке?

– А ваше з татом листування? – не вгамовувалась я. – Ти менi колись показувала листи, якi писала йому до армiї, i його листи до тебе. Вони є?

– Звичайно. Я все зберiгаю. А що сталося?

– Приїду – перевiрю!

Мама сприйняла реплiку серйозно, узялася розповiдати, де саме вона тримає сiмейнi раритети.

– Ма, дякую тобi, – зупинила її. – Як добре, що все це не загубилося…


…Думала, у хатi тихо, бо дiти посiдали за уроки. А вони гайнули на вулицю бавитися.

– Нехай вiдпочинуть, – пiдвелася з ослiнчика Марiя, – поки сонечко лагiдне. Уроки й пiзнiше зроблять.

Вона поралася в коморi. Я завмерла на порозi: на саморобних дощаних полицях – рiвнi ряди розмаїтих закруток на зиму. Кожну банку вивершує велике яблуко, мабуть, вони так краще зберiгаються, але виглядало усе як досконалий за формою та кольорами мистецький перфоманс. «Дари лiта й осенi». Самих лише лискучих опенькiв розмiром з мiзинець – десь iз пiвсотнi лiтрових слоїкiв.

А ще – огiрки у трилiтрових банках пiд капроновими покришками, з хрiном та розпластаним по стiнцi листям смородини. Усiлякi варення: з вишнi, полуниць, аґрусу… З дерев’яної балки пiд стелею звисають цибулевi та часниковi коси, в’язанки сухих грибiв. А до стiни крiпиться стiльниця з невисокими бортиками з трьох бокiв – на такiй моя бабця мiсила тiсто на вареники, розкачувала, вирiзала кружальця склянкою з грубого скла…

Чого я й справдi не взяла iз собою етюдник?


…Розкiшно сiдало сонце, пiдсвiчуючи небо навколо свого розпеченого кружальця. За цiєю картиною я спостерiгала з дерев’яного туалету.

На рiвнi очей людини, що сидить на простецькому тронi, залишено у дверях вiконечко завбiльшки з цеглину. Його можна причинити зсередини на гачок, а можна розчахнути навстiж. Не iнакше як фiлософ прорубав це вiкно на захiд. Якби хтось iз моїх пiтерських друзiв чи знайомих мiг побачити цю картину (назва «Цвiрiнь-цвiрiнь, я у хатинцi!»), ризикував би втратити дар мови. I не тому, що портрет у несподiванiй рамцi так органiчно поєднав непоєднуване, а через мiй вираз обличчя. З чистенької шпакiвнi я дивилася на стiну сухого кукурудзяного бадилля, на стару яблуню з покрученими суглобами гiлок, на призахiдне сонце очима цiлковито щасливої людини, яка нiкуди не поспiшає.

Добромильськi бувальщини

Ходили по гриби. Принесли повнi кошики й вiдра, а задля опенькiв навiть куртки довелося знiмати, рукави зв’язувати, блискавки защiбати, аби було в чому донести… Я раз у раз показувала свої знахiдки Петровi або Марiйцi, не певна була, чи гриби правдивi.

– То нiчого, коли в кошик потрапить щось зайве, я потiм викину, – заспокоїв Петро. – Не бери лише тi, що стоятимуть рiвним колом.

– Чому?

– Бо буде тобi Замкова гора, друга серiя.

– Жартуєш?

– Може, й жартую, але ти не бери грибiв з кола… Заблукаєш…

Чистили гриби, сидячи пiд яблунею, варили, складали в дерев’яну, вимочену в балiї дiжку, пересипаючи кожен шар опенькiв грубою сiрою сiллю. Притискали дерев’яний кружечок важкою каменюкою…

Прийшов сусiд Василь, який напередоднi пiдвозив нас до пiднiжжя Замкової гори. Зайшов до кухнi, не постукавши. Чекав Петра з пилорами, курив на ґанку, жартував iз нами, кидаючи на мене хлоп’ячi погляди.

– Бувайте здоровi, люди добрi! – попрощався, йдучи.

– Йди здоровий! – вiдповiла Марiя i, коли вiн взявся за хвiртку, зробила висновок: – Сподобалась ти йому…

Увечерi пришкандибала до Марiйчиної мами стара Каська, принесла оберемок новин. Видала їх нестримним потоком.

– …Бодьо так сi впив, що ледве врятували, пхали лижку до писка, бо його страшнi корчi злапали, ледве ‘му щелепи розчепили, що робить з хлопами та клята горiвка, а Соньчинiй коровi щось зробилося, другий день нiц не їст, чекают на ранок вер-те– ринара, а зрання, чули ‘сте, починають рити ями пiд газовi рури, тягнутимуть через усi подвiр’я, i що ж то буде, коли усе нараз…

– Де? У якому мiсцi? – зупинила iнформацiйну зливу панi Оля. Вона вiдкидала домашнiй сир у марлю.

Стара Каська безпомильно визначила, якої частини монологу стосувалося запитання.

– Попри паркани. Нам се не пiдходит! – вiдказала вона. – Най би вище вкладали тамтиї рурки.

– Так мус танцювати, як музика грає, – зауважила на те панi Оля. – Їм виднiше.

Баба Каська мала сімдесят три роки, жила в центрi села i мала рiдкiсний талант – першою дiзнавалася про всi сiльськi новини. У поєднаннi з її рухливiстю та щоденним обходом однiєї-двох хат односельцiв цей дар виконував функцiї сiльського радiо.

Ще одна новина полягала в тому, що син Каськи неподалiк її хати забив змiю – довгу, сиву. А чого забив? Бо так не має бути в серединi жовтня, аби гаддя не в землi, а по землi…

– Гадє поховалося наприкiнцi вересня, на Воздвиження Чесного Хреста, – таким було бабине пояснення. – А та змiя, яку земля не прийняла, – то є грiшниця, що людину вкусила. Бодай би вона запалась!

– А чого сива? – запитала я.

Бабця зручно вмостилася на бамбетлi, огледiла всiх, iз задоволенням зауваживши, що її уважно слухають.

– Сива – то не дивина… – зробила коротку ефектну паузу. – А от цар-змiю не кожен за своє життя бодай раз побачить. А я видiла. Зустрiла’м колись, де мочило, неподалiк Морського ока…

– То болотяна мiсцевiсть, Анно, – Марiя сидiла поруч, намагалася всилити нитку в голку. – Морським оком у нас називають лiсове озеро на мочиловi. А чого Морське, нiкому не вiдомо. Його ще Безоднею називають. Ймовiрно, то розлом у гiрськiй породi, заповнений водою.

– Того року, як Вирва забрала мою кладку, на тому мочиловi корова втопилась! – гостя повернулась до своєї бувальщини. – Дiти худобу пасли. Нiм по хлопiв побiгли, нiм повернулися – на тому мiсцi, де корова зi стежки вступилася, вже й болотяна ряска докупи зiйшлася…

Вела розповiдь вiдповiдно до законiв жанру – в мiру страшно, в мiру вiдсторонено. Саме так, аби пробiгав по спинi холодок.

– …I що там цар-змiя? – нагадала я.

Баба Каська послабила вузол хустки – вона вже зрозумiла, що цього вечора перебуватиме в центрi уваги.

– Тодi теж грибiв було-о!.. Але тих перших, ще лiтнiх. Бачу – пiд смереков козарi… – неспiшно почала вона. – Я – до грибiв… А над пеньком стоїть змiїна голова, не ховається. I корона золотом сяє… Цар-змiя… Менi ще мiй дiдо – най спочиває з Богом! – про таке розповiдав.

Марiя пришивала ґудзик до дитячої куртки, слухаючи гостю з легкою усмiшкою. Глянула на мене:

– Мабуть, коли змiя стару шкiру скидає, клаптики на головi залишаються… Висихають до прозоростi й сяють пiд сонячними променями чи в мiсячному свiтлi.

Баба Каська з докором глянула на молоду ґаздиню, хитнула головою невдоволено, але заперечувати не стала.

– Був у нас такий Цвиргун, пам’ятаєш, Ольцю?… – глипнула на Марiйчину маму. – Наллє молока в тарiль, поставить на подвiр’ї та й прикличе усiляке гадє. Отруту вiд них одбере – й випускає до лiсу. А як змiя когось вкусить, до Цвиргуна йшли. Вiн вмiв замовляти, лиш двi цяточки на шкiрi до ранку залишалися… Тепер нiхто того не вмiє…

– А розкажiть про блуд, що в лiсi часом чiпляється, – менi цiкаво було слухати бабинi оповiдки. – Чи то правда?

– А чого ж має бути неправда?… Там, де ти, дитино, заблукала, неподалiк замку Гербуртiв, часом находить мана… Людина не тямить, де вона є i що вона робить. Може й день блукати, по колу ходити… Пiшли ми у тамтой лiс, ще мої мама були i цьотка, нехай спочивають з Богом! Мама каже: треба сюда йти, а цьотка – нє, я по лiсi робила, я знаю дороги. Стали та й сперечаються. Цьотка тодi пригадала: блуд сi не чапає того, хто сi останнiй родит. Каже до мене: «Куди йти, Касько? Кажи тепер ти. Мизильки сi блуд не чапає». Я й вивела всiх до хати…

– Мизилька – остання дитина в сiм’ї, – Марiя глянула на мене, вiдiрвавшись вiд шиття.

– Старi люди казали: мизильки сi блуд не чапає, – повторила стара Каська. – Зi мнов би ‘сте не заблукали.

– А розкажiть Аннi за ту хату Павлову, – Марiя зробила подвiйний вузол, потяглася за ножицями. – Їй цiкаво буде.

– Був у нас такий Павло, – розповiдь повернула в iнший напрям. – Нема його вже рокiв… може, й трийцять? – глянула на маму Марiйчину. Та коротко озвалася: «Десь так» – i баба Каська, подумавши, продовжила: – Трийцять штири роки, у добру годину хай буде згаданий. З того часу хата його стоїт закинута i нiхто звiдтам нiчого взяти не може. Павло, що там жив, лiкував людей рiзним зiллям… Це йому батько передав, Iваном звався. А з тим Йваном замолоду що сталося: дiвчина наколола яблуко – та якби приворожити хтiла, i вiн те яблуко з’їв. Зробилося йому зле, лiг вiн пiд яблiнкою. І надiйшов якийсь мандрiвний, такий собi дядько подорожнiй… Якось вилiкував його, а тодi каже: «Я помiг тобi, ти тепер мусиш людям помагати».

– Вiн сказав: я тобi даю, а ти маєш людям дати, – подала голос панi Оля.

Вона нарештi сiла, склавши руки, i з двох бокiв до неї приступили онучки. Одна до плеча притиснулась, друга на бабинi колiна сперлась, i нi пари з вуст, аби бува не нагнали в iншу кiмнату уроки робити.

– Пам’ятаєш, Касюньцю, було таке, що до нього приїхав горбатий… А поїхав рiвний… Якi були хвороби – вiн усi лiкував.

– Ая! – пiдтвердила баба Каська. – Йван потiм передав тi знання синовi, Павловi. Але той уже не мав такого дару. Усього, як батько, не знав. Лiкував, та вже не так. Вiск виливав, яйця викатував… Жiнка йому помагала. Вони мали велику господарку, але не було кому робити, то вони вигодували собi якби годованця…

– Кого вигодували?… – не дочулася я.

– Домового, – Марiя менi. – Антипка…

– Але зробили то не по Божiй волi, а по тiй… – з багатозначною мiною уточнила баба Каська. – Взяли з-пiд курки яйце, дев’ять днiв пiд лiвою пахвою тре’ було носити i не молитися. Потiм воно вилупилося й помагало їм усе робити. I якби той антипко там є дотепер…

Я гигикнула. Мене нiхто не пiдтримав.

– А вони ще мали кухарку… – пiдказала Марiя.

– А вони мали кухарку… – баба Каська зробила вигляд, що сама наблизилася до цього епiзоду. – Якось Павло з жiнков пiшли на торговицю у Добромиль, а кухарцi наказали зварити й дати йому. Як звариш, казали, то дивись, аби не солила. Як начерпаєш, то най вистигне, а тодi вже поставиш йому на горищi. А тота кухарка посолила… Забула, чи що?… I воно усе поперекидало, сiно за драбину позакладало. Що було нагорi – пшениця, то всьо збіжжя, усе сколотило. Усi крупи разом перемiшало. Так рознервувалося, що зробило горох з капустою. Кухарка з того страху втекла з хати… Господарi прийшли, побачили дверi вiдчиненi – й усе зрозумiли. Павло вилiз по драбинi на стрих – принiс уже несолоне їдзеня, перепросив його… I воно все назад поскладало. Навiть крупи знову окремо роздiлило, так якби нiхто їх не рухав… Та хата у лiсi стоїть, окремо вiд усiх. Моя цьотка колись йшла попри ню, хотiла кропиви нарiзати, там файна кропива росте – а тут вiн! Очi, казала, великi витрiщило… Воно, видно, перетворюється на кота чи на сову. То цьотка тiкала, кинувши i кошик, i кропиву!

Баба Каська розповiдала так, нiби йшлося про реальнi, хоч i винятковi подiї. За значущiстю господарювання годованця в закинутiй хатi лиш трохи поступалося проведенню газу в село.

Баба замовкла, лише дрова в плитi потрiскували та Петро шарудiв, порпаючись у ящику з iнструментами. Вирiзав зi шматка грубої гуми якiсь форми, мiряв їх, прикладаючи до металевих деталей, i, здавалося, не слухав бабу Каську. Дiти боялися звернути на себе увагу дорослих, аби їх не нагнали. Згадавши, що тушкує капусту, панi Оля встала до баняка… Вираз обличчя Марiї менi нi про що не говорив, її було видно упiвоберта, i цей ракурс однаково мiг свiдчити як про те, що вона за секунду може розреготатися (як ми, мовляв, тебе розвели!), а може й спокiйно констатувати: хочеш вiр, хочеш нi, але ми тобi правду кажемо…

– I часто його люди бачать? – запитала я.

– Бачать. Я його бачила, багато хто бачить. Але частiше – так би не його, а те, що воно робить. Колись у тих горiшнiх хатах люди жили, не та, як зараз, повмирали чи виїхали… Казали, вiн перекидається на вовкулаку з лiсу. Або на ясновельможного цiсаря в дорогих шатах… А придивишся – нема нiкого. Я колись на схилi материнку збирала, поверталася попри їхнiй садок. I вiтру нема, й нiц нема, а грушi летять до землi. Хтось його рознервував, то воно пiшло й усю грушку обтрiпало. Заглядаю за паркан – i туди дивлюся, i сюди дивлюся: нема нiкого на грушi й бiля грушi. Що то за одно? Спускаюся в село, а бiля магазину Iван Терендiй. Я йому про те, що бачила, а вiн менi про своє. Там, на тому подвiр’ю, каже, такi морелi вродили, як нi в кого, i вiн хотiв си взяти тую нащепку. Вилiз на дерево – а тут звiдкись вiтер взявся, скинуло його з дерева, не дало йому взяти нащепку. Нiхто й нiчого звiдти не годен взяти – воно не дасть. Я сi нєго не бою, але й не пхаюся туди.

В оповiдачки у горлi пересохло, попросила води.

– Касюнцю, може, чаю? З вишневих гiлочок? – запропонувала Марiйчина мама.

– Нє, краще води з вашого джерельця…

Напилася, й далi:

– Коли ще у тамтих хатах, що пiд лiсом, люди жили, то казали, що можна було вийти вночi надвiр i почути, як у темрявi хтось нiби дрова коле. Або годинi десь так о дванайцятій ночi чути, як сiчку рiжут… Але ж стайня вже понад трийцять рокiв порожня стоїт, сiчкарня заїржавiла…

Тут i баба Оля згадала:

– …Я ще як дiвчиною була, ми там неподалiк iз хлопцем на лавцi сидiли… Аж виходить з лiсу, з тамтого боку, кiт – нiколи не бачила такого великого й пухнастого – та й до нас. А хлопець хотiв його нагнати. А ти чого, каже, тут ходиш? Встає, хотiв того кота копнути, i сам як телепнеться до землi!

Засмiялася, згадавши давню пригоду…

– Тих оповiдок! До ранку не переслухаємо… – Марiя закiнчила своє шиття, встала. – Час вечеряти. – Й почала збирати на стiл.

– То що завтра, вiд Соньки тягнутимуть рури чи з Василя починатимуть? – Петро теж закiнчив своє, поскладав iнструменти.

– Кажу ж – вiд Соньки! – пiдхопила баба Каська. – Але ж Соньчинiй коровi щось зробилося, другий день нiц не їст, то прийдуть ї лiкувати. Як то усе буде нараз?…

Легко перейшли на iншi теми, а менi з голови не йшло почуте.

Вовкулака

…Я на виставцi. Сама. Люблю на виставки сама ходити. Виставка contemporary art, сучасне мистецтво. На менi – новi чобiтки. Вони менi пасують – я бачу себе у великiй дзеркальнiй стiнi холу. Настрiй вiд цього злiтає догори.

У великiй залi – кiмната зi скляними стiнами, наповнена щiльним туманом. Бiля входу до скляної конструкцiї клубочиться пара. За прозорими стiнами нiчого не видно. Суцiльне «молоко». На входi – попередження: «Особам, якi хворiють на астму, клаустрофобiю або мають нервовi розлади чи проблеми з органами дихання, варто утриматися. Дiтям вхiд заборонено».

Кiмната Ентонi Гормлi.

Заходжу у вологий густий туман, менi таки справдi важко дихати. А може, я маю нервовi розлади?…

Повiтря перенасичене рясними краплями вологи. На вiдстанi витягнутої руки не видно пальцiв.

– Якщо не зможеш вийти, не бiйся, – чую голос у туманi. – Знайдеш стiну i по нiй вийдеш.

– Давай без пiдказок, – говорить хтось у вiдповiдь.

Рухаюсь у бiлiй нереальностi, витягнувши перед собою руки, аби не наштовхнутися на iншого прихильника авангардного мистецтва. Кроки маленькi, обережнi, уявляю, якою б кумедною виглядала, якби мене було видно крізь прозорi стiни. Напустили туману в безпечний простiр – i куди подiлася моя впевненiсть?…

Хтось тихенько неподалiк засмiявся, та вiдразу голос затих. Тиша, вологiсть та бiла пара.

Я закашлялась. Досить з мене. Де ж вихiд?

Кружляла десь бiля нього. Вата починала тиснути на вуха пiдозрiлою тишею. Кудись зникли тi двоє, що домовлялися виходити по стiнi. Зараз наткнуся на гладку поверхню, пiду, перебираючи по склу руками, аж доки не вийду звiдсiля.

Добре, що дiтей не пускають, – тут їм не мiсце.

Зашпорталась, ледь не втративши рiвновагу. Провела ногою по пiдлозi – хтось щось загубив. Здається. Пiдлога виявилася пружною, вкритою густим килимом. Нi, це не килим – якийсь горбочок… Покритий… травою?… Присiла, провела рукою – трава, не штучна, правдива.

Стало страшно.

Ото дурний експеримент! Невже хтось може дiстати задоволення вiд цих блукань у туманi? Мабуть, задня стiна скляної конструкцiї виходить у двiр арт-галереї, тому не помiчаєш, як опиняєшся вже не на паркетi, а на землi…

Туман тим часом рiдшає, його тканина витончується, рветься й розповзається, клаптями зникає попереду, з-за бiлої завiси з’являється схил гори з високою модриною та заростi очерету попереду. За кущами ледь проглядає щось сiре. Це хата, стара хата з темного дерева.

То я в Марiйки?… Не в музеї сучасного мистецтва, а в гiрському селi?… Ми пiшли по гриби!

Тiльки де ж усi? Учора набрали маленьких соснякiв (тут так називають маслюки) та рижикiв (рижики вони i є рижики – що пiд Добромилем, що пiд Пiтером). Почистили, закинули в окріп, а тодi обмачали в борошнi та яйцi й засмажили, як рибу. Сьогоднi те саме зробимо. Марiйчин Петро навчив мене не зрiзати грибницю, а виривати гриби цiлком, усупереч усталеним уявленням про правила збору. Пояснив, що зрiзана грибниця починає гнити, краще вже вирвати гриб iз землi – зайвого, мовляв, не витягнеш.

Але нинi грибiв не видно. I супутникiв моїх також.

Зупинилася. I чую, як ноги втоплюються у вологу траву. Пробую зробити крок – нiчого не виходить.

Раптом доходить: це знову програма «Розiграш»! Чому я вiдразу не здогадалась! Телевiзiйники-придурки, хай їм грець! Нiяк не заспокояться. Не досить їм попереднього разу, коли мене мало iнфаркт не хапонув через їхнi дебiльнi розiграшi. Знову за своє?…

Тодi був лише другий день, як я забрала з автоартсервiсу свiй новенький «фольксваген-жук», розмальований квiтами братчикiв – у Пiтерi їх називають «анютiни глазкi», хоча насправдi це вiоли. Умiльцi-художники розмалювали мого красунчика-«очкарика» так досконало й делiкатно, що на вулицях за нами аж шиї вивертали.

Однi мої знайомi були впевненi, що я прикрасила своє авто «анютiними глазками» вiдповiдно до власного iменi. Iншi думали, що «братчик» – називаю фольксваген саме так – походить не вiд назви квiтiв в українському варiантi, а вiд мого родинного ставлення до машини. Насправдi i те, i друге: «анютiни глазки» i «братчики» – два в одному…

Свiй прикол телевiзiйники тодi добре зрежисирували. Я пригальмувала бiля своєї галереї й тiльки-но вибралась iз автiвки, мене покликали: «Анно!» Озирнулася, не встигнувши роздивитись, хто це стоїть на входi й махає менi рукою. I раптом з огидним звуком у заднiй бампер мого «братчика» в’їхала стара роздовбана калоша.

У мене всерединi все обiрвалося.

З розвалюхи вийшов ошелешений чолов’яга i, схопившись за голову, вилаявся кiлькаповерховим матом.

Я вмить опинилась на мiсцi зiткнення (вираз обличчя – на втiху телевiзiйникам!) i завмерла, не в змозi второпати, що до чого. Мiж машинами – безпечна вiдстань, жодного пошкодження на моєму i на чужому авто. Навiть рукою провела по блискучiй поверхнi свого «братчика», не вiрячи очам.

Вигляд я мала цiлковито iдiотський.

А чолов’яга сперся на капот i байдуже розглядав хмарки на небi.

Через кiлька хвилин нас радiсно знайомитимуть: «Анно, це автовiртуоз, ювелiр автосправи, гонщик зi стажем…» Я ще гальмуватиму на попереднiх емоцiях, застрягнувши в щойно пережитому. А тодi, коли цей шумахер удавано вiдсторонено дивився вгору, подумала: «Божевiлля! Чи не з’їхала я часом з глузду?»

Поруч знову щось бахнуло, i менi на голову посипалося кольорове конфетi.

Якiсь люди немов з-пiд землi виросли – кинулися до мене смiючись, зi словами: «Це телепрограма «Розiграш»! Анно, усмiхнiться! Он туди, будь ласка. Вас знiмають!» Повертаюся, куди показують, усвiдомлюючи свiй iдiотський вигляд… Готова була їх усiх повбивати.

Де ж тi гумористи-вiртуози зараз?

Де камера? Куди дивитись?

З виразом обличчя та критичнiстю ситуацiї вони вже досягли бажаного ефекту, навiть перевищили сподiвання. Агов, телевiзiйники! На вихiд! Клiєнт дозрiв!

А у вiдповiдь – тиша. Люди, де ви є?

Не можу ноги витягнути, не пускає трясовина. Чортова багнюка зiпсує менi новi чобiтки. Ще раз роблю спробу вистромити одну ногу, другу i з жахом розумiю, що мене лиш мiцнiше засмоктує болото. Господи Боже, воно менi вже до колiн доходить… Це не калюжа з травою, це справжнє багнисте поле, бруднi драглi, трясовина, i воно мене помалу затягує…

Кричати не вмiю. Мене намагалися пограбувати в темному провулку – я лише сопiла, вiдбиваючись торбою. А тут поборсалася-поборсалася, крекчучи та пiдвиваючи, i раптом вирвалося вiдчайдушне:

– Ма-а-ма!!! Ма-рi-i-я! Ма-а!!!

Усе, капець, рядком з веселої безтурботної пiснi кличу на допомогу. Зробилося по-справжньому тоскно, i я заревiла на повний голос, по-бабськи, розмазуючи по обличчю сльози, туш i шмарклi.

З кущiв вилетiли птахи, затрiпотiли крилами. Я розкинула руки, спробувала лягти, але було пiзно. Мене затягнуло вже до середини стегон, i що бiльше я борсалась у водi, то безвихiднiшою ставала ситуацiя.

На вiдстанi витягнутої руки не було жодного кущика, жодного деревця, лише жмутики болотяної трави, якi топилися пiд долонями.

Неймовiрно жахливий сон, гiршого не було за все життя. Зараз прокинуся, тiльки б вдалося зусиллям волi розплющити очi. Лежатиму в лiжку, скута кригою жаху, впершись очима в стелю та намагаючись знову не провалитися в сон, аж поки кров не побiжить у застиглих руках i ногах.

Чимдуж заплющила очi, спробувала їх розплющити. Треба сильно-сильно спробувати це зробити – ну ж бо, давай, давай! – зараз побачу свою кiмнату, втримаюсь на поверхнi сну бодай двi-три секунди. Встану, пiду на кухню пити воду й остаточно вiджену вiд себе нiчний жах. Не дам собi заснути, поки не буду впевнена – повернення в це болото вже не буде.

Холодна вода i болотяний сморiд занадто переконливо реальнi.

Це… не сон.

Вода вже дiставала грудей, важко дихалося.

– Тримай, – сказав голос.

Борода. Бурштиновi очi. Мiцна гiлляка перед моїм носом. Ухопилася вiдразу, судомно, намертво.

Бородань обережно вiдповз – пiд ним були якiсь гілки, – потягнув мене на себе. Тiло напружилось, ноги трималися пастки. Здається, вiн перекотився через спину, щось таке незрозумiле зробив, – i висмикнув мене до себе. Трясовина чвакнула за моєю спиною, розчаровано вiдпускаючи полонянку.

Його руки були в рубцях, давнiх свiтлих та свiжих фiолетового кольору.

Опинилася так близько бiля нього, що вчула потужний запах, якого нiколи не знала, – на мене дихнула смертельна небезпека, чорне провалля безоднi, паралiзуюча перевага хижака. Дивний страшний чоловiк теж втягнув носом повiтря. Мороз пiшов поза шкiрою – вiн нюшив мене, як звiр. Вiн i був диким звiром. Таких бурштинових очей я дотепер не стрiчала.

Далi все вiдбулося в лiченi секунди – вiн мовчки поставив мене на ноги. Земля пiдi мною, я вiдчувала це босими стопами, була тверда. Чобiтки забрала трясовина як данину за звiльнення. Гостре вiдчуття щастя давало можливiсть вiдчувати тверду землю пiд ногами. Щастя i – жаху вiд чоловiка-примари. Той зробив було рух до мене, я вiдсахнулася. Вiн мовчки показав рукою напрямок – махнув у бiк лiсової стежки. Пiшла було й озирнулася. Вiн ще раз показав: тобi – туди. I я побiгла.


…Це був годованець, що перекинувся на чоловiка. Це був вовкулака – вiд нього пахло звiром. Про що я й сповiстила Марiї тремтячим голосом.

Це був науковець з мiста, вiдповiла Марiя. Вiн тут в урочищi свої дослiдження проводить, з вовками в лiсi живе. Дивися, здивувалася вона, нiхто того науковця не бачить, а ти побачила. Дивина… Понавигадувала: годованець, вовкулака… Наслухалася казок, чистiсiнько як дитина…

II. Чоловiча половина

Початок жовтня. Вовки

З Кумом дедалi помiтнiше назрiвав конфлiкт. Кiлька днiв тому вiн показав менi зуби – вишкiрився, нiби до чужинця.

Не у веселiй метушнi, не у грi, як бувало вже не раз, а з правдивим злим блиском у жовтих очах. Я проiгнорував його випад, вдавши, що нiчого не помiтив. Незабаром, однак, довелося отримати доказ, що то не була випадковiсть. Переконався, притягнувши до лiгва тушу кози.

Моя трiйця, вже майже дорослi вовки, зустрiла мене цуценячим скавучанням. Нетерпляче тупцюючи, оточили здобич. I тут Кум зухвало прилаштувався до печiнки та iнших нутрощiв – вiн показово намагався зламати традицiю спiльної трапези, де всi ролi розписано наперед. Ця частка здобичi за встановленим у нас порядком речей могла належати лише ватажковi. Тобто менi. У надiйнiй криївцi, за лискучим острiвцем печiнки, для мене було сховане злегка вiдварене м’ясо в захиснiй полiетиленовiй плiвцi. То була моя частина поживи, i саме вона цiкавила Кума.

Нинi вiн вперше в життi взявся впевнено й демонстративно господарювати на чужiй територiї. Не мав далi намiру чекати залишкiв вiд старшого – тицьнувся носом у лiвер, не залишивши менi сумнiвiв у тому, що робить вiдверту публiчну заявку на лiдерство. Пiвторарiчний самець, вiн перший серед своїх братiв-ровесникiв вступав у вiк дорослiшання i вже не годен був стримувати мiцнiючий характер майбутнього вожака.

Зараз важливо було не розгубитися. Я коротко й зло рикнув, поставив нахабу на мiсце. Кум без поспiху пiдвiв голову, завмер, прислухаючись. Лише кiлька секунд невизначеностi – i перемога залишилась за мною. Емоцiї на мордi Кума читалися зараз як слова у вiдкритiй книжцi. Вони могли мiстити двозначностi, мати подвiйний сенс, але означати протилежне – нi. Вiн не мав намiру наполягати на своєму. Цього разу – нi. Лише чекав, без агресiї та роздратування, чи не буде з мого боку продовження дiалогу.

Дункан теж перестав їсти. Вiдiрвався вiд стегна, яке почав було мотлошити, повернув до нас голову: що, мовляв, сталося? Чого не подiлили? В азартi вiн пропустив момент збою ритуальної програми.

Проте Гай одразу помiтив змiну настроїв – за спинами братiв вiн вичiкував на момент, коли можна буде й собi прилаштуватися поруч. Нiкому, як завжди, не заважаючи, але й не дотягуючи до того, поки залишаться самi недоїдки. На наш iз Кумом обмiн люб’язностями вiдреагував по-своєму: пiдхопився, виструнчився на напружених лапах. Ладен був кинутись мiж нами, щоб перевести стрiлки незадоволення на себе. Але його готовнiсть розрядити обстановку цього разу не знадобилася.

Кум ще трохи постояв нерухомо, а тоді слухняно взявся за козячу шию. Вiдступив, визнавши мою першiсть. Такий у нас заведено порядок речей, i нiхто з ним не сперечався. Принаймнi дотепер.


…Чи не з перших мiсяцiв нашого спiльного життя в лiсi Кум посів позицiю бета-самця, тобто другого пiсля вожака, i час вiд часу доводив це на нiчних полюваннях на мишей та iншу малу живнiсть. Альфа-самець, тобто я, на дрiбноту не розмiнювався – тягав у зграю справжню здобич. Вiдверто кажучи, менi завжди було трохи нiяково перед моїми вовками, адже на базi на мене чекала готова пожива. Раз на тиждень нам постачав свiжину єгер Мирон, залишаючи в обумовлений день та годину м’ясо для вовкiв та простий харч для мене в пунктi спостереження – так називалася в наукових звiтах моя лiсова хатинка.

Через Мирона я пiдтримував контакт зi своїм керiвництвом, через нього отримував усе необхiдне. Поява будь-кого з чужинцiв у цiй гiрськiй мiсцевостi на польському прикордоннi не минула б непомiченою для мiсцевих жителів, а саме цього я намагався уникнути будь-що. Однiєю з умов мого експерименту була повна вiдлюднiсть.

Мирон вiртуозно дотримувався цього правила: у лiсовiй хатцi все необхiдне виникало, а зайве зникало немов саме собою.

Мої вимоги до їжi були мiнiмальнi – бажано, аби не потребувала теплової обробки та не мала рiзких запахiв. Щоб вовкiв не вiдлякували запах диму та вогню, перцю та цибулi.

Напiввiдварений кусень м’яса, схований серед лiверу в сирiй тушi, за повноцiнну їжу я навчився сприймати не вiдразу. Проте звик.

Людина багато до чого здатна звикнути.


…Дункан у нашому лiсовому квартетi був третiм, його влаштовувала золота середина мiж братами, вiн не дерся на першi позицiї, але й не давав випхати себе на останню сходинку в iєрархiї. Найбiльшу прихильнiсть до себе я вiдчував саме вiд Дункана. Він ладен був ревнувати.

Вiд нього не раз перепадало найслабшому Гаєвi, який мостився поближче до мене, а часом i сильнiшому Кумовi. Коли Дункану здавалося, що я занадто довго чухаю старшому шию, вiн мiг, нехтуючи iєрархiєю, гризонути його за вухо, блискавично й боляче, аж той зривався з мiсця й кидався за кривдником навздогiн. Вовчi емоцiї, як i людськi, могли бути майже непомiтними, а могли проявлятися бурхливо-демонстративно.

Дрiбнi розбiрки з будь-якого приводу нагадували iгри, але часом ставали жорстокими. Доводилось навiть втручатися й розганяти завзятих задирак, поцiливши в них двома-трьома сосновими шишками.

…Коли пiвтора року тому я вперше побачив цю трiйцю, вони були кумедними пухнастими клубками, пищали й тицялися мордочками в боки та шиї одне одного. Вовченята осиротiли, втративши батькiв протягом одного дня, однiєї години. Тiло великої сiрої матерi-вовчицi єгер знайшов неподалiк вовчого лiгва. Торкнувся палицею, аби переконатися, що хижачка не прикидається мертвою, хоча й на вiдстанi кiлькох крокiв було зрозумiло, що означає ця застигла здерев’янiла непорушнiсть. Вiн розповiв менi згодом, у день нашого знайомства, що знайшов її за слiдами кровi.

Самець вовчицi загинув вiд картечi, випущеної з двох мисливських рушниць. Не браконьєрство це було – звичайна облога, вiдстрiл, що не суперечить закону. Чисельнiсть хижака дозволено регулювати.

Потужний бiг здоровенного вовка не зупинила загорожа з прапорцiв, якi трiпотiли на березневому вiтрi. Кiлькадесят метрiв уздовж пунктирної червоної лiнiї сiроманець подолав нiби не торкаючись землi – так здавалося збоку, – аж раптом змiнив напрямок i у високому стрибку злетiв над прапорцями.

Такої картини мисливець може не побачити за все життя. Пересiчний представник вовчого племенi за прапорцi не заходить. Зупиняє його, можливо, не червоний колiр, бо ж невiдомо, чи звiр розрiзняє кольори. Яскравi плями потрiбнi людям з рушницями для орiєнтацiї на мiсцевостi, а вовка лякає не колiр, а поява чужих мiток на його територiї. Якi ще й рухаються, видаючи незвичний звук. Цi прапорцi для звiра – як стiна, як зачиненi на надiйний засув дверi.

Щоправда, не для всiх. Сiрого велетня не зупинила перешкода – вiн пiшов на прапорцi. Звук одночасних пострілів мисливських рушниць розiрвав тишу, вiдбився луною вiд гiр.

Самець завищав несподiвано високим фальцетом, який з переходом у кiлька нот моторошно спустився на низький хрип. Не встигли мисливцi пiдбiгти до трофею, як на передсмертне голосiння вискочив з корчiв ще один вовк. Хтось в азартi перезарядив рушницю, прицiлився. «Це вовчиця!» – спробував зупинити iнший.

Але було пiзно. Гримнув пострiл. Вовчиця смикнулась усiм тiлом, заскавучала, крутонулася дзиґою на мiсцi, вiдсахнулася зi стогоном назад, до лiсу, низько припадаючи до землi й тягнучи провислий зад.

– Добивай!

Промах.

– Де вона?

Хотiли було переслiдувати, та облишили, бо вся увага зосередилася на бездиханному лiсовому гiгантовi.

Про всяк випадок – палицю в пащу, мотузки довкола носа в кiлька петель, надiйнi крiплення бiля сiро-чорних тонких губ, переднi та заднi лапи постягували докупи мiцними вузлами.

У дорозi, поки їхали в позашляховику до мисливської хатки, нерухомий вовк розліпив повiки.

– Хлопцi, та вiн живий, чортяка!

Звiр обвiв людей жовтими очима, i кожен побачив у його згасаючому моторошному поглядi вищiсть та зневагу. Дикий сильний запах звiра тримав мисливських собак пiд сидiннями – принишкли бiля нiг господарiв, як мишi пiд вiником…

На металеву вагу вовка затягнули вже обважнiлим бездиханним лантухом, поклацали гирею, прогнавши її через вказiвники: «Сiмдесят, вiсiмдесят… Став бiльше!» Чоловiки розпалились, взяли здобич у щiльне кiльце, здивовано перезирнулися, цокаючи язиками, – вага показувала дев’яносто два кiлограми! Таких великих самцiв нiкому з них ще не доводилося брати…

Вiдправивши гостей додому, наступного ранку єгер Мирон пiшов в улоговину, через полонину, де вчора полювали. Недарма вiн подумав, що пiдранена вовчиця могла мати дитинчат: першi вовченята в цих мiсцях народжувалися вiд березня…

Єгер не помилився, знайшов вовчицю мертвою за кiлометр вiд мiсця загибелi вовка. Вона дивилася байдужим пластмасовим поглядом у синє квiтневе небо. Неподалiк чулося жалiбне скавучання. Якби не вiдчайдушне голодне пищання, жодне стороннє око не звернуло б уваги на вовчу яму, у якiй троє малюкiв були приреченi на смерть. Єгер забрав хижацьких сирiт із собою й розшукав вiзитку, яку залишили йому кiлька мiсяцiв тому науковцi. Вони проводили свої дослiдження тут, у дикому гiрському урочищi на прикордоннi з Польщею, за Добромилем.


…Наступного дня завiдувач кафедри, заступник керiвника мiжнародного проекту з вивчення поведiнки тварин у природних парках, повiдомив на засiданнi кафедри про дзвiнок єгеря.

– Такої нагоди можна чекати роками – i не дочекатися, – сказав Богдан Дмитрович, БеДе, як поза очi ми називали свого шефа, i вiн про це знав. – Як ми можемо на це реагувати?… Запланованi дослiдження в тих мiсцях наразi закiнчено… Доведеться вiддати вовченят у зоопарк… Або в одне з господарств пiд Львовом, i спостерiгати за ними у вольєрi. Хоча… Усе як на замовлення! Нехай би залишалися вовченята у звичних для них умовах… А ми приїжджали б на закинутий хутiр та вели спостереження… Я вже зателефонував нашим партнерам за проектом «Європейський вовк»… Для них це позаплановий хiд. Запитують: якi вашi пропозицiї?… А що казати? Якi нашi пропозицiї?…

– Думаю, варто було б влаштувати чергування, їздити в гори по черзi, – оперативно озвався Кулик. – Члени групи змiнювали б одне одного в режимi «пост здав – пост прийняв», жили б там протягом тижня, отримували все необхiдне для роботи та пiдтримки життєдiяльностi з кожним наступним учасником експерименту…

– Може бути, – погодився БеДе. – Цiлком може бути. Добровольцi є?

Добровольцiв не було.

– Менi завтра зуби пилятимуть, – повiдомив Бiльчук, – готуватимуть порожнину рота пiд тотальне протезування. На жаль, я не зможу. I тягнути далi нема куди, запустив проблему, жувати нiчим…

– Я теж пас! – пiдтримав колегу Стефанишин. – Через сiмейнi обставини не можу. Ще на день-два вирватися – нехай уже. Але на тиждень, та ще й… iз якою перiодичнiстю? Мабуть, раз на мiсяць? Е, нi… Не можу.

У БеДе помiтно зiпсувався настрiй. Вiн нервово почухав лисину, з’їхав долонею на обличчя, закiнчивши енергiйним потиранням лоба та носа.

– То що ж! – розвiв вiн руками, глипнувши у мiй бiк. – Шкода! Але й проблем виникло б чимало, ще й невiдомо, чи пiдтримали б це нiмцi з поляками… Хоча, чорт забирай, шкода!

БеДе навiть невеличку промову видав. Вiн часом мiг хвилин на п’ятнадцять зарядити банальний спiч про те, про що усi добре знали й без нього.

У Захiднiй Європi вовкiв практично не залишилося, говорив вiн, тамтешнi екологи намагаються зберегти популяцiю i тримати чисельнiсть хижакiв пiд контролем – задля вiдновлення природоохоронного балансу. А в Захiднiй Українi з вовками усе гаразд – i свої є, i чужинцi навiдуються iз Польщi, з лiсiв та гiр прикордоння… Хоча у нас свiй iнтерес до сiроманцiв. Мисливцi змушенi регулювати кiлькiсть хижакiв, утримуючи їх чисельнiсть у Львiвськiй областi на рiвнi сто – сто двадцять особин. Тим часом жителі вiддалених сiл звинувачують сiроманцiв в усiх грiхах, дехто вимагає рiшучих заходiв: винищити їх пiд корiнь. I знищують, отримуючи за одного вбитого вовка непоганi грошi. Науковцям варто сказати своє аргументоване слово, яке спиралося б на практичнi дослiдження… Чимало дає участь наших представникiв у мiжнародних проектах з вивчення Canis lupus (вовка звичайного) у природних умовах… Скажiмо, у Республiцi Комi…

Тут БеДе затримав погляд на моєму обличчi, намагаючись зустрiтися зi мною поглядом.

– …А у нас вдома, – у голосi БеДе бриніло розчарування, – за якихось сто тридцять кiлометрiв вiд Львова, в дикому урочищi до цього, бач, руки не доходять…

БеДе перевiв подих. Стало чути, як перша весняна муха б’ється в шибку, шукаючи виходу.

– Давайте я почну, – сказав я. – А далi побачимо.

Рiшення вже було прийнято, я зробив це одразу, заледве почувши новину, проте дав собi трохи часу на обдумування деталей, поки висловлювалися iншi та говорив БеДе. Ця несподiвана пропозицiя була подарунком долi особисто для мене. I нехай трохи поговорять, посперечаються, кому їхати i чи нам це потрiбно, поїду таки я, погодившись на увесь термiн, скiльки б вiн не тривав.

Одне «але». Я сам встановлюватиму умови проведення свого експерименту.

Спостереження на вiдстанi в моїй практицi вже було. Це пройдений етап. Якщо братися за експеримент, то за принципово новий. Дякую, доле, за можливiсть рiзко повернути кермо. Я впишуся в поворот, у кювет не потраплю: менi подано руку пiдтримки – з розумiнням та вдячнiстю потискаю її.

До кiнця засiдання кафедри у мене визрiв чiткий план. I я виклав його БеДе наодинцi.

Я мав намiр узагальнити свою роботу, проведену в Печоро-Iлицькому заповiднику Республiки Комi, та братися з початку вересня за написання кандидатської дисертацiї. Обставини змiнилися. Беруся до пiдготовки кандидатської вже завтра. Через два роки захищатимусь. Як я встигну – мої проблеми. Найважливiшим роздiлом роботи з дослiдження поведiнки вовкiв у природному середовищi стане саме добромильський експеримент. У цьому довготривалому польовому дослiдженнi помiчники-етологи, тобто фахiвцi з вивчення поведiнки тварин, менi не потрiбнi. Змiнювати мене «на посту» не треба. Умови експерименту розроблю сам. Натомiсть раз на тиждень потребуватиму пiдтримки з «великої землi» харчами для мене та моїх пiдопiчних, а також деякими дрiбними послугами. Менi будуть необхiднi ноутбук iз двома змiнними батареями по десять годин роботи кожна, чиста змiна бiлизни, випраної без порошку, аби не дратувати вовчий нюх, книжки…

БеДе уважно вислухав. Незважаючи на посаду, вiн зберiг юнацьку цікавість до експериментiв i мiг наступити на горло споконвiчному начальницькому принципу «коли б чого не сталося». Я не сказав йому, що переважно ночуватиму з вовченятами в лiсi, а не в хатi, вогню не розпалюватиму й харчами обмежуватимусь такими, якi не потребують теплової обробки. Бо повинен стати для вовкiв своїм, без запахiв цивiлiзацiї та вогню, газу, тепла… Людиною зi зграї.

Погоджуючись, БеДе ще не знав, що поступово дiзнаватиметься про моє самоправство, iнакше не бачив би я пiдтримки та розумiння вiд нього… А коли все закiнчиться, слушно вирiшив я, переможцiв не судитимуть.

Це трапилось у квiтнi, пiвтора року тому.

Вовки та собаки

…Пам’ятаю гостре почуття жалю, яке розлилося в грудях, коли вперше побачив своїх майбутнiх вихованцiв. Їм було не бiльше мiсяця – вони вже добре бачили й постiйно хотiли їсти. Я годував їх молочними сумiшами та напiввiдвареним м’ясом, яке пережовував для них. Ходили вони перевалюючись, кусали одне одного за лапи, шиї та куцi хвостики, спали, притиснувшись до мене та один до одного. Виглядали звичайними цуценятами, подiбними на дитинчат вiвчурiв, безпорадними товстунами з блакитними очима.

Колiр їхнiх очей почав змiнюватись лише згодом. А от характерами та забарвленням шерстi вони вiдрiзнялися вiд самого початку. Найактивнiшого, хитрого та розумного, який забирав собi кращi шматки їжi та завжди опинявся в найтеплiшому мiсцi, я назвав Кумом. Вiн мав своєрiдний, з пiдпалинами, колiр шерстi, вона нагадувала камуфляжну сiтку.

Найслабшим виявився Гай. Вiн кумедно розкривав маленьку пащу: чи то позiхав, чи то просив чогось. З глибин вовчого нутра спроквола виривався звук-пародiя на собаче «гав»: кумедне «га-ай-й». Воно й стало прообразом його майбутнього iменi. Я жартома перекривив його розтяжливо-старече позiхання, i прiзвисько причепилося до нього назавжди. Хоча спочатку хотiв назвати його Рудим – через охристо-iржавий вiдтiнок шерстi.

А Дункан у ранньому дитинствi мало не помер. Заслаб одного теплого сонячного дня, коли брати, весело шкутильгаючи на товстих коротких лапах, ловили весняних мух. Його трусило, я вигрiвав малюка в себе на животi, загорнувши в лахи та залишивши на поверхнi лише сумну мордочку з гарячим сухим носом.

Як я зрадiв, коли хворе песятко оклигало й вийшло на непевних ще лапах до сонячного свiтла! Не зорiєнтувавшись, випало з нашого сховку мiж каменями просто на килим iз запашного первоцвiту – цi квiти називають баранцями через пожмакане листя, що нагадує шкiру молодого баранчика. Пчихнуло й всiлося у квiтах, мружачись на сонце. Я зганяв за свiжим м’ясом, а коли повернувся – вовчик пасся на травi, нiби й не був хижаком. Тоненькi стебла чiплялись до пiднебiння. Вiн їх раз у раз вiдкашлював, кумедно й широко розтуляючи писок.

Наступного дня малюк почувався вже цiлком здоровим – впевнено метляв хвостом i крутив задом, демонструючи менi вищий вияв приязнi. На сонцi виблискувала його асфальтово-сiра шерсть, найтемнiша серед братiв. Колiр її помiтно густiшав ближче до середньої лiнiї спини та носа. Я задоволено спостерiгав за тим, як, низько припадаючи до землi, вiн наблизився до мене – з усмiшкою вiд вуха до вуха.

Вовки вмiють усмiхатися, розтягуючи чорнi губи й задираючи кутики вгору. Аби менi остаточно стало зрозумілим, чого вiн хоче, малюк почав стрибати з боку в бiк, запрошуючи побавитися з ним. Ставав на кiнчики лап, не торкаючись п’ятами землi й витягуючись усiм тiлом, дрiботiв нечутною ходою.

Як балерина, подумав я – й розреготався.

Настрiй танцюриста збiгся з моїм – я пiдхопився, кинувся виробляти руками й ногами натхненнi па… Друга половина компанiї миттєво опинилася поруч. Малеча як здурiла. I ми вчотирьох iз шалом, гиканням та свистом, скавучанням та вищанням виконали натхнений чоловiчий танець. То була дика сумiш гуцульського аркану, грузинської лезгинки i танцю андалузьких пастухiв.

Вiдтодi органiзатор танцю i став називатися Дунканом.

Зi своєї хвороби вiн вийшов з упевненiстю, що має на мене особливi права, i щоразу, коли я iншому придiляв бiльше уваги, демонстрував невдоволення.


…Я поступово вчився розрiзняти найменшi нюанси звукiв, якi видавали мої вовки. Але величезний пласт їхньої мови залишався для мене неосяжним та незрозумiлим. Вовча мова, найбагатша у звiрячому свiтi, має безлiч вiдтiнкiв. Чимало з них я вже знав. Часом це нагадувало спiлкування з близькими людьми, якi можуть приховати вiд вас iнформацiю, надавши обличчю байдужого чи веселого виразу, проте невловнi для чужого обертони, найменша змiна тональностi чи особливостi майже непомiтних деталей розкажуть усе. Голос не бреше. Що у людей, що у вовкiв.

Одного разу до нас завiтали гостi. Чужi вовки. Я вже було потягнувся за ракетницею (тримав їх у кiлькох сховках), аби прибульцi не завдали моїм шкоди, але обiйшлось. Вони навiть не наблизилися – здалеку обмiнялися мовою рухiв та мiмiки й пiшли собi далi.

Вовки вмiють розмовляти, проте в їхнiй мовi дiють iншi закони. Ми з ними створювали спiльну мову спiлкування з двох рiзних мов, не до кiнця розумiючи нюансiв. Деякi сигнали та особливостi мiмiки я перейняв вiд своїх вихованцiв, вони ж навчилися розумiти певнi слова та iнтонацiї.

Вовки тримали мене за свого, але дивакуватого свого, й вiдгукувалися на iмена, якими їх кликав.

В iменi Кума основною лiтерою була остання. Саме її я й тягнув як голосну всупереч законам фонетики, майже ковтаючи маленьку й невиразну У:

– КуМ-М-М!

Та радше це виглядало так:

– К-м-м-м!

Лоскочучись, гнусаве У губилося у носоглотцi.

Дункан вiдгукувався на скорочене:

– Днк-А-н!

У цьому звертаннi звук У майже не прослухався.

Коротке слово «Гай!» нагадувало оклик-обсмикування, товариське гарчання.

Жодна людина з першого разу не повторила б мого варiанту цих дивних для слуху i таких звичайних на паперi iмен. Спробував би хтось покликати моїх вовкiв, виразно вимовляючи їхнi iмена, i вони б напевне лишились незворушними до чужої варiацiї звукiв та незнайомого голосу. Так само не спало б на думку бiльшостi з нас, що iноземець, вимовляючи, скажімо, «лiкер», має на увазi «лiкар».

Опановуючи мову вовкiв, я наче був людиною, що потрапила до чужої країни i сприймає незнайому їй мову за суцiльний потiк, i нiчого, нiчогiсiнько спочатку не розумiє. Їхнiй обмiн iнформацiєю не обмежувався звуками та мiмiкою. Лише тут, пiд Добромилем, я помiтив важливу особливiсть. Вовки вiд природи володiють даром телепатiї: вони розумiлися між собою, вони розуміли мене, лише подивившись у вiчi. Часом менi достатньо було про щось подумати, як ця iнформацiя вже ставала вовчим надбанням.

Іноді здавалося, що вони мене люблять, майже як собаки свого господаря. Але не зi становища знизу догори, а нарiвнi, хоча й визнаючи мiй особливий статус. Що далi, то бiльше сам прикипав до них серцем. Ранiше вiв спостереження за вовками з азартом, зі спiвчуттям, проте не з такими емоцiями, як тепер. Вони були не просто об’єктами дослiдницької роботи, хід якої я записував у журналi спостережень. Ми були спiльнотою, зграєю, сiм’єю, я пiклувався про них, вiдчував за них вiдповiдальнiсть, мав потребу в їхнiй присутностi та був залежним вiд них. Приймав їх з усiма притаманними їм особливостями – жахливим смородом з пащек, коли вони позiхали, разючим запахом шерстi, часом нестерпним вiд поєднання з вологiстю дощу чи туману, звичкою лiзти язиками в обличчя, щосили тицятися мордами в ноги, з розгону, залишаючи синцi…

Мене зворушувала дитяча причепливiсть та нав’язливiсть уже майже дорослих песят, якi понад усе любили бавитися між собою та зi мною. Дозволяв їм кидатися на мене, гарчати та кусати руки. Вони не завжди могли розрахувати силу грайливого покусування, часом настiльки захоплювалися грою, що доводилося приводити до тями злим окриком. Або енергiйним щиглем у кiнчик носа.

Кiлька разiв пiсля роздачi харчiв я пробував забрати шматок, перевiряв, як далеко заходить слухнянiсть. Зовсiм маленькими вони сприймали перерозподiл їжi як належне, але згодом, отримавши своє, вже не поступалися перед сильнiшим й не вiддавали своєї частки.

У грi та вiдстоюваннi їжi вони могли зайти далеко. Мої пальцi й долонi вкривали слiди вовчих зубiв.


…Торкнувся шрамiв на плечi – вони вже майже не болiли. З мiсяць тому Дункан, бавлячись, прокусив менi плече – сорочка швидко набралася кровi i я, затискаючи рукою рану, мусив бiгти на базу та викликати допомогу по рацiї.

Лiкар було взявся за шприц зi знеболювальним, та я зупинив його: мої вихованцi вiдчують будь-який сильний стороннiй запах. Заскочений хiрург був змушений по живому шити чотири рани вiд iкол. Даремно вiн старався, i я даремно терпiв. Мої хлопцi-сiроманцi кинулись зализувати рани i не вступилися, поки не залишилось у тiлi жодної нитки. Кум працював язиком з особливим завзяттям, а Дункан, вiдсторонений вiд важливої справи, нервувався збоку. Їхнє втручання дало несподiваний ефект. Рана швидко затягнулася, не загноївшись.


…Було тихо й безвiтряно, коли, зайшовши на гору, ми всiлися на рiвнi вечiрнiх хмар. Здавалося б, нас має бути видно всiм, насправдi ж не було надiйнiшого сховку, анiж цей дах свiту. Немов уперше дивились, як сiдає сонце. Нiщо не здатне так заворожувати людину, як повiльне урочисте згасання обрiю. Ані дзюрчання срiбної води в гiрськiй рiчцi, нi куйовдження вiтром густих трав на гiрських схилах. Неспiшне споглядання вечiрнього сонця у шлейфi досконалого поєднання барв з висоти понад п’ятсот метрiв над рiвнем моря – розкiш, доступна не кожному. Був би художником – малював би призахiдне сонце щодня i менi б це нiколи не набридло.

Як там написав менi Володимир Бологов? Витягнув листа з кишенi. «Тримайся, брате… Ми з тобою однiєї кровi… Ми ще спробуємо разом провести такий експеримент. Наодинцi у нас виходить незле, сподiваюсь, не покусаємось удвох, га?»

Залишусь ночувати в хатi – перечитаю листи вiд етологiв із рiзних країн, таких самих звихнутих як я. Про дослiдника Бологова, що вивчав вовкiв на бiологiчнiй станцiї у Тверськiй областi Росiї, я знав давно, а от того, що йому вiдомо про добромильський експеримент, що вiн розшукає мене своїм листом– пiдтримкою, – не чекав… Я зберiгав листи вiд грузинського зоолога-дослiдника вовкiв Яссона Бадрiдзе. З Девонського нацiонального парку менi написав фанат-натуралiст Шон Еллiс. Вiн називав мене мiстером Крюк (я не вiдразу зрозумiв, що Mr. Kriuk – це я) i запрошував в Англiю, щойно зможу туди поїхати. Писав: подивився по картi на ваш Dobromyl – це ж майже графство Devonshire! Була ще фраза, яку я переклав приблизно так: «Мої вовки вже пiшли вiд татка. Будуть проблеми – звертайся, друже». Думка про те, що незабаром настане останнiй день мого перебування в урочищi i я повернусь до людей, як Шон Еллiс, залишивши сiрих у лiсi, викликала мiцний коктейль суперечливих почуттiв та емоцiй. Як i коли наважусь поставити крапку?…

Ми сьогоднi ночували в надiйному сховку за мурами замку. У нас було кiлька нiчлiжок, ми могли залишатися там, де нас наздогнали сутiнки, хоча нерiдко саме в цей час мої збиралися на полювання. Але нинi вони були ситi. Цей прихисток ховався в заглибинi, порослiй травою, i лише уважний погляд, та й то не вiдразу, мiг привiдкрити таємницю: це була не звичайна яма, бо з-помiж її зарослих густою травою стiн де-не-де проглядала поверхня з пласких каменiв, щiльно викладена не природою, а руками. То був початок пiдземного ходу, засипаний землею. Ми нагребли колись сухого листя в заглибину, туди не потрапляв дощ, i нiхто чужий не смiв сховатися тут через потужний вовчий запах, який не вивiтрювався навiть тодi, коли господарi вiдсутнi.

Я витягнув зi сховку ватянi штани та куфайку, шапку, теплi шкарпетки, похрумтiв сухими галетами, i ми повлягалися спати.


…Наступного дня мої влаштували криваву й безглузду рiзанину, жорстоку у своїй незбагненностi. Пiд вечiр, коли пси перегавкувалися далеко внизу, у селi, моїх – нi сiло нi впало – немов пiдмiнили. Вони нервово бiгали, не знаходячи собi мiсця, пригинаючи голови й сутулячись. Давно зауважив, що нерухомий вовк здалеку може нагадувати собаку. Але коли вiн бiжить – легко, мов танцюрист, на самих пальцях, та ще й характерно по-вовчому пригинає голову, – не впiзнати вовка важко. Навiть той, хто нiколи не бачив живого звiра на волi, лише глянувши на сутулу спину та прямий широкий хвiст, опущений до землi, вигукне: «Вовк!»

Вечiр недаремно починався неспокiйно. Мої раз у раз щось бурхливо обговорювали: хвости виписували в повiтрi малюнки, вуха ходили ходором, вираз морд мiнявся щохвилини. Прийнявши якесь рiшення, сiроманцi зiрвалися й зникли за деревами.

Куди їх понесло? Це був не звичний ритуал збору на полювання. Зазвичай, перш нiж вирушити на нiчний промисел, вони ставали у коло, носами всередину, i вили. Ще не так давно це виглядало як хаотичний хор, спалах какофонiї звукiв, пробна оркестрова розминка перед концертом, але вiднедавна почало нагадувати згуртований спiв зграї. Сьогоднi вони, без сумнiву, спланували щось нове. Що то була за змова, я зрозумiв, коли вдалинi почув жалiбне собаче скавчання. А пiд ранок мої повернулися ситi i втомленi, ховаючи очi.

Через два днi я знайшов на узлiссi собачу голову та ланцюг. Вкрали пса з буди разом із ланцюгом…

Глибинна потужна неприйнятнiсть найближчих братiв за кров’ю завжди дивувала мене. Вовки й собаки були бiльшими ворогами, нiж вовки й лисицi чи вовки та ведмедi. Вовки вiдверто зневажали приручених людиною колишнiх братiв, а тi, зачувши вовка, захлиналися гавкотом, попереджаючи людину: вороги йдуть! Хоча i однi, i другi належали до родини псових.

Усерединi цього сiмейства, протягом усiєї iсторiї родини Canis familiaris, стосунки мiж вовком та собакою завжди були складними. Свого свiйського побратима, прирученого людиною, вовк зневажає, не терпить його. Та й пес платить тiєю ж монетою.

У перiод статевого дозрiвання у вовкiв формується стiйкий комплекс агресивних реакцiй на собак. Трохи по-науковому кажу, але точно. У справедливостi цього переконався наочно. Однак, i це менi теж було вiдомо не з пiдручникiв, мiж вовками та собаками траплялись несподiванi спалахи приязнi – i вони спарювалися, утворювали подружжя. Коли я працював у Комi, до лiсу за вовком втекла сучка м’ясоїда i невдовзi народила щенят… Менi не довелося зафiксувати випадкiв, аби пес покрив вовчицю. Хоча дослiдники вважають, що трапляється й таке. Вiд вовка та собаки народжуються напiввовки-напiвсобаки, справдi небезпечнi для людини звiрi. Вовк на людину не нападає. Тiльки хворий на сказ, той, що втратив страх i почуття реальностi. Натомiсть вовкособаки не вiдчувають страху перед двоногими.

Природа, як вiдомо, порожнеч не любить. Якщо людина знищить вовкiв, природну нiшу цього хижака заповнять вовкособаки… I це буде найгiрший сценарiй протиборства людини та вовка.

Полювання

Менi знову передали чисту касету до вiдеокамери. Час вiд часу я проводив зйомки протягом кiлькох годин, поки батареї вистачало, – i залишав камеру на базi. Мирон того ж дня забирав відзнятий матеріал.

Цього разу все вiдбулося немов на замовлення. Переважно мої полювали вночi, а тут зiрвалися задля переслiдування серед бiлого дня. I за ким? За лисицею. Я ледве встиг розчохлити вiдеокамеру.

Ми обходили нашу територiю. Раптом мої завмерли, нашорошивши вуха, – i рвонули в кущi. Серед заростей лiщини промайнув рудий хвiст. Гарячий мисливський азарт охопив вовкiв. Вони зайшли з тилу, перерiзавши лисицi шлях до вiдступу, – i вона зробила помилку, а може, не мала виходу чи розгубилася. Вискочила на вiдкриту мiсцевiсть, намагаючись вiдiрватися вiд переслiдувачiв. За нею над горбочками, порослими травою, вже летів Дункан.

На моїх очах сiроманцi розiграли свою партiю немов по нотах, блискавично розподiливши ролi. Руда впевнено взяла курс на дерева, їй залишалося два стрибки, аби зникнути в лiсi. Але назустрiч уже вискочив Гай, вiдрiзавши їй дорогу до яру. Вона взяла рiзко праворуч – i напоролася на Кума. Вiн зайшов збоку, у стрибку дiставши утiкачку – рiзонув гострими iклами по горлу. Недарма кажуть, що вовки рiжуть здобич. Саме це визначення найбiльше пiдходить до точного удару гострих, як лезо, вовчих зубiв. Лисиця перекинулася разом зi своїм переслiдувачем у повiтрi, б’ючись у конвульсiях. Ще двоє учасникiв погонi опинилися поруч. Полетiли шматки рудої шерстi…

Пiдiйшов ближче й побачив, що свою здобич вовки не їли, лише роздерли.

У Печоро-Iлицькому заповiднику Комi я багато часу витратив, спостерiгаючи за полюванням вовкiв, i переконався в тому, що вовк у природних умовах – один із найбiльш iнтелектуальних хижакiв. Доказом того був, зокрема, розподiл ролей пiд час колективного полювання. Так у природi полюють лише вовки. Вовча зграя – спостерiгав за цим у морський бiнокль з шiстнадцятикратним наближенням – гнала копитних гоном по всьому фронту, поки вiд стада не вiдставали слабкi тварини.

Арифметика вовчого полювання…

А була ще й алгебра. Складнiших дiй вимагав нагiн – коли частина вовкiв ховалася в засiдцi, а частина гнала потенцiйних жертв у певному керунку. Я фiксував кiлька варiантiв поведiнки пiд час атаки. Вовки могли вiдволiкти увагу вожака стада, пiдсиливши несподiванку миттєвим кидком. Або одночасно атакувати з флангiв, вдертись у середину стада i створити там панiку. Ще один варiант – сунути на потенцiйних жертв кiлькома паралельними групами: куди змiщалися жертви, на тому фланзi вовки й передавали естафету переслiдування.

А тодi паралiзовану страхом, деморалiзовану жертву брали в кiльце…

Взявши на себе вiдповiдальнiсть вихователя, я даремно переживав, чи вдасться менi навчити малюкiв полювати. Був упевнений: якби не навчилися до року, надолужити втраченого не вдалося б нiколи. Так менi здавалося. Тому намагався бути терплячим вчителем. Вiдтодi, як малюкам виповнилося чотири мiсяцi, щодня випускав перед вовчими носами упiйманих пастками мишей, а безпораднi хижаки лише фиркали й дозволяли мишам втекти. Моя наполегливість не давала результатiв.

Тодi спробував змiнити тактику. Не пiшов по м’ясо, слушно вирiшивши, що голод – найкращий учитель… Наприкiнцi експериментального тижня стався прорив. Кум перший погнався за мишею, упiймав її i почав так завзято нею метляти, що й не помiтив, як проковтнув свою iграшку. Наступного разу вже не роздумував – зiрвався за здобиччю без затримки. Брати кинулися за ним.

Вроджена програма полювання увiмкнулася без прикладу старших вовкiв, вовченятам лишалося самостiйно розвинути знання, отриманi з кров’ю. Багато вони знали пiдсвiдомо. Я не вчив їх заривати залишки здобичi в надiйному мiсцi, вони самi здогадалися. I згодом не раз бачив, як вони знаходять свої запаси…

У дорослому самостiйному життi моїх вовкiв траплятимуться i тиждень, i два без їжi. Вовк здатний обходитися без харчiв протягом тривалого часу. Таке його єство. Недаремно у людей iснує приказка «голодний як вовк». Коли пощастить на полюваннi, вiн може з’їсти до п’ятнадцяти кiлограмiв м’яса. Порожньому шлунку, який зменшується пiд час голоду, миттєва розтяжка не шкодить. Нахапавшись зайвого, вовки вiдригують частину поживи i з’їдають її пiзнiше.

Моїх пiд’яркiв, так називають вовкiв на другому роцi життя, вже можна було не пiдгодовувати з бази. Ми поступово зменшували «пайку», привчаючи їх до самостiйностi. Свою роль у цiй справi я, ймовiрно, переоцiнив. Мав таки рацiю росiйський дослiдник Володимир Бологов, який писав менi, що не варто намагатися вчити вовченят полювання, не варто втручатись у цей процес… Я переконався, що в природному середовищi програма вiдновлення знань вмикалася сама, спрацьовувала на генетичному рiвнi. I мої тренування за допомогою мишей, витягнутих iз пасток, були зайвими.

…Коли я повернувся з берегiв Печори, менi розповiли про новий кафедральний жарт.

Дзвiнок на кафедру.

– Я прошу до телефону Юрiя Костянтиновича Крюка.

– Його немає. Вiн у Комi.

– У комi?! Що сталося???

Того ж приблизно року, коли я вперше «був у Комi», на кафедрi розгорнулося цькування Пасюка. Вiн завалив захист кандидатської, йому вiддали роботу на доопрацювання. Пасюк впав у депресiю i збирався вiдкласти на невизначений термiн свою кiлькарiчну працю про змiну особливостей поведiнки ховрашкiв в умовах пiдвищення середньорiчної температури на один градус. Пасюк вважав, що його висновки допоможуть зрозумiти проблему глобального потеплiння та його вплив на живих iстот. Ретельно зiбраний науковий матерiал вiн подав у кандидатськiй в недосконалому оформленнi, не дотримався кiлькох правил – i проторував собi дорогу в один iз найскладнiших етапiв наукової кар’єри.

Ми спускалися сходами нашого корпусу, i я розповiдав Пасюковi про свою роботу на берегах Печори. Дiлився враженнями, неусвiдомлено вибравши з усього матерiалу лише кiлька висновкiв. День у день спостерiгаючи за вовками з бiноклем у руках, я зосередився на кiлькох особливостях поведiнки хижака. Одна з них базувалася на тому, що вовк – тварина без комплексiв. Але одну слабинку таки має, i вона завжди бере над ним гору, а значить, i є його комплексом.

Якщо хтось тiкає – хижак кидається наздоганяти. Вiн вміє повернути цю здатнiсть собi на користь. У моїх вовченят, щоправда, ця родинна риса вийшла на поверхню не одразу – те саме було в iсторiї з мишами…

Комплекс переслiдування у вовкiв сильнiший за ситiсть, байдужiсть до об’єкта переслiдування та навiть безперспективнiсть процесу, адже вовк не є найшвидкiснiшим звiром. Закон простий: хтось тiкає – вовк мусить наздоганяти. Комплекс переслiдувача вiдриває вовка вiд землi i жене вперед. Хижий звiр вiдчуває слабинку навiть у тому, хто є нiбито сильнiшим за нього. I визнає у деяких випадках силу за слабшим. Вiн знає, на кого варто нападати, а на кого – нi. Тому часом впольовує сильнiшого.

Або не наважується на переслiдування слабшого. У вовка своя логiка.

Пасюк слухав мене без запитань та уточнень.

Я вiв далi. Але у iнших тварин – потенцiйних жертв – свої комплекси. Вони не здатнi не тiкати. Небезпека та панiка для бiльшостi жертв – синонiми, якi виключають спокiйну врiвноважену реакцiю. Найоптимальнiший варiант поведiнки з хижаком – не тiкати, не визнавати себе переслiдуваним. Лише на таку реакцiю вовк зважає.

«…То ви кажете, буде дощ?…» – озвався Пасюк. – «Синоптики обiцяють без опадiв», – заперечив я.

Ми ще трохи погомонiли про погоду, але головне Пасюк почув. А може, перевiв вовчi закони в ховрашкову площину i знайшов там пiдтвердження: не ставати в позицiю переслiдуваного. Пасюк перестав реагувати на напади та укуси, якi сипалися на нього вiд колег, взяв вiдпустку i протягом мiсяця довiв свою роботу до кондицiї, вичистивши всi недоробки. А тодi впевнено захистив дисертацiю.

Нещодавно вiн передав менi сюди невеличкого листа – нiчого особливого, кiлька слiв симпатiї та пiдтримки. Наприкiнцi приписав: «Особливi вiтання твоїм вовкам вiд моїх ховрашкiв».

…Пiсля розправи над лисицею мисливський азарт братiв влiгся не скоро. Вони охоче переключилися на гру. Це було улюбленим заняттям – вовченята були готовi до пустування та безцiльного веселого бiгу i тодi, коли були товстими пухнастиками, i тодi, коли перетворилися на незграбних довгоногих пiдлiткiв, i зараз, за п’ять хвилин до дорослого життя.

На лiсовiй галявинi влаштували веселий шарварок, здiйняли в повiтря феєрверки сухого листя, бавилися як маленькi, з гарчанням та фирканням настрибували один на одного, спираючись на заднi лапи та переплiвши переднi, гризлися, поставивши хрест-навхрест широко роззявленi пащi. Вiдскакували й бiгли щосили, запрошуючи наздогнати. Заскавучав та, пiдiбгавши хвiст, укрився пiд кущем Гай, зализуючи подряпини.

Натомiсть у братiв ще залишилися нез’ясованими деякi моменти стосункiв.

У бойовому запалi, який уже вийшов за межi гри, вони не помiтили, що бракує третього. Кум повалив Дункана, притиснув його лапою до землi, кумедно й скульптурно застиг над переможеним братом.

Фiнальна картина – переможець i переможений. Гру закiнчено. Я вимкнув камеру, задоволений вiдзнятими кадрами.

I прогадав. Це ще був не кiнець. Блискавично й вiртуозно вивернувши голову, Дункан щосили хапнув Кума за лапу, i той втiк, припадаючи та пчихаючи.

Такi збої в розподiлi ролей теж траплялися. Не завжди сильний виявлявся сильнiшим, часом вiн програвав. Бувало, що й голодний Гай загрозливо гарчав, вчепившись зубами у шмат м’яса. I стiльки в його очах та голосi було самовпевненостi, що Кум iз Дунканом вiдступали, вдавши, що нiчого особливого не вiдбувається.

Але зараз саме старшi розiйшлися не на жарт. Опанувавши бiль та секундну розгубленiсть, Кум повернувся до Дункана. Вони, як хлопцi-пiдлiтки, перебували зараз у тому небезпечному вiцi, коли необережний жест чи випадкове слово можуть призвести до жорстокої бiйки. Жоден із них не мав нинi намiру визнати себе переможеним. Шерсть на потилицях стала дибки, вони скалили зуби, оголюючи ясна, морщили носи, гарчали й кидались один на одного.

– Показилися, чи що?! Агов, хлопаки! Охолоньте! – спробував зупинити забiяк.

Та де там! Вони вже нiкого не чули, розпаляючись дедалi бiльше. Переплелися, вчепившись одне одному у вуха. Я гукнув щосили – нульова реакцiя, цiлковите захоплення один одним i намагання поцiлити ближче до горла. Клоччя з загривкiв та бокiв летiло навсiбiч.

Лише за допомогою палицi вдалося розборонити братiв – нiщо iнше на них у цей момент не вплинуло б. Про камеру я геть чисто забув.

Приходили до тями, як боксери, розведенi в протилежнi кути рингу. Вiдхекувались, зализуючи рани, а вiдiйшовши вiд бойового запалу, потрюхикали разом вкладатися до сну, нiби нiчого не трапилось.


…У небi повiльно кружляли два орли. Неподалiк замку часто можна було бачити цих королiвських птахiв. Розкинувши крила, неспiшно закручували траєкторiю польоту – без жодного зайвого руху, довiрившись повiтряному потоковi. Лiниве безтурботне зависання в небi – я бачив це не раз – за одну мить перетворювалось на зiбраний потужний кидок до землi. I от уже гостроокий хижак набирає висоту, а в його кiгтях б’ється очманiла вiд жаху жертва. Могла б врятуватися, та надто захопилася дрiб’язковими справами, не помiтила над собою загрозливої тiнi, не звернула уваги на небезпечний звук… Хоча траплялося, що орел злiтав у небо без здобичi, бо той, кого вiн видивився з висоти, виявлявся обережнiшим та прудкiшим за нього.

Пiд старими мурами замку мої любили весело тлумитися або лiниво дрiмати. Нагрiте сонцем камiння довго тримало тепло… Зараз ми, не змовляючись, прямували до замку. Серед тамтешнiх руїн нас чекали затишнi мiсцинки, де ми не раз влаштовувалися на вiдпочинок. Раптом мої захвилювались, i через кiлька хвилин я почув голоси та смiх – неподалiк, за деревами та заростями лiщини, йшли люди. Вiтер вiяв вiд нас в їхнiй бiк, тому мої так пiзно їх вiдчули. А тi собi спокiйно гомонiли. Шлях вовкiв часом пролягає за кiлька крокiв вiд людини, але люди про це навiть не здогадуються, якщо поблизу немає собак та коней, якi своїм хвилюванням викажуть небезпечне сусiдство.

Почекали, коли подорожні вiдiйдуть на значну вiдстань, трохи спустяться схилом у долину. Чекав, власне, я сам, бо мої зникли, розтанули серед лiсу. Знав, що вони поруч, але не бачив їх.

Роззирнувся. За мною стояв Дункан. Безшумно зайшов за спину, немов не торкався лапами сухого листя. Кум просто ліг, де стояв, опустивши голову на випростанi лапи, завмер нерухомо – горбочок з опалого листя. Гай дременув за кущi, не видно й не чути куди саме.

Одного разу в Комi моя польська колега, теж фахiвець з вивчення тварин у природному середовищi, поверталась на нашу базу. На правому березі Печори, в селищi Якші. Барбара вже кiлька днiв проводила в польових умовах спостереження за вовком-одинаком. Я здалеку зауважив i Барбару, i вовчу тiнь, що супроводжувала жiнку на незначнiй вiдстанi: вiд одного валуна до іншого, вiд пенька до корча. Барбара не повiрила, коли я розповiв їй про побачене. Довелося показувати, де бачив вовка. По його слiдах ми вiдновили маршрут i встановили особу переслiдувача. Це був той самий одинак, за яким вона спостерiгала.

А коли поверталась додому, вони помiнялися ролями: вовк, якого пiдганяла цiкавiсть, йшов за своєю дослiдницею. Настiльки нечутно, що вона, досвiдчений науковець, навiть не зауважила за собою «хвоста». З його боку це було не полювання i не переслiдування, радше спостереження за поведiнкою двоногого, який виявив до нього неабияку цікавість.

…Тi, що спускались вiд замку, теж не здогадувалися, що за якихось п’ятдесят метрiв хижаки давали їм можливiсть пройти, уникнувши зустрiчi. Вовки вмiють ставати невидимками не лише для тих, кого переслідують, а й для тих, хто не є об’єктом їхнього полювання.

Я навчився жити без людей, навчився регулювати свiй фiзичний стан, не давав собi психологiчно розпускатися, але коли випадало побачити або почути здалеку людей, настрiй псувався. Смуток i неспокiй заповзали в душу. Не розчув зараз жодного слова – лише невиразне бубонiння трьох голосiв та вiддалений смiх. Менi хотiлося почути, про що вони розмовляють, з чого смiються…

У розiрванiй скобi замкових мурiв господарював вiтер. Колись це була потужна будiвля овальної форми, зараз в усiх отворах та шпарках напiвзруйнованих стiн завивало й посвистувало, пiдсилюючи своєю щемливою музикою мiй настрiй.

Чужий

…Ситi вовки подiбнi на ледачих собак. Спали, згорнувшись на сонцi клубочками. Початок жовтня видався напрочуд теплим, опiвднi сонце пригрівало, немов лiтнє. У золотистому повiтрi лiтали тоненькi пасма павутиння, зблискували пiд променями срiбними ланцюжками.

Час вiд часу, пiднявши голову, хтось iз вовкiв змiнював позу, лiниво клацав зубами, ловлячи мух. Кум позiхнув i, пiдвiвшись, повiльно витягнув, не торкаючись землi, одну задню лапу, другу… Кiлька вправ із вовчої руханки я також робив щодня, у тому ж повiльному темпi звiрячого потягування. Коли вiдтискався вiд землi або пiдтягувався на гiлцi дуба, вовки обмiнювались мiж собою ледь помiтними рухами брiв.

За пiвтора року моє тiло вiдчутно змiнилося – зробилося сухим, жилавим та витривалим. У харчуваннi переважали простi продукти, сира городина, мiсцевi фрукти. Половину рацiону становило те, що передавали з центру, половину здобував сам, i це був пiднiжний корм – ягоди, гриби, горiхи, зелень, яблука та сливи iз закинутого саду бiля моєї лiсової хатки. На «ура» йшли також суницi, чорницi, ожина, бiлi гриби. Щоденна кiлькiсть їжi зменшилася щонайменше вдвiчi порiвняно з попередньою нормою. Тут з’ясувалося, що насправдi голод – це не те, що ми вiдчуваємо у звичних умовах. Людина їсть, бо їжа близько, тому що пахне й кличе до себе або просто настав час снiданку чи обiду. Справжнiй голод вiдсуває вбiк усi iншi вiдчуття та думки, тримає на собi увагу, аж поки його не вгамуєш. А та легкість у шлунку, яку ми плутаємо з голодом, – найкращий стан для функцiонування органiзму.

Хоча в першi тижнi й навiть мiсяцi менi страшенно хотiлось улюблених шашликiв із димком, политих кетчупом. Однак згодом минулося, звик.

Багато ходив пiшки, долаючи iнодi по тридцять кiлометрiв за день – вгору-вниз, вгору-вниз… Пiсля кiлькох годин активного руху наставав час лiнощiв та спокою.

Розiм’явшись та скинувши iз себе дрiмоту, ми з Кумом спустилися до джерела. За нами зашурхотiли листяним килимом Дункан iз Гаєм. З водою проблем не було на усiй нашiй територiї – тут, де ми зупинились зараз, у яру з-пiд каменiв струменiли цiвочки прозорої води, утворюючи невеличкi загати. Кiлька разiв зачерпнув води долонями, iз задоволенням хлюпнув собi повнi жменi в лице. Вовки пили, голосно хлебчучи й розбризкуючи краплi.

Вiтер змiнив напрям. Коли ми повернулись на своє мiсце – теплий потiк сунув тепер у наш бiк вiд тої гори, пiд якою ховалося село. Кум влаштувався в заглибині та й задрiмав, аж раптом рiзко пiдвiв голову. Кiнчик його носа затремтiв. Вiн був зараз надзвичайно красивий – з нашорошеними вухами, виразною мордою, видовженою шиєю в комiрi густої шерстi. У моїх на мордах зазвичай легко читалося не менше десяти емоцiй: гнiв, страх, загроза, злiсть, панiка, покiрнiсть, ласкавiсть, настороженiсть, спокiй, веселощi… Хоча не кожен вираз я розумiв, як, скажiмо, порухи бровами пiд час моїх пiдтягувань та вiдтискань. А зараз Кум став утiленням максимальної уваги до того, що вiдбувалося на значнiй вiдстанi.

З Дункана, який лежав поруч, теж злетiв сон. Втягнув повiтря, схопився – й усi троє нервово забiгали, мiцно стискаючи пальцi та залишаючи на пiщаних острiвцях мiж поодинокими ялiвцями зiбранi у квiтку слiди.

Ми по-рiзному з вовками сприймаємо свiт, але висновки iнодi робим однаковi. Перш нiж вмикається слух та зiр, у вовка спрацьовує нюх. Вiн чує за вiтром запах живого навiть на вiдстанi одного-двох кiлометрiв. Я ж спершу чую, потiм до слуху пiдключаються iншi органи сприйняття. Завдяки вовкам я став уважним до запахiв, навчився розрiзняти в повiтряному потоцi не лише сильнi домiнуючi ноти – теплi хвилi запашного чебрецю чи аромат ялiвцевих гiлок, а також менш виразнi складовi композицiй – не просто випари торiшнього прiлого листя, а й сумiш запахiв молодих опенькiв, трухлявого пня, сухих чорничних заростей i ще чогось невiдомого.

Повiтря завжди попереджало уважних про те, наскiльки швидко змiниться погода, буде дощ чи спека, в якому напрямку прогнали пiд горою корову з теличкою, чи перевертали нинi сiно поблизу села, чи копали бульбу. Я навчився довiряти своєму нюховi, уважно сприймати iнформацiю, яку вiн щедро постачав. Завдяки носам ми були обiзнанi з багатьма нюансами життя поблизу i на значнiй вiд нас вiдстанi.

Але нинi вiтер нiс з гори над селом слабкий доказ появи чужинця.

Я вiдчув це останнiм. Менi здалося, що на сусiднiй горi хтось такий, як я, так само втягує носом повiтря i дивиться в наш бiк, здогадуючись про нашу присутнiсть. Зачудований новачок, що бачить цей краєвид вперше. Я наче побачив картинку. Лише недостатньо чiтку.

Учотирьох вiдчували його, а вiн вiдчував нас.

Кум зробив було кiлька швидких крокiв назустрiч новому запаху, я гукнув до нього, вiн незадоволено послухався i, повернувшись на своє мiсце, скрутився бубликом. Дункан iз Гаєм слухняно вмостилися поруч.


…Дункан сидiв навпроти i не зводив з мене уважних очей. Не вiдразу зауважив його важкий гiпнотичний погляд. Вiн уже не раз так дивився, i кожного разу я згадував розповiдь єгеря Мирона про те, як смертельно поранений вовчина, батько моєї трiйцi, розплющив повiки на пiдлозi позашляховика й обвiв своїх убивць поглядом, вiд якого у них мороз пiшов поза шкiрою.

Вiд несподiванки опустив очi, не витримав вовчого погляду. Щось невiдоме й чуже дивилось зараз на мене. Фанатична прив’язанiсть Дункана супроводжувалася iстеричними ревнощами, часом напружувала мене й дратувала. Але я видiляв його серед братiв, можливо тому, що вiн був найбiльш вiд мене залежний. А ця його здатнiсть дивитися, не вiдводячи важкого погляду, наводила на думку, що колись вони з Кумом ще зiйдуться в жорстокому з’ясуваннi, хто насправдi є лiдером.

Принаймнi погляд Кума завжди видавався менi зрозумiлим, а погляду Дункана я часом не витримував.

А може, пiти прогулятися?…

Тiльки-но про це подумав, ще жоден м’яз не ворухнувся, а Дункан уже пiдхопився й застрибав передi мною.

Прочитав мою думку. Так, нiби я вголос запропонував…

…Йшов розмашистою ходою з годину, в одному темпi й без зупинок. Вовки бiгли поперед мене, вiдставали, забiгали наперед, гасали по кущах, я губив їх, вони зникали надовго, несподiвано вискакували збоку… Я змiнив темп i напрямок: раптово зупинявся, кликав їх до себе, ховався, чекаючи, чи знайдуть i чи взагалi шукатимуть.

Чи є у поведiнцi вовкiв щось спiльне iз собаками, ось що мене цiкавило.

Ми вийшли до води, напилися, повернулись у затишне мiсце й попадали в траву. Неспокiй у душi пiсля потужного марш-кидка не зник. Кiлька разiв я по-вовчому мiняв позу, покрутившись i вмощуючись зручнiше. Кумовi набридла моя штовханина, вiн випростався, позiхнув, витягнув назад одну лапу, другу, вигнувся – й вiдiйшов убiк. Вирив собi в пiску ямку, влаштувався в нiй.

У невеличкому зручному наплічнику було трохи харчiв, маленька пластикова пляшка з водою, про всяк випадок, та зошит із кульковою ручкою.

Вiдкрив свої нотатки й почав писати.

…Гай охоче реагує на мої прохання та команди (останнє слово я перекреслив, якi, до дiдька, команди?). Дункан може поводитися по-рiзному: вiд демонстрацiї особливих емоцiй до показної байдужостi. Кум на мене реагує завжди, але не надто жваво й не вiдразу. Нiби дає зрозумiти, що сам вирiшує, як йому вчинити.

Кум вже сьогоднi є лiдером вовчої трiйки, i саме вiн має стати ватажком майбутньої сiм’ї, аби лиш Дункан сприймав iєрархiю як належне. Якщо не брати до уваги iгор-поєдинкiв, якi нiчого не змiнюють, Дункана наразi влаштовує його статус у зграї. Претендувати на бiльше?… Навiщо?

Доля ватажка, як показали спостереження у Комi, є не настiльки привабливою, як може видаватися. Рядовий член зграї почувається впевнено i захищено на своєму iєрархiчному щаблi. Натомiсть тривалiсть життя вожака є меншою, нiж в iнших. На здоров’ї альфа-самця позначаються постiйна напруга, вiдповiдальнiсть за зграю та готовнiсть будь-якої митi довести закономiрнiсть того, що саме вiн є ватажком.

Зараз я мав можливiсть спостерiгати процес визрiвання характеру лiдера i те, як вiн зовсiм невипадково претендує на своє мiсце, вiдстоює його.

До початку добромильського експерименту я мав досвiд вивчення життя вовкiв на вiдстанi. I дедалi бiльше вiддалявся вiд поглядiв мисливствознавця Сабанєєва, який був свого часу авторитетним знавцем цих ссавцiв, проте не любив їх (надто вiдсторонено до них ставився, уточнив я в дужках, надто холодно, немов мiнерали дослiджував, а не живих iстот). I тому надiляв усiма найгiршими рисами.

Менi був ближчий Конрад Лоренц, саме його висновки пiдтверджувалися моїми дослiдженнями. Залишалося услiд за ним пошкодувати, що людство не має натури хижака. Як розумнi істоти, люди мали б поводитися вiдповiдно до вимог усвiдомленої вiдповiдальностi, насправдi ж демонстрували й демонструють цiлком протилежний тип поведiнки.

Деяким людям та людським спiльнотам варто повчитися у вовкiв: їхня вiдданiсть спiвтовариству викликає повагу. Вовк готовий не лише захищати своїх, вiн пiклується про молодших родичiв i має сильнiшi, нiж у людей, заборони на вбивство собi подiбних.

Так, вовки вбивають своїх. Я це бачив. Але для них це надзвичайна подiя – жорстоке покарання винних, знищення приречених на повiльну смерть або реакцiя на вiдверту претензiю чужинцiв на територiю. Усi випадки так чи iнакше потрапляли пiд одну з цих категорiй. Та й самi згаданi випадки були рiдкiстю. Однак нiколи вбивство вовка вовком не було безглуздим…

…Кулькова ручка перестала писати. Я спробував розписати її на зворотi зошита. Чорнило таки закiнчилося. Зрадiв, знайшовши в кишенцi наплічника ще одну ручку, а стару сховав у ту саму кишеньку. Не так уже й багато смiття залишалося вiд мене, але все до дрiбниць я приносив у хатку й пакував окремо.

Насправдi, продовжив я перервану думку, найкровожерливiша iстота на землi – людина. I не лише тому, що вона вбиває своїх одноплемiнникiв. Ми впевнено знищуємо свою домiвку, самi собi копаємо могилу. Люди живуть, втративши природний механiзм збереження роду. Нам здається, що хтось iнший, набагато впливовiший, повинен думати про збереження природи, а кожен із нас змушений лише приймати результат. I ми споживаємо, споживаємо, споживаємо – без мiри, руйнуючи все довкола.

Людина завжди потребує менше, нiж вона має. Завжди. Варто лиш зазирнути у свої шафи та комори. Але людина цього не усвiдомлює.

Пiд час польових дослiджень я був готовий бачити прояви надзвичайної кровожерливостi вовкiв. Пiд впливом фактiв готовий був визнати iснування надмiрного їхнього потягу до знищення тварин, яких вони навiть не вживали у їжу… I переконувався в iншому: якщо вовк i брав зайве, то ховав поживу на майбутнє або цим годувалися ще й нахлiбники з лiсу.

Менi довелося зафiксувати два випадки вбивства вовками своїх родичiв. Одного разу це було добивання вовка, смертельно пораненого iклами кабана. Другий раз – кривава розправа над вчорашнiм ватажком. Менi цi факти не давали спокою, аж поки не зрозумiв, вибудувавши докази у логiчний ряд. У першому випадку вовк був приречений на агонiю – i родичi позбавили його вiд муки. Це було не що iнше, як вовча евтаназiя, – звiр з розпоротим черевом сам посилав братам прохання про допомогу… У другому випадку старий вожак не примирився з тим, що настав час звiльняти мiсце молодому, сильному та витривалому самцю, – i поплатився за це. Добробут та безпека вовчої спiльноти завжди вищi за комфорт альфа-самця. Ватажок, який добровiльно передавав свої повноваження сильнiшому, залишався при зграї на почеснiй «пенсiї» та пiд захистом спiльноти.

Пiд час експедицiї в Республiцi Комi з камерою в руках я записав не одну касету про вовкiв. Одному з них вiдстрелили лапу на полюваннi. Вiн ішов по снiгу, стiкаючи кров’ю, десять кiлометрiв. Звiдки в ньому стiльки життєвої сили та витривалості? Згодом вовк на трьох лапах не раз потрапляв в об’єктив моєї камери. Йому не дали загинути вовки та воля до життя.

Люди живуть за iншими правилами, а нещаднi закони, якi самi ж встановили, несправедливо називають вовчими.

База

…У закинутiй лiсовiй хатинцi, де у скринi дровiтнi Мирон залишав нам свiжу тушу, я ночував зрiдка. Вона так i не стала менi домiвкою, та хатинка, на вiдмiну вiд Замкової гори, навколишнiх пагорбiв, схилiв та полонин, непрохiдних мочарiв із сухими безпечними острiвцями, темного глухого лiсу в урочищi… Там я почувався вiльно. А в хатинцi – нiби непроханий гiсть, якого господарi терплять, чекаючи, поки вiн нарештi пiде.

Коли мої пiдросли, мiг приходити на базу хоч кожну нiч, особливо взимку. А надто, що вовки часто збиралися на полювання саме вночi. I вiдбувалося це на значнiй вiдстанi, а нерiдко за межами нашої територiї, кордони якої ми раз у раз позначали сечею та екскрементами, поновлюючи старi мiтки.

Вовки змалечку за мною до хати не ув’язувались, два-три рази намагалися супроводжувати, але я не дозволяв. Зупинялися, спостерiгаючи за мною, – i повертали назад. Часом могли непомiтно дибати позаду або збоку чи не до самої огорожi, старої й напiврозваленої, але за неї нiколи не переступали. Навiть якщо не гнав їх геть. Закинута лiсова хатка, «пункт спостереження», ховалася в лiсi, серед заростей. Мiсцевi її обходили, не ступаючи на колишнє подвiр’я з кропивою вище пояса, здичавiлими яблунями та вишнями.

Людей вiдлякувало, що колись тут жив знахар.

Почув про це, коли з кiлькох пропозицiй обрав саме хижку знахаря.

Мене не зупинив мiстичний пiєтет горян до цього обiйстя, замiшаний на повазi та страху. Менi байдуже до казок. Оселя-iзгой – саме те, що треба.

З першого погляду хатинка виглядала схованою за сiрою запилюженою марлею. У закутках пам’ятi промайнув давнiй спогад – хатка Баби Яги на сценi дитячого театру. Асоцiацiї з фанерними декорацiями щезли, коли кiмнату й кухню почистили вiд павутиння, прибрали, привезли постiль… Утiм, не надто часто виникало бажання користуватися цим притулком. Електрики тут, серед лiсу, не було. Печi я не розпалював, хоча вона чудово збереглася.

Приходив сюди зрiдка – раз на кiлька днiв, забирав їжу, мився, мiняв бiлизну. Писав звiти для «центру» i працював за комп’ютером.

У моєму розпорядженнi був ноутбук iз завжди зарядженою змiнною батареєю. Її вистачало на десять годин роботи – до наступного приходу Мирона, який постачав мене всiм необхiдним.

Я скидав черговий звiт на одну з флешок i залишав на поличцi, за паперовими квiтами. Потiм сiдав за роботу над кандидатською. Окремо записував думки, якi не лягали у форму звiту, виходили за межi наукової роботи. Вони стосувалися не лише вовкiв, там було багато особистого, про мiй теперiшнiй перiод життя. Я вперше дослiджував самого себе, свої можливостi, вперше починав себе розумiти.

Єгер Мирон, з яким ми не бачилися згiдно з нашою угодою, виявився iдеальним помiчником. Вiн непомiтно привозив менi передачi з «великої землi» i забирав те, що я залишав. Ми не спiлкувалися, бо я не мiг приносити до лiгва запах iншої людини.


…Одного разу вийняв з посилки похiдну туристичну плиту «Джмiль» з маленьким газовим балоном. I здивувався, хто б то мiг передати? Колеги були впевненi, що я живу в цiй хатi. А я тут навiть не палив, хоч у дровiтнi вистачило б дров не на одну зиму. Дим над хатою був менi не потрiбний, як i запахи диму на одязi та шкiрi. Вовки дуже прискiпливо сприймали мене пiсля кiлькагодинної вiдсутностi, обнюхували, часом навiть гарчали. Мусив бути обережним.

Правду берiг на потiм. Навiть вiд БеДе годi було чекати пiдтримки в цiй «аферi» з вiдмовою вiд тепла та гарячої їжi. Єдиною озвученою «дивиною» була умова повної усамiтненостi. БеДе сприйняв це з розумiнням, але щотижня чекав вiд мене звiтiв та виходу на зв’язок i нервував, оскiльки погодився на таку умову i тепер мусив прикривати мене перед партнерами. Вiн, звичайно, ризикував. Але за те, що БеДе не втратив здатність йти на ризик, я поважав його як науковця i як чоловiка.

Менi передавали заряджену мобiлку, я виходив на узвишшя неподалiк – там в однiй точцi з’являлася зона, i доповiдав керiвниковi, що живий та неушкоджений. З Мироном зв’язувався рацiєю або залишав йому записки з проханнями та дорученнями. Вiн єдиний з усiх знав про особливостi експерименту i прикривав мене, але вже вiд БеДе.

У коробцi з «Джмелем» лежали ще й пакети зi швидкорозварюваною гречкою, чорний листковий чай, цукор, сiрники. Збоку побачив лист вiд мого друга Сашка. Там був такий рядок: «Не дуркуй, вари собi кашу та чай. Вовки вибачать тобi “Джмеля”».

Не знаю, як Сашко здогадався, чортяка. Недарма ми зналися від дитинства.

Менi перехопило горло, коли вперше пiсля тривалої перерви почув запах гречаної кашi, яка парувала в полумиску, а руки обхопили гаряче горня зi свiжозапареним чаєм. Найбiльше задоволення людина отримує вiд найпростiших речей.

Дав слабину – дозволив собi кашу з чаєм, поринувши в тiлеснi задоволення. Наступного ранку з винуватим виглядом подався до своїх.

По дорозi потерся бiля куща ялiвцю, аби перебити iншi запахи, якi, без сумнiву, залишалися на одязi, шкiрi, волоссi, – на диво, вовки доволi спокiйно поставилися до мого загулу. Довше, нiж зазвичай, обнюхували мене, але чужинський слiд випадкової ночi не вiдвернув їх вiд мене. Вони обмiнялися мiж собою враженнями, навiть трошки посперечалися, – i прийняли мене, вибачили, так як приймають та вибачають члена родини, котрий устругнув якусь дурницю.

Ось i новий висновок: не такi вже вовки непримиреннi до чужих запахiв, як традицiйно вважається. Якщо шлейф незнайомих контактiв приносить на собi член зграї – дiстане вiд своїх зауваження, а далi до його вибрикiв звикнуть як до проявiв важкого характеру…

I раз на кiлька днiв я почав дозволяти собi просту гарячу їжу та чай.

Хата, у яку приходив, була тепла й добротна. З сiней по драбинi можна було вилiзти на горище, встелене старим сiном. Просто з сiней йшли дверi у дровiтню, а звiдти у стайню. Пiд одним дахом тут колись жили i люди, i худоба. У хатi, стайнi та коморi збереглися необхiднi в господарствi речi, кухонне начиння, сiльськогосподарський реманент. Я торкнувся гiгантської щiтки на дерев’янiй основi з довгими металевими зубами. Нiколи такої не бачив – на нiй, здогадався, вичiсували шерсть. Узявся за вiдполiрований руками держак старих граблiв iз дерев’яними зубцями. Тут чекали господаря коси, лопати, сапи, встромлена в колоду сокира i навiть трiснутi ночви… Нiчого не зрушивши, повернувся до кухнi, накинувши гачок зсередини на дверi стайнi – як було.

Незатишно почував себе в цiй хатi без ознак занепаду.


…Працював за ноутбуком довше, нiж завжди. Прокинувся серед ночi вiд стукотiння кiгтiв по дощанiй пiдлозi. Чого це, подумав, Гай сюди приперся? Спросоння здалося, що це кроки Гая.

А-а-а, дiйшло… Я ж у хатi. Який, до дiдька, Гай? Вони й до огорожi не пiдходять.

Аж чую, нiби кiт стрибнув менi на ноги. А я не в змозi ворухнути нi рукою, нi ногою. I очей розплющити не можу. Хочу скинути нахабу на пiдлогу – коби ж то! Ще й думка пульсує: лише б на грудях не вмостився, бо не матиму чим дихати. I впевненiсть: якщо ЦЕ забереться на груди – задихнуся.

Допомогли вовки. Лише згадав про них, лише подумав: якби щось таке в лiсi опинилося поблизу – роздерли б як необережного тхора. I зразу стало легше дихати.

Нiчний жах, розвiявшись, залишив неприємне вiдчуття власної безпорадностi – коли тебе не слухаються руки-ноги, i здивування – вовки таки допомогли на вiдстанi.

…Ранкове сонце свiтило крізь шибку. Я вийшов на ґанок. Повалений стовбур старого дерева за нiч обсiли розсипи мiцненьких опенькiв.

Вернувся до хати, взяв у наплічник хлiб, печиво, яблука, моркву, двi жменi сушеної вишнi, витягнув з дровiтнi козячу тушу й рушив до своїх.

Самотнiсть

Вечори, а особливо ночi, ставали дедалi холоднiшими.

Уночi мої переважно полювали, вiдсипалися-відлежувалися вдень на грубому шарi сухого листя в захищеному мiсцi. Коли ж на ночiвлю залишалися в лiсi, вкладались, притулившись один до одного. Мої теплi речi були просякнутi важким вовчим духом. Ватянi штани та куртка, як i увесь одяг, були найкращими оберегами в лiсi – звiрi обходили мене десятою дорогою.

Щоправда, влiтку сталася пригода – наступив у малиннику на гадюку. Сам винен – треба було дивитись, куди ступаю. Побачив лише кiнчик хвоста, який зник у травi пiд корчем малини. Вiд зубiв гадюки на литцi залишилися двi цяточки. Просто на них я й зробив надрiз, вихопивши нiж з-за пояса, де його постiйно носив, i висмоктав отруту, спльовуючи її разом iз кров’ю. Нога почервонiла, до колiна набрякла колодою. Мене добряче потрусило, але через два днi все було гаразд. Гадаю, саме тому, що менi закортiло скуштувати одну траву, назви i смаку якої не знав. Пiдкорившись дивному бажанню, наївся гiркуватого зiлля, запив джерельною водою й заснув.

Побачив згодом цю траву на схилi, спробував пожувати й виплюнув з вiдразою – такою неприємною на смак вона менi видалась. Цiкавi вiдкриття зробив щодо самого себе. За вiсiмнадцять мiсяцiв життя в лiсi у мене не лише загострилися нюх та слух. Виявилося: людина здатна навчитися регулювати теплообмiн. Вимикати на кiлька хвилин сприйняття холоду я вмiв i ранiше. Тепер це знання вдосконалив за власною методикою.

Справжнє тепло – не навколо, не зовнi. Усерединi нас. З цiєї думки мало би починатися вмiння людини протистояти холоду, принаймнi на деякий час. Не пропаде той, хто вмiє вмикати «внутрiшнiй» обiгрiвач. Вiн зажди з нами. Треба лише розiгнати до максимуму вимкнутi до особливого випадку додатковi джерела внутрiшньої енергiї. Вiдчути свою кров, гарячу й швидку. Побачити внутрiшнiм зором, як вона закипає в жилах. Силою думки погнати бурхливий потiк до кiнчикiв пальцiв. Простi вправи, якi не дадуть змерзнути в критичнiй ситуацiї.

Уперше менi це вдалося в Гiмалаях перед пiдйомом на гору Шиша-Пангма. Головне, вирушаючи на чергову гору, семи– чи восьмитисячник, бути готовим до того, що пронизливий холод, який пробирається пiд непродувнi штани та куртки, це ще пiвбiди. Справжнє випробування готує поєднання холоду i брак кисню.

Ми йшли тоді без кисневих балонiв. Мали лише один – для надзвичайної ситуацiї. Перед головним пiдйомом кiлька днiв пересувалися вгору-вниз на незначнi вiдстанi вiд базового табору, аби звикнути до пiдйомiв, адаптуватися до складних умов.

Швидкiсть впала до мiнiмуму, ступиш раз – зупиняєшся перепочити, бо нема сил, нема чим дихати. I саме тодi починаєш розумiти, що брак кисню та холод змiнює тебе, ти по-iншому починаєш сприймати свiт. Думав тодi: то, може, кожен з нас є лише продуктом сумарного впливу зовнiшнiх факторiв? I сам собi вiдповiдав: нi. Пiд впливом холоду, за браком кисню моє «я» може зiщулитися, зiбгатися, зсохнутися – до кращих часiв. Але змiнитися до невпiзнаваностi – нi.

Почав шукати в собi протидiю холоду. Вперше дати раду з цiєю проблемою, бодай ненадовго, вдалося саме тодi.

Пiд Добромилем пристосувальнi рефлекси знову прийшли в готовнiсть.

Моїми помiчниками стали навiювання та вмiння повнiстю розслабитися. Вдалося уявити себе шкарпеткою на пiдлозi перед палаючим камiном – добре. Тепер не замерзну. Або подумки оточити себе термосом iз двох захисних шарiв, а мiж ними – грубий шар гарячого повiтря. А ще допомагає образ пекучого сонця в лiтнiй полудень i вiдчуття, як засмага лягає на шкiру. Та найдiєвiше знання про внутрiшнє тепло – заклик до можливостей своєї гарячої кровi.

I тодi, лише тоді, холод не потрапляв усередину. Навiть зимової ночi. Прохолода на поверхнi пальцiв рук та нiг, на щоках та вухах ставала панцирем, не пропускаючи холод пiд шкiру. Я мiг увiгнати себе в будь-який стан, тiльки треба було як слiд зосередитися. Мабуть, щось подiбне могли робити козаки-характерники. Внутрiшня сила нагадувала стиснуту пружину. Момент початку її розтискання збiгався з появою вiдчуття прохолоди на потилицi. Вiд цiєї митi холод вiдступав, втома тiкала.

Були й iншi способи, простiшi. Чимало зимових ночей я провiв поруч із вовками. Вони лягали довкола мене, пiдставляючи свої гарячi спини. Вiд них я навчився мiняти позу. А може, доречно згадав пораду натуралiста-дослiдника Фарлi Моуета – вiн свого часу спостерiгав за вовками в безкрайнiй тундрi Канади. Це було його вiдкриття, у справедливостi якого не раз переконався. Найкраще поновлюєш сили пiд час вовчого сну. Треба спати, як вовк, – часто, десь тричi на годину, вставати i знову моститися до спання, змiнивши позу. Так, як це роблять собаки та вовки. Як Кум, Дункан та Гай. Встали, покрутились, згорнулися калачиком, запхали нiс у шерсть – i спати. Короткий п’ятнадцятихвилинний сон чудово вiдновлює сили всього живого. Шкода, що небагато людей цим користуються.


…Найбiльше, однак, докучав менi не холод. Самотнiсть. Оце було справжнiм вiдкриттям. Я ж завжди вважав себе самодостатньою людиною, нiколи не нудився, нiколи не нудьгував на самотi. Це вiдрядження без кiнцевого термiну не лякало, йшов на нього свiдомо. Аж поки власний голос почав видаватися чужим.

Сказав уголос: «Так i зробимо». Або: «Але й погодка!»

I сам здивувався. Що це?… Я сказав?

Я. Бо нiкому бiльше.

Але хiба в мене такий тембр?… Хiба була ця хриплуватiсть у голосi?

Ану, прокашлявшись, ще щось скажу. Просто, аби послухати.

Коли розмовляєш сам iз собою, голос звучить не так, як зi спiврозмовником. Вiн змiнюється. Та й людське вухо на господаря не налаштоване. Тому кожному з нас свiй голос у запису спочатку здається чужим.

На початку експерименту мене приваблювала перспектива усамiтнення. Але наприкiнцi другого мiсяця ізольованість стала нестерпною. Потiм попустило. Пiк прийшовся на пiврiчний бар’єр.

Порятунок знайшов у книжках та записуваннi думок у зошити.

Книжки замовляв, складаючи списки, – Мирон передавав їх далi, а згодом привозив усе, що просив. Я пригадував, що б iз читаного хотiв погортати чи чого нiколи не читав. Списки виглядали приблизно так:

1. Джером К. Джером. «Троє у човнi, не рахуючи собаки».

2. Конрад Лоренц. Що є, але краще – про агресiю у свiтi тварин.

3. Дефо. «Пригоди Робiнзона Крузо».

4. Джек Лондон. Усе, повне зiбрання.

5. Книги альпiнiстiв про гори п’яти-, восьмитисячники.

6. Про козакiв-характерникiв.

Взявся виписувати дещо з прочитаних книжок. Системним у цих хаотичних записах була лише одна ознака – посилання на конкретну книжку.

Виписки з чергової починалися з чистої сторiнки.

Iрвiнг Стоун. «Моряк у сідлі».

«У вiдкритому ялику вiн перетинав затоку при сильному пiвденно-захiдному вiтрi, i матроси з рибацьких шхун говорили, що вiн плете небилицi, бо утнути таке неможливо.

Вiн був не просто хоробрим – вiн був безрозсудним. Чим сильнiшою була негода, тим вiдчайдушнiше вiн ризикував. Вiчно розмiрковуючи про те, хто ж вiн такий насправдi, вiн подумки називав себе вiкiнгом, нащадком могутнiх мореплавцiв, якi у вiдкритому човнi перетинали Атлантичний океан. «Я син войовничого народу, – говорив вiн собi, – я англосакс i нiчого не боюся».

Пiсля кiлькох цитат зi Стоуна – новий роздiл. З нової сторiнки.

Конрад Лоренц. «Агресiя».

«Пiднесення, натхнення – це справжнiй автономний iнстинкт людини, такий як, скажiмо, iнстинкт трiумфального крику сiрих гусей.

Воно володiє власною пошуковою поведiнкою, власними викличними стимулами i дає – як кожен знає з власного досвiду – настiльки сильне задоволення, що опиратися його спокусливiй дiї майже неможливо. (…) Людина, яка не має такої реакцiї, – калiка в сенсi iнстинктiв, i я не хотiв би мати її своїм другом, але той, кого захоплює в цiй реакцiї слiпа рефлекторнiсть, становить собою небезпеку для людства».

I далi.

«Дволикий Янус – людина. Єдине створiння, здатне з пiднесенням та натхненням присвятити себе вищим цiлям, потребуючи для цього психофiзiологiчної органiзацiї, звiринi особливостi якої криють небезпеку вбивства своїх братiв, i яке переконане, що так треба для досягнення саме отих вищих цiлей».

Нова сторiнка.

Ярослав Гашек. «Пригоди бравого вояка Швейка».

«Швейк калiченою нiмецькою мовою почав розповiдати фельдфебелевi, що в одному полку, в одного офiцера був теж дуже слухняний денщик. Той робив усе, що забажає його пан, а коли його запитали, чи мiг би вiн за наказом свого пана зжерти ложкою його лайно, вiн вiдповiв: «Якщо пан лейтенант накаже – я жертиму, аби тiльки менi не трапилася там волосинка, бо я дуже гидливий i мене може знудити».

I ось.

«…Його разом з iншими потягли на Добромиль (! – оклик мiй. – Ю. К.), де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичi. В етапнiй канцелярiї Добромиля їх усiх переписали. (…) Фельдфебель-перекладач уже зранку був трохи напiдпитку, а тепер зовсiм втратив здатнiсть бодай щось розумiти. Перед ним лежала сторiнка оголошень якоїсь нiмецької газети, й вiн виспiвував надрукованi в газетi оголошення на мотив маршу Радецького: «Мiняю грамофон на дитячий вiзочок», «Купую бите зелене та бiле вiконне скло», «Рахувати i складати звiти та баланси навчиться кожен, хто закiнчить заочнi курси бухгалтерiв».

Сидячи на пеньку, поваленiй колодi чи на сухому горбочку, а часом, у дощовi днi, пiд склепiнням вхiдної арки замку Гербуртiв, я списував цитатами грубi зошити, час вiд часу вiдкривав їх навмання, переглядаючи записи. Книжки замiнювали спiврозмовникiв.


…Першi легкi сутiнки вже намiтилися в пiсляобiдньому лiсi. З пiднесеної жвавостi своїх зрозумiв: час розiм’ятися. Бiг у прохолодi раннiх сутiнкiв – одна з улюблених наших розваг. Беззмiстовний вiльний полiт чотирилапих та двоногого. Я зривався з мiсця. Вовки – за мною. Їхнi спини з широкими хвостами, наставленими паралельно до землi, швидко вiддалялися вiд мене, але я намагався тримати темп, скiльки вистачало дихання. Сiрi спини були менi як рука друга, на яку спираєшся заплющивши очi, з впевненiстю, що не зiрвешся й не оступишся. Хоч над водоспадом, хоч над урвищем. Цi кiлька хвилин розриву, що наростав мiж нами, були сповненi абсолютної довiри.

Поруч із ними, пiд час бiгу, я ставав витривалiшим. Приходила хвилина, коли вiдчував: досить! Долав зусиллям бар’єр першої втоми – i народжувалося друге дихання. Треба лише тримати рiвний темп, дивуючись, як довго можеш бiгти i як наркотично дiє цей стан…

Вовки часом мiняли напрямок, озиралися, перевiряючи, чи я є позаду. Вони вмiють озиратися, всупереч стереотипу; це люди придумали, що хребцi вовчої шиї неповороткi й нееластичнi. Насправдi вони дещо масивнiшi, нiж в iнших ссавцiв, але достатньо гнучкi, аби не заважати вовковi орiєнтуватися в просторi, маневрувати та бути поворотким. Але мiф гуляє серед мисливцiв, вони навiть козиряють цiєю приписаною вовковi особливiстю: не варто, мовляв, озиратися на минуле, застрягати в ньому. Тiльки вперед, як вовки! I це правда. Часткова. Оглядатися, оцiнюючи обстановку, вони вмiють.

Знесилившись, валюся на траву, у вечiрню росу, i вовки, озирнувшись i зауваживши втрату, повертають до мене. Навмання тицяються з розгону носами.

– Боляче! – вiдпихаю вiд себе нахабнi морди.

Регочу вiд надмiру почуттiв. Вовки стрибають навколо з пiдвиваннями та гарчанням.

– Йдiть геть! – кажу їм. – Замахався я з вами.

Точне визначення процесу. Саме так називають вовчий бiг – вовк «машеться», тобто скаче. Вовчi ноги трохи заплiтаються, i саме через цю особливість, саме тому, що дрiбна рись виглядає дещо хибно, цей рух стає досконалим у своїй неповторнiй своєрiдностi.

Вовки з вольєрiв не здатнi на вiльний нестримний полiт. Вони можуть лише мрiяти про безкiнечний простiр, приречено тупцюючи за решіткою. Але вiдчини клiтку, розчахни дверцята, випусти їх на волю – i сiрi, лякливо переступивши порiг, притискатимуться до ґрат, розгублено бiгатимуть вздовж мiсця свого ув’язнення. Звiр у неволi та звiр на свободi – нiби два представники рiзних сiмей. У неволi у вовкiв змiнюється склад кровi. Вони стають цiлком iншими створiннями. Зiрватись у вiльний полiт може лише вiльний вовк. Той, що вирiс у клiтцi, на це не здатний.

Iснує вiдоме мисливське правило (не без виняткiв, щоправда): вовк, потрапивши в пастку, вiдгризає собi лапу, аби видертись на свободу. Iнстинкт виживання вмикає невiдомi механiзми, дiє як анестезiя, спрямовуючи всi можливостi на досягнення мети.

Тi, хто працював із вовками, закритими в загонах та клiтках, можуть викинути результати своїх дослiджень на смiтник: canis lupus на свободi та в неволi немов належать не лише до різних сiмейств, а й до різних родів живих створiнь. Тепер я розумiв, чому дослiдники могли робити прямо протилежнi висновки щодо поведiнки цих хижакiв. Окремi особливостi поведiнки не можуть поширюватися на увесь рiд. Вовки – як люди, серед них також є iстоти благороднi, а є пiдлi, є смiливi та хитрi, а є боягузливi та пiдступнi. Робити узагальнення щодо вовкiв – все одно, що робити узагальнення стосовно людей. Обов’язково знайдеться той, хто скаже: цi висновки – цiлковита нiсенiтниця. I обов’язково хтось заперечить: саме ця нiсенiтниця i є правдою.

Знахiдка

Променi сонця торкнулися мурiв замку, пiдсвiтили золотом крони дерев та вовчу шерсть. Мої з самого ранку завзято мишкували, зосереджено розкопуючи нори гризунiв. З-пiд кiгтiв летiли фонтани землi. Пiд’ярки раптово зупиняли енергiйнi дружнi рухи, прислухалися, встромивши носи в нори… I войовничо фиркнувши, бралися до справи ще активнiше, вiдкидаючи заднiми лапами, немов граблями, грудки наритої землi.

Раптом неподалiк, з протилежного боку однiєї з нiр, вискочив чи то ховрашок, чи полiвка, й кинувся до рятiвних каменiв, намагаючись заскочити в одну зi шпаринок пiд муром. Пiд сонячними променями щось зблиснуло. Я нахилився й пiдняв.

Це був перстень – срiбний, iз наскрiзними отворами у виглядi вiконечок, рельєфом брукiвки, опуклою вежею. Несподiване вiтання зi свiту людей.

Перстень налiз менi на мiзинець. Покрутив його в руках, хотiв спершу покласти на мiсце, в отвiр мiж каменями, але пiддався раптовому пориву: сховав у нагруднiй кишенi теплої смугастої сорочки, ще й защепнувши на ґудзик. I сам здивувався, навiщо так зробив.

Для чого вiн менi здався? Тут я майже нiчого з матерiального свiту не потребував. Пiвтора року не тримав у руках грошей, обходився мiнiмумом їжi. Вода була в джерелi, до одягу вимоги простi й зрозумiлi. Я не мав біля себе не лише зайвого, а й чимало з того, що могло бути необхiдним.

Старий замок, його напiвзруйнованi стіни переконували в марнотi багатьох зусиль. Колись нашi пращури виносили нагору каменi, муруючи величну споруду. А їхнi нащадки розтягували їх по обiйстях, допомагаючи часовi руйнувати те, що зведено на вiки. Але замок пручався. Те, що тривало й наполегливо складали колись докупи, не так тепер легко розібрати на часточки. Основа замку, його пiдмурiвки залишалися непiдвладними анi часу, анi зусиллям руйнiвникiв.

Насувалася глибока нiч. Мiсяць сяяв на чистому небi надкушеним яблуком.

Мури замку, контури пагорбiв та гiр у нiчному свiтлi майже не змiнились – вони робилися чужими лише в темрявi, в беззоряну, безмiсячну нiч, коли здавалося, що ти потрапив у незнайоме мiсце. За майже повного мiсяця змiнювався лише колiр картини. Було спокiйно й тихо, замок мовчав, не видаючи жодного звуку.

Ми з Кумом сидiли на пагорбi, дивилися, як на рiвному майданчику дурiють Дункан iз Гаєм. Ті двоє гасали, рiзко мiняючи напрямок бiгу та ролi: то один наздоганяв, то iнший. Зближаючись, бурхливо кусалися, гарчали та гризли хвости. З-пiд лап летiло сухе листя з пiском. Я усмiхався, спостерiгаючи за цим нестримним вибухом енергiї.

Кум теж не зводив із братiв погляду, шкiрився, мружачи очi. Гай втомився перший – зупинився, захекавшись та вiдвертаючи морду, щось буркнув Дункановi. Той ще трохи пострибав навколо, але за хвилину й вiн заспокоївся. Вони обтрусилися вiд пiску та листя i, метляючи хвостами, вiдiйшли вбiк. Вляглися на пiдвищеннi, висолопивши язики та позираючи в наш бiк. Вовки пiтнiють язиками, виставляючи їх вилинялими прапорцями й захекано вiдсапуючись.

Кум ворухнувся, потягся, повiльно випростався й лiниво вийшов на плаский майданчик, де щойно дурiли брати. Постояв кiлька секунд – виточена завмерла постать, залита мiсячним сяйвом, – i раптом пiдскочив щосили, немов його ґедзь укусив. Злетiв угору, перевернувся в повiтрi на сто вiсiмдесят градусiв, опустився на пружнi лапи – де щойно була голова, стирчав у небо прямий грубий хвiст.

Я аж кахикнув вiд захоплення.

Кум вiдступив дрiбною ходою вбiк, на самих пальцях, не торкаючись п’ятами землi, кiлькома стрибками розiгнався й шугонув уперед. Навiть завис у повiтрi, перелiтаючи майданчик. Ризикував, бовдур, опинитися в глибокому яру. Але вправно приземлився на самому краєчку урвища i втнув щось несподiване та дивне, грацiозно крутнувшись на зiбраних укупi лапах.

Гай з Дунканом теж не зводили з брата заворожених поглядiв, i – чесне слово! – на їхнiх мордах сяяв захват вiд фантастичного танцю. Напад демонстрацiї власних можливостей закiнчився у Кума так само несподiвано, як i почався. Застиг як вкопаний, вгамовуючи дихання, а тодi спокiйно та байдуже, нiби не вiн щойно тут крутився як вжалений, пiшов перевальцем до братiв, а не до мене. Сiв коло них у рядок – морди в один бiк, хвости на землi, паралельно один до одного. Кумедна картина – вони нагадували сiльських дiдкiв на лавцi бiля ворiт.

Дивилися на мене.

Ну що ж!

Я встав, розiм’яв ноги, якi вiдчутно затерпли, повторив вовчий рух – вiдставив одну ногу назад, потягнувся, другу – потягнувся. Розвiв руки, повiльно накреслюючи в повiтрi велике повне коло i одночасно присiдаючи. Широко розставив ноги, присiв на одне колiно, хитнувся влiво-вправо усiм тiлом, плавно перенiс вагу на другу ногу, погойдався вгору-вниз. Веселе пiднесення заповнювало тiло.

Вовки не ворушилися, уважно спостерiгаючи за початком вистави. Перш нiж показати своє давнє вмiння, слiд добре розiгрiти м’язи. Я ще трохи повправлявся, розминаючись й одночасно обстежуючи поверхню землi, прораховуючи напрямок та кiлькiсть потрiбних крокiв, i поступово опинився на краю урвища. На тлi свiтлого нiчного неба три фiгури з настовбурченими вухами перетворилися на кам’яних iдолiв.

Вiдiйшов на край чагарника, розбiгся – i зробив потрiйне сальто, зупинившись на самому краєчку рову. У мене вийшло не гірше, як у Кума. Привiтав себе подумки iз вдалим кульбiтом та досконалим приземленням, краєм ока упiймав змiну в картинцi – глядачi зiскочили з мiсць та витягли шиї.

Я згрупувався i тiєї ж митi крутонув через голову назад. Та краще б я цього не робив. Ще у повiтрi вiдчув, що не дотягну. Голова пiшла вперед, нога поїхала по травi, пiдбивши другу. Гепнувся, як мiшок з бульбою, мордякою у траву.

Умiнням вчасно зупинятися я нiколи не мiг похвалитися.

Хотiв встати – але мене вже оточили. Заскавчали, кинулися лизати обличчя. «Дайте спокiй!.. Та вiдчепiться, кажу!» Менi було нiяково: ото кумедiю розiграв… Уявляю, як це комiчно виглядало. Торкнувся забитого боку – нiчого, усе гаразд. Вiдлежуся, коли вшиються на нiчне полювання.

У моїх був один ритуал, який виконували перед нiчними походами: ставали колом голова до голови – i починали кiлькахвилинний концерт. Коли вони вперше завили на рiзнi голоси, стало моторошно. Нiхто не вчив їх цього, i я не второпав, у кого першого заговорив голос кровi, хто перший перейшов на високi ноти. Здавалося, вони одночасно зрозумiли, що, утворивши магiчне коло з братами, дивлячись у небо, вони сповiстять округу про свої намiри.

Хто не чув вовчого виття, тому важко пояснити, що це таке. Хор моїх переяркiв ще не був злагодженим та досконалим. Вони вили високими голосами, але час вiд часу проривалося якесь плямкання, немов щось жували. Тої миті вони нагадували ремигаючих жуйки пiдлiткiв. Часом їх уривчастий гавкiт з елементами вищання скидався на пiдвивання молодих псiв, та ще й хтось зі співочої трійці обов’язково давав півня.


…Це сталося в серединi серпня, два мiсяцi тому. Я пiшов на базу, де на мене чекала чергова передача. Туша була на мiсцi, чистий одяг, хлiб, помiдори… Менi вже кiлька днiв нестерпно хотiлося помiдорiв – я написав про це Мироновi минулого разу. Помiдори не залишали чужих рiзких запахiв, тому можна було дозволити собi таку розкiш. Жадiбно вгризся у стиглий соковитий м’якуш, заразом вiдкушуючи вiд буханця хлiба великi куснi. Серед речей та продуктiв цього разу дiстав два листи – службовий та вiд Богдана, одного з моїх друзiв-альпiнiстiв, з яким ходили на Ельбрус. Вiн писав менi приблизно раз на мiсяць.

«Загинув Шарабура. 10 липня вони рiзали дерева на шкiльному подвiр’ї… Трагiчна випадковiсть, у яку важко повiрити. Найближчими днями вiн збирався до Швейцарiї, на Матерхорн».

Прочитав цi рядки кiлька разiв. Автоматично доїв помiдори з хлiбом. Не розбираючи смаку. Тоді зробив короткий запис спостережень для передачi в центр, помiняв джинси, спакував одяг, який слiд випрати.

I пiшов до своїх, тягнучи за собою козячу тушу. Над шлунком закам’янiло немов нарив, смикало раз по разу.

Шарабура був моїм другом. Коли ми знайомилися, вiн сказав: «Iгор Шарабура, в народi Шарiк». Вiн був вiдомий скелелаз, альпiнiст. Ми ходили разом на кавказькi вершини, кiлька разiв пiднiмалися на найвищi гори свiту, мерзли на ночiвлях у базових таборах перед останнiм пiдйомом на чергову гору-семитисячник, звикали дихати в умовах кисневого голоду, стояли на вершинi – прозаїчно, без героїчних думок, мружачись вiд шквального вiтру та зiщулившись вiд пекельного холоду, i сподiваючись на те, що нам тепер пощастить спуститися донизу, що гора, дозволивши пiднятися, вiдпустить нас живими й неушкодженими. Поверталися спустошенi, аби через деякий час планувати нову експедицiю… Шарабура мав свiй ритуал: перед пiдйомом хрестився зi словами: «Господи, поможи всiм добрим людям у їхнiх добрих справах, а нам – бiльше вiд усiх!»

Я не встиг сказати йому, вирушаючи в заповiдне урочище за Добромилем, що певний час, не знаю скiльки – може, два мiсяцi, а може, два роки – житиму в горах, із вовками. Вiн сам про це згодом дiзнався, передав менi сюди листа: «Коли твiй експеримент закiнчиться – пiдемо на Мак-Кiнлi у приполярнiй Алясцi. Я на тебе чекатиму».

Коли ввечерi на пiдвищеннi мої стали в коло, пiдняли морди i над горами попливло пронизливе виття – у мене за грудиною, бiля серця, луснув нарив, гаряча важка хвиля стрiмко пiшла вгору i хлинула в нiчне небо протяжним розпачем. Стоячи на колiнах, я розхитувався разом iз вовками, захлинаючись, закинувши голову, – i повiтря коливалося вiд нашого багатоголосого реквiєму. Крик виривався, роздираючи горло, поштовхами, вихоплювався назовнi хижим тембром, на який не здатен людський голосовий апарат. Душу трусило й вивертало.

До тiєї ночi я думав, що знаю самотнiсть, був певен, що вона нiма. Справжня самотнiсть, виявляється, мала голос – i це було звiряче виття.

За увесь цей час, за всi мiсяцi, я жодного разу не захворiв. Органiзм увiмкнув потужну систему самозахисту – нiщо мене не брало в екстремальних умовах. Спочатку, щоправда, вiд змiни їжi та вiдсутностi гарячого харчування частенько крутило живiт, але згодом минуло, органiзм адаптувався, скинув зайве, змiцнiв м’язами. Я почувався як нiколи дужим i сповненим сил. Ноги зробилися пружними й витривалими, на животi знову проступили м’язи-кубики, якими пишався в армiї. Мене навiть застуда не брала, хоч минула зима була не надто лагiдна. В особливо холоднi ночi, коли мої вирушали на полювання, я залишався в непаленiй хатi, вкриваючись лахами, серед яких не мало бути овечих та баранячих шкур.

А тут мене розiбрало. Температура стрибнула до запаморочення. Я навiть не мав сили дiстатися до бази. Залишився зi своїми, i вони нiкуди не пiшли й не влаштували вечiрнього концерту на пагорбi з трьох голосiв. Повлягалися довкола мене: двоє – зi спини, один у ногах, закрили з усiх бокiв своєю густою пружною шерстю, вiд запаху якої крутило в носi. Широкими жорсткими язиками вилизали обличчя, очi, шию. «А, кобеляки, – пручався я, – рятуєте?… Якби був безнадiйний, ви б зi мною не валандалися».

Вони дивилися на мене зi спiвчуттям. Вночi наснилося, нiби лежу бiля вогнища. Грiє так, що треба встати i вiдiйти подалi, але ноги не йдуть. На свiтанку прокинувся увесь мокрий. Мої ще тiснiше пiдсунулися до мене, завурчали, похропуючи, – i я знову провалився в сон.

А зранку пiдхопився – голова свiжа, лише слабкiсть у тiлi. Одяг висох на менi, думки прояснилися. Хiба пити кортiло.

Жiноча тема

…Осiнь наближалася до середини жовтня. На стiнному календарi в хатi я обводив днi – не викреслював, саме обводив, аби мiсяцi не виглядали викресленими з життя. Робив це автоматично, бiльше для порядку, щоб правильно позначати дати спостережень i не пропускати днi, коли треба забирати тушi з дровiтнi.

Навколо щось ледь помiтно з дня на день мiнялося, осiнь входила у свою зрiлiсть. Цього ранку туман загус настiльки, що можна було побачити перед собою завислi в повiтрi крапельки вологи. Вони коливалися, нiби хтось легенько на них дмухав. Ми паслися у ягiдних кущах, язиками та сухими губами знiмали ожину з гiлок, ковтали, насолоджуючись солодкою прохолодою.

Аж раптом із мочарiв почувся крик – переляканий, на однiй нотi. I – обiрвався. Я прислухався, сiрi нашорошили вуха. Жiночий голос.

Якась бiдака заблукала в туманi, а може, й втрапила у трясовину. Вовки потрусили подалi, в протилежному вiд мочарiв напрямку, розтанули в молоцi. Я пiшов на голос.


…Вона була вже по пояс у драгвi – борсалася, намагаючись вибратися з пастки, i лиш сильнiше загрузала у трясовинi. Жодної живої душi поблизу.

Я скинув куртку, зняв кросiвки, аби не заважали. Зламав грубу лапату гiлку, потягнувши її щосили донизу, пiдсiк ножем. Ще одну, i ще… Наробив шуму. Але жiнка – збоку було видно скривлене жахом обличчя – цього не чула. Вистелив собi шлях гiлками вiд купини з сухою травою на вершечку до iншої такої ж купини, нахилив щосили стовбур молодої берези, й тримаючись за неї однiєю рукою, обережно лiг на саморобну гатку з гiлок.

Щойно пiдповз до жiнки, простягнув найдовшу та наймiцнiшу галузку, як вона, озирнувшись, одразу й вчепилася мертво, обома руками. З несподiваною силою потягла на себе. Глянула – i ледь не випустила березову гiлку. Та вибору вона не мала. Опанувала себе, iз самовладанням у неї виявилося все гаразд. У шоковому станi, а без iстерики! Нiчого пiдказувати не довелося.

Прокрутила гнучку лозину навколо правої долонi, утворивши надiйну петлю, аби гiлка не вихопилася з рук. Молодець. Вiдзначив це, подумки похваливши незнайомку, вiльною рукою пiдтягнувся по березовому стовбуру й посунув гiлку на себе… Довелося трохи поборсатися на поверхнi болота, визволяючи цю необачну роздойму. Коли ж вiдстань мiж нами скоротилася, перехопив її руку, стиснув зап’ястя… Далi – справа технiки.

Коли ми опинились у безпецi, вона протягло схлипнула. Її трусило – вiд холоду, вiд страху.

В очах – жах. Перед гнилою пащею трясовини, перед незнайомцем, схожим – я цiлком це усвiдомлював – на болотяного чорта.

Мокрий брудний одяг облiпив її всю, перетворивши на живу статую.

Я ступив було до неї, проте ще бiльше налякав. Довелося мовчки показати їй напрямок до найближчого села. Туман уже майже розсiявся, вiдкрив за деревами лiсову стежку до хат. Заблукати тут було неможливо. Вона озирнулася – й побiгла. Я теж глянув поза себе – невже побачу вовчi постатi? Нiкого.

Щоб мати певнiсть, що нiчого бiльше не трапиться, йшов за нею до села. Вона б мене не побачила, якби озирнулася. Хата, до якої вона поспiшала, виявилася першою вiд лiсу.


…Темрява давно накрила улоговину, замок i усе довкола, а я нiяк не мiг заснути. В очах стояла iржава поверхня трясовини… Переляканi очi… Облiплена мокрим одягом жiноча фiгура… Надiйна будiвля, яку я зводив мiсяцями, у якiй навчився почуватись захищено, похитнулась…

Давно не згадувався менi той весняний день позаторік, вiдколи моє життя зробило рiзкий поворот, пiшло юзом i не вiдразу вирiвнялось. Ще рiк тому я вiдганяв спогади, щойно вони нагадували про себе, а зараз вперше дозволив пам’ятi показати картинки, якi даремно намагався забути. Це сталося одночасно з початком експерименту в горах, точнiше – за день до того, як я зiбрав наплічник i сказав, що готовий їхати за Добромиль.

Усе вiдбулося за анекдотичним сценарiєм «Повертається чоловiк із вiдрядження…», але в життi воно виглядає зовсiм не смiшно. Принаймнi в першi хвилини. Коли бачиш у подружнiй спальнi двох – дружину та найкращого друга. Ти ще не встиг, переступивши порiг, отямитись, усмiшка ще не сповзла з твого обличчя, а вже в пам’ятi закарбовується тваринний переляк їхнiх очей. I до тебе доходить. I ти робиш вiдкриття: виявляється, ти не здатний вдарити голого хлопа.

Пiшов на кухню в пошуках води, зашпортавшись на порозi в купцi лахiв. Мереживна бiлизна, яку подарував їй на день народження, та його светр – ми мали однаковi, лише рiзного кольору: купували разом.

Де ж вода? На столi – розкоркована пляшка шампанського, два фужери, цукерки. А вода?

На пiдлозi – домашнi закрутки на зиму. Трилiтровi банки з компотом. Двiчi вдарив ножем у металеву кришку i, припавши до бiльшого отвору, видудлив усе, усе до кiнця.

Наплічник чекав мене бiля дверей. Пiдхопив – i вийшов геть.

Переночував на кафедрi в унiверситетi, на стiльцях, у спальнику. А вже наступного дня – не лише в кiно та книжках трапляються такі неймовірні збiги – з’ясувалося, що найближчими мiсяцями менi не знадобиться навiть необхiдне. Анi документи, нi грошi. Вирушаючи до вовкiв, я брав iз собою лише свободу. Вiд усього. Вiд почуттiв, прив’язаностi, любовi, дружби, слiв, обов’язкiв… Тодi здавалося, що на мене чекають лише суворi закони виживання, мовчання, самотнiсть, спокiй у душi, гармонiя навколо та троє безпорадних вовченят-сирiт. А виявилося – не лише це. А й почуття, прив’язанiсть, любов, дружба, слова, зобов’язання… – згодом.

А тодi на засiданнi кафедри БеДе повiдомив новину. То був голос долi. Поки всi сперечалися, кому їхати, я вже знав, що поїду саме я.

Навчився тут обходитися без жiнки. Сурогат часом кращий за оригiнал. Поможи собi, хлопе, сам. Сам п’ю, сам гуляю, сам си стелю, сам лягаю. Людина може давати собi раду буквально в усьому. Першi тижнi та мiсяцi в уявi спливало обличчя, яке було колись рiдним, i тiло… i спогади. Холод, негода, вiдсутнiсть нормальної їжi, мовчанка прочистили мозок. У головi прояснилося. Виявилось, що можна жити й без кохання. Цiлком можна.

Щоправда, почав забувати свiй голос. Мовчиш, мовчиш, думаєш про щось, i раптом вихопиться: «А я тобi про що?…» I думаєш тодi, хто такий «ти»? Чи то я до себе вголос звертаюсь? А потiм немов прорве – розповiдаєш вовченятам, як взимку з гори з’їжджали, приходили додому в затвердiлих промерзлих штанах; грудки снiгу та льоду звисали з них сталактитами.

I голос мiй знову робився таким, як колись. Ми чуємо себе, коли нас чує хтось.

Часом нестерпно хотiлось опинитися серед людей на базарi чи в маршрутцi – всотувати незначущi розмови, ловити уривки фраз. Я не знав, що вiдбувається у свiтi. Що б там не коїлось – усе це вже було, i усе з того – марнота марнот.

Мирон, з яким ми бачилися лише раз, а далi спiлкувалися короткими дiловими записками, залишав менi на базi свої сюрпризи – варену картоплю в кожушку, загорнуту в кiлька газет, аби зберегти тепло. У зiбганому, розгладженому рукою номерi газети я прочитав, як полiтики з’ясовували мiж собою, хто i де був на День незалежностi, звинувачували одне одного та виправдовувалися. Натхненно витрачали своє життя на тимчасовi речi, про якi завтра нiхто й не згадає.


…У червнi минулого року, через три мiсяцi вiд початку експерименту, побачив колишню дружину. У лiсi бiля бази. Вона стояла, спершись на огорожу, дивилась, як іду до хати. Пiзнав її одразу та й зупинився. Махнув здалеку рукою. Що хотiв сказати цим жестом? «Не треба, повертай додому»? Щось таке. Пiшов назад у лiс. Якби той випадок, коли вони опинилися в одному лiжку, виявився хвилинним поривом або, навпаки, став початком нового етапу в життi двох близьких менi людей, я, можливо, зрозумiв би їх. Але вони дурили мене довго та усвiдомлено – зробив такий висновок, пригадавши кiлька очевидних фактiв, яким не надавав ранiше значення. Тепер ті докази вишикувались у переконливий логiчний ряд. Такого наївного та легковiрного телепня грiх було не пошити в дурнi.

Вона менi за день до зустрiчi говорила нiжнi слова по телефону. А колишнiй друг написав менi сюди: «Брате, невже мiж нами стане жiнка?… Я не маю щодо неї серйозних намiрiв. Тобi потрiбна iнша, не така…» Краще б вiн мовчав i далi.

У днi, коли та картинка ще сидiла в думках скалкою, я картав себе за безмежну довiру до них обох. Бажав їм взаємного розчарування, зради, хотiв, аби їм одне з одним було погано. То був бiль знехтуваного самця.

Чому вона мала зберiгати менi вiрнiсть? I чому мала розплачуватися за свою невiрнiсть? Адже з її боку все це могло виглядати по-iншому. Як i з боку мого найкращого друга. У кожного з нас могла бути своя правда. Розумiв це, але пробачити їм однаково не мiг.

Дiйшов до розлогого дуба й зупинився. Я мав забрати вовчий харч, який чекав у старiй скринi в дровiтнi. Пiти пiзнiше? То, може, я боявся пiдiйти до неї? Своєї реакцiї страшився?

Моя втеча виглядала як вияв слабкодухостi, визнання себе слабшим. «Повертай, – сказав я собi. – Тебе ця зустрiч не лякає».

Вона так i стояла бiля огорожi, схиливши голову. Побачивши мене, виструнчилась, опустивши руки. Ступила назустрiч.

– Пробач менi, Юрку! У мене через твою образу все пiшло шкереберть, – говорила щиро. Але вона завжди говорила щиро, навiть коли брехала. – Як не пробачиш – не знаю, як жити далi…

– Даремно ти приїхала, – чужим був мiй голос. – Повертайся додому.

– Вовки не пробачають, я пам’ятаю, ти казав. Але ж ми… не вовки…

Обiйшов її.

– Юрку… – тiльки й сказала.

Попрямував до стайнi, де чекала їжа для вовкiв. Щось темне й важке ворушилося в душi. Закинув собi на спину пiвтушi кози, потягнув до лiсу. На моєму шляху вже нiкого не було.


…Не спалося. Не йшла з голови та облiплена мокрим одягом чужинка з трясовини. Її страх був матерiальним. Усупереч людськiй фiзiологiї я вiдчував його так само, як озон у повiтрi пiсля грози. Жінка боялася мене, немов дикого звiра, i це перевертало менi душу.

Мої, коли я вкотре пiдвiвся, пiдняли голови, глянули на мене: чого ти? Чого крутишся? Слухняно лiг… Кiнець моєму спокою.

Людина зграї

Дункан бавився з жабою – стрибав до неї, як щеня, торкався лапами й носом, вiдсахувався, фиркаючи та пчихаючи. Знову налiтав на замучену, вже майже нерухому ропуху. I раптом, загравшись, як пес муху проковтнув. А тодi сiв й здивовано завмер, осмислюючи, що це щойно трапилося.

Жаба – вовча їжа? Авжеж, це не випадковiсть. У рацiонi хижакiв – не лише земноводнi, а й такi несподiванi компоненти, як гриби та ягоди.

Колись, починаючи дослiдницьку роботу в Печоро-Iлицькому заповiднику, був упевнений, що вовки їдять гриби лише в одному випадку – коли хворi i потребують природних лiкiв. Помилявся.

Одного разу спостерiгав дивну картину. Сiмейство сiроманцiв, немов овечки, мирно випасалося на схилах, щось вибираючи серед трави. Довго придивлявся в бiнокль, що саме так завзято поглинають вовки. Очам не повiрив: гриби! Навiть зневажливо пирхнув уголос. У моїх щоденниках спостережень уже були записи про те, як вовки ловлять рибу – на печорськiй мiлинi вихоплюють кiгтями з води сьомгу та нельму…

Спостереження за харчовими уподобаннями хижакiв поповнилися новими враженнями. Моя трiйця не знала, що таке правдивий лютий голод, але й вони дозволяли собi гастрономiчнi експерименти. Не гребували навiть комахами.


…Грибами ми об’їлися вчотирьох, це були чистi й мiцнi лисички. Довершили гостину холодною, вкритою памороззю ожиною, нею позаростали всi крутi пiдступи до замку. А пiд вечiр я пiдняв голову до неба, намагаючись вiдшукати джерело дивного звуку, – i зрозумiв, що чую шурхiт крил двох орлiв у безхмарнiй високостi. Здивовано втупився у птахiв із розкинутими крилами: бачив, як вiбрує в потоцi повiтря срiблясте пiр’я, як ґудзики очей вишуковують на схилах поживу.

Усi барви лiсу, гiрських ближнiх схилiв та далекого ланцюга високих гiр проступили, оприявнилися до найменших дрiбниць. Навiть стики мiж каменями в мурах замку, який щойно тонув у вечiрнiх сутiнках, наблизилися до очей, немов у фотооб’єктивi. Чув, як шурхотiли в грубому шарi опалого листя полохливі мишi. Лоскотало в носi вiд пахощів ораної землi – хтось пiд горою готував нинi поле пiд зяб. Легкi й невагомi руки-ноги готовi були злетiти, залишаючись, проте, нерухомими колодами.

Сидiв, притулившись спиною до гладенького букового стовбура, i усмiшка не сходила з обличчя. Невже дiя псилоцибiну, лiниво ворухнулася думка. Не вистачало нажертися галюциногенних грибiв. А може, лисички не зносили сусiдства з ожиною?…

Крутило в животi. Трохи попустило пiсля того, як зiбрав сили й змусив себе випорожнити шлунок.

А вовкам – абищо. Якби були отруйнi тi гриби, вовки б їх не торкнулися. Натомiсть – я ж бачив – товкли їх не менше за мене. То що ж це зi мною?

Коли сутiнки загусли, як чорничний кисiль, вовкiв охопило занепокоєння. Забiгали взад-вперед, розбурхуючи сухе листя, нервово метляючи хвостами та принюхуючись до чогось у повiтрi. Я й сам покрутив головою, вiдшукуючи джерело нового запаху – у вечiрнiй прохолодi лiсу виразно домiнувала металева нотка. Досі не знані чуття не давали оговтатися, пiдступали одне за одним, накриваючи з головою. Уперше в життi я сприймав сигнали, якими обмiнювалися Кум, Дункан та Гай. Як шаман із берегiв рiки Печори, що знав мову вовкiв. Із вовчих пащек лунали майже невловнi звуки – так, мовби хтось налаштовував радiоприймач, i радiохвилi давали про себе знати ледь чутним пищанням такої високої частоти, яку дотепер не сприймало вухо. I цi сигнали означали, що нам варто пошукати надiйне укриття. Що швидше, то краще.

Здiйнявся вiтер. Верховіттям дерев хтось провiв гiгантською долонею. Одне за одним вони позгиналися пiд загрозливим кутом: ось-ось поваляться на землю! Листя, пiдхоплене буревiєм iз землi та зiрване з гiлок, змiшалося з хмизом та пiском, хуртовиною понеслось у повiтрi.

З шуму вiтру виокремився звук, наче десь іздалеку, наближаючись, дзеленчав дзвiночок. Його перебив пронизливий свист – ляснув батогом з-за дерев, звiдти, де пролягала лiсова просiка.

Що за чортiвня?

Шерсть на вовках стала дибки. Вони позадкували, вже майже в темрявi, сяючи очима, немов у кiноплiвцi, пущенiй у зворотному режимi. Укрилися за старим кореневищем, вигорнутим із землi давньою негодою. Сили миттєво повернулися до мене. Щойно не мiг вiдлiпитися вiд стовбура та спуститися в яр до води, а тут, забувши про спрагу, слабкiсть у тiлi, тремтiння в колiнах, пiдвiвся. Втягнувши голову в плечi, кинувся шукати прихисток за коренем-павуком.

Звичайний iнстинкт самозбереження погнав в укриття за моїми чутливими товаришами. Сховавшись за розчепiреними, грубими, як рука, пiдземними гiлками, вивернутими назовнi та обвiшаними травою-в’ючкою, ми почули й побачили неймовiрне.

Не торкаючись землi, мчали сивi конi весiльного поїзда. Наречена у вiнку та наречений з букетом на грудях, дружки та дружби, музики та гостi. Так шумно та з таким виттям вiтру, аж курилося за ними! Тупiт, гуркiт, передзвiн, гоцання, бубни, скрипка, голоси, смiх… Але нiби через вату. I кольори приглушенi, сiрувато-коричневi, як у старому кiно, i плiвка понищена – зображення блимає, миготить бiлими цяточками та скаче на екранi рисками-хробачками. Моторошно вiд тих гучних веселощiв, аж волосся стає дибки.

Гiгантська вирва втягнула весiльний поїзд. Вiн зник у шлейфi сухого листя, яке не розлiталося вiд нього на два боки й не курилося позаду, а летiло за гучною кавалькадою вперед, бо все, що опинилося на дорозi, засмоктувало в невидиму дiру за деревами. Мої вовки зрiвнялися iз землею, втиснувшись у траву, – не вiдiрвеш. Я й сам розпластався, вчепившись обома руками в жмути густого споришу, аби не опинитися в тому дивному почтi…


Вляглося в одну мить – немов нiчого й не було, i ми впали в сон, як у запаморочення. Спали мертво.


…Наступного дня, коли сонячне тепло розлилося по схилах i жодний порух вiтру не торкався кущiв та дерев, я так i не зумiв второпати, що це було: сон чи галюцинацiї. Вовки поводилися так, нiби нiчого дивного з нами не вiдбулося, нiби не стояла дибки шерсть на їхнiх загривках. Лiниво переглядалися мiж собою, але я вже не чув тих звукiв високої частоти.


…Довгi мiсяцi мене пiдтримувала впевненiсть, що нiчого непоправного зi мною тут не станеться. Я вiрив: природа схвально ставиться до того, що роблю, вона є моєю спiвучасницею. Вiдчував її мовчазну пiдтримку. Поки не закiнчу добромильського експерименту, усе буде гаразд. I терпiння менi не забракне.

Не раз згадував побачений на Тибетi хiд пiлiгримiв. Навколо священної гори Кайлаш (її висота – 6700 метрiв) на висотi п’яти – п’яти з половиною тисяч метрiв вони йдуть стiльки, скiльки можуть. Зробити одне коло – подолати понад пiвсотню кiлометрiв. Хто робить десять кiл, хто двадцять. I лише той, хто сто вiсiм разiв обiйде вершину, на якiй, за переконанням тибетцiв, живуть боги, лише той зможе досягти нiрвани. Альпiнiсти не пiднiмаються на Кайлаш – нозi смертного не дозволено торкатися її вершини. Лише спробувати обiйти вершину, долаючи головний бiль та нудоту, – бодай раз.

Там, у найсвятiшому мiсцi Тибету, я зняв на вiдеокамеру дивний для європейця, заворожуючий хiд пiлiгримiв. Вони зосередженi на своєму русi, пiд час якого навiть необхiдне стає зайвим. У довгому шкiряному фартусi, з цупкими надiйними рукавицями-капцями на долонях. Раз – здiймають руки долонями докупи над головою. Два – руки на рiвнi пiдборiддя. Три – перед грудьми, де серце. Стають на колiна, спираються долонями об землю, лягають долiлиць, витягуючи руки перед собою, пiднiмаються, ступають уперед. I знову все спочатку: стуленi долонi над головою, на рiвнi обличчя, бiля серця… На колiна… Пiлiгрим просувається лише так – лiг-встав-крок, лiг-встав-крок… Монотонний та усвiдомлений рух.

Це триває мiсяцями, поки вiн рухається навколо гори Кайлаш. Прямує до Будди, прямує до себе. Пiсля такої подорожi пiлiгрим починає iнакше дивитися на свiт, людей та на свої проблеми…

Кожен із нас – подорожнiй, у кожного – свiй шлях до себе. Чим довше я жив у лiсi, тим бiльше пересвiдчувався: природа має душу, вона живе за законами живої iстоти. Може тебе пiдтримати й допомогти, а може покарати. Вчився прислухатися до її пiдказок, розумiти її попередження, лiкуватися її дарами… Вiдчував себе її частинкою. Природа була на моєму боцi – вiдчував це i дякував за кожен день, за все, що в ньому було, промовляючи подумки: «Позволь, Господи…» Просив дозволу завершити цю роботу i знав: до її закiнчення зi мною нiчого не станеться. Так буває, коли ти впевнений у тому, що робиш. Треба лише вiдчувати, чи твої кроки гiднi пiдтримки.

…Це сталося наприкiнцi мого перебування в херсонських степах. Кiногрупа, куди я потрапив консультантом, закiнчувала зйомки документального фiльму про тваринний свiт степiв. Залишалося зняти кадр, у якому, вiдповiдно до сценарiю, мав вибухнути автомобiль. Степ, суха трава, вiтер. Жодних змiн у погодi – i лиш один незнятий кадр. Чого зволiкаємо, зрозумiло кожному. Вогонь мiг наробити великої бiди, за кiлька секунд рознiс би полум’я на сотнi метрiв. Знiмати не можна. Чекаємо кілька годин. Дозволу на зйомки немає. Нарештi сторона, що приймала: «А, хай йому грець! Знiмайте! Може, обiйдеться». Усi – до режиссера. Той сидить i мовчить. «Знiмаємо?» Нi пари з вуст. «Знiмаємо?» – «Нi».

Пам’ятаю, я тодi з повагою подивився на режисера. Нiби вперше побачив. Дехто з його знiмальної групи не змiг приховати роздратування. На обличчях було написано: «Скiльки можна чекати?!»

Але вiн сказав «нi».

I тут вiтер вщух, усе завмерло, вибiлена сонцем трава стала нерухомо.

«Давай!» – гукнув режисер.

Пiдпалили автомобiль, зробили два дублi, закiнчили зйомку.

А тодi здiйнявся не просто вiтер – буря. Я був упевнений: якби тодi режисер легковажно вiддав наказ: знiмаємо! – буря розпочалася б тієї ж миті, без зволiкань.

Додому їхали всi в одному автобусi, бiля режисера було вiльно. «Дозволите?» – запитав я. Дорогою в готель вiн сказав менi приблизно таке. Твоє призначення, твiй талант, твоя сила належать не тобi, ти – провiдник мiж Господом i тим, що повинен зробити. Якщо порушуватимеш певнi правила, переходитимеш межi (якi саме – вiдчуватимеш сам), то одного разу можеш прокинутися безсилим і безталанним, i вже нiчого не зумiєш. Тому роби своє, але не будь-якою цiною. I матимеш пiдтримку…

Мiсяць наливався.

Хтось нiби спостерiгав за мною, вiв свої записи: що роблю, про що думаю. А я дивився у високе небо, дивуючись із приземленої думки: закiнчу те, за що узявся, i перше, що зроблю, пiду в сауну. Проста нагорода за добре виконану роботу…

III. Вiн та вона

14 жовтня. Мiсяць уповнi

Бiле яблуко повного мiсяця зазирало у вiкно, бентежило душу. Як було спати такої ночі? Анна пiдвелася з лiжка, тихо прочинила вiкно – шибки трималися на металевих шпiнгалетах – впустила в кiмнату нiчну прохолоду.

Перед вiкном – крутий схил. На його краю нависала темною хмарою розлога яблуня. За нею, через невелике, майже рiвне поле – новий пiдйом. Вiд вузлуватого стовбура в мiсячному свiтлi вiддiлилася темна постать.

Серце опинилося в горлi, забилося сполоханою пташкою. Це був той самий бородань з лiсу. Анна не бачила його обличчя, але знала: це він вийшов із тiнi дерева.

Ось що не давало їй спокою та сну – мiсяць та чоловiчий погляд. Мало не сховалася за фiранку. Проте стрималась.

Вiн пiдніс руку, зробив повiльний жест – йди сюди. Не була певна, чи правильно його зрозумiла. Вiн повторив.

Анна бачила цю картину вдень – дерево i чоловiчу постать. Малюнок утворили бiлi хмари в синьому небi. Ще подумала: немов чоловiк пiд деревом. Зараз перед очима було те саме, лише як фотонегатив: темне дерево, темна фiгура на тлi повного мiсяця.

Нiч спостерiгала за обома, майже не дихаючи, – завмерла, стихла, скрутила на нуль усi звуки, приспала людей. Анна кинулася до джинсiв, натягла светр, взула кросiвки i, пiдхопивши куртку з крiсла, вилiзла у вiкно, намагаючись не шумiти. Несподiвана блискавична реакцiя.

Чому ж несподiвана?… Хотiла ж побачити його знову. Хоча б раз. Можливо, навiть посилала йому цю думку. I ось вiн прикликав її до вiкна своїм поглядом. Знала тепер, що хотiла цього. I тому причинила за собою вiкно, пiшла до нього, знаючи наперед, що нi за чим не пошкодує. Її шлях зараз звузився до стежки вгору, вздовж струмочка з водою, попри джерельце, якому цiни немає.

«Ти дикунка, Анно, цiлковита дикунка», – нагадав голос бабцi, тої, що залишилась в особняку Willa Anna.

Усмiхнулась.

«Коли прапор в’ється – про голову не йдеться», – прошурхотів той самий голос.

Глянула вгору – чоловiча постать зникла. Над високим небокраєм височiли лиш стара яблуня i повний мiсяць. Щойно зупинилася, аж чоловiча фiгура з’явилася i знову розтанула в тiнi дерева. Намагаючись не впасти на крутому схилi, Анна вибралася нагору. Бородань вхопив її за руку й втягнув пiд дерево. Разом із доторком вiдчула запах, який запам’ятала з першої зустрiчi, заворожуючий та вiдштовхуючий водночас, запах звiра, полину i ще чогось їй невiдомого. Мiсяць свiтив йому в спину, окреслював сяйвом голову та плечi. У повнiй тишi, з вiдчуттям нереальностi («Невже я це зробила?») Анна перевела дух.

Чоловiк мовчки наблизив руку до її обличчя, пройшовся пальцями на вiдстанi кiлькох мiлiметрiв вiд скронi до пiдборiддя, вздовж шиї та над плечем, майже нiде не торкнувшись. Шкiра за його долонею їжачилася мурашками, волосся ставало дибки.

Вона була у його волi. Але водночас це була i її воля, її вибiр i бажання. I саме власнiй волi вона готова була пiдкоритись. Глибинне «я» розпрямлялося зараз бiля незнайомого чоловiка. Внутрiшня пружина пiсля тривалого стиснення пiшла у зворотному напрямку, змiтаючи все на своєму шляху. Пiднесення й жах злилися в незнаній радостi, заповнюючи душу вiдчуттям свободи. Немов вiдстебнула ошийник, вiдкинула геть і почала, ледве стримуючись, магiчний дикий танець, який ось-ось зiрветься на шаленство, а вона й не зупиниться, поки не впаде знеможена.

Не вiн її покликав за собою – вона викликала його з лiсу своїми думками. Хто перший ступив кому назустрiч: вiн чи вона, не мало значення. Вiн став на шляху – i вся її жiноча сутнiсть, пiдтримана покликом кровi, прокинулась та розлилася тiлом гарячою хвилею: це вiн. Хто б вiн не був, що б не чекало на них – одна нiч чи все життя – вона сказала долi ТАК.

Пiшли полем, узявшись за руки, – i тиха нiч з полегшенням зітхнула. Здiйнявся легкий вiтерець, сипонув їм навздогiн зiрване з гілок листя. Прискорили крок, одночасно перейшли на бiг. Перший острiвець молодих дерев зiмкнувся за їхнiми спинами, коли вони взяли лiвiше, де пiдйом був не надто крутий, та вибрались на узвишшя. Розсмiялись, як дiти, що втекли вiд суворої виховательки. Тепер його обличчя було добре видно. Вiн наблизився до неї – її очi заплющилися… Втягнув носом повiтря бiля її обличчя, шиї та волосся, вiдсторонився – й повів угору, тримаючи за руку.

Другий пiдйом вивiв на поле, на невеличкий клаптик свiжозораної землi. Вiтер бавився кущем глоду, ворушив гiлки з червоними, тепер здавалося – чорними ягодами. Анна зупинилася на межi поля, аби перевести дух. Вiн дихав рiвно, нiби не бiг щойно разом iз нею. Випустив її долоню, ковзнув рукою догори, вище лiктя. Обiйшов, зупинившись за спиною Анни, – вона вiдчувала його подих на потилицi та шиї. Сухi губи та лоскотна борода торкнулися спини. Горловина светра слухняно подалася. Вiн обережно узяв зубами чутливу шкiру мiж лопатками. Анна смикнулась – не вiд болю, вiд несподiванки та хвилi, що пiшла в усi боки, вдарила вздовж спини, у живiт, у голову, сягнула пальцiв рук та нiг. Його нижня щелепа тремтiла, вiн наче змерз. Вона здивувалася з цього вiдкриття, а вже наступне перекрило попереднє: невже це вона повернулась, впевнено потягнула на себе його ремiнь, вiдчуваючи, як шкiряний пояс слухняно вислизає з рук?… Ноги не тримали, пiдкосилися, торкнувшись колiнами зораної землi, вже, мабуть, засiяної озиминою. Тiло мало б навiть через одяг вiдчувати холод спокладженого поля, але цього не сталося, усi другоряднi вiдчуття зникли…


…Вона бачила живий портрет – жiнка, склавши руки перед собою i трохи вiдхиливши голову назад, спокiйно, з усмiхом дивилася з полотна. Вiд її очей годi було вiдвести погляд – гармонiя i тиха радiсть свiтилися в них. Вище рiвня її грудей – вiд плеча до плеча – лежала чоловiча рука, зiгнута в лiктi.

Кiлька секунд нерухомостi. Чоловiк торкнувся щокою жiночої шиї, кинув швидкий погляд на художника. I ця миттєвiсть застигла, зупинившись на полотнi.


…Метелик опустився на квiтку, торкнувся її чутливими лапками – пелюстки потяглися йому назустрiч, привiдкрилися, – вiн схилився над серцевиною, збираючи нектар.


…Пряма скрутилася спiраллю в зустрiчному русi до iншої прямої, вони сплелися в сваргу, животворний клубок, запустивши свiторух у двох протилежних напрямках одночасно.


…У ритмi прибою дихало море, хвилями накочувалося на пiсок та гальку, залишало пiнне шипiння, аби вiдступити i знову накрити берег, розлитися, накриваючи свої слiди, вiдступити i знову рушити вперед.


…Вишивка виструнчилась ромбами, вкрилась кольорами осенi – листям бука та дуба, голками модрини та смереки, бронзою золотого ранету та стиглими зернами кукурудзи, охопила весь рукав сорочки, проступила вуставками на горловинi та на зап’ястях.


…Гнучка лозина просвистiла в повiтрi, опустилася на спину, обпекла вогнем, розсiкаючи шкiру. Усе, що було сховане, що не знаходило виходу, вивiльнилось, вихопилось, пiшло через край, залишаючи на землi порожню шкуру тимчасового прихистку.


…Сила дається на добро, сила дається на зло. Можна її так застосувати, а можна iнакше. А як саме – обираєш лише ти. На добро чи на зло.


…Щойно збудований замок захитався i зник, немов не було. Час повернув назад, у дозамковий перiод, коли тут стояв дикий пралiс, i ще ранiше, набагато ранiше, коли вивергалися вулкани, здвигалася земля, витискаючи зі себе кам’янi брили, i ще ранiше – коли виростали, вигинаючись з глибин всесвiтнього океану, хребти майбутньої сушi… Нема вже тої молодечої енергiї, того потужного руху. Лише тиха та спокiйна старiсть гiр.


…Червонi прапорцi трiпочуть вiд вiтру. Снiг, прошитий пурпуровим пунктиром, роздiлений навпiл. Через кордон не перестрибнеш, це стiна, на яку натикаєшся з розбiгу, ризикуючи розквецяти собi лоба. Жени уздовж прапорцiв, поки не вивалиться язик i не заб’ється подих. Тiкай по внутрiшньому колу, втрачаючи останнi сили. Або ж метушливо рятуйся, плутаючи слiди всерединi резервацiї. Але знай: на вiдчайдушний стрибок нiчий дозвiл не потрiбен. Ти сам собi можеш сказати: вперед! Аби з пiднесеним подивом вiдчути – дверi не зачиненi, стiни не iснує, є лиш вiльний полiт i свобода попереду.


…Точно й вправно пiшла випущена стрiла, з легким свистом прошиваючи повiтря. Без жодного зусилля – точно в цiль. Вона щойно рушила – а ти вже бачиш, як вона, здригаючись, вiбрує в самiсiнькiй серцевинi. Невже стрiла з моїх рук? З твоїх, з твоїх, не сумнiвайся. Так завжди буває, коли бачиш цiль.


…Горiла сосна, палала… Ти думала, вогнем? Горiла, охоплена полум’ям?… Нi. Вона весняним цвiтом палає. Вкривається червоно-жовтим вiд гори донизу, спочатку на верхiвцi – потiм внизу. Здалеку кинеш оком – горить! Немов полум’ям охоплена. – А я думала, в неї блискавка вдарила, ось вона i зайнялася. А чому дiвчина пiд нею стояла, не розумiла. – Зрозумiєш, бо покажу тобi, почекай лиш до весни…


…Тут мiсце особливе. Земля вiбрує. Енергiю випромiнює. – Я це вiдчуваю. – А я це твердо знаю. – А з часом чуєш, що робиться? – А що з ним робиться?… – Скiльки минуло часу, як гадаєш? – Гадаю… пiвжиття.


…Не бiйся. – Звiдки узялися вони? – А ти не бiйся. – А я й не боюсь, от тiльки менi лоскотно. Нiс менi облизав, дурник. – Вiн iще ж не дорослий, пiдлiток. А пiдлiтки завжди у дiвчат старших братiв закохуються, бодай трошки. Це Гай, вiн тебе перший визнав. Дякую, козаче, не забуду…

Пiтер. Кiнець грудня

…Застрягла в пробцi неподалiк Фiнського вокзалу. Вже бачила Неву, а вибратися з пастки все не вдавалось. Набережна сяяла передноворiчними вогнями. Короткий сiрий день за п’ять годин встигав спалахнути й згаснути. Вiдразу пiсля обiду наставав глухий темний вечiр, який безкiнечно довго переходив у нiч. Усi нарiкали на депресiю та напади безпричинної хандри. Нестерпно хотiлося сонця, свiтла, далеких обрiїв, прозорого срiблястого повiтря та лiсових пахощiв…

Час, змарнований у заторах, стiкав, немов вода в каналiзацiю через зiпсутий кран. Я вже звикла в такi хвилини телефонувати, вирiшуючи рiзнi питання, робити манiкюр… У салонi, попри надiйну систему захисту та комфортний мiкроклiмат, вiдчувалася присутнiсть вiдразливих вихлопних газiв. Повiтря, перенасичене дiоксидом азоту, лiзло в нiс, викликаючи нудоту.

Сьогоднi особливо докучало це безглузде стояння посеред нерухомої металевої рiки, у яку можна було увiйти разом з усiма i вийти лише в компанiї, бампер у бампер. Ледве стримувалась, аби не припаркувати будь-де свого «братчика» й не пiти далi пiшки. Але автомобiльний сморiд стояв у повiтрi всюди, вiд нього не було як сховатися.

Нудотна хвиля пiдкотила вiд шлунка вгору, наповнила рот слиною.

За двi секунди вискочила з авто (бракувало лише зiпсувати оббивку!) пiд найближчу тополю – стала в снiгову кашу, зiгнулася навпiл, дивом не обтраскавши новi замшевi чобiтки. Коли трохи полегшало, нахлинуло нове вiдчуття: незнайома важкiсть у грудях спалахнула сотнями гарячих гострих голочок.

Я виструнчилася. Дорожня пробка стояла мертво. Чолов’яга в «мерседесi» дивився на мене зi спiвчуттям – вирiшив, дурень, що я перебрала вчора й сiла за кермо пiсля бурхливо проведеної ночi. Я показала йому: все о’кей, не хвилюйся, дядьку. I знову зiгнулася над металевою решiткою, в якiй було ув’язнене дерево. Сморiд автотраси був нестерпним. Мене вивертало, незважаючи на порожнiй шлунок. Ще й розпирало в грудях, ще й невблаганно свербiли соски.

Мiсяць тому я вперше завмерла вiд думки-передчуття. Вирiшила не мучитися здогадками – заїхала в аптеку. Розглядала виставленi у скляних вiтринах мазi, креми та презервативи, поки невеличка черга не розсмокталася i я не залишилась перед вiконцем сама. Нейтральним голосом вимовила: «Тест на вагiтнiсть». Розгубилась, почувши: «Який вам?» Їх, як виявилося, було до кольору – до вибору, а моє запитання – стало зрозумiло через хвилину спiлкування з провiзором – прозвучало, немов прохання у книгарнi: «Менi книжку, будь ласка».


…Удома двi червонi смужки вирiвнялись чiтким недвозначним знаком «дорiвнює». Ошелешено втупилась у тестовий папiрець. Усе, що трапилося в Карпатах, тi нереальнi жовтневi днi, та незбагненна нiч, коли час зсунувся, розтягнувши кiлька годин на кiлька днiв, а радше тижнiв, точнiше мiсяцiв, а насправдi рокiв… Мої думки, запитання i вiдповiдi, розчарування, надiя… Те, що дiзналась у горах про себе, чого могла б нiколи не дiзнатися, а тепер знаю, i на iнше не погоджуся, й на менше не пристану… Усе, що склалося i що вiднялося… Усе тепер дорiвнює…

Вiдповiдь була передi мною.

Сумнiвалась не бiльше хвилини, а згодом соромилася своїх вагань, адже все було зрозумiло вiд початку. Так мало бути. I так буде.

…Майже два мiсяцi тому, ще в потязi «Львiв – Санкт-Петербург», зателефонувала Свiтланi, подрузi та заступницi в галереї.

– Анно! – радiсним голосом озвалася трубка. – Загуляла ти, загуляла! Дозволила собi розслабитись, як нiколи. Ми тут уже зачекалися!

– Та їду ж, їду… Рано-вранцi буду. Що там у нас?

– Олегову виставку готуємо.

Я здивовано мовчала.

– Виставку, кажу, готуємо…

– Олегову? – уточнила я.

– Ти що, не в курсi? – у голосi Свiтлани забринiли нотки нетерплячої цiкавостi. – Твiй чоловiк готує виставку, вiдкриття призначив на старий Новий рiк. Невелику, та все ж…

– Ти дивись… – усе ще не вiрила я.

– Ти з вокзалу до нього? Я можу заїхати, по дорозi до галереї вiдзвiтую.

– Я до себе.


…Вона пригнала пiд мiй будинок, заледве я вийшла з ванної. Наш обмiн iнформацiєю виявився нерiвноцiнним. Окрiм робочих новин, Свiтлана розповiла про те, що Олег взявся за розум, почав працювати, не п’є… Я мовчки вислухала те, що вiн став краще виглядати й купив собi два светри.

На її нетерпляче: «А ти як?», вiдповiла: «Нормально». Розповiдати не хотiлося.

У галереї без мене накопичилися невiдкладнi проблеми. Я й узялася за них без особливого ентузiазму. Свiтлана сказала правду: Олег i справдi натхненно готував свою виставку. Вiн посвiтлiшав обличчям, йому пасував стан енергiйної дiяльностi. Моя вiдсутнiсть пiшла йому на користь, а повiдомлення про те, що вiдтепер ми справдi житимемо окремо, сприйняв спокiйно. Сказав лише: «Це ти так вирiшила?… Г-м-м. Це я так вирiшив, второпала?» Менi було байдуже, як це виглядатиме збоку i що про це говоритимуть люди. Ми обоє полегшено зiтхнули.

За кiлька тижнiв я написала три картини, сама, без пiдмайстрiв. Здивувала тих, якi побачили їх першими. Це була я, моя рука, моя технiка, i водночас немов не я. Цю нову Анну я нi з ким дiлити не збиралася. Наразi ще не могла оцiнити своїх робiт, треба вiдкласти їх i дочекатися холодно-вiдстороненого сприйняття. То менi шалено подобалося зроблене, то здавалося, що все воно нiчого не варте.

Колись я вивела закономiрнiсть, яку назвала «правилом мухи». Вона полягала в тому, що талановита людина далеко не завжди здатна себе адекватно оцiнювати. Особливо в жанрi автопортрета. А мої новi роботи були саме такими.

Колись український фотохудожник Микола Гнисюк, автор фотопортретiв багатьох знаменитостей, сфотографував грузинського режисера Отара Йоселiанi з мухою на чолi. Гнисюк вчасно схопився за фотоапарат, який завжди був у нього напоготовi. У портретi зiйшлося все: муха, що всiлась на чолi мiж бровами, не схибивши нi на мiлiметр, вираз обличчя кiнорежисера, освiтлення, ракурс зйомки, професiйнiсть фотографа. Йоселiанi портрет сподобався, вiн лише попросив заретушувати муху як зайву деталь. Гнисюк вiдмовився. Згодом портрет «Муха» зiбрав оберемок призiв на престижних фотовиставках. Як кiнокласик мiг не побачити у своєму фотопортретi найголовнiшого? Мiг. Iз талановитою людиною таке трапляється, коли справа торкається її особисто. Правило мухи.

Сюжети моїх нових картин були простi.

Жiнка та чоловiк. Намагалася вiдновити в пам’ятi до найменших дрiбниць кут нахилу її голови, ледь помiтнi шрами на його руцi, жiночу усмiшку, чоловiчий погляд. Усе, як побачила тої нескiнченної ночi.

Друге полотно свiтилося зсередини золотаво-прозорим свiтлом, сивим, розчиненим у жовтневому повiтрi серпанком. Напиналися вітрилами пiдковдри на мотузцi, пiдпертiй довгою рогачкою. Вiдкривали за завiсою довгий ряд чистих слоїкiв, настромлених на зубцi дерев’яного порепаного паркану. Травинки прилипли до вологих яблучних бокiв – на стару лавку під парканом їх визбирала з трави дбайлива рука, не навчена викидати їжу. Жовте напiвпрозоре листя носилося заметiллю в повiтрi… I серце стискалося вiд спогадiв дитинства чи, може, у передчуттi чогось важливого.


…Моя бригада, не чекаючи розпоряджень, спрацювала на випередження – зробили копiю з цiєї картини, принесли менi для фiнальних мазкiв та на пiдпис. Копiя, виконана в три пари рук з оптимальним розподiлом працi, була бездушною та порожньою. Та сама композицiя, той самий колорит, а настрiй iнший, сприйняття iнше. I – «не фонить». Щось найважливiше зникло.

– Фiгово, народ! – опустила я iнiцiаторiв на землю. – Невже самi не бачите?

Мої помiчники вирiшили, що для творчого звiту вибрали невдалу годину. Пiшли заливати розчарування в найближчий генделик.


…На зворотi третьої картини я написала по-українськи «Тамдевiн».

Хотiла закреслити. Свiтлана побачила й запитала:

– Це назва лiкiв?…

– Лiкiв? – менi стало весело, вона, мабуть, вирiшила, що ми тепер працюватимемо за пiдтримки якоїсь грошовитої фармацевтичної корпорації. – Хiба вiд самотностi.

Свiтлана недовiрливо промовчала, не зрозумiвши, жартую чи кажу правду.

– Мiсцевiсть так називається, – збрехала я. Не хотiла нiчого пояснювати.

На картинi вiчнi мури замку Гербуртiв потопали чи то в туманi, чи то у хмарах. Сюрреалiстичнi краплi вологи збиралися у фiгури людей чи звiрiв, бентежило щось нечiтке, невизначене, утримуючи погляд. З дикої краси замку Гербуртiв проступала незбагненна хижацька сила. Приваблювала i вiдштовхувала, заспокоювала i лякала, нагадувала про забутi знання, про силу iнтуїцiї, яка не обманює i якiй варто довiряти. Це було мiсце, де був вiн. Можливо, й зараз.


…З того дня, як побачила двi червонi смужки на тестовому папiрцi, часто приїжджала в галерею без макіяжу. Мучив токсикоз, не даючи змоги вийти вчасно з хати. Один з останнiх днiв року почався вже традицiйно – мене вивертало над унiтазом…

Коли нарештi полегшало, прилаштувалася бiля вiкна з маленьким люстерком підфарбовувати вiї. За холодним склом – кумедна картина. Дiти катулялися iз заснiженої гори – перший покотився ковбаскою, за ним, притиснувши руки до бокiв, другий, третiй… Збилися внизу докупи, поборсалися, пiдхопилися, побiгли вгору i знову один за другим – колодами донизу. Дiстануть вiд мам, малi розбишаки.

У маленькому дзеркалi побачила свою усмiшку. А нiчого так сьогоднi виглядаю…

Поки защiбала блискавки на чоботах, знову знудило – довелося вже вiд дверей бiгти до ванної. Туш розмазалася. Зняла залишки макiяжу косметичними ватками, глянула на годинник: у-у-у, нема коли красу наводити.

На роботу приїхала а-ля натюрель – блiда як мiль, із тiнями пiд очима.

– Що з тобою? – пiдняла ретельно прополотi брови Свiтлана. Вона розпаковувала замовленi через iнтернет ялинковi прикраси, зробленi з дерева. – Захворiла?

– Погано спала. Нiчого страшного.

– «Сьогоднi, 28 грудня, збережеться вiтряна погода, перемiнна хмарнiсть, мiсцями слабкий снiг, – бадьорим голосом повiдомляло радiо. – Метеорологи утримуються вiд довготривалих прогнозiв, але впевненi, що наступного року погода принесе не менше сюрпризiв, анiж нинiшнього. Тенденцiя до загального потеплiння збережеться…»

– Є два варiанти: бичкiв з коровами розвiшаємо. Або додамо ще й кульок торiшнiх…

– Я б саму рогату худобу залишила. А пiд ялинку – сiно.

– Та де ж його вiзьмеш?…

– Тодi без сiна. Чуєш, Свєт, зараз приїде один крутий замовник… Ми вже мали попередню розмову… Будемо говорити про вигiдний контракт. Якщо йому мої ескiзи сподобалися, доведеться нам мiняти свої плани i попрацювати трохи в царинi реклами. Я – у себе.

Щойно вiдкрутила брасматик i провела кiлька разiв щiточкою по верхнiх вiях, дверi за спиною обережно прочинилися, Свiтлана помовчала i сказала чоловiчим голосом:

– А рота, коли очi фарбуєш, для чого вiдкривати?…

Туш ледве не випала з моїх рук.

У дверях стояв вiн. Нi, не вiн. Нi, таки вiн!

Без бороди, поголений, усмiхнений. Очi тi самi – iронiчнi, бурштинового кольору.

Мороз обсипав мене вiд скронь до пiдборiддя. Бракувало хiба зомлiти.

Але вiн, щось вiдставивши убiк, уже був бiля мене. Обхопив мiцними руками, розвернув, притиснув до себе спиною. Сухi губи вже торкалися шиї. I голова моя сама вiдхилилася трохи вбiк i назад. Так почувається горiшок у шкаралупi, квасоля у стручку, дитина в материнському лонi…

Вiд нього йшов запах нової шкiрянки, але й ледь вловний запах вовка, полину, лiсу, дикостi. Чудовисько перетворилося на принца. Лиш побляклi шрами на руках залишилися.

– Що сталося? – запитала, не впiзнаючи свого голосу.

– Усе розповiм… – Що вiн там робить?… мою потилицю нюхає! – Почекай…

– Почекай?! Два з половиною мiсяцi! Два з половиною мiсяцi, хай тобi грець! Невже ти думаєш, я тобi це подарую?

Вiн щасливо мугикнув, ще мiцнiше стискаючи обiйми.

– Збирайся. Я за тобою приїхав. Потiм усе розповiм.

Аякже! Усе кину i пiду за навiженим дикуном! Сiмдесят п’ять днiв не давав про себе чути, немов пiд землю провалився! Чхав на те, що увесь цей час думаю я! Ми що, в дотелефонну епоху живемо? Якi можуть бути пояснення? Невже хтось у них повiрить? Я що, подiбна на божевiльну?… Що сталося, чорт забирай?!

Я видерлася з його рук. Вiн розстебнув блискавку на куртцi, по-хлоп’ячому показав менi очима на перстень, який висiв у нього на грудях на шкiряному пасочку.

– Ми тебе знайшли. Збирайся.

Мури замку iз наскрiзними отворами вiкон та брукiвкою… Мiй перстень, загублений на вхiднiй брамi замку Гербуртiв.

– Поки не розповiси, навiть кроку не ступлю, – швидко вiдповiла я, не даючи собi можливостi вибачити його, перш нiж вiн встигне щось пояснити.

– Докладно? – Потер нiс, радiсть аж переливалася через край. Вiн ледве стримував її й почав, дурiючи: – Одного разу я опинився в лiсi, в горах…

– Нi. Не переводь серйознi речi на жарт, не смiй. Коротко i ясно, кiлькома словами: чому ти не давав про себе знати?

За десять тижнiв я сотнi разiв подумки прокрутила нашу розмову, вiн сотнi разiв у моїй уявi пояснював менi, що сталося, i кожного разу я знаходила слабкi мiсця та нелогiчностi в його гiпотетичних поясненнях. Була зла на нього, не могла жити без нього, ненавидiла, любила, вiрила, давала собi слово не купитися на вiдмазки, якби вiн раптом написав чи подзвонив, була вдячна долi за те, що у мене були тi години щастя, а якщо бiльше не буде, то дякую й за те.

Вiн дивився на мене з усмішкою, i я вже все йому вибачила й готова була повiрити зараз у будь-яку вигадку.

– Я не хотiв, щоб ти подавала менi судно, – сказав вiн.

– Яке судно? – у мене чомусь виникла асоцiацiя з морем та кораблем, який швартується до пристанi. – Яке судно? – по-iдiотськи повторила я.

– Скляний сечоприймач або емальоване судно. «Утка», як кажуть у лiкарнях. Такi штуки подають лежачим хворим. Я не хотiв, аби це була ти.

Менi вiдiбрало мову.


…Я два днi, тобто двi ночi чекала його тоді бiля вiкна. А третього дня пiшла в гори сама. Кликала його в лiсi, дiсталася до замку, обiйшла там усi закутки, спустилася до краю мочарiв (мiсцевi кажуть «мочило»), там, де ми зустрiлися, де я ледь не втопилась. Але до мене озивався лише шум вiтру в кронах букiв та сосен. Хоча менi не раз здавалося, що чиїсь очi спостерiгали за мною, що хтось йшов моїми слiдами.

Наступного дня погода змiнилася: срiбно-золоту прозорiсть акварелi накрило важкими олiйними фарбами волого-сiрих вiдтiнкiв. Узувшись у гумовi чоботи, накинувши дощовик, знову пiшла до замку. Вже не так кликала, як прислухалася – i чула лише шурхiт дощових крапель та тягуче шмагання високих трав по ногах. Повернулася мокра як хлющ, намагаючись переконати себе в тому, що зi мною в цих мiстичних краях сталася неймовiрна пригода, правдоподiбних пояснень для якої не iснує.


…Щось прошурхотiло бiля дверей і гримнуло до пiдлоги. Паличка. Ціпок, на який спираються тi, хто шкутильгає.

– А що з ногою? – нарештi дiйшло до мене. – Це що?… Це тодi?…

Вiн кивнув.

– Усе спочатку, – сказала я, ковтнувши щось болюче в горлi й знову не впiзнавши свого голосу. – Вiд того моменту, коли сонце вставало…

Останнiй стрибок

…І скотився на дно ями. Пролетiв, гримнувшись на повалене дерево, – лиш хруснула гiлка пiдi мною. Нi, не гiлка, хоча й вона, можливо, теж. Це я ногу зламав.

Бiль вiдчув через кiлька секунд пiсля яскравої блискавки в очах.

Нога не слухалась, зробилася нерухомою колодою. Спробував руками пiдняти її – й зомлiв вiд гострого болю.


…Привидiлися кадри з чорно-бiлого кiно: темнi прапорцi гойдаються на вiтрi. Стрибок, лечу – i гепаюсь об землю. По який бiк прапорцiв, не встигаю побачити. Бо стегно неприродно вiдiйшло трохи вбiк вiд колiна, впершись у тканину, i це вже не сон, а кольорова реальнiсть.

Нах, перелом, йот-вать!

Видав довгу тираду – все, що думаю про халепу, власну незграбнiсть i повну дупу, в яку потрапив.

Замовк, зрозумiвши: могло бути й гiрше. Штанина суха, кровиськом не набухає, отже, ситуацiя обнадiйлива. Лежав хiба страшенно незграбно. Спробував ворухнутися – в очах потемнiло.


…Першим повернувся слух. Витягнув мене iз темряви в бiлий день. Почув голоси вовкiв, шарудiння. Надi мною схилилася Кумова морда. Закрився вiд нього рукою, слова були зайвi.

На голову сипалося сухе листя. Згори, скавучи та обережно ставлячи лапи, голова внизу, хвiст трубою вгору, спускався Гай.

Кум у нервовому пiднесеннi, Гай – у панiцi. Що ж, до дiдька, робити?…

На подiбнi випадки iснував план А. Однак за пiвтора року нiчого справдi небезпечного не ставалося. У лiсi можна було почуватися бiльш безпечно, нiж у мiстi. Тому один сигнальний пiстолет я тримав у хатцi, а другий у замку, в надiйному сховку. Рацiя теж у хатi. Хоча, за iнструкцiєю, мала бути постiйно при менi. Але, за iнструкцiєю, я мав жити в пунктi спостереження…

План А можна перекреслити.

Зараз при собi я не мав нiчого, окрiм складаного мисливського ножа. Учора вночi, сам собi дивуючись i намагаючись не думати про те, для чого це роблю, вийняв його, розклав i залишив поруч. Бо побачив, що мої пiдiйшли до нас надто близько, а Гай ще й полiз цiлуватися?…

Нiж був менi зараз нi до чого.

Вночi Кум iз Гаєм лягли поруч. Мене трусило, немов у лихоманцi. Перестороги, що вовки торкатимуться ноги, виявились даремними – вони були напрочуд обережними, товклися поруч, не завдаючи клопоту.

Кудись зник Дункан. З моменту нашого пiднесеного бiгу на свiтанку.

Ми гнали вчотирьох, я – як завжди у таких випадках та ще й пiсля такої ночi – на автопiлотi. Дихання ще не збилося, я тримав його, не випускаючи з поля зору три спини попереду.

Кум iз Гаєм взяли вправо, а Дункан полетiв просто на цю яму. Я, дурень, автоматично – за ним. Не помiтив її, не пам’ятав, чи була тут ранiше. Легкою сiрою тiнню Дункан перескочив через небезпеку, а я тепер борсаюся внизу, раз у раз захлинаючись темрявою.

Може, помстився менi за вчорашнє, коли я, вiдчувши його неподалiк, вiдiгнав, аби не налякати Анну?… А може, вiн бачив лезо ножа.

I що з того?…

Мiг налякатися того, що сталося зi мною, i тепер ховається десь на трясовинi…

Я бачив, що вовки бурхливо обговорюють подiю. Добре знав, як виглядає те, що люди називають жвавим дiалогом. Вони були шокованi моєю безпораднiстю й заскоченi зникненням Дункана. Скептики пiдняли б мене на смiх, якби дiзналися, що науковець, етолог, вживає такi визначення, як «спiлкувалися», «обговорювали», проте вовки не лише обмiнювалися iнформацiєю, вони ще й приймали спiльнi рiшення.

Iсторiю про Мi-2 я згадав саме на днi ями. Треба буде записати, подумав. Коли виберуся звiдси.

Подумки повторив її, пригадуючи деталi. Iсторiя, яку розповiв мисливствознавець iз Красноярського краю, була такою. Мисливцi пересувалися над тайгою вертольотом Мi-2, влаштовуючи облави просто з борту. Полювання було обмежене одним районом. Через рiк мисливцi зробили вiдкриття: щойно вони з’являлися в небi, вовки, почувши наближення Мi-2, зривалися на панiчний бiг. Вони запам’ятали звук небезпеки. Натомiсть шум гвинтiв iншого типу вертольота – Мi-8 – не справляв на них такого враження. Вовки хвилювалися, але не полишали звичних справ. I така сама реакцiя на Мi-2 та Мi-8 спостерiгалася за сотнi кiлометрiв. У Хакасiї та в Евенкiї, щойно в небi з’являвся Мi-2, серед вовкiв спалахувала смертельна панiка. Чому?… Адже на них тут не полювали з неба i вони не мали гiркого досвiду зустрiчi з Мi-2! Ба бiльше, Мi-8, який ішов на зниження, справляв враження набридливої мухи: гуде, дошкуляє, але справжньої небезпеки не становить. Отже, вовки заздалегiдь отримали чiтку iнструкцiю? Хто їх попередив, повiдомивши про небезпеку до дрiбниць? Брати по кровi.


…Менi робилось дедалi гiрше. Мої по черзi кудись зникали. У них був свiй план.

Пити. Пити кортiло нестерпно. Свiтло над головою перетворилося на зоряне небо i знову стало свiтлом. Розбухлий та дряпкий язик у пересохлому ротi заважав дихати. Коли почулися людськi голоси, я спершу подумав: галюцинацiї. Молодий голос сказав: «Хлопцi, ось вiн, слава Богу». – «Крiпи трос», – вiдповiли йому. Що було далi – не пам’ятаю.


…Згодом дiзнався дещо новеньке про своє життя в горах. Я теж був пiддослiдним. У моїх кросiвках – в однiй i другiй парi, якi я називав лiтньою та зимовою гумою, – було вмонтовано чiпи. Непомiтно, збоку, пiд випуклу емблему сховали майже невагомi чiпи, якi фiксували моє мiсце перебування, фiзичне навантаження, пересування, змiну перiодiв спокою та активностi. Якийсь фахiвець з космоенергетики, здається, саме так менi назвали цю науку, вивчав на менi можливостi людини в далеких вiд цивiлiзацiї умовах. Йому не вiдмовили. Ця угода допомагала вирiшувати деякi фiнансовi питання щодо продовження мого експерименту.

Я спостерiгав за вовками, науковець спостерiгав за мною. Вiн збирав практичний матерiал на тему «Теорiя i практика використання нових технологiй зцiлення людини». Менi згодом пояснили: то й що? Iснувала ж можливiсть провести ще й таке дослiдження… Якби не чiпи, нiхто б тебе так швидко не знайшов, подякуй пристроям за порятунок. «Чому менi не повiдомили, що надi мною ставлять експеримент?» – поцiкавився я. – «Щоб не порушувати чистоти експерименту, – вiдповiли. – Ти ж знаєш, у таких випадках обiзнанiсть корегує поведiнку. А яка тобi рiзниця, зрештою? Знав не знав… Що це мiняє?»


…Десять днiв я лежав на витяжцi. Колiно продiрявили свердлом, воно видавало звичайнi ремонтнi звуки «вж-ж-ж! – вж-ж-ж!». Пахло паленою кiсткою. Прикрутили до штиря в колiнi мiцнi тросики, перекинули їх через конструкцiю, встановлену в ногах лiжка, закрiпили на кiнцi важезну гирю. Хiрурги сумнiвалися, чи вдасться витягнути сухожилля пошкодженої ноги, адже воно мало б скоротитися за тi два днi, що я провiв у ямi. Скоротитися й зробити мене iнвалiдом. Але сухожилля мене не пiдвело, виявилося напрочуд еластичним. Його вдалося повернути до нормального стану, а тодi вже зробили операцiю, пригвинтивши до стегнової кiстки металеву пластинку.

Запалення легенiв почалося через кiлька днiв. Лiкарi сказали: вiд тривалого перебування на холодi. Я знав, що не вiд цього. Мене вбивало мертве повiтря закритого примiщення лiкарняної палати. Пiсля гiрського повiтря, смачного, рухливого, настояного на пахощах ялiвцю, це були тортури – дихати тим, чим дихати неможливо. Вiкон не вiдчиняли, аби не застудити хворих. Коли на кiлька хвилин вдавалося вмовити санiтарку прочинити кватирку, я жадiбно хапав слабкi струменi дощової свiжостi. Коли почалося запалення, провiтрювати категорично заборонили. «Ми попереджали щодо протягiв, – дорікнув мені палатний лiкар, – але ж ви не слухаєте…»

Лежати мiг лише на спинi. Навiть трохи повернутися на бiк не виходило.

Можна було вхопитися за високу перекладину над головою й трошки пiдтягнутись. Оце й усi рухи, якi мiг собi дозволити. Штанга слугувала ще й для виклику санiтарки чи медсестри: стукiт ложкою означав: «Гей, хто небудь! Є хто живий?» Мене мучило бажання повернутися на лiвий чи правий бiк. Воно було жагучим, нестерпним. Мрiяв про те, як одного разу мене звiльнять вiд металевих пут i я повiльно повернуся на бiк, пiдтягну колiна до грудей. Яка це буде насолода – змiнити позу, дати нарештi перепочинок спинi, що затерпла, задерев’янiла, застигла.

От де я зрозумiв вовкiв у вольєрах. Сам був зараз вовком у неволi.

Намагався i в цих умовах знайти бодай якісь плюси. Звичайна лiкарняна їжа видавалася менi смачною, усi зваренi на водi кашi: пшенична, перлова, безбарвнi супи, особливо з гречкою чи рисом. «Вiвсянка, сер!» – оголошувала санiтарка Ганя. Їй подобалася моя невибагливiсть.

Анну я не шукав. Не вистачало, аби вона примчала i залишилася бiля мене. Боже збав! Мiж двома варiантами: виглядати в її очах покидьком чи безпомiчною колодою, вибирати не доводилося. Перше було кращим. Знав: коли стану на ноги, знайду її, де б вона не була. У ту нiч, стоячи напроти вiкон, викликав її подумки, обiцяючи невiдомо кому: нехай вона вийде… Нехай вона лиш вийде… Будь-яку цiну за те, щоб вона вийшла…

Розраховуватися довелося невідкладно. Платив за обiцянку, знаючи: це не висока цiна. Анна буде зi мною, а решта не має суттєвого значення. Виявиться вона мовчункою чи балакухою, з дiтьми чи без, вiртуозною кулiнаркою чи недотепою, для якої борщ – вища кухонна математика… Я знайду її. Ми будемо приносити додому свою втому, сваритися через виховання дiтей або через грошi, яких завжди бракуватиме, я буду її ревнувати, вона часом боротиметься зi спокусою жбурнути в мене чим доведеться. Ми збиратимемося в гостi, i я чекатиму, поки вона вкладе волосся, або вона чекатиме, поки я знайду шкарпетки. Я буду ставити їй гiрчичники або казати: «Ну скiльки можна говорити? Менi треба передзвонити». Вона попереджатиме: «Завтра субота – спимо, доки не виспимося». Я заходитиму у ванну, коли вона там лежатиме в пiнi. Вона зачитуватиме менi найсмiшнiшi епiзоди з книжки, яку триматиме в руках, i реготатиме вголос, ковтаючи закiнчення речень. Я казатиму: подай менi молоток i потримай обценьки. Менi часом буде з нею незручно – хоча ж є непомiтнi жiнки, з якими зручно, але я потребуватиму її, незручну. Вона часом на мене злоститиметься i мовчатиме, я iнодi ставатиму неуважним та нездогадливим. I нам буде добре, бо iнших нам буде не треба.

Але зараз у лiкарнi я сам дам собi раду. Мене чекав великий шмат роботи без її участi. Зроблю усе – а тодi знайду.

Уночi прокинувся, немов вiд поштовху. Щось спокiйне й свiтле розливалося в душi. Спробував згадати, що таке хороше менi наснилося, i раптом второпав: щойно увi снi я пробачив колишню дружину. Пробачив по-справжньому. Вона спокiйно усмiхалася. У лiкарнi, у вологiй вiд нiчного жару футболцi, я прокинувся зi свiтлою душею i зрозумiв, у чому перемiна. Не знав, що це така велика радiсть – щиро й без жодних умов вибачити людинi й попросити подумки вибачення навзаєм.


…Романишин та Кулик прийшли провiдати мене з коньяком, апельсинами та салом. Розповiли, що були на базi та бачили неподалiк лiсової хатки трьох вовкiв – тi пiдходили до поваленої огорожi закинутого обiйстя. Ми розлили коньяк у пластиковi стаканчики.

– До хати пiдходили? – не повiрив я.

– До хати – нi, – хлопцi випили, сховали пляшку за тумбочку. – Лише до огорожi. Один із твоїх, плямистий, налякав хлопця з села, перестрiв його в лiсi й не пускав додому. Ввечерi того дня, як ти зламав ногу…

– Ви трьох вовкiв бачили? – перепитав я.

– Трьох, – пiдтвердили вони.

– I сiрого, з темною спиною?

– А ми там знаємо…

Налили по другiй i показали менi фото з наближенням.

Це були Кум iз Гаєм, забарвлення першого навiть здалеку асоцiювалося з вiйськовою плямистою сiткою, шкура другого вiдблискувала рудизною на сонцi. А третiй… Хто ж це такий? Я вдивлявся в чужинця на всiх фото: це була молода вовчиця. Знайда виглядала дрiбнiшою та грацiйнiшою за тих двох. Вона трималась бiля Кума.

А Дункана не було.

Кум, виходить, подорослiшав першим i привiв подругу. Вони триматимуться разом, створять сiм’ю i так буде довго, до смертi одного з них. Вовки моногамнi. Лише раз обирають собi пару. Якщо вiн загине, вона зберiгатиме вдiвство, не шукаючи нового самця. Якщо вона помре, вiн стане одинаком. Хоча i в цьому правилi є, мабуть, винятки. У вовкiв, як у людей, трапляється всяке. Не варто про них мислити стереотипами.

Вiрнiсть вовкiв – от що залишається поза межами дослiджень.

Хоча кожен, хто вивчав їхню поведiнку та стиль життя, знає: вiрнiсть вовкiв аналогiв не має. Це змушенi констатувати навiть скептики. Усi науковцi визнавали вовка парною твариною в повному розумiннi слова. Дiтей вони виховують та доглядають разом, людям би повчитися. Що ж до виняткової й безумовної вiрностi самки своєму самцевi та навпаки, то як цю властивiсть вiдстежити? Як довести? Як дослiдити з наукової точки зору? Нi, немає таких методiв, за допомогою яких можна дослiдити це питання. Усе що завгодно, лише не таке складне, невловиме та приховане питання, як вiрнiсть. Хоча… Новi iдеї вже почали збурювати мiй спокiй.


…Через мiсяць хлопцi знову побували на базi й розповiли менi згодом, що вовкiв там уже немає. Вони пiшли зимувати на iншу територiю. Або уникали зустрiчi з людьми, вiдмовившись вiд пiдгодовування з бази. «Скiльки вовка не годуй…» – нагадали менi Романишин з Куликом. З цим усе було ясно. Дорослi вовки робили те, що вважали за потрiбне.

Одне питання залишалося без вiдповiдi. Ватажок майбутньої зграї Кум i найслабший з братiв Гай були зi мною до останнього. Кум навiть не побоявся вийти до людей, кликав за собою, шукаючи допомоги. А середняк Дункан – не перший i не останнiй у зграї – увесь час вiдсиджувався на вiдстанi. Чи у нього теж щось трапилося i його нещастя збiглося з тим, у яке вiн загнав мене?

Що бiльше я над цим розмірковував, то частiше зупинявся на версiї, що саме Дункан мiг виявитися найрозумнiшим стратегом i найточнiшим тактиком у моїй трiйцi. Якої небезпеки вiн боявся? Приревнував до самки? Чи вiдчував наближення моменту, коли мiж мною та Кумом виникне з’ясування стосунків, i не допустив братоприниження? Нехай i таким радикальним способом. А може, вiн прочитав мою думку, коли тiєї ночi я розкрив про всяк випадок мисливський нiж, залишивши його на вiдстанi руки?… Вiн, зрештою, мiг уже знати i про вовчицю, а я ще залишався в невiданнi. Поява ж Анни могла лише пiдштовхнути його…

Менi спадало на думку i те, що не Кум, а саме Дункан одного дня мiг несподiвано зажадати зi мною бiйки за лiдерство, Дункан, якого я звик вважати другим у зграї, хоча iнодi не годен був витримати його погляду. Я мiг помилятися, не побачивши в ньому прихованих можливостей.

Не знаю i тепер уже й не дiзнаюся – найблагороднiшим чи найпiдступнiшим виявився мiй середнiй брат.

А може, вiн не потребував першостi, будь-якої звичної iєрархiї, може, вiн зник тому, що обрав шлях вовка-одинака, без зграї, без сiм’ї, якому нiхто не вказуватиме i який нiкому не пiдкорятиметься. Можливо, вiн вирiшив не дiлити нi з ким анi територiї, нi здобичi, нi життя. Можливо, те, що спiльне, йому виявилося непотрiбним.

I найперше – я, якого довелося б дiлити не лише з братами, а й з чужинкою. Так чи так, саме з ним ми помiнялися ролями – з власного рiшення пройшовши шлях самiтника, я повернувся до своїх, а вiн пiшов вiд своїх, обравши шлях вигнанця-одинака.

Вовки як люди. Жодна схема щодо них не працює, усi узагальнення хибнi. Кожен з них – особистiсть, що не пiдлягає унiфiкацiї та спрощеним оцiнкам.


…Менi снилися три вовчi постатi на тлi нiчних мурiв замку. В отворах та щiлинах гуло, пiсня вiтру нагадувала вовче виття. Я прокидався – i цей звук ще стояв у вухах. Його вiдгомiн танув уже наяву, а може, це гудiв вiтер у шибах старої лiкарнi. Я не мiг сказати напевне.

Дописуючи кандидатську дисертацiю на лiкарняному лiжку, я весь час робив одну автоматичну помилку. Пальцi вперто набирали на клавiатурi замiсть «вовки» слово «вовiк». Санiтарка Ганя принесла менi Бiблiю. Погортав i знайшов в Екклезiаста фразу: «…І нема над твариною вищостi людям».

Я писав про вовкiв, не знаючи вiдповiдi на найважливiше запитання. Чому Дункан так впевнено повiв мене в пастку i чому пiсля цього я бiльше його не бачив?…


Липень 2008 – сiчень 2009

Пiслямова до роману

Минуло трохи бiльше трьох мiсяцiв пiсля завершення книги про вовкiв. Я ще час вiд часу заглядала в текст, вносила деякi правки, але вже почала писати новий роман i перебувала на iншiй хвилi. Однак приїхала дев’ятого травня до села за Добромилем – i вигадана iсторiя стала перед очима. Ось тут, пiд цим деревом, Анна побачила тiєї ночi чоловiчу постать… Джерельце на подвiр’ї, яке показувала подрузi Марiя… Одна хатина на узвишшi, самотня й напiвзруйнована; друга – та, яку обминають люди, – обидвi з уявних перетворились у романi на дiйснi, стали базою дослiдника вовкiв у лiсi.

А там, за горою, замок Гербуртiв…

Пiвтора року тому, пiзньої осенi, я побачила тут вовка. Вiн перебiгав биту дорогу в закинутiй частинi гiрського села, де хати давно забули про своє призначення – давати людям тепло й прихисток, палахкотiти ввечерi світлом вiкон. Сiроманця не злякали вогнi автомобiльних фар, вiн навiть оком не повiв у бiк чужинцiв, не дозволив собi метушливого поспiху. У вільному гiдному польотi гайнув схилом угору потужними стрибками.

Розповiдь про цю зустрiч не здивувала мiсцевих людей. Вовки не раз тiєї осенi дві тисячі сьомого року нагадували людям про свою присутнiсть, прийшовши з глибин заповiдного урочища на кордонi з Польщею.

Той красень вовк, що бiжить не ховаючись, довго стояв перед очима.

З несподiваної зустрiчi, як iз зернятка, що впало в теплий ґрунт, почав складатися роман про вовкiв i про людей, про вовчi закони, якi ми переважно розумiємо зовсiм по-iншому…

Вигадана iсторiя роману вiдбулася саме в цьому мiсцi, рiвно через рiк пiсля пам’ятної зустрiчi. Нагадувала про себе прототипами на кожному кроцi. Улоговини, джерельця, пагорби, лiсовi хащi, замковi мури, старi хати поєднувались в уявi, перетворювались на iншi, робилися такими, якими вони згодом постали в романi. Я б нiколи його не написала, якби одного разу, випадково, не купила стару хату в цiй мiсцинi. Тут природа нашiптувала свої оповiдки, починала розповiдати безлiч iсторiй. Передчуття однiєї з них мiцно зачепило мене, переплавилося через кiлька мiсяцiв у книжку.

…На початку травня я натхненно взялася облаштовувати хату, уявляючи, як тут незабаром вiдпочиватиме моя численна рiдня, мої давнi друзi та друзi-письменники, якi надихатимуться тишею, красою й мiстикою тутешнiх мiсць.

Нiч перед тим була свiтлою – усе довкола як на долонi у свiтлi круглого небесного лiхтаря. Наступного ранку в розчахнутi вiкна летiв знадвору, вкривав пiдлогу вишневий цвiт. Мене пiдганяло до роботи бажання вiдреставрувати стару шафу, знайдену у дровiтнi, але довелося час вiд часу вiдволiкатись – палити старi речi зi стайнi. У вогнище, розкладене на подвiр’ї, ми пiдкидали подертi матраци, злежалi пальто та куртки, зiжмаканi шкiльнi портфелi… Я витягла з купи смiття, вiдклала вбiк кiлька давнiх вишивок – вони житимуть у цiй хатi в оновленому виглядi, у рамках, пiд склом. Серед лахмiття виявилася безформна плямиста шкура, без шиї та кiнцiвок. Поки тягнула її до вогню, вона сипалася в руках – губила клоччя шерстi у траву. Не кабан, не вiвця, не баран, не лисиця…

Полум’я радо зустрiло висохлу скоцюрблену здобич – спалахнуло, кинулося вгору. Довелося вiдступити вiд жару.

Винесла на весняне сонце другу шкуру. Вона збереглася набагато краще: потужна шия i широкий лоб, вуха розмiром зi сiрниковий коробок – мiцнi й акуратнi, як на картинках у довiдниках. Це був вовк. Сiра спина на боках ставала свiтлiшою й переходила у майже бiлу пiдчеревину. Вiд грубого хвоста залишилась лише верхня частина. У вiчi впадала одна особливiсть – поєднання довгої й грубої верхньої шерстi з густим штивним, як схiдний килим, пiдшерстком. Що з нею робити?… Думка не встигла випередити порух руки – шкура немов сама собою з полегшенням лягла в полум’я. Воно принишкло пiд нею на кiлька секунд, проте, отямившись, заковтнуло поживу цiлком, вистрiлило в небо стовпом диму та сотнями мерехтливих iскорок.

На самому сподi лахiв виявила ще одну шкуру. Така сама шерсть, як у попередниць, мала натомiсть iнший, iржавий вiдтiнок. Я вiдправила її в багаття, спостерiгаючи те, як швидко тане вона в гарячих обiймах вогню. Позбирала зi стежки загубленi клаптi шерстi. Та й зупинилася. Три шкури. Не двi, не чотири. I забарвлення рiзне…

Почекайте, сказала комусь, заскочена несподiваною думкою, почекайте. Кум, старший вовк, мав плямисту шкуру, я уявляла собi його немов у камуфляжi, попередньо перевiривши в довiдниках, що окрас вовкiв справдi буває досить рiзний, навiть у братiв. Другий, Дункан, який наприкiнцi роману зникає в невiдомому напрямку, типовий сiрий вовк. А третiй, найслабший, Гай мав навiть спочатку називатися Рудим, але смiшно позiхав iз прокволистим «га-ай», тому сам собi обрав iм’я. I саме в такому порядку опинились у моїх руках три вовчi шкури в хатi за Добромилем. Як таке може бути?

Як таке може бути???

Правдива життєва пiслямова до роману виявилася переконливiшою за будь-яку фантазiю. Хоча того, що я побачила, не могло бути нiколи.

Адже я вигадала цю iсторiю. Писала її натхненно, з любов’ю, дивуючись часом, як могла настiльки захопитися вовками й наполегливо намагатися зрозумiти їхню суперечливу натуру. А тим часом старi шкури чекали, аби хтось вивiльнив їх, кинувши у вогонь.

А може, варто було залишити старi мисливськi трофеї, побитi часом та мiллю, у стодолi на стiнi? Ця думка промайнула, але була менi огидною. Гiрше вiд цiєї перспективи могла бути лиш спроба кинути шкури пiд ноги. Нiколи б такого не зробила, не змогла б принизити цього звiра.

Не знаю, як завершили свiй вiльний полiт цi вовки i для чого люди зберiгали їхнi шкури. Але знаю, що закiнчити своє перебування на землi вони мали не в стайнi пiд купою старого лахмiття, а в палахкотінні вогню, у день повного мiсяця.

Історії замку Гербуртів

Альма

…Відвернувся. Намацав у кишені пом’яту пачку цигарок.

Проте очі і далі бачили не стиглу шипшину рясного куща, а запечений згусток крові в білому підшерстку. Язик вовчиці висолопився між розтулених зубів, звисав на підборіддя шматою, торкаючись пожовклої трави. Напівзатулені очі пластмасово тьмяніли з-під застиглих повік. Така ж упокорена згода з неминучим була в очах його улюблениці Пальми, безпородної пострибунки, того дня, коли її збив на дорозі п’яний мотоцикліст. Пальма супроводжувала його всюди, намагаючись триматися подалі від ланца та від своєї буди. Чого її тоді понесло під колеса? Він ще вибіг на дорогу, але побачив лиш хмару куряви й завмерлу в пилюці Пальму, її тьмяний погляд у нікуди.

– Гей, Йване, фото на згадку!

Іван озирнувся, зробив у повітрі петлю запаленою цигаркою: не бачите, мовляв, курю.

Огрядний веселун – його решта мисливців називали Чавесом – відмахнувся від нього: не хочеш – то й не треба, просити не будемо.

А Василь-сусіда, той охоче підхопив настрій приїжджих, вперся коліном у траву, приєднуючись до розігрітого успіхом гурту в камуфляжах. На мертву вовчицю не глянув, лиш охоче шкірився, стаючи до знимки. Фотографувати намагався Тарас, йому хтось з міських тицьнув свій айфон. А той ніколи такої хитромудрої штукенції в руках не тримав, то, перш ніж узяти, обтер по черзі руки до штанів. Мружився тепер, роздивляючись, на що тут тиснути, аби захопити фотооб’єктивом гурт мисливців із упольованою здобиччю.

Чавес застромив пальці в густий загривок вовчиці, підніс її голову над травою: ось він, трофей! А ось ми, переможці! Так краще видно? Отож-бо! Покаж, що там назнимкував…

Брезент – під дерево, горілку зі стосиком алюмінієвих келишків – з наплічника. Мисливським ножем порубали ковбасу, поламали хлібину. Будьмо, хлопці!

Альма зачула господаря здалеку. Іван, нетвердо ступаючи, наближався до свого обійстя, до нетерплячого скавучання та подзенькування ланцюга. Альма снувала туди-сюди, не зводячи погляду з хвіртки. Кинулася до газети з кістками, забувши одразу про господаря й про все на світі, – заковтувала залишки лісового обіду пожадливо, наче хтось поруч претендував на підкопчені міські об’їдки.

Вийшла з хати Галя, подзенькуючи порожньою дійницею.

– Як полювання? – глянула.

– Може бути.

– Бачу… Заплатили?

Кивнув. Потягнувся до кишені по цигарки.

– Їсти будеш?

– Їли.

– За січкарню нагадую… Казав, зробиш, – уже від дверей до стайні.

– Казав, – черкнув сірником, припалюючи цигарку, – зроблю.

Альма підвела голову, облизуючись. Помотиляла хвостом. Потилиця ніжна, вуха оксамитові. Почухав її, знову чогось пригадавши Пальму. Він і щеня тоді узяв таке, щоби чорне було, як Пальма, й ім’я дав схоже, навіть трохи плутався на початках, а тоді звик. Альма… Характер у неї видався геть інший. Пальмі – аби на вулицю, а ця, хатня, слухняна, з ланцюга спустиш, а вона наче й не знає, що їй робити з тою свободою. На вулицю й носа не виткне. Боягузка.

У суботу міських гостей провели, а у понеділок вранці село облетіла звістка: у Тараса Кувдія на подвір’ї вовк пса роздер. І то так, що навіть курей не сполохав. Лиш перелякане теля тулилося у стайні до корови.

– Звідки знаєш, що вовк? Може, якась чупакабра, – спробував пожартувати Іван. Вступив на подвір’я товариша дорогою до пилорами. Хата Тараса – під самим лісом.

Тарас завзято лагодив паркан, що давно вже дірами світив.

– Чув його, – двома ударами загнав цвяха у штахетину, вишпортав з бляшанки наступний, покрутив у пальцях. – Вовче виття ні з чим не сплутаєш. Тварюка! Ось там сліди залишив, – кивнув до старої верби над потічком. – Година третя, глуха ніч… виходжу відлити і мало не… – подвійним ударом молотка заглушив міцне слівце. – Вовчара як завиє, я так і вкляк. І тільки тінь з-під верби майнула вгору. Що за мара? Я до пса, а там…

Засадив щосили по цвяху – й схибив. Вилаявся вголос, затискаючи в кулаці забитого пальця.

– Тв-варюка, – повторив.

Востаннє вовки близько підходили до села кілька років тому, взимку. Баба Кущиха навіть бачила одного біля своєї стодоли і так загорлала з переляку, що сіроманця наче вітром здуло. То що, знову те саме?


Виглядало, що знову. Бо наступної ночі й Василевому Сніжку вовк укоротив віку. Перегриз горлянку. Тепер уже ґвалт стояв – півсела побудилося. Пси, що перед тим ліниво перебріхувалися, аж заходилися хриплим гавкотом, кидаючись на своїх ланцах. Схарапуджений кінь Василя іржав у стійлі, лупив копитом у загорожу. Крапку в цьому шарварку поставило вовче виття. Воно розірвало нічне плетиво звуків, тоскно полинуло над сонними хатами, в яких одне за одним засвічувалися вікна, – і змовкло десь нагорі, під нерівним колом місяця. Виходьте, дивіться, що сталося. Це я зробив, щоб ніхто не сумнівався.

Удень тільки й розмов було, що про сіроманця-зайду. Повитягували чоловіки зі сховків дробовики та обрізи, домовились чергувати вночі. Казали, що вовк той скажений і його треба вистежити й пристрелити. Казали, що то зграя нишпорить поблизу, хоча до псів береться лише один, що виє після нападу.

Іванові було байдуже, що теревенять, він думав про своє: тепер його черга. Тепер до нього, на його обійстя, прибуде гість непроханий. Чекав на цей візит із веселою злістю, сам до себе підсміюючись. Випадковість чи ні, а сіромаха вже навідався до Тараса з Василем, до двох з їхньої трійці, що допомагала міським на полюванні. Наступний він, Іван. Якимсь особливим трибом це відчуває, знає, що не помиляється.

Усю ніч повік не стулив. Кілька годин лагодив стару січкарню, ще дідову, а тоді випив міцної кави і раз у раз виходив надвір із рушницею. Альма гриміла цепом, вибиралася з буди. Запопадливо підгавкуючи, пускала гарячі хмарки в осіннє нічне повітря, позіхала широко, на всю пащеку, спостерігаючи, як він рушає в обхід довкола хати.

Іван приглядався до пагорба, залитого місячним сяйвом, – звідти варто чекати сюрпризу. На тому пагорбі городи й пасовисько, на віддалі ліс, ще вище – кичера, а далі – чорний ліс. Там і ховається той сірий месник. Ну ж бо, де ти є?… Чекаю на тебе!

…Галя до Івана зранку: як тепер за кермо невиспаний? Візьми відгул. Який відгул! Добре, що робота вигулькнула. Спина до вечора затерпла, ледве розім’явся. Згадав призабутий армійський комплекс зарядки, руками-ногами повимахував, знову людиною став.

Удома нікого, лиш сонна Альма на буді. Зістрибнула, кинулася до ніг. Налив їй свіжої води, покурив поруч, спостерігаючи, як вона розхляпує краплі навсібіч:

– Не спи, дурепо. Якби щось – дай знати.

Альма дивилася розумними очима. Знаю, мовляв. У нас, псів та псиць, свої розмови, своя передача інформації. У лінивому перегавкуванні собак не вчувалося жодної тривожної нотки. Іван накрутив старий дзигар на третю ночі, досить йому, аби виспатися. І провалився в сон, як під воду.


Така дурня наснилася – наче він когось питає: а яке в неї ім’я? А той йому відповідає: Альма. Дивися, думає, теж Альма… І бачить, як та вовчиця – жива-здорова – виє на пагорбі. І так виє, що кров згортається в жилах. Підскочив наче вжалений. Сіли на ліжку водночас – він та дружина.

– Що це? – голос у Галі тремтить.

Він їй: не виходь! І з хати, на ходу ламаючи стволи та заганяючи в них патрони. А за дверима нічне повітря бринить пронизливою тугою і справжнє, не зі сну, виття пливе за чорний ліс, піднімається до місяця уповні. Бліде сяйво на пагорбі заливає силует з задертою вгору мордою, підсвічує шерсть жаским ореолом. Вовк опускає голову, озирається, на мить затримавши свій погляд на людині, – але Іван його очей не бачить проти світла. Звір нахиляється, щось підхоплює з землі. Ще звук не розтанув у повітрі, а гостя й слід простиг. Щойно був – і вже нема.

Іван кількома стрибками злетів на пагорб. Нікого. Городи, пасовище, кущі, дальні дерева. І жодного руху ніде. Лиш хекання рветься з грудей. Вистрілив угору. Як той десь сховався, то зараз викаже себе.

Ні. Нікого. Лише псів побудив.

Спустився Іван – й до буди. Ланц тягнеться всередину, губиться в темному отворі. Х-ху! Серце підстрибнуло, закалатало щосили. Бідна Альма-боягузка оніміла з переляку, заховалася в дальній кут. Іван присів навпочіпки, потягнув з буди ланцюг – той легко пішов назустріч, колихнувся вільним кінцем у повітрі. Від його сиротливого дзенькання передпліччя обдало окропом.

– Альма! – Іван випростався, гукнув щосили, озираючись: – А-альма-аа!

В очах спливла картинка: горбатий профіль, на загривку шерсть стоїть, хвіст поліном донизу – вовк нахиляється, наче бере щось з землі, але не видно, що саме, бо звір вже розвернувся, уже розтанув, як нічна примара. Лише повітря вібрує пронизливим щемом, який відбивається луною від гір…

Це був останній візит сірого месника в село. Більше його ніхто не бачив.

Пішов хижак своєю дорогою, а хлопці – кожен своєю. Василь запив. Тарас набрався ще більшої злості, телефонував міським знайомцям, обіцяючи влаштувати сіроманцям криваву відповідь. Іван хотів продати рушницю, а тоді передумав, утім цікавість до полювання геть чисто втратив, наче відрізало, немов хтось тумблер вимкнув.

Без господаря

Петрович тримав Сірого на руках ще маленьким, сам колись його забирав із приватного зоопарку в Самборі. Їхав у ті місця тоді вперше, але потрібне господарство знайшов одразу, припаркувався біля автівок, проминув металеві огорожі, з-поза яких вгодовані страуси тягнули до відвідувачів довгі шиї та кумедні дзьоби, кліпали безбарвними прямими віями над банькатими очима, викликаючи дитяче веселе вищання, – й повернув наліво. А тут справжній тобі зоопарк, навіть ведмідь є: розхитується вправо-вліво у своїй клітці, ударом лапи випихає назовні висувну шухлядку, йому вкидають туди жмут трави й повертають на місце, ведмідь траву вихоплює довгими жовтими пазурами, закидає в пащу – й знову шухлядою гримить, атракцію влаштовує.

А от і вовче сімейство. Петрович став навпроти їхнього вольєра, спостерігаючи за парою та їхніми дитинчатами. Переносний пластмасовий контейнер погойдувався у нього в руці, а за півтори сотні кілометрів, біля ошатного мисливського будиночка, на вовченя вже чекав спеціально облаштований просторий вольєр. Господар побував у цьому зоопарку за кілька днів перед тим, вподобав собі одне вовченя і про все домовився. Залишалося забрати малюка додому.

У куті великої клітки, у земляній заглибині, лежала вовчиця в позі сфінкса. Біля неї бавилися четверо сіро-бурих дитинчат, перевертали одне одного на спини, кусалися й скімлили. Незворушна вовчиця не звертала на цей шарварок жодної уваги, голову тримала гордовито, дивилася кудись над головами людей. В іншому куті, повернувшись спиною до глядачів, спав вовк, дрібніший за самку. Петрович спробував визначити, яке вовченя поїде з ним, і не зміг. Вони були подібні між собою і до батьків. Усі мали сіре широке чоло, білі щоки, шерсть з виразним рудуватим відтінком, наче присипану золотавим пилом. Придивившись, Петрович визначився з враженням: ці вовченята нагадували йому сіро-руді вербові «котики» вздовж дороги. Як він знатиме, який з них господарів?

– А непогано тато бавить діти, га? – сказав хтось поруч.

Петрович озирнувся: до нього звертався чоловік у робочому комбінезоні, доглядальник за мешканцями зоопарку. Відставив убік шуфлю й відро, кивнув привітно.

– Тато?… – перепитав Петрович.

– Авжеж. Дає вовчиці відпочити. Бо та малеча замордувала свою матір. А на батькові довго не потовчешся, як гиркне – вмить з нього злітають і між собою бавляться.

Петрович перевів погляд на клітку. Ти диви… То це, виходить, не вовчиця з вовченятами, а вовк. А вовчиця спить собі неподалік. Хто б міг подумати…

– Мене про вас попередили, – далі веде чоловік у комбінезоні. – То як? Сюди забиратимете? До цієї… – він кивнув на пластиковий контейнер, – до цієї стаєнки? Зараз вам вашого винесу.

Він упевнено відчинив клітку, зайшов досередини, примовляючи якісь невиразні заспокійливі напівслова-напіввигуки, – вмить підхопив одного й виніс назовні, зачинивши за собою двері на клямку.

– Бачте, білі щічки? Ваш.

Це було позаминулого року у квітні. Господар тоді часто бував у своїх угіддях; приїжджаючи, одразу йшов до Сірого. Він його так назвав, незважаючи на виразну рудизну, і вовчук слухняно, у кілька етапів, посірів, відповідно до імені. Господар бавився з Сірим, давав йому палицю в зуби, сам брався за кінці обома руками – й нумо мотиляти з боку в бік. Сірий мертво чіплявся в дерево гострими зубами, намагався видерти палицю з рук, гарчав. Якось навіть хапнув господаря за пальці – й дістав по носі патиком. Боляче. Відбіг, не второпавши, чому весела гра так несподівано й недобре закінчилася: чи він погано тримався зубами за той патик?

Петрович доглядав не лише за Сірим та його просторим вольєром. У лісі стояли годівнички та вишки для відстрілу кабанів, усе потребувало уваги та хазяйських рук. Платив господар скупувато, проте вчасно. Петровичу вистачало. А пенсію віддавав сину. Він колись потрапив у це господарство на одне літо, а затримався на кілька років, уже й не знав, що робитиме в місті…

Охоронець Степан, із місцевих, був наче на службі у якійсь охоронній фірмі, але тут-таки й жив, чекав, коли господар із приятелями-гостями приїде на чергові розваги. Напалював для них сауну, готував альтанку над невеличким ставком, замовляв вечерю в місцевої весільної господині. Сірий був гордістю господаря: крупний хижак з білими бакенбардами, сіра шерсть грає на сонці золотими полисками, ноги високі, хвіст грубий, погляд важкий. А поза тим слухняний як пес, він господаря не забував, як побачить за тиждень-два – починає вздовж вольєра бігати, жалісно й нетерпляче скавучати. Дозволяв навіть долоню опускати собі на голову, завмирав, очі мружив.

А на Петровича не раз гарчав. Ставився до нього, як до нижчого у своїй ієрархії. Це було видно з усього. Хоча саме Петрович його годував, за ним прибирав, а все ж Сірий лише зневажливо дозволяв йому опікуватися собою, дивився вовком, інакше й не скажеш, – голову опустить і важким незмигним поглядом гіпнотизує свого доглядальника, аж мурашки по спині біжать.

А цього березня все змінилося. Господар зателефонував, сказав коротко: їду звідси, надовго. Дуже надовго, кахикнув. Приїде новий власник. З охороною вже домовилися, Степан у курсі. Що ще? Вовка йому не треба. Віддай комусь чи випусти, або собі забери. Чи продай. Що хочеш, те й роби – він твій. Дякую, Петровичу, за роботу.

Охоронець Степан поділився інформацією: вчасно господар крутонувся зі своїми справами, більш-менш усе залагодив. Це він ще легким переляком відбувся, кажуть, у нього великі неприємності, а тепер шукай вітру в полі. Європа велика…

А у Петровича свої гризоти – і роботу втратив, і Сірого не знати, куди лаштувати. Кому ця дорога забавка потрібна? Вирішив нічого не робити наразі, до приїзду нового хазяїна. Але дні спливали, вовка не було чим годувати, на м’ясокомбінаті, куди Петрович їздив дотепер по кості, тельбухи та третьосортне м’ясо для хижака, йому більше нічого не давали. А купувати за свої лише на два рази й вистачило.

Грошей взагалі не було. До пенсії Петрович уже рахував дні, попередивши своїх про втрату роботи. Невістка незадоволено помовчала на тому кінці телефонного зв’язку, а тоді: думайте, тату, на те й голова на плечах, аби думати. А що ж тут надумаєш? У молодих-здорових із цим ділом не дуже, як трапиться добра робота з хорошою оплатою – тримаються за неї обома руками, а як копійчана, то й взагалі не беруться… Для Петровича навіть копійчаної не було.

Він прибирав у вольєрі, вичищав по кутах драпаком, коли Степан-охоронець вийшов до нього, не випускаючи з рук горнятка з кавою:

– Чуєш, Петровичу, за три дні новий господар приїде. Щойно дзвонив. Розпорядився, аби вольєр приготували – парочку муфлонів завезуть. Прикинь, кардинальна зміна профілю! Замість вовка – барани, – охоронець зареготав, посьорбуючи каву. – Жуйна парнокопитна рогата тварина!

Петрович мовчки зібрав свої речі – а у нього тут нічого й не було, окрім робочого одягу, все решта йому не належало. Коли повернувся до вольєра, Сірий на мить підвів голову – велика берцева кістка у траві, притиснена лапою, вже була чисто білою, напівобгризеною з обох кінців. Вовк одразу й повернувся до свого заняття, навіть вухом не повів на дзенькіт замка та засува.

Дверцята Петрович залишив прочиненими, помітна шпарка кидалася у вічі. Тепер усе. Знайде собі Сірий, чим у лісі поживитися. Чкурне в хащі, у заповідне урочище неподалік – тільки його й бачили. Не пропаде. Не зима.

Наступного дня Петрович згадав: куртка! Теплий військовий бушлат, що його один мисливець – був тут з господарем – подарував, знявши із себе. Залишився бушлат у каптьорці. Довелося йти до мисливського будиночка, куди вже не мав наміру повертатися, а як дійшов, вкляк на місці. Біля розчахнутого входу до порожнього вольєра лежав Сірий, здалеку схожий на пса. Голова на лапах, очі примружені. Почув кроки Петровича, підвів голову – й скочив на прямі лапи. Хвостом наче маятником при самій землі: туди-сюди, туди-сюди. Зрадів.

– Що ти тут робиш? – буркотнув заскочений Петрович.

Вовк усіляко демонстрував свою готовність до прийому їжі. Пострибав перед Петровичем, а тоді втнув неймовірне – забіг до вольєра й зупинився біля того місця, де завжди була його тарілка. Він чекав. Його піднесене пожвавлення зникло, вираз морди змінився. Вовк тримав людину на оці. Вовчий погляд спідлоба, добре знайомий Петровичу. Звір стежив за чоловіком, вимагав їжі від нього, той мав принести йому хоч м’ясо, хоч кості, хоч позавчорашнє вариво, будь що, аби втамувати голод.

Петрович зітхнув й попрямував до бічного входу до мисливської хатки – до підсобних приміщень, тут господарем був охоронець Степан. Той вийшов назустріч, жуючи канапку.

– О! – мовив. – Той сірий знову тут. Я ж його нагнав. Вчора стріляв у повітря, прикинь. А він нині знову тут. Кумедія! Сам за сітку ховається!

– Там десь мав бути записник, – відповів Петрович, – такий зошит із телефонами. Нехай би з того зоопарку приїхали, чи що… Забрали б Сірого. Він, бачу, не може собі дати раду на волі.

– А ти що хотів? Народжений у клітці волі не потребує, – і тут таки вже діловим тоном, – а де той записник?

– При вході в шухляді був, хіба ні?

– Не бачив. Пішли, глянемо.

З-поза сітки вовк спостерігав за людьми свинцевим недобрим поглядом.

– Що робитимеш тепер?… – не замовкав Степан, порпаючись у шухляді поміж квитанцій, ключів, олівців та іншого мотлоху. – Чи телевізор-сад-город тепер, га?

Цей зневажливий зверхній тон збурив у Петровичу вихор піднесеної злої радості. Йому раптом стало море по коліна. Якого справді дідька! Він ще не старий, щоб до телевізора приліпитися. Він може й до міста повернутися, де залишив квартиру молодшому сину. Може піти до колишніх товаришів по службі. Його ще торік кликав охороняти автостоянку друг Павло, а він, дурень, відмовився. Усе залежить від того, як ставитися до того, що втрачаєш, і чи бачиш нові можливості попереду. Як самому собі перекрити всі шляхи, тоді справді вибору немає.

– А що я собі діла не знайду? – весело озвався Петрович. – Знайду! Та й набридла мені ця прив’язка до вольєра, ось як набридла, – він провів собі ребром долоні по шиї. – Ні поїхати нікуди, ані вихідних, ані відпустки. А так хоч до доньки з’їжджу, онуків побавлю. Тепер усе! Тепер я сам собі режисер. Вільному воля. Позаздри, Степане.

– Ага, – сказав Степан, посміюючись.

Запищав його мобільник. Охоронець кинув оком на екран й змінився в обличчі: новий господар телефонує.

– Слухаю! – чітко, по-військовому озвався, навіть нахилився вперед, вислуховуючи розпорядження. – Так! Буде зроблено. Зрозуміло. Зроблю. Скажу. Попереджу. Єсть!.. Єсть!

А тоді, відключивши зв’язок, розслабився з усмішкою.

– За добру новину, Петровичу, будеш мені винен. Тебе залишають на службі, радій. Завдання таке: щоб усе тут підготував для муфлонів. А на майбутнє, це я точно знаю, сюди привезуть ще й оленів, благородного і плямистого, цілий виводок. Матимеш роботу. А ти боявся!

І Степан зареготав. Кілька днів тому Петрович його запитав, хто такий той новий господар. Яка різниця, хто новий господар, почув він у відповідь, аби платив. Петрович згадав зараз ті слова й подумав, що не відчуває радості від почутої новини. Він уже подумки прийняв цю зміну в житті, вже й спланував, що робитиме. Що зможе робити далі. Хоча й без упевненості й без жодних гарантій.

Підхопив свій бушлат, переписав із блокнота номер телефону зоопарку, так, про всяк випадок, і вийшов за поріг.

Сірий бігав уздовж вольєра, уже по цей бік сітки, ганяв нервово туди-сюди.

– Тікай звідси, – сказав йому Петрович. – Перетерпи, Сірий. Далі легше буде, чуєш? – і додав твердості у голосі: – Щоб я завтра прийшов – а тебе немає. Чув мене? Геть звідси!

І пішов не озираючись.

Порозумілися

Стара Каська не вміла нічого такого особливого, тільки розмовляти з тваринами. Це їй давалося легко. А з найважчого було засилити нитку в голку. Доводилося чекати на Петра, на його молоді очі, або на сусідську Зоньку, та щодня прибігала по козяче молоко для брата, вже й сама бабі нагадувала, просити не треба було: а нитку в голку?…

Ця мала щебетунка самими лише запитаннями розмовляла. Бабо, ви вдома? А як ви, бабо, вишиваєте, коли погано бачите?… А для чого ви крука лікували?… А покажете вашого вужа за стайнею?…

І Каська їй усе докладно пояснювала. Що вишиває, доки нитка тягнеться, а як скінчиться, тоді чекає на сина або ж на неї, свою сусідку Зоньку. Бо так теж можна вишивати, за допомогою інших. Дівчинка горда з того, що без неї діло не зробиться, але все одно допитується: а чого ви окуляри собі не купите?… Куплю, обіцяє Каська, треба перше до міста дістатися.

– А крук? – нагадує Зонька одне зі своїх запитань. І баба їй тлумачить: крук – воно ж жива істота, хоч і хижак, він теж жити хоче. І то він сам попросився до неї у дровітню, таке обтевкане ховалось у траві, що жаль бабу взяв. Між дровами й порятувався, миші там полював, воду зі старого ронделя пив, щодня свіжу, аж поки йому крило загоїлось, поки тьмяне пір’я знову набралося чорно-синього блиску.

– Як це – попросився? – дівча не залишає нез’ясованою жодної деталі.

І баба каже, що трохи розуміє мову круків. Зонька замислюється: може, й вона розуміє? Шкіра на її чолі береться кумедними брижами.

– А де ваш вужик живе? – спохоплюється цікава на все дівчинка.

– Ходи зі мною, як він захоче показатися – побачиш.

– А що ж він вас не слухає?

– Як десь неподалік, то може й послухати.

За стайнею Каськи – кущаві зарості бузини, а тоді рівчак з верболозом, і з тої оболоні, з мулу тих заплавних луків, має виповзти до них чорний вуж з жовтими вушками.

– Там його хатка? – щепоче дівчинка.

– Він не каже де, – стиха відмовляє Каська.

Ставить у траву бляшанку з козячим молоком і свистить. Цей свист зовсім не такий, як у хлопців, з бабиного беззубого рота вишіптуються тихі, пульсуючі звуки, вони лякають дівчинку. Каська бере її руку у свою шорстку долоню (бабина шкіра на дотик наче суха кора) – відводить дівчинку трохи вбік. І ще раз кличе свого вужа.

Минає година, не менше, так видається Зоньці, бо вже й втомилися вуха дослухатися і очі приглядатися. Аж тоді – забула й дихати – гойднувся білим деревій, клаптик землі між двома купинами випнувся гілкою й ворухнувся, подавшись вигином уперед.

Мить – і немає Зоньки-сміливиці. Лише майнула платтячком, блимнула засмаглими литками. Настрашилась.

Каська видибала з-за рогу, побачила дівчинку: та стояла, зупинившись у хвіртці, розмірковувала. Тоді тріпнула волоссячком й рішуче повернулася за молоком для брата.

Каська миє руки й, підхопивши ослінчик, маленьке відерце і пляшку з водою, йде до Білянки та Ластівки, ті пасуться в садку під яблунею, припнуті до кілків.

– Що він, вам замість пса? – чує за спиною.

Вона знає, що дівчинка запитує про вужа.

– Може, й так… – відповідає.

– А чого ви собі пса не візьмете?

Каська всідається на ослінчику, обмиває козячі дійки, прилаштовуючись доїти. Вона вперше розповідає дівчинці про те, що була в неї собака Лялька, чорно-сіра, кудлата, гарна, ходили разом по гриби, по ягоди, по трави і кіз разом пасли на узвишші край лісу. А одного разу, більше як два роки тому, ранньою весною, пішли по березовий сік – і Лялька зникла. Он у тому гайочку, Каська кивнула вбік і вгору.

– Втекла? – Зонька стояла поруч, заклавши руки за спину, дивилася, як молоко з набряклого вимені Білявки цівкає у відро.

– Втекла, – підтвердила Каська. – Гадала, що пропала в лісі, вовки роздерли абощо. Але кілько шукали, усе намарно – зникла, й по усьому. А побачила-м, уже коли перші суниці пішли.

Каська зітхає. Вона й зараз наче бачить той день. Галявину з пахучими травами, Ляльку, що мружиться до сонця, і кілька малюків біля неї, вкритих рідкою бурою шерсткою. «Лялька!» – гукає Каська. Псиця схоплюється на ноги й загрозливо гарчить. Голос у неї з жодним іншим не сплутаєш – низький, сиплий. «Лялька!» – повторює Каська й рушає вперед, аби та її пізнала. Лялька завмирає на кілька секунд, а тоді нахиляється, хапає малюка за загривок – й тягне до невидимої ями, під кореневище ялиці. Сховала всіх сімох, одне за одним, Каська порахувала. Й сама зникла.

На чергову зливу запитань від дівчинки – чого, чому, для чого, як – Каська не мала відповіді. Звідки вона могла все знати? Вона лиш не сумнівалась у тому, що це її Лялька. Вирішила, що та загуляла з якимсь приблудним псом, десь за ним повіялась, може й заблукала згодом, а народивши у лісі, не захотіла повертатись до села зі своїм потомством. Чи не змогла. Наразі іншого собаки не хочу, сказала Каська дівчинці. А там побачимо.


…Усе дрібне Касьці пливе в очах: літери в газеті, зернятка крупи. Вона намагається прочитати, що в газеті пишеться, там, де поради городникам. Син поруч кашу їсть і свариться: зуби поламати можна! Чи ви тую гречку, мамо, не перебираєте?… Він чогось постійно роздратований, як не мовчить, то буркалом бурчить і все йому не так. Касьці сяйнула думка, вона її не втримала при собі, вголос висловила: а може б, ти до вишивання взявся, сину, від того спокійніше і рукам, і голові.

Петро глипнув з-під лоба, вийшов, гримнувши дверима. Добре, що нитку засилив у голку.

Ох-хо, старість… Суцільні незручності й страхи. Каська знайшла на підлозі голку, що випала з рук, із зусиллям підвелася з колін, допомагаючи собі руками. Потріщала суглобами. Ноги тепер так швидко терпнуть й усеньке тіло робиться щодалі менш гнучким та слухняним.

А та мала Зонька, смішне дівчисько, ще й запитує: як це, бабо Касю, ноги крутить? Це як? З півсотні років промине, перш ніж це дитя зрозуміє, що воно таке.

А от і Зонька, про вовка промовка… Стоїть на порозі, спирається до одвірка. Волоссячко легке й прозоре, як пух кульбаби, і очі світлі, як вода, повіки підпухлі. Забирає з підвіконня півлітровий слоїк молока, залишає порожній – і мовчки йде. Сьогодні чогось без настрою.

Зонька подібна на Каську в дитинстві. Бабі лестить ця думка. Іноді мала приходить до Каськи та її кіз на пасовисько, піднімається на узвишшя край лісу. Стежкою. Баба усміхається, коли бачить, як мала наближається, часом зупиняючись та нахиляючись, щось там побачивши у траві.

З того узвишшя видно півсела. Каська сидить на горбочку, підклавши під себе згорнуту веретку, й роздивляється навкруж. Віддалік кладкою їде фіра з сіном, кривий Юзек нею править. Мелехи, батьки Зоньки, знову сваряться на подвір’ї, розмахуючи руками. До Гайчуків син з міста приїхав своєю торохкітливою автівкою… Але найцікавіше відбувається в небі, у траві, у лісі. Каська розмовляє з козами, ділиться з ними своїми думками. Приходить Зонька, приєднується до їхньої розмови.

Чуєте, каже Каська? Цитьте усі! Чуєте?… Це жайворонок. І всі дослухаються до висоти, до бриніння невидимої струни в повітрі. Білянка з Ластівкою голови хилять набік, їм так краще чути, але їсти не припиняють, їм хрумкотіння не заважає. А Зонька тягне шийку вгору, їй кортить побачити, вона вдивляється до сліз в очах у яскраву синь неба. Нема там нічого, звідки чути тоненький щебет. А Каська бачить, вона свого підборіддя в дзеркалі роздивитись не годна, а тріпотіння жайворонка в небі – чого ж ні? Он він, крильцями мерехтить.


– Білянка любить білу конюшину, а Ластівка – червону, – каже дівчинка. Вона вже спостерігає за козами у своїй улюбленій позі – заклавши руки за спину, а тоді присідає, щоб краще бачити, як козячі зуби траву стинають. – Вони мені самі про це сказали, – докидає довірливо.

Дівчинці хочеться бути як баба, розуміти мову кіз, круків та вужів.

– А ще вони люблять лободу, спориш, пирій, – озивається Каська, – багато різних трав, значно більше за корову. І ягоди, і гриби, і смачні соковиті кущики… Я теж люблю червону конюшину.

Каська зриває суцвіття й кладе собі до рота, повільно перетирає їх залишками зубів. Це, аби суглоби не рипіли, пояснює дівчинці. Зонька й собі нахиляється по квіточку. Скуштувавши, випльовує – зовсім не солодка.

Зоньці подобається слухати бабу Каську, бо та ніколи не запитує: як там у школі? І чи вона допомагає мамі. І що батьки роблять. І чого у брата слина стікає на підборіддя і палець завжди в роті. Нічого такого стара Каська не питає. А лише сама розказує й показує й уважно дослухається до розповідей дівчинки. Вони можуть удвох роздивлятися на мурашині доріжки у траві; Зонька лежачи на животі, баба сидячи, бо їй так краще видно, й іноді вказуючи дрючком на щось цікаве. Вона навчає Зоньку назв трав, яка від чого помічна, коли їх варто збирати і як сушити згодом. Оце, каже живокост, ми його корінці з тобою восени викопуватимемо. А це м’ята, зараз вона в силі, твоєму брату до чаю добре додавати. А Зонька знає, що найкраще братові козяче молоко на сорока травах, він від нього неодмінно одужає.

Онуків у Каськи немає, їй Зонька за онуку. Свого Петра баба пізно народила, а він ще й прикрий, перебірливий, ніяк не ожениться, а Каська й не питає коли… Вона й так знає, що ще не час. Хоча могла б уже мати таку онуку, як десятирічна Зонька.

Нині все як завжди: баба складає своє шиття, виходить із козами стежкою на пасовисько. Кози чогось неспокійні, не хотіли йти з подвір’я, впиралися. Довелося тягнути їх на мотузку. Каська хотіла було вже залишитися, припнути їх у садку, але вони траву в садку витолочили, варто було дати їй трохи піднятися. Каська запиталася кіз, що сталося, а вони й самі не знали чого. Просто не в гуморі. То що тепер, не робити свого? Наполягла – потягла обох на соковиті трави до узлісся.

Поки нитка була, Каська вишивала, не помічаючи дрібних помилок на полотні. З відстані витягнутої руки їй здавалося, що стібки лягають рівно… А тоді охопила бабу дрімота. Голова звісилася до грудей, хилилася все нижче, сонце посунуло тінь від ліщини вбік, пригріло Касьчине пооране зморшками чоло, але й тоді вона не прокинулася. Вона не бачила, не відчувала, що за нею та її козами спостерігають з прохолодної темряви гаю кілька пар напружених очей. А тоді наче хтось торкнувся її плеча, вона розплющила очі й роззирнулася.

Недобре було на серці. Наче після важкого сну, що одразу й забувся. Каська підвелася, озирнулась на лісову хащу, підхопила свою ряднинку, на якій сиділа, витягла кілок й повела своїх кіз нижче, подалі від цього неспокійного місця. Очманілі кози ледве пленталися, похитуючи обважнілими вим’ями.

А коли вдруге озирнулася Каська, то стала стовпом. У тіні ліщини стояли вовки. Чи пси. Якісь дивні собаки-вовки. У зосереджених поглядах не мали страху. Це Каська одразу побачила своїми далекозорими очима. Ті мешканці лісу спостерігали за нею та її козами – їхні наміри були очевидними. Вовки ніколи б так зухвало й відкрито не роздивлялися на людину, це Каська знала ще від свого батька, ще з дитинства. Кози нарешті очуняли, замекали, потягли вперед, смикаючи мотузки.

Крижаною памороззю обсипало Касьці спину, руки трусилися, коли вона, нахилившись, встромляла кілок у траву. Зонька піднімається сюди! Ця думка стугоніла, билася у скронях. Ось-ось дівчинка буде тут, ось-ось вона гукне безпечно: «Білянко!» Вона завжди здалеку вітає свою улюбленицю.

З-за кущів вийшла… невже Лялька? Так, вона. Стала за тими вовками чи псами. І Касьці наче полуда з очей спала, вона нарешті все зрозуміла, більше того – відчула, що й батько цих молодих вовкособак є десь поблизу, теж тримає Каську на оці, але вона його не помічає.

І тоді Каська стала спиною до своїх кіз, до дівчинки, яка вже надходить наразі невидима, піднімається стежкою, видивляючись жуків у спориші… Стара жінка тихо назвала ім’я Ляльки. А тоді повторила його ще раз і ще, ступила крок до лісової сім’ї, до зграї вовкособак. Вона говорила до Ляльки і до її синів. Їх було п’ятеро, а не семеро, як два роки тому на галявині, десь двоє поділися, де вони є, не хотілося думати, не було для цього ні часу, ані бажання. Каська зверталася до тих, що стояли на узліссі й переступали в нетерпінні на своїх пружних лапах, чекаючи сигналу від старшого. Каська повільно йшла до них, переконуючи Ляльку послухати її, забратися звідси, бо чоловіки влаштують на них облаву і це зле закінчиться для Ляльки та її дітей, а за горою дикий ліс, там воля, там, звідки прийшла Лялька зі своїми синами, туди їм і варто повернутися, бо у вовків своє життя і своя територія, і у вовкособак так само, а у людей своя. І краще кожному триматися свого.

Каська бачила морди лісових псів. Колись давно, вона була тоді така як Зонька, тато розповідав комусь з дорослих, а вона чула з печі, про зграю вовкопсів, ватажком якої був вовк, а матір’ю – втекла сучка. Ті голодні під’ярки, молоді напіввовки, нікого не боялися, вони збивали з пантелику своєю поведінкою і були небезпечнішими за вовків, бо успадкували від батька гени дикої природи, силу, спритність й жорстокість, а від матері – близькість до людей.

Каська ніколи не потребувала, аби її боялися. Вона завжди прагнула лише розуміння. Надто тепер, цієї хвилини, хоча б інстинктивного усвідомлення, як варто діяти, і щоб Лялька переказала своїм дітям, що зараз не треба робити того, на що вони вже наважились. Каська вкладає у свій гарячий шепіт усю свою силу, увесь свій внутрішній жар. Вона зараз легко йде, їй нічого не болить, її очі палають. Вона могла б навіть бігти – без утоми, ледве торкаючись землі, як дівчинка, бо такою вона зараз і є, саме цієї хвилини.

Розпалені пси-вовки не хочуть зупинятися. Вони обступають людину й погиркують, звужуючи коло, а це двоноге-сполошене-безстрашне не замовкає, говорить й говорить. Повітря заповнює її монотонне гаряче бубоніння, наче шемрання дубового листя, наче шурхіт сухого бадилля у яру, немов дзюрчання води в джерелі. Вони дослухаються до цих заворожуючих звуків. Вони не дають їм зосередитися на своєму, вони збурюють у них якісь відчуття. І от уже мати вовчиця повертає морду в один бік, а тоді в інший, і молоді вовки незадоволено завмирають, нашорошуються, а тоді один з них, озирнувшись до корчів, звідки блимає уважний погляд батька, підтискає хвоста, настовбурчена шерсть на його загривку спадає, і він відступає в ліщинову густу тінь. За ним ще один, зиркнувши наостанок на переляканих занімілих кіз, що мовчки плутаються в мотузці, вимушено прибирає погляд. Троє з вовчицею залишаються, вони ще вагаються, послухатись чи ні, але вовчиця робить якісь ледь помітні відрухи носом, вухами, хвостом, вона їх у чомусь переконує – і ті неохоче попускаються, піддаються на вмовляння й трюхикають за братами. Лялька кидає оком на свою колишню господиню, видобуває з глибин свого вже напіввовчого нутра якийсь дивний протяглий звук. Каська її не розуміє, вона не розуміє, що то значить. Мати вовчиця тоді розвертається й біжить за своїми дітьми, до їхнього батька.

Кози мовчки риють землю ратицями, вони забули, що вміють мекати, чути лиш, як гуде над ними джміль. Тиша робиться в’язкою, вона гусне, забиваючи дихання. Каська вклякає. Її не тримають ноги. Вона не може підвестися. Усі її роки, болячки та слабкості насуваються на неї потроєним тягарем, накривають важкою брилою. Низькі хмари невідь-звідки беруться на небі, затягують його цементом, затуляючи сонце. Каська хоче пити, язик прилип до піднебіння. Вона лежить навзнак, розчавлена, вона не може підвестися. І за півгодини, і за годину, коли зарюмсане дівча трясе її, тягне за руку, сипле запитаннями: чого ви так? Чого ви мовчите? Ви не можете встати?

А тоді звідкись береться Петро з товаришем. Відсапується від бігу, налякано допитується: мамо, що з вами? мамо?… що з вами?… Він бере Каську на руки, як маленьку – вона сухенька, як патичок, – і несе додому, спотикаючись об горбки та висварюючи її дорогою на всі заставки.

Ніхто не знає й ніхто не знатиме, що старій Касьці ноги віднялися в обмін на те, аби вовкособаки не чіпали кіз та дівчинки. Щоб вони пішли геть від села, вступилися від людей та від свійських тварин. Хто б повірив старій Касьці, що це вона зробила? Що їй вдалося їх переконати? Ніхто ніколи не брав на віру, що вона вміє розмовляти з тваринами. Лише мала Зонька знала. Але хто б то зважав на думку дитини, та й дівчинка того вечора не бачила на узліссі нікого, лише схарапуджених кіз та розбиту паралічем бабу Каську.

Вирва рве береги

Весняні талі води накривали Вирву зім’ятим сірим простирадлом, річка ворушилася під ним, кидалася, перевертаючись з боку на бік. За ніч змінювала русло, вигортала каміння, що роками не давалося зрушити з місця, утворювала мілину на колишніх заглибинах, виривала западини на торішньому суходолі. Гула й стогнала, показуючи свою нестримну вдачу. Такі напади траплялися, може, раз на рік, коли Вирва мусила нагадати людям про те, що вона сама собі господиня і їй вирішувати, куди гнати свої води та що прибирати зі свого шляху.

Від її гарячкових сіпань залишався пластмасовий та дерев’яний непотріб на березі. Поміж оголене вербове коріння набивалося подерте ганчір’я; целофанові пакети, зачепившись за гілляки, гойдалися в потоці. Річка з огидою виштовхувала зі себе сміття, а люди й далі тягнули до води порубані дикі грушки, наїжачені довгими колючими шпичками, кидали в берег скляні пляшки з-під горілки та вина, іржавий мотлох, уже не придатний на брухт. Вирва через таке виходила із себе.

Іван ще здалеку побачив на мілині старий кожух, побитий міллю, брудно-рудим пелехом назовні. Невже хоч дрантя спалити не можна, роззлостився на односельців. Та підійшовши ближче, зупинився: це був не кожух. Оскал жовтих зубів, тьмяний морок у примружі ока. Мертвий вовк. Вимита водою культя лапи – уламок кістки, шворок жили, зваляна шерсть… Кілька годин тому хижак ще був живий.

На каменях залишилася кривава пунктирна азбука Морзе, вона показувала, звідки пришкандибав сірий заброда. Не скажений, бо йшов до води, сильний здоровий вовчисько за зовнішніми ознаками. Загинув від втрати крові…

Гнаний цікавістю, пішов Іван шляхом, позначеним брунатними цятками. Кілька разів губив напрямок, аж тоді, на битій дорозі, на сухій ділянці землі, віднайшов плями знову – щоб згодом ще раз загубити, вже остаточно.

Для чого йому було знати, що сталося з вовком? Чи йому своїх тягарів бракує? Іван стояв на відкритому пагорбі, снігові латки ще лежали де-не-де, південно-західний вітер гнав над головою сірі хмари, вони випливали з-понад кичери й тікали далі за течією Вирви. Дві сірі річки рухалися в одному напрямку: перша – землею, друга – небом.

Й тут, на узвишші, Іван змушений був визнати: так, він чіпляється за будь-яку нагоду відволіктися від своєї проблеми, що геть його виснажила, висмоктала всі соки. Не мав більше варіантів для вирішення цього задавненого клопоту. Позичив – перепозичив – перепросив – знову позичив… Укотре відтермінований борг тиснув, не давав спокою. Знову просити про відстрочку не мало сенсу. Треба було ставити крапку, але як?

Гроші йому дав Кухтій, ще коли донька вступала на платне навчання. Іван був певен, що поїде на заробітки й віддасть, а воно все змінилося і щодалі гірше складалося. Тоді Кухтій запропонував: я тобі списую борг, а ти на мене переоформлюєш землю, той пляц, що при дорозі. Дивися, чого забажав… На тій землі Іван ще підлітком з батьком косили. А згодом він отримав план на будівництво, ще й встиг залити фундамент майбутньої хати для доньки. З її хлопцем, незабаром – вінчаним чоловіком, мав бесіду. Добрий хлопець з порядної родини. Іван уже навіть уявляв собі цю новобудову під дахом, увінчану квіткою.

А тепер що? Доведеться переписати землю на Кухтія, той на неї давно оком накинув, хвалився генделик збудувати. Місце чудове. Насправді ділянка коштує більше, проте Іван навіть думки не мав її продавати, за жодні гроші.

Як?… Як йому той борг повернути, коли заробити ніде?…

Зійшов на долину, до своєї хати, нікого дорогою не зустрівши, відчуваючи, як затерпли від холоду ноги в старих черевиках. Від воріт до дороги – глибокий візерунчастий слід у вологій землі, щойно звільненій від снігу. Оксанин ровер залишив – вона зранку їхала на чергування до лікарні, де санітаркою працювала вже двадцять років.

Василько без мами давав собі раду сам – дивився телевізор, сидячи за столом, накритим цератою з витертим малюнком. Гриз кулькову ручку перед розгорнутим зошитом, утупившись в екран.

– Їв?

Малий кивнув. Іван налив собі тарілку борщу, сів поруч, посунувши вбік газету з лушпайками від насіння. Дівчина з екрану говорила про браконьєрів: вони, мовляв, щороку вбивають понад чотириста тисяч тварин. Монотонно сповіщала про те, що звірів не рятує чинне законодавство, хоча воно й забороняє використовувати незаконні методи полювання. Браконьєри попри все полюють цілий рік, навіть у періоди розмноження тварин.

На екрані – ліс, прозорий, сірий, у плямах пізнього снігу. Серйозний дядько показує рукою на корінь берези, камера наїжджає на чорний стовбур, на металеву петлю під ним.

– Якщо звір потрапляє в таку пастку, – звучить голос за кадром, – петля затягується. Звір намагається втекти і сам себе душить.

Батько з сином перезираються. Іван хитає головою: отаке-от, мовляв, а ти що думав?… Відрізає собі окраєць хліба й знову береться за ложку.

– Найпоширенішими є пастки-ключки, що їх роблять зі звичайного металевого троса, – на екрані напружене обличчя інспектора з охорони довкілля, його лякає камера, від цієї тяжкої роботи у нього виблискує піт на чолі. – Так переважно ловлять зайців та куниць, – на застиглому обличчі ворушаться тільки губи, в очах читається: швидше б закінчилися ці тортури. – На більшого звіра, лисицю чи кабана, ставлять капкани, – далі провадить незвиклий до публічності промовець. – Тварина мучиться у ньому, кидається, гризе трос, гризе метал, але нічого з цим зробити не може. Від пасток страждають не лише мешканці лісу, але й свійські кози, собаки… Можуть постраждати й люди… – дядько хапає повітря ротом й закінчує: – Саме тому продавати й використовувати пастки заборонено!

– А пам’ятаєш, тату?… – озивається Василько, не випускаючи з рота кулькової ручки, й від того шамкотить. – Як наш Мурчик прийшов із зашморгом навколо шиї? – малий уже геть розплющив зубами вершечок ручки. – Пам’ятаєш?… Із дроту?… Ти ще казав: вчасно пришкандибав. Ще б трохи – й міг вдуситися.

– Пам’ятаю, – каже Іван, підводячись з-за столу, й відсуває табурет. – А що математика?

Малий зводить брови докупи.

– Та роблю ж… – хмуриться він.

– Я до баби, – каже Іван, – а ти телевізор вимикай та берися за уроки. Швидше зробиш – швидше звільнишся.


Узувся у гумаки з теплими уставками, зняв із цвяха теплу куртку з каптуром – і вийшов надвір. Вітер ущух, небо затягнуло сірою низькою повстю, почав накрапати дощ. Як вдарить мороз – усе перетвориться на суцільну ковзанку. Непевна погода в березні: щойно сонечко світило, і от уже сніг валить… Теж ненадовго.

До материної хати сімнадцять хвилин ходу: трохи вгору, тоді в пониззя – і вже на місці. Допоможе матері в господарстві, надвечір назад. Доки Оксана з чергування повернеться, вже буде вдома.

Он там, у тій улоговині, вони з Кухтієм тиждень тому встановили капкан під вовчий слід. Під слід, тобто буквально, під відбиток вовчої лапи на снігу. Кухтій у цій справі майстер, так усе заладує – жоден вовк не винюшить. Головне, голими руками нічого не торкатися. Кухтій дитячою пластмасовою лопаткою вправляється. Вибрав вирізаний у снігу шматок з вовчим слідом, схожим на квіточку, в траншею заклав налаштований капкан, пружини звів на один бік, щоб менше місця займали. Зверху – білий аркуш паперу.

Вчися, глипнув на Івана, поки є у кого! Вовка надурити важко, але можливо.

Наблизитися до сховку Іванові не дозволив: спостерігай, велів, на віддалі. Обережно повернув на місце, просто на папір, вигорнутий кавалок снігу зі слідом від вовчої лапи й відійшов своїми ж заглибинами сорок п’ятого розміру, кожну притрушуючи, маскуючи свіжим снігом.

Вовк, напучував Івана, рано чи пізно повернеться, знову піде своїм шляхом. Може, за тиждень-два, а піде. «Як ти знаєш?» – запитав Іван. Кухтій сапнув повітря, протягло відітхнув: а він навіть загорожу перестрибує в одному й тому місці. Й ті самі дерева мітить. І сюди, кажу тобі, повернеться, бо слід – це раз, а сечова точка – два.

Іван одразу й не помітив жовту позначку в снігу під ліщиною. Підготували вони зустріч для лісового зайди, замели сліди по-хижачому.

Он та улоговина, а під корчами – справдилися підозри – холодно поблискує вигорнута з-під снігу пастка. Розсип вовчих слідів, столочена земля та збита жужмом іржава трава навколо. Усе в брунатних плямах. Сліди смертельної сутички живої плоті з байдужим металом. Іван спустився нижче, присів навпочіпки – у зімкнутих щелепах пастки затиснута вовча лапа. Чи то метал перебив кістку, чи то вовчі зуби її перегризли. Хай там як, а довершення останньої справи свого життя вовк залишив за собою. Нікому не віддав цього права, сам поставив свою фінальну «квіточку» на снігу.

Іван знав: вовк конче намагатиметься видертися на свободу, бо така його вдача. Він навіть бачив колись одного такого здалеку, на трьох лапах, але не був певен, засумнівався, чи той так тримає травмовану кінцівку, підтиснувши під себе. Але, придивившись, дійшов висновку: ні, той звір втратив лапу, і то, швидше за все, у капкані.

Але цей, теперішній, для чого він так затято боровся, видираючись із залізної хватки? Щоби діставшись річища, погамувати спрагу, напитися вільної води і впасти мертво на вологі камені незбореної Вирви?

Фінал один. Хоч бийся за життя, хоч ні, а змінити цей закон не потрафить жодна істота. Рано чи пізно, так чи інак, а на все живе чекає останній вдих, останній віддих – і нерухомість. Але цей дикун вчинив по-своєму. Він вибрав собі кінець, не пристав до випадкового варіанту долі. Помер вільним.

Іван струсонув головою, скидаючи каптур на плечі, витяг ножа й вивільнив кінцівку з металевих зубів. Вона лягла на долоню мозолястими пучками вгору. Помітно висунуті вперед два середні пальці хижака, чотири довгі жовті пазурі, запекле місиво рани… Підталим снігом Іван змив бруд і кров зі своєї знахідки, стулив навколо неї свої пальці в кулак, затримавши лапу в руці. Наче потиснув її, відчуваючи шорсткість звіриних мозолів та відточеність пазурів. Тоді загорнув у носову хустинку й сховав до кишені.

Хтось замикає замкові мури

Шкода п’ятниці. Вирішили її не втрачати – коли ще таке трапиться, аби три дні поспіль, до понеділка, бути вільними. Тому поїхали в гори, розділившись на дві групи: троє вперед, троє наздоженуть у суботу, не заблукають – доїдуть до Тернави, тоді пішки, Андрій знає, куди. Піднімуться до нас на гору опівдні, поставлять поруч свій намет, і буде у нас ще два дні, дві ночі на території замку Гербуртів. Дехто там буде вперше.

Давно про цей похід мріяли. Спаковані наплічники чекали на нас чи не все літо, аж ось тепер, нарешті, наприкінці вересня, випала нагода вирушити в Добромиль. Мріяли, як сидітимемо при вогнищі, іскри стрілятимуть у чорний оксамит нічного неба, й ми, нарешті, нікуди не поспішатимемо, ми будемо розмовляти й договорювати, і повертатимемось до недомовленого, й дослухатимемось не лише до своїх голосів, а й до звуків замку. Ми не зможемо наговоритися навіть пізно ввечері в наметах, позагортавшись у свої спальники, й незчуємось, як позасинаємо, а прокинемось від співу лісових пташок та ранкової свіжості. Саме там, – це знав кожен із нашої мандрівної шістки – посеред гір та лісів, день минає як три, по вінця наповнений враженнями. Маленька відпустка. А в понеділок раненько – на маршрутку й додому, наче з іншої планети.

Такий був план. Однак замок Гербуртів вніс до нього свої корективи.

Остання зупинка на шляху до замку – вже майже на верхівці Сліпої гори, на повороті, біля високого стовбура захмарної ялиці з обчімханим нижнім гіллям. Не кожен одразу й зауважить кам’яні мури справа, бо зліва такий краєвид відкривається, що очей не відведеш. Мимоволі зосередишся на картині, що ясніє в перламутрових полисках: вид на Добромиль, дороги, що ведуть до нього із давніх-давен, пагорби, улоговини й далекі блакитні та сині гірські хребти. Тут, на цьому місці, зупинялися всі подорожні, що прямували до замку пішки, починаючи від найперших – не залежить, чи були на їхніх ногах постоли з липового лика, а чи сап’янові чоботи – і до теперішніх, у кросівках, як ми. Тут колись не було високих дерев, про це свідчать давні малюнки та гравюри, а нині чуєшся комашкою у траві, бо навколо старий буковий осінній ліс. Срібні стовбури на золотавому тлі.

Кость роздивлявся місто у військовий бінокль з восьмикратним наближенням.

– Що бачиш? – запитала Леся.

– Яблуко, проштрикнуте двома кинджалами, – відповів він. – Герб на ратуші.

– Та ну! – здивувалася Леся. – Покажи.

Кость засміявся, притягнув її до себе: Василівна… Але вона вже й сама зрозуміла, що він жартує. Що б він там побачив? До тої ратуші – кілька кілометрів, добра миля, як казали колись.

А милі, щоб ви знали, теж різні були, каже Кость. В Україні визнавали як короткі, так і довгі милі. Тепер уже я дивлюся на нього з недовірою. Що може бути точнішим за метричну систему? Проте він не жартує, коротка миля, каже, називалася турецькою, й була завдовжки… та трохи більше кілометра. А довга – козацька – дорівнювала п’ятьом верстам, тобто – скільки це? – він замовкає, подумки рахуючи, – вісім і третина кілометра. Так і є, погоджуємось ми. Якщо звідси навпростець до Добромиля, попри монастир, через улоговину та ліс, буде трошки більше кілометра. Якщо дорогою до Тернави, а тоді до центру Добромиля по залишках асфальтового покриття – тоді й справді не менше п’яти кілометрів. У будь-якому випадку – добра миля.

І лише тепер, відводячи зір від ритуального споглядання Добромиля з висоти шестисот метрів, лише тепер можна озирнутися й подумки мовити: здрастуй, замку! Потужні мури найвисокогірнішого замку в Україні невідь-звідки вигулькують на цьому місці посеред букового лісу, постають в облямуванні жовтого листя. Хоч як чекаєш на цю появу, проте щоразу перехоплює подих.

Таким – наче картину в різьбленій рамі – бачить в’їзну браму кожен, хто проминає останній угору поворот на Сліпій горі. На старих фото замку більше вікон та бійниць і стіни трошки вищі. З роками ті мури підтанули, немов льодова фортеця під сонцем. Замок живе у своєму часовому вимірі, наш рік для нього як хвилина. Навколо нього десятки поколінь змінилися, а він за цей час втратив кілька метрів висоти й півкола свого колишнього овалу… Половина мурів розібрана вщент, а половина увінчує гору короною, зяє отвором в’їзної брами, загубивши герб з чола. Усередині цієї велетенської скоби, у кам’яній чаші, на осонні, ми вибрали місце й поставили там чотиримісний намет.

Вогнище розпалили віддалік, на чорній латці згаслої ватри (хтось тут цього літа вже палив вогонь). Кость назбирав по схилах сухостою, приніс кілька оберемків грубих патиків та гілок і тепер спостерігав, закинувши голову, не забираючи від очей бінокль, за кружлянням двох орлів у прозорій сині над замком. Леся шукала у пониззі шипшину, відгукувалася до нас із кущавих заростів, майже з урвища.

Раптом щось затріщало і просто з лісу, з-поза грубої стіни, з гігантських будяків на колишнє замкове подвір’я видибали двоє підлітків. Вдягнені напрочуд легко, один у сірій сорочці, застебнутій до горла, у вицвілих вельветових джинсах невизначеного кольору, другий у спортивній кофтині на замку та спортивних штанях, розтягнутих на колінах. Років по чотирнадцять обом.

Вони чемно привіталися:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава навіки Богу! – відповіли ми. Я провела поглядом їхні сухорляві фігурки й попекла, задивившись, пальці, бо саме закидала до розпеченого смальцю в казані порізану цибулю. Хлопці неквапом рушили вгору, до вікон другого поверху, у зарості високих рудих трав. Йшли впевнено, тримаючись стежки й не потребуючи жодних підказок. Вони знали, що в пожовклих чагарях нога може ступити вбік, втративши опору, й поїхати крутим схилом донизу. Місцеві хлопці, вони ще й нас могли попередити про тутешні небезпеки.

Минув якийсь час. Леся перебирала шипшину, я пильнувала куліш, він дозрівав на малому вогні. Аромат з казанка переконливо свідчив, що час сідати до столу та різати хліб. Підлітки, що їх дотепер не було видно, спускалися з мурів, коли дерев’яна ложка на довгому держаку, супутниця всіх наших походів, розкладала куліш по тарілках. Хлопці йшли, не дивлячись у наш бік.

– Не холодно? – зупинила їх я.

– Та шо там! – усміхнувся той, що у сірій сорочці.

– Бойки не мерзнуть, – докинув той, що у спортивці на замку.

– А куліш бойки їдять?

– Куліш?… – вони призупинилися, перезирнувшись.

– У нас забагато вийшло, цілий казан, допоможіть подужати.

Хлопці знову обмінялися поглядами. Той, що вищий зростом, у сорочці, повів плечем.

– Ви місцеві? – озвався Кость.

– Я з Поляни, – сказав той, що у сірому, зробивши наголос на О. – А він з Великого, – з наголосом не на И, а на О.

Хлопці наблизились до вогнища.

– Далеко звідси?

– Хвилин п’ятнадцять ходу.

– Для вас – хвилин сорок, – докинув менший, той що з Великого.

Ми засміялися.

– Нє, та чого? – виправився він. – Ви ж приїжджі… А нам тут усе близенько.

– Так і є, – сказав Кость. – А що справді тут завжди орли кружляють? Над замком?

– Не завжди, – сказав старший, – але часто.

Вони присіли до вогню, просто на траву, хоч ми посунулись на своїх карематах, звільняючи їм місце. Обидва щупленькі, трималися скромно, але з гідністю. Іван та Мирослав. Поважно узяли одноразові тарілки з кулішем – у молодшого, Мирослава, шкіра навколо нігтів бралася запаленими задирками, руки Івана були червоні, наче він тримав їх щойно в зимній води.

Я розповіла їм легенду про Гербуртів та орлів, вони ствердно закивали: так-так, але нічого не додали. Мовчки їли, а тоді Іван сказав:

– А тут ще є підземний хід. Ми колись там ходили, дійшли до воріт, чавунних, кручених – та й повернули, бо зачинені.

– Справді? – здивувалась я.

– Показати? – запропонував він і відставив убік порожню тарілку, подякувавши за гостину.

Ми підвелися. Уже відчувалося, що день хилиться до вечора: у повітрі висів легкий серпанок, між стовбурами буків в улоговині снувалися клапті туману.

Мирослав випередив старшого, пішов перший, став навколішки біля заглибини під внутрішнім муром і заходився відгрібати опале листя – під його пальцями з’явився вершечок склепіння, у нім порожнеча. Провалля в нікуди. Тут наче вчувався легкий протяг, підземелля дихало із викінчення стрільчатих вхідних дверей. Іван узявся допомагати – своїми великими червоними руками відсунув камінь, надібрав кілька цеглин, вони наче трималися кладкою, але це був обман. Ілюзія. Вони легко розбиралися, отвір збільшився – з чорноти виразно потягнуло холодом. А назустріч йому, вже із лісу, з боку неіснуючої стіни замку налетів вітер, таким дужим поривом, наче пес, що зірвався з ланцюга. Зарипіли дерева, затріщали сухими гілками, щось загуло.

– Мусимо йти, – сказав Іван, глянувши в небо. – Погода міняється.

Ми ще хотіли їх розпитати, що ж це за хід і як далеко мав би йти під землею. Але не варто було затримувати дітей.

– Може, дати вам щось тепліше? – запропонувала я, подумки перебираючи, чим з одягу можемо поділитися, й позираючи на руки Івана. Вони набралися брунатного відтінку, він змерз, хоча й не подавав вигляду.

– Та що там! – усміхнувся він. – Раз-два і ми вже вдома. А ви не боїтеся тут ночувати?

– А що, варто боятися? – іронічно глянув на нього Кость.

Іван сіпнув плечем.

– Як будете триматися замку, то не варто. Усередині безпечно.

– Ось там, де ваш намет, безпечно, – докинув собі й Мирослав, показавши пальцем на наше тимчасове житло. – А тут, де ватра, вже недобре. Бо мурів немає, тут місце відкрите…

Вони ще раз подякували – мить, і їх уже немає. Залишили нам хмарку неспокою, наче легкий туман у повітрі. Ми ще трохи чули їхні голоси, а тоді вітер підхопив їх і відніс віддалік, більше не повертаючи.

Звідки він узявся, той вітер? За прогнозами синоптиків мала бути тиха ясна погода впродовж трьох днів. Останні подихи бабиного літа, останні віяння літепла. От і вір тим синоптикам.

Проте обійшлося таки без дощу. Небо, щоправда, затягло. Помилуватися високими лапатими зорями не вдалося – вони сховалися за синювато-молочними хмарами, які швидко рухалися по чорнильному склепінню неба. Місяць раз у раз вистрибував із розірваної небесної тканини і знову ховався за хмарні лаштунки. Ми говорили про підземний хід, він, за легендою, йшов від замку Гербуртів до Перемишля, на територію сучасної Польщі. Але хто в тому підземеллі був востаннє? Хто просувався вглиб тим безмовним тунелем? Хіба ці хлопці з Поляни та Великого, але й вони були змушені зупинитися перед металевою підземною брамою. Отже, легенда про підземний хід була правдою, він таки існує. А може, те, що ми бачили, це лише лаз у підмурівки замку, до його підвалин та пивниць. Однак хлопчаки впевнені, що це хід, саме хід, довжелезний коридор за межі замку, за межі гори.

Кость підвівся, розім’яв скуті нерухомістю ноги. У будь-якому випадку, сказав, докидаючи гілляки до багаття, те підземелля не може бути надто довгим. Та ще й таким, щоб конем можна було проїхати, це вже справді легенди. Ті ходи могли йти під землею хіба пунктирами – частина в землі, тоді вихід на поверхню, а за деякий час подорожній знову мав пірнути під землю. Мав знати лиш, куди саме, у якому місці є той черговий вхід до підземелля. Хіба так можна було таємно дістатися Перемишля, йдучи тим ходом, нитка за голкою.

Ми загасили ватру, дочекавшись останніх спалахів вуглів, полягали в наметі, дослухаючись до вітру за муром. Там було неспокійно. За отворами порожніх віконець наче шуміла гірська ріка, уявні буруни пінилися й стрибали по невидимих каменях, заглушуючи всі інші звуки. А згодом виникло відчуття, що за стіною періщить злива, бо звідкись потягнуло дощем, озоном та вологим листям, але тут, над нами, не впало з неба ані краплинки, лише щодалі більше надималося й тріпотіло повітря, аж поки нарешті не закрутилося у вирі, і я, стоячи в підземному тунелі, почула стукіт, ритмічний стукіт серця. Не свого. Не людського. Якоїсь іншої живої істоти. Ці звуки линули з лісу, з чагарників у підніжжі лискучих букових стовбурів, залитих місячним сяйвом. Це билося серце вовка, молоде, сповнене сили, невтомне серце лісового блукальця. Але поруч у тунелі був той хлопчина, Іван, а менший, Мирослав, десь зник. Іван мав на сірій сорочці мою руду вітрівку, він погодився взяти куртку. Воно й справді було доволі холодно.

Вовк тримався неподалік, невидимий, можливо, навіть за мереживними чавунними ґратами. Я вже бачила їх попереду. Світло від ліхтаря стрибало по ребрах тьмяного металу, що ніколи не бачив сонця, нишпорило підлогою вибрукуваного ходу. Крижаний холод – я торкнулася решітки – обпік долоню. Сніп світла в моїй руці господарював попереду, вихоплював з-поза ґрат у глибині коридору кам’яні склепіння. Добромильська бруківка під ногами – пласкі камені, поставлені навстоячки, ребром. Добромильське склепіння над головою – такі самі річкові камені, викладені в такий самий спосіб.

Повітря розкраяло вовче виття. Від цього звуку пішов мороз передпліччями, темрява за підземними ворітьми колихнулася, сіпнулась і відкинула мене до виходу – я різко сіла у своєму розстебнутому спальнику, наштовхнулась у темряві на Лесю. У стінку намета било коло увімкнутого ліхтаря з моєї руки. Леся сиділа, повернувши голову до нейлонового отвору, до віконечка – ми звечора зібрали на шворок його зовнішню та внутрішню завіски, підняли їх, зв’язавши над сіткою. Крізь дрібну капронову сітку світив місяць, його молочне сяйво заливало мури. А з-поза кам’яної загорожі – не уві сні, а насправді, просто із чорних бійниць, з лісу, знову полинуло жахаюче виття.

Вовк тримався від нас за кілька кроків. «Вимкни ліхтар!» – гарячим шепотом наказала Леся. Я так і зробила, прийшовши нарешті до тями. А Кость спав, він навіть не поворушився.

Ми з Лесею перезирнулися. Я приклала палець до губів. Наче нам могло зашкодити перешіптування або допомогти тиша в наметі. Шалені стрибки думок змусили перебрати варіанти захисту: що ми маємо такого, щоб у разі чого відігнати непроханого візитера? Що ми маємо? Вогнище ми загасили, та й зараз ніщо б нас не змусило випхати носа назовні. Не домовляючись, ми сиділи, притиснувшись одна до одної, під безпечне похропування поруч, в очікуванні нової хвилі вовчого виття, і воно не змусило на себе чекати, воно знову полинуло, але вже наче трохи віддалік. Чи його вітром віднесло. Я стискала в руці вимкнутий ліхтар, світло якого могло пробити темряву на кілька десятків метрів, але нам воно зараз було без потреби. Ми прагнули лише одного – бути якомога менш помітними, втулитися в замкові камені, стати частиною мурів.

Кость не повірив нам зранку про вовка, посміявся над нами, запевняючи, що він чув наше рівне дихання, коли вибирався на світанку з намету. Котрась з вас, сказав, навіть сопіла. Але правду кажете, докинув він, у нас тут було тихо. Тобто в замку. А в лісі й на другій половині замку, на вже неіснуючій його половині, справді наче буря пройшлася. Воно й не дивно, сказав він, позіхаючи й знову вкладаючись у наметі, тут стіни затуляють від усіх вітрів, а там – ах-ха-а! – дме…

Хай там як, а у нас з Лесею зникло бажання залишатися тут ще на одну ніч. Ми чули голос вовка, обом причутися те виття не могло. А мені ще й відлунював стукіт вовчого серця, хоча би й уві сні, яка вже різниця… Ми намовили Костя спуститися в бік гори Мушика й там на пониззі, у траві з осінніми стокротками, поставити свій намет. Він знехотя погодився. Але перед тим, як зібрати наплічники, запропонував:

– Пішли хоч глянемо на підземний хід.

За ніч під мури надуло сухого листя. Купками й валами воно лежало всюди, затуляючи й вхід до підземелля. Кость узявся відгрібати листя, розсувати траву, як це робили вчора хлопці, але віднайшов лише вологі камені підмурів. Тут ніколи не було жодного отвору. Тут уже чотири століття трималися купи старі камені, мертво стулені, врослі одне в одного. Ми заходилися помагати: я трохи правіше, Леся лівіше, щодалі більше переконуючись, що ми схибили. Це не те місце. Зранку все видається не таким, як ввечері. Освітлення інше, гра тіней та поправки на іншу масштабність у сприйнятті. Ми шпортались, наче кури, у кількох місцях одночасно, а тоді зупинилися й повернулися звідки починали пошуки, вже знаючи безпомильно, навіть не обговорюючи, що вхід був саме тут, де ми одразу намагалися його знайти. Саме тут, а не деінде. Але камінь та земля міцно замкнули вхід до підземелля.

Гаразд, погодився Кость, розгинаючись, збираймося. Йому було не до жартів. Тепер і він втратив бажання залишатися тут на ніч.

Впіймавши зону, ми зателефонували Андрію: у нас тут плани змінилися, ми скидаємось трохи вбік. Ти знаєш де, до Мушика. Приїжджайте й ви туди, одразу йдіть до нас або приходьте ввечері, ви ж бачили, яка погода була вночі. Яка погода була вночі, не зрозуміли хлопці. Чудова погода! Ми вже виїжджаємо, стоїмо на вокзалі, й одразу на замок, а завтра зустрінемось.

Ну дивіться, сказали ми. Намет ставте на нашому місці, там побачите де. Тримайтеся замку, чуєте? Добре, погодились вони. І звичайно, зробили по-своєму.

Ми йшли на місце нового табору мало не півдня, бо зупинялися, шукали гриби, збирали шипшину. На верхівці Мушика, незважаючи на вітер, затримались, спостерігаючи, як губляться вдалині сині розпливчасті обриси українських Карпат, як за перевалом вони переходять у польські Бескиди. Десь тут мав би проходити «пунктирний», як казав Кость, підземний хід. Кордон близько, буквально кілька кілометрів. Теж добра миля.

– Слухайте, – Кость підніс палець угору. – Ну ж бо, станьте, як я.

Вітер вмить заходився надимати каптури наших курток, натягнуті на голови. Проник дужими пальцями за шию, засвистів у непродувних складках захисної тканини, перейшовши в дивний тягучий звук. Схожий на виття. Кость підморгнув, вибита вітром з його ока сльозинка полетіла срібною краплею за повітряним пружним потоком. Кость задер підборіддя вгору й завив вовком, страхаючи нас, нагадуючи про нічні чування.

Подібно? Прочитала з його губів.

Я махнула рукою: пішли!

Вітер дужчав, відносячи звуки вбік. Щойно ступили кілька кроків по схилу з підвітряної сторони, як вітер наче хтось вимкнув. Тут було тепло й тихо, ми зняли куртки, закріпили їх на наплічниках, рукави гойдалися за спиною, як прапорці, коли ми йшли. Сонце пекло в голови, прогрівало ялівцеві хащі, наповнювало повітря терпким ароматом. Заблукалий у міжсезонні, спантеличений від тепла блідий метелик забрав на своїх крильцях залишки передсвітанкових кошмарів.

Ввечері ми сиділи біля вогнища, коли на гілку старої модрини з шумом всілася величезна сова. Не встигли добряче її роздивитися, як нічна птаха важко здійнялась у небо, розкинувши крила, й зникла у темряві, промайнувши на тлі чіткого ясного місяця в розсипі зірок. Пискнув мобільник, приймаючи есемеску: «У нас все гуд. Ніч така місячна!!! Добраніч, заручники комфорту!»

Вони спустилися до нас за кілька годин, коли ми готували сніданок. Раніше, ніж ми на них чекали. Кость побачив їх здалеку.

– Наші йдуть, – він поставив долоню дашком, спостерігаючи за трьома фігурками, що просувалися в нашому керунку.

Андрій, Тарас та Влад прийшли потомлені, невиспані, збуджені пригодами, ще й брудні, виваляні у вже підсохлій жовтій глині. Їм трапилася незабутня ніч у замку. Розповіли: поставили намет не там, де ми, а там, звідки відкривається краєвид на урвище та високі, заплетені диким плющем дерева у яру. Їм там сподобалося, побіля місця, де ми розпалювали вогнище.

– Усе почалося з крику сови на найближчому дереві, – Андрій узяв горня з гарячим чаєм і зробив кілька ковтків. – Ми відправили вам есемеску…

– І нам сова есемеску принесла, – зауважила я.

– …А тоді прийшов вовк, – Андрій знову ковтнув чаю. – Хочете вірте, хочете не вірте. Ми його не бачили, але чули. Це було виття молодого вовка. Він пробував голос двічі. Другий раз – особливо виразно. Уявіть: спокійна осіння ніч, всипане зорями небо, місяць, круглий, як сир. І це виття… Чіткий, красивий звук. Його не сплутаєш із жодним іншим.

А далі вже вони розповідали утрьох, доповнюючи й перебиваючи один одного. Здійнявся такий сильний вітер, що довелося складати намет, хапати речі й переносити їх углиб, під захист замкових стін. І там наче в інший вимір потрапили. Сиділи в затишку, спостерігали за тим, що відбувалося довкола замку. Гуло, немов у аеродинамічній трубі, шуміло, наче поруч мчав потяг, постукуючи колесами. За межами замку верховіттям дерев кидало так, як тільки в кіно буває… Комп’ютерна графіка! Від однієї стіни до іншої постав невидимий мур, перегородив собою колишній овал замку. На одній половині ані шелесть, а на іншій трави гуляють, кущі вихитуються. Влад згадав про сокиру, сокира йому, бач, знадобилася серед ночі – кинувся до згаслої ватри, й одразу куртку йому напнуло вітрилом за спиною, волосся стало дибки. А до хлопців повернувсь – щойно лиш перетнув невидимий рубіж, – як волосся завмерло розкуйовджене. Їжак їжаком.

Уранці, рушивши до нас, вони озирнулися – й побачили дивну картину: вітер господарював на верхівці гори. Там гуло й хитало деревами, а нижче панував цілковитий спокій. Від підніжжя гори плавно піднісся над замком Гербуртів чи то орел, чи то яструб і кружляв у високому небі. У цілковитій відповідності до давньої легенди про те, що всі чоловіки з роду Гербуртів, помираючи, перетворювалися на цих гордих та хижих птахів й селилися у скелях довкола замку…

– Ага, ось твоя куртка, – Андрій витяг з наплічника й подав мою руду вітрівку.

Я витріщилась на нього.

– Хлопець вранці приходив, у сірій сорочці, – просив повернути.

Кость з Лесею не здивувалися, а мені мову відібрало. Вони могли не знати, але ж я знала, що хлопець у моїй куртці мені наснився, я не давала йому жодної одежини – вони обидва відмовились, сказали, що їм не холодно. Він наснився мені в підземеллі в моїй вітрівці. Але де реальність, а де сон чи вигадка, іноді важко зрозуміти. Хоча холод підземелля і доторк металу були такі невимовно реальні… Мої пальці їх пам’ятали.

У ті неймовірні добромильські дні і згодом я не раз поверталася думками до підземного ходу, до вовчого виття та рудої вітрівки, яку я віддала уві сні, а вона до мене повернулась наяву. До того захисного муру, що постає в повітрі, з’єднуючи залишки замкових стін. Хто всередині – у безпеці, а хто назовні – пильнуйся сам. Згадувала погляд хлопчика в сірій сорочці і чийсь голос, биття чийогось серця. Думала про те, що хтось замикає на ніч замкові мури, видимі й невидимі.


2014–2015 рр.


home | my bookshelf | | Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка) |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу